«Аецій, останній римлянин»

Аецій, останній римлянин (fb2) - Аецій, останній римлянин (пер. Наталья Михайлевская (tin-tina)) 1196K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Теодор Парницкий

Теодор Парницький Аецій, останній римлянин

Аецій, головний рятівник Західної імперії і кара короля Аттіли,

був убитий… і з ним загинула Західна держава,

яку вже неможливо було відновити.

Хроніка Марцелліна Коміта

А присуд хай винесе час.

Ю. Словацький

Розділ І. Людина трьох світів

1

Старий диякон не сумнівався: так, це сам Лукавий вступив супроти нього у спілку зі сонцем, водою та піском! Його стократно проклята блюзнірча мудрість уже занюхала, що змореному всенощною молитвою слузі Божому нестерпно тяжить голова і нездоланно злипаються почервонілі повіки, — тож до роботи! Хай разом із теплим і сонячним світлом крізь усі пори сочиться в тіло нездоланна слабість… м’який, сипкий, теплий, але де-не-де ще приємно вогкий надбережний пісок… нехай дивовижною колисковою озветься рівний та співучий гомін ріки…

Лукавий переміг — диякон заснув. Не зумів закінчити розповіді про загублену вівцю та Доброго Пастиря, тож Аецій ніколи не довідається, чому не слід кидати камінцями з пращі у птахів та маленьких звірят, як це робить зизий небіж старшого декуріона.

Та видавалося, що Аецій зовсім цим не переймався: вчитель тільки-но заснув, а голий хлопець уже качається по нагрітому піску з двома чорними кошенятами, веселим сміхом вторячи їхньому тихому радісному муркотінню. За мить уже не відрізниш, де хлопець, де кошенята: нявкання і сміх зливаються в один дужий щиросердий крик щастя, — б’є він високо в небо понад зануреним у глибокий сон, сухим, наче мумія, дияконом і клубком живої маси на піску.

Але пісок і кошенята недовго тішать Аеція: раптом вертикальна зморшка різко перетяла хлоп’яче чоло. Щось нагадав і от, повен рішучості, зосередження та найдужчого з усіх почуттів — цікавості, відважно видряпується на білу спину кам’яного лева, звідки, приклавши долоню до чола, можна буде уздріти білий берег Данубісу, де начебто мешкають вогневолосі велетні, що живляться червоною кров’ю та білим мозком таких, як він, п’ятирічних хлоп’ят… Зизий небіж декуріона клявся решіткою святого Лаврентія, що саме звідти, з висоти левиної спини він бачив, ще й не раз, велетнів та їхні багаття. Тож Аецій теж їх побачить!

Вже тричі падав, не знайшовши точки опертя на гладкій слизькій округлості левиного заду. Але знову дряпається: наге мале тільце пружне і сильне понад свій вік, та ще сильнішою є впертість.

І от сидить, гордо звісивши голі подряпані ноги над кам’яними боками, судорожно ухопившись дрібними, всіяними синцями долонями за складки кам’яної гриви.

Під випнутими ребрами гучно і сильно б’ється серце. Висота, на якій він опинився, видається такою головоломною, що око не сміє глянути вниз. Дивиться перед собою. Дивиться вперто, жадібно… Але, окрім безміру вод, видно лише імлу… нічого, крім імли, білої, густої, непроникної наче мур. Мить болісного розчарування, але одразу ж потому раптове, радісне, розкішне стискання серця: вогневолосі велетні вгадали, що ще трішки — і оживе кам’яний лев, приязно рикне до відважного молоденького вершника і одним стрибком переплигне через Данубіс, несучи на своїй спині нового героя — переможця велетнів, месника за зжерті мізки і вихлебтану кров однолітків!

Вгадали і, тремтячи зі страху перед Аецієм та левом, сховалися за муром із імли.

Та якщо вони такі боягузи, попри свій огром і вогненне волосся, — то як же трапилось, що один із них переплив увесь широкий Данубіс, непомічений вибрався на берег і раптом напав на ворога ззаду, підступно, зрадницьки… Його довгі, темні, кістляві руки вже обіймають хлоп’яче тіло, стискають і стягують з високості… відривають од спини вірного товариша-лева… Аецій захищається, наосліп б’є п’ятами, кусає сухі, бронзові, наче пергамент, напрочуд знайомі долоні і не хоче вірити, що то вчитель-диякон, прокинувшись від гучного крику Аецієвої матері, намагається зсадити його з кам’яної спини.

А мати справді гукає, в її голосі, такому знайомому, звучать тони настільки дивні, такі нові, незбагненні і ніколи не чуті, що Аецій миттю забуває про велетнів: прудкі ноги з неймовірною швидкістю мчать крізь великий сад, кривавим слідом позначаючи стежки, грядки і траву, за мить тупотять на мармурових сходах перистилю і раптом здіймаються в повітря: гожа молода жінка тулить дрібне голісіньке тіло до буйних теплих материнських грудей.

Перш ніж очі сховаються в складках розкішно шелестких срібнотканих шат, здивовано помічає, що перистиль юрмиться від чужих людей, чого ніколи досі не бувало.

— Радуйся, скарбе мій… є вісті од батька… радісні вісті… Вічний Феодосій Август і пресвітлий Стиліхон, і твій батько розгромили поган… дощенту!.. Саме восьмого дня перед ідами… пам’ятаєш? того дня, коли ти підбив собі око!.. Спершу перемагали ідолопоклонники і нашим тяжко було, але вночі вічний Август молився і розмовляв із Христом та й питав: «Як же се, Господи? Адже Ти найдужчий… Ти всемогутній… ми б’ємося за тебе, а ти замість нам — ворогам нашим і своїм ворогам звитягу даєш?!..» І вислухав його Христос і послав супроти поган вітри, ліси та гори… Розбив їх дощенту… Євгеній убитий… Арбогаст мертвий… Двадцять… чуєш, синку?… двадцять тисяч поган лягло на полі і вже не зведуться!..

І то гойдаючи сина в дужих руках, то знову тулячи до грудей, вдесяте схвильованим голосом оповідає про звитягу Христових сил під Аквілеєю. Зібрані в натовпі мешканці Дуросторуму[1], крім звісток з поля бою, вдесяте мали вислухати ще й те, як пресвітлий Стиліхон підвів перед обличчя вічного Августа скромного сотника, всього вимазаного кров’ю, і, падаючи разом із ним ницьма перед величністю, гукнув: «Ось найхоробріший з хоробрих, повелителю наш… Ось той, що найбільше вдіяв сьогодні…» І свята рука вічного Августа ласкаво лягла на плече скромного сотника Гавденція.

— Твого батька, скарбе мій, твого батька…

Гордість переповнювала її серце: знала, що весь Дуросторум нині їй заздрить … ні, уся Мезія… весь Схід! Її вродливе обличчя променіло щастям і тріумфом на саму думку, що тепер скаже її пихата рідня, яка вважала ганьбою шлюб шляхетної італійки з простим мезійським жовніром. «Тепер інакше казатимете про того „жовніра“», — шепотіла про себе, тим повніша щастям і гордістю, чим сумнішими були родинні пророцтва стосовно майбуття цього шаленого кохання і нерівного шлюбу. «Тепер для всіх вас буде честю, що я єдина з вас вийшла за Гавденція, героя Аквілеї», — думала вона.

— Матусю, скільки це двадцять тисяч?

Замислилась на мить.

— Стільки, як у День Господній бачиш перед базилікою, і ще стільки, і втретє, і вчетверте…

Аецій знову ховає обличчя у срібноткані бганки.

Наскільки ж дужчий від нього Христос! Нагадав: зизий небіж декуріона увесь день полював із пращею на спритну тваринку з великим пухнастим хвостом, що неймовірно прудко бігає деревами. При заході сонця розчаровано кинув пращу.

Аецій підняв її, сховав на грудях, не розлучався з нею цілісіньку ніч, аж до світанку не заплющив очей, а коли до кубікулу[2] почали тиснутися перші зблиски дня, втік до саду. Весь день не їв, не пив, не дозволив себе скупати, не слухав Божої науки диякона — чатував на прудке звірятко. Вісімнадцять разів цілився в нього і схибив… врешті, кинувши камінця вдев’ятнадцяте, побачив біля своїх ніг нерухому тваринку: лежала навзнак, зі скорченими ніжками, обгорнутими пухнастим хвостом, вип’ятим животом і застиглими оченятами. Аецій почувався тріумфатором… Ким же був порівняно з ним дев’ятилітній, високий, зизий небіж декуріона, яким він досі так захоплювався?!..

Але хто ж він сам порівняно з Христом, який лісами, горами і вітрами вразив двадцять тисяч?!.. Аецій уявив собі велике поле і силу-силенну полеглих воїнів: усі навзнак, зі скорченими ногами, вип’ятими животами і застиглими очима…

— Так, так, високо підійметься тепер сотник Гавденцій, — промовив старший декуріон міста Дуросторуму, покидаючи заповнений людьми перистиль у супроводі начальника міської варти та старого диякона.

«Очевидячки, гамір, що долинає з перистилю, заглушує відповідь… зрештою, я недочуваю», — подумав за мить, не припускаючи навіть думки, щоб сказане ним, декуріоном, зосталося без відповіді.

Але ті двоє справді нічого не відповіли: начальника варти зовсім не обходив сотник Гавденцій, а ще, хоча вже шість років, як він здійняв шати катехумена, у глибині душі все-таки зостався поклонником старих богів. Отож, коли декуріон, маючи велике бажання побалакати і не образившись браком відповіді, тягнув далі: «Але ж ми насправді винні Христові пости і подяки, і нову базиліку на форумі… базиліку Перемоги… ми ж розтрощили поган дощенту», — начальник варти не витиснув із себе нічого, крім блідої посмішки та досить невиразного підтакування. Але найбільше здивувало достойного отця міста Дуросторуму мовчання велебного Божого слуги, який дійсно мав би наповнювати вулиці та форум гучним «Осанна» та «Алілуйя!» Натомість старий диякон, хоч справді щиро і гаряче тішився з остаточної, як він незламно в це вірив, перемоги Христа над язичниками, йшов мовчки, з опущеною на груди головою; серце стискав йому жаль од думки, яким радісним диким вогнем палали оченята його улюбленця Аеція, коли розповіла йому мати, що цілі двадцять тисяч Христос безжально вразив на смерть … Той Христос, про якого диякон навчав хлопця, що його Господнє серце Доброго Пастиря крається не те, що од смерті, але від найменшого болю, завданого навіть найменшому створінню…

2

Жадібним ненаситним оком пожирав людей, доми, дорогу, ріку. Був у Римі… у справжньому Римі… в старому Римі! Серце під блакитною тунікою голосно і майже болісно відбивало ритм улюблених віршів:

Tu regere imperio populos, Romane, memento, parcere subiectis et debellare superbos…[3]

Здалеку вже видно Капітолій. Білий мармур — це, напевне, або Юпітер Капітолійський, або замок, або святиня Юнони Монети… Розпалена думка випереджає погляд: Аецію здається, що бачить Тарпейську скелю… Раз-у-раз напинає віжки, стримує коней звертається до улюбленого вчителя-граматика, що їде у наступній за ним колісниці:

— Що це? А це? Це, часом, не театр Марцелла? Чи швидко доїдемо до Форуму Траяна?

Граматик посміхається, гордий і задоволений зі свого учня. Навчив його скандувати гекзаметри і витончено модулювати всі відтінки багатющого діапазону горацієвого вірша. Обдарував його, не вдаючись до ненависного підручника Доната[4], усіма скарбами найдостойнішого з семи вільних мистецтв і не сумнівається, що Аецій, навіть розбуджений зі сну, не затнувшись ані словом, бездоганно продекламує будь-який заданий уривок із «Енеїди» чи «Метаморфоз». Бо таким було побажання достойного комеса Гавденція, жовніра, що насилу відрізняє поезію від прози.

Але ж напевне не було побажанням комеса Гавденція, славутнього переможця ворогів Хреста під Аквілеєю, щоб його первородний син разом із усіма таємницями граматики та філософії перейняв од свого вчителя тугу за тим давнім староримським світом, що його проклинали християни, але се він створив усі прекрасні поезії та повні мудрості листи прозаїків, потугу Роми та панування вовчого племені квіритів над усім orbis terrarum.[5] Тринадцятилітній син ревного Христового жовніра та щиро побожної матері завдяки своєму вчителю не вважав богів Олімпу та міфічних героїв потворними демонами, — навпаки, покидаючи два місяці тому пірейський порт, незважаючи на холодну й вітряну погоду, довго не сходив із палуби, наче зачарований надземним — як йому здавалося — сяйвом, що променіло від здалеку помітного вістря спису героїчної Паллади Промахос. Граматик пам’ятав, що в темних очах хлопця малювалося тоді таке ж саме зворушення, як тепер, коли він питає, чи близько вже до Форуму Траяна…

— У нас ще багато часу… Адже ми ще навіть не в місті… Тільки-но проминули навмахію Августа. — Посміхнувся.

Аецій вибухає гарячковим захватом: якщо передмістя такі гарні, то яким же буде саме місто?

Мати, що їде разом із ним у колісниці, знизує плечима: тисячу раз воліє Новий Рим. Який прегарний Августеум із краєвидом на палац та гіподром!.. А обсаджене, мов коштовним камінням, сенаторськими віллами узгір’я над пристанню Гормізда?… А церква пророка Самуїла? Так, так, у Новому Римі, над Босфором, насправді можна відчути себе як у столиці християнської імперії. А тут на кожному кроці сліди поганської розпусти. От, знову. Христе, даруй… прости грішні очі…

Швидко з огидою відвертає обличчя, кладучи знак хреста. Саме в’їжджали на міст Граціана. Глибоко внизу, під їхніми стопами ліниво волоклися каламутні жовтуваті води Тибру, обпливаючи острівець із гарною святинею Ескулапа. Довкола святині було рійно і гамірно, наче не втонули вже давно у минулому часи Діоклетіана й Юліана.

— Я туди не поїду!

— Але ж, мамо…

— Ні, не їду… Аецію, повертай! Я ще не забула, що братова моєї тітки загинула на арені за Христа…

Мусили знову повернути на Via Portuensis, щоб аж через Pons Sublicius дістатися міста. Аецій віддав віжки старому слузі, фракійцеві, а сам перебрався до колісниці, якою правив граматик.

— Мусиш усе мені пояснити… все показати… нічого не пропустити! — скрикує, а очі його палають, наче в лихоманці.

Тепер уже кожен поворот, кожен будинок, майже кожен камінь озивається в думках і у спижевому серці луною гекзаметру Вергілія, елегії Овідія, прози Лівія.

Forum Boarium… Velabrum… Юліанська Базиліка… Храм Кастора… а цей малий, округлий, з колонами — це храм Вести… Там направо темні мури святині Великої Матері та Porta Mugonia… А там, навпроти, Золотий Дім Нерона!.. Рим… справжній Рим… старий Рим!..

Сильні руки підіймають хлопця високо над землею, обіймають, притискають обличчя до широких грудей, студять розпалену голову холодною сталлю панцира…

— Нарешті… нарешті ви тут…

Аецій пильно, трохи з-під лоба оглядає всю постать давно не баченого батька. Червона коротка туніка, голі коліна, панцир оббитий золотими дисками з подобизною Гонорія Августа, майстерно вирізьблений шолом із високим червоним гребенем. … Все так, як слід… Лише обличчя, зовсім не схоже на жодне з тих славних, старих, увічнених у бронзі чи гіпсі… бородате обличчя мезійського селянина…

— Ходи, Аецію, — звучить повагою і благоговінням так давно нечуваний голос, — щонайсвітліший Флавій Стиліхон прагне тебе побачити.

Бере хлопця за руку. Пильно, зосереджено, хоч не вміючи удати суворості, оглядає його від темного волосся до блакитних черевиків. І раптом широкий усміх освітлює бородате селянське обличчя: комес Гавденцій задоволений виглядом сина.

Передусім вабить погляд мозаїкова підлога, що міниться безліччю барв і у кожній з кімнат, які вони минають, представляє іншу картину: ось поетичний поєдинок Марсія з Фебом… ось собаки Діани, що женуться за Актеоном… ось Октавіан Август зачиняє ворота храму Януса… Слід іти обережно, стерегтися, щоб часом не торкнутися ногою подоби Августа… А от битва Гораціїв проти Куріаціїв, покарання Данаїд, Дедал та Ікар, що готуються злетіти… На лівому крилі Ікара спочиває велика стопа, взута у червоний, золотом шнурований черевик. Над стопою здіймається товста, але висока і доладна литка, до половини гола, обросла густим рудуватим волоссям, коротким, видно, недавно голеним.

— Вітай, Аецію, — лунає голос, приємний, майже милий і лагідний, але з якоюсь дивною вимовою.

Хлопець переносить погляд із тонкого профілю Ікара на широке (ширше, ніж у батька!) червоне грубо тесане обличчя високого кремезного чоловіка, одягнутого в шафранової барви туніку та золотою аграфкою застебнутий темно-зелений плащ, що сягає колін. Нижню частину обличчя разом із щелепами покриває густа світлорудувата борода, коротке світлорудувате волосся залишає відкритим чоло, опукле, але високе, сперте, як на архівольті, на гостро вигнутих дугах кущуватих брів, з-під яких на Аеція поглядають приязні, веселі блакитні очі. Покрита перснями рука ніжно стискає дрібну долоню худорлявого підлітка у ясно-синій одежі.

— Глянь, Аецію, — звучить батьківський голос, ще поважніший, ще благоговійніший, — глянь, придивися і ніколи не забудь. Ти стоїш перед найсвітлішим Флавієм Стиліхоном, найбільшим полководцем, наймудрішим мужем, моїм і твоїм добродієм…

Усміхаючись ще приязніше, Стиліхон випускає долоню вутлого хлопчини.

— Сину мій, підійди до Аеція, — каже він, ще дивніше вимовляючи звуки, — підійди та потисни йому руку. Аецію, ти виглядаєш добрим хлопцем… хотів би я, щоб ти став таким самим неодлучним та відданим товаришем Євхерія, як твій батько — моїм…

Аецієві справді приємно з силою (напевне, боляче!) потиснути руку хирлявого хлопця. Знову з-під лоба дивиться на бородате обличчя, що сміється до нього, і, раптом згадавши науки граматика, неприязно думає:

«Варвар».

3

В атріумі монотонно хлюпоче фонтан. Аецій з руками, закладеними за спину, великими кроками дорослого чоловіка вже, мабуть, усоте перемірює відстань од погруддя Гонорія Августа до високої чорної урни з червоними фігурами гостробородих бігунів.

Із-за червоної завіси долинають притишені голоси, батька і чийсь чужий.

— … перш ніж зайде сонце, вже буде по всьому…

— Безумець, безумець…

— Отак, як стою перед тобою, Гавденцію, стояв я о шостій перед Саром. Гот рвав на собі волосся, роздирав одежу… «Дві тисячі людей, — казав, — стоять напоготові, тільки знаку чекають. … Я ходив, просив, благав… Даремно…» Розумієш, Гавденцію, — чи це справді не диво з див? … Варвар, що його за дві-три години чекає меч, не хоче рятувати свого життя… не хоче допомоги своїх одноплемінників-товаришів, бо вважає, що заради імперії, заради Риму не слід спричиняти заворушень… Незбагненно…

— Справді, незбагненно…

Мовчання.

Великі стопи сімнадцятилітнього Аеція все швидше покривають білі, чорні та червоні плити підлоги.

— А що ж ти вчиниш, Гавденцію?..

Голос батька, то тихий, низький, то високий, тонкий, аж смішний, змішується і щохвилини зривається.

— Проклинаю нинішній день… краще мені було полягти зі славою під Аквілеєю… цілісіньку ніч не спав… Це все таке незбагненне, таке складне… надто складне, затяжке для моєї жовнірської голови… Але, раз така воля Вічного Августа…

В атріумі Аецій аж до крові кусає товсті м’ясисті губи. Широка долоня відхиляє пурпурну завісу.

— Батьку…

Повільний невпевнений крок. Велике безформне селянське вухо нахиляється до самісіньких уст юнака.

— Батьку… що буде зі Стиліхоном?

Стиск пліч, безпорадний і наче повний болю.

Швидко, швидко пливе потік шепоту.

— Майже до самого полудня переховувався в церкві… думав, що святість місця його порятує. До нього приходили приятелі, товариші, підвладні… Казали, що не видадуть його… що вирок Вічного Августа нічого для них не значить… казали, що як він захоче…

— Я знаю, що було далі… Але що ж буде?…

Промовистий погляд до червоної завіси, розтягнутої згори над атріумом.

— Розумію… Стиліхон воліє віддати життя, щоб тільки не спричиняти заворушень… Не хоче рятуватися таким коштом… Чи ти, батьку, вчинив би так само?

Гавденцій мовчить. Широке бородате обличчя розпливається у посмішці.

— Правда?… Я б теж не вчинив так, батьку…

І раптовий вибух:

— Але ж чому ти, любий батьку, комесе Гавденцію, не рятуєш свого товариша і добродія?… Чому сидиш, склавши руки, чекаючи проклятої години?… Даруй, батьку, — можеш покарати мене, але мусиш вислухати те, що скажу… мусиш: Флавій Стиліхон — це останній римський щит… єдиний наш захисник від готів… коли покотиться його голова, то що буде з нами? з Римом?… Невже ти цього не розумієш, батьку?… хіба ж ти не обіцяв під Полленцою померти разом із ним?..

Гавденцій спокійно слухає. Не має охоти карати сина. Навпаки, плеще його широкою долонею по плечі. І усміхається, наче щоб порозумітися.

— Так, так, Аецію, добре кажеш… Стиліхон — мій добродій, приятель, це останній римський щит… Кажеш, щоб я його рятував… А хіба ж я його не рятую? Рятую, але він сам не хоче… Слухай, сину: хто ж се ті, що хочуть його рятувати?… Одноплемінники — варвари, які хотіли б в особі його сина бачити варвара на троні Августів… А ми хто такі?… Римляни, що не хочуть бачити багряниці на плечах варвара… І ще хто?… Християни, правовірні, які не хочуть, щоб побіч трону та у війську величалися погани і єретики…

І тому… тільки тому кажу, що нехай святою буде воля вічного Августа… Я не невдячник… Я прагнув би, щоб Стиліхон урятувався — не для того, щоб боронити Рим, — ми самі його оборонимо! — але так… через вдячність і приязнь… Але, раз він не хоче…

Монотонно хлюпоче фонтан.

4

Аецій ледь стримується, щоб не розридатися. До болю зціплює зуби, стискає кулаки і глибоко, болісно впивається нігтями у вразливу шкіру долоні. Ні, не може плакати — він уже муж, не дитя… Інша річ отой поряд… сенаторський синок, якому сльози цюркотом спливають по щоках. Ще хлоп’я — шістнадцятилітній. Але ось і його ровесник, справа, цілісіньку долоню запхнув до ока… Правду кажучи, є чого боятися, є перед чим тремтіти… Що буде з ними? Що буде з ними?…

І ось-ось Аецій дасть волю хвилі плачу, що стискає йому горлянку, але тут же й опам’ятовується. Він римлянин, син славетного полководця, він тут тому, що його рід визнали гідним, щоб він і таким чином послужив Римові. Ні, ні, король варварів не побачить сліз сина Гавденція.

А варварський король наче навмисне затявся, щоб витиснути сльози з очей кремезного молодика з низьким чолом і похмурим поглядом з-під лоба. Оглядає його з голови до ніг, немов коня, якого хотів би купити… свердлить холодним, пронизливим, трохи глузливим поглядом дуже ясних блакитних очей. Так само і найближчий королівський товариш, його шуряк, вродливий Атаульф, проникливо і з неприхованою цікавістю — цікавістю дикуна! — приглядається до юних римських хлопців із чільних родів столиці. Інші теж — полководці та воїни, всі блакитноокі, одягнені в шкури, з неприємним запахом, русоволосі чи руді…

Руді — вогневолосі! До голови, під пересохлий язик, до горлянки, вже й без того стиснутої плачем, нав’язливо проштовхується раптом воскреслий спогад дитинства: північний берег Данубісу… на півночі вогневолосі велетні, що живляться білим мозком і червоною кров’ю римських дітей!..

Але сам король варварів, швидше русявий, ніж вогневолосий — з мисок і глеків на дерев’яному столі можна розпізнати, що йому, схоже, більше смакує червоне вино і жирна свинина, ніж дитячі мозок і кров.

Слава Христові! Морозний погляд блакитних очей зіслизає з обличчя Аеція і завмирає, стократ холодніше, стократ глузливіше і немилосердніше, на білих, мов тоги, обличчях щонайдостойніших вельмож і сенаторів.

— Я прийшов, щоб відомстити за ганебне і підступне вбивство найсвітлішого Стиліхона, єдиного, котрий гідний був імені мого ворога… — каже король, немилосердно калічачи, вже не смішно, — несамовито! — мову римлян. — Але поки що залишаю вас… так, з прихильності до вашого племені… Заручників, — знову глянув на Аеція та інших хлопців, — тих, що тут, доволі. Однак дасте мені ще…

На мить задумується, звівши до неба холодний погляд ясних очей. Аецій чує, як під білими тогами тривожно б’ються серця сенаторів.

— Дасте мені… небагато… золота п’ятдесят сотень фунтів…

Загинає мізинець.

— Срібла десь триста сотень фунтів… Шат отаких, — кладе палець на грудях префекта Іоанна, приятеля Гавденція, — сорок сотень… і червоного сукна, такого, що його зволить носити вічний Август, тридцять сотень…

Дивиться на свої пальці: чотири загнуті, лише товстий короткий великий палець ще погойдується над грудьми Іоанна.

— Ще дасте тридцять сотень фунтів перцю і цього досить, — закінчує, потрясаючи уже стиснутим кулаком.

Молодий Геркулан Басс, якому вже не лише щоки, а й вуста зблідли до кольору тоги, благально дивиться на Іоанна. Префект тремтячою долонею кладе знак хреста і здушеним, ледь чутним голосом витискає з себе:

— А нам? що в такому разі ти залишаєш нам, шляхетний королю?

Над холодними ясними очима високо здіймаються вгору пухнасті брови. Могутні руки застигли, схрещені на грудях. Товста нижня губа вип’ялася, вдаючи зневажливий подив.

— Вам? — цідить крізь сліпуче білі зуби Аларіх, король візіготів. — Адже вам зостається ваше життя… Мені воно ні на що не потрібне…

5

Розкішна тінь, яку відкидають могутні колони храму Венери Ерицинської, з кожною часткою секунди усе загрозливіше зменшується — її жадібно висмоктує немилосердна спека італійського полудня. Аецій здіймає з голови полотняний пілеолус і великодушно віддає його золотоволосому вартовому, для якого опівденне сонце — нестерпні тортури. Вже четвертий полудень, відколи під натиском сотень м’язистих варварських пліч із гуркотом упали Саларійські ворота, а стрілчата Віа Саларія, Саларійська дорога, жалібним зойком завторувала тупоту тисяч м’язистих варварських стіп. Уже четвертий день величезний вогняний стовп знаменує руїну, здіймається над чудовими садами Саллюстія, розсилаючи клуби диму далеко поза Альта Семіта — а от знову полум’я раптом вибухнуло над садами Валеріїв, його виразно видно з-під фронтону Венери Ерицинської.

Уже четвертий день візіготи хазяйнують у Вічному Місті — і нічого не трапилось. Жоден опікунчий геній Риму не зійшов з небес із вогненним мечем помсти, жоден грім Божий не вразив зухвалої голови Аларіха Балта. Розлючене море не прорвало замуленого порту в Остії, не ринуло потоком на збезчещене місто — навіть Тибр не поплив назад і не вийшов з берегів, щоб у чудотворно повних і збурунених своїх водах утопити завойовників-святотатців. Як і раніше, безтурботно погойдувались на вітрі гострострільні вершини струнких кипарисів, як і раніше весело плюскотіла вода у фонтанах, — лише люди чотири дні оглядалися довкола повним страху і тривоги шаленим поглядом, неспроможні повірити, чи те, що відбувається, справді відбувається, а не сниться у нічному кошмарі.

Бо невже це справді можливо?… невже в це можна повірити?… Рома, непереможна, незнищенна, безсмертна Рома — urbs aeterna, Вічне Місто, гніздо вовчого племені, столиця і володарка orbis terrarum стала безборонною здобиччю варварів?!.. Справді пробила вже, мабуть, година Страшного Суду… от-от настане останній знак… поклик! Чуєте?… Хіба ж це не голос архангельських труб?… Серця завмирають, холодний піт спливає з чола, а не в одну душу вступають спокій та полегша: воістину краще, щоб світ перестав існувати після збезчещення Риму…

Проте Аецій знає, що сурми, звук яких долинає від Портікус Міліаренсіс, — не архангельські, а королівські візіготські труби. Дворічне перебування в таборі Аларіха познайомило його з усіма особливостями життя варварів, таємницями їх душі та звичаїв, способами правління та ведення бою, — передусім же він настільки досконало вивчив готську мову, що золотоволосий вартовий, якому молодий заложник віддав свій пілеолус, неспроможний повірити: це справжній римлянин, а не гот з імператорської служби. А ще його єдиного з-поміж усіх довірених його нагляду заложників і бранців обдаровує майже дружньою довірою, звіряючись зі своїх тривог. Се справді найщасливіші дні його життя, радість і гордість переповнюють йому серце від думки, що саме його народ… його король першим увійшов у мури столиці світу, але чи цей вчинок не є часом святотатством? чи ж розгніваний Бог, Господь світу, не відверне лику свого від побожного готського племені і не зішле на нього нещастя і знищення?… Адже кожен, навіть найубогіший пахолок у війську короля Аларіха знає, що Рим — це місто, особливо миле Небесам… Це правда, хоч дивною здається, але щира правда: адже ж ніколи, ніколи нога завойовника не переступила меж міста, ніколи жоден ворог не зважувався зухвало вторгтися до Риму — чи ж це не виразна, хоч дивна і незрозуміла Божа опіка?… Хоч, може, навпаки, — не Бог, а злі духи опікуються цим містом, але ж так іще гірше!.. Золотоволосий вартовий блідне і тремтячою рукою кладе знак хреста — як же він міг досі про це не подумати?… Допіру тепер розлючені демони чи еони, чи як там вони звуться, немилосердно мститимуть усьому готському народові за те, що він перший зважився вторгнутись до міста, яке вони стережуть?…

Аецій не відповідає. Думає про те, чого навіть не підозрює готський вартовий… у що він навіть не повірив би, якби йому сказали. Про те, що це не вперше нога завойовника переступає межі міста… це не перший ворог, який зухвало й успішно зважився вдертися до Роми. Адже рівно вісімсот літ тому інший варвар, теж із півночі, так само переможно увійшов до вовчого гнізда. Глибока, майже трагічна складка раптом перетинає юначе чоло: так, усе начебто так само, але ж насправді геть інакше. Аецій про це знає. Знає, що на Римському форумі не сиділи спокійно в курульних кріслах сивобороді patres conscripti, закутані в білі тоги, з білими патерицями в руках. Знає, що жоден Манлій не вартує на Капітолії і жоден Камілл не надійде в останню мить із відсіччю, не переверне терези і не протиставить безсмертному «Vae victis» Бренна так само безсмертного: «Золото у нас для друзів — а для ворогів залізо»! Ніщо, ніщо це жодними чарами не повториться, сьогодні, вісьмома віками пізніше, ніщо крім: «Горе переможеним»!

Два роки тому король готів відібрав у Риму золото, срібло, пурпур і синів чільних родів міста. Рік тому вшанував пурпуровим плащем і діадемою першого-ліпшого сенатора, який впав йому в око, і промовив: «Римляни, ось ваш імператор! Я так хочу!» Сьогодні ж забирає рештки, що зосталися з майна і честі, і величі, а окрім того — життя… те саме життя, про яке сказав колись, що воно йому непотрібне…

Але ж не у всіх його забирає. Аецій чує, як один із його товаришів недолі та мандрівки з готами, таль-заложник, старий пресвітер в охайній брунатній поенулі-плащі, здіймаючи до неба вологі, глибоко розрізані, як на єгипетських малюнках, очі, голосно прикликає Боже благословення на голову побожного і людяного короля Аларіха. Бо, хоч він і єретик, але чи ж справді не побожний і людяний?… Чи ж він не ручився за життя і здоров’я всіх тих, що знайдуть притулок у християнських святинях?… Осанна! Осанна!..

Голосним молитвам пресвітера тихим шепотом уст вторують інші заложники: кожен із них має в місті когось дуже близького, когось найдорожчого. Звівши вгору очі — чорні, карі, зелені, фіалкові, — всі моляться до Христа: хай учинить, щоб їхні найдорожчі зуміли, встигли, здогадалися сховатися в церквах…

Кілька днів тому з узгір’я поза Саларійськими воротами здалека бачили чорний людський мурашник, що густо обліплював білість базилік… На святого Юстина! які ж страхіття там мусили відбуватися!.. Скількох розірвано, задушено, затоптано, розчавлено! Вчини так, добрий Господи Христе, хай моя дружина, моя матір, моє дитя, мій старенький батько, вірний приятель, брат, вуйко — протиснеться крізь одурілий зі страху натовп, не дозволить себе затоптати, задушити, розчавити… дістанеться всередину церкви… далі… далі… якомога ближче олтаря… якомога ближче до пресвітера!.. Вчини так, Господи!

Раптом гучний сміх заглушає шепіт молитов. Молодий ритор у брудному подертому сагумі, з розкуйовдженим волоссям і занедбаною бородою, викидає затиснуті кулаки високо над головами молільників і раз-у-раз перебиваючи сам себе новим раптовим вибухом сміху, волає високим тонким голосом:

— Осанна! Осанна! Слава Христові! Хай Боже благословення спливе на голову побожного і людяного короля Аларіха! Воістину, чи ж не побожний він? чи ж не людяний?… Лише гляньте, любі приятелі, скільки мешканців має Рим і скільки є в місті християнських святинь? Нескладно полічити. Тож за життя і здоров’я скількох квіритів поручився побожний і людяний король?… Скількох?! Скількох?! Скількох?! — питаю тебе, слуго Божий!

Шепіт молитов завмер на раптово зблідлих устах. Всі погляди звернулися до старого пресвітера. Він же здійняв десницю і грізно потрясаючи нею в напрямку міста, гукнув наче в натхненні:

— Скількох?… Хоч би й жодного!.. Вже давно пора… Вибила врешті твоя година, прокляте місто, притулку гріха, розпусти і пихи… Горе тобі, Вавілоне!.. Горе тобі, Содоме! Слава Господу нашому в небесах! Справедливий гнів Божий!.. Замало візіготів, замало меча і вогню!.. Просимо в тебе блискавок… сірки з неба… вогнистого дощу, о Господи!..

Замовк, тяжко дихаючи. Голосніше, тривожніше забилися всі серця. Навіть ритор перестав сміятися. Його голос із тонкого, високого, майже шаленого став спокійним, низьким, співучим, коли він почав промовляти — спокійно, мелодійно і жалібно, наче скандував «Скорботи» — «Тристії».

— Поки наші прегарні білі боги правили світом і Містом з вершини Олімпу, з високості олтарів, з кодексів[6] поетів, — жоден ворог не смів переступити священних кордонів Роми, жоден зухвалець і не мріяв замахнутися на велич голови і центру світу. Але от ми втратили наших богів, звели на олтарі Хрест і Назарянина, і що ж діється?… Кажете, що Христос — се добрість найвища… що наймудріший він і всемогущий… Хай же рятує Рому! Хай вижене варварів! Хай збавить своїх вірних од безчестя, болю і смерті… Хай…

Його заглушив крик пресвітера, гострий і пронизливий:

— Хай нищить… хай палить… хай страчує… Горе тобі, серце і голово ідолопоклонства! Горе тобі, гніздо вовчиці, таке ж скажене, похітливе й розпусне, як вона!..

І знову озвалися сурми. Все голосніші, все ближчі… Весь простір од старого муру Сервія і Коллінських воріт раптом покрився безліччю тяжко навантажених возів. Вози, повні золота, срібла, прегарного начиння, коштовних прикрас, загородили вихід до Саларійської та Номентанської доріг.

Серця заложників забилися від радості й смутку водночас. Візіготи кидали пограбований, зганьблений Рим, безкарно несучи на підошвах порох вулиць і площ Вічного Міста. А разом із ними в дальшу, здається, безконечну мандрівку мали рушати заручники. Не в одному оці зблиснула сльоза, невідомо, полегшення чи туги.

Ще гучніше вдарили в небо звуки сурем. Королівський почет повертав од храму Фортуни на Віа Саларія. Аецій здалеку розпізнав білого коня і гордовиту постать найзухвалішого із зухвалих, Аларіха Балта. На кілька кроків перед королівським конем йшла, ледь переставляючи ноги, молода жінка, смертельно бліда, але горда і спокійна. Вуста її були міцно затиснуті, очі вп’ялися у гладенько тесані кам’яні вулиці. Аецій одразу все зрозумів. Так само чотирма століттями раніше входила до міста Туснельда в тріумфальному поході Германіка. Тільки Туснельда мала блакитні очі, — чорними натомість, ледь витрішкуватими і трохи занадто округлими є очі Галли Плацидії, доньки великого Феодосія Августа, що виходить із міста в тріумфальному поході варвара. Біля Аеція залунало голосне хлипання. Відвернувся: ритор і пресвітер плакали, спершись головами один об одного. Аецій не плакав.

6

Флавій Констанцій, magister militum, стримав коня і, морщачи чорні, зрослі над носом брови, процідив крізь зуби:

— Зміцнити праве крило.

Dux Другої Аквітанії безпорадно розвів руками:

— Я вже не маю кінноти, найсвітліший …

Велика голова Констанція затремтіла під срібним, оздобленим зображеннями святих шоломом із білим гребенем, округлі очі зневажливо глянули на співрозмовника і звернулися наліво, де зоддалік, видима, як на долоні, виблискувала темна плита Середземного моря.

— Заженемо їх до затоки.

Dux Другої Аквітанії зиркнув на всіяне войовниками і мертвими поле, усміхнувся скривленими губами і повторив:

— Я не маю кінноти.

Констанцій, не поспішаючи, перекинув праву ногу через сідло, підвівся, спираючись на білі випещені долоні, і повільно сплив по кінській спині на землю.

— Щит.

Двадцять шість пар очей запитально глянули на полководця. Велика голова знову почала тремтіти.

— Повертаюсь у перший ряд. За мною!

Кинулися до нього з окриками, порадами, проханнями.

— Охоче підемо… Але ж ти не можеш ризикувати собою, найсвітліший мужу[7]… І що ми вдіємо без кінноти? Якби ще хоч один кунеус[8] — може б і вистачило… А так не зуміємо.

— Битимемось у потрійному строю, як Сципіон.

І змахнув рукою. До войовників щосили помчали препозити, які несли наказ магістра: кіннота на обох флангах відступає за лучників і пращників, щоб у тилу піхоти об’єднатися в один великий відділ. Лучники і пращники повинні запобігти оточенню з флангів. Піхоту зібрати всередині… розбити на три частини… principes, hastatae, triarii. Доки кіннота відпочиватиме, списники стримуватимуть увесь натиск ворога.

— Це самогубство… краще відступити, — бурмоче комес Криспін.

Констанцій не вибухає гнівом. Лише знизує вутлими плечима. Вказує рукою на поле.

— Варвари б’ються як п’ятсот літ тому… Чому б і нам не битися як Марій?..

Гучний крик із двадцяти шести грудей заглушив його слова.

— Дивись, дивись, найсвітліший мужу! Відступають… не витримали… розбігаються… Якби ще хоч один кунеус… ще один кунеус… вже б Атаульфові й кінець!..

Констанцій не вірить власним очам. Кіннота на лівому крилі, виконуючи його наказ, відступала під захист пращників, — але на правому, де, очевидячки, наказу ще не отримали, хмара куряви, яка швидко переміщалася, сунула вперед, у напрямку протилежному до того, де на узгір’ї стояв почет військового магістра, радісно й тріумфально гукаючи. У найнебезпечнішому місці візіготи відступали.

— Це теж візіготи… наші візіготи… візіготи Сара, — задихався від радості дюк Другої Аквітанії. — Ненавидять рід Балтів як сатану… Дивіться… дивіться… мчать наче вихор… вже розділили їх пополам, обходять з флангів…

І, взявшись попід боки, переможно глянув на комесів та трибунів почту. Ось не славлені до небес domestici, не італійські легіони, а керовані ним auxilia, скромні, зневажувані всіма ауксилії в останню мить виривають у ворога перемогу!

Констанцій знову сідає на коня.

— Ім’я варвара, що ними командує? — питає, вказуючи поглядом на зникаючу далеко хмару.

— Це не варвар, найсвітліший мужу… це той молодик, що заступив пораненого трибуна, сотник… син Гавденція…

Велика голова знову тремтить.

— Ударити всіма силами… Гнати… Загнати в море… Марш!

Ризикуючи скрутити в’язи, почет магістра шаленим темпом спускається з пагорба.

Вщент розбиті, проріджені війська короля Атаульфа безладно тікають у напрямку Піренеїв. Переможний військовий магістр здивовано приглядається до командира Сарових готів. Син Гавденція має на собі розхристаний на грудях шкіряний каптан, через ліве плече перевісив напівоблізлу вовчу шкуру — в руках величезний германський меч.

— Ти б собі ще рогатий шолом насадив на довбешку, — посміхається Констанцій.

Молодий сотник весело щирить здорові білі зуби.

— Здалося б.

Констанцій морщить зрослі брови.

— Ти командував тим кунеусом?

— Як ти сказав, найсвітліший мужу.

— Не отримав наказу відступу?..

Син Гавденція присувається до самої голови констанцієвого коня.

— Отримав…

— І посмів не підкоритися?..

Два ряди білих зубів знову блислнули в посмішці.

— Я вирішив, що не так зрозумів… або недочув…

Після хвилинної мовчанки Констанцій вдаряє коня п’ятами коротких ніг і, готовий до від’їзду, кидає:

— У потрійному строю ми б легше їх перемогли.

— Не смію не вірити, щонайсвітліший мужу.

Здивований Констанцій знову стримує коня.

— Отже, не віриш?

— З варварами слід воювати лише на їх власний лад, — звучить відповідь. — Якби я міг, то скував би наші шеренги залізним ланцюгом.

Констанцій зневажливо видимає тонкі губи.

— Римляни гордують битвою на варварський лад, — цідить крізь зуби.

— Не всі римляни, — відповідає Аецій.

7

У кубікілумі мати нареченої та pronuba гасять усі лампи одну за одною. Лише малий мосяжний каганець, майстерно вирізаний у формі двох нерозривно сплетених долонь, усю ніч сочитиме скупе жовте світло, так, щоб новопошлюблені могли бачити свої обличчя. Щоб це світло падало точнісінько на узголів’я широкого подружнього ложа, слід повісити каганець у відповідному місці на спеціально для цього призначеному гачку. Це мусить зробити наречений. Поки що круг жовтого світла вириває з мороку дві великі стопи, судорожно вчеплені пальцями за м’яку червону тканину, що покриває підлогу подружньої кімнати. Їх власниця повністю готова до приходу нареченого, одягнена лише в дуже легкі нічні шати, оперезані поясом, який, згідно зі звичаєм, наречена розпустить сама, коли почує кроки мужа. Ці шати, які переходять із покоління в покоління і які багато десятків років тому мала на собі мати короля Фритигерна, можна одягати лише раз у житті — під час першої шлюбної ночі. Вони не білі, як весільна одежа римлянок, а яскраво-червоні, без жодних оздоб, окрім пояса, сягають лише колін, а спереду розрізані і відкривають гарні перса.

Мати востаннє цілує доньку в щоку, пронуба ще раз пробує, чи вдасться швидко й легко розпустити пояс, а потім обидві виходять і на хвилину настає тиша.

На хвилину… бо невдовзі нові раптові корчі великих товстих пальців на червоній тканині виразно свідчать, — молода дружина знає… відчуває, що він уже тут… стоїть перед нею, стримуючи уривчасте дихання. Стоїть у повному світлі, коханий, жаданий, а водночас — викликає неспокій і тривогу. Досить тільки підняти довгі чорні вії над дуже ясними блакитними очима, і побачить його повністю… Але не сміє і, коли тремтячими руками розпускає пояс, не бачить нічого, крім двох пар стіп, що ледь торкаються кінчиками пальців.

Але й він нічого більше не бачить. Не тому, що вся постать дружини тоне в темряві, — адже легко міг би міцною, дуже міцною рукою притягти її до центру світляного круга, — та він не сміє… Адже це перша жінка в його житті! У році того життя двадцять четвертому! І не стільки правовірне християнське виховання, отримане в дитинстві, чи стоїчні засади, проголошені вчителем-граматиком, шанувальником Марка Аврелія, — скільки трирічне перебування між готами і вплив суворої варварської доброзвичайності став причиною того, що стоїть він перед своєю жоною так само несвідомий науки кохання, як і вона!.. і так само спраглий і дуже зацікавлений, а водночас повен дивного неспокою.

Але він чоловік і через коротку мить його долоні впиваються у легкі червоні шати матері короля Фритигерна, але його очі ще не сміють глянути на обличчя, з якого він міг би прочитати все, що відчуває, що думає, що переживає тепер спрагла вже ложа і пізнання його таємниць, а водночас повна страху молода жінка, рада з кожної хвилини зволікання.

У трикнініумі теж погасли вже погасли всі лампи, крім однієї, що зображала негритянського хлопця з яблуком у кожній руці. Одне яблуко надкушене, друге ще незаймане — в обох палає олива, що жовтим блиском осяває обличчя magister equitum Гавденція і гота Карпілія, comes domesticorum. Весільний бенкет уже закінчився, якусь хвилину тому триклініум залишив найдостойніший гість, magister militum і консул Флавій Констанцій — в кутку дрімає сивобородий граматик, колишній учитель малого Аеція, сьогодні ж автор epitalamium, що викликала справжнє захоплення наречених, їх батьків і гостей.

Майстерно накучерявлену бороду Гавденція вже щедро припорошила сивина, яку, хоч і не так виразно, помітно і в русявій чуприні Карпілія, що довгими пасмами спадає понад волячою шиєю на могутні атлетичні плечі. Грубо тесане, типово варварське обличчя Карпілія гладенько поголене — він одягнений не у звичний військовий убір, а в блакитні шати з найтоншої тканини. Оздоблені золотим ланцюгом, на якому висить велике зображення, що представляє святе обличчя вічного Гонорія Августа. Велика червона долоня міцно стискає правицю Гавденція: віднині нерозривні приязнь і єдність! Получені доми двох найсвітліших — це потуга, з якою ось-ось почне рахуватися імператорський двір. Простий жовнір із Мезії та варварський войовник із наївним здивуванням та захопленням думають про піднебесні вершини, куди довели їх дороги життя: в усій Західній імперії одна лиш людина перевищує їх гідністю військового рангу: Флавій Констанцій. Вони саме задумуються, чи варто узгоднювати дальші дороги — власні та своїх поєднаних родів — із дорогами Констанція, чи ні?… Зараз вони сильні… дуже сильні. Саме наближається година, коли зможуть проявити цю свою силу. Констанцій змагає за війну з королями диких гунів, які зайняли Паннонію, а вони обидва проти тієї війни. Побачимо! — усміхаються один одному батьки.

Скільки безсонних ночей проплакала дружина Гавденція, неспроможна змиритися з думкою, що її син мусить побратися з жінкою варварського племені!

— Це ганьба для нас… для мене… для мого роду, — хлипала, а інколи находила на неї така лють, що ледь стримувалася, аби не кинути чоловікові в обличчя: «Я вже раз принизила свої рід та ім’я, опустившись до шлюбу з простим мезійським жовніром. Невже цього приниження не досить?!» Зате голосно кричала:

— Хай проклятий буде день, коли перестали шанувати закон Першого Валентиніана, який смертю карав римлянина з провінції за пошлюблення варварки!.. проклятий!.. тричі проклятий! — і знову заливалася слізьми.

Але магістра кінноти не зворушували її сльози та благання.

— Якщо вже сам вічний Аркадій Август зволив поділитися троном і ложем з франконкою[9], то не розумію, чому син Гавденція не може одружитися з донькою достойного гота, тим паче, що ні вона не є немилою йому, ні він їй… А Карпіліон справді походить з роду варварських королів і куди ближчий по крові з Фритигерном, аніж Атаульф, якого не посоромилася пошлюбити сама найшляхетніша Галла Плацидія, донька і сестра цезарів…

І сталося: при слабкому жовтому світлі малого каганця в розкішних любовних обіймах змішувалася кров римська — напівселянська, мезійська, — напівблагородна, патриціанська, італійська, — з чужою досі й ворожою кров’ю варварських королів. Світлястий круг виривав зараз із темряви два злучені устами обличчя, на яких малювалося те все, що стрясало схованими в мороку сплетеними тілами… усе, чого зазнавали груди, стегна, спазмом насолоди здушені горлянки, раптовими судомами стиснуті серця… У триклініумі Гавденцій і Карпіліон, втупившись очима один в одного, обидва думали про те саме: про внука…

У кубікулі раптом із сичанням згас каганець. Вигоріла олива і Аецій не міг побачити, що обличчя його дружини не відображає вже нічого, крім тихого безмежного щастя, а в блакитних очах відбивається невідома, ніколи не передчувана глибінь, народжена з пізнання таємниці кохання… з розривання дівочого незнання… А вже геть неспроможний був пізнати, що й на його обличчі, у його очах відбивається майже те саме.

— Яка прегарна була та епіталама, правда, Аецію? — чує він раптом її голос, що бринить досі незнаними тонами.

Справді, епіталама була прегарною. Майстерні строфи, зачаті з горацієвого духу та спадку, — спеціально добраною ритмікою чудово відтворювали як повагу хвилини, що поєднувала два могутні доми, — так і настрій наречених… настрій, повен радості й гордості, і взаємної відданості, але водночас також неспокою, незнання і тривоги очікування… Апострофи до Venus Genitrix, інвокації на честь крилатого хлоп’яти з луком, Амура, а інколи цілі двовірші з Овідієвого «Мистецтва кохання» вміло перепліталися зі зворотами, почерпнутими у «Пісні над піснями», з уривками із Давидових псалмів та цитатами з листів апостола Павла — граматик, шанувальник Марка Авврелія, на старість зробився християнином!..

— Граматик так вихваляв твоє знання і пам’ять, Аецію, — в голосі доньки Карпілія звучить велика ніжність та мрійливість, — ти, напевне, затямив щонайменше половину епіталами. Скажи мені, пане мій… прошу тебе, скажи — хоч дві строфи… одну… хочу від тебе… з твоїх уст… почути ті прегарні слова про твоє до мене кохання…

Не може бачити дивної посмішки, яка після її слів з’явилася на обличчі чоловіка. Вся перетворилася на слух. Знаходить у темряві його руку і підносить до вуст. Чекає.

І от Аецій починає декламувати. Але тільки-но два, три перші слова вимовив, — як його дружина схопилася, наче від удару блискавиці. Глибоко зворушена, сідає на ложі і, марно намагаючись повним приголомшення і подиву зором розірвати чорну темряву, болісно впивається пальцями в мужеве плече і так уже зостається, вторуючи його словам голосним, уривчастим, рваним диханням… Чи ж їй не сниться?

Не мова Горація, Назона і Марка Аврелія, — дивна мова готів спливає устами молодого римлянина. Не епіталама з апострофами до олімпійських богів і цитатами зі Святого Письма, — любовна пісня варварських воїв здіймається над ложем, де зачато спадкоємця патриціанської італійської крові та славою покритого римського імені. Але ж немає у тій пісні нічого про уквітчане ложе, м’яке, принадне тисячею насолод… нічого про смертельні стріли кохання… нічого про славу поєднаних домів… Із цих строф, що наївно звучать і склеєні абияк, і щохвилі гублять ритм, а часто й сенс, — б’є лишень сильна віра у чар та потугу жіночої цноти, єдиної втіхи мужів… б’є захоплення м’якістю, що, коли кохає, витривало зносить недолю, удари й смерть, при боці шлюбного мужа.

«Коли даси поцілувати долоню свою, се так, наче сотню ворогів трупом поклав, коли ясний свій волос — наче конунгом став… Блакить ока твого небу рівна ясному, гнів твій шляхетний страшний — наче сяйво північне …»

Дужі нагі руки обіймають шию Аеція, притягають його обличчя до зрошених сльозами щік. Допіру зараз він справді так їй близький… найближчий з усіх! Чи ж може бути щастя більше над те, як чути з уст мужа-римлянина мову, всмоктану з молоком матері… пісню, стільки раз чуту й співану?… Тяжко повірити, що римлянин міг так пізнати її мову, вникнути в неї і вслухатись. Так, наче вона за готського юнака вийшла… за королевича, як це їй наворожила колись стара чарівниця. Стискає його у все палкіших обіймах. Коли ж почула що знову палить його вогонь жадання, віддається йому не лише без опору й охоче, але вдячно, вже всезнаюча, сама спрагла. На кожен його рух, кожен дотик одповість чинною любов’ю дозрілого кохаючого тіла…

Поспіхом тікаючи від світанкових променів, сховалися десь у кутках кубікулу чорні тіні. Лише тепер насичуються скривджені ніччю голодні очі. Як же несхожий цей погляд на той, вечірній, що нічого торкнути не міг, окрім стіп. З радістю, з розкішшю думає Аецій, що вродою і тілом його дружина не поступається жодній статуї богині Венери. І знов його очі закриває туман жаги, крізь який він тільки те й бачить, що обличчя доньки Карпілія раптом залив гарячий рум’янець. Видно, хоче щось сказати, лише соромиться, — отож Аецій, перш ніж її обійняти, ще мить почекає, доки вона озветься. Довгі чорні вії дійсно соромливо опадають на гарячково і водночас радісно сяючі очі, — мовить однак без жодного змішання, вільно, відважно, наче це не перша її любовна ніч, а сто перша.

— Казали готські жінки, що з римлян небагато потіхи в ліжку. Бачу тепер — брехали — або ж це ти один такий…

Не закінчила і не прагнула вже відповіді.

8

У високому конічному королівському наметі, як завше, повно було диму і найогидніших запахів: особливо ж відразливий сморід виділяли свіжоздерті, а вже надгнилі звірячі шкури, що ними були оббиті внутрішні стіни намету. Але Аецій мав уже в минулому досить часу та нагод, щоб призвичаїтись до всіх особливостей домашнього життя короля Ругіли — ба більше, йому справді прикро від думки, що через кілька днів він назавжди розлучиться з цим життям, повертаючись до свого колишнього світу, поміж людей та звичаї, від яких упродовж років геть одвик і з якими, здавалося, ніщо вже його не поєднувало, крім що далі, то неясніших спогадів молодості. Рим, Равенна, дружина, син, якого він бачив не більше трьох разів, — війни Констанція за Галлію, спадок поганської Роми, Христова наука і її панування над світом, — це все видавалося йому дуже далеким та імлистим, хоч і не зовсім ще чужим: відчував, що, коли туди повернеться, тяжко йому буде змусити себе до засад і вимог колишнього життя. А тут, попри сопух, від якого усе ще завжди злегка паморочиться голова, все таке просте, легке і зрозуміле… як він відчував, таке відповідне усій його істоті, — хоч би і цей день, наприклад!

Цей день розпочався шаленою погонею за людьми одного зі збунтованих вождів, що, під’юджений віроломним королівським братом Оелорсом, напав на кращі стада Ругіли, пастухів повбивав, частину овець бездумно перерізав, а решту погнав у напрямку міста Сопіани, щоб якнайшвидше продати їх римським купцям із Норіку. Лише близько полудня король і ті з його людей, що мали найкращих коней, побачили за якісь сто стадій перед собою величезну хмару куряви, здійняту стадом, яке гнали старою римською дорогою Геркулія-Сопіана. З диким виттям, не рахуючи, скільки їх, переслідувачі кинулись на вісім сотень вершників збунтованого вождя: у заядлій битві найбільшу відвагу, а, головне, величезну силу руки проявив римський заложник, що бився пліч-о-пліч із Ругілою та не відходив од нього ні на крок. Спершу перевага була на боці атакованих, але через якийсь час почали над’їжджати все нові громади королівських людей, стадо відбито, більшість утікаючих людей повбивано — але Ругіла цим не вдовольнився. Довідавшись, що сам збунтований вождь з усіма своїми жонами і дітьми став на постій у малому містечку над берегом озера Пелсо[10], — невтомний і неситий помстою Ругіла помчав зі своїми людьми на захід, до озера, — містечко (одне з нечисленних римських поселень, які ще чудом зосталися у дощенту сплюндрованій гунами Валерії) зрівняв із землею, а вождя, який замкнувся у християнській святині, спалив живцем разом із жонами, дітьми, християнськими священниками і всією церквою…

Римський заложник брав якнайактивнішу участь у всій цій виправі на містечко і спаленню церкви, завдяки чому здобув цілковиту прихильність короля, зрештою, давно до нього ласкавого. Особливо ж захопили владаря гунів, так, що він майже на землю падав від радісного дикого сміху, — сила мужності, певність ока та плеча римлянина: коли ґвалтовано схоплених у містечку жінок, жоден гун не міг похвалитися стількома надпочатими дівицями, як він; коли взятих живими людей збунтованого вождя прив’язувано до дерев і стріляно до них з луків із великої відстані, — теж ніхто йому не дорівнював у кількості влучних пострілів. Але це ще не все: коли вже поверталися до королівського табору, саме перед заходом сонця несподівано трапилася чудова можливість полювання: з лісу зненацька вибіг величезний вепр і, перш ніж устиг, ховаючись у високій траві, здолати шмат вільного простору, уже кілька войовників перебігло йому дорогу. Троє з них впали під ударами могутніх ікол, четвертий, вправно кинувши списа, пробив тварині око, а потім у смертельному змаганні вручну повалив її прицільним і сильним ударом короткого меча. І знову був то римлянин — король Ругіла довго не міг отямитись від захвату: давно вже його знав, любив і захоплювався, але чогось такого не сподівався навіть від нього! Запросив таля до себе на вечерю, власноруч розділяв кусні тут же в наметі печеної баранини і подавав найкращі шматки римлянинові — врешті вшанував його найвищим знаком монаршої ласки: наказав зостатися на ніч у королівській юрті.

Малі скісні очі Ругіли перемінялися на вузесенькі шпарки, коли вони з-понад смішно виступаючих вилиць задоволено і захоплено свердлили гарну дужу постать Аеція. Уся дрібна постать владаря гунів дивацько корчилася щасливим сміхом, який раз-у-раз перебивали радісні вигуки: о, недаремно він, могутній король Ругіла, вподобав цього молодика… Він давно вже позбувся всіх інших римських заручників, чи то вимінявши їх на своїх товаришів, захоплених римлянами в полон, чи то постаравшись, щоб випадкова нагла смерть наздогнала їх у безкраїх, порослих високою травою Паннонських рівнинах. Лише цього єдиного залишив біля себе, не бажаючи виміняти його хоча б і на трьох найхоробріших гунських воєначальників. Бо хто ж із його народу так володіє мечем і списом, як римлянин? і хто ж із римлян має таке око, вухо і нюх, як гун? тримається на коні як син степів? Ніхто… ніхто… лише один-єдиний Аецій..

І який римлянин зумів би так швидко вивчити мову гунів, як він?… Заручник навіть часто співає біля вогнища дикі протяжні гунські пісні…

— Заспівай щось і тепер, сину мій… Ні, ні… краще щось розкажи… щось кумедне і повчальне водночас… Невдовзі ти нас покидаєш, не відмов же королю Ругілі, що тебе одного з-поміж усіх людей називає своїм приятелем…

Одна річ — розмовляти про їжу, лови, битву, ґвалтування жінок… інша — навіть співати протяжні пісні, на крилах східного вітру принесені на рівнини Паннонії з-під Китайської стіни, про існування якої Аецій і не здогадується — але розповідати? — розповідати про мужа, майже такого ж бувалого, як король Ругіла і майже такого ж могутнього, що долав ворогів своєю хитродумністю, рівні якій не було ніколи й ніде, в жодного племені?… Складне це завдання — і чи про коня мовлячи дерев’яного, чи про хитрий спосіб супроти Поліфема — одноокого велетня, чи про заліплювання вух веслярам під час співу морських красунечок, — раз-у-раз доводиться сплітати гортанні короткі гунські звуки з начебто нескінченно протяжними готськими словами, а навіть і латинськими…

Витягнувшись на теплих, ще де-не-де кривавлячих баранячих шкурах, уже голосно хроплять королівські небожі, Бледа і молоденький Аттіла. Голова самого владаря пастухів теж сонно погойдується — з-поміж товстих розпливчастих губ висувається широкий язик і безвладно опадає додолу. Але нехай тільки розповідь дійде до місця, де найспритніший зі спритних власною рукою убиває стрілами з хитро здобутого луку цілу юрбу залицяльників дружини, — сонливість геть злітає з королівських повік. Клацає язиком, гатить долонями по колінах або радісно потирає їх одна об одну.

— А ти, ти б так зумів, Аецію? — питає.

Але незабаром уже справді засинає, дозволивши Аецієві наостанок, щоб на знак надзвичайної королівської ласки взяв собі на послання котрусь із двох жінок, що належать самому Ругілі: вони вже чекають у дальшому кінці намету, коли одну з них покличуть. Однак Аецій вже пересичений коханням після ранкових ґвалтувань у містечку, тож, зі сміхом відштовхнувши ногою оголене тіло гожої германки, тікає із задухи юрти на свіже повітря.

Всюди вогні… тисячі тисяч вогнів… Скільки зірок на небі, стільки й вогнищ на землі… Дивиться на ті й інші та раптом починає думати — забув майже все, чого учив його граматик, не зумів би продекламувати жодного вірша з тієї історії, яку щойно розповідав Ругілі. Багато забув також і з тих побожних наук, яких колись уділяв йому старий диякон у Дуростурумі: раз лише зі сміхом достеменно їх собі згадав — тоді, коли його ще розважало випасання королівських овець… Думає теж, але вже з приємністю, про минулий день, про шалену погоню, змагання з вепром, про спалену церкву і нелюдський вереск бранців, у яких він так влучно стріляв із лука. Найбільше ж спогад про змагання врукопаш із розлюченою й ошалілою від болю твариною сповнює його якоюсь дикою, майже безмежною щасливістю. В радісній посмішці щирить здорові білі зуби і щосили гатить по грудях могутнім, наче молот, кулаком. Любить себе і свою величезну життєву снагу!.. А заразом відчуває, що не лише це… ні, ще щось окрім цього є причиною його незмірного щастя… Адже ж не те, що через кілька днів він повертається до своїх… Ні, щось інше… Почувається так, наче йому зненацька відкрилася істина про сенс та суть людського життя… Так, вірить, знає… Здобув цю правду — відчуває це… Тільки не вміє її назвати, висловити. Лише знає, що те саме відчувають і по суті усвідомлюють, хоч не вміють ні розповісти, ні назвати — тисячі й тисячі напівголих диких гунів, що, як оком сягнути, мурашником чорних тіней обсіли численні, наче зорі, вогнища.

9

Волосся матері вже геть сиве, а нижня щелепа зовсім по-старечому тремтить, коли вона доходить до найболіснішої частини своєї оповіді:

— … коли зривали з нього одіж, били, кололи в обличчя вістрями списів — навіть тоді, коли повалили на землю, — мовчав… Але, як один негідник, якийсь грек, ударив тяжко підкованим черевиком по обличчі, розбивши очі, губи та ніс на криваву масу, не витримав і завив: «Болить!.. як болить!..» Я чула, все чисто чула… Боже, як же це страшно було!.. І голос того грека я чула: «Христом присягаю, про те й ходить, щоб боліло»…

Хлипаючи, сховала перекривлене жахіттям спомину старече обличчя на синових колінах і якийсь час не ворушилася, лише худі плечі щомиті здригалися.

— Тепер я плачу, але тоді не плакала, — продовжила через якийсь час, — негідники, не вдалося їм побачити моїх сліз… Зате я бачила!.. Бачила, як вони ревли зі страху, кувікали, мов свині, вили, падаючи сотникам до ніг, коли з Арелату прийшов легіон, роззброїв бунтівників і взявся кожного п’ятого вішати на деревах… Я ходила… всенький вечір ходила лісом повішеників… Тільки з любові до Христа стрималася, щоб не плювати в ті очі, викочені на лоба… на ті язики, вивалені на бороди… От тільки грека того ніде не знайшла… А цілісінький вечір ходила, шукала…

Аецій нічого не відповідає. Тільки гладить широкою шорсткою рукою сиве материнське волосся. Думає про жахливу батькову смерть. Жаль його, але чи ж не звик він поміж гунами до стократ гірших речей?… До вигляду насильницьких смертей, невимовно жорстокіших?… Отож думка швидко відривається від батькової загибелі і починає кружляти довкола громадських справ. Стільки змін трапилося в Західній імперії за час його перебування в гунів. Флавій Констанцій побрався з одібраною від готів сестрою Августа Плацидією та сам став Августом, співправителем Гонорія, — на те, щоб померти після неповних восьми місяців царювання. При равенському дворі ще недавно шепотілися про начебто грішні стосунки між імператором та його сестрою, але нині кожен джиґун, що топче Альта Семіта, знає, — Гонорій та Плацидія посварилися і заноситься на серйозну битву. Що чинити?… За що взятися?… На чий бік стати?… Це питання найбільше поглинає думки щойно прибулого від гунів Аеція. Повернутися до війська?… Magister militum Криспін не був батьковим приятелем, — тож до війська поки що не треба! Зачекати, побачити, — напевне, настануть якісь вагомі зміни… Вічний Август усе тяжче хорує на водянку[11]… Найкраще порозумітися з найсвітлішим Іоанном, primicerius notariorum був у добрих стосунках із батьком, видавалося, що любить молодого Аеція… Отож надвечір накаже, щоб його віднесли до Іоанна… зараз же хоче їсти й спати. Жінки теж хотів, але вже її мав…

Забившись у куток атріуму, донька Капрілія зі здивуванням, страхом і глухою ненавистю дивиться на врешті їй поверненого, стільки років з такою болісною тугою жданого мужа. Христе, як страшно змінився мій Аецій! У ясно-блакитних очах ще не висохли сльози. Судомно стискаються кулаки. Як він смів? Як він смів?! Тільки-но увійшов до гінекею, одразу ж, не чекаючи, коли вона з радісним криком зависне йому на шиї, покриє поцілунками його вуста, щоки, очі, — почав нахрапом зривати з неї столу… Вона спритно вислизає йому з рук, благально складає долоні і просить: я нездужаю, не можу… хай Аецій потерпить… почекає день, два, як вона чекала стільки літ… стільки літ!.. Нічого не каже, лиш брови супить, зціплює зуби і починає дерти білу тонку тканину… Вона знову благає, плаче… хай же він її вислухає… адже вона сама прагне… так довго чекала… Та він не слухає, оголює її груди, живіт, стегна… Ні, ні, Аецію!.. Виривається, задихається від жалю та гніву, але все ще силує себе до спокою… усміхається крізь сльози… підсовує йому до губ свою руку… І саме тоді він її вдарив! Невже вона не снить?… Почуває страшенний біль у руці, але невже це можливо? Промайнула в неї думка: «Коли даси поцілувати долоню свою, се так, наче сотню ворогів трупом поклав». А удари сиплються на рамена, на плечі, на оголені груди… Донька Карпілія нічого не знає про те, як гуни здобувають покірність жінок! Плаче. А він уже несе її на ложе і за мить ситить свою жадобу її тілом, попри все, ще молодим, тугим і гарним.

Посеред атріуму біля басейну тихо сидить блакитноокий білявий хлопець із тонким патриціанським профілем, але широкими, неприємно виступаючими щелепами Гавденція. Йому сумно і він ледь стримується, щоб не заридати. Не лише відчуває, що між батьком і матір’ю трапилося щось недобре, — але наскільки ж інакше уявляв він собі цього коханого, незнаного батька!.. Не опирається, коли Аецій простягає до нього руку, але й не відповідає усміхом на широку, щиро радісну батькову посмішку.

Його личко не роз’яснюється навіть тоді, коли дужі руки підіймають його, мов пір’їнку, високо над батьківською головою і мило погойдують в ритм із плюскотом фонтану.

— Що ти хочеш робити? — лунає голос Аецієвої матері.

— Їсти й спати…

— Я не про те… Що ти хочеш робити зі собою?..

Аецій знизує раменами. Не слід звіряти свої думки жінкам. Але матір дивиться на нього запитально і наче неспокійно, отож кидає:

— Може, стану урядником у префекта!

І знову гойдає хлопця, тепер уже нижче, біля своїх грудей. Та материн голос знову викликає картину смерті батька, а потім — лісу повішеників, між якими, як се завше буває, коли придушують військові бунти, принаймні половина — зовсім невинні люди… А грека не повішено… само собою… Завше так буває…

І зненацька його наче осяває. Вже знає, що так його тішило тої ночі перед наметом Ругіли. Вже усвідомив те, про що тоді довідався — хоча не міг назвати — істину про життя… істину, яку відчували, хоча теж не вміли висловити тисячі й тисячі гунів біля численних, наче зорі, вогнищ. Аецій раптовим рухом тулить хлопця до своїх грудей і шепотом, щоб не підслухали жінки, каже йому до вуха, хоча й знає, що хлопець майже нічого не зрозуміє:

— Життя — це полювання, Карпіліоне, синочку мій… безперервне безжальне полювання. Якщо сам не будеш мисливцем, то інші тебе вполюють, зацькують, загризуть… То краще самому полювати і самому цькувати, кусати, душити… Будь завжди готовим до полювання… завжди сильним… завжди пильним, диким, безжальним… Нікому не дозволь вирвати у тебе перемогу, бо це — смерть. А перемога це радість, сп’яніння, щастя… Завжди перемагай.

Розділ II. Змагання з жінкою

1

Історія потребуватиме цілих п’ятнадцяти століть, щоб знову дістатися (аж тепер… саме тепер: на твій і мій погляд, читачу!) епохи такої ж великої, такої ж переломної і вагітної настільки ж важливими наслідками, як та, коли з тріском і грюкотом розпадалася римська імперія та pax romana, ховаючи під своїми руїнами весь античний світ і його душу, яких не могло вже порятувати сильнодіюче впорскування нового чудотворного ліку — християнства. П’ятнадцять віків — це тисячу п’ятсот літ по триста шістдесят п’ять двадцятичотирьохгодинних днів кожен! А кожна година — це три тисячі шістсот секунд і стільки ж ударів людського серця, і стільки ж тихих ударів годинника Історії! Найглибші духи, найбільші серця і наймогутніші уми тих днів — таких віддалених від нас, а так схожих на наші — чудово розуміли значущість і важливу історичну роль своєї епохи: нерідко, нічого вже не сподіваючись для себе й світу чи, навпаки, сподіваючись аж надто багато, при тому таких речей, яких минулі часи неспроможні були дати — не шкодуючи, присвячували довгі десятиріччя життя на те, щоб збагнути суть, сенс і мету змін та переломів, які наступали. Однак гарна, хоч не надто вже молода жінка, що п’янкої майської ночі року чотириста двадцять п’ятого (себто, як сама звикла лічити, — п’ять тисяч дев’ятсот тридцять третього від створення світу Богом Отцем) сиділа у бібліотеці єпископського дому в Аквілеї, схилена над товстими томами, — здавалося, зовсім не цікавилася суттю, сенсом і метою великих переломних, навіки значущих справ, хоча й сама була rerum gestarum magna pars fuit. І, хоча з кодексів гучно волали до неї найглибші, найблискучіші, найоригінальніші думки епохи; хоча на їхніх аркушах вели титанічну битву спатарії та скутарії[12] Царства Божого з когортами слуг Царства Темряви; хоча — як горду римлянку й побожну християнку водночас — мусили б її зайняти розважання, чому Бог, що Йому вона поклоняється, бажає, аби діялося саме так… щоб була віддана на зганьблення й поразки Рома, велика, могутня, недосяжна ворогам упродовж сторіч, спільна вітчизна її самої та всіх цих письменників, — зараз її геть не обходили ні вражаючі історіософські та літературні конструкції, ні релігійні інтерпретації духу історії. Натомість вона жадібно поглинала ті сторінки «Historiarum adversus paganos» Павла Орозія, на яких знаходила каліграфічно виписане своє власне ім’я або ж два чоловічих імені: одне римське, славне, опромінене ореолом величі… друге трудне, майже смішне, варварське, але їй стократ дорожче того першого. Коли після довгого перевертання табличок кодексу врешті знаходила якесь із цих трьох імен — її серце сильніше й різкіше билося, а ледь витрішкуваті очі затуманювались.

Інколи щось у книжці її лютило, — тоді вона відкидала назад зграбну темну голівку і, постукуючи довгими, звуженими до нігтів пальцями у барвисті викрутаси літер, сичала крізь зціплені зуби:

— Бреше… бреше… цього не було.

Потім зненацька замовкала і, не думаючи вже про книжку, жадібним вухом ловила з-поза пурпурової завіси глибоке, рівне, здорове дихання двох дітей, що спали в сусідньому кубікулі. Легко відрізняла тихіше й повільніше дихання старшої дівчинки від трохи швидшого, голоснішого і раз-у-раз переходячого у зворушливе посопування дихання шестирічного Плацидія Валентиніана, найшляхетнішого цісаря об’єднаної римської імперії, який, зовсім не переймаючись своєю величчю, бачить солодкі сни про гонитву за гарними білими котиками по заповненій натовпом Константинопольській Месі.

Через верхній отвір до бібліотеки почала втискатися сірість досвітку. Пахка майська ніч йшла до кінця — перша ніч одпочинку та переможного розслаблення, усе-таки проведена Августою Галлою Плацидією так само безсонно, як і попередні ночі, повні зусиль, тривог, боротьби і гарячкової праці. Швидко пропливли години, які вона ділила між материнською любов’ю і рійним світом спогадів, що — неочікувані, некликані, — барвистим хороводом випірнули з-поміж аркушів товстих книг Орозія і аж до світанку наповнювали бібліотеку, юрбою пхалися до голови і серця, спазмами хапали за горлянку і витискали сльози з чорних, ледь витрішкуватих очей. А всі жили власним буйним живим життям часів і людей, яких немає… від яких не зосталося нічого, крім двох — соромливо схованих — білих волосків над скронями і кольорових слідів у книзі іспанського пресвітера.

Деякі з цих спогадів, зухвало понурі й немилосердно болісні, покривають гарячою хвилею рум’янцю смагляві, вже прив’ядаючі щоки: от іде вона — сестра цезаря, донька великого Феодосія, — як бранка у свиті найзухвалішого зі зухвалих Аларіха Балта… Лише гаряча любов до Христа, якого вона боялася образити, не дозволила їй кинутися на меч. Щоправда, ця прилюдна ганьба тривала недовго: одразу ж за Саларійськими ворітьми її з пошаною посадили до щільно закритого повозу і сам Атаульф, королівський шуряк, стежив, щоб ніяк не порушено шаноби, належної її гідності та непорочності.

Атаульф…

Це дивне, дике, варварське ім’я звучить як найгарніша музика… Вже не тільки щоки, а все обличчя, вуха й шию заливають палкі рум’янці… соромливі… дівочі… наче вона не була двічі вдовою і матір’ю двох дітей…

Як же се трапилось, що горда римлянка, донька і сестра вічних Августів, внучка Валентиніана Першого, згодилася побратися з готським ріксом, напівдиким варваром?… Воістину чудо із чудес. Наче це зовсім недавно було, встає перед її очима картина весільної учти в домі Інгена в Нарбоні: вона вся в білому сидить обіч вирядженого у королівські шати Атаульфа… Довкола бенкетарі — готи й римляни… Аттал, колишній узурпатор, колишній блазень у багряниці та діадемі, нікчемне знаряддя в руках зухвалого Аларіха — співає епіталаму… Чудо! Чудо!

Але ще більшим чудом було таке — тільки-но королівський муж-варвар простяг до неї могутні ніжні руки, як вона геть забула, що він аріанин, єретик, приречений на пекельний вогонь, і з розкішшю зливалася з ним у грішному коханні, хоч і подружньому, а все ж заплямованому різницею вір.

Тому й розгнівався на неї Христос, видно, мало йому було того, що вона босоніж ходила по гострій гальці, цілу ніч клячала на холодній підлозі… мало багатогодинних молитов… цілотижневих постів… Відібрав у неї Атаульфа.

— Хай святиться воля Твоя, Господи, — шепочуть в’янучі уста. — Ти хотів спасти мене… порятувати душу… визволити з тенет грішного кохання, зі злочинного зв’язку з аріанином… Справедливо Ти вчинив, Господи, і справедливою карою було все, що Ти потім зволив зіслати на мене, але… занадто болісним це було!..

І от ні воля, ні побожність не можуть стримати сліз жалю, болю та сорому, які потоком котяться від спогаду про жахіття десятилітньої давнини.

У гарне вересневе надвечір’я король Атаульф пішов утрьох з двома парубками-пахолками до стайні оглянути коней, отриманих як покірний дарунок від муніципію міста Барсінони. І саме тоді підкуплений ненависним родом Сара підлий скритовбивця, пахолок Доббій — вдарив ззаду короля ножем у бік. Тоді вдруге і втретє. Скільки ж разів застерігала Плацидія мужа: стережися гадючого племені Сара — а він не слухав, не вірив, сміявся… А от тепер сарового брата Сігеріха воїни підіймають на щитах: слава новому королю готів!.. слава тому, що не бажає миру з римлянами… що, як Аларіх, поведе нас на Італію, на Рому!.. Сігеріх вривається до королівського дому, з диким радісним воланням вириває з обіймів єпископа Зігесара пасербів Плацидії та жорстоко вбиває їх у неї на очах… а потім саму її виганяє на вулицю… б’є, зриває шати… одягнену в шмаття прив’язує до свого коня і поганяє батогом… Як же тяжко, хоч і справедливо карав її Господь Христос за грішне кохання до єретика!

Під тягарем болючих споминів камінно падала на зів’ялі груди форемна феодосіанська голівка, майже торкаючись розпаленим обличчям байдужих аркушів погачкованих різнобарвними викрутасами літер. Золоті, червоні, сині й чорні знаки танцюють і стрибають перед бездумно втупленими в них очима, — а раптом зупиняються, поквапом збігаються громадами докупи і слухняно шикуються в ряд, вітаючи Августу не голосним покликом, як се зробила б шеренга жовнірів, а спокійним німим обезсмертненням подій, згадка про які викликає на її вустах посмішку тріумфу, гордості та цілковитого задоволення. Сталося так, як повинно бути! Горе можним, на яких Господь Небес здійме свою караючу правицю, але стократно горе тим, що необачно візьмуть на себе роль знаряддя Божої помсти великим цього світу! Немає нікого, хто б зумів безкарно здійняти блюзнірчу руку на маєстат цісарської крові, самим Христом освячений; сам же Христос і звалить його, стратить, знищить, тільки-но перестане бути Йому потрібним як знаряддя кари й покути. Хіба ж не стратили Сігеріха?… За сім днів закінчилась ганьба та мука Плацидії — місце Сігеріха зайняв кревний Атаульфа, який оточив королівську вдову, цісарську сестру, всіма належними їй почестями, а невдовзі одіслав до Італії. Смагле обличчя з виразом нехоті відсувається від книжки, хоч би вона безкінечно перегортала таблички кодексу, хоч би тисячі разів пробігала жадібним оком незліченні ряди літер, ні разу не знайде вже далі майстерно виписаного імені: Атаульф. Зате все частіше повторюється Констанцій з усе новим прикметником: illustris, gloriosissimus. fortissimus Defensor Imperia, Victor, invictus, pius, Dux Ducum, Consul..

Констанцій!

Попри всю свою повагу до священничого стану, Галла Плацидія не може стримати посмішки, що тиснеться їй на губи, іронічної, але заодно повної розуміння: як же сі святі мужі, Христові слуги, геть не знаються на справах кохання! Та ця посмішка швидко поступається гнівному і погордливому морщенню брів, — вона згадала попередні розділи… Неправда, неправда! Бреше Орозій, коли пише, що Атаульф побрався з нею, аби сплодити сина з донькою Феодосія… сина, якого він пізніше звів би на престол Августів, щоб самовладно правити замість нього усім світом… Неправда — се не Атаульф, вона мріяла про бягряницю для їхнього сина, а він лише скорявся її волі. Милішим од влади було для нього сидіти біля її ніг і казати про своє до неї кохання… І хіба ж він не казав їй у хвилини захвату, що досить Плацидії запрагнути — і він покине Галлію… виведе свій народ поза кордони імперії та піде здобувати для неї нову державу в диких гіперборейських краях — втричі розлогішу і гарнішу од римської! Досить їй запрагнути…

Або ж та війна? Саме це викликало посмішку в неї на вустах: цілковите нерозуміння Орозієм того, що затяті змагання, які вели між собою Атаульф і Констанцій, довгі чотири роки вогнем і мечем нищачи Галлію, — велися за неї! Але святий пресвітер нічого про це не знає, нічого не помітив, не збагнув…

Колись, задовго ще перед ограбуванням Риму Аларіхом, трапилося так, що, повертаючись із церкви з почтом служебних дів, виснажена постом і всенощною молитвою молоденька Плацидія раптом осунулася, зомліла, на кам’яну підлогу. Дівчата з переляку розгубилися і невідомо, скільки б вона пролежала безтямно, якби не прийшов їй на допомогу молодий жовнір, що саме стояв на варті поблизу місця випадку. Опритомнівши, Плацидія визнала за належне і відповідне її гідності подякувати жовнірові, з відзнак якого зрозуміла, що він зовсім недавно покинув школу протекторів[13] і невдовзі має отримати ступінь трибуна. Приглянулася до нього: мав велику голову, надто велику для чоловіка його зросту й постави; чоло дуже високе, опукле; очі трохи занадто круглі, наче совині, і великий яструбиний ніс.

— Як ти звешся? — ласкаво спитала.

— Констанцій, о найшляхетніша.

Вона здивувалася.

— Достойне ім’я… аж занадто…

Він посміхнувся, не розхиляючи дуже зціплених тонких губ.

— З якого народу походиш?

Вона задала це питання знічев’я: відразу впадало в очі, що цей жовнір не належить до жодного варварського племені. Його це, очевидячки, зачепило, бо він ледь зморщив чорні брови і холодно відповів:

— Я римлянин, як і ти, о найшляхетніша.

— Звідки ж ти родом?

— З міста Наїссус в Іллірії[14].

— Як я маю тебе нагородити, Констанцію з Наїссусу?

І тоді з вуст іллірійського жовніра впало блюзнірство: тихо, тихо, щоб жодна служниця не почула, шепнув, усміхаючись:

— Я давно кохаю тебе, найдостойніша… Прагнув би колись з тобою побратися.

Вона вся аж посиніла. Не знала, чи вдарити його по цьому нахабному… такому гордому, такому римському обличчі… чи, може, підкликати євнухів, які саме підходили, чи поскаржитись брату-імператору?… Якусь мить стояла без руху, задихаючись од люті та шалу; зненацька відвернулася і відійшла, навіть не глянувши на зухвальця.

Тоді-то один-єдиний раз у своєму житті Галла Плацидія принесла Христові жертву зі своєї ображеної гордості та зневаженого маєстату і, хоч душилася від гніву, переборола себе, щоб укоронувати молитовну ніч найвищою смиренністю.

Проминули літа і Констанцій з Наїссусу став найбільшим воїном Заходу. Це про нього — шаленого святотатця, яким вважала його Плацидія? — писав пресвітер Орозій: Пресвітлий, Славетний, Наймогутніший Захисник Імперії, Переможець, Непереможний, Побожний, Вождь над Вождями, Консул…

Галла Плацидія пам’ятає… Тільки-но зникли вдалині останні візіготські вартівні, наказала служниці Спадузі підняти заслони, що закривали повіз, у якому вона поверталася до Італії. Був гарний день початку квітня. На небі ні хмаринки. Повними грудьми втягувала в себе солодке повітря. І раптом помітила на сході блиск наче тисячі зірок.

— Що це? — спитала здивована і злякана.

— Це вістря, шоломи і панцирі виблискують на сонці, — пояснив agens in rebus Євплюцій, — військо прагне першим привітати найшляхетнішу Галлу Плацидію.

Довгі сяючі ряди… Тисячі нерухомих чорних, сірих і блакитних пар очей, що дивилися на неї наче на олтар… Брязкіт збройного салюту, похилені знаки — золоті орли та чорні дракони… Все це для неї. Ні, для нього… Одразу його пізнала — цю велику… надто велику голову… совині очі… зціплені тонкі губи… яструбиний ніс… Виступивши перед перший ряд, оточений пишною свитою, наче вдивляючись десь у далечінь перед собою і не знаючи про її присутність, сидить на білому коні, в довгому білому плащі, у срібному панцирі — жовнір із Наїссусу — Констанцій — оборонець імперії, переможець готів, визволитель Галлії, права рука цісаря, а, властиво, сам цісар без багряниці, найвищий владар… І, хоч вдає поки що, наче не бачить, як вона з биттям серця йде вздовж шеренги, — зараз він сплигне з коня і, посміхаючись так само, як багато років тому, скаже:

— Здається, я дочекався…

І чи ж це теж мало бути Твоєю карою, о Христе, що в ті самі січневі календи, рівно через три роки після нарбонського весілля і нарбонської ночі кохання — донька Феодосія, вдова короля Атаульфа, стала дружиною жовніра з Наїссусу?..

Коли вони зостались наодинці і Флавій Констанцій спокійно почав роздягатись, Плацидія, що вже стояла посеред кубікулу боса й одягнена лише в легкий білий пеплум, раптом розридалася і, задихаючись від безсилого гніву, скрикнула:

— Не кохаю тебе… не терплю… намарне вся твоя відвага і впертість… я лиш одного кохала і не забуду його… У твоїх обіймах про нього думатиму… за ним тужитиму!.. Ти наче й кохаєш мене, та я знаю: любиш солдатські гулянки з товаришами… Йди ж до свого вина і своєї гри в кості… до своїх комесів із їхніми приятельками… Я тебе не хочу.

Він стояв перед нею майже зовсім уже нагий, з руками, схрещеними на грудях. Спокійно вичекав, доки вона, заходячись од плачу, не могла вже вимовити й слова, і тоді почав говорити — тихо, але виразно:

— Знаю, що ти мене не любиш, зате я тебе кохаю і завше прагну, мені геть у цьому не заважали гулянки з товаришами, кості чи вино — що ж, я солдат… Я маю свої звички, а ти свої спогади. І можеш їх мати… Але ще нині, зараз, станеш моєю, бо я спраглий твого тіла і хочу мати з тобою дітей… Так буде і не захистять тебе від мене і мого подружнього права, — я відвоював це право мечем і кров’ю, — тіні навіть тисячі вродливих варварських королів! Але, перш ніж це станеться, прошу тебе, розумно поміркуй: можеш мене не кохати, але чи ж не краще для нас обох жити згідливо?… Ти — донька найбільшого християнського цісаря, а я — справжній правитель Заходу: яка потуга може бути більшою, ніж ми удвох? Тож не розбиваймо цієї потуги, найшляхетніша, а спільними силами розсудливо з неї користаймо заради слави кожного з нас зокрема і наших майбутніх дітей. Вчини по моїй волі, жоно, цієї ночі й завше, і присягаю — ти ніколи про це не пошкодуєш…

І простяг до неї руку, яку Плацидія, повагавшись якусь мить, холодно потисла крижаними, довгими, звуженими до кінців пальцями.

І віддавалася йому всю ніч, не зазнаючи жодного задоволення. Але ця ніч зробила її матір’ю.

Те, про що далі писав Орозій, не цікавило Плацидію: ні твердження, що поразки та приниження Риму цілком узгоджуються зі справедливістю милосердного Бога християн, ні палка віра автора-священника: Бог знає, чого хоче, а хоче завжди якнайкращого, отож недалекі вже кращі та щасливіші часи, що, як день після ночі, неодмінно принесуть полегшу і радість, і спокій — після жахливих часів здобуття Роми та розпаду імперії. Натомість Августа повністю занурилася у спомини про ті холодні, як мармур, горді й величні, безлюбовні часи свого другого заміжжя, що було одночасно початком її вивищення. Констанцій ще двічі здобув гідність консула, а через неповні п’ять літ після шлюбу зійшов на найвищу вершину: став цезарем, Августом, законним співправителем Гонорія. Чоловік не підвів Плацидію: їй теж надано гідність Августи, а дітям — титули найшляхетніших. Щоправда, володар Константинополя, небіж Феодосій, не хотів визнати Констанція та їхніх дітей, але подружжя не дозволило відібрати у них пурпур. Констанцій погрожував Сходу війною.

— Що, цей син франконки, напівварвар, сміє заперечувати моє право на діадему? — пирився він од гніву, а ніс його тоді ще більше горбився, натомість опуклий лоб через суплення брів видавався ще вищим.

Братовбивча війна здавалася неуникною, але от, зненацька, після неповних восьми місяців царювання, після короткої, але страшної і незрозумілої лікарям хвороби помирає Nobilissimus Caesar Imperator Flavius Contantius Tertius semper Augustus…

Помирав спокійно. Вже смертельна блідість покривала високе чоло, велика голова тремтіла у передсмертному холоді, а ще посміхався і говорив оточенню:

— Трохи зарано, та що ж?… зате я зійшов так високо, що вище й не можна… Що ще мені потрібно?… Напишуть про мене в історіях, я не мав у своїх жилах жодної краплі варварської крові, не визнавав жодної єресі… Відходжу спокійно. Прощай, Августо, пам’ятай про наших дітей.

Вона думає про нього із захопленням: про солдата, полководця, владаря, — але без любові, без туги і навіть без жалю…

Зате про того…

Все голосніше сопе шестилітній хлопець у сусідньому кубікулі. Плацидія якийсь час мовчки прислухається, а потім упівголоса каже до себе, але так, наче справді з кимось розмовляє:

— Ось там твої діти, Констанцію з Наїссусу… Сплять здорові, щасливі і — навіть самі не знають, — які могутні… А мій перший… син Атаульфа і мого єдиного шаленого кохання… немовля Феодосій, спадкоємець великого імені та великих мрій, гниє у срібній труні у церковці під Барсіноною…

Велика сльоза повільно спливає по в’янучій щоці.

— Я вже нічого не винна твоїй пам’яті, Констанцію Августе. Чи ж я не відвоювала багряниці та діадеми для твого сина?… і чи ж я не змагалася з впертістю, завзяттям і відвагою, рівними твоїй відвазі та твоєму завзяттю, мужу з Наїссусу?… А я ж була сама, майже зовсім сама, коли не стало тебе…

Коли не стало Констанція, для Плацидії та її дітей почалися тяжкі часи. Вона порізнилася з братом Гонорієм, розпочала боротьбу проти нього, програла і змушена була тікати з Італії, рятуючи свободу, а, може, й життя — своє і дітей: Гонорії та Валентиніана, якому не було ще й чотирьох. Але й тоді ще міра їхніх нещасть не виповнилась по вінця: її чекало нове приниження. Єдиним місцем, де вона могла сховатися, був царський двір у Константинополі, той двір, що відмовлявся визнати імператорську гідність її мужа і право її дітей на багряницю! Скільки ж разів, метаючись у гніві й розпачі палубою корабля, на якому вона тікала з Італії і який найняла за позичені гроші, — хотіла вже розкрити уста, благаючи Бога, щоб поклав край усім її нещастям… щоб послав бурю і затопив у морських глибинах корабель разом із нею та її дітьми… Але завше болісно зціплювала зуби, переконана — не час ще ласки вічного спочинку на лоні Господньому… вона має обов’язок перед дітьми і пам’яттю мужа, мусить його виконати, ні в чому себе не щадячи, ні перед чим не відступаючи… Зрештою, це останнє вона зуміла без жодних зусиль, вже в крові мала затятість, суворість та жорстокість, а нещастя, які пережила, і кров, яку так часто бачила довкола себе, випалили з її серця не лише всі прояви жіночої м’якості, але й голос милосердя та великодушності, не чужих імператору Констанцію. З гнівом і болісно зціпленими губами готова була витримати все, що мало б її спіткати при константинопольському дворі, — але несподівано відчула приємне розчарування. У її суперечці з братом цісар Сходу рішуче став на бік Плацидії, а коли Гонорій передчасно помер од водянки, ніким не оплаканий, багатьма проклятий, — як імператор, за правління якого Рома зазнала найбільшого приниження, — Феодосій Другий протиставив Іоанну, узурпатору західного престолу, свого малолітнього кузена Валентиніана як законного спадкоємця Феодосія Великого й Гонорія, натомість Констанцій посмертно був визнаний і вшанований як Август. Оскільки ж Іоанн не мав найменшого бажання віддавати імператорську діадему без бою, Константинополь послав проти нього військо на чолі з переможцем персів, аланом Ардавуром, та його сином Аспаром. Плацидія з дітьми супроводжувала військо, готова навіть життям пожертвувати у тій останній битві за багряницю для сина і справжню владу — для себе.

У салонському порту на адріатичному узбережжі військо було розділене на дві частини — піхота під командуванням Ардабура, повинна була попливти до Равенни, де зачинився Іоанн, морем; натомість Аспар на чолі кінноти, маючи під своєю опікою Августу, імператора Валентиніана та Гонорію, рушив у похід сухопутнім шляхом через Іллірію та Юлійські Альпи. Щоправда, Адріатичне море о цій порі року не було спокійним, проте з надходженням звістки, що Іоанн послав гінців із проханням про допомогу до короля диких гунів, осілих над Данубісом, слід було поспішити: невдовзі обидві половини війська втратили одна одну з очей. Плацидія й Аспар щасливо дісталися Юлійських Альп і саме збиралися обігнути гори з півдня, коли дійшла до них страшна новина: буря розігнала кораблі, Ардабур всього зі жменькою вояків зумів висісти на берег і після короткої нерівної битви легко потрапив у полон. Чи слід відступити?… Полководці вважали, що так, але Плацидія вперто вимагала ударити на Італію. Нарешті її воля перемогла: кіннота Аспара вторглася на італійську землю і, залишивши Плацидію з дітьми у захищеній Аквілеї, щосили рушила до Равенни. Кілька днів Августа не мала жодних звісток: цей жахливий час непевності провела у гарячковому чеканні, не спавши, майже не ївши, лякаючи оточення нечувано зрослою гордою суворістю та хворобливим блиском більше, ніж зазвичай, витрішкуватих очей, що чинило її майже негарною. Аж ось перед домом єпископа Августина, де вона замешкала, пролунав тупіт копит: задиханий вершник, добре знайомий Плацидії з нарбонських часів гот Сигісвульт, вбіг до атріуму з радісною звісткою:

— Іоанна схоплено… Аспар з Ардабуром ведуть його сюди… завтра прибудуть…

В Аквілеї запанувала невимовна радість: з Равенни, навіть із далекого Риму почали наввипередки, заганяючи на смерть найкращих коней, прибувати найвищі державні мужі, щоб запевнити Августу у своїй вірності та відданості; нагадати, що вони ніколи не згодилися визнати Іоанна, або ж благати пробачення і публічно каятися у бездумному гріху відступництва від законного імператорського роду. Місто, зазвичай сонне, зароїлося. Веденого на поворозі Іоанна натовп засипав лайкою і камінням — у всьому місті, навіть у найдальших і найбідніших кварталах переповідали деталі перемоги: як Іоанн невідь-чому не стратив полоненого Ардабура, дарувавши йому життя, а підступний варвар мудро це використав, порозумівшись із комесами та трибунами військ узурпатора і вмовляючи їх перейти на бік Плацидії. Отож, коли кіннота Аспара зненацька з’явилася під Равенною, діставшись міста єдиною дорогою, не загородженою відділами Іоаннових військ, що її показав Аспарові якийсь пастух (— Не пастух то був… ангел Господній! — захоплено кричали аквілейці), — після короткої битви військо негайно ж покинуло Іоанна, гучно прославляючи Плацидію та Валентиніана. Узурпатора, правління якого тривало вісімнадцять місяців, Плацидія засудила до звичайної у таких випадках страти, — але виконанню вироку мали передувати публічне приниження та катування. Італійські державні мужі, поміж ними від початку вірний Плацидії префект Риму Глабріон Фавст і comes rerum privatarum Басс, були обурені цим вироком. Волали, що римське право не дозволяє знущатися з приреченого на смерть, і називали рішення Августи нещасним наслідуванням варварських звичаїв, огидних справжньому римлянину. Але Плацидія була невблаганною: її перший муж виніс не один такий вирок у Наробоні та Барсіноні; вона вважала його за справедливіший в разі найвищої образи величності узурпацією та більше лякаючий, ніж безболісна страта, — і настояла на своїй волі. Після жахливих мук Іоанна було страчено на арені переповненого амфітеатру, страту виконав здоровенний гот, що, відкинувши закривавленого меча, показав натовпу, який аж ревів од захоплення, спливаючу потоками крові голову і гукнув:

— Через усе це перейде і так, як ви се бачили, скінчить кожен, хто не лише блюзнірчою рукою, а бодай таємною думкою сягне по діадему й багряницю Августів, законний спадок феодосієвого дому!

Перемогла. За пурпуровою завісою, голосно посопуючи, спить їхній з Констанцієм із Наїссусу син, якому за два-три місяці покладуть на голівку імператорську діадему, на слабенькі плічки накинуть пишну багряницю. І ніхто вже їх у нього не відбере, бо величність, втілену в дитині, так само, як незалежність своєї влади ревно стерегтиме й оборонятиме із завзяттям, силою та жорстокістю, гідними дружини варварського короля, — вона — Галла Плацидія!

У тиші досвітку гучно залунали численні кроки. Десь за стіною чутно схвильовані голоси. Розчиняються двері. Гостро вигнуті дуги чорних брів гнівно морщаться над витрішкуватими очима. Хто сміє входити до кімнат Августи некликаний?… Зухвальці… Вона їм покаже…

Задиханий патрикій імперії Фелікс і comes rerum privatarum Геркулан Басс хилять коліна:

— Вічна Августо… Аецій!

Їхній голос неспокійний, дихання прискорене. Але що ж означає Аецій?… Аецій, prefekt pretorium Сходу, залишився у Константинополі… Спокійний, нешкідливий товстун… Раптом згадує: напевне ж, не про цього Аеція йдеться, про іншого… сина Гавденція… того, що його узурпатор вислав по допомогу до гунів. Уже збагнула: «Ані хиби — Аецій повернувся і…» Сміється.

— Sero venientibus ossa[15]… — починає говорити. Раптом у світлі світанку помічає смертельну блідість на обличчі патрикія імперії та неспокій у розумних очах Басса.

— Що?… Що трапилось?… — питає тремтячими губами, зненацька охоплена раптовим жахом.

2

Днем раніше, себто на третій день після страти Іоанна, невеличкий загін просувався у сутінках тяжкопрохідною дорогою через південні схили Юлійських Альп, поблизу того місця, де між Білою Скелею та витоком Сави сходяться граничні стовпи Італії, Норику та Паннонії і звідки сильна військова залога стереже безпеку великого тракту, що йде від Сантіуму до Вірінуму. Трудна дорога, яку долав загін із кільканадцяти вершників і трьох щільно затулених повозів, інколи так сильно наближалася до великого тракту, що чуйне вухо могло вловити тарахкотіння возів, тупіт копит і покрикування жовнірів. Через якийсь час із певним зусиллям можна було перейти з гірської дороги, майже стежки, на просторий і зручний тракт, — однак вершник у темному плащі з каптуром на голові, що командував усім загоном, не проявив жодної охоти перебратися на тракт, хоча підліток, який за ним їхав, кілька раз розпочинав розмову про це. Трохи ззаду за ними мовчки просувалися озброєні до зубів вершники, — з могутніми м’язами і грубими обличчями варварів; якісь руки раз-у-раз відкривали заслони на одному з повозів і тоді з’являлися налякані, заплакані жіночі обличчя та тупі, опасисті обличчя євнухів.

Ніч у горах западає швидко. Але чоловік у плащі з каптуром, здавалося, добре знав дорогу: не вповільнив руху, не дав жодного знаку товаришам, щоб розглянулись за місцем для ночівлі та готувалися до вечері й нічної варти. А, може, байдуже було йому, яким шляхом поїде і що з ним буде?…

Либонь, тракт був дуже близько, бо якоїсь миті навіть євнухи і жінки у затуленому повозі почули грюкання, тупіт і гучний гамір. Але, що дивніше, — цей раптовий шум не потонув у тиші так само швидко, як випірнув з неї і як це відбувалося досі, але тривав і навіть посилювався, хоча гірська дорога знову збочила від тракту.

Вершник у плащі з каптуром кивнув одному з варварів: має зійти з коня, вибратися на тракт і від солдатів або, найкраще, від самих подорожніх, яких там мусить бути чимало, довідатись, що відбувається. Ніколи не трапляється, щоб із настанням ночі на дорогах був такий жвавий рух… Повинно відбуватися щось справді незвичайне…

— Ми чекатимемо тебе тут …

Було вже зовсім темно, коли висланий варвар повернувся з відомістю, що трактом пливе справжня людська ріка. Сотні колісниць, тисячі кінних і піших, з дружинами, дітьми, слугами, майном, — женуть з криком, лементом і плачем… Чогось бояться, від когось тікають… але від кого? і що, власне кажучи, відбувається? — цього ніяк не можна було довідатися.

На одному з повозів залунали крики, лемент і плач, але здавалося, що вершник у плащі не звернув на це жодної уваги.

— Запалити смолоскипи… — наказав. — Їдьмо вперед… — і підігнав коня. Почув за собою плач і голосні ридання, але також тупіт копит і грюкіт коліс.

Якийсь час мусили з’їжджати вниз, потім підійматися вгору, знову вниз — і от раптом гірська дорога круто повертає, розширюється, показує очам шмат вільного від скельних брил простору і несподівано — як ріка Адда в Пад[16] — вливається у великий тракт, залитий сумним місячним сяйвом.

На тракті вже немає натовпу, — лише окремі вершники, начебто гнані примарою смерті, виринають у місячне сяйво і за мить розпливаються в темряві, залишаючи за собою зловісну луну божевільного гону. Але з півдня, з мороку, з іще дуже невеликої відстані долинає гучний гамір.

— Їдьмо далі, — каже вершник у плащі з каптуром і різко повертає коня вправо, до Сантіуму, в бік, протилежний до того, звідки чутно шум.

Але от раптом наче з-під землі виростає сильний військовий загін. Солдати в шоломах і панцирах, озброєні мечами, сокирами і списами, оточують вершників і повози.

— Завертайте! — кричать. — Далі їхати не можна…

— Чому?… Що відбувається?

— Не можна та й годі…

Але вершник у плащі не поступається. Не дозволяє завернути повози.

— Я не вернуся.

Наближається командир, оточений людьми зі смолоскипами. Це немолодий кремезний вандал рангу препозита з величезними вусами, його ліваа щока від вуха до підборіддя розтята глибоким шрамом. Суворим голосом, немилосердно калічачи мову римлян, наказує подорожнім негайно повертати.

Вершник у плащі з каптуром довго вдивляється в обличчя вандала. Потім зі смутною посмішкою повертає голову до своїх людей і, вдаряючи коня п’ятами, гукає:

— Їдьмо вперед!

Вандал миттю зриває з плеча арбалет.

— Ще крок і смерть! — люто реве він, блискавично швидко накладаючи стрілу і скеровуючи зброю в груди вершника.

— Друже… якщо вперед поїду, — умру, як ти й сказав, — спокійно та голосно каже вершник, — та, як повернуся, теж помру…

Рука вандала здригнулася. Випустив арбалет, вирвав смолоскип у солдата, що стояв обіч, і наблизив криваво-тремтяче світло до обличчя співрозмовника.

— Хто ти?

Голос препозита, хоч далі розлючений, був уже тремтячим і непевним.

Вершник відкинув каптура з голови. Смолоскип випав із руки вандала, зі сичанням розсипаючи довкола іскри.

— Флавій Кастін, vir illustris, magister militum… — прошепотів.

— Тепер мене пізнаєш? А я одразу тебе пізнав… за тим шрамом… Пам’ятаєш, як ти його заробив, товаришу?… Тоді ми разом розганяли на чотири вітри готів Плацидії, нині ж ти їй служиш, а я…

Августа Плацидія покарала Кастина, військового магістра, лише вигнанням за межі імперії, хоча мала велике бажання віддати і його голову під катівський меч. І не стільки через те, що в боротьбі за багряницю він став на бік Іоанна, віддавши на службу узурпаторові після його приїзду до Равенни всі свої війська, скільки тому, що не могла забути ролі, яку він зіграв під час її суперечки з братом після смерті Констанція. Кастин не лише підбурював Гонорія проти сестри, але й, коли вона, доведена до краю гніву та розпачу, вдалася до збройної боротьби, magister militum зумів утримати більшість військ у вірності до імператора, а пізніше розгромив ущент найвірнішого і наймогутнішого сторонника Плацидії, комеса Африки Боніфація, тож Августі залишався один порятунок — утеча. Передусім цього не могла йому вибачити переможна матір цезаря Валентиніана; але цього разу мусила поступитися наполяганням державних мужів, і так уже вельми роздратованих варварською стратою Іоанна, тим паче, що, згідно з літерою права, зрада Кастина не була повністю доведена. Magister militum захищався, хитро доводячи, що визнати Іоанна його змусили збунтовані підлеглі, погрожуючи йому смертю. А хіба ж оскаженіла солдатня не розірвала префекта Галлії Егзуперанція Піктавуса? саме за те, що не хотів визнати узурпатора?! Тому Августа Плацидія мусила з болем серця і погано стримуваним гнівом обмежитися лише тим, що ім’я Кастина, який обіймав посаду консула разом із Віктором року чотириста двадцять четвертого від народження Христа, навіки викреслено з консулярів[17]; а самого військового магістра, переможця франків, вандалів та Боніфація, cum infamia вигнано за межі імперії.

— Земля дрижить.

Вирваний із сумного світу своїх думок, Кастин звів до освітленого місячним сяйвом неба сухе, продовгувате, гладенько поголене обличчя. Давно вже минули останній військовий пост. Більше не зустріли жодного воза чи вершника. Тракт був зовсім порожнім, спокійним і тихим, наче цвинтар.

— Земля дрижить, — повторив підліток, що їхав поруч із ним. Кастин прислухався. Земля справді дрижала. Здалеку наближалося щось, спершу схоже на шум вітру пахучої літньої ночі. За мить це був уже шум морських хвиль під час припливу. Потім наче людський гамір на форумі в пообідню годину буденного дня. Потім той сам форум у годину сильного руху… під час переїзду імператорського почту… в дні голоду… напередодні входу варварів до міста! І зненацька наче з-під землі виросли вогні… десятки їх, сотні, тисячі… вогні рухомі, що мчали шаленим гоном, розсипаючи мільйони іскор, білих, золотих, червоних… Кастину здалося, що це саме пекло валиться йому на голову — жахливим шумом, диявольським ревом, зловісним тупотом апокаліптичних бестій…

Застигло безстрашне солдатське серце, божевільний страх з’їжив волосся на гарної форми патриціанській голові. Отже, правду вперто твердить Плацидія, що Христос особливо уподобав дім Феодосія і карає його ворогів як своїх власних?! Флавій Кастин збунтувався проти феодосієвого дому і ось перед ним, ще живим, розкривається пекельна брама, щоб із Божого вироку поглинути його разом зі всіма найближчими і тими з-поміж слуг і товаришів, що не покинули його в останню мить…

— Затопчуть… затопчуть… рознесуть… — лунають довкола тривожні крики.

— Тікати…

— Христе… Христе, рятуй…

До Кастина одразу ж повертається холоднокровність. Ні, це не пекельна прірва його поглинає… це зі свистом і криком жене величезна людська юрба, що за мить змете, наче придорожній ліс, кільканадцять вершників і повози. Але ось від чорної, розсвітленої тисячею тремтячих вогнів рухомої маси відділяється кілька вогників і мчить уперед, з подвоєною швидкістю, все далі й далі залишаючи за собою вогнистий рухомий мур. У світлі місяця вправне око колишнього військового магістра без зусиль встановлює, що це скачуть кільканадцять вершників із шістьма факелами та чорним на тлі блиску драконом — бойовим знаком допоміжних військ цезаря

— Помітили наші вогні… Прийняли нас за військовий пост… зараз ударять, — знову залунали крики в загоні Кастина.

Ті справді прийняли подорожніх за військовий пост, але зовсім не мали наміру вдарити. За якісь двадцять стіп до нерухомого Кастина сповільнили біг і заволали:

— Імператорська служба!.. Імператорська служба!..

Тоді Кастин підвівся в сідлі і, напружуючи голос, гукнув:

— Хто ви?

— Ведемо підмогу для вічного Августа… — одразу ж надійшла відповідь, мовлена голосом дзвінким, владним, і таким знайомим Кастину. Він усе зрозумів. Усміх болісного глуму спотворив гладенько поголене продовгувате обличчя. Не рухаючись із місця, колишній magister militum приклав обидві долоні до вуст і, що сили в грудях, кинув у ніч жорстокі їдкі слова:

— Для котрого з вічних Августів?

Певен був, що тепер наступить хвилина мовчання, повного замішання та неспокою. Проте помилився — той сам голос, що й раніше, далекий від всякого неспокою, дзвінкий, владний і невимовно певний себе, відразу ж одповів:

— Для імператора Іоанна.

Тоді Кастин, нерви якого не могли вже витримати цієї гри, розірвав на грудях одіж і, до крові роздряпуючи нігтями тонку шкіру, скрикнув голосом, повним найбільшого розпачу:

— Запізно, Аецію, запізно… за…

Раптовий корч горлянки залізними кліщами на льоту перехопив розпочате нове слово, придушив, знову увігнав до горла, вбив… Кастин насилу переводив подих; перш ніж зумів удруге вдихнути ротом повітря, ті — з-під дракона — ринули на нього тупаючою громадою шалених кентаврів і умлівіч обступили щільним вінком переляканих і обурених облич, римських, груботесаних германських і мавпячих, скіснооких.

— Кастин, Кастин… — шепотів, не вірячи власним очам, кремезний вершник у плащі аметистової барви, марно намагаючись обійняти міцною рукою шию вигнанця, який відступав, кривився з огидою, наче від дотику змії, не припиняючи кричати:

— Бодай би ти проклятий був, Аецію… Ти, жона й діти твої… Три дні… три дні… мізерні три дні…

І рвав собі волосся на голові, а гарні вузькі губи кусав до крові ошалілими зубами. Переставав кричати: — Три дні… лише три дні, — тільки для того, щоб знову повторювати: — Запізно… запізно… запізно…

Його непритомний погляд то загорявся зловісною радістю, коли помічав, як розпач і тривога до невпізнання змінюють обличчя, що оточували його вінком, — то знову спалахував полум’ям ненависті, коли тільки зустрічався очима зі спокійним, певним себе, хоч стурбованим поглядом Аеція. Тоді геть переставав панувати над своїми рухами, виразом обличчя й мовою, — обертався на маску скривдженого Ахіллеса, а одночасно Еринії, і вже зовсім виснаженим хрипким голосом кричав:

— Бодай би ти на смерть свого сина мусив дивитися, як я дивився на Іоаннову… Щоб йому на твоїх очах відрубали правицю, всадили на осла і возили по арені… а потім стяли голову… А чернь нехай плює йому в обличчя і цілить камінням у криваву рану… та сама чернь, що кілька днів тому падала перед ним долілиць і гукала: «Аве, імператор!»… Немає Іоанна і немає вже Кастина, військового магістра… Тільки нужденний вигнанець і ще підлістю зганьблений Аецій… cunctator… зрадник… боягуз… Запізно… запізно…

В міру того, як голос його все більше хрипнув, усі погляди хильцем перебігали з його спотвореного обличчя на нерухому постать Аеція. Але той, здавалося, зовсім не переймався ні словами, ні криком Кастина. Спокійно чекав, доки хрипкий голос перейде в писк, урветься та геть заламається, і лише тоді почав говорити:

— Ніколи не буває запізно, Кастине… Глянь туди! Бачиш цей чорний, тисячею вогнів освітлений живий мур?… Король Ругіла, приятель Аеція, дав йому шістдесят тисяч воїнів… Чи ж вина Аеція, що розлилися води і злостиві демони озер та рік затримали наш приїзд?… Але повторюю, — ніколи не буває запізно… Миттю зметемо, як камінець на дорозі, Плацидію, Валентиніана, а як треба буде, то й усю Італію… Ходімо, Кастине! Накажи завернути повози і коней… Аецій присягає тобі своєю головою, — побачиш на арені Плацидію та Валентиніана в таких муках, що Іоаннові в землі посивіє волосся… Їдьмо!

— Я нікуди не їду з Аецієм.

З-під аметистового плаща висунулась широка, покрита перснями рука: товсті, короткі, виблискуючі золотом пальці приязно торкнули плеча Кастина, що, очевидячки, не мав уже ні дрібки сил і волі бодай до якогось опору. Згас гарячковий блиск його очей, погляд став тупим і байдужим. Навіть не ворухнувся під дотиком Аецієвої руки:

— Можливо, найсвітліший муж, великий полководець, славетний Кастин утомлений?… Може, його душа, нерви і м’язи потребують відпочинку? — голос Аеція, повний щирої лагідності і приязної терплячості, звучав наче голос люблячого стурбованого батька. — Можливо, тимчасово не має він ні сил, ні віри для дальшої боротьби?… Дарма, — Аецій сам усе вчинить за двох: відомстить за Іоанна, знову впише ім’я Кастина до золотих консулярів і чесно поділить пополам здобич і славу… Їдь, Кастине, куди їхав, не звертаючи… заїдеш до мого друга, короля Ругіли… залишишся там, скільки захочеш… він прийме тебе як брата…

Кастин, уже зовсім спокійний, погордливо знизав плечима.

— Знати не хочу твоїх друзів, — сказав, — і не хочу мати з тобою нічого спільного… Піду десь між ютунгів чи гепідів… житиму, як вони, і помру між ними… нехай би тільки швидше…

І раптом знову схопився обома руками за голову і, не в силах крикнути, зойкнув:

— Запізно… запізно…

Два смолоскипи з сичанням погасли… І раптом половина облич, що оточували Кастина, щезли в темряві. Аецій перестав бути живою, видимою, реальною істотою — був уже тільки безтілесним голосом, що вимовляв:

— Для Іоанна запізно… для Кастина запізно… для живих — ні…

Не встиг іще місяць золотистим краєм торкнутися чорних валунів Юлійських Альп, а шістдесят тисяч войовників знову мчали щільною вогнистою стіною до недалеких уже кордонів Італії, несучи на копитах малих бистрих коників страх, смерть і знищення. Флавій Кастин довго проводжав їх поглядом, а, коли на півдні згас останній рухомий вогник, шепнув:

— Ти не в Італії народився, Аецію…

І швидко притулив край темного плаща до раптом звологлих очей.

3

Тільки одної радості не зазнала Августа Галла Плацидія навіть у день свого найбільшого тріумфу: тої невимовної радості, яку приніс би їй вигляд остаточного приниження та зневаження подоланого ворога. Кинутий їй під ноги Іоанн не плакав, не скавулів, не цілував ніг, які вона непомітним рухом сама підсувала йому під скривавлені, розбиті камінням губи. Не прославляв її цнот, щоб вимолити — як не життя — то принаймні безболісну смерть. Вперто мовчав. І лише коли comes rerum privatarum Басс зі сльозами на очах почав заклинати Августу іменем Христа — лише тоді вперше промовив нікчемний Іоанн, ще два дні тому цісар і пан, побожний, славетний, щасливий, завше Август

— Імператор, що його ви звете узурпатором, дякує вам, найсвітліші мужі, — залунав з-під ніг Плацидії голос, повний гідності й спокою, — але звольте вже припинити прохання і переконання… Хіба ж ви не бачите, що це жінка — бестія настільки ж скажена і жорстока, як боягузлива і слабка?!..

І знову замовк, втупивши повний докору, смутку і водночас зневаги погляд у клинобороде обличчя Флавія Ардабура, якому він десять днів тому подарував життя, а який тепер найпалкіше вимагав якнайсуворішої кари для узурпатора, підкріплюючи свої аргументи прикладами тортур, що ними послугувалися королі його племені стосовно живцем захоплених у полон ворогів. Ці приклади, що вирізнялися досконалим знанням матеріалу і були викладені дуже плавною і правильною мовою римлян, остаточно визначили рішення Августи. Не хотіла скористатися лише з однієї поради алана, щоб вирізати приреченому язика, — сподівалася все-таки почути з його вуст вирваний болем крик розпачу або прохання ласки.

Помилилася. Найжорстокіші муки, так само, як найстрашніше приниження, не зуміли вирвати з Іоаннових уст слів слабості й благань. А водночас — Плацидія знала — мучився справді нелюдськи… мучився так, що у всьому вщерть заповненому амфітеатрі не було нікого, хто б не вірив, що Іоанн очікує хвилини смерті як радісного спасіння… Отож де-не-де лунали дикі вигуки з вимогою продовжити муку, змусити осла зробити ще одне коло… Але тварина і так уже була втомлена понад сили. Під тягарем безвладного, напівомлілого тіла щохвилини падала на землю, перелякано стрижучи вухами, з-поміж яких на очі й морду спливали потоки людської крові. Цвьохнута болісними ударами батогів, щокроку грузла у просяклому чорно-червоною вологою піску і лише почувши на своєму заді дотик розпеченого заліза насилу зуміла дошкутильгати до місця, де врешті замкнулося криваве коло, що потрійним червоним перснем опоясувало арену амфітеатру.

Тоді чотири пари сильних рук стягли безвладне безруке тіло з ослячого хребта і кинули його на пісок, одразу ж під імператорським подіумом. І тоді узурпатор промовив удруге. Плацидія і вельможі довкола неї похилилися якомога нижче, щоб не пропустити нічого з ним сказаного; але Іоанн говорив не до Августи і не до неї був звернутий його останній — все ще повний безглуздої надії — погляд. Налиті кров’ю, вже напівосліплі очі спинилися на мить на пащі подвійних воріт, що чорніли в глибині, і не помітивши там жодного руху чи сум’яття, здійнялися до неба з виразом не муки й болю, а здивування, докору і скарги, що зазвучали також і в його голосі, коли з почорнілих замучених губ сплив останній вигук:

— О Аецію… Аецію…

Здивування, докір і скарга, напевне, ще й після смерті малювалися в застиглих очах, але той єдиний, що міг це перевірити — той, чия рука сильним ударом меча закінчила історію імператора Іоанна, — навіть не завдав собі праці заглянути в мертве обличчя, перш ніж Персеєвим рухом показати ревучому натовпу майстерно відтяту голову.

Аецій не встиг, не врятував імператора Іоанна, але, коли трьома днями пізніше опинився на кордоні Італії, страх охопив мешканців Аквілеї та державних мужів, що прибули до двору Августи. Щоправда, Аспар вирушив на чолі війська в бік Forum Jullii, але після кривавої битви поспіхом відступив, неспроможний протистояти кількості та дикій відвазі ворога. Гуни йшли за ним, наче буря, змітаючи все на своєму шляху. Аецій тріумфував. Плацидія, натомість, із вершини тріумфу скотилася в прірву тривоги та розпачу: жорстоко страчений Іоанн виростав із могили немилосердною мстивою тінню, стократ грізнішою, ніж був за життя. Шістдесят тисяч диких войовників, порівняно з якими готи Аларіха видавалися взірцем лагідності та дисципліни, загрожували Італії нашестям стократ жахливішим, ніж оте п’ятнадцятилітньої давності. Становище гіршало з години на годину: Фелікс, Фавст, Басс і кілька інших найвірніших достойників не таїли від Августи — не лише у всій Італії, не лише в Аквілеї, але й на її дворі, в неї під боком немало таких, які, щойно виявиться її слабість, без жалю виберуться до амфітеатру приглянутися, як її возять на ослячій спині або ж катують малолітнього цезаря. А ця слабість могла виявитися щохвилі: ще одна сутичка з гунами — і військо розбіжиться, насамперед ті відділи, які нещодавно під Равенною зрадили Іоанна на користь Плацидії, нині ж не завагаються зрадити безсилу Плацидію на користь Аеція.

— Якщо такий стан потриває бодай ще три дні, — пояснював Августі патрикій Фелікс, — то придушена партія Іоанна у всій Італії підійме голову, проголосивши Аеція своїм вождем…

Спершу Аецій не відігравав визначної ролі серед прибічників Іоанна. За життя Гонорія він передбачливо тримався подалі від змагань між партіями, працюючи на високій посаді в преторії Італії та проявивши на цьому посту такі небуденні адміністративні здібності, що обидва чергові префекти, Венанцій і Прокл, не жаліли зусиль, аби втримати його від повернення до війська, демонструючи йому спокусливі перспективи стрімкої кар’єри саме на цивільній службі. Коли Гонорій помер, Аецій не одразу примкнув до угрупування, яке вирішило за всяку ціну не допустити Плацидії та її дітей на трон Заходу; лише коли виявилось, що це угрупування має намір обдарувати багряницею прихильного до Аеція Іоанна, — син Гавденція без застережень запропонував свою службу батьковому приятелю, отримавши взамін високу посаду при цісарському дворі; однак поки що не був допущений до впливу на правління і не брав активної участі в боротьбі проти прибічників Плацидії.

Але ось вибила година, коли престол Флавіїв, Валентиніанів та Феодосія захитався під колишнім primicerius notariorum, а золота діадема, здавалося, що далі, то болісніше стискала сивіючі скроні. Тоді згадалася приязнь, якою сина Гавденція обдаровував могутній король диких гунів, і значення Аеція відразу зросло, висуваючи його на одне з чільних місць у сторонництві, що єдину допомогу від надтягаючої зі Сходу бурі вбачало в Аецієвому приятелеві Ругілі. Аецій вирушав до Паннонії як могутня підпора трону і табору. Натомість повертався звідти не лише вождем, а й втіленням сторонництва, як його воскреситель і месник за страченого імператора… Отож, коли звістка про гунів, що стояли під Аквілеєю, блискавично розійшлася усією північною Італією, — здавалося, ніхто не мав сумнівів, що тепер настануть вирішальні події. Зачинена в Аквілеї Плацидія стояла перед лицем поразки, а табір Іоанна, уособлений Аецієм, здобував перевагу: розпочате змагання з жінкою, якому, здавалося б, поклала край смерть Іоанна, зухвало розсідалося на аркушах історії, вимагаючи для себе ще одного розділу…

Чекаючи на оті вирішальні події, імператорський двір в Аквілеї проводив млявотічні години у неспокої, безсонні та безплідних міркуваннях, що слід чинити. Отож на достойників та дворян справжнім громом вдарила несподівана звістка, що Аецій, якого завдяки гунській допомозі вважали непереможним, висловив бажання примиритися з вічною Плацидією Августою як законною спадкоємицею багряниці Валентиніанів та Феодосія. Це було справжнім ударом для тих, які вже кілька днів подумки зізнавалися у своїх зв’язках із табором Іоанна; але здавалося, що не менший неспокій ця звістка викликала у вірних прихильників феодосієвого дому. Що за цим ховається?… Як це закінчиться?… Аспар, люди якого принесли з-за стін цю новину, повідомив Августу, що Аецій вимагає заручників, які мали б гарантувати його безпеку перед ликом володарки.

Усі ці дні Плацидія вдавала, що вона цілковито легковажить небезпеку, якою міг би їй загрожувати Аецій. Але тепер не могла стримати радості.

— Отже, піддається? — гукнула.

Аспар, посміхаючись, здвигнув плечима.

— Аж ніяк, о вічна… Він лише бажає особисто запропонувати тобі свої умови.

Вона не дозволила йому далі говорити. Спалахнула шаленим гнівом. Як се?… якийсь там Аецій, жалюгідний пахолок розчавленого як огидний черв’як нікчеми — сміє диктувати їй, внучці, доньці і сестрі Августів, свої вимоги?… А він, Аспар, сміє повідомляти їй це? Нещасний!.. Воістину варт, щоб вирвали йому язика!.. Якщо вона прощає йому се, то, — хай знає, — зовсім не тому, що чимось йому завдячує, а тому, що він, солдат і не-римлянин, вихований далеко від двору, не знає — нещасний! — що чинить!.. Отож, хай якнайшвидше зникає їй з очей!..

Аспар вийшов із кімнати, покірно кланяючись, але не перестаючи посміхатися; та через хвилину надійшли найповажніші декуріони Аквілеї, навколішках, зі сльозами на очах благаючи у вічної Августи ласки для міста, в мурах якого вона пережила мить найвищого тріумфу… Тільки-но забралися, перелякані її гнівом, — з’явилися патрикій Фелікс і префект Фавст. Покірно стали навколішки, поцілували край шат Августи, навіть торкнулися чолом підлоги біля її стіп, але не пішли, доки не переконали її, що іншого виходу немає.

Ввечері того ж дня гот Сигісвульт рушив до табору гунів як заручник, — та ще раніше, ніж місяць виплив над Аквілеєю, вже й повернувся: Аецій наказав передати Августі, що голова Сигісвульта не варта його життя.

— Яких же заручників прагне мати Аецій? — гнівно запитала вона.

— Найсвітлішого Аспара і превелебного єпископа Августина…

Здавалося, що Плацидія збожеволіє від люті. Як се?… таж сам Аспарт варт щонайменше двадцяти Аеціїв, стосовно ж єпископа — невже побожна Августа може дозволити, щоб через неї впав бодай один волос Христового слуги?… Нікчемний Аецій пречудово запевнює свою безкарність: вона не зможе зачепити його бодай пальцем, щоб не наразити життя заручників! А з якою насолодою звеліла б скупати його в киплячій сірці!

Аспар погодився без вагань. Єпископ Августин плакав і тремтів усім тілом, певний, що вже не повернеться з-поміж поган із мавпячими обличчями найбридкіших демонів. А все-таки не сказав: «Ні…» Доля міста, дорученого його опіці, видавалося йому важливішою від власного життя. Лише скликав очільників Аквілеї та заклинав їх, щоб єпископом після нього обрали пресвітера Адельфа. Потім, уже зовсім спокійний, сів у незручну лектику, не бажаючи їхати в одній колісниці з єретиком Аспаром.

Минула ніч і весь день, який Плацидія провела у пості та молитві. Надвечір наказала принести найрозкішніший урочистий одяг. Зачинилася у бібліотеці з сином і двома найвірнішими служницями. Доки молода Спадуза взувала їй на ноги злототкані черевики, а стара Ельпідія, заледве даючи собі раду в напівтемряві, скріплювала золотими шпильками плетиво чорного волосся, Плацидія колихала на колінах шестилітнього цісаря, розмірено погойдуючись і наспівуючи сумну готську пісеньку.

Якоїсь миті Спадуза помітила, що червона завіса на дверях здригнулася, наче її з того боку торкнула боязка рука.

— Можеш увійти, Леонтесе, — засміялася Плацидія.

Вірний старий слуга на колінах уповз до бібліотеки і, зігнувшись якомога нижче, цьомкнув покритий найделікатнішою злототканою шкіркою великий палець Августи. Потім нерухомо завмер.

— Можеш говорити, — залунав спокійний дзвінкий голос.

— З дозволу твоєї вічності… Найсвітліший Аніцій Ациллій Глабріон Фавст…

Префект Фавст, здавалося, забув церемоніал. Швидким кроком увійшов до бібліотеки і, грубо перебивши Леонтеса, заволав гучним голосом, в якому не міг приховати хвилювання:

— Вічна Августо, Аецій чекає.

Повільним величним кроком — сховавши руки в широких злототканих рукавах — вона увійшла до триклініуму, а звідти через фавцес[18] до атріуму, де десять великих ламп кидало десять кругів світла на мозаїчну підлогу, що представляла десять мудрих дів із запаленими лампами в руках. Одна з цих дів, здається, особливо притягала до себе увагу Аеція, що лише з певним зусиллям зумів одірвати погляд від мозаїчної постаті, щоб перенести його на живу Августу. Їх погляди схрестилися і одразу ж, немов сполохані, помчали вниз: один — до його нагих колін, другий — до взутих у золото стіп… Обоє одночасно помітили: вона — що коліна надто грубі… він — що стопи малі… короткі… надто короткі… широкі… І обоє одночасно подумали те саме: «Чи це мені на щось здасться?..»

Змагання розпочалося…

4

— Ми були певні, Аецію, що ти не станеш навколішки.

Лише тепер він глянув на неї уважніше та майже захоплено. Схоже, що супротивник вартий гри. Перший удар відбила без зусиль і тепер сама переходить у наступ.

— Ти сподівався, що, ламаючи освячений церемоніал, розгніваєш нас… зворушиш… виведеш із гідності спокою, пристойного маєстатові?!.. Бідолашний! Адже ж ми знаємо, що ти виховувався між найдикішими з варварів… між народом, мавполиций король якого вночі не одрізнить свого слуги від нечистої худобини… Пам’ятаємо часи, коли твій батько Гавденцій відсилав тебе до гунів — сам наш вічний брат Гонорій Август зволив тоді зронити сльозу, оплакуючи тебе і твою долю… Ні… ні… не кажи нічого… Ми знаємо все, що ти хочеш сказати!.. Ти прагнув сказати, що знаєш церемоніал, що був ти cura palatii при дворі Іоанна… Смійся, Аецію! Гарно ж ти свідчиш про свого пана, який не навчив тебе згинати коліна перед маєстатом… хіба що ні він, ні ти не вірили в таке безглуздя, наче цісарський маєстат міг взяти розбрат із домом Феодосія та лягти на скроні нікчеми… Але, в такому разі, кому ж ти служив, Аецію?… Святі Юстусе і Пасторе! Як же низько впала найсвітліша гавденцієва кров…

І раптом, — як це було заплановано наперед, — суворо зморщила чоло, прошила Аеція грізним поглядом і голосом, що чудово віддзеркалював обурення та гнів, гукнула:

— Як ти смів служити узурпаторові проти свого законного пана, нікчемо?..

Аецій розвів руками.

— Хай вибачить мене Твоя Вічність… але ж насправді я ніколи не служив проти законного пана…

Вона здивовано глянула на нього, а він тягнув далі:

— Зволь лише вислухати мене, вічна Августо… Найшляхетніший імператор Валентиніан, син Твоєї Вічності, — мій законний пан, правда ж? Отож — якщо тільки пам’ять мене не підводить, — найсвітліший патрикій Геліон проголосив найшляхетнішого Валентиніана імператором десятого дня перед листопадовими календами минулого року, — а твій слуга, Аецій, о вічна, від серпня перебував за кордонами імперії… Чи ж міг служити проти законного пана?… Тоді ж, коли я справді служив Іоаннові, найшляхетніший Валентиніан не був іще цісарем — отож не було ще законного пана, якого міг би я зрадити…

— Плетеш нісенітниці, Аецію, — вже зі щирим гнівом скрикнула Августа. — Ні дня, ні години немає, ані навіть миті, потрібної на один подих, коли імперія не мала б законного пана… Хоча є Схід і Захід, імператор західний і східний, — одна є влада, один маєстат і одна coniunctissimum imperium[19]… Від смерті нашого вічного брата аж до проголошення цісарем нашого найшляхетнішого сина Захід, так само, як Схід, мали одного пана — вічного Феодосія Другого… Він був твоїм законним владарем…

— Це надто мудре і надто складне для мого розуму, вічна Августо, тяжко мені пійняти твої слова… Ти ж знаєш, що я виховувався між найдикіших варварів, тому мислити вмію лише як дикун: один — це один… а два — це два… Великий Феодосій Август рік на смертному ложі: «Ділю я свою імперію, наче яблуко, на дві половини… Ось partes occidentis… ось partes orientis… Цісар Заходу і цісар Сходу… Не один, а двоє…»

І по-простацьки почухрав голову, прошиваючи Августу таким викличним поглядом, що вона вже не мала сумнівів: не двадцяти, а щонайбільше трьох Аеціїв вартував би Аспар, — вона недооцінила противника… Але, чим швидше меншало легковаження, з яким вона спершу до нього поставилася, тим сильніше росла ненависть. Як же шкода, що цей спритний нахаба зможе безкарно відійти з-перед її лику, виносячи цілими обидві руки, ноги та зіниці… «Слід би вже з ним закінчити, — подумала. — Не годиться, щоб своєю повною вивертів і спритною мовою наражав маєстат на зневагу…»

Але чи повинна вона вести далі розпочату гру, вдаючи що приймає все, ним сказане, за добру монету, — чи відразу кинути йому під ноги, наче кістку оскаженілому від голоду собаці, оті нещасні умови?!..

Ті умови!.. Вона обдумала їх спільно з Аспаром, Феліксом і Фавстом… Як же вона їх усіх ненавиділа в той час, коли вони змушували її пожертвувати зневаженим маєстатом на олтарі блага й безпеки Італії!.. Її губи рухалися у беззвучній молитві — просила в Христа дару спокою і смирення… Коли прийде жахлива хвилина приниження, коли треба буде назвати умови, — хай же справить Христос, щоб вона на заридала або не кинулась на зухвальця зі зброєю, схованою в широкому рукаві…

Доки Плацидія розмірковує та молиться, погляд Аеція знову біжить до однієї з дів на мозаїчній підлозі. Особливо його цікавить лампа в руках цієї діви: не йдеться навіть про полум’я барви гранату, — полум’я, якого й справді ніколи ніде ніхто не бачив, але чому ж ця лампа, схожа формою на дуже зменшений франконський щит, має по боках два рівновіддалені від центру отвори?… Який же дурень се складав!.. малий Карпіліон і той уже знає, що, коли в лампі пробити отвори, то вся олива відразу ж витече…

— Хоч би все те, що ти сказав, і було правдою, Аецію, — знову лунає голос Плацидії, — воно тебе не оборонить від звинувачення, що служив ти проти законного владаря… якщо не раніше, то тепер… Чи ж не поспішав ти Іоаннові на поміч, ведучи тисячі й тисячі диких войовників?… Чи ж не з твого наказу палають села і ліси довкола Аквілеї?… Чи ж не через тебе в бою проти цих дикунів полягла не одна сотня вірних імператорських солдат?…

Здивований погляд Аеція переноситься з мозаїки на обличчя Плацидії: ця лампа знизу перетята потрійною хвилястою лінією…

— Твоя Вічність зволить неслушно судити Аеція, — відповідає він. — Я не йшов під Аквілею, щоб відомстити за страченого Іоанна, — хай демони мене вхоплять, якщо брешу! — і не хотів я воювати проти вірних імператорських солдат… Хотів лише чути таку силу за собою, щоб могти безкарно й безпечно постати перед цим священним ликом, як тепер стою, і мовити: вислухай мене, вічна Августо…

Пам’ять хутко відступає далеко, далеко, у давноминулі часи: так, ось те, що йому потрібне, тільки змінити особу, місце і от…

От…

— Вислухай мене, вічна Августо… Давно, давно, коли було тобі всього шість весен, а твоєму слузі Аецію чотири, — твій вічний батько переміг поган саме тут, під Аквілеєю. І саме в цьому домі, у цьому ж атріумові, де ми стоїмо, — як сьогодні твій, так після тієї звитяжної битви розмістився двір батька твоєї вічності… Там, де ти стоїш, стояв великий імператор, Феодосій, а там, де я, — сотник Гавденцій. І вічний Август зволив спитати сотника: «Чи маєш сина, найвідважніший із жовнірів моїх?..» «Маю, владарю», — відповів сотник… «Як його звуть?» «Аецієм, о вічний»… І тоді свята долоня торкнулась ласкою маєстату жовнірського плеча, а святий цісарський голос рік: «Ми хотіли б, щоб твій син, Гавденцію, так служив нашим дітям, як ти служиш нам…» Почувши сі слова, сотник Гавденцій схилив коліно, як я його зараз схиляю…

Рука у широкому злототканому рукаві швидко наближається до грудей, що високо здіймаються у прискореному диханні: тримати… тримати… тримати сильно, щоб від раптової радості й гордості не вискочило з тіла повне щастя серце… Перемогла, звитяжила, розчавила!.. Чи ж могла вірити, мріяти, снити, що це трапиться насправді?… Який же добрий і милосердний Христос! Переповнив радістю серце вірної своєї слугині, а ворога її принизив… Ось хвиля розплати… хвиля компенсації й помсти за безсонні, повні гризоти й тривог ночі… за повні слабості й принижень дні… Чи ж дозволить вона швидкобіжному часові понести цю хвилю, не наситившись нею доволі?… Ніколи, ніколи!

— Аецій хилить коліно? Аецій може стати навколішки? Ми думали, що недуга, яка згрубила його коліна (здалося, здалося!) унеможливила їх згинання… Але насправді не так… Все не так, як ми думали… Аецій не хотів ні врятувати Іоанна, ні помститися за нього… хотів лише служити нам, як його батько нашому?!.. Це похвальне прагнення… Але Гавденцій був солдатом… А Аецій? Ми питали всіх: хто ж він такий, сей Аецій? Усі сміються і кажуть: заручник… Усе життя лише заручник!.. У гунів… а раніше в готів… Скільки ти років був бранцем у готів, Аецію?…

— Лише на два роки менше, ніж Твоя Вічність… Пам’ятаю — ти не зволила глянути на мене… взагалі ні на кого не дивилася… йшла — донька великого Феодосія — перед конем Аларіха…

Вона вся збагряніла.

— Христос хотів випробувати нас!.. нас і всю імперію! — скрикнула гнівно. — І, як день настає після ночі, так і для нас прийшла слава після покути… Знаєш, що ми стали дружиною могутнього короля готів…

— Ми свояки, вічна Августо… Моя дружина теж походить із крові готських королів… Ми замалим не брат із сестрою…

— Донька Карпіліона?… Далеке, дуже далеке споріднення з королями… А де ж ви пізналися, Аецію?… Зізнайся… Тікала до тебе по ночах і рештки з вечері приносила голодному бранцеві…

Не отримала відповіді. І знову подумала: «Перемога». Звела вгору гордовиті дуги чорних брів і глянула на нього звисока, владно, згірдливо… Але ось опали брови, зморщилось чоло.

— Куди ти дивишся, Аецію?

Він не підняв очей.

— На твої стопи, о вічна, — спокійно сказав. — Які ж вони малі (здалося, здалося!), видно, що ніжні… непризвичаєні до швидкого ходіння босоніж, ще й по гостряках і колючках… Як же вони мусили кривавитись і страждати, коли бігли босі вулицями Барсінони… Пам’ятаєш, вічна? Це тоді, коли нікчемний Сігеріх не пошанував маєстату, а зібрана на вулицях чóрнява вторила йому, глузуючи з учорашньої королеви?…

Її розкритий рот насилу ловить повітря.

— Сігеріха вразив Господь, — кричить вона, — а нас король Валлія з почестями відіслав вічному братові!..

Аецій киває головою.

— Пам’ятаю, пам’ятаю… мудрий Констанцій притис готів голодом… то що ж мав почати король Валлія?… за шість по сто тисяч мір пшениці віддав імператорові сестру… Непогана ціна… Пам’ятаю — скільки завантажених возів повіз із собою до готів Євплюцій!

Мить смертельної тиші. А потім глухе, придушене:

— Йди…

Спокійний потиск плечей.

— Куди накаже мені йти Твоя Вічність?

Але і Плацидія за мить здобуває спокій. Лише обличчя її майже синє та вуста почорнілі, як в Іоанна перед стратою.

— Хотіла б я… — вже не каже: хотіли б ми, — хотіла б я, щоб там, за дверима, тебе схопили мої готи… щоб викрутили тобі руки, аби я аж тут чула хрускіт костей… щоб облили тебе смолою, а тоді кинули на мурашник… Але шкода мені Аспара й єпископа — ти не вартий їхніх життів, Аецію… Тож іди, куди хочеш, а, хоч би де ти пішов, усюди досягне тебе помста зневаженого маєстату…

Аецій згинає коліно.

— Йду, Августо… Як шкода, що моя служба тобі немила… Відходжу… Скажи ж своєму слузі ще одне: що буде з шістдесятьма тисячами войовників, що, жадаючи крові, ґвалтів і здобичі, всього за півмилі від Аквілеї чекають мого наказу… завтра ж будуть за сто кроків перед Аквілеєю?…

Що ж. Христос не ощадив їй ще одного приниження. Треба сказати все, що вони врадили спільно з Аспаром, Феліксом і Фавстом. Хай буде проклята ця мить!

— Аецію, твоя дружина і твій син вже чотири дні в наших руках… Ще живі… Але чи житимуть завтра?… Слухай же нас, Аецію. Якщо присягнеш найсвятішим Хрестом і Христовими ранами, що відішлеш гунських войовників королю Ругілі, а сам ніколи вже не повернешся в кордони імперії — віддам тобі дружину, дитину і все твоє майно, яке ти можеш продати, а те, що отримаєш від продажу, забрати з собою…

Відчувала, що за хвилину вибухне нестримним потоком сліз. Голос їй уже ламається, коли вона питає:

— Чи ж це не велика цісарська ласка, Аецію?… чи ж ти не рад, що порятуєш сина і дружину?… Розумієш, мабуть, що їм загрожує?…

— Розумію, вічна… Адже се з твого наказу задушено найшляхетнішу Серену, дружину Стиліхона[20]… Припускаю, що мою жону ти теж би задушила… може, власною рукою?…

А за мить:

— Але це Аецій так собі каже, Августо… і не візьме тобі сього за зле… навпаки… І того, що ти зробила з Іоанном, теж… Я не Басс і хилю чоло перед твою волею і суворістю… Але ти помилилася, вічна… Аецій не може прийняти твоїх умов…

Вона кинула на нього погляд, повен щирого здивування.

— Як це, Аецію? Чи ж тобі не дороге життя дружини твоєї й сина?

— Понад усе, вічна, понад усе… Але те, що даєш, даєш мені… А що дістануть тисячі гунських воїнів? Хіба ж їх обходить життя моєї дружини й дитини?… Вони хочуть крові, здобичі, жінок… нагороди за тяжкий похід… Хоч би я й десять разів хотів, все ж не зумію завернути їх… і завтра вони кинуться на Аквілею…

В його голосі звучала така щирість, а майже турбота і неспокій, що Августа, сама раптом пригнічена неочікуваним тягарем тривоги, вперше глянула на нього без ненависті.

— А ти… ти міг би щось на це порадити, Аецію? — спитала за хвилину.

Аецій знову став навколішки.

— Лише і тільки я можу тут чимось зарадити, о вічна, — гукнув він дзвінким голосом, — і сама розміркуй, чи моя порада не послужить для блага імперії та владарювання твого… Можна відіслати шістсот гунів, але не шістдесят тисяч… Так і зробимо: королю Ругілі пошлемо такого заручника, який би його вдовольнив… проводирям влаштуємо бенкет, дамо багаті дарунки і відішлемо їх туди, звідки прийшли… а воїнів приймемо на цісарську службу… Спитай Фелікса, спитай Аспара, вічна… Війська імперії слабнуть і нічого дивного… Готи, франки і бургунди вже воліють служити королям свого народу, ніж римському імператорові. Ми вже не можемо розраховувати на германців, вічна. Тож берімо гунів — вони мужні, жорстокі, страшні й невимогливі… Особливо ж відділи доместиків потребують невідкладного поповнення. Хай же Твоя Вічність не гає часу — тільки звели, а завтра матимеш шістдесят тисяч нових доместиків….

Вона слухала його з усе більшим подивом. Все, що він казав, було правдивим і розсудливим.

— Чому ти не казав так зі самого початку, Аецію? — промовила майже лагідно. — Хоч ти тяжко образив маєстат, сказане тобою не здається нам ні злим, ні нерозумним… То ти певен, що, як тільки захочеш, зумієш схилити гунів, щоб воювали за нас замість проти нас?

— Як ти сказала, вічна… Але…

— Але?

— Але зволь розміркувати ще одне… Дикі варвари, які поповнять ряди доместиків, недовірливі, недисципліновані і незвичні до римської служби… Вождь, якого вони ближче не знатимуть і якому не віритимуть, не впорається з ними, — тільки спричинить бунт і наложить життям… Отож потрібний хтось такий, що знає гунів як рідних братів і…

Вона одразу зрозуміла.

— Чи ти хотів би, Аецію? — скрикнула голосом знову гнівним і обуреним.

— Твоя вічність промовила.

— Ти хотів би стати?…

— Комесом доместиків, вічна Августо.

Вона розсміялася.

— Чому ти зволиш сміятися, вічна? — ображено спитав він, — хіба ж мій батько не був навіть magister equitum?…

— Але ж після скількох років служби…

— А хіба ж не був comes domesticorum мій тесть Карпіліон?

— Але Карпіліон походив із королівського роду, Аецію…

— Це дуже далека спорідненість, як хвилину тому зволила мовити Твоя Вічність…

Плацидія почала ходити. Її стопи то занурювались у темряву, то випливали на якийсь із десяти кругів світла.

Аецій супроводжував її мовчазним поглядом.

Нарешті зупинилась.

— Навіть наш вічний муж, Флавій Констанцій Август, починав службу від десятника, — сказала.

— Я був уже сотником, вічна.

— Проголошу тебе трибуном, Аецію.

Похитав головою, наче з жалем.

— Це неможливо, вічна Августо.

Знову почала ходити.

— Гаразд, Аецію, — раптом сказала, не сповільнюючи кроку, — від сьогодні ти comes… ні, навіть dux, але ауксиліїв… Досі гуни завше служили в ауксиліях…

— Але ж Твоя Вічність сама зволила визнати, що поповнень потребують насамперед доместики….

— Буде, як ми сказали, Аецію.

Тоді він звівся з колін, схрестив руки на грудях і, дивлячись з-під лоба, засичав:

— А що буде з Аквілеєю?

Вона засміялася.

— Недаремно наш муж Август був солдатом, нікчемо… Ми знаємо, що гуни не вміють здобувати мурів, не знають мистецтва облоги… Простоїш тут два роки, Аецію, а тим часом за три місяці прибудуть сюди війська з Галлії, Іспанії, Сходу… а вже за місяць з Африки…

— А за два тижні партія Іоанна в Римі проголосить нового Августа… а за три — повернеться з вигнання Кастин… Вся Італія знову підведе голову, як один… Гарячка, замішання, пожежа… А вічна Плацидія і всі найсвітліші зачинені в Аквілеї, як у гробниці…

— Твої дружина і син загинуть…

— Не загинуть, вічна. Ти й сама знаєш, що вони в Римі… Перш ніж префект Фавст встигне послати гінця з наказом, щоб їх стратили, може, Місто матиме вже нового префекта…

Вона підійшла до нього так близько, що кінчики їхніх стіп зустрілися на одному крузі світла.

— Якщо ти такий могутній, Аецію, а я така слабка, то чому ж ти не накажеш своїм гунам одразу вбити мене (мене… не нас!) і мого сина, а сам не станеш Августом, як Іоанн?

Він глянув їй в вічі щирим ясним поглядом.

— Чому? Відповідь неважка, Августо… Я хочу служити твоїй вічності та твоєму синові, як мій батько служив твоєму батькові…

— Але ж ми не хочемо твоєї служби.

— Але і зруйнування Аквілеї не хочеш.

— Досить. Чи є в Аквілеї хтось, кого слуга узурпатора міг би назвати своїм приятелем?

Знизав плечима.

— Мені здається, що найсвітліший Геркулан Басс не має звичаю міняти приятелів разом зі зміною пана.

— Дивуємося найсвітлішому Бассові. Натомість Аецій зігне зараз коліно перед маєстатом, а потім рушить до кімнат Геркулана, звідки ми покличемо його завтра ополудні.

Аецій посміхнувся.

— Олива вигоряє в лампах, — наближається північ. А я сказав гунським вождям, що опівночі повернусь чи пришлю якусь звістку… Якщо чекатиму до завтра, боюся, що язичники не пошанують святості священничого стану й опівночі превелебний Августин…

— Викличемо тебе, Аецію, за годину, а тепер іди… якнайшвидше…

Він низько схилився, але, як і вітаючись, знову не зігнув коліна. Пружним кроком рушив до виходу. І раптом біля порогу вибухнув раптовим веселим сміхом.

Цього сміху Августа Плацидія не вибачить йому ніколи. Зрештою, нічого не вибачить… жодного погляду, жодного слова… Але того сміху передусім…

А він сміявся тому, що розгадав загадку чудернацької лампи в руках однієї з євангельських дів. Усе-таки здалася на щось наука старого граматика: ця мозаїка раніше представляла дев’ять муз із матір’ю Мнемозиною. За бажанням побожного єпископа підлогу перероблено: художник скористався з кількості постатей і перетворив їх на десять мудрих дів. А химерна лампа з отвором — це маска в руці Мельпомени! Аецій довго не переставав сміятися.

5

В атріумі наново долито оливи до ламп. Найшляхетніший цісар Плацидій Валентиніан, поміщений Спадузою на високому кріслі, розсівся між бильцями в урочистій та штивній позі, до якої його привчено вже на другому році життя, а за легковажне недотримання якої Його Величність не раз діставав міцного ляпанця від старої Ельпідії. Плацидія, що стояла біля крісла, здавалося, зовсім не соромилася сліз, які потоками лилися по її зів’ялих щоках — тільки-но Аецій залишив атріум, вибухнула довгим хлипанням, яке, замість припинитися, тільки посилилось, коли до кімнати увійшли Фелікс та Фавст: жінка взяла гору над маєстатом… Не переставала плакати впродовж усієї наради з державними мужами, які не тільки визнали необхідністю згодитися з вимогами Аеція, але, крім цього, вважали, — те, що він казав про потребу і засоби порятунку, якнайкраще свідчить на користь нового комеса доместиків, з якого Августа й держава справді ще можуть мати велику користь. А коли Її Вічність так його ненавидить, як каже, то що ж легшого, ніж вислати його до Галлії проти готів чи франків? Тоді він або ж виявиться добрим і корисним воєначальником, чим цілковито змиє свої провини перед феодосієвим домом, — або ж покриється ганьбою, а тоді, знову, що ж легшого, як позбавити його командування, відкликати, ослабити, знищити?!..

— Зрештою, — сказав префект Фавст, — він солдат, битиметься… щохвилини наражатиметься на небезпеку, на смерть… може навіть загинути в першій же битві.

— І навіть не обов’язково в битві, — перебив його патрикій. — Легко може загинути навіть од руки власного жовніра…

Залите слізьми обличчя Августи пожвавилось. Але префект Фавст суворо зморщив високе випукле чоло.

— Підісланий вбивця? — спитав з огидою в голосі. Фелікс легковажно стенув плечима.

— Про вбивство ніхто й не каже… але хіба ж не трапляються військові бунти? Адже батько Аеція саме й загинув від рук озвірілої солдатні… Тож можна припустити, що, раз син хоче наслідувати його приклад, то, маймо надію, у всьому…

— Якби ж се дозволило Небо, — зітхнула Плацидія. — Ви сказали своє слово, найсвітліші мужі, — і нам видається слушним піти за вашою порадою… Але присягаємо вам на Христові муки і на голову найшляхетнішого нашого сина, що хоч би Аецій став другим Констанцієм, хоч би як грім Божий разив усіх ворогів імперії, ніколи ми йому не забудемо сліз, що їх ви вперше і, величністю клянуся, востаннє бачили в моїх очах, о viri illustres… Так буде.

Дворяни, трибуни й молодики зі шкіл протекторів вщерть заповнили атріум. Праворуч від Августи стали Фелікс, Фавст і Ардабур, ліворуч від цісарського крісла — патрикій Сходу Геліон, пресвітер Адельфус і comes sacrarum largitionum Руфіній. На порозі в товаристві Геркулана стояв Аецій.

— Хай наблизиться Аецій, — залунав спокійний, врочистий, майже ласкавий голос Августи.

І відразу ж потому:

— Казав ти, Аецію, що королю Ругілі слід послати поважного заручника. Сподіваюся, що це не мусить бути ні світлий Аспар, ні найсвітліший Фелікс…

— О ні, вічна Августо… Цілком достатньо буде мого сина Карпіліона…

На всіх обличчях вималювалося здивування.

— Карпіліон?… Але ж він ще дитина! — скрикнула Плацидія, здивована і знову розгнівана.

— Запевняю Твою Вічність, що на всьому Заході нема для Ругіли ціннішого заручника… окрім, хіба що, найшляхетнішого цісаря…

Нова хвиля ненависті заливає серце Плацидії. На святих Юстуса і Пастора!.. радше бути сліпою, щоб тільки не бачити тої гордої посмішки на широкому, такому знайомому і такому ненависному обличчі… Насилу перемагається, кидає на Аеція ласкавий погляд і шепче щось синові до вуха.

І ось із високого крісла спливає тоненький дитячий голосок:

— Вітаємо тебе, Аецію… Віднині Флавію Аецію, комесе доместиків… Вітай, найсвітліший мужу…

— Ave, vir illustris — повторює Плацидія.

Тоді Флавій Аецій, з цієї миті один із восьми найвищих державних мужів Заходу, згинає одне коліно, потім друге, схиляє чоло аж до підніжжя крісла і, торкаючись обличчям холодної мозаїчної маски Мельпомени, наче черпаючи з неї натхнення, — мовить:

— Твій слуга чекає, найшляхетніший цісарю… Наказуй… Твоя воля — єдина радість Аецієвого життя… Як батько мій Феодосію Гонорію, так і я тобі, пане наш, присягаю вірно служити мечем і радою… Моя кров, майно і честь тобі належать — хай же мені Христос допоможе!

6

Коли в нічну тишу знагла вдерлися протяжні тужливі тони тібій[21], яким одразу ж завторував гучний, мов грім, голос буцини і нав’язливе волання рогів, — солдати, розбуджені зі сну, заспані, зігнані препозитами й десятниками з постелі, довго не могли зрозуміти, що ж це діється. Вже чотири роки, від самої смерті Констанція, нічний підйом ні рази не перебив сну доместиків, навіть найстарші легіонери встигли від нього відвикнути, майже забути… І от зненацька знову!

Квапно накидаючи на себе одежу та обладунок, солдати сочисто і від усієї душі лаялися кільканадцятьма найрізноманітнішими, не схожими одна на одну мовами. Лаялися готи і вандали, алани і франки, бургунди, сакси, сармати, свеби, норійці, герули й гуни… І лише тоді, коли виникало в них бажання дати спільний вираз своїм почуттям, лунала мова латинян… звучала вигадлива і сороміцька лайка, якої вони наслухалися від своїх принагідних, зазвичай знайдених на одну ніч приятельок тут, у Равенні і в Римі, і в Аквілеї…

Ще донедавна доместики, дуже нечисленна окрема військова формація, становили собою особисту варту Августа, доступ до якої був нечувано складним. Багато в чому нагадували колишніх преторіанців: під час попередніх царствувань інколи цілі покоління domesticorum ніколи не покидали імператорського двору, майже ніколи не зазнавали трудів і небезпек справжньої війни, оскільки ж звичай наказував Августам ніколи не розлучатися з доместиками, цісарі що далі, то рідше з’являлися особисто на теренах війни. Коли ж деякі з них, як Феодосій у змаганнях із поганським Заходом, виступали в далекі військові походи, доместики, що їх супроводжували, користали з цілого ряду пільг, вольностей та привілеїв, недоступних іншим формаціям. Але останнім часом багато змінилося: Констанцій не раз вів доместиків у найбільший вир битв із варварами за Галлію, наслідком чого були значні людські втрати, які нашвидку покривали, все менше дбаючи про якісний добір нового людського набутку. Незалежно від цього, комеси доместиків, яких військові статути виводили з-під влади військових магістрів, безпосередньо підпорядковуючи імператорам, із бігом часу здобували все більше незалежності і свободи рухів, послаблюючи зв’язок між формацією й Августом аж до тієї міри, що на Сході двір уже обмірковував створення нової особистої варти, ще безпосередніше, ніж доместики, підлеглої зверхництву владаря. А тоді, коли Плацидія правила від імені Валентиніана, доместики вже майже повністю втратили характер особистої варти і щохвилини могли бути використані для військових дій, які й на півроку не переставали терзати галльські провінції чи Іспанію.

Утім, залишаючись і далі елітарним військом, вони не переставали претендувати на виняткові вигоди, почесті та привілеї, — а оскільки з ними рахувалися, то й догоджали їм справді надмірно, попри те, що це вело до ослаблення дисципліни та зниження їхньої боєздатності; не обтяжувано їх надмірно службою навіть у рамках дуже поблажливої інтерпретації військових приписів.

Отож, обурення солдат з приводу нічного підйому не мало меж. Не тільки лаялися, а й погрожували десятникам і сотникам — проте коли якомусь із трибунів вдалося перекричати гамір наказом нового комеса, що кожен, хто зволікатиме, дістане сто київ, а той, кого піймають на звертанні до сусіди: «Нічого поспішати», — негайно ж буде повішений, — солдати остовпіли зі здивування. Гамір негайно змовк.

— То є вже новий комес! — кричали вони здивовано і дуже зацікавлено.

Коли ж довідалися, що збуджено їх, бо новий комес хоче оглянути своїх людей, здивування і зацікавлення вже не мали меж. Звикли, що комеси спали у своїх палацах допізна, наказували і командували за посередництвом трибунів, а самих їх солдати не бачили впродовж років. Жадаючи подивитися на нового зверхника-дивака, який хоче влаштовувати огляди вночі, доместики збиралися і озброювалися з втричі більшою швидкістю, ніж зазвичай удень. Розпитували один одного про нового комеса: багато з них служило під проводом його тестя Карпілія, деякі навіть батька його пам’ятали, але сливе всі: вандали й готи, свеби й алани, франки, бургунди і сакси, морщачи носи і брови, з нехіттю крутили головами: «Знову римлянин!..» А встигли вже призвичаїтись до воєначальників із-поміж своїх…

На величезній площі Лаврового Палацу, осідку імператорського двору в Равенні, рядами, що виблискували у світлі місяця та вогнях смолоскипів, вишикувалися глибокі чотирикутники доместиків. Одіж і обладунок мали переважно однакові римські, але де-не-де між шеренгами можна було помітити варварські строї, роги на шоломах, ведмежі хутра на плечах, великі подовгасті щити, подвійні франконські сокири і скрамасакси[22] або ж тяжкі, повністю вилиті із заліза страхітливо довгі списи аланів.

Знову озвалися тужливі протяжні тони тібій, знову загриміли буцини. Готи, вандали, алани, франки, ферули, сармати й готи всі, як один, повернули голови праворуч, звідки, поволі виринаючи з темряви, з хрускотом надходив численний супровід комеса.

Дещо висунуті перед шеренги, на десятки, а часом і сотні стіп віддалені один від одного трибуни в одну мить, як один, повернулися направо й гукнули:

— Barritus!

— Barritus! — луною повторили препозити.

— Barritus! — гаркнули сотники і десятники.

Голосний покрик із багатьох тисяч грудей вдарив у тишу п’янкої італійської ночі. Гордість, сила і безнастанна охота мужів до бою звучали в цьому прастарому бойовому оклику диких германських борів, що, перенесений з того берега Рейну та Данубісу над Тибр, Босфор і Родан, легко витиснув із імператорських шеренг усі римські бойові оклики. Невисокий чоловік в аметистовому плащі, що йшов на чолі блискучого почту, подякував солдатам за barritus салютом широкої долоні.

— Ave, vir illustris! — заревли готи, вандали, франки, алани й сармати.

Дивилися на нього повним радісного здивування, вже приязним, близьким до любові поглядом. Не хотіли вірити, що це мав бути римлянин: кожному з них здавалося, що пізнає свого побратима в цьому геть неримському обличчі, широкому, пласкому, з виступаючими масивними щелепами і невисоким лобом, в цих могутніх м’язах, кремезних плечах і в цьому погляді — проникливому, впертому, суворому.

— Аве!.. аве!.. аве! — довго не змовкали вигуки. Він же просувався вздовж рядів швидким пружним кроком, майже не згинаючи дещо загрубих колін. За ним ішли Маворцій, Галліон, Касіодор, молодий Астурій, Андевот та інші, імен яких легіонери не знали, а кожен з яких, здавалося, мимоволі крокував так само пружно і незвичайно, як довговолосий комес.

Доместики сподівалися, що зараз почують промову: кожен вождь-римлянин охоче промовляв до легіонерів. Вони вже чули виступи Констанція, Криспіна, Кастина, а деякі з них також Феодосія і навіть вандала Стиліхона. Але здавалося, що новий комес не надто квапився промовляти: швидким уважним поглядом пробігав шеренги. Відразу помітив: у його супроводі був лише один варвар — Андевот. Серед трибунів теж переважали римляни, але між препозитами було вже їх менше половини, між сотниками — ледь-ледь чверть, а в зімкнутих шеренгах пильне око Аеція марно шукало бодай одне римське обличчя.

Солдати бачили, як він раптом усміхнувся і щось шепнув Андевотові. Потім швидко наблизився до строю, майже торкаючись могутніми грудьми застиглих у напружених руках щитів, і несподівано звернувся до старого жовніра, що, одягнений в коротку туніку, у староримській лоріці та різьбленому шоломі з червоним гребенем, непорушно завмер, наче жива статуя легіонера Сципіона чи Цезаря.

І, як один муж, здригнулися раптом дві третини римських доместиків. Новий comes domesticorum заговорив до жовніра, що на вигляд міг бути пам’ятником тріаріям з-під Метавру і Підни[23], найчистішою готською мовою… Очі старого жовніра-варвара спалахнули.

— Де ти дістав цього шрама? — спитав воєначальник, вказуючи уперсненим пальцем на розтяту щоку гота.

— За вічного Феодосія Августа під Аквілеєю, найсвітліший мужу.

Обличчя Аеція ожило.

— Може, ти знав мого батька Гавденція, хоробрий воїне?

Могутні груди під староримською лорікою вип’ялись дугою. Блакитні очі від радості та гордощів ледь не вискочили з-поміж довгих темних вій.

— Двічі в житті спав із ним в одному наметі, пане…

Широка посмішка освітила обличчя нового комеса. Стяг із пальця перстень і, вкладаючи його в долоню жовніра, спитав:

— Чи маєш сина, товаришу батька мого?…

Стара голова схилилася на могутні груди.

— Відверни свій гнів од мене, пане, — пролунали тихі, наче соромливі слова. — Син мій служить королю свого народу…

— І, певне, гарніше йому з турячими рогами на шоломі, ніж у римських обладунках! — жваво гукнув Аецій. — Пам’ятай же, як побачиш його незадовго у вогні битви, не вбивай…

І рушив далі вздовж лискучого ряду. А між солдатами пролетів шелест: «Підемо на короля готів…»

Лише на нечисленних обличчях відбилися смуток і неспокій. Більшість палала радісним вогнем, варварські серця радісно билися під панцирами: скількох же з них саме образа, жаль чи спадкова ненависть до короля свого народу та його улюбленців пригнала сюди, під римські знаки!.. І от для багатьох із них наближався день помсти й розплати.

Аецій знову зупинився. Цього разу перед молодим велетом-вандалом. І до нього теж промовив мовою готів, якою розмовляв майже кожен варвар у римському війську.

— Ти був уже в якійсь битві?

— Ще ні, воєначальнику…

— Невдовзі будеш… Хотів би я, щоб був ти так само відважним, як твій побратим, великий Стиліхон…

Останні слова голосно й вільно промовив мовою римлян. Здивувалися старші солдати, злякалися офіцери та вожді з почту: сімнадцять літ ніхто не вимовляв перед солдатами імені Стиліхона інакше, як із глузуванням та прокляттями.

Натомість Аецій зупинився перед іншим солдатом. Поклавши йому палець на лискучі груди, знову озвався мовою готів:

— Ти родом з народу аланів, правда ж?… Пам’ятайте… беріть од римлян лише те, що мудре й корисне… Чому ж ти на цей тонкий, гарно блискучий, але який же легкий до пробиття обладунок замінив панцир із кінських копит, що їх носили твої батьки на далекому Кавказі?

До кожного озвався приязним словом — франка, бургунда, свеба. Про звичаї й народ кожного щось знав, щось пригадав, похвалив. І раптом солдати почули, як він говорить ще іншою мовою, дивною, дикою, смішною, не схожою на жодну іншу. Знову говорить плавно і швидко. Всі голови звернулися туди, звідки долинав його дзвінкий голос. Побачили, як він стоїть перед низьким, наче покрученим, але міцним і кремезним чоловіком з кривими, мов дуги, ногами і маленькими скісними оченятами. Той радісно вищирив зуби і раз-у-раз перебивав слова вождя голосними веселими вигуками.

— Невдовзі матимеш тут багато товаришів зі свого народу, — з усміхом промовив до нього Аецій. Хотів ще щось сказати, але раптом його погляд упав на солдата, що стояв кількома кроками далі, та спинився на його постаті зі здивуванням і наче глумом.

То був худорлявий вутлий молодик, сливе хлоп’я. Видно було, що вгинається під тягарем обладунку, щита і спису. Його великі чорні очі вп’ялися в обличчя Аеція. У їхньому погляді comes domesticorum вичитав речі такі дивні і настільки несподівані, що, приязно ляснувши косоокого гуна по плечі, швидким кроком поспішив до місця, де стояв, насилу змушуючи себе, щоб не хитатися на ногах, вутлий молодик. Аецій змірив його з голови до п’ят проникливим поглядом; чим довше вдивлявся в нього, тим дужче тремтіли куточки вуст жовніра. Губи Аеція видулися, наче з легковаженням. Якусь мить замислено кивав головою і зненацька зі злістю в голосі спитав:

— Що ти тут робиш?

— Служу Ромі, — прозвучала відповідь.

Аецій знизав плечима і вказав головою довкола.

— Всі вони їй служать, — сказав і одразу докинув нове питання. — З якого ти народу?

Куточки вуст юнака затремтіли ще сильніше. Але великі чорні очі з викликом дивилися на широке усміхнуте обличчя. Відповів голосно, а в його словах пролунали докір, образа, але наче й погорда:

— На жаль, я лише римлянин, воєначальнику.

Аецій якусь хвилину мовчав. Тоді повільним рухом поклав широку долоню на вутлому плечі і гучно, щоб почули його і в найдальших шеренгах, крикнув, не перестаючи посміхатися:

— Дарма. Я теж римлянин.

І, раптом схилившись до молодого солдата, поцілував його в щоку.

7

Чи ж привиди минулого ніколи не дадуть їй спокою? Чи завжди повертатимуться невідчепним хороводом болісних або солодких спогадів? Чого ще хочуть від неї? Чи ж не знають: того десятого дня перед листопадовими календами, коли на Forum Romanum патрикій Геліон проголосив її сина імператором Августом — Галла Плацидія назавше зачинила браму в своїй душі, якою дозволяла прослизати тіням минулих часів і минулих почуттів… Закінчилось назавжди! Тепер розпочалося нове життя, звернене обличчям лише до майбутнього… Але чому ж в такому разі раптом знову повертаються давно забуті постаті?… чого хоче від неї гот Анаолозус, що сидів у Нарбоні за весільним столом між Інгеном та нареченим?…

— Чого… на ласку Христову скажи, чого ти хочеш від мене, Анаолозусе?

— Хочу тебе привітати, королево…

Так, ця примара каже «королево», не «Августо»… Але звідки ж, у такому разі, взявся той глибокий шрам на шиї, якого він тоді, в Нарбоні, не мав?… Питає примару:

— Звідки в тебе той шрам?…

— Мене поранено у битві… під Арелатом… — чує виразну відповідь.

Плацидія не розуміє. Ніколи не чула про жодну битву під Арелатом. Твердою рукою кладе знак хреста. Але примара не розпливається у напівтемряві, яка панує в тронній кімнаті. Плацидія зважується. Плеснула руками. Внесено лампи… Стає ясно… примара не щезає… Живий, справдешній Анаолозус!

З якими ж труднощами змушує себе зберегти спокій — не може зрадити своєї радості — навпаки, мусить насупити брови і суворо покартати гота за те, що сказав «королево», а не «Августо»…

Раптом щось згадує. Її обличчя миттю випогоджується — вибачає його…

— Вітай, шляхетний Анаолозусе, — гукає. — Ти прибуваєш як посол від короля Теодоріха?

Якою ж розкішшю буде укласти мир із Теодоріхом за спиною Аеція, що саме готується до збройної розправи з готами!.. Справді має охоту плескати в долоні, як дитина.

— Ні, королево, я прибуваю як бранець…

Очі Плацидії стають ще більше витрішкуватими, ще округлішими, ніж зазвичай. Тремтять довгі звужені до нігтів пальці.

— Кажи… кажи, Анаолозусе…

— Аецій посилає мене тобі, королево… як дар… як невільника… Аецій-переможець… Під Арелатом розніс усе наше військо… король Теодоріх ледь порятувався втечею, покритий ранами… Найстаріші готські воїни не пам’ятають такої поразки… Радій, королево, ти перемогла…

«Я програла, — думає Плацидія, повна безкрайнього розпачу. — Знову програла… Йому…»

Розділ ІІІ. Державний переворот

1

Наближається північ. У наметі новопризначеного magister utriusque militiae все просторіше. На світанку військо рушає на південь, до Арелату, якому через неповні три роки знову загрожують готи — тож кожен хотів би трохи поспати, бодай передрімати хвилину. Андевот, Кассіодор, молодий Авіт з арвернів[24], син колишнього префекта Галлії Аполлінаріс, військовий скарбник Валерій — один за одним висовуються з намету, вдесяте бажаючи воєначальнику довгих літ завше переможного командування військами Заходу. Лише Астурій, який не спав усю попередню ніч і якому немилосердно злипаються повіки, мусить зостатися: таким є бажання магістра обох військ, щонайсвітлішого Флавія Аеція.

Менше року тому внаслідок усе нових перемог Аеція та все більшої його слави Августа Плацидія постала перед необхідністю надати своєму комесу доместиків ранг магістра кінноти. Таким чином, син Гавденція на початку четвертого року своєї служби феодосієвому дому здобував титул і владу, які для його батька становили омріяне увінчання довголітньої і повної трудів солдатчини. Однак Аецій зовсім не вдовольнився тим, що дорівнявся батькові: здобувши славну перемогу над молодим ріксом франків Хлодіоном, вислав до Равенни комеса Астурія з вимогою звання магістра обох військ, звання, яке останнім, а, як, принаймні, здавалося Аецією, також і першим носив муж Плацидії, Флавій Констанцій.

І от Астурій привіз йому жаданий титул разом із дорученням найвищої влади над усіма збройними силами Partium Occidentis.

Аецію нескладно здогадатися, як казилася Плацидія, підписуючи номінацію, і яку кислу міну мав патрикій Фелікс, що, хоча ніколи не був солдатом, звався головнокомандувачем.

Але що ж вони могли зробити?

За чотири роки Аецій здійснив майже стільки, скільки Констанцій за десять, а може навіть більше: його перемоги над готами і франками відбилися луною у всій імперії. У Галлії та Іспанії розповідали чудеса про його мужність, винахідливість, а передусім — рухливість. На відсіч Арелату прибув кількома днями раніше, ніж очікували його не лише візіготи, але й обложені. Розбивши Теодоріха, із незрівнянною швидкістю помчав на захід і північ, щоб гаразд задати перцю кільком маленьким германським народцям, які, заохочені прикладом готів, спробували розширити свої володіння за рахунок імперських провінцій. І відтоді так було постійно: вистачило якимсь тайфалам, лето-батавам чи свебам з-під Кларімонтіуму[25] зробити всього два-три напади, влаштувати дві-три пожежі за межами земель, що їм надала імперія на правах союзників, як Аецій падав на них яструбом, хапав за хвіст і гриву, гнав назад, платив пожежею за пожежу, грабунком за грабунок, і через кілька днів зникав, щоб на іншому кінці Галлії подібно по-батьківському повчити негрізного і нешкідливого, але надокучливого і несумлінного союзника. Довідавшись, що франки висунулися з Токсандрії[26] до Вугільного Лісу[27], з приголомшливою швидкістю перемірив усю Галлію і вдарив на Хлодіона з того боку, звідки його найменше сподівалися. Само собою, Аецій міг так швидко переміщатися лише тоді, коли розпоряджався численною кіннотою, — але він робив усе, щоб перетворити римське військо в Галлії на вершників, одночасно виводячи з ужитку староримські способи битви у потрійному строю, що, на його думку, зовсім не годися для битви з кінними загонами варварів. Узагалі під Аецієвим командуванням імператорські галлійські війська усе менше різнилися виглядом од племен, з якими воювали; в Равенні, а особливо в Римі не раз через це кривилися, але мовчки: військо Аеція завше перемагало!

— Повернешся до Равенни…

Астурій насилу звів тяжкі як свинець повіки. Видно, такий він сонний, що недочуває… таж він щойно повернувся з Равенни…

— Нічого… повернешся туди знову…

— Надовго?

Аецій загадково посміхається.

— Може, на цілий рік… може, надовше… Слухай…

Астурій знає, раз Аецій сів біля нього… раз поклав руку на плече і приязно дивиться у зліплені очі — не можна йому спати. Величезним болісним зусиллям відганяє геть сонність. Але відчуває, що без союзника програє, і просить:

— Можна наказати Траустілі дати мені води?

Не сміє вірити своїм очам. Аецій встає, власноруч бере чару, змішує в ній воду з червоним масиком[28], додає якогось коріння і так зготований напій подає молодому комесові. Накаже йому випити відразу і з усмішкою каже:

— А тепер не спи вже і слухай…

Пізніше Астурій ніколи не міг згадати, скільки часу говорив тоді до нього Аецій. Здавалося йому, що дуже швидко заснув, випивши воду з вином, — але як спробував колись повторити собі півголосом бодай половину того, що почув тієї ночі від Аеція, причому дуже скорочено, то це зайняло йому дві години. Насправді ж Аецій аж до раннього досвітку розмовляв із молодиком — так, розмовляв… не лише говорив до нього! — і Астурій чудово його розумів, відповідав, пропонував і тлумачив, врешті із запалом, — хоча обличчя мав дуже бліде, — сильно потис подану йому руку і гукнув:

— Так і буде, найсвітліший мужу… Можеш покладатися на Астурія…

Аецій добре знав, що може на нього покладатися. І ще щось знав: мав біля себе чимало відважних юнаків, які щиро його любили і яких він називав синами своєї руки, але Астурій був єдиним, кого міг назвати сином своєї голови. Так, радий був зі зробленого вибору. Цей молодий іспанець, — не варвар, але й не римлянин, — здавалося, якнайкраще надавався на помічника саме в таких великих і зухвалих справах, про які вони розмовляли мить тому.

Широка долоня Аеція, звільнившись із міцного юначого потиску, мандрує на плече Астурія. Золоті персні приязно побрязкують об золоті оздоби нараменника.

— Ще будеш колись консулом, юначе…

Бліде обличчя заливається багрянцем. Очі спалахують радістю.

Але горді вуста щиро скрикують:

— Я ж не тому… Лише задля слави і блага імперії… і з любові й віри в тебе, воєначальнику…

І раптом засинає. Аецій усміхається. Хлопчина цілу ніч не спав… а він, Аецій, вже три дні ні на мить не склепив очей. І його зовсім не хилить до сну. Випиває чотири склянки води, одну за одною, і, з насолодою потягаючись, сідає край столу, на якому між глеками, чарами і шклянками лежить продовгувата чорна скринька. Обережно підіймає віко, неквапно виймає згорнуті пергаменти, гладенькі папіруси, тверді таблички і складає їх усі рядом обік себе. Всі записані однаковим почерком, всі місять у заголовку незмінне: «Flavius Constantius Felix Flavio Aetio salutem» і всі однаково дихають вишуканістю стилю та слабкістю духу, голови й плеча. Аецій уважним поглядом пробігає всі листи: от повідомлення про надання йому титулу магістра кінноти… а от лист у справі єпископа Патрокла — довга чорна табличка… Аецій відкладає її й думає: «Дати Астурію…» Потім читає далі: от поздоровлення після перемоги над франками… боязкий докір за надмірну суворість стосовно селян, що відмовлялися віддати коней… А от повідомлення про консулат Фелікса, а далі, один під одним, п’ять сувоїв у справі Боніфація… Аецій тричі пробігає очима найдовший із них, врешті бере стилос і товстою лінією підкреслює розбите на шість строф речення:

«Ти не мусиш, найсвітліший мужу, вдавати переді мною, наче тобі щонайменше так само, як і мені не залежало на тому, щоб позбавити Пл. єдиного насправді їй відданого, а нам обом однаково неприхильного приятеля».

У ще іншому листі:

«Ти один знаєш, що се моя справа, а Пл. і на думку не спаде…»

«Обидва ці листи для Астурія», — вирішує Аецій, гризучи тупий кінець стилоса.

До намету крізь численні шпарини нахабно вдирається блідість світанку. Magister utriusque militiae відокремлює три листи, решту неквапливо складає до тієї ж чорної скриньки, яку ховає у велику шкіряну торбину, а потім так само неквапливо починає роздягатися. Повністю роздягнувшись, гукає:

— Траустіло!

До намету вбігає гунський підліток такий потворний на вид, що король Ругіла порівняно з ним виглядає як Меркурій, що бере шлюб із Філологією[29]. Однак Аецій приязно гладить його долонею по щоці і, відкидаючи завісу намету, босоніж виходить на замерзлу о цій порі року і дня землю.

Дме холодний вітер, пориви якого зі скаженою силою підкидають вгору ноги повішеників, що сотнями покривають дерева навпроти римського табору. Це все або варварські бранці, які не захотіли перейти на імператорську службу, або ж колони, що опиралися, коли військо забирало їхніх коней. Та Аецій не боїться ні вітру, ні холоду, — Траустіла вилазить на високий стілець і виливає на свого пана цілу коновку крижаної води. Magister utriusque militiae пирхає наче кінь, потім бере з рук хлопця великий відріз шорсткої білої тканини, в яку загортається, наче в тогу, і гукає до трубача, що немов із-під землі виріс:

— Будити табір! За годину в дорогу!

2

Велика пурпурова завіса раптом здригнулася, покрилася тисячею дрібних зморщок і безшумно розсунулась, відкривши очам Фелікса та Леонтеса величну постать Августи Плацидії. Обидва стали навколішки й чекали, доки Її Вічність зволить промовити. Проте, хоч обидва прибули до Лаврового Палацу на виразну вимогу Августи, що виключала всяке зволікання, Галла Плацидія не надто поспішала розпочати розмову. Пронизувала так добре їй знайомих чоловіків пильним суворим поглядом, а вони мусили стояти навколішках. Фелікс відчував, що в ньому здіймаються дві хвилі водночас, обидві однаково небезпечні, бо обидві домагалися зовнішнього прояву: хвиля злості й веселощів. Лютився, що мокрого холодного вечора, коли ломить йому кості у всьому тілі, а найбільше в ногах, його вирвали — на знати навіщо, — із затишної робітні, де він з ногами, які Падузія дбайливо закутала теплою тканиною, читав біля коминка дев’ятнадцяту книгу «Граду Божого[30]». Натомість хотілося йому сміятися, бо чудово знав, чому Плацидія, до кімнат якої він вільно входив, коли бажав, так довго тримає його на колінах разом зі слугою. То був день потрійно ревної царственості, — один із тих днів, коли Плацидія вважала доречним нагадати навіть вищим достойникам імперії, що вони — лише пил перед ликом освяченого Христом монаршого маєстату і що навіть найсуворіші вимоги церемоніалу зобов’язують їх нарівні з найнижчими із гуміліорів[31].

Натомість старий Леонтес, кості якого, напевне, боліли куди сильніше, ніж у Фелікса, колінкував із обличчям, повним захоплення, з очима, побожно втупленими в кінці черевиків Августи. Колінкувати перед імператорським маєстатом за життя, а Божим — після смерті — от що було для нього щастям, найвищим, і, на його переконання, цілковито неподільним.

Нарешті Плацидія, вочевидь, вирішила, що потрійно ревна царственість вдоволена, бо наказала патрикію і слузі підвестися з колін. Але замість того, щоб, як сподівався Фелікс, озватися до першого державного мужа імперії, промовила до Леонтеса:

— Ми покликали тебе, старий наш слуго, щоб ти ще раз у присутності найславутнішого Констанція Фелікса розповів, кого ти бачив учора в Равенні…

Леонтес ізнову з гарячковим запалом бухнувся на підлогу:

— Найнижчий зі слуг твоїх, о владичице наша, повертався до святого палацу близько дванадцятої години, одразу ж після вечірньої науки в церкві Святої Агати. Роздумуючи про побожні речі, йшов, спершу ні на кого не здіймаючи очей. І лише біля великих терм…

— Коли ж ти врешті, найславутніший мужу, — перебила його Плацидія, звертаючись до Фелікса, — накажеш остаточно зруйнувати ці терми?… Не годиться, щоб у нашій столиці містилося лігво розваг і звичаїв воістину поганських та ще й таких, що сіють спокусу та обурення… Скільки ж разів, зрештою, казали ми, що присягли збудувати на цьому місці церкву святого Апостола-Євангеліста… Кажи далі, Леонтесе.

— Отож, як осмілився мовити твій слуга, лише біля великих терм вирвав його з побожних роздумів якийсь знайомий голос… Насправді ж були то два голоси, але лише один був знайомий найнижчому з твоїх слуг, який, щоб згадати, кому цей голос належить, звів очі і помітив ясного комеса Астурія…

— Чуєш, Феліксе? Астурій у Равенні, — гарячково скрикнула Плацидія.

Він здивовано глянув на неї.

— Я справді не бачу в цьому нічого тривожного, вічна Августо! — сказав, злегка стенувши плечима. Біль у костях дошкуляв йому все сильніше.

Вона насилу придушила окрик «Дурню!», що вже тиснувся їй на губи. (Потрійно ревна царственість не дозволяла публічно лаяти патрикія імперії).

— Нічого? Як це нічого?! — гукнула. — Хіба ж він не писав чотири дні тому до найсвітлішого Басса, що перебуває в Римі, нездужає і, мабуть, аж до червневих календ не встане з постелі… Але кажи далі… кажи далі, Леонтесе…

— Тоді слуга твій, що мав невимовне щастя зазнати на вигляд ясного Астурія такого ж здивування та неспокою, що й Твоя Вічність на згадку про це, — почав прислухатися. Ті двоє стояли під аркадою в темряві — тож твій слуга не міг роздивитися обличчя того другого, але чув, як той казав: «Від зими без перерви сидіти в Равенні та жодного разу не показатися», а ясний Астурій засміявся і відповів: «Адже ж я в Римі», після чого обидва поспішили до лазні.

Здивування Фелікса не мало меж, коли він побачив, як при останніх словах Леонтеса товста нижня губа Августи різко задрижала. Насилу зуміла шепнути:

— Йди, Леонтесе…

А коли той із найнижчими поклонами проповз навколішках крізь усю кімнату і через мить зник за зеленою, рожево тканою завісою, — рештки потрійно ревної царственості розвіялися, наче дим: обличчя маєстату зсіріло як попіл, а святі руки, зовсім наче руки звичайної смертної, судорожно впилися у вишитий золотими пташками край блакитних шат Фелікса.

— Не розумієш?… Справді не розумієш? — у її гарячкових словах навпереміну звучали гнів, глузування, тривога, страх і майже розпач. — То ти думаєш, що Астурій без причини сидить в Італії від зими, замість супроводжувати Аеція на війні?… що він для розваги вдає хворого, прикованого до ліжка, складаючи в Равенні листи з Риму? І це ти… ти правиш імперією поруч із Августою?… Що ж ти знаєш, чим цікавишся? Тебе зовсім не обходить, що Аецій готує щось нове, може, кує зраду… може, хоче відірвати від імперії Галлію, як Боніфацій Африку… а, може, стати імператором, як Іоанн…

— Але ж, вічна Августо…

— Не смій мене перебивати… Я добре знаю… Відчуваю… Йому всього замало… Хіба ж не для того він зосередив у своїх руках всі військові посади, щоб зробити мене зовсім безсилою… так, безсилою, Феліксе… у всьому йому слухняною… Чи ти колись подумав, друже, що, коли б Аецій забажав відібрати у мого сина багряницю або ж відірвати в нього пів-імперії, ми не матимемо жодного легіону, жодного друнгусу[32], який не був би йому підлеглий, і я — Августа — мусила б підняти бунт проти свого слуги між його солдатами!.. Феліксе, так далі бути не може. Цей Астурій — найкраща пересторога…

— Лише звели, вічна Августо, і цієї ж ночі префект вишле цензуала[33] з трьома людьми, щоб відшукали Астурія і відвели його до в’язниці.

Вона розсміялася.

— Чи ви зі своїм префектом були б такими ж старанними, Феліксе, якби я наказала відвезти до в’язниці Аеція?

— Твоя Вічність зволить жартувати…

Вона одразу перестала сміятися.

— Всі ви його боїтеся, — засичала крізь зуби з такою ненавистю, що Фелікс, хоч добре її знав, мимоволі здригнувся. — Коли б він здійняв блюзніру руку на маєстат, ніхто з вас і пальцем би не кивнув… Але маєте рацію… Я теж його боюсь. Тому час уже закінчити…

Її розпашіле обличчя майже торкалося поблискуючої золотим відтінком бороди патрикія. Відчувала на собі його дихання із запахом зовсім не бридким, як у багатьох чоловіків, а навпаки — приємно подразливим. Подразнював аромат пахощів, що ними натерте було все тіло Фелікса. Іншим разом близькість цього привабливого чоловіка і дражливі запахи, що струменіли від нього, можливо, нагадали б Галлі Плацидії, що вона багато років живе у суворому вдівстві — але цієї миті її мучила тільки ненависть, — для жінок найкраща панацея від усіх тілесних похотей.

— Слухай, — її голос знизився до шепоту, який вухо Фелікса ловило з усе більшими зусиллями, — пам’ятаєш той день, коли ви змусили мене в Аквілеї підкоритися зухвалим вимогам Аеція? О тричі проклятий день!.. — вона на мить підвищила голос, щоб одразу ж знову повернутися до шепоту: — Ти казав тоді, що воєначальники не лише на війні гинуть… що не раз від руки власного солдата… під час бунту… як його батько…

— Розумію тебе, вічна Августо, але, заради Христа… Пам’ятаєш, що сказав тоді Глабріон Фавст?… Ось його слова: «Якщо Аецій виявиться корисним і добрим полководцем, то цим повністю змиє свої провини перед феодосієвим домом…» А хіба ж він не виявився стократ кориснішим, ніж ми сподівалися? Від болісного дня смерті твого вічного мужа жоден воєначальник не покрив себе такою славою і не зробив для імперії стільки, як Аецій… Адже кожна його перемога — це твоя перемога, Августо…

— Кожна його перемога — це моя поразка, Феліксе.

— Твою Вічність мучить сьогодні гарячка, може, недуга…Воістину, вічна Августо, якби не Аецій, феодосіїв дім уже три роки тому втратив би Галлію, а, можливо, й Іспанію… Адже ж і зараз Аецій б’ється за Твою Вічність і маєстат твого сина… Може, цієї миті зійшлися в битві римські війська та війська короля Теодоріха… якщо Аецій не переможе, то половина Галлії буде втрачена для імперії, як половина Африки…

Він посміхнувся.

— Горе імперії, якщо Аецій у цій битві загине, але, якщо Твоя Вічність так прагне його смерті, то, може, й загине… І не потрібен тоді буде жодний бунт…

— Але якщо не загине?…

— Це твоя імперія, владарко, не моя. Я лише слуга.

Обличчя Плацидії пожвавішало.

— Ти добре сказав, Феліксе. Отож моя воля має бути вволена, не твоя. Зрештою, хіба ж ти сам не розумієш, друже, що, доки Аецій командує і перемагає, твій патрикіат і твоя влада — це марна тінь… Хіба ж він не відібрав у тебе титулу магістра обох військ?

— Ні, Августо… Я з ним поділився цим титулом.

— Називай як хочеш… Але пам’ятай: в ауксиліях, в легіонах і відділах доместиків ніщо так не смішить комесів, трибунів і навіть препозитів, як підпис: Flavius Constantius Felix, vir gloriosissimus et illuster, Patricius Imperii Romani… а найбільше — вона здійняла голос і водночас брови й кутики вуст — Dux et magister utriusque militiae… Запам’ятай це собі…

Фелікс схилив коліно.

— Що накаже Твоя Вічність?

Вона глянула на нього ласкавим поглядом, у якому не було нічого з потрійно ревної царственості, — але голос звучав суворо і владно, коли сказала:

— Убий Аеція.

Чекала. Дуже довго чекала. Одна за одною гасли лампи. Тиша ставала все виснажливішою для обох.

Відіслала його безмовним рухом руки.

— Твоя Вічність наказує ув’язнити Астурія? — спитав, уже стоячи в дверях.

— Наказую.

Ельпідія і Спадуза не спали. Тільки-но Августа переступила поріг спальної кімнати, кинулися до неї, щоб зняти одіж. Звеліла їм вийти. Зоставшись сама, відкрила приховані у стіні двері — але, перш ніж перейти до комірчини, вся підлога якої була посипана товстим шаром гострої гальки, зняла черевики і, з нехіттю дивлячись на короткі безформні пальці стіп, що зраджували неблагородне походження валентиніанського дому, босоніж пішла по гальці до освітленої двома лампадками стіни, з якої щоночі дивилися на покуту імператриці Риму три пари очей: грізні, золоті — Бога Отця… чорні, сумні, наче заплакані — Христа… і голубині — Святого Духа… Але цієї ночі Плацидія не обмежилася двогодинним ходінням по гальці, яким уже вісім років платила Божій справедливості за один-єдиний гріх… Підняла шати аж до колін і, намагаючись не дивитися на грішну наготу, осунулася на долівку. Галька тисячею колючок впилася в ніжне тіло — не могла стримати зойку… Але не встала з колін. Молитовно склала руки на грудях і, вдивляючись у потрійний образ Божий, почала говорити півголосом:

— До Тебе сьогодні, як завше, возношу найпалкішу молитву свою, Тройце Пренайсвятша, Таємнича, Незбагненна, Всемогуча… Зішли Свою ласку слугині вірній і шанувальниці ревній… Узлий струмінь потіхи на змучене серце… Не відмов… не забороняй… Владико владик… Покірно тебе благаю: як колись Ти страхітливого Олофрена віддав у руки Юдіфі… Гамана — в білі руки Есфірі — так і мені віддай сьогодні, Триєдиний Боже, ненависну голову нікчеми Аеція. Амінь. Амінь. Амінь.

3

На крилах візіготи вже від обіду мали виразну перевагу. Але Аецій не дозволив відтягнути від центру жодного друнгусу піхоти, навіть і сотні кінноти.

— О десятій розлупаємо їхній центр, — спокійно промовив до комесів, що його оточували, кидаючи у вир битви усе нові vexillationes гунів, свебів, аланів, які з бойовою піснею на вустах убивали й гинули на славу римської зброї. А, радше, римського імені, бо зброя по обидва боки була майже така сама: неримська, варварська… Довгі тяжкі списи, величезні двосічні мечі, високі прямокутні чи трикутні щити, за якими лише голова і стопи воїна не могли вже знайти захисту. Але голову покривав міцний шолом, а про стопу ніхто з них не дбав: поранений у неї падав на землю і, стоячи навколішках або лежачи, рубав, колов, кусав, душив, аж доки конав, сам зрубаний, покусаний, сколотий чи задушений, а найчастіше затоптаний копитами кінноти, що як вихор мчала через поля.

Але цього дня кіннота не дуже-то мала куди мчати і взагалі небагато діла — властиво, уся битва точилася за узгір’я, яке, на світанку зайняте візіготами, було головною метою шаленого натиску аецієвих відділів. Опанувати південні схили, витягти на них балісти й катапульти — от завдання, яке Аецій будь-що мусив виконати до заходу сонця. Бо військові машини, які б горували над полем битви, легко вирішили б долю битви, молотячи градом ударів переможне ліве крило ворога, що ним командував сам Теодоріх. Здобувати ж узгір’я можна було лише піхотою і Аецій, який ось уже п’ять років усі свої зусилля спрямовував на те, щоб кожен солдат галлійських військ був насамперед вершником, виявився змушеним до бою у так йому ненависному потрійному строю. Проте до такого бою зовсім не годилися гунські воїни, які становили майже половину римського війська, а тепер марно масово гинули біля підніжжя узгір’я, даремно намагаючись пробити кінним натиском незламну живу стіну візіготів. Трибуни і препозити поквапом розставляли спішених вершників у щільні рівні колони; а оскільки позбавлені своїх господарів коні, як шалені, безладними купами металися між шеренгами, псуючи й ламаючи насилу вишикувані ряди, їх масово на місці вбивали, — тих самих коней, які військо недавно виривало у селян разом із життям!.. Сам Аецій зійшов із коня та з величезним франконським щитом у лівій і довгим аланським списом у правій руці повів до бою першу спішену тисячу вершників. Це були майже самі готи, ветерани з-під знаків Гайна, Сара і Стиліхона. Йшли повільним розміреним кроком, не переймаючись хмарою стріл, якою привітали їх із арбалетів побратими, свояки, кревні, — може, рідні брати й сини… За мить зіткнулися як два могутні германські тури — немов рогами вперлися одні в одних подвійним лісом наконечників списів і, наче ревінням, наповнили небо й землю бойовим криком… таким самим криком!.. Тою ж мовою розпаляли їх вожді, та ж молитва спливала з вуст умираючих… Билися мужньо, затято, дико — і дико помирали, одні pro Pace Romana, інші — закладаючи основи майбутньої держави і потуги, яких навіть не передчували…

Десята година. Готам, що б’ються з готами, приходить на допомогу відбірний legio palatina, єдиний у всій Галлії, незрівнянний, коли йдеться про бій у староримському строю. Аецій, який давно вже замінив розбитий спис сокирою, не перестаючи рубати направо й наліво, гукає до Касіодора, що рухається за ним:

— Ще ніколи не було так тяжко… Але ж якраз вчасно…

Золоті орли магістра обох військ виривають у барвистих знаків Балтів спадисту вершину Montis Colubrarii.

4

Єпископ Егзуперанцій насилу зводиться з постелі. Лише тепер Астурій може придивитися до його обличчя: ще зовсім не старого, але схудлого, зжовклого, схорованого.

— Сину мій, — питає єпископ, — ти християнин?

Смагляве обличчя іспанця покривається гарячою хвилею багрянцю.

— Моя matertera maxima віддала життя за Христа на арені під іклами диких бестій! — гукає із запалом та обуренням водночас.

— Бачиш, сину. А ти мені, слузі Христовому, велиш наново Його розпинати…

Астурій відступає на крок. Непевною рукою кладе знак хреста.

— Що ти сказав, святий отче? — каже тремтячими губами.

— Так, сину мій. Хіба ж ти не прийшов до мене, щоб сказати: один із сильних світу цього хоче знищити другого; коли ж се вчинить, ти, слуго Христа, мусиш проклясти пам’ять жертви і закликати до молитов за вбивцю…

Астурій голосно з полегшенням зітхає. А він так перелякався слів єпископа. Усміхається вже майже радісно і наче поблажливо.

— Я негідний судити тебе, святий отче, — каже, — але ж ти зволиш жартувати з найсвятіших слів.

У позначених стражданням очах єпископа відбивається безконечна туга.

— Я не жартую, сину… Хіба ж тебе не вчили, що кожний тяжкий людський гріх — се нова via crucis для Христа? Що вже казати про такий гріх, як убивство…

— Але ж тут і мови немає про вбивство. Йдеться лише про благо держави та про усунення людини, правління якої штовхає імперію в прірву… А якщо загине імперія, то свята Христова віра…

— Думаєш, що теж загине, правда?

— Ні, ні, я так не думаю, апостольський мужу… Але вірю, що коли — хай береже нас від цього Христос — розпадеться чи перетвориться на руїну Sacrum Imperium, для святої релігії, її вірних і Божої Церкви знову настануть такі важкі часи, що насправді гріхом чи шаленством було б вагатися, чи можна, щоб цьому завадити, пожертвувати життям одної людини…

— Сину мій, лише Бог має право розпоряджатися людським життям і лише…

Але Астурій не слухав його і тяг своє:

— … одної людини, до того ж ворога святої релігії та Церкви.

— Я про це не знав, найясніший мужу.

Астурій знову облився багрянцем.

— Ні… лише ясний… clarissimus… принаймні поки що..

Егзуперанцій не міг стриматися від усмішки.

— Отож, я не знав про це, ясний мужу…

Іспанець глянув на нього з безконечним здивуванням.

— В якому світі ти живеш, святий отче? — скрикнув. — Невже справді не знаєш, що ще за попереднього спільного консулату вічних Августів святий арелатанський єпископ Патрокл так сильно був поранений нікчемним трибуном Барнабом, що невдовзі помер[34]?… Невже не знаєш, хто намовив Барнаба на цей вчинок?

— Знаю.

— Але ж напевне не знаєш, апостольський мужу, що було справжньою причиною смерті твого улюбленця Тита…

— І це знаю, сину мій.

— Знаєш, отче?… знаєш?… і ще й захищаєш убивцю від справедливої кари?…

— Бог його покарає, сину…

— Так, Бог! — із запалом гукнув Астурій. — Бог, який нас покликав, щоб сповнити святі Його вироки. Можеш покликати вігіліїв[35] чи солдат, отче, можеш видати мене на муки, але його це й так не врятує, а ти ж подумай, слуго Христа, чи ти не повинен своєю радою, повагою і молитвами співдіяти з тим, який хоче звільнити світ од ворога віри та Церкви… від убивці Божих слуг…

Змучена голова тяжко опала на схудлі руки.

— Чи ви ніколи не перестанете вплутувати Бога й релігію у свої сварки, пристрасті та ненависті, о сліпці?! Був Іоанн, — то Боніфацій волав: «Безбожний Іоанн! Таємний язичник! Гонитель слуг Божих!» Пізніше ж приходить Фелікс і закликає до помсти: «Боніфацій — облудник… відкритий спокусник… має жінку-аріанку… дитину хрестив у єретичній церкві!» А тепер знову ти зі своїм Аецієм, сину, — хіба ж не те саме чините? роздираєте одіж і кричите: «Фелікс — ворог церкви… Фелікс — убивця священників!» Завтра ж прийде новий і гукне: «Аецій приятелює з поганами… Аецій ні у що не вірить…»

— Ти думаєш про прихильність, якою обдаровував найсвітлішого Аеція король гунів, святий отче? — поспіхом спитав Астурій, насилу приховуючи розгубленість.

— Я нічого не думаю, ясний мужу… не можу думати…

— Що ж я маю сказати найсвітлішому Аецію?

Єпископ якусь мить мовчить. Врешті зводить на Астурія великі палаючі очі і, насилу видобуваючи голос із грудей, каже:

— Скажи найсвітлішому Аецію, що я вже скоро помру і що одною з гризот, які заберу з собою до могили, буде гризота за майбутнє імперії під його правлінням… правлінням людини, що йде до влади через злочин… І ще скажи: коли б з’явився ангел Божий і сказав, що ціною кривди одної людини на землю повернеться рай, я сказав би: «Не треба раю»… А коли б сказав: «Так хоче Христос», знаєш, якою була б моя відповідь? Ось якою: «Не вірю тобі, ангеле».

На коротку мить урвав. Притис руки до схудлих грудей.

— Це для Аеція, — продовжив за якийсь час. — А тепер для тебе, мій сину…. Я навіть імені твого не знаю, не хочу його знати і запевняю тебе, що не заплачу за довіру зрадою. Не видам тебе, не покличу вігіліїв чи солдат, але знай: ще сьогодні пошлю до найславутнішого Фелікса, аби застерегти його від того, що йому загрожує…

— Ти цього не зробиш, отче…

— Присягаю спасінням своєї душі, що зроблю… Ти хочеш ще щось сказати мені, сину?

Астурій був уже біля дверей. Обернувся і єпископ побачив його обличчя, що пашіло гнівом і затятістю.

— Це хвороба з тебе говорила, не Боже слово, — мовив іспанець. — Я не воюю з умирущим… Прощай, апостольський мужу.

— Мир тобі, мій сину.

Після відходу аецієвого посланця єпископ якийсь час нерухомо сидів зі звішеною на груди головою. Потім ліг і заплющив очі. Але одразу ж знову їх розплющив: хтось тихо крався до його ліжка. Може, той повернувся… Невже хоче вбити? Егзуперанцій посміхнувся.

— Святий отче…

Єпископ пізнав голос молодого диякона, якого за місяць мав висвятити на священника. Мабуть, не доживе.

— Мир тобі, Груніте.

— Святий отче… Прокляни мене… прожени…але я стояв за дверима і чув усе…

— Добре, мій сину. Вдягнеш теплу пенулу, бо холодно і дощ падає — та підеш до найславутнішого патрикія Фелікса…

— Як це, отче, невже ти насправді хочеш?…

— Ти кажеш, Груніте, що все чув… а хіба ж я не сказав?

— Так… так… чув… але гадав, що це лише так… для перестороги того молодика казав ти се…

— Я не маю подвійного слова, сину… Підеш до патрикія і скажеш йому, що Флавій Аецій готує замах на його життя…

Груніт упав навколішки.

— Ти справді святий муж, вікарію Христовий! — палко скрикнув він. — Але невже ж ти забув Тита… бідолашного дорогого Тита?… Ми разом брали від тебе святу науку, отче… Разом несли святі шати, коли ти йшов чинити перший єпископський суд… Ти разом мав нас помазати… І ось Тит мертвий… І ніколи, ніколи не відправить святої Служби… А хто ж його вбив?… Фелікс… А святого єпископа Патрокла?… Фелікс… І ми повинні його рятувати?…

Єпископ підвівся на ліктях.

— Ти мене переконав, Груніте, — сказав. — Там, у сусідній кімнаті, під столом лежить старий меч. Він ще досить гострий і, мабуть, придатний… Візьми його, сину, і йди… убий Фелікса… Помстися за Тита…

Диякон зірвався на рівні ноги… сховав у тремтячих долонях смертельно зблідле обличчя.

— Ні… ні, святий отче… Не кажи… не кажи… Прости вже… — здригнувся всім тілом. — Я не міг би вбити… комашки ніколи не вбив… — закінчив.

Настало довге мовчання. Врешті Егзуперанцій заговорив першим.

— Груніте, сину мій, від яких слів почав ти читати Святе Письмо останнього Божого дня[36]?…

— Пам’ятаю, отче…. «Один чоловік ішов з Єрусалиму до Єрихону …»

— Ти добре сказав, сину. Про що ж там мовилося?

— Про Божу любов, отче…

— А у твоїй вчорашній науці?

— Теж про Божу любов.

— А як ти її почав?

— Словами Святого Письма: «І коли вдарить тебе хто у праву щоку твою…»

— А що ж ти зараз робиш, Груніте?

— Шнурую черевик, святий отче. Дім патрикія далеко і боюся, щоб не загубити взуття.

— Міцніше в’яжи, мій сину. Се важливіше, ніж страх убити комашку.

5

Геркулан Басс саме дочитав листа до половини, коли раптом відчув щось дуже неприємне. Спершу не міг зрозуміти, що це таке, а, врешті усвідомивши, голосно засміявся і знову взявся за читання. Але неприємне відчуття не полишало його, навпаки: переслідувало все сильніше, так що мусив знов урвати. Справді неприємно відчувати і знати, що за тобою стежать… що кожен порух повік, кожне зморщення чола чи брів, кожне скривлення рота — одразу ж стають здобиччю чотирьох пар безжальних хижих очей, які пильно дивляться на нього з чотирьох кутків кімнати… Дарма, що ті очі мертві і належать гіпсовим чи бронзовим обличчям: підстьобнута безсонням і все сильнішою тривогою уява можного сенатора сама оживить загадковим усміхом гарне обличчя Платона, а холодні риси Цицерона ще більше заморозить гримасою погорди і наче відрази. На апостола Павла краще не дивитися взагалі — кожен кинутий у його бік погляд лише поглиблює риску сумної задуми, що перетинає низького лоба під кучерявим волоссям; лише Октавіан Август не прогнав іще з кутиків уст доброзичливої посмішки і, здається, сам охоче взяв би участь у читанні листа — так сильно вигнулася вперед його тонка юнача шия. Але Басс спішить до кінця листа і не чекає, коли безрукий і безногий імператор зійде з мармурової колони та скаже: «Трохи відсунься, друже…» Бо в кінці, тричі підкреслений, стоїть якийсь припис — досі він не встиг зиркнути на нього, повністю поглинутий обдумуванням кожного слова по черзі, а всі ці слова однаково важливі. Навмисне не хоче забігати наперед: наче стає до бою з кожним новим реченням, повністю озброєний ґрунтовним обдумуванням усіх попередніх. Врешті дістався кінця. От і припис: «Дано» — потім замазана цифра дня перед червневими календами — а тоді знову виразно: «в таборі на Колубрарійській горі через годину після повного розгрому короля готів».

«Отож, уже», — думає Басс. І хоче вже сказати собі: «Вирішено», — чи ж є сильніший аргумент?… але на льоту переймає цю думку, стирає її і топить у цілому водоспаді нових думок, а найприхильніше зустрінутою з них є: «Прочитаю ще раз».

Читає вдруге, тоді втретє і підкреслює червінню найважливіші абзаци:

«Всі довкола ячать і плачуть: „Імперія гине… близька до знищення…“ Але, якщо вже так, то чи слід прискорювати це знищення? Ні, як годиться мужам, слід йому протиставитись, змагатися з ним, чинити все, що роблять моряки на тонучому кораблі. А що ж учинив Фелікс, патрикій імперії? Чи є такий вчинок, яким він міг би похвалитися? Атож, є. Один-єдиний. Наново здобув провінцію Валерію, що її багато років займали гуни. Розміркуй сам, найсвітліший Бассе, чи ж не краще було б, аби найславутніший Фелікс взагалі нічого у своєму житті не вчинив або ще краще, аби взагалі не народився. Що ж він зробив? Посварив нас із королем Ругілою, що був єдиним надійним і справді наймогутнішим союзником імперії. Згадуючи про це, я не власні інтереси маю на увазі».

Басс усміхається. Для Аеція повернення Валерії було майже ударом. Але й імперія не мала з цього жодної користі. Басс певен, що Фелікс учинив це згідно з бажанням Августи лише для того, щоб зробити на зло Аецію. Сплюндрована, спалена, вимерла провінція — це справжній тягар для імперії! Читає далі і за хвилину знову підкреслює вже трохи тремтячою рукою.

«Брут не жалів крові своїх синів, Ромул убив брата, Давид покарав Авесалома. А ми-бо теж римляни, як двоє перших, і шануємо Єдиного, як Давид. Твої предки, найсвітліший мужу, принесли не одну болісну жертву на олтарі Вітчизни, тож ти швидше, не колись зрозумієш, що кров, яка мусить пролитися…»

Басс болісно морщиться. Нізащо не гляне в куток, звідки свердлять йому мозок гіпсові очі апостола. Кров! На Христа, чи ж він колись не плакав над мукою узурпатора Іоанна?! Єдині сльози в його житті, відколи він вийшов із дитячих літ… А це ж було тільки виконанням вироку, хоч жорстокого, але в принципі законного. Натомість тут…

«… у найтяжчі, найгрізніші хвилини сенат добровільно віддавав необмежену владу диктаторові, щоб захищав вітчизну. Хто ж сьогодні захищає імперію? Може, Фелікс? Бачу, як ти в цьому місці посміхаєшся, найсвітліший мужу. Але ж, згідно з літерою закону, Фелікс при боці Августи, як патрикій, має владу диктатора — та не вміє належно її вжити. А чи з волі чи бодай за згодою сенату? Ти сам знаєш, найсвітліший Бассе. Той же, хто насправді захищає імперію, а знаєш, як захищає, той, хто насправді зумів би використати диктаторську владу патрикія — невже скажеш, що ні? — не від Августи її хоче, а від сенату старої Роми. І нехай Христос оборонить, щоб я мав її брати від якихсь преторіанців…»

«Погроза», — думає Басс і читає далі.

«Хто ж із сенаторів гідніший од найсвітлішого Геркулана Басса, щоб якнайдіяльніше співпрацювати при відродженні та зміцненні потуги імперії? Хто інший зуміє пояснити всю суть справи отцям Міста і приготувати усіх щонайсвітліших, найсвітліших і ясних до прийняття того, що через кілька днів трапиться в Равенні…»

— Невже ж се напівварвар, вихованець мавполицього короля напівлюдей? — зі щирим захопленням шепоче собі Басс.

«Колись, у дні моєї юності, ти називав заручника, що повернувся від готів, своїм молодим приятелем. Як же приємно було йому згадати про це, коли, виїжджаючи через багато років опісля на війну до Галлії, прагнув мати за спиною в Італії такого префекта преторію, в якому міг бути цілковито впевненим. Але ще приємніше буде йому, коли побачить, що славний рід, великий розум та істинна заслуга (істинна — тричі підкреслено) будуть повністю винагороджені консулатом на найближчий рік».

Розбуджений зі солодкого сну мажордом насилу стримує позіхання.

— Ти мене кликав, пане?

— Так. Негайно квадригу і вісім запасних коней. Їду до Риму.

— На світанку?

— Зараз. У цю мить.

Доброзичлива посмішка все ще квітне в куточках уст Октавіана. Августа. А це найважливіше. Майже важливіше, ніж припис на окремій, з такими труднощами розклеєній карточці:

«Будь спокійний. Раб, який принесе це тобі, зроду глухонімий».

6

— Ти мій в’язень, ясний Астурію.

Іспанець здригнувся. Отже, всьому кінець? Дурень! Сам собі наготував пастку! Але ж, заради Христа, як це сталося? Навіть найшвидший посланець не міг би хутчіш од нього здолати дорогу від єпископського дому до інсули патрикія. Хіба що мав би крила. «Ангельські крила», — спало раптом на думку і Астурій знову здригнувся.

Але одразу ж опанував себе. Гаразд: піде до в’язниці, на муки, під катівський меч, — але ніхто не видобуде з нього жодного слова… Думає про це без піднесення і запалу, але й без неспокою: знає, що зуміє… витримає… Втратить життя, але навіть після смерті не втратить довіри і ласки Аеція. Недаремно він майже з дитячих років солдат: про те, що кожної хвилини може перестати жити, давно вже звик думати зовсім спокійно, хоч і не без щирої прикрості: але ця прикрість не надто відрізняється від почуття, яке викликає в нього необхідність провести дві-три підряд безсонні ночі або раптовий занепад сил одразу ж перед поділом незайманих бранок після звитяжної битви. Отож у цю мить найважливіше не те, що він схоплений і, напевне, чекає його смерть; а те, як Фелікс довідався про всю справу і що саме знає. Він конче мусить це з нього витягти, але наразі слід щось сказати, хоч би й це:

— Коли б я сам не прийшов до твого дому, то не був би твоїм в’язнем, найславутніший, — і знизав плечима.

Фелікс сміється. Завше так сміється, почувши у своїх руках жертву, якої не надто боїться, але яка викликає в нього неясну тривогу. Так було і з дияконом Титом!

— Ніщо вже тобі не допоможе, Астурію… Раз ти до мене прийшов, це певний знак, що сам Христос хотів, аби я дістав тебе у свої руки… Тепер нарешті довідаюсь…

Астурій насилу приховує радісне здивування. Схоже, Фелікс небагато знає, раз сподівається нарешті чогось довідатись. Подумки з блискавичною швидкістю відбудовує весь детально складений дорогою план, зруйнований словами: «Ти мій в’язень»… Але з чого ж почати? Нехай думка працює… працює швидко, хоч спокійно, — водночас слід за всяку ціну щось казати… якомога більше.

— Що ти хочеш зробити зі мною, найславутніший патрикію?…

Фелікс знову сміється, а з цією посмішкою його обличчя здається ще приємнішим і привабливішим, ніж зазвичай. Астурій дивиться на нього з усе більшим здивуванням і думає: «Коли б я не був у його руках, коли б наші сили були рівними, він не був би небезпечним противником…» І уважно прислухається: не слова, які він почує, а сила і напруга голосу, який їх вимовить, дихання, схована за ними душа, — ось що найважливіше!

— Що зроблю?… Під сильною охороною пошлю тебе в дарунку вічній Августі і ти вже мене не обходитимеш, як не обходив учора… Як вважаєш, Її Вічність утішиться з такого подарунку, ні?

І знову сміється, Астурій же дивиться на нього зі щирою заздрістю: якби ж се йому можна було вивільнити той потік радісного тріумфального сміху, що переповнює його груди, а, стримуваний, втомлює і душить: ні, жоден ангел не прилетів до патрикія з пересторогою від єпископа! Тож діяти… діяти якомога швидше, точно згідно з попереднім планом… «Лиш би він не звелів мене обшукати», — з’являється на мить тривожна думка, а все-таки не може стримати слів, що тиснуться на губи:

— Може і втішиться, але, мабуть, не більше, ніж із листів, якій їй вручать, — глянув на великий сонячний годинник, — точно о дванадцятій годині…

Фелікс одразу ж перестає сміятися. Його обличчя, ще мить тому таке вродливе і миле, миттю покривають сотні дрібних негарних зморщок.

— Яких листів? — питає він голосом, уже повним неспокою. Астурій знову знизує плечима.

— Я не маю такої чудової пам’яті, як мій воєначальник, пан і справдешній батько, непереможний Флавій Аецій, то ж не зумію тобі, найсвітліший і найславутніший мужу, продекламувати ті листи повністю, але дещо пам’ятаю: «Ти один знаєш, що се моя справа, а Пл., — це, мабуть, Платонові, найславутніший мужу? — і на думку не спаде…», або ж інше місце: «Ти не мусиш, найсвітліший мужу, вдавати переді мною, наче тобі щонайменше так само, як і мені не залежало…».

— Годі, Астурію… заради Христових мук, годі… не кажи вже, нічого вже не кажи…

Колір обличчя Фелікса не надто відрізнявся від кольору землі, коли він кинувся до Астурія, однією рукою вхопив його за плече, другою заткнув рота, — а за мить, переконавшись, що молодий комес справді замовк, — наче вкушений змією, побіг до одних дверей, других, третіх… підняв пурпурову заслону, потім другу, — блакитну, гаптовану сріблом, — врешті впевнившись, що ніхто не підслуховував, повернувся на попереднє місце з обличчям, ще землистішим. Випещені руки тремтіли, так само, як гарно викроєні губи, що тонули в густих кучерях бороди.

— Звідки… звідки ти знаєш про ті листи?…

— Я сам послав їх вічній Августі…

— Ти?… ти?… Звідки вони в тебе?… Заради Бога, звідки вони в тебе, Астурію?

Голос Фелікса, спершу гнівний і повний нестримного шалу, з кожним словом звучав усе прохальніше.

— Я дістав їх од найсвітлішого Аеція.

Патрикій поклав тремтячою рукою знак хреста.

— О Христе, Ти бачиш це і не караєш?… не стратиш цього кривоприсяжця?!.. Святим Хресним Деревом, мощами святих Юстуса і Пастора, себастьяновими стрілами, спасінням душі свого батька Гавденція присягав Аецій, що знищив листи, спалив або ж подер на дрібні клаптики і пустив на всі вітри… Віроломний! Блюзнір! Клятволом!

Його голос знову бринів майже безтямним шалом.

Тепер сміявся Астурій.

— То найславутніший муж зізнається, що листи були?

Фелікс кинувся до нього, вхопив випещеними пальцями за край одежі, наблизив аж до смаглявої щоки викривлене шалом обличчя, — раптом послабив стиск, захитався, затулився долонею і безсило впав на широку мармурову лаву.

— О Аецію, Аецію, — глухо зойкнув, — хіба ж я не був твоїм приятелем? Хіба ж я не обсипав тебе почестями і титулами?… Не захищав од несамовитого гніву Плацидії?… а ти тепер проти мене з нею… разом із нею…

— Брешеш, Феліксе. Ти не був його приятелем. Давав йому маєтки, звання і титули, бо вся імперія їх для нього вимагала… для свого захисника… свого спасителя! Бо, коли би ти поскупився, ми — його солдати, яких він зволив називати синами своєї руки і голови, — рознесли б тебе разом із Августою та всією Равенною… змели б на порох… Але насправді у своєму зміїному серці ти лише ненавидів його, шкодив, як міг, кидав колоди йому під ноги, замість допомагати… Чому ж ти, нещасний, уперся, щоб відібрати в гунів, наших єдиних друзів та союзників, Валерію, ціна якій — три силікви[37], а через яку ти посварив імперію з Ругілою?…

Фелікс глянув на Астурія, наче мав перед собою божевільного.

— О, безумний юначе! — скрикнув. — Хіба ж я не примножив цим імперію?

По-солдатськи, по-жовнірськи, простацько, голосно іспанець плюнув у воду, що наспівно дзюркотіла в басейні.

— І така голова має правити святою Римською імперією! — крикнув він у нападі гніву, справді щирому, але зі значно менше щирим здивуванням. Знав-бо, що Флавій Констанцій Фелікс здобув патрикіат імперії не завдяки своїй голові, а завдяки свояцтву, зрештою, досить далекому, з феодосієвим домом, а передусім завдяки своєму величезному багатству, яким насправді засліпив обидві столиці та весь Захід у рік свого консульства. Це потроху знав і сам патрикій: вже кілька років відчував, що завдання, яке він взяв на свої плечі, незрівнянно переростає його сили, здібності, здогадливість і навіть найкращі заміри. Мармурова статуя Атласа, що оздоблювала перистиль його гарної інсули, викликаючи обурення та гнів Августи, саме й була таємним виразом оцих його роздумів про тягар влади. На щастя для себе (йдеться про дуже обмежене щастя!) мав надто мало уяви, а вдачу нерівну, в засаді легковажну та безтурботну: його ніколи не мучили похмурі думки про майбутнє, про небезпеки, які могли йому загрожувати, удари, зради, змови і замахи, які зганяли сон із очей Плацидії. Але, на відміну від неї, він зовсім не мав гарту супроти таких неспокоїв і, коли йому траплялося — вкрай рідко, — їх зазнавати, одразу ж впадав у крайнощі: або в безнадійний розпач і цілковиту безпорадність, або в бездумну жорстокість. Це останнє проявилося чотири роки тому в історії з арелатанським єпископом і дияконом Титом, але тепер, здавалося, переважило те інше: раптовий розпач і почуття цілковитої безпорадності. Спробував змагатися з ними.

— Як же це, Астурію, — шепнув, — хіба ж листи, про які ти кажеш, не є найкращим доказом моєї приязні до Аеція?… Ми разом, маючи на увазі спільне благо і спільну користь, вирішили позбавити Боніфація впливу на Августу. Хіба ж я цього не добився?…

— Добився, Феліксе, але для того, щоб, позбувшись одного суперника, позбутися потім другого — Аеція… І не бреши, що ти задумав це разом із Аецієм… Ти до нього писав, умовляв, спокушав, але що тим здобув?… чи маєш доказ… бодай один лист, в якому Аецій написав би, що схвалює твій намір?

Патрикій сидів нерухомо, з обличчям, втуленим у все холодніші руки: о дурню над дурнями… нещасний мужу з дитячим розумом!.. мав доказ… мав листа від Аеція із, щоправда, неясним, а все ж легко вгадуваним схваленням того, що Фелікс чинив проти Боніфація… І знищив того листа, о нещасний!.. знищив, бо так, як і Аецій, присягнув святими себастьяновими стрілами, мощами святих Юстуса і Пастора, спасінням батькової душі, найсвятішим Хресним Деревом! На якусь мить вчепився за раптову надію позвати Аеція до єпископського суду за кривоприсяжництво, блюзнірство і святотатство! Але ж тоді треба буде зізнатися у замірі та виконанні всього спритного і хитромудрого плану проти Боніфація, а цього Августа ніколи б йому не подарувала! Отож упадав що далі, то в більше отупіння і не озвався й словом під час довгої промови Астурія, в якій молодий іспанець, сиплячи сотнями аргументів і прикладів, доводив, наскільки він, Фелікс, нездатен управляти імперією — навпаки, скільки непоправної шкоди завдав він цій імперії! Лише тоді, коли Астурій вимовив слова: «Переможні війська довше цього не стерплять», у найбільшій тривозі схопився з мармурової лави і гукнув:

— Чого ж ви від мене хочете?… Жадаєте, щоб я поступився… щоб зрікся влади, патрикіату? Кажіть… кажіть…

Вода в басейні дзюркотіла зовсім так само, як і раніше, але Феліксу здавалося, що дзюркотіння посилилось у тисячу раз… що це плюскіт фонтану, а глухе грізне гудіння сотень і сотень невдоволених солдат… страхітливих гунів… готів… свебів… вандалів… У цій передвечірній годині, коли з усіх закутків раптом виповзли німі безшелесні сірі тіні, щиро запрагнув скинути з себе непосильний тягар… так, взяти в руки тяжкий молот і розбити вщент мармурового Атласа!

Нетерпляче чекав, що відповість Астурій. А той сказав:

— І що ж нам із того, що ти запрагнеш зректися влади? Августа не погодиться… не погодиться, бо знає, що після тебе мусить іменувати патрикієм Аеція… а ти не насмілишся опиратися її волі…

Урвав, наче чекаючи, аби тіні, які все зухваліше, мов змії, що повзали по стінах, підлозі, оцямруванні басейну, почали підійматися по ногах патрикія аж до самого лякливого серця. Врешті зважився подати голос, але так, щоб Фелікс жодного слова не пропустив.

— Ні, Феліксе… Заради блага імперії… заради слави Аеція ми, його вірні солдати, вирішили тебе вбити… Я сам мав це вчинити власними руками… ось цими руками…

І простяг до нього руки.

Здушений зойк вирвався з грудей Фелікса:

— Вбивці!

— Ти слушно сказав, найславутніший мужу: «Вбивці!» І так само казали б пізніше у всій імперії, хоч ми вчинили б це лише для її блага і слави… ось вже сьогодні кинуто мені в обличчя це слово. Дійсно, слово неприємне. І тому ми вирішили зробити інакше: ти помреш не від нашої руки, але помреш… так, як ми хочемо… помреш із вироку Августи як змовник і зрадник. Натомість про Аеція Її Вічність знатиме, що він відкинув твої ниці підмовляння, а, що більше, вирішив відкрити їх і застерегти від їх наслідків нашу володарку, хоча це й наражає його на жорстоку та несправедливу підозру… Тоді припиняться колишні незгоди між Августою та непереможним і патрикіат з доброї волі маєстату…

Дальші слова заглушив гучний, довго не вгаваючий сміх. Чоловік лякливого серця, який мить тому почув винесений йому смертний вирок, радісно, щасливо, тріумфально сміявся. Цей сміх не лише змусив іспанця до мовчання, не тільки спантеличив його і занепокоїв, але довго не дозволяв заговорити самому Феліксу.

— О дурні, — кричав він, із зусиллями намагаючись заглушити голосом власний сміх, — припиняться незгоди між Августою й Аецієм?… Патрикіат з добровільної ласки маєстату? — Новий вибух шаленого сміху і лише через довгу хвилину знову: — Дурні, дурні!.. Чи знаєш, Астурію, чого я сказав, що ти мій в’язень?… Бо Августа вчора довідалася, що ти в Равенні… і полює на тебе!.. полює… як у Африці полюють на пантеру, перш ніж почнуться лови на лева…

Астурій миттю зрозумів. Спокійно вислухав, що, заходячись од сміху, розповів йому Фелікс про вимогу Августи вбити Аеція.

— Бачите тепер, вірні солдати, що не від мене Аецієві, якого я поважаю й шаную, загрожує найбільша небезпека… Хай лише Аецій захиститься від ніколи неситої помстою Августи, а Фелікс з радістю сховається в тінь до своїх луканських маєтків — я сам голосуватиму в сенаті за патрикіат для Аеція, але мусите ручитися за моє життя, свободу і спокій та, як я зараз Аеція, так і ви захистите мене від помсти Августи…

Було темно і Фелікс не міг бачити обличчя Астурія в мить, коли молодик жваво гукнув:

— О ні, найславутніший Феліксе… ти не мусиш ховатися в тінь… лише переклади надмірний для тебе тягар влади на могутні плечі Аеція і побачиш: другий консулат, може, вже наступного року — певен!.. Але мусиш приректи, що справді і вже найближчими днями на засіданні імператорської ради виразиш бажання відмовитись од влади і вкажеш Аеція як свого наступника… І обґрунтуєш, чого…

— Ти надто багато вимагаєш, Астурію… Вчиню, що хочеш, але й ти мусиш приректи, врочисто приректи, що листи, про які ти казав, не дійдуть до рук Августи…

— Даю тобі слово солдата, найславутніший мужу.

— Казав ти, що о дванадцятій вручать Августі ці листи… Зараз одинадцята. Присягни, що відразу звідси побіжиш у бік палацу та затримаєш того, кого ти послав із тими листами…

— Присягаю.

— Присягни своєю головою… честю своєї матері… маєш доньку?

— Маю дівчатко…

— То присягни її незайманістю і цнотою, які нехай втратить, перш ніж мужа пошлюбить, якщо ти мене ошукаєш. Присягни її та своєї власної душі спасінням… Христовою кров’ю… ранами Його…

Астурій лівою рукою обмацав на грудях сховані під тунікою листи, а праву здійняв угору і врочистим голосом гукнув:

— Усім, що ти назвав, присягаю, — ті листи не дійдуть до Августи Плацидії…

І відразу ж додав:

— А тепер ти присягни, Феліксе, що Августа справді підмовляла тебе вбити Аеція і що, доки magister utriusque militiae не прибуде до Равенни з війни, нічого не….

Урвав на півслові, бо за пурпуровою завісою раз, вдруге і втретє зблиснуло світло, яке все наближалося.

7

Аецій з посмішкою глянув на зібраних у кімнаті комесів та старших трибунів.

— Начебто хтось із вас хотів вибратися до короля Теодоріха, — сказав.

Молодий Авіт з арвернів виступив уперед.

— Це я хотів, найсвітліший мужу.

Аецій щиро здивованим поглядом змірив його з ніг до голови.

— Ти, Мецілію?… але ж двір — (слово «двір» підкреслив іронічною посмішкою) варварського короля — не є відповідним місцем для випещеного сенаторського сина… Там брудно, галасливо, грубо… справді, не для тебе. Але, якщо хочеш…

— Дуже хочу, найсвітліший мужу…

— Що ж тебе туди тягне?

— Мій родич Теодорус, пане, — заручник у короля Теодоріха. Його мати з розпачу плаче вдень і вночі. Поїду: може, шляхетний і мудрий владар варварів захоче повернути його матері на моє прохання…

Всі комеси та трибуни гримнули сміхом.

— Запевняю тебе, мій Мецілію, що не поверне, — перекричав сміх дужий голос Аеція.

— Якщо не поверне, то я запропоную себе замість нього як заручника. Дозволиш мені, пане?

Сміх урвався, — Аецій, комеси і трибуни дивилися на Авіта як на безумця чи святого, здивовано, недовірливо, але одночасно з повагою.

— Дозволяю, дозволяю… Лише дивуюся, Мецілію Авіте…

— Дивуєшся, найсвітліший мужу?… Але ж ти сам був колись у готів, ще й у самого Аларіха…

— Так, був. Ти слушно сказав, Мецілію. Але я — не ти. Зрештою…

Усміхнувся широкою, веселою і водночас глузливою посмішкою.

— Я дам тобі ручного голуба. Думаю, що за два-три дні ти захочеш його вислати — лише прив’яжи до ноги листок. Я відразу ж тебе викуплю за непогану ціну шести голів готських вождів, яких наразі морю в льоху голодом… Ще тиждень витримають. А за тиждень мусить бути мир.

І, наче щойно згадав про щось, поспіхом додав:

— Якщо ти справді хочеш туди їхати, то сповісти, просимо тебе, королю Теодоріху, що ми ласкаво згоджуємося з його мирними умовами.

Голосний здивований гамір пробіг по заповненій комесами і трибунами кімнаті. Однак Аецій, не звертаючи на нього найменшої уваги, вів далі:

— Даруємо народові готів для поселення, окрім Новемпопуланії, ще Аквітанію, але без бітуригів, арвернів і ґабалів. З нарбонської провінції лише Толозу[38] — Нарбону ні… Із землевласниками нехай король домовляється сам, міста, однак, повинні управлятися за римським правом. Все. Але король Теодоріх мусить скласти присягу, і то урочисту, у своїй аріанській церкві, — на феод.

На феод, себто на вірність імператору, мусив присягати кожен варварський народ, що прагнув поселитися в кордонах імперії. Ця присяга накладала на нього обов’язок вічного союзу в тому значенні, що, як тільки головнокомандувач імператорських військ цього зажадає, народ-федерат мусить негайно ж збройно виступити проти кожного ворога Риму, водночас король цього народу повністю підпорядковується наказам імперського командувача. Дрібні варварські племена зазвичай вірно дотримувалися союзу, але сильніші з-поміж федератів, передусім наймогутніші з них візіготи раз-у-раз намагалися бунтувати проти правової залежності від імперії, спричиняючи тривалі та спустошливі війни, справжньою метою яких не була, однак, — принаймні, на початку правління Теодоріха, — незалежність од Риму, а здобуття від імперії все нових і нових володінь взамін за відновлений феод. Спершу Констанцій планував поселити готів у Іспанії, розраховуючи на їхню допомогу проти незаконно там осілих вандалів, аланів і свебів, — але феодосіїв дім не хотів добровільно зрікатися Іспанії, своєї колиски, і призначив візіготам невеликий південно-західний окраєць Галлії. І ось за п’ятнадцять років візіготська потуга настільки зросла, аж переможний полководець добровільно згоджується віддати варварам такі просторі землі, що жодне інше плем’я не може похвалитися володінням, навіть незаконним, бодай половини території, визнаної за Теодоріхом після його поразки на Колубрарійській горі!

Чому ж Аецій так чинить? — дивувалися комеси та трибуни. Адже після перемоги він настільки сильний, а супротивник настільки ослаблений, що, коли б продовжити війну, перейти від оборони до наступу, — можна було б так притиснути візіготів, що вони радо згодилися б на умови з-перед п’ятнадцяти літ! Але Аецій не зволив пояснити підвладним причини свого вчинку, а, зрештою, вони невдовзі перестали цим перейматися, здивовані та приголомшені тим, що почалося після того, як Авіта відправили до візіготів. Майже кожен із них отримав вище військове звання та достойніший титул; крім того, magister utriusque militiae власноручно повісив на шиї кожного щирозолотий ланцюг із власним портретом, який усі негайно ж зі справжньою шанобою поцілували. Але й це ще не все: двадцятеро слуг під проводом гуна Траустіли, внесли до кімнати тяжкі міхи зі солідами та срібними силіквами, срібні келихи й миси, чудово різьблені шоломи, панцирі та наголінники. Кожен із комесів та трибунів, згідно з виразним побажанням Аеція, міг брати стільки з цього, скільки захотів. Окрім того, ті, що в останній битві були поранені або ж знаходилися поблизу головнокомандувача, мали вдатися до його стайні і вибрати собі по парі коней, — а всі без винятку були запрошені на бенкет, який влаштовував того вечора префект преторію Галлії на честь звитяжного полководця. Запросивши на цей бенкет кожного зокрема, Аецій попрощався з товаришами, лише Андевотові наказав зостатися. Пішли, втішені, возносячи гучні крики на честь непереможного, якому присягали вірно служити до останнього дихання, до останньої краплі крові у міцних тугих тілах! Звістка про нечувану щедрість вождя швидко оббігла табір, але не здивувала солдат: десятники вже від учора ходили між шеренгами з розв’язаними мішками і на кожну з простягнутих долонь клали блискучий золотий кружок, із якого однаково суворим поглядом дивилися на гуна, гота, свеба чи франка — дещо занадто круглі і ледь витрішкуваті очі Августи Плацидії.

— Пам’ятаєш, яким ти був шість років тому, ясний Андевоте? — питав Аецій.

Обвішаний золотими і срібними відзнаками варвар втупив у свого вождя закоханий погляд.

— Я ніколи цього не забуду, мій пане, — сказав голосом шорстким, хриплуватим, а водночас майже ніжним. — Я був жалюгідним бранцем…

— А потім?

— Десятником в ауксиліях…

— А потім?

— Потім був рік консулату Валентиніана цісаря… Цього року Андевот аж до травня далі був у ауксиліях, всього лише сотником, а після травня…

Схилив коліно.

— … після травня трибуном доместиків… та ще й трибуном почту комеса, — гукнув із вибухом радісної вдячності.

— Маєш добру пам’ять, Андевоте. А нині, хто ж ти нині?

Андевот не міг уже стримуватися. Щосили гримнув могутніми кулаками по вкритих панциром грудях, які переповнювали щастя і гордість.

— Нині я ясний комес!.. товариш непереможного…

— Обманюєш, Андевоте. Нині ти вже найсвітліший і не товариш, а друг Аеція…

І, поклавши руку йому на плече, додав:

— Вибереш трьохсот людей…

— Ти сказав, пане…

— Але жодного гуна…

Великі блакитні очі зі здивування майже вилізли на лоба.

— Найкраще самих готів… доместиків… тих, дружини та діти яких мешкають у Равенні…

— Як накажеш, пане…

— Але таких… знаєш?… найнадійніших… Даси кожному по три злитки золота… І по глечику вина. І ще сьогодні…

— Сьогодні, пане…

— Вирушиш із ними до Равенни. Знайдеш там Астурія. Знаєш, де його шукати. І скажеш йому: «Час».

— Скажу «Час».

Друга долоня Аеція лягла на друге плече Андевота.

— Я знаю, що ви з Астурієм любите один одного, але, попри це, присягни мені, друже: хай що він тобі скаже, послухаєш його, наче це я тобі наказував…Присягни тим, що для тебе найдорожче та найсвятіше…

Андевот звів до неба вогневолосу голову, червоне обличчя, великі блакитні очі.

— Присягаю, — сказав, присягаю тим, щоб я міг у кривавій битві загинути захищаючи твоє життя, о непереможний, щоб…

8

Диякона Груніта розбудив гострий біль вище лівого коліна. Здивований, сів на постелі. І раптом відчув такий сам біль на литці, але вже правій. Торкнувся болючого місця, почухав — відчув невимовну полегшу. Знову ліг. І знову біль — наче щось його вкололо вище попереку. А водночас жахливе свербіння литки, там, де він почухався. І знову укол на животі! Схопився. Швидко здійняв зі стіни ледь палаючу лампадку і наблизив її до самої постелі. Вже знає! По смугастій тканині, якою він накривався, великими стрибками плигає чорна крапочка. Різко шарпнув тканину, чорна крапочка зникла. Але тільки-но Груніт поставив лампадку обіч ліжка і спробував витягтися під тканиною, знову відчув біль, цього разу на лікті. Почав чухатися — все швидше, все сильніше, — лікоть, вище попереку, живіт… Страшенний свербіж і заразом новий укол поблизу плеча. Здалося йому — задушиться від люті, що нагло зібралася під горлянкою. Лівою рукою вхопив лампадку, а тремтячу праву, наче бойову сокиру, кинув на постіль. З-під пальців знялася в повітря чорна цятка і за мить упала на узголів’я. Раптом затвердлі сильні й хижі пальці поспішили до узголів’я: чорна крапочка глузливо і тріумфально відлетіла до ноги. Пальці до ноги, чорна крапочка плигає на живіт. Але Груніс не припиняє ловитви: скрегочучи зубами, нечувано вигостривши думку й почуття, переслідує ненависного супротивника… спадає усією шириною долоні на запалий живіт, болісно щипає себе за стегно, оманливим тріумфом ламає об себе напружені нігті, аж урешті хапає ворога в ногах постелі: накриває його розкритою долонею, мов падаючою скелею, приголомшує, ранить, знерухомлює… лише тоді з радісним блиском очей бере між хижі пальці… насолоджується повільним стиском пальців і вбиває… розриває… знищує… А через мить плаче.

Такий був завше гордий і щасливий, що ніколи жодного навіть найменшого Божого створіння не вбив… не поранив… не скривдив! І вважав се великою заслугою перед милосердним Христом! А що ж виявилося?… Тому він був таким добрим, милосердним, дбайливим, щоб нікому й нічому не завдати прикрості — бо й сам ні від кого прикрості не зазнав, ніхто його ніколи не скривдив, ніхто його ворогом не був…

— Воістину, легко тоді бути добрим і милосердним, — шепоче він до себе, хлипаючи, — але хай-но з’явиться ворог — бідне мале безборонне створіннячко… хай всього лиш укусить доброго милосердного Груніта, і що ж виявляється? — як хижак, як поганин, як сатана — люто кидається на ворога… весь ненавистю дише, жене, полює, б’ється, а потім мучить… мучить… мучить…

Зривається з постелі, падає на коліна, б’є себе в голі груди.

— Господи, прости… Христе, змилуйся… — увесь тремтить. Бо що ж? Легко здогадатися: хай би се якась людина його скривдила, і ось милосердний слуга Христа зривається, хапає меча чи списа і вбиває… вбиває людину!

Хіба ж не сахався він од думки попередити патрикія Фелікса про небезпеку, бо той убив його друга Тита?… Якщо так, то хтозна, чи він прямо не бажав би Феліксової смерті, якби не приятеля, а його самого тяжко поранив патрикій! Сльози потоками спливають з очей диякона: як же далеко людині до Христової досконалості!..

Раптом перестає плакати і починає думати про Фелікса та всі свої дивні справи. Зараз… коли ж це було? Так, так, уже ціла октава минає від того вечора, коли він задиханий, злитий потом, вбіг до інсули патрикія, наказав одвести себе перед його обличчя і, не дивлячись в очі чоловіка, котрий убив Тита, одним подихом викинув із себе: «Найславутніший мужу, тебе хочуть убити… Аецій чигає на твоє життя». А Фелікс розсміявся тоді та мовив: «Дякую тобі, юначе, мене хотіли вбити, але вже не хочуть…» І дав йому повну сакевку срібла. Груніт взяв її і назавтра перед церквою Святої Агати роздав силікви вбогим.

Так, це вже октава. Натомість минає п’ятий день од вечора, коли він несподівано зустрів того молодика, що приходив до єпископа від Аеція зі злими словами. Сам він не знає, що тоді його штовхнуло підійти до того і сказати: «Христовим словом щиро дякую вам, пане, що ви облишили злі думки супроти найславутнішого патрикія». Той же якось умлівіч змінився на виду та й каже: «Не збагну я твоїх слів, бо й геть тебе не знаю»… Тоді промінним усміхом облився Груніт і сказав: «Я все знаю. Це мене святий єпископ посилав застерегти найславутнішого». А той нічого вже не казав, тільки так якось дивно приглянувся до нього та й пішов собі…

Йде до кінця прегарна майська ніч. Але Груніт не чує її чарів і навіть про них не знає, — перш ніж почне вдягатися, хоче лише доказати молитву, свою власну, ним самим складену:

— Вчини, наймилосердніший Господи Христе, щоб найнікчемніший зі слуг твоїх справді міг щось зробити в ім’я Твоєї незмірної любові до людей… Амінь. Амінь. Амінь.

9

— Їде, їде, — урвав нарешті тишу чекання чийсь далекий голос.

— Їде, їде! — загуло в натовпі, що хвилювався при підніжжі святині.

Сотники дали знак: уся prima schola scutariorum — п’ятсот вродливих юнаків — усі як один разом задзвеніли вістрями коротких мечів об лунку бронзу могутніх щитів. І одразу ж озвалася secunda schola spathariorum: довгі списи з різким дзвяканням вдарили в осердя малих круглих щитів. Розставлені на сходах церкви доместики вивергли з покритих понурою таємницею грудей гучний баррітус, що, здавалося, звучав так само невинно і погідно, як невинним і погожим був отой скупаний у сонячному блиску день Божий, останній перед червневими календами.

Під’їжджав патрикій імперії.

Спершу понад юрбою виросли довгі ратища буцеларіїв[39], які виблискували щирим золотом у промінні ранкового сонця. Потім білий клин піших гінців розділив надвоє чорну схвильовану гущу, показуючи очам згромаджених перед церквою жовнірів свиту патрикія, що мінилася золотом, сріблом, пурпуром і білістю. У першій квадризі їхав вельможний і прославлений сенатор Петроній Максимус, у другій приятель Фелікса, молодий Квадранцій, третьою ж колісницею, запряженою четвериком молочно-білих румаків, правив сам патрикій, мавши при боці свою жону Падузію.

Невимовні чари п’янкої майської ночі, чари, яких диякон Груніт навіть не помітив, про які нічого не знав, — так сильно сп’янили скромну і тиху дружину Фелікса, що вона сама раптом стала такою, як та ніч, — п’янкою, повною невимовних чарів, просяклою жаданням і насолодою… наче ніч, сміливою в наготі і щедрою дарувальницею своїх приваб, наче ніч палкою, невтомною, всеохопною. Минав уже п’ятий рік, відколи вони у пошлюбній ліжниці вперше зіткнулися любовно, — а ось обом їм, і Феліксу, і Падузії здалося раптом, немов вони до тієї ночі зовсім не знали, що таке кохання. Коли ж останні чорні тіні сором’язливо втекли від першого наступу сяйва дня, здивованим очам патрикія видалося, що не живе це, так добре йому знайоме і стільки літ недооцінене тіло жони лежить на широкому подружньому ложі, а прекрасна статуя з рожевого мармуру, чудовий, хоч грішний витвір поганського митця, несподівано принесений найславутнішому дар, на якому тепер зосередилися всі промені сонця, так само, як Фелікс, враженого побаченим. Ніколи не припускав, що його дружина аж така гарна! Тож, коли виразила бажання супроводити його до церкви, одразу погодився, хоча зазвичай не вважав належним, щоб вищих державних мужів під час урочистих виступів супроводжували жінки, навіть якщо це були пошлюблені за Божим законом дружини!

Але того дня сам прагнув: нехай усі найсвітліші… усе військо… вся Равенна — переконаються, яка прегарна його Падузія!.. так, нехай побачать і вшанують жону патрикія! Все-таки зацікавився, чому саме вона хоче вибратися разом із ним до церкви і раптом почувся справді глибоко зворушеним, коли вона повним поваги голосом відповіла:

— Прагну відчувати, що ти біля мене тої миті, коли я гаряче дякуватиму Господу нашому Христу, що в Кані поблагословив і чудом освятив зв’язок між чоловіком і жінкою.

Тоді-то може уперше в житті Констанцій Фелікс чуло, а заразом із шанобою поцілував руку своєї дружини.

Вибираючись до базиліки, обоє якнайкраще зодяглися у найрозкішніші, найурочистіші шати; викупане, намащене і напахчене тіло Фелікса спершу покрила оздобна tunica palmata, на яку потім вправні руки шатників накинули злототкану шовкову одіж без рукавів, далматинського крою, що тоді саме розпочинав свою переможну битву зі всіма типами староримської тоги. Єдиною оздобою такої одежі були clavi — поздовжні вузькі паралельні смуги, що рівномірно збігали з обох пліч аж до нижнього краю одежі, де зливалися з обрамленням такої ж барви, що й вони. Клаві, що оздоблювали далматику Фелікса, були пурпуровими, так само, як високо зашнуровані черевики, — вони щільно покривали усю стопу та половину литки.

Падузія вдягла пеплум кольору нечищеного мигдалю і прегарну сапфірову верхню одіж, обрамлену двома рядами срібних перстеників, кожен з яких містив всередині по три серця, скеровані один до одного гострими кінцями. Дивлячись зблизька, можна було помітити, що кожне серце одночасно є готовим до зльоту голубом, а гострі кінці — дзьобиками, які цілувалися. На ноги дружина патрикія взула скромні темні сандалії.

— Виглядатимеш, як умбрійська селючка! — здивовано і гнівно гукнув Фелікс.

— Побачиш, — засміялася Падузія. Справді, вже за мить патрикій з новим здивуванням, а одночасно і захватом дивився на ніжки дружини: скромні ремінці сандалій та вкритий негарними жилками підйом повністю сховалися у складках довгого пеплуму; оголеними залишалися лише пальці, але й вони одразу ж втонули у блиску золота і коштовних різнобарвних каменів — на кожен-бо палець Падузія вдягла щонайменше два персні. Та й нігті, здається, зовсім не зраджували непристойної шляхетним невістам оголеності ноги; кожен із них, крім того, що найуміліше доглянутий, був забарвлений кольором камінця на персні.

Фелікс вибирався до базиліки в якнайкращому гуморі. Щоправда, Астурія він більше не бачив, проте іспанець постійно з ним порозумівався через довіреного варвара і не лише кілька разів запевняв, що з боку людей Аеція патрикію нічого не загрожує аж до повернення магістра обох військ із Галлії, але визначив навіть день, — липневі нони, — коли Аецій, якби щасливо закінчив готську війну, прагнув би зустрітися з патрикієм, — та не в Равенні, а в Медіолані[40] — щоб обдумати шляхи і засоби спільної оборони від гніву Плацидії, який раніше чи пізніше впаде на Фелікса, хоч би навіть відомі листи і не були оприлюднені… Справа листів найдужче непокоїла патрикія, — він почувся цілковито заспокоєним і щасливим, коли довірений Астурія дозволив йому з відстані п’яти кроків приглянутись до чорних табличок, на яких він із невимовною радістю розпізнав власний почерк, а передусім товсто підкреслені слова про справу Боніфація, що кожної миті могли непоправно його згубити. Якусь хвилю задумувався, чи не кинутись на посланця з мізерикордією, той, однак, здається, без зусиль прочитав його думки, бо з приємним усміхом заявив, що за кожен крок уперед чи кожне посилення голосу, яке могло б прикликати слуг, патрикій заплатить власним життям, — окрім того, ясний Астурій лише до заходу сонця чекатиме свого посланця, якщо ж він до того часу не повернеться — іспанський комес одразу ж рушає до святого палацу з іще одним листом, про який найславутніший муж, схоже, забув. Хай там як, Фелікс одчув невимовну полегшу, впевнившись, що Астурій дотримав присяги; а щоб цілковито забезпечитись від людей Аеція саме напередодні останнього в травні дня Божого переслав Астурію відомість, що, згідно зі своїм урочистим приреченням, узяв голос на цісарській раді, виразивши бажання зректися гідності патрикія і назвавши своїм наступником Аеція. Казав правду, але не всю правду: не визнав доречним повідомити іспанця, що, тільки-но він розпочав промову, Августа шорстким голосом наказала йому замовкнути, заявивши, що ніколи не згодиться прийняти його відставку, навпаки: вважає його єдино прийнятним для цієї посади з огляду на великі його заслуги перед державою, а першою і найважливішою з цих заслуг назвала визволення від гунів Валерії. «Аецій у жодному разі не був би твоїм наступником, найславутніший мужу», — закінчила.

Крім того, остання октава принесла ще одну дуже важливу подію: поєднання патрикія Фелікса з єпископом Егзуперанцієм. Досі навіть Августа не могла їх примирити. Утішений, а, водночас, і зворушений попередженням, яке через молодого диякона прислав йому ворог-єпископ, патрикій одразу ж наступного дня вибрався до Егзуперанція, щоб особисто йому подякувати, але при цьому розвіяти його тривогу і, якщо вдасться, розпитати, звідки єпископ довідався про підступи Аеція. Егзуперанцій ні словом не зрадив, звідки і від кого довідався про небезпеку, що загрожувала Феліксові, але Христовим іменем заклинав свого недавнього ворога до обережності, — не схильний був вірити повним веселощів запевненням найславутнішого, що небезпека справді вже минула. Фелікс голосно висловив каяття та жаль за свою причетність до смерті диякона Тита і урочисто прирік поставити йому гарну мармурову гробницю, обсаджену щирозолотими плитами, а єпископ погодився у найближчий день Божий відправити найсвятішу Службу, подячну і благальну водночас, яка мала б на меті урочисте вшанування великого поєднання: подячну саме з огляду на примирення, благальну, аби Христос зволив відвернути всіляку небезпеку, яка б загрожувала патрикію імперії. Прагнучи віддячитись апостольському мужеві, Фелікс висловив бажання, щоб найсвятіша Служба була подвійно подячною і подвійно благальною, Христові-бо належала ще подяка за раптове поліпшення стану здоров’я святого єпископа Егзуперанція, а благати ж у Нього належало ласки перемоги над єретичним королем готів, про війну з яким до Равенни вже давно не надходило жодних звісток.

Почувши привітальний брязкіт зброї і все численніші вигуки: «Їде! Їде!», єпископ Егзуперанцій повільним величним кроком рушив в оточенні пресвітерів і дияконів до пропілеону базиліки, де вже зібралися численні достойники та сенатори. Вигук: «Їде! Їде!» невдовзі поступився радісному:

— Ave, vir gloriosissime! Ave Felix! Ave!.. ave!.. ave!..

До пропілеону Урсіанської Базиліки вело близько п’ятнадцяти сходин, з нагоди свята примирення покритих пурпуровою тканиною. Вже при перших відвідинах Фелікса в домі єпископа було вирішено, що Егзуперанцій привітає патрикія на середині сходів, але не спуститься відразу на цю сьому чи восьму сходинку, щоб там чекати, коли наблизиться найславутніший, а зостанеться перед пропілеоном до моменту, коли патрикій зійде з колісниці і підійме ногу, щоб ступити на першу сходинку: тоді вони почнуть йти назустріч один одному так, щоб кожній сходинці, яку проминув Фелікс, відповідала одна сходинка, яку залишить за собою єпископ.

У цьому привітальному спуску до половини сходів єпископа мали супроводжувати Іоанн і Петро, знаменитий оратор, — натомість Фелікс сам мусив піднятися по сходах і поцілувати хрест, який прикладе йому до губ Егзуперанцій. Лише потім, коли патрикій у супроводі префекта преторію увійде до перистилю базиліки — зможуть ступити на сходи достойні мужі з його почту. Отож здивування і невдоволення єпископа не мало меж, коли він побачив при боці Фелікса пишно вбрану постать молодої гарної жінки. Одразу здогадався, що це законна дружина найславутнішого, — але це зовсім не зменшило його невдоволення. Що йому почати? Як вчинити? Теж дати їй поцілувати хрест?… Але чи ж взагалі годиться, щоб апостольський муж спускався до жони, що не є вічною Августою і взагалі не належить до імператорського роду? Кинув безпорадний погляд на пресвітерів Петра й Іоанна; в їхніх очах прочитав безмовний неспокій і майже обурення: весь так ретельно, до найменших дрібниць обдуманий детальний порядок урочистості був непоправно порушений!

Ця непевність, як слід чинити, і стала причиною того, що Фелікс дійшов уже до третьої сходинки знизу, а єпископ усе ще нерухомо стояв під пропілеоном. Але з кожною хвилиною загальніший неспокій перетворився на справжнє сум’яття, коли найславутніший патрикій раптом перестрибнув чотири сходинки і, забувши про все, навіть про дружину, вбіг між подвійну шеренгу доместиків та вхопив за передпліччя високого міцного комеса, обличчя якого до половини затінювали широкі крила шолому.

— Дивіться… це Андевот! комес Андевот! — скрикнув украй здивовано. — Як же це! Адже ти в Галлії… поруч з Аецієм… на війні з готами…

І раптом згадав щось таке, через що його гарне обличчя одразу ж покрилося землисто-сірою мережею дрібних зморщок.

— Живий? Живий? — гукнув раптом, страшенно стривожений. — А казано, що ти загинув… іще взимку… Астурій казав… Астурій…

Не закінчив. Андевот різким рухом вирвав передпліччя з його стиску і, перш ніж Фелікс устиг заслонитися, могутнім ударом кулака штовхнув його просто на несподівано оголені мечі жовнірів. На пурпурову тканину бризнула пурпурова кров. Падузія страшно закричала — але цей крик одразу ж потонув у дужому, лункому, спіжовому звукові, що його видали п’ятсот мечів, вдаряючись об великі щити. Scutariom spatharii одразу ж відповіли пронизливим брязкотом. Навіть дружина, яка розпачливо пробивалася крізь ряди доместиків, не почула передсмертного зойку патрикія імперії.

Останнім, що побачив Фелікс, було смагляве обличчя комеса Астурія. Іспанець стояв на вершині сходів і, вимахуючи оголеним мечем, щось грізно кричав до священників та сановників, які в паніці кидалися туди й сюди. Рештками сил Фелікс спробував підвестися: щоб тільки доповзти до Астурія… він урятує… він знає… лише він знає!

Новий сильний удар в голову, струмінь гарячої крові заливає все обличчя, одне око, тоді друге… Патрикій Фелікс вже нічого не бачить.

Зате все бачить диякон Груніт. І те, як спатарії вдаряють по юрбі, що з лементом тиснулася до церкви… і як жінка, що прибула з патрикієм, даремно намагається затулити його власним тілом… і те, що священники та достойники перелякано ховаються до перистилю базиліки, де одразу ж за порогом безтямно падає на кам’яну підлогу святий єпископ Егзуперанцій… Солдати з оголеними мечами женуть по сходах, щоб увірватися до церкви, але молодик, який приходив од Аеція до єпископа, зупиняє їх одним коротким:

— Стояти!

Міцні руки пресвітера Іонна дбайливо намагаються втягти Груніта всередину базиліки. Але вутлий диякон з величезною силою, якої ніколи б від себе не сподівався, різко відштовхує велебного священника і кидається між солдат. Перш ніж вони встигли зрозуміти, чого він хоче, вже закриває своїм тілом того — Ахава, Навуходоносора, гонителя слуг Божих, убивцю Тита… Не знає, чи Фелікс ще живий, але вже не піде звідси…

— Правда, Христе, що ти вже не дозволиш мені піти звідси?…

Перший удар… Груніт як крізь туман бачить біля себе чиєсь скривавлене, викривлене тваринним страхом і болем обличчя… бачить широко розкритий рот, висунутий язик… але не чує: скутарії та спатарії далі розмовляють одні з одними вітальним брязканням зброї… Скривавлена постать обіч зсувається на нерухоме тіло — судорожно розчепірені пальці раптом опадають на руку диякона. Вперше в житті Груніт торкнувся жіночої руки. Жертовно затуляючи гинучого, несподівано зіткнулися з собою жіноче кохання та Христова любов до ближнього — і так уже зосталися у заціпенілому стисканні. Величезний доместик-гот здіймає над головою Груніта двосічну франконську сокиру — але губиться, побачивши священничу одіж… Лютий і непорозумілий вірний погляд — погляд собаки — летить до Астурія, що стоїть поблизу. Іспанець дивиться на пару, яка розпростерлася над трупом Фелікса, раптом згадує слова: «Я все знаю. Це мене святий єпископ посилав застерегти» і щиро радісним голосом кричить до гота:

— Кінчай!

Останнє, що бачить і чує на цьому світі диякон Груніт, — то Астурій, якого десятки рук підняли над схвильованим морем голів і який кричить гучним, воістину нелюдським голосом:

— Солдати! Товариші! Друзі! Зрадник і боягуз Фелікс хотів убити Аеція! Ви врятували непереможного!..

І хоча розплющені очі диякона вже ні на мить не відірвуться від західної сторони форуму, звідки долинає найбільший гамір, — уже не побачать, як Астурій пливе в повітрі над тисячею голів до сходу. Доместики передають його спатаріям, спатарії скутаріям, аж урешті він зупиняється над місцем, де блискуча границя щитів і наконечників списів відділяє солдатів од чорного ревучого натовпу. До цього чорного натовпу летять тепер його слова:

— Cives Ravennati! Громадяни Равенни!.. Нікчемний патрикій Фелікс хотів убити єдиного захисника імперії… щит Італії… найвірнішого слугу Августи, Аеція!

Одразу ж біля Астурія виростає в повітрі вогненна голова Андевота.

— Шляхетні равеннати! — кричить він. — Я повертаюся з Галлії… Страшна сила готів загрожувала імперії… Котилася як буря…

— Як лавина в Альпах!.. — волає Астурій.

— Як лавина! — повторює Андевот. — Нищила все на своїй дорозі… поля, виноградники, села, міста… Вже доходила до границь Італії! Близька була до Равенни!

Безладний галас миттю переміняється в один притишений гомін неспокою. На юрби падає тривога вже зовсім відмінна від тієї, що її викликала звістка про вбивство Фелікса.

Астурій та Андевот, що височіють над юрбами, чекають якийсь час, доки гудіння тривоги переллється з форуму між вузькі вулички, і лише тоді, радісно здіймаючи руки до неба, Астурій знову болісно напружує голос:

— Равеннати! Італійці!.. Дякуйте Христові!.. Аецій порятував вас… відібрав у ворогів бідну Галлію… ще раз порятував Італію…

— Слава Аецію! — виривається чийсь окремий голос.

— Слава йому! — ревнули спатарії, скутарії та доместики і повторювали цей вигук, аж доки його врешті не підхопили десятки, сотні, тисячі голосів.

— Аецій дякує вам, равеннати! — вже останні сили видобуває з легень Астурій. — Він уже під Равенною… вже три дні! Не прибував, бо знав, що йому загрожує вбивство! Громадяни, чи ж не підемо ми всі, як один, подякувати Аецію за перемогу… за порятунок?!.. запевнити, що йому нічого остерігатися?!..

* * *

Плацидія не плаче. Із болісно зціпленими губами приглядається до тіл, що лежать біля її ніг. Ще годину тому таке гарне обличчя Фелікса — суцільна огидна липка маса. Вуста Падузії зліва роздерті майже до вуха — а ще нема жодного пальця на руках і ногах: усі двадцять відтято разом із перснями. Її ліва грудь рівно і вміло відтята — ані хиби, глумилися над нею і після смерті. Лише диякон Груніт від моменту, коли йому стулили повіки, здається зануреним у спокійний безтурботний сон. Плацидія насилу відриває погляд від напівнагих трупів і з люттю та зневагою переносить їх на обличчя достойників, бліді та білі, як їхні тоги.

— Боягузи! — кидає вона їм. — Боягузи чи зрадники!

Мовчать.

Приписи церемоніалу наче перестали існувати. Старий Леонтес із голосним тупанням вбігає до кімнати. Одразу ж за ним входять Астурій та Андевот.

На їх вигляд Августа не може вже стримати шаленства.

— На коліна! — кричить нелюдським хрипким голосом. — На коліна, зрадники, вбивці!.. скажені пси! Тут, тут… цілуйте його обличчя… її скалічені ноги… Я сама власною рукою відітну вам ті підлі голови, але, Христом клянуся, тупим мечем… Меч! Дайте меч!

Її крик переходить у дикий смішний писк. Ніхто не рухається.

— Даруй, вічна Августо, — холодно каже Астурій, — але ми прийшли сповістити тобі, що твій найвірніший слуга, єдиний оборонець імперії, непереможний Флавій Аецій щасливо врятувався від смертоносного замаху… Але якщо ти, як бачу, вже знаєш…

Обличчя Августи негайно ж закриває маска гідності та спокою.

— Флавій Аецій постане перед нами як в’язень, звинувачений у зраді та вбивстві…

— Ні, вічна Августо, він тут постане, причому невдовзі — може, за дві-три години, — як щасливий переможець короля Теодоріха…

Короткий оклик здивування та розчарування виривається з грудей Плацидії. Серед достойників сильне заворушення. Натомість Астурій спокійно веде далі:

— Постане перед Твоєю Вічністю певен, що не мине його належна нагорода… нагорода не лише за перемогу — се річ менше важлива, бо звичайна для Аеція, а передусім як відплата за небезпеку, що зрадливо цілила в нього ззаду, коли він мужні груди свої надставляв у чесній битві, — заради твоєї справи, о вічна.

Раптом знадвору долетіли до кімнати голосні вигуки, звуки труб, брязкіт зброї. Достойники і сенатори зблідли ще сильніше.

— Що це? — даремно намагаючись стримати неспокій, гукнув префект преторію Феодосій.

Андевот усміхнувся.

— Це італійські легіони, насамперед найвірніші спатарії та скутарії вічної Августи виходять вітати переможця. А чого сюди прийшли? Можливо, їм здається, що пресвітлі мужі прагли б іти на чолі їхнього походу…

— Справді, щонайсвітліші мужі, — продовжив Астурій, — хто йде привітати переможця від імені вічної Августи та сенату Роми?

Не діставши жодної відповіді, наче знехотя докинув:

— Хтозна, чи солдатам, які проливають кров за цісаря та сенат, не буде прикро… дуже прикро, що ніхто, крім них, не хоче вшанувати звитяжця…

— Я йду, — сказав Геркулан Басс.

— І я, — поквапом приєднався Секст Петроній.

— Я теж, — озвався молодий Квадранцій, приятель патрикія Фелікса.

Астурій глянув на них доброзичливо, Петроній Максимус зневажливо; Августа ж не глянула зовсім, — можливо, не могла вже нікому показати свого погляду.

— Від імені легіонів та схол Італії дякуємо вам, щонайсвітліші мужі, — знову залунав голос Астурія, — та смію думати, що щасливий переможець, чудом урятувавшись від замаху на його життя…

— Соромився б ти принаймні свого боягузтва і брехні, Астурію, — озвалася Плацидія, не підіймаючи очей. — Чого ж ти не маєш відваги сказати: Аецій нам звелів, то ми вбили… Ми сильні і сьогодні вбиваємо Фелікса, а завтра когось іншого… Ти ж сам не віриш у те, що кажеш про замах, якого уникнув Аецій, отож…

Раптом сталася нечувана річ. Навіть Андевот злякався і смертельно поблід. Астурій сміливим швидким кроком підійшов до Августи, майже сперся ще скривавленим ліктем об святе плече і, притуливши своє обличчя до святого вуха, почав щось шепотіти.

— Це неправда… — дворяни і достойники почули вже не скрик, а зойк, який через мить зірвався з раптово зблідлих губ.

— Ти сама знаєш, що це правда, вічна Августо… Коли Леонтес приніс тобі до цієї ж кімнати звістку, що бачив мене біля терм, ти наказала Феліксу…

— Не кажи… нічого вже не кажи, — перебила вона голосно його шепіт. — Договорюй, що ти мав раніше сказати, Астурію…

— Я казав, що Аецій із задоволенням привітає пресвітлих мужів, але, напевне, його найбільше порадує, коли найвищого військового достойника першим поздоровить найвищий на сьогодні цивільний достойник.

Слова «на сьогодні» промовив з особливим натиском.

— Я піду, якщо накаже Твоя Вічність, — промовив префект Феодосій.

— Твоя Вічність накаже, правда ж? — Астурій втупив у Плацидію пильний і, водночас, значущий погляд.

— Наказую…

Тепер уже всі достойники почали тиснутися до Геркулана Басса, виражаючи бажання супроводити його при зустрічі з Аецієм. Сам лише Петроній Максимус не ворухнувся з місця, де стояв, похилившись, над обрубками ніг Падузії.

— Але що я маю сказати найсвітлішому Аецію? — спитав префект.

Всі запитально глянули на Плацидію. Вона мовчала. Астурій та Андевот теж мовчали.

Тоді тишу перервав голос Геркулана Басса.

— Скажеш, пресвітлий мужу, що вічна Августа дякує великому полководцеві та улюбленому своєму слузі за здобуття блискучої перемоги… що радіє і приносить подяки Христові, що цей улюблений її слуга щасливо уникнув замаху на його життя. Одного лиш жалкує, що негідник, який цей підступний замах готував, вже не постане перед цісарським судом, а просто вже перед Божим, бо ж покарав його суворо, — ох, щоправда, надто суворо, хоча справедливо, — свавільний, на жаль, але зрозумілий і слушний гнів залюбленого у свого захисника і полководця італійського війська та народу… І ще скажеш, що у наступний день Божий апостольський муж Егзуперанцій згідно з виразною волею Її Вічності, відслужить в Урсіанській Базиліці Службу, подвійно подячну: з приводу перемоги над готами і чудового порятунку Аеція від замаху вбивці…

— Егзуперанцій при смерті. Не проживе й дня, — перебив його Секст Петроній.

— То його наступник! — гукнув Астурій, неспроможний уже приховати свою радість.

А Басс тяг далі:

— І ще скажеш нездоланному звитяжцеві…

Августа Плацидія перейшла рівними, спокійними, владними кроками через безконечно довгий фавцес та сім просторих кімнат. Але тільки-но за нею опустилася пурпурова заслона на порозі триклініуму вічного Августа, цісаря Partium Occidentis — безсило впала на підлогу, заходячись, як мале дитя, раптовим голосним хлипанням. Та коли почула, що одинадцятилітній Август завторував їй ще голоснішим плачем, одразу ж зірвалася на рівні ноги, міцно обняла сина і, тулячи чорну голівку до зів’ялих перс, швидко почала шепотіти:

— Пам’ятай: Аецій — це скажений пес… змія… найбільший смертельний ворог… Ніколи йому не дарувати… ніколи не простити… не припиняти ковів, підступів та помсти… Коли вже мене не буде, ти маєш відомстити за приниження і сльози матері, — правда ж, сину?

Раптом легко відштовхнула Валентиніана і, здіймаючи вгору затиснуті кулаки, крикнула:

— Але і я ще не програла! Не скорюся, не піддамся, не заспокоюсь! Я ще маю друзів… Маю Боніфація!

Розділ IV. Суперник

1

Шелест босих ніг біля самого ложа відразу ж розбудив Боніфація, який мав напрочуд чуйний та легкий сон. Здивовано сів на постелі: біля ложа стояла Пелагія. Волосся розпущене, нігті не нафарбовані, — одягнена лише в нічну столу, що відкривала усі плечі, шию і верхню половину грудей. Рештки сонності відразу ж покинули Боніфація: воістину, мусило трапитися щось незвичайне, якщо Пелагія прибігла сюди з гінекею такою, як спала, нічого не накинувши і не взувши сандалій!

Його серце сильніше забилося: невже ж, доки він спав, вандали вдерлися до міста? Кинув на дружину питальний неспокійний погляд і раптом відчув, як кров могутньою гарячою хвилею напливає йому до голови: а може? Може прийшла лише для того, щоб бути з ним?… може, тому лише так одягнена?!.. Геть забуваючи про вандалів, простяг до неї повні лякливої надії руки: гладенькі, гарної форми, міцні… Невже ж нарешті полагіднішала? Зрозуміла його? Запрагнула помиритися?!

Але одразу ж відсахнувся, приголомшений незвичайним виразом її погляду: не лагідність, не розуміння, не бажання миру — горде і зухвале глузування та дивна неспокійна радість сяяли з цих понад усе коханих чорних африканських очей, в яких Боніфацій уже роками звик бачити тільки невблаганну затятість, погордливий сум чи образу та гнів.

Надто добре її знав, щоб не зуміти одразу все збагнути. Тож сталося, о великий Боже? Кров відпливає від обличчя хвилею незрівнянно сильнішою, ніж надпливла. Боніфацій тремтячою рукою кладе знак хреста, схоплюється з постелі і, соромливо закутавши своє гарне наге тіло, біжить до широкого вікна, звідки відкривається чудовий краєвид на всю головну дільницю Гіппону Царського[41], від узбережжя аж до базиліки Восьми Мучеників.

На цей п’ятий день перед вересневими календами не припадало жодне свято; вандали, що кілька тижнів облягали місто, не зробили в мурах жодного нового пролому; час був ранній: для гуміліорів робочий, для гонестіорів[42] — пора ще не перерваного сну; на небі ні хмаринки, на морі ані хвильки — ранкове африканське сонце сліпить тисячею блискіток, катує немилосердним жаром; а все-таки — як бачить Боніфацій, — увесь Гіппон, усі до одного вибігли на вулицю, забувши про пору дня, роботу, відпочинок, спеку… Багатотисячні юрби чоловіків і жінок, старих і дітей, гонестіорів та рабів — з грізним шумом, струмками, потоками, ріками випливають звідусіль на головний форум і зливаються в одне безмірне, сумно гуркітливе море, що безпорадно б’ється сотнями посипаних порохом голів об жовтий мармур Базиліки Миру.

Сонце, здавалося, гасло, затьмарене апокаліптичною ясністю, що била з такої кількості свічок, каганців, ламп і смолоскипів, подібної якій ніколи не бачила навіть найтемніша з темних гіппонська ніч. Перед самим домом, де мешкає Боніфацій, саме проходить натовп, переважно складений із чоловіків у розцвіті сил: рибалок, ремісників, хліборобів, — майже всі плачуть і щохвилини б’ють себе у могутні груди кулаками, великими й тяжкими, як молоти… Обличчя роздряпані нігтями, вимазані болотом або ж щільно закриті разом зі всією головою… Над загальним гомоном і плачем раз-у-раз здіймається чиєсь голосне ридання або повне невимовного розпачу: «Eheu!» або ж: «Христе, Христе, змилуйся!»

Якоїсь миті Флавій Боніфацій, dux et comes Africae, гордість римської зброї, безстрашний і незламний, хоч не завше щасливий солдат, — раптом помітив, що по обох його щоках уже давно течуть великі пекучі сльози. Отож поспіхом утер очі та щоки краєм тканини, якою, встаючи з постелі, закрив свою наготу, і відвернувся од вікна, кидаючи пильний погляд на Пелагію: чи бачила?

Бачила. Про це виразно казав її погляд, ще глузливіший та радісніший, тріумфальний, повний гордого почуття сили, свободи та перемоги. Коли б не цей повний життя погляд і коли б не постійне здригання пальців, яким вона зраджувала своє величезне хвилювання, могло б здатися — так нерухомо досі стояла біля ложа, — що це не жива істота, а статуя, під якою через багато, багато століть — коли з неї вже зійде поліхромія, а очі разом із зіницями втратять вираз — приб’ють табличку з написом: «Гіпс. Римлянка з Африки в нічній одежі».

Натомість Боніфацій, дивлячись на неї, подумав: «Насичена ненависть», а відразу ж потому: «Христе, чи ж можливо, щоб так уміла ненавидіти жінка, слабке лагідне створіння?! Та ще й кого?!»

Швидким кроком наблизився до неї і, беручи за тремтячу руку, сказав голосом, повним невимовної туги:

— Ти перемогла. Визнаю. Але без найменшої власної заслуги, без жодного зусилля — випадково. Так як ручний голуб, на його думку, перемагає вціленого стрілою орла. Будь же принаймні переможницею, гідного свого великого противника, і гідною… свого чоловіка… Підеш скласти йому поклін.

Кілька хвилин вона дивилася на нього, остовпівши: це вперше Боніфацій ставив їй себе як приклад наслідування! Вже… вже мала вибухнути обуренням (чи глузливим сміхом? — ще сама не знала), але ось раптом її обличчя роз’ясняється, а голова схиляється на знак згоди. Гаразд, піде з ним… піде охоче, навіть із радістю, але не для того, щоб скласти поклон, а щоб переможно глянути на застигле навіки обличчя… на заплющені очі, з яких ніколи вже не спалахне блискавка натхненого гніву… а передусім — щоб побачити навіки зціплені вуста, ще недавно такі для неї — зізнається — грізні, а нині такі безсилі…

Боніфацій знизує плечима.

— За свої почуття й думки, — починає говорити повільно, тихо, наче насилу стримуючи гнів, — ти сама відповіси перед Богом на Останньому Суді; боюся, що для тебе то буде Страшний Суд… Але пам’ятай: ти не маєш права не вшанувати болю, розпачу і жалоби оцих тисяч…

І вказав рукою на вікно.

У сам полудень раптом загойдався натовп, що облягав із молитовним співом Базиліку Миру. Голосні крики: «Місце… місце… місце для найсвітлішого комеса Флавія Боніфація» на хвилину заглушили гамір молитви і спів — благальний, покутний, жалобний… Людські юрби охоче розступалися, звільнюючи місце для свого земного проводиря та оборонця, що в покритій траурними заслонами колісниці їхав скласти останній поклін їхньому духовному проводиреві та оборонцеві. Адже не одна сотня пар очей помітила в колісниці поруч із Боніфацієм струнку жіночу постать: тоді погляди похмурішали, твердли і наповнювалися гнівом чи ненавистю. Стискалися кулаки, а вуста, ще мить тому повні святих, розпачливо тужних чи заспокійливо лагідних виразів, викидали з себе тихе, напучнявіле ледь стримуваною злістю слово: «Єретичка!»

Вона ж, відчуваючи на собі пекучий жар сотень ненависних поглядів і болючий тягар кинутих як каміння проклять, ставала ще затятішою у своєму тріумфальному глумі та мстивій радості: для них усіх це день поразки і жалоби, для неї — перемоги!

Траурна колісниця комеса Африки зупинилася перед невеликим старим домом навпроти північного крила Базиліки Миру. Натовп, у цьому місці найчисленніший, спершу побачив Боніфація, з головою закутаного в чорну жалобну тогу, потім Пелагію — теж у траурному одязі. В старому домі перистиль, фавцес, атріум, триклініум та всі кубікули були вщерть наповнені стиснутою масою людських тіл, над якою, мов пальмові крони в африканському гаю, з шумом погойдувалися сотні голів, переважно чорних, кучерявих, блискучих, рідше сивих чи лисих, — всі з розкуйовдженим волоссям, густо посипаним порохом чи попелом. Здавалося, що вже долоні ніде втиснути у жодній з кімнат, а все-таки тільки-но висока постать Боніфація замаячила біля входу до перистилю, одразу через всі кімнати наскрізь помчав до перистилю вільний прохід у три стопи завширшки, на протилежному кінці якого сяйнула сліпуча, наче неземна ясність.

Тоді комес Африки взяв дружину за руку, як беруть дитя, і під вогнем сотень пар блискучих очей швидко повів її через довгий ряд затоплених напівтемрявою кімнат. Пелагія відразу помітила, що, чим більше вони наближалися до цієї ясності, тим менше уваги звертали на них усе тісніше з’юрмлені люди; всі обличчя, зосереджені, заглиблені в молитву, заплакані, дивилися в одну точку: в низькі двері, з-поза яких спливала на занурені в темряві голови та дивна ясність. На порозі цих дверей Боніфацій на мить зупинився: швидким рухом руки зсунув із голови чорну тогу, а тоді, вигорнувши зі жмені старого, що стояв обіч, чималу жменю пороху, посипав нею своє темне, але гладеньке — не кучеряве — волосся і, шепнувши Пелагії: «Зостанься тут», рішучим, пружним, солдатським кроком рушив у світлість…

Світло, що било з низьких дверей (проходячи крізь них, Боніфацій мусив схилитися) спершу змусило Пелагію сильно примружитися; лише через мить вона зважилася трохи розхилити повіки і глянути перед себе. Стояла на порозі кімнати, низької, але просторої, освітленої щонайменше двадцятьма лампами різної форми та величини і вдвічі чи втричі більшим числом жовто жевріючих свічок. Шістнадцять найбільших свічок на високих підставках із бронзи оточували висунуте на середину кімнати вузьке ложе — чотири біля кожного його рогу. Перше, що вразило зір Пелагії, коли вона припала жадібними очима до скромного ложа, — це велика молочно-біла борода, в якій повністю тонули губи… ті губи, що ще недавно такі небезпечні для неї, тепер змовкли і стулилися навіки… губи ворога… Так, ворога. Хіба ж він справді не був її ворогом? Хіба не був передусім ворогом її віри?…пострахом священників цієї віри?! Вона чудово пам’ятає: адже ще так недавно її пастир — аріанський пастир, святий єпископ Максимін, викликав оцього її ворога, що спить тут вічним сном, на релігійний диспут. Ще й тепер Пелагію охоплює гнів од спомину, що жінкам не дозволено було слухати той диспут. А вона так цього прагла! Максимін промовляв тоді цілий день, казали, що промовляв так гарно, медоплинно, натхненно, наче ангел Божий… а ворог слухав. Назавтра мав слухати Максимін — увесь Гіппон провів ніч без сну, схвильовано чекаючи тієї ранкової години, коли промовить його пастир. І ось раптом на світанку розійшлася звістка, що єпископ Максимін од’їхав! Свята Агато, яка ж буча закипіла тоді в цілому місті! Пелагія дві наступні ночі не спала, а вдень марно намагалася чимось зайнятися: такий сором її пік і така злість… Боніфацій сміявся, казав, що Максимін переполошився… Палагія із запалом обороняла свого єпископа, але сама не дуже вірила в те, що казала, лише міркування, що їх Максимін у зв’язку з цим диспутом написав і оприлюднив, повністю її заспокоїли. Ці міркування вона читала стільки раз, що майже повністю знала напам’ять.

Максимін… Максимін… Невже те, про що вона зараз тут думає, одразу ж чудотворним способом здобуло видимі форми? За кілька кроків перед собою виразно бачить великі літери: «… llatio cum Maximino». Бракує перших літер, пергамент наполовину скручений, але Пелагія знає, що це повинно бути: «Collatio…» Лише тепер бачить, що в одному з кутків кімнати, де лежить покійний, панує великий безлад: книжки в кодексах, сувої у футлярах, на стержнях і напіврозкручені, якісь великі аркуші та малі густо списані таблички — це все лежить одне на одному доволі високим стосом, що його, очевидячки, ніколи було прибрати. А, можливо, не чіпали навмисне, з поваги до уподобань покійного, який — Пелагія чула про це від Боніфація — навіть в останні тижні життя хотів мати під рукою всі улюблені чи найпотрібніші книги. Погляд Пелагії з інтересом блукає безладною купою книжок: деякі заголовки одразу ж впадають у вічі: «Apollonius», «Pauli Apost…», «Contra Julianum», «Victorini Prosodia». «De tempore barbarico»… Але зацікавлене око невдовзі покидає книжки і знову затримується на смертному ложі, зауважуючи, що темний предмет дивної форми в ногах покійного — це чиясь голова, яка раз-у-раз здригається від вибухів плачу. Пелагія не знає, що ця голова належить єпископові Северіанові, і зовсім не знає пресвітера Кводвультдеуса, який стоїть навколішках трохи зліва від ложа, торкаючись низько похиленою головою зігнутого коліна Боніфація. Зате одразу пізнає старенького єпископа з Булла-Регія, що голосно молиться, — він ще у червні втік до Гіппону від вандалів. Пізнає також єпископа Калами Поссидія, — той клячить ліворуч од тіла, так що його чоло ледь торкається вже навіки застиглого плеча. Окрім цих п’яти, в кімнаті є ще один чоловік, єдиний, що молиться стоячи, — єпископ Константини Антонін. Його висока постать своєю широкою спиною затуляє частину задньої стіни кімнати, — Пелагія вгадує там принаймні два з Давидових псалмів, які покійний за одинадцять днів до смерті наказав повісити на великих аркушах над ліжком. Антонін молиться тихо, плаче теж беззвучно, — його схрещені на грудях довгі руки кидають дивну тінь на білу бороду небіжчика. Час від часу ці руки рухаються, — тоді худі, кістляві, гострі лікті відбігають чорними крилами праворуч і ліворуч од чорної нерухомої постаті, затуляючи на стінах — одне: «Miserere…», інше: — «ericordiam Tuam».

Пелагію знову огортає хвиля тріумфального глузування: плачте… моліться… товчіть головою об землю — ніщо вам не допоможе… не воскресите його… вже ніколи він не озброїться ні словом, ні письмом, щоб стати до бою з її святою вірою…

Ні до бою з нею самою!

Пелагія насилу стримує посмішку радості й гордості, що тиснеться їй на губи; так, тепер вона насправді перемогла… остаточно перемогла! І нехай це буде навіть — як каже Боніфацій — перемога голуба над вціленим стрілою орлом… нехай не принесе їй ніякої слави… Вона цього й не прагне. Не за славу змагалася — за Правду Божу — і ось сьогодні разом із цією Правдою перемагає! Воістину дурними та сліпими є всі оці, що, сповнені тривогою, болем і розпачем, моляться навколо неї і оплакують відхід батька… дурні, глухі та сліпі, неспроможні-бо збагнути Божу волю та Божі вироки… Їй же цілком ясно, чому Бог зсилає на них тривогу, поразки та руїну, чому позбавляє їх останньої підпори та потіхи, що її вони бачили в тому, кого називали найбільшим слугою Божим — бо не хоче Бог такого слуги… Не хоче ні його служіння, ні молитви, ні поклоніння: бо вони перекручують Правду Божу… применшують Божу силу і блюзнірствують супроти неї, зухвало твердячи, що не могла вона створити Найсвятішого Христа, але сама з ним од правіків становить єдність… Єдність? єдиносущність чи подібносущність?… Думки Пелагії плутаються і затуманюються — вона раптом одчуває втому… Єдність і множинність, єдиносущність чи подібносущність — це все сплутується одне з одним, стає незрозумілим і химерним. Але ж, коли вона не обдумує цих справ, усе їй здається таким легким, простим і зрозумілим… все, чому нині навчають Максимін і Пасхасин і уві що вже впродовж трьох поколінь незламно вірить вельможний рід Пелагіїв. Серед чільних родів Африки це вже, мабуть, останній, що так уперто, незважаючи на утиски, які раз-у-раз поновлюються, стоїть при науці Арія — на всьому Заході майже її ніхто вже не визнає, крім германських варварів. Але остання спадкоємиця роду не лише обороняється, як її батьки та діди: вона здобуває…

І знову потрібне велике зусилля, щоб придушити радість і гордість, які переповнюють її всю і намагаються вирватися на волю. Чотири роки боротьби!.. Так, так, через дев’ять днів, саме у вересневі нони мине повних чотири роки, відколи могутній Флавій Боніфацій, комес Африки і комес доместиків, улюбленець і приятель вічної Августи — з першого погляду закохався в останню спадкоємицю Пелагіїв, якій було тоді сімнадцять весен. Без сумніву, просторі й багаті володіння між Гіппоном Діаритом і Тамугаді, що мали дістатися молоденькій Пелагії в посаг, відіграли не останню роль у рішенні прославленого комеса, — а все-таки насамперед велике кохання, що ним він запалав до неї, змусило його добиватися її руки. Пелагії охоче б поріднилися з приятелем і улюбленцем Августи, але поставили умову, що дитя їхнього роду, пошлюбивши визнавця нікейської науки, не буде змушене міняти віру. І побожний Боніфацій згодився. Це було її першою перемогою.

А друга?… Другу вона здобула не тільки над чоловіком, а й над батьком Африки… Коли почулася матір’ю, Боніфацій зажадав, аби його дитя, що прийде на світ, було охрещене та виховане у вірі, яку він визнає. Пелагія сказала: «Ні». Почалася боротьба. Народилася дівчинка. Батько Африки засипав прославленого комеса листами та усними суворими напученнями чи дружніми порадами. Пелагія казала: «Ні». І дівчинка була охрещена аріанським пресвітером.

— Ти зрозумієш мене?… Ти пробачиш мені? — з тугою і неспокоєм шепотів Боніфацій, дивлячись у скам’яніле обличчя батька Африки. — Я не зумів… не міг… Хай скаже тобі всезнаючий Христос, на лоні якого ти вже спочиваєш, чи міг я вчинити інакше?…

А за мить:

— Хіба ж ти сам не вчив нас словами апостола та своїми, що Христос — се Бог любові і вся віра з Церквою разом лише на вірі стоять?!.. На любові, не на силі… То як же я міг силою схилити її, щоб вшанувала нашого Христа, нашу віру?… Ти, що тепер усе вже знаєш, скажи… сам скажи, чи милим було б Господу нашому небесному ловлення для нього душ страхом, насиллям, владою мужа?! Я солдат, наймудріший отче, не священник, усіх доріг мудрості Божої не збагну, не втямлю — але ж вірю, що не вшаную і не втішу Господа нашого, якщо змушу чиїсь стопи, щоб до тої, а не іншої церкви йшли, а серця змусити не зумію… І тому… лише тому…

Здригнувся. Бо тільки-но вимовив «лише тому», як зненацька ожило нерухоме мертве обличчя і, хоч не розплющилися наймудріші очі, нічого не відповіли товсті африканські губи, навіть після смерті майже молодо м’ясисті і майже пурпурові, — все ж Боніфацій виразно помітив тонку, наче значущу, а передусім глузливу посмішку в куточках губів батька Африки і, замість збліднути од потрясіння, відразу ж облився гарячою хвилею рум’янцю.

— Так… так… знаю… знаю, що ти хочеш сказати, — почав шепотіти швидко, гарячково, наче почувався страшенно розгубленим і засоромленим. — Глузуєш з мене і смієшся з моїх слів, бо думаєш: «Ти сказав правду, Боніфацію: любов керує тобою і твоїми вчинками, але не Христова, а нікчемна земна людська любов». І ще думаєш: «Боніфацій — це осінній лист, кинутий Божою рукою на роздоріжжя, земний голос серця як буря без опору підхопить його і понесе, куди захоче». Ти сказав правду, святий наймудріший отче, але хто ж?… воістину, хто ж краще від тебе знає, що таке сердечні бурі і скільки сили та святості потрібно, щоб змагатися з ними?! Тієї сили і святості не зволив дати наш Господь жовнірові, якого ти певного разу з ласки своєї назвав своїм другом і сином.

Єпископ Антонін знову ворухнув ліктями і тінь, що лежала на губах покійного, надаючи їм виразу глузливого усміху, помандрувала до шиї та грудей. Перед Боніфацієм знову було нерухоме, поважне, спокійне обличчя. Але його думка судомно вхопилася за згадку про сердечні бурі і тепер, прикликавши на допомогу пам’ять, блукала всіма книгами «Сповіді», вишукуючи усе більше схожих рис між собою і тим, кому Господь не відмовив ласки святості та сили…

— Наскільки ж правдиве те, що він писав потім про милосердя… Воістину, я б нічого не прагнув більше, ніж дочекатися моменту, коли відчую, що на мене спливає милосердя… милосердя святого Божого спокою…

Досі він ніколи не зазнав цього милосердя. Все його життя — всупереч тому, що малювалося на гарному гордовитому обличчі — було суцільною смугою неспокою і душевних терзань. Справді — був він як осінній лист, гнаний страшним буревієм вічно неспокійного серця. Як змучила його боротьба з дружиною за віру, а пізніше за хрещення дитини! Не збрехав він перед собою і духом батька Африки, кажучи, що вірить — не можна силоміць ловити душі для Христа, але водночас чув, що лише кохання до Пелагії керує його вчинками, а в глибині серця нерідко вважав себе гідним пекельного вогню через свою холодність і лінивство на Божій службі… Скільки ж разів траплялося, що зранку він шанобливо цілував ноги Пелагії, присягаючи вчинити з дитиною так, як вона забажає, а ввечері, повертаючись із єпископського дому, вирішував назавжди розлучитися з дружиною-єрестичкою. За три дні до смерті святого єпископа сказав се їй в вічі! А хіба ж після битви з Маворцієм, Саноеком і Галліоном не наказав своїм солдатам якомога жорстокіше вбити усіх трьох полонених супротивників, — а потім, побачивши їхні розтерзані тіла, заридав, три дні не їв і не спав, а врешті вирішив покинути світ і стати пустельником?!.. І не став ним! А його взаємини з Августою? з вандалами? з населенням африканських провінцій?… він більше не може… не має сил… Справді, змучений бурями вічно неспокійного серця понад людську витривалість … Невже він ніколи не зазнає милосердя спокою?… Із захопленням, але водночас наче з сумом і заздрістю жадібно п’є очима невимовний спокій, яким промениться обличчя покійного старця: ось і ти вже нарешті удостоївся щастя спокою, невтомний фехтувальнику в бою з буревіями серця… киданий стількома вихорами, невтишимий великий духу, шукачу Божих доріг, Августине… А коли ж я?…

— Пресвітлий мужу… Вандали…

Боніфацій миттю зривається з колін! Ще один квапливий прощальний погляд на мертве обличчя Августина — і от він уже широким пружним кроком йде до низьких дверей. Ні про що не питає — шкода часу на слова. Без усяких питань вже знає, що трапилося щось справді важливе, раз комес Сигісвульт, його заступник, не довіряючи нікому зі своїх підвладних, особисто покидає мури і входить до дому Августина, — він, найревніший з ревних аріан, шанувальник і могутній речник єпископа Максиміна! За низькими дверима немовби починалося пекло: чорна темрява, гучний відразливий шум десятків тісно скупчених тіл, що труться одні об одних у муці тривоги і розпачу, крики жаху, зойки, хлипання, лемент, — гіппонці дуже любили і шанували свого єпископа, але ще більше бояться вандалів; звідси різке посилення болю та розпачу. Навіть до кімнати, де спочиває покійний, продирається розпач і божевільна тривога живих, що прагнуть жити: єпископ Северіан одриває від ложа голову і неспокійно дивиться довкола, Кводвультдеус зводиться з колін і доганяє Боніфація; а старенький пастир Булла-Регія благально дивиться на гота Сигісвульта. Лише Поссидій, здається, ні про що не знає і нічого не чує; а високий чорний Антонін знову різко вистрілює обабіч гострі крила ліктів і промовляє неголосно, проте виразно, миттю придушуючи тривожний шум:

— Замовкніть; тут лежить слуга Божий Августин. Ти ж, слуго імператора, іди вже і вчини так, щоб єретики не каламутили спокою і святості сну нашого вітця…

І потім знову заглиблюється в тиху молитву. Кров ударяє Боніфацію в обличчя: ніхто не сумнівається, що слова єпископа безпосередньо стосувалися Сигісвульта, але всі могли побачити, що коли Антонін говорив, його погляд застиг на Пелагії — вона якийсь час тому трохи висунулася за поріг і стояла вже у повному світлі. Отож її відразу розпізнали і з уст до уст переходило приглушене сичання: «Пелагія… єретичка». Але не дуже розуміли, чи слід її засуджувати за те, що насмілилася прийти, чи навпаки: втішитися, бо запрагла поклонитися святому отцеві Августинові; але після слів єпископа приглушене сичання перетворилося на голосне гудіння. І знову Пелагія відчула на собі жар сповнених ненависті поглядів та болісний тягар киданих як каміння тихих прокльонів. Відплачувала їм на всі боки тим самим, швидко ведена, ні — тягнена чоловіком до перистилю. Але вони були сильнішими, було їх більше: притулок величі, спокою і маєстату смерті несподівано став якимсь тимчасовим земним чистилищем, що подвійним полум’ям ненависті і зневаги таврував злочин єресі на чолі жінки, яка йшла крізь подвійний стрій ортодоксів.

Жінки, але не солдата, що йшов за нею. Чому? Бо солдат був варваром, готом, а всі готи — відомо — єретики; вона, натомість, дитя їхньої землі, їхньої крові, їхнього звичаю… Але також і тому, що той солдат, хоч єретик, б’ється під знаком правовірного цісаря і власними грудьми захищає від інших єретиків святиню, олтарі та правовірних мешканців Гіппону: коли б не він і не його товариші, отару Августина давно спіткала б доля решти Нумідії. От і тепер погляди, що з ненавистю женуть Пелагію, відразу ж м’якнуть, наткнувшись на вузенький потічок крові, яка сочиться з розтятої щоки Сигісвульта, і цілком преображаються та сяють вже тільки шанобою, відданістю та повним довіри захопленням, коли врешті зупиняються на високій постаті комеса Африки. Здається, вони кажуть: «Августин відійшов до Господа, тепер ми маємо лише тебе».

Перед домом єпископа п’ятдесят готів насилу відпихають щитами юрбу, що відчайдушно тиснеться зі всіх боків.

— Спасителю… спасителю наш! — летять до Боніфація благальні й тривожні крики.

Звістка, яку приніс Сигісвульт, уже оббігла все місто. Вандали зробили таранами великий пролом у зовнішній стіні, прорвалися крізь нього і тепер напирають на залізну браму середньої стіни. Брама довго не витримає: від’їжджаючи до міста, Сигісвульт наказав засипати нападників пострілами з баліст і катапульт, лити на них киплячу воду і смолу; може, зазнавши великих втрат, відступлять, — якщо ж ні, то доведеться відчинити браму і спробувати в рукопашній сутичці відкинути їх за пролом; але перше, ніж до цього дійшло б, конче слід було сповістити Боніфація. Та жоден із солдатів Сигісвульта не зважувався на посольство до дому покійного Августина, тому комес мусив вибратися сам.

— Бувай здорова, Пелагіє, — каже Боніфацій. — Їду на стіни…

— Я з тобою! — гукнула вона.

— Ти збожеволіла?!..

Вона вперлася.

— Поїду.

— Та ж ти гадки не маєш, що таке битва з вандалами… навіть просто стояти на стіні вкрай небезпечно для життя…

— Але ж ти їдеш…

Він засміявся.

— Ти забула, що я не лише твій чоловік, а й вояк… На стінах я в себе вдома. Але ти?… ти ж навіть військових вправ не бачила… І чого ж ти вперлася саме сьогодні? Облога триває вже кілька тижнів, а ти…

Сигісвульт теж почав переконувати Пелагію, що їй не годиться навіть думати про відвідини стін. Але одразу ж замовк, змішаний її дивним поглядом. Як це?… то він, Сигісвульт, не знає, чому вона хоче йти на мури між солдат, хоч би їй навіть загрожувала небезпека?… і чому саме сьогодні?… Не знає… не здогадується?… він, з яким вона стільки розмовляла про святу Правду Божу і який у день диспуту з Августином двічі прибігав до неї, аби детально розповісти, що казав Максимін? Відважний з тебе вояк і мудрий командир, пресвітлий мужу, але душу й мозок маєш дитячі: невже справді не розумієш, не відчуваєш — після всього, що трапилося сьогодні, Пелагія хоче… Пелагія мусить мати довкола себе лише людей своєї віри… потребує їх як повітря… мусить чути, як вони моляться… мусить знати, що вони насправді існують і що їх багато… А де ж вона їх знайде, як не на мурах?!!

Коли б Пелагія всі ці свої гарячкові думки зодягла в слова, пресвітлий комес Сигісвульт, напевне, миттю зрозумів би її спонуки і ревно б її підтримав, але тому, що губи її мовчали, тільки очі були напрочуд виразистими, — гот, хоч засмучений їх виразом, попросту не мав часу задуматися, що саме вони хочуть йому сказати. Справді, його самого і їх із нею спільну віру болісно вразили в домі покійного єпископа, — але невже се відповідний час, щоб про це розмірковувати?… Адже ж вандали щомиті можуть виламати браму, і лише це важливо… куди важливіше, ніж туманна певність, що вандали, які облягають місто, такої ж віри, що й готи, які його боронять, тимчасом як пасивний об’єкт битви, населення Гіппону, і тих, і інших однаково вважає проклятими єретиками… Комес Сигісвульт був насамперед солдатом: побожний і ревний аріанин, усе-таки вважав бій із тим, проти кого його вислала Августа, своїм першим і найвищим обов’язком. Він став на службу Плацидії ще в Нарбоні та Барсіноні, при дворі Атаульфа, і відтоді з однаковим спокоєм, сумлінністю, а, зазвичай, і таланом — вів своїх готів проти кожного, на кого вона вказувала. Менше, ніж два роки тому, оцього Боніфація, що нині є його зверхником, раз-у-раз бив та ганяв по всій Африці, бо такою була воля Августи!

— Ні, ні, не підеш зі мною! — уже вдесяте чи вдвадцяте вперто повторював Боніфацій.

Тоді Пелагія втупилась в його обличчя промовистим, повним ніжності поглядом і лагідно, але рішуче сказала:

— Піду. Хіба ж я не обіцяла: «Де ти, Каю, там я, Кая?»

Якусь мить дивився на неї, щиро здивований, але вже зворушений і щасливий. Невдовзі всі троє, оточені щільним кільцем кінних готів, мчали до південної сторони міських мурів. Перед леонтіанською базилікою з ними порівнялася квадрига проконсула Целера, що, хоч і не був солдатом, сам особисто привіз Боніфацію запаси харчів, продершись морем із Карфагену до мису Стоборрум, а тепер не мав чим повернутися. Вандали-бо несподівано побудували галери, зухвалим нападом здобули мис Стоборрум і, хоч швидко звідти витиснуті, встигли знищити, спалити чи бодай серйозно пошкодити всі кораблі, які там стояли.

Якийсь час вони їхали поруч. Одної миті Боніфацій повернув до проконсула Африки заклопотане обличчя і, трохи стримуючи коней, почав говорити голосом, повним неспокою та притишеним, — щоб не почули солдати.

— Не знаю, чи відомо тобі, пресвітлий мужу, що мені й апостольському мужу Поссидію сказав наш святий єпископ за кілька днів до смерті, коли ще міг говорити?!.. Сказав: «Знаєте, про що я прошу Бога в ці нещасливі дні? Або хай зволить звільнити це місто від ворогів, або хай дасть нам досить сил знести тягар Його волі, або нехай, принаймні, забере мене з цього світу та покличе до себе». Розумієш, пресвітлий Целере?… Бог вислухав благання свого святого слуги і сповнив…. Але останнє з його прохань!.. Чи ж це не значить, що не хоче сповнити два перші?… отож ні міста не врятує, ні навіть не дана нам буде ласка сили, потрібної для знесення страждань…

— Це воістину була молитва, гідна батька Африки… молитва пастиря Христової отари! — з радісним глумом скрикнула Пелагія. — Залишити паству в небезпеці та ще й знаючи, що, раз Бог покличе його до себе, то не врятує міста!

Боніфацій перебив її, гнівно тупнувши ногою.

— Як ти смієш блюзнити?… зі зухвалою жіночою влізливістю встрявати у Божі вироки та найсвятіші розрахунки Господа з найвірнішим владикою?… Воістину, Пелагіє, — гукнув, уже й не думаючи про те, що всі довкола з цікавістю його слухають, — воістину, ти ще накличеш на себе, на мене і нашу дитину справедливу Божу помсту!

Перш ніж Пелагія встигла відкрити гнівно тремтячі губи, проконсул Целер так різко шарпнув своїх коней, що обидва ридвани зачепилися колесами, викликаючи замішання, яке дозволило всім забути про подружню суперечку. Але Целер негаразд розрахував рухи своїх яблукастих коней: колісниця Боніфація була дещо ушкоджена, тому обидва комеси мусили пересісти на жовнірських коней. Натомість Пелагію проконсул запросив до своєї квадриги.

Вона навіть не здогадувалася, що в домі Августина Целер стояв на кілька кроків позаду неї та, змішавшись із найлюднішою юрбою, не лише ловив зацікавленим поглядом все, що діялося довкола, а й одразу ж чудово зрозумів, що означали і кого стосувалися слова єпископа Константини про єретиків. Тому дуже здивувалася, коли проконсул, допомагаючи їй всісти до квадриги, подивився на неї поглядом, в якому малювалися обурення, співчуття та розуміння, і з напівсумною, напівіронічною посмішкою сказав півголосом:

— Нас од найраннішого дитинства вчать, що християнство — це релігія братерства, а наш Бог — Бог любові, та, воістину, жодне з шанованих у старому Римі божеств не будило в серцях своїх противників сотої частки тієї ненависті, якою християни по-братерськи обдаровують одне одного, коли доходить до розмірковувань про Божу натуру.

Вона сердито стягла брови.

— Пресвітлий мужу, — скрикнула, — ти забуваєш, що говориш із християнкою!

— Але ж я теж християнин, — відповів він, — і вірю в єдиносущність, а ти, прекрасна Пелагіє, приймаєш лише подібносущність… Та невже я повинен через це ненавидіти таке чудове Боже створіння?!

— Ти кажеш, як безбожний платонік, пресвітлий Целере, — суворо відповіла вона, — і я б одразу зійшла з твого повозу, коли б…

— Можеш без побоювань залишатися на моєму повозі, — перебив він її, з місця рвонувши коней сильним ударом переплетеного золотими нитками батога. — Воістину, я визнаю Христа, як і ти, шляхетна Пелагіє… Зрештою, — засміявся, — поміркуй сама: чи ж міг би я бути проконсулом Африки, не будучи християнином?!

Підіймаючись на стіну, Пелагія зазнавала зовсім не таких відчуттів, які уявляла собі в місті. Солдати-єдиновірці, — ті, що галасливими громадами ходили, сиділи чи лежали поблизу мурів, привітали гарну молоду жінку справжнім градом палких поглядів, які були дуже промовистими, але не містили в собі нічого з чистої духовної любові, що мала б за будь-яких обставин надихати співбратів у вірі… «А вони ж не можуть не знати, хто я і якому Христові поклоняюся», — майже сердито подумала вона. Натомість ті, що вже стояли на стіні або ж бігали туди-сюди стрімкими вузькими сходами, здавалося, зовсім не звертали уваги на жінку — супутницю комесів. Лише один із головою, розбитою пострілом, і страшенно спливаючий кров’ю, якого несли на руках три товариші, на мить перестав пронизливо кричати, зачарований виглядом напрочуд гарної достойної римлянки.

А війна?… Місто було опоясане потрійною лінією мурів, споруджених так, що середній мур був на п’ять стіп вищий від зовнішнього і на сім нижчий від третього муру. Отож, стоячи на цьому третьому, Пелагія чудово бачила варварів, які швидко бігли крізь пролом у зовнішньому мурі, але не могла помітити тих, що тислися під браму в середньому мурі. Здогадувалася, де саме знаходиться ця брама, лише завдяки швидким рівномірним рухам плечей, рук і голів зосереджених на середній стіні солдат, які всі безперестанку щось кидали у вже закритий очам Пелагії простір, а не один з яких раптом випускав з долонь арбалет, щит або тяжкий камінь і з болісним криком падав товаришам під ноги.

— Гейзеріх! — почула вона раптом біля себе чийсь схвильований голос.

Здригнулася і, швидко відриваючи очі від середнього муру, повна гарячкової цікавості та майже забобонного остраху, помчала жадібними очима в напрямку, на який їй вказував погляд чоловіка. На відстані десь п’ятдесяти кроків од здобутої стіни побачила кількох воїнів із величезними орлиними крилами на шоломах. Один із них, — це король Гейзеріх, завойовник Африки, кривавий грабіжник, найжорстокіший з усіх варварів, які коли-небудь заселяли orbem terrarum! Її серце билося все сильніше, все швидше; адже ж це він перетворив на руїну квітучі маєтки — її придане — розкидані на величезному просторі між Гіппоном Діаритом і Тамугаді… але ж це він у Новому Місті над Хилемотом зробив члена її роду суддею та оборонцем… Як римлянка, всім серцем ненавиділа дикого варвара, що плюндрував найродючіші провінції імперії і мав для всього римського лише лайливе і принизливе слово, зневагу, неволю, пригнічення, тортури і жорстоку смерть! Але як аріанка не могла ним не захоплюватися і замалим не шанувати воїна їхньої спільної віри, найсвятіше певного, що він — обране знаряддя Божої помсти і меч у правиці Господній, покликаний з волі Небес до бою з тими, на яких Бог гнівається!

— Де… де Гейзеріх? — схвильовано питала. — Хто з них?… Цей велетень із сокирою?

І не могла повірити, що це справді має бути він, меч Божої помсти, коли Боніфацій показав їй низького, худорлявого, наче калікуватого непоказного чоловічка десь тридцятилітнього віку в скромному коричневому одязі та почорнілому залізному обладунку.

— Не може бути… не може бути… — повторювала. Натомість Боніфацій зовсім їй не дивувався, бо знав, що могутній Гундеріх, король вандалів і аланів, помираючи у страшних муках, шалено розреготався від звістки, що воїни хочуть проголосити своїм королем після нього його зведеного брата Гейзеріха. «Гейзеріха? Байстрюка? Здохляка? Кульгавця? Вже краще візьміть кривобоку бабу», — ревів він, здригаючись од все сильніших вибухів реготу і так і сконав, до останньої миті не перестаючи реготати.

Справді, Гейзеріх був не лише малий, хирлявий і наче калікуватий, але ще й кульгав. Пелагія відразу це помітила, коли він рушив з місця. Видно було, якою болісною гримасою перекривилося його обличчя, коли він почав іти, тягнучи за собою майже безвладну ногу. Йому привели коня; могутні руки товаришів одірвали короля від землі і дбайливо посадовили в сідло. Тоді Гейзеріх видобув меча, тричі накреслив ним у повітрі знак хреста і шаленим темпом помчав до мурів. Без зусиль перестрибнув уламки в кілька стіп висотою, що валялися довкола пролому, і повернув до штурмованої брами. З наказу Сигісвульта по ній почали стріляти з чотирьох катапульт водночас. Наче наперекір, король одразу ж стримав коня і, серед граду пострілів, жоден із яких його не зачепив, поволі почав зникати з поля зору Пелагії.

— Відчиняємо браму! — пролунав голос Сигісвульта. Загуділи роги і буцини, солдати з гучними криками почали збігати по сходах.

— До брами! До брами! — гукали препозити і сотники.

— Бувай здорова, Пелагіє! Повертайся до міста.

Відчула на своєму волоссі теплий дотик уст. Обернулася. Перед нею стояв Боніфацій, майже весь закритий величезним франконським щитом. У руці тримав сокиру, таку велику і на вигляд таку страшенно тяжку, аж Пелагія ніколи б не повірила, — якби не сама це побачила, а почула від когось, — що її чоловік може піднести такий тягар. Взагалі весь був таким відмінним од знаного їй: ніколи не думала, що є хвилини, коли він, Боніфацій, може бути саме таким…

Усміхнулася до нього приязно і майже зі щирим подивом.

— Не боїшся Гейзеріха?! — спитала, а в її питанні вже звучала горда відповідь.

— Боюся, — спокійно відповів він. — Коли б тут зі мною був Аецій…

— Аецій, убивця Фелікса? — здивовано перебила вона.

— Аецій, найвідважніший з римлян, — відказав, накладаючи на голову високий позолочений шолом із червоним гребенем.

2

Аж до моменту усунення зі своєї дороги Фелікса та перейняття від нього влади при боці неспроможної до дальшого опору Августи Аецій приділяв дуже мало уваги особі та вчинкам Боніфація. На його думку, комес Африки ніколи не вчинив нічого такого, що б дозволяло припускати, наче в майбутньому може стати небезпечним супротивником. Повсюдно славлені солдатські чесноти і незламність найвірнішого слуги та приятеля Плацидії не викликали в Аеція ні шаноби, ні остраху. Єдине, що його сердило (і смішило водночас) у зв’язку з особою Боніфація, — це величезна прихильність літописців та панегіристів, які гойно обсипали комеса Африки тими самими прізвиськами та епітетами, якими під їхнім пером обростало зазвичай ім’я покійного Констанція чи самого Аеція, багаторазового щасливого переможця готів, франків та інших ворогів імперії. Ображений цим, завше переможний comes domesticorum, а потім головнокомандувач військ Заходу легко розумів, у чому приховується таємниця цієї прихильності: в приязні, якою Боніфація обдаровувала Августа, окрім того, а, може, перед усім, — в його побожності та ревності у справах віри, що не могло не вплинути на його славу, особливо ж коли зважити, що майже всі літописці та панегіристи належали до священничого стану. Не можна було ніяк інакше витлумачити цього розголосу, а вже найменше справжніми військовими заслугами. Боніфацій не міг похвалитися майже жодною перемогою чи якимсь іншим щасливим здобутком, співмірним з аецієвими вчинками. Щоправда, в молодості надав певні послуги Констацію, але в першій же битві, яку самостійно провів у Іспанії, зазнав цілковитої поразки, та ще й від кого?… вандальських племен асдінгів і силінгів, що саме безладною юрбою тікали на південь Іспанії, щойно розгромлені військовим магістром Кастином! Той сам Кастин без великих зусиль розгромив самого Боніфація, коли він, як комес Африки, збройно виступив на боці Плацидії під час її змагань із братом; коли ж, після воцаріння Іоанна, Боніфацій став проти узурпатора, то воістину не військові здібності комеса Африки наповнили тривогою серця Іоаннових прихильників. Щось геть інше було причиною неспокою, який збудила тоді незламна вірність та відданість Боніфація справі Плацидії; щось, у чому Аецій бачив розгадку всієї таємниці значення, потуги та слави Боніфація. Африка, військами якої він командував, була найродючішою дієцезією Заходу, а, либонь, і всієї імперії: була коморою Італії! Не військові здібності, не незламна мужність, навіть не приязнь Августи чи ревність у вірі, а збіжжя… безкраї урожайні лани збіжжя, — от що робило комеса Африки одним із наймогутніших у державі! В боротьбі проти Іоанна Боніфацій не втратив жодного африканського солдата, але досить йому було затримати рух зернових кораблів до італійських портів, щоб зробити Іоаннові війська дуже піддатливими на вмовляння Ардабура, який у полоні не гаяв часу! Однак Аецій не був певен, чи Боніфацій насправді розуміє, яку справжню силу має в руках: останні події, здається, вказували, що комес Африки у значно більшій мірі прислухається до вибухів почуттів, ніж до мови холодних розрахунків.

Вже наступного року після обійняття патрикіату Фелікс розпочав інтриги, метою яких було руйнування приязні між Плацидією та Боніфацієм. Аецій був надто обережним, а водночас надто зайнятим війною в Галлії, щоб дати втягти себе в цю гру, таку ж небезпечну, як малообіцяючу; адже йому зовсім не залежало на зміцненні становища Фелікса. Натомість нічого не мав проти того, щоб обидва приятелі Августи порізнилися між собою і навіть переслав Боніфацію лист, в якому запевняв його у своїй приязні та висловлював здивування, що мужа з такими заслугами перед цісарським домом тримають здаля від столиці.

Навіть не припускав, що той лист був ще одною краплею олії у вогонь, що вже певний час палив комеса Африки. Боніфацій, здається, зовсім не цінуючи значення, яке він мав завдяки командування військами в коморі Заходу, віддавна рвався до імператорського двору, щоб здобути там відповідне до своїх заслуг і вірності становище, само собою, одне з найвищих в імперії. Фелікс лише підкладав до цього вогню, раз-у-раз нагадуючи, що Августа недооцінює свого найвірнішого слуги або навмисне тримає його здаля від себе; заодно ж перестерігав Августу перед жадібним до влади улюбленцем, який нібито намагається відірвати Африку від імперії.

Посеред третього року царювання Валентиніана Боніфацій отримав наказ постати перед вічною Августою в Равенні: ще кілька місяців тому вважав би це здійсненням своїх мрій, а тепер під впливом застережних листів Фелікса зрозумів цей виклик як позбавлення його посади — і внутрішній вогонь, що його палив, одразу ж спалахнув грізною пожежею. До Равенни замість комеса Африки надійшов лист, що дихав ображеною гордістю та гнівом, у якому Боніфацій докоряв Августі за недостойну маєстату невдячність і відмовився їй підкорятися. Фелікс не тямився з радості: доп’яв, чого хотів! З метою покарання бунтівника до Африки вислано військо під проводом Галліона, Маворція та варвара Саноека, — але Боніфацій, якому не вельми таланило в битвах з ворогами імперії, цього разу виявився переможцем і, п’яний тріумфом, проголосив себе незалежним од Равенни владарем Африки.

І саме тоді, — внаслідок подій, які відразу ж потому розігралися в Африці, Аецій прийшов до твердого переконання, що славлений літописцями та панегіристами нарівні з ним Боніфацій насправді не заслуговує нічого, крім зневаги, і ніколи не доросте до того, щоб стати небезпечним для нього суперником.

Бо що ж — на думку Аеція — слід було вчинити, перемігши цісарське військо? От що: спираючись на всіх невдоволених, від яких у Африці аж кишіло, — передусім же на аріан та донатистів, — під загрозою заморити Італію голодом зажадати від Августи найвищих титулів із патрикіатом включно, а задля постраху справді на якийсь місяць перекрити поставки зерна. Аецій настільки був певен у близькому тріумфі та піднесенні Боніфація, що поквапом почав громадити запаси галлійського збіжжя, готуючись до смертельної довгої боротьби з новим суперником, насправді грізним, бо в його руках страшна зброя — голод. А що ж учинив Боніфацій? Замість вимагати і погрожувати, як це три роки тому з блискучим успіхом робив Аецій в Аквілеї, розпочав справжню війну проти Августи, даючи їй час зібрати і вислати до Африки нове військо під проводом Сигісвульта, який не лише щасливо і майже без перешкод зійшов на берег, але відразу ж у першій битві цілковито розгромив незалежного владаря Африки, а потім без зусиль здобув найважливіші порти: Гіппон і Карфаген, відновивши сполучення між Італією та її зерновою коморою.

Все, що наступило потім, зовсім не обурило Аеція, але ще більше впевнило його у безталанності та нещасливій руці Боніфація. Як колись Іоанн до Ругіли, так тепер комес Африки звернувся до короля вандалів, прохаючи допомоги проти Плацидії. Вандали, що так само, як раніше Аларіх, давно вже мріяли про найродючіші та найбагатші в імперії африканські провінції, поспіхом переправилися з Іспанії на допомогу Боніфацію, але, замість служити його цілям і підкорятися його наказам, з власної волі почали грабувати весь край і здобувати міста. Доведений до розпачу Боніфацій, що мимоволі став винуватцем недолі краю, яким керував, і жорстоких переслідувань своїх єдиновірців, прагнучи змити провину, виступив проти вандалів; король Гейзеріх легко його розбив і невдовзі став господарем обох мавританських провінцій: Цезареї і Тінгітани. Тоді перед лицем небезпеки, що загрожувала втратою всієї Африки, сталося примирення Плацидії та Боніфація. Війська комеса Африки і Сигісвульта, що так недавно воювали між собою, об’єдналися для спільного захисту єдності імперії, римського виру, ортодоксального віровизнання, а передусім, — як думав Аецій — збіжжя.

Майже одночасно з тим, як люди Аеція вчинили замах на Фелікса, кульгавий здохляк Гейзеріх розгромив об’єднані війська Боніфація та Сигісвульта і, вторгшись до Нумідії, обложив їх обох у Гіппоні. Аецій не мав сумніву: через два-три тижні місто капітулює…. Вже знав, як слід оцінювати славленого хроніками й поетами комеса Африки!

Навіть після смерті Фелікса особа Боніфація якийсь час поглинала значно менше уваги магістра обох військ, ніж хоча б підозріла активність норійців та ютунгів над верхнім Данубісом. І лише коли врешті рушив проти них, захищаючи прикордонні провінції — Рецію та Вінделіцію, його наздогнала неймовірна новина, що раптом наказала Аецію глянути на зачиненого в далекому Гіппоні комеса Африки як на суперника. Виявляється, на засіданні таємної імператорської ради префект преторію Італії Вір Флавіан від імені всієї ради звернувся до Августи з проханням про увінчання заслуг Аеція патрикіатом, Плацидія, злісно посміхаючись, відповіла, що заслуги пресвітлого Боніфація довше чекають винагороди. Через цю новину Аецій почав приділяти куди пильнішу увагу досі ним легковаженого зернового мішка, як досі його називав. З певним здивуванням установив, що Гіппон тримається вже більше ніж півроку, а невдовзі навіть зізнався собі подумки в першій перевазі Боніфація над собою: в мистецтві захищати місто. Повністю звикнувши до варварських способів ведення війни, Аецій не терпів твердинь, ненавидів облоги і наколи не дозволяв щоб його замкнули навіть у найміцнішій фортеці.

На якийсь час його увагу від Боніфація знову відвернула просьба єпископа Гідація, який з Іспанії благав захисту від короля свебів Гермерика. Іспанці мріяли навіть про те, що Аецій не лише блискавично розгромить свебів, усе грізніших для римського миру за Піренеями, але й тріумфальним походом перетне всю країну і через Геркулесові Стовпи вторгнеться до Африки, вдаряючи на вандалів ззаду і несучи відсіч Гіппонові, як він двічі приніс її Арелатові, громлячи готів. Але Аецій, здавалося, зовсім не квапився воювати з вандалами, та й зі свебами йому йшло не так легко, як із варварами, що заселяли Галлію. Гот Веттон, який за його наказом вторгся до Галлеції, мусив швидко її покинути, одночасно надійшла звістка, що дружина magister utriusque militiae померла через сильну грудну гарячку. Ні Астурій, що, глибоко зворушений, першим приніс звістку про смерть доньки Карпілія, ні найближчий Аецієві молодий Касіодор, ні взагалі ніхто інший не міг збагнути, які почуття викликала в душі непереможного сумна звістка про втрату золотоволосої подруги, яку все оточення її чоловіка щиро шанувало. Хай там як, Аецій якомога швидше виїхав до Італії, щоб урочисто поховати дружину, і вже до Іспанії не повернувся, віддавши долю змагань зі свебами в руки Астурія, якому надав титул пресвітлого комеса Hispaniarum, а той, віддячуючи улюбленому воєначальнику, прислав йому молодого трибуна і поета Меробада, щоб той оспівав у свої віршах кожен вчинок Аеція.

Поховавши останки доньки Карпілія у чудовій гробниці, де вже давно спочивали вічним сном Флавій Гавденцій і його дружина, Аецій повернувся до Галлії, яку він покинув після перемоги на Колубрарійській горі. Тут він почувався найкраще, тут його найбільше шанували і прославляли; тому волів знаходитися серед найвідданіших йому людей, тим паче що раніше легковажений Боніфацій починав йому здаватися все небезпечнішим. Гіппон мужньо захищався вже цілий рік, приковуючи Гейзеріха і його швидко танучі сили до одного місця. Тим часом зі Сходу до Африки пливло величезне військо під проводом іншого приятеля Плацидії, Аспара. Консул Басс недвозначно застерігав Аеція перед Августою, яка не крилася з тим, що, знищивши Гейзеріха, об’єднані сили Боніфація й Аспара, без сумніву, придадуться для зміцнення підірваної величі маєстату у внутрішніх провінціях імперії.

Аецій давно вже не переживав такого сильного хвилювання, як од звістки, що Гейзеріх відступив із-під Гіппону, зазнавши під час облоги величезних втрат. Через тиждень Аспар об’єднався з Боніфацієм і Сигісвультом, щоб усією своєю величезною силою переслідувати відступаючих вандалів.

Була ніч, коли Меробад ввів до намету магістра обох військ задиханого посланця. У наметі було темно, але Аецій не спав: навмисне заборонив запалювати світло, щоб ніхто не помітив гарячкового хвилювання, яке малювалося на його обличчі. Не здійняв очей на посланця. Але голос його був цілком спокійним, коли питав:

— Які ж новини з Африки?

— Найсвітліший мужу, нікчемний і безбожний король Гейзеріх, — не доказав.

— Кажи відважно. Не бійся.

— …майже впень розгромив об’єднані цісарські війська. Пресвітлі воєначальники ледь устигли врятуватися втечею….

Аецій наказав унести світло.

Через місяць надійшла звістка, що Гейзеріх увійшов до Гіппону і дощенту його розграбував. Аецій зневажливо знизав плечима. Боніфацій був уже нічим. Повністю заспокоївшись, dux et magister utriusque militiae рушив з військом на північні рубежі Галлії, де франки знову загрожували провінціям Бельгіки. Рушаючи з Арелату, вислав до Равенни повний витончено прихованих погроз лист, в якому рішуче домагався патрикіату, а заодно консулату на майбутній рік: сьомий рік щасливого царювання вічного Валентиніана Августа, тисячу сто вісімдесят четвертий рік од заснування Міста і чотириста тридцять другий від народження Христа, Сина Божого.

3

Від найраннішого ранку трьома руслами пливуть тисячоголові людські потоки: з Віміналу й Альта Семіта через старі Porta Salutaris на Марсове Поле; з Целемонтію і Porta Capena між Великим Цирком і Палатином аж до самого Forum Boarium; нарешті із Затибр’я чотирма мостами під театри Бальба, Помпея, Марцелла, під портики Філіпа й Октавії. Чим ближче до Велабру[43], Капітолію чи розкішно прибраної вулиці, яка мчить стрілою на той берег, до Капітолія, — тим сильніша тиснява, тим численніші бійки за місце, тим частіші зомління, а голосніші й радісніші вигуки. Цього дня видано подвійні порції хліба, щедро частовано оливками та вином, отож, попри січневу погоду, натовпи охоче платять вічній Августі тим, чого вона прагне: покликами, вітаннями, оваціями… пітніють і деруть горло, але всі уста і всі очі задають те саме питання: «Що ж це за урочистий день сьогодні?… яке свято?… І який це імператор веде свою переможну процесію слідами Сципіонів і Цезарів через Via Triumphalis?…» І всі дістають ту саму відповідь: «Воістину, се врочистий день… Дорогою тріумфаторів їде хтось справді більший від обранців сліпої Фортуни: їде незламний, найвірніший і найревніший слуга Христової віри та Їх Вічностей, Августа й Августи. Слава йому!» Цю відповідь вислухано з німим здивуванням в очах, але миттю підхоплено вигук і від садів Агриппіни до Porta Trigemina гриміло лише одне, довго не змовкаюче слово:

— Слава, слава, слава!

На Форумі Траяна, де зібралися майже всі присутні на той час у Римі сенатори, біля підніжжя статуї Констанція здіймався повністю покритий пурпуром цісарський подіум із двома тронами: на вищому, розкішнішому, сидів тринадцятилітній імператор Валентиніан Третій, на дещо скромнішому — Августа Плацидія, що насилу намагалася зберегти маску спокійної поваги, пристойної маєстату. Бо все її обличчя — очі, вуста, навіть щоки, — пожвавлює, освітлює і омолоджує посмішка невимовного щастя. Вперті пихаті довбешки міських квіритів, яким досі мариться salus rei publicae, нарешті переконаються, що є так, як повинно бути: що Рома не тих нагороджуватиме, кому вдалося зробити для неї те чи інше, а обранців, опромінених ласкою маєстату, тим гідніших слави, чим більшою приязню та довірою обдаровує їх володар імператор вічний Август, а не якесь princeps liberorum.

Одразу ж перед подіумом стоять найпресвітліші достойники — цісарська рада: їх п’ятеро і лиш одного брак: магістра обох військ. Ах, яка шкода, що саме сьогодні його нема… Але за мить Августа суворо стримує невгамовну радість: чи ж насправді шкодує, що його тут нема?!

З Форумів Веспасіана і першого Августа, Октавіана, долинають радісні тріумфальні звуки труб: процесія приятеля Августи звернула вже до Велабру на Vicus Tuscus; початок цієї процесії саме минає святиню Великої Матері та за хвилину затримається перед найстарішою християнською церквою на Палатині (колись святиня Divi Augusti), щоб подякувати Христові за ласку цісарської приязні, що спливла на недостойне чоло сьогоднішнього тріумфатора.

Префект преторію Вір Нікомах Флавіан, ледве ховаючи іронічну посмішку, непомітно схиляється до вуха квестора святого палацу.

— Єдине розумне слово, яке сьогодні прозвучало, — шепоче, — саме це: недостойне чоло.

Квестор усміхається, але дуже стримано: завжди вміє належно оцінити жарт, але хай же найпресвітліший префект не думає, що квестор поділяє його почуття. Всі знають, що вивищення приятеля Августи — це справжній удар по тих сенаторських родах, які ще поклоняються староримським богам, а передусім — по Нікомахах Флавіанах, приятелях магістра обох військ. Квестор мав би велику охоту трохи поглузувати з незручного становища, в яке потрапили могутні Віри (гидує їхньою вірою і заздрить гучному імені): наприклад, з турботою в голосі запитати, чи найпресвітліший колега не має жодного остраху стосовно дальшої долі посмертного вшанування свого батька і його статуї в сенаті?… Справа цього посмертного вшанування і статуї саме півроку тому наробила чимало галасу в Римі: батько префекта за Феодосія, теж бувши префектом преторію Італії, очолював староримський табір, взяв активну участь у останній збройній боротьбі проти християнства та поліг під Аквілеєю, натомість переможний Феодосій наказав усунути з сенату його статую і позбавити посмертного вшанування. Але Аецій, шукаючи після замаху на Фелікса зближення з сенатом, добився від Августи зняття безчестя з пам’яті Флавіана та згоди на поновне встановлення його статуї в курії, чим привернув на свій бік усі могутні язичницькі сенаторські роди, які все ще числом і справжнім значенням у місті та всій Італії переважали християнські роди. Тепер же квестор був певен, що приятель Августи забажає повернути справу посмертного вшанування Флавіана до попереднього стану. Але, трохи роздумавши, вирішив, що не випадає починати розмову про це, отож, аби щось відповісти, сказав лише:

— Воістину, Рим не пам’ятає нічого подібного від часу втечі Варрона з-під Канн …

Тимчасом новий Варрон, що його так само, як і того шість віків тому, гризений соромом і зніяковілий, уже в’їжджав на Форум Траяна. Тільки-но з’явився під аркою, всі сенатори як один здійняли праву руку і гукнули: «Ave, vir illustris!»

І всі як один вп’ялися тисячооким поглядом у благородну гордовиту постать… вродливе, з дуже тонкими рисами обличчя… спущені додолу прегарно оправлені віями очі…

А той, одчуваючи на собі цей палючий жар цікавості, здивування, а, напевне, і прихованого глуму, волів би провалитися під землю: ким же він був, приятель Августи, що його цісарі, сенат, римський народ вітали як тріумфатора?!.. Бунтівником, якому не поталанило і якому ласкаво пробачено! Зрадником вічного владаря і святої віри, що прикликав на допомогу єретиків і розбишацьких варварів! Поганеньким полководцем, якого тричі побив кульгавий здохляк! Втікачем, що, втративши надію, малодушно покинув довірений його опіці край, віддав його у здобич оскаженілим грабіжникам і помчав через море благати прощення — готовий прийняти все: кару, покуту, зневажливе помилування, щоб тільки здобути нарешті після стількох років буревіїв та терзань жаданий спокій!

Під кінною статуєю Траяна стоять два мандатори у червоних, перетканих золотом далматиках. Мандатор — це язик і вухо володаря під час публічних виступів.

— Підійди, найпресвітліший мужу! — декламують обидва одночасно, досконало утримуючи однакову силу і напруження голосу.

Дме пронизливий зимовий вітер, але приятель Августи знає, що йому не можна ставати перед цісарським обличчям у теплій темній накидці. Отож скидає її на руки трибуна-гота, що стоїть за ним, і в самій лише далматиці помаранчевої барви з чорними клаві йде через увесь Форум. Але зовсім не відчуває січневого холоду. Гот іде слідом за ним, щоб у належну мить знову накинути на нього теплий одяг.

Перед кінною статуєю Траяна здіймаються два гіпсові, у людський лікоть заввишки, погруддя консулів: з року, який тільки-но закінчився, і того, який саме починається. Два білі обличчя: бородате Геркулана Басса і грубе, широке, майже варварське — Аеція. Між цими двома погруддями приятель Августи вперше стає навколішки.

— Хто це підходить? — протяжним ритмічним голосом питає мандатор з лівої сторони статуї.

— Флавій Боніфацій, — таким самим голосом відповідає мандатор з правої.

— Нехай наблизиться й постане перед нашим обличчям, — знову декламує перший.

Боніфацій зводиться з колін і робить десять кроків.

Гот з накидкою в руках залишається на попередньому місці. Мандатори міняються місцями. Боніфацій знову опускається навколішки.

Тепер питає мандатор, який раніше стояв справа:

— Хто служив мечем і радою вічному Констанцію Августові, того часу ще патрикію, у боротьбі з нікчемним, — щоб Бог прокляв його душу, — Геракліаном?

— Достойний Боніфацій, трибун, — лунає відповідь.

— Хто на перший поклик вічної Августи Плацидії поспішив їй на поміч супроти ковів тричі нікчемного Кастина?

— Ясний Боніфацій, комес.

Голос лівого мандатора підіймається на тон вище:

— Хто вічній Августі, що покидала Італію, рятуючись од підлості та зради, непрошений із грошовою спомогою поспішив? Хто найняв корабель для Її Вічності та найшляхетніших діточок?

— Пресвітлий Боніфацій, дукс і комес Африки.

— Хто незламно не згоджувався визнати жалюгідного узурпатора Іоанна?… Хто, скривджений зрадою та підступами неприхильних до нього достойників не став доходити власної кривди, коли для святої віри та римського миру настали скрутні часи? Хто, вражений Господом Небес, не схилився, не піддався спокусі, але мужньо власними грудьми боронив церкви Божі та цісарські міста?…

Боніфацій підвівся з колін і рушив прямо до оббитого пурпуром подіуму. Його доганяв голос мандаторів:

— Хто цілий рік переможно відбивав напади грабіжників та єретиків на місто, освячене життям і смертю святого єпископа і Божого мудреця Августина?

— Щонайсвітліший Боніфацій, дукс і комес Африки та комес доместиків…

Тоді Валентиніан і Плацидія підвелися з тронів. Боніфацій укляк на східцях подіуму, торкаючись обличчям пурпурової тканини. Широкі складки помаранчевої далматики з шелестом тріпотіли на все дужчому вітрі.

Префект преторію Флавіан перехопив промовистий погляд Геркулана Басса: обличчя колишнього консула здавалося блідішим від гіпсового обличчя його погруддя. В обох — вірного шанувальника старих богів і у ревного християнина — однаково затремтіли куточки зблідлих губ, коли не голос мандатора, а власний голос Плацидії, наражаючи святе горло на застуду, з великою радістю й силою здійнявся над одвічними мармурами міста Роми:

— Хто завше був і є, і буде найвірнішим слугою і наймилішим приятелем вічного Августа, владики й імператора partium Occidentis?…

Раптово прискореним биттям кількасот сердець одповів їм Форум Траяна, на кілька обтяжених глухою тишею хвилин випереджаючи тонкий голосок імператора Валентиніана:

— Воістину ніхто, лише тричі найсвітліший і найславніший Флавій Боніфацій, сomes, dux i magister utriusque militiae, патрикій святої імперії.

Префект Вір Нікомах Флавіан був надто римлянином, щоб йому раптом не підігнулися ноги на вид, як підхоплена сильним подмухом вітру накидка Боніфація виривається із закоцюблих рук гота й падає на біле обличчя погруддя Аеція.

4

Падав сніг. Безсонячне небо від самого ранку опадало непроглядними рядами дрібних білих пластівців, що, ні на мить не збиваючи щільного косого строю, переможно кружляли над головами, здобували волосся, брови, вуса, бороди, вії, укріплювались на раменах, а навіть заганялися під обладунок та одіж. Проте Аецій не запросив послів із Італії до намету. Спокійно вислухав довгу промову Басса. Двічі наказав прочитати йому листа Боніфація. Слухаючи, пильно дивився в обличчя посланців. Відразу розпізнав, що колишній консул із героїчним зусиллям стримує свої почуття і сповняє посольство, наче відбуваючи найсуворішу покуту, накладену за дуже тяжкий гріх. Сигісвульт не відводив погляду від своїх засніжених стіп. Єпископ Іоанн, званий Ангелоптесом, щомиті судомно стискав на грудях сплетені пухкими пальцями руки. Лише найсвітліший Петроній Максимус раз-у-раз кидав з-під лоба швидкий усміхнутий погляд.

Аецій подумав: «Це ворог». Максимус, схоже, зовсім не приховував, що цю неприємну та майже болісну для інших послів хвилину переживає з почуттям невдаваного задоволення. Адже він навмисне взявся за це посольство, аби — як казав друзям у сенаті, на власні очі побачити, як виглядає знахабнілий щасливчик, насправді ж поганий гравець, коли його нарешті обведуть довкола пальця. І ніхто, слухаючи тоді його слова, не знав правди, чи це в ньому озивається все ще невдоволена спрага помсти за смерть приятеля — Фелікса, чи, радше, задавнена, начебто погордлива ненависть і старанно приховувана заздрість, що її в гордому вождеві могутнього роду — з табору Аніціїв — будив обранець бездумної Фортуни, син жовніра, homo novus — що не приховував своєї нехіті до співпраці з Петронієм і дуже рішуче розвіював усі горнольотні надії вельможного сенатора, що сягали навіть патрикіату.

Однак стоячи перед обличчям Аеція як посол, Петроній Максимус справді думав насамперед про Фелікса. Тільки-но помітив вогневолосу голову Андевота, відразу ж згадав травень два роки тому… Лавровий Палац у Равенні… складені на підлозі жорстоко скатовані останки Фелікса та Падузії… «А ти це тепер пригадуєш, Аецію?» — здається, питалися глузливо усміхнуті очі та погордливо вигнуті вуста. «Як же ти тоді напрацювався… ти і твої скажені хорти… Йшов до влади з серцем і душею варвара: через жорстоке підступне вбивство… І що ти цим здобув?… Ти думав, що вже дістався вершини… що ніхто не стане тобі на дорозі… Лише руку простягти за патрикіатом… І от тобі тепер твій патрикіат!..»

— «…так ти й учиниш, найсвітліший мужу, бо такою є свята воля Їх Вічностей і таким є мій наказ — наказ магістра обох військ і патрикія імперії», — закінчував повторне читання листа молодий трибун Меробад.

Але перш ніж вимовив останнє слово, Андевот вибухнув криком, радше схожим на тваринний рев, ніж на людський голос. Всі, крім Аеція та Максимуса, здригнулися: вогневолосий дукс рвонув до неба два величезні, судомно стиснуті кулаки і, щомиті душачись, ревів:

— Пси! Невдячні підлі пси! Ганьба Ромі! Ганьба Августі! Ганьба тим, хто взявся за таке посольство! На гілляку послів!

Троє-четверо комесів і трибунів підхопило останній вигук, але решта аецієвої свити мовчала, хоч зі всіх очей визирали здивування, занепокоєння, обурення… Аецій, ні на мить не перестаючи посміхатися, намагався перехопити очима погляд послів. Губи єпископа тремтіли. Басс зблід, але його голос був спокійним і суворим, коли він гукнув:

— Аецію, можеш наказати нас повісити, але не маєш права дозволити, щоб варвар зневажав Рому і святий маєстат.

Андевот доскочив йому під самі очі.

— Варвар проливає кров за Рому та маєстат! — хрипко скрикнув, а його обличчя скривилося у гримасі гніву й шалу. — А ви, невдячні пси, тихцем, ззаду, вдаряєте в груди, що єдині вас захищають!..

— Досить, Андевоте! Аецій тобі дякує. Але послів не повішу. Не тремти, Петронію.

Обличчя Максимуса залилося багрянцем. Аецій мстився за кожен погляд.

— Я не тремчу, — насилу стримуючи лють відповів Петроній. — Прошу, вимагаю, — накажи мене повісити, тобі це легко, — побачиш, чи боюся.

Комес Касіодор кинув на Аеція благальний погляд: послу вічної Августи не може впасти волосок з голови!

Однак Аецій, здається, пропустив повз вуха або й зовсім не помітив образи, що її містили слова посла.

— Вірю, що не боїшся, — сказав майже по-дружньому, — і найсвітліший Басс не боїться, і святий апостольський муж. Про Сигісвульта навіть не кажу — він солдат.

А за мить, наче щось несподівано привернуло його увагу, гукнув, надавши обличчю виразу здивованої задуми:

— Але ж трапляються такі солдати, що бояться… Наприклад, Боніфацій.

Посли здивовано на нього глянули, натомість Аецій продовжував таким самим замисленим голосом:

— Так, так… якби не боявся, то, напевне, не відправив би такого достойного посольства. Тільки гляньте: консул, святий єпископ Равенни, славний стількома перемогами найсвітліший Максимус — гордість і прикраса сенату… Навіть до страшного перса Бахрама вічний Феодосій не відправляє таких достойних послів…

Максимус знову посміхнувся куточками вуст. «Найстрашнішого перса легше вкоськати, ніж скаженого вепра з гунської Паннонії», — подумав, але вже за мить мусив визнати, що вепр виявився куди менше скаженим, ніж він припускав. І раптом захотілося йому сміятися: вже все розуміє! Адже це не вепр, а гадюка… підступна змія!.. Скориться, а за рік знову спробує щастя на сходах якоїсь базиліки…

І задоволений, що побачив Аеція наскрізь та вгадав його наміри, Петроній Максимус почав прислухатися до слів Басса.

— … і тому вислав таке достойне — як зволиш казати — посольство, аби ти захотів зрозуміти й повірити, що ніхто не применшує твоєї честі та заслуг… що ти зостаєшся найбільшим полководцем імперії…

— Так ти кажеш? — перебив його Аецій. — Чому ж не я, а Боніфацій стає відтепер магістром обох військ?…

— Це лише титул. Адже й Фелікс його носив, а хіба він колись командував військами?

Аецій розсміявся і ляснув долонями об стегна.

— Боніфацій нарешті помудрішав, — гукнув. — Чи, може, це Її Вічність помудрішала? (Басс зморщив брови). Давно час зрозуміти, що він навіть на комеса не годиться… Але, якщо я й далі маю командувати, то чому маю слухати його наказів, до того ж у справах війни?…

Колишній консул укляк на снігу.

— Найсвітліший мужу, непереможний полководче, що є мечем і щитом імперії! — в його голосі звучало велике хвилювання. — Твого слова слухають солдати, трибуни, комеси, наче б воно було Божим словом. Чому? Скажеш: бо веду їх од перемоги до перемоги, від здобичі до здобичі… Се правда. Але коли ти їх уперше вів до бою, то чому тебе слухали? Бо маєш над ними владу, якій наказує їм підкорятися вічний маєстат… Бо воля вічного маєстату, освяченого Божою ласкою — се наче Божа воля… Послухай же цю волю, найсвітліший… Не час тепер на сварки, образи, особисті помсти. За цим синім лісом франки, за морем — страшні вандали. Готи, свеби, бургунди — от що має бути предметом турбот щирого римлянина… Напружимо ж усі сили — рятуймо імперію… рятуймо солодкий і благословенний римський мир! Аецію, схилися перед волею вічної Августи, про яку, — якщо любиш правду — не осміляться сказати твої губи, щоб вона не пам’ятала твоїх заслуг… Хіба ж ти не консул, найсвітліший мужу?…

— Я консул, Бассе, та чи зостануся ним, якщо не захочу підкоритися волі Августи?…

— Згадай Кастина, Аецію…

— Чуєш, Меробаде?… На всіх таблицях моє ім’я зітруть чи замажуть, всі мої погруддя розіб’ють. Сердешний молодий друже!.. Можеш нагодувати своїм панегіриком короля франків — коли пергамент зварити, він буде їстівним… Знаєш, Бассе, після першого приморозку я придушив франків голодом!..

Посли неспокійно стежили за грою м’язів на його обличчі. Низьке чоло покрилося борозенками. Широкі виступаючі щелепи швидко рухалися. Великі долоні все частіше вдаряли по товстих міцних стегнах. Перелякані надтягаючою бурею, десь сховалися рештки усміху.

— Так, я трохи приморив голодом сикамбрів, — голос Аеція ставав усе більш свистячим, — але більше вони не голодуватимуть… Пресвітлий Андевоте! Поїдеш послом до шляхетного короля Хлодіона… Якщо відновлять феод і вже завтра знову відступлять до Токсандрії, дістануть п’ятдесят тисяч модіїв[44] збіжжя і всіх забраних нами жінок…

— Як це, найсвітліший мужу? — скрикнув Касіодор? — Ми так їх притисли і має бути мир?

— Так, буде мир. Не маю часу для франків. Їду до Равенни.

— Сам? — вирвалося у Максимуса.

Аецій знову посміхнувся, але наскільки ж іншою посмішкою!..

— Ще не знаю, Петронію… Довідаюсь. Що ж, достойний поете Меробаде, ти б не хотів, щоб оцей найпресвітліший Максимус у сенаті, стоячи, три години слухав твій панегірик? Поїдеш зі мною?

— Всюди, пане.

— А ти, Касіодоре?

— Куди поведеш, непереможний!

— А Валерій?…

— Ave, vir illustris!

— А достойний трибун Літорій?

— На смерть і життя, Аецію!

— А про що міркує Віт?…

— Рахую, найсвітліший мужу.

— Що ти рахуєш, друже?

— На пальцях однієї руки, — битви, виграні Аецієм. На пальцях другої — перемоги найславутнішого патрикія. Бачте?… на цій руці мені семи пальців брак, а на тій чотири марно стирчать. Мушу полічити знову — адже ж неможливо, щоб я рахував настільки гірше, ніж вічна Августа.

Гучний вибух сміху. Аецій ляскає Віта по плечі і кричить:

— Трубачі!..

Басс хапається обома руками за край його одежі.

— Що ти хочеш робити?

— Спитати тих, кого я вів на Вугільний Ліс, на Колубрарійську гору, на лівий берег Данубісу, — чи схочуть проїхатися зі мною до Равенни?!

— Це бунт, Аецію!..

— Це кара, Бассе!

— Але ж, найсвітліший мужу! — вражено гукає єпископ Іоанн. — Ради Христа, в якого віруєш…

— Воістину, я краще в нього вірую, ніж Боніфацій. Я з аріанкою не одружений і своєї дитини в аріанській церкві не хрестив.

«Але, в гунів бувши, церкви палив», — думає Максимус. Натомість Аецій кладе руку на плече Сигісвульта.

— А ти, пресвітлий полководче, не хочеш ще раз побити Боніфація?… Може, вважаєш його більшим од мене?…

Гот гордо морщить брови.

— Слава тобі, непереможний. Але я служу вічній Августі.

— Ми теж хочемо їй служити. Тому й рушаємо до Італії, щоб скласти до ніг Августи свою найпокірнішу службу…

Тібії, буцини і найчисленніші з усіх роги заглушають голос Басса, знову суворий і повний поваги та гідності:

— Флавію Аецію, іменем вічної Августи закликаю тебе підкоритися наказам найславутнішого патрикія імперії. Закликаю втретє.

— Підкоряюся його наказам, Бассе. Хіба ж не чиню, що він наказує… чого вчить? Як Боніфацій за консулату Пієрія, так я за свого власного — його слухняний здогадливий учень і підвладний Аецій на наказ Августи відповідає «Ні!»

Басс розпачливо хапається за голову.

— Отже, війна? Громадянська війна?… Нині, коли вандали…

— Хай пекло поглине вандалів, Боніфація, Августу! Хто не вміє оцінити заслуг, не вартий правити. Стань поруч зі мною, Бассе, — побачиш, як годиться нагороджувати друзів.

— Я завше твій друг, Аецію, — повільно й виразно каже колишній консул, — але… але під Фарсалою Басси не стояли на боці Цезаря.

— Зате після Тапси й Мунди стали на його бік. Бачиш — Аецій теж читав Цезаря, друже. Чуєш ці труби?… ось мій Рубікон. Alea iacta est — чи так це було сказано?

5

Погляд Боніфація лише коротку мить тішився золотою веселкою, що, кинута на всю ширину стіни, пологою, але виразною дугою врізалася між суворою одностайністю сапфіру та барвистою мозаїкою. Його значно більше зацікавили фігури, розміщені під веселкою: Христос із бородою (Боніфацій усього вдруге чи втретє в житті бачив бородате зображення Спасителя!) дуже довгими пальцями надто коротких рук благословляв Галлу Плацидію і Констанція, що дивним чином помістилися на спільному, неймовірно вузькому троні із зелено-рожевою оббивкою.

— Це сирійська мозаїка, — почала пояснювати Августа, яка стояла обіч, майже торкаючись Боніфація плечем.

Але патрикій, не відводячи очей від складеного з дрібних кольорових камінців обличчя Констанція, квапливо скористався першою ж перервою, яку Плацидія зробила, щоб згадати ім’я сирійського митця, і спішно повернувся до попередньої розмови.

— Я ще раз благаю Твою Вічність, — його голос бринів м’якими глибокими нотками. — Перш ніж отримаю з твоїх святих уст остаточний наказ, зволь іще раз усе розважити. Адже йдеться про мужа величезної слави і заслуг… про непереможного полководця, воістину — хай дарує Твоя Вічність, — рівного оцьому твоєму вічному мужеві, — рухом голови вказав на мозаїчне обличчя Констанція, оздоблене густою гарною бородою, якої він ніколи не носив.

— Старі книги кажуть, що й більших полководців скидали з Тарпейської Скелі, — без гніву відповіла вона, — а, зрештою, чи ж ми самі не вислали Маворція, а потім Сигісвульта проти вождя, такого заслуженого перед нами і нашою імперією?!..

Гарне обличчя Боніфація спалахнуло. Августа якийсь час із дивною посмішкою придивлялася до нього, врешті тихим, ледь тремтячим голосом сказала.

— Я за одне лише повинна бути вдячною Аецію. За сходи Урсіанської Базиліки.

Він непорозуміло глянув на неї.

— Який же нездогадливий найславутніший патрикій імперії, — майже пошепки сказала йому. — Адже, коли б Фелікс жив, досі був би патрикієм… Нікчемний Фелікс, який ледь не позбавив престол найміцнішої опори… І як ти міг йому вірити, — знову голосно скрикнула, докірливо і майже сердито.

Однак, доки він устиг щось одповісти, знову притишила голос і, майже торкаючись пальцями його великої руки, шепнула:

— Але тепер лише ми удвох будемо біля вічного Августа…. Ти, я і ніхто, крім нас… Нарешті… Не радієш, Боніфацію?…

— Хотів би радіти, Августо.

— Не віриш у себе?… боїшся Аеція?! Чоловіче малого серця!.. Адже ж за тобою стоїть Августа, а за Августою Христос… Він подолає бридких гунських демонів… Він не покине своєї ревної шанувальниці й улюбленої слугині….

— А якщо?…

— Не кажи… не кажи… Це неможливо. Це неймовірно. Та, зрештою, коли б так сталося, — але, на Христа, не станеться, Боніфацію! — то вірю: вічний Феодосій не відмовить у гостинності й опіці своєму вічному братові, його матері та їх найвірнішому слузі…

Довгі звужені до нігтів пальці майже лежали на широкій, міцній і ніжній долоні.

— Нізащо, вічна Августо… Нізащо, присягаю Христом і спасінням моєї душі!.. Ніколи вже не побачиш, — хіба що на останньому суді! — Боніфація, знову переможеного… знову тікаючого від ворога… Якщо переможе Аецій…

— Не переможе… Ти переможеш… мусиш перемогти!.. Я лише поруч із тобою почуваюся безпечною та сильною… Адже лише відколи ти при мені, не тремчу за вічного Августа… лише тепер спокійно лягаю в ліжко…

Чудернацько малі вуха мозаїчного Констанція, напевне, не почули слова «ліжко», але його надто круглі, справді риб’ячі очі не могли не помітити, як при останньому слові Августи раптом судомно сплелися дві пари тремтячих рук, а гарна темна голова безсило опала на свою власну вирізану з бронзи подобу, завішену на дивно рухливому в цю мить ланцюзі. Померлий одинадцять років тому солдат із Наїссусу, здається, з цілковитою байдужістю до справ цього світу, а навіть із приязним розумінням страждань і жадань суворого вдівства дивився на цей раптовий вибух, у якому все для нього було людським, простим і ясним, крім одного: як се діється, що Боніфацій не лише не одсунувся, хоч би трішки, щоб охоронити себе й Августу від спокуси: він — такий скромний, соромливий і завше такий суворий до себе! — але й, гарячково стискаючи її руки, поглинав притулену до нього жінку тоскним поглядом, що зраджував такий великий, болісний і ніби давно вже не вдоволюваний брак кохання, наче й зовсім не мав гарної молодої дружини, яка дала йому дитя і яку він безтямно любив?!

Проте обоє миттю опинилися по різні боки веселки. У Боніфація ще тремтіли руки, а в Плацидії сильно тремтіли куточки рота і цокотіли зуби.

А за мить, коли Боніфацій уже стояв на порозі, Плацидія промовила вже повністю опанованим владним голосом:

— Посли повернулися. Післязавтра сенат оголосить Аеція бунтівником, ухвалить поставлення його поза законом і попросить Августу про довірення самому патрикію командування карною експедицією. Хай тебе Христос провадить, найславутніший мужу!

Тієї ночі Августа Плацидія не дві години, а до самого світанку ходила по гострій гальці. Назавтра не могла взути черевиків і того дня ніхто не вдостоївся ласки дивитися на святе обличчя маєстату.

6

Як скам’янілі від тривоги й розпачу жінки, дружини вояків-братів, що стали до смертного бою один проти одного, — так Галлія й Італія зі стиснутим серцем, не переводячи подиху стежили за грою, розпочатою відразу ж після січневих ід. Аецій — випереджений снігами та приморозками, наче мандаторами свого гніву та помсти, — з притаманною йому швидкістю перекинув війська з Бельгіки до Реції і вибирав найзручніший перехід через Альпи, тим часом, як Боніфацій лише виходив із Риму, Фламінієвою дорогою беручись до Равенни. Аецій вів близько тридцяти тисяч чоловік, в тому числі чотири тисячі кінноти, себто, — як обчислювали знавці в Місті, — майже всі, крім гарнізонів міст, відділи comitatenses Галлії, що, за винятком двох легіонів, одностайно перейшли на бік свого магістра обох військ. Таким чином, Галлія була цілковито позбавлена військ і здана на ласку федератів. Але ці останні не рухались з місця, поглинуті спостереженням за битвою непереможного з Августою, а водночас такі заврочені його величчю, що ні на мить не переставали вірити — станеться так, як казав Аецій, обіцяючи за два тижні повернутися до Галлії з титулом патрикія та головою Боніфація, заткнутою на аланському ратищі, і найсуворіше розправитися з тими федератами, які, користаючи з його відсутності, порушать умови перемир’я. В Італії думки були поділені: знавці у Місті загалом твердили, що, коли Боніфацій зуміє перешкодити Аецієві в переправі через Альпи, то остаточна перемога, напевне, припаде Августі; але, коли Аецій вторгнеться до Італії, то поведе за собою гарнізони Аквілеї, Медіолану та ауксилії, що стояли над Падом: тоді сили обох сторін зрівняються і є річчю більше ніж сумнівною, чи патрикій зуміє протистояти непереможному, хіба що замкнеться в якомусь із укріплених міст, як у Гіппоні; найвідповіднішими для цього знавці вважали Медіолан, Патавію чи Арімінум[45].

Атлети в амфітеатрах, візничі в цирках — хоч червоні чи білі, блакитні чи зелені, трагіки в театрах, міми, канатохідці, фокусники, — все це одного дня раптом перестало розважати мешканців вічного міста. Заклади ставлено лише на те, хто переможе: Аецій чи Боніфацій? А передусім на те, що зробить переможець із переможеним і полоненим супротивником… Загалом усіх цікавила доля Аеція, якби він зазнав поразки. Відомі були його погрози, що схопленого супротивника закоптить і лише тоді, як задушиться, відітне трупові голову, — та ніхто не знав, що вчинить переможний патрикій. Боніфацію, коли залишав Рим, надано таку владу і свободу рухів, якої не мав навіть Констанцій, доки не став цісарем. Бо якщо муж Плацидії мусив усіх переможених і полонених ним узурпаторів та бунтівників одсилати до імператорського суду, інколи ж карати їх у точній згоді з раніше отриманим наказом, то Боніфацій добився від Августи і сенату права самостійно вирішувати, що вчинити з полоненим Аецієм: отож міг би навіть, не узгоджуючи цього з Римом, обмежитися осліпленням, відрубуванням правої руки чи хоч би тільки вигнанням і конфіскацією маєтків. Плацидія дуже неохоче і лише після довгого опору розлучилася з думкою, що нарешті побачить голову ненависного Аеція, кинуту їй під ноги, адже Августі в той час більше, ніж коли-інде потрібні були добрі стосунки із сенатом, а саме сенат не лише підтримав, але й вшанував вимогу патрикія, ухваливши карбування медалі, на якій була б увічнена його істинно римська humanitas і милосердя, пристойне християнському полководцю. Сенат-бо вважав, що заслуги Аеція в обороні римського миру та цілісності Partium Occidentis такі значні, що навіть за злочин бунту і роздмухування громадянської війни його не можна безумовно засуджувати до страти. Щоправда, Петроній Максимус і Квадранцій у кількагодинних промовах посилалися на приклади давнини, передусім на Манлія Капітолійського, а з недавніх — Стиліхона, але Вір, Басс, Секст Петроній і Глабріон Фавст у ще довших промовах привернули до себе переважну більшість сенаторів, — не стільки завдяки своєму авторитету, впливам і промовистості, скільки тому, що три чверті всіх найпресвітліших, пресвітлих і ясних зовсім не були певними наслідку боротьби, — і воліли, наскільки можливо, забезпечитися на випадок перемоги Аеція. Серед них теж панувало шаленство ставок: Глабріон Фавст поставив чотири уславлені в циркових змаганнях квадриги проти сполетського виноградника[46] одного з численних Ліциніїв Крассів, твердячи, що все закінчеться примиренням; натомість Секст Петроній тихцем заклався з молодим Авксенцієм на десять невільниць, найгарніших, яких можна буде знайти весною на торзі в Tres Tabernae, причому принаймні половину з них мають становити негритянки з південних окраїн Лівії, особливо дорогі в Римі у цю пору року. Предметом їхнього закладу була не стільки доля Аеція після поразки, скільки місце вирішальної битви: Авксенцій, що певний час служив під командуванням Аеція, був певний, — галлійські війська безперешкодно зійдуть з Альп в долину Паду і, щоб не дати втягти себе у тривалу облогу, якомога швидше поспішать проти Боніфація, залишаючи дорогою гарнізони у всіх значніших фортецях, змусять його до битви у відкритому полі і, напевне, розіб’ють десь між Мутіною та Бононією[47]. Секст Петроній згоджувався з тим, що Аецій безперешкодно перейде через Альпи, але вважав — це забере в нього стільки часу, що Боніфацій встигне замкнутися або в Медіолані, або в Патавії, — та в жодному разі не в Арімінумі, бо не кине на ласку бунтівників улюбленої Августою Равенни.

Насправді сталося і так, і не так, як вони припускали. Аецій перейшов Альпи і вторгся на шлях, що через Трідент і Верону вів до Патавії. Зробив він це за час значно коротший, ніж передбачав навіть Авксенцій; що більше, тільки-но став на італійській землі, як сім із двадцяти одного легіону ауксиліїв, що припадали на Італію, негайно прилучилися до його військ, зводячи нанівець кількісну перевагу, яку Боніфацій досі мав над противником. Авксенцій все більше впевнювався, що здобуде своїх десятьох невільниць: швидкість Аеція внеможлювала не лише зачинення в Медіолані або Патавії, а навіть оборону Равенни. Однак Аецій, жадаючи війни і помсти, рвався зустрітися з супротивником. Залишив за собою незайняту Равенну і невдовзі, як напрочуд вдало передрік Авксенцій, рушив од Мутіни до Бононії. Натомість патрикій наче зовсім не поспішав, проминув лише Арецій[48] і звернув до ріки Рубікон. Настала черга тріумфувати Сексту Петронію; ані хиби — Боніфацій поспішає до Арімінуму, щоб зачинитися там, як у Гіппоні і скувати сили Аеція, аж доки з Африки надійдуть нові, вірні Августі війська під проводом відданого друга Аспара.

— Хто перший стане під Арімінумом, хто займе твердиню?

Відповідь на це питання мала вирішити долю війни. Згідно з останніми отриманими у Римі відомостями, Боніфацій був ближчим до мети.

— Але ж і ноги має Аецій, — гарячково гукали під портиками прихильники непереможного і одразу ж додавали з глузливим сміхом: — Знаємо… знаємо… Боніфацій має книжки і жону.

Боніфацій справді віз із собою цілу бібліотеку: Цезаря, Лівія, Салюстія, Непота та кільканадцять кодексів, присвячених виключно військовому мистецтву. Пелагія дійсно його супроводжувала. Заявила, що без нього в Римі не зостанеться, а коли Боніфацій намагався опиратися, вдалася до свого безвідмовного Ubi tu Caius, ibi ego Caia. Не могла залишатися в місті, де через своє віровизнання зазнавала ще численніших і болісніших принижень, аніж у рідній Африці. Августа недвозначно пояснила патрикію, що не може допустити до свого двору достойної римлянки, яка вперто і зухвало стоїть при ненависній Богові науці Арія. Сигісвульт та інші аріани-варвари, що часто стикалися з двором, сповістили Пелагію: і Августа, і єпископ Ксист умовляють Боніфація розлучитися з дружиною, як не назавжди, то бодай тимчасово. «Нехай собі повертається до Африки», — начебто сказала Плацидія. Крім того, Пелагія не терпіла своєї падчерки, уже майже дорослої доньки Боніфація від першого шлюбу, недавно пошлюбленої з молодим комесом Себастьяном, що разом із Сигісвультом і найпресвітлішим Петронієм Максимусом супроводжував патрикія як безпосередній заступник і радник. У цій вузькій раді Максимус займався цивільними справами, а два інші — військовими.

Пелагія ледь трималася на ногах від втоми після трьох днів дороги і двох безсонних ночей, коли здалеку на сході нарешті замаячили могутні мури Арімінуму. Але майже одночасно четвертий legio palatina, що йшов на чолі військ, пронизливим згуком тібій і рогів сповістив про наближення супротивника. Справді, через годину наче тисяча сонць випливла з-поза лівого берега Рубікону, — непереможний dux et magister utriusque militiae прибув на місце водночас із патрикієм. Боніфацій одразу ж скликав раду, справді, Арімінум уже наче в його руках, бо вісімнадцятий легіон ауксиліїв саме вступає до міста, але про введення всього війська без битви не може бути й мови.

— Тому я вирішив, — казав із схвильованим і ледь зблідлим обличчям, але цілком спокійним голосом, — вирішив, що пресвітлий Сигісвульт із вісімнадцятим, четвертим і одинадцятим легіонами ауксиліїв займе місто, а ми з пресвітлим Себастьяном, спершись на міські мури, повернемося обличчям до ворога і ще сьогодні дамо йому битву…

Пелагія була така втомлена, що тільки-но Боніфацій завів її до спальні в домі оборонця міста, одразу ж скинула з ніг черевики і кинулася на постіль. Знала, що насправді їй не можна спати… може зовсім не встати з ліжка або прокинутися в обіймах котрогось із аецієвих комесів… Але не мала сил. Адже дві години була майже безтямною і ледь розуміла, що робить… Останнє, що пам’ятає, — широкі, напівбілі, напівчорні поля між двома військами… Боніфацій щось їй тоді казав… щось показував… навіть бачила далеко попереду сяючі золотом значки, точнісінько такі ж, як над Боніфацієм… Ще помітила якусь рухому червону цятку…

«Це він, Аецій, — здається, казав їй чоловік. — Ця червінь — toga picta, консульська одіж». Під нею підгиналися ноги. А все ж, упавши на постіль, не відразу заснула. Якусь мить потягалася, з насолодою, як дитина, що тішиться свободою нарешті вільних ніг і радісно ворушить усіма десятьма пальцями. Потім по-справжньому не розуміла, що робить: поцілувала Боніфація в чоло, щоку й губи, сказала: «Хай тебе Христос провадить», і, здається, плакала… Вже не чула, як Боніфацій сказав: «Двісті готів охороняє дім… сам Сигісвульт одразу все тобі скаже»… Виглядав так, наче хотів ще щось додати, але тільки торкнувся долонею щоки, посміхнувся і вийшов… Пелагія вже геть не чула свого голосу, який казав: «Зовсім не спати… хіба ж я зможу заснути в такий час?! Лише хвилинку полежу… ноги відпочинуть і одразу ж встану».

А потім бачила тільки голу сіру пустку, всю наче спопелілу і сповиту дивним сірим туманом. Ні стеблини зелені на землі, ні окрайця блакиті над головою. Пелагія знає… впевнена — це не ніч, навіть не сутінки… Але її око марно виглядає вогненно-жовтий сонячний диск… марно шукає довкола сліду якогось промінчика… бодай якогось відблиску… Ніде ні сліду й тіні. Її зовсім не відкидають ні густо розкидані дрібні сірі камені — нерухомі похмурі самітники — колючі, злісні, безжалісні для ноги: хай лиш відважиться рушити з місця! Ані суворі грізні брили величезних скель, що навіть з найбільшої віддалі ніколи не будуть ні білими, ні чорними… а завше сірими… найпохмуріше, найжорстокіше сірими з усього цього сірого світу!.. Навіть тіла — два живі, гарячі, притулені одне до одного людські тіла — і ті не кидають жодної тіні на сірість під скривавленими ногами. Пелагія чудово їх бачить: його та її… бачить, наче дивлячись звідкись збоку… Але ж це вона сама!.. адже це в неї спливла крапля крові з розтятої каменем стопи… це вона відчуває жар, що пашить од його могутнього м’язистого — воістину дикого! — тіла, до якого вона тулиться, ще тремтяча, залита слізьми, але вже певна, що нічого поганого з нею не трапиться, якщо її голова, наче у рятівну печеру, сховається між його широкими міцними волохатими грудьми і руками — твердими, шорсткими, але єдино любими… єдино вірними і лише для того створеними, щоб її захищати…

І знову, наче дивлячись збоку, виразно бачить, що чоловік сидить на великому сірому камені, майже торкаючись посинілим коліном її посинілих грудей — а її коліна лягли: одне на дрібну колючу гальку — болюче, натруджене… друге — довірливе і щасливе — на довгі напружені пальці його ноги… Хто вони?… Бачить його обличчя — широке, грубо тесане, варварське чи мужицьке… Колись вона його бачила — так, напевне бачила!.. але наче позбавлене життя… мертве… кам’яне…

А вона?… Так, це вона, але вже не зветься Пелагією… Невже вона Єва?… а він Адам?… Вигнані з країни щастя, країни безтурботності й мани — що вони вдіють у спопелілій голій пустелі, сповитій похмурою жорстокою сірістю?!.. Пелагію охоплює вже не страх, не розпач, а втома, байдужість і нехіть до всього, за чим тужила… за чим плакала… Так, наче її смертельно зморила якась жорстока боротьба понад сили… Хай так буде… хай буде… Щоб лише з ним… біля нього!.. І все дужче, все палкіше тулиться до твердого, мав із бронзи, але живого гарячого тіла…

Та якщо вони — Адам і Єва, то чому ж не соромляться своєї наготи, раз уже її пізнали?! Чому — навпаки — відчувають цю наготу як полегшу, радість і майже щастя через те, що самі й покинуті?! Насправді, в горі та розпачі це єдина перемога… перемога!.. перемога!!..

— Перемога! Перемога!! Перемога!!

Пелагія схоплюється з постелі. Зі стопи, розсіченої камінцем, що десь у дорозі потрапив до взуття, справді стікає смужка крові. Променіючий Сигісвульт схиляється над нею і, неспроможний од радості на жодне інше слово — вдесяте чи вдвадцяте кричить:

— Перемога! Перемога! Перемога!

У кімнаті темно. Але ось уже вносять світло. «Я проспала весь день», — думає Пелагія, швидко всовуючи відпочилі ноги у червоні черевики. До кімнати щохвилі вбігають нові постаті — обличчя спітнілі, вимучені, нерідко закривавлені чи перев’язані, але всі променіючі радістю, щастям і гордістю — передусім невимовною гордістю… За сім годин розбили непереможного!

Розбили… змели…

— Змели дощенту! — гукає молодий Себастьян, що входить до кімнати, злегка кульгаючи, дряпнутий стрілою по стегні. Із запалом розповідає Пелагії, як легко Боніфацій вже за першу годину розбив обидва крила супротивника і з трьох сторін вдарив на його центр. І це такий непереможний?… полководець, славлений хроніками й поетами?… полководець, імені якого не вимовить без страху жоден варварський король?! Воістину, лише для битв із варварами й годиться!.. Кидати ауксилії на почетвірну черепаху добірних палатинських легіонів?! Забирати з крил кінноту, перш ніж ворог опиниться під градовим обстрілом катапульт?! А це останнє?!.. це найгірше… справді ганебне?!.. Збити всі свої сили в одну масу наче для тим страшнішого удару, але насправді для того, щоб легко дати обійти себе з флангів?!.. Такий розгром!.. Військо повністю розпорошене… майже всі комеси в неволі… сам Аецій, може, вбитий… якраз шукають його тіло… А Боніфацій ще перед полуднем думав, що на півроку зачиниться в Арімінумі!.. Лише тепер Пелагія питається про Боніфація. — Разом із кіннотою переслідує Касіодора, що з двома легіонами тікає вгору Рубіконом… Весь день не зсідав із коня… весь час у першій шерензі…

Пелагія сама не знає, чого її обличчя раптом заливає гарячий рум’янець.

— З ним усе гаразд?…

— З ним?… завжди все гаразд… — починає Себастьян і раптом обриває, побачивши, що неспокійний погляд Пелагії торкнувся молодого трибуна-алана, який промовистим рухом показує на своє плече.

— Поранений?

Сама не сподівалася, що аж так скрикне. Рум’янець одразу ж відплив, обличчя збіліло, як край туніки талару.

Себастьян блискавичним поглядом змусив алана перетворитися на соляний стовп.

— Марничка. Подряпина, — сказав вільним, майже веселим голосом. — Якийсь спис на мить застряг під ключицею… зрештою, далеко від шиї… Коли його вийняли, витекло всього три краплі крові. Маленька подряпина, — повторив і одразу ж додав. — Але яка значна перемога!.. Воістину, найбільша від розгрому язичників під Аквілеєю… Доки житиме Римська імперія, доти й Боніфацієва слава!

7

Коли Боніфацій розплющив очі, зменшена до розміру пальця тінь на сонячному годиннику в перистилі показувала полудень. Троє лікарів квапливо обмінялися значущими поглядами: «Вперше за три години… попри всі заходи!», а погляд найстаршого і найповажнішого з них додав: «І востаннє..» Швидко відступили, відкриваючи близькому до смерті переможцеві вид на увесь скупаний у блисках сонячного світла перистиль. Одразу ж біля ложа, з обличчям наче закам’янілим од болю і невимовного здивування, стояла Пелагія. Крик, що несподівано для неї самої вирвався три дні тому на звістку про поранення Боніфація, виявився віщим. Наймогутніший чоловік Заходу, переможець непереможного, мудрий і вчений полководець, хоробрий воїн, який за весь час битви ні разу не відступив за другу шеренгу, — конав у муках, з кров’ю, смертельно отруєною іржавим наконечником списа, через рану, з якої витекло всього три краплі… Губи вже геть посиніли, землисто-сірі щоки глибоко запалися, застиглі пальці судомно розчепірилися, а все-таки з його обличчя ще не зник вираз цілком притомної турботи справами світу. На оточення справляв враження командувача, якого смертельно поранено у розпалі битви, а який не дозволяє вийняти стрілу з рани, доки не впевниться, що тріарії, котрі мали вирішити перемогу, вже підвелися з колін… вже нахилили списи до наступу… Пелагія, що вважала чоловіка людиною зі слабкою, майже жіночою душею, не могла надивуватися, дивлячись на нього в ці останні дні. Але Сигісвульт, який часто бачив його у вогні битви, зовсім не дивувався тому, що патрикій в останні свої хвилини поводиться саме так, навпаки: наче цілковито поділяючи стурбованість, що відбилася на обличчі Боніфація, тільки-но він розплющив очі, — хутко наблизився до ложа і сказав:

— Аецій вже прибув.

Всі здригнулися. Всі погляди, повні здивування та неспокою, питально завмерли на посинілих губах Боніфація, — а він кивнув на лікарів, щоб трохи підняли його на постелі, і вже сидячи, мовив свистячим, але зовсім притомним і спокійним голосом:

— Хай якомога швидше увійде.

Тоді всі погляди відірвалися від страшних губ і з гарячковою цікавістю та ще більшим, ніж досі, неспокоєм помчали до дверей, за якими зник Сигісвульт, щоб за мить з’явитися у них знову… з Аецієм.

Пелагія, яка досі ніколи його не бачила, мало не скрикнула від здивування — такими знайомими і дивно близькими видалися їй ця постать, обрис плечей і ніг… але передусім обличчя! Вона його знає… дуже добре знає… зовсім недавно бачила! Але де? коли?… Коли Боніфацій показував їй Аеція перед битвою, бачила лише рухому червону цятку… Де ж тоді?… На мить заспокоїлася:: адже бачила стільки його статуй, погрудь, диптихів і медалей з його портретом! Та ні — знову повернулася хвиля тривожного здивування — могла б покластися Христом, наймогутнішим і найпрекраснішим Божим творінням, що недавно… зовсім недавно дуже зблизька бачила цю живу постать і живе, роздерте вихором почуттів обличчя… З тим більшою цікавістю придивлялася до нього; хоча знала його зі стількох портретів, зовсім інакше уявляла собі прославленого непереможного полководця, гордість римської зброї та римської слави серед варварів. Схожий був на варвара… галльського чи фракійського селюка — на кого завгодно, але не на втілення римської величі й потуги. Плечі мав широкі, коліна надто грубі, низького лоба, — довге невизначеного кольору волосся спадало йому на очі, брови, товсту шию, широке обличчя, до того ж обросле довгою гострою щетиною, такої ж непевної, як волосся, барви, — місцями рудої, деінде чорної… Мав на собі тільки грубу темно-синю туніку і крепіди з невиправленої шкіри — на волоссі та одязі око Пелагії легко помітило кілька соломинок і сліди болота… «Нічого дивного, — подумала, — вже три дні як цькований вовк ховається у лісових ямах… і це взимку». Але найбільше вразив її його погляд, погляд звіра, що запекло змагається за своє життя… Колишній magister utriusque militiae, переможець і пострах королів і народів, спідлоба дивився на Боніфація та всіх присутніх із такою дикою нелюдською ненавистю, аж Пелагія зригнулася, побачивши, що відкриває рота, аби заговорити: яке ж нелюдське хрипке скавуління або рев вирветься за мить із цього викривленого безсилим шалом рота! Не повірила, що це він говорить, коли над перистилем здійнявся лункий владний голос:

— Твоя донька не лише овдовіє, Боніфацію, але й довідається про всі страхіття мук, через які перейде її муж, коли хтось із твоїх торкне мене хоч пальцем…

Замовк і провів очима по всьому перистилю. З особливою ненавистю і довше, ніж на інших, дивився на глузливе обличчя Петронія Максимуса; Пелагії, здавалося, зовсім не помітив; весь облився вогнем, коли віддалік ложа побачив горду постать Касіодора, пійманого Боніфацієм за п’ять миль на південь від Арімінуму.

— Я певен, Аецію, що з Себастьяном не трапиться нічого поганого, а теж, що ніхто тут не насмілиться хоч якось скривдити особу й честь славного воєначальника.

Всі, не виключаючи самого Аеція, з безмежним здивуванням слухали заледве вимовлені слова вмирущого — він сам величезним зусиллям волі простяг до Аеція обидві руки і вів далі:

— Ти приїхав у закритій лектиці, правда?… Я навмисне її по тебе вислав, щоб ніхто в місті, окрім тут присутніх, не знав, що це ти їдеш.

— А я, бувши на твоєму місці, послав би по тебе лише клітку і возив би по всьому Арімінумі. Швидше кажи, чого хочеш… Кожна згаяна хвилина наближає час вдівства твоєї доньки… Зрештою, ти й сам недовго потягнеш… Небагато ти здобув, перемігши Аеція…

Вибухнув голосним, щирим, веселим сміхом. Боніфацій якусь мить мовчки дивився на негарно заросле, широке розсміяне обличчя, — врешті, коли сміх дещо затих, сказав:

— Ти помиляєшся, Аецію. Я багато здобув, перемігши. Кажу не про славу, панегірики чи хроніки, — за годину помру, нічого з цього не прочитаю і ніколи не довідаюся, чи хтось це читає… Маю на увазі щось інше. Знай насамперед, що я завше захоплювався тобою і шанував.

Аецій судомно затис великі кулаки.

— Якщо ти зараз не розважаєшся моїм коштом, — скрикнув глухим голосом, — якщо хоч трохи мене поважаєш, то накажи, нехай на час, доки я тут, звідси вийде огидний невдячний зрадник! — стиснутим кулаком вказав Касіодора.

— Він не зрадник, Аецію… — почав Боніфацій, але той не дав його докінчити.

— Не продажний зрадник? — крикнув… То що ж у такому разі він тут робить — вільний і пихатий, — коли його товариші гризуть сніг чи корчаться в муках?

— Жоден із них не в муках і навіть не ув’язнений, Аецію. Я своєю владою патрикія одразу ж після битви оголосив загальне помилування для всіх, що билися на твоєму боці, при цьому кожен охочий — комес чи простий лучник — може повернутися до імператорських шеренг на попереднє становище.

Пелагія здивовано помітила, що погляд Аеція, розгублений і раптом згаслий, мандрує до підлоги, а великі кулаки розтискаються і розпростовуються.

— Дяка тобі, — почула його ще глухіший голос, — дяка тобі за них усіх.

Але за мить, все ще не здіймаючи очей, спитав майже несміливо і наче соромлячись своєї цікавості:

— А багато… багато їх вступило під твої знаки?… Кажу… про комесів…

— Лише троє… Ні, ні, Аецію, — ти помиляєшся… Касіодор до них не належить… Вір мені — це справді твій найщиріший приятель… Сьогодні він тут лише тому, що я його покликав…

Боніфацій знову кивнув лікарям. Через хвилину сидів уже, зовсім випростуваний у попереку. Дивилися на нього вражено, обличчя виглядало не таким мертвим… очі палали життям… навіть пальцями одної руки ворушив уже значно вільніше…

— Найпресвітліший Петронію, — звернувся до Максимуса, — чи можеш тут, у присутності святого апостольського мужа, єпископа Іоанна і перед обличчям найпресвітлішого Флавія Аеція присягти Христовими муками та своїм законним походженням від того, кого називаєш батьком, що сенат міста Риму надав мені право і владу розпоряджатися долею переможеного Аеція, як я вважатиму належним, — а вічна Августа зволила затвердити цю ухвалу сенату?…

— Присягаю, — сказав Максимус і неспокійно зморщив брови, але, перш ніж устиг ще щось сказати, Аецій кинувся до ложа з обличчям, перекривленим гримасою люті, і просичав крізь зціплені зуби:

— Нічого не можеш мені зробити… нічого!.. Мої гуни посадять мужа твоєї доньки на гостру палю або ж прив’яжуть ноги, кожну до іншого коня, і…

— Прошу тебе, Аецію, зволь мене спокійно вислухати, — перебив його патрикій раптом дуже ослабленим голосом. — Бачиш… мій час надходить… Мушу поспішати… Тож слухай уважно… Мені все важче говорити… І ви всі слухайте… всіх вас прикликаю у свідки… тебе, апостольський мужу… тебе, найпресвітліший Максимусе… тебе, Пелагіє, а особливо вас, мужні солдати, — Сигісвульте і Касіодоре…

Замовк, щоб ковтнути повітря, дихання мав уже хрипке й уривчасте; видно було, як задихався і все його обличчя ставало синім, як губи.

— Уважно слухайте, — продовжив за мить, — і хай Бог вас покарає, якщо вгадаєте думку, але не почуєте слова з умираючих губ і скажете, що не чули… Я багато нагрішив проти Господа нашого… багато помилявся, але ніколи не погрішив злою волею і впертістю, лише, — якийсь час задихався і лікарі думали, що це вже кінець, — лише слабкістю і жаром серця… пихою, гнівом, безтямністю і нерозважливістю. І тепер… тепер хочу змити свої провини і виправити помилки… Перша й найбільша моя провина та, що я сягав по патрикіат, одному лишень мужеві на Заході приналежний — найпресвітлішому Аецію. Де ж мені з ним рівнятися? З воєначальником мудрим, здогадливим… щасливим. І друга моя провина: що я, керований пихою, а не розважністю, позбавив імперію та римський мир наймогутнішого мужа, єдиного оборонця, розбивши його під Арімінумом… Вибачиш мені цю кривду, Аецію? Вибачать мені цю другу кривду літописи?…

— Але ж, найславутніший мужу! — скрикнув Петроній Максимус.

— Не перебивайте мене… От-от помру… Але ця друга провина була заодно і ласкою Божою… Чому — думаєте — дав мені Бог перемогу над Аецієм? Мені, що негідний бути його комесом? Щоб випробувати Боніфація у смертну годину… випробувати, чи захлинеться гординею і помре, тягнучи з собою у прірву римський мир, чи отямиться і піде за голосом сумління?… Я черв’як перед Господом, але — похвалюся, — витримав спокусу як Іов… Слухайте! Бажаючи виправити кривду, завдану великому Аецію, і прагнучи порятувати імперію та римський мир, — в силу своєї влади, врученої мені вічною Августою та сенатом, визначаю присутнього тут Аеція своїм спадкоємцем… спадкоємцем усього, чим володію, та іменую його головнокомандувачем… дуксом і магістром обох військ і патрикієм імперії… Не кажи нічого, Максимусе! Глянь на обличчя Сигісвульта… його очі… його посмішку… Солдат, хоч вірний слуга Августи, знає, якого полководця йому треба… Так буде… Така моя воля… Чи тепер вибачиш мені, Аецію!..

— Це підступ… це якась зрада!.. — безтямний крик Аеція наповнив увесь перистиль. — Хочете мене приспати і якимись штучками виманити зі сховку, а потім… О ні… не дамся… я не Стиліхон!..

— Воістину ти не Стиліхон, — майже пошепки сказав Боніфацій. — Стиліхон був варваром з душею римлянина… а ти, Аецію,… ти римлянин з душею варвара, але тільки такий може порятувати гинучу імперію…

Аецій повів довкола повним безмежного здивування поглядом. Петроній Максимус втратив усе панування над собою: грюкав ногами і гриз рубець тоги. Касіодор втупив у Боніфація погляд, повний шани і захвату. Сигісвульт укляк край ложа і підніс до губ знову застиглу руку: по його обличчі, наче грубо вирізаному з бронзи, стікали сльози. Єпископ Іоанн тихо молився. Пелагія стала навколішки з іншого боку ложа. Гаснучий погляд Боніфація летів до неї.

— Пелагіє, — шепнув, — я кохав тебе понад усе на світі і завше — не так, як годиться мужеві, чинив усе за твоєю волею, не раз ризикуючи спасінням своєї душі… Чи ти — пам’ятаючи се — по моїй смерті зробиш те, чого я зараз зажадаю від тебе?…

— Усе… усе… — хлипала вона.

— Тож слухай… і ти теж, Аецію… Щоб правити, наказувати, воювати, мало меча, навіть твого… мало навіть голови, рівної найбільшим мудрецям минулого… Потрібно ще щось… А це щось саме вона й має, Аецію… Пелагія, найбагатша спадкоємиця Африки… Візьми її, Аецію — бач, вона вродлива, мудра, не те що інші жінки… щоправда, вперта і завзята, — трудна, — але для мене, не для тебе, Аецію… І ти зволь із ним побратися, Пелагіє, він єдиний зуміє відібрати у вандалів твій посаг… він єдиний зробить твоє ім’я тривкішим од бронзи… І споминайте мене. Хай вас Христос благословить…

Лише тепер Аецій глянув на Пелагію, але перш ніж хтось із них зумів хоч слово сказати, — Боніфацій, падаючи на подушки, витиснув хрипким голосом:

— Тобі час, Аецію… Боюся, що, коли помру, будуть тут такі, яким байдуже, що я покидаю трьох удів у невтішній жалобі: Пелагію, мою доньку і pacem romanam… Тож поспішай до своїх… Тебе чекає тяжкий бій за мій спадок, але знаю, — ти його відвоюєш…

— Відвоюю, Боніфацію. Бувай здоровий.

— Vale. Подай мені свою руку, найславутніший патрикію… А коли вийдеш звідси, ще раз оглянься і скажи: Salve aeternum…

— Прощай, найшляхетніший із римлян.

— Прощай, спасителю західної імперії… Vale… vale… magna… rei publicae… Occidentalis… salus…

Коли ж кремезна постать Аеція зникла у дверях і Петроній Максимус, заламуючи руки і до крові кусаючи губи, припав до ложа, Боніфацій останнім зусиллям приязно йому посміхнувся і відвернувся до єпископа, уже глухий до всього, що гарячково викладав сенатор.

— Святий отче… — шепнув знову за мить, — ти визнаєш науку про милосердя Боже?…

— Так, мій сину, — з гордістю відповів Іоанн. — Не було вечора, щоб я відійшов до сну, не підкріпивши перед тим душу спасенною наукою Августина…

— Отче… Чи відходжу в милосерді?…

Єпископ Іоанн не відповів нічого. Хлипання відібрало йому голос, — сльози білим туманом заволокли старі очі, які жадібно дивилися на смерть солдата. Кивнув лише головою.

Тоді Боніфацій здійняв очі до яснопромінної блакиті над перистилем і, складаючи руки на грудях, прошепотів:

— Якими ж святими і правдивими були твої слова, наймудріший отче Августине… Воістину, доти не зазнає наше серце спокою, доки в Тобі не спочине, Господи!

Розділ V. Подвійна перемога

1

Дорога від церкви Святої Агати до розкішної вілли, яку три побожні вдови з вельможного роду Павлинів дарували Боніфацію одразу ж після прибуття з Африки, прагнучи так ушанувати його ревність у вірі, була зазвичай довгою і втомливою. Але того дня Пелагія, яку несли в лектиці чотири привезені з її рідних сторін нумідійці, здавалося, зовсім не помічала відстані, — так сильно її поглинули роздуми про те, що чула й бачила в церкві. Той пресвітер, що вділяв останнє благословенство від імені подібносущного з Отцем Христа Спасителя, справді мав вигляд і голос препозита з ауксиліїв, але зате диякон!.. чи ж справді не був схожий на архангела Рафаїла, такого, яким вона його бачила на диптихах?!.. Теж був готом, але як мало було в ньому того, що, на її гадку, нерозривно в’язалося з типом гота! Радше — якби не ті блакитні очі та золотаве волосся, виглядав наче один із тих грецьких чи єгипетських пресвітерів і монахів, од яких тепер в Італії аж роїлося і які проголошували нову, незбагненну Пелагії науку, що Діва Марія була не лише матір’ю Христа-людини, а й матір’ю Бога… Але цього дня Божого думку і душу Пелагії особливо зворушила улюблена з дитинства євангельська притча про сіяча, яку вона вперше почула прочитаною мовою готів. Як молодий диякон нічим не нагадував Сигісвульта або ж когось із його солдат, так і у промовлених з амвону словах перекладу Ульфілли, — незрозумілих, а все ж повних якогось дивного чару, — ніщо не нагадувало Пелагії тих готських наказів і вигуків, до яких звикло її вухо під час облоги Гіппону. Почувалася щасливою та гордою тим, що це саме її віра, — ненависна і зневажена в Італії наука Арія, — проголошує слово Боже не лише мовою римлян, але й мовою варварів. «Зовсім як апостоли, що разом усі різними мовами промовили!» — захоплено думала вона, не сподіваючись, що за мить її зустріне ще одна радість, інша, але з того ж джерела.

Бо от коли лектика звернула з Аргілету на Vicus Patricius, зір Пелагії помітить велику мармурову плиту зі золотим написом. Тихе ляскання долонями, і одразу застигнуть чорні нумідійці. Малі ручки, тремтячи, розсовують завіси лектики, свята Агато, невже справді можливе таке щастя?! Пелагія не вірить власним очам… читає напис десять… п’ятнадцять… двадцять разів… А коли накаже рушати далі, на кожному розі, кожному перехресті, під кожним портиком знову озветься владне ляскання: зупинитися! Бо аж до самого її дому з кожного перехрестя, з під кожного портика в очі б’є та сама радісна звістка, що на вже близький новий рік — десятий рік щасливого панування вічного Валентиніана Августа — консулом Заходу буде іменований найпресвітліший Флавій Ардабур Аспар… Аспар — її єдиновірець… мабуть, перший од часів Констанція Другого консул-аріанин! Почуття безмежного щастя і гордості переповнює всю душу Пелагії

Відколи вона овдовіла, її побожність і ревність у справах віри ще зросли. Хоча щиро оплакувала Боніфація і докоряла собі, що лише після смерті оцінила всю велич і благородство його душі, — усе ж не могла, особливо в період посиленої побожності, не зазнати відчуття наче полегші від думки, — боротьба скінчилася і ніхто вже не замутить спокою її духу, ніхто не перешкодить у найважливішій справі: вихованні донечки у повній згоді з наукою Арія. Жила цілком усамітнено, надзвичайно скромно, попри те, що вважалася однією з найбагатших жінок імперії та й була такою насправді. Але Гейзеріхові завоювання в Африці позбавили її всякого зв’язку зі своїми володіннями, а те, що мала в Італії, хоча й досі робило її об’єктом загальної заздрості, напевне, не було чимось таким, що — за словами конаючого Боніфація, — необхідне для порятунку Аецієм римського миру.

Про цього свого нареченого, — як часом із сумною усмішкою називала його в розмовах сама з собою, — думала напрочуд мало, останнім часом майже зовсім нічого. Не знала, де він і що з ним. Найпевніше, його вже нема серед живих. Того дня, коли Аспар буде проголошений консулом, минає рік і чотири місяці, відколи вона мала останню звістку про нього. Страшної буремної ночі тікав через Адріатику малою старою галерою… може, саме тоді й загинув?! Тікав, не відвоювавши Боніфацієвого спадку, всіма покинутий, переможений, кажуть, безтямний від сорому і розпачу… цькований, як найдикіший, найгрізніший звір! Ненависть Плацидії до Аеція виявилася сильнішою, ніж її приязнь до колишнього комеса Африки. Знехтувала останню волю Боніфація. Оголосила того, кого він назвав своїм спадкоємцем, ворогом імперії та римського миру… наклала конфіскацію на його маєтки… вимагала його голови і публічного позбавлення честі. Сигісвульт і цього разу зберіг вірність: італійські війська не піднялися на захист останньої волі Боніфація. Астурія, натомість, від усього цього ділило море, Піренеї, Альпи і запеклі бої зі свебами. Щоб ушанувати покійного друга, Августа іменувала патрикієм його молодого зятя; наперед була певна, що Себастьян стане лише її сліпим знаряддям… Урешті дочекалася давно жаданої миті: насправді була самовладною і єдиною! Приятелів і прихильників Аеція позбавила гідності, посад, впливів; після неповних двох років урядування honesta missio торкнулася і префекта преторію Флавіана. В сенаті навмисне за кожної нагоди підкреслювала релігійні справи, прагнучи таким чином протиставити християнські роди друзям Аеція — Симмахам і Вірам. Басса, попри його великий авторитет, усунула від впливів, зате зі всіх сил підтримувала Петронія Максимуса, іменувавши його консулом одразу ж після Аеція. Цей консулат Аеція був єдиною поступкою його прихильникам і всім, хто вимагав виконання останньої волі Боніфація: імені гнаного бунтівника не стерто з консуларіїв, а погруддя з широким, грубо вирізаним обличчям оздоблювали всі громадські місця ще й тоді, коли про того, кого вони представляли, загинула всяка чутка.

«От і не буде вволено волю Боніфація… Аецій не буде мужем найбагатшої спадкоємиці Африки… не буде salus rei publicae Occidentalis» — казала собі Пелагія, коли ще поверталася час від часу думками до останніх хвилин чоловіка і обітниці, яку вона принесла. Бо ж обіцяла. І справді, якби Аецій повернувся та нагадав про своє право, вона б, мабуть, згодилася стати його дружиною. Але воліла б, щоб не повертався: може, знову почалося б змагання за дітей, які з’явилися б на світ, за їхнє хрещення та виховання…

Лише так про нього думала. А якщо інакше, то лише зі співчуттям, таким, яке виявляють малознайомим людям, — тим, що померли, не дочекавшись радості та щастя, за які змагалися все життя. Закінчилися res gestae і, попри все, закінчилися краще і достойніше, ніж це могло трапитись. Бо чи багато є таких мужів, про яких літописці напишуть: «Відійшов за свого консулату»?!

Коли лектика, що несла Пелагію з церкви Святої Агати, нарешті зупинилася перед інсулою, справді однією з найкращих у місті, мажордом, який уже доволі давно нетерпляче виглядав повернення своєї господині, підійшов до неї і, згинаючись у покірному поклоні, мовив:

— Якийсь шляхетний пан уже годину чекає тебе в атріумі, о найдостойніша. Хтось зовсім незнайомий нікому з домашніх…

Здивовано поспішила до атріуму слідом за мажордомом та двома аріанськими дияконісами, які постійно мешкали в її домі і без яких вона ніколи не показувалася гостям на очі. Йдучи, даремно намагалася вгадати, кого побачить за мить. Невже хтось із Африки? А може?… Серце забилося сильніше, а обличчя поблідло від хвилювання: може, це сам велебний і святий єпископ Максимін, до якого, напевне, дійшла вже звістка про її палку відданість святій вірі і який прибув, щоб особисто вділити їй благословення… Навіть ноги під нею підігнулися — воістину, чи могла вона прагнути чогось більшого?

Але, на велике розчарування Пелагії, шляхетний муж виявився зовсім незнайомим молодиком, який — тільки-но вона з’явилася у дверях, хутко схопився з кам’яної лави і схилився у повному глибокої пошани, проте вільному від усілякої приниженості поклоні. Хоча постать мав горду та справді шляхетну, а при тому був зовсім непоганим із себе, на перший погляд видався Пелагії кумедним: мав у собі якусь таку рису хлопців-підлітків, що смішить їх ровесниць. Але перш ніж встигла усвідомити, що б це мало бути, почула голос — теж дуже молодий, — який казав:

— Найдостойніша пані, приношу тобі вітання від найпресвітлішого Флавія Аеція…

Приголомшення… наче після близького удару блискавиці… і одразу ж повернення до тями… Перша думка: «Відіслати мажордома і дияконіс…» Але юнак, що, здається, читав її думки, приязно усміхається і нібито з вдячністю навмисне голосно каже:

— Весь Рим як не нині, то завтра довідається про повернення славутнього мужа… Але волею Аеція було, щоб першою про це довідалася його наречена….

Дияконіси дивляться на Пелагію з неспокоєм і образою. То вона не примножить собою числа святих удів! А в неї аж тепер підгинаються коліна і все обличчя покривається блідістю. Впала на кам’яну лаву, зворушена куди сильніше, ніж тоді, коли сподівалася єпископа Максиміна.

— То він живий? — питає тремтячим голосом і невідомо, чи це радість, чи, радше, прикре здивування і наче розчарування та жаль змушують її голос так тремтіти.

— Живий, найдостойніша, і, як я сказав, невдовзі повертається до Риму…

Вона уважно на нього глянула. До серця почала закрадатися раптова недовіра. Що, коли це якийсь agens in rebus Плацидії, навмисне підісланий, щоб довідатись, чи Пелагія не знає чогось про свого нареченого?…

— Хто ти, шляхетний пане? — питає суворим допитливим голосом.

— Моє ім’я Марцеллін.

Це їй нічого не каже. Також і те, що він, — як вона одразу ж після цього довідалася, — походить із Далматії.

— Ти бачив Аеція?

Він засміявся, наче здогадавшись про причину її недовіри.

— В останні pridie idus, — гукнув, — минуло п’ятнадцять місяців, відколи буремної ночі самотній мандрівник постукав у двері мого дому. Я відразу його пізнав. А він угадав це й промовив: «Не знаю твого імені, та відтепер воно вже належить історії, хай що б ти зі мною не вчинив». Усю весну я ховав його в себе і так успішно, що не лише гончі пси та хорти Августи, якими кишить Далматія та Адріатика, але навіть ти, найдостойніша, не знала, де Аецій…

— Кажеш, усю весну. Але ж минула вже друга весна і літо, і осінь уже минає… Звідки ж ти знаєш, що тепер, у цю мить, Аецій ще живий… що жив рік тому?…

— Я бачив його в самі вересневі іди, найдостойніша… розповім точніше, де: біля кордонів Паннонії… у місті Бригеції… Наказав привітати тебе і сповістити, що незадовго побачиш його в Ромі…

У свою чергу засміялася Пелагія.

— Радо його привітаю, як годиться приреченій йому невісті. Але чи так само радо привітає його Італія, місто, сенат, а передусім вічна Августа?…

— Запевняю тебе, найдостойніша, що привітають його як патрикія так само радо, як вісім років тому вітали в його особі комеса доместиків… Бо Аецій не сам повертається… його супроводжують тисячі гунських воїнів… Саме коли закінчилася ця перша весна, найдостойніший вигнанець попрощався зі мною і рушив до свого давнього приятеля, короля Ругіли… Оскільки ж володар гунів не виявився Еолом….

— Яким іще Еолом? — здивовано перебила вона.

— Еол, найдостойніша? — він так само здивовано глянув на неї. — Адже се бог вітрів, що Уллісові…

— Бог вітрів?! — вкрай обурено скрикнула вона. — Ти віриш у якогось бога вітрів, шляхетний Марцелліне?…

— Вірю ще в інших богів, найдостойніша… у всіх богів, сильних, мудрих і прекрасних… От і тепер, коли б я не вихилив уже до дна келиха з масиком, яким пригостив мене твій мажордом, то радо і квапливо струсив би кілька крапель на честь богині Венери, щоб пом’якшити її гнів та заздрість… Бо й справді не може їх не відчувати при вигляді тієї, що, наче саме Щастя, увійде до ліжниці великого мужа, який зволить називати мене своїм сином…

Вона сердито зморщила брови.

— Або глузуєш із мене, юначе, або дуриш мене. Не вірю, щоб найсвітліший Аецій називав своїм сином поганина, шанувальника огидних богів і розпусних богинь…

Марцеллін знизав плечима.

— Найсвітліший Аецій, — відповів із такою ж, як раніше, посмішкою, — за своє життя бачив надто багато найрізноманітніших країн, народів, святинь і олтарів, щоб не розуміти: воістину, богів майже стільки ж, скільки й людських сердець…

Так, тепер Пелагії все зрозуміло. Вже знає, чому з першого погляду Марцеллін здався їй смішним. Як же сталося, що вона щойно це зрозуміла, хоч давно вже до нього придивлялася?!.. Цей молодик мав бороду, рідку, смішну, що дивно не пасувала до його обличчя, але була напрочуд дбайливо відрощена, — а водночас наче навмисне занедбана і перебільшено неохайна… Подібну бороду Пелагія бачила в одного із Авреліїв Симмахів, — тоді Боніфацій казав їй, що так язичники вшановують пам’ять цезаря Юліана, огидного відступника… Але Симмахій принаймні був зрілим мужем! А цей, справді, лише смішний. На нього навіть і ображатися не варто. Як і на те, що він каже….

— А якщо навіть, як зволиш казати, найдостойніша, Аецій вірить у єдиного Бога, — Бога християн, то, воістину, ця його віра не заважає йому любити й цінувати тих своїх приятелів і близьких, які вірують інакше, — закінчує попередню думку Марцеллін і відразу ж додає уже зовсім іншим тоном. — Але я вже прощаюся, найдостойніша. Мушу ще сьогодні передати поздоровлення від Аеція найпресвітлішому Геркулану Бассу.

Решту дня Пелагія провела як у гарячці. Не читала жодної побожної книги, зовсім не розмовляла з донькою про істинну віру, не показувалася більше на очі ні мажордомові, ні дияконісам. Хоча дуже схвильована, цілковито була певна, що має вчинити. Ще не вірить, що Аецій повернувся, але, якщо повернеться, буде вволено останню волю Боніфація. Що дивніше, — коли думає про це, зазнає навіть певного задоволення, хоча й не може знайти його джерела у своїх думках. Лише вночі, коли раптом прокинулася після короткого сну, — ледь подумала про це, відразу зрозуміла, що її втішило. Аецій, напевне, добрий християнин, але може й справді його віра не заважає йому любити і цінувати тих, які вірують інакше, — як це висловив Марцеллін. Коли знову засинала, на її обличчі пустувала радісна посмішка: якщо Аецій приятелює з поганами, то, напевне, не дивитиметься скоса на віру дружини, відмінну від своєї. А це найважливіше.

2

— …один із них мав срібні кружки на лоріці, другий латунні… Я пізнав: препозит і сотник… І не з ауксиліїв, — зі школи протекторів… Препозит виривав сотникові мізерикордію з рук і кричав: «Якщо Христа не боїшся, то подумай… подумай, дурню, що Аецій іще повернеться!»

Голос Басса тремтів од глибокого зворушення, наче це він сам був тим препозитом, що, заклинаючи поверненням Аеція, рятував товариша від самогубства.

— Я бачив на власні очі! Чув так само добре, як хвилину тому всі ми чули наймудріші слова найпресвітлішого Віра Нікомаха! Воістину, то був голос народу, отці! Vox populi — vox Dei… viri illustres! viri spectabiles! viri clarissimi! А що найважливіше, — на губах промовця заграла щиро весела, але заодно наче й іронічна посмішка, — то був голос збройного народу, о patres conscripti! Спитайте когось із них: хто найславніший муж імперії?… Кожен без вагання відповість: Аецій. Хто вас вів по здобич і перемогу? Аецій. Хто єдино спроможний командувати вами так, аби ви його шанували, боялися і любили водночас? Аецій.

Обірвав, щоб обтерти хусточкою піт, який густими краплями спливав із обличчя, — цією перервою скористається консул Петроній Максимус, швидко збіжить на трибуну і загукає:

— Аецій, Аецій, завше Аецій! Справді достойний, щоб ми лише про нього й розмовляли! Бо хто ще несе на собі стільки злочинів і гріхів проти маєстату і права?! Аецій. Хто підступно вбив найславутнішого Фелікса, щоб сягнути по осиротілий патрикіат? Аецій. Хто розтоптав право і волю вічної Августи, відмовившись підкоритися законно проголошеному патрикію? Хто розпочав тричі згубну громадянську війну, яка ту лише користь принесла, що виявила всю бездарність і сміховинність вимог бунтівника? Хто? Воістину, ніхто, лише Аецій. І хто стоїть сьогодні біля кордонів Італії, погрожуючи країні та місту вогнем і мечем? Хто звертає проти власної вітчизни дикість і потугу тисяч варварів? Я сказав: Аецій.

Ледве закінчив, між усіма кріслами і на всіх лавах розпочався страшенний гамір. Наче стадо білих голубів, весь сенат раптом затріпотів крилами білих курульних тог.

— Recte diсis, Геркулане, — ревли Басси, Валерії, Симмахи і Віри.

— Recte, Максимусе! — гриміли Павліни, Гракхи і найчисленніші Аніції.

— Аецій! Аецій! Хочемо Аеція! — все гучніше, все наполегливіше та відважніше кричали перші.

— Не хочемо, — це Тарквіній! Катиліна! Коріолан! Кличе собі на поміч ворогів Риму… погрожує чужинським ґвалтом!.. Зрадник! Коріолан! Коріолан! Коріолан! — перекривали ще гучнішим галасом крики перших прихильники Максимуса, який, відчуваючи за собою кількісну перевагу, повернув тріумфальне обличчя до патрикія імперії, що сидів на підвищенні, та урочистим, хоч дещо хрипким голосом сказав:

— Зволь сповістити вічну Августу, найславутніший і найпресвітліший Себастьяне, що сенат міста, — так само, як Її Вічність, — розуміє та відчуває, що, як і багато століть тому, в Римі немає місця для Коріоланів…

— Яка шкода, що найпресвітліший консул має таке малопривабливе обличчя, — пролунав раптом чийсь голос із задніх лав. — Не зможе нам заступити ні Ветурії, ні Волумнії[49]…

Всю величезну залу струснув єдиний могутній вибух сміху та шквал оплесків. Петроній Максимус зблід, але, перш ніж устиг щось сказати, Геркулан Басс знову зажадав голосу.

— Не час тепер на жарти і сміхи, достойні отці, — сказав серйозно і майже суворо. Італії та місту загрожує небезпека вдесятеро більша, ніж зловорожий наїзд Аларіха. Сто тисяч гунів під проводом короля Ругіли лише знаку й чекають…

— А знак той має дати обожнюваний найпресвітлішим Бассом Аецій, — перебив його Себастьян. — Воістину видовище, гідне історії! Коли поставлений поза законом вигнанець погрожує нападом найдикішої орди, преславні отці розмірковують, чи…

Раптом увесь побуряковів од люті, на чолі та затиснутих кулаках напучнявіли йому великі жили, молоде обличчя відразу зістарілося на десятки літ.

— Не маєте про що міркувати! — гукнув на всю залу. — Ви не влада… ви слуги маєстату і, коли маєстат захоче, підете всі до першої шеренги ауксиліїв битися з гунами Аеція! Рови копати! годувати собою стерв’ятників!

Петроній Максимус із люттю та розпачем кусав губи. Кожне слово Себастьяна було ударом по антиаецієвій партії. Те саме радісно подумав Басс і, оббігаючи поглядом притихлу в найсильнішому хвилюванні залу, промовив:

— Погану послугу чиниш вічній Августі та маєстатові, найславутніший патрикію! Ось перед тобою вісім сотень представників найдостойніших родів Роми. Глянь на них: кожен із них мислить інакше, але всі почувають однаково: ми не в Персії, найславутніший… не в далекій країні сінів… Ми не є нічиєю власністю, а якщо так себе називаємо, то лише щоб вшанувати маєстат… чий? Маєстат вічної Роми, втілений в особі першого римського громадянина — імператора… Так, найславутніший, перший між вільних громадян, якими править…

Кинув промовистий погляд на чотири ряди лав, заповнених самими Бассами, — Леканіями і Геркуланами. Ті, як один, гукнули:

— Закон!

Тепер аплодували не лише прихильники Аеція, але й Гракхи, Павліни, Красси, Корнелії та значна частина Аніціїв. А Геркулан Басс продовжував:

— Ви добре сказали, преславні мужі: закон. Той закон, який забороняє годувати сенаторами стерв’ятників, а який вимагає, аби в мить небезпеки, що загрожує кордонам Італії, головнокомандувач, патрикій, magister utriusque militiae перебував поміж військом, а не у стінах міста.

Останнє слово потонуло в новому гаморі та шквалі овацій. Смертельно зблідлий патрикій прошив Басса ненависним поглядом, потім обвів очима залу, наче хотів запам’ятати обличчя крикунів, урешті сказав:

— Немає жодної небезпеки. Аецій вже кільканадцять місяців сидить у Бригеції і, якби міг, давно би загрозив нам гунами. Не лише тепер, коли вам це вигідно, славні мужі… А закон, про який ви кажете?… Ти, найсвітліший Бассе, сам не віриш тому, що кажеш! Хіба ж ти не сказав хвилину тому: голос збройного народу це голос Божий! А не голос сотників, що програлися в кості, та п’яних препозитів, найсвітліший мужу. Голос полководців, за якими стоять ауксилії, доместики, палатинські легіони…

І знову залунали гучні оплески. Противники Аеція знову здобули перевагу, перетягнувши до себе Крассів, Корнеліїв та Гракхів. Потім настала коротка тиша, яку обірвав славний і вельможний Фавст Ацилій Глабріон, вимагаючи голосу. Прагнув прочитати сенатові якийсь лист.

— «Flavius Sigiswultus Acilio Fausto, viro illustri, salutum, — пролунав його спокійний рівний голос. — Питаєш, найсвітліший мужу, чи справді якась небезпека загрожує Італії і чи можемо покладатися на війська, якими я командую. Пишу — я командую — бо найславутніший патрикій ще навіть не прибув до Равенни, хоча небезпека така грізна, що не можна з нею порівняти навіть ту восьмирічної давнини, коли Аецій, як сьогодні, вів за собою хмари гунів. Бо сто тисяч язичників веде сам король Ругіла, який щойно прибув із війни, веденої цілий рік у Мезії проти військ partium Orientis…»

— Ось відповідь на те, що ти зволив казати хвилину тому, найславутніший патрикію, — звернувся Басс до Себастьяна з тріумфальною посмішкою. — Ось чому Аецій рушив лише тепер…

— «Стосовно ж війська, — читав далі Фавст, — то воно, можливо, зуміло б протистояти гунам краще, ніж вісім років тому, але… — Фавст на хвилину замовк, почекав, доки гарячкове піднесення дійде до вершини, і раптом жбурнув у мертву тишу, — але військо не хоче битися проти Аеція, який сьогодні чотирикратно сильніший, ніж тоді після страти Іоанна!.. А це тому, що йде за ним удвічі більше гунів, ніж тоді, що веде їх сам король, і, врешті, тому, що тоді на Італію йшов нікому невідомий приятель узурпатора, а сьогодні йде полководець, під проводом якого майже кожен із моїх солдатів бився і перемагав, кожен бачив його в бою і майже кожен почув од нього привітне слово, ласкаву посмішку чи нагороду… Коли я розмовляю з жовнірами, кожен — від комеса до останнього лучника — певен, що Аеція дуже скривдили і, справді, дуже нерозсудливо чинять ті порадники вічної Августи, які прагнуть союзу з королем Теодоріхом проти гунів і Аеція… Я сам гот, але знаю, що солдати, які з Аецієм на чолі двічі розгромили готів під Арелатом…»

— Ось справжній голос збройного народу! — раптом гукнув Секст Петроній Проб. — Чи потрібне ще щось, преславні отці?…

— Так, потрібне ще щось, — мовив Геркулан Басс. — Послухаймо останніх слів листа найсвітлішого Сигісвульта.

Себастьян схопився з місця.

— То це змова! Зрада! — закричав. — Басс заздалегідь знає, що читатиме Глабріон Фавст!

Але ніхто, здавалося, не звертав на нього уваги. Сенатори всі, як один, покидали крісла і лави, юрбою тиснучись до трибуни, щоб краще чути.

«Дивуюся, що найпресвітліший Петроній Максимус не показав тобі, преславний мужу, листа, якого я вислав йому в самі календи. Але вважаю, що напевне так учинить, коли довідається, що Аецій, який нічого іншого, крім співпраці з сенатом, не прагне, казав: „Не уявляю цієї співпраці без активної участі в ній найпресвітлішого Максимуса…“»

Десять довгих, повних досвіду та переживань років не зробили б із молодого Себастьяна мужа настільки зрілого, яким він став упродовж цих кількох хвилин, слухаючи із закритим тогою обличчям голосу Петронія Максимуса, що вже геть не панував над собою:

— Ось цей лист… от він… «Флавій Сигісвульт найпресвітлішому Петронію вітання. Ми були разом при ліжку вмирущого Боніфація, преславний мужу. І тоді ти вперше побачив, як плаче Сигісвульт. Чому ж я плакав? Спитай про це вічну Августу. Колись вона мені сказала: „Сигісвульте, вірний слуго, чи хотів би ти стати головнокомандувачем військ Заходу?“ „Ще ні, о вічна“. На святому обличчі з’явилося здивування. „Чому ж, Сигісвульте?“. Я відповів Її Вічності те саме, що відповів би Богу, якби він запрагнув призвати мене, негідного, на своє лоно: „Ще ні, о Боже, адже я ще не бився під командою Аеція“.»

Читаючи цього листа, на бажання Сигісвульта складеного поетом Меробадом, Максимус то блід, то червонів навпереміну: ох, як же, ані хиби, тріумфує Басс… як глузують тепер усі вороги Петроніїв… Але він уже справді не здатен був панувати над собою. Співпраця з Аецієм?! Нарешті! Нарешті можна скинути маску… можна стати собою!..

І жоден інший внутрішній голос не казав йому про жорстоко й підступно вбитого Фелікса… а пам’ять нічого не знала про те, що Аецій в Паннонії церкви палив… Зрештою, не він один перебував у такому душевному стані, весь сенат збожеволів. Ніхто вже не кричав: «Катиліна! Коріолан!»… Лише Глабріон Фавст, хоча найбільше сил приклав до зміни настрою, скрикнув одної миті майже сумно:

— І знову все як тоді, коли Аецій став комесом доместиків….

— Усе інакше, все інакше! — тріумфально відгукнувся Фавст. — Хіба ж тоді питав хтось сенат про згоду?!

Ці слова доводять до краю шал радості найпресвітліших, пресвітлих і найсвітліших. А забутий усіма найславутніший патрикій імперії беззвучно плаче під тогою, спершися зболілим юнацьким чолом на золотого двоголового орла, який оздоблює бильця патрикієвого крісла. Але ось розсуваються складки тоги і раптом велика тяжка сльоза спадає на ту з орлиних голів, що дивиться на захід.

Сльоза швидко висохне і навіть сліду не зоставить на злотолитій голові, яку за шість тижнів раптом ораторським жестом ухопить за горло рука патрикія імперії. Широка, внизана перснями рука. Не вісімсот, — а тисяча вісімсот сенаторів, що юрмилися у страшенній тисняві, зрозуміє цей рух, як образ варварів — напасників Заходу… тих варварів, від яких порятує імперію новий патрикій. Вимовляючи: «порятує» — трохи зменшить стиск, але орлина голова, якби могла відчувати, бачити і міркувати, напевне підтвердила б, що то не варвари, а широка, внизана перснями рука стисла їй горло. Новий патрикій із висоти розкішного крісла жбурляє між збиті голови та серця сильні, владні, лункі слова, а на кожне з них зала відповідає безтямним ревінням:

— Ave, vir gloriosissime! Ave, ave! ave!

Його вже хапають на руки — сенатори, солдати, городяни. Бо хто ж повернув сенатові давнє значення? Хто поведе до нових звитяг?… Завдяки кому король гунів не наїде вже на Італію й міста? Поруч із ним на руках несуть Сигісвульта, Басса, Петронія Максимуса. Людський потік пливе від Forum Romanum через Аргілет і Vicus Patricus, врешті зупиняється перед розкішною інсулою. Всунувши одну руку під передпліччя Сигісвульта, другу — під лікоть Петронія Максимуса, патрикій крокує так утрьох через порожній перистиль, фавцес, атріум, а, ставши на порозі триклініуму, посміхається і каже:

— Флавій Аецій вітає свою наречену. Ти пам’ятаєш, що обіцяла найблагороднішому з людей в годину його смерті, Пелагіє?

А вона:

— Ніколи не забувала. Де ти, Каю, там я, Кая.

3

— Як же тут темно, як у цирковій возівні! Навіть не знаю, де ти… Двісті київ дістане завтра старший кубікуляріїв… така ганебна недбалість! А, може, то святі дияконіси? От цікаво, якби котру з них якийсь чоловік узяв до ліжка, чи теж гасила б світло у спальні?!

Пелагія, що стояла одразу за порогом, тихо зітхнула. Ні, марні її надії! Кидані в темряву слова повні такого роздратування, а водночас такого безмежного здивування, що нічого себе дурити, наче цитатами з листів Павла можна буде змінити перебіг майбутніх речей! А вона вже готова була принести таку велику жертву: хотіла послатися не лише на слова патріарха Аттика, хоча вважала його єретиком, але навіть на все, що говорив і писав про подружжя, дівоцтво і вдівство її великий ворог — Августин гіппонський. Та зараз уже знає, що все марно, каже тільки:

— Це я звеліла погасити лампи, Аецію!

— Але ж я хочу бачити свою дружину в спальні! — Його голос, швидко сповнюючись гнівом, все ще найсильніше відлунює здивуванням. — Чи ти глузуєш з мене, Пелагіє?… Що це за дівоча чистота?! Ти ж уже давно…

Раптом сам себе перебиває і кидає з порогу в непроникний морок спальні питання, у якому стільки ж сильного здивування, як і глибокої образи:

— А ти, невже справді не хочеш мене бачити, Пелагіє?… Може, думаєш, що моє тіло не рівня Боніфацію?!..

— Адже я ще стільки разів тебе побачу, Аецію… Ти звик до жінок, які щезають із ліжка, ледь світає, і тому такий нетерплячий…

Але він уже не слухає. Пелагія бачить, що його постать вже не заступає освітленого прямокутника дверей. Чує голосний тупіт його стіп об підлогу фавцію, таблінуму, нарешті атріуму. І вже біжить назад. Несе в руках велику лампу, що сяє сильним ясним світлом. Він повен гніву і неспокою. Що мала б означати дивна поведінка його нареченої-вдови?… Чому веліла погасити світло? Невже ноги в неї як палиці або ж викривлена лопатка, або негарно відвислі груди?… Але ж не виглядала на таку. Зараз він її огляне. Усього б сподівався, але не такої штучки з гасінням світла… І саме тоді, коли він понад усе прагне дивитися на неї! Як же це все дивно… таке геть інше… нічим не схоже на ту шлюбну ніч вісімнадцятилітньої давності!

«Так, нічим не схоже!», — скаже він собі ще раз, входячи до кубікулу і кидаючи сніп яскравого світла на постать Пелагії, що спокійно роздягається. Бо хоч світляний круг, як і тоді, вісімнадцять років тому, насамперед утягує в себе дві стопи, з яких щойно зсунулися червоні, переткані золотом черевики, — навіть ці стопи, так, здавалось би, схожі у всіх людей, — нічим не нагадують Аецієві доньки Карпілія. Ніщо інше у всій постаті та поведінці Пелагії теж не нагадує йому першої дружини. Боніфацієва вдова не надто висока, але струнка і гнучка… тіло її матове, темне… очі чорні, завжди блискучі — навіть тоді, коли їх затіняють довгі, ще темніші вії… Байдуже — може, тільки, трохи здивовано дивиться на вже майже повністю оголеного Аеція: не озивається ні словом, коли лампа наближається до самих її персів. Оголеними, дуже темними руками виймає з блискучого плетива волосся довгі золоті шпильки, а, впоравшись із ними, починає знімати широку багряну стьожку, що почетвірним вінцем обвиває гарної форми, хоч трохи закоротку голову. Коли ж волосся, ніби густий клубок чорних змій, швидко зіслизне на рамена, груди і плечі, — вправним рухом скине з себе тяжку, злототкану, червону сукню, зостаючись у самій лише туніці таларі.

Нічна одіж, яку в пошлюбну ніч мала на собі донька Карпілія, — яскраво-червона, ткана з грубої вовни, відкривала всі груди і ноги аж за коліна; туніка талар Пелагії покриває її всю від шиї аж до кісточок ніг, але, пошита з дорогої тоненької тканини, що її з далекого краю сінів привозить модницям Заходу александрійський купець Домінус, — здається лише прозірчатою заслоною, блідо-рожевий колір якої предивно поєднується з темним тілом нумідійської спадкоємиці. Аецій вже знає, що його дружина не має литок як палиці, ні кривих лопаток, ні негарно звислих грудей. Поглинає її зором таким жадібним і таким променистим, аж Пелагія починає відчувати неспокій: чи не согрішила, надягаючи цю дорогоцінну туніку, через яку так їй заздрила пасербиця?…

Аецій, натомість, відчуває величезне задоволення: чотири місяці тому розпочав сорок п’ятий рік життя, зоставивши далеко позаду ті літа, коли чоловіком, його вчинками і думками, керують всевладні тілесні похоті, — зрештою, Аецій ніколи і не був їхнім невільником. Але довгі місяці, що їх він мусив пережити між гунами, зродили у ньому непоборну тугу за красою жіночого тіла й обличчя. Напевне, ні донька Карпілія, яка втоляла його жагу давніше, ні Пелагія, яка робитиме се тепер, суттю своєї жіночності майже нічим не відрізнялися від гунських невіст, що своїми пестощами сповнювали Аецієві сумні ночі вигнання. Але, черпаючи з їхніх уст, перс і стегон насолоду не меншу тієї, яку таїли у своїх вустах, персах і стегнах його перша дружина та Пелагія, — вважав лише перешкодою всіляке світло, що безжально відкривало всю невимовну бридкість жінок гунського племені… бридкість, вигляд якої — навіть у нього, так звичного до цього народу! — легко міг погасити і звести нанівець хоч би й найсильнішу похіть, будячи водночас могутню болісну тугу: за жіночою красою. І от він має її перед собою.

— Прошу тебе, Пелагіє, зніми з себе і цю одіж…

У його голосі звучать м’які лагідні нотки, яких ніколи не чули з цих уст ні Плацидія, ні Боніфацій, Ні Басс, ні Фелікс, Касіодор, Андевот чи король Ругіла.

— Ні, Аецію.

І більше ні словом не озвалася тієї ночі, попри те, що через кілька годин Аецій, щедро напоєний, а навіть пересичений і вже втомлений коханням, почав засипати її питаннями, які задавав голосом усе більше сонним, але повним щирого зацікавлення і здивування. Але, не отримавши жодної відповіді, заснув, щоб прокинутись аж тоді, коли сонце вже високо підніметься.

Спав, як завжди, без ніяких сновидінь. Прокинувшись, одразу ж детально згадав усе, що відбувалося перед тим, ніж заснув. Глянув на Пелагію. Темна барва її тіла ще більше вигравала при світлі сонячного проміння. Його погляд, зі щирою радістю, хоч цілковито звільнившись од жаги, знову почав блукати по всій її постаті. З великим здивуванням помітив, що надто швидко, надто високо, — як на ранковий сон, — здіймалися в диханні темні груди, майже неторкнуті часом: п’ятьма роками заміжжя та материнства… Все більше здивований погляд Аеція ковзнув урешті на обличчя… вуста… щоки… широко розплющені очі… Не спала! В її погляді прочитав такі дивні та незбагненні речі, що відразу ж схилився над нею, майже торкаючись обличчям широко розхилених над зціпленими зубами губ… І раптом ці губи вгризлися в нього… Темні гнучкі руки миттю обплели його всього могутнім зміїним стиском… таке знайоме йому обличчя раптом невпізнанно змінилося, перетворене настільки шаленою жагою, що сорокап’ятирічний Аецій не міг стриматися, щоб інстинктивним рухом підлітка не відсахнутися і не спитати тремтячим голосом:

— Що з тобою?…

Величезні очі дивилися на нього з дикою закоханістю, наче не розуміючи, що він каже.

— Я не знала… не знала, що кохання — це таке щастя… — почув нарешті через довгу, довгу мить. Здригнувся всім тілом:

— Адже ти вдова! — скрикнув украй здивовано.

4

У найближчі вересневі нони мине вісім літ од того вечора, коли в карфагенському домі Пелагіїв відбувався шлюб останньої спадкоємиці роду з могутнім комесом Африки. На морі тоді шаліла буря: проконсул Георгій, який спізнився на весільний бенкет, приніс сумну новину, що поблизу Котонського порту затонула мала зернова галера і вісімнадцять рибальських човнів. Сильний вихор, що налітав з півночі, з боку Мегаліту, не досягав, щоправда, самої Бірси, на схилах якої здіймався дім Пелагіїв, — силу його натиску гамували високі стіни акведуку; а все ж ведена до спальні наречена виразно чула глухий жалібний стогін вітру, що якнайкраще відповідав її тодішньому настрою. Бо хоч Боніфацій дуже їй подобався, — був вродливим і таким ґречним та делікатним у всіх своїх манерах, а ще й, крім того, вона аж лопалася від гордості, що стане найдостойнішою матроною Африки (проконсул Георгій був нежонатим); усе ж, переступаючи поріг кубікулу, де вже чекало широке, вистелене м’якою тканиною ложе, — зазнавала відчуття, наче переступає поріг пекельної брами, яка зараз зачиниться з гуркотом і брязканням, глухою нездоланною стіною відтинаючи її назавжди від усього, чим вона жила досі: від молитви і святих обрядів… од надії на спасіння… від самого Бога… Здавалося, що вогонь, який палив її зсередини… вогонь сорому і страху — це вже початок вічного полум’я, яке завжди її палитиме… завжди… без кінця!.. але ніколи не спалить… Стогін вітру раз-у-раз перетворювався на свист і тоді Пелагія була певна, що чує сміх самого сатани… Надто часто стикалася з донатистами та їхньою суворою наукою, щоб її могло заспокоїти запевнення: те, що ще до полудня було найстрашнішим гріхом — найбільшою образою Бога — тепер стало вже чимось геть невинним і необхідним, навпаки: відтепер гріхом буде непослух і всякий опір, який вона чинила б волі мужа, відмовляючись вдовольнити собою, — тільки-но він запрагне, — його жагу. Про те, що трапиться через мить, Пелагія мала дуже туманне уявлення: потреба продовження людського роду, сором, біль, страх, якесь грішне нечисте задоволення, а водночас огида й відраза — це все плуталося в її думках і почуттях, в передчутті та свідомості — в якусь страшну сатанинську оргію, не знати чому освячену родинними урочистостями, повагою обрядів і священничим благословенням. Лише одне знала напевне: незайманість, яка наближала її до Христа, неба й ангелів, назавжди її покине… навіки відійде, а разом із чистотою тіла буде огидно закаляною і чистота її душі… Коли служебниці підійшли до неї, щоб роздягти з шат і приготувати до прийому нареченого, — в очах Пелагії відбилися такий страх і така мука, що стара сестра її батька, яка заступала того дня покійну матір, хоч сама вдова, дуже сувора й сором’язлива, неспроможна далі витримати ту її муку, швидко підійшла до небоги і, силуючи себе до веселої, майже легковажної посмішки, шепнула їй до вуха:

— Радуйся! Присягаю своєю честю, що сьогодні тебе чекає найвища насолода, яку на цьому світі може зазнати жінка…

— Ти дуже добра — справжня мати. Вчора ти так хотіла мене заспокоїти і втішити, — сказала їй другого дня в полудень Пелагія, з пошаною і вдячністю цілуючи стару поморщену руку.

Стара жінка здивовано глянула на її усміхнуте обличчя, коли ж небога сіла біля її ніг на ослінчику і почала щиро та невимушено розповідати про все, пережите тієї ночі, — це здивування перейшло всі межі. Не було жодної насолоди, навіть найменшої приємності, зате зовсім не зазнала болю, огиди, почуття бруду й падіння, — лише втому, а потім майже нудьгу… І тепер уже геть нічого не розуміє! Де ж таїться ця прославлена грішна і диявольська насолода? Де та страховинна межа між незайманістю та падінням?… Чого ж насправді веліли їй боятися і чого з найранніших літ учили соромитися? Їй здається, що могла б повністю оголеною вийти на вулицю — справді не може зрозуміти, де в тій наготі та чині творення нових людей чаїться нечисть і гріх?!.. На все, чого жадав од неї муж, вона згоджувалася без охоти, але й без нехіті. Тільки одного не розуміє: чому обличчя Боніфація раз-у-раз дуже блідло, а очі заходили дивним туманом?!

Старенька, що спершу перелякано й обурено затикала собі пальцями вуха, — тепер слухала з напруженою увагою і не лише здивовано, але захоплено і заздрісно. Наскільки ж інакшими були її власні спогади з подружніх літ!.. спогади, яких вона так сильно соромилася сама перед собою і за які аж до останнього подиху платитиме Божій справедливості найсуворішою покутою та постом!

— Дочко моя, — сказала, урочисто підводячись зі свого місця, коли Пелагія нарешті закінчила свою сповідь, — тішся і дякуй Господу Небес… Він зволив вилляти на тебе, моя дитино, силу таку величезну і таку рідкісну, що заздрили б тобі через неї багато тисяч жінок, якби знали… Тож пильнуй, щоб мудро і згідно з волею Божою користати з влади, яку зволив дати тобі Бог над могутнім Боніфацієм… ту саму владу, яку колись пекло, змагаючись із Господом, дарувало Єві, Далілі, Ієзавелі….

Довго розмовляли того дня Пелагія і стара сестра її батька, а коли молода дружина комеса Африки нарешті пішла до своїх кімнат, то навмисне обрала найдовшу дорогу до триклініуму, де чекав її чоловік: потребувала довгого часу, щоб зігнати з обличчя зухвало веселу посмішку… посмішку гордості й тріумфу, що пливла з розуміння власної сили, ще кілька годин тому зовсім непередбачуваної… Натомість стара жінка проводжала її поглядом, у якому чи не більше, ніж подиву, було тепер дивного замислення і майже співчуття. Хоч стара, побожна, соромлива і сувора, хоч мучила душу й тіло покутою, — все-таки була жінкою і справді не знала, чи погодилася б проміняти світ своїх (грішних і проклятих! — як завжди собі казала) спогадів на справді величезну та рідкісну силу, яка дісталася Пелагії…

Цю силу обоє — Боніфацій і Пелагія — відчули дуже швидко. Коли між подружжям спалахнула перша серйозна суперечка, викликана листом карфагенського єпископа Аврелія, що найсуворішими словами картав тих правовірних, які побираються з єретичками, — Пелагія цілу октаву не показувалася чоловікові на очі, а коли змилувалася і впустила його до своєї кімнати, про лист Аврелія не було вже й мови. Через півроку, коли однієї ночі Боніфацій, обіймаючи дружину, сказав зі сумною посмішкою, що вона мусить дати йому сина, який став би монахом і молив у Бога прощення за батькову холодність у справах віри, — Пелагія спокійно вислизнула з його обіймів і, закутавшись якоюсь тканиною, вийшла з кімнати, скрикнувши з лютим глумом: «Для цього візьми собі іншу жону, — не єретичку». І не повернулася ні тієї ночі, ні наступних, попри гарячі благання і пристрасні заклинання мученого жагою і розпачем чоловіка. Ця її перевага, що коренилася у неспівмірності почуттів та прагнень, які вони одне в одного викликали, не лише дозволила їй зберегти вірність науці Арія, але й вчинила її господинею думок і вчинків не тільки Боніфація — закоханого в неї чоловіка, а й Боніфація — глави сім’ї: patris familias. Та навіть Боніфація — комеса Африки! Адже образа, яку вона відчувала до Плацидії за її постійні докори, що приятель Августи зганьбився шлюбом із єретичкою, дуже спричинилася до розриву Боніфація з Равенною; так само, як до жорстокої страти переможеного полководця Маворція певною мірою призвів його лист, де він, вирушаючи проти збунтованого комеса Африки, сповіщав шляхетним африканцям, — не стільки за головою бунтівника їде, скільки для того, щоб, згідно зі словами Письма, відтяти йому правицю, бо всіх вона вводить у гріх, отруєна їддю єресі.

А все-таки воля Пелагії, що тріумфувала над законною владою мужа — patris familia, далеко не все завдячувала справам тіла і жаги. Молода жінка не раз здивовано думала, що, якби Боніфацій хотів, міг би її силі протиставити інші сили, не менше могутні: міг вигнати її з дому… публічно зганьбити… почати морити її голодом… так якось дошкулити або навіть бити, як це, начебто, нерідко чинять зі свавільними чи впертими дружинами інші чоловіки… Адже не раз сам казав зі сумною посмішкою: «Чому я не інший? Тоді би ти зрозуміла, що таке влада мужа… Інші не так роблять…» Але ніколи не вчинив нічого такого, що робили б із нею ті інші… Ніколи ні в чому її безпосередньо не скривдив… У хвилини навіть найбільшого гніву чи повністю заслуженої образи він не лише пальцем її не торкнув, але ніколи навіть не вразив жодним гострим словом.

Зате робив безліч інших речей, що її лише дивували і смішили. Вже першої пошлюбної ночі, перш ніж її обійняти, поклав голову їй на коліна і надовго завмер так, а потім осунувся до самих її стіп і почав палко цілувати довгі, тонкі, ледь скривлені пальці. Читаючи колись пізніше цілком випадково знайдений у батьківській бібліотеці кодекс поганського поета Марціала про різні любовні дивацтва, які інколи проявляються у людей, особливо ж у чоловіків, — подумала, з огидою відкинувши книжку: «А, може, це саме таке дивацтво Боніфація?… Невинне і кумедне…»

Але невдовзі поміняла думку.

5

Коли посланець Плацидії Дарій з усіх сил старався, щоб перед лицем вандальської небезпеки довести до об’єднання військ Боніфація та Сигісвульта, — свіжоповернений до ласки та своєї давньої посади комес Африки знову прибув до Карфагену, маючи при собі дружину, що ось-ось сподівалася пологів. Пелагія наколи не ходила до святинь нікеян, — як вона їх називала, — чи правовірних, як вони самі себе називали, але поступилася чоловікові у винятковому випадку (відбувалися поминальні молитви за душу матері Боніфація) і згодилася супроводжувати його до Фавстинської Базиліки. Там вона побачила ікону, що дуже її вразила: великий Феодосій Август, лежачи в поросі, одягнений у пурпур і вінець, з шанобою цілував нагі скривавлені стопи скатованого, одягненого в лахміття, коронованого терновим вінцем — такого бідного, що викликав безмежний жаль і співчуття, — Христа! Якоїсь миті здригнулася від жаху: те, що вона так дивиться на цю ікону — святотатство, а те, що про нього думає, — блюзнірство! Бо як же вона може рівняти себе з Христом?… Ні, ні, адже вона зовсім не рівняє!.. лише тепер розуміє Боніфація і що означало те палке цілування її ніг, не раз брудних від піску чи болота…. От як наймогутніший з людей, вічний імператор Август кориться в поросі та, цілуючи стопи Христові, виявляє цим свою слабість і покірність перед коронованим терниною, так само — таку саму слабкість та покору — стелить могутній комес Африки під ноги своїй жоні… Виходячи з базиліки, усе ще тривожно тремтіла: чи її думки не є гріхом або блюзнірством? — але, разом із тим, тішилася безмірно: сила її подвійно велика, не лише-бо сама з себе плине, але ще її помножують слабкість і покора, що ховаються в душі державного мужа, солдата і полководця… Тепер він ніколи не переможе її — вона спокійна і впевнена.

З цим спокоєм і величезною певністю своїх можливостей вона розпочала боротьбу за хрещення доньки. Навіть не мусила вдаватися до своєї переваги, яку черпала з повного браку любовних потреб, — уже знала інші слабкі місця Боніфація і на них теж тисла. Лише в період, коли за слабким чоловіком, наче могутня тінь, став батько Африки Августин, — почала інколи на цілі тижні позбавляти Боніфація можливості близькості з нею. Саме тоді, внаслідок посиленої тою війною за доньку побожності, вирішила добиватися того, щоб могти взагалі не єднатися з чоловіком у любовних обіймах. Щоправда, ніколи не відчувала у цьому єднанні жодної злочинної насолоди, жодного каляння чи гріха, — але, покірна засадам віри і святої науки про досконалість, хотіла своєму подружжю надати форми дівичого чи вдовиного зв’язку, дуже поширеного за тих часів. Але тільки в Римі її прагнення було цілковито сповнене, хоча дороги, якими дійшла до мети, були геть іншими, ніж вона собі уявляла.

Через місяць після втечі Боніфація з Африки і одразу ж перед тим, як Августа настановила його патрикієм, у Римі відбулося урочисте одруження його доньки (від першого шлюбу) зі Себастьяном. Пелагія, яка терпіти не могла своєї пасербиці, цього весільного вечора заступала її матір. Коли відвела її до ліжниці, здивовано помітила, що молоденька наречена, — ще майже зовсім дитина — хоч скромно опустила довгі вії на очі, кидає з-під них гарячкові схвильовані погляди, повні соромливості, цікавості, нетерпіння, але зовсім не страху та муки… «Розпусниця… думає, що розкіш її чекає», — гнівно подумала Пелагія і відчула нестримне бажання зіпсувати розпусному немовляті всю приємність очікування… розвіяти всі мрії про насолоду… Розповісти все, що є насправді!.. Вже розкрила уста, але стрималася і сказала щось незначуще. «Ні, не скажу, не скажу нічого, — подумала із затятим глузуванням. — Хай сама розчарується, хай сама страждає, марно шарпана тугою і сподіванням…»

Не спала усю ніч, постійно і з радісною злістю думаючи про пасербицю, її розчарування та самооману. Перед полуднем, гнана гарячкою цікавості, пішла її відвідати. Застала молоду дружину в гінекеї: сидячи з ногами на низькому м’якому ліжку, з колінами, високо підібганими під підборіддя, читала якусь книжку. Пелагія зиркнула на титульний лист і оніміла від здивування: то був той самий Марціал, якого вона у Тамугаді з огидою відкинула … Та за хвилину ласкаво посміхнулася і, сідаючи біля розпусного немовляти, промовистим і серйозним, материнським питальним поглядом глянула пасербиці в обличчя. Донька Боніфація зашарілася, випустила кодекс із руки та, тулячись мачусі до плеча, соромливо прошепотіла:

— Така насолода, що слів бракує…

Не могла брехати, бо тільки-но повернулася пам’яттю до вражень минулої ночі, як одразу ж її молоденьке личко покрилося блідістю… І зненацька Пелагія відчула, що теж блідне…

Того дня Боніфацій дуже пізно повернувся до своєї інсули, подарованої йому трьома вдовами з роду Павлінів. Але не відразу ліг спати: не почувався втомленим, попри те, що від самого ранку був на ногах… Ходив по своїй спальні, схвильований і повний гарячкових, а водночас і серйозних думок: саме довідався, що має стати патрикієм… вперше був присутній на цісарській раді… повертався просто з Палатину… Згодився взяти на свої плечі тягар влади… Так, почуває, що він це заслужив, хоча ласка і великодушність Августи є більшою, ніж його заслуги. Але чи він впорається?… Чудово розумів, що його чекає змагання з Аецієм… А от саме й Аецій … lupus in fabuła! Одразу ж навпроти вікна на перехресті двох вуличок стоїть погруддя консула на поточний рік. Втуплений у широке, грубо вирізане обличчя, Боніфацій, хоча чує за своєю спиною тихий шелест ніг, не обернеться: це, напевне, хтось із кубікуляріїв… Але раптом відчуває на своєму обличчі дотик двох ніжних гарячих долонь… Здивований, обертається… Боже, за що ж йому сьогодні такий надмір щастя?! Увесь затремтів. Перед ним стояла Пелагія. Глянув їй в очі і простяг руки. П’яний від радості, кохання, жаги і гордості, — аж до світанку не випустив дружини зі своїх обіймів. На світанку вона відштовхнула його різким рухом руки і просичала крізь зуби:

— Йди…

Від тієї ночі і аж до самої смерті Боніфацій жодного разу не зумів наблизитися до Пелагії. Зрештою, сам її уникав, не в силах знести дивної зневажливої посмішки, яка не покидала кутиків її вуст щоразу, коли вона на нього дивилася. Натомість Пелагія, лише тепер усе зрозумівши, ще ревніше повністю віддалася справам віри, а передусім вихованню доньки. Довгі місяці вдівства не пробудили в ній жодних бажань і прагнень, окрім тих, джерелом яких була віра та наука Арія. За місяць до повернення Аеція настільки була поглинута своєю вірою і побожністю, що навіть про тілесні бажання, про Боніфація і свою пасербицю думала цілковито спокійно, до того ж у цілковитому зв’язку зі справами духу. Все більше була впевнена, що це Господь землі і неба, понад усе люблячи чистоту, такого дав їй мужа і так покерував її життям та справами тіла, щоб у нагороду за її побожність і непохитну вірність охоронити її від усякої спокуси. Вже не думала, що любовної насолоди зовсім не існує; так, існує, але їй не дано було зазнати її нечистого сп’яніння, щоб нічим не закаляти вільної від тягаря земних страстей — душі.

Але ніколи не думала, що ця любовна насолода… це нечисте сп’яніння могло бути чимось аж таким, що вона відчула, вийшовши за Аеція. Відтоді для Пелагії почалося інше, нове життя, геть не схоже на попереднє…. Вся вона була переповнена коханням і ніколи не пересичена ним. Власне тіло раптом здалося їй зовсім іншим, ніж раніше…. За короткий час пізнала всі турботи, радості і таємниці, пов’язані з такою важливою (а такою, як їй раніше здавалося, марною) річчю, як догляд за ним, прикрашання і підкреслення тих його зваб, що передусім будять у коханому чоловікові такий дорогий їй і так гаряче жаданий любовний трепет… Їй часто почали траплятися дні, які існували лише для того, щоб слідкувати за бігом годин і солодко мріяти про все ближчу ніч. Мучена любовним голодом або ж, навпаки, насичена, ослаблена надміром насолоди, — все більше часу проводила зовсім бездіяльно; разом із тим, все більше її годин займали купіль, розтирання, чесання, одягання, — тому хвилини, що їх вона могла присвятити побожним роздумам, розмовам з дияконісами, а передусім доньці та її вихованню, — коротшали з кожним днем. Усе-таки Пелагії не здавалося, що вона занедбує справи віри: щодня витрачала на молитви стільки ж часу, що й раніше… приносила великі пожертви на будівлю нової аріанської святині і що сім днів, кожного дня Божого, вирушала в лектиці до церкви Святої Агати. Насправді розуміла, що не може вже претендувати на титул обраної посудини святої чистоти, але чи ж мало побожних, ревних і дійсно святих матрон щороку обдаровують свого мужа новим немовлям?! Докори сумління, які вона все-таки відчувала впродовж кількох перших тижнів, повністю розвіялися того дня, коли вона, як об’явлення, вислухала в церкві Святої Агати розділ, котрий добре знала, хоч він ніколи не будив у ній глибшого розмірковування, — про шлюб у Кані Галілейській. Почувалася навіть більше підкріпленою духом, ніж раніше: здавалося, що з боку Аеція ніщо не загрожує її вірності аріанській науці та вихованню доньки згідно з її засадами. Щоправда в Равенні, як сповіщав їй незмінно приязний єдиновірець Сигісвульт, сенатори Басс, Максимус і Секст Петроній начебто застерігали патрикія, що Плацидія готує нову зброю проти нього, користуючись із неортодоксальності дружини; а жона комеса Касіодора навмисне не повертається до Риму, щоб уникнути обов’язку відвідин єретички; але Аецій збував це сміхом та злістю заодно, відповідаючи: «Дайте мені спокій! То бабські справи! Не маєте нічого важливішого?…»

Його ставлення до аріанської ревності дружини не було їй приємним, але не було й небезпечним; ніколи про це з нею прямо не говорив, лише насміхався зі святої для неї пам’яті обірванця Арія і напівсерйозно погрожував, що вижене з дому святих дияконіс. Так само, як Боніфацій, глузливо згадував про знаменитий диспут Максиміна з Августином, — але, на відміну від першого мужа, здавалося, зовсім не переймався тим, що його з дружиною розділяє нездоланна прірва, — прірва прокльону, накладеного соборами на науку обірванця та її вірних….

Збагнула, ким став для неї Аецій, — не лише для тіла та любовних потреб, але й для всієї її істоти, всіх її думок і закутків душі, — коли він на цілих вісімнадцять днів виїхав до Равенни. Спершу думала, що цей час промайне швидко, бо вона зможе присвятити його доньці, щоб упевнитися, чи точно згідно з вказівками знаменитого листа єпископа Максиміна виховують дитину няньки, вчительки і дияконіси. Справді зі щирою радістю проводила цілі дні в товаристві дівчинки, гралася з нею, наказувала носити їх у лектиці містом, щоб показати дитині всі красоти Риму, а найбільше численні статуї вітчима. Але тривало це не довше чотирьох днів… потім охопила Пелагію така велика туга, що вона від світання до сутінків блукала всіма кімнатами як похмура жалібна тінь, — а вночі не могла заплющити очей, плакала або, як на тортурах, переверталася з боку на бік на м’якій палючій постелі, — а найчастіше схоплювалася з ліжка і знову блукала, як мара, у непевному світлі місяця, даремно намагаючись дотиком босих ніг до холодних плит підлоги остудити жар, що палив її…

Нарешті їй сказали, що приїхав. Радісно скрикнувши, схопилася з оцямрування басейну, де сиділа, силоміць змушуючи себе ловити золотих рибок, яких конче хотіла торкнутися пальцем. Але чому ж він, раз уже тут, не приходить до гінекею?… Ображена й роздратована, вирішила, що не намагатиметься його побачити, доки він сам до неї не прийде. Проте, коли посутеніло, швидким, неспокійним і водночас радісним кроком рушила до таблінуму, де він самотньо і без перерви сидів від самого prandium.

Її черевики голосно цокали по плитах підлоги. Але Аецій навіть голови не повернув, коли вона ввійшла до таблінуму. Сидів, низько похилившись над малим бронзовим столиком, з обличчям, глибоко втуленим у широкі, внизані перснями долоні. Лише коли вона несміливо торкнула його пальцями, неохоче обернув похмуре, наче трохи підпухле обличчя.

Питання завмерло на вустах Пелагії. В очах Аеція помітила сльози (ніколи не бачила, щоб Боніфацій плакав!), нижня губа дуже тремтіла. Але, відчуваючи на собі її погляд, одразу ж стримався: губи зціпилися, сльози зникли з очей, наче й не були… випростався, цілком спокійним, хоч глухим голосом промовив у відповідь на її переляканий питальний погляд:

— Помер король Ругіла… мій найбільший друг… Начебто грім його вбив у Фракії… Дурень імператор Феодосій (Пелагія зблідла зі страху: таке блюзнірство…) пише, що то кара Божа… За що? Бо наїхав на цісарські провінції!.. Тим Феодосіям дійсно здається, що Бога обходять їхні провінції та маєстат! Та що про це розмовляти з жоною!.. — Неохоче махнув рукою.

Вже за мить сиділа на його колінах. Гнучкі руки повним ніжності рухом обплели товсту, наче зі спіжу шию. Вона намагалася втішити його, як уміла. Хоча сливе нічого не знала про Ругілу, розпитувала, наче помер хтось дуже їй близький. Чула колись од Боніфація, що це найдикіший і найжорстокіший з усіх варварських володарів, радше повелитель потворних демонів, ніж людей, страховисько обох імперій — але поквапом підтакувала, коли Аецій почав вихваляти мудрість та монарші й вояцькі таланти свого найбільшого — як уперто повторював — приятеля. Невтомно і ні на мить не перестаючи палати цікавістю, вислухала кількагодинну розповідь про життя і діяння Ругіли, про його братів та небожів, про численних жон і наліжниць, — а передусім про історію приязні, якою він обдаровував римського заручника, пізнішого вигнанця. Здавалося, — швидше втомиться Аецій, розповідаючи, ніж вона, слухаючи. Нарешті, коли закінчив, спільно з’їли вечерю і пішли до ложа. Новий день привітали так, як провели всю ніч: безсонно. Але коли Аецій підвівся, щоб швидко вдягтися і вибратися до Великого Цирку на змагання найкращого зеленого Риму зі знаменитим антіохійським гостем, який носив кольори блакитних, — Пелагія, дивлячись на його невисоку, зате чудово складену постать, відчула жаль, що вже ранок. Сказала це йому. Засміявся і на якусь хвильку замислився. Потім глянув на дружину зі загадковою посмішкою, що її здивувала, але зовсім не стривожила, — і сказав:

— Через тебе втрачаю найкращі перегони. Але залишусь, якщо бажаєш. З тією, однак, умовою, що й ти сьогодні не підеш до церкви Святої Агати.

То був день Божий. Але й перший день після майже тритижневої розлуки з мужем. Так, але ж уже два роки не траплялося, щоб вона першого дня тижня, в неділю не пішла до церкви! Затулила обличчя долонями і швидко викинула з себе:

— Залишусь.

Тоді нагий Аецій рушив до дверей і мовою гунів гукнув:

— Траустіло! Підеш до Касіодора і скажеш, — префект міста має оголосити в цирку, що перегони перенесені на завтра[50].

6

— Ти знову була у церкві Агати?

У Пелагії підігнулися ноги. Тремтячими руками затулила очі. Не могла дивитися на Аеція: ніколи не бачила цього любого обличчя так невпізнанно зміненим гримасою страшного гніву.

— Питаю, була?…

— Була, — прошепотіла здивовано і злякано.

Він одразу ж заспокоївся.

— Добре, що кажеш правду. Я нічого так не ненавиджу, як жіночих викрутів. Принаймні уникнеш того приниження, що за кожним твоїм кроком слідкуватимуть добре оплачені двоногі сторожові пси. Більше ти до церкви Агати не підеш.

Вона якусь мить дивилася на нього безтямнимим поглядом. Але тоді чорні африканські очі спалахнули гнівним вогнем, кулаки судомно затислися, темне чоло перетяли глибокі вертикальні зморшки, а в куточках губ заграла глузлива посмішка, та сама, яка колись здобула стільки перемог над Боніфацієм.

— Піду! — гукнула.

Знизав плечима.

— Ти не чула, що я сказав? Більше до церкви Агати не підеш.

Тупнула ногою.

— Піду!

Йому знову все обличчя збагряніло. Але Пелагія більше не боялася. Лише глузлива посмішка зникла з куточків уст, але тим лютіше блищали очі. Бачачи, що Аецій рушив з місця і йде просто на неї, високо зіп’ялася на пальці і, похиляючись усім тілом уперед, втупила викривлене гнівом і впертістю обличчя сливе в самі налиті сказом очі.

І тої ж миті впала на підлогу зі страшним криком болю й тривоги. Натомість Аецій не обмежився одним ударом тяжкою долонею в саме чоло, а, схилившись над лежачою, почав бити її по раменах… по спині… по шиї….

Б’ючи, не тупав ногами, не лаявся, не кричав… Лише вдаривши її востаннє гукнув уже майже спокійним голосом і радше глузливим, ніж гнівним, хоча все ще тяжко дихав:

— Я не Боніфацій, Пелагіє! Забудь про ці свої штучки і бабські хитрощі, які ти мала проти нього…. Якщо я сказав: ні, то вже ніколи не кажи: так, бо заболить тебе куди більше і будеш вити, не ойкати… Чи ти справді думала, що, бувши жоною патрикія імперії зможеш явно визнавати єресь і відкрито з’являтися в аріанській церкві? Досі я нічого не казав, бо вважав тебе мудрою жінкою і думав, що ти сама все зрозумієш… Шкода, що мушу тебе вчити розуму таким способом…

Вона сіла на підлозі. По обох щоках текли їй сльози, але обличчя все ще було викривлене радше гнівом і впертістю, ніж болем… і так само гнівно поблискували два ряди зціплених сліпуче-білих зубів….

— Не знала я, що ти такий, — прошипіла, — а мала б знати… Адже твоїм найбільшим другом був король гунів! Можеш мене бити… катувати… вбити! Я віри не зречуся…

Раптом щось згадала і зірвалася на рівні ноги.

— І хто ж це раптом став таким правовірним? Таким молотом єретиків?! — скрикнула з погордою. — Приятель огидних язичників… короля Ругіли… Марцеліна… Літорія… А хіба ж твій син Карпіліон не росте язичником серед твоїх приятелів гунів?! Яка несподівана ревність! Бий мене, Аецію! Найближчого ж Божого дня піду до церкви Агати…

З очей посипались іскри… захлинулася останнім словом… крикнула… вхопилася рукою за палаючу страшним болем щоку… Наче крізь сон чула його слова: «Кажи що хочеш, але про церкву Агати ані писни!»… проте далі гнівно тупала ногами і кричала:

— Не відірвав мене від святої віри ні Боніфацій… ні навіть сам Августин… І ти не відірвеш!

— Боніфацій, хоч великого духу муж, був невільником ложа, Августин — святий і вчений слуга Божий, — жоден не знав, як братися до впертої жінки… Зате я знаю, Пелагіє…

Пішов, залишаючи її поглинутою не лише болем, гнівом і безсилим шалом, але й страхом і розпачем. Минули дні безтурботного щастя — почалася нова боротьба, стократно небезпечніша, ніж давня, бо цього разу вона не мала жодної зброї проти ворога… Як з ним змагатися?!.. Їй, приголомшеній раптовим страшним наступом, геть опустилися руки… Так, це не Боніфацій! Проплакала весь день і ніч, у безсилому гніві кусаючи тканину, що покривала узголів’я… Але назавтра встала з ліжка, повна нових сил і твердих рішень, похмура, сувора, готова до бою… Не поступиться!

Не бачила його сім днів. Шостої ночі плакала вже з іншої причини, ніж тиждень тому. Але вранці звеліла, щоб її якомога пишніше вдягли і приготували лектику. Та ледь встигла зручно сісти на підвішеному в повітрі посланню, як побачила перед собою обличчя Аеція:

— Куди ти зібралася?

Вона зблідла.

— До церкви Святої Агати, — кинула крізь болісно зціплені зуби.

Він миттю витяг її з лектики на руках, — як дитину, — хоч вона опиралася й кричала, переніс через перистиль, фавцес і атріум… головою розсунув завісу на дверях, що вели до якогось кубікулу… кинув її як клунок, потім сам увійшов і підняв руку для удару… Вона злякано заплющила очі, але Аецій не вдарив, лише вхопив за плечі і трусив нею, аж доки вона підняла повіки та глянула йому в обличчя. Здавалося, він зовсім не був розгніваним чи бодай обуреним. Його голос звучав зовсім спокійно, коли сказав:

— Глянь, свята і божа християнко, чого варта твоя побожність. Нумідійцям, які все бачили і чули твій крик, доведеться скрутити в’язи чи, принаймні, вирвати язики… На майбутнє, прошу тебе, пам’ятай, що ніхто не сміє знати про якісь суперечки патрикія імперії з дружиною, бо муситиме дорого за це заплатити… Ти ще мене не знаєш, Пелагіє, — тож повторюю: патрикій імперії не може мати дружини-єретички, і тут нічого не поробиш…

Вона відповіла йому теж напрочуд спокійно:

— Якби я знала, який ти, не пішла б за тебе… Твій молодий друг, поганин із бородою огидного Відступника, казав мені: «Віра Аеція не заважає йому любити й цінувати тих своїх приятелів і близьких, які вірують інакше…» То чому ж ти раптом стаєш ревним ортодоксом і гонителем віруючих інакше?… катом власної дружини?

Він посміхнувся.

— Все-таки я не помилився: ти мудра жінка, Пелагіє… Отож скажу тобі щиро: мій дух і сумління ніколи не зазнали мук через те, що ти віруєш у подібносущність, а та віра, яку визнаю я, твердить, що слід визнавати єдиносущність… Але повторюю: патрикіат коштував мені стільки зусиль, боротьби, жертв і пролитої крові, що я справді був би найдикішим варваром чи найбільшим дурнем, якби дозволив його в себе вирвати — однаково чи разом з життям, чи ні, — лише тому, що молодій гарній жінці не сподобалися пункти нікейського символу віри…

Насправді, кажучи ці слова, не вірив, що через аріанство Пелагії може втратити жадану владу, нарешті з таким зусиллям і через стільки літ здобуту, але чудово пам’ятав усі перестороги Басса і Секста Петронія Проба, усі зовсім не вигадані пліткарями надії, що їх Плацидія в’язала з його жоною-єретичкою… Добре знав, що Августа відбула таємну нараду зі святими єпископами Равенни, Риму, Арімініуму та Медіолану, які начебто висловили обурення, великий жаль і невдоволення через грішну поблажливість першого достойника Заходу стосовно впертості дружини-єретички, котра сміє зоставатися в облуді ще довго по тому, як її наверненням зволив зайнятися сам святий Августин гіппонський… А ще до вух Аеція дійшла звістка про існування безіменного рукопису, який віщував швидку загибель нового патрикія; автор рукопису виражав непохитне переконання, що випадкова і страшна смерть Боніфація не була, — як се твердив якийсь поганський ритор, — ще одним прикладом бездумної або глузливої жорстокості, притаманної всім божествам, а, зовсім навпаки, справедливою, хоч суворою карою за поблажливість, яку він виявляв жоні-єретичці. Але найбільше занепокоїли патрикія слова Максимуса, начебто сказані на засіданні цісарської ради, що відбулося за відсутності Аеція в Равенні назавтра по його шлюбі. Петроній, який знову порізнився з патрикієм і зблизився з Августою, начебто нагадав, як то Аецій у Галлії, не бажаючи підкоритися наказам Боніфація, кричав послам: «Я з аріанкою не жонатий і своєї дитини в єретичній церкві не хрестив!»

— Так, Пелагіє… Дружина Касіодора завтра приїжджає до Риму і одразу ж після приїзду відвідає тебе. Інакше Касіодор не був би не те що моїм приятелем, а взагалі нічим… Але на майбутнє не може повторитися, щоб дружина підвладного уникала товариства другої після Августи матрони Заходу через різницю між єдиносущністю і подібносущністю.

Тепер усміхнулася Пелагія.

— Бачу, що не йдеться ні про Бога, ні про віру, ні, звісно, про мене, Аецію… тебе обходить лише твій патрикіат… Як же я могла забути, що ти тільки тому зі мною побрався, щоб моїм багатством підтримати свою потугу… Та з цього багатства небагато користі матимеш: Гейзеріх усе прибрав до рук… Я ж — повторю — своєї віри не зречуся, але й тобі не зичу втрати патрикіату… Якщо інакше бути не може — розлучімось… Будь-який єпископ із радістю визнає твоє подружжя недійсним….

Останні слова викидала з себе швидко… якнайшвидше… одним подихом… Робила величезні зусилля, щоб опанувати тремтіння губ, щоб просто не розридатися….

Аецій спокійно дочекався, коли вона закінчить, і лише тоді сказав, знизавши плечима:

— Як хочеш, Пелагіє… Якщо тобі дозволить це пошана до пам’яті Боніфація та власного слова… Але порозмовляймо про це, коли я повернуся з Равенни… Наразі ж матимеш досить часу, щоб звикнути до всіх насолод самотності та вдівства… І вже більше до церкви Агати не підеш… А святих дияконіс я вчора витурив з дому, зрештою, щедро їх обдарувавши. Натомість твою доньку вчора на моє прохання відвідав диякон Леон і довго розмовляв з дитиною про Бога і Христа. З приємністю ствердив, що мала зовсім ще не вчинила вибору між подібносущністю та єдиносущністю і без зусиль повірила, що Діва Марія була Богородицею…

Одразу ж після виїзду Аеція до Равенни Пелагія наказала віднести її до церкви Святої Агати. Та ледь поставила ногу на першій сходинці, як побачила перед собою добре знайому високу постать сотника Оптили. Вродливий варвар був ревним аріанином, але, з найбільшою пошаною привітавши дружину патрикія, сповістив, що не дозволить їй увійти до храму. В його голосі та поставі було стільки рішучості, що вона, геть розгублена, зовсім не опиралася. Дозволила відвести її до лектики і наказала повернутися додому. Коли ж на Аргілеті раптом повернула голову, помітила, що Оптила у супроводі ще трьох германців, яких вона часто бачила в церкві Агати, їде верхи за лектикою десь на відстані п’ятдесяти стіп.

— Христе, — прошептала вкрай здивована, — чи ж для них Аецієва воля більше значить, ніж Божа?!

6

Північ давно вже минула, але Пелагія ні на мить не заплющила очей. Це вже п’ята ніч, як сон зовсім її покинув. Але в ті ночі вона, принаймні, ще змагалася, тепер же не перевертається гарячково з боку на бік: нерухомо лежить на спині, даремно намагаючись пробити поглядом брилу непроникної темряви, що тяжкою масою падає їй на груди… на голову… на все тіло… на вже безвольну думку… Навіть себе не бачить. «Може, це й краще», — промчало їй крізь думки і зникло. Сіла на ліжку. Потім звісила ноги з ліжка. Сидить якусь мить, каже собі: «Зараз знову ляжу». Довгими пальцями шукає розстелену на долівці тканину, встає і йде. Не сягає ні по накидку, ні по сандалії. Йде через довгий ряд темних порожніх кімнат босоніж, лише в білій столі, що повністю відкриває плечі, шию і верхню частину грудей. Так само йшла вона вранці п’ятого дня перед вересневими календами неповні п’ять літ тому. Йшла, щоб із тріумфом вгамованої ненависті кинути в обличчя Боніфація скорботну для нього, а радісну для неї звістку про смерть ворога Августина… звістку про виграну нею боротьбу, яка завершилася в мить відходу батька Африки.

І от знову завершується її боротьба. Аецій чотири місяці не повертався з Равенни. На початку п’ятого Пелагія вислала йому короткого листа — тільки три слова: «Прагну твого повернення». Цього прагло не лише її тіло, беззахисне перед кожним покликом кохання, — прагла її воля, яка ще боронилася: знала, що чим довше не повертається Аецій, тим певнішою є поразка Пелагії. Однак Аецій не повернувся і не відповів на листа; проте коли Пелагія вибралася — вперше за чотири місці — до церкви Святої Агати, не зустріла вже Оптили на сходах і ніхто не заборонив їй увійти до храму. Та не могла молитися. Все — що вона слухала раніше, на що дивилася або що шептала з радістю, захопленням, розчуленням, а часто і зі стискаючим груди хлипанням — тепер здалося їй байдужим і нудним, а передусім дивно чужим і далеким. Диякон-гот, що колись нагадав їй архангела Рафаїла з диптихів, того дня здався схожим на Юду Іскаріота з мозаїк. Невдовзі покинула церкву і якомога швидше повернулася додому. Від Аеція не було жодних звісток. Почала виїжджати в гості до жон високих достойників, що мешкали в Римі, та запрошувала їх до себе. Якось їй сказали, що може побачитися з донькою, — не бачила її від Аецієвого від’їзду, бо вчителі і виховательки отримали суворий наказ не дозволяти малій бачитися з матір’ю. Керуючись радше багаторічною звичкою, ніж справжньою цікавістю, Пелагія почала з нею розмову про Бога і святу віру: як виявилося, дівчинка зробила великий поступ. Але вперто називала Христа Сином Божим, єдиносущним з Отцем, а, вимовляючи ім’я Діви Марії, з пошаною зводила очі до неба і додавала грецьке слово: Theotokos. Мати попрощалася з нею без гніву, але й без великого жалю, — квапливо повернулася до своїх кімнат і кинулася на ложе, намагаючись ні про що не думати. Але з усіх закутків пам’яті виповзли спогади. Схопилася і пішла до іншої кімнати — проте лише подумки!.. Не зрушила з місця і сама почала допомагати пам’яті. Відтоді вже не заплющила очей. Після двох безсонних ночей довідалася, що Аецій повернувся. Минув іще цілий вечір і довга, найстрашніша з усіх ніч, а він не приходив. Радісно, ніби чудом визволена з пекла, вітала новий день. Однак Аецій знову не з’явився. Коли настала темрява, Пелагія зрозуміла не лише те, що може бути ніч стократно гірша від попередньої, але й те, що кожна наступна буде неспівмірно страшнішою і жорстокішою від кожної минулої. І ось п’ятої ночі підвелася з ліжка й пішла.

В одній з кімнат на стіні висить малий каганець, який кидає никле світло: здіймає його і слабким жовтим сяйвом прокладає собі дорогу… принаймні бачить себе…

Якоїсь миті її серце починає битися сильніше і швидше: вже знає, що Аецій замкнувся в кімнаті, до якої ніколи не дозволяв її увійти. Ось бачить уже, як крізь щілини просочується світло. Не вагається ні хвилини: безшумно рухається вперед і широко відкриває великі подвійні двері. А тепер, якщо й почуває щось окрім радості та дивного солодкого приголомшення, — то лише здивування. Посеред кімнати при повному освітленні стоїть Аецій. Гун Траустіла розтирає свого пана дуже змоченим сувоєм товстого грубого полотна. «Хотів знову працювати всю ніч», — думає Пелагія і саме це наповнює її подивом.

Раптом заплющує очі. Зараз гнів невпізнанно змінить кохане обличчя… Як вона сміла прийти?! Геть!.. А, може, почне бити? Однак найважливіше те, що вона може присісти, що нічого не помітила ще в кімнаті, крім цих двох.

— Увійди, Пелагіє. Хочу тебе поздоровити…

Ніжно бере її за руку і веде до широкого, заваленого табличками й папірусами стола. Траустила зник, наче крізь землю провалився.

— Глянь на цю базгранину, — каже Аецій, — на це велике «Г» і потворне «р»…. Це власноручний підпис короля Гейзеріха — вартий більше, ніж Ульпіанова бібліотека… Тригецій повернувся з Африки… Я переміг хижака, що й досі є твоїм єдиновірцем, Пелагіє… Мир укладено… Гейзеріх, що жодної битви не програв, згодився присягти на феод, дістає Мавританію, Сітіфензис і частину Нумідії… Я повернув три чверті твоїх маєтностей, Пелагіє…

Її погляд швидко покидає підпис ще так недавно гарячково шанованого ворога — брата… короля — ревнителя, що воює лише з тими, на яких гнівається Бог… У кімнаті немає нічого незвичайного, крім якоїсь дивної збруї та величезної білої статуї, обличчя якої тоне в темряві. Пелагія кидає на чоловіка питальний погляд.

— Не пізнаєш? — усміхається Аецій. — Це ж найшляхетніший із римлян… найвеличніший з мужів… твій чоловік Боніфацій…

Пелагія зовсім не поспішає оглянути увічнене в мармурі гарне й благородне обличчя першого чоловіка. Її голова безсило падає Аецію на плече. Широкі шорсткі руки обіймають її дбайливим ніжним рухом.

— Я теж скучив за тобою, Пелагіє, — чує вона його голос як крізь туман. — А ти, нерозумна, казала, щоб ми розлучилися… Тепер уже цього не скажеш?… Тепер все буде так, як повинно, правда?…

— Так, як повинно бути, — відповідає вона наче в напівсні. І раптом прокидається, затоплена безміром щастя, яке розпалює її тіло й кров, — тремтячий від пристрасті голос Аеція каже:

— Прошу тебе, Пелагіє, здійми цю одіж…

Вона з радістю, квапливо зриває зі себе столу і безсила, — але вже зовсім іншою безсилістю, ніж раніше, — зсувається до його стіп. Під одним зі своїх колін, повна радості, відчуває сильно напружені, гарячі пальці його ноги… грудьми спирається об його коліна… Раптом лампа зі сичанням гасне… Але не темно… До кімнати впихається сірість передсвітання… все сіріє…

Так, тепер Пелагія все розуміє. От і сповнився той дивний сон, який вона бачила напередодні битви під Арімінумом. Як же вона могла не пізнати так добре їй знайомого з диптихів і погрудь обличчя! І як же досі не пізнала цих грудей: широких, могутніх, волохатих… і всього цього чудового тіла!?… У час передсвітання всі більші предмети виглядають наче грізні похмурі брили великого сірого каменю, а малі — як окремі гострі камінці. І все наче спопеліле і сповите дивною імлою…

Тепер уже навмисне, пригадуючи подробиці сну, всуває голову між широку долоню і могутні груди… Все здійснилося: вигнано її з раю, але вона не плаче… не тужить… не змагається… почуває лише втому, думаючи про минуле… Єдине, що її тішить у цю мить усамітнення… в момент розлуки з усім, чим вона була раніше — це її нагота… нагота перших людей…

Аецій підводиться. Бере її на руки і несе як дитину. Не вгинається під тягарем… ступає кроком певним і пружним… Звичайно ж: його міцна стопа не боїться ні сірих грудок гострої гальки, ні зловмисних каменів-самотників….

Раптом зупиняється, підіймає її високо, майже до рівня своєї голови… Гойдає розпалене тіло в обіймах і послаблює стиск долонь, наче погрожує, що зараз її кине… кине на гостру гальку… на сірі гострі камінці… на страшні брили…

— Ти вчиниш, як годиться жоні патрикія?…

Перш ніж безвладно повиснути на його руках, — вона ще раз напружиться і захлиснеться власним словом:

— Вчиню все, чого ти захочеш.

7

— Я мовив: осе день подвійно врочистий… Та що кажу я, наймиліші брати і сестри?… Не подвійно, а воістину потрійно…

У кількатисячному натовпі, який щільно заповнює нову Ліберіанську Базиліку, зворушення. Чоловіки й жінки — старі й діти — охрещені і катехумени-оглашенні — сенатори, урядники, купці й найчисленніші гуміліори, — всі, як один, керують до амвону один тисячоокий питальний, здивований, майже занепокоєний погляд. Юрба не любить неясностей, особливо ж неясностей несподіваних… Що же це може означати, чому диякон Леон сам себе поправляє і каже, що день не подвійно, а потрійно врочистий?!.. Адже ж усі знають, що свята Служба, яку вперше у новозбудованій базиліці відправляє апостольський муж Сикст, є службою подвійно — ні, потрійно подячною… Але не розуміють — тим паче, що хвилину тому сам диякон Леон пояснював вірним, за які саме милості належиться Христові од них подвійна — та ні, потрійна! — подяка…

— Перша милість, — сказав, — се те, що зволив наш Господь на небесі глянути прихильним оком на те, що цього ото року чотириста тридцять і п’ятого від воплощення Єдинородного Сина Його, на цьому ось Есквілінському узгір’ї став новий прегарний дім Господній на більшу Бога нашого прославу та на честь Марії Матері Його і для увічнення пам’яті святого апостольського мужа, єпископа Роми Ліберія… Бо хто ж посміє сказати, що немила чи бодай байдужа Господові ота покірна пожертва наша?… Чи ж не справив Він, підтримуючи своєю всемогучою волею слабкі сили наші, — що жодне дрижання землі ні разу не поруйнувало ні мурів, ні риштувань?… що жоден варварський народ і жодна блюзнірча рука не сягнули по скарби, зношені до святині зі всіх усюд із серцем охочим?!.. Більше скажу, браття: жоден маляр, ні різьбяр, ні муляр, хоч би на якому високому, на якому небезпечному місці працював, — не впав із риштування, не розбив собі голови, не зламав і не звихнув руки ні ноги… А ще ніхто ні невмілістю, ні недбалістю не споганив, не зіпсував, не змарнував ні своєї, ні чужої роботи… Чи ж це не видима Божа опіка, — не очевидна ласка, за яку Христові належать од нас слова подяки?!..

А яка друга милість, що за неї Христові того дня належали слова подяки, — це добре знали не лише зібрані в базиліці численні вірні, але й майже вся Італія… Адже не минула ще й октава, відколи повернувся з Африки до Риму пресвітлий Тригецій, привозячи радісну новину, що третього дня перед лютневими ідами уклав у Гіппоні мир зі страшним хижаком, справжнім дияволом у тілі найдикішого варвара, королем Гейзеріхом.

— Хай тебе Христос благословить, Тригецію, — шепочуть усі вуста в Ліберіанській Базиліці. — От уже не загрожує Італії ні напад, ні голод… Стримав свої напасті жорстокий варвар… скорився перед величчю імперії… забрав жадібну лапу, що вже її накладав на нумідійське та бізаценське збіжжя…

Погляди всіх присутніх у церкві мчать до сенаторіуму, де в першому ряді, направо, одразу ж біля входу до prothesis, сидить муж, що врятував житницю Італію.

Але більшість вірних, — особливо ж серед гонестіоріїв, — знає, що Тригецій — це лише вправне і швидке знаряддя чужої волі, могутньої волі патрикія імперії. «Слава ж нехай буде, хвала й подяка найславутнішому Аецію», — з розчуленням і захватом думають густо скупчені у наві[51] урядники, солдати, навіть ремісники, а насамперед власники югерів родючої землі в Африці і купці-зерноторгівці. «Наскільки ж він могутніший од Боніфація, за яким, воістину, нічого шкодувати… Двічі морив нас голодом, а тоді ще трохи, — і всю Африку б запропастив… Де його рівняти з Аецієм! Бо яке ж це може бути порівняння, коли страховинний Гейзеріх, що бив і бив Боніфація, так злякався Аеція без жодної битви, аж — хоч і переможець, — одразу погодився на мир і феод?! Воістину, маючи такого патрикія, можна не боятися напасті чи голоду..» Певність, що під владою Аеція не може трапитися нічого поганого ні з імперією, ні з Містом, і ні з ким зокрема, переповнила б серця зібраних у Ліберіанській Базиліці вірних почуттям цілковитого щастя, якби не розчарування, що його вони зазнали і яке будить у них образу на улюбленого патрикія: всі як один були певні, що побачать найславутнішого у церкві, — не могли-бо уявити, щоб міг не прийти до храму, коли правиться подячна Служба з нагоди саме його перемог!.. Не хотіли вірити, що він уже кілька днів тому виїхав до Равенни, і раз-у-раз, — із новим припливом надії, — пожирали жадібним поглядом відділений колонами від нави сенаторіум. Мало хто знав, що відсутнього патрикія, — як представники його особи і влади, — заступають комес Касіодор і найпресвітліший Геркулан Басс, що від часу повернення Аеція наново, після семилітньої перерви, обіймає посаду префекта преторію Італії. Касіодор — у панцирі, наголінниках і військовому плащі, — уособлював військову владу патрикія; префект преторію — цивільну.

Ліворуч од Басса сидів Секст Петроній Проб. Погляд обох із невтомною цікавістю блукав по всій церкві, — по апсиді, презбітерію, навах, по спертому на могутніх колонах архітраві, але найчастіше повертався до численних малюнків, передусім до чудової мозаїки, яка майже повністю складалася із зображень, присвячених вшануванню Діви Марії як Матері Божої — Theotokos. Басс із певним внутрішнім неспокоєм дивився на Благовіщення, Стрітення, Сон Йосипа, Побивання Немовлят і Поклоніння Волхвів. Засади віри, недавно проголошені Ефеським собором, — якщо й не зустрічали в його душі та серці одвертого опору, все-таки з великими труднощами і насилу прокладали собі дорогу до них… Питання єдності божої та людської природи в Христі піддавало ортодоксальність префекта преторію порівняно меншим випробуванням: хоча — знаючи грецьку мову — безпосередньо познайомився з твердженнями Феодора Мопсуестійського і у значній мірі сам їх поділяв, усе-таки не міг протистояти переконанню, що висновки патріарха Кирила більше узгоджуються з Письмом, принаймні, з його літерою; натомість тяжче йому було повірити, що Діва Марія була не лише матір’ю Христа-людини, а й Матір’ю Бога… Надто глибоко запав йому в думку та серце вигук єресіарха Несторія: «Не можу повірити, щоб Бог мав два чи три роки!» — отож, дивлячись на ту частину мозаїки, яка представляла рожевеньке дитятко-Ісуса, що приймає в Єгипті покірне вітання наймудрішого Афрозидія[52], — не міг стримати мимовільного тремтіння: як же легко впасти в єресь!.. І схиливши голову на мармурових сталлях[53], почав тихо молитися: «Милості віри прошу в тебе, Господи…»

Секст Петроній, хоча й роздивлявся ті самі зображення, що й Басс, був далекий від бодай схожих думок. Коли б префект преторію запитав, чи вірить він у Марію Theotokos і цілковите єднання божої і людської природи у Христі, відповів би здивовано, що вірить у законність собору, а тим самим і в усе, що вирішив цей собор. Вірить і в те, що представляє осе ліворуч зображення: доки Аарон і Хур підтримуватимуть високо підняті руки Мойсея, доти амалекитяни не вирвуть перемоги у Богом обраного народу. Чому? Секст Петроній має коротку відповідь, якої навчила його в дитинстві мати, — коли він часто грався з хлопцями-поганами: «Бо для Бога нема неможливої жадної речі![54]». Отож із незворушним спокоєм дивився на мозаїку та малюнки, водночас слухаючи слів диякона Леона:

— Але чому ж потрійно врочистим є день сей?… Ось чому, наймиліші, бо укладаючи почесний мир зі скаженим грабіжником та людиногубцем Гейзеріхом, святкуємо побіду не лише над ним і народом його, але й над огидною аріанською єрессю… От за що винні ми Христові подяки і жертви, а молитви за тих, волею і чином яких постав сей мир… Слава їм і мир Божий на всі дні хай буде з ними! Знаю, братове, що не один із вас тепер думає: «Воістину, що ж це за тріумф правдивої віри над єрессю, якщо ми перемогли єретиків руками і мечами також еретичними». О наймиліші мої, чи ж насправді думаєте, що, послуговуючись поміччю найманого жовніра-єретика, ми тим самим укладаємо мир з єрессю і братаємося з нею?!.. Воістину, хто так думає, блюзнірствує так само, наче б сказав: «Бог братається зі сатаною». Бо хіба ж не послуговувався Господь наш Небесний сатаною, коли такою була Його свята воля!?… хіба ж не віддав у руки Лукавого свого вірного слуги Йова? нащо?… щоб служив його Божій меті! А хіба ж наш Спаситель, виганяючи демонів із біснуватого, не наказав їм увійти у свиней і чи не послухали так, як наші єретичні солдати слухають побожних правовірних магістрів і комесів?! Браття і сестри, єресь ось найстрашніший ворог… гірший ніж ворог, нашестя варварів, зараза і сама смерть… Стережіться її, наймиліші!.. У те лише вірте, чого святі собори научають… те ненавидьте, що вони проклинають… І моліться завше: «Господи, зітри єресь і єретиків з лику земного… Хай тільки одна буде віра, одна наука Божа — правовірна, католицька — саме та, про яку каже нам святий муж Вікентій Леринський: „Quod semper, quod ubique, quod ab omnibus creditum est…[55]“»

Що ж більше скажу я про єретиків, браття мої?!.. Те, що гірші вони воістину від язичників… Бо хто ж сі язичники, як то сказав святий патріарх Іоанн константинопольський?!.. Вони як діти нерозумні, неспроможні збагнути те, що найважніше, єдино важливе в людському житті… А огидні єретики…

Слово завмерло йому на вустах. І одночасно голосний шелест пролетів крізь усю базиліку. З розкішного курульного крісла, поміщеного на підвищенні між олтарем і апсидою, з труднощами, але квапливо підвівся єпископ Роми Ксист, підтримуваний єпископом з Порту Дамазієм і молодим дияконом Гіларєм. Всі в сенаторіумі, як один, повернули голови до помітного в глибині перистилю, звідки через нартекс[56] до нави входила дружина патрикія імперії, тримаючи за руку кількалітню дівчинку.

Юрба з пошаною і здивуванням розступилася, залишаючи посеред церкви широкий вільний прохід. Пелагія наче пливла ним, ні на мить не відриваючи погляду від різнобарвних плит підлоги.

Секст Петроній схилився над вухом префекта преторію.

— Ось найбільший тріумф Аеція! — захоплено шепнув. — Воістину потрійно змита ганьба поразки під Арімінумом. Чого Боніфацій не добився, те Аецій зробив… Здобув найпрекраснішу з перемог… подолав жінку.

— Двох жінок, пресвітлий мужу… Глянь на найпресвітлішого Павлина…

Погляд Секста Петронія скерувався там, куди йому вказував Басс: сенатор Павлин, непримиренний ворог Аеція, як приятеля єретиків і поган, холодного у вірі та сіяча спокуси, — дивився на крокуючу через церкву Пелагію прихильним і задоволеним поглядом. Воістину, яким же шляхетним і гідним похвали є найславутніший патрикій імперії — віддячився Боніфацієві за шляхетність тим, що для покійного було б найбільшою радістю: навернув його вдову до віри істинної!

Заледве стримуючи зворушення і радість, диякон Леон намагався закінчити проповідь. А все-таки не міг опертися враженню, що промовляє не до сенаторів, не до побожних матрон і не до густої юрби… а до цієї самотньої — добре відчував, яка вона самотня, — жінки, що йшла серединою храму.

— Господь відверне найшляхетніші душі від єресі та усілякої спокуси… Вкаже, де віра істинна… У канонах святих соборів… Той, що в них вірує, благословен буде, — законне дитя Господа і Церкви…

— А тепер глянь на Максимуса, — шепоче Басс. Секст дивиться на родича. Смертельно блідий Петроній Максимус, вже геть не приховуючи розчарування і майже шаленої люті, дере зубами білу трикутну хустинку.

— Програли, — знову схиляється до Басса Секст Петроній. — Августа програла останню ставку… Воістину маєш рацію, найпресвітліший Геркулане… Це не звичайна перемога, хоч би й найбільша… Це подвійна перемога… Подвійно врочистий тріумф…

Басс дивиться на єпископа Ксиста, на диякона Гіларія, на оніміле від радості й здивування обличчя молодого священника з «Tres tabernae» Люцифера і, насилу стримуючи посмішку, думає: «Воістину ось день, врочистий почетвірно».

Пелагія проходить повз сталлю і швидким рішучим кроком прямує в бік Євангелія, до матронеуму. На обличчях дружин достойників і сенаторів малюється здивування, розгубленість, навіть невдоволення. Бо дружина патрикія йде, щоб зайняти перше місце в першому ряді — відразу ж перед олтарем.

Високо, високо здіймається лункий, могутній голос диякона Леона:

— І цеє — справдешня Божа наука… Так учив про Христа Господа нашого святий собор у Нікеї…

Пелагія, підтримувана дружиною Касіодора, опускається навколішки перед столом Святих Дарів.

— Але ті, — гримить з амвону Леон, що кажуть: «Був час, коли Його не було» або «До того, як став, не було його», або «Перш ніж був утілений, не існував» і твердять, наче Син Божий був сотворений — воістину нехай будуть прокляті!

Римський єпископ Ксист тремтячою рукою чинить знак пастирського благословення над покірно схиленою Пелагією.

Розділ VI. Останній римський щит

1

Нарешті його побачили. Він входив до курії швидким пружним кроком, майже не згинаючи колін. За цією ходою відразу ж його розпізнали, хоча обличчя напрочуд змінилося: стало худішим, довшим, вужчим і наче більш аристократичним, — бо широкі гавденцієві щоки повністю закривала густа, старанно виплекана темна борода, а волосся не спадало, як раніше, довгими пасмами на шию і майже на плечі, а, коротко обтяте і майстерно закучерявлене, слухняно вклалося під подвійною пурпуровою стьожкою. Але тим самим, що й раніше, рухом здійняв у привітанні широку, внизану перснями долоню, і посміхався так само, як тоді, коли, після внесення статуї Флавіана до курії, Віри, Аврелії та Деції, безтямні від щастя й гордості, цілу годину опухлими долонями аплодували найсправедливішому з християн. А тепер, — через вісім літ, — не лише ті отці міста, які ще кланялися старим богам, але й усі сенатори, як один, — багаті наче Красс і Соломон та зовсім занепалі, могутні і позбавлені всякого значення, внуки відпущеників та потомки викрадачів сабінянок, — усі квапливо і радісно били долонями в оглушливих, довго не змовкаючих оваціях, у яких геть тонули радісні вітальні вигуки:

— Будь же здоров, найславутніший!..

— Вітай, Аецію!

— Вітай, оборонцю римського світу! Славо міста! Оздобо світу! Тріумфаторе!

У всій курії лише одна пара долонь не склалася до оплесків… навіть не здригнулася… не зрушила з покритих пурпуром колін… Худорлявий двадцятирічний юнак, що урочисто возсідав на золотому престолі, увінчаний золотою діадемою, яка сповзла аж до основи довгих відстобурчених вух, — невпевненим і роздратованим поглядом міряв горду постать звитяжного ворога своєї матері. Ще чотири роки тому остаточно завершилася запекла боротьба доньки Феодосія з нікчемним слугою узурпатора та вбивцею Фелікса. Як казав Секст Петроній Проб, повернення Аеція з вигнання, втеча Себастьяна і навернення Пелагії позбавили стару вовчицю останнього ікла. А двома роками пізніше, коли Валентиніан досяг повноліття і побрався з донькою Феодосія Другого, Плацидія втратила навіть видимість влади. Позбавлена усілякого впливу на правління, повністю віддалася побожності та ревній праці над прикрасою християнського обліку своєї любої Равенни; будувала нові церкви, руйнувала залишки староримського культу, запрошувала зі Сходу художників та будівничих, а ще завзято поширювала поклоніння Святій Трійці, за що її прославляли проповідники та церковні письменники. Натомість Заходом самодержавно, — як твердили цісарські промови й едикти, — правив владар імператор Валентиніан Третій завше Август; насправді ж, коли Аецій воював у Галлії, в Римі правив союзний із ним сенат: Глабріон Фавст, префект преторію після Басса і консул на тринадцятий рік царювання Валентиніана; сам Басс, найближчий співробітник Аеція; Вір Нікомах Флавіан, Секст Петроній Проб і Петроній Максимус, який знову помирився з патрикієм і був свіжо обдарований префектурою преторію, — після Фавста.

Всі п’ятеро чудово усвідомлювали, що раптове повернення сенатові давно втраченого значення і впливу завдячують лише тому, що на останній стадії змагання між Плацидією й Аецієм підтримали колишнього магістра обох військ. А ще добре розуміли, яку вигоду принесе сенаторському стану спілка з патрикієм, — спілка, скерована проти імператорської влади, всяке ослаблення якої відразу ж спричиняє збільшення сили сенату!.. Отож насправді радісно та щиро вітали Аеція, який прибував до Італії після чотирьохлітньої відсутності, аплодуючи йому не лише як могутньому й корисному союзнику, а й насамперед дякуючи за власну блискучу сучасність та свої високі й горді надії за ще блискучіше майбуття…

А всі інші отці міста, — переважно не втаємничені проводирями партій у подробиці та тонкі відтінки суті союзу з патрикієм, — аплодували мужеві, що крокував через курію, як найбільшому і найщасливішому полководцеві свого часу, могутньому оборонцеві римського миру та цілісності імперії, грізному переможцеві ворогів Роми, з діяннями якого воістину не можна порівняти того, що зробили Боніфацій, Кастин, Констанцій, Стиліхон чи навіть він сам, — той колишній Аецій до битви під Арімінумом, про яку, зрештою, ніхто з сенаторів не хотів уже й згадувати… «Бо й справді, — гарячково мислили вони, — чим були ті його давні перемоги над готами, франками, норійцями і ютунгами порівняно з вікопомними вчинками, що їх він звершив упродовж останніх років уже як патрикій?! Що, наприклад, може рівнятися зі знищенням до пня грізної потуги бургундів?… Або ж остання готська війна?! Або спасенний для імперії союз із царями гунів, Бледою та Аттілою?!.. А Гейзеріх, ще чотири роки тому такий небезпечний, грізний і страшний?!.. Щоправда, у зайнятих ним провінціях лютує як істинний сатана: грабує римлян і переслідує правовірних, стратив навіть, — проклятий! — святих єпископів Поссидія, Новатуса і Северіана, виганяє та відбирає маєтки урядників, які не хочуть визнати науки Арія, — а все ж не сміє порушити границь, окреслених миром Тригеція, — так боїться Аецієвої помсти!..»

Не лише патрикію так бурхливо аплодують найпресвітліші, пресвітлі та найсвітліші. Майже так само гаряче вітають усіх, що його супроводжують, що виблискують, як зорі при місяцеві, ступають за ним як вовченята за могутньою годувальницею Ромула і Рема, як на старій картині — пантери за левом… «Як вітри за Еолом», — думають Симмахи і Віри. «Як Маккавеї за Юдою», — захоплено шепчуть Павлини, Гракхи, Аніції. Сенатори показують на них пальцями, не брак майже нікого з тих, що вже роками ділять славу непереможного і з’єднали свою долю з його величчю. Ось праворуч од Аеція крокує гот Сигісвульт. Воістину не обманувся в тому, кому так допоміг за часів повернення з вигнання; не може нарікати на невдячність, нагороджений справді по-царському. Варвар, аріанин, — отримав консулат, до того ж того самого року, що й Аецій: урочистого для Заходу року чотириста тридцять сьомого, коли імператор Валентиніан досяг повноліття, а імператор Сходу, щоб ушанувати цю мить, відступив на користь partium Occidentis честь іменування на цей рік також і другого консула… Але, наче Аецієві здавалося, що цієї нагороди Сигісвультові недостатньо, — ще й поділився з ним своїм власним титулом магістра обох військ!

Ще сенатори показували один одному руду голову Андевота і розкуйовджену бороду Марцеліна, — йому, як побратимові у вірі, особливо гаряче аплодували Віри, Симмахи і Деції. Щоправда, поруч із Аецієм не йшов улюблений вірний приятель Касіодор, але всі знали, що перший погляд патрикія побіг до третього ряду курульних крісел, де займав гідне місце його товариш, теперішній сенатор, — і «Ave, Cassiodor!» залунало так завзято, наче він не сидів у курії з самого ранку. Зате очі найпресвітліших, пресвітлих і найсвітліших даремно шукають Астурія, бо comes Hispaniarum вів запеклі битви у Бетиці з бунтівними селянами-багаудами, яких підтримував король свебів. Зате слідом за Аецієм йшов інший іспанець: ще молодий, а вже прославлений оратор і поет, заодно й комес — Меробад, панегірики якого надовго увічнили славу Аеція. В курії не було сенатора, який би разів десять, а то й більше, не повертався б охоче до кодексів од Меробада, особливо ж тих, що оспівували весілля Валентиніана з Євдоксією і другий консулат Аеція. Ніде-бо, — як се здавалося майже всім сенаторам, — не знайдуть такого гарного опису війни, як оспівана Меробадом історія боротьби патрикія проти все грізніших для цісарства бургундів, зухвалі королі яких раз-у-раз набігали на римські володіння зі своєї могутньої твердині Барбетомаг над Рейном. Самі галлійські легіони, може, не подолали б численних і войовничих бургундів, але хіба ж Аецій, окрім дужої руки, не має ще й голови, гідної найбільшого мудреця?… Схилив до спільного походу молодшого з гунських кролів, Аттілу, та, разом із ним, не чекаючи, доки ворог сам визирне зі своїх володінь, — з такою силою натис на бургундів, аж двадцять тисяч їх воїнів покрило своїми трупами поле, з-поміж них король Гунтер…

Очі преславних отців Роми не побачать іще одного зі знаменитих Аецієвих сподвижників: магістра кінноти Літорія. Але всі знають: лише тому, що немає Літорія, можуть споглядати обличчя найславутнішого, не бачене впродовж чотирьох років. Тільки-бо Літорію Аецій вірить, як самому собі, і йому лише може довірити вести замість себе війну з готами. Бо хоча патрикій так довго і безперервно перебував за кордонами Італії, так довго не радився із вічним Августом і сенатом, не сідав до бенкету з італійськими приятелями, не ділив ложа з дружиною, — попри все, і тепер не залишив би Галлії, якби не мав безмежної довіри до очільника всієї кінноти Заходу. Ім’я-бо Літорія вже два роки відбивалося гучною луною у всій імперії. Коли в рік повноліття Валентиніана король Теодоріх обступив Наробону, Аецій, якого тоді мучили хвороба і пропасниця, доручив Літорієві командування гунською підмогою, що мала рушити на відсіч обложеному місту. Magister equitum помчав до Нарбони зі швидкістю, якій міг би позаздрити сам Аецій, — а коли довідався, що обложені вже випускають із мліючої руки зброю та безсило падають, такі виснажені голодом, що місто ось-ось розчинить ворота перед Теодоріхом, — звелів кожному зі своїх вершників узяти на коня піхотинця і два міхи з харчами, натис на готів, прорвався крізь їхні густі ряди, дістався міста і, залишивши нарбонцям свіжу залогу та щедрі припаси, — з кіннотою знову звернувся проти обложників та завдав їм страхітливої поразки! Не вдовольнившись іще цією одною перемогою, рушив у погоню за швидко відступаючим Теодоріхом і вторгся в границі провінцій, дев’ять років тому відданих готам. І ось уже другий рік минає, як п’ядь за п’яддю відбирає у Теодоріха все нові обшири Аквітанії, визнані за ним мирною угодою, укладеною після битви на Колубрарійській горі: миром, який король зламав, облягаючи Нарбону. Тому нікого не дивувало, що патрикій охоче повторював: «Коли Літорій стереже, Аецій може спати». «Може спати з дружиною», — додавали зазвичай сенатори, посміхаючись, отож їхнє здивування не мало меж, коли довідалися, що найславутніший просто з Фламінієвої дороги рушив до курії, навіть не побачившись перед тим із жоною. З тим більшою радістю вітали його, з тим більшим запалом… Адже від світанку чекали його прибуття, наповнюючи курію так численно, як се вже давно не траплялося: сто сорок найпресвітліших, триста й кільканадцять пресвітлих і сімсот найсвітліших! Навіть префект міста, Флавій Павл, який щоденно проклинав безглуздий — на його думку — звичай, що поєднував у одній особі префектуру та головування в сенаті (не терпів-бо виголошувати промови), без жалю змінив цього дня улюблену далматику на освячену звичаєм тогу, носити якої не вмів, — і приготував довгу вітальну орацію.

А чорноволосий двадцятилітній юнак у пурпурі та з вінцем на голові, аж до останньої миті зберіг приємну ілюзію, наче в сенаті так людно і такий урочистий настрій, бо всі illustres, spectabiles i clarissimi поспішають принести йому поздоровлення з тої нагоди, що Христос удруге зволив благословити святе лоно сімнадцятилітньої Августи Євдоксії. Отож вікарій міста Риму Юній Помпоній Публіан, що стояв праворуч імператора, зовсім не здивувався, коли, скоса зиркнувши на цісаря, без великих зусиль розпізнав, з яким насправді почуттям спостерігають за наближенням Аеція округлі витрішкуваті очі, — чорні мов оливки і отінені такими ж чорними, гостро вигнутими бровами, на які, ніби на архівольт, спиралося високе Констанцієве склепіння чола.

2

Гарячково поспішаючи до спальної кімнати, Пелагія все ще роздумувала про науку константинопольського патріарха Іоанна Хризостома-Златоуста, творами якого зачитувалася останнім часом. Якою ж вдячною була святому мужеві за його відважну вимогу рівності для чоловіків і жінок у тілесних справах: воістину, лише глупаки та безбожні погани з єретиками могли тлумачити слова Іоанна так, наче він домагався для жінок права зраджувати своїх мужів нарівні з невірністю мужів своїм дружинам. Ні — Пелагія знає, що наймудріший патріарх, великий знавець людських сердець і людської природи, чудово розумів, що вони — жінки — зовсім не хочуть зраджувати своїх чоловіків і не прагнуть вільно розпоряджатися своїм тілом, а тужать лише за тим, щоб, як їм має назавжди вистачити одного, законного шлюбного чоловіка, так нехай і цьому чоловікові вистачить на все життя однієї жінки. «Осе воістину християнська подружня рівність!» — гримів з амвону сорок літ тому Іоанн і саме ці слова подумки повторює Пелагія, переступаючи поріг кубікулу. Вона настільки ж ображена, як і щаслива: чому це вона має чотири роки сохнути з туги за чоловіком, мучена любовним голодом, а йому можна спати з готськими, франконськими, бургундськими бранками та ще й вихвалятися, скільки вони дівиць надпочали разом із Літорієм та Меробадом після перемоги над Гунтером?! Завше їй хочеться сміятися, коли чує, що чоловікові тяжче витримати без жінки, ніж жоні без мужа, але розуміла, — не може вимагати від Аеція, аби він роками жив як єгипетський пустельник чи безбородий кастрат. Адже просила його: «Візьми мене з собою до Галлії», — а він тільки сміявся: «Я з жінками на війну не ходжу. Я не Боніфацій» і геть не допомагало тисячократне: «Ubi tu Caius, ibe ego Caia». Ну чому діється така несправедливість?… Більше розжалена, ніж щаслива, намагалася вдавати в ліжку байдужу, холодну, навіть неохочу. Але весь час трохи неспокійно думала, чи її тіло не здасться йому менше привабливим, зів’ялим, постарілим… Та виглядало, що Аецій зовсім не цікавився тілом, яке вправно і спритно оголював.

— Мусиш перебратися до Равенни, — говорив наказовим тоном, — туди на постійно переїжджає двір… ти завжди повинна бути поблизу молодої Августи… мусиш бути для неї тим, ким я є для Валентиніана.

Навіть взявши її в обійми, ні на мить не переставав говорити, — хоча вона, безтямна від насолоди, здавалося, не розуміла його і не чула. Він знову повернувся до молодої Августи.

— Сімнадцятка Євдоксія вже вдруге вагітніє, а ти, Пелагіє?… Що це?… Боніфацію раніше дала доньку, а мені?… Невже маєш зостатись безплідною?… Не хочу… не потребую такої дружини….

Вона розплющила очі та, ледь стримуючи гнів і сльози, гукнула:

— А хто ж мав зробити мене матір’ю за ці чотири роки?… мажордом?… старший атріуму?… воротар?!.. Валентиніан два роки щоночі спить із Євдоксією… Чого ж ти хочеш?…

— Хочу сина…

— Хіба ж мало твоїх синів терзають черева готок і бургундок?! — скрикнула розжалоблено. Хотіла ще додати, що це Бог покарав її безплідністю за те, що відреклася батьківської віри, але злякалася блюзнірства і сказала лише: — Маєш Карпіліона…

— Збагни ж мене, Пелагіє, — голос його звучав глухо, але, досі наказовий, був чулим і ласкавим. — Карпіліон за вихованням і звичаями гун, як Аттіла, до того ж, напівварвар з походження, гот… мішаної крові… А патрикій імперії хоче мати сина від римлянки… достойної римлянки… роду не гіршого, від Феодосієвого.

Не тямлячись од щастя та гордощів, Пелагія безмовно розчиняється у розкішному життєдайному любовному єднанні.

3

Над Форумом Траяна швидко пливе блідий місяць. Його раз-у-раз доганяють і жадібно поглинають темні гори хмар, — але ненадовго: от знову виринув і з подвійною швидкістю тікає від запеклої погоні, ронячи на білий мармур никле жовтувате світло. Перш ніж знову пожере його чорне черево осінньої ночі — комес Меробад устигне вдесяте, а, може, вдвадцяте прочитати вирізаний на мармурі напис, що сповнює його радістю й гордістю: «Inter arma litteris militabat et in Alpibus acuebat eloquiam». Цей напис, що оздоблює його власну статую, на довгі віки забезпечить незнищенність слави воїна-поета: коли ніхто вже не читатиме його віршів чи прози, коли його ім’я плутатимуть з іменами франкських королів, коли майже все, написане ним, загине, а вцілілі три-чотири панегірики та один релігійний вірш вганятимуть у смертельну нудьгу навіть знавців і любителів його епохи, — ця статуя з напівстертим написом усе ще стоятиме оддалік колони найкращого з імператорів, розповідаючи перехожим про того, який переплітав діла меча з творіннями слова, а проречистіть свою за часів війни з норійцями вигострював у альпійському повітрі.

Статуя стоїть уже четвертий рік, але Меробад, що, подібно до Аеція, впродовж цих років не був у Італії, бачить її лише втретє. А оскільки він поет і ще майже юнак, то патрикій імперії, який стоїть віддалік, здається, зовсім не має йому за зле, що забуває, кого супроводжує. Іспанець довго не може відірвати очей від напису, а коли врешті це чинить, то лише для того, аби перевести погляд — повен радісного здивування і майже недовіри, — на вирізане в мармурі обличчя. Хіба ж можливо, щоб він насправді був таким вродливим?… Не здогадувався про це. А, може, скульптор йому полестив?… Сам не знає, що думати… Бо якщо він такий насправді… якщо статуя справді більше знає про нього, ніж усі дзеркала, — то нічого турбуватися: донька Астурія, яку він давно вже кохає, напевне, не відмовиться за нього вийти… Яка шкода, що треба терпляче чекати цілих два роки, доки кохана розпочне свою сімнадцяту весну!..

Одразу ж поблизу стоїть статуя Петронія Максимуса. Але префект преторію, що разом із Аецієм вийшов з бібліотеки Ульпіанської Базиліки, де майже всю ніч проходило засідання цісарської ради, навіть оком не кинув на гордий напис «A proavis atavis que nobilitas», ні на вирізане з мармуру обличчя, над яким довго можна б роздумувати про лестощі як одну з головних підвалин мистецтва. Але Меробад, що у своїх панегіриках міг би знайти принаймні стільки ж матеріалу для роздумів на цю тему, вже навіть не думає про схожість своєї мармурової подоби на дійсність, яку ця подоба мала б відтворювати: проводжаючи очима Петронія Максимуса, засоромлений і злий на себе, роздратовано подумав: «Через вісімнадцять років я теж і оком не зиркну» та швидко відвернувся від статуї. Аецій з Максимусом наближалися до арки Траяна. Іспанець квапливо рушив за ними, але не смів заважати розмові патрикія з першим після нього достойником Заходу, — зоставився кроків на тридцять позаду, йдучи поруч з Марцелліном, разом з яким усю ніч чекав, коли закінчиться consistorium. Чекаючи, доки патрикій попрощається з Максимусом, розпочали тиху дружню розмову, — вже довгий час близько товаришували, хоча ніхто й ніколи не міг знайти у них жодної схожості чи жодної спільноти звичаїв і уподобань.

Під аркою Найкращого Траяна Аецій закінчив розмову з Петронієм і попрощався з ним приязним піднесенням руки, — коли ж лектика префекта швидко зникла у найчорнішому мороці останньої нічної години, Меробад і Марцеллін побачили, що патрикій зробив рукою рух, який не міг означати нічого іншого, крім запрошення підійти. Автор знаменитого вірша «Pro Christo» саме розкривав товаришеві безмежжя своїх почуттів до доньки комеса Іспанії, — але, хоч усе більше заплутувався і його слова пашіли все більшим жаром, одразу ж перервав, тільки-но побачив знак Аеція, що, не чекаючи, доки молоді друзі наблизяться, рушив з-під арки до північно-західної частини Форуму.

Обидва не сумнівалися, що їх чекає честь вислухання дуже важливого наказу. Меробад, якого Астурій втаємничив у всі подробиці замаху на Фелікса, був певен, що Аецій знову готує щось подібне. Але даремно ламав собі голову, щоб здогадатися, проти кого може бути скерований такий замах. Адже ж не проти вічного Августа, який з дня на день все більше сходив до ролі тіні та знаряддя самодержавної Аецієвої волі?!..

Місяць знову вислизнув од хмар і обидва молодики побачили, що Аецій зупиняється біля якоїсь статуї. Одночасно почули, як його голос каже:

— Я певен, що Петроній Максимус усе ще бачить у мені варвара, а, принаймні, варваризованого homo novus з далекого прикордоння. А, може, і Басс теж. І Вір теж. Мені ж здається, що Аеція понад усе люблять і благословляють втілені у ці камені духи…

Меробад став, як укопаний. Спершу з невимовним здивуванням глянув на Аеція, потім — непорозуміло, питально, — на Марцелліна. Але шанувальник старих богів, здається, зовсім не здивувався зі слів найславутнішого, які слухав із радісним захватом. А патрикій продовжував:

— …духи величі та сили старого Риму… Воістину, Меробаде, ти стільки сотень, а, може, тисяч віршів присвятив своєму воєначальнику, а все ж ніколи тобі не спало на думку, що, коли б не ця тверда, дика, ненависна римлянам варварська сила, що я її всмоктав — як молоко з материнських грудей, — завдяки життю і братанню з готами і гунами… та, якою гордує і гидує Максимус… і Басс… і Вір… і, напевне, сам Меробад, — давно б уже камінь на камені не зостався з оцих усіх, найдорожчих для Риму пам’яток.

І вказав рукою довкола себе.

Меробад зовсім не був певен, чи не снить, стоячи. Та ж коли б ще годину тому сама донька Астурія або сам святий єпископ Гідацій сказали йому, що почує такі слова з Аецієвих уст, гнівно назвав би їх брехунами або з жалем — шаленцями… Натомість Марцелліна зовсім не здивувало те, що казав приятель варварів і вихованець дикого Ругілли: хіба ж іще сім літ тому — під час довгих нічних розмов у затишку далматинської криївки — не відкрилися перед ним усі тайники думок великого вигнанця?!..

Меробад швидким кроком іде до статуї, під якою зупинився Аецій. Вже напевне знає, що ця ніч, проведена на Форумі Траяна, не може зостатися неувічненою в поезії… Подумки вже складає окремі частини твору, в якому, наче Мінерва з голови Юпітера, постане раптом із хаосу temporis barbarie чудова romanitas мужа, що його не лише при дворі Августи, але і у віллах галльських та іспанських землевласників не називали інакше, ніж semibarbarus — напівварваром… Йдучи, посміхається по-змовницьки і з іронічним розумінням: ось і великий Аецій проявляє майже таку саму слабкість, як молодий солдат-оратор, зупиняючись під власною статуєю, але воістину, хто ж краще від нього… Меробада… поета… зуміє зрозуміти й оцінити значення тла, відповідного для проголошення великих слів?!..

На Форумі Траяна було кілька статуй Аеція (жодна з них не буде такою щасливою, як статуя поета: усі змете невблаганний вихор часу). Меробад подумав, що патрикій зробив би найкраще, якби став під статуєю з року другого консулату: врочистий урядовий стрій та постава, — точно за взірцем статуй часів республіки та перших цезарів, — чудово підкреслили б раптово виявлену romanitas Аецієвої душі. «Зрештою, хай там як, у панегірику напишу, що стояв саме під тією статуєю», — вирішив поет. Але яким же було його здивування, коли при повному світлі місяця розпізнав, що статуя, під якою вони стоять, зовсім не була жодною зі статуй Аеція. Щодо цього не міг мати сумнівів: надто добре знав цю велику голову, орлиний ніс, трохи заокруглі, наче совині очі… Його охопила велика радість: чи ж є якийсь поет на всьому обширі імперії, який не віддав би усіх скарбів світу за те, щоб бути в цю мить на його місці?!.. Швидко обернувся: Аецій не повинен знати, як Меробад виймає з одягу табличку та стилос. Меробад має чудову пам’ять, але це надто важливий момент, щоб він міг на неї покластися: адже не можна забути жодного слова!

— Глянь, Меробаде, — стилос поета ледве встигає за голосом Аеція, — глянь на оцей напис… «Reparatori rei publicae et parenti invictissimorum principum». Чи ж має гніватись на мене у потойбіччі велика душа мужа з Наїссусу за те, що я — хоча й не вздягнув за його прикладом вінця та багряниці, — забрав у цих його непереможних дітей те, що насправді є силою і владою? А, може, не лише гнівається, а й заздрить?… Воістину, має чого заздрити, — хіба ж не промовив, конаючи, найшляхетніший із римлян, що я rei publicae magna salus, а не тільки її reparator?!.. Але я вірю, Марцелліне, що ми рівні… зовсім рівні, бо, хоч я не Август, то він не здобув стільки перемог… І не лише рівні, а й схожі один на одного…

Марно міркуєш, Мінерво, схожі у чім, — не вгадаєш.

Радше поета спитай, він тебе зразу навчить.

Меробад не сумнівається, що цей двовірш — вступ до другої частини нового панегірику, — покриє його новим блиском слави. Оцінює його у три статуї: одну в Кордубі, де він розпочинав науку, і два у Константинополі: на Форумі Аркадія та в Капітолії, у лекторії латинських граматиків. Але сам зовсім не дивується, що його Мінерва марно розмірковує, не відгадуючи, у чому схожі один на одного Аецій та Констанцій Август. «Радше я схожий на царя Аттілу», — думає і раптом зазнає невимовного почуття заздрості: бачить, як Аецій приязно бере під руку Марцелліна. Але поет швидко переміг у ньому ревнощі солдата, закоханого у свого очільника: нема часу… нема часу ні на що!.. лише писати!.. якомога швидше мережити табличку сотнями все дрібніших, все густіше стиснутих літер!

— Він зневажав варварські способи бою, а я староримський стрій, — Меробад уже стенографує на табличці слова Аеція, — але я по-своєму бив готів, з якими він не міг упоратись, а мене Констанцієвим способом побив Боніфацій. От ми і зрівнялися знову. Але я казав, що ми не лише рівні, а й схожі. Знаєш, чим схожі, Марцелліне?… Послухай: я правнук мезійського селянина, а Констанцій — дитя передмість іллірійського Наїссусу… ми обидва кров’ю і родом далекі від Роми, від Італії… А все-таки не знайдеш каменя на Forum Romanum, зачарований у якому дух старого Риму відрікся б від когось із нас двох, кажучи: «Ви чужі…» Бо ми римляни, як є римлянином ти — далматинець і Меробад — іспанець…. Бо всі ми римські громадяни, cives Romani… бо над своєю колискою чули тільки мову римлян… бо з дитинства нас охороняло і нами керувало римське право… А тепер розваж щось інше, друже… Ось Рома — володарка світу… Рома — столиця сили і справедливості… Ось римський мир — щастя і благословення для людства… Ось римський народ — король, суддя, оборонець і вчитель усіх народів… Хто ж, воістину, вже півстоліття обороняє від знищення Рому, римський мир і римський народ?… Чи, може, обороняються самі?… Так, — коли боронять їх Констанцій чи Аецій… Ось чим ми схожі, друже! Бо, коли нас немає, то що діється з силою Риму, на чиїй він тоді ласці?… Ти вже шарієшся, Марцелліне?… Почекай… послухай… хай пролунають над іменами старої Роми імена її оборонців — се істинна Imperium Uniwersum, та не Romanum, лиш Barbaricum, друже… От полічи: готи — Гайна, Сар і Сигісвульт… вандал — Стиліхон… франки — Арбогаст і Бавтон… алани — Ардабур і Аспар, і…

— І свеб Рицимер! — гукнув, не мігши стримати розгону попередньої думки та на бігу з’єднуючи її в нестямі (як йому гадалося) з тим, що раптом привернуло його погляд. Але одразу стримав розбуялу думку і вже іншим голосом скрикнув до молодого трибуна, — адже ж він зостався в Галлії:

— Що ти тут робиш, Рицимере?!

— Найславутніший мужу… Літорій…

Густо списана табличка вислизає з рук Меробада і розлітається на друзки, з тріском ударившись об гранітну плиту. Як не позбирає вже поет її розприснутих уламків, так ніколи не позбирає звірянь патрикія… ніколи не напише панегірику «De romanitate Aetii»; надії на три нові статуї розбиваються, мов об граніт, об тверде й немилосердне слово Рицимера.

4

У ті дні, коли, після чотирьохрічної розлуки, Аецій зважився нарешті вибратися до Італії, здавалося, що готська війна була напередодні якнайвдалішого завершення. Імперські війська не лише витіснили Теодоріха за кордони Другої Аквітанії, навіть і з тих її частин, які були визнані за ним мирним договором чотириста тридцятого року, але ще й вторглися з півдня до Новемпопуланії[57], а з північного сходу до краю піктавіїв[58]. Покидаючи Галлію, патрикій наказав Літорієві не зволікати надто довго з укладенням миру, а одразу ж, тільки-но Теодоріх забажає розпочати перемовини, згодитися на відновлення союзу на тих умовах, що готи віддадуть галлійській префектурі усі великі міста, крім, можливо, лише Толози, а із зайнятих ними земель відмовляться від прикордонних окрайців Другої Аквітанії, Піктавіуму та доступу до плавання на Лігері[59]. Але Літорій, обійнявши командування, зовсім не квапився швидко закінчувати війну; не лише переправив з-над Рейну кільканадцять тисяч нових гунських воїнів, але й зажадав від армориканців, які мешкали між Лігером та Британським морем, щоб виконали свій обов’язок федератів, спільно з імператорським військом ударивши по готських володіннях. Взяв-бо шалений і, як казав трибун Рицимер, цілковито нездійсненний замір знищити не лише готську потугу, а й усе готське королівство. Планував повільне і розраховане на довгий час, але неухильне проріджування народу візіготів за допомогою меча й голоду, немилосердне знищення їхнього майна грабунком і вогнем, а, врешті, ліквідацію всієї численної королівської сім’ї та всіх вельможних і шляхетних родів. «Решту продамо в рабство, — казав, — або ж віддамо до ауксиліїв та прикордонних військ, якнайдалі від Галлії, десь під перським чи ефіопським кордоном». Рицимер, бувши сином сестри короля Валлії, отож і близьким родичем Теодоріха, не міг, само собою, плекати ні запалу, ні, бодай, прихильності стосовно замірів Літорія; але не тільки він, — навіть комеси і старші трибуни, чистокровні римляни, недовірливо ставилися до мрій магістра кінноти, вважаючи їх нездійсненною та шкідливою маячнею.

Проте Літорій приступив до здійснення свого плану. Оскільки потребував якнайбільшої людської маси для повного розорення готських володінь і переслідування їхніх мешканців, — не завагався разом із гунами напасти на країну армориканців, коли ті зволікали з наданням йому допомоги, а вчинивши там чималі спустошення, повертався на південь Галлії через багату й родючу Другу Аквітанію, яку своїм гунам дозволив грабувати, наче це був ворожий край: не мав чим їх прогодувати. Крім того, підозрюючи, що не один із великих землевласників охочіше бачив би у своїх володіннях готів, ніж гунів, — накладав на аквітанських латифундистів величезні податки на утримання війська, чим довів їх до розпачу, люті і часто відкритих битв на чолі своїх людей проти грабіжників — найдикіших варварів, але, оскільки ці грабіжники проїжджали через Аквітанію під цісарськими знаками, Літорій із немилосердною жорстокістю карав як бунт і зраду всі виступи проти гунів. Як потім розповідав Аецієві Рицимер, посесори Другої Аквітанії заздрили долі землевласників Першої Аквітанії, що залишалася під владою Теодоріха: щоправда, візіготи відібрали у римлян дві третини їхніх володінь, але та частина, що зосталася, була вільною від усіляких утисків, насилля, навіть і податкових обтяжень, міста мали самоврядування за римським правом, а призначений королем comes civitatis дбав лише про те, щоб панував мир, римляни не діяли на шкоду короля і не лучилися з готами кревними зв’язками. Отож, підозри Літорія не були цілковито безпідставними; жорстоко придушуючи усілякі прояви не те, що опору, а й незадоволення поведінкою союзних із імперією гунів, — перетнув усю Другу Аквітанію, супроводжуваний ненавистю та прокляттями, якими, зрештою, зовсім не переймався — і знову вторгся до тієї частини Нарбонської Галлії, яку Аецій дев’ять років тому відступив готам. Теодоріх двічі намагався заступити йому дорогу, але не втримав поля і поспіхом відступив до своєї столиці, Толози. Літорій рушив за ним. Тепер міг бодай частково здійснити свій божевільний і жорстокий намір: гуни, з яких у той час майже повністю складалися імператорські війська в Галлії, так ґрунтовно нищили все на своїй дорозі, аж не те що готського сліду — не зосталося жодного сліду хоч якогось життя на багато миль довкола тракту Елузія-Толоза і у верхній течії Гарумни[60]! Невдовзі римсько-гунське військо стало під столицею королів з роду Балтів. Успіх магістра кінноти справді був таким приголомшливим, що навіть ті трибуни та комеси, які спершу з недовірою ставилися до його зухвалих намірів, уже не сумнівалися в остаточній перемозі понад усі попередні сподівання. Варвари, особливо ж готи, часто страшні й небезпечні на відкритому полі, ставали геть безпорадними, коли виникала необхідність замкнутися у твердині: навіть Рицимер був певен, що не витримають і триденної облоги. Сам Літорій сподівався, що місто під захистом візіготів не витримає навіть першого штурму. Певний у остаточному тріумфі, який чекає його найпізніше під кінець завтрашнього дня, прагнув провести ніч за гучним бенкетом. Наказав повідомити про цей бенкет закритого в голодній Тулузі Теодоріха. «Хай варвар знає, що римський полководець перед битвою не потребує ні сну, ні спочинку!..» Коли сідав уже до столу в численному товаристві жінок, комесів, трибунів та римських воєначальників, комес Віт повідомив про прибуття посольства від короля візіготів.

Зі знущальною посмішкою на гладенько виголеному вродливому обличчі magister equitum зайшов до напівтемної кімнати, де вже на нього зі сильним серцебиттям чекало четверо поважних довгобородих єпископів. Один із них, з бородою, найсильніше припорошеною сивиною, стояв трохи віддалік од решти. Коли Літорій став на порозі, усі четверо благословили його знаком хреста, хоч він навіть голови не похилив. Якийсь час пильно й іронічно придивлявся до них, а врешті голосно розреготався:

— Невже королю готів настільки забракло мудрих войовників та вельмож, — гукнув, — що немає нікого, кому міг би довірити послування?… нікого, хто б знався на справах війни, а не лише вмів казати казання та товкти молитви?!..

— Король готів, — з повагою відповів один із єпископів, — навмисне посилає до тебе, найпресвітліший мужу, не воїнів і не вельмож, а Христових слуг, щоб там, де не вистачить мови мудрого мужа, проклало собі дорогу Христове слово…

Літорій розреготався ще гучніше.

— Себто, хоробрий король Теодоріх сховався за олтар і благає ласки й милосердя, заклинаючи мене через ваші уста словом свого Бога… Бога людей слабких — жінок, кастратів та рабів… Тепер я розумію: жоден мудрий воїн ні вельможа не хотів братися за таке послування… всі воліють завтра полягти в останній битві готського народу, за що накажу віддати честь їхнім тілам!.. Воістину, як же той Христос зм’якшив наче віск синів хороброго народу! Замість чотирьох сивих, покритих шрамами вождів — бачу чотири плаксиві обличчя аріанських єпископів, які…

— Не чотирьох, — трьох, найпресвітліший мужу, — перебив раптом Літорія той єпископ, що стояв оддалік. — Я не гот і не аріанин… Я Орієнцій з Августи Авскорум[61], правовірний єпископ і римлянин…

— Справді?! — в голосі Літорія зазвучала нотка невдаваного, хоча ще більш іронічного здивування. — І стоїте поруч?… ще не загризли один одного на смерть?… А що там із єдиносущністю та подібносущністю?… Як же ти можеш, святий мужу Орієнцію, спокійно дивитися на бридких святотатців, що відбирають у Розп’ятого єдність з Богом?… Я б на твоєму місці не витримав…

Знагла все його обличчя перемінилося, перекривлене раптовою гнівною гримасою, — з гарних тонких губ геть зник усілякий слід іронічної посмішки.

— Римлянин? Це ти римлянин?! — люто закричав, — і приходиш до мене, римського полководця, з посольством од варварів?… Замість радіти вже близькому знищенню народу, що напав на святу вічну Рому і зганьбив її, — ти смієш…

— Смію стати перед твоїм обличчям, пихатий воїне, і мовити: люблю Рим, але, як наказував Христос, — люблю і ближнього свого. А хто ж мій ближній?… Перс, брит, вандал, гот — нарівні з римлянином. Досить уже крові, найпресвітліший мужу… досить убивств, насилля, пожеж… Стільки вже маєш слави і тріумфів… ти стільки здобув, мужній Літорію… тож не гніви Бога… послухай Його слугу, що приносить тобі мир… І ще який мир!..

Умови миру справді були настільки вигідними для імперії та настільки принизливими для Теодоріха, що Літорій справді на певний час задумався, як вчинити. Та коли Орієнцій необережно згадав, що не лише готи, а й римське населення з тугою очікує миру, більше-бо страждає від союзних із імперією гунів, ніж од народу Теодоріха, — magister equitum вибухнув новою хвилею лютого гніву.

— Я не безумець, не жінка, і не пресвітер Розп’ятого, — гукнув, — щоб випускати звірину, яка втрапила в тенета! Не маю часу на марні розмови… Вертайтесь… Навмисне гаєте мій час, доки Теодоріх готується до бою…

— Помиляєшся, найпресвітліший мужу, — сказав один із аріанських єпископів. — Король Теодоріх вже ні до чого не готується… Не покладає жодної надії на порятунок ні в чому і ні в кому, окрім як у Богові нашому… У покутній одежі, босий, з головою посипаною порохом і попелом, ходить вулицями міста, голосно благаючи милосердя Божого…

— Не гніви Бога, мужній Літорію, — продовжив Орієнцій. — Ти сильний і переможний, але невідомо, кому завтра дасть Господь день тріумфу…

— Невідомо? Воістину, невідомо… Але почекайте хвилину: зараз довідаємось. Я теж звернуся до божества, як Теодоріх…

Сплеск долонями і от не минув іще час, потрібний, аби випити один келих масику, як напівтемна кімната наповнилася жінками, римськими та германськими комесами, гунськими ватажками і якимись дивними постатями у білих покривалах з голови до п’ят і ножами в руках. Літорій наказав подати йому велику чашу вина. Миттю її вихилив, — наказав налити знову. Його обличчя розпашілося, волосся розвихрилося, очі дико й радісно заблищали. Дивні люди у білих покривалах схилилися на підлозі над чимось живим, що тріпотіло і хрипко кудкудакало… Бризнула кров… і одразу ж кров одпливла від облич навіть найхоробріших солдат. Літорій глянув на смертельно блідих Рицимера, Віта й інших комесів, на викривлені від жаху жіночі обличчя, на скулених гунських ватажків, повних ляку і гарячкової цікавості водночас, нарешті на єпископів… Усі четверо стояли, притулившись один до одного і закривши обличчя долонями, з тремтячими колінами.

— Дивіться, — засміявся Літорій, — уже їх не ділять подібносущність і єдиносущність! Туляться як браття, злучені варварською ненавистю до всього римського…

Люди у білих покривалах, з одягом, густо скропленим кров’ю, високо підняли паруючі пташині нутрощі.

— Що ж скажуть гаруспіки? — знову обірвав смертельну тишу голос Літорія. — Яке боже віщування вичитали з нутрощів святих жертв?

— Переможеш, вождю!

Magister equitum радісно схопив знову наповнену чашу. Швидким рухом перехилив її, виливаючи на долівку майже половину вина:

— Тобі, наймогутніший боже… тобі, Марсе, Квірине, батьку і друже хоробрих, приношу цю жертву, перш ніж завтра принесу іншу, стократно більшу та милішу твоєму серцю, величному, не жіночому, не назаретянському!.. Бачили ви, святі мужі?… Нащо мені мир із Теодоріхом, якщо на завтра боги прирекли мені звитягу… Повертайтеся і скажіть, — за все, що від Аларіха витерпіла Рома, завтра стократно заплатить Толоза — та цього разу церкви ні для кого не будуть притулком… А ти, Орієнцію, скажи толозьким римлянам: завтра на світанку хай ударять по готах або ж виходять із міста… Кого застану в місті безчинним і беззбройним — всіх подарую своїм добрим гунам! А назавтра…

— Назавтра, — вже змученим голосом продовжує свою розповідь після короткої перерви свеб Рицимер, — до полудня вже й полягла римська слава… Гуни покотом устелили поле під мурами Толози, — жменька тільки й утекла… Віт поранений і я, з кривавою раною на боці, — ледве втримали сякий-такий стрій… вивели військо на тракт до Елузії… Зосталася, може, третина…

І за мить додав:

— Ecce Deus Victor… Се Бог Побідитель.

Марцеллін і Меробад мовчали. Аецій, не відриваючи очей від напису на статуї Констанція, глухо спитав:

— А Літорій?

Рицимер знизав плечима.

5

Юний нарбонець Леон довго вагався, перш ніж взяв у руки великий тяжкий камінь. Адже ж він римлянин! Щоправда, давно вже щиро певний, — галльські римляни куди краще почуваються під владою короля Теодоріха, ніж у Другій Аквітанії, де всі аж стогнуть, неспроможні далі витримати утиски, яких зазнають від союзних гунів; адже й сам за часів відсічі Нарбони мав можливість порівняти поведінку готів у володіннях свого батька з вчинками союзників, та все одно він римлянин і ніколи не змусить себе… Неспокійно дивиться довкола: у подвійному ряді людей, що тягнеться через усю вулицю, римлян не набагато менше, ніж варварів. І майже кожен тримає в руках великий тяжкий камінь. Нарбонець Леон починає заспокоюватися. Він ще дуже молодий, але, як твердять учителі, розумний понад вік; вже вивчав логіку і вміє ясно, розсудливо міркувати. Що він робить тут у Толозі?… Сховався разом із братом матері від гунів Літорія. Але ж він римлянин і Літорій теж. Правда, але по-перше, — брата його матері, землевласника з-під Елузії, обдаровують особливою прихильністю король Теодоріх і славний полководець Анаолозус, а по-друге — недавня перемога над Літорієм — це не стільки тріумф готів над римлянами, скільки над найдикішими з варварів, гунами, — передусім же тріумф християнського Бога над огидними поганськими чарами! А, врешті, хіба ж Літорій не обіцяв подарувати всіх толозьких римлян своїм гунам?!.. Отож, зовсім не брав до уваги, що він римлянин і вони римляни?… Тому вони теж цим уже не переймаються: ближчий їм король Теодоріх, ніж огидний поганин і проводир диких язичників-гунів Літорій… І поведуться з ним, як наказував Старий Завіт… Леон із болісною напругою морщить чоло: видно, надто ще він молодий і замало вчений, щоб розв’язати питання, що важливіше?… спільнота romanitatis чи спільнота віри. Немає жодної спільноти віри, — адже ж готи — єретики. Думка хлопця швидко і гарячково працює… Єретики, але християни… а Літорій, хоч римлянин, як я, образив Христа найогиднішим блюзнірством

— Ведуть! Ведуть! — залунали гучні крики.

Всі кулаки, як з наказу, сильніше стиснулися довкола тяжких каменів. Крики долинали зліва, — перш ніж туди глянути, нарбонець Леон подивився вправо: біля вильоту вулиці здіймався високий подіум: сидів на ньому оточений найхоробрішими готськими воями король Теодоріх з усією своєю родиною: дружиною, шістьма синами (двоє з них ще зовсім малі) та двома доньками.

З того боку до Леона протискався друг і покровитель брата його матері, могутній воєначальник Анаолозус. Привітно усміхався до хлопця, стискаючи в руці камінь утричі більший від того, який тримав нарбонець.

— Зараз почнемо, — сказав майже весело і Леон раптом відчув, як сильний дрож пробіг через усе його тіло.

Крики: «Ведуть, ведуть!» усе наближалися. Леон знав, — ніщо ще не почалося і не почнеться, доки страченця так підведуть так близько до подіуму, щоб королівська сім’я, — не виключаючи дочок і малих хлопців, — могла досягти його кидком каменю, давши знак до початку страти. А все-таки не міг стримати все сильніше дрижання, хоча вперто дивився вліво. Гамір наближалася. Нарешті побачив…

Першим йшов рудий високий гот із дуже лютим виразом обличчя. За ним інший гот, бородатий, посивілий, з байдужим обличчям, — таким, яке Леон звик бачити в Нарбоні у цісарських урядників, коли вони виконували свої посадові дії. Обидва мали при поясі ланцюги, що лучили їх із засудженим. Нарбонець Леон застиглим од страху поглядом впився в його обличчя: був готовий побачити чоловіка, божевільного від нестерпного звірячого страху чи, принаймні, згорбленого, що ледь тягне тремтячі ноги…. Вишукано вдягнений, напахчений, причесаний, гладенько поголений Літорій йшов вільним широким кроком, наче на учту… радісний, усміхнутий!..

Нарбонець відчув хвилю млості та раптовий, дуже болісний корч горлянки. Ще раз зиркнув на усміхнуте веселе обличчя Літорія… швидко випустив з руки камінь і з пронизливим криком: «Не можу… не можу!..» голосно заридав, затуляючи очі долонями і заодно затикаючи вуха пальцями. «Христе, Христе… нічого не бачити… нічого не чути…»

І тої ж миті перший камінь, влучно кинутий рукою третього королівського сина Фридеріха, гостро стукнув об чоло страченця. Двоє готів швидко відскочили вбік, вільно відпустивши кінці ланцюгів, що зв’язували за спиною руки римлянина, не даючи йому змоги затулитися від ударів. З обох боків одразу ж посипалися сотні каменів. Гучні крики: «Поганин!.. Блюзнір!.. Убивця!.. Кат готського народу!..» заглушили зойк, спершу тихий, наче схожий на сміх… потім голосніший, але ще глухий, хрипкий… Нарбонець Леон не дивився. Увесь звивався, коли до нього долинало глухе, хрипке, звіряче ревіння… Був щасливим, коли Анаолозус на мить заглушив ці звуки, з насміхом волаючи до нього:

— Римлянин — баба… навіть за Христову образу не вміє помститися!..

А потім знову шорстке, все більше уривчасте хрипіння і стук каменів, що падають на плити вулиці…

Все-таки чотири сотні каменів лежали не посеред вулиці, а під ногами дико виючого натовпу: жоден римлянин не кинув свого каменя на святотатця, що йшов вулицею… ката… вождя диких гунів!..

Раптом хрипіння перетворилося на різкий дикий крик… і знову… знову… А потім знову глухе звіряче харчання… І знову крик… І стук тяжко падаючого тіла…

— Встає… йде… прокусив собі язика… обличчя вже не видно… О, о… знову падає… Кидайте, кидайте… Хай встане… Підводиться, підводиться!..

Нарбонець Леон відчуває, — волів би померти, щоб тільки не чути цих криків. Але померти інакше… не так… не так… На мить відводить долоні від очей, але не дивиться туди — на середину вулиці, ні на сотні рук, що розмірено, але все повільніше, здіймаються і кидають каміння… Дивиться на гота Анаолозуса. Зазвичай багряне обличчя могутнього воїна — ще хвилину тому таке, як завжди, — тепер біліше від Леонової туніки.

Міцна щелепа тремтить, тісно стискаючи великі білі зуби… У широко розплющених очах стигне жах.

Губи шепочуть:

— Падає втретє[62].

* * *

Марцелін делікатно відвертається. Меробад примружує очі. Рицимер опускає погляд униз. Хай же Аецій знає, що нічиє нескромне, безсоромно цікавське око не насмілиться підглядати, як оплакує друга наймогутніший муж імперії. Сльози можуть спливати нестримним потоком по грубо вирізаних щоках, грузнучи в майстерно закучерявленій бороді. Рицимер у душі не схвалює оплакування заслуженої смерті бридкого поганина — пихатого зухвальця і майже шаленця… Але він думає те саме, що і двоє приятелів: хіба може бути більше щастя, ніж загибель, вшанована сльозою Аеція?!

На Форумі Траяна починається рух. Вже пів-Риму облетіла звістка про страхітливу поразку і жахливу смерть магістра кінноти. До статуї Констанція поспішають: улюбленець цісаря Вегецій Ренат, консул Фест і magister officiorum. Також під’їжджає Секст Петроній Проб. Після похмурої ночі настає ясний сонячний день. Усілякий слід сліз одразу щезає з обличчя Аеція. Вітально здіймає руку і каже Петронію Пробу:

— Прошу тебе, Сексте, повідом в обід Пелагію, що я від’їхав.

— Куди?…

— До Галлії.

6

Префект преторію наближався. Спершу врочисто внесено і поставлено на мармуровій плиті круглого столу величезну стофунтову підставку для пера. Потім до кімнати вступив молодий одягнений у срібноткану далматику магістріан зі срібним, майстерно вирізьбленим каламарем, несучи його у якнайдалі витягнутих руках із такою повагою, наче то була свята церковна посудина. Нарешті з’явився сам Авіт. Мав на собі урочистий посадовий стрій: mandyes — майже імператорську багряницю, хоча довжиною лише до колін, а не до п’ят. Побачивши його, Меробад, Марцеллін і Рицимер опустилися навколішки. Аецій роздратовано подумав: «Який дурний звичай, аби військові згинали коліна перед цивільним чиновником лише тому, що колись префект був військовим званням…»

Так само роздратовано, але водночас і з певним захопленням (радше неприязним) придивлявся до нового префекта преторію Галлії. Хіба ж міг він сподіватися дев’ять років тому, коли після Колубрарійської битви іронічною посмішкою прощався з молодим Авітом, що вирушав до готів, — якими будуть наслідки цієї поїздки?! Який вона матиме вплив на подальші події?!.. Хіба ж здатен був припускати, що нині, після поразки Літорія, благословлятиме ту мить, коли пещений сенаторський синочок вирішив помандрувати до варварського двору Теодоріха, прохаючи повернути римського заручника матері?!.. Бо Мецілій Авіт не лише добився тоді звільнення юного Теодора, а й так причарував короля візіготів своїми манерами та ораторським хистом, що відразу став його приятелем, постійним супутником і радником, а невдовзі, — коли Теодоріх впевнився у великій ученості молодого посесора — наставником старших королівських синів, перед якими відкрив увесь незнаний і привабливий мистецький світ, передусім будячи в юнацьких, неотесаних, але жадібних до знань і вразливих душах любов і повагу до краси латинської мови, до чару поезії і величної розкоші прози. Невдовзі заслужив при толозькому дворі такої пошани, що, коли йшлося про регулювання стосунків між готами й імперією, його допомога стала просто необхідною як для Теодоріха, так і для префектів преторію Галлії. У Толозі був полум’яним речником прав імперії стосовно відданих готам провінцій: римське населення цих земель благословляло його як оборонця й опікуна; натомість у Арелаті наполегливо проголошував гасло вічного миру між імперією та наймогутнішим із варварських народів, вбачаючи у зв’язку цих потуг запоруку безпеки, цілісності й неподільності імперії та захист від апетитів інших племен, які зі всіх боків шарпали володіння Риму, його повагу й ідею pacis romanae. Разом з тим, був супротивником дальших готських завоювань, — коли Теодоріх, занепокоєний тріумфом Аеція над бургундами і його спілкою з гунами, обложив Нарбону, — Авіт перестав відвідувати Толозу і навчати королівських синів. Також щиро радів із першої перемоги Літорія, але вимагав негайного укладення миру на засадах семилітньої давності. Коли ж Літорій почав затягувати війну, — ображений Авіт майже повністю відійшов від громадського життя, сховавшись у затишку своїх арвернійських володінь, які не залишав аж до часу, коли після Літорієвої поразки воля цісаря та патрикія покликала його на посаду префекта преторію Галлії; в Римі-бо та Равенні добре знали — бодай якось почесне закінчення готської війни, що недавно була такою переможною і будила такі сміливі надії, під силу лише Авітові. Щоправда, Аецій після повернення до Галлії намагався відновити військові дії проти переможних візіготів, але військо було проріджене, деморалізоване і так занепало духом, що навіть присутність патрикія не в силах була пробудити запалу до бою. А ще гіршими були настрої населення Галлії, особливо ж Нарбонської провінції та Другої Аквітанії: могутні посесори — так само, як міста — голосно висловлювалися проти дальшої війни. Аецій був здивований і серйозно занепокоєний обуренням, яке Літорій з гунами викликали проти себе у всій західній та південній Галлії. Населення на ґвалт домагалося відкликання гунських полків, але без них римське військо не було тоді здатне на переможну війну з готами. Отож, єдиним виходом був мир. Аецій знав, що у цій справі може розраховувати лише на префекта преторію і вже наперед оцінював вартість послуги, яку Авіт міг би надати імперії. Усе ж, попри це, а, можливо, саме тому, не міг стримати роздратування і неприязні, які викликав у нього вигляд префекта, і коли комеси з урядниками покинули кімнату, залишивши достойників на самоті, не міг стриматися, щоб не сказати кусючим тоном:

— Розповідають, найпресвітліший мужу, що під час останньої війни твої свояки і приятелі, Оммації, Фавстини та Доміції, вчинили неабиякі подвиги, шарпаючи де і як могли крила цісарського війська…

Авіт втупився в Аеція спокійним серйозним поглядом.

— Воістину, кривдиш мене, найславутніший, не зволивши згадати і моїх подвигів разом з іншими… Я не раз і не двічі на чолі своїх буцеларіїв та колонів оддубасив як слід найгірших грабіжників, яких лише знає світ — гунів…

— І ти смієш казати це, найпресвітліший префекте?!.. Чи знаєш, що за таку річ, як за звичайну зраду, належить вішати… рубати голови… конфісковувати майно?!..

— Знаю, найславутніший… Я бачив цілі маєтки, пущені з димом… справжні ліси повішеників… сенаторів і посесорів, закутих у кайдани… Найпресвітліший Літорій напрочуд добре переслідував і викоріняв зраду. Дикі гуни вриваються до містечка, до вілли, до села… Грабують… б’ють… ґвалтують жінок… ріжуть худобу… Коли ж чиясь рука здійметься в обороні — вступає в дію військовий закон магістра кінноти і проголошує: «Зрада… підтримка готів… завдання шкоди союзникам!» А потім вогонь, меч, шибениця, кайдани… Одного старенького сенатора з Бітуригії вкинули до в’язниці, бо він справді не знав, хто саме ворог, а хто союзник: гот чи гун?!..

Аецій не поспішав одповідати. Якийсь час мовчки придивлявся до префекта: його багряниці, дрібних доглянутих рук, бороди із золотавим відблиском, невеликих, дуже гарної форми стіп, гемми зі жіночим портретом на мізинці правої руки. Лише тоді, коли помітив, що у пильному запитальному погляді Авіта з’являється вираз зверхності та тріумфу, — сказав неголосно, але виразно, твердо, суворо:

— Ти добре сказав, найпресвітліший Мецілію: закон війни… Це тяжкий закон, але найважливіший… Невже я маю тебе вчити тебе, потомка стількох сенаторських поколінь, що salus rei publicae suprema lex?… Я згоден. Гуни були недисциплінованими, обтяжливими, часто буйними, жорстокими і дикими. Але билися pro pace Romana. То що ж означають хоча б і десятки спалених сіл, зруйнованих вілл і розграбованих містечок, коли ті, що палили, руйнували і грабували, несли на своїх копитах і вістрях своїх мечів звитягу Роми.

Авіт весело засміявся:

— Несли, та не донесли, Аецію. В цьому вся річ. На що ж здалися всі ті жертви, які галлійська людність, — байдуже, добровільно чи ні — мусила приносити дикості союзників pro salute rei publicae, якщо єдиним наслідком цього були поразка і ганьба?! Я не схвалюю того, що Тедоріх учинив із полоненим римським воєначальником, але ж воістину, Аецію, ніколи жоден ворог — ні держави, ні твій особистий, — не завдав тобі, твоїй славі і твоїй праці заради римського миру такої шкоди, як дурень, шаленець і зарозумілець, — справжній міхур, надутий бездумною пихою — огидний поганин Літорій.

Аецій зблід.

— Не смій так казати про Літорія, — засичав крізь зціплені зуби, ледве стримуючи лють, — він був моїм найдорожчим другом… Ганьба тобі, Мецілію!.. Чуєш?… Кажу це не як патрикій префектові, а як воєначальник своєму колишньому солдатові: ганьба римлянину, що чинить наругу над мертвим… нехай лише словом…

У свою чергу зблід Авіт.

— Я, Аецію, не хотів образити ні тебе, ні твоїх почуттів… і не хотів чинити наругу над мертвим… Але ж я галлієць і християнин, — моє серце не може не обливатися кров’ю від тих нещасть, які спадають на мою країну, і не може не краятися, коли полководець християнської імперії, права рука християнського патрикія, чинить огидні обряди та поганські віщування — ображає Христових єпископів і саму Христову науку… Не приховую від тебе, найславутніший: тішуся… подвійно тішуся з поразки Літорія. По-перше, бо от проявив свою силу Цар над царями, справедливо, згідно із заслугами розділивши поразку й перемогу. А по-друге тому, що шаленій голові твого друга не вдалося виконати жорстокого нелюдського заміру винищити весь народ, стерти з лиця землі саме готське ім’я…

Аецій дивився на нього вже без гніву, але погордливо і майже з жалем.

— І це має бути римлянин?! — скрикнув голосом, повним глузування та гіркоти. — Посесор, сенатор і префект преторію?!.. Воістину, як же можуть встояти Рома, імперія та римський мир, якщо так промовляють найвищі державні мужі?!.. Мені й справді важко повірити, Мецілію: невже ти щиро прагнеш, щоб над оцим Арелатом, над Нарбоною, над Бітургією і твоїми рідними Арвернами розтяг свою владу візіготський король, відриваючи їх од єдності римської імперії?!..

— Навпаки, Аецію, нічого так не прагну, як повернення до імперії Толози і Новемпопулонії, і Першої Аквітанії…

— Кажеш як дитина, найпресвітліший перфекте… як дитина, що їй м’яч упав до води, а вона стоїть не березі, плачучи та зітхаючи. Щоб повернути відібране у нас варварами, потрібно багато жертв, крові, убивств, боїв, руйнувань. Лише способом Літорія, який ти назвав жорстоким і нелюдським, можна здійснити твої прагнення…

— Не тільки, Аецію… ось глянь наліво…

Західну стіну прийомної кімнати преторію прикрашала гіпсова група, що складалася з двох фігур: римський легіонер у повному озброєнні часів Цезаря дружньо стискав десницю доброзичливо усміхнутого галла з довгими звисаючими вусами, у гостроверхому шоломі на голові, у широких штанях на великих товстих ногах, із величезним мечем в одній руці та продовгуватим щитом — у другій.

— Ось інший, не Літорієвий спосіб, — скрикнув Авіт. — Хіба ж Рим криваво не воював із галлами, Аецію?… А хіба тепер воює?… Ні. Адже ж і я галл… і твій комес Віт… і Аполлінаріс, і Доміцій… Живемо і не треба було ні нас, ні наших батьків, ні дідів нищити вогнем і мечем, щоб навіки зв’язати Галлію з Ромою і римським миром. Так само можна вчинити і з готами, Аецію… і воістину, це єдине, що можна вчинити, бо весь народ не переріжеш. Так, Аецію, оце справжня pax Romana. Бо яка ж її мета?… Знищувати насильство, наругу та дикі звичаї, і всюди, де досі правила лише війна, нести владарювання римського права.

Аецій посміхнувся.

— А коли у всьому світі запанує pax romana, то війни назвжди закінчаться?

— Назавжди.

— А що ж почнуть ті, хто живе лиш для того, аби воювати?… наприклад, гуни?… чи ж благословенний римський мир утихомирить навіть їхню дикість і войовничість?

Очі Авіта запалали.

— Зумієш приручити пантеру чи вовка, Аецію?! — гукнув, украй схвильований. — Питаєш, що почнуть ті, хто живе лиш для того, аби воювати? О Аецію, досить матимуть роботи; обробиш кожне поле, але спершу слід виполоти бур’ян. От вони і нищитимуть бур’яни, диких, хижих, непридатних до приручення… скажених двоногих звірюк — гунів!.. Так, найславутніший… це двоногі звірюки, а не люди!.. Глянь на гота і на гуна… Хіба ж не більше схожий германський варвар на римлянина, ніж гун узагалі на людину?… Знаєш їхній спосіб життя, звичаї, добре знаєш ті кривоногі тіла… косі очі, не схожі на жодні інші… ті мавпячі обличчя… Твоя найдостойніша дружина, донька Карпілія, походила з народу готів… Хіба вона була тобі неприємною в ліжку?… хіба ти соромився показатися з нею на Форумі?! Але з гунською невістою ти б, Аецію, не побрався, як не побрався б із верблюдицею чи гієною… Готи і римляни — це далекі родичі, лише посварені: Ісав і Яків, Ісак та Ізмаїл… Але ж гуни — це навіть не найдальші родичі… це лемури… демони у начебто людських тілах[63]….

«Видно, багато тобі худоби покрали», — роздратовано думає Аецій і каже:

— Стосовно ж війни з готами…

— Краще не говорімо про війну… не гаймо часу, — скрикує Авіт, усе ще схвильований. — Знаю, найславутніший, чого ти хочеш від мене… Ще сьогодні від’їжджаю до Толози, але наново визнаєш за Теодоріхом усе те, що й після Колубрарійської битви.

Аецій здивовано дивиться на нього:

— Думаєш, не вимагатиме більшого?…

Авіт знизує плечима:

— Через якийсь окраєць Другої Аквітанії гризтися не будемо,… але більше нічого йому не дам…

Аецій хоче подати йому руку. Вже простяг уперед пальці. Передумав.

* * *

Меробад голосно читає нову оду. Марцеллін раз-у-раз мусить стримуватися, щоб не вибухнути: які варварські звороти!.. яка недбала метрика!.. хіба ж можна так використовувати зевгму й анафору?!.. Аецій навіть не вдає, що слухає: ода оспівує п’ятдесяту річницю його уродин, але до того дня ще чимало часу — Авіт досі не повернувся і не прислав жодної звістки. Захоплюючи великими стопами різнобарвні плити мозаїчної підлоги, патрикій вже, мабуть, усоте швидким кроком перетинає просторий таблінум. Раптом зупиняється. За дверима лунають голоси.

— Повернувся найпресвітліший префект? — квапливо питає людей, які вбігають до таблінуму.

— Ні, найславутніший… це прибув гонець із Італії… Горе імперії! Горе правовірним! Нікчемний Гейзеріх вторгся до проконсулярної провінції, чотирнадцятого дня перед жовтневими календами зайняв Карфаген… Святого єпископа Кводвультдеуса без весел і харчів виштовхнув до моря у човні, на певну смерть… Але Бог охоронив апостольського мужа… прибив до італійського берега…

Марцеллін і Меробад схоплюються на рівні ноги.

— Повідомте найпресвітлішого префекта, що я від’їхав, — спокійно каже Аецій до переляканого натовпу, який уже вщерть заповнює таблінум.

— Куди, найславутніший?…

— До Італії.

7

У перистилі чекають посланці Сигісвульта. Magister utriusque militiae підганяє патрикія, щоб сам якомога швидше їхав до Неаполя. Вже тридцять літ, від нападу Аларіха, Італії не загрожувала така страшна небезпека, як нині. Вся східна Африка: Проконсулярна і Бізацена, не кажучи про рештки Нумідії, захоплена вандалами. Їхні кораблі не лише нападають на галери, які пливуть зі Сходу та Іспанії, але й з’являються поблизу італійських берегів. У Сицилії Гейзеріх обложив Лілібею і перекидає з Африки все нові війська. З хвилини на хвилину рушить до Італії. Щоправда, Аецій також перекинув уже через Альпи майже всі галлійські легіони, але ж вони ще тягнуться під Медіоланом і Равенною — а Сигісвульт не має під рукою навіть половини італійських військ: не має нічого, крім трьох палатинських легіонів та одинадцяти ауксиларіїв, а що ж це значить перед лицем страшного Гейзеріха?… Магістр обох військ вже два тижні очікує прибуття патрикія до Неаполю: був у Римі і ось знову повернувся до Равенни! Посланцям наказано навколішках благати найславутнішого, щоб негайно, не чекаючи навіть сніданку, сідав на коня і рушав до Кампанії. Та ось вони вже годину стоять у перистилі, а їх ще не допущено перед обличчя патрикія. Нетерпеливляться. Що ж може робити Аецій?.. Кажуть їм, що зачинився у бібліотеці з пресвітлим Вегецієм Ренатом. Насправді ж Ренат від самого ранку ще ні на мить не покинув святого палацу, де читав вічному Августу нові розділи своєї книжки про військове мистецтво, а патрикій сьогодні ще навіть не заглядав до бібліотеки. Щойно повернувся з Классійського порту, де оглядав із Марцелліном кораблі, якими хотів перекинути з Іллірії допоміжні війська, прислані Феодосієм на допомогу Заходу, — і відразу ж, вистрибнувши з колісниці, швидким кроком, майже бігом поспішив до гінекею. Йому сказали, що найдостойніша сама, у маленькому саду. Справді, за мить побачив, як вона прогулюється по сонячній стороні, глибоко занурюючи ноги у м’який, дуже нагрітий промінням пісок. Це нагадувало їй дитинство… Африку… Але, думаючи про Африку, зовсім не відчувала радості: ось уже все втратила. Вандали привласнили всю спадщину Пелагіїв — не мала нічого. Та, помітивши Аеція, повеселішала. Коли кинувся до неї, тремтячи від гарячкової цікавості та тривожного хвилювання, не могла не посміхнутися, хоча й опустила соромливо очі до землі….

— Це правда?… — спитав тремтячим, тихим, раптом зламаним голосом.

Кивнула головою. Тяжко дихаючи і раз-у-раз стискаючи і розтискаючи кулаки, довго й пильно дивиться в її очі. Тоді опускає погляд нижче. Вона відчуває, що вся обливається гарячим рум’янцем.

— Ще зарано, аби щось помітити, — ледь зуміла прошепотіти і затулила обличчя руками.

Якусь мить Аецій стояв нерухомо, широко розкритим ротом голосно ловлячи повітря. І раптом із невпізнанно перетвореним обличчям упав на землю… тою ж рукою, яка била колись Пелагію по обличчю, плечах, спині, — вигріб із піску теплу темну стопу і, припавши тремтячими губами до довгих вузьких пальців, скрикнув хрипким голосом:

— Щастя! Щастя!

8

— Помиріться, — каже диякон Леон.

Аецій не перестає барабанити пальцями об край мармурової плити круглого столу. Альбін Соммер гнівно знизує плечима. Нащо ж мудрий диякон робить із себе та з них блазнів? Таж іще перед полуднем запропонував кожному зокрема детальні умови примирення і здобув згоду обох: префект преторію залишиться на своїй посаді, але вже не втручатиметься у стосунки між патрикієм та осілими в Галлії федератами. Так узгоджене примирення ставало, фактично, ще однією перемогою Аеція, місцева цивільна влада, згідно з його бажанням, втрачала будь-який вплив на поділ імперських земель між варварами; натомість усунення Соммера було не надто важливим для патрикія. Адже не затихло ще відлуння швидкої відставки попереднього префекта, Авіта — то нащо ж здіймати нове хвилювання умів ще швидшим усуванням його наступника?! Але honesta missio, наслідком якої було б остаточне розвіювання усіх надій на омріяну італійську префектуру, так жахала Соммера, що він пристав на всі умови, складені Леоном, і навіть згодився на зустріч із Аецієм. Але такий був розпалений та роздратований, що усяка дрібниця легко могла вивести його з рівноваги і саме врочисто мовлені дияконом слова: «Помиріться» виявилися цією дрібницею. «Якщо Леон хоче цього, то матиме комедію як у театрі Бальба», — роздратовано подумав Соммер і голосом, що чудово вдавав здивування, гукнув:

— Справді, хто ж є правою рукою найславутнішого?… змушувати мудрого і вченого Христового слугу до посередництва між мною та патрикієм імперії?… Їхати з Італії до Галлії… наражатися на небезпеки і невигоди дороги через Альпи?!.. Воістину, нема для кого… Я скромний Христовий вірний і радо скорюся повазі та пораді Божого слуги… але не розумію, як ти міг, побожний і мудрий мужу, живити якусь надію, що схоче тебе послухати… хто?… наче правовірний християнин, а насправді друг огидних безбожних поган і ницих єретиків!

Кинув на Аеція зухвалий викличний погляд. Але патрикій навіть не глянув у його бік, повністю поглинутий стеженням за рухами обличчя та виразом очей диякона. Не отримавши жодної відповіді, Альбін Соммер підняв голос на тон і вів далі:

— Бо воістину, хто ж є правою рукою найславутнішого?… Поганин Марцеллін… Чия загибель витиснула сльози з твердого, наче камінь, воїна?… Язичницького короля Ругіли… і Літорія… Чию статую звелів поставити в сенаті? Ворога Христової віри, Флавіана… Кого зробив консулом разом із собою?… Єретика Сигісвульта… З ким побрався?… З аріанкою, єретичкою…

Диякон Леон гостро його перебив:

— Дивуюся, найпресвітліший префекте, що не повертаєшся аж до часів, коли твій прадід за Діоклетіана та Максенція кидав християн левам на пожирання… Найдостойніша Пелагія не лише шанує Христа Сина Божого, єдиносущного з Отцем, але ще й особливо поклоняється Марії Theotokos і пам’яті святого єпископа Афанасія[64].

Аецій насилу стримує посмішку, яка тиснеться на губи. Лише тепер належно оцінив вартість своєї перемоги над Пелагією.

Здивування, що малюється на обличчі Соммера і звучить у його голосі, вже невдаване. Ще дужче роздратований неочікуваним опором Леона, зовсім уже не панує над собою… тупає ногою… кричить:

— Не смію судити мужа, що не сьогодні-завтра стане Христовим священником. Але глянь у своє серце, мудрий побожний Леоне. Скажеш, може, що захищаєш нашого патрикія не як Божий слуга, а як римлянин?… Я знаю багатьох дияконів і пресвітерів, які не інакше кажуть. Але, воістину, кого ж ви захищаєте?… Чоловіка, що йшов до влади через убивства, а до своєї потуги — через дружбу з гунами. Хіба ж не вбив Фелікса? Не погрожував двічі вічній Августі ворожою навалою? Не здійняв бунту проти законного патрикія?… А його перемоги?… Смійся, мудрий Леоне!.. Умів бити варварів, але теж, як бачимо, — не надто… Не впорався зі свебами… Боїться Гейзеріха… Зазнав ганебної поразки під Толозою, бо це ж його задум… його волю розгромив король Теодоріх в особі Літорія! А як бив інших, то не сам, а з допомогою гунів… Хто переміг бургундів? Воістину, не Аецій, лиш Аттіла… Хто перемагав готів?… хто прийшов на відсіч до Нарбони?… Гуни… А Аецій? Лише раз став перед лицем гідного противника… римського полководця… під Арімінумом… Ти ж знаєш, побожний Леоне, як це закінчилось! — закінчив, гучно розреготавшись.

Лише тепер пальці Аеція перестали барабанити по столі. Леон кинув благальний погляд на патрикія. Той, однак, не звертаючи на нього уваги, підійшов до Соммера і, торкаючись грудьми його грудей, спокійно сказав:

— Добре, що ти нагадав мені про Фелікса… варто би повторити…

Миттю завмер сміх на вустах Альбіна. Увесь з’їжився, але не зблід, — навпаки, обличчя мав червоне і гаряче…

— Він хворий! — скрикнув Леон. — Глянь, найславутніший, його всього палить гарячка…

Швидко став між Аецієм і Соммером. Префект почав тремтіти — Леон не знав, зі страху (може, щойно зрозумів, що каже!) чи через хворобу?… Швидко торкнув його палаючу долоню… Потім глянув на обличчя: погляд Альбіна був цілковито спокійним… думка, яка на ньому відбивалася, була думкою здорової людини… Леон миттю зрозумів, що слід робити: з одного боку — переконати Соммера, що у сказаному ним немає слушності… (Диякон був твердо певен, що префект насправді на має слушності!) А з іншого боку слід одразу з коренем вирвати із Аецієвої душі смертельну образу, що була чудово замаскована, проте загрожувала страшними наслідками! Вхопив обох за руки і гаряче скрикнув:

— Пропасниця тебе мучить і сам не знаєш, що кажеш, найпресвітліший префекте. Воістину подиву гідні спокій, лагідність і терплячість, що ними ясніє душа патрикія імперії… як сам бачиш — воістину душа справдешнього мудреця та християнина, нездатна до гніву та помсти за шалені слова, бездумно кинуті в тяжкій гарячці… Каюся, коли б се я був на його місці, то й не знаю, чи зумів би так швидко збагнути, що це кривда й образа, мститися за які міг би лише безумець… А все-таки кривда й образа, і справді тяжкі та болючі!.. Задумайся, що ти казав, Альбіне Соммере? Кого ти образив, цісарський достойнику?… Це ще дарма, що ти скривдив неслушним словом свого очільника… патрикія імперії… могутнього полководця… мужа, що міг би тебе, як беззахисну комашку, знищити одним порухом руки… Але не це найважливіше, а те, кого ти образив і скривдив насправді… Мужа, який сам-один грудьми своїми затуляє Рому, імперію та римський мир… Що ж було б з нами сьогодні без нього?… нашого щита?… останнього щита?…

Оглянувся довкола. На мить зупинився поглядом на групі, що представляла братання римського легіонера з галлом.

— Так, Альбіне… Аецій дійсно наше забороло… наш останній римський щит…

— Останній римський щит? — здивовано скрикнув патрикій, наче щось згадуючи.

Леон посміхнувся.

— Ти знаєш це прізвисько, найславутніший мужу, правда ж?… Колись, багато років тому, — ти, напевне, цього не знаєш, — твій батько мешкав у Тусції[65] та приятелював із моїм батьком Квінціаном. Тому я знаю цей епітет. Але найпресвітліший Гавденцій, можливо, надто щедро сипав ним наліво і направо. Бо насправді є лише один істинно останній римський щит — це Аецій! І не тому, найпресвітліші мужі, що він римлянин… Ні… Гляньте на це зображення… на щит цього легіонера… Він не такий, як галльські, готські, франконські. Круглий і випуклий, рівномірно випуклий, усіма точками рівновіддалений від центру… Тому кожен удар, хай би з якого боку падав, відіб’є з однаковою силою. А хіба ж інакше ось уже п’ятнадцять літ чинить Аецій, о Альбіне Соммере?… З усіх сторін на імперію сиплються удари: від півночі франки… від заходу свеби і готи… від півдня вандали і повстання багаудів… зі сходу бургунди, ютунги, норійці… Хто ж усі ці удари відбиває з однаковою силою?… Аецій. Лише Аецій. Завжди Аецій.

Патрикій захоплено дивиться диякону в обличчя. Легко прочитав у погляді малих глибоких очей стурбоване питання: «Вибачиш йому?…» Аецій теж відповідає поглядом. А потім подає руку Соммерові.

Префекта преторію Галлії справді палить гарячка. Але його думка все ще твереза і рухлива. Здивовано дивиться на подану руку, що могла б одним кивком знищити його, як беззахисну комашку… як Фелікса… А, може, диякон має рацію?… може, це й справді гарячка вирвала з грудей воістину несправедливі й образливі слова?… Палючими пальцями потискає подану йому руку.

— Вибач, Аецію, — тихо каже і, ледь тримаючись на ногах, виходить із таблінуму.

Тільки-но зник за порогом, як патрикій простяг руку Леонові.

— Ти справді заслужив те, що тебе спіткало, апостольський мужу…

Диякон здивовано і запитально глянув на нього.

— Вибач, найславутніший, але я не маю права на вжитий тобою титул…

Аецій посміхається.

— Маю для тебе новину, Леоне… Я отримав її годину тому… з порту Міста прибула галера…

— Я давно вже не був у Місті … Але і я щось привіз для тебе з Равенни, пане…

— Що саме, апостольський мужу? — зі сильним серцебиттям питає патрикій.

Леон морщить брови.

— Глузуєш з мене або святих титулів, найславутніший, — каже з гіркотою.

— Присягаю святими Юстом і Пастором, що не глузую… Посланці з Риму принесли звістку, що навіки склепив очі святий єпископ Ксист…

Диякон затуляє обличчя долонями.

— Воістину, моя новина не така, Аецію, — каже глухим голосом і схиляє коліна.

Рука патрикія опускається на плече схиленого.

— І ще казали посланці, що народ Роми третього дня перед жовтневими календами обрав уже собі нового пастиря… Леона, сина Квінціана…

Був певен, що диякон, захоплений радісним подивом, одразу ж підведеться на рівні ноги. Та Леон не ворухнувся. Лише його губи щось шепотіли… швидко… довго… Нарешті підняв на Аеція зосереджене, залите слізьми обличчя.

— Я лише диякон, — сказав. — Навіть на пресвітера ще не висвячений… Не знаю… чи маю право… Є стільки старших достойних священників… гідніших…

— Ти ще вагаєшся, Леоне? — здивовано скрикнув Аецій. — Адже лише від тебе залежить, щоб Гіларій Арелатанський уже завтра тебе висвятив… І не будь таким скромним, як пустельниця… Патрикій імперії каже тобі, що немає гіднішого від тебе! Воістину, Леоне, — скажи сам, — хіба ж не краще для Римської церкви, коли її пастирем є муж, якого патрикій імперії хотів би називати своїм другом?… Наскільки ж тоді легше правити…

Леон миттю підвівся з колін.

— Леон, син Квінціана, радо назве сина Гавденція, останній римський щит, своїм другом, — мовив гордим голосом, — але Papa Romanus, слуга слуг Господніх, не потребує приязні земних владик, щоб гідно здійснювати своє правління…

Здавалося, що здивування Аеція перейшло всі межі.

— Як се, апостольський мужу?… Невже ти не думаєш, що прихильність патрикія полегшить Риму оборону від грізного суперництва улюбленців двору, архієпископів Равенни?

— Столиця святого Петра не боїться жодного суперництва!..

— Але ж, Леоне, столиця святого Петра — це Антіохія… — почав казати Аецій, усе-таки спантеличений посмішкою поблажливої зверхності, що заграла в куточках губ нового єпископа Риму, — але, замість розгніватись, подумав: «Може, я справді поплутав». І, раптом щось згадавши, спитав ледь тремтячим голосом:

— А твоя новина для мене, отче єпископе?

Леон усміхається.

— Я знаю, що найдостойніша Пелагія, незважаючи на всю свою побожність, мала грішні побоювання, чи не за кару за те, що покинула науку Арія, Бог не дає вам дитяти, а, може, і назавжди вчинив її лоно неплідним… Тепер ці побоювання закінчилися… Ти став батьком, Аецію…

Великі сильні пальці судомно впилися в край одягу Леона. Але напіврозтулені губи не зважувалися задати питання. Лише розширені очі благали ласки… милосердя… чуда…

— У тебе син, Аецію, — сказав єпископ Риму.

І простяг руку допомоги.

Розділ VII. Вершина

1

Посли відчувають, що Аецій уже помітив розгубленість, яка після його привітальних слів одразу ж з’явилася на їхніх обличчях, а у трьох-чотирьох із них відразу переросла в неспокій та майже тривогу, — тож роблять героїчні зусилля, щоб заново прибрати виразу врочистої зосередженості та поважного спокою. Та марно… Бо хоч їхній теперішній пан і владар, Син і Улюбленець Бога світла — Ахурамазди, ясноликий Цар Царів — Єздегерд не був таким грізним і схильним до рубання голів та розпинання на хрестах, як його покійний батько, Гірський Варан, Дикий Осел, — усе ж напевне і він не помилує послів, які зганьбили свого повелителя та свою країну, відразу ж показавши у своїй привітальній промові цілковите незнання стосунків у державі ромеїв. Щоправда, іще наварх галери, якою вони їхали, намагався їм пояснити, що вони помиляються; та вони думали — він п’яний або жартує… А хоч у Классійському порту magister officiorum, який їх вітав, усією своєю повагою підтвердив слова моряка, було вже запізно… не мали часу на зміну розкладу церемонії… Що ж тепер буде з ними, коли повернуться до Персії?… Лякаються самої думки про це… Але, воістину, вони не винні, — винен голова царської ради, який відправляв посольство в дорогу і віддавав йому накази та вказівки. Це його обов’язком було знати, як розподілена влада в державі ромеїв і хто править на Заході!.. Відразу ж після повернення поскаржаться на нього Цареві Царів, — адже той, хто висилає посольства до чужих країв, мусить найточніше знати все про ці краї. Також і про те, що західна половина царства ромеїв має окремого владаря з тієї ж родини, що й цісар Сходу!.. Не сміє не знати цього чи забути, — хоча вся Персія, не виключаючи Царя Царів, свято переконана, що володарем Ромейського Заходу, співправителем Феодосія є ніхто інший, як самовладний імператор Аецій, хоч би він не носив ні багряниці, ні вінця!..

Щоправда, в державі Сассанідів дещо чули і про Валентиніана, внука першого Феодосія, — але ж посли були певні, що Аецій за згодою Феодосія Другого давно вже прогнав з престолу це бездарне, — як вони чули, — цареня разом із його матінкою!.. Отож їх наче громом вдарила звістка, що паном і владарем заходу та співімператором Феодосія є Валентиніан, третій цього імені, і це йому вони насамперед повинні вручити подарунки та виголосити вітання царя Єздегерда. Не знали, що діяти… В єдиній привітальній промові, яку вони приготували на основі рукопису, складеного найкращим письменником Персії, — не тільки що п’ять слів повторювалось ім’я Аеція, оточене численними барвистими епітетами, які могли бути віднесені лише до нього, — але ще й згадані були всі його найбільші перемоги та прославлені у віршах заслуги його батьків… Не було іншого виходу, крім як удавати, що вони й далі нічого про Валентиніана не знають… Також сподівалися, що, можливо, достойники з оточення патрикія не розпізнають справжньої суті вітальної промови, тим паче що в перекладі на мову римлян вирішено було пропустити всі монарші титули та згадки про владу, про імператорство без корони, про братерство з Феодосієм… Одночасно ж за дорученням магістра оффіцій вже поспіхом готувався вдаваний переклад промови на честь цісаря Валентиніана. Отож посли думали, що все якось минеться, — тим більше розгубилися, коли сірійський драгоман, ледь стримуючи посмішку, переклав їм такі слова Аеція:

— Вітаю вас, посли могутнього і пишного царя, єдиного, кого вічні цісарі Риму можуть назвати своїм братом. Вітаю і дякую за таке гарне і таке ласкаве до мене привітання… Я справді не сподівався, що Цар Царів стільки знає про скромного цісарського слугу і так про нього пам’ятає…

Оточення патрикія насилу стримувало сміх, — а водночас усіх Аецієвих товаришів і помічників переповнювала гордість од думки, яку славу має в далеких королівствах їхній очільник і добродій. Лише префект преторію Патерій гнівно зціпив зуби: образа маєстату не підлягає сумнівам і, коли Аецій не згодиться найближчими ж днями вислати до Персії офіційного, — ним самим підписаного — листа зі скаргою та протестом — буде це ще одним доказом того, що свідомо прямує до приниження величі святої цісарської особи…

Думаючи так, Патерій не сподівався, що за мить дістане ще один доказ цього. Аецій певний час із посмішкою придивлявся до послів, їхніх занепокоєних облич, дивних уборів, чудернацьких, закривлених дугою коротких мечів, а врешті сказав:

— Ще раз дякую Цареві Царів і вам, достойні мужі… Воістину, рідкісний це приклад віддавання почестей згідно із черговістю заслуг… А тепер звольте вдатися до Лаврового Палацу і поклонитися тому, хто носить багряницю та вінець імператорів Роми…

І відразу ж додав із турботою в голосі:

— Буду щасливий, довідавшись, що не трапилася з вами по дорозі жодна неприємна пригода…

Атож, пригода була. Уже в західній частині Іонійського моря галеру, на яку вони сіли в Александрії, наздогнали три швидкохідні піратські кораблі, — як потім виявилося, вандальські. Послам загрожувала певна загибель, — вандали вже вдиралися на борт, — коли ось раптом із півдня — наче випірнувши з-під води, — примчали чотири бистрі галери… натисли на піратів… затопили два їхні кораблі з усім екіпажем, а третій був захоплений у рукопашному бою, після чого рятівні галери зникли так само швидко, як примчали… Посли тільки й встигли, що побачити золоті орли на їхніх палубах і обмінятися кількома словами з молодим ватажком рятівників. Розпитував, хто вони, куди їдуть, а, коли на прощання запитали його ім’я — («Аби ми знали, за кого молитися Ахурамазді»), відповів, усміхнувшись:

— Я Аецій морів…

Слухаючи розповідь персів, Аецій насилу стримував гордість і радісне зворушення, які його переповнювали: справді, не можна добитися більшого тріумфу… не можна зазнати вищої пошани… Бо осе ворог, переможений, вигнаний, безсумнівно скривджений, — щоб прославити свою потугу на морі, називає себе Аецієм водних просторів!.. Адже це Себастьян, зять Боніфація, останній меч у руках Плацидії, — став пострахом вандалів і справжнім господарем морів… Тікаючи від переможного Аеція, рушив до Нової Роми і запропонував Феодосієві свою службу як король піратів із цісарської ласки… Невдовзі дійсно прославився швидкістю, відвагою та жорстокістю, — справжній пірат, хоча страшний лише для вандальських кораблів, од яких останнім часом аж кишіло Середземне море… Казали, що Гейзеріх боявся його більше, ніж усіх італійських військ. Справжні морські розбійники, донедавна пострах усіх римських кораблів, юрбами збиралися під знаки Себастьяна, зачаровані його славою… Тому Аецій морів мав своїх Астуріїв, Андевотів, Марцеллінів, а, можливо, і Меробадів: дисциплінованих, відданих, готових на все…

Радість і гордість Аеція поділяють усі присутні, лише префект Патерій ще сильніше зціплює губи, дивиться на патрикія з-під лоба і думає:

«Сухопутний пірат із гунської ласки…»

* * *

Приязно попрощавшись із послами, Аецій переходить до кімнати, прикрашеної білою статуєю Боніфація, де його вже чекає молодий princeps magistrianus школи agentium in rebus — око й вухо патрикія.

— Є новини? — весело питає схиленого у покірному поклоні молодика.

— Багато новин, найславутніший мужу…

— Добрі?

— Дуже погані.

Аецій спокійно сідає край заваленого сувоями і кодексами столу.

— Кажи.

— Перша новина, — трохи тремтячим голосом читає з таблички магістріан, — подружжя молодого Гунеріха з донькою короля візіготів остаточно вирішене… Вже навіть призначено день весілля…

Аецій з цікавістю дивиться на зосереджене обличчя молодика.

— Розумієш, що це означає, мій хлопче?…

— Так, найславутніший… Тісний союз двох варварських і аріанських потуг проти імперії… Втрата всієї Африки, Іспанія оточена, Галлія й Італія в постійній небезпеці. Захищаючи одну, виставляємо на небезпеку другу. Захищати обидві одночасно не маємо сил.

В очах патрикія видніється вже не тільки зацікавленість, а й доброзичливий усміх. Магістріан шаріється від радості та гордості.

— Пиши, — каже Аецій. — Вічний Август доручає Тригецію рушити до Африки й укласти новий мир із Гейзеріхом ще до одруження його сина… Робимо заміну: король вандалів, як і бажає, отримує Бізацену, проконсулярну провінцію та східну Нумідію з Константиною і Гіппоном. Західна Нумідія й обидві Мавританії повертаються до імперії. Хай тепер трохи помучаться правовірні зі східної Африки, — західні, воістину, мають право перепочити!.. — сміється патрикій. — Вічний Август звільняє короля Гейзеріха від присяги на феод і визнає його незалежним монархом…

Магістріан злегка зітхає, співчутливо та з розумінням.

— Правда? — ловить це зітхання Аецій. — Слід за всяку ціну на якийсь час утихомирити Гейзеріха… Я завжди вважав Африку втраченою… Але Тригецій мусить прослідкувати, щоб Тамугаді зосталося на нашому боці…

Молодик розуміюче посміхається:

— Ти не лише найбільша людина імперії, але й ніжний чоловік, о найславутніший… Як же втішиться найдостойніша Пелагія…

— Пиши далі, юний друже… Вічний Август іменує префектом преторію Галлії Мецілія Авіта…

Магістріан ледь стримується, щоб від захоплення не почати аплодувати.

— Чудово, надзвичайно!.. — вигукує, щоб за мить, вражений власною відвагою, опуститися навколішки. — Відверни свій гнів од мене, пане!

— Ні, ні… будеш покараний… мусиш понести кару за зухвалість… покинеш Равенну…

Молодий agens in rebus тремтить усім тілом. У його очах з’являються сльози. Аецій сміється.

— Але спершу відповіси мені на ще одне питання, — каже. — Що ти думаєш у цю хвилину… не про себе… а про Авіта?…

— Боюся, пане, — насилу стримує хлипання юнак, — після того, що трапилося два роки тому, він не захоче обійняти префектури…

Аецій задумано киває головою.

— Так… так… маєш рацію… Але мусить її обійняти… Саме тому я й виганяю тебе з Равенни… Поїдеш до Арвернів, до Авіта… Ніхто це не зробить краще від тебе.

Гарячий поцілунок і дві сльози одночасно падають на широку, внизану перснями долоню.

— Інші новини?

— Сини полеглого короля Гунтера, Гундіох і Хільперік, благають виділити родючі землі бургундському народу… Не лише відновлять феод, але, для підтвердження своєї вірності, дадуть пожиттєвих заручників; по одному воїну та одній діві з кожного вельможного роду…

— Добре. Наступного року вічний Август надасть їм Сабаудію та узбережжя Леману[66]. Здадуться. Потребую на сході Галлії загати проти гунів, — каже Аецій, вже наперед тішачись враженням, яке справлять на юнака останні слова.

Та помиляється. Замість очікуваного безмежного здивування, на обличчі магістріана з’являється спокійне схвалення:

— Твоя мудрість та здогадливість воістину безмежні, найславутніший мужу!.. Мистецтво передбачення — це найвище вміння володарів… Довіряти приязні гунів — це самогубство…. Король Аттіла стає все могутнішим і все небезпечнішим…

Аецій навіть не намагається приховати захоплення, яке викликає в нього молодий магістріан. Дивиться на нього задоволено, але одночасно наче й співчутливо. Думає: «Ось хто мусить бути магістром оффіцій. Іншої такої голови до цих справ не знайдеш на всьому Заході… Яка шкода, що його батько лише зерноторговець… Ну що ж, — не можу через нього починати війну з Сенатом, ще й саме зараз… Може колись…»

— А новини з Равенни? — питає ласкавим, майже дружнім голосом.

— Вічна Августа дуже вродлива, — соромливо посміхається магістріан, — і кажуть, що після недавніх пологів дуже спрагла подружніх пестощів, але вічний Валентиніан воліє чужих дружин, — а то й незайманих доньок палацових урядників…

— Що ще?…

— Щоденно три години тренує святе око і м’язи… Венацій Ренат вважає, що наш владар міг би стати найкращим скороходом імперії, так само, як чудовим фехтувальником…

Аецій іронічно посміхається.

— Це все?…

— Ще ні, найславутніший мужу… святий єпископ Герман Антіссіорорумський прибув із далекої Арморики зі скаргою на патрикія імперії…

— Що ти кажеш?!..

— Прости свого слугу, пане, але це правда: Герман хоче поскаржитися вічному Августу на утиск, якого правовірні армориканці зазнають від короля єретичних аланів, Гоара, що з наказу Аеція…

Великий кулак із такою силою вдаряє об стіл, що кодекси аж підстрибують, а кілька сувоїв скочуються на підлогу.

— Ще сьогодні приведеш до мене Германа. Гоар — найвірніший із федератів, а з армориканами я маю порахунки ще за Літорія… Поговорю зі святим єпископом. Що ще?

— Петроній Максимус начебто домагається повторного консулату. Каже усім довкола: «Знаю, що Аецій на це не погодиться, але через три-чотири роки дістану консулат безпосередньо з рук вічного Августа».

Патрикій невдоволено скривився.

— Дістане його від мене, причому вже на наступний рік. Що крім цього?…

— Флавій Меробад прибув із Іспанії та прагне стати перед лицем найславутнішого…

— Нехай заходить негайно, а ти вже йди собі, мій хлопче, і готуйся до від’їзду в Галлію…

Меробад швидкими пружними кроками зайшов до кімнати.

— Честь тобі, найславутніший мужу, — гукнув. — Радуйся! Багауда в південній Бетиці придушена. Тибатто, ватажок повстання, полонений. Кордуба, Іліберіс та Гіспаліс вільно зітхнули…

Аецій ухопив його за руки.

— Нарешті! — радісно скрикнув. — Давно пора!.. Ще місяць і селюки Галлії теж би піднялися… І як, багатьох вішаєте?…

Поет усміхнувся.

— Дерев не вистачає, найславутніший…

— То паліть… Паліть живцем… Цілі села… Зженіть разом три-чотири сотні… з жінками, дітьми, майном… і відразу підпалюйте з чотирьох боків… Як гуни… Швидше йде і більше лякає…

Меробад зблід.

— І без того діються страшні речі, — сказав. — Я сам вирізав під Іліберісом дві тисячі людей. Солдатам зброя з рук випадала від утоми. І, на додачу, не мали жодної потіхи. Селючки, знаючи, що й так потім смерть їх чекає, на злість не давалися солдатам у руки, — відразу кидалися на мечі… Страшні речі!.. тільки й щастя, що вже буде спокій, — посесори не мусять уже боятися втратити життя і майно, а Pax Romana — втратити Бетику…

Аецій засміявся.

— І чому воно завше так, що кожен поет м’який, наче жінка?! — скрикнув. — Але, якщо зайшла мова про жінок, як поживає достойна дружина?…

Меробад ледь зашарівся.

— Очікує пологів…

— То найпресвітліший Астурій буде дідом?!.. Воістину, саме годиться, щоб одержав консулат, який я обіцяв йому ще як молодикові. Достойний муж з онуками… Саме вчасно… Треба про це подумати. Але ти не сказав, як почувається переможний magister utriusque militiae?… Здоровий? Не поранений?… Напевне, пишається своїми тріумфами?…

— Я саме хотів сказати, найславутніший. Ти зволив сміятися, що я слабкий, наче жінка, — тим часом, найпресвітлішого Астурія останнім часом так виснажили бої, що прагне скласти з себе посаду магістра обох військ. Каже, що його нерви геть розбиті. Колись, під Кордубою, зомлів, проїжджаючи через гай, колишній аполлоновий. Але ж такого лісу повішеників і ти ще, мабуть, ніколи не бачив, найславутніший…

— Не може бути!.. — в голосі Аеція звучать безмежне здивування і недовіра. — Ти щось поплутав, славний поете. Астурій?… той Астурій, що так спокійно і холоднокровно залагодив справу Фелікса?!..

— Присягаю на Христа, що правду кажу. Астурій кілька разів казав мені: «Довше не витримаю… Тільки-но вийду до саду, на кожному дереві бачу повішеника і все мені перед очима червоно»…

— Слабкі ж ви, іспанці, маєте голови і серця!.. Але, якщо Астурій хоче, звільню його, зате зроблю консулом… Кому я раз щось обіцяв…

— А кого б ти хотів настановити магістром обох військ замість нього, найславутніший?… Мабуть, знову когось такого, що воюватиме в Іспанії?… оборонятиме країну від свебів… прикінчить багауду… не пустить візіготів під Піренеї… Когось, хто знатиме країну та обставини….

Аецій втупив у нього проникливий пильний погляд. Довго дивився в очі. Нарешті сказав, уже не посміхаючись:

— Ось по що ти приїхав, Меробаде?… Розумію, ти заслужив… Але, воістину, досі ще жоден поет так високо не зайшов!.. Маєш рацію, справді хочу мати в Іспанії магістра обох військ… Дійсно, знаєш країну… обставини… та й відзначився… Але це складно. Ти ж знаєш, яких і скільки ворогів маєш. Сигісвульт неприхильний до тебе. І Петроній Максимус теж. І Фавст… Навіть мої друзі: Басс і Касіодор. Заздрять твоїй славі… Лише Марцеллін тебе підтримав би, але він сам — як поганин, ще й не з Міста родом, — ледве тримається на ногах, — я насилу його захищаю. Воістину, тяжче захищати друзів, ніж провінції… Тож і кажу: складно… дуже складно…

Меробад мовчав. Поглад мав утуплений в підлогу, — обличчя залите гарячим рум’янцем.

— Та, раз ти через це приїхав, — продовжував Аецій, — поміркую, чи не вдасться щось зробити.

Меробад схопився на ноги.

— Я не лише через це приїхав! — крикнув ображено, — вір мені, найславутніший, ніколи б я не хотів посварити тебе з Фавстом, Бассом чи Касіодором…

Аецій засміявся.

— Посварити?! Меробаде, забуваєш, із ким розмовляєш… Посваритися можна лише з рівним собі… А з ними можеш щонайбільше спричинити мені дещицю неприємного клопоту. Зрештою, я вже сказав: якщо ти через це приїхав…

— А я теж сказав уже, що не лише через це приїхав, мій командире і покровителю!.. — Сягнув рукою в глибину одягу і видобув великий пергаментний сувій. — Адже сьогодні минає два роки від народження Гавденція… Невже Меробад міг про це забути?!

Аецій розкрив обійми.

— Люблю тебе, Меробаде, — сказав тихим зворушеним голосом. — І ти справді сам через це приїхав?

— Щоб самому прочитати…

— Тож ідемо до Гавденція, друже…. Найпресвітліший магістре обох військ. Якось упораємося з людською заздрістю… з Максимусом, Глабріоном, Геркуланумом, Касіодором… Ходімо.

* * *

Меробад звик говорити, що його приязнь до Марцелліна лише з великими зусиллями може зупинитися на порозі поганського лараріуму. Натомість Марцеллін, хоч нікому цього й не казав, думав: «А моя без зусиль зупиняється і обривається там, де починаються його вірші». Бо щиро вважав свого приятеля дуже небезпечним, хоч цілком несвідомим шкідником у прегарному саду римської поезії: не терпів його стилю та синтаксису, ненавидів його риторичні звороти, а надто порівняння, гидував банальною провінційною лексикою… Першу звістку про виставлення статуї Меробада на Форумі Траяна прийняв як образу, смертельну образу всіх великих творців минулого, яких любив і шанував, а статуї яких теж прикрашали Форум Найкращого Імператора. Лише велика і щира його прихильність до іспанця стала причиною того, що ніколи не опублікував написаного ним нарису: «Про безталанність поезії та варваризми прози певного прославленого поета, популярність якого є сумним доказом загального занепаду смаку та вимог». Якось Аецій спитав Марцелліна, кого він вважає найкращим кандидатом для обняття патрикіату в разі його смерті. Меробада, без вагань відповів поганин. Ти й справді його великий друг, засміявся патрикій, який, питаючи, мав на увазі самого Марцелліна. Більшим, ніж думаєш, найславутніший, відказав Марцеллін. Бо це я по-дружньому тішуся, що тоді він уже не матиме часу на писання віршів…

Не терплячи віршів та прози Меробада, Марцеллін усе-таки обожнював його як промовця: вистачало, щоб іспанець прочитав п’ять-шість дистихів зі свого панегірику або викинув із себе два-три переповнені варваризмами періоди, як Марцеллін негайно ж відчував невимовну насолоду. Найбанальніше порівняння, найгірше побудована строфа, найдикіший вибрик мовного варваризму, — це все переставало муляти… все набирало глибини, польоту і чару, тільки-но звучали перші звуки голосу Меробада… коли до переможної борні з ворогами його поезії ставали незрівнянний талант і мистецтво мови… Ось і тепер, стоячи одразу ж біля ослінчика, на який урочисто посаджено дворічного Гавденція, Марцеллін задоволено прислуховувався до кожного слова голосно читаного панегірика:

Annus panditur ecce iam secundus et festum pueri diem reducit, quo vitalibus inchoatus auris infusi bibit aetheris vigorem.

Меробад на хвилину замовк… примружив очі… на повні груди вдихнув повітря і раптом, одночасно викидаючи перед себе руки і слова, могутньо загримів, і водночас наче почав наспівувати гімн:

Omnes nunc Latiae favete Musael Omnes nunc Latiae virete silvae!

Аецій схопився з місця.

Всі сьогодні латинські радійте, Музи!

Всі сьогодні латинські зеленійте ліси!..

Радісно скрикнув, повторюючи останній двовірш. Здавалося, геть не міг стримати свого щастя та батьківської гордості, його променисте обличчя виглядало на десять років молодшим і майже гарним. Схопив хлопця на руки і, тулячи до могутніх грудей, вдруге повторив.

Omnes nunc Latiae favete Musael Omnes nunc Latiae virete silvael…

Пелагія, що стояла трохи далі, відчула сльози в очах, майже всі присутні зворушилися. Не пізнавали суворого, шорсткого, часто й жорстокого диктатора Заходу в цьому щасливому люблячому батькові. З таким самим задоволенням дивилися на малого Гавденція: хлопець був здоровим, гарним, розумним і веселим. Здавалося — різні частини римського світу дали йому все найкраще — все об’єдналося в цьому спадкоємцеві найбільшої справжньої потуги імперії. Італія, Африка і північний схід наче свідомо приклали всі сили, щоб найгарніше сполучитися в цьому тільці і цьому личку. Шкіру Гавденцій мав смагляву, але дуже ніжну, тож на щоках крізь неї гарно просвічував здоровий сильний рум’янець, — спадок мезійської селянської крові… Очі дуже темні, африканські, — такі ж африканські, м’ясисті, хоч не надто товсті губи; постава міцна, аецієва, а все інше видавало аристократичне, сенаторське, корінне римське походження його бабусі… Марцеллін був певен, що ніколи в житті не бачив і ніколи вже не побачить такого гарного хлоп’яти. Дивився на Гавденція з усе більшим зворушенням: яку ж долю готують боги цьому найщасливішому з дітей, спадкоємцеві вроди, багатства, великого імені та найбільшої сили?!

Але сам спадкоємець усіх цих зібраних разом найщедріших дарунків Фортуни, здавалося, нітрохи не цікавився своєю майбутньою долею, весь поглинутий переживаннями, якими вражала його сучасність: спершу тією срібною трубкою, що так гарно грала, потім грімкий, а водночас і співучий голос незнайомого чоловіка посеред кімнати… задоволення від погойдування в повітрі, високо над підлогою, у батьківських руках… нарешті розкішні щирозолоті будиночки, оточені деревами, колонами і постатями, більшість із яких — Гавденцій легко це пізнав — мала обличчя його батька.

Не лише хлопець, — усі присутні захоплено дивилися на майстерно виконані із золота, у три чверті кімнати завбільшки, Форум Траяна з Ульпіанською Базилікою, бібліотекою, кінним пам’ятником, колоною, аркою і статуями, більшість яких, — усупереч дійсності, — справді зображала Аеція. Над базилікою здіймався шестикрилий ангел, руки якого розгортали теж золотий пергамент із написом: «Гавденцію від дружньої Євдокії». Цей подарунок заледве внесли до кімнати дванадцять невільників під наглядом євнуха Гераклія. І до нього звернувся Аецій, далі високо тримаючи сина в руках:

— Гавденцій гаряче дякує найшляхетнішій Євдокії за такий коштовний і гарний подарунок. Патрикій імперії теж дякує вічному Аввгусту за цей прегарний доказ його найласкавішого і доброзичливого ставлення до дружби, яку, схоже, відчувають одне до одного старша донька Його Вічності та мій син. Воістину прекрасний подарунок, заручиновий подарунок…

Всі, не виключаючи Пелагії, здивовано глянули на нього. Лише Марцеллін давно вже про все здогадався…

Коли посутеніло, в кімнаті не було вже нікого, крім батька й сина. З кутків почали виповзати сірі тіні. Гавденцій знову розсівся на високому ослінчику, ні на мить не відводячи очей від шестикрилого ангела, що повільно тонув у напівтемряві. Погляд Аеція помандрував за очима сина. На хвилю впився в напис: «Гавденцію від дружньої Євдокії»… І раптом патрикій імперії, всевладний диктатор Заходу, пострах королів і народів, опустився навколішки і, з жаром цілуючи маленькі рученята й ніжки, тремтячим, зворушеним голосом, майже пошепки, почав говорити:

— Вітай і слава тобі, — Ти, — Свята Вічносте, — Наш Владарю, Найшляхетніший Цезарю Імператоре Флавію Гавденцію, Побожний, Щасливий, Прославлений, Непереможний, завжди Август…

2

Все ближче і ближче звучить грюкіт, із яким широко розкриваються подвійні двері. Все ближчою луною озивається вітальне брязкання зброї розставлених по всіх кімнатах вартових. Все гучніше бринить — передаване з кімнати до кімнати: «Ave, vir gloriosissime»!..

Комес святої спальні, блідий, переляканий, біжить до дверей: його чуйне вухо вже розпізнало швидкий пружний крок… усе ближчий, усе голосніший…

— Найславутніший мужу, о цій порі? — скрикує тремтячими губами, героїчно розводячи руки. — Прости… не карай… відверни свій гнів… але я справді вже не можу тебе впустити…

Аецій без жодного слова, різким болісним ривком відштовхує від дверей пресвітлого комеса, як останнього раба-євнуха… І, більше на нього не глянувши, тим самим швидким, пружним, рішучим кроком йде до великої, перетканої золотом, пурпурової завіси. Comes sacri cubiculi біжить за ним, перепиняє, благає, падає навколішки. Аецій, не кажучи ні слова, йде далі…. Розхиляє завісу… Наче з-під землі виростає мала кругленька фігурка комеса святих шат… Маленькі, заплилі жиром оченята повні сліз…

— Не чини святотатства, пане… Вічний Август уже зволив зняти з себе одіж… Нікому не можна бачити святу наготу…

Аецій, хоч кипів од гніву, не міг стримати посмішки.

— Нікому?… А от же ти щодня бачиш святу наготу, ясний мужу.

На вип’ячених, налитих, наче опухлих щоках усе ще поблискують сльози, натомість тонкі губи вже складаються в лукаву посмішку.

— Я що іншого… я євнух… Мені і святу наготу вічної Августи можна бачити… і обох вічностей разом…

Але Аецій вже не слухає.

— Пускай, — каже сердито і відштовхує євнуха від завіси.

Comes sacrae vestis знову посміхається.

— Вічного владаря вже немає у святій спальні.

— Брешеш.

Євнух знижує голос:

— Присягаюся стегнами вічної Августи, найгарнішими, які я бачив…

Аецій здивовано дивиться на нього.

— Не боїшся, що піду й скажу?… таке блюзнірство…

— Не скажеш… Адже ж це від мене твій магістріан щодня про все довідується…

Широка долоня опускається на затоплене салом плече.

— Якщо від завтра подвоїш свою старанність, може, за рік станеш пресвітлим препозитом святої спальні… замість отого… — каже пошепки, вказуючи головою на комеса sacri cubiculi, що стоїть у сусідній кімнаті… — Страх як його любиш, авжеж? — сміється і відразу додає геть іншим тоном. — Де Плацидій?…

— У гімназіоні…

Стоячи на порозі гімназіону, Аецій здивовано придивляється до фехтування Валентиніана з високим кремезним рабом-готом. Вперше бачить цісаря майже оголеним: Валентиніан од природи тендітний і радше слабкої постави, але бистре око Аеція відразу помічає, що м’язи рук та ніг імператора чудово треновані. Ще він дуже гнучкий і, видно, давно вже вправляється у володінні мечем. «Без сумніву, гот навмисне атакує не на повну силу, — думає Аецій, — але ж я й цього від Валентиніана ніколи не сподівався …»

Нарешті цісар побачив патрикія. У його круглих, трохи витрішкуватих очах з’явилися безмежне здивування та гнів, Глибокі борозни миттю проорали опуклий констанціїв лоб. Швидко закутується в білу тканину і скрикує:

— Як ти посмів увійти сюди, блюзнірцю?!

Аецій готською мовою каже рабові: — Йди і забудь щойно почуте, — якщо хочеш жити. Зоставшись із імператором сам на сам, швидко підійшов до нього і, майже торкаючись грудьми його грудей, прошипів:

— Більше вже з цим фехтувальником не вправлятимешся… Помре або стане відданим мені псом… Він чув, як ти образив Аеція…

— А ти не образив імператора?… не зневажив церемоніалу, маєстату?… Як ти міг увійти сюди, некликаний, о такій порі?… Якщо гот помре, я накажу повбивати усіх своїх слуг з обома комесами разом… вони бачили, як ти зневажив імператора!..

«Дуже схожий на матір», — думає Аецій.

— Вбивай, коли хочеш, — каже. — Знаю, що ти цього не зумієш… А ти довідайся, що мені зовсім не залежить на публічному зневажанні маєстату і що я напевне не прийшов би сюди сьогодні, якби не довідався, що ти… — Його обличчя раптом збагряніло від нестримного гніву, скривилося у грізній гримасі, голос став тихшим і свистячим, — ти сьогодні приймав представників купецтва і запевнив їх, що новий військовий податок зовсім не стосуватиметься купецького стану…

Насилу витискав із себе кожне слово. Натомість Валентиніан, хоч дещо зблід, спокійно і холодно придивлявся до нього і, коли Аецій, нарешті, на хвилину замовк, — промовив:

— Я справді це сказав… Від часу нападу Аларіха купці все ще такі розорені, що грішно забирати у них бодай нуммус…

— Про гріхи розмовляй із Леоном або своєю матір’ю, — гнівно порснув патрикій, — а зі мною про військо та гроші. Ти імператор, то ж годилося б тобі час від часу цікавитися своєю імперією. Тому й кажу: якщо до зими не матиму грошей на формування шістнадцяти нових легіонів і на сплату заборгованості за півроку галлійським ауксиліям, — вже навесні ти не будеш владарем Галлії, а, може, й Іспанії, так само, як ти вже не є владарем Африки… Ми не маємо сил на війну не лише проти Теодоріха, але й проти франків чи свебів… І не матимемо їх, поки не роздобудемо грошей…

— Роздобудемо гроші, Аецію.

— Звідки, вічний? Невже Феодосій Великий закопав десь у підземеллях Палатину Соломонові скарби?…

— Ти, Аецію, смієшся, але Соломонові скарби насправді існують. Та не в жодних підземеллях, а в лісах, лугах, виноградниках, розкішних віллах, інсулах, статуях, картинах і квадригах, що перемагають на перегонах у гіподромі… Накладемо податок на сенаторські роди, на кожен югер орного поля, лугу, лісу…

Аецій насупився:

— Я цього не зроблю.

— Чому ж, Аецію?.. Навіть виставивши вісімдесят легіонів, ще не зменшиш маєтків італійських посесорів навіть на третину…

— Ні, так зробити не можна. Не можу обтяжувати один стан таким податком.

— Не можеш? — Валентиніан розсміявся. Сміючись, був ще подібнішим до матері. — Чому ж, найславутніший?.. Адже жоден стан не кричить так гучно про свою любов до Роми і готовність до всяких жертв заради неї… Хіба ж не є слушною річчю, щоб, — як уже бувало раніше, — ті, що мають найбільше привілеїв, несли й найбільші зобов’язання?…

— Так і буде… Сенаторський стан заплатить незмірно більше, ніж купці, але й купці теж заплатять…

— Ні, Аецію. Раз вічний Август запевнив їх, що…

Аецій тупнув ногою.

— Мовчи, Плацидію! — гукнув, смертельно зблідлий від гніву. — На майбутнє вічний Август матиме науку… нікого ні в чому не запевнятиме, не узгодивши це спершу з Аецієм…

Валентиніан теж зблід, але за мить усміхнувся.

— Невже Аецій думає, що я не знаю, про що йдеться? — закричав. — Усе зробить: десятки тисяч селян затопить у потоках крові, купців обдере до останнього нуммуса, спалить церкви, образить і обплює маєстат, — але одного не зачепить: славнозвісного сенаторського стану…. Нікого не боїться, ні перед чим не затремтить, — одне лиш його лякає: вираз невдоволення на обличчях Вірів, Сіммахів, Гракхів, Бассів, Крассів, Аніціїв… Зрозуміла річ!.. Аецій та сенат удвох проти маєстату і решти римського народу!..

«Він зовсім не такий дурний, як я гадав», — зі щирим здивуванням зазначив подумки Аецій.

— Слухай, Плацидію, — сказав, — якщо ти за тиждень не з’явишся в сенаті і не прочитаєш податкового декрету, який тобі вручить від мого імені comes rerum privatarum, то…

— Що ж тоді буде, Аецію?…

Патрикій знизав плечима.

— Твоя мати була розумнішою від тебе… Тобі, на відміну від неї, ніколи не спаде на думку запитати: «Якщо ти, Аецію, такий сильний, то чого ж не вб’єш мене і сам не станеш Августом?»

Валентиніан здригнувся. Аецій продовжував:

— Я поклявся служити тобі, як мій батько служив моєму дідові… Хіба ж не служу?… До кінця своїх днів носитимеш вінець та багряницю, а коли помреш власною смертю, — так, власною, бо я від усіх тебе захищу!.. — тоді багряницю вдягне твоя донька, якщо, звісно, побереться з відповідним чоловіком…

— Твоїм сином…

— Так, Гавденцієм… Але повернімося до тебе… що ж тобі іще потрібно крім багряниці і майже божественних почестей?! Але за це мусиш виконувати все, що твій найнижчий слуга насмілиться покірно порадити Твоїй Вічності… А про мій зв’язок із сенатом краще не згадуй. Думаєш, я не знаю, що ти збираєш свою власну партію з адвокатів?! Ти ж кілька днів тому був на якомусь урочистому зібранні цих здохляків… начебто шаленіли від самого твого вигляду… кажуть, ти їх назвав школою державних діячів. Тож присягаю тобі, що жоден із них ніколи не стане навіть вікарієм чи бодай коректором провінції…

— Всі посади для сенаторських синочків?…

— Всі для таких, хто слухатиме волю Аеція… Багряниця теж для таких…

Валентиніан схрестив руки на грудях.

— А що ж ти зробиш, коли я, наприклад, запропоную сенатові власний податковий декрет?… уб’єш мене?…

Аецій зневажливо посміхнувся.

— Навіщо?… Чоловіки нашого роду ніколи не здіймають руки на маєстат… Але знаєш, що буде?… Або сенат, який за останні десять літ дуже зміцнів, відкине твій проект і розпочне боротьбу з цісарем та його здохляками, або…

— Або що, Аецію?…

— Або наступного ж дня після цього засідання сенату Аецій зречеться посади патрикія та командування військами. За ним підуть Сигісвульт, Меробад, Марцеллін, Віт, Рицимер і тисячі інших… Через півроку імператор Заходу буде вже тільки володарем Італії, а за рік Аттіла зрівняє із землею Равенну, Рим та кості імператорської родини…

Настало довге мовчання. Валентиніан почав ходити. За мить зупинився, взяв до рук великого лука та дві стріли й обернувся до Аеція.

— Бачиш цей червоний кружечок на отій стіні, найславутніший мужу? — сказав. — Прошу тебе, спробуй влучити…

Аецій посміхнувся.

— Охоче… Колись я добре стріляв… Ще у битві з Гунтером власноруч випустив не одну стрілу …

Легко натягнув дуже туго нап’ятий лук. Прицілився. Випустив стрілу. Влучила в ціль десь на півпальця вище кружечка.

— Чудово! — зі щирим запалом скрикнув Валентиніан. — Дай, тепер я спробую.

Натягав куди довше і зі значно більшими зусиллями, ніж Аецій. Прицілювався теж довго. Нарешті відпустив. Стріла застрягла точнісінько в центрі червоного кружечка.

Аецій зі щирим захопленням глянув на цісаря.

— Цього б тобі мало вистачити, Плацидію, — сказав з усмішкою. — Все-таки знайшлися області, в яких ти безперечно перевершуєш Аеція… Якби вміння стріляти з лука могло вирішити долю битви, я б уже завтра став твоїм пахолком і супроводжував тебе в поході проти Аттіли… А тепер будь ласкав послухати, як повинен звучати податковий декрет. Кожен, хто належить до сенаторського стану, бере на себе тягар утримання трьох солдат, якщо носить титул найпресвітлішого, і одного, якщо тільки пресвітлий. Натомість ясні складатимуться втрьох на одного солдата… Оскільки ж річне утримання солдата становить тридцять солідів, кожен illustris щороку даватиме дев’яносто солідів, spectabilis — тридцять, а clarissimus — десять… Купці даватимуть по одній силікві на рік, себто — як бачиш, — зовсім їх не кривджу, адже найбагатший купець дасть у двісті сорок разів менше, ніж найубогіший сенатор… Піду ще й далі, Плацидію: купець з власного гаманця дасть лише пів силікви, а другу половину збере від покупців, відповідно підвищивши ціну товарів…

Валентиніан зітхнув.

— Насправді краще би пожаліти і купців, і покупців, і вбогих сенаторів, а всі потрібні гроші стягти з найбагатших посесорів… Басс чи Петроній Максимус не відчули б жодного зменшення свого багатства, хоч би мали спорядити по легіону кожен…

— Буде так, як я сказав, вічний Августе…

— Знаю, що буде так… Принаймні, ще якийсь час… Але що ж станеться з повагою до маєстату, якщо я пообіцяв купцям звільнення, а насправді виявиться інакше?…

— Залиш це мені, Плацидію… Я поклопочуся, щоб з цього приводу повазі маєстату не було завдано жодної шкоди… Але що це за люди?…

На порозі гімназіону, зігнувшись в низьких поклонах, стояло троє сивобородих старців у високих конусоподібних шапках і шатах, обсипаних золотими зірочками. Тільки-но Валентиніан їх побачив, його обличчя миттю пожвавішало. Квапливо рушив до них, нетерпляче скрикуючи:

— Кажіть! Кажіть уже!..

— Юпітер з’явився, пане, — сказав один зі старців.

— І зоря вічного щастя теж, — додав другий.

— Вже йду…

— Куди, вічний Августе? — вкрай здивовано спитав Аецій. — Хто ці мужі?…

— Це халдейські астрологи… віщують мені з руху зірок і планет… Саме йду з ними, — усміхнувся, зухвало дивлячись патрикію в обличчя, — щоб прочитати із зірок рік, місяць і день, коли, як у центр червоного кружечка, випущу стрілу в серце Аеція…

Патрикій знизав плечима.

— Воістину не розумію, чому ворожіння з зірок краще та святіше, ніж віщування з паруючих пташиних нутрощів?… і яка різниця між святотатцем Літорієм і побожним Валентиніаном Августом?!..

* * *

Silentium et conventus — спільне засідання цісарського консисторію та сенату в присутності вічного Августа, — вже розпочалося. Префект міста Авксенцій приступив до читання імператорського податкового декрету, який починався словами «Року чотириста сорок четвертого від народження Христа, нашого Господа небесного, Сина Божого, і дев’ятнадцятого року нашого щасливого правління ми постановили…» Сенатори щохвилини перебивали читання гучними оплесками і радісними вигуками на честь імператора. Всі раз-у-раз зиркали на двері, якими до курії мав увійти патрикій. Знали, що він уже в коридорі та розмовляє з представниками купецтва, які перепинили його і виступили зі своїми скаргами та вимогами, зовсім не приховуючи гарячої образи, що кипіла в їхніх серцях.

— Воістину, найславутніший, — схвильовано сказав один із них, — ти багато зробив для маєстату, для римського миру, війська, сенату… Звідусіль на тебе сиплються благословення… Але за що ж має тебе благословляти римське купецтво?… невже за те, що ти накладаєш на нас новий податок… відлякуєш від нас покупців… одним словом руйнуєш стан і без того найбільше зруйнований од нещасливих днів перебування варварського короля в місті… Скажи сам, найславутніший мужу, за що ми маємо тебе благословляти та приносити подяки?…

Аецій мав сильне бажання сказати: «Хай пекло поглине ваші благословення й подяки, — а я на них плював», — але стримався і сказав, трохи подумавши:

— За що?… А хоча б за те, що, відколи я патрикій, жоден король чи варварський народ не загрожує ні вашому майну, ні крамницям…

Купець, — той сам, що говорив раніше, — посміхнувся:

— Воістину, найславутніший мужу, — сказав, — досі нам ще варвар не загрожував… Але чи не загрожуватиме через рік?… не пограбує Італію, не увійде до Роми?… так як увійшов до Карфагену, Емерити, Толози, Бургундії?… Це відомо лише Богу…

Аецій насупився.

— Доки я живий, жоден король ні варварський народ не увійде до Міста, — присягаюся вам…

— Чим присягаєш, найславутніший?…

— Честю та добрим іменем Аеція в потомків, — сказав і увійшов до курії, де його вітав гучний гомін вітань і буря оплесків.

3

Вже наближається до кінця щорічний день приязні. Касіодор, не перериваючи своєї розповіді про дивовижі двору Аттіли, дає знак слугам — хай пінистим цекубським вином наповнять по вінця прощальні чаші. Тільки-но зблисне перша зоря на небі, Аецій та Марцеллін обнімуть господаря і великим кротонським трактом рушать у цілонічну дорогу до Регіуму, звідки над ранок переправляться на сицилійський берег, до Мессани, де патрикій уже три місяці збирає італійські легіони, очікуючи швидкого нападу Гейзеріха. Лише Басс зостанеться на нічліг у прастарому бруттійському[67] гнізді роду Касіодорів, але на світанку і він покине гостинний дім, вдавшись до Риму на урочисте засідання сенату, присвячене вшануванню п’ятдесят п’ятої річниці уродин Аеція. Тому цього року швидко проминає день приязні, — воістину, лише день, — не два, не три і не тиждень, як не раз бувало у давніші літа…

Це вже сьомий із черги — сей найкоротший день приязні, сім-бо років тому вперше розійшлася Римом і Равенною тривожна чутка, що найславутніший патрикій раптом від’їхав, не знати куди і на скільки, занедбуючи, — як перешіптувалися магістри і магістріани, — навіть найпильніші державні справи… Всі міркували, що б то могло трапитися, куди б він міг поїхати, — ніхто ж не помітив зникнення з Классійського порту маленької бистрої галери, якою Аецій вночі непомітно переправився на далматинський берег, щоб у маєтках Марцелліна — у тій самій віллі, де він ховався колись од помсти Плацидії, — провести коротку, але милу часину в гроні тих, кого він найближчими своїми приятелями вважав і особливою прихильністю вирізняв. Це діялося кількома днями пізніше повернення з Галлії після чотирьохлітнього перебування там і за тиждень до приходу печальної звістки про поразку і смерть Літорія, ім’я якого Аецій не раз споминав упродовж першого дня приязні, здіймаючи чару на його честь і виражаючи незламну надію, що наступного року в їх гроні вже не забракне і звитяжного магістра кінноти…

Другий день приязні, сполучений із урочистістю хрещення Гавденція новим римським єпископом, проведено в маєтностях самого Аеція; третій — в укріпленому замку магістра обох військ Сигісвульта, під Каралісом на Сардинії; четвертий, на якому не було вже Сигісвульта, присвячено вшануванню пам’яті найшляхетнішого з римлян, збираючись у сам день смерті Боніфація, в десяті її роковини; п’ятий святковано у віллі Меробада під Фіденами[68], назавтра після настановлення поета магістром обох військ. То був єдиний раз, коли гроно приятелів патрикія, замість зменшуватися, збільшилося на прибулого з Іспанії Астурія. І це єдиний раз Флавій Меробад, замість проголошувати власні панегірики, слухав чужих, що ними засипали його поети з усіх кінців імперії, славлячи день його вивищення як найбільше свято Муз!

А коли по раз шостий, — саме на десятиліття повернення Аеція з вигнання і обіймання ним патрикіату, — зібралися у піценських маєтках Басса, то, крім господаря, лише Касіодор сів край бенкетного столу праворуч від найславутнішого, — а ліворуч magister utriusque militiae і Марцеллін. А тепер, — коли наближається до кінця сьомий день приязні і невдовзі перша зірка сповістить про настання хвилини прощання, — Марцеллін, замість тішитися, що займає місце одразу ж побіч Аеція, з жалем думає, що от — нема вже поміж ними того, чиє місце ще рік тому відділяло його від патрикія. Цей жаль відбивається у тужно усміхнутому погляді, який Марцеллін раз-у-раз кидає на коханого очільника, Аецій легко його прочитує… прочитує і ще щось: німий докір та образу… Проте зовсім не розгнівається, лише надме легковажливо губи і з нехіттю стене плечима…

Так, правду каже погляд Марцелліна: Аецій має на одного приятеля менше, та що порадиш… Велика поетична слава і найвища військова посада — чи це не забагато трохи на одну людину?!.. Марцеллін повинен знати і вірити, що патрикію дійсно неприємно було приносити Меробада в жертву, але що ж він міг удіяти?… Захищаючи панегіриста, розривати спілку із сенатом?… починати боротьбу з могутніми родами тоді, коли Валентиніан все енергійніше і з кожним днем ефективніше збирає правників та урядників довкола себе в нову сильну партію?!.. Був би безумцем, якби так учинив — а без нових панегіриків обійдеться…

Молодий поганин чудово розуміє німу відповідь патрикія. Аецій-бо вже не збагне того, що Марцеллін не лише з жалем, але і з деяким острахом думає про кривду приятеля: переповнений гнівом і гіркотою Меробад повістю відійшов од давнішого діяльного життя і сховався самотньо в якомусь сільському відлюдді у Бетиці.

«На святих геліконських сестер, — скрикує подумки щиро зляканий Марцеллін, — скільки ж вільного часу матиме він тепер на писання поганих віршів і варварської прози?!..»

Басс поглядає на небо. На першу зірку ще, на щастя, почекають, але на заході червоніше, ніж зазвичай, сонце давно вже запалило блідо-сині вершини бруттійських пагорбів і ось — величезне, пломінногриве, прекрасне, — хилиться все нижче і нижче за їхні мальовничі схили, останнім пучком променів рожево барвлячи стіни міста Скілаціуму гарним кольором дівочого тіла. Ще хвилина — і повністю зникне, розпливаючись у чарівному казковому Океаносі тисячею барв і тисячею леліток…

Касіодор таким самим рухом, яким його прабатьки здіймали келиха на честь Геліоса, що опускається в обійми Фетиди, — здіймає свою чару, вшановуючи відхід на спочинок Ока Божого Провидіння. А тоді знову повертається до своєї реляції про посольство до Аттіли.

— Питаю його, чи він справді прагне знищення імперії… чи, попри всю свою дружбу з Аецієм, справді — як кажуть, — готує вторгнення до partes Occidentis?… Усміхається і через грека Онегесія відповідає: «Слава моя і могуть зовсім не потребують позбавляти Валентиніана багряниці й імперії… Я ж люблю його наче брата…» Не зі страхом вже, а зі здивуванням дивлюся на це негарне — сам знаєш, Аецію, яке негарне обличчя… на ті хитромудро усміхнуті оченята… розлізлі губи і кілька волосків бороди… А він сміється. «Моє почуття до Валентиніана таке велике і ревниве, що не заспокоїться, аж доки не отримає якогось доказу взаємності… справді дружнього дару…» Я аж сахнувся. «То ти вимагаєш од західної імперії данини?!..» Вже не сміється, — регоче!.. «Не данини, а тільки дарунку», — перекладає Онегесій. — «І невже ж я смію вимагати?… Покірно благаю…»

Басс насилу стримує сміх, який тиснеться йому на губи. Двадцять років тому Аецій так само промовляв до Плацидії!

— За десять днів, Геркулане, — звертається патрикій до Басса, — сенат мусить ухвалити сталий річний дружній дарунок королю гунів, — щиро прихильного до імперії Аттіли…

Обличчя Марцелліна покрилося легким рум’янцем. Касіодор опустив очі, Басс зітхнув.

— А якщо вічний Август накладе вето? — спитав з ваганням у голосі.

Аецій засміявся.

— Плацидій? Нехай спробує…

Настала хвилина гнітючого мовчання. Її знову перервав Басс.

— Отож, імператор partium Occidentis платитиме данину найдикішому з варварів?!.. — сказав він тихо і з неприхованою гіркотою

— Наймогутнішому з варварів, — скрикнув Аецій. — Та що я кажу, друже?!.. Наймогутнішому з володарів світу!.. А зрештою, — додав за мить, — хіба ж імператор Сходу вже два роки не платить такої данини?…

— Атож, платить, — відповів Басс, — але чи знаєш, найславутніший Аецію, що б я, — Валентиніаном бувши, — відповів на те, що ти сказав хвилину тому?…

— Справді не знаю, Геркулане.

Голос Аеція звучав сухо і майже вороже. Але Басс не розгубився. Навпаки, ще сильніша, ніж до того гіркота, а ще й легкий глум — почулися в його голосі, коли він почав говорити:

— Бувши імператором, я так би сказав, друже: «Схід дійсно платить гунам, але ж Феодосій не має при собі непереможного Аеція…»

— І тому платить сімсот фунтів золота щорічно! — скрикнув патрикій жваво, але вже заспокоївшись, майже по-дружньому, одразу ж розвіюючи тривогу, яка після слів Басса з’явилася на обличчях Марцелліта та Касіодора. — Натомість Захід, який має Аеція, заплатить лише половину цієї суми… Правда, Касіодоре?… Хіба ж не сказав тобі король Аттіла, що хоче від нас не більше, ніж двадцять п’ять тисяч двісті солідів на рік?…

— Було так, як ти кажеш, найславутніший, — підтвердив Касіодор і одразу ж звернувся до Басса: — Сам скажи, Геркулане, хіба ж це не справжній тріумф?!.. За удвічі меншу ціну здобуваємо мир, який нам щонайменше удвічі потрібніший, ніж Сходові…

— Бо Схід, — підхопив Марцеллін, — окрім Аттіли, одного лише ворога має: персів… а ми?… Ось полічи на пальцях, найславутніший… Гейзеріх, візіготи, Рехіла зі своїми свебами, вічно неспокійні франки, безперервна багауда в Іспанії. А бургунди, алани, арморикани?… щоправда, сьогодні сидять тихо, але чи навіть завтра можна буде покладатися на їхню вірність?… Воістину, найпресвітліший Бассе, ми здобули мир із Аттілою не вдвічі і не почетвірно, але стократ дешевше, ніж Схід!..

Басс тужливо похитав головою

— Невже відтепер, — сказав із гіркою болісною посмішкою, — великий і величний римський мир буде вже тільки миром з ласки гуна…

— Не лише мир, — оприскливо відповів Аецій. — Цісар Заходу теж відтепер буде лише владарем з ласки гуна… Приїхавши до Равенни, Геркулане, спитай, прошу, Плацидія, чи він не вважає, що за багряницю варто заплатити триста п’ятдесят фунтів на рік?!

— Сам поміркуй, Бассе, — через коротку мить продовжив Касіодор, — хіба ж вистачить нам сил опиратися гунові, воістину втричі могутнішому, ніж об’єднані сили вандалів і Теодоріха, та ще й коли ми стоїмо напередодні нової війни саме з цими об’єднаними силами аріанських королів?!.. З місяця на місяць — та що я кажу?!.. з тижня на тиждень нападуть на нас із двох сторін: один на Італію, другий на Арелат і Арверни… Невже ж ти хочеш, Бассе, ще й нападу з-за Рейну?!..

Запанувала похмура мовчанка. Всі четверо полинули поглядом до напрочуд гарного у цю передвечірню годину моря, що стелилося біля їхніх ніг. Здіймався приплив. Певної миті Аецій звернув увагу товаришів на малий острівець за кілька стадій від берега, на якому сидів скулений нагий, темний, майже бронзовий хлопчина. Вода, підіймаючись, повільно, але безжально відбирала в нього все новіший шмат твердої землі довкола стіп. Від берега до острівця плив човник, що в ньому, швидко веслуючи, сидів якийсь бородань, найімовірніше батько хлопчини, якому загрожував приплив.

Чи встигне?… чи врятує сина, що, вочевидь, не вміє плавати? чи необережним рухом не перехилить надмірно човника і не набере туди води?… чи не зламається йому весло або не налетить раптом зі сходу штормовий вітер, що загрожує майже повністю зупинити рух човна? — от що цієї миті було найважливішим для патрикія Римської імперії, якій загрожувала смертельна небезпека, та його співпрацівників! Їхні серця билися все сильніше, а Касіодорове чоло покрилося холодним перлистим потом. Усім чотирьом найтяжче було витримати те, що хлопець не рухався, не махав руками, не кричав і не плакав, а сидів нерухомо, наче прикований до свого місця, весь час у тій самій позі: скулений, з колінами, підібганими майже під бороду, з обличчям, схованим у долонях.

— Знаю, що він відчуває, — зненацька глухо озвався Аецій. — Воістину, немає нічого страшнішого, ніж жорстока необхідність бездіяльного чекання на єдино можливий порятунок, що має прийти ззовні… Скільки раз я так само… достеменно так само, як оце хлоп’я на острівці, сидів, закривши долонями обличчя, біля гунського вогнища, чекаючи, доки з мезійського походу повернеться мій друг Ругіла. Знав-бо: тільки-но він прибуде, і поставлений поза законом, цькований і переслідуваний Плацидією баніт вступить до Італії тріумфатором!.. Чекав… тиждень за тижнем, місяці, цілий рік, майже два роки… Не робив нічого — як оцей хлопець… тільки роздумував… І він теж, напевне, думає… думає про те, що порятунок може прийти запізно… що не дочекається… Як легко і швидко летить тоді думка!.. І як страшенно мучиться людина… бо знає, що нічим не зарадить… що сидить і чекає, а тимчасом Ругіла може взагалі не повернутися… може полягти в бою, смертельно захворіти, потрапити в полон або настромитися на власний меч… Або повернеться зі зміненим серцем… Або повернеться таким, як завше, але надто пізно… Скільки ж разів упродовж тих довгих тижнів мене могла вразити блискавка чи вжалити змія, чи отруїти або задушити уві сні якась мстива, ревнива чи попросту підіслана кимось жінка, що ділила зі мною ложе… Таке чекання — це найгірша мука… Але ж я дочекався і маю те, чого хотів!..

Тріумфально вдарив рукою об стіл, перевернув чару, повну вина, і, вже зовсім не дивлячись на море, сказав геть іншим голосом:

— З’явилася зірка. Марцелліне, нам пора. Касіодоре, дяка тобі. Звольте ще тільки з Бассом уважно вислухати, що зараз вам скажу: чув я, що Петроній Максимус, Фавст і Квадранцій хочуть заведення в нас патрикіату за східним зразком… Хочуть, щоб було кілька патрикіїв замість одного і щоб не було це титулом, прив’язаним до особи того, хто виконує найвищу владу при боці цісаря, — а лише найпочеснішою відзнакою. Ще хочуть, щоб поруч зі мною другим таким патрикієм став Максимус… Отож добре слухайте, що я вам скажу: так не буде. Доки я живу, буду єдиним патрикієм західної імперії. Натомість Максимус, якщо хоче цього, хай перебирається in partes Orientis і бере східний патрикіат із рук Феодосія… Я вже добиваюся такого патрикіату для Меробада (Марцеллін глянув на Аеція з глибокою вдячністю). І візьміть до відома, що коли я кажу: «Так не буде», то це не означає, наче я маю на увазі, що ви в курії повинні відхилити пропозицію стосовно зміни значення та повноважень патрикіату… Ні, така пропозиція взагалі не повинна бути висунута… А якби хтось мав охоту її висунути, попередь, Бассе, в сенаті, — що назавтра ж після цього scrinia memoriae, epistularum et libellarum і всі інші установи, не виключаючи префектури міста, виженуть із вищих посад усіх сенаторських синків і пошукають нових, кращих сил серед здохляків, які досі лише до Плацидія горнулися, а від такого дня пошанують ще й Аеція… Бувайте здорові.

Човник, що віз бороданя з врятованим сином, уже причалює до берега. Касіодор, який відпровадив Аеція та Марцелліна аж до шляху, повертається на терасу, де відбувалася учта приязні, і, сягнувши по чашу з вином, каже Бассові, посміхнувшись:

— Аецій — це справжнє благословення небес і воістину великий порятунок західної імперії, — однак усе-таки складно захоплюватися, коли він трактує імперію та все, що у ній є, наче це село, взяте в оренду від вічного Августа.

— Взяте від нас, Касіодоре… від сенаторських родів… — з натиском поправляє Басс, не відводчи очей від срібної поверхні моря. — І знаєш, що я ще тобі скажу?.. Ти маєш цілковиту рацію, але хіба ж пожиттєвий орендар не приносить завше власнику маєтку більше користі, ніж раб чи наймит?…

Касіодор відводить од губів чару, якої щойно торкнувся.

— Я думаю, Геркулане, що пожиттєва оренда дуже швидко перетвориться на спадкове володіння. Вже й недовго чекати, правда?

Басс мовчить.

4

Надзвичайне засідання цісарської ради, несподівано скликане патрикієм під час перегонів у гіподромі та призначене на шосту годину, не почалося ще навіть о восьмій, хоча Валентиніан з’явився у кімнаті нарад одразу ж по сьомій. Чекали Аеція.

— Вже три години розмовляє з послами короля Гейзеріха, — тремтячим голосом пояснив імператорові comes sacrarum largitionum — Ізидор.

Валентиніан не чув про жодне посольство. Виграв у гіподромі великий заклад із Секстом Петронієм та почувався абсолютно щасливим.

— І чого ж хочуть посланці Гейзеріха? — спитав, повен швидко наростаючої тривоги і раптом відчув, що блідне, а пружні, треновані ноги починають тремтіти, як у сильній лихоманці. Достойники обступили його тісно, фамільярно, блюзнірсько… («Блюзнірсько — так сказала б мати», — подумав імператор).

Власне кажучи, ніхто з них не знає, чого насправді хочуть вандальські посли, але всі припускають, що це посольство є нічим іншим, як оголошенням про початок війни.

— Нікчемний єретик Гейзеріх, — шепоче ще блідіший, ніж цісар, квестор святого палацу, — в таку сатанинську гординю вбився, аж уважає, що, переставши бути федератом, повинен у всьому наслідувати звичаї імперії, себто і війну розпочинати з урочистого оголошення, або ж хоче показати, наскільки зневажає римлян на полі бою і, замість ударити несподівано, як раніше, — дає їм іще час приготувати оборону…

А найбільше враженим є Альбін Соммер, що вже два роки обіймає таку жадану посаду префекта преторію Італії: його рука, простягнена високо понад усіма головами, розпачливо трусить пергаментним сувоєм. Не далі, як п’ять днів тому, він отримав од префекта преторію Галлії цього листа, а в ньому звістку про нечувані воєнні приготування короля Теодоріха та незламну певність, що того ж дня, коли Гейзеріх розпочне військові дії проти Італії, — візіготи ударять на трьох напрямках одночасно: на Арверни, Нарбону і Ґабалу; допомога ж аланських федератів, осілих на правому березі Родану, під Валенцією, якщо навіть і не виявиться сумнівною, все-таки ефективною не буде, як з огляду на нечисленність аланських воїнів, так і на відстань, що відділяє Родан од межі візіготських володінь… Слухаючи слова Альбіна Соммера, всі найпресвітліші, як один, втупили благальний погляд в імператора: не можна допустити до війни!.. Невже Гейзеріх повторить те, що тридцять п’ять літ тому вчинив Аларіх?… Найважливіше — це обороняти Місто… захищати Італію! за всяку ціну!.. Якщо ж Pax Romana не зможе заступити Галлію, то нехай її Всевишній стереже! Нехай Теодоріх бере, що хоче і скільки хоче: решту Аквітанії, Нарбону, північний берег Лігеру — аби лише можна було перекинути всі галлійські легіони на захист Італії…

— Бачите! — розпачливо скрикує квестор святого палацу. — Вже рік минає, відколи ухвалено новий військовий податок — купці сяк-так дають свої силікви, але преславні посесори?!.. Хай їх пекло проковтне!.. Коли б вони не длялися, ми б уже мали досі десять нових легіонів, а так… навіть Італії не оборонимо…

У кімнаті нарад настає переляк.

— Ми не оборонимо, зате Аецій оборонить, — з глибоким переконанням гукає comes rerum privatarum.

— Чим? — гірко посміхається квестор. — Своїми десятьма пальцями?! Навпаки, за всяку ціну мусимо його вмовити, щоб він, кидаючись у вир нерівної битви, не ризикував своєю особою, своєю славою і спокоєм Італії.

— Для нього немає нерівного бою, — впирається comes rerum privatarum.

Тим часом Альбін Соммер уже шепоче імператорові до вуха:

— Даємо дарунки гунам, можемо давати і Гейзеріху.

Обличчя Валентиніана багряніє, він уже розкриває рота, щоб щось сказати, але ось раптом силентіарії, що несуть службу біля дверей, виструнчуються, їхні мечі голосно вдаряють у щити.

— Ave, vir gloriosissime, — охоче й радісно ревуть їхні дужі горлянки.

Аецій швидким пружним кроком входить до кімнати нарад. На нього відразу ж керуються питальні, благальні, жадібні, гарячкові погляди, — повні тривоги і безкрайнього розпачу, але ще й невгасимої надії… глибоко вкоріненої впродовж років віри…

— Чого ж вимагає король Гейзеріх? — тихим, дуже тихим голосом, насилу стримуючи тремтіння губ, питає Валентиніан Август.

— Нічого не вимагає… не сміє вимагати… лишень просить… уклінно просить ласки і честі посвоячитися з імператорською родиною… Просить вічного Августа, щоб він зволив висловити свою згоду пошлюбити старшу свою доньку з королівським сином Гунеріхом.

Якби так Аецій, стоячи на порозі, раптом зірвав свою бороду, широкі щелепи, рум’яні щоки і показав цісарському консисторію худе, вічно жовте і постійно викривлене хворобливою ненависною гримасою обличчя Гейзеріха; якби силентіарії раптом виявилися вандальськими солдатами, а вся Равенна суцільним морем полум’я, — то, напевне, здивування цісаря та найпресвітліших державних мужів було б меншим… А патрикій, задоволений враженням, яке справили його слова, з усміхом продовжував:

— Удостоївшись такої найвищої ласки і честі, король Гейзеріх негайно ж укладе вічний мир з батьком своєї невістки і другого ж дня після оголошення шлюбу виведе з Сицилії всі вандальські відділи, віддавши римлянам Лілібею разом із усіма захопленими ним кораблями. А вандальські кораблі відтоді не нападатимуть на римські галери і сам король догляне, щоб не чинено жодних перешкод чи труднощів у доставці до Італії мавританського зерна.

— А на феод присягне?! — раптом увірвався в тишу, що запанувала після слів Аеція, гарячковий радісний крик Альбіна Соммера.

— Король вандалів не є і не буде федератом, лише самодержавним і ні від кого незалежним монархом, як перський Цар Царів, — відповів Аецій, — але присягне в аріанській церкві на ім’я Господнє, на Ісусів хрест і на свій меч дотримуватися миру з імператором Риму як з рівним…

Альбін Соммер хотів ще щось сказати, але розгубився, вражений гордим, гнівним, зневажливим поглядом цісаря, що, велично схрестивши руки на грудях, процідив крізь зуби:

— Блюзниш, Аецію… Не смій уже нічого більше говорити… Кожне твоє слово — хоч тільки чужу вимогу повторює, — є образою для маєстату Роми і Владаря її…

— Блюзнірство… маєстат… святотатство… ці всі слова, що ти їх, вічний Августе, всмоктав із материнських грудей, наскільки ж іншу вартість, на жаль, мають тепер, ніж у часи дитинства Твоєї Вічності… Наприклад, хіба б я посмів порадити вічній Плацидії сплату данини гунам?… Не зважуся навіть подумати, що б вона на це відповіла, наш вічний владарю… Часи змінюються, а з ними і ми, — як се сказав Меробад, цитуючи якогось старого поета… А, зрештою, наш владарю, хіба ж твій вічний брат Феодосій не є сином франконки?… А твій дядько Гонорій Август хіба ж не пошлюбив по черзі двох дочок Стиліхона, такого ж вандала, як Гунеріх?… Але нащо ж далеко шукати, наш володарю?!.. Як же я міг не згадати цього відразу: адже ж твоя мати, вічна Плацидія, добровільно побралася з варваром, до того ж королем федератів, а не спадкоємцем незалежного королівства!

Валентиніан закусив губи. Як же він цієї миті ненавидів усіх цих достойників!.. Хоча втупив очі в підлогу, чув на собі їхні погляди, покірні, благальні, а вже повні надії, радісні, щасливі. І раптом засміявся, весело і глузливо… Як же він міг забути…

— Адже Гунеріх має дружину! — гукнув. — Доньку Теодоріха!..

На всіх обличчях миттю згас пломінець надії та радості. Охоплені спершу розпачем, а потім раптовим сподіванням, забули про все.

— Не має дружини, — спокійно відповів Аецій.

— Померла? — захоплено скрикнуло кілька голосів одночасно.

— Живе, але для світу однаково що померла… Вже нікому не покажеться… Гейзеріх відтяв їй вуха та носа і відіслав до Толози….

— Чому?… За що?… Як се?… — обсипав його рій настійливих запитань, в яких звичайна людська цікавість уже брала гору над турботою про благо держави, а навіть над розпачем і надією.

— Як покарання за те, що хотіла його отруїти… виявив, що готувала замах на його життя…

Але, коли Аецій казав ці слова, в його голосі бриніли такі лукаві й іронічні нотки, а в очах з’явилася така злостива і весела посмішка, що Альбін Соммер, теж злісно і розуміюче посміхаючись, гукнув:

— Скажи вже усю правду, Аецію… Справді виявив, що хотіла його отруїти?….

— Справді виявив, — лише нікому не хоче розповісти, як…. Натомість я думаю, що об’явився йому уві сні якийсь аріанський ангел, або ж — і це певніше, — його раптово осіяло після безсонної ночі, проведеної у роздумах над змістом листа, в якому я йому пояснював, що свояцтво з королем федератів може лише зганьбити незалежного владаря…

— Отже, це ти сам, Аецію… — сердитим голосом почав Валентиніан, але його відразу заглушив повний невимовного здивування і радості, щасливий — наче він зробив якесь велике відкриття — голос квестора святого палацу:

— Як же Теодоріх зненавидить тепер Гейзеріха!..

Аецій схвально глянув на нього і сказав, посміхаючись:

— Саме про це і йшлося.

І раптом усі, не виключаючи Валентиніана, зрозуміли: саме про це і йшлося. З цієї хвилини страшна ненависть і жадоба помсти, які король готів до кінця життя відчуватиме стосовно Гейзеріха, є найкращою запорукою повного розвалу згуртованої аріанської потуги, скерованої проти Риму. А якщо імператор згодиться віддати свою доньку за Гунеріха, то Теодоріх не лише зостанеться самотнім у своїй ненависті до римлян і боротьбі за здобуття Галлії, але, крім того, матиме проти себе з’єднані миром і зв’язком крові імперію та могутнє королівство вандалів.

Вже не покірно та благально, але зухвало, вимогливо дивляться найпресвітліші достойники на гнівне зблідле обличчя маєстату, а коли переводять погляд на патрикія, відразу ж їхні обличчя, ще мить тому холодні та немилосердні, просявають захопленням, повагою і вдячністю. Magister officiorum подумки швидко складає промову, яка має суворими словами взірців із минулого закликати цісаря до принесення жертви на олтарі вітчизни. Лише comes sacrarum lagitiorum Ізидор іще стоїть на боці маєстату.

— Король Гейзеріх відомий не лише своєю жорстокістю, — каже він, — але й підступністю та схильністю до зради… Чому ж тобі не спаде на думку, Аецію, що і найшляхетніша Євдокія може, — від чого нехай оборонять Христос і Марія Theotokos, — зазнати від руки тестя схожої кривди, як і його перша невістка?… І чому ти певен, що він через п’ять-десять років, приспавши нашу пильність уявною дружбою та шанобою кревного зв’язку, не нападе зненацька на римські володіння, як це він досі мав за звичай?!

Валентиніан дивиться на Ізидора з приємним здивуванням і вдячністю; всі інші — на Аеція, неспокійно і запитливо.

— Ти мудро кажеш, найпресвітліший Ізидоре, — спокійним і навіть дружнім голосом відповідає патрикій. — Але в одному помиляєшся… Я знаю варварів краще, ніж будь-хто з вас; запевняю, що хоча б хтось із них наймогутніший, рівний самому Траянові, завоював усю імперію, а на додачу Персію, Ефіопію, Індію та країну сінів, — а все ж би страхався здійняти святотатську руку на римську цісарську кров і маєстат… Натомість цілковито з тобою погоджуюся, що не за п’ять-десять, а вже за два роки Гейзеріх запрагне порушити мир і напасти на Італію… Хай нападає… нічого не вдіє проти Роми і її нового могутнього союзника, незламно вірного, коли йтиметься про війну з вандалами, — Теодоріха!..

Тепер уже навіть Ізидор дивиться на Аеція з безмежним захватом. Така голова! Варта ще більше, либонь, ніж його непереможна рука! Але Валентиніан не поступається.

— Найшляхетніша Євдокія розпочала всього восьму весну, — скрикує. — Як же може йти у ложе Гунеріха?…

— Я й про це подумав… На мою вимогу посли від імені короля і Гунеріха згодилися на те, щоб до закінчення п’ятнадцятої весни найславутніша Євдокія залишалася зі своїми вічними батьками, а муж — який, коли захоче, відвідуватиме цісарський двір, — аж до того часу не змушуватиме її йти з ним до ложа…

Невимовна заздрість і ненависть, мов ненаситне полум’я, охоплюють душу та мозок Валентиніана від картини повних побожної шани і захоплення поглядів, що їх увесь консисторій покірно й радісно стелить під ноги переможного Аеція. Переможного?… Ні, ще не переміг! Високо здіймаються вгору чорні, гостро вигнуті дуги брів над округлими, трішки витрішкуватими очима… Гордовито, — а водночас глузливо й сердито зціпилися феодіанські губи. Валентиніан відчуває, що в нього вступає непокірний, невтомний у затятій боротьбі з оцим смертельним ворогом, завше повний палючої до нього ненависті — дух матері Плацидії… Від неї він навчився: «Коли змагатимешся з Аецієм, то там, де підведе сила, не цурайся хитрощів». Дяка тобі, мамо!.. Дяка за натхнення! Ось готовий вже удар: вразить безпомильно, хоч невідомо ще, куди влучить: у славу й силу оборонця вітчизни чи у батьківські почуття?!..

— Ти нас переконав, Аецію, — патрикій здригнувся, так голос імператора був схожий на голос його матері… і не лише голос, але й спосіб мовлення. — Для блага імперії та римського миру принесли б ми у жертву нашу батьківську та цісарську гордість — але ж ми згадали, що патрикій імперії, непереможний Аецій, прагнув побачити найславутнішу Євдокію дружиною свого сина… Як же я міг би відмовити такому заслуженому мужеві, найбільшому приятелеві, найдостойнішому з римлян?!..

На обличчях усіх достойників з’явилося безмежне здивування. Зате Аецій зовсім не приховував своєї радості. Тільки-но Валентиніан згадав його сина, — одразу ж здогадався, куди націлені слова імператора, — та вже наперед тішився ударом, який завдасть за хвилину, легко і з великою користю для себе відбиваючи невлучний і насправді самовбивчий випад сина Плацидії. Йому хотілося сміятися від думки, що це сам Валентиніан полегшує зненавидженому диктаторові новий тріумф над маєстатом. Тому його очі сяяли щастям і гордістю, коли він почав спокійно і наче байдуже говорити:

— Воістину, це для мене найбільша ласка і найвища честь, що Твоя Вічність зволить так турбуватися про поєднання крові Аецієвої та цісарської… Дяка тобі за це, владарю. Присягаю, що я ніколи б не насмілився мріяти про таку турботу… Тішуся, що і для тебе, о вічний, ця справа така ж важлива, як і для мене, але справді не вірю, щоб хтось із нас міг вагатися бодай мить, чи можна приносити такі справи в жертву на олтарі вітчизни… Але, на щастя, Бог не вимагає від нас обох такої жертви!.. Він-бо зволив двічі благословити лоно вічної Євдокії Августи, тому, коли найшляхетніша Євдокія задля блага Роми побереться з Гунеріхом, для мого сина ще зостанеться найшляхетніша Плацидія, може, навіть відповідніша, як його ровесниця…

5

Власник Каризіаку низько схилив голову.

— Дяка тобі, Аецію, і слава твоїй незрівнянній швидкості. Ще три-чотири дні, а настав би кінець і мені, і цьому, — сказав, кладучи руку на високий стос пергаментних сувоїв.

— Що ж це таке? — зацікавився патрикій. Молодий посесор відвів руку. Аецій побачив непроглядні ряди гекзаметрів.

— Що ж це таке? — спитав, ще більше зацікавившись.

— Мій переклад «Іліади»… повний, строфа до строфи… Ніхто й ніколи не зробить кращого… А коли б ти знав, з якого грецького видання я перекладаю!.. Зволь перейти до бібліотеки, покажу тобі той рукопис… Йому більше, ніж триста років, і він є точною копією першого відпису з кодексу самого Пізістрата…

— «Іліада»… «Іліада»… — марно намагався згадати Аецій. Та, напевне, раніше чув цю назву. На святих Юста і Пастора, вже старіє, а яку добру пам’ять мав колись!..

— «Іліада» — це найпрекрасніша оповідь, що вийшла коли-небудь із людських уст… оповідь про троянську війну…

— Пам’ятаю, пам’ятаю! — радісно скрикнув патрикій імперії. — Троянська війна за царицю Єлену! Ще там був якийсь Ахіллевс, Гектор і Улісс… Аякже, колись я це читав… ще хлопцем, у підручнику Марціана Капелли[69], а потім і вдруге… ще довшу розповідь про ті самі події, написану Дарієм… Але ж то була проза, не вірші…

Власник Каризіаку поблажливо усміхнувся.

— Марціан Капелла — се неук та справжній варвар, його підручник годиться нищити і палити… А Дарій?… Дарій — це жалюгідне скорочення у найнужденнішій прозі, справжню ж оповідь про троянську війну найгарнішими грецькими віршами написав сліпий поет Гомер…

— Сліпий?… То як же міг писати?!..

— Твоє здивування слушне, найславутніший патрикію. Я помилився… Гомер не написав, — першим проспівав «Іліаду», а записали інші…

— Проспівав?… Гомер?… Я ніколи не чув цього імені…

— Неможливо, Аецію!.. Адже це найбільший поет усіх часів…

Патрикій зморщив брови.

— Жартуєш, достойний мужу… Найбільший поет усіх часів?! Більший за Меробада?…

Насилу тамуючи вибух сміху, не в силі витиснути зі себе й слова, власник Каризіаку лише ствердно кивнув головою.

«Може й не обманює, — подумав Аецій… — Адже й Марцеллін теж не любить поезій Меробада… Але ж цей Гомер, напевне, гірший від Клавдіана[70]».

Голосно повторив цю думку. Посесор вже стримав сміх, який його душив, і лише його очі посміхалися, коли сказав:

— І від Клавдіана кращий.

— Але від Венанція[71] вже ні?

— І від Венанція.

Це вже почало розважати Аеція. Власник Каризіаку, напевне, обманює, — радше через незнання, ніж зі злої волі — але патрикію приємно було гребтися у своїй пам’яті та витягати з неї все нові імена. Як поети, то поети… він мав їх цілу пригорщу: Паллад Александрійський, Єваргій, Марій Віктор, Павлин Ноланський, Пруденцій[72]. Одне за одним кидав у молодого посесора ці славні, шановані граматиками імена, і щоразу чув те саме:

— Гірший від Гомера…

Нарешті вирішив закінчити розвагу, добиваючи противника іменем, що його граматик, учитель Аеція, сорок років тому не вимовляв інакше, як із молитовною шаною. «А все-таки ще непогану маю пам’ять, — щиро зрадів патрикій, — от, нарешті, здалися мені на щось уроки граматика…»

— Марон[73]! — скрикнув, тріумфально дивлячись на власника вілли.

Той серйозно кивнув головою.

— Нарешті ти назвав когось гідного, Аецію, але це теж лише добрий учень Гомера, йому не рівнятися з майстром.

А помітивши, що Аецій знову починає суворо супити брови, квапливо змінив тему розмови.

— Коли закінчу весь переклад, подарую перший кодекс тобі, Аецію… Адже стільки тобі завдячую, я і мій витвір…

— Мені? Ти дуже ґречний, Каризію… краще б тобі стати панегіристом замість перекладати цього свого Гомера, якого ніхто не знає і не читає… А, зрештою, навіщо це читати, коли все, що там є, уже всі знають із книжок Дарія та Капелли?… Спасибі за честь дарування мені кодексу, але я теж його, мабуть, не прочитаю, друже… В юності я любив вірші, але тепер вони мене нудять… Не приховуватиму від тебе: я любив слухати Меробада — те, що писав про мене, а особливо про мого малого Гавденція.

— В «Іліаді» у шостій пісні знайдеш щось достойніше своєї любові до Гавденція, ніж вірші Меробада[74]… А в інших піснях…

Але Аецій уже його не слухав. Зацікавлено і з приємністю роздивлявся атріум каризіївської вілли. Він дуже йому подобався, зрештою, як і весь дім та сам господар, хоча й гаяв час за геть нікому непотрібною роботою та, вочевидь, зовсім не розумівся на поезії. Патрикій імперії здивовано встановив, що досі нічиє житло і жодна вілла не справили на нього такого приємного враження… Не розумів, чому це так, але вже тої першої хвилини, коли він на чолі війська, поруч із Марцелліном і Майоріаном виїхав із лісу та побачив за поворотом срібну стрічку Ізару, а на її тлі блідо-рожевий мармур Каризіаку, зазнав майже такого ж відчуття, як першої шлюбної ночі, коли милувався красою обличчя і тіла Пелагії. Тут і вирішив стати на короткий перепочинок, висилаючи один кунеус кінноти під проводом самого Майоріана аж поза Аксону[75] за найновішими відомостями про місце табору та пересування короля Хлодіона.

Від часу одруження Євдокії та Гунеріха раптова вилазка франків з Токсандрії в напрямку Аксони була першим серйозним порушенням федератами римського миру і легко могла стати прикладом для віднедавна спокійних аланів та бургундів. Щоб заздалегідь запобігти усяким подальшим заворушенням у північній та східній Галлії, Аецій вирішив особисто виступити проти франків, яких мав намір розгромити і налякати на майбутнє так, аби надовго запевнити безпеку Бельгіки, а одночасно дати пересторогу іншим федератам. Хотів-бо на якийсь час покинути Галлію і перебратися до Іспанії, де новий магістр обох військ Віт, наступник Меробада, насилу обороняв тарраконську провінцію від короля свебів, підтримуваного все небезпечнішими селянськими повстаннями. А на трохи дальше майбутнє Аецій планував нову війну проти Теодоріха і жорстоку помсту всьому візіготському народові за мученицьку смерть Літорія…

Власник Каризіаку знову почав розповідати про «Іліаду» та свою працю.

— Навіщо ти це робиш? — спитав Аецій. — Нащо кому потрібен твій переклад?

— На те, щоб за двісті-триста літ нові покоління, які не вмітимуть читати грецькою, збагнули всю велич і чар поезії Гомера та довідалися про подвиги Пелеєвого сина[76], Одіссея і Діомеда і ще інших не з огидних скорочень Капелли й Дарія, а у всій повноті образів, створених Гомером…

Аецій засміявся.

— Про Гомера ні я, ні мій учитель-граматик із Нової Роми, — ніколи й не чули… а ті подвиги Одіссея, Діомеда й інших, яких ти згадував, за двісті літ ще менше цікавитимуть людей, ніж нині, а й нині, воістину, навіть у далекій Персії мудреці, що знають нашу мову, воліють читати те, що про мої подвиги написав Меробад… Уже не кажу про тих, що читають поезію в нас: у Галлії чи Італії…

— Запевняю, що ти не маєш рації, найславутніший патрикію, — гаряче заперечив Каризій. — Твій учитель-граматик, безперечно, знав про Гомера і читав «Іліаду»… Та й ти знав це ім’я, от тільки забув… Христом тобі присягаю, що за років двісті, а, може, й тисячу, люди, що тоді читатимуть поезію, — якщо знатимуть наших і грецьких поетів, то передусім Гомера, а з тих, кого ти назвав, — жодного, крім Марона… Бо любитель поезії навіть через тисячу літ одразу розпізнає, що добре, а що погане, і те погане викине геть зі своєї бібліотеки та своєї пам’яті… І ще скажу тобі, Аецію, — коли хоч один кодекс Гомера вціліє та через віки втрапить до рук переписувачів, — і через тисячу, і через дві тисячі літ буде сила-силенна таких, що пам’ятатимуть і прославлятимуть подвиги Ахіллеса, Одіссея, Діомеда, Аяксів і Гектора, натомість майже ніхто не пам’ятатиме про твої вчинки, так, як ми сьогодні майже нічого не знаємо про галлів п’ятсот років тому чи про етрусків…

Аецій схопився з мармурової лави. Не на жарт розсердився, що ж собі гадає цей молокосос?!.. Але Каризій не дозволив йому озватися.

— Ні, ні, — скрикнув, — не рухайся… вислухай мене до кінця, Аецію. Нарешті… Нарешті я маю нагоду висловити те все, про що думав стільки літ… Та ще й кому??… саме тобі… тобі самому, що так часто бував темою моїх роздумів. Ти не повинен сердитися на мене за ті слова, найславутніший… Я казав те, у що вірю, але не мав заміру тебе образити… Невже ж я міг хотіти тебе образити?! Я тебе?!.. Я, що так тебе люблю та шаную… що так дуже і так давно користаю з твоєї допомоги, я, що краще, ніж хтось інший, — краще, ніж ти сам, знаю, хто ти і в чому твоя найбільша заслуга…

Аецій справді вже й не ворухнувся і до кінця вислухав слова власника Каризіаку. Нерухомо стояв обіч мармурової лави, з якої він, було, зірвався, — так, наче був лише пам’ятником самому собі. З безмежним здивуванням споглядав на вродливого і гордовитого посесора, що палко і пристрасно кидав дивні фрази… Нарешті змусив себе озватися — радше занепокоєно, ніж глузливо:

— Ти, Каризію?… Ти знаєш мене краще, ніж я сам?…

— Так, Аецію, — з жаром підтвердив Каризій. — Зволь-но лише послухати… Хто ж ти такий?… Патрикій імперії, диктатор, пострах ворогів Риму, захисник римського миру, невдовзі ще й вище зайдеш, — може, будеш батьком цісаря… Але чи задумувався ти, хто ти насправді? Ось на імперію зі всіх сторін тиснуть варвари, грабують, нищать, завойовують, — а ти нас од них захищаєш, правда?.. Але чи тільки нас захищаєш?… Ні, Аецію, захищаєш усе, створене віками і десятками віків… не лише римський мир та могуть і славу римського імені, але й Гомера, про якого не знаєш, і етруські статуї, на які ніколи не глянеш, а за які платить сотні фунтів золота константинопольський євнух — багатій Лауз… Ось ти прибув за якийсь тиждень до нападу франків і невже тільки мене врятував?… Лише цю віллу, що так тобі сподобалася?… ні. Аецію, ти врятував променіючу на весь світ красу поезії, закляту в гекзаметрах Гомера… Чи ти тепер розумієш, за що я тобі вдячний?… За те, що, доки ти живеш і воюєш, я можу тут, на окраїні римського світу, на землі своїх батьків спокійно закінчувати свій переклад «Іліади», певний, що, доки ти нас захищаєш, ніщо зле не спіткає ні мене, ні моєї праці… Але, коли тебе забракне, Аецію, то розсиплеться руїною все… імперія, римська велич, Pax Romana, а разом з ними і я, і мій Гомер, і все те гарне, мудре й добре, що під римським захистом створили віки. Тепер розумієш, Аецію, хто ти?… Останній римлянин — осе твоє ім’я!.. Чим довше житимеш, захищатимеш і правитимеш, тим численніше тебе благословлятимуть тисячі вуст і сотні книг… Адже ж ти й так на тридцять літ продовжив життя наше і всього нашого світу… опізнив на якийсь час прихід страхітливої ночі… Слава тобі, останній римлянине!..

І перш ніж здивований Аецій встиг усвідомити, що збирається зробити молодий посесор, як власник Каризіаку вже покірно стояв навколішках біля його ніг і цілував край аметистової одежі.

За мить уже стояв на ногах і, схрестивши руки на грудях, казав:

— Так, Аецію… Це твоя найвища слава, бо найбільша заслуга.

Аецій здигнувся. Спершу небагато ваги прив’язував до не зовсім тверезих, як йому здавалося, слів Каризія, — але от чує з його вуст ті самі слова, що їх під час січневих календ у Базиліці Святого Павла за мурами мовив про нього єпископ Риму Леон. Але ж у ті січневі календи його дійсно увінчала найвища слава — про яку він недавно не смів навіть мріяти. Тепер усюди, де лишень долинає римське слово, літописці квапливо схиляються над табличками і пергаментами… Здивовані, захоплені, засліплені, — великими оздобленими літерами записують виняткову, понад усі інші важливішу подію. В Іспанії напишуть, що року чотириста вісімдесят четвертого місцевої ери… в Еліді, що тисяча двісті двадцять четвертого року після першої Олімпіади… в Римі, що року тисячу сто вісімдесят четвертого ab urbe condita… у Константинополі, що року п’ять тисяч дев’ятсот п’ятдесят четвертого від створення світу, натомість в Александрії, що року п’ять тисяч дев’ятсот тридцять восьмого від того ж першого дня творіння, — а всюди, що чотириста сорок шостого від Різдва Христа Сина Божого — уперше таке трапилося за більше ніж триста літ, від часів імператора Адріана, щоб тричі обіймав римський консулат смертний… підданий… що не належить до імператорської родини!.. Навіть Констанцій був допущений до третього консулату лише ставши Августом!..

Дивне почуття щастя переповнює Аеція: потрійний консулат… урочисте оголошення Гавденція нареченим найславутнішої Плацидії… А нині — останній римлянин!.. Гарно сказав і може, навіть розумно це обґрунтував власник Каризіаку, але хіба ж ці два слова зуміють пережити того, хто вигадав їх… віддаленого на тисячу миль од італійських столиць бельгійського самітника?… Під впливом панегіриків Меробада в Аеція дуже сильно розвинулася турбота про безсмертя власної слави… Отож питає Каризія, чи має він намір оголосити це своє окреслення: останній римлянин?…

— Може, ти це лише мені хотів сказати, але так, щоб ніхто інший не довідався? — додає, щоб затерти враження надмірного дбання про славу.

— Так, оголошу, але лише тоді, коли ти звершиш свій найбільший подвиг…

— Коли знищу візіготів?…

— Коли ще стільки проживеш і стільки часу будеш щитом імперії, доки я спокійно закінчу переклад останньої пісні… Тоді я у префації напишу, чим спадок попередніх століть завдячує останньому римлянину…

До атріуму швидко входить молодий Майоріан.

— Найславутніший мужу, — гукає, — король Хлодіон з тисячами бранців і незліченними скарбами, які награбував у містах і віллах над Аксоною, поспіхом відступає до Токсандрії… Коли ми не доженемо його перед Камераком[77], то буде майже в безпеці, бо у своїй країні…

Аецій миттю забуває про Гомера, про прізвисько останнього римлянина, про все, сказане Каризієм.

— Їдьмо! Вдарити в буцини!..

— Найславутніший мужу, а вечеря? — здивовано питає власник Каризіаку. Аецій посміхається.

— Ми сьогодні не вечерятимемо… може, в сідлі… Майоріане, накажи забрати усіх коней з конюшень Каризіаку!.. — Молодий посессор дивиться на патрикія непорозумілим поглядом, наче недочувши. — Я тобі заплачу, Каризію, — тобі, на відміну від інших, — та й повертаючись загляну до тебе з подарунком… але зараз не залишу тобі жодного коня… Зате зоставляю всіх піхотинців… Так, так, Майоріане… Беремо лише кінноту, післязавтра мусимо догнати Хлодіона!.. Бувай здоровий, Гомере!

— Хай Христос тебе провадить, останній римлянине!.. Перемагай!

Аецій якусь мить дивиться на гордовиту гарну постать Каризія і раптом притишеним голосом (щоб не почув Майоріан, який стоїть у протилежному кутку атріуму) кидає питання, якого він не задавав собі вже довгі, довгі роки:

— А якщо я загину?…

На губах власника Каризіаку з’являється посмішка поблажливої вищості.

— Не загинеш… Не можеш загинути… Я ж іще навіть чотирнадцятої пісні не закінчив…

6

Вже другий день мчать шаленим гоном розлогими полями Другої Бельгіки, — на північ од землі віромандуїв, майже дощенту спустошеної вогнем, мечем і жадібністю варварів. Од виїзду із Каризіаку Аецій ні на мить не заплющив очей, майже зовсім не сходив із сідла та вже десять годин не брав до рота ні страви, ні вина. У знищеній країні незмірно тяжко було роздобути харчі, військо вже починало відчувати голод і втому, — але це лише подвоювало швидкість та енергію патрикія. Перш ніж коні та люди будуть по-справжньому виснаженими, за всяку ціну мусить наздогнати франків, неодмінно ще на землях імперії, вдарити несподівано і влаштувати їм такий погром, щоб утратили спромогу далі битися і благали про відновлення перемир’я. Це все треба було розв’язати однією битвою: не було й мови про хоча б двотижневу війну… Не було б чим годувати війська, а до того ж Аецій мав при собі надто малі сили, щоб воювати проти всього народу, ще й на його власній землі… Тож мав намір одразу ж після здобуття перемоги і відновлення Хлодіоном присяги на феод повернути до родючих околиць Лютеції; бо ж у разі розгрому франків військо разом із бранцями та незліченними скарбами здобуло б і сякі-такі харчі, але дуже небагато, — лише стільки, щоб набратися сил, необхідних для швидкого повернення… Варвари самі голодували, — Аецій знав про це і лише це вважав причиною вилазки Хлодіона над Аксону; зовсім не приховував од свого війська суті і серйозності становища, проте водночас надив жовнірів надією битви, здобичі («Половину повернених скарбів візьмемо собі… законним власникам віддамо лише половину!»), жінок і одноразового, зате дуже щедрого бенкету. Римських бранців мав намір відбити, але брати франконських заборонив: не буде чим годувати…

На світанку третього дня солдатам роздали решту припасів.

— Вечерю мусимо здобути у франків! — гукав Аецій, об’їжджаючи шеренги. — Вечерю, а після неї приємну ніч із гожими варварками!

Після короткого перепочинку і перекуски почали продиратися крізь хащі Вугільного Лісу. Аецій, ледве стримуючи зворушення, пізнавав місце однієї зі своїх перших перемог. Отут вісімнадцять років тому комес доместиків розгромив молодого короля Хлодіона!.. І тепер знову вдарить по ньому, майже у тому ж місці… «Обидва ми відтоді постаріли», — думає патрикій.

Скільки ж весен проминуло… скільки змін одбулося… як багато речей звершилося!.. А король франків такий сам, як і тоді… Як се діється? Чи є причиною того Хлодіонова дрібнота, чи, може, радше Аецієва велич, на тлі якої — як це каже Меробад в одному з панегіриків, — наче зорі на тлі нічного неба рухаються малі люди і їхні малі справи… А навіть великі могутні планети у цьому небесному безмірі видаються більшими від малих зірочок.

Справді, були і великі планети… нерідко й могутні… Раптово сходили на тлі його життя, потім назавше зникали, а він незмінно залишався. Батько, Констанцій, Ругіла, Іоанн, Кастин, Плацидія, Фелікс, Боніфацій, Літорій, Сигісвульт, Меробад… З’являються, зникають, а він залишається… Схоже, що бідний скривджений Меробад, єпископ Леон і той дивак із Каризіаку кажуть правду: він, Аецій, найбільший! І раптом невідомо звідки з’являється некликана, неждана, зухвала думка, а слідом за нею неприємне, майже болісне відчуття: адже й король Хлодіон, напевне, здається сам собі небом нерухомим, незмінним, тривким, а на його тлі Аецій сходить немов маленька зірочка… Так воно є всюди і завше: хіба ж якийсь африканський пресвітер не написав історії славного та чистого життя істинно християнського полководця Боніфація, на тлі якого Аецій, Плацидія, Фелікс — лише зірнички на тлі вічного неба?!..

Розпалена думка повертається до Хлодіона… А, може, ще цього вечора планета-Аецій назавжди зійде з вічного небосхилу життя короля франків?…

Сердито супить брови. Це вдруге за три дні з’являється думка про смерть. Не стримуючи коня, оглядається: кроків за п’ятдесят позаду нього їдуть Рицимер, Марцеллін і молоденький Майоріан, син старого друга Валерія, — він лише два роки виконує обов’язки трибуна, пізніше ж комеса в ауксиліях (до того був у школі протекторів), а вже покрив себе чималою славою. Аецій дуже його цінує, але не надто любить. «Все-таки Максимус бреше, — думає, споглядаючи на вродливого юнака, — наче б то я заздрю його підвищенню, ще стрімкішому, ніж моє, і боюся, що він затьмарить мою славу… Хай спробує затьмарити! Хотів би я побачити, як він се зробить… І мушу спитати Марцелліна, що означають оті слова Петронія: „Майоріан обіч Аеція — це молодий Сулла обіч Марія… Марій?… Сулла?… Це щось іще до Цезаря…“»

Цезар… Любив порівнювати себе з ним… І знову раптова думка, чи й загине як Цезар?… Чи інакше?. Сильним ривком віжок різко стримав біг коня… Кивнув Марцелліну.

— Послухай, друже, — тихо сказав, коли той із ним порівнявся. — Якби я сьогодні загинув…

У гарних розумних очах Марцелліна з’явилося безмежне здивування.

— Такі, як Аецій, не гинуть у битвах! — відповів із глибоким переконанням після доволі тривалої мовчанки. — Але що ж трапилося, найславутніший?… Я ніколи не чув од тебе таких слів. Невже ти почуваєшся нещасливим, командире?…

— Зовсім ні, Марцелліне… Навпаки… Про те, що можу загинути, я подумав тої миті, коли почувався дуже щасливим і повним радості й гордості…

Якийсь час вони їхали мовчки, глибоко замислившись.

— Слухай, Марцелліне, — врешті продовжив Аецій. — Знаєш, що від смерті Літорія ти мій найбільший, найдорожчий і найближчий друг?…

Молодий комес схилив голову так низько, що аж торкнувся чолом фарбованої на червоно кінської гриви.

— Я подвійно щасливий і гордий, командире, — сказав зворушеним голосом, — як Марцеллін і як шанувальник старих богів. Чим же я заслужив такої ласки, що патрикій християнської імперії шукає собі друга не з-поміж одновірців?… Воістину, ми відвикли від такої честі…

— Я й сам не знаю, чому, Марцелліне… Найімовірніше, це лише випадок… А може?… Може, ви ближчі мені, бо у вас менше тієї м’якості духу, ніж у християнах… Ти розумієш мене, друже? Я кажу про м’якість духу, а не серця. А, може, ще й тому, що відчуваю у вас більше зі спадку величі та могуті старої Роми. Хіба ж це не дивно, Марцелліне?… Пам’ятаєш статую Констанція на Форумі Траяна?… Хто ж його поставив, хто найвдаліше збагнув думки і оцінив заслуги найревнішого з християн? Поганин Симмах! Чому?… Бо думки і заслуги Констанція оберталися довкола порятунку спадку старого Риму… А ким ж є найбільші друзі, що не кажи, християнського, — він посміхнувся, — патрикія Аеція?.. Поганами… Чому?… Може тому, що я, — так сказав кілька днів тому один дивак, — останній римлянин…

— Я потрійно щасливий, найславутніший мужу…

— Це горда і почесна назва: ultimus Romanorum, але чей же я не останній, — продовжував попередню думку Аецій і раптом втупив у поганина бистрий проникливий погляд.

— Ти любиш феодосіїв дім, Марцелліне? — спитав, виразно промовляючи кожне слово.

— Я люблю велич Роми й Аеція, — миттю все зрозумівши, так само виразно відповів Марцеллін.

Аецій перехилився на сідлі і поклав руку на плече комеса.

— Пообіцяєш мені, — сказав дуже тихо, майже пошепки, але все ще дуже виразно і чітко, — якщо я сьогодні загину, доглянути, щоб феодосіанська кров поєдналася з ацієвою і щоб після довгого спокійного царювання Валентиніана Третього на престол сіли вічна Плацидія Молодша і вічний владар імператор Гавденцій завше Август?

Марцеллін ледь зблід.

— Так, обіцяю, — відповів голосом, що трохи дрижав.

— Гавденцій Август… єдиний цісар Сходу і Заходу… Dominus Coniuctissimi Imperia, як казала стара Плацидія, — шепотів далі Аецій. — А ти, Марцелліне, станеш патрикієм об’єднаної імперії… Можеш бути при Гавденції тим, що я при Валентиніані… і одружиш свого небожа з його донькою… Але пам’ятай, — я ніколи не був другом Констанція, як ти є моїм…

Марцеллін посміхнувся.

— Аецієва кров не потребує біля престолу патрикія твоєї мірки, найславутніший… Зрештою, хоч як би ми хотіли, не зуміємо повторити того, що було… Хоч в історії є багато подібних речей, — але насправді ніщо не повторюється… Біг часу не можна ні стримати, ні повернути назад.

А за мить додав, ще більше, ніж Аецій, знижуючи голос:

— Чи за вічного Гавденція Августа до храмів і сердець повернуться старі боги?…

Патрикій здибив коня. Швидко рушив уперед.

— Ти сам казав, що біг часу не можна ні стримати, ні повернути назад, Марцелліне! — гукнув, уже не дивлячись на приятеля, що зостався позаду.

І лише коли обігнав його майже на півстадія, раптом щось згадав, знову сповільнив біг коня і, повернувшись на сідлі, гукнув:

— Ти знаєш про поета Гомера, Марцелліне?…

— Це найбільший поет усіх часів!..

На спіненому коні примчав до Аеція його улюбленець, трибун ауксиліїв Оптила.

— Ave, vir gloriosissime! — гукнув задиханим голосом. — Франки стали табором між рікою Самарою[78] і Селищем Єлени[79]… Сьогодні нас не чекають. Думають, що ми лише під Бібраксом[80]… Король Хлодіон справляє бучне весілля своєї небоги чи пасербиці… Всі бенкетують, над Самарою жодних вартових…

Аецій пустив віжки, ляснув долонями.

— Поспішаймо на весілля! — радісно гукнув. — З побажаннями! з подарунками! з несподіванками для дівиць-дружок і світилок!.. Швидше!.. Швидше!.. Запізнимося на учту та ще голодними полягаємо спати з ситими франконками!. Уперед!.. Уперед!..

— Уперед! — повторили комеси, трибуни, препозити.

— Уперед! — могутньо відгримів старий Вугільний Ліс.

Аецій переглядає шеренги. Небагато того війська веде за собою, але це добірні відділи кінноти. Переможці готів, норійців, бургундів, арморикан, аланів. І ніхто вже не смітиме в разі перемоги сказати, що це Аттіла переміг, не Аецій. У цих кунеусах найкращої аецієвої кінноти немає й сотні гунів. Уперед! Уперед!..

Женуть як вихор. Ось уже крізь лісові хащі проблискує срібляста стьожка Самари. Повертається вислана на стежі вексілляція: справді ніяких вартових на березі!

Аецій перший кидається у бистру течію Самари. Одразу ж за ним Майоріан. Потім Рицимер, Марцеллін, Оптила.

Ні на мить не зупиняючись на тому березі, щосили мчать далі…

На чоло війська висуваються відділи букеларіїв: власних, за власні кошти утримуваних жовнірів патрикія. Всі мають на панцирах золоті, срібні чи латунні кружечки з його подобою. Аецієве обличчя споглядає і з несених перед їхніми шеренгами значків. Ось уже чують усе ближчий гамір табору… бачать перші франконські сторожі… Сильно, болісно б’ють п’ятами боки своїх коней і з оголеною зброєю, з похиленими ратищами спадають на вартових, як буревій, потрійним вигуком сповіщаючи весільному табору страшну звістку:

— Аецій! Аецій! Аецій!

Сам патрикій імперії мчить у першій шерензі. Кожен легко його розпізнає. Хто ж у Галлії не чув про високий шолом без жодних оздоб і короткий аметистовий плащ?… Ось уже край вуха свиснули перші стріли… Франки відбігли на сто кроків… на п’ятдесят… на тридцять… Уже добре видно дикі, жорстокі, розлючені обличчя… заплетене в косички волосся… довгі звисаючі вуса… настовбурчені брови… Вже кидають у нього страшними францисками — короткими подвійними сокирами… вже наїжачилися потрійною щетиною довгих тяжких списів — фрамей… вже блищать величезні двосічні скрамасакси… Круглий щит Майоріана з тріумфальним брязкотом відбиває влучно кинуту франциску… другу, скеровану в Аеція — вміло ловить у свої груди старий гот, віддаючи за очільника, імперію та римський мир що? — лише власне життя!.. Патрикій гукає вмирущому: — Аецій дякує тобі, друже! — І кидає свого коня у саму середину лискучої щілини.

* * *

— Що ж, ви, певне, і не сподівалися, що й самі разом із нареченою пізнаєте втіхи подружнього ложа?! — зі сміхом питає Аецій, роздивляючись вісьмох дівчат із весільного почту, самих графівен, що зі застиглим на обличчях жахом чекають, доки їх поділять між собою вожді переможців.

Доля двох, може, найменше вродливих, а все-таки зовсім непоганих із себе, вже вирішена: одна дістається трибунові ауксиліїв Оптилі, друга синові гота, що поліг на початку битви, закривши власним тілом Аеція.

— Це йому належиться за батька, — каже патрикій.

Молодий гот, звичайний солдат, навіть не десятник, довго не сміє вірити власному щастю. Невже це справді можливо?… Дістане у виключно своє розпорядження молоду гарну діву, та ще й із вельми достойного, начебто ледь не королівського роду?!.. Його переповнює гордість і безмежна радість. Як же йому заздритимуть товариші з друнгусу!.. Чудо! Істинне чудо!.. Як комес або як жонатий, не мусить нікому віддавати своєї дівчини…

Недовірливо і тривожно дивиться на приділену йому жінку.

— Може, вона не дівиця? — насмілюється тремтячим голосом звернутися до самого патрикія у цій найважливішій для себе справі.

— Ти ніколи не спала з чоловіком? — доволі чисто питає Аецій мовою салічних франків.

— Ніколи…

Петрикій знову переходить на мову римлян.

— Як виявиться, що бреше, можеш її вбити, — каже готові.

«Зрештою, і так її, напевне, вб’є, — думає, коли солдат, уклонившись йому до ніг, пішов зі своєю обраницею. — Ми стількох жінок захопили… Нічим їх годувати… Кожен шматок хліба сьогодні більше вартий, ніж золотий здобичний перстень… Принаймні половину жінок доведеться повбивати…»

І починає радитися з комесами. Перемога, справді, блискуча, мабуть, третина франків зосталася на полі. Хлодіон, двічі поранений, ледь порятувався втечею… Здобичі сила, та харчів замало… Завтра треба повертатися… Що ж робити з жінками? На коней їх позад себе не візьмемо, — зрештою, нащо вони нам, коли повернемось до Лютеції?…

Марцеллін радить оддати всіх жінок франкам. Завдяки такому милосердю легко буде здобути їхні серця. Аецій і Рицимер регочуть. Милосердя?… Марцеллін уже дванадцять літ воює поруч із Аецієм, а досі не знає, як поводитися з варварами. Милосердям їх тільки роззухвалиш!.. Зате зґвалтувати, а потім повбивати так із півтисячі жінок — ось що зробить їх сумирними… Хай-но лиш воїни через тиждень довідаються, що ми позабивали їхніх дружин і доньок, а ті, що вціліли, перейшли щонайменше через тридцять-сорок рук і додому повернуться з римським плодом, — то відразу змусять Хлодіона укласти мир і присягти на феод, щоб тільки порятувати від подібної долі решту жінок…

— Я навіть не знаю, — закінчує Аецій, — чи варто милувати цих достойних графівен… Ми у тих франків все відібрали… жодного викупу не дадуть… а такі вони завзяті у справах жіночої цноти, що часто власноруч убивають своїх зґвалтованих жінок…

Стосовно шляхетних дівиць почту домовилися, що ті, кому вони дістануться, самі вирішуватимуть, як повестися з ними, коли закінчиться ніч… Решту здобутих жінок, які вже годину переходять із рук до рук — майже за сто кроків од трупів своїх чоловіків та батьків, — зранку поділять на дві частини: сотню-другу вільно відпустять у напрямку Камераку; решту, приблизно чотирьохсот, — доведеться повбивати…

Воєначальники приступають до поділу жінок. Один за одним покидають намет патрикія, кожен ведучи свою обраницю… Лише Майоріан до жодної не підійшов.

— Ти що, Юлію, дав обітницю чистоти? — питає його Аецій, посміхаючись, коли тільки вони удвох зосталися в наметі.

Але Майоріан, замість відповісти, питає таке:

— Хто у сьогоднішній битві найбільше відзначився, найславутніший?

Аецій не хоче бути несправедливим.

— Ти, молодий друже, — каже, поклавши руку йому на плече.

— То, в такому разі, я заслужив нагороду?

— Заслужив, Юлію.

— Найвищу нагороду?… нагороду для найхоробрішого?…

Аецій ледь стримує все сильніше роздратування.

— Так, найвищу… Лише скажи, чого жадаєш…

Майоріан схрещує руки на грудях. На його вустах грає горда спокійна посмішка.

— Хочу франконську королівну.

Аецій схоплюється на рівні ноги. Грубі щелепи швидко рухаються під бородою, що густо обросла щоки.

— Ти ще молодий воїн, Юлію, — каже голосом, що все більше сходить на свист, — маєш право не знати, що найвищу нагороду після переможної битви зазвичай бере не найхоробріший солдат, а найвищий воєначальник.

— Невже ж ти хочеш, найславутніший?…

Майоріан вже, правда, не посміхається, але здивування, яке малюється в його погляді і звучить у голосі, таке промовисте і зухвале, що Аецій мусить зробити надлюдське зусилля, аби не розчепірити нахабі голову чи не викинути його з намету… Але не можна так вчинити: в Римі та Равенні казатимуть, що заздрить молокососові… боїться, що той затьмарить Аецієву славу, загрожуватиме його владі… Натомість Майоріан — наче відчуваючи, що стримує Аеція, все більше нахабніє:

— Я молодий і, кажуть, вродливий, найславутніший мужу, кров у мені кипить… а ти, непереможний, вже сягнув щасливого віку розважливості та остигання крові… Адже ти міг бути батьком королівни…

Аецій, хоч шаленіє в ньому буря почуттів, зовні цілковито спокійний. Має виставляти себе на посміх? ризикувати, щоб у Римі та Равенні розповідали тисячі дотепів, як то п’ятдесятип’ятирічний диктатор, зненацька охоплений жагою, став до бою за бранку із вродливим двадцятилітнім молодиком?… Нізащо! Але як же відступити, щоб не виглядати при цьому смішним?!

— Розумію, Майоріане, — каже за мить, — ти молодий і ще занедужаєш, не діставши жінки… Але ж це королівна — то вшануймо її гідність… її й так спіткало тяжке лихо!.. Мала піти до ліжка з коханим чоловіком, але ось наречений за два стадії звідси лежить із розгаратаною головою, а королівна мусить оддати свій віночок здобичнику, то нехай, принаймні, сама вибере, кого з нас двох захоче…

Майоріан навіть не посміхнувся. Як же легко поступився твердий непереможний Аецій… Молодика розпирає все більша пиха, а водночас відчуває, що збурена кров гарячою хвилею напливає йому до голови… Вже бачив королівну. Справді прехороша… Але бачив лише її світловолосу голівку, а тепер усю побачить… і таку гарну візьме в обійми… першим!.. першу найдостойнішу діву мужнього народу!..

«Якби ж я тільки зумів викликати посмішку на цьому обличчі, застиглому в гордому стражданні… Мабуть, вона стократ гарніша, коли посміхається… Напевне, все ще тужить за своїм нареченим, але ж я не повинен подобатися їй менше, ніж навіть найвродливіший франк…»

Коли за мить обидва стали перед найдостойнішою полонянкою, Аецій салічною говіркою пояснив їй, чого вони від неї хочуть. Кажучи, ледь стримував жаль, гіркоту й заздрість: яка ж вона гарна та молода… Або який же гарний і молодий Майоріан… безперечніше, найвродливіший юнак, якого він знав… Чудова пара…

Грізно повторюючи ще раз, що неодмінно мусить вибрати, патрикій чіпляється надії, — сувора франконська цнотливість переможе у ній страх і вона радше кинеться на меч, аніж згодиться віддатися завойовнику… Ах, як же тоді Аецій тріумфував би над молокососом!

Але королівна, наче зовсім не була франконкою, а навіть дівою, довго й цікаво дивиться спершу на одного, потім на другого і, не опускаючи погляду, твердою рукою торкає плече Аеція.

— Піду з тобою…

* * *

— Скільки тобі років? — питає Аецій, нарешті повіривши, що все це не сон.

— Взимку розпочну сімнадцяту весну…

— Ти б могла бути моєю внучкою…

Королівна не відповідала. Стоїть біля ліжка і — як їй звелено — здіймає з себе одіж. Роззула з ніг черевики, скинула з пліч пурпурову, переткану золотом сукню, заграбовану в якійсь римській віллі. Але, коли торкнулася руками довгого, аж по самі пальці ніг, пеплуму («Теж із награбованого, — думає Аецій. — Може, знятий зі зґвалтованої та вбитої римлянки?»), вся затремтіла і затулила долонями обличчя.

— Не можу, — прошепотіла, зсовуючись до підніжжя ліжка.

Патрикій здивовано дивиться на неї.

— Чого ж ти обрала мене, а не його? — питає.

Франконка не відповідає.

* * *

Аецій насичений, гордий і щасливий. Із захопленням, вдячністю і майже ніжно дивиться у прегарні очі франконської королівни, — вони щохвилини змінюють колір. Ось блідо-блакитні, прозорі, глибокі… ось наче зелені, імлисті, повні золотих леліток… а тоді сірі, сталеві, холодні… «Таким повинне бути Північне море, рідне saal її відважного народу…», — думає патрикій Римської імперії та починає говорити тихим голосом, у якому тремтять м’які, лагідні, чулі нотки:

— Ти дала мені багато радості й насолоди… Я вдячний тобі і не хочу, щоб ти була скривдженою, нещасливою і зганьбленою. Найохочіше взяв би тебе з собою в імперські землі, та не можу… Відіслав би тебе до країни твого народу з багатими дарунками і оточену сотнями бранок, які лише тобі завдячували б життям та свободою… Але знаю суворі звичаї вашого народу і боюся, щоб од своїх не спіткала тебе ще більша кривда: щоб не прокляла тебе мати, а батько не здійняв жорстокої руки — і щоб юні подруги, чисті діви, не відверталися од тієї, з якою я провів щасливу мить…

— Воістину, не лише у франків, — відповідає королівна, — але й у саксів, тюрингів, бургундів та ютунгів немає такої чистої, бодай і найчистішої діви, яка від завтра дивитиметься на мене, думатиме про мене, говоритиме до мене інакше, як із заздрістю, захопленням і пошаною. Бо чи ж може бути більша слава і більше щастя для дочки народу воїнів, аніж злучення зі силою та кров’ю найбільшого з мужів, що його коли-небудь створили боги, — сина Тора і Валькірії, Аеція?

Парницький був письменником і жив колись у Львові

«Я не історик, не історіософ, не історіограф і навіть не історіофіл. Мене можна назвати історіоманом»

Т.Парницький

Не лише у Львові. Доля кидала його з одного кінця світу до іншого. Берлін (там року 1908-го народився) — Харбін — Львів — Куйбишев — Тегеран — Єрусалим — Мехіко — Варшава (де він року 1989-го і помер). Але «Аецій…», перший переклад якого українською мовою представляємо читачам (здається, що це перший переклад Парницького українською мовою взагалі), написаний саме у нашому Львові. Хоча четвертий з черги твір письменника, саме він першим прославив свого автора. Але читати «Аеція» варто не лише тому, бо й що значить слава світу — сам Парницький чимало іронізував з цього приводу. А що спільного з міжвоєнним Львовом має Західна Римська імперія в останні роки свого існування? — чесно кажучи, не знаю. Переклавши цей роман, я й досі не можу збагнути, які причини змусили автора написати, що ті часи були «такими віддаленими від нас, а такими схожими на наші» — чим схожі? Хіба що одним: надзвичайною щільністю потоку подій. Кожного дня відбувалися якісь незворотні зміни, течія історичної ріки щороку різко повертала і неясно було, куди ж вона, зрештою, припливе. Але це тільки слова. Як же самі люди V століття від Різдва Христового (правду кажучи, вони не так відраховували час) сприймали свою епоху? Думаю, саме на це питання і намагався відповісти автор.

Мушу попередити про певну особливість творчості Парницького, яка проявилася, починаючи з «Аеція», а, властиво, і у більш ранньому творі письменника — «Король Родеріх і граф Юліан». На відміну від таких своїх, може, відоміших сучасників і теж авторів історичних творів, як, наприклад, Л. Фейхтвангер і Р. Грейвз, Парницький надзвичайно точний у всіх деталях. Не знайдете тут ні Франції замість Галлії (навіть і просто Галлії немає: повинна бути Друга Аквітанія чи Бельгіка, чи ще якась провінція), ні генералів армії замість магістрів обох військ. Ні Єрусалимського університету, ні фабрик виробництва паперу в Римській імперії. В цьому сенсі з Парницьким можна порівняти хіба що Марка Алданова (його, а також Сенкевича Парницький називав своїми єдиними літературними вчителями, хоча, насправді, схожості з цим другим обмаль). Ні, не можна сказати, щоб «Аецій» таки зовсім не містив анахронізмів — але їх небагато і вони доволі ювелірні. А ще їхнім призначенням не є ні розважати читача, ні виховувати його в патріотичному дусі (ці завдання історичний роман і раніше, і, як по правді, досі вважає головною своєю метою). П’яте століття нашої ери, як на те, дуже мало годиться для таких цілей. Швидше наводить на скептично-безнадійні роздуми про марноту всіх людських зусиль, про те, що всі замисли історичних прототипів героїв роману пішли прахом, більше того, зруйнувався весь їхній світ — і римський, і варварський, а сякий-такий лад на руїнах імперії запровадили не продовжувачі римської справи, не їхні спадкоємці-варвари, а хіба що спадкоємці спадкоємців. Та й то дуже-дуже нескоро.

Стосовно ж згадуваних анахронізмів: у процесі перекладу я мала чимале бажання додати до кожного такого спірного місця зірочку і пояснити, що там не так. Але потім відмовилася від цього задуму, «опримітивши» лише те, чого й сама досі не знала (і цього теж чимало). Все-таки дещо перелічу тут.

Юний Аецій, тільки-но ставши заложником Аларіха, не міг згадувати слів «Золото маємо для друзів, для ворогів — залізо», оскільки імператор Східної Римської імперії, наступник Феодосія ІІ Маркіан сказав їх далеко пізніше, хоча ще за життя Аеція, року 450-го (оскільки ж сказав не кому-небудь, а грізному Аттілі, то було це проявом неабиякої сили духу). Продовжуючи тему Аларіха: здобувши Рим, він ніяких тріумфальних походів, тим паче, за участю Галли Плацидії, не влаштовував, а Туснельда, яка жила чотириста років тому, навряд чи цікавила його настільки, щоб якось за неї мститися. Автор, схоже, надихався дещо пізнішим епізодом із життя Галли Плацидії, коли їй дійсно довелося йти перед конем узурпатора в його тріумфальному поході, але той узурпатор мстився не римлянам і не за Туснельду, а керувався ненавистю до вбитого мужа Плацидії, Атаульфа. Найгрізніший суперник Аеція, Боніфацій, побрався зі своєю дружиною-аріанкою не в Африці, а в Італії (про що свідчить лист Августина Блаженного до Боніфація, повний докорів з цього приводу). Все інше, загалом, правдиве і довіряти йому можна. ось тому «Аеція…» можна рекомендувати як приклад величної картини великої, хоч і трагічної епохи.

Хоча певна спірна обставина таки є… Може, тому, що і я — жінка, мене неприємно зачепила недооцінка Парницьким жінок п’ятого століття. Сама лишень Галла Плацидія, та й та зображена переважно в темних барвах. Тим часом, важко заперечити, що Плацидія належала до найрозумніших, найпередбачливіших політиків своєї епохи, а що вона не зуміла порятувати імперії, то завдання і справді було понад людські сили. Та ще й піддані, не виключаючи Аеція, не полегшували їй завдання, керуючись більше власними амбіціями, ніж турботою про майбутнє держави (а про таку абстракцію, як народ, то й зовсім не думали). Навіть передавши керівництво державою в інші руки, Плацидія чимало зробила у не менше важливій царині — культурній. Ось що написав про не польський історик А. Кравчук:

«Це дивовижно: хоча Галла Плацидія жила в часи руйнування старого порядку, коли звідусіль вдиралося справжнє варварство — що його вона сама зазнала і як болісно! — а, попри це, відзначалася дуже розвинутим мистецьким чуттям, вразливістю водночас і витонченою, і сміливою, була справжнім другом усьому справді новому та свіжому. (…) Збудований нею мавзолей якнайкраще свідчить не лише про геніальність його проектантів, а й про фантазію імператриці».

Але ж Плацидія була не єдиною жінкою на вершинах влади! На жаль, Т.Парницький зовсім поминув своєю увагою її небогу Пульхерію, сестру Феодосія ІІ і впродовж десятиліть фактичну правительку Східної Римської імперії — вона все-таки зуміла провести корабель держави крізь усі бурі та допровадити його до спокійніших часів і вод. Так само обійденою виявилася Євдокія (мати Євдоксії, дружини Валентиніана ІІІ), напевне, найосвіченіша жінка свого часу, справжня спадкоємиця традицій еллінської — грецької культури.

Історію ж про те, як горда Пелагія, що зуміла колись протистояти навіть Августину Блаженному, перетворилася на покірне знаряддя в руках свого другого мужа, краще взагалі поминути мовчанкою Так само, як і прикінцевий епізод з франконською королівною (вигаданий, хоча розгром Аецієм зайнятих весіллям франків — історичний факт).. Натомість хотіла б я привернути увагу до одного з останніх розділів роману, де з’являється такий характерний для пізнішого Парницького персонаж — Каризій, книжник, творець і хранитель світла культури, яка мала тоді амбіцію заступити собою гинучу державу. І таки пережила цю державу на багато століть. Незважаючи на те, що головний герой роману ніколи не чув про Гомера, а сюжет «Іліади» знав зі спрощених і вкорочених прозових переказів. Що б сказав Парницький про наші часи, коли змагання під стінами Трої відомі завдяки фільму, в якому сюжет безсмертної поеми змінено майже до невпізнання…

Роман Парницького уривається на півдорозі, за його рамками зостається найбільше звершення Аеція, коли римляни в союзі з візіготами (тими самим, яких герой Парницького збирався винищити до ноги і вважав це своєю історичною місією) зупинили просування на захід Європи гунів, очолюваних ще одним найбільшим діячем епохи — «найбільшим владарем світу», Аттілою. І загибель Аеція, організовану, як легко здогадатися, його найбільшим ворогом — імператором Валентиніаном ІІІ. Який і сам загинув невдовзі після смерті свого великого супротивника. Автор частково повернувся до цих подій в романі «Смерть Аеція», але то вже були зовсім інші часи і зовсім інший Парницький.

Вже зовсім на прощання. Перекладати подібний твір — велика відповідальність, я ж, узявшися за таку роботу, намагалася виконати її якомога точніше. Що не так легко з огляду на те, що зображувана епоха доволі слабо представлена в нашій літературі, тому виразно бракує відповідної традиції відтворення історичної лексики. З цієї причини я зважилася на певні зміни порівняно з оригіналом. Зокрема, титул і посада головного героя відтворені в перекладі як «патрикій», щоб не плутатися зі словом «патрицій», яке має рішучо інше значення. Так само може неприємно вразити читача використання терміну «цісар» замість «цезар», але тут я можу покликатися на приклад Миколи Лукаша і на ту обставину, що від часів Діоклетіана слово «цезар» означало «молодшого співправителя», а титулом верховного правителя було «август». Так само на власний розсуд я вибирала з кількох існуючих варантів спосіб написання власних назв та імен, намагаючись відтворити оригінальне звучання настільки точно, наскільки уміла.

Пояснивши ці обставини, дуже рекомендую «Аеція…» до прочитання. А, можливо, інші твори Парницького теж. Попри те, що це дуже нелегкий письменник, а його твори певний критик порівняв не з прогулянкою квітучим садом — з мандрами Лабіринтом, в центрі якого сидить Мінотавр.

Може, однак, це не Мінотавр, а Істина?

Примітки

1

Пізніша слов’янська назва — Доростол. Теперішня назва — Сілістрія.

(обратно)

2

Cubiculum — особиста кімната.

(обратно)

3

Запам’ ятай, римлянине! Ти владно вестимеш народи. Будуть мистецтва твої встановляти умови для миру, Милувать, хто підкоривсь, і мечем підкорять гордовитих

Вергілій, Енеїда, кн. VI, 851–853, переклад М. Білика

(обратно)

4

Елій Донат (лат. Aelius Donatus, IV ст. н.е.) — відомий давньоримський граматик, коментатор творів Вергілія, Теренція.

(обратно)

5

Земне Коло

(обратно)

6

Кодекс — тут зброшурована книга.

(обратно)

7

Відповідає римському титулу Vir illustris.

(обратно)

8

Cuneus equitum — підрозділ кінноти у війську пізньої Римської імперії.

(обратно)

9

Імператриця Євдоксія, дружина імператора Аркадія, була франконського походження.

(обратно)

10

Теперішня назва — Балатон.

(обратно)

11

В давнину словом «водянка» окреслювали багато недуг, але нині вважається, що в цьому випадку йшлося про діабет.

(обратно)

12

Спатарії та скутарії — типи римських гладіаторів.

(обратно)

13

Те саме, що гвардія.

(обратно)

14

Теперішній Ниш у Сербії.

(обратно)

15

Хто запізнюється, тому залишаються самі кістки (латинська приказка).

(обратно)

16

Теперішня назва ріки Пад — По.

(обратно)

17

Списки консулів.

(обратно)

18

Fauces — вхід до жилого дому в стародавньому Римі.

(обратно)

19

Об’єднана імперія.

(обратно)

20

Серена, небога Феодосія Великого і дружина Флавія Стиліхона. Галлія Плацида не лише доводилася їй двоюрідною сестрою, а й була заручена зі сином Стиліхона та Серени, Євхерієм. Вже після страти чоловіка та сина, під час облоги Риму Аларіхом, Серена була звинувачена у державній зраді та теж страчена. Згідно з твердженням історика Зосими, Галла Плацидія дала свій дозвіл на цю страту.

(обратно)

21

Римський музичний інструмент, схожий на грецьку флейту.

(обратно)

22

Короткі саксонські мечі.

(обратно)

23

Місця битв римлян з карфагенянами та македонцями.

(обратно)

24

Арверни — давнє галльське плем’я та його країна, від назви якої походить сучасне «Овернь».

(обратно)

25

Тепер Клермон.

(обратно)

26

Землі між ріками Маас і Шельда.

(обратно)

27

Римська назва для частини Арденського лісу від Самбри

(обратно)

28

Знамените в античності вино, згадуване, наприклад, у Горація

Цілющий масик лий-но, по вінця лий В прозорий келих, пахощі лий з рогів! (обратно)

29

«De nuptiis Philologiae et Mercurii» — пізньоантичний роман.

(обратно)

30

«Про Град Божий» — богословський трактат Августина Блаженного, написаний під враженням здобуття Риму Аларіхом.

(обратно)

31

Humiliores — простолюд, нижчі стани.

(обратно)

32

Drungus — назва військового загону за пізньої Римської імперії. Гіпотетично походить від галльського «dhrungho» і германського «thrunga»

(обратно)

33

Censualis — чиновник, основним обов’язком якого було складання податкових списків.

(обратно)

34

«Арелатський єпископ Патрокл, діставши безліч ран, був убитий якимсь трибуном Барнабом. Казали, що цей злочин був вчинений з наказу військового магістра Фелікса, за волею якого вбитий був також диякон Тит, святий муж, що роздавав у Римі гроші біднякам» («Хроніка Проспера Аквітанського».)

(обратно)

35

Вігілії — нічна варта.

(обратно)

36

Божий день — неділя.

(обратно)

37

Римська срібна монета, рівна 1/24 соліда.

(обратно)

38

Толоза — теперішня Тулуза.

(обратно)

39

Буцеларії — особисті охоронці приватних осіб.

(обратно)

40

Теперішній Мілан.

(обратно)

41

Hippo Regius, місто на території сучасного Алжиру. Теперішня назва — Аннаба.

(обратно)

42

Honestior — вищі стани, поважні громадяни.

(обратно)

43

Velabrum — Велабр, один із кварталів Риму.

(обратно)

44

Модій — старовинна міра об'єму сипучих тіл, перш за все зернових, у Італії, з різними значеннями в різних містах.

(обратно)

45

Патавія (Patavium) сучасна Падуя. Арімінум (Ariminum) — сучасне Ріміні.

(обратно)

46

Від Сполето — місто в Італії.

(обратно)

47

Мутіна — теперішня Модена. Бононія — теперішня Болонья.

(обратно)

48

Теперішнє Ареццо.

(обратно)

49

Матір і дружина Коріолана, які вмовили його пощадити Рим.

(обратно)

50

Ото з якої причини циркові змагання перестали проводити в неділю! Але насправді рескрипт із забороною в неділю циркових перегонів і розваг узагалі був виданий значно раніше, ще імператором Феодосієм І. Цікаво, що в багатьох країнах, особливо англосаксонських, цієї заборони ригористично дотримувалися аж до останнього часу. Всі ті, що не могли в неділю повечеряти у ресторані, мають за це подякувати останньому імператору і Східної, і Західної імперії.

(обратно)

51

Нава — від лат. navis — корабель — поздовжня або поперечна частина простору монументальної споруди, що розташована між рядами колон, стовпів, арок або між зовнішньою стіною та поздовжньою колонадою або аркадою.

(обратно)

52

Можливо, мається на увазі Александр Афродизійський, грецький філософ, автор натуралістичних коментарів до праць Арістотеля, керівник перипатетичної школи в Афінах.

(обратно)

53

Сталля — оздоблена лава.

(обратно)

54

Євангеліє від Луки, 1:37, переклад Ів. Огієнка.

(обратно)

55

У що зажди, у що всюди, у що всі вірують.

(обратно)

56

Притвор.

(обратно)

57

Дослівно «країна дев’яти народів».

(обратно)

58

Теперішнє Пуатьє.

(обратно)

59

Лігер — теперішня Луара.

(обратно)

60

Теперішня Гаронна.

(обратно)

61

Теперішнє Ош.

(обратно)

62

Традиційна фраза, яка промовляється під час відправи на честь хресної дороги.

(обратно)

63

Для тих, кого вже змучила дискримінація гунів, серед яких навіть гарних дівчат не було: Пріск Панійський, сучасник Аеція, під час подорожі країною гунів бачив тамтешніх жінок і називав їх красунями.

(обратно)

64

Афанасій Великий (295–373 р.) — святий, отець Церкви, єпископ Александрійський; головний противник аріанства, захисник віри, відстоював догмати про природу Святої Трійці та божественності Ісуса.

(обратно)

65

Етрурія.

(обратно)

66

Женевського озера.

(обратно)

67

Бруттій — старовинна назва історичної області в південній частині Італії.

(обратно)

68

Фідени — стародавнє місто на лівому березі Тибру на північний схід від Риму

(обратно)

69

Марціан Капелла — пізньоримський письменник, енциклопедист, автор вже згадуваного роману, що за назвами перших книг умовно зветься «Шлюб Філології з Меркурієм». Впродовж усього Середньовіччя був головною підвалиною класичної освіти.

(обратно)

70

Клавдій Клавдіан — видатний поет пізньої Римської імперії, майстер панегірику. Родом з Александрії.

(обратно)

71

Венанцій Фортунат, «останній поет античності». Згадка про нього в устах Аеція — анахронізм, бо він жив років через сто після Аецієвої епохи.

(обратно)

72

Паллад Александрійський — давньогрецький поет періоду пізньої Римської імперії, один з останніх майстрів епіграми; учень знаменитої Гіпатії. Євагрій — можливо, Евагрій Понтійський, чернець, богослов. Віктор Клавдій Марій — поет і ритор, жив у Марселі. Павлин Ноланський — єпископ і християнський поет. Аврелій Пруденцій Клемент — давньоримський поет часів пізньої Римської імперії.

(обратно)

73

Публій Вергілій Марон, найвидатніший римський поет, автор «Енеїди».

(обратно)

74

Шоста книга «Іліади» описує зворушливу зустріч троянського царевича Гектора з його дружиною Андромахою і маленьким сином Астіанактом.

(обратно)

75

Тепер Ена.

(обратно)

76

Син Пелея — Ахіллес.

(обратно)

77

Теперішня назва Камбре.

(обратно)

78

Теперішня назва Сомма.

(обратно)

79

Vicus Helena, теперішній Ланс.

(обратно)

80

Тепер Біевре

(обратно)

Оглавление

Розділ І. Людина трьох світів

Розділ II. Змагання з жінкою

Розділ ІІІ. Державний переворот

Розділ IV. Суперник

Розділ V. Подвійна перемога

Розділ VI. Останній римський щит

Розділ VII. Вершина

Парницький був письменником і жив колись у Львові Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg