«За лаштунками вертепу ЗЧ ОУН»

За лаштунками вертепу ЗЧ ОУН (fb2) - За лаштунками вертепу ЗЧ ОУН [За кулисами вертепа ЗЧ ОУН] 255K (книга удалена из библиотеки) скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Казимир Иванович Джугало (Степан)

ЗА ЛАШТУНКАМИ ВЕРТЕПУ 3Ч ОУН

ТОВАРИСТВО «УКРАЇНА»

КИЇВ — 1973

Автор брошури «За лаштунками вертепу ЗЧ ОУН» Степан Джугало пройшов складний життє­вий шлях. Він довгий час перебував у лавах ук­раїнських буржуазних націоналістів, був знайомий з більшістю «політичних вождів» оунівців, мав змогу безпосередньо вивчити їх погляди і діяль­ність.

Коли ж, як і для багатьох чесних емігрантівг для Джугала настав час прозріння, він знайшов у собі сили розірвати з минулим. Відтоді Джугало працює для добра українського радянського наро­ду, разом з ним будує світле майбутнє.

Брошура «За лаштунками вертепу ЗЧ ОУН» — це правдива сповідь про бачене й особисто пере­жите.

Бандерівські недобитки, що по війні сховалися у Західній Німеччині під вивіскою ЗЧ ОУН, при­криваючись різними політичними гаслами, намага­ються виставити себе в очах української еміграції «ідейними борцями» за інтереси українського на­роду.

Джугало зриває завісу із ЗЧ ОУН — організа­ції, яка від початку свого існування зв’язана з іно­земними розвідками. Керівники її у вузько корис­ливих цілях спекулюють довір’ям рядових своїх однодумців.

З брошури читач дізнається про мерзенну сут­ність відщепенців українського народу — Степана Ленкавського, Ярослава Отецька, Йосипа Тюшка та інших верховодів ЗЧ ОУН. Моральне обличчя цих людців таке ж, як і їх чорні діла.

ЗАМІСТЬ ВСТУПУ — ТРОХИ ПРО СТИЛІСТИКУ

Реклама — це мистецтво (вислів, що став уже крилатим).

Хтось колись сказав: кожну справу найкраще почи­нати від початку.

Коли ж ідеться про ЗЧ ОУН, тобто про так звані «За­кордонні частини організації українських націоналістів», то мову не завадить почати уже навіть із самої цієї назви...

Але перед тим — кілька слів.

ЗЧ ОУН, як відомо, вилупилися на світ божий у по­воєнні роки. Жменька колишніх гітлерівських наймитів, зокрема недобитків із горезвісної дивізії СС «Галичина», втікши на Захід, прибрала собі назву: «Закордонні час­тини ОУН».

Не про них мені тут розходитися. Думаю я про долю тих земляків, розкиданих по чужинецьких землях, які сліпо вірять проводові ЗЧ ОУН, ідуть за ним, щиро вва­жаючи, що йдуть вірною дорогою і слугують україн­ській національній справі. Знаю, їм, завороженим націо­налістичними ідеями, не завжди легко вдається проник­нути в справжню суть речей і подій, приховану за гучни­ми словами. За словесним гримом (що створює вигляд пристойності, високої ідейності, кришталевої чесності, лицарської самопожертви, відданості та вірності справі) їм нелегко розгледіти справжні обличчя тих людей, яким вони вірять, яким вони часто віддають не тільки свій запрацьований гріш, а й свою честь, свою долю, а, бува,— й життя.

Отож і йдеться про те, щоб хоч якоюсь мірою допо­могти тим землякам своїм побачити речі такими, якими вони є насправді, без рекламних прикрас; побачити об­личчя своїх ідейних навчителів та вождів без гриму...

Реклама, сказано,— мистецтво. Але й реклама, як і мистецтво, усіляка буває. І коли рекламується крам явно сумнівної якості та ще й рекламується підступно, то тоді вже реклама із рушія торгівлі (от і ще один крила­тий вираз!) стає мистецтвом витонченого обману. Саме на мистецтві брехні провід ЗЧ ОУН вельми наметикувався і ретельно послуговується ним на кожному кроці.

Прикладів шукати не треба. Варто тільки руку про­стягти — і вже маєте готовий приклад: лежить на самі­сінькій видноті.

Словом, візьмімо, як говорилося, саму ж оту на­зву ЗЧ ОУН. А як візьмемо та подивимося пильніше, то побачимо: навіть уже вона приправлена солідною пор­цією брехні.

Ви ж бо тільки прислухайтеся, як поважно звучить: «Закордонні частини організації...».

Почувши отаке, мимоволі може людина подумати: «Ага! Раз є закордонні, то десь же повинні бути і не за­кордонні частини тієї організації».

А тут уже не треба премудрим Соломоном бути, щоб здогадатися, що те «десь» — ні деінде, а тільки на Украї­ні знаходиться. На Радянській Україні, звісно, бо Украї­на ж — одна. І, збагнувши оцю «премудрість», візьме та й подумає собі та людина, що раз уже на Радянській Україні багатьох (цілі ж частини — то не жарти!) до на­ціоналістичної віри навернуло, висновок тут тільки один може бути: не до душі українському народові радянська влада, синім полум’ям він на неї дихає і бореться проти. Словом, усе ясно, як білий день: якби «совєти» не стри­мували українського народу, з прискоком побіг би він під опіку націоналістичних оунівських достойників...

І, дивись, розчулиться людина, перейметься співчут­тям до гіркої долі «поневоленої совєтами» України та й кине якусь дещицю у скарбницю ЗЧ ОУН, будучи пере­конаною, що це — її офіра на святу справу «визвольної боротьби». А то, дивись, до тієї «святої справи» і сама безпосередньо візьметься рук та розуму докладати...

Бачите, один тільки приклад щодо назви, невеличкий, навіть непомітний на перший погляд, словесний, сказа­ти б, фокус, стилістичний викрутас, а з нього он що вихо­дить, коли розібратися!

Казимир-Степан Іванович Джугало

Звичайно, на людину, що знає справжній стан справ у Радянському Союзі, зокрема на Україні, до того ж на людину неупереджену, ця стилістична казуїстика не діє. Слухаючи репетування про «поневолений український народ», така людина не буде йому йняти віри. Бо знає, що це — сон рябої кобили. Така людина не подумає, що український народ чекає — не дочекається, щоб, нареш­ті, умоститися в затінку жовто-блакитного прапора.

Але ті, для кого антирадянське базікання — основне (а то і єдине) джерело інформації про Радянську Украї­ну, так подумати й так чинити можуть. Врешті, так, бу­ває, вони і думають, так і чинять.

Був час, коли я й сам думав і чинив не інакше, сприй­маючи на віру непогрішність націоналістичної стилісти­ки, поки саме життя не відкрило мені очі на її підступні, облудні тонкощі.

Зате тепер я знаю: за підфарбованою вивіскою, яка має створювати вра­ження солідності фірми, ховається відданий у чужу орен­ду вертеп, вертеп, у якому під рекламне галасування закликальників розігруються не тільки дешевий фарс, а й злочинні криваві інтермедії; вертеп цей не має і не може мати нічого спільного з українським народом, він ревно служить чужим хазяям, за що й одержує проценти; це — реклама, яка має створювати враження сили, в той час як ідеться про ідейно-політичних мерців; це — розцяцькований рекламний щит, яким прикри­ваються користолюбні торговці, що спекулюють іменем України, українського народу; це — словесна косметика, якою загримовують свою духовну та розумову ницість брехливі, захланні, мораль­но розпаскуджені типи, що іменують себе проводом ЗЧ ОУН.

Кажу усе це не в полемічному запалі, а тому, що пе­реконався в цьому сам; тому, що мав змогу придивитися до того, що коїться по той бік крикливої вивіски та за лаштунками продажного вертепу, мав змогу зблизька побачити обличчя оунівських верховодів тоді, коли вони бувають без гриму.

ТРОХИ СПОГАДІВ, АБО ДЕЩО ПРО ЗВ’ЯЗКИ

Впізнать вовка, хоч у баранячій шкурі. (Українська народна приказка).

Еге ж, мав я таку змогу: не рік та й не два і сам хо­див у жовто-блакитних шатах, був одним із «вояків» ЗЧ ОУН і, задурманений націоналістичним словоблудством, ревно сприяв функціонуванню цього націоналістичного збіговиська, щиро вірячи, що непогрішно і самовіддано служу Україні.

Плутаною і нелегкою стежкою тяжких помилок і гірких розчарувань пройшов я крізь морок націоналіс­тичної облуди, поки не вибрався до просвітку.

Нема для мене сьогодні великої приємності навіть подумки повторювати той шлях, але хоч побіжно зробити це треба...

Влітку 1944 року разом із недобитками дивізії СС «Галичина» втік я на Захід. Коли «тисячолітній» третій рейх остаточно віддав богові (а вірніше було б сказа­ти— чортові) свою чорну душу, я залишився за кордо­ном. Отак став я переміщеною особою. Але особою не простою, а досить-таки примітною в різних угрупован­нях українських націоналістів. Зокрема, головував у «Організації українців в Австрії», був заступником голо­ви «Злученого українсько-американського допомогового комітету в Австрії», заступником голови «Українського центрального допомогового об’єднання в Австрії».

Згодом поповнив своєю особою «українське воїнст­во» — став членом ЗЧ ОУН. А в квітні 1956 року був уже не просто членом: при сприянні Осипа Тюшка — тере­нового провідника ЗЧ ОУН в Австрії — ввійшов до скла­ду так званої «референтури зв’язку з Краєм», або ж, як умовно це називалося, — К-3.

Мою роботу тут було, очевидно, помічено, бо у верес­ні наступного року провід ЗЧ ОУН викликав мене із Австрії до Мюнхена і запропонував роботу в бюро про­воду на Цеппелінштрассе, 67. Тут же я й замешкав.

Після смерті Бандери новий «провідник» ЗЧ ОУН Степан Ленкавський удостоїв мене особливої ласки — запропонував спільне мешкання по вул. Ст. Боніфаціус-штрассе, 2. Ця зміна адреси пов’язувалася із неофіцій­ною зміною моїх обов’язків — я став виконувати функції особистого охоронця Ленкавського. Водночас продовжу­вав роботу і в референтурі К-3. Офіційно ж вважався архівістом та бібліотекарем організації. (Принагідно зауважу, що й у інших членів крайової референтури теж були легальні посади в проводі або бюро ЗЧ. Робилося це, як побачите, про людське око, для втаємничення спе­цифіки «зв’язків із Краєм»).

Нарешті, після наглої (і таємничої!) смерті бухгалте­ра і касира організації Миськіва, мене перевели на його посаду.

Отож основна моя тогочасна «праця на благо Краю» пов’язувалася із діяльністю К-3, тобто «референтури зв’язку із Краєм».

Що ж то за такі зв’язки?

Будучи спеціальною групою ЗЧ ОУН, оте саме К-3, за завданням проводу 34, залучало з-поміж україн­ських емігрантів агентів для шпигунства, готувало їх та засилало на Україну. І коли вже говорити про зв’язки К-3 із іноземними розвідками, то вони справді-таки були. Та ще й дуже тісні і безпосередні.

Зокрема, в повоєнні роки К-3 було зв’язане із БНД — західнонімецькою розвідкою «Бундеснахріхтендінст». В той час шпигунське кубло містилось у нейтраль­ній Австрії. Тут, під крилом БНД, тоді відгодовувалися та вбиралися у пір’я «пташечки» оунівської породи. Звід­си ж, уже із биркою іноземної розвідки, відлітали вони «у вирій», до Краю. Саме тут пройшли вишкіл та звідси у 1956—1959 роках вирушили на Україну Ганяк, Давидяк, Левицький, Ципера та інші.

Підготовкою агентів займалися інструктори із ЗЧ ОУН, серед яких певний час був і я. Але, як правило, не обходилося без наставників із іноземних розвідок. Хазяї не тільки фінансували все, що стосувалося акції, а й щед­ро ділилися своїми знаннями, розуміючи, що це має при­нести користь їм же самим. Так, якийсь Кранц дбав, щоб його підопічні були добрими радистами; Шіндер старав­ся передати їм усі тонкощі тайнопису; Янке намагався зробити з них досконалих фахівців по збиранню шпигун­ської інформації.

Справжніх імен цих навчителів ніхто ані з агентів ані з нас не знав. Усе це були вигадані прізвища.

А врешті, чи ж те прізвище важило що-небудь?! Все одно, кому душу запродувати! Як мовиться, де сісти, там сісти,— аби що з’їсти. Хоч «шмат гнилої ковбаси».

Так, наприклад, коли до Австрії почали з’їжджатися кандидати на майбутніх шпигів (це було під час вико­нання мого першого завдання по підготовці акції), то майже всі вони мали італійські паспорти і, як я пізніше довідався, пройшли підготовку в італійській розвіду­вальній школі. А скажімо, Мирона Матвієйка було в 1951 році, закинуто до Радянського Союзу англійською розвідкою. Чи візьмімо Богдана Чепака. Був це член «Спілки української молоді». До Мюнхена прибув із США. Начебто на медичні студії. Так отой американський сумівець навіть зів’ялим фіговим листочком не прикривав своїх зв’язків із ЦРУ. Ще й вихвалявся скрізь, де нагода траплялася, що він на повному утри­манні в американської розвідки і за кожну «добру» но­вину дістає від своїх господарів щедрі «чайові» — сто доларів.

Як бачите, цей «репрезентант української молоді» почав свій шлях «борця за національні інтереси україн­ського народу» дуже, як на його погляд, вдало — зна­йшов хазяїна із добре напханим капшуком. Не кожному ж бо такі «чайові» перепадають! Отож мав, значить, мо­лодик чим похвалятися!..

Зауважу принагідно, що «Спілка української моло­ді» взагалі знаходиться під неугавною опікою та орудою ЗЧ ОУН. Саме тут, у СУМІ, оунівські заводії випещують та вирощують на націоналістичному угноєнні потрібні їм кадри.

Нагадаємо хоча б усім відоме.

Недавно на Україні піймався на гарячому Ярослав Добош — крайовий голова «Спілки української молоді» в Бельгії. Як з’ясувалося, діяльність його, визначена і фінансована ЗЧ ОУН, не мала нічого спільного із без­невинним туризмом, хоча прибув він на Україну ніби як турист. Але це вже, як кажуть, хотіла баба з себе дівку вдати...

Затуляючи українській молоді, яка знаходиться на Заході, очі шорами антирадянської пропаганди, готую­чи її начебто до боротьби за якусь «самостійну Украї­ну», бандерівські верховоди мають тільки одне на думці: готувати отак собі резерви для гендлю людськими душами, готувати людський товар для іноземних розві­док, товар, на який завше знаходяться покупці і за який добре платять.

Звичайно, і серед старшої, і серед молодшої генера­ції української еміграції є люди, підступно зведені на манівці націоналістичним блудом, які переконані, ніби чинять благородно, не відаючи, що саме роблять на­справді, чиїм інтересам прислуговують. Вони вірять у непорочну чистоту своїх «вождів»...

Що ж то за «вожді» знайшлися, які самовільно, хай і марно, але пнуться говорити від імені українського на­роду, репрезентувати його перед світом, вирішувати його долю? Що ж то за люди, яким нерідко віддаєте в руки свою долю ви, розкидані по чужині земляки мої?..

ШКІЦИ ДО ПОРТРЕТІВ

І я прозрівати

Став потроху... Доглядаюсь,—

Бодай не казати.

Кругом мене, де не гляну,

Не люди, а змії...

Т. Шевченко.

Перед моїми очима пройшла ціла галерея типів на­ціоналістичної «еліти». Типів вищого і нижчого гатунку. Я мав змогу придивитися до тих «вождів» та «вожденят». Націоналістична полуда почала спадати з моїх очей, зокрема, й тому, що я побачив справжні обличчя тих своїх проводирів, за якими йшов і перед якими сліпо схилявся,— обличчя політичних, моральних блазнів і злочинців.

Малювати детальний портрет кожного — то була б марудна робота. Та, врешті, й не вельми потрібна. Бо в цих портретах було б стільки спільного, що мимоволі ви­йшла б одноманітна виставка зображень духовних блазнів-близнюків. Тому накреслю тільки шкіци до кількох персон, зроблю, так би мовити, з натури кілька етюдів до загального, групового, а точніше — збірного портрета типового провідника ЗЧ ОУН...

СТЕПАН БАНДЕРА

В останні роки життя «вождя» ОУН мені часто до­водилося здибуватися з ним. Ще коли ми готували на території нейтральної Австрії групу агентів для заси­лання на Україну, Бандера особисто прибув до Аттерзее, щоб дати шпигунам останні напучення. Тоді й по­знайомився я з ним особисто.

Потім, уже будучи в бюро ЗЧ ОУН, я майже щодня зустрічав його тут, на Цеппелінштрассе, 67 (коли, зви­чайно, він був у Мюнхені).

На «роботу» він їздив люксусовим авто марки «Опель- капітан». У промовах (а я не одну із них слу­хав у вузькому колі) завжди говорив членам організації про одне — потребу посилити шпигунську та ди­версійну роботу на Україні, про необхідність жертв. Тим же, що це шпигунство проти рідного народу оплачують іноземні розвідки, навіть хизувався, вбачав у цьому ве­ликі можливості для «справи». Усіх переконував, що робота для іноземної розвідки не плямує честі україн­ського націоналіста. Словом, наполегливо проводив знак рівняння між «ідейним» націоналістом і звичайним шпигуном-запроданцем, видаючи службу чужинцям за службу Україні.

Отака була його «політична» діяльність в останні роки.

Людина, яка не знала Бандери ближче, могла б по­думати, що в нього день і ніч у голові тільки непересіч­ні справи. Бо дуже дбав, щоб мати вигляд поважного та постійно заклопотаного діяча.

Однак за тією удаваною поважністю та заклопота­ністю ховалася од загалу інша частина житія та діяній «вождя». Там уже не базікалося про «високі ідеали», а йшлося про потаємні інтимні зв’язки, звичайні тілесні насолоди.

Про цей, прихований від людського ока, бік його жит­тя могла б, зокрема, чимало пікантного розповісти пані Геня Матвієйко. Бо саме вона успішно поєднувала пра­цю секретарки СБ (служби безпеки) із функціями вті- шительки «вождя» на його шляху «боротьби за само­стійну Україну». Скажімо, могла б підтвердити при бажанні й таке. Повчаючи рядових, та й не рядових націоналістів, як несхитно і прямо йти цим шляхом, не зупиняючись перед жертвами, сам Бандера частенько блудив — збивався з прямого курсу та потрапляв із сво­єю супутницею на шлях, який вів до італійської та фран­цузької рів’єри. Щоправда, тут «вождь» перед «жерт­вами» не зупинявся. Та й жертвувати, слава богу, було що — коштів не бракувало. В різній валюті. При потребі можна було взяти і з каси ЗЧ ОУН, та й з плат­ні іноземних розвідок українцям за виконану ними «ро­боту» теж дещо перепадало у «вождівський» гаман.

Оце кілька побіжних штрихів до неприкрашеного портрета людини, з якої націоналістична верхівка зро­била чи не ікону; яку після смерті канонізувала на «ве­ликого національного героя», «мученика за ідею», «мужа провидіння» і т. д. і т. п.

СТЕПАН ЛЕНКАВСЬКИЙ

У галереї фізіономій оунівських «державців» під його портретом мало б стояти: «Степан II». Як відомо, після смерті Бендери (а якщо вже прийняти цю нумерацію, то — Степана І) саме він, Ленкавський, умостився на найвищому оунівському сідалі — зайняв пост голови ЗЧ ОУН.

Як і його тезко-попередник, цей Степан (тобто Сте­пан II) був теж ретельним розорювачем межі між плат­ним агентом, шпигуном іноземної розвідки і українським націоналістом, членом ОУН. Як і Бандера, він також про­повідував і відстоював доцільність терору та вбивств і впроваджував це у практику ЗЧ ОУН.

Зрештою, це відомо багатьом.

Сьогодні у Краї та на еміграції досить знають про житейські «героїчні звершення» та «політичну» діяль­ність Ленкавського. Він давно перетворився не лише на кримінального «споживача» грошей організації, а й на геть спустошілого духовно індивіда, в якого за пазухою не залишилося навіть на гріш нічого із колишніх запасів націоналістичного пафосу та «ідей»...

Як уже говорилося, я ходив у його особистих охорон­цях. Більше трьох років мешкав із ним під одним дахом. Словом, був близько до нього і вдома, і поза домом, тож знаю, як облупленого. І тому з певністю кажу: замість звання політичного та громадського діяча, замість титу­лу пана професора йому незрівнянно більше пасує звання звичайнісінького п’янички, титул завсідника рестора­нів та шинків.

Більшу частину свого часу цей «державний муж» проводив у «дискусіях» за мюнхенськими шинквасами. Щирим його побратимом у цій «державній» діяльності був ректор УТГІ (Українського технічно-господарсько­го інституту) доктор Ростислав Єндик. Отой самий Єндик, який ще до 1939 року виступав на західноукраїн­ських землях ревним апостолом расизму та нацизму і навіть розродився недолугим витвором — панегіриком «Адольф Гітлер».

Як особистий охоронець Ленкавського я, хотів чи не хотів цього, а не раз товаришував їм у цих «трапезу­ваннях».

Трудячись «на благо України» коло пляшки-доброго вина, Ленкавський буквально ночей недосипав.- Якось ми втрьох відвідали за ніч усі, які можна було відвіда­ти, мюнхенські таверни і додому на авто поверталися, коли вже німці поспішали до праці.

Проте казати, що чарка — єдина пристрасть Ленкав­ського, було б неправдою. Його «уболівання» за долю України зводилися не тільки до уболівань за чаркою, він був ще й уболівальником за спідницею. А спідниці-ті, як правило, належали до гардеробів жінок зовсім . не кришталевої репутації.

Енергійна і самовіддана діяльність прив’ялого джи­гуна на цій царині «громадської роботи» привела до того, що його прибрала до рук досвідчена у любовних справах та інтригах німкеня Гертруда Гарпайтнер.

Ця, підтоптана вже, мадам легкої поведінки замоло­ду волочилася із американцями. Потім не відмовляла в утіхах деяким верховодам ОУН (чи ж не переконливий це доказ спільності інтересів та устремлінь лицарів оунівського «чину»), аж нарешті стала пасією самого «вождя».

Все — цілком логічно: повія чоловічої статі, що тор­гує ідеалами та чужим життям, і фрау-повія, що торгує своїм тілом, зійшлися як духовно близькі люди. Еге ж, усе — логічно...

ЯРОСЛАВ СТЕЦЬКО

Це — багато в чому рівня Ленкавському. Недарма ж Стецько був багатолітнім його конкурентом по спадщи­ні до Бандери і, нарешті, доп’яв її.

Коли йдеться про його портрет, то не втримаюся, щоб не додати до нього кілька штрихів, зроблених пером Ос­тапа Вишні.

У своєму памфлеті «Прем’єр-міністр» майстер укра­їнського дотепного слова писав:

«На оті самі три дні, на які гестапо дозволило Степанові Бандері заснувати українсько-німецьку самостій­ну і ні від кого не залежну державу, Степан Бандера призначив на прем’єр-міністра своєї триденної держави відомого (ой, та ще й як відомого!) самостійного полі­тично-громадського діяча Стецька.

По смерті славнозвісного українського письменника Грицька Квітки-Основ’яненка, , що сватав був свого Стецька в Харкові на Гончарівці, Стецько, діставши гар­буза від Уляни Шкуратової, пішов із Слобожанщини аж на львівські землі, там оселився й став за родоначаль­ника всіх теперішніх Стецьків, до роду яких належить і триденний прем’єр триденної самостійної українсько-ні­мецької держави — пан Стецько.

Прем’єр дістав у спадщину, за відомим законом ата­візму, всі властивості й таланти свого, уславленого Г. Ф. Квіткою-Основ’яненком, прапрапрапрадіда.

Властивості ті й ті таланти Стецькові прекрасно сха­рактеризувала Одарка Шкуратова, Улянина мати, що до її дочки сватався Стецько:

Одарка: Усяк зна,

Що в вашого сина та клепки нема...

Стецьків батько: Тобто як?

Одарка: Та так:

Прибитий на цвіту!

На таку характеристику Стецьків батько нічого біль­ше не міг одказати, як тільки: «Тю-тю!» та ще: «Фіть, фіть!».

Отак зробивши за допомогою Вишні екскурс у дав­нішу історію, продовжимо далі.

Ставши не із своєї волі екс-«міністром», Стецько не заспокоївся — оте рахітичне прем’єрство тільки ще більше розпалило його жадобу до влади. І він робить усе, щоб її доскочити. Так, по війні цей, хворий на ма­нію величності, інтриган випинається на чільне місце з-поміж різноплемінного бездомного зборища (колиш­ніх гітлерівських посіпак, квіслінгів, військових злочин­ців), збіговиська, що іменує себе «Антибільшовицьким блоком народів». (Знову ж таки маємо приклад стиліс­тичної казуїстики. Вслухайтеся, як звучить: «блок» та ще й «народів»! Татку ти мій! Купка світового потороччя, купка злиднів, що запродувала свої народи, зборись­ко пройдисвітів, проклятих і вигнаних тими народами з рідних земель, іменує себе аж цілими тими народами!).

Титул голови АБН давав Стецькові можливість хоч якось, а комизитися, набивати собі ціну в очах інозем­них хазяїв. А отже, й успішніше торувати собі шлях до ласішої пайки із їхніх рук. До того ж давав більшу змо­гу вештатися по світах та вициганювати гроші від тру­дарів на еміграції.

Але «блок» (хай навіть і «народів») — то лише «блок» та й годі. А колишньому «прем’єрові», невсипу­щому «патріотові», дуже кортіло саме «вільної і само­стійної» України. І дуже йому жовч псувало, що отією «державою» на Цеппелінштрассе правує не він, а Ленкавський. Словом, не давав чоловікові отой гарячий «патріотизм» спокійно спати — дуже кортіло зайняти жадане почесне місце коло корита ЗЧ ОУН. І таки ді­ждався свого: коли Ленкавський уже геть зійшов на пси, Стецькові вдалося із тріском випхати його на другі ролі і самому натягти на свою вузькочолу голову оунівську корону.

Примостивши сідницю на бандерівському троні, Стецько водночас тримається і за АБНівський стілець. Тепер «Ярослав не-Мудрий І» виступає в двох іпоста­сях — верховного проводиря ЗЧ ОУН та голови АБН.

Детронізація Ленкавського Стецьком відбулася вже після того, як я залишив межі націоналістичної «держа­ви» у Мюнхені на Цеппелінштрассе, 67. Але можу собі уявити, як ще більше роздулася від того його, невідпо­відна до таланту і розуму, амбітність.

Коли б «пан-прем’єр» був присвятив своє життя не політичному, а звичайному комедіантству, то, хтозна, може, й досягнув би успіху. Може, зміг би добре зіграти не тільки Квітчиного Стецька, а й іншу роль.

Але вродженого комедіанта потягло, бачите, до полі­тики. І що ж із цього вийшло? А вийшло те, що, висту­паючи вже в двох головних ролях вертепної інтермедії, він насправді успішно виконує тільки одну — та й то третю — роль: роль підніжка і слухняного попихача сво­єї дружини. Адже для втаємничених не секрет, що Стецько — не тільки політична маріонетка в чужопанських руках, а й лялька в руках його дружини і секрета­ря Слави Мухи-Стецько. Вона крутить ним, як циган сонцем, підштовхує всюди, де тільки пахне якимось гро­шем. Словом, як той казав, Іван плахту носить, а Настя— булаву. Отак у тій жінчиній плахті і «вождюе»!

ІВАН КАШУБА

Довголітній член проводу ЗЧ ОУН, дубова підпірка Ленкавського, а потім — Стецька.

Коли, говорячи про ту підпірку, вживаю епітета «дубова», то маю на оці не тільки те, що хазяїн міг обі­пертися на неї, а, в першу чергу, — розумові здібності Кашуби: дубуватий хлоп! Як і кожна дубина, він, не роздумуючи, ладен прохромити голову будь-кому, хто потрапить під гарячу хазяйську руку.

Саме сліпа жорстокість і підозріливість, хвороблива недовіра до людей були основними рушіями його кар’є­ри, вимостили шлях до жаданого фотелю у проводі.

Був він шефом СБ (служби безпеки) — слідчим, про­курором І катом. І вся та його дорога заллята невинною кров’ю.

Від своїх знайомих за кордоном я не раз чув, що за вказівкою Бандери руками Кашуби та його поплічників було ні за що замордовано не одного провідного члена ОУН. Правду кажучи, я вірив і не вірив цьому. Вірив, бо знав, що за тип Кашуба. А не вірив, бо не міг я собі й уявити, як можуть люди, що говорять про високі ідеали, про спільність інтересів, знущатися над членами своєї організації, як можуть убивати їх.

Та настав час, коли я остаточно переконався: це — не пустопорожні балачки. Зокрема, очі остаточно відкрив мені випадок із Дмитром Штикалом.

Але про те — пізніше. А зараз додам тільки: не бе­руся твердити, що криваві злочини лежать на сумлін­ні Кашуби. Бо й у найдальшому закапелку його темної душі навіть сякої-такої мізерії сумління нема...

Його улюблений вираз: «Взяти всіх сильно за морду і подивитися в очі, щоб розпізнати, хто ти, чи часом не комуністом від тебе тхне». Це — єдина формула дій Кашуби і чи не найвище досягнення його розумових по­туг. Це — його кредо, кредо ката, який вважає тільки себе святим та праведним.

Як здебільшого й буває з людьми, в яких негусто розуму та справжньої інтелігентності, в Кашуби дурно­го гонору стільки, що й на кількох звичайних дурнів вистачило б.

Коли, наприклад, цей неотесаний недоук став у 1951 році керівником референтури СБ, то одразу ж як сказився: заповзявся поспіхом вивчати панські манери, почав удавати із себе такого джентльмена та салоново­го лева, що й куди там! А щоб усі бачили, яке він цабе, ні до чого кращого не зміг додуматися, як нап’ялити на чоло капелюха і поважно кидати скрізь: «Будь­те спокійні». Мовляв, раз я, Іван Кашуба, взявся за спра­ву, то вам нічого турбуватися — я за вас думаю, я вас оберігаю.

З тих пір його поза очі почали іменувати «Іваном Ка­пелюхом». Словом, з дурного розуму зробив: хлоп із себе посміховисько.

Коли якось у розмові з Ленкавським я натякнув, що Кашубі, як для такої посади, бракує інтелігентності і розуму, голова проводу одбувся на те простою реплі­кою: «А хто піде на того місце?».

Що було на те відповісти? В цій репліці таки була частка правди.

І од такого розумового недоноска, тупого душогуба, ката і вбивці своїх учорашніх знайомих часто-густо за­лежить життя людей!

ГРИГОРІЙ ВАСЬКОВИЧ

Із ним я познайомився як із референтом К-3. Тоді він очолював групу інструкторів, що в перші повоєнні роки потай готувала в нейтральній Австрії і закидала на Україну запроданих іноземній розвідці оунівських ландскнехтів. У той час він ховався під прізвищем Меєра.

Після таємничої смерті Миськіва, що був впливовою особою при Бандері, його почесті дісталися Васькови- чу — він став фінансовим референтом, тобто владикою каси організації, особою, яка користується в центрі ве­ликою пошаною, оскільки має доступ до фінансів. Так із інструктора шпигунів при референтурі К-3 Васько- вич перетворився на всесильного фінансового потентата, став третьою величиною в організації.

Обов’язковою деталлю, яка оживить цей загальний контур портрета Васьковича, мусить бути ключ від орга­нізаційної каси. Малювати цей образ слід так: стоїть Васькович із ключем в одній руці коло відчиненого ка­сового сейфа, а другою рукою догідливо видає гроші провідникам ОУН та їхнім улюбленцям. Але ці деталі доречніше буде домалювати пізніше, коли піде мова про справи фінансові.

ВАСИЛЬ СУШКО

Довгий, гакуватий, ніби переламаний у крижах, він був одним із найбільш довірених зброєносців і найвірніших сторожових псів Ленкавського, його вухом і оком. І тільки через свою розумову обмеженість не зумів своє­часно розкусити і знешкодити Ярослава Стецька — за­тятого конкурента свого пана.

Казали, що за німецько-фашистської окупації Сушко, разом із своєю собакою Рексом, служив у львівській по­ліції і відзначався на цій службі не менш од свого ви­школеного пса.

Либонь, зважаючи на цей досвід песької служби, Сушка взяли за сторожа націоналістичної «держави» на Цеппелінштрассе, 67, у Мюнхені. Тут він швидко поліз на вищі щаблі бандерівської драбини і вже через рік був одним із найближчих друзів і найвірніших дорадни­ків самого «Степана II».

Протовпившись ближче до корита, Сушко цілком справедливо і закономірно вирішив, що він не є гірший за «вождів», тож робив усе, щоб посісти ще помітніше місце при «дворі» Ленкавського. Через якийсь час уже не сторожував, а урядував на Цеппелінштрассе, 67. Усіх, за винятком Ленкавського та Кашуби, вважав нижчими за себе. Часто ототожнював себе із проводом організа­ції. Коли говорив від себе, то вживав тільки «ми». Усе це робив так серйозно та поважно, що збоку було дуже смішно.

Під його рукою опинилося багато канцелярій і вели­кий персонал. Він завідував друкарнею і навіть редак­цією, заробляючи останнім часом свій хліб тим, що під­слуховував редакторів та заглядав у редакційні замкові щілини. Професійна звичка, що тут скажеш?!..

СТЕПАН КОСТЮК

Член крайової референтури. Офіційно — один із ре­дакторів бандерівської рептильки «Шлях перемоги». Ширшому загалу знаний і під численними «революцій­ними» та літературними псевдо. У вужчому колі мав ще два неофіційних прізвиська — «Шпіцель № 1» * та «Коцур».

Коли після невдач і провалів закинутих на Україну диверсійних груп пани з іноземних розвідок почали рем­ствувати на невправну роботу оунівського проводу та погрожувати, що зменшать платню, було вирішено ке­рівництво К-3 змінити. Іноземні хлібодавці вимагали, щоб крайову референтуру очолила їхня довірена особа. Такою особою назвали Степана Костюка.

З тих пір ревний агент чужих розвідок, Степан Кос- тюк став найповажнішим і найближчим дорадником Степана-провідника, тобто Ленкавського. Ніщо в орга­нізації не діялося без його апробати. Він став оунів- ською зіркою першої величини. Тому-то й почали його всі між собою називати «Шпіцелем № 1».

У редакції Костюк дуже заприязнився із Сушком. Так спарувалися обоє, що й водою не розлити було. На знак приязні пестливо називали один одного «Кицею». Цілими днями на Цеппелінштрассе тільки й чути було: «Кицю» та «Кицю». Щоб не плутатися в тих «кицях», хтось вніс суттєву корективу — дуже вдало перехрестив Костюка з «Киці» на «Коцура». Це прізвисько дуже відповідало і вдачі, і зовнішньому виглядові «Шпіцеля № 1» і прилипло до нього, наче хто пришив.

«Коцур» — метка і хитра бестія, ладна заради своєї особистої вигоди на будь-яку ницість. Тут він уже не зупиниться навіть перед найбруднішими, бридкими для більш-менш порядної людини способами і діями. Так, коли йому треба було вивчити англійську мову, то «Ко­цур» удався до чисто «котячого» методу — підло вико­ристав молоду дівчину-англійку, а по всьому вигнав її із хати. Після цього без будь-якого сорому заявив знайо­мим, що шукатиме собі німкеню, бо треба вправлятися в німецькій мові. І таки одружився з німкенею.

Це — тільки скупий промінець світла, кинутого на справжнє обличчя запопадливого оунівського проповід­ника. Але і з того вже можна судити, що за людина бе­реться всіх повчати своєю писаниною, галасуючи про високі ідеали.

Досі мовилося про тих, що пригріли собі місця в цент­ральному кублі бандерівської «держави». Але галерея оунівських типів буде збідненою, якщо не доповнити її хоча б кількома штриховими замальовками до портретів периферійного «воїнства» ЗЧ ОУН.

Під час мого перебування в Австрії до складу групи, що готувала диверсантів, входили: Сергій Бовдій, який мешкав у Зальцбурзі на Бессарабієнштрассе, 57/18, а працював на фірмі «Сандерзон», Петро Головінський (помешкання мав на Фердінанд-Реймундштрассе, 19, вважався співробітником на фабриці фарб), Григорій Бобурчак, що мешкав у місті Ламбах.

Якщо додати ще кілька імен, зокрема й ім’я «вождя» всієї тієї зграї — пана Осипа Тюшка, то, вважайте, що то вже й увесь реєстровий список отієї «армії» ЗЧ ОУН в Австрії. Жменька людей, але галасу навколо зчиняла багато. Скільки диму коптіло, щоб прикрити ним прав­ду і створити враження, що за тим димовим словесним чадом — чимала сила!

Про всіх не варто й мову заводити. Змалюю тільки кількох. Цього досить буде, щоб мати достатнє уявлен­ня про справжнє обличчя тих «патріотів».

ПЕТРО ГОЛОВІНСЬКИЙ

Авантюрист і психопат. Ще змалку напханий по саму зав’язку націоналістичною блекотою та релігійним дур­маном, він ніколи не дивився нормальними очима на життя. Справжнього того життя не знав, на політиці ро­зумівся, як циган на Біблії.

І от стукнуло в оту його затуманену голову, що він — обранець долі, що саме йому належить зробити щось таке, що навіки увінчає його ореолом безсмертя. Праг­нення увійти в історію — то було єдине, чому ладен був слугувати, не роздумуючи. За цю маніакальну ідею ла­ден був навіть смерть понести.

Своєю хворобливою уявою доходив просто-таки до кретинізму. Коли, наприклад, готувалися шпигунські «виправи», Головінський почав вивчати хімію. І цілком серйозно сподівався, що винайде якусь нову страшну вибухівку, якусь ніби свою, оунівську, атомну зброю, за­ховає в пазуху смертоносне «яйце», поїде до Москви і вчинить там світовий бешкет.

Як на здоровий глузд, то, послухавши оте маячіння, можна сказати, що такому — місце якраз десь поміж отих наполеонів та цезарів, що «творять історію» під опікою лікарів-психіатрів. А він, бачте, із серйозною мі­ною на обличчі в «діячах» ходить.

СЕРГІЙ БОВДІЙ

Склалося так, що тривалий час мені довелося бути його близьким другом. Дорога, яка привела Бовдія до ЗЧ ОУН, дещо відрізнялась від тих доріг, якими при­йшли туди інші запроданці.

«Пан» Сергій не був паном від народження. До вій­ни його звали Серьожею, Серго, товаришем Сергієм.

І марив він папанінцями, хотів бути пілотом-героєм. Та коли дійшло до справжнього випробування життям, хлопцеві забракло сили волі, і він поплив не в той бік. За це поплатився найдорожчим для людини: спочатку втратив честь — став прислужником німецько-фашист­ських окупантів; згодом же втратив Батьківщину — боячись народної кари, виїхав слідом за фашистськими недобитками з України. Так і опинився на Заході.

Плентаючись у німецькому обозі, Сергій нічого не знав і не чув про ОУН. Тільки вже за кордоном, на антирадянському смітникові, його взяли під свою опіку оунівці.

Скажу між іншим, що серед оунівців мало є україн­ців із східних областей України. Хоч, правда, деякі з них, потрапивши в оунівські лабети, стають ще праведнішими націоналістами, ніж їхні «хрещені батьки». Чи не тому, що десь у глибині душі усвідомлюють: завини­ли перед своїм народом, перед своїми колишніми това­ришами та знайомими, перед своєю землею і гадають, що не буде їм прощення, нема повороту назад.

І все-таки, незважаючи на оту їхню націоналістичну правовірність, оунівці ставляться до них із погордою. Так, уже згадуваний Ростислав Єндик зневажливо на­звав якось отого ж таки Бовдія Єзусиком. Це дуже при­пало всім до смаку. Прізвисько так і прилипло до Сергія. Інший же представник української «еліти», галичанин Петро Головінський, при нагоді не промине, було, щоб не сказати про Бовдія: «Із Чугуєва наш Сергій». Так, начебто це вже має дати зрозуміти всім, що мовиться про щось не зовсім повноцінне. А тим часом обом же їм доводилося разом виконувати чорну роботу для «вож­дів». Тому ж «другові Петрові» явно приємно нагадати й те, що Сергія в 1943 році мало не вбили бандерівці, бо його мати — росіянка.

«Борючись за Україну», Сергій не може собі уявити ні її, сучасної, розквітлої, ні рідного сьогоднішнього Чугуєва. Чугуєва з його заводом тракторних деталей, меблевою фабрикою, м’ясним та харчовим комбінатами, училищем механізації сільського господарства, Палацом культури тощо. В його пам’яті — колишній Чугуєв. І, звичайно, мимоволі чимале місце в тій пам’яті займа­ють спогади про власні старі гріхи перед земляками, перед Батьківщиною.

Мені завжди здавалося, що Сергій усвідомлює і від­чуває своє принизливе становище в середовищі ЗЧ ОУН, але, засліплений страхом перед своїм минулим, не може вирватися із оунівських тенет. Тому й старається якось зміцнити власне теперішнє становище. З роками навіть став «достойним» членом організації. Більше того, його найближчі друзі говорили, що про кожен їхній крок він доповідає есбістові Кашубі. Може, саме тому Кашуба й пообіцяв був йому президентуру «самостійної» Галичи­ни, бо вірив, що той зуміє добре галичан «за морду взя­ти». А може, як і Петро Головінський, глузував з «на­шого Сергія з Чугуєва».

ОСИП ТЮШКО

Тереновий провідник ЗЧ ОУН на території нейтраль­ної Австрії. Як уже зазначалося, це «вождь» усієї там­тешньої оунівської зграї.

В його руках тут багато років були всі людські «сили» та матеріальні ресурси ЗЧ ОУН. І використову­вав їх цей «патріот» так, як йому, бувало, заманеться.

Про «політичну» діяльність Тюшка можна судити хоча б навіть із трактування ним слова «демократи». В його інтерпретації це звучало: «де мож, кради». І в даному випадку слова Тюшка вже не розходилися з ного діями — крав сам, крали і його помічники.

Чи не тому пан Тюшко ні з того ні з сього наказав величати себе «докторам права»? Адже крадіж таки й справді має відношення до юриспруденції, коли брати до уваги кримінальний кодекс. Оцим зразком своєї «де­мократії» і хотілося б йому «ощасливити» український народ. Ви уявляєте, як би розкрилися таланти пана Тюшка, коли б йому (тьху! тьху!) та добратися до кише­ні всенького українського народу в так званій «само­стійній» Україні. То вам не те, що жебрацька оунівська кишенька, та й то не вся, а тільки один її ріжок.

Портрет цього теоретика і практика оунівської «деможкрадії» слід би для виразності доповнити одним штрихом. Це ми й зробимо трохи далі. А тепер доречно буде згадати ще одного лицедія бандерівського вертепу, бо факт, який хочемо навести, проливає світло і на цю темну персону.

ОМЕЛЯН КОВАЛЬ

У націоналістичній інтермедії він виступає, зокрема, в тій же, що й Тюшко, ролі: Тюшка знаємо як крайово­го провідника ЗЧ ОУН в Австрії, а Коваль грає цю роль у Бельгії. До цього додамо, що він — один із найактив­ніших членів проводу «Закордонних частин організації українських націоналістів», очолює так звану всесвіт­ню (знову ж таки — як голосно!) «Спілку української молоді», тобто її центральну управу, і є фактично редак­тором журналу «Авангард», що його ця Спілка видає.

За всіма ж тими титулами стоїть тип, готовий у будь- який спосіб напаскудити своєму народові, щоб тільки за це гріш перепав. Це — тип, який нівечить душі ук­раїнської молоді на еміграції, затуманює її націоналіс­тичним словоблудством, робить з юнаків та дівчат воро­гів українського народу, перетворює їх на знаряддя оунівських верховодів, знаряддя, з допомогою якого ці верховоди намагаються не тільки одробити хазяям за хліб, а й приробити собі на ласий шматок до того нечес­тивого хліба.

Саме Коваль, як стало відомо широкій громадськос­ті, відправив із шпигунським завданням ЗЧ ОУН на Україну мешканця Англії члена СУМу Богдана Левицького, а згодом і мешканця Бельгії, теж сумівця, Яро­слава Добоша. Це, зокрема, Коваль організовує на За­ході різні акції проти Радянського Союзу, Радянської України. Наприклад, весною 1971 року, коли в місті Льєжі проходила Декада культури Української РСР, він намагався організувати акції, спрямовані на зрив тієї Декади.

Дехто із закинутих долею на чужину, затурканих на­ціоналістичними теревенями земляків може сказати, що Коваль при цьому керується якимись ідейними мотива­ми, служить гаслам, які сам проповідує.

Гай, гай! Усі ті гасла, усе те галасування про слу­жіння ідеї — то тільки словесне маскувальне покривало, яким і отой же таки Коваль й усі інші націоналістичні проводирі сьогоднішні запинають свої справжні об­личчя.

Наведу один факт, що про нього обіцяв розповісти. Знаю все це не з третіх уст — сам був свідком.

Свого часу чимало розмов точилося навколо однієї пікантної справи. Щоб догодити своїй коханці, фрау Гертруді Гарпайтнер (та й, очевидно, винагородити її за певного роду діяльність), Ленкавський подбав про влас­не мешкання для неї. На купівлю квартири для фрау-повії «вождь» офірував 7 тисяч марок. Але не із власних заощаджень, як можна було б сподіватися, а із каси ор­ганізації. Чи то хто не втримав язика за зубами, чи й навмисне, щоб підставити ногу Ленкавському, якийсь його ворог розголосив цю «державну» таємницю, але про справу ту довідалися рядові члени. Щоб замилити їм очі, було покликано контрольну комісію в складі двох теренових провідників ЗЧ ОУН — О. Тюшка з Австрії та О. Коваля з Бельгії. Знаючи вдачу «контролерів», той же Ленкавський, фінансову «діяльність» якого малося перевіряти, звелів виплачувати їм місячну пенсію в роз­мірі по 600 марок кожному.

З дармовими, нечесними грішми у капшуках О. Ко­валь та О. Тюшко заповзялися «контролювати» якість дорогих напоїв у мюнхенських шинках. Звісно, вони зро­били все, щоб одробити свою юдину пайку — ім’я Ленкавського було «реабілітоване», Гарпайтнер залишила­ся у придбаному коханцем помешканні. Усе, як бачите, влаштувалося добре. І все — за кошти організації.

Із цього вже можете судити про чесність О. Коваля, про те, кому і як він служить, про те, що його «ідейні» інтереси не сягають далі власної кишені. А щоб напха­ти її, він, зрозуміло, порепетувати про «високі ідеали» не полінується.

На ваш огляд щойно було виставлено кілька шкіців до персональних портретів більших та менших оунівських діячів. Та водночас — це шкіци й до одного спіль­ного, не прикритого лаком портрета типового оунівського діяча. Але цей портрет знову ж таки був би не досить виразний, якби ми не звернули уваги на один психологічний, сказати б, нюанс.

Провідники ЗЧ ОУН та їхні поплічники — це особи, різні за віком, освітою, характером, фахом. Але в усіх них переважають, усіх їх ріднять спільні риси: всі вони прагнуть до збагачення та люксусового, солодкого жит­тя. Будучи майже поспіль ледачими від природи сноба­ми й авантюрниками, вони, ніде не працюючи, хочуть жити на широку ногу. В стремлінні до цієї воістину єди­ної, святої для них мети вони давно знехтували будь- які моральні та етичні норми, галасуючи про боротьбу за так звану «самостійну Україну», зробили собі з цьо­го гасла дійну корову: головне — галасувати, а там, ди­вись, хтось прислухається та й офірує щось на ту «бо­ротьбу». То щось від іноземних «покровителів самостій­ної» перепаде, а то й свій, затуманений хлоп, трудар од рота якусь копійку одірве.

Втративши будь-яку людську порядність, вони тор­гують не тільки самі собою, ідеями та гаслами, а й сво­їми ближніми, людьми, які довіряють їм. І гризуться при тому за гріш, як собаки за кістку.

Тут для них нема ніякого впину, нема нічого святого.

Але є й смішне. Про те також варто згадати, бо без цього штриха портрет оунівського провідника втратив би у правдивості...

Згадується мені такий український народний віц.

Один сільський парубок учився в місті на шевця. Приїхав якось додому в село на гостини. Зійшлися люди; як то буває в таких випадках, про се, про те розмову ведуть. А наш недовчений шевчик сидить, як індик — набундючився, запишався так, що й куди там! Мовляв, ми не прості, ми — просвіщенні. А людям хоч би що — і уваги на нього не звертають.

Сидів він, сидів та й не витримав. І до них:

— Не зважайте, люди добрі, що я швець: говоріть зі мною, як із простим...

Отой амбітний шевчик наче живий стоїть мені перед очима. І яке лице із знайомих оунівських проводирів я не примощую йому, кожне припасовується, начебто його рідне: чого-чого, а амбітності їм усім вистачає! Є навіть більше, ніж у того шевчика.

Освічених, культурних людей серед верховодів ЗЧ ОУН із свічкою не знайдеш. Єдиним винятком був хіба що Штикало. Решта ж — майже поспіль напівінтелігенти, а то й анальфабети-недоуки, які тієї освіти й не нюх­нули як слід і можуть похвалитися хіба тільки тим, що й вони, мовляв, під школою ночували.

Лише вряди-годи у «Закордонних частинах» з’явля­лися більш-менш грамотні люди. Але затримувалися вони там, звичайно, недовго. Пояснюється це тим, що в бандерівському середовищі, а особливо у верхах, пану­вала і панує брудна атмосфера, в якій нормальній люди­ні дихати нічим. І тому при першій-ліпшій нагоді така людина звідти тікала, або ж зазнавала долі Штикала.

От і зібралися в проводі ЗЧ ОУН лише пройдисвіти-самоуки.

Ви ж тільки подумайте: як же воно так, людоньки, виходить? Чоловік он у «державних» діячах, вважаєть­ся, йому самому начебто іншим за зразок правити нале­жить, а тут, коли глянеш, то він од декого із тих, що їх за собою вести має, на нижчому розумовому щаблі сто­їть! Чоловікові державні, сказати б, справи голову обсі­ли, а в тій голові, виходить, ні за що й путній думці за­чепитися! Щось воно начеб не до ладу!

Звичайно, ту біду можна було б ще сяк-так залатви- ти за старим випробуваним методом: якщо розуму бра­кує, то хоч глупоти своєї не показуй. І то вже півбіди буде.

Але ж щоб так чинити, треба все-таки якусь краплю здорового глузду мати. А кожен рафінований анальфабет саме цим і вирізняється, що йому й тієї краплі глуз­ду бракує. Отож він і хоче будь-що свою мудрість пока­зати, якось піднести себе над іншими. Отут-то на тому місці, де розум мав би бути, і випинається пиха.

Саме це, саме непомірна амбітність, безмежний по­тяг до великості, маєстату, слави і є однією з тих рис, без якої портрет оунівського діяча був би збіднений.

Верховоди ЗЧ ОУН силкуються всіляко підкреслити й авторитетно засвідчити перед усіма, що вони, як і на­лежить обранцям долі, як і належить проводирям, сто­ять вище од пересічного розумового рівня рядового члена.

Щоб домогтися цього, анальфабети кинулися в го­нитву за всілякими вченими званнями. Почалася епіде­мія титуломанії: духовні та інтелектуальні жебраки за­повзялися наввипередки приліплювати до своїх імен різні поважні титули, що мають усім засвідчувати їхню мудрість, вченість та шляхетність. Як гриби після дощу, на оунівському вигоні стали з’являтися свіжоспечені на власній же кухні всілякі «доктори», «професори», «ма­гістри», «інженери».

Дійшло до неймовірного, навіть як і для фарсу. Так, одного дня при «дворі» Ленкавського ні сіло, ні впало замість Василя Сушка з’явився в його подобі Віллі — «доктор» хто й зна яких там «наук». А все учинилося дуже просто: до своєї трирічної початкової школи Суш­ко приплюсував якісь вигадані університети, перелицю­вався з Василя на Віллі. То й маєте «доктора Віллі». Як бачите, навіть імені, яким його батьки хрестили, відцу­рався, щоб мудрішим і не таким простим здаватися. Що ж, це таки справді чимале свідчення щодо його ро­зуму, але свідчення не в той бік, що «докторові» хоті­лося б.

Так само збагатив оунівську «еліту» й Іван Кашуба. Будучи багато років недоуком із найнижчою освітою, він, як тільки став у 1951 році керівником референтури СБ, звелів називати себе «паном інженером-економіс- том» і почав дерти голову, як попова кобила. Так само вчинили й референт агентурного відділення і фінансів ЗЧ ОУН «пан» Григорій Васькович, який нарік себе «доктором психології», і тереновий провідник ЗЧ ОУН в Австрії «пан» О. Тюшко, що перетворився на «доктора прав». А дружина та заодно й «відповідальний» секре­тар тодішнього ще тільки голови АБН Я. Отецька — Муха-Стецько, про яку не наважуся сказати, чи й по­чаткову школу скінчила, стала раптом «панею магіст­ром».

Отак провід ЗЧ ОУН одразу й підскочив на вищий розумовий та культурний щабель. За принципом: здога­дався Семен очкур зав’язати та й думає, що порозум­нішав.

Звичайно, у «керівних головах» од того нічого не до­далось. Тут уже справді, як ото наш народ мовить: оправ його хоч і в рами, а він усе такий самий. Зате поваж­ний титул надає маєстатності, а, отже, і зміцнює позиції його володаря при оунівському кориті. В усякому разі додає надії, що до титулованого голосу охочіше прислу­хаються інші, зважать на нього при обговоренні пеку­чих «державних» справ.

А саме оті справи й цікавлять членів проводу в пер­шу голову, саме ними вони й займаються невтомно і не уявляють собі життя без цього...

«ДЕРЖАВНІ» СПРАВИ

...мудра штука

Оця фінансова наука...

О. Олесь.

Щонайпершою «державною» справою у бандерів­ському королівстві, справою, яка хвилює всі його керів­ні уми, є забезпечення собі люксусового життя.

А звідси випливає вже одразу аж три першочергових пункти «державної» програми:

Дістати гроші.

Дістати гроші.

Дістати гроші.

Я, повторюю знову, мав безпосереднє відношення до фінансових справ ЗЧ ОУН,— був бухгалтером і каси­ром проводу,— тож добре знаю, як ці справи вирі­шуються.

Отже, звідки дістають гроші.

Значну частку бюджету ЗЧ ОУН, або ж, скажемо вже, бюджету бандерівської «держави», становлять, як і в переважній більшості держав, надходження від тор­гівлі, так би мовити, на експорт. Але оскільки «держа­ва» та — особлива, то й товар у неї теж особливий: про­даються людські душі.

Іноземні партнери, а точніше кажучи, іноземні роз­відки, платять непогано. Співпраця, тісні ділові контак­ти з ними — це звичайний бізнес «революціонерів» із ЗЧ ОУН. А чого ж! Якщо й ті провідники самі не раз із тельбухами запродувалися яким завгодно хазяям, то чому б їм іще й іншими не поторгувати?! Тим паче, що ця торгівля стала вже традиційною, і на «товар» покуп- ді не переводяться.

Однак іноземні розвідки платять не просто за люд­ські душі, а за виконану ними шпигунську роботу. Тому ця стаття доходу дуже і дуже нестабільна.

Ось чому є й друге джерело поповнення бюджету — узаконена спекуляція. Спекуляція гаслами, ідеями, іме­нами, людською довірою.

Тут проявляється невсипуща активність. 4лени про­воду дружно запрягають свою фантазію в роботу по вишукуванню розмаїтих засобів вициганення грошей в українських емігрантів: оголошуються збірки на всілякі «визвольні фонди». І тут мається на думці тільки одне — як би «визволити» із чужої кишені якусь дещицю.

Збирання фондів — найважливіша і єдина справа, що справді турбувала провід. До неї всі ставилися серйозно, із запалом, вигадкою. Апелювали до свідомос­ті українських емігрантів, до патріотизму; друкували, листівки із гучними закликами; газети з кожної сторін­ки кричали: «Чи ти вже виконав свою квоту на «Ви­звольний фонд»?», «Два рази дає — хто скоро дає!». По всіх усюдах, де тільки живуть емігранти-українці, гаса­ли в погоні за їхньою копійкою спеціальні збирачі- агенти.

Чини проводу теж на місці не сиділи — тинялися по США та Канаді поміж українською еміграцією. Навіть сам «президент» АБН Ярослав Стецько за тією «патріо­тичною» роботою опочинку не знав, просто-таки пупа надривав собі на ній — рік-річно проводив галасливу кампанію по збиранню коштів.

Спекуляція йде так, що й заправський, нечистий на руку гендляр позаздрити може. Виголошуються «науко­ві реферати», на всі заставки прославляються «героїчні» чини організації. Словом, робиться все, щоб поспекулювати на патріотичних почуттях рядових членів і симпатинів організації та спонукати їх відкрити свої гаманці.

І таки відкривали, і в касу організації таки капало. Було, й непогано капало. Так, одного разу, пригадую, із тих збірок до головної каси надійшло близько 250 тисяч західнонімецьких марок...

Отак здобуваються кошти.

Але поповнити якимось робом скарбницю ЗЧ ОУН — це ще не значить вирішити всі «державні» справи, тобто забезпечити собі солодке життя.

Отут ми й підходимо до наступного етапу нестримної діяльності оунівських «державців».

Питання, яке постає до розв’язання на цьому етапі, дуже й дуже непокоїть весь провід і його похлібців: йдеться про те, як ті кошти розподілити.

Звичайно, кожному «патріотові» хочеться, щоб це було зроблено якнайкраще, як наймудріше. А найкраще та наймудріше — це значить, що «патріотові» перепаде якомога щедріше.

Зрозуміло, в першу чергу це питання вирішують ті, хто ближче до самого корита товчеться. Тут «державні уми» показують, на яку титанічну роботу вони здатні. Крім офіційної платні, яку вони одержують, члени про­воду вигадують всілякі (нібито вкрай необхідні для «державної роботи») додаткові спеціальні квоти для себе. Є, наприклад, «надзвичайні», «оперативні», «діє­тичні» виплати. Бо ж буває, знаєте, що складається «надзвичайна» ситуація, коли треба оперативно роздо­бути гроші на якийсь там захід — чи коханку улестити, чи й самому заскочити в корчму, щоб просидіти там ніч «на дієті». А Ленкавський з Васьковичем вигадали ще й так званий фонд на репрезентаційний одяг. В одягові, за офіційну платню купленому, вони не можуть, бачте, «державні справи» вершити.

Усе це робиться, звісно, тільки для того, щоб мати якнайбільше змоги із виглядом добропорядності і закон­ності запускати нечисті руки в касу організації, тягти на свої потреби гроші, вициганені у рядових членів.

Врешті, не завжди навіть і про ту законність для людського ока дбають — беруть, коли є потреба, та й годі. А щоб ніхто не міг у тій злодійській їхній політиці кінців з кінцями звести, фінансові справи ведуться так, що й сам чорт у них пуття не добере.

Перед тим, як стати бухгалтером та касиром прово­ду, я й гадки не мав, що з тими фінансами такі дива шахрайські виробляються. Мій попередник Дмитро Миськів, який був не тільки бухгалтером та касиром, а й членом проводу й фінансовим референтом, роками не вів касової книги. Куди, на що і які кошти пішли — годі докопатися було.

З порозкиданих по всіх шухлядах папірців мені вдалось-таки дещо з’ясувати. Зокрема, те, що тільки сам Миськів украв з тієї каси щонайменше 15 тисяч марок. Коли я захотів якось ту його «фінансову діяльність» ви­вести на світ божий, перед людські очі, то на засіданні проводу з мене ще й начеб дурника зробили: мовляв, як я міг до такого додуматися, щоб статечну, шановану всі­ма особу в отакому запідозрити?! «Пан Миськів,— ска­зав на те Григорій Васькович, тоді новий фінансовий референт і авторитетний член проводу,— був дуже по­рядною, чесною людиною, йому довіряв, його любив сам провідник Степан Бандера». Зрозуміло, мої докази та­кою «аргументованою» заявою знецінювались. Та воно й дивуватися нічого — злодій злодія не видасть, коли це може й на нього тінь кинути. Бо ж і той самий Васькович, і ті ж Бандера чи Ленкавський, чи Стецько могли будь-коли запустити руку в спільний оунівський капшук та витягти звідти жадану суму, хоч їхні офіційні платні з кожним роком усе збільшувалися.

Члени проводу, як правило, за підняті суми не роз­раховувалися, ніяких документів не пред’являли і не по­лишали — все вирішувало слово, все робилося дуже просто. Тут оунівська «деможкрадія» процвітала пишним квітом.

Ось вам, скажімо, типова сценка.

На засіданні проводу Ленкавський запитує:

Дати другу Васьковичу на репрезентаційні видат­ки таку-то суму?

Дати! — в один голос відгукується зборисько.

Після цього підводиться Васькович:

Дати другу Ленкавському на купівлю нової авто­машини стільки-то тисяч марок?

Дати! — завчено відгукується вся компанія.

І так далі...

Як бачите, «державна робота» була налагоджена добре, все йшло чітко: тільки й залишалося, що запиту­вати для вигляду, гукати «дати!», підіймати вгору білі ненатруджені руки та запихати дармові гроші в свої капшуки.

Хотів було я, непросвіщенний, навести хоча б сякий-такий лад у тому бедламі, та де там! Коли якось відмо­вив був Стецькові видати на слово чималу суму, то він, як баба на ярмарку, зчинив несусвітний гвалт, розрепе­тувався так, ніби я до нього в кишеню заліз, випаскудив мене і побіг до Ленкавського. Перепало тоді мені за мою старанність від «провідника» добряче!

Невдовзі я збагнув, що та організація для того тіль­ки й існує, щоб оті ліниві дармоїди, торговці людськими душами і власним сумлінням могли забезпечити собі сите життя. Збагнув і махнув на все рукою. Те, що мені здалося було непорядком, виявилося узаконеним «дер­жавним» порядком...

Сам Ленкавський, переобтяжений «надзвичайними», «оперативними» витратами на коханок та на пиятики, щедро вигрібав гроші із каси організації. А на «всенаціональні» свята й у весільні дні любив показати свою щедрість. Зрозуміло, не за рахунок власної кишені. Правда, мав до цієї справи диференційований підхід — не кожного однаковою кісткою ощасливлював. Так, на­приклад, своєму помічникові із шпигунської референту- ри К-3 Степанові Костюкові, коли той брав шлюб із гарненькою німкенею-блондинкою, в подарунок «підніс на рушнику» трикімнатну квартиру та ще й звелів 120 марок місячного додатку на жіночку виплачувати. «Док­торові» Віллі теж посаг дав, але всього 700 марок, а Бобурчакові — тільки триста.

А щоб ті фінансові справи були для вас ще ясніші, ось красномовний приклад із простої арифметики.

У бюро ЗЧ ОУН працювало десять службовців. їхня платня, разом із видатками на соціальне забезпечення, не перевищувала 5000 марок щомісячно. А тим часом провід витрачав щомісяця 28 тисяч марок. Тобто сума 23 тисячі залишалась для шести членів проводу. З цієї суми ніяких заощаджень не відкладалось. Вдумайтеся в ці цифри та й судіть далі, що й до чого. Гадаю, не треба високих шкіл закінчувати, щоб розібратися в тій шах­райській арифметиці оунівських проводирів.

Отак, загалом, розподіляються кошти в бандерівській «державі»...

Але ж після того, як гроші розподілені, їх треба ще й уміло використати. Це, так би мовити, заключний етап кожної фінансової політики, етап, який вінчає все.

Ну, щодо цього, то вже журитися зовсім-таки не треба — що, що, а куди гроші пустити, оунівські «дер­жавні мужі» добре знають! У кожного ж провідника му­сить бути «для репрезентації перед чужинцями» (щоб України, бачите, та її народу не принизити) комфорта­бельна квартира, власне люксусове авто, багатий гарде­роб і, звичайно... коханка. Каса платить за ті багатокім­натні помешкання членів проводу, за гроші каси купу­ються люксусові машини, каса оплачує й такі життєві потреби «вождів», як утробні та інші тілесні насолоди.

Бали, святкові обіди і вечері, «дипломатичні» раути із щедрими випивками і вишуканими закусками — це те, без чого в бандерівській «державі» обійтися, звичай­но, не можна. А зважте ж, що після такої ретельної пра­ці «на благо самостійної України» треба чоловікові й відпочити: просто собі відвідати ресторан чи якийсь там шиночок та провести ніч у теплій компанії. А на ранок же, бува, й похмелити «державну голову» треба! Та й за кордон не завадить вискочити на якийсь курорт, щоб пі­дірване на «державній роботі» здоров’ячко підрихтувати. Чи й просто так собі, як і усі смертні люди, десь весе­ло забавитися треба. А ще, дивись, якась свіжіша спід­ниця в око впаде або й просто під руку нагодиться... Усе ж це грошей потребує! От і летять усілякі «опера­тивні», «дієтичні», «надзвичайні» та інші квоти, аж сви­ще за ними.

То я вас питаю, земляки мої, поза Україною сущі, як можете ви трудові копійки свої до рук цих панів-добродіїв віддавати? Адже вони їх розкрадають, пропивають, прогулюють чи в інший спосіб розтринькують.

Якби й більше коштів було, то й тим раду дали б. Недарма ж Степан Костюк репетує із сторінок бандерів­ської газетки про «визвольну боротьбу», яка щораз ви­магає більших пожертв, бо є щораз більші витрати.

А витрати, справді, більшають. На той, офірований рядовими членами та симпатинами організації, трудовий гріш щораз ширше розкриваються звичні до дармового хліба роти. Бо ж у хазяїв їх апетит росте та й запити шляхетнішають: і на вино та закуску витонченішу тяг­не, і від моди ні в чому відставати не хочеться, та й до коханок вимоги підвищуються. Отож кожен «добродій», не жаліючи своїх ліктів і чужих боків, висолопивши язика, з усіх сил пропихається ближче до корита.

Але тут ми підходимо до ще одного, невидимого для рядових членів, боку життя оунівських достойників.

«ДЕРЖАВНІ» КЛОПОТИ

...та й запустить

Пазури в печінки...

Т. Шевченко.

Як і в кожній державі, в бандерівському «королівст­ві» справи «державні» не можуть безклопотно звершу­ватися. І клопоти ті, певна річ, теж «державного» штабу.

Всілякі вони бувають. Наприклад, настав був час, коли на голову донжуанистого «вождя» С. Ленкавського звалилася проблема (державної ваги, звісно), яка завдала йому клопоту. І не знав він, як із нею впора­тися. Очунявши з часом від чарів Гертруди Гарпайтнер, «вождь» радий був би її спекатися, але не знав, як це зробити, адже фрау-шльондра, бачачи, що невблаганний час починає згубно діяти на її принади, знецінює її ак­ції як громадської коханки, надійно осідлала свого по­важного уболівальника і міцно вчепилася йому в загри­вок. І от якось «вождь» пожалівся мені на свою долю — меланхолійно повідав, що має неприємності із своєю па­сією, що вона намагається тримати його під своїм пан­тофлем. «І що зробити, чоловіче, — закінчив він свою сумну сповідь,— немає кому то передати. Ніхто вже не хоче».

Але отакі та подібні турботи — то зовсім не головне у повсякденному житті оунівських провідників. Найбіль­ші, основні клопоти, які забирають у них чимало часу, енергії, пов’язані знову ж таки з одним: як зробити най­більший внесок у розв’язання найважливішого, «держав­ної» ваги завдання — забезпечити собі люксусове жит­тя. Тобто: як здійснити найвищий свій задум, зробити реальністю свою єдину ідею — якнайближче протовпи­тися до заповітного, омріяного корита. Досягти ж цієї жаданої мети можна тільки таким шляхом: якнайближ­че добратися до влади. Оце і завдає клопотів кожному з них.

Боротьба за владу — то незмінний рушій дій, усіх комедій і трагедій, які розігруються в націоналістично­му вертепі. Тягнеться вона роками і не стихає ані на мить. Кожен так і чатує, як би не пропустити слушної нагоди та «запустити пазури в печінки» своєму конку­рентові. І для здійснення цієї «святої» справи ніякі засо­би не вважаються забороненими чи негідними — ані лицемірство, ані підступність, ані пряме вбивство.

Якби все це описати, то вийшла б повчальна історія боротьби за утробні інтереси, історія, в якій не бракува­ло б і смішних, і страшних прикладів. Усі ці свої вчинки бандерівські верховоди прикривають, звичайно, галасу­ванням про «інтереси неньки-України».

Бандерівські заводії добре вишколилися на знищенні своїх противників. Не секрет же, що з їхнього благосло­вення, з їхньої настанови та в їхніх же інтересах напе­редодні і на початку війни було знищено тисячі мельни- ківців. Разом із сім’ями. Трупами лягли не лише конку­ренти за владу, а й віддали богу душу невинні жінки, діти і старики.

Та й сьогодні, на еміграції, бандерівські заводії жи­вуть за принципом — свій своєму лиха не мисле: як по­бачить на сухому, то в болото тисне. Тисне, щоб самому зіп’ястися на його плечі та дотягтися до ласішого шмат­ка «гнилої ковбаси».

Більшість рядових членів організації нічого не знає про те, що діється за лаштунками вертепу. Їм показують тільки кін, на якому при пишних декораціях інтригани та вбивці виступають у ролях вождів, проголошують фальшиві патетичні діалоги та монологи про боротьбу за високу мету. А тим часом у сутінках лаштунків, куди не може заглянути стороннє око, іде справжня і зовсім інша боротьба...

На Цеппелінштрассе смерть Бандери насправді була не для всіх проводирів такою дуже великою прикрістю, як ото могло здатися і здавалось людям невтаємниченим. Якщо одних вона таки й засмутила та стривожила (бо могло похитнутися їхнє становище), то в інших, нав­паки, викликала затаєну радість, бо посилила надію на тепліше місце, на певніші позиції при владі. Зокрема, що б не говорив Ленкавський, а саме ця смерть дала йому змогу доп’ястися, нарешті, обома руками до кер­ма, а значить, і посісти чільне місце серед тих, хто без­карно вигрібає грошенята із каси організації.

Не встиг новоспечений «вождь» ще й сідала свого «вождівського» зігріти, як проти нього почав інтригува­ти давній недруг і претендент на трон Стецько. Ленкав­ський же заходився зміцнювати своє сідало, оточувати себе надійними поплічниками, для чого став їх підгодо­вувати: знову зросла платня членів проводу, щедріше роздавалися всілякі «спеціальні» асигнування. Зросли акції Кашуби, Васьковича і Костюка.

Водночас похитнулися позиції Миськіва — одного із найближчих співробітників Бандери. Ленкавський не любив його, і це дало себе знати: цей здоровий, як дуб, сорокалітній чоловік зовсім вийшов із гри — помер при загадкових обставинах.

Над Цеппелінштрассе повис страх, запанувала атмо­сфера непевності. Кожен мовчки запитував сам себе: «Хто наступний?». Зокрема, душа в п’яти полізла в тих, хто забув, що доля любить інколи пожартувати, не га­дав, що все так неочікувано повернеться із тим «вождівством», і в свій час підклав якусь свиню Ленкавському чи з інших причин міг сподіватися його немилості.

Наступним став полковник Побігущий, колишній друг Шухевича та Оберлендера з батальйону фашист­ських головорізів «Нахтігаль» («Соловей») — його Ленкавський витурив із посади.

Далі настала черга Гені Матвієйко, вельми близької до Бандери дами. Своїм становищем при Бандері вона пишалася, як заєць хвостом. І дуже задирала носа. Після смерті свого всеможного опікуна довелося пані Гені розпрощатися із облюбованим на Цеппелінштрассе помешканням — її просто випхали звідти та й усе...

Коли йдеться про ту колотнечу, про боротьбу за вла­ду, впливи, про оту штовханину біля корита, то не зай­вим буде нагадати історію з Дмитром Штикалом, якого я добре знав і про якого вже казав, що це була чи не єдина серед проводу ЗЧ ОУН справді освічена людина. Попри всі його помилки, Штикало все-таки не був по­збавлений здатності мислити і робити висновки із своїх спостережень. Це й погубило його.

Як відомо, Штикало був одним із найстаріших членів ОУН. Йому як своєму найближчому другові цілком до­віряв Бандера. Штикало займав пост генерального суд­ді ЗЧ ОУН, був редактором газети «Українець» у Фран­ції і «Визвольного шляху» — в Англії.

1959 року йому було доручено очолити підготовку до чергової конференції ЗЧ ОУН. Сам він вважався найімовірнішим кандидатом на пост провідника ЗЧ ОУН.

Як людина, не позбавлена глузду, Штикало в останні роки свого життя став критичніше оцінювати діяльність українських націоналістів, бачив, що вона йде не по тому руслу, спрямована на шкоду українському народо­ві. Зокрема, він не схвалював того, що з українських на­ціоналістів зробили платних агентів іноземної розвідки. У вузькому колі осуджував за це Ленкавського, Стець­ка та Кашубу. Крім того, різко засуджував аморальні вчинки, розбещеність Ленкавського, Кашуби та інших.

Ще 1962 року від Васьковича мені стало відомо про погрозу Штикала довести все це до відома невтаємничених членів ЗЧ ОУН.

Це йому не минулось.

Якось Штикало був запрошений у помешкання Лен­кавського, де той разом із Кашубою влаштував йому до­пит. Я знаю про це добре, бо, за вказівкою Ленкавського, знаходився у сусідній кімнаті і записував хід допиту на магнітофон. Цей запис, як стало мені відомо пізніше, повинен був прислужитися для компрометації Штика­ла. Тому на допиті Штикала звинувачували в будь-яких гріхах, навіть у зраді ЗЧ ОУН. Не забули нагадати й про те, що він мав на Україні близьких родичів. Це, ба­чите, теж розцінили як гріх.

Але для компрометації матеріалу не набралося, ско­ріше той запис міг повернутися проти Ленкавського та Кашуби, бо Штикало не стільки виправдувався, скільки фактами звинувачував Ленкавського та Кашубу. І фак­ти ті свідчили проти них. Із цього можна було зрозумі­ти, що Штикало справді збирає матеріал проти членів проводу, щоб на наступній конференції ЗЧ ОУН висту­пити із їхнім викриттям.

Ленкавський і Кашуба збагнули, що над ними навис­ла загроза. Треба було шукати якогось виходу. Врешті, й шукати його ніхто не збирався — вихід був уже не раз перевірений на практиці: знищення.

Через кілька днів після допиту Ленкавський викли­кав мене і, не дуже турбуючись про те, щоб пояснити свої дії, буквально приголомшив: сказав, що мені нале­жить ліквідувати Штикала. Мабуть, цим він прагнув убити одразу двох зайців: знищити Штикала — людину, яка кожної хвилини могла викрити його, ліквідувати тим самим серйозного конкурента на провідника ЗЧ ОУН і, зробивши з мене вбивцю, змусити мовчати свід­ка допиту Штикала, допиту, який повернувся проти них самих.

Я категорично відмовився вчинити цей злочин.

У листопаді 1963 року в газеті «Шлях перемоги» з’я­вилося повідомлення про смерть Штикала. Ватажки ЗЧ ОУН пускали крокодилячу сльозу на свіжу могилу, не шкодуючи слів для лицемірних похвал на адресу по­кійного. Збоку могло здатися, що смерть та — природ­на і сльоза — щира. А насправді Штикала було вбито есбістами як людину, що заважала Ленкавському, Стецькові та Кашубі вершити їхні брудні оправи, могла їх викрити і сама прийти до влади...

А ось інший характерний приклад, що може бути ілюстрацією до того, які різноманітні засоби використо­вують у центральному бандерівському кублі проти су­противників у боротьбі за смачнішу пайку.

Цього разу дійовими особами будуть Сушко та Ганяк (останній належав до групи агентів, які наприкінці 50-х років були заслані до Радянського Союзу для шпи­гунської і диверсійної роботи).

В той час, про який оце мова, Ганяк і Сушко меш­кали в будинку ЗЧ ОУН на Цеппелінштрассе. Один на одного синім полум’ям дихали, і Сушко, де тільки міг, намагався нашкодити сусідові, скомпрометувати його в очах начальства. Ганяк не хотів залишатися в боргу.

Одного разу на Цеппелінштрассе задзеленькотів те­лефон. Голос у трубці вимагав «покликати пана Сушка». Фінансовий референт Миськів гукнув:

Сушко! Бігом! Телефон до вас!

«Доктор» підбіг, засапавшись, ухопив трубку:

Галло... Так, так, то я, то я... А що за справа?

З того кінця спокійний, серйозний голос — басом:

Пане Сушко, ви маєте час?

Сушко: Так, так, очевидно. Коли справа, то я маю, в мене завжди є час.

Голос у трубці: То добре, прибігайте і поцілуйте в с... нас.

Сушко: Що, що ви сказали?

Голос у трубці: Біжіть скоріше і поцілуйте мене в...

На другому кінці поклали трубку, а «доктор Віллі» все ще отетеріло стояв із телефонною трубкою в руці наче роздумуючи, що воно й до чого і кого саме треба цілувати у точно вказане місце.

Коли, нарешті, прийшов до тями, то поклав трубку; хтось із присутніх спитав, хто то телефонував і чого хо­тів та чому «пан доктор» так зажурився. Сушко промим­рив, що дзвонив якийсь пан, свого прізвища не назвав і взагалі дуже неясно висловлювався.

Оте «неясно висловлювався» викликало чимало ре­готу, бо Миськів слухав усю розмову з паралельного апарата і невинним голосом запротестував:

— Як це, неясно висловлювався? Та ж ваш, пане докторе, співбесідник аж двічі повторив своє бажання. Біжіть же хуткіш.

Цей Ганяків номер чимало нашкодив дальшій кар’є­рі Сушка. На Цеппелінштрассе частенько згадували, як він пошився в дурні. Коли виникло питання про поїздку Сушка як диверсанта на Україну, у проводі тільки ру­кою махнули: куди, мовляв, таку роззяву посилати? З того часу Сушкові навіть машини більше не довіряли. І став він на хліб заробляти тим, що у замкові щілини заглядав та редакторів підслуховував...

Отож: хочеш ласіший шмат запопасти, хочеш «Украї­ні прислужитися» тим, що повніше собі живота напхаєш, то не будь роззявою — крутися, вислужуйся, тримай носа за вітром, інтригуй проти своїх поплічників, шпигуй за ближнім, випускай з нього душу, пильнуй, щоб він не виявився спритнішим за тебе та не вмудрився пер­шим тобі ногу підставити...

Ох, клопоти, клопоти — куди не кинь!..

І все — «державні»!..

І все це — боротьба заради «неньки-України», сим­волом якої для «борців» є корито!

БАЛАМКАННЯ В РОЗБИТІ ДЗВОНИ

Собака бреше, вітер носить.

(Українська народна приказка)

Одначе корито тільки тоді жадане та миле, коли воно повне. Того ж наїдку, що падає в нього з рук чужин­ців, замало на захланну оунівську проводирську братію. Єдиний порятунок у тому, щоб у корито щось потрапля­ло, як ми вже говорили, ще й із рук земляків-емігран- тів. Але ж просто отак собі за «здоров будь» ніхто дар­моїдові не дасть. Бо й навіть у церковну скарбницю люди гріш кидають не для того, щоб попові краще жи­лося, а на храм господній жертвують. Принаймні так вони думають, вірять, що воно саме так.

Словом, треба зробити, щоб люди думали: дають на потрібну справу. Тому-то націоналістичні проповідники всіляко намагаються переконати українців на еміграції в тім, що їхні пожертви йдуть на святу справу — на «бо­ротьбу за визволення України».

При тому треба ще й переконати їх, що Україна того «визволення» потребує, що гине вона, нещасна, що, ба­чите, живцем її у могилу запихають. І, якщо її не вря­тувати (а без грошей ця справа, звісна річ, не витанцює­ться), то, вважай, невдовзі вже й поминки доведеть­ся ,по Україні справляти. Отакі-то справи, значить. Дуже старається проводирська братія, щоб усі саме так думали, інакше на якого біса, питається, вся та бороть­ба та й самі ЗЧ ОУН разом із їхніми провідниками зда­лися?!

Отож і переконують, проповідують, туманять.

Як це робиться?

У ЗЧ ОУН, згадую, крутилася одна особа, яка вели­чала себе «знавцем» радянської дійсності, українознавцем. Це — «майор» Микулін, або, як він сам себе нази­вав, Нікулін. Його минуле було за непроникною темною запоною, зате обов’язки — всім відомі: щодня сторож штаб-квартири ЗЧ ОУН у Мюнхені притарабанював «знавцеві» українські та російські радянські часописи, а він уже висмоктував із них «інформацію», що вміщу­валася в газеті «Шлях перемоги» під рубрикою «На по­неволених землях». Усі ці «вісті» черпались з фейлето­нів радянської преси, а подавалися як інформація з ві­рогідних джерел, надіслана з Краю власними кореспон­дентами.

Насправді псевдомайор Микулін в Радянській Армії ніколи не служив. Кілька років тому з газети «Вісті з України» я довідався про його минуле. Радянська влада багато піклувалася Микуліним. Він виховувався в дитя­чому будинку, потім держава дала йому вищу освіту. Закінчивши вуз, Микулін працював за фахом, але вчи­нив кримінальний злочин і був засуджений до трьох ро­ків ув’язнення. Після відбуття покарання і аж до почат­ку Великої Вітчизняної війни був на посаді інженера- плановика в Переяславі-Хмельницькому. А коли прийшли фашисти, став заступником і незабаром на­чальником районної поліції. На його совісті півтори ти­сячі осіб, відправлених на каторжну працю до Німеччи­ни. Крім того, разом з гітлерівцями поліцаї — підлеглі МиКуліна знищили в Переяслав-Хмельницькому районі більше двох тисяч радянських людей. По-звірячому зну­щався Микулін над місцевими жителями, які потрапля­ли йому в руки. Він жорстоко розправлявся з патріота­ми і багатьох з них розстріляв особисто.

Звичайно, кат-запроданець припав до вподоби «про­відникам» ЗЧ ОУН. Такі «українознавці» бандерівцям потрібні.

На шпальтах «Шляху перемоги» вправляються в антирадянських наклепах бандерівський писарчук Сте­пан Костюк та інші перодряпи.

Всі націоналістичні писаки оплакують «гірку долю України», верзучи при цьому таку нісенітницю, що, як на здоровий розум, сором мав би пекти їх перед циві­лізованим світом.

Так, на шпальти націоналістичних газет було вине­сене питання про Дніпро, «спотворений» Дніпрельстаном та іншими гідростанціями. А те, що ці гідростанції дають електрику промисловості України, що електричне світло за радянської влади стало звичним явищем не тільки в містах, а й у селах українських,— це наче нічо­го й не важить. Так, нібито краще було б українському робітникові й селянинові пупа на роботі надривати та при каганцеві сліпнути, щоб тільки міг він на дозвіллі де-небудь під кущем на березі сісти та «неспотвореним» Дніпром помилуватися!

Смішно говорити про те, як С. Бовдій при будь-якій нагоді вигукував: «Москалі затопили пороги, щоб вони не нагадували українському народові славної минувши­ни». Наш же народ говорить, що вчорашнім обідом си­тий не будеш. Спогадами про минувшину теж ніхто ще нікого не нагодував. Та, врешті, й спогадів тих ніхто ні в кого не відбирає. Згадуй на здоров’я. А щоб краще згадувалося і не забувалося, то й про ті ж пороги, про ту ж Запорізьку Січ у радянських виданнях скільки зав­годно матеріалу є. Навіть у школах дітям про це розка­зують. Але, згадуючи, всі на Україні знають, що для сьогоднішнього життя, для сьогоднішньої України суд­ноплавний Дніпро і Дніпрельстан незмірно важливіші, ніж дніпровські пороги.

Врешті, якщо вже на те пішло, то й предкам нашим не солодко з тими порогами доводилося.

Безсоромно перекручуючи факти, націоналістичні штукарі від журналістики вже бамкають у похоронні дзвони над українською культурою. Пускають сльозу на широку матню допотопних українських штанів.

Вигадуючи фонди навіть на репрезентаційний одяг, вони, бачите, плачуть, що український народ скинув до­моткані шаровари (Москва, певно, стягла) та одягнувся в сучасний одяг. Вони хотіли б усю Україну впхати в одні такі широкі самостійні штани та зав’язати холоші, добряче затягти очкур. Отоді б вони вже над тим наро­дом попорядкували!

Але — дідька лисого! От і капають жовто-блакитні сльози. Бо ж — «гине» Україна! Гине без дніпровських порогів, без волів, без каганця і, звісна річ, без широ­ченної, рідної допотопної матні.

Звичайно, всім тим планам — гріш ціна. Вони й ла­маного гроша не варті, але розраховані на те, що добре оплатяться задурманеними земляками. Вся та пропаган­да має на оці одне — граючи на почуттях патріотизму, нечесними методами формувати у низового членства ЗЧ ОУН потрібний «провідникам» світогляд.

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГА

Ці міркування я взявся викладати під впливом двох почуттів.

Перше — усвідомлення того сумного для мене фак­ту, що значну частину свого життя, своїх сил я витратив на ворожу рідному народові діяльність у націоналістич­ному таборі.

Друге — думка про те, що чимало ще відірваних від рідного краю земляків моїх не мають справжнього уяв­лення про сьогоднішню Радянську Україну, про свій на­род, вірять націоналістичним теревеням. Дехто з них хоч і рветься душею на Україну, та не знаходить в собі сили зробити вирішальний крок і порвати із ЗЧ ОУН.

Скажу їм на закінчення: наш народ, наша Батьків­щина, радянська влада вміють прощати. Аби тільки каяття було щире. В цьому я на власному досвіді пере­конався.

Ну, а про тих, кому назад нема вороття, хто зрадив рідний народ своїм ремеслом, можна сказати словами нашого поета П. Гулака-Артемовського:

І марно як жили, так марно і помруть,

Як ті на яблуні червиві скороспілки...

І років через сто на цвинтар прийде внук,

Де грішні кості їх в одну копицю сперли,

Поверне череп їх, та в лоб ногою стук,

Та й скаже: «Як жили, так дурнями і вмерли!»

Додам тільки, що ста років чекати не доведеться.

Записав М. Дацюк.

Зміст

Замість вступу – трохи про стилістику

Трохи спогадів, або – дещо про зв’язки

Шкіци до портретів

Державні «справи»

Державні «клопоти»

Баламкання в розбиті дзвони

Замість епілога

Степан Джугало

ЗА ЛАШТУНКАМИ ВЕРТЕПУ ЗЧ ОУН

Редактор Л. Бруй

Художник В. Березовий

Технічний редактор В. Пономаренко

Коректор Л. Бєльська

Ціна 12 коп.

Товариство «Україна»

Київ-34, Золоті Ворота, 6

Друкарня «Радянська Україна». Київ.

ШАНОВНІ ЧИТАЧІ!

У ТОВАРИСТВІ «УКРАЇНА»

З’ЯВИЛИСЯ ДРУКОМ БРОШУРИ:

В. ЧУМАК. Банкроти без маски.

64 сторінки.

У брошурі йдеться про колишнього українського емігранта Федора Бідника, що, пізнавши правду про злочинну діяльність верховодів бандерівських організацій, знайшов у собі сили порвати із закордонними антирадянськими угрупованнями.

Після довгих блукань по бурхливому житейському морю, помилок і великих втрат ця людина нарешті дісталася рідного берега — повернулася на Україну і тепер живе одним життям із своїм народом.

М. ВАРВАРЦЕВ. «Рупори «холодної війни».

48 сторінок.

На отруйній ниві антикомунізму діють різні організації. Серед них — антирадянські центри, що прикриваються «українськими» вивісками. Деякі друковані органи, які видаються у Мюнхені, Лондоні, Парижі, Нью-Йорку, ллють бруд на Радянський Союз, Радянську Україну, фальсифікують сучасність та історичне минуле українського народу.

У брошурі «Рупори «холодної війни» викривається антинародна, антигуманна діяльність цих органів, показується їх справжнє, мерзенне обличчя.

Л. СУЯРКО. На дипломатичному терені.

48 сторінок.

Брошура розповідає про плідну і багатогранну діяльність на дипломатичному терені Дмитра Захаровича Мануїльського. Будучи міністром закордонних справ УРСР, він брав безпосередню участь у багатьох міжнародних дипломатичних акціях, завжди виступаючи як переконаний пролетарський інтернаціоналіст, борець за свободу і незалежність усіх волелюбних народів світу, як полум’яний патріот Радянської Батьківщини.

З ім’ям Д. 3. Мануїльського пов’язаний вихід на міжнародну арену Української республіки, яка у післявоєнні роки внесла свій посильний вклад у здійснення важливих міжнародних проблем, у справу боротьби за мир, демократію і прогрес.

ШІСТЬ БРОШУР ІЗ СЕРІЇ «УКРАЇНА СЬОГОДНІ» (по 16 сторінок кожна):

Д. ВІРНИК. На ланах широкополих.

О. ТРОЦЕНКО. Нові міста України.

В. ВИНОГРАДСЬКИЙ, О. МАТВІЇВ. Ценява — село галицьке.

К. КОЛОСОВА. Дорогами знань.

А. ВОЛОДЕНКО, П. ОРЛЕНКО. Творчість, вогонь, дерзання.

С. ЛАЗЕБНИК. За рубежами рубежі.

У цих брошурах ведеться оповідь про успіхи УРСР у різних галузях народного господарства та культури, здобуті з допомогою братніх радянських народів.

Брошури можна замовити через вашого місцевого розповсюджувача радянської літератури, через Міжнародну книгу або через Товариство «Україна».

Notes

[

←1

]

* Шпіцель — шпигун (нім.).

Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg