«Трагедія гетьмана Мазепи»

Трагедія гетьмана Мазепи (fb2) - Трагедія гетьмана Мазепи 1717K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Валентин Лукич Чемерис

Валентин Чемерис Трагедія гетьмана Мазепи Роман-есе

У ті далекі вже часи європейці називали Україну – з подивом і пошанівком – країною гордих козаків, а його – її вождем.

Так, так, це про нього роман, про гетьмана Івана Мазепу. Про його життя та «романтично-любовні» пригоди в молодості, коли він, якщо вірити все тим же європейцям, був видатним козацьким донжуаном Східної Європи, який буцімто обворожив чи не всіх жінок Польщі та України; про його незвичайну любов, що так вразила тодішній світ, і, звичайно ж, про юну Мотрю (Мотрононьку) Кочубей…

Це, зрештою, твір про головний подвиг його життя – боротьбу за волю і кращу долю України, про його трагічний фінал на чужині… Він іноді підписувався: «Іван, вибраний Гетьман і Кавалер, рукою власною». І цього було досить. Недарма ж тоді і в пізніші часи казали: від Богдана до Івана не було у нас гетьмана.

І ось він є.

І нині теж є. Як символ свободи і нескореності. І як би гетьмана Мазепу сьогодні не обзивали вороги України, справа його життя перемогла – незалежна Україна нарешті постала. Але завжди з нами буде його заклик:

Озмітеся всі за руки, Не допустіть горької муки Матці своїй більш терпіти! Нуте врагів, нуте бити! Самопали набивайте, Гострих шабель добувайте, А за віру хоч умріте І вольностей бороніте! Нехай вічна буде слава Же през шаблю маєм права!

Пролог Ловелас? Козацький Донжуан? Але колись він стане в пригоді батьківщині

Це він, гетьман Іван Мазепа на сьомому десятку бурхливо прожитих літ так писав Мотрі Кочубей, дівиці шістнадцяти літ віку:

«Щасливії мої письма, що в рученьках твоїх бувають, нежелі мої бідні очі, що тебе не оглядають».

Що говорити – умів гетьман ввернути. Чи таким уже був велелюбним, чи вдався романтиком та ще й поетом на додачу (а вони, поети, всі не від світу цього), перед яким не могла встояти будь-яка представниця прекрасної половини роду людського – гм-гм…

Це їй, Мотрі Кочубей, сивий гетьман, як закоханий юнак, записочки передавав, а в них таке писав, таке, що в Мотрі посилено билося серденько і голова кругом ішла. І наче про неї через віки напише Поет [1]: «Білолиця, кароока і станом висока / У жупані; кругом пані, і спереду й збоку».

Гм… Вона й була, незважаючи на юний вік, а, може, дякуючи йому, і справді зваблива. І спереду, і збоку, і…

І з усіх боків, як не глянь. Ще процитуємо Поета, який хоч і не жив у ті часи, а наче про неї писав: «А глянь лиш гарно кругом себе, – і раю кращого не треба».

Бо в тому раю був він (можливо, тому рай був, що в ньому був він), сивий гетьман…

Це їй він клявся:

«Моя коханая Мотренька, ти моя остання любов, але перша справжня».

І Мотренька вже танула, як паморозь на весняному сонечку.

Ловелас (загляньмо до тлумачного словника рідної мови) – спокусник, зальотник, баламут, який тільки те й робить, що ловеласничає, себто упадає за ким-небудь (за ким – не має значення, аби предмет той був у спідниці).

А на ловця, як відомо, і звір біжить. А ловецьку сурму йому, зальотнику, заміняє мова його – зваблива і… цнотлива.

От він і займається ловитвою – зальотник-залицяльник, джиґун, лабузник, що тільки те й робить, що лицяється-женихається; спокусник звабно-звабливий, перелесник солодкоголосий, баламут, що все туманить…

Чи був він ловеласом, що його так прозвано, особливо в Європі тих і пізніших часів? У різних джерелах говориться про буцімто велику кількість коханок гетьмана, в більшості своїй це були, запевняють джерела, яким можна вірити й не вірити, – заміжні дами. (А якщо це так, у гетьмана, можливо, були й позашлюбні діти, тільки носили вони інші прізвища, тож і залишилися для історії невідомими.)

Часто ще пишуть: гетьман спокусив юну Мотрю. Пишуть, забуваючи (чи вдаючи, що не знають головного): гетьман домагався руки дівчини, яка відповіла йому взаємністю, – то який же тут блуд.

Вона багнула вийти за нього заміж. Кажуть, зрозуміти це не важко: Іван Степанович був для неї уособленням мудрості, шанованою всіма людиною… Хоча для дівчат та для любові цього явно замало. Правда, гетьман міг зачарувати будь-кого своїми речами, розумом, своєю освіченістю – але й цього мало для виникнення любові. То що було головним для Мотрі, коли вона закохалася в немолодого вже гетьмана, та ще й свого хрещеного?

Гетьман І. Мазепа овдовів року 1702-го. На вдівстві невеселому побув два роки, а тоді…

А тоді раптом і посватався до молодшої доньки генерального судді і свого давнього приятеля, ба навіть кума, Василя Леонтійовича Кочубея… Так, так, до неї, до Мотрі шістнадцяти літ, яка ще тільки-но, як троянда, почала розквітати з пуп’янка. Звідтоді і на все життя, що в гетьмана ще лишалося, вона стала для нього Мотрононькою.

Гм… Вона й до кінця життя була для нього такою – Мотрононькою, чорнобровою вродливицею, наче й не від світу цього, земна і в той же час неземна, богиня і просто… Просто дівчина. Файна, як десь в Україні кажуть.

Була тією, про яку Олександр Пушкін писав, що

…в Полтаве нет Красавицы, Марии равной. Она свежа, как вешний цвет, Взлелеянный в тени дубравной. Как тополь киевских высот, Она стройна. Ее движенья То лебедя пустынных вод Напоминают плавный ход, То лани быстрые стремленья. Как пена, грудь ее бела, Вокруг высокого чела, Как тучи, локоны чернеют. Звездой блестят ее глаза; Ее уста, как роза, рдеют [2].

А щодо Мазепи, то він у Пушкіна «стар. / Он удручен годами, / Войной, заботами, трудами; / Но чувства в нем кипят, и вновь / Мазепа ведает любовь…»

Іван Степанович не ловелас, як і досі про нього розпускають чутки, Іван Степанович офіційно попросив руки Мотрі у її батьків, але йому було рішуче й безповоротно відмовлено.

На тій підставі, що шлюб між хрещеним батьком, яким для Мотрі був Мазепа, і хрещеницею немислимий – за церковними законами. Це так, немислимий. За церковними законами, але Мазепа міг би дістати дозвіл у Церкви, якби була згода батьків його коханої.

Міг би, адже були випадки в історії, коли для високопоставлених осіб робилися Церквою винятки, міг би, але…

Але не став домагатися того винятку для себе – батьки Мотрі були рішуче проти, і тут уже й Церква була б безсилою. Цьому причин багато, але головна, як гадають історики, – жіночі ревнощі. Буцімто, Мазепа – було таке чи не було, хто тепер достеменно скаже? – чи не в молодості упадав за матір’ю Мотрі, тоді ще незаміжньою дівчиною, дочкою козацького полковника Любою, але… Але вона віддала перевагу іншому – потомку кримського бея, який приїхав в Україну в XVI столітті, Василеві Кочубею.

Ніколи не думала, що так схибить і попаде пальцем у небо – з юних літ ніхто не міг обхітрувати її, така вдалася, а тут… За якогось напівтатарина-напівукраїнця побігла, спокусилась, що він – бей, думала, ледь чи не на трон її возведе – дурепа!

Таких – у кого в роду один турок чи татарин, а другий – українець – називали тумою. Козак-тума. Звідси й пішло: любов, як тума, хоч кого зведе з ума. І її, мабуть, звів з глузду цей татарський чи турецький нащадок Кочубей – проміняла на нього здуру Мазепу! Та що тепер… Минулого не вернеш. Як кажуть, що з воза впало, те пропало…

І Люба – а вона була гордо-пихатою – все життя не могла пробачити собі, що дала маху і вибрала не того. А тому, запевняють, і зривала злість на чоловікові, хоч він у цій історії був ні при чім. Чи не тому Люба принижувала дочку – особливо в присутності батька, називаючи Мотрю «блудницею» та «гетьманською наложницею»… Хоч такою дочка її ніколи не була. Це знала й сама мати, але треба ж було на комусь зігнати злість за свою промашку в молодості – була б вона, коли б не промахнулася, нині гетьманшею, а так… Всього лише суддиха. Чортзна-що! [3]

І ще дослідники відзначають: історія останньої любові Мазепи і юної Мотрі значно зворушливіша і цнотливіша за ту, що описана в Пушкіна (у нього Мотря чомусь виступає під ім’ям Марії). А все тому, що гетьман мав Божий дар зачаровувати і завжди – при потребі – цим даром користувався. І це не тільки визнають – додають історики, а й ставлять йому в провину вороги – а їх у Мазепи було чимало! Та й нині ще предосить! Навіть в Україні, не кажучи про Росію. І все ж сліди його шарму можна простежити і в нас, і в Європі на протязі не одного століття. Так чи інак, а під його зачарування потрапляли не лише жінки, а й навіть такі мужі, як Вольтер, Байрон, той самий Пушкін, Чайковський. Та й не треба забувати, що за Мазепи Україна нарешті хоч на якийсь час зітхнула спокійно, адже Іван Степанович втілював у життя досить розумну економічну політику. І що дивно – не повірите – не крав. А ось десятки збудованих Мазепою храмів та церков стоять і нині, – але жодної резиденції чи заміської вілли. Іноземці захоплено писали: Мазепа підтримував розвиток наук, відновив Київську академію і збагатив – за власний кошт – її бібліотеку рідкісними творами, він побудував стільки святинь, а його… Його щороку проклинають у першу неділю Великого посту… Мазепа – освічена і гуманна людина, удатний полководець і провідник вільного народу… Так писали європейці.

І хто знає, як би повернула муза історії, пані Кліо, якби Іван Мазепа на шістдесятп’ятому році свого многотрудного життя не закохався в шістнадцятирічну доньку друга-приятеля Василя Кочубея Мотрю. Якби красуня не відповіла йому взаємністю, то жінколюб Мазепа женився б швидше всього на якій-небудь багатій полячці чи українці і заспокоївся б, ставши, може, й зразковим сім’янином: чоловіком-мужем і батьком для своїх дітей, які тоді в нього неодмінно народилися б. Але Мотря, хоч і мала багато женихів – а до неї сваталися і з України, і з Росії, – та віддала перевагу сивому гетьману, який до всього ще й був її хрещеним батьком… І цим «покрыв семью свою позором, забыл и небо, и закон…» Мотря назавжди увійшла в історію, хвилюючи людей з різних сторіч та епох. І навіть з різних країн Європи, де стільки вже написали про неї та її любов до гетьмана Мазепи. Чи про гетьмана Мазепу та його любов до неї. А не відмов вона йому, коли б усе склалося, як і гадалося, і вони стали б подружжям, можливо, й сама історія пішла б тоді іншим шляхом…

«Ім’я Івана Степановича Мазепи, гетьмана Лівобережної України з 1687 до 1709 p., на довгі роки увійшло до анналів не лише української, але й світової історії. І якщо для одних воно стало символом свободи і нескореності, то для інших до цього часу асоціюється з підступністю, зрадництвом і навіть своєрідним донжуанством. І хоча «зрадництво» гетьмана російському цареві Петру І можна охарактеризувати лише як умотивований перехід володаря України з-під протекції одного монарха (який не виконав своїх зобов’язань перед ним) до протекції іншого – шведського короля Карла XІІ Ґустава, тим не менш, боротьба за відновлення доброго імені видатного діяча нашої історії триває й донині. Адже в багатьох західноєвропейських країнах – Австрії, Німеччині, Франції, Голландії, Англії – при згадці про Мазепу, в уяві освіченої людини відразу ж постане образ такого собі ловеласа. Чому так трапилося? Звідки бере свій початок легенда про гетьмана Івана Мазепу як східноєвропейського козацького Донжуана?» (Вільна цитата з кн. «100 великих постатей і подій козацької України». – Київ, 2008.)

Але хоч би що там було, попри вже хриплий вереск «зрадник, зрадник» (ума, коли його нема, крикунам не вставиш) гетьман Мазепа належить не лише Україні, а й світовій історії.

Бо як і перше він – символ свободи. І в Європі теж.

У нас – «зрадник». Принаймні ще й досі знаходяться такі, що обзивають і лають Івана Степановича – інтелігенти! – чи не останніми словесами, на які вони здатні. Обзивають гетьмана зрадником за те, що він, бачте, посмів тоді підняти боротьбу за волю України. Намагався вирвати її з імперського ярма Росії. А малоросам з імперського ярма вириватися – зась!

Ось один із зразків такої лайки, взятий з Інтернету (його ще називають сміттєзвалищем) влітку 2013 року і що видається за жанр художнього твору сатиричного спрямування – «памфлетон».

«Политическая партия “Наша Украина” (жива, курилка!) призывает поставить памятник Мазепе в Полтаве. Тем более что памятник уже изготовлен на творческо-производственном объединении “Художник” в городе Киеве. А что, резон немалый – не пропадать же добру… И чтобы непременно в Полтаве!

Идея, что и говорить, смелая, породившая в свое время целую серию анекдотов. Но в призыве “Нашей Украины” чудо как хорошо обоснование, выводящее на понятие “Мазепа – герой”. Я просто глазам своим не поверил! Оказывается, Мазепа – это Джордж Вашингтон, Симон Боливар и Богдан Хмельницкий в одном историческом обличье… Вот вам и образчик изумительной логики: “Джордж Вашингтон, первый президент Соединенных Штатов Америки, который “предал” Великобританию, возглавив армию колонистов в войне за независимость в Северной Америке; Симон Боливар, руководитель борьбы народов Южной Америки (Венесуэлы, Колумбии, Перу) за независимость от испанского господства. В конечном итоге, и Богдан Хмельницкий, который возглавил Освободительную войну украинского народа 1648–1654 годов, тоже “предал” Речь Посполиту…”

То есть Мазепа никакой не предатель, а герой, стратег, настоящий борец за свободу украинской нации. Ой ли, лукавые вы наши?! Обратимся к смысловому первоисточнику слова “герой”. В этическом понимании герой – это человек, совершающий акт самопожертвования ради общего блага. В философии “герой” трактуется как воплощение национального духа. Следовательно, нам хотят подсунуть “воплощение национального духа”?! Очень кратко рассмотрим это “воплощение”, которое пыталось, судя по обращению “НУ”, “освободить свой народ от социального и национального порабощения”.

Вот голые факты из жизни “освободителя”. “Мазепа был одним из богатейших людей не только Малороссии, но и России, владельцем 19 654 дворов в Украине и 4117 дворов (всего порядка 100 000 душ) на юге России”. Сто тысяч душ – это крепостные! Очевидно, Мазепа таким хитрым образом спасал земляков от социального и национального порабощения. Кстати, перебегая к шведам, он не забыл прихватить с собой гетманскую (считай, государственную) казну. Ну, чисто автоматически, по привычке. Николай Костомаров, едва ли не первый историк того территориального пространства, которое сейчас называют Украиной, так поведал о Мазепе (далі йде негатив. – В. Ч.).

…И еще один “нравственный” штрих: в 1704 году престарелый Мазепа совратил дочь Кочубея Матрену, которой он был крестным отцом. А 15 июля 1708 года в селе Борщаговка под Белой Церковью, где стоял лагерь Мазепы, Кочубею (куму Мазепы) и полковнику Искре отрубили головы. За то, что они донесли Петру о готовящейся измене. Предсмертный допрос, кстати, проводил Орлик, тот самый “демократ”, автор якобы “самой первой в Европе конституции”.

И наконец, последний штрих к портрету “борца за свободу украинской нации”. Свидетельствует Ґустав Адлерфельд, камергер Карла XІІ, о том самом соглашении, ради которого Мазепа перебежал к шведам: “Вся Украина, включая княжества Северское, Киевское, Черниговское и Смоленское, должна вернуться под владычество Польши и оставаться под ее Короной, за что Мазепа награждается титулом князя и получает Витебское и Полоцкое воеводства с теми же правами, которые имеет Герцог Курляндский в своей земле”. Вашингтон с Боливаром отдыхают в тенечке, поскольку “нормальные герои всегда идут в обход”.

Вспоминая всех “героев”, возведенных в это звание господином Ющенко, можно отметить только одну поразительную схожесть – все они классические предатели земли своей ради шкуры своей. И это в принципе нормальная трактовка для ярых приспособленцев, в одночасье превратившихся из правоверных коммунистов в яростных националистов. Поэтому понятия “герой, героизм” они и ставят с ног на голову, дабы себя, любимых, слегка “почистить”.

Следуя такой уже сложившейся традиции, будет логично и памятник в Полтаве поставить головой вниз, ногами кверху. И правда истории будет соблюдена, и поток туристов обеспечен!» (Писано анонімно.)

Немає місця цитувати це повністю. Подібних «памфлетонів» нині стільки розвелося в Україні, що для них і паперу не вистачить. До всього ж подібні «памфлетоністи» почуваються нині в Україні, пардон, «на територіальному просторі, що його нині називають Україною», як у краю неполоханих звірюк.

І ніхто їх не полохає – свобода, демократія! І «памфлетоністи», сповзаючи з сатири та гумору на позиції баби Параски, яка банітується з бабою Палажкою, пишуть і пишуть. Здебільшого в дусі «Катехізису» недоучки-студента Нечаєва: «мета виправдовує засоби». Подібну програму Нечаєва колись К. Маркс та Ф. Енгельс назвали «казарменим комунізмом». У нашому – клінічному! – випадку це – казармений російсько-імперський шовінізм, переповнений жовчю та зневагою і ненавистю до українців, які, бачте, посміли боротися за свою свободу і вирватися з російського ярма та називають того, хто колись першим розпочав цю боротьбу, героєм.

Не вельми почесна робота – писати на рівні туалетного плінтуса, але «памфлетоністам» діватися нікуди – треба відробляти отримані аванси, видані за очорнення національних героїв України, які боролися – і борються – за незалежність своєї Батьківщини.

Не відстають від таких «памфлетоністів» і «святі отці» Руської православної церкви (звичайно ж, Московського патріархату).

Двоє століть – ба навіть більше – щороку, в першу неділю Великоднього посту в усіх церквах Російської імперії з амвона проклинали, проклинали й проклинали Івана Мазепу, проголошуючи йому анафему. Та й після того як російське самодержавство почило в бозі, в радянський період це ім’я якщо й згадували, то лише з образливо-лайливими епітетами, тож образ гетьмана змальовувався виключно лише чорними фарбами. Та й факти його життя підбиралися і подавалися здебільшого тенденційно перекрученими, у невигідному світлі.

Але коли в незалежній Україні почали передруковувати книги, статті та інші публікації про Івана Мазепу істинного (вони вільно виходили за кордоном, де їх не могла заборонити всемогутня тоді радянська цензура), то що за незвичайна особистість українського гетьмана нарешті постала й перед нами, українцями!

І виявилося, що це ніякий не «зрадник», а незвичайна, унікальна людина. Наполеглива в своєму стремлінні вибороти Україні волю. І ще в особі Івана Мазепи переплелися романтичні пригоди, драматизм долі, трагізм епохи. І – любов. Та любов, що, за словами українського поета, приходить лише раз на тисячу літ.

А якої думки про Івана Мазепу був славетний отаман Запорозької Січі Іван Сірко?

Іван Мазепа, у часи Сірка ще молодий і, як казали, голінний (бравий, завзятий, охочий до чого-небудь, можливо, й до авантюр, як тлумачиться це симпатичне слівце), десь починаючи з 1669 року, був на службі в гетьмана П. Дорошенка.

У чині генерального осавула числився дорадником, порученцем і навіть приятелем гетьмана, який з будь-ким не водився. Як такий, що «гарно тямив балакати» (риторику ж бо вивчав), часто виконував важливі міжнародні (десять мов знав!) та дипломатичні доручення. Був – і не раз – посередником у переговорах з турецьким султаном, кримським ханом, польським королем, московським царем.

Якось під час однієї з таких поїздок до Криму (звідти він мав вирушити ще й до Туреччини), коли гетьманського посланця супроводжував турецький загін – Мазепа з татарами потрапив у засідку на якомусь там шляху. Турків козаки ще в сутичці нападу порубали, а Дорошенкового посланця схопили – та він і спротиву не чинив, свої ж бо козаки.

Але козаки, не довго думаючи-гадаючи, засудили його до смерті – за те, що «лишався з басурманами». (Дипломатичний ранг Мазепи їм абсолютно нічого не говорив, та вони й слухати нічого не хотіли: з татарами злигався – смерть йому! Амба!)

Мазепа попросив слова перед стратою – його збиралися повісити на якійсь там гілляці.

– Гм, – гмикнули козаки, – хай говорить, послухаємо, чи він хоч уміє язиком орудувати.

Мазепа й заговорив…

Кошовий отаман Сірко був вражений мудрою красномовністю полоняника, подумав, вуса покрутив і, зрештою, присуд виніс:

– Не вбивайте його. Може, колись він стане в пригоді Батьківщині.

Кошовий як у воду дивився.

А ловелас… Козацький донжуан…

Гм… Мазепа був і таким, з пісні, як кажуть, слова не викинеш – козацьким донжуаном, як його в Європі охрестили.

Що ж, і жінок, братове, треба любити, бо як же чоловікові без них, га? Як і без любові (тут мимовільно і ловеласом будеш, і донжуаном). А все інше починається потім, після любові. Чи разом з нею. А любов нам дарують – відкриття, правда, небозна-яке – тільки жінки.

Правий був і Олександр Сергійович Пушкін, коли писав про любов Мазепи.

Хоча… В одного з авторів, який писав по гетьмана, прохопився насамкінець гіркий абзац:

«Шкода тільки, що через справжнє кохання, в якому нічого легковажного не було, згодом зробили з національного героя України такого собі ласого до дівчат стариганя».

Не відаю, як щодо інших, а я особисто спочатку пізнав Мазепу – за історичними джерелами, звісно, – лише як гетьмана, політика, державотворця, який хотів створити незалежну Україну, а ось як людину, якій ніщо людське не було чужим, я Мазепу спізнав, лише дізнавшись про його любов до Мотрі Кочубеївни. І він мені став близькішим і зрозумілішим, щоб не сказати, живим.

У 1818 році знаменитий англійський поет Джордж Байрон напише одну з найвідоміших своїх поем під назвою «Мазепа». Вона неодноразово перевидавалася різними європейськими мовами.

Ще б пак!

Поема так поетично-яскраво й романтично подала «любовну трагедію» українського гетьмана, що всі були в захопленні. Вона стала поштовхом до написання поем, присвячених гетьману, іншими поетами, серед найвідоміших – «Мазепа» Віктора Гюґо (1829), «Полтава» Олександра Пушкіна (1829), «Мазепа» Юліуша Словацького (1839). Романтичний сюжет надихнув до написання симфонічних опер під однойменною назвою «Мазепа» геніальних композиторів Ференца Ліста та Петра Чайковського.

У Джорджа Байрона Мазепа, підсумовуючи своє життя і «подвиги» на любовній ниві, трохи з сумом зізнається на прощання:

…Кохав я і коханим був… Та ви ще слабкість цю солодку Не відчували – так я чув… Ну що ж! То я скінчу коротку Свою поему мук і втіх…

І трудно збагнути, чого було більше в справжній його любові: мук чи втіх?

Але одне ясно-ясненько: Мазепа кохав і коханим був…

А щодо мук і втіх, то вони будуть – якщо любов справжня…

Частина перша

І такої чарівної ночі забевкав у Батурині дзвін…

Як я чув… гетьман Мазепа, поза іншими своїми чеснотами, приваблює легко до себе своїм чаром жінок, як хоче.

Із донесення французького посла месьє Бонака.

Не поможуть і чари, як хто кому не до пари!

Із кредо пані Кочубеїхи, що його вона затято дотримувалася в історії, про яку й піде мова у цій повісті.

Однієї чудової, просто-таки чарівної травневої ночі, коли так і хотілося захоплено процитувати Миколу Васильовича Гоголя, – пам’ятаєте: «Чи знаєте ви українську ніч? О, ви не знаєте української ночі! Пригляньтесь до неї: з середини неба дивиться місяць. Безмежне склепіння небесне розійшлося…» Ну і так далі, і так далі; так ось, такої чарівної травневої ночі… Ні, чорт забирай, це була саме та ніч, про яку пізніше, через сто з лишком років, зачаровано писатиме Михайло Петрович Старицький:

Ніч яка місячна, зоряна, ясная, Видно, хоч голки збирай! Вийди, коханая, працею зморена, Хоч на хвилиночку в гай!

Чи Олександра Сергійовича Пушкіна хутчій процитувати класичні рядки:

Тиха украинская ночь. Прозрачно небо. Звезды блещут. Своей дремоты превозмочь Не хочет воздух. Чуть трепещут Сребристых тополей листы. Луна спокойно с высоты…

І так далі… (Любителі української – незвичайної! – ночі можуть самі прочитати поему Пушкіна «Полтава», про яку в нас ще буде мова.)

А щодо згаданих у Пушкіна тополь, то… Ні, ні, це просто необхідно вам розповісти, бодай і у вигляді вставної новели. Так ось… В Україні росте одинадцять видів тополь. Наприклад, тополя тремтяча, або осика, тополя чорна, або осокір, тополя біла, тополя пірамідальна, тополя дельтолиста, або канадська, тополя бальзамічна, тополя сірувата – гібрид білої і тремтячої…

Уявити Україну без тополі аж ніяк не можна. Це міфічний образ-тотем давніх слов’ян, а з ХIV століття – українців, персонаж фольклору, символ сумної дівчини.

Наприкінці весни в Україні неодмінно влаштовувалося пишне свято Тополі. У селі обирали найвродливішу струнку дівчиноньку, якій зв’язували над головою руки. Потім їх прикрашали різнобарвними стрічками, хустками, намистом тощо. Дівчину водили селом, полем, лугом, співаючи ритуальних пісень:

Стояла тополя край чистого поля, Стій, тополенько, стій, не розвивайся, Буйному вітроньку не піддавайся…

Тополя вважалася сакральним, священним деревом, і рубали її лише для жертовних вогнищ. В українському фольклорі це символ засмученої безталанної дівчини. Висаджувалися тополі здебільшого на узбіччях доріг, біля господи, тож українську хату, як і село, без неї не уявити. В поемі Т. Шевченка «Тополя» – персоніфікований образ тополі-дівчини, яка так і не дочекалася коханого.

Таку пісню чорноброва В степу заспівала. Зілля дива наробило — Тополею стала.

Андрій Малишко переосмислив народнопоетичні символи тополі. В його поезії вона уособлює рідну землю, її багатостраждальну історію

.

Україно моя, далі, грозами свіжо пропахлі, Польова моя мрійнице. Крапля у сонці з весла. Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі, Щоб з пожару ти встала, тополею в небо зросла.

Так ось такої чарівної травневої ночі числа десь так двадцять п’ятого, року 1704-го, коли в Батурині квітли вишні, неймовірно тьохкали-лящали соловейки й тріщали перелази (чи козаки до дівчат через ті перелази стрибали, чи навпаки, дівчата до козаків – хто їх розбере), близько півночі, як у небі над Батурином піднявся і золотим сяйвом спалахнув місяць уповні, отоді зненацька над Батурином тривожно, як на сполох – так воно, вочевидь, і було, – раптом бевкнув дзвін.

Властиво, не бевкнув, а хтось на дзвіниці вдарив у набат: бим-бим-бим!..

Але народ, зачувши дзвін генерального судді, сипонув на вулиці, вертячись та озираючись навсібіч: де біда? Де лихо?

Чого він бевкає, як несамовитий? Чого народ баламутить?!

А ніч яка була, яка ніч! Так і хотілося ще і ще цитувати славетного сорочинця: «Божественна ніч! Чарівлива ніч!.. А вгорі все дише, все чудове, все урочисте.

А на душі і безмежно, і дивно, і рої срібних видінь зграйками виникають у її глибині.

Божественна ніч! Чарівлива ніч!.. Пісні заспівують скрізь тихо. Благочестиві люди вже сплять…»

Але в Батурині такої ночі вже не спали – ні благочестиві, ні які інші люди. І підняв їх набат із дзвіниці домашньої церковки пана генерального судді Кочубея. Церковний дзвін – приналежність деяких релігійних культів: християнства, синтоїзму (синто японською – шлях богів) та інших. Використовують у православних і католицьких релігіях головно для ритуального оповіщення вірян про церковні служби. (Яка служба опівночі?) А звичай дзвонити у дзвони зародився ще в древніх культах – шум-гам та гучне бевкання вважалися магічними, що відлякують нечисту силу, злих духів, чортів та іншу нечисть. Але яка нечисть напала на садибу пана генерального судді, що її доводиться відганяти дзвонами?

А набат не вгавав. То, може, правий був той самий Гоголь: мордуються люди. А чого? З якої лихої причини?

Якесь птаство, що за звичкою влаштувалося під крівлею дзвіниці тихо-мирно переночувати, як то траплялося раніше не раз, цього разу змушене було фуркнути навсібіч. А глухий дзвонар Микита Голуб (того й глухий, що все життя своє бевкає у дзвін), вже не чуючи дзвону, калатав і калатав: чи на пожежу, чи на яку біду, не інакше, як чортів розганяючи, що тієї ночі напали на обійстя пана генерального судді, чи православний люд згукуючи, чи, зрештою, застерігав мешканців про напад на місто кочових людоловів, як то в тих краях раніше траплялося не раз…

Бовкання неслося з боку урочища Чорна Річка (це за межами міської фортеці), де в ті часи знаходився (та він і нині там, правда, вже дещо переобладнаний) мурований будинок – резиденція генерального судді. Там на першому поверсі містилися тоді судові приміщення, а в двокамерному підвалі була в’язниця, звана ще хурдигою.

У 1700 році будинок із 130 десятинами землі став власністю пана генерального судді Василя Кочубея.

Поблизу тієї кам’яниці в садибі Кочубея, крім численних дворових та господарських будівель, посеред чималого парку із старими деревами – коли по весні вкривалися буйноквіттям розкішні липи – а старі липи квітли щовесни мовби востаннє, – рої бджіл вилися над ними, і тоді все навколо пахло медом (який-небудь дотепник нюхнувши тих пахощів, бувало, вверне: пахнуть, мовляв, медом, як і речі пана генерального судді), і де був чималий став, створений на перегаченій Чорній річці (того й Чорна, що вода в ній така; буцімто в тому урочищі колись розбійники чатували на мандрівників – людей убивали, а в річці, в її ковбанях добро награбоване ховали – от вода й почорніла, і люди стали річку Чорною звати), але, попри колір, вода в річці місячної ночі відливала сріблом – може, навіть чорненим, і де-де на плесі чувся плескіт – вистрибували чималі коропи, що їх пан генеральний суддя так любив, звичайно ж, смажених; так ось неподалік панського будинку стояла Введенська дерев’яна церква – мідний хрест на її бані золотом відбивався у воді ставка, тож такої чарівної ночі, коли безгучно літали кажани й сюрчали-тюрлюкали коники, із дзвіниці домашньої церковки пана генерального судді, раптом опівночі, як Батурин вже влігся і заходився дивитися перші сни, такі ж золоті, як і місяць над містом, на сполох тривожно забевкав набатом чималий і досить таки лункий дзвін (язикатий, казали про нього батуринці), що його городяни відразу ж розпізнавали серед інших дзвонів.

Якусь мить у вухах батуринців ще відлунював набат, а тоді – теж раптово – почувся несамовитий жіночий крик. Чи – вереск. Високий, пронизливий, неприємний, що роздирав і вуха, і душу.

Якась нещасна кричала й побивалася. І спершу невтямки було збагнути її верескотню – яке ж лихо з нею лучилося? А тоді до батуринців дійшло: нестямно кричала-волала пані Кочубеїха, жінка взагалі ніби ж статечна, поважна, як матрона. То яке лихо прийшло до пана генерального судді, що жона його Любов Федорівна так побивається серед ночі? Та Любов Федорівна, яку пан генеральний суддя дуже кохав, у всьому їй потурав і навіть сам слухався її. «Це ти в себе, у суді генеральний старшина, а вдома під моєю орудою, ти – козачок!..» – так частенько пані Кочубеїха повчала пана Кочубея. І що таке з нею нагальне лучилося, що пані так репетує опівночі, і репетує чи не на все місто. Це тільки вона, пані Кочубеїха, могла веліти серед ночі – накипіло в жінки чи що? – вдарити в набат, а тепер, після своєрідного музикального вступу, дала волю своїм почуттям і заодно й голосовим зв’язкам.

Біля садиби пана генерального судді у світлі місяця уповні вже зібравшись – ба збігшись, як на пожежу! – тупцювалося чимало батуринців.

Любов Федорівна, погрожуючи комусь угорі, аж у районі місяця, стисненими кулаками (пристойні в жінки кулаки, як у доброго дядька), кричала, як кажуть, від душі:

– Люди-и-и!!! Православні!!! Та що ж це коїться?! Бідство несусвітнє! Дщерь мою вночі похитив, – о, Господи, спаси й помилуй милостивий!

Хто «похитив»? Яку «дщерь»?

– А той, що при владі. Думає, як з булавою, дак йому вже й море по коліна. Дівиць уже може похитить. Але є і над ним цар – у самому Петербурзі. От він йому покаже, як дівоньок невинних серед ночі красти!

Батуринці все ще не могли збагнути. Яку дівицю?

Тож тілько в пісні співається, що якусь там Галю, Галю-роззяву викрали оті самі… Пригадуєте:

Їхали козаки Із Дону додому, Підманули Галю — Забрали з собою.

Дівчині, може, клопіт, а вони ще й виспівують:

Ой ти, Галю, Галю молодая, Підманули Галю — Забрали з собою. «Поїдемо з нами, З нами, козаками, Лучче тобі буде, Як в рідної мами…»

Га? Ви чули про таке? Щоби в козаків-гультяїв та було лучче, як в рідної мами! Галя й повірила – дурне дівчисько, «покозакувати» їй, бачте, закортіло. А чим скінчилося? Гемонські та анахтемські козаки-гультяї повезли викрадену дівчину темними лісами, а тоді, нічого кращого не придумавши, «прив’язали Галю до сосни косами…» Назбирали хмизу й підпалили сосну. От гемонські іроди!

Сосна палає, а Галя, певно, поумнівши, кричить-промовляє:

«Ой хто в лісі чує, Нехай той рятує, Ой хто дочок має, Нехай научає…»

Та ще темненької ночі гулять не пускає… І правильно. Нічого з козаками темними ночами і лісами темними колобродить.

А більше дівчат мовби й не викрадали. Може, деінде, але не в Батурині. То чого ж пані Кочубеїха репетує, що хтось «похитив» її дщерь? Хай краще вдома тримає та гуляти до козаків не пускає оту дщерь, тоді й бевкати серед ночі у дзвін відпаде потреба.

Хтось, занепокоєний раптовим бовканням дзвону, бабу згадав… Оту, що якось до Батурина приперлася, ніким не кликана, не звана. Та й почала лякати люд православний, біду віщувати, лихо накликати:

– Спасайтеся, люди, бо лихо вам буде. Гряде до вас, вже в дорозі воно. Живе серед вас чоловік, котрий потай темної ночі пустить у дім ваш гада, і гад той вас усіх пожере, а дім ваш спопелить і в руїну його перетворить… Стережіться того лиходія! Він живе серед вас, чоловік той зовні, а в середині – диявол. Не дайте йому вас погубити!

Було й таке.

Не інакше, як лиха година занесла до Батурина ту бабу – навіщувала три короби жахів. Баба та… У батуринців тоді й волосся сторч на голові стало. А вона й щезла, баба та…

Стали батуринці гадати – хто ж вона така? З часом і забули. Дарма. Не інакше як відьма. Буцімто з Конотопа [4], бо там осідок відьомський та чаклунський.

А відьми, щоб ви знали – чаклунки, чародійки, чарівниці, обавниці, босоркині-потворниці – бувають родимі і вчені. Останні найбільше шкодять, бо свої знання набувають від старих чарівниць. Або й від самого чорта. Кому лихо піднесуть, а кого й застережуть від лиха. От і відьма, що в Батурин заникнула, зело вчена була. Правда, її роздивитися гаразд не встигли. Та і як її, лиху чарівницю, яка іноді й доброю буває, роздивишся, як вона на позір ні баба, ні дівка, ні жінка. А таке щось… Хоча може бути і бабою, і дівкою, і жінкою водночас. Як це їй удається? А дідько те знає! Відьми – вони на все здатні і все тямлять. Може бути така босоркиня і кралечкою, і потворою, може людиною бути, а може прибрати вигляд якоїсь тварі чи й речі із хатнього вжитку… А виявити відьму можна лише підсмажуючи молоко на сковороді. Чи поклавши на поріг розжарену підкову. Або й відварити у воді шматок сирого полотна з дев’ятьма застромленими шпильками… А найпростіше відьму так можна викрити. Спіймати її, до ніг каменюку важенну прив’язати та у воду її на глибоке й кинути… Втопиться, значить не винна, а випливе – вона, бісівка! Відьма клята… Але тоді, як вона, чортівка, з’явилася в Батурині, люди не встигли так зробити. А була вона ні баба, ні дівка, ні жінка… І краля, і потвора водночас… Та й почала пасталакати і своїм просторікуванням люд хрещений страхати. Про того чоловіка, який серед батуринців живе, та якось комусь дім відчинить і гада до нього впустить, а гад той усіх у домі тім пожере, дім спопелить і на руїну його перетворить… І всі-всі загинуть – і малі, і старі…

– Який чоловік? – встигли її запитати, а вона:

– От як гада у вашу хату впустить, так і взнаєте, який… Лихий та поганий, хоч і людської породи, а гірше біса…

Навіщувала таке, напророчила сім кіп лиха і зникла. Як зникла? А дідько його відає як… Відьми, щоби ви знали, можуть і невидимими ставати. А ще вони можуть ходити крізь стіну та воду, крізь дерево і в землю провалюватись, і в небо злетіти… А можуть на очах у якусь кішку перевтілитись – няв-няв, і щезла. А ще й туману можуть напускати… Або комусь на плечі – дядькові чи жінці – стриб! Перетворять такого й таку на коняку, коняка заірже і помчить геть з відьмою на собі… Ось так і в Батурині сталося. Настрахала бідний люд і зникла. Наче в повітрі, анахтема, розчинилася.

А в Батурині тієї ночі дак і не спали. Та і як ти заснеш, як вона лихо наврочила…

І зникла, як її й не було, дідько б її забрав!

Отаке якось у Батурині зчинилося, всі довго про ту відьму та її віщування згадували… А може, відьми – це вже потім засумнівалися, – не було, а все те… Все те чутки-плітки, пасталакання чиєсь?…

Але як забевкав тієї ночі знагла дзвін, переполошилися: а раптом то пророкування відьми з Конотопа збувається, га? Заходилися так і сяк гадати – чого це серед ночі, як на пожежу, на біду яку, дзвін забевкав? А раптом той чоловік лихий до когось уже гада впускає?

Гадали, гадали, а коли вже до Кочубеїв збіглися – розібралися, чого це дзвін бевкає. Виявляється, пан гетьман Мазепа, ловелас ще той, викрав серед ночі доньку Василя та Люби Кочубеїв, юну Мотроньку – дівча ще, як курча. А він, як той шуліка – налетів, схопив… Де таке чувано, де таке бачено! Калавур та й годі! А ще гетьман!

От пані Кочубеїха і веліла панові Кочубею, не чекаючи ранку – а раптом тоді вже пізно буде, пан гетьман встигне «пошкодити дщерь», – вдарити у дзвін у домашній церкві «на ґвалт», щоби всякий дізнався про їхнє «бідство».

Чарівник він лихий, Мазепа! Змій-спокусник!!!

Любов Федорівна, щораз сапаючи побільше повітря в легені – а воно в Батурині цілюще, – кричала й кричала про своє «бідство», ґвалтуючи народ, а на несміливе зауваження пана Кочубея: «Тихіше, рибонько, ще люди почують!» – відповідала: «А я й ґвалт для того зчиняю, щоби люди, хрещені та молитовні, чули, як пан гетьман свавільничає, здурівши на старості своїх літ! Та чужих дівиць викрадає серед ночі!..»

Батуринці були вкрай розгублені й добряче спантеличені. Одні не вірили, що таке можливе у світі білому, аби гетьман, сам гетьман, викрав серед ночі «дщерь» генерального судді, інші вже кляли пана гетьмана на чім світ стоїть! Та він же… Гетьман! А пан Кочубей – генеральний суддя. Разом з генеральним бунчужним, генеральним обозним, генеральним осавулом, генеральним писарем, генеральним хорунжим, належачи до генеральної старшини, входить до козацького уряду; після гетьмана він – ого-го який чин! Та де це чувано, де це бачено, щоб у такої особи вночі пан гетьман викрав доньку?

Інші вірили. Бо він, як той, як його… Ага, згадав: як зміулан – демон змієвидний. Є, є і така потвора у світі нечисті, порядних та святих там не буває. Зміулан він, справжній зміулан! Любить побратися з жінкою, бо любов їй, нещасній, навіє, наврочить їй, чарами своїми злими зачарує, та ще засліпить її багатством, що приносить його зі скарбів, схованих у землі. Дурепа й повірить його клятвам любові – а він перед нею хіба ж таким бравим молодиком вигулькне, Іваном, котрий царевич, намалюється – а чи ж багато жінкам треба?! От і кинеться в обійми такому, од якого й очей не відведеш. Бідолашна й повірить, що він князь, і почне жити з тим писаним красенем, не підозрюючи, хто він насправді, чортяка той, що зміуланом зветься. А що потім? Від такого шлюбу й народжуються істоти зміїної породи, а тому гаддю не було й немає переводу. Бо ж ми, жінки, віримо, любимо, коли нам туману напускають…

І Любов Федорівну, що все ще невтомне репетує, можна зрозуміти – як матір викраденої дщері. Хай репетує, хай верещить. До кого ж їй за поміччю та рятунком звертатися, як не до люду хрещеного та молитовного. Європейських всяких організацій з прав людини тоді ще не було. Як і Верховного суду. Хоча… Батько викраденої дщері – сам суд. Генеральний до того ж. А бач… Проти свавілля гетьмана (а вони ж з гетьманом мовби друзями були) і він не може чинити спротив – суду, навіть генеральному, гетьман не підлягає.

У Церкві святій треба порятунку шукати, до єпископа кланятись, до святих отців. Бо де це чуване, де це бачене, щоби хрещений батько та з хрещеницею своєю шури-мури крутив, любощі гріховні розводив.

А після єпископа – хай хутчій забороняє Мазепі на хрещениці своїй женитися, хай сувору єпитимію на нього накладає – до царя в Москву супліку таємну послати. Мазепа хоч і гетьман, але, слава богу, не самостійний, цар над ним, як той Кощій Безсмертний нависає. Він його й закличе до порядку. Та ще такий, як Петро, гарячий та дурний! А вона вже з Мотрею, з блудницею та гетьманською наложницею сама зволодає. Хай і не думає, хай не сподівається дівка в постіль до гетьмана перебратися. Ич, чого забагла, гріховодниця молода. Гетьмана їй подавай. А в монастир ти не хочеш, га? Як будеш супротивиться, аж загуркочеш у монастир і будеш там у любові до Бога клястися та гріхи свої спокутувати. Там ігуменша тебе приборкає, лошиця, яка розгулялася на луках! Хвицяє, брикається та іржить: до гетьмана хочу! Буде тобі гетьман! Ой буде! Чуєш, як дзвін бевкає?… О, а чого це він вмовк, чого це йому заціпило? Василю, чуєш, Василю, – побігла до чоловіка, сонного його стягла з постелі: ану вели, щоби знову у дзвін бевкали… Та протри свої баньки. Як дзвін ще трохи помовчить, то я тобі так побевкаю, та-ак…

Знову після короткого перепочинку забевкав дзвін.

Та ледве він по якомусь часі, певно, стомившись, – не дзвін, а дзвонар, старий і глухий Микита Голуб, – урвав своє бовкання, як знову заголосила – от же невтомна! – пані генерального судді жона:

– Украв!.. Мазепа чортів! Доньку нашу Мотрю, дщерь нашу незайману. Побігла вона до нього, старого ловеласа, серед ночі. Бодай і місячної, але ж ночі!..

Батуринці хоч і звикли – таке життя – нічому вже не дивуватися, а тут – дивувалися:

– Як він її викрав, коли вона, дщерь твоя, як ти голосиш, до нього сама серед ночі лошицею гайнула?!

Але збити з пантелику пані Кочубеїху було не просто – навіть батуринцям. Роз’яснила люду, що вже під місяцем клекотів і вирував біля її обійстя:

– Того й побігла дщерь до нього, старого корча, що він її викрав…

– Дак викрав чи сама дщерь до нього побігла? – доскіпувались.

– І викрав, і… побігла. Сердешна моя Мотря… Побігла, бо він її викрав – як не побігти, коли ти… викрадена.

Голосила, як тільки не називаючи свою дщерь, та ще ніжними іменами: Мотря, Мотрона, Мотрононька, Мотронка, Мотречка, Мотруся, Мотрушка, Мотя…

І ще вживаючи з десяток ласкавих варіантів імені Мотря… Ось кого в неї сеї ночі викрав той старий корч – сивина йому в голову, а чорт у бороду. Це ж треба – на дитиноньку спокусився, чортів ласун!

Батуринці й повітря сапнути не встигли, як пані суддиха нове звинувачення проти пана гетьмана висунула:

– Татарин!! Справжній тобі мурза-людолов!

– Тю!.. – хтось із батуринців уже встиг отямитись. – Чого це він татарин, як пан гетьман – ось вам хрест святий, – з діда-прадіда наш козак! І роду нашого, козацького.

– Еге, нашого! А дівиць краде, як кримчак-людолов!.. – Пані суддиху не просто було збити з істинного в її розумінні шляху, якщо вже вона на нього виблудила. – Ханюга їхній, хоч і вдає нашого гетьмана!

І пані суддиха, розійшовшись, ким тільки не називала Пана гетьмана! Треба вам сказати – та ви й самі це знаєте, – що жінка, як розійдеться, слів не позичає. А пані Кочубеїха й поготів будь-якому спудею-грамотію могла баки забити. Всі тільки й дивувалися: і де у неї стільки тих слів – міцних та крутих – вміщається у роті, а він же в неї – губи бантиком.

Пан генеральний суддя, бувало, скаржився:

– Еге, маю два віки жити, бо за один свою жіночку не переслухаю! Тільки два вуха і маю. А тут би мені ще хоча б одне не завадило!

Таке ото діялось однієї чарівної місячної ночі року 1704-го у славному Батурині, столиці гетьманській.

Адміністративними центрами гетьманської України протягом існування української держави у так званій формі гетьманату (Гетьманщини) з 1654 по 1782 рік послідовно були міста Чигирин, Батурин, Глухів. (Сьогодні вони є «основними віхами національної історії».)

Чигирин був першою столицею гетьманів Богдана Хмельницького, Івана Виговського та Петра Дорошенка, Батурин – гетьманів Дем’яна Многогрішного, Івана Самойловича та Івана Мазепи. Глухів стане третьою і останньою столицею гетьманату.

Сьогодні Батурин – всього лише селище міського типу Бахмацького району Чернігівської області. Розташований на лівому високому березі Сейму в досить мальовничій місцевості за 190 кілометрів від Києва і за 170 – від Чернігова.

Належить до історичного регіону Чернігово-Сіверщини. В часи Київської Русі це була територія Чернігівського князівства. Згодом – Чернігівської землі, у складі якої виділилося кілька малих удільних князівств. За свідченням археологів, Батурин та його околиці були заселені ще у V ст. до нашої ери! У ХІ – ХІІІ століттях тут було давньоруське місто з дерев’яними укріпленнями, його знищили татаро-монголи у 1240-х роках. На місці покинутого городища у 1620-х було засновано місто Батурин.

За однією з версій, назва міста утворена від прізвища короля Стефана Баторія. (До речі, за походженням угорець, рідною мовою його звали Іштван Баторі.) Але ця версія, хоч і поширена в літературі, не відповідає дійсності, адже в часи правління Стефана Баторія (а королем Польщі він був у 1576–1586 роках) Чернігово-Сіверщина перебувала у складі Московського царства [5].

І польська влада й поткнутися не могла у ті краї. Лише у 1618 році після перемир’я (так зване Деулінське) між Польщею та Московським царством ці території офіційно відійшли до Польщі й стали прикордонними. Разом з Батурином до прикордонних міст-фортець цього краю належали Конотоп, Кролевець, Глухів, Новгород-Сіверський. У 1625 році почалося будівництво прикордонного Батуринського замку на високому правому березі Сейму – за ним закріпилася назва «Литовський замок» (Польща тоді була в супрязі з Литовським князівством), а ще пізніше в одному з описів Батурина за 1654 рік його вже називали «панський двір».

Це був невеликий за площею замок, оточений дерев’яно-земляними укріпленнями, що складалися з рову, валу й дубового частоколу. До замку з боку річки півколом сусідилась фортеця, теж оточена ровом і земляним валом з дубовим частоколом. В’їзд до фортеці – через дві брами з баштами. Але, крім них, було ще шість наріжних башт – з боку річки, рову й валу не було, крутосхили там неприступні.

Якийсь час Батурином володіли польські магнати. У 1632 році місто захопило й дощенту спалило московське військо. Знищивши Батурин, москалі, як вони казали, «убрались восвояси», а місто з попелу й руїн відтворили заново.

Нарешті у 1648 році батуринські козаки здобули замок і фортецю, перебивши шляхту, яка там було сховалася. Після того Батурин став сотенним містом Чернігівського полку. Батуринська сотня налічувала 99 козаків (сотим був сотник), згодом вона увійшла до Ніжинського полку.

З 1654 року Батурин одержав статус міста з місцевим самоврядуванням, яке тоді називалося маґдебурзьким правом. Керівним органом був міський магістрат.

Після Переяславської ради Батурин перейшов під егіду московитів – доросле населення присягнуло на вірність московському цареві. Місто мало 360 козаків, 275 міщан, 31-го представника козацької старшини, 4 земських старости та бурмистра. Кількість дворів тоді в місті була 650, населення – понад 5 тисяч чоловік.

Коли московити окупували Батурин, їхні чиновники зробили перший детальний опис: «Город Батурин стоит подля реки Семи. Под городом течет в реку Семь озеро Поповка. Около посаду, с трех сторон к озеру сделан город, земляной вал: по обе стороны того вала огорожено дубовым бревеньем. В том земляном городе сделаны три вороты проезжие: на двух сторонах башни покрыты тесом, на третьих воротах башни нет: глухих наугольных шесть башен: башни без верхов. Около того ж земляного города, вверх к озеру, огорожено стоячим острогом, башен по той осторожной стене нет. Межи той осторожной стены, к воде, рытвиною, сделаны ворота. Да в том же городе по башням и по стене 9 пищалей, чугунные, железные. Да в том же городе поставлена церковь деревянная во имя Святителя Николы Чудотворца… Да в том же городе Батурине над озером на горе сделан панский двор: около того двора сделана осыпь земляная, на тоя осыпи огорожено стоячим острогом дубовым бревеньем облым, меж того острогу сделаны ворота проезжие, на воротах башня, да три башни глухие, покрыты тесом. Около того двора, подле острожной стены, с трех сторон сделан ров, а тот острог перегорожен надвое стоячим острогом и сделаны два рва подле тех стен».

У 1666-му Батурин спопелила пожежа, але місто, фортеця і замок швидко відбудували. Укріплення були такими неприступними, що польська армія, яка намагалася завоювати Лівобережну Україну, йдучи на Глухів, так і не змогла здобути Батурин. Через два роки в його замку розташувався московський воєвода Тимофій Клокачев з гарнізоном стрільців. Це не сподобалось батуринцям – московити поводилися в їхньому місті, як окупанти. На початку 1668 року городяни повстали, перебили московських стрільців, а воєводу Клокачева закували в кайдани і відправили в Чигирин до гетьмана Петра Дорошенка.

Чигирин тоді почав занепадати, і на Лівобережній Україні заговорили, щоб столицею зробити Батурин. Це почалося за гетьмана Дорошенка, але вже за його наступника, гетьмана Дем’яна Многогрішного, якому на козацькій раді в Глухові вручили булаву і було прийнято офіційну ухвалу: новою гетьманською столицею стає Батурин. (Не виключено, що основною причиною такого рішення було вигідне розташування Батурина в центрі Сіверщини, та й новий гетьман Многогрішний був родом з тих країв – з міста Коропа, що поблизу Батурина.) Спершу вважалося, що Батурин буде тимчасовою столицею – доти, поки не відбудують Переяслав, зруйнований московськими військами, але відбудова затяглася. Батурин був столицею козацької України, себто Гетьманщини, за правління Дем’яна Многогрішного, був нею за гетьманства Івана Самойловича, а з літа 1687 року в Батурині розташувався зі своїм двором новий гетьман України Іван Степанович Мазепа. І на всіх законних підставах поселився у замку, що колись звався «литовським», а тоді вже просто – «панський двір». І поселився як новий володар не лише Батурина, гетьманської столиці, а й усієї Лівобережної України, що тоді, дякуючи полякам та московитам, була розчахнута навпіл, на дві половини – Лівобережну і Правобережну…

За часів гетьманування Івана Мазепи Батурин сягнув найбільшого свого розвитку. У 1669–1684 роках було ґрунтовно реконструйовано Литовський замок – цитадель Батурина. В замку були дві муровані будівлі – великий гетьманський палац і менша за розмірами скарбниця. Палац був одноповерховим, включав три основні приміщення (палати), дві з яких мали печі, облицьовані полив’яними кахлями різних типів, а також сіни і допоміжні помешкання.

Загалом у Батурині з передмістями налічувалося 40 церков, більшість із них, правда, були маленькими домовими церквицями в садибах козацької старшини. Місто прикрашали п’ять великих храмів, з них чотири збудовані гетьманським коштом. Поряд з ними стояла мурована дзвіниця, пізніше відома серед батуринців як «Мазепин стовп». Найбільша церква – Миколаївська – мала п’ять бань.

Паралельно до головного «прошпекту» проходили ще дві вулиці, їх перетинали чотири поперечні вулиці, завдяки цьому утворилися чотирикутні квартали зі щільно розташованими садибами невеликих розмірів – від 500 квадратних метрів до тисячі. На території фортеці було 250 садиб, у яких мешкало 1500 осіб. У кожній садибі було по одному чи два житлових будинки на підклітах – нижній поверх використовувався здебільшого для господарських потреб.

У Литовському замку містилася й Генеральна військова канцелярія, вищий орган виконавчої влади в тодішній Гетьманщині.

На другому місці в Генеральній раді він, Василь Леонтійович Кочубей, генеральний суддя. Коли б не гетьман, то він би урядом керував. Але й перед ним, як перед владарем, гнуться. Для полкових та сотенних судів він, Василь Леонтійович, і цар, і бог. Та й полкова й генеральна старшина у його віданні. Що не може гетьман, все може генеральний суддя. Один крок йому залишився до булави, а він ніяк його не може зробити. Наче між гетьманом і ним прірва. От і крутись – і там пече, і тут гаряче. Булава поруч, а до неї не дотягнешся…

– Бо – тюхтій! – звично гне своє жона. – На таких, як ти, їздять. – І додає традиційно: – Пора, пора вже тобі вирушати в похід за булавою.

– Куди – в похід? Що ти мелеш?

– Що чуєш. А в похід до царя. До Петербурга. Йому треба капнути на гетьмана, що він щось там – придумай, – проти царя затіває. От твоє й буде зверху. Цар не стерпить, якщо гетьман щось проти нього має… От і відхопиш булаву…

– От і відхопиш булаву, – слідом за жоною повторив Василь Леонтійович. І по хвилі зітхнув: ах! Якби ж то нарешті пощастило відхопити її, рідненьку!.. Булава… Як ти близько і як ти водночас ще й далеко. Скільки до тебе не наближайся, ти – ось-ось, а дотягнутися до тебе то те заважає, то те… І треба набиратися терпіння, хитрощів та впертості і знову тягнутися до неї, рідненької…

Що таке булава? Всього лише палиця з кулястим потовщенням на кінці, яка колись була військовою зброєю – нею зручно було трощити черепи. Лусь, трісь! І ворога немає. А вже потім ця палиця, але оздоблена усіма коштовностями, стала символом влади. І самою владою водночас.

У правій руці – булава, кулею прихилена здебільшого до правого плеча свого господаря-носія, головка її виступає трохи вище плеча. Як на парадній парсуні Богдана Хмельницького, першого українського гетьмана. Це, так би мовити, його офіційний портрет (чи, як у Квітки-Основ’яненка, патрет). Булава – незмінна. Без булави гетьмана ще не було. Без голови – траплялося, але щоб без булави… Ні, ні, такого й бути не може. В подібній позі з булавою біля правого плеча гетьмани Дорошенко, Брюховецький.

Правда, траплялося, що на своєму офіційному портреті гетьмани тримали булаву в лівій руці. Як хоча б Виговський, Тетеря, Орлик, Мазепа – і так, і так. А деякі гетьмани на своїх парсунах і взагалі без булави – Xaненко, Полуботок, Апостол… Але у всі часи гетьманства за булавою була видима і невидима черга. І боротьба була не на життя – на смерть.

А сьогодні булава – це всього лише сувенір. Така собі іграшка. Колись студенти, перед якими я виступав, подарували мені булаву – точна копія справжньої. Лежить у мене на шафі. Гляну… і що в ній такого-сякого? А скільки з-за неї було воєн, підступів, зрад. Всі поривалися до булави. Сиріч до влади.

Потім поривалися до папахи – висока хутряна чоловіча шапка з суконним верхом. Теж довгий час – символ влади, високої посади. (Вищі офіцери, генерали-маршали незмінно з’являлися перед нижчими лише в папахах.)

Сьогодні й папаха – архаїка. Символом влади стали на сотні тисяч доларів автомобілі. І рахунки в банках…

А виготовляли ж іноді булаву – м-м-м!!! Майстри від Бога. Не булава виходила, а – чудо! Диво мистецтва і влади водночас.

У серпні 1669 року турецьке посольство вручило гетьману Петрові Дорошенку привілеї і серед них булаву «турецької роботи, золотим яблуком вінчану, яке зроблено так, що світилося наскрізно, як чарівне тоненьке мереживо, а всередині у ньому грали райдужно промені від граней яхонта; рукоять була через полосу червлена, на протилежному кінці небесною блакиттю світило око бірюзи; по яблуку та рукояті йшли пояси, по них – одинадцять смарагдових іскрин…»

Ну як з такою булавою та не бути гетьманом!

У 2007 році московське видавництво «Вече» видало солідний том «Сто великих казаков». У книзі й справді наводяться біографії ста великих, знаменитих, видатних козаків Росії та України. Звичайно, видання дещо суб’єктивне – кого зарахувати до ста великих козаків вирішував – з особистих міркувань-симпатій – автор О. В. Шишов та згадане видавництво. Але на дев’яносто п’ять відсотків – плюс-мінус – список видатних підібрано правильно, тож ним і будемо оперувати.

Кого там не зустрінеш, починаючи з Іллі Муромця (особа його, правда, дещо нереальна, це швидше міф, легенда-переказ): Єрмак, Сагайдачний, Хмельницький, Кривоніс, Богун, Дорошенко, Разін, Данило Апостол, Булавін, Розумовський (їх, до речі, два), Залізняк, Пугачов…

А ще ж – Головатий, Краснов, Платов, Гладкий, Каледін…

…Павлов, Мамонтов, Корнілов, Шапошников, Шкуро, Семенов, Шолохов (так-так, Михайло)…

І серед них – Іван Степанович Мазепа – так-так, той…

Згадали. І на тім спасибі, що серед ста великих козаків спом’янули нашого гетьмана, який у першій половині свого життя був справді видатним козаком. Та й ставши гетьманом, він не перестав бути козаком, адже народився і виріс у країні козаків.

Тож іще раз повторимо: Мазепа був видатним козаком. Таким же пізніше став і гетьманом.

Цитата перша: «Гетман Левобережной Украины. Человек, который в истории старой России стал одним из первых обладателей ее высшей орденской награды – Святого апостола Андрея Первозванного – и единственным среди награжденных орденом Иуды (мировая история ничего подобного не знает)».

Щодо ордена Іуди, то це елементарне хамство Петра I, який Україну обдурював стільки разів і такі криваві звірства чинив (хоча б у Батурині), що теж заслужив стати кавалером ордена Іуди, а заразом ще й орденом якогось кровопивці… Хай придумує для себе такий орденок – заслужив. Хоча б того ж Дракули.

Крім ордена Андрія Первозванного, гетьман Мазепа – кавалер ордена Білого Орла. Король Польщі Август II нагороджував цим орденом магнатів, які підтримали його на виборах, серед яких був і гетьман Мазепа.

На той час це найвища нагорода Польщі і мала вона одну ступінь. Являла собою медальйон із зображенням білого польського орла і девізом «За віру, короля і закон». Орден носили на стрічці білого кольору з червоними смужками, 1713 року стрічка стала синьою.

Крім того, Мазепа мав княжий титул – князь Священної Римської імперії, що його надав українському гетьману 1 вересня 1707 року австрійський імператор Йосиф I.

За даними Вікіпедії:

Про присвоєння титулу зроблено запис у реєстраційній книзі («Райхсадельсамт»), том II, князем Шемборном. Однак грамоту про присвоєння княжого титулу гетьману Мазепі отримати не вдалося через те, що вона не була викуплена. Іван Мазепа вручив Меншикову для викупу грамоти 3000 дукатів, однак ці гроші Меншиков до Відня не передав. На думку Теодора Мацківа, ці гроші Меншиковим були привласнені.

У квітні 1707 року, під час військової наради в Жовкві, цар Петро I повідомляє гетьману Мазепі про свій намір реорганізувати козацьку армію, що означало скасування самостійності українського війська і ліквідацію Гетьманщини. Крім цього, княгиня Ганна Дольська у своєму листі до гетьмана пише, що Меншиков, плетучи інтриги, «риє яму йому і сам хоче стати гетьманом України».

Щоб пом’якшити удар від такого рішення, цар вирішує зробити Івана Мазепу князем Священної Римської імперії. З цією метою в Посольському наказі було сфабриковано листа до імператора Йосифа I про те, що нібито Мазепа сам просить про князівський титул. Після відправлення цього листа до Відня Петро I доручає німецькому дипломату барону Генріху фон Гуйссену вирішити питання про князівський титул для гетьмана Мазепи.

Сфабрикований лист, написаний нібито гетьманом Мазепою, зберігся в австрійському державному архіві. Він був досліджений Теодором Мацківом і Орестом Субтельним, які, зробивши графологічну експертизу підпису на цьому листі із справжніми підписами гетьмана Мазепи, прийшли до висновку, що лист підписав не гетьман Мазепа. Також почерк написаного листа не збігся і з почерком Пилипа Орлика, який писав усі гетьманські листи.

І все ж за допомогою барона Генріха фон Гуйссена Іван Мазепа отримує титул князя. Надання княжої гідності Мазепі було правочинним і без того, отримав він свою чи не свою княжу грамоту, тому що про князівській титул Мазепи в Європі було загальновідомо. Англійський посол у Відні Філіп Медовс писав у своєму звіті за 26 грудня 1708 року, що «свого часу цар постарався для генерала Мазепи отримати гідність князя Священної Римської імперії як винагороду за його службу в минулому». Популярний німецький журнал «Ной ерефнетер гісторішер Більдерзаль» у виданні за 1710 рік, згадуючи про Мазепу, писав: «Князь Мазепа як начальник і полководець козаків».

Гетьман Мазепа, знаючи про інтриги Меншикова і Петра I, в розмові з Пилипом Орликом сказав: «…Я сам добре знаю, що вони задумали зробити зі мною і з усіма вами: мене хочуть задовольнити гідністю князя Римської імперії, всю старшину викорінити, наші міста забрати під свою владу, поставити в них своїх начальників та губернаторів… Меншиков просив у царя для себе Чернігівське князівство, через яке він пробиває собі дорогу до гетьманства».

Коли б автор називав глави свого роману, то цю неодмінно нарік би так:

«ЗАГАДКОВИЙ ЙОГАННЕС КОЛЕДИНСЬКИЙ, ЯКИЙ КОЛИСЬ ЖИВ У ГОЛЛАНДСЬКОМУ МІСТІ ДЕВЕНТЕРІ»

Се почалося задовго до Мазепи, у ті часи, коли Україну в Європі називали Країною козаків. У ті часи, коли історію стародавнього світу заступило Середньовіччя – після падіння Римської імперії. У новій історії український народ на зламі формацій опинився у непростих умовах, адже його південно-східні кордони починаючи з ХV століття терзали татарські орди. І не було кому тоді захищати український народ, тож він мусив сам дбати про свій захист, аби вціліти на планеті Земля, через те і виник такий феномен, як козацтво. І п’ять століть тому європейці почали називати землю наших предків Ucraina terra cossacorum. Довгий час українці тоді й особливо в пізніші часи асоціювалися з цією неймовірно відважною і мужньою верствою населення, загартованою у битвах з кочовими ордами – козацтвом.

«Козацтво назавжди увійшло у свідомість українського народу як символ його прагнення до свободи, демократії й національної незалежності, забезпечило появу y ній нових стереотипів мислення, – писатиме академік НАН України В. Смолій. – Однак перш ніж усвідомити себе “політичним народом”, виразником “прав і свобод” українського етносу, козацькій спільноті довелося пройти складний шлях своєї внутрішньої еволюції.

Понад три століття активної діяльності козаків на історичній авансцені – це велика, славна і трагічна сторінка, сповнена романтичним героїзмом і жахливим трагізмом протистояння численним зовнішнім ворогам. Водночас це була епоха національно-духовного і державницького утвердження українців як нації, коли вони зуміли у нерівній боротьбі не лише відстояти свою свободу й незалежність, а й створити одну з найдемократичніших для свого часу держав – Козацьку республіку. Своїм демократичним способом життя зі специфічними традиціями, моральними і правовими нормами і принципами, з відповідними державними й духовними інституціями, насамперед такими, як Києво-Могилянська академія, ця Козацька республіка справляла значний прогресивний вплив не лише на співвітчизників, а й на загальноєвропейський розвиток».

Тоді ж європейці, називаючи наших предків козаками, і назвали гетьмана Івана Мазепу вождем Країни козаків.

Гетьман наш походив із старовинного козацько-шляхетського роду Мазеп-Колединських, відомого з першої половини ХVI століття. Один з його предків у 1544 році одержав у ленне [6] володіння хутір Кам’янець під Білою Церквою, який невдовзі розрісся у чимале село, що за ним закріпилася назва Мазепинці. Там у родовому маєтку 20 березня 1639 року і з’явився на світ майбутній гетьман України Іван Мазепа.

Батько його, православний шляхтич Степан-Адам Мазепа, був високоосвіченою, передовою людиною для свого часу. Він брав досить дієву участь у Визвольній війні під проводом Б. Хмельницького, з яким був близько знайомий. Щоправда, за духом та й за віком був ближчим до соратника і спадкоємця Богданової булави Івана Виговського, з яким у нього було міцне взаєморозуміння. У 1654 році С. Мазепа став отаманом білоцерківського козацтва, але промосковських настроїв не поділяв. Після обрання І. Виговського гетьманом Степан Мазепа за його дорученням їздив до Варшави на переговори з королем Яном II Казимиром, що закінчилися підписанням Гадяцької угоди. С. Мазепа до кінця свого життя залишався прихильником пропольської орієнтації, що переважала серед козацьких старшин Правобережжя після Б. Хмельницького. Батька не стане у 1665 році – синові Івану тоді піде 26-й рік. Саме тоді польський король настановить його чернігівським підчашим.

Дитинство Івана промайнуло на тлі козацького життя – ніким, окрім як козаком чи козацьким отаманом, маленький Іван себе й не уявляв. Він уже був підлітком, як почалася Національно-визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького, тож Іван Мазепа з дитинства був у гущі тогочасних подій і змалку себе готував до козацького життя. Казали, що їздити верхи він навчився раніше, як ходити. Вже підлітком і за юних літ своїх добре володів рушницею, пістолем, шаблею.

Мати Івана Мазепи – Марія була родом з українського шляхетства Мокевських. Продовжувала в родині традиції українського шляхетства, яке залишалося вірним прадідівській вірі. Вона була передовою жінкою свого часу, освіченою, твердого духу, свідомою патріоткою; вирізнялася палкою прихильністю до православної віри, її запам’ятали як жінку сміливу й діяльну. Вона була членом («сестрою») Луцького православного братства. По смерті чоловіка, з яким Марія прожила в любові і злагоді, постриглася в черниці, була ігуменею Флорово-Вознесенського монастиря в Києві, знана під ім’ям ігумені Магдалини. На її кошт в цьому монастирі була побудована кам’яна церква.

Мати мала великий вплив на свого сина і все життя наставляла його, допомагаючи добрими порадами. Її не стане у 1707 році. Саме матері Іван Мазепа завдячував вихованій у ньому відданості православній церкві, яку він зберігав усе життя. Мати й послала його навчатися до Києво-Могилянської колегії, де викладали відомі на той час професори, що мали освіту, здобуту в європейських університетах.

Структура колегії складалася з восьми класів (шкіл), куди входили: аналогія, інтима, граматика, синтаксема, поезія, риторика, філософія, а пізніше й богослов’я додалося.

Курс навчання тривав сім років.

У класі риторики юний Мазепа опановував мистецтво складання промов, які виголошувалися на різних урочистостях та офіційних зустрічах, святах, весіллях тощо. Тут він вчився писати різного змісту листи і послання. На практиці знавців риторики використовували ще й під час судових розборів, коли треба було довести права тієї чи тієї сторони.

Основою гуманізму києво-могилянських професорів була актуалізація закладеної в особі гідності та виховання людини-громадянина. Риторика розвивала і моральні якості людини, і почуття прекрасного у зв’язку естетики з життям, мистецтвом, вихованням активної та діяльної людини. Навчання велося латиною, що її ритори добре знали. Мазепа вивчав і питання психології, де розглядалися такі поняття, як «воля», «свобода волі», «властивості інтелекту волі» тощо. Все це врешті-решт виховувало і формувало в учнях широкий світогляд і допомогло Мазепі потім як політичному і державному діячеві.

Коли Іван закінчив колегію і повернувся додому вже освіченою людиною, мати, привітавши свого любимчика, сказала:

– Добре, синку, дуже добре! Але це лише початок – навчанню немає меж.

І відрядила сина до Кракова, де протягом року він пройшов курс Ягеллонського університету – це був один з найпрестижніших університетів не лише Речі Посполитої, а й усієї Центрально-Східної Європи. В університеті, крім різних предметів, вивчали ще й поетику, ось чому Іван Степанович – але, звичайно, маючи й талант від Бога – умів добре віршувати. (Збереглися дані, що Мазепа ще навчався у Варшаві в єзуїтській колегії, де теж давали глибоку і всебічну освіту.)

Як один з кращих учнів, Іван Мазепа став «покойовим» (пажем) у короля Яна Казимира. На щастя Івана, король щороку відправляв у Західну Європу трьох найздібніших юнаків продовжити освіту на європейському рівні. Одним із найкращих став Іван Мазепа. Він побував в Італії, Франції, Німеччині, а з 1657 року жив і навчався в голландському місті Девентері – разом з Мартином Концьким, який пізніше стане краківським каштеляном і лишить спомини про своє навчання з Мазепою в Девентері. Іван у реєстрі студентів значився як «Йоганнес Колединські, нобілос польонус». У записках голландських генералів Тер Аа і де Бас зазначено в додатку до сьомого тому історії «Армії Нідерландських Штатів», що «Йоганнес Колединський, пізніше козацький гетьман Мазепа, був один рік у Нідерландах при відливі гармат Віллема Вегеваарда у Девентері». Там Іван Мазепа опанував артилерійську (гарматну) справу й оволодів виробництвом гармат. Заодно набирався досвіду в міжнародній політиці, тож і не дивно, що коли він повернувся до королівського двору, Ян Казимир доручав йому відповідальні дипломатичні місії – у тому числі й в Україні.

Цілком справедливо всі об’єктивні історики називають І. Мазепу високоосвіченою, інтелігентною людиною, ерудитом європейського рівня.

Тож і кар’єра його почалася блискуче. У складній міжнародній обстановці початку 60-х років XVII століття він неодноразово виконував секретні й делікатні дипломатичні доручення короля в різних державах Європи. Ці поїздки продовжували розширювати його знання й світогляд передової для свого часу людини. Як зазначають біографи, в школі таємної придворної дипломатії (започаткована «королем-сонцем» Людовиком ХIV) cформувався характер Мазепи. Тонкий розрахунок, побудований на розумінні егоїстичних інтересів, чудове знання психології гравців на політичній сцені, уміння побудувати інтригу стають головними рисами його подальшої поведінки на службі. Вважається, що в цьому Мазепа не знав собі рівних не лише серед українських гетьманів, а й серед політиків більшості європейських столиць.

А ззовні це був…

На зовнішній вигляд це був вельми привабливий, напрочуд розумний і освічений молодик, політик, перед яким відкривалися всі двері. До всього ж володів незрівнянним красномовством. І взагалі, він по слово далеко не ходить, і слово його завжди було парадоксально-точним і вивіреним: сказав, як зав’язав.

Разом з його зовнішньою привабливістю, дотепністю, вмінням природно триматися в будь-яких колах, елегантність і блискучий розум принесли йому неабиякий успіх у жінок. Щоправда, часто зазнавав і ризикованих пригод, з яких все-таки незмінно виходив переможцем. Але ж, дякуючи тим пригодам, він і любов спізнав таку, що не кожному випадає за життя.

КУМИР ВАРШАВСЬКОГО ЖІНОЦТВА… Так називали в Європі тоді ще молодого Івана Мазепу (стрункий, інтелігентний, освічений, вродливий, якийсь аж незвичайний), коли він слугував покойовим у польського короля Яна Казимира.

І називали не без підстав. Тут французи зі своїм «шерше ля фам» як завжди праві: жінок у блискучого молодика Мазепи тоді було аж надто. І вони самі до нього липли, як відомі комахи на мед… Були і юні, і молоді, і в літах – себто не дуже молоді, всі перебували в його покоях. Згадаємо лише кількох – усіх перебрати у нас і місця не вистачить, – лише тих, чиї імена збереглися і в його біографії, і в історії взагалі.

Красуня полячка Фальбовська (чоловік у неї був вельми підстаркуватий, вже любов’ю не цікавився, тож мусила мати коханця) – ах, як вона захопилася – до безуму! – юним Мазепою! (Юним, але вже бувалим в амурах, який розумівся на коханні!) На все була згодна.

Красуня (некрасивих у нього не було) Олена Заворовська, хоч і не багато з нею покрутив Мазепа, але, як кажуть, так, щоб було що згадати…

Вдова польського полковника Фридрикевича – аристократка голубої крові, вродлива й багата. А втім, Мазепа з нею швидко одружився – хоч і не надовго. Так вирішила доля.

І зрештою, Ганна Дольська. Теж полячка-красуня аристократичного походження. Княгиня. Від першого шлюбу мала двох синів. На час їхнього знайомства було їй 57 років.

Але, попри вік, була все ще звабною вродливицею і досить молодою на вигляд. Не даси більше тридцяти.

Мазепа навіть став – на її прохання – хрещеним батьком її онука.

До речі, Дольська чи не першою почала схиляти Мазепу до можливої злуки з поляками та шведами… Розуміла, самій Україні не вирватися з московського ярма… Але крім політики у них така була любов, така! Хто зна, скільки вона тривала б, якби Мазепі велелюбному не запала в серце юна, ще дівчинка, Мотронька Кочубей, і Дольська відразу ж отримала відставку.

У біографії Івана Степановича Мазепи є глава, названа істориками «Європейська «мазепіана».

«Любовно-романтичні пригоди» юного Мазепи почалися ось так. Коли Іван став покойовим у польського короля Яна Казимира й успішно розпочав свою службу, то в декого своїм успіхом почав викликати заздрість. Зокрема й у пажа короля Яна Пасеки. На цьому ґрунті останній законфліктував з Іваном Мазепою, який до всього ж ще й насмішкувато відгукнувся про юного пажа та його незграбне слугування. Ян Пасек підтримував у 1766 році таємні стосунки із конфедератами, котрі були чи не вороже налаштовані до короля. Яна Пасека арештували. І кинули до буцегарні. Вже на суді він заявив, що його обмовив покойовий Іван Мазепа, адже давно з ним ворогує. Пасеку вдалося переконати суд у своїй невинності. Коли він вийшов на волю, то в них знову виникла сварка, що закінчилася взаємними звинуваченнями й гучними ляпасами…

Пасек тоді вирішив помститися Івану Мазепі, гоноровитому, як він казав, «з ніг до голови козакові».

Ян Пасек мав деякий літературний хист, це й допомогло йому створити «любовно-романтичну історію», у яку буцімто потрапив Іван Мазепа. Для цього він вигадав роман Мазепи з дружиною шляхтича Станіслава Фальбовського. Запідозривши зраду дружини, чоловік зі своїми слугами підстеріг юного Мазепу десь у темному місці, а далі…

Якщо вірити Пасеку, все відбулося так:

«…Роздягнувши його наголо, посадив лицем до хвоста, а ногами до кінської голови на його власному коні, заздалегідь знявши з нього сідло. Руки зв’язали за спиною, а ноги підв’язали попід черевом коня. На коня, з природи прудкого, нагукали, вдарили батогами, зірвавши йому з голови ковпак, і стрілили над ним кілька разів. Перестрашений кінь погнався додому, як шалений. А треба було їхати через густі корчі, глід, ліщину, грушину, тернину, не простим шляхом, а стежками…

І треба було по дорозі часто схилятися, тримаючи віжки в руках, обминати небезпечні густі місця. Бувало, що гілка вдарить часом по голові й роздере одежу.

Отже, можна собі уявити, скільки дісталося поранень голому вершникові, беручи до уваги, що прудкий і переляканий кінь від страху й болю летів наосліп, куди його несли ноги, поки перелетів через ліс… Діставшись додому, увесь поранений, Мазепа почав кричати: “Варта!”… Вони не йняли віри, але нарешті його впустили, знеможеного й змерзлого, що майже не міг говорити».

Таку придибенцію Ян Пасек навіть сам придумати не міг – це було над його скромні можливості. Він її переписав з грецької міфології, використавши оповідання про міфологічного героя Іпполита. Той знехтував коханням мачухи і був нею за це безпідставно звинувачений, а відтак і безневинно покараний. Його прив’язали до колісниці, і налякані морським страховиськом коні понесли колісницю так, що вона розбилася, а нещасний Іпполит загинув… Легенда ця прадавня, її описав ще Еврипід (480–406 до н. е.) у своїй трагедії, а пізніше використав Сенека. Твори античних авторів були відомими в Польщі, Пасек, прочитавши про ту пригоду, переробив її, замінивши давнього грека ненависним йому Мазепою, якого мовби так покарали з допомогою коня, і пустив свій опус межи5 люди.

Першим вигадку Пасека підхопив польський мемуарист Еразм Отвіновський, додавши до неї низку вже ним вигаданих шокуючих деталей. У його «мемуарних спогадах» схопленого Мазепу-коханця вимазали чимось липким та обсипали…

Так-так, пір’ям – уявляєте? І написав мемуарист, що наляканий кінь поніс Мазепу прямо на ярмарок в якомусь там містечку України… Французький посол підхопив вигадку і додав до неї ще й свої «шокуючі», але ж такі розвеселі – ха-ха-ха! – деталі.

І – пішла писати губернія! Автори переписували один в одного вигадану Пасеком придибенцію, незмінно додаючи до неї ще й свої «вражаючі деталі». Одним із перших у Європі цю вигадку підхопив пан Вольтер і повторив її у своїй «Історії Карла II».

У 1764 році в Амстердамі було видано художню книгу Андре Константа Дорвіля «Пригоди д’Азема», де йшлося про героя-коханця, в образі якого вгадувався легендарний Мазепа.

Майже через століття, у 1818 pоці, знаменитий англійський поет Джордж Байрон напише одну з найвідоміших своїх поем під назвою «Мазепа», де талановито озвучить відоме оповідання:

…Мене десяток гайдуків Йому до спини прикрутив Тугим ремінням і пустив… Свисток, батіг… і кінь побіг, Що так би й водопад не зміг. Вперед, вперед! Скажений рух — Куди, не бачив я нічого… Я ніби згодом спостеріг, Що він зменшив свій лютий біг, Та ні! Моє безсиле тіло Для диких сил було, мов пух…

Молодий Мазепа, меткий і тямковитий, міг би зробити пристойну кар’єру при дворі польського короля Яна Казимира, принаймні почав її успішно і швидко виявився у числі кращих, але…

«Як журавля по весні тягне в рідні краї, так і мене потягло на Україну, – зізнаватиметься потім. – Все-таки Польща була мені чужою, та й польським паном – для українців ляхом, – я не хотів ставати. Може, кров предків у мені озвалась, а тільки кинувши нагріте місце при королівському дворі, подався я в рідні краї…»

У 1669–1681 роках служив у гетьмана Лівобережної України І. Самойловича та гетьмана П. Дорошенка. В Чигирині, першій столиці Гетьманщини, Мазепа почав службу на посаді хорунжого надвірної хоругви, тобто гетьманської гвардії. (У ті часи, в XVII–XVIII століттях в козацькому війську на Україні, хорунжий – особа, яка входила до складу генеральної старшини, виконувала функції інспектора військової справи і певною мірою – ад’ютанта, охоронця особи гетьмана.)

На той час він уже був досвідченим і як політик. Вже тоді прославився як меценат, жертвував на православні церкви і храми великі кошти, будував нові церкви і храми, що стоять і нині.

Цитата друга: «Ивану Мазепе приходилось защищать свой пост не только от «доброжелателей Москвы», но и от самозванцев. В 1692–1695 годах ему пришлось воевать против отрядов «ханского гетманчика» Петрика. Это был авантюрист, претензии которого на украинское гетманство поддерживал правитель Крымского ханства. В итоге четырех лет междоусобной борьбы незадачливый Петрик был разбит». (Це й справді був авантюрист, ставленик султанської Туреччини. Спершу був старшим писарем Генеральної військової канцелярії, у 1691 році втік у Крим, де через рік уклав фіктивну, по суті, угоду про перехід Лівобережної України під владу султанської Туреччини і невдовзі оголосив себе «гетьманом». Водив в Україну кримські і татарські розбійницькі орди, був розбитий гетьманом Мазепою.)

Продовження цитати: «Во время петровских Азовских походов 1695 и 1696 годов мазепинские полки входили в состав сил боярина Шереметева. В 1697–1698 годах вместе с русскими войсками малороссийские казаки ходили на турецкую крепость Очаков.

С началом Северной войны 1700–1721 годов гетман И. С. Мазепа по царскому повелению обеспечивал содержание гарнизонов и фортификационные работы в крепостях Левобережной и Правобережной Украины. Его полки действовали на вспомогательных театрах военных действий под Псковом, на Волыни, в Галиции и Белоруссии».

Загляньмо до «Історії русів» Георгія Кониського (Москва, 1846, перевидання українською – Київ, 1991), щоб переконатися – а це, по суті, літопис, документ! – куди тільки не ганяв Петро І Мазепу з його козаками воювати. (І Петро І ганяв, і до Петра І ганяли інші царі).

Рік 1694-й – гетьман Мазепа воює з татарами. Рік 1695-й – гетьман Мазепа з військом допомагає московитам завойовувати Азов. Як стверджує Г. Кониський, Мазепа з козаками в супрязі з московитами за одне літо здобув чотирнадцять турецьких міст. Мурованих, себто обнесених кріпосними стінами, здобув. 1697 рік – Мазепа захоплює Очаків, розбивши Іслам-пашу з його військом і флотилією. Війна зі Швецією, що почалася 1701 року, не обминула Мазепу з козаками, воював український гетьман, як кажуть, на всіх фронтах.

Прикривав російські границі від шведів, воював під Псковом. Наступного року Мазепа – у Ліфляндії та Курляндії. У 1705 році Мазепа з 30-тисячною українською армією з наказу Петра І вирушив y Литву. І навіть заходив до Польщі і воював під Замостям.

А скільки ще попереду буде походів! Щоліта по кілька разів. Весь час Петро І кидав полки Мазепи в походи за Російську імперію і цим убивав двох зайців: захищав Росію руками малоросів і зменшував їхні сили – сильні малороси його і насторожували, і лякали…

І так Іван Степанович трудився – з одного походу відбуваючи в інший – з року в рік, добре виконуючи доручене йому діло, був досвідченим стратегом і тактиком, дипломатом, військовим, політиком, володарем держави козацької, трудився на дві країни – Україну й Росію (більше на останню, тут йому Петро І не давав перепочинку), аж доки не став тим, ким і мав стати, враховуючи його численні таланти і вміле керівництво – «Царского величества Войска Запорожского обоих сторон Днепра гетьманом».

І булаву отримав по заслугах – інших таких тоді в Україні не було. І тоді його ви-исо-око цінував Петро I. Вище за своїх сановників та військовиків і часто з ним радився. І Мазепа завжди давав цареві точну і вичерпну відповідь – цар ним був тоді дуже-дуже задоволений і казав: нам би побільше таких Мазеп, ого як би ми пішли далеко вперед!..

А потім він став… зрадником. З якого дива?

Вже як Україна нарешті – НАРЕШТІ!!! – здобула те, за що боровся Іван Степанович Мазепа і за що зложив голову свою, – волю і незалежність, – лише тоді про нього, про Івана Степановича Мазепу, гетьмана Божою милістю і Божим покликанням, нарешті почали писати об’єктивно і справедливо, не обливаючи брудом його пам’ять. За російсько-радянських ще часів в Україні Мазепа титулувався виключно як зрадник.

«Иван Мазепа: человек со множеством лиц»

«Почти триста лет замалчивались времена гетманщины на Украине, и все эти годы имя одного из знаменитейших гетманов оставалось под знаком табу. Европа знала о Мазепе по произведениям Вольтера, Ю. Словацкого, по одноименным поэмам Гюго и Байрона, по музыкальной поэме Листа, по истории Петра I, вышедшей на немецком языке, где Мазепе был посвящен целый раздел. На родине же Ивана Степановича о нем говорили как об Иуде…

Наконец пришло время исследовать загадки, связанные с именем этого человека, и выяснить, кто он, гетман Мазепа: провокатор и предатель, как нас учила пропаганда советских времен, или же патриот и видный государственный деятель?

Его не то чтобы забыли – о нем не любили вспоминать. В России на протяжении веков имя Мазепы было нарицательным именем предательства. В Украине в тот же период «проклятой мазепой» называли не только плохого человека, но и любое зло вообще. Но времена меняются, и люди изменяются тоже. В последнее время все чаще поднимается вопрос о том, кем же на самом деле был этот неординарный человек, и так ли уж правы проклинающие его.

Загадки начинаются уже тогда, когда речь заходит о внешности Мазепы. До нас дошло более десятка портретов, изображающих одну из самых таинственных и противоречивых личностей украинской истории. Интересно, что среди них не существует хотя бы двух… похожих друг на друга! Мазепа словно являлся человеком со множеством лиц… Хотя, по сути, таким он и был по жизни: для Украины – одним, для России – другим, для Польши – третьим, для Швеции – четвертым. Даже возможных дат рождения гетмана насчитывается штук пять… Итак, давайте знакомиться с одним из наиболее выдающихся и, как ни странно, наиболее неизвестным украинским гетманом, который пребывал у власти дольше всех остальных – свыше 20 лет» (50 знаменитых загадок истории Украины. – Харків: Фоліо, 2010).

Всі, хто знав гетьмана, спілкувався з ним, вітчизняні й зарубіжні гості свідчать, що Мазепа був людиною винятковою – навіть для тих виняткових часів. Вирісши при дворі польського короля Яна Казимира, він замолоду об’їздив з освітньою метою всю Європу.

Поліглот: знав десять мов, найдосконаліше – мову міжнародного спілкування у ті часи – латину. Тож, як свідчать очевидці, він з кожним розмовляв його мовою. Творець і керівник чималої розвідувальної мережі, що охоплювала чи не всю Європу. Великий полководець і водночас поет, тонкий лірик, блискучий оратор, колекціонер і бібліофіл. Врешті – музикант.

Французький посол Жан де Балюз згадував, що ніде більше не бачив такої, як у Мазепи, колекції старовинної зброї та бібліотеки… І ще пан посол свідчив: згадавши свою молодість, Мазепа зітхнув і процитував: «Eheu, fugaces labuntur anni» – «На жаль, мчать швидкі літа». Вислів з оди римського поета Горація.

І далі посол додає, що загалом гетьман вельми любить оздоблювати свою мову-розмову латинськими цитатами й чудовим і досконалим знанням цієї мови може суперничати з найкращими «нашими отцями єзуїтами».

Пан посол споминає: мова його взагалі добірна й чепурна, правда, під час спілкування більше любить мовчати та слухати інших. При його дворі два лікарі-німці, з якими Мазепа розмовляв їхньою мовою, а з італійськими майстрами говорив італійською, з французами – французькою.

«Він дуже поважний у своїй країні, де народ загалом свободолюбивий та гордий, мало любить тих, хто ним володіє, – далі згадував Жан де Балюз. – Привернув Мазепа козаків до себе твердою владою, великою воєнною відвагою й розкішними прийомами у своїй резиденції для козацької старшини.

Розмова з цим володарем дуже приємна, він має великий досвід у політиці, у протилежність до московців, слідкує і знає, що діється в чужоземних країнах».

І далі пан посол обережно зазначає: гетьман Мазепа «належить до тих людей, які воліють або зовсім мовчати, або говорити й не сказати. Все ж гадаю, що ледве чи любить (він) московського царя, бо ані слова не сказав, коли я йому скаржився на московське життя».

Варто згадати й Мазепу-мецената. Він був багатим, і значну частину своїх багатств віддавав на розбудову духовних, культурних та освітніх закладів. Будучи покровителем Київської академії, довів число студентів до двох тисяч. Засновував школи і колегії, будував монастирі й храми, опікувався книгодрукуванням. За словами ректора Київської академії, пізніше – митрополита Феофана Прокоповича, за Мазепи Київ перетворився на «новий Єрусалим».

А його унікальна акція, що мала міжнародний розголос: 1708 року в місті Алеппо в Сирії коштом Мазепи було видане… Євангеліє арабською мовою – для арабів-християн Близького Сходу!

У соціальній політиці Мазепа робив ставку на старшинську еліту, роздавши їй понад 1000 земельних володінь. Він не лише наділяв козацьку старшину маєтностями, а й дбав про її вишкіл, стримував хижацькі амбіції та прискорено формував нову національну аристократію, без якої не можна було сподіватися на самостійну державність, що була потаємним головним смислом всього його життя й діяльності.

У зв’язку з цим (що гетьман відстоював українські інтереси) з України до Москви «нестримним потоком пливли доноси на гетьмана». Але доки цар вірив Мазепі, Мазепа якось викручувався, аби й далі служити своїй великій ідеї. Як зазначатиме Феофан Прокопович, колишній близький співробітник гетьмана, вже служачи Петру I і новопосталій Російській імперії, «Мазепа так високо піднісся, що над собою бачив одного лише государя. Та не вдовольнившись усіма тими благами, забажав він добути собі незалежність. І для досягнення мети вирішив використати шведського короля».

«Итак, кто же он, загадочный Иван Степанович Мазепа, гетман Украины? Каким он был как личность? Разным, но в целом он являлся сыном своего времени, отразившим в себе всю противоречивость той далекой эпохи. Он дошел к нам с клеймом предателя, преданным анафеме Православной церковью, «клятой мазепой». Как говорится, ниже анафемы не упадешь…

Более двух веков имперские идеологи, проклинали имя гетмана, называя его преступником и христопродавцем. Интересно, что проклинали Мазепу именно за то, за что восхваляли Хмельницкого, – за восстание против иностранного господства!

Выходит, восстание против Польши – событие праведное и величественное, а восстание против России – преступление? А ведь даже в отношении России Мазепа не являлся, по сути, предателем. По действовавшему тогда в Европе закону вассал имел право выбирать себе сюзерена. Как и поменять его в случае притеснений. Так что гетман просто сделал свой выбор…»

І показує булавою на Москву…

Від Богдана до Івана не було у нас гетьмана…

Це тому така приказка існувала, що Богдан Хмельницький та Іван Мазепа були видатними діячами відродженої в ХVII столітті України.

Обидва вони затіяли війни – Богдан проти Польщі, Іван проти Росії.

І обидва отримали своє.

Богдан Хмельницький, який повстав, піднявши козаків і народи проти Польщі за приєднання до Росії, отримав від Росії:

а) звання видатного державного діяча, полководця, майже сакрального героя-світоча;

б) йому присвятили безліч дум, історичних пісень, художніх творів (вірші, поеми, повісті, романи, опери, кінофільми – і все всуціль хвалебне);

в) йому поставлено пам’ятники у Києві, Берестечку, Чернігові, Хмельницькому;

г) на його честь місто Переяслав перейменований на Переяслав-Хмельницький, місто Проскурів – на Хмельницький, Кам’янець-Подільська область – на Хмельницьку;

д) засновано орден в СРСР його імені (1943), що разом з орденами Леніна, Суворова, Кутузова, Олександра Невського, Ушакова, Нахімова є визначним орденом трьох ступенів (на кожному – наш гетьман з традиційною булавою);

е) найвеличніший пам’ятник, звичайно ж, у столиці України, на площі Б. Хмельницького (колишня Софіївська), там наш гетьман на бойовому здибленому коні, здійнявши булаву, показує нею на…

Так-так, на Москву як на землю обітовану для українців – себе великий гетьман у листі до московського царя величав «підніжком його величності»…

Іван Мазепа, який, як і Хмельницький, теж підняв повстання-війну проти сусідньої держави, отримав анафему і тавро-кликуху – зрадник і всі інші епітети, пов’язані з цим «званням». Бо, на відміну від Хмельницького повстання підняв не проти Польщі за Росію, а проти Росії, за що й отримав уже згадувану анафему-прокляття, що не затихає з московських амвонів вже яке століття поспіль. Все від тієї ж Росії. А взяв би Іван Степанович приклад з Хмельницького і підняв повстання проти когось, але за Росію, то й він би сьогодні був для Москви видатним, ледь чи не сакральним героєм, і його імені був би орден – орден Івана Мазепи. За видатні заслуги перед Росією…

«Современные историки, давая оценку деятельности Мазепы, прежде всего принимают во внимание его вклад в укрепление украинской государственности. Именно ему удалось поднять украинское хозяйство, науку, образование и культуру, достичь определенной стабилизации общества.

Стремление Мазепы создать собственную элиту, его политика преследовали далеко идущую цель, обеспечили еще почти 80-летнее существование гетманского государства, повлияли на все дальнейшее развитие украинского народа и его государственнических традиций, на формирование национальной культуры.

(После смерти Ивана Степановича наука и культура Украины быстро пришли в упадок, большинство украинцев стали неграмотными. Россия, создававшая огнем и мечом крепкое государство, рассматривала Украину только в качестве мостика к Западной Европе. Московское царство, превращаясь в Российскую империю, разнообразными запретами и ущемлениями сумело подчинить Киев политически и экономически. Запорожская Сечь – одна из самых демократичных республик в Европе, очаг украинских вольностей в течение веков, была уничтожена. Даже сам язык Украины оказался под запретом и стал считаться “языком пастухов и свинопасов”. Поэтому можно сказать, что последний поступок гетмана история оправдала…)

Да, Мазепа был хорошим политиком, умеющим своевременно покинуть своего покровителя, чье положение пошатнулось, и перейти на сторону нового, перспективного шефа; умеющим обдумывать и приводить в исполнение свои замыслы втайне, всегда следуя поставленной цели. Но ведь нарушение соглашений власть имущими в те времена было такой же нормой, как и заключение этих соглашений! Не раз предавали украинцев поляки и россияне, турки и татары, да и украинцы часто вынуждены были идти на подобную измену. Видно, не зря любимцем Мазепы был Макиавелли – итальянский политик и писатель конца ХV и начала XVI века, считавший, что ради укрепления государства допустимы любые средства, даже аморальные…

В общем, лучше всего этого человека со многими лицами охарактеризовал К. Рылеев, который искренне считал гетмана великой личностью: “Для Мазепы, кажется, ничего не было священным, кроме цели, к которой стремился…

Хитрость в высочайшей степени, даже самое коварство почитал он средствами, дозволенными на пути к оной…” Целью же этой для Ивана Степановича являлось “восстановление мощной автократичной гетманской власти и строительство державы европейского типа, со сбережением системы казацкого строя”» (50 знаменитых загадок истории Украины. – Харків: Фоліо, 2010).

І ось такий незвичайний чоловік і державний муж, володар, як тоді казали, козацької України, або – Козакії, високоосвічений інтелігент, поліглот, бібліофіл, який мав унікальну бібліотеку, меценат, полководець, політик, державний діяч, поет зрештою (деякі його поезії навіть стали народними піснями, хоча б «Ой горе тій чайці-небозі…»), і раптом…

Ні, ідеальним він, попри все, не був, певні вади таки мав (а хто тоді був без гріха, чи хто тепер без нього?), але поклав своє життя на вівтар служіння Україні, і раптом…

Ні, він був і залишився однією з найсуперечливіших постатей нашої історії, крім прихильників мав багато й ворогів, але позитив у нього завжди перемагав негатив, і раптом…

Раптом серед ночі (бодай і чарівно-місячної) – викрав, як заголосила пані Кочубеїха, її малолітню дщерь…

Та чи могла таке утнути ТАКА людина? І втнути на схилі свого віку, коли вже до чоловіка стає ближчим Господь, а не коханка…

На той час Іван Степанович Мазепа вже 17 років був при булаві і до кінця гетьманства у нього залишалося всього лише чотири роки – останні, найтяжкіші й трагічні. І було йому вже 65 років.

Хоча… Написав «вже» і задумався. Хіба це вік – шістдесят п’ять років? Правда, як на сьогоднішні виміри, а на виміри тих часів такий чоловік у такому поважному віці вже – дід…

І в такому віці – такому, зрештою, статусі – він захопився юним дівчам.

Чи все-таки був правий Поет, який застеріг, що, мовляв, «любви все возрасты покорны»?

«Все возрасты покорны… Все возрасты, все возрасты… Покорны, покорны…»

Гм… «Все возрасты…» Так уже й усі?

Хоча, дива трапляються. Бо хто її збагне, любов? Якщо вона, звичайно, любов. Працюючи над цим романом, коли автор тільки й думав, що про любов (у світлі, звичайно, отого твердження, що «любви все возрасты покорны», а отже, й думав про любов немолодого вже Мазепи і юної дівчини Мотрі Кочубеївни – чи буває така любов?), як з Австралії новина прилетіла. 106-річна (стошестирічна!) довгожителька, якась Марджорі Геммерд, заявила, що вона зустріла любов усього її життя.

До сто шостого року свого життя пані Геммерд ніколи не була замужем і з любов’ю, ясна річ, не зналася. І певна була: якщо Господь пошле їй друге сторіччя, як послав перше, вона і його проживе без любові, не відчуваючи від того аніякої ущербності. Аж тут раптом…

Аж тут раптом закохалася. Вперше за 106 (сто шість!) років свого життя, закохалася в якогось містера Кроуфорда, 73 років. Уявляєте, яка в них вікова різниця? Але й він теж закохався в неї.

І – любов. Як зізналася щаслива жінка – «на все життя». (На яке «усе», коли 106 років вона вже мала?)

Закохані живуть у будинку для людей похилого віку – ще одна новина! – і запевняють, що їхні стосунки – як і почуття – ідеальні.

Гм-гм-гм…

«Ми розчинилися одне в одному, ми в злагоді, як старі друзі», а різниця у віці – 106 років молодій, 73 роки молодому – їм здається, що вона не має значення.

Головне, що в них любов. Головне, що пані Геммерд, проживши 106 років, нарешті зустріла свого судженого, а з ним і любов «на все життя».

От і намагайся після цього збагнути: що ж воно таке, любов? (Ні, ЛЮБОВ!) Годі, годі! Досі це не вдавалося нікому збагнути: а що ж таке любов? І певні, що нікому й не вдасться, бо це – любов. Ні, ЛЮБОВ – і цим все сказано!

А що він за один, Іван Степанович Мазепа? Коханець до останнього дня перебування в цьому світі? Але ж йому тоді можна лише по доброму позаздрити – не кожному випадає таке щастя, таке везіння – кохати дівчат і жінок до кінця свого віку – жагуче й нестримно.

Вперше молодий Мазепа одружився десь приблизно в 1668–1669 роках.

Це тоді, як він вступив на службу до гетьмана Петра Дорошенка. З’явившись у Чигирині (тоді столиця гетьманської України, починаючи з часів Богдана Хмельницького), зазнайомився там і швидко одружився з удовою (дещо старшого від нього віку) Ганною Фридрикевич. Вона була дочкою відомого хмельничанина Семена Половця, полковника білоцерківського (1653–1654, 1656, 1658), згодом генерального обозного (1664) та генерального судді в гетьмана Дорошенка. Тесть був близьким товаришем Дорошенка, тож узявся витягувати зятя на вершину влади – як це й водиться. Власне кажучи, тоді водилося і тепер водиться. Себто шлюб з його дочкою-удовою відкрив Мазепі шлях до влади і значного становища в тогочасній Україні – бо який тесть не витягне зятя, якщо сам займає високу посаду? А Семен Половець, як генеральний суддя, став другою особою в уряді козацької України.

Ганна була гарною і просто таки звабною молодичкою, про яку казали, що вона саме в соку. До всього ж ця жіночка була ще й багатенькою. Та ще й дочкою такої людини!

Ні, Івану Мазепі таки здорово поталанило – щоб і багата, і гарна, і мала такого батька. Щось одне з трьох – і то вже вважай тобі повезло з оженінням, а тут зразу стільки всіляких вигод. До всього ж Ганна трималася осторонь державно-політичного життя, не любила з’являтися – як дочка генерального судді – навіть при дворі гетьмана – двірцеві чвари були їй нудними. Вона всю себе віддавала родині та маєтково-господарським клопотам – власним (мала землі понад річкою Россю, близ Корсуня) і чоловіковим (на Лівобережній Україні). Якихось детальніших відомостей про неї не збереглося, як не знано, чи мала вона дітей од Мазепи. Історики вважають: якщо вони й були, то померли в ранньому дитинстві, тоді таке часто траплялося.

Правда, відомо з історичних джерел, що за гетьманування Івана Самойловича (Мазепа тоді був у військовому поході) Ганна Фридрикевич, чи то пак, тоді вже Мазепа, судилася з якоюсь Боровською – і це вже «асаулкою енеральною будучи». А судилася «пред бунчучним енеральним К. Голубом о тую сіножать, же стадом було Мазепиним вибито и по наказанию правном (судовому) Мазепиха на своїх сіножатях взаміну трави кошти давала».

Десь року 1703-го гамбурзька газета «Гісторіше Ремарке», подаючи біографію І. Мазепи, на той час гетьмана, зазначає, що він був одружений з багатою вдовою, яка померла у 1702 році, буцімто мав тільки доньку, яка «дуже скоро пішла з життя». (Треба гадати, доньку мав від Ганни.)

А ось в синодику крупицького батуринського монастиря було знайдено поминальну на «род его милости пана Іоанна Мазепы». На першому місці у ній значиться ім’я батька Стефана (Степана), а далі йдуть імена Євдокії, Варвари, Тетяни, Олени, «младенцы» Варвари, Івана.

Це, вочевидь, всі найближчі родичі Мазепи, які або померли від моровиці, або, найімовірніше, загинули на Правобережжі під час спустошливого нападу татар 1674 року, пізніше, у 1700-х роках гетьман уже не мав нащадків. Тож і не дивно, що Мазепа після смерті дружини, будучи удівцем, думав-міркував про своє особисте життя, як йому далі жити та «здобути» спадкоємця. Це було для нього дуже суттєво, адже його рід, рід Мазепи, міг на ньому обірватися. А жити й далі одинаком – бодай і будучи при верховній владі, – не маючи поруч рідної чи хоч би близької душі, яка згодом стане рідною, ні… Від такого одиноцтва, як згадував Іван Степанович, і сон ночами від нього утікав. Треба було шукати близьку людину, яка, згодом ставши рідною, обдарувала б його спадкоємцем.

А для цього потрібна була вона, єдина, без котрої чоловікові, у якому б віці він не був, і життя не життя. Без жони, без дітей… Ні, такого життя і ворогу своєму не побажаєш, адже ворог теж людина і не хоче жити вовком-одинаком.

Щоб качатися без сну ночами й зітхати, вставати та, запаливши свічку, смоктати «вірну козацьку дружину» – люльку, та думати, думати, думати: для чого жити, кому все, чого досяг, залишити? Чужі люди розтягнуть, згадати тебе нікому буде – то для чого так жити?

Ні, треба було шукати кохану, ту, яка стане тобі і єдиною, і найдорожчою, і буде тобі при життєвому кінці до кого голову прихилити… Чиїм теплом – сердечно-душевним і тілесним, а воно в коханої завжди цілюще – зігрітися в цьому холодному і не завжди ласкавому світі – особливо до одинаків… Тож треба було шукати собі пару – ось тільки де?

Де вона, та єдина, яка зігріє тебе й позбавить гіркої самоти?

Серце жадало любові, а воно в нього, попри шістдесят п’ять років, залишалося таким самим молодим, як колись було за юних літ…

Серце ще не хотіло старіти, рано старіти, воно все ще жадало дівчини. Отієї, що за козаком, як він у похід збирається, плаче. Як ото і в пісні співається… Задумавшись, він намугикував:

Козак од’їжджає, Дівчинонька плаче: «Куди їдеш, козаче? Козаче-соболю. Візьми мене із собою На Вкраїну далеку!..»

Він часто бував у походах [7], але ніхто за ним ще не плакав, як він у похід вирушав, ніхто не благав його, кажучи: буду, мовляв, сухарі їсти, аби бути, серце, із тобою…

«Дівчинонько мила, Де ж будеш ти спати На Вкраїні далекій?» «В степу під вербою. Аби, серце, із тобою На Вкраїні далекій!»

Все б оддав, аби хтось за ним хоч раз отак заплакав, приказуючи: «Аби, серце, із тобою…»

І раптом, коли вже й надію втратив і почав миритися з самотою своєю, знайшов таку дівчину. І не де-небудь за тридев’ять земель, в тридесятому царстві, а в столиці своїй, у Батурині.

Знайшов там, де й не сподівався знайти.

І знав її, дівчиноньку милу, з дитячих літ її знав, а й не підозрював, що то ж вона, та, котра скаже йому, як заспіває: «Козаче-соболю, візьми мене із собою…»

Він би і взяв її, але що тут зчинилося, як дізналися люди лихі про кохання їхнє, що зчинилося!

І досі у вухах його, в душі його, у всьому єстві його набатом бевкає дзвін в обійсті Василя Кочубея, судді генерального… Таке – щоб він когось викрав та ще доньку товариша свого – і в сні найгидкішому не присниться, а бач… Пані Кочубеїха весь Батурин зґвалтувала, що він буцімто дочку її – дщерь, як голосила, – викрав…

І це та Кочубеїха, котра буде кумою Мазепі, і Мазепа, як бував у доброму настрої, наспівував – правда, в присутності Василя, чоловіка її, – «Ой кум до куми залицявся…» І далі (Василь Кочубей, генеральний його суддя, тільки вуса крутив та гмикав) виводив:

Ой кум до куми залицявся, Їй пошити сорочечку обіцявся. Він шив, вишивав, Вишиваючи казав: «Ти, кума, ти душа, Ти кругом, кума, ох і хороша!»

Але то так, жарти друзів. Просто весела пісенька. Її, правда, Кочубеїха – видно було по ній – всерйоз сприймала. Та серед усіх старшин Кочубеї були йому найближчі – наче родаки. На них покладався, як на твердий мур – не підведуть, коли що. Тож як не бував у походах, часто в них гостював, душу в спілкуванні відводив. І свята відзначали разом. А замість себе, як у похід ішов, на хазяйстві всієї Гетьманщини Василя залишав. Хоч і наказним, а все ж таки гетьманом. Та, мабуть, переборщив. Василь захотів справжнім гетьманом стати. А він за Кочубеїв, як за рідних турбувався: чи не тому, що довіряв їм, як самому собі, і в куми до них пішов. І гарно вони покумувалися – їй-бо, як рідня стали!

Ти кума, ти душа, Ти кругом, кума, ох і хороша!..

Співав жартуючи, під добрий настрій, але співав від душі. Добре жити, коли є такі надійні друзі, що й братів тобі замінять…

Кочубеїха вдалася й справді нічогенька, судді Василеві Кочубею повезло на таку жіночку, жили вони, як казали, у злагоді, хоч пан Василь і потрапляв не раз під каблук пані Люби, але… Буває… Точніше, з ким не буває. Як і з чоловіком, так і з дружиною. У житті вони часто потрапляють у категорію «обоє рябоє».

Та й не хто інший, як підкаблучник Василь Леонтійович, «муж зело вірний, при вірній жонці своїй», як він сам себе титулував, одного разу таки взяв верх у родинній супрязі і якось порятував свою єдину. І навіть зберіг їй життя. Це він, підкаблучник своєї половини.

А трапилось… А-а, бий тебе коцюба, навіть згадувати зайвий раз не хочеться, до чого тоді дожилася пані Кочубеїха…

Був час – не кращий, звісно, в житті Василя Леонтійовича, – коли кохана його, у якої він так затишно почувався під її каблуком (не треба було жодного рішення приймати, все вирішувала вона, єдина), так ось, тоді кохана жіночка його Люба пустилась було… берега. Це ж треба, га? Що втнула. Він тоді служив генеральним писарем, «хвігура, можна сказать» (власне зізнання), а жіночка Люба (попри все, вона таки йому була любою), так ось, жіночка його люба запила-загуляла. Чи – загуляла-запила, біс його розбере. Коли Василь Леонтійович, службою зайнятий у генеральній канцелярії та військовими походами, яких ніколи не бракувало, (сам гетьман – і той з одного походу в інший мотається!) спохватився і вирішив узятися за жіночку, вона вже було прославилась чи не на весь Батурин. Гульками своїми. Оковиту полюбила – дужче як мужа свого. І почали в них у домі збиратися старшинські жінки, такі ж любительки зеленого змія, як і вона, генерального писаря жона. Поки самі жінки збиралися, пили-гуляли і навіть перебравши, гопака витинали, ще можна було якось терпіти – перебісяться, мовляв. Але швидко в них удома – як Василя Леонтійовича не було в місті – на тих гульках козаки почали збиратися. Га? Це ж треба! Так і до содому з гоморрою можна було дійти, бо п’яна жінка що завгодно може втнути, коли чоловіка немає вдома, а молоді козаки підморгують їй…

Та й приклад уже був – з вищого світу Гетьманщини. Дорошенко-гетьман одружився було з родовитою племінницею самого Богдана Хмельницького. Її, як і його половину, теж Любою звали. Через якийсь час, тільки вийшовши за гетьмана та ставши гетьманшею, Люба Павлівна загуляла-запила. Як виявилося, вона з молодих літ була небайдужою до зеленого змія і, поки її чоловік перебував у військових походах, пила-гуляла. З нудьги, мабуть. Спершу з жіночками посиденьки влаштовувала. А потім і з козаками… І таке витворяла, що Дорошенкові аж у похід доповіли: твоя жона «робить різні злодійства». Тобто уже зраджує мужа свого – правда, зраджує, коли п’яненька, як чіп. Дорошенкові від того, що жіночка зраджує його лише в п’яному вигляді, трохи легше було. Бо вірив він їй дуже.

– Зраджує, якщо п’яненька, – казав бувало, – бо хіба б тверезою вона таке дозволила собі, га? Вона ж мені вірна жона. А горілочка-тума хоч кого зведе з ума. От і мою Любочку звела…

Аби врятувати жіночку від пиятики та гульок з козаками, Дорошенко не раз, як радить народний звичай, «накривав жінку чорним платтям».

Він накривав, а вона пила та гуляла. Навіть коли чоловік почав накривати її чорним вовняним коцем (рядном), вона все одно пила. А він її накривав – мабуть, дуже любив свою жіночку непутящу.

Накривав чорним коцем і пан генеральний писар свою Любу, накривав, аби схаменулася та кинула пити і молодих козаків до господи затягувати – бо як і Дорошенко свою Любу, так і Кочубей свою Любу теж дуже любив.

Мовби почало помагати, але щось не дуже. Навіть накрита чорним коцем, Любочка його витягувала з пазухи якийсь там каламарчик і нахильці в пітьмі під коцем хлебтала. А тоді – під тим самим чорним коцем – виводила (голос мала гарний):

Ой маю я чорні брови, Маю карі очі! Чом ти мене, козаченьку, Любити не хочеш?…

– Та люблю я тебе, окаянну, люблю, – бігаючи навколо дружини, накритої чорним коцем, вигукував – клявся та божився – пан генеральний писар, що кохає свою непутящу половину.

Довелося діда-знахаря до неї приводити, а він напоїв Любу якимось зіллям… І – помогло. Після того зілля Люба почала носа вернути від клятої оковитої.

Кинула пиятику, слава тобі! Дід-знахар зі своїм зіллям виявився справжнім борцем із зеленим змієм. Правда, знахарю довелося за це теличку віддати. За його труди праведні. Добра була теличка, вже й тільна.

Радувався, що Люба мовби схаменулася, але ж і телички було шкода. Дід-знахар так і вчепився за неї… Чи… Воно можна було заради Люби й теличкою пожертвувати – бодай і тільною, – але ж Люба по якомусь часі знову почала прикладатися до келишка та запрошувати в гості молодих козаків… Невже й дідова наука їй тяжко далася?…

Далеко було – ой, ой, далеко! – і гетьману Дорошенку, коли він перевиховував свою… гм-гм… питущу й гулящу жіночку, наставляючи її на шлях доброчесності, і генеральному судді Кочубею, коли він тим же, що й Дорошенко займався – свою любку-голубку відучував… гм-гм… від пиятики, гульок і ще від дечого з молодими козаками. І теж наставляв – з останніх сил намагався! – на все той же, чомусь не дуже популярний у жінки шлях доброчесності; так ось обом – навіть разом узятим – було дуже далеко – ой, ой далеко! – до царя Петра Першого, котрий теж займався аналогічним дійством – свою єдину і ненаглядну відучував від пиятики, гульок, адже вона, розійшовшись, навіть пречудові було роги наставила своєму законному, а він її взяв і…

І, повірте, перевиховав – швидко і якісно. Та ще з таким розмахом, певно, застосовуючи в цьому ділі найновіші досягнення педагогіки і ще бозна-якої науки. Метод його спрацював надійно – куди тому Дорошенку та Кочубею з їхнім дилетантським перевихованням своїх непутящих, але коханих жіночок…

Далеко, далеко – ще раз повторимо, – їм з їхніми патріархально-кустарними методами перевиховання любих жіночок, далеко до Петра I та його ефективного методу перевиховання безрідної німецької служниці Марти Скавронської, яка, потрапивши до Росії в солдатському обозі, а потім і в казармах переходила з рук в руки, і в покоях генералів, які відібрали її в рядових і передавали один одному на тимчасове користування. Поки, врешті-решт, не дісталася вона Петру Першому, для якого не мало значення, якого походження дівка – аби вона приносила задоволення.

І цар так захопився солдатсько-генеральською дівкою, що, не довго думаючи, перетворив гулящу дівку Марту Скавронську на російську імператрицю Катерину (ах-ах, як вони кохали одне одного, правда, колишня солдатська курвочка, а тоді російська імператриця Катерина, якось було дала такого маху, загулявши за старою звичкою, що ледве не вилетіла з імператорських покоїв назад до солдатських казарм, для яких вона найбільше підходила).

Коли ще раніше цар Петро І дізнався, що його колишня жона Євдокія Лопухіна, вислана мужем своїм до Суздаля спокутувати гріхи свої, закрутила там з одним офіцером, то велів того офіцера негайно скарати на горло, а Євдокію «высечь кнутом» і відправити в далекий монастир на Ладозі – що й було негайно зроблено.

І ось нова його жона – ви можете уявити досаду і, зрештою, лють царя? – Катерина закрутила таке саме дійство. І не десь там, а в самому імператорському палаці, закрутила з молодим коханцем Віллімом Монсом… Це ж треба, га? Цар же так любив Катерину, а вона вміло, як кажуть, і серед білого дня наставляла йому роги – у спальні імператорського палацу. Рогатим, як знаєте, називають чоловіка, якого зраджує власна жіночка – най би вона довго жила і най би її не трафив шляк!

Сказати б, що Марта була красунею – так не скажеш. Але, як свідчили всі, хто її знав, коханці, звичайно, – володіла якоюсь «неймовірною жіночою привабливістю». З юних літ, яких у неї мовби й не було, бо одразу ж стала досвідченою, гм-гм, куртизанкою, була меткою та спритною, не гребувала ніякою роботою (хоч щось та було в ній позитивне!) і мала досить веселу вдачу.

Про таких, як вона, кажуть: їй все ніпочім, навіть де її не сій, вона й там вродить. Це й допомагало їй (і навіть порятувало її), коли вона, перехрещена з Марти на Катерину за православним обрядом, стала супругою російського царя.

Освіти не мала, неписьменна, але вміла (природою, вочевидь, була обдарована) так себе подати, що цар-чоловік, за свідченням царевича Олексія, завжди запевняв, що «жена его – умна!»

Вона інколи вгадувала (швидше серцем, аніж розумом, чи таку жіночу інтуїцію мала) його думки й бажання, тож завжди була на висоті. Государ називав її не інакше, як «Катеринушка». І любив її, любив… Що там говорити – до безуму. А втім, це не заважало йому мати коханок на стороні. І не тільки фрейлін. Сама Катеринушка підбирала йому «девок попышнее да порумянее», а чоловік і радий старатись. І вдячний був жоні-імператриці за таку турботу про нього та його сексуальне життя: «Ах-ах, яка розумна моя Катеринушка!..» А щодо жінок, то Петро не був вередливим та перебірливим – хоч дворянка, хоч фрейліна, хоч вулична повія, хоч знатного походження, хоч простолюдинка, йому все одне, аби вона була «попышнее да порумянее», бо для нього головним було не соціальне походження «девки», а його власне бажання і задоволення.

І жіночка його імператриця Катеринушка була такою. Секс, як сьогодні кажуть, для неї, та ще з молодим коханцем, був важливішим за соціальне походження того коханця. З циганом Марком в його таборі – була в біографії російської імператриці і така пригода – навчилася, власне, циган Марко її навчив, що на першому місці задоволення, а вже потім соціальне походження коханця.

Тож будучи імператрицею, мала вдосталь коханців з різних верств та соціальних груп. Правда, вертівся у неї один пунктик: коханці неодмінно мали бути молодшими за неї на 10–15 років, тоді з ними відчувала себе молодою, а швидка переміна коханців робила її життя вельми цікавим. Та й не вважала вона, сімейна жінка, любов на стороні за гріх. Який гріх, коли любов – це… вершина блаженства. Отож, міняючи коханців, зрештою, і набрела на одного молодика-красеня, авантюриста, готового кинутися в будь-яку пригоду, бодай і ризиковану, Вілліма Монса. Це був парубок не лише гарний собою, а й досить освічений, розумний, вельми спритний і до всього ж ще й дотепний. Але дещо забобонний. Носив на пальцях чотири каблучки – золоту, свинцеву, залізну і мідну – вони слугували йому талісманами. Запевняв, що золота каблучка означає любов. Імператриці він читав ще й вірші власного виготовлення, серед яких були жартівливі, грайливі, пустотливі і навіть пікантні – на грані непристойностей, що дуже подобалося імператриці. Особливо й зовсім фривольні чи, як би ми сьогодні сказали, порнографічні.

А його пестощі… О, це було щось! Таких пестощів вона ще не зазнавала – навіть з циганом Марком. І навіть з чоловіком законним.

Залишається додати відому – і тоді, і тепер – істину: чоловік (муж) завжди дізнається останнім, що його ненаглядна наставляє йому роги. Так було і з Петром І.

Вже всі при дворі знали – від прислуги до міністрів та князів, що імператриця на лобі в свого законного вирощує чудові роги, а сам чоловік, тобто цар Петро, ні сном ні духом.

І так тривало кілька років.

Та ось нарешті – нарешті! – дізнався про це і сам вінценосний рогоносець. (Немає такої тайни, яка б хоч колись не стала явною.) Таки дізнався цар-імператор Петро, що його половина кохана наставляє йому – майже відверто – роги… Дізнався, коли отримав анонімний донос (ось-ось він, доказ, що й донос необхідний для роду людського) про злочинні зв’язки імператриці з якимось там молодиком Монсом, котрий на той час при дворі імператора вже навіть займав якийсь там пост – Катеринушка йому виклопотала.

І ось до красунчика Вілліма Монса з’явився тодішній начальник Таємної канцелярії пан Ушаков і оголосив фавориту, що він арештований, забрав у нього шпагу, ключі, запечатав папери і повіз його на допити до імператора – щоби знав, як крутити шури-мури з імператрицею.

Заодно були арештовані й декілька наближених до Катеринушки осіб.

Залишилося свідчення, що Монс, як Петро глянув на нього своїм орлиним поглядом, наче той ховрашок, затіпався і втратив свідомість.

«И он… тотчас во всем признался, так что не нужно было употреблять пытку…»

Слідство в справі коханця імператриці тривало всього тиждень. Але враховуючи пікантність ситуації, участь імператриці в тих шурах-мурах (як у Росії споконвіку кажуть, у блядстві тому), Монса звинуватили лише в хабарництві. Будучи коханцем імператриці, він, ніде правди діти, брав з чиновників мзду, щоб за допомогою Катеринушки вирішити ті чи ті справи… Звинувачення мовби й дрібне (хто не брав при дворі хабарів, починаючи з Петра I – цар брав хоча б від гетьмана Мазепи, тому й на доноси, що йшли на гетьмана, не звертав особливої уваги), але Монса засудили до страти. Та ще й позбавили права на помилування.

Страта відбулася на Троїцькій площі. О десятій ранку туди прибув кортеж із засудженим. Його вели під руки солдати. Він вже не йшов, тож його солдати майже тягли. За ними простував протестантський пастор – Монс був католиком.

І ось учорашній улюбленець долі, чи то пак, імператриці, камергер двору – щоб він міг до неї в покої проникати, Катеринушка виклопотала йому таке придворне звання, – відомий франт і серцеїд, прихильник всього вишуканого – особливо в коханні – ледве-ледве тягнув ноги, власне, його тягли солдати, і був блідий та виснажений, в кожусі-тулупі – на голе тіло. Ось він вже на ешафоті, де стояв здоровенний кат із здоровенною сокирякою з блискучим лезом, що спалахувало на сонці.

На ешафоті також стирчала чимала палиця з гостряком угорі. І Монс не міг од неї відвести очей, знаючи, що через мить його бідна голова буде наштрикнута на ту палицю…

Солдати поставили засудженого на коліна, а голову, що йому вже не належала, поклали на плаху й відскочили, як тільки кат підняв сокиру.

Мить – і все було скінчено. Кат свою роботу виконав професійно і бездоганно, як істинний майстер своєї професії…

Сонце ще тільки-но збиралося котитися до заходу, як імператор запропонував імператриці «прогулятися перед сном», чого раніше ніколи за ним не водилося. І ось позолочена імператорська карета в супроводі ескорту бравих драгунів покотилася на Троїцьку площу, де ще стояв ешафот, а на високій палиці – так званому колу, – стирчала голова бідного Монса…

– Подивись, подивись, Катеринушко, на цю голівоньку на колу, – ласкаво призапрошував свою жону імператор. – Кого він тобі нагадує?…

Катерина глянула і…

І подивившись в очі імператора без будь-якого збентеження – ну, лицедійка! – своїми невинними, чи не дитячими, очима, а потім ліниво, але не без збурення, проказала: «Як сумно, що в придворних стільки зіпсованості…»

Імператор з нею, любою жонушкою, погодився, і того ж вечора за його вказівкою голова Монса була знята з палиці, опущена в скляну банку зі спиртом і врочисто поставлена в покоях імператриці на її столику – певно, для кращої пам’яті. Чи щоб Катеринушка не забувала свого коханця.

Оце вам розмах Петрової науки і її дієвість – куди тій сучасній педагогіці, коли вчать, вчать, а воно, те, кого вчать, по-старому діє, бо наука од нього одскакує, як горох од стіни.

Ось як треба вчити своїх гулящих жінок – з царським розмахом! Де там Дорошенкам та Кочубеям з їхньою наукою, коли вони намагалися відучити своїх жіночок від питва й гульбищ з молодими козаками – повчитися б їм у царя Петра.

– Е-е, парафіяни мої любі, тут одним котом, бодай і чорним, не обійдеться, – втрутився в «непорозуміння між гетьманом та генеральним суддею» (так було названо інцидент) отець Михайло, коли якось до нього в храмі Божому звернулася Кочубеїха за підтримкою та попросила пояснити, хто з них прав – вона з паном Кочубеєм і чоловіком своїм, чи пан гетьман, він же Мазепа, що чинить самоуправства і викрадає серед ночі дівиць? «Хоча, – додала, – наперед знаю, що наше, Кочубеєве, буде зверху, бо інакше й справедливості не буде».

Отець Михайло, радий, що трапилась нагода добру проповідь у храмі Божому виголосити, проказав:

– Тутечки ні та сторона не винувата, ні ця, супротивна. Ні пан гетьман, ні пан генеральний суддя зі своєю пані суддихою. Тут, щоб ви знали, любі мої, сам Сатанаїл винуватий.

Господь-Бог є творцем лише вищого, духовного світу, а зримий світ і тіло людини створені Сатанаїлом, що існував одвічно і є втіленням зла. Оскільки душу людини створив всеблагий Бог, а тіло – Сатанаїл, то в людині завсіди точиться боротьба. Між прагненням душі до добра і потягами тіла до зла…

І всім, хто був у храмі Божому і слухав ясу отця Михайла щодо немир’я між паном гетьманом і паном генеральним суддею, стало все втямки, але…

Але все зіпсувала пані Кочубеїха (це вона вміла). Вислухавши отця Михайла, привселюдно заявила, що їх, Кочубеїв, і в першу чергу її особисто, пан Бог створив і тому вони завжди праві і праведні («Ну, майже праведні», – уточнила), а Мазепу створив дідько і тому він і на старості не може вгомонитися, а бігає за дівицями та виманює їх з отчого дому до себе на потіху, щоб йому!..

Пан гетьман, коли почув, яким творцем нагородила його пані Кочубеїха, лише пхукнув – «пхy ти!..» І за звичкою набивши тютюном люльку, довго викрешував вогонь, збиваючи кресалом пальці, і потім, зосереджено сопучи, курив собі й курив…

Після того між двома шанованими родинами миру вже не було. Так, траплялося іноді перемир’я, але – нетривке. Хоч пан гетьман бувало за старою звичкою навіть у гості до Кочубеїв заходів та все намагався налагодити добрі відносини, але нічого доброго з того не виходило. Перемир’я чергувалося із чварами, закінчувалося благеньким миром – на якийсь час. І знову між ними пробігав отой самий чорний кіт…

А, може, це тому так лучилося, що гетьман Іван Мазепа, як писав один з істориків, «крім усіх інших чеснот, був справжнім героєм-коханцем».

І далі чи не з гордістю – знай, мовляв, наших!

«Рано овдовівши й лишившись бездітним, він звабив безліч жінок. (Так уже й безліч? – В. Ч.) Аж поки на старість його самого не звабила хрещениця, шістнадцятирічна Мотря Кочубеївна, на 50 років молодша від нього. У цій романтичній історії було все: і нічна втеча з батьківського дому, і скандал, влаштований батьками, і домашній арешт юної шукачки пригод, і сповнені жаги любовні листи старого гетьмана…»

Мазепа, поховавши жону, вдовів два роки, а потім…

«Но в это время, – писатиме інший історик, – согласуясь с наличием в бороде Ивана Степановича седины, бес начал усиленно дергать его за ребро…»

І смикання те закінчиться не просто нещасливим коханням, а – трагічними подіями, що зведуть Василя Кочубея зі світу цього…

Богат и славен Кочубей. Его луга необозримы; Там табуны его коней Пасутся вольны, нехранимы. Кругом Полтавы хутора Окружены его садами, И много у него добра, Мехов, атласа, серебра И на виду и под замками…

Так починається знаменита поема Олександра Пушкіна… Ні, не «Мазепа», як то вона мала б називатися, а – «Полтава».

Насправді всі події, описані Пушкіним у поемі «Полтава», відбувалися в гетьманській столиці Батурині.

Процитуємо ще:

Но Кочубей богат и горд Не долгогривыми конями, Не златом, данью крымских орд, Не родовыми хуторами — Прекрасной дочерью своей Гордится старый Кочубей. И то сказать: в Полтаве нет Красавицы, Марии равной. Она свежа, как вешний цвет, Взлелеянный в тени дубравной. Как тополь киевских высот, Она стройна. Ее движенья То лебедя пустынных вод Напоминают плавный ход, То лани быстрые стремленья. Как пена, грудь ее бела. Вокруг высокого чела, Как тучи, локоны чернеют. Звездой блестят ее глаза; Ее уста, как роза, рдеют. Но не единая краса (Мгновенный цвет!) молвою шумной В младой Марии почтена: Везде прославилась она Девицей скромной и разумной. Зато завидных женихов Ей шлет Украйна и Россия; Но от венца, как от оков, Бежит пугливая Мария. Всем женихам отказ – и вот За ней сам гетман сватов шлет. Он стар. Он удручен годами, Войной, заботами, трудами; Но чувства в нем кипят, и вновь Мазепа ведает любовь. Мгновенно сердце молодое Горит и гаснет. В нем любовь Проходит и приходит вновь, В нем чувство каждый день иное: Не столь послушно, не слегка, Не столь мгновенными страстями Пылает сердце старика, Окаменелое годами. Упорно, медленно оно В огне страстей раскалено; Но поздний жар уж не остынет И с жизнью лишь его покинет. Не серна под утес уходит, Орла послыша тяжкий лёт; Одна в сенях невеста бродит, Трепещет и решенья ждет. И, вся полна негодованьем, К ней мать идет и, с содроганьем Схватив ей руку, говорит: «Бесстыдный! старец нечестивый! Возможно ль?… нет, пока мы живы, Нет! он греха не совершит. Он, должный быть отцом и другом Невинной крестницы своей… Безумец! на закате дней Он вздумал быть ее супругом». Мария вздрогнула. Лицо Покрыла бледность гробовая, И, охладев, как неживая, Упала дева на крыльцо. Она опомнилась, но снова Закрыла очи – и ни слова Не говорит. Отец и мать Ей сердце ищут упокоить, Боязнь и горесть разогнать, Тревогу смутных дум устроить… Напрасно. Целые два дня, То молча плача, то стеня, Мария не пила, не ела, Шатаясь, бледная как тень, Не зная сна. На третий день Ее светлица опустела…

Треба гадати, саме тоді Марія (вона ж Мотря, Мотрононька) втекла з отчого дому, втекла самовільно, без дозволу батьків, що вважалося великим злочином; втекла не на гульки, не на досвідки, де збиралися незаміжні дівчата, втекла до коханця, до старого Мазепи, який був чи не до безтями закоханий в юну дівчину, у свою хрещеницю – як і вона була закохана у свого, по суті, названого – хрестив же – батька. І почалася їхня велика, але щасливо-нещаслива трагедія…

У слов’ян-русичів (чи хоча б у євреїв) прізвища створювалися не лише від імені батька, як у більшості народів, а бувало, що й від імені матері. (Найвідоміший приклад – знаний артист естради Аркадій Райкін. Син Райки.) А ось у татар, як і взагалі в тюркських народів і племен, прізвища утворювалися лише від імені батька. (Кожний з дитячих літ мав запам’ятати імена своїх предків по батьковій лінії аж до сьомого коліна!) В Росії татари до батькового імені тепер додають закінчення – ов, – ев, -ін. Так і виникли татарські прізвища Аксаков, Баширов, Бусаєв, Юдашев, Абайдуллін, Тургенєв…

Також виникнення деяких татарських прізвищ було пов’язане з професією. Хоча б: Урманчеєв (лісник), Аракчеєв (торгівець горілкою). А вже нащадки їхні ставали на Русі (Київській, Московській чи пізніше в Росії) «чистими» росіянами (самоназва – руські) й, бувало, займали значні державні пости, ставали дворянами, відомими у віках – або зі знаком «плюс», або із знаком «мінус», все одно. Як от вище згадуваний Аракчеєв – державний і військовий діяч за царювання Олександра I, згодом начальник військових поселень, прославився реакційною політикою (названою палочною дисципліною), нещадно розправлявся з антикріпосницькими виступами селян та військових поселенців. Звідтоді поняття «аракчеєвщина» стало символом усякого деспотизму і брутальної сваволі. (Але хтось Аракчеєвим та його «аракчеєвщиною», певно, гордиться, адже його уведено до книги «100 великих россиян», що її видала Москва.)

«Богат и славен Кочубей…»

Так, так, «наш» Кочубей, Василь Леонтійович.

Багатим він таки був – мав численні і чималі маєтки, кріпаків на тих хуторах, а ось славним… Ніде не вчився, як і більшість тодішніх діячів (крім Мазепи, який був надзвичайно освіченим, але це на ті часи – неймовірна рідкість), був самоуком, якого навчило життя. Від природи володів кмітливим умом, умів пристосовуватися – особливо до сильних тих часів. У житті часто, крім освіти (і багатства теж), потрібні ще й знайомства з впливовими людьми. Треба для успішної кар’єри стати чиїмось протеже – як зветься особа, що користується чиєюсь прихильністю або рекомендацією для влаштування своїх справ, для службової кар’єри, взагалі стати чиїмось улюбленцем або ставлеником.

У народі це добре розуміли – по-простому, але вельми парадоксально-мудро. Як запевняє героїня Степана Руданського, яка в церкві ліпила свічку і Богу, і чорту: «Треба всюди, добрі люди, приятеля мати…»

Гм… Таким архівпливовим приятелем, який витягнув Кочубея до влади по службовій драбині і був для нього Мазепа Іван Степанович. (Кочубей був його протеже.) Ставши гетьманом, Мазепа потягнув на гору за собою і свого приятеля, з яким покумував і був другом для його родини. Так нікому не відомий Василь Кочубей – хоч і багатий, але ж без освіти й військового досвіду – в один, як кажуть, мент стає генеральним писарем при уряді – завдяки Мазепі. І пішов далі зростати – теж дякуючи Мазепі, – аж до генерального судді. Може б, і ще зростав і сягнув би нових вершин влади, якби чорт-біс не підштрикнув писати доноси на свого благодійника (так віддячив йому за допомогу), але це вже, як кажуть, інша тема.

А ось слава…

Слава за життя вперто обминала Василя Леонтійовича – не було, очевидно, причин виявляти до нього прихильність, протегувати йому. Надто невдатним був Василь Леонтійович Кочубей! Слава прийде, коли Василь Кочубей, вже страчений за зраду свого благодійника, друга і кума, як злочинець, лежатиме в могилі. Після переходу Мазепи до Карла XII буде реабілітований, і сам кат його Петро I (це він засудить Кочубея на смерть) оголосить його героєм, і Василя Леонтійовича, як «невинно убиенного», перепоховають у Києво-Печерській лаврі – ось тоді до нього й прийде… Слава не слава, а відомість таки з’явиться, після якої його заднім числом називатимуть ще й «державним діячем».

Та й Пушкін про нього дізнається теж завдяки реабілітації і царській вказівці прославляти Кочубея яко героя.

Що таке, зрештою, герой? У первісному значенні (за греками давніми) це – дух померлого, який впливає на живих (герой з грецької перекладається, як владика, пан). Героями вважалися душі видатних предків, вождів, богатирів, потім поняття героїв розширилось і до них стали прирівнювати сили природи, казкові образи, деяких богів і демонів крито-мікенської епохи, епонімів племен, областей, міст, і тоді ж їх вперше почали називати напівбогами. У класичну епоху героями почали називати також борців за свободу, видатних полководців. Культ героїв був зазвичай пов’язаний з їхніми гробницями і носив хтонічний характер: жертви приносились увечері чи вночі, і тварини мали бути чорної масті. За віруванням греків, герої жили й у гробницях і звідти впливали на долі людей та полісів.

Вважалися посередниками між богами і людьми, захисниками людей, охоронцями від зла та лих, рятівниками від незгод. Вони – благодійники людей – знищували чудиськ, велетнів-розбійників, це борці з ворожими людям демонами. Але герої можуть бути і небезпечними – якщо їх не шануватимуть. Гробниці героїв з їхніми уявними останками вважалися такими, які володіють чудодійною силою, і були об’єктами культів, що згодом вплинули на обожнювання елліністичних царів та римських імператорів. (Ряд рис і функцій героїв християнство перенесло на святих.)

Сьогодні герой – це видатна своїми здібностями і діяльністю людина, що виявляє відвагу, самовідданість і хоробрість у бою і в труді. Або людина, яка втілює основні, типові риси певного оточення, часу, певної епохи тощо, а також чим-небудь відзначалась і привернула до себе увагу.

Таким героєм Василь Леонтійович Кочубей, даруйте, ніколи не був, а прославився він доносами на свого благодійника, друга родини та ще й кума, а кумівство у ті часи в Україні прирівнювалося до спорідненості…

Серед українських дворян і старшин часів Гетьманщини найвідоміший (хоч історичні оцінки його діаметрально протилежні) – Василь Леонтійович Кочубей. Він теж веде свій родовід від беків (титул тюрків знатного роду, князів або начальників невеликих племен, урядових та військових осіб) татарської орди, що кочувала ще в ХVI столітті в степах між Дністром та Дніпром, серед них згадується і якийсь Кочубей – від тюркських слів «коч» і «бей» (теж знатний титул у тюркських народів і племен), який займався скотарством і кочував з худобою та своїми підданими південними степами. Прародитель прізвища Кочубей, а тоді просто кочу-бей, на початку ХVII століття подався на службу до русів Київської Русі, прийняв християнство з ім’ям Андрій [8]. (За іншими даними, він навіть був знаним комонником у війську Богдана Хмельницького і буцімто дослужився до сотника.)

Онук його – Василь Кочубей. Народився він 1640 року. Якимись особливими здібностями не відзначався, але був трудолюбивим (а це – немало) і добре знав канцелярську службу. У 1681 році став регентом військової канцелярії, в 1687-му – завдяки Мазепі – генеральним писарем, чин на той час значний, а маючи його, можна було «стрибнути» ще вище. Та ще спираючись на покровителів.

Іван Мазепа, ставши гетьманом, нагородив Кочубея селами (в тім числі – знаменитою, оспіваною Гоголем Диканькою), ще й присвоїв йому в 1694 році достоїнство генерального судді (Василь Леонтійович, онук татарина, добре спрацювався з гетьманом Мазепою), а в 1700-му виклопотав для нього ще й звання стольника (двірський, згодом придворний чин-посада в Російській державі XIIІ – XVII століть; стольник прислужував князям-царям під час урочистих трапез, супроводив їх у поїздках, а згодом стольників призначали на воєводські, посольські та інші посади).

Василь Леонтійович у щасливому загалом шлюбі з Любов’ю Федорівною мав сина Василя (бунчуковий товариш, згодом полтавський полковник, першим шлюбом був одружений з дочкою гетьмана Данила Апостола – Анастасією, а від його синів – Семена, Василя, Павла – утворилися три гілки роду Кочубеїв) та сина Федора (теж бунчуковий товариш – почесне звання, яке українські гетьмани спочатку надавали синам генеральної старшини і полковників, а пізніше – відставним полковникам і полковій старшині).

Також генеральний суддя мав і двох дочок: старша Ганна була дружиною племінника Мазепи Івана Обидовського, а молодша Мотря, вона ж Мотрона, вона ж Мотроночка, Мотронка, Мотрононька, Мотречка, Мотруна, Мотруненька, Мотрунечка, Мотрося, Мотросенька, Мотруся, Мотрушка чи й просто Мотя – улюблениця генерального судді Василя Леонтійовича Кочубея та його коханої дружини Любові Федорівни, вона ж…

Вона ж героїня любовної історії з гетьманом Мазепою, загалом романтично піднесеної, що завела її матір у в’язницю-хурдигу, а батька – на плаху під сокиру ката. Чи не це й привабило до неї увагу, крім Пушкіна та Рилєєва з Росії, ще й багатьох європейських творців, яким лише дай подібну історію, а вже вони так її розпишуть, так. Одне слово – на віки.

«І та романтична пригода Мазепи з донькою Кочубея Мотрею у 1704 році утворила прірву між родиною Кочубея й Мазепою. Проте й надалі – і не лише про людське око – не переривалися добрі стосунки між ними, гучні бенкети, інтимні бесіди, щирі розмови. Занадто багато спільних думок, інтересів, справ, врешті, спільних таємниць і гріхів зв’язували цих двох людей.

Але десь у глибині, у близькому оточенні Кочубея зростала ворожнеча й ненависть до Мазепи, нагромаджувалися усілякі матеріали, чутки, плітки, переказувалися необачні слова гетьмана, який міг іноді не критися перед Кочубеєм, хоч і не підпускав його до таємних своїх акцій» (збірка «Усі гетьмани України»).

В українців (та й не лише в моїх одноплемінників) кохання – це золоте людське почуття, найбільше щастя, світла доля – хоча буває, що воно приносить і горе.

Хто тільки не намагався розгадати таємницю незбагненного почуття – кохання. Які мудрі голови не силкувалися протягом тисячоліть розібратися, а що ж воно таке – кохання? А віз і нині там. Всі знають, що таке кохання і… І намагаються все ще розгадати його таємниці.

В одній з праць на цю тему автор якось прочитав:

«Можливо, людина стала людиною тоді, коли навчилася виготовляти знаряддя праці. Такою вона стала саме тоді, коли, зірвавши чарівну квітку, не скористалася нею (за звичкою) як смачним наїдком, а подарувала істоті іншої статі як знак прихильності і першої іскорки любові. У давнину слов’яни поклонялися, окрім інших, і богам любові – Ладі, Дані, Лелю, Лелі (Лялі) та ін. У деяких народів символом кохання була бджола, бо поєднувала (як і любов) “солод меду і гіркоту жала”».

Із сивої давнини український народ опоетизовував кохання: підносив його до найсвітлішої людської мрії – «любов сильніша за смерть», «любов, як перстень, не має кінця», «хоч в одній льолі, аби до любові» тощо. В Україні символами вірного кохання були голуб, лебідка, калина, троянда та ін. Щоб причарувати кохану, вдавалися до ворожок, до чар-зілля, замовлянь, носили пахучі трави, купалися в любистку, ранковій, купальській росі…

Гуцульські леґені, ризикуючи життям, шукали на стрімких урвищах ніжну шовкову квітку едельвейс і дарували коханій. Такий сміливець був вартий любові.

І хто б знав сьогодні в Україні якусь там Мотрю (Мотрононьку) Кочубей, дочку генерального судді гетьманської України, нічим особливо не примітну, правда, красуню, але ж не видатну особу, не…

Якби вона не закохалася – та ще так шалено! – в гетьмана України. І не в якого-небудь (яких-небудь, безликих гетьманів в Україні не бракувало), а в самого Мазепу…

Юна Кочубеївна, – а це було її перше кохання, що сонцем у душі засяяло, – так закохалася, що холонула (а серденько завмирало) від однієї лише думки, що гетьман може не відгукнутися на її сердечні почуття – наївна! Від такої лячної думки зіщулювалась, як Божа пташка, коли вздріє шуліку.

Чула від старших дівчат, що коханого, аби його втримати, треба до себе присушувати. А чим присушують? Та замовлянням. Присушками-замовляннями дівчата прагнуть привернути до себе козака, щоби він так і присох до дівки. Щоби в нього, як і в неї, серце переповнювалося коханнячком.

Світлої ночі зверталася до нічного сонечка – місяця:

– Місяцю Володимиру, ти високо літаєш, ти все бачиш, ти все чуєш, як невольники й невольниці плачуть за батьком та за матір’ю, за дітками маленькими, як корова за телям, як лошиця за лошам, як ослиця за ослям, як море за морем. Даруй же, Господи, щоб так за мною нарожденною, хрещеною і молитвяною рабою Божою Іван плакав… І жити без мене не міг, як я без нього, як ніч без місяченька, день без сонечка…

Як безхмарне небо вночі яскраво визоріться, виходила на згірок, руки до небесних світил здіймала:

– Зорі-зоряниці, є вас на небі три рідні сестриці, четверта хрещена нарожденна Мотря. Ідіть, зберіть ви красу, покладіть на хрещену нарожденну Мотрю. Як ви ясні, красні межи зірками, щоби й Мотря була така ж красна межи жінками і щоб Іванко без неї жити не міг і жадав її в обійми свої схопити і все життя з нею в любові прожити.

Ночами зважувалася, хоч і лячно було, звертатися навіть до хатнього дідька, задобривши його перед цим чимось смачненьким:

– Отець домовий! Скоч додолу та принеси мого Івана до мого дому: неси його душу, неси його біле лице і щире серце якнайскоріше, якнайпрудкіше, в цей час, у цю годину. Біжи прудко, біжи хутко, як цей дим біжить угору, щоби ти так прудко та хутко приніс мені нарожденного, хрещеного і молитовного раба Божого козака Івана…

Кладкою в Україні називається дошка або колода, покладена через річку, струмок, болото для переходу на другий бік чи берег.

Або ще невеликий дерев’яний поміст лише з одного берега на річці, ставку чи ще на якійсь водоймі для прання білизни. До таких кладок приходили жінки та дівчата зі жлуктами, ночвами, коритами й праниками (там, на кладці часто й побачення призначали), жартували, сміялись та, перучи, лупили праниками пране. А часом перучи й співали – про кладку і в піснях згадується. Без неї жінкам аж ніяк не можна було – в хаті чи біля колодязя з пранням, як збереться його багатенько, не впораєшся.

Того часу про кладку в піснях виводили, і за нашого часу – колись популярну «Марічку».

Герой на одному боці живе, а та, що запала йому в серце, – на другому.

Пригадуєте?

В’ється, наче змійка, Неспокійна річка. Тулиться близенько До підніжжя гір. А на тому боці — Там живе Марічка В хаті, що сховалась У зелений бір…

Парубок ходить сам не свій, бо туди (на той берег) дороги не знаходить. Але духом не падає, бо налаштований рішуче:

Все одно на той бік Я путі знайду. Чуєш чи не чуєш, Чарівна Марічко, Я до твого серця Кладку прокладу…

Була така чи не поетична кладка і неподалік обійстя Кочубеїв – у неділю та ще за гарної днини там частенько збиралася батуринська молодь, яка мешкала неподалік, дівчата приходили на кладку прати, а парубки, використовуючи момент, до дівчат залицялися, як справжні джиґуни. Там лунали сміх і пісні, разом із жартами лупали праники на кладці, весело було, гарно. (Микола Пимоненко це відобразив у своїй мальовничій та симпатичній картині «Біля річки».)

Приходила до кладки й Мотря Кочубеївна – прати. Матінка її, щоби не росла білоручкою, панянкою, ні на що не придатною, змалку до праці привчала. («Нема поганих робіт, – казала, – є погані дівки-ледащиці».) От Мотря прала, білизну на кладці вибивала, стомилася й відпочити хотіла. Аж тут згадала ще одне замовляння. Та й заторохтіла його:

– Трясу, трясу кладкою, кладка водою, а вода купиною, а купина чортами, а чорти козаком Іваном, щоб його трясли, трясли та й до мене принесли, до народженої, хрещеної молитовної раби Божої дівчини Мотрі, аби козак Іван віднині й до віку був тільки з нею, дівицею Мотрею.

Аж тут матінка до ставка прийшла – чорти, мабуть, її замість козака Івана до Мотрі принесли. Прийшла подивитися, як Мотря, пере та й почула її замовляння.

– Людо-оньки, – за звичкою заголосила матінка. – Ви послухайте, що меле моя дщерь. Чортів – тьху-тьху, – прохає, аби трясли якогось козака Івана та притягли до неї. Здуріла дівка, їй-бо здуріла! Якого це ти козака назнала, га? Ану зізнавайся, бо я тебе зараз не гірше чортів потрясу!

Мотря від крику марудного здригнулась, смикнулась і шубовснула з кладки у воду…

– Ото тебе чорти трясуть, – як вирок винесла матінка. – Гляди-и…

Гетьману тоді стукнуло шістдесят п’ять, Мотрі пішов шістнадцятий. На піввіку різниця! Що дівча втратило розум – не дивно. Наївне! Дивно, що в цій «романтичній пригоді», що лучилася між ними, ґрунт під ногами разом з розумом (а він у нього був блискучим) на якийсь час втратив і гетьман. Бо любощі, як запевняють бувалі, не заспиш, не заїси…

Він швидко схаменеться, але…

Що було – те було. Коли б у його час жив Іван Франко, Мазепа повторював би його рядки, що «любов, мов слабкість десь яка, / Надійшла мені вже в кість і крев». Чи повторював би слова Сосюри: «В муках любові стою край вікна».

І він стояв, видивляючись свою любов, коханнячко своє неземне…

Із пісні – так-так, – слова не викинеш. Та ще з якої пісні. З кохання, що, як писатиме поет, раз на тисячу літ приходить…

І рядки ці Володимира Сосюри, чарівного лірика України, нема-нема та й зринають, як згадую кохання Мотрі Кочубей до Івана Мазепи (чи Івана Мазепи до Мотрі Кочубей):

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання. В день такий розцвітає весна на землі І земля убирається зрання… Дише тихо і легко в синяву вона, простягає до зір свої руки… В день такий на землі розцвітає весна і тремтить од солодкої муки…

Але ж і Мотря була ще та чарівниця. (Може, сама й не підозрювала, що вона чарівниця.) Бо щось у ній, у Мотрі-Мотрононьці було таке… таке, що ні словом сказати, ні пером списати – чари незбагненні. І ті чари сколихнули душу старого гетьмана, збурили його, оживили, запалили, як юнака, що ледь було не втратив землі під ногами і реальності світу білого.

Вона була незвичайною, юна українка Мотря Кочубеївна. Це відчували й ті, хто України не знав – хіба що колись чули щось про неї та її чарівниць. Для них Мотя ставала Україною, і через неї, через незбагненну Мотрононьку, вони відкривали загадкову країну козаків і гетьманів.

Це чи не першим відчув автор передмови до поеми О. Пушкіна «Полтава» Ю. Айхенвальд. Ось що він писав 1909 року про юну українську дівчину в поемі російського генія:

«Старый отец (Василь Кочубей. – В. Ч.) гордился ею… она была ему дороже мехов, атласа, серебра, потому что она была для него не только дитя, но и воплощение его родной Малороссии. Украинка пушкинской поэзии, она выросла на хуторе, в тени украинских черешен, и стройна она была, как тополь именно киевских высот. Природа Малороссии создала в ней свой лучший цвет, свою первую Марусю, и за это с любовью и лаской внимал ее песням богатый и славный Кочубей. Но проходящая через всю поэму степенность поэта, приобщившегося к отцовской психологии, сообщает нам, что не только мгновенные чары красоты привлекли к Марии женихов из Украйны и России, – везде прославилась она девицей скромной и разумной…

Она скромна и пуглива, трепетная лань, и лань напоминает ее движенья; и когда она, бродя в сенях, трепещет и решенье ждет, то она похожа на серну, которая уходит под утес, орла послыша тяжкий лёт; и когда уже безумная, она встречается с Мазепой, то убегает от него легче серны молодой. И вот она, человеческая лань, такая робкая, такая пугливая и трепетная, она, девица скромная и разумная, совершает стыд и безумие, ей приятен ее позор… (Це коли вона вночі втікає з батьківського дому до Мазепи.)

Здесь Пушкин опять встретил на своей дороге загадку любви, которой все возрасты покорны. Он знает, что сердцу девы нет закона, и потому его не удивляет любовь Марии к Мазепе… Страстные мечты украинки тяготили к седой голове… серебряная старость очаровала ее. Это несомненно произошло от того, что Мазепа был воин и поэт. В темнице Кочубей вспоминал песни дочери своей, а пела она только те песни, которые слагал Мазепа, когда он беден был и мал. Она певца полюбила за песни. С тех пор, как были они сложены, прошло много лет, и Мазепа стал не только богат и могуч, но и стар. Однако в песнях его сохранилась молодость его: песни не стареют. Поэту вечная подобает юность. И вот Мария чувствовала и певучими устами своими передавала молодость Мазепы, бессмертную жизнь его стихов, – что же могли значить для нее власы седые? И могла ли она видеть старым того, чью в звуках сохранившуюся молодость она повторяла и усилила молодостью своей? Кроме того, Мазепа был и воин. А воин тоже никогда не стар. В бою все молоды. И Мария, полюбившая конный строй и бранный звон литавр, и клики пред бунчуком и булавой малороссийского владыки, – Мария нашла в Мазепе чудное сочетание двух вечных юностей – поэта и воина».

Зрештою, Мотря Кочубеївна була і залишилась тією слов’яночкою, про яку напишуть вже за наших днів Г. Татарченко та В. Крищенко у вірші «Слов’янська врода»:

Я тебе стрічаю ранком, — Слово котиться в розмову Дорога моя слов’янко, Кароока, чорноброва. З тебе писано ікони… Хоч мінлива наша мода, Та не згубиться ніколи Чарівна слов’янська врода.

І сьогодні історики (та й не тільки вони) все ще сперечаються: чи могла бути в дівчини шістнадцяти літ така любов до чоловіка, який вже розміняв сьомий десяток, а чи це була всього лише примха розбалуваного і некерованого дитяти?…

А сперечаючись, намагаються розібратися, а хто ж вона була – Мотря Кочубеївна?

Четверта й остання дитина Василя і Любові Кочубеїв.

Останньою, а тому й найулюбленішою, якій дісталася чи не вся батькова любов (а в неї ж була ще сестра і брати) і яка звикла це сприймати як даність, адже їй ніколи й ні в чому не відмовляли. Все для неї, для доці своєї. Справді-бо, вікова різниця між ними була вражаючою. Але мають рацію історики, які наголошують: ті, хто звинувачує Мазепу в блуді, не враховують одну істотну деталь: гетьман домагався руки дівчини, яка відповідала йому взаємністю. Зрозуміти молоду Кочубеївну неважко: Іван Степанович був для неї уособленням мудрості, шанованою всіма людиною. Навіть у такому віці, як зізналася пані Сенявська французькому послу у Варшаві Францісу Бонаку, старий Мазепа «приваблює легко до себе своїм чаром жінок».

Хрещений, який часто гостював у домі Кочубеїв, міг приворожити дівчину й знанням мов, і власними віршами. Мова його листів до неї ніжна й зворушлива. «Щасливії мої письма, що в рученьках твоїх бувають, нежелі мої бідні очі, що тебе не оглядають», – писав він Мотрі.

Та й зовні гетьман мав вигляд значно і значно молодший свого віку.

Французький посол Жан де Балюз, який зустрічався з ним у Батурині, так описував його:

«Вигляд у нього суворий, очі блискучі, руки тонкі й білі, як у жінки, хоч тіло його міцніше, ніж тіло німецького рейтара (найманий солдат важкої кавалерії в європейських арміях ХVI – ХVII ст. – В. Ч.), вершник з нього знаменитий».

А ось що писав учасник шведського походу в Україну Ґустав Адлерфельд, який бачив гетьмана «у віці 64-х літ, середнього зросту» (у 1708 році гетьманові насправді було 69 років), він «дуже стрункий, із суворим поглядом, носить вуса на польську моду, приємної вдачі й дуже захоплює своїми жестами».

Правда, інший сучасник, що лишився анонімом, запевняв, що «Мазепа був вельми негарний на обличчя й виглядав приблизно так, як малюють у римській історії великого Манлія. Але ваші очі полонили його білі руки, тонкі, повні грації, та його горда голова з білими буклями, довгі обвислі вуса, а понад усім цим величність, почуття гідності й суворість, яку злагіднювала елеганція». Але всі сходяться в одному – Мазепа мав вигляд суворої й водночас інтелігентної людини, у якої міцна будова тіла дисонувала з тонкими, білими, далеко не козацькими руками.

Іван Степанович Мазепа був тоді на вершині свого успіху на чолі козацької України. Восени 1704 року – ще йшла Північна війна – гетьман Іван Мазепа повернувся з чергового походу до своєї резиденції в Батурині. Повернувся на крилах успіху, адже й останній похід його завершився вдало – як і всі інші – він був полководцем удатним. Правда, він тоді, виконуючи наказ Петра І, арештував свого давнього суперника Палія, поводиря правобережного козацтва, і тепер під булаву Мазепи перейшла більша частина Правобережжя, яку він не спішив і навіть не гадав повертати полякам.

Це був успіх не лише Мазепи, а й усієї Гетьманщини, яка після довгих десятиліть Руїни знову здобула кордони, як у часи Богдана Хмельницького. Ось чому настрій у Мазепи був просто чудовий. Він об’єднав – ну, майже об’єднав – всю Україну. Це добрий початок до остаточного об’єднання розшматованої батьківщини. Козаки і старшина, для якої це був подвиг Мазепи, зустрічали гетьмана просто захоплено – нарешті вони мають верховоду, який не на словах, а на ділі дбає про Україну. І сам гетьман гордився своїм вчинком, його душу наповнювала урочистість – це лише початок боротьби за повне об’єднання України – дасть Бог, воно збудеться, і Україна назавжди стане єдиною, сильною, і ніякі Польщі й Росії не будуть більше завдавати їй лиха-горя.

Він щиро вірив, навіть аж затято вірив, що бодай колись, а такі часи настануть. Але треба вже сьогодні – ба навіть учора – і завтра-позавтра і завжди все робити, всього себе віддати на вівтар боротьби за Україну, за її волю і кращу долю, щоби вона більше не була чайкою при битій дорозі.

Такою вона йому бачилась і снилась. І в серці болючою скіпкою ятрила і про таку він якось однієї безсонної ночі – а скільки їх у нього таких було! – і вірша склав, порівнявши Україну з чайкою при битій дорозі. І вірша його болючого невдовзі по всій Україні вже як пісню заспівали (його імені, як творця при тій пісні, вже не згадували, бо стала вона народною):

Ой, біда, біда та чайці-небозі, Що вивела чаєнята при битій дорозі. Там чумаки йшли, чаєнят знайшли — Чаєчку зогнали, чаєнят забрали. А чаєчка в’ється, об дорогу б’ється, До дороги припадає, чумака благає: – Ой чумаче, чумаче, ще ж ти молоденький, Верни мої чаєнята – ще ж вони маленькі! – Ой не верну, чайко, не верну, небого, Бо забереш чаєнята, полетиш у поле! – Не буду летіти, тут буду сидіти; Буду воли завертати, в пригоді ставати! – Ой полети, чайко, на зелену пашу, Бо вже твої чаєнята покидали в кашу! – Бодай же ви, чумаки, у Крим не сходили, Як ви мої чаєнята у каші зварили; Бодай же вам, чумаки, воли похворіли, Як ви мої чаєнята з кашею поїли; Бодай же вам, чумаки, воли поздихали, Як через вас чаєнята навіки пропали. – Ой чаєчко наша, неправдонька наша: З маленькими чаєнятьми добра буде каша!

Через цю пісню у Мотрі й лучилася неначе тривожна розмова з батьком. Якось вона наспівувала пісню (чомусь сумно було на душі, хоч молодість мовби суму й не знає) про чайку-небогу, яка вивела діток при битій дорозі, а їх чумаки забрали собі на кашу. Батько й почув та враз до дочки:

– Ей, ей, дівко?! Ти де це таку пісню назнала?

Запитав нібито занепокоєно, хоч раніше на пісні, що їх співала дочка, й уваги не звертав – співає, то й хай співає, аби не плакала. А це, бач, насторожився.

– Де ти, питаю, таку пісню назнала?

Мотря, думаючи щось своє, відповіла:

– Іван Степанович, як учора у нас гостював, навчив.

– Мазепа? Еге, він до віршів та пісень голінний. Гетьман, а вірші та пісні наче який бурсак складає – воно йому ото треба? Хоча гарно тямить се діло, – в батьковім голосі почала відчуватися насторога. – Але кого це він має на увазі під чайкою, що вивела діток при битій дорозі?

– Україну нашу, бо вона в нас як неприкаяна.

– Овва! Гляди, не співай її при людях, бо люди різні. Почують недобрі вуха, донесуть декому… Така пісня може тим, що при владі, не сподобатись.

– Кому?

– Та хоча б московитам.

– А мені – дарма.

Василь Леонтійович пильно на дочку дивився.

– Не дурій, дівко. Мазепа у своїй пісні що має на мислі? Що під отечеською рукою московського царя Україні зле?

– Атож. Вона як чайка на роздоріжжі. З одного боку поляки, з другого – татари та турки, з третього – московити. І всі забирають наших чаєнят, щоби каші з них наварити.

– Це Мазепа має на мислі?

– А ви, тату, про це в нього самі запитайте.

– І запитаю. А ти дивись, вумна дуже стала. Воно ото тобі треба? Гляди, дівко. Як дійде до царя, то за такі пісні тобі капость буде. А разом з тобою і мені перепаде. А я ж – генеральний суддя. Мені треба вухо гостро тримати, щоби у халепу московську не вскочити. А наш народ такий, що вмить донесе.

– Як ми самі не донесемо, – раптом сказала Мотря, – то не дійде до царя.

Кочубей якось дивно глянув на дочку, пробурмотів:

– Кажу, гляди!.. Бо й тобі, як тій чайці-небозі може бути зле. Та й мене московити не похвалять за таку пісню. Донесуть стольнику, а він мене той, на цугундер візьме – влада в Україні у них. І Мазепу не похвалять. Він хоч і гетьман, при булаві, але як ми, так і він під царем ходить та під його воєводами.

Тепер вже Мотря з подивом глянула на батька, але нічого не сказала, тільки сумно так, сумно проспівала:

Ой горе тій чайці-небозі, Що вивела діток при битій дорозі…

Подвигом Мазепи пишалася й Мотря Кочубеївна. Її вже зачарували і його чоловіча сила, розум ясний і гострий, влада, що її він міцно тримав у руках. Вона була дівчиною освіченою, добре зналася в літературі (недарма ж гетьман в якості дарунків завжди надсилав їй «книжечки»), та й ерудиція і начитаність Мазепи, його любов до книг теж подіяли на неї. До всього ж гетьман був у неї щиро закоханий. Та й гарно він до неї залицявся. І як наслідок, між гетьманом і дівчиною спалахнув роман серйозний, глибокий, щирий…

А якось гетьман передав їй таку цікаву книжечку, що вона до ранку не могла від неї відірватися, читала й сумувала, сумувала й раділа – яка ж бо любов, виявляється, є в інших країнах!

Хоч і трагічна, але ж така захоплива.

«Трістан та Ізольда» [9] книжечка називалася. Не книжечка, правда, а зшиток саморобний. Іван Степанович про тую любов з німецької для неї переклав, по-своєму скомпонував, зшив аркуші і вийшла книжечка.

Вже й другі півні проспівали перед зорею, ось уже й треті перед світанком почали голос подавати, а вона з очима, повними слізок, читає й читає…

Король Марко з якогось там королівства ненавидів свого племінника, адже бачив, як він кохає королеву, а королева – його.

Та за таку любов король Марко півкоролівства свого віддав би, але не таланило йому на такі почуття, на щастя таке. Король Марко заздрив такій любові, бо сам він з такою пристрастю нікого в своєму житті не кохав і його так палко ніхто не кохав.

А заздрячи чужій любові, король Марко все робив, аби якщо й не вбити любов – це і королям не під силу, – то бодай закоханих розлучити.

І це заздріснику вдалося.

Закохані зазнали багато лиха і тяжких пригод. І хоч вони загинули, але їхні почуття все одно вистояли, бо вони – сильніші смерті і всіх лих, разом узятих.

Вражений таким почуттям, король Марко змилостивився і звелів Трістана та Ізольду поховати в одній капличці. Невдовзі з могили Трістана піднявся незвичайний терновий кущ і, перекинувшись через капличку, вріс у могилу Ізольди. Тричі наказував злий король зрізати той кущ, але кожного разу він з’являвся наступного дня – такий же чудово-незвичайний, як і раніше.

Мотря плакала, читаючи сумну повість про любов двох, які знайшли себе і своє щастя, і раділа водночас, що є така любов, яка навіть смерті не підвладна. І незчулася, як матінка, тінню підкралася до неї і вирвала з її рук зшиток.

– А що ти… читаєш? Це тобі, мабуть, той чародій передав? Щоб сохла за ним? Я думала, це Святе Письмо, а це про… про любов. Про яку любов, дурепо? Немає любові, повір мені, невдячна дщерь. Бо коли б вона була, то я першою її спізнала б. Не бувати тому, що задумав старий чаклун!

Мотря й ойкнути не встигла, як матінка на дрібненькі шматочки порвала-пошматувала зшиток, підбігла до вікна і викинула порване геть.

Закружляли шматочки, закружляли й розлетілися, як війнув вітерець із саду…

– Ось так і з Мазепиними чарами буде! – кричала матінка. – Пошматую їх і за вітром розвію!..

І вже не знала Мотря, кого їй було жалкіше – якихось незнаних Трістана та Ізольду і їхню любов, що тернами поросла, чи себе й свою любов було шкода, що теж заросте тернами…

Незчулась, як у журбі заспівала, душу свою ятрячи:

Цвіте терен, цвіте терен, Листя опадає: Хто з любов’ю не знається, Той горя не знає…

Історики й досі міркують над тим, чим могла зачепити гетьмана юна красуня Мотря. Не тільки ж красою. Краса, як кажуть, до вінця. А мабуть, захопила його і своїм характером, хай і норовливим, але ж і благородним. Дівчина була наділена від природи небуденним розумом, вдалася гострою на язик, швидка, як казали, мислями і вчинками, була рішучою і не такою, як всі. Цим своїм характером вона й підкорила гетьмана, який тоді перебував у самотині, з якої, здавалося, вже не було – враховуючи його вік – виходу. А тут така дівчина, таке кохання! І хай він був досвідченим в амурних походеньках, але Мотрю сприйняв вище за чергові походеньки. Він не встояв перед цією незвичайною дівчиною, як не встояла й вона перед його чаром.

Недарма ж французький посол Бонак писав в одному зі своїх листів: «Як я чув, гетьман Мазепа, крім інших своїх чеснот, приваблює до себе легко своїм чаром жінок, як захоче того».

Ось тільки ненька рідненька пані Кочубеїха і чути про любов не бажала. Ні, ні, про листа французького посла месьє Бонака, що гетьман Мазепа володіє чаром, Кочубеїха нічого не чула. Але це не мало якогось особливого значення, адже вона ще раніше француза відала, хто такий Мазепа насправді.

– Того й при булаві, що чарівник, – бубоніла, як заходила мова про гетьмана. – І гетьманство він чаром узяв, наславши на старшину затемнення, – от вони, засліплені буцімто його подвигами, і вручили йому булаву. Тоді ж як гетьманом мав стати мій Василь. Дак лиходій той перехопив у нього булаву.

У цьому був особисто переконаний і сам Кочубей – він мав стати гетьманом… Він, Кочубей Василь Леонтійович! І йому мають належати символи гетьманської влади – клейноди: булава, бунчук, прапор і печатка. Ось так – так, а не інак.

Ну, за булавою діло не стане. Мазепину забере, вона для всіх, хто гетьманами стає, зроблена. А печатку… Печатку може й виготовити, умільців у нас вистачає. Із срібла хіба ж таку викарбують, з козаком посередині, в гостроверхій шапці, з рушницею – от ти вже й гетьман.

Матиме він військового суддю та писаря, обозного, осавула, перначого, хорунжого, бунчужного, булавничого – він вже давно прикинув про себе, кого на ці посади вибере, як гетьманом стане, – своїх людей… Полки очолять полковники – їх теж вибере, сотні – сотники, і поведе він військо, як ото про Дорошенка співається, хорошенько…

Гм, а чом би й ні?

Задумавшись, уявив себе гетьманом – а він завжди уявляв себе гетьманом і вже звик, що бодай у думках, а – гетьман, тож, уявивши себе на чолі Війська Запорозького, замугикав:

– Попереду Дорошенко… Дорошенко… Веде своє Військо Запорозьке хорошенько… А позаду Сагайдачний…

– Ей, ей, ти чого це розспівався? – стрепенувшись, шулікою налетіла – як завжди налітала на чоловіка, пані Кочубеїха.

– Та що ж мені вже заспівати зась?

– Який Дорошенко попереду війська? – голос у жони зробився аж надто високим. – Який, питаю, в дідька Дорошенко? Та ще й Сагайдачний… Чого це вони попереду?!

– А хто? – розгубився пан Кочубей. – Ма-мазепа?

– Ти попереду! Ти! – вже чи не кричала жона. – Ти генеральний суддя, то й маєш бути попереду, а не якийсь там… не якийсь там Дорошенко чи Мазепа. Ти суддя, а я – суддиха, от і маємо вдвох владарювати на Гетьманщині.

– Ти як завжди маєш рацію, моє золотце, – погодився чоловік із жоною, який погоджувався все життя, бо не погодишся, тобі ж і гірше буде – цур йому та пек йому!

Але щось вже не співалося. Мабуть, тому, що попереду все ж таки був Мазепа. Допоки? Пора, пора вже за неї братися, як слід… За булаву. За ту булаву, що Мазепа чи не з рук у нього вирвав. Казали (про це є свідчення й історика Оглоблина), що був такий мальований портрет Василя Кочубея з написом: «Гетьман Василь Кочубей». Мо’, й справді Кочубей ледь було не став гетьманом України?

– Так воно й є, – не затихає Кочубеїха. – Спершу в нас булаву перехопив, а це ось уже дочку серед ночі викрав, дщерь нашу безневинную… Але ми, Кочубеї, своє ще візьмемо. І дочку ним викрадену повернемо, і гетьманство теж у чародія відберемо.

І все підганяла Кочубея:

– Вели, щоби ще гучніше калатали у дзвона!

– Дак куди вже гучніше, як і так від того калатання у вухах позакладало.

– Хай калатають! Щоби і в нього, чародія, нарешті позакладало!

У Батурині, дізнавшись тієї ночі по причину бовкання дзвону на дзвіниці Кочубеївської церкви, народ таки й справді похвилювався: як?

Навіть аж обурювався: як??? Гетьман закохався? Як ніби він не мав права закохуватися. Та й любов не від диявола приходить до людини, від Бога!

– Закохався!

– У шістдесят п’ять?

У шістдесят п’ять???

Хоча можна сказати й по-іншому: гетьману було (як він закохався в Мотрю Кочубеївну) всього лише шістдесят п’ять – це з якої дзвіниці подивитися, а тоді вже в дзвона бевкати. Мовляв, що ж ви хочете, як йому було всього лише шістдесят п’ять, а поет сказав, що любові будь-який вік підвладний. У цьому і наше щастя.

Як дожив я до віку Мазепи (коли він закохався у Мотрю, себто до шістдесяти п’яти літ) і жив далі, і в сімдесят теж закохався, адже був усе ще молодим.

Тоді ж і написав я вірша на цю тему. І тоді ж переконався: люблять (і закохуються) і в шістдесят п’ять, і в сімдесят, і…

І – так далі.

І пригадалося мені – дозвольте вдатися до особистого інтиму: коли мені було стільки ж віку – шістдесят п’ять, а потім і сімдесят, я…

Я закохався. Благополучно. А закохавшись, написав вірша, що його пропоную оце читачам.

Любов на ять

На ять – це означає, за словником, найвищу якість.

Немає молодості у п’ятдесят, Але і старості немає в сімдесят. Хоч як тут не крути — Така вже філософія моя. Є ти і світ, Якому кажеш ти: – Привіт! Це я. Прийшов до тебе з небуття, Спізнати, що воно таке – життя У світі білому на кульці з іменем Земля. І хай мені не п’ятдесят, Мені всього лиш сімдесят, Але в душі, як і раніше (І це мені видніше), Як і раніше, як і раніше — двадцять п’ять. Навколо білий світ Буя, Якому кажеш ти — Привіт, Це я. Прийшов не просто жити Прийшов, щоб дівчину, щоб дівчину іще, іще любити. Мені в душі всього, всього лиш двадцять п’ять. І я люблю, як і раніш, як і раніше, Як і раніш, люблю на ять. P. S. Ось так, товариші, Добродії, брати (І ти, мій друже, й ти) Любов завжди на ять, Коли – не в паспорті, коли в душі Твоїй, в душі твоїй всього лиш, всього лиш двадцять п’ять.

Ось тоді і в шістдесят п’ять, і в сімдесят з чимось (але за умови, що в душі двадцять п’ять) прийде остання Любов, остання, але перша (перша!) справжня.

І хай тоді називають ловеласом чи козацьким донжуаном, хай!..

P. S. А я – гуляка бездіяльний.

Інші – це, даруйте тавтологію, між іншим, – таким «званням» – ловелас, донжуан і т. д., і т. п. у тому самому дусі, – ще й гордяться.

І тоді такі «інші» гордилися своїм статусом. І тепер подібна гордота високо голову тримає – заздріть, мовляв!

Є таке російське слово – «повеса». Українською це – гульвіса, гультяй, гультіпака тощо, а ще – джиґун, зальотник, ловелас…

Але що з того, що – ловелас. Що з того, як Олександр Пушкін, приміром, сам себе таким привселюдно визнавав. І навіть аж гордився цим.

А я, повеса вечно праздный, Потомок негров безобразный, Взращенный в дикой простоте. Любви не ведая страданий, Я нравлюсь юной красоте Бесстыдным бешенством желаний…

Та й хто буде проти (маються на увазі справжні чоловіки) бодай трохи в юності побути (якщо виявляться для цього відповідні, гм-гм, дані), ловеласом чи донжуаном?!

Життя ж бо, панове-добродії і товариші теж, одне-однісіньке. А любов – це такий солодкий гріх, що…

Щоби потім не довелося каятись, що святим та прісним прожив і жодного разу не согрішив.

Частина друга

…і будуть страчені «отсєчєнієм глав їхніх зміїних» Борщагівка, що на річці Pосі, 14 липня 1708 року

Невесело на світі жить,

Коли нема кого любить.

Т.Шевченко

…Той дзвін, – а яка ж тоді була чудова, просто-таки, як уже мовилося в першій частині, чарівна ніч, ніч місяця травня числа 25-го, року 1704-го, не ніч, а диво якесь місячно-золотисте, – набат той гетьман Мазепа почув одним з перших у столиці Гетьманщини.

У Батурині Іван Степанович здебільшого жив не в своїй офіційній резиденції, в палаці, що іноді звався «панським будинком», а в маєтку Гончарівці – десь два кілометри південніше міста. Маєток був чималим, його будували – тут вже гетьман постарався – знай наших! – італійські архітектори. Вони й спорудили йому палац в стилі західного бароко, де можна було з шиком приймати старшину; звели й допоміжні муровані адміністративні та житлові будинки, а також домову церкву. В Гончарівцях була розміщена знаменита бібліотека Мазепи та колекція західноєвропейського живопису, знавцем якого гетьман був відмінним. Палац стояв на високому, метрів з десять, березі річки Сейм [10], звідки відкривалися мальовничі далі аж на Засем’я, де старшинські хутори, села. В Гончарівцях була збудована дерев’яна церквиця та дерев’яні стіни з бастіонами і земляним валом із ровом шириною чи не до десяти метрів, що огороджували територію «власного саду». А це майже 9 гектарів, молодий і вже квітучий сад, в якому так любив бувати гетьман.

Закінчуючись, сад непомітно переходив у чималий парк з дібровою, що тягнувся ще на 40 гектарів!

Сусідом Мазепи був пов’язаний до «романтичної історії» з Мотрею Кочубеївною генеральний суддя, друг-приятель гетьмана, товариш його мовби ж вірний (принаймні таке складалося враження збоку). Гетьман віддав йому будівлю генерального суду, що була вимурувана ще при Многогрішному. Кочубей перетворив її в свою резиденцію і поселився там із родиною. (О. Пушкін у своїй знаменитій поемі чомусь поселив Кочубеїв у Полтаві.) Від будинку починався парк Кочубея, теж чималий і розкішний. Затишна дубова алея вела в глибину парку, туди, де він з’єднувався з парком Мазепи.

З обійстя Кочубеїв і нісся тієї чарівної місячної ночі набат…

Тоді ще ніхто не знав, що саме тієї диво-ночі, почався тернистий шлях Мотрі Кочубеївни, який згодом стане її хресним шляхом на Голгофу. І треба було пройти це випробування долі і нести свій хрест – терпеливо зносячи страждання, а подекуди й глум – дівча у діда закохалося! Де це бачено, де це чувано!

І шлях той Мотря, а вона ж була тоді ще просто Мотрононькою, сама вибрала. Але хіба вона знала, до чого приведе її кохання, що для неї було святим і непорочним.

«Складні взаємини в Івана Мазепи (не тільки у державних, а й в особистих стосунках) склалися з Василем Кочубеєм, генеральним суддею».

Так чи не делікатно, дещо обтічно пишуть історики про ті «складні відносини», що закінчилися для генерального судді плахою, на яку він покладе свою сиву голову.

«Мотря Кочубеївна народилася у 1688 році і, коли їй виповнилося 16 років, почала небайдуже ставитись до Івана Мазепи (йому було 65 років)» – так починається не одне дослідження тернистої долі дочки генерального судді і першої красуні Батурина.

«Мотря щиро і палко покохала Мазепу, як тільки може кохати вперше молода дівчина – до повного засліплення розуму, не хотіла чути про жодні обмеження своєї любові, не хотіла чути про жодні компроміси. Вона поставила на вівтар усю себе: розірвала стосунки з батьками й навіть пішла на ганьбу, залишивши рідний дім задля гетьманських покоїв…» (В. Ракшанов).

«Любов Мотрі Кочубеївни й Івана Мазепи – це та любов, що не знає ні старості, ні інших меж, любов молодої дівчини, яка покохала до безтями, до повного засліплення розуму пристрастю» (В. Різниченко).

Бо покохала дівчина Мазепу «не за гроші та багатства – вона була дочкою одного з найзаможніших людей в Україні, не за почесті або прагнення стати гетьманшею – вона полюбила чистою, як вранішня роса, душею».

Історик Ф. Уманець пише: «Чи була вона очарована розумом Мазепи, чи грандіозністю його планів, чи просто тут виявилась зайвий раз демонічна способність Мазепи подобатись жінкам, – одне можна сказати, що тут не могло мати місце ні розсчот, ні честолюбіє…»

«Любов Мотрі та Івана Мазепи була чиста, мов джерельна вода, як до нічної втечі, так і після. Ф. Уманець наголошує, що коли б щось було, то Кочубей так і заявив би на Мазепу на допиті, щоб ще більше скомпрометувати його. Відомо також, що після їхнього роману Мазепа та Кочубей часто бачилися, бували в гостях один в одного. Читаючи листи Івана Мазепи, можна впевнитися, що відомої межі вони не переступали» (В. Ракшанов).

У поемі Байрона Мазепа, згадуючи свою молодість, палко і гордо вигукує: «Я досить був вродливий тоді. Тепер за сімдесят роки пішли – чи мені боятись слів? Небагато мужів і юнців – васалів, лицарів – зі мною тоді могли посперечатися красою».

І все урвалося…

Не могло не урватися.

Бо далі, як у пісні:

Ой у полі вітер віє, А жито половіє, А козак дівчину Та й вірненько любить, А зайнять не посміє…

Чому? Та тому:

Ой тим її не займає, А що сватати має. Ой тим же він, Ой та не горнеться, А що слави боїться…

Гетьман покохав юну Мотрю, вона вже тоді стала для нього щастям, але – недосяжним. Почуття до дочки свого товариша довгий час тримав при собі. Кочубеїв, аби зайвий раз помилуватися їхньою донькою, став частіше відвідувати – щоб любити її очима. Але намагався нічим не видати себе. Ще нашкодить дівчині. Та коли дізнався, що й Мотря ним захоплена, вирішив відкритися дівчині. Він їй відкрився, у відповідь – вона йому відкрилась, і обоє як над світом Божим злетіли – на крилах кохання.

В етнографічних матеріалах та в інших відповідних збірниках, словниках тощо можна вичитати (дозвольте нагадати, бо обряд цей вже нині забувається), що кумівство – один з видів духовної спорідненості, звичай обрання народженій дитині «других батьків» – її опікунів та покровителів. За принципом: одна пара батьків (рідних) добре, а друга (обрана) ще краще. А там де краще, шкоди ніколи не буде.

Це сьогодні кумівство якось поволі забувається, виходить з ужитку, а колись… А сотні років тому – це було щось. Чи навіть ще й більше. Корені кумівства сягають часів первіснообщинного ладу, коли роль батька не була ще вирішальною і рідний брат матері брав на себе обов’язки захисту і виховання дитини своєї сестри. Пізніше християнська церква виробила обряд хрещення дитини, себто прилучення її до віри за допомогою кумів, або хрещених батьків. Хрещення відбувалося в церкві урочисто, хоча інколи з тих чи тих причин і в батьківській хаті. (Автора цих рядків, коли йому вже виповнилося шість років, теж хрестили вдома, в хаті батька-матері у тисячу дев’ятсот сорок другом році – раніше, «за совітів», це заборонялося робити – антирелігійна боротьба. А коли село окупували німецькі війська, в селі з’явився священик і тихенько, пізно увечері за завішеними вікнами, щоб не дізналися окупанти, хрестив дітей, часто вже й переростків – так було охрещено й мене, за щільно завішеними вікнами. Після хрещення відбувся традиційний обід, в нашому випадку вечеря, в якій взяли участь запрошені на хрестини, але вечеряли – з оковитою, звісно, – тихо, без шуму-галасу, аби поліцаї, які вже тоді владарювали в селі, нічого не запідозрили.)

Після цього акту рідні та обрані батьки називали одне одного кумом, кумою, а по відношенню до дитини (хрещеника) вживалися церковні терміни – хрещений батько і хрещена мати.

Зазвичай кумів буває одна пара, хоча трапляється, що й кілька – це не забороняється. Але головними тоді вважаються перші (старші куми), а інші – молодшими.

Осіб, які брали участь в обряді та обіді на честь хресника (хрещениці) називали прикумами. У куми запрошували різних людей – від близьких родичів до далеких, а також сусідів чи приятелів – за відсутністю родичів. Відмовлятися, коли до когось приходили з хлібом-сіллю запрошувати (кликати) в куми, не прийнято було.

Між рідними й обраними батьками встановлювалися особливо дружні стосунки. А коли в родині не було когось з рідних батьків, хрещені батьки заміняли рідних, виховували хрещеників, брали на себе не тільки моральні, а й матеріальні обов’язки. Тож хресники, які ставали дорослими, повинні були виявляти всілякі знаки поваги та вдячності хрещеним батькам – відвідувати їх на свята, надавати при потребі допомогу тощо. Саме хрещеним вручали на весіллі перші скибки весільного короваю. Нині, де зберігається цей звичай, хрещені батьки беруть участь в реєстрації новонароджених, обрядовий староста звертається до кумів із закликом не шкодувати сил, з честю виконувати високу місію помічників батьків. Кумам пов’язують кольорові стрічку, рушники та, як символ надії на сумлінне виконання своїх обов’язків, вручають їм квіти, хрещеники і хрещениці звертаються до названих батьків «хрещений» та «хрещена»…

Про те, щоб хрещений, названий батько міг згодом одружитися з хрещеницею, як вона виросте до повноліття, і мови не могло бути. Це був не просто нонсенс, це був аморальний вчинок. Такий же, як любовні зв’язки та шлюб між братами й сестрами, чи інцест між матір’ю та сином, між батьком та дочкою… Це категорично засуджувала Церква!

Про це гетьман Мазепа, захопившись своєю хрещеницею, як вона досягла повноліття, добре знав. У відчаї, що не може відступитися від свого кохання, з останніх сил сподівався, що церква це йому дозволить – гетьман же, не рядовий, а такому можна і виняток зробити, дозволити йому, хрещеному (названому) батькові і шлюб з хрещеницею, своєю названою дочкою…

Для Кочубеїв, як він і чекав, його сватання стало шоком, од якого вони в першу мить і отямитись не могли. Та чи він при своєму розумові, цей гетьман, чи без царя в голові?

Чи блекоти на старості об’ївся, дурману нанюхався та й здурів старий, уявивши себе ще молодиком? Та чи мало молодиць його віку, а він… До дівчати сватається. Чаром своїм звабив, головоньку їй замакітрив, бо й вона здуріла. Про любов до старого діда заспівала. Та яке оженіння? Яка з них пара? Люди он кажуть: старий не надовго жениться. Та й Мотря за таким дідом швидко вдовою стане. Чи для цього вони свою улюбленицю ростили, щоб донечка, перша красуня в Батурині, за старого пішла? Та він же їй і справді у діди годиться – що люди скажуть?

Любов Федорівна, після того сватання отямившись – як вона казала, оклигавши, – на дочку накинулась: це ти йому щось наобіцяла, що старий, втративши глузд, посватався?…

– Я кохаю Івана Степановича і хочу стати його жоною, – заявила – о боги! – раптом дочка.

Матір після такої заяви дочки довелося чи не водою відливати.

Але – оговталась. Руки до небес здійняла, голос мала гучний, тож які громи та блискавки загриміли-заблискали над бідною дівчиною.

– Старий дідуган попросив руки моєї дочки, – кричала. – Збожеволів Мазепа! А я вже думала: чого це він до нас у гості зачастив. Чи не щодня в нас вигулькував, та все мудрі бесіди заводив! Вірші читав, пісні співав. А він… Мотрю з ума-розуму зводив, старий гріховодник. Не нагулявся досі. Та в його віці вже треба думати про зустріч з Господом у царстві його небесному, а він… До дівчати шістнадцяти літ сватається! Чи два віки збирається жити? І Мотрю чарами своїми збаламутив – щоби йому добра не було! Ласолюб клятий! Мало йому жінок, так він… до дитини свої масні ручища простягає, очі свої безсоромні на дитину витріщає… Ще й про якусь любов пасталакають – робити їм нічого, от язиками й мелють. Про кохання, якого й у світі білому немає, ніц! Бо коли б якесь там кохання було, то я перша б закохалася. А так…

Але вчасно, мабуть, спохопилася.

– Що це я той… розпатякалась тут з вами… Кохання, може, й немає, але я свого Васю хіба ж так кохаю! Та мені не осьмнадцять, щоби співати «козаче-соболю, візьми мене з собою». Відспівала своє. Та й не якась там… вертихвістка, щоби горло дерти, а суддиха генеральна. І я не дозволю, щоб діди до моєї дочки приставали. Я сама виберу Мотрі того, кого їй нада любить!..

І гетьману було рішуче відмовлено.

Василь Леонтійович тільки кректав та чухався (в домі – так було заведено, – усім відала і все рішала жінка), а Кочубеїха метала громи і блискавки – лише за те, що старий шкарбун посмів посвататися до її дочки.

Загледівши, що дочка на своєму затялася – материн, материн у доні характер! – руки в боки і зненацька заспівала – єхидненько так, насмішкувато-в’їдливо:

Ой під вишнею, Під черешнею Стояв старий з молодою, Як із ягодою.

– Слухай, слухай! – кричала до дочки. – Не верни свого гарненького личка. Як вийдеш заміж за старого шкарбуна, це про тебе буде пісня.

І просилася, І молилася: «Пусти мене, старий діду, На вулицю погулять!..» «Ой і сам не піду, І тебе не пущу, Бо ти мене, старенького, Та й покинеш на біду…»

І пішла Кочубеїха, пішла в танок (хоч і розповніла вже, але ще так плавно танцює), пішла закаблукам волю давати, а пристукуючи, й далі виспівувала, добиваючи своєю піснею дочку:

«Ой ти старий дідуга, Ізігнувся, як дуга, А я молоденька, Гуляти раденька…»

– Цитьте, мамо! – кричала з плачем дочка, але мати як найнялася – кружляла в якомусь химерному танці й виспівувала:

«Ой ізгиньте, пропадіте Всі старії кості, Не сушіте, не крушіте Моєї молодості! Ти в запічку “ка-хи, ка-хи”, Я з молодим “хі-хі, хі-хі”, Ой ти все спиш, а я плачу, Тільки літа марно трачу!..»

– Га? – кричала мати захекавшись. – Слухай-слухай, доню, чи гарна моя пісенька. Ось що чекає молоденьких та дурненьких, які за стариганів заміж пруться!..

– Можете, мамо, хоч і всі пісні переспівати, а я кохала Івана Степановича і буду кохати, і ніхто мого кохання не здолає!

І Мотря однієї ночі втекла з дому.

Навіть не зодягнулася, так квапилася. Поверх лляної сорочечки, у якій зазвичай спала, накинула материн шовковий шушун – матінка в ньому на свята ходила до церкви, – голову прикрасила барвистою стрічкою – не молодиця ж, дівчина, а стрічка для дівчини – це все, – сунула ноги в черевички, відкрила вікно і якусь мить сторожко прислухалася. Слава богу, тихо, аж німо, дім уже був зачинений і всі в ньому спали, навіть сторожа. Перехрестилася – серце ось-ось із грудей вискочить, подумала: ой що ж вона затіяла? – і як шугнула через вікно в сад. Помагай мені, доле. До коханого йду, а кохання – це ж доля. Там, що буде, те й буде. Хай хоч і каміння з неба падає, хай хоч і небеса розверзнуться, а вона від кохання свого не відступиться. За своє щастя треба боротися. А більше копи лиха не буде.

Дізнавшись про втечу дочки, Любов Федорівна на якусь мить втратила мову, а, отямившись, накинулась на чоловіка.

– Чого стоїш та, як сова, очима блимаєш? Рятуй дочку, доки не пізно.

– Та ж чи маю за нею бігти?

– Не наздоженеш, вона молода і прудконога. Вели у дзвін бити й калатати, як то калатають на сполох. На ґвалт! Аби всякий у Батурині бачив, яке бідство гетьман з нами чинить. Причарував дочку нашу, вона, глузд стративши, і гайнула до нього лошицею.

– Таку гарну ніченьку бовканням зіпсували, – тільки й мовить згодом юна Кочубеївна.

Мотря всього чекала, бо знала матір, як вельми рішучу й затяту, остерігалась материного гніву, прокльонів, тільки не того, що вона вчинила – дзвоном все місто підняла, наче її, Мотрю, і справді Мазепа серед ночі викрав.

А Мазепа вже біг їй назустріч, біг, не вірячи щастю свому, біг їй назустріч, руки до неї простягнувши, і таким він їй тоді молодим видався, таким молодим!..

Упала в його обійми й зомліла…

І в золотому сяйві місяця уповні вона йому видалась чарівною жар-птицею. А може, вона й була такою – жінки, як один казав, на все здатні.

І Мазепа зненацька відчув себе таким молодим, яким вже й не пам’ятав, коли востаннє був…

І поніс її на руках до панського дому, до палацу свого, і волів, аби шлях той під місяцем з такою ношею на руках ніколи-ніколи не кінчався.

І тут зненацька, і тут раптом, як грім з неба, – у Батурині забевкав дзвін.

Ясного неба в душі Мазепи з тієї миті ні вдень, ні вночі вже більше не буде.

Копав, копав криниченьку Неділеньку-дві… Любив козак дівчиноньку Людям – не собі!

Чи хтось десь заспівав, чи то душа його так озвалася.

Ой жаль, жаль Мені буде — Візьмуть її люди! Моя не буде! Ой жаль, жаль!..

Співав, здається, козак вартівник біля брами.

А вже з тої криниченьки Орли воду п’ють… А вже мою дівчиноньку До шлюбу ведуть…

І голос у козака – за душу бере, душу вивертає… (Мазепі здавалося, що то він співає.)

Один веде за рученьку, Другий – за рукав, Третій стоїть, гірко плаче — Любив, та не взяв!

…І Мотря поклялася Мазепі, коханому своєму в гетьманських покоях: «Нехай Бог неправдою карає, а я, хоч любиш, хоч не любиш мене, до смерті тебе любити і сердечно кохати не перестану, на злість моїм ворогам!..»

З приводу втечі Мотрі Кочубеївни до Мазепи в його покої і скільки годин (чи, може, днів?) вона там перебувала і чи була в них, як і перше, лише платонічна любов, історики й сьогодні ні-ні та й сперечаються.

Хто каже, що Мотря у покоях встигла побути якусь там годину, як забевкав дзвін, хто запевняє, не маючи доказів, що була вона там кілька днів і що закохані тоді жили, як подружжя…

М. І. Костомаров, розглядаючи цей випадок, бездоказово й несправедливо вважав Мазепу «старим гріховодником» (мовляв, він таки викрав дівчину з батькових покоїв), а Мотрю вважав «очень ограниченным женским существом».

У Пушкіна старий «гетьман-злодей» по-кавказькому умикнув Мотрю з батьківського дому і повіз її верхи на коні до себе в «замок». (Від обійстя Кочубеїв до «панського будинку» Мазепи в Батурині – хвилина ходу, який там кінь!)

Збереглися свідчення очевидців, при яких гетьман умовляв Мотрю негайно повернутися до батьків, до отчого дому, пообіцявши, що він виклопотає дозвіл обвінчатися, а вже тоді вони стануть чоловіком і жоною…

А ось історик Ф. Уманець переконливо наголошує: коли б щось було, то Кочубей так і заявив би на допиті на Мазепу, щоб ще більше його скомпрометувати (розбестив, спокусив дочку, майже малолітню), але цього не сталося. І не сталося тому, що цього взагалі не було. Та й після цього випадку, вони – гетьман і генеральний суддя – не заворогували (що неодмінно трапилося б, коли б Мазепа спокусив Мотрю), а ще часто бачилися, бували в гостях один в одного. Та й з листів Мазепи до Мотрі видно, що межі він у їхніх відносинах не переступав і ситуацією не скористався…

Мотря примчала місячної ночі, коли гетьман, докуривши останню люльку того дня, вже збирався вкладатися спати; прибігла в самій лише сорочці та в материнім шушуні. І плачучи, почала скаржитись, що вдома їй од матері життя немає, що матінка не велить гетьмана любити, а без нього, вона, Мотря, життя свого вже не уявляє. І те, що вона нині зробила, все одно б сталося – не тепер, то в четвер, і що їм пора – адже кохають вони одне одного, – ставши подружжям, жити в злагоді та любові… як голубів пара.

А втекла тому, що вдома більше й дня не могла жити, як і взагалі не могла без нього, без коханого, жити…

Але Мазепа змушений був повернути її додому…

Так пише більшість істориків.

На основі, звісно, історичних фактів.

Гетьман розумів: досить йому залишити в себе бодай на день, не кажучи вже щоб назавжди дівчину, як під поголос, що не Мотря до нього втекла, а він – сивина в голову, а чорт у бороду! – її викрав серед ночі, наче той злодій чи кавказький джигіт, і неслави тоді не збудешся до кінця свого життя.

Його б тоді ніхто не зрозумів в Україні і ніхто б не схвалив його – ані козаки, ані старшина, ані посполиті… Та й на крадіжці щастя не збудуєш. Бо щастя, якщо воно крадене, вже не щастя.

А найперше б не схвалила Церква – він же хрещеник Мотрі – і ніколи б їх не обвінчала. (Довелося б писати до патріарха в Константинополь, але, мабуть, і він би не дозволив старому женитись на своїй хрещениці.) А жити без вінчання і людського схвалення він не міг. І не зміг би.

Але вихід був. Історія знає приклади, коли монархи навіть від влади відмовлялися заради любові чи одруження з особою простого звання.

Але ось любов і влада – чи вони поєднувані? Чи настільки вони можуть бути сумісними – якщо можуть.

Чи править світом любов?

Кажуть, будь-яка влада – від Бога. Але Бог є любов, то виходить, влада – це любов? А влада любові – це що? Може, це Бог?

І ще хтось сказав: «Коли влада любові переважає любов до влади, настає мир на землі».

Чи любов – це сила життя?

І вона перемагає навіть страх. А якби завжди перемагали розум і любов, то не було б воєн і всього того, що з ними пов’язане.

То що ж керує цим світом? Любов чи сила? Кажуть, влада тримається на силі, а любов – на злагоді. То виходить, влада – це сила любові?

Тієї ночі (та й раніше теж) так міркував гетьман, шукаючи відповіді на болючі питання.

Кому з них віддати перевагу: владі чи любові? Відповідь на це запитання шукають вже сотні літ, шукають і сьогодні, шукатимуть і завтра-позавтра. І шукатимуть доти, доки існуватимуть влада і любов.

Поєднати їх неможливо: є влада – немає любові, є любов – немає влади. А треба вибирати щось одне: або – або. Або влада, або любов – хто на що здатний… Ось і перед ним постала ця вічна дилема: влада і любов. Якщо він вибере владу, втратить любов, яку так довго шукав і вже було й віру втратив її знайти.

Якщо він вибере любов – Церква не схвалить цей вибір і засудить його, тоді гетьмана не зрозуміють генеральні старшини, уряд його, товариші по владі й боротьбі. Скажуть: старий здурів, погнався за молоденькою, що годиться йому не так у дочки, як в онуки. А втративши підтримку, авторитет і повагу, він утратить і владу. І простий люд його не підтримає.

Та й прикладів, щоб правителі заради любові зрікалися верховної влади, він теж не знав.

Один з перших морганатичних шлюбів подібного рівня відбувся на початку XX століття.

Влітку 1900 року у Відні спадкоємець престолу Австро-Угорської імперії Франц Фердинанд підписав документ, що дозволяв, йому, майже 40-річному холостяку, женитися на 32-річній Софі, графині Хотек, дамі приємної зовнішності і доброї душі. Але за це Франц Фердинанд змушений був зректися від прав на престол і королівських привілеїв від імені своєї майбутньої жони і майбутніх дітей… На його весілля не приїхав жоден із членів дому Габсбурґів. (Правда, Франц Фердинанд якось ухитрився зберегти за собою права на престол.)

Едуард III (Едуард Альберт Крістіан Ґеорґ Андрій Патрик Давид), король Сполученого Королівства Великобританії і Північної Ірландії, імператор Індії, протягом 10 місяців так і не був коронований. Він добровільно зрікся престолу, аби взяти шлюб з розлученою Волліс Сімпсон, на що уряд Великобританії не дав згоди. При цьому Едуард III заявив: «Я вирішив. що неможливо… виконувати обов’язки короля без допомоги і підтримки жінки, яку я люблю».

Але ще раніше історії Мазепиного кохання, у 1654 році, шведська королева Христина зреклася престолу заради коханого – про це знято за наших днів гарний фільм «Королева Христина» з Ґретою Гарбо в головній ролі.

Нинішній спадкоємець британського престолу принц Чарльз завжди любив Каміллу Паркер-Боулз (дружину армійського офіцера), а змушений був женитись на більш родовитій Діані. Закінчилась ця історія трагічною загибеллю принцеси Діани та одруженням Чарльза на Каміллі Паркер-Боулз.

Відомо, як любив свою родину та дітей цар Микола II. Коли діти захворіли, батько кинувся із ставки до них у Царське Село – він вибрав любов до родини і написав зречення від влади. Коли б він не зрікся заради любові влади, можливо, історія Російської імперії пішла б зовсім іншим шляхом, не було б тоді ні Лютневої, ні тим більше Жовтневої революції, а, отже, радянської влади і самого більшовицького СРСР.

Навіть пересуди про особисте життя правителя можуть йому зашкодити, адже не викликають довір’я політики, у яких негаразди в родині. Хоча шкода, що кандидати в президенти не афішують своє сімейне життя, а треба було б. Тому що політик, який не зумів створити любов у родині, навряд чи зможе створити мир і згоду в державі.

Зиґмунд Фройд довів взаємозв’язок любові й ненависті, коли незадоволеність у любові веде до руйнівних дій (війн).

І це при тому, що без любові людина нещаслива, а нещасливі люди – та ще при владі – основа небезпеки для країни. Тому що потягом до влади вони компенсують відсутність любові.

А позбутися влади в ім’я любові (і це при тому, що любов та ще в пізні літа є рятівницею) гетьман Мазепа не міг. І не тому, що так жадав влади і так за неї чіплявся, ні і ні.

Те, що задумав і потай готував гетьман Мазепа – злуку зі шведським королем в ім’я незалежної України, – вимагало верховної влади.

Тим часом до покоїв повернулися послані гетьманом люди розузнати, з якої такої причини калатають Кочубеї у дзвін.

І тоді гетьман попросив царського полковника Анненкова, який був при ньому, негайно, взявши за руку Кочубеївну, відвести її до батьків і вручити особисто Кочубеїсі.

Мотря кинулась до Мазепи, плачучи, благала не відсилати її до батьків, бо матінка після всього, що вона вчинила, не дасть їй життя…

– І мені без тебе, Мотрононько, життя не буде, – гетьман казав, як наче скаржився, хоча звик ніколи й нікому того не робити, не виливати свою душу та ще на власну долю нарікати, бо досі був певний: кожен сам має вправлятися зі своєю долею. – Самотній я. Одинокий, яко перст відрізаний. Хоч і з булавою, але… Булава мені не замінить живої душі. Вже гадав і віку такечки доживати – самотнім. Бо, мабуть, мені так наврочено було. Аж тут тебе, серденько, спізнав. Покохав і до безміру щасливим став, і життя моє як розквітло. Від однієї лише мислі, що ти є, Мотрононько, що ти поруч у цьому світі, не вельми ласкавому, – життя моє й розквітло, як ти з’явилася. Як ото квітка квітне, коли весна приходить. А тепер, як поверну тебе батькам, знову мене обсяде клята самотність – ні до кого й голови своєї сивої буде прихилити… Іншої такої, як ти, немає і бути не може, бо ти одна-єдина, серденько моє. У всьому Божому світі. І туга мене вже за душу бере, лещатами її, бідну, стискає – з ким віку доживатиму? Самотина доконає, бо ні з ким буде, як люде кажуть, і сісти та й хліба з’їсти…

За півтораста з чимось літ у такій самій самотині опиниться Тарас Шевченко, хворий, одинокий, в безнадії, і з таким щемом та гіркотою виливатиме на папері свою самотню і неприкаяну і ніким не зігріту душу, що, читаючи його рядки, і сьогодні відчуваєш тугу. Бо самотність – вона і є самотність – у всі часи, у всі віки вона однаковісінька – хоч до Шевченка, хоч і за наших днів, і такою вона буде й завтра-позавтра, буде, покіль існуватиме рід людський на планеті Земля.

Якби з ким сісти хліба з’їсти, Промовить слово, то воно б, Хоч і як-небудь на сім світі, А все б таки якось жилось. Та ба! Нема з ким. Світ широкий, Людей чимало на землі… А доведеться одиноким В холодній хаті кривобокій, Або під тином простягтись. Або… Ні. Треба одружитись, Хоча б на чортовій сестрі! Бо доведеться одуріть В самотині. Пшениця, жито На добрім сіялись лану, А люде так собі пожнуть І скажуть: – Десь його убито, Сердешного, на чужині… О горе, горенько мені!

Ось у такій самотині був тоді гетьман Іван Мазепа на 65 році свого многотрудного життя. Все в нього вже лишилося в минулому. І жінки, жодна з яких так і не стала йому рідною людиною до скону віку його.

Як гетьман, він щодня й щогодини був оточений – часом аж занадто, людом – служба така. З одного походу цар Петро кидав його в інший. А ось як чоловік був самотнім. Межи людьми почувався, як на безлюдді.

І ось… Як прийшло негадано щастя, так негадано й залишить його.

– Прощавай, моя дорога і єдина радосте, прощавай, моя ластівко. Пощебетала ти мені, пощебетала і знову маю самотнім лишатися. Хоч як би там склалися подальші дні життя нашого, а я скільки житиму, стільки й любитиму тебе. Але нині мусимо розлучитися. Чуєш, дзвін калатає – мусиш повернутися до батьків. Бо цей дзвін б’є і по мені [11].

– І як мені без тебе, я теж не знаю.

– Мусимо розлучитися. Час уже настав.

– Надовго?

– Обставини покажуть. Я все зроблю, аби вмовити твоїх батьків, щоби вони віддали тебе мені законно. Щоб і в нас все було, яко в людей. А коли відмовлять, як мені далі жити – один Бог відає. Тяжко мені знову залишатися самотнім, але обставини бувають часто сильнішими за нас.

Взяв її руки у свої, зазирав у її віченьки, наповнені слізьми, і раптом тихо проспівав:

У сусіда хата біла, У сусіда жінка мила, А у мене ні хатинки, Нема щастя, нема жінки…

Поцілував її руки, спершу одну, потім другу і закінчив пісню:

Є у мене сусідонька — Люба, мила дівчинонька, Та не знаю, що робить, Бо боюсь туди ходить…

– Прийдеш до матінки і скажеш, як у пісні співається:

Ой здорова будь, матусю, Я приїхав по Ганнусю! Хочу буть тобі ріднею, Ти будь ненькою й моєю…

Гетьман як поклявся:

– Я неодмінно прийду до твоєї матусі і попрохаю, щоби вона була і моєю матусею. Бо, скажу їй, наперекір всьому, кохаю твою Мотрононьку…

Все закінчилося, може б, і м’якіше, але справу трохи підпсував полковник Анненков. Повертаючи Кочубею його збіглу дочку – привів її за руку, ввернув, аби пристрахати генерального суддю, дещо й від себе:

– Гляди, Кочубею! Бо не тільки дочку гетьман може взяти, але й жону твою відняти в тебе може!..

Це вже була чи не погроза, і Василь Леонтійович, збліднувши, зробив було крок, аби загородити собою дружину, як начеб посланець гетьмана збирався її хапати, як та, відштовхнувши чоловіка, теж зробила крок уперед, руки вперла в круті боки, гучним голосом так сказонула, що полковник аж позадкував мимовільно – чорт знає, на що здатні ці Кочубеї!

– Передай своєму панові, що мені вже набридло чекати, коли ж він нарешті викраде мене, і чоловік мій тоді повірить, що я чогось-таки варта.

Ходили чутки, що буцімто колись гетьман – правда, він тоді був генеральним писарем – підбивав до неї клинці, інші ж запевняли, що він з Кочубеїхою щось-таки тоді крутив, але все то були чиїсь «хвантазії», а як насправді – роз’яснила Кочубеїха: «То я й не діждалася, аби Мазепа ще й зі мною щось там закрутив…»

– Лю-убко?! – обурився пан Кочубей. – Що ти таке речеш?!

– А я хіба гірша за інших? – в свою чергу запитала його жона. – Пан гетьман з усіма крутив і крутить, навіть дочці моїй баки забив, а я хіба гірша! Хай уже й зі мною крутить та викрадає мене місячної ніченьки – буде що мені на старості згадувати.

Позадкувавши, пан полковник чи не бігом кинувся од Кочубеїхи. А чоловік її лише зітхнув, бо не второпав, чи гостра на язик жона його жартує так, чи рече всерйоз?… Треба за нею придивлятися, бо ще й справді візьме приклад з дочки і побіжить до того чародійника і ласолюба, якому з жінками крутити, що іншому люльку запалити…

На той час місяць у небі над Батурином зблід, побілів, починало світати – тяжка ніч кінчалася, і батуринці, жваво обговорюючи нічне ґвалтування Кочубеїхи та колатання дзвону, розходились по своїх домівках. Того дня гетьман Мазепа пришле Мотрі Кочубеївні свого першого любовного листа.

Докори сумління, як тільки-но полковник Анненков відвів Мотрю до її батьків, почали мучити Мазепу: чи правильно він вчинив, що так нагально ледь чи не вигнав дівчину? Тепер матінка влаштує дівчині… Бідна Мотря й місця вдома вже не знайде – характер у матінки крутий. Навіть рота дочці відкрити на своє виправдання не дасть. Хоч би рук не доклала – Любов Федорівна така, що на все здатна. Вона, кажуть, навіть мужу запросто може надавати стусанів, і пан генеральний суддя тільки крекче. А щоб протидіяти жоні – боже борони! Йому ж і гірше буде, тож краще покірно мовчати. А що вже дочку вона заштовхає, то й говорити не доводиться. І до всього ж він так поспішно відіслав її, наче вигнав зі свого палацу, наче й справді її викрав і, злякавшись ґвалту, повернув. Hі, він добре зробив, що відразу ж Мотрю повернув, погано, що не побалакав з нею по душах, не втішив дівчину в розпачі, не підбадьорив, не сказав, як її кохає… Жаль, але толком він і справді в тій хапанині-спішці, як забевкав дзвін, не поговорив з коханою.

Оскільки докори сумління посилювалися і вже терзали, гетьман схопив якийсь аркушик паперу й сів писати коханій листа – власне, записочку:

«Моє серденько. Мій квіте рожаной!

Сердечне на тоє болію, що надалеко од мене ідеш, а я не могу очиць Твоїх і личка біленького видіти: через сеє письмечко кланяюся і всі члонки цілую любезно».

Написав, відправив з дівкою Мелашкою:

– Гляди ж, передай лише в білі руки Мотрі! – наказував дівці. – Як? Не відаю як, але зумій проникнути до Мотрі, обминувши її батьків, особливо матінку – поняла? Біжи!

І замість облегшення, що мало настати, відчув ще більші докори сумління. Щось йому муляло й муляло. Зрештою, збагнув: він не пояснив дівчині свого вчинку, чому він її так нагально повернув додому… Схопив інший аркуш і квапно почав писати:

«Моє серденько!

Зажурилемся, почувши од дівки таке слово, же В. М. (Ваша Милість. – В. Ч.) за зле на мене маєш, иже В. М. при собі не задержалем, але одослал додому. Уваж сама, що б з того виросло.

Перша, що б твої родичі по всім світі розголосили: же взяв у нас дочку у ночі ґвалтом і держить у себе місто підложниці!

Друга причина, же державши В. М. у себе, я бим не могл жодною мірою витримати, да і В. М. также: мусілибисьмо із собою жити так, як малженство кажеть, а потом прийшло би неблагословеніє од Церкви і клятва, жеби нам з собою не жити. Гді ж би я на тот час поділ. І мні б же чрез теє В. М. жаль, щоб єсть на потом на мене не плакала».

Дописав, зітхнув, аж тут і Мелашка на поріг.

– Ну-у, – нетерпляче кинувся до неї гетьман. – Віднесла?

– Аякже. Як веліли, пане гетьмане.

– Письмеце моє точно в руки білі Мотрі віддала?

– Аякже. Як і веліли, пане гетьмане. То я можу йти?

– Іди. Е-е, стривай! Тут треба Мотрі письмеце віднести.

– Ще одне?

– Ага, – гетьман чомусь перед дворовою дівкою наче губився. – Ти вже збігай, Мелашко, ще раз. І це моє послання у білі руки Мотрі вручи. Але як і перше, непоміченою до неї прошмигни, щоб батьки її нічого не помітили. Надто її люб’язна матінка… На, на… Біжи. Одна нога тут, друга там… Стривай… Пані Мотря, як ти вручила їй послання моє, зраділа?

– Аякже, пане гетьмане. Так і засяяла і прямо вихопила в мене з рук ваше послання. Така щаслива була, щаслива… Наче їй хто корову подарував. Чи бодай телятко.

– Гаразд. Віднеси пані Мотрі ще й це моє послання. Той, не забудь розізнати…

– А шо розізнати, пане гетьмане?

– А то… Як Мотрю, коли вона повернулась додому, та зустріла її люб’язна відьма… Е-е, матінка. Розізнай гарненько.

– А шо тут розізнавати, пане гетьмане. Як матінка Мотрю зустріла? Та знамо як. Не квітами.

– А чим же? – думаючи своє, запитав гетьман чисто механічно.

– Та хоча б деркачем. Або качалкою замашною. Чи й штурханів надавала. У пані Кочубеїхи не кулаки, а – кулачища. Як у доброго дядька. Та ви не турбуйтеся, пане гетьмане. Кочубеїха своє не проґавить – зустріла свою, як вона каже, дщерь, так як треба… То що, мені, пане гетьмане, бігти чи стривати…

– Стривай! Ти той… Ні, біжи та все гарненько розізнай, потім мені роз’ясниш…

Повернувшись від Мазепи додому, Мотря потрапила прямцем у руки розлюченої матусі. О, ніхто не вмів – і не міг – так лютувати, як пані Кочубеїха! Це коли ставало або й чинилося не по її – бо загалом вона була, за власним її зізнанням, і добра, і ніжна – це коли все робилося по її. Але дочка цього ніяк не могла збагнути.

Отож повернувшись од пана гетьмана, Мотря й потрапила прямо в руки розлюченої матінки – отець її, пан генеральний суддя десь завбачно завіявся – подалі від гріха – у далеких покоях будинку.

Набравши побільше повітря у, здавалось, бездонні легені, матінка – дебелі руки в круті боки – гучно привітала дочку:

– Ага-га-га!.. Повернулася, втікачко? Рано ж ти почала по гетьманах бігати, доцю моя, рано. Я у твоєму віці ще вірною твоєму батькові – якщо тільки це він твій батько, – була.

– Ще – вірною? – єхидно спитала дочка. – А коли ж ви, матінко, стали йому невірною?

Ось тоді пані Кочубеїха, не стерпівши такого нахабства та неповаги дочки до рідненької неньки своєї, пообіцяла добренько пригостити непутящу віжками на конюшні, а потім… потім…

Пані Кочубеївна запнулась, бо ніяк не могла на ходу придумати добрячу кару дочці своїй і, зрештою, вигукнула:

– У монастир тебе, гулящу, віддам! Може, хоч там гріхи свої відмолиш.

Любов Федорівна довго не могла заспокоїтись та все дорікала дочці… дорікала… дорікала. Мовби ж і ніжно, але голос зірвала й захрипіла…

У ті дні становище Мотрі в батьківському домі стало геть нестерпним.

– Та він, – дорікала їй матінка, – знаєш хто? Той, як його… Ага, згадала. Водяник, у якого борода з куги. От хто такий старий Мазепа. А ти ж… ти ж у мене русалонька… І до такого водяного втікала? Не до козака-лицаря, а до якогось там болотяного діда. Будучи такою гарненькою русалонькою.

Мазепа тим часом через дівку Мелашку просив Мотрононьку не гніватися на нього, що так вчинив з нею… Може, й не зовсім по-лицарському, але… Але якби прийняв, то її батьки геть його обезславили. Та й до всього, писав у листах до Мотрі, що їх потай носила Мелашка, і він, і вона не могли б утриматись і стали б жити як подружжя, а за це наздогнало б їх неблагословення від Церкви – вкотре про це нагадував. Мабуть, тому, що виправдовувався.

А загалом гетьман писав про різні ніжності його до неї, запевняв, що нікого так не любив, як її, журився, що батьки її виявилися такими злостивими і просив не змінюватися до нього в любові, відповідно до даного нею йому слова любити його до кінця днів своїх. Це коли вона від нього виходила, а він дав їй на прощання дорогий перстень, іншого такого у нього ніколи не було… І обіцяв відомстити їхнім ворогам-розлучникам…

А Мотря все ще собі місця не знаходила в батьківському домі – металась, наче в пропасниці. Казали, що плакала, голосила, побивалася і навіть… Коли кричала, то плювала на батька і матір… Батьки на неї не ображалися, бо певні були: дочка не винувата, то все діють лихі чари Мазепи.

Доходило до того, що Василь Леонтійович поскаржився – поки що скаржився, – Мазепі на… На долю свою. Писав:

«Чи діялось коли подібне з ким-небудь з тих, котрі жили при своїх регіментаріях чиновно і не чиновно!.. Горе мені, мізерному, і усіма запльованому! Обернулась в печаль надія моя знайти в дочці майбутню втіху. Посмутніло світло очей моїх перед близькими і домашніми. Завжди з бідною супругою своєю плачу від сокрушенія…»

Мазепа відповідав йому (поки що між чоловіками, між гетьманом і генеральним суддею, було тихо і ніби аж мирно), що причиною його неприємностей – велерічива жона його, на яку треба було б накласти мундштук, як на коня.

І заодно пригадав Варвару великомученицю, яка втікала від злого батька, тож радив Кочубею утриматися від бунтівного духу, застеріг, що через його та жони його зарозумілість, він доживе до якої-небудь біди. І додавав, вельми прозоро натякаючи на пані Кочубеїху: «Де хвіст усим правує, там голова блудить…»

Мундштук, треба вам роз’яснити, бо про коней сьогодні вже й забувати почали, – це не тільки трубочка, за допомогою якої курять цигарки: і не тільки частина люльки, яку курець бере в рот; не лише частина цигаркової гільзи з цупкого паперу; і не лише деталь духового музичного інструмента, яку під час гри беруть у рот або прикладають до губ; мундштук – це ще й додаткові залізні вудила з підіймальною розпинкою біля піднебіння, за допомогою яких легше правити конем… Порада Мазепи загнуздати пані Кочубеїху дуже тоді обурила пана Кочубея, хоч у душі, побоюючись своєї половини, пан генеральний суддя був згодний з паном гетьманом у цьому, як кажуть, питанні, щодо того, що треба вміти ще й загнуздати власну половину – тобі ж на вигоду і на твою безпеку…

Кочубеїха була надто гордою і мстивою, тож ні за яких умов не могла простити свою дочку за нічну втечу до Мазепи. Всім доказувала: Мотря своєю втечею її геть принизила, а вона – жінка знана в Батурині, не остання. По суті, перша жінка Батурина, а рідна дщерь утекла з дому, ніби вона якась блудлива дівка. І все вчила свою дочку, як треба жити, вчила, вчила, і Мотря не знала, де подітися від материної науки. Бадьорила й підтримувала дівчину думка, що коханий хоч і не з нею, але поруч. Зовсім поруч, крикнеш – почує. Як терпець уривався, погрожувала матері, що вона неодмінно знову втече з дому. І тоді вже більше не повернеться в рідні пенати. Це хоч трохи, але стримувало матір.

Любов Федорівна із упертою цілеспрямованістю налаштовувала чоловіка проти дочки, і Василь Леонтійович, здаючись під натиском дружини, почав писати скарги на Мазепу, у яких почуття дочки до Мазепи трактував як «чародіяніє старого гріховодника», від якого його дочка «возбісилася, на отця и матерь почала плевати». І т. д., і т. п., у тім самім дусі.

Доки Василь Леонтійович писав скарги на чародійника Мазепу, Любов Федорівна щодень соромила дочку (за старим дідом бігає) і навіть, як доходили до Мазепи вісті, «катувала її». Мазепа навіть поклявся відомстити «ворогам своїм і Мотриним», але Мотря благала його – у листах – не робити цього. Хоч трималася з останніх сил, а тримали її у світі цьому листи гетьмана до неї, сповнені любові і віри, що вони вистоять і переможуть воріженьків своїх…

Разом з листами гетьман передавав Мотрі (Мотрононьці) різні дарунки, переважно книжечки, та різні прикраси, брильянтові персні, а навзамін закоханий просив «нічну сорочечку, що торкалася тіла коханої», пасмочку її волосся, що «пахло сонцем і квітами».

Сьогодні відомо 12 листів (не листи – поетичні новели про кохання, яке справді буває, за словами іншого поета, раз на тисячу літ) гетьмана Івана Мазепи до коханої Мотрі Кочубеївни, написані і передані адресатці у двох роках – 1704 і 1705-му.

Багато це чи мало – дванадцять (можна сказати: аж дванадцять, а можна зітхнути – всього лише дванадцять) любовних листів?

Михайло Коцюбинський, вже будучи відомим письменником, сімейним чоловіком (дружина, діти – аж четверо), закохався у молоду жінку Шуру Аплаксіну, а захопившись нею, написав їй 335 листів! Любовних!

Як вони вперше зустрілись, йому – повторимо: сім’янину на той час майже зразковому – було сорок один, їй, неодруженій, двадцять шість.

В архіві Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка є фонд – «Листи до О. І. Аплаксіної». Як видали їх, вийшов цілий том. Зустрічався письменник з коханою і листувався з нею майже десять років – не кидаючи своєї родини. Як спалахнуло кохання у немолодого сімейного чоловіка до незаміжньої жінки, так і не залишало його до самої смерті. І стало найбільшою радістю Михайла Коцюбинського, майже смислом його життя.

Письменник зізнавався (листування велося переважно російською мовою):

«Что-то сильное и могучее захватило меня – и я никому не позволю отнять от меня мое счастье, так дорого, с такими жертвами доставшееся мне. Моя милая, моя дорогая, ты моя бесконечно добрая и ласковая голубка! Как я тебя люблю! Я хочу сейчас видеть тебя, слышать биение твоего сердца, почувствовать хотя бы маленькую ласку твою; еще раз услышать, что ты моя».

З іншого листа:

«Вообрази себе человека, которому закрыли рот и не дают дышать, живописца, который ослеп, музыканта – оглохшего. Это буду я. Ты мне необходима как воздух, как живописцу краски и музыканту звуки. А между тем я тебя не имею – чувствую себя очень несчастным. Как ни стараюсь увлечься работой в надежде, что это заменит тебя, – ничего не выходит: тоскую и проклинаю судьбу».

Письменник навіть відзначав сто днів їхнього першого поцілунку!

«Сегодня стодневный юбилей нашего поцелуя! Неужели он сегодня останется в воспоминании на губах каждого из нас в отдельности! Сто дней прошло! А мне было так хорошо, что если бы так продолжалось сто лет – мне не наскучило бы, я испытывал ту же радость, то же счастье, что и сейчас…»

Письменник рано помер – у 48 років. Коханій тоді було всього лише 33 роки. Більше вона нікого не любила, заміж не виходила, віку дожила в самотині. Та в спогадах про нього і їхнє кохання.

Це була та любов, про яку писала – як благала – Леся Українка:

«Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя? О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю, в дикому бажанні згинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись…

…Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе…

…Мій друже, мій друже, невже я одинока згину? О візьми мене з собою, і нехай над нами в’януть білі троянди!

Візьми мене з собою.

Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає? О дорогий мій! Я створю тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і воскресла. Візьми мене з собою. Я так боюся жити! Ціною нових молодощів і то я не хочу життя. Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і загубимось обоє помалу, вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в’януть, в’януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже…

Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою, се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий!

І нехай в’януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди».

Це та любов, про яку писав Василь Симоненко:

Вона прийшла, непрохана й неждана, І я її зустріти не зумів. Вона до мене випливла з туману Моїх юнацьких несміливих снів. Вона прийшла, заквітчана і мила, І руки лагідно до мене простягла, І так чарівно кликала й манила, Такою ніжною і доброю була. І я не чув, як жайвір в небі тане, Кого остерігає з висоти… Прийшла любов непрохана й неждана — Ну як мені за нею не піти?

Надбанням літератури і – ширше – духовності, культури, того, що робить людей людьми на планеті Земля – стали неймовірні за своїми почуттями листи Антона Чехова до коханої Ліки Мізинової, що їх історики називають «сценічним романом у віршах» (написані протягом 20 років – 1884–1904).

Драматург Л. Малюгін за цими листами написав знамениту п’єсу про Чехова та Ліку Мізинову «Несмешливое счастье мое». Яка любов, що й сьогодні нікого не залишає байдужим – і ніколи, і нікого не залишить!

А скільки любовних листів, що збагатили і літературу, і світ людей, написали до своїх коханих Павло Тичина, Юрій Яновський, Олесь Гончар, Джордж Байрон, Вольфґанґ Ґете, Стендаль, Проспер Меріме, Оноре де Бальзак, Жорж Санд, Гі де Мопассан, Олександр Пушкін, Федір Тютчев, Олександр Блок… І ще багато-багато письменників світу, поетів і прозаїків (а втім, всі вони, навіть прозаїки, були поетами в душі й любові)!

До цієї плеяди належить і Мазепа – не забуваймо, перш за все він був поетом, а вже потім державним діячем. І його листи до Мотрононьки Кочубеївни теж належать людству, бо вони теж його збагатили. Тож повторимо слідом за поетесою Тетяною Майданович:

Не перші ми і не останні — Хоч віють бурі навісні, Серця скоряються коханню, Як сад скоряється весні.

Епіграфом до листів Мазепи можна поставити рядки їхнього автора з його одинадцятого любовного послання:

«Щасливії мої письма, що в рученьках твоїх бувають, нежелі мої бідні очі, що тебе не оглядають».

Або рядки Адама Міцкевича, що ними він звертався до своєї коханої:

Як було радів я, як тебе зустріну! Як тебе кохав я, миле чорнобрів’я! Буду тобі й зараз вічним до загину: Частку мого серця при тобі лишив я. (Переклад П. Тичини)

Листи адресатці передавала дівка Мелашка та іноді служка Дем’ян. Одначе збереглася легенда про старовинний дуб на алеї, що поєднувала маєтки Мазепи й Кочубея, він зберігся й по сьогодні – дуби довго живуть, іноді сотні й сотні років. Алея та називається «алеєю кохання», а в дуплі дуба закохані й ховали своє листування. Принаймні через те дупло тримали зв’язок… Разом з листами гетьман передавав коханій і дарунки – часто книжечку, перстеньок. Про це так яскраво передано в опері «Мазепа» П. І. Чайковського.

Крім того, в огорожі обійстя Кочубеїв була дірка, через яку Мазепині порученці проникали в маєток генерального судді, а далі, ховаючись, тінями-кажанами, в будинок. І вже потім до покоїв Мотрі…

Історики й письменники подають листи, як поеми кохання, пісні любовних захоплень, що так і є, вони емоційно-вражаючі і наче написані сьогодні, хоч їм вже понад триста років.

Четверте століття почалося звідтоді, як Мазепа написав ті листи, і в них нуртує незборима сила кохання, киплять пристрасті почуття їхні святі.

Збереглися ці маленькі шедеври лірики, тільки дякуючи тому, що їх знайшов у дочки батько, забрав і згодом не зовсім порядно вчинив, доклав листування – інтимне, дочки – до свого доносу на гетьмана Мазепу. Ось який він, гетьман, мовляв, крім того, що затіває відрив України від Москви, ще й спокушає старий гріховодник і чародій його невинну дочку… Коли генеральний суддя буде арештований, листи Мазепи до Мотрі Кочубеївни поверне адресату російський канцлер Головній – як особисте листування, що немає ніякого відношення до політичних доносів Кочубея. Ще й запевнить гетьмана, що з листів не знімали копій.

Але насправді царські чиновники зняли копії з листів Мазепи і поклали – так, на всякий нагальний випадок – в архів. Там їх на початку XІX століття і знайшов історик Д. Бантиш-Каменський.

Оригінали дванадцяти листів Мазепи до Мотрі, що їх викрав у дочки Кочубей і передав цареві, і сьогодні зберігаються у московських архівах часів Петра Першого.

Як і інші повідомлення добровільних донощиків – Україна завжди була на них щедра, – про любовні пригоди українського гетьмана, але ніяких даних про Мотрю там немає. Як і листів її, що їх дівчина передавала у відповідь на листи коханого. Вони були, Мотря їх писала (про те, що вони були, свідчать листи Мазепи). Але… Не інакше, як їх знищив Кочубей – який жаль, яка неймовірна втрата!

Сьогодні листи Мазепи не просто друкують і передруковують, їх вивчають історики та інші спеціалісти. За даними Інтернету, 2002 року в Італії відбувся міжнародний семінар, присвячений життю й політичній діяльності великого українського гетьмана (якого й сьогодні в Україні ще ні-ні та й називають зрадником). На семінарі виступив професор Єрусалимського університету Вольф Москович, який багато років вивчав і вивчає ті листи Мазепи та його життя і діяльність.

Ось що він відповів (за даними Інтернет-видання):

– Вперше ці листи були опубліковані у XІX столітті. Я давно займаюсь дослідженням життя Мазепи, хочу показати його в іншому світлі, не тираном, як стверджують російські історики, а мудрим політиком. І розповісти правду про його романи. Так, він мав усе, що хотів, але не був диктатором і підступним спокусником. Самі ж листи мають певну динаміку: перші п’ять – Мазепа любить і вірить в любов Мотрі, із шостого – він хоче знову повернути дівчину до батуринського палацу й останні – муки, що не може запропонувати своїй «голубці» заміжжя. Вони цікаві українською стилістикою того часу. На прикладі листів, що збереглися, видно і стиль, і те, як розвивалися події…

Їx рівно дванадцять, уцілілих на сьогодні

Перегляньте, перегляньте архівник… ви людина вчена, поворушіть трохи це прадідівське писаннячко, колись якась користь з цього буде.

О. Донченко

Моя ти любо! усміхнись,

І вольную святую душу

І руку вольною, мій друже,

Подай мені.

З поетичного послання Тараса Шевченка до коханої. Лікери

Сьогодні ми вживаємо для епістолярного жанру [12] термін «листи» (хоча й «письмо» в значенні «лист» має право на життя), а він ласкаво так називав їх письмечками. Бо ж листи його (письма) коротенькі, справді кожне – письмечко, писаннячко.

І кожне його письмечко до неї, до єдиної у світі білому Мотрононьки Кочубеївни, яку він «сердечне шалене любив» і яка його «ізсушила і своїм личком і своїми обітницями»; так ось, кожне його письмечко справді щасливе, адже «в рученьках її білих» воно було. Тому й щасливіше, «нежелі мої бідні очі, що тебе не оглядають…»

Тож і ми будемо їх так називати: письмечко.

Письмечко перше

Моє серденько. Мій квіте рожаной!

Сердечне на тоє болію, що надалеко од мене ідеш, а я не могу очиць Твоїх і личка біленького видіти: через сеє письмечко кланяюся і всі члонки цілую любезно.

Письмечко друге

Моє серденько!

Зажурилемся, почувши од дівки таке слово, же В. М. за зле на мене маєш, иже В. М. при собі не задержалем, але одослал додому. Уваж сама, що б з того виросло.

Перша, що б твої родичі по всім світі розголосили: же взяв у нас дочку у ночі ґвалтом і держить у себе місто підложниці.

Друга причина, же державши В. М. у себе, я бим не могл жадною мірою витримати, да і В. М. также: мусілибисьмо із собою жити так, як малженство кажеть, а потом прийшло би неблагословеніє од Церкви і клятва, жеби нам з собою не жити. Гді ж би я на тот час поділ. І мні б же чрез теє В. М. жаль, щоб есь на потом на мене не плакала.

Письмечко третє

Моє сердечне коханнє!

Прошу і велце прошу, – рачь зо мною обачитися для усной розмови. Коли любиш, не забувай же: коли не любиш, не споминай же! Спомни свої слова, же любить обіцяла, на що мині і рученьку біленькую дала.

І повторе, і простократне прошу, назначи хочь на одну мінуту, коли маємо з собою видітися, для общого добра нашого, на котороє сама ж преже сего соізволила єсь била; а неім теє будеть, пришли намисто з шиї своєй, прошу.

Письмечко четверте

Моє сердечко!

Уже ти мене ізсушила красним своїм личком і своїми обітницями. Посилаю тепер до В. М. Мелашку, щоб о всім розмовилася з В. М. Не стережися єї ні в чем, бо єсть вірная В. М. і мині во всім. Прошу і велце, за нужки В. М., моє серденько, облапивши, прошу, не відкладай своєї обітниці!

Письмечко п’яте

Моє серце коханоє!

Сама знаєш, як я сердечно, шалено люблю, ще нікого на світі не любив так. Моє б тобі щастя й радість. Нехай би їхала, да жила у мене; тілько ж я уважив, який конець з того може бути, при такій злості й заїдливості твоїх родичів. Прошу, моя любенька, не одмінися ні в чім, яко ж не поєднократ слово своє і рученьку давала, а я взаємно, поки жив буду, тебе не забуду».

Письмечко шосте

Моє серденько!

Не маючи відомости о повоженню В. М., чи вже перестали В. М. мучити і катовати, – тепер теди одїжаючи на тиждень на певніе місця, посилаю В. М. одїзного через Карла, котрое прошу завдяче прийняти, а мене в неодмінной любві своєй ховати!

Письмечко сьоме

Моє серденько!

Тяжко болію на тоє, що сам не могу з В. М. обширне поговорити, що за отраду В. М. в теперешнем фрасунку учинити. Чого В. М. від мні потребуєш, скажи все сій дівці. В остатоку, коли они проклятії твої, тебе цураються – іди в монастир, а я знатиму, що на той час з В. М. чинити. Чого потреба і повторе пишу, ознайоми мині В. М.!

Письмечко восьме

Моя сердечне коханая!

Тяжко зафрасовалемся, почувши, же тая катувка не перестаєть В. М. мучити, яко і вчора тоє учинила. Я сам не знаю, що з нею, гадиною, чинити. То моя біда, що з В. М. слушного не маю часу о всім переговорити. Болш од жалю не можу писати: тільки тоє, якож колвек станеться, я, поки жив буду, тебе сердечне любити і зичити всего добра не перестану, на злость моїм і твоїм ворогам.

Письмечко дев’яте

Моя сердечне коханая!

Вижу, же В. М. во всем одмінилася своєю любовію преженію ку мні. Як собі знаєш: воля твоя, чини, що хочеш! Будеш на потом того жаловати. Припомни тілько слова свої, под клятвою мні даніє, на тот час, коли виходила єсь з покою мурованого о мене, коли далем тобі перстень діяментовій, над которій найліпшого, найдорогшого у себе не маю: «же хочь сяк, хочь так будеть, а любов межи нами не одміниться».

Письмечко десяте

Моє серденько!

Бодай того Бог з душею розлучив, хто нас розлучаєть. Знав би я, як над ворогами помститися, тільки ти мені руки зв’язала. І з великою сердечною тескницею жду од В. М. відомости, а в яком ділі, сама добре знаєш: прошу теди велце, учини мні скорій одвіт на сеє моє писаннє, моє серденько!

Письмечко одинадцяте

Моя сердечне коханая, наймильшая, найлюбезнішая Мотрононько!

Вперед смерти на себе сподіваюся, ніж такой в серцу Вашом одміни. Спомни тілько на свої слова, спомни на свою присягу, спомни на свої рученьки, котріє мені не поєднократ давала, же мене, хочь будеш за мною, хочь не будеш, до смерті любити обіцяла.

Спомни на остаток любезную нашу бесіду, коли єсь бувала у мене на покою: нехай Бог неправдивого караєть, а я, хоч любишь, хоч не любишь мене, до смерти тебе, подлуг слова свого, любити і сердечне кохати не перестану, на злость моїм ворогам. Прошу і велце, моє серденько, яким колвек способом обачься зо мною, що маю з В. М. далей чинити: бо юж болш не буду ворогам своїм терпіти, конечне одомщеніє учиню, а якоє сама обачиш.

Щасливії мої письма, що в рученьках твоїх бувають, нежелі мої бідні очі, що тебе не оглядають.

Письмечко дванадцяте

Моя сердечне коханая Мотрононько!

Поклон мой оддаю В. М. моє серденько, а при поклоні посилаю В. М. гостинця книжечку і обручик діяментовий, прошу тоє завдячне прийняти, а мене в любові своєй неодмінно ховати, нім дасть Бог з ліпшим привитаю. За тим цілую уста коралевії, ручки біленькіє і всі члонки тільця твого біленького, моя любенько кохана!

А було їх значно і значно більше…

Уціліло дванадцять, решта щезла в пітьмі віків. Та й Василь Леонтійович Кочубей міг знищити листи Мотрі, аби приховати любов дочки до гетьмана, а видати все, як гетьманове насильство.

А листи Мотрі Кочубеївни, її письмечка, до гетьмана були. Ті листи, що тоді заново світ білий йому відкрили, і він міг би повторити слова Поета – жаль, що вони були написані через віки. Але – на віки:

Світе мій! Моя ти зоренько святая! Моя ти сило молодая! Світи на мене, і огрій, І оживи моє побите Убоге серце, неукрите…

«Це свідчить про те, що гетьман був людиною високоморальною, – зазначає дослідник Сергій Павленко, автор документальної книги «Загибель Батурина 2 листопада 1708 р.» – він не міг піти проти Бога і проти суспільних звичаїв.

Як видно з листування, плани для законного поєднання двох сердець були. На жаль, їх неможливо було здійснити без батьківського благословення. Історик М. Маркевич у 1843 році опублікував (у перекладі) записку Мотрі Кочубей до Мазепи: «Пусть будет так или не так, но наша любовь не изменится. Пусть накажет Бог несправедливого! А я, хоть любишь, хоть не любишь меня, буду, как обещала, до гроба тебя любить, и не перестану любить от всего сердца, назло врагам моим».

Про цю обіцянку писав і Мазепа: «Спомни тілько на свої слова, спомни на свою присягу, спомни на свої рученьки, котріє мені не поєднократ давала, же мене, хочь будеш за мною, хочь не будеш, до смерті любити обіцяла».

Поривання дівчини до гетьмана жорстоко гасила мати. Мотрю дома не тільки соромили, а й навіть «катували». Про знущання зі своєї обраниці дізнався Мазепа. «Знав би я, як над ворогами помститися, тільки ти мені руки зв’язала», – зазначає він в одному з листів. В іншому він, як видно, змирився з невтішним присудом долі і просить кохану не вдаватися до крайнощів:

«Моє серце коханоє!

Сама знаєш, як я сердечно, шалено люблю, ще нікого на світі не любив так. Моє б тобі щастя й радість. Нехай би їхала, да жила у мене; тілько ж я уважив, який конець з того може бути, при такій злості й заїдливості твоїх родичів. Прошу, моя любенька, не одмінися ні в чім, яко ж не поєднократ слово своє і рученьку давала, а я взаємно, поки жив буду, тебе не забуду».

Чому Кочубеї так уперто стояли на своєму? Чи не тому, що, знаючи про наміри Мазепи, задумали, скинувши його, посісти гетьманське місце?

У прагненні досягти своєї мети вони навіть не порахувалися з почуттями власної доньки.

Але не все було просто у їхніх стосунках. Бо складалися вони у двох площинах. Одна про людське око – не гоже на людях генеральному судді гризтися з гетьманом, а друга, справжня, реальна, була прихованою – від все того ж людського ока. А назовні виставлялася буцімто дружба, тим більше вона все ж колись була між двома сімействами кумів. А куми, як відомо, це свої, майже родаки.

Але одне Василя Леонтійовича постійно гнітило: як він не старався, та кум Мазепа завжди був попереду. Може, іноді на крок-другий, але незмінно попереду. Тут вже Кочубей як не старався, а не міг ані наздогнати кума, ані випередити його, бодай теж на крок-другий.

Слава Всевишньому, Мазепа хоч і був попереду, але носа перед кумами ніколи не задирав, не вдавався до пихи, завжди чемно підкреслював: він і Кочубеї – рівні. І на тім спасибі.

Та якби Микола Васильович Гоголь жив у ті часи, то неодмінно написав повість про те, як посварилися… Ні, не Іван Іванович з Іваном Никифоровичем, а Василь Леонтійович Кочубей з Іваном Степановичем Мазепою – ото була б повість! Всім повістям повість! Але…

Не будемо квапитись. Спочатку в них була дружба. Не якась там нерозлийвода, та загалом пристойна.

Не тільки Василь Кочубей, а й все його сімейство з усіма родаками завжди було в добрих стосунках з Іваном Мазепою. Навіть якийсь час у дружбі. Навіть після «романтичної» втечі Мотрі до Мазепи, їхня дружба ще тривала й далі. Принаймні про людське око.

Але хоч як би там було, а Кочубеї завжди поважали Івана Мазепу і вважали його ледь чи не своїм родаком. Ще коли обидва служили при гетьманах Дорошенку та Самойловичу, вони вже тоді були друзями.

А як Іван Степанович став гетьманом та висвятив Кочубея в генеральні судді, дружба їхня – особливо з боку Василя Леонтійовича – ще більш зміцніла, і Василь Леонтійович тоді вважав за честь служити під булавою Мазепи – іншого шляху для служіння не бачив.

Як генеральний суддя Василь Леонтійович був першим серед наближених гетьмана, входив до вузького кола його довірених осіб державної, як казали, величі, завжди світився у гетьмана на різних посиденьках та гулянках. І в Батурині, і в Гончарівцях, а серед бенкетуючих чи тих, хто збирався в дружнє коло, був неодмінно першим і неодмінно сидів по праву руку гетьмана.

Зі свого боку, гетьман часто бував на таких гульках-посиденьках у Кочубея, бувало, вів з ним задушевні бесіди, навіть іноді аж відверті, не крився од нього, бо вважав Кочубея за свого товариша й однодумця. До всього – вони поставали ще й кумами, гетьман хрестив молодшу доньку свого генерального судді, і тому вони були якийсь час наче брати.

Коли ж гетьман вирушав у похід, а таке траплялося часом і по кілька разів на рік, то незмінно залишав Кочубея в Батурині замість себе наказним гетьманом. Був такий інститут. Наказний – особа, яка кимось (монархом, урядом) призначена на керівну посаду тимчасово.

Василь Кочубей не за якісь такі заслуги, а виключно дякуючи своїй посаді – генеральний суддя – не раз тимчасово заступав гетьмана, виконуючи обов’язки наказного – на час відсутності Мазепи. І оте – на час відсутності гетьмана, себто гетьман, але наказний, тимчасовий, – все дужче й дужче муляло і прямо шкрябало все єство Кочубея. Чому це він мусить бути всього лише тимчасовим гетьманом, коли має всі підстави стати справжнім – постійним гетьманом. Хотілося стати постійним.

Бачила в потаємних мріях, що вже ставали явними, себе гетьманшею і його дружина Любов Федорівна. Вона теж була переконана: наказний – це добре, це все ж таки повага до її чоловіка, це друга особа – бодай і тимчасова в державі. Дуже добре, міркувала Любов Федорівна, але як не крути, а бути першою ще краще.

Любов Федорівна хотіла бути жоною справжнього гетьмана. І Василеві Леонтійовичу страшенно хотілося бути першим, а Любові Федорівні – першою жінкою України. Царицею, так би мовити.

Ось це потаємне бажання, ця сверблячка стати йому гетьманом, а жоні гетьманшею і вирвалося назовні, коли їхня дочка Мотря, не подумавши як слід і гарненько, серед ночі раптом побігла до Мазепи. Кочубеї, теж не подумавши як слід, наробили в Батурині «ґвалту».

З доносу Василя Кочубея на гетьмана видно, що почуття дочки до Мазепи він трактував як «чародіяніє», від якого дочка, мовляв, «возбісилася і побігла до Мазепи», що й на батька та матір «плевала».

«Його (Мазепи) палке кохання у 65-річному віці («еще нікого на світі не любив так») до юної дівчини можна зрозуміти як потребу самотньої пристрасної поетичної душі, що й у літах не зашкарубла, по-молодечому нуртувала. Мазепа немов зробив виклик світові, власній старості; і його почуття знайшло відлуння у юній душі.

Водночас його намагання поєднати законним способом власну долю з Мотрею сприймалося Кочубеями з осудом, як несерйозний легковажний крок старої впливової людини, до того ж багаторічного друга їхньої сім’ї…» (Усі гетьмани України. – Харків: Фоліо, 2008).

До свого доносу Кочубей додав і листи гетьмана до Мотрі, виставивши їхнє інтимне листування на всезагальний огляд, ще й додав власне звинувачення: нібито Мазепа – звідки він це взяв, – обіцяв його дочці 10 тисяч червоних золотих, тільки б вона вийшла за нього.

Жодних документальних даних про таку щедрість Мазепи немає. Та й бути не могло. Хоч як би Мазепа кохав Мотрю, але 10 тисяч червоних золотих – надто велика сума. Навіть для небідного гетьмана. Та й що то за любов, куплена за золоті? Названа сума – звичайна вигадка Кочубея з намаганням будь-що опорочити гетьмана, а як удасться, то й скинути його з гетьманства. Для цього Василь Леонтійович використав як компромат проти гетьмана листи його до Мотрі.

Почавши, Кочубей вже не міг зупинитися. Та й вірна дружина підштовхувала його: давай, давай, саме час скинути Мазепу з гетьманства і самому гетьманом стати.

А поки що Василь Леонтійович вдавав із себе – лицедій з нього абиякий, – товариша-побратима і доброго сусіда Мазепи. Та Мазепа бачив його наскрізь. В одному з листів до Меншикова писав:

«Кочубей исконный мой есть враг, который от начала уряду моего клопотливого гетьманского всегда мне был противный и разные подо мною рвы копал, советуя непрестанно з враждебниками моими, якіи уже инныи давно, а инныи в недавнем времени поумирали и ищезли. Писал он на мене пашквильные подметные письма, а будучи писарем енеральным, имеючи у себе печать войсковую и подписуючи руку мою часто, понеже я, для хирокгричной болезни, не всегда могу подписывати листов и универсалов, повидавал был лживые некоторые, под именем моим рукою его подписанные и под печатью войсковою, письма. За якое проступство велел был я его за крепкой взять караул. Потом и в другой раз он же Кочубей, по приказу моему, взят же был в караул в той власне час, як блискій его кревный проклятый Петрик до Орды Крымской передался и великой мятеж в народе малороссійском учинил, о котором были не ложныи свидетели, от полковника Миргородского присланіи, что его он, Кочубей, з Жученком, тестем своим, на тот час бывшим полковником Полтавским, до Сечи и до Крыму выправили…»

Це ж треба! З цього листа ясніше ясного, хто насправді Кочубей Мазепі – «враг» (та ще й «исконный», українською – «споконвічний», «одвічний» – жах.

Здавалось, такому «землекопу», спеціалісту по ровах-підкопах проти когось – не воскресати.

Але, попри всі розходження – політичні та інші, – попри ті «підкопи», гетьман все ж намагався, як і раніше, дружити-товаришувати (такий терпеливий та незлопам’ятний чи що?) зі своїм генеральним суддею, пам’ятаючи, що їм треба й далі служити в уряді і все робити і зробити, аби Україна, нарешті, стала вільною і ніякі сусідні царі чи королі не верховодили нею… Та взаємини їхні, приятелювання-товаришування і навіть кумівство були нетривкими і ось-ось – це Мазепа відчував, – можуть розпастися. Але в такий поворот гетьману не хотілося вірити, хоч факти, як відомо, річ уперта. І все ж Мазепа вкотре дав своєму кумові шанс. Сподівався: врешті-решт, Василь Леонтійович Кочубей схаменеться.

Але Василь Леонтійович Кочубей наданим йому шансом так і не скористався. Навпаки, потік доносів од нього цареві та його вищим чиновникам лише посилився. Здавалось, що аж тепер гетьману – кабиць! Вода камінь довбає, а такі доноси хоч кого задовбають.

За наполяганням жони Кочубей з мандрівним монахом Никанором послав цареві черговий донос на Мазепу. Мовляв, він сякий-такий!.. І хоч конкретики в доносі, що його приніс до Білокам’яної бродячий монах, було мало, все ж над Мазепою – так, на всякий випадок – був улаштований нагляд – а раптом монах приніс правду? Проте як не наглядали за гетьманом, а нічого компрометуючого так і не виявили.

«Не виявили в одному посланні, виявите в другому» – так вирішила Любов Федорівна і в 1708 році змусила чоловіка послати до Першопрестольної друге послання. Про черговий донос на нього Мазепа дізнався швидко, дещо з обережності вжив, але донощиків не зачепив. Це лише розохотило Кочубеїв до подальшої «праці на благо України». Через своїх спільників потаємних – полковника Івана Іскру та священика Святайла – послали охтирському полковнику Осипову новий донос, що був переданий Петру І через київського губернатора князя Д. М. Голіцина. Мовляв, ще в 1706 році гетьман Мазепа повідомляв Кочубея про свої плани відторгнення Малоросії від Росії. (Кочубеї вирішили «копати» глибше і від дочки перейшли чи не до всієї України.)

Ще через рік Кочубей передав новий донос у Москву про все той же намір гетьмана показати Росії дулю з маком.

Доносу не повірили.

Тож із 1708 року генеральний суддя почав доносити в Москву про таємні перемовини гетьмана з Польщею.

Це було серйозне звинувачення, але йому теж не повірили. Мазепа був на хорошому рахунку в Петра Першого. Та й розуміли всі: генеральним суддею помикає його жона Любов Федорівна (він у неї під п’ятою) і підігріває його амбіції на булаву. А Кочубей – сам теж гаряче мріючи про булаву (забувши, що до булави ще треба й голови), як найнявся. Любов Федорівна вже уявляла себе гетьманшею – залишилося зробити ще один натиск, ще…

Від самої лише думки, що не вона стане гетьманшею, а дочка, вийшовши за Мазепу, кидала її у вир боротьби. Василь Леонтійович, розпалений жоною, теж вважав себе ображеним, що не він гетьман, а «якийсь там Maзeпa».

Доноси посилилися й почастішали, як до Василя Кочубея приєднався його свояк, полтавський полковник Іван Іскра. Удвох вони подали цареві супліку про змову Мазепи з польським і шведським королями. Причини, що змусили їх це зробити, були чисто побутово-особисті. Іскра вбив собі в голову, що його молода дружина зраджує йому з Мазепою, тож ревнував її до гетьмана без міри, а фантазія, як відомо, завжди може розгулятися і вийти з берегів… Кочубей ненавидів Москву, але намагався її руками знищити свого суперника, який до всього ж ще й зазіхнув на його шістнадцятилітню дочку.

У своєму доносі генеральний суддя застерігав Петра I: «Гетьман самовільно розпоряджається військовою казною, бере скільки хоче і дарує кому хоче». Це підтверджувала і його жона Любов Федорівна. І чи не прямо вже вимагала обрати її мужа гетьманом України, адже він на цю посаду більш достойніший, аніж якийсь там… якийсь Мазепа!

Тим часом гетьман, довідавшись від своїх людей у Москві, що Кочубей пише на нього доноси, нарешті застеріг генерального суддю:

– Пане Василю, як казали ще любомудри-євангелісти, немає нічого таємного, що не стало б явним. Твоя таємниця, пане Василю і мій куме, стала явною. Щодо твоїх послань цареві: що я, гетьман Мазепа, мовляв, і такий, і сякий. І збирався ледь чи не Петра турнути з трону, щоби самому на його місце сісти… Почекай і помовч. Та слухай, що я тобі ще казатиму. Ми все ж таки з тобою куми. Мовби друзі і товариші. Та й Україна у нас одна-однісінька. До всього ж ти батько Мотрі, без якої мені й світ не милий. Отямся, пане Василю, облиш свої писання до царя. Бо як би чого… Хто цареві потай пише, той може й сам постраждати. Скаже цар, що ти ганьбиш імперію і – хана тобі! Поки розберуться, ти й голови можеш позбутися. А вона в тебе, як я певний, одна. Тож схаменися. Гетьманом тобі не бути… Давай, як і перше, діяти спільно і для України. Ти залишаєш свої доноси, а я вдав, що нічого не знав, і будемо й далі для України трудитися.

– Про ту, що вивела чаєнят при битій дорозі, як то ти, пане Іване, у пісні своїй написав?

– Про ту, пане генеральний, про ту. Треба все нам робити, аби врятувати чаєнят. А для цього маємо триматися разом. Цар далеко, а Україна… Україна навколо нас і з нами. Маємо щось для неї робити. Гаразд? Тоді вважай, Василю, що ти на мене нічого не писав, а я тобі нічого не казав. А я до тебе з Любою, кумасею своєю, сьогодні загляну. Посидимо, поспіваємо, пожуримось. Вип’ємо за мир між нами. І, як кажуть, за дружбу… Ти чуєш, куме мій Василю?

Пан Кочубей завжди слухав, що інші кажуть, і слухав з насторогою, а тут пропустив сказане Мазепою мимо вух – як він потім каятиметься. Але мудрі давно підмітили: каяття може бути, а ось вороття не буде…

Донос – таємно подані відомості владі (чи керівним особам) про злочин, а здебільшого це звинувачення когось у чомусь. У просторіччі це називалося «доносити у вуха». Донощик неодмінно щось мав із свого доносу, це й був головний мотив, як нині в судах кажуть, у написанні такого доносу, що ставав здебільшого пасквілем.

Таємний донос – без підпису донощика не викликав довіри і приписувався ворожим почуттям (мстивістю, заздрістю тощо) донощика. Різко негативне ставлення до доносів було в римському праві. Але вже в Середньовіччі за часів інквізиції доноси громадян на громадян, ближнього на ближнього із звинуваченням їх у злочинах вельми схвалювалися і були чи не головним документом при винесенні вироків. Кожний донос закінчувався для того, на кого він писався, себто на жертву, вельми і вельми печально та сумно.

Наприкінці ХVIII сторіччя виникли протести проти того значення, що надавалося доносам. Гаетано Філанджіері у своєму знаменитому творі «Наука про законодавство» запропонував ухвалити правило: кожний донос офіційні органи мають залишати без уваги. У відповідь піднявся чи не ґвалт, прихильники доносів заявляли, що доносити про злочини є обов’язком кожного громадянина, інакше «будуть випадки приховування чималої кількості злочинів». Французьке законодавство 1791 року постановило: громадянський донос є обов’язковим для громадян. (Постанова революційного законодавства збереглася і в сучасному французькому праві.)

У російському праві – часів імперії – наголошувалось, що доносителем не може бути особа, позбавлена станових прав, заборонялося приймати доноси від дітей на батьків, від прикажчика на хазяїна, якому він не дав звіту про справи, за винятком доносів про злочини державні. Якщо донос не мав доказів вини того, на кого він був написаний, його не брали до уваги, але – не вмер Данило, – записували до протоколу «для ведома впредь».

Пізніше в російському праві буде зафіксовано пункт: тільки тоді за доносом починається слідство, коли доноситель був очевидцем «преступного деяния». По безіменним доносам слідство не робилося, але такі доноси могли слугувати причиною «к полицейскому розыску или дознанию, могущему в свою очередь повести к следствию».

Донощиків завжди в усі часи і в усіх суспільних класах і станах зневажали, як щось бридке і недостойне порядної людини, якій після такого випадку ніхто й руки вже не подавав…

Історія знає лише один випадок у світовій практиці, коли донощик довгий час був у славі й фаворі за свій наклеп, з нього закликали брати приклад, його славили-прославляли, про нього писали книги, знімали фільми, ставили йому пам’ятники, його ім’ям називали піонерські загони і так далі, і так далі, в тому самому дусі.

Звичайно ж, це був він, державний донощик-герой, знаменитий свого часу Павлик Морозов, який доніс владі на свого батька, за що той і був знищений як ворог радянської влади. Влада часів СРСР всіляко піднімала на котурни малолітнього донощика, славила його як героя і закликала дітей брати з нього приклад – та й не тільки дітей.

І хоч сьогодні доноси не схвалюють, та вони, залишаючись бридкими й недостойними порядної і чесної людини, все ж існують.

За даними – ясно, що архісекретними, – НКВС часів Берії – Сталіна в СРСР були мільйони донощиків – мільйони їхніх жертв у кращому разі опинялися в таборах (частина – в підвалах НКВС, де їх розстрілювали в потилицю). Доносів ніхто не перевіряв. Надійшов «сигнал» на громадянина Н., приміром, – громадян Н. на основі того доносу відразу ж піддавався жорстоким репресіям і здебільшого втрачав не лише добре ім’я, а й життя.

Коли нацисти прийшли до влади в Німеччині у 1933 році, вони самі були вражені тією хвилею доносів, що буквально захлеснула їх. Гітлер навіть скаржився міністру юстиції «третього рейха» на те, що донощики і різні стукачі «дезорганізовують роботу нової влади». І навіть було з’явився циркуляр: «Покласти край доносам, тому що це явище недостойне німецького народу і націонал-соціалістичної держави». Але з часом влада висловилася проти ліквідації «інституту доносів», вони були визнані як такі, що вкрай необхідні німецькому народові і націонал-соціалістичній державі.

Сьогодні доносительство продовжує залишатися справою зовсім не стидною. Колись була російська поговірка: «Доносчику – первый кнут», але її вже давно замінила інша: «Лучше стучать, чем перестукиваться» (у тюрмі за недоносительство). Чекістський телефон, по якому громадяни можуть донести, зберігаючи свою анонімність, і сьогодні не затихає.

Повідомляти «по інстанціях» люблять і німці, й американці, й австралійці – особливо про незаконно припарковану машину сусіда…

«Білоруська ділова газета» якось повідомила про те, що платними інформаторами мають стати всі мешканці Пружанського району Брестської області. За повідомлення про осіб, які нелегально переходять кордон (це не шпигуни, а так звані «човникарі», котрі намагаються уникнути поборів), жителі місцевих сіл будуть нагороджуватися не тільки почесними грамотами, але й грошовими преміями в розмірі двох мінімальних зарплат. А ті, хто особливо відзначиться, отримають пільгові путівки в санаторії та будинки відпочинку.

Сьогодні доносительство – норма життя індустріального суспільства – хоч «капіталістичного, хоч соціалістичного». Там, де є держава, будуть і доноси. В США, наприклад, існують законодавчі механізми заохочення інформаторів, вони отримують значні суми. Донощики («whistleblowing») перебувають під охороною закону, і будь-які погрози щодо них, ущемлення або порушення прав з помсти й за доносительство суворо караються законом.

Там існує закон по захист доносителів. Він забороняє звільнення, дискримінацію чи інше переслідування по відношенню до особи, яка повідомила про справжнє чи гадане порушення закону. Тому звільнення донощика може потягнути за собою кримінальну відповідальність – отак!

Одне слово, ще раз повторимо: поки існують держави, доти й будуть доноси. А держави існуватимуть завжди, тож завжди існуватимуть і ті, хто явно чи таємно на основі справжніх чи гаданих фактів будуть доносити на ближнього, не несучи за це аніякої відповідальності. Навпаки, їх будуть за це заохочувати – грамотами, грошима, нагородами… Нині Держдума Росії прийняла у 1995 році закон, що гарантує «лицам, сотрудничающим с органами», захист держави і навіть звільнення від кримінальної відповідальності за заслуги «в раскрытии преступлений».

Історія знає лише один випадок, коли донощик сам постраждав від свого доносу на ближнього, опинився за це на пласі і згодом навіки став жертвою мовби того, на кого доносив, а заодно й був проголошений своєрідним героєм!..

Звичайно ж, мова йде про нього, про Василя Леонтійовича Кочубея та про його подільника Івана Іскру…

Доноси на Мазепу йшли чи не постійно. (До речі, перший надійшов ще в 1690 році.) Мазепу звинувачували в пригніченні простих людей, грабіжництві та користолюбстві, що він бере хабарі, «обчищає» казну і всі посади в козацькому війську продає; а ще звинувачували у зраді, в намаганні віддати Україну польським панам. У 1699 році Петрові І донесли, що буцімто Мазепа веде таємні перемови з кримським ханом і т. д., і т. п. Все залежало від буйності фантазії донощиків. Звинувачуючи гетьмана, донощики переборщували, тож Петро І і не надавав особливої уваги тим суплікам, а тому здавалося, що ніщо і ніхто не міг похитнути становище Мазепи, як і довіру до нього царя.

Петро I не вірив донощикам, хоч вони й були в чинах і мали авторитет – генеральний суддя Василь Кочубей і полтавський полковник Іван Іскра. 1 березня 1708 року цар написав своєму канцлеру Головкіну і таємному секретарю Шафірову, що вбачає в діях Кочубея та Іскри тяжкий злочин та ворожі інтриги. Петро І особисто розробив хитрий план, як викрити донощиків у їхній брехні і повідомив Мазепу: він вдасть, що повірив доносу, виманить донощиків для особистої розмови, а насправді щоб схопити їх.

Головкін, приставши на цю гру, написав Кочубею та подякував йому й Іскрі від імені царя за вірність і запросив їх обох – Кочубея та Іскру – прибути до царської ставки, адже справа поважна, треба порадитись і кого обрати новим гетьманом.

Кочубей та Іскра саме тоді перебували в Диканьці. Мазепа, відчувши щось неладне – чи не затіває цар у нього за спиною гру? – послав козаків до Диканьки з велінням схопити генерального суддю та полковника, але ті встигли під носом присланих козаків перебігти в розташування московських військ. З вогню, як кажуть, у полум’я потрапивши.

18 квітня 1708 року до Вітебська, де перебувала тоді похідна канцелярія царя, прибули Кочубей з писарем та слугами, Іскра – з племінником і слугами та кілька старшин з ним. Перші двоє – Кочубей та Іскра – вже були певні: їхня взяла! Не сьогодні-завтра, порадившись з ними, цар велить схопити Мазепу. Новим гетьманом звичайно ж стане Кочубей, а Іскру він призначить генеральним суддею, та й почнуть вони царствувати…

Тим часом цар доручив Головкіну та Шафірову розслідувати справу. Вони були прихильні до Мазепи та й він постарався – щедрі дари їм підніс: якщо цареві було передано 2000 дукатів, то Меншикову – 1000 дукатів і шість великих срібних бутлів, Головкіну теж 1000, Шереметєву – 500 і срібне начиння, Шафірову – 500, князю Долгорукову – 600, секретареві посольського приказу 100 дукатів. Дорогувато це обійшлося Мазепі, але справа була надто серйозною, щоб скупитися на хабарі. Чи то пак, дарунки. Петра І та його наближених треба було задобрювати…

Це згодом і вже за наших днів історики писатимуть десь приблизно так: наприкінці ХVII століття у Росії почала набиратися сили людина, яку пізніше назвуть Петром Першим, Петром Великим. І ось, приймаючи Росію під свій скіпетр, молодий цар-государ 10 вересня 1689 року затребував до себе українське посольство, яке на чолі з Мазепою прибуло до Москви. І – не змовляючись, пишуть історики, – гетьман здобув прихильність Петра І. Петро І – а він не дурень був, – відразу ж розгледів у Мазепі людину високої європейської культури, котра чимало літ провела в країнах Західної Європи, знала кілька європейських мов, володіла першокласною бібліотекою і до всього ж – що було в ті роки рідкістю – був артилерійським спеціалістом вищого класу.

Цар тоді шукав-вишукував нових людей, до них і належав Мазепа. Саме з ними молодий цар збирався творити нову Росію, Російську імперію. До всього ж Іван Мазепа володів чималою чарівністю і міг, як казали, зачарувати будь-кого. Бо ще ж володів вишуканим красномовством, тож легко вписався в оточення царя і став для Петра І «своїм». Таким, якими були тоді в оточенні Петра І Меншиков, Шереметєв, Шафіров, Толстой…

Мазепа вмів не лише гарно говорити і вишукано поводитись, він був умілим організатором, адже створював нові регулярні полки, а на Дніпрі заснував цілу флотилію козацьких «чайок» та «дубків», на яких і відправлявся в пониззя Дніпра, де захопив кілька турецьких і татарських фортець та городків.

Відливав гармати, відкрив кілька друкарень, а молодь із шляхетських сімей посилав на навчання за рубіж, Києво-Могилянську колегію розширив і перетворив її в академію, яка стала рівнею кращим європейським університетам… Багато що на той час для культури встиг зробити Мазепа – працював він у дусі петровських реформ, був не рядовим політиком, володів, як кажуть, міжнародною ситуацією і до його порад досить уважно прислухався Петро I. І цінував його – до речі, Іван Степанович у 1700 році навіть став одним з перших кавалерів вищої нагороди імперії – ордена Андрія Первозванного.

Одне слово, приваблюючи молодого царя своєю європейськістю, освіченістю й широтою політичного світогляду, Мазепа швидко здобув прихильність Петра І і був його довіреною особою і радником – крім усього. Під командуванням Мазепи українські полки брали участь у Кримському військовому поході, в 1695 році Мазепа оволодів Казикерменом, через рік брав участь в облозі і взятті Азова, потім – у Таванських походах. Точно й акуратно виконуючи доручення Петра І, Мазепа остаточно завоював довіру російського царя і заодно й собі розв’язав руки для поширення своєї влади на Правобережжі. Зрештою, влітку 1704 року Мазепа об’єднав під своєю булавою Лівобережну й Правобережну Україну, але васалом Москви він був лише як гетьман першої, тоді ж як у ролі правителя другої залишався самостійним. Саме тоді гетьманська Україна відновилася в тих кордонах, у яких вона існувала за Богдана Хмельницького. Все складалося ніби добре, але… У роки правління Мазепи існувала опозиція – гетьман не користувався особливою любов’ю у селян та козаків, діяв часто на вигоду старшин. Його вважали відданим ставлеником московського царя. Абсолютистські методи правління гетьмана не всім подобалися. До всього ж іще з часів гетьманства І. Брюховецького та Д. Многогрішного традицією не вельми пристойною стала звичка влаштовувати свої особисті справи за допомогою доносів у Москву – опозиція і явні вороги Мазепи успішно користувалися цим методом.

На гетьмана Івана Мазепу постійно йшли наклепи в Москву – хто-хто, а донощики як ніколи завжди рясно родили в Україні, і їхнє ремесло було добре відпрацьоване.

Генеральний суддя, щоб не дрібнитися, відправив до Петра І донос, що складався з багатьох пунктів. Здається, числом аж 33. Звинувачували гетьмана Мазепу у всіх смертних гріхах, мислимих і немислимих, – але жоден з них, із 33-х, не містив доказів невірності Мазепи Москві. Зрозуміло, що в ставці гетьмана точилися розмови (Василь Кочубей був їхнім свідком, бо й сам піддакував) про хід Північної війни, зважувалися шанси сторін на перемогу, а Кочубей, препильно вислуховуючи ті розмови та мотаючи собі на вус, згодом подав їх, як мотиви зради. А ще в його 33-х пунктах і пунктиках доносу явно відчувався особистий мотив, бажання розправитесь з гетьманом, щоб самому зайняти його посаду.

Тож не дивно, що петиція Кочубея насторожила Петра І і він негадано велів розпочати слідство проти самих донощиків…

Тим більше їхні прізвища значилися в кінці кожного доносу: Кочубей та Іскра. Із зазначенням їхніх чинів і посад.

Правда, Василь Леонтійович з обережності, як би чого не сталося, спершу не збирався підписувати свої «посланія» цареві, але Любов Федорівна наполягла:

– Підписуйся!

– Та воно ж… якось… – знітився чоловік, але переконати жону в тому, що вона задумала – годі було й пробувати.

– У тебе що – лою в голові катма?! А як ще цар знатиме, хто його застерігає від проявів Мазепи? Як знатиме, хто йому доносить? Га? Кому він має щедро і по-царському віддячити за усердіє, га? Як підпису не буде, га? Ти про це подумав?

– Та воно…

– Підписуй, це я тобі кажу! А я все знаю. Пиши й донось! На Мазепу клятого. Бо ти не донесеш на Мазепу, Мазепа на тебе донесе. А він злий на нас, що Мотрі йому не віддаємо. То краще, як ти його випередиш.

У словах жони був резон. Бо донос – се таке діло. Ти не донесеш, на тебе донесуть. Ти пожалієш, тебе не пожаліють, от і дадуть тобі по мармизі. То краще, тут Любочка має рацію, – краще, якщо ти донесеш.

І ще в Любові Федорівни були незаперечні докази.

– А раптом… раптом цар захоче донощика нагородити, га? За вірну службу. Га? Мазепу виженуть втришия, а ти лишишся без царської ласки. Тож підписуйся. Так і так, мовляв, Кочубей Василь Леонтійович власною рукою… Цар-государ прочитає твою супліку та як гаркне (Кочубей аж здригнувся), як га-аркне: а подать сюди цього Кочубея!..

– Ти… що мелеш? – чоловік позадкував.

– Подать сюди Кочубея! – повторила Любов Федорівна. – Подадуть тебе до царя-батюшки, а цар-батюшка оп’ять як га-аркне (Кочубей знову здригнувся): забрати в Мазепи орден Андрія Первозванного та вручить його Кочубею за вірну службу. А заодно й булаву в зрадника Мазепи відібрати і вірному Кочубею її вручити!..

І Кочубей повірив дружині, як звик їй вірити все життя. Правду жонка рече. Царі люблять, коли піддані доносять їм на підданих. А доносу, як один казав, немає зносу… Тож треба підписати супліку, аби нагороди не втеряти… Бо цар, прочитавши донесення, як гаркне: а подать сюди Кочубея!..

Петро І й справді гаркне:

– А подать сюди цього… Кочубея!

Кочубея подадуть цареві, як на блюді, але… Але тут Любов Федорівна щось недопетрала – подадуть Кочубея не для нагороди за «усердіє»…

(Любов Федорівна потім заламуватиме руки, голоситиме, що муж не так сприйняв її пораду, тому й погорів, але діло, як кажуть, було зроблене.)

Без царя в голові…

Це наче про нього, про Івана Іскру сказано – круто, але справедливо. Він справді був несамостійним, ба навіть, недалеким…

– У цього Іскри та немає іскри Божої в голові, а заодно й кебети чи лою, – як сказав хтось про полтавського полковника Івана Іскру, і наче у воду подивився. Він і головою наклав – через свою безталанність (а це, якщо чоловік безталанний – надовго). Все, за що не брався, у нього йшло навскоси і йому ж самому на шкоду. А ще не таланило йому через роздуте владолюбство. З пересічних козаків пан Іван вибився в козацькі полковники, хоч вершиною його здібностей була посада сотника, але він вважав, що цього йому замало, тож погнався за більшим (полковницький пернач його вже теж не задовольняв), погнався і втратив усе. Гонитва та закінчилася для нього повним крахом.

З історії українського козацтва знаємо трьох полковників з однаковими прізвищами – Іскра.

Це – Іскра Захар Юрійович, корсунський полковник, один з керівників визвольного руху на Правобережній Україні проти польсько-шляхетського гніту в кінці XVII – на початку XVIII століття. Згодом (1704) перейшов зі своїм полком на Лівобережжя, обіймав старшинські посади в Стародубському полку і загалом закінчив своє, як він казав, «гостювання в цьому світі» тихо-мирно.

Іскра Іван Якович, козацький полковник, брав участь у змові проти гетьмана І. Виговського – це найбільше досягнення його воєнної кебети. Їздив до Москви з доносом на свого гетьмана, аби повідомити царський уряд – і таки повідомив! – про підготовку Виговським антимосковського повстання, мовляв, гетьман все робить, аби здобути Україні волю і вирвати її «з царського ярма». Разом з кошовим отаманом Запорозької Січі І. Сірком та іншими організував на Лівобережній Україні заколот, за радянською історіографією, «народне повстання» – проти того самого Виговського та його спроби здобути Україні волю. Але як ти її здобудеш, коли свої старшини тебе ж і продають, аби у визискувачів батьківщини відхопити за це блага та вищі чини й посади. Забитий у сутичці, безславно.

І нарешті третій Іскра, Іван Іванович. Теж полковник і теж прославився як донощик. За прислужництво Росії на шкоду Україні Мазепа позбавив його полковницького звання. Він і затаїв проти гетьмана злобу. На ґрунті особистої ненависті до Мазепи вступив у супрягу з генеральним суддею Василем Кочубеєм, свояком своїм, покірно підписував ті доноси, що їх писав і до царя відсилав генеральний суддя.

Служив Кочубею вірно. За це йому Кочубей обіцяв (за завішеними вікнами і за карафкою оковитої):

– Як скинемо Мазепу, а ми його турнемо під зад ногою, в цьому я певний, так ось, як вирвемо в нього за допомогою царя булаву, я стану гетьманом, а ти, Йване, як будеш мені вірно служити, посядеш моє місце.

– Генерального судді? – аж схоплювався Іскра, колишній полковник.

– Тсс!.. Не галасуй передчасно, бо й стіни мають вуха. Підписуй, що я на Мазепу написав, і місце генерального судді – твоє. Тільки щоб діяв зі мною в супрязі, без мене – ані кроку!

Разом з Кочубеєм його й буде схоплено з наказу Петра I.

– Щось ти не те, пане Василю, цареві в супліці своїй, яку я здуру підписав, та нашкрябав. Нас мали б посадити на вищі посади, а нас чогось посадили в хурдигу.

– Терпи, козаче, отаманом будеш, – буркнув Кочубей, бо й сам спершу не міг збагнути, що це з ним затіяв цар. Хотів як краще, а що вийшло – в хурдигу запроторили – а бий тебе коцюба!

А все тому так вийшло, що Москва, як зазвичай, не повірила черговим доносам і Петро І, в свою чергу, теж не повірив донощикам, адже вважав Мазепу своїм ледь чи не другом, який для нього, для Петра І, тримає в ярмі Малоросію і швидко й точно виконує будь-які його накази. Та й не зважиться Мазепа проти нього щось там затіяти, як нашкрябали в своєму доносі ті малороси, адже тоді він втратить булаву, а вона для нього – найдорожча у світі. Хто хоч раз побував з булавою, той лусне, а все робитиме, аби її не випустити з рук. При булаві ти – цар і бог. Навіть якщо над тобою є інший, вищий цар. Заради булави Мазепа все стерпить – навіть особисту образу. Так був певний Петро І і на цій підставі вірив гетьману…

А що доноси прийшли, так ці… малороси таки й справді… малі роси. Тільки тим і зайняті, що заздрять один одному, підніжки один одному влаштовують та один на одного до Москви супліки пишуть.

І Петро І, не дочитавши до кінця донесення Кочубея та Іскри на ходу цибаючи, звелів канцлеру Головкіну:

– Цих… Кочубея та Іскру – на цугундер! Візьміть під варту й дізнайтесь, що там у них в Малоросії чиниться? По чиєму намовлянню вони пишуть на свого гетьмана? Не панькатись – для нас малоросів вистачить. Раз-два і коли що – у розхід!

Канцлер Головкін у свою чергу велів своєму довіреному чиновнику Шафірову:

– Кочубея та Іскру – взять! Дізнатися, який враг намовляє їх писати на свого гетьмана. Не панькатись! Раз-два і коли що – у розход! Але спершу дізнатися, хто їх намовляє писати і з якою метою. Не церемонитись! Особисто мені доповісти. Затямте: його величність довіряє гетьману Мазеві. Доноси на нього – то чиясь ворожа рука строчить.

Пізніше про Шафірова Петра Павловича писатимуть в історії: державний діяч і дипломат, дійсний тайний радник, віце-канцлер, сподвижник Петра I, барон, а тоді…

Тоді він був просто онуком смоленського купця-єврея, який прийняв хрещення разом зі своїми дітьми у 1657 році. Батько Шафірова Павло Пилипович був привезений до Москви, де завдяки знанням іноземних мов був узятий на службу до Посольського наказу. Одночасно Шафіров служив і перекладачем Посольського наказу, ще й встигав займатися в Москві торгівлею. Цар Федір Олексійович подарував йому дворянство. Петро Павлович отримав всебічну освіту, вивчив французьку, німецьку, польську, голландську мови, латину, а пізніше вивчив ще й італійську мову. Такі багаті знання Шафірова, уміння вести дипломатичні переговори були помічені Петром І, який і наблизив його до себе. Шафіров займався не лише перекладом офіційних паперів, але й книг з різних галузей знань. Супроводжував Петра І під час великого посольства до Західної Європи, де й звернув на себе увагу Головкіна. Петро І почав висовувати Шафірова, давав йому відповідальні доручення і невдовзі зробив його одним із своїх помічників. Він незмінно брав участь у переговорах з різними країнами у Москві. Зокрема, й при складанні договору між Росією та Польщею про спільні дії проти Швеції.

З 1703 року Шафіров – тайний секретар канцлера Головкіна, водночас залишаючись при канцелярії Петра І. Супроводжував його в різних поїздках, а з 1706 року йому було доручено керівництво Посольським наказом, за відсутності царя він навіть вів переговори з іноземними послами під час Північної війни. Перебуватиме при цареві і під час Полтавської битви, невдовзі буде пожалуваний в тайні радники та ощасливлений посадою віце-канцлера. А в 1710 році на іменини Петра I Шафіров буде пожалуваний російським бароном, отримає звання генерал-поштмейстера і з 1709 року керуватиме поштовим відомством.

Ще не було такого завдання, що його б не виконав Шафіров Петро Павлович, улюбленець царя Петра і канцлера Головкіна. Тож і наказ не церемонитися з генеральним суддею Малоросії Кочубеєм та з полтавським полковником Іваном Іскрою, авторами доносів, Петро Павлович виконав швидко, чітко і якісно. Дав команду заарештувати донощиків, доставити їх до Москви, а вже в Першопрестольній з ними не церемонитись – немає коли баляндраси розводити – наказ його величності. Донощиків – на дибу! Мордувати, катувати й мучити доти, доки не зізнаються, хто їх намовив писати супліки на гетьмана Мазепу…

Для початку вирішили донощиків – щоб не воловодитися з тортурами, – просто пристрахати. Привезених до Москви і вже добряче побитих, не даючи їм і оговтатись, потягли в підземелля, де була ціла виставка знарядь тортур. І в першу чергу підвели до диби. Популярно пояснили, що сіє таке.

Диба – знаряддя тортур шляхом розтягування тіла жертви, з одночасним розриванням суглобів… Спочатку на Русі дибою називали знаряддя кари – колоду, до якої прив’язували звинуваченого – «саджали в дибу».

Псковська судна грамота застерігала: «Кто силою в судебню влезет или придверника ударит, то посадити его в дыбу», а вже з другої половині ХVII століття диба стала знаряддям тортур.

У Західній Європі використовувалася диба-ложе з валиками на обох кінцях, на які намотувалися вірьовки, що утримували зап’ястя та гомілки жертви. Коли крутили валики, вірьовки розтягувалися в протилежних напрямках, розтягуючи тіло і розриваючи суглоби звинуваченого. Іноді диба мала шипи, що роздирали жертву при розтягуванні. На Русі застосовувався інший вид диби: вона складалася з двох стовпів, укопаних у землю і з’єднаних перекладиною. Допитуваному зав’язували руки за спиною і піднімали за прив’язану до рук вірьовку. Іноді до його зв’язаних ніг чіпляли додатковий вантаж. При цьому руки у піднятої на дибу людини виверталися назад і часто виходили з суглобів, від чого засуджений висів на вивернутих руках. На дибі перебували від кількох хвилин до години й більше. Піднятого на дибі били батогом по спині і «прикладывали к огню», тобто водили по тілу запаленим віником. Часто кат ламав у піднятого на дибі ребра розжареними обценьками. В середині ХVII століття один з катів так описував дибу:

«А устроены для всяких воров пытки: сымут с вора рубашку и руки его назади завяжут, подле кисти, верёвкою, обшита та верёвка войлоком, и подымут его к верху, учинено место что и виселица, а ноги его свяжут ремнём; и один человек палач вступит ему в ноги на ремень своею ногою, и тем его стягивает, и у того вора руки станут прямо против головы его, а из суставов выдут вон; и потом сзади палач начнёт бити по спине кнутом изредка, в час боевой ударов бывает тридцать или сорок; и как ударит по которому месту по спине, и на спине станет так, слово в слово, будто большой ремень вырезан ножом мало не до костей. (…) Будет с первых пыток не винятся, и их спустя неделю времяни пытают вдругорядь и в-третьие, и жгут огнём, свяжут руки и ноги, и вложат меж рук и меж ног бревно, и подымут на огнь, а иным розжёгши железные клещи накрасно ломают ребра (…) Женскому полу бывают пытки против того же, что и мужскому полу, окромя того что рёбра ломают».

Розказавши – детально й мальовниче, як працює диба, «заплечных дел мастер» [13] ласкаво запитав Кочубея та Іскру, що були вже бліді і важко дихали:

– То що, малороси, пани хороші та ще й генеральні, почнемо вас на дибі розтягувати чи самі зізнаєтесь?

Повторювати «заплечному» не довелось. Кочубей та Іскра, дивлячись скоса на дибу, що зловісно поблискувала в підземеллі в світлі смолоскипів, поспішно зізналися – спершу Кочубей: що він обмовив гетьмана «по злобі».

Генеральний суддя не встиг ще й закінчити своє щиросердне зізнання, як полковник Іскра поспіхом вигукнув, що теж писав на гетьмана «по злобі». Але чомусь йому не повірили і того ж дня Іскра був «приведен к пытке и распрашиваем» повторно. Іскра вдруге зізнався: на гетьмана він доносив не по чиїйсь намові, не якимось «неприятелем», а по своїй волі.

Сапаючи повітря, квапно, боячись, щоб його знову не піддали тортурам, Іскра кричав, що ніякої намови від неприятеля не було, а обмовляв він гетьмана по своїй «дурній» волі… Правда, його підучив Кочубей, наголошуючи, що робить це по вірності своїй царській величності, а він, Іскра, ніякої зради за гетьманом не бачив і ні від кого не чув. І радив Кочубею, щоби не затівав справи, але Кочубей йому одповів: хоч і померти доведеться, а гетьмана він «зуздром викриє».

Почалися тортури.

Після десяти ударів Іскра зізнався: чув від Кочубея, що радився він щодо доносу з миргородським полковником Апостоленком і з Чуйкевичем і що після скинення Мазепи миргородського полковника бажали вони зробити гетьманом і в письмі, що було прислано Кочубею від Чуйкевича, написано: у нас за Дніпром вогонь спалахує і розгоряється і хай береже Бог, щоб і у вас не загорілося…

Піддали тортурам Кочубея, він клявся та божився, що, мабуть, Іскра, не второпавши суть справи, запевняє, що я на гетьмана наговорив про зраду, так то по сімейній «своїй злобі»…

Іскрі в присутності Кочубея було завдано ще вісім ударів і вкотре у нього допитувалися: що він знає про «умыслье Мазепы на жизнь великого государя»? І чи Кочубей йому те говорив… Іскра велів писати: все він чув від Кочубея і казав йому Кочубей, що він все на гетьмана «возвел по собственной злобе, не видя измены».

Кочубей вкотре підтвердив: донос на гетьмана писав і наговорював на нього, але затіяв зраду лише по тій самій «злобе»…

Йому дали ще п’ять ударів і знову питали: який неприятель нацьковував його проти гетьмана, щоби його скинути і вибрати іншого і хто з ним був у спільниках?… Кочубей вкотре відповідав: неприятель його не нацьковував на гетьмана, що все він затіяв по тій самій «злобе» своїй на гетьмана, а не з намови неприятеля і ніяких йому цькувань від неприятеля не було, як не було й самого неприятеля, а за гетьманом він не відає ніякої зради та невірності, все затіяв на гетьмана брехливо, гадаючи, що йому повірять без подальшого слідства…

Вислухавши Кочубея та Іскру, записавши їхні зізнання, заарештованих знову без передиху піддали «розыску», тобто допитам. Іскра вдруге заявив, власне, повторив те, що вже казав першого разу: він не знає ніякої зради гетьмана, а намовив його подати донос Кочубей, і він йому повірив, адже він всього лише полковник, а Кочубей – генеральний суддя…

Іскрі повторно дісталося десять ударів батогом, шкіра від ударів – кати були досвідчені, – репалась на спині в полковника…

Відразу ж взяли Кочубея на тортури, і він вдруге – повторив свої попередні показання: написав донос по злобі, а тому в його доносі – все неправда.

Кочубей повторно отримав п’ять ударів батогом, спина його теж закривавіла, і він знесилений лише стогнав і плакав, вперто повторюючи наче затятий: по злобі написав, по злобі!.. по злобі…

Знову допитували Іскру, і він вкотре підтвердив, що, крім вірності гетьмана цареві, нічого більше не помічав. Повторно йому дали ще вісім ударів батогом, і на спині в нього вже не було живого місця…

Потім допитували «с пристрастием» їхнього спільника Кованька, і той засвідчив, що нічого не знає про зраду гетьмана.

Інший спільник Кочубея та Іскри піп Святайло заприсягався, клянучись Господом: діяв за наказом Кочубея, а сам нічого не знає про зраду гетьмана – мабуть, так воно насправді й було.

Допити «с пристрастием» акуратно записували, і 25 квітня Мазепі відправили гербовий лист з викладом зізнань.

27 квітня Кочубей написав царю листа, в якому виклав справжню причину своєї злоби щодо Мазепи, пов’язану з його донькою Мотрею, і додав любовні листи Мазепи до Мотрі…

Петро I – а він в амурних ділах розумівся, – лише посміхнувся, читаючи листи Мазепи до коханої Мотрі, і весело сказав: «Мазепі можна позаздрити, таку любов знайшов!..»

Зізнанням Кочубея та Іскри про обманливий донос справа й завершилася.

Головкін писав царю:

«Понеже Кочубей зело стар и дряхл безмерно, того ради мы его более пытать опасались, чтоб прежде времени не издох. А более в гетманском деле розыскивать нечего, и для того и в Киев их не посылаем, потому что во всем они винились, кроме факции или наущения от неприятеля, и ежели какую им казнь изволишь учинить, то мнится нам, что надлежит послать их в Киев и с совету гетманского повелеть о том малороссийскому народу публично огласить, чтоб они видели, что за сущую их вину то с ними учинено будет, а надлежит, государь, то дело для нынешнего сближения неприятельского, також и для лучшей надежды гетману скорее свершить».

Але цар не хотів так швидко закінчувати слідство, бо йому здавалося, що Кочубей та Іскра не могли затіяти все те самі по собі, «без побуждения неприятеля», і велів відіслати донощиків не в Київ, куди просив їх прислати Мазепа, а до Смоленська. 23 травня Головкін писав царю:

«Кочубея и Искру отослали мы в Смоленск; только доносим, чтоб продолжением того дела не было сумнения гетману, ибо он пишет к нам многократно, прилежно прося о прислании оных к нему в войско, а не в Киев для обличения их воровства, чтоб то народ малороссийский видел, потому-де что в народе малороссийском, особливо в поспольстве от их единомышленников рассеиваются многие плевелы, будто его, Кочубея и Искру до Петербурга проводили и будто на него, гетмана, ваш великий гнев, и ныне обозного генерального челядника, в Киев едущего, в местечке Оленовце за то только, что просил подводы, старшина тамошняя била с таковыми выговорами: полно уже вашего, гетманчики, панства, приедет на вашу всех погибель Кочубей. В простом народе безумные повести оглашаются, будто Кочубей в великой милости вашей здесь, а Искра будто послан гетманом города какого добывать, а когда добудет, отпущен будет на гетманство».

Лише після того Петро I розпорядився Кочубея та Іскру відіслати до Мазепи і стратити обох перед усім військом, попа Святайла зачинити у Соловецький монастир, а сотника Кованька та слуг донощиків відправити до Архангельська й віддати в солдати.

27 червня Мазепа з обозом стояв під Білою Церквою, як був отриманий царський указ повернутися до Києва і розташуватися поблизу – до подальшого царського указу. Того дня було тезоіменитство царя і Мазепа відправив до нього вітального листа з побажанням перемог над ворогами. І вже було вирушив у дорогу, як примчав з Києва гонець від стольника Вельямінова-Зернова з повідомленням, що він привіз Кочубея та Іскру для здійснення над ними смертної кари.

Невдовзі в гетьманський обоз, що вже перебував у Борщагівці, привезли засуджених у кайданах, і стольник Вельямінов-Зернов подав гетьману в присутності всіх старшин царську грамоту, у якій писалося: Кочубей та Іскра за брехливий донос на гетьмана засуджені на смерть.

Ніхто не знав, що стольнику Вельямінову-Зернову було велено оголосити волю государя: злочинці мають бути страчені, а якщо при цьому гетьман стане просити, щоб їх залишити в живих, то стольник мав обмежитись відповіддю: в наказі у нього немає про те нічого і він не сміє нічого чинити без царського указу. Мазепа про це знав, як знав, що просити царських посланців про помилування – марна річ. Вони, а не він, гетьман, господарюють в Україні, а тому мовчав, суплячи сиві брови, та іноді люто смикав себе за вус.

Московський стольник ще висловився в тому дусі, що навіть християнське милосердя не примусить його помилувати без волі царя засуджених ним на смерть – адже він теж хоче жити і не хоче опинитися на пласі… Та й ніхто не посміє звільнити «лжеклеветников и всенародных возмутителей», адже вони «дерзнули языком льстивым и лживым» опорочить царство Петра I, а повинні були до останньої краплі крові стояти і померти за царя, а «не токмо противное оному чинить й сочинять, о чем даже помыслить страшно, ужасно и душегубно».

Слухаючи, Мазепа супив сиві брови і час од часу люто смикав себе за вус. Море голів колихалося перед ним – людських і конячих, а він бачив перед собою одну лише Мотрю Кочубеївну. Що кохана скаже, як дізнається про страту її батька, про те, що це цар засудив її батька до смерті, а не він, не Мазепа.

І від того хотілося самому стати біля плахи…

Вдруге звернувся до стольника Вельямінова-Зернова (виявляється, в Україні владарює не він, гетьман України, а якийсь московський стольник – придворний чин Російської імперії, рангом нижчий від боярського, колись придворний попихач, що слугував спершу за князівським чи царським столом). Мазепа навіть пообіцяв йому – запхав власну гордість до кишені, – десять тисяч червінців золотих, якщо він так поверне дільце, що Кочубея та Іскру залишать у живих… Ну, можна засудити їх до вигнання з України у їхню Сибір, як то відправили московити туди гетьманів Дорошенка, Самойловича, Многогрішного, але стольник тільки витріщав й без того витрішкуваті зенки та клявся; та він і за десять разів по десять тисяч червінців золотих їх не врятує, бо донощиків засудив сам цар. Та коли він, стольник, не виконає волі царя, йому самому доведеться класти голову на плаху, а вона в нього одна. А може, й з ним, з гетьманом, якщо наполягатиме на своєму, разом – отак-то!

– Так що, – закінчив, – як не крути, а Кочубею та Іскрі доведеться, виконуючи царський указ, як тaтaри глaгoлять, секір башка робити… Я того й стольник, – по хвилі додав, – що завжди виконую наказ царя. Якщо він скаже відрубати мені голову, я сам найму ката і велю йому: секір мені башка!..

Мазепа всю ніч не міг і повік склепити, вертівся в своєму похідному шатрі, як карась на гарячій пательні – тільки склепить повіки, так перед ним і з’явиться Мотря… З німим докором дивиться на нього, але жодного слова не кажучи… Гетьман хапав люльку, кисет і вибирався з шатра. Над Борщагівкою гарно визорілося небо. Смалив люльку і думав про одне й те саме: що він скаже Мотрі після страти її батька? Дівчина й бачити його не захоче і права буде. Але як їй роз’яснити, як переконати, що він хоч і гетьман України, але старший у ній все одно не він, а московський цар – з Москвою колись необачно злигався необачний Хмельницький. І звідтоді в Україні без волі московського царя й кроку не можна ступити…

А зорі так яскраво сяяли над Борщагівкою. Вочевидь десь серед них була і його зоря. Десь там і Мотрі теж була зоря – але, де вони – їхні зорі – у високості неба? Чи зустрінуться вони коли, чи їхні зорі навіки розлучилися?…

Спалахнула над головою і полетіла по небосхилу зоря…

«Хтось помер», – подумав гетьман, зітхнув, глибоко затягнувся димом.

Ще одна зоря спалахнула й покотилася до обрію, потім ще…

Чи ж то бува не душі Кочубея та Іскри? Пригадалися легенди, чуті ним ще в дитинстві. Зоря – то найпрекрасніша богиня Русі. На світанку вона відмикає ключем небесні ворота й випускає сонечко на небо. Сонце наздоганяє красную дівицю Зорю, вона втікає і стає криницею. На землю падає свята роса, яка запліднює землю. Бджоли п’ють духмяну росу й приносять чарівний мед – так народжується життя… Здавна люди вірили: в кожного на небі є своя зірка. Коли хто народжується, спалахує і його зоря. Тоді й кажуть, що такий народився під щасливою зорею. А коли людина помирає, згасає її зоря, летить через усе небо, спалахує і зникає. «Чиясь душа полетіла», – кажуть тоді люди… То де його зоря у небі високому, скільки вона ще сяятиме, даруючи йому життя? І де Мотрина зоря, як її побачити серед міріадів зірок?…

Намугикував:

Ой ти, дівчино, ясная зоре! Ти мої радощі, ти моє горе!..

А зорі падали й падали з високості нічного неба, перекреслювали вогняними стрічками небесні простори й зникали десь там, за обрієм, а йому здавалося, що серед згаслих зір і їхні з Мотрею дві зорі…

Вечір надворі, ніч наступає, Вийди, дівчино, серце бажає! Чистеє небо зіроньки вкрили, Вийди, дівчино, до мене, мила. Дай подивитися в яснії очі, Стан твій обняти гнучкий дівочий, Глянути в личко, біле, чудове, На коси довгі, на чорнії брови…

Кочубей був на диво спокійний, бліде його обличчя, виснажене і думами, і тортурами останніх днів, було наче закам’яніле, очі під густими сивими бровами вже згасли… Життя покинуло їх назавжди.

Іскра метушився, збуджено тупцявся і якось наче аж пересмикувався.

Смикалась і його голова.

– Опануй себе, полковнику, – раптом глухо порадив йому генеральний суддя. – Бо ще відпаде твоя головонька від трясучки, що ж тоді тобі будуть відрубувати? Гадаю, другої голови в тебе немає, ніц!

Іскра завжди заздрив Кочубею. І чин у нього був значно більший – генеральний суддя, друга особа в гетьманстві, – а він всього лише полковник, – і здоров’я свояк мав нівроку… Хоча… Яке це має тепер значення, здоров’я?

Стольник Вельямінов-Зернов доставив їх – Кочубея та Іскру – до Борщагівки під Білу Церкву, де перебував похідний табір гетьмана.

Там їх і стратили – у Борщагівці, під Білою Церквою. Принаймні так сьогодні пишуть всі видання. Але ось притичина – стратити їх таки стратили – у Борщагівці; але під Білою Церквою чи, іншими словами, в Білоцерківському районі Київської області ніякої Борщагівки не було ніколи і, ясна річ, немає й сьогодні.

Гм… Але всі видання, часом не лише художні, а й наукові вперто пишуть: Кочубея та Іскру стратили в Борщагівці під Білою Церквою. Очевидно, автори переписують один в одного цю адресу: під Білою Церквою. Хтось колись вперше, не розібравшись, написав: під Білою Церквою – і пішла писать губернія. І ніхто за ці роки не поцікавився, а чи є там – під Білою Церквою – таке село? Як уже вище мовилося, його там немає і ніколи й не було – під Білою Церквою. То де ж воно поділося? Адже Кочубея та Іскру стратили таки в Борщагівці – історичний факт, що ревізії не підлягає. Ось тільки де вона сьогодні, та загадкова Борщагівка?

У Тернопільській області є старовинне, нині районне містечко Борщів на річці Нічлаві… Взагалі, Борщів (Борщівок) – це назва багатьох населених пунктів в Україні. І, зокрема, є своя Борщівка в Київській області, власне, майже в Києві, біля окружної дороги.

Гадають, що в основі назви – борщ.

БОРЩ – одна з найпопулярніших страв. В Україні існувало три різновиди борщів. Перший, червоний, найулюбленіший, готували з капустою, буряком, морквою, петрушкою (пастернаком), пізніше – з картоплею. У святкові чи недільні дні борщ варили на м’ясній юшці (зі свининою чи птицею), у будень – затовкували або засмажували салом із часником та цибулею.

Для борщу звичайно заквашували червоний городній буряк і використовували як його, так і квас. Для смаку додавали сироватку чи маслянку (рідину, яка залишалася після виготовлення сиру й масла), а в особливо урочисті дні забілювали сметаною.

Гостроти борщу додавав червоний стручковий перець, особливо поширений на півдні України. Борщ готували з квасолею (Середнє Подніпров’я, Полтавщина, Поділля), на Півдні додавали злегка підсмажене борошно, пшоняну або гречану кашу (затирали борщ), а на Полтавщині – галушки.

На Поділлі для закваски борщу готували спеціальний квас із запарених житніх висівок – грис. На крайньому заході борщ варили дуже рідкий, лише з буряками, заправляючи засмажкою, а для кисло-солодкого смаку додавали сік свіжих вишень або яблук. У піст борщ варили без сала та м’яса, лише на олії, проте намагалися додати до овочевої юшки гриби, в’ялену, сушену або смажену рибу.

Червоний борщ широко вживали не лише як повсякденну обідню страву, але й на Різдво, весілля, хрестини, поминки.

Другий різновид борщу – щавлевий, зелений, або весняний. Його варили з молодим щавлем, кропивою, лободою, листям городнього буряка, засмачуючи юшку круто звареним яйцем і сметаною (сироваткою, маслянкою). Так само, як і червоний, щавлевий борщ у піст готували без сала, м’яса, на олії, з грибами та рибою.

Третій різновид борщу – так званий холодний (холодник) – готували виключно влітку. Молодий городній буряк варили, різали соломкою, заправляли квасом-сирівцем, сироваткою (маслянкою, сметаною), додавали зелень петрушки, цибулі, часнику, по можливості круто зварене яйце. Це був сирий борщ, оскільки варили (та й то окремо) лише буряк. Їли охолодженим, нерідко з вареною картоплею замість хліба.

Спосіб приготування щавлевого і холодного борщу зберігся до наших днів майже без змін. Червоний же борщ отримав для закваски порівняно нові продукти – свіжі помідори, томатний сік, соус або пасту. Ці додатки поступово витіснили буряковий квас. На Півдні почали додавати до борщу солодкий перець-ротунду (Українська минувшина. – Київ, 1993).

В основі назви села Борщагівка може бути й борщівник, лікарська трава, інша назва – ведмежий кріп. Росте борщівник на луках, по берегах річок, біля доріг, на пустищах, бо – невибагливий. Їстівний. Листя і стебла використовують як приправу до борщів. Від цього й назва села – Борщагівка. Певно, там було – та й нині є, – багато борщівників, а тамтешні селяни вміють варити смачний борщ.

Як і в тій, що у Вінницькій області, де й стратили Кочубея та Іскру. Її адреса: Вінницька, область, Погребищенський район, с. Борщівка, вул. Іскри та Кочубея, 39, Борщівська сільська рада.

Село лежить на річці Росі та її притоці Оріховатці, за 25 км від райцентра, населення – 1025 чоловік. Борщівській сільраді підпорядковані населені пункти Коржиха та Скибинці. В селі – середня школа, як водиться, клуб, бібліотека, пологовий будинок, медпункт…

Перші поселенці тут з’явилися після монголо-татарської навали.

У довідниках навіть зазначається середня висота над рівнем моря – 204 м.

У давні часи Борщагівка (разом із селами Скибинці, Кур’янці та Муромолівка) належали князю М. Вишневецькому.

З 1847 року село входило до Сквирського повіту і було власністю графині Ганни Мнішек. (У 1900 році Борщагівка вважалася – тимчасово, правда, – єврейським містечком, де проживали 1853 сини Сіону.)

Оце і є та Борщагівка (нині Вінницької області, а не під Білою Церквою), де влітку 1708 року під час російсько-шведської, так званої Північної війни Петра I та Карла II неподалік від села стояв військовий табір українського гетьмана Івана Мазепи. Тут і були страчені (ледь чи не показова страта) високопоставлені особи того часу – Василь Кочубей та Іван Іскра. Через 200 років у центрі села їм встановлено пам’ятний знак.

При в’їзді до села – це хоч і на Вінниччині, але на самій межі Київської області, – стоїть на узбіччі кам’яний хрест. Там нікого не поховано, там 295 років тому стратили Кочубея та Іскру, там стояли плахи, на які засуджені й поклали свої голови під сокиру ката…

Дорога мимо кам’яного хреста в’ється до мальовничого села. Як одна газета писала, село заслуговує пензля художника. Всюди сади, між ними тече звивиста річечка, верби.

Як ото в Поета:

Село – і серце одпочине. Село на нашій Україні — Неначе писанка село. Зеленим гаєм поросло. Цвітуть сади; біліють хати, А на горі стоять палати, Неначе диво. А кругом Широколистії тополі, А там і ліс, і ліс, і поле, І сині гори за Дніпром… Сам бог витає над селом…

Такої думки про своє село були і борщагівці, хоч цих рядків і їхнього автора тоді ще й на світі білому не було. Та Борщагівка була й тоді писанкою. На нашій – але вже тоді не своїй, – Україні.

Але… Як писатиме – теж згодом – один російській поет, «горе горькое шлялось по свету и на наше село невзначай набрело…»

Набрело горе і на Борщагівку – вже стоять посеред села дві плахи, а біля них походжає небачений у тих краях кат. І вже везуть приречених, яким – людям, людям, не йняли віри борщагівці, – мали повідрубувати голови, як ніби вони їм були непотрібні.

Борщагівці були і налякані, й обурені водночас – за віщо тих нещасних – Кочубея та Іскру – смертю каратимуть? Що написали щось там проти Мазепи? Овва! Написали. Але ж не вбили його. А написане на папері – то таке… Що плітки в селі. Та якби пліткарям відрубували голови, то вже б і люду на землі не зосталося. Але цар незнаної їм Москви наказав писак скарати смертю. І для цього вибрали їхнє село – чим воно провинилося?

Минуть роки, десятиліття. Нині в центрі села біля церкви – п’ятиметровий обеліск із чорного мармуру. Свого часу його поставили на могили страчених старшин – спочатку вони були поховані в Борщагівці, на місці страти. (Це їх пізніше перезахоронять у Києві, в Лаврі.)

Чому саме в Борщагівці їх стратили? Існує місцева легенда: злочинців прийнято було страчувати під час заходу сонця (всіх інших – задовго до вечора). Це Борщагівка, коли, мовляв, процесія рухалась і опинилася на її шляху якраз в акурат під захід сонця. Насправді ж тоді під селом своїм обозом і табором стояв гетьман Іван Мазепа. Але так чи інак, а звідтоді історія села назавжди пов’язана з цією сумною подією – стратою старшин-донощиків, які за свого життя аніякого відношення не мали до Борщагівки.

Як уже мовилося, перші люди тут з’явилися ще під час татаро-монгольської навали – втікали від звірств прийшлих кочовиків. Землі у ті часи тут були незаймані, родючі. Але чомусь – це вже помічено впродовж не одного століття, – дуже рідко в тих краях ідуть дощі, хмари – з якого дива? – обходять стороною Борщагівку. Кажуть, загадка природи. Можливо. Колись Борщагівка була містечком, адже там було кілька кузень. (Вважалося: одна-дві кузні – село, кілька – вже містечко.)

У Борщагівці свого часу бував О. Пушкін – гостював у свого друга, майбутнього декабриста Олександра Раєвського й описав бачене в поемі «Полтава». Через ті краї проїздив Тарас Шевченко…

Історія Борщагівки – це, власне, історія нашої країни, тільки у зменшеному вигляді. Під час громадянської війни в тих краях – старожили й досі пам’ятають – лютувала банда якогось Соколова. Лихий був отаман. Любив туману пускати, крав гроші, а потім розкидав їх зігнаним селянам, як сміття, й реготав, коли люди кидались один поперед одного хапати купюри. І в той самий час був жорстоким і швидким на розправу – здебільшого несправедливу. Це він, зібравши з усього містечка євреїв, погнав їх до Білої Церкви і дорогою повбивав усіх «синів Сіону».

Під час колективізації було жорстоке розкуркулення, коли працьовитих, а відтак і заможних селян оголосили куркулями і вислали їх з малими дітьми до Сибіру. Колгосп, що виник у 1930 році, чомусь носив ім’я Горького, хоч великий пролетарський письменник до тих країв не мав аніякого відношення.

За штучно організованого в Україні голодомору в Борщагівці загинуло більше людей, як за всі роки Великої Вітчизняної…

Фашистські окупанти готували Борщагівці долю Хатині, але змушені були втікати, рятуючи власні шкури, під ударами Червоної армії.

Якось в одному виданні прочитав: чи багато в Україні знайдеться міст і сіл, де б центральна вулиця не носила ім’я Леніна, Маркса чи Енгельса?

А ось у Борщагівці центральна вулиця з давніх часів носила і носить імена Іскри та Кочубея. Жаль, що в селі досі немає вулиці імені Мазепи. Селяни вважають, що Мазепа – частина нашої історії, яку ми зобов’язані знати. І знати правдиву, а не перекручену комусь на догоду… Тим більше, що Мазепа – велика особистість, талановита людина. Інтелігентна і культурна, щедро обдарована й освічена. Наприклад, у польських питаннях так, як він, ніхто не розбирався в Російській імперії. І ніколи він не був зрадником – Мотря б не покохала Іуду. Він був історичною особою, якою варто гордитися. Це з подачі кривавого Петра I він був оголошений ворогом, зрадником і відданий так званій «анафемі».

Загалом він був доброю людиною, інтелігентом вищої марки. А ось із тими, хто зазіхав на його владу, боровся круто й рішуче. Мабуть, тому й протримався при булаві стільки літ.

Такого Борщагівка ще не знала. Її кривулясті вулички, завжди порожні – влітку мешканці трудяться на своїх нивках, – були в ті дні переповнені людом – козаками, москалями, селянами – своїми та з ближніх сіл.

Всі вже знали: цю страту призначили на 14 липня 1708 року – про це напередодні кричали оповісники. Їх супроводжували солдати з барабанами. Як тільки вони зупинялися, відбивали швидкий і гучний дріб, і западала тривожна тиша, огласники дерли свої могутні горлянки:

– Слухати всім!!!

– Слухати всім!!!

– Слухати всім!!!

Барабани відбивали дріб, оповісники горлали:

– Слухайте, православні! Завтра вранці будуть страчені мерзенні донощики і предателі Кочубей та Іскра – отсеченієм глав їхніх зміїних. Наказано збиратися всім православним, молитовним і хрещеним!

«…отсеченієм глав їхніх зміїних…»

Барабанний дріб, і знову як наказ: слухати всім.

Слухали всі. Таке в селі, що славилося своїми борщами, почуєш хіба що раз за життя, та й то не кожному селу таке випаде.

Борщагівцям випало. І випало тільки тому, що гетьман Мазепа, повертаючись з чергового походу, на кілька день зупинився табором біля Борщагівки.

Старі люди, слухаючи оповісників, злякано хрестилися.

– Спаси і помилуй, Матір Божа, і ви спасіть та помилуйте, Божі угодники. Та хіба ж можна людям голови одрубувати – а як же вони потім жити будуть, без голів своїх?…

– Слухати всім!!!

Борщагівка була переповнена козаками й обозами гетьмана Мазепи та великоросійським військом – у селі всім було тісно, тож отаборилися на околиці, де на узвишші під охороною сердюків стояло шатро гетьмана і нетерпеливо бив копитами його кінь, прив’язаний до пакола.

Майже всі чини поз’їжджалися до того нікому невідомого села тринадцятого числа. З Києва сюди – повідомив гонець, – вже везли на возі засуджених. Всі були, крім царя…

Рано-вранці знову забили барабани – як край села на вигоні з’явилася в оточенні москалів з рушницями селянська підвода із засудженими в білих, вже й закривавлених сорочках, з непокритими сивими головами…

На вигоні вишикувалися козаки Мазепи та москалі, утворивши чимале каре. А люду! Скільки там люду зібралося! Ніхто не хотів проґавити таке видовисько, як людям відрубуватимуть голови. Знатне видовисько!

Засуджених конвоювали три роти великоросів із зарядженими рушницями.

Московські вояки поставили засуджених старшин посеред каре, де вже стояли плахи – товсті обрубки стовбурів.

Біля них походжав у чорному мішку з прорізами для очей здоровенний кат (здоровенним кату й годиться бути), за ним тупцялися його помічники.

Поруч плахи, поблискуючи на сонці широким лезом, стояла сокира з довгим держалном.

Коло першої плахи поставили Кочубея, біля другої – Іскру. Руки їм розв’язали. Всі були певні, що в останню мить їх буде помилувано.

Та не встигли Кочубей з Іскрою і подих перевести, як уже зачитують їхні провини. Господи, де вони набралися, провини ті. Іскра в розпачі. Як він міг повірити Кочубею! А повірив і опинився біля плахи.

Барабанний дріб – гучний, якийсь наче крикливий. Мить, і все стихло. Так стихло, що чути було напружене дихання сотень і сотень людей.

До Кочубея підходить помічник ката і злегка торкається рукою його плеча.

– Пора…

– Мені квапитись нікуди, – без емоцій, якось відсторонено відповідає генеральний суддя, але опускається на коліна перед плахою, осіняє себе хрестом.

– Господи, в руки твої вручаю душу свою. Візьми її, Господи справедливий і милосердний, та посели її у Царстві Небесному Твоєму…

– Але я ще тута не нажився, – озивається від другої плахи Іскра, але теж опускається на коліна й осіняє себе хрестом.

– Господи, візьми в руки свої і мою грішну душу та посели її у Царстві Небесному Твоєму…

– До зустрічі в Царстві Небесному, полковнику, – прощається Кочубей. – Сподіваюсь, ми його заслужили…

– Аякже, аякже, заслужили, – поспіхом одказує Іскра. – Я тобі, пане генеральний суддя, повірив, що Мазепа зрадник, а що вийшло? На плаху привела мене тая віра.

– На тім світі розберемося, полковнику. Часу там у нас буде досить. Там вічність неміряна.

І правим вухом поклав голову на плаху. Ліве око велике і червоне, з набухлими прожилками востаннє прощалося зі світом цим. Кат у чорному мішку на голові, зі здоровенною сокирякою – слава тобі Господи, що хоч гостра, позбавить зайвих мук, – підходить до нього.

– Заплющуйся, – милостиво радить приреченому.

Мить, і сокира злетіла вгору в дужих руках ката, натовп як в одні груди охнув, і голова генерального судді, що чомусь враз зробилася такою маленькою і неприкаяною, покотилася, червоно бризкаючи кров’ю…

Іскрі відрубали голову швидко і легко – шия в нього була маленька й худа, і голова поскакала, як м’ячик, наче кажучи людям здивовано: «І зовсім не боляче… Я не встиг і збагнути, що помираю, як уже й помер… Цікаво, куди я потраплю – в рай чи в пекло?»

Після страти почалася – навіть з якоюсь аж поспішністю, – літургія [14], і доки вона тривала, обезголовлені тіла страчених лежали розкидані абияк на голій землі, зарослій споришем, лежали, наче викинуті на ганьбу.

Батуринці намагалися не дивитися на страчених, але якщо хто випадково й зиркав на них – очі самі в той бік вернули, – то поспіхом хрестився і хутчій ішов причащатися «тілом і кровію Ісуса Христа». Себто хлібом і вином, як то й годиться робити під час літургії. Лише якась згорблена, маленька, як підліток, бабуся, спираючись на костур, підійшла до тіл і якоюсь бадилиною одганяла від них мух, що вже гули й вилися над тілами.

Тим часом кат, знявши чорний мішок з прорізами для очей, причащався одним із перших. Випивши з чаші вино – «кров Христову» – облизався, довго плямкав, наче пробував на смак, що ж він щойно спожив, – на нього ніхто не звертав уваги. Та й чого звертати – служба така в чоловіка. Комусь же треба й голови одрубувати.

Священик, дебелий козарлюга в облаченні, то голосно співав, то щось скоромовкою бурмотів, а люд раз за разом старанно хрестився, наче намагався позбутися якогось гріха.

Служба тривала довго, а коли закінчилася, обезголовлені тіла козаки поклали в гроби з неструганих дощок і вйокаючи на гнідих, повезли страчених на місцеве кладовище, де й закопали обох старшин в одній ямі, нагорнули зверху горбик і поставили якусь подобу хреста з двох збитих цурпалків.

Ні імен, ні дат на хресті не було – на тім світі, мовляв, розберуться, що за одні до них прибули, а на цьому вони у Борщагівці нікому не потрібні, тільки завдали зайвого клопоту мирним поселянам, а з них вистачить і своїх покійників. Їх он скільки зібралося, що кладовище вже чине більше за село…

16 липня гетьман Мазепа доповів царю про виконання вироку. Рідні та члени сімейств, страчених за наказом Петра I зазнали репресій, їхнє майно конфіскували, дружин взяли під варту. (Любов Кочубей, опинившись в хурдизі, рвала на собі одяг і кричала, що вона не винна, то все чоловік натворив, а вона ні при чім, забувши, що не хто інший, як вона нацьковувала чоловіка проти Мазепи і таки нацькувала його.)

Одночасно з доповідною на ім’я царя гетьман Мазепа надіслав листа канцлеру Головкіну, прохаючи його «оказать милость семействам казненных и отдать женам и детям Кочубея та Искры отобранные имущества, понежа многие наипаче духовные докучают мне многими прошениями, дабы и жена Кочубеева и дети их, и жена Искрина могли без жадной беды и скорби в домах своих проживати спокойно и мирно и своих имений употреблять, понеже мужи их за свое преступление смертную же казнь восприняли».

Але навіть посилання на духовних осіб не допомогло: з канцелярії канцлера відповіли в тому дусі, що його «прошение, направленное на имя канцлера, оставлено без последствий».

Своєю владою, якої в нього вже й не було, гетьман України якось зумів звільнити з-під варти лише дочку Кочубея Мотрю, яка, плачучи, вийшла з буцегарні і пішла, низько звісивши голову, не бачачи світу білого. А куди йшла і сама не знала. Та й чи не все одно куди йти, як місця на землі, була вона певна, їй уже не було.

Багато хто в Батурині шушукався, що це, мовляв, Мазепа, аби відомстити Кочубею, що той не віддав за нього своєї дочки, скарав на горло свого генерального суддю (а за компанію з ним і полковника Іскру, його швагера). Про те, що тоді в Борщагівці всього лише було виконано наказ царя Петра «обезголовити донощиків і очорнителів імперії», ніхто й не згадував.

До Мазепи ці лихослівні чутки, як повернувся до Батурина, доходили, але йому було тоді все одно, що про нього думають.

Мотрононька люба і все ще кохана, і все ще єдина для нього у всьому світі білому, не йшла йому з мислі. Розумів, у якому стані опинилася дівчина, і що вона теж винуватить його у смерті свого батька, але зарадити нічим вже не міг.

Та повагавшись, вирішив – будь-що-будь, – послав своїх людей до Мотрі, але дівчина, вбита горем, зачинившись у спорожнілім батьковім будинку, навіть не відчинила дверей… Виправдовуватись перед дівчиною, що наказ про страту її батька давав не він, а цар сусідньої держави, який повновладно керує ще й Україною, не став. Все одно дівчина не повірить його клятвам. Для неї вбивця її батька він, гетьман Мазепа. А чий він виконав наказ – що з того…

І в посрібленій голові Мазепи добавилося сивин, вуса, вже білі, обвисли.

Ночами, як і тоді, в Борщагівці, не спав, курив люльку біля відчиненого вікна… Часто блукав ночами в садку (батуринці шепотілися, що в гетьмана «щось не теє лучилося з головою») і тихо намугикував:

Ой чого ти, – дубе, На яр похилився? Ой чого, козаче, Не спиш, зажурився?

Сам же собі й відповідав піснею:

Гей, мене чарують Зорі серед ночі. Не дають заснути Серцю карі очі.

Вихід бачив лише один:

Гей, лети, мій коню, Степом і ярами. Розбий мою тугу В бою з ворогами.

Додому Любов Федорівна Кочубей, вона ж колишня суддиха, повернулася сама не своя – ніби вона і не вона. Її наче вітром принесло, вихором закрутило в будинку.

Мотря чула, як мати носилася в покоях, хряпаючи дверима та чимось гуркала-грюкала, розігнала прислугу (а та при чім?), кричала, що вона «докаже… тій… покаже, де раки зимують», і, зрештою, все тим же вихором увірвалася до кімнати дочки.

– Ага, ось де вона… Запроторила матір у буцегарню, батька – на той світ і думає, що мені вже все. Кабиць і хана! А вона буде першою панею у Батурині. Гадала, мати в буцегарні й гигне, завершить свою жизню? Га? Це ж треба?! Я, пані Кочубеїха, в хурдизі посиділа. А батька… Нашого славного пана генерального суддю відправила на плаху, га? Що ти, заразо така-розтака, вчинила з батьком своїм? Удвох із гетьманом на той світ батька відправила? Га, питаю, га? Чого мовчиш? Чи, може, оглухла? Позакладало тобі? Чи – заціпило, гетьманська потаскушко. Навіть батька не пожаліла, шлюшка! На плаху його відправила. Тільки прорахувалася. Гетьман виявився зрадником, про що твій батько й застерігав царя, та той не повірив йому. А тепер пізно, батькові відрубану голову назад не пришиєш. А гетьман твій у бігах… А ти ж чого дляєшся, чого вдома сидиш, коли маєш тікати та ховатися разом з Мазепою, коханцем своїм? Чого, кажу, стоїш? Бери ноги в руки, втікай! Драла давай! А я тепер твоєю милістю удова. Га? Тобі це подобається? Мені не подобається…

Мотря гірко і вражено дивилася на розгнівану жінку – ніби знайому їй і вже незнайому. Ніби колись рідну, найріднішу, а тепер ніби чужу. Хотіла було її за звичкою назвати мамою та не змогла. Язик у роті не повернувся.

І збагнувши, що в неї вже немає не лише батька, а й матері, почала квапно, але якось механічно збиратися… Щоби залишити рідний дім назавжди. А збираючись, вже не чула, що кричить чужа їй – вже чужа – жінка і якими в’їдливими словами її обзиває.

Збиралася, не певна, чи знайде де собі місце на землі, у світі білому… Хіба що в монастирі – там і завершиться її таке коротке і таке невдале – як була певна, – життя.

У монастир, у монастир…

Згорблена, з пониклими головою й плечима, у своєму садку при світлі місяця блукала (про неї теж шепотіли батуринці, що й у Мотрі «щось не теє лучилося з її бідною голівонькою»), відчуваючи себе винуватою у загибелі батька (який не який, часом і крутий з нею був, але ж батько рідний), плакала, шепочучи крізь сльози:

«Тату, таточку, прости мене, грішну. А простивши, забери мене до себе. Кажуть, на тім світі життя ліпше, як тута, і юдолі та печалі там немає. Забери, забери швидше свою Мотрононьку, таточку рідний…»

Але батько, хоч як не благала його, чомусь не забирав її до себе.

Кляла Мазепу, кляла-проклинала і…

І не могла його забути, і з серця вирвати, як змія лукавого.

Вона все ще його любила, любила своєю першою любов’ю і нічого не могла ні з нею вдіяти, ні з собою. Як і пробачити собі, що це вона своєю любов’ю довела батька до плахи, а матір до хурдиги. І з’являтися на вулиці більше не могла, тож з будинку майже не виходила (хіба що вночі, у садок), бо здавалося, що встрічні тикатимуть на неї пальцями і казатимуть: «Оця дівка – батьковбивця…»

І вперше за свого короткого життя Мотря збагнула, що любов може бути не лише щастям, а й нещастям, лихом-бідою. Її щастя, що принесла любов її рання, вже скінчилося, зосталося лише нещастя… І це теж був дарунок долі. Рятували пісні, у яких виливала душу.

Тож батуринці переповідали, що іноді ночами із саду Кочубеїв чути було, як хтось печально і сумно співає:

Цвіте терен, цвіте терен, А цвіт опадає. Хто в любові не знається, Той горя не знає…

І вже десь під ранок із садка Кочубеїв чулося:

Очі мої, очі мої, Що ви наробили, Що всі люди обминали, Того полюбили…

Частина третя

Навкруг порубане, криваве, все військо Карлове лягло. і настала черга Батурина…

…Мазепа, генерал козаків, перейшов на бік короля шведів.

З повідомлення англійської урядової газети «The London Garrete», 3 січня 1709 p.

Ой пожали б, якби були

Одностайне стали.

Т.Шевченко

Це вже потім, як криваве дійство відбудеться, провідні газети Франції «Paris Garrete», «Letters Historigul» та інші часописи зарясніють заголовками, як зойками:

«Уся Україна в крові».

«Жінки і діти на вістрях шабель».

«Garette de France» повідомляючи, що російський цар Петро наказав знищити Батурин і покарати всіх його мешканців лютою смертю, додав:

«Страшний цар жадібний до крові в Україні… Всі мешканці Батурина без огляду на вік і стать вирізані, як наказують нелюдські звичаї москвичів».

Але до того трагічного дня, власне, ночі (точніше: днів і ночей), коли зрадник відкриє замасковані двері потайного ходу і російські війська увірвуться до Батурина різати все живе, ще залишалися лічені місяці. І Батурин, не підозрюючи, що його чекає, жив своїм звичним життям.

І гетьман Мазепа, крім щоденної й постійної державної праці в уряді гетьманському, теж у ті дні жив своїм особистим життям. А найбільше його тоді непокоїла Мотрона Кочубей, люба його Мотрононька, щире його коханнячко.

Наслухавшись місцевих пересудів, чуток і пліток, дівчина була певна: її батька страчено з наказу гетьмана Мазепи – так багато хто шептався у місті. Гетьман, стривожений подібними вигадками, намагався довести Мотрі, що її батька страчено з наказу царя Петра, але з того нічого не виходило – Мотря старанно уникала зустрічей з коханим. Любила гетьмана і, люблячи, ховалася од нього…

Бо тільки себе винною бачила в тому, що лучилося з її батьком. І тяжко, і страшно було дівчині від однієї лише згадки про досі незнану їй Борщагівку, що її вона тепер запам’ятала на все життя. Тож на зустрічі з гетьманом («хоча б одну-однісіньку» – як він благав через своїх людей) не погоджувалася.

«Я вже своє отримала, коли голову батька поклали на плаху в Борщагівці, тож мушу тепер нести свій хрест та спокутувати гріх, що його мені не замолити до кінця віку мого».

Десь у глибині душі, якоюсь часткою серця відчувала: Мазепа не винний у тому, що сталося в Борщагівці, але все одно після того, що там відбулося, вже зустрічатися з гетьманом не могла…

А він, благаючи про побачення, чекав її ночами біля того дуба…

Але це сьогодні, через три століття з гаком, билиця стала легендою про той дуб на спільній межі, чи то пак, на границі їхніх маєтків, а тоді це була дійсність. Не сон, не мрія… Хоча й здавалася Мазепі – здурів чоловік на старості, воістину здурів! – золотим сном, казкою, коли вони зустрічалися під тим дубом біло-срібної місячної нічки-ніченьки…

Він – сивий гетьман, який уже розміняв сьомий десяток, і вона – юне дівчисько. І він, забувши, хто він і що – закоханим парубком біг до того дуба на межі, до Мотрононьки своєї на побачення біг. Таке миттєве, як здавалося їм. Тільки зустрілись, за руки взялися, одне одному у вічі глянули, як уже й пора… Розлучатися. Хотілося зустрітися назавжди, а зустрічалися на якусь там мить і квапно, мимо їхнього бажання і волі, розбігалися – щоб ніхто не загледів, як старий, але такий молодий-молодий гетьман під дубом чекає юну дівчину, Мотрононьку свою…

Їм здавалося, що вони зустрічаються на тій алеї, на межі між їхніми маєтками, біля старого дуплистого дуба потай і ся тайна є, знана лише їм обом, тоді ж як про їхні нічні зустрічі, бодай і короткі, гетьмана України з дочкою генерального судді, всі в Батурині знали, хоча вдавали, що нічого не відають – ні сном ні духом. (Хіба ще озирнувшись, перешіптувались бувало дві кумоньки: «Здурів старий гетьман, їй-бо здурів!..» – «Еге ж, сивина в голову, а чорт у бороду – знаємо таких!.. Та вона ж йому в дочки годиться, а він…» – «Не в дочки, кумо, а – в онуки!.. А він…»)

А закохані певні були: про їхні миттєві зустрічі ніхто не відає, бо що то за зустрічі біля дуба на межі: здрастуй-прощай!

А коли до Мотрі почали доходити пересуди про її «бігання на побачення до старого дуба та зустріч зі старим гетьманом», як матінка на неї напосіла: «Хай він, старий, здурів, а ти чого?… Теж здуріла? До кого бігаєш, дурепо? До старого корча на побачення?… Ось я тобі побігаю!.. Ой, побігаю!..»

І Мотря, плачучи на самоті – щоб матінка не загледіла її плачу і не здогадалася, за ким вона плаче, – перестала бігати на межу до старого дуба на побачення.

А він чекав її біля того дуба, нічку, другу, не дочекавшись, залишав у його дуплі записочки, бо певний був: вона не йде до нього на побачення, тому що розлюбила його…

Про це у відчаї й писав, залишаючи листа в дуплі старого дуба:

«Моя сердечне коханая, наймильшая, найлюбезнішая Мотрононько!

Вперед смерти на себе сподіваюся, ніж такой в серцу Вашом одміни. Спомни тілько на свої слова, спомни на свою присягу, спомни на свої рученьки, котріє мені не поєднократ давала, же мене, хочь будеш за мною, хочь не будеш, до смерті любити обіцяла.

Спомни на остаток любезную нашу бесіду, коли єсь бувала у мене на покою: нехай Бог неправдивого караєть, а я, хоч любишь, хоч не любишь мене, до смерти тебе, подлуг слова свого, любити і сердечне кохати не перестану, на злость моїм ворогам. Прошу і велце, моє серденько, яким колвек способом обачься зо мною, що маю з В. М. далей чинити: бо юж болш не буду ворогам своїм терпіти, конечне одомщеніє учиню, а якоє сама обачиш.

Щасливії мої письма, що в рученьках твоїх бувають, нежелі мої бідні очі, що тебе не оглядають».

У ті дні йому було тяжко як ніколи. Розумів, що так, врешті-решт, має статися – не тепер, то в четвер – надто великою була різниця у їхньому віці. Кохання може не витримати людських пересудів. Тільки й теревенять: «Здурів, старий гетьман, здурів…» А він не дурів, він її кохав, Мотрононьку свою – цього їм не зрозуміти, не збагнути. Тож відчував: Мотрононьку він втрачає. Жив у тривожному передчутті, що почуття їхні не витримають перевірки, зігнуться під людськими пересудами.

Її листи до нього більше не з’являлися в дуплі старого дуба. І це без слів зрозуміло, що з коханням їхнім не все гаразд, може не витримати воно людської яси.

Він повертався вже під ранок – починався новий день, а з ним і старі, нові клопоти. Крім Мотрононьки, у нього ще була Україна. Кохання своє він, здається, вже втратив чи – втрачає, але України він не міг утратити. Тож знав, для кого йому жити – для України. Та й була в нього ще одна – чи не остання надія. На нього, на Карла XII…

Вісімнадцяте століття, що тільки-но почалося, принесло в Україну надію на довгоочікувану волю, що її Країна козаків 54 роки тому втратила в Переяславі, затіявши злуку, що згодом буде названа «возз’єднанням» з Росією…

Піввіку лише минуло звідтоді, а Україна, обдурена царями Москви, все вже втратила – а що не втратила, те втрачала… У так званих «Березневих статтях» 1654 року – договірні умови, на основі яких було здійснене рішення Переяславської ради 1654 року і які обіцяли хоч якусь там автономію Україні в складі Російської держави, – не були вже гарантією автономії. Навпаки, вони стали папірцями, на які Московія не звертала уваги, підминаючи Україну під себе, як ведмідь дядька, який необачно потрапив йому в лапи. Проводячи централізаторську політику, російський уряд (так званий царизм) поступово скасовував права й привілеї хохлів – дійшло до того, що від них через піввіку – усього лише через піввіку! – залишилися ріжки та ніжки… Остаточно «Березневі статті» будуть похерені Росією в середині століття, що почалося.

І тоді все – кабиць Україні, яка буде перетворена в одну з провінцій Росії – хоча, по суті, вона вже перетворена. Але тоді, на початку XVIII століття, ще можна було врятувати волю, доки Країна козаків остаточно не заснула віковічним сном. А волю можна було здобути лише одним шляхом – вийшовши зі складу Росії, себто вирватися з обіймів ведмедя…

Але за права свої, за волю свою святу – а вона для кожного народу воістину свята – треба боротися! Під лежачий камінь вода не тече. І боротися усім разом. Усім поспільством, згуртувавши всі стани – від козаків і старшин до міщан та селян. І приклад в історії був, як то всі дружно в Англії права й свободу собі виборювали… Ні-ні та й згадував гетьман у своїх виступах перед козаками, старшиною чи перед поспільством про той випадок, посилався на нього, як на добрий приклад…

«Нам би отак, укупі. А разом, як наші діди й прадіди ще казали, і батька легше бити…»

Всього лише одна дата в історії боротьби за свободу: 7 червня 1628 року

Коли писались ці рядки, в 2013 році, минає 385 років, коли англійський король Карл I затвердив «Петицію про права» – документ, що підтвердив старовинні права і свободи його підданих.

Наприкінці травня 1628 року англійський парламент подав королю Карлу I законопроект, що був названий «Петицією про права». (Петиція – письмове, переважно колективне прохання, клопотання, звернене до державних керівних установ або до голови уряду.) У петиції англійського парламенту був протест проти численних порушень монархічною владою прав і свобод громадян, які охоронялися британським законодавством з часів раннього Середньовіччя. А виявом монархічного свавілля були: примусові грошові займи у населення, арешти без суду і слідства, заснування каральних воєнних судів, незаконні постої військових на утриманні цивільного населення.

Палата общин, яка представляла інтереси середніх і дрібних землевласників, а також заможних громадян, поставила питання про відновлення прав нації, порушених королівською волею. Карл І спершу намагався завадити обговоренню і погрожував розпустити парламент. Але, попри все, петиція була схвалена і палатою общин, і палатою лордів, що представляла аристократичну еліту королівства. І король змушений був відступитись. І затвердити «Петицію про права», яка стала законом. Текст документа був надрукований великим тиражем для поширення у народі.

385 років виповнилося у 2013 році, а тоді як гетьман Іван Мазепа відчайдушно боровся за свободу і права свого народу – у 1709 році, – «Петиції про права» минав усього лише 81 рік. У всіх вона ще була на слуху. Приклад був. Але українське поспільство, на відміну від Англії, чий народ виборов свою свободу 81 роком раніше, в силу тих чи тих причин (цікаво, яких саме?) відмовилось від підтримки Мазепи, щоб разом з ним боротися за свою свободу… Справді, український народ – унікальний, виходить, народ? Власне, не народ, а, як раніше казали, – поспільство?…

На словах ми всі за Україну. Принаймні сьогодні, бо завтра…

Права – вкотре! – була Леся Українка, коли поезією, що звучала як набат, зверталася до інтелігенції:

Ми паралітики з блискучими очима, Великі духом, силою малі, Орлині крила чуєм за плечима, Самі ж кайданами прикуті до землі.

Геніальну Лесю постійно ранила пустопорожня балаканина в стані «національно свідомої еліти», яка, не знаючи до пуття ні історії народу, ні його дум і устремлінь, намагалася вести маси «манівцем без дороги». А це – дорога демагогів, політичних крикунів та перевертнів.

Вкраїна бачила не раз, Як тії закоханці Надвечір забували все, Про що співали вранці…

Та Україні без чиєїсь допомоги годі було й думати щоб вирватися – надто могутньою була Росія. Потрібен був надійний і сильний союзник. Вся надія була на чужого монарха, який затіяв з Росією війну.

І раптом вона – воля – прийшла.

Чи принаймні голосно про себе заявила.

Уже набатом лунають королівські слова, лунають, як клятва:

«І… я обіцяюся і перед цілим світом урочисто присягаюся честю своєю королівською після повалення ворога свого (себто Московського уряду) поновити землю Козацьку, або Руську, в первісному її стані самодержавну і ні від кого в світі не залежну, про що я з Гетьманом вашим Мазепою письмовим актом ствердив…»

Воля! Ось вона нарешті в Україну завітала, в Країну козаків!..

Так тоді думалось-гадалось. І вірилося. Хоч волю ще ніхто й нікому не приносив, волю треба завойовувати. І Мазепа був готовий, щоб стати на смертний герць за волю для «бєдної матки»…

Шведський король для Мазепи був не кращий, але й не гірший за інших монархів Європи. Такий, як і всі. А увагу на нього Мазепа звернув тільки тому, що він затіяв війну з Росією – судячи з усього, довгу й виснажливу. І для нього, і для Петра І.

Мазепі потрібний був союзник – будь-хто, аби він погодився бути Україні союзником. Ним і став Карл ХІІ, бо він почав війну проти Росії, чи Росія проти нього так звану Північну війну – за вихід до Балтійського моря.

І Мазепа ожив у ті гіркі для нього дні, коли він утрачав кохану. Ожив, бо знайшовся союзник, з яким була надія – тільки-но з’явилася надія – вирвати Україну з неволі…

І Мазепа, все зваживши – вкотре! – все прорахувавши й обмізкувавши – вкотре! – рішив перейти до Карла ХІІ, а там…

Там, як невмирущо бадьорі козаки кажуть: ой, пан чи пропав – двічі не вмирати.

І в тому – «двічі не вмирати», ховалася магія. І віра, і надія, яка помирає останньою.

За «Історією русів» [15] все почалося так:

«Король Шведський, вступивши до Малоросії, публікував у ній і виставляв у прилюдних місцях прокламацію свою до тутешнього народу такого змісту: «Переслідуючи злобного ворога свого, Царя Московського, що здвигнув на Швецію війну з усіх сторін без жодних причин, а з самої злості своєї та чванливості, я вступаю в землю Козацьку не заради завоювання її або покористування скарбами та пожитками мешканців тутешніх, але єдино задля поновлення прав їхніх і вольностей колишніх, за які й предки мої, Королі Шведські, супроти Польщі завше вступалися і до того зобов’язані були важливими їм заслугами Козацькими та союзними з ними договорами і трактатами. Відомо-бо мені з сусідських чуток і протесту Гетьмана Мазепи, що цар Московський, бувши ворогом непримиренним усім народам на світі і жадаючи підкорити їх собі в неволю, загорнувши і Козаків у неключиме рабство, зневажаючи, відбираючи і касуючи всі ваші права та вольності, урочистими з вами договорами й трактатами затверджені, забув при тому і безсоромно зневажив саму вдячність, усіма народами за святість шановану, якою зобов’язана вам, Козакам, і народові Руському Московія, зведена міжусобицями своїми, Самозванцями та Поляками до мізерноти і майже небуття, але вами утримана й скріплена. Відомо-бо цілому світові, що народ Руський зі своїми Козаками був спочатку народом самодержавним, себто від самого себе залежним, під правлінням Князів своїх, або Самодержавців, злучався потім з Литвою і Польщею, щоб спротивлятися з ними Татарам, які їх руйнували, але згодом за насильства та лютості Поляків, визволившись од них власною своєю силою і хоробрістю, злучився з Московією добровільно і через саме єдиновірство, і, зробивший такою, якою вона тепер є, від неї зневажуваний і озлоблюваний нині безсовісно й безсоромно. І так я обіцяюсь і перед цілим світом урочисто присягаюсь честю своєю Королівською після повалення ворога свого поновити землю тую Козацьку, або Руську, в первісному її стані самодержавному і ні від кого в світі не залежному, про що я з Гетьманом вашим Мазепою письмовими актами зобов’язався і ствердив, а гарантувати їх узялися найперші в Європі держави».

«Пострілом у відповідь» Петра I – теж за «Історією русів», – було таке звернення:

«Государ, дізнавшись про розіслані по Малоросії списки прокламації Карла XII і в такій же силі розсіяні універсали Мазепині, яким, одначе, народ тутешній зовсім не довірявся, публікував і від себе до всенародного відома маніфест свій, підписаний власною рукою і виставлений при всіх церквах, і в ньому вияснював, що «Стягнені на нього від упертого неприятеля, Короля Шведського, та виродка його, відступника Мазепи, наклепи, пороки й підозри суть несправедливі, вигадані й сповнені лукавства та обманів для приваблення народного; і що він (себто Петро I. – В. Ч.) ніколи на думці не покладав кривдити, руйнувати та уярмлювати вільний народ Малоросійський, а особливо касувати й нищити права його та привілеї, затверджені від батька його, Царя Олексія Михайловича у договірних статтях славного і мудрого Гетьмана Зіновія Хмельницького, під час злуки Малоросії з державою Великоросійською уложених, але ними й особливо царською милістю буде сей вірний і ретельний народ утримувати при всіх його правах, вольностях та привілеях вічно і нерушимо, і можна не лестиво сказати, що жоден народ під сонцем не може хвалитися такими полегшами й вольностями, яко же наш народ Малоросійський, бо ні єдиного гроша до скарбу нашого брати не веліли і наслідникам нашим про теє заповідали. А щодо супротивника нашого Карла, то всьому світові відомо, які він з армією учинив руйнації всім тим народам, котрі переходив: церкви їхні та святині грабував і обертав їх на стайні та поварні, священство тиранив і вбивав, утвар церковну переробляв на світські непристойні речі, а образи святі зневажав, нищив і ногами топтав; та й до Малоросії запровадив його Мазепа з тим самим наміром, щоб, по зруйнуванню її, передати народ у вічну неволю, на поталу Полякам, од яких він набрав достатньо грошей, а Мазепа і Лещинський, яко єдинородні полякам його створіння, не що інше в нього будуть, як тільки здирці та тирани народні, що виконують волю його, і вічні Шведські данники, або васали. По оприлюдненню Царських маніфестів народ Малоросійський, і без того прихильний до сторони Великоросійської, природно, через одновірство й однородство, що їх гостро тоді відтінював йому народ Шведський мовою своєю та чужовірством, приклав до маніфестів свої вигадки, або байки, передавані від язика до язика на рахунок Шведів і Мазепи, що створило, нарешті, незмінний і вічний переказ народний, знаний навіть донині, начебто шведи, зневажаючи образи святі і топчучи їх ногами, змушували також і Мазепу зневажати їх і топтати ногами чудотворний образ Богородичний у селі Дегтярівці, що над Десною, мурованій тамтешній церкві, ним, Мазепою, спорудженій; і що той образ видавав тоді жалісний стогін, а Мазепа, стоячи на ньому, зрікався своєї віри і присягався на віру Шведську. Відгомін про се перейшов зараз по всій Малоросії, із зміною тільки місця та назви ікони Богородичної. Дехто говорив, що сталося теє з образом Блакитинським, а інші – з Каплунівським і так далі. А тим часом винищування Шведів од народу тривало далі по всіх місцевостях і при всяких нагодах, де їх тільки зручно знайти могли, і злість на них зростала з помсти народної за зневажану віру свою, від чого за одну осінь і зиму поменшало Шведів майже до половини».

Рік 1708-й став вирішально-переломним у долі гетьмана І. С. Мазепи, який, прагнучи кращої долі «для бедной Украйны», зважився на відчайдушний крок – порвав з Петром I і перейшов на бік Карла XII.

Тому було багато причин, головна: за 20 років свого гетьманства Мазепа переконався, що ні вірна служба Москві, ні виконання всіх домовленостей не забезпечують Україні вільного існування. Російська імперія, що з року в рік міцніла, все більше й більше поневолювала Україну, вважаючи її лише джерелом збагачення Росії.

Треба було щось спішно робити, а найперше – рятувати Україну, виборюючи їй незалежність, вирвавши її перед цим з російського ярма, з російських кайданів. Сили, щоб це зробити і в першу чергу військової, Мазепа не мав – Росія була таким голіафом, якого в одиночку годі було й думати побороти. Потрібен був союзник. Аж тут він і знайшовся – Карл XII.

Карл (буцімто означає «тямущий чоловік», запозичене ж німецької, в Італії – Карло) – ім’я вельми популярне серед європейських монархів.

Тут і Карл I – король Англії з династії Стюартів, і Карл IV, король Чехії, імператор «Священної Римської імперії», і король Німеччини з династії Люксембурґів, і Карл V – король Іспанії і теж імператор «Священної Римської імперії» з династії Габсбурґів, і Карл XVI Ґустав, король Швеції з династії Бернадотів (742–814), і Карл Великий, король, потім імператор Франкської держави з династії Каролінґів, і Карл Мартелл, мажордом Франкської держави, і Карл Сміливий – герцог Бурґундії, і нарешті Карл XII (1682–1718) – король Швеції з 1697 року. Себто на трон зійшов у шістнадцять з чимось років, як зазначається в його біографії, «з власної волі».

Зростав скромним юнаком, вів спартанське життя. Оскільки фізично був слабкуватим, то затято займався фізичними вправами. Але в битвах ніколи себе не щадив, тож мав заслужене звання – полководець. До речі, не бездарний.

Проводив абсолютистську великодержавну політику (а яку ще має проводити король, якщо він – король?). В Українській радянській енциклопедії зазначається, що Карл XII вів «загарбницькі війни в Центральній і Східній Європі». Очолював шведську армію під час Північної війни (о, ця Північна війна! Вона його і прославила, принаймні зробила відомим і… знеславила. – В. Ч.). Влітку 1708 року Карл XІІ «вдерся – так в енциклопедії, яка все ж таки має бути стриманою, – на територію Росії. Розраховуючи на допомогу українського гетьмана І. Мазепи, Карл XІІ повернув армію на Україну…»

О, ця Північна війна!

Хоча, як бути точним, Північна війна 1700–1721 років (з циклу російсько-шведських воєн) була війною Росії проти Швеції за вихід до Балтійського моря, за повернення його узбережжя, захопленого шведами. У Північній війні в різні роки воювали проти Швеції також Данія, Річ Посполита, Саксонія, Пруссія та ін.

19(30).VIII.1700 року Росія оголосила війну Швеції, але під Нарвою російські війська зазнали поразки. Доки Карл ХІІ був зайнятий походом проти Речі Посполитої, Петро I реорганізував армію, артилерію, створив військово-морські сили і перейшов у наступ. Наступного року російська армія завдала удару шведам під с. Ерестферомом (узбережжя Чудського озера), ще через рік здобула фортецю Нотебурґ, перейменовану на Шліссельбурґ (тепер м. Петрокріпость), 1703-го – фортецю Нісншанц (у гирлі Неви), Ям, Копор’є, наступного року – Івангород, Нарву, Дерпт (тепер Тарту). На місці зруйнованого Нісншанца було закладено Петербург (1703), а для прикриття його з моря збудовано фортецю Кронштадт. У всіх воєнних діях у Прибалтиці брали участь козацькі полки – Миргородський, Ніжинський, Полтавський і загони запорожців. Річ Посполита на той час у війні зі шведами зазнала невдач, Карл XІІ здобув Варшаву, Краків, Торунь і змусив польського короля Августа ІІ Фредеріка підписати мирний договір і передати престол шведському ставленику С. Лещинському (1706). У планах шведського короля – встановлення протекторату над Литвою, Польщею і Україною. У вересні 1708 року шведські війська повернули в північні райони Лівобережної України… Не всі в шведському штабі були згодні з цим планом.

Канцлер граф Шлей і квартирмейстер Гілленкрон були проти такої задумки короля, але… Карл XII не прислухався і все-таки вирушив – сповнений оптимізму і віри в швидку перемогу, – в Україну.

Чому Карл XІІ обрав під час кампанії 1708–1709 років маршрут через Україну, історики достеменно так досі й не визначилися. Можливо, він свідомо покладався на військову та інші підтримки – хоча б забезпеченням шведів провіантом в Україні: чи вже тоді Мазепа остаточно вирішив перейти на бік шведів – з огляду, звичайно, на те, що шведи рушили через Україну – зручнішої нагоди перейти на їхній бік і шукати не треба було, – але точної відповіді на ці запитання й досі немає.

Отже, шведи повернули в Україну. Петро І, як завжди в критичних ситуаціях, використав малоросів – поляжуть вони, зупиняючи шведів, – байдуже, для Петра І, навіть, добре, самостійників поменшає. І він наказав Мазепі з українськими полками йти на з’єднання з росіянами до Стародуба – дорогою, ясна річ, знищуючи шведів. А Мазепа все ще вагався – з ким йому бути в ситуації, що склалася? Барився, навіть посилався на свою хворобу та інші обставини. Якщо ж він залишиться з Петром І, це гарантує перемогу Росії й подальше утримання України в складі Росії, до всього ж цар вже тоді не утаємничував свій задум ввести в Україні нову форму правління. А це означало кінець і тій архікуцій автономії України, що тоді ще залишалася. Цього остерігався гетьман та запорозькі козаки, зокрема близький до гетьмана отаман Кость Гордієнко.

Географ-датчанин Бальт-Брюн, який тривалий час мандрував Лівобережжям та Московією і все спостерігав на власні очі, писав (до речі, у своїх працях вживав тільки термін «українці», а не, наприклад, малороси, що тоді в імперії був офіційним):

«Українці вельми інтелігентні, волелюбний дух почувається у їхній зовнішності».

«Україна – це край, населений свободолюбною нацією… – писав А. Тайлер у своїй книзі про козаків. – Козаки… дуже люблять свободу і не зносять нічийого ярма».

Француз Карл Лесюра у своїй «Історії козаків» людей військового стану визначив, як «стару націю, початки якої губляться в темряві старих віків». На думку цього автора, «жорстокий» Петро I «мав жажду крові цілої (української) нації». І далі Лесюр на основі документів міністерства закордонних справ описав знущання Меншикова, Шереметєва та інших царських сановників над українським населенням після Полтавської битви.

Колишній професор Українського вільного університету в Празі Сергій Шелухін переконливо доводить, що в ХVII – ХVIII століттях політонім «Україна» широко використовувався в зарубіжній пресі, а саме «українське ім’я» вважалося символом свободи і боротьби за права і вольності: народ прославився за «свободолюбіє»… Гм-гм… І в той самий час народ, який прославився своїм «свободолюбієм», опинився в московському ярмі – з власної волі. І тепер Мазепа мусив його визволяти – у цьому вбачав своє покликання, свій прихід у цей світ.

До Івана Мазепи боротьбу за звільнення України з московського ярма розпочав гетьман Іван Виговський. На чолі козацького війська він виступив проти порушення царем «Прав та Вольностей українців». Він же переміг багатотисячну російську армію під Конотопом у 1659 році. Тоді ж Виговський направив до урядів європейських країн спеціальний «Маніфест» з обґрунтуванням свого виступу: «Так розкрилася хитрість і підступність тих, що без жодної нашої вини готували для нас спочатку міжусобицю і громадянську війну, а потім і відкрито, загрозою своєї зброї, – рабське ярмо. На те, щоб його знищити, ми й доводимо нашу невинність і, закликаючи на поміч Бога, розпочинаємо законну оборону і змушено шукаємо допомоги сусідів в ім’я свободи. Тому на нас немає вини і не ми є за причину цієї війни, що її тепер розпалили. Ми хотіли бути вірні Великому Князеві (Московському), але нас змусили стати до зброї».

На цих засадах і перебував гетьман Іван Мазепа.

До всього ж Петро І ось-ось міг дізнатися – шила в мішку не сховаєш, – про угоду між гетьманом і шведським королем, тож треба було вибирати з ким – з королем чи з царем? До всього ж перехід України на бік Швеції, здавалося б, покращить справи Карла ХІІ і збільшить шанси на його перемогу. А отже, й шанс Україні стати самостійною.

Пора вже було вибирати: або – або.

Або й далі ходити в московському ярмі. Або ризикнути: ой пан чи пропав, двічі не вмирати. Надія на силу Карла ХІІ тоді здавалась нерушною – він неодмінно подолає клятих москалів.

І Мазепа перейшов до Карла ХІІ, і те, що день тому було таємним, стало явним.

Про перехід українського гетьмана з-під влади російського царя Петра І до шведського короля Карла XІІ Ґустава швидко стало сенсацією на Заході. «Довідавшись про плани Петра I зліквідувати в Україні гетьманство, – писала західна преса, – володар булави, який до того «вірою і правдою служив російській короні», Мазепа вирішив шукати іншого союзника і спільника в боротьбі за волю для свого краю. І західна преса кинулась висвітлювати це питання.

Англійська щотижнева газета «The Daily Courant» в номері від 29 грудня 1708 року майже всю першу сторінку присвятила розкриттю змісту угоди між шведським королем Карлом XII Ґуставом та гетьманом України Іваном Мазепою. А вже 16 серпня наступного року газета повідомить, що Мазепі вдалося уникнути московського полону.

Чимало приділила уваги українським подіям французька «Merchre Historigue et litigue», вона проінформувала своїх читачів, що гетьман прийняв протекцію шведського короля і просить того обороняти Україну.

Німецька газета «Wochentliche Pelation», яка виходила в місті Галле, в номері за 14 вересня 1709 року писала: «Мазепа – вождь козаків, планував звільнити Україну з-під московського ярма…»

Гамбурзький тижневик «Histоrіsche Remargues» зазначав, що «Йоганнес Мазепа – начальний вождь козаків, – польський шляхтич з України, що народився у своїй посілості Мазепинці, недалеко від Білої Церкви… Козацька армія одноголосно вибрала Мазепу гетьманом у 1685 році…» І далі повідомляв про воєнні подвиги Мазепи.

Франкфуртський журнал «Theatrum Evropalum» подавав біографію гетьмана та аналізував причини переходу українського зверхника під шведську корону.

Віденський двотижневик «Wiennerishes Diarium» розповідав про знищення росіянами Батурина та повішення ними манекена, який нагадував особу гетьмана. Про хід полтавської битви розповіла й віденська «Der Post-Tagliche Mercurus»: «Мазепа зі своїми козаками бореться за волю рідної України».

Про це стало можливим писати лише в незалежній Україні, адже раніше на цю правду про ті події було накладене суворе ідеологічне табу.

«Хоча Україна стала об’єднаною, однак не була вирішена інша проблема. Московія-Росія все більше і більше обмежувала державні, національні, соціальні й культурні права українського народу. Невдоволення в середовищі козацького війська зарубіжними походами та будівничими роботами, виснаження людських і матеріальних ресурсів українського гетьманства у Північній війні – ці та інші причини, що посилювалися накопиченням претензій козацької верхівки до свого довголітнього протектора й сюзерена російського царя Петра I (поступове обмеження тим владних повноважень не лише гетьмана, а й політичної та економічної автономії козацької держави, спроби реформування підпорядкування української армії тощо), змусили гетьмана І. Мазепу саме у 1704 р. замислитися над тим, чи бути й далі під скіпетром російської монархії чи зробити Україну незалежною державою. «…Тоді вищезгаданий, славної пам’яті гетьман ясновельможний Іоанн Мазепа, поставши правдою та ревністю за цілість Вітчизни, прав та вольностей військових, а бажаючи щирим жаданням бачити в дні свого гетьманського володіння і залишити квітнучою і наповненою ту ж таки Вітчизну, милу матір нашу, та Військо Запорозьке городове й низове… у розширених і розмножених вольностях», – було записано трохи згодом П. Орликом у Конституції України 1710 року.

У 1708 р. гетьман І. Мазепа на чолі української армії оголосив війну могутній Російській імперії, а допомогу йому надав швецький король…» (100 великих постатей і подій козацької України. – Київ, 2008).

«Иван Степанович понимал, какие перспективы ждут и его самого, и Украину в целом. Процесс создания единого, жестко централизованного государства сопровождался ликвидацией остатков обособленности, автономии его окраинных частей. Украина не являлась исключением. Рано или поздно контроль над ней должен был перейти в руки чиновников центрального правительства. Старшина от этих изменений ничего не теряла, превращаясь в составную часть российского дворянства. Но о государственном суверенитете «неньки» пришлось бы забыть на веки вечные. На третьем десятке лет своего гетманства Мазепа убедился, что ни верная служба царю, ни выполнение договорных обязательств не обеспечивают Украине свободного существования. Крепнущая империя все больше и больше вмешивается в украинскую государственность как политически, так и экономически, считая Украину лишь источником для обогащения империи, перекачивания ее природных богатств, рабочей силы, умов и талантов.

Что же касается гетмана, то ему светило превратиться из властелина в обычного командующего войском… Так что Мазепе пришлось задуматься о смене покровителя. Причем ни Польша, ни Турция для этого не подходили. Кровавый опыт «руины» как нельзя лучше это демонстрировал. Гетману требовалась сила, способная защитить его от гнева Петра I, помочь козацкой старшине превратиться в «отечественных», не зависящих от воли московского царя помещиков нового государства, главой которого Мазепа собирался стать сам. После неудачи под Нарвой гетман посчитал, что победа останется за шведами, и начал осторожно наводить мосты для переговоров…» (50 знаменитых загадок истории Украины. – Харків: Фоліо, 2010).

І Мазепа таки зважився. Сподівався, що на його заклик переходити на бік Карла ХІІ відгукнеться вся Україна. У відозві до народу гетьман мотивував своє рішення нестерпністю царського гніту й нищення ним споконвічних вольностей і прав українського козацтва, що саме так і було.

Петро I, дізнавшись про перехід Мазепи на бік шведів, в гніві неймовірному, в люті скаженій поспішно видав свою відозву до українського народу (тоді він чи не вперше – як припекло, – згадав, що в Україні є український народ): тавруючи Мазепу як зрадника, що зійшовся зі шведами, аби «українську землю закріпачити під польське панування й церкви Божі та монастирі віддати в унію». Це, звісно, була чистої води брехня, але народ готовий був їй повірити – унії православні в Україні остерігалися й віками проти неї боролися. Тут Петро І поцілив у болюче для українців місце.

І далі в історії залишився постулат, який вкладається у два рядки:

«Вчинок Мазепи викликав подив і розгубленість не тільки простих людей, а й основної маси козацької старшини. Цього ніхто не очікував».

От-от, саме так. Для всіх вчинок Мазепи став цілковитою несподіванкою. І ось чому.

Таємниця – це душа, але чого?

Навчаючись у Київській колегії (Києво-Могилянській академії), юний Мазепа охоче вивчав латину, захоплювався риторикою, багато читав в оригіналі Тита Лівія, Тацита, Цицерона.

…Жив-був Макіавеллі Нікколо (1469–1527, Флоренція), знаменитий італійський політик, мислитель, письменник, історик, військовий теоретик. Легше перерахувати, чим він не займався, аніж навпаки.

Автор творів «Князь» (за іншими перекладами – «Владар», «Монарх»), «Історія Флоренції» та інших. Як зазначають енциклопедії та різні довідники, Нікколо Макіавеллі у своїх творах намагався розкрити закони суспільного розвитку, базуючись на даних історії, на врахуванні людської психології, реальних обставин. Найважливішою рушійною силою історії мислитель вважав політичну боротьбу, яка в його викладі часто виступала як боротьба соціальна, класова. Кращою формою держави Макіавеллі вважав республіку, проте був упевнений: італійська дійсність вимагає встановлення монархії. Стверджував: для зміцнення держави придатні будь-які засоби. Поділяв віру гуманістів у могутні творчі можливості людини.

Нікколо Макіавеллі був улюбленим і високошанованим автором для юного Івана Мазепи, з творами якого він ніколи не розлучався, а його філософські та соціально-політичні погляди, особливо роздуми про державу, незмінно схвалював. А «Князь» Макіавеллі був його настільною книгою.

Все життя, особливо коли вже став гетьманом, Іван Степанович незмінно дотримувався принципів Макіавеллі, вони йому відчутно допомагали в його нелегкій службі. Також дотримувався і головного постулату італійця: «Таємниця – це душа справи». Будь-якої, бо кожна твоя справа для інших має бути таємницею – до певного часу, а, отже, й твоєю душею.

Хоча… Може здатися – а втім, так воно й було, – гетьман дотримувався цього принципу Макіавеллі аж надто затято, а, отже, діяв надто обережно. Іноді й на шкоду справі, бо дуже її засекречував.

Гетьман потай, як звик це робити все життя, виношував свої ідеї, приховуючи власні наміри від усіх. І не лише від ворогів чи підозрілих, а й навіть від друзів. Тож завжди поводився вельми обачно, адже ризик був величезний у тій складній політичній та військовій ситуації, наявній в Україні, адже вона на свою біду опинилася на роздоріжжі – між польським королівством, турецьким султанатом та московським царством, і кожне намагалося захопити Україну собі.

Іноді Іван Степанович діяв архіобережно, не довіряючи нікому (іноді сам із себе кепкував: не довіряю навіть собі), тож усе тримав у собі за принципом: «і стіни мають вуха».

Може, й перегравав, приховуючи свої істинні задумки, плани, але інакше не міг. Інакше був програш, а в його ситуації це – втрата волі, якщо не життя. Тож і рядки Сосюри: «Не боячись вогню і криці, хай навіть прийде смерті жах – ніхто не видасть таємниці і чесно пройде грізний шлях» – міг би схвалити, якби ці рядки були написані в його час.

Увесь він був покритий таємницею. Один – на людях, ніби аж простецький, без задумок, відкрита душа, інший – сам на сам у власній душі. Тож його часто не могли збагнути вороги, а це добре, гірше, що й друзі та спільники також.

Це потім стане відомо про його зв’язки з оточенням короля Лещинського, а потім з Карлом XII – лише тоді, як він сам відкриється і зробить рішучі кроки. Конспірація його й інтриги були настільки тонкими й ловкими, що навіть і сьогодні простежити цей бік діяльності гетьмана, зазначають історики, достеменно не вдасться – дещо він навічно заховав за щільною завісою таємниці. Але результати Північної війни між московитами й шведами були довгий час непевними, тож гетьман не ризикував, а так все виважував, щоб за будь-якого повороту подій одержати своє. Діяв не в інтересах Петра І чи Карла ХІІ, ні і ні, а – у своїх власних. Тож коли Карл ХІІ, уладнавши свої справи з Данією та Саксонією, кинув усі сили проти Росії, гетьман, все зваживши, вирішив: його шанси на перемогу більші, а отже, була надія вирвати Україну з московського ярма і зробити її незалежною.

І коли стало відомо – Мазепа зі шведами, всі були розгублені й подивовані. І не лише прості люди, а й козацькі старшини. Ніхто не очікував, що Мазепа перейде на бік Карла ХІІ, так він до того уміло маскував і засекречував свої істинні наміри, що це зашкодило його справі – багато хто спершу не повірив, що Мазепа перейшов на бік шведів, сприйнявши це як провокацію, і залишився на боці московитів, вірячи, що й Мазепа насправді дотримується такої позиції. І Мазепа, утаємничуючи від усіх свої істинні наміри, був таким архіобережним, що сам себе й переграв.

Несподівано повернувши в Україну, Карл XII розраховував і сподівався на відчутну допомогу українського гетьмана, якого, як і Україну, постійно гнітив московський цар, позбавляючи козаків їхніх стародавніх вольностей.

Це було так, але…

Ситуація в Україні на той час була вельми і вельми складною і аж ніяк не сприяла шведам. Шведи були для українців чужими, невідомо якої віри, тоді як москалі однакової віри – це спрацювало на користь Москви.

А тут якісь… якісь шведи – невідомо звідки взялися. Загарбають вони Україну зі своїм Карлом – почухатись не встигнеш. А потім – виборюйся. Ні, з військом на чужу територію в гості не ходять… А ситуація в Україні на той час і справді була непростою. Козацьке військо було розкидане по різних територіях. Неясна була ситуація із Запорозькою Січчю – куди січовики повернуть, кого підтримають – все це було в стадії гадання. Не вияснена позиція Туреччини й Криму, та й з Польщею відносини потребували багато кращого.

Як свідчитиме генеральний писар П. Орлик, Іван Мазепа пояснював своє рішення тим, що «не для приватной моей пользы, не для высших гоноров, не для большего обогащения, а не для иных каковых-нибудь прихотей, но для всех вас, под властію и реиментом моим зостаючих, для жон и детей ваших, для общего добра матки моей отчизны бедной Украины, всего Войска Запорожского и народу малороссийского, и для повышения и разширення прав и вольностей войсковых хочу тое при помощи Божой чинити, чтоб вы с жонами и детьми, и отчизна с Войском Запорожским так от Московской як и от Шведской стороны не погибли».

Ясніше вже й не скажеш, чіткішої позиції й не створиш.

«Звичайно, Мазепа добре знав про становище в Лівобережній Україні, про поступовий, але неухильний наступ на її автономний устрій, розумів централізаторські прагнення царизму, бачив зарозумілість і пихатість російських воєвод, придворних чинів, їхню зверхність у ставленні до старшин. Був він чудово обізнаний із злиденним становищем рядового козацтва, котре тисячами гинуло далеко від рідної землі у воєнних походах, на будівництві каналів, зведенні фортець. Величезний податок, що часто перевищував господарські можливості, ліг на плечі селян…

У здійсненні своїх політичних задумів Мазепа не був оригінальним. Плани союзу зі шведами започатковані ще запорожцями, згодом були розвинуті Б. Хмельницьким. Але Мазепа наповнив їх новим змістом…» (Усі гетьмани України. – Харків: Фоліо, 2008).

Гетьман ще довго вагався і все не починав утілювати свій план у життя. І лише вістка про прибуття з військом О. Меншикова, примусила його нарешті перейти Рубікон. До всього ж російський цар вимагав від Мазепи іти на правий берег Десни і стримати шведський наступ. Гетьман тоді затримався, зіславшись на хворобу.

У шведських військах відчувався брак гармат, бойових припасів, провіанту. На допомогу Карлу XII вийшов шістнадцятитисячний загін з валкою провіанту в сім тисяч возів під командою генерала Левенгаупта, але Петро I розбив загін біля села Лісне – Левенгаупт прорвався до своїх лише з трьома тисячами п’ятистами вершниками. Шведам терміново потрібна була допомога.

Мазепа нарешті почав діяти. Він повернувся з Борзни до своєї резиденції в Батурині, віддав останні розпорядження і таки зважився на рішучий крок. Залишивши в місті сильну залогу, гетьман прибув у Короп, а 25 жовтня 1708 року, переправившись із чотирма-шістьма тисячами козаків через Десну, попрямував на з’єднання з армією Карла XII.

Біля переправи Мазепа тримав слово:

– Браття, прийшла наша пора; скористаємось нагодою, віддячимо москалям за їхнє тривале насильство над нами, за всі заподіяні ними жорстокості й кривди, збережемо на майбутнє нашу свободу й права козацькі від їхніх зазіхань. Ось коли настає час скинути з себе ненависне ярмо й зробити нашу Україну країною вільною й ні від кого не залежною. Ось до якого майбуття закликаю. Ви, браття, напевне досягнете цієї мети з вашою мужністю й за підтримки шведського короля, котрий пропонує вам воювати проти москалів разом зі шведами.

Увечері 28 жовтня 1708 року І. Мазепа вже був у таборі шведів. Наступного дня відбулася аудієнція у короля. Гетьман виголосив латиною стислу промову, в якій дякував шведам за допомогу в боротьбі проти московського царя. Карлу XII він сподобався.

Карл XII підтвердив основні положення українсько-шведського договору – повне визволення України з-під Москви і повернення давніх козацьких прав і привілеїв…

У першій статті проголошувалося:

«Його Королівська Величність зобов’язується обороняти Україну і прилучені до країни козаків землі й негайно вислати задля цього помічні війська, коли вимагатиме того потреба і коли помочі цієї проситимуть князь (себто І. С. Мазепа. – В. Ч.) і Стани…

Ст. 2. – Все, що завоюється з колишньої території Московщини, належатиме на підставі воєнного права тому, хто цим заволодіє, але все те, що – як виявиться, належало колись народові українському, передається й задержиться при українському князівстві.

Ст. 3. – Князь і Стани України, згідно з правом, яким досі користувалися, будуть заховані і вдержані на всім просторі князівства і частин, прилучених до нього.

Ст. 4. – Іван Мазепа, законний князь України, жодним способом не може бути нарушений у володінні цим князівством: до його смерті, яка – треба сподіватися – не наступить ще довго. Стани України заховають всі вольності згідно з своїми правами та стародавніми законами».

Не судилося, адже потім була Полтавська битва.

Злополучна для шведів та українців, що остаточно – аж до 1991 року, коли розпалася після самодержавної і червона імперія більшовиків, – закабалила Україну в російську неволю.

Битва відбулася під Полтавою – за 5 км від міста, між Будищанським і Яновецьким лісами.

Напередодні битви Карл ХII здійснював бойову розвідку розташування військ противника і його поранило в ногу. Це змусило короля керувати битвою з нош, котрі несли драбанти. Прикрий випадок унерухомив полководця, що мало визначальне значення для битви і для всієї війни.

Карл XII планував розпочати бій 29 червня. Однак 26 червня уночі йому повідомили про те, що 28 червня до Петра I має приєднатися 40-тисячне калмицьке військо хана Аюки.

27 червня 1709 року о другій годині ночі Карл розпочав Полтавську битву.

Шведські сили складалися з:

28 батальйонів піхоти (близько 17 000 вояків);

22 полків кінноти (близько 11 000 вершників, у тому числі 3000 вершників Левенгаупта;

34 гармат.

Українське військо разом із запорожцями – це:

2600 піхоти;

6000 вершників кінноти;

14 гармат (з яких 4 привезли запорожці).

Російські сили складалися з:

56 батальйонів піхоти (47 000 солдатів);

17 полків кінноти (14 000 вершників);

78 гармат.

Козаки полковника Скоропадського – це:

3700 піхоти;

500 вершників кінноти.

У центрі російських військ перебувала піхота під командуванням Шереметєва. Кавалерія була розставлена на двох флангах під прикриттям редутів та артилерії. Правим флангом командував генерал Ренне, лівим – Меншиков, артилерією – Брюс.

Шведське військо стояло проти московського. Після поранення Карла ХII армією командував фельдмаршал Рейншельд, піхотою – Левенгаупт, кіннотою – Крейц.

Шведи рушили чотирма колонами піхоти, за нею рухалась кіннота, поділена на шість колон. Карла XII везли на ношах, запряжених парою коней. Шведи заволоділи двома недобудованими редутами і вдарили по кінноті Меншикова. Меншиков відступив до правого флангу.

У бій пішла піхота. Кілька разів шведи атакували редути. 72 гармати росіян відкрили з відстані 90 – 100 кроків нищівний вогонь. Були великі втрати. Шведам обійти редути не вдалося. Частина шведських військ, 6 батальйонів піхоти і 10 ескадронів кінноти під командуванням генералів Шліппенбаха і Росса, була відрізана від головних сил.

Помітивши це, Петро І направив туди Меншикова з 5-ма батальйонами піхоти і 5-ма драгунськими полками. Меншиков розбив загін, а генералів узяв у полон.

Правий фланг шведської армії опинився, намагаючись прорватися між редутами, за 60 метрів від російського табору під нищівним гарматним вогнем. Карл XII змушений був відступити і перешикуватися.

О 6-й годині ранку російська піхота була виведена з укріплень. Війська вишикували у дві лінії. За батальйоном стояв батальйон. У центрі – піхота Шереметєва, на флангах – кіннота Меншикова і Боура, котрий заступив пораненого Ренне.

О 9-й годині ранку противники почали сходитися. Рукопашний бій тривав дві години. Під загрозою обходу шведська кіннота почала відступати, підставивши під удар правий фланг піхоти.

Ядро розбило ноші Карла XII, він пересів на коня, але кінь незабаром був убитий. Карл XII упав на землю і знепритомнів. Його вивезли з поля бою.

Шведська піхота похитнулася і почала відступати. Росіяни посилили натиск по всьому фронту – відступ шведів переріс у втечу. Росіяни вдерлися в шведський табір і захопили його.

На 11 годину ранку битва закінчилася повною поразкою шведів.

Шведи й українці у битві втратили 9334 особи вбитими і 3290 пораненими.

І вже Пушкін, переповнений догідливістю й самодержавною величчю, писатиме в «Полтаві»:

…Из шатра Толпой любимцев окруженный Выходит Петр. Его глаза Сияют. Лик его ужасен. Движенья быстры. Он прекрасен, Он весь, как Божия гроза. Идет…

Шведська піхота похитнулася, а потім почала задкувати – спершу мовби організовано, а потім швидко її відхід перетворився на безладний…

І в душі гетьмана Мазепи, який із пагорба спостерігав за відступом, зненацька забриніла вже напівзабута, а колись така популярна пісня про героя Визвольної війни 1648–1654 років, сподвижника Богдана Хмельницького відважного полковника Данила Нечая – він наклав у тій боротьбі головою:

Ой з-за гори високої, З-під чорного гаю, Ой крикнули козаченьки: «Утікай, Нечаю!» «Не бійтеся, не бійтеся, Пани отамани, — Поставив я стороженьку Усіма шляхами. Як я маю, козак Нечай, Звідси утікати, Славу мою козацькую Марно потеряти?»

Намугикував пісню, що хтозна-звідки взялася, сама набилася в його душу і він вже не міг її позбутися, і шведи, а в першу чергу Карл XII, з подивом на нього дивилися – така біда прийшла, а гетьман…

Гетьман співає. Знайшов нагоду. А гетьман не співав, пісня сама в душі бриніла й бриніла, зривалася з його уст, як він спостерігав за вже безладним відступом вояків короля, пісня про славного-преславного полковника Нечая:

Ой погляне козак Нечай За тихії води — Їде ляхів сорок тисяч Хорошої вроди. Гей, молоді козаченьки, Котрий буде в місті, Поклоніться матусеньці, Нещасній невісті. Нехай вона, нехай плаче, А вже не виплаче, — Ой над сином, над Нечаєм Чорний ворон кряче.

І тоді вперше гетьманові здалося – а, мабуть, воно так і було: чорний ворон кряче вже й над ним…

І потім запишуть в аннали історії: шведська армія почала відступати спочатку в певному порядку, але незабаром солдати рятувалися безладною втечею, що закінчувалася для них, як правило, полоном.

В офіційному звіті царського керівництва це так мальовничо-насмішкувато (писали ж бо переможці) подано:

«Пани шведи скоро хребет свій показали, і від наших військ з такою хоробрістю втікала вся неприятелька армія (за малими втратами наших військ, що при тому найбільш дивно), як кавалерія, так і інфантерія, вельми відкинута так, що шведське військо ані разу потім не зупинилось, а без зупинки нашими шпагами, багнетами і піками колото, і навіть до лісу, що був поблизу, гнане і бите».

Король хапався за голову:

– Панове, панове… Що воно десь… дзвенить і калатає? Десь б’є дзвін… По кому він б’є?

Мазепа думаючи своє, механічно відповів:

– Здається, хтось із поетів зауважив: не питай, по кому б’є дзвін. Він б’є й по тобі також.

Карл XII був не лише поранений, а й морально зломлений.

Єдине, що в ті дні утішало – хоч якось – Його Величність, це згадка про 1700 рік, бій шведів з московитами під Нарвою. Тоді 8 тисяч шведів упень розгромили майже сорокатисячне військо і захопили 145 гармат. Цар Петро втікав охоплений панікою, так утікав, що й шпагу свою царську загубив.

На знак тієї вражаючої перемоги шведи випустили медаль, на якій зобразили втікаючого Петра з написом: «Утік геть, плакався гірко».

І все ж його теж охопив розпач і відчай. Він щось вигукував, але його ніхто вже не слухав. Короля насильно винесли з поля бою і посадили в карету. Він ще запитав про долю деяких своїх наближених. Йому відповіли: вони потрапили в полон.

– А-а… головнокомандувач армією фельдмаршал Реншільд? Прем’єр-міністр Швеції граф Піпер? Генерали? Де хоч генерали?

Його Величності відповіли: всі названі ним особи і генерали теж у полоні у росіян…

– Ганьба! Яка ганьба!..

Вигукуючи так, король велів гнати коней чвалом, так швидко, як тільки витримає карета. Чи принаймні її колеса. Додав при цьому:

– Якщо всі в полоні, то краще померти у турок. Уперед!..

Всі розуміли: втеча – єдина реальна можливість для короля уникнути полону. Його величність озирався, вертів головою навсібіч і щось безладно вигукував – полону він боявся дужче смерті. Полягти на полі бою це… це ще може принести славу, полон – ганьба. Краще втеча. Що її потім можна буде назвати всього лише відступом.

І тут виявилося, що біля шведського короля майже немає шведських вояків. Чи загинули всі чи розбіглися перед загрозою полону…

– Ваша Величносте, – наперед ступив Мазепа. – Мої козаки до ваших послуг. Вони швидше трупом ляжуть, аніж оддадуть вашу величність московитам.

– О, Мазепа, я цього не забуду!..

Виділений гетьманом загін запорожців числом триста козаків поклявся зберегти життя Його Величності, благополучно довезти його до Дніпра і переправити на той бік, перейти Дике Поле і подолати кордони володінь турецького султана…

Втеча була тяжкою і небезпечною. Десь під вечір за втікачами кинулася навздогін російська кіннота на свіжих, не стомлених конях.

У них вже були трофеї: Київський драгунський полк вихвалявся здобутими в бою сімома прапорами, срібними литаврами і навіть носилками з королівською постіллю, на якій знаходився поранений Карл XII під час бою.

А ось солдати Київського піхотного полку захопили в полон цілий батальйон шведських вояків – разом з його командиром. Про головнокомандувача армією короля фельдмаршала Реншільда, графа Піпера і дев’ятьох генералів, теж захоплених у полон, росіяни трубили чи не на кожному кроці… І це добивало морально зломлених вояків короля, який чимдуж курів до Дніпра. І далі, далі в Дике, чи яке там поле… Хоч і до дідька в зуби, аби лишень пошвидше втекти од ворожої кінноти…

– Швидше, швидше! – раз по раз вигукував король. – Не шкодуйте коней! Краще смерть у турок, аніж полон у московитів… Чи скоро вже володіння Його Величності султана?… Швидше, швидше! Вперед до османів!..

А тут ще й пророкування якоїсь віщунки, котра невідь-де взявшись, заходилася попереджати гетьмана Мазепу, що «ані він, ані король Полтави не втримають», що «біля неї відбудеться велике кровопролиття».

Стара так і сказала – радше прошамкала, адже була беззубою і надто ветхою, а відтак, очевидно, й мудрою: Полтави (а трапилося це під Полтавою) ви не втримаєте…

– Себто ми її, паньматко, на твою думку, не візьмемо? – уточнив Мазепа.

– При чім тут моя думка, коли така ваша доля, – гнула своє карга. – Тільки задарма кров проллєте.

– Ти – відьма?

– Я всього лише знаю, що з ким буде. А на відьму я ще тільки вчуся.

– Гм… Ти не надто стара, паньматко, щоби ще вчитися?

– Вчитися людині ніколи не пізно. А відьмі й поготів.

– Щодо відьми не відаю, а щодо людей – так, – думаючи своє погодився гетьман.

Шведи схопили стару, бо сприйняли її за вивідачку противника. Вештається, мовляв, карга, на ціпок спираючись, головою трясучи і рота з одним зубом роззявляючи, а насправді вивідує, скільки тут шведів… Та ще своїми балачками-баляндрасами зневіру сіє, щоби в солдатів дух підупав.

А схопивши підозрілу бабу, хотіли було без зайвих слів віщунку повісити, зашморг на її худу шию накинули, як Мазепа, втрутившись, велів звільнити стару від петлі.

– Що ти теперича скажеш? – запитав.

– А те скажу, що й казала, гетьмане: не візьмете ви Полтави, дарма ти до Карла перебрався. Не той він, хто тобі і твоїм задумкам допоможе. Хоч би сам з живою душею врятувався. Утікайте, покіль не пізно – за своєю погибеллю ви сюди прийшли. Доля ваша незавидна. Вищі сили вас покинули напризволяще, а біда – тут як тут…

– Цить, бабо, зі своїм віщуванням, бо Карлові вояки швидко тобі рота заткнуть – не люблять вони таких пророцтв.

– Ніхто не любить слухати про свою погибель, – вона ледве стояла, спираючись на ціпок.

– Гаразд, паньматко, йди далі своєю дорогою та стережись напасті. Тільки скажи, якщо ти така всезнаюча і всевидюча: що мене чекає в Карловому таборі?

– А те, що й Карла – однією вірьовочкою ви пов’язані. Втекти ви втечете, але… У чужині всіма забутий скінчиш ти свої дні. Шкода мені тебе, гетьмане. І на могилу твою сміття навалять злі люде багато. Але вік мине, другий, почнуть тебе й добрим словом згадувати… Така твоя доля, а долю свою…

– І на коні не обскачеш?

– Якщо знаєш, нащо питаєш?

– А доля Карла яка?

– Така ж, як і в тебе. Тільки він у край свій повернеться – на одміну від тебе. Та лиш для того, щоби смерть свою зустріти.

– Все ти знаєш, лиха віщунко, все відаєш.

– Така моя доле, добрий чоловіче.

– Ось про твою долю й хочу тебе запитати. Коли ти знаєш, що з ким буде-лучиться, то що тебе сьогодні-завтра-позавтра чекає – відаєш?

– Атож, – зітхнула стара. – Доля моя земна тутечки урветься. Не сьогодні-завтра.

– І ти, паньматко, знаючи про це, не тікаєш світ за очі?

– Я вже тобі казала: від долі своєї не втечеш. Що кому написано на роду, те й збудеться. Так і зо мною: у сінях дому є той, хто незабаром зітне мені голову.

Не знати чому, але гетьман їй повірив. Ба йому навіть стало шкода пророчицю.

– Може, тебе під охорону взяти?

– Від смерті охорони ще не придумали.

– Гм… А ти не заходь у ті сіни, де тебе лихо чекає.

– Але тоді смерті моєї не буде. Бодай сьогодні. А вона мусить бути, бо така моя доля-доленька. Тож мушу зайти в сіни того дому. Інакше у світі буде безлад. Як кожен робитиме те, що йому заманеться, а не те, що йому на роду написано…

Саме так і станеться, як сама собі навіщувала пророчиця, дивна баба, яка невідь-де тоді взялася: коли вона зайде в один дім, у сінях якийсь божевільний, кинувшись на неї з мечем, зітне їй голову…

Однією з причин поразки Карла XII й Мазепи під Полтавою, як вважає Даніел Крман, були, попри все, ще й недобрі… сили природи.

У чому це виявилось?

Та хоча б у тому, що «між Біликами й Кобеляками [16] ми бачили зловісні зграї вороння, яке наганяло жах і смуток».

А неподалік Нових Санжар відступаючим надто дозоляли… мухи. От же капосні комахи!

Як відомо, мухи – коротковусі двокрилі – підряд комах ряду двокрилих. До мух належать: мухи справжні, оводи, ґедзеві, кровоссальні, злакові мушки, тахіни, м’ясні мухи та інші. Які саме переслідували шведів – важко сказати, але вочевидь мухи справжні. Чи – кімнатні. Ось як розповідає про ту негадану напасть Даніел Крман:

«Бог послав таку силу мух, що літали роями. Вони, мов військо, заморили всі хати й двори, що були переповнені дохлятиною. Ними був повний і табір. Коли я відвідав свою стару хату в Хведірках, побачив густо покриті мухами стіни, стелю, піч, посуд і навіть всю підлогу. На довжину одного пальця ледве чи побачив би вільне місце. Немічні мешканці проти засилля мух захищались покривалами. Посеред хати можна було бачити кілька роїв мух, що висіли від стелі до підлоги, тримаючись купи, мов бджоли. Хто входив до хати, мусив пробиватися через рої мух, хоч і так вони його наскрізь прикривали. Ледве хто відкривав уста, треба було йому від них відмахуватися. Квартируючи в якомусь домі, я акуратно затуляв усі щілини, брав липові гілки, яких там чимало, і ними відганяв мух, але й цього було замало. Деколи ми пробували їсти надворі під деревами, але й там доскіпливі мухи насідали на тарелі, горшки і навіть наші уста. Вони сідали на краї мисок, на ложки, влітали до напіввідкритих ротів.

Коли йшов дощ, мухи влітали до будов і обсаджували в них густими роями склепіння, коли хто-небудь із знайомих нам торговців у таборі біля Полтави готував медовину, то до його посуду, в якому був мед або вода, попадало багацько мух. У все це важко віриться, а ще важче про це розповідати, але ж правдою було те, що до розпалених сонцем пляшок, до яких треба було наливати оту нещасну, за пару годин приготовлену медовину, влітали рої мух. До них долучались ті, що вдень їх вливали разом із медовою водою, і ті, що влітали до пляшок через відкрите горло. Одначе, ця напівзварена медова вода, що в ній всякими способами здихали тисячі мух, добре смакувала, але й добре за неї платилось. Міра «штоф» коштувала п’ять цісарських грошів.

Дехто настільки звик до мух, що й не помічав, як вони з ложки потрапляли до горла. Ті, що плавали в тарелях, могли викликати блювоту. У майора Траутветтера побачив я мухи у пастці. На середину стола цей добрий і гарний муж наливав чимало медовини або й молока, а коли ці огидні гості, мухи в роях, злітались втамувати спрагу, він, витягнувши з порохівниці порох, насипав його до скрученого паперу і, запалюючи його кінці, під сміх присутніх так знищував мух.

Цих мух можна було назвати передвістям катастрофи, яку ніс розташований навколо ворог, котрим майже всі погорджували».

Труднощі, що просто-таки переслідували відступаючих шведів та козаків гетьмана Мазепи були й значніші за навали мух.

Особливо викошував вояків брак харчів, що постійно відчувався, високі ціни, за які місцеве населення готове було продати щось там їстівне, але його все одно не вистачало на все військо.

Крім усього, дозоляла непогода. Особливо холод. Власне, сильні морози на відкритих рівнинах. Там, як пише Д. Крман, «ми побачили чимало вояків, які через велику втому худоби сиділи під голим небом без вогню. Одні валялися на землі напівмертві або й зовсім мертві, інші жалібно нарікали на поламані вози, ще інші йшли повільним кроком…»

Морози, що вже були не за горами, лякали шведів. Шукали хутра для підкладки до літнього одягу. «З великою бідою ми дістали овечі шкури, але, не маючи з собою кожум’яки, мусили самі собі виготовляти нагрудники, халяви й рукавиці, бо ж зима була люта. Біда нас навчила всяких справ. Цілком певно, що ми би померли, коли б цього своєчасно не зробили…»

Скаржиться Д. Крман у своєму щоденнику і на вітри. На широких полях «скаженів варварський, найдикіший і найльодовитіший вітер так нестерпно, що деякі наші фурмани, несучись на конях, змерзли…» Ті, що споживали в дорозі горілку, замерзали насмерть. «В інших взялися льодом повіки на очах, ще в інших заледеніли пальці на руках і ногах. У деяких від дотику до заліза, що обтягувало й укріпляло сідло, ушкоджено статеві органи…»

В іншому місці щоденника Д. Крмана:

«Воду приносили із ріки Псел, котра пливла під замковою горою, навпроти нашого помешкання. На ній прорубали ополонки, з котрих черпали воду для куховаріння і напування коней. Лід на ріці був товстий і міг довго утримувати тягар трупів, що їх сюди з міста привозили. Тут лежало біля двісті здохлих коней, овець, корів, волів, заморених частково дорогами, частково голодом. Вода в річці, що кілька тижнів просякала смородом, коли сніг розтавав, ставала смердючою. Ми хотіли воду оздоровити, варячи в ній аніз, але це не допомагало. Рідко коли ми могли роздобути пиво, медовину – частіше, та й то за високу ціну. Горілки, одначе, нам не бракувало. Вона була для нас універсальними ліками.

На недавньому шляху і в цій квартирі ми витерпіли неймовірний мороз, який запам’ятаємо на все життя. Випущена з уст слина замерзала скоріше, ніж падала на землю. Замерзлі горобці падали зі стріх на землю. Можна було тут побачити скалічених на руках, інших на руках і ногах, деяких позбавлених пальців, інших із замерзлими вухами, носами, обличчям. Багато повзало на чотирьох на землі, інші тяжко шкандибали через відморожені статеві органи. Всі будинки були заражені, померло більше трьохсот місцевих хворих.

Навіть король Карло, який звик був переборювати всякі незгоди, не уник лютих морозів. Обличчя починало з морозів біліти, але коли пан граф Ренскельд натер його снігом, набуло первісної свіжості».

Відступ, відступ, відступ. Простіше – втеча.

«10 липня ми увійшли до села Переволочна, що було кілька днів тому спалене москалями. Нам здавалося, що на цьому місці, відомому як перевізне, знайдемо якийсь міст, суденце або човен, але, крім двох-трьох рибальських чайок, не знайшли нічого. Цілий день ми змарнували надією, що прецінь скоро поставлять міст…

…Коли ми того дня хотіли переплисти Дніпро на рибальських чайках, у котрих помістилося би по дві особи… Але ми побоювались не тільки дірявих чайок, а й козаків, що бігали на другому березі.

Ріка Дніпро, вельми відома найдавнішим історикам і географам, витікає під Смоленськом на межі Чорної Русі, званій тепер Московія. Вона багата на початкові джерела, потім збагачується багатьма ріками, що до неї вливаються, а біля Очакова впадає вона до Чорного моря. Північну її суворість пояснюють тим, що прецінь звідти витікає, обмиває Смоленськ, Могилів, Рогачів, Київ і Кодак. Вона судоплавна, багата на солодку воду й добру рибу. Коли тануть сніги, або коли дощі тривають кілька днів, при Переволочній вона затоплює поля. Хоча в цьому липні не було дощів, то й так вона своєю шириною страшна й утворює якийсь півострів. З Божої волі ми втратили всяку надію на переправу. Єдине судно, яке могло узяти 50 осіб, мазепинські козаки все ж того дня роздобули, але дістатись на нього ми не могли навіть за сто золотих, бо воно було призначено для визначних королівських осіб».

Відхід до Бендер – якщо вже відвертіше й точніше, відступ, втеча, – мав відбуватися за маршрутом, що його склали на ходу: Нові Санжари, Білики, Кобеляки, Переволочна, Дике Поле, Очаків, Бендери – не близький світ…

Даніел Крман: від Полтави до Бендер

«Itinerarium» (1708–1709), тобто подорожній щоденник словацького гуманіста Даніеля Крмана [17], як вважається, належить до вершинних творів не тільки словацького, а й загальнослов’янського літературного бароко. Д. Крман – автор багатьох латинських і чеських (у той час літературною мовою словаків була, крім латинської, ще й чеська) віршів і прозових творів релігійного жанру, перекладів німецьких церковних пісень. «Itinerarium» Д. Крман написав латинською мовою, що була тоді інтегральною мовою Західної Європи. У ньому він записав усе почуте й побачене, пережите під час відрядження до Карла XII, у яке він вирушив 1708 року. Разом зі шведським військом він здійснив похід через усю Україну, яку Крман називає Козакією. Шостого жовтня 1708 року вони «трьома шляхами увійшли до Козакії». Неподалік міста Стародуб – село Гірки – відбулася перша зустріч Карла XII з українським гетьманом.

«Маєстатичний князь козаків», як називає Мазепу Крман, мав «мужнє обличчя, яке зображувало козацького генія». Він був багатим, адже йому «належала на все життя вся Козакія», себто Україна.

«Мазепа, – далі занотовує Крман до свого щоденника, – прийшов до короля з малою групою вояків, які замість прапора несли довгу жердь, верх котрої був оздоблений позолоченою кулею й великою кінською гривою (мається на увазі гетьманська хоругва). Після аудієнції він сидів при столі з найяснішим королем, який сам зайняв один бік столу, праворуч короля сидів – на другому боці столу – із своїми вельможами Мазепа. Їх було, здається, десять, між ними й сестринець Мазепи, польовий маршал Войнаровський, який займав лівий бік навпроти Мазепи… Було багато присутніх шведських міністрів, яким хотілося бачити Мазепу».

«11 липня на світанку ми спробували змайструвати човна, привізши зі знищеної переволочнянської церкви претяжкі чотиригранні балки. Найняті робітники за дві години його змайстрували, хоч то суперечило здоровому глузду. Хто б вірив, що такий тягар зможе плавати на поверхні? Як основу вони поклали дві балки в три сяги завдовжки. На них поприбивали впоперек інші три, завдовжки більше двох сягів. На них поприбивали найменше на три пальці товсті дошки з поламаних шведських возів. На такий тягар поклали віз із різними речами, котрий, як тільки дістався на глибину, цілий занурювався. Наші чотири веслярі, озброєні на п’ять пальців широкими веслами, як тільки побачили, що човен під тягарем розпадається, на наш наказ перевернули віз із усім товаром до води, і лише двоє з них повернулось на берег.

…Човен постійно виринав. Усі речі, окрім свого плаща і кошика, наповненого руськими книжками, білизною й буханкою хліба, я залишив. Через те що шведи, використовуючи все вміння, примусили своїх чистокровних коней переплисти Дніпро, звеліли й ми панові Ґаасові вчинити так само з нашими кіньми.

Коли ми на кілька кроків відійшли від берега, побачили багато ворогів, що зайняли пагорки, віддалені від ріки лиш на чверть милі. Наших веслярів годі було умовити утриматись від повернення. Пан Погорський, вбачаючи спасіння у переправі, зайняв задню частину човна й був занурений у воду майже по вуха. Один з веслярів утримував передню праву сторону, другий ліву, я був посередині. Як тільки хтось із нас вагою свого тіла відхилявся зі свого місця, човен негайно трохи занурювався й нахилявся. Тоді протилежний бік човна з криком нас усіх підіймав.

Поки ми пливли на спокійних водах, доти ми від берега віддалялись, але коли ми допливли на середину ріки, де прудка течія, наш човен нахилявся. Виснаживши всі свої сили аж до знемоги, ми не могли зрушити ні вперед, ні назад, ні за течією. Тривалий час змагались ми не так з човном, як з небезпекою смерті, просячи зі сльозами й плачем допомоги один в одного, благаючи спасіння від Бога. Ми хвилинами занурювались по коліна у воду, деколи й по бедра і вище. Чим більше ми рухали човном, тим менше пливли вперед. Найдурніший не міг керувати ним. Коли один рвонув уперед, другий своїм веслом тягнув його назад. Ніхто з нас не думав, що з нами все буде добре, хоч ми і рушаємо вперед до бистрих вод, але й вони могли б забрати нас у вир.

Коли нас майже повністю охопив розпач, прийшов нам на допомогу Отець Небесний, надсилаючи на милість двох козаків. Вони пливли назустріч нам у рибальських чайках, котрих ми спершу боялися. Завдяки безмежному милосердію Божому й ранам Ісусовим, плачу нашому й двом золотим монетам, які ми тримали в руках, вони до нас наближались. Сумніваючись одначе в нашому щасливому переході з човна до чайок, краї котрих навіть на половину пальця не виходили з глибокої води, вони знову від нас віддалялися. Коли нарешті зрозуміли наші благання й постійні крики розпуки, наблизились до нас і взяли спершу до себе мій плащ і затоплений кошик. Один із них узяв лише мене, другий пана Погорського й того ризького купця. Так вони щасливо довезли нас на другий берег.

Ще вранці роздобув я з бідою за два таляри пляшку горілки, котра не перевищувала міру нашої або німецької половини. Пана Погорського попросив я взяти її з собою до чайки, але він, хотя чи нехотя, залишив її в човні. Виходило, що ми кілька наступних днів були позбавлені звичайнісіньких життєвих радощів.

З берега ми побачили багатьох, які, як і ми, переправлялись подібними човнами. Вони теж жалібними голосами просили допомоги, будучи то зануреними по плечі й голову у воду, то зовсім зникаючи під водою. У деяких було видно з води лише голову. Бачили ми й кілька утоплених, побачили й коней, одних, що плавали без вершників, інших, що вже перепливли, а ще – затягнених з вершниками виром до води.

Втративши п’ять коней, слугу й багато речей, ми щиро подякували за наше визволення Богові, нашому спасителеві.

Найсумніша драма була тоді, коли чимало з тих, що хотіли врятуватися, були змушені всі свої речі, крім грошей, попалити, втопити у ріці або викинути. Тут можна було побачити тисячу возів, сотню бричок і дорогих фаетонів, що були навантажені різними скринями, які треба було трощити, викидати або спалювати. Кожний міркував, як переправити свої речі, дехто розшукував довгі шнури для перевезення порожніх возів, інші забирали залишені вози й пристосовували їх для свого вжитку. Якась жінка, походженням з Семигорода, за чоловіком Борелл, мала немовля й обіцяла дві тисячі талярів тому, хто її з дитиною й чоловіком перевезе на другий бік. Командир королівської однощоглової яхти заміщав між вояків одного й другого купця, позбиравши на дарунках для себе чималі гроші. Знають, отже, королівські офіцери, кожний відповідно до свого звання, як вести військове господарство і з кожної негоди й собі щось урвати. Більша частина королівської артилерії похована, кажуть, між Кобеляками й Соколкою. Королівська канцелярія, крім якихось протоколів, була спалена. Така сама доля спіткала й королівські вози.

Генерал Левенгаупт, одержавши наказ бути з королем, увесь час просив його дозволити йому повернутися до котрогось з німецьких полків, обіцяючи при цьому відвезти їх до кримської Татарії. Не маючи інших генералів, король нерадо відпускав його від себе, але, переможений його проханням, погодився нарешті з його поверненням. Коли ж цей генерал дійшов до інших полків і оголосив королівські накази, вони, налякані не тільки ворогом, а й шириною ріки, котру хотіли б перейти, відмовились іти з Левенгауптом і капітулювали перед ворогом, з чим Левенгаупт мусив погодитись. Їх до цього спонукало не тільки велике нещастя минулої зими й весни, небезпека переправи між сильними течіями й вирами ріки, а й перспектива кепського майбутнього без власних речей у турецькому або татарському середовищі. Левенгаупт не міг перейти через ріку, він теж боявся ворогів. Це все спонукало його погодитись на капітуляцію. Тим, що багато обіцяли, мало дісталося. Коли москалі забрали в офіцерів зброю й речі, почали з ними поводитись, як із рядовими вояками. Ті, що перейшли на службу до Царської Величності, були відіслані до гарнізонів у найбільш віддалені провінції, щоб у наступних війнах не спричинювати хаос.

…Визначніші, котрі з королем перейшли через ріку, були такі: воєвода Мазепа, Войнаровський, якого сестринець і найвищий козацький польовий маршал, Мазепин секретар разом з дружиною. Він обіцяв триста талярів за переправу його воза на протилежний берег. З полонених був родич Меншикова і московський бригадир, зі шведів – генерал-майор Лаґеркрон, про якого шведи говорили, що після утрати всіх інших генералів Бог залишив цього останнього, з усіх найгірших. Спершу він був у короля вельми шанований. Коли хто хотів щось у короля полагодити, радили йти спершу до Лаґеркрона. Після утрати нагоди здобути Стародуб король перестав йому довіряти. Переправились через Дніпро також генерал Спарре, барон Фалькенберґ, визволитель угорської княжни з цісарських рук, за що був потім надовго ув’язнений, також Клінґенстьєрн, засідатель королівської палати, який був потім підвищений на секретаря, Дюбен, інтендант двору, тобто найвищий начальник двору, Нойґебауер, усі королівські піхотинці, лікар Мальмберґ, єпископ Маґнус Авривіллюс, Енеман, капеляни королівської піхоти, також Вюрффель, капелян якогось німецького полку, інших не можу пригадати. Шведів було біля двох тисяч і стільки ж мазепинців і запорожців.

На кручі над рікою ми більше двох годин сушили на палючім сонці свою змочену одежу, папери й інші речі. Мої голі ноги набули кольору раків і почали пухнути. Ця біда настигала й багатьох інших. Нещодавно дві буханки хліба в кошику у водах Дніпра настільки зліпились, що виглядали, мов замішане тісто, яке ми через його гіркоту не могли їсти та яке не хотіли навіть коні.

Одночасно почули ми заклик шведської труби до дальшої дороги. Скоро зібрали свої речі й рушили польовим шляхом уперед. Звідкись примчав Бурґермайстер і сказав, що за помірковану ціну купив двох коней, з яких одного віддав мені. Це була найкраща новина: можна було навантажити на коня одежу й дрібні речі.

Ми трималися шляху, де перед нашим зором виднілись два глибокі й зарослі травою рови. Навколо шляху росла різноманітна й висока трава. Боязко й розглядаючись на всі боки, мандруємо так майже дві милі. Раптом ліворуч бачимо групу вояків, що наближалась верхи прямо на нас. Думаючи, що це калмики, трясемося, але коли вони нас пізнали, так само як ми їх за їхнім одягом, залишаємо свій шлях і поспішаємо через трави до них. Глибокої ночі наздоганяємо короля, який зупинився біля стоячої води.

На самому світанку 13 липня встаємо на щоденний звук труби і, як завжди, рушаємо далі. Мої ноги були вже запухлі аж до колін, верхні халяви вже годі було обути.

…Подорож протягом цих найдовших липневих днів мене вельми виснажила. За увесь цей час ми вдвох не мали нічого, крім чотирьох шматочків (хліба – В. Ч.), що довжиною й шириною рівнялися пальцю… Рівно стільки ж дістав я від якогось волоха, котрого ми одного разу запросили на вечерю. До цих шматочків додалося бараняче м’ясо, надіслане мені Сірманном, який був майстром королівської кухні. Воно було таке солоне, що ніяк не давалось їсти і разом із кістками важило ледве одну лібру. Ми були змушені роздати його або й зовсім викинути. Це була наша їжа, котру ми в жахливу спеку запивали надмірною кількістю мочаристої води. Навіть її ми не могли мати стільки, скільки б нам хотілося, і пили її лише під час наших зупинок.

Тому що ми не могли взяти з собою якусь посудину, в якій можна б носити воду, доводилось при зупинці відразу випивати чимало води, щоб якось витримати на дальшому відтинку нашого шляху. Мій шлунок від цих вод, так багато випитих, скоро після цього розпухнув, а пухлина на 24 липня значно збільшилась. На сьому неділю Святої Трійці від ваги сідла й мого тіла на хребті мого коня теж намулялась пухлина, а сам кінь занедужав, що наступного дня залишився у нашому війську майже останній.

…Король розмістився на носилках, викладених грубою матерією, і спирався на пишну подушку, його везли двоє сильних коней, з яких один ішов перед носилками, другий за ними. Так він дійшов аж до Бугу, і я його бачив кілька разів. Мазепа їхав у фаетоні з п’ятьма мільйонами золотих, із великими срібними речами, які ми тут і перед тим бачили.

Нарешті 16 липня ми пройшли пустими полями і наблизились до Татарії.

Того самого дня прийшли турки й обдарували короля константинопольським вином і сухарями, розкладеними на чудовому килимі. Баша привітав короля, що саме відпочивав у фаетоні: «Великий Королю! Коли наш непереможний цісар довідався про полтавську поразку Твого війська, зі щирого серця пожалів, що Ти, який дотепер був найпереможніший і славою свого імені наповнив і наш Орієнт, мусив цим неочікуваним падінням уступити переможцеві. Нарешті, о Королю, хай Тебе це нещастя не хвилює, радше пам’ятай, що й Ти людина, підпорядкована людським перемінам. І ми мусили часто зносити подібну долю, але завжди знову набирали силу. Тому, що Ти такий славний, Королю, військо завжди будеш мати! Наш цісар Тобі свято обіцяє свою підтримку».

Між тим привезли кавуни з сухарями, родзинками та іншими земними плодами й продуктами, до яких, коли збігались шведи, прибіг і я. А тому, як пан Дюбен пообіцяв, що я буду між першими, котрі матимуть приступ до сухарів, шведські офіцери – дані туркам на допомогу, щоб їх напористі голодні вояки не скинули до води – зробили мені місце. Подаючи один таляр, взяв я з турецької руки шість сухарів, з котрих кожний своєю вагою дорівнював одній лібрі. Багато шведів, змучених семиденним голодом, за золоті гроші й таляри, добровільно кидані на турецьке судно, діставали ледве два чи три сухарі. Так пройшов день 17 липня.

Наступного дня, 18 липня, король, повідомлений про наближення великої кількості ворогів, дав надвечір наказ до скорого переходу. Згадавши недавню небезпеку й утративши надію на поміч шведських офіцерів, я відвідав короля й стисло оповів йому про свою смертельну небезпеку під час переправи через Дніпро. Найпокірніше просив я у короля забезпечити мені місце між його вояками, що мали переправитись через ріку. Його Величність відповів, що виконає моє прохання і своїм командним голосом наказав панові двірному майстрові Дюбену знайти мені місце між першими.

Весело поспішаємо з гори, на котрій ми близько королівського фаетона під голим небом без жодної тіні вже третій день відпочивали. Навколо не було ніякого дерева або якихось полін, крім дрібних трісок, що їх з усіх сторін зносили для потреб королівської кухні. За всю нашу дорогу через пусті степи ми не побачили жодного дерева, хіба на дві-три верби, що росли при мочаристих місцях, про що вже говорилось. Сюди мандрівники мусять дерево возити з собою або розкладати вогонь з висушеного очерету, що рясно росте при згаданих водах.

Коли ми наближались до Бугу, зустрічали людей, які пропонували нам за невелику ціну добре вино. Вповні ним відсвіжені, без затримки одержуємо дозвіл сісти на судно, кероване п’ятнадцятьма особами. Воно могло взяти 30–40 наших вояків. Щонайменше цілу годину возились на ньому, аж доки не доїхали до протилежного берега.

Ріка Буг бере свій початок на сусідньому Поділлі, де теж вона частково протікає. Вона дуже побільшується притоками, що вельми часто до неї вливаються та густо ділять рівнину цієї країни. В деяких місцях видно, що вона така велика, як у своїй морській дельті. Треба сказати, що своєю шириною вона далеко перевищує Дунай і Дніпро, з яким вона спільно вливається до Чорного моря.

…В Очакові ми мали трунок, званий нардєнки, який я випив жадібніше, ніж вино, яке було вогненно-червоне й липке. Цей напій трохи розріджував травлення і був зроблений з малої кількості вина, розбавленого водою, і з якогось домішаного екстракту.

Наступного дня 21 липня, що на нього припала восьма неділя після Трійці, поспішали ми з міста до табору, який король Карло розташував на морському березі, за милю звідси. При першому наближенні до табору зачули ми, що король Карло, який дотепер довіряв своє здоров’я доктору медицини Скраґему, за таємними даними покутував за погіршення хвороби, спричинене недавньою химерною їздою на коні біля Полтави. Ця недуга тепер перейшла до гарячкового приступу. Приймаючи святе причастя для спасіння душі та втихомирення свого сумління, король вже готувався до смерті.

І справді, крім хвороби тіла королівську думку непокоїла згадка про полтавську поразку, а також сумнівна вірність і зрада турків, яких можна було купити за кишенькові вояцькі гроші. Властиво, очаківський баша, вшанований подарунками і всіма почестями короля Карла, був запідозрений, що його підкупив ворог, щоб якийсь час перешкоджав шведам у переході. Тому шведи аж до третього вечора очікували судно, бо ж не могли протягом ночі й половини дня всі перейти Буг. На четвертий день після свого приходу до перевозу, тобто 19 липня, вони були знищені наступаючими московськими військами, ставши частково жертвою смерті, а частково здобиччю ворога. Кажуть, що загинуло їх тут біля п’яти сотень, між котрими були й козаки, які добре знали, що їм пощади не буде. Вони чинили опір усім своїм умінням і захищалися аж до смерті.

Нарешті 25 липня, коли зійшло сонце, рушили ми в напрямі Очакова. Наша компанія збільшилась багатьма купцями і вантажем. Очаків лежить біля Чорного моря. З півночі він має замок, округлений валом і оточений стрімкими вежами. Саме в цей час його укріплювали новим валом з непаленої цегли. Рів наповнюється водою, веденою з моря, сюди приходять жителі випорожнити свій шлунок, не маючи іншого місця, яке б слугувало для цієї потреби.

В Очакові мешкають волохи, татари, греки й особливо турки, що продають різний товар, головно імбир, спеції, фіґи, інжир, каштани, добірні лісові горішки, тютюн і турецькі лляні полотна. Тут ми побачили турків, що замішують тісто, печуть хліб і займаються іншими домашніми справами. Вони мають червоні клобуки, скріплені вкладеною бавовною. Їх майже до самого верху обмотує довга біла смужка. Величніші турки носять туніки, що сягають аж до п’ят, півторастопові чоботи, що над ними звисають криві шаблі, обмотані стрічками. Яничари, одначе, носять короткі одежі. Деякі мають руки голі аж до плеч, інші аж до ліктів. Також і ноги мають вони голі аж до колін, використовуючи для їзди чоботи, для прогулянки – сандалі або черевики, підбиті підошвою і скріплені ремінцем. Їх можна скинути з ніг без жодного зусилля, коли лише захочеться. Бачили ми також цілком голих, що закривають сороміцьке підв’язкою. Одні й другі були подібні до абіссинців.

Король Карло, обійшовши місто, рушив у напрямку Бендер і після сімох зупинок дійшов 31 липня до бендерської території.

За королівським військом тяглося безліч возів, одні з яких були завантажені вином, котре турки називали «череп», другі – нардєнками, треті – яблуками, грушами, кавунами, деякі також паленкою та іншими речами, що їх – за стоянки – турки і мешканці цих країн, татари, розвозили з великим гармидером. Один з них кричав: «Череп, череп, череп!» Другий: «Горілка добра! Горілка добра!», тобто добра паленка. Третій, торгуючий молоком, викрикував: «Молоко, молоко, молоко!» Четвертий – «Нардєнки добрі, добрі!» і т. д.

З села Суклея король Карло нарешті 3 серпня наблизився до Бендер, де його прийняв баша зі своїм пишним супроводом і сальвами тридцяти середніх гармат. Але король, одначе, до міста не вступив і не перейшов Дністер. Він розташував табір на березі Дністра, на віддалі четвертини милі від міста. Турки й татари своїми навантаженими возами витворили вулиці не тільки в цьому селі, а й на цих берегах. Прихід шведів вони використали для своєї вигідної торгівлі.

Бендерський баша дав шведській Королівській Величності пишне шатро, навколо якого були ще й інші, де зупинились турецькі офіцери й купці. Інші вояки, що проходили, готували собі житла проти негоди у возах, звозячи з усіх боків траву. Не могли позбутися сонячної жари, яка вже з початку червня постійно припікала землю, і мешканці цих країв.

…Між тим король, переправивши свої війська через Дністер, розташував табір біля самого передмістя, а 6 серпня за шведським календарем відсвяткував день покаяння…»

Далі автор занотує, що «Карло рахував шведсько-козацьке військо і роздавав військову платню, бачачи, що багато вояків у біді…»

На цьому, власне, й уривається щоденник Даніела Крмана, що розповідає про втечу шведів Карла XII та козаків Мазепи від Полтави до Бендер за маршрутом Нові Санжари, Білики, Кобеляки, Переволочна, Дике поле [18], Очаків, Бендери… Як уже мовилось, не близький світ.

Але, як був переконаний Карл XII, краще смерть у турок, аніж полон у московитів… Що ж, Його Величності було, як кажуть, видніше.

Полтавська битва стала своєрідним Рубіконом, перейшовши який, українці все втратили у тодішніх визвольних рухах за незалежність своєї Батьківщини на довгі й тяжкі кріпацькі століття.

Але триста запорожців, відібраних гетьманом для охорони короля, блискуче – якщо такий епітет підходить до ситуації, – виконали своє завдання й допровадили Його Величність до турецьких володінь. Король був зворушений і часто дорогою бурмотів:

– О Мазепа!.. Я цього не забуду!..

І тільки опинившись у турецьких володіннях, Його Величність нарешті почав приходити до тями. Але ще довго йому вчувалося хропіння коней російської кінноти, що переслідувала втікачів… Тож недарма король злякано хрипів: «Швидше, швидше!.. Краще смерть у турків, як полон у московитів!»

Втрати на маршруті Нові Санжари – Бендери були надто великими.

Неймовірно великими. Навіть через Дніпро вдалось переправитись не всім – не вистачило підручних засобів для такої армади втікачів. Всі човни, пороми й байдаки за наказом царських генералів були знищені в прибережних селах. Чимало козаків, не знайшовши аніяких підручних засобів для переправи, кинулись долати Дніпро плавом. Більшість були поранені, виснажені, а течія була потужна, до всього ж розгулявся вітер, і вони всі пішли на дно – човнів вистачило лише для переправи короля та його наближених і козаків, які охороняли з Мазепою Його Величність… Тільки одиниці зуміли вплав дістатися на той берег Дніпра, того Дніпра, про який через століття захоплено писатиме класик, що, мовляв, «редкая» птиця може долетіти до його середини…

Тих козаків, кого брали в полон, за наказом Петра І жорстоко карали: одних колесували, інших перевдягали в шведські мундири і заколювали їх штиками. (А штик у росіян – завжди молодець!) Сотні козаків закували в залізо і відправили в різні місця на каторгу до Сибіру. А близько 15 тисяч козаків-«мазепинців» переховувалися в лісах і хащах од гніву царя, але голод, страх та тяжкі фізичні випробування змусили їх «покаятись» перед царем. Петро I тих, що добровільно здалися, велів позбавити козацького звання і, перетворивши їх на залежних селян, розселити по різних селах. Кожного десятого з січовиків, які виступали на боці Мазепи, було страчено, а решту відправили до Сибіру на каторжні роботи. Але більшість «мазепинців» були покарані люто: їх «посадили» на кіл, «на страх иным изменникам».

Лорд Байрон (Байрон Джордж-Ноел-Гордон), славетний англійський поет, класик світової літератури, представник революційного романтизму у 1818 році писатиме в поемі «Мазепа» (не без співчуття до шведів і не без жалю, що вони програли – тема боротьби соціальних та національних утисків, як і розвінчання реакційних урядів та загарбницьких воєн, була його темою):

В жахливий день біля Полтави Від шведів щастя утекло, Навкруг порубане, криваве, Все військо Карлове лягло. Військова міць, воєнна слава Така ж, як ми, її раби, Майнула до царя, лукава, І врятувався мур Москви.

Шведи втратили 9236 чоловік убитими і понад 18 тисяч полоненими. Втрати російської армії – 1345 убитими і 3290 поранених.

Карл XII і «зрадник» (в радянській історіографії неодмінно з таким клеймом) гетьман Мазепа з невеликим загоном переправились через Дніпро і подалися в турецькі володіння.

А втім, яка різниця, у чиї володіння втікати – чужі володіння вони за будь-яких умов залишаються чужими. Королю було все одно, куди з України втікати, не чуючи ніг, – Україна, яку він залишав, була йому – чужа-чужаниця [19].

А ось Мазепа втікав з рідної України, за чию волю він боровся і…

Боровся і не виборов – навіть свою волю втратив.

Втікав з України, що була, по суті, під владою чужого царя, втікав, не знаючи куди. Просто в світ широкий. Гнітила думка, що він залишає рідну Україну, матку рідну свою, як писав в одному з віршів, залишає, знаючи, що поза Україною у світі білому – а він, кажуть, безмежний – іншої України – рідної – немає і ніколи не буде. Шведам легше – у них є рідна Швеція, куди вони, вцілілі, хоч і м’яті-перем’яті, а таки повернуться. А Мазепу таке щастя попереду не чекало, попереду була чужа-чужаниця. І що творилося на душі в старого гетьмана – краще й не згадувати. Кінець світу білого, виявляється, є. Саме тоді в цьому переконався Іван Мазепа, збіглий гетьман, і той кінець світу був у його душі.

А там, у краю, що він його залишав, лютував чужий цар.

Про метод «випаленої землі», що залишали після себе московити, свідчить швед Христофор Гассман:

«На 40 миль майже всі села були спалені, всі їстівні припаси і фураж зіпсовані, так що ми не знайшли там нічого, крім голої пустелі і лісових просторів, у яких загинула велика кількість людей і нелічена кількість коней та іншого скота… Ми перебували в спустошеній країні».

Цар Петро господарював як у себе вдома, бо тепер Україна вже цілком і повністю провінція в його царстві. І він радий, що так сталося. Лютує лише тому, що не зумів спіймати гетьмана і відвести душу свою… Але він все робитиме, аби бодай і в чужих краях спіймати, виловити збіглого гетьмана і привезти його і потім довго і з насолодою підбирати йому тортури.

З історичних джерел:

«Коли Петро I дізнався про втечу Мазепи до Карла ХII, він впав у скажену лють. Після Полтавської битви Меншиков отримав найсуворіший наказ: догнати і схопити зрадника, але виконати його не зумів – Карл XII і Мазепа встигли втекти до Туреччини.

Бажання стратити зрадника було таким великим, що всупереч своїй звичній скаредності Петро І пропонував турецькому муфтію 300 тисяч талерів, якщо той переконає султана видати йому втікача, але турки відмовилися те зробити».

Навіть за 300 тисяч талерів – колосальної на той час суми! І турки нею не спокусилися – честь їм і хвала!

Проте в Оттоманській Порті все могло круто змінитися в будь-який день, як за помахом чарівної палички. Це гетьман знав, а тому був насторожі. Золоті червінці, та ще коли їх добра торба, завжди можуть узяти верх.

Але турки залишилися вірними заповітові свого Корану – не видавати втікачів, які шукають у них охорони та захисту, тож не видали гетьмана України на люту розправу жорстокого царя, який часто в гніві своєму незагнузданому втрачав людську подобу.

А тим часом гетьмана-втікача відразу ж, як він прибув, з королівськими почестями прийняв турецький генерал-губернатор, він і повідомив про рішення султана не видавати скаженому цареві втікачів, ще й до всього ж наказав ставитися до гетьмана з великим пошанівком, як до монарха, який бореться за волю і незалежність свого народу і краю свого. А що він програв… Від поразок ніхто не застрахований. Сьогодні програв, завтра виграє, і буде у світі справедливість – слава Аллаху!

Отож король і гетьман та інші українські діячі 17 липня перетнули біля Очакова турецький кордон. Зрештою, дісталися сторожового турецького поста. Погоні не було. Тільки в Бендерах стало відомо, що Петро І неодноразово просив турецькі власті видати йому Мазепу (на короля не зазіхав), але отримав відмову [20].

Безрогі корови Джорджа Оруелла

…І залишалося до волі ще 282 роки.

Загалом – 102 930 днів. І ночей теж.

І їх треба було якось пережити в неволі – СТО ДВІ ТИСЯЧІ ДЕВ’ЯТСОТ ТРИДЦЯТЬ ДНІВ І НОЧЕЙ!

(А загалом, починаючи з «вікопомного» 1654 року, коли Богдан Хмельницький необачно «возз’єднав» Україну з Росією, Україна пробула в неволі аж цілих 337 років!)

Пережити аж до 1991 року, коли виникне на карті світу незалежна Україна і ніякі сусідні царі-імператори вже над нею не будуть владні.

А вона – незалежна Україна – могла б виникнути ще у 1709 році, коли б…

Коли б тоді народ підтримав гетьмана Івана Мазепу в його священній боротьбі за незалежність України, за визволення її з чужого ярма.

Коли б… Приклад умовного способу: коли б, якби, за умови тощо…

Але історія не знає умовного способу.

Але…

Як скаже Мазепа в однойменній поемі Володимира Сосюри:

Хіба народу не любив я! Собі на горе й безголів’я Не зрозумів мене народ…

У цьому й полягала страшна трагедія Мазепи. І Мазепи, і…

І трагедія самого народу, який не зрозумів свого гетьмана та його боротьби за свободу.

Чи в нас народ такий унікальний – діти і ті, ставши дорослими, жадають жити окремо й незалежно від своїх батьків, а тут… Народ! То невже він – український народ – унікальний, що може обходитись без свободи?

Хоча, як кажуть, буває. Гонорові поляки, які постійно будували «Велику Польщу від можа й до можа» (себто від моря й до моря), часто й за рахунок інших країн, у тім числі й шарпаючи Україну, добудувалися до того, що самі втратили волю. (Як у прислів’ї: пішов по шерсть, а повернувся стриженим!) Це тоді Пруссія, Австрія та Росія здійснили поділ території Польщі (1772, 1793, 1795) і Польща з імперськими замашками на цілих 120 років втратила державну незалежність!

Чи, може, правий був англійський письменник Джордж Оруелл, автор архіпопулярних і завжди актуальних романів «Скотний двір» чи «1984»; так ось він якось зауважив – не без гіркоти:

«Вивести породу людей, які не бажають свободи, не складніше, як вивести породу безрогих корів. Хоч і не існує ніякої чіткої заборони, – додає далі, – ніхто не порушує офіційну лінію. Циркові собачки стрибають, коли приборкувач лясне батогом. Але істинно видресирувані собачки роблять сальто без будь-якого батога».

Гм… Простіть мене, грішного, але іноді здається…

Здається, що Джордж Оруелл правий.

Уявляєте – ПРАВИЙ!

Безрогих корів вивести, може, й складніше, як народ, який не бажає свободи, але їх все одне виводять [21].

Як і народ, який не бажає свободи.

Не стали одностайно, Мазепа сконав у вигнанні на чужині, а Україна ще на два століття залишалася в неволі.

У 1917-му і після історія повторилась: не стала одностайно Україна навколо Грушевського, Петлюри, Винниченка і не об’єдналася навколо Української Народної Республіки.

І ще на сім чи вісім десятиліть опинилася в неволі. (У ті часи фінни стали одностайно навколо Манергейма і звідтоді Фінляндія – вільна і незалежна.) І лише в 1991 році, як затріщала червона імперія СРСР, нарешті мовби схаменулися. Згадали, що можна й вільними бути і самим розпоряджатися своєю долею: на референдумі 1991 року проголосили вихід із СРСР. Але на цьому одностайність і вичерпалась і звідтоді пішло – вже в незалежній Україні: той у ліс, той ще кудись. Всі рвуться до влади, до чинів-посад, обіцяючи Україні всі блага – «якщо мене оберуть…»

І ми, як завжди, одностайні. Але – в незлагоді.

Бути одностайними в розбраті – це жахливо. Але ми такі, і в той самий час тільки й лунає з трибун: наш народ мудрий, народ скаже своє слово. Але скільки ще віків доведеться чекати його слова? То що ми за народ такий? Мазепа – «зрадник», а ми єдині в незлагоді, в розбраті. І нами все ще хтось поганяє.

У мене є повне зібрання творів Т. Шевченка в шести томах (1963, видавництво Академії наук УРСР). Звернув увагу: у п’яти із шести томів Тарас Григорович згадує гетьмана Мазепу – в тім чи тім контексті. (Це видно з «Покажчика імен», що додається до кожного тому.) І згадує без лайок і образливих епітетів типу традиційного – «зрадник». Але на кожну згадку в кінці кожного тому даються примітки. І всюди, як тільки поет на якійсь сторінці згадав Мазепу, в коментарях одразу ж уточнюється: «зрадник Мазепа».

Приміром, пише поет «сивий гетьман», коментатор одразу ж вистрибує, як чорт зі шкатулки: «Т. Г. Шевченко має на увазі зрадника Мазепу». За те, виходить, «зрадник», що боровся за ту незалежну Україну, яку ми нарешті сьогодні маємо. Чи – мовби маємо.

До Івана Мазепи цю боротьбу починали гетьмани Дорошенко, Самойлович, Многогрішний. Перший закінчив свої дні в Підмосков’ї із забороною будь-коли повернутися в Україну, два інших ще далі опинилися – у Сибіру несходимому… Залишається покладатися на мудрого Максима Рильського: «Слава славна не вмре, не загине, / Ржа не вкриє булатної сталі».

Будемо вірити поету.

А поки що доводиться з гіркотою констатувати:

Нарадила мати, Як пшениченьку пожати, Полтаву достати. Ой, пожали б, якби були Одностайне стали.

Так би мовити, зупинка за малим: стати нарешті одностайне.

Такий він наш чи не вічний Іржавець. А простіше – іржа. Наша теж чи не вічна. Та, що, до речі, залізо їсть.

(За топонімічним словником, Іржавець – ліва притока Супою, права притока Сможу, права притока Сули. А ще кілька сіл: Іржавець, Ржавець. Всі назви походять від слова іржа (ржа) – вода вкривається іржею, яка утворює майже суцільну плівку (осугу) на поверхні річки [22].)

Отож, ще раз…

7 липня король Карл XII, гетьман І. Мазепа та інші українські діячі, прямуючи до Туреччини, перетнули біля Очакова турецький кордон – Україна залишилася позаду. Як гетьман розумів – назавжди. Принаймні для нього. Залишилася там, вдалині, за далями, за туманами, і нема туди вже гетьману вороття. Потім був тяжкий перехід степовими районами Північного Причорномор’я. Потім був перехід спекотливим аккерманським степом.

1 серпня того самого 1709 року втікачі дісталися Бендер.

Гетьман тримався з останніх сил, на відновлення яких, як і здоров’я, і самого життя в цьому світі він уже не сподівався. У грудях його, в душі та серці, у всьому єстві наче щось із болем пекучим обірвалося. Розумів: справу, заради якої він жив і боровся і яка підтримувала його в цьому світі, програно. І програно назавжди. Все треба починати спочатку, але то вже почнуть інші, він своє зробив – все, що міг. Коли стомлено склеплював повіки, намагаючись хоч на часинку забутися, щоби не так ятрило та пекло серце, в якійсь імлі виринало знайоме личко…

Кочубеївна, Мотрононька – остання і теж вже назавжди втрачена його любов.

І з того далекого краю, що він його вже назавжди залишив, раптом почулося (чи то він сам заспівав):

Їхав козак за Дунай, Сказав: «Дівчино, прощай! Ти, конику вороненький, Неси та гуляй!»

І все було так, хоч їхав він не за Дунай, а за Дністер, але яка різниця, коли дівчині він сказав уже: «Прощай!»

І мовби голосок її почув, Мотрононьки своєї:

«Постій, постій, козаче, Твоя дівчина плаче, Як ти мене покидаєш, — Тільки подумай!»

Залишаючи рідний край, він радий був, що хоч востаннє, хоч вже й на чужій сторонці, а почув любо-милий її голос… Прощай, кохання моє. Не судилося нам. Принаймні в цьому світі…

Прощай, дівчино, прощай! І не поминай лихом.

Ще вчора-позавчора верхівник молодецький, він, на очах постарівши, ще дужче посивівши і геть зсутулившись, тримався в сідлі з останніх сил…

Першим про перехід гетьмана Мазепи на бік шведів дізнався Олександр Меншиков, який на той час був біля українських кордонів. І повідомив Петра І. 27 жовтня поспішно, боячись повстання українців, цар видав універсал, у якому йшлося про зраду Мазепи, який «перейшов на бік Карла, нашого неприятеля».

Карл ХІІ домовився з польським королем Лещинським про те, що «малоросійські землі будуть віддані Польщі, а церкви Божі й монастирі передані уніатам». Це була брехня, висмоктана з пальця, але дехто в Україні – особливо з простого народу – їй повірив. Своїм універсалом Петро І під загрозою швидкої і крутої розправи, включно із смертною карою, забороняв допомагати Мазепі. Заодно цар, аби переманити на свій бік хохлів, щедро обіцяв в універсалі великі милості за збереження вірності і давав амністію всім, хто необачно пішов за Мазепою, – якщо він, звичайно, покається і прокляне зрадника гетьмана. Це теж подіяло, і люд натовпом почав перебігати до царя. Крім усього, спрацював і ефект несподіванки – гетьман свій перехід на бік шведів готував у таємниці, тож коли він так вчинив, багато хто був збитий з толку і не міг збагнути: правда це чи вигадки Мазепиних противників.

Треба було спішно обирати нового гетьмана – про це Петра І буцімто уклінно прохали українські старшини, які не пішли за Мазепою.

Для обрання нового гетьмана цар велів зібратися у Глухові. 27–31 жовтня московські урядовці розіслали персональні запрошення полковникам та українському духовенству – зокрема, гукнули митрополита Київського Йоасафа Кроковського, чернігівського архиєпископа Іоанна Максимовича, переяславського єпископа Захарія Корниловича. Послано було запрошення і до кошового отамана Запорозької Січі Костя Гордієнка та до окремих міст України. І до всіх полковників. Але з різних причин на обрання нового гетьмана прибули тільки чотири полковники: стародубський – І. Скоропадський, чернігівський – П. Полуботок і наказні полковники: переяславський – С. Томара та ніжинський – Л. Жураковський.

6 листопада 1708 року новим гетьманом України навзамін Івана Мазепи з наказу Петра I було обрано вихідця з козацької старшини Івана Ілліча Скоропадського. До того він обіймав посади генерального осавула та полковника Стародубського полку.

Новообраний гетьман одразу ж почав видавати на-гора універсали, у яких закликав населення України боротися з Мазепою – зрадником! – та зі шведськими загарбниками. Великий землевласник (володів понад 20 тисячами селянських дворів), він проводив політику закріпачення українського селянства, придушував будь-які виступи народних мас. На посаді гетьмана особливого успіху не мав, адже діяльність його та його адміністрації надто жорстко контролювали царські резиденти. (З 1722 року для цієї мети буде створено Малоросійську колегію, що повністю підлягала Москві.)

І тоді почалося чи не головне дійство, недостойне царя такої імперії, як Російська, і дещо схоже на забобонні витівки африканських князьків та племінних вождиків.

12 листопада 1708 року у все тому самому Глухові, в Троїцькій соборній церкві, після літургії та молебну в присутності царя і членів московського уряду, новообраного гетьмана І. Скоропадського та деяких старшин українське духовенство проголосило – з наказу царя Петра І, котрий сопів, стовбурчачи вуса, й пересмикувавсь – анафему (анахтему) І. Мазепі.

Тим часом у центрі Глухова, на ринковій площі спорудили шибеницю, на перекладину якої повісили опудало Мазепи. Схожості з гетьманом, воно, звісно, не мало, але було проголошено люду, що це – «есть предатель Мазепа». Тут же метушилися, хоч чин їм і не дозволяв цього, попи, звані святими отцями, в чорних ризах (де вони спішно їх дістали?) з чорними свічками в руках, «Святі отці» квапно – цар наказав – проводили якусь відправу. Називалася вона – назву теж придумали нашвидкуруч – «снісхождєніє Мазепи в пекло». (Цар Петро, пересмикуючись, стовбурчив вусики: так-так його, зрадника, в пекло!)

Ось відправа закінчилася, опудало зняли з шибениці і потягли по землі – неодмінно по землі – до церкви. А вже там «святі отці», оточивши опудало Мазепи, заспівали псалми із Святого Письма, що закінчилися прокляттям: «Хай буде Мазепа проклятий!» (так теж забажав цар). І те прокляття попи викрикували тричі. Потім кожен з них нахиляв над опудалом свічку (пирхаючи та стовбурчачи вусики, цар злорадо спостерігав за тим дійством) і заливав його воском. А наприкінці до опудала підійшов найстарший піп чи то пак єпископ, ударив жезлом у груди «Мазепі» (чим не сцена з африканських джунглів, де вожді проклинають когось із невгодних) і голосно, зриваючи голос, вигукнув:

– Анахтема!!!

Цар схвально кивнув і, все ще стовбурчачи вусики та пирхаючи, пішов до виходу. За ним і решта вийшла з церкви. Служки нижчого рангу потягли з церкви опудало Мазепи, вигукуючи «Анахтема!.. Анахтема!!!»

Вже коли всі вивалили з церкви – разом з опудалом, – то врізнобій заспівали:

«Днесь Юда оставляє учителя і приемлет диявола».

Цар, ворушачи вусиками та пересмикуючи плечем, схвалив ті вигуки…

Одночасно 12 листопада відбулося оголошення анахтеми в Москві в Успенському соборі Кремля – місці коронації московських царів і російських імператорів – у присутності єпископату, царевича Олексія Петровича, бояр та вищих державних чиновників. Митрополит Степан Яворський – до речі, давній приятель Мазепи, українець, – провів церковний обряд прокляття «За измену и вероломство».

За історичними джерелами та довідковою літературою – Степан Яворський подається як письменник (український і російський, хоча писав свої «художні твори» жахливо архаїчною мовою), філософ, церковний діяч. Відомий як професійний перебіжчик.

Народився у Яворові (Львівська область), навчався у Києво-Могилянській колегії, прийняв уніатство – перша перебіжка з православ’я, – викладав у школах Львова, Любліна, Познані. Повернувшись до Києва, зрікся уніатства, перебіг знову до православних і прийняв чернецтво. Викладав у Києво-Могилянській колегії поетику, риторику, філософію і теологію.

Писав вірші українською, польською, російською та латинською мовами. Поетом так і не став, але самочинно присвоїв собі звання «лавроносного поета» – знай, мовляв, наших!

У 1700 році перебіг до Московського патріархату і був за це висвячений на митрополита рязанського і муромського, згодом став екзархом всеросійського патріаршого престолу.

Колись був другом-приятелем гетьмана Івана Мазепи, клявся йому у вірності, а перебігши до Петра I, різко виступав проти Мазепи, за що отримав од царя похвальне слово. У своїх недолугих віршах як тільки міг ганив українського гетьмана, не гребуючи й базарними лайками:

Изми мя, Боже, вошедь Россія Оть ядовита и лютаго змія. Его же здала адскія заклепы. Бывшаго вождя Ивана Мазепы —

і т. д. і т. п. у такому ж графоманському стилі.

Більше двох століть, рік у рік, у першу неділю Великоднього посту в усіх церквах Російської імперії з амвона проклинали Івана Мазепу, проголошуючи йому презлу анафему. За радянської влади – не за царату – ім’я Мазепи згадувалося неодмінно лише з лайливими епітетами, образ його змальовувався і всюди подавався лише в чорних-чорних тонах і пасажах.

Підбиралися куці, тенденційні, здебільшого сфальсифіковані факти його життя й діяльності. Тільки в незалежній Україні анафему нарешті знято з Мазепи, але зняла лише Українська православна церква Київського патріархату, що її очолює патріарх Філарет. Що ж до Української православної церкви Московського патріархату, то вона дотримується проросійських позицій, за якими Мазепа – «предатель», все українське їй чуже, неприйнятне.

Ходять чутки (цитуємо за книгою: 50 знаменитых загадок истории Украины. – Харьков: Фолио, 2010), що «хотя, по сути, и провозглашать-то ее (анафему. – В. Ч.) права не имели: еще не было случая, чтобы анафеме предавали человека по распоряжению светских властей и по чину, “которого Церковь совершенно не знает”.

При этом на протяжении трех веков никто не мог привести более-менее серьезные аргументы в пользу того, что гетмана нужно считать вероотступником. К тому же Мазепа очень много сделал собственно для церкви, так что иностранные гости в прошлом с недоумением констатировали загадочный и не поддающийся, по их мнению, разумному объяснению факт: в Софии Киевской звучали грозные слова проклятия в адрес “подлого Иуды”, а в Михайловском Златоверхом соборе, создателем которого был именно Иван Степанович, по нему же… служили заупокойную панихиду…»

З цього приводу існує такий історичний курйоз.

На початку позаминулого століття цар Микола II приїздив до Києва, де відвідав одну з церков – людиною він був набожною. Зайшов і в ризницю. І дуже подивувався, побачивши там портрет Мазепи.

«Ви що ж, його возвеличуєте?» – запитав цар-батюшка.

«Аякже. Щоразу за службою», – зізнався священик.

«І за постом?» – питає Микола II.

«Ні, за постом проклинаємо», – відповів священик.

Микола II скрива посміхнувся і мовчки залишив церкву…

Тарас Шевченко. «Іржавець»

Мій краю прекрасний, розкошний, багатий!

Хто тебе не мучив? Якби розказати

Про якого-небудь одного магната

Історію-правду, то перелякати

Саме б пекло можна…

Т. Г. Шевченко

Є таке село на Чернігівщині (в колишньому Прилуцькому районі) – Іржавець. У другій половині 1847 року Тарас Григорович, перебуваючи на засланні в Орській кріпості, написав твір під такою промовистою назвою – «Іржавець». (Вперше надруковано в «Кобзарі» 1867 року з великими цензурними пропусками, повністю твір з’явиться в «Кобзарі» 1876 року.)

Розпочинається «Іржавець» – цей крик серця, плач без сліз за Україною («За що вона гине? За що її діти в кайданах мовчать?») рядками про те, що

Наробили колись шведи Великої слави, Утікали з Мазепою В Бендери з Полтави. А за ними й Гордієнко… Нарадила мати, Як пшениченьку пожати, Полтаву достати. Ой пожали б, якби були Одностайне стали.

Одностайне стали…

За умови, що «якби»… То, мовляв, тоді б пожили…

Це так, народ, який одностайно тримається, живе вільним у своєму національному краї.

Одностайне, одностайний – який виявляє, виражає спільну волю, єдиний, неподільний…

Це з тлумачного словника.

Справді-бо, якби у 1709 році народ – взагалі всі, хто жив тоді в Україні, одностайно піднялися й підтримали свого гетьмана Івана Мазепу, Україна вже звідтоді, з року 1709-го була б вільною.

Не піднялися, хоч і були в неволі. У Мазепи виявилась лише якась там пара тисяч людей та кілька однодумців з вузького кола. Але й ті швидко і з покаянням перебігли до Петра І, як хоча б Гнат Ґалаґан («полковник поганий»), який спочатку у війську Мазепи служив, а потім виступив проти свого гетьмана, за що й отримав від ката України посаду прилуцького полковника.

У Полтаві й нині стоїть помпезний пам’ятник Полтавській битві, де російські війська перемогли шведів Карла XII та українців гетьмана І. Мазепи і поховали навіть і саму мрію українців про волю та незалежність; пам’ятник тим російським військам, у тім числі й цареві їхньому, які вирізали Батурин, знищили ще ряд міст – за це переможені спорудили їм пам’ятник. У своїй Україні – точніше, звідтоді не своїй. Трудно знайти у світі ще один такий пам’ятник, що його звели переможені тим, хто їх переміг…

1707 року в листі до Станіслава Лещинського Іван Мазепа писатиме: «У нас на Україні і начальні, і підначальні, і духовні, і мирські особи, подібно до різних коліс, не перебувають у єдиномислії і згоді: ті схиляються до протекції московської, другі – до турецької, третім смакує побратимство з татарами – з уродженої антипатії до поляків… Того ради, потрібно спершу постаратися привести до єдиномислія військо і весь народ на Україні по обох боках Дніпра».

Справді-бо, важко уявити воза, четверо коліс якого котяться у… різні боки. Той направо, той наліво… А той і той ще бозна-куди. Та ще й різними шляхами прямують, тими, що ведуть, звісно, у різні краї – той до короля, той до хана чи султана, той до царя. Ясно, що, крім прірви, крім краху для самого воза такі колеса нікуди не прикотяться… Хоч як не намагатиметься ними правувати візник. Бодай і досвідчений. У нашому випадку українським возом тоді правував гетьман Мазепа. Але що він міг удіяти, як четверо коліс повернули на чотири шляхи врізнобіч…

Анекдотична ситуація.

Тема для байки – сатирично-в’їдливої. І – гіркої.

Але подібне ми пережили тоді у 1708 році.

А наш візник, що до нього ми не прислухалися, не підтримали його, – опинився з тавром «зрадник».

«Мазепа зрадник? – запитує академік Іван Дзюба і відповідає: – Для Росії, може, й так, але для України – ні. Він для неї був і є великий патріот!..»

І чому це колеса наших возів все ще котяться врізнобіч?

Воли поздихали, Вози поламались, З батіжками чумаченьки Додому вертались… (Т. Шевченко)

Це ще добре, якщо хоч із батіжками.

Це ще добре, що хоч є куди повертатися. І хай не завжди ми в домі господарі-хазяїни, але ж хоч дім ще маємо.

Радянські історики визнавали лише тих гетьманів, які були ставлениками й прибічниками Росії, бо вони, мовляв, виражали «найзаповітніші мрії та сподівання» всього українського народу – ні більше, ні менше!

Радянські історики постійно таврували гетьманів – прибічників Речі Посполитої, Туреччини, Кримського ханства, Швеції, хоч першим туди звертався не хто інший, як Богдан Хмельницький. Тим часом польська історіографія, навпаки, підносить гетьманів – прибічників Польщі й тих, які боролися з царатом за автономію України.

А гетьмани тільки тим і зайняті були, що топтали стежку до сусідніх держав, обіцяючи їм віддати Україну, якщо ті допоможуть тому чи тому претенденту на булаву заволодіти тією булавою. А сусіди, допомагаючи таким гетьманам, шматували і забирали собі Україну – або частинами, по Дніпру, як то сталося після перемир’я між Росією та Польщею, або й цілу Україну забирали.

Це постійно ятрило Івану Мазепі серце, про це й вірша написав, що й сьогодні на часі. Чи, як ми кажемо, актуальний.

У своєму доносі, що складався з 33 пунктів, Кочубей писав: гетьман І. Мазепа якось хвалив Виговського і Брюховецького за те, що вони стали за волю України. «І ми б, каже Мазепа, хотіли про дальшу свою цілість і свободу подбати, але нема ще способу, бо не всі наші люди думають одинаково».

Одностайності не було в часи Мазепи, щось не видно її й сьогодні – це теж ми, українці. Власне, такі ми.

От і доводиться вкотре з гіркотою повторювати Шевченкові рядки, що, наче той вирок, винесений нам поетом (нам і тодішнім, нам і теперішнім):

Нарадила мати Як пшениченьку пожати, Полтаву достати. Ой пожали б, якби були Одностайне стали…

Мазепа Іван Степанович, гетьман Yкраїни

«Державний діяч і політик найвищого ґатунку, найвправніший дипломат тодішньої Європи, полководець і водночас поет, у поезії якого найсильнішими були патріотичні мотиви, уболівання за долю України. Різноманітна природна обдарованість поєднувалася в ньому з високою освіченістю. Він міг порозумітися з багатьма співрозмовниками, оскільки володів вісьмома мовами. Історична ерудиція Івана Мазепи викликала захоплення тих державних і військових діячів, із якими він спілкувався. Він був знавцем літератури, власником найкращої в Україні великої і цінної бібліотеки з інкунабулами, старовинними рукописами, раритетними виданнями на багатьох мовах.

Естет, він цінував і розумів високе мистецтво, схилявся перед красою жінок. Майстер епістолярного жанру, він був незрівнянним красномовцем, його розумна, змістовна розмова або виступи й висловлювання втілювалися в елегантну, яскраву, образну, емоційну форму. Іван Мазепа володів особливими чарами. Може, це була якась концентрована внутрішня енергія, високої напруги біополе.

Але він, людина залізної волі, умів впливати на людей, не тільки не пригнічуючи їх своєю перевагою, а й викликаючи симпатію… І над усім панували його могутній дух і відданість, готовність до самопожертви великій патріотичній ідеї. Такий європеєць із відблиском ренесансності, державний муж стояв із 1687-го до 1709 року біля керма Української Гетьманської держави, автономію й самостійність якої московський царизм поступово знищував.

Жодне прокляття не в змозі було знищити велику ідею Івана Мазепи про вільну, незалежну, самостійну Україну. Тому ідея державної суверенності, незалежності має загальнолюдське значення і забезпечує нормальне існування кожного народу, кожної нації, зберігає етнофонд людства…

Велич українського гетьмана, борця за незалежну самостійну Україну не зменшиться, коли ми розкриємо його особу такою, якою вона була насправді, з усіма її гранями. Звісно, окремі з них можуть бути нам і не до вподоби. У боротьбі за владу, за збереження та утвердження свого гетьманства він вдавався до таких засобів, які не заслуговують на схвалення…

Іван Мазепа не був демократом. Аристократ, він цілеспрямовано створював в Україні аристократію з середовища козацької старшини й української шляхти.

Підтримуючи старшину економічно, надавав їй земельні маєтності, бажав зробити її незалежною політично, дбав про її освіту й навіть зовнішню культуру. Водночас видавав універсали, в яких прагнув захистити інтереси посполитих селян і рядових козаків, стримати зажерливість старшини в межах тодішніх прав, законності щодо обтяження селян повинностями, а також боронив козаків, яких примушували переходити в посполиті.

Саме Мазепа одним із перших виплекав ідею самостійної незалежної Української держави, підняв цю ідею на височінь загальнонаціональної історичної мети.

Цілком слушною є думка академіка В. Смолія, що сьогодні ми можемо сперечатися, шукати помилки у діях гетьмана, погоджуватися чи не погоджуватися з його окремими вчинками. Незаперечним лишається тільки той факт, що політичний крок І. Мазепи у 1708 році відбивав потаємні настрої частини козацького суспільства, яке прагнуло бачити Україну суверенною державою, а акцією переходу Мазепи на бік Карла XII був на десятиліття призупинений процес наступу російського абсолютизму на козацький устрій України.

Без мазепинського повстання, яке, мов дзвін, сколихнуло буття гетьманської України, дуже важко уявити собі рух за її волю.

Про безсмертя та високість справи гетьмана І. Мазепи свідчить і той факт, що в наступні століття «мазепинцями» часто називали національно свідомих українців, які жертвували життям за волю Батьківщини» (О. П. Реєнт, І. А. Коляда. Усі гетьмани України. – Харків: Фоліо, 2008).

Ігри з оголошенням анафеми

Є в словниках (хоча б українському чи російському) колоритне слівце анафема (застаріле – анахтема) – знайоме і незнайоме водночас широкому колу, що означає відлучення від церкви, прокляття. (У Словнику Грінченка: «Сьогодні в церкві анахтему співали…»)

Віддати анафемі – проклинати, осуджувати, таврувати. Уживається також як лайливе слово.

Анафемський – проклятий, жахливий. (Приклад з Ю. Яновського: «І доки ото жінки гнутимуть спину з тими анафемськими сапками?»)

Але це – легенький, побутовий, майже безневинний вигук, на практиці зустрічаються куди більш серйозніші приклади.

Анафема (від грецьк. прокляття) – відділення кого-небудь від общини, вигнання, прокльон.

У християнстві – відлучення християн від спілкування з вірними і від таїнств, анафема застосовувалась в якості вищої (церковної) кари за тяжкі гріхи. Перш за все за зраду православ’ю та участь у єресі або розкол, що соборно проголошується.

Церковне право розглядає анафему як форму покарання у вигляді позбавлення «прав і благ, що перебувають виключно в розпорядженні Церкви і застосовуються тільки до членів Церкви».

У «Церковній історії» дається визначення анафеми: «Так ми, християни, зазвичай називаємо вирок проти богохульника».

Термін «анафема» вперше був застосований у канонах Ельвірського собору (початок IV ст.). Пізніше утвердилась і канонічна форма: «Якщо хто-небудь… (викладається провина), хай буде анафема».

Слово «анафема» стає панівним десь із 452 року.

І почалося…

На Антиохійському соборі 87 прелатів віддали анафемі Афанасія Великого. У свою чергу Афанасій Великий віддав анафемі прелатів, які його осудили. Потім Афанасій був двічі відлучений від церкви 37-м папою Ліберієм. Результат: і папа Ліберій, і Афанасій Великий пізніше були приєднані до лику святих.

754 рік. На соборі в Константинополі Іоанну Дамаскіну було чотири рази оголошено анафему, але VII Вселенський собор підтвердив вірність його вчення.

Папа Іоанн VIII віддав анафемі патріарха Фотія.

Константинопольський патріарх Михайло Кіруларій і легат папи Льва IX кардинал Гумберт віддали один одного анафемі.

У 1801 році чин анафематствування був скорочений. І в ньому вже перераховувались лише єресі, без згадок імен єретиків, а з імен державних злочинців були залишені тільки Г. Отреп’єв та І. Мазепа.

Згідно з визначенням синоду від 2–4 квітня 1902 року у всіх храмах сільських і міських (не кафедральних соборах) стала здійснюватися «послідовність молебного співання про повернення заблудних», що співається «в неділю православ’я і в інших випадках» – без анафематизмів.

У XVI–XVII століття (у Російській імперії – у XVIII ст.) анафемі віддавалися не тільки порушники віри і церкви, але й державні злочинці. Анафема тоді часто закінчувалася державною стратою.

Деякі випадки анафематствування.

1080 р. – папа Григорій VII вдруге віддав анафемі імператора Генріха XIV.

У середині XІ ст. – був анафематований Іоанн Італ, візантійський філософ ХІ століття.

1281 р. – Марін IV (Папа Римський) віддав анафемі візантійського імператора Михайла Палеолога як єретика і схизматика.

1378 р. – святий Кіпріан, митрополит Київський і всея Русі, віддав анафемі Дмитрія Донського, який, незважаючи на це, пізніше був прославлений в образі святого.

При митрополитах московських і всея Русі Зосимі та Симоні на соборах засуджена і віддана анафемі «єресь жидовствующих», після чого єретиків жорстоко стратили.

1411 р. – відданий анафемі Ян Гус.

1415 р. – місто Жатець.

1461 р. – король Чехії Іржі був відданий анафемі папою Павлом II.

1453 р. – Жанна д’Арк, спалена, потім виправдана і приєднана до лику святих.

1600 р. – Джордано Бруно.

1604 р. – Гришка Отреп’єв.

1654 р. – Анкудінов Тимофій Дементійович викритий як самозванець і четвертований у Москві. Відданий анафемі, вводився до списку анафематствуючих у тиждень православ’я аж до часів правління імператора Павла І.

Оголошувалась анафема розкольникам-старообрядцям.

1671 р. – Степан Разін.

1690 р. – собор під головуванням патріарха Іоакіма віддав анафемі і заборонив читати багато творів «южнорусских ученых, имеющих единоумие с папою и западным костелом».

1708 р. – Іван Мазепа.

1713 р. – відданий суду і анафемі «іконоборець» Д. Тверитінов.

1775 р. – Пугачов Омелян.

1856 р. – папа Пій ІX, автор «Сіллабуса», «Списку найважливіших “заблуждений нашего времени”», віддав анафемі пантеїзм, натуралізм, раціоналізм, соціалізм, комунізм, тайні товариства, біблійські товариства, принципи свободи совісті і відділення церкви від держави, тих, хто виступав проти церковної держави, і багато чого іншого.

1897 р. – Лео Таксіль, відомий письменник, критик клерикалізму.

1901 р. – Святійший синод відлучив від церкви графа Льва Толстого.

З 1983 року в Римсько-католицькій церкві після прийняття нового Кодексу канонічного права термін «анафема» більше не використовується.

У Російській православній церкві, як свідчить випадок з винесенням анафеми Філарету, не відмовилися від такої архаїки.

1970 р. – архієрейський собор Руської православної церкви за кордоном оголосив анафему В. І. Леніну – так-так, тому самому.

1997 р. – Якунін Гліб Павлович.

1997 р. – Філарет (Денисенко), патріарх Української Православної церкви Київського патріархату.

Якось у розмові з працівниками ЗМІ патріарх Філарет, коли зайшла мова про гетьмана Мазепу, зауважив:

– Український патріотизм сьогодні можна визначити безпомильно по тому, хто як ставиться до Української православної – і незалежної – церкви Київського патріархату та до гетьмана Івана Мазепи. Якщо позитивно – це істинні наші патріоти, справжні українці, які вболівають за нашу справу і яким Україна не байдужа, навпаки – рідна і єдина у світі білому.

Адже для нас, українців, Іван Мазепа є чимось більшим, як для історії й літератури! Для нас Великий Гетьман є національним героєм, втіленням ідеї нашої державності й незалежності! Ідеї самобутності й державності, що заглухли після упадку Великого князівства Руського (Київського, а потім Галицького), відроджуються в Хмельницькому, Дорошенкові й Мазепі. Але в особі Мазепи втілюється самостійницька ідея після довгої еволюції в цілком викінченій формі. Мазепа є квінтесенція нашого народу, яко нації! Ось чому Богдана Хмельницького може поважати і «малорос», і «просто руський»: гетьмана ж Мазепу лише українець (Характерник гетьман Мазепа. – Львів, 1924, народна бібліотека «Просвіти», ч. 27).

Так хто кого зрадив?

1850 року, 18 серпня, перебуваючи в Переяславі, Тарас Шевченко написав коротесенький за розміром, а за змістом і напругою рівний поемі вірш «Якби-то ти, Богдане п’яний…», що повністю був надрукований у «Кобзарі» 1876 року видання.

Так-так, у тому Переяславі (до 1943 року – Переяслав-Хмельницький, місто обласного підпорядкування Київської області), що в 1648–1781 роках був центром Переяславського полку, містом, де в 1654 році відбулася сумнозвісна, нещаслива для України так звана Переяславська рада, що перекреслила на століття незадовго до того здобуту нашу незалежність. Місто, де на честь 300-річчя «возз’єднання» (так званого «возз’єднання») України з Росією встановили помпезний монумент…

Отож 18 серпня 1859 року, будучи в Переяславі, Тарас Шевченко відвідав храмове свято в Переяславському соборі, де Богдан Хмельницький, згнітивши гідність – гетьман, глава держави, – присягав на вірність – він, глава незалежної держави! – присягав – з якої-такої трясці? – російському цареві Олексію Михайловичу. При тім, що російський цар присягати на вірність Україні відмовився, і це не насторожило гетьмана…

Побувши на святі, Тарас Шевченко з гіркотою написав згадуваного вірша:

Якби-то ти, Богдане п’яний, Тепер на Переяслав глянув! Та на замчище подививсь! Упився б! здорово упивсь! І препрославлений козачий Розумний батьку!.. і в смердячій Жидівській хаті б похмеливсь Або в калюжі утопивсь, В багні свинячім. Амінь тобі, великий муже! Великий, славний! та не дуже… Якби ти на світ не родивсь Або в колисці ще упивсь… То не купав би я в калюжі Тебе преславного. Амінь.

Все зрозуміло (принаймні позиція Кобзаря та його не вельми приваблива оцінка гетьмана Хмельницького) і без коментарів. Але член-кореспондент АН УРСР С. П. Кирилюк, редактор тому, так – звичайно ж, у згоді з редколегією тому (Тарас Шевченко. Повне зібрання творів у шести томах. Видання АН УРСР та Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченкта, том другий) прокоментував:

«Вірш написаний у день храмового свята в Переяславському соборі, де Богдан Хмельницький у 1654 р. присягав на вірність цареві Олексію Михайловичу. Загальний настрій твору пояснюється кричущими фактами соціального й національного гноблення українського народу царським урядом і поміщиками, які поет спостерігав, подорожуючи по містах, селах і поміщицьких маєтках України влітку 1859 р. У своїй палкій ненависті до царизму й кріпосництва Шевченко не міг повністю оцінити прогресивне значення діяльності Богдана Хмельницького, присяга якого цареві мала, на його погляд, лише негативні наслідки.

Ставлення Шевченка до Б. Хмельницького визначив той факт, що «на Україні царизм ліквідував місцеве самоврядування, люто придушував національно-визвольний рух, присікаючи прагнення до створення української державності, проводив насильственну політику русифікації, перешкоджав розвиткові української мови і культури» (Тези до 300-річчя возз’єднання України з Росією. – К.: Держлітвидав УРСР, 1954. – С. 12).

Тоді була тяжка година для України (а втім, коли вона була у неї легкою?), як прийшов до влади Іван Мазепа: країна козаків була розділена на дві половини. І вони боролися між собою: одна на боці Москви, інша – на боці Польщі.

Одні хотіли мати над собою чужого царя і бути його холопами, інші – короля і згодні були бути навіть його бидлом. Тобто худобою.

Тож і дві дороги слалися перед Україною і, здавалося, що й будучин у неї буде дві, а тому – жодної.

Але ні ті, зі своєю орієнтацією на Польщу, ні ті, що на Росію націлились, не влаштовували Мазепу. У нього вже тоді був свій, а отже, третій шлях. І – єдиний. Україна має бути незалежною. Ніяких Росій, ніяких Польщ! Україна ні від кого не залежна, вільна, горда, сильна і самодостатня держава світу.

Як писатиме через віки Василь Симоненко, звертаючись до України-матері:

Хай мовчать Америки й Росії, Коли я з тобою говорю…

Навіть за есересерівської червоної імперії, що була створена навзамін царсько-самодержавної, утримувалась Кремлем і була, по суті, Російською імперією, тільки не під двоголовим орлом, а під серпом та молотом і червоними прапорами та ленінсько-більшовицькою ідеологією, так ось навіть тоді влада й ідеологія визнавали – мусили визнавати, адже все було очевидним і без їхнього визнання, – що «на Україні царизм ліквідував місцеве самоврядування (навіть місцеве самоврядування! – В. Ч.), люто придушував національно-визвольний рух, присікаючи прагнення до створення української державності, проводив насильственну політику русифікації, перешкоджав розвиткові української мови й культури».

Тут комуністична ідеологія змушена була сказати «а», але сказавши «а», мала б сказати і «б» – у тому смислі, що проти цих утисків російського царизму в «братньому союзі двох народів, російського та українського» і боровся гетьман Іван Мазепа, адже царизм таки й справді «люто придушував все українське», «присікаючи прагнення до створення української державності», але натомість як і перше, як і віки до того, обзивав гетьмана… зрадником.

Але ж це російський царизм і той же Петро I зрадили Україну, перекреслили Переяславські угоди, підписані Богданом Хмельницьким і їхнім царем Олексієм Михайловичем, і душили її, знищуючи все національне та перетворюючи її на російську провінцію.

Перебуваючи на засланні в Орській кріпості, Тарас Шевченко, солдат Оренбурзького окремого корпусу (5-й батальйон) із «найсуворішою» забороною писати і малювати, потай записував новонароджені рядки до «захалявної» книжечки, у тім числі й «Іржавець».

Наводимо мало не крик, німий, безгучний і від того ще страшніший, ще в більшому відчаї, що краяв серце поету:

Боже мій з тобою! Мій краю прекрасний, розкошний, багатий! Хто тебе не мучив? Якби розказати Про якого-небудь одного магната Історію-правду, то перелякать Саме б пекло можна. А Данта старого Полупанком нашим можна здивувать. І все то те лихо, все, кажуть, од Бога! Чи вже ж йому любо людей мордувать? А надто сердешну мою Україну. Що вона зробила? За що вона гине? За що її діти в кайданах мовчать?

Бо – «отак її воєводи, Петрові собаки, / Рвали, гризли…»

Так ось до «Іржавця» така післямова, такий коментар у томі другому, с. 468:

«У поемі «Іржавець» виявилась цілком природна ненависть Шевченка до гнобителів українського народу».

І далі: «Герцен, зокрема, писав: “Добровільно приєднавшись до Великоросії, Малоросія виговорила собі значні права. Цар Олексій заприсягся їх зберігати. Петро I, під приводом зради Мазепи, лишив лише тінь від цих привілеїв. Єлизавета і Катерина запровадили там кріпацтво. Нещасна країна протестувала, але чи ж могла вона встояти перед цією невблаганною лавиною, що котилася з півночі до Чорного моря і вкривала все… однаковим льодовим саваном рабства”». І далі коментатор додає: «Цим і пояснюється дещо однобічна оцінка Шевченком діяльності Петра I, його колоніальної політики, що виявилась у посиленні соціального й національного гніту на Україні».

О. І. Герцен (Собрание сочинений в тридцати томах, 1956, т. VII, с. 227) [23].

Коментарі, як кажуть, зайві.

Гетьман Іван Мазепа намагався зупинити цю лавину, що котилася на Україну з півночі – вал за валом, а в результаті він – зрадник (предатель).

І тут напрошується умовивід: якщо в Україні, ніби вільній і незалежній, принаймні самостійній, ганьблять і сьогодні того, хто боровся за її волю, хто одним з перших розпочав боротьбу за незалежність та самостійність рідної країни, то яка ж вона вільна і незалежна? Очевидно, вона все ще не виборсалася з того жахливого валу, що, котячись із півночі, накрив її ще триста з чимось років тому саваном рабства.

І ту лавину, що котилася з півночі, породив і спрямовував на Україну він, цар Петро I, котрий нині носить гордий титул – Велікій…

В Українській Радянській Енциклопедії (УРЕ) обережно сказано, що Петро I Велікій (неодмінно – Велікій) «проводив політику обмеження політичної автономії Лівобережної і Слобідської України…» – інших на той час не було.

Проводив. Що було, то було. Але на більше – хоча б згадати про знищення ним Батурина, коли з його садистського наказу вирізали всіх мешканців гетьманської столиці, починаючи з немовлят, в УРЕ не вистачило духу і зваги. Ще, мовляв, сприймуть за націоналістичний виступ проти «великого русского народа». Або дріб’язковий, мовляв, факт, не вартий уваги. Ще б пак, Петро I і сьогодні в Росії – цар і бог. І головний ідеологічний натхненник, творець її імперії, яку й сьогодні там мріють відтворити і неодмінно з Україною в якості імперської провінції. Його в нинішній Росії куди тільки не тулять. Ось хоча б кілька – за відсутністю місця, – прикладів. Воєнна академія РВСН ім. Петра Велікого (повна назва: «Орденов Ленина, Октябрьской революции, Суворова военная академия ракетных войск стратегического назначения имени Петра Великого», так би мовити, великого ракетника). Це не лише вищий воєнний учбовий заклад, а й великий дослідницький центр у галузі воєнної і технічної науки.

Ім’ям Петра Великого названий найбільший у світі діючий неавіанесучий ударний бойовий корабель – важкий атомний ракетний крейсер «Петр Великий», що входить до складу Північного флоту Росії.

Музей антропології і етнографії імені Петра Велікого Російської академії наук у Санкт-Петербурзі.

Лікарня Петра Велікого (з 1918 по 1994 pік – лікарня ім. Мечникова) – одна з найбільших лікарень у Санкт-Петербурзі, що є клінічною базою Північно-Західного державного медичного університету ім. Мечникова…

А ще його ім’ям названо велику затоку в Японському морі біля берегів Росії – як бачимо, і ракетник, і вчений, і медик, і… Такий він. Одне слово – Петро Велікій.

А хтось, який прозивався Якимом Глинським (роки народження і смерті невідомі – такий він відомий), український – хоча насправді, мабуть, малоросійський хохол – живописець і ювелір початку XVIII століття, з Чернігівщини, у 1716 році намалював ікону під назвою «Пречиста».

Іконописець під терміном «пречиста» мав на увазі Богородицю, бо це один із її титулів. («Перед іконою Пречистої Горить лампада уночі» – Т. Шевченко.) Також це назва двох церковних християнських свят (перше 15 серпня – день смерті Богородиці, друге – 8 вересня, день народження Богородиці).

Так ось, згадуваний іконописець-живописець, намалювавши ікону «Пречиста», зобразив на ній… Петра I. В компанії з Петром II та деякими українськими старшинами.

Менше десяти років минуло звідтоді – хоча злочинність строку давності не має, – як Петро I сплюндрував Батурин, заливши його кров’ю, а вже опинився на іконі під назвою «Пречиста» – моліться йому, малороси, які йому у 1708–1709 і наступних роках – як і попередніх – були не до вподоби. Виходить, самі жертви й вознесли свого убивцю-ката, зарахувавши його до рангу «пречистого» – такі ми. Тепер маємо свого пречистого, даруйте. Але дарма іконописець старався, підлабузництвом займаючись. Як самі росіяни кажуть: «черного кобеля не отмоешь добела»… Навіть використовуючи всі намагання й силкування українських підлабузників Петра І, яких і сьогодні доста…

P. S. Возвеличення завойовника Петра І – не поодинокий випадок. Чингісхан створив монголо-татарську імперію, що стільки завдала шкоди Русі у 1237–1241 роках. Спочатку монголо-татарське військо під проводом Батия завоювало Рязанське та Володимиро-Суздальське князівства, а потім і всю Північно-Східну Русь. У 1233 році монгольські завойовники захопили Переяслав Південний і Чернігів, а в грудні 1240-го штурмом оволоділи Києвом і майже повністю знищили його – через сто років на вулицях спустошеного Києва ще лежали кістяки загиблих мешканців. Потім були завойовані Галицька та Волинська землі – все було устелене трупами й залите кров’ю. І на сотні літ Південно-Східна Русь опинилася під п’ятою монгольських окупантів… Сьогодні монголи проголошують творця цієї імперії, кривавого нищителя Русі Чингісхана національним героєм Монголії.

Іван Мазепа як гетьман розпочав свою роботу за дуже несприятливих і тяжких умов та обставин: так звані Коломацькі статті, україно-московська угода, підписана 26 липня 1687 року, вкрай обкарнали самостійність гетьманської держави. Статті складалися з 22 пунктів і геть обмежували й без того обмежену українську торгівлю, забороняли гетьману самостійно призначати й звільняти генеральну старшину, вести міжнародні зносини. До Батурина вводився полк московських стрільців (батуринці їх мали утримувати своїм коштом) – для контролю за гетьманом. Тоді московська влада поставила собі за мету знищити, нівелювати на крайній випадок українську націю. Про це відверто й відкрито йшлося в останніх двох вимогах Коломацьких статей.

Ось вони:

«Народ малороссийский всякими меры и способы с великороссийским соединять и в неразрывное и крепкое согласие приводить. Никто б голосов таких не испущал, что Малороссийский край Гетьманского регименту, а отзывались бы везде единогласно – их Царского Пресветлого величества самодержавной державы». Куди вже далі, але…

Але було й далі. Ще гірше для України, ще тяжкіше для неї, ще безнадійніше…

Вся діяльність Петра I як царя полягала у возвеличенні Росії і приниженні України, щодо якої він проводив феодально-кріпосницьку, централізаторську політику, спрямовану перш за все на обмеження автономії краю і самобутності українців. Все робив – а можливості для цього в нього були величезні, – аби підпорядкувати гетьманську владу російському урядові.

Новий – після Мазепи, – гетьман Скоропадський відразу ж підпав під особливий нагляд довіреної особи Петра I – боярина Андрія Ізмайлова, котрий отримав таємний наказ: при будь-якій «измене» в Україні – чи навіть «возмущению» – відразу ж застосовувати «великоросійські полки». Була створена і Перша Малоросійська колегія для нагляду і контролю над гетьманом, старшиною, все керування краєм переходило до рук російських сановників. У такому щільному кільці новий гетьман довго не витримав і невдовзі від хвилювання помер… Наступний – після Скоропадського – гетьман П. Полуботок побув лише один рік при булаві, що тепер була чисто декоративною іграшкою, і потрапив за свої незалежні погляди до каземату Петропавлівської фортеці, де після тяжких фізичних та моральних страждань і урвалися його дні в цьому світі.

Для Петра I репресивні заходи щодо українців та їхнього керівництва були єдиним методом його «роботи». Цар карав багато людей – і прихильників Мазепи, і зовсім не причетних до нього, чия вина полягала лише в тому, що вони були етнічні українці, тобто на великодержавній мові малоросами. Чи не всіх представників старшинської адміністрації він позбавив не лише посад чи маєтків, а й самого життя – їхні місця займали «вірні» чиновники з росіян та іноземці.

«Неймовірно тяжким випробуванням для корінних жителів стали примусові канальні роботи, спорудження фортифікаційних будівель, військові низові походи тощо. Козаків і посполитих нерідко «ганяли» до Петербурга, Астрахані, на Кавказ.

До них, як правило, залучались найбільш фізично здорові й економічно забезпечені рядові козаки, селяни та міщани. З них додому поверталося всього від 30 до 60 %, а інші вмирали від нестерпних умов життя, епідемій, каліцтв і т. д. Така внутрішня політика Петра I прямо вела до поступового знищення українського генотипу (адже мова йшла про смерть десятків тисяч людей). В одному з документів того часу – описі полковником І. Черняком праці козаків на Ладозькому каналі в 1722 році так йдеться про це: «…Велике число козаків хворих і померлих знаходиться, і щораз більше множаться тяжкі хвороби – найбільше вкорінилася гарячка й опух ніг, і мруть з того, однак приставні офіцери, незважаючи на таку нужду бідних козаків, за наказом пана бригадира Леонтьєва… б’ють їх при роботі палками, – хоч і так вони її не тільки вдень і вночі, а навіть і в дні недільні і святкові відправляють без спочинку…» Далі полковник зазначив: «Боюся я, отже, щоб козаків тут не погубити, як торік – що їх хіба третя частина в минулім році додому повернулася…»

Прикладом нетерпимості царя до самобутності українського народу й, зокрема, його своєрідних збройних сил, може стати ліквідація в травні 1709 року Запорозької (Старої) Січі. Але й перед цим запорожці неодноразово скаржилися, що при Петрі I вони терплять «шкоды в вольностях, здобычах и промислах».

У кінці XVII – першій чверті XVIII століття помітними стали деякі обмеження царського уряду в сфері економіки України…

За Петра I в Україні помітно звузилось вживання національної мови (особливо в офіційних установах, великих містах і т. д.), скоротився друк українських книг, здобуття освіти було взято під нагляд дуже підозрілої й неприязної державної цензури, Українська церква підпала під значний вплив московської патріархії. У 1721 році навіть «Святе Письмо» заборонялося передруковувати з давніх книжок, виданих в Україні, а лише з «московських».

Такі всі заходи, зрозуміло, викликали невдоволення серед місцевого населення, негативно впливали на суспільно-політичне та економічне життя українського етносу» (100 великих постатей і подій козацької України. – К.: Арій, 2008).

Коли гетьман Іван Мазепа востаннє залишав Батурин (як виявиться, назавжди), ніхто в місті (за винятком кількох наближених осіб, що поїхали разом з гетьманом) не лише не знав, а й навіть не підозрював, про його перехід до шведів.

Але це не врятувало Батурин.

Петро I Велікій не просто зрадник (перш за все він зрадив Україну, розтоптавши договір Богдана Хмельницького, підписаний з російським царем Олексієм Михайловичем), це кат (його мовою – «палач»), який розпорядився вирізати до останньої дитини все населення Батурина тільки на тій підставі, що вони жили в місті, яке на той час було столицею Гетьманщини під булавою Мазепи, котрий перейшов на бік короля Карла XII.

Дізнавшись про це, Петро І розпочав в Україні неймовірний терор.

«Батурин, – і сьогодні з жахом повідомляють різні видання, крім, звичайно, російських і проросійських та комуністичних в Україні, – виявився у буквальному розумінні стертий з лиця землі, а тисячі й тисячі його мешканців, включно з дідами й дітьми, були вирізані».

Переяславська легенда, з усього видно, «живе і перемагає». 70 років рядова військова угода трактувалася як священний і непорушний акт злиття «двох братніх народів», з яких той, що молодший на кілька сторіч, – старший і навпаки.

Дозволимо собі засумніватися: невже Богдан Хмельницький пішов під протекторат Росії за енергоносії чи з огляду на лементацію російськомовного населення? А саме це сьогодні трактують як основну причину поступок російській експансії. Невже великий гетьман не розрізняв побутових проблем, які мусять вирішувати влада й уряд (для того вони обираються та призначаються), і проблеми глобальної: існування чи неіснування нації, держави?!

«Тісно мені звідусюди». Це єдине, що поєднує наших правителів усіх часів. «Тісно мені звідусюди», – услід за царем Давидом казав і Хмельницький. Навколо сильні й агресивні сусіди. Жоден з них не виживає у гордій самотності. Військові союзи укладаються і розпадаються. Ось і Хмельницький опинився, як він пише російському цареві, перед дилемою: іти на Москву із турецьким султаном, кримським ханом та Польщею – чи з Москвою стояти супроти них. Що ж було останнім (і єдиним) аргументом на користь другого рішення? «…віддаю вічній анафемі і судові Божому всякого, що мислить яко неприятель на єдиновірців і однородців, останніх залишків вільного в Грецькій церкві благочестя… гнобленого і знівеченого в усьому світі магометанством і папством». Свої безчинства Річ Посполита довершила запровадженням унії і переслідуванням православ’я. Хмельницький не раз переконувався у непослідовності і дворушності турків та татар. Цих ласих на ясир «нечестивців», як вогню, боялося населення, від них пильнувало козацтво свої південні рубежі. Тож залишалося покладатися на «єдиновірців і однородців».

Православна мораль веліла братам жити в дружбі та злагоді («Кожний, хто гнівається на брата свого, підпаде судові» – Матея, 5). Але Хмельницький, якому більше доводилося мати справу із західними державами, не врахував, що деспотичне, східного зразка російське управління знало одного бога – государя, який міг з власної примхи карати чи милувати, на власний розсуд запроваджувати чи скасовувати мораль (ця традиція міцно увійшла в плоть і кров російської держави і не раз вилазила боком тим, хто чекав від неї елементарної порядності).

Ціною величезних зусиль, як військових, так і дипломатичних, побудувавши державу, Хмельницький у тій кривавій «тісноті» пішов на союз із Росією задля збереження своєї держави. Та як же гірко помилявся він у єдиновірцях! Уже 1656 року російський государ, клюнувши на обіцянку виснаженої Польщі проголосити його на сеймі королем, за спиною України і великого гетьмана укладає з Польщею Віденську угоду.

Довгі десятиліття нас облудно й пихато тикали у статті Переяславської угоди, і то не в ті, в яких ідеться про довічні «права та вольності», що за тими статтями відходили українським посполитим, а в ті, де містилися запевнення у вірності й непорушності угод. І ніхто з істориків не пояснював, що таким «штилем» писалися всі міждержавні угоди (їх Україна мала чимало) – чи то з турками і татарами, чи то з Річчю Посполитою.

«Та надходив час, бувало, що й дуже швидко, коли котрась сторона порушувала угоду» (Галина Паламарчук).

5 листопада Петро І віддав наказ Меншикову:

«…а Батурин в знак изменникам (понеже боронились) другим на приклад зжер весь!»

Що й було зроблено.

«…сталося щось неймовірно жахливе, таке, якого ще й світ не бачив. Здолавши невеличкі козацькі залоги містечок Маяк і Нехворощі, росіяни вирізали всіх мешканців, не давши пощади навіть жінкам та малим дітям, а самі містечка зруйнували і попалили.

Зрівняли, як кажуть, із землею.

Україна здригнулася од варварства росіян. Навіть тричі кляті вороги – турки й татари – не доходили до такого дикунства, щоб стинати голівки немовлятам. Тож чи варто дивуватися, що новий кошовий отаман Січі П. Сорочинський при всьому козацькому товаристві оголосив себе ворогом Росії, хоч досі тримався поміркованої політики щодо росіян.

І князь Меншиков дістав наказ Петра I: зруйнувати Січ та перебити всіх, хто там зараз є. А тим часом росіяни, приєднавши до себе загони донських козаків, захопили містечко Келеберду. Жодного з його мешканців теж не зосталося в живих, а оселі їхні поглинув вогонь. Тобто російський уряд і російське командування демонстрували Україні й цілому світові, що відтепер вони мають намір воювати тільки на цілковите винищення українців – засобами геноциду.

Тисяча козаків захищала містечко Перевалочну. Ясна річ, не могли вони протистояти великій армії росіян. До зброї взялось усе чоловіче населення. Але його було мало. І – настала смерть. Поспільна. Для всіх. Багатьох завойовники попалили живцем, позамикавши в оселях.

Збагнувши, що на Січ, де було лише 1000 козаків – здебільше поранених, хворих і літніх, які не могли піти з Гордієнком, – насувається по-справжньому безжальна азійська орда, Сорочинський подався до Криму – просити допомоги в татарів. А російські війська тим часом облягали саму Чортомлицьку Січ. Козаки захищалися мужньо і довго. Кілька штурмів росіян відбили з великими для нападників втратами. Коли ж відчули, що далі вже битись несила, кинулись у Дніпро – шукати рятунку в плавнях.

Декілька козаків піддалося на вмовляння зрадника Гната Ґалаґана. Він від імені командування російської армії запевняв: ті, хто складе зброю, дістануть помилування. Але з полоненими росіяни розправилися так само люто, як і з жителями численних міст і сіл, через які ця орда вже пройшла.

Спаливши всі будівлі Січі, росіяни почали в’язати плоти. Ставили на них шибениці й пускали повішених полоненців за водою Дніпра. Та й цього їм здалося замало. Вони зважились на варварство, до якого в Україні не вдавався жоден завойовник, – заходилися розкопувати велике й давнє козацьке кладовище і викидати з могил останки українських лицарів» (Сушинський Б. Козацькі вожді України. Т. 11, 2006).

Ще із згаданого видання:

«А в Україні тим часом російські солдати чинили й далі розправу над місцевим населенням, особливо над козаками. Варварське поводження російських військ в Україні стало навіть предметом загальноєвропейського осуду. Ось як подають реакцію Європи на цей геноцид І. Борщак і Р. Мартель у вже згадуваному нарисі «Іван Мазепа», перше видання якого з’явилося в Парижі ще 1931 року:

«Страшні репресії пойняли жахом Україну. Люди кидали міста й села в паніці, втікаючи в степи, а козаки присягали, що «ходитимуть аж по коліна в московській крові». Ця нова різанина розворушила всю Європу, яка з великою увагою стежила за дальшим ходом подій. Французькі часописи, що з точністю подавали звістки, не приховували свого страху: «Страшна різанина», «Руїна України», «Жінки й діти на вістрях шабель» – такі були заголовки над передаваними звістками. «Всі мешканці Батурина, без огляду на вік і стать, вирізані, як наказують нелюдські звичаї москалів». «Ціла Україна купається в крові». «Меншиков уживає засобів московського варварства».

Так писали «Французька газета», «Історичні листки», «Історичний Меркурій» з Гааги і «Ключ кабінету» з Вердена».

«Cекретно на все времена. Никому ни при каких условиях не предоставлять»

Таємниця угоди 1654 pоку між козацькою Україною та Москвою

Історія укладення міждержавної угоди між українським гетьманом Богданом Хмельницьким та московським царем Олексієм Михайловичем у середині XVII століття нараховує не одну таємницю – до цього часу не віднайдено її оригінального тексту, продовжується дискусія навколо питань: скільки всього козацьких рад відбулося у Переяславі в січні 1654 року та чи була одна з цих рад справді Генеральною? Чому Хмельницький для проведення переговорів обрав саме невеличкий Переяслав, а не величний стольний град Київ? Що спонукало козацьку старшину до принесення односторонньої присяги цареві? Існує й багато інших історичних загадок, над якими ламають свої скрипучі пера вчені-історики. Серед них і проблема узаконення (науковою мовою – ратифікації) переяславсько-московських домовленостей між Військом Запорозьким та Московським царством.

Це уривок з книги «100 великих постатей і подій козацької України», с. 97.

Так ось з приводу цієї таємниці. Власне кажучи, чому досі ніхто не читав так званої Переяславської угоди 1654 року між козацькою Україною та Москвою царською, а отже, й ніхто її жодного разу не друкував, починаючи з 1654 року, вона в суворій таємниці зберігається в Москві.

У моєму письменницькому архіві – дозвольте так висловитись дещо пишнувато, – зберігається багато течок з різними матеріалами, записами, газетними вирізками тощо.

Серед них – синя течка із зображенням крилатого пегаса і криптонімом НСПУ – «Національна спілка письменників України». (До НСПУ матеріал, який у ній зберігається, ніякого відношення не має, просто автор використав вільну, «гулящу» течку.)

Так ось у тій синій течці в мене зберігається всього лише один примірник однієї газети з інтерв’ю, взятим у Миколи Мащенка незадовго до його кончини.

Мащенко Микола Павлович народився 12 січня 1929 року в с. Мілуватка (тепер Сватівського району Ворошиловоградської (нині Луганської. – В. Ч.) області), український кінорежисер, заслужений діяч мистецтв України (з 1973-го).

Закінчив Харківський театральний інститут, з 1956 року працював на Київській кіностудії ім. О. П. Довженка. Поставив фільми: «Хочу вірити», «Всюди є небо», «Комісари», «Іду до тебе», «Як гартувалася сталь», «Шлях на Софію», «Овід» (1965–1980).

Нагороджений орденами Трудового Червоного Прапора, Дружби народів, Республіканською комсомольською премією ім. М. Островського (1970) (УРЕ. Т. 6. С. 422).

Фільм «Богдан-Зиновій Хмельницький» у цій довідці не згадується по вельми важливій причині: енциклопедія вийшла у 1981 році, а згадуваний фільм з’явився на екранах у 2008-му. Як писала газета, цим фільмом про Хмельницького вже в незалежній Україні М. Мащенко «попрощався з великим кіно».

Інтерв’ю, що зберігається в мене в тій синій течці – останнє інтерв’ю майстра. Миколи Павловича не стало 2 травня 2013 року – на 85-му році життя. Інтерв’ю з’явиться в червні 2013-го.

Цитується мовою оригіналу (кінорежисер давав інтерв’ю російськомовній газеті України), щоб при перекладі мимовільно не виникла словесна неточність. Отже, інтерв’юєр запитує метра:

«– Снимая «Хмельницкого», вы наверняка погрузились в то время, много о нем размышляли – по-вашему, история этого украинского гетмана, как и многие другие, во имя политической целесообразности переврана?

– В моей картине она правдива, поскольку это история самого Богдана – ее он творил сам. Что бы ни говорили о нем, Хмельницкий профессиональную армию сформировал, сумел надлежащим образом ее вооружить, значительно поднял эффективность украинской артиллерии и конницы.

Гетман написал и внедрил военный устав «Об устройстве Войска Запорожского», по которому и сейчас любую армию мира можно воспитывать, и именно он основы украинской государственности заложил.

– Вы, тем не менее, не уверены, что Договор с царской Россией, подписанный им в Переяславе, стал для казацкой Украины благом?

– Оригинал этого документа мне показать обещали, и я уже в то учреждение попал, где его можно было получить. Бывший министр иностранных дел СССР Громыко, который имел к этому ведомству отношение, по просьбе своего украинского коллеги дал мне письмо: мол, предоставить такому-то возможность увидеть своими глазами, прочитать и заснять все, что можно, но на генерала, который там сидел, эта бумага никакого впечатления не произвела. Он сказал: «Чтобы я этот документ достал, должно быть решение ЦК КПСС, но даже если бы вы постановление ЦК принесли, я бы еще подумал, давать ли вам Договор, потому что на нем резолюция Ленина». Точную формулировку не помню, но смысл ее такой: «Секретно на все времена. Никому ни при каких условиях не предоставлять». На замечание, что запрет устарел, поскольку вождь мирового пролетариата давно уже мертв, генерал возразил: «Это у вас на Украине хотят похоронить и его, и партию, а я вам скажу, что Ленин и теперь живее всех живых».

Так и не дал документа, а ведь если бы я увидел его текст, содержание, многое, может, переосмыслил бы…»

Як кажуть: ноу комент!

До всього ж домовленості з московським царем – так звані Переяславські угоди 1654 року – не були затверджені найвищим законодавчим органом Української держави Генеральною козацькою радою, як то треба було б по законах козацької України, а тому вони не узаконені з точки зору правових норм, які склалися на середину ХVII століття в Центрально-Східній Європі, а тому можна говорити лише про їхній номінальний характер.

Історики справедливо зазначають, що українські правителі, зважаючи на суперництво сильніших сусідніх держав (Речі Посполитої, Московсько-Російської держави, Османської імперії, Шведського королівства), були вимушені проводити політику лавірування між ними, переходити з одного боку на інший, відмовлятися від одного сюзерена на користь іншого. Тим самим забезпечувалася міжнародно-правова легітимність ранньої Української держави. Інколи гетьмани визнавали залежність від кількох монархів одночасно, але це робилося лише заради того, щоб зберегти свою державу від інкорпорації до інших державних утворень.

Як відомо, в політиці друзів – та ще «вічних» – немає й не буває, а є інтереси тієї чи тієї країни. Та ще попутники – і то сьогодні, – а завтра-позавтра, як зміняться обставини, можуть і вони змінитися, а навзамін з’являться ті, що на даному етапі більш потрібніші – для країни, звичайно. І тоді угоди – які б вони не були, а вічними вони ніколи не можуть бути, втрачають чинність. А часто піддані, загарбані (чи «возз’єднані») іншими, більш на той час сильнішими, виходять (вириваються на волю) – не бути ж вічно в складі чужої держави. З якої-такої лихої трясці?! Час та обставини, як відомо, змінюються, а з ними і ті обставини, що ще вчора здавалися нерушними і чи не вічними. Та й імперії розпадаються – на сьогодні вони всі вже зникли – як їх і не було, а загарбані – чи «приєднані» ними народи, стали вільними і незалежними державами. А щодо різних там «Переяславських рад» про приєднання («возз’єднання») тієї чи тієї держави до тієї чи тієї імперії, то…

У 1319 році Норвегія уклала так звану особисту унію зі Швецією (тамтешня «Переяславська рада»), пізніше вона те ж утнула з Данією – на свою біду. Зрештою, 1397 року було укладено так звану Кальмарську унію трьох скандинавських королівств під владою данського короля.

Після всіх пертурбацій у 1537 році Норвегію, як і слід було чекати, перетворили на данську провінцію – закономірний результат таких угод та уній, коли сильніша в тій унії бере верх.

Зрештою, у 1814 році Норвегія після всіх перипетій, нещасливих для неї, відійшла до Швеції.

Шведсько-норвезька унія (їхня «Переяславська рада») тривала більше ста років, аж доки Норвегія не була проголошена незалежною. І тому, що норвежці, нарешті об’єднавшись навколо і під проводом Ґустава Еріксона, вигнали у 1521 році і шведських, і данських загарбників.

І Норвегія стала самостійною і незалежною державою – сподіваємось навіки. І ніхто і ніколи за це норвежців, які розвалили «братерську» унію і вийшли на волю в самостійне плавання, не називав і не називає зрадниками. І ніхто із шведів чи данців, яких розбив тоді Ґустав Еріксон, не називає його – як називають, приміром, Мазепу лише за спробу вирвати Україну на волю з російського ярма – зрадником. Він – герой, і норвежці його свято шанують.

Це один з прикладів, як кажуть, до піднятої теми, а їх… Чи не кожна країна колись у минулому була в унії чи в складі іншої, потім вирвалася на волю і – нічого. Не обзивають таких – як Мазепу – зрадниками. І нас теж, які тоді забагли вирватися з імперського ярма Петра I, забагли волі – ату їх!.. Ату!!!

А на волю вириваються всі. І при цьому стають героями своєї нації, а не зрадниками.

«Джордж Вашинґтон, перший президент Сполучених Штатів Америки, який «зрадив» Великобританію, очоливши армію колоністів у війні за незалежність у Північній Америці, – зауважує історик В. Бебик. – Симон Болівар, керівник боротьби народів Південної Америки (Венесуели, Колумбії, Перу) за незалежність від іспанського панування. Врешті решт, і Богдан Хмельницький, який очолив Визвольну війну українського народу 1648–1654 років, теж «зрадив» Річ Посполиту…»

І такі приклади можна наводити ще і ще…

А скільки народів, що їх імперці для зміцнення свого панування називали, даруйте, братніми, свого часу вирвалося на волю – хоча б з Австро-Угорської імперії? Чи ще раніше з Арабського халіфату, з Британської імперії, з Османської імперії, з Римської імперії, з…

Прикладів можна наводити десятки, адже тільки найвідоміших імперій у різні часи було числом 36, кожна з яких свого часу закабалила десятки народів… У тім числі й Російська імперія…

До речі, про Росію.

Чи то пак, тоді ще Русь – спершу Північно-Східну, а згодом, як вивершилась Москва, – Московську.

У 1240-х pоках руські князі виявилися в політичній та іншій залежностях від Золотої Орди (після поразки на р. Калці у 1223 році).

Формально монголо-татарське іго на Русі було встановлене у 1243 році, коли князь Ярослав Всеволодович, батько Олександра Невського, одержав від монголо-татар ярлик на Велике князівство Володимирське і був визнаний старшим серед руських князів. Прийшлі кочівники зберегли місцеву князівську адміністрацію, лише населення було обкладене даниною та різними повинностями – від цього звільнялося тільки духовенство. Також у руські землі призначалися чиновники – баскаки з військовими загонами – для збирання данини. І Русь опинилася в повній залежності від татаро-монгольських ханів, пізніше – від ханів Золотої Орди.

Руські князі постійно їздили до хана за ярликами на князівство, а перед тим як отримати їх, проходили не лише обряд очищення, вони визнавали зверхність татаро-монголів, як старших братів, клялися їм у вірності й дружбі – без такої клятви ні ярлика руським князям не давали, ні права на князівство. І вони змушені були визнавати себе «меншими» чи, як Данило Галицький, поїхавши до Батия, «холопом назвався». Холопами князі при ханах і були, і це вважалося тоді нормою.

І ось Золота Орда, захирівши, почала у ХV столітті слабшати й розпадатися на окремі ханства. І руські князі, які ще вчора заприсягалися Золотій Орді у вірності, почали повставати – хани їх зазвичай називали «зрадниками» (жили-жили разом, підписували різні акти про «возз’єднання з великим татаро-монгольським народом» і – нате вам, почали ті угоди порушувати – смерть їм, «предателям»! Боротьбу проти вчорашніх своїх старших братів-царів-ханів розпочав великий московський князь Дмитрій Донський. Після майже 300-літнього «братства» русичів і татаро-монголів в одній державі Золота Орда [24], Московська Русь вирвалася на волю. Можна уявити, як лютували хани, називаючи русичів не інакше, як зрадниками, відступниками.

Імперія (від лат. іmperium – влада) – монархічна державна на чолі з імператором, колоніальна держава, що встановила своє панування над колоніями та залежними територіями.

У колоніальних імперій було два періоди розквіту: давньоримський і «наполеонівський».

Перший – це період розквіту таких держав, як Вавилонське царство, імперія Ахеменідів, Ассирійська імперія, Македонська імперія, Карфаген, Римська імперія.

У наполеонівський період (XVII – початок XІX ст.) процвітали такі імперії, як Російська, Австро-Угорська, Священна Римська, Наполеонівська Франція, Германська, Японська, Османська, Дансько-Норвезька унія, Персія та інші.

До початку XXI століття практично всі колоніальні імперії, морські імперії розпалися.

В античний період паралельно з Римською існували дві могутні імперії: Велика Вірменія і Перська імперія.

Середньовіччя. Зразок – Римська імперія. А також – Франкська і «удосконалена» Римська під назвою Священна Римська.

Імперії нового часу. Це – Російська, Іспанська, Португальська, Французька, Британська та інші.

Нині під терміном «імперія» розуміють велику по території і населенню державу, що має такі ознаки: сильна армія і поліція, великий зовнішньополітичний вплив, потужна державна ідея (релігія, ідеологія), жорстка, як правило, одноособова влада, висока лояльність населення, активна зовнішня політика, спрямована на експансію, стремління до регіонального чи світового панування тощо… Держава, що відповідає таким ознакам (і не названим теж), буде вважатися імперією. При цьому монархія, як тип державного устрою, не обов’язкова.

На протязі людської історії було чимало таких імперій, як хоча б Радянський Союз, США. (Деякі держави проходили через стадію імперії по кілька разів – Франція, Німеччина.)

Найбільш відомі імперії

Арабський халіфат (VII ст.).

Ассирійська імперія (X–VI ст. до н. е.).

Бразильська імперія (1822–1889).

Британська імперія (1583–1997).

Імперія Великих Моголів (1526–1857).

В’єтнамська імперія (1945).

Імперія Гаїті (1804–1859).

Імперія гуннів (IV–VI ст.).

Мексиканська імперія (1822–1867).

Китайська імперія (221 до н. е. – 1912).

Корейська імперія (1897–1910).

Македонська імперія (бл. 338 до н. е. – 309 до н. е.).

Монгольська імперія (1206–1368).

Османська імперія (1281–1923).

Персидська імперія (бл. 550–330 до н. е.).

Римська імперія (27 до н. е. – 395).

Галльська імперія (260–274).

Пальмирське царство (260–273).

Західна Римська імперія (395–476 (480)).

Візантійська імперія (395 – 1204; 1261–1453).

Латинська імперія (1204–1261).

Нікейська імперія (1204–1261).

Трапезундська імперія (1204–1461).

Російська імперія (1721–1917).

Франкська імперія Карла Великого (800–843).

Священна Римська імперія (962 – 1806).

Імперія Габсбурґів (Австрійська імперія) (1804–1867).

Австро-Угорська імперія (1867–1918).

Германська імперія (1871–1918).

Третій рейх (1933–1945).

Французька імперія (1804–1871).

Французька колоніальна імперія (бл. 1605–1960).

Японська імперія (1868–1947).

Центральноафриканська імперія (1976–1979).

Імперія інків (початок XV ст. – 1532).

Що їх поєднує, хоч вони були гейби різними й існували в різні часи та епохи (деякі з них навіть до нашої ери)? А те, що всі вони – хоч до нашої ери, хоч за нашої, імперії, колись всемогутні, – благополучно пощезали з історичної арени, порозпадалися і припинили своє існування, адже нині на планеті Земля час імперій нарешті вичерпався. Даруйте, мекнув. А тому, що імперії, попри все, – як і цивілізації взагалі, як і окремі держави та люди, – теж мають свій вік – у кого більший, у кого менший, але кінець світить усім одинаково, і він – невідворотний. Хоч нині в деяких колишніх імперіях все ще мріють відродити їх, як хоча б у тій самій Росії, хоч вона нині мовби демократична.

Сучасник Івана Мазепи Самійло Васильович Величко (1670–1728) – український козацько-старшинський літописець. Освіту здобув у Київській колегії, володів латиною, німецькою і польською мовами. Служив у Генеральній військовій канцелярії, він – автор літопису, що охоплює історичні події в Україні з другої половини XVII до початку XVIII століття.

Літопис Величка є цінним історичним джерелом, визначною пам’яткою української історіографії. Все, що Самійло Величко писав – він знав, як кажуть, з перших рук. Саме він наголошував, що політика Росії (а він її з обов’язку служби добре знав) веде до того, «щоб про козаків і пам’ять не зосталася».

Пантелеймон Олександрович Куліш (1819–1897) – український письменник (за есересерівського режиму зневажливо титулувався, як «буржуазний», хоча таких письменників ніде у світі не було і бути не могло), історик, фольклорист, етнограф, перекладач. За участь у Кирило-Мефодіївському товаристві був заарештований і засланий до Вологди, автор багатьох творів з історії України (в тім числі й знаменитого історичного роману «Чорна рада») у 1843-му писав, що Україна «або має відірватися від Росії, або загинути».

Тарас Шевченко з тривогою застерігав своїх сучасників і наступні покоління: «Погибнеш, згинеш, Україно, / Не стане й згадки на землі…»

Це теж розумів Іван Степанович Мазепа.

І повстав за волю, і наклав у тій тяжкій боротьбі з імперією своєю світлою головою – земля йому пухом, Царство Небесне його чистій душі. В тому, що ми, українці, сьогодні маємо волю, в першу чергу його заслуга…

З імперій, що вище наведені списком, – у різні часи й епохи вийшли – чи вирвалися на волю, – сотні народів, що їх очолили їхні Мазепи, борці за незалежність, і ніхто їх – і їхніх поводирів теж, – не обзиває зрадниками.

Отаке-то твориться у світі білому. Слава богу, що імперій уже немає і, віримо, більше ніколи й не буде на планеті Земля – у тому числі й Російської, хоч один з її імператорів-катів незмінно Велікій.

Згадуючи 1708 рік і трагедію Батурина, видатний історик Дмитро Дорошенко з гіркотою зауважив: «Небагато в українській історії моментів, які так тяжко заважили на долі українського народу».

Коли восени 1708 року Карл XII негадано рушив на Гетьманщину, гетьман Мазепа скрушно казав своїм найдовіренішим – їх у нього було небагато: «Сам чорт пхає його сюди. Він розвіяв усі мої плани і ще накінець стягне сюди московські війська. Ось як зруйнують і згублять нам нашу Україну».

Але події не лишили йому вибору, мусив приймати те, що долею випало.

«Ми стоїмо тепер, братіє, між двома проваллями, готовими нас пожерти, коли не виберемо для себе шляху надійного, щоб їх обминути. Воюючі між собою монархи, що наблизили театр війни до границь наших, до того розлючені один на одного, що підвладні їм народи уже і ще перетерплять безодню лиха надмірну, а ми між ними є точка, або ціль всього нещастя… Нинішні наші договори зі Швецією суть тільки продовження колишніх, у всіх народах уживаних. Та й що то за народ, коли за свою користь не дбає і очевидній небезпеці не запобігає? Такий народ неключимістю своєю подобитися воістину нетямущим тваринам, од усіх народів зневажений».

Цар Петро, аби знесилити шведську армію, позбавити її квартир та продовольства, наказав спалити села і містечка Білорусі, тож шведи йшли там наче пустелею, з голоду мерти почали, тому й повернули в Україну.

А цар велів і тут палити села й містечка. Попереду зголоднілих шведських вояків рухались спеціальні кінні підрозділи росіян, вони виганяли людей у ліси і випалювали села, знищували млини, хліб і всяку живність у селах. А коли шведи наблизилися до Новгород-Сіверського, цар велів і це місто знищити…

Потім писатимуть, що, мовляв, на Україні почалася народна війна, населення, мовляв, виступало проти загарбників… Яка народна війна?! Паніка почалася. І не тому що якісь там шведи йшли, а тому що росіяни все палили і все знищували. Козаки, яких відрядили до російської армії, бачачи таке, почали розбігатися по домівках. То як було діяти в таких умовах Мазепі? Слухняно виконувати накази Петра І? Палити свої ж села? Тоді б його назвали героєм. Але гетьман став на захист свого люду від царської тиранії. Йому вдалося врятувати Чернігівщину від злодіянь московитів, які нищили Україну, і за це гетьман московитами був проголошений зрадником. І на століття спаплюжений. За те, що рятував, захищав людей від Петрових собак, як писатиме Тарас Шевченко.

Все життя він мріяв про створення незалежного Українського князівства. І все робив, щоб воно нарешті постало. Про це й договір підписав 29 жовтня 1708 року у Гірках Новгород-Сіверського району з Карлом XII. І не його провина, що шведи програли.

А тим часом цар у своїх маніфестах, заливаючись соловейком, другом і братом малоросів прикидаючись, водночас частину своїх військ під командою Меншикова і Голіцина послав захопити гетьманську столицю Батурин, де було багато зброї, амуніції та різних припасів і пороху. Мазепинці успішно відбили кілька штурмів і відбивали б напади російських військ і далі – оборона була надійна, якби не зрадник.

«…А народ увесь даже до ссущих віколол и вірубал…»

(Сумна повість про зраду)

Жив-був колись Білецький-Носенко, Павло Павлович – український письменник і педагог (1774–1856). Крім усього, писав і байки. Сьогодні малознаний – лише в історії українського гумору згадується як поет, вельми скромний. Рівня Котляревського, Гребінки, Гулака-Артемовського чи Квітки-Основ’яненка не сягнув.

У біографії поета-байкаря є один вельми промовистий факт, що його наводить упорядник збірки Білецького-Носенка «Поезії» (К., 1973):

«Народився Павло Павлович Білецький-Носенко 16 серпня (за старим ст.) 1774 р. у м. Прилуках колишньої Полтавської губернії у дворянській родині, що походила з давнього козацько-старшинського роду. Його далекий предок (увага! – В. Ч.) – Іван Нос брав участь у визвольній боротьбі, очолюваній Богданом Хмельницьким, пізніше відзначився у війні зі шведами і був нагороджений Петром I…»

Так-так, сумнозвісний Іван Нос (пізніше – Ніс), «нагороджений Петром I», один з найбільших зрадників України, який стільки завдав горя рідному краю і стільки пролив невинної крові, стільки душ своїх земляків погубив, аби бути нагородженим Петром I…

Залишаючи Батурин, гетьман доручив командувати обороною столиці трьом старшинам: сердюцькому полковнику Дмитрові Чечелю (старший по обороні), осавулові Генеральної артилерії Фрідріхові Кеніґсеку і батуринському сотникові Дмитру Нестеренкові. Під їхнім верховенством у місті перебували чотири сердюцькі полки та частини Лубенського, Миргородського та Прилуцького козацьких полків – сила для оборони достатня, якщо ще врахувати потужні оборонні стіни і чималі запаси харчів, зброї та пороху.

Війська Меншикова і Голіцина, які підійшли до Батурина, налічували 10 тисяч солдатів. Потужної артилерії, щоб зруйнувати оборонні мури чи хоча б зробити у них пролом, нападники не мали.

Мазепа був спокійний за свою столицю – московити її не візьмуть, скільки б не слав їм цар Петро грізних наказів… Це розумів і Меншиков, тож вирішив для початку напустити страху на захисників. Мовляв, або здавайтесь, або буде вам хана, а тоді вже від нас пощади не чекайте. Помилувані будуть лише ті, хто, не чинячи опору, складе зброю і здасться на милість переможців. Ті ж, хто спробує чинити опір, будуть розіп’яті на мурах фортеці.

З наказом Чечелеві – негайно впустити московське військо до Батурина – Меншиков послав до міста сотника Маркевича.

З білою ганчіркою на палиці він підійшов до мурів і закричав:

– Ей, ви, хахли-малороси, виходьте слухати царев указ!

До нього ніхто не вийшов, але самого сотника з палицею і білою ганчіркою – холошею від солдатських кальсонів, – до фортеці впустили.

Козаки з цікавістю і дещо насмішкувато розглядали сотника з холошею від кальсонів на палиці. Сам сотник ловив дрижаків, але для виду бадьорився і гонорово кричав:

– Відчиняйте ворота, бо інакше вам буде амба!..

– Можемо і здатися, – пахкнув димом люльки Чечель, – але тільки тоді, коли одержимо про це наказ від гетьмана. А ваш цар нам, звиняйте, до одного місця! – І ляснув себе по тильній частині нижче пояса.

Козаки дружно сміялися…

Тим часом човном по річці Сейм приплив князь Дмитро Голіцин і теж прислав свого посланця з таким самим наказом: негайно впустити до Батурина і його військо.

Чечіль і йому відповів тими ж словами: без наказу гетьмана Мазепи нікого вони до міста не впустять і здаватися не будуть. А хочеться вам штурмувати Батурин – штурмуйте, побачимо, що з того вийде.

Та ось на оборонні мури густо висипали козаки, кепкували з москалів, стріляли з рушниць – Чечель теж, стоячи на мурах, незворушливо смоктав свою люлечку, пахкаючи голубим димком…

Меншиков і Голіцин, бачачи таке, віддали накази штурмувати фортецю.

Москалі з криком «ура-ура» кинулися на штурм, але їхню біганину легко відбили козаки з мурів. І раз і вдруге. Під мурами вже лежало чимало вояків, ще більше їх конало у рову.

Так і день згас. Понісши чималі втрати, Меншиков велів відступити, вже у вечірніх присмерках повернувся до Сейму, переправився на протилежний берег і лише там, відчувши себе в безпеці, велів зупинитися на ночівлю. Та заодно чекати підмоги – з власними силами іти в лоб на мури Батурина він уже не хотів. І тут…

І тут, переправившись через Сейм, у його табір, вже як добре споночіло, дістався перебіжчик з Батурина…

«Предатель, – задоволено потер руки Меншиков. – Как продаст своих, город я возьму…»

Прибулий – після того, як його обшукали й добре обмацали, – назвався Соломахою і заявив, що прибув він від сотника Носа…

«Гм, – повторив Меншиков. – Сотник Hoc? Кто таков? И что ему нужно?»

Вранці 1 листопада батуринці почали обстрілювати російські війська з потужних гармат, що були викочені на оборонні мури, а вночі, коли штурмуючі вже вирішили облишити свою марну затію, до Меншикова і перебіг посланець від обозного Прилуцького полку Івана Носа…

Зрада так само властива військовикам, як і мужність, звага й героїзм. І якщо останні й беруть міста, то зрада теж їх бере, часом швидше, як мужність та героїзм. Вона як хробак, раз поселившись в нутрі військовика, швидко виточить з нього все, залишивши лише видиму оболонку чи – шкаралупу. Такою шкаралупою, спустошеною ляком, і був прилуцький обозний Іван Нос, якого доля, на біду батуринців, кинула захищати гетьманську столицю. Досить було йому поспостерігати з мурів, як москалі лава за лавою кидаються на штурм міста (у нього все хололо всередині, а душа миттєво опинилася в п’ятках), як він завагався, чи й далі йому обороняти місто, а чи краще здатися – тих, хто підніме руки, не карають, а милують…

Іван Нос запанікував уже відкрито. Разом з товмачем Стефаном Зертисом, другом-приятелем своїм, Нос почав метушитися серед козаків, всюди вигукуючи: «Погибнемо!.. Погибнемо, аки москалі увірвуться в місто!..»

І ще почав заявляти (товмач Стефан Зертис йому піддакував): вони не бажають лізти на рожен і протистояти москалям, щоби їх потім назвали – але вже мертвими – героями, а бажають вони впустити корпус Меншикова до Батурина. Хочуть побувати в місті, хай побудуть – місця вистачить усім. А гинути нізащо він, Іван Нос, не бажає…

Старший по обороні Дмитро Чечель, почувши такі вигуки, велів схопити панікера і боягуза, недостойних козацького звання, і прикувати їх на ніч до гармати, а вранці, мовляв, панікерами займеться суд…

І замість того, аби панікера без зайвої тяганини поставити до стінки – час-бо воєнний, панькатись немає коли, – Чечель вирішив, що буде так, як вирішить суд. Демократом був чи що?

Панікера Носа разом із його спільником Стефаном Зертисом прикували до гармати і лишили там на ніч, а на ранок Чечіль призначив суд…

Зрозуміло було, що козацький суд честі засудить обозного Носа і товмача Зертиса до страти – як панікерів та боягузів, котрі закликають здатися ворогам. Для порятунку в Носа була всього лише одна ніч.

І Нос вирішив діяти… Правда, він все ж сподівався, що москалі захоплять місто і звільнять його як героя, але коли нападники, переконавшись у марноті своїх намірів, почали відходити від Батурина, Нос, ще дужче запанікувавши, вирішив діяти…

Далі зішлемося на «Історію русів», як на свідчення з перших уст.

Іван Нос «вислав уночі з міста (навіть прикутий до гармати, він мав, як нині кажуть, оперативний простір. – В. Ч.) старшину свого на прізвище Соломаха, звелів йому наздогнати Меншикова на поході (той спішно відходив. – В. Ч.) і сказати, щоб він приступив до міста перед світанком і напав на вказане тим старшиною (себто Носом. – В. Ч.) місце, де розташований був полк Прилуцький, і сам полковник сидітиме на гарматі закутий ланцюгами, немовби арештант, а військо його (загалом невеликий загін. – В. Ч.) лежатиме ницьма біля валу: се буде знак, або гасло, щоб милувати тих зрадників під час загального вигублювання мешканців».

Знаючи, що як тільки москалі увірвуться до міста, буде «вигублювання» його мешканців, зрадник навіть на це пішов: аби ціною тисяч інших життів урятувати своє – маленьке і мізерне.

І це йому вдалося. Зрадникам часто вдається те, що не завжди вдається й героям.

За наводкою Івана Носа москалі під ранок, коли сон поморив захисників на мурах та у фортеці куняла навіть варта, увійшли через потаємний хід – про нього добре знав зрадник, – аж до середини площі – люди Носа відчинили для них потужні двері, що загороджували той потаємний підземний хід, і заходилися колоти й різати всіх, хто потрапляв їм під руки…

Ось тоді й згадали батуринську – чи чия вона? – бабу… Оту, зловісну, ніби відьму чи якусь чарівницю, що якось із півроку тому до Батурина, хтозна-звідки взявшись, приперлася, ніким не кликана, не звана босоркиня. Та й почала тоді люд православний лякати, біду віщувати, лихо накликати.

– Спасайтеся, люди, спасайтесь, православні, бо лихо вам буде. Гряде до вас, вже в дорозі воно. Жиє серед вас чоловік, котрий потай темної ночі пустить в дім ваш гада. І гад той вас усіх пожере, а дім ваш спопелить і в руїну перетворить… Стережіться того лиходія! Він живе серед вас, зовні чоловік як чоловік, а всередині нечисть. Не дайте йому вас погубити!

Не інакше, як лиха година занесла до Батурина ту бабу – навіщувала вона три короби лиха. У батуринців тоді й волосся сторч стало на голові. Кинулись до неї: який чоловік? Де він?… A баба й щезла. Довго батуринці гадали, хто вона, мара якась? А з часом і забули про неї, інші клопоти на часі стали. А шкода. Віщування її лихе збулося.

Той, хто жив у домі їхньому і мовби ж був своїм, темної ночі впустив у дім їхній спільний, у Батурин, гада, а той гад усіх і пожер, а дім спопелив і в руїни його перетворив…

«Стережіться, люди, – кричала тоді баба. – Не дайте тому лиходію вас погубити!..»

Та що тепер, як місто горить, а люди трупами лежать повсюдно.

І почалася різня. Усіх захисників його і мирне населення, включно з жінками й дітьми було вирізано. Як писатиме тоді «Газет де Франс», «усі мешканці Батурина, незважаючи ні на вік, ні на стать, вирізані, завдяки нелюдським звичаям москалів. Ціла Україна купається в крові. Меншиков уживає засобів московського варварства».

Кривава різанина, вчинена московитами над беззахисним населенням Батурина, жахнула й паралізувала Україну – спротиву вже не було.

…Як Батурин славний — Москва вночі запалила, Чечеля убила, І малого, і старого В Сейму потопила.

І далі дівчина, якої вже тоді не було серед живих, вціліла лише її душа – символ України незнищенної, – співає-плаче:

Я меж трупами валялась У самих палатах Мазепиних… Коло мене І сестра, і мати Зарізані, обнявшися, Зо мною лежали; І насилу-то, насилу Мене одірвали Од матері неживої. Що вже я просила Московського копитана, Щоб і мене вбили. Ні, не вбили, а пустили Москалям на грище!

Це з містерії Тараса Шевченка «Великий льох», написаної у 1845 році.

Через 137 років написана містерія після тих кривавих подій у Батурині, а й тоді ще болючою раною ятрили її рядки душу, ятрять душу вони й нині, ятритимуть і завтра-позавтра, бо ніколи, поки й світ білий стоїть, не заживе та рана…

Більшість істориків вважає трагедію Батурина першою з цілої серії актів геноциду, вчинених Москвою проти українського народу. І далі Віктор Вечерський, автор праці «Гетьманські столиці України», зазначає, що «незвичайну дикість батуринської різанини, навіть з огляду на жорстокі воєнні звичаї, що панували в Європі на початку ХVIII століття, відзначали всі іноземці – сучасники тих подій. І ця незвичайність полягала в поголовному винищенні всіх – і правих, і винуватих, і військових, і мирних мешканців, включно зі священиками, ченцями, жінками й дітьми.

Дослідники по-різному оцінюють кількість жертв. Ми вважаємо найбільш вірогідними підрахунки, зроблені відомим українським істориком Сергієм Павленком, котрий кілька десятиріч досліджує батуринську і мазепинську тематику.

Отже, в Батурині тоді загинуло 6–7,5 тисяч мирних мешканців і 5–6,5 тисяч козаків, що дає загальну кількість від 11 до 14 тисяч жертв.

Після захоплення Батурина й винищення всіх мешканців, місто перед відступом московського війська за наказом Меншикова було підпалено.

Пожежа, яка вщент знищила гетьманську столицю, була настільки сильною, що цегла в руїнах мурованих будівель оплавилася й перетворилася на скловидну масу. Одночасно спалені всі прилеглі села і хутори, 30 млинів на Сеймі й навіть Крупицько-Батуринський монастир…»

Оце був зрадник!

Оце була зрада!

Зрада віку!

Століття!

І Петро Велікій щедро нагородив зрадника. Дав йому маєток, звання і посаду полковника. Ще й проголосив його героєм – за «его к нам, великому государю, к нашему царскому величеству верные усерднорадетельные службы…»

Івану Мазепі така зрада і не снилася, але…

Замість Носа зрадником Петро Велікій оголосив його, а не «полковника Носа» – не просто зрадника, а зрадника віку.

Зрада Носа документально засвідчена в царській жалуваній грамоті на «чин полковничий» від 14 листопада 1708 року:

«Наше царское величество пожаловали Прилуцкому полку наказного полковника Ивана Носа за его к нам, великому государю, к нашему царскому величеству, верные усерднорадетельные службы, особливо в нынешнее время, когда вор и изменник, бывший гетман Мазепа, забыв страх Божий к нам, великому государю, нашему царскому величеству, при крестном целовании учиненную святую присягу, изменил и отъехал к неприятелю нашему, королю швецкому, с единомышленники своими, и с которыми и прилуцкой полковник бывший [Горленко] туда же отъехал с ним, Мазепою. А его, наказного полковника Носа, оставил он, вор и изменник Мазепа, в гарнизоне обще с единомышленниками ж своими и изменниками с сердюцким полковником Чечелем [с] казаками того полку Прилуцкого в Батурине, приказал ему, дабвы он наших царского величества великороссийских ратных людей в Батурин не пускал и с ними бился. А он, Иван, помня страх Божий и обещание свое к нам, великому государю, по верности своей противу наших, царского величества ратных великороссийских людей не бился и там ворам и изменникам выбранными… (слово важко розібрати. – Авт.) бит был, окован и посажен… от генерала нашего, князя Александра Даниловича Меншикова, освобожден и послан в Прилуки, где також к нам, великому государю, показал свою верную службу, за которые его нам, великому государю, вернорадетельные службы пожаловали его, Ивана Носа, велели ему быть в том Прилуцком полку полковником на место помянутого вора и изменника, бывшаго полковника прилуцкого [Горленка], который вкупе с Мазепою при неприятеле нашем, короле швецком, и учиненной против нас, великого государя, противности.

И того ради мы, великий государь, наше царское величество, напоминаем и указом нашим, царского величества, повелеваем: того прилуцкого полку полковой старшине его, Носа, иметь за полковника и всякое послушание ему отдавать надлежит, как полковнику. А прежнего полковника, вора и изменника, Дмитрия Горленка прелестных писем и повелений и речей не слушать, как вора и изменника».

Як зазначає історик О. Оглоблін, Іван Нос особливим респектом у росіян не користувався. Московський резидент при гетьмані Скоропадському Ф. Протасьєв писав про Носа у квітні 1713 року в офіційному рапорті: «Прилуцкой (полковник) – глуп и таков стар, что уже ис памяти выжил, и сказывают, что ему более ста лет».

Помер Іван Нос у 1715 році.

2 листопада Батурин здався. Меншиков [25] наказав не щадити нікого і вбивати, вбивати, навіть дітей. Солдати ґвалтували жінок і тут ж вбивали. Трупи старшин прибивали цвяхами до дощок і вкидали до Сейму – для остраху всій Україні! Батурин був спалений.

У Лизогубівському літопису український сучасник тих подій описує страшну картину батуринської руйнації: «И много там у Батурины людей пропало от меча, понеже збег был от всех сел… Много ж на Сейме потонуло людей, утекаючи чрез лед еще не крепкій; много погорело, крившихся по хоромах, в ліохах, в погребах, в ямах, где паче подушилися, а на хоромах погорели, ибо, хотя и вытрубление було престать от кровопролитія, однак выходящих от сокрытия войско заюшеное, а паче рядовые солдаты, понапившися, кололи людей и рубали, а для того боячися, прочіе в скрытых местах, сидели аж когда огонь обойшол весь город, и скрытые пострадали. Мало однак от огня спаслося, и только одна хатка, под самою стеной вала стоячая, уцелела, неякогось старушка».

Картину події подає в своїй праці «Описание о Малой Россіи» Григорій Покас (1715): «Князь Меншиков з великороссійським войском город Батурин… и жителей тамошних… з женами и детьми их достал… а народ увесь даже до ссущих (немовлят) віколол и вірубал, с коих кровь дорогами и улицами в Сейм реку лилась, будто как обікновенно на кола млиновіе вода идет, при том же и церквей Божественніх не пощажено».

Трагедію і руйнацію Батурина описує і автор «Історії Руси»: «…напав він [Меншиков] з усім військом на сонних і на тих, що прогулювались, без оборони рубав їх і колов без жодного милосердя, а значніших із них одного з одним перев’язав. Позбувшися таким чином сердюків, Меншиков ударив на міщан беззбройних, що були в своїх домах і зовсім у задумах Мазепиних участі не брали, вибив усіх до ноги, не милуючи ні статі, ні віку, ні самих молочних немовлят. Після того пішли грабувати місто військами, а їхні начальники та кати тим часом карали перев’язаних сердюцьких старшин та цивільних урядників. Звичайна кара для них була живцем чвертувати, колесувати й на палю вбивати, а далі вигадано нові роди тортур, що саму уяву жахали».

Чечель, Нестеренко та інші українські старшини були страчені в Глухові, важкопоранений Кеніґсек помер у дорозі – у Глухові кати поглумилися над його трупом.

А тоді мала надійти черга «изменнику» Мазепі.

Петро І знав – розвідка спрацювала, – що гетьмана в Батурині немає. Він у шведів, у ставці короля Карла XII, у свого нового спільника. А звідти його «виколупати», не розбивши Карла XII з недобитками війська, що вціліло, не вдасться. Король, він такий – сам загине – честь і гідність у нього над усе, – але союзника Мазепу не видасть. Навіть щоб такою ціною купити собі безпечний відхід з України.

Король і гетьман уже брати. По нещастю. Зрештою, короля можна й випустити, та все одно його вже не спіймаєш, – хай тікає у свою Швецію, а ось Мазепу будь-що треба було б схопити. Щоб потім влаштувати йому кару віку. А не вдасться його захопити в шведському таборі, треба його виманити з того табору. Щоб сам примчав до Батурина. І приманкою для цього стане вона, Мотрона Кочубей, любов його. Чи як у них, у хохлів гуторять, кохана…

На Мотрону він має клюнути… Так був певний цар Петро – бо й сам не раз клював на коханок. І гаразд все обміркувавши, виклав свій план перед князем Меншиковим.

А суть його була ось у чому. Треба створити групу для виловлювання в Батурині дочки генерального судді Мотрони Кочубей. Як тільки війська увірвуться в гетьманську столицю, одна група має оточити палац генерального судді, перевернути там все догори дном, але знайти Мотрону Кочубей (заодно й матір її теж) і відправити до штабу Меншикова.

Гетьман, казали, до безуму кохає ту Мотрону – до речі, треба самому перевірити, що в неї таке… гм-гм… є, що вона закрутила голову такому ловеласу і донжуану, яким є Мазепа? І хай оповісники на кожній вулиці Батурина кричать: гетьман Мазепа, твоя кохана Мотрона в таборі московських військ. Якщо гетьман не з’явиться, Мотрона буде віддана солдатні на потіху. З нею потішиться цілий полк зголоднілих за жінками солдат.

Петро І і Меншиков були певні: гетьман кохає Мотрону так, що не залишить дівчину в біді. Інакше на нього впаде ганьба, як на боягуза, честь його буде на все життя замарана і на його совісті буде загибель Мотрі.

Коли ж рано-вранці війська завдяки зраднику увірвались до міста, відібрана група відразу ж кинулась до палацу генерального судді. Шукали його дочку. До сходу сонця все в палаці перевернули, але ні Мотрони, коханки Мазепи, ні її матері там не знайшли. За винятком кількох слуг, яких покололи багнетами.

Так і доповіли Меншикову.

– Шукати, шукати й шукати! – розлютився князь. – Ще і ще шукати. Весь Батурин переверніть, а Мотрону знайдіть. Хоч живу, хоч мертву – наказ його царської величності!

Знову і знову вояки все перерили в палаці генерального судді, обнишпорили чи не все місто – Мотрона як у воду канула. Стало ясно: план царя не буде виконаний. Мотрона Кочубей, очевидно, перед захопленням Батурина встигла з нього вислизнути.

«Т-туди, т-твою!.. – вилаявся Меншиков. – Що я доповім цареві?»

Доповів:

– Прудкий гетьман, – як завжди, коли Петро І впадав у лють, він чмихав і гострі вусики його пересмикувалися. – Сам драла дав і кохану з собою прихопив… Жаль, жаль…

Меншиков полегшено перевів подих – пронесло.

– Князь, – повернувся до нього Петро І. – Готуй талери, – реготнув. – Мішок. Думаю, тисяч так… так із триста. Спробуємо купити гетьмана в турків. Клюнуть на мішок талерів. На дідька їм здався якийсь там Мазепа – талери дорожчі… Князь, – вусики знову засмикалися, – шли своїх людей у Бендери до турецького муфтія і пропонуйте йому добру ціну за Мазепу. Не торгуйтесь – Мазепа мені, – реготнув, – дорожчий.

– Не думав я, що цар мене так високо цінує, – тільки й мовив Мазепа, коли дізнався, за яку ціну Петро І хотів викупити його у турків, – 300 тисяч талярів! Нічогенька ціна. Цікаво, що скажуть турки?

І коли муфтій відмовився видати Мазепу, Петро І дав команду, пирхаючи та пересмикуючи вусиками:

– Не вдалося нам скарати на горло Мазепу, карай, князю, Батурин. Все одно йому не стояти – навіть якби Мазепа і здався. Не щадіть ні старого, ні малого. А потім все віддати вогню… Хай руїни заростають бур’янами. В моїй імперії такого міста, як Батурин, більше не повинно бути! Коли столиця Мазепи буде знищена, прориємо канали від Сейму і затопимо водою й місце, де він колись стояв…

Гнат Хоткевич у розділі «Іван Мазепа» з книги «Гетьмани України» (Київ, 1991):

«…А Меншикова цар послав на Батурин. Та навряд би взяв Меншиков місто: козаки відбивалися, як льви. Кидав і кидав Меншиков московські війська на стіни Батурина, рови усі трупом укрив, а толку нема. Не сила московська була подолати козацтво. І Меншиков уже був відступив від города, перейшов навіть річку і хотів уже, переночувавши, іти назад, але найшовся зрадник і тут, сотник прилуцького полку Ніс – пом’янемо ж щиро його ім’я. Він послав уночі свого прибічника Соломаху доганяти Меншикова та сказати йому, що в Батурин можна увійти перед світом, коли козаки будуть спати, потайним ходом. Меншиков так і зробив: увійшов до міста і напав на сонних козаків. «Рубилъ ихъ и кололъ без всякой пощады, выднейшихъ изъ нихъ перевязалъ на крюкъ».

Упоравшися з козаками, почав бити всіх, хто тільки був у місті: «Выбилъ всекхъ до единого, не щадя ни пола ни возраста ни самыхъ ссущихъ младенцевъ». Військо московське палило й грабувало місто, а Меншиков з катами вішав і мучив усіх. «Самая обыкновенная казнь была живыхъ четвертовать (себто відрубати праву руку, потім ліву ногу, потім ліву руку, праву ногу) и на колъ сажать, а дальше выдуманы новые роды мученія самое воображене въ ужасъ приводящіє…» О, Москва на катування завжди була великим майстром! Але сеї батуринської різанини не забудемо ми Москві до Страшного суду. І на тім суді відшукаємо ми Меншикова з царем Петром та поставимо перед ними усіх замучених батуринців.

І всі літописці тих часів пишуть одними тонами – жаху й огиди. «Люди все мечу преданы какъ въ крепости, такъ и въ предместьи безъ остатку, не щадя ниже младенцевъ, ни только старыхъ» (Риґельман). «Перебили й старих і малих, решту жінок позабирали. Все розграбили» (Адлерфельд).

«Всі жителі перерізані – се звичай нелюдських московитів. Меншиков звелів прив’язати до дощок трупи начальних козацьких людей і пустити по річці Сейму, щоб вони подали вістку іншим про погибель Батурина» (Фріксель). «При взятіи онаго города много невинныхъ людей погибло, а при томъ и церквы Божіи самими единоверными по ярости войска не были ощажены и оставлены впусте» (невідомий літописець).

«Весь городъ, церкви, присудственные места съ ихъ архивами, арсеналы и магазейны съ запасами со всехъ сторонъ зажжены и превращены въ попелъ. Тела избіенныхъ христіанъ і младенцевъ брошены на улицахъ и стогнахъ града – «и не без погребаний их»: Меншиковъ бросилъ ихъ на сьеденіе птицамъ небеснымъ, а самъ обремененный безсчетными богатствами и сокровищами городскими, удалился отъ города и, проходя окрестности городскія, жегъ и разорялъ все ему встречавшееся, обращая жилища народныя в пустыню».

«Равной участи подвержена была большая часть Малоросіи. Разъезжавшія по ней партіи воинства царского сожигали и грабили все селенія безъ изъятія. Малороссія долго тогда курилась после пожиравшаго ее пламени».

А шведи йшли зовсім інакше Україною, ніж Москва. «Вступленіе шведовъ въ Малороссію ни мало не похоже было на шествіе непріятельское и ничего оно въ себе враждебного не имело, а проходили они селенія обывательскія и пашни ихъ, как друзья, не касаясь ничьей собственности. Ничего у обывателей не вымогали, но покупали добровольнымъ торгомъ и за наличные деньги. Каждый шведъ выученъ былъ отъ начальства своего говорить по-русски сіи слова къ народу: «Не бійтеся: ми ваші, а ви наші».

А сам Карл розіслав всюди такий універсал:

«Переслідуючи лихого свого ворога царя Московського, що почав воювати нашу Швецію без усякої причини, а тільки по самій злості своїй та гордості, я ввійшов у землю козацьку, але не для завоювання її або ради її багацтв, а тільки для того, щоб вернути українцям давні їх права і свободи, за що й предки мої, королі шведські проти Польщі завжди вступалися. Бо я знаю й сам і від гетьмана Мазепи, що цар Московський, яко ворог непримиримий усім народам у світі, бажав би всі їх покорити під себе, зробивши і з українців своїх рабів, відобравши і знищивши всі ваші права і свободи, колись торжественно договорами й трактатами затверджені. Цар безстидно забув звичайну навіть вдячність, бо хто ж спас Московію, доведену самозванцями та непорядками до знищення?

Тільки ви. Бо всьому світу відомо, що українці мали колись свою самостійну державу, а потім з’єдналися з Москвою добровільно і зробили з Москви те, чим вона єсть тепер, а самі від Москви тільки діждалися безстидного гніту.

Я ж обіцяю і перед цілим світом клянуся честію своєю королівською, що розстановлю землю козацьку і зроблю Україну самостійною, незалежну ні від кого в світі, про що вже підписав договір з вашим гетьманом Мазепою, а найвищі в Європі держави то потвердили».

А цар Петро собі маніфест. І треба признати по щирості хамський то був папір. Втім всі царські маніфести такі. Він писав, що «никогда и въ мысляхъ не имелъ обижать, разорять і порабощать вольный народъ подъ солнцемъ не можетъ хвалиться такою легкостію и свободою, якъ же нашъ народъ Малороссійскій»…

Про шведського короля писав, що буцімто він де тільки не проходив, то «церкви и святилища грабилъ и делалъ ихъ конюшнями и поварнями, священнослужителей тиранилъ и умерщвлялъ, сосуды и утвари церковныя переделывалъ на мирскія непристойные вещи, а тайны священные рубалъ, сокрушалъ и ногами попиралъ».

Отака-то вона завжди була правда царська!

А в народ пускав чутки, буцімто Мазепа в селі Дехтярі зірвав у церкві зі стіни образ Божої Матері, став на нього ногами і відрікався від своєї віри, а присягав на шведську. Звичайна чорносотенна агітація, яку бачили ми живою ще й не так давно серед московського народу.

Гетьман Кирило Розумовський, який дуже любив Батурин, намагався його відбудувати, і перенести туди свою гетьманську резиденцію, заснувати там університет і навіть зробити «в малом виде Петербург». Але, попри всі зусилля гетьмана і незважаючи на укази закоханої в Розумовського дочки Петра імператриці Єлизавети Петрівни, Батурин так і не вдалося відродити як місто. Кирило Розумовський збудував там муровану Воскресенську церкву, величний палацово-парковий ансамбль своєї резиденції, який так і залишився незавершеним у зв’язку зі смертю замовника, заснував чимало промислових підприємств – цегельню, лісопилку, млини, завод із виготовлення кахлів, суконну мануфактуру, шовковичний сад, але…

Після його передчасної смерті у 1803 році Батурин занепав і став усього лише великим селом. Та й російська імперська і радянська влади слідкували і все робили, аби Батурин не міг розвиватися й рости, перетворюючись у місто, яким колись був.

Адміністративний статус – щоб Батурин не виріс у місто, – в Російській імперії утримувався на найнижчому рівні. Батурин був не повітовим центром: спершу «заштатним городом», а потім – волосним селом. Правда, за радянських часів він як село мав статус районного центру, але влада швидко «виправила цю помилку»: у 1962 році центр району перенесли до Бахмача, а в Батурина лишалася одна перспектива: хиріти й далі, перетворитися на всіма забуте село, а потім і взагалі зникнути, щоб не нагадувати про ту різанину й руйнації, що їх вчинили московити з містом та його мешканцями…

Нині в Батурині всього лише чотири тисячі мешканців (1460 дворів). А тоді, як за наказом Петра I царські війська вирізали населення, палили, нищили місто дощенту – церкви, собори, монастирі, установи, фортеці, житло, – їх було 28 тисяч – чоловіків, жінок, старих, дітей, 5 тисяч козаків… На запитання, де їхні могили, батуринці відповідають: «Скрізь. Увесь Батурин – це могила. Їх ніхто не ховав. Сорок років люди не селилися тут – боялися цього місця».

Біля дороги на Гончарівку, де колись був палац Мазепи – символічна могила і хрест – пам’ять про загиблих, які були тут вирізані протягом 2–4 днів 1708 року. Його поставили у 1991 році, як Україна стала тією, за яку боровся Мазепа – незалежною. На пам’ятній плиті напис:

«Вклонімось цій землі. З неї черпав снагу гетьман України Іван Мазепа, з ім’ям якого пов’язане славне і трагічне в історії твоєї Вітчизни».

ВКЛОНІМОСЯ!

І поможімо цій землі.

Поможімо собі відновити свою пам’ять.

Частина четверта

До волі залишалося ще 283 роки, або Як виникли задунайсько-задністровські запорожці

Іван Мазепа – це той герой, вшановуючи якого, віриш, що, зрештою, і твій народ гідний бачити на своєму історичному іконостасі більш величнішого вождя й істинного лицаря, ніж бачив досі, та зазнати при ньому гучнішої і романтичнішої слави.

Б. Сушинський

Було колись в Україні -

Ревіли гармати;

Було колись – запорожці

Вміли пановати…

Т. Шевченко

Запорожцями називали українських козаків, які жили в пониззі Дніпра за порогами в XVI–XVIII століттях.

Кобзарі співали:

Гей, друзі молодці, Браття, козаки-запорожці!..

Того й запорожці, що жили за порогами. Відстоювали свою незалежність, рятували Україну від численних ворогів, виборювали їй волю.

У січні 1648 року саме запорожці поклали початок Визвольній війні українського народу в 1648–1654 роках під проводом Богдана Хмельницького. Так-так, це та боротьба, що завершилася (так за радянською історіографією) так званим «возз’єднанням України з Росією».

Тут і запорожці, і сам велемудрий гетьман дали здо-орове-енного маху, бо, «возз’єднавшись з Україною», Росія вже в 1709 році з наказу того самого «великого реформатора Росії» знищила Запорозьку Січ. (Після неї вона знищить і Гетьманщину і взагалі до кореня вирубає автономію – навіть автономію! – віддячивши таким чином Україні за її «возз’єднання з Росією».)

Коли царські війська під орудою німця Текелія знищать Стару Січ (Чортомлицьку), частина запорожців перейде в пониззя Дніпра і поблизу теперішнього Херсонеса заснує Олешківську Січ. То вже, звісно, було не те, але козакам не було де подітися після того «возз’єднання».

Згодом, готуючись до війни з Туреччиною в 1930-х pp., царський уряд дозволив вигнаним січовикам поселитися – тимчасово, звісно, – на старому попелищі, аби вони охороняли південні кордони своєю Новою Січчю, що проіснувала з 1734 до 1775 року.

Як зазначають історичні джерела, після Кючук-Кайнарджійського мирного договору 1774 року, укладеного між Росією і Туреччиною, царський уряд дістав можливість посилити боротьбу з антикріпосницькими (на Запорожжі кріпацтва не було) виступами народних мас. Після поразки селянської війни, чинячи розправу над її учасниками, він вжив репресивних заходів і щодо Запорозької Січі.

У червні 1775 року російське військо зруйнувало січові укріплення (війна з Туреччиною закінчилася, і запорожці вже виявилися непотрібними, ба навіть зайвими в братньому союзі з Росією), запорозьке військо було оголошене розпущеним, а його землі роздали поміщикам. Тоді частина козаків у пошуках рятунку перейшла в гирло Дунаю, на територію, підвладну в ті часи Туреччині, де заснувала так звану Задунайську Січ.

Так з’явилися якісь дивні (бодай по назві) козаки. Запорожці, але за… Дунаєм. (Там вони протримаються до 1828 року.) Нові запорожці, вже задунайські, змушені були – на чиєму возі їдеш, того й пісні співай – брати участь у походах турецьких військ. Не бажаючи придушувати інші народи бодай і в складі турецького війська, частина задунайських запорожців подалася на Кубань, де створила так звану Чорноморську Січ – чи її подобу. Інша частина, що відмовилась виступати проти Росії – своєї, між іншим, нищительки, – перейшла під Ізмаїлом зі своїм отаманом Гладким на бік тих військ, що знищили Запорозьку Січ, себто російських. Аби відомстити «зрадникам-козакам», турки зруйнували Задунайську Січ. Після закінчення війни царський уряд сформував з колишніх задунайців так зване Азовське козацьке військо. А задунайці на віки вічні залишилися в опері С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм» (це там задунайський запорожець Карась не без самоіронії співає: «А тепер я турок, не козак…»).

Ті козаки, які не хотіли і не могли знову йти в ярмо до царського уряду, де тільки не шукали собі місця, як і для своєї Січі, місця якій вже в світі білому не було. Частина запорожців вигулькнула навіть за Дністром. Зокрема й та частина їх, що супроводжувала в турецькі володіння короля Карла ХІІ і свого гетьмана Мазепу. Тоді ж, як вони переправились на правий берег Дністра, гетьман Мазепа, ні до кого конкретно не звертаючись, промовив не без гіркоти:

– Тепер ми, браття, вже задністровські запорожці…

А було ж колись, було колись в Україні:

Ревіли гармати; Було колись – запорожці Вміли пановати…

Доки не затіяли те лиховісне «возз’єднання» з російським царизмом…

«Міцний замок на османських землях»

Генуезькі колонії Північного Причорномор’я – це були досить укріплені торгівельні та військово-адміністративні пункти на північному узбережжі Чорного моря, засновані в XIII–XV століттях купцями з Генуї (місто на півночі Італії та узбережжі Генуезької затоки).

Першою генуезькою колонією в Північному Причорномор’ї стала Кафа (Феодосія). Потім з’явилися Судак, Балаклава. Генуезці поступово захоплювали південне і східне узбережжя Криму, де теж почали виникати їхні колонії – першою там стала Боспоро, теперішня Керч. Одночасно вони утверджувалися в гирлі Дону, на Кавказі. Етнічний склад населення генуезьких колоній був вельми строкатим: слов’яни, вірмени, греки, сарацини (араби), волохи, караїми, татари, але всі адміністративні посади займали генуезці – старші брати, – хоч їх було значно менше. Пришельці не тільки займалися торгівлею, а й володіли великими земельними угіддями, експлуатували – на правах, звісно, «старших братів» – місцеве населення.

А потім генуезці почали захоплювати території і по Дністру. На місці одного із слов’янських поселень прийшлі купці-колонізатори збудували фортецю – так започаткувалося місто Бендери.

Сьогодні Бендери (від перськ. гавань, пристань) – місто у Східній Європі, розташоване на річці Дністер, на території, що контролюється невизнаною Придністровською Молдавською республікою в межах держави-члена ООН Молдови. Це – головний порт на Дністрі, найбільший залізничний вузол Придністровської залізниці. В Молдавії іноді використовується і стара назва міста – Тигіна. Центр міста – будинки кінця XIX – початку XX століття, на околицях – сучасні житлові комплекси. В місті багато історичних та архітектурних пам’ятників.

Колись там була зручна переправа через Дністер, тож у Х столітті ті місця заселяло одне із слов’янських племен – тіверці, які використовували на переправі слово «тягнути», «штовхати» – «тункать» для означення переправи. Звідти первісна назва міста Тигіна. А слово «Бендери» буцімто прийшло з перського – «фортеця на переправі». (Нині в Молдавії знову реанімували ідею про перейменування міста в Тигіну, але на референдумі 1990 року мешканці відмовилися від запропонованого новим керівництвом Молдавії імені, і місто залишається під ім’ям Бендери.)

Перші поселення на місці Бендер виникли приблизно в II столітті до н. е., з III–IV століть тут проживали племена Черняхівської культури, а також фракійці, скіфи, бастарни та інші. Згодом у тих краях почали розселятися слов’янські племена. З середини XIII століття по 1345 рік регіон перебував під пануванням монголо-татар. Потім край захопило Угорське королівство, але в 1358 році місцеве населення повстало проти угорського панування і створило своє Молдавське князівство на чолі з господарем Богданом I із Марамуреша.

У 1538 році турецький султан Сулейман Пишний на чолі величезного війська напав на Молдавське князівство, і після жорстоких боїв турки анексували Бендери-Тигіну. Місто стало турецьким. Тоді ж турки перебудували й розширили тамтешню фортецю, збудовану ще генуезцями та перетворили на надійний форпост свого панування у тих краях. Фортеця була перебудована за зразком західноєвропейських фортець бастіонного типу. Її обнесли високим земляним валом та глибоким ровом, який ніколи так і не заповнювався водою. Фортеця ділилася на верхню, нижню і цитадель. Загальна площа майже 20 га.

З південно-західного боку був посад. Вигідне стратегічне розташування на високому березі Дністра неподалік від його впадіння у Чорне море зробило місто одним з опорних пунктів турків у російсько-турецьких війнах. Бендерську фортецю самі турки називали «міцним замком на османських землях».

Сьогодні Бендери – місто республіканського підпорядкування. Залізнична станція, близько 100 тисяч жителів. У складі Бессарабії у 1812 році місто було приєднане до Росії. У 1917 році там було встановлено радянську владу. Через рік Бендери захопила боярська Румунія.

З 1940 року місто належить Молдові.

У радянських енциклопедичних виданнях зазначалося, що в Бендерах бували І. П. Котляревський (1806), О. С. Пушкін (1812). Про те, що в Бендерах у 1708 році був гетьман І. С. Мазепа, де жив і помер, у радянських енциклопедіях – ані слівця. Про це сьогодні є дані в Інтернеті: «У 1709 році в Бендерах помер український гетьман Іван Мазепа, який втік сюди разом із шведським королем Карлом XII…»

Петро I запропонував 300 000 талярів за Мазепу

Разом з Карлом XII, із військовиками та козаками, котрі охороняли короля, і своїми людьми гетьман Іван Мазепа прибув до Бендер 1 серпня, де його, як уже мовилося в нашій розповіді, з монаршими почестями прийняв турецький генерал-губернатор, по-їхньому – сераскир [26].

– Рішення його величності, – почав урочисто генерал-губернатор і турки виструнчилися й закам’яніли – адже мова йшла про його величність султана Оттоманської імперії, котрий хоч і владарює в Стамбулі, але кожну мить перебуває в будь-якому куточку імперії, незримий, але всемогутній. – Рішення його величності, – ще урочистіше повторив сераскир, – таке: пана гетьмана Мазепу всі мають вітати і ставитись до нього з великою пошаною, як до нашого гостя!

Витримавши паузу, додав на все тій же високій урочистій ноті:

– Цар московитів Петро Перший вже випередив пана гетьмана – його посланці просять видати їм пана гетьмана – не за так, а за 300 000 золотих талярів!

– Непогана сума, – сказав гетьман, усміхаючись у вуса. – Я навіть не відаю, чи вартий такої суми. Мабуть, цар Петро надто розщедрився.

– Так, названа царем сума – великий сума, – погодився сераскир. – За такий сума можна і батька рідного продати, але… – пан сераскир підняв довгий кістлявий палець з великим загнутим кігтем, чи то пак нігтем, прикрашеним чистої води діамантом, – але, – повторив, – його величність від імені Оттоманської Порти відмовився продавати цареві московитів і всіх урусів Пйотру пана гетьмана.

– Навіть за 300 тисяч золотих талярів? – думаючи своє, перепитав гетьман.

Сераскир поважно кивнув маленькою головою в червоній фесці з малиновою китицею.

– Навіть за такий сума, – повторив. – За 300 тисяч золотий таляр! Ми, турки, вірні заповітам Корану: ні за яке золото не видавати втікачів, які шукають у нас захисту.

Генерал-губернатор ще трохи напрочуд ввічливо поговорив з паном гетьманом і так само ввічливо закінчив авдієнцію, кивнувши на прощання маленькою головою в червоній фесці з малиновою китицею та побажавши панові гетьману, дорогому гостеві його величності султана імперії османів, почуватися у його володіннях, як у себе вдома.

– Наші Бендер, – закінчив, – є Бендер пана гетьмана!..

Скільки він побуде в Бендерах – місяць, рік чи й усе життя, що в нього ще лишалося, – гетьман не знав. Як не знав того й король шведів Карл XII – хоча в нього були якісь свої плани-задумки, ще їх він поки що утаємничував навіть від свого спільника у нещасті. Мазепа не став доскіпуватися – треба буде, Карл сам повідає про свої задумки, якщо вважатиме за потрібне, тож варто було влаштовуватися в чужих йому Бендерах, у володіннях турецького султана, який до нього прихильний. Перш за все, гетьман вирішив підшукати собі житло – цим і зайнялися найдовіреніші гетьману люди – його племінник Андрій Войнаровський та генеральний пиcap в уряді Мазепи Пилип Орлик – обом їм Мазепа довіряв, як самому собі.

Вони й нашукали для гетьмана в передмісті Бендер, що тоді звалося селом Варниці, пристойний будиночок, купили його, і гетьман заходився облаштовуватися в ньому з усіма зручностями, як звик те робити в похідному житті. Гетьман міг нарешті перевести дух.

Та щось… не переводився дух. На душі було не просто безпросвітно і тяжко, а – гнітюче. Події останніх тижнів, поразка під Полтавою, відступ, що перетворився на втечу, – переслідувачі не залишали їх поза своєю увагою ні вдень, ні вночі, – втрата війська – як шведського, так і його козацьких загонів, і разом з усім втрата влади і булави – гнітили душу. Просвітку не видно було.

Карл втече до своєї Швеції і перекліпає поразку. І буде там і далі королювати, а що робити йому, гетьману України, без України? Це не лише його кінець як гетьмана – з цим ще можна змиритися, – це кінець і тій куцій автономії, що була, це врешті кінець і самому життю України. Чи то пак – Малоросії. Вона тепер стане просто провінцією Російської імперії, однією з провінцій. Все, заради чого він боровся, до чого тяжко і вперто йшов, вірячи в кінечний успіх задуманого, те, власне, заради чого й жив, не збулося… Принаймні за його життя.

Від цього боліла душа, слабіло тіло, відчувався занепад, що міг закінчитися для нього вельми сумно. Це відчуваючи, потроху почав готуватися, як сам казав, «у дальню путь».

Прощався з друзями.

В один із днів, коли недуга почала брати його в полон і гетьман почувався все гірше, він раптом занепокоївся.

– Панове-братове, а як там мій коник вороненький? Товариш мій бойовий? Брат мій і друг мій вірний…

Клопотався, бідкаючись:

– Прошу вас, панове і други мої. Коли зі мною що лучиться, а я відчуваю, має, має щось зі мною лучитися, бережіть мого коня. Годуйте його, доглядайте, лелійте… І про конюшника не забувайте, пригощайте його чимось добреньким…

В українському фольклорі, в народних традиціях кінь завжди був символом сонця і степу. А ще у слов’ян-язичників – символом смерті й символом воскресіння сонячного божества, яке заходить і сходить. Слов’яни поклонялися, поряд з іншими, й конюшнику – домашньому богу, що охороняв конюшні і коней від усякого лиха, хвороб, пожежі. Конюшникові залишали в яслах на ніч всілякі смачні наїдки…

Та і як можна було уявити козака без коня, що його вони називали «вірним другом», «нерозлучним товаришем», «вірним братом». Та й козак ставав козаком лише тоді, коли в нього з’являвся кінь.

Козацький літописець Дмитро Яворницький це так поетично описував:

«Козак звертається до свого коня не як до німої тварини, як до розумної істоти, у всьому рівної з людиною; він просить його “розбить козацьку тугу по темному лугу”, винести його з тяжкої неволі, розділити його радість у перемозі над ворогом; він ділиться з ним сердечними таємницями, заповідає йому, вмираючи, передати з дикого степу вісточку дорогим товаришам і близьким родичам у славній Січі і далекій Україні; він піклується про нього як про найдорожче для себе створіння і, у випадку хвороби коня, пропонує йому і свій святковий одяг, і незліченні скарби, сховані в землі, і «ясную зброю», лише б кінь підвів голову, розмаяв по вітру широку гриву й знову помчав із козаком “шляхом, балками, ярами, непрохідним байраком”».

У Варниці, на околиці Бендер

Як далі жити? Заради чого? Україна – чи те, що від неї лишиться за лютого Петра І, – десь там, за Дністром, а він по сей бік Дністра. У турків. І зоря його згасла.

Минали дні, безсонні ночі, гетьман майже не їв, тільки жадібно пив воду – наче якось судорожно її ковтав – і на очах згасав.

У Варницю до нього доходили невтішні, часом жахні вісті: Петро І на залишеній ним Україні лютує. Звіром скаженіє – а він у люті своїй міри не знає.

Пізніше шведський історик Нордберґ свідчитиме: захоплених у бою українців цар Петро віддавав на нелюдські муки, вимагаючи все лютіших і лютіших тортур. Нордберґ був свідком, як полоненим ламали кості рук і ніг, розтягували на колесах, саджали на кіл… Десятками, сотнями, тисячами…

Гетьман, вже невідомо на що сподіваючись, посилав на Україну універсали, в яких пояснював, чому він відірвався від Москви.

«Москва хоче спустошити наші міста, усю старшину запровадити в неволю, козаків повернути в драгуни та жовніри, народ наш перегнати у Московські землі за Волгу, а наш край заселити своїми людьми».

Але універсалами зарадити програній справі не міг. І від ганьби поразки, від тяжких душевних мук життя його згасало. Бо нікому вже не потрібно. Ні йому самому, ні людям. Хіба що колись – ще кволо сподівався – нащадки згадають. Яким болітиме Україна. І продовжать його справу по здобутті волі Україні. Цим у ті дні ще жив, згасаючи…

В останні дні про гетьмана дбав небіж Войнаровський, який цілодобово перебував поруч, у сусідній кімнаті. Чуйний небіж, уважний і турботливий. Досить було гетьману скрипнути ліжком, застогнати – ба навіть скреготнути зубами, як небіж тут як тут.

Часто заходив вірний Пилип Орлик – його Мазепа хотів зробити спадкоємцем своєї ідеї, і годинами сидів біля Мазепи. Вони тихо гомоніли про одне й те саме – про Україну, що з нею тепер буде, про лютування москалів… Про все, чим боліла тоді душа. Орлику Мазепа передав і свій політичний заповіт.

Провідував гетьмана – хоч і зрідка – і Карл ХII. Гомоніли через товмача. Настрій у короля, хоч він і програв Північну війну з Росією і мав переможеним повертатися додому, в королівство своє, був наче й бадьорим. Чи король умів тримати свої емоції при собі, будучи на людях тим, ким він і мав бути – королем. Він теж намагався підтримати Мазепі настрій, запрошував його їхати з ним до Швеції і там доживати віку. «Під захистом мого скіпетра» – додавав.

– Без України України немає, – коротко відповідав гетьман і провалювався в безпросвітне марення. Карл XII зітхав і, тихо ступаючи, виходив, залишаючи при гетьмані свого лікаря.

Але й лікар вже мало чим міг зарадити – Мазепа доживав останні свої дні – це вже всі бачили і все розуміли…

Наприкінці вересня здоров’я гетьмана так різко погіршилось, що з міста Ясси привезли до нього православного священика. Мазепа висповідався, отримав відпущення гріхів. Зважаючи на деяке просвітлення після сповіді, вирішив уладнати свої справи щодо особистого майна, що було при ньому, розпорядився, як використати дукати та інші коштовності. В окремій скриньці у нього зберігалися папери, що їх чи не по всій Україні розшукував цар Петро і дорого б за них дав. На прохання гетьмана Карл XII прислав шведського комісара Сольдана, який знав слов’янські мови і погоджував різні справи українців при королівському штабі. Гетьман довірив йому розпорядитися майном та паперами і його ж попрохав упорядкувати передсмертний заповіт. Пізніше у своїх спогадах Сольден писатиме: гетьман, незважаючи на тяжкий стан, у рідкі хвилини просвітлення жартував – у тому числі й щодо своєї долі, порівнюючи її з долею Овідія, поета-вигнанця Стародавнього Риму, який мордувався колись у тих самих краях, де й знайшов свій кінець.

– Мене чекає те, що колись чекало Овідія на чужині…

Мовив глухо, дещо вже надтріснутим голосом, мовив з важким видихом і довго мовчав, дивлячись поперед себе в якусь тільки йому одному видиму далину – чи в інше життя, що вже відклекотіло. Чи в те, що ще тільки-но буде. І здавалось, що нікого біля себе старий гетьман не помічає…

Та ось він засилкувався звестися, наче кудись конче мав квапитись.

І попрохав винести його «під вільне небо».

Збагнули, гетьман просить винести його з помешкання надвір.

Винесли його на подвір’я, поклали під тополею.

– Господи, – прошепотів гетьман. – Тополя на чужині… Як в Україні… – по хвилі, ні до кого конкретно не звертаючись: – А може, ця тополенька і прийшла сюди з України?… Щоби зі мною попрощатися…

– З України, з України тополя прийшла, – підхопили Пилип Орлик та Андрій Войнаровський.

Засилкувавшись, гетьман звівся на лікоть, довго дивився на вершечок тополі і шмат блакитного неба над нею, а тоді раптом заспівав – спершу тихо, наче сам до себе, далі голосніше, хоч голос у нього вже був слабким.

Гей, літа орел, літа сизий Попід небесами, Гуля Максим, гуля батько Степами, ярами…

Співав, як прощався.

Не змовляючись, Пилип Орлик та Андрій Войнаровський підхопили пісню:

Гей, літа орел, літа сизий, А за ним орлята. Гуля Максим, гуля батько, А за ним хлоп’ята.

Гетьман вів перед у пісні, і з кожною миттю голос його оживав, наливався снагою, молодів…

Гей, літа орел, літа сизий, А за ним заграва… Гуляють хлопці, козаки-молодці, А за ними слава…

Всі втрьох співали вже злагоджено, аж із завзяттям і таким, що в двір почали збігатися люди, завмирали, слухали…

Шануйтеся ж, воріженьки, Іде Кривоніс Чорним шляхом. За ним – козаченьки. Затанцюють – так ушкварять, Аж земля трясеться. Заспівають щиру пісню, Аж лихо сміється…

З гурту, що вже виріс навколо них, теж підхопили пісню і здавалося, що все місто, край увесь той співає:

Гей, літа орел, літа сизий Попід небесами, Гуля Максим, гуля батько Із своїми козаками…

Пісня, злетівши до вершечка тополі, відлунювала там, як здавалось, і в голубому небі, а гетьман востаннє дякував тим, хто був з ним.

– Спасибі, що поспівали зі мною. А з вами і я наче ожив… Але… Що там казати. Відспівав я своє. А ви, хлопці-молодці, козаченьки голінні, погуляйте ще. Політайте попід небесами – не перевелись ще в нас воріженьки… Тож гуляйте, покіль гуляється. Та й Україна на вас все ще сподівається…

Захрипів:

– Чуєте? Україна, кажу, на вас ще сподівається…

Глянув на старшин, що його оточували, запитав їх словами своєї «Думи»:

Ей, панове єнерали, Чому ж єсте так оспали? І ви, панство полковники, Без жадної політики, Озьмітеся всі за руки, Не допустіть горкой муки Матці своїй більш терпіти! Нуте врагів, нуте бити! Самопали набивайте, Гострих шабель добувайте, А за віру хоч умріте І вольностей бороніте! Нехай вічна буде слава, ЖЕ ПРЕЗ ШАБЛЮ МАЄМ ПРАВА!

Першого жовтня під вечір гетьман втратив пам’ять і вже більше не отямився – марення його тривало майже добу. В непам’яті гетьман кликав свою матір («Ненько моя рідненька, – шепотів, – прийми мене до себе. Ти мені колись дала життя, з тобою я й завершу його…»), згадував якісь битви, походи, а їх у нього було!.. Потім вмовк і лише хрипінням переривалося його важке дихання…

О четвертій годині прийшов попрощатися зі своїм союзником і другом шведський король Карл XII – Мазепа вже нікого не впізнавав.

Разом з королем прийшли віддати останню шану українському гетьману офіційні представники Великої Британії та Голландії. Десь після полудня 2 жовтня біля гетьманського дому почали збиратися люди – шведи, поляки, турки, а найбільше було козаків.

Збиралися в гурти, поклавши руки один одному на плечі та утворивши коло, співали:

Гей, літа орел, літа сизий Та й попід небесами…

Підходили нові й нові люди, приєднувалися до тих, хто співав.

Гей, літа орел, літа сизий…

Не розходилися навіть і тоді, коли налетіла буря й хлинула густа злива.

О десятій годині вечора 2 жовтня на порозі дому з’явився Пилип Орлик і сповістив:

– Панове козаки, добродії і панове, ясновельможний пан гетьман Іван Мазепа щойно відійшов в інший світ!

Присутні впали на коліна й хрестилися.

З бендерської фортеці почали бити гармати. Над містом там і там здіймалися зграї птахів, десь на обріях свіркали блискавиці, хоч небо, здається, було чистим…

– Панове козаки, старшини, товариство!.. Добродії! – Пилип Орлик стояв згорблений і по щоці його до сивих вусів котилися сльози. – Україна наша осиротіла. Але будемо свято вірити: в Україні знайдуться духовні брати гетьмана Івана Степановича Мазепи, і вони продовжать його справу і, врешті-решт, приведуть Україну до волі, звільнять її від чужинського ярма. Давні греки не уявляли свого життя без свободи. Сонце свободи ще зійде над країною козаків!

Шведські фанфари та козацькі сурми сколихнули тяжку тишу.

Вони йшли попереду процесії – шведи та козаки – і грали поперемінно.

За ними козацькі старшини несли ознаки гетьманської влади: булаву, оздоблену самоцвітами, прапор і бунчук.

На возі, запряженим шестернею білих коней, везли труну, вкриту малиновим оксамитом із золотим шиттям, обабіч труни сиділи козаки з піднятими вгору оголеними шаблями.

За возом з домовиною, що рухався неспішно, в жалобі, йшли шведський король зі своїм почетом та уповноважені при ньому іноземні посли, а також представники султана, молдавський і волоський господарі. За ними на чолі козацького загону верхи на конях їхали Орлик та Войнаровський. Далі з опущеною зброєю й похиленими прапорами рухалися королівські трабати у барвистих одностроях і яничари в білому.

Як і водиться, за стародавнім звичаєм голосили українські жінки-плакальниці. І їхні плачі та крики порушували урочисто-жалобну процесію.

А вже за ними юрбою сунув люд – татари, вірмени, поляки, а найбільше тамтешніх українців.

Скрипіли колеса поховального воза, побивалися й голосили жінки за паном гетьманом, за Мазепою, адже ще одного такого чоловіка і гетьмана, як Іван Степанович, у світі білому вже більше не буде…

У молдавській Варниці під владою турок збереглася лише одна маленька православна парафіяльна церква – там і відбулася за козацьким звичаєм прощальна відправа. Насамкінець її Пилип Орлик сказав слово. Зважаючи на присутність іноземців, прощальну промову виголосив латиною.

Розповів про все добре, що було в житті і вчинках покійного, особливо зупинився на великих планах гетьмана щодо визволення України з-під чужого гніту і створення своєї незалежної козацької держави.

– Наш великий і славний гетьман, муж незламний протягом усього свого життя і служби, жертвував усім, щоби вибороти волю своїй уярмленій батьківщині – це було альфою і омегою його життя. Суттю і змістом його. Він не вагався зректися всього, що було найдорожчим на землі, а віддавав власне життя боротьбі за визволення рідного краю з-під московського ярма…

Ім’я Мазепи житиме вічно й зі славою в пам’яті нашого народу, бо він бажав для нього свобідного розвитку всіх його безконечних можливостей – хай же пам’ять про гетьмана буде в наших серцях і в серцях прийдешніх поколінь світлою і невмирущо-вічною!

Слава тобі, великий український муже, який першим розпочав боротьбу за волю свого краю і народу свого, за світлу будучину, велику будучину великого українського народу!

Потім почалося прощання з покійним. Першим до труни підійшов король Карл XII. «Прощай, друже! – мовив, схиливши голову. – Відживши в цьому світі виділений нам Господом строк, ми неодмінно приєднаємося до тебе у тому, у кращому світі».

За королем з покійним гетьманом попрощалися і всі інші.

Відправа завершилася салютом козацьких самопалів, а також шведських і турецьких рушниць. У фортеці Бендер у цей час тричі прогриміли залпи гармат.

За старовинним українським звичаєм гетьмана поховали на вході до церковки – єдиної православної у тих краях. А тому на вході до Божого дому, що вважалося: коли богомольці проходитимуть по тому похованню, то частина доброї душі гетьмана передаватиметься кожному богомольцю, який входитиме до церкви.

Але церковка та у Варниці була вже дуже ветхою – дерево розсохлося, й церковка на вітрі в негоду скрипіла, наче скаржилась парафіянам на долю свою. Парафіяни почали збирати кошти, щоби спорудити нову церкву. І тоді козаки, які разом з Мазепою прибули до Бендер і все ще гордо йменували себе Військом Запорозьким, попрохали короля Карла XII поклопотатися перед турецькими властями щодо перепоховання гетьмана у більш надійному і достойному його місці, але неодмінно щоб церква належала до православної громади.

Після клопотів і пошуків таке місце було знайдене в Галаці, неподалік Бендер, де був мурований кафедральний собор Святого Юри. Влада дозволила перепоховати гетьмана там. І невдовзі кортеж з труною в супроводі загону козацького війська вирушив до Галаца, що тоді перебував під протекторатом Туреччини, де на довгі роки мав упокоїтись прах українського гетьмана. Вірилось, що тіло його колись повернеться в Україну.

…У міському парку Свободи на Бессарабській вулиці, за п’ять кілометрів від румуно-молдавсько-українського кордону

Гетьман Іван Мазепа так близько лежить від рідної України – всього лише за 5 кілометрів від її кордону.

Сьогодні Галац (від грецьк. галаізон – «голубий», як його називали ще у Візантії) – місто і порт на сході Румунії, в гирлі Дунаю, власне, на лівому його березі; адміністративний центр жудеця Галац. Населення – за триста тисяч чоловік. Відомий з XIII століття. Металургійний комбінат, суднобудівництво, виробництво суднового обладнання, хімічна, текстильна, меблева промисловості. Музей історичний, сучасного румунського мистецтва. Церкви XVII століття. Нові житлові райони.

Займає площу 246,4 квадратних кілометри. Хоча й на лівому березі Дунаю, але на стику рік Сірет (на заході) і Прут (на сході), до Чорного моря – 80 км.

У Галаці знаходиться найбільша на Дунаї судноверф, а також – прикордонний пункт з Молдовою.

Івана Мазепу поховали в головній церкві Святоюрського монастиря. Козаки збудували цегляний льох-гробницю, у ній і упокоївся гетьман. На домовину поклали мармурову плиту з викарбуваною на ній епітафією, гербами України й Мазепи та фігурою одноголового орла.

Звідтоді місце поховання українського гетьмана відвідало багато українців. У 1722 році Пилип Орлик, проїжджаючи через Галац, уклониться могилі гетьмана.

«Був я в церкві Св. Юри, відвідав гріб покійного Мазепи, – запише він до щоденника. – Я молився за його душу і казав відправити за нього панахиду…»

У 1811 році український історик і офіцер російської армії О. І. Мартос [27] проїжджав зі своїм підрозділом через Галац, таємно відвідав могилу Мазепи. Таємно тому, що паломництво до гробу українського гетьмана офіційні царські особи вважали мало не державною зрадою чи змовою проти царської влади.

«Мазепа вмер далеко від свого рідного краю, за незалежність якого він боровся, – запише Мартос у своїх спогадах. – Він воював за свободу і за це вартий пошани прийдешніх поколінь. Коли він загинув, сини України втратили ті святі права, які Мазепа обороняв так довго із завзяттям і любов’ю справжнього патріота. Він щез, а разом з ним щезло ім’я України й славетних козаків. Він вирізнявся великими прикметами й підтримував розвиток наук».

Це пізніше Микола Карпович Садовський (театрально-творчий псевдонім) стане тим, ким ми його і знаємо з історії – актором, режисером, діячем дожовтневого і радянського театру, письменником, а тоді…

На початку свого життєвого шляху Микола Тобілевич після закінчення реального училища та навчання у військовій школі, брав участь у російсько-турецькій війні 1877–1881 рр., служив у складі 56-го Житомирського піхотного полку, що дислокувався на території колишньої Бессарабії, а тепер Молдови у м. Бендерах. Грав в аматорському гуртку при офіцерському зібранні у вільний від служби час.

Зовсім випадково солдат Микола Тобілевич потрапить до міста Галац і побуває на місці останнього спочивку українського гетьмана Івана Мазепи. Про це згодом розповість у своїх «Споминах з російсько-турецької війни 1878–1887 рр.», що будуть опубліковані друкарнею товариства «Час» у 1917 році:

«20 квітня (1877 р.) ми перейшли молдаванський кордон біля Баштажаки і через два тижні прийшли в Галац. Тут відпочивали кілька день. Блукаючи від нудьги по місті, я зайшов у галацький собор. Роздивляючись його архітектуру та убрання, я запримітив чиюсь гробничку, на яку, увійшовши, не звернув навіть уваги. Гробничка стояла одиноко, мов сирітка, праворуч як увійти в церкву. Я підійшов. Роздивляюсь. Біла, невеличка, завбільшки як скриня на колесах, гробниця з мідною дошкою зверху і навколо мідними латинськими літерами напис: «Іван Степанович Мазепа, гетьман славного низового війська Запорозького і всеї України II року Божого…» Неначе хто обухом ударив мене в чоло! Я остовпів. Коли б зненацька, серед чистого ясного дня гримнув грім і блискавка упала на землю біля моїх ніг, здається, не так би мене здивувало, як те, що я побачив. Не вірю своїм очам. Читаю знов. Так. Вірно. Він! Де фарб набрати, щоб змалювати, де слів достати, щоб з’ясувати ті почуття, які опанували тоді всю істоту! Боже мій! Боже мій! Скільки важких думок зразу налетіло і роєм обсіло мою голову!

Ти, славний гетьмане, ти, останній нащадку колишньої вільної, багатої, свободолюбної України! Ти, поборнику святий, що не хотів себе вважати рабом серед зграї донощиків, блюдолизів, підніжків, грязі і рабів! Се ти! Так ось де ти знайшов собі місце довічного покою! А нас, дурнів, учать історії грецької, римської, середньовічної і т. ін., а своєї дасть Біг! Через те й не знаємо про твою вічну оселю! Аж вона ось де!.. І я низько вклонився гробниці того славного патріота, що бажав здобути щастя, і волю, і честь своїй рідній, бездольній країні і, знесилившись у тяжкій боротьбі, поліг у далекій чужині, анафемою затаврований.

Спасибі тобі, Карле XII, що знайшов задля безталанного вигнанця таке захисне, безпечне місце. Спи спокійно вічним сном тепер, старий батько гетьмане! Не бійся, ніхто-ніхто тут не посміє турбувати твої старечі кості. Ніхто тут не зруйнує твоєї убогої оселі, як зруйнували твій розкішний палац у Батурині. За те, що колись батько Богдан помагав молдаванам здобувати собі самостійність, вони вдячно подарували тобі, старий батьку гетьмане, клаптик земельки і тим захистили від потали твоє тіло! А поталу придумав землячок!.. Нема гірш, як зрадник свій. На тім світі великий праведний судія розсудить Петра, Івана і Павла.

І ще раз глянувши на дорогу і святу могилу, я вийшов із церкви, повний тяжких дум, які не покидали мене увесь той день. Безталанна ти, моя рідна Вкраїно! Кому ти тільки не помагала здобути волю і самостійність. Кого ти не підтримувала будити національні почуття та виробляти національну культуру?

Усім. І ляхам, і москалям, і молдаванам. От і тепер, сидячи сама в неволі, в тяжкім ярмі, виставила синів своїх, недобитків, визволяти далеко вільніших за себе болгар із турецької неволі! А хто тобі допоможе скинути з своєї шиї те тяжке ярмо, яке необачно наділа собі ще за часів Богдана? Хто допоможе тобі здобути волю, як ти помагала?! Ніхто! Ніхто! Про тебе вже забули всі. Навіть синів твоїх, підлітків, у школі чужиничній навчають, що тебе ніколи й не було, а так собі, мовляв, – клаптик російського народу, історичними хибами одірваний від своїх, а потім волею Божою вернувся знов до своєї рідної російської хати. Діти малі нерозумні вірять байці!..

Але думи і пісні твої, що зосталися нам на споминки, свідчать про твою славу колишню, моя нене! Вони кажуть нам правду святу, що ми є й були нація.

Вони кричать, вони квилять, вони клекочуть клекотом орлиним до щирих синів занедбаної України, що скривдженим синам її пора перестати у наймах жити, а, обнявши найменшого брата, поруч із ним своїй рідній неньці пора вже служити!»

Іван Степанович Мазепа був гетьманом України 22 роки, а точніше – 8081 день. І кожним з цих днів – загальне число 8081 – Україна має гордитися. Народжений в Україні 1639 року, в с. Мазепинцях поблизу Білої Церкви, помер у Бендерах (с. Варниця) в 1709-му, на 69 році свого невгамовно-многотрудного життя і похований у кафедральному соборі Св. Юри міста Галац у Румунії.

8 травня 2004 року на замовлення Міністерства культури і мистецтв Румунії в місті Галаці встановлено пам’ятник Івану Степановичу Мазепі – скульптор Ґеорґе Тенасе.

На відміну від пам’ятника Івану Мазепі в селі Мазепинці і в Керґонксоні (США), фігура гетьмана зображена на половину зросту. Скульптура створена так, що складається враження, ніби гетьман здіймається з кам’яного постаменту. На ньому двома мовами викарбувані слова:

«Іван Мазепа – гетьман України. 20.03.1639 – 10.10.1709».

При відкритті пам’ятника відбулося богослужіння на пам’ять Івана Мазепи в церкві Святих імператорів Костянтина й Олени.

Восени того самого року біля місця, де встановлений пам’ятник, відкрито міський парк з символічною назвою – СВОБОДА.

Погляд Івана Мазепи звернений у той бік, де знаходиться Україна. До румуно-молдавсько-українського кордону від пам’ятника Мазепі, а заодно й від парку Свобода, – всього лише 5 кілометрів.

Іноді здається: як повіє вітер з того прикордоння трьох держав, і України теж, до Галаца, до парку Свободи, до пам’ятника Івану Мазепі, то чутно, як співають в Україні її гімн:

Ще не вмерла України і слава, і воля, Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля. Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці, Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці…

І здається, гетьман Мазепа теж співає гімн незалежної України, до створення якої він доклав свої помисли і думи і серце своє…

«Іван Мазепа володів особливими чарами. Може, це була якась концентрована внутрішня енергія, високої напруги біополе. Але він, людина залізної волі, умів впливати на людей, не тільки не пригнічуючи їх своєю перевагою, а й викликаючи симпатію й безмежну довіру. І над усім панували його могутній дух і відданість, готовність до самопожертви великій патріотичній ідеї. Такий європеєць із відблиском ренесансності, державний муж стояв із 1687-го до 1709 року біля керма Української гетьманської держави, автономію й самостійність якої московський царизм поступово знищував.

Жодне прокляття не в змозі було знищити велику ідею Івана Мазепи про вільну, незалежну, самостійну Україну. Тому ідея державної суверенності, незалежності має загальнолюдське значення і забезпечує нормальне існування кожного народу, кожної нації, зберігає етнофонд людства» (збірник «Усі гетьмани України», 2008).

P. S. «Разговор Великороссии c Малороссией»

Це – полемічний віршованій твір на тему, як сприймала тогочасна національна інтелігенція (невже вона і тоді була?) становище (на жаль, зовсім не братнє, як пізніше мусолитиме комуністична пропаганда і як дехто ще й нині гадає, а сякий-такий Мазепа намагався зруйнувати те сакральне братство) України-Гетьманщини у складі Російської імперії…

Написав його маловідомий (точніше – невідомий тепер) поет Семен Данилович Дівович. Рік народження і смерті його невідомі, ймовірно поет народився на початку 1730-х років у містечку Семенівка, що на Стародубщині. Нині Стародуб – місто районного підпорядкування Брянської області (Росія). Колись належав Київській Русі, потім його правонаступниці Україні. У ті часи Стародуб був одним з економічно найсильніших регіонів України-Гетьманщини, а Стародубський козацький полк – найбільшиій і найзначніший серед козацьких полків тогочасної України.

Навчався майбутній поет у Києво-Могилянській академії (пройшов курс риторики). У 1754 році Семен Дівович, як один з найкращих студентів, направляється до Санкт-Петербурзького університету. Але після конфлікту з Михайлом Ломоносовим, який неприязно ставився до українців, його разом з іще одним студентом було виключено з університету – і треба ж було Семену «качать права» України в розмові з Михайлом Ломоносовим!

Гетьман Кирило Розумовський скасував це українофобське рішення Ломоносова, який, крім усього, виявився ще й імпер-шовіністом. Дівович змушений був повернутися в Україну. У 1761 році він зайняв посаду перекладача при Генеральній військовій канцелярії, а з 1763 року – архіваріуса при Малоросійському генеральному архіві. Жив у Глухові. Після служби писав вірші. Здебільшого полемічні, а відтак і гостро-актуальні (такими вони залишаються і сьогодні). Особливо у своєму знаменитому «Разговоре Великороссии с Малороссией». Цей вірш – документ, як тогочасна національна інтелігенція сприймала становище України-Гетьманщини у складі Російської імперії в середині XVIII століття. Написаний він був Семеном Дівовичем на самому початку царювання Катерини II.

Поет висунув сміливу на той час і принципову ідею: Україна (Мала Росія, чи то пак – Русь) не ввійшла до Великої Росії як її складова частина, а, зберігаючи свої «вольності», і далі залишається рівноправною з нею країною, визнаючи лише владу царя – як сильного монарха.

Знаю, что ты Россия, да и я так звусь. Что ты пугаешь меня? Я и сама храбрюсь. Не тебе, Государю твоему поддалась, При которых ты с предков своих и родилась. Не думай, чтоб ты сама была мой властитель. Но государь твой и мой общий повелитель. А разность наша есть в приложенных именах. Ты Великая, а я Малая, живем в смежных странах… «Ты Великая, а я Малая…»

Це в територіальному значенні і тільки. Головне ж, що ми «живем в смежных странах». На той час це була чи не революційна ідея: країни різні, тільки територіально одна (Росія) більша, друга (Україна) менша.

На жаль, Велика так не вважала (як і нині). Власне, вважала Малу (Україну) своєю часткою, провінцією своєю безправною.

У поемі Семен Дівович виклав історію України від найдавніших часів до середини XVIII століття і до його часу. (Не виключено, що гетьман Розумовський був знайомий з поемою, як не виключено, що поет написав її під впливом розмов з гетьманом.) Українська старшина має такі самі права і привілеї, що й російське дворянство – доводилося у «Розмові…» Твір подано у формі полеміки між Україною («Малою Росією») та Росією («Великоросією»). Остання ставить запитання «Малоросії», мета яких – применшення ролі українців та показ їхньої державно-політичної неспроможності. А Україна гідно відповідає про свою окремішність, рівноправність з Росією, про заслуги перед імперією та законність її історичних, правових і моральних обґрунтувань самостійності.

САМОСТІЙНОСТІ, ще раз наголошуємо.

Поема Семена Дівовича мала широке розповсюдження серед української інтелігенції. Начальник жандармської канцелярії Дубельт написав на одному з конфіскованих рукописів:

«Якби я був цензором, не допустив би цього друкувати тому, що тут є образа Росії, образа й Україні: перша ставить дурні запитання, а друга вихваляє себе, як стара баба, й нарешті її серце знемагає від нашого ярма».

Знемагало – тут шеф жандармів, як у воду подивився. І саме у великоросійському ярмі, хоч країни були рівні і різні.

Зрештою, «Розмова…» запевняла Росію (устами України):

И что к твоим принадлежит силам, то твое, А что к моей воинской славе, то тож мое…

Росія ж так не думала, бо вважала, що все належить тільки їй.

Художню цінність поеми Семена Дівовича в різний час відзначали відомі дослідники української літератури – хоча б такі, як П. Житецький та М. Возняк.

Поема була свого часу досить популярною в Україні-Гетьманщині, нею поет, козацький син Семен Дівович протестував проти централізаторської політики Російської імперії, яка нищила всі права і здобутки України, країни вільних козаків. Він добре знав історію України, спирався на такі джерела, як «Літопис Самовидця», «Літопис Грабянки», «Опісаніє о Малой Россіи», крім того використовував архівні матеріали, адже працював архіваріусом у найбільшому тогочасному архівосховищі Лівобережної України. Як зазначає історик О. Оглоблін, його аргументація подана талановито, із залізною силою логіки, з високим почуттям своєї національної правди й гідності, з глибоким розумінням історії України й Росії.

Це до того, що серед української національної еліти, яка готувала національне відродження XIX століття, Іван Мазепа ніколи не був самотнім, ні тим більше якимось винятком серед української інтелігенції. І приклад тому – поет Семен Дівович.

А ось що стосується взаємовідносин українського і російського народів, то ще Леся Українка висловилась гранично чітко:

«Пора стати на точку, що “братні народи” – просто сусіди, зв’язані, правда, одним ярмом, але в ґрунті речі зовсім не мають ідентичних інтересів, і через те їм краще виступати хоч поруч, але кожному на свою руку, не мішаючись до сусідської “внутрішньої політики”».

Істина! І раніше була, і за Лесі Українки істиною була, істина й сьогодні, істиною вона буде й завтра-позавтра. Завжди!

«Забыт Мазепа с давних пор»?

«Хитрий…» (зауважує історик В. Вечерський). Чи не тому, що в не зовсім благородних ситуаціях він незмінно залишався напрочуд благородним? Таким вже вдався, таким його Європа виховала – бути «штучно» благородним ще нікому не вдавалося.

Це та перипетії його бурхливого життя, служба, в тім числі й амурні пригоди, і ті, що лучилися з ним замолоду, і трагічна історія його взаємин зі шведським королем Карлом XII (власне, відчайдушна спроба за його допомогою вирвати волю своїй, упослідженій Петром І, Батьківщині), боротьба проти того ж таки Петра І й російської деспотії і перетворили його – через сто років по смерті – у першій половині XIX століття на демонічно-популярного персонажа європейської літератури й мистецтва доби романтизму. Великий англійський поет Байрон із співчуттям розповідає про нещасливу для шведів та українців битву під Полтавою в 1709 році.

В жахливий день біля Полтави Від шведів щастя утекло, Навкруг порубане, криваве Все військо Карлове лягло. Військова міць, воєнна слава, Така ж, як ми, її раби, Майнула до царя, лукава, І врятувався мур Москви.

Про трагічну, але таку величну постать українського гетьмана, про його боротьбу за волю України, любов до Мотрі Кочубеївни писали поляк Юліуш Словацький, росіяни Олександр Пушкін та Кіндрат Рилєєв, французи Вольтер та Рене Мартель, багато істориків різних країн і народів. Крім цього мазепинській тематиці присвячені картини знаменитих європейських художників: французів Ораса Верне і Теодора Жеріко, поляків Юліуша Коссака та Максиміліана Геримського.

Фаддей Булгарін – написав роман «Мазепа» у 2-х частинах, 1833–1834 рр. Н. Сементовський – «Кочубей, генеральний суддя» (1845).

А найбільшої уваги заслуговує Данило Мордовець – український і російський письменник.

Народився і виріс у Росії – Волгоградська область, похований у Ростові-на-Дону. Походив із старовинного козацького роду. Закінчив Петербурзький університет, працював у Петербурзі та Саратові, співробітничав із демократичними російськими журналами, організував у столиці імперії видання творів українських авторів, став відомий як автор історичних творів, що незмінно користувалися успіхом. Це, зокрема, – «Сагайдачний», «Великий розкол», «Палій» та особливо роман про Мазепу – «Цар і гетьман».

Якщо бодай поверхово згадати – лише перерахувати – твори, присвячені гетьману Івану Мазепі в Україні, Росії і взагалі в Європі (художня література, живопис, музика, кінематограф, театр), то це займе надто багато місця. Але – доведеться. Хоча б у світлі запевнення О. Пушкіна, що «забыт Мазепа с давних пор».

Так ось як він забутий.

«Велика ідея» і «Гетьман Івана Мазепа: три картини з життя Великого гетьмана» – театралізовані вистави в Карнезі-Холл, Нью-Йорк (1949, 1959). Варто зазначити, що перші спектаклі з образом Мазепи на театральних сценах світу почалися в Америці, а потім у країнах Європи (особливо в Німеччині, Франції, Англії).

«Розіп’ятий Мазепа» – п’єса Івана Огієнка (Канада).

«Мазепа» – поема Байрона.

«Іван Мазепа» – драма Л. Старицької-Черняхівської, що була заборонена в Україні.

«Мазепа» – драма О. Шатковського (1898).

«Маруся Кочубей і Мазепа» – п’єса О. Десятникова-Васильєва (1901).

«Мазепа і Палій» – п’єса О. Леднєва (1904).

«Мазепа – гетьман малоросійський» – п’єса Л. Бродзолова (1909).

«Мазепа» – п’єса Л. Манька (1911).

«Мазепа» – п’єса Л. Карпатського (1912).

«Мазепа» – п’єса О. Сагайдачного (1918).

«Мазепа» – п’єса П. Кононенка (1919).

«Мазепа» – театральна постановка за мотивами творів Б. Лепкого. Була показана в окупованому німцями Львові під час Другої світової війни.

«Мазепа» – театральна постановка театру ім. М. Заньковецької, Львів, 1992.

Образ гетьмана Мазепи в художній літературі.

«Мазепа» – поема В. Гюґо.

«Мазепа, вождь українських козаків», роман, автор невідомий.

«Спогад Азема» – белетристика А. д’Овріля.

«Полтава» – поема О. Пушкіна.

«Мазепа» – історичний роман Ф. Булгаріна (1834).

«Мазепа» – поема німецького автора Г. Штебіна (1844).

«Король степу» – твір німецького автора А. Мая (1849).

«Мазепа» – твір німецького автора Т. Лейса (1850).

«Мазепа, дикі коні України» – поема невідомого німецького автора.

«Мазепа, або Супротивники» – німецький автор І. Костін (1855).

«Битва під Полтавою» – німецький автор К. Штарк (1855).

«Мазепа» – драма німецького письменника Р. Готтшала (1855).

«Мазепа» – твір німецького автора А. Мютцельбурґа (1860).

«Мазепа» – твір німецького автора А. Зондермана (1860).

«Мазепа» – твір польського автора Ю. Словацького (1834).

«Пан гетьман Мазепа. Історичний роман» – польського автора Ф. Равіти-Гвронського.

«Гетьман Мазепа, або Боротьба за корону» – твір польського автора Б. Курхана.

«Мазепа і його посол» – твір шведського автора В. фон Гайденштама.

«Іван Мазепа» – твір чеського автора І. Фріча.

«Мазепа в Молдові» – твір молдавського автора І. Асакі.

«Молодість Мазепи» – твір українського автора М. Старицького.

«Мазепа» – поема українського автора В. Сосюри.

«Батурин» – повість українського автора Б. Лепкого.

«Мазепа, гетьман український» – поема українського автора С. Руданського.

«Гетьман Мазепа: повернення до Батурина» – твір Богдана Сушинського (2001).

Музикальні твори про Мазепу Ференца Ліста.

«Мазепа» – опера Петра Чайковського (за Пушкіним, 1883). Вперше була поставлена у 1884 році у Великому театрі в Москві й одночасно в Маріїнському театрі в Санкт-Петербурзі. Через рік опера була поставлена в Тифлісі. У 1903 році відновлена в Маріїнському театрі. На радянській сцені вперше поставлена в Москві (Оперний театр Зиміна, 1922).

У 1934 році поставлена у Великому театрі, в 1934-му – в Ленінградському театрі опери і балету, в 1949-му – у філіалі Великого театру, в 1950-му – в Ленінградському театрі опери і балету ім. Кірова. Поставлена в інших містах СРСР: Київ, Куйбишев, Саранськ, Єреван, Свердловськ, Алма-Ата (1933, 1949). Ставилася в Ліверпулі, Варшаві, Вісбадені, Нью-Йорку, Вені, Празі, Софії, Флоренції (1888–1954). В останній час – у Берні, Карлсруе, Ліоні, Мілані, Единбурзі…

Про Мазепу писали музикальні твори (увертюри, етюди, кантати, квартети, опери) – Ж. Матіас, А. Кідан, О. Титов, С. Рахманінов, Марі де Ґранваль.

Протягом 30-х років XIX – на початку XX століття гетьману Мазепі присвятили музикальні твори кращі композитори Європи і Росії: Ф. Кампана, Ш. Пурні, А. Мінхеймер, Ф. Педрель, Мейр-Ланц, Коген-Лінару, Фітінгоф-Шель…

Кінематограф. Про Мазепу зняті три художні фільми, а також три науково-популярні. Режисер О. Скрипник вперше подав образ Мазепи не як зрадника, створеного на протязі століть російською і радянською пропагандою, а як державного діяча в складних умовах існування України (1992).

«Анафема», «Іван Мазепа» – фільми режисерів Л. Анічкіна, В. Вітра. У першому з них використані невідомі і недоступні раніше джерела про гетьмана Мазепу. Автори фільму переконливо доводять: той, хто вважає Мазепу зрадником, сам є ворогом незалежної України. У фільмі «Іван Мазепа» використані українські, шведські, польські та російські джерела.

Живопис. Є багато картин із зображенням гетьмана Мазепи, що зберігаються в музеях різних країн, у тім числі в Україні. Найбільш вірогідним є зображення гетьмана на картині, яка зберігається в Грімсгольмі (Швеція): «Портрет гетьмана Мазепи».

Варто згадати й картини, присвячені Мазепі, художників А. Деверіа, Ю. Коссака, Л. Булянже, Е. Делакруа, О. Верне, Е. Харпентера, де ла Ґордена, І. Нікітіна, С. Васильківського, М. Масютіна, Йоганна Шюнберга, Й.-Г. Пенцеля, Н. Сомка, Ф. Гуменюка, С. Луцика, М. Берніґерота, А. Баугіна, П. Чирка, Н. Буряка, С. Величка, С. Якутовича…

Окремо варто згадати про фільм «Молитва про гетьмана Мазепу», українську повнометражну стрічку кіностудії ім. Довженка режисера Юрія Іллєнка.

Прекрасний, високохудожній і своєрідній фільм, але… Досить було з’явитися стрічці на великому екрані, як тодішній міністр культури РФ Швидкой швидко (даруйте за тавтологію) оголосив його «антиросійським» – ні більше, ні менше. Мовляв, у фільмі «исковеркан» образ Петра I. А річ ось у чому.

Історики О. Гуржій та Т. Чухліб у книзі «Сто великих постатей і подій козацької України» (Київ, 2008) справедливо зазначають:

«Постать Петра I (1672–1725) дуже складна і неоднозначна для оцінки в історії Російської держави. З одного боку, Петро I – це визначний реформатор у галузях економіки, органів управління, суду, війська, соціальних відносин, побуту, освіти й культури; з іншого боку – відвертий деспот і кріпосник, прибічник абсолютистської влади та диктатури дворянства. Саме тому у вітчизняній історіографії існує широка палітра характеристик діянь першого «божою милістю» російського імператора (з 1721 р.): від крайньо негативних до цілком позитивних. Зокрема, радянські дослідники, як правило, писали лише про «значний позитивний вплив» реформ Петра I на подальший розвиток промисловості, сільського господарства, торгівлі, духовного життя в Україні, хоча при цьому об’єктивно зазначали: цар проводив феодально-кріпосницьку централізаторську політику, спрямовану головним чином на обмеження автономії краю й самобутності українців».

Режисер Юрій Іллєнко у фільмі «Молитва про гетьмана Мазепу» основну увагу сконцентрував на іншому аспекті – показав негативні наслідки діяльності Петра Першого для життя українського суспільства, його – і це ще й м’яко кажучи, – деспотизм, тиранію, жорстокість тощо.

У Росії ж образ Петра I незмінно подається в рожевому ореолі, як ледь чи не найбільшого борця за справедливість. Він такий сусально-різдвяний, що породив навіть анекдот тих часів. Хлопчик, подивившись черговий фільм про Петра I, питається: «Мамо, а хто ще з російських царів був радянським і виступав за Радянський Союз та ленінізм?»

Від правди і, зокрема, від деспотизму-тиранії Петра І, показаному у фільмі Ю. Іллєнка, дехто з імпер-шовіністів, апологетів Петра І – а їх нині в Росії! – швидко закрутив носом. Виявляється, в сьогоднішній Росії навіть царів, не можна критикувати і подавати їх такими, якими вони були, а лише ледь чи не комуністами-ленінцями.

А загалом це відповідь на безапеляційне твердження Олександра Сергійовича, що «Мазепа забыт с давних пор».

Інші були б такими «забытыми».

Небагато в українській історії за останні 300 років знайдеться діячів, про яких би стільки писали, вдома і в Європі. Якщо взагалі такі знайдуться – вочевидь серед творців різних країн і різних народів популярнішого за Івана Степановича Мазепу немає.

Особистість українського гетьмана просто фантастична, але в Росії вона подавалася як найганебніша у світі, коли навіть серійні убивці, варіяти і маніяки в порівнянні з Мазепою зображувалися стриманіше і без таких лайок та образ. За сімдесят з чимось років існування СРСР його неодмінно – аби догодити Росії та її імпер-шовіністам, – подавали лише з тавром зрадника.

В УРЕ – на догоду, звичайно, «старшому братові», Москві-Кремлю, писали (офіційна точка зору): «Українські буржуазні націоналісти намагаються виправдати зрадництво Мазепи і всупереч історичній правді зображували його борцем за свободу України. Подібні намагання дістають гідну відсіч в українській радянській історіографії».

Заки море перелечу, крилоньки зітру…

Це з пісні Богдана Лепкого «Чуєш, брате мій». Щемка і по-справжньому хвилююча пісня з глибоким підтекстом:

Чуєш, брате мій, Товаришу мій. Відлітають сірим шнуром Журавлі у вирій. Чути: кру-кру-кру! В чужині умру, Заки море перелечу, Крилоньки зітру. Кру-кру-кру… Мерехтить в очах Безконечний шлях. Гине, гине в темній мряці Слід по журавлях…

Ця популярна пісня наче про Івана Мазепу написана. Бо й справді, доки море житейське перелетиш, крилоньки зітреш. І їх гетьман стер і, як співається у пісні, в чужині помер…

Але пісня ця не про Мазепу, про Мазепу в автора – роман…

Богдан Сильвестрович Лепкий (1872–1941 народився на Тернопільщині, помер у Польщі, в Кракові) – український письменник, як його титулує УРЕ, «буржуазно-націоналістичного напрямку». Поет, один із членів «Молодої музи», прозаїк. Писав оповідання, повісті. Найвищим досягненням його в жанрі прози, як і всієї творчості, став великий історичний роман «Мазепа» (1926), написаний – за все тією ж УРЕ, «в націоналістичному дусі». Тільки тому, що письменник високо-позитивно оцінював постать українського гетьмана. Зазначалось, що з цих самих позицій написані його історико-літературні праці «Начерк історії української літератури» та інші твори.

«Мазепа» – це велике епічне полотно, вершинне досягнення української історичної прози. Але Богдан Лепкий за всі роки радянської влади – як і його «Мазепа» – були під негласною забороною, і пропагувати їх чи тим більше позитивно оцінювати було заборонено. Той, хто тоді звертався до постаті Мазепи, прирікав себе на лихо. На ярлики «націоналіст», «ворог народу».

Той, хто зважувався писати про Мазепу (письменник, історик), мав лише одне право – квачем вацькорити великого гетьмана, безжалісно розпинати й засуджувати як ворога України, «зрадника». Інші оцінки ролі Мазепи в радянській літературі та історіографії тоді не допускалися. Не зробиш Мазепу ворогом народу, сам ним станеш, ворогом народу, з усіма сумними наслідками, що звідси витікали. Аж до перспективи опинитися в підвалах Луб’янки чи – якщо повезе – у таборах Сибіру…

Письменник уцілів тільки тому, що жив і працював у ті роки – аж до самої смерті, – за межами найщасливішої Країни Рад.

З Інтернет-видання, 2012 року:

Письменник зобразив Івана Мазепу як державного діяча, політика й дипломата, який своє особисте життя зумів підпорядкувати вищим інтересам. Б. Лепкий психологічно достовірно відтворив складну поведінку І. Мазепи. Згадаймо, що гетьман змушений був до певного часу задобрювати Петра Першого, слухняно виконувати його волю, посилати козацькі війська поза межі України, в Росію на тяжкі фортифікаційні роботи. І разом з тим він шукав шляхів, як розірвати військовий союз із царатом, що все більше утискував український народ, обмежував його свободи. Саме за цю подвійну гру Мазепи, особливо ж за його приєднання до військ шведського короля Карла XII, українського гетьмана розпинала монархічна історіографія, називаючи його «зрадником» і «запроданцем». Б. Лепкий, звичайно, не поділяв цієї точки зору, не поділяв він і паплюження постаті гетьмана в радянській історичній науці 20 – 30-х років. У полемічному протиборстві з тими, хто чорнив Мазепу, Б. Лепкий намагався піднести його як національного героя.

…Письменник переконливо показує всю складність ситуації, в якій опинився Мазепа, розкриває його вміння відвести від себе небезпеку, запевнити Петра Першого у своїй вірності настільки, що могутній цар віддає авторів доносу в руки гетьмана. Драматизм твору зростає: Мазепа наочно пересвідчився, що серед найближчого гетьманського оточення знайшлися люди, готові віддати його на розправу цареві. Ситуація ускладнюється ще й тому, що донос на Мазепу написав Кочубей – батько Мотрі. Гетьман мусив вирішити не лише політичну, а й морально-етичну проблему: милувати Кочубея й Іскру чи віддати їх під суд, скарати? Використовуючи історичні документи, спираючись на своє розуміння тієї драми, яку судилося пережити Мазепі, Лепкий відтворює події так, як вони розвивалися. Прагнення здійснити давно задумане – піднятися в слушний час проти свого «союзника» Петра Першого – продиктували йому рішення: дати згоду на знищення Кочубея та Іскри.

Мазепа розумів велику небезпеку бути викритим перед царем, тому змушений був повідати про свій намір зблизитись із всесильним тоді королем Швеції лише вузькому колу однодумців. Б. Лепкий розкриває внутрішній світ переживань гетьмана, який розуміє, що став на дуже небезпечний, ризикований шлях.

Цілком зрозуміло, що ні Мазепа, ні його соратники не були достатньою мірою готові до здійснення задуманого. Але самі історичні події розвивалися таким чином, що не можна було не скористатися з тих обставин, які склалися на початку шведсько-російської війни. Петро Перший вимагав від Мазепи разом з російським військом виступити проти шведського короля, від якого Мазепа і його однодумці чекали допомоги для визволення України з-під царської влади. Мазепа ж вирішив піти не проти шведського війська, а разом із армією Карла XII стати на двобій із Петром Першим.

Б. Лепкий з глибоким уболіванням за долю народу змалював ті трагічні події, що настали після з’єднання військ Мазепи і Карла XII. Третя частина епопеї «Батурин» розкриває страшну картину руйнування царськими військами на чолі з кривавим генералом Меншиковим гетьманської столиці – Батурина. Невелика, але одчайдушна оборона Батурина не могла довго втриматися перед наступом переважаючих у багато разів царських військ. Гетьманська столиця впала. Кров холоне в жилах, коли перед очима проходять жорстоко-героїчні картини тієї руїни, якої зазнала столиця Мазепи, тих нелюдських мук і страждань, що випали на долю простого, безневинного люду.

Оповідь Б. Лепкого про трагедію, що прийшла в нашу землю після Полтавської битви, пройнята глибоким болем і сумом, але не безнадією. Адже в далекий світ з думою про Україну йшли сини народу, які не піддалися на царські лестощі, не зрадили ідеалів козацької вольності, національної незалежності, йшли, щоб там, на чужині, стати першими українськими політичними емігрантами. Вони вірили у визволення Вітчизни від царського гніту, пов’язуючи свої надії з козацькими волелюбними традиціями, з політичною діяльністю за кордоном П. Орлика.

Тетралогія Б. Лепкого вражає широтою охоплення подій, розмаїтістю образів, проникливістю відтворення трагедії Батурина, докладністю художнього зображення військових баталій, зокрема Полтавської битви. «Мазепа» Б. Лепкого й досі залишається найбільш ґрунтовним художнім твором про гетьмана України, котрий наважився розірвати кайдани, якими царат сковував Україну.

Помиляється й народ, коли немає ще держави…

Отож той, хто на догоду правлячому кремлівському режиму писав про Мазепу як про зрадника («предателя»), той писав свій пасквіль відкрито, а той, хто зважувався за велінням серця свого і в дусі історичної правди подавати Мазепу як героя, той писав потай, без надії будь-коли побачити свій твір надрукованим – у Країні Рад.

Тридцять (30!) років Володимир Сосюра, один з найтрагічніших поетів українського національного відродження XX століття, писав свою поему про Мазепу потай, писав, ховаючись від усіх, писав, наче в країні, окупованій ворогом.

Писав у стіл без найменшої надії побачити надрукованим свій твір в есересерівській Україні.

Але – писав. Душа жадала. Писав, зацькований тодішнім режимом і тодішньою критикою – особливо за вірш «Любіть Україну».

Любіть Україну, як сонце, любіть, як вітер, і трави, і води, в годину щасливу і радісну мить, любіть у годину негоди… Любіть Україну у сні й наяву, вишневу свою Україну, красу її вічно живу і нову, і мову її солов’їну…

Влада його переслідувала – за любов до своєї України, бо це, бачте, вважалося націоналізмом. Після виходу в газеті «Правда» статті «Против идеологических искажений в литературе», поета фактично оголосили поза законом. Його перестали друкувати, поет постійно жив під загрозою арешту. Його дружину відправили в табори, а поета для профілактики – у психлікарню…

І в таких умовах, коли у всіх статтях, на всіх нарадах його таврували як націоналіста і ворога народу, поет писав поему «Мазепа» і…

І так писав свого «Мазепу», велику поему, тридцять років.

Поет помер, а його многостраждальна, але велика за змістом глибинна поема так і залишилася лежати у сховку – поему, завершену у 1960 році, надрукують лише в 1988 році.

Поему «Мазепа» Володимира Сосюри було високо оцінено – і критикою, і широкою громадськістю. У вітчизняній літературі вона відразу ж зайняла належне їй місце. В поемі Володимир Сосюра по-своєму трактує образ Мазепи. В першу чергу художній, а не політичний, розкриваючи психологію неординарної особистості гетьмана, і через нього подає ідею державної незалежності України. Про це поет прямо пише:

Я серцем хочу показати Страшну трагедію Мазепи, І в ній в той час страшний незгоди Трагедію мого народу.

У творі образ Мазепи й образ українського народу – це один образ, бо трагедія у них спільна. Її й показує Володимир Сосюра. А трагедія ще й у тому, що не пішов за гетьманом народ, «не зрозумів його він мрії…» І Мазепа у відчаї, але він розуміє: «Помиляється й народ, коли немає ще держави…» У цьому поет вбачає помилку українців і в цьому вбачає національну трагедію Мазепи.

Хіба народу не любив я! Собі на горе й безголів’я Не зрозумів мене народ…

Поет виразно розкрив у поемі внутрішній світ Мазепи, він до останньої хвилини залишається вірним своїй любові до народу й України – наостанці свого життя він прощається з нею, з ненькою своєю, з Україною, що була для нього як зоря… Він не зрадив і своєму заповіту, що його передав нащадкам:

Ми візьмемо ворога в клинки І на кістках його проклятих Знов зацвіте Вкраїна-мати.

«Гетьман Мазепа: повернення до Батурина»

Живе і трудиться в Одесі знаний за її межами, в Україні й інших краях Богдан Сушинський (р. н. 1946) – письменник, автор 65 книг – романів, новел та віршів, численних науково-популярних видань.

«Козацькі вожді України» (у 2-х томах), «Козацька Україна», «Історія українського лицарства», «Всесвітня історія лицарства», «Всесвітня козацька енциклопедія» та інші праці – і все це він, Богдан Сушинський, великий трудівник, популяризатор-літописець минулого козацької України, відмінний і вельми цікавий та авторитетний прозаїк, талановитий, на диво працездатний, а відтак і плодовитий; невгамовний, надзвичайно ерудований історик-науковець, знавець минулого нашої Батьківщини.

Академік Міжнародної академії наук, освіти та мистецтв при ЮНЕСКО.

Генерал козацтва (генерал армії).

Гетьман Всеукраїнського реєстрового козацтва, історик та ідеолог сучасного українського козацтва, лауреат багатьох літературних премій, урядових, козацьких та лицарських нагород.

З його ініціативи в Одесі споруджено пам’ятник отаману Чорноморського козацтва Антону Головатому.

Богдан Сушинський – автор надзвичайно цінної унікальної книги «Гетьман Мазепа: повернення до Батурина» (2001) – про життя й діяльність гетьмана, а також про символічне, з ініціативи Б. Сушинського, перенесення в 1999 році праху І. Мазепи з Галаца до колишньої гетьманської столиці. Тоді ж було відкрито в Батурині Алею гетьманів, на стелі якої викарбувано слова Б. Сушинського:

«У діяннях гетьманів – історія, слава і державна велич України».

Пригадується вічне Шевченкове, святе запитання:

…Коли Ми діждемося Вашингтона З новим і праведним законом? А діждемось-таки колись!..

Ось тоді нарешті повернуться на Батьківщину наші загнані в чужоземелля кошові отамани і гетьмани: Дорошенко повернеться з Московії, Самойлович і Многогрішний – із Сибіру, Калнишевський – із Соловків, з мурів Петропавловської фортеці Санкт-Петербурга – Полуботок, повернеться до Києва розстріляний польською шляхтою гетьман Іван Виговський…

А скільки ще в тих чужоземеллях лежить полковників наших, отаманів!

Гетьманів, праведних борців за волю України.

Ось тоді, як діждемося нових і праведних законів, в Україну і гетьман Іван Мазепа повернеться з Румунії. Хоч він і лежить там у парку Свободи, та все ж не вдома…

Ще давні греки нас учили (і досі вчать): герої продовжують життя і в гробницях, впливаючи на долі людей і полісу. Вони вважаються посередниками між богами і людьми, захисниками людей, тими, хто відвертає зло і біди, рятівниками від незгод. Вони – благодійники людей, винищувачі чудиськ, велетнів-розбійників, борці з ворожими людям демонами…

А їх у нашому житті ще й досі предосить…

Пушкін i Рилєєв, або знову про Мазепу

Це я, здається, в Інтернеті на якомусь із сайтів прочитав такий заголовок. «Гм, – подумалось тоді мені. – Пушкіна й нині всі знають, а ось Рилєєва вже починають забувати. А жаль…» Що ми пам’ятаємо про нього – ще зі шкільних часів, коли вчили (чи як кажуть, проходили) про декабристів?

Кіндрат Федорович Рилєєв (1795–1826) – російський поет, декабрист, один з керівників Північного товариства декабристів. Разом з О. Бестужевим видавав альманах «Полярная звезда». Спочатку був конституційним монархістом, потім – декабристом. Відіграв значну роль в організації повстання 14 грудня 1825 року на Сенатській площі.

Страчений серед п’яти керівників декабристського повстання.

Автор багатьох сатиричних творів, історичних дум, хоча б «Волинський», «Державін», «Іван Сусанін», численних агітаційних віршів, пройнятих закликами до свободи, ненавистю до деспотизму, високою громадянською активністю.

У 1817–1820 роках жив на Слобідській Україні (в Острогозьку), бував у Києві, Харкові, знав українську мову, побут, звичаї, українську народну поезію, вивчав історію України. Був знайомий з багатьма діячами української культури, автор думи «Богдан Хмельницький», а також дум «Наливайко» (незакінчена), «Мазепа». Рилєєва не раз згадував у листах і «Щоденнику» Тарас Шевченко. Поезії поета-декабриста українською мовою перекладали П. Грабовський, О. Кониський, П. Тичина, М. Рильський, А. Малишко, М. Терещенко та ін.

Відомо, що свою поему «Полтава» О. Пушкін написав після Рилєєва – чи не під впливом поеми Рилєєва «Войнаровський». (Андрій Войнаровський, син сестри Мазепи, був улюбленцем бездітного гетьмана і розділив з ним гіркоту поразки під Полтавою. До 1716 року Войнаровський переховувався в Західній Європі, але був схоплений в Гамбурзі на вимогу російського резидента – європейці тут проявили себе не з кращого боку – і засланий до Сибіру.)

Оцінка гетьмана Мазепи в обох творах – Рилєєва і Пушкіна – діаметрально протилежна, наче вони писали про дві різні людини з однаковим прізвищем.

У поемі поета-декабриста, громадянина і революціонера, борця з деспотією Кіндрата Рилєєва образ українського гетьмана є зразком борця за свободу своєї батьківщини. «Уж близок час, близка борьба, / Борьба свободы с самовластьем!..»

Вустами Войнаровського поет говорить про себе і своїх однодумців по боротьбі.

Так мы, свои разрушив цепи, На глас свободы и вождей, Ниспровергая все препоны, Помчались защищать законы Среди отеческих степей.

Кіндрат Рилєєв не лише поважає Мазепу, а й ставить його в один ряд з Петром І: «Мы оба правы, – говорить гетьман. – Как он, и я живу для славы, / Для славы пользы Родине моей».

А ось у Пушкіна інша точка зору, інший погляд на Мазепу, інша оцінка його особи і як людини, і як політика. (І не все у геніального поета відповідає дійсності.)

Як зазначає критика, двох російських поетів у цій темі об’єднує лише те, що ні Рилєєв, ні Пушкін не назвали свою поему ім’ям головного героя, адже таку назву обов’язково заблокувала б цензура. А загалом два поети, живучи в один і той самий час, по-різному сприймали вчинки гетьмана України. Для одного з них – Рилєєва – Мазепа був майже однодумцем, для другого – Пушкіна – зрадником, ворогом і злочинцем.

У передмові до першого видання «Полтави», явно натякаючи на Рилєєва, Пушкін пише про образ Мазепи: «Деякі письменники хотіли зробити з нього героя свободи, нового Богдана Хмельницького». (Олександр Сергійович явно не відав про поговірку, що побутувала в Україні: «Від Богдана до Івана не було у нас гетьмана», адже Хмельницький і Мазепа були найбільшими діячами відродженої в XVII столітті України.)

Олександра Сергійовича Пушкіна справедливо називають найвидатнішим поетом (та хіба тільки поетом!) російської літератури. І додають при цьому – теж справедливо (а втім, це істина, що не потребує доказів): «його лірика пов’язана зі свободою». Поета «хвилювала тема свободи». Виступаючи проти царя-імператора, поет називає його «самовластительным Злодеем» (з великої літери). За оду «Вольность» був у 1820 році відправлений у заслання. Підкреслюється, що Пушкін «не підтримував кріпосницьке право і боровся проти самодержавства».

Гм…

Для такого генія, як Пушкін, бути ортодоксом, співцем імперії? Занадто! Його геній не дозволяв йому так низько впасти. Це він у вірші «К Чаадаеву» набатом проголосив:

…Товарищ, верь: взойдет она, Звезда пленительного счастья, Россия вспрянет ото сна, И на обломках самовластья Напишут наши имена!

Борців за свободу російський геній славив у багатьох своїх поезіях, славив як істинних героїв, закликав їх такими бути, боротися, боротися й боротися з самодержавством за свободу.

Але славив лише своїх борців, які боролися проти свого ж самовластя за вільну Росію.

Але досить було кому виступити за свободу своєї, іншої національності, батьківщини, як тон і оцінки відразу ж різко змінювалися на діаметрально протилежні. Такі борці оголошувалися поетом «злодеями» – як те й сталося з Іваном Мазепою, гетьманом України. Мазепа на цій підставі навіть став «змием» [28] – але це вже з розряду лайок.

Виходить, боротися за свободу мають право – за Пушкіним, – лише росіяни. Мазепа боровся теж за свободу, таку любу Пушкіну, але за свободу від російського самодержавства, а це, з точки зору Олександра Сергійовича, вже «преступление». Жаль, що Пушкін не дожив до часів Володимира Леніна, який називав самодержавну Росію «тюрмою народів», однією з ув’язнених цієї тюрми народів і була Україна, що її «злодей» Мазепа намагався визволити.

Мабуть-таки, мав рацію Федір Тютчев, який застерігав, що, мовляв, «умом Россию не понять».

Особливо того ж таки Пушкіна, який виступав за свободу, але гнівно, з великодержавних позицій, таврував тих борців за свободу, які намагалися вирвати свою країну з російської «тюрми народів», як хоча б у вірші «Клеветникам России» – патріотичному вірші-оді, опублікованій поетом у 1831 році у зв’язку з польським повстанням 1830–1831 років. А безпосередньою причиною написання вірша став виступ деяких депутатів у французькому парламенті із закликом збройного втручання у воєнні дії на боці польських повстанців проти російської армії.

Вірш «Клеветникам России» був написаний Пушкіним у Царському Селі напередодні чи під час облоги Варшави.

Через три тижні поет, відгукуючись на взяття Варшави, написав вірш «Бородинская годовщина», після чого ці два вірші, а також вірш Жуковського «Старая песня на новый лад» були опубліковані брошурою під назвою «На взятие Варшавы». Перед публікацією обидва пушкінські вірші були прочитані і схвалені особисто імператором Миколою. На думку польських спеціалістів, обидва вірші і написані були на замовлення імператора, душителя польської свободи, який намагався зробити поета ідеологом догм своєї епохи – «православ’я, самодержавство і російський націоналізм». Але вірш був, як вважається, в руслі загальних поглядів Пушкіна на польське питання. Пушкін, хоч як це не дивно – борець за свободу! – вважав, що самостійне державне існування Польщі суперечить інтересам Росії. На той час він відійшов від революційної романтики юності і став негативно ставитись до революцій і змов узагалі. В листі до В’яземського Олександр Сергійович так прямо й писав: «Все это хорошо в поэтическом отношении. Но все-таки их (поляків. – В. Ч.) надобно задушить, и наша медлительность мучительна».

Того ж року О. Пушкін безуспішно пропонував Бенкендорфу дозволити йому видавати політичний журнал, мотивуючи це так: «Ныне справедливое негодование и старая народная вражда, долго растравляемая завистью, соединила всех нас против польских мятежников, озлобленная Европа нападает покамест на Россию не оружием, но ежедневной бешеной клеветою… Пускай позволят нам, русским писателям, отражать бесстыдные и невежественные нападки иностранных газет».

І погрожував Європі (а заодно й лякав польських «мятежников», які боролися за свою свободу з Росією):

Иль нам с Европой спорить ново? Иль русский от побед отвык? Иль мало нас? Или от Перми до Тавриды, От финских хладных скал до пламенной Колхиды, От потрясенного Кремля До стен недвижного Китая, Стальной щетиною сверкая, Не встанет русская земля?

Аж не віриться, що саме Олександр Сергійович, оспівуючи свободу, писав у вірші «К Чаадаеву»:

Мы ждем с томленьем упованья Минуты вольности святой, Как ждет любовник молодой Минуты сладкого свиданья. Пока свободою горим, Пока сердца для чести живы, Мой друг, Отчизне посвятим Души прекрасные порывы…

І тією самою рукою писав, закликаючи самодержавство «душить польских мятежников», які повстали за свободу. В цьому ж руслі великодержавного шовінізму Мазепа, який боровся за свободу України, у Пушкіна «злодей»…

Про гетьмана Мазепу Пушкін пише чи не зневажливо. Майже десять разів називає він у поемі Мазепу «злодеем» та «ворогом». Чи й навіть «мощным злодеем» і «мощным врагом».

Тож і не дивно, що в перекладах поеми українською мовою два великі поети Андрій Малишко та Максим Рильський уникли майже всіх недобрих, скажемо так, епітетів на адресу гетьмана.

Ось кілька прикладів: О. Пушкін, А. Малишко, М. Рильський.

– Она в объятиях злодея!

– Іван Мазепа – він із нею!

– Донос на мощного злодея…

– Донос на владаря лихого…

– В груди кипучий яд нося,

– У чорній тузі сам-один…

– Теперь он мощный враг Петра…

– І ополчився на Петра…

– И где ж Мазепа? Где злодей?

– І де ж Мазепа? Як з очей…

«…История представляет его, – пише О. Пушкін у передмові до своєї поеми, – честолюбцем, закоренелым в коварствах и злодеяниях, клеветником Самойловича, своего благодетеля, губителем отца несчастной своей любовницы, изменником Петра перед его победою, предателем Карла [29] после его поражения: память его, преданная Церковью анафеме, не может избегнуть проклятия человечества…»

Аж так – «человечества». Як ніби тому «человечеству» було діло до якогось там гетьмана та його конфлікту з якимось царем. Про те, що Мазепа боровся за волю свого народу і своєї уярмленої Російською імперією України, ані слова.

Можна лише дивуватися: звідки в поета, який любить прославляти у своїх творах свободу, стільки ненависті до того, хто багнув здобути свободу для своєї батьківщини? Скільки образливих епітетів назбирав Пушкін для однієї лише людини – жаль, але художнє почуття і геніальний талант зрадили Олександра Сергійовича в поемі «Полтава», де він вдався до елементарної лайки на адресу свого героя, а це ще ніколи не було і не буде ознаками художнього обдарування.

«Казнь отца и собственное безумие, все трагическое возмездие любви, постигли Марию оттого, что на своей груди она ласкала змея. Певец и воин был Иуда. Измена лежала в самом существе его природы…»

Гм, що за незбагненний фаталізм?! Виходить, що люди можуть народжуватися зрадниками. Для такого творця, як Пушкін, це дивне твердження.

Виявляється, в поемі «Полтава» не вірші, а – «смертный приговор… удары молота, которыми пригвождается Мазепа к позорному столбу…».

У Пушкіна Мазепа – «человек без отчизны…». Хоч в іншому місці Пушкін сам собі перечить, коли пише, як Мазепа з Карлом втікав, то погляд його «страшно сверкал, с родным прощаясь рубежом…». Гм, виходить, батьківщина в Мазепи все ж була.

І далі Пушкін продовжує розвінчувати Мазепу, що він «не за Малороссию, а за себя, за свои усы седые, заступился…».

Дехто може сказати: але Пушкін бачив таким Мазепу… Що ж, бачив, то й бачив, але його бачення необ’єктивне, неісторичне.

А тепер з приводу

«Седых усов Мазепы…»

Козак без вусів не козак, а чортзна-що таке! Це кажу вам я, автор цих рядків, який зроду-віку не носив вусів, проживши без них аж до восьмого десятка і далі живе й гадає жити без них, та ось без вусів і справді, як один казав, козакові ніц! Не можна…

Як подумаєш, що б воно, здавалося, таке – вуса. Якесь там волосся, що росте над верхньою губою – всього лише. (Безвусих тоді насмішкувато називали босогубими, се таке, мовляв, – хлоп’як, а не чоловік.)

І ось ця рослинність під носом була і своєрідною вивіскою, і фірмою, знаком, що носій її – справжній чоловік. Муж. В Україні – козак. Хоча не у всі часи і не у всіх народів така рослинність під носом була в повазі й шані. Чимало давніх цивілізацій – згадаємо, до слова, таких хоча б, як Давній Єгипет, Давня Греція, Давній Рим та інші, – не схвалювали носіння вусів. Навпаки, навіть засуджувалась будь-яка рослинність над верхньою губою в чоловіків як прояв нечистої сили. За винятком хіба що Месопотамії, де вуса як атрибут зовнішнього вигляду чоловіків асоціювався з тваринами. Чи варварським походженням. Мовляв, дикуни, що з них візьмеш! [30]

Зовсім іншим було ставлення до вусів в Україні. Вони хвацько закручувалися аж за вухо чи звисали донизу, у чиновників вони здебільшого гоноровито стирчали в різні боки, і власник часто їх ще й підкручував.

За всю історію України було в неї 17 гетьманів: Вишневецький (так-так, знаменитий у думах Байда), Сагайдачний, Хмельницький, Тетеря, Брюховецький, Дорошенко, Ханенко, Многогрішний, Самойлович, Мазепа, Орлик, Іван Скоропадський, Данило Апостол, Розумовський, Павло Скоропадський – і всі носили вуса (бороду лише двоє: Сагайдачний і Многогрішний). Уявити українського гетьмана без вусів (як козака, січовика-запорожця), ні, це не можливо.

Вуса в гетьмана – це честь і гідність, влада й авторитет, гордість і солідність; вуса в гетьмана – це все. Вуса кожен доглядає – хоч гетьман, хоч простий козак, леліє їх, береже, кохає-вирощує, викохує. Глянувши на гетьмана, одразу ж звертали увагу на його вуса, потім на гетьманку, шапку з пір’ям, потім на булаву в його руках, на опанчу на плечах, на його солідну поставу і взагалі на весь його державний вигляд.

Петро Перший теж носив вуса. Власне, вусики, рідкі, гострі, що їх можна було назвати тарганячими. Але й він без них не міг. І хай би хто посмів зазіхнути на них – простягнути руку і зневажливо смикнути його за вуса – о-о-о!!! Для такого безумця тієї самої миті настав би кінець світу.

Інша річ чужі. Петро І міг у гніві чи коли хотів когось принизити, познущатися з кого дошкульно, то запросто хапав за вуса, смикав. Привселюдно.

Так сталося й з Мазепою, гетьманом України, коли московський цар, щоб показати свою зверхність, схопив його за сиві вуса.

Перейшовши на бік Карла XII, Мазепа в жовтні 1708 року, щоб пояснити і роз’яснити свій вчинок, звернувся до старшин, козаків і до народу з промовою, у якій розповів про ту сваволю, що Москва чинить з Україною, позбавляючи її будь-якої автономії. Згадав як його, гетьмана України, принижував цар Петро:

«Початок спільних недуг наших зазнав я на самому собі. Вам-бо відомо, що за відмову мою в задумах його, убивчих для нашої Отчизни, вибито мене на щоках, як безчесну блудницю. І хто ж тут не признає, що тиран, який образив так ганебно особу, що репрезентує націю, вважає, звичайно, членів її за худобу нетямущу і свій послід? Та й справді, а за таких їх уважає, коли посланого до нього депутата народного Войнаровського із скаргою на зухвальства та звірства, чинені безустанно народові од військ московських, із проханням потвердити договірні статті, при віданні Хмельницького уложені, яких він ще не потверджував, а повинен за тими ж договорами потвердити, він прийняв поличниками й тюрмою і вислати хотів був на шибеницю, від якої врятувався той лише втечею…»

Петро побив Мазепу по щоках на бенкеті у князя Меншикова. Це сталося після того, як І. Мазепа посмів суперечити в розмовах з царем.

Як пише автор «Історії русів», «пан Вольтер, розповідаючи про той випадок у своїй шведській історії, свідчить так:

«Государ, мавши Мазепу за своїм столом, запропонував йому завести у себе, в Малоросії, регулярне військо і всі ті податки народні та митні, які заведено у Великоросії. І коли на теє відповів Мазепа, що в такому військовому й пограничному народі, яким є малоросійський, того раптово зробити не можна, а хіба спроквола і час од часу, то государ, розгнівавшись за теє на Мазепу, вилаяв його, вхопив за вуса і нахвалявся позбавити його гетьманства».

Князь Меншиков, як Петро І у нього на банкеті посмикав гетьмана Мазепу за вуса, лише буркнув:

– Не вмер ваш Мазепа і навіть не злиняв. Хай пишається, що сам цар його за вуса хапав. І хай терпить царський гнів. Бо Мазепа хоч і гетьман, але цар менший. А менший завжди має терпіти старшого царя. І вірно йому служити. Старший цар його за вуса потягає, а він хай нижчих себе тягає, бодай і генеральних старшин своїх, і буде у світі справедливість.

Про такі «баталії» через роки Тарас Шевченко напише в поемі «Сон», пригадуєте:

…цар підходить До найстаршого… та в пику Його як затопить!.. Облизався неборака; Та меншого в пузо — Аж загуло!.. а той собі Ще меншого туза Межи плечі; той меншого, А менший малого, А той дрібних, а дрібнота Уже за порогом Як кинеться по улицях. Та й давай місити Недобитків православних, А ті голосити; Та верещать; та як ревнуть: «Гуля наш батюшка, гуля!..»

Чи не тому Рилєєв та інші декабристи навіть і не гадали запросити Пушкіна до свого товариства? Через значні, кажучи сучасною мовою, ідейні розходження, адже якщо для Рилєєва боротьба за свободу розумілася широко, як необхідність не лише для російського народу, то для Пушкіна на першому плані була вона, Російська імперія, а вже потім – свобода. Та й цар для Пушкіна, відомого «борця за свободу», був на першому місці, а вже потім свобода. І то лише для його співвітчизників, для його імперії, яка душила інші народи, які посміли виривати в неї ту свободу. Пушкін у «Полтаві» прямо прославляє Петра І:

В гражданстве северной державы, В ее воинственной судьбе Лишь ты воздвиг, герой Полтавы, Огромный памятник себе.

І все ж навіть пушкінський Мазепа проголошує своє кредо – заради чого він жив і боровся, а заодно й підкреслює, що його істинною метою було здобуття Україною незалежності:

Без милой вольности и славы Склоняли долго мы главы Под покровительством Варшавы, Под самовластием Москвы. Но независимой державой Украйне быть уже пора: И знамя вольности кровавой Я подымаю на Петра.

Пушкін навіть зайнявся пророкуванням, що, мовляв, будуть пам’ятати лише Петра І, а Мазепу забудуть. Але це імперське пророцтво Пушкіна не збулося. Не забули гетьмана Івана Степановича Мазепу в Україні.

«Забыт Мазепа с давних пор…»

Це так хотілося Пушкіну, щоб забули Мазепу, «злодея», який намагався вирвати Україну з російського ярма… За свободу, бачте, боровся. Але – за яку? За свободу своїх хохлів. Щоб вирвати їх з-під влади російського «самовластья». От і отримав за це…

Якщо, мовляв, Мазепу й пам’ятають, то лише в церквах, під час проклять, тобто оголошення анафеми.

Забыт Мазепа с давних пор; Лишь в торжествующей святыне Раз в год анафемой доныне, Грозя, гремит о нем Собор…

Віктор Гюґо пророкує вождю Країни козаків у своїй поемі «Мазепа»:

Страхітна велич з його мук повстане. Колись кирею вдягне прадідних гетьманів У сяєві зіниць; А як у ній з’явиться – степові народи Пішлють йому назустріч фанфар хороводи І падатимуть ниць!

Кіндрат Рилєєв виявився передбачливішим

«Увы», – як кажуть росіяни, Пушкін виявився – принаймні щодо Мазепи, – нікудишнім пророком. (Чи йому так хотілося, щоб Мазепу навіть його одноплемінники хутчій забули, тож і видавав бажане за дійсне.)

Сьогодні в Україні – в незалежній, за яку він одним з перших розпочав боротьбу, – створюються кінофільми, в ефірі ідуть присвячені йому радіо– і телепередачі, виходять книги, з’являються оповідання, вірші, есеї, історичні дослідження – його ім’я на слуху. Воно стало символом волі – для патріотів України – і ненавистю для українофобів різних мастей, а головно – прихильників російського самодержавства.

У довідниках та енциклопедіях гетьман Мазепа нарешті зайняв належне йому місце, як предтеча самостійної України, зрадником його називають лише недруги незалежної України, що, здається, ніколи не переведуться. Але всупереч всьому – й історичним нашаруванням несправедливості – в Україні лунає, як молитва: «Хай святиться ім’я твоє, гетьмане Мазепо!..»

Є в Білоцерківському районі Київської області село Мазепинці, що входить до складу Дроздівської сільської ради. Це село, розташоване над річкою Кам’янкою – родове село гетьмана України Івана Мазепи.

Засноване в ХVI столітті, вперше згадується як хутір Кам’янець, який 1544 року, волею польського короля Сигізмунда I, було передано Михайлу Мазепі. На цьому місці він збудував село, назване згодом (уже після народження Івана Мазепи) Мазепинцями. Село перейшло його нащадку (імовірно сину) Миколі Мазепі, а згодом – Адаму-Степану Мазепі в якості спадщини. 20 березня 1639 року на хуторі Кам’янці народився Іван Степанович Мазепа.

Мазепами у селі було зведено Воскресенську церкву.

Після поразки Івана Мазепи, за давніми переказами самого села, сюди привели декілька десятків козаків, закутих у кайдани, і московська кавалерія показово розтоптала їх копитами своїх коней. Сьогодні на тому місці – розоране поле і курган неподалік, насипаний щоб пам’ятали про ту розправу.

Під часу Голодомору 1932–1933 років загинули 424 мазепинці.

У 1994 році в селі встановлено перший у історії України пам’ятник Івану Мазепі роботи скульптора Євгена Горбаня.

Пізніше у селі було зведено храм Святителя Миколая. 14 жовтня 2007 року церкву було освячено настоятелем Української православної церкви Київського патріархату, патріархом Київським Філаретом за участі народних депутатів України, чиновників та громадськості.

Поруч із храмом розташований Меморіальний комплекс парку козацької слави, що включає музей етнографії та старожитностей, ландшафтний етнографічний парк (курган, козацька вежа, млин, криниця-журавель, діюча корчма) та пам’ятник Івану Мазепі.

Віват, мазепинці, віват!

Пророкування Пушкіна про те, що будуть пам’ятати лише Петра І, а Мазепу забудуть, не збулося. Пушкін не став провидцем. А ось Кіндрат Рилєєв, коли писав про Івана Мазепу і про Україну, виявився передбачливим, адже був певний: борців за свободу ніколи не забудуть:

«Еще, быть может, друг народа, / Спасет несчастных земляков, / И, достояние отцов, / Воскреснет прежняя свобода!»

Воістину, Кіндрате Федоровичу, воістину!

«Воскреснет прежняя свобода…» – воскресла. Бодай і через 282 роки після промашки Богдана Хмельницького, що так дорого коштувала українцям, Країна козаків нарешті отримала незалежність.

За всю історію Україна мала сім конституцій.

Нині діюча – восьма.

Першою була Конституція Війська Запорозького 1710 року, автором якої є Пилип Орлик і яка була проголошена в Бендерах 5 квітня 1710 року під назвою «Конституція Війська Запорозького» – правовий документ конституційного характеру, відомий нині, як «Конституція Пилипа Орлика».

Другою була Конституція Української Народної Республіки 1918 року, прийнята Центральною Радою (конституційну комісію очолював М. Грушевський).

Третя – Конституція Української РСР 1919 року, прийнята Третім Всеукраїнським з’їздом Рад.

Четверта – Конституція Української РСР 1928 року – підтверджувала входження до складу СРСР і закріплювала верховенство загальносоюзних органів і загальносоюзного законодавства.

П’ята – Конституція Української РСР 1937 року, у ній найвищою владою наділена Верховна Рада УРСР.

Шоста – Конституція Карпатської України 1939 року, прийнята на першій і останній сесії парламенту Карпатської України.

Сьома – Конституція Української РСР 1978 року.

Восьма – Конституція України 1996 року, нині діюча Конституція, прийнята на 5-й сесії Верховної Ради України 2-го скликання. Законом були анульовані попередні конституції. Прийнята в момент, коли були оголошені результати парламентського голосування, тобто 28 червня 1996 року, приблизно о дев’ятій годині ранку за київським часом. Це і є День Конституції України. Перша Конституція незалежної України, вона стала продовженням багатовікових конституційно-правових традицій українського народу.

Перша стаття її гласить: Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.

Стаття 2. Суверенітет України поширюється на всю її територію.

Україна є унітарною державою.

Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.

…У цьому – що ми нарешті здобули таку Конституцію – велика заслуга гетьмана України Івана Степановича Мазепи, видатного вождя Країни козаків.

«Воскреснет прежняя свобода…»

Воскресла, Кіндрате Федоровичу, воскресла.

Від чого Петро I на тім світі перевернеться й бурхливо зааплодує

І буде записано – як закарбовано на віки – до історії:

«Перемога у Північній війні завершила боротьбу Росії за вихід до Балтійського моря, висунула її в ряд великих європейських держав».

Ще й, виявляється, «Лівобережну Україну було врятовано від загрози поневолення польсько-шляхетними загарбниками».

Що так, то так, із суттєвим, однак, уточненням: Лівобережну Україну (згодом і всю Україну) звідтоді й аж до 1991 року, себто на цілих 282 роки, захопила Російська імперія (а насамкінець ще й червона, під абревіатурою СРСР).

Але тоді, після закінчення чергової російсько-шведської війни [31], що почалася у 1700 році й отримала назву Північна, а, власне, після завершення Полтавської битви 1709 року, рідні страчених старшин Кочубея та Іскри і в першу чергу їхні дружини були звільнені з місць ув’язнення, а самих страчених оголосили героями.

Такими – героями, – вони, здається, й сьогодні вважаються. Принаймні в Росії. Та й в Україні теж. А що таке герой? Загляньмо хоча б до будь-якого тлумачного словника: «Видатна своїми здібностями і діяльністю людина, що виявляє відвагу, самовідданість і хоробрість; здатна на подвиги…» Про доносительство як подвиг тут при визначенні терміна «герой» чомусь не згадується. А чимось іншим, крім як доноси, Кочубей та Іскра так за життя й не відзначилися…

Петро I, як його співвітчизники кажуть, нічтоже сумняшеся, оголосив (правда, гоноровитий до безміру, він знайшов у собі мужність зізнатися в помилці) Кочубея «мужем честным, славныя памяти». І до старовинного родового герба Кочубеїв – у червоному полі золотий півмісяць, зірка і два різнокінечні хрести – було додано «пламенеющее сердце в лазоревом поле и в сердце два креста золотые с девизом: «Elevorubi consumer» – «Возвышаюсь, когда погиб».

Тоді ж Кочубея та Іскру відкопають на кладовищі в Борщагівці і трупи «безневинно убиєнних» старшин покладуть у пристойні гроби, оббиті червоним оксамитом, як то робили, коли ховали козаків, перевезуть їх до місця остаточного поховання до Києва. І поховають їх скромно та непомітно в Києво-Печерській лаврі біля трапезної церкви. І тепер там можна побачити потерті часом їхні надмогильні плити.

Поруч з їхніми могилами у 1911 році буде похований убитий терористом прем’єр-міністр Росії Петро Столипін.

У СРСР, чий режим прийнято називати тоталітарним, протягом усіх років існування діяло правило, з якого потім будуть гірко іронізувати, правило двох «Р»: спершу безневинну людину репресують і здебільшого її знищують як ворога, а потім – реабілітують. Через ці дві жахливі «Р» пройшли в СРСР якщо не мільйони, то сотні тисяч невинних.

За тлумачними словниками, репресія – захід державного примусу, покарання.

Реабілітація – поновлення доброго імені, репутації несправедливо заплямованої або безпідставно звинуваченої людини.

Коріння цього дійства (два «Р») – самодержавство з його абсолютистською монархією. Чинила ці дійства – репресію, а потім реабілітацію – одна й та ж особа – монарх. Спершу він репресовував і знищував неугодного, а потім, як мінялася ситуація, урочисто її реабілітовував, не відчуваючи при цьому (вчора злочинець, сьогодні жертва, вже герой) аніякої незручності.

Так сталося триста років тому і з Кочубеєм та Іскрою: Петро І спершу їх оголосив ворогами і велів повідрубувати їм голови, а потім звелів оголосити героями. І що головне, в обох випадках цар не помилявся, а діяв правильно…

Минуть роки, десятиліття, потім і століття. За страчених старшин забудуть. Згадають Кочубея лише у 1908 році, коли Російська імперія святкуватиме 200-ліття Полтавської битви. Тоді ж спливало 200 років з дня страти козацьких старшин, Російська імперія вирішить відзначити пам’ять «безневинно убиенных»: упорядкували могили Іскри та Кочубея в Києво-Печерській лаврі, іменем Кочубея у Києві були названі вулиця і провулок. Влада оголосила передплату на спорудження в Києві пам’ятника генеральному судді Василю Кочубею та полковнику Івану Іскрі. Як «борцам за русскую идею».

Ініціатором конкурсу виступило Воєнно-історичне товариство, а також російські патріотичні організації Києва. Комісію по спорудженню пам’ятника очолив архімандрит Адріан – монах Михайлівського Золотоверхого монастиря, автор кількох брошур про подвиги козацьких старшин. А безпосереднє спорудження пам’ятника було доручено воєнному інженеру штабс-капітану Самсонову. Фігури відлили із стріляних снарядних гільз і встановили біля Нікольських воріт – сучасної Арсенальної площі у 1914 році.

Як потім виявиться – на чотири роки. До грудня 1918 року, коли в Україні настане доба Директорії УНР, нова доба в розвитку національно-демократичної революції. (У Західній Україні боротьбу за своє існування вела ЗУНР.)

Політика Директорії УНР була соціалістичного спрямування – уряд розгорнув тоді активну державотворчу діяльність. Були визначені органи влади (вища влада належала Директорії, законодавча – Трудовому конгресу, виконавча – Раді народних міністрів, а на місцях – трудовим радам селян, робітників, трудової інтелігенції. Було ухвалено новий земельний закон про передачу поміщицької землі селянам без викупу. 2 січня 1919 року проголосили Злуку УНР із ЗУНР. Землевласники і підприємці позбавлялися політичних прав, зокрема виборчих тощо.

Влада УНР всюди ліквідовувала наслідки вікової русифікації України, перевага віддавалася всьому українському. Тоді ж і було прийнято рішення демонтувати пам’ятник донощикам – ще чого не вистачало! Донощикам пам’ятник! Тим донощикам, з якими за їхнього життя порядні люди й спілкуватися гидували. Пам’ятник – не героям війни чи праці, а донощикам – це був нонсенс. Ганьба для Києва і для всієї України!

Жаль, але національна влада – українська в Україні – довго не змогла протриматися – проти неї чи не єдиним фронтом виступили білогвардійці й більшовики. Антагоністи й смертельні вороги, вони в боротьбі з незалежною Україною об’єдналися в єдиний союз імперців-русифікаторів.

Від демонтованого пам’ятника Кочубею та Іскрі залишився лише постамент – на ньому влада УНР поставила пам’ятник гетьману Івану Мазепі, але його в свою чергу демонтували білогвардійці.

Мине ще кілька років, влада в Києві зміниться, і 1923 року більшовики використають порожній постамент для спорудження на ньому пам’ятника робітникам заводу «Арсенал». На п’єдестал буде поставлена гармата, а дошку, прикріплену до постаменту, перевернули і зробили на ній новий напис.

Ось так і з’явився в Києві пам’ятник «героям» Січневого повстання 1918 року проти Центральної Ради. Усе те нині знаходиться біля станції метро «Арсенальна». Пам’ятник на «честь» заколоту робітників заводу «Арсенал» [32] проти законного уряду України.

Саму ж вулицю в Печерському районі Києва, що на честь Микільського воєнного собору (збудованого, між іншим, за ініціативою і на кошти гетьмана Мазепи!) з давніх-давен називали Микільською.

У 1919 році її перейменували на вулицю Січневого повстання…

Минуло вісімдесят з чимось років, і вже в незалежній Україні, за яку одним із перших розпочав боротьбу гетьман Мазепа, 25 жовтня 2007 року Київська міська рада прийняла рішення про перейменування – нарешті, нарешті! – вулиці заколотників, тобто Січневого повстання, на вулицю Івана Мазепи.

За це рішення проголосували 71 із 96 присутніх депутатів Київради (один був проти). Секретар Київради «обґрунтував перейменування вулиці тим, що на кошти І. Мазепи там були збудовані Вознесенська церква, жіночий монастир, кам’яна стіна Києво-Печерської лаври та інші будівельні роботи на її території».

Як і слід було чекати, проти перейменування вулиці Січневого повстання на честь Івана Мазепи виступив Синод так званої Української православної церкви та інші православні організації, що підлягали – в незалежній Україні! – юрисдикції УПЦ Московського патріархату («рука Москви», так би мовити).

Була спільна заява Всеукраїнського православного братства Олександра Невського, Союзу православних братств України, створеного звичайно ж, Москвою, а також Союзу православних громадян України не допустити найменування вулиці, на якій розташована Києво-Печерська лавра, ім’ям Івана Мазепи, оскільки він був «відлучений від православної церкви і відданий анафемі». Пікантна взагалі ситуація вийшла: століттями проклинали прихильники Москви в Україні гетьмана Мазепу, віддавали його анафемі, а він через століття прийшов до них, бодай і назвою вулиці. Тож і виходило: на вулиці імені Мазепи служать ті «святі отці», котрі проклинають Мазепу як «предателя». Гм-гм, а хто їх просив проклинати? Москва? То й мали б до неї звертатися, а вони, «святі отці», до Київради кинулись: спасіть і помилуйте, не перейменовуйте, бо ми опинимося в незграбній ситуації… Проти перейменування вулиці на честь Мазепи виступили також депутати Київради від Соцпартії та Партії регіонів.

Метушня навколо перейменування тривала біля двох років, і зрештою Київрада (цар Петро на тім світі від задоволення перевернеться й зааплодує) перейменувала частину вулиці Івана Мазепи – від площі Слави і до площі Героїв Великої Вітчизняної війни – на Лаврську вулицю… Хоч шматочок відчикрижили від вулиці Івана Мазепи, але «святі отці» й тому були раді – Московський патріархат все ще владарює. Навіть у незалежній Україні. І все ще проклинає гетьмана Мазепу. А ми все ще покірно – чи збайдужіло, – слухаємо…

Допоки?

А загалом – чому дивуватися, люди добрі? – ситуація сьогодні в Україні, як на платформі станції київського метро під назвою «Арсенальна».

Там на виході два дороговкази: на однім написано «вул. Московська», на другому – «вул. І. Мазепи».

Мовляв, вибирайте, люди добрі, куди, якою дорогою, яким шляхом вам іти. Ось тільки куди за наявності таких дороговказів прийде Україна – гадати не доводиться. Або до Москви, або – до Мазепи.

«Що ж сказати на кінець?» – запитує Гнат Хоткевич у своїй розповіді «Іван Мазепа», і сам же відповідає:

«Важкий сум, біль гострий обхоплює душу, коли прочитаєш сю історію поневолення свобідного народа, сю повість про послідній судорожний порив до свободи. Не удалося… І в той час як «побідителів не судять» – побіжденних судять завжди. Але так як осудили Мазепу – ще, мабуть, ніколи ніхто не осуджував: се могло статися тільки в одвічнім краю деспотії і рабства – в Росії. Щоб 200 літ, щороку на праздниках всехристиянської любові на Великдень проклинати привселюдно ім’я національного борця устами його потомків! Щоб унизити нарід остільки, аби він празднував двухсотліття Полтавської битви, тої битви, яка наділа на нього кайдани і зробила кріпаком Москви!..І єдиний був такий нарід, з яким можна було собі се позволити – се нарід український. Занадто потульний, занадто миролюбивий, занадто поступливий. Умів бути героєм в епоху козачества – і мов витратив тоді увесь запас свого посвячення.

Та невже ж і справді не зосталося у нас нічого з пошани до свого національного достоїнства?»

Що можуть і чого не можуть королі

Все могут короли, все могут короли.

И судьбы всей земли вершат они порой.

Но что ни говори, жениться по любви

Не может ни один, ни один король.

Не может ни один, ни один король.

З новітньої пісеньки

Король (лат. rex, фр. roi, англ. king, нім. König) – титул монарха. Глава королівства. Зазвичай спадковий, але іноді буває виборний.

У слов’янських мовах титул «король» утворився від імені короля франків Карла Великого. В європейських мовах слову «король» повністю відповідають германомовні «конунг» – «кьоніг» – «кінг» і романомовні «рекс» – «руа» – «регіс». (Найдавніше за походженням і значенням – «правитель».) Будучи запозиченим для слов’янських мов, слово «король», зазвичай, ототожнюється з католицькою вірою і західним запозиченням взагалі. В Європі до 1533 року титул короля дарувався Папою Римським, що де-факто визнавалося і православними монархами.

Єдиними представниками східнослов’янської державності, що офіційно носили титул короля, були Данило Галицький і його потомки, які отримали право на королівський титул від Папи Римського Іннокентія IV. Варто зазначити, що в книжковій традиції усталився звичай нехристиянським правителям і монархам давнини давати титул «цар» або залишати титули такі як емір, ван, хан, шах та ін.

Але в останній час при помітному впливові англомовної культури (і військового впливу) ряд нових держав стали йменуватися «королівствами» і в слов’янських мовах.

Сьогодні в Європі правлять Єлизавета ІІ, королева Великобританії (має також королівський титул у 15 країнах Співдружності Націй).

Марґрете ІІ, королева Данії.

Філіпп VI, король Іспанії.

Карл XVI Ґустав, король Швеції.

Віллем-Олександре, король Нідерландів.

Гаральд V, король Норвегії.

Філіпп I, король Бельгії (офіційний титул «король бельгійців»).

В Азії:

Пхуміпон Адульядет, король Таїланду.

Джігме Кхесар Намгьял Вангчук, король Бутану.

Абдалла ІІ ібн Хусейн, король Йорданії.

Абдалла ібн Абдель Азіз Аль Сауд, король Саудівської Аравії.

Туанку Абдул Халім Муадзам Шах, король Малайзії.

Хамад ібн Ісааль-Халіфа, король Бахрейну.

Народом Сіамоні, король Камбоджі.

В Африці:

Мсваті ІІІ, король Свазіленду.

Летсіє ІІІ, король Лесото.

Мухаммед VI, король Марокко.

Океанія:

Тупоу VI, король Тонґа.

У нас мова зараз піде про короля Швеції. І теж про Карла Ґустава, тільки за нумерацією він – XII… Так, так, той самий, що єдиний з усіх королів увійшов до історії України.

Карл XІІ Ґустав, король Швеції (1697–1718), був наче не від миру сього. Двоє найбільших захоплень чоловіків – алкоголь і жінки, його ніколи не цікавили. Правда, двічі його мовби збиралися оженити – спершу на Шарлотті Христині Софії Брауншвейг-Вольфенбюттельській. Її пообіцяли Карлу (хоча він ні її, ні будь-кого з представниць прекрасної статі й не просив), але коли під час Північної війни верх взяв Петро І, принцесу віддали за його сина Олексія.

Карл навіть уваги на те не звернув – його більше хвилював програш у тій нещасливій для нього війні з московитами. Вдруге йому ладили в дружини дочку Якуба Людвіґа Собеського (була родичкою англійського дому Стюартів) і навіть обручили з нею Карла, але…

Він найбільше любив походи на чолі своєї армії та війни-битви, якими закінчувалися ті походи.

Не відзначаючись з дитинства особливим здоров’ям, був напрочуд витривалим – власне терплячим. Мужньо терпів усі незручності походу й поранень, що час од часу траплялися, в їжі був невибагливий.

Словацький мандрівник Даніел Крман, який разом із шведами відступав від Полтави до Бендер і спостерігав за шведським королем, неодноразово засвідчує в своїх спогадах мужність Карла XII. Так, наприклад, коли він керував переправою через Десну, «раптом прилетіла вогнева гарматна куля (себто снаряд), вистрілена з мортири московським артилеристом. Впала вона біля самого короля, але коли всі наближені попадали на землю, король спокійно подивився на неї, зовсім не боячись за своє життя перед вибухом, якого не сталося, бо ж Бог його охороняв.

Король після цього підібрав кількох вояків, котрі спустилися до ріки ставити міст… Вороги били з мортирів, розставлених на горі за охоронними кошами. Король тим часом з новою групою своїх вояків напав на перестрашеного ворога на самому березі, де збив двісті московських солдат».

Біля Опішні якийсь полк (німецький чи що), злякавшись ворогів, почав утікати. За це його королівським наказом було позбавлено з ганьбою прапорів і бубнів. «Король Карл, пришпоривши коня, помчав уперед і сам напав на ворога. Йому здалося, що його піхотинці йдуть за ним, але вони були ще досить далеко. І хоч короля обстрілювали з рушниць кілька рот, він тоді уцілів якимось дивом. Згодом, коли підійшли піхотинці, він відбив ворога й примусив його тікати. Коли ж ворог, входячи до міста, загороджувався возами, король, скочивши з коня, почав власними руками перевертати вози і разом зі своїми піхотинцями пробивати дорогу до тих міст…»

Ще кілька прикладів, що їх наводить у своїх спогадах Даніель Крман:

«Король часто проходив незнаними й небезпечними місцями з двома-трьома вояками, часто сам рушав на зухвалих ворогів, кілька разів уривався до їхніх лав. Біля Торуні він утратив провідника, на руку котрого спирався. Його супутник був убитий великою кулею. Кілька разів король знаходив в одязі осколки куль, які до тіла не доходили. Тепер, одначе, уцілів у найбільшій присутності смерті.

Свого часу зазнав подібне угорський король Імріх, що проходив між вояками свого ворога Андрія, і так до них промовив: «Під охороною всемогутнього Бога є королі. І я безоружний йду між ворожою зброєю, бо ж всупереч хотінням фанатиків для мене досить безпечна ця корона, дана мені Богом, і це жезло, що його ношу».

Ось ще один з прикладів терплячості й мужності Карла XII на полях битв:

«Для найяснішого короля цей день був нещасливий. Коли почув, що декілька калмиків перейшло ріку, взявши в полон кількох піхотинців, вийшов їм назустріч, кількох ворогів забив, інших відігнав, а коли вертався до свого табору, несподіваним пострілом з московської рушниці був поранений у ногу, ту, що зламав у Польщі. Куля, яка ввійшла через ступню, загніздилась під пальцями. Негайно було скликано консиліум лікарів, які почали оглядати рану й вишукувати кулю. Майже цілу годину тривало це різання, спричинене тим, щоб часом не поранились нерви й жили пальців. Король не виявив ані найменшого знаку болю і, жартуючи, щохвилини нагадував лікарям, щоби взяли ножики і, не боячись, відважно й певно різали м’ясо пораненої ноги.

Так само він, кажуть, поводився у Польщі, де зламав голінкову кістку. Він без страху запитав тоді лікаря – за скільки днів та голінкова кістка може зростися? Коли ж від нього почув, що ця нога видужає за шість тижнів, докладно лічив дні, і коли прийшов останній день шостого тижня, звелів привести для верхової їзди коня.

Міністрам, які відраджували його від тієї їзди, відповідав, що лікар пообіцяв одужання за шість тижнів, і що саме цей час настав, а тому він хоче попробувати, як зможе їздити».

Його єдина мрія, якій він вірно служив – зробити Швецію наймогутнішою державою Європи – так і не збулася. Але й цю невдачу мужньо й терпляче… терпів. Програвши московитам Північну війну, Карл після нещасливої для нього битви під Полтавою, опинившись в Бендерах, в турецьких володіннях, не губив надії повернути втрачене. Слава богу – чи їхньому Аллаху, – король перебував у Бендерах під захистом турків. Після смерті Мазепи його величність докладав багато зусиль, аби підбурити турків на війну з Росією – власне, цим і був зайнятий у Бендерах.

Ще цілих чотири роки по смерті Мазепи, свого найвірнішого друга, Карл вертівся в Бендерах і вперто хоч і безнадійно намагався налаштувати султана проти Петра Першого. Насідав, насідав на султана і, врешті-решт, султан, стомившись від амбіцій Карла, велів арештувати його. І виділив для цього яничар, озброєних ятаганами. Вони ледь було не схопили короля, якого кинулися захищати – крім шведських солдат, ще й козаки-запорожці, які прибули в Бендери разом з Мазепою і якими тепер по смерті гетьмана верховодив Пилип Орлик. Зав’язалась бійка. І шведські солдати, їх, правда, на той час у Бендерах залишилося раз-два, й усі, і триста козаків-запорожців задунайських, вихором налетіли на яничар…

Запрацювали шаблі, блискавками спалахуючи в промінні ранкового сонця. За шаблю взявся – треба віддати йому належне – і сам король. І теж ринувся в гущу бійки – що-що, а працювати шаблею в гущі ворогів він любив. Половину яничар перебили, другу половину розігнали, все скінчилося добре, якщо не рахувати одну прикрість. У сутичці турецький ятаган відсік його величності кінчик носа.

З цього приводу Карл, як істинний воїн, не журився – не було б гіршого поранення, а трохи вкорочений ніс, то се… На війні все трапляється, а женитися він все одно не збирається, тож проживе й без кінчика носа. Гнітило інше: незважаючи на всі зусилля, йому так і не вдалося спровокувати султана на війну з московитами. До всього ж старі вороги Росія та Польща використали його довгу відсутність в Європі і по-своєму почали перекроювати кордони та розширяти свої території – Росія захопила частину Фінляндії, Авґуст II, затятий ворог Карла, знову повернувся на польський трон, навіть Англія, давній союзник Швеції, відмовилася від союзницьких обов’язків, Прусія теж шкодила Швеції… Сидіти й далі в Бендерах вже не було сенсу. Та й потім… Перший напад яничар відбили, але де гарантія, що султан не кине проти короля другий загін тих головорізів – ще більший…

Зрештою, султан під тиском Росії та деяких європейських держав розпорядився випровадити Карла з Бендер… Чекати ще однієї сутички Карл не став і, перевдягнувшись у форму простого солдата, під охороною солдат і запорожців зник з Бендер.

До всього ж ситуація, як доходили вісті, в королівстві була загрозливою, і Карл так гнав коней, міняючи їх щодня, що, за 15 днів перетнувши Європу, повернувся на батьківщину. І відразу кинувся відновлювати в Швеції свою владу. І – потерпів повну невдачу. (У столицю свого королівства Стокгольм, він навіть не зумів пробитися, і вийшло, що місто 1700 року він залишив назавжди.)

Його Величність все ще мріяв завершити Північну війну з Росією, власне переграти її на свою вигоду, але це були всього лише наївні мрії.

У листопаді 1718 року Карл вирушив у свій останній похід проти Норвегії, яка була тоді під владою Данії, взяв в облогу фортецю Фредрікстен. Як завжди, Його Величність – війни ж його стихія, – був у перших шеренгах атакуючих, воюючи як простий солдат. Там його й знайшла сліпа куля…

За іншою версією, він став жертвою шведських правлячих кіл, що були незадоволені безконечними походами свого короля й розоренням країни, – був убитий внаслідок змови. Деталі загибелі короля досі є предметом суперечок істориків.

Так чи інак, а Карл XІІ став останнім монархом Європи, який поліг на полі бою. Після Карла шведський трон успадкувала його сестра Ульріка Елеонора, але невдовзі престол перейшов до її чоловіка Фридріха I Гессен-Кассельського (Фредріка I). Після невдалої спроби продовжити війну він змушений був у 1721 році підписати Ніштадтський мир з Росією.

Збереглися муміфіковані останки Карла XІІ, на яких добре видно отвір від кулі в голові.

Карл XІІ більшістю істориків вважається блискучим полководцем, але дуже кепським королем. За свідченням сучасників, він мужньо переносив біль і всілякі негаразди і вмів стримувати свої емоції. (Правда, дивувало, що король як чоловік завжди обходився без жінок.). Він привівбуло Швецію до вершини могутності, забезпечив їй престиж, але війна з Росією все перекреслила і позбавила Швецію статусу великої держави…

«Гей, хто в лісі, – озовися!..»

Олександр Олександрович Бестужев – російський письменник (літературний псевдонім Марлінський), декабрист. Друкуватися почав у 1818 році, разом з другом-однодумцем своїм Кіндратом Рилєєвим видавав альманах «Полярная звезда», писав агітаційні пісні, огляди російської літератури. Доля його літературна почала складатися успішно, але… За участь у повстанні 1825 року Олександр Бестужев був заарештований і засуджений до смертної кари, яку потім замінили засланням до Якутська.

У ті часи Якутія була каторгою для політичних засланців, куди відправляли невгодних царському уряду, прогресивно налаштованих представників російського дворянства. Серед декабристів, які відбували заслання в Сибіру і Якутії, було багато друзів О. Пушкіна. Це їм він присвятив знамениті рядки:

Во глубине сибирских руд Храните гордое терпенье. Не пропадет ваш скорбный труд И дум высокое стремленье…

Першим письменником, який познайомив російського читача з Сибіром, був Кіндрат Рилєєв – він присвятив Сибіру два своїх твори: думу «Смерть Єрмака» і поему «Войнаровський».

На той час дума як жанр була вже явно застарілою, а тому не користувалася увагою російських літераторів. Власне, думи, це – українські (за тодішньою термінологією малоруські) історичні пісні, що їх співали професійні співаки, себто кобзарі під акомпанемент кобзи чи бандури. Періодом розквіту цього жанру вважається ХVII століття. А вже у ХVIII столітті думи стали згасати. Основним їхнім сюжетом були події, які хвилювали в той час Україну: боротьба з татарами, турками, поляками. Під час свого розквіту українські думи збагатили й російську літературу. Особливо поетів, які стояли на вільнолюбних позиціях, а таким і був поет-декабрист К. Рилєєв. Декабристи, які відбували заслання в Якутії, писали свої твори на якутську тематику, себто передову, демократичну і загалом свободолюбну й революційну. І Кіндрат Рилєєв поемою «Войнаровський», що була написала в 1824 році, вніс значний вклад у російську художню літературу. Спершу вона називалася (мовою оригіналу) «Ссыльный». Уривки з поеми «Якутськ», «Юність Войнаровського», «Смерть Войнаровського» та інші друкувалися у 1824 році на сторінках журналів «Сын отечества» та «Полярная звезда», а повністю «Войнаровський» побачив світ у березні 1825 року.

Дія поеми розгортається в Якутії. Її тему поет органічно пов’язує з темою Росії. Автор сам не був у Якутії (через рік після виходу поеми Кіндрат Федорович ще молодим, у віці 31 року, буде разом з п’ятьма декабристами повішений), тож поет використав друковані джерела, розповіді очевидців та революціонерів, і це допомогло йому правдиво передати якутську дійсність, а вона була не вельми привабливою. Поема починається з опису загального вигляду міста Якутська, подається характеристика суворого клімату тамтешньої «дикой» та «угрюмой» природи:

Однообразно жизнь ведет Якутска житель одичалый. Лишь раз иль два в круглый год С толпой преступников усталой Дружина воинов пройдет. Иль за якутскими мехами Из ближних и далеких стран Приходит с русскими купцами В забытый город караван…

Пушкін високо оцінив «Войнаровського» К. Рилєєва, поема вплинула і на написання ним «Полтави».

Поема присвячена Андрію Войнаровському, племіннику Мазепи (Андрій Войнаровський був сестриничем, сином сестри гетьмана). Він отримав добру освіту в Німеччині. Був активним і дієвим помічником гетьмана, часто виконував його надзвичайні державні доручення. Будучи посланцем гетьмана, представляв його при дворах короля Польщі, кримського хана і султана Пишної Порти. Карл ХІІ надав йому чин полковника шведської армії, а по смерті Мазепи «визнав його гетьманом обох берегів Дніпра…» (з Інтернету).

Але тут, як кажуть: стоп! Гетьманом обох берегів Дніпра, себто України, небіж Мазепи ніколи не був.

Його доля склалася щасливо і… нещасливо. Парадокс, але Войнаровського постійно супроводжувало щастя і в той же час постійно переслідувало нещастя. Успіхи і невезіння. Доля й недоля. І трудно сказати, чого в його житті було більше, а чого менше – щастя чи нещастя, везіння чи невезіння, долі чи недолі. І так тривало доти, доки наперед не вирвалося нещастя з невезінням, і він завершив своє ще відносно нестаре життя на повному нещасті, на гіркій недолі, що, як розібратися, він її й не заслужив.

А щасливим і везучим він буде в першій половині свого життя.

Андрій Іванович Войнаровський, осавул Війська Запорозького обох боків Дніпра гетьмана Мазепи.

Кар’єру свою розпочав напрочуд вдало.

А все тому, що йому пощастило з самого народження, з родом, який подарував йому життя. Андрій Войнаровський походив з відомої української родини Мазеп-Калединських, козацької старшини Гетьманщини.

Мазепа готував його до високої місії – чи не вперше, в обхід гетьманських виборів, він хотів, щоб небіж успадкував від нього, гетьмана-дядька, його владу і започаткував в Україні першу правлячу династію. Тож гетьман подбав про блискучу європейську освіту свого небожа, спершу в Києво-Могилянській академії, а потім у кращих університетах Німеччини.

З 1701 року Андрій – осавул, себто помічник Мазепи. З 1705-го – на царській службі, під покровительством – дядько подбав – графа Головкіна. Ще через два роки – отаман п’ятитисячного загону, що його Мазепа послав під Люблін на підсилення армії Меншикова. Був одним з небагатьох козацьких старшин, яких Мазепа посвятив у свою потаємну задумку про перехід на бік противника Петра І, шведського короля Карла XІІ.

Восени 1708 року Войнаровський контролював зі своїм військом переміщення поблизу українських кордонів російських військ на чолі з князем Меншиковим, і саме його повідомлення про намір російського воєначальника йти штурмувати гетьманську столицю Батурин, примусило Мазепу залишити табір царя і повернути свої полки на з’єднання зі шведами.

Англійський посол у Москві Чарльз Вітворт доповідав у Лондон:

«Тут всі вважають, що головним радником гетьмана був його сестринець (племінник) Войнаровський, людина молода, але освічена і здібна».

Довгий час Андрій Войнаровський, якому гетьман довіряв як самому собі, був зв’язковим між гетьманом і королем і навіть заслужив подяку Карла ХІІ. Пізніше король присвоїть йому чин полковника своєї армії, а польський король призначить Войнаровського коронним воєводою Речі Посполитої.

Після нещасливої для союзників Полтавської битви Андрій Войнаровський, полковник шведської армії і польський коронний воєвода, супроводжував свого дядька в еміграцію в Османську імперію і був біля нього невідлучно аж до самої його смерті в Бендерах, де брав участь у похованні гетьмана, а невдовзі і в перепохованні в Галаці.

Всі багатства, які були при гетьмані, Карл XІІ визнав приватною власністю, а не власністю запорозького козацтва. Їх, як прямий спадкоємець, отримав Войнаровський.

Під час виборів нового гетьмана в числі інших називалася й кандидатура Андрія Войнаровського – як одного з вірогідних претендентів на українську булаву. Можливо, йому б і дісталася булава, але племінник обмежився спадковими статками свого дядька, а від булави добровільно відмовився. Буцімто він при обговоренні своєї кандидатури скромно мовив:

– До булави треба ще й голови, – це не раз повторював мій дядько. А в мене хоч і є голова, для мене дуже дорога, але для булави вона ще надто молода й недосвідчена. На посаду гетьмана є люди більш достойніші за мене…

Гетьманом України і запорозького козацтва обох боків Дніпра було обрано тоді Пилипа Орлика, найдієвішим помічником якого і став Андрій Войнаровський. Він усе встигав. У Бендерах женився на Ганні Мирович, представниці відомої козацько-старшинської родини Лівобережної України, а названим батьком на весіллі став новий гетьман Пилип Орлик.

Вони здружилися в Бендерах і стали найближчими соратниками – старший Орлик і молодий Войнаровський і збоку здавалося, що Орлик і справді замінив йому батька в житті. Удвох вони намагалися створити антиросійську коаліцію – спершу в складі Туреччини, Кримського ханства та ряду західноєвропейських країн, а потім і європейських країн, підбиваючи їх на війну з Петром Першим.

Мазепин племінник виявився дієвим і невгамовним, він багато мандрував по Європі. Не заради свого задоволення чи пізнання нових країв, а все з тією ж ідеєю, що стала для нього ідеєю-фікс: знайти союзників у боротьбі за відділення України від Росії і створення на її території незалежної козацької держави. З цією ідеєю він їздив то в Адріанопіль то у Вроцлав чи Стамбул, Вену й Стокгольм. Скрізь встигав, скрізь його приймали на найвищому рівні – як особистого посланця гетьмана Пилипа Орлика, і всюди він мав успіх. Здавалось, що ось-ось буде нарешті створена антиросійська коаліція і розпочнеться війна з Росією.

Влітку 1716 року Андрій Войнаровський, залишивши родину у Вроцлаві, подався в ганзейське місто Гамбурґ… Безпечний, він навіть і не підозрював, що росіяни з наказу Петра І вже давно слідкують за ним і йдуть за гетьманським посланцем чи не по п’ятах. При згадці його імені цар Петро лютував і підганяв своїх довірених осіб пошвидше «взяти гетьманського посланця, поки йому і справді не вдасться створити антиросійську коаліцію».

І в Гамбурґ за нам прибув чималий хвіст таємних агентів та вивідників Петра І. Для захоплення Войнаровського цар навіть створив окрему групу з гвардійських офіцерів на чолі зі своєю довіреною особою Олександром Рум’янцевим. Він і поклявся: племінник Мазепи буде неодмінно схоплений!..

– І доставлений до мене в Росію, – закінчував за нього Петро І.

Так воно й вийшло. Головорізи Петра Першого, очолені Рум’янцевим, діючи в чужій країні, як у себе вдома, підстерегли на вулиці Андрія Войнаровського, накинулись на нього зграєю, натягли йому на голову мішок, зв’язали і бігом доставили в будинок російського дипломатичного представництва в Гамбурзі. І все ж вість про те, що росіяни в Гамбурзі схопили людину і незаконно її утримують у своєму диппредставництві, стала відомою.

За Войнаровського заступилися представники урядів Швеції, Франції, Іспанії, Англії, Австрії, Голландії і вільного міста Гамбурґа – але навіть такий демарш кількох країн росіянам усе байдуже. Дипломатичні представники Росії, не довго думаючи, заявили: Андрій Войнаровський, мовляв, сам попросив їх заарештувати його і доставити в Санкт-Петербург. Негайно. Він, мовляв, має щось повідати цареві Петрові.

І на тому все й скінчилося – більше ніхто навіть не намагався врятувати Андрія Войнаровського. Група Рум’янцева, котра складалася з гвардійських офіцерів, вкинувши Войнаровського до закритої карети, преспокійно і знову ж, як кажуть, серед білого дня повезла його з вольного міста Гамбурґа кудись на Схід…

І привезли племінника померлого гетьмана Мазепи і довірену особу діючого гетьмана Пилипа Орлика прямцем до Санкт-Петербурга, кинули в темний і мокрий каземат Петропавловської фортеці як особливо небезпечного злочинця. Того ж дня група Рум’янцева («гвардійські офіцери») була щедро нагороджена Петром І, а для Андрія Войнаровського почався хресний хід у неволю, звідки вже не було вороття…

Спершу Войнаровському мовби й повезло. До Санкт-Петербурга його доставили в день іменин дружини Петра І, майбутньої російської імператриці Катерини Першої – уродженої Марти Скавронської.

Дочка литовського селянина, вона під час Північної війни 1700–1721 років потрапила 1702 року в зону дій російських військ, а пізніше й на очі Петра. І так вразила владику імперії, що невдовзі вона, дочка простого селянина, стала фактичною дружиною Петра І. У 1712 році монарх оформив з нею шлюб – через дванадцять років відбудеться коронація. Після смерті Петра І – загадкової, до речі, – гвардійські полки під керівництвом О. Д. Меншикова посадять вдову на престол. Правління державою зосередиться в руках Верховної таємної ради (1726–1730).

До України Катерина І відчувала якусь незбагненну симпатію, тож за її правління у 1727 році буде відновлено гетьманство на Лівобережній Україні…

Але це станеться потім, а тоді, коли до Петербурга привезли племінника гетьмана Мазепи Андрія Войнаровського, і Петро І, аж руки потираючи від задоволення, приготувався особисто допитати в’язня «с пристрастием», як за нього раптом заступилася Катерина, кохана його дружина.

– Петю, – лащилась до мужа-монарха, – який сьогодні день?… Га? Правильно, день мого янгола, твоєї любої дружини, і я прошу тебе… Хоч сьогодні не проливати кров і не мучити людей… Пе-етю, заради такого дня, а він раз буває на протязі року, день іменин, пощади нещасного племінника гетьмана Мазепи… Заради мене і мого сьогоднішнього дня… Я ж так тебе кохаю, моя ти радість…

Цар пирхнув, пересмикнув гострими вусиками, махнув рукою.

– Бути по-твоєму! Заради тебе милую його. Але тільки від допиту в казематі з тортурами. Твоїм протеже займеться суд…

Так Катерина, вже тоді майже імператриця, врятувала Войнаровського від смертної кари – після суду він відбув семилітнє ув’язнення в казематі Петропавловської фортеці, восени 1723 року був підписаний указ про його звільнення з фортеці – з одночасним засланням до Сибіру. На вічне поселення в Якутську…

Мине звідтоді чи не двадцять років. Саме тоді – у 30-ті роки ХVIII століття – по Сибіру мандруватиме учений історик Г. Міллер. Захопившись полюванням у тамтешніх краях, учений історик якось заблудиться в околицях Якутська і зустріне нелюдимого суворого чоловіка, який і запропонує перечекати ніч, що надходила, на його заїмці. Там за вечерею вони розбалакаються, і Міллер вражено дізнається, що перед ним сидить племінник «самого Мазепи» – Андрій Войнаровський. До ранку при кволому і чадному світлі скіпки розказуватиме Войнаровський про своє життя. Як потім напише в своїх спогадах історик, Мазепин племінник на той час являв собою «жалкое зрелище». Він вже забув європейські мови, якими у свій час відмінно володів, втратив лоск великосвітський, що колись так вражав празьке товариство.

Від історика і почув Кіндрат Рилєєв про жахливу долю Войнаровського, який все життя боровся за незалежність своєї України і доборовся до кінця…

Тоді ж і була написана поема «Войнаровський», що так вразила не лише Пушкіна, а й усю тодішню читаючу публіку. В поемі з Войнаровським не відбувається деградації особистості, він зображений Рилєєвим суворою високоосвіченою і, попри все, світською людиною, яка все ще вірить, що бодай і в неблизькому майбутньому, але настануть часи, коли далека і назавжди втрачена для нього Україна стане нарешті вільною – за що зложив свою голову його дядько гетьман Мазепа і тисячі інших патріотів козацького краю.

Андрія Войнаровського не стане у 1740 році. Від роду він мав шістдесят літ, хоч виглядав на всі сто. Бестужев-Марлінський, письменник і декабрист, перебуваючи на засланні в Якутську, марно розшукуватиме його могилу. Не буде вже в цьому світі короля Карла XІІ, чиїм полковником він був; два роки залишиться дожити гетьману в еміграції Пилипу Орлику. А головне, не буде найлютішого ворога його, – як і дядька Мазепи, – Петра І з титулом Велікій, котрий постійно його пам’ятав – він був злопам’ятним. Андрій Войнаровський мав усі підстави сказати про себе: зробив усе, що міг і навіть трохи більше… А ви, якщо можете зробити за мене більше, – зробіть.

Тамтешні якути, хоч і не знали мови дивного засланця, але завжди захоплено слухали, як він своїм, ще на подив молодим голосом виводив:

Ой на горі та женці жнуть, А попід горою, яром-долиною Козаки йдуть. Гей, долиною, гей, широкою, Козаки йдуть…

А коли він виводив «Гей, хто в лісі, озовися! Та викрешем вогню, та закурим люльку, / Не журися!», то вірили, що так воно й буде.

Гуля орел, гуля сизий, та й попід небесами…

Сьогодні Ясси [33] – місто в Румунії, адміністративний центр однойменного жудеця, населення біля 350 тисяч чоловік. Другий населений пункт по кількості мешканців після Бухареста. За етнічним складом – 98,5 % – румуни (дані на 2002 рік), решта – цигани, євреї, греки, угорці, німці та інші народи. З 1565 по 1862 рік Ясси були столицею Молдавського князівства. (Один з молдавських господарів Дмитро Кантемир навіть присягався на вірність Росії.)

Серед відомих людей Ясс і нині в тамтешніх краях називають Орлика Пилипа Степановича.

Так-так, державний діяч України, найближчий соратник гетьмана Мазепи, після передчасної смерті якого був у Бендерах проголошений гетьманом Правобережної України…

«Орлики – український старшинський рід кінця XVII – початку XVIII ст. Пилип Орлик (1672–1742) – генеральний писар (1702–1708), один із співучасників зради І. Мазепи. Після Полтавської битви 1709 року втік до Туреччини. Згодом був проголошений «гетьманом». У 1711 році разом з кримськими татарами брав участь у нападі на Україну. З 1714 року перебував у Швеції, Німеччині, Польщі, Франції, Туреччині, намагався підбити їхні уряди на збройну інтервенцію проти Російської держави.

Григорій Орлик (1702–1759) – син Пилипа Орлика. Продовжував зрадницьку політику свого батька. Після поразки Туреччини в російсько-турецькій війні 1735–1739 років виїхав до Франції, де намагався схилити її уряд до боротьби проти Росії. Служив у французькому війську, дістав титул графа і чин генерала. В історичних думах український народ затаврував Орликів як зрадників» (УРЕ. Т. 8. С. 59).

Ніби українському народові більше нічого було робити, як складати «Історичні думи», у яких він «таврував Орликів». (Думи такі й справді створені, але не українським народом, а перекинчиками-заробітчанами на замовлення тодішньої компартійної ідеології, а вже вона ті «українські думи» видавала за буцімто народні.)

Такий уже був писаний і неписаний закон за панування комунізму в Україні: всіх українців, які виступали за незалежність України, незмінно таврувати зрадниками і ворогами.

Не хто інший, як Пилип Орлик сказав, як поклявся:

«…природа моя, з прадідів моїх не дозволяє мені бути зрадником, і зобов’язує мене бути вірним моєму добродійнику».

Це він, Пилип Степанович Орлик, мав тут на увазі Івана Степановича Мазепу і все життя вірно дотримувався цієї клятви. І був сподвижником І. Мазепи і до кінця свого життя залишився вірним своєму патронові і благодійнику та був продовжувачем його справи – боротьби за державний суверенітет України-Гетьманщини.

Він походив з давнього роду чеських баронів Орликів. Одна з гілок якого ще за доби Гуситських воєн (перша половина ХІІ ст.) переселилась до Польщі (до того вони жили в Угорщині й Моравії), а згодом облаштувалися у Литві. Там 11 жовтня 1672 року в селі Касуті під Вільнюсом і народився Пилип Орлик. Юний Пилип досягнув отроцького віку, коли родина переїхала до Києва. Пилипа віддали вчитися до Києво-Могилянської академії, де він, добре на той час знаючи латину та інші мови [34], вивчив ще й українську – та так, що вона йому на все життя стала рідною.

Закінчивши навчання, Пилип на все подальше своє життя залишився в Україні, де й розпочав свою службу канцеляристом, що приведе його до посади генерального писаря в уряді Мазепи, а потім і до гетьманської булави.

Ось так і започаткувався рід українських Орликів.

До речі, зберігся оригінал диплома імператора Фердинанда від 12 липня 1624 року, виданий одному з предків українського гетьмана, – «графові Орликові з Моравії» – в якому, між іншим, пояснюється, що «Орлик слов’янською мовою означає Орла…»

Дружиною його була Ганна – дочка полтавського полковника Павла Герцика. Син Григорій – генерал-лейтенант французької армії.

Всього в родині було семеро дітей.

До всього ж Орлик був ще й письменником, автором багатьох поетичних творів, книг, публікацій, у тім числі й таких як «Алкид Российский» (панегірик І. Мазепі, 1695), «Щоденник мандрівника» (щоденники він писав польською та французькою мовами).

Був блискучим оратором, чудовим співбесідником, філософом – чи, як тоді казали, любомудром.

Після закінчення академії був писарем (секретарем) Київської духовної консисторії. З 1698 року – на гетьманській службі: писар, з 1702-го – старший воєнний канцелярист, керуючий справами гетьманської воєнної канцелярії, з 1706 року – генеральний писар. Повністю підтримував політику гетьмана Мазепи, в тім числі і перехід його на бік шведського короля Карла XII. Виконував усі найважливіші дипломатичні доручення Мазепи.

Автор «Пактів і Конституції прав і вольностей Запорозького війська» – пам’ятки політико-правової думки, в якій вперше в європейській традиції закріплено принцип поділу гілок влади.

Перебуваючи в еміграції, більше тридцяти років свого життя присвятив справі боротьби за Українську державу.

Пилип Орлик поставив на карту все і в першу чергу – набутий ним матеріальний достаток, що його він втратив заради втілення в життя великої ідеї Мазепи про незалежну самостійну Українську державу. Ризикуючи життям, він залишався вірним їй і зберіг відданість гетьману під час найтяжчих випробувань.

Після Полтавської катастрофи Орлик, його дружина й родичі пішли за Мазепою у вигнання, долаючи великий і тяжкий шлях до тодішніх володінь Туреччини.

Разом з ним у липні 1709 року прибув до Бендер і залишався вірним помічником гетьмана до останнього його подиху в цьому світі. Після смерті великого гетьмана України Івана Мазепи серед української еміграції постало питання про його наступника. Андрій Войнаровський забрав собі гетьманську скарбницю, але відмовився від посади гетьмана. І погляди всіх звернулися до генерального писаря і найближчого і найвірнішого сподвижника гетьмана Пилипа Орлика.

І Пилип Орлик відчув: гетьманська булава, як гірка чаша, його не мине, тож треба бути готовим взяти на себе турботу за гетьманство в еміграції, а як удасться, то й повернутися під булавою на рідну землю.

5 квітня (за іншими даними, це відбулося на місяць пізніше), поховавши Мазепу, козаки обрали Пилипа Орлика новим гетьманом України – на противагу Іванові Скоропадському, затвердженому на цій посаді Петром І. (Власне, сам Петро I і призначив його «побути гетьманом».)

Новообраного гетьмана Пилипа Орлика відразу ж визнали турецький султан та шведський король – з ними було укладено угоду щодо продовження спільної боротьби з Петром І – аж до повного звільнення України.

Того дня була прийнята перша конституція України, створена Орликом на засадах традиційного козацького права, але водночас і на рівні європейської суспільно-політичної думки доби просвітництва. І хай вона не буде – із зрозумілих причин – втілена в життя, але сам факт її появи в такий трагічний для України час свідчить, що козацька старшина мазепинських часів піднялася тоді вельми високо.

Козаки, які обрали Орлика на гетьманство, схвалили нову конституцію, що починалася урочистою декларацією:

«Україна по обидва боки Дніпра повинна бути вільна від чужого панування!»

Що ж до «гетьманського самодержавства», говорилося в конституції, то вона мала обмежуватися генеральною радою, утвореною з представників козацької старшини, полковників та обраних депутатів від кожного полку. Гетьман повинен був радитися з ними щодо всіх державних прав, тричі на рік скликати сейм (парламент), який мав складатися з полкової та сотенної старшини, депутатів та послів од Війська Запорозького, міст і духівництва України.

Також гарантувалися права і свободи, відповідно до традиційного українського права, людей усіх станів. Мала бути ревізія земельних володінь старшини, що збагатилася в минулі десятиліття шляхом свавільного захоплення ділянок, передбачалося скасування багатьох обтяжливих для селян повинностей та податків. Це була конституція демократична, що ставить її в один ряд з найцікавішими політичними документами XVII–XVIII століття у масштабі цілого світу.

Українська політична еміграція започаткувалася в липні 1709 року, коли після Полтавської битви на підвладних Османській імперії територіях Нижньої Наддніпрянщини зібралася частина козацької старшини, яка пішла за І. Мазепою, а гетьманом українського козацького «уряду у вигнанні» став Пилип Орлик.

На посаді гетьмана Пилип Орлик уклав союзні договори зі Швецією (1710) та Кримським ханством (1711, 1712), вжив заходів, щоб підштовхнути Туреччину до війни з Московською державою. Але через складні політичні та інші умови Прутський договір між Туреччиною та Росією щодо Правобережної України не був реалізований. Пилип Орлик переїхав до Швеції, пізніше до Австрії, а згодом до Чехії. З 1722 по 1734 рік жив у Салоніках (Греція), потім у Молдавії. Перебуваючи у політичній еміграції шукав підтримки провідних європейських держав у відновленні самостійної Української держави.

А з України, що її вже й геть придушив переможець битви під Полтавою, надходили вісті все невтішні й невтішні, часом і просто загрозливі. В Україні урядувала не лише гетьманська адміністрація. Після обрання Скоропадського гетьманом на місце Мазепи, цар відразу ж призначив при ньому своїм міністром стольника Ізмайлова, видавши йому дві інструкції – явну і таємну. Явна мала 10 пунктів і зобов’язувала Ізмайлова стежити, щоб в Україні не було зради, щоб гетьман без нього не приймав іноземців, не переміняв генеральних старшин і полковників, не відбирав і не надавав нікому маєтностей.

А ось таємна інструкція зобов’язувала Ізмайлова стежити за гетьманом і старшиною, щоб вони не зносилися із «зрадниками», поляками, шведами, турками і татарами, таємно вивідувати, скільки податків збиралося раніше і скільки тепер, прислухатися до розмов – стольник Ізмайлов перетворювався на банального підслуховувача-донощика, сексота.

Ізмайлов наголошував у своїх секретних доносах цареві, що новий гетьман Скоропадський у своїх універсалах вперто уникає офіційної московської термінології щодо «изменника» Мазепи, називаючи його не «изменником», а – «бувшим гетьманом» або – «нашим антецесором» [35]. Ба, новий гетьман Скоропадський, певно, не тим духом дихає, доносив стольник Ізмайлов, адже він сміє вимагати, аби заборонили московитам називати українців «изменниками» [36].

Невдовзі стольника Ізмайлова заступив стольник Протасьєв, видатний хабарник і донощик. Зважаючи на його донос, цар скасував виборність полкової і сотенної старшини, а всю владу поступово, але неухильно в Україні забирала московська адміністрація. Ігноруючи гетьмана, цар сам почав призначати полковників, як правило, з росіян, а вони, не знаючи місцевих звичаїв і борючися з «изменою», творили, що хотіли.

Щоб обезсилити, знекровити Україну, ослабити її людський потенціал, діяла практика посилати десятки тисяч козаків на «канальні роботи», на будівництво Петербурга та укріплених ліній на Кавказі, в походи на Персію. Там козаки – військова еліта нації – гинули масово. Так започаткувалася традиційна московська політика знищення українців як народу.

Аби позбавити гетьмана будь-якої самостійності, Петро І створив в Україні так звану Малоросійську колегію, яка позбавила гетьмана й тієї влади, що її він мав. При цьому для українського народу було видано грамоту з демагогічними твердженнями: колегія створена для «того, щоб український народ ні від кого не був обтяжений: ані неправими судами, ані утисками старшин».

Марно Скоропадський доводив Петрові I: це – брутальне порушення всіх договорів, укладених Україною з Москвою. Цар насмішкувато відповідав: «дело сделано», мовляв, реформа не суперечить статтям Богдана Хмельницького.

Така нахабність добила Скоропадського, хоч він і відзначався терплячістю. Повернувшись від царя, він зліг, сказав: «Амба нашим вольностям» – і не довго й мучився. 3 липня 1722 року його не стало.

(Гетьман Пилип Орлик запише до свого щоденника: «Нехай душа його на віки вічні живе в радостях Господніх! Колись це був великий і любий мій приятель».)

Через кілька днів після похорону Івана Скоропадського новим гетьманом – правда, спершу наказним, – з веління царя було обрано чернігівського полковника Павла Полуботка. Чоловік він був рішучий, у своїх діях твердий, взявся за справу, як мовиться, обома руками. Але тут до Глухова, що був новою столицею Гетьманщини, примчав царський посланець, бригадир Вельямінов і заходився формувати Малоросійську колегію.

Так виникло двовладдя в Україні. Вельямінов почав і сам писати доноси цареві і пересилав інші, видавав накази Генеральній військовій канцелярії. Полуботок запротестував – у нього, гетьмана, вже не лишалося ні влади, ні прав.

А Вельямінов тим часом слав Петру І різні проекти різних змін в адміністрації й судах та фінансах і геть звів нанівець гетьманську владу. Цар прислухався лише до Вельямінова. Гетьман Полуботок не здавався, слав цареві петиції, що Вельямінов знищує владу гетьмана. На що Петро І сердито відповів Полуботку: «Всем ведомо, что с Богдана Хмельницкого до Скоропадского все гетманы явились изменниками, от чего много потерпело государство Русское… а потому надобно приискать в гетманы верного и надежного человека, а пока такой найдется, определено правительство, которому надлежит повиноваться и не докучать насчет гетманского выбора».

Між Полуботком і Вельяміновим почалися гострі сварки та зіткнення. Полуботок посилався на свій сан наказного гетьмана, якого визнав цар, а Вельямінов на це відповідав: «Я бригадир и президент, а ты что такое предо мною? Ничто! Вот я вас согну так, что и другие треснут. Государь указал переменить ваши давнины и поступать с вами по-новому!»

А коли Полуботок зауважив бригадиру на непристойність його вихваток, Вельямінов закричав: «Я вам указ!..»

Зрештою, цар відкрито став на бік Вельямінова, викликав до Петербурга гетьмана Полуботка з групою генеральних старшин і звелів їх ув’язнити до казематів Петропавловської фортеці.

Одночасно в Україні схопили й арештували всіх однодумців Полуботка – у тім числі й майбутнього гетьмана – вже третього після Мазепи – Данила Апостола. Гетьмана Полуботка чи не щодня катували в казематі, морили голодом – 29 грудня 1724 року гетьмана Полуботка не стало. Він, закривавлений, покалічений, ослабілий від голоду, околіє в крижанім казематі. Там же скінчили свої дні й переяславський полковник Карпека та реєнт Генеральної військової канцелярії Дмитро Володковський. Решту старшин від Сибіру врятувала нагла смерть Петра І на початку 1725 року.

Після розгрому полуботківців у Глухові і в усій Україні вже самовладно правила Малоросійська колегія.

Про ті події через десятиліття українського рабства Тарас Шевченко писатиме від імені замордованого Полуботка:

О Боже наш милосердний! О царю поганий, Царю проклятий, лукавий, Аспиде неситий! Що ти зробив з козаками? Болота засипав Благородними костями. Поставив столицю На їх трупах катованих! І в темній темниці Мене, вольного гетьмана, Голодом замучив У кайданах. – Царю! Царю! І Бог не розлучить Нас з тобою. Кайданами Скований зо мною Навіки-вічні.

Французький офіцер Шарль Франсуа Масон з 1762 по 1807 рік служив у російському війську і навіть якийсь час був наближеним до царського двору. Ось його моторошні свідчення про терор, що його чинили в Україні царські війська:

«Войовнича нація козаків меншає (день у день). Вона скоро зникне з поверхні землі так, як зникли інші, над ким затяжів російський скіпетр, хіба що якась щаслива революція настане незабаром та визволить її з-під ярма, яке її нищить і душить.

Козаки жорстокі й криваві, але тільки в розпалі воєнної дії, а росіянин зроду холоднокровно-нещадний і суворий.

Козацька нація й тепер у стані кризи, вона звивається й побивається під ногою колоса, що її розчавлює…»

Пилипу Орлику, незважаючи на всі зусилля, не вдалося відновити незалежну Україну, але він наблизив її появу на картах світу. Сам він все життя залишався вигнанцем, помер у бідності в молдавській столиці Ясси 24 травня 1742 року. На той час його старший син Григорій уже був впливовою людиною в Парижі.

У ХХ столітті на його колишніх землях поблизу французької столиці побудували аеропорт, у назві якого звучить прізвище українського гетьмана-вигнанця: Орлі.

Знаменита конституція Пилипа Орлика з’явилася на 66 років раніше за американську «Декларацію незалежності». І майже на 80 років – за французьку «Декларацію прав людини і громадянина».

Близько тридцята років прожив Орлик за кордоном. І де б він не був – у Швеції, Німеччині чи в Туреччині – жодного дня, жодної години не полишала його турбота про Україну. Як свідчить історик Дмитро Дорошенко, «він старався використати кожну нагоду, кожен міжнародний конфлікт на сході Європи, щоб тільки поставити українську справу на порядок денний. Але всі старання великого українського патріота були даремні. Московське царство після полтавської перемоги зробилося могутньою державою, Російською імперією, яка посіла провідне місце в північній і східній Європі».

І робила все, аби Україна й думати забула про самостійність. Майже довгі три століття це їй вдавалося, але, врешті-решт, те, що мало статися, те й сталося – Україна сьогодні вільна і незалежна, та Україна, за яку все життя боролися Іван Мазепа, Пилип Орлик і тисячі тисяч інших українських патріотів.

А незгоди… Що ж, хто не бореться, той і незгод не знає.

«Ті, що живуть на вершинах, завжди побиваються вітрами, й коли падають, то розбиваються на шматки».

Це з нотаток Пилипа Орлика французькою мовою – після прочитання «Річарда ІІІ» та «Короля Ліра» 1728 року.

Діяльність Пилипа Орлика в історії України оцінюють по-різному, але незмінно з пошанівком. Більшість вважає його романтичним героєм типу Дон Кіхота, який протягом усього життя був вірним своїм ідеалам, витримав усі випробування – часом і тяжкі – долі, що не завжди була до нього доброю, боровся за ідею, якій був вірний і до всього ж мав неймовірний оптимізм та високі моральні якості. Тож його й назвали «останнім і найліпшим зі справжніх мазепинців».

Нині Україна живе з тими ідеями, йде тим шляхом, за які жив і боровся гетьман Пилип Орлик – українцем за народженням він не був, але був справжнім українцем по духу й діяльності. І по меті, якій він служив, вірячи, що справа його неодмінно переможе. Вона й перемогла, правда через 283 роки, але – перемогла.

І з’явився в життєписі Пилипа Орлика підзаголовок: «Пам’ять про Орлика в сучасній Україні».

Але спершу згадаємо: в м. Крістіанстаді (Швеція, 2012 рік) встановлений пам’ятний знак гетьману Орлику (скульптори Борис Крилов, Олесь Сидорук).

В сучасній Україні Орлик – один із головних героїв історичного пантеону. Зображується як найбільш активний і послідовний борець із утисками Російської імперії.

В Україні заснована премія імені Пилипа Орлика, Національний банк випустив монету з його зображенням.

У Києві у 1993 році ім’ям Орлика названа вулиця (на якій знаходиться Верховний суд України), а в 2011 році був відкритий пам’ятник. Орлик також зображений на поштовій марці, випущеній у 1997 році в серії, присвяченій українським гетьманам.

У «Полтаві» О. Пушкіна Орлик нібито веде допит вірного російському цареві Кочубея (свого попередника на посту генерального писаря), вимагаючи від нього зізнання, де знаходяться багатства, а Кочубей називає його «жестоким человеком» і відмовляється відповідати, після чого Орлик кличе ката…

Достовірність цієї події не підтверджена, це все вигадки і фантазії О. Пушкіна – ну не любив він тих, хто боровся за волю України.

Та ще на Дніпропетровщині є село Орлик. Колись воно звалося як річка Орель, але 1694 року генеральний писар Війська Запорозького Пилип Орлик перейменував його в місто Орлик. Чи не на свою, бува, честь?

Та ще є улюблена пісня гетьмана Пилипа Орлика, яку він часто співав:

Гуля орел, гуля сизий, та й попід небесами…

Так і має бути: великому орлові великий політ!

«…Немає вже на Україні жодних вольностей, існує лише фантом свободи…»

Фантом – це привид, примара. Те, чого немає. Що-небудь нереальне, що існує лише в уяві.

Серед найвідоміших мазепинців – борців за незалежну Україну, – другим після гетьмана Пилипа Орлика був його син Григорій.

Григорій (Григор) народився 5 листопада 1702 року в гетьманській столиці Батурині в родині генерального писаря Пилипа Орлика.

Охрестили Орликового первістка в місцевому соборі, хрещеним батьком був не хто інший, як сам ясновельможний пан гетьман «обох сторін Дніпра» Іван Мазепа, а хрещеною матір’ю – Любов Федорівна, досить відома дружина генерального судді Василя Кочубея.

Життя юного Григорія Орлика мине далеко за межами батьківщини – як і гетьманство його батька. Так, мабуть, розпорядилася доля.

І життя таке, що про нього можна й сьогодні знімати пригодницькі фільми. В 14 років хрещеник Мазепи бере участь у першому бою – на боці шведського короля Карла ХІІ Ґустава під фортецею Штральзунд.

Потім Григорій закінчує з відзнакою Лондонський університет у Швеції (шведською мовою він на той час володів, як своєю рідною). Рік служить спершу в шведській, а потім у саксонській королівській гвардії, ще пізніше, здобувши військовий гарт, служить осавулом при польному коронному гетьмані Речі Посполитої. А вже з 30-х років XVIII століття молодий офіцер Григорій Орлик розпочинає військово-політичну кар’єру при французькому королівському дворі (французьку він на той час вивчив як свою рідну), виконує важливі дипломатичні доручення короля Людовика XV, зустрічається з найвищими урядовцями Османської та Австрійської імперій, Кримського ханства, Речі Посполитої. І водночас виконує секретні доручення свого батька – українського гетьмана в еміграції Пилипа Орлика. Отримує звання офіцера королівської гвардії. На чолі кінного полку французької армії гетьманський син бере участь у війні з Австрією 1744–1747 років, у Семилітній війні європейських країн 1756–1763 років, у ході якої отримує генеральське звання. За свої бойові заслуги був нагороджений відзнакою шведського короля «Великий хрест ордена Меча» та французьким орденом «Хрест святого Луї».

Життя його було захоплюючим, незвичайним, складним і багатим на пригоди, але разом з тим і небезпечним… Хаг, капітан з Сасесу, Ля Мот, Ернест Брамляк, Конорієр – це не повний перелік його прибраних прізвищ та псевдонімів, під якими Григорій Орлик, виконуючи різні доручення, подорожував європейськими та азіатськими країнами. І псевдоніми – неодмінно кожен раз новий, – йому були потрібні не лише для виконання таємних доручень, зокрема французького двору, а й для власної безпеки, аби ввести в оману російських шпигунів, які після 1709 року полювали в Європі з наказу Петра Першого за «мазепинцями». Це могло скінчиться вельми сумно і трагічно, як то й сталося з племінником Мазепи Андрієм Войнаровським, якого російські нишпорки виловили в Гамбурзі – він необачно жив там під власним прізвищем.

Дипломатичну кар’єру, вельми, до речі успішну, син українського гетьмана (таких тоді називали гетьманичами) розпочав з поїздки до Османської імперії та Кримського ханства.

Після повернення до Франції він мав аудієнцію у французького короля. Людовик XV детально розпитав молодого дипломата про його подорожі до Стамбула та Бахчисарая, цікавився службою гетьманича в шведського короля Карла ХІІ і, зрештою, попросив висловити власні враження про хрещеного свого батька, про Мазепу. (Молодий Орлик потім занотує до щоденника: «Його Величність був такий добрий, що засвідчив мені своє задоволення».)

Збереглися дані про те, що саме Г. Орлик відіграв значну роль у проголошенні Станіслава Лещинського польським королем, за що Людовик XV вручив йому надзвичайно коштовний діамант, а французька королева подарувала свій портрет.

Успішно виконуючи доручення французького короля, Григорій намагався вплинути на патрона у справі вирішення долі своєї батьківщини. В грудні 1731 року він подає до рук Людовика XV меморіал, у якому відзначає, що «інтерес Франції та її слава покликають її дати захист пригніченим націям, а чи можна знайти більш пригнічену націю, як козацьку?… Немає вже на Україні жодних вольностей, існує лише фантом свободи…» І просить Францію звернути увагу на те, що Росія згідно з Прутським трактатом відмовилася від козацтва, а після цього підступно окупувала Україну… Це вплинуло на короля, який наказав своїм посланцям до Туреччини і Криму просити султана і хана допомагати гетьману-емігранту Пилипу Орлику… Зокрема, підкреслив:

«Я дуже цікавлюся долею і станом пана Орлика, вважаю корисним для інтересів Франції підтримати пана Орлика в його правах, які він отримав, будучи гетьманом України… Треба, щоб Порта допомогла гетьманові Орлику зібрати біля себе свою націю, таку велику й хоробру, щоб вона могла скинути московське панування».

У серпні 1734 року Григорій під виглядом татарського купця пробирається на Лівобережну Україну, дуже ризикуючи при цьому, де зустрічається з полтавською та чернігівською козацькою старшиною. Вони шанували й пам’ятали його батька і запевнили, що готові при нагоді виступити за гетьманича. Росіяни його тоді ледь не схопили, і Григорію довелося спішно вночі залишити Україну…

Під час російсько-турецької війни 1734–1739 років Григорій Орлик складає план визволення України і подає його на розгляд французькому урядові.

«Як тільки турки почнуть наступ на Київ, – а тут ключ цілої України, – батько мій розішле універсали по всій Україні для козаків, які повинні будуть піднести зброю проти віковічних ворогів… Вся Україна повстане, як тільки мій батько на чолі з запорожцями з’явиться на кордонах, маючи підтримку Порти та Франції…»

Але все це було з розряду нездійсненних мрій. Як і сама ідея гетьманича про переселення Запорозької Січі разом з усіма козаками до Франції… Це була вельми оригінальна ідея, але й тільки.

Коли розпочалася російсько-шведська війна 1740 року, гетьманич звертався за допомогою до уряду Швеції, пропонуючи їй спільну боротьбу проти Росії: «Порта допоможе у всьому задля ревіндикації від Росії права на вільне посідання України, що належить батькові та його нації».

Але так і не знайшов країни, яка б погодилася допомогти Україні здобути волю – західні держави не цікавила доля якоїсь там країни козаків.

У 1742 році, коли помер батько, Григорій у розпачі звертається з листом до французького міністра закордонних справ Амельє: «Ви не можете уявити собі мого горя: батько був для мене всім – другом, дорадником і вождем. Він був живим доказом, що людина в принципах може довести раз з’ясовані ідеали до кінця свого життя».

У Парижі гетьманич познайомився з маловідомим ще тоді письменником Вольтером, багато розповідав йому про Україну, про гетьманування Мазепи та свого батька – його розповіді Вольтер використає у своїй книзі «Історія Карла ХІІ». Француз чи не зі слів українського гетьманича запише, що українці «завжди прагнули свободи». Будуть описані й мотиви, що штовхнули Мазепу до переходу на бік Карла XII…

Віку свого Григорій Орлик доживатиме з чарівною жінкою – та й сам він був удатним із себе, – на ім’я Луїза-Олена де Брюн де Дентевіль з відомого французького аристократичного роду. Весілля відбудеться у Версалі в присутності всієї королівської родини на чолі з Людовиком XV. Сам король підписав шлюбну грамоту «графа Орлика, первака небіжчика високо могутнього вельможі Пилипа графа Орлика, вождя козацької нації».

Життя в Григорія Орлика ніби нарешті стало спокійним і розміреним, він щасливо жив з красунею дружиною, почав писати працю з історії України, що називалася «Замітки про Україну й Козаків, про яких Європа мало що знає». Жаль, що її повний текст так досі й не знайдений.

Але довго всидіти спокійно Григорій не міг – він був військовою людиною, і невдовзі сурма покликала його в черговий похід. У складі французької армії, на чолі свого полку він воює на полях битв у Семилітній війні.

За значні успіхи 25 квітня 1759 року Григорій Орлик отримує від Людовика XV звання генерал-поручника. Вже в цьому званні його було двічі тяжко поранено – рани виявились такими серйозними, що генерала Орлика ледве довезли до Парижа, де його з риданням чекала красуня-дружина.

– Не помирай, любий, не помирай, – у відчаї благала чоловіка Луїза-Олена. – Ми з тобою ще й не нажилися.

– У цьому світі нажитися неможливо, – з останніх сил відповів чоловік. – Та ще з такою чарівною дружиною, як ти, моя люба. Живи і будь щаслива. Я заберу з собою лише твій образ…

Його не стане 14 листопада 1759 року в одному з похідних госпіталів французької армії… Сину українського гетьмана Григорію Орлику, французькому генералу, тоді ледве виповнилося 57 років.

Відчувши, що він помирає («назавжди» – з гірким гумором відзначить про себе), Григорій Орлик, звівшись на смертному одрі на лікоть, заспівав, прощаючись з життям своїм невгамовним, батькову пісню, власне, пісню їхнього роду, роду Орликів:

Гуля орел, гуля сизий, та й попід небесами…

Будучи Орликами за документами, вони назавжди залишилися в історії України орлами…

Але мав рацію його батько, коли занотував до свого щоденника: «Ті, що живуть на вершинах, завжди побиваються вітрами, й коли падають, розбиваються на шматки».

Чи нема країни, щоб загарбать і з собою взять у домовину…

Зевс – сам Зевс! – якось так захопився однією красунькою на ймення Європа, дочкою фінікійського царя Агенора, так захопився, що вирішив…

Так-так, викрасти юну царівну. І що з того, що Зевс – верховне божество, батько богів і людей, глава олімпійської родини богів, що йому, мовляв, не по чину бігати за спідницями, що з того, як у гарненьких дівчат та жіночок він закохувався, наче простий смертний парубок.

Вгледів Європу, і білий світ йому без неї, без Європи, враз немилим став. А те звабне дівчисько ще й кепкувало з батька богів – старий, мовляв, дідуган!.. От Зевс і вирішив тому дурному дівчиську довести, що ніякий він не старий дідуган, а, як пізніше скаже Котляревський про Енея, «був парубок моторний і хоть куди козак…» Ще й «на всеє злеє вдавсь проворний…»

Допомогло Зевсу й те, що безтурботна Європа гуляла собі морським узбережжям, сама-самісінька і без царської охорони. От Зевс перевтілився – скільки там для нього ділов! – у прекрасного білого бика, підстеріг і викрав царівну. На його спині – на спині білого бика – Європа перепливла море, а вже на острові Крит Європа – діватися нікуди, – змушена була народити йому кількох синів – ось так.

З часом сюжет той – викрадення Європи – став вельми популярним в античні часи, у пізніші – його зобразять вазовий та настінний живопис і картини. Хто тільки не писав на тему викрадення Європи – Тінторетто, Веронезе, Тиціан, Рембрандт, Тьєполо, Клод Лоррен, В. Сєров (Костянтин Федін навіть напише роман «Викрадення Європи»).

І ось Зевсом зажадав стати сам Петро І. Ні-ні, не просто богом (він себе й так богом вважав!), а Зевсом, який викрадає Європу. Бо російський імператор теж зажадав викрасти Європу… Ні-ні, не ту Європу, якусь там царівну – для Петра це – пхе! – а ту Європу, що є частиною світу – ні більше, ні менше…

Переможно завершивши Північну війну, Петро враз виріс у власних очах – постаралися ще й адепти російського самодержавства, простіше – підлабузники! Був певний: якщо шведів переміг, та ще такого войовничого короля, як Карл XІІ, котрий з п’ятнадцяти років у походах, то чому б не перемогти і решту європейців? Саме тепер, поки на злеті слави і могутності. Щоб уся Європа опинилася в його віданні. Чи – підданстві.

І Петро Перший почав готувати – так, на всякий випадок, – спадкоємцям заповіт. Але завершити його не встиг…

Вперше про секретний заповіт Петра, що «чудом зберігся», написав у своїй книзі «О возрастании русского могущества с самого начала его до XX столетия» відомий французький історик Лезюра. Ця товстелезна книга від першої й до останньої сторінки написана про «вроджену агресивність московитів». У ній Лезюра вмістив текст того загалом скандального заповіту Петра Велікого. Щодо подальшої долі Європи…

Власне, стратегічного плану, розробленого детально, але якому не судилося, на щастя, здійснитися.

Почати Петро І планував (про це й своїм спадкоємцям заповідав) з активного втручання у внутрішні справи європейських країн, нацьковуючи їх одна на одну. І посилено готуючи російську армію та флот для завойовницького походу.

Як запевняв у своїй книзі історик Лезюра, детально цитуючи в ній «Заповіт», Петро не обмежувався Польщею, торговими шляхами в Індію – він заповідав своїм наступникам збудувати гігантські флоти, навантажити їх під зав’язку «несметными азиатскими ордами», висадити їх на берегах Середземного моря, захопити Італію, Францію, Іспанію, взагалі все, що вдасться, частину жителів захоплених країн знищити під корінь, а решту перегнати до Росії, щоб заселити ними «сибирские пустыни»…

Програма дій для спадкоємців імператора Петра згідно з «Заповітом» складалася з 14 основних пунктів і починалася словами: «Во имя святой и нераздельной Троицы, мы, Петр, император и самодержец всероссийский, всем нашим потомкам и преемникам на престоле и правительству русской нации». А далі по пунктах перераховувалися всі «предписания».

Головний з пунктів: підтримувати «русский народ в состоянии непрерывной войны, чтобы солдат был закален в бою и не знал отдыха: оставлять его в покое только для улучшения финансов государства, для переустройства армии и для того, чтобы выждать удобное для нападения время. Таким образом, пользоваться миром для войны и войной для мира в интересах расширения пределов и возрастающего благоденствия России.

Вызывать всевозможными средствами из наиболее просвещенных стран военачальников во время войны и ученых во время мира для того, чтобы русский народ мог воспользоваться выгодами других стран, ничего не теряя из своих собственных.

При всяком случае вмешиваться в дела и распри Европы, особенно Германии, которая, как ближайшая, представляет более непосредственный интерес.

Разделять Польшу, поддерживая в ней смуты и постоянные раздоры, сильных привлекать на свою сторону золотом, влиять на сеймы, подкупать их для того, чтобы иметь влияние на выборы королей, проводить на этих выборах своих сторонников, оказывать им покровительство, вводить туда русские войска и временно оставлять их там, пока не представится случая оставить их там окончательно. Если же соседние государства станут создавать затруднения, то их успокаивать временным раздроблением страны, пока нельзя будет отобрать назад то, что было им дано.

Делать возможно большие захваты у Швеции и провоцировать ее на нападения, чтобы был повод для ее захвата. Для этого разорвать все связи Дании и Швеции и постоянно стравливать их.

Всем российским императорам жениться только на германских принцессах.

Англия: добиваться всемерного союза.

Продвигаться на север к Балтике и на юг к Черному морю.

Как можно ближе придвигаться к Константинополю и Индии (обладающий ими будет обладателем мира). С этой целью возбуждать постоянные войны против Турции и Персии, основывать верфи на Черном море, постепенно овладевать как этим морем, так и Балтийским, ибо они нужны для осуществления плана – покорить Персию, дойти до Персидского залива, восстановить, если возможно, древнюю торговлю Левант через Сирию и достигнуть Индии как мирового складочного пункта. По овладении ею можно обойтись и без английского золота.

Австрия: открыто поддерживать союз, но втайне провоцировать против нее недоброжелательство, конечная цель – установить над ней протекторат России.

Вместе с Австрией теснить турок.

Провозгласить себя защитником православных в Речи Посполитой, Венгрии и Оттоманской империи с целью дальнейшего подчинения этих держав.

Когда будут разбиты Швеция, Персия, Польша, Турция и Австрия, армии соединены, а Черное и Балтийское моря охраняемы флотом, тогда предлагается в особой секретности предложить сперва Франции (в тексте – «Версальскому договору»), а затем Германии (в тексте – «Венскому договору») разделить сферы влияния в мире. Если кто-то из них примет предложение (а это неминуемо случится) – уничтожить сначала оставшегося противника, а потом уцелевшего. Исход борьбы будет предрешен, так как Россия в то время уже будет обладать всем Востоком и большей частью Европы.

Если оба откажутся от предложения, то между ними надо развязать войну и истощить их обоих. После этого Россия должна отправить сухопутные войска в Германию, а флоты из Азовского моря и Архангельска в Средиземное море и Атлантику соответственно. Это изолирует Францию и Германию и ускорит их капитуляцию, а после этого Европа будет де-факто завоевана».

Отже, «Заповіт» зобов’язував спадкоємців Петра вести безперервні війни шляхом і відкритих конфліктів, і дипломатичних інтриг, робити все, аби врешті-решт підкорити собі Європу: розділити Польщу, нейтралізувати Турцію та завоювати Індію, домігшись таким способом повної євразійської гегемонії.

Варто зазначити, що частина «Заповіту» Петра І на той час вже практично була здійснена (наприклад, династичні союзи з німецькими державами, активне використання культурного досвіду Заходу, розширення виходу до Чорного моря і поділ Польщі), що й надало значну переконливість решті пунктів «Заповіту».

Але… Петрові Першому – а він хоч і був живим богом для Росії, «Велікім» імператором і прочая, і прочая, залишався такою ж людиною, як і всі прості смертні, часто хворів, з роками все сильніше й сильніше, і, розпочавши всього лише шостий десяток, вже був просто руїною. Ніколи не лікувався, вважаючи, що його могутній організм і сам упорається з хворобами. Випивав уранці стакан водки, що подавав йому денщик, загризав солоним огірком і – працював, попихкуючи люлькою. А хвороби тим часом робили своє, підточуючи й підточуючи його колись справді могутній організм.

В останні роки царювання Петро І часто хворів – здогадно на хворобу нирок, ускладнену уремією.

Влітку 1724 року його хвороба посилилась, але під осінь Петро відчув себе краще. Перепочив. Махнув рукою, мовляв, «авось» само минеться. І далі солдат-денщик приносив йому вранці стакан водки та солоний огірок…

Зрештою напади хвороби так посилились, що імператор розпорядився поставити в сусідній із своїм кабінетом кімнаті додаткове ліжко – відлежуватися під час приступів.

Потім імператор велів поруч зі своєю спальнею влаштувати «похідну церкву», де 22 січня і висповідався. До того він днями й ночами кричав від болю – голос мав сильний, тож від його крику в Зимовому палаці ніхто не знав де дітися (до крику додавався ще й мат, адресований, звичайно ж, хворобам), але сили його швидко залишали, а «сили» хвороб тільки росли, й імператор вже не міг голосно кричати й матюкатися як раніше, а тільки стогнав від жорстокого болю і часто стогін його переходив у якесь звірине виття…

Планами завоювання Європи він уже не міг займатися – як і будь-чим. Навіть внутрішньодержавними справами. Як не міг вже й сам себе обслуговувати. 27 січня (7 лютого) були амністовані всі засуджені на смерть чи каторгу (крім убивць і тих, хто неодноразово займався розбоєм), але це не допомогло. Імператору краще не стало – він вже не спав, хрипів вдень і вночі, час од часу провалюючись в тяжке забуття…

Доки він скреготів зубами й кричав у непам’яті, хтозна-звідки вигулькували чаклуни та знахарі – цілителі в чорних клобуках і теж, підстрибуючи навколо одра імператора, щось кричали-голосили, закликаючи сили потойбічні порятувати раба Божого Петра від напасті та виганяли з хворого «духів пітьми».

А якийсь малорос, присланий бригадиром Вельяміновим з Глухова, де тоді була гетьманська столиця, читав знахарську молитву, що рятувала рабів Божих, хрещених та молитовних від будь яких хвороб…

– Їхав святий Юрій на золотому коні з золотим шестом, з золотим хрестом. Зустрічає Божу Матір з Сіянської гори, з святої землі. «Куди ти, святий Юрію?» – «Іду до нарожденного, молитв’яного раба Божого Петра виганять оцим шестом і святим хрестом хворобу з раба Божого Петра, виганяти її в очерети, в болота, де у дзвони не дзвонять, де люде не ходять, де звірі не бродять, де голоса не чуть, де півні не піють, де сонце не світить…» – «Іди, святий Юрію, людям хрещеним помагай та усяку хворобу з раба Божого Петра виганяй, і я тобі буду в допомозі. Амінь!»

І хворий, ледь відбубонів знахар свою молитву, ніби отямився, заворушився і, сівши на своєму одрі, раптом попрохав папір. Щось було почав писати, але встиг вивести лише два слова: «Отдайте все…» – і впав у непробудне забуття.

Коли стало зрозуміло – імператор помирає, всі заметушилися, бо всіх хвилювало, хто займе престол. Сенат, синод та генералітет, ті установи, які мали право розпоряджатися долею престолу, зібралися в ніч на 28 січня, щоб вирішити питання про спадкоємця Петра І. Але нічого не встигли ухвалити, як до залу увірвалися гвардійські офіцери, а на площу тим часом вийшли два гвардійські полки. Під барабанний дріб та погрози гвардійських офіцерів, які відстоювали права на престол жони царя Катерини Олексіївни, Сенат ухвалив: трон успадковує вона, жона Петра, Катерина Олексіївна, яка 28 січня (8 лютого) 1725 року стала першою російською імператрицею під ім’ям Катерини І.

На початку шостої ранку 28 січня (8 лютого) Петро Велікій закінчив свої дні у своєму Зимовому палаці біля Зимової канавки – за офіційною версією, від запалення легень. Поховали його в соборі Петропавловської фортеці в Санкт-Петербурзі.

А далі традиційне: «Вскрытие показало…»

А розтин показав наступне: «…резкое сужение в области задней части мочеиспускательного канала, затвердение шейки мочевого пузыря и «антонов огонь». Смерть последовала от воспаления мочевого пузыря, перешедшего в гангрену на почве задержания мочи, вызванной сужением мочеиспускательного канала».

В останні роки Петрові треба було спішно й серйозно лікуватися, рятуючись від коси, що кістлява вже тоді занесла над ним, а він був занятий тим, що складав плани – в принципі фантастичні – завоювання Європи – далась вона йому! Ті плани складав, що будуть його ж адептами визнані згодом як фальшивка. Мовляв, вороги Петра і Росії придумали такі плани і видали їх як якийсь міфічний «Заповіт Петра». Це щоб урятувати репутацію Росії.

Повністю «Заповіт» (липовий, фіктивний чи реальний) Петра І буде опубліковано лише в 1836 році. Як свідчили публікатори (сьогодні дослідники пишуть: за легендою публікаторів), «Заповіт» був знайдений знаменитим французьким шевальє (у феодальній Франції дворянський титул) д’Еоном у секретних архівах Єлизавети Петрівни у 1757 році. Документ названий як «Копія плану європейського панування», він був неодноразово перевиданий у різних книгах з метою закликати Європу до єдності проти «російських варварів». Згодом у Росії з’явиться «наукове дослідження» О. Шубинського, що «аргументовано разоблачает подделку».

Так нині переконані всі адепти російського самодержавства й особливо діянь Петра І, якого вони в порядку вседержавного підлабузництва називають Велікім.

…Заповіт – офіційний документ, який містить розпорядження певної особи на випадок смерті…

Передсмертна воля…

Настанова, наказ послідовникам або нащадкам…

Хто заповідає кайдани порвати і вражою злою кров’ю волю окропити, а хто… як загарбати чужі країни.

Точнісінько, як ото в Поета:

У всякого своя доля І свій шлях широкий: Той мурує, той руйнує, Той неситим оком — За край світа зазирає, Чи нема країни, Щоб загарбать І з собою Взять у домовину…

…І до безмежних просторів Тихого океану

Якось журналісти аж цілий день побули на корветі [37] «Тернопіль» – наймолодшому кораблі ВМФ України. Є вже й такий, Військово-морський флот України.

Знайомлячись з екіпажем, журналісти спостерігали за побутом воєнних моряків. Потім про все побачене й почуте розповіли в газеті.

Корвет «Тернопіль» закладений у 1992 році у Києві на суднобудівному заводі, але через фінансові труднощі на воду його спустили аж у 2002 році. Та, слава богу, спустили! Ще через три роки корвет перевели з Києва до Севастополя для проведення випробувань і тоді ж на нього був заселений екіпаж.

Всього до складу ВМС України входить один підводний човен, 14 бойових кораблів і катерів, 18 допоміжних суден.

На українському корветі, як писали журналісти, розмовляють російською мовою. Правда, офіцери віддають підлеглим накази державною мовою, матроси звертаються до командного складу теж українською. Але між собою, в неформальному спілкуванні частіше користуються російською – «у ВМС це не заборонено» – з гордістю зазначають автори репортажу. А далі ось що додають:

«Цікаво (хоча що ж тут цікавого? – В. Ч.), що після здобуття незалежності України, яка не мала в останні століття свого флоту, довелося буквально створювати (мовою оригіналу статті – «изобретать») свою «морську мову». Команди, які увійшли до уставу 1992 року, розроблювалися за участі вчених-філологів».

Гм… Україна, як кажуть, з незапам’ятних часів була морською державою (згадаймо хоча б запорожців, які борознили Чорне море, нападали на прибережні міста, звільняючи бранців).

І ось… Після так званого «возз’єднання» з Росією, що його необачно утнув Богдан Хмельницький, Україна на століття, будучи до «возз’єднання» морською державою, втратила «морську мову». І лише із здобуттям незалежності у 1991 році почала створювати свій флот і заодно свою «морську» мову, щоб віддавати нею команди на кораблях морського флоту України. А коли б гетьман Мазепа переміг, то вже у 1708 році незалежна Україна мала б і свій флот, і свою «морську» мову для команд. Та й не тільки свій флот і свою «морську» мову.

Але Іван Мазепа – який жаль, який жаль! – програв тоді, і волі довелося чекати ще 283 роки. Аж до 1991 року. До того вікопомного рубежу, коли впала чергова, вже червона імперія, у яку мімікрувало, перефарбовуючись «у вільний союз вільних держав», російське імперське самодержавство – в тім числі й «самовластія» Петра Першого, прозваного в сьогоднішній Росії – Велікім… І предтечею волі був гетьман Мазепа.

А його немеркнучий заповіт і сьогодні на часі:

Озмітеся всі за руки [38], Не допустіть гіркой муки Матці своїй більш терпіти! Нуте врагів, нуте бити! Самопали набувайте, Острих шабель добувайте, А за віру хоч умріте, І вольностей бороніте! Нехай вічна буде слава, Же през шаблі маєм права!

Але дещо, попри все, маємо.

І дечого досягли. Аж у Тихому океані.

Маються на згадці космічні досягнення України. У Дніпропетровську, ракетобудівельній столиці України, завершується будівництво першої української ракети-носія «Циклон-4».

Попередні покоління «Циклонів», як і все сімейство ракет-носіїв «Зеніт», проектувалися ще в радянські часи, але теж в Україні – «Циклон-2» з 1969 року має 106 запусків – всі успішні, «Циклон-3» з 1977-го – 122 запуски і лише 7 невдалих.

Нова ракета-носій «Циклон-4» готується на знаменитому дніпропетровському підприємстві «Південмаш», вона розрахована на запуски комерційних і наукових супутників, а також космічних апаратів малої і середньої ваги (до 6 тонн), і запускати «Циклон-4» Україна буде з бразильського космодрому «Алкантара» – плаваючого комплексу в Тихому океані.

Епілог

Люби мене, як я тебе, або Де шукати скарби гетьмана Мазепи

Треба нам, братове, служити Батьківщині, – часто задумливо казав гетьман Мазепа. – Чому? Та хоча б тому, що більше нікому…

«У всякого своя доля…»

Написав Поет, як закарбував: справді-бо, у всякого своя доля…

А вона буває різною: і доброю, і часом лихою. Люди кажуть: кожного сущого в світі білому оточують божества: добрі й лихі, світлі й темні…

Або – доля й недоля.

Перша – щастя, друга – нещастя.

Ще кажуть: доля не шукає людини. Людина мусить знайти її, свою долю. Бо таланить в житті лише тоді, коли ти відшукаєш свою долю, а хто не знайде долі своєї – б’ється, як риба об лід, і нічого в нього не виходить. Або виходить лихе, навиворіт…

Мазепина доля нині всім відома, а ось доля Мотрі… Як вона склалася у Мотрононьки – сьогодні одні гадання. Скільки авторів, стільки й варіантів подальшої долі юної Кочубеївни. І в кожного літописця своя, як водиться, легенда, версія, що її він вважає єдино вірною.

І нічого дивного – якщо вже мова зайшла про літописців, – немає. Таких прикладів з історії знаємо чимало. Ось хоча б кілька з них.

Лаврентіївський літопис, наприклад, запевняє, що київський князь Олег, отой, що «віщий», помер у 912 році і похованій у Києві на горі Щекавиці.

А ось новгородський літописець на повному серйозі запевняє: князь Олег відійшов у світ предків у 922 році в місті Ладога, де й похований. І обидва літописи однаково поважні й мирно собі існують у науковому світі і вважаються достовірними. Ще більшу плутанину маємо із знаменитою на Русі княгинею Ольгою – одні літописи повідомляють, що вона була болгарською княгинею, другі – що народилася під Псковом, а треті, що в місті Ізборську. Кажуть, є ще й літопис – теж вельми шанований, – який запевняє: Ольга – «дочка Тмутарахана, князя половецького».

Чи в’язати ясу про те, як княгиня Ольга спалила древлянську столицю Коростень, прив’язавши смолоскипи до ніг птахів. Але ж ця історія значно раніше приписувалася Олександру Македонському, фігурувала в скандинавських сагах, у чеських хроніках, є згадка про те, як хан Батий взяв Київ у 1240 році, запустивши в місто палаючих голубів…

І таких прикладів з історії можна наводити ще і ще, коли різні літописи про одні й ті самі події чи історичних осіб пишуть зовсім протилежне, видаючи свою версію, як єдино вірну. І ми тим версіям віримо – з літопису ж бо взяті, а літописці знають, про що пишуть. Але, як свідчить та сама історія, не завжди знають і не все знають і літописці…

Така ж ситуація і в билицях про подальшу долю Мотрі Кочубеївни. Знайомлячись з припущеннями (а часом, даруйте, просто фантазіями) різних авторів, доходиш висновку: не інакше, як у Мотрі Кочубеївни було кілька доль і всі вони були різні. І це при тому, що Мотря на все своє життя – навіть після розлучення з Мазепою – залишалася щирою мазепинкою. Себто кохала його і після страти її батька, що, як відомо, відбулася з наказу не Мазепи, а – Петра I.

Спершу судьба ніби щадила дівчину. Коли князь (генералісимус!) Меншиков, виконуючи вказівку Петра I, знищив Батурин та вирізав його мешканців від малого до великого – тоді було погублено біля п’ятнадцяти тисяч безневинних життів! – Любові Кочубеїхи та її дочки в місті не виявилося, і це їх врятувало.

У Батурині – на той час всього лише у малому сільці, що через віки відродилося на попелищі й руїнах першого Батурина, – так ось там і досі розказують, як перед самою окупацією його російськими військами Меншикова, у тому, у далекому, тепер вже неймовірно далекому 1708 році до міста візком приїздила якась тендітна юна черниця. Гм… Звідки? Чого?… На голові в неї був чималий каптур, в тіні якого ховалося й лице, тож батуринці не роздивилися, хто ж вона така.

Її візок, яким керував мовби нетутешній дядько, зупинився біля будинку Кочубеїв. Юна черниця з вузликом під пахвою зайшла до будинку. Довгенько її не було, а потім з’явилася. Та не сама – з іншою черницею, немолодою, але теж у чорному каптурі на низько схиленій голові…

Батуринці подивувалися: а ця де взялася? Ніякі черниці в будинку пана генерального судді зроду віку не водилися, господарювала там пані суддиха, Любов Федорівна… А тоді здогадалися – таж то Мотря Кочубеївна за матір’ю приїздила. Вбрала її в чернечу одіж, що була в неї у вузлику заздалегідь припасена, і вивела матір з дому та на візок всадовила…

Кажуть, що то не яса, не легенда, а жива-живісінька правда-билиця.

Хоч між матір’ю й дочкою тоді як чорна кішка пробігла, бо мати винуватила доньку свою в смерті батька, але буцімто вони, як приїхала Мотря за нею з монастиря, помирилися – не чужі ж бо люди.

Вйокнув візник на гнідих, ті затрусили, тягнучи візок з двома черницями і зникли з приреченого міста. Коли Меншиков увірветься до Батурина, послані ним люди нікого в будинку Кочубея не виявлять…

Казали, що й справді мати з дочкою помирилися, обидві тоді плакали й просили одна в одної прощення. Коли виходили з двору, Мотря обіймала неньку за плечі і вела її до візка, вони сіли і поїхали, і зникли назавжди.

А куди вони поїхали – того ніхто не відає. Може, подалися в монастир віку свого доживати, може, ще десь знайшли закуток у світі білому, може ще деінде – сіє тайна є… Дім Кочубеїв у спаленому Батурині чи не єдиний уціліє – з якого дива? Вибитими вікнами і вибитими дверима зяятиме жахливою пусткою і ночами з нього вилітатимуть сичі-пугачі та моторошно кричатимуть: пугу-пугу-пугу…

«Про подальшу долю обраниці гетьмана є різні версії. Серед них – перекази про її самітництво на полтавському хуторі Іскри, самогубство (втопилася в батуринському ставку), божевілля, перебування черницею в Пушкарівському монастирі поблизу Полтави – здебільшого літературного, народно-міфологічного походження».

І далі – увага! – «насправді Мотря, здається, драми зі свого нещасливого кохання не робила і вийшла заміж, за деякими даними, за гетьманського дворянина Василя Чуйкевича, за іншими – за Івана Чуйкевича, який був спершу військовим канцеляристом, потім господарем Гадяцького замку, реєнтом Генеральної військової канцелярії (1702), а згодом і генеральним суддею» (О. П. Реєнт, І. А. Коляда).

Так і пишуть: через роки після прощання з гетьманом Мотря виходить заміж за сина одного з козацьких старшин Василя Чуйкевича, близької Мазепі людини… Ще й посилаються на якийсь родовід дворян Чуйкевичів, де написано, що у 1707 році Василь Чуйкевич оженив свого сина Семена (вже Семена, а не Василя. – В. Ч.) на одній з дочок Кочубея, хресниці Мазепи Мотрі.

Буцімто тоді, у 1707 році, Семену Васильовичу Чуйкевичу було 35–37 років. Мазепа, мовляв, був не в захопленні від вибору старого Кочубея, вважаючи, що Мотрі більше підійшов би «знатный какой шляхтич».

Семен Чуйкевич з 1728 року керував генеральною канцелярією, був «назначен в числе искусных и знатных персон» для перекладу «правных книг».

У 1730 році, згідно з вибором старшин Ніжинського полку, він стає полковим суддею.

«Чи було щасливим сімейне життя Чуйкевичів?» – запитує автор і сам же й відповідає: навряд, мовляв. Адже ніде в історичних джерелах не відображено, що Мотря народжувала дітей. Відомо, що з 1733 по 1736 рік вона була (на якій підставі відомо? З яких документів? – В. Ч.) ігуменею Ніжинського жіночого монастиря, була Меланія Чуйкевич, яка після важкої хвороби померла у 1736 році. «Це була не хто інша, як Мотря Кочубей» – на якій підставі це стверджується?

Далі автори пишуть, що їй було 48 років, «она скончалась в тот самый день, когда более тридцати лет назад 20 января она в стужу прибежала в имение к Мазепе. Так бесславно закончилась жизнь прекрасной заложницы своей любви, красавицы и умницы Мотри, в жилах которой бушевал настоящий «коктейль» из четырех кровей: украинской, польской, русской и турецкой. Сбылось материнское проклятье: “Ты закончишь свой век в монастырской келье, а не на гетманском ложе!”»

На основі таких бездоказових статей створена і її біографія. У Вікіпедії вона подасться так: «Кочубей, Мотря Василівна. Дата народження – 1688. Дата смерті – 20 листопада 1736. Супруг Семен Чуйкевич».

Дата смерті поставлена для Мотрі Кочубей на тій підставі, що саме 20 січня 1736 року померла «игуменья Нежинского женского монастыря некая Мелания Чуйкевичева». Можливо. Але яке відношення до неї мала Мотря Кочубей?

Таку версію подає і солідне видання «100 видатних українців» (Київ, 2006).

«Доля Мотрі склалася трагічно: мати видала її заміж за чоловіка (за котрого саме – не уточнюється), якого вона так ніколи й не покохала. Померла Мотря Кочубеївна черницею одного з полтавських монастирів. Її могилу, розташовану в передмісті Полтави, зображено на літографії XIX ст. Хоча нині точне місцезнаходження поховання жінки, яка зіграла фатальну роль в житті старого гетьмана, невідоме, сучасні полтавські краєзнавці не втрачають надії його відшукати».

Крапку (правда, непереконливу) намагався в історії з подальшою долею Мотрі Кочубей поставити ще О. Пушкін у поемі «Полтава», назвавши Мотрю на прощання «преступницей» – ні більше, ні менше. (Наче дівчина була винуватою, що її батько, не захотівши Мазепу взяти в зяті, строчив на нього доноси Петру і дописався до того, що й голови позбувся.)

Так ось про подальшу долю Мотрі Кочубей (у поемі – Марії) за О. Пушкіним. А втім, за О. Пушкіним подальшої долі в Мотрі й не було. Назвавши її «преступницей», Олександр Сергійович відбувся таким інформаційним повідомленням:

…преданья Об ней молчат. Ее страданья, Ее судьба, ее конец Непроницаемою тьмою От нас закрыты…

Правда, в Україні «преступницу» ніби ж пам’ятають.

 …Лишь порою Слепой украинский певец, Когда в селе перед народом Он песни Гетмана бренчит, О грешной деве мимоходом Казачкам юным говорит.

«Слепой украинский певец…» У Пушкіна – це описове визначення, очевидно, мається на увазі кобзар. (Просто сліпих співаків народних в Україні не було, були бандуристи, лірники, кобзарі.)

Кобзарське мистецтво було поширеним серед сліпих, для багатьох із них це ремесло – єдина можлива форма заробітку. Як правило, сліпого кобзаря водив по селах і містах хлопчик-поводир, якого кобзар наймав у бідних батьків за певну винагороду. А перед тим, як здобути право на самостійне мандрування, кобзар-сліпець мав пройти певну виучку і витримати своєрідний «екзамен» у цеховому братстві. З 1951 року в Україні діє Державна заслужена капела бандуристів України. Відкрита й школа кобзарського мистецтва на Київщині та перший музей кобзарства в Переяславі-Хмельницькому.

В Україні кобзар – це більше як народний співець, що супроводжує свій спів грою на кобзі чи бандурі. Кобзар – ще тоді – один із символів України, її співучої і музикальної душі, зрештою, її історії, культури, духовності. Тож і недаремно книгу своїх поезій Т. Шевченко назвав «Кобзар». (Леся Українка: «Гомоніла твоя кобза / Гучною струною, / В кожнім серці одбивалась / Чистою луною».)

Коли в давні часи у селі з’являвся мандрівний кобзар, якого вів хлопчик-поводир в полотняній сорочечці й таких же штаненятах, все село збігалося послухати спів та рокіт кобзи чи бандури. І такі імпровізовані концерти часто тривали й далеко за північ (щоб видно було кобзаря, розпалювали багаття). І про що тільки не співав кобзар! Найчастіше про напади татар на Україну та про інших воріженьків, про козаків, які героїчно захищають свій край і люд, і, звичайно ж, – для дівчат та хлопців, – про любов… І часто про якусь конкретну. Тим більше яса про незвичайну любов гетьмана Мазепи до юної Мотрі Кочубеївни, яким так і не судилося зійтися, швидко розлетілася по Україні.

Кобзарі самі складали про них пісні і співали їх, і ці пісні користувалися найбільшим успіхом у слухачів. Мандруючи селами, сліпі кобзарі і через століття по тому співали про Мазепу та Мотрононьку Кочубей, а це свідчило, що про їхню любов знала вся Україна і щиро співчувала юній Мотрі…

Найдалі (хоча куди вже далі), розповідаючи про долю Мотрі Кочубей, пішло одне видання (потім повторено у Вікіпедії – вільній енциклопедії):

«Матрена Кочубей была в 1707 году выдана замуж за сына генерального судьи Чуйкевича, которого Мазепа успел склонить на свою сторону, а затем – УВАГА! – сослана вместе с мужем в Сибирь. По возвращении Матрена постриглась в монахини».

З приводу заслання Мотрі в Сибір – без коментарів. Бо це вже занадто, а з приводу постриження в черниці…

Жив та був колись такий український – видатний! – історик: Лазаревський Олександр Матвійович (1834–1902). (Радянські, не завжди об’єктивні історики шпигали його «дрібнобуржуазним лібералізмом».)

Походив Олександр Матвійович з дрібномаєтних дворян.

Закінчив історико-філологічний факультет Петербурзького університету. Працював в Україні в судових установах та наукових закладах. (Зокрема в Історичному товаристві Нестора-літописця.)

Автор праць переважно з історії Лівобережної України, один із засновників журналу «Киевская старина» – вельми авторитетного і популярного свого часу видання.

Підтримував дружні стосунки з Т. Г. Шевченком.

Автор відомих праць «Павло Полуботок», «Замітки про Мазепу», видав цінні документальні збірники, у його наукових розвідках – багатий фактичний матеріал. Так ось він знайомився з документами про те, що Мотря Кочубеївна пішла в монастир і в ньому закінчила свої дні ще відносно молодою.

«Іди в монастир, – у відчаї, що їхня палка любов виявилася фатальною, – радив їй гетьман, – а я знатиму, що на той час з В. М. чинити» (лист № 7).

Мати хотіла видати Мотрю за Чуйкевича (звідси й плутається в життєписі дівчини це прізвище), але юна Кочубеївна вдруге і востаннє втекла з дому і стала черницею Пушкарівського жіночого монастиря, що біля Полтави. Це й підтвердив згаданий історик Лазаревський.

Що ж до Чуйкевича, то за нього пішла заміж інша дочка Кочубея – Катерина. А ще дослідників збиває з толку той факт, що з 1733 по 1736 рік ігуменею Ніжинського жіночого монастиря була якась Меланія Чуйкевичівна (просто на одне прізвище з «тим» Чуйкевичем), яка після хвороби померла 20 січня 1736 року. «Дуже вірогідно (на якій підставі? – В. Ч.) це була Мотря».

Гм… Вірогідності аніякої.

Дата смерті Мотрі Кочубеївни невідома, відомо лише, що поховали її біля Вознесенської церкви, могила цієї незвичайної жінки була загублена (чи знищена – мазепинка ж!) за радянських часів. За іншою версію (і знову: версії, версії!), біля Диканьки, яка буцімто була частиною її віна. Там ніби (знову «ніби») була збудована дерев’яна церковка – нині від неї і сліду не лишилося – якщо вона, звичайно, була там, що малоймовірно.

Хоча… Легенди завжди такі чарівні і… спокусливо-поетичні. Так і хочеться у них вірити, як у достовірний документ. Тим більше, в Диканьці, що на Полтавщині, колись був маєток Василя Кочубея. Туди вела дорога, обабіч якої росли гігантські дуби.

До наших днів їх збереглося чотири, вік їхній – приблизно 800 років. За легендою, біля одного з таких велетнів, патріархів лісового царства, обхват якого сягає 10 метрів, і зустрічалися палкі коханці – Мазепа і Кочубеївна. На місці того незвичайного дуба (він не зберігся) встановлено пам’ятний знак у вигляді арки.

Ще одна версія. Мовби переконлива.

За кілька кілометрів від Батурина стояв Кербутовський, або Новомлинський, монастир і, мабуть, саме сюди постриглася в черниці Мотря.

В одному з давніх рукописів я знайшов згадку про те, що при облозі Батурина 1708 року «приїхала черниця з монастиря дівичого Новомлинського возком, і в черничину одіж її милість пані Кочубеєву перевдягнула і вивезла подалі від лиха». На мою думку, це була Мотря, яка порятувала матір від небезпеки. За деякими джерелами, вона закінчила вік черницею і похована на кладовищі Пушкарівки, що на Полтавщині.

Про це трагічне кохання в народі й досі живуть легенди. Так, у Чернігові в XIX столітті була записана оповідь старожилів про те, як на Пречисту опівночі ходить біля «мазепиного будинку» Мотря «вся в золоті… довгі коси, мов гадюки, з плеч спадають». Кого вона стріне, того просить зняти материне прокляття.

Сьогодні Мотря – вона ж для коханого Мотрононька – Кочубеївна вже належить не стільки історії, як поетичним, таким романтично-хвилюючим легендам та переданням давнини далекої. Дещо аж міфологізована, дещо вже навіть містична.

На Чернігівщині зберігся «Мазепин дім», будівля колишньої полкової канцелярії – його буцімто свого часу купив Мазепа для Мотрі, яку прокляла рідна мати і погрожувала її позбавити житла. За розповідями місцевих мешканців, звідтоді в будинку ходить-колобродить неприкаяний привид Кочубеївни. Раз на рік дівчина в білому виходить на ґанок і прохає перехрестити її, щоб зняти материне прокляття, але люди сахаються пріч і дівчина зникає в тумані…

Ось дещиця на цю тему з Інтернет-видання, що загадково зветься «Вампіри і привиди Чернігова: міфи чи реальність». (Чернігівщина була в ті часи центром Гетьманщини.) Глава «Привид Марії» (Мотря Кочубеївна помилково названа Марією, як у Пушкіна в поемі «Полтава»). Розповідають – хто захоплено, а хто й з містичним жахом, що й сьогодні можна зустрітися з примарою з минулого. Біля будинку Мазепи перехожого може поманити молода спокусниця-чарівниця Мотря Кочубеївна, душа якої в самотині ходить між густими деревами старовинного парку. І запевняють, що й справді привид може з’являтися на очі простим смертним. Вродлива, просто-таки красуня, молода дівчина з розпущеним волоссям у довгій білій сорочці…

А на Успіння Богородиці привид Мотрі-Марії печально ходить між деревами – мати прокляла її двічі за те, що колись покинула батьківський будинок і пішла до гетьмана, свого хрещеника, батька названого. Проклята рідною матір’ю душа дівчини благає встрічних осінити її хресним знаменням, тільки ним можна зняти прокляття матері. Але ніхто не зважується осінити ту примару хресним знаменням. А тільки проспівають треті півні, примара – вже не юна красуня, а відьма – зі стогоном «хреста, хреста мені», зникає. А ось якщо привид перехрестити, то він покаже місцину, де Мазепа сховав скарб. Але ніхто не зважується перехрестити привид – цур йому пек! Біди потім не обібратися. Цур їм пек, цим примарам!

Поховали черницю Мотрю Кочубеївну біля Вознесенської церкви, що її в передмісті Пушкарівки у 1702 році своїм коштом збудував полтавський полковник Черняк.

Нині Вознесенська однокупольна церква – унікальна пам’ятка монументальної кам’яної архітектури ХVIII століття. Це єдиний на Полтавщині зразок класичної української архітектури часів Відродження. За даними істориків, в огорожі Вознесенської церкви похована черниця Мотря Кочубеївна, дочка генерального судді Василя Кочубея, кохана гетьмана Мазепи…

А ще існує легенда, чи не найпоетичніша з усіх усних сказань про дочку Василя Кочубея під ім’ям Мотря. Ще коли дівчина жила в батька, Мазепа часто через своїх людей передавав їй різні дарунки, переважно книжечки – Мотря дуже любила читати, – та різну, як сьогодні кажуть, біжутерію. І неодмінно передавав букетик квітів. І не яких-небудь, а тих, що їх Мотря любила – незабудки, що в народі звуться люби-мене. Йдучи в монастир, Мотря прихопила засушений букетик люби-мене – на згадку про коханого. В її келії такі засушені букетики були завжди, і коли юна черниця дивилась на них, то, мабуть, згадувала коханого і на губках її тоді блукала чарівна, але така печально-сумовита усмішка…

Помираючи, попрохала монастирських сестер-черниць: «Як поховаєте мене, посійте на моїй ранній могилі квітки люби-мене».

Невідомо сьогодні, де саме в огорожі церкви, що на околиці Пушкарівки, неподалік від житлового масиву Половки, була її могила. Але чомусь в одному закутку церковної огорожі щовесни починають квітнути і квітнуть аж до пізньої осені синьоокі тендітні незабудки, квіточки, звані в народі люби-мене…

Що на мові квітів означає: люби мене, як я тебе…

Гетьман Мазепа лежить у Румунії, в містечку Галац, що за 5 км від українського кордону, Мотря Кочубеївна – десь у рідній Полтавщині… Господи, чи зійдуться вони хоч колись у тому, як прийнято казати, кращому світі?… Чи побудуть хоч там – де вічність і де немає юдолі й печалі, – разом?…

Чи вічно лунатиме його зойк:

«Моє серденько, мій квіте рожаной!

Сердечне на тоє болію, що… не могу очиць Твоїх і личка біленького видіти…»

Та ще розповідають, що іноді, особливо місячної ночі, що її так і хочеться назвати чарівною, з’являється тремтливе марево… Може, видіння, може, примара… Чи – привид з неясними, ледь окресленими контурами постаті в білому (чи, може, то ілюзія, якою живе людина?) і тоді чути, як хтось – чи те привиддя – когось благає:

«Я люблю тебе, люби мене… люби мене… люби мене…»

І мовби з інших країв чи з іншого життя, – яке вже було чи яке ще буде і буде неодмінно прекрасне, бо інакшим майбуття й не уявляється і не привиджується, – долинає ледь-ледь чутно:

Гей, літа орел, літа сизий, Та й попід небесами…

Тайна мазепиних скарбів

Скарби Мазепи шукають вже не одне десятиріччя.

Ба навіть сторіччя.

Шукають, шукають і – марно.

Принаймні поки що.

Але ж шукачі не втрачають оптимізму і надії. Скарби є. А коли є, їх знайдуть. Рано чи пізно. Та й чому їм не бути, як Мазепа був найбагатшою людиною Гетьманщини.

Як певні – так і пишуть, – гетьман «зібрав величезні статки і став одним з найбагатших людей свого часу».

Ось лише дещиця з легенд про скарби гетьмана.

У доносі на Мазепу, який на початку 1708 року подали царю недруги гетьмана, генеральний суддя Кочубей та полтавський полковник Іскра, про це пишеться так: «Гетьман розпоряджається самовольно войськовою казною, бере скільки захоче… З десяти городів Гадяцького полку ідуть йому всі прибутки, крім того, у нього у власті є волості й села значні, а він бере собі прибутки з порукавичних і арендових з великим умноженієм… За полковницькі посади бере хабарі… Після смерті генерального обозного Борковського Мазепа відняв у жони його і у малолітніх дітей маєток і присвоїв його собі…» (Правда, все це не підтвердилося, і донощики потім каялися, що вони понавигадували байки, та все ж…)

Кажуть, на багатства Мазепи розраховував і шведський король Карл XII, який постійно потребував грошей. Є легенда. Нібито збираючись пристати до шведів, Мазепа послав до короля Карла 30 (тридцять!) возів із срібними і золотими монетами… Це, звичайно, безберега фантазія, але… 30 возів із сріблом діяли на слухачів. До всього ж Мазепа справді допомагав Карлу XII грошима, адже той приперся в Україну з порожніми обозами – ні зброї, ні боєприпасів, ні харчу, армію ж треба було всім забезпечувати. І тут Мазепі довелося покрутитися, аби хоч якось невдахам допомогти.

Головна гетьманська «скарбниця» знаходилася в Батурині, що з 1669 року був столицею Гетьманщини.

«З глибокої давнини тисячі людей мріяли знайти справжній скарб, що вразив би уяву своєю цінністю чи суспільною значимістю. В останні два століття все більше скарбів потрапляє в руки професійних археологів, але серед тих, хто знайшов скарби, трапляються й авантюристи і просто випадкові люди. Для одних знахідка великого скарбу є видатним науковим відкриттям, для інших – здобуттям національної чи релігійної реліквії, а комусь важлива лише ринкова вартість виявлених скарбів. Хто знає, скільки ще нерозкритих загадок зберігають надра землі, глибини морів і океанів? В історіях про скарби часто неможливо відрізнити правду від вигадки, а за окремими ще незнайденими скарбами стелеться довгий кривавий слід…»

Це з анотації до книжки «100 великих кладов» (Москва, 2007).

Яких тільки скарбів на планеті Земля не було! («Збожеволіти можна від однієї лише думки, що ти їх ніколи-ніколи не зможеш знати», – із скарги одного скарбошукача і чорного археолога водночас.) Одні знайшли, а багато з них і досі не знайдені. І таких скарбів – переважна більшість. І вони – найнайзначніші. А ще більше скарбів – це всього лише уява людська, легенди-передання, фантазії буйно-бурхливо-загадково-таємничі.

Ось у згадуваній книзі «100 великих скарбів» їх рівно сто. Вибирай будь-який і…

І шукай. Бо й справді навіть у цьому виданні яких тільки скарбів немає. Це і золото з царських гробниць Ура, і коштовності Тутанхамона, і золото Трої, і золото Бактрії, і скарби княжого Києва, Старої Рязані.

А золото скіфів! Та це ж… Це ж золоте ельдорадо в південних степах України! А скарби з морських глибин (хоча б золото «Непереможної армади»). А скарби Монтесуми, скарби острова Хортиця, золото інків, «московська здобич» Наполеона, скарби Генрі Морґана. А ще ж острів скарбів! А ще ж загадкова країна Ельдорадо! Спадок гетьмана Полуботка, пугачовське золото. І так далі, і так далі. Цілих сто скарбів описані в одній лише книзі. І серед них – незнайдені скарби українського гетьмана Івана Мазепи.

Ще з легенд про скарби Мазепи.

Вважається, що значна частина грошей залишалася при Мазепі, в гетьманському обозі, що спершу зупинився в Прилуках, а потім вирушив до Лохвиці, а потім до Хорола подався. Буцімто частину возів зі скарбом відбили російські війська, які переслідували шведського генерала Крейця, котрий відходив з Лохвиці.

Зрештою, по весні 1709 року гетьманська скарбниця була перевезена до Великих Будищ, де розташовувалася головна квартира Карла XII. Там скарбниця Мазепи перебувала до самої Полтавської битви, а вже потім, терплячи поразку, Мазепа переправився через Дніпро біля Переволочної, захопивши з собою дві бочки з золотими монетами, кілька мішків срібла і чимало іншого «добра». За легендою – а вона живуча й нині – під час переправи гетьман велів кинути частину скарбів у Дніпро – не маючи можливості їх зберегти.

Ось що пише відомий дослідник запорозької старовини Дмитро Яворницький:

«Червня 27 числа о четвертій годині дня Мазепа з кількома однодумцями своїми сів у човни і заходився переправлятися з лівого на правий берег ріки, але так як з ним було багато казни, то люди його почали тонути, і Мазепа велів кинути гроші за борт. І так майже три частини того багатства опинилися на дні Дніпра». Ось вам і «точна» адреса, де шукати скарби гетьмана – бочки із золотом – на дні Дніпра біля Переволочної.

Переволочна – село на лівому березі Дніпра поблизу гирла річки Ворскли. Час заснування невідомий. До 1764 року Переволочна – сотенне містечко-фортеця Полтавського полку, яке захищало кордони Лівобережної України від нападів кримських татар. Під Переволочною капітулювала решта шведського війська, розгромленого російськими військами в Полтавській битві 1709 року. Під час Великої Вітчизняної війни радянські війська в кінці вересня 1943 року форсували Дніпро. У 1962-му Переволочна була затоплена водами водосховища Дніпродзержинської ГЕС, а жителів переселено в новостворене село Світлогірське Кобеляцького району Полтавської області.

Наприкінці минулого століття селяни показували Д. І. Яворницькому біля придніпровського села Мишурин Ріг чималий камінь з викарбуваною на ньому літерою «М». Звичайно, вони чи не шепотом запевняли вченого, що це – ініціал Мазепи і що саме в тому місці гетьман, рятуючись після полтавської поразки, звелів кинути скрині з грошима та коштовностями в Дніпро.

Оскільки ж навіть перебуваючи у вигнанні, Мазепа давав Карлу XII в борг (так і не дочекавшись його повернення) 240 тисяч талярів, то виходить, що не всі гроші було втоплено у Дніпрі. Але й це не все багатство, що було при гетьманові. Після смерті гетьмана в його скарбниці залишалося 160 тисяч червінців, не кажучи про срібне начиння та різні прикраси. Навіть існує легенда, вельми оригінальна, що насправді Мазепа не помер 18 березня 1710 року в Бендерах, а таємно – невидимка він чи що? – перебрався до Києва, поселився в Лаврі і, маючи гроші, нібито ще довго там жив. І жив, ясна річ, безбідно – хіба ж такі гульки на схилах Дніпра влаштовував! Можливо, й там він якусь частину своїх скарбів закопав – треба шукати, треба.

Російський уряд після перемоги під Полтавою всюди розшукував скарби «низложеного» гетьмана – у тім числі й у Києво-Печерській лаврі. Грошей – золотих і срібних – тоді не знайшли, а ось маєтки гетьмана були конфісковані і забрані до казни, де їх благополучно розтягли генерали.

Гетьманські скарби москалі шукали чи не азартно, вірячи, що їх було в Мазепи неміряно. Обіцяли тим, хто покаже бодай слід захованого багатства гетьмана, половину від знайденої суми чи вартості майна. Ось тоді й почали виникати легенди про скарби Мазепи, поховані ним під час втечі з України. Перед цим він буцімто радив старшинам: «Хай би кожний заривав у землю все, що є дорогого, тому що цар… захоче що-небудь недобре над гетьманом влаштувати і над всім народом нашим…»

І це стало поштовхом до створення байок про заховані скарби гетьмана. Основним місцем їхнього знаходження і сьогодні вважається Батурин. Востаннє Мазепа побував у своїй столиці в ніч на 23 жовтня 1708 року. А вже через кілька днів до Батурина підійшов з військами Меншиков і віддав розпорядження своїм катам: «Истребить в замке всех без различия, не исключая и младенцев, но оставлять в живых начальников для предания их казни».

І так було вчинено доблесними російськими військами – Батурин був перетворений в руїни та попіл, все живе («не исключая и младенцев») знищене, і місто на довгі роки перетворилося на пустку. Ніяких скарбів росіяни, хоч і шукали завзято перед тим, як віддати вогню місто, не знайшли.

Правда, в 1716 році якийсь п’яничка на прізвище Михайловський обмовився, що знає, де зариті в Батурині скарби. Його відразу ж взяли на цугундер і навіть возили на допити до Петербурга.

Там під тортурами п’яничка зізнався: якийсь челядник колишнього гетьмана Мазепи повідав йому, Михайловському, що в західній стіні гетьманського палацу Мазепа замурував частину своїх багатств. Петро I, ознайомишсь з цими показаннями, велів негайно відправити до руїн Батурина військову команду для пошуків схованого.

Чотири дні солдати шукали гетьманську «заначку» в руїнах палацу, але так нічого й не знайшли. Та й що вони могли знайти, як у Батурині «все превратилось в безобразную кучу угля и щебня, воздух был испорчен испарениями от гниющих и полуобгорелых человеческих и скотских трупов, так что от смрада дышать было невозможно».

Шукали заховані, вже явно міфічні скарби і в Гончарівцях. Гетьман в останні роки постійно її зміцнював – адже там була його заміська резиденція. Як доносив Кочубей, Мазепа у 1708 році велів гончарівську резиденцію «обнести валом для якоись неведомой причины».

Замок Мазепи знаходився неподалік Батурина, край дороги на Конотоп, на обривистому березі Сейму – шукали й там. Марно. Але шукають і нині. Меншиков і Гончарівку спалив, знищив її дотла разом із замком Мазепи.

Ще один замок у гетьмана був на хуторі Поросючка під Бахмачем. Саме в заміському палаці в Поросючці в листопаді 1708 року всі старшини, полковники, сотники і знатні військові товариші принесли присягу на вірність Мазепі і підтвердили готовність «сподіватися на протекцію шведського короля».

А ще ж – увага, скарбошукачі! – залишки мазепинського замку знаходять неподалік від сучасної залізничної станції Бахмач у так званому Поросюцькому лісі. Там на штучному острові, утвореному широкими копаними ровами, що з’єднуються з річкою Бахмач, гетьман теж, залишаючи Україну, міг зарити свої скарби. Але там уже рилися-копалися – марно. Шукачі запевняють: скарби Мазепи покояться де-небудь на дні. Так, так, Дніпра. Чи в безіменних урочищах або… Та хіба мало в Україні потаємних місць?

А буває, скарби гетьман ховав, як кажуть, на видному місці. Хоча б у Чернігові, в будинку військової канцелярії – будинок зберігся й сьогодні. Так, так, той, що нині зветься «Мазепин дім». Там тайно у підвалі і зарив Мазепа багато бочок золота та різних коштовностей. Про це він якось повідав Мотрі Кочубеївні, аби вона доглядала ті скарби, а як «все минеться і вони знову будуть разом, тоді скарби – бочки з золотом – самі вийдуть на світ білий…»

Досі чомусь не вийшли. Може, тому, що проклята матір’ю Мотря Кочубеївна, як гласить легенда, блукає ночами білою примарою в Мазепиному будинку – жоден із скарбошукачів, навіть найзатятіший, не зважується туди вночі поткнутися. А вдень скарбів не знайдеш, вдень скарби «не даються в руки»…

Але скарбошукачі не ликом шиті. Скарбошукачі на все згодні і тому не втрачають надії. І на все вони здатні. Як ото один з героїв Степана Руданського:

А аби я був царем — Знав би що робити: Я би тілько захопив Царську скарбівницю Та ще б таки того дня Драпнув за границю!

Існує про скарби гетьмана Івана Степановича Мазепи ще й таке сказання, записане автором цих рядків (а може, самим автором і придумане, хто його розбере) у 2009 році – див. його, Валентина Чемериса, книгу «Феномен Фенікса», роман-есе, фантастичні повісті, оповідання.

Отож ще дещиця про заховані (незнайдені) скарби Мазепи.

Поросючка

…і страшна свиняча морда висунулась, поводячи очима, ніби питалася: а що ви тут робите, добрі люди?

М. Гоголь

Не шукайте в нашій демонології ще й такого персонажу, його буцімто там немає. Ні серед відьом, ні серед блудів чи вихорів – не шукайте. Не знайдете Поросючки і серед вовкулаків, водяників (чого б це вона водилася в такій компанії?), ні серед домовиків, світилок і тим паче русалок-мавок (для компанії таких персоналій Поросючка красою-вродою не вийшла), ні серед упирів (пхе!), ні серед чарівників, чортів-бісів, ні серед чугайстрів, ні серед злиднів, ні серед скарбників…

О, до скарбників Поросючку в якійсь мірі можна віднести. Скарбник – це вірний страж багатств свого господаря, він затримує злодіїв і взагалі охороняє закопані гроші та закляті скарби. Були вони – скарбники – чисті й нечисті. Люди вірили, що раз на сім літ, до «Вшестя», закопані скарби пересушуються і горять (при цьому золото горить червоним вогнем; срібло – білим, мідь – синім). Вважалося, що гроші, які горять уночі, охороняє скарбник нечистий, взяти їх неможливо, бо вони закляті (прокляті). А коли хтось із настирливих та жадібних все ж їх добуде, то вони в мішку, доки їх нестимуть, перетворяться на черепки та вугілля. Або й на гадюк, жаб тощо. Траплялося, що нечистий скарбник може відкрити скарби, але – в обмін на душу. Цур йому пек! А Поросючці чужа душа не потрібна, тож ні за що вона не уступить довірених їй скарбів – і не просіть, і не моліть, і не хитріть, бо все то – дарма.

Тож не шукайте там Поросючку, її серед того кодла немає. Хоча вона і… є. Я навіть можу вам сказати де – за так, але, звісно, під великим секретом. Принаймні там, в тій потаємній місцині Поросючка була ще й донедавна, коли якось так налякала наших скарбошукачів, що поклялися вони до скону віку свого більше чужих багатств не шукати.

А було так…

Ні, спершу вам треба розповісти про скарби гетьмана Мазепи взагалі, а тоді… Про них багато чуток – достовірних і таких собі – ходить межи людом, і ще довго, смію думати, будуть вони ходити межи люду простого і навіть, як один казав, вельми грамотного.

Іван Степанович був людиною не бідною, дещо за гетьманства мав на чорний день. На його багатства розраховував навіть шведський король Карл ХII, який постійно побирався. Мазепа йому й допомагав, раз, поголоски ходили, навіть послав його величності аж 30 возів зі срібними та золотими монетами – хочте вірте, хочте ті вози перерахуйте. Тридцять їх, чи скільки там.

Гроші Мазепи, як він перебрався до шведів, були при ньому, але якась частка. Одні кажуть, що головні скарби нібито при гетьманському обозі знаходилися, тож якийсь час зберігалися в Прилуках, де той обоз стояв, потім у Лохвиці, далі в Хоролі, і хоч драгуни якісь там «тєлєґі» у Мазепи буцімто відбили, але гетьман все ж таки встиг перевезти більшість своїх коштовностей у Великі Будища, де була на той час головна квартира Карла XII. А вже після нещасливої Полтавської битви, переправляючись через Дніпро біля Переволочної, Мазепа захопив із собою дві бочки з золотими монетами, кілька мішків срібла та чимало іншого скарбу.

Але й тут гетьману не поталанило. Під час переправи він змушений був звеліти викинути частину скарбів у Дніпро – не було ніякої можливості їх врятувати.

Кажуть, що по смерті гетьмана залишилися у скарбниці його тільки грошима 160 тисяч червінців, не кажучи вже про срібне начиння і різні прикраси. Де те добро поділося в Бендерах після 18 березня 1710 року – хто вам тепер скаже.

Руський цар велів будь-що шукати «клади» Мазепи. Та їхня частина, що зберігалася в Києво-Печерській лаврі та в Білій Церкві, була царськими нишпорками конфіскована (разом з маєтками гетьмана).

Перед тим як переходити на бік Карла, Мазепа, зібравши своїх старшин у кінці жовтня 1708 року, так порадив-сказав їм: «Хай би всякий заривав у землю все, що дороге, тому що цар, не сподіваючись від України постоянства на випадок неприятельського вторгнення, захоче влаштувати щось недобре над гетьманом і над усім народом».

Коли ж гетьман радив заривати старшинам у землю добро, то, мабуть, і своє закопав теж. Вказувалося й місце, де він міг це зробити, але надійних лише двоє, про них і піде мова. Неподалік Батурина за півверсти від міста у Мазепи був замок («піддвірок») Гончарівка. В останні роки гетьманства свого Іван Степанович зело турбувався Гончарівкою, адже там була його тодішня резиденція. Тож свій піддвірок час од часу зміцнював. Там він ще на початку 1708 року обніс свій замок «знатним валом». Як дивувалися, «для якоїсь невідомої причини». А то ж він там скарби свої хотів закопати, от і «знатний вал» заздалегідь спорудив. Після того як доблесні Петрові вояки вчинили в тих краях погром-різанину, коли не щадили навіть безневинних дітей, дотла спалили Гончарівці, те місце стало зватися Мазепинським городком.

Ще й через 17 років після розгрому, кажуть, можна було бачити залишки гетьманських будівель. «Декотрі з садом, де Мазепа сам жив, в одном дворі каменные палати пустые и разграбленные, там же церковь деревянная цела, с некоторой частью іконостаса».

На той час в Івана Степановича було два заміських палаци, столиця чия – як і всієї Лівобережної України, – знаходилася в Батурині.

Крім Гончарівського, був палац і біля самого Батурина (не далі ніж верста) понад дорогою на Конотоп, над самісіньким обривистим берегом Сейму – з напольного боку його теж захищав «знатний вал», і в Гончарівці, виходить, як і в самому Батурині, гетьман міг закопати свій скарб.

Але було в Мазепи й ще одне, чи не найнадійніше місце для сховку.

Знаменитий палац під Бахмачем на хуторі Поросючка!

Спокійно, спокійно, добродії і товаришочки, і всі, хто горить бажанням-сверблячкою знайти Мазепин скарб – ми майже біля мети. Тільки вам і повідаю таємницю: саме в Поросючці в листопаді 1708 року всі старшини, полковники, сотники і знатні військові товариші принесли на вірність Мазепі присягу як гетьману України, й підтвердили готовність «сподіватися на протекцію короля».

Там же багато з них закопали свої статки – неподалік гетьманських, вірячи: якщо пан гетьман там приховав, то й для них там буде надійний сховок. Адже там захищатиме добро сам Скарбник – та ще з Поросючкою на додачу.

Хто такий Скарбник, ми вже, здається, розібралися – чорт-дідько, коли хочете. Вірний охоронець господарських скарбів, котрий швидше сам трупом ляже (а втім, він невмирущий), а сховок, йому ввірений, збереже, а ось хто така Поросючка? Казали, ще страшніша і ще надійніша за самого Скарбника, охоронниця доручених їй скарбів. Вічна і невмируща, і вона водиться не де-небудь, а на тім хуторі, що так і зветься – Поросячий. Ось чому саме там гетьман збудував свій палац і там, уклавши темної ночі страшну угоду з Поросючкою, довірив їй свої багатства.

Я, мовляв, зі шведами, з королем їхнім Карлом буду триматися до побіди. А коли побіди не вийде і воєнне щастя нас зрадить, відступлю за Дністер у Бендери… Чи довго там буду – не скажу. Але повернуся, а ти, Поросючко, тим часом пильно стережи мої скарби. Вони не тіко мої, а й людські. Після смерті вони мені вже ні до чого будуть, а люду нашому, як вільним стане, знадобляться. І Поросючка стереже-береже, як їй і велено, скарби гетьмана, та так ревно, що навіть сам Скарбник, нащо вже чорт-біс, а й він її остерігається.

Частенько буває, як у неділю хильне чарчину-другу бісівської скаженівки з блекотою та чемерицею, то підкрутить свого вуса і скаже, невідомо до кого звертаючись: е, що не кажіть, а Поросючка – це таки… Поросючка! Ми їй і під ратиці не годимося!

– А що, – питають, – у Поросючки хіба ратиці?

– Аякже. Як і в кожної справжньої Поросючки – і ратиці в неї, і рило з п’ятачком, і хвіст бубликом – дама вона серед нашого кодла хоч куди! Тільки очі в неї червоним жаром горять, як розгнівається зело, а отакезні ікла стирчать. І щетина на загривку та по хребту тоді стіною стає – аж мені лячно. А я такий, що нічого не боюся. Хіба що, крім чортихи. Хто в її очі загляне – вважай пропав! Тож нащо я вже чорт-дідько бравий, а остерігаюся в її очі дивитися. Хіба як добре вип’ю та разів з десять перехрещусь.

– Як? Чорт-дідько-біс і… хрестишся?

– А я, – не губиться Скарбник, – не який-небудь чорт-дідько-біс, а православний. Тож буває і перехрещусь, аби від своєї рідної нечисті вберегтися. Бо вона, рідна нечисть, іноді свого згламає. І не подивиться, чистий ти чи не чистий, свій ти чи не свій.

Ось тепер ми з вами й домовилися, де шукати скарби гетьмана, що їх ревно вже якій вік стереже Поросючка. Це – якщо ви не боїтеся оної Поросючки.

Де шукати скарби?

Отамечки, де залишки Мазепиного палацу – неподалік залізничної – тільки цур між нами! – станції Бахмач. Підете отак прямо-прямо, потім ліворуч візьмете. Якраз там, де хмарка вгорі стоятиме і тінь кидатиме на землю. Затим ще кудись там повернете – куди саме, вже я не пригадую, – а тоді встрічних і розпитаєте (перед тим гарненько побесідуєте з ними про погоду та життя-буття): де так званий Поросюцький (не забули?) ліс? Отой самий, у якому колись гетьманський палац стояв. А вам і скажуть: о-он тамечки! На штучному острові. Що його колись створили широким копаним ровом. Тоді він був глибокий, а тепер… Заріс бузиною та жостіром. Та все ж рів ще зберігся, хоч і не такий неприступний, як раніше. Триста років звідтоді минуло.

Ходять чутки, що його колись викопала нечиста сила, найнята самим гетьманом. А він умів з ким завгодно ладити. Як узялася та нечисть дружно, то за одну ніч і впоралась. Біси ж бо, сила у них бісівська, добряче попотіли. Рів копають і вал нагортають, і між валами вглиб щось там копають та мурують, мурують та копають – аж гул всю ніч стояв. Та такий, що й дерева наче од буревію гнулися. Ніч темна, так вони місяць над лісом засвітили, щоб видно було, й трудяться аж-аж-аж. Навіть лоби в них мокрі.

Аж тут півні як закукурікають!

Півень, щоб ви знали, має зв’язки з Сонцем – так він «відраховує» час. Тому його й боїться усяка нічна нечисть. Тож півні й відлякують нечисту силу, яка, зачувши їхній спів, так і розбігається врозтіч – як хорти. (Вночі від півнячого співу хіба ж так чешуть і відьми, і чародії, і… і все їхнє кодло!)

Тож тільки будимири прокукурікали, біси, які рили підземелля для гетьманського скарбу та оточували його ровом з водою (воду для нього встигли підвести з річечки Бахмач), так і сипонули врізнобіч! Як шкідники які.

Та хоч і розбіглися, а роботу свою таки встигли довершити. Гетьман і заховав там свої скарби. Ще й закляв їх – од недобрих людей. От вони там і досі, а зверху – дерева, кущі, трави на галявах, горби якісь…

Одне слово, пустка.

І ліс навколо шумить, шумить. Там буцімто досі видніються залишки якихось старовинних споруд. А в підземеллі й скарби зберігаються, що їх стереже-береже Поросючка.

Звідки це відомо? Так скарбошукачів, котрі туди поткнулися, вона ледь було зі світу цього не зжила. Наткнулися вони на неї, як хотіли до гетьманського скарбу дістатися на тім острові в Поросюцькому лісі, і вже буцімто були ледь-ледь до нього не докопалися. Може, й на кілька пальців. Але… Не далися їм скарби.

А рахуба та значить ось як закандзюбилася.

Зібралася якось ватага любителів поживитися чужим добром – буцімто аж із самого Києва прибилася. Такі у всі часи водяться – не переводяться. Звечора гайнула та братія до Поросюцького лісу на острів той. За валом і почали, похапцем, озираючись, – дріж у тілі – ритися. Чи не до самої півночі рилися, освітлюючи собі шлях смолоскипами. Отакезну нору вибахкали, що й самі в неї пірнули. Орудують там кайлами та лопатами, землю тачкою вивозять. І все вглиб риються, вглиб, земля м’яка, наче колись там уже був хід.

А ще нібито у них була якась старовинна мапа з різними таємничими знаками – в одного дядька на базарі в Бахмачі купили – за пару пляшок «Спотикача» та ящик пива на додачу. По тій старовинній мапі вони й копали.

І таки докопалися.

Ось лопати наче в порожнечу провалилися. Копачі розчистили хідник, аж гульк – попереду склепіння муроване. Кинулись вони, раді, що докопалися і що на ранок стануть багачами, кинулись та спинилися. Попереду ж бо добрячі залізні двері, наче панцирні з отакезним, чи не пудовим замком висячим, і здіймаються вони аж до самої стелі в тім підземеллі. Ні обминути їх, ні…

Та не залізних дверей з пудовим висячим замком і похмурого заклання вони злякалися. Попід стінами з обох боків, що вели до залізних дверей, сиділи… мертвяки. Власне, їхні скелети, світячи черепами із роззявленими ротами, повиставлявши поперед себе кістляві руки, жах-жахота! Страх-страховина та ще й бридота!

Отетеріли полювальники за чужим добром, не знають, що далі й робити. Втікати, взявши ноги в руки, але ж ноги наче не їхні поставали, наче поприкипали до землі – не ворухнеш ними. Наче наврочено їм.

Аж тут десь як загуло, як за-агуло!.. Мовби добрим конем-бахмутом хтось притьмом скаче, і невдовзі з бічного ходу вигулькнуло воно… Чудисько. Що його ні пером описати, ні словами передати. Але слухайте ви. То була вона, Поросючка. Страхопудало, що вочевидь баским конем у підземеллі скакало.

Вискочила на чотирьох ногах з ратицями, як добрі копита завбільшки – якраз доброму дядькові чи не по плечі. Зверху на ногах щось як колода заросла рудою щетиною. З одного боку хвіст з отакезним бубликом (на ньому ще й голубий бант для чогось вив’язаний), а з другого – писокрило, що закінчувався п’ятачком завбільшки з добру шапку. З двома дірочками, з яких пара так і струменить та цвіркає. На загривку й по хребту щетина дротом гороїжиться. Та ще й пащека роззявлена і з неї отакезні стирчать ікла, куди тим кабанячим! Куди тим вепрячим! Ще більші, ще грізніші. Вмить людину може надвоє роздерти. А над писком-рилом горять очища, як жар. І хекає те чудисько, як розлючений бик.

Ото й була…

Хто? Та охоронниця гетьманських скарбів Поросючка. Вилетіла, наче паровоз викотив добрячий! Власною, так сказать, парсуною.

– Ага-га-га-а!!! То це ви, г-голубчики, сякі-розтакі, гетьманських скарбів забагли?? Га?? Га-а-а???

А скарбошукачі ледь язиками в роті повертають.

– Ні… ні… Це ми так… Прогулюючись. Бачимо, нора, якісь злодії, певно, прорили, дай, думаємо, заглянемо – що в ній?

– І для цього кирки та лопати прихопили?

– Ага, на всяк випадок… Прогулюємося ж бо. А що взяли кайла, кирки та лопати… А раптом вовк де вигулькне – щоб було чим відбитися… А так ми ні сном ні духом. Ось вам, панійко-добродійко, хрест святий…

Хочуть перехреститися, а руки у них як не їхні.

– А цих… бачите? – «панійка-добродійка» повела писком-рилом в один бік, потім у другий. – Бачите? Скелети, які рядком перед дверима сидять. Це останні, котрі до вас приходили за гетьманськими скарбами. Звідтоді і сидять тутечки, і ви біля них рядочком посідаєте – на віки вічні. Добра буде для гетьманського скарбу охорона.

Роззявила пащеку з жахними іклами ще ширше, голову нахилила як для тарану і тільки хотіла було на нещасних кинутись, а тут десь на горі й закукурікали півні. Певно, на хуторі. А кукурікання півнячого, як уже було сказано, усяка нечисть боїться як вогню. Злякалась його й Поросючка.

– Ваше щастя, – каже. – Виручили вас півні. Ще поживете та поносите свої скелети.

А тут будимири вдруге проспівали, підскочила на місці Поросючка, крутнулась і тільки її й бачили. Аж загуркотіло в бічній норі. А там у підземеллі щось загарчало, застогнало, завило в сотні горлянок, загуло, як у буревій-чортолом і земля під ногами затряслася і тієї миті на скарбошукачів ще й вихор – мало їм усього іншого! – понісся – як скажений. І вихор як налетів, то в один мент видув їх із підземелля – як мітлою вимів!

Повилітали вони з нори, хто головою вперед, хто ногами, а хто в бублик скручений, а їх ще і далі понесло. Летять вони, млинками вертячись, розмахуючи руками й ногами, кожен із світом прощаючись…

Повикидала їх нечиста сила аж за рови з валами.

І тоді вихор десь зник, все стихло, а будимири втретє проспівали і світ нарешті вгомонився, і зорі знову в небі засвітилися, і місяць угорі лагідно засяяв, тільки сичі ще десь погукали, а тоді і їм заціпило.

Отямились невдахи, як уже сонце зійшло. Лежать вони за валом, як снопи, там і там порозкидувані. Стогнучи (боліли всі кістки й ребра на додачу) позводились на тремтячі ноги, кажучи:

– Ну й Поросючка!.. Був би нам кабець, якби півні не закукурікали. Тепер ще поживемо. А скарби… А хай їх біс шукає, нащо вони нам, молитовним та хрещеним. Цур їм пек, коли їх та божевільна береже.

Та й потягли ноги хутчій з того острова і лісу, званого Поросюцьким.

Навіть кирки свої та лопати покидали – десь вони там і досі валяються.

Так воно лучилося, як я вам оце розповів (а, мабуть, так, бо інакше б я вам і не розказував), чи не так – хочте вірте, хочте перевірте.

Тільки не раджу вам уночі потикатися на острів та копати там нори-хідники. Не приведуть вони вас до добра. Може, докопаєтесь до залізних дверей, але ж вилетить тоді скажена Поросючка. Як не встигнуть будимири заспівати – хана вам! Біля тих скелетів попередніх добитчиків рядочком посідаєте…

Ось чому на той острів ніхто більше із скарбошукачів – хоч їх і не переводиться, – не ходить. Бояться Поросючки. Та й своє життя дорожче за всі скарби світу, разом узяті – це вже точно. Перевірено.

Хай гетьман Іван Степанович Мазепа спокійно на тім світі спочиває – скарби його цілі. А охотників до них потикатися немає.

Скарби ті свого часу чекають на добрих людей. А скільки їх чекати – добрих людей – хто скаже. Може, ще рік, може, ще вік, але вони неодмінно з’являться, і тоді закляття над скарбами спадуть і дадуться вони в добрі руки добрим людям.

А станеться це лише тоді, коли завершиться вічна боротьба Добра зі Злом перемогою Добра.

І тоді до гетьманських скарбів прийде від усіх нас Доброслав з майбутнього чи й Добромисл, і все владнається. Коли з глибини історії знову постануть Берегині наші, Білобоги, Дажбоги, Коляди, Купали, Лади, Свароги… Коли по весні засяє бог весняного сонця Ярило, юнак у білій киреї з вінком маків на голові, із серпом у одній руці та снопком жита в другій, і заспівають дівчата:

Волочився Ярило по всьому світу. Полю жито родив, людям діток плодив, А де він ногою – там жито копою, А де він походить – там колос уродить…

А доти, доки цього не станеться, надійна стражниця гетьманського скарбу, вірна Поросючка нікого до нього не пустить, і спроби не робіть. Не такі, як ви робили, а нічого не зробили. Коли з живою душею втекли, то й раді були.

А ось як Перун прогримить молодечим громом над вільною Україною, так і дадуться нам ті скарби – не для себе їх великий гетьман приховав. Для вільної України. Кажуть, жахна-страшна Поросючка, ставши доброю та лагідною, відкриє ті скарби люду доброму.

Всі шукають – там і там, і там, і… всюди-всюди. Скарби гетьмана Мазепи. Багатим був чоловік, цей український крез! Шукають, навіть не відаючи гаразд, чи є вони – скарби.

Але якщо шукають, певні, що є.

Бо як же інакше, Мазепа і…

І без скарбів?

P. S. Ледь не забув. Ось вам ще один, так званий шведський скарб біля села Варви. (Між іншим, точна адреса, добродії скарбошукачі!)

27 червня 1709 року ополудні поранений король нарешті дістався до своєї головної квартири у Великих Будищах. Через кілька годин сюди стали підходити рештки розбитої біля Полтави шведської армії.

Російські війська висіли на плечах у втікачів, а тому після короткої ради вирішено було кинути все: вантажі, артилерію, обоз, роздати коней піхоті і відступати до Дніпра.

З армією було покінчено, але похідну скарбницю ще можна було спробувати врятувати.

За наказом короля кілька підвід, що їх супроводжували надійні люди, відірвалися від шведів, які відступали до Переволочної, і рушили кружним шляхом на північний захід до литовського кордону. Через кілька днів вони дісталися до села Варви біля міста Прилуки, але там втікачі переконалися в безнадійності подальшого відходу, адже російські загони захопили дороги і всі бодай і незначні населені пункти. Був ризик, що росіяни захоплять підводи з військовою скарбницею.

Розраховувати на допомогу українського населення після полтавської поразки і втечі гетьмана Мазепи вже не доводилося.

Ще раз порадившись, шведи на горі біля села Варви викопали чималий погріб, перенесли до нього скарби з підвід і завалили тайник камінням… (Так розповідають тамтешні жителі.) А самі подалися далі. Порожніми підводами. Більшість з них або загинули, або потрапили в полон до царських солдат… Звідтоді шведський скарб біля села Варви хто тільки не намагався шукати.

Шукали, шукали не одне десятиліття, а потім і століття. Загадковий погріб, що його вирили шведи біля Варви, склали там скарби і все завалили камінням та засипали землею – з роками на тім місці хіба ж такі чагарники поросли!

Перед Першою світовою війною з цією метою в село приїздили якісь «генерали», котрі буцімто мали при собі «плани й документи». Але й ці «офіційні» скарбошукачі опинилися з носом… Потім ще приїздили бригади, ще, ще… Чи не кожне літо біля Варви то ті, то ті скарбошукачі шукали шведські багатства (це при тім, що їх постійно шукало й місцеве населення). Марно!

А роки йшли і йшли, спливали десятиліття, століття… Так і лежить десь скарбниця шведського короля (уявляєте – ска-арбни-иця!) цілою-ціленькою – допоки?! І це при тім, що яса про тайник біля села Варви – тільки одна з багатьох легенд про скарби, зариті під час шведського нашестя.

А далі свідчення істориків про те, що шведи справді заривали в українську землю не тільки гроші, але й зброю, свідчать документи тих років. Хоча б такі: у 1706 році під час походу на Волинь «король свейський, будучи в Дубно, услышал о приходе московских войск, так скоро затревожась, что все тяжести бросил: и двадцять осмь пушек медных… в Дубно в землю зарыл, о которых накрепко под смертию запретил сказывать…»

Так же було заборонено – «под смертию сказывать» – і про заховані скарби біля села Варви.

Але заборонити – заборонили, ось тільки що важить сьогодні та заборона. Можна шукати скарби, їх і шукають – ось уже яке століття, – шукають, шукають і все марно.

Все, як кажуть, ще попереду. Тим більше скарбошукачі і в наш час не перевелися…

Отож скарби є.

І вони наше найбільше сьогодні багатство.

А найдорожчий скарб гетьмана – це його життя, віддане на вівтар України.

Він боровся і загинув за незалежну Україну. Вона сьогодні наш найбільший – і Мазепин теж – скарб.

Без мазепинського повстання, як справедливо зазначають автори книги «Усі гетьмани України», яке, мов дзвін, сколихнуло буття гетьманської України, дуже важко уявити собі рух за її волю. Воно мусить стати безцінним уроком для тих політиків, які мають дбати про долю народу, долю нашої держави.

Про безсмертя та високість справи гетьмана І. Мазепи свідчить і той факт, що в наступні століття «мазепинцями» часто називали національно свідомих українців, які жертвували життям за волю Батьківщини.

Його і сьогодні немеркнуча поезія – це теж наш великий скарб і багатство наше вікове. Кочубей, пишучи доноса на гетьмана Мазепу, власною рукою переписав гетьманову «Думу» і відіслав її до Петербурга Петрові І – як доказ, що Іван Мазепа, пишучи такі поезії, задумав вибороти незалежну Україну.

Дума пана гетьмана Mазепи, в якій значне проти держави великого государя виявляється субпротивенство

(Записано рукою В. Кочубея)

Всі покою щиро прагнуть, А не в єден гуж всі тягнуть: Той направо, той наліво, А все, братття, тото диво! Нема ж любви, нема ж згоди, Од Жовтої взявши Води. През незгоду всі пропали, Самі себе звоювали. Ей, братища, пора знати, Що не всім нам пановати, Не всім дано всеє знати І речами керовати! Много людей полічімо: Людом, однак, сам керуєть Стирник і сам управуєть. Пчілка бідна матку маєть І оної наслухаєть, — Жалься, Боже, України, Що не вкупі маєть сини. Єден живеть із погани, Кличеть: «Сюда, отамани! Ідем матки рятовати, Не даймо їй погибати!» Другий ляхам за грош служить, По Вкраїні і той тужить: «Мати моя старенькая, Чом ти вельми слабенькая? Різно тебе розшарпали, Гди аж по Дніпр туркам дали. Все те фортель, щоб не міла І вконець сил заслабіла. Третій Москві юж голдуєть І їй вірно услугуєть, Той на матку нарікаєть, І недолю проклинаєть: «Ліпше було не родити, Нежли в таких бідах жити! Од всіх сторон ворогують, Огнем, мечем руїнують, Од всіх нема ж зичливості, Ані слушної учтивості: Мужиками називають, І підданством дорікають». Чом ти братів не учила, Чом од себе їх пустила? Ліпше було пробувати, Вкупі лихо одбувати! Я сам, бідний, не здолаю, Хіба тільки заволаю: «Ей, панови єнерали, Чому єсте так оспали? А ви, панство полковники, Без жадної політики Озьмітеся за руки, Не допустіть гіршой муки Матці своїй більш терпіти! Нумо врагів, нумо бити! Самопали набувайте, Острих шабель добувайте, А за віру хоч умріте, І вольностей бороніте! Нехай вічна буде слава, Же през шаблі маєм права!

Ще один скарб Івана Мазепи, цієї незвичайної людини – це його і сьогодні немеркнуча любов до юної Мотрі Кочубеївни, не любов, а – диво незбагненне. Таїна і сьогодні не розгадана. Таїна, що ніколи-ніколи не буде розгадана. Бо яка ж це таїна, якщо її розгадають.

Тож і через десятиліття, і через століття лунає і лунатиме тихий і все проникливий голос любові:

«Моя сердечне коханая!

…я, поки жив буду, тебе сердечне любити і зичити всего добра не перестану, на злость моїм і твоїм ворогам».

А житиме він завжди – теж на злість ворогам. Житиме завжди, покіль Україна житиме. А вона теж завжди житиме!

А тому, як великий гетьман нам заповідав: треба служити Україні.

Чому? Та хоча б тому, добродії українці, братове і панове, товариші-козаки, що більше нам служити нікому. Як і любити.

В чім і розписуюсь: Валентин Чемерис,

Рік 2014-й від Різдва Христового,

Місто Київ, Україна

Примечания

1

Т. Г. Шевченко.

(обратно)

2

 Про ту «грешную деву», якій у Полтаві, за словами Пушкіна, буцімто немає рівних… При всій повазі й навіть любові до Мотрони Кочубей автор мусить не погодитись з Олександром Сергійовичем: Полтава здавна славилась красунями. І тоді, і тепер. Бо найкращі дівчата в Україні – полтавки. Такий це незвичний край! І це кажу вам я, полтавець з діда-прадіда.

(обратно)

3

 Існує й інша, архіоригінальна (хоча в принципі й життєва, адже в житті все трапляється) точка зору: Мотря була… дочкою Мазепи, бо за її матір’ю він – був гріх – упадав у молодості. А відтак… Ні, ні, не будемо далі фантазувати. Але це мовби пояснює, чому Любов Кочубей була так рішуче налаштована проти шлюбу гетьмана з її дочкою…

(обратно)

4

 Недарма ж Грицько Квітка-Основ’яненко для своєї повісті – правда, це станеться пізніше, – відьму з Конотопа взяв. Так і книжку свою назвав: «Конотопська відьма».

(обратно)

5

 Польським королем Стефаном Баторієм воно не могло бути засноване: по-перше, воно б тоді звалося Баторієм, а по-друге, на час заснування міста короля Стефана Баторія вже не було серед живих. А посмертно давати чиєсь ім’я місту тоді не було прийнято – новий король на це б не погодився. Поселення виникло значно раніше, ніж королювання Стефана Баторія (роки його життя – 1533–1586). Назва походить від прізвища Батура (великий батіг, так, очевидно, звався перший осадник у тих краях, козак Батура).

(обратно)

6

 Лен – 1) у Західній Європі за феодалізму земельне володіння (рідше якесь інше джерело прибутків), яке васал одержував від сеньйора при умові виконання військової служби. З XII століття передавалося у спадок. 2) Податок, який збирався з ленного помістя.

(обратно)

7

 «За 12 літ з початку мого гетьманства, – писав І. Мазепа в одному із своїх листів, – я зробив 12 літніх і 10 зимових походів».

(обратно)

8

 Можна згадати російського Кочубея Віктора Павловича – це державний діяч, граф, князь, віце-канцлер, міністр внутрішніх справ, голова держради і комітету міністрів (1768–1834).

(обратно)

9

 «Трістан та Ізольда» – пам’ятка західноєвропейської літератури середніх віків. Походження – кельтське. В основі сюжету – трагічне кохання дружини короля Марка Ізольди до його племінника Трістана. Вперше оброблена французькими поетами у ХІІ столітті. Відомі пізніші англійські, італійські, іспанські, сербські версії. На сюжет роману створено поеми кількох поетів, у тому числі й Лесі Українки – «Ізольда Білорука». Німецькою роман про Трістана та Ізольду переклав у ХІІІ столітті Готфрід Страсбурзький.

(обратно)

10

 Сейм – ліва притока Десни (басейн Дніпра). За часів Київської Русі мала назву Семь, адже витікала з семи окремих джерел.

(обратно)

11

 Популярний нині вислів «Не питай, по кому б’є дзвін, він б’є й по тобі», – належить англійському поету Джону Донну (1572–1631).

(обратно)

12

 Був ще такий жанр літератури XVIII – початку XIX століття – епістола, послання у формі листів.

(обратно)

13

 «Заплечных дел мастер» – це кат (або майстер голови стинати), який під час своєї роботи в основному знаходився за спиною жертви, частково тому, що спина була основним «об’єктом роботи», а частково, щоб жертва не бачила його обличчя. Серед цих майстрів були справжні профі і могли лише з допомогою «быча» домогтися від жертви, що завгодно. Ось таких умільців і називали «майстрами голови стинати», а згодом стали так називати всіх катів.

(обратно)

14

 Літургія (від грец. – громадська повинність; служіння) – головне із християнських богослужінь, що в тій чи тій формі практикується у всіх християнських віросповіданнях. Під час літургії здійснюється «таїнство причащання» хлібом і вином – це «тіло і кров Ісуса Христа». Відома з II століття як «обідня» у православ’ї, «меса» в католицизмі та лютеранстві.

(обратно)

15

 «Історія русів» за майже двохсотлітній період свого існування була опублікована тричі: вперше малим тиражем російською мовою у 1846 році в Москві, вдруге 1956 року в Нью-Йорку і втретє накладом у 200 000 примірників у Києві у 1991 році (переклад українською І. Драча). Свого часу вона таємно поширювалася в списках, за неї – щоб лише прочитати – платили чималі гроші. «Історією русів» користувалися Тарас Шевченко при написанні багатьох своїх патріотичних творів, а також О. Пушкін («Полтава»), М. Гоголь («Тарас Бульба») та багато інших письменників, істориків, політичних діячів. «Історія русів» – твір Георгія Кониського, архієпископа білоруського – твір історичний і політичний, реалістичний і легендарно-романтичний. Це, як його образно названо, дзвін, що б’є на сполох, заклик українців до єдності, це, як визнано усіма, історично справедливий погляд на наше минуле.

(обратно)

16

 Кобеляки – місто в південній частині Полтавської області, райцентр, розташований на р. Ворсклі. У районі 106 населених пунктів, серед них – селище міського типу Білики.

(обратно)

17

 Переклад зі словацької Ольги та Григорія Булахів. Впорядкування й примітки Миколи Неврлого. Вступне слово Івана Дзюби (Київ, 1999).

(обратно)

18

 Дике поле – історична назва незаселеної території південноукраїнського степу. Виникла в XVI ст., коли відбувалася військово-трудова колонізація цього регіону козацтвом після монголо-татарської навали. Сучасники писали про небачені природні багатства степових просторів і Дніпровського басейну. Їхнє освоєння проходило в умовах безперервної боротьби з татарськими кочовиками. Рятуючись від покріпачення, на Дике Поле втікали тисячі селян, де вони заводили власні господарства й оголошували себе вільними людьми – козаками. У другій половині XVIII ст. після освоєння козацтвом степу аж до Чорного моря термін вийшов з ужитку (В. Щербак).

(обратно)

19

 Українською, – але – радянською і на догоду Росії, – була придумана штатними ідеологами буцімто народна поговірка: «Як швед під Полтавою», що означає повну поразку, що посилено, в обов’язковому порядку пропагувалася: народ, мовляв, скаже, як зав’яже. І навіть була доведена до збірника «1000 крилатих висловів української літературної мови».

(обратно)

20

 Голландська газета «Oprechte Haerlemse Saturdaegse Courant», повідомляючи у 1709 році про розгром шведів під Полтавою, написала (невідомо звідки взявши ту інформацію), що «Мазепу, якого видав татарський хан, перевезли до Києва», де буцімто йому «готують важкий процес».

(обратно)

21

 Комолий (безрогий) – вроджена відсутність рогів у великої рогатої худоби, але це трапляється рідко. Комолих стараються закріпити в стаді, адже це безпечніше при догляді за тваринами і попереджає поранення ними одне одного. На сьогодні вже виведено кілька комолих порід – корів, овець, кіз.

(обратно)

22

 Іржа – червоно-бурий шар на поверхні заліза, який утворюється внаслідок його окислення. Про сліди, залишки чого-небудь, що діють гнітюче, шкідливо, – із тлумачного словника. Там же й приклад: «Пощерблена шабля іржею взялася, / У піхви тій шаблі вода налилася…» (Л. Первомайський).

(обратно)

23

 «Скільки ж того рабства за довгі століття після Хмельниччини набралося в українців! Часом здається, що більше, ніж самого українця», – з одного видання. Зойк щирий.

(обратно)

24

 Золота Орда – феодальна держава, що утворилася на початку 40-х рр. XIII ст. внаслідок завойовницьких походів монголо-татарських полчищ на чолі з ханом Батиєм. У кінці 30-х – на початку 40-х рр. XIII ст. ними була завойована значна частина руських земель. Золота Орда поділялася на улуси (уділи), якими правили родичі хана. Вона була штучним, нетривким державним утворенням, в якому насильно об’єднувалися народи різного етнічного походження – туркмени, волзькі болгари, половці, калмики, киргизи, греки, руські. Згодом Золота Орда розпадеться на окремі самостійні ханства, а з часом і вони перестануть існувати – але що це коштувало народам, які боролися із Золотою Ордою!

(обратно)

25

 О. Д. Меншиков (1673–1729) – російський державний і військовий діяч. Князь (1707). Генералісимус (1727). Син придворного конюха. З 1686 року – денщик Петра I. Висунувся в число найближчих до царя осіб. Відзначився в Північній війні і зокрема в Полтавській битві 1709 року. За царювання Катерини I і Петра II фактично правив російською державою. Використовуючи своє становище, став одним з найбагатших поміщиків (мав 90 тисяч кріпаків). В Україні дістав у володіння Батурин, ряд містечок і сіл. У 1727 році Меншикова було усунуто від влади і заслано. Про те, що це – головний кат Батурина, у якому – з наказу Петра I – він вирізав близько 15 тисяч батуринців, а місто перетворив на купу руїн та попелу, в Українській радянській енциклопедії – ані слівця. Як ніби й не було цього нелюдського звірства московських військ. Та й незручно про це було писати, ще образяться в Москві-Кремлі й оголосять це націоналістичним виступом малоросів проти старших братів-великоросів і проти видатного… І т. д., і т. п., у цьому самому дусі Петра Велікого.

(обратно)

26

 Сераскир – головнокомандувач, пізніше – командир гарнізону, а також військовий губернатор провінції.

(обратно)

27

 Олексій Іванович Мартос, дворянський (так за ідеологією СРСР) історик. Працював військовим інженером у Києві, учасник російсько-турецької війни 1806–1812 рр., Вітчизняної війни 1812 року, автор 3-томної «Історії України і козаків» (рукопис втрачено). З цієї праці, «пройнятої тенденційністю та ідеалізацією української козацької старшини» (так за УРЕ), опубліковано лише окремі уривки («Северный архив» 1822, 1823 рр.). Мемуари О. Мартоса доведені до 1812 року і надруковані в «Русском архиве» (1893, № 7–8).

(обратно)

28

 Мария, бедная Мария, Краса черкасских дочерей! Не знаешь ты, какого змия Ласкаешь на груди своей. (обратно)

29

 «Предатель Карла…» – о, це було чимось новим у біографії Мазепи, якого в чому тільки не звинувачували.

(обратно)

30

 Вуса в сучасної людини, свідчать спеціалісти, здебільшого виконують декоративну функцію. Разом з бородою вони відіграють соціальну роль статевої самоідентифікації чоловіка, є важливим доповненням до іміджу, впливають на духовний та емоційний світ. На фоні переважно безвусого суспільства вони є яскравою рисою, що виділяє їхнього носія з оточення. Характеризують чоловіка як такого, що намагається створити враження незалежної особи, котра володіє власними поглядами на свою зовнішність. У різні історичні періоди в різних країнах переважали різні типи чоловічої зовнішності. В сучасному світі до країн, у яких переважна більшість чоловіків носить вуса та бороду, належать Мексика, Афганістан, Бангладеш, Індія, Ірак, Пакистан, Саудівська Аравія, Сирія та деякі інші країни. В певні історичні періоди вуса були елементом моди. Деякі історичні особи, такі як Марк Твен, Максим Горький, Альберт Ейнштейн, Чарлі Чаплін, Будьонний, Сталін, Сальвадор Далі й ряд інших прославилися у тім числі й своїми вусами.

(обратно)

31

 Перша російсько-шведська війна відбулася у 1656–1658 рр.; друга так звана Північна, у 1700–1721 рр., третя – у 1741–1743 рр., четверта – у 1788–1790 рр.; п’ята – у 1808–1809 рр.

(обратно)

32

 Оскільки завод «Арсенал» носив ім’я В. І. Леніна, присвоєне заводу більшовиками в 1918 році, то пролетарського вождя включили до списку робітників почесним токарем-металістом.

(обратно)

33

 Ясси – етнонім ясс, як русичі в X–XIV ст. називали алан, іраномовний народ, що мешкав від Кавказу до Дунаю. Етнонім пояснюють половецьким «йасси» («стрілець із лука»). Можливо також, що в основі етноніма – власне ім’я.

(обратно)

34

 Вільно володів польською, шведською, французькою, болгарською, сербською, італійською, німецькою, грецькою.

(обратно)

35

 Антецесор – попередник на тій чи тій посаді.

(обратно)

36

 Про це гетьман І. Скоропадський зважувався писати навіть цареві. У відповідь Петро І сердито радив гетьману не докучать згадками про «козацьку вольність», адже «народ малоросійський», мовляв, «з ласки царя має свободи більше, ніж будь-який інший народ у світі…»

(обратно)

37

 Корвет – малий військовий корабель, призначений для протичовнової та протиповітряної оборони транспортів, дозорної служби.

(обратно)

38

 Через триста з гаком років російський поет-бард Б. Окуджава, використавши «бренд» І. Мазепи, створить свій варіант на його тему: «Возьмемся за руки, друзья, чтоб не пропасть поодиночке!»

(обратно)

Оглавление

Пролог Ловелас? Козацький Донжуан? Але колись він стане в пригоді батьківщині

Частина перша

  І такої чарівної ночі забевкав у Батурині дзвін…

  «Иван Мазепа: человек со множеством лиц»

  І показує булавою на Москву…

Частина друга

  …і будуть страчені «отсєчєнієм глав їхніх зміїних» Борщагівка, що на річці Pосі, 14 липня 1708 року

  Їx рівно дванадцять, уцілілих на сьогодні

Частина третя

  Навкруг порубане, криваве, все військо Карлове лягло. і настала черга Батурина…

  Всього лише одна дата в історії боротьби за свободу: 7 червня 1628 року

  Таємниця – це душа, але чого?

  Даніел Крман: від Полтави до Бендер

  Безрогі корови Джорджа Оруелла

  Тарас Шевченко. «Іржавець»

  Мазепа Іван Степанович, гетьман Yкраїни

  Ігри з оголошенням анафеми

  Так хто кого зрадив?

  «Cекретно на все времена. Никому ни при каких условиях не предоставлять»

  «…А народ увесь даже до ссущих віколол и вірубал…»

Частина четверта

  До волі залишалося ще 283 роки, або Як виникли задунайсько-задністровські запорожці

  «Міцний замок на османських землях»

  Петро I запропонував 300 000 талярів за Мазепу

  У Варниці, на околиці Бендер

  …У міському парку Свободи на Бессарабській вулиці, за п’ять кілометрів від румуно-молдавсько-українського кордону

  P. S. «Разговор Великороссии c Малороссией»

  «Забыт Мазепа с давних пор»?

  Заки море перелечу, крилоньки зітру…

  Помиляється й народ, коли немає ще держави…

  «Гетьман Мазепа: повернення до Батурина»

  Пушкін i Рилєєв, або знову про Мазепу

  Кіндрат Рилєєв виявився передбачливішим

  Від чого Петро I на тім світі перевернеться й бурхливо зааплодує

  Що можуть і чого не можуть королі

  «Гей, хто в лісі, – озовися!..»

  Гуля орел, гуля сизий, та й попід небесами…

  «…Немає вже на Україні жодних вольностей, існує лише фантом свободи…»

  Чи нема країни, щоб загарбать і з собою взять у домовину…

  …І до безмежних просторів Тихого океану

Епілог

  Люби мене, як я тебе, або Де шукати скарби гетьмана Мазепи

  Тайна мазепиних скарбів

  Поросючка

  Дума пана гетьмана Mазепи, в якій значне проти держави великого государя виявляється субпротивенство Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg