«Сестри крові»

Сестри крові (fb2) - Сестри крові 2926K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Юрий Павлович Винничук

Юрій Винничук Сестри крові

Вступ

Роман «Сестри крові» безпосередньо пов’язаний з романом «Аптекар», і в ньому діють ті самі герої, хоча з’являються і нові. Та якщо в «Аптекарі» головним героєм був Лукаш Гулевич, то тут це Юліана.

Бажаючи навчатися медицини в Падуанському університеті, куди дівчат не приймали, вона перевдягнулася за хлопця і взяла ім’я Лоренцо ді П’єтро. Це дівчина-воїн, яка чудово володіла шпагою і брала участь у битвах, зокрема в облозі Дюнкерка, а ще вона хірург. Зараз Юліана пливе на кораблі, бо змушена втекти зі Львова після того, як відімстила ґвалтівникам і вбивцям своєї сестри, котрі належали до «золотої молоді». В Юліану був закоханий аптекар Лукаш Гулевич, однак вона, перейнята жагою помсти, притлумлювала свої почуття до нього.

Закінчивши Падуанський університет, Лукаш практикувався як хірург на венеційських кораблях і воював з турками. Разом з ним був його вірний товариш Мартин Айрер, австрієць із Зальцбурґу. На війні їх було поранено — у Гулевича ушкоджено коліно і він накульгував, а Мартин втратив одне око. Коли війна завершилася, Айрер переконав Лукаша їхати з ним до Львова, де він мав успадкувати будинок з аптекою «Під Крилатим Оленем» і винарнею.

Дорогою на них напали розбійники й важко поранили Мартина. Помираючи, він у присутності Йогана Калькбреннера переконав Лукаша взяти його ім’я і таким чином стати власником аптеки. Лукаш здав перед львівськими медиками іспит і став аптекарем та хірургом, а також магістратським медиком, який повинен бути присутнім під час катувань і страт.

Йоган Калькбреннер — медик, аптекар і чорнокнижник, який намагається сотворити Голема. Про нього згадувалося також у романі «Танґо смерті».

Рута — юна дівчина, чий батько також був чорнокнижником, займається лікуванням травами. Живе в аптекаря і допомагає йому. Вона була закохана в Юліану, думаючи, що це хлопець.

Каспер — львівський кат, який закохався в Руту, коли її мали піддати тортурам, звинувативши у відьмацтві. Він скористався своїм правом — раз у житті когось помилувати. Це йому вдалося, і він забрав Руту до свого дому. Проте Рута не відповіла на його почуття і попросилася до аптекаря. Каспер її відпустив. Натомість став жити з полоненою сарацинкою.

Вівдя — чарівниця, яку від тортур і страти врятував Франц.

Айзек — вірний аптекарів слуга і кухар, а ще шалапут і авантюрист.

Франц — чорт, слуга Йогана.

Амалія — коханка Йогана, витворена ним з мандрагори.

Мартин Ґрозваєр — бургомістр, його син — один із ґвалтівників сестри Юліани — був убитий таємничим месником у масці сови. Цим месником виявилася Юліана, перебуваючи в образі Лоренцо. Однак всю свою злість Ґрозваєр спрямував на аптекаря, в якого жив Лоренцо-Юліана.

Доктор Домінік Геліас — старший товариш і колега аптекаря. Він зробив усе, щоб врятувати Лукаша від страти, коли його звинуватили у вбивствах ґвалтівників.

Корнеліс ван Марлант — капітан піратів, на чиєму кораблі пливе Юліана.

Рабин Іцхак Меєр — кажуть, такий премудрий, що мудріших просто не бува, до того ж, маючи медичну освіту, славився серед євреїв як дуже успішний доктор. Йому завдячував Лукаш, що було розшифровано признання Юліани у вбивствах синів патриціїв.

Розділ 1 Юліана: «Сан-Єронімо». «Стрибог». Березень 1648 року

Ніч здатна прикрасити будь-які руїни, будь-яку потвору зробити привабливішою, теплішою і ближчою, приховати все, що не вартує людського ока, ніч стелить перед нами розкішне видиво з темних невиразних, мерехтливих плям і смуг, дозволяючи лише окремим блискіткам тут або там заіскрити й відразу ж згаснути. Ніч — це те, до чого ми прямуємо все своє життя і, вийшовши з ночі, у ніч перейдемо. Важко перебільшити почуття беззахисності й тривоги, породжені темрявою, адже вночі ми перебуваємо під крилами смерті, самотні й безборонні, віддані на поталу демонам. Ніч тихіша за день, але вночі ми боїмося того, на що не звертаємо уваги за дня, час, коли нас кидає в холодний піт від шурхоту мишей, скрипу підлоги, собачого виття чи крику сови. Вдивлятися в ніч однаково, що вдивлятися в свою душу, в глибінь свого єства, у причаєні й нікому не сповідані думки.

Ніч, що розкинулася над Балтійським морем, була така ж непроникна й темна, як ніч, що постає перед нашими заплющеними очима, бо й небо було захмарене й не видно було ані зорі, ані місяця, лише в глухій далині зблискували тонюсінькі ниточки блискавок, осяюючи невеликий клаптик темряви, але гуркіт грому сюди не долинав, він гаснув десь за обрієм.

Корабель несе мене на Захід, туди, звідки я ще недавно прибула, далеко-далеко від Львова. Я не озираюся назад. Зрештою, що я там, позаду, побачу? За моїми плечима, я знаю, саме лише море, у цю пору року таке непривітне й розлючене, воно шпурляє свої спінені хвилі на облавки[1] корабля, намагаючись його поглинути, але поки що сил йому бракне. Я відчуваю, як туга стискає моє серце, як невимовний біль прошиває душу. Я тікаю від свого кохання, ще й не до кінця усвідомивши це, але що далі пливе корабель, то почуття мої стають усе виразнішими й пекучішими. Чому я цього почуття не відчувала тоді, коли була біля нього, з ним, коли він мене торкався, коли голос його тремтів, коли пробував порозумітися, та я була надто далеко від нього, ніби поруч, але далеко, я блукала у сутінках манівцями й не бачила просвітку, бо була перейнята лише спрагою помсти, яка мене п’янила й вела вперед, підстьобувала, витискала з голови будь-які інші ідеї й наміри, а з ними і почуття. Тепер я тікаю в безвість, втрачаючи будь-яку можливість щось направити, спокутувати свої вчинки, свій холод і неприступність. Тепер я готова на все, але все вже позаду.

Думаю, є невидимі нитки, які в’яжуть конкретного чоловіка й конкретну жінку незалежно від того, в яких вони стосунках перебувають або ж на якій відстані, і навіть незалежно від того, що вони одне про одного думають та й чи думають взагалі, а просто якоїсь ночі він їй, а вона йому насниться, і то буде такий глибинний ностальгійно-пронизливий сон, який не відпускатиме потім його і її увесь день, викликаючи подив і нерозуміння: звідки це? чому? які для цього були підстави й передумови? Тільки ті невидимі ниточки ховатимуть тайну, джерело якої в глибинах серця, в закамарках мозку, в кутиках здивованих очей і посмутнілих вуст. Тільки ті невидимі ниточки бринітимуть ледь чутно меланхолійну музику ще до кінця не усвідомленого кохання, але для мене вони вже бринять гучніше й гучніше, мені цікаво, чи чує він це бриніння і цю музику кохання, що відчуває в цей час, коли я думаю про нього.

Завтра прибудемо до Ґданська, а відтак корабель попливе до Антверпена, де панує вже мир, який підписано з іспанцями 30 січня. Все, війна закінчена. Пора підшукати собі затишне місце, можливо, у Ґданську в якомусь лазареті. І жити далі своїм-не-своїм життям.

Що далі я тікала від Львова, то все сильніший відчувала потяг назад, туга оповивала мене солодкою млістю, й навіть здавалося, що від тієї туги я отримую задоволення, бо замість того, щоб відкинути її, почати думати про що інше, я вперто поверталася спогадами до міста, яке залишила вдруге й намагалася розгадати, що ж саме ностальгує мене, що не дозволяє відволіктися. Це був стан, коли тіло неухильно прямувало вперед, а душа рвалася назад, і я гарячково шукала способу все ж повернутися туди, звідки втекла. Але яким чином?

У пам’яті мерехтіли видива коханого міста. Кольори вражали своєю яскравістю, насиченістю і разили очі, світанки багряніли нестримною розкішшю, буйністю відтінків, п’янили фантастичною какофонією пташиного співу, а вечори висвічували на палітрі неба вогненні пасма, що палахкотіли так, наче десь там за обрієм прокинувся вулкан і вивергав угору свої гарячі нутрощі, свою невгамовну лють. Ніч наставала рано, люди лягали з курми й вставали з півнями, нічне місто не вітало подорожнього ані безліччю вогників і світелок, ані гамором у розрідженому повітрі, в якому котяться луни перекотиполями, відбиваються від будинків і влягаються попід мурами міста, сколошкавши трави. Звуки нічного міста тихі й не ґвалтовні, і не такі пронизливі, як за дня, звуки міста вночі лагідні й теплі, завше добре впізнавані, звичні, і будь-яка ніч скидалася на іншу, наче сестра-близнюк.

З мого вікна видно було широку студню, в яку вливалася вода двома рурами й аж пінилася, зимна й смачна, і видно було жінок, що підходили з глечиками, аби набрати тієї води. Бризки летіли їм в обличчя і на груди, а вони усміхалися і весело перегукувалися. Увечері студня знелюднювала й ставала частиною таємничої казки, яка ніколи не мала кінця, як не має кінця і чарівлива казка Львова, неймовірно хвилястого міста з вулицями поплутаними так, що, здається, мудрував над його створенням хитрий і фіґлярний дух, що мав за мету зводити львів’ян і гостей на манівці. Отак з’явилося місто легковажне й веселе, деколи меланхолійне, особливо восени, а коли вкривав його сніг, впадало воно в задуму, поринаючи у сни й марева, але ніколи в зануду. Тільки неділі навівали дивний стан невагомості, неприсутності й подиву, настільки контрастували вони з галасливими буднями, в неділі місто мовби вимирало, замовкало й порожніло, мертва тиша м’яко лягала на вулиці й вражала кожного, хто забрідав сюди в такий день, навіюючи острах, скидаючись на непроникну тишу цвинтаря.

На повіках у мене затремтіли сльозинки, але я їх не змахнула, бо морські бризки летіли не перестаючи, мішалися зі слізьми і котилися обличчям. Ось нарешті визирнув місяць, його повне лице було сумне, злегка затуманене і мовби рухоме завдяки пропливаючим хмаркам. Я не могла відвести від нього погляду, мені здавалося, що я читаю з його обличчя підказку. А може, наказ? Він велить мені повернутися? Ось він мені підморгнув і сховався за хмари. Я, мабуть, божеволію і починаю марити. За спиною залунало постукування дерев’яної кукси, я озирнулася. Капітан Корнеліс ван Марлант підшкутильгав ближче.

— Не спиться? В таку тиху ніч варто виспатися. Хтозна, яка буде завтра.

— Скоро піду.

— А що як вам приєднатися до нас? Га, Лоренцо? Я збираюся трішки поколошкати французів. Вони урвали собі шмат Фландрії, скориставшись війною з іспанцями. Думаю без проблем отримати корсарський ґлейт[2] в Антверпені. Ще трішки доведеться повоювати, аби забезпечити собі тиху, спокійну старість.

— Не знаю. Я думав залишитись у Ґданську й найнятися до шпиталю.

— Е-е, та що ви таке кажете! Мирне життя не для вас. Нудота! Якщо послухаєте мене, то заробите стільки, що зможете відкрити свій власний шпиталь. Та й те сказати... Лоренцо, ви ж мені як син. Рідного не маю, отож вам залишу все, що набув. Тільки не покидайте мене на схилі віку. Ич, що вигадали! Чи вам не доста було того лінивого відпочинку у Львові?

— Лінивого? Не думаю.

— Мабуть, я чогось не знаю. Було щось таке, що варто мені почути?

А що мені було перед ним приховувати? Я розповіла йому, як помстилася за свою сестру. Він пирхав люлькою і кивав кудлатою головою.

— Так-так, — промовив, коли я закінчила, — ви там не дармували. Тепер дорога назад зачинена. Але ж я знаю вас добре. Вас не змінити. Недарма ж прозвали таких, як ви, апостолами війни. Ви ні на що вже не здатні — тільки на битви й подвиги. От я й пропоную вам свіжі враження.

— Те, що ви пропонуєте, трохи не та війна, до якої я звик.

— А то чому? Я фламандець і збираюся мстити французам за те, що відхапнули нам шмат території. Хіба ж то несправедлива війна?

— Не так давно ми з вами воювали на боці французів.

— Та воно так, але ж бачите, як ті жабоїди з нами повелися. Де тонко — там урвали, скориставшись нашою слабкістю і виснаженістю. Чи це не підлість? То ж усе одно, що украсти корову в сусіда, поки він гасить пожежу. А потім вдавати, що ми союзники й нічого лихого поміж нами не скоїлося. Ось поміркуйте ладненько, поміркуйте.

Капітан відійшов. Я подумала, що він має рацію щодо нагоди виспатися в тиші, й спустилася у свою каюту. Там замкнула зсередини двері, хутенько роздягнулася і лягла горілиць на тапчан. І знову мене оповили важкі думки, які нізащо не давали заснути. Повернулася набік і стала згадувати дитинство, сестру, луги й оболоні у квітах... Поволі сон здолав мене.

Я стежила за зграями риб, що супроводжували корабель. Вийняла з кишені шматок сухої паляниці, роздробила й сипонула на воду. Риби миттю кинулися до крихт, і вода заклекотіла у сріберних зблисках, що віддалялися і віддалялися. Коли вони все розхапають, то знову наздоженуть корабель і терпляче пливтимуть уздовж облавка, чекаючи на милостиню. Я вдихнула на повні груди студеного повітря, щоб задушити розпач, який проймав мене, без жалю, щоб не заплакати, але приглушені ридання самовільно вирвалися з грудей, і я раптово закашлялася, а коли приклала долоню до вуст, то з жахом побачила темні крапелинки на ній. Що це? Я кашлянула ще, і крапелинок побільшало. Невже це воно? Те саме, що вже налякало мене раніше. Страх знову стиснув серце, я відчула, як спітніло чоло. Тривалий час здавалося, що хвороба покинула мене, не було більше жодних проявів. Чому ж зараз? Чи не винні в цьому всі мої переживання?

Я витерла долоню хустинкою, обтерла вуста. В роті ще залишався солонуватий присмак, я спробувала сплюнути, але закашлялася дужче, і кров довгими в’язкими ниточками звисла з вуст. Я затулила рота хустинкою, швиденько спустилася до своєї каюти і лягла на лежак так, аби голова перебувала на невеликому узвишші, й стала дивитися в дерев’яну стелю. Кров перестала текти. Я взяла пляшку рому й зробила невеликий ковток, відчула, як мене всередині спочатку опекло, а потім усе затерпло. Я навіть злегка кашлянула в долоню. Долоня була чиста. Це зі мною вже бувало. Бувало й проминало. А тепер знову навідало. Не навідало, а наздогнало. Після двох років спокою. Як тоді, під Дюнкерком, коли ми допомогли французькій ескадрі захопити три іспанські сторожові кораблі й провести їх серед ночі з козаками в канал Мардік. Це був єдиний спосіб дістатися до міста, оточеного глибоким ровом, наповненим водою, та високим валом з бастіонами. Канал був під пильною охороною форту Мардік і башти з безліччю гармат. На одному з захоплених кораблів перебував комендант форту, якому пообіцяли дарувати життя, якщо він проведе нас у гавань і відкриє форт. Так і сталося, браму відчинили, ми захопили форт, а козаки з його гармат почали обстрілювати інші форти Дюнкерка. Наступного дня, коли іспанці здалися, я піднялася на високу вежу й з тріумфом оглядала захоплене місто. І тоді мені теж забаглося вдихнути свіжого морського вітру, який патлав моє волосся і лоскотав ніздрі. Вдихнути вдихнула, а видихнути вже не змогла.

Місцевий доктор Сілезіус, оглядаючи мене, радив поселитися десь у горах. Краще за все в Альпах. «Гірське повітря хоч і не вилікує, але продовжить вам життя», — так він сказав. Два роки тому. Але я не послухала, кашель з кров’ю більше не діймав, я перестала про нього думати. Аж ось сталося. І що тепер? Які плани з огляду на такий закрут? Я відпила ще. Пекуча рідина гріла груди, там відбувалися потаємні процеси, яким чином ром їх упокорював, було невідомо, але він це таки робив. Згадала, що ще не снідала й пила ром на голодний шлунок, але їсти не хотілося. Я не попливу до Антверпена. Нема мені там чого робити. Залишуся в Ґданську. Хоча і в Ґданську нема чого робити.

Під стелею павучок борсався з павутиною, коли корабель підкидало, він зривався і зависав на одній павутинці, а потім знову брався вперто до роботи. Я згадала легенду про Роберта Брюса, адже споглядання за таким самим упертим павучком, який не втрачав віри й вперто долав перепони, рухаючись до мети, спонукало його повернутися назад у Шкоцію і продовжити боротьбу за свободу. У нього була мета. А що маю я? Тільки біль і смуток. Скільки мені відміряно Господом? Якщо це сухоти, то не надто багато. Може, рік, може, два. Якщо виразка, можна прожити трохи довше, а то й доволі довго, пильнуючи себе. Тепер я повинна прислухатися до кожного знаку свого тіла, як до годинника. Вочевидь, то все ж не виразка, бо жодних її симптомів я не відчувала ніколи. Отже, доктор Сілезіус мав таки рацію, хоча я йому тоді не повірила. А якби повірила? Тоді що? Відкинула б мрію про помсту й оселилася в Альпах? Якщо я тоді його не послухала, то й зараз не послухаю здорового глузду.

Погода була прохолодна, сіявся дрібний сніжок і відразу ж танув, я прогулювалася вузенькими покрученими вуличками Ґданська, кутаючись у плащ, який мені подарував капітан. Мені здавалося, що я безвільна лялька в руках моєї примхливої Долі, бо не можу опиратися їй, вітер підхопив мене, як билинку, і несе навмання. Я почала роздумувати над тим, чи не варто осісти в якомусь лазареті й зайнятися медициною? Але як тоді побороти свої сни, в яких я чую брязкіт шабель, заклики до атаки, свист стріл і куль, стогони поранених? Лягаючи спати й заплющивши очі, я уявляю себе одним із оборонців невідомого мені міста, яке штурмують вороги. Я вигадую різні механічні прилади для відбивання атаки, штудерні[3] скоростріли, метальні каміння і вогню, роблю вилазки на чолі чоти сміливців, ми прориваємося до намету їхнього воєводи й вбиваємо, як Мілош Обіліч на Косовім полі султана Мурада. О, я цю старовинну гравюру обожнювала, розглядала найдрібніші деталі, уявляла себе на місці Мілоша, шукала різні способи порятунку після вдалого замаху або спосіб убивства не кинджалом, а з арбалета. І це теж є елементом тих моїх фантазій перед сном, без яких мене сон не здолає. Як мені позбутися цього? Як поміняти сни? Як стишити звуки бою, що бринять час від часу у вухах?

Несподівано я побачила компанію морців з нашого корабля, що веселою гурмою прямували кудись уздовж набережної. Я рушила за ними й побачила, що вони ввалилися до шинку «Під здохлим крабом». Мені здалося, що мій гнітючий настрій там скорше розвіється. В шинку було гамірно, п’яні крики піратів і морців спліталися з жіночими зойками та сміхом, гуркотіли кості по столах, дзвеніли кубки, в повітрі висіли дим з люльок, барвиста корабельна лайка й запах перегару. Чудове місце для того, щоб забутися. Я роззирнулася, до кого б підсісти, бо морці з нашого корабля набридли мені, як вівсянка, і раптом побачила бравого молодця з дивовижною зачіскою — оселедцем, закрученим за вухо. Спочатку не повірила своїм очам і подумала — може, хінчик[4]? Ті теж носять косу, але не закручують за вухо. Та й не виглядав він на хінчика. Мав років під п’ятдесят, вольове обличчя з орлиним носом, у вусі сережку, а в зубах люльку на довгому цибуху. На люльці був вирізьблений такий самий козарлюга, як і той, що сидів за столом. Невже й справді козак? Звідки він тут узявся? Коли ж я нарешті призвичаїлася до гамору й стала розрізняти окремі слова, то вловила чимало українських і польських. Тоді, не вагаючись, попростувала до козака, вмостилася навпроти нього й запитала:

— А чи ми з вами часом не земляки?

Він усміхнувся:

— Чи ти ба! А ти звідкіля такий?

— Зі Львова.

— О! А я з Поділля.

— І що ви тут робите?

— Домів повертаюся та ніяк не вернуся. Ану лишень випий зі мною, то розкажу. — Він налив мені рому, ми випили. — Звати мене Марком. Давно колись я потрапив у полон до турків, у Синопі на базарі купив мене турецький купець, щоб йому на тім світі чорти сраку смажили, та й посадив на галеру. А на тій галері, як на підбір — самі наші та ще трохи ляхів, московитів і литвинів. Ото ми й плавали то по Чорному, то по Егейському туди й сюди, аж поки не випала нагода звільнитися.

Тут він простягнув мені добряче заяложену книжечку з довгою, але докладною назвою: «Opisanie krótkie zdobycia galery przedniejszej Alexandryjskiej w porcie u Metelliny za sprawą dzielną і odwagą wielką kapitana Marka Jakymowskiego który byl więźniem na tejźe galerze z oswobodzeniem 220 więźniów chrześcian, z wlóskiego na polskie przelozone w Krakowie Roku Pańskiego 1628». Затим показав ще одну книжечку, видану в тому ж році, але вже італійською, котра мала ще довшу назву: «Реляція про здобуття флагманської галери Александрійської в порту біля Мітилени капітаном Марком Якимовським невільником на тій же ж галері, зі звільненням 220 невільників християн, де описується, як привів він щасливо та урочисто галеру до Месини, а дня 28. II. 1628 р. дістався на бригантині до Рима; описано тут також шану, яку капітан Марко разом зі своїми товаришами склав Його Святійшості, зокрема бандеру галерну та інші речі, врешті прийняття, яке зготували для нього кардинали в Римі й відзнаку, яку надав йому Його Святійшість».

— То це ви той капітан Марко?

— То ти вже чув про мене?

— Чув. Але цієї книжечки не читав.

— Ну, то дарую. У мене їх кілька.

Далі розпитав мене, з якого я корабля, а почувши, що з піратського, ляснув мене по плечу:

— То ми берегове братство! Тільки ж ми не пірати, а корсари, й маємо ґлейт англійського короля Карла Першого. Він, щоправда, у в’язницю запроторений, але ще король. За його згодою нападаємо тільки на донів та французів.

— Що за дони?

— Гішпанці. Ви що там у себе — їх інакше називали?

— Я плавав з фламандцями, вони їх називали чортами, бо ті носили все чорне.

— Ну, ми від французів перейняли — дони. А чому б тобі, земляче, не перейти до мене? Чого тобі з фламандчиками воловодитися, коли є наші. Всі свої — колишні козаки та трохи литвинів і ляхів. Ми турків та гішпанців чухраємо. Подумай. А як надумаєшся, то приходь сюди завтра з самого ранку. — Він кинув кілька цехінів на стіл і, вже встаючи, запитав: — То як тебе, хлопче, звати?

— Лоренцо.

— А бодай тобі вода освятилася в три батоги! Це хто ж тебе так назвав?

— Батько. Він родом з Трієсту, а мама зі Львова.

Марко покивав головою і, гукнувши свою команду, покинув шинок. Я замовила собі ще рому та смаженої риби й занурилася в читання його пригод. Книжечка не вирізнялася особливим стилем викладу, була взагалі позбавлена красномовності, але вражала карколомним сюжетом. Читаючи її, я пригадала собі, що стрічала ім’я капітана Марка в іншій книжці, а саме в «Zasadach Umnictwa Wojskowego» Шимона Старовольського, писаній латиною та виданій у 1639 році. Там писалося, як Марко Якимовський, піднявши разом з іншими русинами повстання на турецькій галері, перебили всіх турків, перевдяглися в їхнє вбрання і пізніше захопили та потопили ще кілька турецьких галер, які плили з товаром з Єгипту. Врешті стали вони пострахом для Родосу. Однак, не маючи значніших сил, не захопили жодного міста.

Спочатку в книжечці розповідалося про галери та як турки купують у татар за безцінь невільників і садять їх на весла, жорстоко знущаючись над християнами. Далі йшлося про Касимбека, турка з Александри, губернатора Даміату й Розетту на Нижньому Нілі, що мав великий маєток у Єгипті й зі своїм братом Махметом гендлював різним крамом у тих краях. Кілька років тому він став капітаном чотирьох галер, що стерегли порт і наглядали за александрійською навігацією. На його головній галері було 220 християнських в’язнів — троє греків, двоє англійців, один італієць, кілька московитів, а решта з Русі та Польщі. Касим-бек спочатку перебував разом з іншою турецькою армадою у гирлі Дніпра, де за наказом султана будували фортецю в Очакові від нападів козаків — «людей дуже страшних для всіх турків». На початку зими, повертаючись додому, він узяв на свою галеру в Константинополі Юсуфа-каді, призначеного суддею до Александрії, з дружиною і челяддю. Дорогою туди вони прибули до острова Мітилени, або ж Лесбосу, в Егейському морі. Там, поповнивши запаси на початку листопада, багато разів намагалися вийти з порту, але змушені були щоразу повертатися через велику зливу й шторм. З цією галерою були три інші, котрі після останньої невдалої спроби вийти в море стали окремо від головної, хоч і недалеко, приблизно за третину милі.

12 листопада Касим-бек зійшов на берег, взявши з собою сімдесят турків, щоб трохи відпочити. На кораблі зосталося тільки вісімдесят вояків та обслуги.

Серед в’язнів був Марко Якимовський, родом з Бару на Поділлі. Він замолоду звик до справ лицарських, був також у затягу під Цецорою і там потрапив у полон до турків. Побачивши, що капітан зійшов на берег з більшою частиною вояків, Марко віддався на милість Господа та почав думати, як би себе й товариство своє з неволі визволити. Він довірився двом свої друзям з Поділля — Степанові Сатановському та Іванові з Тульчина, котрі, як і він, не були прикуті, а ходили удень вільно по галері для різних послуг. Вони не повірили, що їм може вдатися втеча, й всіляко розраджували Марка. Але він відповів, що в таких відважних задумах більше треба покладатися на Господа Бога, аніж на здоровий глузд. Він був готовий на все і, не маючи під рукою іншої зброї, схопив три кийки з купи дров, що їх кухар заготовив для вогню. Коли ж кухар хотів йому перешкодити, він убив його тим кийком. Віддавши інші два кийки своїм товаришам, Марко побіг з ними до корми, де турки зазвичай тримали багацько зброї. Там дорогу їм заступив потуречений грек з оголеною шаблею. Якимовський почав з ним битися кийком. І хоч був уже поранений в ліву скроню і в плече, переміг ворога й забив його. Добігши до корми, козаки швидко добули зброю, якої там було доволі, та роздали її в’язням, які, похапавши, що лиш до рук попало — кийки, весла, барила, казани, успішно боронилися.

Тим часом Марко скочив на ніс галери, де був Мустафа, родом неаполітанець, якого Касим-бек залишив замість себе. Той ще не знав, що діялося, бо галера була накрита парусиною. Він думав, то розрух між в’язнями, що було на галері звичною справою. А побачивши, що до нього біжать Марко з ватагою, Мустафа схопив дві шаблі й став боронитися, але мужній, хоч і скривавлений, Марко завдав йому смертельного удару між ребра й викинув у море. Тим часом турки підрубали линви, на яких трималося накриття, аби воно впало на в’язнів. Але в’язні за наказом Марка швидко згорнули полотно і, маючи вже вдосталь зброї, одних турків убивали, а других скидали в море.

Нарешті вони відрубали кітву й линви, які тримали галеру при березі і, незважаючи на безперервну стрілянину з міських та фортечних гармат, вийшли з порту в море. Капітан Касим-бек, вибігши на берег, забрів до пояса в воду, рвав на собі бороду, кричав і заклинав їх, щоб повернулися. Та втікачі щасливо виплили на галері у відкрите море. В погоню за ними вислано було інші три галери, переслідування тривало з вечора аж до ранку наступного дня і ще кілька годин. «Та, на щастя, не без Божого втручання піднялася велика й страшна буря з вихорами, дощем і громом, так що ті галери мусили повернути до Мітилени, занехавши погоню. А втікачі, незважаючи на бурю, плили далі. Незабаром потому звіявся сприятливий для них вітер, дуючи у спину (це було ще одне свідчення Божої ласки). Через п’ятнадцять днів, добувши свіжої води на острові, що здавна зветься Строфадес, неподалік Занте, і залишивши там пожертву в 200 реалів ченцям монастиря грецької віри, щасливо дісталися до Мессіни.

7 грудня 1627 року вони на запрошення неаполітанського віце-короля приїхали до Палермо. Тут, вважаючи негідним торгувати людьми, навіть поганської віри, пам’ятаючи, що й самі визволилися, не втративши жодного зі своїх, розкували й випустили на волю двадцять двох турків, які теж відбували покарання на галерах. Так само вчинили й з Рахмет, дружиною кадія Юсуфа, який лишився у Мітилені, хоча могли б одержати за неї чималий викуп. Виявили вони також біля неї чотирьох вродливих невільниць-християнок, що прислужували їй кілька років, — Ганну, Катерину, двох Маргарит і одну панночку на ім’я Катерина, яку відіслано було до Александрії на продаж. Цю останню пошлюбив Марко, якого було вибрано капітаном, а решту — взяли заміж старшини.

На честь перемоги над турками та на пошану Святої Діви Розалії, заступниці Сицилїї, козаки поставили галеру як пам’ятник, на скелю, а частину військової здобичі пожертвували на побудову каплиці Святої Розалії. Віце-король хотів їм подарувати півтори тисячі реалів, однак вони відмовилися їх прийняти, але прийняли натомість два кораблі — бригантину й тартану, якими вирушили до Неаполя, а звідти — до Рима, куди й прибули 16 лютого 1628 року в товаристві 30 старшин і п’ятьох жінок. Там вони поклали до ніг Святого Отця Урбана Восьмого розкішну велику хоругву з білого єдвабу, на якій дуже гарно було вигаптувано чотири турецькі місяці, оздоблені арабським письмом. Подарували також великого позолоченого ліхтаря. Потім занесли інші хоругви по різних костелах у Римі».

Цікаво, подумалося мені, невже він з тих пір цілих двадцять років плаває на піратському кораблі? Либонь, фортуна йому сприяє. Наступного дня я знову прийшла до шинку. Марко стрів мене вдоволеною усмішкою.

— Ну що? Надумався? — Я кивнула. — Тоді сідай коло мене. Чи ти, часом, у гішпанській не петраєш?

— Знаю латину, німецьку, польську, французьку, венеційську, флорентійську та кастильську. І, до речі, я закінчив медицину в Падуанському університеті.

— Е, то ти скарб. Ось поглянь — ми захопили гішпанську королівську пошту, що йшла з Перу. Може, там щось цікаве пишеться. Я ще друковане можу розібрати, але не писане.

Він не помилився, в одному з листів повідомлялося про ґалеон, який мав виплисти з Ліми з награбованим у індіанців золотом у супроводі ще двох військових кораблів. Так виглядало, що приблизно за два тижні кораблі причалять до Азорських островів, бо на острівні порти прямувало чимало ґалеонів з золотом з Перу та Мексики. Від островів корабель міг уже плисти до Іспанії без військового супроводу, ця частина шляху вважалася безпечною. Але саме там капітан Марко розраховував перехопити іспанську здобич. І коли капітан покликав мене з собою, я не опиралася, бо й так не знала, що маю робити. Корабель називався «Стрибог» — на честь бога вітрів, і грізне його обличчя з кудлатою бородою виднілося на самому носі корабля, вирізьблене з червоного дерева.

Я метнулася до «Сан-Єроніма», забрала свої речі й інструменти, попрощалася з капітаном Корнелісом і зійшла на поклад[5] «Стрибога», все ще сумніваючись, чи не чиню дурниці. Але, як висловився Марко в тій книжечці, на рішучі вчинки треба зважуватися, покладаючись на Господа, а не на здоровий глузд. Була тільки одна проблема — як мені не ночувати з рештою команди, але Марко цю проблему хутко вирішив, розуміючи, що мені як медику належиться окрема каюта.

Розділ 2 Еуфорбія Фебролиста. Касперів батько. Травень 1648 року

В перші дні після втечі Юліани зі Львова Рута й Лукаш вели себе як завжди, хоча інколи навіть уникали зустрічатися поглядами, в обох чаїлося почуття не достатньо викристилізованої провини, смутне й невиразне розкаяння невідомо в чому. Здається, у формі натяків вони перекинулися кількома щирими думками після порятунку Лукаша, щось сказали одне одному, але дуже неконкретно. Так думала Рута, усвідомлюючи, що все це могло означати багато чого й геть нічого. Та жоден з них не насмілювався першим довести розмову до кінця, увиразнити почуття, якщо вони є, зробити крок до зближення. Вже через добу Лукаш нічого не пригадав з того, що відбувалося після його визволення. Його довели до хати, поклали, і він цілу добу проспав. Рута делікатно поцікавилася, які його враження з тієї пригоди, щоб вивідати, чи пригадує він ті кілька слів, які для неї виявилися дорогими. Але ні, він не пригадував. «Я була така сліпа», — сказала вона тоді йому, а він відповів: «Я теж». Чи означало це, що його почуття до Юліани були наслідком засліплення? Як і Рутині. Але ось тепер вони разом прозріли?

Але Лукаш усе ще відчував себе зрадженим у своїх найщиріших почуттях. Хоча яка зрада? Нічого ж не було. Він закохався у фата морґану, вона одного дня з’явилася, а потім розвіялася, як сон. До Рути ж він ставився як до дитини. Втеча Юліани викликала в нього розпач і смуток, він не знаходив собі місця, хотілося кинутися за нею вслід, догнати, порозумітися, переконати, знайти спосіб повернутися. Він перебував у важкій задумі, викликаючи стурбовані погляди Айзека. Бо коли комусь відмовляв апетит — це вже було занадто, з цим Айзек змиритися не міг. Звісно, він чудово розумів стан Лукаша, але попервах лише мовчки спостерігав за його поведінкою, як і за поведінкою Рути. Якщо в душі Лукаша постала пустеля, то такої пустелі в душі Рути не було, вона готова була кинутися у вир кохання і вже перебувала на порозі цього виру, тільки з усіх сил себе стримувала, відкидала думки про Лукаша, намагалася не думати про нього, щоб не зазнати ще більшого болю. І це гнітило обох.

Айзек напружив увесь свій інтелект, щоб рятувати ситуацію. Але він розумів, що тільки час може залікувати розпач і тугу. Рано чи пізно на місці втраченого кохання виникне інше, мусить виникнути. Інакше й не буває. Потреба когось кохати — це вогник, який жевріє все життя, але час від часу його треба підсичувати, щоб не згасав, інакше кохання перетвориться на ненависть.

Рута збирала цвіт глоду за мурами міста, коли почула голос Франца. Озирнулася й побачила його на бричці, він махав їй рукою.

— Гей, Руто, не бажаєш махнути зі мною у Винники та навідати стару Вівдю?

Рута вагалася не довго. Кілька днів тому до аптеки «Під Крилатим Оленем» завітав Ґрозваєр і в присутності Лукаша звернувся до неї з доволі дивним проханням.

— Не знаю, чи ви чули, а наші вивідачі потверджують, що це безперечний факт — у Хмельницького на службі є чарівниці. Беручи приклад з давніх греків, він завше звіряє за їхніми чарами та гаданнями всі свої наміри й дії. Вони не тільки підказують йому, коли найсприятливіший день для битви, але й здатні навіювати ворожому війську страх і паніку, відбирати силу й хоробрість. Ми в цьому вже переконалися не раз і ніколи не застосовували подібних методів їм на противагу. Отже, в мене дуже проста пропозиція. Вам, мабуть, відомо, куди поділася Вівдя. Я б хотів, щоб ви її переконали зібрати місцевих чарівниць і спробувати протистояти козацьким чарівницям.

— А в нагороду ви їх спалите? — запитав Лукаш.

— Ні, я обіцяю, що ніхто їх не зачепить. Просто, коли ворог наблизиться до Львова, нехай би вони зібралися в одному місці й почали діяти. Так і передайте: всім чарівницям, які погодяться рятувати місто, я надам вічне помилування від усіх минулих і майбутніх прогріхів...

Рута відповіла, що спробує при нагоді ці слова передати Вівді. Та була ще одна причина, щоб побачитися зі старою. Про це її попросив Лукаш, розповівши про дивну пригоду доктора Геліаса: однієї ночі він прокинувся, почувши над головою чийсь шепіт, і побачив, що над ним стоїть кремезний чоловік. Приставивши доктору до горла кинджал, невідомий нагадав про давній ще молодечий гріх доктора, який спокусив дівчину і покинув. Вона народила хлопчика й з розпачу його втопила. Але немовля не втопилося, виросло й оце стоїть над ним. А дівчину за такий гріх стратили. Доктор після того весь час мучився у здогадах, хто ж то міг бути: хтось, хто живе в одному з ним місті, кого він не раз уже бачив? Це йому не давало спокою. Лукаш думав, як би йому допомогти, коли Рута пригадала, що Вівдя, як ще була молодицею, бабувала в околицях Сянока, приймаючи пологи. Може, вона й чула щось про той випадок.

Бричка поторохтіла битим гостинцем, піднімаючи позад себе куряву. Кури з голосним кудкудаканням звільняли їй дорогу, услід за бричкою дзявкотіли пси, мекали кози й ревіли корови.

— А чого ти вибрався до Вівді? — запитала Рута.

— Везу їй мандрагору. Щось у нас, знаєш, з тим Големом ніц не виходить. Не оживає. Очима водить, кліпає, пальцями ворушить, а підвестися не годен. Може, стара поможе. А як ні, доведеться їхати за тридев’ять земель по вампіра.

— Упир може допомогти?

— Остання наша надія.

— Навіщо вам той Голем?

— Як то навіщо? Львів боронити.

— Мандрагору не так легко добути. Вона кричить, коли її висмикують із землі, і вбиває того, хто це робить. Як вам то вдалося?

— Я на пошуки мандрагори беру якогось приблудного пса і тиждень його нацьковую.

— І тоді гине він?

— Так. Але не я вигадав такий спосіб. Він віддавна існує.

Обабіч шляху тягнулися хатинки передмістян, які нічим не вирізнялися від селянських, бо вкриті були або соломою, або ґонтою, зліплені були абияк нашвидкуруч, щоб не надто потерпати, коли татари нападуть і спалять. За день можна знову таку саму халупу звести. Але подекуди біліли й вілли з колонами та різними оздобами. Минаючи церкву Святого Петра, Рута перехрестилася, Франц зиркнув на неї зизом і усміхнувся. Вище церкви на пагорбі височіла дерев’яна сторожова вежа, з якої стежили за всіма трьома шляхами, що вели до Львова, а неподалік скрипів старими хворими крилами Чортів млин. Франц притримав коней і помахав комусь рукою.

— Кому то ви махали? — запитала Рута.

— Тому, Хто В Млині Сидить.

— Такий самий, як ви?

— Ні, страшніший. Перемелює грішників на борошно.

Рута обернулася — на крила млина злетіла зграя чорних ворон і крутилася разом з ними, зловісно каркаючи. Далі дорога вела на Винники, оточена з обох боків густим лісом, де ще недавно бушували розбійники, але тепер купецькі валки вільно проїжджали небезпечне колись місце.

Вівдю вони застали на обійсті — якраз закінчувала доїти козу. Стара дуже втішилася гостям, повела до хати й пригостила узваром. Рута розповіла про все, що з нею відбулося останнім часом, не згадуючи при цьому про свої почуття до Лукаша, однак Вівдя бачила її наскрізь і запитала:

— Ти хочеш, аби я тобі допомогла?

— Авжеж, хоче, — засміявся Франц, затягуючись густим димом з люльки.

— Не знаю... — ледве чутно промовила Рута й почервоніла.

— То я поможу, — сказала стара. — А ти чого приволікся?

— Осьо маєте мандрагору. А мені вділіть тої мазі, якою чарівниці мастяться, коли на Лису гору збираються.

— Я давно вже на жодну Лису гору не літаю.

— Але мазюку маєте?

— Та десь була. Нащо вона тобі?

— Спробуємо нашого Голема намастити. Ану ж поможе, й він встане.

Стара витягла з полиці потріпаний старий фоліант і розгорнула його.

— Та-ак... що ми тут маємо. «Archimenida — вислана на землю справедливою Темідою. Помічна на відкриваннє злочинів і віддає своє серце в жертву справедливости; злочинець, спробувавши тоє зіллє, вмить залізним сном ся окує й голосно злочин свій скаже. Dictamnus — темно-червоні квіти з таємним запахом, жи ростут на кущі. Сей кущ — нащадок у простій лінії того, жи горів і не згорів, і в ньому Моїсей почув голос Бога свого. Коли святотатська рука вирве сесю рослину з рідної луки, огрітої сонцем, і перенесе деінде — рослина забирає з собою рідне повітря і екстракт запахів рідної землі. Vesicaria — без барви й запаху. Хто з’їсть листок — вважає себе за найбільшу красу в світі. Eringium — повзає по землі; доста іно комусь торкнути ногою, то ся закохає. Сафо діткнула — і мусіла гасити свій полумінь у морі».

— Ей, та що, ви цілу книжку збираєтеся нам читати? — перебив її Франц.

— Ціхо будь. До потрібної рослини мусимо дійти за порядком, не перескакуючи через інші. Такий припис. Аж ось і воно: «Еуфорбія фебролиста чи то пак один із видів молочаю. Хто вип’є тої води, де купала ростина свої квіти, аль-бо даст тобі тую воду дівчина прекрасна, як ранок, чи стара, як світ, чарівниця — будеш шалено в ній закоханий, до безумства, до страти віри й чести...»

Стара підвелася і зашаруділа полотняними мішечками з зіллям, знайшла потрібний і вийняла з нього засушену жовту квітку та подала Руті.

— Зануриш її у воду на ніч, а вранці даси напитися йому.

Потім простягнула Францу бляшане пуделочко.

— Масть трохи присохла, то потримай її у теплі, щоб розм’якла.

Рута переповіла Вівді прохання бургомістра. Стара трохи повагалася, але врешті погодилася і пообіцяла зібрати чарівниць на оборону Львова. Відтак Рута попросила Вівдю згадати той випадок, коли дівчина кинула немовля у річку, а її за те стратили.

— Авжеж, пам’ятаю, — покивала головою стара. — Де ж би я забула! Я ж бо й пологи приймала.

Пізня осінь того року була вітряна й холодна, тумани ледь не щодня заволікували хутори й долини, а вечорами й ночами вихор вигулював такі шалені танці, що дерева тріщали й ламалися, а молодші пригиналися до самої землі. Навіть пташки не відважувалися ночувати на гіллі, звірі ховалися в непролазні гущавини, і горе тому подорожньому, що, заки сутінки не загусли, не знаходив вчасно теплого притулку. Люди казали, що се диявол вийшов із пекла в супроводі своїх численних слуг і пробує утвердити царство своє на землі. Зграї грабіжників висіялися по лісах і яругах, на дорогах часто можна було побачити убитих подорожніх, деколи розібраних до нитки, перекинуті вози й берлини. Люди боялися пізніми вечорами носа висунути за двері.

Саме такої лихої пори незадовго до сутінок верталася додому Вівдя з торбою, повною шипшини, глоду й терену. Уздовж стежки тяглися почорнілі й безлисті кущі бузини, з яких ще подекуди звисали китиці ягід, що їх не встигли видзьобати пташки. Ціла зграя надженджурених ворон увінчувала верхівки грабів, втягнувши голови в плечі, й хижо зиркала на Вівдю. Якби вона змахнула руками чи крикнула, ворони й оком не повели б. Починав капотіти дощ, і Вівдя приспішила ходу. В тому місці, де долина починає розширятися і перетинається глибоким яром, кущі рідшали, а в самому яру їх і зовсім було мало, зате папороть розкинулася великим зеленим морем, сягаючи до пояса. Стежка бігла вздовж яру, а відтак знову зникала в кущах бузини. Вівдя підвела голову догори: в небі збиралися кудлаті набурмосені хмари, і все було сірим та невдоволеним.

— Ох-ох, — зітхала вона, — ще кілька днів такої негоди, і вітри знесуть мою маленьку хатинку, мов солом’яного бриля.

Щойно вона це проказала, як почулося чиєсь хрипке хихотіння. Вівдя здригнулася і зазирнула в яр. Там під кущем на купі опалого листя сиділи три старі баби в подертих хламидах. Вони саме розклали на розстеленій полотнині свою вечерю. Вівдя зупинилася і не могла надивуватися, бо ніколи раніше в цьому яру живої душі не бачила.

— Добривечір тобі, зеленоока Вівде! — привіталися баби сливе хором і знову захихотіли, тішачись подивом, який викликали на обличчі жінки.

«Звідки вони знають моє ім’я?» — дивувалася вона, але не зрушила з місця, а опустила торбу на землю і промовила:

— Добривечір і вам, добрі люди. Скоро смеркне, а о такій порі кожна християнська душа квапиться якнайхутше сісти біля грубки.

— Е, нам нема чого квапитися, — засміялися ті, — ми всюди у себе вдома.

— І в цьому яру? Ночами тут вихор гуляє, тоді вам нелегко буде дістатися звідси. Можуть і гілки, і дерева падати.

Але три старі фурії й вухом не вели на ці слова, на їхніх худих черепах, обтягнутих сухою зморщеною шкірою, грали ті ж самі зарозумілі посмішки, що й раніше.

— До дідька вихор і ніч! Ми самі — вихор і ніч!

«Верзуть казна-що», — образилася Вівдя і, закинувши торбу на плечі, рушила далі.

— Егей! — покликали її баби. — Передай вугляреві Кребілю, що ми нині вночі завітаємо до нього в гості! Ха-ха-ха! І нехай готує добру гостину й повну чарчину! Ха-ха-ха!

— Чисто подуріли! — буркнула Вівдя. — Хто б то поночі по хатах сновигав?

— Та хай не скнарує! Чуєш? Ха-ха-ха!

Їхній деренчливий сміх ще довго ляскав за спиною, аж поки жінка не проминула яр і не вибралася з долини. А тим часом вже добре спохмурніло, і вітер проймав до кісток.

Вдома Вівдя наламала хмизу й поклала до печі, потім вийшла на двір і згребла купку сухого листя, яке незадоволено шурхотіло й виривалося з рук, начеб воліло мчати з вітром навперегони. Листя загорілося відразу, від нього зайнявся хмиз, і незабаром у печі застрибав грайливий вогник. Вівдя задоволено всміхнулася і випростала натомлені ноги.

Тепер, коли в хаті розвиднілося, можна було розгледіти сволок, обвішаний травами, де примостилася здорова оката сова, вочевидь, незадоволена світлом полум’я, а на лаві під вузеньким віконцем дрімав чорний кіт. Вівдя налила йому в мисочку молока й плеснула в долоні, котик аж підскочив від несподіванки й вигнув спину, але, впевнившись, що все гаразд й ніщо йому не загрожує, смачно потягнувся й замуркотів од задоволення. Вівдя налила й собі молока до кварти й щойно пригубила, як з подвір’я почулося іржання коня, а за мить хтось уже стукав у двері.

— Вівде! Відчиніть! — гукав чоловічий голос.

У відчинені двері увірвався вихор разом із листям, і увійшов кремезний чоловік. Жінка з подивом упізнала вугляра Кребіля.

— Вівде, заради Бога, покваптеся. У Гедвіги... моєї доньки, пологи... кляте насіння... — Він важко дихав. — ...нагуляла байстрюка. Нікому нічого не казала, аж днями проявилося.

За хвилю вони вже тряслися на возі, вугляр цьвохкав батогом, а по спинах молотив дощ і вітер жбурляв хмизом.

— І чого воно проти ночі полізло? — дивувалася Вівдя, кутаючись у верету. — Вже б ранку дочекалося. Се вже, як виросте, наберетеся клопоту.

— Що? Клопоту? Де би я байстрюка годував! Почекаю, коли дівка оклигає, та й вижену обох з хати. Такого сорому мені наробила! Багато би віддав, аби дізнатися, хто її надмухав!

— Не призналася?

— Де там! Мовчить і плаче.

Вівдя не раз уже щось подібне чула, але ніколи подібні погрози не збувалися. Але й не чула вона, аби добрі діти проти такої чвирі народжувалися.

Немовля кричало й дриґало ніжками, молода мама лежала заплакана й дивилася наляканими очима на все, що відбувалося в хаті. Молодиця, що помагала Вівді, викупала дитину й запеленала, хоч воно й відбивалося від неї.

— Якесь навіжене, прости Господи, — бурмотіла Вівдя. — Скільки живу, такого не виділа.

— Хло... хлопчик? — запитала писклявим голосом вуглярівна.

— Хлопчик, — відповіла молодиця.

Вугляр, уже трохи підпилий, метушився по хаті, намагаючись чимось допомогти, але тільки заважав. Вугляриха краяла хліб і витирала сльози. Хлопчика поклали біля матері, вона його пригорнула, але з її обличчя не зник вираз страху. Мабуть, боїться, що вугляр виконає свою обіцянку, думала Вівдя.

— Нічого... нічого... — хитав головою вугляр і, сівши до столу, налив собі, молодиці й Вівді горілки, але ті, вже випивши по чарці, більше не хотіли. Молодиця прочинила двері на двір і відразу затраснула.

— Леле! Яка там злива! Та ще й з градом! Як же нам додому втрапити?

— Навіть і не думайте! — втрутилася вуглярева жінка. — Нікуди ви не підете, заночуєте в нас. І вам, Вівде, постелимо.

Вугляр поліз на стрих і скинув два полотняних сінники. Знадвору крізь завивання вітру й періщення дощу залунали чиїсь голоси, загавкав пес, а кіт на лежанці люто зашипів.

— Кого там несе лихої години? — здивувалася господиня і метнулася до дверей.

До хати ввалилися три мокрі бабери, яких Вівдя бачила в яру.

— Доброго здоров’я господарю, господині й малій дитині! Доброго здоров’я гойним білоголовам[6], що прийшли рожаниці на поміч! — привіталися баби й захихотіли.

Вугляр пробував їх запросити до столу, але вони відмовилися.

— Ми прийшли, аби поздоровити неньку й ректи долю новорожденному.

Перша баба витягла з-за пояса стебло осоту й, кинувши його на долівку, мовила:

— Най росте високим, як цей осот!

— Воістину так! — проказали дві інших.

Друга кинула галузку дуба:

— Най росте міцним, як цей дуб!

— Воістину так! — проказали дві інших.

Третя кинула на долівку орлине перо:

— Най росте хоробрим, як орел, і страху не знає!

— Воістину так! — проказали дві інших.

Щойно тоді всі три баби наблизились до столу й прийняли з рук вугляра чарку горілки, а випивши, запитали, чи можна їм підійти до немовляти. Господар кивнув, і баби, ставши над постелею, зашамотіли ледь чутно губами, але так, що Вівдя, котра була поруч, і молода мати їх чули:

— Через нього много крові проллється.

— Буде страх наводити, смерть сіючи.

— Гордуватимуть ним люди, не матиме він спокою.

— Господи, — захлипала вуглярівна.

— Не треба мені байстрюка, — бурчав вугляр і пив.

Баби, прихопивши по шматку хліба з сиром, вийшли з хати. Вівдя визирнула у вікно. Було видно, як вони йдуть під дощем і градом, а вітер шарпає їхні лахи, але далеко не так, як шарпає дерева, а лагідніше.

— Три віхоли, ось хто це був, — промовила Вівдя, завершивши свою розповідь. — Три віхоли, що долю віщують. Вітер і дощ, хурделиця і сніг — їхні супутники. Вони з’являються дуже рідко, тільки за надзвичайних трафунків. Не знаю, чому ж вони їхнього сина обрали для цього. А за кілька днів вуглярівна впала в глибоку задуму, нічого не їла й сина не годувала. Одного дня вона вирвалася мов шалена з хати, побігла на річку й кинула дитину в Сян. Але маля не втопилося, а зачепилося сорочинкою за сук на деревині, що плила річкою. Виловили його жебраки, що під мостом селилися, загорнули у свої лахмани і, сподіваючись на винагороду, чимдуж побігли до магістрату. Хтось бачив, як бідолашна дівчина викидала немовля в річку. Її схопили, засудили до страти й втопили. Перед тим катували, щоб довідатися, хто батько, але вона не зізнавалася. Та коли вже не мала сил терпіти тортури, знемагаючи й втрачаючи свідомість, погодилася назвати батька панову бургомістрові. На вухо, за умови, що він сам вирішить, чи варто його розголошувати. Бургомістр підступив до неї ближче, вона йому щось шепнула, він побілів, і на тому скінчилося.

— І що було далі?

— Віддати дитину не було кому, бо вугляр з жінкою зібрали манатки й втекли, щоб і їх не покарали за те, що не допильнували доньки й онука. Отож зголосився по хлопчика місцевий кат. Який і катував вуглярівну.

— Кат? — скрикнула Рута. — Як же його звали?

— Яніш. Хлопчика він виховав собі на підмайстра. Що з ним далі було, не знаю.

Отже, Каспер — син доктора Геліаса? Рута не могла отямитися. Франц здивовано похитував головою. Не всі таємниці світу розкривалися йому. Щось таки залишалося у затінку.

— Та як же не знаєте? — проказала Рута. — Адже нас збирався катувати не хто інший, як Каспер Яніш. Той самий, якому ви помогли народитися.

— Господи! — Вівдя руками сплеснула. — Отже ті віхоли напророкували йому саму правду?

Дорогою назад Рута щасливо усміхалася, а Франц із неї кепкував, що вона вдається до чарів.

— Я й без чарів його б тобі приворожив.

— Е ні, я твоїх послуг не потребую.

— А от же ж скористалася — завіз тебе до Вівді.

Франц жартував, але Рута не звертала уваги, думками була далеко. Минаючи Чортів млин, Франц знову помахав рукою, Руті здалося, що у віконці на стриху млина з’явилася чиясь кудлата голова й враз зникла.

Їй хотілося чимдуж дістатися дому, щоб оповісти Лукашеві та Айзекові новину.

Як і варто було сподіватися, обидва злегка отетеріли: оце так допомогли своєму другові! Загублений син виявився катом!

— Навіть не знаю, чи можна це повідомляти доктору, — сказав Лукаш.

— Ой, ні, ой, ні, — махав руками Айзек. — Доктор просто здуріє. А Каспер і так знає, хто його батько. Тож він провідував Геліаса серед ночі. Може, сам колись до нього й признається.

— Як же я докторові в очі буду дивитися? — журився Лукаш. — Він поривався вже сам їхати до Сянока. Я його стримав, обіцявши щось довідатися. Але де ж я знав, що виявиться така несподіванка?

Вони так нічого й не вирішили.

Неважко здогадатися, що за кілька днів Лукаш нарешті розплющив очі на Руту і раптом став дивитися на неї не як на дівчура, а як на жінку, і, коли одного вечора вони вийшли на прогулянку, Айзек їх не супроводжував, мовби про щось здогадуючись. Повернулися вони, вже тримаючись за руки, і зникли в покоях Лукаша. Їхня перша ніч не була сповнена звірянь у коханні, жодних банальних слів, тільки теплий шепіт, тільки розмова очей і вуст, тільки доторки і гра пальців, тільки мова тіл. Відтоді Рута ночувала з аптекарем, а Айзек задоволено муркотів, наче який котяра, та все ж не підпускав Руту до кухні.

Настав травень і, хоча вже йшла війна з козаками, а Богдан Хмельницький неухильно рухався на захід, а все ж Львів не був би Львовом, якби навіть у такий тривожний час відрікся ярмарків і свят, тому й Святоюрський ярмарок мусив відбутися. Місцевість довкола собору Святого Юра була не забудована, площу оточували дерева й кущі, а коли здіймався вітер, то гнав жовті плахти піску й кидав ними на перехожих. Саме довкола площі й відбувався ярмарок, під час якого вона перетворювалася на мале містечко — гамірне й тлумне. Куди оком не кинь — всюди полотняні намети, дерев’яні ятки, вози, фури, балагули. До міста сотнями з’їжджалися шляхтичі й дідичі, а за їхніми каретами тягнулися цілі обози хур з товаром на продаж.

Аптекарі теж готувалися до ярмарку, ставили ятки й намети й торгували не тільки тим, що було в їхніх аптеках, але намагалися подивувати люд чимсь оригінальним. Айзек уже знав на ім’я всіх найповажніших львівських купців, знав, у кого можна купити найкраще англійське чи голландське сукно, італійський шовк чи оксамит, в кого найвигідніше придбати барильця з французькими, італійськими та португальськими винами, а в кого з грецькими та кіпрійськими. У тих рядах, де торгували заморськими овочами й прянощами, Айзек теж був за свого, йому дозволяли пробувати товар на смак не так, як іншим — маленькі часточки мандарини чи плястерки фіґи, а давали цілий овоч, прихвалюючи та спостерігаючи за тим, як фахово Айзек смакує, як заплющує очі й спочатку овоч тільки розкушує і не жує, а мовби впивається соком, який з нього витікає, а вже потім робить кілька неквапних рухів щелепами й ворушить своїми повними губами, смакуючи. О-о, такому смакошеві аж приємно догодити.

У такі дні до порту прибувало безліч чужоземних кораблів, стаючи на кітву ледь не пліч-о-пліч, здалеку густо вишикувані щогли нагадували зимовий безлистяний ліс. Кораблі привозили з собою запахи Африки й Азії, щось незвідане й незбагненне, п’янке й шляхетне. З кораблів лунав жіночий сміх, переплітаючись із п’яницькими піснями морців та голосними криками мартинів над щоглами. Морці, засмаглі й обвітрені, зі скуйовдженим волоссям і гарячим подихом вмить причаровували місцевих хвойд, ба й не тільки хвойд, бо й поважні матрони зовсім не проти були ушитися де-небудь у теплий куточок, аби відчути себе в диких і пристрасних обіймах екзотичного молодика.

У гирлі Полтви від світанку до смерканку сторожа пильнувала довгу й широку рогатку, що перепиняла плавбу, доки шкіпер чи капітан не заплатять мито. Відтак на судно піднімався лоцман і вів його повільно фарватером до причалу. Товари з кораблів вивантажували на барки, човни й кайри[7], які йшли на веслах туди, де їх уже чекали трагачі[8], вони забирали бочки, ящики, лантухи й паки та складали на вози, а ті прямували просто на ярмарок. Бочки ж із рибою везли на Рибну, яка межувала з Сільною, де сіллю торгували. На Рибній панував запах моря, під ногами хрумкотіла луска, тріскали риб’ячі тельбухи, а в бочках плюскалися не лише річкові риби, але й вовтузилася макрель, камбала, скумбрія, окуні, вугрі, там-таки стояли й бочки з норвезькими та голландськими оселедцями. Торгували ними часто дебелі жінки-перекупки, зодягнені в сукні з цупкої тканини. Через те, що вони звикли носити кошики на голові, їхнє волосся разом із чепцем збивалося в єдину пласку масу. Вони нюхали тютюн, пили оковиту й вміли пригостити будь-кого каскадом не надто вишуканих слів. Поміж рибними ятками сновигали свині, їм ніхто не заважав, бо вони пожирали відходи й фактично були санітарами міста, хоч і приносили немало клопоту, коли намагалися прокрастися на чиєсь подвір’я чи навіть до хати.

Склади підходили до ріки якомога ближче, млини увесь час хуркотіли, а біля причалу аж вирувало від перекупників, лихварів, драгоманів, посередників і, звичайно ж, шахраїв та злодіїв. Неподалік уже чатували бондарі та столярі, щоб набивати обручі на розбиті бочки, лагодити ящики й порвані паки. Окремо на широкій оболоні стояли вози, ладовані збіжжям, льоном, деревиною, смолою, дьогтем, воском, медом, солониною, шкурами — всім тим, що могла запропонувати львівська земля в обмін на заморські товари.

Увесь правий бік площі Святого Юра займали вози, що творили дві вузькі вулиці. Хтось назвав їх Тлуста й Тепла.

В Тлустій вуличці вилискували золотисті пласти солонини, збаразькі ковбаси творили фантастичні гірлянди, шпондерки й шинки п’янили й манили, свинина, що шкварчала на пательнях над вогнищами просто неба, звабно дражнила нюх, бідніші не погорджували навіть теплою водою, в якій варилося м’ясо або ковбаса і яку називали помпезно росолом, надто, що він був безкоштовним додатком до м’ясної страви. Запах розквітлого бузку змішувався з запахом смаженої ковбаси, сала, м’яса, вудженини й зневолював так, що годі було опиратися, бо всім цим можна було на місці почастуватися, закропивши куликівським медом, який славився тим, що, хильнувши його, тями не втратиш, але ноги будуть заплітатися. Аби вирівняти світ, пили пиво, і ноги переставали закручуватися кренделями, зате голова повнилася приємним туманом.

У Теплій вулиці торгували розмаїтим начинням — глиняним, мідним і дерев’яним, а ще господарським знаряддям. Окрему дільницю творили дитячі забавки. Тлуми дітлашні збиралися біля буд з цяцьками — розмальованими ляльками, дерев’яними кониками, пищалками, дудками, маленькими возиками із запряженими барвистими кониками, скарбничками, сопілками та дитячим начинням — різнокольоровими горнятами, дзбанками, кубками, мисочками, що виблискували до сонця поливою.

Але найбільше серця дітлахів вабили пірники, спечені з медового тіста, які називали «юрашками», мовби то був гостинець від самого святого Юра, їхня виставка виглядала як сценка їстівного театрику, адже ті пірники були у формі пухких малюків, немовлят у пелюшках, поросят, курчат, позолочених сердець, а над усім панував запах меду, крохмалю і свята. Відрізнялися пірники й смаком: були вони мигдалеві, цитринові, помаранчеві, кавові, ванільні, базельські, нюрнберзькі, макаронні, перцеві, цинамонові. Форми їхні були розмаїті — овальні, квадратові, начинені фігами, цукатами, дактилями, перекладені конфітурами, з родзинками й горішками...

Пірники випікали не тільки пекарі, але й аптекарі, і, власне, Рута з Айзеком вигадали пірники у формі гусарів з вусами та ще й з шаблею, начинені помаранчевими й цитриновими цукатами та імбиром. Такі пірники вподобали собі хлопчаки, а дівчатка купували пірники у формі кошиків з квітами або кругленьких панночок у капелюшках, які начинені були горішками.

Поруч із аптекарями розташувалися й «медики», які пропонували розмаїті любовні напої, а серед них настій на кантаридині — іспанській мушці, яку вони додавали також до цукерків і до «чоколяди здоров’я».

— І як з цим боротися? — нарікав Лукаш, оглядаючи той товар. — Кантаридин уже не раз приводив до смерті.

— Маєте рацію, — підхопив Айзек. — Якраз пан гетьман Станіслав Конецьпольський і помер через кілька тижнів після шлюбу від тої гішпанської мушки, котрої заживав для молодої жінки. Бо вірив, що жінка молода — не одному життя дода, а найліпші є старі вина й молода дівчина, як і свіжа паляниця замість черствого хліба. Але перебрав міри, бо аптекар дав йому порошку на кілька разів, а він те все відразу випив.

«Медики» також торгували амулетами і талісманами, які було модно носити на шиї або на поясі, бо вони відлякували демонів. Ароматичні мішечки радо купували жінки, щоб носити на грудях. Проти цього протестували церковники, вважаючи, що за допомогою парфумів жінки намагаються спотворити Боже творіння, приховавши його природній запах. Священики на проповідях лякали пеклом за те, що грішники кроплять себе духами, ба навіть перед любощами кроплять прутня і заливають парфуми в піхву, а це страшний гріх, адже парфуми розбещують не менше, ніж дзеркало, і дозволяють дияволові вселитися в тіло, яке підкорилося хтивим бажанням. Але це нікого не спиняло, жінки аж роїлися біля таких яток, нюхали зразки, обговорювали з подругами, радилися і купували з запасом, знаючи, що опісля ціни можуть піднятися.

Неподалік ятки з церковним приладдям виставив свій скарб торговець мощів. Він голосно прихвалював свій товар:

— Ліве вухо Афри Авґсбурзької! Мізинець з правої руки Гаубальда Реґенсбурзького! Клапті савану святого Альберта Маґнуса! Ніготь з пальця ноги Адельгейди Бургундської! Праве око святого Боніфація! Автентичність усіх артефактів підтверджена єпископами і кардиналами!

Айзек розсміявся:

— Знаю я, звідкіля ті артефакти. Спочатку закопують якогось старого чи стару в вапняний ґрунт, за рік викопують, висушують кості в печі, а потім продають як святі мощі. Проблеми з підтвердженням теж не буває, бо гроші люблять усі.

На ярмарку не бракувало і яток з книгами. Найбільше тут купували календарі, кантики[9], молитовники, кухарські книги, взірці готових листів, у тім числі любовних, і, звичайно, єгипетські сонники.

Лукаш порпався у скринях, шукаючи щось новіше з медичної літератури, а також романи. За цим заняттям застав його доктор Геліас і запросив на пиво. Доктор усе шукав нагоди перебалакати з Лукашем, його муляла одна річ, і нарешті він зважився.

— Я, звісно, тішуся, що ви знайшли для себе рідну душу, але ви ж розумієте, що не можете одружитися з простолюдинкою та ще й чарівницею.

— Я знаю. Але це дико.

— Дико не дико, але медичного цеху можете позбутися. Та й до аптеки ніхто з поважних міщан не зазиратиме. Але жити з нею можете, не надто афішуючи. Не знаю, чи ви чули про випадок, який трапився у 1518 році. Героями його були Івашко Вірменин і його служниця, вродлива гречанка Софія. Господар був удівцем, отож нічого дивного, що між ними зародилася приязнь, яка тривала понад три роки. І може б, усе обійшлося, якби не народилася дитина. Звістка про це дійшла до міських радників, коханців ув’язнили. Гріх, який вчинив вірменин із гречанкою, заслуговував тільки однієї кари: спалення на вогні. Можете собі уявити цю страшну картину, коли їх, скованих одним ланцюгом, у самих лише сорочках, зі свічками в руках вели до стовпа за міською брамою. Вся вірменська громада плакала, дивлячись на них. Обох привели до стовпа й облили їхні сорочки смолою. А потім кат підпалив стос хмизу під ними й їхні сорочки.

— І громада не протестувала?

— Вони відіслали листа королю, але радники й війт виявилися надто швидкими у виконанні несправедливого вироку. Король засудив таке жорстоке покарання, та вже було пізно. Тому він наказав, щоб рада виплатила кожному вірменинові відшкодування і забезпечила спадкоємців бідного Івашка. Двісті чотири золотих червінців було виплачено наступного року, але вірменська громада повернула їх раді.

— Отже, їх було покарано не за те, що господар зійшовся зі служницею, а за те, що вони були різних конфесій?

— Саме так.

— Гм... Який це має стосунок до мене?

— Мартине, я ваш товариш, а тому кажу просто, як є. Той похмурий час, мабуть, уже не повернеться, і ледве чи когось спалять за стосунки католика й православної, однак можуть позбавити права займатися аптекарством і хірургією. — Лукаш здивовано поглянув на доктора, не розуміючи, до чого він гне. Але той пояснив: — Рута ж бо православна. Гелер вона ходить з вами до костелу, але часом забувається і хреститься навспак. Якщо це ще хтось помітить, буде проблема.

— Справді? Я нічого такого не помічав.

— А за собою ви теж нічого такого не помічали? — усміхнувся Геліас.

— За собою? Що б то я мав помітити? — здивувався Лукаш.

— Коли ви молитеся... Ви ж не промовляєте молитву ані латинкою, ані німецькою. Хоча ви австрієць. А щоб промовити «Pater noster» або «Vater unser in dem Himmel!», треба зімкнути вуста для першого звуку. А ви їх не змикаєте, перший звук у вас завжди голосний. Не будете ж ви казати, що людина, народжена в Зальцбурзі, молиться польською або русинською мовою!

Лукаша кинуло в холодний піт, він не знав, що має відповісти. Вочевидь, він, як австрієць, мав би промовляти «Отче наш» або латинкою, або німецькою. В обох випадках вуста змикаються, але він промовляє так, як звик удома, русинською. Однак йому вдалося викрутитися. Він не раз бував у Далмації, яка належала Венеційській республіці, в Дубровнику практикувався в шпиталі, молитва хорватською сиділа йому в голові.

— Дорогий докторе, моя мама була з Істрії, тому читаю її молитву: «Otče naš, ki jesi na nebesih: svetise ime Tvoje, pridi cesarastvo Tvoje, budi volja Tvoja, kako na nebesi і na zemlji. Hleb naš vsagdašnji daj nam danas і otpusti nam dlgi naše, kako і mi otpušcamo dlžnikom našim. I ne vavedi nas v napast, na izbavi nas od zla. Amen».

Доктор Геліас, можливо, не чекав такої відповіді, але залишився задоволеним. Лукашеві ж було ніяково через те, що приховує від Геліаса новину про його сина, але не відважився її розповісти.

Вони пройшлися по ятках з одягом, де буяло розмаїття всієї європейської моди, бо не було тут жодного однакового стилю: польський народний стрій сусідив з мадярським, турецьким, італійським чи французьким, кольори були блакитні, зелені, червоні, шкарлатні або чорні, бо одяг у Речі Посполитій не був ані одностайним, ані до жодної верстви населення не прив’язаний — як кому подобалося, так і зодягалися. Європейські строї найбільше подобалися шляхті та молоді, але не цуралися їх і міщани та купці. Багатше вбрання свідчило про заможність і приналежність до вищої сфери, то й не дивно, що менш заможні шляхтичі й дідичі намагалися бодай одягом сягнути вищих сфер. Магнати, бачачи, що вже не вирізняються від шляхетської маси, кидалися полювати за щораз новішими строями, які незабаром бідніша шляхта знову переймала, і таким чином відбувався постійний рух у моді, аж поки сейм не постановив, що жоден міщанин не сміє більше зодягати шовкові шати й підшивки, а також коштовні хутра, окрім лисячих, і не повинен у сап’яні ходити. Нарешті магнати могли полегшено зітхнути, хоч і не надовго. Жінки зазвичай найретельніше наслідували європейське вбрання і не шкодували коштів на придбання суконь, доводячи їхню кількість до півсотні й більше, голови вони оздоблювали капелюшком чи береткою з пишним пір’ям — це називалося «кукуріку», або ж вуаллю, на шиях носили альшбанти[10] з діамантом посередині. Рідко траплялося, що панна могла б вийти заміж за молодика, який носив старосвітську уберю. З зачісками теж була вільному воля — одні чоловіки голови голили, другі підголювали, залишаючи кудлатий чуб, треті стригли, четверті носили довгі патли, те саме було з вусами й бородами. Більше фантазії виявляли жінки, укладаючи волосся, та й не самі, бо вже з’явилися у Львові майстрині, які могли подивувати вишуком фризур.

Лукаш із Геліасом стали свідками скандалу, який влаштувала шляхтянка, побачивши, що купець продав міщанці сукню, схожу на ту, яку перед тим купила вона. Скандал завершився тим, що шляхтянка повернула куплене й забрала гроші.

На Ратуші засурмив сурмач, якраз за годину до заходу сонця, то був знак, що вже жодних нових товарів виставляти не можна. Вдруге сурмач засурмив через півгодини, і це вже був знак пакуватися та згортати товар.

Розділ З Юліана: Абордаж. Марко Проклятий. Березень—квітень 1648 року

Через кілька днів наш корабель перетнув Ла-Манш, обігнув Бретань і поплив у напрямку Азорських островів. Але хоч ми тиждень сновигали туди й сюди, пильно озираючи обрій, жодного корабля не помітили. І вже, коли в команди зародилася цілком слушна думка напасти на порт і поживитися бодай там, нарешті пролунав крик: «Бачу вітрила!» Вітрила були цинамонової барви, безперечно іспанські.

На кораблі відразу заметушилися, забряжчала зброя, корсари чіпляли шаблі й мечі, набивали мушкети й пістолі, волочили лантухи з ядрами, складали їх біля кулеврин й тішилися, як діти. Смерть їх не лякала. Їх лякала бездіяльність. Капітан наказав змінити курс просто на іспанця. Та коли ми наблизилися настільки, що можна було вже розгледіти іспанський поклад з високими облавками й червоно-жовтий кастильський прапор, капітан засумнівався, чи варто отак зопалу кидатися за здобиччю. Ґалеон мав вісім гармат і доволі численну команду.

— Гай-гай, — похитав головою Марко, — хоч він і пливе без супроводу, але такий горішок не на наші зуби.

— Та ми ж бо й більші кораблі на абордаж брали, — озвався огрядний валлієць, що був тут за гармаша.

— Брали, і цей можемо взяти. Але покладемо чимало товариства. Тут варто все гарненько обмислити.

Іспанці поводилися цілком спокійно, маючи певність у своїх силах та не бачачи в нас ворога, а «Стрибог» гойдався на хвилях не наближаючись і не віддаляючись, мовби завмерши у нерішучості. Тоді я пригадала хитрість, яку використовував не раз капітан «Сан-Єроніма» і розповіла про неї Маркові. Капітан одразу пожвавився і поцікавився у валлійця, чи можна цю хитрість втілити на нашому кораблі. Валлієць розплився в задоволеній усмішці й потер руки. За хвилю він приволік з десяток мушкетонів з широкими дулами, які можна було набивати картеччю, а то й цвяхами й битим склом. Коли їх набили, кілька корсарів полізли на щогли й примоцували на самих вершечках. Від кожного цинґля спускалася вниз мотузка. Така хитрість давала змогу просто таки змітати ворога з покладу, бо він уже не міг сховатися за високими облавками.

Марко скомандував підняти іспанський прапор, мабуть, трофейний, бо добряче пошарпаний. З ґалеону хтось нам помахав руками, ми відповіли. Певний час обидва кораблі плили однаковим курсом на відстані двох гарматних пострілів. Іспанці хоч і не виявляли хвилювання, та були напоготові, в руках багатьох з них виднілися мушкети, однак протиабордажних сітей, які б утруднювали стрибки з облавка на облавок, вони не напинали.

Корсари хвилювалися і зраджували нетерплячість, їм праглося негайно кинутися до бою. Але Марко їх стримував своїм суворим поглядом з-під насуплених брів. Він чекав, поки іспанці не втратять пильність, не розслабляться й не перестануть стежити за нами. Тому наказував нікому зайвий раз не висовуватися та не демонструвати ані козакам своїх оселедців, ані полякам і литвинам стрижених під макітру голів. Години за дві час атаки настав: на покладі ґалеону з’явилися кастильські кралі, а це означало, що команду «позір» відмінили. Повільно, дуже повільно наші кораблі зближалися, мовби нехотячи, мовби під примусом підводної течії. На відстані гарматного пострілу Марко наказав підняти наш червоно-чорний козацький прапор і мчати в напрямку їхньої корми. Іспанці з несподіванки заметушилися, з усіх боків залунали команди, які вносили ще більше сум’яття.

«Стрибог» летів на всіх вітрилах, розсікаючи хвилі, наче ножем, а обличчя розгніваного бога з роззявленого в крику ротом раз по раз занурювалося у воду, і біла піна стікала по його бороді й з вуст. Іспанські гармаші висунули жерла гармат з люків. Одні корсари з мушкетами зайняли позиції уздовж облавку, інші наготовили абордажні гаки. Усі вони мали по дві шаблі та по два, а то й чотири наладованих пістолі. Серед тих, що йшли на абордаж, вирізнявся здоровило під два метри, що мав кулаки, як довбні. Обличчя в нього було підозріло добре, хтось би збоку сказав, що то мамин синочок або ситий ченчик, але в очах його горіло завзяття, і видно було, як він носом втягує в себе запах бою.

— Хто це? — запитала я Марка.

— Е, та це теж Марко, тільки Проклятий.

— За що ж він проклятий?

— А ти не чув? Та про нього легенди такі ходять, що мороз поза шкіру бере. Зарізав колись матір свою і сестру й в покару мусить носити їхні голови у лантуху аж до кінця світу.

— О господи! І тут він з тими головами?

— Ну, я до того лантуха не зазирав. Та й його ніхто окрім нього підняти не може.

— Звідки ж він до вас прибився? Чей же не з галери?

— Ні, з Афону. Пробував замолити свій страшний гріх, та не вдалося. Ми й підібрали його в Греції. Його ні куля, ні шабля не бере. Б’ється, як дикий звір. А на вигляд — смиренне ягня. Оно якого меча собі роздобув у хінчика... Я його в двох руках ледве втримав, а він однією рубає. — Марко кивнув на козаків. — Наші завше славилися цільною стрільбою, але фехтують гірше поляків і геть не цінять свого життя. Чи це нам від варягів перейшло, чи від скитів — Бог святий знає. Вмирають легко, як дихають. — Помітивши, що я теж собі за пояс запхала пістолі, здивувався: — А ти куди намірився? Теж на абордаж? Е, ні, синку, ти мені тут потрібен. Бо хто поранених буде порати?

Я змовчала, вдаючи, що з ним погодилася, та не зійшла з місця, а він за хвилю уже був зайнятий атакою. Іспанські гармати вдарили по нас, але заки вони їх намірили, то «Стрибог» повернувся до них носом, і ядра не завдали жодної шкоди, після цього штурман повернув кермо так, що наш корабель опинився поруч ґалеону. Враз кілька корсарів смикнули за мотузки від цівок мушкетонів. Пролунала оглушлива сальва, і десятки іспанців покотилися покладом, звиваючись у корчах. Злетіли в повітря гаки, зачепилися за облавок ґалеону, і корсари з оглушливим криком цілою гурмою кинулися в бій. Попереду всіх розмахував вигнутим велетенським мечем Марко Проклятий, розсікаючи ворога на дві половини.

Я, вловивши відповідний момент, коли капітан давав накази мушкетерам, спритно перестрибнула на іспанський поклад і вихором увірвалася в гущу бою. Нарешті я знову в цій стихії, у цьому п’янкому танці смерті. Моя шпага, мовби оживши після сплячки, літала блискавицею, відбиваючи удари, схрещуючись і відскакуючи, прохромлювала ворога й впивалася кров’ю.

— Лоренцо-о-о! — десь за спиною чути було розгніваний голос капітана. — А бодай же тобі пуп розв’язався! Ану негайно назад, бо випарю задницю, щоб знав, як слухати!

Але я не слухала, я стрибала, відстрибувала, пригиналася, увихалася, крутилася веретеном, у мене мов крила виросли, і я від захвату реготала, навіть цього не усвідомлюючи. Іспанці з жахом відскакували від мене, як і від Марка Проклятого, ми були наче парою демонів, що сіють смерть, а самі не вразливі. Хоча ні — хтось мені чирконув шпагою по лівій руці вище ліктя, і я відчула теплий струмінь, що стікав додолу.

Іспанців і справді було надто багато, вони врешті стлумили паніку, яка спочатку їх усіх охопила, перешикувалися і, зайнявши оборону на носі, мужньо відбивали наші атаки в той час, як сили корсарів почали слабнути.

Капітан Марко, який пильно стежив за боєм, підібрався кораблем до носа ґалеону й кинув в атаку козаків, які перед тим стріляли з мушкетів. Козаки на чолі з капітаном, вхопившись за линви, що звисали зі щогол, перестрибували облавок і падали просто на спини іспанців зі страшними криками. Цей несподіваний напад зчинив безлад, іспанці не знали, в який бік кидатися, кричали «Joder! Joder![11]», а корсари, підбадьорені підкріпленням, поперли зі ще більшим завзяттям.

Я не вибирала суперника, пробиваючись уперед однією з корсарами лавою, і коли переді мною виріс заможно вбраний іспанець у легких латах і шоломі, я, не роздумуючи, схрестила з ним шпагу і відразу зрозуміла, що маю справу з неабияким фехтувальником, а може, й самим капітаном, бо він спритно відбив кілька моїх атак, а потім і сам перейшов в атаку, а я мусила відбиватися, хоч і чула втому, та й поранена рука судомила, а кров цибеніла за мною щокроку. Я бачила, що ради не дам, не вдасться мені його наштрикнути, заки ще тримаюся на силах. Відтак зосталося тільки натиснути на ґарді[12] голову лева й впіймати його шпагу в пастку. Так я і зробила та, підпустивши його ближче, підставила свою шпагу під удар так, що його лезо заклинило між лезом моєї шпаги й лезом кинджала, що вискочив з ґарди. Я різко крутнула рукою, і він зостався без зброї. У цей мент іспанці, побачивши, що їхній капітан опинився з голими руками й не може отямитися від несподіванки, покидали зброю та здалися. Корсари радісно заволали «Слава! Слава!». Капітан Марко наказав повернути іспанському капітанові його шпагу, а решту зброї забрати на «Стрибога». Відтак підійшов до мене й похитав головою:

— Не думав я, що ти такий відчайдух. Але вдруге, якщо не будеш мене слухати, заробиш двадцять дубців по голій сраці. Чув? — Я кивнула. — От і добре. А тепер вертайся назад та берися за поранених. А то бачу, що й тебе різанули. Не сильно?

— Ні. Заживе.

Я повернулася на «Стрибога» і забандажувала руку, а корсари заходилися переносити на корабель здобич — різні золоті вироби та коштовності, барвисті тканини, безліч різного вбрання й заморські овочі. Важко поранених виявилося лише двоє — одному куля потрапила в груди, другий мав розсічений живіт, який він підтримував обома руками, щоб не вивалювалися тельбухи. Я не знала, за кого братися, але, обстеживши їх, побачила, що з животом проблем не буде — його можна зашити, а от кулю добути буде не просто. Я звеліла принести рому й змусила корсара випити добрих півпляшки. Відтак вставила йому в зуби добрячий шматок твердої смоли й заходилася добувати кулю. Поранений хрипів, але кричати не міг, бо зуби застрягли в смолі, інші корсари тримали його за руки й ноги. Заки я витягла ту кляту кулю — маленьку, кругленьку, завбільшки з горошину, — він втратив свідомість. Далі я віддала його на поталу народній козацькій медицині: йому насипали на рану пороху й підпалили, порох спалахнув, розносячи їдкий запах смаленого м’яса, поранений отямився, йому витягли з рота смолу, і він голосно закричав.

Коли ж я оглянула другого пораненого, то побачила, що рана до кишок не сягнула, їх взагалі не було видно. Цьому теж влили півпляшки рому, дали шмат смоли в зуби, а я рану промила й зашила. Та на цьому клопіт не закінчився, бо відтак прийшла черга на інші рани — на головах, руках, плечах, ногах... Добре, що серед козаків виявився свій знахар, який мені помагав, бо я б і до ночі не дала ради. Капітан час від часу, минаючи, зиркав на мою працю і підбадьорливо кивав головою. За той час ми вже відплили далеченько від ґалеону, забравши з нього все цінне. Корсари під капітанським оком ділили здобич, але, на диво, не сварилися. Видно, Марко вже їх добре вимуштрував.

Закінчила я з пораненими, аж коли звечоріло. Зоряні сутінки лягли на океан. Я впала на крісло-гойдалку, яку корсари забрали з ґалеону й на якій, можливо, вигойдувався їхній капітан. Мені дбайливо піднесли пляшку порто, печену рибу й заморські овочі на вечерю, я їла, запиваючи з горлянки малими ковтками, та милувалася мерехтливими зорями на поверхні спокійної темної води. Несподівано біля мене на звоях линв вмостився Марко й теж з пляшкою. Він неспішно запалив свою люльку, смачно заковтнув дим і промовив, але так, аби чула тільки я:

— Я бачив, як ти метляєш своєю шпагою, і не міг надивуватися, звідки така вправність. То ти, заки вчився ото в Падуї, ще й на шермерку[13] учащав?

— Звісно. Без цього ніяк, — підтвердила я. — Мені трапився добрий вчитель.

— Аж так добрий, що навчив тебе цілити просто між зуби?

— А що? Вам цей дриґ не до шмиги?

— Та чого... дриґ як дриґ... але є ж інші місця, які можна проштрикнути.

— Є, але від пробивання грудей чи живота менше пуття, бо суперник ще має сили боронитися. А тут він одним махом на небесах.

Він похитав головою.

— А все ж я тебе не можу розгадати. Надто ти молодий, щоб і медицину вивчити, і шермерки навчитися та ще й під Дюнкерком побувати. Тобі ж на вигляд либонь не більше двадцяти?

«Двадцять сім», — хотілося мені його поправити, але, що не мала я під носом засіяно, то змовчала. Тільки й того:

— У нашому роду всі такі. Молодо виглядають, але й молодо зі світу йдуть.

Навіщо я це сказала? Просто щоб відволікти його? Він здивовано подивився на мене.

— Таке враження, що ти несеш у собі рокову печать. Щось закам’яніле й не відкрите для людей.

— А люди не вартують, щоб їм відкриватися. Хтось один-другий-третій так, але не юрба. Щодо моєї молодості... то битва під Цецорою, коли вас полонили, відбулася у 1620 році. Ви були геть юнаком. Чому ж дивуєтеся мені?

— Якби я був таким вправним, як ти, не потрапив би до ясиру. А потім я вирішив краще згинути, як роками бути невільником.

— Як виглядала ваша каторга?

— Наша галера мала завдовжки п’ятдесят і завширшки сім метрів. Веслярі сиділи у два ряди вздовж облавків по п’ятеро-шестеро за кожним веслом, так, що всього їх бувало до трьохсот. Турецьких морців разом з охоронцями бувало від ста до півтори сотні. Невільники були прикуті залізними ланцюгами до лав, і під удари тулумбасу ритмічно піднімали й опускали весла. Швидкість галери була слабенька, не переважала восьми-дев’яти миль, але й таку швидкість веслярі могли витримати ледве годину, а від сили дві, хоч і як би їх періщили канчуками. У кожного галерника на шиї висіла дерев’яна грушка, яку він повинен вкладати до рота, якщо галера вступала в бій, щоб не скрикнути, коли його поранять, бо це могло б збити з ритму інших гребців. Коли галера тонула, веслярі гинули разом з нею. Годували нас гірше собак, а для підтримки сил давали шматки хліба, намоченого в вині. Коли ж хто знесилювався, його нещадно лупцювали, а часом і на смерть забивали й викидали в море. Я бачив, як люди вмирали за тими веслами, як втрачали людську подобу й перетворювалися на звірів, які мріяли лише, щоб напитися води й з’їсти жменю каші чи бобів. Я не хотів бути таким. Я відразу почав думати про втечу: ось минає моя молодість на цій задрипаній галері... а далі що? Я постановив собі вибитися з веслярів на поверхню.

— Яким чином?

— Я навчався в братській школі й володів латиною та грекою. Турки попри те, що воювали, вели торгівлю з воюючими країнами. Це ніколи не припинялося. Де ще можна заробити так добре, як не на війні? Отже, вони потребували драгомана з італійської та грецької, і тут я їм знадобився. Але я ще й умів креслити мапи та визначати місцезнаходження корабля за зірками, бо й того нас навчили. Одне слово, мене розкували, і я як міг, так втирався їм у довіру. Заковували мене лише на ніч. А далі ти вже знаєш, що було.

— Я також довідався, що ви одружилися. Де тепер ваша жінка?

— Де мені з жінками водитися? — відмахнувся він. — Потішився трохи та й утік. Це доволі дивно, але хоч я був прикутий до галери, галера мене прикувала до моря.

Він, покректуючи, підвівся і подався відпочивати, а я ще сиділа й намагалася усвідомити для себе, що мені дав цей бій, це сп’яніння, яке я відчула, і чи прагну я й далі відчувати його, впиватися ним і знаходити в цьому розраду. Думки мої плуталися, я роздвоювалася, мені водночас хотілося пити й хмільне вино бою, і... його вуста, такі зараз далекі й неприступні. Я думала, якщо коли-небудь повернуся до Львова, то однаково вже буде пізно, кожен наступний день, який мене відділяє від нашої останньої зустрічі, водночас, мабуть, зближує його з Рутою. Що довше я буду валандатися морями й океанами, все менше шансів у мене зустріти його вільного й такого ж закоханого.

Хтось примостився біля мене. Я обернулася і побачила Марка Проклятого. Він поклав собі між ногами лантуха, вийняв з-за пазухи буханець, шмат запліснявілої ковбаси з іспанського ґалеону та став вечеряти, запиваючи ромом. Обоє ми мовчали. Врешті за кілька хвилин він озвався:

— Бодай би ту ковбасу вони й на тім світі жерли. Тверда, як коліно старої відьми, та ще й пліснява.

— Зате така ковбаса навіть влітку не псується, а пліснява природна й нешкідлива. — сказала я. — Є певність, що живіт не розболиться. Кажу вам, як лікар.

— Ну-ну, ото думаю, щоб тільки зуби не поламать.

— А ви її крайте тоненькими скибочками.

— Ба й справді! — втішився він. — Як же се я не здогадався? — Він вийняв ножа, поклав ковбасу на дощину і, відрізаючи по плястеркові, їв та задоволено усміхався. — Може, й тебе пригостити?

— Дякую, я вже повечеряв.

— Ххе... — знову заусміхався він, хитаючи головою. — А лепсько ти ото шпадою! Як блискавкою, далебі! І де в тебе стільки сприту? Ти ж іще хлопчак.

— Та й ви ж не старий.

— Я? Хе-хе! Знав би ти, скільки мені літ! Я, братчику, й лік забув. А попереду ще блукання та блукання без кінця і краю. Без смерті, без хворіб, без рідної душі й стріхи над головою.

— То на вас таке прокляття? Я чув, що ви забили матір свою і сестру.

— Забив, — кивнув він головою зі смутком. — І голови одчесав. Тому й Проклятий. Навіть Пекло мене не прийняло.

— А за що ж ви їх убили?

— А за те, що до тяжкого гріха мене спокусили. Полюбив я дівчину, а вона мене. Ходили ми разом на вулицю та на вечорниці, співали, гуляли, шепталися під вишнями. І врешті я вирішив сватів заслати. Тільки ж мати моя і сестра кинулися мене відмовляти, а як се не помогло, то взялися за її батьків. Наговорили такого, що й на волячій шкурі не напишеш. Отак нас і порізнили. Я махнув на Січ, а як за рік повернувся та глянув на свою сестру, то закохався так, що й душі в собі не чув, та й вона не дивилася на мене, як на брата. Я бачив, як її в жар кидало, коли я торкався її. Осьо, поглянь... — Він розв’язав лантуха й вийняв, тримаючи за коси, неймовірно вродливу голову дівчини, очі її були заплющені, але повні вуста відкриті, виглядала голова мовби вчора відтята. — Осе ж моя сестра. Правда ж гарна? А якби ж ти її голівку угледів на стрункому стані, коли б вона глянула на тебе живими вустами, почув би її голосок, а вустонька, як маківки, стулились із твоїми вустами... Ех... — Він поклав голову сестри до лантуха й вийняв другу. То була голова літньої жінки й теж мов учора відрубана — біле волосся скуйовджене й облите запеклою кров’ю, розплющені невидющі очі похмуро глипали, рот був роззявлений, здавалося, стара в останні свої хвилини когось проклинала. — Осе ж моя матінка, — зітхнув Марко Проклятий. — А щоб ти знав, вона була добрий зух. Кабардинка, гарна, як янгол. Клянуся іржавими цвяхами на хресті Ісуса! Батько мій не міг з нею розлучитися, то перевдяг за хлопця і привіз на Січ. А вона була зросту високого й нічим від козаків не різнилася. Разом і воювали. З’являлися батьки мені не раз у моїх видіннях, кляли та проклинали, а я молив у них прощення, та не вимолив.

Він сховав голову старої до лантуха, зав’язав його й хильнув рому. Я заклякла на місці від побаченого. Мені це все не вкладалося до голови. Убив матір, сестру... Мені мороз поза шкіру йшов. Врешті видушила:

— Я так і не второпав, за що ж ви їх убили. Звідки взялася ця ненависть?

— Я сестру свою кохав так, що коли інші до неї сваталися, то вже й не жили. Я підстерігав їх і убивав. Врешті ми стали любитися з нею, а мати й не здогадувалася. Аж поки сестра моя не завагітніла. А як прийшло родити, то повів я її в комиші, прийняв пологи й задушив дитину та викинув у Дніпро. З тії пори сестра мене одцуралася і сказала, що піде до Києва на прощу замолювати свій тяжкий гріх, а крім того ще й матері все розповіла. Я не хотів її відпускати. Я горів до неї пекельним коханням. Але одного ранку я встав і не побачив її. Мати потаємки вирядила її на прощу. Се мене збісило не на жарт, я відрубав матері голову, догнав сестру й пробував її повернути. Але вона впала на коліна, звела руки до неба і, не слухаючи мене, тільки Господа молила, аби він зжалився над нею. Я слухав її молитви й мене тіпало. Я вихопив шаблю і теж їй голову відчесав.

Марко замовк, важко зітхаючи, а в тому зітханні вчувалася вагота всіх гріхів світу. Він зі смутком дивився на хвилі, що підкочували до корабля, на блискітки, які їх оздоблювали, пив ром і журився, йому баглося висповідатися, хоч і робив це, либонь, не раз перед різними людьми, які мали терпець його вислухати, але це бажання ніколи його не покидало, воно знову й знову накочувалося на нього й змушувало виговорюватися.

— Ти, певно, думаєш, який я звір, а я й не перечу, — стенув він плечима. — Так, я звір. Більшого звіра за мене й нема. Але різниця між мною й іншими озвірілими людьми та, що я усвідомлюю, що я звір. А вони — ні. І дійшов до того стану, коли хочу будь-що спокутувати свої страшні гріхи й вже роками їх спокутую. Пізніше я повернувся на Січ, зібрав ватагу шибайголов та нападав на турецькі галери, грабував, а всі гроші віддавав на церкви. Я собі ні шеляга не залишав, їв, що Бог послав, вдягався в лахміття. Але лантуха свого ніколи не покидав. От і зараз зійшовся з корсарами, а гроші знову збираю на церкву. І так буде до скінчення мого віку, коли Господь мене пожаліє. А тоді я нарешті спочину. Щоразу, коли роблю добру справу, чую, як ще один ланцюг спадає з брязкотом із мене. А то певна ознака, що тягар гріхів моїх ще трохи ослаб.

«А чим ті потвори, які поглумилися над моєю сестрою, були кращі за нього? — подумалося мені. — Та нічим. І я їх повбивала. Ми обоє несемо на собі печать смерті й покути».

Він добув з-за пояса сувій паперу й простягнув мені.

— Осьо, поглянь. Як мені нелегко бува праведником бути.

Я розгорнула сувій і прочитала:

«Се звинувачення, висунуте в другу п’ятницю після празника Успення в літо од Різдва Господнього 1646 проти брата Порфирія, в миру Марка, прочитане в тім же дню в манастирі Святого Никифора у присутності преподобного ігумена отця Алексія.

Брат наш звинувачується в гріхах, негідних слуги Божого.

По-перше: він випив усеньке вино з погребів манастирських.

По-друге: чинив перелюб з дівицями й заміжніми білими головами, о чім суплікаторів много позов складали.

По-третє: не одного брата во Христі увередив, єгда тії пробували спинити єго буйство.

У четвертих, п’ятих і шостих: скоромився в піст, забирав харчі в братів своїх, утісняв їх всіляко моццю своєю.

Сі та інші свавілля єго й гріхопадіння засвідчують брати Оксентій, Гавриїл та Василій. Сим консисторія ухвалює: ізгнати нечестивого брата, яко негодящого бути слугою Божим, з манастиря і вперед нігди не приймати єго до своєї пастви».

Я розсміялася:

— Еге ж, добряче ви гріхи замолювали, вино попиваючи.

— Отак я намагався в ченці постригтися, але довго не витримав. Мабуть, мені інший шлях судився. Довгий-предовгий, темний-претемний...

Марко Проклятий замовк, у його голові, мабуть, звучала дивна сумна мелодія, він занурився в себе й повільно похитувався. Вгорі порипували у снастях реї і шурхотіли вітрила. Корабель гойдався і заколисував до сну. Я тихенько встала й зникла в каюті.

Серед усякого добра, що корсари притягнули з ґалеону, були пошта й газети. З французької «La Gazette» я довідалася, що значний шляхтич Богдан Хмельницький, який втік зі служби в гетьмана Потоцького, гостює в кримського хана з полковниками козацькими. Жодних висновків з того газета не робила, але хто має глузд, то може здогадуватися, що щось значне затівається. Король Речі Посполитої планував похід на турків і вимагав од сейму на те згоди, але сейм не згодився. Хоча козаки були б раді такому походу й вже навіть готували свої чайки. Але якщо козацька делегація приїхала до Криму, то, видно, не для того, щоб почати війну з турками. Цікаво, що ж то буде?

Розділ 4 Львів. Лукаш. Самійло Кушевич. Вересень—жовтень 1648 року

Щоранку каркало вороння, з лісів долинало виття вовків, час від часу цілі їхні зграї пробігали повз людські поселення і нічого їх не страхало. Вітри шаленіли, зриваючи соломою і ґонтою криті дахи, нагинаючи дерева до самої землі. Люди з острахом вдивлялися в небо, і кожному ввижалося серед скупчення хмар щось інше — кому схрещені мечі, кому труни, кому гори трупів, а кожен був свято переконаний, що таки бачив те все, і з запалом описував юрбі, і дарма, що юрба могла того всього й не розгледіти, але слухала з роззявленими ротами й кивала, бо всі жили в тривожній напрузі, не чекаючи нічого доброго. Знервована міщанка вхопила Лукаша за руку і, тицяючи пальцем у небо, шептала: «Дивіться! Дивіться! Там янгол! Янгол з крилами й мечем! Невже не бачите?» Аптекар нічого такого не бачив, іно сиві пасмуги, що повзли кудись на захід, а вона глянула на нього й обурилася, гадаючи, що глузує, хоча він і вустами не ворухнув. Врешті відчепилася і взялася за Айзека, а той вирішив покпити з неї і спочатку схвально кивав головою та підтакував, а тоді й бовкнув: «А там-о, бачите? Отам-о! Там дівка з такими, як у вас, цицьками, танцює з дідьком! Бачите, як він хвостом метляє?» Жінка стала хреститися і відсахнулася, Лукаш взяв Айзека за руку й потягнув геть з тлуму.

— Чи не бачиш, наскільки ті люди екзальтовані? — запитав, коли відійшли. — Не варто з ними зачіпатися. Їх гнітить страх і передчуття лиха.

— Краще б ото зайнялися валами та мурами, а не дурним пашталаканням. Козацьке військо вже не за горами.

Зі сходу наближалася козацька армія, не армія, а мурашник, що поїдав усе на своєму шляху, вісті котилися поперед армії, вдаряли хвилями у мури замків, перекочувалися через них і котилися далі, сіючи паніку. Львів завмер у передчутті облоги й на короткий час причаївся, як заєць у норі, в надії на те, що назустріч козакам рушить королівська армія, але небавом стало зрозуміло, що Львів залишений на самого себе. Цехові майстри взялися рихтувати зброю та виряджати підмайстрів до вояків, аби ті вчилися стріляти з луків і мушкетів, рубатися шаблями й колоти списами. З підмайстрів були кепські вояки, але що доброго війська за стінами було мало, то й ті згодяться.

«З нами покінчено, ми загинули, — писав львівський писар Самійло Кушевич у своєму діярїї з тих тривожних днів. — Цвіт коронного війська був оточений козаками й татарами у Дикому Полі під Жовтими Водами з усіх боків і з великою мужністю та стійкістю зносив нещасливу облогу. Приступивши до трактатів, дали наші заложниками козацькому селянству досвідчених воїнів і сотників і, не дізнавшись про наміри Хмельницького, видали йому добровільно кілька гармат. Трактати не відбулися, гармати не повернено, а наші, обстрілювані своїми ж гарматами, 11 травня вигнали з табору коней, бо воду відрізав ворог. Врешті 16 травня були здобуті й самі, при цьому в безжальні руки ворога втрапив його мосць пан Стефан Потоцький, син краківського каштеляна, схоплено також Шемберґа, комісара реєстрових козаків, причину й початок стількох гірких плодів.

Про пана Сапєгу не знають напевно — живий він чи вбитий, але відомо, що все те військо, якого рахують на шість-сім тисяч, геть пропало через зраду драгунів, які, будучи за родом роксоланами, за вірою греками, за одягом німцями, перекинулись до ворога. Реєстрові козаки, що пішли на придушення Хмельницького водою, відкинули повагу до поляків і, скинувши маску покірності, приєдналися до Хмельницького, вбивши двох своїх полковників, відомих вірністю Речі Посполитій, — Ілляша Караїмовича й Барабаша.

У Львові відчинена лише одна брама, при якій через тисняву людей і майна велике сум’яття. Військо в кам’яницях, військо в Ратуші, військо на мурах; а решта, йдучи за духовенством з жінками й малими дітьми, повторює молитви, вимолюючи відпущення гріхів, і просить Бога покласти край поразкам. Пане Боже, будь з нами. Зброї, пороху, харчів та іншого необхідного військового майна маємо, з ласки божої, досить. Боїмося потаємної змови й зради людей грецької віри, вони виглядають ворога з охотою. Хоча досі тримаються з нами».

Цілі валки євреїв, наполоханих неймовірними чутками, напливали до передмістя, до міста їх поки що не пускали, вони таборилися на оболонях, заселялися в порожні халупи й поглядали з надією на мури міста, мовби оцінюючи, наскільки вони надійні та чи захистять їх. З собою вони пригнали худобу й пташву, різали біля потоку й пекли на рожнах.

— Мало нам своїх жидів, то ще й ці приперлися. Куди ми їх подінемо? — бурчали перекупки на Ринку.

Та не минуло багато часу після поразки під Жовтими Водами, а коронне військо було знову безславно розгромлене під Пилявцями, це збурило велику хвилю втікачів, їхні ватаги кинулися на захід до рятівної Вісли. У суботу 26 вересня вранці, коли пилявецькі недобитки ввалилися в брами міста, їхній нужденний вигляд говорив сам за себе — обідрані, брудні, часто без зброї, а то й без чобіт, які з них стягнули розбишаки, вони викликали у міщан розпуку й зневіру. Навіть не мусили нічого оповідати, як відбулася битва, все було надто виразно написано на їхніх обличчях. Всі, як один, несли в місто панічну вість: ворог ось-ось буде у Львові!

Місто завирувало. Жінки серед страшного галасу й натовпу почали тікати у краківську браму, зрештою, тільки жінок і дітей випускали з міста. Чоловіків покликали на вали, але не всі послухали, багато хто з них теж правдами й неправдами виривався за межі міста й гнав далі. Паніка охопила не тільки звичайних міщан чи купців, але й отців міста, чимало лавників і райців теж у перестраху покинули місто. Втік навіть Бартоломей Зиморович. Знялися з кітв і нечисленні кораблі та на всіх вітрилах погнали на північ, щоб перечекати в гирлі Полтви військові баталії.

«Вони гірші бджіл, — нотував Кушевич, який залишився в місті й перебув у ньому всю облогу, — бо ті мають природний інстинкт триматися своїх вуликів без огляду на свою велич і вроду, на пору й обставини».

Втікачі з пилявецького поля теж воліли не затримуватися, а драпати далі, але міщани зібрали для них гроші, й вони розмістилися по селах під Львовом, обравши собі вільним голосуванням гетьманів. Проте дуже багато вояків оминали Львів і рухалися далі у глиб королівства, одні через те, що боялися гніву за ту велику ганьбу, якої зазнали, втікаючи з табору, інші через те, що комісари не могли їм видати платні. А незабаром з’явилися й головні герої історичної битви — реґіментарі[14] королівської армії. Першим прибув підчаший Миколай Остророг, міщани зиркали на нього спідлоба, їм соромно було згадувати власні оплески та маніфестації під час його виїзду до обозу. Тепер це було сумне видовище, він приволікся як убогий слуга, натомлений, почорнілий, без опанчі й без пристойної шапки. Хоч багатієм ніколи не був, а перед походом заліз у борги, надіючись опісля гарних зисків, тепер був геть зруйнованим і пригніченим. У неділю перед полуднем він зібрав військову нараду у Францисканському монастирі, де зійшлося кільканадцять ротмістрів і поручників та до трьохсот жовнірів. Підчаший виголосив жалісливу промову, намагаючись довести, що не він був причиною втечі й поразки, звинувачуючи комісарів та полковників, які не хотіли його слухати, бо кожен чувся великим воєводою. В понеділок 28 вересня він уже писав реляцію до Варшави, так само відкидаючи від себе будь-яку провину, і просив грошей на військо, а що йому ніяково було признатися, що він перший з усіх генералів опинився у Львові, то завершив листа виправданням: «я сюди прибіг сьогодні...» і дату поставив: 28 вересня.

У неділю вранці прибув також князь Володислав Домінік Заславський та, зустрівши гнівні погляди міщан і вояків, злякався і тихенько, як щур, ушився, вирушивши на захід. Пізніше приїхав львівський староста Адам Гієронім Сенявський з кількома своїми хоругвами. Цей двадцятип’ятирічний молодик утік просто з Бережан, полишивши на волю Божу місто й порожній замок. Причина втечі була доволі поважна, кілька днів тому він з дурної голови звинуватив п’ятнадцять русинів-міщан та двох священиків у зраді й плануванні замаху на себе і свою родину. Жодних доказів не було, нікого з них не допитали, а відразу послали за катом до Львова, і Каспер відсік їм голови. А тут наспіла вістка про пилявецький погром, і Сенявський вирішив, що аж тепер зависла над ним справжня загроза смерті. Так само чкурнув з рідних Бродів коронний хорунжий Александр Конецьпольський, але й він у Львові не затримався, а рушив далі.

Пополудні з’явилися князь Єремія Вишневецький з київським воєводою Янушем Тишкевичем. Воєводи й високі офіцери недолюблювали князя, зате обоє прибульців тішилися найбільшими симпатіями серед вояків та міщан, їхня поява підняла всіх на духу, хоч Єремія мав натомлений і зрозпачений вигляд. Обох відразу запросив до себе на нараду Остророг і не вигадав нічого мудрішого, як дорікати та звинувачувати їх у пилявецькому погромі, нібито вони не хотіли воювати, що, звісно, було брехнею. Краще б він того не робив, бо ті в свою чергу нагадали, як він з поля бою тікав, аж диміло за ним. Тут втрутилися присутні офіцери й комісари й заявили, що слухати Остророга не будуть, а підкоряться лише Вишневецькому. Їх підтримали лавники та райці. На цьому нарада закінчилася. Коли ж Остророг у понеділок знову зібрав військове коло в костелі Францисканів, ані Вишневецький, ані Тишкевич не з’явилися, почуваючись ображеними через безпідставні звинувачення, а без князя і воєводи вся нарада виглядала б доволі дивною. Остророг насправді був бездарним воєводою з неприборканими амбіціями, він, звісно, міг би й сам вести раду, але попри весь свій гонор відчував, що не варто цього робити, тому послав підкоморія з писарями за відсутніми панами. Ті прийшли до Вишневецького й стали його переконувати, що порятунок Львова лежить лише в його руках, і всі, мовляв, чекають на його згоду. Бачачи, що посли довго не повертаються, міщани й собі вислали депутацію, і вже дві групи посланців просили князя не покидати їх на поталу ворогові. Та Вишневецький і Тишкевич не піддавалися на ті прохання, посилаючись на звинувачення підчашого. Насправді причина була інша — відсутність коштів на оплату війську. Після тривалих віднєкувань врешті князь і її озвучив, і щойно, коли міщани обіцяли покрити всі видатки, обидва пани змилосердилися і пішли до кола, де вже цілих три години нетерпляче їх чекали.

Тут вони вислухали вибачення підчашого, а відтак почалася нарада. Військо хотіло мати головного командира, всі бачили гетьманом лише Вишневецького, а тому просили його ледь не хором узяти на себе командування обороною Львова. Тут князь знову згадав про відсутність грошей на оборону. Несподівано з’явилася міщанка Катерина Слоньовська, яка принесла срібло від сестер кармелітанок і власні коштовності, поклала те все перед Вишневецьким і з плачем заклинала його Господом і всіма святими, аби став на чолі війська й рятував Вітчизну. Військова рада від зворушення заніміла, запанувала тиша, а голос міщанки злітав понад головами все виразніше. Коли вона замовкла, три тисячі вуст повторило її заклик. Нарешті князь погодився за умови, що будуть зібрані кошти на військо, а підчаший складе свою реґіментарську владу. Тут уже надженджурився підчаший:

— Хочете, щоб я відрікся посади, яку мені надав король? Відрікся на домагання купки людей?

Він аж трясся від обурення, почервонів, а голос його тремтів, аж став заникуватися, але тут зірвалася така буря гніву проти нього, сипонули такі звинувачення з усіх боків, що врешті він скорився і обіцяв, що складе свої повноваження та відішле грамоту примасові. Але ж раптом усі усвідомили, що новий гетьман може не знайти підтримки короля і сейму, тому всі разом із Вишневецьким почали тепер просити його, щоб підчаший того не робив. І так ото було знайдено соломонове рішення, що на чолі війська будуть Остророг і Вишневецький.

Під час цих нарад трапилася доволі дика подія. Між зібраними в костелі помічено було одного русина з передмістя, він стояв собі збоку й щось нотував у книжечку. Хтось вирішив, що то шпигун. Кілька вояків, які під Пилявцями й шаблі не добули, вивели чоловіка на подвір’я і без допиту й суду мужньо зарубали. Після цієї перемоги над ворогом лицарське коло подалося на замок увінчати день бенкетом. Але паніка й плітки про потаємні зносини львівських русинів з козаками не вщухали, а поширювалися й далі. 2 жовтня козаки пана Сенявського упіймали гологірського міщанина й припровадили до Львова, бо він буцімто йшов до Хмельницького з листом від тамтешніх міщан, які закликали гетьмана негайно прийти на допомогу проти польської тиранії, обіцяючи забезпечити військо всім необхідним. Каспера покликали піддати нещасного тортурам. Лукаш пробував втрутитися, бо ці звинувачення виглядали смішно. Жменька міщан маленького містечка обіцяла забезпечити велику армію? І яким чином цей лист міг пришвидшити рух козацького війська, яке й так ішло в цьому напрямку? Та, висловивши все це, відразу ж і пошкодував, бачачи, як пучнявіє обличчя бурґомістра Ґрозваєра, — тут, що не говори, а він зробить навпаки. Так і вийшло. Бідолаху піддали таким тортурам, що він з усім швидко погодився, а потім стратили.

А 4 жовтня об’явилася істерична білоголова, яку начебто послав Кривоніс з одним козаком шпигувати, вдаючи подружжя, аж під самий Краків. Однак вона покинула козака, здалася на милість райців і розкаялася. З усього було видно, що це божевільна, бо плуталася, оповідаючи про їхню мандрівку, не могла назвати достеменного місця, де розлучилася з козаком. Лукашеві вдалося її вирвати з цупких лабет правосуддя з огляду на стать. Її помилували, що було, на думку Кушевича, «не дуже добре й не дуже слушно. Спіймали й іншу, чоловік якої утік до Хмельницького, й віддали на тортури. Нема ніяких сумнівів, що між прихильниками грецької віри не знайдеться вірних і відданих мужів, від них, напевно, йде наша згуба».

Манія шпигунства прокотилася містом. Католики спідлоба зиркали на православних, православні остерігалися католиків, євреї — і тих, і тих, слушно чекаючи підступу й зради. Разом зі страхом і панікою ширилися неймовірні байки, обростаючи новими вигадками й втягуючи в їхнє розповсюдження все більше народу. Фантазійні чутки про підступних русинів небавом перескочили, наче блохи, на євреїв, і ось уже арештовано трьох чоловіків, які начебто влаштували ритуальне вбивство. Арештовано їх було за доносом одного-єдиного боголюбного міщанина, який вказав на цих євреїв як на убивць невинного християнина. Справа була доволі заплутана, бо трупа не знайдено, цілком можливо, що той, кого буцім убили, втік разом з іншими львів’янами з міста, однак євреїв узяли на тортури, і за недовгий час вони в усьому призналися. Єдине, що затаїли, — місце поховання трупа. Коли кат повів їх до місця страти, їхні руки облили смолою, обмотали конопляними мотузками та підпалили, вони йшли до помосту, корчачись від болю, а довкола вирувала обурена юрба, вимагаючи негайної смерті, і не заспокоїлася, допоки полум’я не охопило тіла жертв і не проковтнуло їх. Але й потім юрба не розійшлася, а дочекалася, коли вогонь погасне, і тільки смердючий дим буде ще висіти в повітрі, а тоді кинулася збирати в хустинки попіл спалених «убивць», щоб посипати ним двері й вікна й таким робом убезпечити себе від нашестя упирів та демонів.

Чутки про чарівниць, які допомагають Хмельницькому, не викликали ні в кого сумніву, та це, зрештою, підтверджували спіймані козацькі вивідачі, а що один із них признався, нібито гетьманські чарівниці мали проникнути й до Львова, то влада кинулася гарячково шукати їх і небавом знайшла молодицю, яка прибилася до міста зі Збаража. То була звичайна втікачка, але на свою біду впала комусь у підозріле око, її схопили й допитали так успішно, що призналася вона раніше, ніж припекли її тіло розпеченими кліщами. І знову місто мало неабияке видовище, жінку вивели на поміст і здерли з неї сукню та сорочку, вона стояла прив’язана до стовпа зовсім гола, вітер розвівав її волосся, а малі львів’яни мали змогу вивчати анатомію жіночого тіла. Каспер не квапився запалювати стос, мовби даючи змогу намилуватися всім жіночою вродою, а насправді чекаючи, що, можливо, хтось схаменеться і помилує бідолашну, жінка кричала, благала, клялася всіма святими, що не займалася чаруванням і не бачилася з козаками, але збіговисько їй не вірило, бо збіговисько в таких випадках ніколи нікому не вірить, і коли вже всі намилувалися досхочу голим тілом, стали волати: «Пали! Пали! Пали!»

Самійло Кушевич старанно нотував: «Вже в нас показуються конспірації: вже багато гультяйства по ночах наїздить і від’їздить; вже відбуваються ріжні збори то по церквах, то по закутинах і долинах передміських: вже нам русь виповідає послух!»

А потім прокотилася містом ще одна геть фантазійна історія, як Хмельницький, маючи обмаль зброї, табель, куль га пороху, написав листа до львівського міщанина русина Ґеорга, чоловіка багатого, власника кількох кам’яниць, просячи його, щоби накупив для війська зброї. Гроші гетьман послав сховані у пшоні. Та заки «руські хури» доїхали до Львова, поляки перехопили лист, переписали, запечатали знову й відіслали Ґеоргу. Відтак прибули до нього вози з пшоном і грішми, а він відразу розіслав своїх людей з возами до Кракова й інших міст за закупом зброї, а ті, накупивши всього, що треба, рушили в зворотню дорогу, та, коли минали Львів, їх перепинили й все відібрали. Ґеорга викликали до Ратуші, і хоч він усе заперечував, доводячи, що товар призначений для польського війська, ув’язнили, а вдома зробили трус і знайшли двісті тисяч золотих від Хмельницького та велику силу всякої зброї.

Лукаш слухав цю історію з немалим подивом, бо добре знав, кого останнім часом було ув’язнено, — серед них жодного Ґеорга не було. Усі ці безглузді чутки спричинили й у середовищі русинів стурбованість та нервовий настрій, вони справді сходилися і радилися, що їм чинити. А тим часом, коли почали складати пожертви на оборону Львова, то русини не ховалися і теж зносили гроші та коштовності. Хоча виявилося чимало хитрих міщан, які не бажали ділитися і потаймиру вивозили свої скарби за межі міста, або закопували десь у лісі. Підозра про такі сховки викликала атаки комісарів на будинки багатіїв, вони вибивали двері, витягали скрині, кликали слюсаря, щоб привселюдно їх відчиняв, і забирали частину того, що було сховано, а натомість залишали розписку, яку колись влада Речі Посполитої мала викупити. Не менш хитрими виявилися отці єзуїти, які встигли ще заздалегідь вивезти зі Львова свій церковний скарб. Довідавшись про це, комісари примусили ректора зажадати повернення возів зі скарбом, по який вислано було загін німецьких драгунів. Але єзуїтам пофортунило, бо драгуни далеко не заїхали, зустрівши татар, і повернулися назад.

Врешті-решт було зібрано в готівці й коштовностях величезну на ті часи суму — близько півтора мільйона золотих, цього мало вистачити для оборони міста. Але все було не так просто — на заклики рятувати від загибелі рідний край вояки відповідали, що спочатку мусять отримати все, що загарбано було в них під Пилявцями. Це, щоправда, не вкладалося в здоровий глузд, бо вони самі ж те добро покинули на грабунок. Але й цього не досить, бо вони зажадали ще й підвищення платні, хоча було багато таких, що навіть грошей не хотіли, а просто кидали Львів та втікали до Польщі. Ледве-ледве вдалося реґіментарям затягнути 4 378 вояків, хоча всіх утікачів з-під Пилявців перейшло через Львів до вісімнадцяти тисяч. Важко було повірити, що деморалізація війська сягнула аж таких катастрофічних розмірів, а авторитет Вишневецького зійшов нанівець.

Окремі загони татар і козаків то там, то тут уже вигулькували на підступах до Львова. 4 жовтня військовий роз’їзд Корнякта помітив татар недалеко Миклашева, однак цю вістку тримали в секреті від міщан. Наступного дня вдалося упіймати татарина й привести в тортурню до Каспера. На службі в ката було двоє татар, і за їхньої допомоги полоненого допитали та довідалися, що татари справді вже близько. І хоча козаків і татар сподівалися віддавна, але щойно тепер охопив страх самих реґіментарів і комісарів з думкою негайно тікати.

У той час, як львів’яни готові були збройно боронити місто, шляхта мала іншу думку, вважаючи, що треба військо зі Львова забрати, а боронити його малими силами, бо те військо придасться для пізніших битв. Ця думка врешті перемогла. Вишневецький дав наказ війську готуватися до походу й того самого дня пополудні, навіть не прихопивши харчів, поспішно покинув місто, та не лише з військом, а й з усіма зібраними грошима. Князь нічого нікому не пояснив, а ніхто нічого поганого й не подумав, бо військо не раз виїжджало за мури вправлятися, та цього разу воно рушило до Замостя, а що на північ від Львова були вже татари, Вишневецький попрямував через Янів. Однак і там у янівських лісах дійшло до битви з татарами.

Розділ 5 Юліана: Ґданськ. Гертруда. Королева Христина. Вересень 1648 року

Так у битвах та атаках проминули весна й літо. Моя доля з корсарської здобичі становила таку поважну суму, що я могла б собі чимало чого придбати. Марко був на диво фортунним капітаном, ще жодного разу доля його не підвела, корсари його любили й слухали, але вісті з України відверто його зворохобили, душа рвалася додому й водночас двоїлася, бо походження він був шляхетського, а командував козаками. Правда, у тій війні все перемішалося. Одні українці були в козацькому війську, інші — в коронному драгунами та гусарами, а шляхта була по обидва боки. З тих чуток, які доходили до нас, то була велика братовбивча війна.

Козаки на «Стрибозі» теж довідалися про козацькі перемоги й збиралися купками та перешіптувалися, радячись, як би то на батьківщину податися. Поляки й собі з литвинами дебатували. Аж врешті на початку вересня 1648 року, коли ми були біля берегів Бретані, корсари попрохали Марка скликати раду. Одні рвалися на поміч козакам, інші — в лави коронного війська, а всі разом — додому. Маркові й самому, вочевидь, забаглося перепочити по безконечних блуканнях морями та океанами, і він погодився. «Стрибог» поплив знову до Ґданська, де корсари вирішили покласти спільну частину грошей до банку, щоб коли-небудь знову спорядити корабель, а я поклалася на волю Господа, все ще вагаючись, чи варто мені потикатися до Львова. Марко переконував мене плисти з ними, і я змушена була розповісти йому свою історію, як помстилася за загибель і зґвалтування сестри. Тепер там мене може чекати лише страта. Ми розпрощалися не без смутку.

Я теж поклала частину грошей до банку в Гданську, а на питання, хто міг би ще зголоситися по них у випадку... у випадку... тут банкір зам’явся, але я здогадалася, що він має на увазі, і, не довго думаючи, назвала Лукаша Гулевича та Мартина Айрера — хтозна, під яким він іменем далі житиме. Покинувши банк, я попленталася куди очі бачать, уникаючи скупчення людей, хоча гамір, що линув від рибного базару, й запах оселедців не відпускали мене. Я йшла навмання, але якщо бачила у вуличці вози і ятки, чула галас, то оминала і йшла далі, туди, де не було багато людей, а життя буяло на балконах і ґанках у вигляді розвішаних килимів чи лахів, котиків у вікнах і сухеньких зморщених облич літніх людей, аж поки не опинилася на вуличці добре знайомій, тій, де колись побачила самотню панну, яка запрошувала мене до себе. Колишній будинок, що нічим особливим не вирізнявся, перетворився на кам’яницю з трикутними фронтонами, прикрашеними з боків різьбленими квітами, гірляндами, вежами, шпилями й статуями, з кованими залізними ґратами й балюстрадами, що оточували терасу зі столом і лавами, де господарі, мабуть, любили відпочити ввечері за келихом. Я з цікавістю зиркнула убік подвір’я. Там не було нікого. Я постояла хвильку й рушила далі, коли почула, що мене покликали. З вікна визирала та сама панна з великими красивими очима, з пристрасними вустами й буйним хвилястим волоссям попелястої барви.

— О, я вас знаю, — махала вона рукою, — ви навіть не уявляєте, як я вам вдячна.

— За що? — здивувалася я.

— А от зайдіть на хвильку... зайдіть... це не те, що ви думаєте...

Вона вийшла з кам’яниці, взяла мене за руку, запровадила до вітальні й ледь не силоміць посадила на канапу та гукнула служниці, щоб принесла глінтвейну. Я була настільки здивована, що й не опиралася.

— Ви ж, либонь, замерзли... — пояснила вона, підкидаючи до коминка дрова.

Я роззиралася по вітальні, обшитій деревом і з вітражами на вікнах. На столі стояли дві великі порцелянові вази з квітами, на кроснах спочивало гаптування, видно, господиня щойно від нього відірвалася. Я почувалася ніяково, але й господиня, вочевидь, губилася в думках і саме намагалася їх зібрати докупи, коли я її випередила:

— За що ви мені можете бути вдячною, коли ми перекинулися тільки кількома словами?

— А власне! Власне! — пожвавилася вона, наче чекаючи саме на це запитання. — Чи пригадуєте, що ви мені тоді сказали? Я пам’ятаю дослівно: «У вас в очах надто багато смутку. Як і в моїх. Обидва наших смутки, з’єднавшись, не принесуть нам утіхи». Цими словами ви перевернули мою душу.

Служниця подала порцелянові келихи й налила паруючого вина з гвоздиками, цитриною і цинамоном. Я надпила, далі не розуміючи, чого від мене хочуть, а жінка, яка назвалася Гертрудою, продовжила:

— Я мушу вам сказати, що два місяці перед тим, як ми з вами побачилися вперше, я овдовіла. Чоловік мене залишив з боргами. Прожили ми з ним зовсім мало, що й дітей не встигли завести, а ті три кораблі, які він винаймав для своїх торгових справ, пропали, захоплені піратами. Його серце цього не витримало. Я була в розпачі. Я хотіла піти за ним услід. Я годинами сиділа й дивилася в одну точку й зважувала свою долю. Врешті вирішила: все, що в мене є, — моя врода. Чому я не можу її продати? Це було саме того дня, коли я так несміливо запрошувала вас до себе в сад. Ви відмовили. І це мене зламало... точніше не зламало, а підвело з колін... я схаменулася... що я шукаю? Смуток, помножений на смуток? Я ж бо не зможу грати радісну й щасливу з кимось, кого не знаю, з кимось чужим. Перед тим я цього просто собі не уявляла, як самогубці не уявляють наслідків самогубства. Все робиться під впливом афекту. А тут раптом схаменулася і заціпеніла. Перед тим я сиділа в хаті, як у клітці. А після того, як почула ваші слова, покинула хату. Я почала з’являтися в людних місцях, на балах, на розмаїтих прийняттях, і нарешті зустріла там людину, яка вирішила всі мої проблеми. Я знову заміжня. Мій чоловік — успішний купець, він допоміг мені виграти всі суди щодо боргів мого колишнього чоловіка. Я знову живу. Живу! Розумієте? А тоді, коли ви бачили мене востаннє, я вмирала. Це моє тіло розмовляло з вами, а не моя душа. І ось тому я вам вдячна. Треба щось міняти в своєму житті, щось завше міняти, не заглиблюватися у свій смуток, не чипіти в ньому й не носити його з собою, як хрест. Ось що я зрозуміла.

Щось у цьому було. Я замислилася. Авжеж я теж не повинна нидіти в своєму смутку.

— А тепер розкажіть про себе, — не вгавала Гертруда. — Що робите в Ґданську? Ви морець? Як вас звати?

Вона була збуджена й багатослівна, її вродливе обличчя більше не випромінювало смутку, вона була сповнена енергії і бажання довідатися якомога більше про людину, яку бачила лише раз, але яку не могла забути. При кожному русі на вухах її подзвонювали довгі з рубінами ковтки, на шиї зблискували перлові коралі, персні оздоблювали всі пальці, окрім великого й мізинця. Я в перші хвилини відчувала нестримне бажання піти геть, але вино розморювало, хотілося затишку. Зараз я її з задоволенням слухала.

— Ні, я подорожую, — промовила я і раптом подумала, що ця жінка може стати мені у пригоді. Якщо я намірилася вертати до Львова... якщо справді намірилася... то ж не повернуся уже в образі чоловіка... Зате... зате можу повернутися в образі жінки. Чому ж ні? Як близнючка месника-втікача. Хіба хтось матиме до неї претензії? Я могла свого брата й не бачити й не чути. Я поглянула на господиню і несподівано для неї заговорила своїм природним голосом: — Мушу вам признатися, що я не чоловік, а жінка. З певних причин я змушена була прикидатися чоловіком. Одна з них — щоб мати змогу навчатися в Падуанському університеті. Але зараз ці причини відпали. Я хочу знову бути жінкою. — Я говорила швидко, не затинаючись, щоб не сполохати чимось Гертруду, а та слухала, ошелешено роззявивши рота й сплівши пальці біля грудей. — Я щойно подумала: ви мені можете стати в пригоді. Мене чекає повернення додому, до Лємберґа, і я б хотіла повернутися туди жінкою. Але в мене нема жіночого вбрання.

— О, — втішилася Гертруда, — це так несподівано! Господи! То ось чому ви відмовилися завітати до мене?.. Авжеж! Ось вона — справжня причина! Але все вийшло на добре, і я вам однаково вдячна. І залюбки підберу щось зі свого гардеробу.

— О, ні-ні, ви не так мене зрозуміли. Я б хотіла купити собі вбрання, але з вашою допомогою, бо я геть не тямлю в теперішній моді.

— Мій чоловік якраз торгує розмаїтим вбранням. Ми зараз підемо з вами до його крамниці й обов’язково щось вам підберемо. Але... щоб не забивати йому голову всіма цими перевтіленнями, я вам дам білизну й сукню, які за його пам’яті жодного разу не вдягала. Не тому, що вони мені не подобаються, а через те, що я трішки розповніла.

Гертруда зникла, а за хвилю принесла сорочку, дві спідниці та рожеву сукню з адамашку[15] в тоненькі смужки. Потім глянула на мої ноги:

— У вас делікатніша ніжка, ніж у мене. Але не біда... десь у мене є моє дівчаче взуття... мусить бути...

Вона знову зникла, а я почала роздягатися. Та коли, роздягнувшись, узяла в руки чисту перкальову сорочку, спинилася, згадавши, що вже тиждень не купалася, як належиться. Так і стояла посеред покою, коли вбігла господиня з мештиками[16].

— Яка у вас чудова фігура! Ви просто чинили злочин, ховаючи це все в тих чоловічих лахах. А чого ви завмерли?

— Чи не могла б я спершу помитися? Я була кілька днів у дорозі.

— Ах, нема нічого простішого. Зараз усе буде. Гаряча вода в шаплику постійно на плиті. Скажу служниці, щоб підготувала купіль. Ходіть за мною.

Із сорочкою в руках я подалася за нею до покою, що правив за мийню. Посеред покою стояла різьблена античними візерунками мідна балія. Служниця влила до неї два відра окропу й ще чотири відра зимної води, попробувала рукою і кивнула. Гертруда й сама спробувала воду рукою і сказала:

— Ну, ось прошу. Ще вам віллю настою з трав. А служниця розітре вам спину.

Я й не опиралася, коли, опинившись у балії, віддала себе на поталу спритним рукам служниці, котра стала натирати мене намиленим квачем геть по всьому тілу спочатку навстоячки, потім посадила в балію і звеліла задирати по черзі одну ногу за другою, аби теж вишурувати. Я після цієї процедури чулася так, що могла б умить заснути, але ця милість мені дарована не була. Служниця витерла мене насухо рушниками і помогла вдягнутися. Моя невправність у поводженні з жіночим вбранням викликала в господині щирий, але теплий сміх, я теж не могла стриматися, бо й мене саму веселили всі придабашки з різними частинами одягу. Спочатку я вдягнула одну спідничку й другу, поверх них лляну сорочку, а відтак сукню і корсет, оздоблений дрібними кольоровими камінчиками. Гертруда шнурували корсет разом зі служницею, без їхньої допомоги мені не вдалося б також вбрати тоненькі шовкові панчохи, в які я намагалася запхати ноги, не скрутивши панчіх рулькою. Мештики виявилися якраз упору.

Після цього Гертруда потягнула мене до спальні, де було дзеркало, аби я помилувалася собою. Я дивилася на своє відображення з неабияким здивуванням. Я сама себе ледве упізнала, то що казати про тих, хто побачить мене у Львові. Вигляд спальні мене теж захопив. Велику її частину займало широке ліжко під балдахином, накрите білим кашеміром з барвистими китицями, в узголів’ї височіли білі гаптовані подушки, балдахин був обтягнутий червоною матерією, а по ній густими складками спадав додолу індійський муслін. Вісім канделябрів з позолоченого срібла, прикріплені до стін, готові були за будь-якої хвилі спалахнути й осяяти це кубельце любові, яке за дня приймало світло лише з вікон. Я ще не бачила такої розкоші й не могла відвести очей ні від цього ложа, ні від штудерно інкрустованих меблів, ні від квітчастого килима, що м’яко стелився під ногами, ні від переливчастого адамашку, що ним були оббиті стіни, і колір якого мінявся залежно від кута зору. А ще там було багато вишивок і гаптувань, якими прикрашені були крісла, комоди, підставки для вазонів. Я несподівано відчула в собі оцю давно притлумлену жіночу примху — потяг до затишку, до всього, що красиве й манить око. Якось раніше я над цим не замислювалася, відколи увійшла в роль парубка.

Гертруда з задоволенням стежила за моїм подивом і не квапила. Я запитала, хто оце все вишив та вигаптував, а вона не без гордості похвалилася, що дуже любить вишивати й часто навіть оздоблює золотими нитками тканини й сукні, які продає її чоловік. Коли ми повернулися до вітальні, мене чекали тепла делія[17], оздоблена златоглавом, і ще одне здивування, коли виявилося, що вдягають її наопашки, і руки в рукави не засовують, бо вони повинні метлятися вільно.

— Ну, ось, — сказала господиня, — ви тепер жінка. І яке ваше ім’я?

— Юліана.

— Чудово. Так і залишайтеся Юліаною.

Незабаром у торгових рядах ґданського ринку з’явилися дві панни в гарненьких капелюшках з кольоровими пір’ячками й стрічками. Обидві зупинилися біля крамниці Клауса Штольца, уважно оглянули вітрину, а затим увійшли досередини. За лядою присадкуватий чоловік середнього віку вправно відмірював ліктем сувій блавату. Побачивши гостей, радісно вигукнув:

— О, Труді! Яким вітром? Ти хіба не збиралася увесь день займатися гаптуванням?

— Так, дорогий Клаусе, але уяви собі, до мене завітала моя давня подруга панна Юліана. Вона потребує розширити свій гардероб. Йдеться про геть усе. І май на увазі, що панна, бажаючи навчатися медицини в університеті, увесь час носила чоловіче вбрання, а отже, світських манер і моди не пізнала. Тому, будь ласка, якомога детальніше втаємнич її в усі приваби свого краму.

Клаус прискалив зацікавлено око, оцінюючи невідомку з ніг до голови, підкрутив вуса й почав:

— Якраз саме сьогодні, ясна панно, мені достачили чимало свіжого товару. Дивовижні, щоправда, морці з косичками на голові.

Еге ж, та то наші козаки! Як же я раніше не дошолопала, що можна було й собі щось вибрати з жіночого вбрання! Але ні-ні, я відмахувалася від нього, як від вогню, щоб не дай Боже хтось не здогадався, хто я насправді. А тепер ось воно тут.

— Ось маєте сорочки з тоненького кельнського лляного полотна з фламандським мереживом, — прицмокував крамар. — Ось сукні з матовими узорами на лискучому тлі, ось із альтембасу — це коштовна тканина з випуклими узорами, перетикана золотими нитками, рід оксамитного брокасу. Оце з блавату — теж цінна шовкова тканина, найчастіше блакитна, хоча є у нас блават, комбінований з лямою. Ляма — шовкова тканина, виткана золотими нитками. Я б радив адамашок, комбінований зі златоглавом, — себто тканиною з золотих ниток і фламандським мереживом. Щось таке, як є на вас, тільки ваша сукня уже вийшла з моди. Смужки зараз у моді ширші й декольте більше. Корсет підійде ось цей — гаптований опуклими трояндами з делікатними зеленими литочками. Що на це скажете?

Я мовчала. Я геть не тямила, що б мені могло пасувати. Тому Гертруда все взяла на себе, вона підхопила вбрання, яке запропонував чоловік, і повела до кімнати для перевдягання. Там вона приміряла на мене кілька суконь і вибрала три з них разом із кількома сорочками, спідницями та корсетом. А ще я попросила для себе ловецьке жіноче вбрання, Труді вибрала каштанової барви куртку, білу сорочку й штани; чоботи я мала. Принаймні ці шати відрізнялися від тих, у яких я вже дефілювала у Львові. До суконь додалися ще кілька пар панчіх, черевички, гребінці, хустинки, стьожки й рукавички. Наприкінці Гертруда навідріз відмовилася забирати той одяг, який дала мені в хаті.

— Дорогенька, — казала вона лагідно, пригортаючи мене, — я вже ніколи не буду така струнка, як була. Коли ви приїдете до вашого Лємберґа й напишете мені, я відішлю для вас ще дещо зі свої шатні. А може, й сама вас провідаю.

Я відчувала зворушення, але разом з тим і острах, я геть не бажала бути від когось залежною, надто, якщо не уявляла, чим би мала віддячити. Але за тих кілька годин, які я провела з Гертрудою, все ж прониклася до неї симпатією і довірою, і ці відчуття перемогли.

— Ваша надмірна доброта ошелешує мене, — сказала я. — Не уявляю, як вам віддячити.

— І не думайте про це. Якщо маєте бажання, можемо ще прогулятися містом, а потім підете до нас відпочити.

— Дякую, але я б воліла не гаятися.

— Куди ви так квапитеся? Вас хтось там чекає?

— Можливо... — Я стенула плечима й загадково усміхнулася. Чи справді мене хтось у Львові чекає? Може, так, а може, ні. Та однаково моє місце там.

— Ага, — засміявся Клаус, — то ви в університеті часу не марнували й з кимось листувалися? — Я кивнула. — І як ви збираєтеся мандрувати?

— На одному з кораблів... до Лємберґа.

— Тобто ви ще не знаєте, на якому й коли? — здивувався він.

— Ні. Буду рада, якщо ви мені в цьому допоможете.

Я подумала, що плисти назад із корсарами буде безглуздям, адже мушу зійти на берег кралею. Їхню реакцію на таке перевтілення не важко передбачити. Жінка на кораблі! Страхіття!

— Гаразд. Германе! — Клаус покликав слугу, що, стоячи на драбині, вирівнював скручені сувої тканин. — Гайни-но до дядька Ґустава, нехай погляне у свою книжечку, чи не пливе найближчими днями яке корито до Лємберґа. Одна нога тут, друга там — рухом!

Слуга зник, а Клаус припросив нас умоститися за столиком і налив чаю та вина, пригостивши ще й цукерками й цукрованими горішками.

— Якщо б не знайшлося сьогодні корабля, який би відпливав у тому напрямку, Юліано, — сказав він, — можете розраховувати на нашу гостину. І я б на вашому місці таки не квапився. Там, у ваших краях дуже неспокійно. Ось газети пишуть... — він розгорнув останнє число «La Gazette».

Козаки здобували перемоги за перемогами, війна перетворилася на жорстоку різанину. Коронні війська вбивали не лише козаків, але й селян, жінок і дітей, не жаліючи ні старих, ні молодих. Палали села й хутори. Козаки мстили їм тим самим, вирізаючи шляхту, католицьких святих отців, ченців і євреїв, що були на панських послугах. Отже, війна розбушувалася не на жарт. Недарма ж пахло нею ще там, у Львові. Та й не мені одній. І війна — це якраз те, що мені потрібно. Це моя стихія. Моє життя. Я не повинна зволікати.

Коли Клаус відійшов до нових покупців, Гертруда поклала мені руку на плече:

— Юліано, не гнівайтеся, але вам, отак відразу перевтілившись, не варто дуже квапитися. — Я поглянула здивовано на неї. Вона пояснила: — Від того, що ви натягнете на себе жіноче вбрання, ви жінкою ще не станете. У вас вся поведінка чоловіча. Ваша рішуча важка хода, ваші швидкі рухи, те, як ви повертаєте голову, як розмовляєте, зраджує у вас більше чоловіка, аніж жінку. Ліва рука у вас ніяк не може заспокоїтися, весь час вона у пошуках руків’я шпаги, на який звикла опиратися. Права — тягнеться до пояса з пістолями. Ви просто не знаєте, що робити зі своїми руками. Ви здебільшого дивитеся гордо й звисока, у вас гарні витончені вуста, а ви їх зціплюєте, аж у кутиках з’являються зморшки.

Я була ошелешена. Я раптом усвідомила для себе цю жахну правду — роками грати роль чоловіка далося мені взнаки. Я ледь не заплакала. Отже, я не можу найближчим часом з’явитися у Львові. Тепер у мені запідозрять перевдягненого чоловіка, а то й звинуватять у відьмацтві.

Прибіг захеканий Герман і повідомив, що голландський корабель, який позавчора прибув до Ґданська, надвечір відчалює до Лємберґа. Але за два тижні буде іспанський ґалеон.

— От і чудово, — втішилася Гертруда, — ми проведемо з вами незабутні дні. Ви не будете розчаровані.

Виходу й так не було. Я змирилася. Відрахувала гроші за вбрання, а Герман усе спакував до двох валіз, виплетених з лози. За валізи Клаус гроші брати відмовився.

— Це така дурничка, що й дискутувати не варто. Герман занесе все до нас. А ви, як я розумію, збираєтеся на гулі?

— Авжеж, — відповіла Гертруда, — я бачу, що випогодилося, то ж підемо прогулятися.

— Але якщо трішки затримаєтеся, — сказав з таємничою усмішкою Клаус, — то матимете честь познайомитися зі шведською королевою Христиною[18]. Вона у мене замовила делію і незабаром повинна завітати. Надзвичайно розумна панна, володіє багатьма мовами: німецькою, данською, голландською, італійською, іспанською, давньогрецькою та латиною. З книжками не розлучається. Казав мені товариш, який має книжкову ятку, що вона закупила в нього цілу скриню книжок. Щоправда, є в неї одна муха — відмовилася від женячки. Прочитала про Єлизавету Англійську, яка теж вирішила все життя дівувати, і на маєш — вона й собі звар’ювала. Правда, вона не вирізняється вродою, як і більшість розумних і талановитих жінок, хоча, звісно, є винятки, — тут він з усмішкою показав обома руками на нас. — Але попри те — ходяча енциклопедія, як на свої двадцять два роки. А! — загорівся він. — Ось і вона!

До крамниці в супроводі двох краль саме заходила панна з каштановим кучерявим волоссям, гострим яструбиним носом і великими очима. Клаус вклонився, Гертруда присіла, розправивши обіруч сукню, а я так присідати не вміла, то лише вклонилася, що викликало в королеви неабиякий подив, і вона здивовано зиркнула на Клауса. Той поквапився все пояснити:

— Ваша величносте, дозвольте вас зазнайомити — це моя дружина Гертруда, а це панна Юліана, яка мала такий великий потяг до медицини, що мусила перевдягнутися за хлопця, щоб навчатися в університеті. Тому вибачте її за те, що не пошанувала вас, як годиться.

— Але я вже взялася за її світське виховання, — додала Гертруда.

Королева нарешті розморозила вираз свого обличчя, погляд її відчутно потеплів, і вона усміхнулася:

— Нічого-нічого, дівчата, які прагнуть науки, викликають у мене велику повагу.

Голос вона мала грубий настільки, що нагадував мій, коли я вдавала юнака.

— Я також книгоман, — промовила я італійською.

— О, приємно бачити начитану панну, — відповіла вона італійською. — Що ви прочитали останнім часом?

— «Толедські вілли» Тірсо де Моліни[19], а ще сатиричну поему Алессандро Тассоні[20] «Украдене відро», «Метафізику» і «Місто Сонця» Томмазо Кампанелли[21]. На черзі «Кульгавий біс» Луїса Велеса де Ґевари[22].

— Чудово! Я теж читала Кампанеллу. Чесно кажучи, мені не надто подобалося, що він без поваги ставився до античної літератури й філософії, які я обожнюю. Мені більше подобалася його поезія. А як вам Сенека і його листи до Люцилія?

— Я ними розкошувала й смакувала.

— О, так. Це не можна читати запоєм, тільки смакувати. До речі, я листуюся з Рене Декартом[23]. Можливо, вдасться його переманити до Швеції. Його листи дуже цікаві. Буквально днями отримала листа, де була фраза, яка не покидає мене: «Щоб осягнути істину, треба відкинути всі ідеї, які досі нам прививали».

— Я чула, ви придбали в Ґданську багато книжок.

— Так, всюди, де я буваю, купую книжки й картини. Я б охоче з вами ще погомоніла, якщо ви не заперечуєте.

Звісно, я погодилася, королева поміряла делію і передала її фрейлінам, а відтак взяла мене під руку й повела на вулицю. Тільки тут я помітила, що вона злегка накульгує. Труді помахала мені з підбадьорливою усмішкою. На вулиці королеву чекала темно-зелена карета, запряжена чвіркою білих турецьких жеребців, які нетерпляче перебирали ногами й трясли гривами.

— Пропоную поїхати до мене в гості. Там нам буде найзручніше.

Ми сіли в карету разом із фрейлінами, охоронці вискочили на задню приступку, і карета поторохтіла по брукові. Королева мовчала. Я теж. Фрейліни здивовано мене розглядали. Мабуть, їм не подобалося моє вбрання, яке, як казав Клаус, вийшло з моди, і вони дивувалися, що королева в мені знайшла.

Карета зупинилася біля будинку, помальованого у блакитний колір. Саме його найняла королева на час перебування в Ґданську. Вона відразу мене повела до покою, в якому були розставлені її книжки. Їх справді було багато, як і картин, які вона демонструвала з неприхованим захватом. Потім запросила до столу, де ми наодинці ласували горіховим тортом, гранатами, інжиром, помаранчами й білим рейнським вином. Вона розпитувала мене про моє навчання в Падуї дуже детально, а також, як мені вдавалося грати роль хлопця, і казала, що й сама б так зробила, якби не те, що мусить бути королевою. Бо найбільше вона любить науку, а не державні справи. І взагалі її виховували як хлопця, бо й чекали на хлопця, але мати народжувала самих дівчат. Христина любила лови, вчилася фехтувати і їздити на конях. Одного разу вона впала з коня, і з тих пір почала кульгати, а одне плече в неї вище за друге. А ще вона захопилася медициною і ходила на лекції, де медики різали трупи, а вона уважно стежила, їй теж хотілося б вивчати медицину, з неї, можливо, вийшов би непоганий хірург. Навіщо вона мені це розповідала? Таке враження, що знайшла в мені рідну душу, якій можна вилити все. І вона виливала, розповідаючи також, що вирішила ніколи не виходити заміж.

— Шлюб накладає зобов’язання, які мені ще не відомі, і я не можу сказати, чи я здолаю коли-небудь огиду, яку почуваю до них. Навіть найкращий чоловік не вартує, щоб заради нього жертвували свободою... Я з дитинства була упереджена проти чисто жіночого погляду на речі. Я не бачила жодної можливості бути жінкою в повному розумінні цього слова, з її слабостями, думками й діями, часто позбавленими логіки. Для мене вагітна жінка схожа на свиноматку. Я ненавиділа свою матір. Товариство чоловіків було мені цікавим. Але якщо я інколи надавала перевагу їм, то не тому, що вони чоловіки, а лише тому, що вони не жінки. А жінки здебільшого жахливі манірниці. Мені здається, ви не така.

Вона поклала долоню на мою руку, долоня була прохолодна й бліда, я повернула свою долоню догори й стиснула її, наче ручкаючись, так ми сиділи з хвилину, передаючи одне одному холод і тепло. Я відчувала, що моя долоня починає впрівати, але не важилася її висмикнути, аж поки це не зробила королева. Її обличчям блукала загадкова усмішка, вона налила собі повний келих вина й задумливо пила.

— Зараз мої війська облягають Прагу, — промовила вона. — Імператор Рудольф зібрав чудову бібліотеку, хоча й у мене не гірша. Але в нього є окремі рідкісні раритети, які не дають мені спокою. Я хочу здобути «Біблію диявола» і «Срібний Кодекс». Ви, часом, нічого не чули про «Біблію диявола», створену в Лємберґу в Бернардинському монастирі?

— Легенди про неї ходили віддавна. Але, наскільки мені відомо, її не знайшли. Хоча багато хто шукав.

— Та ні, вже знайшли. І вже нею зацікавився папа. Не сумніваюся, що його жадібні руки простяглися туди. — Несподівано королева подивилася на мене уважніше й запитала: — А які у вас стосунки з чоловіками?

Я стенула плечима.

— Зараз жодних. Я мала любовну пригоду ще в університеті, коли мене один зі студентів застукав у купелі. Щоб він не видав мене, я віддалася йому. Ми стали коханцями. Не скажу, що мені це не сподобалося, але він став мене шантажувати, і я його, спровокувавши на дуель, заколола. Потім я переспала ще з двома-трьома, але це було давно.

— Заколола? Браво! — Королева засміялася своїм грудним голосом. — А як ви ставитеся до фривольної літератури?

— Мені все цікаво. Звісно, я читала й «Декамерон», і «Гептамерон», і ще багато чого.

— А чи чули коли-небудь про П’єра де Брантома[24]?

— Ні. Хто це?

— Французький письменник, помер ще в 1614 році. Він написав дуже розпусний твір «Житія галантних пань», у якому зібрав різні плітки з життя королівського двору. Його ще не видали, але мені зробили каліграфічну копію з рукопису. Я вже прочитала й охоче поділюся з вами. Якщо ви не проти, зачитаю свій улюблений уривок. Ось...

«Траплявся сила білоголов, жи бувают такі худі та бідні на тіло, висохле й кістляве, що нічого не можут показати, іно самі маслаки. Про їдну таку пан єпископ з Цистерону кпив, що більше задоволення спати з полапкою на пацюків з латунного дроту, аніж з нею. Сказав також їден гідний шляхтич, жи мав справу з поважною пані: „Я ся кохаю в м’ясі, а вона має самі кості“.

Приховуючи свою худизну, деякі білоголові примощуют собі до задків малі подушечки, жиби не муляли їм їхні кістки, кгди сядут на тверде, а також носят майстерно пошиті з атлясу пантальони, набиті паклею, так, що хтось, кгди їх мацне, то знайде саме добре й подумає, що то їхня прирідна туша.

Я чув про їдну велику пані, яка хутром так обросла, жи була кудлата й на грудях, і на животі, і на плечах, а насподі, як той вепр. Але й жагуча, як дика кицька.

Перса теж бувают ріжні. Їдні мают шкіру гусячу альбо як в обскубаного шпака, шершаву, інші мают вим’я опалі, що звисают, як у корови.

А кгди спуститися нижче, то там теж буває ріжне. Їдні мают там волоссє зовсім не кучеряве, а рівне, жи звисає, як вуса сарацина, а їднак не стрижут собі нікди сього руна й радо його носят. На се навіть приказка є: „Дорога мощена, а піхва кошлата зручна, щоби скакати“.

Я чув про іншу гарну пані, яка мала там таке довге волоссє, жи заплітала в нього єдвабні стяжки, які прив’язувала до стегон, і в такому вигляді ся показувала іноді своєму чоловікові й своєму коханцеві. А жи сама не могла виконати таку кунштовну[25] працю, то помагала їй в сьому служниця, яка усім про сесю чудасію розповідала.

Інші мають піхву таку велику, простору й широку, жи можна б її взяти за яскиню Сибілли. Я чув про деяких, і то не простих пань, которі мают такі піхви, що й кобила такої не має, а тому ріжними штуками ся намагают звузити сесі ворота, та, на жаль, після двох-трьох разів та сама широчінь ся відновлює.

Їдній такій гарній пані наш король дав прізвисько „штири морґи піхви“, така була в неї велика й широка, бо не раз за свого життя дала її виміряти ріжним геометрам. Вона також намагалася звузити свою яскиню, але врешті занехала й зважала вже лиш на те, щоб добирати найгрубіші калібри.

Інші мают у піхвах такі довгі губи, що аж висят, наче гребінь півня. Я чув від небіжчика пана Рандана, кгди раз зібралася компанія добрих товаришів при дворі, то не знаючи, чим би ото ся зайняти, вирішили піти попідглядати, як дівчата цюняют, і ся сховали у виходку під сподом. І от їдна, присівши при самій дощатій підлозі, мала такі довгі варґи, жи проникли вони через шпари так, жиби не збрехати, на довжину пальця. — Читаючи це, королева не стримувала свого потужного реготу. — І ось пан Рандан, прихопивши товсту голку, пробив майстерно сесі варґи до дошки, а дівчина, відчувши заштрик, враз підскочила й порвала їх так, що з двох половинок, які мала, зробилося чотири, які звисали фарфоцлями, наче медуза. Нема що й казати, якого болю зазнала їхня господиня і як розгнівалася. Опісля пан Рандан оповів усе королю Генріху, і той теж добряче повеселився».

Вона буквально душилася зі сміху, хоча мені зовсім не було смішно, бідна дівчина, думала я, але, щоб не розчаровувати королеву, я намагалася не виявляти своїх емоцій, бо загалом плітки Брантома були цікаві й відображали настрої і звичаї французької шляхти, від якої італійська, яку я більше знала, геть не відрізнялася, що, зрештою, і відбито в творах Джованні Бокаччо, Франческо Каттані[26], Поджо Браччоліні[27], Аньоло Фіренцуоли[28] й інших. Однак я не розуміла, навіщо мені королева це читає, якщо вже вирішила подарувати цей манускрипт. Але небавом усе стало зрозуміло, коли ми, вже доволі п’яненькі, сиділи мовчки. Бо після того цитування вона замкнулася і лише пила вино, дивлячись у нікуди. Я їй не заважала. Врешті вона промовила:

— Вже пізно. Гадаю, ви переночуєте в мене?

Я знизала плечима.

— Якщо ваша ласка.

Вона задзвонила у дзвіночок, і вбігла фрейліна.

— Купіль готова? — запитала королева.

— Так, моя пані.

— Добре. Ви всі вільні до ранку.

— А-а... — зам’ялася фрейліна.

— Ні, — відрізала королева. — Я сама роздягнуся. — Потім, коли та зникла, сказала: — Ванну нагріли. Ви ж не відмовитеся скласти мені компанію для купелі?

Я хотіла сказати, що вже сьогодні купалася, але стрималася. Бо запрошення до компанії ще не означає саму купіль, може, королева хоче, щоб я їй спинку потерла. І я кивнула. Вона випросталася, вся така виструнчена, і понесла себе в напрямку купелі, а я рушила за нею, не відаючи, що мене чекає. Ми проминули одні й другі двері, потім і треті, і четверті, аж нарешті опинилися в просторій кімнаті, яку всю заволокло паром, бо посеред тієї кімнати стояла довга мідна ванна. Христина без зайвих слів почала роздягатися, скидаючи весь одяг на підлогу. У неї була доволі гарна фігура, хоча одне плече й справді хибувало, і вона накульгувала, але талію мала витончену, яка плавно переходила в стрункі стегна, сідниці, щоправда, були пласкі. Усе її тіло було надто бліде, мовби ніколи сонячного світла не бачило. Вона увійшла у ванну спиною до мене, занурилася і з насолодою відкинула голову на її край. Пара обволікувала її, а я стояла, як бовдур.

— Приєднуйся, — промовила вона розмореним голосом.

Я подумала, що вона жартує, бо ж хіба я не повинна зараз натирати її спину? Але ні, вона більше не промовила ні слова, а я не відважилася перепитувати. Я хутенько скинула з себе всі лашки й залізла у ванну навпроти неї, правда, не відразу, бо вода була доволі гаряча, отже, я опускалася поволі, помітивши, як вона зацікавлено обстежує моє тіло. Щойно тут мені свінуло, що цей вечір не завершиться просто так. Я всілася, і наші ноги переплелися. Моє тіло швидко звикло до гарячої води, але Христина опустила руку поза ванну, підхопила глечик і хлюпнула ще окропу, який вмить обволік мене ще більшим теплом. Вона усміхнулася до мене, а її нога проникла поміж мої ноги й притулилася до розкішниці та стала перебирати пальчиками. Ну, що ж, якщо має відбутися така забава, я готова. Я випростала й свою ногу й теж торкнулася її розкішниці, але не намацала там волосся, а лише чисте виголене тіло. Помітивши моє здивування, вона підвелася на ліктях так, щоб випірнути з води й задемонструвати всю свою поголену до блиску красу та вручила мені витесаний зі слонової кості прутень. Відтак підсунулася ще ближче, а її лоно опинилося в мене біля грудей, я провела по ньому пальцями, погладила, але здогадалася, що вона чекає не цього, і, не надто вагаючись, припала до нього вустами, водночас пестячи її тим кістяним прутнем. Я була п’яна, мені було все байдуже, я стискала її сідниці в жменях і виціловувала її з хмільною пристрастю, хоч і робила це вперше в житті, але відчувала збудження, бо чула, як вона часто дихає, як хлипає і хапає мою шию своїми ногами, а ще я була переконана, що вона віддячить мені тим самим, і не помилилася, бо після того, як вона скрикнула й застогнала, ми обоє завмерли, і кілька хвилин перебували в повній нерухомості, аж поки королева не підхопила на руки мої сідниці й не стала виціловувати моє лоно та вводити прутня. Я піднімалася в небеса, мене не існувало на цій землі, мене ніде не було, я була невідомо де, я заплющила очі і хотіла, щоб це ніколи не закінчувалося, але так не буває, і я захлинулася розкішшю.

Наступного дня під час сніданку Христина запитала мене, чи я не маю бажання помандрувати з нею по Італії. В її голосі вже була відсутня вчорашня ніжність і лагідність, вона говорила зі мною тепер як королева, а не дівчина, яку я виціловувала. Я відповіла, що мушу повернутися до Львова, а пізніше — чому б і ні. Їй моя відповідь не дуже сподобалася, а все ж вона на прощання простягла мені оправлений рукопис великого формату з твором Брантома. Я була розчулена таким даром, ми попрощалися як дві гарні подруги, ані словом не згадавши, що було між нами ввечері.

Гертруду я застала за вишиванням, вона неймовірно втішилася і стала мене розпитувати, що та як, я розповіла їй про наші розмови, не згадавши, звісно, про головне. Манускрипт Брантома її не зацікавив, вона й так не володіла французькою. А потім Труді мене довго розпитувала про Львів, її цікавило так багато всього, що я дивувалася, але й дуже тішилася, бо дуже люблю своє місто, з яким єднає мене стільки всього доброго й лихого.

З тої пори я вже перетворилася на жінку й носила тільки жіноче вбрання. Час проминув доволі швидко, хоч я й почувалася, наче на голках. Корсарським кораблем я передала листа Калькбреннеру, звістивши його про свій приїзд та радячись із ним, наскільки для мене може бути небезпечною поява у Львові в образі сестри месника. Відповідь від нього прийшла перед самим моїм відплиттям. Він заспокоював, що жодної небезпеки нема, адже сестра не може відповідати за «злочини» брата, і всі вони мене з нетерпінням чекають. На диво, неймовірно втішилася Рута. А що Лукаш? Чомусь Йоган написав про нього дуже скупо. Мовляв, має по вуха роботи в шпиталі, бо поранених з полів багато повертається. Я також цікавилася, що поробляють Франц та Каспер. Про першого Йоган написав, що його чекають з подорожі, а Каспер як Каспер — працює. А Голем? Про Голема анічичирк, хоча я й цікавилася. Мабуть, нічого в них з цим не вийшло.

В одну з наших прогулянок з Труді нам зустрівся капітан Корнеліс. Він мене не відразу упізнав, але коли упізнав, то остовпів, і вже його рука потягнулася до лоба, щоб перехреститися, але завмерла разом з роззявленим ротом.

— Мати Божа Роттердамська! — пробелькотів він нарешті. — Не вірю своїм очам! Чого це ви в бабські лахи вирядилися? Не кажу, що вам не пасує, але ще ніколи не бачив, аби зацний лицар дівкою перевдягався. Щоб мене чорти три дні в окропі парили!

Я поквапилася його заспокоїти й своїм природним голосом пояснила, що я і є жінка, і була завше нею. І вже геть збиткуючись зі старого доброго вояки, розщіпнула делію та показала йому своє декольте, аж у нього очі засльозилися від хвилювання, та він почав їх мерщій витирати хустиною.

— Та не може цього бути, — хитав він головою і шморгав носом. — Та я ж вас, як сина... як рідного... а ви... мене, старого дурня, так довго туманили. А я ж і не туди! А як же ви спритно шпагою ото... — Він змахнув рукою вгору, вниз, імітуючи удари шпаги. — І що? Усе це задля того тільки, щоб медицину вивчити? Ех, а я вас так чекав, що ви передумаєте й поїдете зі мною. Бо я, коли що, е-е... як би теє сказати... я й не проти доньки... Бодай мене чума грецька побила, коли брешу! — Потім з надією глянув на мене й додав: — Га? Що скажете?

Я обняла його, поцілувала в колючу щоку й сказала, що збираюся вертатися до Львова.

— Ага! — захитав він скрушно головою. — То ось до чого це все. Авжеж, вам в образі лицаря вже туди не повернутися. Ну, гаразд. Дайте ж бо іще вас обняти на прощання та почоломкатися. Може, ще колись доля зведе нас.

Що й казати, коли ми розійшлися, у мене самої сльози на очах забриніли, а Труді взяла мене за руку й міцно стиснула. Та це була не одна така зворушлива здибанка, бо напередодні мого від’їзду, коли ми прогулювалися набережною, раптом перед нами виріс — хто б міг подумати? — Франц! Мав закручені догори чорні вуса, чорного з пишним чорним пір’ям капелюха, й все вбрання його було чорним під чорним плащем, що мав, правда, червоні вилоги. Йому, звісно, це личило, як нікому. Він кинувся цілувати нам руки, а я не могла спам’ятатися, хоча у листі Йоган писав, що Франц у мандрах, і раптом він тут. Якими вітрами? Я зрозуміла, що в нього була таємна місія, і при Гертруді не розпитувала, а він, почувши, що ми прямуємо до цукерні, зголосився нас супроводити й усю дорогу веселив смішними історіями. Труді була від нього в захваті. Мені він теж підняв настрій. А завтра він попливе до Львова на тому ж кораблі, що й я. Я втішилася, що матиму компанію. Не знаю, можливо, існують на світі страшні чорти, неприємні й неотесані, від яких смердить сіркою, які мусять ховати свої ратиці й ріжки, не кажучи про хвоста, але Франц пахтів дорогими парфумами й зодягнений був як справжній іспанський гідальго. А коли він запалив сигару й став у цукерні випускати кільцями дим, ним замилувалися уже всі присутні, а не тільки ми. Труді так захопилася ним, що запросила на вечерю, яку вирішила уладити на прощання зі мною, і Франц погодився.

Не можна сказати, що Франц належав до рідних мені душ, але він справді дуже потульний, усміхнений, ущерть наповнений жартами, зрештою, завжди приємно зустріти на чужині когось добре знайомого. Клаусові теж Франц припав до ґусту[29], і вони любенько собі спілкувалися за келихом вина, закинувши ноги на фірточку коминка.

Ми з Труді по вечері теж попивали вино й розмовляли про геть незначні речі, та не можу сказати, що мені було нудно або нецікаво, мене зогрівало тепло їхнього дому, ми з Труді почувалися як дві сестри, що довго не бачилися й не могли наговоритися, особливо в той наш останній вечір. Уже затемна Франц попрощався і обіцяв зранку зайти за мною, щоб рушити до причалу.

Усі два тижні Труді старанно мене вчила всіляким жіночим премудростям, бо ж перечити не стану, що й ходила я як вайло і рухи робила такі, що більше якому дроворубові личили, аніж кралі, та й уберя жіноча мені не підкорялася. Отже, той час не минув без користі, багато чого я почерпнула такого, щоб у Львові не осоромитися. Це й Франц уже помітив, як я змінилася, і прицмокував, нахвалюючи. А все ж смуток час від часу навідувався до мене, бо не давала спокою моя болячка. Не хотілося вірити, що вона смертельна, а з другого боку, якщо мені відміряв Господь короткий вік, то чому ж мені не прожити його собі в задоволення? Все, що дасть мені життя, я прийму з подячністю: і кохання, і війну, навіть смерть, аби-но лиш вона не була мені мукою, не мордувала мене, а забрала водномить, найкраще в бою від ворожої кулі чи стріли.

Гертруда розбудила мене якраз, коли дзвони до церкви скликали, я швидко помилася, поснідала й повідомила їй, що мені все ж доведеться знову вдягнути чоловіче вбрання. Так безпечніше подорожувати.

— Ах, звісно, я тебе чудово розумію, — сказала вона. — Мій чоловік буде неабияк ошелешений. Але нічого. Головне, щоб ти до нього не озивалися тим своїм чоловічим голосом.

Я розсміялася, розпакувала свій старий одяг і незабаром побачила в дзеркалі звичний свій образ у чоботях і зі шпагою та пістолями при боці. Саме тоді прибув Франц, він мав за плечима тільки шкіряну торбу, невідь-чим напхану, підхопив обидві мої валізи, й ми у супроводі Гертруди подалися спочатку прощатися з Клаусом. Як я й думала, мій вигляд його немало здивував.

— О, мій любий, — поквапилася заспокоїти його Гертруда. — Її чекає подорож на кораблі переважно в компанії чоловіків, а в образі озброєного чоловіка це значно безпечніше.

— Егм... — похитав головою Клаус. — Як для панни, яка займалася наукою, наша гостя виглядає дуже вже хвацько. Може, та шпага у вас не для краси, а ви ще й нею володієте?

— У міру своїх сил, — відказала я. — Де вже мені змагатися зі здоровими чоловіками!

Клаус попровадив нас до Ґустава, який служив комендантом порту, а тоді уже з ним і до корабля. Ґустав швидко сторгувався з капітаном, умовивши виділити для мене окрему каюту, звісно, за добрі гроші. При цьому Ґустав натякнув капітанові, що цей юнак неабияка штучка, належить до королівської родини, тому мандрує інкогніто. Капітан Франсіско Гомес Дієго Марія Санчес де Арраго-і-Аль-кантара, почувши, що буде перевозити такого поважного гостя, навіть обіцяв мені безкоштовні вечері. Про харчі подумав і Клаус, поки ми прощалися на березі, обнімалися і обмінювалися притаманними такій події словами, його слуга приніс кошика з наїдками та напоями й заніс до каюти.

Я помітила, що Франц розмовляв з капітаном як давній знайомий, при цьому цілком вправно послуговувався кастильською мовою. Незабаром їм компанію склав на рідкість вродливий юнак, вишукано вбраний і вистроєний у коштовну одіж. Обличчя його, як і моє, було без заросту, так, що я попервах подумала, чи це не така сама перебрана проява, як я. Видно, він був знайомим Франца й теж мав плисти цим кораблем. Труді ним не на жарт замилувалася і не зводила зачудованих очей.

— Неймовірна врода, — прошептала вона. — Просто казкова. Але... але знаєш, такими, як він, можна милуватися, але не жити з ними. Адже бачиш, він страшенно самозакоханий. Усі його рухи витончені, усмішки надресировані тривалими вправами перед дзеркалом. Така врода може бути тільки янгольська або диявольська. В обох випадках марна.

У цей мент юнак зацікавлено зблиснув своїми проникливими очима в наш бік, і Труді вмовкла, а що саме настав час прощатися, то вона почала мене обнімати, а за нею і Клаус. Труді витирала сльози й не вступилася разом з Клаусом, поки корабель не відчалив. Я помахала їм хустинкою з покладу, а відтак замкнулася в каюті, вмостилася на лежанці та взялася за читання крутійського роману «Кульгавий біс» Луїса Велеса де Гевари. Поруч на столику лежав рукопис Брантома.

Розділ 6 Лукаш. Доктор Геліас. Бургомістр Ґрозваєр. Пилявецький погром. Вересень—жовтень 1648 року

Вже починало сутеніти, коли Лукаш разом з доктором Геліасом вийшли з лазарету, де опікувалися пораненими, що повернулися з тієї ганебної битви. Доктор і сам брав участь у поході на козаків, а тепер нарешті зібрався з духом оповісти про свої пригоди Лукашеві.

Ринок довкола Ратуші був до обіду захаращений крамом, будками і ятками перекупок, а особливо торговців рибами й житнім хлібом, але надвечір порожнів. Нарешті крами різників на неодноразову вимогу Лукаша було усунуто з-під Ратуші поза західний мур, і вже не текли ручаї крові попід ногами, і ніхто не слизькав на тельбухах, але сморід і ревіння забиваної худоби, запах свіжого м’яса й крові, спертий дух випотрошених нутрощів, ґелґання гусей і кудахтання курей все ще проникали поза стіни міста. Та це й не дивно, бо від самого світанку там уже вишикувалися різники зі свіжооблупленими тушами телят і свиней, ягнят і дичини; пташниці з дивним екстазом скубали курей, яким перед тим встигли підрізати горлянки, кури ще тріпалися, виривалися і били крильми пташниць по обличчях; попід ятками сновигали собаки, полюючи за обрізками. Вечірнє повітря на Ринку було позбавлене тих букетів, які панували зранку, бо ще вдосвіта починали розливатися пахощі квітів, з якими вишиковувалися квітникарки, до цього додавалися пахощі ярини й зелені, що її привозили на возах городники й перепродували перекупкам, запахи заморських овочів мішалися із запахами яблук і груш, слив і вишень, переплітаючись із запахом лікарських трав, запахом молока, олії, смажених ковбас і риби. Запахи Львова були неймовірно багаті, причому кожна дільниця і кожна вулиця мала свій неповторний букет запахів, і сліпі жебраки-торбаністи чи лірники завиграшки могли зорієнтуватися, де вони опинилися. З Замарстинова долинав гострий запах дублених шкур, з Личакова — запах пражених круп, але вечір пахнув лише димами з передмістя та купами сміття, які згідно з ухвалами магістрату прибирали щосуботи. Останніми днями, коли місто затопили пилявецькі втікачі, що чкуряли так, аж патинки тріщали, запахло у Львові ще й розпачем і панікою. Недобитки, здебільшого німці, заповнили шинки й горланили дикі пісні, вкладаючи в них усю свою відвагу.

— Зате як же це гарно виглядало! — хитав головою доктор Геліас, киваючи на п’яних пилявецьких втікачів, що привертали до себе увагу агресивними криками. Виникало враження, що тим диким горланням вони намагалися стлумити свій сором через страх, якого зазнали на полі битви.

— Пригадуєте, Мартине? — запитав Геліас. — Усю ту небувалу розкіш, з якою шляхта вирушала в похід?

Шляхта тоді повитягала з комірок найбагатшу зброю, повдягала рисячі й соболячі шкури, посідала в позолочені ридвани, на хури заладувала дорогі шати, повно срібла, золота, коштовностей. Не один лицар з кавалерії, щоб зрівнятися з іншими, продав останнє майно. Ну і стало під Львовом сорок тисяч шляхти, вбраної, як на весілля. Миготіли в тому тлумі сріблом ткані адамашки, оксамити, золотисті пояси, срібні лати й шоломи; шуміли крила соколові, повівали на шоломах пучки пір’я, а пишні коні в золотистих строях, у шовкових сітках, ступали на сріблених підковах. Вирушав в Україну похід наче не на битву, а на коронацію. Двісті тисяч слуг, легко озброєних, супроводжували незліченні вози й панські карети. Шляхті хотілося показати бунтівним холопам, що то пани йдуть, і шляхта волала, що не шаблею, а батогами з тим гультяйством воювати буде.

Вели ці смачні загони три реґіментарі, яким Річ Посполита захист свій доручила; князь Домінік Заславський, Микола Остророг і Александр Конецьпольський. Вони незлецьки доповнювали одне одного: перший володів багатством, другий — авторитетом і глибокою вченістю, третій — молодістю і мужністю. Недарма Хмельницький назвав першого периною, другого латиною, а третього дитиною.

— Безглуздий потяг до пишності й безглузде самовихваляння, — погодився Лукаш.

— То правда. На жаль, усі троє виявилися нездалими воєводами. Великою помилкою було доручити військо аж трьом реґіментарям, бо наказували кожен на свій розсуд, більше того, діяли наперекір один одному. Повітові хоругви не хотіли коритися наказам реґіментарів, а кожен полк слухав свого полковника. Через невиконання наказів не було виставлено ані необхідної варти, ані споряджено путньої розвідки. Весь наш похід був погано зорганізований, одні вважали, що не варто квапитися, бо ще не всі полки долучилися, інші рвалися вперед, щоб випередити татар, а вони, як ми чули, до Байраму не збиралися виступати, тож треба було справді поспішати. Але час минав, а військо байдикувало і втрачало рішучість. Та й було чого — геть усі львівські повії рушили разом з нами, перебрані в чоловіків, з шатер чути було п’яні крики, жіночий вереск і любасні стогони. Не військо, а циганський табір. Козаки вдалися до хитрощів, щоб не спровокувати бою перед прибуттям татар, а тому затіяли перемовини, прикидаючись, як вони шанують Заславського, та з покорою просили, аби він сам улагодив усі претензії між ними та королем, а при цьому обіцяли пристати на його рішення. Воєвода вуха розвісив і тим, що було вибрано саме його, як зацного авторитета, дуже тішився. Завдяки цим козацьким хитрощам понад два тижні не відбувалося нічого поважного, а лише обмін посланцями.

Вони зайшли до шинку «Під трьома гаками», замовили печеного зайця, а доктор продовжував свою розповідь:

— Коли ми дійшли до річки Пилявки, то побачили по другім боці козацьке військо, яке чекало на прихід татар. Як з’ясувалося, Хмельницький сам вибрав поле бою і вибрав геніально — зайняв вищий і набагато рівніший берег, який де-не-де переривали яри. Ці яри козаки спритно пристосували до оборони, а також зірвали окремі греблі й затопили луги так, що нам залишалося надто мало можливостей для маневрів. Натомість берег, на якому ми розбили наш табір 20 вересня, був увесь у пагорбах і западинах, через це військо розповзлося, і кожен займав собі місце на свій смак. Мудріші, як от воєвода брацлавський Кисіль, радили були закріпитися в Константинові й туди звабити Хмельницького, але ніхто їх не послухав. І ось ще військо не встигло розташуватися, як воєвода Тишкевич з кількомастами піхоти й драгунів самовільно атакував греблю, що ділила наші війська. Ця безглузда атака забрала життя багатьох його вояків. На допомогу йому Домінік послав ще кількасот драгунів, але тоді козаки рушили вже самі в таку потужну атаку, що драгуни змушені були відступати. А найгірше, що загинуло півтори сотні німецьких вояків, які завше славилися своєю мужністю. Тоді Заславський кинув у бій усі свої хоругви, а потім уже гнав до битви, хто тільки хотів, без жодного плану й наказу. Так, що нам вдалося ту греблю захопити, але ми так і не встигли закласти обоз та обгородитися возами. А тут звечоріло, і військо змушене було залишатися всю ніч напоготові, ніхто й ока не склепив через дурість воєвод. Увечері 22-го ми почули гарматні постріли й радісні крики козаків — то нарешті долучилися до них татари. Пізніше стало відомо, що було їх лише три тисячі, невеликий передовий загін, а ми думали, що то велика орда, бо так свідчив захоплений полонений, що орди прийшло сорок тисяч. Можеш уявити, яка паніка зчинилася в нашому таборі. Треба сказати, що там панувала чиста анархія. Ніхто нікого не слухав, нічиїх наказів не виконував, кожен був сам собі паном, тож не дивно, що вранці 23-го без жодного наказу чи плану хоругви Кисіля пішли самовільно в атаку, навіть не розгорнувшись як належиться. Тишкевич кинувся за ними, щоб стримати це безглуздя, але вже було пізно, бо їх оточили ординці. А тоді почалася страшна катавасія: знову рвонули до бою, кому лише в носі закрутило — хоругви за хоругвами гнали на греблю і то заради кількагодинного бою, який не приніс нікому перемоги. Але частина війська так і не рушила з місця, а лише спостерігала.

— Це щось неймовірне, — похитав головою Лукаш. — Щоб аж такий в армії панував розгардіяш?

— Мені це теж ані тоді, ані зараз не вкладається в голові. Я підбіг до Заславського й кажу: «Чому вони стоять? Чи не бачите, що наші зараз відступлять?» Він поглянув на мене, як баран, і каже: «Не бійтеся, то козаки зараз відступлять». Мені хотілося його в цей мент застрелити. А козаки як влупили з гармат по греблі, то наші й заламалися і зчинили страшну паніку, стали відступати в безладді, стрибати у воду, багато потопилося. Два полки, волинський і сандомирський, згинули до ноги. Коли ж військо перегрупувалося, то раптом з’ясувалося, що зникла добра половина вояків. Так виглядає, що повтікали. Уже нікому не спішилося до бою, і ніхто не нахвалявся розігнати повстанців нагайками.

Увечері на нараді вирішили відступати кінно, а не обозом. Уявляєте? Замість посуватися під захистом возів, вони всі вози й все добро разом з гарматами й прапорами покинули. І так серед ночі почався той відступ, який знову ж таки переріс у безладдя. Головні вожді покинули теж уночі табір, за ними пішли інші командири, воєводи, каштеляни, комісари, полковники. Військо, помітивши, що старшини зникли, геть занепало духом та й собі кинулося гнати наосліп, залишаючи зброю, списи, лати, шоломи. Тоді вже не було що робити й найхоробрішим. Князь Вишневецький, генерал артилерії Арцішевський, командувач королівської гвардії Осінський мусили теж відступати. Такий страх, така паніка раптом всіх охопила, що мчали навскач з усієї сили, гадаючи, що їх переслідує татарська кіннота. Велика армія розвалилася, не давши вирішального бою. Зате козакам і татарам дісталося нечуване багатство. Розграбувавши все, що в таборі знайшли, вони чотири дні веселилися, бо ми позалишали таку кількість медів, вина й пива, що, коли б порядок зберігся, змогли б себе забезпечити на цілий місяць. Але завдяки цьому всім утікачам вдалося порятуватися, бо ніхто нас не переслідував. Єдиний, хто без паніки відступив зі своїми хоругвами, зберігши й зброю, і все своє добро, був Єремія Вишневецький.

А що робилося під час відступу! Втікачі наражалися на ще одну небезпеку — на них чигали розбійники й обдирали до нитки. Цілі зграї розбишак, що були насправді дезертирами з нашого війська, самі ж своїх грабували. Якщо комусь із втікачів вдалося своє добро врятувати з обозу, то позбувся його в дорозі. А що дорога була заболочена через постійні дощі, то, щоб не стратити коня, йшли вони пішки, ведучи коней за вуздечки. А однак деяким спритникам вдалося дістатися до Львова протягом двох діб, подолавши 186 миль. Ту саму відстань пройшло наше військо в поході на козаків за три тижні.

Їм принесли їжу, заєць був щедро политий сметаною, і так смачно пахтів, що доктор покликав шинкаря і замовив глечик мальвазії.

— За таке не гріх і випити. Я вам от що, Мартине, скажу. Нас чекають непрості часи. Вісті з полів не віщують нічого доброго. Тепер, як бачите, не тільки багатії тікають, а й бідніші. Пакуються і женуть аж за Віслу, а ті, що залишаються, прикидаються зубожілими, щоб нічого не офірувати на оборону. Сьогодні лавники й райці зібралися в магістраті та обговорювали новини, а вони змінюють одна одну і обростають чутками. А через це ще більший розгардіяш. Знову розпочалися лови на відьом, вони ввижаються всім і вся.

— Найгірше, що жінка, яку звинувачено в чарівництві, вже наперед приречена, — промовив Лукаш. — Зізналась вона чи ні — однаково. Якщо зізналась, річ зрозуміла, її страчують, опісля доводити щось протилежне без сенсу. А якщо не зізналась — її катують вдруге, втретє і вчетверте... Та варто їй лише, не витримавши тортур, неправдиво зізнатися, як починається найжахливіше... Бо звинувачена змушена повідомити й про інших чарівниць, знає вона чи не знає їх, але муки розв’яжуть будь-який язик. Тих теж беруться катувати, а вони мусять уже називати третіх, а ті — четвертих... і так без кінця.

Несподівано з’явився Калькбреннер з писарем Самійлом Кушевичем, жвавим молодиком з закрученими догори вусами.

— Сервус, — привітався Йоган. — Я ходив, Мартине, до вашої аптеки. Рута каже: ще не вертався. От я й подумав, а чи не подалися ви з паном доктором закропити собі трішки горлянку? Дорогою стрів пана Кушевича, в якого виявилося таке саме бажання. До того ж у нього є деякі цікаві новини з магістрату. Чи можемо до вас приєднатися?

— Звичайно, панове, — відповіли обоє майже хором.

Незабаром стіл було заставлено винами та розмаїтою закускою.

— Маю деякі свіжі звістки, — сказав Кушевич. — Шпигун, який розвідав у козацькому таборі наміри гетьмана, повідомив про воєнну нараду, що відбулася у Старокостянтинові в суботу 26 вересня. Кривоніс та інші полковники вважали, що йти далі на захід непотрібно, а натомість укріпити переправи через Случ. Проти цього виступив Тугай-бей, він радив скористатися з перемоги й квапитися далі, заки наші зможуть зібратися на силах, та піймати їх у пастку у Львові. Хмельницький вислухав усіх, але підтримав думку Тугай-бея, бо якраз до козаків долучилися свіжі сили татар, які ще не здобули собі жодного скарбу. Тому Тугай-бей і домагався продовжити наступ, щоб його люди не верталися додому з порожніми руками. В понеділок зранку козацька армія пішла на захід.

Всім тепер стало ясно, що чекає на них важка облога, до якої, на жаль, погано готувалися, маючи надію, що вона омине Львів.

— Все ж за спиною гетьмана залишилася величезна територія, позбавлена адміністрації, а нову так швидко не створиш, — зауважив Лукаш. — Регулярного війська, здатного протистояти іншому регулярному війську, у нього не більше тридцяти тисяч. Решта охочих козакувати — звичайні селяни з косами й вилами. Їх найбільше гине під час кожної битви чи штурму, вони не навчені слухати наказів та коритися, користі з них мало, а більше шкоди — вони лише об’їдають армію. Тому я надіявся, що гетьман зупиниться, бо ж не має таких сил, аби втримати ще й територію аж по Сян.

— Це ще не все, — продовжив Кушевич. — Хмельницький, щоб викликати у татар ще більшу симпатію до себе, послав частину війська під Броди, але не штурмував замку, де сховалося біля півтисячі військових, багато шляхти, жидів та озброєних міщан. Козаки з татарами прибули до Бродів і передали в замок листа від Хмельницького, вимагаючи видати татар, яких кілька років тому полонив батько коронного хорунжого Станіслав Конецьпольський та змусив їх працювати біля замку. За це було обіцяно, що місто й замок залишать у спокою. Вимогу було охоче виконано, бо ті татари й так були в літах, і користі з них мало. Але для татарського війська цей жест гетьмана важив чимало. Невільників спустили через замковий мур, і військо рушило далі.

— Отже, він йде сюди, — зітхнув Геліас. — Боже, рятуй наш Львів!

— Сподіваюся, — сказав Кушевич, — король не полишить нас на поталу. Львів надто коштовний камінь у короні Речі Посполитої.

Він мав рацію. Аж п’ять головних торгівельних артерій розходилося зі Львова на всі боки: глинянський шлях — на наддніпрянську Україну, галицький — на Покуття, Молдавію і нижній Дунай, стрийський — на Угорщину, краківський — на Шлезьк, жовківський — на Замостя, Варшаву й Ґданськ. І це не рахуючи судноплавної Полтви.

— Сьогодні лавники ухвалили воднодуш, щоби ніхто не важився покидати місто під карою інфамії[30] і конфіскати майна, — продовжив Кушевич. — Правда, ця заборона не стосується торгівлі. Але в усіх таке відчуття, що Хмельницький може стати під мурами Львова вже завтра.

— На жаль, львівський арсенал зазнав відчутних втрат, коли військо збиралося під Пилявці, — промовив Лукаш. — А найгірше, що нема в нас фахового найманого війська. Міщани й ті недобитки при тривалій облозі небагато вартують.

— Не чекав я такого від Вишневецького, — хитав головою доктор Геліас. — Так нас зрадити!

— Може, таким чином він хотів рятувати військо. Не думаю, що в мурах міста була б з нього більша користь, — сказав Кушевич. — Вчора ввечері прибула хоругва німецьких драгунів під проводом Андрія Ціховського, якого, мов на глум, призначили з загоном у шістдесят чоловік на оборону міста. Вони розповіли, що Вишневецький зустрів їх недалеко від Львова й наказав їхати сюди.

— То це він за мільйон золотих найняв нам тих драгунів? — Геліас стукнув по столу кулаком. — Добре, що не встиг оголити місто з гармат, бо підвод забракло. Чи знаєте, що він, не довіряючи руським селянам, послав гінця під Ярослав, аби там найняти вози й таки забрати гармати. Але той не встиг дістатися туди.

Далі мова зайшла про генерала коронної артилерії і начальника львівського королівського арсеналу Кшиштофа Арцішевського, що мав світову славу визначного вояка й полководця, бо воював не тільки в Європі, але й в Америці на службі у голландців. Влітку він займався укріпленням міста, зокрема розробив план спалення передмість під час козацького штурму, пізніше брав участь у поході під Пилявці, а відтак разом із іншими панами опинився знову у Львові. Після виборів гетьманів мусив слухати їхніх наказів, хоч і мав власну думку, та коли йому доручили знайти підводи для вивезення гармат, Арцішевський зробив усе, аби цього не сталося, і не покинув міста разом з іншими панами, хоч Вишневецький і кликав його з собою. Тепер всі очі були звернені на нього. Як боронити місто? Відповідь старого, бувалого вояка ошелешила: ніяк. Він не міг брехати, бачачи, в якому стані укріплення міста. На перший погляд, начебто все є — вали, рови, мури, але з огляду на фортифікаційний талант козаків, усе це не убезпечувало, надто, що військо покинуло місто. Тому Арцішевський вважав, що оборона безнадійна, й краще здатися. Він у цій думці не був самотнім, бо й інші міщани його підтримали. Якщо козаки здобули такий міцний горішок, як Полонне й цілий ряд інших твердинь, то не зможе вистояти й Львів. Краще відчинити брами й домовлятися про помилування для міста, аніж нищити його штурмом.

— Чого варта та жалюгідна купка оборонців? — казав Йоган, підтримуючи погляд Арцішевського. — Та вони на сам вигляд такої великої маси ворога накладуть у штани. Порахуйте, скільки шкоди завдамо місту цією безглуздою обороною. А з гетьманом, який жив у Львові, вчився тут, ми домовимося, щоб не пускав війська на розграбунок татарами й черню. Це справді безглуздя боронитися, відбити таку велику армію немислимо.

— Однак ці тверезі заклики не сприйняла більшість райців та лавників, як і духовенство, — зітхнув Кушевич. — Вони вирішили боронитися і просили Арцішевського взяти в свої руки всю оборону. Генерал запевнив, що зробить усе, що в його силах і вмінні, але відмовився очолювати оборону. Перейняв її бургомістр Мартин Ґрозваєр. Серед аргументів, які висунув бургомістр, був такий: «Мусимо боронитися. Інакше станемо посміховищем». Комендант краківських драгунів Ціховський підтримав його. Мовляв, князь Вишневецький вийшов з військом, щоб у Замостю зібрати прусські війська й прийти на порятунок Львова.

— Прусські війська... — засміявся Йоган. — Більшу маячню годі вигадати. Хто чув про фантазійні прусські війська?

Ситуація була й справді складна. Простір міста, що мав приблизно п’ятнадцять гектарів, був оточений подвійним муром. Перший, внутрішній, біг попри будівлі, інколи навіть з ними зливаючись в одну лінію. На відстані кільканадцяти кроків тягнувся рівнобіжно дещо нижчий другий, зовнішній мур з баштами й вежами, що були найкраще укріплені на рогах та над брамами. Всього було сімнадцять оборонних веж, кожна з яких приписана до окремого цеху — Золотарів, Крамарів, Кушнірів, Калитників, Мечників, Ткачів, Сідлярів і Шапкарів, Броварів і Медоварів, Римарів, Мулярів, Токарів і Поворозників, Шевців, Гончарів, Гарбарів, Боднарів, ще були вежі при Галицькій брамі й Босяцькій фіртці, яку пильнували кармеліти босі. Місце між обома мурами було подекуди забудоване, переважно на східному боці. Тут стояли два арсенали, королівський і міський. За зовнішнім муром тягнувся широкий рів, заповнений водою, за ним височіли земляні вали. До міста можна було дістатися лише двома брамами: Галицькою і Краківською. Надвечір обидві брами зачиняли, а ключі отримував один з райців, якого називають proconsul nocturnus. Коли ж хто бажав о нічній порі в’їхати або виїхати з міста, мусив чекати біля брами доти, доки сторож не отримає згоди від проконсула. Коли ж подорожнього впускають, то він мусить спочатку пройти в браму на валах, перейти ланцюгові містки на ровах, далі минути браму в зовнішньому мурі, іще одну браму у внутрішньому мурі, перш ніж опиниться в місті. З часом магістрат почав вважати право впускання до міста за свій привілей, і нікому, окрім короля, ключів від брам не видали. Роги міського чотирикутника були скріплені окремими своєрідними фортецями. Зокрема північно-західний ріг займав Нижній замок, що двома боками зливався з мурами міста. Це була резиденція старости Львівської землі з королівськими кімнатами й ґродським судом. На північно-східному таку ж оборонну ролю грали будівлі домініканського конвенту, а на південно-східному — бернардинський монастир. Південно-західний ріг мав лише вежу, бо сусіднє багно над Полтвою було й так непрохідним.

За межею міста розкинулися два широкі передмістя, Краківське й Галицьке, з цілими рядами вулиць. Належало до доброго тону, щоб кожен заможніший міщанин мав на передмісті одну або більше посілостей, на яких збудував собі віллу й володів власним господарством з садом, городом, кіньми, худобою і навіть сажалкою. Там також виросли охайні будиночки заможніших передміщан, а неподалік і численні халупи ремісників і селян, збудовані з глини й тирси, які Полтва, розливаючись, завиграшки зносила і рівняла з землею. Але передмістя не були захищені, за винятком окремих соборів та монастирів, найголовнішим оборонним пунктом був Високий замок, що панував над містом, переходячи в цілу систему гір. Якби не замок, то вся оборона міста виглядала б дуже сумно. Окрім Високого замку міцними фортецями могли вважатися монастирі: бернардинський, кармелітів босих і кармелітів узутих, а також собор Святого Юра. Мури, вали й обидва замки мали багато слабких місць, у мурах були тріщини, в які можна було закладати мішечки з порохом, арсенали валилися, зброя давно застаріла, а до того ж бракувало фахового війська, бо покладатися на озброєних міщан можна було тільки в крайньому випадку. Всі війська, які минали Львів після Пилявців, не затримувалися надовго. Навіть львівський староста Сенявський поставився з повною байдужістю до міста, яким у першу чергу мав би заопікуватися. Тільки й того, що, покидаючи його, залишив на Високім замку бурґграфа Івана Братковського, родом русина, з невеликим загоном, хоч сам повів із собою чотири сотні вояків. З тих, кого вдалося шляхті завербувати, залишилося у Львові лише трохи піхоти та й то без коменданта Івана Червінського, що завчасу дременув. З остраху, щоб і ця піхота не дременула, місто взяло її на своє утримання і призначило на оборону Високого замку, додавши їм чотири гаківниці.

— Арцішевський ще влітку вимагав, щоб збудувати на валах дашки, які б захищали оборонців від дощу, скріпити розхитані частоколи, але ніхто його тоді не слухав, а тепер вже й часу нема, — сказав Лукаш. — І людей бракує, щоб обсадити оборонну лінію.

— Всього найманого війська маємо понад триста, — ствердив Кушевич. — Отже, головний тягар оборони впаде на самих міщан. Число міщанської міліції не більше як півтори тисячі. Ще можна додати шляхту й жидів. Всього разом три з половиною тисячі.

— Чому не рахуєте русинів та вірмен? — поцікавився Лукаш.

— Це не я, так магістрат рахує. Не довіряють їм.

— То що ж, коли гроші на оборону збирати, з церков золото й срібло конфіскувати, довіра була? Не думаю, що вони будуть байдуже спостерігати, як інші місто боронять. У русинів забрали дзвони, а тепер ще й залізну плиту, що заміняла дзвін, з Успенської церкви зняли. Гадаєте таким чином зробити їх лояльними?

— Пане Мартине, — зітхнув Кушевич, — я знаю, що робиться багато дурного. Але є й підозри, що русини щось затівають. Не раз їх бачили, як вони збираються в групки й про щось гомонять приховано. Хтозна, чи не обговорюють особливі сигнали для козацтва.

— Пане Самійле, — не втримався Йоган, — ви це поважно говорите? Якому русинові хотілося б, щоб козаки до Львова увірвалися і розграбували все, на що око впаде? Вони ж не будуть розбиратися, чиє це добро. Все піде прахом. Та й місто зазнає такої руйнації, що вже, либонь, і не зведеться. Згадайте орди Спартака, які нищили панські маєтки, трощили безцінні скульптури й мозаїки, випалювали сади й парки, шпурляли в вогонь манускрипти. Це некерована стихія, вона для всіх страшна.

Пізніше, коли розходилися, а Йоган вирішив провести Дуката, вони перейшли на тему медицини. Майбутня облога не могла не турбувати, адже це означатиме десятки поранених, з якими доведеться давати раду лише кільком хірургам, бо інші повтікали. Є ще змога залучити цирульників, ті теж могли придатися, а ще черниці. Та з’ясувалося, що Йоган уже кілька місяців самотужки навчає трьох хлопців, як зашивати рани, як добувати з тіла стріли й кулі. Все, звісно, таємно.

— А вчаться вони анатомії на трупах, які вам приносять? — запитав Лукаш.

— Звичайно. На чому ж іще? Днями один мене запитав: «Але ж вони Судного дня не встануть? Як вони будуть жити без печінки, серця, селезінки?» А я кажу: «Господь добрий, він відновить усі втрачені органи».

Мартин Ґрозваєр шукав способу затримати пилявецьких невдах, але вони, мов пісок крізь пальці, просочувалися і зникали, ніщо вже їх не манило — ні гроші, ні обов’язок. Ще з козаками та гультяйством вони готові були воювати, але не з татарами, а що більшість з них походили з-за Вісли, то не бачили жодного сенсу в обороні Львова, міста, яке для них було чужим і незрозумілим.

Час від часу били дзвони, закликаючи всіх до зброї, а вулицями плентався добош і бив у тарабан[31], та не так гук тарабану вдаряв у вуха й серця львів’ян, як плачливий голос добоша, який закликав записуватися в оборонці міста й обіцяв по три таляри платні, а при цьому сьорбав носом і хлипав. Почувши про оплату, відразу зголосилося дві сотні німців, хоч багато хто з них ледве на ногах тримався.

Бурґомістр саме писав листа канцлерові, коли в двері постукали, він гукнув, щоб заходили. З’явився охоронець і повідомив, що проситься до пана бурґомістра купчик, хоч і не каже, з якої нагоди. Ґрозваєр кивнув. Опецькуватий чоловічок з обличчям улесливого ченця несміливо зайшов до кабінету й вклонився:

— Вибачте, що я вас турбую в такий грізний час, але, можливо, моя новина видасться цікавою.

— Що там таке? Я нічого не купую, у мене й так грошей катма.

— Ні-ні, нічого такого я й не мав на думці, хоча торгую винами. І, власне, сьогодні я завіз вино до винарні Прохазки... — Ґрозваєр насторожився. — Я привіз перфектні мальвазії, мушкателі, монасберґи, рейнські, лякріма Крісті... аліканти, а також наливки... і справдешній цимес — настоянку на грушці. Ось, якщо ваша ласка...

Купець витяг з-за пазухи пляшку, всередині якої була велика грушка. Бурґомістр здивовано оглянув її.

— Це що ж — пляшку прикручують до ще малого плоду?

— А так-так, прошу вас, а потім заливають горілкою. Шваби вигадали. Це вам подарунок. Так от, ця винарня міститься «Під Крилатим Оленем»... тобто під аптекою.

— Ну?

— І так сталося, що я зайшов також до аптеки... бо в моєї жінки горло застуджене... то щоб якого полокання взяти... Там нікого не було, але з прочинених дверей до сусіднього покою лунали голоси. Чоловічий і жіночий.

— І?.. — Ґрозваєр втрачав терпець.

— Власне! Обоє розмовляли русинською. А в наш тривожний час, коли...

— Пхе! Я й сам можу кілька слів промовити русинською.

— Е ні, то не було кілька слів. То була тривала бесіда.

Бургомістр витріщив очі.

— Що? Аптекар Мартин Айрер розмовляв русинською?

— Як Бога кохаю! І то чистою.

— І довго вони так собі балакали?

— Достатньо довго, щоб я пересвідчився в тому, що це саме русинська, а не яка інша.

— Гм... Хто ж там такий, щоб з ним... ну, хіба та відьмочка...

— Так і є. Відьмочка. Але й сам пан аптекар.

— І що далі?

— Далі вийшов з тих дверей аптекар, був дуже здивований, побачивши мене, й запитав, чи довго я на нього чекаю. Я сказав, буцім щойно зайшов.

— Добре. Дякую. А скажіть... звідки ви вина возите?

— З Венеції.

— О, чудово! І коли ви поїдете туди ще?

— Оце за день-два й поїду. Жовніри вже спустошили кілька винарень до краплі.

— Тоді у мене до вас буде одне доручення. За яке я вам віддячу. — Ґрозваєр підвівся і пройшовся по кабінету, заклавши руки за спину. — Ви знаєте, як загинув мій син. Підло, без зброї. Будучи хворим, він не мав змоги оборонятися, як належиться у таких випадках. Його смерть лежить на совісті аптекаря... Я ніколи не повірю в те, що вбив його той хлопчак, що дременув. А цього шелихвіста, який живе з відьмою, я хочу вивести на чисту воду. Я хочу дізнатися про нього все. Тому я вас прошу відвідати не лише Венецію, але й Падую, де він учився. Знайти тих, хто його знав, зібрати про нього якнайбільше інформації. Дорогою заїдьте в Зальцбурґ, звідки він родом. Там ще мусить бути його родина.

— Дякую за доручення. Готовий служити вам вірою і правдою.

З тими словами вони розпрощалися, а наступного дня, коли відбулася рада, Ґрозваєр відвів набік доктора Геліаса й запитав:

— Ви начебто товаришуєте з Мартином Айрером?

Доктор вловив тон, який йому не сподобався, і вирішив ухилитися від прямої відповіді:

— У нас фахові інтереси. Тільки й усього.

— Однак ви брали діяльну участь у його порятунку від меча.

— Йшлося лише про порятунок невинної людини. Не більше.

— А вам ніколи не доводилося чути від нього іншу мову, окрім польської, латини, італійської чи німецької?

Щось кольнуло доктора й він, не вагаючись, відповів:

— Авжеж, чув.

І побачив, як Ґрозваєр збудився, як загорілися його хижі очі.

— І то яку?

— Хорватську.

— Як то хорватську?

— Дуже просто — його мама з Істрії. Він читає молитву хорватською.

Ґрозваєр відчував себе прибитим. Хорватська! Її можна було сплутати з русинською. А хорват з русином завше порозуміються. То чому б Мартину й відьмі не розмовляти собі любенько своїми мовами?

— Щось не так? — поцікавився доктор.

— Та ні... просто виникли деякі підозри, але ви їх уже розвіяли. Дякую.

Бурґомістр, очевидно, снує павутину, подумав Геліас. Смерть сина зробила його ворогом аптекаря.

Розділ 7 Юліана: Рай і Пекло. Поєдинок. Початок жовтня 1648 року

В обід я підкріпилася фруктами, подрімала, знову читала, а надвечір до мене постукав Франц і сповістив, що капітан мене запрошує на вечерю.

— З якої б це радості? — здивувалася я.

— Винятково з поваги до тебе, — засміявся він і вмостився на кріселку, — відмовитися не можна. Але попереджаю: там будуть присутні іспанські офіцери. Хтозна, чи не довелося тобі з ними перетнутися при штурмі Дюнкерка або на покладі ґалеону.

— О, а то звідки тобі відомо про ґалеони?

— Хе, дивуєш мене інколи. Нам усе відомо. Точніше, майже все. Наслухався я про ваші подвиги. Самі ледь у ваші кігтики не потрапили.

— А то ж як?

— У серпні ваш корабель спробував захопити відразу два іспанських судна. З одним повелося, з другим ні. Другому вдалося втекти, розтрощивши вам бізань-щоглу. Так от на тому другому кораблі був я. Я цілком виразно бачив тебе в далекогляд. Навіть посилав повітряні цьомки. Але ти так була зайнята нашпилюванням іспанських язиків, що світ доокола для тебе не існував.

Я стенула плечима.

— Так, у бою я нестямна... Як би це мені відмовитися від тієї вечері?

— Це відпадає. Хочеш, щоб капітан образився? Не переживай, я підстрахую, коли що.

У свою чергу я поцікавилася, з якою метою пливе корабель до Львова, й довідалася, що шість іспанських офіцерів запрошено на королівську службу як фахівців з фортифікації, вони мусять об’їхати всі українські фортеці й вирішити, де й що варто укріпити.

— А на чому полягала твоя таємна місія? — не втримала я свою цікавість.

— О, від тебе в мене таємниці нема. Мене вирядив мій господар, Йоган Калькбреннер, до Ліми. У нас деякі проблеми з Големом. Не заряджається.

— Як то не... заряд-жа-ється...

— Е, як тобі пояснити. Ну, не можемо його розбудити. Тобто уже він й очі відкрив, і повітря вдихнув, а все ж лежить, як колода.

— І чим вам стала у пригоді Ліма?

— А бачила того янгольського молодика?

— Ой, тільки не кажи, що ти по нього їздив.

— А таки так. По нього. Йоган послав мене вмовити його прибути до Львова й вдихнути життя в Голема.

— Яким робом?

— А таким, що це тобі не просто писаний красень, а справдешній упиряка, якому вже років шістсот від роду.

Я отетеріла. Упир! Франц виразно тішився з мого подиву.

— А що, як він когось на кораблі покусає? — запитала я.

— Ні, не покусає. Йому лише інколи хочеться напитися крові. Правда, не з будь-кого, а з панночки. Тільки й того, що висмокче її всю, як помаранчу.

— А далі що?

— Ну, далі я не знаю. Мабуть, їй буде гаплик. Оце якраз позавчора він собі поласував у Мекленбурзі, поки я в шинку розважався.

— Пресвята Діво!

— Ой, не треба цих банальних мемів, — замахав він руками, мовби дим розганяючи.

— Яких мемів?

— Та отих, що ти щойно бовкнула. Вони на мене не діють. Ульріх компанійський і щирий. Друзяка перша кляса. Всі дівки за ним шаленіють. Я й сам ледь у нього не закохався. Але вчасно згадав, що я не ЛГБТ.

— Яке таке елгебете?

— Ой, знову я випереджаю події! Абревіатура така.

— Франце, говори ясніше. Нічого не можу второпати.

— Абревіатура — це скорочення слів. Це так, якби ти хотіла сказати «Франц ідіот пустоголовий», а сказала б «ФІП». А ЛГБТ — це коли панна цюпцяється з панною, а пан з паном. Хоча, коли на Ульріха дивишся, то важко відвести очі. Так і здається, що то перебрана краля, як от ти.

Франц підморгнув мені й раптом узяв за руку. Я спочатку хотіла її висмикнути, але завагалася, помітивши в його очах тепло й намір сказати мені щось важливе.

— Юліано, — почав він, а голос його затинався, мовби хвилюючись, я навіть перелякалася, чи не вирішив він оце так банально признатися мені в коханні, — не буду приховувати, що ти мені страшенно подобаєшся... — Він перевів подих, а я подумала: тільки цього й бракувало, ну-ну, послухаємо ще й чортяку. — І то віддавна. І мене не покидає сумна думка, що нам, звісно, не бути разом. — Слава Тобі, Господи, що він не такий дурний. — Але з другого боку я не можу спостерігати за тим, як ти поволі та неухильно починаєш марніти.

— Я марнію? — не повірила я його словам і врешті висмикнула руку.

— Звісно, ти це не скоро помітиш. Це бачу лише я. Оцю тоненьку делікатну рисочку, яка з’явилася біля кутика вуст, оцю сиву волосинку над вухом, яку ти хіба під лупою роздивишся, або тривожні пискляві нотки у твоєму голосі... їх не кожне вухо вловить...

— До чого ти ведеш?

— Я б міг тебе порятувати. Я знаю, що ти хвора, але не можу сказати, скільки тобі відміряно. Але міг би подарувати стільки літ, скільки тобі заманеться, — хоч тридцять, хоч сорок. А якщо маєш бажання померти спорохнілою баберою, то й усі вісімдесят.

Я не могла спокійно це слухати, налила собі вина й душком випила. Потім кивнула Францу на пляшку. Він теж собі налив. Хвилину ми мовчали. Я розуміла, до чого він веде. І він знав, що я це розумію, і не квапив мене.

— А однієї ночі я прокинуся і побачу поруч із собою чудисько з хвостом, ріжками і копитками? — нарешті видушила я.

Він засміявся:

— О, від цього ніхто не застережений. Не конче з чортом у ліжку лежати, аби ріжки і копитка раптом об’явилися.

— А що потім?

— Коли потім? — не зрозумів він.

— Ну, коли я помру. Що буде потім?

— Нічого страшного. Тільки й того, що душа твоя не потрапить до Раю. Невелика втрата. Ти навіть не уявляєш, яка там нудота. Усі ці непорочні душечки, вбрані в однакові білі сорочки, прогулюються безмежними садами без жодної мети, бо яка може бути мета в Раю? Хорові співи, спільне читання романів лише тих авторів, які теж сподобилися потрапити до Раю, організовані походи в їдальню і споживання прісних і пісних страв... Ні тобі театру, ні гулянок з танцями, ні вина, ні морозива, ні чоколяди... Суцільне вічне й безстатеве блаженство. Бо всі сексуальні потяги атрофовані. На найвродливішу панну там хлопи дивляться з таким самим захватом, як на вербу чи тополю, тому навіть у спільній купелі в священному озері, де всі голі, ніхто не збуджується. Хіба це не справжнє пекло? І тобі цього хочеться?

— Як таке можливе?

— А ти забула, за що Адама і Єву вигнали з Раю? Кохання там заборонене, як тілесне, так і духовне.

— В Апокаліпсі святого Павла ангел йому розповідає, що в Раю є ріка, що медом і молоком тече, кожне дерево родить дванадцять разів на рік і щоразу дає інші овочі. Виноградна лоза має десять тисяч галузок, а одна галузка розквітає мільйоном грон. Про мусульманський рай я прочитала у проповідника Аль Хакіма ат-Тірмізі, що в Раю є море з вина, море з меду, море з води й море з молока, а всі ріки беруть початок із цих морів.

— Ой, тільки не треба на мене тиснути цитатами. Я теж можу. Бо що каже тридцять сьома сура Корану «Ас-Саффат»? А вона каже, що оті моря дуже відрізняються від морів земних. Мед, вино, молоко й вода, із яких вони складаються, були створені геть з іншими властивостями, які притаманні саме Раю. Кожен із цих трунків буде чистим і даруватиме тим, хто їх п’є, насолоду й задоволення. Однак райське вино не буде схожим на вино з цього світу. В Корані так і пишеться: «їх будуть частувати келихом білого джерельного вина, яке принесе задоволення. Але від нього не захмелієш, воно не затуманить голову й не подарує п’янливої хвилі забуття».

Франц тріумфував, а в мене забракло аргументів і взагалі духу з ним сперечатися. Ніхто з нас нічого нікому не доведе. Моя балачка про Рай була тільки спробою витягти з нього щось більше, не часто трапляється змога поговорити з кимось, хто по той бік добра.

Знову зависла мовчанка. Я збиралася з думками, але думки розпорошувалися, і я видушила з себе лише одне:

— Я вірю в Бога.

— В цього старого маразматика? — враз пожвавився Франц, який досі говорив доволі занудним тоном. — Який наколотив так, що ми мусимо віками розгрібати? І то ми, а не він! Якби не ми, людство задихнулося б у власному болоті. Це ми дали йому театр, комедію, музику, танці, феєрверки, розмаїті розваги, ми дали літературу й живопис, геть усе мистецтво — наше надбання! І попереду в нас ще багато відкриттів: ми піднімемо людину в повітря, пошлемо її в засвіти чи то пак по-грецькому в Космос, ми створимо дивовижні механізми, не знаю ще поки, як вони будуть називатися, але завдяки ним люди неймовірно спростять своє життя... — Він помовчав, налив вина, надпив і додав: — А Пекло, щоб ти знала, — страхи на ляхи. І те, що я тобі пропоную, не викликано бажанням записати на своє конто ще одну душечку, зовсім ні. Диявол отримав владу на землі, але не в душах людських. Себто нічого не вдасться без взаємної згоди. Так що можеш мене не боятися. Зрештою, у мене зовсім інші функції і покликання, аніж спокушання грішників. Моя пропозиція викликана лише симпатією до тебе, коли я бачу, що рішенець уже не за горами.

Я поглянула на нього з роздратуванням. Навіщо він нагадує мені те, про що я не хочу думати? Хоча інколи думаю.

— І яке твоє покликання?

— Виправляти помилки вашого Всевишнього. Змінювати Долю, змінювати історичні події, повертати їх у потрібному напрямку. Ми також контролюватимемо, щоб не відбулося перенаселення, тому чума, холера й будь-який інший мор час від часу будуть виполювати бур’ян. Оце наша робота. А Бог що? Насотворював по своїй і ще по невідь-якій подобі людисьок і пустив на самопас, як овець. Ні, так не можна. Мусить бути контроль і порядок. Я лише гвинтик у злагодженому механізмі Пекла. Мене закріпили за Львовом. І все, чого я повинен добитися, — запобігти його руїні.

— І чим Львів заслужив таку честь?

— Нас там шанують. Ти ж бувала в каплиці Боїмів?

— Авжеж.

— Чи бачила на її бані Христа, який сидить, спершись щокою на руку?

— Звісно, бачила.

— На яку він руку сперся?

— М-м... здається, на ліву.

— Так і є — на ліву. А на всіх інших зображеннях Христа, що сидить, він спирається на праву руку. І тільки тут на ліву.

— І в чому тут дивина? На яку хотів, на таку сперся.

— Ні, не так. Світ чітко поділений на праве й ліве, на правду й кривду, на верх і низ, на світле й темне, на день і ніч, на Сонце й Місяць. Все, що ліве, — наше. Права рука від Господа, ліва — від Сатани. Отже, увага: Христос сперся на Сатану. І цілком слушно. Адже й світ колись Господь творив за допомогою Сатани. Про це безліч апокрифів та коляд. А будували каплицю кримінальники, все наша братія. А вівтар, на якому зображена Таємна вечеря, бачила? І хто сидить під лавою?

— Чорт.

— Ну, от. А це ж я.

Франц галантно вклонився.

— Ти сидів під лавою Юди?

— Так, — невідомо чого втішився він. — І все любенько бачив та чув.

— Чому ж ти не застеріг?

— Ісуса? Та що ти таке кажеш? Це ж була його місія — умерти за вас. Ні, аж на таке я б ніколи не пішов. Усе мусило відбуватися за планом. А ти що хотіла б? Щоб він дожив до старості, як ті апостоли, що його зрадили? Кому б ви тоді молилися? — Його погляд упав на «Кульгавого біса». — О, і ти це читаєш? Це про мого друзяку. Неабиякий шелихвіст. Він мені, до речі, автограф на книжці поставив.

— А то чого? Хіба ж він автор?

— Та він значніший за автора, бо якби не він, то й книжки не було б.

— Хочеш сказати, що всі їхні пригоди відбулися насправді?

— Аякже. А потім мій друг Кульгавий біс усе розповів автору, а той записав. Правда, трішки прибрехав, як то в усіх писак заведено. Бо ж вони як не брехнуть, то й не дихнуть. А це що за манускрипт? — Франц підхопив Брантома й розгорнув навгад, а відтак почав реготати: — І ти це читаєш?

— А що тут такого? Дуже дотепно. Мені це королева Христина подарувала.

— Авжеж дотепно: «Чимало є чоловіків і коханців серед нас, християн, які, не бажаючи ся уподібнювати до турків, которі не знаходят приємности у спогляданні розкішниці, бо вона, на їхню думку, не має жадної ґрациї, навпаки, з найбільшим задоволеннєм нею ся милуют, і не лише ся милуют, а йно й цілуют, і пестят часто на проханнє самих пань. Ото як відповіла їдна білоголова гішпанка на слова свого кавалера: „Цілую ваші ручки й ніжки, сеньора“, а вона: „Сеньоре, зупинка посередині значно смачніша“, бажаючи тим самим підказати коханцеві, що поцілунок у те саме місце не менш солодкий, ніж цілуваннє ручки або ніжки. Багато пань вважают, жи їхні чоловіки й коханці знаходят у сьому особливо вишукане задоволеннє, що подвоює їх запал; так казав мені їден зацний принц, що мав коханкою зацну принцесу. Жадне їхнє побаченнє не минало без того, жиби він ся не милував її розкішницею і не цілував її безліч разів. Уперше ж він зробив се за підказкою їдної знатної пані, фаворитки короля, котора, стежачи за тим, як принц упадає біля своєї кралі, запитала його, чи бачив він кгди-небудь ту частину її тіла, що дарує йому найвищу насолоду. Принц відповідав, жи нє. „Ей, то ви нічого не тямите, — вповіла вона, — і не знаєте, що милуєте; ваші любощі недосконалі: мусите конечно побачити се!“ А жи їх було в покою іно троє, то принц вирішив послухати її раду, але краля засоромилася і стиснула ноги. Тоді тота фаворитка короля, зайшовши ззаду, перекинула її на ліжко й тримала її доти, поки принц не розгледів усе, як ся належит, і не націлувався всмак, таким йому видався сей об’єкт хупавим і бажаним; і відтоді без тії втіхи вже ся не обходив». Прекрасно! Даси мені почитати. Але годі... ходімо до капітана.

Не піти не пасувало, хоч і не було жодного бажання. До того ж кастильською я настільки добре не володіла, щоб підтримувати бесіду. Читати і розуміти, що говорять, одна річ, але самій будувати речення — інша. Хоча, може, це й на руку. Чого-чого, а жвавого спілкування зовсім не хотілося.

Ми вийшли на поклад, холодний вітер, бризки дощу й моря освіжили обличчя. Корабель проорював хвилі одну за одною, то опускаючись, то піднімаючись так різко, що я мусила вхопитися руками за ванти, а Франц мене підхопив за пояс. Раз по раз хвилі з такою силою вдаряли в корабель, що від носу до шкафуту й корми котилася біла від піни вода. Щогли від напору вітру злегка вигнулися, ванти напнулися, наче струни на лютні, й ледь чутно бриніли, мовби розмовляючи між собою.

— Caballeros por favor aqui[32], — почула я за спиною.

Морець показав нам рукою на сходи, що вели під поклад.

Ми спустилися. За гамором визначили, куди далі йти, й незабаром опинилися в просторій капітанській каюті, посеред якої за столом сиділо зо два десятка гостей: більшість військові, двоє цивільних, три молоді кралі й старша пані. До цивільних належали красень-упир та чернець років шістдесяти з цапиною борідкою. Упир і тут поводив себе манірно, начеб сидів не за столом, а на сцені. При появі нових гостей вся увага була звернена лише на нас. Капітан вказав рукою на вільні крісла якраз біля краль:

— Наші гості — Лоренцо ді П’єтро та кавалер Франц фон Фуссенбруннер, — промовив він, — подорожують теж до Лємберґа. І нам було б дуже цікаво почути щось про це місто. Але спочатку варто випити й перекусити, що нам Нептун послав.

На столі й справді переважали дари Нептуна — різні риби, кальмари, маленькі восьминоги та мідії. Капітанів слуга розлив у келихи вино, всі випили та почали вечеряти, перекидаючись короткими фразами. Я помітила, що панна поруч кидає на мене зацікавлені погляди, а інша, що сиділа навпроти, скалила око й відвертала погляд, щойно я підводила голову. Ще тільки цього мені бракувало: увага краль — це найменше, що я потребую, як і взагалі будь-якої уваги присутніх тут гостей. Добре хоч старша пані всю увагу свою зосередила на ченцеві.

Я подумала, що, мабуть, дарма перевдяглася за парубка, думаючи, що на військовому кораблі не буде жінок, а вони були. Та вже було пізно. Зрештою, я себе в своєму старому образі почувала зручніше.

Упир не їв, лише попивав вино, тримаючи келих чотирма пальцями, відчепіривши мізинець. Робив маленькі делікатні ковтки, мовби остерігаючись, щоб жодна крапля не стекла на підборіддя і не заплямила його білий комірець, гаптований золотими нитками. Пальці мав витончені, геть не чоловічі, з дбайливо підстриженими подовгастими нігтями. Він самовдоволено усміхався, ловлячи на собі зацікавлені погляди й демонструючи сліпучо білі зуби. Чернець, вочевидь, був поважною рибою, бо сидів поруч капітана, і той йому ввічливо прислуговував, наливаючи вино та підкидаючи страву, хоча за спинами гостей снувало двоє слуг, але, мабуть, їм було наказано ченця не рухати.

Коли перший напад голоду було втамовано й постала дилема, якою мовою я б мала розповісти про місто, куди вони пливуть, більшість зійшлася на латині. Хоча кралі, наче змовившись, воліли чути французьку. Я згадала слова капітана Корнеліса про Львів, коли ми минулого року приплили до порту, і повторила їх слово в слово, мені здалося, що вони якнайкраще демонструють чужинцям моє рідне місто. «Львів — місто-хамелеон, — завершила я свою оповідь. — Мінливе і непостійне, як вродлива жінка, яка знає собі ціну. Тут багаті вдають, що вони менш багаті, а бідні — що вони менш бідні. Львів манить до себе і водночас віддаляється, закохує і зраджує, продає себе, не продавши. Ось ти думаєш, що він уже твій, а він — як пісок поміж пальців». Коли дійшла черга до Франца, він додав ще кілька слушних спостережень:

— Земля в околицях міста не така плодюча, як на Поділлі чи на Київщині, але зате ліси обдаровують щедро своїм багатством, адже там ростуть старі дуби й буки, в їхніх дуплах розвелися рої бджіл із сотами, що вирізняються чудовим смаком і кольором. Зубрів, диких коней, оленів, кабанів так багато, що, вполювавши, мисливці вирізають лише найкращі шматки м’яса, а решту згодовують собакам. Ніхто не рахує тисяч і тисяч диких кіз, які ледь не щодня мандрують з лісу до лісу, на них полюють заради шкур, як і на бобрів, що вовтузяться у кожному потічку. Бобровим жиром поять поранених, щоб вістря стріл і кулі самі вилазили з тіла. Пташва на берегах потоків і річок клекотить усіма голосами й мерехтить усіма барвами, навесні хлопчаки назбирують цілі човни яєць диких качок, гусей, журавлів та лебедів, аби посадити на них квочок і наповнювати пташенятами пташники. Взимку рибу з ополонок вичерпують саками, бо вона у водоймах аж кишить, нема потреби нидіти з вудками. Навесні досить лише вдарити списом у будь-яке місце, заросле комишем, щоб наштрикнути щуку, коропа чи лина. Рибою заладовують цілі вози, аби потім солити, сушити, вудити чи продавати живою. Ось як писав наш видатний поет Себастіян Кленович:

Індія, турки й сабеї свої посилають багатства, Навіть китайці зі Сходу везуть розмаїті тканини, Також Британія возить товари морем на суднах до нас, І вірменин везе пахощі різні й всякий на продаж товар: Тут і шовки, і тканини з бавовни, нитки золотисті Й срібні, і теж килими (турки їх люблять також), Ірис південний, кора цинамону, імбиру коріння, Стебла, які наш народ «троща пахуча» назвав, Перець, румба’рбар, яким у народі лікують печінку, Купиш мускатний горіх, купиш дівочий шафран. Наші плоди і по ріках бурхливих пливуть аж до моря, І по морях їх везем в різні країни чужі, Навіть далека Германія наш урожай споживає, Всюди його океан возить по хвилях своїх. М’ясо із наших волів в землях далеких їдять.

Він вмовк, і пролунали оплески. Не чекала я від Франца такого патетичного опису.

— Скільки ж мешканців має Львів? — запитав капітан.

— Галицьке передмістя має біля тисячі будинків, Краківське менше — біля шестисот. У самому місті 254 приватні кам’яниці, з них католицьких 164, вірменських 70, жидівських 40 і русинських 20. Населення у Львові дванадцять тисяч, у передмістях вісімнадцять, а то й двадцять. Живуть там також шотландці, німці, голландці, чехи, мадяри... Місто всотує в себе й перетворює на патріота міста кожного, хто б звідки не прибув.

— Чи є у вас лазні? — втрутилася одна з краль.

— Аякже, їх у нас шість у місті й кілька на передмісті. Окрім того, що в багатьох кам’яницях є свої лазнички. Ще двісті років тому було проведено водогін, який і досі функціонує бездоганно, а магістрат оплачує двох рурмайстрів, які за ним наглядають. За окрему оплату можна отримати дозвіл на впускання води з головного водогону до свого дому або садиби.

Панна, що сиділа поруч, поцікавилася в мене німецькою, що я робила, тобто робив у Ґданську. Я наплела якихось небилиць, але вона так просто не відступила й допитувалася далі, намагаючись довідатися, чим я займалася раніше. Я сказала, що медициною, і попалася: вона відразу загорілася показати мені свого прищика, який їй болить при натисканні. Прищик містився десь під грудьми, й для того щоб його дослідити, треба було б усамітнитися. Ця частина розмови відбувалася вже пошепки, але все одно привернула увагу.

— О, кавалер Лоренцо вже встиг зацікавити собою нашу чудову Анрієту!

Анрієта відразу відсахнулася і почервоніла так, ніби їй і справді було ніяково, а сама, як я бачила, підсміховувалася. Упирчик часу не гаяв і дуже мило собі бесідував з рудавкою, що мала нарум’янені щічки й чорну мушку над губою. Франц тим часом розпитав капітана, що за крам вони везуть до Львова, і той розповів про сотню бочівок мадери та кілька діжок оливок. Франц відразу сторгувався за дві бочівки вина для Калькбреннера.

Корабель уже не так гойдало, як раніше, мабуть, випогодилося. Я подумала, що якраз пора покинути цю добірну шатію, але вставати першій якось не пасувало, і я терпляче сиділа та слухала чужі теревені. Один із офіцерів час від часу поглядав на мене зизом, потім пошептався зі своїм сусідом, а відтак і той почав собі приглядатися. Мені стало неспокійно. Хтозна, чи й справді ми не перетиналися під Дюнкерком або на якому ґалеоні. Під час мого корсарювання мене могли добре роздивитися. Та й у Дюнкерку було діло. Якось ми там захопили кількох кірасирів у полон, писки їхні були в сажі після того, як козаки висадили порохом браму, то я їх путньо і не розгледіла, тільки чула, що були серед них офіцери, за яких наші правили добрий викуп. Під час бою чи атаки не до роздивлянь, там обличчя лише миготять, та й не звертаєш на них уваги, коли тебе цікавить лише одне: ворог перед тобою чи свій. Але коли вони кидають зброю і, здаючись, дивляться на своїх переможців з ненавистю, то при наступній зустрічі не помиляться.

Несподівано один із тих офіцерів звернувся до мене добірною французькою та поцікавився, чи не бачилися ми десь раніше. Я стенула плечима й відповіла, що маю погану пам’ять на обличчя.

— Наприклад, на ґалеоні «Санта-Марґарита», — додав він, не зводячи з мене уважних очей, як і його колега, а після паузи, бачачи мій здивований вираз, уточнив: — Під час абордажу.

Франц миттю кинувся мені на допомогу:

— Ми з Лоренцо були донедавна в Падуї на університеті. Оце якраз повертаємося. І не розлучалися уже кілька років. До того ж, гадаю, якби ви опинилися віч-на-віч з Лоренцо в бою, то вже б не сиділи за цим столом.

Офіцер спалахнув від обурення:

— Що це за натяки? Гадаєте, я не дав би ради цьому шмаркачеві?

— Вибирайте слова, пане Алонсо, — дорікнув йому капітан. — Я не потерплю на своєму кораблі образ на адресу моїх гостей. Пропоную вибачитися.

— Ніколи! — уже скипав гнівом іспанець.

Франц задоволено усміхався. Він навмисне роздратував його, розраховуючи на те, що іспанець збіситься, а капітан відповідно зреагує. Так і сталося, капітан підвівся і сказав, що вечеря завершена, за ним почали підніматися всі решта. Іспанці намагалися в чомусь переконати Алонсо, але він тряс головою і вигукував прокльони. Врешті уже на покладі він спокійним тоном запропонував мені пофехтувати завтра ополудні. Його мучили слова Франца. Я не відмовилася, і ми більш-менш ввічливо розпрощалися.

До мене підійшов упир і простягнув свою пещену руку:

— Дозвольте, Лоренцо, з вами познайомитися. Я — Ульріх фон Ліхтенштейн.

— О, яка радість зустріти славетного австрійського поета, який помер ще в тринадцятому сторіччі.

Він засміявся.

— Та це ж я і є. Інколи варто інсценізувати власну смерть. Радо завтра посекундую на вашому поєдинку.

— Дякую. В мене вже є секундант.

— А, так-так. Мій любий друг Франц. Але ваш суперник матиме п’ять секундантів чи то пак приятелів. Тому другий секундант вам не зашкодить.

Корабель ліниво погойдувався на хвильках, а на покладі задумливо походжав Алонсо й жваво жестикулював у колі своїх краян. Франц і Ульріх мене вже чекали. Вони повідомили, що узгодили з іспанцями: поєдинок повинен бути лише до першої крові.

— Чудово, — сказала я і зайняла стійку, оголивши шпагу.

Алонсо зробив своєю шпагою кілька показових піруетів, можливо, щоб відволікти мою увагу, але я не зводила очей з його обличчя, а не зі шпаги. Секунданти дали знак, і Алонсо спробував мене атакувати серією нервових наскоків, на які не раз купувалися недосвідчені юнаки. Але не я. Метою цих наскоків було викликати мене на удар, а коли куплюся на нього й зроблю випад уперед, нахилившись усім тілом, він викрутиться, а я наштрикнусь на вістря його шпаги. Правда, тут треба мати неабияку вправність, він мусить вловити той найвідповідніший мент, бо як ні, то я його проштрикну. Алонсо був упертий в своєму способі шермерки, вирішивши, що я в тій справі тлумок, і продовжував мене провокувати. Кілька разів я вдавала, що купуюся на його скоки, але щоразу зупинялася на півдорозі, не наближаючись на досяг його шпаги. Я просто терпляче чекала, коли він помилиться, і незабаром це сталося. Я під його натиском відступила назад, де дошки, затінені вітрилами, ще не висохли після того, як їх вишкрябали й вимили. А що для його маневрів стійкість у ногах була життєво необхідна, бо все вирішували секунди, то, коли Алонсо знову спровокував мене на атаку, його нога посунулася буквально на сантиметр, і цього було достатньо, щоб він не встиг ухилитися, а моя шпага опинилася у нього в роті, поранивши язика. Все відбулося миттєво, і оточуючі завмерли від ошелешення. А за хвилю я почула оплески — то плескали дами, Франц і Ульріх. Іспанці підбігли до Алонса, а він спльовував кров і харчав. Що ж, на одного співбесідника буде менше. До мене не могло бути жодних претензій, адже я могла його вбити. Ну, а так — днів два-три попостить.

Капітан підійшов до мене й похвалив мій удар шпагою, додавши, що нічого схожого ще не бачив, та почав розпитувати, хто був моїм учителем.

— Його вже нема на світі, — відповіла я.

— О, то вам треба мати своїх учнів, — сказав він. — Було б несправедливо, щоб таке вміння пропало.

— Я подумаю над цим.

— Можна поглянути на вашу шпагу?

Я подала йому її, і він став прицмокувати, милуючись пласким двосічним лезом та руків’ям, увінчаним головою лева, з якої випиналися очі. Іспанці теж зацікавлено наблизилися і жваво загомоніли. Капітан натиснув на очі лева, і обабіч леза вистрілили з ґарди два маленьких тонких кинджали.

— О! — захоплено вигукнув він і пояснив іспанцям: — Це щоб упіймати між них лезо суперника, різко крутнути й вирвати з рук або зламати. Прекрасна робота. Наша толедська сталь.

І тут товариш Алонса скрикнув:

— Ви були в Дюнкерку, щоб мене чорти дерли! Ви зламали мою шпагу отаким робом! Que te parta un rayo![33]

— Що? — спокійним тоном перепитала я. — Ви теж хочете двобою?

Він відразу здувся і зашварґотів з товаришами, щось їм знервовано тлумачачи.

— Досить, — сказав капітан, повертаючи мені шпагу. — Війні кінець. Був, не був. Усе вже позаду.

За кілька хвилин, коли я стояла на півбакові й дивилася, як корабель розтинає хвилі, мене пойняло нестримне бажання вдихнути цього свіжого прохолодного вітру на повні груди. І я це зробила. Але враз закашлялася, а коли відняла долоню від вуст, то побачила, що вона всіяна червоними цятками. Невідь-чому я стала їх рахувати.

— Вісімнадцять, — почула я голос за спиною і стиснула долоню в кулак.

Ульріх. Він наблизився геть нечутно. Я дивилася на нього все ще наляканими стривоженими очима. Він узяв мою руку, розтиснув і витер її своєю батистовою хустинкою. Гм, чому не злизав? — розсміялася я в душі. Але не видала ані звуку — він дивився на мене такими добрими лагідними очима, що це було б принаймні невиховано. Надто, що мені хотілося заплакати.

— Нам нема чого критися одне перед одним, — промовив він. — Ви знаєте, хто я. Я знаю, хто ви. Хочу сказати, що вражений вашою майстерністю. Я навіть запереживав, що ви таки не встигнете відскочити від його шпаги. А з’ясувалося, що то була така ваша хитрість. Ґратулюю. А, до речі, я міг би вирішити вашу проблему.

— Яку саме?

Мене кольнули його слова, і я вся напружилася.

— Я про вашу хворість. Якщо ви дасте згоду, від неї не залишиться й сліду.

Тут я не стрималася і розсміялася, хоч і крізь сльози.

— Ви не повірите, вчора мені вже робили подібну пропозицію.

— Ах, Франц! — усміхнувся він. — Всюдисущий Франц. І як я здогадуюсь, ви йому відмовили. Так-так, Пекло нікого не манить. А от вічність... це щось зовсім інше. Юліано, я хочу називати вас лише так. Я подарую вам вічність. Я покажу вам дивні міста, я обсиплю вас найкоштовнішими скарбами, ви буде жити, як королева. І разом зі мною крокувати по сторіччях. Хіба вам не цікаво, що буде через двісті чи триста років? Як виглядатиме світ. Які будуть люди.

— Чому ж — дуже цікаво, — промовила я своїм голосом так тихо, щоб ніхто мене більше не чув. — Але це ж так нудно — жити сотні років.

— Це краще, ніж два чи три. Не хочеться вас втратити.

— Ви ще мене не здобули, а вже говорите про втрату.

— Я готовий вас добувати повсякчас.

— Навіщо вам я? Ваша надприродна врода здатна спокусити будь-кого. Ви можете міняти коханок як хустинки. А ви хочете жити сотні років з однією і тією ж особою? Не смішіть мене, Ульріху. Краще почитайте свої вірші.

— Будь ласка, — вклонився він мені й гарно поставленим голосом продекламував:

З садів дитинства вигнаний давно, В садах розпусти квіти доглядаю, Плекаю виноград, терпке вино Своєю кров’ю розбавляю. В моїх садах холодні ріки, З яких ніхто не п’є води. Лише прочани і каліки Приходять у мої сади. Кого і що вони шукають? Хіба щось можна тут знайти? В моїх садах лише вмирають В м’яких обіймах темноти. Їх покриває листя зжовкле, А потім снігу сон важкий. В моїх садах давно замовкли Застигли на гілках пташки. Тікайте всі, кого дорога В сади туманні завела. Лише мені дано у Бога Благати долі і тепла.

— О, ви навіть Бога згадали. Ще скажіть, що ви правовірний католик.

— Ні, я протестант.

— І молитеся Богу?

— Бог усе бачить. Колись Він зрозуміє, що чинить несправедливо, зніме з нас Своє прокляття і наблизить до Господнього трону.

— То так ви ще й херувимом чого доброго станете.

— Може, й крильця виростуть, — погодився він.

Мені подобалося з ним теревенити. Але не сотні й сотні років.

— А може б, нам нарешті усамітнитися? — запропонував він геть буденним тоном. Мабуть, вирішив мене розвеселити.

— Пропонуєте любощі? Так відразу?

— А що тут такого? Двоє молодих тіл...

— Може, все ж одне молоде?

— Ви помиляєтеся. Два. І в цьому не важко переконатися. Я ж бачу, що ви давно цим не займалися.

— О! А то звідки вам прийшло?

— У вас очі позбавлені блиску. Жінки, які тривалий час не кохаються, втрачають блиск в очах. Не знали?

— Вперше чую. Треба буде поглянути в люстерко.

— Але ж я вгадав?

— Вгадали. Просто я жила надто насиченим життям в образі чоловіка. Але на причал у Львові зійду жінкою.

— Уявляю собі реакцію іспанців. Особливо Алонсо. Він просто здуріє від однієї думки, що його перемогла жінка. З нього ж усі будуть насміхатися... — Він помовчав і за хвилю додав: — Повертаючись до моєї пропозиції... я більше не буду вам надоїдати на цю тему. А ви розміркуйте і, якщо свою думку зміните, я до ваших послуг.

— Як швидко ви здалися!

— З моїм багатолітнім досвідом я чудово знаю, що в жінок все засновується на інстинкті. Вже в перші хвилини знайомства жінка складає свою думку про чоловіка, і всі наступні залицяння й упадання мало що дають, бо дуже важко перемінити те найперше враження. Така є правда. Яку жінки тримають у секреті, бо вони самі створили міт, буцім їх треба завойовувати, демонструючи свої щирі почуття, увагу, оплітати їх улесливими словами. Ні-ні, все це марні зусилля. Тільки перше враження і перша спроба. Навіть нахабна. Якщо вона має бути твоєю, то буде.

— Відчувається, що вивчали ви жінок цілими сторіччями.

— Вивчав, та не вивчив. Жінка приховує в собі нерозгадану таємницю, вона — суцільна таємниця, яка формується в ній з самого дитинства, хоча й геть не усвідомлена, але кожна жінка прагне, щоб її розгадали. Усе її існування полягає в чеканні на принца, який цю таємницю розгадає. Це як у казці про заснулу королівну. Саме тому жінки ніколи не бувають задоволені своїми кавалерами, бо ті не годні цієї таємниці розгадати. Але за одне лише бажання розгадати її жінка може бути вдячна досить тривалий час. Правда, ніколи до смерті. Цього не буває. Стосунки між нами гра. Я вдаю, що її розумію, вона вдає, що вдячна мені за моє розуміння. Вона виливає мені свої жалі, свої проблеми, я киваю і вдаю, що мені цікаво. Та жінка все одно зостається нерозгаданою. І це як з книгами — що більше читаєш, то більше усвідомлюєш, як ще багато зосталося до того, щоб ти став мудрішим. Що більше пізнаєш жінок, то все більшою загадкою вони постають перед тобою.

— Сподіваюся, через чотириста років вам вдасться розгадати цю таємницю.

— А знаєте — я в цьому дуже сумніваюся.

— Які милі голубочки! — перебив наше воркування Франц. — Капітан кликав до себе, але в мене є кращий варіант — ходімо до нашої каюти та перекусимо.

Нас не треба було двічі просити. В каюті Франца й Ульріха вже все було наготовлене — тут було різне вуджене м’ясо, варені яйця, оселедці, печений заєць, слоїк квашенини — капуста, огірки, квасоля, перець і великий неймовірно запашний буханець житнього хліба щойно з печі. Не забути б глечик з вином.

— Звідки цей хліб? Він же ж іще теплий. Невже на кораблі спекли? — здивувався Ульріх.

— У мене є свої фахові секрети, — відмахнувся Франц. — «Ріжте собі печінки... Крайте собі зайця. Заки вам вино наллю — лупіть собі яйця!»

Ми душилися зі сміху, беручись до їжі, а коли налили вино, то це виявилась іспанська мадера.

— Е, — сказав мій любий упирчик, — ти у них купив мадеру?

— А що? Хіба ти не знав, що я дві бочівки сторгував?

— Ну, так, але ж... ти не міг розчопити раніше, ніж довезеш до Львова. Отже, ти мусив купити на розлив?

— А якщо так, то що?

— Бачиш, дорогенький, я на вині розуміюся, як ти в цироґрафах[34]. Тому скажу тобі, що вино, з якого вибили чоп кілька днів тому, вже не таке, як те, з якого вибили сьогодні. А те, що ми пили вчора в капітана, не було вчорашнє. Воно було добре, гріх нарікати, але вже втратило оце чарівне газування, яке ми спостерігаємо зараз у наших келихах. Ферштейн?

— Я, я.

— Ну, йо. Оскільки та бочівка вчора ще не була спустошена навіть до половини, то не вірю, що капітан для тебе... при всій його повазі... розпорядився вибити чопа в новій бочці. Що скажеш?

— Скажу, що ти скурвий син, — розреготався Франц.

— Ага! — зрадів Ульріх. — Я вгадав? Вгадав! Тепер признавайся. Як тобі вдалося поцупити вино. А... — він окинув пильним зором стіл. — І оце все.

Франц набрав поважного вигляду.

— Ти знаєш, що таке сила думки? Думаю, знаєш. Так от, силою думки можна притягнути до себе будь-що. Просто в це треба вірити. А коли до сили думки додати силу потойбічного світу — то вуаля! Зараз я зосереджуся і стіл капітана уважно просканую...

— Що-що? — не второпала я.

— Я неправильно висловився. Зарано ще. Я мав на увазі, що перевірю стіл капітана. Що вони там цікавого гелемзають. Так... — Він заплющив очі й наморщив лоба. — Рибу жеруть... Хтось хоче тунця?

— Терпіти не можу, — скривився Ульріх. — З нього добрі шницлі, але так він занудний.

— Добре, — кивнув Франц. — А що ви скажете про омарів? Їх там ціла купка. Червоні, апетитні.

— Омари йо, — згодився Ульріх.

— Ви подуріли? — втрутилася я. — Гадаєте, ніхто не помітить? Вам мало їдження?

— Юліано, — поклав мені руку на плече Ульріх, — суть не в цьому. Мене цікавить, як він силою думки доставить нам омарів. Я дивлюся на це з наукового погляду.

Ми вже всі були підхмелілі, тому сперечання не відбулося. А на столі з’явився великий червоний рак. Франц радісно усміхнувся.

— Міг би цапнути кожному по омару, але нам і так забагато всього. Поділимо по-братськи.

Ульріх дивився, як він рубає рака на кусні, і кивав головою:

— Що є, то таки є, Франце. Сила твоєї думки мене вражає. Але ще більше мене вражає наша єдина краля. Вона обох нас відкинула.

— Хе-хе, то вже й ти до неї халяви смалив? Дарма часу не витрачаєш. За що й вип’ємо.

— Тобто за що? — не второпала я.

— Та за тебе, за тебе, Юльцю! — вигукнув Франц і цьомкнув мене в щічку, а Ульріх — у другу.

— Ну, як ми вже тут стали такими друзяками, — сказав Ульріх, — то мусимо триматися купи. Як я зрозумів, ваш Львів чекає неабияка катавасія, що тобі конче забаглося ще й мене стягнути.

— Яка катавасія? — поцікавилася я.

— Та така, — пояснив Франц, — що козаки попруть великою силою на захід. Розіб’ють королівські війська й будуть штурмувати Львів. Треба сказати, що нема над них кращих стрільців і штурмовиків фортець. Брати приступом хоч яку фортецю — незрівнянні зухи. Та, зрештою, Юліана була при Дюнкерку, знає. А перед тим вони й Сараґосу помогла взяти французам. А Кодак? Неприступна фортеця! А вони її — як горішок! То що їм Львів? Візьмуть і не оближуться. Мусимо боронитися іншими засобами. До речі, й вони не цураються їх. У козаків є свої чарівниці, які опікуються напрямком вітру й повідомляють їм, як цілитися, стріляючи з луків чи мушкетів. А ще вони насилають на вороже військо ману, що зневолює і розслаблює. Козаки ж, як і старі греки, не підуть у похід, доки не поворожать на кістках та на всіляких птахах. Усі їхні гетьмани тримали біля себе ворожок.

Скоро глечик спорожнів, але за хвильку знову наповнився.

— І це теж силою думки? — запитав Ульріх. — Ти цупиш вино з нерозчопленої бочівки?

— Саме так, — признався Франц. — По ходу з нерозчопл... розчопл... чопл... карочє — з того, що ти сказав. — Він уже добряче захмелів і молов дідько знає що, а потім ще й заспівав: — А ми удвох, а ми удвох в одне дівча закохані... все мріємо і віримо, що любить нас обох...

— О, і ти теж поет? — штурхнув його Ульріх. — Сам придумав?

— Аякже. Силою думки. Але хто про це, тіпа, знатиме? Поцуплять, як і решту моїх витворів. Людство, я тобі скажу, найневдячніша половина мислячого світу. Ніколи, бляха, не визнають усіх тих надбань, які принесли ми.

Після цього він схилився на лежанку й заснув.

Розділ 8. Юліана: Анрієта. Повернення. Початок жовтня 1648 року

На вечерю до капітана я вже не пішла, перекусила в себе й спокійно собі читала, коли хтось тихенько став шкрябатися в двері. Таке було враження, наче добивається кицька. І я не помилилася. То була кицька на двох ногах — Анрієта, моя ровесниця, яка вчора сиділа біля мене й розповідала про бубку під грудьми. Запитала, чи може увійти, а при цьому усміхалася так промовисто, що я лише встигла заковтнути повітря, а вона вже опинилася всередині. Неймовірно спритним рухом вона розщіпнула корсет, оголила перса й показала свій прищик. Перса у неї були великі, круглі, з настовбурченими червоними пиптиками. Не знаю, яка сила мене спокусила, але я мимоволі потягнулася до них обома руками й стала гладити. Вони були пружні й непокірні. За мить ми уже злилися в пристрасному поцілунку, її язик проник мені в уста й лоскотав піднебіння. В голові моїй пурхали метелики, я була геть знетямлена й не усвідомлювала, що чиню. Щойно коли її рука потягнулася до мого живота й стала погладжувати там, де мало дещо бути, але його не було, обоє ми схаменулися.

— Голубонько, — промовила я дівочим голосом, — я не та, кого ти прагнеш.

— О господи! — пирснула зо сміху і затулила рота. — А я підозрювала! Підозрювала! Мені відразу видалася трохи дивацькою твоя хода.

— А, ну, це наслідки науки, яку я відбула в Ґданську. З мене посилено робили жінку. Невже все так погано?

— Ні, насправді, щоб щось запідозрити, треба уважніше придивитися. Інколи ти забуваєшся і робиш надто рішучі рухи.

— І що тепер?

Вона взяла мене за руку й поклала її собі на персо.

— Не знаю, як тобі, а мені сподобалося, — прошептала вона. — Якщо дозволиш, ми продовжимо. Не пошкодуєш. Я знаю багато цікавих штучок.

Після цього вона почала роздягатися. Я подумала: а чом би й ні? І почала розщіпати камізелю, але пальці мене не слухали.

— Краще буде, якщо ти мене роздягнеш, — промовила я.

Роздягнувшись сама, вона спочатку виструнчилася переді мною гола, не без утіхи демонструючи своє досконале тіло з великими персами. Відтак почала скидати з мене лашку за лашкою, не поспішаючи, аж поки і я не зосталася без одягу, наче дерево без листя. Вона ковзнула по моєму тілу очима, що палали звабливим вогнем, сказала: «Перса твої — дві білі церкви» і притулилася міцно-міцно, обнявши мене й гладячи по спині й нижче. Ми були однакового зросту, і кожна частина мого тіла збігалася з її. Вона стиснула в долонях мою сідницю і тернулася животом до мого живота. Я відчула, що голова мені крутиться. Можливо, вона відчула те саме і, взявши мене за руку, повела до лежанки, а там стала ніжно і, мовби несміливо, цілувати й гладити самими кінчиками своїх вертких пальців, а незабаром ми вже пестилися так, як ніколи в моєму житті. Ми сплітались ногами й розплітались, мінялися позами, ковзали одна по одній і шепотіли різні божевільні дурниці, а однак найвищого злету задоволення я не осягала, і вона це зрозуміла:

— Ти любиш чоловіків... — промовила вона, зазираючи мені в очі.

— Так, я без цього не зможу... не зможу...

— Я знаю.

Вона взяла зі столика жовту воскову свічку, яку ще ніхто не запалював, ласо облизала її заокруглений кінець і вставила мені між ноги, а коли ще й припала знову язиком, я за лічені хвилини отримала те, що й чекала, кусаючи подушку, щоб надто голосно не застогнати.

— Ти любиш чоловіків... — повторила вона замріяно, коли ми, сівши по-турецькому, гомоніли ні про що, попиваючи вино.

— А ти хіба ні?

— Люблю. Але жінок теж. Я ніколи не відмовляюся від любощів з одними й другими. Я також знаю дівчат, які, засмакувавши зі мною, не забажали більше чоловіків. Адже це в тебе вперше, що ти не з чоловіком, а з жінкою?

— Вдруге.

— А пізніше?

— Не пізніше, а раніше... я раніше пізнала чоловіків. І мені це більше сподобалося.

— Хто була та перша жінка?

— Краще не питай.

— А то чого?

— Не повіриш.

— Тобі повірю.

— Королева.

Анрієта розреготалась.

— Королева чого? Королева балу? Королева корчми? Королева передмістя?

— Отак ти повірила, — набурмосилася я.

— Ну, добре, не ображайся. Тобі ж було добре зі мною?

Я вирішила її не засмучувати.

— З тобою було чудесно.

Врешті, щоб перевести розмову на іншу тему, я поцікавилася, чого її несе до Львова, вона спочатку молола, що її там чекає наречений, але в міру сп’яніння призналася, що повинна виконати певну місію.

— Як цікаво, — прошепотіла я і притислася до неї. Моя рука гладила її випуклий живіт, пальці перебирали виткі кучері. Анрієта заплющила очі. — Мені теж подобається виконувати різні місії, — шептала я. — Однак не маю жодної.

— Якщо є бажання, допоможеш мені. За це нас чекає гарна винагорода.

— А що треба зробити?

— Тільки й усього, що відшукати у твоєму місті чи десь неподалік одного гарного хлопця. Мусимо його знайти ми, допоки його не вб’ють інші.

— Стривай, то на всіх цих офіцерів, які пливуть з нами, теж покладена ця місія, а не проблема фортифікації?

Вона розплющила очі, але погляд її був затуманений, вона мовби боролася зі сном. Я притиснулася щільніше, поцілувала її в уста й прошепотіла:

— Ти розкішна... я допоможу тобі знайти того хлопця... А хто його хоче вбити?.. — Вона мовчала. — Він іспанець? — допитувалася я.

— Так.

— Мабуть, велике цабе?

Вона знову заплющила очі і ледь чутно пробурмотіла, засинаючи:

— Скажи, яка королева...

— Королева Швеції Христина, — пролебеділа я їй на вушко.

Вона смикнулася і розплющила палаючі гнівом очі:

— Дівка! Я теж із нею була! Де в неї велика родимка?

— Над сідницею... ліва півкуля...

— А що з великим пальцем?

— На правій нозі? Він скалічений.

— Пуп?

— Випинається назовні.

— О, чорт! Чорт! Чорт!

Вона загарчала і накрилася з головою, мабуть, не бажаючи більше нервуватися, але я притулилася до неї і запитала:

— І хто ж той іспанець?

— Принц... — буркнула вона роздратовано і нарешті провалилася в хмільний сон.

Оце так-так! Іспанський принц! Яким його вітром туди завіяло та ще в таку неспокійну пору?

Вранці, прокинувшись, я вже не побачила біля себе Анрієти. Отже, вона шпигунка. Цікаво. Німкеня та іспанські офіцери вирушили на іспанському кораблі шукати зниклого принца, бо йому загрожує загибель. Варто цим поділитися з Францом. Незабаром випала така нагода, коли він знову завітав до мене й перше, що промовив, роззирнувшись, було:

— Ого, бачу ви тут з Анрієтою добре гульнули. І як вона?

Він дивився мені пильно в очі, думаючи, що я почервонію, але я тільки всміхалася. Чого мені червоніти?

— Я виконувала важливу місію, — відповіла я з таємничим виразом обличчя. — І довідалася, що наші іспанці зовсім не фортифікацією цікавляться, а дечим іншим.

Я розповіла йому, що вдалося витягти з Анрієти, хоч, звісно, не все.

— Та я бачив, що вони брешуть, — сказав Франц. — Про зникнення іспанського принца, сина короля Філіпа Четвертого Хуана я чув. Правда, він байстрюк, хоч і королівський син, але нагуляний. В тринадцять років йому дарували титул дона Хуана Австрійського й призначили на посаду верховного пріора Мальтійського ордена Леона й Кастилії. Та вже минулого року король йому дарував титул Principe de la Mar — Князя Моря, доручив йому очолити іспанський флот, а відтак призначив віце-королем Сицилїї.

— Ого! Скільки ж йому років?

— Дев’ятнадцять. Але він справді має деякі вояцькі здібності. Зокрема придушив повстання проти іспанської влади в Неаполітанському королівстві. А тепер ось щез. Начебто його корабель запливав до Ґданська, а потім рушив на схід і причалив у Львові.

— З якою метою?

— Я цього достеменно не знаю. Підозрюю, що він щось задумує проти свого татуська. У того раз по раз народжуються від королев діти, які живуть лічені дні й умирають. А от діти від простолюдинок цілком здорові. Як і цей Хуан, чия мати актриса. Так що спадкоємця іспанський король не має.

— Цікаво, кого він шукає у Львові.

— Мабуть, когось, хто може йому допомогти захопити трон. Покладатися на іспанців він не може. А сицилійського війська недостатньо для такої афери.

Наступного вечора Анрієта знову прийшла до моєї каюти. Після палких любощів я вирішила її споїти й випитати дещо більше. Я підливала їй вино й підливала, а вона п’яніла й розморювалася. Я пригорнула її до себе й запитала:

— Анрієто, скажи — ти ж шпигунка? Це мене так збуджує.

Вона зиркнула на мене з підозрою, але побачила тільки захват на моєму обличчі й ласу усмішку.

— Я не тільки шпигунка, — промовила вона, потім підвелася, надпила вина і, поглянувши на мене так, мовби прошивала наскрізь, запитала: — Хочеш про мене довідатися більше? То почни з себе.

Я, не вагаючись розповіла їй про всі свої пригоди, починаючи з університету, і як змушена була тікати зі Львова, куди тепер повертаюся в іншому образі. Тоді вона перестала дивитися на мене з підозрою.

— Тобі доводилося убивати не в бою?

— Ні, — здивувалась я. — Що ти маєш на увазі? Підкравшись з-за рогу?

— Не зовсім... — Анрієта простягла руку і, підхопивши свій капелюх з бильця, висмикнула з нього довгу шпильку, увінчану коштовним каменем завбільшки з волоський горіх. — Бачиш — я теж маю шпагу.

Я взяла шпильку й покрутила перед очима. Авжеж, якщо всадити її в серце, можна убити. Анрієта забрала в мене шпильку і, мовби читаючи мої думки, сказала:

— Не тільки в серце... у вухо теж... або в горло...

— І тобі доводилося це робити?

Вона притулилася до мене, не випустивши шпильки з руки.

— Це теж тебе збуджує?

— Та-а-ак... — прошепотіла я, імітуючи неймовірну пристрасть.

— Убивала... — підтвердила вона пошепки, виціловуючи мої перса: — Переважно в ліжку... в ліжку... — І спускалася нижче, покусуючи стегна, а шпилька й далі була в її руці. — Після любощів... — шепотіла Анрієта, а язик її заплітався від сп’яніння і моїх кучерів. — Тільки після любощів... — муркотіла вона, а шпилька проникала в глиб мого тіла коштовним каменем...

Опісля ми лежали, пригорнувшись, як двоє кошенят, а корабель заколисував нас і розморював. Я налила нам вина, ми обгорнулися ковдрою і пили. Наші ноги дотулялися і обмінювалися теплом.

— Цікаво, Анрієто, як ти дійшла до цього, — запитала я. — Що спонукало тебе виконувати такі місії?

— Я рано осиротіла й опинилася в монастирі у Шварцвальді, високо в горах. Це був жіночий монастир Святої Крові й ми називалися сестрами крові, але окрім служіння Богу нас учили шпигувати й вбивати різними способами, переконуючи, що це теж служіння Господу. Як і наука зваблювання, світські манери, уміння вишукано вдягатися і розумітися в моді та на ґатунках тканин, розрізняти коштовності, фальшиві перли — від справжніх. Нас учили також стріляти, ми ледь не щодня впрявлялися зі стрільби з луків і пістолів, аж поки не стали стріляти винятково влучно. Нас замикали в приміщеннях, звідки ми мусили визволитися самотужки, покладаючись лише на свою кмітливість і спритність. Заводили в гори з зав’язаними очима й залишали, але жодна з нас не пропала. Вчили лаштувати пастки й оминати їх самим. Нас били, щоб ми звикали до болю, спутували мотузками, а ми мусили самі визволитися. Навчали різновидам отрут та їх приготуванню. Кожна з нас мала свою особливість і свій метод. Я убивала шпилькою. Хтось використовував лише отруту, ще хтось перерізав бритвою горло, хтось убивав шпагою. Інша моя сестра крові навчилася убивати голкою.

— Як — голкою?

— Вона бере голку під язик. І, коли цілує жертву, з силою випльовує її в горло. Голка вкрита смолянистою отрутою, яку не розпускає слина. Нею отруїтися не можна. Лише коли потрапить до рани. Спочатку жертву паралізує, вона не може ані рухатися, ані кричати, але все, що з нею діється, добре усвідомлює. Так що є змога ознайомити її з причиною швидкоплинної смерті й повідомити ім’я замовника.

— Але ж і вона може поранитися тією голкою.

— Може. Але досі цього не сталося. Вона дуже спритна. Спритніша за мене. І неймовірно хитра. Вона, уяви собі, навіть вийшла заміж і живе життям порядної міщанки. Правда, вийшла вже вдруге, після того, як убила першого чоловіка. Ніхто й не здогадується, що коли вона провідує неіснуючу тітоньку, то насправді виконує завдання. Зрештою, чимало з наших сестер саме так облаштували життя — повиходили заміж і вдають невинних сотворінь. Адже всі вони вродливі й бажані. Нас вибирали не тільки за кмітливістю, але й за вродою.

— Живучи в жіночому середовищі, ти засмакувала жінок?

— І це теж. Першою мене звабила ігуменя. То була дебела молодиця з потужними формами. У неї були перса, як відра, і широка сідниця. Лоно теж було широке й випукле.

— Чим же саме вона тебе звабила?

— Я не так висловилася. Вона мене не звабила, а просто потягнула до себе в ліжко. Мені було п’ятнадцять. Я не спромоглася опиратися, тож вона робила зі мною все, що їй заманулося. Але мені це не сподобалося. Хоча зажевріла думка спробувати це з кимось, хто буде викликати в мене симпатію. Так що небавом я ближче зійшлася зі своєю одноліткою, і тоді вже такі любощі мені сподобалися значно більше.

— А ігуменя пізніше тебе знову затягувала в ліжко?

— Було ще кілька разів. Та врешті мені це обридло, я приставила до її горла шматок скла й сказала, що коли вона ще спробує до мене бодай торкнутися, я заріжу її вночі. Потому вставила їй це скло між ноги й пішла. Більше вона не чіпалася, тільки з острахом зиркала на мене. А коли сестрам крові виповнювалося сімнадцять, за ними приїжджала карета й забирала до замку в Швестербурзі. Звідти вирушали на завдання і шукали собі місця під сонцем.

— Тобі це подобалося? Убивати...

— А я більше нічого не вмію. За це добре платять. Зрештою, відмовитися неможливо, бо тоді тебе вб’ють.

— І хто вас наймає?

— Будь-хто. Будь-який король, герцог, барон чи граф може собі замовити таку послугу. Він замовляє вбивство в таємній організації, оплачує і чекає. Якось надійшло замовлення на вбивство одразу двох баронів. Причому вони самі замовили одне одного. Я задумалася: кого мені вбити першим? Обоє вже заплатили гроші, тож це начебто було несуттєво, а все ж я вагалася. На щастя, ненавидячи одне одного, ці поважні пани продовжували здибатися на балах та різних прийняттях, вітатися і навіть мило усміхатися. Я кокетувала з обома і призначила їм зустріч у спальні графського замку, де відбувався черговий бенкет. Коли один з них почав мене облапувати, я всадила йому шпильку в вухо, і він сповз на підлогу. В цей час зайшов другий. В кімнаті було темно. Я підійшла до нього й чемно дозволила себе обмацати, а потім зробила з ним те саме.

— А тепер скажи: хто хоче вбити іспанського принца?

— Я ще цього не знаю. Але замовлення вже є. І отримала його одна з наших сестер. — Вона замовкла, щось роздумуючи. Потім додала: — Цікаво, чи вона вже на місці.

— Ти б її упізнала?

— Важко сказати. Скоріш за все ні. Ми в монастирі за дня носили білі каптури, які закривали обличчя і мали прорізи для очей, нам заборонено було їх скидати. Купатися нас водили лише вночі при повній темряві. Ми не могли одне одного роздивитися. Запам’яталися лише голоси, але з тих пір минуло добрих десять років.

— Тобто ти б уже нікого з сестер крові не впізнала?

— Ні. За стільки років давно забулося, в кого які очі.

— Чи не може таке бути, що та, котра має вбити Хуана, пливе з нами на кораблі?

— Чому ні? Я їх не знаю.

Цього разу Анрієта не зосталася в мене ночувати, я пила вино на самоті й роздумувала над її словами. Я не призналася їй. Ні, я жодним рухом чи словом не видала себе. Я вдавала, що нічого, нічого, нічого не знаю про монастир у Шварцвальді, куди я потрапила після смерті батька, а тому випитувала якомога більше, щоб вона нічого не запідозрила. Я не признавалася в цьому нікому. Я носила свою страшну таємницю при собі, бо розкриття цієї таємниці несло для мене смерть. А тепер я опинилася в небезпеці. Товариство доброї опіки, яке приймало замовлення для сестер крові, ніколи не припиняло мене вистежувати, але в образі чоловіка вони мене знайти довгий час не могли. Ставши жінкою, я буду або приречена, або змушена виконувати завдання, бо я теж сестра крові і мала бути вбивцею. Мене школили, як і Анрієту, лупцювали різками, а я затискала зуби, щоб не скрикнути, мене виводили в ліс з зав’язаними очима, а я знаходила дорогу назад, харчуючись зіллям, ягодами й жолудями. Мене навчили володіти шпагою і проколювати нею рот суперника чи жертви. Мій учитель Франсіско Гомес де Кеведо[35] і Сантібаньєс Вільєґас, якого спеціально виписували з Іспанії, читав нам лекції з літератури й мистецтва, щоб ми могли підтримати будь-яку розмову й зачарувати не лише вродою, але й розумом, він також, вибравши кількох з-поміж нас, навчав фехтуванню, але мені він вділяв особливу увагу. Я захоплювалася ним, адже він був ще й поетом, філософом і автором збірки повістей «Сновидіння» та роману «Історії життя пройдисвіта Пабла», якими я зачитувалася. Він єдиний бачив моє обличчя, коли ми прогулювалися за межами монастиря, чомусь йому дозволяли забирати мене й провадити зі мною тривалі бесіди. Та сама ігуменя, яка чіплялася до Анрієти, пробувала спокусити й мене, але я пожалілася Кеведо, і вона припинила свої домагання. Можливо, він закохався в мене, хоча ніколи нічим це не зраджував, але любив мене взяти за руку, коли ми прогулювалися, і багато розповідав про себе, бо я уміла слухати. Зокрема розповідав про легендарного капітана Алатрісте[36], про його пригоди, його хоробрість, вони були нерозлучними друзями, і я марила цим капітаном та мріяла зустріти його в житті.

Коли він займався зі мною фехтуванням, радив зосередити дихання на рівні пупа, тоді дух, шпага й тіло стануть одним цілим, бо шпага — це не окрема річ, а живе продовження моєї руки, від якої до шпаги вливається моя енергія. Кеведо, вочевидь, не знав, для чого нас готували, він приїжджав кожної весни, відбував свої лекції і повертався до Мадрида. Коли я покинула монастир, мені дуже бракувало його дружби, я не стрималася й написала йому листа від імені Лоренцо ді П’єтро, розповівши, як захоплююся його творами. Він не відразу відповів, бо, як з’ясувалося, на ту пору вже опинився у в’язниці монастиря Сан-Маркос де Леон за свої сатиричні вірші. Він просидів за ґратами чотири роки. Але писати й листуватися йому не боронили. Я зберегла всі його листи й часто перечитувала, а деякі знала напам’ять. Але три роки тому, вийшовши з в’язниці хворим і немічним, Кеведо помер, і в мене не стало наставника, не стало того, з ким можна було б порадитися, як ось зараз, коли я найбільше потребую доброго слова...

Якось я поцікавилася в Кеведо: «З якою метою ви вчите мене володіти шпагою? Щоб битися?» — «Ні, — відказав він, — я вчу тебе не битися, а убивати». З тих пір я не одного вбила. Але що я повинна робити далі, я — сестра крові? Їхні люди всюди, можливо, мою сестру було вбито навмисне, щоб виманити мене. Але вони чекали дівчину і не дочекалися. Тепер вони здогадуються, що в образі Лоренцо була та, кого вони чекали. І ось я з’явлюся у Львові. Що далі? Ні, вони мене не відразу вб’ють, спочатку дадуть завдання, і якщо я відмовлюся, отоді почнеться полювання на мене. І хтозна, чи не Анрієта отримає завдання вбити мене. Чи та, друга, яка готується убити принца.

Я хотіла забути Шварцвальдський монастир і це мені з часом вдалося, але ось він знову випірнув з непам’яті й нагадав про себе.

Анрієта... Хтозна, як вона називалася в монастирі, адже всі ми отримали там нові імена. Але дівчина, яка вбивала шпилькою, називалася Кармеллою і, вочевидь, це й була Анрієта. Вона теж швидко покинула місто. Я була сестрою Корделією і повинна була відгукуватися лише на це ім’я, а своє забути. Однак я його не забула, хоча й носила чоловіче ім’я. Я не хочу бути сестрою Корделією. Але той, хто вручить мені моє завдання, звернеться саме так. Монастир мені дав багато, я мала чудових учителів, але я не готова була стати чиєюсь маріонеткою, бути напохваті, виконувати чиїсь забаганки.

З монастиря нас випускали тільки в супроводі старших монашок. Довкола панували густі ліси, і ми бачили тільки ліс. Опинившись у Швестербурзі, попервах я почувала себе, як кролик, який все життя пробув у клітці, а тепер опинився на волі, обмеженій мурами міста. Але я не мала іншого виходу, я мусила пристосуватися і пристосувалася. В Швестербурзі, ми мали вже більше вільного часу, могли тинятися містом щоразу в супроводі ще однієї сестри. Сестра, яка б не впильнувала своєї компаньйонки, була б жорстоко покарана. Правда, за моєї пам’яті я не чула про випадки, аби хтось тікав. З монастиря це було геть неможливо, а з міста теж не просто, бо варта на усіх брамах була попереджена, а сестри змушені були й далі носити довгі чорні хламиди з каптурами, навіть не мріючи добути людський одяг. Місто було маленьке, всі усіх знали. Єдиний спосіб вирватися звідси — отримати замовлення. Але треба було чекати своєї черги. Товариство доброї опіки містилося в місцевому чоловічому монастирі. Пріорат мав список усіх сестер з їхніми характеристиками, з детальним описом, котра на що здатна. Амальтея, яка вбивала голкою, швидко стала у своїй справі зіркою, вона отримувала найбільше завдань і хапалася за них з дивним запалом. Небавом ми почули, що вона сюди вже не повернеться, бо вийшла заміж, отже, замовлення буде отримувати там, де оселилася.

Нарешті я не витримала і попросилася на авдієнцію до пріора. «Ваша велебносте, — промовила я смиренним голосом, — ось уже три місяці мої руки не тримали шпаги, якою я щодня вправлялася у монастирі. Мені б хотілося отримати відповідне для моїх здібностей завдання. Мабуть, у вас є на увазі гультяй, якого було б можна спровокувати на дуель?» — «Дитино, — відказав він лагідно і, підійшовши ближче, погладив мене по обличчю, відкинув мені каптур на плечі й уважно оглянув мене. Я все ще стояла перед ним, покірно опустивши голову, він підняв моє підборіддя і поцілував у вуста. Це означало, що він благословляє мене, тому я не сіпалася. — Ти зворушила мене. Звісно, що є в мене таке замовлення, але тобі доведеться вдавати парубка, бо дівчатам непритаманно носити шпагу». — «Звісно, — погодилася я. — І теж про це думала». — «Добре. Тобі підберуть чоловіче вбрання. Ти отримаєш гроші і замовлення, на яке тобі виділено місяць, щоб спокійно підготуватися і вистежити певну особу. Коли завершиш справу, повертайся сюди. Тобі ще рано оселятися деінде». Потім він задер на мені хламиду до пупа і оглянув спочатку мій живіт і ноги, а відтак ще й сідницю, щось задоволено під ніс муркочучи, і перехрестив мене: «З Богом!» Я подякувала і покинула його кабінет з думкою, що нізащо вже сюди не повернуся. Надто, що мені було відомо, як пріор любить спокушати сестер і злягатися з ними.

Завдання на мене чекало в Празі. Я повинна була вистежити і зійтися в двобої зі шведським капітаном Гуго Ларссоном. Замисливши віддавна перевтілитися на юнака і піти навчатися до університету, я ще в монастирі вправлялася розмовляти й поводити себе, як юнак. Я спостерігала за іншими чоловіками, які привозили до монастиря харчі й дрова, прислухалася, придивлялася до їхніх рухів і поведінки і непомітно для інших наслідувала.

Був травень 1639 року, вже двадцять один рік тривала виснажлива війна, шведські війська фельдмаршала Юхана Банера якраз облягали Прагу. В околицях міста було розбито кілька таборів, рябіло безліч наметів, над якими тріпотіли прапорці, диміли вогнища, розносячи запах печені, й лунали збудливі п’яні вигуки. Я не знала, в чому провина капітана Ларссона, і це не давало мені спокою, я хотіла довідатися про нього дещо більше, інакше не могла відчути до нього ненависті й бажання вбити, а тому оселилася неподалік, ходила по корчмах, де гуляли прості вояки, і слухала їхні теревені. За кілька днів я вже добре орієнтувалася, де розташований той чи інший полк, хто ним командує і які стоять перед ним завдання. Якось я опинилася в товаристві підпилих Ландскнехтів і, вперше почувши ім’я капітана Ларссона, відразу поцікавилася, хто він. Мені пояснили, що це страшний відчайдух і скандаліст та що зараз він під арештом за розбій. Ого, подумалося мені, як же я його дістану? Та з’ясувалося, що за два-три дні він вийде на волю, а побачити його можна буде в корчмі «Під Чорним Орлом», куди сходяться офіцери. Відтак я довідалася, що капітан зо два місяці тому викрав був доньку одного добропорядного міщанина, поглумився над нею, утримуючи її в себе цілий тиждень, а опісля вигнав. Її батько понад місяць добивався справедливості, і оце лише недавно покарали капітана тижневим арештом. Отже, здогадалася я, батько, незадоволений таким покаранням, звернувся до Товариства доброї опіки. Цього мені виявилося достатньо.

Облога тривала ліниво, пражани вдало оборонялися, і все йшло до того, що шведам доведеться відступати. Я обрала для себе образ студента, ким, зрештою, і збиралася стати в майбутньому, а кошти, які мені виділили на виконання замовлення, вирішила зекономити для навчання, тому обідала в дешевій корчмі, де їла яринову юшку і хліб зі шкварками та квашеним огірком. А що капітан, вийшовши з арешту, щовечора засиджувався «Під Чорним Орлом», то я теж почала вчащати до тієї корчми і терпляче чекала нагоди зчепитися з ним. Я сідала собі в куточку, замовляла лише пиво і читала пригоди «Хитромудрого ідальго Дон Кіхота Ламанчського». Це мав бути мій перший поєдинок на смерть, я хвилювалася і, звісно, воліла мати суперника п’яним, а не тверезим. Я виглядала на хлопчака, тож у такого бувалого капітана не міг би й сумнів зародитися, що він може зазнати від мене поразки. І ось, коли він минав мене з кухлем, при цьому горланячи щось невиразне, я випростала, мовби ненароком, ногу, він перечепився і гепнув на підлогу, розквасивши об розтрощений кухоль губу. Він зірвався на ноги і захрипів од люті. Його друзі розреготалися та почали з нього кпити, це додало ще більшого жару, він ухопив мене за плечі, підняв і пошпурив на чийсь стіл. Стіл піді мною розвалився, кухлі розлетілися, зчинився гармидер. Я добряче потовклася, але вихопила шпагу і обізвала його невмиваним кнуром. «Іди сюди, гівно в мундирі! — гукала я до нього. — Ти можеш тільки кулаками? А як тобі шпага?» Присутні стали його підбадьорювати, щоб прийняв виклик від жовтодзьоба, та й далі кпити і шпигати. Цього вже не витримала його душа, й він, вихопивши шпагу, кинувся до мене, а я вислизнула з корчми, зайняла стійку і чемно чекала. Однак поєдинку не вийшло, його друзі, бачачи, що він п’яний, як беля, і не годен втримати рівноваги, вхопили його за руки й примусом стримали, а до мене підійшов один з них і запропонував зійтися нам для двобою наступного дня надвечір. Я мусила погодитися, хоч це й ламало мій план.

В обід того поєдинкового дня я, як завше, зайшла до своєї корчми і щойно встигла пообідати, як побачила, що суне сюди капітан Ларссон. Я метнулася до корчмарки, юної дівиці на ім’я Марта, яка вже мені не раз клеїла очка, і попросила, щоб мене сховала. Вона вказала на сходи, я піднялася й стала чекати. Капітан увійшов рішучим кроком і відразу попростував до шинквасу.

— Це тут у вас обідає цей глистоподібний піцик?

— Який саме? — засміялася Марта, демонструючи капітанові свої об’ємні перса.

— Ну, той хирлявий довгоногий шпиндик?

Марта вдала, що не розуміє:

— У нас кожен другий довгоногий.

— Але той красунчик з-під маминої спідниці, худий, як зелена трясця, той студентик з книжкою...

— A-а, так би й сказали — з книжкою! Він тут буває. А що?

— Дай мені те саме, що він собі замовляє.

— Ой, пане капітане, може, не варто? Студенти, відомо, бідні, як турецький святий, і їдять таку потеруху, що справжньому офіцерові й геть не пасує.

— Нічого-нічого, давай і не питай.

Він сів за стіл, а Марта йому принесла мій обід. Капітан почав їсти. Я непомітно для нього стежила, перебуваючи в затінку. Несподівано до корчми зазирнув офіцер з двома драгунами, видно, вистежуючи дезертира. Офіцер підійшов до капітана і з подивом запитав:

— А ти що загубив у цій забігайлівці?

— А ти хіба не чув? Та ж викликав мене на дуель один студентик. Мене це нахабство неабияк зацікавило. Я дізнався, що він обідає у цій кнайпі, і ось прийшов спробувати тутешніх смаколиків.

Офіцер окинув стіл зневажливим поглядом: там стояла миска з рештками юшки, тарілка зі шкварками, шмат чорного хліба, квашений огірок і велика цибулина, покраяна начетверо.

— І ти оце їси?

— А що ж мені залишається? Я хочу вивчити його звички, зрозуміти, хто він і що він. Бо надто він сміливо рвався зі мною до бою. А так між нами, щоб ти знав, — оце не найгірша їжа. Мені, принаймні, засмакувало.

— Гм... Для тебе так важливо довідатися про нього більше?

— Я завжди цікавлюся тією персоною, яку збираюся вбити.

— Може, ти і в бою встигаєш запитати ім’я свого ворога, перш ніж заколоти його шпагою?

— Принаймні я ніколи не пропускаю такої можливості, щоб не обшукати труп і не забрати собі якої-небудь цяцьки напам’ять. Це може бути медальйончик із портретом коханої, пасмо волосся, перстень, люлька, орден, а то й ґудзик... У мене ціла колекція цього добра, і я пишаюся нею.

Офіцер поплескав капітана по плечу і вийшов, а незабаром і капітан покинув корчму. Я цьомкнула Марту в щічку, пообіцявши провідати її увечері, і пішла прогулятися. А в означений час чекала на березі Влтави мого суперника. Незабаром з’явився капітан у супроводі цілої зграї вояків і просто роззяв, що зібралися в чеканні захопливого видовища.

Я знову зайняла стійку, вдаючи повну байдужість, хоча всередині в мені все кипіло від нервів. Капітан, як я і сподівалася, з дурної голови був свято переконаний, що для такого блазнюка, як я, вистачить зо два помахи шпаги, але не так воно вийшло, я всі його атаки відбивала, при цьому навіть не рухаючись із місця. Це викликало схвальні вигуки глядачів, але ще більшу лють капітана, він був настільки засліплений, що кидався в атаку геть очамріло. Я помітила, що він, хоч і не надто п’яний, та все ж підхмелений, писок у нього буряковів від напруги, а очі сипали блискавиці. Він намагався вибити мою шпагу і лупив з усієї сили, добре орієнтуючись, що суперник від нього слабший, але переважно шмагав повітря, бо я встигала шпагу врятувати, тож його випади з успіхом пробивали порожнечу за кілька дюймів від мого тіла. Врешті я вловила відповідний момент, закрутила шпагою, наче веретеном, упіймала в цей закрут його шпагу і одним махом вирвала її з рук, а другим — пробила йому рот, наче ненавмисне, а лише тому, що послизнулася. Він здивовано вибалушив свої баньки, замахав руками, намагаючись втримати рівновагу, і, захарчавши, упав посеред калюжі. Офіцери підбігли до нього та стали піднімати, а я, не чекаючи, що там далі буде, хутенько ушилася.

Відтак я написала листа пріору, що завдання успішно виконала, але при цьому нібито отримала поранення в живіт і опинилася в шпиталі. «Рана, як кажуть, погана, але жити буду і з нетерпінням хочу повернутися до вас», — такими словами я закінчила свого листа. А ще за тиждень вислала другого зміненим почерком, начебто від імені черниці зі шпиталю, вона зі смутком повідомляла про смерть панни Корделїї та що знайшла мого передсмертного листа, з якого довідалася, що пріор є для мене найближчою особою. Лист, якого я буцім не встигла завершити, але все ж висловила в ньому свою велику шану і любов на адресу його велебності, додавався.

Вранці я вийшли на поклад. Ґалеон якраз плив Бугом, минаючи села, лани, ліси. Десь удалині вже мусив бути Львів. До мене підійшли Франц і Ульріх.

— Бачу, ти даремно часу не витрачаєш. Що цього разу вдалося вициганити? — запитав Франц.

— О, багато чого. Скільки нам ще плисти?

— Ще зо дві години, — повідомив Ульріх, а потім нахилився до мого вуха й шепнув: — Вітаю з пристрасною нічкою.

— Можете так не утаємничуватися, — засміялася я. — Від Франца теж нема секретів.

— Непогана штучка, ця Анрієта, — сказав Ульріх. — Я б охоче її трішки посмоктав.

— Навіть не думай, — заперечив Франц. — Вона нам потрібна.

Ульріх здивувався. А я подумала, що він теж повинен знати те, що й ми. Та вислухавши нас, він зробив інший висновок.

— Якщо гадаєте, буцім вони вирушили на пошуки принца, щоб його врятувати від убивці, то, мабуть, помиляєтеся. Думаю, їх послано його вбити. А ця діва має бути приманкою. Хуан славиться любасними пригодами. Хоча, звісно, я можу й помилятися. Але чому наш друг Франц не скаже своє вагоме слово? Тобі ж, Франце, відчинені двері в майбуття. І ти не бачиш в ньому, що чекає принца у Львові?

— О, мені легше роздивитися, що чекає людство через сто років, аніж те, що відбудеться за лічені дні. Мені сняться ніким не бачені сни, я читаю ще не написані книжки, але залишені окуляри кілька хвилин тому не відразу знаходжу. Я не все можу бачити... переважно фрагменти. На мене сиплються слова, які я не розумію, але пізніше приходить осяяння... Здається, ти, Ульріху, маєш рацію. Кому, як не іспанцям, може хотітися вбити принца, який поїхав шукати підмоги. От тільки в кого?

— Якби в поляків, то їхав би до Кракова чи Варшави, — сказала я. — Мабуть, у козаків. Ті вже не раз воювали з іспанцями.

— Цікаво, цікаво... — задумався Ульріх. — Отже, Анрієта запропонувала й вам пристати до її місії?

— Коли була п’яна. Не знаю, чи на тверезу голову вона повторить свою пропозицію. Але вона мені також розповіла, що не тільки шпигує, але й вбиває. У неї в капелюсі схована довга шпилька, якою вона пробиває серце, горло або вухо.

— Ого! Оце штучка! — здивувався Франц. — Бачу, що з тебе теж неабияка шпигунка, коли вдалося стільки вивідати. Хоча яке нам до всього цього діло? — стенув плечима він. — Ну, продірявлять вони того принца. І що? Нехай дірявлять.

На поклад вийшов чернець, якого супроводжувала старшого віку пані і щось йому пояснювала. Ульріх кивнув на нього:

— А я тим часом розвідав, хто він. Будете добряче здивовані.

— І хто? — байдуже запитав Франц.

— Сам Великий Інквізитор Дієґо де Арсе-і-Рейносо з Мадрида.

Франц свиснув від подиву.

— Ге-ге! На його совісті сотні спалених єретиків і чарівниць. Я думаю, чого то капітан так за ним упадав! А як це тобі вдалося — дізнатися, хто він?

— Ну, я теж дарма часу не втрачав і порозважався з однією кралею. Вона не така юна, як Анрієта, але дуже смаковита.

— Гей! — спалахнув Франц. — Ти її... Я ж просив нікого тут не рухати!

— Не переймайся. Я ситий і уконтентований. Тому ми тільки покохалися. Я трішки її підпоїв. У Інквізитора теж є своя місія, але яка її мета, я не довідався.

Незабаром удалині з’явилися вежі й бані Львова, вже здалеку грав манливими блискітками золотий левик на вершечку ратуші. Уздовж Полтви фуркотіли численні млини — Королівський, Райців, Долішній, Зимноводський, Пекарський. Бурхлива піниста Полтва, яка приносила Львову достаток і владу, оспівана поетами, які заселили її води русалками та наядами, а її береги — фавнами і мавками, зараз була тиха і спокійна, але під час злив вона виходила з берегів, і тоді могутні темні хвилі зносили все на своєму шляху, збивали в щільний гурт кораблі, перекидали човни й барки, трощили склади купців і хатинки рибалок. Хвилі ці ховали безліч таємниць затонулих човнів, кораблів, рибалок, коханців, самогубців...

«Он кораблі затонулі, що пахнуть імбиром, перцем кайєнським і цинамоном — колиски для сліз і скелетів, оброслі тишею й часом, — писав поет. — Кожен із морців колишніх затис в п’ястуку маленький, мов усміх, архіпелаг... Читаєш назви тих кораблів і не знаходиш знайомого, вдивляєшся в черепи і жодного не впізнаєш.

В час, коли обриси ночі вирізьблює світло снів, скидаються люди на рослини попід водою, а як лагідна річка сну почина висихати і проглядають де-не-де білі обмілини, стривожені топельців обличчя намагаються заховатись у хвилях при березі, накритися рибками, верболозом, птахами і гніздами їхніми, закутатись в хмари і зорі.

Наче вигнані з віршів слова потаємні — чарівниці випорхують із димарів затонулих міст, чарівниці, які зимують на дні ще незнаних вод і в ясну погоду зводять угору латаття долонь. Розквітають їх перед понад будинками, як спадохрони, вони вибирають серця із грудей топельців, вилущують з них таємниці, і спорожнілі серця спливають на поверхню, наче мертві коропи...»

Іспанці висипали на поклад. Що ж, мені пора. Я кивнула Анрієті. Вона, обережно роззирнувшись, тихо ушилася і наздогнала мене дорогою до каюти.

— Що, зозулько, хочеш нових пестощів? Але, мабуть, нема на те часу. Ми вже з тобою у Львові гульнемо.

— Ні-ні, часу й справді обмаль. Мені просто треба перевдягнутися. Хочу, щоб ти мені допомогла.

Коли ж вона побачила сукні, які я придбала, то не могла стримати захвату.

— О, свята Терезо, невже ти все це сама вибирала?

— Ні, в мене була подруга.

— Нічого не скажеш, — хитала вона зачудовано головою. — Подруга має смак. Ну, що ж — до діла. Ти покіль роздягайся, а я підберу тобі щось із цього скарбу. Спочатку сорочка. Ось ця. Чи ти ба! У мене така сама. Далі йде спідниця, а за нею сукня з адамашку зі златоглавом і нідерландським мереживом. Але спочатку одягни панчохи й мештики.

Вона мені помогла зашнурувати корсет, який увиразнив мої перса, дбайливо зачесала, почепила на вуха сережки, а на шию намисто і поглянула критичним оком.

— Гм — ти чудово виглядаєш. Однак дечого бракує. Де тут у тебе косметика? В цій торбинці?

Вона вийняла рум’яна, пудру, червону помадку й чорний тоненький вуглик, яким обвела мої очі. Червоним олівчиком темнішої барви обвела мої вуста так, що вони стали випуклими. Я не впізнала себе в люстеркові. Невже це я?

Анрієта задоволено усміхалася. Потім відступила на кілька кроків і оглянула мене всю з ніг до голови.

— Ти красуня. Зараз наші іспанці втратять голови. Особливо Алонсо. Він, бідачка, й досі белькоче. Мене нетерпець бере бути присутньою при твоїй появі у світ.

Правду кажучи, у мене підкошувалися ноги від хвилювання. Анрієта взяла мене під руку, й ми вийшли на поклад. Я намагалася тримати свою щиру усмішку на прив’язі, хоча це й було не просто, бо хотілося розреготатися, побачивши всі ці вибалушені очі та роззявлені роти, а відтак почути здивовані вигуки: «Карамба! Карахо! Санта Марія! Санта Антоніо!» — і оплески Франца та Ульріха. Навіть капітан не стримався і, підпливши до нас, узяв мою руку й поцілував зі словами:

— Дозвольте висловити свій захват. Просто не віриться! Ви розіграли нас настільки чарівно й неповторно, що я пам’ятатиму це все своє життя. Анрієто! — він помахав їй пальцем. — А ви були втаємничені, та не прохопилися нам ані словом?

— У нас, жінок, свої секрети, — усміхнулася Анрієта. — Лоренцо зник! Віва Юліана!

Найголосніше, звісно, гукали Франц та Ульріх. І цей крик уже лунав над Полтвою. Ми минали човни й барки, нам з них привітно махали руками. Вздовж річки на брилах каміння сушилася випрана білизна, і розлягався ляскіт праників, поміж верб виднілися широкі сідниці прачок з голими литками, що біліли з-під закасаних спідниць. Попереду вже темніла Краківська брама. Ми наблизилися до рогатки, капітан заплатив, рогатка піднялася, а до нас підплив лоцманський човен і попровадив до причалу, де вже стояв «Стрибог» і ґалеон, яким, мабуть, приплив принц. З човна дали знак, і з корабля скинули кітву, а морці спустили човни.

— Йоган! Йоган! — загукав Франц, показуючи на берег.

З причалу нам махав капелюхом Калькбреннер. Він був не сам — я побачила Айзека, Лукаша й Руту. Лукаш був зодягнений на мадярський манір у темно-зелену оксамитову бекешу, гаптовану срібними нитками, Рута в довгій білій сукні, розшитій червоними маками, стояла, пригорнувшись до НЬОГО. Я поверталася в порожнечу.

Розділ 9 Львів. Великий інквізитор. Початок жовтня 1648 року

Надвечір до брами Бернардинського монастиря під’їхала темно-каштанова карета, на козлах якої сидів похмурий візник з поораним зморшками обличчям. Він зістрибнув на землю і відчинив двері. З карети вийшов чернець з глибоко насунутим каптуром і рушив до брами. Хода його була важка й повільна. Він вдарив кілька разів залізним кільцем і став чекати. За хвилю прочинилося вічко, чиєсь уважне око обстежило гостя.

— Quis est?[37] — прохрипів брамник.

Прибулець озирнувся на візника, той квапливо заскочив на козли й стьобнув коней, щойно тоді пролунала відповідь:

— Expectatus![38]

Брама заскрипіла, чернець увійшов на подвір’я, освітлене смолоскипами, що стриміли з мурів. Брамник йому низько вклонився, зачинив браму й повів до монастиря. В темних сінях віяло прохолодою і вогкістю. Вони піднялися сходами, і біля масивних дерев’яних дверей, оббитих залізними штабами, зупинилися. Брамник постукав. З-за дверей почувся чийсь голос. Ані брамник, ані гість не розчули слів, але обом з тону голосу було зрозуміло, що їх запрошують. Брамник прочинив двері й пропустив ченця, а потім зачинив за ним двері й приклав вухо. За столом, заставленим книжками й всипаним паперами, сидів старенький ґвардіан[39] ордену бернардинців. Побачивши гостя, він прудко підвівся і поквапився до нього:

— Ваша превелебносте! Ваша превелебносте! — торохтів він. — Авжеж, ми вас чекали. Як добиралися?

— Може бути, ваша велебносте.

— Ходімо сядемо на канапі. Там буде нам зручніше бесідувати. Та й ось наготували нам на столику, що Господь послав.

На столику лежали нарізаний сир, скибки чорного хліба, горіхи й родзинки. Ґвардіан та Великий Інквізитор вмостилися на канапі, господар налив у келихи білого вина. Надпивши трохи, Інквізитор промовив:

— Ближче до справи, ваша велебносте. Ваш лист мене неабияк зацікавив, адже ви повідомили про випадок справді дивовижний, хоч уже й відомий з історії. Маю на увазі «Кодекс Ґіґас», чи то пак «Біблію диявола», створену понад триста років тому в Празькому монастирі бенедиктинського ордену. Чернець, якому помагав диявол, навіть його там зобразив. Дивно, що в диявола нема крил мухи. Але, мабуть, і в такому образі нечиста сила з’являється.

Звісно, ґвардіан чудово знав про цю таємничу книгу на 640 сторінок, яку за одну ніч надиктував сам нечистий ченцеві-переписувачу взамін за душу.

— Так, ваша превелебносте, це відома річ, — погодився він. — Але схожа історія трапилася і в нас.

Брат Томаш, якому вже перевалило за вісімдесят, завершивши надзвичайно ґрунтовний коментар до «Арґонавтики» Валерія Флакка, волік решту відпущених йому днів за переписуванням святих книг і якось, неквапно копіюючи діярій монастиря, помітив, що в переписуваний текст вкраплюються слова, яких він не писав. Вони вигулькували геть поза його волею і спотворювали зміст, а в деяких випадках навіть ображали й лаяли поважних персон монастирської братії, яких було згадано в діярії. Брат Томаш не міг повірити своїм очам, а тому поквапився до ґвардіана й показав свою копію діярію. Яке ж було його здивування, коли ґвардіан сказав, що все гаразд, нічого там такого нема. Брат Томаш і собі придивився і на свій подив справді нічого зайвого не помітив. Йому стало соромно. Що про нього подумають? З’їхав з глузду?

— Вам треба відпочити, брате Томашу, — промовив тоді лагідно ґвардіан і поплескав його по плечах. — Не конче так виснажливо працювати, як ви ото робите. Підіть прогуляйтеся садом, ачей там малини й порічки доспіли.

Брат Томаш слухняно пішов гуляти садом, поласував ягодами, але його не покидало відчуття, що хтось за ним стежить, хтось пильнує кожен його крок, а щойно він озирався, той хтось невідомий зникав у кущах, які лише шелестом своїм видавали чиюсь присутність, хоча в саду ополудні не було ні душі. Томаш згадав, що полудень, як і північ — улюблена пора полуденного біса. Може, то він і збиткується над ним? Йому вчулися обережні кроки, шепіт, посапування, а коли підвів голову, то побачив на даху щось чорне, схоже на великого комара, який перебігав з місця на місце і робив знаки своїми лапками. Ще за хвилю побачив, як його власна тінь починає несамовито рости і формується в крилатого диявола, ось він уже розкинув крила і змахнув ними. Брат Томаш скрикнув і чимдуж побіг до своєї келії. Там він розгорнув свою копію діярія і знову побачив усі ті погані слова, які й бачив раніше. Як же їх показати ґвардіанові чи кому іншому з братії? Мабуть, неможливо. Він змушений лише сам бачити все це плюгавство, ці підступні фіґлі біса. Він погортав сторінки й вжахнувся ще більше — копії рисунків, які він так старанно змальовував теж збагатилися сороміцтвами, любасними сценами й усіляким свинством. Не помогло кроплення святою водою, ані торкання сторінок святим розп’яттям. Біс глумився над ним, а Томаш спереживався не на жарт і з розпачу кинув рукопис у вогонь. Полум’я весело танцювало довкола манускрипту, ласо його лизало червоними язиками, але шкоди не чинило — рукопис залишався неушкодженим. Довелося його вийняти з вогню і покласти на поличку. Після цього чернець показав свій манускрипт ще кільком монахам, цікавлячись, чи не помітили вони щось незвичайне, але ніхто з них не бачив того, що старий Томаш.

Іншого разу він, гортаючи старе видання Псалтиря, помітив біля кожного псалму від руки написані дати. Воно ніби й нічого дивного, що для зручності хтось вказав, коли в який день читається той чи інший псалом, але біда в тому, що ці дати не відповідали справжнім датам. Так псалом 109, себто доволі похмурий псалом прокляття на ворога, був позначений датою 25 квітня, а на цей день припадало цілком веселе свято — День святого Марка.

Щось з цією келією не гаразд, думав чернець, озираючи її з тривогою та шукаючи бодай натяку на таємний сховок демона, звідки той глумиться над ним. Але в келії давно ніхто не жив, вона раніше правила за комірку, де зберігався всілякий непотріб, який шкода було викинути, хоч ним ніхто й не користувався, аж поки новий ґвардіан не звелів усе спалити й облаштувати келію для переписувача. І ось уже третій рік жив тут Томаш, однак увесь цей час нічого подібного з ним не траплялося. Та на цьому дивиса не завершилися. Одного дня він помітив, як зі щілини між брилами, якими було вимуровано стіни, тоненькою цівкою сочиться щось червоне, але не сягає долівки, а зникає біля самої підлоги в іншій щілині. Томаш спочатку думав, що то йому привиджується, і кілька разів протер очі, але цівка не зникла й продовжувала стікати й зблискувати від світла свічки. Чернець наблизився до стіни, поклав долоню на камінь, з-під якого вона витікала, й відчув тепло — камінь був такий теплий, як стіни монастиря знадвору, коли їх розпече сонце. Але в келії сонця не було. Томаш попхав камінь і відчув, що він совається в різні боки. Тоді він став обома руками його розхитувати, поволі підтягуючи до себе, камінь слухняно висовувався, наче шухляда. Добувши його до половини, чернець зупинився. Сил, щоб втримати таку брилу в руках, у нього не було. Він покликав ченців з сусідніх келій, і спільними зусиллями вони витягли брилу та поклали її на долівку. Відтак усі зацікавлено зазирнули в нішу, присвічуючи свічками. В ніші лежав пакунок, загорнутий у зотлілі шмати. Ченці перезирнулися і завагалися, міркуючи, чи не варто покликати ґвардіана, але цікавість взяла гору.

Коли вони вийняли пакунок і розгорнули, перед їхніми очима постав манускрипт завтовшки в чотири пальці, оправлений в шкіру зі срібними клямрами. Відчепивши клямри та перегорнувши обкладинку, ченці побачили, що манускрипт називається «Biblia: diabolus est scriptor». Дві пари пронизливих очей дивилися на них з книги. Гортати далі ніхто не наважився, і таки покликали ґвардіана, а вже той, перехрестившись, почав гортати книгу, жахаючись і впріваючи від хвилювання. Писана вона була їхнім же ченцем, якому диявол диктував текст. Хоч і тривало це не одну ніч, як у празькому варіанті, а цілий рік, ще в той час, коли на місці теперішнього мурованого монастиря, могутньої оборонної споруди, стояв монастир дерев’яний, знищений вогнем, а отже, понад двісті років тому — за пам’яті великого проповідника Івана з Дуклі, чия могила містилася на теренах монастиря.

Усе це ґвардіан дбайливо описав у листі Великому Інквізиторові, якого знав ще з юнацьких літ, навчаючись у мадридському колегіумі єзуїтів. Тоді вони здружилися й інколи обмінювалися листами. Не написав лише ґвардіан, що легенди про існування манускрипту жили в монастирі віддавна, його намагалися знайти не лише ченці, але й посланці короля, молдавський господар Богдан Сліпий, турецькі й шведські агенти. Також не довірив паперу й те, що в манускрипті були розділи, присвячені таємним знанням і практикам, розмаїтому зіллю, магічному камінню, віщування й гадання або ж такі неймовірні речі, як «Дванадцять способів наслати хворобу на ворога», «Як змусити до самогубства ненависну людину, не виходячи з дому», «Як отруїти їжу й питво на відстані», «Як множити двійників до безмежності, зокрема живих двійників загиблих воїнів і таким робом збирати цілі армії»... Це вже він розповів Інквізиторові усно і повів до архіву, де зберігався манускрипт у кованій скрині, замкненій на ключ, з яким ґвардіан не розлучався.

— Ваша велебносте, — промовив Інквізитор, оглядаючи книгу, — звісно, я міг би спілкуватися з вами, як давній приятель, хоча мій візит має і офіційну підставу... Адже я поділився цією новиною з Його Святістю, не порадившись із вами. Гадаю, ви пробачите мені. Але оминути Його Святість ніяк не можна.

Ґвардіан розвів руками.

— Було б дивно, якби я мав щось проти, — у його голосі відчувалося розчарування. — Отже, ви спілкувалися з Його Святістю?

— Так. Я був у Римі. Його Святість прийняв мене, виділив кошти на дорогу та охорону і благословив на добре діло. Отже, мені хотілося б уважно і якомога детальніше обстежити книгу, щоб написати звіт Його Святості.

— Себто ви хотіли б зостатися на самоті?

— Саме так.

— Гаразд. Вам принесуть вино і воду. А коли стомитеся і захочете спати, за дверима чекатиме брат Дезидерій, який проведе до вашого покою.

Інквізитор не вперше мав справу з диявольськими книгами, більшість із яких жахали сторінками яскраво-багряної барви, вона обпалювала очі кожного, хто намагався щось у них вичитати, але Інквізитори були озброєні спеціальними окулярами й ці сторінки для них страшними не були. Вони давно вже прочитали й дослідили «Велику книгу», що містить Ключі Соломона й Чорну Магію всіх пекельних сил Великого Агріппи, здатних виявити всі таємні скарби й змусити підкорятися всіх духів, «Чудову книгу папи Льва», «Великого Альберта» з його чоловічими й жіночими таємницями й «Малого Альберта» з дивовижними секретами натуральної і кабалістичної магії, «Червоного дракона, або Мистецтво керувати Духами», «Чорного дракона, або Пекельні сили, підлеглі Людині», «Чорну курку, або Курку, що несе золоті яйця» й чимало інших ґрімуарів.

Книга, яку він зараз гортав, теж містила пентаклі, описи талісманів, лікувальні рецепти, молитви, магічні формули й заклинання, а також Sanctum regnum — спосіб укладення угоди з духом, без чого неможливо ні на кого наслати вроки, імена головних духів Пекла, способи пошуку скарбів, лікування хвороб, довгий список імен Диявола та інші традиційні й давно відомі речі, але от творення незліченної армії з двійників покійних воїнів — це й було те, за чим так усі полювали. З такою армією, яка могла виростати, мов за помахом чарівної палички, до неймовірних розмірів, можна й світ захопити.

Інквізитор скинув окуляри і потер долонею чоло. Місто вже заснуло, довкола запанувала тиша. Він налив собі з карафки вина, надпив і замислився. Можливо, він зробив помилку, що повідомив про лист від ґвардіана Його Святість. Два тижні тому він прибув до Рима, заночував у монастирі, а з самого ранку вже сидів у папи під дверима його спальні. Звідти саме вийшов лікарський консиліум з нічним горщиком, голосно дискутуючи на тему його вмісту, а точніше кольору і запаху. З того, що зрозумів Інквізитор, йшлося про чергове розвільнення і проблеми зі шлунком. Подискутувавши, медики передали горщика слузі, який смиренно очікував неподалік, і вийшли з почекальні. Слуга відчинив вікно, вихилився разом з горщиком, і за мить пролунав плюскіт. Відтак слуга зник. Інквізитор не витерпів і собі відчинив вікно та визирнув: унизу під вікном стояло корито, куди й зливали усі нечистоти, а потім, вочевидь, кудись вивозили. В цей час вийшов з покою папа, Інквізитор поквапився поцілувати йому руку, але папа його обняв за плечі:

— Брате мій, не треба церемоній. Ми з вами надто давно знайомі.

Папа дуже постарів і підупав на силах, говорив ледь не пошепки, Інквізитору доводилося прислухатися. Вони вийшли до сніданкового покою, слуги підсунули їм крісла і відійшли. Папа взяв гроно білого винограду і став, не кваплячись їсти.

— Ось так виглядає мій сніданок, — промовив він. — Але ви можете їсти що вам завгодно.

Інквізитор поклав собі на тарілку хліба й сиру, скропив їх оливковою олією і промовив:

— Я, Ваша Святосте, готовий рушати далі.

— Мусите поспішати. Там, куди ви їдете, уже зібралися темні хмари. На жаль, ми не встигли добути празьку «Біблію диявола». Королева Христина приспала нашу пильність. Тому тепер на вас уся надія. Можливо, їхній ґвардіан буде мати іншу думку щодо розміщення манускрипту. Можливо, він не забажає з ним розлучатися, то я, щоб ви знали, даю вам вільну руку. Ви можете діяти залежно від обставин будь-яким чином. Аж до... самі розумієте. В Амстердамі вас чекатиме наш іспанський ґалеон з досвідченими військовими. До Амстердама ви доберетеся суходолом, так буде швидше і зручніше. Я вам виділив дуже зручну карету і надійний супровід. Чи чули ви щось про принца Хуана?

— Авжеж, Ваша Святосте. Він подався домовлятися з козаками про допомогу... у відомій вам справі.

— Так... це добре. Він теж отримав наше благословення... — Папа подивився уважно на Інквізитора і прошепотів, роблячи паузу після кожного слова: — Я... хочу... мати її... у Римі... Ви мене зрозуміли?

«Чому не в Мадриді?» — подумав Інквізитор, але волів не сперечатися. Він знав, що Папська держава — Stati della Chiesa — перебуває в сумному фінансовому стані, і, можливо, бажання добути «Біблію» не таке вже й богоугодне, а скоріше захланне.

Наступного ранку ґвардіан запросив Інквізитора до себе на сніданок і почув те, про що й сам здогадувався.

— Ваша велебносте, — почав Інквізитор, дбайливо витираючи хустинкою вуста після спожитого яйця, — я не буду завивати мету свого візиту ані в полотна, ані в голландські мережива. Мета мого візиту до Львова й до вас пов’язана з тими випробуваннями, перед якими змушені ми постати. Сатана тріумфує. Раніше він тільки лякав, але зараз уже став всемогутнім паном, якого боїться світ і намагається змилосердити. Сатана постає в безлічі образів, він стає богословом, іде на пущу й спокушає та мучить святих отців, він сіє в душах їхніх тисячі сумнівів і вагань, він іде в монастир і збуджує натомлений мозок монахів найзвабнішими видіннями, він провідує добропорядних жінок і примушує їх до сороміцької розпусти. І що самовідданіша боротьба церкви з ним, то могутнішим стає Сатана. Біснуватість перемагає, Сатана знущається над церквою безладним риканням біснуватих, він творить чудеса перед юрбами вірних. Він відкриває святим отцям їхні потаємні гріхи, виголошує пророцтва, які дійсно збуваються, він піднімає тіло забісованого в повітря і шпурляє його з усієї сили на землю, не увередивши його при цьому. Ми повинні не забувати, що кожна сильна пристрасть схиляє людину до одержимості, тому церква забороняє найменші прояви пристрасті. Бо кожна пристрасть має свого демона, і якщо убивають пристрасть, убивають демона.

Ґвардіан уважно слухав і кивав головою. Щось подібне й він недавно перед братією виголошував, щоб потамувати їхню цікавість до манускрипту. Він налив до келихів узвару й промовив:

— Все так, як ви кажете, ваша превелебносте. Мусимо бути пильними. Світ у відчаї. Як захиститися від Сатани? Як захиститися від вічних, щогодинних хтивих галюцинацій, від тисяч розсміяних голосів, що насміхаються за велінням Сатани з Бога? Над цим ми всякчас роздумуємо й не знаходимо відповіді.

— Ото ж бо й воно, — погодився Інквізитор і теж надпив узвару. — В наших умовах кожна думка — гріх, дівчина, яка несвідомо викликає закохані зітхання юнака, грішить уже цим одним, а на думку святого Кипріяна втрачає цноту. Вродлива жінка теж несвідомо грішить, бо завдяки вроді своїй вона перетворюється на серпа, яким Сатана збирає своє жниво. Чернець, якого Сатана відволікає від хреста, грішить теж, бо демонструє безсилля в боротьбі. Черниця, яка миється більше ніж двічі на місяць, грішить. Всюди гріх, всюди вічне прокляття. Однією думкою, одним єдиним вчинком втрачаєш право на Рай і потрапляєш у владу Сатани. Бо навіть святі визнають, що багато дияволів зневажають екзорцизми, й геть їх не бояться. Ті, що живуть у гріхах, а особливо бавляться тілесною нечистотою, ніколи щасливими не бувають, ніколи спокою не зазнають. Ось приклад. У Христіанії до однієї жінки прийшов привид її покійного коханця, що зазнавав пекельних мук: жахлива велетенська жаба припала до його грудей так, що передніми лапами охопила шию, писком приссалася до його вуст, а задніми ногами стискала його прутень і крутила. Привид сказав: «За непристойні цілунки, за вчинки сороміцькі я муку цю терплю, а тебе прошу не молитися за мене, бо вже мені нічого не поможе. Я навіки загублений». У світлі цього хочу сказати, що манускрипт, знайдений у вашому монастирі, несе в собі багато загроз, якщо потрапить до рук нечестивих, адже в ньому описані любасні злягання, сороміцькі пози, способи, як уникнути вагітності, й таке інше. Але що це в порівнянні з магічними способами творення армій з покійників! Покійників, які вже ніколи не воскреснуть у Судний день! — Інквізитор потряс руками в повітрі й зобразив на обличчі якомога вражаючий розпач. — А з того, що ми знаємо, армія ребеліянтів уже суне сюди. Де гарантія, що вони не добудуть цю страшну книгу й не перевернуть світ догори дриґом?

Однак ґвардіан виявився міцним горішком і цілком спокійно відказав:

— Ми, ваша превелебносте, маємо в монастирі міцні мури, наші монахи озброєні й добре володіють зброєю, у нас є свої гармати й мушкети. Будемо боронитися до останньої краплі крові.

— Це, звісно, похвально, але ще й не такі мури були здобуті. А що буде після останньої краплі крові? Власне, й послав мене Його Святість забезпечити манускрипт.

— Яким же чином?

Інквізитор відчував, що розмова не дуже клеїться, бо після пафосного вступу ніяк не вдавалося перейти до суті, йому хотілося, щоб ґвардіан сам запропонував забрати манускрипт, а цього не відбувалося.

— Його Святість вважає, що в Мадриді ця книга збережеться краще, — збрехав Інквізитор, маючи небезпідставну підозру, що ідея забрати манускрипт до Рима ґвардіану може не сподобатися, адже він мусив уже начутися про проблеми папського престолу. — Наша імперія процвітає, і їй ніщо не загрожує. Я зі свого боку допильную, щоб наші вчені уважно дослідили й вивчили книгу. Що ви на це?

Ґвардіан опустив очі і, здавалося, задрімав. Проте це тривало не довго.

— Річ у тім, ваша превелебносте, що про цю книгу знають у нашому монастирі всі. Вручити її вам потаємки не вийде. А якщо так, то доведеться з ними й порадитися. Тому просив би вас почуватися, як удома, й не приспішувати подію. З волею Божою все станеться якнайкраще.

— Гаразд, — кивнув Інквізитор, а в його голосі вчувалося роздратування. — Я зачекаю.

Розділ 10 Юліана: Голем. Ґрозваєр. Початок жовтня 1648 року

Сходячи на берег, я побачила безліч очей, які стежили за мною. О, Господи, як важко усвідомлювати себе вродливою панною! Як це втомливо! Я йшла, й мені здавалося, що земля піді мною гойдається, як перед тим гойдався поклад, ноги підгиналися, на щастя, лише в моїй уяві. Першим ступив до мене Йоган, мовби вгадавши мій стан, пригорнув і прошепотів:

— Нарешті я бачу цю перлину, яка ховалася в мушлі!

— О, краще б я й надалі залишалася в мушлі. Ти не уявляєш, які це муки бути кралею і шкандибати у цих кунштовних мештиках.

Після мене Йоган поквапився до Франца й Ульріха, неймовірно радіючи, що Францові вдалося привезти упиря. Айзек уклонився і поцілував мою руку:

— Тішуся, що бачу вас у натуральній оболонці. Кімнату для вас я приготував ту саму, але дозволив собі поміняти штори на рожеві в квіти й птахи, які більше личать прекрасній кралі.

Тим часом Лукаш і Рута стояли як вкопані. Я теж. Ми дивилися одне на одного з відчутним хвилюванням, і врешті я не витримала й розплакалася. Невже все — я знову жінка? І тоді обоє кинулися до мене й стали обнімати, Рута теж просльозилася, Лукаш, вочевидь, не чекав, що я зважуся приїхати. Звісно, Йоган його мусив підготувати, але я могла будь-коли передумати. Могла. Але не змогла. З корабля винесли мою скриню з речами, ми поволі рушили до аптеки «Під Крилатим Оленем».

Не так давно я покинула Львів, а серце від зворушення билося, наче пташка у шибу. Місто напередодні облоги. Ось куди я приїхала. Дорогою Йоган з нами розпрощався і запросив до себе на вечерю, відтак прихопив Франца та Ульріха й завернув на Замкову.

Знадвору сочилося ліниве сонячне світло, осяваючи полиці аптеки, вщерть заставлені пляшечками, слоїчками й коробочками з акуратними наліпками, все таке знайоме й звичне. Мене запровадили в мою кімнату. Авжеж, штори були прекрасні, але шкода, що про них подбав не Лукаш. Потім я оглянула аптеку, різного товару тут значно побільшало, окрім медикаментів можна було придбати розмаїті приправи — перець чорний і червоний, шафран, гвоздики, мушкателевий цвіт, мускатний горіх, вино, цинамонову горілку на серце, зацукрований імбир, риж, свічки, бішкопти[40], родзинки, сиропи і т. д.

На обід Лукаш запросив до винарні Прохазки, і ми всі четверо спустилися в льох. Прохазка, побачивши мене, спочатку кліпав очима й не знав, як має реагувати, а врешті не витримав і запитав:

— А ви часом не сестра того Лоренцо, котрий...

— Так, — заспокоїла я його, а може, ще більше рознервувала, — я його сестра. І звати мене Юліана.

— О, Господи! — промовив він і перехрестився.

Наші всі розсміялися. Під час обіду Рута весь час тулилася до Лукаша, мовби даючи мені знати, що не поступиться ним і буде боронити своє щастя.

— Ну, що ж, Юліано, — промовив Лукаш, і голос його тремтів, хоч він і намагався говорити якомога простіше, без емоцій, як чужа мені людина, але це йому погано вдавалося. — Завтра можеш приєднатися до нас у шпиталі Святого Лазаря. Там уже є поранені з пилявецького погрому. Правда, рани свої вони отримали не в тій безславній битві, яка не відбулася, а з рук грабіжників.

— Буду рада допомогти, — відповіла я. — Саме для цього я й повернулася. Так виглядає, що нас чекають бурхливі події.

Я розповіла про іспанців, про принца, якого вони шукають, і про вбивцю, яка, може, вже прибула, а може, ще тільки в дорозі, й про Великого Інквізитора. Про свої пригоди на корсарському кораблі я не розповідала.

По обіді я прогулялася містом у супроводі Айзека, який нізащо не хотів відпустити мене саму, надто, що я вже не могла носити при собі шпагу. Але мені й так нічого не загрожувало, тут усі були зараз зайняті лише самими собою: хтось пакувався в дорогу, хтось ховав майно, а хтось, як німецькі драгуни, весело пиячив, пропиваючи гроші, які сплачувало місто. Але Ринок не змінився, крами і ятки пропонували розмаїті товари, купці закликали на всі голоси, хоч і мало хто щось купував. Я зупинилася біля молочарок і не могла не напитися свіжого молока. Айзек дивився на мене з підозрою і сказав, що молоко в нього викликає бурю. Але не емоцій. Навіть, коли дивиться, як хтось п’є.

— То ви, Айзеку, й кисляка не пробували?

— Та чого — пробував. Але було ще гірше. Тобто, якщо подивитися поважно, то воно не так і зле, коли настає alvi deiectiones, очищення і все таке, але... відволікає...

Я розсміялася, Айзек уже вдає доктора й висловлюється латиною, замість того, щоб вжити звичну «швидку настю». Я гуляла містом і думала, що з коханням треба розлучатися швидко й безболісно, не носити його в собі, як камінь, не мучитися солодкими спогадами, не марити й думати, що раптом щось зміниться, щось станеться неймовірне, якесь диво. Ні, треба погодитися з тим, що нічого не зміниться, що все зостанеться таким, яким є, а тоді все це легше можна прийняти. Кохання — прекрасний сон, який навіть за найкращих обставин триває дуже коротко, особливо, якщо це кохання взаємне, на відміну від нерозділеного кохання, яке може тривати доволі довго. Спочатку ще до появи об’єкта кохання ти кохаєш примару, хоча ти вже знаєш, як вона виглядає, і навіть уявляєш її голос, і залюбки розмовляєш з нею, наприклад, коли чепуришся перед дзеркалом і запитуєш: «Ну, як я тобі?», і сама ж собі відповідаєш, а потім ти цю омріяну примару накладаєш на живий об’єкт і припасовуєш, аби не було ані гострих, ані тупих кутів, і, коли все пасує, як чобіт до ноги, ти захлинаєшся від щастя і розчулення — ось він! А далі починаються будні. Сірі будні. Можливо, і я забила собі голову примарами. Але й сама винна. Коли мене кохали і прагнули кохання, я затялася на помсті, нічого не було важливішого, святішого, кам’янішого, аніж помста. Але після неї мене чекало провалля і спустошення.

Прогулюючись із Айзеком, я помітила, що він уже геть набрав поставу доктора, ба більше — завоював певний авторитет, бо час від часу до нього хтось звертався і просив поради. Ось і перекупка з ятки гукає:

— Пане дохтір, мого Лейбуся вже три дні колотит, морозит і шпіґає. Може, дасте які ліки?

— Слухай, Ривко. Я добре знаю твого чоловіка. Піди протринькай його гроші, то Лейбу відразу кине в піт, і він виздоровіє.

— Йой, пане дохтір, поможіт моїй доньці, — хапає його за руку літня пані. — Вже третий рік жиє з чоловіком і не має дітий.

— А може, то у вас спадкове? Мусите мені вповісти щиру правду, як на сповіді.

— Питайте, всьо вповім.

— Скажіть. Але правду. Чи ваша мама діти мала?

Жінка ошелешено відходить, але Айзек просто цвіте, він навмисне мене запровадив на Ринок, аби я побачила, який він популярний.

— Заки мене не було, Айзеку, ви піднялися на неабиякі висоти.

— Е, та я дуже хутко все хапаю. А во — покрутився коло пана дохтіра, і вже сам даю поради, а панові дохтіру від того тілько легше.

— А то чим легше?

— О, ви не знаєте, скільки різних дурнів хочуть стати медиками! Та то катастрофа! І чіпляються до пана аптекаря, аби їх учив. Ну, тоді я беру на себе їхню науку. Ось, наприклад, на Шевській мешкає швець, що має сина, страшного лінюха. Шевської роботи вчитися не хоче, а вбив собі до голови, що стане так само паном дохтіром. Швець прийшов до пана аптекаря та й просить, аби той взяв його сина на науку. Пан аптекар терпляче пояснює, що лікарем так раз-два стати не можна і що на це треба багато зусиль. Але то не помагає. Швець щодня приходить і просить. Ну, і тоді на сцену виходжу я. Беру того хлопця, він кілька днів носить за мною різні причандали і помагає то те, то се. Аж ось приходимо до хворого, який лежить на ліжку і стогне, бо його болить живіт. Я питаю, що він їв, той розповідає, а далі кажу, що хотів би побачити, що з нього вийшло. Господиня витягає з-під ліжка горщик, повний лайна. Я з поважною міною беру від неї горщика, уважно оглядаю, принюхуюся і підсовую під ніс учневі. Але той сахається, крутячи носом. Тоді я беру шмат лайна на палець, кручу перед очима і кладу до писка. Хлопець вирячує очі від жаху. А я спокійно жую лайно і розмірковую, який діагноз поставити. А тоді кажу: «Щось не доберу. Ану ти ще спробуй». А він іно то зачув, то затулив руками писка і вилетів стрілою з хати.

— О, Господи, Айзеку! Що ж то було?

— Та що — звичайні тушковані меланцани, як називають їх італійці, або по-турецьки патлажани[41]. Ми з тими господарями наперед про це домовилися.

— Патлажани? Це мені нічого не каже.

— Та в нас їх віддавна купці зі Сходу привозять, але ще мало хто використовує. А пан аптекар дуже їх любить, навіть більше за м’ясо. От я вам днями приготую. Але не повірите — маю страшних заздрісників. Декому я відбиваю пацієнтів. Ото вони зібралися і вирішили з мене покпити. Прийшли цілою кумпанією і кажуть, що один з них захворів на рідкісну хворобу. Вони зібрали консиліюм, але не знайшли ради. «А що з ним є?» — питаю. Тут той «хворий» вповідає: «Вже кілька днів не чую в писку смаку. Не можу відрізнити хліба від бульби, огірка від яблука. А біда ще в тім, що правди не розпізнаю». Я не довго думаючи, по хвилі кажу: «Зачекайте. Буде вам лік». Йду за хату, де в нас кози пасуться, набираю козячого посліду, загортаю його в капустяний листок і вертаюся до пацієнта. «Ну, прошу пана, маєте ліки. По три кульки тричі на день, добре пожуєте і зап’єте кисляком». А той: «Можна вже?». — «Чому ні?» «Хворий» розгортає капустину, підморгує своїм колегам і кладе на язик три кульки. Коли його зуби розжували «ліки», врешті до нього доходить, що це послід. «Тьфу! — кричить. — Та то свинство! Ви мене кізяками лікуєте?!» — «Ну, бачите, які це добрі ліки! — кажу я. — Відразу і смак у писку з’явився і правду розпізнали».

Мене розсмішила ця історія, а Айзек тішився, мов дитина, що йому вдалося мене розважити. Мабуть, помітив мій гнітючий настрій. Повернувшись із прогулянки, я застала Лукаша з Рутою за виготовленням мікстур. Працювали вони вправно й злагоджено, але, побачивши мене, нагадали, що нас чекає Йоган. Мені й самій баглося поспілкуватися з ним та довідатися, що там з Големом. Я перевдягнулася в ловецький одяг і була готова. Уже починало смеркати, коли ми рушили на Знесіння в компанії незмінного Айзека, озброєного дубцем. Лукаш мав шпагу й пістолі, я теж прихопила пістолі та шпагу. Брами міста були зачинені, але потаємна фіртка, з обох боків густо оповита диким виноградом, яку нам раніше показав Франц, все ще існувала.

Палац уже здалеку зблискував вогнями, там відбувалася весела гулянка, чулися постріли й вигуки. Коли ми наблизилися, то й справді там щось святкували. На вогні на великому рожні смажили вепра, лилося рікою пиво, і незнайомі мені люди співали та обнімалися. Нас зустрів дуже веселий Йоган, вигукуючи:

— Нам вдалося! Вдалося!

— Що саме? — запитала я.

— Голем нарешті заворушився всіма своїми членами! Ще трохи й встане!

Ми неодмінно запрагнули побачити це диво, і він нас повів до своєї лабораторії. На столі, як і раніше, лежало це неоковирне глиняне чудовисько. Воно було непорушне, та щойно Йоган поклав йому до вуст клаптик паперу з таємним словом, воно почало піднімати руки й ноги й намагалося звестися, хоча це йому поки що не вдавалося, але вже підводило голову й глипало своїми великими пулькатими очима й навіть ворушило губами. Налюбувавшись досхочу цим видовищем, Йоган висмикнув у нього з вуст картку, і чудисько знову завмерло.

— Ще день-два й все буде гаразд, — потирав руки Йоган. — А тепер ходімо до мого кабінету й поспілкуємося.

До нас прилучилися Франц і Ульріх. Слуги принесли вино й сир, а потім ще й вепрове м’ясо й різної ярини.

— Їжте, — припрошував Йоган, — скоро настануть важкі часи, як нас візьмуть в облогу. Тоді вже буде не до бенкетів. — Відтак звернувся до мене. — Юліано, що тобі відомо про Великого Інквізитора? Чому він приперся до Львова?

— Не знаю. Можливо, причиною є «Біблія диявола», яка начебто зберігається в бернардинах і про яку мене розпитувала королева Христина. Гадаю, Анрієта мусить знати більше.

— Мені Франц про Анрієту оповідав. На жаль, вона зникла з міста. І ніхто не знає, куди поділася.

Я могла б розповісти, що нас і цьому вчили, як зникати й не потрапляти на очі.

— Вона шукає принца Хуана, — пояснила я. — А якщо він подався до козаків, то й вона мусила туди рушити.

— Очевидно. Але дивно, що так швидко розчинилася. Тут вона виходить з корабля, а тут вже нема й сліду її. Мене цей Інквізитор турбує. Чи не я причиною його появи?

— Чому саме ви? — запитав Лукаш.

— Ну, може, через той клаптик паперу, який я викрав у Празі, на якому ребе Льов Єгуда Бен Бецалель вивів кров’ю одне тільки слово «amet» — «істина». Якщо його вкласти до вуст Голема, він оживе й буде виконувати мою волю. А може, йдеться про інші мої грішки. Але облишмо Інквізитора. Я хочу випити за мого дорогого гостя Ульріха, який спричинився до того, що Голем заворушився вже поважніше, аніж досі. Річ у тім, що той клаптик паперу вже давно вицвів, там узагалі важко щось розібрати, хоча він не втратив своєї магічної сили. Його треба було оживити, вдихнути в цей папірчик силу. Ульріх це зробив — він поклав його собі до вуст і так ходив з ним кілька годин, і віще слово ожило! Воно знову увиразнилося! Його знову добре видно! Тому піднесімо наші келихи за нашого дорогого Ульріха!

Ми всі з радістю випили, але я помітила не надто задоволений вираз Франца, і коли настала черга нового тосту, я сказала:

— А тепер треба випити за Франца, який знайшов Ульріха в далекому Перу, переконав його приїхати сюди й привіз цілого й неушкодженого!

Ну, нарешті! Франц розцвів. А що? Він був для мене завжди симпатичним, добрим і потульним. Друзів треба цінити, ким би вони не були, бо з віком друзів більше втрачаєш, аніж здобуваєш. Так казав мені Кеведо, і його слова для мене залишилися в пам’яті.

Повернулися ми додому пізно, нічний сторож саме виспівував свою щовечірню пісню:

Гей, панове гуспударі, Вже десєта на дзиґарі. Гасьте світло, хойці спати, Бо знов зраня тре вставати.

Наступного дня в полуднє завітав бургомістр Ґрозваєр і з порогу запитав:

— А можна довідатися, що за гість до вас завітав?

— Чого це раптом вас зацікавили мої гості? — здивувався Лукаш.

— Аякже ж! Місто напередодні війни. Я мушу все знати.

— Її звати Юліана.

— І хто вона вам?

— Давня знайома. З Падуї. Помагала мені в венеційському шпиталі.

Я була нагорі, але все чула, вагаючись, чи варто спуститися, а чи й без мене обійдеться.

— Кажуть, вона схожа на того убивцю, якого ви раніше пригріли біля себе, — не відступав бургомістр. — І кажуть, що вона його сестра. У мене питання: чи знає вона, де її брат?

— Вона не бачила свого брата багато років.

Бурґомістр скривився, зробив кілька кроків по аптеці й промовив:

— Я хотів би це почути з її вуст.

— Добре. Айзеку, поклич Юліану.

Коли я спускалася сходами у своїй розкішній сукні, Ґрозваєр аж рота роззявив, невідомо чи від захвату, чи від усвідомлення цієї неймовірної схожості «сестри» з «братом».

— Моє шанування, пане бургомістре, — привіталася я. — Чим можу допомогти?

Бурґомістр повторив своє запитання. Я, не зморгнувши оком, відповіла:

— Ми близнюки з моїм горопашним і дуже нестриманим братом. Але він авантюрист, вже віддавна шукає мілітарних пригод на свою шпагу й свою голову. Я з юнацтва його не бачила, тільки чутки до мене доходили. Я, власне, приїхала, почувши від одного капітана, що Лоренцо подався до Львова. Але щойно тут я довідалася, що він начудив. Мені він не залишив жодної звістки, бо не сподівався мене. Я мушу висловити свої глибокі співчуття щодо втрати вашого сина...

— Ого! — отетерів він. — Тільки приїхали і вже знаєте, кого ваш брат підступно заколов?

— Про це знає весь Львів.

— Але рекомендацію, де саме зупинитися, він вам залишив? — Ґрозваєр прискалив око. — Ви ж не подалися до гостинниці, а відразу до аптеки. Та й зустрічали вас вірні друзі вашого брата.

— Це збіг обставин, бо пана аптекаря я знаю віддавна. А брат вважає, що вчинив правильно, помстившись за нашу сестру там, де закон не діяв. Убивці були відомі, але ви їх, — тут вже мене понесло, — ви, пане бурґомістр, їх покривали. Ви вважали, що смерть повії не вартує вашої уваги. Але це була смерть нашої сестри. Яка стала повією не тому, що прагнула цього, а через жахливі обставини. І я не виправдовую мого брата, але коли не діє закон міста, діє закон дикого лісу. І брат, чемно чекаючи на закон, врешті не витримав і відімстив. Ваш син нічим не кращий за решту ґвалтівників і вбивць. Таким його виховали ви, втовкмачивши, що йому все дозволено, бо він золота молодь Львова, і ви його за будь-яких обставин витягнете з гною. Насправді це ви вбивця і ґвалтівник. Ви перегній, на якому виросли виплекані вами будяки цього злочину. Ви так само мусите бути покарані. І будете, бо Господь усе бачить.

Я це випалила похапцем, не звертаючи уваги на те, як хто реагує, але я бачила, що Лукаш ошелешений, бо жодним чином не бажав би собі такого ворога, як бурґомістр, а сам бурґомістр аж піною сходив, і руки в нього трусилися. А однак він швидко опанував себе, бо більше був зайнятий впізнаванням мого голосу, він мружив очі й уважно прислухався до кожного мого слова, але голос був інший, м’який, оксамитний, і нічим не нагадував голос Лоренцо. Незадоволено щось бурмочучи під ніс, він ушився.

Розділ 11 Облога Львова почалася. 5—9 жовтня 1648 року

Найманих вояків поставили в найслабшому місці на лінії між Краківськими воротами й Босяцькою фірткою. На вежі Успенської церкви розмістили три великі гармати, окрім кількох менших, вежу мали боронити монахи та євреї, яким також виділили для оборони частину східного боку аж до бернардинського монастиря. Євреїв озброїли, крім пістолів та рушниць, списами, сокирами, косами й вилами. До них долучився й Айзек, що змайстрував собі чотири самопали й позапихав за пояс, а в руки взяв вила. На груди почепив шмат грубої бляхи, на голову вдягнув шолом, якого купив у вояка, котрий покидав Львів. Через такий грізний вигляд Айзека настановили сотником над єврейським ополченням. Він питав у Лукаша:

— Як гадаєте? Чи ставши сотником, я й далі можу воювати з вилами, чи ліпше би мені пасувала шабля?

— Айзеку, ти не думай, як будеш виглядати, а думай, чим тобі зручніше бити ворога. Якщо ти шаблею не володієш, то покладайся ліпше на вила.

Русинам окремого місця на мурах не виділили, то вони частково пішли боронити Високий замок, а частково стали на валах. Вірменам теж не довіряли, хоч і менше, ніж русинам, тому визначено їм місце між домініканами й Успенською церквою під доглядом вояків. Задля обережності зупинили всі годинники та примоцували дзвони, щоб ніхто не калатав, позводили мости на ровах, а ворота підсипали зсередини землею. Для сполучення з Галицьким передмістям відчинили частково браму на короткий час, комунікація з Краківським передмістям була через обидві фіртки.

Оборонна лінія міста мала біля двох кілометрів довжини, а оборонців, звісно, не вистачало. На Високому замку було двісті вояків. Люди з передмість теж зголошувалися до оборони, але пуття від них було менше, ніж від міщан, які часто вправлялися в стрільбі, тоді як на передмістях ніхто подібних вправ не організовував. Окрім мурів та Високого замку чоло ворогові могли ставити лише монастирі, вони мали гармати й амуніцію, там ховалася шляхта, яка не раз бувала в боях, а самі ченці не зле володіли зброєю.

У ніч з понеділка на вівторок (з 5 на 6 жовтня) Львів не спав, опівночі на заході всі побачили вогненні спалахи: то татари після битви з коронним військом запалили сусідні села. Усі церкви стояли відкриті навстіж денно й нощно, священики на зміну правили служби Господні, а поки чоловіки готували оборонні хитрощі та пильнували вали, жінки і літні міщани, які не могли тримати в руках зброю, цілі ночі провадили у молитвах, а коли, натомившись, з першими променями сонця шукали спочинку, то місце поснулих людей займали духи, і такі небуденні явища дбайливо були нотовані в хроніках. Одного разу на світанку на останній сходинці великого вівтаря у катедрі люди побачили трьох покійних уже єпископів у святих плащах та шапках-інфулах на головах. Єпископи правили службу й просили Господа відвернути від міста лихо. А коли кількоро міщан захотіли зблизька придивитися до них, святі отці враз позникали. А на світанку 5 жовтня з’явився в катедрі львівський єпископ Гроховський, що вмер був чотири роки тому, і теж усі бачили, як він молився за Львів.

«6 жовтня з’явилися татарські під’їзди під самим містом, — нотував Самійло Кушевич, — і різними шляхами пробували втрапити до передмість, однак передміщани, відстрілюючись, поклали на місці немало ворогів. Стріляли й міські й замкові гармати по тих, хто з’являвся на горбах, завдаючи їм значних втрат, зокрема підстрелили сестрінця самого Тугая-бея. Переживши щасливо цей день, ми, з ласки нашого Пана Господа Бога, зміцніли серцями проти ворога. Настала ніч, ворог не пробував захопити рогачки, палячи, за своїм звичаєм, села навколо Львова з усіма токами й достатками. Рано в середу почались нові сутички при рогачках, і передміщанам, які мужньо відганяли та били ворога вогнепальною і холодною зброєю, довелося стримувати сильний натиск татар».

В середу 7 жовтня Тугай-бей розбив свій табір на Збоїськах та послав двох селян до міста, доручивши їм знайти львівського старосту Сенявського, який дістався був під Корсунем у татарську неволю, але Тугай-бей, знаючи його особисто, випустив старосту під лицарське слово за умови, що той заплатить викуп за себе. Однак староста мало того, що кинув місто напризволяще, вирішив ще й викупу не платити, хоча той викуп міг би принести Львову користь, бо Тугай-бей обіцяв, що, отримавши викуп, не завдасть місту жодної шкоди. Можна не сумніватися, що така обіцянка не могла бути висловлена без порозуміння з Хмельницьким і свідчила, що гетьман не має наміру здобувати Львів. Та Сенявський уже був далеко, аж у Варшаві. Згадуючи його недобрим словом, лавники мусили написати ввічливого листа Тугай-беєві, запевняючи, що староста викуп виплатить, але в місті його нема. Всі мали надію, що староста десь недалеко, може, у Замості, збирає військо на відсіч Львова.

Вночі над Львовом знову з’явилася велика заграва, що вогненними язиками лизала небо. Львів’яни подумали, що татари запалили Глиняни, та згодом виявилось, що то підходив величезний табір запорізького війська. У четвер перед полуднем на Глинянській дорозі замайоріли хоругвами та прапорами козацькі полки, що ночували на полях між Винниками й Лисиничами. Здалеку було видно, як вони займають пагорби зі сходу й півдня, утворюючи довгу лінію козацьких становищ, а опісля вже козацькі союзники почали формувати другу лінію, ближче до Галицького передмістя, то були кримські татари Тутай-бея, волохи та задунайські татари під орудою гетьманського братанича Захарія Хмельницького. Посередині між обома лініями стояв відділ легко озброєних татар Султана Ахмета. Поміж фаховими військовими розмістилися юрби селян, озброєні переважно сокирами, вилами й косами, вони ж мали напоготові високі драбини для штурму. Лише частина їх була загартована в боях в загонах Максима Кривоноса та Петра Головацького, двох шибайголов, які мали за собою багато воєнних пригод і побачили світу.

Того ж дня Хмельницький, розставивши по горах козацьку й татарську сторожу для припинення безладних нападів, об’їжджав місто на сивому коні, вибираючи найкраще місце для штурму. Саме тоді одна з куль вдарила під самого коня, сполошивши його.

А селяни й татари уже рушили на передмістя. Передміщани, побачивши спочатку лише самих татар, хоробро виступили їм назустріч, але коли з боків підступили ще й повстанці, почали безладно утікати до міста. Головний натиск ворога був з Сихівської дороги та з Шембекової гори в напрямку Галицької брами, що була ще відчинена. Втікачі кинулися до брами, але змушені були розчаруватися, місто не готове було прийняти ще кількасот голодних ротів, і браму було замкнено, а що це зробити було не так просто, коли сюди пхався цілий тлум люду, то мусили стріляти спочатку в повітря з пістолів, а відтак і в нещасних передміщан. Частина їх встигла дістатися між вали й мури, сховатися в міцних будівлях монастирів та церков, а найбільше в бернардинському. Селянське ополчення буквально затоплювало великими гурмами передмістя, підкочуючись під саму браму, незважаючи на кулі й стріли.

На вулицях передмістя з’явилося кілька вершників, викликаючи оборонців на герць, вони теж демонстрували бездумну відвагу, під’їжджаючи під Галицьку браму, за що дехто поплатився, заробивши кулю. Це розлютило козаків, і вони взялися відстрілюватися, ховаючись у передміських домах, їхні постріли були не такі безладні, як оборонців, а дуже цільні. Вони, записував сучасник, «почали завдавати людям на валах дуже великої шкоди з самопалів та яничарок: досить було комусь із них прицілитися в нашого, як той падав на місці й нерухомів».

Небавом усі передмістя були опановані, окрім замку, монастирів і костелів, і почався грабунок. Селяни й татари чемно поділили головні вулиці, щоб не сваритися за награбоване добро. Одні стерегли вхід до будинку, інші забирали все найкоштовніше, що могли знайти. Передміщани з дурної голови позалишали в хатах багато цінного, так що було чим поживитися.

«Дивилися ми, о горе, з нашої колегії, — писав очевидець-єзуїт, — як татари грабували по домах і дворах недалеко валу, займали коней від паші, дарма що багато людей полишалося ще було по своїх домах, не знаючи, мабуть, що по другім боці їхні будинки пустошить ворог. Виділи ми, як із нашого саду татари виводили стадо коней, що їх дарував і записав нашій колегії отець ректор. О, яке нещастя для колегії!»

Швидкість, із якою були зайняті передмістя, викликала великий переполох серед міщан, здавалося, що ворог ось-ось перейде вал і мури. Хтось пустив чутку, що Галицька брама вже здобута. Жінки з дітьми кинулися до костелів, щоб там прийняти смерть з ворожої руки, по храмах правили гарячі молебні, вулицями носили образи святих, а духовні отці бралися за зброю, вірячи, що руки, присвячені Богу, будуть мати більше щастя у битві з ворогом. Але міщани й так боронилися досить хоробро, хоча зі жменькою людей неможливо було здійснювати вилазки й здобувати перемоги. Коли ж під кулями стало їх гинути все більше, то плач, зойки й нарікання матерів, жінок і дітей вразили громадян настільки, що позбавили будь-якої відваги. Одна річ вправлятися в стрільбі в щит, а цілком інша своїми грудьми заступати мури міста й чути позад себе плач дорогої родини. В цій тривозі й страху без довгих розмірковувань, хоч під вечір спинилася стрілянина, львів’яни вирішили зробити те, чого не вчинили козаки, себто спалити передмістя. Адже будівлі сягали тієї ж висоти, що й вали, тому з дахів можна було стріляти по оборонцях дуже успішно.

«Хвала Богові, — писав Самійло Кушевич, — що наші сміливці, незважаючи на заборону залишати вали під страхом смерті, скакали з валів на передмістя, стріляли й били ворогів, роздягаючи вбитих, на великий подив ворога та й нас, бо ми всі дуже переживали за тих одчайдухів, а вони навіть захопили кількох полонених з того гультяйства. А ті, знаючи, що їх не помилують, ішли без жодного страху смерті, лише просили, щоб за одним замахом душі з тілами розділити. Гукали до ката: „Рубай хутше, нас в Раю зачекалися!“ і йшли на смерть, як на весілля. Коли їх питали, хто їх погнав на злочини, відповідали, що все „з Божої волі робили правильно й гідно“.

Селяни пробирались у закіптюжені стіни передміських монастирів, але й звідти мусили відступати з соромом, лишаючи здобич. Якби в цей час хтось ударив з тилу — здобув би значну перемогу над ворогом, але Річ Посполита так міцно забула про нас, що й досі не дає жодної підмоги, хоча обіцяли пильно тримати нас на оці й боронити на випадок якнайбільшої небезпеки».

Лікарів у обложеному місті було обмаль, більшість повтікали, тому до лікування ран були залучені не лише освічені медики, але й цирульники. Лукаш усі дні працював у шпиталі Святого Духа разом з доктором Геліасом, Юліаною, Рутою та ще двома лікарями з Сілезії, їм помагали черниці. Кілька цирульників займалися тим, що лікували легкі рани, стригли й голили пацієнтів та заточували леза. При цьому кожен з медиків використовував лише свій власний досвід у лікуванні ран, не входячи в жодні дискусії і не втручаючись у роботу колеги.

Геліас на початках із підозрою ставився до соляних компресів, які Рута клала на рани, але, переконавшись, що жодного разу рана не загноїлася і дуже добре заживала, заспокоївся. Коли ж солі забракло, і компреси вже замочувалися в сечі, Геліас спробував запротестувати, але в тій безперервній гарячці й шамотанні ніхто його не слухав, а небавом він і з такими компресами змирився, ба вже й сам застосовував. На рани, які стали гноїтися, Рута накладала білих хробачків, яких розводила в скляному бутлі з зогнилим смердючим м’ясом. Хробачки жваво очищали рану від гною, а потім черга приходила на компрес.

Найбільше було мороки з добуванням куль і стріл, особливо, якщо стріла проникала глибше, ніж на чотири пальці. Вістря стріл мали зазубрини, і витягти їх, не розширивши рану, було неможливо. Але якщо стріла проникала глибше, то легше було пробити її крізь усе тіло, аніж добувати з рани, куди вона вцілила. Тоді на допомогу поспішали цирульники, вони навалювалися на пораненого й тримали його, щоб не сіпався, або ж бралася за справу Юліана, спритно натискаючи на яремну жилу й таким робом знепритомлюючи пораненого, а потім поїла його бобровим чи ведмежим тлущем, який аптекар заготовив заздалегідь саме для таких трафунків.

Коли не було захоплено передмістя, Рута виходила за мури й збирала осінні ягоди, а того дня, коли на передмістя увірвалися татари, вона не з’явилася ані в шпиталі, ані в аптеці. Не було її й цілу ніч. Лукаш не міг собі місця знайти, але нічим не міг зарадити. Усі вирішили, що дівчина потрапила в полон. Та на світанку вона таки об’явилася, вся вимащена й перелякана, і розповіла, що, побачивши, як тлуми народу з передмістя штурмують брами, щоб сховатися від страшної навали, теж стрімголов побігла до міста.

— Коли це мене спиняє проскурниця з кротошинської церкви та й каже: «Тебе в тому тлумі задушать. Ліпше біжи до собору Святого Юра, там найбезпечніше. Бо ж козаки одної з нами віри». Я побачила, що наші браму вже зачинили, бо надто багато втікачів до міста набилося. Ото я й подалася до собору. Але з дощу попала під ринву, бо козаки з татарвою спочатку увірвалися на цвинтар біля собору й усіх, хто там ховався, порубали, а інших татари пов’язали сирицею. Люди кричали, заклинали їх Христом-Богом, жінки дітей підносили на руках... але шабля нікого не щадила. Ми в соборі двері ковані залізом зачинили й підперли колодами. Та що їм ті двері, коли вони почали з чотирьох боків валити колодами мури й крізь отвори стріляти в нас. Тим часом інші тараном били в двері. Ще інші, пробивши молотами склепіння, скидали на нас згори кам’яні брили. Врешті вони двері виламали й почали сікти всіх, кого попало, я ковзала в крові, падала кілька разів, мене збивали з ніг. А козаки...

— Стривай, — перебив її Лукаш, — ти весь час кажеш «козаки», але то не були козаки. Вони стоять на відстані. Штурмує чернь, звичайні селяни, або, як ми їх називаємо, «кияки», бо озброєні більше киями, аніж шаблями. Це дика некерована стихія, жорстока і люта.

— Ну, добре, — кивнула Рута. — Отже, ті кияки стали витягати трупи за ноги на подвір’я і роздягати. Я сховалася за образом святого Микити. Спочатку серце в мене ледь не вистрибувало зі страху, але серед того вереску й жаху скам’яніло, мені раптом стало однаково, що зі мною буде. Я вже не вирізняла татар від тих кияків, так вони перемішалися між собою, а деякі таки по-татарському кричали: «Галай, бре ґаур!» — чи щось подібне. Потім вони від’їхали, забравши награбоване, а натомість прийшли розбишаки, ці навіть шабель не мали, звичайні гультіпаки, та почали розбивати труни й шукати коштовні оздоби на трупах. Навіть з тих, що вже зогнили, здирали одяг разом зі шкірою. Страшний сморід котився довкола, а вони не зважали. В одній крипті виявили двох молодих черниць і вмить їх розібрали догола та почали глумитися, ні благання, ні ридання — нічого не помагало. Наприкінці вигукнули: «Прощай, святий Юру!» і скинули на землю його образ. За ним пішли й інші образи, і так врешті й мене знайшли й скрикнули: «А то що за мара?» А я кажу, вся в сльозах і чужій крові: «Та я вашої віри! Вашої кості!» — «Твої кості лядським м’ясом обросли!» Виволокли мене за коси, обмацали й знайшли калитку, а в ній один таляр. «Ага, ось що ти носиш при собі! Козацького ворога! Але що ти християнка, а не лях, зробимо тобі ласку та замість голови утнемо волосся». І вже потягнули, тримаючи сокиру, до порогу, коли в дверях татарин з’явився і виміняв мене за опанчу кілійську та повів до свого жеребця. Вже хотів мене до сідла прив’язати, як з-за рогу вилетіли наші на конях. За ними бігли інші з мушкетами. Татарину голову кулею знесло, я скочила в кущі на цвинтарі. Там нікого живого вже не було, окрім жінки, що тулила до грудей дитину, пробиту стрілою, і співала їй колискову. «Вона мертва», — сказала я до неї, але вона захитала головою: «Ні-ні, вона жива». Так я і просиділа біля неї до вечора, а як стемніло, прокралася до Краківської брами. Мене, звісно, не пустили. Тоді я сховалася на передмісті в покинутій хаті, там уже не було ні татар, ні кияків. Я спустилася до льоху, знайшла там у гладущиках молоко й сир, повечеряла й заснула.

Вона винувато усміхнулася. Лукаш пригорнув її до себе й погладив по голові.

— Більше так не роби, не виходь за мури. Ми не знали, що й думати. Помийся, поснідай, відпочинь і приходь до шпиталю. Мені теж пора.

Надвечір лікарі покидали шпиталь на цирульників та черниць, Лукаш з Геліасом та Юліаною йшли до шинку, Рута — додому. Вона вже заспокоїлася в душі й не відчувала такої тривоги щодо Юліани, яку відчула при її появі.

Ринок був запруджений втікачами, вони лежали на возах і під возами на купах сіна, люди їм позносили рядна, бо ночами вже було зимно. Засурмили сурмачі, даючи знак, що черговий штурм припинився, а після цього за сигналом Арцішевського навіщось вдарили гармати Високого замку.

— На дідька він марнує порох і ядра, якщо ті й так відступили? — дивувався Геліас.

— Мабуть, щоб показати ворогу нашу незламність, — усміхнувся Лукаш.

У повітрі стояв стійкий запах гниття людських тіл — то євреї відмовлялися ховати своїх покійників, бо віра їм дозволяла ховати їх лише на єврейському цвинтарі, який містився поза межами міста. Трупи лежали попід мурами, накриті ряднами й присипані соломою, над ними роїлися мухи, якими ласували горобці. Уночі кілька трупів Касперові помічники перетягнули через потаємну фіртку до валів, на ранок євреї зчинили крик, вимагаючи повернути трупи назад, але їх ніхто не слухав.

Над брамою шинку вітер тріпотів зеленим вінком, почепленим на віху[42], що слугувала своєрідним знаменом для кожного шинку й закликала до себе охочих причаститися чим Бог послав. З-за дубових дверей у сінях лунав веселий галас, всередині вояки заливали вином свої нерви, свій страх і відвагу разом із міщанами, які несподівано для себе теж стали вояками й намагалися не відстати у поглинанні пива, вина й меду.

Три колеса, обтиканих свічками, припасовані до трьох міцних гаків, широко розливали світло над дубовими столами, що були заставлені пузатими фляшками, опасистими дзбанками, келихами й кубками, глечиками й кухликами, а поміж ними циновими тарілочками, наповненими доволі скромними закусками — сушеними заморськими овочами[43], розмаїтими бакаліями й підсохлими медяниками. В самому кінці зали безперервно працював штуцерний механічний витяг, жалісливо порипуючи корбою та подзенькуючи ланцюгами, і дзенькотом своїм повідомляючи, що замовлені трунки прибули з підвалу. Тоді до витягу поспішали дівчата в квітчастих спідницях і розносили кухлі й фляшки по столах, з заразливим сміхом реагуючи на жарти гостей.

Винарня, заснована ще старим Климковичем, що перейняв шинкарський хист від Костянтина Корнякта, перейшла у спадок його синам, а відтак і онукам, які не поганьбили її колишньої слави, вражаючи розмаїттям вин: тут тобі іспанські аліканти, бомолі й критські вина, ривулі й канари, мальвазії і македонські мушкателі, вино, настояне на плодах гранату, добірний запашний розебір на пелюстках рожі, насичений міртинок. А кому такі вина були не по кишені, то міг досхочу хляти будь-де посполите мадярське.

У шинку до них підсів Франц.

— О, а ти звідки взявся? — запитав Лукаш.

— Ходив до Каспера. Треба було роздобути дещо. А ви чули, що Каспер випросив у магістрату, аби зі злочинців, які сидять у наших в’язницях, сформувати загін одчайдухів? Їх там понад півсотні, а зараз кожна рука з шаблею чи мушкетом на вагу золота.

— Авжеж чули. Вони демонструють чудеса хоробрості. Хто б сподівався такого від грабіжників і злодюжок.

— Мабуть, воювати веселіше, аніж гнити в сирих льохах, — сказав Геліас.

— А як ви там із Йоганом? — запитав Лукаш.

Калькбреннер з Францом та Ульріхом мешкали за межами мурів на Знесінні в палаці графа Тіллі, вони не втекли до міста, а вирішили боронитися на місці. Йоган замкнув свою аптеку на Ринку, на власний кошт найняв з десяток німецьких мушкетерів, зробив запаси пороху й харчів і підготувався значно краще, аніж саме місто. Довкола палацу вони влаштували чимало різних пасток та вовчих ям, з дна яких стирчали гострі кілки, а в кущах причаїлися залізні лабети з не менш гострими зубами.

— Та що — відбиваємо атаки, — сказав Франц. — Поки що успішно. Є у нас дві гаківниці. Йоган з Ульріхом виплавляють ядра, начинені порохом. Я змайстрував руру, з якої стріляє грецький вогонь. Даємо жару.

— Цікаво-цікаво, — пожвавився Геліас. — Що ж то за рура така?

— Рура як рура, ззаду заклепана й прикріплена до механізму, який дає змогу її повертати на різні боки. Заливаємо в неї чорну кров землі та олію, досипаємо сірку. Зверху на рурі є маленька дзюрка. Вставляємо в неї ґнотик, підпалюємо й відходимо на безпечну відстань. Ґнотик догорає, рура бахкає пекельною сумішшю, яка розбризкується на сотню кроків вперед і на боки. Бризки пропікають тіло, загасити їх дуже важко. Татари верещать як недорізані. А селюки доволі швидко навчилися гасити.

— А то ж як?

— Та просто — цюняють на вогонь.

Усі розсміялися.

— Дотепні ж вони, — сказав Геліас. — А що то за чорна кров землі?

— Є в надрах землі така густа чорна мазюка, що дуже добре горить. От ми її й добуваємо.

— Що ж то за селюки вас штурмують? — запитав Лукаш.

— З полків Головацького й Кривоноса. А що — скількох нині прооперували?

— Складних було семеро, з них двоє померли.

— У мене було одинадцять, померло четверо, — зітхнув Геліас. — Марна річ ампутувати обидві ноги, рідко вдається зберегти життя. Донедавна я був хірургом, а тепер став різником.

— Скільки у вас загалом важкохворих?

— Понад півсотні, — відповів Лукаш. — Їжі для них не вистачає.

— Скільки з них не виживе?

— Можливо, половина.

— То навіщо їх годувати? — запитав Франц. — Перестаньте годувати. Якщо через приречених є загроза життю тим, хто не має важких поранень, вибір очевидний.

Лікарі перезирнулися: в цьому була своя рація. Ділячи всім порівну, вони й усіх прирікали на однакову смерть. Вочевидь, безнадійним жодна їжа вже не допоможе. Але де взяти рішучості на такий крок? Лікарі й самі недоїдали, харчуючись лише яриною.

Їм принесли вино й мариновані сливи, закуска з кожним днем ставала все біднішою. Франц скептично поглянув на сливи й витяг зі своєї торби великий шмат сиру та почав його краяти на кусні.

— Де ви це вициганили? — здивувалася Юліана.

— Є в мене свої місця. Їжте. Для Йогана я ще маю.

— Ех, дожилися... — зітхнув Геліас. — Минули ті славні часи, коли Львів потопав у розкошах. Як згадаю 1637 рік і магістратський бенкет з нагоди весілля короля Владислава IV Вази, упокій Господь його душу. На міських валах стріляли з гармат, з вежі ратуші лунала музика. Задля приготування бенкету було спалено три хури дерева. Гості спожили одного вола, одне теля, одного барана, чотирьох поросят, начинених горохом та солониною, двадцять двох каплунів, двадцять п’ять курчат, сім гусей, чотири качки, трьох індиків, трьох зайців, купу фляків та кишок, начинених кров’ю з гречкою. А до цього додайте ще телячі та кабанячі голови, паштети, каші, запечені на молоці, гори всілякої городини. На десерт були подані повидла та медівники, мед, яблука, горіхи, сливки, виноград, а також сир. А випито було п’ятдесят гарнців[44] мадярського вина, сімнадцять гарнців котнарівського й дві бочки жовківського пива. Га?

— Але ж у вас і пам’ять! — здивувався Лукаш. — Як вам вдалося все це зберігати в голові цілих десять років?

— Бо ж я очолював комісію, яка те все закуповувала. Таке не забувається.

Вечірнє вино приносило ту розраду, що після нього Лукаш швидко засинав, щоб зранку встати добре виспаним і не стомленим, тому підливав собі щедро й пив з насолодою.

— Кажуть, що Кривоніс не з наших країв, а зі Шкоції, — сказав він.

— Можливо, — погодився Геліас. — Надто вже він дикий. Але наші шпигуни доносять, що його було тяжко поранено в битві під Константиновом, і з тої рани він ще так і не встиг вилікуватися. Хоча все-таки брав участь у пилявецькій битві.

— Зараз він зі своїм полком на Тарнівці за Високим замком, коло Жовківської рогачки, — розповів Франц. — Віддає накази лежачи. На нього покладено здобути Високий замок. А поки що його молодці вправляються на нашому палаці.

— А Головацький? — запитала Юліана.

— Це шляхтич родом із київського Полісся, служив у королівському війську в Кодаку, — далі розповідав Франц. — Перейшов до козаків і вславився як знаменитий отаман селянських загонів. Спочатку на Сіверщині, потім на Волині. Разом із Кривоносом бився під Константиновом і також поранений, відтоді налягає на ногу. Кажуть, що має велику відвагу й силу. Обоє намовляли Хмельницького не зупинятися, а йти далі на захід.

— Виходить, у них з Тугай-беєм однаковий інтерес, — хитнув головою Лукаш. — У кожному випадку найбільшої шкоди треба чекати саме від них. Усі міста для них — ворожі гнізда. Вони їх просто ненавидять.

З’явився Самійло Кушевич, несучи щось загорнуте під пахвою.

— Як добре, що я вас застав. Власне, й сподівався на це. — Він розгорнув полотнину й поклав біля сиру пів чорної паляниці. — Оце моя спекла житній хліб. Вчора я виміняв у одного вірменина борошно за срібний кубок. Стояв на полиці без діла та порохом припадав. Не люблю я зі срібла пити. Оце моє! — вказав на глиняні кухлики, вмощуючись на лаві. Потім гукнув, щоб йому принесли вина, й зітхнув: — Ну все, тепер вони нас повністю ізолювали. Жодного листа нам не вдасться нікуди відіслати. Оточили з усіх боків. Хіба що західний бік охороняється не надто пильно, бо підступу до нього через багна нема. А ще поживи нам надовго не вистачить.

— А як же ви не передбачили, що будуть втікачі з передмість? — запитав Лукаш. — Малисьте доволі часу від пилявецької битви, щоб наготувати більші запаси поживи. Але ж місто нічого не зробило. Можна було бодай з передмість позабирати все цінне, перегнати сюди худобу й пташву. А так усе пішло на поталу козакам і татарам. Арцішевський, дивлячись на нашу безгосподарність, добре радив відкрити перед Хмельницьким брами.

— Годі було щось організувати, коли половина райців та лавників на чолі з бурґомістром чкурнули. Нас було мало проти шляхти. А шляхта вперлася, що треба боронитися. Їх підтримала частина міщан. Та пан Геліас добре знає, яка була ситуація. Але є як є — рада вирішила підпалити передмістя.

— Господи! — вжахнувся Геліас, який мав там свою віллу. — Це ж безглуздя!

— Вирішено, що іншого способу викурити звідти чернь, нема. Незважаючи на те, що наші шпигуни донесли, що сам гетьман наказав не чинити зайвих руйнацій при здобуванню трофеїв на передмісті, не палити будівель, не рубати дерев. Ба більше, коли козацькі полки переходили з Глинянської дороги на Покутську, то минали поле, де вели рури з водою у місто. Досить було ці рури зруйнувати, і місто втратило б воду, однак гетьман звелів козацьким відділам утворити чотирикутник, замкнути долину й відігнати звідти юрби селян, щоб вони не мала доступу до водогонів.

— Авжеж, доволі дивна поведінка для ворога Речі Посполитої, — усміхнувся Лукаш.

— Недарма ж він тут учився, — сказав Кушевич. — А ще він стримував козаків, даючи волю тільки черні. Регулярні козацькі полки не беруть жодної участі в бойових операціях в околицях Львова.

— Господи, — бідкався Геліас. — Це вже остаточно — спалити передмістя? — Кушевич кивнув. — Безглуздя... безглуздя... — повторив він.

— Це робиться за порадою пана Арцішевського, який давно обдумав такий план. І рада обіцяла щедру нагороду тому, хто це зробить. Власне, десь у цей час сміливці мають розкинути вогонь по різних місцях. Рада вирішила зрівняти з землею весь широкий простір навколо міста й таким чином не дозволити ворогові під охороною будівель прийти під самі вали.

— Ще раз кажу — безглуздя, — обурювався Геліас. — Вогонь знищить лише дерев’яні будівлі, а в мурованих — лише їхні дерев’яні частини й то не в усіх. А отже, вони не перестануть слугувати за схрон для козаків.

Наче на підтвердження його слів усі відчули запах диму й горілого дерева. Почалося. З вулиці залунали голосні вигуки. Вони вийшли й побачили, як з-за мурів високо шугає полум’я, тріщить дерево, щось лускає, вистрілює, пахкає. Вартовий на Ратуші бив у дзвін: один удар повідомляв про пожежу на середмісті, два — на Краківському, а три — на Галицькому передмістях. Він бив двічі, потім через паузу — тричі і повторював, повторював, начеб і так не було зрозуміло, де горить... Нечуваний шум і грім оточив місто, мовби вогонь породив не видимих для очей стрільців, які змагалися, хто гучніше вистрілить. У місті раптом розвиднілося, ніч відступила й забилася в глухі закамарки, все осяялося, увиразнилося, люди повибігали з хат і зачудовано дивилися в небо, у якому танцювали огненні дракони.

«Передмістя горіли кілька днів і ночей, — записував міщанин Андрій Чехович. — Не видно було ні неба, ні хмар від високого полум’я і страшних стовпів диму. Ніч перетворилася на день, можна було знайти голку, а день став ніччю через хмари густого диму, що закривали сонячні промені. Споглядаючи таке жалібне видовище, серце краялося, страх охоплював не одного, бо спадало на думку останнє прощання з тим світом, всі були розгублені, повні жалю, всі ридали й тяжко зітхали в цей час, коли по різних кам’яницях, по вежах і високих брамах, по вулицях і тісних закамарках лунали пронизливі голоси: „Боже, горить!“, що знову відбивались луною, яка в нічних сутінках повторювала: „Боже, горить!“ Тут кричать: „Води! Води! Давай швидко!“, а там палаючі головешки падають на дахи, там видно іскри, що сиплються як з мішка, тут чути, як теслі, прив’язані за пояси, ходять дахами, звідусюди крики й жах, великий шум вогню, навколо в повітрі писк і шелест різних птахів, перемішаних з вогнем».

Пожежа передмість викликала неабиякий подив у Хмельницького, адже він як міг стримував своє військо, аби не завдавало шкоди ані місту, ані передмістям. Тепер він переконався, у якому страху й розпачі перебували львів’яни.

Розділ 12 Гетьманські умови. 10—12 жовтня 1648 року

Куля з мушкета дзвінко влетіла у вікно, розтрощивши шибу, і вдарила в протилежну стіну, зі стіни впало розп’яття, пролунали сполохані крики, забігали сестри, відсовуючи сінники поранених подалі від вікна. Лукаш втомлено витер піт з чола, окинув зором покій, у якому перебувало два десятки поранених вояків, частина з них були непритомні. Цей постріл виявився останнім того дня — несподівано битва вщухла. Десь сурмили, били в бубни, з мурів долинали радісні крики. Повстанці відступили до табору.

Сестра Меланія підійшла до Лукаша, поклала руку йому на плече й прошептала:

— Ідіть відпочиньте. Ми тут без вас дамо раду. Я бачу, що ви вже хитаєтеся на ногах.

Лукаш кивнув і, помивши руки з кухля, вийшов з покою, перетнув довгий коридор, уздовж стін якого теж лежали поранені, і вийшов на вулицю. Сутінки заволокли місто, на Ринку було повно збуджених людей, що кричали: «Чудо! Чудо!» і радісно плескали в долоні. Під час запеклого штурму, коли почала осипатися земля разом з колодами й палями, які підтримували вали, а сили оборонців танули, сталося диво: раптом усі побачили, як у повітрі над костелом бернардинів пролітає святий у грубій власяниці, оперезаній шнуром, він, уклякнувши, зносив до неба в молитві руки, а довкола його постави сяяло яскраве світло. Львів’яни пізнали у ньому святого Івана з Дуклі, тлінні останки якого спочивали в монастирі бернардинів, і несподівано відчули новий запал до бою, а сили їхні зростали нестримно, тим часом, як ворог почав зненацька занепадати на силах і поволі відступати, аж поки не покинув усю лінію облоги. Лукаш задер голову до неба, у відсвіті далеких заграв ліниво пропливали пухкі перини, з яких сіялася дрібна мжичка, видиво святого, мабуть, розвіялося. Холод пробирав до кісток, спинаючись від землі по ногах, наче слизька повійка, і торкався грудей гострими пальцями. Коли опустив голову, то відчув, як його хитає від утоми.

Він чув, як з усіх сімнадцяти веж оборонного муру лунали радісні крики. Ворог відступив, і оборонці стали спускатися на діл, де їх чекали дружини й діти, всі вони почувалися тепер героями. А високо на ратуші Вівдя з чарівницями крутилися в шаленому танці, промовляючи заклинання, які б зневолювали силу козацьких чарівниць, над ними каркали розгнівані ворони, позбавлені звичного місця спочинку, і нависали великі дощові хмари, які за хвилю розродилися зливою, що сягнула й поза мури та пролилася на повстанські, татарські й козацькі табори, змушуючи всіх ховатися в намети чи під дерева. Загримів грім, застрибали блискавки, але чарівниці не припиняли свого кривого танцю і не звертали уваги на те, що змокли й замерзли, їхні вуста увесь час ворушилися, видобуваючи незрозумілі слова, а самі вони перебували не тут, не в цьому просторі й часі, а десь далеко за обрієм.

«Уночі ворог дав нам спокій, але вогонь, повернений вітром у бік міста, завдав нам великого страху й неприємностей, — писав Самійло Кушевич. — Однак у цьому допомогла нам ласка нашого добродія Господа Бога, який несподівано послав нам великий дощ, щедро окропивши всі дахи.

В суботу 10 жовтня під час великого наступу на місто черні й козаків перетято воду — з допомогою деяких людей грецької віри з Краківського передмістя, які перейшли до козаків і показали рури в полі. Воду, що була в місті, між мурами, через необережність нашої сторожі підкопували вночі деякі зрадники. Зауваживши це в неділю вранці, ми якнайскоріше завалили підкоп і затримали воду. Потребуємо криничної води, й тому коло неї з-за великої тисняви різного люду частенько здіймається галас. Тої ночі самі кияки, побачивши, що вітер віє за місто, підпалили деякі будинки, які ще вціліли під містом, але ми знову відчули особливу Божу опіку, хоча й були у великій небезпеці від вогню».

Так минула субота й прийшла неділя 11 жовтня. На Краківському передмісті біля храму Святого Станіслава з самого ранку зароїлося від тлумів селян і татар, гучний гомін долинав до міста, скидалося на те, що готується новий штурм. У місті всі захвилювалися. Сурмач із вістовим стали ходити вулицями і кликати чоловіків до зброї та на вали, звук сурми був пронизливим і гнітючим, він проникав не тільки у вуха, а й у перелякане серце, збурюючи паніку й ще більший переполох. Священики й монахи вийшли на вулиці й теж почали закликати до оборони віри, багато хто з них озброювався, і вигляд ченців з мушкетами й шаблями надихав простих міщан. А жінки з дітьми заповнили костели й гаряче молилися.

Тим часом Львовом прокотилася чутка, що насправді Хмельницького й близько нема, а місто штурмує гультяйство з татарами, бо регулярного козацького війська ніхто не бачив — сама чернь. Не було досі жодного поважного штурму, не загриміла жодна козацька гармата... Міщани стали шкодувати, що так нерозважно самі знищили власні передмістя разом із усяким добром, а тепер, замкнені в мурах міста, мусять терпіти голод. Вже в неділю не стало хліба. Ніхто не подбав, щоб наготувати запаси поживи чи бодай перед тим, як палити передмістя, забрати звідти все найцінніше.

«І тоді гнів багатьох правовірних громадян упав на братів наших, русинів, без жодного доказу провини. Не помилувано навіть слабкої статі, закидаючи їм отруювання, чаклування й таємні змови з ворогами. І не дано їм змоги боронитися, хоч вони простягали благально руки, припадали до землі, ридали й били себе в груди, клянучись у своїй невинності, се ще більше підбивало ворожий настрій до цих бідолах, мовляв, надмірний страх свідчить про нечисту совість».

Жертвою погрому стала мати з дванадцятирічною дівчинкою. Коли розлючена юрба убила жінку посеред Ринку, звинувативши її в чарівництві, дівчинка закричала: «Ви вбили мою маму, але я ще більша чарівниця, ніж вона!» І впала побіч своєї матері під ударами очамрілих католиків.

Але випади міщан на передмістя, де їм вдалося забити кількох повстанців, викликали збурення, до якого додалася чутка про погром у місті. Лють охопила селянство, й кинулося воно з великим запалом на вали, дарма, що летів їм навперейми град куль. Козацькі старшини кинулися їх зупиняти, давали гасло до відступу, але все намарно. Завзяття було таке велике, що бурхлива хвиля нападників змела оборонців з валу й перескочила на другий бік у рів та почала вже приставляти драбини до мурів. Настала дуже грізна хвилина для міста. Тут уже втрутився гетьман і послав козаків одігнати селян. Це було зробити не просто, а проте вдалося, попри велике незадоволення повстанців. Хоча місто не мало спокою до пізньої ночі, бо окремі гурти селян час від часу підступали до валів, стріляли й підкочували вози, затіваючи зачіпки, але до поважнішого штурму не дійшло.

Сонце вже було на вечірньому прузі, коли над валом біля Кармелітів босих з’явився козацький сурмач і передав лист до магістрату. На цю вістку Геліас і Лукаш поквапилися до ратуші, де вже зібралася рада з лавників, райців, шляхти та поважніших міщан. Лист був писаний русинською за підписом самого Хмельницького. Доручили його прочитати Самійлові Кушевичу. Гетьман писав, що «козаки зробили багато послуг польській державі, та замість нагороди зустріла їх ненависть із боку поляків. Чия була заслуга, що татар досі стримували від розбишацьких походів у королівство? Чий здобуток, що купці з Польщі можуть ходити безпечно в отаманські краї? Чия хоробрість і чиї славні воєнні зусилля довели до того, що честь польського народу має досі пошану межи віроломними ворогами — як не козацькі? А поляки замість заплатити за сі добродійства скасували вольності, що їх надали козакам покійні славні королі польські, землю їхню батьківську, набуту кров’ю або зароблену працею, загарбали. І все те всупереч навіть тій угоді, що укладена була за Станіслава Конецьпольського, тепер її зламано, тлумачачи її постанови не корисно для козаків. Тепер тому козацтву, що перебивалося серед найтяжчих небезпек і зі шкодою для своєї волі, приносять у дар нужду й несправедливе трактування як ворогів. Нехай Божа й людська справедливість пізнає, що я не є причиною нещастя, і вина не лежить на моїй совісті за все те, що сталося і що станеться.

Почуття невинності веліло вірити в успіх доброї слави, безвихідна нужда кермувала козацькими діями при помочі не іншої сили, як лише духа, одідиченого по батьках, що зріс та скріпився в тих тяжких і несправедливих часах, того духа, що велить або жити на волі, або вмерти, не зазнавши неволі. Поляки шукали сеї війни, отже її мають. Та мені дуже залежить і на тім, щоби вир безмежних нещасть сеї війни не захопив Львова. Щоби місто охоронити від того, нехай міщани зрозуміють свою близьку катастрофу й увійдуть у перемовини зі мною. Для громадського добра нехай видадуть тих панів, що втекли сюди з пилявецького обозу».

Коли Кушевич скінчив, усі присутні з полегкістю відіткнули — не такі страшні вимоги в гетьмана, а пилявецьких збігців і так нема, то й видавати нема кого. Ґрозваєр запитав присутніх, що вони думають про цей лист. Для більшості не було жодного сумніву, що треба пристати на пропозицію гетьмана, бачачи в цьому єдиний рятунок для міста, а однак знайшовся невеликий гурт завзятців, які до тих нерозважних вчинків, які вже були зроблені, хотіли додати ще один: не входити в жодні стосунки з ворогами. Ці невіри переконували, що в околицях Львова нема Хмельницького, що лист фальшивий, либонь, походить від ватажка холопської черні й має на меті підступом узяти місто.

— Правда, правда, — загаласувала шляхта. — Треба переконатися, чи дійсно сам Хмельницький стоїть коло Львова.

Тоді з гурту вийшов старенький священик Анджей Гонцель Мокрський, колишній єзуїт і учитель єзуїтської колегії, і повідомив, що серед його учнів був Богдан Хмельницький.

— Отче, повіджте нам, — звернувся до нього бургомістр, — чи впізнали б ви його, якби тепер побачили?

— Гадаю, що так.

— Ну, тоді сам Бог нам вас посилає. А ми вас уклінно просимо, аби ви пішли до гетьмана й переконалися, чи він дійсно присутній, та розвідали, які його правдиві думки щодо міста. І хай би гетьман дав лист безпеки для міських послів. Бо козаки козаками, а чернь і татари хтозна-що можуть утнути.

Священик погодився, лише поцікавився, чи хтось іще з ним піде. Кілька охочих зголосилося, рахуючи й Лукаша. Ґрозваєр з підозрою зиркнув на аптекаря, та тут втрутився Геліас:

— Очевидно, варто послати з панотцем Мартина Айрера, яко лікаря, бо панотець уже в літах.

— Добре, — кивнув бургомістр. — Тоді Господи благослови. А ми тим часом підготуємо нашу відповідь гетьманові.

Того ж вечора Лукаш із отцем Мокрським у супроводі міського сурмача вийшли на Глинянську дорогу, що розмокла була від дощу, струмочки текли обабіч неї, виблискуючи в призахідному сонці. Неможливо було дивитися без сліз і зворушення на те руйнування, якого зазнало бідолашне передмістя — сплюндровані фільварки, оголені сади, витоптані поля, розтрощені й обгорілі церкви, в чиїх руїнах гніздилися тепер дикі голуби й вороння. Де раніше вздовж вуличок тяглися будинки з городами та виноградниками, всюди зяяло пустище, і густо диміли попелища. Окремі халупи ще вижили, і з них навіть курився дим, та чи були там старі господарі, а чи нові — невідомо. Приблудні собаки з завзяттям шарпали мертві тіла, а, засмакувавши їх, кидалися й на живих, довелося стріляти з пістолів. Посли їхали повз вози повстанців, за ними буяли татарські шатра з кінськими хвостами на вершках, козаків видно не було. Інколи цікаві селяни заступали їм шлях, тоді сурмач подавав сигнал, а Лукаш гукав:

— Посли до пана гетьмана! Посли до пана гетьмана!

Селяни розступалися неохоче й підсміховувалися та кпили, вигукуючи погрози.

Гетьман їх чекав у великому турецькому шатрі біля церкви Святого Петра. На лівому боці дороги розташувалися татари, вони з цікавістю зиркали у бік посланців. Їх обшукали, забрали зброю і запровадили всередину, сурмач зостався надворі. Хмельницький разом з кількома старшинами сидів за столом, що був застелений вишитим обрусом, на столі красувалися велика карафка та кілька срібних кубків, скраю лежала оздоблена самоцвітами булава. Мокрський приступив ближче до столу, примружив очі й промовив:

— Чи пізнаєш мене, Богданку?

Хмельницький теж очі примружив, а обличчя його розплилося в усмішці:

— Отче! Невже то ви? А то бестії — знали, кого до мене послати. А дайте-но я вас обніму.

Маленький священик геть потонув у гетьманських обіймах і не стримався, щоб сльозу не впустити. Гетьман був теж виразно розчулений і запросив послів сідати та гоститися, а він заки листа прочитає. В листі рада повідомляла, що у Львові нема жодних панів та утікачів з-під Пилявець, та просила гетьмана помилувати місто і стримати пролиття крові, котрої й так багато виллялося в цій війні.

— Ну, те, що пилявецькі щури зоставили вас напризволяще, не було для мене таємницею, — сказав Хмельницький. — Я про них у своєму листі згадав лише тому, щоб заспокоїти вас і щоб ви переконалися, що не бажаю більше нікому зла. Але саме на тих щурах лежить вся провина за війну. Якби я упіймав тих панів, то заплата татарам була б готова. А що ті панове показали себе більше обережними, ніж лицарськими, то мусять самі львів’яни зложити таку суму, якою вдоволилися б татари, — себто двісті тисяч дукатів.

Після цього він попросив усіх вийти й зостався сам зі стареньким священиком. Що було далі, розповів отець Лукашеві дорогою назад. То була зворушлива хвиля, яка старого неабияк пройняла, бо, вочевидь, у душі великого воїна відізвалися хлоп’ячі спомини, він з покорою упав перед учителем на коліна, обняв його за ноги й зі слізьми в очах дякував за науку.

— Я попрохав його встати, — казав далі отець, — і запитав: «Що ж ти, сину, став розливати кров християнську?» І він почав покірно виправдовуватися зі своїх учинків. Казав, що не почувається винним, бо сам Господь Бог мав його в опіці, спричинили війну винятково вельможі — гетьмани, коронний хорунжий та інші. Говорив щиро, голос його зривався від хвилювання, і я йому вірю. Тоді я попросив його, щоб був ласкавий для Львова. Однак він твердо стояв на своєму: «Нехай, — казав, — львів’яни не дають себе дурити даремною надією, що матимуть поміч від Речі Посполитої чи Вишневецького. Одинокий лік на недолю міста лежить у їхніх власних руках. Нехай заплатять викуп. А якщо б намагалися зволікати з цим, то тільки стягнуть на себе ще більші нещастя — місто буде здобуте й не втече від розграбування та руйнування». А вкінці відпустив мене та обіцяв прислати завтра до магістрату власного посла.

У понеділок 12 жовтня з самого ранку зібралася нова рада. Вчора до пізньої ночі вона дебатувала над вимогами гетьмана, а зранку продовжилися суперечки, але не довго, бо варта дала знати, що прибув посол від Хмельницького — також священик, сповідник і свояк гетьмана Федір Радкович. Він передав листа до магістрату й домагався негайної відповіді, заявляючи, що має наказ повернутися за годину назад, хоч би навіть не дочекався відповіді. Лист за своїм змістом не відрізнявся від того, що розповів уже Мокрський. Шляхта знову напірилася, відчувши себе ображеною, залунали розгнівані голоси, хтось кричав: «Ніколи!», а хтось: «Геть!», коли, власне, з’явився комендант драгунів Ціховський. Він підійшов до столу, поклав на ньому олов’яне гарматне ядро й промовив:

— Оце Хмельницький вже таким способом починає з нами розмовляти.

Це спричинило ще більший галас, міщани кричали на шляхту, звинувачуючи її в тому, що та веде місто до загибелі, шляхта обзивала міщан боягузами. Нарешті втрутилися військові з Арцішевським на чолі й воднодуш висловилися проти безцільної боротьби, радячи користати з нагоди й трактатами забезпечити себе від більшого нещастя.

— Прошу панів райців та панів лавників заспокоїтися, — промовив Арцішевський, — і подумати над тим, що ми можемо протиставити такому великому війську, яке стоїть у нас під мурами. У воєнній силі між нами і козаками є велика різниця. Ми не маємо достатніх сил і можливостей для оборони Львова. Натомість подумайте, якої шкоди зазнає Річ Посполита через утрату львівського арсеналу. Я переконаний, що коли місто трактатом із Хмельницьким врятує добро Речі Посполитої, то вона поверне видатки на викуп. І ще хочу сказати, що, заплативши викуп, ми не стягнемо на себе жодної ганьби, бо з історії знаємо безліч міст, які пішли на такий крок.

При цьому він навів з історії чимало випадків, коли міста здавалися ворогу й не зазнали неслави. Промова Арцішевського викликала збурення серед єзуїтів та бернардинів, ця братія завше визначалася релігійною екзальтацією та демагогією. Тепер вони закидали міській старшині та Арцішевському, який був аріянином, буцім вони бояться за власну шкуру, мають свої приватні інтереси та зраджують Львів й віру. Заки магістрат радився, монахи підбили темне й голодне поспільство до бунту, воно мало не кинулося на батьків міста, звинувачуючи у зраді. Аж мусив Арцішевський вийти до них, і лише з поваги до нього юрба втихомирилася.

Врешті перемогли помірковані, і серед загального заворушення запала ухвала, щоб приступити до перемовин з Хмельницьким. Знову розпочалися дебати, кого послати до гетьмана, щоб обговорити викуп. Зійшлися на тому, що треба послати по одному чоловікові від кожної громади. Послами призначили від магістрату Андрія Вахлевича, від присяжних — писаря Самійла Кушевича, з міщанської Ради Сорока — Андрія Чеховича, від вірмен — Христофа Захновича, від русинів — Павла Лавришевича. Усім їм було надано необмежені повноваження й доручено торгуватися з Хмельницьким, пропонуючи сто тисяч золотих дукатів, а не двісті.

— А якби він не хотів задовольнитися цією сумою, то другу половину може сам собі стягнути з жидів, — пожартував Ґрозваєр.

Його жарт сподобався, зареготала вся рада, хоча дехто сприйняв це за гарну ідею.

Посли не почувалися настільки відважними, щоб без хвилювань іти на поклін до Хмельницького, бо ж стільки страхів наслухалися про гетьмана й козаків, що тепер боялися як не смерті, то неволі, а тому прощалися з ріднею і приятелями, мовби вирушали на війну. Потім звернулися до отця Мокрського й Лукаша, щоби їм товаришували, бо ж вони вже там були та знають, що і як. Обоє радо погодилися. Цього разу посольство вирушило на конях і не прогадало, бо біля церкви Святого Петра вони не застали гетьмана, а лише полковника Остафія Гоголя. Той сказав, що гетьман подався до Лисинич, і радив послам їхати туди, давши їм у супровід двох осавулів.

Далі дорога вела поміж козацькими таборами, осавули їхали попереду з козацькою хоругвою. Гетьман прийняв їх, як пізніше занотував Самійло Кушевич, охоче й людяно, посадив за стіл біля себе й старшини та почастував горілкою. Хто мав ґуст до горілки, а хто й не мав, то всі випили по чарці. Відтак з широкою орацією виступив голова посольства Вахлевич:

— Шануючи вашу милость, ясновельможний пане гетьмане, і всіх вас, панове старшина козацькая, повинен я благати вас, щоби були ласкаві помилувати руське столичне місто та знизити суму викупу, бо ми вже й так позбулися всього через наших жовнірів. До того ж найзаможніші міщани та шляхта давно повтікали.

Промова Вахлевича розчулила гетьмана так, що він навіть просльозився, а натомість виклав усі кривди, що їх зазнав сам і Військо Запорізьке від коронного хорунжого та інших панів.

— Я тої суми вкоротити не можу, — похитав він скрушно головою, — бо не маю, чим платити татарським ордам. Я й так їх стримую, аби не грабували та ясиру більше не брали. Опріч цього на таке не підуть мої полковники. Жаль мене бере й не в силі я затаїти його й не відчути того нещастя, якого ви зазнали. Нехай би ніколи на нього не заносилося, і людське вухо про нього не чуло! Та творцями всього того лиха є ваші пани, які чинили беззаконня й страшну кривду нам. На ці насильства лише одна відповідь залишилася — вхопитися за зброю з вірою. На оборону отчизни коханої взяв я в руки оружжя і поти його держатиму, поки життя мого стане і поки вольності не доб’юся. Ліпше голову положити, ніж знову у неволю повернутися. Знаю, що фортуна слизька, але надію певну покладаю на справедливість своєї справи і вірую, що Бог потягає за правду. Короля як пана шануємо, панів і шляхту ненавидимо, і ніколи одні другим не будемо приятелями... Панове просять у мене милосердя... А чи я зазнав коли такої ласки? Я був би щасливий, якби зазнав такої уваги. А втім, чень немало милосердя маєте й тепер від мене. Досить уже того, що лишаю вас при житті й не хочу більше виймати шаблі на ваші карки. Я всім вам, всьому місту дарую ваші голови, а хіба се не велике милосердя? І за те ви мені складете двісті тисяч дукатів. А з поганих жидів самі стягайте гроші; від них належиться багато, бо вони зібрали значні скарби з українських козаків. Маєте ще знати, що та сума, яку візьму, не піде на мою приватну потребу, а на користь мого війська: нею я почастую військо мого приятеля Тугай-бея. Мушу нагородити його за те, що догодив мені у великій потребі своїми людьми, дав поміч на мого ворога та сам хоробро ставав при мені зі своєю шаблею.

При цьому гетьман визнав, що Львів перебуває під опікою святого, бо не раз йому снилося, що мусить це місто вберегти. По тих словах він знову почастував послів горілкою, а ті, осмілівши, просили на всі способи, щоб гетьман зменшив викуп. Гетьман мовчав, та коли посли не спинялися у своїх благаннях, сказав:

— Повертайтеся до Остафія і там чекайте мене з остаточною відповіддю.

А відтак гетьман поїхав під Робертівську пасіку й зо дві години розмовляв з Тугай-беєм, намагаючись збити суму викупу.

Дорогою назад посли й геть уже осміліли та придивлялися до озброєння запорожців і до військ, що великими гурмами розташувалася у полях, хоча перед тим дехто й очі боявся звести набік. Уздовж дороги в межах козацького табору виднілися ятки з різними товарами, якими торгували вірмени та євреї, що супроводжували військо з самої Січі або приєдналися дорогою, там же порядкували скупники, яким козаки й татари спродували свої трофеї. За ятками вабили пияцьке око нашвидкуруч склепані шинки з довгими віхами, звідтіля лунали музика і співи. Біля церкви Святого Петра посли вислали до Львова Мокрського і Радковича з повідомленням, що Хмельницький не хоче знизити суму викупу. В гетьманській господі послів прийняла козацька старшина: гетьманів особистий писар Іван Виговський, полковники Остафій Гоголь, Матвій Гладкий, Іван Богун, Мартин Небаба, Петро Головацький, Іван Чорнота, Максим Кривоніс та інші. На столах красувалися горілка, вуджене м’ясиво й сало, квашені огірки й житній хліб. Посли вже добряче скучили за м’ясом, тож радо гостилися, а козаки з захватом розповідали, як без будь-якої поважної причини коронне військо ганебно втікало з-під Пилявець, як козаки знайшли в таборі великі статки, самих лише возів з майном нарахувавши шість тисяч чотириста шістдесят, як булаву його мосці князя Домініка знайшли в кареті й зараз же показали її послам. Булава була велика, позолочена, обсаджена туркусами[45] і ясписами[46], однак ціна їй була лише сто твердих талярів, як визначив вірменин Захнович.

— Та ми, як на те прийдеться, — казав полковник Небаба, — готові на поміч собі запросити в майбутній війні турецького султана. І князя Вишневецького, де б він не був, хоч і в самому Ґданську, дістанемо. Бо вся провина лежить на ньому, що досі трактати не відбулися.

— Еге ж, — підтакував Кривоніс, — коли дійдемо до Вісли, то наготуємо чайки й попливемо ними до Варшави, а тоді й далі, якщо не будемо уконтентовані[47].

— Хочу нагадати панам послам, — промовив Виговський, — що козаки разом з королівською армією воювали з турками під Хотином, ходили в дику Московщину, боронили Річ Посполиту від татар. А за ті добродійства вороги відплатили нам чим? Стратами на смерть, руйнуванням домів, мордуванням селян, ґвалтуванням жінок і дочок. Ну, а тепер терпіння урвалося: прийшла година помсти.

— Уже минули ті часи, коли нас сідлали ляхи нашими людьми, християнами, — додав Іван Богун. — Були для нас сильні драгунами, тепер ми їх не боїмось. Дізнали під Пилявцями, що то за ляхи: не ті вже се ляхи, що перед тим бували та били турка, москву, татар, німців, — не Жолкевські, не Ходкевичі, не Конецпольські, не Хмілецькі, але Тхожовські та Заєнчковські. Діти, в залізо поубирані, померли од страху, скоро нас узріли.

З вулиці долинули галас і метушня, пролунало іржання коней. «Гетьман!» — гукнув знадвору вартовий, і на подвір’я в’їхав Хмельницький. Усі полковники вийшли йому назустріч, наказавши послам залишатися на місці. Першим до кімнати увійшов Тугай-бей з калгою[48] й Піріс-агою[49], вони привіталися з послами за руку, а за ними — Хмельницький зі своїми полковниками, кожен з яких тримав у руці позолочену булаву, оздоблену камінцями. Вмощуючись за столом, пустили на перші місця татар. Очевидно, Тугай-бей уже добре знав причину приїзду послів, а однак гетьман через військового тлумача ще раз її озвучив, мабуть, щоб і полковники почули. Тугай-бей кивав головою, а коли гетьман скінчив, сказав з роздратуванням:

— Я у всьому покладаюся на волю гетьмана, мого давнього товариша. Але львів’яни завдали великої шкоди моїм воякам. Убили мого близького родича. І ви вважаєте, що я повинен вам це вибачити? Ні, я за таке нещадно мщуся! Навіть якби ви найглибше в землю закопались, усе одно я буду вас шукати й добувати, а добувши, відплачу за свою кривду! Я втратив чимало своїх вояків від ваших рук. — Він люто супив брови й кидав гнівні позирки. — Ви не вмієте тримати слово. Я відпустив Сенявського під його обіцянку сплатити викуп. І де він? Утік, залишивши ваше місто напризволяще!

Тлумач Христоф Захнович, попросивши дозволу, відповів Тугай-беєві татарською:

— Тут варто уточнити, що коли й загинули татари під час штурму, то сталося це під час оборони, на яку кожна людина має право від народження, а помсту й відплату треба віддати в руки Господа Бога. А сили наші ще не пропали, якщо треба, то будемо боронитися до останку.

Тугай-бей на ці слова аж заскреготів зубами.

— Боронитися? Та ви ще не бачили справжнього штурму! Ще жодна гармата не заговорила до вас мовою смерті й руйнування! Дякуйте своєму покровителю, а моєму братові Богдану Хмельницькому. Якби не він, місто ваше полягло б у румовищах. Слово треба тримати. Якщо Сенявський утік, то заплатите за нього!

Посли стали виправдовувати Сенявського та переконувати, що той свою обіцянку виконає.

— Брешете! Він уже, мабуть, за Віслою. Утік, як щур. Але я нікому не вибачаю своїх кривд.

— Ми готові заплатити викуп, — промовив Вахлевич, — проте місто зазнало великих втрат. Нам уже довелося збирати контрибуцію на оборону, на що пішла майже вся готівка. Але її підступно забрав Вишневецький і втік.

— О, ще одна підла душа! — вигукнув Тугай-бей. — Але нічого — ми і його дістанемо.

— Я хочу сказати, — продовжив Вахлевич, — що оскільки готівки майже нема, то ми могли б компенсувати її товарами. Ми готові віддати все, що в нас є. Але стільки, як ви просите, зібрати нам несила після втечі всіх заможніших мешканців. Отже, просимо під милий Біг, аби ви обрали своїх комісарів, які перевірять нашу спроможність заплатити викуп.

Хмельницький досі не втручався у цю розмову, але тут нарешті озвався:

— Гаразд. Місто дасть таку суму в готівці, сріблі й товарах, на яку спроможне. Ми оберемо комісарів з-поміж козаків і татар, які припильнують збирання викупу.

О четвертій пополудня повернулися посли з комісарами. Дорогою Лукаш сказав:

— Так виглядає, що пан Єремія Вишневецький нам велику послугу зробив, покинувши місто. Бо якби лишився, то жодний викуп уже б не допоміг — козаки з татарами взяли б місто, перед тим розгромивши його з гармат. Бо ж прецінь князя ми б нізащо не погодилися видати.

Посли визнали його рацію.

Для перегляду товарів разом з ними поїхали полковник Петро Головацький, татарин Піріс-ага та кілька інших осіб, які пізніше жили в місті цілих два тижні, поки збирали викуп і складали начебто за заниженою, а насправді за завищеною ціною товари.

Знову зібралася рада й вислухала звіту послів. Умова, на яку вдалося переконати Хмельницького, виявилася дуже корисна для Львова, бо давала змогу визначити самим висоту викупу. Найперше, що зробили батьки міста й міщани, то поховали все найцінніше, особливо готівку, яка дивним дивом зникла ледь не зовсім. Таким чином можна було довести, що Львів не в змозі дати бажаної суми.

Розділ 13 Юліана: Оборона високого замку. Полон. 10—15 жовтня 1648 року

Передмістя горіли далі, хмари диму заволокли небо. Вистояли тільки бернардинський монастир, який мужньо захищали монахи, цільно стріляючи з рушниць та ллючи гарячу смолу, і Високий замок, всі інші фортеці були захоплені повстанцями. Гетьман заборонив здобувати місто, але все ж не мав аж такої влади над селянами, яких було ледь не вдесятеро більше за козаків. Без діла селянам сидіти не хотілося, а життя свого ніхто з них не шанував. Щоб якось їх зайняти, гетьман дозволив Кривоносові взяти Високий замок, але не дав для штурму гармат. Максим Кривоніс, хоч його рана так і не загоїлася, став готувати штурм.

Ми разом з Айзеком вирішили піти боронити замок, вважаючи, що там від нас буде більше користі, бо місту вже нічого страшного не загрожувало. Я перевдягнулася в ловецьке вбрання, прихопила шпагу й арбалет, Айзек — вила й два пістолі. Минаючи Ринок, бачили, як капітан вишколює міщан, навчаючи їх рубатися шаблею:

— Ударив — і відразу тягни руку назад! Ударив — руку назад! Інакше шабля може застрягнути. Не можна її добувати, смикаючи догори.

Міщанам за щит правила накривка з діжі, але шаблі були справжні. Дорогою ми стріли Каспера. Він сидів на колоді біля муру й ліниво водив бруском по мечу, який грав проти сонця сліпучими відблисками.

— Ви куди? — запитав, прискаливши око.

— На замок. Тут гейби вже нема роботи, — відказав Айзек.

— Так виглядає, що нема. А там буде?

— Дасться чути.

— Тоді я з вами.

Він гукнув своїх одчайдухів, половина з яких загинула на валах або ж лікувалася від ран, і ми всі разом подалися на замок.

— Щось ви сумний та невеселий, Каспере, — сказав Айзек дорогою.

— Нема з чого веселитися. Сарацинка моя віддала своєму Богові душу. Перекинувся на неї казан з гарячою смолою. Вона була попід муром, коли на мур тягнули того казана, бо чекали нового штурму. Хтось спіткнувся, казан перекинувся... вона й спеклася на чорне ябко. Ех... хоч і не було з нею з медом, а все ж таки шкода.

— А що — допікала вас?

— Ще й як. Ото бовкне дурницю і не договорює, а ти ходиш півдня з тим цьвочком у голові, і він тебе муляє, муляє. Врешті не витримуєш і намагаєшся довідатися, що то було. А вона дивиться на тебе, як на барана: «Ти про що?»

— Бо то я вам скажу, ми, чоловіки, завше мусимо добитися остаточної крапки в розмові. Але жінка може без тої крапки легко обійтися і взагалі за неї забути. Не побивайтеся. Ми ніколи не буваємо щасливі. Наше щастя — це лиш мовчання нещастя.

До замку ми дісталися з північного боку, звідки нас не було видно. На дитинці сховалося чимало люду й з Підзамча, і з Підгороддя, незважаючи на те, що не було там достатніх запасів їжі й води. Обороняли замок дві сотні міщан, яких зібрали на Ринку й які раніше час від часу вправлялися в стрілянні й уміли послугуватися мушкетами, але ніхто ними не верховодив, бо капітан чкурнув з міста, і тепер вони блукали, як неприкаяна отара. Окрім тих двохсот ще крутилася купа всілякої галайстри, озброєної шаблями. Усі ці молодці були добряче голодні й, замість боронити замок, потрошили кошики та бесаги втікачів, а до того ще водою шинкували, продаючи її дорожче за питний мед. Оборона замку мала триматися також на п’ятдесяти вояках і кільканадцяти замкових слугах, якими командував бурґграф Іван Братковський, та ще на сотні драгунів Мацея Рибінського, якого заздалегідь вислав до замку Ярема Вишневецький. У міру наближення ворога, щораз більші натовпи передміського люду, селян і шляхти з ближніх сіл почали ховатися за мурами замку. Коли переповнене місто зачинило нарешті свої ворота перед утікачами, решта кинулася до замку, силою торуючи дорогу. Бурґграф Братковський наказав приймати всіх, скільки тільки місця вистачило. Більшість утікало голими й босими, не прихопивши з собою найнеобхіднішого, хоча ворог ще не йшов на приступ. Тиснява, крик, плач спричиняли ще більшу паніку. Так ото набилося на замковий дитинець до восьми тисяч поляків, русинів, євреїв і вірмен, а між ними багато жінок з дітьми.

Ми з Каспером та Айзеком оглянули дитинець і оборонний мур. Було видно, що замок довго не втримається.

— Замок має подвійну браму, доволі міцну і в доброму стані, але все інше ще влітку перебувало в жахливому занепаді, — розповідав Каспер. — Усі дерев’яні частини замку прогнили разом зі сходами, підлогою і ґанками, й позападалися, на мурах з’явилися тріщини. В шляхетській вежі, де тримали ув’язнених шляхтичів, завалився дах. Але в червні, коли стало зрозуміло, що треба чекати облоги, взялися за розум і багато чого направили. З королівського арсеналу привезли сюди запаси різної зброї та амуніції до чотирьох замкових гармат. Не забули про скромні запаси харчів. Але одна біда не була ліквідована. Завалену криницю не вдалося очистити. В замку нема води. Є джерело в підніжжі гори з північного боку. Ото звідти й носять воду під прикриттям кущів та дерев.

Воду носили й наливали у діжки. У повітці під дашком стояли бочки з порохом, поруч двоє порохарів-циган перетирали деревне вугілля якомога дрібніше, а трохи далі в ямі спалювали на вугіль деревину. Айзек узяв жменю пороху, розтер між пальцями, висипав назад і запитав:

— Скільки й чого ви даєте?

— Три чверті селітри, одна чверть сірки й вугілля.

— А з чого вугілля?

— З осики й берези, пане. Вільха закінчилася. Це для гармат, а для мушкетів селітри даємо більше, а вугілля менше.

— Намішайте мені бочівку пороху так, аби було дві третини селітри й по пів третини сірки та вугілля.

— То не буде добре, пане, — похитав головою старий порохар. — Така суміш ні для гармат, ні для мушкетів не годиться.

— А то й не буде для них. Я збираюся виготовити гранати.

— З чого?

— Та от назбираю різних кухликів та горщиків і приготую для них добру начинку.

Порохарі здивовано перезирнулися, але обіцяли приготувати суміш.

— А ще мені треба, — казав Айзек, аби хтось виліпив гранати з глини і випалив їх.

— Я цим займуся, — зголосився Каспер. — Під північною стіною є чимало глини.

Робота закипіла, всі зібрані на замку кухлики були набиті порохом, з якого стирчав ґнотик. Коли ж вони закінчилися, то Касперові хлопці стали випалювати глиняні гранати і теж їх начиняти порохом. До кожної такої гранати приробляли вушка, як у кухлику, щоб, зачепивши списом за вушко, можна було краще розмахнутися і пожбурити гранату якнайдалі.

10 жовтня о четвертій пополудні повстанці разом із татарами пішли на штурм, вкривши гору строкатим килимом з південного сходу. То було наше найслабше місце з замковими воротами й порівняно пологим доступом на гору, яка не була заросла деревами, а узбіччя її були зовсім голі. Це дозволяло повстанцям тягнути до воріт дванадцять возів зі штурмовими драбинами й ховатися за ними від куль та стріл. З усіх боків лунав гучний галас. Коли повстанці сягнули середини гори, наші вдарили по них з мушкетів. Хоча повстанцям вдалося, ховаючись під возами, підкопувати мури й робити виломи дрючками, окованими залізом, підбадьорюючи себе: «Нуте молодці! Нуте!»

Вони навіть під градом каміння, стріл і куль намагалися приставити до мурів драбини й спинатися по них, але тоді вже на допомогу кулям з муру летіло каміння, цеглини, колоди, горщики й мішки з піском. Полетіли й гранати, що їх наготували Айзек із Каспером, гранати розривалися, вистрілюючи в різні боки цвяхи, посічені дроти й камінці. Татари натомість пускали вгору цілі хмари стріл, які сипалися нам на голови, аж усі дахи мов щетиною вкрилися. Наші трималися мужньо, хоч не раз і страх проймав по самі вуха, а тут ще почав дошкуляти голод, і наостанок забракло пороху й ґноту.

Я стріляла з арбалета, хлопчаки приносили мені татарські стріли. Айзек і Каспер разом з усіма спихали приставлені до муру драбини довгими тичками, шпурляли каміння і лили смолу. Але найбільший ефект мали таки гранати, вони бахкали з приголомшливим гуком, ранячи відразу кількох нападників. Першу хвилю штурму нам вдалося зупинити, і вона в безладді відкотилася, залишаючи по собі повно трупів. А однак вони того дня ще сім разів йшли на приступ і сім разів відступали. Зі Львова нас підтримували, стріляючи з вежі Успенської церкви та з Галицької брами, не жалкуючи куль.

Увечері частина передміщан, від яких не було жодної користі в обороні замку, страждаючи від нестачі їжі й води, попросилася, щоб їх випустили. Браму відчинили, але бурґграф наказав вигнати й решту втікачів, більшість із яких були русинами, яким і так нічого не загрожувало, а прогодувати й напоїти всіх було неможливо. Незабаром штурм поновився, бо передміщани, яких було вигнано з замку, повідомили повстанцям, що замок насправді не такий міцний, як здається, та що оборонців обмаль. Але й цей штурм не повівся, нападники, биті з двох боків, з замкових мурів і з міста, мусили відступити, забираючи з собою поранених.

Ніч минула спокійно, ми спали як убиті, а з королівського арсеналу нам прислали куль, пороху і ґнотів. Зранку сурмачі знову нас підняли, повстанці рушили в атаку, підступивши до самих мурів, і намагалися виламати браму. Можна було тільки дивуватися їхній відчайдушності, вони не берегли себе, засіваючи тілами підступи до мурів. Врешті цей штурм увінчався частковим успіхом: селяни здобули зовнішню браму, але була ще внутрішня, важча до здобуття, і знову вони мусили відступити.

По обіді бурґграф послав кількох передміщан та селян по воду до джерела, ходили вони туди кілька разів і щасливо поверталися, але одного разу поміж них замішалися повстанці. Хтось із передміщан доніс це бурґграфу, а той, побоюючись, що прониклі повстанці вночі відчинять браму, усіх новоприбулих наказав постріляти й шаблями порубати. Але ці заходи безпеки виявилися недостатніми, не всіх шпигунів було виловлено, бо вночі хтось-таки забив цвяхи в запали кількох гармат і намочив ґноти.

Вночі з 12 на 13 жовтня сотня Миколи Небилиці з полку Кривоноса тихенько стала підкрадатися до замку. Наші чатові, натомлені за день, задрімали, вогні на мурах одні за одними погасали, а це був певний знак, що варта заснула. Каспер, який у ту ніч ніс варту на вежі, теж дрімав, але чуйне його вухо вловило брязкіт зброї, шум каміння, яке котиться згори, зачеплене чиєюсь ногою, кашель і пугукання. Він подивився вниз і побачив майже під самими мурами повстанців, вхопив сурму й зчинив переполох. Вояки кинулися до стін. І тут Господь про нас знову згадав і послав сильну зливу, яка миттєво намочила пістолі й мушкети ворога. Повстанці відступили.

13 жовтня запанував повний спокій, а селяни не виявляли нічим свого ворожого настрою, і наш хоробрий бурґграф разом із замковими вояками, потерпаючи від спраги й голоду, утік до наріжної південно-західної вежі, а з неї через вікно й до міста. На замку залишалася лише чота піхоти львівського повіту під орудою поручника Рибінського.

На щастя, нашим міщанам не сподобалася така легкодухість, адже умови Хмельницького ще не були виконані, тому вояків напоїли, нагодували та присилували повернутися назад, забезпечивши їх порохом та кулями. 14 жовтня селяни захопили зовнішню браму, але не змогли подолати внутрішню. Тут уже не витримали нерви бурґграфа, бо коли селяни знову пішли на штурм, він уже разом з Рибінським чкурнув, залишаючи нас на Божу волю. Вранці 15 жовтня передміщани допомогли ворогові проникнути через внутрішню браму, селяни і татари увірвалися в покинутий військом замок, як вовки до вівчарні, та почали сікти усе, що бачили. Першим на дитинець вискочив велетенський татарин, що вимахував шаблею на всі боки, сіючи смерть. Ніхто його не міг подолати, лише Касперові вдалося розчерепити йому голову своїм мечем. Я ховалася нагорі в кутовій вежі й стріляла, доки стріли були. В підніжжі вежі рубалися Каспер з одчайдухами, колов вилами Айзек, але рішенець наближався. Я провела рукою по закіптюжених обсмалених стінах і вимастила обличчя, щоб не впізнали в мені дівчину, вийняла шпагу й боронилася на сходах скількимога, проштрикнула одного кияка й одного татарина, але аркан упав на мене, скрутив і не дав розвернутися, але шпаги я не покинула, сховала її в піхви. За хвилю мене вже тягли з Замкової гори вдолину.

— Я русин! — гукала я.

— Недойшлий ти русин, — заперечив козак і штурхнув у плечі.

Наші ноги ковзали в струмках крові, що стікали від воріт жолобками, а переповнивши їх, розтікалися по горі, перетворюючи землю на м’яке грязьке місиво. Довкола лежали трупи й важкопоранені, трупи дивилися мертвими очима в небо, поранені стогнали й просили води. Внизу уже назбиралося чимало полонених, і відбувався жвавий торг. Козак гукнув якомусь татаринові:

— Кардасім! А дай мені свою кульбаку, то дістанеш оцю собаку. Постріляв твоїх з лука немало та й наших трохи.

З юрби татар вихопився кудлатий Кардасім, кинув оком на мене, відчепив мою шпагу разом із поясом, уважно її роздивився і буркнув:

— Добре, беру. Прийдеш за кульбакою до шатра.

Вдарили по руках, і татарин поволік мене за обривок аркана до табору. Я поглянула у бік Львова, на мурах стояли захисники й стежили зі смутком, як женуть в ясир безборонних передміщан. Нічого дешевшого не було в ті дні за людське життя, полонених продавали й перепродували часом за жменю тютюну. Незабаром я опинилася у татарському таборі серед таких самих бідолах, як і я. Погода була тепла, почалося бабине літо, ми сиділи на пожухлій траві, кожен у своїй задумі. До мене долучилися Айзек із Каспером, їх дорогою добряче потовкли, бо мали синці. Від смерті їх порятували татари, воліючи добре продати.

— Шкода мого меча... та й не мій він, а магістрацький, — журився Каспер.

— А мої вила? — зітхав Айзек. — Я ж їх так нагострив, що можна ними галушки їсти.

— У кого твій меч? — запитала я.

— Оно в того кудлача, що сидить на колоді й щось жере.

— То це Кардасім, він і мене полонив і шпагу мою забрав. Певно, кохається в добрій зброї.

— За зброю можна теж щось вторгувати, — сказав Каспер.

— Ото час настав гидкий... — промовив Айзек. — Будь-який приблуда, від якого смердить, почувається героєм, бо має шаблю і може вбити кого захоче, а як не вбити, то пограбувати чи зґвалтувати. І мало цього, він цим пишається, що своєю рукою стільки невинних голів згубив, не лякаючись за те Божої кари.

— А чого ж йому лякатися, — сказав Каспер, — адже він вважає, що не міг Богові зробити більшої шани, як, ляцьке плем’я вибивши, визволити з нього руську землю. Тому всюди лежить повно людських тіл, як телят посічених.

— І так вони визволяли руську землю, що спустошили її гірше татарви, — встряв гармаш із Високого замку, що сидів біля нас. — Убивали брати братів, а сини батьків. Деякі селяни з околиць до них приставали й теж грабували. Ті самі, що ходили з нами на відпуст, з ким ми по корчмах засідали, з ким кумалися і співали, вони нас радо татарві продавали. А кому сплюндровані церкви зосталися?

Каспер зиркнув у бік передмістя, над яким здіймався дим.

— Тепер уже не людям, а хіба горобцям...

— Безглузда війна, — погодилася я, — ніхто з неї не вийде переможцем.

— Я ото дивлюся на тебе, Айзеку, — сказав Каспер, — і думаю: за що ти воюєш? Невже, як і ми, за вітчизну?

Айзек похитав головою.

— Жид не має вітчизни. Жид має тільки той край, у якому живе. Він його або вибирає, або купує... Не цілий край, а йно шмат того краю. Та чи любить він таку вітчизну? Певно, що так. Але не так, як ви. Бо не любить як матір, а любить як мачуху. А мачуху деколи й ненавидять... Але знаєш... — він замріяно подивився кудись у далечінь, де виднілися вкриті лісом пагорби, — насправді дуже хочеться любити по-справжньому, тужити на відстані, у тривалій мандрівці чужиною і тішитися, коли повертаєшся. А тоді й померти за таку вітчизну не шкода.

Раптом я побачила не кого-небудь, а мого знайомого іспанця Алонсо, біля нього крутився грубенький курдупель, видно, перекладач. Вони проминули нас і зникли в селянському таборі за возами. Що йому тут треба? А де решта іспанців?

Їсти нам не давали, але поставили діжку з водою, набраною з річки. Татарин з нагайкою стежив, щоб не йшли пити безладною купою, і нещадно лупцював надто спраглих. Власне, коли я пила воду, помітила Анрієту за кілька кроків від себе. Була вбрана в чоловічий одяг, волосся сховане під широким чорним капелюхом. На жаль, вона не дивилася в мій бік. Я загукала до неї, а татарин хвацько оперіщив мене нагайкою. Та в мене виходу не було, я знову покликала її, і знову нагайка пригостила мене, а я вже тоді не просто закричала, а заверещала на всю горлянку. Це небагато помогло, бо Анрієта хоч і озирнулася, але не впізнала мене.

— Анрієто, це я, Юліана! — гукнула я, зіщулюючись і очікуючи нового удару, але Анрієта перехопила руку з нагайкою.

— То ти, Юліано?

— Я.

— Скільки за цього хлопчака?

Татарин її не розумів, але щось у вигляді Анрієти йому підказувало, що має справу, можливо, з кимсь поважним, і опустив нагайку. Позаду озвався Айзек:

— Я перекладу, — і залопотів по-татарському.

Татарин кивнув і вказав на Кардасіма.

— Отого кудлая треба питати, — сказала я. — Він тут старший. І ще тут мої друзі, — кивнула я на Айзека та Каспера. — Якщо можеш, то викупи нас усіх трьох. А я тобі борг поверну.

Анрієта засміялася:

— Не говори дурниць. Ми ж подруги, чи не так? — і підморгнула, а відтак покликала Айзека за перекладача й подалася до Кардасіма.

Той перестав жвакуляти, задумався, уважно оглянув кожного з нас і щось почав шварґотіти. Анрієта зняла з пальця перстень і подала йому. Татарин покрутив його на всі боки проти сонця, спробував на зуб і сховав у кишеню. А на нас махнув рукою.

— Айзеку, — озвалася я, — попроси в нього шпагу й меча.

Знову почалися торги, Анрієта вийняла з-за пояса кілька монет і поклала в руку Кардасіму. Той знову крутив їх туди й сюди, пробував на зуб, потім встав і рушив до шатра, а повернувся, несучи шпагу й меча. Я почепила шпагу з піхвами на поясі, Касперів меч піхов ніколи не бачив, тож він його носив на рамені.

— А мої вила? — обурювався Айзек. — Це несправедливо.

— Твої вила зосталися на замку, — поплескав його по плечу Каспер. — Забереш при нагоді.

Ми обнялися з Анрієтою, вона поцілувала мене у вухо, бо мармиза моя все ще була вимащена. Я побачила на її грудях мідну пластину, на якій щось було викарбувано.

— Що це в тебе таке? — запитала я.

— Це? Моя перепустка. Там татарською написано, щоб мене пропускали всюди. А ще маю ґлейт полковника Виговського.

— Я тобі віддам свій перстень у Львові.

— Не треба. Я тут знайшла покровителя — їхнього полковника Головацького. То він мені цілу жменю того добра насипав. Ви що — хочете до міста? Ви ніяк туди не потрапите. Краще тримайтеся мене. Я вас можу провести через татарський і козацький табори, але не через селюцький.

— І що ти тут робиш? — запитала я.

— Чекаю, поки проспляться наші. Напилися з козаками меду й не можуть встати.

— Алонсо ходить.

— Пив менше.

— То як, ви знайшли Хуана?

— Знайшли й не знайшли. Він був у Хмельницького. Домовився, щоб найняти козаків. Там зустрівся з доктором Йоганом Калькбреннером, до якого я, власне, маю важливу справу. Йоган запросив його до свого палацу. Десь отам, — махнула вона рукою на північний схід. — Не знаю, які в них інтереси.

— Зараз палац штурмують повстанці й татари, — сказала я. — Вони в небезпеці.

— Ти знаєш, як туди дістатися?

— Знаю.

Ми відійшли набік, подалі від татарського табору, й зупинилися біля шатра з іспанським стягом.

— Тут наші сплять, — пояснила Анрієта. — А ви сядьте збоку під тим дубом і зачекайте, принесу вам їсти.

Вона відійшла, ми розташувалися на траві. Неподалік гудів роєм табір повстанців. Йшли торги, брязкала зброя, лунали п’яні вигуки. Хтось закликав штурмувати місто, інший кричав на нього, що гетьман заборонив, а той відповідав: «Що мені гетьман? Я сам собі гетьман!», а його підтримували десятки інших голосів. Їм усе ще мало було крові, вони прагнули пити її і пити. Каспер і Айзек розляглися в тіні й дрімали. Я сиділа, обгорнувши коліна руками, і думала, що мені далі робити. Мабуть, варто було б потрапити до Хмельницького й попередити принца. Раптом біля мене виросла чиясь висока постать. Я підвела голову — Марко Проклятий. До пояса мав почеплений мішок.

— Ти хто? — запитав він, приглядаючись до мене.

— Я з села.

— А я думаю, з міста. І щось ти мені, хлопче, наче по знаку. Ану підведись.

Я без особливого бажання підвелася й зиркнула на Марка. Мені здавалося, що моє замурзане обличчя не так просто розпізнати. Але Марко не відступив:

— Ану-ну, повернися, синку! Цур тобі, який же ти чудний! А щоб же я тричі ляхом став, коли се не ти, Лоренцо!

— Та я.

— Та ти ж наче в Ґданську зостався. Хіба ні?

— Та от потягнуло мене до Львова.

— А тут що робиш?

— Татари мене схопили. А одна добра душа викупила.

— Е-е, то ти, бісова душа, мабуть, по той бік був, га? Із нами воював? Випадає, ми вороги?

— Випадає, так.

— А бодай же тебе несвітський сором побив! І багато ж ти наших уколошкав своєю шпадою?

— Козаків? Жодного.

— Бре!

— А от і не бре.

— Забожися.

— І забожуся. Я й не бачив їх. То ж не вони замок штурмували.

— A-а... ба й справді — сама татарва та селюхи. І чого ти ото стовбичиш? Чекаєш, поки тебе який татарин знову на аркан вхопить?

— Чекаємо, що нам їсти принесуть.

— З отими-о? — кивнув на Каспера та Айзека, які вже хропли. — Ті теж з тобою були?

— Були. А як капітан Марко?

— Живий, здоровий. Мабуть, утішився б, побачивши тебе. Думаємо, скоро знову на море. А ви куди?

— Мені до палацу треба на Знесінні. Ходімо зі мною. Добре діло зробиш. Там зараз іспанський принц. Треба його попередити, що на нього вбивців наслано.

— А за що ж його хочуть убить?

— Бо він збирається найняти козацьке військо, щоб скинути свого батька з трону.

— Тю! То осе я маю тобі помагать, щоб хтось рідного батька убив? А бодай ти лиха не знав, аби я ще й такий гріх на душу взяв!

— Не гріх. Як поможеш йому, то присяйбо, що почуєш, як ще один ланцюг з тебе впав.

— Бре!

— А от і не бре!

Марко почіхав гамалик широкою п’ятірнею і задумався. Тут саме надійшла Анрієта, її супроводжував козак з кошиком. Анрієта розстелила полотнину, а козак виклав на неї загорнутий в лопухи шмат печеного м’яса, хліб, огірки й цибулю та ще й бутлик пива. Каспер і Айзек миттю прокинулися, занюхавши їжу. Козак із кошиком пішов. Анрієта глянула на Марка й запитала в мене:

— А це що за одоробло?

— Старий знайомий. Тільки він не знає, що я жінка.

Розмовляли ми, звісно, по-німецькому, тож Марко тільки очима кліпав. Анрієта витягла ножа й стала різати м’ясо й хліб.

— Чого він стовбичить? Хай сідає біля нас.

— Сідай біля нас, Марку, — запросила я його.

— Та ні, я вже їв. А що... справді з мене за те діло ланцюг спаде?

— Як у Бога вірю!

— То добре, піду за своїм мечем, — сказав він, але раптом завагався і запитав у мене: — А скажи, чи то правда, що під час облоги ляхи кликали українців до криниці в бернардинському монастирі? Буцім для того, щоб роздати їм хліб, а насправді лоби їм втинали та скидали у тую криницю. Га?

— Марку, — зітхнула я. — Той, хто пустив таку чутку, несповна розуму. Подумай сам, чи можливо, щоб хтось нищив криницю в обложеному місті та ще й тоді, як водогінні рури пошкоджено? Та ж після того уже ніхто тією криницею не скористався б.

— Ба й справді... — нарешті він потюпав до козацького табору.

За їжею я помітила, як Каспер любується Анрієтою, а вона теж кидає на нього зацікавлені позирки. Знала б вона, хто він! Але, може, це нам і на руку. Коли ми перекусили, я запитала:

— Анрієто, до міста ми потрапити зараз не можемо, але можемо з тобою піти до палацу Йогана. Отой козак, з яким я щойно розмовляла, теж піде з нами. Я знаю, звідки можна прокрастися до палацу. — Я завагалася, а потім вирішила не критися: — Але признайся. Вас послано вбити Хосе?

Анрієта щиро розсміялася:

— Що тобі наснилося? З якого це дива мали б ми убивати принца?

— Але ж він збирається короля скидати.

— Іспанці, яких ти бачила, збираються йому помагати. Вони його союзники, а не вороги. Він утік від них лише тому, щоб ним занадто не опікувалися, бо ж він жодної спідниці не омине. Але це одна компанія.

— А ти сюди як затесалася?

— Люба моя... я тобі сказала, що в мене є одна важлива місія? Так от — вона йде врозріз з місією іспанців, а особливо з місією Великого Інквізитора.

Я передихнула від такої навали новин. Каспер з Айзеком розкошували пивом і не звертали на нас уваги. Ульріх, коли висловлював свою підозру щодо вбивства принца, теж допускав, що може помилятися. Якою ж тоді є місія Анрієти?

— Хто ж тоді хоче вбити принца?

— З того, що мені вдалося розвідати, — ваш король. Він має свої плани на іспанський трон. Убивця вже в місті. Єдине, що облога заважає здійснити задумане.

— Але ти не знаєш, хто це?

— Ні. Поки Xoce був у гетьмана, а тепер гостює в Йогана, йому нічого не загрожує. Сестра крові не посміє туди прокрастися. Буде чекати, коли він повернеться до міста, щоб сісти на корабель.

— А що робить у місті Інквізитор?

Анрієта примружила око:

— Зозулько, а чи не забагато питань? Усьому свій час. Спочатку мушу побачитися з Йоганом. Тільки розкажи мені, хто цей велетень, якого ти називаєш Марком.

Я розповідала все, що знала. Вона похитала головою:

— Ти диви... я думала, що я не знати яка грішниця, а є ще й більші. Принаймні я не волочу за собою голови своїх жертв.

Ми закінчили вечерю, коли прийшов Марко зі своїм менструальним мечем, і всі разом рушили через козацький табір на Знесіння. Попереду йшли Анрієта з Марком. Айзек, якого весь час діймала втрата його бойових вил, нарешті угледів біля возу з сіном трійчаті вила й хутенько поцупив. Дорога нас вела поміж густо зарослих пагорбів та ярів, інколи через хащі, звужуючись настільки, що доводилося йти гусаком. Незабаром ми почули галас битви, а за кілька хвилин побачили, як гурми селян і татар штурмують палац. Вони нарешті знайшли спосіб, як захиститися від чорних пекучих бризок, які вилітали з тієї загадкової рури, про яку розповідав Франц: несли поперед себе широкі дерев’яні щити й прикривалися ними. Інші позаду несли драбини, але уся затія зазнала невдачі, бо лізти по драбині на стіну з тими щитами не вдавалося. Проте вони не втрачали завзяття і знову йшли на приступ, а татари за своїм звичаєм пускали в небо рої стріл, які спадали дощем на подвір’я палацу. Навіщо їм здався той палац, після того, як захопили замок? Несподівано ми почули жахливе ревіння, від якого в нас усіх мороз по шкірі пробіг. Брама палацу раптом відчинилася, а з неї вийшов... о Господи! Їм вдалося! — Голем! Великий глиняний чоловік з неоковирними рухами ступив просто в юрбу й почав розкидати всіх у різні боки, при цьому він дико ревів. Селяни хрестилися і пробували його лупити чим попало, татари пускали стріли так рясно, що небавом Голем уже нагадував велетенського дикобраза, хоча стріли йому не дошкуляли, він лише інколи змахував їх рукою, наче реп’яхи, і сунув далі, звільняючи собі дорогу. За ним із замку вискочило зо два десятка сміливців зі шпагами та шаблями. Я упізнала Йогана, Франца й Ульріха. Був з ними також молодик, який стрибав, наче блоха, зі своєю шпагою і, вочевидь, отримував від цієї битви неабияке задоволення.

— А ми чого стоїмо? — буркнув Марко й першим кинувся в атаку, а ми за ним.

Ближче до нас були татари. Вони не чекали такого стрімкого нападу з-за спини й у паніці почали відступати, а ми напирали й напирали. Айзек вправлявся своїми вилами так спритно, що можна було тільки дивуватися, де він навчився такої вправності. Каспер рубав обіруч мечем, роблячи при цьому дивовижні піруети, так що відсічені голови відлітали, наче качани капусти. Марко прорубав собі уже цілу вулицю і добряче вирвався вперед, я кинулася прикривати його з-за спини й саме вчасно, бо вже підкрадався до нього татарин зі списом. Анрієта весь той час, ховаючись у кущах, стріляла з пістоля, який мусила щоразу набивати порохом і кулею. Врешті татари кинулися тікати, за ними й селяни, Голем хапав брили, які раніше були скинуті захисниками палацу, і шпурляв їх услід втікачам, спричиняючи ще більшу паніку, брили котилися вниз, збиваючи з ніг і творячи цілі клубки безладних тіл. Все довкола було встелено трупами, поранених вони забрали з собою.

— Ех, і повеселилися ж ми! — тішився Франц.

— Як добре, що ви прийшли, — сказав Йоган. — Мусимо відзначити таку перемогу. Ходімо до палацу.

Я штурхнула його під бік і тихо запитала, киваючи на молодика:

— Це той іспанський принц?

— Так. Я його запросив до себе, почувши, що за ним полюють убивці.

— Ти від Франца довідався? Це не іспанці. Ось Анрієта, яка має до тебе справу, розповість. Вбивці у місті, і це найманці польського короля. Іспанці, які в козацькому таборі, його спільники.

— Мене ще цікавить Великий Інквізитор. Якого дідька він сюди припхався?

— Я знаю якого, — відповіла Анрієта. — Але це окрема розмова, яка вас, гадаю, дуже зацікавить.

На подвір’ї палацу було повно всього, що використовувалося для оборони, — металеві діжки зі смолою, під якими жеврів вогонь, гори каміння, колод, різного череп’я, тички з залізними гаками, якими спихали драбини зі стін. Сам палац не постраждав, хоча було вибито кілька шиб. Я озирнулася — Голем зостався стояти перед брамою, наче на варті. Ми увійшли до палацу, Йоган гукнув, щоб несли напої, і незабаром зароїлося від метких слуг. Анрієта з Каспером уже кокетувала цілком відверто, ось вони зайшли за велетенську штору, що закривала високе й широке вікно й тепер лише злегка хвилювала, а за кілька хвилин тихенько ушилися з палацу. Франц підморгнув мені:

— Цікава буде парочка.

— Якщо буде. Вона ж не знає, хто він.

— То просвіти.

— Навіщо? Я симпатизую більше Касперу, ніж їй.

— І це ти кажеш після всього того, що між вами було? «Жінки — ім’я вам зрада!», як сказав поет.

— А то ж який?

— Ульріх.

На столі з’явилися вина, меди й пиво, кожен вибирав собі до смаку. До нас приєдналися й інші захисники палацу. Щойно тоді знову з’явилися наші коханці, Анрієта поправляла волосся і обсмикувала сукню, Каспер жодною рискою свого обличчя не зраджував, що там відбулося. Несподівано Марко виструнчився і заметушився:

— Ви чули? Чули? Ланцюг з мене впав!

— Чули-чули, — заспокоїла я його, хоч ми й нічого не чули.

Він зиркнув на мене з недовірою, але задоволено усміхнувся і продовжив частуватися. Але раптом обернувся і скрикнув:

— Ти що — дівка?

Я й не спам’яталася, як промовила була природнім голосом. Щойно тепер до нього дійшло. Він стояв отетеріло й жував, дивлячись на мене, як на мумію.

— Е-е... ти — жінка?

— Марку, я жінка, яка вміє володіти шпагою, — намагалася я заспокоїти його. — Тільки й усього.

— Карамба! — бовкнув він, перейняте від іспанців. — Жінка! На корсарському кораблі! А щоб я до світа сонця не бачив!

Далі він уже ока з мене не спускав і тільки хитав головою.

Розділ 14 Кінець облоги. 13—26 жовтня 1648 року

Доктор Геліас після наради поцікавився в Лукаша, чи була мова про євреїв у Хмельницького.

— Була, наші посли запропонували гетьману самому в жидів забрати викуп, але він відмовився і сказав, що то їхня справа. А чому ви питаєте?

— Отже, наші хитрість вигадали. Вони домовилися, що повідомлять жидам, ніби Хмельницький поставив таку умову: всіх жидів йому видати.

— А до чого така хитрість?

— Як до чого? Щоб їх налякати й виманити більше грошей і майна. Минулого разу вони дуже скупо давали на оборону Львова. Жидів у нас більше, ніж русинів та вірмен, а дали вони лише десять тисяч золотих, тоді як русини офірували понад двадцять сім, а вірмени — понад двадцять чотири тисячі. А без їхньої допомоги ми не викрутимося. Тому їм зараз повідомлять, що рада мужньо відмовилася їх видавати, але мусять за себе заплатити. Оце такий вони із Ґрозваєрового жарту вигадали хитрий фортель.

Наступного дня почалося збирання викупу з міщан. Міські урядники разом з комісарами йшли від дому до дому, від крамниці до крамниці й вимагали видачі грошей, срібла й товарів. Та грошей ніхто не бажав віддавати, натомість міщани відступали радо товари, вбачаючи в цьому не лише обов’язок, а й власну вигоду, адже управа міста й генерал Арцішевський переконували дуже поважно, що Річ Посполита поверне всі видатки на викуп, тож не було причин, щоб не позбутися товарів за добру ціну, надто, що за кожну річ власники отримували квитанцію. Срібні й золоті речі, які забирали з церков, оцінювали за найвищою ціною й важили дуже хитро тими мірками, в яких ані татари, ані козаки нічого не петрали і геть не орієнтувалися, яка різниця між вагами ґданською, вроцлавською чи нюрнберзькою, а скільки то буде лашт, камінь, квінтал, безмін, ока турецька, шіф-фунт, гривна. Звісно, що вся ця процедура вимагала довіри з боку комісарів, але тут уже міщани показали себе справжніми майстрами, і добрим частуванням та дарунками довели до того, що комісари більше для форми були присутні при збиранні викупу й замикали очі на всі хитрощі львів’ян — на оцінювання товарів, на їх міряння і важення. Перелякані євреї цього разу не скупилися і зносили те, чим торгували, приховуючи лише готівку.

Збирання викупу тривало п’ять днів — аж до 17 жовтня. Після того Головацький повернувся назад до обозу. Зібрані речі перевозили частинами в міру збирання, спочатку срібло, потім товари, а вкінці готівку. Все це приймав сам Тугай-бей, уважно придивляючись до ваги й цін, а з послами поводився то лагідно, то погрожував. Міщанські посли, відвідуючи козацький обоз, привозили з собою дарунки для гетьмана та старшини — осавулів, отаманів, десятників, суддів і військових писарів. А тут і Кривоніс озвався, заявивши: «Я теж багато що можу, як і пан Хмельницький, і якби захотів, Львів іще набрався б страху й клопотів, тому я не можу бути гіршим за інших. Якщо вже ви обдарували тих, то й мене конче слід уконтентувати сотнею-другою червоних золотих!» І отримав не лише гроші, а й подарунки вартістю близько п’яти тисяч.

Привозячи викуп, львів’яни щоразу жалілися на повстанців, які не слухають наказів гетьмана й провокують оборонців різними зачіпками. У той час, як козаки навіть не наближалися до міста, а гарматне ядро, яке походило з першого і єдиного пострілу, спрямованого на вали, покладено було в магістраті на стіл, повстанці підходили під самі мури й сипали погрози, вони були розлючені тим, що гетьман їх здурив і без порозуміння з ними помилував місто. Коли 13 жовтня міські посли везли до табору барилки зі сріблом, при Кармелітській вулиці зібралася така велика юрба селянства, що козаки мусили нагаями промощувати дорогу. Це роз’ятрило людей, пролунали заклики до штурму, й тієї ж таки ночі повторився напад на вали, хоч і без успіху, а відтак ще й другого дня селяни з сокирами й мішками, наповненими піском для охорони від куль, почали підступати до міста. Міщани відразу послали до Хмельницького двох монахів: кармеліта взутого й василіянина, прохаючи, щоб гетьман приструнчив селянську юрбу, яка не дає навіть вивезти з міста зібраного викупу. «А ви не маєте гармат, щоб стримати напасників?» — відповів цілком слушно гетьман. Отримавши таке благословення, оборонці вже не терпіли тих вилазок, вдарили з гармат і таким чином відбили спроби вдертися на вали.

Щойно тепер міщани полегшено зітхнули, хоча й опинилися в складній ситуації, бо дарма, що облога тривала лише шість днів, уже на третій день забракло в місті їжі, а з кожним наступним днем наростала загроза голоду. Убогі люди бралися їсти кінське стерво, а магістрат міг розділяти межи ними хіба пиво. Багато втікачів із передмістя перебувало день і ніч проти неба, уночі їм дошкуляв холод і дощ, небавом забракло й дров, доводилося ламати дерев’яні будівлі, щоби зварити їжу й зігрітися, через те чимало з них похворіло, а місто перетворилося на величезний шпиталь. Зате тепер між обома воюючими силами запанували цілком дружні стосунки. Козаки приводили під мури волів та овець, приносили городину й продавали або й міняли за тютюн та горілку, а також перестерігали міщан, щоб ті не наближалися до храму Святого Станіслава, де отаборилися татари. Але й татари йшли на контакт, і коли хтось цікавився своїм пропалим родичем, вони приводили його до брам і відпродували, таким способом чимало змогло врятуватися. Далі козаки почали вчащати до міста, навідувалися до крамниць та до шинків, а то й до «Жовтого простирадла», шукаючи втіхи з повіями, але це львів’ян добряче стурбувало, вони остерігалися підступу з козацького боку або пияцьких галабурд і попросили Хмельницького, щоби їх стримав. І справді козацький сурмач оголосив гетьманський наказ козакам покинути місто.

Тим часом Тугай-бей уже почав втрачати терпець, що викуп так довго затягується і прискіпливим оком оглядав товари. Коли ж нарешті було перевезено до його табору все, що міщани зібрали, а посли вручили йому список усіх речей з означеною вартістю, татарин ще більше розлютився і почав звинувачувати міщан, що його обдурюють. Перш за все його обурило, що загальна сума оцінених речей була навіть вища за ті двісті тисяч дукатів, які обумовлено було з самого початку. Тут львів’яни, вочевидь, добряче переборщили, бо досвідчене око Тугай-бея відразу розпізнало, що справжня ціна значно нижча за дійсну. Це викликало вибух гніву, він розкричався, що мусить особисто перевірити ціни тканин, полотен та іншого товару, і звелів переважити срібло. Посли не на жарт перелякалися, бо це вже не була забава з підпилими комісарами, але, на щастя, втрутився Христоф Захнович, він швиденько залопотів татарською, гаряче переконуючи Тугай-бея, що той помиляється, підозрюючи міщан у нечесності, і давав йому чесне слово вірменського купця, що все міряно-переміряно, важено-переважено й оцінено по-божому. Він говорив з таким запалом і так переконливо, що Тугай-бей... скорився. Адже міщани принесли йому в дар ще трохи готівки, тішачись у душі, що обдурили наїзників на третину всієї суми.

Така хитрість вдалася міщанам завдяки подарункам, які вони роздавали козацькій і татарській старшині та й самому гетьманові — загалом понад двадцять тисяч золотих. Отже, викуп обійшовся Львову доволі дешево, і якби не руйнування передмість та витрати, спричинені облогою, то можна було вважати, що Львів викрутився досить вдало, бо сума викупу складала лише шосту частину того, що загарбав Вишневецький. Вийшло так, що захисник здер зі Львова більше, ніж той, хто його облягав. Після цього вже не залишалося жодних причин стирчати під Львовом, і козаки з татарами почали вирушати на захід. Не заспокоїлися тільки збунтовані селяни, вони й далі колотилися на передмістях й палили недопалене, аж поки їх козаки не розігнали. Врешті ці стихійні селянські загони стали тягарем для регулярного війська, і гетьман розіслав їх у різні боки.

Після відправи подячних молебнів на ратуші й у костелах пустили в рух годинники, які досі мовчали, а 31 жовтня відкрили одну браму. Але все ще докучала нестача харчів, бо з навколишніх сіл нічого не довозили, одні села були знищені, в інших ще перебували козацькі загони, збираючи поживу для армії та не дозволяючи вивозити її на продаж. Відтак у місті сильно підскочили ціни. Айзек оббігав увесь Ринок і не купив нічого на обід.

— Подумати тілько! Буханець хліба продають за золотий і шість грошів, а раніше він був за два гроші, за гарнець пива, який коштував півторак, треба дати дванадцять, а то й п’ятнадцять! Курка — більше як золотий, а перед тим — сім грошів. Гарнець горілки — дванадцять золотих, а колись треба було дати один золотий. Біда чорна.

— Зате маємо яблука, буряки, моркву, квашені огірки й квашену капусту, — втішала його Рута. — Є цілий міх нетеребленої квасолі, є біб і горох. Навіть оселедці є! Не пропадемо.

— Та як пан аптекар буде без м’яса? Пан аптекар так тяжко гарують! Вони потребують добре їсти. Хіба піду на лови. Може, яких куріпок настріляю.

— Ой, Айзеку, ліпше не ходіть, бо ще вас вполюють. Ще не все військо покинуло околиці.

Лукаш і Юліана в цей час були у шпиталі й опікувалися бідолахами, які, тамуючи голод і спрагу, їли всіляку погань і гниль та пили забруднену воду. Пошесть дизентерії кинулася з небувалою силою, і якщо когось оминула ворожа шабля, то голод багатьох довів до смерті. Все місто, вулиці, подвір’я церков і костелів, ринки й цвинтарі перетворилися на шпиталі. І знову запанував нестерпний сморід. Ще ніколи Львів не опинявся в такому жалюгідному стані й ніколи не зазнавав такої тяжкої руїни своїх володінь і загибелі громадян. Але коли трохи вщухли хвороби, до міста почали з’їжджатися ті міщани, які врятувалися втечею перед його оточенням. Тому влада міста ухвалила, щоб на майбутнє жоден громадянин, а особливо урядовець, під загрозою великого штрафу не покидав міста під час війни, побоюючись облоги, особливо це стосувалося власників нерухомостей та осіб, які отримують з міста прибутки, а якщо вже мусять виїхати, то зобов’язані залишити замість себе озброєного й забезпеченого харчами заступника.

У шпиталях стало легше працювати, бо повернулися також медики-втікачі, але й принесли із собою усі ті забобони, які віддавна вбили собі в голови. Знову вони за допомогою сечі ворожили про долю хворого: лили її на зелену кропиву і стежили, чи не зів’яне, якщо так, то й хворий небавом зів’яне, або ж лили урину хворого в скляний посуд, додавши до неї трохи молока від жінки, що сина годує, і «якщо молоко вниз опаде, то і хворий до могили впаде». Ці та інші рецепти походили з книжки аптекаря Яна Алембека, яка вже давно морально і науково застаріла. Найпопулярніший спосіб лікування будь-якої епідемії Алембек записав від старого діда, перемиського гробаря, авторитет якого підкріплювався тим, що він багато моровиць пережив. Гробар радив у випадку появи симптомів зараження нарвати листя бабки чи так званої amoglossa plantago, розтерти їх макогоном, влити урини і добре вимішати, а відтак обкласти тією мастю голову, пов’язати хусткою, а тоді взяти хворого за руки і, хоч який би він був немічний, ходити з ним два дні і дві ночі, не даючи ані спати, ані перепочити, аби добряче спітнів. Окрім цього був популярним гній, куди запорпувалися по самі вуха, і безліч різних есенцій, що походили з трупів, а як і це не помагало, то кликали Каспера, аби відсікав голови померлим на мор, вірячи, що таким чином епідемія вщухне. Були й такі, що казали прибити себе цвяхами до хрестів, вірячи, що в образі розіп’ятого Христа їх омине хвороба.

Розділ 15 Юліана: Анрієта й Каспер. Гертруда. 15—31 жовтня 1648 року

Анрієта підійшла до Йогана й щось йому нашептала, він кивнув, відтак покликав Франца, Ульріха й мене й повів нагору до свого кабінету. Звідти долинала тиха, не надто мелодійна й дивна музика. Увійшовши, ми побачили Амалію, яка бринькала на арфі, погляд її був відсутній, вона вся була занурена у ту нетутешню мелодію. Ми сіли біля коминка, в якому палахтіли дрова, Йоган налив вино й наготувався слухати Анрієту, а вона не надто квапилася. Та врешті, покомизившись, промовила:

— Те, що я скажу, велика таємниця, Йогане. Ви справді хочете, щоб про це почули всі тут присутні?

— Це мої вірні друзі. А кожна таємниця потребує відданих друзів. Щодо Амалії, то повірте, вона вас не почує, вона вся в музиці.

— Добре, — кивнула Анрієта. — Я прибула до Львова не тільки щоб перешкодити вбивству Хуана, але й з іншої причини: щоб завадити Великому Інквізитору заволодіти манускриптом, якого написав диявол. — Франц смикнувся. Я усміхнулася до нього. Анрієта продовжила: — Цей манускрипт було знайдено в бернардинському монастирі одним старим ченцем. Ґвардіан бернардинів написав листа Інквізитору й повідомив про цю знахідку. Інквізитор у свою чергу повідомив про це Папу Римського, а той вирядив його до Львова. Манускриптом також зацікавилася королева Швеції Христина, велика книгоманка, її війська вже розграбували Прагу й вивезли звідти цінні манускрипти, зокрема й їхню «Біблію диявола». Я не знаю, що в цій львівській «Біблії». Я лише знаю, що було в листі до Інквізитора і в листі до Папи Римського.

— Отже, ви хочете викрасти манускрипт? — запитав Йоган.

— Це не я хочу. Це хочуть ті, що мене послали. Викрасти й знищити. Він не повинен дістатися нікому.

— Але ви й не знаєте, що там?

— Ті, що мене послали, знають.

— А що ти на це, Франце? — звернувся до нього Йоган. — Ти нічого не маєш проти, щоб манускрипт було викрадено?

— Абсолютно. Так, щоб коротко й зрозуміло. Королем демонів є Баель, під чиїм крилом 66 легіонів. А ще є Аґарес, Барбатос, Пурсан, Еліґор, або ж Абіґор, Наберус, або ж Церберус, Зепар, Форнеус, Астарот, Фурфур, Амсодей, Андромаліус, Ґреморі, Декарабія та інші. Кожен з них має свої легіони, і кожен з них має титул короля, графа, герцога чи маркіза. Белет, який гарцює на сивому оґирові, опікується музичними інструментами. Сітрі, що має обличчя леопарда й крила грифона, завиграшки перетворюється на красеня і розпалює любов’ю жіночі серця, щоб оволодіти ними. Герцог Буне має образ дракона з трьома головами, з яких одна людська, він повертає небіжчикам здатність говорити, обдаровує людей ораторськими здібностями. Тріас володіє таємницями астрології, їздить на коні, в правиці тримає дві великі гадюки. Треморі має образ вродливої жінки й опікується схованими скарбами, а також обдаровує любов’ю жінок. Так от згаданий манускрипт написано за вказівкою Тріаса, а я належу до легіонів Сітрі. Тріас і Сітрі давно вже побили горщики й не спілкуються. Тому я не є фаном... е-е... себто адептом манускрипту...

В Анрієти від цих слів округлились очі і засіпалося віко, вона відкрила від подиву вуста і на хвилину завмерла, заки спромоглася запитати:

— Перепрошую! З мене тут часом не хочуть зробити ідіотку?

— Звідки ви це взяли? — здивувався Йоган.

— Але те, що я щойно почула... — вона розвела руками, — цей кавалер щойно сказав, що він... чи я не так зрозуміла?

— Що він чорт? — засміявся Ульріх. — Бо він таки чорт. Але дуже милий.

— До ваших послуг, — вклонився Франц Анрієті.

— О господи! — Вона перехрестилася і поцілувала хрестик, що висів на шиї. — Правду кажучи, такого симпатичного чортика я й не уявляла.

— Дякую за комплімент, — ще раз уклонився Франц і продовжив: — Ми всі з легіону Сітрі симпатяги. Але ближче до теми. Я знаю, що в тому рукописі. Там є чимало корисного, але більше небезпечного. Зокрема можливість воскрешати мертвих вояків. Усіх цих римських легіонерів, еллінів, конкістадорів, хрестоносців, яничар, самураїв, одне слово всіх загиблих вояків, які можуть скласти велетенське військо й завоювати увесь світ. Вони можуть з’явитися у повному обладунку й при зброї та будуть слухати лише власника манускрипту. Окрім цього можна воскресити померлих дівчат і молодиць, яких запліднять оці воскреслі воїни, а тоді народиться нове військо. Гадаю, що то була б катастрофа.

— Ну, що ж, — промовив Йоган. — Щойно буде змога повернутися до Львова, займемося цим манускриптом. А зараз відпочивайте. В саду можете помитися — там стоїть цистерна з водою, яку нагріло сонце. Є мило й рушники.

Це мені сподобалося, я кивнула Анрієті, й ми пішли до саду. Цистерна стояла на мурованих стовпчиках понад ріст людини. З боків на неї були націлені великі дзеркала. Коли ми роздягнулися і крутнули коліщатко, на нас потекло безліч тоненьких струменів теплої води. Спочатку я намилила Анрієту, потім вона мене, а при цьому ми реготали й бризкалися. А коли повернулися до палацу, до саду пішли Каспер, Айзек і Марко. Вони були добряче натомлені й перед тим поцікавилися в Йогана, де можуть заночувати. А ми вмостилися з Анрієтою біля коминка й налили собі вина. Вона, вочевидь, дуже хотіла розпитати мене про Каспера, та все якось не наважувалася, але врешті набралася мужності.

— Скажи мені, хто цей Каспер?

— Наш друг. Як бачиш — хоробрий воїн.

— Та бачу, мені такі вольові та хоробрі якраз і подобаються. І не тільки чоловіки, — усміхнулась до мене. — Але чим він займається в мирний час?

Я не знала, що маю відповісти. Я не хотіла казати правди, нехай сам Каспер і скаже. Якщо досі не сказав, отже, на те були свої причини.

— Дорога Анрієто, мені не пасує лізти поміж вас. Розпитай його сама.

— От я так і думала, що тут криється щось таємниче. — Вона перехилила келих і стала розмірковувати вголос, очевидно розраховуючи на те, що я зраджу себе. — Хто ж він такий? Хтось, кого прийнято соромитися? Гицель? Гм... Ні, на гицля не схожий. У нього все ж лицарський вигляд... Сажотрус?.. — і зирк на мене, але я вдавала, що взагалі її не слухаю. — Теж ні. Сміттяр? Гробар? Псар? Різник?.. А що в різнику поганого? Нічого. Отже, не різник. Та-ак... Ким він ще може бути?.. Е, якщо серед вас є чорт, то хтозна чи не може вигулькнути й упир!

Тут я не втрималася і розсміялася.

— Анрієто, ти вгадала.

— Що? Поважно? Упир? Зараз я здурію!

— Не дурій. Бо упир не він, а Ульріх.

— Ульріх! Цей красунчик! Ніколи б такому не віддалася. Випещене сотворіння, сповнене любові до себе, чудового.

— Ха! — пролунав за нашими спинами голос Ульріха. — Я б вас, може, ніколи й не спокушав задля любощів. Але посмоктав би залюбки.

Анрієта здригнулася і вирячилась на нього, а він підсунув крісло ближче до нас і випростав ноги в бік вогню. Анрієта хвильку уважно його розглядала, а врешті запитала:

— То ви справжній-справжнісінький вампір? Як у казках?

— Чому лише в казках? — вигулькнули біля нас Франц із Йоганом та Хуаном. — Та про упирів відомо ще з давніх пір, про них писали античні автори, про них створені цілі трактати, а будуть ще й романи! І рухомі картинки будуть! Цілі серіали рухомих картинок!

Вони теж підсунулися до нашої компанії і стали підливати вино. Анрієта не зводила очей з Франца й Ульріха, мабуть, намагаючись зрозуміти, чи її не дурять. Але її більше цікавив таємничий Каспер і вона продовжила:

— А хто з вас знає цього Каспера? Хто він такий?

Ми спілкувалися німецькою, але Хуан її розумів, хоч і важко йому було підтримати розмову, проте він намагався.

— О, це кабальєро! — ствердив він. — Мені він е-е-е...

— Сподобався? — допомогла я йому.

— Так. Сподобався. Як рубав тим мечем, а ще той... здо... здоровил...

— Здоровило! Марко, — підказала я. — Це легендарний чоловік. Наш Агасфер.

— О! Агасфер! Si, si!

— Я не знаю, ким є Каспер, — сказав Ульріх, — але він хвацько мечем орудує. Голови злітали за одним ударом. Це так красиво: тулуб ще стоїть на ногах, а голови вже нема. Вона котиться з застиглим в очах здивуванням, з розпачем і нерозумінням того, що сталося, але вже за мить, перш ніж іскра здогаду осяє її, завмирає навіки і тільки в небо витріщується.

— О, ви висловлюєтеся як поет! — здивувалася Анрієта.

— Я і є поет. Ульріх фон Ліхтенштейн до ваших послуг.

Я розсміялася, але Анрієта ніколи не чула про такого поета, тому напосілася, щоб він щось прочитав. Ульріх не відмовився, він випростався і став декламувати:

Так спокійно вмирає трава — Я хоч цього у неї навчусь — І розтерзані плачуть слова По цей бік вуст. І нікого вже поруч нема, І мовчання спада на папір. В душну ніч, коли тиша дійма, Ув очах прокидається звір. Вити хочеться в місяць блідий Серед темного саду. Я ж такий молодий-молодий... І усе вже позаду.

— Браво! — заплескала в долоні Анрієта. — Але я хочу ще! Ще!

Ульріх вклонився:

— Прочитаю ще одного. І більше не просіть. Я хочу пити й розслаблятися. — Відтак узяв паузу, під час якої всі завмерли, і зашепотів своїми вогкими красивими вустами:

Коли прийти? Приходь либонь весною, Бо нині бачиш — вечір і сльота, Тумани, мов орли над головою, І ти така похмура і не та. І все навколо дике й непривітне, Що в дощовій краплині нишкне страх, Уже себе самих останні квіти Слухняно розпинають на вітрах. А дні такі бездонні і бездомні Повз наші вікна линуть вдалину, І кішкою набридливою втома Своїм нявчанням хилить нас до сну. І ти така далека і печальна, Хоч і покірно-тиха, як колись, Побіля ніг твоє сумне мовчання, Немов калюжі крови розлились. Хай божевільний вечір диригує Симфонією тиші і журби, Та свічка щось уперто нам віщує І радить мені більше не любить. А ти приходь, та тільки не востаннє... Руками посвіти собі в імлі. Приходь в ту ніч, коли мене не стане, Коли й тебе не буде на землі.

Тут уже ніхто не плескав, а на очах Анрієти з’явилися сльози, які вона хутенько витерла. Запанувала мовчанка, здавалося, що всіх цей вірш пройняв. Ульріх тихенько сів у крісло й пригубив келих з вином, він все ще перебував у тому дивовижному стані й ритмі, в якому читав свого вірша.

— Упир-поет... — промовила Анрієта. — І це феноменально. А ви, Франце, часом нічого не пишете?

— Пишу, але не вірші.

— О! То що саме?

— Я пишу наукові трактати. Якщо можна, я їх декламувати не буду.

Усі розсміялися. Але в голові в Анрієти сидів цвяшок, який називався Каспер, і він її муляв.

— Ну, добре, хтось мені нарешті скаже в цій чудовій компанії, хто такий Каспер? Чим він займається в мирний час?

Ми з Йоганом перезирнулися, Франц пирснув сміхом, а Ульріх нічого й так не второпав.

— А що, з тим Каспером пов’язана певна таємниця? — дивувався він.

— Тільки й того, що ніхто мені не хоче сказати, хто він, — дулася Анрієта.

— А раптом вам це не сподобається, — втрутився Йоган.

— Не сподобається? Що саме? Що він гицель, гробар, сажотрус, циган чи ще яка проява?

— Ні, — не витримала я. — Що він майстер малодобрий.

Вона завмерла, кліпаючи своїми чудовими очима, і хвилю перетравлювала новину. Жаху в її очах я не помітила, і це вже добре. Для Каспера добре. Але ошелешеною вона все ж була. Всі змовкли, не бажаючи коментувати цю благу вість. Я налила їй вина, й вона душком вихилила, потім оглянула всіх нас і промовила підхмеленим голосом:

— Яка чудова компанія — чорт, упир, грішник над грішниками, кат, Голем, жінка, перебрана на чоловіка, принц, що повстав проти рідного батька, алхімік, його механічна лялька і я...

— ...зарізяка, — підхопила я.

Вона зиркнула на мене здивовано.

— Що ти мала на увазі?

— Ну, голубонько, якщо вже всі тут перед тобою розкрилися, то пора й тобі.

Вона зміряла мене хмільним поглядом і погодилася:

— Звісно, якщо вже тут усі одне ціле, то було б дивно, що я біла ворона. Ні, я шпигую і часом... ну, часом... інколи когось виряджаю на той світ. Чого вже тут соромитися? — Вона спазматично розреготалася. — Це ж, либонь, закономірно? Що я закохалася в ката? Правда? В кого ще я могла закохатися, як не в ката? А зрештою, я теж кат. Ми обоє кати. Чудова пара — кат і почвара!

— Це прекрасно, — промовив Ульріх, — що ми зійшлися в одному місці. Давно я в такій кумпанії не бував. При дворі Карла Великого я мав честь спілкуватися з самим Астаротом, Аґасфером, себто Вічним Жидом, і Мелюзиною водночас. Це був незабутній бал. А ніч із Мелюзиною — ще незабутніша. Ми були мокрі, як хлющ. Шкода, мені не вдалося її посмоктати, бо вона геть безкровна, там помиї в жилах, а не кров. Ве-е-е... Я був розчарований.

— Так виглядає, — сказав Йоган, — що облозі Львова настав кінець. Козаки з татарами отримають викуп і рушать далі, а нам треба впорядковувати своє життя.

— А що буде з Големом? — запитала я.

— Буду його оберігати до наступної нагоди. На жаль, не вдавалося його раніше розбудити, а то б він себе ще й під містом показав.

Анрієта повернулася до мене й запитала пошепки:

— Що мені робити? Ну, порадь.

— Ти ще недавно переконувала мене, що тобі жінки подобаються дужче.

— Ну й що? Хіба одне одному заважає? Просто коли він мене обняв, я відчула таке, чого не відчувала ще ніколи: мене обнімав не якийсь там дженджик, а справжній лицар з м’язистими руками. Я готова була розчинитися в ньому. Він жонатий?

— Ні. Мав служницю, з якою жив, але вона загинула.

— О, це добре.

— А ти що — вже готова звити сімейне кубельце?

— Чом би й ні? Не одна з наших так зробила. Але всі вони мусять приховувати своє заняття від чоловіків. А я не мушу. У мене буде чоловік-кат.

— І тебе не лякає, що тебе будуть усі цуратися, що ти під час служби Божої сидітимеш з ним десь у куті на окремій катівській лаві, а в шинку для вас теж буде окремий столик і окрема лава? Ти не зможеш ні з ким розбалакатися, а житимеш у домівці між обома мурами без сусідів.

— Ой, не лякай мене. Я завжди почувалася відлюдьком. Монастир з нас виховував світських краль, та до кінця не виховав, — вона зиркнула на мене, примружившись. — Але ти ж мене не будеш цуратися?

— Не буду.

— То мені й досить.

— Ти ще не знаєш, чи він тебе захоче.

— Вже хоче. Оце зараз піду до нього.

— Здається, вони полягали спати.

— То й чудово. Я заспіваю йому колисанку, — вона розреготалася і, заточуючись, повихляла на діл.

Після того, як 26 жовтня останні загони гетьманського війська відійшли, кораблі знову почали причалювати в порту. На одних повернулися втікачі, інші привезли харчі й товари, і знову заклекотіло звичне торгове життя, хоч і не таке сите, як раніше. Скинули кітви й іспанський ґалеон та корсарський «Стрибог». Я прийшла попрощатися з капітаном Марком, він уже довідався від Марка Проклятого, що я не чоловік, а жінка, і зиркав на мене з глумливою посмішкою.

— От же ж, як ти нас обкрутила! А я й не туди! — хитав він головою, випускаючи з люльки запашний дим від іспанського тютюну. — Оце скільки згадую тебе на кораблі, то ніяк не знайду бодай одного ґанджу, який би міг тебе видати.

— Я ж бо не рік і не два вдавала хлопця. Так що мені було нелегко назад у жіночий образ повертатися. А ви як? Вирушаєте знову на лови щастя?

— Нас гішпанці найняли. Отой їхній принц Іван. Досі ми човпли їх, а тепер будемо їм помагати. Він найняв ще півтисячі козаків, які попливуть з ним.

У цей час і справді надійшли рівною лавою козаки, без метушні почали сідати в човни й чалити до ґалеону. Міщани чудувалися їхній дисципліні: «От якби королівські війська були такі карні та чемні!» Корсари теж дисципліновано надувалися на корабель — і козаки, що були на боці Хмельницького, хоч і не штурмували міста, і поляки з литвинами, які стояли на валах. Тепер вони знову одна команда. Є чому подивуватися.

На покладі ґалеону я упізнала знайомих іспанців, а серед них Алонса, він прикладав до ока далекогляд і розглядав мене та перешіптувався з товаришами. Хтось мені ззаду затулив очі, я не могла вгадати, хто це, врешті здалася — це був принц Хуан.

— Їдьмо з нами, — запрошував мене на корабель, — будеш при іспанському дворі як троянда процвітати.

Я подякувала й сказала, що хтозна — можливо, ще завітаю до Мадрида. На цьому ми обнялися, я попрощалася з капітаном Марком і не встигла далеко одійти, як мене хтось покликав. Я озирнулася й побачила Гертруду, вона була зодягнена в світло-брунатний ловецький одяг, на голові мала такої ж барви капелюх з розкішним пір’ям, а на ногах лискучі сап’янові чоботи, що при ході порипували. З оздобленої златоглавом перев’язі звисала шпага з різьбленим руків’ям і двома сталевими перетинками, що захищали руку. За нею траґач ніс дві великі торби. Ми кинулися одна одній в обійми й розцілувалися.

— Яка несподіванка! — тішилася я. — Ти хоч би написала.

— Хотіла зробити тобі несподіванку. Сіла на перший-ліпший корабель і ось я тут. Проведеш мене до гостинниці? Яка тут найкраща?

— Ой, через облогу зараз всі гостинниці занепали, після того, як у них селилися жовніри та втікачі. Але я тобі можу запропонувати оселитися в моїх друзів.

— Це де?

— На Знесінні. За Високим замком. Мій товариш Йоган Калькбреннер винаймає там цілий палац. Місця доволі. Ось наймемо бричку й поїдемо.

Вона погодилася, а за хвилю ми вже торохтіли бричкою на Знесіння, уклавши її торби на заднику.

— Що тебе привело до Львова? — поцікавилася я.

— Ну, по-перше, хотіла побачити тебе. Я, до речі, привезла для тебе ще кілька суконь, я вже в них не поміщаюся. А по-друге, мені закортіло побачити місто, яке ти з такою любов’ю описала... — Вона зробила паузу, роззираючись на околиці, й додала: — Крім того маю ще деякі справи.

— Он як! У місті, в якому ти ніколи не була?

— Мене цікавлять перські нитки. Ти ж знаєш, як я захоплююся вишиванням. Там, у нас, їх менше цінять. Всюди лише італійські та іспанські. Одне слово, я вирішила поєднати корисне з приємним, — вона обняла мене й поцілувала в щоку.

Бричка зупинилася біля палацу, ми вийшли. Візник виніс торби й поклав біля брами. Я постукала. За хвилю вийшли слуги, забрали торби й завели нас досередини. Йоган зустрів нас з розкритими обіймами й відразу запропонував Гертруді окремий покій та розпорядився про обід. Ульріх, щойно Труді відійшла, щоб переодягнутися, взяв мене попід руки та став випитувати, що то за краля, а Франц з нього кепкував, його Труді не цікавила.

— Ну, те, що вона одружена, ще нічого не означає, — роздумував Ульріх, вислухавши мою оповідь. — Смачна молодичка. Треба з нею зазнайомитися поближче.

— Ні, Ульріху, — заперечив Франц. — Ще не вистачало, щоб вона перетворилася на вампіра після твого пристрасного цілунку.

— Я її цілуватиму самими лише вустами і язиком, не застосовуючи зубів. Цю ніч вона не забуде ніколи в житті. Бо що міг задемонструвати їй чоловік-купець? Злягання з задертою до пупа сорочкою напотемки та ще й під периною? Ні, тут треба світла! Якомога більше світла! Грому і блискавок!

— Еге ж, щоб вона помітила, що ти не відображаєшся в дзеркалі, — засміялася я.

— У моєму покої дзеркал нема. Взагалі нічого блискучого. Я сам блискучий. Я сам собі дзеркало, — він крутнувся на місці й з розкинутими руками проїхався по ідеально виґлянцуваному паркету, який його не відображав так само, як і дзеркала.

Поки ми гомоніли, встигли накрити стіл. Труді в розкішній блаватній сукні з вигаптуваними рожевими пагонами і гронами винограду спустилася сходами, випромінюючи довкола себе радість і задоволення життям. Сукня чудово підкреслювала і її великі перса, і високу фігуру, Ульріх відразу кинувся підсовувати їй крісло й вмостився поруч. Йоган сів біля мене й поцікавився, як там у місті. Я розповіла, що війська вже покинули передмістя, а гетьман залишив свого братанича Захарія Хмельницького з двома козаками й слугою та з гетьманським універсалом, який забороняв чинити Львову шкоду й взагалі наближатися до міста ближче ніж на дві милі. Козаки цього наказу чемно дослухалися, рухаючись у напрямку Замостя чи в Україну.

— Що ж, — промовив Йоган, — будемо сподіватися, що наші лихоліття минулися. А зараз частуйтеся та пийте вино. — Потім нахилився до мого вуха й запитав: — А як там наш Лукаш?

Я знизала плечима:

— А що ти хочеш почути?

— Підозрюю, те, що хотів би почути, не почую.

— Ні, — погодилася я зі смутком і надпила вина. — Я повернулася не туди.

— І що тепер? Знову в дорогу?

— Напевно. А ти?

— Я теж. Але ходімо набік, дещо тобі розповім.

Він вивів мене на терасу, з якої виднівся чудовий краєвид на пагорби і яри, вкриті лісами та кущами, які вже почали втрачати зелену барву, а натомість вибухали всіма відтінками жовтої і червоної, хоч і зелень ще не здавалася і тішила око, розцяткована червоними жарівками шипшини та глоду й синіми терену. В самому низу дзюркотів струмок, обкладений замшілим камінням, над ним височів кам’яний хрест, у струмку купалися горобці.

— Пригадуєш листа з канцелярії імператора Священної Римської імперії Фердинанда III до магістрату міста Львова, який добула Рута у вбитого лицаря? — запитав Йоган. — Вони все ще за мною полюють.

— Там згадувалося про манускрипт, якого ти поцупив у Празі.

— Манускрипт — гучно сказано. Я поцупив зо два десятки сторінок з «Кодексу Ґіґаса». Без тих викрадених сторінок книга пса варта. Викрадені сторінки містилися в самому її кінці. В головному тексті всюди були на них посилання, бо жодне заклинання не наводилося повністю. Щоб вимовити його, треба піти за посиланням, а в наслідку — сліпа вулиця. Це вже розкусила королева Христина. А от із Кракова я вивіз дуже цінний латинський переклад старовинного рукопису, що був написаний невідомою досі мовою... На його основі я написав трактат про те, що людська душа — окрема симфонія, період звучання якої триває не тільки від народження до смерті, а й довше, можливо, навіть вічно, треба лише міняти склад оркестру. Я описав також, у який спосіб можна створити партитуру такої життєвої симфонії для будь-якої людини, аби вона, суворо дотримуючись розписаних нот, могла жити якомога довше і бачити, де її підстерігають небезпеки, та могла вчасно їх уникнути. Адже кожна людина — це окремий камертон, який дуже чутливий, і коли спеціально підібрані звуки, пройдуть через людину, відкриється особливе бачення, треба тільки дозволити звукам наповнити себе. Згодом я винайшов дванадцять магічних нот, які можна вмонтувати в певну мелодію. Хто її почує перед смертю, а в наступному житті почує знову, то зможе пригадати своє попереднє життя. Правда, виконати цю мелодію здатен лише неабиякий віртуоз, бо вся сіль саме в тих дванадцяти нотах, які будь-хто не зможе зіграти.

Я слухала його з великим подивом.

— Ти хочеш сказати, що моя душа буде жити в іншому тілі? Хоча МЕНЕ вже не буде?

— Так. Це буде інша людина, з іншими інтересами і захопленнями. А все ж у ній можна розбудити спогад про попереднє життя за умови, що вона перед смертю чула мелодію з мого трактату. І зробити це можна лише одним-єдиним способом: людина повинна почути цю мелодію знову. І тоді ти знову станеш собою.

Я поглянула уважно на Йогана і видихнула:

— Я хочу почути цю мелодію.

— Навіщо? Ти ще надто молода.

— Я можу в бою загинути будь-коли.

— Гаразд. Амаліє, прошу тебе — заграй нам «Зимове сонце».

Амалія слухняно торкнулася струн, і полилася тиха, мрійлива мелодія, спочатку вона обволікувала, хилила до сну, але небавом зарясніла синкопами, пальці Амалії все нервовіше бігали струнами арфи, а з її вуст чулося часте схлипування. Я заплющилася і загойдалася на хвилях марень, дивні картини миготіли в моїй уяві, хотілося розплющити очі, але це виявилося неможливо, повіки мовби придушило чимось важким і гарячим, у голові запаморочилося. Отямилася я, щойно Амалія припинила грати, але чулася мовби сп’яніла. Йоган делікатно витримав паузу й не тривожив мене. Я розплющила очі і струснула головою.

— Ми обіцяли помогти Анрієті добути манускрипт, — промовив Йоган, переводячи розмову на іншу тему. — Нам, правда, невідомо, за чиїм дорученням вона діє. Інквізитор виконує завдання Папи Римського Інокентія Десятого. Але ще мусить бути десь агент імператора, який вистежує мене. Він, можливо, теж прагне заволодіти львівською «Біблією диявола». Поки що цей манускрипт — чудова заманка. Якщо я його добуду і знешкоджу, то залишуся сам на сам з убивцею і не знатиму, звідки чигає на мене небезпека. Тому варто зачекати.

— Цікаво, що то були за чутки про плановане вбивство принца Хуана? Я сьогодні прощалася з ним у порту.

— Гадаю, то була хибна версія. Ніхто його вбивати не збирався. Когось просто хотіли пустити не тим слідом.

— Що Хуанові загрожує небезпека, розповідала Анрієта.

— Вона всього лише переказувала чиїсь чутки. Можливо, з вуст Інквізитора. Тут усі брешуть. До речі, як там вона?

— Живе в Каспера. Лаштуються до весілля.

— Он як! От же ж козир-дівка! Але не кажи їй те, що почула від мене. Тут не знати, кому вірити. Цікаво, чию вона виконує волю?

— У кожному разі вона залишиться, а я помандрую далі. І ти теж...

— Виходить, що так, — він зиркнув на мене. — Ми могли б поїхати разом. Кудись до Америки. Ти, я, Амалія, Франц.

— Ти забув Голема.

— Я залишу його Львову.

Коли ми повернулися до столу, Труді весело реготала й була добре підхмелена.

Розділ. 16 Катівське весілля. Кінець жовтня 1648 року

Того дня, коли Каспер з Анрієтою мали гуляти весілля, Лукаш засвідчив смерть фальшувальника монет, якого повісили на пагорбі за містом неподалік єврейського цвинтаря. До ніг йому почепили лантух з камінням, аби швидше хруснула шия. Тепер він висітиме, доки не залишиться самий скелет і не розсиплеться на купу вибілених кісток під шибеницею. Страта через повішання була марудною і втомливою, бо тривала значно довше, ніж страта мечем на Ринку. Відбувалася вона за містом, але спочатку треба було сформувати процесію, що складалася зі злочинця, озброєної варти, ката, який зі своїми помічниками їхав на возі, обвинувачів, магістратського медика і судді, який по страті мусив доповісти міським райцям, як відбулася екзекуція. На чолі процесії ступав неспішною ходою чоловік, що ніс розп’яття, а замикали її роззяви та родина злочинця, якщо, звісно, вона була.

— Боже, як нудно, — зітхала Анрієта, коли вони верталися до міста, — вона вперше спостерігала за роботою свого коханого. — Сподіваюся, страта мечем виглядатиме цікавіше.

— Звичайно, що цікавіше, — погодився Каспер. — Там я принаймні можу показати усю велич свого фаху. А вішати будь-хто може. Якщо забажаєш — можеш мене підмінити.

— О, ні, це не для моїх делікатних рук. Краще навчи мене орудувати мечем.

— Марна річ. Ти його в руках не втримаєш.

— Я? Хо! Ти ще мене погано знаєш. Одного разу я... — Тут вона схаменулася і просто розсміялася.

— Весела у вас буде дружина, — сказав Лукаш. — З нею не занудьгуєте.

— О, що ні, то таки ні. Ви чули, як вона дівок у «Жовтому простирадлі» вишикувала? Тепер то чисті панянки, а не мантелепи. Вже вони й у місто можуть вийти, а не сидіти крячками в тій дірі.

— Ото сказав — діра! — обурилася Анрієта. — Та там тепер все блищить і сяє. Килими на підлозі, фіранки на вікнах, поливаний посуд, а не цинові брязкальця. І відразу зиск підскочив. Навідайтеся коли до нас, пане доктор, я вам задурно одну гарнюльку забезпечу. Будете задоволені.

— Перестань, — буркнув до неї Каспер, — наш пан доктор має з ким у штири колінця бавитися. Перепрошую, пане доктор, що я так сказав.

— Нічого, нічого, — усміхнувся Лукаш. — Штири колінця — гарно сказано.

— Але, пане доктор, — заторохтіла Анрієта, — ви тих моїх діптянок бадаєте лише раз на три місяці, а то замало. Чи не могли б ви то робити частіше? Бодай раз на місяць?

— Ич, чого захотіла! — озвався Каспер. — Та ж то зайві клопоти, не передбачені магістратською оплатою.

— Нічого-нічого, — заспокоїла його Анрієта, — я й сама тепер в стані оплатити медичні послуги. То як, пане доктор?

— Не скажу, що ті процедури приносять мені багато задоволення, але якщо ви оплачуєте, я згоден.

Коли вони минали пранґер[50], під яким рубали голови, Каспер зупинився і запитав:

— Чи чули ви про ката, що зрадив своє ремесло?

Ні Лукаш, ні Анрієта нічого такого не чули. Анрієта дуже любила цікаві історії і відразу зголосилася послухати.

— Ця історія передавалась від ката до ката, бо кожен львівський кат мусив її пам’ятати і не піддаватися жодній спокусі. Отже, у 1508 році зі шляхтичем Єронимом Добростанським лучилася прикра пригода. Повертався він через катедральний цвинтар увечері п’яний як чіп і голосно виспівував сороміцькі пісні. Якраз на тую пору нагодилися школярі та почали гультяя ганьбити, що він у святому місці такі свинства виспівує. Ці невинні слова так розлютили п’яницю, що він вихопив шаблю і кинувся на школярів. Хтозна, чи він тямив, що чинить, але шабля, хоч не раз марно свиснула в повітрі, все ж таки розрубала плече одного зі школярів. Тільки тоді він схаменувся і, побачивши, що зчинився ґвалт, кинувся тікати. Але брами міста вже були зачинені. Тим часом з усіх сторін збіглися розлючені міщани. Кожен тримав у руках як не шаблю, то дрючок. Тоді шляхтич сховався у кляшторі домініканів. Звичай боронив будь-яким переслідувачам переступати поріг костелу чи монастиря, бо кожному, хто рятував своє життя втечею, надавався притулок. Але міщани і школярі були такі роздратовані, що виламали двері монастиря і були б гультяя убили, якби на ту пору не з’явився бургомістр з двома райцями. Ледве їм вдалося вгамувати людей. Натомість Єронимові запропонували віддатися на ласку магістратського суду. Він не мав вибору і врешті скорився, а сторожа відвела його до в’язниці. Наступного дня шляхтич постав перед судом війта і лавників. Вина його була безперечна, та він і сам, очунявши, не боронився, а лише пригнічено слухав свідчення очевидців. З таким самим пригніченням вислухав він і присуд на страту. Але родина засудженого не марнувала часу, і вдалося їй підкупити ката. Єроним про те нічого не знав, він ішов на страту з гордо піднятою головою. Перед тим, як вивести його з в’язниці, вволили його останнє бажання — принесли з винярні глечик мальвазії. Це підняло дух засудженого, і він уже не відчував такого розпачу. Кат наказав йому покласти голову на колоду. Єроним перехрестився, став на коліна і поклав голову. І тут найцікавіше: катівський меч злетів у повітря, юрба затамувала подих, та коли меч опустився на шию Єронима, то не відрубав її, а тільки легко поранив, бо запоров у дошки на помості. Кат вдав, гейби втратив рівновагу. Ну, тут у натовпі невдоволено загули. Війт дав знак продовжувати, і кат рубонув ще раз. Але й цього разу меч завдав лише рану. Це вже всі прийняли за Господній знак, і війт зупинив страту, а порадившись із райцями, дарував Єронимові життя. Рани вдалося загоїти, і незабаром шляхтич уже писав скарги до короля на міську раду. Але історія на тім не закінчилася. Кат, який зрадив своє ремесло і взяв у лапу, незабаром помер. А дух його неприкаяний не знайшов спокою і частенько серед ночі з’являється на Ринку. Якраз на цьому місці, — Каспер поплескав рукою по статуї. — Дух ката загрозливо розмахує мечем і щось намагається гукати, але з горла виривається лише нерозбірливе булькотіння. Нікому він шкоди не причинив, і поступово запізнілі перехожі так осміліли, що самі почали зачіпати примару, навіть склали пісеньку:

Пане майстер, де ся дів? Що ти нині зночі їв? Чи собаку, чи кота — То для тебе смакота!

І тоді розлючений дух вискакує з-поза пранґера і вимахує мечем.

— Обіцяй мені, — сказала Анрієта, — що приведеш мене опівночі сюди, і ми виманимо дух ката. Я ще ніколи не бачила жодного духа.

— Є одне але... Дух ката катам не з’являється, — усміхнувся Каспер. — Так що хіба сама сюди прийдеш.

— Ще чого! — пирхнула Анрієта. — Піду-но я ліпше провідаю своїх курчат.

Коли вона відійшла, Каспер пояснив:

— Курчатами вона називає повій. Зараз вони готують вгощення для нашого весілля. Серед них, як з’ясувалося, чимало добрих господинь. Хто б помислив?

Зближення Каспера з Анрієтою відбулося настільки швидко, що обоє і не зауважили, як небавом одне без одного й жити не могли. Анрієті було начхати на те, що вона опиниться поза поважнішою громадою, вона й так тут мало кого знала. Та, як небавом з’ясувалося, мужня поведінка Каспера в обороні міста й Високого замку міщанам сподобалася настільки, що він уже не помічав на собі ані ворожих, ані лякливих, ані відчужених поглядів, а інколи з ним навіть віталися чи відповідали на вітання. А одного разу в шинку йому подали кухоль уже не позначений щербиною для ката, як раніше, а звичайний, як усім.

Для Анрієти було несподіванкою, що Каспер вирішив влаштувати весілля, думала, що можна обійтися й без бенкету, але кат вважав, що так не годиться, і запросив катів з інших міст. Хоч і було ще доволі сутужно з харчами, але йому вдалося роздобути дикого кабана та спекти його на дворі. Нікого стороннього він на те весілля не просив, розуміючи, яким специфічним є катівське товариство. Кати прибули хто сам, а хто з жінкою, так що хата була повна гостей. Анрієта ніколи в житті не спілкувалася з подібною братією, але розмови, які точилися за столом, переважно фахові, її бавили.

— Найтяжче сікти голову, яка не має шиї, — казав брат Якуб з Сянока. — Одного разу я не попав мечем, куди цілив, і відбатував півпотилиці.

— Правду кажете, брате Якуб, — погодився брат Ансельм з Пряшева. — Я б узагалі встановив оплату від довжини шиї: що вона коротша, то оплата дорожча. А то якось несправедливо. Довгу шию рубати можна хоч із заплющеними очима, а коротку — мусиш цілитися і ще й нервувати.

— Е, це ще не така біда, — махнув рукою Каспер. — Я переживаю, що злочинів коїться все менше. Себто тяжких злочинів, за які має бути смертна кара. Адже від цього залежить наш добробут. Був час, коли я ледь не щодня сік голови або катував кого, а останнім часом є такі дні, що б’ю байдики. Оце, правда, під час облоги добряче помахав мечем. Але яка мені за це дяка? А ніяка. Так мені пан бургомістр і сказав: то був ваш громадянський чин. І тільки й усього, що прислав мені на весілля бочівку вина.

— Я вам скажу, що наше ремесло не оцінене як належиться. Ми ж бо теж люди й переживаємо неабиякі особисті драми, — підтримав розмову брат Анджей з Перемишля. — Подумати лише: одного разу мені довелося сікти голову своєму стрийкові. Він, дурний, упіймав на полі молодицю, поглумився над нею, а жи та верещала й обіцяла пожалітися в магістраті, задушив її. І от уявіть собі, він піднімається на поміст і бачить мене. А я, чесно кажучи, дуже рідко вдягаю червоний каптур, бо мене в моєму місті кожен собака знає, а то покликали мене до Ланьцута, де тамтешній кат захворів. То я й тут каптура не вбрав. Ну, і стрийко, який зеленого уявлення не мав, чим я займаюся, просто отетерів. «То ти, — каже, — Анджейку? — І в сльози. — Як же ти, — каже, — синку, виріс». — Брат Анджей при цьому захлипав і закивав скрушно головою. — А я кажу: «Так, то я, стрийку. Але не бідкайтеся. Я вам то зроблю одним махом. Навіть не відчуєте».

— А він що? — Всі присутні кати були виразно зворушені цією історією і чекали продовження.

— Та що... став мій стрийко на коліна, — черемиський кат знову захлипав, — поклав голову на колоду й не перестає плакати. А я теж не з каменю. І мені сльози ллються... ллються і очі заливають... — Він уже голосно ревів, розмазуючи сльози по скривленому обличчю. — Де вже тут добре цілити? Кажу: «Стрийку, цитьте. Вам тяжко, але й мені нелегко. І так, і так вам би хтось голову втяв. Чи ви, курва, не могли, курва, піти до повії, що мусилисьте молодицю проти її волі цюпцяти? А як вже тото зробили, то нащо було душити? За ґвалт то я би вам хіба зо три паси шкіри зі спини здер, а так ціла голова полетить до кошика». А він ще в більший плач. «Ой, — каже, — синцю, а ти би з мене й шкіру дер? А я тебе, пуцьвірінка, на руках носив, казочки вповідав!» Тут я не витримав, витер сльози, розмахнувся і опустив меча на його шию. Голова відскочила, впала на поміст і глипнула на мене здивовано, а писок був відкритий, і там ще язик тремтів — таке враження, що він щось мені ще говорив. Може, пригадував, як раз потягнув мене малого до виходку, аби я в шпарку побачив, як то кобіти справляють свої потреби. Бо стрийко був дуже фіґлярний.

— А мені згадалося, як я вішав одного розбійника, — розповідав брат Ансельм, — а він мені каже: тільки не так високо, бо мене загойдує! Га-га-га-га! А інший каже: йой, як я ся бою скуботки! Га-га-га-га!

Кати залилися реготом, а Каспер підняв келиха:

— Ану, братове, випиймо за мою Анрієту, бо вона вартує того. Вона, скажу вам, набагато господарніша за мене. Ото прийшла в «Жовте простирадло», де мої дівки працюють, роззирнулася і — до них: «А чого то тут так смердить? Що ви за нехлюї?» Далі розпитала, скільки їм платять. А тоді й каже: «Запам’ятайте, якщо хочете заробляти більше, то треба виглядати краще». А ті: «Дуже мудро. А де нам гроші взяти?» А вона: «Я вам дам». І дала, і вбрала їх, як ляльок. Змусила там усе вичистити, випуцувати, й відразу зарібки пішли догори. Бо одне мати справу з нехлюєю обдертою, а друга — з такою кралею, що не сором з нею і по місту прогулятися. Ну і теперка моїх дівок не відрізниш від пурєдних панюсь.

Майстри малодобрі випили й далі гомоніли про свої катівські справи, бо ж бачилися доволі рідко. Зайшла мова про те, яку позицію займає кат у громаді, і тут один з катів розповів, що в Аугсбурґу до ката геть інакше ставлення, там ніхто його не цурається, він має помешкання в центрі міста, вільно себе почуває, обідає з поважними людьми, здоровається за руку з лавниками.

— Треба й нам, братове, добиватися поваги до себе, — сказав Каспер. — Недарма ж Лютер писав: «Якби не було злочинів, то не було б і катів. Рука, що тримає меч і вішає, то не людська рука, а Господня. То не людина, а Господь вішає, ламає колесом, стинає голови й здирає паси зі спини».

— Правду сказано, — підтримав брат Якуб. — Кат — се слуга Божий. Ним не керує ані заздрість, ані помста, ані ненависть, ані жадібність. Він — гарант закону. Ним керує обов’язок!

Пізно ввечері кати прощалися, щоб піти на ночівлю до заїжджого двору. Вони обнімалися, клялися одне одному в дружбі й били себе в груди.

— Наше братство, — казав Якуб, — скроплене кров’ю. Не нашою. Але скроплене. І справжній друг повинен скидатися на кров, яка приливає до рани, хоч її і не кликали.

Розділ 17 Смерть від голки. Кінець жовтня 1648 року

Ґрозваєрові вдалося приховати частину свого майна, ба навіть схитрувати й привласнити чуже, проникнувши на склад, до якого мав ключі. Він намагався заробити всюди, де тільки можливо було, і, будучи медиком, займався ще й торгівлею. Напередодні облоги цех аптекарів подав на нього до суду: «Пан доктор Мартин Ґрозвайєр займається не medicamenta, як належить лікареві, а мануальною роботою, яка є привілеєм панів аптекарів, бо продає він розмаїті свічки, коріння, марципани, горілки, цукерки et id genus[51], а також гендлює перцем, шафраном, цинамоном, гвоздикою та іншими приправами». Про вино вони не згадали, бо тут Ґрозваєр був обережнішим. Улюбленим його заняттям було підраховувати свої прибутки, міг йому віддаватися будь-коли й будь-де. Якраз, коли він займався цією боговгодною справою, йому повідомили, що прибув знайомий уже нам купець. Бурґомістр кивнув, купець Юліус Цінґлер, увійшовши, дбайливо зачинив за собою двері і промовив лише три слова: «Вона вже тут», після цього вклонився і, задкуючи, швидко вийшов.

Ґрозваєр підвівся, підійшов до вікна й окинув оком Ринок. Купець не викликав у нього жодних симпатій, ба більше — він його ненавидів, хоча той і неабияк прислужився. За тиждень до облоги Юліус повернувся з подорожі, відвідавши на прохання бурґомістра Венецію, Падую і Зальцбурґ. Новина, яку купець повідомив бурґомістрові, вартувала чимало, він аж схопився з крісла й підступив різким кроком до переляканого купчика та, взявши його за обшлаги, перепитав:

— Ти нічого не переплутав? Мартин Айрер був без одного ока, а Лукаш кульгав?

— Так, саме так. Це мені підтвердили в кількох місцях. В університеті, в шпиталі, в бурсі, в Зальцбурзі...

Ґрозваєр замислився і став нервово міряти кабінет.

— Отже... він не той, ким прикидається. Самозванець, який захопив чуже майно. А може, ще й убив Мартина! — Він зблиснув гнівно очима.

— Ну, вбити він його не вбив... — несміливо заперечив купець.

— Звідки така певність?

— Та звідти, пане бурґомістре, що то ви найняли убивць. Вибачте, що я вам те кажу.

— Що ти мелеш? Я? — Ґрозваєр аж закипів од гніву.

— Тільки заспокойтеся. Я на вашому боці. Ви попросили, я найняв.

— Я попросив? Вас? — Ґрозваєр виразно був ошелешений. — Що за маячня? Та хто ви такий?

— Прошу не гніватися і вислухати мене терпляче. Все дуже просто. На ту пору ви перехопили листа від Мартина Айрера до магістрату, де той повідомляв, що вирушив до Львова, щоб успадкувати аптеку й кам’яницю. А ви й самі мали на неї око. Отже, ви звернулися до мого брата у перших Ґеорґа. Пригадуєте? Такий грубенький опецьок... Ото він і поцікавився в мене, чи маю я гарних, бажано небалакучих хлопців, які б за не надто великі гроші декого вистежили й застрелили. У мене такі були, траґачами працювали та любили й кулаками помахати. Здорові були хлопи. Вони й влаштували засідку. І навіть убили кого треба, але так сталося, що й самі загинули... З того, що мені вдалося вивідати, Лукашеві допоміг закатрупити нападників такий собі Йоган Калькбреннер, медик і прихильник магічних наук.

— Знаю я його, ще той пройдисвіт! Ото тільки не можу його вистежити, як він трупи краде і на них свої сатанинські експерименти влаштовує.

— Нагадаю, бо це суттєво для нашої історії, у нього теж одне око на перев’язі, то він і подумав, гейби то на нього чатувала засідка, і уже ві Львові намагався розвідати, ким були ті нападники. Коли їхні трупи привезли, то це швидко з’ясувалося, й він приходив до мене та допитувався, чи я чогось не знаю. Але де би я щось про це знав? У мене писок у таких справах завше на ґвінт[52]. А ще я там у Падуї та Венеції довідався, що Лукаш і Мартин були нерозлийвода, кумплі на амінь. Тож я гадаю, що перевтілення відбулося за пропозицією самого Мартина. Бо Йоган мені сказав, що небіжчик ще кілька хвилин жив і говорив із ними. Отже, наш Мартин-Лукаш має свідка Йогана, який радо підтвердить, що Мартин сам запропонував Лукашеві зайняти його місце, — купчик зробив паузу і, прискаливши око, додав: — Щоправда, мій брат теж загинув за загадкових обставин.

Ґрозваєр впав у крісло, розчервонівся і не на жарт розхвилювався, здогадуючись, куди той гне. Йому увесь час здавалося, що його таємниця надійно прихована після того, як купчикового брата було вбито. А тепер оцей нахаба стоїть і всміхається.

— Гаразд, — процідив крізь зуби. — Я думаю, ви щось від мене хотіли б?

— Авжеж... Я хотів би, щоб магістрат на свої бенкети закуповував лише в мене вина. Це ж не надто велике бажання?

Ґрозваєр постукав пальцями по столу. Нахаба! Рідкісний нахаба! Досі сам бургомістр продавав вино магістрату через підставного винаря. І що ж? Тепер він мусить позбутися свого законного прибутку? Він продовжував постукувати пальцями по столу, роздратовано шукаючи виходу. Нічого задовільного не спало на думку, і він вирішив тимчасово піти на поступку.

— Так... я посприяю вам.

— А ще я хочу сказати, — усміхнувся Юліус, — що, коли вам розходиться про того Мартина, мається на увазі фальшивого, то є люди, які такі справи роблять чисто й красиво.

— Це хто?

— Орден Сестер святої крові чи то пак Ordo Sororum Sancti Sanguinis. Це, звісно, буде вам трохи коштувати, зате після себе вони не залишають жодних слідів. Окрім трупа, звісно.

Бургомістр хотів щось заперечити, але подумав, що він і так уже в мацаках цього шелихвоста, то ще одна нитка, яка їх в’язатиме, ледве чи зашкодить. А згодом можна буде й її перетяти.

— Добре. Магістрат закупить вино у вас. А що то за орден?

— Це наймані убивці — самі дівчата або молодиці. Їх учили тільки одному — вбивати. І вони це роблять фахово.

— Звідки ви про них знаєте?

— О, це довга історія.

— Нічого. Я послухаю.

— Тоді я сяду. Отже, десь біля тридцяти років тому, коли я був молодий і нерозважний, навчаючись у Вроцлаві купецькій справі, пошлюбив я доньку мого опікуна. Незабаром вона народила дівчинку. Прожили ми в злагоді вісім років, аж поки страшна моровиця не скосила й мою дружину, і її батьків, і багатьох моїх друзів. Зостався я з донькою і, щоб дати їй освіту та навчити, як жити й виживати, відправив до монастиря ордену Сестер святої крові в Шварцвальді. Роки два ми листувалися, але раптом листування увірвалося. Відповіді на свої листи я не отримував. Це мене занепокоїло, і я вирушив до монастиря. Мене, звісно, не впустили, але запевнили, що з дівчинкою все гаразд, і її мені покажуть, хоч і не дозволять спілкуватися. Ну, добре — бодай так. Дійсно, показали зоддалік. Вона була в чернечому одязі, в низько на голову насунутому каптурі. Звідки мені було знати, що то вона? Я сказав, що не вступлюся, доки не покажуть її обличчя. Монашка, яка її привела, зняла з моєї доньки каптур, і я переконався, що це таки вона. Дівчинка мені ще рукою помахала. От і все. Минув час, я одружився вдруге. І от пізно ввечері, ми вже вкладалися спати, хтось постукав у віконницю. Я відчинити не відчинив, але запитав, хто там. І почув жіночий голос, який назвав ім’я моєї доньки. Я відразу впустив її, гарна така, як лялька, але була дуже збуджена, таке враження, що її хтось переслідував, правда, вона мені в цьому не призналася. Ми сіли собі на кухні, дружина вирішила нам не заважати. Ми цілком мило погомоніли, донька розповіла, що вже покинула монастир. Я запитав, чим вона займається. Сказала, що вишиває, плете мережива й таке інше, чого її в тому монастирі навчили. А до Вроцлава приїхала за нитками. Ми пробалакали до світанку, і вона пішла тільки-но почало сіріти. Я ліг, проспав до обіду, коли дружина мене будить і розповідає, що єпископа вбили. А це неабияка новина, бо єпископ не якийсь там крамар. У вусі в нього знайшли отруєну голку. Минув рік, я зупинився дорогою додому в Братиславі, і знову мені довелося побачитися з донькою. Цього разу вона намагалася мене уникнути, що мені видалося досить підозрілим і дивним. Помітивши її на ринку, я відразу метнувся до неї, а вона аж сахнулася, виразно ошелешена, бо не сподівалася мене тут побачити, але все ж ми обнялися. Я її розпитую, що вона збирається у Братиславі робити, вона й каже: за нитками приїхала. І то лише на один день, завтра відпливає Дунаєм. Скільки я її не просив посидіти в шинку, пообідати разом та погомоніти — нізащо не погодилася і навіть не дозволила себе провести. А пополудні знайшли мертвим суддю. Таки в нього в хаті. З голкою у вусі. Ні, я ще тоді нічогісінько не запідозрив. Я перебрався до Львова, відкрив свою власну винарню, бо тут уже раніше оселилася моя родина й брат Ґеорґ. А менш як два роки тому, це вже потому, як об’явився у нас Мартин Айрер, подався мій брат за винами до Австрії і зупинився у Кремсі над Дунаєм. Та так і не повернувся... — Тут Юліус на хвильку замовк і подивився на бургомістра. Той засовався в кріслі й відвів очі. — Бо мого брата знайшли на березі ріки з отруєною голкою в горлі.

Він знову помовчав, стежачи за бургомістром. Той підвівся, вийняв з креденса пляшку вина, розкоркував і, не мовлячи ані слова, налив у два келихи. Юліус зачекав, коли першим почне пити Ґрозваєр, а тоді теж надпив і мовчав.

— Ну... — буркнув бургомістр. — Продовжуйте.

— Отут мене й почали муляти деякі підозри. Бо хто такий мій брат у порівнянні з єпископом чи суддею? Ніхто. Пшик. Тих безсумнівно вбили на чиєсь замовлення. А що Ґеорґа вбито було тим самим способом, напрошується висновок, що і його хтось замовив. Хто це був — мені відразу стало зрозуміло. Але хочу запевнити, що я за своїм братом не надто побивався. Він був ще той курвий син. Гульвіса неприторенний. Навіть до моєї жінки чіплявся. То, гадаю, йому на тім світі цікавіше, ніж тут. А я перебрав його добро, піклуюся вдовичкою та й не нарікаю. І от, швендяючи туди й сюди по світу, я всюди, де тільки можна, розпитував про той орден і його монастир. І небавом таки розвідав, що виховують там сестер, здатних убивати. Все це вродливі дівчата, які вирізняються своїми особливими методами. Я також довідувався, чи можливе таке, щоб котрась сестра могла покинути цей монастир і не стати при цьому вбивцею. Все ще сподіваючись, що моя донька насправді не така, а то лише збіг. Але мене запевнили, що це неможливо, бо інакше ця сестра буде приречена. Отже, винятків не буває, — Юліус зітхнув і змахнув сльозу. — Після цього я вже здогадався, яким вишиванням займається моя донька. Я навіть вірю, що ви жодного поняття досі не мали про існування ордену Сестер святої крові. Ви просто написали листа до Швестербурґу в Товариство доброї опіки й зробили замовлення на Ґеорґа. Вам назвали ціну, ви оплатили. Все чисто й без зайвого галасу. І в мене до вас жалю нема. Обіцяю, що буду цінувати наші ділові стосунки. — Юліус встав і вклонився. — На цьому бувайте здорові. Завтра я вирушаю знову в дорогу, то можу того листа й оплату до Швестербурґу доставити. Мені не важко. Іно за честь вважатиму зробити приємність для такої поважної людини, як пан бургомістр.

Юліус вийшов, а бургомістр налив собі другого келиха й випив. То ж треба — попасти в лапи цьому пройдисвіту! А листа... листа можна написати. Довести, що Айрер не Айрер не так просто, потрібні свідки. Везти їх навмисне бозна-звідки — неабиякий клопіт. З доброї душі ніхто не погодиться, доведеться платити, ще й подорож і перебування у Львові оплатити, та й не одному, бо що таке один свідок, а трьом чи чотирьом. А в підсумку? Той Лукаш з Калькбреннером разом відбрешуться. Найбільше, то хіба в нього аптеку магістрат відбере. І що з того?.. Орден Сестер святої крові... Он воно як!

Він узявся писати листа, але коли дописав, трохи подумав і порвав його на дрібні кавальчики. Вранці Юліус знову завітав до бургомістра й поцікавився, чи вже готовий лист.

— Ні, я передумав, — відповів Ґрозваєр. Юліус був виразно здивований. — Я вирішив зробити замовлення не листовно, а усно. Якщо вже туди вирушаєте, то ось вам оплата. — Він простягнув купцеві капшук з дукатами. — А ім’я і адресу знаєте. Цього цілком достатньо.

— Маєте рацію. Цілком достатньо. А щодо закупівлі моїх вин, то в мою відсутність вас чудово обслужить моя дружина.

Розділ 18 Юліана: Sanguinis sorores. Кінець жовтня 1648 року

Йоган запропонував мені переночувати в нього. Я погодилася і вийшла в сад прогулятися. Садом ніхто не займався, він геть заріс, і в цьому була його приваба, в гіллі мостилися на ніч пташки, повітря пропахло айстрами й пізніми яблуками. Біля муру, геть заповитого виноградними лозами, я зупинилася і спробувала темно-червоні ягоди, вони були солодкі. Я стояла, ласувала ними й думала, що маю робити далі.

Позаду почулися скрадливі кроки. Я озирнулася — то була Гертруда. Вона йшла до мене широко усміхаючись, але в її очах я не помітила звичного тепла, вони, можливо, під дією алкоголю стали холодні, примружені й підступні, її погляд пронизував мене. Я не розуміла, що могла означати така раптова зміна настрою і поведінки і, замість того, щоб усміхнутися їй привітно, заціпеніла на місці. Вона наблизилася до винограду й зірвала й собі гроно.

— О, як смачно, — промовила холодним тоном, зиркаючи при цьому на мене спідлоба.

Її великі вуста приймали кожну виноградину наче поцілунок. Я мовчала. Глибоке й ще не до кінця усвідомлене чуття підказувало мені, що зараз чекає мене щось не надто приємне, щось, що ось-ось злетить з її вуст. Та вона не квапилася, мовби впиваючись моєю тривогою, а я й далі мовчала, не зводячи очей з її вуст, які нервово посмикувалися. Я мовчала й думала: невже це вона? Від однієї лише думки про це я відчула на крижах мороз. При мені не було жодної зброї, і я геть не готова була боронитися, бо не мала зеленої уяви, що саме проти мене може бути застосовано. За хвилю я дійшла висновку, що якби мені щось загрожувало, не було б оцієї довгої паузи. Раптом Гертруда наблизилася і, усміхаючись, простягнула мені руку. Так, це вона. Ми саме так здоровалися. Я потиснула її руку й почула:

— Sanguinis sorores[53], Корделіє!

— Rursus in unum[54], Амальтеє! — відповіла я автоматично.

Вона здригнулася, не сподіваючись, що я можу її вирахувати. Труді, ця любляча дружина, меланхолійна краля, яка брехала, що її перший чоловік помер від серцевого нападу, ця вродлива жінка з витонченими пальчиками, з бездоганними манерами й дзвінким голосом — жорстока вбивця?

— Ти приїхала за мною? — запитала я.

— Не зовсім.

Вона й далі усміхалася, але вже лише кутиком вуст, а в насмішкуватому її голосі бринів відтінок іронії. Я пошкодувала, що без зброї.

— За ким же ти приїхала? За принцом Хуаном? Він встиг відплисти.

— Ні. Замовлення на нього відкликали, — вона роззирнулася. — Як тут затишно й гарно! Чудове місце. Шкода, що я тут не надовго затримаюся...

— Труді, за ким ти ще приїхала? — перебила я її.

— У першу чергу я приїхала повідомити, що про тебе не забули. Ти знову з нами. Можеш жити у Львові, якщо це тобі до вподоби, але покинути орден не вдасться.

— А коли я гостювала в тебе, ти знала про мене?

— Я почала здогадуватися, та певності не мала. Потім поволі випитала в тебе те, що мені було потрібно. В ордені були деякий час переконані, що ти померла. Згодом з’явилися сумніви і, коли не знайшли тієї черниці, яка повідомляла про твою смерть, сумніви відпали. Відтак орден вийшов на твій слід, коли ти закінчила навчання в Падуї, а тоді загубив. Вони шукали тебе в Дюнкерку й знову загубили. Потім почули, що ти у Львові, але заки дісталися сюди, ти встигла втекти. Поки ти гуляла морями-океанами, вони теж не могли тебе заскочити. Мені залишалося лише скласти докупи всі твої пересування з їхніми даними. Правда, це сталося, коли ти вже відплила.

— Тобто це ти мене видала?

— Це ж наш обов’язок, — проказала вона з невинним виглядом. — Хіба не так? Ми ж ходили по місту з тобою в парі. Ми одне ціле. Ми в цьому присягалися. Ти зламала присягу, й будеш покарана. Але не надто жорстоко. Тобі доведеться надолужити згаяний час. Тому отримуватимеш замовлень більше за інших. Але в цьому теж є своя вигода. Дістанеш більше зиску.

— Невже ти втамувала свою захланність і готова поступатися замовленнями?

— Не бійся, нам усім завдань вистачить. Як ти здогадалася, що я Амальтея? Тобі вже хтось про мене розповів? — запитала вона роздратовано.

Я ледве не ляпнула, що у Львові перебуває ще одна сестра крові, але стрималася.

— Сама здогадалася. Ти ж приїхала за нитками. А де нитка — там голка. Крім того, ти перша з нас вийшла заміж. Усе, що ти розповідала про свого першого чоловіка, виявилося брехнею. Ти і його вбила.

Вона наїжилася, вхопила мене за руку й стиснула, аж її пальці побіліли:

— Якого дідька! Хто тобі все це намолов? Хто?

— Заспокійся. Я теж умію збирати інформацію.

— Ти не повинна цього робити, — прошипіла вона, відпускаючи мою руку. — Це заборонено. — Потім простягнула мені папірчик. Я вже здогадувалася, що це, але розгортати не квапилася, бо не чекала нічого для себе доброго. — Розгорни, — промовила вона твердо. — Це твоє замовлення. Ти знову з нами.

Вона дивилася на мене з неприхованим гнівом. Куди й поділися уся її лагідність і чемність, які вона демонструвала в Ґданську. Зараз я бачила перед собою пантеру.

— Я ніколи не була з вами, — твердо промовила я.

— У монастирі була. В Празі була. І тепер будеш.

Я розгорнула папірець і побачила суцільну абракадабру, писану дрібним мачком, але я знала, що так має бути, бо для того, щоб прочитати ім’я жертви, треба на папір накласти пергамент з дірочками навпроти потрібних літер. Не знати, чому я його не викинула, хоч не раз і поривалася, й носила в кишені на грудях, маючи небезпідставну підозру, що може ще мені згодитися. Наблизившись до вікна, звідки лилося світло, я склала докупи папір і пергамент і прочитала тільки два слова: «Мартин Айрер». В мене затремтіли пальці. Це я повинна його вбити? Хто його замовив? Запитувати про це марно, сестри ніколи не знали імен замовників. Та безперечно замовив хтось місцевий. І що тепер? Я почувалася розгубленою.

— Ти надовго? — поцікавилася я.

— Якраз доти, доки не виконаєш замовлення. Судячи з твоєї реакції, ти знаєш цього чоловіка.

— Авжеж, знаю.

— Аптекар... — промовила вона. — Нічого особливого. Буде нескладно проштрикнути його улюбленим твоїм методом. Майстер Кеведо був би задоволений тобою.

— Він з тобою теж займався. І ти демонструвала не гірший талант.

— Куди мені до тебе! — Вона виразно кпила. — Завтра при нагоді познайом мене з тим аптекарем. Мене щось голова зранку поболює.

— Він не просто аптекар, а талановитий хірург. Найкращий у Львові. Кому він міг стати на заваді?

— Цього нам ніколи не довідатися. І ми такі речі не обговорюємо. Він може бути Господнім праведником, ба навіть херувимом, але коли орден прийняв за нього оплату, він приречений. І ти це добре знаєш.

— Не може бути, що ти приперлася до Львова лише для того, аби вручити мені цей папірчик, — сказала я. — Кого ти повинна закатрупити?

— Це вже не твоя справа. У тебе є три дні. Потім мені треба буде виїхати звідси, але я мушу переконатися, що справу зроблено. — Дорогою до палацу вона сказала: — Сподіваюся, тобі вистачить здорового глузду нікому з цим не звірятись.

Я кивнула. Однак мені не давала спокою думка про її замовлення. Кого вона приїхала вбити? Яка ж я дурна, що привела її сюди! А що, як це Йоган? Він же ж казав, що й на нього полюють.

— Труді, — промовила я якомога мирнішим тоном, — заради нашої дружби скажи: кого ти повинна вбити.

— Боже, яка ти наївна! — Вона розсміялася. — У нас нема почуття дружби. У нас нема почуття любові. У нас нема ні батька, ні матері, ні чоловіка. Є тільки ми — сестри крові. Ми крижані королеви в королівстві зими з льодом замість серця. Інакше не виживемо, розумієш? Не виживемо в цьому задрипаному, повному лайна світі! Я бачу, ти добряче розм’якла, поки ховалася від нас. Пора отямитися. Оце замовлення, яке я тобі вручила, водночас і останнє попередження. Не виконаєш — хтось отримає замовлення на тебе. Дай Боже, щоб не я. Але... — Вона зупинилася і показала рукою на небо, що червоніло в променях заходу: — Яка краса! Чи не правда? — Потім обернулася до мене, поклала мені руку на плече й сказала: — Я ще не отримала свого замовлення. Мені сказано було приїхати сюди й знайти тебе. Моє замовлення прибуде до мене завтра на одному з кораблів.

— Що? Ще одна наша сестра? Тут що — з’їзд сестер крові планується?

Вона розсміялася.

— Це не обов’язково сестра. Можуть передати будь-ким. Це ж лист, з якого непосвячений не розбере нічого.

Отже, ще є трохи часу. На що? Невідомо. Бодай на те, щоб усе обдумати. Вона підвела мене до дерев’яної лави, збоку височів великий вазонок у формі русалки, з якого визирали барвисті хризантеми. Труді простягла руку й виловила з квітів пляшку вина.

— Як бачиш, я подбала, щоб ми могли люб’язно поговорити.

Ми вмостилися на лаві, вона розкоркувала вино і, надпивши першою, з іронічною посмішкою простягнула пляшку мені. Я випила. Мені нічого не залишалося, як тільки тягнути час і якомога більше чогось довідатися.

— Отже, ти отримаєш замовлення невідомо від кого, невідомо коли й невідомо де?

— Чого ти так доскіпливо розпитуєш? — насторожилася вона.

— Просто хочу довідатися, як це буде відбуватися зі мною. Яким чином я буду отримувати замовлення.

Вона перехилила пляшку й поглянула в небо. Там уже висіялися перші зорі. Труді всміхнулася до мене:

— Я знаю, ти хитра бестія, але тут нема таємниці. У дворі бернардинського монастиря біля криниці я повинна отримати записку. Рівно о третій пополудні. Якщо матимеш таке непереборне бажання, можеш збоку поспостерігати. Але самої записки я тобі не покажу. Домовилися?

— Гаразд. Хоча це несправедливо, бо ти знаєш моє замовлення, а я твого не знатиму.

— Не переймайся. Наступного дня ти про все довідаєшся, — вона голосно засміялася. А потім запитала: — Які в тебе стосунки з Йоганом?

Дуже доречне запитання, подумалося мені. Я саме розмірковувала, яким чином з Йоганом поспілкуватися, щоб у Труді не виникло підозр, і, власне, роль його коханки дуже добре пасувала, бо я могла тоді усамітнитися з ним, а тут вона сама й підвела розмову до цього.

— У нас кохання, — сказала я твердо. — Можливо, поберемось.

— Гм... Дивні в тебе смаки. Він, звичайно, симпатичний, але не такий молодий, як Ульріх.

— У Ґданську, пригадую, ти казала, що такими, як Ульріх, можна милуватися, але не жити з ними.

— Це було до того, як я з ним поспілкувалася. Він такий ніжний, уважний, від нього так п’янко пахне... Зрештою, і Франц симпатичний. Та який же й дотепний! А Ульріх — поет! Вперше в житті я спілкувалася з поетом.

— Він тобі й вірші читав?

— Аякже! Я була неймовірно розчулена... — Зненацька її щось насторожило. — Стривай, ти кажеш, що ви з Йоганом пара, але, як я зрозуміла, ти не живеш з ним. З ким ти живеш?

Тут вона загнала мене на слизьке.

— Це не так. Я живу з ним. Але під час облоги я зосталася в місті, а він тут. Я ж працювала в шпиталі, опікувалася пораненими.

— Ага, то он звідки ти знаєш того хірурга. Ви разом з ним працювали?

Коло повільно звужувалося, але я не здавалася.

— Чому з ним? Там було кілька медиків.

— Він для тебе дорогий?

— Для мене особисто ні. Але для багатьох — так.

— Він симпатичний?

Я не розуміла, до чого вона хилить. Може, хоче вивідати, чи маю я до нього почуття?

— Ні, — сказала я, — він такого віку, як і Йоган, і кульгає на ногу.

— Шкода. А то я б задля нашої дружби, ха-ха, могла б тобі допомогти. Але ти й без мене даси раду.

— Дам. Можеш не сумніватися.

Вечір м’яко лягав на сад, птахи замовкали, в повітрі стали пурхати нетлі. Труді випростала ноги й відкинулась на спинку. Там, у Ґданську, вона пила мало, а тут вирішила розслабитися і отримати якнайбільше задоволення.

— Ага! Ось ви де! — З сутінків вигулькнули Франц і Ульріх. — Як оригінально — ми теж з пляшкою вина.

Вони сіли по обидва боки від нас. Обоє були підхмелені й розсміяні. Я подумала, що це найкраща нагода зникнути й підвелася, Труді спробувала піти за мною, але хлопці її стримали й вмить забалакали. Я застала Йогана в його кабінеті, він щось писав за столом, на якому височіли стоси книжок.

— Йогане, — сказала я, — ти будеш неабияк здивований, бо ти не знаєш всього про мене. Але повинен знати.

Він підвів голову й здивовано запитав:

— Цікаво, що ж я таке повинен знати, чого ще не знаю?

— Ти не знаєш, що я виховувалася в монастирі ордену Сестер святої крові у Шварцвальді, — випалила я одним духом.

Він враз пополотнів.

— Не може бути! Ти одна із тих убивць? І ти ніколи себе переді мною не видала?

Авжеж, він чув про цей орден.

— Ні, бо я втекла й порвала з ними. Я лише один день була вбивцею. І більше ніколи. Зате я винесла з монастиря знання мов і володіння шпагою. Потім я переодяглася за хлопця, поміняла ім’я... Отак я опинилася в Падуї, в Кенігсберзі й познайомилася з тобою. Я тікала від них майже десять років. Але нарешті це сталося. Вони мене вистежили й вручили замовлення.

— Ти хочеш сказати... ти хочеш сказати, що це — Анрієта?

— Ні, це Гертруда.

— Шляк! І ти привела її до мене?

— Я знала її зовсім іншою — звичайною хатньою гускою. Вона гостила у мене в Ґданську. Розкрилася вона щойно. В тебе в саду. Зараз вона в оточенні Ульріха й Франца.

— Он що! — Він потер чоло. — Яке ж у тебе замовлення?

— Мартин Айрер.

— О господи! А яке в неї?

— Ще невідомо. Його їй вручать завтра.

Він замислився.

— Хтозна, чи не мене замовлено. Що ж до Лукаша-Мартина, то тут легше, — він усміхнувся до мене. — Убивцю ми знаємо.

— Вона хоче, щоб я її завтра познайомила з аптекарем. Я приховала від неї мої симпатії і збрехала, що я твоя коханка. То ти вже мене не видай.

Він засміявся.

— Тоді тобі доведеться заночувати в моєму покої.

— Власне, я про це теж подумала. Вона отримає замовлення рівно о третій пополудні біля криниці в дворі бернардинів. І дозволила мені поспостерігати за цим. Як би це його перехопити?

— Рівно о третій... — повторив він і замислився, хвильку роздумував, а тоді пожвавився: — Так, це можливо. А чи сказала вона тобі, якими гаслами при цьому обмінюються посланець і сестра крові?

— Ні, не сказала. Можливо, це звичайні гасла: «Sanguinis sorores! — Rursus in unum!»

— Ні-ні... є інше...

Він встав з крісла, підійшов до шафи й вийняв книжку в червоній обкладинці.

— «Історія ордену Сестер святої крові», — пояснив він.

— Що? — здивувалася я. — Хтось написав історію?

— Авжеж. Ordo Sororum Sancti Sanguinis існує вже кілька сторіч, а точніше з 1187 року, коли араби відбили в хрестоносців Єрусалим. Черниці християнського монастиря вивезли з Єрусалиму «святу кров» — просяклу кров’ю сукню Діви Марії. Спочатку вони осіли в Італії, але потім перебралися до Шварцвальду.

— Я знаю про це. І пригадую ту сукню, — кивнула я. — Вона лежала у скляному саркофазі в нашому храмі. Раз на рік саркофаг відчиняли, і нам було дозволено поцілувати її поділ. Така звичайна полотняна сукня з вибляклим вишиттям.

— Мабуть, ти не знаєш, що від часу свого заснування орден здійснив тисячі вбивств у всьому світі. Щоправда, довести, яке саме вбивство вчинила сестра крові, неможливо. Ця книжка — сумлінне дослідження цих убивств і спроба розкрити очі на орден. Сестри полюють за нею і знищують як саму книжку, так і того, хто її має. Можливо, цей екземпляр останній.

— І хто її написав?

— Автор... — він зробив паузу й подивився на мене з усмішкою. — Франсіско Гомес де Кеведо. Ти мусила його знати, бо він пише, що викладав у вас. Орден, довідавшись про написання такої книжки, добився його ув’язнення. Завершував книжку він уже в тюрмі, а вийшла вона після його смерті... яка скидалася на цілком природну.

Я слухала з подивом. Не маючи контактів з орденом, я нічого не чула про ту книжку. Цікаво, котра з сестер убила Кеведо?

— Тут описано всі засоби вбивць, — продовжив Йоган. — Їх десятки. Кожна сестра має свій стиль нападу, відмінний від інших. Не було в одному поколінні двох однакових способів убивства. Таким чином очільники ордену могли отримувати докази того, що жертва загинула саме від руки сестри, якій замовили її, а не, скажімо, за збігом обставин убита на дуелі чи померла від скруту кишок. Тому, якщо мова про тебе, ми бачимо впродовж віків цілу плеяду сестер, які пробивають рот мечем, а згодом шпагою, яка з’явилася пізніше.

— А є там голка? Убивства отруєною голкою?

— Авжеж, є. Ось глянь — це зображення сестри Конкордії з 1223 року. Вона перша опанувала цю манеру.

— У неї таке ж волосся, як у Гертруди, — здивувалася я.

— Маєш рацію. Якщо подивишся на фехтувальниць, то помітиш, що в них усіх твоя зачіска й твоя барва волосся. Вони саме таким чином підбирали сестер. А що — Гертруда вбиває голкою?

— Так. А от Анрієта — довгою шпилькою.

Він погортав книжку й зупинився на сторінці, де було зображено трьох жінок. Двох оголених і одну зодягнену. Голі жінки на передньому плані сиділи в ванні. Одна тримала другу за пиптик правого перса. На задньому плані третя жінка щось шила.

— Та, що праворуч, — пояснив Йоган, — фаворитка короля Генріха Четвертого Ґабрієль д’Естре, ліворуч — Маргарита де Валуа. Власне вона тримає пальцями пиптик перса Ґабрієль. Жінка на задньому плані шиє похоронну сукню. Ця жінка — сестра крові. За кілька днів до шлюбу з королем Ґабрієль помре. Її вухо буде пробите отруєною голкою. Після цього король одружиться з Маргаритою. Ось що тут написано: «Сестри отримують замовлення або від сестер, або від невідомого їм посланця, при цьому обмінюючись таємними знаками й гаслами, які відрізняються від звичних гасел і знаків під час привітань. Такі гасла діють лише певний час, пізніше їх змінюють і тримають у таємниці».

— Тоді у нас вся надія на Анрієту. Вона мусить знати ці гасла.

— Будь обережною. Можливо, Анрієта нас воловодить. І не «Біблія диявола» її мета.

— Але... — я завагалась, — навіть якщо ми довідаємося гасла, то яким чином перехопимо замовлення, якщо зустріч відбудеться в означений час?

— Не переживай. Здається, я знаю, як це зробити. Завтра зранку зустрінься з Анрієтою. А я перебалакаю з Францом та Ульріхом. Вони, як-не-як, по нашому боці. О другій я тебе з Анрієтою чекатиму в шинку «Під трьома гаками». Підготуй записку з замовленням, впиши туди вигадане ім’я. Нехай потім шукає.

Знизу долинули голоси. То повернулися з гульок хлопці з Гертрудою. Йоган швиденько сховав книжку, налив у келихи вино й вдав, ніби мило бесідуємо. В двері постукали, і вся трійця ввалилася до кабінету. Труді тримала Ульріха під руку й захмеліло реготала, вішаючись на нього. На шиї у неї виднілися червоні сліди від поцілунків з засмоктом. Цікаво, хто це її так виціловував. Невже обоє?

— Можна я їх розведу по покоях? — запитав Франц цілком тверезим голосом.

— Давно пора, — погодився Йоган.

Франц, не церемонячись, потягнув їх геть. Йоган кивнув на свій покій:

— Іди лягай. Я тут на канапі. В шафі є чисті сорочки.

Я поцілувала його в щоку й сказала:

— Завтра важливий день. Не забудь нас раніше розбудити.

Розділ 19 Юліана: Посланець ордену. Кінець жовтня 1648 року

Вранці ми зустрілися за сніданком у вітальні. Труді виглядала як випрана кішка — розчухрана й квола. Вино далося взнаки чи Ульріх? Він якраз випромінював море енергії і зиркав на мене з дивним усміхом. Як з’ясувалося, Йоган з хлопцями уже встиг принести з джерела свіжої води, а це означало, що вони встигли поспілкуватися і все про мене знають. Ну, й чудово.

Гертруда висловила бажання прогулятися містом, скласти їй компанію зголосилися Ульріх і Франц, хоча вона смикала й мене, але я обіцяла приєднатися до них пізніше. Бажано, щоб вони з неї очей не спускали. Гадаю, саме це й доручив їм Йоган.

— Сьогодні другий день, як я тут, — сказала вона, потягуючись і промовисто зиркаючи на мене, мовби натякаючи на те, що завтра останній день, коли я повинна вбити Лукаша.

Після сніданку Труді пішла причепуритися, я виманила Ульріха й Франца на двір і запитала:

— Йоган вам розповів усе? — Вони кивнули. — І про мене теж? — Вони знову кивнули. — Ну, тоді все просто.

— Ні, не просто, — насупився Франц. — Ми гадали, що ми друзі, а ти нам про себе нічого не розповіла.

— Я хотіла все це забути, як страшний сон. Але минуле мене наздогнало. А ви що — фліртуєте з Труді?

— Це Ульріх фліртує. Мені вона не цікава. Я мушу його стримувати.

— Навіщо? — здивувалася я. — Нехай фліртує. Нам потрібно мати її на оці.

— Отож і я кажу, — промовив Ульріх. — Флірт ще нікому не зашкодив, а може навіть користь принести.

— Якби ж то був тільки флірт! — сказав Франц. — А він же ж виціловується з нею, гладить перса, під сукню руки запускає. То це такий флірт?

— Не розумію, Франце, — засміялася я, — ти що — ревнуєш? Якщо їй це подобається, то нехай її навіть розіпне серед саду на траві. Що нам до того?

— Святі слова, — погодився Ульріх. — У нас із Труді взаємний потяг одне до одного. Не скажу, що це любов, але я відчуваю у її присутності сильне збудження.

— Дорога Юліано, у нашого Ульріха троща, — промовив поважним тоном Франц. — Не знаєш, що це таке? Це коли людину ламає, трощить, допоки вона не отримає того, що прагне. А прагне він крові.

— Ой, та зовсім крапельку, — боронився Ульріх. — Крапелиночку! Вона й не помітить.

— Ну, зате ми помітимо, коли вона стане упирицею.

— Від втраченої краплі крові упирицею не стане, — стояв на своєму Ульріх. — Я вже не раз у цьому переконався. То треба випити бодай келих.

— Я сказав ні, то ні! — гримнув Франц.

В цей час виїхала на обійстя карета, запряжена білими фризами[55], і ми всі подалися до міста, а там розбрелися хто куди: Ульріх і Франц повели Гертруду показувати місто, Йоган з Амалією мали справи в магістраті, а я пішла до Анрієти, але з’ясувалося, що вона подалася на страту. Ото пофортунило Касперу з жіночкою! Тоді я забігла до шпиталю, щоб переконатися, що з Лукашем все гаразд. Він якраз завершив обхід і був вільний. Ми вийшли на Ринок, звідки виїжджали порожні вози городників, що вже встигли всю ярину спродати перекупкам. Від порту лунали вигуки морців, хтось відчалював, хтось причалював, місто увійшло в свій звичний діловий ритм. Назустріч нам простував Каспер.

— Пане доктор, хочу вам подякувати, — промовив він.

— А то за що?

— Гадаєте, я не здогадався, хто мені послав сорок пляшок мальвазії?

— Та то дрібничка.

— Е-е, не кажіть. У наш час, коли ще місто не стало, як належиться, на ноги, то не дрібничка.

Раптом до Лукаша підбіг Айзек.

— Пане дохтір, я за вами. Там біда... — він показував рукою на винний склад Юліуса Цінґлера. — Біжімо хутчій.

— Що таке?

— Бочки завалилися! Юліус під ними!

Ми всі кинулися услід за Айзеком. Там уже крутилися люди й не знали, з чого почати, бо величезні бочки з вином обвалилися і тимчасово завмерли. Десь там під ними був купець. Бочки були на добрих три ліктя і складені поздовж одна на другу в один ряд, як їх і привезли з корабля. Паси, якими вони кріпилися, луснули, і бочки посунули вниз. Люди боялися їх торкатися, бо якщо бодай одну викотити, решта зрушиться. З-під бочок чувся стогін.

— Чого стоїте? — гаркнув Каспер. — Забирайте нижню бочку.

— Та ж верхні полетять!

— Не полетять.

Він виліз на нижню бочку й скомандував: «Забирайте її з-під мене!», а сам розкинув руки, щоб стримати горішні бочки. Нижню почали обережно відкочувати, а Каспер зісковзнув з бочки на підлогу і, стримуючи грудьми решту, почав знімати їх згори по одній та передавати за спину людям. Бочки були важкі, і підхопити їх могло хіба четверо, але Каспер давав раду сам. Так поволі було знято всі бочки згори, а далі й усі інші. Під сподом лежав купець весь у крові. Айзек підняв пас, яким кріпилися бочки, і похитав головою:

— Він не тріснув... хтось його підрізав.

Лукаш скомандував негайно нести купця до шпиталю Святого Духа й поквапився услід за ним. Там бідолаху роздягнули. У нього були поламані ноги й вибиті зуби. З рота йшла кривава піна. Він дивився наляканими очима на лікаря і щось белькотів. Лукаш відігнав усіх роззяв, залишив тільки Айзека, мене й Руту, яка якраз надбігла. Я ще не знала, що цей нещасливий трафунок виявиться для нас корисним.

— З чого почнемо? — потирав руки Айзек.

— З ніг. Він ще легко відбувся, бо бочки в околиці грудей і голови стали цапка, утворивши нішу. Рихтуйте дощинки для ніг і принесіть горілки. Що, пане винар, горілки не п’єте? А доведеться, бо як вправлятиму вам кості, то буде непереливки.

Купець показав на митах, щоб йому дали води. Він виполокав рота й промовив:

— Пане доктор, мушу вам щось сказати, поки живий.

— Не бійтеся, від цього не вмирають. Переломи закриті. Я їх вправлю.

— Ні-ні, ви мусите мене вислухати перед тим... але тільки ви... дуже прошу... — його очі наполохано бігали.

— Добре, кажіть.

— Чи можна без свідків?

— Ні, не можна. Від них я секретів не маю.

— Я знаю... я знаю... — казав він, — я був, пане доктор, поганою людиною. Для вас поганою. Одного разу я розповів панові бурґомістрові, що ви розмовляли з цією дівчиною, — він кивнув на Руту, — русинською мовою. А потім... потім пан бургомістр звірився мені, що хотів би вам помститися за свого сина, і я зголосився завезти замовлення на ваше вбивство до монастиря Товариства доброї опіки, яке приймає замовлення для сестер-убивць. І вчора... вчора вона прибула до Львова... ви в небезпеці, пане докторе... А той, хто замовив, найняв убивцю для мого брата, а тепер і мене хотів зжити зі світу... щоб затерти сліди... Це бургомістр Ґрозваєр!

Я слухала з розкритим ротом. Ось звідки роги ростуть! Ґрозваєр! Це він замовив Лукаша! Айзек приніс горілку й почав вливати її в рот Юліуса, той покірно заковтував, аж поки не відкинув голову набік. Тоді Лукаш почав вправляти кістки.

Я вибігла зі шпиталю і поквапилася до катівської садиби. Анрієта ще не знала, що я теж належу до того самого ордену, але я не бачила причини, щоб і далі приховувати це від неї. Я застала її за підрахунками, які вона перебрала на себе, і уважно всі кошти, які мав отримувати Каспер, перевіряла.

— «Панові майстрові малодоброму сукна червоного 6 ліктів — 21 золотий, — читала вона вголос. — Майстрові на кравця — 3 золотих. Майстрові на діжку жита — 5 золотих. За прив’язання до диби злодія — 1 золотий. За шмагання злодія, закутого в диби, — 1 золотий 15 грошів»... — Вона підвела голову і глянула на мене: — Гм, які ж вони скупердяї! Ні, я мушу з тим порядок навести. «Померлій в тюрмі від тортур чарівниці полотно на кошулю — 3 зол.». А то з якого дива? Видно, рідкісна пава. А ось: «За повішення Воробейчика, злодія — 2 зол. 15 гр. За повішення злодія Павлюка — стільки ж». Вони знущаються? У Нюрнбергзі за таке вдвічі дорожче платять. «За вичищення плюгавства і гною на 30 фурах з трьох в’язниць фурманам — 15 зол.». Ха-ха, ну, ти чуєш? Тридцять фур лайна! Скільки ж років ті тюрми не чистили?! Нічого, в мене вони потанцюють. «Майстрові і його гицлям, котрі здохлого, зі шкури облупленого коня з вулиці Шкоцької вивезли за місто і закопали — 18 гр.». А це вже просто знущання! Закопати цілого коня, то це ж неабияку яму треба викопати. А вони — вісімнадцять грошів! Тьху! «Майстрові за спущення злодія з шибениці і закопання — 1 зол. 15 гр. Теслям, що готували інструмент для тортур, — 1 зол. 7 гр. До того ж — 14 фунтів заліза і ковалеві за роботу — 1 зол. За стинання злодія, котрий костел Святого Михаїла обікрав, — 2 зол. 15 гр. За стинання білоголової, яка дитину свою піврічну забила, — З зол.». Тобто коли молодиці голову стинаєш — це дорожче? Гм, ніколи б не подумала. Та ж-бо жіночу шию куди легше стяти! Що тут ще... «За нові кайдани — 6 зол. 20 гр. За замурування дзюри в низькій тюрмі, звідки злодій Циган без вуха виламався, — 8 зол. 25 гр.». Чудні цифри... дуже чудні. Але я дам собі раду.

— Овва! Ти дуже поважно взялася за катівську господарку.

— Аякже! Ти бачила моїх дівок?

— Яких твоїх дівок?

— Ну, не зовсім моїх — Касперових. Тих шльондр з-під «Жовтого простирадла». Бачила, як вони тепер виглядають? Та то аліганські кралі! І завдяки мені. Тепер вони заробляють у три-чотири рази більше. А то ходили як мандрьохи.

— Ну, а як загалом тобі живеться з чоловіком?

Вона поглянула на мене, прискаливши очі, бо була не дурна й здогадалася, що я не для цього завітала.

— Припини базікати ні про що, — перебила вона мене. — Вивалюй, з чим прийшла.

— Ну, гаразд, — видушила я з себе, — Та сестра крові, котра вбиває отруєною голкою, вже тут.

Анрієта вибалушила очі:

— А тобі звідки це відомо?

— Вона зустрілася зі мною.

— Ти з нею знайома?.. — Тут у її голові почало світати. — Вона уважно подивилася на мене й випалила: — Ні, це не може бути! Ти — теж?

Я кивнула й сказала:

— Sanguinis sorores, Кармелло!

— Rursus in unum, Корделіє! — випалила вона геть ошелешена. — Я повинна була здогадатися, що це ти! Цей твій удар шпагою в рот!

— Ти не могла бачити чи знати, як мене вчили вбивати. Ти могла знати лише, що я володію шпагою.

— Звісно. Я не бачила, як ти тренувалася з Кеведо. Але цей твій випад настільки оригінальний, що в мені вже тоді починали жевріти певні підозри.

— Так, я теж сестра крові. Але я втекла, і мене не могли вистежити. А тепер вистежили. Це Гертруда з Ґданська, яка так гарно мене приймала, потім переконала залишитися в неї і допомогла увійти в жіночий образ. Ти сама ж мені про неї розповіла. Тепер вона тут.

— Так, пригадую. Тільки я імені її не знала.

— А я ще й здуру привела її до Йогана, бо наші гостинниці поки що в плачевному стані.

Я розповіла Анрієті про нашу розмову з Труді, і що вона вручила мені замовлення на аптекаря, хоча сама вона не призналася, з якою місією прибула, мовляв, замовлення їй вручать сьогодні о третій. Анрієта втупила очі у вікно й задумалась. Раптом обернулася до мене й поцікавилася:

— А запропонувала вона тобі залишитися в неї після того, як ти повідомила, що прямуєш до Львова?

— Так. Вона потім дуже детально розпитала мене про місто, про його розташування, про... — Тут я затнулася, помітивши, як Анрієта напружилася, і скрикнула:

— О, Санта Марія! Невже це буде вона?

— Ти про що?.. Труді сказала, що замовлення на принца ліквідовано. Отже, в неї інше замовлення.

— І замовленою можу бути я.

— Ти? Чого б то?

— Все через «Біблію диявола». У мене завдання її знищити, щоб не дісталась нікому. У неї може бути інше завдання: викрасти її і вивезти звідси. Але я саме сьогодні отримала листа, де мене застерегли, щоб була обережна, бо окрім Папи Римського та королеви Христини ще хтось прагне заволодіти «Біблією». А це означає лише одне: цей хтось має на меті дочекатися, коли Інквізитор переконає ґвардіана віддати йому манускрипт, а тоді уб’є Інквізитора й забере «Біблію» собі. Якщо на його шляху опинюся я, то... доведеться захищатися. Хоча я, звісно, непевна, що це буде Гертруда.

— Анрієто, коли посланець вручає замовлення сестрі, вони обмінюються гаслами? — вирішила я перейти ближче до справи.

— Звичайно. Хоча посланець не конче може бути втаємниченим. Він просто повинен вимовити кілька слів, які час від часу міняються. — Вона глянула на мене здивовано: — А що, властиво, затівається?

— Хтось випередить посланця і вручить фальшиву записку. Думаю, що це будеш ти.

— Я? Але яким чином можна випередити, якщо призначено конкретну годину?

— Не знаю. Про це вже подбає Йоган.

— Але якщо гасла встигли поміняти, то не звинувачуйте потім мене. Посланець промовить: «Aut agere aut mori»[56]. Відповідь: «Ducente Deo»[57].

Я записала гасла й запитала:

— Я ще помітила, на якому папері було замовлення для мене. Він був жовтогарячий і цупкий. Це суттєво?

— Звісно.

Вона вийняла з шухляди книжку, розгорнула її і добула з-поміж сторінок папір жовтогарячої барви.

— Це дуже суттєво. І ось іще червоний атрамент. Тільки ним можна написати ім’я. Хто це має бути?

— Йоган казав вписати вигадане ім’я.

Я наклала на папір пергамент з дірками, вмочила перо в атрамент і вписала два слова. Потім заповнила весь вільний простір навгад підібраними літерами.

— Хто це? — запитала Анрієта, уважно стежачи за моєю писаниною.

— Скоро довідаєшся, — усміхнулася я і простягнула їй записку. — А тепер ходімо до Йогана. Він просив, щоб я тебе привела.

Анрієта не сперечалася, сховала записку за станик, швидко зібралася, і ми пішли на Ринок. Йоган з Амалією вже чекали в шинку. Я простягнула йому папірець з гаслами, а він його підсунув Амалії та попрохав запам’ятати. Вона лише глянула й відразу проторохтіла з заплющеними очима.

— Молодець, — похвалив її Йоган. — А ти, — звернувся до мене, — іди до Гертруди. Вона з хлопцями зараз в аптеці Мартина Айрера — смакують настоянки. Анрієта залишиться зі мною, у мене є до неї одне прохання. Гертруда ще погано орієнтується в місті, то ти її поведи до монастиря раніше, так, аби ви потрапили туди за п’ять хвилин третя. Не пізніше. Годинник в аптеці, аби ти знала, буде спішити на п’ять хвилин. Розрахуй час.

Я й далі не розуміла, який план був у Йогана. В аптеці я застала усю компанію — за столиком з винами сиділи Ульріх, Франц, Лукаш, Рута й Гертруда.

— Ах, Юліано! — зраділа Труді. — Ваш пан аптекар надзвичайно мила людина. Він вгостив нас чудовими напоями. Особливо мені сподобався цей... турецький напій... як же він — каффа? Панові Мартину його привезли з Боснії.

Я підсіла до них, і мене почастували мальвазією. Я відчувала, що дуже нервуюсь, серце в грудях стукоче, і я ніяк не можу себе опанувати. Натомість Труді веселилася і зачіпала жартами Лукаша. Я глянула на годинник — вже була за двадцять третя.

В цей час відчинилися двері, й увійшов Мартин Ґрозваєр власною персоною. Він відкликав Лукаша набік і про щось пошепки запитав. Я вловила з вуст Лукаша лише кілька слів: «з ним усе гаразд, жити буде». Отже, мова була про самопочуття бідолахи Юліуса. Лукаш не видав себе жодним жестом, бурґомістр натомість, почувши відповідь, не зміг настільки оволодіти собою, щоб не зрадити щирого здивування і розчарування. Він потупцяв на місці, мовби роздумуючи, що ще сказати, та врешті попрощався і вийшов. Ми з Лукашем перезирнулися. Труді вловила наші позирки й запитала:

— Щось не так? Хто це був?

Я пояснила, що то був бурґомістр, приховавши, що саме він замовник смерті Лукаша. Потім штурхнула Труді під бік і кивнула на годинник. Вона відразу підвелася.

— Нам з Юліаною треба завершити одну справу. Повернемося за кілька хвилин.

Ми вийшли на Шкоцьку, балкони якої були оповиті виноградом зі стиглими гронами, а в кінці вулиці, де вже виднілася брама бернардинського монастиря, Труді сказала:

— Ти можеш спостерігати, але не наближайся. Станеш отам під липою. Я потім до тебе підійду.

Я стала так, аби мені було видно криницю. Труді сіла на цямрину й закинула ногу на ногу. Я вся напружилася, переживаючи, чи наш план вдасться, хоча й не розуміла, яким чином він може вдатися. А що як до Труді попрямують водночас обидва посланці — Анрієта й ще хтось? Ось монастирський дзиґар заскреготів і вибив третю. І тут я побачила Анрієту, лише її одну, вона випірнула з-за рогу, плавним кроком підійшла до криниці, промовила гасло, Труді відповіла, взяла з її рук записку, прочитала й кивнула. Після цього Анрієта швидким кроком зникла в глибині бернардинського монастиря, а Труді рушила до мене. Я все ще чекала справжнього посланця і, намагаючись не панікувати та не зрадити себе, роззиралася обережно на боки. Але нікого не було.

— Ну все, — промовила Труді, беручи мене під руку, — ти бачила, як це відбувається. Все дуже просто. Чи можу я поцікавитися, коли ти займешся аптекарем?

— Можеш. Мабуть, завтра. Це ж моє друге вбивство. Я надто хвилююся.

— Перше вбивство як перше причастя. Друге — як перші любощі. Потім втратиш їм лік і сприйматимеш як рутину. Аптекар справді симпатичний. Шкода, але що ж поробиш — ми не повинні розчулюватися. Знаєш, коли мені замовили мого першого чоловіка... а я його не просто так вбила, а на замовлення. Я дуже переймалася. Мені було страшно — а що потім буде зі мною? Я його по-своєму любила. Ну, може, не любила, але звикла до нього, мені було цілком при ньому затишно, він вірив кожному моєму слову. Але ослухатися не могла. І це було перше вбивство, після якого я дуже мучилася, невимовно страждала, але зараз я вже й забула його. Зрештою, ти знаєш, я розповідала тобі, який розпач у мене викликала ця смерть.

— Глянь, як красиво, — звернула я її увагу на балкон, який потопав у розмаїтих пізньоцвітах, а сама тим часом озирнулася й побачила Амалію, яка прямувала до монастиря. Отже, це вона буде чекати на посланця? Але яким чином, якщо третя вже проминула? Я нічого не тямила. Дзиґар на Ратуші мовчав, що було й геть дивним. А раптом він вдарить зараз? Я вся напружилася і намагалася, не вмовкаючи, молоти язиком, щоб відволікти увагу Труді. Але дзиґар не вдарив. Вперше за всю історію свого існування, якщо не рахувати періоду облоги.

Труді вирішила повернутися до аптеки, вона заговорилася і забула купити ліки від болю голови. Я сказала, що маю справу, і ми розлучилися. Йогана та Анрієту я застала на тому самому місці в шинку.

— Як тобі це вдалося? — запитала я в Йогана.

— Розумієш... — усміхнувся він. — Я згадав, що годинник монастиря отців бернардинів має одну особливість, він вибиває години на п’ять хвилин раніше. Це триває вже роками.

— Як? — дивувалася я. — Годинник квапиться на цілих п’ять хвилин, і ніхто на це досі не звернув увагу?

— Якраз навпаки. Звертали увагу. Але без тіні обурення. І що цікаво — з вдячністю. А вдячність належала тому безіменному монахові-дзиґармайстрові, який пильнував годинника. Одного вечора він, піднявшись на вежу, побачив, як татарські загони мчать до Галицької брами. Що було робити? Кричати? Але хто почує з такої висоти? І тоді чернець перевів велику стрілку дзиґаря на п’ять хвилин уперед — якраз на ту вечірню годину, коли зачинялися брами міста. Щойно пролунав дзвін, брами зачинилися. І саме вчасно — татари уже були під мурами. З тих пір дзиґар «Бернардин» завше квапиться на п’ять хвилин.

— А чому не вдарив дзиґар на ратуші?

— Бо я так домовився з дзиґармайстром. А ось і наша Амалія. Ану-ну, що ти нам принесла?

Амалія вийняла з-за станика папір і подала Йоганові. Він глянув і, звісно ж, нічого не второпав. Я взяла записку і наклала на неї пергамент. Там писалося: «Jhn Klkbrnnr. Hstr OSSS». Одразу два завдання: вбити Йогана і добути «Історію Ордену».

— Як бачимо, я не помилявся, — зітхнув Йоган. — Що ж... цього разу нам вдалося, але невідомо, як буде потім.

— А що з моїм завданням? — запитала Анрієта. — Як мені добути «Біблію диявола»?

— Анрієто, — промовив Йоган, пильно вдивляючись в неї. — Ви не збираєтеся нас ошукати? Ви хочете манускрипт добути чи добути й знищити?

— Я мушу бути при тому, як він буде знищений.

— Гаразд. Сьогодні ввечері, сподіваюся, нам усе вдасться.

Розділ 20 «Біблія диявола». Кінець жовтня 1648 року

Інквізитор у присутності ґвардіана знову гортав «Біблію диявола», але тепер уже починаючи з останньої сторінки.

— Що ви там шукаєте, ваша превелебносте? — запитав ґвардіан.

— Може, мені здалося, а може, й ні. Окремі сторінки мінялися місцями. Самі по собі. Вчора ввечері я також помітив, що малюнки оживають. Ось гляньте. Це зображення галявини, на якій пасуться вівці. Але щодня на одну вівцю меншає.

— Як таке може бути?

— Ви, мабуть, не так уважно вивчали цю книгу. А я, як ви зауважили, всі ці дні тільки тим і займаюся, що читаю і перечитую. І постійно перечіпаюся за отакі дива. Ось тут дівиця вчора плакала над струмком, загубивши персня, а сьогодні вже сміється — знайшла. Вішальник на цьому малюнку гойдається, як маятник.

— Де? — ґвардіан примружив очі. — Я нічого не бачу.

— Ні, це так не помітно. Він гойдається в той чи інший бік приблизно раз на дві-три години. Ворона сидить у нього то на правому, то на лівому плечі, а інший раз сідає на голову. Нічого дивного — диявол збиткується над нами.

Раптом манускрипт ворухнувся і поповз по столу. Обоє схопилися за нього, щоб не впав на підлогу, і манускрипт завмер, та лише на хвильку, бо звідкись із середини книги війнуло смородом сірки. Інквізитор і ґвардіан затулили хустинками носи й закашлялися.

— Ви бачите? Бачите? — Інквізитор підвів голову й подивився на старого: — Ви повинні щось нарешті вирішити.

Ґвардіан хотів відповісти, та його перебив стукіт у двері. Чернець повідомив, що до монастиря прибуло двоє ченців-мерседаріїв і просять притулку.

— Мерседарії? — пожвавився Інквізитор. — Вони, я чув, дуже успішно воюють з дияволом.

— Так-так, ваша превелебносте, нема кращих за них. Може, якраз нам сам Господь їх послав. Що скажете?

— Нехай приведуть їх сюди. Послухаємо, що вони нам розтлумачать про цю книгу.

Ченців провели до покою, вони чемно привіталися і зупинилися біля порогу, смиренно склавши руки.

— Звідкіля, велебні братове, мандруєте? — запитав Інквізитор.

— Ми, ваша превелебносте, прийшли з Криму. На нас покладена обітниця викуповувати невільників, отже, ми цей свій святий обов’язок знову виконали.

— І скількох вам вдалося викупити?

— Цього разу ми зібрали більше коштів, тож викупили аж два десятки.

— Як вас звати?

— Брат Франц і брат Ульріх.

— Я чув, мерседарії мають великий досвід у поборюванні диявола.

— Так, ваша превелебносте, також і цю обітницю, покладену на нас Господом, несемо гідно на своїх плечах. Боремося з нечистим усіма силами. Але це не ми, а Господь на наше прохання поборює диявола.

— Тоді підійдіть ближче. Перед вами «Біблія диявола», написана в цьому монастирі. Ось уже кілька днів я її уважно вивчаю і бачу, що диявол у ній присутній. Він рухає малюнки, оживляє їх. Звісно, не на очах, але час від часу видно його збиточну руку. На побажання Його Святості я з милостивої згоди його велебності ґвардіана хочу забрати цей манускрипт до Мадрида. Правда, я усвідомлюю, що, везучи цю книгу, я повезу також у ній диявола. І мене ця перспектива відлякує.

Несподівано з книги пролунало доволі огидне хихотіння, а потім з неї вистромився палець із кігтем.

— Господи, Твоя воля! — скрикнув ґвардіан і став хреститися. Те саме вчинили монахи з Інквізитором.

— Так, він тут, — промовив брат Франц. — Він у цій книзі. Я відчуваю його.

— Ви відчуваєте його? — перепитав Інквізитор.

— Всіма порами свого тіла. А також нюхом.

Інквізитор і собі принюхався, але запах сірки вже вивітрився. У цю мить книга сама по собі піднялася в повітря і опустилася, а сторінки почали з шаленою швидкістю гортатися.

— Га! А чи я не казав! — звернувся Інквізитор до ґвардіана. — Ви не дасте з нею ради.

— Господи, не позбав мене небесних Твоїх благ! — хрестився переляканий ґвардіан. — Забирайте, ваша превелебносте, забирайте це поріддя пекла!

— Але ж як забрати? — Інквізитор був розгублений і наляканий, він з надією поглянув на ченців.

Брат Ульріх торкнувся книжки пальцями й відразу їх відсмикнув.

— Вона гаряча, як розпечене залізо!

— Ваша превелебносте, — звернувся брат Франц, — ми вам підготуємо цей манускрипт для подорожі. Для цього нам доведеться просидіти з ним цілу ніч, але на ранок він уже буде нешкідливим. Ми виженемо з нього диявола.

— І-хі-хі-хіх-хі! — пролунало з манускрипту, й він враз піднявся на чотирьох жаб’ячих лапках, але брат Франц різко вдарив по ньому кулаком, і лапки бризнули зеленого слиззю на всі боки.

— Яка гидота! — обурювався Інквізитор, витираючись хустинкою.

Ґвардіан взагалі стояв ні живий ні мертвий і ледве вичавив з себе:

— Ми завтра зранку зберемо усю нашу братію і урочисто передамо це бісове чадо вам, ваша превелебносте. Я остаточно переконався, що зберігати його тут небезпечно.

— Ну, тоді, — Інквізитор підвівся, — ми покинемо вас, слуги Божі. Всі наші сподівання на ваш успіх. Я буду молитися за вас.

— Авжеж, авжеж! — залопотів ґвардіан. — Я теж буду молитися.

— Так-так, — закивав головою брат Франц. — Моліться за нас. Нас чекає важка ніч. Але з Божою допомогою ми подолаємо його.

— Ги-и-ги-и-и! — ревнуло щось із манускрипту, а відтак висунувся з нього хвіст і заметляв, але брат Франц спритно вихопив запоясника й одним ударом відсік хвоста. Оцупок упав на підлогу і, звиваючись, мов хробак, швиденько ковзнув у шпарину.

Інквізитор ледве не виблював, але, відходячи, ще пробелькотів:

— Так, я бачу — ви рішучі й мужні. Вам це вдасться. Благослови вас Господь!

Ченці, схиливши голови, мовчки провели обох велебних отців, а щойно зачинилися за ними двері, розсміялися, хоч і не надто голосно.

— То це ти, Франце, оживив манускрипт? — запитав Ульріх.

— А хто ж!

— То в ньому нема диявола?

— Ні. Він перед тобою. Але в книзі є злий дух. І я ним керував.

— Гм. То чому б тобі не приростити до книги крила, щоб вона собі вилетіла у вікно й лягла просто до ніг Йогана, який нас чекає на моріжку?

— А я так і зроблю.

Франц відчинив вікно й висунув голову. Пролунало совине пугукання, на нього відгукнулося котяче нявчання. Раптом з коридору долинули кроки. Обоє заціпеніли, прислухаючись. Кроки зупинилися біля їхніх дверей. Франц враз стрепенувся і забурмотів:

— Іди туди, звідки прийшов! Іди туди, звідки прийшов! Заклинаю тебе! Магістром твоїм заклинаю! Ін номіне Тетраграмматон Адонай! Тетраграмматон Ельогім! Тетраграмматон Сабаот! Априрух, Ехбранор! Геть! Геть! Геть! Щезни! Щезни! Щезни! Нехай тобі звелять Оріфіель, Магріель, Сабріель, Хараріель, Єсаель! Сьома князями пекельними заклинаю тебе! — а відтак заскавулів жалібно, як песик, якому наступили на лапку.

Ульріх дивився на нього з подивом, але це подіяло — кроки швидко віддаліли. Франц підняв книгу й притис її до грудей:

— Тепер обніми мене міцно, — шепнув до Ульріха.

— Ще чого! Я не такої орієнтації!

— Стули писок і роби, що кажу. Просто тримайся за мене.

Ульріх скорився, обнявши товариша за плечі, а Франц виліз у вікно, і вони плавно спустилися на землю. Внизу їх чекали Йоган, Юліана й Анрієта. Книгу перенесли до карети й всі разом поїхали до палацу.

— А де Гертруда? — запитав Ульріх.

— Вона десь зникла, — відповів Йоган. — Може, виконує завдання. До речі, Юліано, чиє ім’я ти їй вписала?

Я вдала, що не почула.

Розділ 21 Розплата. Кінець жовтня 1648 року

Вже звечоріло, коли Мартин Ґрозваєр зайшов до шинку «Під Зеленим Гусаком» і наблизився до столу, за яким самотньо сидів похмурий чоловік з сірим обличчям, поораним зморшками. Він пив пиво й не відразу зреагував на привітання бургомістра. Ґрозваєр сів навпроти й поклав перед чоловіком шкіряний гаман, в якому брязнули червінці.

— Я тобі, Матеушу, плачу за незавершену роботу. Він лишився живим.

— Я знаю. Не моя провина, що бочки, покотившись, утворили заглибину.

— І я просив не ножем підрізувати паси, а потерти їх бруском, щоб виглядали зношеними.

— Я так і робив, але в останню хвилину почув голоси. Хтось стояв під дверима складу й розмовляв. Я думав — ось-ось увійдуть, тому й поквапився.

— Я тебе не просив квапитися. Тепер, коли стало зрозуміло, що паси були пошкоджені навмисне, Юліус без проблем здогадається, на чиє замовлення це було зроблено. Може, і вже здогадався. Може, й з деким уже про це поговорив.

— Чого ви чекаєте від мене?

— Завершити почате.

— Яким чином? Він же ж у шпиталі.

— То й що? Ти можеш його провідати.

— Мене в такий час не пустять.

— Скажи, що ти родич, а на світанку відпливаєш. Ходімо, я розповім, як усе зробити.

Вони вийшли, і їх огорнула темрява, блідий місяць на хвильку вигулькував з-за хмар і знову зникав. Вони наблизилися до шпиталю і зупинилися серед густих кущів та дерев. Ґрозваєр показав рукою на одне з освітлених вікон:

— Оно... третє ліворуч. Це його вікно. Там лежать ще четверо, але жоден з них не встає. В коридорі дрімає черничка. Минеш її так, аби не почула. А як і прокинеться від чийогось крику, то біди нема — ти її завиграшки втихомириш. Тільки не вбивай. Зав’яжи собі хустиною обличчя.

Матеуш кивнув і рушив до брами. На його стукіт озвався голос брамника. Його не довго довелося переконувати — брама відчинилася, брамник дістав по голові і впав. Ґрозваєр щільніше закутався в теплий плащ, холод і вітер діймали кожного, хто в таку пізню пору опинявся на вулиці. Він терпляче чекав, походжаючи попід деревами та раз по раз зиркаючи на вікна. Ось у шибі з’явилася темна тінь, ось вона нахилилася, пролунав крик, спочатку чоловічий, потім жіночий вереск. Світло загасло. Крики ще долинали, коли убивця вискочив зі шпиталю, підбіг до кущів і став озиратися. Було темно, він не бачив бургомістра.

— Де ви? — зашепотів.

Рука Ґрозваєра потягнулася до пояса, місяць на мить вигулькнув, і в його сяйві зблиснуло лезо. Воно двічі прохромило груди убивці, він застогнав і звалився на землю, з його рота разом з харчанням добувалася піна. Ґрозваєр витер стилет об його одяг, забрав у нього з-за пазухи гаман і, роззирнувшись, подався у бік Ринку. Його кроки відлунювали, а нові чоботи поскрипували, але цей скрип йому подобався. Він був задоволений собою. Свідків нема, однією проблемою менше. От лише досі нічого не чути про аптекаря. Чого вони так довго тягнуть? Мусять це зробити так, аби ніхто не підкопався. Ну, нічого, доведеться зачекати. Юліус сам винен, не варто було бути таким захланним. Хоча й так він був приречений, свідків завжди варто позбуватися.

Несподівано десь із темряви пролунав милий жіночий голос:

— Перепрошую пана, але чи могла б я взяти вас попід руку, бо в цьому сумерку можна ноги поламати.

Ґрозваєр здивовано обернувся й побачив усміхнену панну, вона стояла зовсім поруч, видно було її довге розпущене волосся, високий стан, хоча обличчя ховалося в сутінках.

— Авжеж, звісно... дуже прошу, — заторохтів бурґомістр. — Де ви живете?

— На Францисканській, — відповіла панна, беручи його під руку.

— О, це недалеко, але напотемки справді важко дістатися. Я вас проведу.

— Дуже мило з вашого боку. Я, здається, вас упізнала. Ви пан Ґрозваєр? Ви заходили до аптеки «Під Крилатим Оленем».

— А, так-так... заходив. Ви теж були там? Я не зауважив.

— О, я туди забігла тільки на хвильку, але мене вирішили пригостити мальвазією. Одне слово, я там засиділася допізна.

— Допізна? В аптеці?

— Ну, там же ж унизу ще й винарня є. Цей ваш аптекар такий дженджик — весь час упадав біля мене та підпоював. І ось наслідок — я без вас не можу потрапити домів.

— А чого ж той дженджик вас не провів?

— А тому, що я не люблю, коли мене починають без моєї згоди мацати.

— Як то — мацати?

— Ну так, — панна стиснула бурґомістра за сідницю.

— Вам це справді не до вподоби? — щиро здивувався він, знаючи, як любить такі обмацування його дружина.

— Ну, як вам сказати... залежить, хто це робить... — вона кокетливо штурхнула Ґрозваєра ліктем під бік і розсміялася.

Бурґомістр відразу розпушив пір’я і павиний хвіст та обняв панну за стан.

— Ви справжній мужчина, — проворкотіла вона. — Я це відчуваю в кожному вашому жесті. У вас такі міцні руки. Чесно кажучи, я давно хотіла з вами познайомитися.

— Справді? Я вас чомусь ніколи не зустрічав.

— Ми ходили різними дорогами. Але зараз, якщо ви помітили, йдемо однією.

— Ха-ха! Жартунка ви! А ось і Францисканська. Вам куди саме?

— Це тут, поруч. Дуже вам вдячна. Чи можу вас поцілувати? Ви такий милий.

Ґрозваєр розцвів і відчув, як заграла в ньому кров. Панна нахилилася до його вуха й легенько хухнула. Бурґомістр зойкнув, вухо запекло, а потім почув шепіт: «Вітання від сестер крові!» Він хотів скрикнути, але рот отерп, язик став дуба, бурґомістр навіть не міг втягнути в себе повітря, горло заткало, і він став задихатися. Відтак змахнув руками, вирячивши нажахані очі й намагаючись упіймати щось, може, примару, а потім упав і затрусився в конвульсіях. Панна спокійно з задоволеною усмішкою поспостерігала, як він кидається на землі, і не покинула його доти, доки той не заціпенів, аж тоді відійшла швидким кроком, наспівуючи щось бадьоре.

Розділ 22 Рабин Меєр. Манускрипт. Кінець жовтня 1648 року

На подвір’ї графського палацу прогулювалися Лукаш з Рутою та Айзеком.

— Ми вже вас зачекалися, — сказав Лукаш Йоганові, коли карета в’їхала в браму, — переживали, чи все вам вдалося. Може, потрібна яка допомога?

— Можливо. Зараз пересвідчимося.

— Як ви збираєтеся знищити манускрипт? — поцікавилася Анрієта. — Я чула, що його не бере ні вогонь, ні вода, ані криця.

— Є й інший спосіб, — відповів Йоган. — Хлопці, винесіть книгу в сад і покладіть на траві. Мусимо все зробити швидко, заки Гертруда не повернулася.

Він вийняв з-за пазухи сторінки, вирвані з празької «Біблії диявола», і став їх гортати. Усі з тривогою стежили за ним. Нарешті Йоган став промовляти заклинання:

— Aglas... Aglanas... Agladena... imperibus es mentis... tria pendent corpora ramis dismeus et gestus in medio et divina potestas dimeas clamator, sed gestas ad astra levatur...

Рута з заплющеними очима повторювала за ним ці дивовижні слова, які враз оживили книгу, вона почала стрясатися, пучнявіти, мовби її зсередини щось роздувало, з неї долинав жалісний стогін, але Йоган не переривав читання:

— Colloquavit iterinus sumptu aglu redde perris diabolus infernorum negromantium Salo... Pato... Belbuch... Iterbach... Salio... Azinium...

З-за муру, де стояв на варті Голем, пролунав важкий стогін. Видно, й на нього якимось чином впливали ці заклинання, але Йоган не звертав на це уваги, його цікавила лише книга. Ось по ній забігав блакитний вогник, він наче шукав порятунку, метаючись туди й сюди, за ним навздогін кинулися червоні вогники, оточили, спалахнули, затанцювали, але блакитний вогник підскочив догори і вже сяяв понад книгою, тим часом, як червоні вогники швидко згасли.

— Що це означає? — запитала Анрієта.

— Це означає, що я помилився, — відповів розчаровано Йоган. — Цих заклинань, мабуть, замало.

— Може, промовляти їх треба довше? — запитала Рута.

— Стривайте, — втрутився Айзек, — нам уже одного разу допоміг рабин Меєр. Пригадуєте, коли нам вдалося врятували пана аптекаря? А що як я метнуся до нього та привезу сюди? Він розуміється на таємницях магії як мало хто. Одна голова, пане Йогане, добра, а дві краще.

— Що ж... у нас і так виходу нема. Я, звісно, продовжу читати заклинання, але якщо вам, Айзеку, вдасться привезти вашого мудреця, то будемо всі тільки вдячні.

— Ми поїдемо з ним, — зголосилися Франц з Ульріхом і, сівши до карети, погнали вдолину битим шляхом, що вів на єврейську дільницю.

Айзек добре знав, де любить зупинятися рабин Меєр, коли прибуває до Львова. Заки тривала облога, він ховався у місті, а тепер знову поселився у своїх друзів, де щовечора частував їх глибокими роздумами та притчами. Цього разу хата була знову вщерть забита слухачами, які побожно ловили кожне слово. Перед тим, либонь, рабин завершив оповідати сумну історію, бо жінки власне витирали очі. Рабин надпив води і продовжив:

— А оце що зі мною трапилося минулого місяця. Чоловік однієї убогої жінки був кушніром у Жовкві і ходив по селах направляти кожухи. Зазвичай повертався додому в п’ятницю увечері і щойно тоді лише приносив сякий-такий заробіток. Але вже було пізно, аби щось купити. Дружина мала мідну миску, яку заставляла щоп’ятниці зранку у сусідки, щоб мати змогу відсвяткувати суботу, а в неділю її викупляла. Сусідка вважала це за добродійність і завжди охоче погоджувалася на такі маніпуляції. Але небавом сусідка померла. Бідна жінка соромилася звернутися з тим самим до іншої, думаючи собі: може, мені Пан Бог і без миски допоможе. Чекала в четвер цілий день, але нічого не сталося. Коли ніч запала, взяла миску і вийшла, плачучи, на вулицю. Йшла-йшла і думала, до кого б то удатися по позику. Нараз зустріла незнайомця, який, вочевидь, повертався з вечірньої молитви. Він запитав, куди несе миску. Жінка відповіла: «Хочу позичити чотири золотих, щоб могти відсвяткувати суботу, бо чоловік мій повертається лише завтра ввечері». Тут і розповіла вона йому, що вже тривалий час так робить. Незнайомець сказав: «Я вам позичу і без миски ці гроші, будете мати їх з тижня на тиждень, а коли чоловік часом більше заробить, то мені віддасте». Жінка дуже втішилася, прийняла позику і справила суботу, як Пан Бог наказав. У п’ятницю ввечері, запалюючи суботні свічки, благословляла благодійника: «Най би йому таке світло присвічувало в раю». А ївши рибу, вимовила: «Най би йому так в раю добре було, як мені добре риба смакує». І так повсякчас його благословляла.

За кілька років та убога жінка померла. Потім помер і її благодійник. Коли його несли на цвинтар, вибігли погані ангели зустрічати його душу і хотіли дошкуляти їй, як то зазвичай вони люблять робити: один щипає, другий штурхає, третій докучає і дражнить, але раптом з’явилася та жінка і закрила його собою, захищаючи. Ті з померлих, що вже відпокутували дванадцять місяців за свої гріхи, мають великий авторитет і значення на тому світі. Отже, та покійна жінка врятувала його також від «тортур могили», яких кожен смертний мусить зазнати.

А той благодійник за життя був вірителем у шинкаря. Перед смертю він сказав дружині, що йому ще належить у шинкаря певна сума. А був він дуже богобоязливий і добродійний, завжди, коли шинкар відмовляв убогому в милостині, він давав і записував на власний рахунок. Але залишив дуже убогу дружину. Та коли вдова пішла до шинкаря і попрохала виплатити решту грошей її чоловіка, той розлютився і крикнув: «Хай його чорт візьме! Мало що мене грабував за життя, то й тепер ще грошей вимагає!» І не дав. Удова негайно побігла на цвинтар, сіла біля могили і все розповіла чоловікові. Уночі померлий приснився шинкареві і покликав його до суду перед найвищим Суддею. Той розплакався: «Дай мені спокій, я віддам дружині гроші і ще додам, скільки хочеш, тільки відступися від мене». Але покійник не заспокоївся, а продовжував вимагати, щоб той з’явився перед найвищим Суддею. Розбудив переляканий шинкар цілий дім, всі дуже перелякалися, але коли надійшов ранок, то всі якось заспокоїлися, мовби забули і мовчали. Але наступної ночі повторилося те саме, як і на третю ніч. Врешті шинкар поїхав до мене прохати ради. Я йому сказав: «Якщо покійник з’явиться ще раз, скажи йому, що він мусить поступитися перед живим, бо для живих суд лише на цьому світі».

Наступної ночі покійник знову до нього прийшов. Шинкар повторив мої слова. А я вдень на чолі десяти побожних і вчених людей виїхав до Жовкви, пішов на цвинтар, вислухав скарги померлого, якому головно йшлося про образу, якої зазнав від шинкаря і яка йому на тамтому світі спокою не давала. Я розсудив, що шинкар повинен і надалі виплачувати вдові платню, яку отримував її чоловік, а пізніше повинен займатися долею його дітей. Померлий заспокоївся, а я поцікавився у нього: «Яким чином ти, ледве кілька тижнів перебуваючи на тамтому світі, міг удостоїтися такої милості і впливу, що можеш живого покликати до суду». Померлий відповів: «Я знав за життя одну убогу жінку, яка все життя мусила на суботу заставляти мідну миску. Коли не мала в кого миски заставити, чекала Божої допомоги, а я був тим, який позбавив її клопоту і позичив грошей без застави. За це я не зазнав „тортур могили“, не побачив навіть пекла, тільки відразу мене пустили у брами Раю. Завдяки цій милості я міг також покликати до суду боржника, який пам’ять мою лаяв».

Меєр закінчив, схвальний гомін прокотився хатою. Айзек проштовхався до рабина: «Я доктор... я доктор... до пана доктора за консультацією...». Усі його пропускали, бо знали, що рабин лікує і навіть оперує. Айзек нахилився до його вуха і швидко зашепотів так, аби ніхто не чув. Рабин, вочевидь, зацікавився, швидко підвівся і звелів подати йому його скриньку. Айзек її підхопив і під розчаровані погляди присутніх повів до карети. Дорогою рабин детально розпитав Франца й Ульріха все, що їм відомо про «Біблію диявола», і хитав здивовано головою. Потім попрохав назвати йому достеменну годину, коли рукопис було викрадено.

Манускрипт все ще лежав на траві, цілий і неушкоджений. Рабинові підсунули крісло, він відчинив скриньку і став перебирати книжки, якими вона була напхана. Виймав їх, одну за другою, розгортав, гмикав, клав на місце і шукав далі. Сім пар очей уважно стежили за його нервовими рухами. Видно було, що рабин квапиться і через це ще дужче нервує.

— Нас підпирає час, — пояснив він. — Як мені розповіли ваші хлопці, минуло дві години, відколи рукопис було викрадено. Ще трохи, і він сам може повернутися на місце.

— Звідки вам про це відомо? — здивувався Йоган.

— Це не мені, це відомо Кабалі.

Врешті він знайшов, що шукав, відкрив на потрібній сторінці і заторохтів так швидко, що слів було геть не розібрати, при цьому він кашляв, гаркав, хрипів і тупав ногою, стрясаючись усім тілом. За кілька хвилин такого читання вогники знову затанцювали на книзі, блакитний заметався в різні боки, а червоні вогники його доганяли і брали в кільце, аж поки таки не придушили, і незабаром усю книгу охопило велике тріскуне полум’я. Здавалося, що горить хвоя. Щось при цьому вищало й скавуліло, стогнало й сичало, а рабин усе читав і читав, аж поки від манускрипту не зосталася купка попелу. Тоді рабин безсило звісив руки, книжка випала на траву, а сам він ледь не звалився з крісла. Айзек подав йому води. Всі зачудовано дивилися на те місце, де перед тим лежав манускрипт.

— Ну, все, — промовив Йоган. — Ваше завдання, Анрієто, виконане. Можете відзвітувати. Я пропоную вам сісти в карету разом з рабином Меєром, поки не з’явилася Гертруда.

Несподівано пролунав гучний гуркіт за брамою. Всі кинулися туди — Голем розсипався на малі друзки.

— От халепа, — зітхнув Йоган. — Те, що знищило книгу, знищило і його. Але... не все ще втрачено.

Він наблизився до купи глини й з розколотої голови добув клаптик паперу з магічним словом, дбайливо обтрусив його й хотів сховати, коли несподівано втрутився рабин Меєр.

— Е-е, вибачайте, але це не ваше, а наше, — і простягнув руку.

Йоган зітхнув і слухняно віддав папірець. Рабин його з задоволеною усмішкою приклав до чола, потім до вуст і сховав до кишені.

Розділ 23 Юліана: Крапля крові. Кінець жовтня 1648 року

— Гертруда, здається, збиралася завтра виїхати, — промовив Йоган, коли ми йшли до палацу.

— Не зовсім так, — сказала я, — вона ще мусить переконатися, що я вбила аптекаря.

— Гм... Треба щось вигадати. Принаймні нам відомо, що Гертруда виконує замовлення імператора й водночас ордену. А до речі, ти мені так і не відповіла, яке ім’я написала в записці.

— Я написала ім’я того, хто замовив убивство Лукаша: Мартина Ґрозваєра.

Я розповіла, як вдалося це з’ясувати. Йоган поглянув на мене з подивом:

— І ти все це тримала від мене в секреті?

— А ти ні? Ти коли мені розповів про свою хитрість з годинниками?

— Я боявся, щоб ти себе не видала.

— Добре, ми квити, — усміхнулася я.

Франц і Ульріх набурмосилися:

— Та ти ж і від нас тримала в секреті! А дарма — ми могли б допомогти.

— Як бачите, я сама дала раду.

— А далі що? — запитав Франц. — Як ти без нас даси раду з Труді? Ти ж повинна виконати завдання. Чи, може, театралізуєш вбивство аптекаря?

— Стривай, — втрутився Ульріх. — Якщо замовник загине, в чому ми скоро переконаємося, то замовлення втрачає сенс?

— Можливо, — погодилася я. — Але яким чином про це повідомити Труді? Не можу ж я признатися, що ми її обдурили, що вбила вона не того. Інакше знову Йоган опиниться в небезпеці.

В палаці нас уже чекав стіл з вечерею. Я думала про Труді, де вона волочиться — все ще вистежує бургомістра? Але не встигли ми й першого келиха підняти, як почулося форкання коней — на подвір’я в’їхала карета, з неї вийшла наша Труді й повагом рушила до палацу.

— Що за сморід там, у саду? — запитала вона з порогу. — У вас щось горіло?

— Горіла сосна, палала! — заспівав Франц. — Де це ви пропадали? Тут Ульріх без вас не хотів і ложку до рук узяти.

Ульріх підвівся і приставив вільне крісло для Труді. Вона щось запідозрила, щось у загальному настрої присутніх її дивувало й насторожувало: чого раптом усі такі веселі? Їй випало сісти навпроти мене, і вона не забарилася знову натякнути на мою місію:

— Ах, завтра третій день мого перебування у Львові. Юліано, ти пам’ятаєш про це? Я збираюся завтра покинути вас. Пополудні відпливає іспанський корабель.

— Це той, на якому попливе Інквізитор? — запитав Йоган.

— Саме так.

— Шкода, що ви нас так швидко покидаєте, — промовив Ульріх. — Ваше товариство скрасило наше гостювання в цьому палаці.

Хтось мене під столом штурхнув, я глянула на Труді, вона зробила знак очима, щоб вийти в сад. Вечеря якраз закінчувалася. В саду було свіжо, з землі піднімався сизий туман, запах згорілої книги був ледве вловимий.

— І що ти собі гадаєш? — запитала Труді. — Завтра останній день. Я не збираюся заради тебе стирчати тут довше.

— Хіба тобі Ульріх уже розподобався?

— Ні, але мені пора додому. Бери приклад з мене. Я сьогодні отримала завдання і сьогодні ж його виконала. Щодо Ульріха нам не можна надовго розслаблятися і втрачати пильність. Ти пам’ятаєш, як нас учили: «Крижані серця! Крижана кров! Крижаний погляд!» — за кожною фразою вона вдаряла себе п’ястуком у груди. Звісно, я пам’ятала ці гасла, але вони не зачіпали в мені жодних почуттів і людського тепла.

— Вітаю тебе з виконанням замовлення, — промовила я, підлаштовуючись під її патетику. — І як пішло?

— Як завжди: просто.

— І хто це був?

— Уранці довідаєшся. Тобі що — помогти?

— Ні, я дам раду.

Вона уважно подивилася мені в очі.

— Ти щось приховуєш. Не намагайся мені крутити голову, — вона взяла мене за плечі й струснула. — Я відповідаю за тебе.

Я відчула, як щось підступає до горла, в грудях заболіло, я відвернулася від неї і кашлянула, темні бризки вилетіли з вуст і впали на траву. Труді з подивом нагнулася, мазнула пальцем по траві й піднесла до очей, потім з жахом промовила:

— Це кров!

Я кашлянула ще раз, у роті було солоно, а голова крутилася. Вона вийняла хустинку й обтерла мені вуста. На хустинці з’явилися темні плями.

— Ти хвора? Бідолаха! Не переживай. Я виконаю завдання замість тебе й заберу тебе з собою. Вибач, що я була з тобою така нетактовна. Я поможу тобі.

— Труді... — пролопотіла я. — Не треба його вбивати. Не треба... я тобі не сказала... а це моє кохання... невдале... не взаємне... Точніше не так... він мене покохав першим, але я не могла тоді... У мене була на першому місці помста за мою бідну сестру. А після цього я змушена була тікати. Тепер повернулася в ніщо. У нього є Рута.

Гертруда роззявила рота й дивилася на мене, не кліпаючи.

— О, Санта Марія! — врешті промовила вона. — Ну, ти й влипла, голубонько! Ну, ти й влипла! Та ще й мене під монастир підвела. Не вб’єш ти — вб’є хтось інший. Замовник не відступить.

Вона взяла мене під руку і повела до лави, на якій ми сиділи вчора, і знову добула з квітника пляшку вина. На цю хвилю мені прояснилося, яким чином донести Труді частину правди.

— Я знаю замовника, — промовила я, ковтнувши вина, аби позбутися солоного присмаку. — Його нам з Лукашем видав купець, через якого він найняв сестру крові. Себто мене. Сьогодні він намагався цього купця позбутися, як небажаного свідка, але не вдалося — той вижив і, здогадавшись, хто влаштував пастку, видав його. Так що завтра я з ним покінчу.

— І хто це?

— Яка різниця? — Назвати Ґрозваєра я не могла, це було б надто підозріло.

— А де гарантія, що все так, як сказав купець?

— Труді, він це засвідчив у присутності чотирьох людей. Купець залишився живий, в нього лише ноги зламані. Лукаш йому їх вправив. Якщо забажаєш, можемо його провідати, й він повторить тобі те, що сказав нам. Його звати Юліус Цінґлер...

— Що? — обличчя Труді змінилося, вона вся наїжилася і стиснула кулаки. — Повтори! Як його звали?

Я повторила. Вона дивилася на мене здивовано, потім прошептала:

— Це мій батько...

— Ти захочеш його провідати?

— Не думаю... Я його ніколи не любила. Він від мене відрікся, щойно мама моя померла. А потім лише раз провідав у монастирі. Зрештою, всі ми це перейшли... Гаразд. З замовником зрозуміло. Завтра ти перетнеш нитку життя, як казав нам пріор, того, хто замовив аптекаря. А про себе з Йоганом ти мені збрехала?

— Збрехала. Хіба це гріх?

— Ні. Я тебе розумію, — вона перейняла від мене пляшку і зробила великий ковток. — Я змушена буду написати звіт, що і як відбулося. Аптекаря, мовляв, не вбили, бо замовник, знову ж таки, як казав наш делікатний пріор, завершив свій земний шлях...

— Ти так часто пріора цитуєш... Може, ти і йому не відмовила?

— Знаєш, у нашій справі цнота лише завада. Її треба за першої нагоди позбутися. А чи це було з пріором, чи з садівником, чи зі столяром — нема різниці. Нового любаска знаходять для того, щоб забути старого, а потім настає така хвилина, коли тобі уже бридкі усі ті руки, які ковзають твоїм тілом, усі ті вуста, що дихають на тебе перегаром, і ти вириваєшся з їхніх пут. Коли-небудь я і пріора поцілую у вушко... — вона задумалась і знову випила. — Завтра я збираюся відпливати. А ти?

— Я ще не вирішила.

— Ну, мета, задля якої ти сюди рвалася, я так розумію, хляпнула. Об’єкт зайнятий, — вона співчутливо покивала головою. — Їдь зі мною. Знайду тобі порядного чоловіка. Підлікуєшся. Цей клімат не для тебе — дощі й ці невпинні перепади температури. Тобі треба звідси тікати. Тебе вже тут ніщо не тримає. На перших порах я тобі допоможу з твоїми замовленнями. Знаєш, ти мені дуже близька. Я ні з ким із сестер так близько не сходилася, і мені цього бракувало. Адже ми були в монастирі наче рідні сестри. Хіба ні? Стільки всього нас єднало. Ми так багато розмовляли про все, аби потім розчинитися в просторі і не мати змоги упізнати одна одну. Ми справдешні сестри крові. Кров нас єднає, хоч і не наша.

Я відчула, як мене душать сльози, бо вона мала рацію. Мене вже тут ніщо не тримає. Я притулилася до неї, а вона мене обняла, і нам обом було затишно. В цілому світі я не мала нікого ріднішого. А це найтрагічніше відчуття, яке тільки може бути. Нема навіть ні кота, ні песика, ні коника. Суцільна пустка. Залишається тільки знову кинутися в атаку, кричати «Слава!» і проштрикувати писки, бо нічого кращого я не вмію. Але вбивати на замовлення я не хотіла. Той капітан, перша жертва на замовлення, на моє щастя, виявився негідником, але ж попереду мене чекають не лише негідники, а й такі, як Лукаш. Звідки мені взяти крижане серце і крижану кров, щоб убити таку людину?

— Труді, а тобі доводилося вбивати гарних людей?

— Що значить гарних?

— Ну, дуже просто — не негідників, не ґвалтівників, не убивць, не грабіжників...

— Зупинись. Цей список безконечний. Так, я убивала дуже порядних осіб. Я бачила невинні здивовані очі. Я чула теплі, щирі слова. Але у мене був мій обов’язок. Розумієш? Є лише він. Я повинна його виконати. Найкраща в світі людина могла зіпсувати життя іншій не менш прекрасній людині.

— Ти розглядаєш справу лише з однієї точки зору, де ця особа негідник і заслужила смерті. А з другого боку — смерті заслужив той, хто її замовив.

— Звісно, так і є. Як казав мій татусько, хто перший встав, той і штани вбрав. Тобі не треба аж настільки цим усім заморочуватися. Ми всі під Богом ходимо. Хтось і нас замовить коли-небудь. Досить лише схибити.

— Гей, дівчата! — гукав Ульріх. — Чого ви там на холоді сидите? Ходіть до нас.

Ми повернулися до палацу. Хлопці підхопили Труді й потягнули до коминка, де стояв столик з вином, виноградом і сиром. Я піднялася до Йоганового кабінету. Він складав книжки до скринь. Амалія ліниво перебирала струни арфи.

— Ти пакуєшся?

— Так, тут стає небезпечно.

— І куди?

— До Америки. Ульріх дуже хвалив Ямайку. Мабуть, там буде нам веселіше.

— Ви всі туди їдете?

— Звичайно. Приєднуйся.

— Що мені там робити, де мене ніхто не чекає?

— Тебе й тут вже ніхто не чекає... — промовив він, та схаменувся: — Вибач... не хотів тобі завдати болю...

— Ні, мені вже минулося.

— Ти надто сумна. Про що ти говорила з Труді?

Я переповіла.

— Вона повірила? — запитав Йоган.

— Начебто так.

— Що ти будеш робити, коли ми всі поїдемо? Повернешся до аптеки?

— Ні, не хочу бавитися в трикутники. Мабуть, теж попливу. Пошукаю своїх корсарів. Смерть у ліжку мені не підходить.

— Чого б то я думав про смерть?

— Про смерть треба думати завжди.

— Та ж не такій молодій.

— Вона не вибирає. Піду вип’ю вина й спробую забутися.

Він провів мене здивованим поглядом, я озирнулася — він все ще дивився на мене, опустивши руки.

Ранок увірвався до моїх вух пташиним щебетом і сваркою. Франц кричав на Ульріха. Я швиденько хлюпнула в обличчя води, почистила зуби, накинула Йоганів перський халат і спустилася до вітальні. Франц тримав Ульріха за обшлаги, трусив ним і вичитував:

— Я ж тебе просив! Я ж тебе просив! Якого ти дідька не послухав?

— Та я ж не думав... не думав... що так станеться...

— Що таке? — кинулася я поміж них. — Чого ви завелися?

— Як що таке? — Франц нарешті відпустив його. — Він же висмоктав її!

— Кого?

— Та ж Труді! Казав: крапельку! Крапельку! А випив стільки, що вона лежить тепер пляцком бліда, як папір, і непритомна.

— Вибач, Франце, я захопився, — виправдовувався Ульріх. — Вона була така смачна! І ми так пристрасно кохалися! Я не міг від неї відірватися. Якби ти хоч раз спробував...

— Ні-ні, дякую. Ще не вистачало мені кров’ю ласувати.

— І що тепер буде? — запитала я.

— Та що... — розвів руками Франц. — Або дуба вріже, або упирицею стане. Іншого ж не дано.

— Нема злого, щоб на добре не вийшло, — раптом втрутився Йоган, вигулькнувши з кухні. — Замість стати моєю вбивцею вона буде упирицею. Чудово.

— Та ж ми її отак покинути не можемо, — бідкався Франц. — Доведеться з собою брати.

— А чом би й ні? — тішився Ульріх. — У нас любов. Йогане, ти ж не проти?

— Ні. Принаймні, Амалія матиме подругу. Я пропоную піти провідати Труді.

Ми піднялися і увійшли до її покою. Постіль була скуйовджена, Труді лежала геть гола, широко розкинувши ноги й демонструючи нам усі свої чудові приваби. На шиї в неї виднілися сліди від укусів, на вустах теж була кров.

— Правда, вона прекрасна? — запитав Ульріх з палаючим поглядом.

— Авжеж, — погодився Йоган і взяв Труді за руку, щоб намацати пульс. — Вона прекрасна. І ще жива.

Труді розплющила очі й здивовано витріщилася на нас. Потім, усвідомивши, що вона гола, швиденько накинула на себе ковдру.

— Чого то ви всі на мене вилупилися, як барани на біблійні ворота?.. Ой, що я таке верзу?

Вона обвела нас стуманілим поглядом, потім підвелася, прикриваючи ковдрою груди, й провела рукою по шиї. Вона намагалася пригадати, що було в ночі, але голова, мабуть, не слухала її.

— Ми чекаємо вас, Труді, зі сніданком, — сказав Йоган.

— А чого ви приперлися? — бурчала вона. — Щоб розбудити мене? У мене корабель пополудні, якщо що...

Внизу Йоган запитав Ульріха:

— Поясни, яким чином вона усвідомить те, що з нею сталося?

— У неї зміниться світосприйняття. Вона часто молотиме щось таке, чого ми раніше від неї не чули. Ось і зараз вона ляпнула щось про баранів. Вона бачитиме все в набагато насиченіших барвах. На сніданок їй захочеться сирого м’яса з кров’ю, ця забаганка, щоправда, не буде постійною, але час від часу вона його потребуватиме. А ще вона ніколи не постаріє, буде завше така ж квітуча й молода.

— А як же ж орден Сестер крові?

— Гадаю, вона про нього просто забуде, як і про багато чого іншого. У неї тепер починається нове життя.

— Вона, може, й забуде, — сказала я, — але орден про нас не забуде.

Труді незабаром з’явилася усміхнена й радісна.

— Ульріху, — проворкотіла вона, — ти залишив мене непристойно голу. Ти навмисне це зробив? У-у, збитошник, — вона пригорнулася до нього. — Обіцяй, що більше не будеш мене покидати напризволяще. І знову ви всі витріщаєтеся на мене, як кізяк на корову... О господи, що це мені з язика злітає. Він у мене некерований, як котячий хвіст. Тьху...

Вона хляпнула в крісло, обвела поглядом стіл з їжею і скривилася.

— А нема у вас шматка телятини? Свіжої?

— Себто сирої? — перепитав Йоган.

— Звісно, що сирої, щур вам у печінку... О-ой, здається, я все ще п’яна... Тільки хай її не крають.

Йоган передав її прохання слузі, і за хвилю шматок телятини з’явився на тарілці. Ми всі уважно стежили за тим, як вона узяла його в обидві руки й з насолодою вгризлася в нього своїми гострими зубчиками. Кров скрапувала з її вуст на тарілку, вона її сьорбала, облизувала пальці й прицмокувала.

— Коли ви отак дивитеся на мене, як я їм, мені хочеться вас покусати! — сказала вона і залилася гучним реготом, скалячи червоні від крові зуби. — У мене в голові суцільна капуста з огірками. Все, що я ще пригадую, це мій корабель. Але я ж не сама повинна плисти?

— Ні, зозулько, — промовив Ульріх, — ми попливемо усі разом. Великою дружньою родиною.

Труді старанно облизала пальці від крові, витерла вуста серветкою, запила вином і сказала:

— Уночі мені снилося, що я упіймала голуба, прокусила йому шию і висмоктала так, що він перетворився на шматочку. Що віщує такий сон? — вона обвела нас поглядом. — Ніхто не знає? Дивний сон. Ніколи мені раніше нічого подібного не снилося. І ніколи я не прагнула сирого м’яса.

Мені їсти не хотілося, я напилася чаю з молоком.

Повернувся з міста слуга, якого Йоган посилав за яриною, і повідомив, що в місті переполох — одразу три вбивства. Вбито пройдисвіта, який проник до шпиталю і зарізав купця Юліуса, його впізнав брамник. А ще вбито самого пана бургомістра, у його вусі знайшли отруєну голку. Я стежила за реакцією Труді, вона мала задоволену міну.

— Старого козла убили, подумаєш, — засміялася вона. — Туди йому й дорога.

Ми перезирнулися. Ульріх сидів радісний і веселий, мабуть, сподіваючись, що вона й про свого чоловіка не пам’ятатиме. Хоча про корабель згадала.

— Ну, — промовив Йоган. — Пора нам у дорогу. Пакуйтеся, хто ще не спакований. Ти з нами? — звернувся до мене.

— Я з вами, але тільки до Іспанії. Висадите мене в Ля-Коруньї.

— E, — здивувалася Труді. — Чому мені ніхто не скаже, куди ми пливем? Жаба вам у пельку... Ой... знову я...

— Люба моя, — пригорнув її Ульріх, — покладися на мене. Ми вибрали корабель, який нас повезе до Раю.

Труді схилила голову йому на плече і задоволено зітхнула. Години за дві ми всі разом трюхикали в кареті до міста. Корабель уже чекав, морці вантажили на нього харчові запаси. Я вирішила попрощатися з Анрієтою. Застала її саму, Каспер займався своєю звичною справою. Я розповіла їй, що сталося з Труді і що вона висловила бажання плисти з Ульріхом.

— Цікаві у нас пари зав’язалися, — засміялася Анрієта. — Справжній тобі паноптикум. А тебе куди доля несе?

— У світ за очі.

— Ти знову будеш ховатися від наших? Вони однаково тебе рано чи пізно вистежать.

— Сподіваюся, ти мене не видаси їм?

— Якщо не будеш листуватися зі мною, не видам, — вона зі смутком усміхнулася. — Ти ж знаєш, що буває з тими, хто щось від ордену приховує. Тому менше знаєш — міцніше спиш.

— Гаразд. Писати тобі не буду.

Ми обнялися і навіть просльозилися. Потім я завітала до аптеки. Рута товкла зілля в ступі і наспівувала. Лукаш чаклував над настоянками.

— Я їду, — промовила я, і голос мій затремтів.

— Чому? — сполошився він. — Ти тут нам потрібна. В шпиталі.

— Юліано, як же ми без тебе? — цілком щиро озвалася Рута.

— Мій шпиталь на кораблях і війнах. Я не створена для мирного життя.

— Ти чула, що вбито бургомістра?

— Звісно. Чорний прапор на ратуші не можна не помітити.

— Цікаво, хто його вбив.

— Я чула, що він мав чимало ворогів.

— Так, але... цей дивний спосіб... отруєна голка у вусі... десь я вже про таке читав.

— Що тут дивуватися? Методи вбивств постійно удосконалюються. Чого вартувала майстерність родини Медичі!

— Ну, так... Ти така бліда... тобі нічого не дошкуляє?

Я б сказала, що мені дошкуляє, але стрималася.

— Ні, нічого, — я намагалася усміхатися. — Ми всі їдемо — Йоган і компанія.

— О, що ж ти відразу не сказала! На кораблі? Зачекай, ми з Рутою підемо з тобою.

Він заметушився, вдягаючи плащ і капелюх з пір’ям. Скидався на іспанського ґранда. Рута хутенько вимила руки й накинула делію. Ми вийшли з аптеки й попростували до порту. На Ринку люди жваво обговорювали вбивство бурґомістра. Я знову зі смутком прощалася з рідним містом та намагалася не зрадити себе. Ненавиджу, коли мене хтось шкодує. Ми проминули Краківську браму й перед нами розкинулася розкішна панорама кораблів і щогл. На причалі уже зібралася вся наша братія.

— Йогане! — вигукнув Лукаш. — Як то ви нічого не повідомили?

— Ех, все сталося спонтанно. Останні події змушують мене виїхати. Але я знав, що Юліана вас приведе. Тому дозвольте вас обняти.

Вони обнялися і хвилю стояли розгублені. Їм, звісно, прощатися не хотілося. Але іншого виходу не було. Труді не втрималася:

— А чому мене ніхто не знайомить з таким цікавим паном?

— Та ми... — почав було Лукаш, але я його штурхнула під бік, і він замовк, здивовано зиркнувши на мене, а відтак промовив: — Мартин Айрер, аптекар.

— О-о! Аптекар! А можна і я вас обніму і поцілую?

Вона вже було рушила до Лукаша, але Ульріх її смикнув назад.

— Та що таке? — обурилася вона. — Я ж тільки поцілувати, а не... О господи... Ну, ні, то ні. А нема у вас іспанської мушки?

Ульріх її знову смикнув за руку й щось зашепотів, Труді розслабилася і збайдужіла.

— І куди ви їдете? — поцікавився Лукаш.

— Америка, голі баби! — відповів за Йогана Франц.

— Ямайка, — уточнив Йоган.

— А ти, Юліано?

— Ні, вона до Іспанії, — відповів за мене Йоган. — Там її козаки, з якими вона вже орала моря та океани, дають жару.

— Чесно кажучи, я вам заздрю. Душа моя теж рветься в бій. Ямайка... — Він зітхнув і похитав головою.

— Лукаше, — промовила я тихо, — їдьте з нами...

Від автора

Працюючи над романом, я натрапив на чимало дурниць, які мандрували від одних несумлінних істориків до інших, а потім проникали в історичні романи. Задля цікавості я проглянув і ряд тих романів, які описували ці події. Звісно, по діагоналі і лише те, що стосувалося облоги Львова. І там так само усі ті бздури посіли почесне місце. Найбільше нісенітниць виявилося в романі Павла Загребельного, який не ознайомився з першоджерелами — тодішніми хроніками, діаріушами та свідченнями очевидців. Він покладався на М. Костомарова, а той повними жменями сипав до своєї праці різні небилиці.

Саме лише твердження, що «козаки Богдана Хмельницького штурмували Львів», неправдиве. У цій фразі, яка живцем вихоплена з безлічі історичних статей і романів, криється фейк. Бо не козаки штурмували Львів, а повсталі селяни з татарами. Козаків на Львів гетьман не пускав. Козацький табір стояв оддалік, а на штурм ішли повстанці Максима Кривоноса та Петра Головацького. Некерована стихія повсталих селян скидалася на таку саму стихію повсталих рабів Спартака.

Українські селяни вбачали в містах зло. Вони ненавиділи міста. А надто панські маєтки, якими б вони красивими не були. Те саме повторилося і в революцію 1905 року, і пізніше, коли селяни йшли палити панів. Причому палили всіх підряд — і кровопивць, і тих, хто був до них справедливий. За селянами прийшли революційні росіяни і довершили руйнації. В результаті поміщицьких садиб збереглося у нас обмаль, а розкішні колекції живопису, порцеляни, книжок, посуду пропали.

Хмельницький чудово розумів, що чекатиме Львів, бачачи, як було руйновано інші міста, тому не брав Броди і не штурмував зі своїми козаками Львова. У нього був до цього міста сентимент. Жодна козацька гармата не вистрілила у бік міста, за винятком одного пострілу на оборонні вали, аби приспішити нараду в магістраті, який дебатував на тему, чи приймати умови гетьмана, чи ні.

Хто тільки не розписував, як українці Львова передають сигнали козакам, як змовляються з ними. Це було неправдою, бо якому русинові хотілося б, щоб повстанці до Львова увірвалися і розграбували все, на що око впаде? Вони ж не розбиралися б, чиє це добро. Все пішло б прахом. Українці сумлінно зібрали кошти на оборону Львова, а потім і на викуп для Хмельницького.

Львівські передмістя були підпалені самими львів’янами, щоб селяни не могли ховатися за будівлями і стріляти в оборонців на валах. І це в той час, як гетьман суворо заборонив руйнувати передмістя і був дуже здивований тим підпалом. Після того передміщани і справді стали шпигувати для повстанців задля помсти міщанам, і вчинили деякі диверсії на Високому замку, зокрема, намочили порох. Та коли туди увірвалися повстанці і татари, то не питали, хто їхній союзник, а рубали і брали в ясир.

Інша неправда, що лихі поляки начебто заманювали українців до криниці у дворі бернардинського монастиря і втинали їм голови, а трупи скидали в криницю. Ця фантазія літописця-байкаря Г. Граб’янки успішно перемандрувала й до праці Костомарова, а від нього і далі аж до деяких сучасних екскурсоводів. Ось як про це пишеться в романі П. Загребельного «Я, Богдан»:

«Тоді стали викликати русинів по одному ніби для якоїсь розмови. У дворі монастирському був глибокий колодязь, званий бердиш. Монах підводив туди чоловіка й казав йому: „Глянь у бердиш, русине“. Той нахиляв голову, а бернардин, що стояв з другого боку колодязя, рубав його по шиї. Тіло вкидали в колодязь і кликали наступного. Нарешті ті, що за столом, схаменулися, хтось підглядів, що коїться біля колодязя, всі кинулися геть, перебралися через стіну, прискочили в козацький табір, сказано було про сю подію мені, і я в страшному гніві готов був спалити все місто».

І ніхто ж не вдарив себе ложкою по голові, щоб замислитися: а чи могло таке бути в обложеному місті, де вода на вагу золота після того, як селяни пошкодили водогінні рури?

Ще однією поширеною небилицею було твердження, що Хмельницький поставив перед львів’янами умову видати усіх євреїв. Жоден опис облоги сучасниками не містить нічого подібного. Але оцей міф про юдофоба Хмельницького ще живий.

Чи були погроми під час цього повстання? Були. Але знову ж таки: погроми завжди відбувалися у всіх країнах, де тільки брала гору стихія. В козацькому таборі було повно євреїв, які там вільно торгували, і їх ніхто не рухав, більшість із них прибули просто із Січі. Інші шукали порятунку і знайшли. Знаємо і значних козацьких старшин єврейського походження. Однак про це вишукувані української ксенофобії воліють не згадувати.

Перше, що повинно було б насторожити істориків, це загадка: чому гетьман не вимагав видати євреїв, пославши військо до Бродів чи до Замостя? Адже там теж було чимало єврейських утікачів. Але ж ні: він лише забажав, щоб бродівчани видали татар, яких тримали в полоні і які працювали в них на будові. А Замостя викупилося за яких двадцять тисяч золотих.

На перемовинах у козацькому таборі в Лисиничах Хмельницький зажадав 200 тисяч золотих викупу. То була велика сума, але в п’ять разів менша за ту, яку вручили Вишневецькому. Тоді й надумали хитрі міщани налякати євреїв вигаданою вимогою гетьмана.

Чесно кажучи, чимало з цього, що я написав, було й для мене раніше маловідомим, і тільки заглиблення в першоджерела відкрило зовсім іншу картину.

Для опису облоги Львова було використано тогочасні листи Самійла Кушевича, хроніки Андрія Чеховича, Бартоломея Зиморовича, Яна Томаша Юзефовича, діярія Якима Єрлича, дослідження Дениса Зубрицького, Стефана Томашівського, Михайла Грушевського, Людвіка Кубалі, Ігнація Ходиніцького, Александра Сас-Чоловського, Кароля Шайнохи та інших.

Юрій Винничук (нар. 1952 р.) — український письменник, поет, драматург, літературний діяч. Живе і працює у Львові. Автор книг «Житіє гаремноє», «Мальва Ланда», «Легенди Львова», «Весняні ігри в осінніх садах» («Книга року BBC-2005»), «Діви ночі», «Танґо смерті» («Книга року ВВС-2012»), «Аптекар», «Цензор снів» та багатьох інших.

Примітки

1

Облавок — борт.

(обратно)

2

Ґлейт — охоронна грамота.

(обратно)

3

Штудерний — вишуканий, майстерний.

(обратно)

4

Хінчик — китаєць.

(обратно)

5

Поклад — палуба.

(обратно)

6

Білоголова — молодиця.

(обратно)

7

Кайри — плосокденки.

(обратно)

8

Трагачі — вантажники.

(обратно)

9

Кантики — співаники.

(обратно)

10

Альшбант — прикраса на шиї.

(обратно)

11

Joder! (читається: Ходер!) — груба лайка.

(обратно)

12

Гарда — частина шпаги між лезом і руків’ям.

(обратно)

13

Шермерка — фехтування.

(обратно)

14

Реґіментар — військовий командир.

(обратно)

15

Адамашок — дамаська оздобна тканина.

(обратно)

16

Мештики — туфельки.

(обратно)

17

Делія — тепла накидка з порожніми рукавами, її носили наопашки.

(обратно)

18

Христина (1626—1689) — королева Швеції у 1644— 1654 роках з династії Ваза.

(обратно)

19

Моліна Тірсо де (1579—1648) — іспанський драматург, доктор богослов’я, монах і офіційний історіограф ордену мерседаріїв.

(обратно)

20

Тассоні Алессандро (1565—1635) — італійський письменник.

(обратно)

21

Кампанелла Томмазо (1568—1639) — італійський філософ-утопіст, теолог та поет.

(обратно)

22

Ґевара Луїс Велес де (1579—1644) — іспанський драматург і романіст.

(обратно)

23

Декарт Рене (1586—1650) — французький філософ, якого королева Христина переманила до Стокгольму, де він застудився й небавом помер.

(обратно)

24

Брантом П’єр (1540—1614) — французький військовий діяч, автор кількох хронік та один із найпопулярніших авторів епохи Відродження.

(обратно)

25

Кунштовний — вишуканий.

(обратно)

26

Каттані Франческо да Діаччето (1446—1522) — автор трактатів та твору про кохання.

(обратно)

27

Браччоліні Поджо (1380—1459) — італійський гуманіст, письменник, збирач античних рукописів, каліграф. Вважається автором романського шрифту.

(обратно)

28

Фіренцуола Аньоло (1493—1543) — італійський письменник.

(обратно)

29

Ґуст — смак, вподоба.

(обратно)

30

Інфамія — позбавлення честі.

(обратно)

31

Тарабан — давня назва бубна.

(обратно)

32

Caballeros, por favor aqui por — кавалери, прошу сюди.

(обратно)

33

Que te parta un rayo! — Бодай тебе грім побив!

(обратно)

34

Цироґраф — у цьому випадку запис душі дияволу.

(обратно)

35

Кеведо Франсіско Гомес де (1580—1645) — іспанський поет і прозаїк епохи бароко.

(обратно)

36

Алатрісте — капітан, герой романів сучасного іспанського письменника Артуро Переса-Ріверте та серіалу «Капітан Алатрісте», його близьким товаришем був поет Кеведо.

(обратно)

37

Quis est? — Хто там?

(обратно)

38

Expectatus — очікуваний.

(обратно)

39

Ґвардіан — настоятель.

(обратно)

40

Бішкопт — бісквіт.

(обратно)

41

Патлажани — баклажани.

(обратно)

42

Віха — тичка з вінком або конячим хвостом, причеплена до корчми, щоб її видно було здалеку.

(обратно)

43

Овочі — фрукти.

(обратно)

44

Гарнець — трохи більше, як три літра.

(обратно)

45

Туркус — бірюза.

(обратно)

46

Яспис — яшма.

(обратно)

47

Уконтентований — задоволений.

(обратно)

48

Калга — наступник татарського хана.

(обратно)

49

Піріс-ага — татарський воєначальник.

(обратно)

50

Пранґер — статуя, що складається з двох фігур — Феміди з зав’язаними очима та ката з піднятим мечем, притулених спинами одне до одного. Зберігається в Італійському дворику, раніше стояла під Ратушею.

(обратно)

51

Et id genus — та інше.

(обратно)

52

Ґвінт — гвинт.

(обратно)

53

Sanguinis sorores! — Сестри крові!

(обратно)

54

Rursus in unum! — Знову разом!

(обратно)

55

Фризи — коні з Фризії (край, що займає частину Північної Німеччини та Північних Нідерландів).

(обратно)

56

Aut agere aut mori — Дій або помри.

(обратно)

57

Ducente Deo — Дійся Божа воля.

(обратно)

Оглавление

Вступ

Розділ 1 Юліана: «Сан-Єронімо». «Стрибог». Березень 1648 року

Розділ 2 Еуфорбія Фебролиста. Касперів батько. Травень 1648 року

Розділ З Юліана: Абордаж. Марко Проклятий. Березень—квітень 1648 року

Розділ 4 Львів. Лукаш. Самійло Кушевич. Вересень—жовтень 1648 року

Розділ 5 Юліана: Ґданськ. Гертруда. Королева Христина. Вересень 1648 року

Розділ 6 Лукаш. Доктор Геліас. Бургомістр Ґрозваєр. Пилявецький погром. Вересень—жовтень 1648 року

Розділ 7 Юліана: Рай і Пекло. Поєдинок. Початок жовтня 1648 року

Розділ 8. Юліана: Анрієта. Повернення. Початок жовтня 1648 року

Розділ 9 Львів. Великий інквізитор. Початок жовтня 1648 року

Розділ 10 Юліана: Голем. Ґрозваєр. Початок жовтня 1648 року

Розділ 11 Облога Львова почалася. 5—9 жовтня 1648 року

Розділ 12 Гетьманські умови. 10—12 жовтня 1648 року

Розділ 13 Юліана: Оборона високого замку. Полон. 10—15 жовтня 1648 року

Розділ 14 Кінець облоги. 13—26 жовтня 1648 року

Розділ 15 Юліана: Анрієта й Каспер. Гертруда. 15—31 жовтня 1648 року

Розділ. 16 Катівське весілля. Кінець жовтня 1648 року

Розділ 17 Смерть від голки. Кінець жовтня 1648 року

Розділ 18 Юліана: Sanguinis sorores. Кінець жовтня 1648 року

Розділ 19 Юліана: Посланець ордену. Кінець жовтня 1648 року

Розділ 20 «Біблія диявола». Кінець жовтня 1648 року

Розділ 21 Розплата. Кінець жовтня 1648 року

Розділ 22 Рабин Меєр. Манускрипт. Кінець жовтня 1648 року

Розділ 23 Юліана: Крапля крові. Кінець жовтня 1648 року

Від автора Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg