«Пам’ять крові»

Пам’ять крові (fb2) - Пам’ять крові 600K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Юрко Вовк

Юрко Вовк Пам’ять крові

© Юрко Вовк, 2016

© Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2017

© Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2017

Пам’ять крові

Пролог

Посеред ночі у вікні невеликого будинку на околиці містечка на заході Аргентини спалахнуло світло. Згорблений старий чоловік підійшов до вікна і почав вдивлятись у непроглядну темряву. За якийсь час він відхилився від шиби і почовгав до письмового столу. Поволі сівши на стілець, узяв папір та ручку і квапливо почав щось писати. Закінчивши, почав перечитувати написане, ворушачи пересохлими губами. Не дочитавши до кінця, чоловік пошматував аркуша й кинув дрібні клаптики паперу на підлогу. Охопивши голову руками, він тихо застогнав у німому відчаї.

Коли настав ранок, старий чоловік, який весь цей час непорушно сидів за столом, простягнув руку до газети. На розгорнутій сторінці червоним маркером був виділений якийсь номер телефону. Старий узяв слухавку переносного апарата і набрав номер.

– Це журналіст Хорхе Альдара? – запитав він хрипким невиразним голосом.

Почувши ствердну відповідь, чоловік нерішуче пожував губами, і врешті мовив:

– Ви пишете про злочини Другої світової війни, пане Альдара?

– Так, – почувся у слухавці трохи здивований голос.

– Мене звати Левон Красніцький, – вже впевненіше продовжив старий чоловік. – Якщо вам буде цікаво, я готовий розповісти про злочини під час польсько-української війни.

У слухавці запала тиша. В кімнаті було чутно лише важке дихання старого.

– Вибачте, – врешті пролунав голос журналіста. – А хіба була така війна?

– Була, – тихо і якось приречено витиснув із себе старий чоловік. – Війна у війні. Страшна війна…

– Ви, напевно, вже похилого віку, пане… Кра-сні-цкі, – після чергової паузи мовив співрозмовник старого. – Навіщо вам це?

– Не знаю, – прошепотів Левон Красніцький. – Знаю тільки, що мушу розповісти про це людям…

Частина перша

Розділ перший

Літо 1939 було спекотним – і Західний Буг попід берегами помітно обмілів. Та посередині русла все ж був повноводим і стрімко плинув до далекої ще Вісли. Ближче до Устилуга, на черговому згині русла вода подекуди закручувалась у спіральні вири, у яких вона, мов у лійках, безперервно всмоктувалась у невидимі безодні. То були поганої слави круториї, про які впродовж багатьох століть волиняни склали безліч легенд, у котрих ці таємничі річкові вири подавались як місця небезпечні й містичні.

На пологому березі річки, якраз навпроти круториїв, лежали на траві двоє підлітків. На них були лише сподні[1], пошиті з домотканого полотна. Засмаглі тіла і налиті м’язи цих ще не юнаків, але вже й не дітей свідчили, що більшість часу вони проводять на вулиці і не цураються роботи.

Підлітки лежали горілиць, широко розкинувши руки, і вдивлялись у небо, яким пливли поодинокі хмаринки.

– Гляди, Левонку, – мовив той, у якого було темніше волосся, – ота хмарина схожа на вершника на коні.

– Угу, Ларку, – відгукнувся його товариш. – На улана, яких я бачив, коли минулого року їхній полк їхав через Устилуг.

– А мені на Тараса Бульбу, – заперечив Ларко. – Козак такий був, мені татусько[2] Матвій про нього розповідав.

– Ти що, бачив тих козаків? – поблажливо кинув Левонко. – А я наших уланів таки бачив.

Він спритно зіп’явся на ноги і побіг до річки.

– Давай доганяй! – крикнув Левонко і з розгону шубовснув у річку.

Ларко й собі рушив до води.

– Ларку, Ларку! – гукав Левонко, повернувши голову до берега. – Давай швидше, будемо пірнати!

Течія несла його просто на круторию.

– Дивись! – побачивши небезпеку, щосили закричав Ларко, – щоб на дно не затягнуло!

Левонко, який вже відчув холод круториї, почав притьма загрібати руками, намагаючись відпливти від виру. Та раптом він на мить застиг у воді, і тут-таки почав відчайдушно борсатись на одному місці.

– Корч! – несамовито заволав підліток. – Мені скорчило ногу! Допоможи!

Ларко вже був біля нього. Він схопив товариша за руку й різко смикнув до себе.

– Перевернись на спину і не шарпайся, – намагаючись не видати хвилювання, звелів Ларко. – Я потягну тебе до берега, а ти допомагай другою рукою.

На щастя, річка в цьому місці була неширока та ще й обміліла. За якусь хвилину Ларко витягнув Левонка на берег. Праву ногу того так зсудомило, що вона зовсім не розгиналась. Підліток голосно стогнав чи то від болю, чи від страху. Ларко метнувся до одежі, і за мить повернувся зі шпилькою[3] в руці. Не вагаючись, він штрикнув нею в задубілу ногу товариша.

– А-а-а! – заволав Левонко, сіпнувшись, мов укушений гадюкою. – Ти що, ногу мені відрізаєш?

– Так мама мене вчили, – вибачливо мовив Ларко. – Якщо корч сильний, то треба вколоти те місце голкою.

– А й справді відпускає, – зрадів Левонко. – Ну, ти і знахар, Ларцю.

– Тепер три там руками, – усміхнувся Ларко, який і сам добряче перелякався. – Ще за трохи має зовсім попустити.

Він скуйовдив рукою світлу, як льон, Левонкову чуприну.

– Ех ти, пірнач Красніцький.

Прийшовши додому, на хутір Війтова Воля, на якому Левонко і Ларко жили по сусідству, підлітки не стали розповідати батькам про свою пригоду на річці. Зрештою, не було й кому, бо Левон Красніцький-старший і Віктор Ткачук грали того дня на весіллі у Федорівці.

Тож треба було, щоби двоє із чотирьох музик-самоучок на всю округу сусідували на одному невеликому хуторі. Щоправда, Красніцькі перебрались сюди з-під Жешува близько двох десятків літ тому, коли уряд Другої Жечі Посполитої почав давати земельні наділи своїм осадникам[4] на Волині, яку поляки називали кресами всходніми[5]. Ткачуки ж тут мали землю з діда-прадіда. Тож, може, і не радий був би Віктор новим сусідам, коли б при першій таки зустрічі з головою родини Красніцьких не довідався, що той грає на кларнеті. Ще якби на скрипці чи бубні, то не так би потішило душу Віктора, бо в їхньому гурті музик такі були. Але кларнет! Омріяний інструмент, якого купити й відповідно навчитись грати на ньому місцеві музики не могли. Тож Віктор Ткачук одразу ж запропонував новому сусідові долучитись до їхнього гурту. Попри його побоювання, що Левон Красніцький відмовиться, той із радістю погодився. Виявилось, що, як і Віктор, Левон кохався в музиці. Не було такого вечора, аби він хоча б на півгодини не брав до рук улюбленого кларнета і не звеселяв себе і близьких всілякими мелодіями. До того ж його дружина Франя мала чудовий голос і полюбляла співати під акомпанемент свого чоловіка. Тому тихими вечорами в обійсті Ткачуків було чутно звуки дуету кларнета і сопрано, які долітали сюди від сусідів. Найчастіше Франя Красніцька співала пісню, яку незабаром вже почала наспівувати і Галя Ткачук:

О, Франко, Франко, повєдзь мнє, Франя, Цо з намі бєндзє з тего кохання?

Віктор, який мав чудовий слух, підібрав акомпанемент на скрипці. Не минуло й півроку, як Франя і Галя вже співали цю пісню разом із «Несе Галя воду» під скрипку і кларнет у новій хаті Красніцьких, на «квітку»[6] якої її з Віктором запросили сусіди-осадники.

Гурт музик, який очолював Віктор Ткачук, часто запрошували грати на весіллях. У Володимирському повіті вони славилися тим, що знали безліч мелодій українських та польських пісень і танців і могли виконати на свята чи на весіллях будь-яке замовлення невибагливих у музиці селян. Популярності гурту додавали і вигадливість та почуття гумору їхнього керівника, який кожен виступ супроводжував дотепними жартами та всілякими танцювальними «колінцями». Витинаючи на скрипці швидкі мелодії, Віктор уміло пританцьовував, те саме робив і музикант гурту з великим бубном поперед себе, який у такт мелодії міг ще й піти навприсядки і завершити такий своєрідний танок припаданням на одне коліно. Усе це зазвичай викликало бурхливі емоції присутніх на таких оказіях і додавало ткачуківському гурту популярності.

Звісно, грали музиканти на святах і весіллях не заради того, аби потішити власне самолюбство. Сорок злотих за один день були на той час вельми непоганим приробітком для музикантів, жоден з яких не міг похвалитися значними статками. Левон Красніцький і Віктор Ткачук, які вважались серед них найзаможнішими, мали всього по кілька десятин землі та трохи худоби. Тож такий побічний дохід для їхніх великих сімей був дуже доречним.

Гурт складався з чотирьох основних музикантів. Віктор Ткачук грав першу скрипку, Олекса Дяківський був бубністом, Левон Красніцький кларнетистом, а ще одним скрипалем Марек Біскуп. Мали сільські музиканти й запасного скрипаля, а на час відсутності Олекси бубон брав до рук старший син Віктора Іларіон, або, як його всі звали, Ларко. І бубнив не гірше за Олексу, бо був навчений батьком, мав відчуття такту і успадкований слух музиканта.

Перший господар у Федорівці Міхал Боровський видавав заміж свою старшу із чотирьох доньок, Барбару. Тож весілля мало бути гучним та багатолюдним, і музик запросили грати на два дні. Музикантам це було на руку, бо означало подвійний дохід, та йсплатив Міхал за день на десять злотих більше.

Коли всі гості вже зібрались на подвір’ї великого обійстя Боровських і відлунав марш на честь останнього із запрошених, до музик підійшов кум Віктора Ткачука, хрещений батько Ларка Матвій Турук. Привітавшись і запропонувавши музикам бакуну[7], Матвій звернувся до Віктора:

– Ото тільки-но почув новину з повітової управи. Кажуть, що на тому тижні будуть збирати у Володимирі хазяїв з кіньми, які приписані до військового тилового обозу. А ми ж з вами, куме, у ньому числимось. То, певно, треба готувати вози…

– От дідько, – спохмурнів Віктор, – а я ж якраз збирався сіно возити.

Матвій підійшов до Віктора впритул і тихо мовив:

– Боюся, що не до сіна скоро буде, куме. Мій знайомий підслухав розмову польських офіцерів, то ті ніби говорили, що німець готується напасти на Посполиту вже ближчим часом.

– Все може бути, – ще більше спохмурнів Віктор. – Не доведи, Боже, ще війна почнеться. Ми з вами воювали, куме, знаємо, що то таке.

– Тож так, – невесело протягнув Матвій, затягуючись міцним бакуном.

Раптом його обличчя посвітліло, і, штурхнувши Віктора ліктем, Матвій кивнув на дівчину, яка якраз виходила з хати.

– Гляньте, моя наймолодша вийшла, Анна. Ото вогонь-дівка буде, а красуня ж яка! У матір свою пішла – і красою, і гордістю. А така патрійотка, що й мене з Оксаною багато чого з нашої історії може навчити…

Музикантів покликали до столу, і Матвій Турук відійшов, узявши з Віктора обіцянку, що він ночуватиме в нього.

Музиканти, які грали на весіллі два дні, завжди ночували в обійсті, де відбувалося весілля. Та оскільки Вікторів кум жив у Федорівці, то він радо погодився на його пропозицію. Однак поспати їм майже не вдалося. Під ранок у вікно будинку Туруків, які жили недалеко від Боровських, постукав переляканий Марек Біскуп. Вікторові, який услід за господарем вибіг на вулицю, Марек сказав, що Олекса Дяківський захворів і не може навіть підвестись. Порадившись з Матвієм, Віктор вирішив везти Олексу не до лікаря в недалекий звідси Володимир, а у Війтову Волю до відомої на всю округу знахарки Параски Вовчук. У неї лікувалась уся родина Ткачуків. І Віктор тітці Парасці довіряв, як самому собі. Зрештою і Ларка потрібно було взяти на заміну Олексі. Весілля ж ніхто не скасовував, і з обіду на ньому знову потрібно було грати. Тим паче, що гроші музикантам батьки наречених заплатили наперед. Тож передавши Олексу в надійні руки тітки Параски, Віктор з кумом одразу поїхали за Ларком. Галя, дружина Віктора, була незадоволена, що сина з самого ранку, та ще й у неділю, забирають грати на весіллі. Але Ларко аж світився від радості, і мати таки дала згоду. А в останню мить, коли всі вже сиділи на возі й мали от-от рушати, до них приєднався ще й Левонко. Оскільки Левон Красніцький-старший часто брав сина з собою на весілля, бо той вже непогано грав на кларнеті, то Віктор погодився. До того ж Левонка привела його мама. А яким вже щасливим, що гратиме на весіллі зі своїм товаришем, був Ларко!

Другий день весілля починався після полудня. Поки гості сходились, музики безупинно грали. Вони розташувались навпроти воріт, тож усі, хто заходив, одразу бачили зміни, які відбулися в гурті музикантів від учорашнього дня. Замість відомого багатьом з них Олекси Дяківського на бубні відбивав такт кремезний темно-русявий хлопчина років п’ятнадцяти. А на кларнеті вигравав десь таких самих років світловолосий підліток. Обидва вони ще й пританцьовували в такт мелодії, і це вкупі з їхнім віком приводило присутніх у неймовірний захват.

– Але й ладні музики! – схвально перегукувались між собою чоловіки.

– А які гарні, – перешіптувались дівчата.

Коли між мелодіями виникла чергова пауза, музики вклонились і, знову взявшись за інструменти, раптом завмерли. За хатою почулись звуки кларнета, і з-за рогу зненацька з’явився Красніцький-старший, награючи мелодію популярної польки. До нього одразу ж приєднався кларнетист з гурту, а за мить, виказавши мімікою здивування, долучилися скрипки і бубен. Удвічі підсилена, швидка мелодія полинула над селом, заохочуючи до танцю.

Анна Турук стояла біля ґанку й невідривно дивилась на молодих музикантів, поперемінно переводячи погляд з одного на другого. Її виразні карі очі аж сяяли від захвату, а стрункі ніжки в нових вишневих «румунках»[8] ніби мимоволі пританцьовували під запальну мелодію.

– Честь музикам! Гратулюєм[9]! – почулись звідусіль вигуки, коли полька закінчилась і малий бубніст, копіюючи свого попередника, припав на одне коліно водночас із останнім ударом тарілок.

Коли гості повсідалися за столи і в музикантів нарешті настав перепочинок, Віктор підійшов до Левона-старшого.

– Ну, ви й показали козира, Красніцькі! Дивись, мовчав, що ще одного кларнета має…

– То подарунок шваґєрка Левонцьові, – виправдовувався Красніцький-старший, задоволено всміхаючись. – Перед весіллям ми з ним змовились, що заграємо разом, аби всіх подивувати. А Ларко як «колінко» зробив, га? Уже заміна нам готова, Вікторе.

Ларко з молодшим Левоном стояли у віддаленому кінці двору під грушею і жваво обговорювали свій перший спільний виступ.

– Чи можна до вас звернутись, панове музиканти?

Святково вбрана тендітна гінка дівчина з каштановим волоссям і такого самого кольору очима, на вигляд ще зовсім підліток, стояла перед юними музиками і приязно дивилась на них з легким усміхом на устах.

Ларко і Левонко повернулись до дівчини і враз завмерли, наче зачаровані. Перед ними стояла красуня. Її свіже юне личко, підфарбоване легким рум’янцем, немов світилось у променях сонця. Високе біле чоло обрамлювало хвилясте каштанове волосся, надаючи обличчю вигляду дивної квітки, осередком якої сяяли великі очі кольору гречаного меду. Повні червоні вуста під зграбним, злегка кирпатим носиком, поволі ворушились, як дві пелюстки під лагідним подихом літнього вітерцю.

Першим прийшов до тями Ларко. Він упізнав у цій красуні молодшу доньку свого хрещеного батька Матвія Турука Анну.

– Доброго здоров’я, Анно, – ніяковіючи, мовив підліток.

– Ганно, – приємним голосом поправила його дівчина. – Називай мене Ганна або Ганнуся. Добре?

– Ви вчитеся в нашій гімназії? – запитав Левонко, який теж уже оговтався і долучився до розмови, зробивши крок до дівчини, ніби хотів випередити Ларка. – Здається, я вас там бачив перед вакаціями[10].

– Я теж зустрічала вас у гімназії, – усміхнено звернулась до Левонка дівчина. – Але не знала, що ви такий вправний музика.

Вона по черзі подивилась своїм співрозмовникам у вічі, і раптом якось по-дитячому безпосередньо додала:

– Навчіть і мене грати…

Розділ другий

У кінці серпня мобілізованих для допомоги польському війську селян з усього повіту зібрали в старих казармах, що стояли по праву руку вздовж устилузького тракту на околиці Володимира. Ці казарми були зведені ще минулого століття. Саме тут напередодні відомого наступу російських військ під час Першої світової війни був штаб генерала Брусилова, який керував цією операцією. Згодом вона була названа Брусиловським проривом. Окрім того, що замість російських солдатів тут тепер порядкували польські жовніри, нічого в цих старих казармах не змінилось.

Навколо великого пляцу[11] стояли десятки возів, у кожен з яких були запряжені по двоє коней. Біля коней, які хрумали сіно або жували овес, понуро стояли селяни, стискаючи в руках пужала батогів і стиха перемовляючись. Усі чекали, коли вийде офіцер і дасть розпорядження, що їм робити.

Віктор Ткачук і його кум Матвій Турук, як чоловіки, котрі свого часу пройшли військову муштру, приїхали сюди чи не першими, і тому поставили вози поряд з казармою, у якій розташовувався штаб. Щоправда, це їм не дало жодної переваги перед тими, хто прибув пізніше, бо офіцер, який командував їхнім обозом, уже півдня не виходив зі штабу.

– А щоб його грім пальнув, – вкотре тихо вилаявся Матвій. – Не люблю отак невідь-чого чекати. І глянь, не вийде, не скаже нічого людям, нех його качка копне!

– Не сваріться, куме, – заспокоював гарячкуватого Матвія Віктор. – Від того скоріше не буде. А як почує який жовнір, то ще в карцер спровадять.

Раптом він когось побачив біля воріт і замахав рукою.

– Он Левон Красніцький приїхав. А йому вже чого? Він же не в обозі ніби…

Левон побачив Віктора і, припнувши коней та кинувши їм оберемок сіна, заспішив до нього.

– Є новини, – ще здоровкаючись, мовив Левон Красніцький. – У комендатурі сказали, що їхати будемо спішно, тож в Устилузі поміняють коней. Варто, щоб хтось допровадив їх додому. Якщо нас усіх заберуть далі, то треба викликати наших хлопаків.

– Куди далі?! – в один голос скрикнули Віктор з Матвієм.

– Кажуть, – стенув плечима Левон, – обоз має їхати до Любліна. А там хто його знає…

– Тьху! – сплюнув Матвій, ламаючи спересердя пужало. – Не мала баба клопоту…

– Почекай, – звернувся Віктор до Левона, – а ти як тут опинився? Ти ж казав, що до обозу не приписаний.

– Я капрал у запасі, – раптом випнув груди Красніцький. – За потреби мене можуть брати до війська.

– А яка така зараз потреба? – втрутився Матвій. – Ти що, на війну натякаєш?

– Свєнта Матка Боска, – сахнувся Левон. – Яка вóйна? Польські військові в запасі мають везти особливо важливі вантажі…

– Які, наприклад? – не вгавав Матвій. – Офіцерів штабу?

– Нє, – якось з підозрою глянув на Матвія Левон.

Він озирнувся навколо, і після паузи додав:

– Зброю, може, боєзапаси…

– Та-а-к, – протягнув Матвій, – українцям, виходить, не довіряють?

– Ти ж у польському війську не служив, – вибачливо сказав Левон, – присягу не давав. Та, як колишній унтер-офіцер руської армії, повинен розуміти…

Віктор, який весь цей час мовчав, врешті перервав їхню суперечку:

– Почекайте, про що ви ото говорите? Потрібно привезти Ларка і Левонка, раз таке діло. А то ще, не дай, Боже, пропадуть коні. А як без них на господарці?

Він подивився на Левона Красніцького.

– Певно, тобі треба їхати, Левоне. Нас тут возами приперли, не виберемось зараз. А коли маємо рушати, не знаєш?

– Казали, що ніби на ніч…

Левон почухав пужалом потилицю.

– Видно, таки мені доведеться рушати. Та я й крайній від тракту. Якщо раптом питати мене будуть, кажіть, що вісь у задньому колесі тріснула. До коваля поїхав.

Він махнув рукою з батогом і пішов до воріт.

– Хай жінки малим їжі на два дні дадуть, – сказав йому навздогін Віктор, – і одежу теплу. Ночі після Іллі стали вже холодними…

Селяни на пляцу стиха гомоніли, і в цьому гомоні дедалі більше переважала тривога. Ці в основному середнього віку чоловіки, які пам’ятали останню війну, а то й самі брали в ній участь, зараз думали і говорили лише про одне – можливість повторення на їхній багатостраждальній землі воєнного лихоліття.

– Невже ж доведеться воювати? – стиха запитав Віктор.

– Якщо й доведеться, – так само тихо, але рішуче, відповів Матвій Турук, – то тільки у своєму війську. В чужому я вже навоювався…

Віктор Ткачук здивовано глянув на свого кума, в погляді якого була така знайома йому непоступливість, і лише глибоко зітхнув.

Матвію було дев’ятнадцять, коли його забрали на війну. Воював у кавалерії, дослужився до звання унтер-офіцера. Під кінець війни за знешкодження ворожої артилерії отримав Георгієвського хреста. Коли солдати російської армії після революції в Петербурзі почали втікати з фронту і повертатись додому, він разом зі своїм бойовим побратимом Михайлом Ткачівським із Золочева подався до галицьких січових стрільців. Воював за Українську Народну Республіку, аж доки Пілсудський, війську якого січові стрільці допомогли під Радзивиловом відстояти Варшаву під час наступу кавалерії Будьонного, не зрадив їх та не запроторив у табори для інтернованих. Додому повернувся, коли на Волині вже другий рік була влада Другої Жечі Посполитої.

Віктор був трохи молодшим за Матвія, тому воювати йому довелось лише неповний рік. Але й цього вистачило, аби окопний піхотинець Ткачук під час однієї з атак отримав кулю у праву ногу. На щастя, куля не зачепила кістку. Поки лікувався у шпиталі в Брест-Литовському, війна закінчилась. Вікторові на все життя запам’яталось, як їхній хірург штабс-капітан Голіков, віддаючи йому папірець про лікування у шпиталі, якось приречено мовив:

– Атваєвалісь ми с табой, рядавой Ткачук. Вчєра здєсь бальшевікі подпісалі с нємцамі мірний доґовор. Тєпєрь ми в странє рабочіх і крєстьян.

Він кисло посміхнувся і тицьнув Віктору папірця-виписку.

– А Волинь наша тоже тепер буде, того, в тій «странє»? – тихо запитав Віктор, чомусь боячись отримати ствердну відповідь.

– А ето єщьо нєізвєстно, – якось ніби зі співчуттям подивився на солдата штабс-капітан, – в Расєі сєйчас ґражданская война.

Він іронічно посміхнувся і додав:

– Тєперь на такіх, как ти, точіт зуби пан Пілсудскій, а на такіх, как я, таваріщь Дзєржінскій. І нєізвєстно єщьо, кому будєт хуже – вам ілі нам. Как там руґаются палякі: курва єго мать?

– Курча єго маць, – мимоволі вирвалось у Віктора.

З усього сказаного штабс-капітаном він добре усвідомив лише одне: мир у рідному краї на нього не чекає.

Польський офіцер, який командував тиловим обозом, з’явився на ґанку штабу аж під вечір. Тримаючи в руці список, він почав вигукувати прізвища селян, тут-таки вказуючи, куди кому їхати.

– Адамовський – до зброярні! Боровець – до складів!

Офіцер вигукував прізвища в алфавітному порядку. З самого початку стало зрозуміло, що поляки будуть везти зброю і боєзапаси, а українці – продукти та амуніцію.

Левона Красніцького все ще не було, і Віктор почав хвилюватись.

– Красніцькій – до зброярні! – вигукнув офіцер.

– У нього зламалось колесо, поїхав до кузні, – виступив поперед воза Віктор. – Вже скоро має бути, прошу пана.

Поручник гостро глянув на нього і щось відзначив у списку.

До Віктора з Матвієм черга дійшла вже майже в кінці. Вони мали їхати до конюшень і завантажувати вози мішками з вівсом.

Коли пляц майже спорожнів і Віктор з Матвієм уже збирались рушати до конюшень, у воротах показались гніді коні Красніцького. На возі біля нього сиділи, махаючи руками і весело посміхаючись, Ларко і Левонко.

Довідавшись, що йому вже треба бути біля зброярні, Левон-старший із сином одразу ж поїхали. Віктор обійняв Ларка за плечі і тихо запитав:

– Як там мама?

– Побивається, – так само тихо відповів Ларко. – Наказувала нам не баритись. А вам, тату, передала ось…

Він простягнув батькові шматочок полотна, зв’язаного у вузлик.

Віктор зніяковіло взяв його і довго розв’язував зашкарублими від землі пальцями. У полотні виявилась іконка Божої Матері в покрові. Ще більше ніяковіючи, чоловік поцілував її і тричі перехрестився. Потім передав іконку Матвієві, і той зробив те саме.

– А мені мама ладанку на шию повісила, – мовив Ларко.

Він дістав із-за пазухи ладанку на шкіряному ремінці і, наслідуючи чоловіків, поцілував її та перехрестився.

– Тепер ти вже справжній козак, Ларцю, – похвалив його Матвій. – Усі козаки носили освячені ладанки на грудях.

– А розкажете мені по дорозі ще про Тараса Бульбу, татуську? – попрохав Ларко Матвія. – І про синів його, Остапа й Андрія…

– Про старшого, Остапа, розкажу, козаче, – погладив похресника по чуприні Матвій Турук. – А про молодшого Андрія що говорити? Продався полякам той виродок.

Він узявся за ліци[12], гнівно пробубнів собі під ніс:

– З поляками тільки-но зв’яжись, то вони заведуть під чортову хату…

Майже одночасно Матвій і Віктор вйокнули коней, і вози поволі покотились до конюшень.

Обоз розтягнувся на добру версту. Віктору з Матвієм, які їхали останніми, передніх возів уже не було видно.

Очолював обоз поручник на вороному жеребці, по боках їхали кінні жовніри. Ще двоє під орудою товстого вусатого капрала замикали цю кавалькаду.

Ларко, який сидів на мішку з вівсом поряд з батьком на передостанньому возі, з цікавістю поглядав на капрала і жовнірів. Обличчя у вояків були суворі і якісь набундючені. Він зустрівся поглядом з молодим статним жовніром, який їхав з його боку, і той раптом усміхнувся і по-змовницьки йому підморгнув. Та за мить його лице знову набуло зверхнього виразу.

Вечоріло. Вози, наповнені під зав’язку, рухались повільно. Коли дорога пішла вгору, чоловіки злізли з возів і пішли поряд, щоб було легше коням. Селяни звикли шанувати худобу. Та коли знову почався рівний тракт, офіцер через жовнірів подав команду рухатись швидше. Видно, як і казав Левон Красніцький, таки треба було поспішати.

Сам Левон із сином їхав разом з іншими польськими господарями в голові обозу, і жовнірів біля них було значно більше, ніж біля возів з провіантом та амуніцією, котрі рухались за ними. Ларкові було скучно без свого товариша, тож на півдорозі він напросився до татуська Матвія, який, як і обіцяв, продовжив розповідь про козака Тараса Бульбу.

До Устилуга обоз прибув посеред ночі. Біля польської військової частини поручник дав команду ставити вози у два ряди і чекати до ранку. Навколо цього табору з возів капрал виставив охорону із жовнірів. Селяни мали спати тут-таки на возах. Усім було наказано не відходити від своїх вантажів.

Віктор з Матвієм, вози яких стояли один навпроти одного, найперше розпрягли коней та дали їм вівса. За тим узялися перекусити й самі. Ларко сидів на возі між батьком і татуськом, і йому було затишно, як удома. Він зі смаком наминав копченого домашнього бочка з окрайцем спеченого мамою житнього хліба й дослухався до розмови чоловіків.

– То як думаєте, куме, заберуть нас до війська? – тихо запитав Віктор Матвія.

– Мислю, що нє, – відповідав Матвій, хрумкаючи цибулиною. – Якби брали, то ще у Володимирі мали б зробити реєстр – кого куди, у яке військо. Та й на придатність до служби збадати[13]. Певно, завеземо тоте все до Любліна, та й вернемося. Але хто його знає, як воно дальше повернеться…

– Коб тільки війна не почалась, – зітхнув Віктор. – Пам’ятаєте, як тої війни брали в тилові обози і старе, й криве, бо люду вже не вистарчало?

– Тож так, – погодився Матвій.

Він нахилився до Віктора, і прошепотів йому на вухо, аби не почув Ларко:

– Якщо таки будуть брати до війська, то треба втікати. Під Любліном живе давній мій товариш, він нам допоможе, коли що…

Ларко дуже хотів знати, про що шепочуться дорослі, однак запитати не посмів. Його хилило на сон, і він приліг на мішках з вівсом. Місяць на небі якраз ховався за хмару, і Ларко уявив, що він удома в ліжку, і мама задуває перед сном гасову лампу. Уже засинаючи, він відчув, як хтось накриває його жорстким домотканим рядном і підтикає йому під боки.

Ранок почався з алярму[14]. Товстий капрал охриплим грубим голосом звелів усім уставати і шикуватись біля возів. Невиспаний поручник з почервонілими очима нервово оголосив, що коні на заміну вже прибули.

Коней господарів потрібно було поставити в конюшні військової частини, а свіжих запрягти і бути готовими рушати далі. У кінці він додав, що ті селяни, у кого є кому відвести коней додому, можуть їх зараз забрати.

Красніцьким пощастило. Коли б весь овес з Вікторового воза не розійшовся на фураж, то довелося б Левонам залишати своїх гнідих в Устилузі. Бо з шістьма кіньми двоє підлітків верхи таки б не впорались. Та оскільки один віз звільнився і капрал дозволив його забрати, то четверо коней можна було до нього прив’язати. Так і зробили. Матвійових коня і кобилу прив’язали позаду воза, а Левонових гнідих, оскільки вони знали пару Вікторових огирів, які мали тягнути воза, по обидва боки від них.

Віктор з Матвійом і Левоном наклали на віз удосталь сіна, яке залишилось після нічного постою обозу, і почали прощатись.

Батько і хрещений по черзі обійняли й поцілували Ларка.

– З Богом, – мовив Віктор, перехрестивши сина. – Їдьте поволі і ніде не зупиняйтесь. До вечора маєте добратись до Федорівки.

– Переночуєте в нас, – додав Матвій. – Тітці Оксані скажи, що скоро буду.

– І мамі те саме, – додав Віктор. – Передай, що іконку її ношу біля серця.

На очі Ларкові навертались сльози, та він кріпився. Левон-старший уже теж попрощався з сином і підвів його до Ларка.

– Їдьте, хлопаки, – обійняв він обох за плечі. – Сподіваюсь, за тиждень-другий і ми повернемось.

Усі разом вони пішли до коней, яких Віктор прив’язав аж біля воріт. Ларко з Левонком вилізли на воза і водночас помахали руками.

– Бувайте, тату і татуську! – гукнув Ларко, беручи в руки ліци.

– До відзєня, ойтєц, – хрипко мовив Левон і відвернувся до коней, аби батько не побачив його сліз.

Як і наказали батьки, Ларко з Левонком їхали повільно. З версту вони мовчали, все ще перебуваючи під враженнями прощання. Тракт такої ранньої години був порожній. Коли заїхали у глибокий видолинок, Ларко першим порушив мовчання.

– Як думаєш, встигнемо до ночі у Федерівку? Може, як виїдемо на рівне, підженемо коней?

Левонко ще не встиг відповісти, як позаду в сіні щось зашурхотіло. Підлітки одночасно здригнулись і злякано озирнулись. Із сіна, наче якесь лісове чудовисько, підіймалась якась постать, обліплена сухою травою. Враз вона голосно чхнула і з неї звалився жмут сіна.

Не вірячи своїм очам, Ларко впізнав у цій химері того молодого жовніра, який їхав позаду їхнього воза до Устилуга.

Жовнір, як і минулого разу, по-змовницьки підморгнув Ларкові і приклав до уст пальця.

– Тихо, парубки, тихо, – трохи насмішкувато мовив він баским голосом. – Я людина, а не лісова потороч.

Він сів і почав обрушувати з одежі сіно. Ларко зі здивуванням зазначив, що на ньому був не жовнірський однострій, а проста одежа, яку носили місцеві селяни.

– Ну-ну, Ларцю, нема чому дивуватись, – ніби до давнього знайомого, звернувся до підлітка дивний чоловік. – Колись я тобі розкажу, що до чого.

Ларко ще більше остовпів, не знаючи, що казати і як поводитися.

– То ти знаєш того пана? – з видимим полегшення запитав Левонко, в очах якого все ще чаївся переляк.

– Певно, що знає, – випередив Ларка незнайомець. – Ми з ним далекі родичі. Правда?

Сам не знаючи чому, Ларко кивнув головою.

– Я тут недалечко, біля дикої груші, вийду, – наче продовжуючи дружню розмову, недбало кинув чи то жовнір, чи селянин. – Тут навпростець до мого хутора рукою подати.

Він хитро глянув на Ларка і поплескав рукою позаду себе.

– Тут у мене є для тебе подарунок. Але забожись, що не будеш його розкривати, поки не приїдеш додому.

Він дивився на підлітка поглядом, у якому відчувалась якась незбагненна сила, що ніби примушувала підкоритись.

– Присяйбо, що не буду, – якимось чужим голосом сказав Ларко і перехрестився.

– Ото й добре, – весело відгукнувся незнайомець і, плеснувши Ларка долонею по плечу, зіскочив з воза.

– А оно і груша, – вказуючи на поодиноке дерево, що виднілось попереду ліворуч від тракту, бадьоро мовив чоловік, який назвався Ларковим родичем. – Бувайте здорові, козаки! Ще побачимось…

Він скинув догори праву руку з розчепіреними пальцями і, різко повернувшись, швидко почимчикував через поле. Глянувши в бік Устилуга, він на мить завмер, і, зірвавшись на біг, за якусь хвилю зник у недалекому яру.

Провівши дивного чоловіка поглядом, Ларко теж озирнувся і побачив, як далеко позаду над трактом здіймається курява. Хтось там їхав, як і вони, у бік Володимира. Ларко вйокнув на коней, і вони спочатку поволі, а за тим дедалі швидше побігли вперед.

– То він справді твій родич? – запитав Левонко, все ще перебуваючи під враженням від такої несподіванки. – Якийсь він чудний…

– Родич, родич, – заспокоїв товариша Ларко, який і сам не розумів, чому покриває вигадку незнайомця. – Ото тільки не знаю, на якому хуторі він живе. Ми там ні разу не були.

У Федорівку до Туруків Ларко з Левонком приїхали вже по обіді. Перелякана тітка Оксана, побачивши підлітків на возі, до якого були прив’язані четверо коней, серед яких і двоє їхніх, підбігла й схопила Ларка за руку.

– Що сталось, Ларцю? Де Матвій? Де ваші батьки?

– Та не побивайтесь, тітонько, – почав заспокоювати її Ларко. – Усі старші поїхали далі з обозом. Сказали, що як доправлять доручне[15] до Любліна, то повернуться. Через тиждень чи, може, два…

– Ото горе мені, – бідкалась тітка Оксана. – Чекай тепер вітру з поля.

Вона витерла ріжком хустини сльозу.

– А ви ж як добрались назад з таким табуном? Не боялись самі їхати?

– А чого б вони мали боятись, – раптом почувся збоку дзвінкий дівчачий голос. – Я оно і то б не побоялась!

Ларко, Левонко і тітка Оксана водночас повернули голови на голос.

Молодша донька Туруків Анна стояла біля воза, виставивши вперед ногу і виклично задерши підборіддя.

– Бачили таку гонорову? – вдавано гнівно гукнула тітка Оксана, окидаючи доньку поглядом, який аж світився материнською любов’ю. – Поїхала б вона! І в кого ти тільки така пішла…

– В моїх любих тата з мамою, – засміялась дівчина. – Туруки всі гонорові.

Ларко дивився на Анну, і не ладен був сказати й півслова. Погляд дівчини ніби зачаровував його, позбавляючи сили волі. Мовчав і Левонко, не відводячи від Анни очей.

– Ну, годі, доню, – розуміюче всміхнулась тітка Оксана. – Давай приймати дорогих гостей. Поки вони розпряжуть коней та дадуть їм оброку, у нас все вже повинно бути готове.

Вона лагідно глянула на підлітків, проте сказала владно:

– У нас ночуєте, парубки. Відпочинете добре, бо бачу, що невиспані зовсім. Додому вранці поїдете.

Одразу ж після пізнього обіду з борщем і печенею Ларка і Левонка потягнуло на сон. Після майже безсонної ночі це було й не дивно. Передбачивши це, тітка Оксана разом з Анною вже приготували постіль у валькірі[16].

Ледь улігшись на широкому дерев’яному ліжку, підлітки заснули міцним сном.

Ларко прокинувся, коли надворі вже сіріло. Тихенько, аби не розбудити Левонка, він зліз із ліжка, одягнувся і вийшов на подвір’я. В обійсті було тихо, у хаті світилось лише одне вікно. Ларко пішов до коней, які хрумкали сіном у просторій клуні, а коли вже повертався назад, зіткнувся на розі з Анною. Вона не сахнулась, як він сам, від несподіванки, і в Ларка одразу ж виникла думка, що Анна чекала на нього. Напевно, так воно і було, бо, не виказавши здивування від раптової зустрічі, дівчина тут-таки запитала:

– Розкажеш, як там було в дорозі?

– А що було? – чомусь стривожився Ларко. – Нічого такого не було. Відвезли в Устилуг доручне – та й по всьому.

– Так-таки нічого й не було?

Анна майже впритул наблизилась до Ларка, свердлячи його зацікавленим поглядом. Від неї пахло сіном з різнотрав’я.

– Так-таки й нічого, – здвигнув плечима Ларко, котрому зараз найбільше хотілось доторкнутись до дівчини, яка вже майже притулилась до нього.

– А сідельце кавалерійське під сіном на возі? – стишивши голос, по-змовницьки мовила Анна. – Тато мій драгуном служив у війську, то про коней і сідла я все знаю.

Ларко ошелешено дивився на дівчину, не розуміючи, про що це вона говорить.

– Яке ще сідельце? – щиро здивувався він. – На нашому возі?

– На нашому возі, – смішно перекривила Ларка Анна. – Не дури мене, що нічого не знаєш.

Перед очима в Ларка постав дивний незнайомець, який ховався на їхньому возі, і він ураз згадав, що той говорив про якийсь подарунок під сіном. То ось що то за подарунок!

Глянувши на дівчину, яка чекала його відповіді, нетерпляче притупуючи ногою, Ларко раптом вирішив усе їй розповісти. Він відчував, що Анні можна довіряти, і ця довіра йшла більше від його серця, аніж розуму. А може, то було щось більше, ніж довіра.

– Ти запам’ятав, як той жовнір виставив пальці на руці? – схвильовано запитала Анна, коли Ларко закінчив свою розповідь.

Ларко розгублено подивився на свою правицю, та за якусь мить різко звів руку з виставленими трьома пальцями.

– Отако, – гордий від того, що пригадав, упевнено мовив він. – Таки отако!

Анна подивилась на Ларкову руку, потім перевела погляд на його обличчя. Погляд її став твердим, навіть суворим.

– Ти відаєш, що означає цей знак?

– Нє, – здвигнув плечима Ларко. – Ніколи такого не бачив.

Дівчина зробила крок назад і урочисто випалила:

– Це тризуб – український національний герб. На папері він малюється з чотирьох букв, які складають слово «воля». Зрозумів? В-о-л-я.

– Так, – тихо відповів Ларко, любуючись розпашілим личком Анни, – зрозумів.

Анна знову наблизилась до Ларка, і вимогливо мовила:

– Нікому про це не розказуй, навіть татові й мамі. Цей парубок – наш патріот, як і мої батьки. Він тепер піде в підпілля, бо його буде шукати польська поліція. Тож сідельце те ніхто не повинен бачити. На те він, певно, тобі й натякав…

Вона на хвильку замислилась, а затим рішуче струснула головою.

– У мене тут є свій сховок, там його ніхто не знайде. Уже стемніло, то давай зараз і перенесемо туди сідельце.

– Добре, – одразу погодився Ларко, який тепер був готовий виконати будь-яке побажання Анни.

Вони разом підійшли до воза. Розгрібши руками сіно, Ларко відчув долонями гладеньку шкіру сідла. Йому захотілось побачити його, та надворі вже було зовсім темно. Раптом, на одну лише мить, Ларкові стало шкода такого скарбу, який міг би належати йому. Та він згадав слова Анни, і жаль той одразу ж зник. Він підняв досить-таки важке сідло і рушив за Анною, яка показувала дорогу. Вони зайшли до клуні і, обійшовши коней, попрямували у віддалений куток. Там Анна стала на коліна і почала відгрібати вбік солому. Потім вона нагнулась, і Ларко зрозумів, що дівчина підіймає якусь ляду.

– Клади сюди, – пошепки звеліла йому Анна.

Ларко теж опустився біля неї на коліна і, заледве розрізняючи в темряві отвір, опустив у нього сідло. Десь на півметровій глибині воно вперлось у землю.

– Ну що, поклав? – прошепотіла Анна. – То вставай…

Ляда безшумно лягла на місце, і дівчина спритно прикрила її соломою.

Вони вибрались із клуні і враз завмерли. Повний місяць освітив подвір’я, і навколо стало видно, як удень. Анна схопила Ларка за руку і вмить затягла за ріг клуні.

– Мама винесла лампу зі спальні, певно, пішла до мене, – з якимось жалем мовила дівчина. – Мені потрібно бігти.

Вона стисла Ларкову руку, яку все ще не відпускала, і ніжно сказала:

– Ти припав мені до серця, Ларцю. І в нас тепер є спільна таємниця. Не забувай про мене, добре?

– Як же я можу тебе забути, – схвильовано прошепотів Ларко, незграбно пригортаючи дівчину до себе. – Того не буде ніколи. Чуєш, Ганнусю? Ніколи!

Він відчув на своїх устах гарячі дівочі губи, і тут-таки зрозумів, що Анни поруч уже немає.

Зранку Ларка і Левонка розбудила тітка Оксана.

– Вставайте, діти, будемо снідати. Вибачайте, що буджу, але матері ваші, певно, вже зачекались на своїх синочків.

За столом Ларко хотів запитати про Анну, та його випередив Левонко.

– А що, тітко, Анна ще не встала? – мовив він ніби знічев’я, проте в голосі відчувалось хвилювання.

– Спить вона ще, – усміхнулась тітка Оксана. – Зайшла ото до неї, а гас у лампі вигорів до дна – знову, видно, читала вночі. Сварю її за те, але така вже вона до тих книжок ласа…

– А що читає? – не вгавав Левонко. – У мене багато книжок. Недавно дядько мені нові з Варшави привіз.

– Не відаю, – якось насторожено глянула на підлітка тітка Оксана. – То треба в нашої старшої, Насті, питати. Та на них більше знається.

Вона повернулась до Ларка:

– Передавай мамі від мене вітання і скажи, що на зимового Миколи збираємось до вас на празник.

Тітка встала і, повернувшись до образíв, перехрестилась і зашепотіла молитву. Ларко і Левонко зробили те ж саме.

– Хай береже Бог ваших батьків, мого чоловіка і вас, дорогенькі. Доброї вам дороги додому.

Весь час, поки вони запрягали коней і готувались до виїзду, Ларко сподівався, що Анна таки вийде на подвір’я чи хоча б вигляне у вікно. Та вона так і не з’явилась. Трохи звеселила його хіба що підбадьорлива усмішка тітки Оксани і її обіцянка приїхати до них у гості.

Уже за Федорівкою, коли коні звернули на битий шлях, який вів у бік їхнього хутора, Левонко раптом мовив:

– Подобається мені та Анна. Вона така… така…

Він затнувся, не в змозі підібрати слова.

– Не як усі, – випалив Ларко, ревниво скосивши погляд на свого товариша. – Мені вона, знаєш, тоже приглянулась.

– Ага-а, – ошелешено протягнув Левонко, – от тобі й маєш…

Та за мить він засміявся і самовпевнено додав:

– То й добре. Побачимо, кому з нас вона віддасть перевагу.

– Побачимо! – затято вигукнув Ларко, підганяючи коней.

Трохи помовчавши, Левонко запитав:

– Слухай-но, Ларцю, а покажеш мені подарунок, про який казав той твій далекий родич?

– А його вже нема, – спокійно мовив Ларко, який був готовий до такого запитання.

– Як то нема?! – скрикнув Левонко. – Ти ж забожився, що не зачепиш його, доки не приїдеш додому.

– Ну, так, – урівноважено продовжив Ларко. – Поки ти весь вечір спав, я пішов дати коням сіна. Ну, пакунок той випав з оберемка і розірвався…

– І що? – нетерпляче смикнув Ларка за рукав Левонко. – Що в ньому було?

Ларко насмішкувато глянув на товариша:

– А ти вгадай.

– Не знаю, – розгубився той. – Я б хотів, щоб мені подарували камізельку[17]…

– Я тоже подумав собі, що там, може, щось таке, – засміявся Ларко. – Але в пакунку був… великий медовий пряник з квіточкою посередині!

– І ти його сам з’їв? – гнівно процідив Левонко. – Не залишив мені ні дрібки?

– Та де там, – тягнув далі Ларко, стиха підсміюючись, – я його віддав.

– Віддав? – розчаровано зронив Левонко, гучно проковтнувши слину. – Кому віддав?

– Анні, кому ж іще, – мстиво всміхнувся Ларко, задоволений такою несподіваною вигадкою. – Дівчата ж люблять усяке солоденьке.

Левонко аж підскочив від такої підступності.

– А я, – запально вигукнув він, – коли ми після вакацій знову підемо в гімназію, куплю для неї в Гершковій цукерні велику чоколяду. От побачиш!

Левонко відсунувся від Ларка і надувся, як сич. До самого хутора він не зронив більше ні слова.

За два тижні батьки Ларка і Левонка повернулись додому зі звісткою, що гітлерівська Німеччина напала на Другу Жеч Посполиту. Війна наближалась до їхнього хутора стрімко, як води Бугу під час весняної повені. Та хуторяни ще не знали, що назустріч цій повені зі сходу рухається інша, не менш небезпечна. І що Війтова Воля опиниться на межі цих двох лиховісних стихій.

Розділ третій

– Ґражденє сєлянє! Красная армія асвабаділа вас от ґньота польськіх панов.

Воссоєдінєніє Восточной і Западной Украіни – ето акт історічєской справєдлівості. Тєпєрь всє ви – ґражданє совєтсково государства, в катором чєловєк чєловєку друґ, таваріщ і брат!

Високий худий чоловік у дивному військовому однострої і круглому кашкеті з червоною зіркою, котрий вигукував цю промову, стоячи в кузові вантажівки з відкинутими бортами, змахнув рукою – і духовий оркестр заграв «Інтернаціонал».

Майдан у центрі Стежинич був заповнений селянами, які прийшли на мітинг цілими сім’ями. Точніше, їм наказали прибути сюди в суботу в обідню пору військові в супроводі стежинського бідняка Дмитра Бурбули, якого нова влада призначила чи то старостою, чи то головою якогось «сєльсовєта». Добру половину цього строкатого гурту становили жителі навколишніх хуторів.

Ларко і Левонко стояли разом з батьками неподалік вантажівки-«полуторки», з якої виступав совєцький офіцер, і зацікавлено розглядали автомобіль. Був він якийсь неоковирний та кострубатий, як саморобний пристрій, про які тут жартома казали «пан сам склєпал». Та все ж це був справжній автомобіль, яких ці сільські дороги ще не бачили, і в селян, звиклих до коней, він викликав повагу.

Коли оркестр із кількох солдатів закінчив грати, на вантажівку видерся Дмитро Бурбула на прізвисько Варґатий. Мав він, як і його батько, і покійний вже дід, товсті, завжди чомусь мокрі губи, польською мовою варґи, тож це прізвисько Бурбули носили здавна.

– Сусіди-земляки! – заволав Варґатий, здерши з голови шапку й затиснувши її у витягнутій уперед правиці. – Совєцька власть справедлива! Тепер усі в нас будуть рівні. У Стежиничах зробимо той, як його, колхоз, зберемо землі, худобу, інвентар докупи – і будем трудитися спільно. А хто не схоче бути рівним, того, той… вирівняємо. Так шо впєрьод до світлого будущого!

Він потряс над головою рукою з шапкою і поглянув на офіцера, який весь цей час стояв поряд. Той підбадьорливо посміхнувся до Варґатого і зробив крок уперед.

– Очєнь правільно сказал таваріщ Бурбула. Ідітє домой, посовєтуйтєсь і пріходітє на той нєдєлє в сєльсовєт запісиватся в колхоз. Там вам всьо раз’яснят…

Оркестр знову щось заграв, і люди почали потрохи розходитись. Віктор Ткачук зі своїми рушив до воза Красніцьких, з якими вони разом приїхали з хутора.

Усі мовчали, аж поки не виїхали за село.

– То що, Вікторе, – тихо мовив Левон Красніцький-старший до сусіда, який сидів поруч з ним на возі, – заженуть нас у ті колхози?

– Я не піду, – затято кинув той, стукнувши кулаком по коліну. – Це ж усе, бачиш-но, треба здати: корів, коней, збіжжя, навіть воза отого – і то! Нє, зачекаю, подивлюся, може, воно все ще справиться…

– Що там справиться, – гірко всміхнувся Левон. – Як заберуть землю, то й худобу не буде чим годувати. А землю таки заберуть – в Расєї совєти так і починали. За нашої влади рольників[18] не зачіпали, а ті не встигли ще й осісти, і на тобі – в колхози всіх.

Коли на початку вересня Віктор з Левоном поверталися з Любліна, дорогою до них пристав якийсь поляк. Напросився підвезти до Хелма. Був він невисокого зросту, худющий, одягнений у парке, як на таку пору року, чорне пальто, і нагадував селянам чи то сільського вчителя, чи ксьондза. Зрештою його про те не питали: захоче, то сам про себе розкаже. Та той подорожній раптом заговорив не про себе, а про війну. Сказав, що Другу Жеч Посполиту Гітлер зі Сталіном вже поділили і що границя між совєтами і німцями скоро буде проходити Бугом. Та то ще не кінець, загадково додав він, бо війна піде далі і охопить півсвіту.

Віктор з Левоном з острахом слухали того таємничого незнайомця і не знали, вірити йому чи ні. На околиці Хелма він зліз із воза і, подякувавши селянам, наостанок мовив:

– Туліться докупи, хлопаки, не дайте німакам і совєтам вбити клина між поляками і українцями. Бо як допустите таке, то буде вам біда не менша, ніж від окупантів.

Він похитав головою, у його великих світлих очах була якась вселенська печаль. Незнайомець по-католицьки перехрестив Віктора з Левоном і, згорбившись, попрямував до міста. Двоє чоловіків на возі ще довго дивились йому вслід, ніби чекали, що той повернеться і якось-таки їх розрадить.

Коли незадовго по тому у східному Прибужжі з’явились совєти і встановили тут свою владу, для Віктора Ткачука і Левона Красніцького-старшого це не стало несподіванкою. Пам’ятаючи, що їм говорив тоді їхній дивний попутник, чоловіки готувались до цього, як до неминучого лиха. Коли знаєш, що біда насувається, то не так страшно з нею перестрітись і легше пережити. Більше людину завше мучить незвіданість. А такою для Віктора і Левона було попередження того незнайомця про можливий розбрат між поляками і українцями. Але що їм, селянам, у яких мали забрати найдорожче, землю, було між собою не поділити? Якщо й битись, то з тими, хто ту землю в них відбирає…

Так думали і Віктор Ткачук, і Левон Красніцький-старший. Та між собою про те не говорили. Бо думки у власній голові, а слово не горобець, вилетить – не зловиш. А за слова такі совєти карали. Ой, як карали!

У грудні, на святого Миколая Туруки приїхали до своїх кумів у Війтову Волю на престольний празник. Хоча совєти не вірили в Бога й погрожували позакривати церкви, та святкувати місцевому люду релігійні свята не забороняли. Та і як могли заборонити? Церкву можна опечатати чи зруйнувати, а храм у душі кожної людини не закриєш.

Гості приїхали з поганою новиною. І не варто було б таке велике свято лихою звісткою починати, та що ж тут зробиш. Хоч лихо і не з ними самими сталось, а так чи інакше стосувалося всіх.

Матвій Турук уже чув, що совєти збираються проводити так зване розкуркулення – відбирати в заможних хазяїв землю. Але щоб їх із сім’ями виселяти з домівок та запроторювати кудись у Сибір – такого світ не бачив! Та саме так і сталось. І не десь там далеко, а в його рідній Федорівці.

Зранку в перший день грудня до них прибігла заплакана Барбара, найстарша з чотирьох доньок їхніх сусідів Боровських, яка тільки-но в серпні вийшла заміж і жила з чоловіком у його батьків.

– Поможіть, цьоцю[19], – кинулась вона до Оксани, яка саме поралась на подвір’ї. – Порадьте, що мені робити!

– Що сталось, Басю? – обійняла Оксана схвильовану молодицю. – Хто тебе скривдив?

Вона знала, що Барбара вже вагітна, і найперше подумала, чи не пов’язаний її прихід саме з цим. До Оксани, бабуся якої передала їй свої знахарські секрети, односельчанки часто звертались по допомогу.

– Біда, цьоцю! – запричитала Барбара. – До тата з мамою прийшли з того сєльсовєта з солдатами, все описують: і землю, і статки. Кажуть, що будуть усе забирати, а їх вишлють на Сибір як куркулів і «нєблагонадьожних». Ви ж знаєте, вони в селі найбагатші, бо й млина мають, і двадцять десятин. То з них, мовляв, і треба починати…

Барбара заридала, вткнувшись обличчям Оксані в поділ.

– О горе, – перелякано мовила Оксана, гладячи Барбару по голові й шукаючи поглядом чоловіка, який щойно був біля клуні. – Заспокійся, Басю. Тобі не можна так перейматись, ти ж дитинку виношуєш…

– Тож так, – крізь сльози ствердила молодиця. – Але вони сказали, що й мене з Владеком заберуть, якщо ми виявимось куркулями, а не тими… середняками.

Матвій, який вийшов з клуні і почув ті слова Басі, похмуро мовив:

– По-їхньому, ви з Владеком, як і от ми, не куркулі, бо в нас нема десять десятин землі. Так мені казали.

Він озирнувся і звелів Оксані:

– Веди-но, мати, Басю в хату, а я піду до Боровських, подивлюся, що там коїться…

Та сусідів в обійсті, яке тепер охороняв солдат з гвинтівкою, вже не було. Міхала і Марію Боровських повезли до Володимира в тюрму, яку совєти облаштували за валами старого княжого городища неподалік древнього Успенського собору, ніби навмисне підкреслюючи цим, що не вбачають ніякої різниці між в’язницею і храмом Божим.

Перед празниковим застіллям Віктор з Матвієм вийшли на подвір’я. Уже добре морозило і сніг рипів під ногами, як нові, ще не змащені дьогтем чоботи. По зоряному небі плив місяць, кругом панувала така тиша, ніби обійстя було відірване від решти світу.

– Не переживайте, куме, – порушуючи довгу мовчанку, мовив Матвій. – У нас з вами по десять десятин і близько нема, то чо нас совєтам до Сибіру гнати. А от у колхози ті з весни таки треба буде записуватись…

Він поклав Вікторові на плече руку, випереджуючи заперечення, яке вже готове було зірватись у того з уст:

– Ми не можемо сісти у в’язницю чи потрапити кудись за Урал. Нам треба зберегти своїх дітей, жити на своїй землі. Маю гадку, куме, що скоро за неї нам таки доведеться воювати…

Анна теж приїхала з батьками на празник. Як тільки дорослі зайнялись приготуванням до застілля, вона моргнула Ларкові і вийшла з хати. Надворі вона схопила його за руку і зашепотіла:

– Як я чекала на нашу здибанку[20], Ларцю! Мені так багато треба тобі розказати…

– Мені тоже, – з тремтінням у голосі мовив Ларко.

– Стільки всього скоїлось за той час, що ми не бачились…

Анна помовчала, ніби збираючись з духом, і тихо продовжила:

– Того жовніра, що подарував тобі сідельце, Тараса, позавчора совєцькі органи арештували. Він у Володимирській тюрмі, там, де й наші сусіди Боровські.

– Ти що, з ним знайома?

У Ларка від здивування округлились очі. Йому раптом стало страшно за Анну.

– Звідки ти все знаєш, Ганнусю?

– Мої гімназійні друзі, тоже патріоти, розповіли, – ухильно мовила дівчина.

Вона пильно глянула Ларкові у вічі, ніби вагалась, розповідати далі чи ні.

– А ти в гімназію вже не будеш ходити? – перевела Анна розмову на інше. – Правда, вона вже тепер не гімназія, а школа.

– Нє, – після паузи відізвався Ларко, трохи ображений тим, що Анна не стала далі розповідати про того Тараса. – Тато сказали, що нашу з Левонком кватиру, у якій ми жили у Володимирі, зайняли совєти. То нам нема тепер де жити під час навчання. Та й батькам помагати треба. Сказали, що в Стежиничах совєти відкриють школу-семирічку, то, може, в ній і довчусь.

– То тобі тільки рік, а мені ще два ходити. Треба вчитись, наука нам пригодиться.

Анна наблизилась до Ларка, і він відчув на обличчі її гаряче дихання.

– Я так скучила за тобою, Ларцю…

Мороз пощипував холодні губи, та вони знову і знову зігрівали їх поцілунками.

Десь ще далеко, з боку обійстя Красніцьких почувся скрип снігу і притишені голоси. Анна відсахнулась від Ларка і злякано мовила:

– Що то? Там хтось іде?

– Не бійся, – здогадався Ларко, – то, певно, Красніцькі до нас у гості йдуть.

– Пішли до хати, Ларцю. Але не разом, щоб батьки чого не подумали.

– Ти йди, – погодився Ларко. – А я вийду до воріт, зустріну дорогих гостей.

Скільки жили поряд на хуторі Ткачуки і Красніцькі, стільки й ходили на свята одні до одних. Не ділили їх на католицькі і православні, разом святкували і ті, й ті. На польське Різдво, яке мало бути за тиждень, Левон-старший зі своєю Франьою вже запросили до себе все сімейство Ткачуків. Так було на хуторі здавна: і святкували, і одружувались, і дітей хрестили українці з поляками. А що мало заважати, якщо жити по-сусідськи у злагоді та мирі?

– Ларку! – гукнув Левонко, вгледівши біля воріт свого товариша. – Ти ще не замерз, нас виглядаючи?

– Не панської крові, щоб від такого морозу мерзнути, – поважно мовив Ларко, широко усміхаючись. – Зі святом будьте здорові! Заходьте, дядьку Левоне, тітко Франю. А я з Левонком ще на дворі побалакаю.

– І тебе зі святом, – першою відгукнулась тітка Франя. – Довго не стій тут, бо гостинці вистигнуть.

Коли старші Красніцькі зайшли до хати, Ларко плеснув Левонка по плечу.

– Чоколяду приніс, кавалєр?

– Яку чоколяду? – розгубився той від несподіванки. – Ми тільки своє принесли – бухти[21] і праники…

Він осікся, і очі його враз ніби аж заіскрились від радості.

– Анна приїхала?! Ну, кажи! Є Анна?

– Ну, приїхала, – вже досить-таки єхидно відповів Ларко. – Та до чого ти їй без чоколяди?

– Та є вона в мене, є! – запально вигукнув Левонко. – У скрині лежить, зараз принесу.

Він зірвався з місця і, мов вихор, метнувся до воріт. Ларко дивився йому вслід, не знаючи, чи сміятись, чи сердитись на свого суперника.

Зранку, помолившись і поснідавши, Туруки почали збиратись додому. Небо затягувалось хмарами, надворі вже потрохи мело снігом. Їхати кіньми до Федорівки треба було кілька годин, і Матвій хотів вирушити раніше, аби не потрапити в хуртовину.

Після сніданку батько наказав Ларкові запрягати коней, бо напослідок ще мав переговорити з кумом.

Помагати Ларкові напросилась і Анна.

Спостерігаючи, як той напуває спраглих після вівса коней підігрітою водою, дівчина тихо мовила:

– Я вчора не все тобі доказала про Тараса і про те, звідки я все знаю…

Ларко поставив відро і стривожено глянув на Анну.

– Ти ж знаєш, що можеш покластися на мене.

– Знаю.

Вона ще деякий час помовчала, а за тим почала, виважуючи кожне слово:

– Тарас уже давно в ОУН – організації українських націоналістів. І за поляків, і зараз вони борються за створення незалежної української держави. Мій тато з ними з самого початку.

Анна гордо підвела підборіддя, у її погляді була якась непохитна рішучість.

– Я тоже вже допомагала їм, хоча тато каже, що я ще замала для такої справи.

– А я… – схвильовано запитав Ларко, – мене можуть узяти в ту ОУН? Мені вже ж шістнадцять було на Покрову.

– Не знаю, – всміхнулась Анна, дивлячись на Ларка з неприхованою ніжністю. – А ти готовий боротись за нашу землю?

– Певно, – рішуче мовив Ларко. – І за землю, й за свою родину, і за тебе, Ганнусю…

– Тільки ти нікому про це не розповідай, – взяла його за руку дівчина. – Хай то буде ще одна наша таємниця.

Вона ніби трохи зніяковіла, проте сказала твердо:

– Дивись, Левонкові про совєтів нічого поганого не говори. На Тараса совєтам поляки донесли, його сусіди. Обіцяєш?

– Обіцяю.

Ларко злегка доторкнувся пальцями до щоки Анни.

– Яка ти гарна, Ганнусю. І сильна.

Надворі почувся скрип дверей, залунали чоловічі голоси. Потрібно було виводити коней.

Розділ четвертий

Навесні у Стежиничі прибув директор семирічної школи, яка мала тут відкритися вже цього року. Приміщеннями для майбутньої школи стали два цегляні будинки місцевих заможних господарів, яких разом із сім’ями вивезли до Сибіру. Їх мали підремонтувати, завезти в класи парти і шкільні дошки. Усім цим разом із набором учнів та вчителів і повинен був зайнятись новопризначений директор.

Звали директора Василь Мутько. Був він, як розповідала односельцям баба Уляна, у якої тимчасово проживав директор школи, родом з-під колишнього Єлисаветграда і поводився по- людськи. Оскільки саме в Єлисаветград на початку минулої війни евакуйовувала царська влада жителів Володимирського повіту, то стежиничівці старшого покоління знали про ті краї. Тож сприйняли директора школи майже як земляка. До того ж і розмовляв він українською, а не як більшість совєцького начальства російською мовою.

Набір учнів до школи Василь Мутько розпочав зі Стежинич, а вже за місяць почав навідуватись і до навколишніх хуторів. Селяни схвально відгукувались про директора чужинця, який не набирав майбутніх учнів лише за списками сільської ради, а й волів сам ходити по хатах і знайомитися з дітьми та їхніми батьками.

Після Великодня директор Стежиничівської семирічки завітав і на хутір Війтова Воля. Був квітень, хуторяни вже почали обсіватись, тому Мутькові не раз доводилось додатково бити ноги, аби знайти господарів аж на полях. До обійстя Ткачуків, яке було на іншому від Стежинич боці хутора, він добрався далеко по обіді, коли Віктор уже повернувся з поля. На подвір’ї на той час була тільки найстарша донька Ткачуків Надія, яка саме вийшла, щоб нагодувати домашню птицю. Надії вже виповнилось вісімнадцять, лицем, поставою та тонким станом вона була схожа на свою маму, котру в молодості всі вважали першою красунею на хуторі.

Насипаючи курям, які обступили її з усіх боків, зерно, Надія і не помітила, як до воріт підійшов високий молодий чоловік у чорному пальті й такого самого кольору капелюсі.

– Доброго здоров’я, – почула дівчина за спиною чийсь гучний голос, і від несподіванки здригнулась, випустивши з рук миску із зерном.

Надія похапцем нагнулась за мискою, водночас повернувши голову до воріт. Біля них стояв високий темноокий красень і, приязно усміхаючись, дивився на неї. Його пильний і захоплений погляд наче обволікав дівчину якоюсь приємною теплою хвилею.

Не в змозі вимовити й слова, Надія стояла посеред птиці з мискою в руці і, мов зачарована, дивилась на незнайомця. Раптом її погляд упав на взуття чоловіка, і дівчина залилась сміхом. На черевиках, у які той був взутий, красувались заляпані багнюкою глибокі чорні калоші.

– Чим я вас так розсмішив? – трохи розгублено запитав незнайомець.

Та, простеживши за Надіїним поглядом, теж весело засміявся.

– А-а, мої ґалоші. Незграбні, звичайно, зате захищають взуття від вологи і бруду. У наших чорноземних краях усі сільські вчителі в них ходять. Прийшли в школу, скинули брудні ґалоші в коридорі – і йдуть у класи в чистих туфлях.

– То ви той учитель, що приїхав у Стежиничі школу відкривати? – зацікавлено запитала Надія, яка вже опанувала себе. – Доброго здоров’я! Пробачте за мій дурний сміх.

– Та що ви, – щиро відгукнувся чоловік. – Я б і сам, певно, розсміявся, якби побачив вас у поліських постолах. Для мене вони така ж дивина, як для вас ґалоші на черевиках.

Він зняв капелюха і злегка вклонився.

– Давайте знайомитись. Мене звати Василь Мутько, я буду директором семирічної школи в Стежиничах. Зайшов ось познайомитись зі своїм, сподіваюсь, майбутнім учнем, Іларіоном Ткачуком. А ви, мабуть, його сестра?

– Ну, так, – зашарілась дівчина. – Надя мене звати, Надія. А як мені вас величати: пан учитель чи пан професор?

– Та що ви! – знову засміявся Василь Мутько. – То за старої влади у вас так учителів називали. А за нинішньої, радянської, просто вчитель. А учні нас мають називати на ім’я й по батькові. Так заведено в радянських навчальних закладах.

– Ой, – схаменулась врешті Надія, – та ви ж заходьте, будьте добрі. Зовсім я від такої наглої стрічі збóвдуріла.

– Не переймайтеся, – доброзичливо мовив чоловік, заходячи на подвір’я. – То я у всьому винен – налякав вас своєю несподіваною появою.

– А як вас учні будуть називати? – запитала Надія, дивлячись на молодого директора школи з відвертим захватом.

– Василем Івановичем, – усміхнувся той, не відводячи від дівчини погляду. – Та для вас, Надю, я просто Василь. Тим паче, що ви вже, здається, вийшли зі шкільного віку…

На ґанок вийшов Віктор Ткачук, з напіввідчинених дверей з-за його спини зацікавлено виглядав Ларко.

Василь Мутько, вгледівши його, знову злегка вклонився і відрекомендувався.

– Прошу, заходьте до нашої хати, пане вчителю, – запросив Віктор, роздивляючись гостя з неприхованою цікавістю. – Вже чули про ваш приїзд у Стежиничі, цікавились. Бо ж Ларко, мій старший син, гімназію так і не закінчив.

– То я ж якраз з цієї нагоди і прийшов до вас, – приязно мовив директор, знімаючи в сінях свої калоші. – Ваш син значиться в мене в списку. Іларіон Ткачук, шістнадцяти років.

– Ото він і є, – вказав на Ларка, який стояв поруч, Віктор.

– Доброго здоров’я, пане вчителю, – вклонився Ларко.

– Ні-ні, – люб’язно поправив його директор, – не пане. Мене звати Василь Іванович. Тож так, будь ласка, і називай.

З обійстя Ткачуків Василь Мутько пішов, коли вже починало вечоріти. Віктор зголосився підвезти його кіньми до Стежинич, але той ввічливо відмовився. Це, поряд із люб’язністю і тактовністю, які впродовж усієї їхньої бесіди виявляв директор школи, теж сподобалось Вікторові. Хоча три версти відстань і невелика, та не кожен нетутешній, певно, наважиться отак іти проти ночі.

Сподобався новий учитель і Ларкові. Своєю щирістю і відвертістю він дуже різнився від викладачів польської гімназії, більшість з яких трималися з гімназистами підкреслено офіційно. Особливо це стосувалось гімназистів-українців. А тут раптом таке ставлення до майбутнього учня навіть не вчителя, а директора школи! Тож Ларко був у захваті від нього, і якби було можна, то, певно, пішов би до школи вже й завтра.

Та найбільше враження Василь Мутько справив на Надю. Весь вечір вона не знаходила собі місця, постійно згадуючи цього високого темноокого красеня. Уночі дівчина довго не могла заснути, а, прокинувшись під ранок, з гіркотою визнала, що таки закохалась у нього. З гіркотою, бо хто вона, проста хутірська дівчина, для такого вченого та ще й гарного чоловіка.

І Надя вирішила, що краще їй уже ніколи більше його не бачити.

Проте не минуло й місяця, як Василь Мутько знову навідався в обійстя Ткачуків. Такі свої раптові відвідини він пояснив тим, що роздає учням списки предметів, аби ті могли придбати підручники і підготуватись до початку занять у школі. Та, вручивши Ларкові список і коротко з ним перемовившись, директор школи напросився на бесіду із самим господарем. У Віктора це одразу ж породило якісь недобрі передчуття, і, сівши з гостем на призьбі, він напружено чекав, що той йому скаже.

– Хоча б не мав би це казати, але все ж скажу, – після важкої мовчанки врешті розпочав Василь Мутько. – Я довідався, що прийняте рішення знеземлювати й висилати за Урал не тільки куркулів, а й окремих середняків, які мають п’ять і більше десятин землі. Особливо, якщо вони є у списках неблагонадійних.

Він знову помовчав, співчутливо дивлячись на Віктора, який сидів ні живий ні мертвий.

– Я знаю, що у вас усього п’ять десятин, разом з обійстям. Але… Ви є у списках, які я бачив у Бурбули. Ви і ваш сусід Красніцький. За що вас туди записали, я не знаю. Думаю, що це чийсь наклеп.

Мутько відверто подивився Вікторові у вічі і, побачивши в його очах сльози відчаю, поклав йому руку на коліно.

– Не буду пояснювати, але в мене є змога зробити так, щоб вас з цього списку викреслили. Тим паче, що я не вірю в те, ніби ви ворог радянської влади…

Віктор схопив Мутькову правицю, яка лежала в нього на коліні, і міцно стиснув її обома руками.

– Дякую вам, дуже дякую. Я того довіку не забуду.

– Заспокойтеся, Вікторе Трохимовичу, – м’яко мовив Мутько. – Все буде добре. Я обіцяю. Тільки в колгосп вам таки треба буде вступити.

– Чим же ми заслужили такої ласки? – трохи отямившись, тихо запитав Віктор.

– Ви всі дуже припали мені до душі… Особливо Надя.

Мутько глянув на трохи ошелешеного такою відповіддю Віктора Ткачука, і м’яко, проте наполегливо, продовжив:

– Я полюбив вашу Надю. Усім серцем. Хочу просити її стати моєю дружиною. А у вас – батьківського благословення…

Віктор, який слухав це признання директора школи, опустивши очі долу, підвів голову і широко всміхнувся.

– Я радий. Справді радий те чути. Якщо Надійка не буде проти, то я зі щирим серцем благословлю вас на спільне життя. І моя Галя тоже, бо вона здогадується, що Надя вас… тебе ще від першої зустрічі полюбила…

Коли директор школи вже зібрався йти, Віктор взяв його за рукав і, зазирнувши в очі, попросив:

– А сусіда мого, Левона Красніцького, не можна якось тоже з того списку викреслити? Людина він порядна, та й сини наші колєгують.

– Я спробую, – помовчавши, мовив Василь Мутько. – Його я не знаю, але вам вірю.

Він ніби з якимось жалем подивився на свого майбутнього тестя.

– Добрий ви чоловік, Вікторе Трохимовичу. Аби тільки за вашу доброту добром і віддячували.

Восени, ще до великого посту, Василь Мутько одружився з Ткачуковою Надійкою. Весілля справили на хуторі Війтова Воля. Гості потім ще довго згадували і саме весілля, і музик, які на ньому грали. А особливо кларнетистів – батька і сина Красніцьких, які того разу перевершили самих себе.

Уже півроку Віктор Ткачук з дружиною працював у стежиничівському колгоспі «Червона зірка». Разом з ним вступив до колгоспу і Левон Красніцький. Віктор не сказав Левонові про ту свою розмову з Василем Мутьком, бо не знав, чи допоможе майбутній зять його сусідові. Тож залишалось хіба здогадуватись, що врятувало їх од Сибіру: Мутько чи те, що вони одними з перших в окрузі стали колгоспниками.

Головою колгоспу «Червона зірка» влада призначила стежиничівського середняка Пилипа Марчука, який, як тепер виявилось, ще до приходу совєтів був у місцевому осередку комуністів. Так воно було, чи не так, ніхто не відав, але Пилипа селяни знали як доброго господаря і спокійну, розважливу людину. Ставши головою колгоспу, він не змінився, і односельці за те його поважали. На відміну від голови сільради Бурбули, який, намагаючись догодити начальству, писав доноси на заможних селян і сприяв їхньому виселенню.

На перших загальних зборах колгоспників Пилип Марчук сказав, що землю, худобу і реманент ті, хто зголосився йти в колгосп, можуть здавати не відразу, а поступово, частинами. Це селян, які ще й гадки не мали, як то буде потім розподілятись спільно вироблена ними продукція, трохи заспокоїло. До колгоспу віддавали спочатку половину землі, коня чи корову, якусь частину реманенту, а решту залишали для себе. Віктор здогадувався, що такий поступовий перехід від одноосібного господарювання до колективного був пов’язаний насамперед з відсутністю міцного підмурівку для створення колгоспів на нових землях. У селі не було ні корівників і свинарників, ні конюшень, щоб утримувати значну кількість худоби, не кажучи вже про техніку. Та він не дурив себе думкою, що йому залишать хоча б частину господарства. З усього було видно, що рано чи пізно селян таки заженуть у ті колгоспи, як худобу в стійло. І на те не було ради. Залишалось утішатись тим, що вони хоча б не потрапили під виселення в далекі чужі краї.

Десь за тиждень після весілля до Віктора зайшов стривожений Левон Красніцький.

– Порадь, що мені робити, Вікторе, – мовив він, розгублено розводячи руками. – У сільраді сказали, що мого старшого, Адама, мають брати до війська. А йому ж на Різдво тільки дев’ятнадцять буде. Та й по-руські він ніц не знає, а в тій совєцькій армії все по-руські…

– Чим же я можу допомогти? – так само розгублено відгукнувся Віктор. – Може, до Володимира треба їхати, до їхнього воєнного начальства?

– Я подумав, – помовчавши, несміливо сказав Левон-старший, – що, може, Василя, твого зятя, попросити. Він же директор школи, всіх там мав би знати.

Віктор здивовано глянув на сусіда. Після довгої мовчанки, ніби на щось наважившись, він врешті мовив:

– Не хотів тобі говорити, Левоне… Ще весною Василь сказав мені, що ми з тобою є у списках неблагонадійних, і нас мають виселити до Сибіру. Пообіцяв, що поможе, але треба записатись у колгосп. Ну, я й записався, і тобі порадив. А тепер не знаю, чи то справді так було, чи він просто в колгосп мене так агітірував. Бо списків тих я ж не бачив. А йому, директору совєцької школи, мати тестя «куркуля» було б не з руки…

Віктор сумно всміхнувся.

– Все як є розказав тобі, Левоне. А ти вже сам думай, іти тобі до Василя за поміччю чи нє.

Левон узяв Вікторову руку і міцно її потиснув.

– Дякую, що заступився за мене. За мою сім’ю. Може, й від Сибіру ти нас урятував, Вікторе.

Він відвів погляд і, ніби переконуючи сам себе, мовив:

– А до Василя таки піду. Наші хлопці тепер у його школу ходять, то ніби й привід є. Сьогодні й піду…

У листопаді Адама Красніцького, як і ще з десяток парубків його віку зі Стежинич і навколишніх хуторів, забрали в армію.

Кохання до Анни окрилювало Ларка, але поряд з тим і завдавало йому душевного болю. Навіть у найпохмуріший день він відчував серцем його тепло, і від цього було світло й радісно на душі. Та відсутність коханої поряд, страх за те, що вона наражається на небезпеку, часто доводили Ларка до розпачу. Він поривався поїхати у Федорівку, але не знав, як пояснити батькам таке своє бажання.

Відтоді, як Анна з батьками приїжджала до них на празник, минув уже майже рік, а Ларко так ні разу її й не бачив. Тож коли старша сестра Надійка сказала йому, що Туруки будуть у неї на весіллі, Ларко на радощах розцілував її в обидві щоки.

– Ой, братику, – засміялась Надійка, яка в ці останні передвесільні дні аж сяяла від щастя, – щось мені підказує, що не тільки свого татуська ти такий радий зустріти. Бачила я, як на празникові ти дивився на його Анну…

Вона обійняла трохи присоромленого брата і заглянула йому у вічі.

– Вона дуже славна, та Ганнуся. І ти славний. Я хочу, щоб вона полюбила тебе так само сильно, як я свого Василька…

Від самого початку, як Туруки прибули на Надійчине весілля, Ларко не відходив від Анни. За рік вона з підлітка перетворилась на зрілу дівчину, на яку захоплено дивилися всі тутешні парубки. Ларко ревниво ловив ці погляди, особливо Левонкові. На щастя, той не міг завадити їхньому спілкуванню, оскільки був одним із музик, які на весіллі грали мелодію за мелодією.

Коли Ларко нарешті залишився з Анною наодинці і зміг зазирнути їй у вічі, то поряд з любов’ю побачив у них приховану печаль.

– Щось сталось, Ганнусю? – тривожно запитав він, вдивлятись в очі коханої. – Кажи, я ж бачу…

– Зі мною нічого, – тихо відповіла Анна, беручи Ларка за руки. – Але стільки горя навколо. Вірні люди розповіли, що Тараса вбили. Разом з іншими нашими патріотами його посеред ночі розстріляли просто у дворі володимирської тюрми. Дехто з наших помер там від катувань, решту вислали в табори до Сибіру.

Вона пильно подивилась на Ларка і міцно стисла його долоні.

– Так довго не буде. Наше підпілля згуртовується і чекає…

– Чого чекає? – тихо запитав Ларко. – Повстання?

– Скоро буде війна, – якось відсторонено мовила Анна. – І ми повинні бути готові до боротьби з нашими ворогами.

Протягом останнього півроку Ларкового навчання у Стежиничівській семирічці Василь Мутько наполегливо радив йому після закінчення школи йти вчитись на механіка в сільськогосподарський технікум, який нещодавно відкрили у Володимирі. Пояснював він це тим, що в сусідньому селі почала працювати механічно-тракторна станція, яка мала забезпечувати технікою всі навколишні колгоспи, тож для дипломованого механіка робота там завжди знайдеться. Ларкові ті залізяки ніколи не були до душі. Він любив читати, мріяв стати вчителем, як і його шваґро. Та коли Василя підтримав батько, таки здався. До того ж навчання у Володимирі давало йому змогу частіше бачитися з Анною.

За кілька тижнів після останнього шкільного екзамену, навівши лад у господарстві, Ларко з батьком поїхав до Володимира. Мали дещо купити, а Ларко ще й хотів побувати в технікумі, іспити в який треба було складати вже у серпні. Він був радий нарешті вирватися з хутора. Та найбільшою радістю для Ларка стало те, що батько вирішив їхати на два дні і ночувати у Федорівці в Туруків.

Там, у Федорівці, їх і застала війна, яка, мов смерч, налетіла від недалекого звідти Устилуга і враз примусила забути про все, окрім неї самої.

Частина друга

Розділ перший

– Шикуйся!

Сотник Смерч стояв посеред галявини і спостерігав, як його вояки чота[22] за чотою ставали у стрій.

Сотником Смерчем Матвій Турук став після того, як привів із Федорівки у Свинаринський ліс весь відділок української поліції, який він очолював. У цьому великому, оточеному болотами, лісі була створена повстанська Волинська Січ, до якої в березні 1943 року в один день приєднались усі місцеві відділки української поліції. На той час тут перебувало вже більше тисячі вояків.

Чотовий Вир, сам таке військове звання і псевдо мав нині Ларко Ткачук, стояв зі своєю чотою на лівому фланзі строю і пильно дивився на сотника. Зараз хрещений батько Ларка був для нього, передусім командиром накази якого він мав виконувати, як і всі інші вояки.

– Перш ніж дати завдання, – розпочав сотник твердим голосом, – хочу довести до вас наказ очільника нашої повстанської армії Клима Савура. Говорити буду своїми словами, а зачитаю тільки головне.

Він обвів уважним поглядом стрій і, хвилю помовчавши, продовжив:

– Ви знаєте, що минулого місяця вся наша поліція на Волині зі зброєю згуртовано перейшла в ліси в повстанську армію. Замість нас німці зразу почали набирати в поліцію поляків. Вони нацьковують поляків на українців, найперше патріотів і наших симпатиків. Нам стало відомо, що недавно польські поліціянти за підтримки окупантів знищили села Княже і Новий Сад на Горохівщині. Сукупно вбито кількасот жителів тих сіл. Їхнє майно спалено і пограбовано…

Тихі гнівні голоси почулись зі строю, і затихли під суворим поглядом сотника Смерча.

– Влада окупантів і совєцька агентура на наших теренах роблять усе, аби зіткнути лобами волинян і поляків, які тут проживають. Польський уряд в екзилі[23] тому помагає, вкладаючи в голови місцевих поляків агітацію про креси всходні як споконвічно їхні, а не українські землі. Може бути велика біда. Бо замість того, щоб спільно боротись проти німецьких і совєцьких окупантів, ми будемо нищити одне одного. А то буде тільки на руку нашим ворогам. Про те і є наказ очільника повстанської армії. Зачитаю з нього тільки головне…

Сотник вийняв з нагрудної кишені френча однострою складений аркуш і, віднайшовши в написаному потрібне місце, почав читати: «В сьогоднішній момент всі непорозуміння між поневоленими і покривдженими Німеччиною і СССР народами треба рішуче припинити. Треба створити дружбу народів, що їх визискують і поневолюють…»

Закінчивши, він поклав наказ назад до кишені, натомість вийняв з неї ще один аркуш.

– Ми – вояки, а не бандити, – проникливо мовив Смерч, озираючи схвильовані обличчя повстанців. – Тому наша мета зараз – не помста, а схиляння місцевих поляків, з якими ми багаторічно сусідуємо на наших теренах, до спільної боротьби з ворогом. Штабом загону УПА «Січ» складені листівки-звернення, які треба поширювати серед мирних поляків, які купно проживають у селах, колоніях і на хуторах. А з бандитами і сексотами[24] серед них буде розбиратись наша служба безпеки.

Сотник викликав до себе чотових і, вийнявши з польової сумки листівки, роздав кожному.

Повертаючись у стрій, Ларко пробіг поглядом перші рядки тексту листівки. «Поляки! Впливайте на тих поляків, що мають зброю, щоб вживали її не проти українців, які бажають бути господарями тільки на власній землі, а проти нашого спільного ворога…»

– А тепер, – мовив сотник Смерч, коли чотові повернулись на свої місця у строю, – про наше сьогоднішнє завдання…

За півроку служби, спочатку в поліції, куди в кінці минулого жовтня його взяв Матвій Турук, а останній місяць у повстанській армії, Ларко став справжнім вояком. Спочатку опанував карабін, а згодом і автомат «Шмайсер», який дістався йому в першому ж бою з німцями під Старками. Скупий на похвальбу Матвій Турук, який, власне і вчив свого похресника військової справи, врешті призначив дев’ятнадцятирічного Ларка чотовим у сотні, бо був певний, що може покластися на нього і в бою, і у вишколі новобранців. А їх у лавах повстанців тепер щодня ставало дедалі більше.

На другий день після нападу сотні Смерча на колону німецьких вантажівок з продуктами, у якому чотовий Вир відзначився тим, що взяв у полон командира охорони, сотник покликав його до себе.

– Така справа, Ларцю…

Матвій Турук і тепер, коли вони залишались наодинці, звертався до свого похресника на ім’я. Однак те, що татусько назвав його так, як називав останній раз ще до війни, насторожило Ларка. Він подумав, що йтиметься про його рідних, які залишились на хуторі Війтова Воля, і побоювався, чи з ними чого не сталось лихого.

– Ти ж знаєш, – вів далі сотник, за звичною зовнішньою незворушністю якого все ж проглядалось хвилювання, – що перед нашим переходом до лісу всі мої перебрались до вас на хутір. Там Анна зробила криївку для ліків, які їй переправляють наші симпатики з Володимира. Вчора з хутора повернулись мої люди, які перевозять ті ліки сюди. Ліки віддала їм Оксана…

– А Ганнуся?! – не стримавшись, скрикнув Ларко.

– Ганнуся наша викинула якогось коника, – скрушно похитав головою сотник. – Тиждень тому вона поїхала до Володимира по нові ліки сама. Ліки забрала, але додому не повернулась. Наші скрізь її шукають. А вона як під землю запалася…

– Почекайте, почекайте, татуську, – гарячково потер долонею лоба Ларко. – А в комендатурі, в таборі довідувались? Може, вона в гетто потрапила? Хоча на жидівку Ганнуся зовсім не схожа…

– Все перевірено, у нас там скрізь є свої інформатори. Нема її ніде, Ларцю.

Матвій Турук стиснув руки в кулаки, а потім повільно розвів пальці. Ларко знав, що так його хрещений батько намагається заспокоїтись.

– То я чого тебе покликав, синку. Десь тиждень тому в гетто вночі вмерла молода жидівка. А двоє її малих дітей, які були з нею, до ранку кудись пропали. Німці самі їх не шукають, залучили польських поліціянтів, пообіцявши нагороду. Ну, а вони вже своїх сексотів. А ті землю будуть рити, щоб вислужитись перед німцями…

Ларко, якому не терпілося вже просто зараз бігти шукати Анну, слухав хрещеного, нічого не розуміючи.

– Та жидівка, – продовжував сотник, – сестра дівчини, яка вчилася з Анною в гімназії в одному класі. Вони навіть дружили. Знаючи свою малу, я гадаю, що вона може бути до того якось причетна.

– То що ж робити? – вихопилось у Ларка. – Шукати ту сестру?

– Нє, – похитав головою Матвій Турук, – вона тоже в гетто. Якщо Анна заопікувалась тими дітьми, то буде старатись сховати їх десь на далеких хуторах. Від мене вона знає, де на таких в окрузі є надійні люди.

Лише тепер Ларко побачив, який утомлений і сумний його татусько.

– То задача твоя така, Ларцю, – ледь усміхнувся той, поклавши йому на плече руку. – Їдеш по хуторах, які я назву, і розпитуєш людей, на яких укажу. Будеш подорожувати, як звичайний сільський парубок, який шукає купити коня для роботи.

Сотник Смерч підвівся, і, зрівнявшись зростом зі своїм чотовим, тепло глянув йому у вічі.

– Я посилаю тебе не тому, що ти мій похресник, – лагідно мовив він, – а тому, що Анну може знайти той, хто її любить. Я не можу в такий час залишити сотню. Виходить, йти треба тобі, синку.

З самого ранку наступного дня Ларко вирушив на хутори, які назвав йому Матвій Турук. Їхав возом однокінно, аби на вигляд було достовірніше, що шукає коня до пари.

На першому ж хуторі неподалік Краснослава на нього чекала несподіванка, яка мало не завадила подальшим пошукам. Діставшись обійстя Романа Ковальчука, до якого радив звернутись сотник Смерч, Ларко застав господаря на подвір’ї. Той був чимось надзвичайно схвильований. Однак довідавшись, хто його гість, Роман Ковальчук помітно заспокоївся. Те, що він розповів Ларкові, збентежило його і вимагало негайних дій.

За кілька годин до появи Ларка в обійсті Ковальчуків додому прибігла їхня дванадцятирічна донька Мартуся, яка гляділа малу дитину в поляків Смаржевських, що жили в колонії по сусідству. Перелякана дівчинка белькотіла щось про те, що поляки прийдуть усіх різати, про якісь ножі, сокири і бомби. Коли батьки врешті заспокоїли Мартусю, вона розказала про все вже спокійно і по порядку.

Зазвичай малу Марту не пускали до хазяйської комори. Але коли вчора ввечері раптово знялась буря, Софія Смаржевська, яка спішила поховати з подвір’я всяке начиння, звеліла Мартусі віднести в комору щойно видоєне молоко. Ставлячи відро на глиняну долівку, мала ненароком зачепила кришку на великому, сплетеному з очерету, коші для зерна. Піднявши кришку, вона зазирнула в кіш і злякано відсахнулась. Більше ніж наполовину він був заповнений сокирами і великими саморобними ножами. Похапцем закривши кришку, дівчина вибігла з комори. Їй стало чомусь страшно, захотілось додому. Але вона повинна була ночувати разом з дворічною донькою господарів, за якою доглядала.

Посеред ночі Мартусю, яка міцно заснула біля дитини, розбудили чиїсь голоси, які лунали за дверима. Час від часу їх перебивав грім, та потім вони знову долинали в кімнату. Говорили голосно і злісно.

– Рєзаць всєх хлопув, паліць їх халупи! – почувся гучний чоловічий голос, який належав молодому господарю Валєрікові Смаржевському. – Так, пановє?

– Так! То єстем так! Забієм те українське бидло!

Знавіснілі вигуки до смерті налякали Мартусю. Їй ураз стало холодно під теплою периною. Не в змозі стримати тремтіння, яке охопило все тіло, вона почала пошепки молитись. Тим часом за дверима говорили страшні речі. Про те, що у сховку в ліску біля обійстя є достатньо руж і бомб, щоб знищити всіх українців у Краснославі і на навколишніх хуторах. Що треба напасти зранечку і вибити всіх поголовно.

– Вж-ж-и-ик! – почулось раптом з-за дверей, потім ще раз і ще.

Хтось там точив ножа, і цей зловісний звук примусив Мартусю зіщулитись від переляку. «А якщо вони мене зараз заріжуть? – промайнула в її голові страшна думка. – Боженько, спаси і сохрани…»

– Нє, пановє, – пролунав владний голос, – дзісь нє пуйдзєм на хлопув, бужа бардзо вєлька. Отложем на ютро[25]…

Почувся дзенькіт чарок і хор чоловічих голосів:

– Нєх жиє! Єщє Польска нє зґінела!

Мартуся зрозуміла, що чоловіки розходяться. Раптове полегшення аж запаморочило голову, і вона одразу заснула. Та ще до того, як мала вставати господиня, щоб виганяти худобу на пасовисько, дівчина проснулась і притьма побігла додому розказати батькам лиху звістку.

Коли Роман Ковальчук закінчив розповідати те, про що тільки-но довідався від доньки, Ларко вже прийняв рішення.

– Я залишусь на хуторі, а ти, Романе, сідай на коня і скачи до наших. Розкажи все сотникові Смерчу і передай, що я прошу прислати сюди мою чоту. Не барись!

– Нє, – похитав головою Роман, – пошлю брата, Миколу, він знає, як до вас добратись. А сам буду боронитись: маю карабіна і гранати.

– Що ж, – не став йому заперечувати Ларко. – Тоді і я зостанусь з тобою, доки не підійде підмога. Мій шмайсер краща зброя, ніж твій карабін.

Він поліз до кишені за папером і олівцем, щоб написати сотникові короткого грипса[26]. На траву з неї випав удвічі складений аркуш паперу.

– Шо то?

Роман підняв папірця і простягнув Ларкові.

– А-а, – впізнав той листівку, які напередодні роздав чотовим сотник Смерч. – Звернення до поляків, щоб разом битися з німцями…

– Ти ж бачиш, кого вони хочуть нищити, – гнівно мовив Роман. – Ті поляки, що з давніх-давен тут живуть, то нам ще часом і помагають. Але не осадніки – ті «пілсудчики» гонорові. Вони сплять і бачать тут знову Жеч Посполиту…

Ларко подумав про їхніх сусідів на хуторі Воля Висоцька Красніцьких. Левон Красніцький-старший тоже був осадником, воював з Пілсудським за Другу Жеч Посполиту. Та на відміну від інших польських колоністів, яких знав Ларко, справді зазнайкуватих і часто нетерпимих до всього українського, у ньому не було отієї їхньої зверхності. Він мав добрі стосунки з усіма своїми сусідами українцями, а Ларкового батька вважав своїм другом. Можливо, такій толерантності сприяла його досить творча натура, а може, він просто потрапив у таке середовище співіснування, у якому його сприймали.

Ларко часто згадував свого хутірського товариша, з яким не бачився вже десь з півроку. Коли Ларко пішов в українську поліцію і перебрався під оруду Матвія Турука у Федорівку, Левон-молодший раптом кудись зник. До того вони, як і раніше, бачились чи не щодня. Здебільшого розмовляли про боротьбу з окупантами, повстанські рухи українців та поляків. Для Ларка не було таємницею, що його товариш хоче стати до лав польської Армії Крайової, а для Левона – симпатії Ларка до Української Повстанської Армії, які місцеві жителі однаково називали «партизанкою». Єдиним, що їх роз’єднувало тоді, була Анна. Ларко відчував, як сильно Левон любив Анну, і розумів, що коли той дізнається, що вона віддала перевагу його суперникові, то одразу з давнього товариша може стати його ворогом. Тож волів про те з ним не говорити і не з’ясовувати стосунків.

Микола Ковальчук повернувся на хутір уже під вечір. Сказав, що чоту сотник відрядив до Краснослава, тож жінок і дітей треба вже зараз відвезти туди під захист повстанців. Сам він тепер мав карабіна та підсумок з патронами, і був готовий захищати хутір нарівні з братом.

– А тобі, друже Вире, – звернувся він до Ларка, – сотник Смерч передав, щоб з нами ти не залишався, а зразу ж рушав далі.

– І куди ж далі? – запитав Роман.

Тільки тепер Ларко спохопився, що в тій веремії з поляками забув розпитати його про Анну.

Заледве він почав розповідати про те, за чим, власне, і прибув на хутір, як Роман перебив його:

– Я знаю, де та дівчина з двома малими дітьми. Ото тільки не відав, що вона дочка сотника. Версти за дві за Свічином, біля лісу, є хутір старого Гмитра Комизи. Він там з жінкою і старшою дочкою проживає. То в них і є та Анна.

Ларко вже запрягав коня.

– Скільки туди їхати, Романе? – схвильовано запитав він.

Подумки Ларко вже був на тому хуторі, де зараз жила Анна.

– До ночі мав би добратись. Зараз розкажу, як то простіше. Полями…

Підбадьорений Ларковими окриками, буланий швидко потягнув воза, і за хутором пішов учвал.

Весь час, доки польовими дорогами, оминаючи села, Ларко добирався на хутір Гмитра Комизи, він думав про Анну. Йому пригадалось, як майже два роки тому вони ввечері приїхали з батьком із Володимира у Федорівку і ночували в Туруків. Як допізна стояли з Анною за клунею і ніяк не могли наговоритись. Як цілувались до безтями…

А потім був той страшний ранок – з густим туманом і звуками канонади з боку кордону. Вони з Анною вибігли на подвір’я майже одночасно, і, задерши догори голови, тривожно дослухались до ніколи до того не чутого гуркоту, який долинав з неба.

– Літаки, – першою здогадалась Анна, мерзлякувато кутаючись у накинуту на плечі кофтину, хоча червневий ранок був теплим. – То війна, Ларцю…

Потім з’явився батько Анни, який кудись ходив спозаранку, і скрушно підтвердив: війна.

У Віктора Ткачука все валилося з рук, поки вони запрягали коней і лаштувались їхати додому. У Ларка теж, бо він більше озирався, чекаючи, коли з хати вийде Анна, ніж допомагав. Вона вийшла разом з батьками, та, не соромлячись їх, підійшла до нього майже впритул і взяла за руки.

– Ми тепер, певно, рідко будемо бачитись, – мовила вона спокійно, ніби нічого й не сталось. – Але коли побачимось, то я вже буду знати, що нам робити.

Ларко нічого не зрозумів. Про що це вона, про яку ще роботу? Від думки, що він знову не зможе бути поряд з Анною, його охоплював розпач.

– Пам’ятаєш, що я тобі говорила про Тараса, про моїх друзів патріотів? Ми не будемо сидіти без діла. Я дам тобі знати, коли прийде час…

Вона поцілувала Ларка в щоку і побігла в хату.

Уже майже зовсім стемніло, коли Ларко, оминувши Свічин, під’їхав до Комизиного хутора. У хаті було темно, біля клуні, брязкаючи ланцюгом, загавкав пес. Ларко прив’язав ліци до дерева, яке росло біля обійстя, і поволі рушив до ґанку. Серце стукотіло так, що, здавалось, ось-ось вирветься з грудей. Чи ж справді Анна тут?

У вікні зблиснуло світло – хтось запалив лампу чи свічку. Ларко підступив до дверей і постукав. Ніхто не відізвався. Пес лютував біля клуні і аж хрипів, стримуваний ланцюгом.

– Відчиніть, свої, – ще раз постукав у двері Ларко.

За дверима щось зашурхотіло і затихло.

– Від сотника Смерча я, – здогадався сказати Ларко. – Зараз від Романа Ковальчука їду.

Двері напіввідчинились, і на порозі постала велика ведмедькувата постать.

– Заходь, якщо так, – пролунав грубий чоловічий голос. – Піший прибув чи кінно?

– Возом приїхав, – відгукнувся Ларко, все ще стоячи надворі. – Коня он до дерева прив’язав.

Він кивнув убік коня і зробив крок до дверей. Постать відступила углиб сіней. Двері зі скрипом відчинились навстежень.

– Пішли в хату, – мовив невидимий досі господар. – Коня я потім сам у клуню заведу, бо Лютий тебе не допустить.

Він відчинив ще одні двері, за якими блимало тьмяне світло. Ларко зайшов до хати і, знявши шапку, перехрестився.

У невеликій кімнаті, у якій на столі горіла свічка, нікого не було.

– А де… – почав було Ларко, та господар, обличчя якого він так і не бачив, перебив його.

– Мої вже сплять. А дівчину я сховав, бо дідько його знав, кого на ніч принесло…

Він знову вийшов у сіни, і, підвівши догори голову, мовив своїм грубим голосом:

– Злазь, дівко, то до тебе прибули гості.

Ларко рвонуся до сіней і завмер на порозі. Через відчинені двері світло від свічки ледь вимальовувало тендітну постать, яка злазила по драбині з горища. Анна!

Він підскочив і взяв дівчину за лікоть, допомагаючи їй стати на долівку.

– Ганнусю, – заледве вимовив від хвилювання Ларко, – Ганнусю…

– Піду-но я заведу коня, – буркнув господар, відчиняючи вхідні двері і тут-таки причиняючи їх за собою.

У сінях стало майже зовсім темно. Гарячий подих залоскотав Ларкову щоку, затим губи.

– Ти знайшов мене, Ларцю, – прошепотіла Анна, гамуючи плач. – Я молила Бога, щоб за мною приїхав ти, а не хтось інший…

Вона міцно пригорнулась до Ларка, ніби намагаючись сховатися в ньому, як ховається у свою мушлю равлик, аби уникнути небезпек навколишнього світу. Хоча для неї вже наче й не було того навколишнього світу, бо він зосередився тепер в одній-єдиній істоті, найдорожчій і найкоханішій – у Ларкові.

– А де діти? – запитав Ларко, коли вони згодом зайшли в кімнату.

При світлі свічки він нарешті зміг роздивитись свою Ганнусю. На її обличчі Ларко побачив сліди втоми, але воно і зараз було гарне.

– Діти сплять з Катериною, донькою господарів.

Анна всміхнулась.

– За легендою, вона їхня мати, бо й сама перебралась до батьків за тиждень переді мною аж із Холмщини. Тож ми домовились, що чужим Катерина буде розповідати, що приїхала з дітьми. Хоча Адамчик і Євочка не дуже схожі на неї…

– Адам і Єва? Так їх насправді звати?

– Так, уяви собі. Адамчикові три, а Євочці п’ять рочків. Простудилась, поки ми сюди добирались. Добре, що в мене хоч ліки є.

– Розкажи мені про все, з самого початку, – попрохав Ларко.

Анна вже не перший раз, приїжджаючи до Володимира, приходила до гетто, в якому німці утримували місцевих євреїв. А почалося з того, що вона якось довідалась, що в гетто потрапила її однокласниця Руфка Гольштейн. Приносила їй їжу і щось з одежі, як могла, намагалась розрадити. Власне, Руфка ніколи нічого не просила. Але того ранку вона не просила, а благала Анну. Уночі в гетто померла її старша сестра, при якій було двоє малих діток, і вона благала Анну врятувати їх, сховати десь від неминучої загибелі.

– Як же я їх вивезу з гетто? – ледь стримуючи сльози, розгублено запитала Анна.

– Вивезти є кому. За золото. Я вже домовилась, – шепотіла Руфка. – Тебе мені сьогодні Бог послав. У Володимирі їх не сховаєш, а на хуторах можна. Допоможи, Анночко…

Анна одразу подумала про вірних людей на хуторах, про яких їй казав батько. Але ж дітей туди ще треба було якось доправити. На всіх виїздах з міста стоять німецькі патрулі.

– Де і коли мені їх забрати? – запитала вона в Руфки, яка, стиснувши руки під грудьми, дивилась на неї своїми великими сумними очима.

– Гадаю, що ще до полудня, – вдячно мовила Руфка. – Я буду молитись за вас. А найперше за тебе, сестричко. Бо ти тепер будеш для мене сестрою, Анночко.

Вона назвала місце і людей, у яких Анна мала забрати дітей.

Ідучи вулицями Володимира, Анна гарячково обдумувала, як перевезти дітей на хутір. На який – вона вже вирішила. А от як?

– Дзєнь добрий, моя кохана пані!

Від несподіванки Анни здригнулась. Перед нею стояв військовий у якомусь дивному однострої. Перше, про що одразу подумала Анна, що той військовий пантрує за нею від самого гетто. Холодіючи від такого здогаду, вона ступила крок назад і… полегшено зітхнула. Перед нею стояв Левонко Красніцький.

Він так налякав її, що дівчина навіть не привіталась. Натомість поставила запитання, яке крутилось у голові:

– Що то в тебе за такий однострій, Левоне?

Однострій справді був якийсь трохи кумедний, у помаранчевих тонах.

– То нова форма польської поліції, моя пані, – виструнчившись, гордо мовив Левонко, дивлячись на дівчину закоханим поглядом. – Подобається?

Анна вже збиралась відповісти, коли в голову їй зненацька прийшла рятівна думка. Левонко – от хто допоможе їй вивезти з міста дітей. Левон Красніцький-молодший, який уже давно упадає за нею.

Левон погодився майже одразу ж. Це видалось Анні трохи підозрілим, проте в неї не було вибору. Своїм жіночим чуттям вона відчувала, що цей парубок закоханий у неї і не зрадить.

Після полудня Анна з дітьми, закутаними в одежу по самі очі, на возі, якого супроводжував поліціянт, благополучно проїхала патрульний пост на Ковельському тракті за Володимиром. Одразу за Білою горою вони звернули на битий шлях, що вів до Краснослава і Свічина.

Левон мав зразу ж повертатись, щоб устигнути заступити на нічну варту.

У неділю він збирався відвідати батьків на їхньому хуторі, тож міг і перегнати коней на Війтову Волю. Анна попросила не розповідати ні його батькам, ні її мамі про те, що з нею і де вона є. Хай скаже, що вона вирішила підшукати у Володимирі роботу, тому деякий час поживе в подруги. Левон визнав це слушним. Зрештою він у всьому погоджувався з Анною і готовий був виконати будь-яке її бажання.

Господар хутора, якому Анна сказала, що вона донька Матвія Турука, не став нічого розпитувати ні про дітей, ні про поліціянта. Запросив до хати і звелів жінці належно прийняти і нагодувати гостей. Коли Левон відмовився, пославшись на спішність, Анна попросила господиню приглянути за дітьми і вийшла його провести.

Ще в дорозі дівчина зауважила, що Левон ніби поривається щось їй сказати, та ніяк не наважується. Вона здогадувалась, які слова приготував він для неї. Анні не хотілось його розчаровувати, особливо зараз. Але вона вирішила сказати Левонові правду.

Вони зупинились біля воза і мовчки дивились одне на одного.

– Я тебе кохаю, Анночко, – врешті сказав Левон, повільно вимовляючи кожне слово, – давно кохаю…

Він ступив крок до дівчини і завмер, зупинений її словами:

– Я дуже ціную те, Левонку, – тихо озвалась Анна, не відводячи погляду. – Але моє серце вже давно віддано іншому. Пробач, якщо можеш…

Очі Левона потемніли і на враз зблідлому обличчі стали схожими на дві пригаслі жарини. Пересилюючи себе, він хрипко запитав:

– Іншому – то Ларкові?

– Так, – помовчавши, ствердила Анна. – Ми любимо одне одного ще з довоєнних часів. Ти мав би знати про те…

– Я догадувався, – понурився Левон, – але не хотів вірити.

Він скинув голову і подивився на Анну поглядом, у якому любов межувала з болем. З болем – і ще чимось, у чому вона не хотіла бачити зло.

– Я не розлюблю тебе від того, Анночко, – з якимось відчаєм мовив Левон. – Тоді б то мав бути хтось інший, а не я. Ради тебе я готовий на все. Пам’ятай про те.

Він узяв руку дівчини, і, піднісши її до вуст, поцілував.

– Прощавай, моя кохана пані. Ми ще побачимось. Обіцяю.

Була вже ніч, коли Анна закінчила свою розповідь. Свічка на столі майже догоріла. Запала тиша, яку порушувало лише хропіння господаря за стіною.

– Левонко тепер зненавидить мене, – врешті порушив мовчанку Ларко. – Та хто знає, чи перетнуться ще наші шляхи-дороги…

Він пригорнув до себе Анну і переконливо мовив:

– Завтра я заберу вас звідси. Переберетесь на хутір ближче до Свинаринського лісу. Там будете в безпеці. Поїдемо з самого ранку. Треба буде оминати подалі Краснослав, бо тамтешні поляки змовились організувати напади на наших селян.

Ларко ніжно поцілував Анну у скроню і підвівся.

– Будемо лягати, до ранку вже мало й осталось.

Він перехрестився на образи і тихо додав:

– Щось тривожно мені за мою чоту…

Розділ другий

Левон розумів, що ризикує, допомагаючи Анні переправити на хутір викрадених з гетто єврейських дітей. Та він і гадки не мав, чим усе це може для нього обернутись.

Йому пощастило, що після повернення з хутора до Володимира він біля пошти зустрів Войцеха Шиха, з яким служив у поліції. Ларко давно товаришував з цим парубком із Гатина, вони разом записались у поліцію.

Побачивши Левона, Войцех схопив його під руку і потягнув за ріг будівлі.

– Де ти був? – озираючись, схвильовано запитав Войцех. – У відділок приходили з німецької жандармерії, питали, де ти.

Левона мов кригою обклало.

– А що питали? Нащо я їм?

– Зранку з гетто викрали двох жиденят. Німці підозрюють, що ти помагав переправляти їх на хутори, бо їхні патрульні бачили, як ви з якоюсь молодою жінкою і двома дітьми виїздили возом з Володимира на Ковельський тракт. Так сказав наш начальник, який звелів доправити тебе до відділку, як тільки де побачимо.

Войцех скрушно зітхнув.

– А ще він сказав, що з самого початку не довіряв тобі, бо твій старший брат служить у совєцькій армії…

– Добре, що я хоч коней залишив у нашій колонії біля Білої гори, – хрипко мовив Левон, гарячково міркуючи, як йому тепер виплутуватися з тієї халепи. – Заднє колесо на ямі перекосило, то я попросив Франека Боріцького, щоб зладнав. А сам, як знав, пішов стежкою поза трактом.

Він чомусь похукав на руки і потер долоню об долоню, гамуючи дрижаки, які били його більше від переживання, ніж від холоду.

– Виходить, треба мені ховатись…

– Давай-но спочатку доберемось дворами до моєї тітки, передягнешся, – віддано дивлячись Левонові у вічі, запропонував Войцех. – А там уже подумаємо, куди тобі йти.

Уже стемніло, тож до Войцехової тітки дісталися без пригод. Тітка нагодувала їх і без зайвих слів зібрала для Левона цивільну одежу, переважно з плеча свого племінника.

Перебравшись, Левон сів біля столу і замислився. У Володимирі залишатись було небезпечно, додому йти теж.

– Мислю, – після довгої мовчанки озвався Войцех, – що йти тобі треба в Світлин. Там пляцувка[27] нашої самооборони, якою править колишній поручник армії Пілсудського Сліва. Мій батько його давно знає, то казав, що в нього крепкі зв’язки і з Армією Крайовою, і з совєцькою партизанкою. Німці тоже їх не зачіпають. Там і відсидишся. Бо назад в поліцію тобі дороги нема…

Після півночі Левон вирушив на Світлин, до якого навпрошки було верств із вісім. Войцех, який добре знав Володимир, дворами і городами провів його на околицю.

– Доброї тобі дороги, – обійняв він Левона на прощання. – Вгнізджуйся там надовго, заведи собі якусь молодичку…

Ці слова Войцеха нагадали Левонові про Анну.

Анночка… Хай там як, а він знайде її, відіб’є в Ларка.

Під ранок, коли Левон добрався до перших світлинських хат, його затримала варта сомооборони. Двоє озброєних карабінами дядьків відвели його до якогось обійстя і наказали чекати. Обійстя тоже охоронялось, у дворі бігали великі пси. За кілька годин Левона, який дрімав на ґанку, похмурий вартовий завів у досить простору кімнату, за столом у якій сидів середнього віку вусатий чоловік у польському військовому однострої. У чоловіка був холодний проникливий погляд, який, здавалось, пронизував наскрізь. Левон здогадався, що то і є поручник Сліва.

– То кажеш, – гучним голосом запитав імовірний очільник світлинської самооборони, – ти середульший син Левона Красніцького з Війтової Волі? Тоже Левон? Як то мовиться, Левон-молодший…

Він цвикнув зубом, і, діставши з кишені портсигара, запалив цигарку.

– Сідай, Левоне, як то мовиться, молодший. А я звуся Юзеф Сліва. Не пам’ятаєш мене? Я якось гостював у вас на хуторі, коли тобі було років зо п’ять. Бач, ми з твоїм батьком воювали разом, товариші по зброї, як то мовиться.

– Ви тоді ще співали у валькірі, – пригадав Левон. – А потім тато подарував вам мисливського ножа у шкіряних піхвах.

– Звідки про це знаєш? – удавано суворо запитав Юзеф Сліва.

– Та я в шпарину із сусідньої кімнати підглядав, – знітився парубок, – малий ще ж був…

– За те, що пам’ятаєш, хвалю, – криво посміхнувся Левонів співбесідник, – а от шпигувати негарно. Часом навіть небезпечно.

Він підвівся з-за столу, і Левон побачив, що на широкому паску, яким був підперезаний Сліва, висить великий ніж у шкіряних піхвах.

– А подарунок твого батька – ось він, – любовно доторкнувся чоловік до кістяної ручки ножа. – Ношу з собою як пам’ять і як зброю. Не одному ворогу вітчизни він полоскотав ребра.

Юзеф Сліва так голосно зареготав, що Левон аж сахнувся від несподіванки. Він з якимось острахом дивився на цього чоловіка, не знаючи, вірити йому чи ні.

Походжаючи перед Левоном, Сліва вів далі:

– У нашої поневоленої нині вітчизни багато ворогів, з якими ми повинні нещадно боротись. Найперше, це німецькі окупанти, які, як і до того совєти, загарбали нашу землю. Але, окрім окупантів, маємо ще і внутрішніх ворогів. І найлютіші серед них – це, як то мовиться, українські націоналісти, бандерівці, які прагнуть створити свою державу на наших споконвічних землях.

Юзеф Сліва раптом почав буряковіти, і зненацька заверещав різким голосом, ураз ставши схожим на Гітлера з пропагандистського фільму, який польським поліціянтам нещодавно демонстрували у Володимирі.

– Ті хлопи, ті периферійні бандити заявляють, що наші всходні креси – то є їхня, як то мовиться, історична батьківщина! Що поляки мають відійти за Буг і навіть дальше, бо тут буде українська держава. До дябла[28]! Таких бандитів можна переконати тільки силою зброї. І ми то маємо робити щодня і щоночі!

Він замовк так само зненацька, як і почав верещати, і, сівши за стіл, уже спокійно мовив:

– То розкажи, Левоне-молодший, з чим ти до нас прийшов…

Левон перед тим довго вагався, чи розповідати очільникові світлинської самооборони, що він допоміг вивезти єврейських дітей з Володимира. Зрештою, вирішив говорити правду. Рано чи пізно Сліва сам би про все дізнався.

– То кому ти помагав, Левоне, – вислухавши стислу розповідь свого гостя, запитав поручник, – жиденятам чи все ж тій дівчині?

Заледве витримавши проникливий погляд Юзефа Сліви, парубок тихо мовив:

– Дітей малих стало шкода. У чому вони винні…

– Добре, коли так, – недовірливо протягнув Сліва. – Бо батько тої дівчини тепер сотником у тій їхній повстанській армії у Свинаринському лісі. Поляків вони не зачіпають, але якщо до того дійде, то і дітей того бидла не пошкодуємо.

– То на який хутір ти їх доправив?

– Біля Краснослава хутірець такий є, – не моргнувши оком, збрехав Левон, – направо від дороги. Хазяїна не знаю, як і звати, бо не казав. Лишив там ту дівчину з дітьми, і зразу назад. Якби не оминув німецьких патрулів і не зустрів Войцеха Шиха, то вже, певно, був би в гестапо.

– Славний товариш у тебе, – похвалив поручник. – Таких поважаю.

– Він ще сказав, що начальник польської поліції Косінський велів мене доправити у відділок, як де побачить…

– До дябла того Косінського! – знову заверещав Сліва. – Він тільки вміє дупи німакам цілувати. А коли я просив пляцувці оружно помогти, то гвіздити[29] він на те хотів. У власовців довелось карабіни на сало й вудку[30] вимінювати.

Він плюнув спересердя, й знову потягнувся за портсигаром.

– Хочеш доєднатись до нашої самооборони? – глибоко затягнувшись, запитав Сліва. – Май на увазі, що навколишні хутори та колонії, на яких живуть поляки, тоже під нашим захистом.

– Та маю такий намір, – без вагань відгукнувся Левон. – Після того, що сталося, і сам хочу просити захистку у вас.

– Наше гасло, – різко кинув поручник, – «Захистимо себе, врятуємо вітчизну». Тепер ти один з нас. Отже, під нашим захистом. І особисто моїм.

Юзеф Сліва підійшов до Левона і міцно потис йому руку.

– Вітаю, хлопче. Тобі знайдуть якесь житло, нагодують. Відіспись добре, а завтра до мене. Хочу доручити тобі одну справу.

Він подивився на Левона своїм проникливим холодним поглядом, і в того раптом виникла думка, що в людини з таким поглядом марно шукати захисту.

За тиждень свого перебування у Світлині Левон призвичаївся до напіввійськового укладу пляцувки. Більшість самооборонівців були жителями цього села. Тому вдень, за винятком тих, хто ніс варту, вони займались звичними селянськими справами. На ніч охорону збільшували. Один раз на тиждень поручник Сліва проводив муштру, під час якої вдосконалювали навички оборони і нападу та оприлюднювали найважливіші новини.

Справою, про яку поручник говорив Левонові у день їхнього знайомства, виявилось формування загону самооборонівців, який мав виконувати особливі завдання очільника пляцувки. Оскільки Левон мав досвід служби в поліції, Сліва вирішив долучити до цієї групи і його. До неї ввійшло десять осіб, командувати якими поручник призначив колишнього капрала польського війська Тадеуша Лабу.

Усі ці дні Левон безперервно думав про Анну. Він гадав, чи буде в нього можливість ближчим часом поїхати до неї на хутір, та, зважаючи на його нинішнє становище, це видавалося примарно. Поручник навіть не дозволив йому самому забрати з польської колонії коней, а послав за ними якогось світлинчанина, який і мав доправити їх на хутір Війтова Воля.

Та найбільше його гнітила думка про те, що десь там, неподалік від Анни у Свинаринському лісі перебуває Ларко і що він може забрати її до себе. Левон знав, що Ларко служив в українській поліції і в березні разом з усіма іншими поліціянтами пішов у ліс до повстанців. Донедавна він не надавав цьому якогось особливого значення. Але тепер… Зараз Ларко став його суперником, майже ворогом. І, якщо вірити поручникові Сліві, може стати таким для нього не лише як чоловіка, але і як поляка.

Того дня Левон якраз ніс варту на в’їзді в село з боку ковельського тракту і першим побачив вершника, який чимдуж гнав коня до Світлина.

– Я Янек Смаржевський з нашої колонії під Краснославом, – гарячково заговорив вершник, зупинивши коня біля вартових. – Маю нагальне повідомлення для пана Сліви.

– Яке ще нагальне повідомлення? – втрутився старший варти. – Ти знаєш пана поручника особисто?

– Нє, – похитав головою вершник, – але ми потребуємо допомоги. На нас напала українська партизанка. Батько наказав мені скакати до вас за поміччю…

– Їдь за мною, – враз спохмурнівши, кинув старший варти. – Левоне, пильнуй тут.

За якийсь час він повернувся зі ще одним вартовим, і передав Левонові, що його викликає поручник.

У великому обійсті, яке було своєрідним штабом світлинської пляцувки, вже зібрались усі бійці особливого загону сомооборони на чолі з капралом Лабою.

Коли Левон зайшов на подвір’я, з хати саме вийшов Юзеф Сліва.

– Поляки! – патетично звернувся поручник до самооборонівців, які вишикувались перед ним у стрій. – Щойно я отримав трагічну звістку, що українськими бандитами побито наших братів з колонії Анджейка під Краснославом. Підступно напавши від сусіднього хутора Ковалі, чота їхньої партизанки разом із мешканцями того хутора вбили майже всіх чоловіків з колонії, які в той час якраз радились, як їм боронитись від тих бандитів. Про те повів мені наймолодший син мого давнього товариша Яцека Смаржевського Янек, який з ласки Божої разом з батьком урятувався в тій бійні.

Він звів догори правицю, стиснув її в кулак і, грізно дивлячись у бік Краснослава, потряс ним над головою.

– Відплата наша має бути такою самою страшною, як і та бандитська екзекуція. Йдіть беріть коней і зброю, за годину вирушаєте. Капрал Лаба докаже вам, як все буде зорганізовано.

Юзеф Сліва підкликав до себе Тадеуша Лабу і Янека Смаржевського і пішов з ними в хату.

Готуючись до виїзду, Левон хвилювався так, що все падало йому з рук. У якусь мить він раптом усвідомив: ймовірність того, що незабаром йому доведеться вбивати людей, тривожить його менше, ніж можливість втратити Анну, котру міг забрати з хутора Ларко. І він тут-таки вирішив попри все навідатись на хутір Гмитра Комизи.

Вони їхали верхи по полях, намагаючись нікому не потрапляти на очі. Обачно перетнули Ковельський тракт, а за ним додали коням ходу.

У видолинку неподалік хутора Ковалі Тадеуш Лаба велів усім спішитись і послав верткого низькорослого Юзека Вию в розвідку. За якийсь час Юзек повернувся і розповів, що на хуторі партизанки нема, тільки місцеві.

– Обкладаємо хутір пішо з усіх боків, – звелів Лаба. – Я з Левоном іду до хати Ковальчуків. Там двоє дужих братів, може, і зброю мають. Як тільки починаємо стріляти, доєднуєтеся і ви.

Левон не відчував страху ні тоді, коли вони з Лабою навзгинці підкрадались до обійстя, ні коли побачив на подвір’ї двох чоловіків, які порались біля воза. Страх на мить паралізував його, коли він зустрівся поглядом з одним із тих чоловіків, якого підстрелив Лаба. Він дивився на нього вже затуманеним смертю зором, у якому ненависті і зневаги було навпіл. Чоловік поволі сповзав по возу на землю і, перш ніж упасти, ще встиг щось крикнути другому. Того вже не було видно, і Левон, який у нього цілив, опустив карабіна. Раптом із дверей хати з криком вискочила молода жінка і кинулась до воза, біля якого лежав убитий Лабою чоловік. Тієї ж миті назустріч їй звелася велика постать із широко розкинутими руками, намагаючись чи то впіймати жінку, чи захистити від куль. Зводячи карабіна, Левон краєм ока помітив, як прицілився Лаба. Вони вистрілили майже одночасно, і Левон, який цілив у чоловіка, раптом із жахом побачив, що падає не лише він, а й жінка. Вони впали майже в обійми одне одному, і лежали на траві, сплівши руки в останньому відчайдушному пориві.

– Навіщо ти в неї стріляв?! – у розпачі закричав Левон, ураз уявивши на місці тієї жінки Анну. – То ж жінка.

– Мовчи, шмаркачу! – люто визвірився на Левона капрал Лаба. – Вони тут усі бандити…

На другому кінці хутора теж припинили стріляти, і навколо враз запанувала якась моторошна тиша.

Ніби струшуючи з себе цю моторошність, Левон різко скинув голову і рішуче підійшов до Лаби.

– Я маю поїхати тут недалеко, – не запитав, а категорично ствердив він. – Дожену вас дорогою.

Лаба глянув на нього якимось відсутнім поглядом і стенув плечима.

– Їдь, коли не боїшся стрічі з бандитами.

Він плюнув на траву і, як здалось Левону, із заздрістю додав:

– А того дужого хлопа ти гарно вклав, з першого пострілу.

Левон різко розвернувся і побіг до видолинку, у якому були їхні коні.

– Підпалюйте! – почув він за спиною гучний зловтішний голос Лаби. – Підпалюйте стріхи!

З поганим передчуттям Левон галопом гнав коня до хутора старого Комизи. Його нудило, перед очима раз по раз виникали постаті чоловіка і жінки, які падали назустріч одне одному. Він вирвався на вершок чергового пагорба і, оторопівши, різко потягнув ліци на себе.

Хутір догорав. Бовдур[31] глиняної печі стирчав посеред згарища, як кимось застережливо виставлений палець. Не було видно ні людей, ні худоби. Вітер доніс до Левона солодкуватий сморід свіжого тліну. Якийсь первинний звірячий жах, змішаний з таким самим розпачем, охопив усе його єство, і, дико вискалившись, Левон закричав:

– Ларку! Я вб’ю тебе, Ларку!

Розділ третій

База повстанців у Свинаринському лісі, названа Волинською Січчю, займала чималу територію. Тут було все необхідне для великої кількості вояків: житло, продуктові склади, кузня, зброярня, пекарня, шпиталь і навіть підстаршинська школа. Був, звісно, і штаб, який віднедавна йменувався штабом північного округу УПА «Турів».

Сотня Смерча займала кілька криївок, віддалених від штабу углиб лісу. Біля однієї з них вояки з чоти Вира чистили зброю. Передполудневе сонце вже добряче пригрівало, і дехто з них зняв верхній одяг, підставляючи плечі під сонячні промені. Ларко сидів на пеньку трохи осторонь, покусуючи в задумі суху бадилину.

Минуло півмісяця відтоді, як він переправив Анну з Адамчиком і Євочкою на хутір біля недалекого звідси Джмелина. Тоді, прилаштувавши дітей у великій сім’ї Шпаруків, вони з Анною вже під вечір були в сотника Смерча. Радість зустрічі доньки з батьком, однак, була затьмарена поганими новинами з-під Краснослава.

Наступного ранку після від’їзду Ларка з хутора Романа Ковальчука осадники з польської колонії Анджейка, як і попереджала Романова донька, напали на Краснослав та на хутір. У селі чота Ларка, яка була готова до нападу, досить швидко змусила осадників утікати, залишивши біля крайніх хат кілька вбитих. Повстанці кинулись переслідувати їх, однак нападники встигли сховатись у недалекому ліску, який належав Смаржевським. Оскільки брати Ковальчуки попередили, що в ліску осадники мають схрон[32] з гранатами і бомбами, далі переслідувати їх не стали. Тим паче, що з боку хутора Романа Ковальчука вже чулись постріли і потрібно було поспішати на допомогу.

Брати Ковальчуки, засівши за будівлями, затято відстрілювались, та п’ятеро чи шестеро нападників, маючи автомати, підступали все ближче. Вони спішили, бо, почувши потужну стрілянину в селі, хотіли захопити хутір якнайшвидше.

Повстанці зненацька вдарили ззаду, і, маючи чисельну перевагу, за лічені хвилини вже святкували перемогу. Наймолодший з чоти, вісімнадцятирічний Бук, заледве пролунав останній постріл з боку нападників, підвівся на повний зріст і рушив до хутора. Він не ступив і десятка кроків, як із-за куща, за яким щойно впав високий осадник, пролунав одинокий постріл. Вояк ніби спіткнувся об купину і, похитнувшись, упав долілиць. Зірвавшись на ноги, Чорний, який був зараз за чотового, прошив куща кількома довгими чергами з автомату. Але то вже була запізніла відплата.

Після загибелі побратима повстанці одностайно вирішили йти вибивати осадників з ліска. До жаги помсти додалися ще й автомати, які вони захопили в нападників на хуторі. Тож Чорний вирішив виступати негайно.

Вони обережно і вміло, за всіма правилами партизанської тактики прочесали лісок уздовж і впоперек. Однак ні нападників, ні схрону зі зброєю так і не знайшли.

Чорний мав наказ сотника Смерча повернутися ще до вечора. Тож, залишивши братам Ковальчукам відбитого в поляків автомата і набої, повстанці почали лаштуватися в дорогу. Тіло побратима Бука поклали на воза, аби згодом з почестями поховати його на Січі.

Чорний стояв з Романом Ковальчуком біля хати й думав, куди могли зникнути вцілілі осадники.

– Гадаю, – висловив припущення Роман, – що вони подались на польську колонію біля Білої гори. Туди далеченько, але якщо поїхали кіньми, то їх уже не догнати.

– Якби не наказ сотника, – відгукнувся Чорний, – то можна було рушити їм наздогін. Та ви пильнуйте тут – раптом вони повернуться. Їх там четверо чи п’ятеро, не більше…

Раптом Роман Ковальчук схопив Чорного за рукава і розвернув ліворуч, указуючи на далекі пагорби. Над ними, з кожною миттю стаючи дедалі густішим, стовпом піднімався чорний дим.

– Тож хутір Гмитра Комизи горить! – гнівно вигукнув Роман. – От куди вони подалися, зарізяки…

Він зірвав з плеча автомата, ніби нападники були вже перед ним.

– То туди поїхав вчора Вир доньку сотника з тими дітьми забирати? – запитав Чорний.

– Туди, – скривився, наче від болю, Роман. – Правда, він казав, що з самого ранку назад рушить.

– Сюди? – вже з полегшенням запитав Чорний.

– Та ніби одразу на Січ мав прямувати.

– То й добре, – підсумував Чорний, мабуть, прийнявши якесь рішення. – Та й відбивався б він, а автомата й сюди було б чути.

– Скачемо на той хутір, що горить, – звернувся він до вояків, які вже обступили його, тривожно споглядаючи клуби диму на видноколі. – Може, і наших «друзів» з колонії там застанемо.

Коли з-за пагорбів з’явився хутір старого Комизи, Чорний одразу ж зрозумів, що підпалили його зовсім недавно. Полум’я тільки розгоралось, хоча вогонь уже охопив усе обійстя. Під’їхавши до подвір’я, наскільки дозволяв жар, що йшов від вогнища, повстанці побачили страшне видовище. Дві жінки, стара і молода, лежали поряд біля ґанку з розбитими чи то обухом, чи то прикладом головами. Ближче до клуні, майже біля входу витягнулось руками до порога велике тіло сивого чоловіка, з потилиці якого стирчала сокира. Схоже було, що чоловіка вбили у стрибку, яким він намагався дістатися дверей клуні. Можливо, хотів заховатись від убивць, а може, мав там зброю, якою збирався боронитись.

– Били сокирами, – суворо сказав хтось із повстанців, – щоб не чутно було пострілів.

– Ми доженемо тих нелюдів, – потряс кулаком Чорний. – Якщо вони, як казав Роман, ідуть на Білу гору, то таки доженемо.

Він зняв шапку і перехрестився.

– Добре, хоч Вир встиг вивезти дівчину з дітьми.

– Їдьте за мною, – звернувся Чорний до вояків. – Рухаємося обережно, на горбках зразу не показуємося. Треба підійти до них близько, то, може, і нам не доведеться куль тратити.

Вони побачили п’ятьох нападників, ледь оминувши яром високого пагорба. Точніше, їх було вже четверо, бо п’ятий, махнувши решті рукою, пришпорив коня і за мить зник за вигином яру. Ті, що залишились, швиденько порадились і, повсідавшись під верболозом, почали виймати наїдки. Старшого віку сивий чоловік, накульгуючи, відійшов вбік і став мочитись. Три карабіни і автомат того старшого чоловіка лежали на траві біля трьох нападників, які жадібно їли. Від повстанців, що зачаїлись за вигином пагорба, до них було не більше півсотні кроків.

– Ти з гранатою, – прошепотів на вухо кремезному Семку Чорний, – а я з Гартом з автоматами вискакуємо на «три» і кладемо їх на землю. Один, два, три…

– Лягай! – страшним голосом закричав Чорний, вискакуючи з-за пагорба і в кілька стрибків досягаючи місця, на якому влаштувались нападники. – Руки перед себе і ані руш, бо вб’ю!

Троє, захлинаючись їжею, попадали на траву, навіть не зробивши спроби дотягнутись до карабінів. Тим часом старший нападник, який все ще стояв спиною до повстанців, здавалось, навіть не здригнувся. Чорний кивнув Семку і Гартові, щоб зайнялись тими трьома, а сам рушив до старого, який усе ще тримав руку біля ширінки. Перекинувши автомата в ліву руку, Чорний дістав з-за халяви чобота фінку і затис її в долоні лезом до себе. Старий осадник почав поволі повертатись, і Чорний помітив, що його правиця раптом різко сіпнулась догори. Фінка встромилась нападникові в шию в ту мить, коли він вже ось-ось мав вистрілити в Чорного з пістолета. Старий захрипів, і, змахнувши правицею, впав на траву. Чорний «вальтер» зробив у повітрі дугу і приземлився біля ніг Чорного. Він поволі підняв його, і, повернувшись до Семка і Гарта, які пантрували трьох інших нападників, коротко кецнув головою. Кілька ударів ножами довершили початий Чорним акт страти. Такий самий тихий і страшний, як і той, що кількома годинами раніше відбувся на хуторі старого Комизи.

Того дня Ларка з Левоном, здавалось, розводила в часі сама доля. Розводила і рятувала від імовірної загибелі, аби зрештою все ж звести один на один.

Ларко з Анною й дітьми поїхали з хутора Гмитра Комизи лише за якихось кілька годин до того, як туди прийшли вбивці і ще за кілька, як на хутір навідувався Левон. Лише кілька годин відділяло тоді і Левона від зустрічі з чотою Вира і ймовірної загибелі. Лише ймовірної, бо на той час на його руках ще не було б крові повстанця Бука.

Того вечора, коли Ларко і Анна прибули на Січ, сотник Смерч ще й сам не знав усього, що відбулось під Краснославом протягом дня. Чорний, котрий повернувся з чотою за якусь годину до Ларка з Анною, розповів лише те, що знав. Після відплати осадникам він одразу повів своїх вояків на Січ, і про напад на хутір Романа Ковальчука загону світлинських самооборонівців, який стався пізніше, нічого не знав. Тож, довідавшись про те наступного дня, дуже переймався, бо вважав себе винним, що не захистив сім’ю Ковальчуків. Та ще більшу вину за це відчував сотник Смерч.

Вони сиділи за збитим із соснових дощок столом у сотниковій криївці, і Матвій Турук, важко підбираючи слова, розповідав Ларкові про те, як були вбиті Ковальчуки.

– То моя вина, що не залишив там чоту, – скрушно зітхнув сотник. – Я був певен, що з осадниками вони впораються, але не подумав, що тим може прийти підмога. Та ще й так швидко…

– То той вершник, про якого казав Чорний, доскакав, певно, до польської колонії біля Білої гори, – зробив припущення Ларко. – Треба було його догнати.

– Не до колоністів він поскакав, – похитав головою Смерч, – а на польську пляцувку у Світлині, до Сліви. Тільки той міг так скоро спорядити чоту.

Він пильно подивився Ларкові у вічі і, як здалося тому, з якоюсь відразою мовив:

– Твій давній товариш Левонко Красніцький був з ними. Чи вбивав на хуторі, не відаю, а от що вирушив з чотою зі Світлина, знаю достеменно. Після того як допоміг Анні, він утік туди від німців. Сліва його пригрів і в ту чоту призначив – для особливих доручень. Гадаю, що ті «доручення» і надалі такими будуть – нищити наших патріотів…

Ларкові не хотілося вірити, що товариш його дитинства може підняти руку на беззахисних людей.

– Він же ризикував власним життям, рятуючи тих дітей, – переконливо мовив Ларко. – Та й Анну тоже. Якось не віриться, що він може вбити безоружного…

– Ти ще мало знаєш світ і людей, синку, – сумно всміхнувся Матвій Турук. – Обставини часом змінюють людину до невпізнання. Особливо, коли вона не живе своїм розумом, а бездумно вірить тим, хто хоче мати з неї якийсь зиск.

Він трохи помовчав, збираючись з думками, і продовжив:

– Пам’ятаєш, як ми їздили перед війною з обозом до Любліна? Я тоді сказав твоєму батькові, що коли нас раптом будуть брати до польського війська, то треба втікати. Мав усі підстави сподіватись, що тоді б нам допоміг мій фронтовий товариш, поляк, який жив на Холмщині. Ми з ним воювали, рятували один одного від смерті. Тоді все обійшлось, ми навіть не побачились. А недавно я довідався, що він став там у себе очільником польського підпілля, яке найперше нищить не окупантів, а наших знаних патріотів, які перебрались за Буг перед приходом совєтів. Знаю, що він власною рукою вбив отця Данила, який займався просвітництвом серед нашого населення…

Сотник замовк – і в криївці запала гнітюча тиша.

– Левонко любить Анну? – раптом запитав він, не підводячи опущеного долу погляду.

– Так, – після паузи мовив Ларко, збентежений таким запитанням. – Анна сказала, що він признався їй у тому на хуторі старого Комизи.

– А вона? Вона його любить?

Матвій Турук звій погляд і вимогливо подивився Ларкові в очі.

– Ми з Анною давно кохаємо одне одного, – щиро зізнався парубок. – І вона тоді сказала про те Левонові.

– Що ж, – зітхнув сотник, – тоді Сліві легко буде зробити з нього нашого ворога. Найперше твого ворога, Ларцю. Не хотів би я, аби ви з ним зустрілись лице в лице…

Сотня Смерча готувалась до нападу на німецький ешелон, який мав перевозити військових бранців з володимирського концентраційного табору. Ніхто з вояків не знав, коли це має статись. Сотник, у якого була своя людина серед обслуги табору, очікував від неї сигналу з дня на день. Він знав, що після нападу гітлерівці розпочнуть каральні акції, і вирішив, що настав час переправити Оксану з молодшими доньками з Війтової Волі в безпечне місце. Тим більше, що німці шукали викрадачів єврейських дітей з володимирського гетто і могли вийти на слід Анни. Та й батьків Ларка слід було забрати з хутора. Рано чи пізно стане відомо, що старший син Ткачуків в українській партизанці. А світлинська пляцувка не так уже й далеко від хутора.

Ларко саме йшов у шпиталь, щоби побачитися з Анною, коли його наздогнав Чорний.

– Тебе кличе сотник, друже чотовий. Велів, щоб і Анну привів до нього.

Анна опікувалась аптекою, яка була тут-таки при шпиталі, а за потреби доглядала й за хворими та пораненими вояками. Вільного часу вдень у неї було мало, тому з Ларком вона зустрічалась переважно вечорами.

Ларко зрадів, що сотник викликає їх обох. Це означало, що Анна відірветься від своїх справ і вони зможуть хоча б недовго побути наодинці.

Він тихо ввійшов у невеличке приміщення, пристосоване під аптеку, коли Анна якраз змішувала якусь мікстуру, і задивився на свою кохану. Високе чоло дівчини, обрамлене каштановим волоссям, було зосереджено нахмурене, повні губи поволі ворушились, відраховуючи краплі рідини, яку вона додавала у вже напівзаповнену ємність. У сонячному промінні, що падало з невеликого віконця навпроти, вона була схожа на бджолу, яка чаклує з квітковим нектаром.

Закінчивши, Анна звела погляд і побачила Ларка.

– Ларцю, – аж засвітилась вона від радості. – Ти прийшов мені заважати?

– Батько кличе, – узяв Ларко дівчину за руки, які пахли лісовими травами. – Тільки ти не спіши, добре? Дай помилуватись тобою…

Матвій Турук зустрів їх усміхнено, але усміх все ж не зміг приховати заклопотаності, яка чаїлась у глибині очей.

– Я вирішив, діти, – мовив сотник, коли Ларко і Анна посідали поруч з ним, – що настав час перевезти наших близьких з хутора в більш безпечне місце. Найпевніше – в Оводне. Там стоїть угорський батальйон, який охороняє залізничну станцію. Польська самооборона туди не полізе, німців тоже нема. Тим паче, що в Оводному живуть Оксанині тітка і дядько, є в кого перебути…

– Як я скучила за мамою і сестричками, тату, – мовила Анна. – А до нас їх не можна?

– Ти ж знаєш, що ні, доню, – трохи спохмурнів Матвій Турук. – Але там їм буде добре. І не так далеко звідси, можна буде навідуватись.

Він поклав Ларкові на плече руку:

– Твоїм тоже треба перебиратись туди. Від того Сліви всякого можна чекати. А хата в тітки Палажки і дядька Івана велика, всім місця хватить.

– Згоден, – кивнув Ларко. – Але чи батько захоче залишати господарку.

– От побачитесь завтра, то й будеш йому доказувати, що так треба…

Випереджаючи Ларкове запитання, сотник продовжив:

– Завтра по обіді вирушите з Чорним на Війтову Волю. Дорогою заглянете на хутір Запитівка до твоєї бабці Христі. Попередите, що як будете всі вертати назад, то в неї заночуєте.

Він повернувся до доньки й лагідно запитав:

– Де ти там на хуторі своє добро заховала? Хай би Ларко забрав.

– Яке добро? – здивовано запитав той, споглядаючи, як Анна таємниче усміхається.

– Ну… – навмисне тягнула дівчина, – там є ще трохи ліків і…

Вона хитро глянула на Ларка, який згорав від нетерпіння.

– …і те сідельце, яке тобі колись залишив Тарас.

– Боже! – вигукнув Ларко, хапаючи Анну за руку. – То ти стільки років його берегла?

– І зберегла, як бачиш, – ніжно всміхнулась до нього дівчина. – Привези його, Ларцю, це ж наша з тобою перша таємниця…

Під вечір наступного дня Ларко з Чорним уже були на хуторі Запитівка. Бабцю Христю, матір Ларкової мами, любили всі четверо дітей Віктора і Галини Ткачуків. Але Ларцьо був її улюбленцем. Вона частіше, ніж інших онуків, забирала в дитинстві його до себе на хутір і вчила допитливого хлопчика всього, що знала сама. А знала бабця Христя, спадкова запитівська знахарка, дуже багато цікавого і навіть таємничого. Вона водила його в ліс і, зриваючи листя і квіти, викопуючи коріння рослин, вчила малого, від яких недуг вони помічні і як їх заготовляти. А довгими вечорами бабця Христя розповідала онукові неймовірно цікаві бувальщини. І їх, і навички знахарства Ларко запам’ятав так чіпко, як може запам’ятати лише дитина. Тепер, у дорослому житті, бабине знахарство і її сповнені життєвої мудрості розповіді вже не раз ставали йому в пригоді.

Невелике обійстя бабці Христі, яка після смерті свого другого чоловіка жила сама, було біля самого Запитівського лісу, досить віддалене від решти хутірських хат. Двох вершників, які зупинились на узліссі, можна було помітити хіба що із самого обійстя.

Ларко одразу побачив бабцю Христю, яка поралась біля хліва, і, спішившись та віддавши повід Чорному, пішов до неї по густій траві. Вона почула кроки, і, з великим зусиллям розігнувши спину, приклала долоню до чола, вдивляючись у гостя.

– Це я, бабцю! – неголосно гукнув Ларко, наближаючись.

– Я чекала на тебе, Ларцю, – приязно мовила та, не виказавши здивування. – Ото тільки-но подумала, що ти вже на підході.

Ларка не вразила така відповідь. Багато разів він був свідком того, як бабця передбачувала якісь події. «Завтра прийде з села Палажка просити яєць під квочку», – казала, бувало, вона при ньому – і назавтра з неблизької звідси Березівки справді приходила та тітка і саме з таким проханням. Бабця Христя мала дар передбачати.

Ларко поцілував бабцю у зморщену щоку, і, як у дитинстві, відчув, що його огортає якась тепла хвиля. Вицвілі, як цвіт льону на сонці, голубі очі бабці Христі дивились на нього з любов’ю і якимось утаємниченим розумінням.

Вона нагодувала Ларка і Чорного щойно звареними варениками з картоплею, густо присмаченими шкварками зі старого сала. Доки вони їли, бабця мовчки сиділа навпроти Ларка і дивилась на нього, підперши щоку долонею. Залишившись з онуком наодинці, вона тихо мовила:

– Не покине Віктор своє хазяйство. А Галя тепер ще й лишній клопіт має вдома. Видно, не дасть Бог мені, грішній, побачитись з ріднею перед смертю…

Ларкові раптом стало аж лячно від такої мови, і він заперечливо похитав головою.

– Не кажіть так, бабцю. Батько то, може, й не захоче. А мамі з Петриком і Катрусею таки треба їхати. Якщо клопотом ви називаєте тітку Оксану з дітьми, то якраз до її родичів в Оводне наші і мають перебратись.

Бабця Христя посміхнулась, і, як раніше, погладила онука по голові.

– Ти сам все скоро взнаєш, не розпитуй. А мені досить утіхи, що на тебе в житті чекає ще довга дорога…

Як і було задумано, Ларко з Чорним виїздили з хутора Запитівка, коли вже споночіло. Добиратись до Війтової Волі мали добре відомими Ларкові місцинами, оминаючи і Світлин, і Стежиничі. Аби повернутись до бабці Христі до ранку, часу в них було обмаль.

Коли вони дістались обійстя Ткачуків на Війтовій Волі, Чорний залишився чатувати біля воріт. На подвір’я рідної домівки Ларко заходив з якимось щемним відчуттям туги. Уже зараз звідси могли вибратись усі його рідні, а хата, у якій він народився і виріс, залишитись пусткою.

Він постукав у двері і довго чекав, поки не почув стривоженого голосу батька.

– То я, тату, Ларко.

– Ларко? О Господи…

Двері широко відчинились і батькові руки стиснули його в обіймах.

– Синку! Де ж ти так довго був, Ларцю?

У хаті загорілось світло, і Ларко почув такий рідний голос мами. І лише тепер, почувши цей материнський голос, він повністю усвідомив, що нарешті вдома.

За якийсь час у валькірі зібралися всі домашні, окрім наймолодших. Останньою до Ларка вийшла Надія, яку він не очікував тут зустріти. Вона обійняла його, і Ларко відчув її твердого великого живота. Він хотів запитати, коли буде народжувати, але часу на розпити зараз не було.

Ларко коротко розповів, для чого його послав сюди Матвій Турук. Тітка Оксана сприйняла звістку про від’їзд з радістю, й одразу ж пішла будити доньок і збиратися в дорогу. Щойно вона вийшла, батько підійшов до Ларка і тихо, але беззаперечно мовив:

– Я вдячний Матвієві за турботу, але покинути отак усе не можу. А тепер то й мати, певно, не зможе.

– А мама з дітьми то вже чого? – наполегливо запитав Ларко.

– Хай вона сама краще розкаже, синку…

Батько сів на лавку і з якимось розпачем глянув на дружину.

– Надя залишилась сама, а їй скоро народжувати, – мовила та. – Куди їй зараз до чужих людей?

– А де Василь? Він же був у Стежиничах, коли я збирався йти у Свинаринський ліс, – з притиском запитав Ларко.

– Зразу після твого відходу він кудись подівся, – буркнув батько, стримуючи роздратування. – А недавно приходив до нас… на півнóчі. Та ще й з «подарунком».

– Звідки приходив? З яким таким подарунком?

– У совєцькій партизанці він, синку, – важко зітхнув батько. – А «подарунок» його у нас в хаті…

– Почекай, Вікторе, не гнівайся.

Мати підійшла до Ларка і благально заглянула йому у вічі.

– Вони принесли ту свою, як то її… Ну, що радіво те слухає і передає. Зовсім молоденьку, у страшній гарячці. Попросили виходити, якщо зможемо. Оксана травами лікує, то їй вже легше, але ще гаряча, слаба. Весь час тільки квилить «мамочка, родьнєнькая»…

Мати заплакала, витираючи сльози краєм хустки. За нею заплакала і Надя.

– Не видавай її, – заблагала вона Ларка. – За неї Василя вб’є його начальство. А може, і нас…

У голові в Ларка все переплуталось. Та головне він таки втямив: Надіїн чоловік, Василь Мутько, пішов у совєцьку партизанку. А хвора дівчина, яку він допровадив до батьків, – їхня радистка. Зрозумів він і ще одне. Сама, можливо, того не усвідомлюючи, Надя говорила правду, страшну правду цього страшного часу. Приїхавши рятувати своїх рідних від польської самооборони, Ларко стикнувся зараз із такою самою загрозою для них з боку совєцької партизанки. І він мав зробити все, щоб зберегти їм життя.

З подвір’я почувся тихий свист Чорного. Потрібно було рушати назад.

Ларко обійняв і поцілував матір і, вимогливо дивлячись їй у вічі, мовив:

– Я скоро заберу вас, тільки-но підшукаю хутір поблизу Свинарина. До того часу тієї дівчини тут не повинно бути. Передайте те Василеві. І ще передайте, що я не викажу його нашим. Але хай краще не стрічається зі мною в бою.

Він на хвильку зайшов до кімнати, у якій спали його молодші брат і дві сестрички, аби побачити їх хоча б сонними. У кутку, відгородженому великим рядном, хтось важко дихав, тихо стогнучи. Ларко відхилив рядно і вдивився туди. Звиклі до темряви очі розгледіли кирпате дівоче обличчя з широкими вилицями й розкидане по подушці в різні боки густе темне волосся.

– Мамочка! – раптом тонко скрикнула дівчина, – родьнєнькая!

Ларко подумав про те, як, певно, страшно і самотньо цій дівчині з якогось далекого краю отут, серед чужих людей. Він зітхнув, і, тамуючи жаль, вийшов з кімнати.

Тітка Оксана зі своїми дівчатками, які сиділи на клунках біля дверей, зустріла його очікувальним поглядом.

– Уже їдемо, – заспокійливо мовив до неї Ларко. – А де тато?

– Пішов запрягати наших коней, – відгукнулась тітка Оксана.

На подвір’ї батько вже стелив на воза сіно. Біля воріт чатував Чорний.

– Тату, – підійшов до батька Ларко, ледь стримуючи сльози, – дуже прошу вас, передумайте. Польська самооборона у Світлині налаштована проти українців, найперше тих, хто пов’язаний з повстанцями. Я боюсь за вас.

Матвій Турук з любов’ю глянув на свого старшого сина.

– Я знаю, Ларцю. І буду пильним. Левон Красніцький допоможе мені, коли що…

З хати вийшла тітка Оксана з дітьми, і Ларко з батьком допомогли їм сісти на воза, на якому вже лежали їхні речі. Оксана взяла в руки ліци й допитливо подивилася на Ларка.

– Прощавайте, тату, – обійняв батька Ларко. – Я скоро приїду за вами.

Він скочив на коня, якого підвів Чорний, і вони поїхали з подвір’я, не оглядаючись.

Розділ четвертий

Левон і раніше не раз думав про те, як то, коли вбиваєш людину. Він розумів, що зараз війна, а під час війни таке часто буває неминучим. Та одна справа, коли ти на фронті, де озброєні солдати вбивають один одного, а зовсім інше – стріляти в беззбройного, який не може себе захистити.

Той чоловік, який загинув від його кулі на хуторі Ковалі, ввижався Левонові тепер і вдень, і вночі. І найгнітючішим з того видіння була коротка мить, коли вже мертвий, лежачи на траві, той чоловік ніби все ж тягнеться вперед, щоб захистити жінку, яку вбив капрал Лаба. Левон намагався прогнати від себе те страшне видіння молитвами, та все було марно. До видінь додавались ще болючі спогади про Анну, яка тепер була з Ларком. І чим далі, тим ставало нестерпніше. Тепер єдиним, що хоча б на короткий час відвертало його від важких думок, стала для Левона горілка. Щовечора вони збирались у хаті Тадеуша Лаби і до ночі пили самогонку. Розмови, тон яким задавав господар, здебільшого велись про одне: чергові напади на українські села і хутори. Слухаючи п’яні, сповнені люті вигуки про ненависних «хлопів», Левон відчував, як і в ньому піднімається хвиля злості на цих, невідомих йому, людей. І в ту мить він готовий був нищити їх без пощади. На ранок до нього приходило просвітління, і Левон жахався того, що говорив учора і чув від інших. Та ввечері все починалось спочатку.

Появу у Світлині Войцеха Шиха Левон сприйняв як подарунок долі. Він не мав тут друзів, і давнього свого товариша зустрів мало не як найближчого родича. Левон сподівався, що Войцех розрадить його, допоможе вирватися з кола безперервних нічних пиятик, сповнених люті й ненависті. Та виявилось, що його товариш живе тепер лише одним: жадобою помсти.

Започатковані німецькою жандармерією разом із польською поліцією в кінці березня нищення сіл, у яких проживали родини українських повстанців, у Горохівському повіті, у травні продовжились уже й у Володимирському. До однієї з таких каральних акцій залучили і підрозділ поліції, у якому служив Войцех Ших.

Вранці їм наказали сідати у дві вантажівки. У супроводі ще кількох таких автомобілів з німецькими польовими жандармами вони вирушили з Володимира. Сидячи в кузові, накритому брезентом, Войцех не зразу зрозумів, що колона їде в бік села Гатин, з якого він був родом. Від однієї думки, що німці задумали щось лихе проти його односельців, йому стало лячно. Та коли на перехресті перед Гатином колона звернула до сусіднього Річина, на душі у Войцеха трохи відлягло.

На околиці села колона вантажівок зупинилась, пролунала команда виходити. Німецький офіцер щось коротко сказав очільнику польської поліції.

– Слухай наказ! – вигукнув той, підійшовши до строю поліціянтів. – У мене список сімей українських бандитів, які живуть у цьому селі. За моєю командою оточувати кожну хату, виводити надвір мешканців і спроваджувати сюди. Того, хто буде чинити опір, убивати на місці. З обійсть винести всі речі і вигнати худобу, а самих їх спалити. Німецькі жандарми оточать село і будуть пильнувати, щоб ви ретельно виконали наказ.

Разом з іншими поліціятами Войцех рушив до першої хати, на яку вказав їхній очільник. Коли вони підійшли ближче, Войцех зрозумів, що це хата батьків Андрія Гирука, з яким він разом учився в школі. На подвір’ї стояв старий Гирук і якось приречено дивився на Войцеха.

– Вбивати прийшов нас, Войцю? – глухим, як із погреба, голосом мовив він. – Андрія нема, то нащо вам ми, старі…

У Войцеха сіпнулась нижня губа і враз спітніли руки, у яких він тримав карабіна.

– То німці наказали, дядьку… – почав він хриплим голосом, і тут-таки злякано осікся.

Позаду нього пролунав постріл, і старий Гирук поволі осів на порослу споришем землю.

Німецький офіцер з пістолетом у руці зневажливо дивився на перестрашеного поліціянта. У кутику його тонких губ диміла цигарка.

– Шнель! – заволав він, наводячи пістолета на Войцеха. – Арбайте, працовать, курча мат!

Войцех Ших стиснув карабіна і притьмом кинувся до хати, з якої чулися жіночі зойки.

За якусь годину мешканців зо двох десятків обійсть, на які вказав очільник польських поліціянтів, зігнали на околицю села. То були переважно чоловіки літнього віку, жінки і діти. Їм наказали стати біля краю неглибокого яру, навпроти вишикуваних у стрій поліціянтів. Навколо стояли німці, і, пересміюючись, курили або лускали соняшникове насіння.

Войцех, який стояв у строю, раптом із жахом зрозумів, що йому зараз доведеться стріляти в цих людей. Та ще жахливішим було таке саме раптове усвідомлення того, що він готовий це зробити. І що це усвідомлення ніби навіть заспокоює його. Він за командою звів карабіна і вистрілив у якесь знайоме обличчя з великими очима, які палали зневагою.

На третій день після їхнього нападу на Річин до Войцеха в поліційний відділок прийшов Анджей Вільський, який жив у Гатині по сусідству з його батьками.

– Сьогодні вночі всіх твоїх постріляно, Войцеху, – ховаючи очі, мовив він, коли вони вийшли на вулицю. – Всі троє так і лежали рядком на підлозі, коли я вранці зайшов до вас у хату…

З батьками Войцеха жила ще молодша донька.

– Хто? – прохрипів Войцех, безсило опускаючись на східці ґанку. – Хто те зробив?

– Люди кажуть, що то міг бути Андрій Гирук з Річина. Хтось бачив, що ти стріляв його матір. А може, й хто інший з Річина відімстив…

Поховавши рідних, Войцех Ших повернувся до Володимира й одразу ж пішов до начальника відділку польської поліції Косінського.

– Дайте мені людей, – звернувся він до Косінського, який знав, що сталося з родиною Шихів з Гатина. – Я знайду вбивць моїх батьків і сестри.

– Співчуваю тобі, Войцеху, – мовив начальник відділку поліції, – але так я не можу зробити. Якщо ми будемо мстити за сім’ї наших поліціянтів, то перетворимось на партизанку. Німці нам того не дозволять.

«Партизанка, – повторював подумки Войцех, з відразою дивлячись на товсте пихате обличчя Косінського. – От куди мені треба йти. В польську самооборону, батальйони хлопськє[33]. Там мене зрозуміють…»

Він згадав про Левона Красніцького, який уже більше місяця був у Світлині, у загоні самооборони Юзефа Сліви. Виходить, що і йому туди дорога.

Вже третій день Войцех Ших і Левон Красніцький безперервно пиячили. Помінявши компанію Тадеуша Лаби на спілкування зі своїм давнім товаришем, Левон сподівався, що нарешті уникне тих щоденних розмов, сповнених жадоби нищення. Та він помилявся. Войцех говорив лише про помсту. Напившись, він звірів, змальовуючи страшні картини смерті своїх уявних ворогів. Це було схоже на божевілля.

– Я посаджу того Андрія на палю! – бризкаючи слиною, кричав він, дико поводячи червоними від самогонки і безсоння очима. – Але перед тим відрубаю йому пальці, якими він стріляв моїх батьків і Ядзю. І виколю очі, якими він на них дивився!

Він випивав, майже не закушуючи, чергову склянку самогонки і продовжував сипати погрозами і прокльонами. Закінчувалось це лише тоді, коли він без пам’яті падав головою на стіл. Щоразу, перетягаючи нерухоме тіло товариша на ліжко, Левон обіцяв собі, що назавтра припинить весь цей жах. Та наступного дня він знову піддавався на слізні вмовляння того посидіти з ним, підтримати. Зрештою, йому було шкода Войцеха.

Усе припинилось після того, коли зранку до них зайшов Юзеф Сліва. Левон уже встав і навіть встиг прибрати зі столу залишки вчорашньої вечері. Войцех усе ще хропів на ліжку, скрикуючи уві сні. У невеликій кімнаті стояв нестерпний запах.

Привітавшись, Сліва зиркнув на Войцеха, коротко гмикнув і звелів Левонові:

– Пішли на вулицю, бо тут можна задихнутись. Є розмова.

– Ти добре впорався на тому хуторі Ковалі, – розпочав він, жестом указуючи, що треба йти в бік штабу пляцувки. – Але майже всі осадники з колонії загинули від рук українських бандитів. А то вимагає відплати. Подвійної, потрійної відплати, Левоне!

Поручник вимогливо глянув на парубка і сердито мовив, стишивши голос:

– Я врятував тебе від німців не для того, аби ти тут цілими днями цмудив вудку. Якщо пити, то перед нападом на ворога, щоб підняти бойовий дух. Затямив?

Левон згідливо кивнув, намагаючись не дихати на поручника. Він усе ще перебував під дією алкоголю, його трохи нудило.

Юзеф Сліва зупинився і, тицьнувши в Левона пальцем, запитав:

– Ти ж довчався в Стежиничах у тій совєцькій школі?

– Так, – спантеличено відповів Левон, – один рік.

– Хто тоді був директором? Мутько?

– Ну, так, Мутько. Василь, здається, Степанович. Зять наших сусідів на хуторі, Ткачуків.

– Він зараз у мене. Просить не зачіпати отих Ткачуків. Я хочу, щоб ти долучився до нашої розмови…

– А що, той Мутько – поляк? – бовкнув Левон.

– Нє. Але він у совєцькій партизанці, з якою Армія Крайова має спільні справи. Та й ми тоже.

Сліва прискалив око і поставив Левонові запитання, на яке той чекав з самого початку їхньої розмови:

– Товариша свого, Ларка Ткачука, давно бачив?

– Ще як зимою стрічались на хуторі, – похмуро відповів Левон. – Мислю, що, як і всі українські поліціянти, він у березні пішов у Свинаринський ліс.

– Правильно мислиш, – усміхнувся поручник. – Якщо Мутько видасть нам його, то, може, й не зачепимо тих Ткачуків. Бо він, холєра, щось-таки про нього знає…

Мутько чекав на них у штабі пляцувки. Він по-дружньому потиснув руку Сліві і приязно глянув на Левона.

– Ну що, разом будемо бити буржуазних націоналістів?

Кивнувши про всяк випадок, Левон зиркнув на поручника поглядом-питанням.

– Вони так само воюють з українською партизанкою, – пояснив Юзеф Сліва. – По-лєнінськи – з українськими буржуазними націоналістами.

Він повернувся до Мутька і недбало кинув:

– Ми тут з Левоном гадаємо, у Свинарині твій шваґєрко, чи нє?

З обличчя Василя Мутька не сходила щира дружня посмішка.

– Я вже тобі казав, Юзефе, що якби Ларко був на тій Січі, то я б не залишив його батькам нашу хвору радистку. Та й самих його батьків уже давно не було б на хуторі…

– А хто ж тоді недавно вночі вивіз від Ткачуків жінку того бандита Турука Матвія з дітьми?

– Ви ж знаєте, – кинув Мутько швидкий погляд на Левона, – що їхня донька Анна помогла врятувати двох єврейських дітей з гетто. Тепер євреї віддячили. Так сказав мій тесть. А я маю всі підстави йому вірити.

– То де тепер та Оксана з дітьми? – допитувався Юзеф Оліва. – І чого ти так довіряєш своєму тестю?

– Не знаю напевне де, – твердо мовив Мутько, – але вже далеко на захід від Бугу. Маю таку інформацію. А щодо тестя, то я його, як і, до речі, твого батька, Левоне, у сороковому врятував від Сибіру. Він вступив у колгосп, став радянською людиною. Тому й довіряю.

– Ну, добре, добре, – примирливо мовив Сліва, плеснувши Мутька по плечу. – Не зачепимо ми твого тестя. Там ще ж, мені казали, і твоя жінка вагітна живе…

– Жінку я сьогодні заберу, – якось застережливо сказав Василь Мутько, скоса глянувши на Левона.

– Ну, то твоя справа, – звів руки Юзеф Сліва. – Про нащадків треба дбати.

Він кивнув Левонові в бік дверей.

– Залиш нас, хлопче. Але будь надворі, маю ще до тебе одну справу.

Десь за годину, приязно попрощавшись на подвір’ї з Мутьком, Сліва знову запросив Левона до себе. На його обличчі не було вже і сліду тієї щирості, з якою він прощався зі своїм гостем.

– Той Мутько збрехав нам, Левоне, як маму кохам, – зневажливо процідив поручник. – Я не можу вбити його з жінкою і їхнім недоноском, бо зараз совєти – наші союзники. Але його тесть з родиною поплатиться за все.

Він недобре зиркнув на Левона і раптом гаркнув:

– Зробиш з тими Ткачуками те, що скажу! Інакше…

Він вилаявся, і вже спокійніше повів далі:

– Завтра ввечері разом з совєцькою партизанкою йдемо на Стежиничі. Мутько сказав, що вони викрили там ціле кубло тих бандитів. До того ж там сильна українська самооборона. Тож зайдемо в село з двох боків і зищимо всіх до одного.

Сліва почав буряковіти, однак і цього разу стримав себе.

– У селі весь час будеш при мені. Коли все скінчиться, візьмеш Войцеха і непомітно виберетесь на Війтову Волю до тих Ткачуків.

Він застережливо звів руку, зупиняючи Левона.

– Ти будеш тільки на чатах. Войцех з автоматом сам дасть собі там раду. Він таки хай і підпалить обійстя. Твоя справа пильнувати, щоб усе було хутко зроблено. А Мутькові я скажу, що то справа рук того знавіснілого Войцеха Шиха.

– Але там поряд живе моя родина, – ледь стримуючи тремтіння, мовив Левон. – Якщо батько раптом побачить мене, що я йому скажу?

– Твій батько поляк і патріот, – з притиском відчеканив Юзеф Сліва. – Він усе зрозуміє.

Того вечора Левон напився, як ніколи. Войцех Ших, дізнавшись про напад на Стежиничі і свою місію на хуторі Війтова Воля, здавалось, навпаки, з кожною чаркою тверезів, бо щоразу, замість закусити, вигукував: «Моя помста буде страшною!»

Під ранок Левонові приснився дивний сон. Ніби він стоїть на одному з пагорбів біля їхнього хутора, а навпроти нього на такому ж пагорбі батько. Він хоче підійти до нього через видолинок, та пагорб починає швидко віддалятись. «Ойтєц!» – кричить Левон, раптом усвідомлюючи, що вже не розрізняє батькового обличчя. З густого туману, що враз оповив його, з’являється лише рука батька. Вона розмашисто хрестить Левона і враз теж пропадає в непроглядній млі.

Весь день Левон ходив, наче наврочений, і почувався так, ніби з нього хтось вицідив усю силу. Спостерігши такий стан товариша, Войцех після обіду вмовив Левона випити склянку самогонки. Це принесло йому певне полегшення, і на вечірні збори перед нападом він прийшов уже більш окріплим, хоча і з порожньою, як баняк, головою. Певно, це було й добре, бо Левон не хотів думати про те, що чекало на нього в Стежиничах і на хуторі.

До кількох десятків самооборонівців, які зібрались біля штабу пляцувки, вийшов Юзеф Сліва в супроводі капрала Лаби. Лаба ніс бутель з самогонкою, яку тут-таки спочав розливати в солдатські алюмінієві кружки, які стояли на саморобному столі поряд з хлібом і салом. Поручник теж узяв кружку, і під вигуки «Нєх жиє!» всі випили до дна. Затим хто верхи, хто повсідавшись на вози, рушили в бік Стежинич.

Левон їхав на коні між поручником і Войцехом Шихом, якому той теж наказав бути поруч. Лаба очолював свій загін сомооборонівців, який був попереду.

– На в’їзді у Стежиничі є варта, яку ми маємо швидко зліквідувати, – вже аж за селом заговорив Сліва. – Потім скачемо до хати, у якій, за моїми даними, зібралось кілька сімей бандитів з навколишніх хуторів. Чоловіків уб’ємо, решту поженемо до школи. Те саме зробить Лаба зі своїми вояками з мешканцями інших дворів. Партизанка пожене хлопів з того боку села. А там уже разом зробимо їм присуд.

Левон чув ці слова поручника, немов через вату. Йому здавалось, що він не тут, а десь в іншому місці. Однак самогонка вже розбурхала кров та притупила мозок, і у підсвідомості зароджувалась злість. Страшна і безпричинна. Невідомо, на кого і за що.

У неглибокому яру перед селом усі зупинились, і вояки Лаби почали з обох боків оточувати стежиничівську варту. За якийсь час пролунало кілька пострілів, а за ними крик Лаби: «Вольно!»

Левон з Войцехом зірвались услід за Слівою і помчали до села. Біля третьої чи четвертої хати поручник підняв руку – і всі зупинились.

– Оточуйте обійстя! – гукнув він до самооборонівців. – Виганяйте всіх з хати на подвір’я.

З гуркотом відчинились вхідні двері, і кілька чоловіків зі зброєю кинулися всередину. Згодом з плачем і лементом на подвір’ї почали з’являтись жінки і діти. Коли Левон уже подумав, що в хаті більше нікого немає, самоборонівець з автоматом виштовхав з дверей двох чоловіків літнього віку.

– Ті бандити, про яких ви казали, пане поручнику, – доповів він Юзефу Сліві, котрий, як і Левон з Войцехом, уже спішився і стояв навпроти порога. – Максим Зборовський і Тарас Гнитюк.

– До стіни їх, – наказав Сліва, погляд якого, здавалось, пронизував тих чоловіків наскрізь.

Під ридання і вмовляння жінок обох поставили спинами до стіни.

Поручник повернувся до Левона і Войцеха:

– Застрельте їх. Уже!

Мов уві сні, Левон услід за Войцехом зняв з плеча карабіна, і, майже не цілячись, вистрілив у крайнього від нього чоловіка. Той упав на коліна і дивився на Левона, ніби хотів запам’ятати його назавжди. Поряд пролунав ще один постріл, і Левон зрозумів, що то Войцех, упоравшись зі своєю, добив і його жертву.

Більше сотні людей з усього села самооборонівці і партизани зігнали до школи і відтіснили до конюшні, яка стояла трохи осторонь. Юзеф Сліва щось сказав Лабі, і той зі своїми вояками почав заганяти людей у конюшню. Напхавши туди їх так, що вільного місця всередині вже майже не було, Лаба зі ще одним сомооборонівцем налягли на двері й заклали їх дебелим дубовим брусом.

– Підпалюй! – гукнув він.

Левон стояв навпроти конюшні, і перед його очима раптом виник охоплений вогнем хутір старого Комизи.

– Левоне, – привів його до тями владний голос поручника, – ти не забув про завдання? Бери Войцеха і швидко зникайте. Наші ще будуть забирати майно і худобу, палити халупи. Тож встигнете нас ще тут застати.

На хуторі Війтова Воля було тихо і безлюдно. Пожежі у Стежиничах тут не було видно, і навколо стояла густа-прегуста темрява. Обійстя Ткачуків наче вимерло, у вікнах не горіло світло. Левон став за деревом біля воріт так, щоб його не бачили з боку батьківського хутора, і здавленим голосом звелів Войцеху починати.

Скоро він почув, як той гахнув чимось по дверях і вони зі скрипом розчахнулись. Знову запала тиша, а за якийсь недовгий час її прорізав несамовитий крик Войцеха:

– Втекли! Вони втекли, Левоне. Уб’ю-ю-ю!

На небі з боку Стежинич спалахнула заграва і, щомиті розростаючись, освітила хутір. Левон побачив Войцеха, який озвіріло бігав біля хати, пхаючи палаючий віхоть соломи під стріху. Побачив рідне обійстя, яке у світлі пожеж здавалось зовсім близьким. А потім… потім він побачив батька.

Левон Красніцький-старший стояв недалеко на пагорбі і дивився просто на сина. Ніби притягнутий якоюсь невидимою силою, Левон зрушив з місця і пішов до батька. Він зупинився кроків за двадцять і мовчки стояв з опущеною головою.

– Ти тільки палиш, чи вже і вбиваєш, сину? – тихо запитав його батько.

– Там нікого нема, – винувато і розгублено, як у дитинстві, коли робив шкоду, відповів Левон-молодший. – А Войцех скажений, у нього всю родину вбили…

– То я попередив Віктора, щоб вони втікали, – з викликом сказав Красніцький-старший. – Їх вже не догнати.

– Навіщо? – запитав Левон-молодший те, про що не збирався питати.

– Бо я людина, – мовив Левон-старший. – І тебе народив людиною, сину.

– Ойтєц! – закричав Левон-молодший, якому раптом здалося, що це все вчорашній сон і батько зараз зненацька зникне. – Ойтєц!

Батько звів руку і розмашисто перехрестив його.

Юзеф Сліва лютував. У Стежиничах, коли Левон після повернення з Війтової Волі доповів йому, що Ткачуки зникли, він кинувся шукати Василя Мутька. Та його серед партизанів не було. Тепер усю свою злість він зганяв на Левонові.

– Може, то не Мутько, а ти їх попередив? Га, Левоне?

Поручник втупився в Левона підозрілим поглядом.

– Пошкодував товариша дитинства та й шепнув його батькові, щоб утікали?

Він ніби знічев’я поклав правицю на руків’я ножа, подарованого Левоновим батьком.

– Де ти був учора весь вечір?

– Пили ми, – несміливо втрутився Войцех Ших, який стояв поруч. – Я його, п’яного, як чіп, сам уклав спати перед північчю…

– Тільки те і вмієте! – гаркнув Сліва, який і сам розумів безпідставність звинувачень. – Обидва спокутуватимете вину. Найближчим часом…

Левон був готовий на все, аби лише поручник не дізнався, що Ткачуків про напад попередив його батько. На щастя, осліплений люттю Войцех, який підпалював будівлі обійстя Ткачуків, не бачив тоді Красніцького-старшого. Та Левон все ж переймався, що Юзеф Сліва може таки запідозрити батька. І ладен був навіть обмовити себе, аби відвести від нього підозру.

Можливість «спокутувати вину» Сліва надав Левонові і Войцеху уже за тиждень після нападу на Стежиничі. Левону і в страшному сні не могло приснитись, якою жахливою буде та спокута.

Загін самооборони, який очолював Тадеуш Лаба і в якому тепер разом з Левоном був і Войцех Ших, налічував уже два десятки вояків. Окрім участі у спільних нападах, Юзеф Сліва використовував його для «особливих доручень» – найжорстокіших каральних акцій.

Як і тоді, коли він посилав його на хутір Ковалі, поручник зібрав загін Лаби перед самою запланованою ним акцією.

– Поляки гинули і гинуть від рук українських бандитів, – гнівно говорив Сліва перед строєм самооборонівців. – Вина за те лежить не тільки на самих тих бандитах, а й на хлопах, які їм помагають у селах і на хуторах. Сьогодні ви маєте вирізати таких недолюдків, стерти з лиця землі хутір, на якому вони живуть. У селі, біля якого той хутір, крепка самооборона, озброєна карабінами і навіть автоматами. Тому все повинно пройти тихо, без стрілянини.

Поручник звів правицю і урочисто додав:

– Ножі і сокири, які вам роздасть капрал Лаба, освячені нашим ксьондзом. Тож з Божою допомогою на святе діло!

Хутір Мирівка витягнувся уздовж лісу і складався з десятка великих і ошатних, один до одного, обійсть. Такі невеликі поселення з однією вулицею тут ще називали «лінією». Лінія Мирівка славилася своїми заможними майстровитими господарями та багатими землями.

Пізно ввечері загін Тадеуша Лаби підійшов лісом до хутора і зупинився на галявині, з якої вже проглядались крайні хати.

– Тут усього дев’ять обійсть, у яких зараз живуть люди, – діловито пояснював Лаба. – У сімох хатах по троє-четверо мешканців, у двох – п’ять і шість. У ті дві йдемо по троє, в решту по двоє.

Він розділив загін на пари і трійки, і вони одна за одною зникли в темряві.

Левону з Войцехом дісталась крайня від лісу хата, тому вони мали рушати останніми.

Опинившись біля хати, вони, як навчав Лаба, почали розбирати стріху, щоб потрапити на горище. Левон, ставши на плечі Войцеху, взявся знімати снопи, доки в даху не утворилась діра. Він проліз у неї і, опинившись на горищі, почав роздивлятись. Вже звиклі до темряви очі вгледіли отвір, над яким стирчав край драбини. Левон на колінах поліз до нього, аби спуститись у сіни. Далі треба було зняти засув на вхідних дверях і впустити до хати Войцеха.

Серце в Левона калатало десь під горлом, він був весь мокрий, пил і павутиння заліплювали очі. Та це було ніщо, порівняно з тим, що він відчував. Серце стискав жах від усвідомлення себе ницою потворою, яка, мов той гад, заповзла в чиєсь гніздо, щоб умертвити все живе. Від огиди до самого себе Левона аж пересмикнуло і ледь не знудило. Він весь тремтів у передчутті чогось непоправного і хотів одного: щоб це все скоріше закінчилось. Божевільна думка про те, що йому стане легше, коли вони все завершать, закріпилась у його затуманеному страхом і алкоголем мозку і була єдиним, що спонукало діяти. Йти до кінця.

Засув піддався легко, і Левон майже безшумно відчинив добре змазані дбайливим господарем двері. Войцех переступив через поріг, тримаючи в руці ще не запалену свічку. Прикривши двері, він запалив її, і вона освітила заставлені домашнім начинням сіни. Просто перед ними були двері в хату.

Витягнувши заткнуту за пасок сокиру, Войцех коротко кивнув на двері. Його обличчя зі стиснутими в одну лінію губами здавалось незворушним, лише очі горіли, ніби вогники ще двох невеликих свічок. Ларко, тримаючи в руці великого ножа, взявся за клямку. З кухні, куди вони потрапили, двоє дверей вели в інші приміщення. Войцех кивнув Левону на одні з них, а сам почав підкрадатись до інших. Свічку він поставив у якийсь глечик на столі.

Із затиснутим у правиці ножем Левон другою рукою почав повільно відчиняти двері. У ледь освітленій свічкою проймі він побачив навпроти ліжко, на якому хтось спав. Тамуючи подих, Левон зробив крок у кімнату. Щось важке, що пахло потом і страхом, навалилось на нього збоку і збило з ніг. Волохата рука вчепилась Левонові в горло, і здавила його, мов кліщами. Уже майже непритомніючи, він вивільнив з-під тіла руку з ножем і з розмаху встромив його туди, де щось сопіло і хрипіло в нього над головою. Пальці, які душили його, розтулились, і на обличчя, забивши подих, звалилось щось велике, мов лантух з борошном.

– Петро? Де ти, Петре? – почувся з ліжка переляканий жіночий голос.

Левон лежав під непорушним тілом, не маючи сили ні рухатись, ні навіть мислити.

– А-а-а! – почувся з сусідньої кімнати страшний крик відчаю. – Вбили! Вби…

Крик зненацька обірвався і перейшов у якесь глухе харчання.

– Людоньки! – заволала жінка на ліжку, біля якого все ще лежав Левон. – Ріжуть! Ратуйте!!!

Не розуміючи добре, що робить, Левон виборсався з-під мертвого тіла і кинувся до жінки. Схопивши кінець перини, він безтямно почав запихати її в широко відкритий у крику рот. Він усе пхав і пхав туди цупку тканину, заповнену м’яким гусячим пір’ям, аж поки не відчув, що руки, які весь цей час били і дряпали його, безсило впали на ліжко. Левон лежав на тільки-но задушеній ним жінці і з невимовним подивом прислухався до того, як слабнуть лещата жаху, які весь цей час стискали його серце. І він раптом дико, божевільно засміявся.

До кімнати заскочив Войцех, і вирячився на Левона, який усе ще несамовито реготав.

– Ти що? – якось лячно запитав він.

Та побачивши, що його товариш лежить на жінці, і собі засміявся, аж наче загикав.

– То ти тоже… тоже, Левоне?

Войцех аж зайшовся від реготу.

– Я… я там ту молоду, – сміючись, тикав він пальцем у сусідню кімнату, – придушив – і давай у хвіст і в гриву…

Левон різко перестав сміятись і, мов обпечений, скочив з ліжка. Він озирнувся, ніби дивуючись, що тут робить.

– Хочеш мою попробувати? – все ще гигикаючи, запитав Войцех. – Бо я зараз її – чик. Треба втікати.

Він провів пальцем по шиї і, запитально глянувши на Левона, рушив до дверей. Хитаючись, наче п’яний, Левон теж пішов за ним.

У сусідній кімнаті він побачив молодого чоловіка, який лежав біля дверей у калюжі крові. На ліжку билась у дрібних конвульсіях жінка з широко розставленими ногами. Відчуваючи, що зараз зійде з глузду, Левон побачив, що вона вагітна.

– То будеш? – нетерпляче запитав Войцех, облизуючи свої товсті пересохлі губи.

Не в змозі вимовити ні слова, Левон заперечливо затряс головою.

Войцех витягнув з-за халяви чобота такого самого, як і в Левона, широкого ножа і різко встромив його у великий живіт жінки.

Зі стогоном, гучнішим за стогін Войцехової жертви, Левон кинувся до дверей і, спотикаючись об пороги, вибіг на вулицю.

Його вивернуло біля тину, і він довго блював під завивання хутірських псів, які втратили своїх господарів.

У другому кінці Мирівки блимнуло світло. То був умовний знак, що потрібно підпалювати обійстя і відходити до лісу. Войцех, який якраз вискочив з хати, швидко запалив віхоть і підніс його до стріхи.

– Побігли до коней! – гукнув він до Левона, який стояв, тримаючись рукою за тин. – Швидко! Нас можуть переслідувати.

Уже на галявині, сівши на коня, Левон раптом виразно, ніби той був поряд, почув останні батькові слова: «І тебе я народив людиною, сину…»

Він пришпорив свого чалого і помчав услід за загоном. Сльози змішались з першими великими краплями дощу. Починалась травнева гроза.

Розділ п’ятий

Сотня Смерча поверталась на Січ після довгого виснажливого рейду. У зіткненнях з окупантами сотня втратила двох вояків, ще один загинув у бою з совєцькими партизанами, на яких повстанці несподівано натрапили поблизу Лугова.

На останній перепочинок перед Січчю сотня зупинилась у невеликому селі Благодник, яке притулилось до лісу, що тягнувся звідси аж до Свинарина. Для постою сотник Смерч обрав обійстя місцевого рибалки Івана Вовчука на невисокому круглому пагорбі, який півколом огинала річка.

Він якраз розмовляв на подвір’ї з господарем, коли на дорозі з боку Ковельського тракту, до якого звідси було трохи більше версти, з’явився віз. На ньому, скоцюрбившись, сидів невеликий на зріст чоловік.

– О, мій кум Гриць нарешті повернувся, – зрадів Іван Вовчук. – Ще минулої неділі як поїхав по шкуру в Ухнівку, так і пропав. Ми вже тут всяке передумали…

Чоловік під’їхав до обійстя і, вгледівши сотника в однострої, тихо зойкнув і шарпнув на себе ліци.

– Куме! – гукнув Іван Вовчук, наближаючись до воза. – Де ви були так довго?

Усе ще перелякано поглядаючи на сотника, чоловік тихо запитав:

– А хто то такий, куме? Часом не з польської партизанки?

– Та нє, – усміхнувся Вовчук, – з нашої, тої, шо в Свинарині стоїть. Ходімо до хати, перекусите та й розкажете, як там в Ухнівці.

Чоловіки з родина Гриця Нещука здавна заробляли на хліб тим, що шили для селян кожухи. Овечу шкіру для того найчастіше купляли в Ухнівці біля Світлина, де місцеві майстри вичиняли її найкраще в окрузі. Війна майже нічого не змінила у звичному трибі життя Нещуків, бо воює люд чи не воює, а холодні волинські зими як були, так і є. А в холод як без кожуха.

Останній раз у знайомого майстра в Ухнівці Гриць був рік тому, тож їхав до нього, не знаючи, що там і як. Та оскільки мав замовлення на два кожухи, то мусів і овечі шкіри купувати. Але якби знав, що там робиться біля Ухнівки, то оминав би її десятою дорогою.

В Ухнівку Гриць добрався вже під вечір, і, як завжди, зупинився на ночівлю у Гмитра Тимчука, у якого брав вичинені овечі шкури. Хата Тимчуків стояла оддалік дороги на пагорбі, з якого проглядався Світлин і тракт на Стежиничі. Тільки-но вони з Гмитром посідали вечеряти, як почули віддалені постріли, а за тим на видноколі, за яким були Стежиничі, одна за одною почали з’являтись заграви.

Коли Гриць з Гмитром вибігли з хати на вулицю, все небо в тій стороні палало.

– Господи, борони, – перехрестився Гмитро. – Казав же мені знайомий зі Світлина, що тамта польська самооборона збирається нападати на наші села і хутори. Тра було втікати до Оводного…

– То шо ж робити? – перелякано запитав Грицько, подумки проклинаючи і себе, і овечі шкури, які спонукали його сюди їхати. – Вони, може, ще й до Ухнівки доберуться?

– Від тих крайовців[34] з пляцувки всього можна чекати, – гнівно мовив Гмитро, споглядаючи відблиски пожеж. – Як не сьогодні, то завтра і до нас можуть добратись…

Ніби підтверджуючи ці його слова, спалахнуло вже ближче до Світлина й Ухнівки.

– Хутір Війтова Воля горить, – стривожено визначив Гмитро. – Таки зранку треба втікати. Пішли, Грицю, поможеш збиратись.

Під ранок в обійсті Тимчуків з’явився двоюрідний брат Гмитра Мирко, який утік зі Стежинич. Він розповів про те, що бачив у селі на власні очі.

– Почекай, Грицю, – стрепенувся Сотник Смерч, який разом з Іваном Вовчуком уважно слухав розповідь його кума. – То справді Війтову Волю спалили?

– Нє, – похитав головою Гриць Нещук, – Мирко втікав зі Стежинич попід хутором, щоб обійти Світлин, то бачив, що згоріло тільки обійстя якогось Віктора Ткачука…

– Віктора?! – жахнувся сотник.

Він озирнувся, чи немає десь поряд Ларка, і, стишивши голос, перепитав:

– Таки Ткачуків обійстя? Ти добре запам’ятав?

– Не тільки запам’ятав, – ствердно кивнув Гриць Нещук, – але й потім бачив того Віктора Ткачука в Оводному, куди я з Тимчуками таки добрався того дня.

– То Віктор із сім’єю врятувався, – звів догори руки Смерч. – Слава тобі, Господи! А як то було, не знаєш?

– За той тиждень, що я в Оводному пересиджував, – відповів Гриць, – я тільки раз бачив того Віктора, але не говорив з ним. Та Гмитро мені розказував, що тих Ткачуків про напад поляків попередив якийсь їхній сусід. Гмитро ще сказав тоді: «І серед них є люди». Не знаю вже, до чого він те доточив…

Та сотник одразу здогадався, що мав на увазі Гмитро. Сім’ю Віктора Ткачука врятував від загибелі його сусід Левон Красніцький.

Після розмови з Грицем Нещуком Матвій Турук вирішив, що сьогодні ж поїде в Оводно. І візьме з собою Ларка. Нехай батько сам йому про все розповість.

Ларко дуже зрадів, коли довідався, що його батьки з молодшими таки перебрались до Оводного. Десяток верст, які відділяли Благодник від Оводного, Ларко із сотником та Чорним подолали за якусь годину. У дубовому лісі, який підступав до самого села з боку річки, вони спішились, і Чорний пішов у розвідку.

Ларко з Матвієм Туруком зачаїлися в густому підліску і з хвилюванням очікували на повернення Чорного.

На узліссі пролунав крик сойки. Це був знак розвідника, що все спокійно. Нечутно, ніби він і не ступав по землі, з-за дуба з’явився Чорний. За ним, сторожко роззираючись навкруги, йшов Віктор Ткачук.

Ларко вийшов з підліску, і, не стримавшись, побіг до батька. Вони обійнялись на невеликій галявині, і довго стояли так, не в змозі відірватись один від одного. По щоках Віктора текли сльози.

– Тату, – мовив Ларко, відхилившись від батька і розглядаючи рідне обличчя, – як я радий вас бачити, тату.

– Я чекав, що ти появишся, – змахнувши сльозу, озвався Віктор. – Ми всі молились за тебе.

Він обійнявся з Матвієм, і вони втрьох, окрім Чорного, пішли вглиб лісу.

Розповідав Віктор Ткачук поволі, ніби ще раз переживав події того дня, коли вони назавжди покинули свій хутір.

Протягом останніх кількох місяців, коли на хуторі почали ходити чутки, що син Левона Красніцького пристав до польської самооборони у Світлині, той майже перестав спілкуватися з сусідами. Віктор кілька разів намагався його розговорити, але Красніцький-старший уникав будь-яких розмов, окрім повсякденних. Однак незадовго до того, як Ларко забрав з хутора Оксану з дітьми, він, зайшовши до Віктора позичити точило, раптом мовив:

– Свого часу ти багато поміг мені і моїй родині, Вікторе. Я того не забув. І віддячу, чим зможу…

Віктор хотів запитати, до чого то він, але Левон повернувся і швидко пішов до свого обійстя.

– Того дня, як світлинська пляцувка напала на Стежиничі, – розповідав Віктор, – Левон прийшов до нас пополудні і з порога сказав, що треба збиратись і втікати з хутора. Я не став навіть розпитувати, бо пам’ятав Ларкове попередження і ті слова Левона про віддяку…

Певно, Красніцький-старший знав, коли і яким шляхом буде йти світлинська самооборона на Стежиничі, бо велів Ткачукам вирушати під вечір і правити в обхід Світлина й Ухнівки з боку Володимира. Він сам провів їх аж до Ковельського тракту, і стояв на перехресті біля тополі, доки віз з сусідами не зник за поворотом на Оводне.

– На прощання, – якось знічено закінчив Віктор, – Левон сказав мені такі слова: «Молімося за наших синів, Вікторе, благаймо Бога, щоб вони залишились людьми…»

Він замовк і пильно глянув на Ларка і Матвія Турука, ніби очікував почути від них тлумачення того, що сказав тоді Красніцький-старший.

– Гадаю, – після довгої мовчанки озвався сотник Смерч, – його мучить те, що син пішов до тих бандитів, які нападають на наші села та хутори і вбивають геть неповинних людей. Поміч вам – то його спокута за сина. Бо сам він, видно, живе з Богом у серці.

Сотник глянув на батька і сина Ткачуків і, усміхнувшись до них, мовив:

– А ми боремось за свою землю. Без Бога в серці то тоже неможливо…

Весь час, поки сотня не добралась до Січі, Ларко думав про Красніцьких. Левон-старший урятував від загибелі його родину – і став для нього майже як родич чи хрещений батько. Левонко… Товариш його дитинства теж долучився до спасіння двох безневинних душ, Адамчика і Євочки. Без його допомоги ці двоє єврейських дітей могли загинути. Але тепер, ставши одним з тих, хто без жалю нищить мирних українських селян та їхні домівки, він із рятівника став ворогом. Хоча ні. Якщо Левон і рятував, і вбивав, то одночасно він є і спасителем, і вбивцею. Хіба так може бути, Господи?

Січ зустріла вояків сотні Смерча запахом рідного дому і обіймами побратимів. Та для Ларка вона була насамперед образом Анни. Бо в його уяві саме Анна була тим щастям, яке відчуває людина, повертаючись додому після довгої розлуки.

Вони говорили про все на світі, і не могли ні наговоритись, ні надивитись одне на одного. Сміючись, Ларко і Анна бігали навздогін серед дубів, беріз і сосен, забуваючи в цій споконвічній грі закоханих про страхіття війни. Потім знову говорили і сміялись. Це тривало довго, здавалось, цілу вічність. Аж поки вони не згадали про Левона.

– То Левонко попередив свого батька, що буде напад на хутір? – раптом запитала Анна, яка вже знала про те, що сталось на Війтовій Волі.

– Н-не знаю, – розгублено відповів Ларко, який чомусь навіть не подумав про це. – Тато про те нічого не казав…

Обличчя Анни, яке тільки-но сяяло усмішкою, враз стало зосередженим.

– Якщо він не вбивав, – якось відсторонено мовила вона, – то мав би зробити саме так, Ларцю. Та коли то не він…

Увечері Ларко з Анною сиділи в криївці сотника Смерча і слухали його розповідь про жахливі вбивства на «лінії» Мирівка.

– Я не хотів розповідати про те, – закінчивши, зітхнув сотник, – особливо тобі, доню. Наважився тільки тому, що прийняв нелегке рішення…

Він ще раз глибоко зітхнув і рішуче продовжив:

– Ви знаєте мої переконання щодо поляків. Усі знають. Ми з кошовим Січі Вітром, як і очільники УПА загалом, не раз і не два намагались домовитись з представниками Армії Крайової про припинення їхніх нападів на українські поселення. Всі ті спроби виявились марними. Нищення наших сіл і хуторів не припинились, а, навпаки, почастішали. Ми терпіли те, хоча селяни вже й самі стали зорганізовувати відплати. Та всьому є межа. Сліва зі своїми бандитами зі світлинської пляцувки ту межу в Мирівці переступив…

Сотник Смерч звів погляд на Ларка і Анну і подивився їм у вічі твердим поглядом.

– Я хочу, щоб ви зрозуміли, які причини примушують мене, нас удатись до відплат убивцям з польської партизанки. Саме відплат, бо не ми починали.

Він стиснув і розтиснув кулаки і з гнівом кинув:

– Тепер почнемо. І почнемо з пляцувки Сліви – того кубла бандитизму.

Анна, яка мовчки сиділа, охопивши себе руками за плечі, тихо запитала:

– Левон був з тими, хто вирізав Мирівку?

– Левон у загоні того душогуба Тадеуша Лаби, – глухо мовив сотник, – а Мирівку нищив якраз його загін.

Ларко з тривогою глянув на Анну, яка враз випросталась і стала, мов натягнута струна.

– Він убивця! – тихо, але чітко, скрикнула вона. – А вбивця не міг попередити про напад на Війтову Волю.

Сотник Смерч здивовано подивився на доньку, але не сказав нічого.

– Я хочу розказати вам давню історію, діти, – після мовчанки мовив сотник, з теплотою дивлячись на Ларка і Анну, які сиділи, взявшись за руки. – Мені її розповідав мій дід, Максим Турук, а йому його дід чи прадід…

Він зосередився і тихо розпочав:

– Після перемоги під Берестечком над військом Богдана Хмельницького, якого тоді зрадив кримський хан, сотня польських вояків під орудою воєводи Кресули рушила на Бортничі, де в того воєводи був маєток. Заночувати дорогою вони вирішили під лісом, у тому місці, де потім виник хутір Мирівка. Тільки-но запалили багаття і стомлені боєм вояки повсідались біля них, аби щось перекусити, як налетів удвічі більший загін татарів, які ще блукали в краї після відходу з бою. Дуже швидко татари стрілами та ятаганами вибили половину сотні поляків, а решту разом з воєводою відсікли від лісу і от-от мали вже порубати. Аж раптом із-за пагорба вирвались на конях кілька десятків козаків, яким удалось врятуватись під Пляшовою через гать, що її боронили оті триста героїв-запорожців. З гиком накинулись козаки на татар, яких за зраду зненавиділи більше, ніж поляків, і, січучи наліво і направо, примусили їх утікати.

Вийшов тоді воєвода Кресула до козацького сотника, зняв шапку, подякував і запросив до спільної вечері. А було у воєводи в обозі і їжі, і горілки багато. Стали зголоднілі козаки їсти та за своїм звичаєм непомірно оковиту вживати. Бачачи те, задумав Кресула вбити вночі козаків, бо боявся, що зранку вони підуть з ними і пограбують його маєток. Шепнув він десяткові своїх вірних посіпак, щоб ті не пили, а козакам доливали. Коли сп’янілі козаки заснули, воєводині посіпаки зарізали їх сонними усіх до одного. Зранку поляки за наказом воєводи рушили далі, навіть не поховавши тіл своїх визволителів. Бо не мав, видно, воєвода Кресула тої честі, що в його короля, котрий останнього з оборонців гаті під Пляшовою наказав віддати землі з почестями, як героя. Та честь і вдячність таки мали воєводині вояки, окрім отого десятка його посіпак, які залишились живими після бою. По дорозі в маєток убили вони підступного Кресулу з його вірними поплічниками й кинули їхні тіла на поталу крукам…

Сотник Смерч замовк і пильно глянув на Ларка і Анну, які слухали його, мов зачаровані.

– Не знаю, – втомлено продовжив він, – чи відома полякам та давня історія. Та знаю, що за підлість завжди приходить розплата. Так буде й зі Слівою та його зарізяками. Може, колись і самі поляки зрозуміють, що та його самооборона була просто бандою вбивць, грабіжників і ґвалтівників…

Ларко ходив по згарищу хутора бабці Христі і ніяк не міг заспокоїтись. «Видно, не дасть Бог мені, грішній, побачитись перед смертю зі своєю ріднею», – знову і знову вчувались йому слова, мовлені бабцею під час його останніх відвідин Запитівки. Він ніби бачив її, усміхнену, перед собою, коли вона говорила про його майбутнє. Бабця Христя передбачила свою загибель і заповіла онукові довгу дорогу…

Коли зі звісткою, що поляки палять хутір Запитівку, на Січ із Благодника примчав на коні Іван Вовчук, Ларко зі своєю чотою прибув туди вже за кілька годин. Та було пізно. Обійстя догорало, холодний лютневий вітер ніс на поле напівзотлілі перевесла від старих снопів, якими була накрита хата. Біля вцілілої, хоч і чорної від кіптяви груби, виднілась невелика обвуглена людська постать, ніби переламана навпіл.

Передчуваючи лихе, Ларко підбіг до того спаленого тіла, і, похитнувшись, упав перед ним на коліна. Скоцюрблена, з пробитою головою, бабця Христя сиділа під грубою на тому місці, де вона любила взимку погрітись. Очманілому від горя Ларкові раптом здалось, що навіть від такої, напівспаленої, бабці струменить якась дивна життєва сила.

У Ларка не було сумнівів у тому, що це зробили люди Сліви. Зопалу він хотів було кинутись за ними навздогін, та Чорний нагадав йому, що на Січі уже готують напад на світлинську пляцувку. Якби ж то його можна було провести раніше…

Разом зі своїми вояками Ларко поховав бабцю Христю на її улюбленій галявині біля дуба. Попри застереження Чорного, він все ж вирішив заїхати до батьків в Оводне, повідомити сумну новину. Та Віктор з Оксаною вже знали про все.

Прокравшись від Оводнівського лісу до хати, у якій жили в комірному батьки і тітка Оксана з дітьми, Ларко обережно пошкрябав у шибку. У вікні з’явилось злякане обличчя матері, і тут-таки засвітилось радісною усмішкою.

Впустивши Ларка в хату, мати поцілувала його і приклала пальця до вуст:

– Тихо, у нас несподівані гості. Бідні, бідні люди…

Вона заплакала, вткнувшись обличчям Ларкові в плече.

– Мамо, – тихо мовив Ларко, гладячи матір по вже злегка посивілому волоссю, – я тільки-но з хутора бабці Христі…

– Я знаю, все знаю, синку. У нас тут двоє, які врятувались від тих нелюдів.

За стіною почувся голос тітки Оксани:

– Ходи-но сюди, Галю. Він хоче розказати…

Услід за матір’ю Ларко зайшов до сусідньої кімнати. На ліжку, біля якого сиділа тітка Оксана, лежав побитий молодий чоловік, перебинтований на грудях широкими смужками полотна. Він був при пам’яті і поривався щось говорити кволим хрипким голосом.

– Ой, Ларцю, – сумно усміхнулась тітка Оксана. – Як-то ти тут об’явився?

– Хочу розказати, – знову захрипів чоловік, – Якщо вмру, то щоб хоч люди знали…

Він заплющив очі і почав тихо монотонно говорити:

– Ми з Ухнівки від поляків утекли на Запитівку: я, жінка, наша мала Віруня і моя сестра. Баба Христя нас пригріла, потім ше пару сімей ухнівських до себе взяла…

Він на хвилю замовк і, зібравшись із силами, продовжив:

– Сьодні зрання поляки зі Світлина прийшли, з пляцувки. Я встиг заховатись на горі[35], а всіх, хто був у хаті, вигнали на подвір’я. Думаю, роздеру снопа в стрісі, подивлюся, шо там мої. Їх вже гнали на сусіднє обійстя, до клуні. А мене побачив поляк, прибіг, скинув з гори – і прикладом на кухню. Там баба Христя сиділа на стільчику біля груби з пробитою головою.

Я кажу тому полякові: «За шо ж ви людей невинних б’єте?» А він ружо на мене наставив і кричить: «Тераз і цєбє забієм!» Тут в хату ше один поляк зайшов, молодий такий, я його знаю, і каже тому, шо треба йти. І тут…

Чоловік схлипнув і по його подряпаній щоці потекла велика сльоза.

– …тут з-під ліжка вилазить моя Віруня і каже: «А я се не жабита, тату…»

Оксана і Галина тихенько заголосили. Ларко теж ледь стримував сльози відчаю.

– Той менший, – хрипко продовжував чоловік, – зарядив ружо, а я Віруню собою закрив і молюся. «Пуйдзєм, Войцех! – крикнув той другий, – нєх жиє!»

Але той малий таки стрілив в мене – і я впав на Віруню. Я ше побачив, шо той другий підбив йому ружо – і він з двох метрів мене не забив. Бог дав мені сили вилізти з Віруньою у вікно, шо на ліс виходило, коли поляки запалили хату, і сюди в Оводно добратись живими…

Якась думка мучила Ларка, і, заледве чоловік закінчив говорити, він рвучко запитав його:

– То хто той молодший, якого ти знаєш?

Знесилений довгою промовою, чоловік глянув на Ларка затуманеним поглядом і прошепотів:

– То молодий Левон Красніцький… з Війтової Волі…

Звістка про те, що люди Сліви знищили Запитівку, вбивши і спаливши живцем кількадесят хуторян і ухнівців, примусила сотника Смерча прискорити заплановану відплату. Вояки з його сотні, серед яких було немало жителів Запитова і Ухнівки, горіли бажанням помститися. Сотник розумів, що ненависть до вбивць може поширитись і на інших світлинців, тому звелів чотовим назирати, аби під час нападу не було невинних жертв.

Сотник Смерч вирішив атакувати світлинську пляцувку рано-вранці. Він розділив сотню на два загони, один з яких мав увійти в село з боку Ковельського тракту, а другий – від Стежинич. І там, і там була варта самооборони, яку розвідники мали попередньо знищити.

Ларко, який очолював загін, що мав увірватися в село зі стежиничівського напрямку, послав у розвідку Чорного з його чотою. Вони впорались тихо і швидко, і Ларко, як і було обумовлено з сотником, наказав воякам просуватись у бік штабу пляцувки. Він знав, що охорона штабу має кулемета, і чекав на сигнал від другого загону, щоб раптово напасти на неї з обох боків. Та замість сигналу з того боку села раптом почулись постріли. Чекати більше не випадало. Частина вояків на чолі з Ларком кинулась до штабу, а Чорний зі своєю чотою оточив хату, в якій жив капрал Лаба з кількома самооборонівцями. Гранати, які вояки кинули на подвір’я і у вікна штабу, зробили свою справу: кулемета не було чути. Та натомість з хати і від конюшні вдарили з автоматів.

Ларко лежав за деревом біля паркана і прислухався, що відбувається на тому боці села, де спалахнула стрілянина. Вона то затихала, то знову вибухала чергами і поодинокими пострілами, наближаючись до штабу пляцувки. Ларко вирішив ще трохи почекати, перш ніж брати штаб штурмом. За якийсь час він побачив у кінці вулиці вояків, яких вів за собою сотник Смерч.

Тим часом Чорний з чотою встиг перебити тих, хто засів у Лабиній хаті. Його самого він застрелив у вікні, через яке капрал намагався вилізти в сад. Не гаючи часу, Чорний повів своїх вояків до штабу пляцувки, де тривав бій. Побачивши за деревом Ларка, він підповз до нього і запропонував:

– Давай я зі своїми зайду з того боку. Закидаємо їх гранатами, а потім через вікна увірвемось усередину. А ви звідси їхню увагу відвернете вогнем.

– Згода, – мовив Ларко. – Піду скажу сотнику – він готується штурмувати конюшню, у якій засіло кілька бандитів.

Він вирішив іти поза сусіднім будинком, щоб не потрапити на лінію вогню. Оминаючи його від дороги, Ларко раптом помітив постать, яка стояла за рогом хати спиною до нього. Виставивши вперед автомата, Ларко підкрався до неї майже впритул і голосно звелів:

– Ану, кидай зброю!

У ту мить він чомусь подумав, що то може бути Сліва, і, перш ніж його вбити, вирішив у цьому переконатись.

Постать здригнулась, і, випустивши з рук автомата, поволі повернулась на голос. То був молодший Левон Красніцький.

Якусь мить, що здалася Ларкові вічністю, вони дивились один одному в вічі. За тим Левон опустив погляд і глухо мовив:

– Вбий мене, Ларку. Я заслужив того…

Ніби мимо його волі, Ларкова рука звела автомата на рівень Левонових грудей. І тут-таки знесилено повисла.

– Я вбивця, – знавісніло прошипів Левон. – І я люблю твою Анну більше за життя. То нащо воно таке мені.

– Ні, – похитав головою Ларко, – не можу. Хай тебе покарає кров твоїх безневинних жертв…

Він знову звів автомата і хитнув ним у темряву.

– Йди.

Левон не поворухнувся, і далі дивлячись на Ларка якимось напівбожевільним поглядом.

За хатою раптом бабахнуло, потім ще раз, озвалися автомати.

– Біжи! – погрозливо гукнув Ларко і вистрілив над головою Левона. – Біжи!

Левон сіпнувся всім тілом, і, різко повернувшись, прожогом кинувся в темряву.

Совєцька армія наступала, лінія фронту стрімко наближалась до Волині. В окупантів тепер не було змоги тратити значні сили і ресурси для протистояння з українськими повстанцями. Натомість вони всіляко підтримували супротив їм з боку польської поліції та польських нелегальних збройних угруповань, ворожнечу між поляками та українцями, ініціаторами якої вони, власне, і були. Наступальні дії проти учасників визвольного руху значно посилили і совєцькі партизани, які часто узгоджували їх з місцевими загонами Армії Крайової. Їхні спільні каральні акції проти патріотично налаштованого українського населення все частіше спонукали повстанців до відплат.

Після чергового рейду сотні Смерча по польських колоніях повіту, під час якого було зліквідовано кілька баз крайовців, безпосередньо причетних до масового знищення українських сіл і хуторів, сотника з Ларком викликав кошовий отаман Вітер.

– З огляду на нові умови боротьби, які нам диктує передовсім наближення лінії совєцько-німецького фронту, – без передмов розпочав кошовий, – очільники нашої армії вирішили провести перегрупування окремих загонів. Маю наказ вивести частину загонів УПА-Північ в Карпати.

Він якось вибачливо глянув на сотника і розвів руками.

– Знаю, друже Смерч, що чотовий Вир тобі, як рідний син. Та обставини змушують мене вас розлучити. При штабі гуртують групу молодих досвідчених вояків, яких будуть готувати для виконання складних задач у час нашої подальшої боротьби. Наказано відібрати найкращих із найкращих. На мою думку, чотовий Вир таким і є.

Кошовий підійшов до Ларка, який виструнчився перед ним, і, підбадьорливо усміхнувшись, мовив:

– У поході будеш при мені, як мій особистий порученець. А вже, як дасть Бог, прибудемо на місце, довідаєшся, що маєш робити далі.

Вітер повернувся до сотника і мовив сердечно, як до давнього друга:

– Ми виступаємо вже за кілька днів. Ти, друже, залишаєшся за мене. На тобі тепер буде наша Січ і… багато клопотів. Знаю, що впораєшся. Бо довіряю тобі, як собі самому…

– Маю одне прохання, друже кошовий, – ступив уперед сотник. – Дозволь поїхати з вами моїй доньці Анні. Я буду спокійніший за неї, та й вона вам пригодиться – все ж таки на ліках знається.

Якусь мить кошовий помовчав, а потім, усміхнувшись, кивнув:

– Розумію тебе, друже. Хай буде так.

Він трохи лукаво глянув на закам’янілого Ларка, який чекав цієї відповіді, як манни небесної.

– Та й подбати про неї в поході, здогадуюсь, є кому…

Іржали коні, передчуваючи далеку дорогу. Ларко з Анною стояли біля обозного воза, який був завантажений дбайливо складеними руками Анни ліками для похідної аптеки. Вони чекали на сотника Смерча, який усе ще про щось розмовляв з кошовим. У Ларка від хвилювання пересохло в горлі, на очах Анни бриніли сльози.

– Ти знаєш, – мовив Ларко, перериваючи довге мовчання, – я тоді у Світлині міг убити Левона. Але в мене не піднялась рука. Може, я даремно його відпустив?

Здивування на обличчі Анни вже за мить змінила сумна посмішка. Вона взяла Ларкову правицю і стисла її обома руками.

– Ти правильно зробив, Ларцю. Не ми йому судді, а Бог…

– Бачиш, – гарячково заговорив Ларко, – разом із зненавистю в моєму серці є і жаль до Левона. Він убивав безневинних людей не тому, що таким народили його батьки. А тому, що поляків і українців нацьковують одних на одних. І ті, хто те робить, найперше мають відповідати перед Богом за свої тяжкі гріхи.

Анна дивилась на Ларка, і в її очах він бачив той самий жаль, який стискав і його серце.

Сотник Смерч ішов до них поволі, ніби намагався якомога надалі відтягнути час прощання. Бо чи буде ще стріча з цими двома дорогими йому людьми, його дітьми?

– Тату! – кинулась йому на груди Анна. – Я люблю тебе, тату…

– І я тебе, – поцілувавши доньку, рівним голосом мовив сотник. – Дасть Бог, зустрінемось…

– Татуську, – обійняв Матвія Турука Ларко. – Залишайтесь з Богом, я не підведу вас. А про Анну ви не хвилюйтесь…

– Я й не хвилююсь, – коротко усміхнувся Матвій, з’єднуючи руки Ларка й Анни. – Ви разом, то й я за вас спокійний.

Клич кошового до походу пролунав, як несподіваний удар грому. Загін рушив, залишаючи позаду виструнченого сотника Смерча.

Частина третя

Розділ перший

Уже кілька місяців поспіль Хорхе Альдара навідувався до несподіваного героя своєї нової книжки, яку він вирішив написати після першої ж зустрічі з цим похмурим відлюдькуватим чоловіком, Левоном Красніцьким. Власне, це мала бути не його авторська книжка, а літературний запис того, про що розповідав цей майже дев’яностолітній чоловік. Альдара вирішив навіть не змінювати в тексті особливості мови розповідача, бо це був саме той випадок у його багатій практиці описання свідчень очевидців злочинів Другої світової війни, коли лексика таких сповідей лише підсилювала відтворення реальної картини тих часів і подій.

Хорхе Альдара записав і оприлюднив уже багато свідчень тих, хто воював у гітлерівському війську чи став жертвами каральних акцій фашистів. Та йому ще не доводилось спілкуватися зі свідками такої страшної міжетнічної бійні тих часів, яку описував Левон Красніцький. Тим паче, з особами, які брали безпосередню участь у скоєнні таких злочинів. Це нагадувало йому події на Балканах початку дев’яностих років минулого століття, про які він читав чи дивився фільми. Однак прочитані чи побачені на екрані такі речі все ж сприймались певною мірою відсторонено. А тут було зовсім по-іншому: він годинами сидів перед убивцею, дивлячись у його помутнілі від старості очі, ніби звернені поглядом у самого себе, і той монотонно вів перелік своїх злочинів на тій «війні у війні», про яку аргентинський журналіст до того нічого не знав.

Після кожної такої зустрічі з журналістом Левон Красніцький відчував якесь дивне полегшення, як усвідомлення того, що шлях, який потрібно було пройти з неймовірно важкою ношею, скоротився ще на якийсь відтинок. Щоразу він відгортав у глибини пам’яті вже розказане, як перегортають прочитану сторінку, не збираючись знову до неї повертатись. Та вечорами воно знову поверталось до нього, як та іграшка «іван-покиван», яку неможливо покласти, і все починалось спочатку.

– Стояти!

З-за дерев на узлісся вийшли двоє в одностроях і навели на Левона автомати.

– Хто такий? Звідки йдеш?

Незнайомці розмовляли польською, і в Левона трохи відлягло від серця. Видно, він таки потрапив до тих, до кого прямував.

– Я Левон Красніцький, зі світлинської самооборони. Мені вдалось врятуватись після нападу української партизанки на нашу пляцувку.

Незнайомці переглянулись, і один із них кивнув Левонові, щоб той підійшов.

– Іди за нами. У штабі все розкажеш.

Левон втікав зі Світлина, як сполоханий заєць, у якого не вцілив мисливець. Хоча ні, попри страх і безвихідь, у голові світліла рятівна думка, яка додавала йому сили: Ларко відпустив його.

Добре знайомими місцинами Левон оминув село і перевів подих лише за пагорбами між ним і хутором Війтова Воля. Першою думкою було йти туди, до батьків, але він майже відразу її відкинув. Левон не хотів наражати їх на небезпеку. Та й що б він сказав батькові на оте його запитання «Чи тільки палиш, чи вже й убиваєш, сину»?

Рішення іти в Батин прийшло після згадки про крайовців, які, за словами Сліви, недавно прибули туди із заходу. «Чи вдалось врятуватись поручнику?» – подумав Левон. Він раптом усвідомив, що не має до Юзефа Сліви ні жалю, ні співчуття.

Високий чоловік, який назвався Ґжеґожем Гвіздом, довго розглядав Левона, якого привели у штаб загону Армії Крайової, ніби ніяк не міг згадати, бачив він його десь чи ні.

– То ти кажеш, що тобі вдалось вирватися з оточеної бандитами пляцувки? Як то було?

– Я добре знаю село, – впевнено мовив Левон. – Та й ніч була, пощастило…

– Ти мешкав з капралом Лабою? – ніби ствердив ґжеґош Гвізд.

– Ні, – похитав головою Левон, – в іншій хаті. З Войцехом Шихом.

– Їм не так пощастило, – з притиском мовив крайовець. – І Лаба з його людьми, і Ших загинули.

Левон здвигнув плечима. Йому було все одно, повірить той Ґжеґош чи ні.

– То я винний, що лишився живий?

Гвізд почав знову розглядати Левона.

– До нас потрапив випадково, чи знав, де ми є?

– Кілька днів тому поручник Сліва сказав мені, що ви прибули в Батин звідкись із заходу.

– Поручник теж убитий. Тож немає кому підтвердити, правду ти кажеш чи брешеш.

Крайовець скептично посміхнувся.

– Зрештою, то не має значення. Ми вирушаємо на схід, у Галіцію. Підеш з нами, а там побачимо…

Перш ніж совєти витіснили гітлерівців з Галичина, загін Гвізда кілька місяців мандрував західними повітами Львівщини і Тернопілля, виконуючи, як наголошував його очільник, завдання центру. Здебільшого ці завдання були зведені до знищення сіл і хуторів, на які вказувала місцева польська самооборона. Ґжеґош Гвізд наблизив Левона до себе, і під його пильним оком він здійснював, як той любив казати, «акти справедливої відплати». Тобто вбивав українських селян, спалював їхні обійстя, грабував майно. Його жертв ставало дедалі більше, і зрештою вони перетворились у його уяві на якусь примарну субстанцію з викривленим від жаху посинілим обличчям задушеної ним у Мирівці жінки, яке ввижалось ночами і забирало останні душевні сили.

Усе змінилось, коли загін Гвізда отримав завдання прибути до вже звільненого совєтами Львова і влитись у підрозділи Армії Крайової, які з дозволу нової адміністрації почали виконувати в місті функції міліції. Виявлених українських патріотів вони здебільшого самі не карали, а передавали совєцьким органам. Однак такі самостійні дії своїм тимчасовим поплічникам, які вже було намірились втілювати в життя ідею відродження польського Львува, нові господарі дозволили ненадовго. Незабаром почались арешти очільників місцевих загонів АК і польських активістів. Ставало зрозуміло, що нові окупанти, як до того і попередні, будуть жорстоко придушувати будь-які прояви відродження тут Жечі Посполитої.

Якось непомітно Левон зблизився зі Ґжеґошем Гвіздом. Можливо, тому, що вони обидва втратили зв’язок зі своїми родинами. Не зв’язок у сенсі віддаленості від рідної домівки, а оту душевну близькість, яка об’єднує батьків і дітей. Левон відчував, що Красніцький-старший якось внутрішньо відсторонився від нього, що він не сприймає і не сприйме жорстоких вчинків сина, у яких той уже, здавалось, безповоротно загруз, мов у смертельно небезпечній поліській трясовині. У Ґжеґоша батько був комуністом, якого за його ідеологію він ненавидів. Так само, як і ідею української держави. Для нього існувала лише Велика Польща «од можа до можа»[36].

Одного разу Ґжеґош Гвізд покликав Левона до себе. Його невеликий загін розташувався на околиці Львова на території якоїсь фабрики. За штаб йому правило просторе приміщення біля прохідної.

– Завтра ми підемо зі Львова, Левоне, – беззаперечно оголосив Ґжеґош, наливаючи у склянки горілки. – Тут стає небезпечно. А я не збираюсь потрапити в совєцьку тюрму чи до Сибіру. Рушимо на південний захід нашої Ойчизни. Там Армія Крайова має міцні позиції.

– То через Волинь не підемо? – розчаровано мовив Левон, який усе ще сподівався якось зустрітися з рідними.

– Боюсь, що ближчим часом нам не вдасться потрапити додому, – похмуро відгукнувся Ґжеґош і вихилив склянку до дна. – А може, й не ближчим тоже…

На землях Вроцлавщини і Ополля Ґжеґош Гвізд зі своїм загоном знову взявся за те, чого не міг робити на Львівщині після приходу совєтів. Напади на українські села щоразу супроводжувалися знищенням місцевих активістів і спаленням та пограбуванням їхніх обійсть. Наче озвірілий після останніх невдач і випитої горілки, Ґжеґош Гвізд власноручно страчував своїх жертв. Коли Левон, який тепер постійно був з ним поруч, якось сказав, що це не варто робити йому самому, Гвізд, наставивши на нього автомата, вказав на дружину православного священика: «Вбий її, або я застрелю тебе!» І Левон убив ту жінку.

Ґжеґош Гвізд до останнього сподівався, що на звільненій від гітлерівців території Польщі буде встановлена влада Другої Жечі Посполитої. Та коли він довідався, що совєти нав’язують полякам маріонетковий комуністичний уряд, до якого був причетний і його батько, він утратив надію. Останньою краплею стала звістка про те, що совєти повісили на польських прикордонних стовпах крайовців, які встановили їх у межах кордону Жечі Посполитої до 1939 року.

– Левоне, – сказав він після ночі спільної пиятики, – я не буду жити в комуністичній державі, на яку перетворюють мою Ойчизну совєти. У мене в Аргентині живе товариш. Я збираюсь туди потрапити вже найближчим часом. Ти зі мною?

– Нє, – після паузи мовив Левон – Я залишусь. Що мені робити на чужині?

– Друже, – кисло посміхнувся Ґжеґош Гвізд. – Ти стільки людей загубив тут і на кресах всходніх, що життя в цих краях тобі все одно не буде. Якщо хочемо жити, то мусимо втікати звідси подалі…

І Левон урешті погодився.

Хорхе Альдара їхав до Левона Красніцького з готовим рукописом майбутньої книжки, про видання якої він уже домовився в Буенос-Айресі, хоча й сумнівався, що її головний герой захоче перечитувати про жахіття, які мучили його все життя. Та він мусив показати йому рукопис.

Левона Красніцького Хорхе Альдара застав у ліжку, біля якого сиділа черниця з місцевого католицького монастиря. Обличчя в того було бліде і змучене. Однак журналістові, який провів з цим старим чоловіком багато часу, одразу впав у вічі якийсь дивний спокій, що проступав у його рисах. Хорхе Альдара раптом подумав, що це спокій перед смертю.

– Він ледь дихає, – тихенько озвалася до журналіста черниця, мабуть, прийнявши його за близького родича цього старого чоловіка. – Я вже прочитала молитву…

Повіки старого здригнулись, і він з натугою розплющив очі.

– Я привіз вам рукопис книжки, пане Красніцький, – перебільшено бадьоро мовив Хорхе Альдара. – Хочете його переглянути?

Чоловік скривився і досить виразно прошепотів:

– Кров моїх невинних жертв таки покарала мене. Як і заповідав Ларко…

– Хто такий Ларко? – здивовано запитав журналіст. – Ви не розповідали про нього.

– Ла-а-арко, – зі стогоном протягнув старий. – Мій товариш… мій ворог… який забрав у мене найдорожчу людину…

Він замовк і заплющив очі. Подальше вже було невідворотним.

Розділ другий

Іларіон Ткачук поволі йшов тротуаром, спираючись на паличку. Він простував до свого улюбленого пабу «Старий кінь», що стояв неподалік його дому у Вінніпезі. Іларіон жив у ньому п’ятдесят років, і майже стільки ж щосуботи приходив у цей паб. Анна за те по-доброму кепкувала з нього, називаючи пабовим ортодоксом. Посміюючись, Іларіон незмінно відповідав їй, що старий кінь, мовляв, борозни не зіпсує. Щоправда, вже глибоко й не виоре. Тепер він міг собі дозволити лише малий кухоль пива Bud, яке давно полюбляв і назва якого нагадувала йому про далекий рідний край.

Двох його давніх товаришів, з якими Іларіон довший час працював, Павла і Гері, ще не було. Він привітався з барменом і сів на своє місце навпроти великого екрана плазмового телевізора. Дикторка якраз розпочинала пообідні новини.

– Ваш Bud, Лері.

Сивий бармен поставив перед Іларіоном кухоль з пивом. Давніх постійних відвідувачів пабу він обслуговував особисто.

– Як здоров’я? Як дружина, онуки?

– Все ол райт, дякую, Пітере, – приязно всміхнувся Іларіон. – Будь ласка, зроби гучніше телевізор. Хочу послухати новини.

Коли бармен додав гучності, на екрані виник чоловік з книжкою в руці. На обкладинці книжки, яку тут-таки подали великим планом, червоними літерами, що немовби стікали кров’ю, була написана її назва: «Війна у війні».

– Рівно за тиждень, – почувся за кадром голос дикторки, – у Світовому арт-центрі в Нью-Йорку відбудеться презентація нової книжки відомого аргентинського журналіста й літератора Хорхе Альдари «Війна у війні». Ця книжка – це, власне, літературний запис спогадів такого собі Левона Красніцького, який під час Другої світової війни брав участь у каральних акціях підпільної польської Армії Крайової проти українського населення Волині та Галичини. Війна у війні – так називав він це криваве протистояння між поляками й українцями в ті часи…

Іларіон непорушно сидів, втупившись в екран, на якому вже йшла реклама. Він зблід, рука, яка тримала кухоль, помітно тремтіла.

– Все о’кей, Лері? – тривожно запитав бармен, уздрівши такі раптові зміни в стані постійного відвідувача пабу. – Може, викликати таксі? Поїдете додому?

– Ні-ні, – вже опанував себе Іларіон. – Просто новини нагадали про давно минуле…

Він твердою рукою прихилив кухля до губ і поволі допив пиво.

– А їхати таки треба, – пробурмотів собі під ніс Іларіон. – До Нью-Йорка.

На початку шістдесятих років минулого століття Ларко з Анною, які після повоєнних поневірянь врешті потрапили до Канади і оселились спочатку під Торонто, а потім тут, у Вінніпезі, зважились написати листа його батькам. То був час так званої хрущовської відлиги, послаблень напруги у стосунках між СРСР і Заходом, коли деякі українці з Канади навіть їздили до Києва у складі делегацій. Вони написали Ткачукам, бо не знали долі Матвія Турука, сотника Смерча, та його сім’ї, і боялись нашкодити близьким Анни. Не знаючи, де після спалення їхнього обійстя на хуторі тепер можуть жити батьки, Ларко написав на конверті: хутір Війтова Воля біля села Стежиничі, Вікторові Ткачуку.

Вони не дуже й сподівались отримати відповідь, тим більше так швидко. Та за місяць їм прийшов лист від наймолодшої сестри Ларка Катерини, Катрусі.

На кількох аркушах зі шкільного зошита в пряму лінійку виднілись сліди від сліз.

Читаючи листа, плакали і Ларко з Анною. Плакали більше від радості, бо майже всі їхні рідні були живі і здорові.

Одразу після звільнення совєцькою армією Володимира у Стежиничі повернувся Василь Мутько з Надією і маленьким Вікторчиком. Він знову став директором школи і незабаром забрав з Оводного до Стежинич сім’ю свого тестя, посприявши у придбанні для них у селі невеликої хати. Оксана з доньками-близнючками ще до того перебралась до сестри на Горохівщину й живе там і донині. Про батька Анни Катруся, звісно, нічого не писала. Залишалося тільки сподіватись, що колись хтось із їхніх родичів таки зможе приїхати в Канаду і розповісти про подальшу долю Матвія Турука.

Написала Катруся і про Красніцьких. Такою самою опорою, як для Ткачуків Василь Мутько, став для Красніцьких у повоєнні роки їхній старший син. Він провів усю війну, від початку і до кінця, на фронті, не діставши жодного важкого поранення. Повернувшись додому, став у Стежиничах дільничним міліціонером. Згодом забрав до себе і батьків. Тож Красніцькі і Ткачуки, як і раніше, живуть тепер по сусідству, ходять одні до одних в гості. Та й у колгоспі працюють разом у тракторній бригаді. Про Левона Красніцького Катруся не згадувала.

Прийшовши з пабу додому, Іларіон розповів Анні про те, що дізнався з телевізійних новин. І сказав, що хоче поїхати до Нью-Йорка на презентацію тієї книжки, поговорити з її автором. Анна не заперечувала.

– Мені здається, Ларцю, – мовила вона після роздумів, – що жити з таким тягарем на душі, з яким усі ці роки жив Левон, гірше, ніж загинути. Бо то не життя, а щоденна пекельна мука. Він все ж таки людина…

– Так, – не зразу озвався Іларіон. – Він людина, бо нелюд не здатний на такий вчинок – розповісти про свої злочини світу. Хай навіть у старості. Я хотів би подивитись йому в очі…

До глибокої ночі Іларіон у кабінеті перечитував листи від Катрусі. Їх було сотні, написаних протягом останніх майже п’ятдесяти років. Саме завдяки їм Іларіон з Анною зберегли живий зв’язок з рідними і своєю далекою Батьківщиною. Він пригадав свій єдиний приїзд у Стежиничі з Канади на початку дев’яностих років. І той випадок, який так чітко нагадав про те, яку недобру пам’ять залишив по собі в рідному краї Левон.

То були радісні і водночас сумні відвідини їхньої з Анною малої батьківщини. Уже не було серед живих їхніх батьків. Не було домівок, у яких вони народились, не було й хутора Війтова Воля. Та була велика родина, були сестри і брат, їхні діти та онуки. І була незалежна Україна – ще слабка і напівсовєцька, зі збіднілим населенням, яке, аби вижити, «човникувало» в сусідні країни, найперше Польщу, продавало все, що тільки можна було, аби залатати сімейні бюджетні діри, спричинені безробіттям. Але вона була! І з нею воскресла мрія, за здійснення якої боролись такі, як Ларко і Анна та їхні побратими.

Одного дня вони поїхали у Володимир на старенькому «бобику» Красніцького. Він уже давно був на пенсії, його єдиний син, який перебрався жити до Польщі, нещодавно подарував дідові онука, якого назвали Левоном. «На честь прадіда назвали, – випереджуючи можливе запитання Іларіона, сказав Адам тоді ж, коли й дізнався про цю приємну новину. – Така в нас родинна традиція». Про молодшого брата він не згадав при Іларіонові й Анні жодного разу.

У Володимирі вони заїхали до бабусі, у якої під час війни переховувались Ткачуки і Оксана з дітьми, і яка тепер жила тут у сина. Старенька Гафія, котра попри поважні літа була ще бадьорою, впізнала і Ларка, і Анну.

– А то хто? – раптом спохмурніла бабуся Гафія, дивлячись на Адама якимось недобрим поглядом.

– То син наших колишніх сусідів на хуторі, Адам Красніцький, – нічого не підозрюючи, мовив Іларіон.

– Геть з мого двору, вбивце! – зайшлась раптом здавленим зойком бабуся, тицяючи в Адама скарлюченим старечим пальцем. – То ти мордував у Стежиничах і Мирівці безневинних людей. Ті, хто врятувався, розказували про того молодшого Красніцького. Як тебе ще земля носить? Геть!

Адам враз пополотнів і, не мовивши ні слова, повернувся та пішов до хвіртки.

– То не Левон, бабцю, – обійнявши стареньку за плечі, почала заспокоювати її Анна. – То його старший брат Адам, він всю війну в совєцькій армії воював.

– Не Левон? – розгублено запитала бабуся Гафія. – А схожий на того… зарізяку. Тільки шо постарів бардзо…

Іларіон побіг за Адамом перепрошувати. Той, махнувши рукою, гірко кинув:

– Та якби то перший раз! Видно, скільки ще буду жити, стільки таке й чутиму тут про Левона.

Він вийняв з кишені хустинку, витер сльози і тихо мовив:

– Що ти наробив, брате…

Уже геть зморений, Іларіон сидів за столом, тримаючи в руці останнього листа з Волині, написаного донькою Катрусі Марійкою. У нім вона повідомляла, що мама відійшла у вічність і що поховали її у Стежиничах поряд з дідом і бабою. Писала, що знову їде до Польщі на заробітки, бо чоловік спився, а двом дітям-підліткам ще треба дати освіту. «Що ми б робили без тої Польщі», – написала Марійка в кінці абзацу.

Іларіон відчув, як зрадливо стиснулось і враз забухкало серце. Він узяв пігулку, яка була під рукою, і поклав її під язика. «Що ми б робили без тої Польщі», – знову потрапив йому на очі той рядок з недавнього листа племінниці. «Миритись, помагати одне одному, прощати – от що треба робити тепер полякам і українцям, – думав Іларіон. – Як я простив Левону, як його батько поміг вижити моїй родині – те нам зараз потрібно. Поки нас знову не нацькували один на одного…»

Анна не відпустила Ларка до Нью-Йорка самого. Після того нічного нападу вона побоювалась за здоров’я чоловіка, і таки переконала його, що варто поїхати разом. Зрештою вона теж була причетна до того, про що розповідав Левон Красніцький у тій книзі.

У великій залі арт-центру, заповненій людьми, вони змогли знайти вільні місця лише на останніх рядах розставлених півколом стільців. У центрі, за великим столом з мікрофоном, сидів середнього віку чоловік і перешіптувався з ведучою. То і був Хорхе Альдара.

У своєму виступі Альдара говорив більше не про саму книжку, а про її головного героя, Левона Красніцького. Він говорив про те, що кілька місяців поспіль спілкуючись з цим чоловіком, зміг усвідомити, чому той вирішив розповісти про свої злочини. На думку журналіста, Левон Красніцький усе своє повоєнне життя прагнув спокути за свої гріхи, аби полегшити власні душевні страждання. І не вбачав іншого вибору, окрім того, який він врешті зробив.

Та Іларіон був іншої думки про рішення Левона.

За автографом до Хорхе Альдари Іларіон підійшов останнім. Подаючи йому книжку, він попросив:

– Будь ласка, підпишіть так: «Ларкові, товаришу дитинства героя цієї книги».

Рука Альдари завмерла над сторінкою, і він звів здивований погляд на старого чоловіка, який стояв поруч.

– То ви… Ларко?

– Левон згадував про мене, – стверджувально мовив Іларіон. – Він не міг не згадати…

– Так, – підтвердив Хорхе Альдара, зацікавлено розглядаючи свого співрозмовника. – Перед самою смертю він сказав…

Журналіст вийняв з кишені записну книжку, і, перегорнувши кілька сторінок, прочитав: «Кров моїх жертв таки покарала мене. Як і заповідав Ларко».

Альдара звів погляд на Іларіона і додав:

– І ще він сказав: «Ларко – мій товариш. І мій ворог…»

– Уже ні, – похитав головою Іларіон. – Знаєте, пане Альдара, я думаю, що Левон розповів вам про всі ці злочини не тому, що хотів тим самим, ніби посповідавшись, полегшити власні душевні страждання. Він сподівався, що, прочитавши вашу книгу, люди зроблять висновки з тієї трагедії. І навчаться якось протистояти тим, хто хоче, аби ми вбивали один одного…

Хорхе Альдара дивився вслід Іларіону Ткачуку і думав про те, що ті двоє таких різних старих чоловіків, Левон і Ларко, таки дали шанс народам своїх далеких історичних батьківщин зробити висновки з їхньої війни у війні, аби врешті досягнути порозуміння. Та чи скористаються цим шансом їхні нащадки…

Епілог

Літо знову видалось спекотним. З кожним роком нового тисячоліття літні місяці ставали дедалі гарячішими. Глобальне потепління на планеті, спричинене надмірними викидами в атмосферу продуктів людської життєдіяльності, все більше давалося взнаки.

В українсько-польсько-литовському батальйоні, який перебував на чергових польових навчаннях у центрально-східній частині Польщі, нещодавно закінчилась ротація, і вояки з трьох сусідніх країн ще тільки знайомились і приглядались один до одного. Попереду їх чекав визначений контрактом термін спільної служби в цьому унікальному підрозділі.

На сьогодні навчання закінчились, і два молодих офіцери, Іларіон Ткачук і Левон Красніцький, відділившись від гурту, попрямували в бік річки, від якої тягнуло прохолодою. Вони були майже однакового зросту та віку і навіть чимось схожими на обличчях. Однак темно-русявий міцної статури офіцер з відзнаками капітана української армії нагадував важкоатлета, натомість світловолосий польський поручник був худорлявим і гінким, мов лоза.

Молоді офіцери спустились з пологого берега річки і, вибравши сухе місце, всілись біля води.

– Давно хотів подивитись на Буг, – мовив капітан, витираючи спітніле чоло, – яким він є ближче до Вісли. Бо в нас він неширокий, та ще й, кажуть, міліє з кожним роком.

– А ти що, Лареку, народився, може, десь біля вашого Бугу? – приязно запитав поручник. – З такою теплотою про цю річку говориш…

– Ні, – усміхнувся Іларіон Ткачук, – народився я в Луцьку, але вся татова родина з-під Устилуга, містечка біля Бугу.

– Справді? – чомусь зрадів Левон Красніцький. – Мій тато теж звідти родом. Село Стежиничі, може, знаєш. Я навіть там був один раз, ще малим.

Іларіон здивовано хитнув головою:

– Отакої! Недарма кажуть, що світ тісний. Мій батько народився на сусідньому хуторі, але до інституту після війни жив у Стежиничах…

– Ну, то давай п’ятірню, земляче, – простягнув до Іларіона правицю Левон. – Світ і справді тісний.

Він усміхнено глянув на свого колегу і продовжив:

– Мій дід, якого я теж бачив лише раз отоді в Стежиничах, пройшов усю Другу світову війну на фронтах, і ні разу не був поранений. Уявляєш?

– Напевно, справним вояком був твій дід, Левоне, – і собі усміхнувся Іларіон. – Мої діди не воювали, а ось батьків дядько Іларіон, Ларко, на честь якого мене й назвали, був чотовим в УПА. Дивом вижив, згодом потрапив до Канади. Минулого року помер у Вінніпезі…

Левон Красніцький подивився на Іларіона Ткачука з виразом безмежного здивування на обличчі.

– Такого не може бути, – після паузи тихо мовив він. – Ти родич того Ларка Ткачука, про якого тато розповідав, що він був другом дитинства його дядька.

Левон поспіхом вийняв з планшета невелику книжку і подав її Іларіону. На обкладинці польською мовою було написано: «Війна у війні».

– У родині мого батька здавна існує традиція, що одного з онуків називають на честь батькового діда. Тому в родині багато Левонів. Той дядько мого тата теж Левон Красніцький…

Він якусь хвилю помовчав, зосереджено щось обдумуючи, а за тим мовив:

– Ти мусиш знати про те українсько-польське протистояння під час Другої світової. Наші з тобою родичі були, так би мовити, в епіцентрі цієї братовбивчої бійні. Той наш Левон був в Армії Крайовій, ваш Ларко – в Українській Повстанській Армії. Сталін і Гітлер звели лобами ці два визвольних рухи, керуючись своїми агресорськими інтересами. А наші предки, мимовільні виконавці їхніх зловісних намірів, знищували одні одних…

– То так, – погодився Іларіон, гортаючи книжку, яку дав йому колега. – Для кожного з наших народів учасники їхніх визвольних рухів – герої, які боролись проти окупантів. Але ті, хто і сьогодні намагається диктувати нам свою волю, хочуть, аби в наших спогадах про ті часи переважала тема спровокованого ними братовбивства. Бо знову, як і тоді, хочуть посварити нас задля власного зиску…

– Візьми, – поклав Левон правицю на Іларіонову руку, e якій той тримав книгу. – Тобі варто прочитати цю сповідь убивці мимоволі. Вона наштовхує на роздуми про сьогодення.

– Знаєш, – продовжив Левон, відкрито дивлячись у вічі Іларіону, – мені здається, я зрозумів, чому мій родич вирішив розповісти про ті страшні злочини. Гадаю, він сподівався, що тоді люди зроблять з цього висновки – і таке більше ніколи не повториться. Та найперше цією книгою він посилає меседж нам, молодим нащадкам тих, хто був по різні сторони в тому протистоянні. Ніби каже: не повторіть наших помилок…

– Згоден, Левоне. Давай п’ятірню.

Вони потиснули один одному руки, ніби закріпивши цим потиском одностайність своїх переконань.

Вже трохи обмілілий, проте ще досить глибокий посередині, Буг ніс свої води до Вісли, раз по раз закручуючи на згинах небезпечні круториї.

Луцьк

2016

Від автора

У цьому романі, який мав бути написаний ще кілька років тому, описи всіх подій, які стосуються польсько-українського протистояння на Волині, в Галичині та Закерзонні в сорокових роках минулого століття, ґрунтуються на архівних документах та свідченнях очевидців. Перші були значною мірою почерпнуті з книги голови Українського інституту національної пам’яті Володимира В’ятровича «За лаштунками „Волині-43“», другі – з унікальних матеріалів спогадів свідків тих подій, зібраних у селах Володимир-Волинського району відомим волинським краєзнавцем Ярославом Царуком. Я глибоко вдячний їм за документальну і консультативну підтримку в написанні цього твору.

Звісно, «Пам’ять крові» – це художній твір, а в художньому творі авторський домисел превалює над реальними подіями. Але не в описанні фактів жорстоких знущань над мирним населенням, які подані в цьому романі. Я довго роздумував, чи описувати присутні в цій книзі сцени насильства так, як про них розповідали очевидці. І врешті вирішив, що не маю морального права хоча б щось змінювати у свідченнях людей, які не лише бачили всі ці жахи, а й прожили з ними у власній пам’яті довгі десятиліття, щоб розповісти про це нащадкам.

Передбачаю можливі закиди, що книжка має антипольську складову. Відкидаю їх з однієї простої причини: все, що написано в цій книзі, правда. Як кажуть у народі, правда в очі, якої бракує українській стороні протягом усього багаторічного діалогу з нашими західними сусідами на цю обопільно болючу тему. Вибачте, панове опоненти, але це так.

Вибач і ти, шановний читачу, за окремі надто натуралістичні епізоди, присутні в цьому романі. Та без них неможливо було б повністю відтворити страшну реалістику тієї «війни у війні». Бо п’ятдесят, або навіть дев’яносто відсотків правди, не буває…

Примітки

1

Підштаники (пол.).

(обратно)

2

Хрещений батько (діал.).

(обратно)

3

Англійська булавка (пол.).

(обратно)

4

Польські колоністи, здебільшого колишні вояки армії Пілсудського, які після встановлення влади Другої Жечі Посполитої були переселені на західноукраїнські землі.

(обратно)

5

Східні землі (пол.).

(обратно)

6

Закінчення роботи, в цьому випадку зведення будинку.

(обратно)

7

Сорт тютюну.

(обратно)

8

Жіночі черевички.

(обратно)

9

Вітати, поздоровляти (діал.).

(обратно)

10

Канікули (пол.).

(обратно)

11

Плац, майдан.

(обратно)

12

Віжки (пол.).

(обратно)

13

Оцінити, оглянути (пол.).

(обратно)

14

Тут наказ до швидкого збору (пол.).

(обратно)

15

Від доручити, зобов’язати (діал.).

(обратно)

16

Світлиця (пол.).

(обратно)

17

Тепла безрукавка (пол.).

(обратно)

18

Хлібороб, землевласник (пол.).

(обратно)

19

Тітка (пол.).

(обратно)

20

Зустріч, побачення (діал.).

(обратно)

21

Круглі пиріжки з начинкою зверху (діал.).

(обратно)

22

Підрозділ УПА. Те саме, що взвод.

(обратно)

23

У вигнанні.

(обратно)

24

Скорочено від секретный сотрудник (рос.).

(обратно)

25

Завтра (пол.).

(обратно)

26

Конспіративне письмове повідомлення (термін, уживаний вояками УПА).

(обратно)

27

База польської самооборони (пол.).

(обратно)

28

До дідька (пол.).

(обратно)

29

Свистати (пол.).

(обратно)

30

Горілка (пол.).

(обратно)

31

Димохід сільської хати (діал.).

(обратно)

32

Добре замаскована схованка (термін вояків УПА).

(обратно)

33

Збройні угруповання польських селян.

(обратно)

34

Вояки Армії Крайової.

(обратно)

35

Горище (діал.).

(обратно)

36

Від моря до моря (пол.).

(обратно)

Оглавление

Пам’ять крові

  Пролог

  Частина перша

    Розділ перший

    Розділ другий

    Розділ третій

    Розділ четвертий

  Частина друга

    Розділ перший

    Розділ другий

    Розділ третій

    Розділ четвертий

    Розділ п’ятий

  Частина третя

    Розділ перший

    Розділ другий

  Епілог

Від автора Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg