«Скелет у шафі»

Скелет у шафі (fb2) - Скелет у шафі 718K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Леся Бернакевич

Леся Бернакевич Скелет у шафі

Англійці стверджують, що кожна сім’я має свого скелета у шафі – таємницю, про яку не знають сусіди. Але мешканцям з острова туманного Альбіону, які живуть за принципом «Мій дім – моя фортеця», це й не важко. Проте чи можуть бути секрети в українському поселенні, яке, як відомо, є напрочуд акустичним: в одному хуторі чхнеш, а в іншому тобі «На здоров’я» відповідають?

1

У працівниці науково-дослідного інституту Світлани Крохмальської померла бездітна тітонька, яка, як виявилося, все життя провела у якійсь Обертівці, а помираючи, заповіла племінниці свою хату. Світлана ніколи не бачила цієї родички, хоча про її існування знала від батька. Той якось розповідав про свою сестру, яка викладає історію у сільській школі і з якою він полаявся ще перед Світланиним народженням: не зійшлися у поглядах на життя.

Звістка про щастя колеги так втішила вчених мужів, що цього дня усі стіни їхнього кабінету були в шампанському! І всі вони почали дуже їй догоджати. Коли Крохмальська, скажімо, заварювала чай, то товариш Фукса ґречно пропонував їй свою допомогу і полегшено переводив дух, почувши від Крохмальської, що вона чудово справиться сама. Гоблик без зайвого жалю ділився з нею останньою цукеркою, яку під час чаювання, ніби з неуважності, намагався спритно заховати до власної кишені, але йому це ніколи не вдавалося. А кульгавий професор Трусевич завше дарував їй усілякі дрібнички, дуже корисні і необхідні, за його словами, в господарстві: наприклад, мазь від артриту. Хоча в Крохмальської ніколи не боліли суглоби, Трусевич, співчутливо киваючи головою, потішав її, що не треба втрачати надію, бо Світлана, мовляв, – молода і у неї все ще попереду!

Завідувач кафедри Трусевич відразу розпорядився, аби Світлана провела тривалу відпустку в Обертівці. Крохмальська також раділа несподіваному щастю, бо націлилась на дешеві заготівлі огірків та капусти, які мала намір розводити на дванадцяти сотиках землі покійної тітоньки: на прилавках у магазині можна було зустріти овочі в саднах, які або потопали у власному соці, або перебували в комі, або стали неїстівними від старості. Втім, якщо вряди-годи траплялися представники городів та садів, (наприклад, мандарини напередодні нового року), то покупця змушували придбати до цих екзотів і ще щось у навантаження. Наприклад, п’ять флаконів препарату від молі. Правда, на ринках продавали пристойну садовину і городину, проте вона коштувала надто дорого, а Світлані, як жартували її близькі, освіта не дозволяла багато грошей заробляти. Вона вдень вирощувала в ящику цибулю, а на ніч ховала її вдома. Бо сусідка ще могла поглумитися, одну цибулину з'їсти, а решту перевернути догори голівками.

Щойно місто вичухалося після зимової сплячки, як Трусевич, поплескуючи Крохмальську по плечу, зауважив, що вона – надто бліда, і залякуючи Світлану страшними недугами, почав переконувати її в тому, що треба негайно вибиратися до Обертівки – набратися сил від тамтешнього молока, яке можна пити, не ризикуючи життям. Адже чого тільки не знайдеш у білому пійлі, купленому у магазині. Наприклад, він, Трусевич став власником цілої колекції, в різні роки виловлюючи у пляшках з молоком то шмат тараньки, то крильця метелика, то півметра мотузки. Одне слово, якщо вірити Трусевичу, то життя в селі – то вишня в шоколаді.

Cпакувавши дві великі торби, яким би й кенгуру позаздрило, наукова співробітниця вибралась у незнайому резервацію, яка загубилася в лісах. Для цього потрібно було добиратися дві години зі Львова до району, а звідтіль курсував до Обертівки рейсовий автобус.

2

Усі селяни мали пересушені від сонця обличчя, а потріскана на їхніх п’ятах шкіра нагадувала кору дерев. Поклавши монети на жертовник біля водія, хуторяни проходили до середини автобуса із клунками та сітками, з яких виднілися булки, рубанці вареної ковбаси, помідори, огірки, головки капусти, і ставили їх на брудну долівку. Безперечно, в усіх цих мешканців були городи, але в останні роки повітря забруднили хімікати, і городина не хотіла народжуватися в відкритому ґрунті. Наприклад, помідори, замість червоніти… чорніли. Лише міщани, які зводили собі дачі, знаходили час споруджувати теплиці, в яких доспівали огірки й томати.

Коли в іржавому та латаному кабріолеті пасажирів набилося стільки, що хоч ноги закладай за власні вуха, – він у хмарі куряви покинув останній оплот цивілізації районного масштабу і рушив на Обертівку. До неї їзди – година з хвостиком, але у Світлани виникло відчуття, що вона побачить славнозвісне поселення аж під вечір. Амундсен швидше до північного полюсу добbрався, ніж вона з райцентру до Обертівки. Це Крохмальська збагнула відразу, як тільки дилежанс почав відпочивати через кожен десяток метрів, і водій раз у раз виходив поцікавитися його самопочуттям. Чим далі сей трандулет віддалявся від райцентру, тим менше давалося чути зближення села з містом. В дорозі не з’являвся жоден цивілізований засіб пересування. Зрідка назустріч виповзали тільки підводи, запряжені конячками. Відтак сучасна карета на ґумових колесах увійшла в діброву. Світлана полишила дивитися у вікно, об яке безперестанку билося зелене гілляччя. Але відразу ж мусила заплющити очі: так її засліплювали сонячні зайчики, які посилали в салон обертівчани зі своїх ротів численними золотими зубами. На відміну від Крохмальської, селяни не помічали кепської їзди, бо їхні язики були при ділі. Золотозубі жіночки й дядечки, стрижені під миску або з пелехатими айстрами чубів, у хустинах й панамках, змайстрованих з газети власноруч, не вміли тихо балакати, а репетували на все горло, допомагаючи собі жестами та мімікою, перекрикуючи одне одного і перегукуючись, наче перед ними пролягли кілометри неосяжної савани.

Просто перед Світланою якась жінка, що, як можна було здогадатися, уникала стосунків із ліфчиком, бо буквально простелила свої груди у себе на колінах, розчахнула рот від вуха до вуха. І, не зважаючи на те, що її можуть підслухати, скаржилась якійсь посестрі на свого питущого сина: «Бачу, мій Олег за чимось нишпорить. Що він, думаю, шукає? «А де пляшка горілки?» – запитує у мене ханиґа. «Ах ти ж пияку, – висварила я його, – ми ж її розпили на похороні твого діда». «Ти диви! – каже він мені, – а я то думаю, чому старого щось останнім часом ніде не видко!» Уявляєте? Останній розум пропив!»

Лише Світланиній сусідці не було з ким слівцем перекинутись, і вона нишком вивчала макіяж, а головне перламутрові тіні синьо-сірого кольору на повіках туристки.

– Мені вас, пані, шкода, – врешті не витримавши, озвалась вона до Світлани. – Певно, у вас – дуже лихий чоловік, піднімає на вас руку, що ви такі синці довкола очей маєте.

Дипломатично промовчавши, Світлана поглянула уперед, на кабінку водія, де висіло повідомлення «Стоячих місць неміряно. Зупинка «Тутай» на цьому маршруті відсутня». Під цією вивіскою розпластався трафаретом якийсь добродій, облисілий, мов кульбаба в ураган. Він запримітив знайому із сусіднього хутора, яку не бачив ще від Різдвяних свят і яка в цю хвилину була на останньому сидінні автобуса, та й загукав до неї:

– Га-а-а-ню, шо то ти так тіла набрала?

– Дочка подарувала халат п’ятдесят восьмого розміру, мушу до нього поправлятися! – пояснила цьому індивіду Ганя з гальорки.

Але найцікавіший діалог вели ліворуч якісь два сухофрукти.

– Кажуть, твоя дочка приїздила із міста зі своїм чоловіком. Доброго зятя маєш? – допитувався один аксакал в іншого.

– А звідки мені то знати? – відповів той. – Вона щороку приїздить з іншим!

– Ти б її насварив, – радив йому цей сухоребрик. – Хай повертається до якогось одного чоловіка.

– Але вона не знає, до котрого, – зітхнув нефортунний татусь і, щоб змінити неприємну для себе тему, запитав у сусіда. – А як ся має твоя Настуся? Здається, вона уже із животом? Хто цей майстер?

– Я пробував у неї це з’ясувати, але… – старушок махнув рукою, – вона, виявляється, і сама ніц не знає. Світло, каже, було вимкнуте…

Одкровення підтоптаних компаньйонів так вразили Світлану, що вона надовго замислилася і незчулась, як серед лісових хащ вигулькнула невеличка пісочниця. Це і була Обертівка!

Крохмальській здавалося, що вона потрапила взагалі на край світу. Запони пралісу, сховавши обрій, надійно відрізали село від культурних досягнень і не давали обертівцям побачити, як прогресивно живуть їхні брати по крові у місті.

Судячи з того, як ліси стискали тутешні хатини, як дерева наввипередки намагалися перерости одні одних, як щонайменша рослинка нав’язувалася першій-ліпшій тичці, як товпилися одні за одними полчища реп’яхів, як всілякі бур’яни відчайдушно виборювали місце під сонцем, як чекали свого часу галузки та кущики, як поспішали жити папоротники та лишайники, виглядаючи пеньків, Світлана подумала, що давні першопрохідці відвоювали це місце не без труднощів, вириваючи п’ядь за п’яддю ґрунту в агресивних кореневищ та колючок.

Мабуть, від передчуття близької зустрічі з останньою зупинкою пасажирський лайнер Павловського автобусного заводу полегшено хекнув і борзенько, уже без викрутасів домчав галасливу галайбу до острівця.

Якщо центром культурного життя у Львові є ратуша, а в туркменському селі – колодязь, то в Обертівці була автобусна стоянка-колода, біля якої зараз дзумкотів гурт селянок із довгими руками. Витягнувши свою спідницю з-під пасажирки, Світлана зіскочила з підніжки автобуса і поцікавилася в жінок, де хата покійної Крохмальської?

Коли корінні мешканки почули Світланине запитання, то їхні брови здивовано порозбігалися в боки, а роти, начинені брикетами із «благородного» металу, завмерли.

– Там нікого немає, – озвалась нарешті найвідважніша хуторянка. – Господиня півроку, як померла…

– Бачте, я – її племінниця, – відрекомендувалася Світлана, – і…

Але, на її подив, селянки хто з цікавістю, хто з острахом придивилися до неї, тоді перезирнулися, а далі дременули хто куди. Дехто навіть нашвидку перехрещував лоба. На майдані залишилась тільки одна дуже стара баба, яку поважні літа склали вдвоє і вже не дозволяли схопити ноги в руки.

– Ви сходіть до Цидулки, листоноші нашої, – порадила Крохмальській древня резервістка. – Вона доглядала вашу цьотку до самого кінця і ключі від хати – у неї…

І детально виклавши Світлані маршрут до Цидулчиної садиби, довгожителька додала насамкінець:

– Але я би вам не радила тут залишатися. Бо мешкати в Обертівці – небезпечно і шкідливо для здоров’я: про воду годі й мріяти: на ноги поплюємо, рушником розітремо – оце й увесь душ; а взимку вітер намітає так багато снігу, що й з хати не вийти, в гості до сусідів прориваємося з допомогою лопати, перина примерзає до стіни, ще й вовк у вікно зазирає!

Крохмальська подякувала старій, яку випрямити було так само нереально, як вирівняти Пізанську вежу і, здивована чудною зустріччю представниць обертівської етнічної групи, подибала курним шляхом назустріч своїй долі. Її підбори відразу занурилися в порох, такий гарячий, що на ньому можна було приготувати каву по-турецьки. На високих каблуках, із важкими сумками Світлані було так «зручно» рухатись, як у трамваї – робити манікюр. І якби їй в цю хвилину трапилася заасфальтована дорога, зручність якої Світлана змогла оцінити лише тепер, то вона би її розцілувала! Отак згадавши добрим словом цю штучну смолисту масу, за час всього свого походу Світлана не зустріла жодної живої душі. Але по тому, як в одній хаті за вікнами ворухнулася завіска, а в іншій двері промовили: «Гр-р-р!», здогадатися було не важко, що кожен крок чужинки з усіх шпарин супроводжують цікаві носи. Та ще й якогось невідомого походження комаха весь час дзуміла біля Світланиної голови, мабуть, хотіла розгледіти її зблизька.

Нарешті, сільський проспект закінчився, і Світлані перегородило дорогу обійстя якоїсь доісторичної будівлі, вкритої сніпками. Під мізерними віконницями хатинки-мазанки сушився на сонці разок тараньки. Від печі, розташованої прямісінько на дворі, під дашком на двох стовпах, вирував дим. Біля цієї літньої кухні вешталась якась цьоця, старечі щоки якої нагадували міхи баяна. Але не шкіра обличчя, яку не пощадили ні роки, ні люди, змусила очі гості стали квадратними. Світлану вразило те, що господиня бігає подвір’ям боса, наче собака! І це в той час, як ми уже навчилися закидати людей до космосу!

Розмішуючи ополоником у казанку якийсь місцевий делікатес, ця босонога Мокош[1] кричала до жінки, яка випасала корову неподалік:

– Твоя корова не дала дозріти моїм яблукам, обгризла усі до одного в зав’язку!

– А твій лоботряс усього на один день торік приїхав у гості, але обскубав усю мою малину, – не залишилася в боргу опонентка, у якої була товста, мов у терміта, талія. А її ноги мали такий розмір, що їх у черевички треба, либонь, забивати молотком.

Прислухавшись до колючих слів опасистої тітки, Світлана засумнівалася, що вона прочитала за своє життя бодай півкнижки.

– Дай спокій моєму онукові! – не вгавала власниця скривдженої яблуньки. – Йому ще й п’яти літ нема…

– А моя корова – ще молодша, їй сповнилося тільки два роки!.. – не здавалася товстуха, раз у раз зиркаючи на корову. Мабуть, говорила від її імені. Але домашня утриманка, закручені роги якої нагадували кермо польського велосипеда, певно, була з нею не згідна. Вона так і норовила чкурнути на пасовисько.

– Добридень! – знеможена полудневою спекою, ледве втрутилася Світлана у словесний двобій, який ще й не заповідався на свою кульмінацію.

Сусідки окинули прибулу так вражено, наче вона замість привітання промовила якесь дуже стидке слово.

– Хто з вас – Софія Цидулка? – не дочекавшись від цих кумась відповіді, поцікавилася Світлана.

– Це я, – вкрай неохоче зізналася босонога тітка, незадоволена, очевидячки, тим, що пришелиця перебила їй такий поважний діалог із односельчанкою. – А ви хто?

– Я – племінниця покійної Ярослави Крохмальської… Вона мені відписала хату…

Крохмальська ще не встигла договорити, як черпак випав із рук старшої мавки, а її рот став нагадувати розкриту консервну бляшанку. Її ж «колега» раптом пройнялася долею Цидулчиних яблунь і почала виганяти із чужих володінь корівку, яка досі закривала очі на прикру вдачу своєї господині. Світлана мусила відскочити набік, бо побачила, як простісінько на неї мчить велике рогате страховисько. Воно дуже нагадувало Крохмальській диплодка у зменшеному форматі, якого вона зустрічала на ілюстрації у дитячій енциклопедії.

– Яка романтика! – вигукнула Світлана до обох матрон. – Пожити в такій я мрію все життя! Бо ви просто не уявляєте, як ми у цьому місті мучимось! О другій ночі стаємо в чергу, щоби купити молока; попід будинки боїмось ходити, бо ж раптом вазон на голову звалиться, і сміття у помешканні тримаємо, бо спеціальна машина не показується на нашій вулиці тижнями. Ваші сільські «жахи» є сущою дрібницею супроти кошмарів міста. Наприклад, недавно уночі поверталася я додому темною вулицею, аж раптом бачу – попереду виринув чоловік! Я відразу ж бігти!

– І наздогнали? – поцікавилася Цидулка.

Зауваживши, що в листоноші своєрідне почуття гумору, Світлана попросила в неї ключів від тітчиного помешкання. Цидулка кивнула і зникла в хаті. А незабаром звідтіль до вух Світлани долинув гуркіт стільців та баняків. Крохмальській стало прикро, що вона спричинилася до такого гармидеру. Зібравшись просити вибачення, вона зазирнула в вікно хатинки і побачила, як господиня нашвидкуруч знімає зі стіни ікони. Уже валявся горілиць Юрій-змієборець, який підступно наносив удар списом у спину змія, що лежав на животі, задравши ноги, наче на пляжі.

– Ви що – замурували ці ключі у стіні, що тепер порушуєте спокій образів? – здивувалася Світлана з поспішних дій господині.

– Е-е-е, хочу викинути їх з хати як пережиток, бо за роботою ніколи, – видавила із себе послідовниця листоноші Пєчкіна, відділивши від стіни наступного святого.

– Не робіть цього, – зупинила тітку Світлана. – Таких я ще не бачила: гарні, старовинні та й, певно, мають мистецьку цінність…

– Ну, якщо мистецька цінність, то залишу їх, – сказала поштарка полегшено і, як здалося Світлані, її очі злагідніли. – Спасибі вам, що просвітили мене, стару. А чого ви там стоїте? Заходьте. А то я, безголова, зовсім забула, як гостей вітати.

І святці тут же випали їй з голови. А Світлана, переступивши поріг і окинувши оком інтер’єр, ледве стримала усмішку. З полиць креденса на неї гляділи неоковирні витинанки, які їй доводилося бачити на шкільній виставці «Умілі руки». Праворуч на стіні красувалося криве дзеркало, майже всю ліву стіну окупував портрет актора Боярського, вирізаний із журналу «Новини кіноекрану». Лише на високому громадді подушок та на рушниках над образами була густа вишивка. Поважні візерунки та качурики з кольорових ниток так подіяли на Світлану, що вона не відразу згадала про хустину у валізі, якою мала намір потішити Цидулку. Бо, порадившись з міськими експертами, Крохмальська довідалася, що для сільської жінки немає кращого подарунка, ніж плед або ж панчохи. Проте, на її подив, Зоня стримано подякувала і, навіть не розгорнувши сей покров, засунула його до шафи. А тоді запросила Світлану пообідати курячим розсолом з локшиною.

– Ой, як добре, що не манна каша, – вирвалося недипломатично в Світлани, – не люблю молочних продуктів…

– А що вони вам поганого зробили? – запитала Цидулка, пропускаючи гостю за стіл…

– Значить, вирішили пожити тут? І правильно зробите! Що не кажіть, на периферії легше дихати, – бадьоро цвірінькала Цидулка, порядкуючи за столом. – Залізе хлоп по шию у воду, тільки комарі об голову дзенькають! Не те, що в місті! Чи то правда, що у вас там перед сном, кажуть, навіть не погуляти, бо увечері бандити виходять на полювання?

– Звісно, що правда, – підтвердила Світлана. – От хоч би й учора: іду – лежить пиячисько. «Подай руку», – каже. А голос такий, що якщо не подаси – сам наздожене. Ледве утекла…

– Свят, свят, свят, – вигукнула Зоня, а Світлана тим часом поставила на стіл пляшку горілки. Виїжджаючи до провінції і порадившись із село-знавцями, Крохмальська довідалася від них, що без оковитої на селі не залагоджується жодна справа. Ото ж і товаришка лікарка з допомогою цієї вогняної води сподівалася ввійти в довіру господині. Але насамперед їй кортіло з’ясувати в тітки Зоні, чому так дивно зустрічають її обертівчани? Чому відхрещуються від неї, мов од нечистої сили, як тільки вона назветься небогою Крохмальського? А хто ж міг її краще поінформувати, як не Зоня Цидулка, що заходила у кожну хату, знала усе, що діється в селі, і доводилася довіреною особою покійній тітці, була з нею в останні хвилини її життя?

Бульйон та локшина, замішена на жовтогарячих жовтках яєць, приготовлена задля неділі, були такими ароматними, що Світлана й незчулася, як умить порішила повну миску. Ще й дерла ложкою посудину, як двірник шуфлею – ожеледицю. Досі Крохмальська була впевнена, що кури не мають запаху, бо у Львові, в сусідньому гастрономі купувала якихось посинілих незграб, кілька годин постоявши у черзі. То ж органи травлення, приймаючи такий сурогат, не могли збагнути, з ким вони мають справу. І швидко проганяли зі своїх володінь цей невпізнаний об’єкт. Зате тепер бульйону було непереливки, Крохмальська попросила добавки і, коли її шлунок розтягнувся, либонь, аж до п’ят, зі смаком облизала ложку.

Своє захоплення Світлана висловила господині, від чого ця чомусь зніяковіла. Враження від розсолу зіпсували мухи, що надлетіли, наче дугласи[2]. Вони не лише безцеремонно пікетували тарілки з першою гарячою стравою, а й зазирали гості в рот. Цидулка, зовсім не зважаючи на цих зайд, підняла чарку за упокій Світланиної родички і, як годиться в таких випадках, намагалася сказати про неї щось хороше.

– Коли ваша цьоця відійшла до більшості, – почала згадувати поштарка небіжчицю, активно ворушачи бровенятами, – то обертівці три дні співали, танцювали й бавилися у всілякі ігри, а на її поминках голова сільради сказав золоті слова: «Святою людиною була покійна. І щоби їй на тому світі ліпше жилося, то заспіваймо їй «Многая і благая літа»…

– Цьоцю Зоню, я дуже відчуваю, коли мені кажуть неправду, – перебила Цидулку Світлана, не в стані далі вислуховувати нісенітниці. – Розумію, що про мертвого треба говорити або щось добре, або взагалі нічого, але мені важливо довідатися, якою насправді була моя тітка! Бо з родичами у мене негусто.

– То що ви хочете знати? – розгубилася Зоня.

– Мене, наприклад, цікавить, чому тітка померла неодруженою? І взагалі, чому в неї не було нащадків, ну, хоча б незаконнонароджених? – розпитувала поштарку Світлана, пригадуючи напучування свого професора.

– Ваша цьоця, вона весь час повторювала, що потрібно будувати нове життя і що Крупська[3], мовляв, також дітей не мала.

Чим довше слухала Світлана розповідь листоноші про свою родичку, тим дужче переконувалася, що вона в Обертівці була справдешньою білою вороною. Читала трактористам у полі «Капітал» Карла Маркса; вривалася до сільського клубу і припиняла танці у розпалі, репетуючи: «Гайда на поле! Витрачаєте силу на гопанки, а за селом змерзлу капусту зібрати нікому!»; а, заставши у темному саду закоханих, розганяла їх хворостиною, примовляючи: «Як можете обніматися, коли в Африці плачуть голодні діти?» То ж, запросивши її на весілля чи якусь вечірку, місцеві мешканці молили Бога, аби учительці історії щось таки завадило приплуганитися на гостину. Бо інакше уся забава піде шкереберть. Добряче гульнувши, гості починали співати про любов, зраду й розлуку, а Крохмальська цього не могла слухати, вважаючи, що репертуар обертівців годиться лише для загниваючого капіталізму. І при цьому цитувала одного радянського поета:

                   Хіба можна співати тужливі пісні,                    Коли щастя у кожному дні                    З кожним днем усе ближче, немов небеса?                    Лише в праці життя і краса…

А коли тітонька заблукає, бувало, в крамницю, то її відвідини ставали справжньою халепою для народу! Вона хапала за комір якого-небудь сіромаху й горлала:

– Нащо понабирали аж шість буханців хліба, чемодан сірників та мішок цукру? Негайно поверніть на місце народне добро! Де ваша свідомість?

– А раптом завтра війна? – похнюпиться покупець.

– Ви що – сумніваєтеся в могутності і боєздатності нашої непереможної радянської армії? – запитувала історичка, пильно вдивляючись в очі вуйця.

– Та не сумніваюсь я, – виправдовувався винуватець, збліднувши. – Просто треба мати якісь запаси. Бо завтра всього цього не буде…

– Певно, що нічого не буде, якщо ви та подібні вам усе розхапали, – гриміла вчителька-утопістка на увесь магазин. – Корисливі істоти, ниці куркулі, не бачите світу далі свого пупа!..

Напередодні Різдва тітонька неодмінно здійснював рейд у домівки вчителів, завідувачки клубу, бібліотекарки та фельдшерки, аби переконатися, чи вони не труть мак на кутю, чи не смажать пампушків? Безцеремонно зазирала до усіх шпарин, чи не причаїлися там фігурки коня та півника, сплетені із соломи, пташки із яєчної шкаралупи, медові коржики у формі ангеликів і шопок та інші ритуальні ознаки одного з найбільших зимових свят? Відтак тітонька писала доноси до начальства у район. А напередодні Великодня вона стирчала перед церквою і не пропускала школярів святити пасхальні кошички. Навіть до поштарки якось прискіпалася. Як вам, каже, можна довіряти кореспонденцію, коли у вас досі на стінах – ікони? Побоюючись втратити працю, Зоня мусила сховати великомучеників до комори і почепила їх на стіну аж після смерті цієї мізантропки…

Розповідь Цидулки засмутила Світлану, і тепер їй було зрозуміло, чому при її появі деякі жінки осіняють себе хрестом. Вони вважали, що і небога Крохмальської – така ж дивачка. А це означало, що покумцятися з ними буде нелегко, хоча й реально. Просто їй, Світлані, потрібно стати такою ж, як вони.

Мовби відгадавши Світланині думки, Зоня поцікавилася, чи надовго вона у їхніх краях?

– Хочу довести до пуття тітчину хату, зробити у ній ремонт та й, мабуть, продам, якщо знайдеться пристойний покупець… – проливши у своє нутро останню ложку юшки, поділилася своїми планами Світлана з листоношею. – Але я сюди приїхала не тільки хату полагодити. Як і моя тітка, я – історик за фахом, ні-ні, не така, як моя родичка, – замахала руками Світлана, помітивши, як очі листоноші враз затьмарилися. – Я досліджую… життя князя Данила Галицького, який колись бував у цих краях.

– Що ви кажете! – вигукнула листоноша. – А чому він сюди приїжджав?

– Отож я і хочу дослідити, що він тут у Обертівці робив, як нас з вами тут не було, й написати про це науковий трактат.

– Ой, як цікаво! – вигукнула Цидулка. – Нарешті і наша Обертівка в історію попаде!

– Авжеж, проте ви мені, цьоцю Зоню, повинні в цьому допомогти, – перебила Світлана радісні дифірамби Цидулки.

– Я? – отетеріла листоноша. – Чим я, напівграмотна селянка, можу зарадити вам, ученій пані з міста?

– Цьоцю Зоню, не хвилюйтеся, – поспішила заспокоїти господиню Світлана. – Для того, аби мені підсобити, – не потрібно закінчувати академію.

– Ну, то що ви хочете? Я постараюся, якщо це можливо, – пообіцяла Цидулка і, поклавши пальці рук на коліна, приготувалася вислухати Світланині побажання.

– Цьоцю Зоню, я і народилася, і жила в місті, через те дуже незручно почуваюся серед тутешніх людей, – зізналася Світлана господині – Чи не були б ви такі ласкаві, щоб навчити мене місцевих звичаїв?

– З радістю! – погодилася листоноша.

– Але чи не запізно мені… вчитися? – засумнівалася Світлана в своїх можливостях.

– Не святі горшки ліплять, – підбадьорила Крохмальську листоноша, щаслива від того, що зможе прислужитися вченій пані. – Хоча в нас цьому навчаються з пелюшок, та ви – ще молода, тож швидко опануєте мою науку…

– Ой, боюся, що нічого у мене не вийде… – зніяковіла Світлана.

– Ви – дівчина освічена і якщо дуже постараєтеся, то перевершите навіть усіх наших обертівців… – висловила сподівання Цидулка.

– Гаразд, я готова освоювати цю науку хоч зараз…

– А ви не станете ображатися? – запитала стурбовано Зоня. – Бо те, що від мене почуєте, вам може не сподобатися…

Отримавши від Світлани запевнення, що вона спокійно ставиться до критики, Зоня сказала:

– Почнемо з того, що ви не вмієте поводитися за столом. Так-так… Коли я вас запросила обідати, ви (тільки не гнівайтеся!) тут же дали згоду…

– Ну й що ж у цьому поганого? – спитала вражено Світлана.

– У нас не заведено гоститися після першого запрошення, – пояснила Зоня. – Адже людина вас може кликати лише задля годиться, в надії, що ви – добре виховані і… відмовитеся. Як жартують у нашій стороні: «Запрошуємо вас сердечно, але ви не приходьте конечно!» Лише коли послідує третя просьба, то є для вас знак, що господарі направду раді бачити вас на своїй гостині… Але навіть якщо ви взялися за ложку, то не забувайте раз-у-раз бідкатися: «Ой, як вам то, певно, дорого коштує!» Проте ви не здогадалися мені поспівчувати…

– І хто би подумав! – почервонівши, вигукнула приїжджа. – Гаразд, а що я ще не так вчинила?

– Всього й не перелічити, бо далі ви взагалі почали робити нечувані речі! – мовила господиня, розпалюючись дедалі дужче. Видко, її дуже вразили «грубі» манери гості. – Ви розхвалювали мій розсіл!

– Даруйте, що ж у цьому поганого! – вигукнула приблуда. – Сказати про страву добре слово – означає зробити комплімент кулінарним здібностям господині. А той, хто скупиться на люб’язності, отримує репутацію бевзя, невігласа, селю…Пробачте…

– Так це ж у вас, – відказала Зоня, вдавши, мов би не почула останніх слів гості. – А у нас про ту людину, яка лакомо їсть, сторонні можуть подумати, що вона ніколи цих наїдків не пробувала і взагалі нічого не бачила у своєму житті.

Новина Цидулки здивувала місіонерку не менше, ніж би вона почула, що тутешнім мешканцям за каструлю служить обрубок бамбука.

– Але вам було мало того, що ви співали славу моїй локшині, – продовжувала Зоня, – ви її ще й повністю з’їли і попросили добавки! Повірте, мені для вас не шкода миски зупи, але у нас погано думають про людину, яка в гостях напихає свій живіт, мов силосну яму.

Світлана розгубилася:

– А що я мала робити із вгощенням? – запитала спантеличено.

– Залишити. Половину… – відповіла незворушно Зоня. – Хай люди думають, що вас нічим не здивувати!

– Але ж тоді харчі змарнуються… – спробувала Крохмальська переконати Цидулку.

– У нас ніщо не пропадає, – запевнила Світлану Зоня. – Усе доїдають свині, собаки, коти, кури…

«Таки вартувало їхати в Обертівку, – подумала Світлана. – Коли я розповім про ці дивовижі Трусевичу, то він лусне від сміху».

– Я думаю, що на сьогодні вистачить, – сказала на завершення Зоня.

– Ні-ні, – заперечила Світлана, – я би вас, цьоцю, слухала і слухала. Ви щоразу вказуйте мені на мої промахи. Гаразд? Ну, а тепер мені хотілося б побачити хату моєї тітки. До речі, як я повинна залишати гостину?

– З першої хвилини, як тільки сіли до столу, ви повинні раз-у-раз пориватися додому і весь час оглядатися на двері і тримати господарів у напрузі, – навчала Цидулка Світлану сільської житейської мудрості. – А коли нарешті підведетесь, то перепросіть господарів: «Вибачте, якщо було щось не так…» І жалкуйте, що завдали їм клопотів. А вони також просять вибачення у вас, бо ж раптом не догодили? – і вважаючи лекцію закінченою, Зоня добула із шухляди ключі.

– Я би хотіла у вас про ще щось спитати, – пригадала Світлана перед відходом. – Скажіть, це правда, що у вас випадає багато снігу?

«Нарешті, я зможу здійснити свою давню дитячу мрію, – подумала вона, коли Зоня пояснила їй, що кучугури під саму стріху – не фантастика. – Виліплю справжню снігову бабу, яку досі мені доводилося бачити лише на картинках». Адже там, де мешкала Світлана, ніколи не було вдосталь снігу. І коли, бувало, з неба підкинуть трохи цього матеріалу, то він швидко зникав, залишиться якась смужка, та і то діти нерідко полаються одне з одним через те, що котресь з них не надто ощадно формує сніжки!

3

У резиденції небіжчиці Світлану зустріли розгублені меблі такого предвічного покрою, що в неї відразу появилася можливість перенестися уявою в епоху зародження меблярства. Також тут не водилися ні вразлива порцеляна, ні ненадійні фужери. Піраміда бляшаних мисок та гурт невибагливих банячків на налавниках були поза конкуренцією і усім своїм виглядом засвідчували, що Крохмальська може їм довіритись і бути за них спокійною. Чим довше нова господиня роззирала декор тітчиної хати, тим більше доходила до висновку: листоноша не перебільшує, татовій сестрі таки бракувало клепки.

На службі в покійної ідеалістки було безліч речей, призначення яких Світлана не розуміла. Ну навіщо вона зберігала оцю дерев’яну штуку у формі літери «Т» із численною кількістю зубців і яку Крохмальскій доводилося зустрічати в підручнику з історії в розділі про кріпаків, які гарували на панщині? Також їй відразу спало на думку, що деякі речі тут лише місце займають і їх здалося б віддати до історичного музею. Але коли Світлана поділилася своїми думками з проводиркою, то ця лише докірливо головою похитала. І запевнила Світлану, що більшість предметів, особливо гасова лампа, заправлена нафтою, – не пережиток минулого, який Світлані доводилося бачити у шкільні роки в хрестоматії з української літературі і при якому швачка затерплими рученьками шиє одіж для вередливого паненяти. Це – цілком актуальна і необхідна річ, без якої у цьому ведмежому куті нема що робити. Адже в окрузі вимикали світло щоразу, як тільки почнеться дощ, а також тоді, коли їм захочеться!..

Придивляючись до життя-буття обертівців, Світлана з кожним днем усе більше й більше переконувалася в тому, що незвичайною була не лише її тітонька-фантазерка. Її сусіди також нехтували комфортом та зручностями: ніяк не хотіли позбутися серпів із косами, ні граблів з коромислами, і живучими у них були ще ночви та ступи. Не минуло і тижня, як вона розчарувалася у сільській романтиці: у неї ніяк не складалися взаємини з онучами, вона не могла привчити свої ноги ходити босими по стерні, не знаходила підходу до комашок. І якби не доручення професора-шкандиби, то вона хоч сьогодні готова була чкурнути туди, де під сонцем мліє асфальт, де втомлено повзають розлізлі від спеки тролейбуси і зрідка трапляються кущі, стрижені під бокс!

4

На Світлану ринув такий потік інформації про населення Обертівки, що невдовзі на стіл доктора Трусевича ліг рапорт такого змісту: «За моїми спостереженнями, обертівці не піддаються окультуренню, як п’яти – сонячному загару. Коли до аборигена приходять гості, то він нізащо не запропонує їм тапочок, боїться, щоб його не назвали чистоплюєм. За моїми спостереженнями, туземці не вміють беззвучно їсти, голосно сьорбають, досі не встигли завести знайомство зі столовими приборами, закуски беруть руками, хліб – виделкою, вміст із сільнички спершу висипають собі на долоню, а вже тоді – в страву! А місцеві господині вимішують салати не ложкою, а п’ятірнею, щоб він м’якішим був!

Як я уже пересвідчилася, обертівці не люблять виголошувати промови за столом. Взагалі, з першої хвилини застільного ритуалу господиня намагається видерти пляшку з рук благовірного, вважаючи, що він уже спожив свою мірку. Зате гостям наливають від душі. А гості стримують господарів за руку, жінки перевертають свої келішки догори дном, а чоловіки примовляють: «Мені хіба що грамульку». Господар, обіцяючи вчинити волю гостя, нізащо не дотримує слова і постійно наливає по вінця. А гість завжди примудриться напитися, щоб його додому несли, бо чого буде іти? Хоча селяни в принципі не в захопленні від алкоголіків, проте тих чоловіків, які зовсім не вживають оковитої, вони мають за ніщо і думають, що ті уражені якимись недугами, про які не розголошується. До речі, тут презирливо ставляться до казенної горілки, кажуть, що вона – хімічна, бо без запаху. Запевняють мене, що немає нічого кращого понад самогонку, яка пахне буряком.

Навіть найбідніша господиня викладе на стіл останнє, але не відпустить з хати гостя голодним. Вона, за традиціями обертівської гостинності, яка тут утвердилася через відірваність від світу і відсутність бодай благенької чайної, намагається насипати гостеві вариво силоміць і у великій кількості. Гість, також дотримуючись неписаних правил місцевого хлібосольства, продиктованого безгрошів’ям та частими неврожаями, у свою чергу, пручається і вихоплює власну тарілку, наче йому пропонують не свіжі харчі, а ціаністий калій. А коли гостелюбній господині вдається покласти візитеру на полумисок тієї чи іншої салати, то він старається половину відсипати назад під приводом того, що – дуже ситий і їсти йому не хочеться. Отже, якщо обертівець і береться до їди, то лише скоряючись дуже вагомому арґументу: «Хай краще грішне черево трісне, ніж має пропасти Божа благодать!» Взагалі, вживання обертівських страв вимагає спецпідготовки! Традиційно гостей вгощають наїдками, з якими уже і я в останні дні встигла зблизитися: сиром у сметані, вареною картоплею зі шкварками, ставридою пряного посолу, яку купляють у районі і з якої потрібно власноручно виймати кістки і знімати шкіру. Поважають обертівці тушківку, ніколи не пропустять яєчні на шкварках, але справжньою окрасою їхнього столу є сало, якому не дають проходу на жодній забаві.

На прощання господарі намагаються обдарувати відвідувача яким-небудь гостинцем, що зробити нелегко. Бо якщо обертівцю вручити подарунок, то він не розгорне його і не висловить вам від нього своє захоплення, щоби сторонні не подумали, наче він – людина убога і в нього ніколи не було порядних речей. То ж він категорично відмовляється від дарунку. Справжнім мистецтвом вважається – дочекатися, поки господарі втратять пильність, і залишити в хаті їхні ксенії[4]. Але добрий господар ніколи цього не допустить. Буває, що він наздоганяє гостя, який відійшов від садиби на добрих сто метрів, і кидає домашній сувенір йому до кишені чи за комір, наче вибухівку, а сам при цьому утікає. Бо ж раптом гість знайде спосіб повернути йому презент! Такий ось пінг-понг.

Обертівці не терплять нічого витонченого, легкого, білого (бо швидко забруднюється!), а надають перевагу усьому тривкому, ситному, густому, довгограючому. Їх може зацікавити лише такий холодець, шар смальцю якого має товщину на два пальці. Завоювати їхню прихильність може лише така рясна зупа, у якій аж ложка стоїть! Ці люди боготворять черевики, підошва яких не поступається тракторним гусеницям, і довіряють лише такому костюму, який обіцяє пережити свого господаря… Я спершу, було, обурювалася цими звичаями, але тепер заспокоїлася: ще жителі древньої Еллади стверджували, що про смаки не сперечаються. Так що бувайте здорові, товаришу професор, і хай вас Бог милує коли-небудь спізнати товариство з подібними уподобаннями. З повагою Крохмальська…»

5

Через кілька днів Світлана вибралася до голови сільради Пиржоли, щоби оформити в нього деякі папери на цьоцину спадщину і познайомитися з цим ендемічним владарем.

Хоча на вулиці було сонячно, але від північного вітру тіло Світлани взялося дрижаками. Проте вона сподівалася, що незабаром земля прогріється. Незважаючи на літо, посадник Пиржола вийшов на зустріч гості у такому твердому кожусі, що до нього міль собі зуби зламала б, а комір тягнувся аж до п’ят. Певно, ця одіж заміняла йому домашній халат.

Зауваживши, що Крохмальська не відважується зайти до двору через собаку, війт її підбадьорив:

– Не бійтеся! Він, – кивнув на пса, – взагалі дуже добрий, лагідний, лише тещу кусає…

– Потрібно одягатися густіше, – мовив цей Глек Макітрович, на знак поваги вклонившись Світлані і притримуючи обома руками кашкет на голові. – Ось побачите, що не потепліє і до вечора…

Чутка про те, що в селі замешкала вчена, яка має намір написати книжку про Обертівку, облетіла всі обійстя ще в день приїзду Світлани. Тож голова сільради, який-то взагалі чекав на візит спадкоємиці вчительки-історички ще місяць тому, аби залагодити деякі формальності стосовно хати, відразу ж почав розмову про її наукову працю.

– Про Данила, значить, про Галицького пишете?

Він був чоловік із вищою освітою і хотів засвідчити перед новою людиною сільської общини свою начитаність і обізнаність у таких високих матеріях.

– Вам це справді цікаво? – запитала Світлана в Пиржоли.

– Я мушу знати все, що відбувалося на моїй території, нехай навіть півтисячі років тому… – сказав голова сільради, повісивши на цвяшок свій головний убір. Світлаана запримітила, що в Пиржоли на голові дозріває солідна лисина.

Подумки відзначивши, що агентство «Баба бабі по секрету сказала» працює у цій місцевості справно, Світлана розпочала свою розповідь:

– Мені у Львівському обласному архіві трапився один документ, в якому написано, що Данило Галицький нерідко і інкогніто приїжджав до Обертівки.

– А що він тут робив? – запитав Пиржола.

– Англійці кажуть, що кожна родина у своїй шафі тримає скелета…

– То ті англійці зберігають трупів! – жахнувся сільський очільник, який був далеким від крилатих висловів, адже мав диплом конструктора комбайнів.

– Скелет у шафі – це таємниця, про яку не здогадуються ні сусіди, ні близькі, ні колеги, – пояснила Світлана голові сільради.

– А-га-га, – закивав головою Пиржола, второпавши, нарешті, про що йдеться.

– Отож і цей Данило Галицький мав такого скелета. Він приїжджав до Обертівки, щоби зустрічатися зі своєю любкою, але цей факт не висвітлений ні в підручниках, ні в монографіях, – розповідала Світлана.

–Чому ж це приховували від громадськості? – поцікавився Пиржола.

–Бо князь на той час був жонатий, – пояснила співрозмовниця. – Якби про це довідалися, то його розжалували б у посаді! Це ж не пастух якийсь був, а – перший український король! Він жив тоді в згоді і з Литвою, і з Угорщиною і не хотів політичного скандалу.

– Важко йому жилося, – зауважив голова сільради. – Але мені цікаво, де він побачення влаштовував?

– А це я ще мушу дослідити, – відповіла Світлана. – Як відміряю певну кількість від потоку (так написано в цьому манускрипті), то знатиму це достеменно й опишу в своїй монографії.

– Бажаю успіху, – потиснув руку Крохмальській начальник обертівської громади.

6

«…Пам’ятаючи про своє завдання, я вже з перших днів почала шукати нагоди, аби делікатно розпитати у місцевих мешканок, чому вони так багато дітей народжують? – розповідала в новому повідомленні до професора Крохмальська. – Така можливість мені трапилася в магазині. Так сталося, що позавчора я скоріше прибігла купувати хліб, коли була лише продавщиця і одна жінка на прізвище Шамота. Так у тієї Шамоти дітей, як курей. Кажуть, що вона на обід для такої челяді висипає в каструлю пів мішка макаронів і розмішує їх ледь не веслом.

– Мабуть, дуже любите малюків, якщо не побоялися стількох народити? – поцікавилася я в молодиці, зауваживши, що вона прийшла по харчі з рюкзаком.

Шамота заперечливо похитала головою.

– Навіщо ж тоді підриваєте здоров’я? – допитувалася я. – Адже щораз в період вагітності немовля відбирає у вас мідь, кальцій та інші мікроелементи!?

– Як то відбирає? – переполошилася моя співбесідниця.

– Йому для побудови зубів та скелету потрібні кальцій, от він і бере їх собі до останньої крихти, – пробувала я вивести її з кущів невігластва. – Так що вам нічого не залишається, і ваші зуби кришаться прямо на очах. У цей період слини у вас стає мало, ваш рот забруднюється до такої міри, наче ви що хвилини злизуєте порох ось із цієї підлоги. Я вже не кажу про те, що з кожною новою вагітністю ваш живіт збільшується та й збільшується.

– Справді, усе це дуже страшно! – погодилася зі мною матір сімейства. – Але що робити?

– Спробуйте якось боротися із цим! – порадила я Шамоті.

– А як? – запитала у мене розгублено мати-героїня і поглянула на мене так безпорадно, як мале дитя.

Тоді я спробувала пояснити цій Церері якомога делікатніше про засоби від запліднення, не впевнена, чи вона зрозуміє, що це таке? Як виявилось, вона чула про них. Бо, махнувши рукою, зізналася:

– Та купила якось один… Але він розірвався, і на світ появилася Іваночка, моя десята дочка… Шо не рік, то дитина, одна від іншої файніша. А мій чоловік навіть вже не пам’ятає, як котре називається…

Так що причина високої народжуваності у селі – через необізнаність. А мені, як здогадуєтесь, жити тут без однодумців дуже сумно. Я не можу дочекатися тієї хвилини, коли скінчиться експедиція, і ви, товаришу Трусевич, відкличете мене до Львова.

З повагою Крохмальська».

7

Світлана пішла до поштарки на пораду: чи немає у неї холодильника? Бо сьогодні вранці вона застала черговий «сюрприз»: суп не витерпів спеки і прокис. Інших харчів також не минула лиха година: не пережила високої температури ковбаса, не витримав і втратив форму голландський сир. А для копченої скумбрії брак морозильника став таким випробуванням, що вона аж позеленіла. Ця їжа, на яку у місті Крохмальська завжди могла покластися, до периферії виявилась неготовою.

Пройшовши половину дороги, Світлана звернула увагу на дитячий плач, який пробивав собі дорогу на вулицю з одного подвір’я.

– Чому воно не перестає верещати? – озвався господар, не відриваючись від вранішнього туалету: за душ йому правив кухоль з водою, а за вішак для рушника – гілка ближчого куща. Його слова стосувалися молодої матері і дружини, яка ніяк не могла заколисати немовля.

– Воно боїться чужих, – відповіла дружина.

Світлана уважніше придивилася до їхнього обійстя, проте нікого, крім подружжя і їхнього нащадка, не вздріла. Кого молода господиня мала за чужинця? Може, Світлану? Але вона тут же пригадала ще одну картинку із життя обертівчан. Біля магазину стоїть хата Потурайків. У них – хлоп’ятко років двох. І Світлана випадково почула, як цей хлопчик лепетав до Потурайка-старшого «Тату, тату». «Не називай його татом! – озвалась матуся. – Кажи: «Дядю!»

Не перестаючи дивуватись із особливостей місцевого «виховання», Світлана дійшла до господи Цидулки і відразу зустріла сільську листоношу. Вона нічим не відрізнялася від мешканки африканського сільця Тампаксирінг, яка на новий рік несе на голові тацю з гостинцями висотою в половину свого зросту. Цидулка в цю хвилину двигала на спині у рядні стільки соломи, що склалася удвоє, наче ножик.

– Здорові були, цьоцю, – привіталася з Цидулкою Крохмальська. – Але нащо берете на себе такий тягар? Безпечніше розділити солому і занести її за дві-три ходки.

– Е, дитино, немає у мене здоров’я стільки разів ходити туди-сюди! – виправдовувалася з-під клунка Цидулка.

Коли куль соломи був повержений на землю, Світлана розповіла тітці про свій клопіт і поцікавилася у неї, чи не можна б орендувати у когось ту машину, яка виробляє холод? Але Цидулка ошелешила її: виявляється, що це чудо техніки було лише в голови сільради. Правда, іноді цей Морозко служив притулком для холодцю тих обертівців, які справляють, наприклад, весілля чи хрестини. Однак і на нього не можна було особливо надіятися, бо в селі часто пропадало світло, і це збивало холодильний агрегат з пантелику. Тітка Зоня порадила Світлані набагато певніший спосіб: тримати страви подалі від кухні, у сінях на бетонній долівці.

Вражена таким простим виходом, Світлана подякувала Цидулці і полетіла до хати, мов дирижабль. Порівнявшись із обійстям голови сільради, Крохмальська стала свідком подружнього скандалу.

– Де ти ночував минулої ночі? – приставила дружина до плечей чоловіка швабру, як дуло автомата.

– П’ять літ запитуєш мене про одне і те ж! – огризнувся кнуруватий супружник, вбраний на цей раз в ошатного бурнуса і світячи лисиною на увесь двір. Ревнощі дружини позначилися на його зачісці: мало що й лишилося. – Набридло! Але сьогодні ти навіть не здогадаєшся, де я був опівночі.

– Здогадуюся, – шпурнувши знаряддя насильства на траву, берегиня голови сільради взялася в боки. – Але спершу вислухаю твою версію… Ну, то що: тобі однієї жінки замало?

– А ти думаєш, що я був у обидвох? – підморгнув лукаво сільський вождь.

– Ти мені зубів не заговорюй! – перейшла на високі тони дружина. – А чому це у тебе на плечі довга жіноча волосина?

– А де вона має бути?

У відповідь благовірна лише плюнула.

– Невже ти забула про парі? – раптом став серйозним обертівський лідер. – Я ж учора дав слово, що ти мене не побачиш п’яним.

– Ну-ну? – уже із зацікавленням почала підганяти чоловіка законна жона.

– І ось тому минулої ночі не заночував вдома.

– Геть іди, щоб мої очі тебе не бачили, – уже полегшено сказала Пиржолиха. І Світлані здалося, що дружина рада такій відповіді. Пригадавши розмови селянок в автобусі, Світлана приплюсувала їх до свіжіших вражень, і вирішила розпитати як слід цьотку Зоню: чому обертівці так дивно жартують? І чи взагалі жартують?

8

«Вибачте, шановний товаришу Трусевич, що тиждень не писала: я кропила картоплю спеціальним розчином, аби зіпсувати колорадським жукам апетит, – написала Крохмальська у третій реляції своєму зверхнику. – Отже, минулого разу я допустила поспішність, повідомляючи вас про статеву неграмотність селян. Бо нещодавно я зробила інше відкриття.

Мої спостереження були б недостатніми, якби не місцева листоноша – Софія Цидулка. Вона закрила моїй тітці очі, коли вона відходив у вічність, то ж стала моєю подругою і завдяки їй я знаю найдостовірніші новини. Бо решта люду сприймає мене мало не за чужоземку і тому не до кінця буває зі мною відвертою, боїться донести до моїх вух щось, на її думку, зайве. Так от: такої святої простоти, як оця Софія Цидулка, я зроду не зустрічала. Бо коли розповіла їй про фараонів та про давні усипальні, то вона вигукнула: «До чого світ докотився! В часи моєї молодості такого не було!» Проте вона з тих бабів, що дріт прядуть, дуже винахідлива і змогла б вижити, здається, навіть на безлюднім острові: коли у Цидулки закінчується клей, то вона заліплює бандеролі та іншу кореспонденцію тістом, милом або яєчним білком; якщо немає обгорткового паперу – масло і сир загортає в листя хрону або капусти; і уміє зупинити кровотечу м’якушкою хліба. Також заслуговує на увагу метод, за допомогою якого Зоня встановлює годину на пасовиську. От що би ви робили, якби у вас поламався годинник? Щоби полагодити його, потрібно їхати до міста. Не тягати ж за собою по пасовиську радіоточку! В такому випадку Зоня (і всі обертівці також) користуються тим циферблатом, який водився у наших далеких пращурів ще з льодовикового періоду: ставить хворостину на землю і, у міру того, як сонце рухається небом, тінь від цієї хворостини дає їй знати: заганяти стадо до хліва чи можна попасти ще його у колгоспному вівсі. Крім того, вона знає спосіб, як, не визираючи у вікно, довідатись – іде дощ чи ні? В цьому їй допомагає радіоточка: у негоду вона мовчить. Так от, від цієї універсальної Софії Цидулки, яка лікує горло авіаційним бензином, купленим у першу фазу біля входу в аеропорт «Бориспіль», я недавно почула такі речі, від яких збожеволіти можна!

Я відразу помітила, що в Обертівці майже не видно дачників. І запитала в Цидулки, яка причина? Хоча Обертівка серед багатьох сіл відзначається незайманою природою, проте міщани стримано ставляться до її райських куточків і не поспішають зводити на її теренах дачу. А у кого ж все-таки є садиба завбільшки з носовичок, то той шукає когось роззявкуватого, аби позбутись її, вигідно продавши.

Цидулка пояснила: до цього кроку люди вдаються не тому, що Обертівка – рідкісна глухомань, де доводиться розпалювати вогонь ледь не за допомогою збільшувального скла. Причина криється знову ж таки в тутешніх мешканцях, які мають погану славу, бо є, м’яко кажучи, патологічно велелюбними. І тоді я згадала дивні розмови, свідком яких випадково стала ще в автобусі, а також на вулиці. Наприклад, ця ж Зоня Цидулка, вона уже забула, скільки літ її чоловіку, але твердо знає кількість його коханок. А коли я запитала в неї, чи вона ходить до лісу, то вона сказала, що вже – ні, хіба що тільки по дрова. Хоча у нас здавна усталилась думка: село – це цнота, а місто – розпуста, проте Обертівка у цьому плані – виняткова. І ця генетична особливість її мешканців передається від покоління до покоління, як сімейна реліквія, як культурна спадщина. Ніде правди діти, таки важко знайти в цьому ізоляті хату, де б чоловік не стрибав у гречку, а дружина не наставляла б йому роги і не народжувала б йому дітей, зазвичай схожих на… студентів, які улітку приїжджають до колгоспу на практику. Я переговорила з багатьма старими людьми і довідалась, що добра половина дідусів та бабусь не знає, чиї вони нащадки, а тут уже й внуки не дрімають, переймаючи естафету від своїх предків і вирощуючи собі подібних. Приймаки в Обертівці трапляються рідко, бо обертівчани одружуються лише зі своїми. Вони кажуть, що мешканці із присілків не надто рвуться породичатися з носіями таких неблагополучних ДНК. А ті, хто спарувався із тутешньою дівкою чи парубком (що трапляється дуже рідко!), каються і оплакують свою загублену молодість.

Ось чому в цьому селі – така висока народжуваність! Уся причина – в шаленій крові обертівців, які самі про себе кажуть жартома, що вони не дотримуються шостої заповіді. «У нас часом деяка жінка сама не знає, від кого у неї те чи інше дитя, і придивляється, в кого вдалося, бо тільки так і може вирахувати тата», – завершила нашу розмову Зоня Цидулка. А тепер я буду досліджувати, чим збуджують тамтешніх чоловіків їхні жінки, які не випробовують ніг високими обцасами, не культивують довгих нігтів і їм навіть на думку не спадає прополювати брови. Коли на дворі – сльота, то малеча, старі баби й жінки виводять корів на дефіле, замотавши ноги в онучі, у гумових чоботях і під цератовою накривкою – ансамблем, що, як можна здогадатися, має передавати дух колоритної культури усієї округи. У негоду тут стає так холодно, що якщо у місті її ще можна перебути у светрі, то в Обертівці зодягаються наче на поселення до тундри.

До речі, в обертівців вважається непристойним для жінок – сидіти у гостях вперемішку з чоловіками. Вони розміщуються рядком напроти мужчин і тільки вдають, що їдять.

Взагалі, жінку в Обертівці розглядають, як робочу силу. (Адже люди там ще досі користуються сокирою, серпом, мотикою та сапою, як їхні предки доби неоліту. Наче й не минало десять тисяч років). І якщо вона не може втримати в одній руці тридцять кілограмів цементу під дощем, то у неї немає шансів вийти заміж. І взагалі, тут повнота тіла – це ознака здоров’я, а не діабету чи ожиріння, як вважають у місті. Рівно ж і щоки червоного кольору тут є символом життєздатності, а не гіпертонії.

Обертівчанки не носять обручок. Зате у більшості – зуби зі щирого золота. Навіть молоді дівчата коронують благородним металом бодай один передній різець, який ще не встиг зіпсуватися. Це є не лише криком тутешньої моди, а й ознакою заможності.

Одне слово, тут загадка на загадці. Але як тільки що-небудь виясню, то неодмінно дам про це Вам знати у наступній науковій розвідці. Бувайте.

З повагою Крохмальська».

9

Виславши кореспонденцію до Львова, Світлана почалапкала на город – саджати цибулю. Захоронила у першій грядці сіянку і розпрямилася, аби після такої важкої процедури відпочити в затінку. Бо уже почала на сонці з одного боку підгоряти, як пиріг у духовці. Також хотіла дати відсіч комарикам-чубрикам, які не розуміли, що заважають їй. Аж раптом загледіла на сусідній ділянці аборигена чоловічої статі. І, пригадавши розповідь Зоні про обертівчан як про дуже темпераментний народ, пирхнула від сміху.

Це був не той мужчина, за якого жінки видряпують очі своїм суперницям. Навіть важко було уявити, щоби цей непрезентабельний суб’єкт, який був одного росту зі своїми вилами, міг виступити в ролі звабника. «Можливо, він покоряє тутешніх жінок своєю зручністю у господарстві, бо хіба ж не вигідно таку шпротину носити при собі?» – подумала Світлана.

Наче відгадавши її думки, портативний тубілець підняв на вила цілу копичку, як Світлана виделкою – пучок макаронів, і переставив її на рядно. Крохмальська тут же згадала, що ні один чоловік не брав її на руки, боячись підірватися. «А цей зміг би, якщо так легко зрушив стіг… «Ти збожеволіла!» – дорікнула вона сама собі і, щоб прогнати непотрібні думки, почала переконувати себе, що цей хрущ здійснив свій вчинок без потреби: «От такий собі хлопчик-мізинчик, що розтягує себе на Геркулеса. Але якщо чоловік вже нічого не може, а тільки переносити стіжки, то хай переносить», – подумала презирливо. Проте так і не змогла витравити з голови цей кумедний епізод. Бо кураж куражем, але не кожному під силу така важка атлетика, що на неї спромігся цей рідкісний екземпляр.

Світлана нарвала у саду вишень, запила лимонадом «Буратіно». Що за компот у животі розпочався! Нараз відчула на великому пальці лівої руки комаху.

Взагалі, ці кузьки псували Світлані настрій уже з її перших хвилин в Обертівці. Їй досі в житті не доводилося бачити такої маси двокрилих, і ось тепер вона мусила розділяти життєвий простір з цими занудами, які тут почували себе героями дня. Звикнувши жити на всьому готовому, представники цього егоїстичного племені вимагали до себе великої уваги, відривали від справ, не давали заснути і скрізь встромляли свого носа: дегустували ковбасу, принюхувалися до хліба, хотіли переконатися, чи Світлана пересолила зупу, і взагалі, поводилися так, мов би нічого у житті не бачили. Не дивно, що їхня велика родина раз-по-раз була у траурі: одне втопиться у баняку з борщем, інше дістане опік останнього ступеня від електролампочки. В таких випадках Світлана упівголоса читала мораль їхнім родичам, які залишилися жити: «Ну що з вас виросте, коли ви вже навіть тепер такі невиховані!?»

Ось і тепер, подумавши, що то – хтось із співплемінників набридливих мух, Світлана спробувала його зігнати, і потерла палець об сукню. Але, на превеликий жах відчула, що істота неабияк зацікавилася нею, бо впилася в її шкіру і випустила жало. Крохмальська побачила, як у траву скотилася бджола, на тілі якої чомусь були сірі, а не жовті смужки. І тут же її рука миттєво розпухла по самісінький лікоть. Кінцівку розперло так, що вона, здавалося, в цю ж мить трісне і розлетиться на шматки. «Якби це сталося в місті, то купила б у аптеці йоду та й намалювала б на лікті сіточку, – подумала Світлана, – а тут як на безлюднім острові, доведеться пропадати». Від переляку вона закричала. Ще не встигла стулити рот, як почула за спиною…чиїсь кроки.

Це був отой невеличкий сусід, що піднімав копицю на вила.

– Шершень, – долинув його голос. – Торік нашу поштарку один вжалив у ногу так, що вона мусила декілька днів ходити босоніж, ні один тапок на ступню не налазив. А дочку голови сільради навіть відвезли до лікарні: опухла від вух до п’ят. Так що вам ще дуже повезло…

– А чого ви вирішили, що то кричала я? – спитала Світлана. – І взагалі, я вас не кликала. «Оце нав’язався, – подумала роздратовано. – І що ж – я тепер мушу вітатися з цим типом, інтелект якого колихається між пляшкою горілки і бутербродом з маргарином та часником? І який, якщо навіть щось і читає, то хіба що обгортки від цукерок?

10

«…Усі обертівці, якщо поглянути на їхні портрети в далекому дитинстві, були гарними, але згодом пережили мутацію і тепер – в’ялені, бідні на зуби, з виведеними із ладу хребтами, розтягнутими руками, з вичавленими щоками, деякі частини їхніх зужитих тіл доведені до такого стану, що відновленню не підлягають, а роти позападали, як у горбуші – після любовних утіх. Тутешні діти – їхні точні зліпки, хоча й нічогенькі, але потріскана шкіра на руках і ногах, облуплені носи та торжество карієсу у їхніх ротах засвідчують, що вони ще до тридцяти літ встигнуть назбирати хвороб, як грибів – у лісі. Але цьому є своя причина. Людей, які би так зневажали власне здоров’я, я ще не зустрічала, – доводила до відома Трусевича Крохмальська уже в іншому трактаті. – Як обертівці можуть зберігати свіжість, коли не мають звички мити руки перед тим, як сідати до столу, і однією і тією ж ложкою їдять і зупу, і кашу? В цій місцевості, де рідко хто доживає до плоскостопості четвертого ступеня, ще й висміюють кожного, хто дотримується правил гігієни, вважають такого чваньком, який таким чином хоче підкреслити свою винятковість. Я спробувала пояснити їм, що руки потрібно мити, бо на них – мікроби. «Ці мікроби нам не заважають», – відповів мені один дотепник.

Також у цьому ареалі не звикли бланшувати огірки, зірвані у городі, як і сливи та яблука, підібрані в саду у траві. Обітруть фрукта власною сорочкою чи фартушиною і тут же хрумкають.

Але якби навіть обертівці дотримувалися всіх правил гігієни, то й тоді б їх ніхто не зміг записати в довгожителі: машина з лікарні швидкої допомоги встигає добратися в ці непролазні хащі до потерпілого аж на його… сороковини.

У місцевих мешканців, уявіть собі, немає звичаю приймати сонячні ванни, які тут вважають за витрибеньки. Зрештою, засмагати обертівцям на лежаку – зайва річ: вони за роботою у полі досягають такого рівня загару, що проти них негри можуть зійти за білих людей. Удень гнуть спину на колгоспних полях, як у давнину кріпаки – на панщині. А коли поночіє – виходять на лани брати платню, хтось повертається із відром картоплі, якій тут поклоняються, хтось – із в’язанкою соломи. А кому бракує сил, то той лише виповзає з хати бодай поглядіти заздрісно.

Кожний із місцевих мешканців схиляється перед всілякою живністю. Кури в них – на доброму рахунку, а свиня – ця взагалі у великій пошані. Наприклад, коли чоловік дорікнув листоноші: «Ти напартолила такого борщу, що його не стане їсти навіть наша свиня!», то дружина йому відповіла: «А ти, дідьку, себе до свині не рівняй!» І її можна зрозуміти: свині немає вже два роки, а сало ще й досі їдять. Тож не дивно, що наша листоноша має звичку спершу нагодувати порося, а вже тоді – чоловіка. Але найбільший в Обертівці – це культ корови! Тільки для неї й живе обертівець, розбещує її розмаїтими марципанами, своєрідні салати для неї кришить. А про себе зовсім забуває і обідає в останню чергу, нерідко стоячки та й то невибагливою їжею: підтримує тісні стосунки із картоплею та кисляком, гризе сиру цибулю, наче Буратіно, прив’язаний усією душею до вареників, а за найбільші ласощі йому тут служить хліб, вмочений у воду і посипаний цукром.

Сподіваюся, я ніколи не візьму прикладу із цих сповідників печерної епохи.

З повагою Крохмальська…»

11

«…Мешканці Обертівки – дуже релігійні, – давала знати професору Крохмальська у ще новішому сповіщенні. – Вони ніколи при зустрічі вам не скажуть: «Добрий день» чи «Добрий вечір». Звикли здоровкатися зі знайомими словами «Слава Богу» і «Дай Боже щастя». А хто ігнорує ці паролі, – до того обертівці ставляться з недовірою. Втім, їхня побожність не заважає їм часто звертатися по допомогу і до нечистої сили і вірити їй не менше, ніж святим. Коли обертівцю здається, що на нього хтось поглянув заздрим оком, то плює через ліве плече, приказуючи: «Тьху-тьху-тьху, три рази, щоб не тої зарази!» Вам, товаришу професор, відоме явище, коли водночас і дощ ллє, і сонце світить? Якщо французи називають його пісянням ангелів, то наші селяни вважають, що то відьми масло роблять. Так що неофіційні потойбічні сили мають у них великий авторитет. Якщо ще щось розвідаю про їхні вірування, то ви, товаришу професор, знатимете про них першим.

З повагою Крохмальська…»

12

Смерть Кощія Безсмертного містилась не так глибоко, як питна вода – в Обертівці. Насамперед потрібно було спуститися у деберку стежиною, про присутність якої можна було лише здогадуватися, бо вона постійно ховалася в гущавині і ніколи не просихала.

Перед тим, як вийти з хати, Світлана зодягнула блузку з довгими рукавами, хоча на дворі шаленіла спека. Не мала бажання світити своєю розпухлою рукою перед сусідом, який міг би їй зустрітися на дорозі. Минуло уже три дні відтоді, як Крохмальську вжалив шершень, а опухлість не поспішала зійти з її передньої кінцівки. Якби Світлана потрапила на очі капосній комасі у Львові, то горя не знала б, змастивши укус йодом чи спиртом, які не переводилися у неї на кафедрі. А в Обертівці роздобути медикаменти було не легше, ніж герою народної казки – живу воду!..

Зітхаючи за асфальтом, Світлана стала серед різнотрав’я і намагалася розгледіти протоптану доріжку. Ноги, ступивши на неї, так і норовили послизнутися і збочити у зарості її величності кропиви, яка буяла обабіч.

Передчуття таки Світлану не підвели. Вона запримітила постать чоловіка, який позавчора примчав на її крик, а зараз зупинився під гіллякою грабини у вигляді арки. Він ішов їй навперестріч вузькою стежкою. Його силует на фоні сонця був темним, а довкола нього й коси, з якою вибрався на косовицю, мерехтіло таке сяйво, що він видався їй напрочуд високим і красивим. Сусід відступив на бік, галантно пропускаючи Світлану, якій чомусь доріжка видалася дуже довгою. Вона щось пробурмотіла у відповідь на його привітання і, відчувши, як під нею підкосилися ноги, поспішила навмання до колодязя. Відчула: дивитися на нього – це те саме, що глядіти неозброєним оком на сонце! Перед очима їй аж мерехтіло від німбу над чорною чуприною її сусіда й його гострого леза на дерев'янім держаку. Але щоб довести собі, що до цього косаря їй байдужісінько, подумки боронилася: «Мабуть, я перегрілася на сонці, ось мені і привиділася над головою цього типа якась там аура. Коли у Львові спекотно, то металеві конструкції балконів ще не так блищать!»

На майданчику між обривами обростав мохом цей учкудук[5]. На його дно потрібно було спустити линву з відром. Шахта була такою глибокою, що у ній годі було розгледіти щось, схоже на воду.

Досі рідину для пиття та їжі набирала Зоня, а Світлана була просто її супровідницею. Але сьогодні листоноші було ніколи – розносила перестарілим пенсію. Тому дослідниця вирішила справитися самотужки і наблизилася до місцевого б’ювету. Щоб спростити цю процедуру і швидше занурити відро в колодяжну глибінь, вона відпустила маховика. Той відчув волю, розгарцювався, і коновка погавкала до самого низу. А корба набрала таких стрімких обертів, що в якусь мить влупила Світлану по чолі.

Крохмальська не встигла відскочити на безпечну відстань, і зелене макраме листя обертівських джунглів зникло з-перед її очей…

Світлана відчувала себе розбитою і… мокрою. А над нею під верховіттям бовванів якийсь мужчина і гукав:

– Пані, ви мене чуєте?

Його слова, від яких би й шоколад розтопився б, зворушили Світлану. Вона своїм вухам не повірила, що знайшлася одна душа, яка кинулася їй на допомогу. «Якби я отак упала серед вулиці у місті – ніхто б не підійшов, розмірковуючи, що я – п’яна, і намагався б хутчіш обійти моє нерухоме тіло», – подумала Світлана.

Крім того, її вразив голос цього чингачгука – хоч і не поставлений, не дикторський, не оперний, взагалі, якийсь безбарвний, все ж приємно гладив її слух.

– Як побачив вас, то подумав, що ви вже неживі. От і відливав водою, аби опритомніли, – виправдовувався тим часом рятувальник. А в голові Крохмальської розвиднилося настільки, що вона впізнала сусіда. І тепер жалкувала, що схотіла набрати води із цієї студні. Її язик насилу виплутався з-поміж зубів:

– І даремно… ви сюди примчали, я би… трохи перепочила і вже якось собі зарадила б…

Їй не подобалося, що цей тип переслідує її, як Геракл – мідноногу керінейську лань.

– Ціную вашу відвагу, – похвалив її сусід, – бо бачу, що ви не з тих, хто любить поплакатися в камізельку, але треба себе шанувати. Бо одна дачниця теж отак «відпочила»…

– І що?

– Відтоді вона, як каже наш голова сільради, не один рік піднімає економіку районної аптеки. Так-то, – сказав цей тарзан і взяв Світлану за поперек, як поранену. Вона завжди виривалася із фамільярних щупалець колег по роботі, холодних і липких, мов церата. Бо була переконана: чим довше її тіло обвиватимуть їхні кінцівки, тим більше опоганять його. А коли її обхопила рука Чучундера, то Крохмальській здалося, що вона від цього стає красивою і щасливою. Навіть незчулася, як сусід провів її до хати. Відтак хутенько збігав до лісу і повернувся з повними відрами. За цей час Світлана вже встигла оговтатися настільки, що уважно придивилася до цього місцевого вернидуба, який так швидко порозумівся з неадекватною корбою (ти їй – волю, а вона тебе – з усього маху по лобі!). Був у сорочці без ґудзиків, кінці якої перев’язані вузлом на животі, у джинсах, заправлених у гумові чоботи чорного кольору. Він спритно переступив черег поріг і переніс відра легко, мов біблійний Самсон – браму. «Гнучкий, мов шланг», – зауважила Світлана, окинувши оком склад його тіла. Але тут же злякалася своїх міркувань. Цей могиканин подобався їй усе більше й більше, а кохання не входило в її наукові плани. Тож подумки пручалася: «Мені немає до нього жодного діла. Я ж освічена жінка і не стану купуватися на таку дешевинку! Бо що таке кохання? Біохімічний процес у нашій голові, який грамотна людина завжди приборкає». Товаришці вченій уже накапало тридцять літ, і вона поставила хрест як на коротких спідницях, так і на інших спробах молодитися, будучи переконаною: нічим не змусиш зацвісти каштани в грудні. Чому ж так серце рветься до гріха?

13

«Я надалі не зводжу очей з багатодітних обертівців, – ішлося в депеші Світлани. – Переважно така нагода мені випадає у магазині. Щоправда, колгоспники слова «магазин» не знають і називають торгову точку склепом, а старожили іменують крамницю «кооперативою». До цієї кооперативи ніколи не завозять ні ковбаси, ні свіжого м’яса, ні мороженої риби, ні шоколадного пломбіру, бо вони погано переносять сільські крамарні. Тортами також тут і не пахне. Тому місцеві мешканці цей огріх компенсують споживанням хліба. Його завозять сюди раз на тиждень, але ніхто не знає, о котрій годині він прибуде. То ж обертівці очікують його весь час, як віруючі – другого пришестя Христа! Постійними на прилавку є лише ті харчі, які можуть бути впевненими у завтрашньому дні: пачки сухого печива, витривалі карамелі й лизаки, стійкі козинаки, пляшки із терплячою «Олеською» та «Золочівською», надійні консерви в томаті й олії, а ще прості зошити, конверти, міцні одеколони «Червоний мак» та «Тройний», невибагливі цигарки «Аврора» й «Орбіта». Взагалі, члени общини володіють властивостями, збагнути які мені не під силу. Вони не хочуть зближуватися з містом і задоволені тим життям, яке в них є, але час від часу їздять за тридев’ять земель, щоб купити моток ниток, пачку лез чи мітлу! І взагалі, таких колгоспників, як в Обертівці, ви не зустрінете ні в літературі, ні в кіно, ні в живописі. Вони себе незручно почувають у місті, лише в лісі їм затишно.

Обертівці – напрочуд гострі на язик: коли зберуться докупи, то в їхніх балачках – одне глузування. Нещодавно в потоках розмови обертівці полоскали молодят Сидоручки, які привезли своїй матері пса, такого рідкісного і дорогого, що вона мусить його на ніч в буді замикати, аби не вкрали; а ще господарі підмостили під того пса стільки килимів, що той боїться зіскочити; іронізували селяни з Куртяників, у яких не один бичок загинув, доки вони свого відприска до інституту застромили; жваво обговорювали пригоду, що сталася із внуком старої Писюги: він, бавлячись у космонавта, настромив на голову баняк, якого згодом не міг зняти, так що його повезли до міста в лікарню; але особливу увагу викликала особа Гнилякевича (його хата стоїть перед в’їздом на хутір), який першого липня купив автомашину, другого дня застрахував її, а третього – зіткнувся на повній швидкості з рідним братом на безлюднім сільськім гостинцю, і тепер вимагає від державної страхової компанії гроші, інакше погрожує подати заяву в суд.

Тут усі про всіх усе знають. Обертівці неспроможні зберігати секрети: настільки голосно розмовляють, що всі таємниці витікають з помешкання. А потреби шепотіти в них немає: хата від хати – за півверстви, і людина – фактично сама серед мільйонів кубометрів лісу. Тож ходить розмашистими кроками, бо не боїться наступити комусь на п’яти або ж опинитися в чиємусь помешканні; розмахує руками, бо знає, що не потурбує перехожого; і чхає від душі, бо не боїться порушити сон сусіда за стіною.

Бувайте здорові, товаришу професоре. З

авжди готова служити рідній науці Крохмальська…»

14

Більше години гроза нахвалялася показати поселянам всесвітній потоп і обіцянки своєї дотримала. Світлана ледве встигла прополоти моркву, котра зовсім від рук відбилася, як важкі хмари зійшлися над Обертівкою і почали з’ясовувати між собою стосунки. А відтак наче пообривалися з висоти, і на село напала злива.

В такий дощ навіть у Львові не варто вистромлювати ніс на вулицю: відразу ж змиє в каналізацію. А тут вали води почали злітати з косогорів на подвір’я і просочуватися до ґанку через благенькі двері. А ще коли вітер налетів на хату, а дерева почали чубками крон торкатися землі, Крохмальська відчула, як мимоволі починають тремтіти її пальці. Адже досі навіть не здогадувалася, що в сільській місцевості гроза буває такою розперезаною. У Львові грім бурчить добродушно, а блискавки у нього на підтанцівках. А тут, у селі гроза любить вести відкриту гру, орудує на повну силу. Грюкіт Перуна розлягався над самісінькою хатою. Блискавиці спалахували пронизливим синім світлом, аж очі боліли. В цю хвилину Крохмальоська взагалі засумнівалася у відомому вислові англійців «Мій дім – моя фортеця!» Стіни оселі так здригалися, що Світлана відчувала себе мурахою, яка марно намагається замаскуватись під листком подорожника! І вона вкотре за той час, як прибула до Обертівки, відчула себе дитиною, яка тільки пізнає світ, боїться ночі і не може дочекатися світанку.

Уласкавити негоду було так безнадійно, як накручувати на лису голову бігуді. І щоб заховатися від такої зарозумілої бурі, Світлана лягла в ліжко і накрилася периною. Проте неонові зиґзаґи безцеремонно добиралися і туди. Як тепер Світлана розуміла пращурів, що вибрали своїм покровителем язичеського бога Перуна! Громовідводів у давнину ще не придумали, а негода не хотіла чекати. То ж, щоб задобрити небесну канцелярію і мати у ній протекцію, прості смертні на своїх домівках вирізали спеціальні обереги – колеса із шістьма спицями як захист, палиці, жезли, стріли, зроблені із дуба, якого вразила блискавиця, клялися іменем Перуна в угодах, а князь Володимир оголосив його старшим над усіма іншими богами ще й спорудив цьому Громовержцю статую перед своїми палатами в Києві. І хоча після хрещення Русі він утопив ідола у Дніпрі, проте посполиті благали з берега: «Видибай, Боже!». Навіть те місце, де вода викинула на берег монумент сина Сварога і Лади, досі носить назву на його честь! І найдавніша церква у Києві, кажуть, була побудована в знак пошанівку Іллі Пророка – християнської заміни Сварожичу…

Тепер Світлана знайшла пояснення, чому обертівці так багато нащадків собі копіюють: у гурті не так страшно боятися!

Хоч як бушували громи, але і вони не могли заглушити стукіт у вікно.

Якби це так у Львові хтось затарабанив до Світланчиного помешкання, то вона подумала б невдоволено: «Кого це нечиста сила несе!?» Але тут у самотній хижі, відданій на поталу капризним силам природи, Крохмальська відчувала себе такою беззахисною, що зраділа б кожному, хто нагодився б до неї в цю хвилину. Тим паче, що, визирнувши у вікно, вона побачила живе обличчя звичайної людини, а не якоїсь потвори, що вимальовувала цю страшну грозу. Світланчині очі від радості зблиснули так, як зіниці міфічного Перуна, коли він з них вивергав іскри. Бо на подібне щастя вона навіть не сподівалася. Справді, хто схоче завітати до неї в гості під проливним дощем? Крохмальська мимоволі згадала сусідку, яка, читаючи Біблію, розповідала їй про кінець світу: коли згине так багато люду, що як дехто із вцілілих вздрить собі подібного суб’єкта, то бігтиме до нього назустріч з розкритими обіймами. «Може, це уже наблизився той час?» – ще встигла подумати Крохмальська, загуркотівши засувом.

На порозі став… її недавній рятівник, промоклий до нитки, з обличчям, відстьобаним дощем. Від Цидулки Світлана уже знала, що цього субчика звати Чучундером, що він не так давно повернувся із Сибірських копалень і невдовзі знову має намір покинути Обертівку. Бо в юності Чучундер був неабияким батярем, не в одному дворі залишив по нащадку свого зразка. Через те і почав їздити на заробітки, щоб утримувати численне потомство. Так що після кожного приїзду цього татуся-гастролера половина села носить його подарунки. Світлана вирішила бути обережною і не піддаватися шепотінню свого серця.

– Дозвольте у вас перебути негоду, – перебив Світланині роздуми цей сікач. – Вона застала мене якраз саме біля лісу, і я побачив, що до села уже не добігти…

В його голосі не було страху, а лише досада за незручність, яку спричинила злива. Світлана мимоволі змінила тон. Чоловік, який поводився так спокійно серед цього потопу і не втрачав самовладання, заслуговував на повагу. Принаймні, Крохмальській нелегко було б спровадити цього супермена бодай зі страху залишитися наодинці зі знавіснілим явищем природи. Тож хутко запросила його до сіней під приводом того, що поки він розводить теревені, – патьоки дощу, відскакуючи від його рамен, також залітають до хатини. Хай не думає, що господиня потребує його товариства.

– Повірте, я не став би вас турбувати, якби не така халепа, – виправдовувався сміливець, якого цивілізація ще не встигла зігнати зі світу.

– Та вже, коли зайшли, то не вижену, – відповіла Крохмальська навмисне байдужим тоном, аби гість не здогадався, що вона, злякавшись грози, зраділа його приходу.

Хоча ґанок потопав у сутінках, та Світлана відчула на собі проникливий погляд сусіди настільки, що відвела очі в бік, мов би для того, аби переконатися, що зачинила щільно двері. При цьому намагалася вдавати, що не помічає його відвертого й промовистого зору і що їй до нього енмає ніякого діла.

– Гай-гай, як ви можете в такій темряві? – здивувався Чучундер, пройшовши до кухні.

– Так же ж світло вимкнули, – нагадала йому Крохмальська, намагаючись непомітно потертися рукою об колюче покривало на ліжку: правиця, загоюючись після укусу шершня, дуже вже свербіла!

– Наші люди в такому випадку запалюють свічку, падають навколішки і моляться, і тоді гроза вщухає, – сказав Чучундер.

– Все це забобони… – удавано пхекнула Крохмальська. – Ось мені ніскілечки не страшно…

– Мені здається, що ви… – сей опришок зробив паузу, – говорите неправду.

– Чому? – запитала Світлана, здивована тим, що він бачить її наскрізь.

– У вас, у місті, перед тим, як впустити когось до хати, запитують: «Хто там?» – сказав Чучундер. – А ви просто відчинили, забувши це чарівне слово. Чому? Бо вам було лячно, і ви зраділи, що хтось заблукав до вас в цю хвилину… І все ж запаліть свічку: небо ще не хутко заспокоїться, а в темряві сидіти незручно.

Заклавши великі пальці рук за ремінь, він так зиркнув на Світлану, що проти його погляду померкли блискавиці, і господиня перестала їх помічати. А ще їй раптом здалося, що не вона відкриває загадкових мешканців Обертівки, а один із них – її. У неї було таке враження, що цей сусід за нею стежить, а вона виступає в ролі піддослідного кролика. Потрібно було його відшити, але не мала сил протистояти цьому небезпечно автохтону. «Що ж ти за вчена, що не вмієш підкоряти природу!?» – вдався до останнього арґументу невидимий опонент Світлани. «А навіщо її підкоряти?» – раптом подумала вона. Проте щоб відігнати ці думки, заявила Чучундеру, що не встигла запастися свічками. Тоді прибулець повівся так, мов би прожив у цій хаті усе своє свідоме життя: понишпорив рукою серед понурих глечиків, видобув якогось недогарка, застромив його до кухля і черкнув сірником.

Кухнею застрибали тіні. Від цього жалюгідного світла й присутності тубільця Світлані здалося, що стіни розступилися і навіть гроза принишкла. Свічка, яку господиня раніше звикла бачити на святковому торті, в ролі прикраси у формі чобітка чи шишки на полиці трельяжу, необхідного атрибута ворожки для сеансу магії, тут, у селі виявилася набагато серйознішим предметом. Якби в цю хвилину Крохмальська володіла порцеляновою люстрою вісімнадцятого століття з витійливими бароковими формами, перевантаженими важкими кришталевими дармовисами в вигляді дубових листків, то, не замислюючись, проміняла б її на цю плебейську скіпку. Усвідомивши всю важливість цього шматка воску, Світлана впала у такий транс, що уже була готова опуститись на коліна перед цим чудотворцем. Але голос Чучундера висмикнув її із екстазу:

– Взагалі, здалося б зігрітися.

І на стільниці появилася пласка металічна фляга із зображенням мисливця й собаки на рахітичних лапках. А за корок їй правив кукурудзяний качан.

Досі Крохмальська майже не вживала алкоголю, лише в день восьмого березня і то тільки шампанське. Але зараз її шлунок не мав нічого проти горілки домашнього виробництва. З рук цього безстрашного чугайстра Світлана і бензину напилася б, не тільки сивухи. Побачивши, як Чучундер вправно наповнює келишки, вона мимоволі згадала Гоблика, який минулої зими з нагоди нового року так невміло відкорковував шампанське, що воно продірявило стелю і корок від пляшки приніс сусід з горішнього поверху.

– На жаль, не можу вам нічого запропонувати, город – дуже невигідна річ: скажімо, цибуля виростає вся відразу, а мені треба на кожний день. Так що маю поки що одне багатство – комарі… – зігрівшись і припинивши тремтіти від страху, розвела руками Світлана. Звичайно, у її загашнику водилася бляшанка з консервованими сардинами, але Крохмальська не відважувалась принести її в жертву, бо з харчами було сутужно, а поштарка Цидулка ще не швидко поїде до міста на закупи.

– І в мене – це ж саме, але я не звик сподіватися милості від природи, – сказав Чучундер і вийняв з-за пазухи пакунок, який виявився шматком сала, і замахнувся ножем на цей натурпродукт.

Господиня відчувала себе так, наче не Чучундер до неї, а вона до нього в гості завітала. Але коли вона випила паленки, продегустувала солонинки, то пройнялася такою великою впевненістю за майбутнє, що викотила на стіл банку з консервованими сардинами. Хоча й тримала їх на чорний день. Біля Чучундера вона чулася на сьомому небі. Та й салу, видко, в її шлунку сподобалося, бо сиділо там тихо. Наклонувавши бутербродів із риби в олії, Світлана порозкладала їх на палітурці журналу «Під прапором ленінізму». А коли хотіла подати один з них гостеві, то він притримав її руку:

– Не хвилюйтеся, минули ті часи, коли я не діставав до столу…

Світлана мимоволі згадала колегу Фуксу, для якого навіть поїсти було цілим випробуванням: під час чергового обіду на його костюмі неодмінно появлялася така велика пляма від сметани, хоч мочай у неї вареник.

І тут зненацька появилося… світло! Це було просто свинство! Від досади Світлана хотіла задмухати свічку. Проте Чучундер випередив її, пальцями погасивши сей недосконалий світильник. Світлана поглянула на Чучундера, мов на мольфара. Хлопця подібної моделі їй доводилося бачити хіба що в пригодницькому кіно. Якось, переглядаючи по телевізору «Клуб кіноподорожей», вона бачила, як болгари під час якогось свята на босу ногу танцюють по розпеченому вугіллі, але не сподівалась зустріти щось подібне у вітчизняному селі. Їй не хотілося, аби такий загадковий мужчина пішов. Але як сказати йому про це? Лише дихала глибоко, наче в лікаря на оглядинах. Здавалось, Чучундер відчув її острах.

– Бувайте здорові, пані, – сказав він, при цьому схилившись над нею так низько, що «пані» почула, як він пахне горіховим листям, сіном і тютюном, від чого серце так і просилося на гріх! Світлана знала, що на горіхах настоюють горілку для лікування болю у шлунку. Але щоб ця рослина наділяла мужчину такою еротичною звабою – про це навіть не здогадувалася! В кожної людини є індивідуальні відбитки пальців і запах. І цей суб’єкт не був обділений принадою. Але то був такий пахіт, з яким носу Крохмальської ще не доводилося мати справу. Адже від тих хлопів, які час від часу з’являлися в її житті, відгонило одеколонами, від солодкавих і міцних духм’янощів яких боліла голова. Щоправда, в останню хвилину пригадавши, з якою місією вона опинилася в Обертівці, Світлана ще спробувала боротися зі своїм шалом. «І чому це я так різко реагую на якийсь запах? – запротестувала Світлана в душі. – Людина я зрештою чи тварина? Адже повинна бути різниця між мною і собакою, для якої пес мітить свою територію». Проте не мала сил побороти потяг до Чучундера. Вона знала, що нижчі створіння шукають одне одного за запахом, але й припустити не могла, що й вона – інтелектуальна особа також скотиться до цих примітивних істот, перейнявши їхню поведінку! Ще тиждень тому мріяла, аби Чучундер доріс до її рівня, отоді вона йому віддасться. Але тепер збагнула, що на це потрібно було б потратити половину свого існування, а жити треба вже. Швидше колобок повіситься, ніж Чучундер з’їсть за тиждень трактат Канта чи Гегеля і почне філософствувати про те, що спільного між людиною і медузою. Зрештою, маючи такий жагучий погляд, він міг би говорити, що завгодно, йому можна було простити все!

Світлана почала перебирати в пам’яті імена наукових авторитетів, які б дали пояснення її поведінці. Пригадала: здається, Ніцше писав, що потрібно слухати голосу здорового тіла. І він мав рацію: все хоче свого: земля – дощу, жінка – хлопа. І Світланаобійняла Чучундера без будь-якого словесного вступу: усі слова були давно вже нею сказані іншим, а для нього нічого не залишилося.

Їй захотілося плакати, коли згадала декоративних чоловіків з міста, від словесної жуйки яких її завжди нудило. А цей кишеньковий хлоп спокусив її, не мовивши ні слова.

Усі чоловіки, з якими Світлані досі доводилося мати справу, були нетерплячими, стягували із неї одіж, нерідко виводячи з ладу замки, відриваючи ґудзики, розриваючи лиштву, скручували шнурком і шпурляли куди попало. А Чучундер так акуратно склав і повісив на бильце її спідницю, що Світлана, вражена ґречністю цього супермена, на якусь мить навіть забула, для чого він це робить.

15

Ну, хто сказав, що грішнику погано спиться? У Світлани ще зроду не було такого пробудження. Ніколи б не здогадалась, що приємна втома настає необов’язково після праведного діла, а тіло ніколи так солодко не щеміло навіть тоді, коли під час студентської практики вона збирала помідори на Херсонщині.

З двору долинули якісь удари, і Світлана визирнула у вікно. Чучундер дорубував дрова – просто і вправно. Тоді взяв паліччя на оберемок і заніс до хати, не розгубивши жодної тріски. І Світлана мимоволі згадала колегу Фуксу, лупа з голови якого сиплеться, мов пісок із кузова автомашини. Він всім розповідає, що регулярно піднімає штангу, але був нездатний від одного столу до іншого перенести навіть стос папок. Половину розгубить і навіть не помітить (а може, лише вдавав, бо не годен був низько схилитися); лаборанта Гоблика, який, коли Світлана вибиралася на останній щабель драбини, аби дістати папери з верхньої полиці стелажа, стояв унизу і ревно молився, аби вона звідтіль не впала і благополучно повернулася на діл; і чорнороба Дерманського – такого великого і грубого, але коли він і Крохмальська ішли до начальства, то він за неї, худесеньку, ховався.

Біля Чучундера можна було дозволити собі стати слабкою і мати глибоко в носі світські манери. Кажуть: «Вихована людина!» А вона просто надресирована, мов пес! Але знову пригадалася розповідь поштарки, яка охарактеризувала Чучундера як неабиякого донжуана. Проте, пригадавши любощі цього рубаки, Світлана поставила під сумнів слова Цидулки.

16

«Я розв’язала черговий ребус: обертівці кохаються не тому, що в них – гаряча кров. Просто у селі людині важко вижити, і бути тут самотнім – протипоказано! У цих нетрях починаєш обожнювати мужчину за його силу. Такому навіть шкарпетки випереш і не помітиш! – зізналася професору Крохмальська в черговому комунікаті.– Мушу визнати, що життя в Обертівці – набагато цікавіше від того, яке я звикла бачити під мікроскопом у нашій лабораторії. Я щоразу знаходжу в її побуті ту чи іншу родзинку. Тут непотрібно іти далеко по закуску, якщо нагрянуть несподівані гості, достатньо – вийти на грядку, потягнути за гичку цибулину і намацати серед суцвіття огірок. А в саду чорні очі черешень граціозно себе пропонують, от лишень самотужки їх не досягнути. Але місцеві жителі, уміючи вилазити на дерево, скидають мені із самої верхівки найпрезентабельніші ягідки! Тут кущі правлять за душову, а їхні гілки перетворюються у вішаки для білизни та спідниць. Непотрібно хто-зна з якого поверху спускатися, аби побувати на вулиці. І мене навіть не хвилює те, що забувши вимкнути кран, я затоплю сусідів із низу. І коли витрушую килим, то вже не боюся запилюжити білизну, яку вивісили жильці на нижньому балконі; свою ж можу почепити, де заманеться, прив’язавши мотузку між двох дерев, або й просто на паркані; уночі я не пробуджуюся від тупоту ніг мешканців з горішнього поверху, які влаштовують гучну вечірку. Адже в моїй хатині немає ні крану, ні нижніх і горішніх поверхів із сусідами!

В Обертівці коти гуляють без повідків, а собаки – без комбінезонів! І господарі не бояться, що їхній сучці можуть зіпсувати породу. Вони не зачиняють своїх чотириногих улюбленців у хаті і не приводять до них тих обранців, які подобаються їм самим, і не дарують власникам «зятя» коробку цукерок або пляшку з коньяком. А місцеві пси виборюють право на даму за допомогою власних зубів!

Досі я була переконана, що луги обмежуються травою, собаками та їхніми господарями. А тут можна зустріти цілі сімейства будяків, кропиви, лопухів та інших цікавих рослин. Взагалі, в цій смузі – поблажливий клімат, добродушна флора, не те, що під якимсь екватором, де навіть від простої травички не можна сподіватися чогось доброго, квіткам в пелюстки пальця не клади, а гриби так і кидаються на людей. І куди б не ступила моя нога, скрізь мене супроводжують всілякі запахи, від яких можна здуріти: соломи, скошеного сіна, полину, чебрецю, безсмертника, яблук-паперівок, мокрого каменю й прогрітої деревини, відволоженого одягу.

Чимало поживи дає Обертівка і для моєї для душі.

Удень слухаю одкровень жайворонка, а вночі, коли він та інші пташки бачать сни, – співочих комах. Уявіть собі, я зробила для себе відкриття, що у всіляких цвіркунів та стрибунців – непогані голосові дані.

Небо в місті – бідне на зорі, а в Обертівці, коли вийду на двір так о годині другій, то бачу над собою купол, білий від небесних світил. Навіть у поросі на дорозі, який я прокляла в день свого приїзду, виявились хороші властивості: його запах так приємно вдихати надвечір, коли на землю спаде прохолода. Шкода, що ви позбавлені можливості бачити, чути і втягувати в себе таку красу.

Завжди з вами Крохмальська»…

17

Світлана дала собі слово колись-таки знайти підхід до колодязя, за яким числилась не одна темна справа, і взагалі натренуватися в інших сільських премудростях, що, як і шпагат, з першого разу не вдаються: відганяти від городу корову або балансувати на кладці з відрами на коромислі, як це роблять усі обертівці без винятку. Вони не поступалися у віртуозності гірським жителям Намібії, які носять на головах глечики з водою. А поки що, прочувши від листоноші, що на віддалі якогось півкілометра є цілющі ключі, Світлана вирішила познайомитися з ними ближче і одного дня вибралася у розвідку.

Стежина, що звивалася поміж невідкорегованих кущів, неокультурених живоплотів, сукупності вуликів та неприборканих трав біля лісу, який на горизонті кучерявився, мов хімічна завивка, привела Світлану до межигір’я. Його гребені утворилися тут, либонь, тоді, як Обертівка ще була дном моря, а Галичина – тропічним краєвидом.

Праворуч схилом спускалися вишневі садки, серед яких доживали віку залишки хат, бо їхніх господарів років із тридцять тому депортували до Сибіру. Вершок лівої гори пронизувало рідколісся, а на її укосі повідслонялися відкладення глиняно-кам’янистої породи ще з ери мезозою.

У підніжжі з невеличкого грота несміливо виплигував струмок, наче соромився свого невеличкого зросту і мовби просив вибачення, що він не може зрівнятися ні з кримським джерелом Джур-Джур, ні тим паче із водоспадом Вікторія. Через декілька метрів з-під каменя випльовувався його сусід – більший і крутіший. Обидва струмки збігали до пологого яру і лагідною тасьмою простували до Новоселища, де до них долучалися ще три водоспади. Проте у Світлани не було бажання іти далі, бо на осонні градусів, либонь, під сорок. А тут – затінок, і ці джерела її влаштовували. Вона зібралася набрати води з оцього найсоромливішого, біля якого був зручний виступ. І підставила путню[6] так, аби вода поцілила в неї одним влучним струменем. Справді, одного водяного ривка вистачило для того, аби наповнити ємність[7]. Світлана хотіла, було, поставити відро у траву і взяти інше, але її тіло не було призвичаєне до фізичної праці. Важке відро перехилило її у яр, і вона, послизнувшись, упала в невеличку заглибину. Вода, незважаючи на літню спеку, виявилася непривітною, так що Світлана відразу захотіла вибратися на сушу. Але звідкись взялися хвилі, непомітні з берега, збили її з ніг, і вона опинилася у цій бистрині на ліктях і колінах. Думала, що швидко підведеться. Але відчула, що вода не хоче її відпустити. Як не пручалася Світлана, проте підступне джерело затягувало її у себе все глибше і глибше, і пальці рук зникли в намулі. Світлана мимоволі згадала розповідь листоноші про нечисту силу, яка водиться в цих місцях. І подумала, що цьоця Зоня має рацію: хоча поверхнева гладь потоку зовні видавалася толерантною, та коли Світлана потрапила у неї, стала незговірливою.

В жінки не було сил навіть закричати. Та й хто прийшов би їй на допомогу? Ніде не було ні душі. Лиш здалеку долинув переможний спів владаря курячого гарему. «Ось і топлюсь», – тільки й встигла подумати Крохмальська, востаннє поглянувши в зеленодалечінь, де по трампліну збігала ниткою стежина, вибілена сонцем…

Раптом звідки не візьмись – якась потужна хвиля! Вона вхопила Світлану попід пахви і плавно винесла її на берег. Врятована відчула, що її одежа – важка-преважка, бо води в ній – так із півпуда. А коли хвиля дуже ніжно поклала Світлану в траву, то перед нею майнули ноги в гумових чоботях! Оговтавшись, невдала потопельниця підвела голову і побачила, як Чучундер виливає воду з її черевичків. Оскільки він не пропускав нагоди з’явитися щоразу, як їй загрожувала небезпека, – Світлана збагнула: він є її талісманом! В його присутності вона знову відчула себе дитиною, яка не може себе захистити в цьому страшному світі.

18

«Сьогодні, кажуть, людина не знає пристрасті, і її можна побачити хіба що в кіно, – писала Світлана у черговому рапорті Трусевичу. – Тож чого лише не вигадують спритні особи, аби спровокувати статевий потяг, пробудити фантазію, підстьобнути гормони. Наприклад, в американців, кажуть, на службі – цілі секс-шопи з інтимними парфумами, пігулками і маслами, стимуляторами із рогів носорога, мізків мавпи і язичків горобця, які покликані приносити покупцеві гіпер-насолоду. До послуг бідніших верств населення – петрушка, селера й порнокасети. Навіть у газетах поряд з постановами уряду – поради якого-небудь дохтора: що людині їсти і пити, аби вона наелектризувалася, розморозилася і на неї напало кохання. Та все марно. Неможливо завести серце чоловіка, який затиснутий між стінами, обціловує автомашину більше, ніж дружину, яку кохає лише у великі свята, не відриваючись від телевізора, обнімає усе, крім дівчат, заколисує дитину під магнітофон, тримає власні переживання у вузькій краватці, наловчується бачити світ, який не перевищує розмірів кватирки, і навіть не знає, як пахнуть полин, чебрець та… волога перина; сидить тихіше молі, нижче плінтуса і навіть пчихає конспіративно. За що ж кохати такого? За те, що винесе сміття?

Якби обертівцям навіть були відомі закордонні карколомні панацеї, які викликають бажання, то хто знає, чи скористалися б вони ними. Адже там, де неба менше, ніж зірок, людина відчуває життя по-іншому. Там, де починаються володіння Леля[8], ніхто не тримає почуттів на повідку, зриває запобіжники сорому й розсудливості. Бувайте здорові!

З повагою Крохмальська».

19

Природа була такою соковито зеленою, аж одного вечора Світлана засумнівалася: невже на дворі серпень? Однак журавлині ключі, то пролітали на тлі місяця, нагадували, що минає третій місяць літа. Вони летіли, не збочуючи ні праворуч, ні ліворуч, а конкретно – на південь, якби для них цей шлях хтось намалював.

Проминаючи один із дворів, Світлана відчула, що загледіла в ньому щось знайоме. Ця садиба зовсім не відрізнялася від дворищ обертівських господарів: дах під сірою черепицею, у кожній стіні – по вікні, на передньому плані – ґанок із великою кількістю засклених комірок, поросле травою подвір’я й звичайні для цієї місцевості фруктові дерева. Проте там було щось таке, що привернуло Світланчину увагу. Поміж двох стовбурів слив-венгерок був натягнутий шнур, а з нього звисала випрана одіж – хустки, комбінезони, светри і… сорочка. Голуба, із синіми розводами. Така, як у… Чучундера, яку він так полюбляє зав’язувати на своєму смуглошкірому і без найменших ознак ожиріння животі і через що Світлана не змогла більше опиратися йому як мужчині. То що поробляє його сорочка ось у цьому дворі? Чому вона сушиться на чужому шнурку? Однак Світлана відразу ж розважила себе думкою, що цей атрибут чоловічого одягу пошитий не за індивідуальним замовленням. Такий, напевно, носить половина мужчин Львівської області, а не лише Обертівки. Просто Чучундер зодягав її таким чином, що в Світлани склалося враження – така кошуля є в єдиному екземплярі. Може, й інші сільські ґазди носили такі ж сорочки, але Крохмальська, не звертаючи уваги на них, й на їхньому одязі для верхньої частини тіла не надто зосереджувалася.

«У мене, мабуть, з нервами негаразд, – вирішила Світлана. – Засліплена, через любов свою не помічаю, в чому ходить решта люду. Хіба інші чоловіки, в тому ж числі і господар оцієї домівки, не можуть носити такого ж одягу, як Чучундер?» Однак її душа потребувала надійнішого арґументу.

20

Щоби не викликати в Цидулки підозри, Світлана вклала в конверт один зі своїх чорновиків. Тоді написала на ньому свою домашню адресу та й понесла його до листоноші…

Обережно, наче таємний пакет через лінію фронту, переносила Цидулка в подолі яйця. Загледівши Світлану, радісно зацокотіла:

– О, до нас гості! Як, дитинко, твої дослідження? Що чути про цього Данила Галицького?

– Та дещо намацала неподалік однієї домівки…

– Та що ти кажеш! І чия це домівка? – поцікавилася Цидулка.

– Ой, я останнім часом потерпаю через погану пам’ять, – поскаржилася Світлана. – Ніяк не можу згадати, хто мешкає в цій хатині…

– А як ця домівка виглядає? – почала уточнювати заінтригована Цидулка. – Стільки літ листи й газети розношу, що до кожного уже могла зайти із заплющеними очима…

– Ця хатинка така із синіми вікнами, третя чи четверта за рахунком, стоїть праворуч автобусної зупинки… – пояснила Світлана.

Господиня заплющила очі. Наділена доброю зоровою пам’яттю, вона, видко, уявила вулицю рідного села.

– Так, у першій хаті мешкає Заозерний, у якого десятеро дітей, у другій – Мітичі, у третій – фірман Цикало, допився до чортиків. Коли він недавно сина женив, то родичі вибралися до нього на забаву. Але замість весільного маршу їх зустрів Цикало з сокирою й погнався за ними. Потім вияснилося: він на п’яну голову подумав, що то ідуть непрошені гості… Знаєш, хто живе в четвертій хаті? Капосна Рогачка!

Її вигук впав на Світлану, як яструб на курку. Від людей у селі вона вже знала, що в Рогачки немає чоловіка. Тоді чия ж сорочка могла на її дворі висіти?

– А її діти – дорослі? – ослабленим голосом запитала в Цидулки Крохмальська, вирощуючи пагінець слабкої надії, що в Рогачки може є бодай повнолітній син, який теж міг би уже носити сорочку для зрілого чоловіка.

– Ні, в Рогачки – одні дрібні діти і всі – від різних батьків, – внесла ясність листоноша.

Вона почала перемивати кістки своїй ненависниці. Але Світлана, мало не задихнувшись в потоці неприємної інформації, швидко попрощалася.

21

Незабаром Чучундер почав надовго зникати. А якщо обіцяв прийти на побачення, то слова не дотримував. І Крохмальська могла даремно просидіти біля вікна всю ніч. «Невже я йому так швидко обридла?» – журилася Світлана. Адже не потрібно бути Вангою, аби відчути: температура пристрасті Чучундера помітно знизилась. Її щастя було коротким, мов грудневий день.

Якось біля порога крамниці Світлана підвернула ногу і мусила трішки почекати, доки вщухне біль. З магазину було чути жіночу розмову.

– Оця Рогачка ніяк не вгамується. І досі міняє чоловіків, як целофанові мішки… – почувся голос однієї жінки.

– Славка? – озвалася продавщиця.

Вчувши це прізвище, Крохмальська схопилася за серце.

– … до неї мужчини завжди ходили, мов по зарплату. А тепер вона, розмінявши не одну низку коханців, підібралася до самого Чучундера! – пліткувала тим часом обертівська цьотка. – Захопила його на кладовищі, якраз в день роковин смерті своєї мами і досі не відпускає!

– Ще тільки від Чучундера цій Рогачці бракує мати дітей по інтернатах… – мовила продавщиця чи то з осудом, чи із заздрістю.

– Чи ви Чучундера не знаєте? Позалишав дрібноту свого зразка мало не у кожній хаті! – почали згадувати старожилки, мрійливо закочуючи очі. – А тепер … ставить на ноги господарство Рогачки!

Якби учасниці цього всенародного обговорення вдарили Крохмальську пляшкою по потилиці, то, мабуть, вона не відчула б такого болю, як від їхніх язиків. Вона увійшла до крамниці, сподіваючись, що жінки змінять тему розмови, через яку навіть забула про біль у нозі.

В магазині була ціла в’язанка кумась, і їхні очі від цікавості миготіли так потужно, що проти них померкли навіть їхні золоті зуби. Баба, яка щойно згадувала про Чучундера, без всякого сумніву, спала на високих подушках, про що засвідчувало пом’яте підборіддя. Вона попивала лимонад просто з пляшки, на якій була етикетка з портретом Буратіно. Прихід Світлани не перешкодив бабі надалі смакувати гріхи молодості Чучундера. Бо ніхто в селі про роман Крохмальської й Чучундера не знав. Її хата стояла на відшибі, і туди рідко хто заглядав. За тиждень, бувало, і живої душі не зустріти. Та й Чучундер приходив до Світлани опівночі. Крім того, вони не афішували своїх взаємин перед односельцями, воліючи зустрічі в Світланиній хаті замість на танцях чи в кіно у сільському клубі. Бо Чучундеру, звиклому у минулому до перемог на любовному фронті, зовсім не кортіло похвалитися коханкою. А старша дівчина Світлана гляділа на нього як на свого останнього мужчину, тож боялася, щоби її щастя не зурочили чиїсь заздрісні очі.

Тільки Світлана встигла привітатися з покупчинями та крамаркою, як до магазину увійшла жінка – дебела і у таких важких мештах, що якби їх взула Крохмальська, то не змогла б ноги підняти. Тил її фігури нагадував балію. Але його господиня, замість того, щоб відволікти від цієї ділянки увагу і перевести її на якусь іншу область своєї фігури, навпаки, ще носила рясну спідницю, призбирану в тому місці, де в нормальної жінки має бути талія. А що стосувалося тієї частини тіла, з якої води не п’ють, то вона була уся в ямках і горбках, як апельсинова шкірка. Світлана відразу згадала, де вже раніше їй доводилось зустрічати таку покупчиню. Це ж була ця сама баба, що понароджувала дітей різних взірців, які були на утриманні держави (виховувалися в інтернаті). Вона мешкала біля поштарки, і Світлана якось стала свідком їхніх перемовин.

– Твоя корова на моєму городі капусту їсть, вижени її… – викрикувала Цидулка до цієї годованої дівки з-за паркану.

– Наїсться – сама вийде, – відповіла опонентка…

То ось яка вона – Рогачка!

Баба, яка допіру попивала фруктову воду, підморгнула до продавщиці, стиха проказавши:

– Про вовка помовка!

Світлана поглядом увіп’ялася в суперницю, яка голосно оповіла, що щойно приїхала з міста.

– Купила’м перцю двадцять п’ять кілограм, але з нього даже половини не лишилося, як випотрошила з него душу… – скаржилася тепер ця бочка бабам, а її мова, пересипана русизмами «даже», «вообше», «обшим», а також діалектизмами «конзерва», «сьодло» видавали в ній представницю середньої незакінченої освіти.

Щойно вона набрала в капронову торбу буханців і виповзла за поріг, наче жаба, Світлана збагнула, через кого Чучундер обминає її обійстя, а іноді так замислюється, що не чує її звернень.

«А, може, ця новинарка з гофрованим підборіддям ще й неправду сказала? – боронилася Крохмальська. Чому вона впевнена, що Чучундер вчащає до цієї жінки? Свічку тримала?» Невже така широкоформатна молодиця могла полонити цього опришка? Він безліч разів повторював, що не любить товстих…

Не надто дослухаючись до учасниць всенародного обговорення, Світлана міркувала: «Якби він волочився за цією Рогачкою (так, здається, вона пишеться?), то хіба назвав би мене красивою два тижні тому?» І чим довше вона замислювалася над словами старої, тим більше доказів любові Чучундера до неї знаходила. Ось ще зовсім недавно він говорив їй: «Якщо хоча б два дні тебе на бачу, то дуже тужу по тобі». І для неї були звернені його зізнання: «Багато моїх слів – брехливі, одна лише правда, що я тебе хочу». А коли Світлана, пригадуючи слова Зоні про Чучундерові зальоти в юності, попросила його поклястися, що він її не покине, то він запевнив її, що вона в нього – єдина жінка за декілька останніх літ. Ну, не міг він Світлану зраджувати, коли запевняв її: «Я темпераментний лише тоді, коли жінка мені подобається. А таких у моєму житті було не так уже й багато». О, він так не нагадував професора Трусевича, який напідпитку, забувши, що Світлана – жінка, хвалився, що він («ще як молодим був») одну подругу задовольнив аж тридцять раз, і, мовляв, на території курортного містечка не було такого кущика, який би не уквітчували використані презервативи професора! Правда, про свої подвиги розповідав переважно внукам, бо діти не вірили. А Фукса якось запевняв Світлану, що колись, в часи практики, привів у рух усіх санітарок, і ті аж плакали від щастя. Хоча, коли поглянути на його безформну тушку, неважко здогадатися: Фуксі треба ходити не до дівок, а до лікаря. Чучундер не вдавався і до таких хитрощів, як один колега із жіночої консультації, який підпоював жінок до непритомного стану, аби заволодіти ними. А якось одній пацієнтці зробив снодійного заштрика, і коли вона заснула, то він її зґвалтував, за що тепер перебував за ґратами.

Якби Рогачка була тихенькою і худенькою, то Світлана ще якось зрозуміла б свого милого. Але їй стало прикро, що Чучундер проміняв її на бабу, голова якої – шістдесят восьмого розміру і нагадує баняк! А можливо, він усі достоїнства Крохмальської лише вигадував, щоб посміятися? Хіба героїня однієї класичної п’єси, глузуючи над перестарілим кавалером, не запевняла його, що любить мужчин з досвідом, яким би було не менше шістдесяти, та ще й лисих, бо зручніше по голові гладити!? Ось і Чучундер тепер, можливо, розважає цю розлучницю спогадами, як водив за ніс «пані з міста»! І хоча він жодним словом не прохопився перед Крохмальською про недоліки її попередниць, але, може, з Рогачкою він є відвертішим? Бо Крохмальській здалося, що суперниця, коли виходила з крамниці, на неї поглянула насмішкувато. До магазинерки і до всього бабського активу головою кивнула, а на Крохмальську зиркнула так, мимохідь.

«Може, Чучундер тому не хоче зі мною знатися, що його відлякує моя вища освіта? – розмірковувала Світлана, згадуючи, як суперниця «вобшекала» і «дажала». – А з темною напівграмотною телятницею він відчуває себе впевнено».

22

«Поїду звідси і навіть не попрощаюся з цим перелесником, сховаюся там, де не чутні арії коників-стрибунців, – подумала важко закохана, вийшовши на вулицю, де листочки вже осипалися з дерев, мов туш із вій. – Але хіба від цього мені полегшає? Де ж у місті знайти мужчину, який кінці сорочки зав’язує у вузол і від якого пахло б сіном? І який би кохав, не поспішаючи. Бо Чучундер дотримувався думки «На льоту лише мухи любляться».

Заглохли солов’ї. Вже шершні гнізд не в’ють. Під тендітними променями осіннього сонця вітер прочісував перелісок, де ще недавно водилися суниці, але два місяці, як пішли з життя. Згадуючи Чучундера, Крохмальська вступила на сіножать, заставлену копичками, і схилилася над однією, аби понюхати її і відтворити у своїй уяві запах тіла Чучундера. Несподівано із сіна виринула голова якогось плазуна. Здавалося, він хоті запитати: «Ви до мене?»

Спершу великий хробак і Світлана вдивлялися в очі одне одного, а відтак той із шурхотом занурився у сіно. Ось коли Крохмальська згадала слова поштарки: в Обертівці водяться вужі! І кинулась навтьоки…

На підступах до своєї хати Крохмальська вздріла Чучундера.

– Що ти тут робиш? – накинулась вона на цього мінливця, забувши привітатися.

– На тебе чекаю, – пояснив Чучундер, здивовано звівши брови. – Може, я щось не те роблю?

– Ти на мене чекаєш! – вигукнула Світлана і відмінила намір – влаштувати скандал невірному коханцю. Бо якби він справді ночував у Рогачки, то хіба шукав би зустрічі із Світланою?

– Але я прийду до тебе пізніше, – пообіцяв Чучундер, – може уночі, бо зараз… я зайнятий…

Він сяяв, мов ніж на сонці. Світлана відчула велике каяття від того, що відважилася думати погане про Чучундера. Бо ніхто так, як він, не обнімав її. Тепер була вдячна долі, що вчасно стрималась і не образила даремно коханого. Але слово – не горобець і здатне матеріалізуватися. Коли Чучундер попрощався зі Світланою, то вона довго молилася перед іконою, щоб відвернула від нього усяке лихо. Аби спокутувати свій гріх перед коханим, Крохмальська вирішила приготувати для нього вареників, таких, як він любить, зі сметаною.

У неї відразу взялися сили – розтиражувати пирогів, відварити їх і вкласти до найглибшої бляшаної миски, з якою за три місяці встигла поріднитися і зажити душа в душу. Хоча Світлана ще годину тому нездужала, проте тепер не полінилася збігати до поштарки купити сметани…

На сусідньому подвір’ї вона вздріла Рогачку, яка перевдяглася у строкату… чоловічу сорочку із червоними трикутниками на чорному фоні і яку псувала своїм виглядом. Світлана ожила, бо збагнула, що Рогачка полюбляє носити чоловічі сорочки: талії в неї нема і зібрані у поясі речі їй заважають дихати! Отже, сорочка з блакитними візерунками належала таки їй, а не Чучундеру. Це відкриття змусило Світлану подивитися на Рогачку і її одежину з долею добродушного гумору. Напевно, спроба господині проникнути в цю туніку загрожувала цілісності її швів. Це був останній вереск обертівського гламуру. Світлана здивувалася собі, що могла припустити, ніби Чучундер злакомився на цю вульгарну особу! Зрештою, вона не уявляла, чи після Чучундера зустрічатиметься з кимсь іншим. Бо його не міг замінити ніхто: ні вульгарний Фукса, якого можна слухати, лише заздалегідь підготувавши пакетик для блювання або пігулку від нудоти, і який ніколи не знатиме, що таке кохання з першого запаху і як воно цілуватися на сіні; ні Гоблик, волоссячко якого випадає відразу ж, як тільки хтось жартома робить спробу погладити його по голові, і який у танці напрочуд легко наступав їй на ногу; ні Дерманський у своїх окулярах, що нагадують захисну маску водолаза, і обійми якого так її «зігріють», як гумові рукавички взимку. У Львові Світлану оточували не мужчини, а якісь сніговики. Поглянеш на такого – й не захочеш дітей мати. Вона прагнула джерела любові, а не впорядкованих, немов вода зі шланга, стосунків.

Зрештою, вона сумніваюся, чи зможе після Обертівки жити у великому місті, перемкнутися на його ритм? Відчувала, що за три місяці стала відлюдкуватою, омужичилась, здичавіла і в неї з’явився страх перед мегаполісом, де автомобілі летять потоками, і де потрібно бути справжнім майстром – балансувати поміж ними так, щоб без шкоди для здоров’я і життя перескочити на інший бік вулиці. Не уявляла, про що тепер розмовлятиме із директором чи із сусідами-городянами, які навіть найменшої гадки не мають про те, що змити бруд із рук можна замість мила ягодами порічки, і нічого не тямлять в городництві, вважаючи, що картопля росте на дереві. Світлані ставало моторошно від однієї думки, що їй знову доведеться звикати до високих каблуків і спілкування пошепки, як це робить її шеф: щоб сусіди не підслуховували, він вимагає від домашніх, щоб вони шелестіли, як папір у клозеті. А сам взагалі перейшов на жести, дружина й діти не можуть нічого збагнути, не те, що люди за стіною.

Для кого ж тоді вона освоювала всю сільську премудрість, навчаючись жати, годувати піч дровами, виплітати вінки, відрізняти боровик від мухомора? Що з цим усім робити? Викреслити, забути? Але найважче буде без… Чучундера. Бідні ті мужчини, які схочуть суперничати із цим чоловіком, що налаштовує сокиру, немов музичний інструмент і яка видає високе «ля». А ще як він отак звабливо насуне кашкет на очі та закурить цигарку, та закладе руки в кишені, та обіпреться спиною об стіну стодоли, а одну із ніг виставить до переду, а чого ж тоді в Світлани серце – лише буць-буць! Доки не знала Чучундера, то навіть не здогадувалася, що так нестерпно боляче без його пристрасного погляду.

23

Чим далі просувалася годинникова стрілка циферблатом, тим більший неспокій наповнював Світлану. Підозра, що Чучундер знову її обдурив і пішов до Рогачки, врізалася в її душу, як бензопила в стовбур дерева. Її достоїнства знову виявилися смішними, сукня – даремною, вареники – не вартими уваги, а увесь світ – марнотою. Так, Рогачка їй не подобається, але про смаки не сперечаються. Крохмальська зіщулилася від думки, що ось, може, зараз рука Чучундера гладить умовний проділ на голові Рогачки, а Рогачка розшморгує вузол сорочки Чучундера. А може ці гріховодники, уже знеможені пристрастю, лежать, розкидані у ліжку, наче тапки – на підлозі, і Чучундер розповідає Рогачці про те, як він дурив Крохмальську, стверджуючи, що йому миліше обнімати її скелет, ніж чиєсь пишне тіло. Ніколи Чучундер не висміював її попередниць, але якщо він здатен зламати слово, то де гарантія, що їхні взаємини не стали надбанням усього села?

«Він – сильний, і я йому нічим не зможу дошкулити, – мусила визнати Світлана. – Ось чому він любить мати справу з худенькими: таких легше кривдити, вони себе не можуть захистити… А ця Рогачка, моргає, наче кругловида свиня у двері. Така як уже кого прибере до рук, то це назавжди. Та й хто взагалі добровільно поступиться обранцем? В шлюбний період наминають одні одним боки навіть голуби, яких люди мають за вельми мирних істот!»

– Цьоцю, – раптом з порога пролунав голос дитини. – Казали мама, аби ви зайшли до голови сільради. Вам мають дзвонити з міста…

Це був хлопчина Фалди. Світлана тицьнула йому кілька цукерок, як подобає за місцевим звичаєм, і раптом подумала: «Як же ж я омужичилася, намагаюся запобігти ласки навіть у цього ось хлопаки, аби він не говорив про мене чогось негарного!» Вийшла з хати, мов тінь.

24

– Радий чути Вас! – випурхнув із телефонної трубки голос шефа. Можливо вперше, відколи Світлана йому служить, радість директора була щирою. Річ у тім, що ось уже третій тиждень Трусевич не отримував від підлеглої жодного звіту про Обертівку, і це його стурбувало. Може, Світлана захворіла? Або пропала безвісти? Насправді ж, відколи Чучундер поселився в думках Крохмальської, наукові пошуки здалися для неї мізерними, взагалі пустою метушнею і марною тратою часу. Дослідження перестали цікавити Світлану і відійшли на другий план. Чучундер повністю заволодів її душею й думками, бо лише він єдиний побачив у ній жінку. Тому, що їй бракувало бабських принад, колеги жартома казали, що вона мала народитися мужчиною, але батькам матеріалу забракло. Залицяльники, які щось двічі чи тричі траплялися в житті Крохмальської, були виховані на картинах Рафаеля, який жити не міг без матрон із целюлітом, та поціновувача ожирілих дамочок Рубенса. Тож бурчали, що Світлана – занадто сухоребра (бік до боку дістає), плеската, наче її трактор переїхав, кожен палець – мов нитка, а костомахи стирчать з тіла, мов пружини – зі старого тапчана. Досі їй закидали, що вона даремно носить бюстгальтери, що вона така худа, наче живиться через крапельницю, що в неї замість персів – Алеутська западина. Проте Чучундер шепотів, що його чарує її струнка постава, що її груди – не якісь дрібнички, і не міг ними намилуватися. Незважаючи на те, що він був жителем села, де сповідують ідеал баби широкого формату як втілення берегині й годувальниці, усі Світланині недоліки перетворив на достоїнства.

Лише спізнавши Чучундера, Світлана збагнула: її колегам незнайома пристрасть. Усі їхні розповіді про подвиги в ліжку – не більше, ніж вигадки, які вони почерпнули із книжок та фотографій, які продають з-під поли.

– Ну, а особисте життя у вас як? – поцікавившись Світланчиним здоров’я і погодою в Обертівці, зненацька запитав шеф.

Отут вже Крохмальська не знала, що йому відповісти. Після того, як Чучундер не дотримав обіцянки і не прийшов до неї на побачення, вона дуже засумнівалася, є у неї взагалі приватне життя чи немає?

– Усе по-давньому, – розгубившись від несподіваного запитання Трусевича, відбулась пустою фразою Світлана.

– Ну, котику, так не можна, – заворкував зверхник. – Із жінкою, що не має чоловіка, стаються трагічні речі, наприклад, кришаться нігті. Мені дивно, що ви собі нікого там не пригледіли, адже ж вам нічого не бракує, і ви останнім часом перестали нарікати на село, у ваших рапортах появилися такі сентиментальні нотки, що я, було, подумав грішним ділом… До речі, як там ваш кінь? Ви часом не опинилися під ним? Стережіться, доцю.

– Що мені може загрожувати в нашому радянському селі? – відповіла удавано бадьорим голосом Світлана. – Та ж не в епоху панщини живемо!

За інших обставин Трусевич також закинув би їй щось у тон, але зараз, схоже, він не мав бажання дотримуватися улюблених правил гри. Після короткої мовчанки директор раптом сказав:

– Не знаю, чи то правда, але кажуть, що серед селян не перевелися темні особи, які відверто не розділяють наші ідеали і в них на думці лише одне – якби-то обхитрити «панів» з міста…

– Як то? – насторожилася Світлана.

– Вони, кажуть люди, вдаються до всіляких підступів, аби замакітрити голову міщанці, одружитися з нею і прописатися в місті, – продовжував Трусевич. – Ось через таких у нас і досі немає комунізму, – зітхнув він.

– А як же ж зближення села із містом, про яке стільки говорять по телевізору? – закричала Світлана не своїм голосом.

Професор зміркував, що наговорив зайвого, (а те, що його дзвінок до Світлани прослуховують секретні служби, у нього сумнівів не було), тож швидко додав:

– Безумовно, в скорім часі городяни і селяни позбудуться цих міщанських рис, стануть свідомими, і тоді ми заживемо в комуністичному раю…

Однак його останні слова замість заспокоїти Світлану, вдарили її ще дужче, ніж корба біля колодязя. Бо їх вона чула у Львові майже щодня у радіо- та теленовинах і не повірила у щирість Трусевича. Тож подумала, що якщо межа між містом і селом коли-небудь зітреться, то тільки завдяки таким городяночкам, як вона, що приїжджатимуть сюди і заводитимуть романи з місцевими ловеласами.

Уявивши, як Чучундер і Рогачка сміються з неї, Світлана затремтіла від люті. «Будьте прокляті! Я вам ще покажу, як збиткуватися наді мною, самотньою і нещасною!» – полишивши особняк сільського верховоди, бубоніла по дорозі додому Крохмальська.

З її вух ще не вивітрилися слова професора. І чим довше вона замислювалася над ними, тим більше приходила до висновку, що Трусевич їй правду сказав про селян…

25

«Прислів’я «До села – по розум, до міста – по гроші» відображає прірву між центром і провінцією, – розмірковувала Світлана після розмови із шефом. – Хоча усі люди народжуються однаковими, але згодом життя їх розсортовує. Чуючи балачки обертівських людей, я вже знаю, що селяни, заздрячи землякам, які зуміли влаштуватися у райцентрі чи обласному осередку, вважають їх за ледацюг і паразитів, що живуть за рахунок поту колгоспників, а їхній відпочинок – за лінощі і даремну трату часу. Стверджують, що міщухи померли б навіть на готовому хлібі, бо не вміють ні жати, ні косити, ні корови видоїти і («Ви ще будете видіти») передбачають всілякі катаклізми, коли жителі міст утікатимуть зі своїх багатоповерхівок до сільських хатин. Але, не знаючи, коли очікувати цієї грізної дати, сільські аналітики починають згадувати війну, в яку виживали лише селяни. Бо в них було вдосталь картоплі й борошна, тоді як «пани з міста» мусили їм в ноги кланятися, пропонуючи срібло-злото за вузлик крупи. І ці балачки в старших мешканців села – єдина розрада. Молоді ж провінціали з усіх сил намагаються віддатись за жителів обласного центру або пристати в прийми до міщанки, в помешканні якої краще навіть, ніж у раю: холодна й гаряча вода зі стіни витікає!

Тоді вже можуть вдосталь насміхатися зі своїх вчорашніх приятелів-гречкосіїв, розповідати анекдоти про глухі хутори, до яких навіть трактором не пробратися, а харчі хоч спускай із гвинтокрила! Ті ж, що прописані в місті, мають селян за неуспішних, які на світі тримаються лише задля корів, свиней, городу, замість того, щоб одним махом позбутися цього клопоту і зажити безтурботним життям. Але ж селюхи, на думку городян, до такого кроку нездатні, надто боягузливі. Як же ж їм не відімстити за це?».

26

Світлана твердо вирішила, що відплатить зраднику! Якщо їй трапиться на дорозі цей печихвіст, то скаже йому в очі, що не любить його і що ніколи не любила, і що її нудило від нього в хвилину інтимного стосунку з ним, і що оргазм лише імітувала! Назве його імпотентом! Але відразу ж збагнула, що нічого не вийде: цей бомбардир жіночих сердець добре знав, чого він вартує, і навряд чи після її образи побіжить топитися у струмку! Тоді Світлана вирішила знищити ворогів рукотворно: повибивати Рогачці вікна, розірвати її разом із її строкатою спідницею з маками, на пшикати в кватирку трутки для тарганів! Щоправда, така помста здавалася Крохмальській слабкою, але вона сподівалася, що по дорозі додому ще придумає щось оригінальне.

Відчуваючи себе месницею, Світлана навіть не помітила, як ноги принесли її до домівки. Вона ввімкнула світло і на підлозі біля бамбетля загледіла каністру з бензином, за допомогою якого щоранку розпалювала піч. Очі її спалахнули. Хто це, чи не сам Ніцше писав, що справедливим є полум’я! Тепер вона вже знала, як завдати чосу кривдникам. Обіллє хату цієї розпусниці бензином, отоді вони знатимуть, як насміхатися з городян! Пачка сірників так і просилася до її рук!

Пробиратися до села через поле тепер було легко: комбайни перенервували, давно скосивши пшеницю, так що жодні билинки не чіплялись за Світланині ноги. Коли вона вибралася на широке плато, то перед нею на обрії розкинувся Золочів, залитий вогнями. Темна Обертівка контрастувала із цим містечком. Але коли Світлана спустилася до села, то збагнула, що непотрібно вмикати ліхтар: сільський гостинець ясно білівся серед сіножатей. Вздовж нього темніли кущі полину. Добре, що Світлана запам’ятала, де помешкання суперниці, бо в темряві понурого саду зовсім не видно садиби. Вона ледве розгледіла чорні пащі вікон.

Розлючена Світлана підкралася до хати Рогачки, і, либонь, Герострат не справився б скоріше. Вона вихлюпнула з каністри бензин на стіну, а тоді черкнула сірником. Вогонь, відчувши поживу, відразу набрав ширини й висоти, а Світлана кинулася втікати. Добравшись до найближчого живоплоту, вона, перш ніж повернути за ріг, ще раз озирнулася на обійстя Рогачки. Вогонь обіймав хату не менше, ніж Чучундер Світлану у перші дні їхньої ідилії.

27

В Обертівці опівночі завжди темно, хоч в око стрель: поблизу ні освітлених вікон, ні ліхтарів. А тут раптом так розвиднілося, як на світанку. Небо зарожевілося, як від вибуху атомної бомби, про який в ті часи голосили всі газети і два канали телебачення і який Світлані доводилося бачити на транспарантах «Ні – війні!».

Почувши гомін, вона відразу згадала Рогаччину корову червоної масті з білою, наче від паморозі, мордою, і їй стало шкода худобини, навіть якщо вона обгризала поштарчині семеринки. «Бідна корова, треба її рятувати!» – вигукнула Світлана і схопила перше, що потрапило до рук – майже відрову поливайку.

Коли вже підбігала до села, то зашпорталася через дріт, що тягнувся довкруж городу Цидулки, і впала. Підводитись було важко. І вона знесилено розпласталася на холодній землі. Лежачи на животі, Крохмальська побачила: за цей час в хаті уже встигли потріскати вікна, і притік свіжого повітря сприяв пожежі. Схоже, що на вогнище збіглася майже уся обертівська популяція: на фоні вогненних хвостів численні силуети розмахували руками. Світлана гляділа на огненний феєрверк і не могла повірити, що це її рук справа. Падіння трохи опритомнило мстительку і змусило замислитися над тим, чи правильно вона робить, зібравшись гасити пожежу? Ну, як вона пояснила б цим людям свою появу? Її оселя була на відшибі, і навряд чи громаду влаштувала б версія, що Світлана від безсоння і нудьги вибралася серед ночі на прогулянку ще й із поливалкою. Крім того, вона збагнула, що не зарадить біді. Бо лише тепер, побачивши гігантське полум’я, усвідомила: погасити палаюче укриття – це не свічку задмухати.

Ніколи б раніше не подумала, що пожежа може мати голос. Досі була переконана, що спалити хату – це те саме, що перетворити на купку попелу папірець у попільничці. Лише тепер вона збагнула: усе, що їй доводилося читати про вогонь, є поетичним перебільшенням, пафосом, надмірним піднесенням писак, народною творчістю.

Ну, чому усі письменники, змальовуючи пожежу, називають її форми вогненними язиками, які не мають нічого спільного з органами мовлення? Світлані оцей велетенський вогонь нагадував страшного допотопного ящура з колючками – бронтозавра, який повністю сховав під своїм тілом хату і поривався до неба. Проте незначна кубатура приміщення Рогачки не могла бути потугою для того, щоб він міг дістатися до атмосфери. Для такого пориву йому було потрібно підживитися не однією обертівською садибою.

Ця потвора видавала звуки, які могли б припасти до душі хіба що Сварогу[9]. Дим стелився так густо, наче вихоплювався із самого пекла. А разом з ним розвіювалися нечестиві й жорстокі душі зрадника і його зухвалої пасії з неграмотною вимовою.

«Господи, чому ця хата так довго горить?» – застогнала Світлана. Згадавши, як колись вона, в будучність простої лаборантки спокійно ставилася до піддослідних вошей, яких заражала тифозною вакциною, тепер сподівалася, що й смерть цих ворогів не сколихне її; що за ними вона матиме не більше жалю, ніж за тими паразитами. Проте тепер хотіла, аби усе якнайшвидше завершилося, і вони не мучилися, якщо ще, звичайно, живі. Їй стало шкода своїх неприятелів.

28

Вранці Світлана не могла з упевненістю сказати, чи склепила вона бодай на півгодинки очі? Але коли заспівало радіо гімн, а від неба відчепили останню зірку, мусила вставати. Бо треба було зацукрувати ягоди ожини. Однак руки не мали бажання братися до праці. І Світлана сновигала подвір’ям без усякої мети. В душі зріла надія: «А може, корова Рогачки якось вижила?» Кострище, воно, як і людина, має свій норов і буває дуже різним. Наприклад, благодатний Вогонь, який з’являється на Великдень у Єрусалимі і від якого самозаймаються свічки прочан, у перші 3-10 хвилин володіє дивовижними властивостями, не обпікає, ним богомольці вмиваються, водять по обличчю, волоссі, руках, взагалі, черпають пригорщами, зціляються (в одного прихожанина зарубцювалося спотворене зігниле вухо, коли його змастили цим Благодатним Вогнем!). Дикуни старовинного Дамараленду приводили до вогнища породіллю з новонародженим, аби відрекомендувати їх духам предків. Атланти, шумери та арії проводили з вогнем ритуали для того, щоб вигнати з помешкання нечисту силу, позбутися гіпнозу, зурочень, проклять, психотропних впливів, техногенних засобів, зомбування; і щоб він допоміг жити в гармонії між Небесним Царством та світом Тіней.

Про вогонь згадують, коли оспівують кохання, («Серце моє горить вогнем, любов до тебе я чую»); коли намагаються змалювати душевний стан людини («горить бажанням відповідати»); хвалу полум’ю вставили в уста дванадцятьом казковим місяцям, які співають: «Гори-гори ясно, щоби не погасло!»; і навіть новорічна розважальна телепередача має назву «Голубий вогник!» Але все це так відрізнялося від цього гуготіння, яке Світлана бачила минулої ночі і яке хотіла забути…

За грабиною зашелестіла трава, і Світлана вгледіла Зоню. Листоноша, яка досі ворушилася зі швидкістю колорадського жука на кущі картоплі, проявляла тепер дивовижну швидкість, її руки прошивали повітря, наче крила ластівки. Вона ногами діставала власної сідниці і аж вітер гудів за її тілогрійкою!

Ще ніколи листоноша не приходила так пізно, але сьогодні на це в неї була поважна причина: її на кожному кроці зупиняли ті, кому не пощастило побачити початок пожежі. Таким «нещасливцям» Цидулка мусила докладно розповідати, що саме змусило її вночі збудитись, чому вона вийшла з хати і яка картина відкрилася перед її очима.

Односельці не випитували, з якої біди стара жінка під покровом ночі вистромилась надвір. І так зрозуміло, що не на зорі вийшла вона поглядіти. Ось тоді поштарка й побачила, як горить хата сусідки. Далі потрібно було вислухати детальну розповідь, чому зайнялося Рогаччине помешкання: одні обертівці стверджували, що то, мабуть, розірвався газовий балон, а інші звинувачували сажу, яка загорілася самовільно. А взагалі, селом гуляв поголос, що винна поштарка. Бо вогонь, мовляв, спершу був кволим, доки Цидулка не відчинила дверей, наробила протягу, і тоді він почав шаленіти!

І якби стара карга не кинулася на допомогу Рогачці, то може б, хата досі на місці стояла!..

Але Світлані в цю хвилину так хотілося спілкування, як ласувати морозивом у двадцятиградусний мороз. Проте, студіюючи із Зонею правила сільського етикету, вона вже знала, що за звичаєм цього краю їй годиться запитати у гості: «Що в селі чувати?» Але побоюючись, що надмірною цікавістю, яка могла б здатися Зоні підозрілою, видасть себе, господиня промовчала. Зрештою, розпитувати Зоню про сільські новини сьогодні було б зайвим. Бо, либонь, від місії, яка їй випала – першою сповістити Крохмальській про пожежу, Цидулка збуджено галасувала, мов курка, яка збирається знести яйце. Її очі палахкотіли не менше, ніж хата Рогачки минулої ночі! Вона відчувала себе мало не архангелом Гавриїлом, який благовіствував Діві Марії непорочне зачаття! На її думку, Крохмальська єдина не знала про нещастя, яке сталося уночі, адже мешкає оддалік від села. Тож саме в Крохмальської мала намір остаточно відвести душу сільська листоноша.

– Ви нічого ще не знаєте? – розпочала поштарка свою трансляцію, рада з того, що Крохмальській справді нічого невідомо. – Сьогодні в селі таке сталося. Згоріла хата Рогачки!

Крохмальська відчула, що в цю хвилину їй вартує скорчити здивовану міну і вигукнути: «Що ви кажете!» Але вона не володіла даром акторки, боялась переграти і викликати до себе підозру неприродною поведінкою. То ж від страху бути викритою, промовчала. А листоноша вже вкотре за сьогоднішній ранок повторила, як дикторка радіо – оголошення:

– Лягла я рано… І не дивно: увесь день – на ногах. То ж як тільки голову до подушки, то й очі – межи пір’я! Але вночі збудилася і вийшла на двір…

І вона розповіла, як побачила, що горить хата сусідки, як кинулася до дверей. Хоча й ненавиділа Рогачку, але в цю хвилину в неї пробудилося милосердя. Коли Цидулка відчинила двері до хати Рогачки, то її вибуховою хвилею відкинуло аж до плота. Щоправда, сусіди, вислуховуючи її сповідь, ставили під сумнів вибухову хвилю. Бо вважали, що насправді вогонь в хатинці Рогачки ледь животів і, якби його не кинулись ворушити, він би й сам погас. Але Зонька, ввірвавшись до кімнати, спричинила протяг, від чого багаття розійшлося ще більше…

Одне слово, язик листоноші не встигав за думкою і добряче розболівся, поки його господиня завершила свою розповідь.

– Уявляєте, сусідка в останню вже хвилину вибігла, в чім мати народила – в сорочці і в однім мешті! – закінчила історію пожежі Зоня. Її новина так приголомшила Світлану, що вона не стрималася.

– Хто вибіг? Рогачка? – спантеличено перепитала Світлана і від внутрішньої напруги над її верхньою губою виступила роса.

– А хто мав би бути замість неї? – звела брови Цидулка і здивовано стулила губи. – Рогачка – господиня цієї хати, то й не дивно, що з неї вибігла вона, а не якась інша баба.

– Сама вибігла? – перепитала Світлана.

– Авжеж, сама. Слава Богу, діти – в інтернаті… Ти розумієш…

«Невже з нею нікого не було? «– подумала Світлана і мало не крикнула: «А де Чучундер?»

– …Заходьте, цьоцю Зоню…водички випийте, – запропонувала Світлана листоноші. Вона подумала, що втомлена тітка відпочине, переведе дух і в хаті більше всього їй розкаже, ніж на дворі…

– Все біля хати також згоріло, ніхто не вижив! – промочивши горло з аліюмінієвого горнятка, заторохтіла Зоня. – Уявіть собі, навіть тільна корова задихнулася, а з неї згодом ще теля вискочило! Живісіньке! Але відразу ж здохло! О-о-о! Приїхали вогнеборці. Але старший спершу почав вручати їм ордени і медалі, бо раніше у нього на це не було часу. Відтак наказав їм воду економити. І справді, трохи подзюркотіло з тієї сикавки – і на тому вода скінчилася. А пожежники просили нас не впадати у відчай і запевняли, що вони цю пожежу тримають під контролем!

Світлана відчула, що якщо поштарка не стулить рот, то вона не витримає, упаде на коліна і зізнається у скоєному. Коли учора в сутінки вона мала намір знищити Рогачку та невірного коханця і взяла у союзники пачку сірників, то не замислювалася, що буде із суперницею, якщо вона, позбувшись житла, залишиться живою? До такого повороту Крохмальська була не готова. І зараз у ній виразно заворушилося розкаяння. Їй раптом так стало шкода згорілої хати, Рогачки, Чучундера, корови, яка так рано пішла із життя і, хоча на її совісті були яблука, кущі малини листоноші та лани з покровами колгоспного вівса, але вона цим не порушувала гармонії довкілля; Прокинувся жаль у Крохмальської навіть до мух, будяків та кропиви, усього цього дикого краю, спокій якого вона своїм приїздом потривожила. Здавалося, що навіть птиці за вікнами скривджено замовчали. Недарма колись боги прикували Прометея до скелі ще й наказали орлові клювати його печінку за те, що той віддав вогонь людям. Відчували, що від його «просвітництва» пахне криміналом!

Щоб припинити жаский монолог сільської цокотухи, Світлана все ж спробувала переставити розмову на інші рейки.

– Ви, може, мені лист принесли? – запитала вона у Зоні навмання. Об’ївшись інформації, вона хотіла розпрощатися з її розповсюджувачкою.

– О, а я і забула! – понизила голос на цілу октаву Цидулка, ображено звівши очі на Крохмальську. Хоча кореспонденція – річ потрібна, але ж пожарище в селі траплялося не щодня і, на думку листоноші, було більш знаковою подією, ніж якийсь там клаптик паперу зі штемпелем! «Мабуть, мене хтось випередив, – вирішила вістова, – адже село – завжди таке акустичне!..»

Коли Цидулка, розчарована байдужістю Крохмальської, подалася геть, то Світлана збагнула: у неї немає іншого виходу, як утікати з цього місця, туди, де черешні спокійно дають себе купити на ринку, а не чекають, доки до них хтось добереться; туди, де жінка почуває себе не такою слабкою, менше потребує надійного плеча мужчини із запахом горіхового листя і зі страху втратити його не буде спалювати цілий світ; туди, де – рідші краплі дощу; де користуються водночас двома презервативами в надії, що один з них вціліє; де гул бджілок імітують автомобілі, а замість джерела дзюркотить вода в унітазі; де взимку економлять на сніжках, а напровесні торгують жмутками знесилених пролісків, які нагадують букетики сперматозоїдів. Лиш там, де в небо лине чад від спаленого сміття, де білки просять в перехожих милостиню, вона перестане чути голос шаленої крові предків-дикунів, закрутить гайки розкутості, застебне душу на всі ґудзики, зав’яже на численні поворозки пристрасть, розпочне бідне, мов у паразита, життя, і загубиться в багатолюднім мегаполісі, мов зірка – серед Чумацького шляху.

Ще не встигла Світлана розстебнути валізу, як почула: до її оселі наближаються чиїсь кроки. «Міліція!» – викинулася з голови Крохмальської думка. Справді, учора вона настільки втратила здоровий глузд, що зовсім забула: на світі існує правосуддя, а її вчинок має відповідну назву у кримінальному кодексі. І хоча в Крохмальської було доволі туманне поняття про те, яким чином люди в синій формі виходять на слід зловмисника, але знала, що розплата буває неминучою. Ну, накажуть псові принюхатися, ось він і приведе їх до хати Крохмальської. Та й де гарантія, що за нею хтось не підглядав минулої ночі? Адже не можна повністю заховатися від чиїхось цікавих очей. Мабуть, на неї уже донесли голові сільради, а він дасть знати про неблаговидну поведінку Крохмальської професору і її за це позбавлять преміальних. А дільничний її арештує на 15 діб, кине за грати до п’яничок, нероб та розбишак. «А я тоді наполягатиму, що пожежа сталася від свічки, – подумала Світлана. – Адже тут цей невдосконалений світильник – в більшій пошані, ніж лампочка Ілліча». Проте обміркувавши все, як слід, Світлана збагнула недолік свого аргументу: все село посвідчить, що цієї ночі в Обертівці вистачало струму.

А може, це вже женуть до неї на розправу самі обертівці, аби вчинити самосуд? Поштарка їх нацькувала. Недарма у неї очі сяяли так підозріло. Крохмальська з переляку застигла, усім серцем бажаючи, аби то був хтось із міліції.

Але той, хто увійшов до хати, перевершив усі здогадки й передчуття.

Чучундер!

Від переживань, від безсоння Світлана не змогла навіть закричати. Не сумнівалася, що зараз перед нею – виходець із того світу, і заплющила очі, щоб не бачити його обсмаленого вуха, зотлілих пальців та інших пошкоджень, які повинні б були в нього бути після такої шаленої пожежі. Її затрусило, наче в автобусі. А Чучундер без запрошення сів на бамбетель і закурив.

– У мене горе, – сказав він, випускаючи дим із рота під стіл. – Цієї ночі згоріла хата моєї сестри. Мабуть, сажа зайнялася…

– У твоєї сестри? – перепитала Світлана і відчула, як її голова пішла обертом. Їй здалося, що вона божеволіє. А може, це в Чучундера після важких опіків почалася маячня? Подумавши, що його ангел-хоронитель має велику вагу в небесній канцелярії, Крохмальська притулилася до стіни. А тоді, щоб не звалитися на підлогу, – безсило опустилася на бамбетель.

– Так, Рогачка – моя сестра. По батькові, – пояснив Чучундер, аби в Світлани не виникало запитань. – Однак про нашу спорідненість ніхто не знає, та і я сам довідався про це недавно. Місяць тому…

Крохмальська від хвилювання ткнулася носом у відро з ожинами і почала їх нещадно… засолювати. Лише тепер вона збагнула: обертівці – не група поселян з примітивними інтересами, які здебільшого б’ються за межу, як герої Ольги Кобилянської. Це вона – настільки відірвана від життя, що за своїми дослідженнями не розгледіла в них найважливішого – душу, заховану під нагромадженнями літ, хвороб та невдач. Як лікар Світлана Крохмальська настільки була обізнана з анатомією людського тіла, що знала достеменно: у ньому немає місця для душі. Проте зараз збагнула, що кожен обертівець все ж мав її. Навіть якщо падав від утоми в ліжко, не знявши чобіт, то все ж у загашниках свого корпусу ховав спрагу до краси. Картинки з котиками та собачатами, серветки з парою вишитих лебедів, які можна було зустріти в кожній хаті біля дзеркала чи на шафі, паперові квітки над образами, невмілі, але щирі витинанки з газет та зошитів у косу лінійку, квітчасті хустини, синтетичні тюльпани у вазах, цвіт ружі на дворі, з якого обертівці так і не навчилися готувати варення, хіба це все не засвідчувало потяг селян до досконалості? Але щоб ніхто не здогадався про їхню вразливість і не зміг пограбувати багатства їхньої ментальності, висміяти їх та зневажити, лісові мешканці мусили бути кусючими, скептичними і недовірливими. Бо упродовж століть приїжджі тільки те й робили, що обманювали їх, використовували. От автохтони і не хочуть двічі наступати на це сільськогосподарське знаряддя, що, як тепер Світлана вже точно знала, називається граблями. Щоб відлякати зайд, – обертівці уникали зручностей у побуті і провадили допотопний спосіб життя у непролазних хащах. Ці кумедні мешканці слободи, відчула Світлана, роблять потрібнішу справу, ніж вона зі своїми поплічниками – у своєму інституті. За людьми, які досі не згинули на хуторі, непридатному для проживання цивілізованих осіб і до якого не доходять автобуси, листи і добрі вісті; які примудряються закорковувати пляшку кукурудзяним качаном, зрихтувати мінералку із соди та оцту, підтримувати архаїчними рогачами стовпи лінії електропередач і, коли під рукою немає олії, все ж швидко напекти коржів чи дерунів, кинувши тісто на розпечену бляху; які додумуються замість бинта використовувати ізоляційну стрічку, чистити зуби вказівним пальцем і стіл заміняти пеньком або колодою, – за ними стояло життя. А в неї самої та в її експериментів не було майбутнього. Світлана в цю ж хвилину зрозуміла те, що так довго досліджувала в Обертівці: місцеві мешканці народжують багато дітей не через неграмотність і не через шалену кров. Просто вони інстинктивно зберігають своє село на той випадок, коли самі розтануть. Живучи недовго, поспішають започаткувати і утвердити нове життя, щоб було кому бачити, як за городом падають зорі. Хіба не свідчили про це вишиті рушники та постіль, на яких – вічний поклик природи: ромб – чоловіче начало, трикутник – жіноче, хміль – як готовність до женячки, і ружі – як неперервний сонячний коловорот та обновлювання; і силуети пташок – як любов та парування; і краплі роси над квіткою – як символ запліднення; і листки та пуп’янки – як народження й розвиток; і квіти маку – як обітниця законсервувати і продовжити свій рід; і червоні ягідки калини – як норов, темперамент та нетлінність цього роду. Усе в цих вишиванках промовляло: «Любітеся та населяйте землю!» Воно було останньою волею, зашифрованою у рукотворних візерунках, кодом, посланням для тих, хто буде жити в Обертівці через сотні літ.

Світлана згадала ластівок, які зліпили гніздо у неї під дахом. І як приблуда-кіт усе експропріював. І хата Рогачки в цю хвилину нагадувала їй це кубельце. Телятниця не мріяла про дисертацію, але хіба від цього її життя нічого не вартувало?

Але найбільшою несподіванкою для Світлани була таємниця Рогачки й Чучундера. О, як усі помиляються, коли думають, що сільські жителі не мають одне від одного секретів, що тут усі про всіх усе знають. А виявилося, що не все.

29

Батькам Рогачки не щастило з дітьми. Вони помирали одне за одним. Дружина народжувала щось п’ять чи шість разів, але жодне немовля не дотягувало навіть до ранку. І тоді лікарі вирішили обстежити подружжя, щоби збагнути, чому в них появляється на світ таке хворобливе потомство? Медики дослідили їхню кров і довідались, що в Рогачки та в її чоловіка не поєднуються якісь там хромосоми. Це була якраз та причина, через яку Рогачкам не вдавалося виростити жодної дитини. Люди в білих халатах пояснили жінці: скільки б вона не вагітніла – щоразу в неї буде або викидень, або каліка, якій недовго втішатиметься світом. Почувши такі прогнози, мати Рогачки була у відчаї. Але поки вона доїхала до села, то знайшла вихід: чоловік не повинен знати правди, бо хромосоми й так не змінити, а вона зійдеться з якимсь іншим мужчиною, кров якого, можливо, буде більш благополучною, і тоді нарешті зможе вродити здорову дитину. А чоловік ні про що не здогадуючись, думатиме, що то нарешті Бог над ними зглянувся.

Рогачка вибрала батька Чучундера, бо розмірковувала так: якщо в Чучундера уже є син, то може і в неї з ним щастя усміхнеться. І так воно сталося: Рогачка народила Славу. Але ніколи про це нікому й словом не прохопилася, аби не кидати тінь на чужого чоловіка. Тримала вона язик за зубами, навіть овдовівши, і коли не стало батьків Чучундера. Лише незадовго до своєї смерті вона відкрила таємницю доньці. Адже у Слави – ні брата, ні супружника, а на селі без чоловічого плеча жінці доводиться важко. І Рогачка сподівалася, що молодий Чучундер підтримає її дочку і свою сестру у скруті. Проте сестра не могла йому про це розповісти, бо він був на заробітках. Навіть коли брат приїхав до Обертівки, то Слава не знала, як повести з ним розмову. Лише місяць тому у річницю смерті її мами, вона запросила його на Службу Божу і поминальний обід, де розповіла все, що почула від покійної.

Чучундер дуже зрадів. Бо йому завжди було одиноко, ні братів, ні сестер: мати після його народження хворіла на якусь недугу, в деталі якої він не пробував вникати, і лікарі радили їй більше дітей не заводити. Тож тепер, коли Чучундер довідався, що в нього є сестра, то схотів надолужити те, чого не мала вона в своєму житті і чого так не вистачало йому. Він побачив, що має для кого жити, а їй уже непотрібно було іти кланятися сільським пиякам, аби вони їй город зорали чи дров нарубали. Насамперед він взявся полагодити її хату, яка не ремонтувалася років із двадцять. Мабуть, не розрахував своїх сил, намагаючись зробити за місяць те, на що потрібний рік: поставив нові віконні рами, підлогу. Але коли сестра попросила змолоти зерно, і він повіз мішки до млина, – зайнялася її хата, і нічого не вдалося врятувати…

* * *

Чучундер знову поїхав на заробітки, а Світлана, оголосивши, що вона вже дослідила, якими лісами гасав за ворогами Данило Галицький, повернулася до міста. Однак туди вона повезла зовсім не працю про житіє першого короля галицького князівства.

У Львові за пріснопам’ятних радянських часів був інститут, де вчені досліджували, чому одні діти – схожі на тата, другі – на маму, а треті – на… сусіда. А якось науковці взялися з’ясувати: чому у сільських родинах – так багато дітей, а подружжя у містах пасуть задніх? Уряд вимагав, аби вчені винайшли такі таблетки, від яких би й городяни розмножувалися, наче хом’ячки. Адже державі потрібні були солдати, щоб відвойовувати у капіталістів побільше земель для соціалізму. Сушили собі голови мудреці над цією загадкою, процвиндрюючи гроші, але ніяк не знаходили пояснення такому феномену. Бо всі їхні дослідження проводилися теоретично, а для того, щоб написати дисертацію, потрібно було практично пожити багато місяців серед поселян, вивчаючи їхній побут. Та річ у тім, що вчена нога доцентів і професорів не відважувалася вступити туди, де не було прийнято заводити ванну, газову плиту, театр, перукарню. Не допомагали навіть запевнення лікарів про те, що поза міськими мурами, мовляв, – чистіше, ніж у місті, повітря, яке так і хочеться порізати на шматки, покласти на бутерброд і їсти, щоб прожити до ста літ: дослідники воліли померти у молодому віці, але з комфортом.

Може, мрія селекціонерів так би й залишилася мрією, якби у співробітниці Світлани Крохмальської не померла її бездітна тітка, що, як виявилося, все життя провела в якійсь Обертівці, а помираючи, заповіла свою хату племінниці. І тоді директор Трусевич скерував Світлану у відрядження. Професор хотів, щоб Світлана якнайшвидше вивідала таємницю високої народжуваності у селі. Бо сподівався, що партія оцінить його старання і почепить йому на лацкан зірку героя Радянського Союзу! Він сподівався, що Крохмальська, придивляючись, що їдять і п’ють місцеві мешканці, присилатиме про них на кафедру цікаві відомості. І це допоможе розгадати таємницю, звідки в селян – така шалена плодовитість? Дослідження мали стати цікавим науковим відкриттям і увічнити імена спеціалістів з кафедри. Збагнувши, що в руках Світлани – доля наукового щастя, чоловіки усі купно почали їй догоджати, кожен на свій лад. Однак не так сталося, як гадалося. Світлана Крохмальська привезла їм не ті дослідження, на які сподівався колектив інституту спадковості…

Перед тим, як виїхати з Обертівки, Світлана подарувала свою хату… Славі Рогачці.

Якщо пожежа була першою сенсацією, то благодійність Крохмальської – другою. Ще ніколи Зоня Цидулка не перебувала в такому центрі уваги. Бо обертівці не могли второпати, чому лікарка з міста не продала, а саме подарувала хату телятниці, яка не доводиться їй ні сестрою, ні племінницею, ні тим паче кумою! Вони чекали від Зоні пояснення, адже листоноша була найближче до Світлани і мусила знати, чому вона вдалася до такої несподіваної операції з нерухомістю? На жаль, поштарка і сама не знаходила мотивації вчинку Світлани. Але щоб не втратити марку, вона говорила так: «Не забувайте, що Світлана – родичка Крохмальської і на ділі вирішила втілювати у життя заповіти своєї тітки. Вона відписав на доньку рідного брата хату. А племінниця розсудила, що мати аж два помешкання – у місті та в селі – це за жирно, і віддала маєток Славці безкорисливо!» «Яка висока свідомість!» – вирішили селяни і знову взялися воювати одне з одним за межу, як герої Ольги Кобилянської. Проте дехто із скептичних хуторян крутив пальцем біля скроні, приказуючи, що племінниці покійної Крохмальської також хура сіна в голову заїхала.

Примечания

1

Мокош – в староруській слов’янській міфології богиня материнства, милосердя, щастя і нещастя, жіночої половини, гадань, рукоділля, покровителька джерел і святих колодязів, дощів, пологів і заступниця породілей, охоронниця корів у стародавніх слов’ян.

(обратно)

2

Дугласи – літаки, виробництво яких розпочала американська фірма «Дуглас» у 40-х роках ХХ століття (розм.).

(обратно)

3

Надія Крупська – (1869–1939) – російська революціонерка, радянська громадська діячка.

(обратно)

4

Гостинці у стародавніх греків та римлян, які господар дарував своїм гостям для вияву гостинності.

(обратно)

5

Так називається популярна пісня у виконанні узбецького вокально-інструментального ансамблю «Ялла», яка на початку 80-х років двадцятого століття зробила цей колектив відомим.

(обратно)

6

Відро.

(обратно)

7

Відро.

(обратно)

8

Лель – бог пристрасті у язичників, зображався юнаком із сопілкою.

(обратно)

9

Покровитель ремесел і майстрів, зокрема ковалів, і йому приємні звуки від ударів молоточків, дзвону ланцюгів та завивання вогню.

(обратно)

Оглавление

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

23

24

25

26

27

28

29 Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg