«Облога Белза»

Облога Белза (fb2) - Облога Белза 614K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Константин Артемович Когтянц

Костянтин Когтянц Облога Белза

Від автора

1352 року сталася подія, що її в будь-якій іншій країні занесли б у шкільні підручники: об'єднане польсько-угорське військо, підсилене загонами з Франції та Італії, зазнало нищівної поразки під Белзом. Король Угорщини Людовик (Лайош) був поранений ударом палиці і збитий із коня.

Тільки не поспішайте з висновком, мовляв, на війні буває. Річ у тому, що гарнізон Белза нараховував п'ятсот чоловіків, з яких більшість були ополченцями  — міщанами й селянами з навколишніх сіл.

Чисельність ворожого війська невідома, але його очолювали обидва монархи  — угорський та польський, а за тодішніх умов король не вирушав у похід із маленьким військом, це вважалося втратою престижу, та й просто небезпечною справою. Згідно із хронікою Маттео Віллані, загальна чисельність угорських військ в Україні перевищувала 40 тисяч воїнів, хоча під Белзом були не всі й навіть не більшість. Проте про одну-дві тисячі не може бути й мови. Із маленькими загонами посилали людей нижчого рангу. Отже, монархів супроводжували по кілька тисяч професійних воїнів та не менше слуг, які теж брали участь у боях. Барони з Неаполя, Калабрії та Франції також не могли прибути без численних дружин  — хоча б тому, що без дружин їх не стали б і запрошувати. До речі, угорській армії, що відступала, загрожувало військо, яке складалося із семи тисяч татар і двох тисяч русичів, однак воно не наважилося дати бій. Тобто угорців, навіть після поразки, було не менше. Самих угорців, без поляків.

І при співвідношенні сил щонайменше тридцять до одного інтервенти не лише не змогли взяти місто, а й були поскубані у відкритому бою (бо тільки так Людовик міг бути збитий із коня) і безладно відступили.

Завдяки цій перемозі Польща з Угорщиною так і не змогли захопити всю колишню Галицько-Волинську державу, а тим її землям, які все ж були завойовані, мусили на тривалий час надати автономію.

Обидві ці обставини відіграли величезну роль у тому, що український народ не щез із лиця землі.

Тож згадаймо наших пращурів і повчімося в них.

Головні дійові особи

Любарт (у хрещенні Дмитро) Гедимінович  — законний король[1] Галицько-Волинської держави.

Семен Наримунтович  — його васал, удільний князь Белза.

Дрозд  — воєвода короля Любарта, намісник (фактично  — комендант) Белза.

Казимир ІІІ  — король Польщі у 1333-1370 роках.

Людовик (угорською мовою Лайош)  — король Угорщини та Хорватії, спадкоємець польського престолу, претендент ще на кілька престолів. За походженням француз.

Кейстут Гедимінович  — великий князь тракайський (у Литві), удільний князь берестейський (у Галицько-Волинській державі).

Джанібек  — хан улусу Джучі (Золотої Орди).

Кулпа  — фактично незалежний правитель південно-західних околиць Орди.

Джованна  — королева Неаполя, троюрідна сестра Людовика й удова його брата.

Богдан  — васал Людовика, господар Марумурешті, в недалекому майбутньому  — засновник незалежної Молдови.

Костя Мушат  — помічник, а в майбутньому  — спадкоємець Богдана.

Особи неісторичні:

Єлизар  — старий воїн.

Ярош  — його син.

Ганна  — Єлизарова дружина.

Офанасій  — боярин короля Любарта, дипломат.

Павло Воронько  — Любартів розвідник.

Божирар Антоєвич  — знатний далматинець.

Василько Єськович  — боярин белзького князя.

Д'Алу  — старий найманець, що служить угорцям.

Розділ 1 Початок

Власне, усе почалося 1323 року, коли одночасно загинули (в бою? від пошесті? були отруєні?  — хто знає!) королі Галицько-Волинської держави Лев та Андрій.

Їхній дядько (по жіночій лінії) польський король Владислав Локеток із військом удерся в українські землі. Зав'язалась боротьба, подробиці якої нам незрозумілі. Боролися, здається, не так війська, як дипломати.

Два роки потому правителем був проголошений незалежний від Локетка мазовецький князь Болеслав, що перехрестився на Юрія. Проте він не став польською маріонеткою, навпаки  — успішно воював із Польщею.

1340 року Юрій-Болеслав був отруєний, і поляки дуже гучно лементували, що його отруїли самі бояри. (Відомо, хто гучніше за всіх волає: «Тримай злодія!»)

Так чи інак  — на шостий день по смерті Юрія-Болеслава поляки вдерлися у Львів, і почалася війна.

На жаль, полякам удалося сколотити коаліцію, до складу якої входили Угорсько-Хорватське королівство, Мазовецьке князівство, Чехія та італійські барони.

Ми почнемо нашу розповідь на дванадцятому році цієї війни...

Вершник примчався якраз у ті хвилини, коли закінчувалася заутреня. Обидва його коні почувалися жахливо, власне, як і він сам.

Воєвода Дрозд, вислухавши все, що привіз гонець у своїй голові, повернувся у храм.

Ті, хто траплявся йому дорогою, нічого не запідозрили. Його обличчя лишалося незворушним. Попри молодість, мав він досвід не лише боїв, а й придворних інтриг  — інакше не обійняв би такої посади.

Князь Семен[2] молився, стоячи на колінах перед іконою Богородиці роботи самого Луки. Дрозд не міг знати, що цю ікону перевезуть у Ченстохову й вона стане польською, покровителькою Польщі,  — однією з перших наших утрат.

Побачивши Дрозда, чиє обличчя, дійсно чимось схоже на пташине, було незворушне  — аж надто незворушне,  — князь спробував підвестися, та тут-таки скривився від болю. Майже два роки тому князя сильно порубали, рани ніяк не бажали загоюватися. Власне, Белзьке князівство він і дістав у винагороду за ці поранення... Та, мабуть, не надовго, бо після стількох страждань ще навіть не сорокарічний князь мав вигляд мало не столітнього старця.

Двоє бояр підхопили князя під руки, підняли.

 — Хто?  — самими губами прошепотів князь Семен.

Воно ж зрозуміло, яка може бути причина. На щось інше Дрозд реагував би інакше.

 — Казимир[3]. Але вихваляються, що Лайош[4] іде слідом. У Казимира більш як двадцять корогв, до того ж малих та великих приблизно порівну.

У корогві могло бути кільканадцять латників, а могло й триста. Отже, половина польських корогв мають від ста п'ятдесяти до трьохсот комонників, друга  — від п'ятдесяти до ста п'ятдесяти. Кожен латник мав слуг, що теж брали участь у боях...

 — І ще...

Семен Наримунтович зрозумів, що зараз почує щось страшне... Хоча, здавалося, страшніше нічого бути не може.

 — Крижаки[5] вдерлись у Литву.

Це означало, що допомоги не буде...

Князь перехрестився й кивнув головою. Воєвода повернувся до священика, що все зрозумів...

Дзвони белзької церкви вдарили на сполох.

* * *

Ярош Єлизаров (що в ті часи означало «Єлизарів син») гострив свою палицю. Це був, власне кажучи, сук із напливом, та в його бойову частину, в наплив, були вбиті шматки заліза, які при вбиванні, певна річ, позатуплювалися, от Ярош і гострив їх пильником. Іншої ради не було, усієї білої зброї він тільки й мав, що один короткуватий корд. Батько взяв його в якогось ляха, а перед останнім походом залишив Ярошеві  — той у похід іти не міг, бо віспа висипала, от і...

А батько хтозна й де. Послали від війська його кудись, та й не повернувся.

Чи передбачав він таке, чи побоювався втрати зброї  — старого, чи не прадідівського меча,  — але залишилася вирізана палиця та купка залізних шматків, тільки того й треба було, що вбити та загострити. А от лук у Яроша був свій, і непоганий.

 — Може, мені на болоті сховатися?

Ярош не знав, що й відповісти Ганні, вже другій своїй мачусі. З одного боку, вона тут, за валами, зайвий рот. Із другого  — за стародавнім звичаєм, родини захисників теж беруть у місто... А що війна буде, то це достеменно, як і те, що за зимою буде весна (якщо лише не станеться кінця світу). Це й батько казав:

 — Не змириться круль з утратою Белза.

Власне, він тому й зробив оту землянку на острові серед болота, сховану від стороннього ока, щоби родині було де перебути, як не встигнуть за мурами.

Одного разу допомогло  — коли Белз рік тому облягали наші.

Полонив якось круль князя нашого великого Дмитра, що його, втім, і досі кличуть Любартом, і змусив підписати угоду, що той здає всю державу, крім Лучеського[6] уділу. Ну, певна річ, як князь звільнився, то й послав  — хто каже до митрополита, хто  — до патріарха... Та хоч до кого б послав, а відповідь очевидна: клятва, дана під страхом смерті, недійсна.

От і пішов князь відвойовувати своє. Старий Єлизар на болоті сховався, а як обложив Белз воєвода Дрозд, то до нього і з'явився, за що й був обдарований званням слуги ординського[7]. Бо тепер у Белзі знову був свій князь, і хоча йому, як удільному, посилати окремі посольства в Орду не годилося, однак могло трапитися так, що до посольства великого князя треба буде долучитися представникові князя белзького. Наприклад, нового хана вітати. А посольства в Орду без ординських слуг не буває. Хтось же має супроводжувати-охороняти.

Раптом Ганна пополотніла... Дзвони били на ґвалт.

Угадали...

 — Залишишся в місті,  — вимовив Ярош, коли вони оговталися.

Було б це влітку, пасинок точно послав би мачуху на болото, але тепер порятуватися там від смерті можна, лише як пробивати кригу на ділянках чистої води й ловити рибу, що припливе до ополонок на свіже повітря або на світло смолоскипа.

Тут, у місті, у них запасів було малувато, і, найпевніше, під час облоги доведеться коня з'їсти. Та й це може не допомогти.

Тож улітку Ярош послав би Ганну ховатися  — рибу й сама наловить. А от пробити кригу  — може забракнути сил. І на світло невідь-хто може з'явитися.

Була і ще одна причина, в якій Ярош не зізнався й сам собі, навіть під тортурами. Ганні було шістнадцять, парубкові  — сімнадцять, хоча самі вони й не знали про це  — у XIV столітті не було звички цікавитися роком народження. І... І Ярош якось навіть не сумнівався, що мусить Ганну залишити із собою.

Раптом їхні очі зустрілися  — і те, в чому вони не зізнавалися самі собі, прорвалося, кинувши їх в обійми...

Потім Ганна плакала і сміялася, пояснюючи Ярошеві, що тепер вона не боїться нічого-нічого, нікого-нікого...

* * *

Чоловік ішов на снігоступах через білу пустелю. Свого коня він віддав молодшому товаришеві, щоби той устиг швидше. Можливо, князь уже все знає. А можливо, що не знає нічого. То хай Хома скаче удвуконь. Може, це порятує Белз. А може, і це місту не зарадить... Та про таке ліпше не думати. Коли готуються до оборони, і півдня багато чого важать.

Раптом чолов'яга зупинився і прислухався. Ніяких сумнівів: десь далеко-далеко іржали коні. Не один, не два.

Король Казимир недаремно виступив у похід у лютому, що, як відомо, на те й лютий, аби скувати все кригою. Він вів своє військо навпростець, через болота, ігноруючи небезпеку того, що навіть узимку хтось може провалитися, бо є місця, які ніколи не замерзають. Він теж розуміє, що виграш у часі  — важливіший.

...Приблизно годину потому чолов'яга відчув, що його наздоганяють. Хтось із бічної охорони поляків побачив сліди й послав погоню. На щастя, от він  — острів, уже поряд,  — і чоловік сховався між кам'яними брилами.

Вороги наближалися. Усього троє. Чи аж троє! Чоловік зняв намотаний навколо тулуба пас, що виявився пращею, надів один кінець на середній палець правиці. Ех, як шкода вірного лука! Хоча на такому морозі він міг би і зрадити. Чоловік подався трохи вбік, поклав булаву з великим, завдовжки в півтора метра, руків'ям[8], ближче до себе поклав сулицю  — короткий спис, вийняв із-за пазухи не раз випробуваний камінь і взяв його в зуби.

Трійка складалася з пана, вочевидь бідного, бо поласився на одного полоненого, та слуги комонного, і ще один слуга йшов, як і переслідуваний, на снігоступах.

Завбачивши острів, вони зупинилися, потім слуга комонний спішився, зняв із сідла кушу[9], зігнувся, зачепив тятиву гаком на поясі, зарядив і пішов разом із лижником. «Погана куша», — майнула думка в переслідуваного. Добру можна було носити заряджену. Піший слуга виставив поперед себе довгий спис. Вони бачили місце, де чолов'яга спробував убити зайця, однак не поцілив, і знали, що він озброєний пращею. Проте куша била точніше.

Слуги підійшли впритул до острова, і раптом переслідуваний підскочив збоку, із-за такого каменя, де, здавалося, людина ніяк не сховається, до того ж спиною до сонця, і метнув сулицю. Пак цей перший удар, на який покладалося стільки надії, удався лише наполовину: арбалетник не встояв на ногах, і стріла його куші пішла невідомо куди. А от пробити панцира, що все-таки був у ляха під кожухом, із відстані більш як двадцять кроків не вдалося. Ворог підхопився на ноги, вихоплюючи сокиру.

Пан, що залишився позаду, почав намотувати на руку аркана, і тим дав русичеві шанс змінити ситуацію на свою користь. Він схопив правицею другий кінець пращі, уклав у середину камінь, що доти тримав у зубах, і метнув, не крутячи над головою, а одним замахом, із-за спини. Цей засіб метання був найгіршим у розумінні далекобійності, але на малих відстанях  — найточнішим. Арбалетник упав із розтрощеним черепом (шолома в нього все-таки не було), і піший слуга, який не мав великого бойового досвіду, зупинився.

Русич скористався з паузи для того, щоб укласти у пращу новий камінь. Це означало, що панові, попри його шолом із підшоломником, небезпечно наближатися на кидок аркана.

Ляський лицар гукнув щось, що могло бути лише наказом напасти, прийнявши камінь на себе,  — хоча русич володів польською, але зараз кров так стукала у скронях, що він нічого не розібрав. Слуга, прикриваючись саморобним щитом, рушив уперед, а в русича майнула думка, що пан таки бідний  — попри все, намагається взяти його живим, і як добре, що він стоїть спиною до сонця  — поляки не бачать, що він уже сивий і зморщений, що за нього дорого не дадуть.

Несподівано з-за спини русича прилетів ще один камінь. Точніше, глиняна куля. Її було послано з чималої відстані, і впала вона десь за крок до слуги, але майже відразу в щит слуги встряла стріла. На допомогу підійшло не менш як двоє.

Слуга порачкував, лицар щось гукнув, слуга скочив на коня вбитого, і вони втекли, покинувши тіло свого загиблого. І його зброю.

* * *

Майже місяць тому.

Вершник, що рухався з Лучеська на південь, справляв суперечливе враження.

З одного боку, він їхав удвуконь  — тобто не міг бути бідним. Із цією думкою погодився б справний кавалерист, якби придивився до його коней (на перший погляд, непоказні, але дуже витривалі, що має більше значення, ніж прудкість), одягу (під кожухом — панцир, виготовлений із провареної в олії та пресованої під великою вагою шкіри) та зброї (шабля була незугарна, перекута з меча, проте... незугарна лише ззовні).

А з іншого боку  — він їхав сам. Без слуг.

Поки він скакав по центру, серцю Волинського князівства, це було ще так-сяк, бо розбійники, які живуть у печерах, насправді траплялися вкрай рідко. У значній більшості випадків розбійничали самі феодали. Та в князя Любарта з такими розумниками розмова була коротка  — на відміну від мотузки.

Тож центр князівства був більш-менш безпечний. Однак вершник наближався до кордону земель, що перебували під прямою владою татар. А тут були можливі всілякі сюрпризи. Жити з одного боку кордону, а грабувати на другому  — дуже зручно.

Вершник час від часу підіймав до неба своє непримітне обличчя: сковзнеш поглядом  — і зачепитися нема за що,  — молився і їхав далі.

Розділ 2 Петля затягується

Бояри просто внесли князя Семена на стіну. Головні сили ляхів отаборювалися з напільного боку фортеці, на правий беріг Бельші[10] та лівий беріг Речиці послали лише по корогві, які не сунулися на кригу, розуміючи, що порубана.

 — Гадаю, ще дві-три корогви вони послали на схід і південь. Прикритися.

Почувши слова воєводи, що підійшов нечутно, неначе дух, князь обернувся й мало не заволав  — біль із рани пішов по всьому тілу, неначе туди знову врізався меч.

Дрозд, якому й тридцяти не було (після одинадцяти років жорстокої війни та страшної пошесті, яку там, далі на захід, назвали «чорною смертю», молодий воєвода не був дивиною), жодним порухом жодного м'яза не дав зрозуміти, що побачив князеву слабкість,  — і князь був йому вдячний за це.

 — Їжі вистачить місяців на три.

 — Н-не будуть вони змором брати...  — затинаючись, відповів Семен Наримунтович.  — На стіни полізуть.

Дрозд кивнув, ще не знаючи, що частково він помиляється. Щонайбільше за півтора місяця потане сніг із кригою  — і все довкола вкриє вода.

 — Щось у них обозу майже немає...

 — Повідставав. Коней вони не жаліли.

 — А це ще що? З ними татари?

Дійсно, до табору підходила корогва, озброєна по-татарському. Татарською була й посадка вершників у сідлі.

 — А це,  — кривлячись від болю, прошептав князь,  — волохи. Передовий полк Людовика.

Семен Наримунтович помилявся. Корогва, яку виставило васальне Угорщині воєводство Марамурешті, дістала наказ не робити гака, ідучи на збірний пункт, а зразу прямувати на з'єднання з поляками. У польському війську були ще дві угорські, точніше  — наймані французька та боснійська корогви, які король Угорщини після торішнього походу залишив на постій у завойованій Галичині.

Дрозд знав, що Людовикові служать чимало волохів, але на полі бою не зустрічався з ними. Тобто, може, у великих боях зустрічався, та не звернув уваги, бо у великих боях досі командував лише невеликим загоном.

На штурм їх навряд чи пошлють, а от засипати стіни стрілами... Через голови штурмовиків  — це вони можуть. Щоправда, ми їм також дещо підготували.

 — Підготувалися добряче й усе розрахували... Ще хоча б тиждень, а ліпше два...

Князь кивнув. Він  — один із небагатьох  — розумів, навіщо Дроздові потрібно тягнути час.

 — Перемовини почнемо або якщо вони самі надішлють герольда, або коли надійде Людовик.

Воєвода теж був такої самої думки. Зробити інакше  — показати, що ми боїмось. Ніде правди діти, таки страшно, бо лише дурень не боїться такої сили. Та от показувати цього не слід.

 — Розпочне їх пан[11] Володимир Мстиславович. Хай скаже, що я люблю Людовика з Казимиром, як небіж свого вуйка.

Дрозд зрозумів. Великий князь та король[12] Любарт Гедимінович вимагав, аби королі Заходу називали його братом. Тобто визнали рівним. Тому, зі свого боку, удільний князь Семен, який, до речі, таки доводився Любартові небожем, міг заявити таке. Певна річ, що в документі, писаному на папері, королі ніколи такого не визнають. Проте це лише початок переговорів, тож як перший запит таке титулування не викликає подиву.

 — І що наступного дня я сам прибуду до них обговорити умови цієї любові.

 — Сам?!  — не стримавшись, несамовито заволав Дрозд.  — Мало було...  — і осікся, зрозумівши, що на хвильку забувся  — перед ним князь. Хай реальну владу мав він, воєвода та слуга Любартів, але ця ззовні непоказна, жахливо скалічена, тиха та богобоязна людина була КНЯЗЕМ.

Вона мала титул, що викликав майже містичну пошану. Повага, пошана, навіть поклоніння, яким були оточені найбідніші князі, переважала пошану народів Заходу до своїх королів.

 — Та не мало,  — блідо усміхнувся Семен Наримунтович, пригадуючи, де він був порубаний і за яких обставин.

* * *

Півтора року тому.

Коли замкова брама просто впала за ними, князь Семен дозволив собі розслабитися.

Під час переговорів він увесь час побоювався якоїсь пастки, якогось Казимирового віроломства, щось таке просто аж світилося на дружньому, веселому, аж безтурботному королівському обличчі. Проте до ранку їм немає чого побоюватися. Узяти такий замок із наскоку можливо, лише якщо вартові зрадять або заснуть, проте тепер Його милість короля та великого князя Дмитра-Любарта (тодішні люди навіть у думках називали монархів за титулом і не могли собі й уявити, що можна інакше)  — так от, Його милість супроводжували найнадійніші  — в усіх розуміннях цього слова, найнадійніші. А за кілька годин неспішної ходи стояв зі своїм та головним волинським військом Його милість великий князь тракайський Кейстут, із військом навіть трохи більшим за Казимирове,  — це не кажучи вже про те, що коли до десяти тисяч латників додати одного Кейстута, то це, вважайте, усі двадцять тисяч.

У цьому поляки кілька разів переконалися за минулі місяці. Не випадково їхньою першою умовою було, щоби Кейстут не підходив близько до місця переговорів. Даремно, до речі, хвилюються  — Казимирова смерть Волині невигідна. І полон також. Як помре польський круль бездітний, то сяде на краківський стіл[13] його небіж  — Людовик Угорський, і об'єднаються наші вороги.

А так  — Казимир ще не старий, цілком може в нього ще син бути. Тоді союз ляхів із уграми трісне. Або спочатку союз трісне і змінить круль заповіт  — є ж князі Мазовії та Сілезії, які більше прав мають, ніж угорський король.

А взяти круля в полон  — так це не розв'язання проблеми, бо колись же й звільняти треба.

І все-таки князеві було тривожно. Щось його гнітило, щось не давало покою. Покрутившись на лавці години зо дві, князь піднявся. Старий слуга, якого колись приставили до княжича, щойно того відняли від грудей годувальниці, підхопився, хоча ще кілька секунд тому здавалося, що він спить так міцно, що його не розбудить і труба архангельська.

 — Ходімо, перевіримо варту.

Слуга кивнув. Хоча особисто князь Семен за варту й не відповідав, проте, дійсно, ліпше роздивитися на власні очі.

Вони вийшли надвір, по усходному стовпі[14] піднялися на стіну. Замок був побудований із дерева, однак на такій кручі, що князь Семен згадував чуту колись оповідь, як татари змусили святої пам'яті князя Василька, брата короля Данила, наказати захисникам міста Холма здатися. Василько наказав. І кричав, і лаявся, навіть тупотів ногами. Але в лівій руці було в нього п'ять камінчиків, які він, начебто від хвилювання, підкидував. Та невисоко підкидував, невисоко. І захисники зрозуміли  — не можуть пращі[15] татарські високо вгору стріляти. Так і не здалися, й нічого не змогли вдіяти з ними татари[16].

Так і тут. Дерев'яну фортецю можна по-татарському підпалити — виготовити снаряд для камнемета з великим наконечником у денці[17], начинити його чимось горючим і послати в стіну  — наконечник увійде в дерево, снаряд на ньому повисне й підпалить стіну. Не вийде. Занадто високо, і поблизу є лише одне місце, де можна камнемета встановити. Місце, що ми його вже пристріляли. Подивимося, хто кого швидше підпалить.

Поляки колись узяли цей замок голодом, здали ж без бою лише тому, що розуміли  — Кейстут допомогу до нього не підпустить, і знову голод візьме своє. А тепер, якщо спробують штурмувати, опиняться між молотом і ковадлом.

Ці приємні князеві думки були перервані тим, що під його ногами здригнувся ґрунт, а по вухах ударив жахливий грім. Князь повернувся і з жахом побачив, як відламується частина майданчика  — та частина, на якій стояла західна вежа,  — і падає, падає, падає.

У скелі була природна печера, від якої давно прорубали таємний хід до фортеці. Ляхи за часів свого тут перебування про нього дізналися, тож хід замурували, поставили вартового, щоби почув, як почнуть ломами довбати і... заспокоїлися.

Та ніхто не здогадався, що гемонською новинкою  — порохом — можна не лише стріляти, а й підривати. Власне, навіть порохову стрільбу мало хто чув. Щоправда, заряд вийшов слабкуватий — розраховувати потрібну кількість не вмів ще ніхто, і якби у скелі не було тріщин...

Але тріщини були, і тепер завалилася майже третина замку. Уламки скелі та колод утворили щось подібне до химерних сходів.

На щастя, ляхам довелося подолати певну відстань, і тому, коли вони полізли нагору, волинці, більшість з яких усе-таки вціліла, зустріли їх градом стріл.

Луки, потужні татарські луки, значно прорідили натовп атакувальників. Але водночас інший загін пішов на штурм брами.

Те, що було далі, князь пам'ятав погано. Залишилися тільки деякі окремі моменти. Ось він перехоплює меча двома руками — щита так і не взяв  — і рубає! Рубає!! Рубає!!!

І раптом  — страшний біль. Морок. Забуття[18].

* * *

 — Я ж і другого разу, уважай, був присутній. Коли вони Кейстута заманили на переговори й гадали, що впіймали,  — долаючи біль, усміхнувся князь.

Воєвода знав, що князь не просто «був присутній»...

* * *

Сім місяців тому.

Кріві-крівікайте[19] Ліздейка хоча був уже, м'яко кажучи, немолодий, але заколов рудого бика одним блискавичним, точно поставленим ударом. Бик повалився, не смикнувшись. У князя Кейстута майнула думка, що це протиприродно  — але питання, чи це якісь чари, чи просто биків чимось поять перед принесенням у жертву, належало до таємниць жерців, совати ніс у які не варто було навіть князям.

Ліздейка, званий інколи Радвілою[20] (до речі, чи правда, що батько знайшов його у гнізді орла?), наповнив окутий сріблом ріг кров'ю, підніс спочатку Кейстутові, потім іншим монархам. Диво дивне: полонені  — брат Любарт і небіж Семен (о боги литвинів, у якому він стані! Тих, кого на погребальне вогнище кладуть, мають такий вигляд! А то й кращий!),  — так от, родичі пропустили повз себе, як це й личить християнам, а от Людовик, Казимир, Болеслав Мазовецький і тевтони, що виступали посередниками на переговорах,  — усі випили!

Кейстутові стало майже весело. Адже умови договору передбачали, зокрема, хрещення його, Кейстута, разом з усім його князівством! І тільки-но підвісивши свої печатки, християнські прочани[21], які пояснювали свої походи поширенням учення Христа (Кейстут далеко не був певен, що Христос визнав би це вчення Своїм), і не кліпнувши оком, беруть участь у поганському обряді, за що їм, власне кажучи, світять пекельні муки. «Вони гадають, якщо я не християнин, то й не розумію?»

Навколо гомонів, співав, бенкетував величезний табір. Табір чотирьох військ  — угорського, обох польських  — короля Казимира[22] та князя мазовецького Болеслава, і орденського. Німці начебто виступають як посередники, але табір у них не окремий, а спільний з однією із сторін.

— Отже,  — усміхаючись, вів далі Людовик (німецькою володіли всі, лише нещасний зранений Семен погано),  — я гадаю, що Його милість великий князь Кейстут може відпустити ту частину своїх слуг, які не потрібні під час подорожі в Буду, де він прийме святе хрещення.

А от про Буду досі не було мови! Буда ще не стала мадярською столицею, і ніхто не думав, що стане. Єдина слава, що дійшла про неї так далеко, була слава фортеці і, відповідно, в'язниці.

— Я брав лише тих, хто поїде зі мною.

Про поїздку, хоч і не так далеко, ішлося, і саме тоді Кейстут насторожився вперше. Він чудово знав, що прийняти хрещення можна й у похідній церкві-наметі. Ну, зрозуміло, для князя воно ліпше в соборі... Та не в Буді ж!

— Тож двоє чи троє супроводять брата та небожа...

— Його милість князь Семен теж їде в Буду.

Та-а-к. Зараз він скаже, що угода передбачає звільнення Любарта та його підданих. А князь Семен, хоча й узяли його в полон разом із вуйком, у це поняття не входить.

Точно. Саме це й каже Лайош-Людовик. Насправді вони хочуть залишити собі ще одного заручника. На Любартовій службі — ще один Семенів брат. Навіть якщо він, припустімо, Семена не любить, проте, побоюючись ганьби, мусить дбати про безпеку свого брата.

Пастка. Як він і передбачав, пастка. А заручники в його таборі не допоможуть. Люб'язні господарі послали тих, кого їм не шкода...

Кейстут Гедимінович, не зважаючи на відчай, написаний на Семеновому обличчі (погано володіє собою, не личить це князеві!), поговорив ще про одне, про друге... а потім виявив бажання виспатися перед дорогою.

...Перед входом у намет, як і раніше, стояли литвини (роззброїти їх  — означало визнати, що Кейстута взято в полон), а за десять кроків від входу палало вогнище, біля якого влаштувалося кілька воїнів. Друге таке ж вогнище примостилося позад намету.

На Семеновому лиці читався намір вилаятися, та князь, побачивши Кейстута, чиє обличчя просто волало: «Мовчи!»  — так і не зронив ні звуку.

Вони мовчали три доби. Тобто, певна річ, не мовчали. Говорили про те, про се, але, навіть перебуваючи сам на сам, нічого важливого не торкалися.

Об'єднане вороже військо рухалося повільно, на привалах багато хто пиячив.

— А чи не зіграти нам у шахи, га, брате?

Ці Кейстутові слова пролунали третього вечора... І Семен відчув, що це не просто пропозиція гри. З усіх варіантів шахів (а було їх чимало) князі обрали найпоширеніший, той, через який християнська церква забороняла цю гру: коли перед кожним ходом кидали кості[23].

Щось готувалося, щось повисло в повітрі. Час тягнувся нестерпно довго, без кінця, із мукою.

Пісні та галас у таборі потроху меншали  — хміль брав своє, п'яні позасинали. Проте угорці (чи це поляки?) біля вогнищ були тверезі. Одне вогнище навпроти входу, друге позаду  — щоби не висковзнули, тканину порізавши. Несподівано вуйко підвівся, підійшов до входу, рукою підкликав Семена.

До воїнів біля переднього вогнища додався ще один, тримаючи чомусь посох із бурштиновою головкою. Семен розпізнав посох раніше, ніж людину. Як вайділа[24], Ліздейкин учень, та ще з посохом учителя тут опинився?!

Семен побачив, як ворожі погляди схрестилися на посохові верховного мага.

Несподівано Кейстут підхопив Семена під руки й потяг за собою. Жоден із тих, хто сидів біля вогнища, не лише нічого не сказав, а й не поворухнувся. Вони були наче сонні, тільки й того, що дивилися, вирячивши очі, на посох. А тоді враз заспівали хриплими голосами, і далі дивлячись на бурштинову головку.

«Зачаровані!»  — тільки й подумав князь.

У наметі хтось заговорив Кейстутовим голосом. А-а-а, це для того, щоби вартові біля другого вогнища, які тепер не бачать нас, нічого не запідозрили...

Із темряви вийшла ще одна людина, обличчя не розбереш під каптуром.

Двоє, що напідпитку, ведуть третього, який упився до нестями. Дуже правдоподібно, та душу Семенову пронизував жах. Так само, як тіло пронизував біль. Ось цей зрозуміє, що вони втікають. Або цей... Ні... Обійшлося... А ось ці точно зрозуміють. Варта... Варта спить?!! Боже, порятуй, одарую Церкву Твою, порятуй!

Вони вже в чагарнику. І раптом зупинилися.

Зусібіч підвелися чорні тіні.

Семен мало не закричав, та дійшло  — свої.

— А ти молодець, небоже!  — гучно прогудів Кейстут.  — Любарте, якщо не даси йому уділу, то це буде несправедливо...

— Дам, дам!  — теж не притишуючи голосу відповів князь Волині, якого ще мить тому тут не було.  — А тепер  — як вони з нами, так і ми з ними!

Хтось поряд із князями протрубив у ріг  — і вся місцевість ожила, неначе з-під землі виросли тисячі темних фігур і кинулися на ворожий табір, де половина воїнів була п'яна, аж ледь трималася на ногах[25].

Князь Семен також спробував на коня сісти, але від болю поточився й мало не впав. Слуги підхопили його й понесли на руках, а він плакав від безсилля, неможливості взяти участь у бою...

Уранці серед мертвих тіл розпізнали труп князя мазовецького.

* * *

— Я... тобі... більше скажу,  — вів далі Семен Наримунтович, зупиняючись від болю мало не після кожного слова.  — Я не візьму заручників.

Дрозд стрепенувся  — утім, зрозумів.

Перебування заручників підкорялося численним неписаним, але всім відомим правилам. Починаючи з престижу. Якщо за князя та небожа аж трьох великих князів (Любарта, Кейстута й Ольгерда) узяти одного заручника, то це має бути не менше, аніж небіж Людовика. На що король не піде. Якщо ж брати людей нижчого рангу, то їх має бути дуже багато  — інакше безчестя Семенові Наримунтовичу, і брату його можуть нагадати: «За брата твого дали лише трьох панів», і Любартові неприємно.

— Щоб тобі їх не годувати.

Та не лише в їжі річ. Із заручниками можна робити лише те, що зробили з князем. Зрозуміло, що королі князя не вбиватимуть — навіщо? Тому заручників можна тільки затримати. Не позбавляючи їх власних слуг. Цілий загін досвідчених воїнів усередині обложеної фортеці. А те, що вони роззброєні,  — то пусте.

— Твоя воля, князю.

Тим паче що це розумна воля.

Хоча Дрозд, бувало, нав'язував свою волю князеві, усе не просто було шанобливо та пристойно  — воєвода щиро вірив, що в таких випадках він бере гору над князем для його ж, княжого, блага.

І ніяк інакше.

* * *

Ганна намагалася не дивитися на Яроша, а той  — на Ганну. Бо щоразу, коли їхні погляди стрічалися, їх неймовірно важко було розлучити. І вони розривали цей ланцюжок лише тому, що інакше він притягнув би їх одне до одного  — та обох до лави. Ганна, на відміну від першої Ярошевої мачухи та і його рідної матері, не була зі старим Ярошем вінчана в церкві[26]. І хоч парубок, як і значна більшість людей тієї доби, уявлення про церковні приписи мав дуже слабке, однак смутно відчував, що навряд чи його хтось похвалить, якщо він відкрито стане жити з Ганною. А кинути її  — проти самої цієї думки повставало все.

Тому Ярош став до праці. Війна війною, а свічки людям потрібні. Ба більше, під час облоги їх охочіше ставлять у церкві. Він розтопив у мисці шматок воску, трохи нагрів велику кулясту голову тієї ж речовини, по одному брав ґноти, притискав до м'якого боку воскової голови і крутив. Потім опускав виріб у миску рідкого воску, що кипів на вогнику, і теж повертав. Аби більш-менш акуратно вийшло.

Свічка готова. І ще одна. І ще. На славу Божу.

Несподівано зарипіли двері, і ввійшов Єлизар. Ганна зойкнула. Ярош почав хреститися й бурмотіти:

— Господи, помилуй!

— Та живий я, живий!  — перехрестився й собі старий, доводячи, що він не привид.  — Заходьте, хлопці.

За ним зайшло ще троє.

Єлизарові було п'ятдесят п'ять, та його обличчя неабияк контрастувало зі статурою. Подивишся на лице  — можна дати всі сімдесят, глянеш на статуру  — особливо ззаду  — тридцять п'ять, сорок щонайбільше.

Його вузькі очі, що говорили про азійську кров (серед його предків був, щонайменше, один половець) світилися неабияким розумом. Меч, із яким він покинув хату, кудись щез, проте за поясом  — бойова сокира, за спиною  — булава на довгому держаку, а в руках старий тримав кушу, хоча в похід пішов із луком.

— Це жінка моя, а це син. Ярош.

Старий був одружений чотири рази (Ярошева мати була другою) і зачав чотирнадцять дітей: двох дочок видав заміж, останній син стояв тут, решта вже лежали в сирій землі.

— А ось це  — Петро, Кадьян та Волчко.

Ярош зрозумів, що батько з невідомо де взятими товаришами прослизнув у місто перед самим ворожим носом, а затримався тому, що їх розпитували, де були та що бачили.

І як далі жити?

Розділ 3 Словесний бій

Князь Семен усівся на підготовлений для нього похідний стілець навпроти короля Казимира.

Боярин Володимир Мстиславович свою справу зробив  — учора цілий день торгувався з ворогом про заручників, а під вечір — несподівано для ляхів заявив:

— Завтра світлий князь Гліб Семенович прибуде до вас, а ви хрест цілуйте, що відпустите його, а як інакше, то він із вами на Страшному суді перед Господом стане!

«А вони, до речі, уважають, що від Страшного суду відкупитися можна».

Хоча перемовини  — через герольда  — запропонував Казимир, але й Людовикову особу представляв якийсь граф і кілька радників.

Без жодного знака (добряче, однак, навчені) уперед виступив високий, сивий, із розумним обличчям чоловік і заговорив слов'янською мовою, яку можна почути в церкві.

Під час перебування в полоні Семен спілкувався цією мовою з волохами і кроатами[27], що служили Людовикові. Судячи з вимови, це був кроат.

Князеві Семену довелося вислухати те, що він чув безліч разів: кроат почав з того, що два угорські принци в різні часи правили в Галичині (забувши додати, чим це правління скінчилося: в обох випадках не змогли галичани догнати своїх «володарів»; ну дуже хотіли наздогнати  — та не змогли; та й Галичина  — не Волинь); що однією з дружин Карла-Роберта була онука короля Юрія...

«А до чого тут Лайош? Він же від полячки!»

...що князь Болеслав-Юрій склав рукописання[28] на Казимирову користь...

«А оце ви брешете. Юрій ще молодий був, і в нього були дочки. Чого б це — на Казимирову, якщо рідна кров є? Та й Любарт уважався спадкоємцем».

 — Ваші ж бояри нешляхетно отруїли Його милість пана Болеслава...

«І це брехня. Тобто без якогось боярина-зрадника тут не обійшлося, але ти, пане Казимире, на шостий день, як не стало Юрія, штурмом захопив Львів. Не міг ти так швидко зібрати війська, не міг[29]. Знав ти, коли князя не стане».

Вислухавши в піввуха тираду про незаконність обрання Любарта (хіба він не був онуком одного короля та зятем другого?[30]) та про підступність порушення ним останнього договору (про те, що першим пунктом цього договору було звільнення полонених, а його, Семена, не звільнили, ніхто не згадав; як і про те, що Любарта взяли в полон під час перемир'я), князь дочекався, поки промова закінчиться, і спокійно заявив:

 — Усі ці слова  — не до мене. Я отримав Белзький уділ за пролиту кров, так само, як і Ваші милості жалують своїх вірних слуг, а надто родичів.

Хоча на обличчях не здригнувся жоден м'яз, ясно, що натяк зрозуміли, адже Людовиків батько  — Карл-Роберт, захопивши угорський трон, вирізав усю стародавню угорську аристократію, замінивши її новими людьми, у багатьох випадках  — своєю далекою ріднею з Неаполя та Франції. Князь Семен відверто попереджав оточення Казимира, що з ними може те ж саме статися.

 — Тому я,  — вів далі Семен Наримунтович,  — боронитиму Белз до останнього.

— Навряд чи цей останній день за горами. Усього п'ять сотень... із яких лише одна дружинники... а решта звичайна чернь.

Князя Семена немов громовицею вдарило. Вони самі з Дроздом до останньої хвилини не знали, скільки людей устигне сховатися за мурами, точніше, за валами Белза. Остання група вже під стрілами проскочила. Рівно п'ятсот чоловіків, неначе підгадали. Щоправда, кидати каміння й баби можуть, а як упаде каміння з висоти валу, то й найшляхетнішому лицареві... Семенові чомусь навернулося німецьке слово «капут».

Але дізнатися про чисельність засади[31] вони могли лише в один спосіб  — хтось зрадив. І якщо кажуть таке вголос, то його назад не відпустять.

«Боже, за що караєш?»

— Твоя милість даремно думає, що ми проти твого володіння Белзьким уділом,  — узяв бика за роги король.

«Ага, ти тільки піддайся, а потім буде тобі те, що було графам угорським, які піддалися Карлові. Наллють щось або стріла на полюванні не туди полетить».

— Що ж, вуйків у небожа може бути і троє.

— Але батько в сина  — один,  — усміхнувся Семенові, неначе чарівній жінці, угорський граф.

Семен подумки вилаявся. Зрозуміло, що його запасний план — кинути кістку між двох хортів (згоден, мовляв, я стати підручником[32], але чиїм?), не спрацює. Вони домовилися заздалегідь. На користь угорця.

— Церква каже, що батька хрещеного слід шанувати так само, як і рідного.

Князь пропонував службу на обидві сторони  — службу васала двом суверенам. Семен Наримунтович анітрохи не сумнівався, що така пропозиція буде відкинута.

— Якщо ти розумієш під рідним батьком нас, а під хрещеним — брата нашого Лайоша, то це можна обговорити.

Семенові навіть і прикидатися не довелося. Усе тіло залила хвиля болю. Слуга, що стояв позаду, підхопив за плечі  — інакше б упав князь. Проте від доторку рук слуги стало ще болючіше.

— Твоя милість, Твоя милість... — ім'я польського короля вийшло нерозбірливим, продовження якимось дитячим.  — Мені зле...

Обличчя танцювали перед очима, накладалися одне на одне, знову розходилися. У вухах дзвеніло.

* * *

 — То що ж робитимемо?

Дрозд проводив поглядом герольда, який тільки-но прокричав знизу (браму йому ніхто відчиняти не став) про те, що через тяжку хворобу ну ніяк не може Його милість князь Семен повернутись у Белз і що про нього піклуються найліпші у світі італійські лікарі, які навчалися в самому Салерно[33].

 — І далі вести переговори,  — відрізав воєвода, навіть не подивившись, хто з бояр запитав.

Усі вирішили, що Дрозд чекає на Любартове військо.

Про те, що допомоги не буде, знав лише він один, бо гінця відіслав від гріха подалі.

* * *

Князь Любарт Гедимінович, у хрещенні Дмитро, зітхнув. Усе було продумане, і як добре продумане. Ось тут, на заході Лучеська, де штурм найімовірніший, мав постати перший кам'яний мур, можливо, із новинкою  — підйомним мостом, якщо вдасться запросити майстрів. А за ним  — палац, теж кам'яний: по-перше, гідний князя великого, а по-друге  — якщо ворог усе ж проб'є пролом, тих, хто увірветься в нього, можна буде зустріти. Стрілами з вікон. У князя майнула безглузда думка, що, мабуть, недаремно в мові, яка стала для нього другою рідною, слово «зустріти» споріднене зі словом «стріла»  — «зу-стрі-ти». Багато охочих на цю землю.

Проти нас об'єдналися й Польща, і Угорщина, і Мазовецьке князівство, і князівства Сілезії, та й чи замирилися ми назавжди з Чехією  — невідомо[34]. І фактично Орден. З одного боку  — торгує з нами, до того ж майстрів на Заході ми можемо лише через Орден найняти, ніхто більше не пропускає, а з другого  — щойно вороги на нас, так Орден на Кейстута. А з усіх братів тільки Кейстут і допомагає![35] Ось тепер  — доброзичливці повідомляють, що навіть коли німців удасться відбити швидко, то й тоді Ольгерд не пошле допомоги. Помщається за те, що я сам правлю своїми землями, його не питаючи. Що ж...

Якщо доведеться вкладати перемир'я, то його першим підпише Явнут[36]. Це буде попередження Ольгердові.

Тепер  — ще раз. Усе, що задумав, ще раз продумати.

По-перше, гінця в Орду. Недарма ж данину платимо! Хай завдасть удару. На жаль... На жаль, не та вже Орда, не та... У бій вони не підуть. Тим паче що ми їм лише данину платимо. У свої справи не даємо лізти. (Любарт згадав, як літ із дванадцять тому всі північні князі півроку сиділи в хана, випрошуючи кожен собі велике княжіння у Володимирі, що на Клязьмі. Після того як витратили на дарунки ханові та його свиті стільки, скільки данини давали за десять років, отримав ярлик князь московський. У нас такого немає. Хан визнає законного спадкоємця або обраного боярами. Хай би ким він був[37].) Можливо... Можливо, щоби задобрити хана, доведеться відмовитися від королівського титулу. Як Юрій...

Спочатку він підписувався як великий князь Русі, але потім, коли Казимир із Людовиком показали зуби і треба було просити допомоги в хана, став підписуватися «З ласки Божої природжений князь Малої Русі»[38]. На Юрієве щастя, хан не зрозумів натяку. Під час боротьби польських князів за владу на королівський титул міг претендувати лише той князь, який володів Малою Польщею із Краковом. Тобто Юрій не зрікався надії об'єднати не лише Галичину з Волинню, а й усі землі князів київських. Мріяв він надіти корону  — у храмі Святої Софії.

Любарт, певна річ, не любив попередника, який відтіснив його від стола, скориставшись тим, що йому було дванадцять років, але багато чого в того навчився.

Так чи інак, але в бій за нас Орда не піде. Тому залишається єдине  — спокусити Джанібека думкою, що одні війська Людовика під Лучеськом, друга частина  — у Волохії, третя  — у Неаполі. То хай пошле пару туменів грабувати беззахисну Угорщину. Щоправда, татари пройдуть через Галичину, і не просто пройдуть...

Любарт скривився. На відміну від Ольгерда, який, здається, не вірив ні в кого та ні уві що, волинський князь щиро увірував у православне вчення, і хоча неминучі на війні нещастя простолюду сприймав по-філософськи, однак думка, що свої, православні, законні піддані, які нічим перед ним, князем, не завинили, загинуть або підуть у рабство, була Любартові неприємна. Та іншого виходу він не бачив.

По-друге. Поступитися Кейстутові Берестям[39]. Колись брат уже володів цим уділом, потім Юрій його повернув Волині. Сівши на стіл, Любарт поділився з Кейстутом доходами з Берестейщини, брат інколи й титулує себе берестейським.

Тепер треба пожалувати його остаточно. Тоді він допомагатиме охочіше та й... зв'язок із Орденом якраз через Берестя і йде, отож хай брат бачить, що це не проти нього, а то охочі нас посварити завжди знайдуться.

Прокручуючи в голові можливі дипломатичні комбінації, Любарт гнав, і гнав, і гнав від себе думку про те, що всі вони мають сенс лише в одному випадку  — якщо Белз вистоїть. Якщо ж він упаде, якщо ворог розташує там засаду[40], то все марно. Два місяці після того, як потане сніг, Белза дістатися буде неможливо  — річки розіллються, як моря, усі шляхи перетворяться на болота, сам Белз  — на острів. За два місяці Лайош із Казимиром роздобудуть гроші (переможцеві це легше, аніж переможеному), ще раз підкуплять Орден, аби той і далі зв'язував Кейстута, наймуть більше війська  — і повернуться з великою силою. І тоді кінець.

Любарт зійшов із валу, не зважаючи на коней, пішов пішки — охорона перезирнулася, якщо пішки  — то гнівне,  — дійшов до собору, і тут усе, що він гнав від себе, прорвалося. Князь упав на коліна перед іконою Дмитра Солунського. Слова молитов кудись щезли з голови, і губи шепотіли одне:

 — Порятуй! Порятуй! Порятуй!

* * *

Ось тепер Ярош, дійсно, на Ганну дивитися не міг... Бо батько лише дочекався, як усі поснуть чи вдадуть, що поснули, і зробив це...

Ярош і раніше багато чув та дещо бачив і... і це викликало в нього почуття, для опису яких бракувало відомих йому слів. Проте цієї ночі всі такі відчуття загострилися в багато разів, а до них додався ще й жах  — бо, здавалося парубкові, старий Єлизар не міг не здогадатися.

Якби вони з батьком не потрапили до різних змін, хлопець, мабуть, сам би себе видав.

Проте старого як одного з найліпших послали вартувати вночі, а Яроша  — вдень. Невеликою була напільна стіна Белза[41], то вдень на ній перебувало п'ятдесят воїнів, вночі  — близько восьми десятків.

* * *

...Коли князь Семен прийшов до тями, то лежав у наметі, на звіриних шкурах, прикритий ведмежою.

У великому наметі горіло аж два вогнища: одне по центру, друге біля протилежної стіни,  — які мали прямокутну форму.

«Гріють землю, щоби потім перекласти мене туди», — здогадався князь.

 — Не вставай, князю. Зараз перенесемо на тепліше місце, — старий слуга Пилипок був єдиний свій у наметі.

«Він був зі мною, чув про п'ятсот... Отже, не випустили. Добре, що не вбили. Але як Дрозда попередити?»

 — Чао![42]  — привітався з князем кроат, що ввійшов у намет.  — Мене приставили до Твоєї милості, і, Твоя милосте, можеш не боятися якогось підступу.

«Крім того, який уже стався».

Кроат підійшов ближче. На вигляд йому було близько сорока років, проте волосся геть сиве, чорні очі скидалися на дві бездонні криниці.

 — Мене звуть Божирар Антоєвич, я нобіль із Ядри[43].

Семенові було відомо, що слово «нобіль» означає «знатна людина». Те, що в далекій Далмації нобілями називали знатних мешканців міст,  — про це він, певна річ, не знав.

 — Щось я чув про це місто.

 — Ми нещодавно повстали проти влади Венеції. Вона гнобить нас уже, мабуть, двісті років. А ми раз у раз повстаємо та кличемо на допомогу угорського короля. Для нас влада угорців легша за венеційську.

Кроат ніяк не підкреслив слова «для нас», проте Семенові здалося, що вони пролунали не випадково.

 — Та Лайоша розбили, ми боронилися ще півроку, однак голод змусив нас здатися. А мені довелося тікати.

За інших обставин із Божираром, мабуть, було би приємно погомоніти. Одразу видно  — не дурень. Але тепер треба перемовитись із Пилипком, треба  — і неможливо. Бо серед слуг у наметі й угорці, і поляки стежать і за полоненими, і один за одним.

Не дадуть поговорити.

Але говорити було непотрібно...

* * *

Нічого не треба було казати старому Пилипку, бо він усе чув, зрозумів і вирішив.

Уночі, хоч варта не спала, зміг непомітно зняти з шиї амулет-змійовик  — бронзовий диск, на одному боці якого святий Федір Тірон, що б'є списом змія, на звороті  — просто змії. Відверто кажучи, Пилипок, успадкувавши цей оберіг від батька, а той від свого батька, довго думав, що на зображенні  — Георгій-Побідоносець, аж поки отець Іван не пояснив.

Зняв і сховав у рукав. Піднявся, пішов до виходу.

 — Куди?

 — А то ти не знаєш.

Лях, що розмовляв нашою мовою, рушив слідом. Господи, дякую! Він не став надівати шолома. Хмари саме затулили і місяць і зорі.

Виручай, святий Федоре. Ти також був воїном.

Пилипок удав, що посковзнувся,  — і змійовик, неначе маленький кістень, врізався у скроню ворога! Той і не пискнув.

На щастя, Пилипок був у білому кожусі, шапка теж біла. Він де йшов, де повз, йому допомагав брак дисципліни в середньовічному війську  — навіть вартові грілися біля вогнищ і страшенно галасували.

Але, певна річ, пробратися в місто було неможливо.

Старий слуга перейшов, точніше, переповз по кризі струмок, посунувся далі, мало не зіткнувшись із волохами, і нарешті зрозумів  — далі не пройти. У головному таборі, до речі, пішов якийсь галас  — мабуть, знайшли тіло поляка.

Пилипок перехрестився, став на коліна, склав долоні біля рота, глибоко вдихнув морозне повітря, що аж обпалило груди зсередини.

 — Зрада у вас!  — його голос гримів не згірше від бомбарди.  — Зрадник є! Не знаю хто, та є!

Кілька волохів послали стріли на голос, і три з них знайшли ціль.

Увесь день Дрозд мучився питанням  — хто?  — і лише за вечернею зрозумів (не інакше, Господь напоумив): треба думати, не хто,  — так ніколи не здогадаєшся!  — а про те, що він, зрадник, якщо є, може зробити. Відчинити браму? Їх було дві, і обидві влаштовані однаково  — у вал уставлена дерев'яна вежа. До того ж обидві половини брам теж зроблені однаково  — на кожній велике «вухо». А в це «вухо» із другого поверху вежі спускається товста колода.

Воєвода негайно наказав припасувати до брам ще й звичайні засуви, а собі загадав  — ставити на перші та другі поверхи людей різних, між собою ніяк не зв'язаних.

Тоді юді одне залишається: спустити мотузку. Отже... Отже, і сам, і вірні люди мусять щоночі вали обходити. Безперервно!

Виспишся після облоги, воєводо.

Розділ 4 Кола по воді

Князь Кейстут нічого не приховував від своєї дружини. Бо Бирута була варта того.

Він роздягся, жестом відіслав слуг  — здається, усі вірні, та й предмет розмови не такий уже і великий секрет, однак... Боги допомагають тому, хто не забув одягти кольчугу.

 — Гонець прискакав. Любарт жалує мене Берестейським уділом.  — Хоче, щоби ти більше йому допомагав. А ти допоможеш,  — у жіночому голосі не було й тіні сумнівів.

 — Допоможу. І не тільки тому, що за ним ми наступні.

 — До речі, лорд Дербі,  — два останніх слова далися литвинці погано, скалічила сильно,  — послав Казимирові виклик на двобій, бо той мало допомагає Орденові проти нас[44].

 — Пам'ятаю,  — Кейстут притулився до стіни.

Він із Бирутою зайняв кам'яну вежу, побудовану з допомогою німецьких майстрів. Ольгерд, попри жахливий мороз, розмістився в наметі. «Не хоче бути у вежі з одним виходом. Не вірить навіть мені до кінця. Утім, не лише мені. Він НІКОМУ не вірить».

 — Лорд спізнився. Англійські крижаки не поспіють до битви. Вони йдуть повільно, бо їхні луки не витримують наших морозів, то рухаються лише серед дня. А лицарі без лучників воювати бояться, тому й не поспішають. Поб'ємо ми крижаків. А потім я допоможу Любартові.  — Якщо не буде пізно.

Князь зітхнув.

 — Так. Але якщо Белз упаде, я поставлю Ольгерда перед вибором: або він зі мною, або я цього не забуду.

Кейстут сам повалив Явнута (якого не без підстав уважав дурнем), але не взяв влади до своїх рук, а посадив на великий стіл Ольгерда. І досі не мав підстав ремствувати. Ольгерд явно був найдалекоглядніший, найхитріший політик Східної Європи...

Можливо, не лише Східної.

Можливо, навіть не тільки Європи.

Але, траплялося, траплялося Ольгердові самого себе перехитрити, і тракайський князь боявся, що тепер саме той випадок. «Дайви[45] не можуть увійти, поки ти їх не запросиш, та якщо вже ввійдуть, то й тобі самому буде зле!»

Ліпше мати надійних союзників, аніж ненадійних підданих, проте Ольгерд уперто гне, щоби Любарт піддався йому. Може перегнути так, що аж трісне.

 — Допоможу,  — твердо сказав князь тракайський і берестейський. З цієї хвилини  — і берестейський.

* * *

Людовик Угорський не сумнівався, що гонець із Неаполя привіз якусь неприємну новину. Передчуття було таке. І не підвело воно, це передчуття.

 — Твоя милість, мало того, що дрібною групою не можна потикатися за міські мури, уже й поодинці в місті ходити не можна, хто один кудись піде, той щезає.

Гінцеві вже змінили коня, і він їхав поряд із королем засніженою дорогою. Королівське військо виступило в похід 22 лютого, тобто з деяким запізненням.

Поряд із королем їхали охоронці, але серед них не було нікого, хто володів італійською, а зв'язковий доповідав саме нею.

 — І...  — гонець ковтнув слину,  — ...деякі командири бандерій[46]ведуть переговори з паном нашим Папою та дуксами[47] італійськими, щоби найнятися до них на службу. Міклош Толді[48] Твою милість лихословить, називає так, що сором і повторювати...

Неаполь.

Відвідувачі корчми чітко розпалися на дві групи: біля вогнища, півколом, скупчилися угорці. На максимальній відстані від них, у темних кутках,  — італійці.

 — Плачу я, плачу, братове!  — Міклош був цілком серйозний, і, відповідно до норовів тієї епохи, його слова не викликали ніякої усмішки, навіть тінню не промайнуло.

Толді був просто богатирської статури. Жартували, що один замок здався, бо захисники сприйняли Міклоша за облогову вежу. Іншого разу, коли він попросив дати його загонові катапульту, хтось спитав: «А сам не метнеш замість неї?» Жарти жартами, але оскаженілого бика він убив голіруч. Ще підлітком. Та в ту епоху нікого не дивувало, що богатир, ветеран кількох воєн, може плакати, не соромлячись.

 — Плачу, бо не скоро повернуся на Дунай. А може, і ніколи! Та не повертатися ж у неволю! І ми, і батьки, і пращури наші служили вірно. Батько мій на війні загинув, обидва діди на війні загинули, із чотирьох прадідів двоє загинули, ще один ногу втратив. А що вислужили? Фаміліарами нас роблять, сервієнтами![49]

 — Хто не знає,  — уставив капелан Геза, далекий Міклошів родич: обидва слова в Римі означали раба!

Усі загомоніли, бо магнати дійсно перетворювали бідних воїнів на своїх слуг. І не лише бойових.

 — Захисників престолу та батьківщини в неволю віддають баронам, та навіть і не угорцям, а зайдам якимсь, хто своїх королів зрадив, по кому у Франції чи Неаполі ешафот плаче! Я собі вирішив: наймаюся до пана нашого Папи,  — Толді перехрестився, решта за ним,  — церкву від розбійників захищатиму. Усе ж не рабом стану!

* * *

 — Узяти ж його не можна,  — вів далі гонець свою доповідь Людовикові,  — бо...

 — Бо його любить усе військо.

Людовик замислився. Здавалося, усе так добре підготував. У похід до Неаполя він послав бандерії баронів, які...

Хоча майже всі дістали свої маєтки від батька, він відчував, нюхом чув, навіть без доносів,  — не та в них відданість, своє гнуть. Свої інтереси ставлять вище за королівські. От він і звабив баронів здобиччю в багатому Неаполі! А тих неаполітанських баронів, котрі висловили йому покірність, узяв сюди... А вони ніяк не заспокояться, щось плетуть.

І дрібне дворянство, для якого батько дещо зробив, шепоче між собою, більшого хоче. Дрібне дворянство якщо не розуміло, то відчувало, що реформи Карла-Роберта не відводять від нього загрози не лише розорення, а й закріпачення, чим і зайнялися нові пани.

Барони рубали сук, на якому сиділи, проте жадібність затьмарила розум, та не всі, далеко не всі з них устигли розібратися в угорських умовах. Не кажучи вже про те, що не став угорський народ для них своїм, рідним. Не усвідомили вони, що тепер тут  — Батьківщина.

Людовик відчув потребу зігрітися, зробив жест рукою, один зі зброєносців подав флягу з вином.

Найпевніше, із Неаполя доведеться піти. Принаймні, поки що. Папа проти, Венеція, що пропустила його війська до Неаполя, сподіваючись, що він там загине, готує ножа в спину, начебто союзні Мілан із Генуєю готують те ж саме. Війська ненадійні.

Утім, якщо він виграє тут, на Русі, то можна ще поборотися за Неаполь. Слава переможця летить далеко.

Людовик-Лайош подивився на небожа, що скакав попереду. Син його сестри та французького графа[50]. Сестру видали тоді, коли з голови батька вперше злетіла корона, могла й сама голова полетіти за нею. Тричі довелося коронуватися батькові, аж тричі![51] То не дивно, що потрібна була будь-яка допомога. Як і тепер. Усі вважають його, Лайошевим, спадкоємцем брата Стефана (король так і подумав латиною  — Стефана, а не Етьєна чи Іштвана, як казали французи чи угорці).

Проте дружина Стефана вагітна, а він  — він бездітний удівець. ВІН! Великий! І новій нареченій поки що лише тринадцять. От і довелося запросити небожа, Андре. На противагу братові. А якщо у Стефана народиться син, доведеться дати сигнал коневі. Серед коней брата є виїжджені старим половцем Котяном. Мало хто знає, що як Котян свисне, тихо свисне, майже нечутно, то кінь злякається й понесе. Так Котян їх виховує  — тихо свистить, а потім лупцює що є сили.

Не правитиме твій рід, братику. Я ще своїх дітей нароблю[52], що підуть у ВЕЛИКОГО БАТЬКА, а не в його нікчемного брата![53] Он, Джованна вже пробувала  — Карлом-Мартелом назвала. І де він?[54]

Але спочатку треба взяти Белз. Бо це  — ключ до Волині. Багато що зав'язано на долю Белза.

І ще на одну справу, таємницю з таємниць.

* * *

Із трьох жінок, які стояли на балконі палацу в Гаеті, неаполітанської фортеці, що вкотре доводила свою репутацію неприступної, бо угорці обмежилися осадою,  — центральна із трьох була не просто гарна. Вона була така красива, що художники та скульптори, яким були завжди раді при неаполітанському дворі, де вже пробивалися перші паростки Ренесансу, зізнавалися, що не можуть наблизитися до такого досконалого творіння Божого,  — і вони не брехали.

Звісно, такий головний убір, як корона, робить невідпорною будь-яку жінку,  — але в цю закохувалися й ті, хто чітко розумів: корони йому не бачити. І навіть впливу не дістане.

Іззаду почулися кроки. Джованна, королева Неаполя та Сицилії (Сицилії  — на папері), Єрусалима (тим паче на папері), графиня Провансу (а оце  — реально), і не обертаючись, знала, що це її двоюрідний дядько та другий чоловік Людовик, герцог Таренту, та її фаворит  — флорентієць Аччаюоллі[55] (який став фаворитом завдяки непересічному розумові, а не тому, що його син проводить із нею ночі). Ці двоє вели переговори з папськими легатами.

Рухом голови королева відіслала фрейлін.

 — Ну?

 — Нас визнали невинними у смерті...

Джованна здригнулася. Вона часто кричала вві сні, згадуючи оту страшну ніч, коли її перший чоловік, Андрій, брат Людовика Угорського, вийшов уночі до відхожого місця, а один зі слуг (королева навіть у ліжку з чоловіком не може лишитися сама!), страшно посміхаючись, замкнув за ним засув,  — і вона зрозуміла: навіть якщо вона спробує щось змінити, зречеться своєї мовчанки, він не підкориться наказові й не відчинить дверей.

Згадувала й зойки Андрієві, і те, як він, вирвавшись з оточення, бив у двері однією рукою, відбиваючись правицею. А от хрип, коли його душили,  — вона не могла чути через товсті двері. Але чула.

Тільки придворні розуміють, що це таке  — мовчати у відповідь на мовчанку. Ніхто нічого не сказав, навіть натяків не було,  — а все вирішено.

А потім заколотники кричали: «Блудниця та чоловіковбивця!»

Блудниця? Та Андрій перепробував більше жінок, ніж їх було в царя Соломона! Його як назвати? Чоловікові можна? Щось трапилося  — винна жінка, і нічого не трапилося  — також винна жінка? На нас усіх, мовляв, Євин гріх? Можна подумати, що Єва силоміць запхала Адамові яблуко в горлянку.

 — Щоправда...

 — Продати права на Авіньйон, так?

Що ж, це навіть вигідно. Реально вона Авіньйоном не володіє. Там уже четвертий Папа живе. І, мабуть, не випадково попередній Климент[56] переїхав у Авіньйон саме того року, коли її дід коронувався. Міг Папа визнати й не діда. Тому продати права, які є лише на папері,  — це невелика біда.

 — І ще...  — вів далі чоловік королеви,  — ...хоча вся вина за вбивство покладена на небіжчика Карла...

Карл, герцог Дураццо, кузен їх обох та чоловік її сестри (яку він, до речі, викрав і зґвалтував!), потрапив до Лайошевих лап, і був страчений. Відверто кажучи, не без їхньої згоди...

(Думаючи так, Джованна не могла знати, що через тридцять років і два місяці онук Карла вб'є її саму, щоби ще через шість років і собі загинути від рук змовників[57].)

 — І Людовикові,  — чоловік королеви ніяково всміхнувся: мовляв, що ж поробиш, як я також Людовик,  — буде наказано вивести війська під страхом відлучення від церкви.

Це може подіяти. Власне, угорець плював на Бога, проте відлученого свої ж розірвуть.

 — Утім, буде оголошено, що ти ненавиділа... Андрія... через сатанинську ману.

 — Вони переконували нас,  — підхопив фаворит, про якого казали, що він плебей у Флоренції й аристократ у Неаполі,  — що так буде ліпше для тебе, бо для жінки ненавидіти чоловіка  — гріх. А так — сатана винний!

Гріх? Що можуть знати чоловіки про те, що коїться в душі жінки, коли на неї навалюється й у неї входить не людина, а якийсь скот? А Андрій був скотом!

 — Ні, це не так просто,  — хижо посміхнулася королева.  — Його святість пан наш Папа хоче тримати нас на гачку. Будь-якої миті скажуть, що цю ману начаклував ти! Або ти! Або ви обидва! Знають, що я не захочу втратити вас!

 — Що поробиш, усе ж таки...

 — Усе-таки вбивство?  — голос королеви був страшний.  — А мій син? Мій син, дитя безневинне? Хтось вірить, що він сам собою помер? Дитя!!! Моє дитя! Чоловік ваш Папа! Чоловік!  — останнє слово пролунало, як лайка.  — Була б на землі, крім намісника Божого, намісниця Його Матері  — вона зрозуміла б мене!

 — Це єресь, Джованно!  — голос флорентійця тремтів.

Жінка стисла зуби, щоби не закричати. Тиша була якась недобра. Зрештою, її порушила королева.

 — Що ще?

 — Лайош із військами рушив на Русь.

 — Щоб його там розбили!  — від усього серця побажала Джованна.

* * *

Марамурешті.

Слуга  — його звали Штефан  — упіймав воєводу біля загону з кіньми. Треба було самому переконатися, що коней для дарунків відібрали правильних, а це нелегка наука. Штефан зігнувся в поклоні, і воєвода все зрозумів  — прилетів голуб.

Воєвода відійшов убік, коли проходив повз Штефана, пергаментна стрічка непомітно перейшла з однієї руки до другої.

Богдан пройшов у палац, прочитав повідомлення, спалив його. Отже, поки його, Богдана, бандерія бере участь у поході на Белз, родич і попередник, Драгош, послав із Молдови аж кілька бандерій  — у степ. Ризикує, але, мабуть, у нього прямий наказ короля.

Ще й року не минуло, як родич сидів тут, у Марамуреші. У цьому самому палаці, більш схожому на простий будинок (Богдан із військами Лайоша побував у Далмації, отож певне уявлення про палаци мав  — там подекуди збереглися палаци римських намісників).

Багато-багато років дрібні волоські воєводства  — часто з кільканадцяти хуторів усього  — платили данину тому, хто сильніший. Поняття «хто сильніший» часто збігалося з тим, «хто ближче». Але тепер Орда, Галицько-Волинське князівство та Болгарія ослабли, а от угри посилилися. І рухаються на південь, підминаючи все під себе.

Кілька місяців тому король послав Драгоша в Молдову  — так потроху стали звати землі біля однойменної річки. Послав із наказом  — встановити оборону проти татар. Оборону! Так начебто це його, королівські землі.

Татари майже без бою поступилися землями до Дністра.

І Драгош заснував маркграфство. Вірний королівський слуга цей Драгош. Навіть не припускає іншого життя, аніж під Угорщиною.

Воєвода подивився на Штефана, що рухався за ним, неначе тінь.

 — Мій родич і колишній наш пан справами засвідчує свою відданість королеві.

 — Це добре,  — самими губами усміхнувся Штефан, низенький, проте широкоплечий.  — Хай тамтешні люди знають, що він — вірний слуга Його королівської милості.

Мало, мало війська дав Людовик Драгошеві. Війська потрібні в Італії й Далмації, у Сербії та Боснії. У Галичині й на Волині.

Драгош збирав війська в самих молдовських землях. Не подумавши, що тамтешні люди не для того взялися за зброю, щоби змінити татарський чобіт на угорський.

Його, Богданові, люди в маркграфстві підкажуть цю думку. Не сьогодні ще... І навіть не післязавтра. Але й не так довго залишилося чекати.

От уже більш ніж двадцять років, як волоський воєвода Бассараб погромив Людовикового батька. Страшно погромив. Битва йшла з п'ятниці до понеділка, з усього угорського війська порятувалося лише кілька чоловіків. А король виніс ноги лише тому, що перевдягтися встиг. Змучені Бассарабові вершники побачили, що серед останньої купки втікачів усі вдягнуті бідно  — і пожаліли своїх коней. Тільки оцей десяток і порятувався з тридцяти чи сорока тисяч.

Отже, легкоозброєні можуть бити лицарську кінноту. Можуть!

Стала Волощина незалежною державою.

Ну так, так, так, Бассараб на папері визнає своїм батьком то угорського короля, то сербського, то царя Болгарії, то ще когось, то їх усіх разом. На папері. Але править своїми землями сам. Так буде і з ним, Богданом. Стане він, Богдан, воєводою в Молдові.

 — Як там родич твій?

Жодного зайвого слова, але Штефан зрозумів.

 — Я в ньому певен.

Тобто не полізе бандерія, яку довелося послати під Белз (довелося, бо не в тих силах поки що воєвода Богдан, аби бити короля Лайоша), не полізе цей загін у пекло, якщо можна цього уникнути. А дасть Бог змогу щось зіпсувати  — зіпсує. Що там розповідав отой єпископ? Мовляв, у римлян була приказка: «Скільки рабів, стільки й ворогів»?

А Лайош ще й відповів  — теж латиною:

 — Oderint dum metuant![58]

А якщо я не боюся? І не я один!

* * *

Тиждень тому.

Не скачуть  — летять гінці князя Любарта.

Хоча час постійних послів, що живуть роками в іноземній столиці, ще не розпочався, проте, розуміючи, що Казимир із Людовиком з'являться або зимою, або навесні, князь ще з осені надіслав посольство до Джанібек-хана. З наказом  — під будь-яким приводом затриматися до початку літа. Тепер скаче десяток гінців, різними дорогами скаче  — і ні один не везе жодної грамоти. Досить лише сказати послу: «Війна!»  — і старий боярин Данило сам знає, що робити.

Але не лише хан вершить політику Орди.

Скаче посол до татарських князів, що правлять Поділлям. Осіле населення там великою мірою наше, проте степами Поділля кочує Орда. Точніше, частина Орди. Дехто й у наших містах осідає, особливо часто  — в Переславлі, що на Поділлі[59]. Саме ця частина буде головною силою в поході на Угорщину  — якщо він відбудеться. Тобто треба улестити князів  — незалежно від хана. Бо від них багато залежить. І посол туди скаче, не гонець.

...Один зі слуг ординських, посланих уперед, повертався на повному скаку і сходу звернувся до боярина Офанасія (ім'я у просторіччі все частіше вимовлялося як Опанас чи навіть Панас).

 — Попереду мертве село.

 — Господи, невже знову чума?

Усі стали хресне знамення творити, «отченаш» читати. І раптом побачили, що двоє інших розвідників, котрі залишилися спостерігати за селом, повертаються, до того ж щодуху.

 — Там угорці пройшли!

Офанасій аж у стременах припіднявся.

 — Так далеко на схід?

Дружинник  — його звали Єсько  — прийняв слова пана за недовіру.

 — Один залишився. Коли вони село вирізали, то порятувався. Зараз підійде.

Дійсно, від села йшов чоловік. Середній на зріст... і коли підійшов, стало зрозуміло, що він... якийсь у всьому середній.

 — Ти хто?

 — Павло. Підручник[60] купця Пітера, що з Лучеська. Та ти мене не раз бачив, боярине.

 — Може й бачив. Та не пам'ятаю.

Непримітна людина всміхнулася:

 — І ще ти хрестив мого небожа Феогноста.

Боярин здригнувся, як від удару. І, перехопивши погляд лжеторговця, скерований на боярську дружину, наказав:

 — Ану перетрусіть усе село знизу до верху! На всіх убитих подивіться, чим саме вбиті! Якщо стрілами  — усі стріли, геть до одної, принести мені! Я тут почекаю!

І лише як усі вершники в'їхали в село, перепитав:

 — А кого ж тоді ти хрестив?

 — Ох! Феодора й Романа, Настю і Степаніду та ще волоха Тудора і грекиню Анну.

 — А мені одного разу довелося навіть двох Пантелеймонів хрестити... В один день!

 — Тільки двох? А я трьох Степанів!

Пароль і відгук збіглися.

 — Як ти вцілів? Зимою це важко. По слідах знайшли б.

Вивідувач зрозумів, що боярин не довіряє йому до кінця.

Розстебнув шубу й витяг бронзову пластину із зображенням сокола. Ця штука  — називалася вона ґереґа[61],  — залежно від матеріалу й зображення, показувала ранг її носія. Сокіл означав гінця, бронза  — що це гонець місцевого правителя (золото вказало б на хана, срібло  — на царевича). Щось підказало боярину, що ґереґа несправжня.

 — А якби зрозуміли, що підробка?

 — У найліпшому разі був би на палі.

Саме це в більшості випадків утримувало від підроблення цього металевого документа. Якщо будь-хто з татар дізнається, що ґереґу сфальшовано, то страта, яку вигадають для винного, вжахне самого сатану.

Лише остаточно переконавшись, що перед ним  — свій, боярин перейшов до справи:

 — Це точно угорці?

 — Угорські половці. Бічна охорона. Їхнє завдання  — щоби ніхто не втік, бо угорці з половцями йдуть на допомогу татарам.

 — На допомогу? Проти кого?

 — Сам не збагну. У Брацлаві... ну так татари Переславль калічать, наші туди ж... Тільки те й дізнався у Брацлаві, що проти царя Чані-бека[62] повстав на сході якийсь Оурдак.

 — Нам погибель,  — вирвалося в Офанасія.  — Він найстарший у роді Орду[63].

Тепер пополотнів і вивідувач. Він добре знав, що татарські князі, які правили в Переславлі-Брацлаві  — нащадки розбитого Данилом Галицьким Куремси, що був сином Орду. Від наложниці, тому ані Куремса, ані його нащадки реально прав на престол не мали[64]. Та все ж... Знав він і силу родинних зв'язків у Орді. Якщо рід Орду вирішив відібрати владу в нащадків Батия, гілка Куремси не стоятиме осторонь. Тепер зрозуміло, кому на допомогу йдуть угорці. Тому нащадки Куремси ані самі не допоможуть Волині, ані ханові не дадуть.

На обличчі вивідувача щось майнуло, і боярин схопився за надію.

 — Щось знаєш? Кажи!

 — У Ногаєвому улусі правлять вороги роду Орду.

Боярин замислився.

Ногай загинув давно, і більшість його роду погинула, проте улус Ногаїв зберігся, і там правили якісь нащадки Батия, що з жіночого боку доводилися ріднею й самому знаменитому правителю, який колись був могутнішим за хана. Один із них, Кулпа, навіть дозволив двом зі своїх дружин-християнок охрестити дітей.

Ходили чутки, що він готує синів-християн чи то як правителів для тієї нашої та волоської людності, яка підлягала йому, чи то, можливо, як претендентів на столи Путивля[65], Брянська чи Курська.

Щоправда, у Ногаїв улус теж відправили посла, та чи не потрапив він до угорських лап?

 — Повертаймо.

Якщо посол до Кулпи добрався, то просто долучуся до нього, ні... Скажу все замість нього.

Розділ 5 Зимові москіти

Воєвода Дрозд кивнув Єлизарові на лавку, мовляв, сідай.

 — Ти точно німецькою розмовляєш так, що за німця приймають?

 — Я, майн гауптман.

Це було не так дивно. Ще король Данило запрошував німців жити в містах своєї держави, те ж саме робили і його наступники. Навіть тепер у Белзі жила німецька родина, склеєна з уламків трьох. По чумі вижило троє німців із десятків двох, то вдівець узяв за себе вдову, і вони всиновили сироту. Дрозд і сам німецькою все розумів і міг пояснити, що йому треба. Проте видати себе за німця  — навряд. Хоча в них говірок до біса! Воєвода був свідком, як двоє німців повсякчас перепитували один одного  — багато чого не розуміли з першого разу.  — Правда, кожен німець думає, що я з якоїсь іншої землі німецької.  — Сьогодні вночі снігопад буде.

 — Куди йти треба?

 — Турів Кут знаєш?

 — Як не знати!

 — Умова в мене була з Васильком Єськовичем  — як не поспіє до міста, хай когось до того Кута шле. Скажеш  — обози відстали, пошарпати треба.

Поляки ані на приступ не лізли, ані герольда не присилали, точніше, один раз під'їхав, передав наказ короля відчинити ворота, вислухав у відповідь усе, що спало на думку захисникам, і поїхав собі.

На угорців чекають.

 — Можна Кадьяна взяти із собою? Він також німецькою вміє лаятися. Ну, не так, як я, але цум тейфель, доннерветтер, цюрюк — ну чисто тобі п'яний німець.

 — Добре. Хоча Василько тебе знає, про всяк випадок візьми, — і протяг Єлизарові клинок. Це був один із його кордів, той, який Дрозд найчастіше брав із собою на полювання. Ніяких дорогих прикрас на ньому не було, міг він опинитись у простого німецького найманця.

* * *

Сніг дійсно валив із неба так, що витягни руку  — і не побачиш пальців. Вітру, щоправда, не було, і це убезпечувало місто від штурму, бо середньовічне військо, закуте в залізо, не могло рухатися цілковито безшумно, а за такої погоди хоч хтось би, та впав. Утім, Дрозд вигнав на вали всіх, кого можна, навіть деяких жінок, що мали добрий слух.

Єлизар і Кадьян спустилися на мотузці, перейшли рів, у якому понад кригою було трохи води, і поповзли.

У таборі двох королів ніхто не вірив у можливість вилазки.

Із двох боків фортеці  — річки, крига на яких порубана. Із напільного боку, підковою, вал окільного міста. Його здали без бою, бо захисників мало. До того ж відновити на ньому дерев'яні споруди не встигли. Ляхи з уграми виставили сильну заставу у проході, перебуваючи в упевненості, що подолати вкритий кригою вал можна, от тільки не можна зробити це непомітно.

Вони мали рацію. Точніше, вони мали б рацію, якби не одна обставина. Єлизар із Кадьяном доповзли до валу, поповзли вздовж нього, мацаючи руками. Як і всі середньовічні вали Східної Європи, белзький був побудований на каркасі. Половина зрубів-городень була забита ґрунтом, друга використовувалася, як житло чи склади.

Єлизар намацав приступок тієї городні, де жив раніше,  — після того як став слугою ординським, переселився до дитинця.

 — Ще кроків із десять!  — прошепотів він на вухо напарникові.

Трохи лівіше від цієї городні збереглося кілька обгорілих уламків паль. Кадьян кидав аркан, і після кількох невдалих спроб той зрештою затягся.

Вони піднялися, зняли аркан із палі, прив'язали до нього ще одну мотузку, скинули їх обабіч отієї ж колоди, не прив'язуючи. Спустилися, Кадьян потяг за одну з мотузок, обмоталися ними  — не кидати ж!  — знову поповзи по снігу, біля табору вже пішли.

Середньовічні армії не знали дисципліни в її пізнішому розумінні, тогочасні джерела аж рясніють висловами на кшталт «ніхто нічого не помітив, а вороги вже були в таборі».

Так було й тепер. Ніхто нічого не помітив, а двоє ворогів були в таборі.

Русичам було страшно. Через отаку погоду в кожному наметі горів бодай невеликий, але вогник. Намети просто світилися крізь сніг, люди, що вчаділи, виходили з наметів... Натикаючись на двох німецьких найманців, вони, на щастя, майже не зважали на них. Майже  — бо були два випадки, коли з ними починали якусь розмову, і обидва рази серця лазутчиків падали до самих п'ят.

 — Ніхт ферштейн!

 — А, німці!

 — Та вони ж там, далеко!

 — Та біс із ними!

 — Н-ні, х-хай вип'ють! Зд...здор...здрав... круля його мосці!

Сорочки змокли, хоч викручуй!

Русичі не того боялися. Проминувши табір, вони дістали із заплічних мішків снігоступи й пішли. Тилової охорони не було. Три корогви патрулювали далекі підступи, та вважалося, що цього досить. Двійко вже віддалилися досить далеко, і снігопад послабшав, потім зупинився зовсім...

Уже майже на світанку Єлизар і Кадьян почули в себе за спиною вовче виття та собачий гавкіт. В одному хорі. Вони знали про цю небезпеку, але сподівалися, що обійдеться. Не обійшлося.

Одинадцять років війни. І «чорна смерть», що винищила третину населення. Чимало собак прибилося до вовчих зграй. І вони, ці зграї, слідували за військом.

Ще з десяток «отченашів», і сумнівів не було більше  — зграя йшла їхніми слідами.

Кадьян зітхнув, зняв із плеча лук.

 — Я старший, я більше пожив,  — почав Єлизар, хоча голос погано його слухався.

 — Боярин мене ніколи не бачив, може й не повірити. Мало в кого може корд опинитися? Та й діти мої... Жоден не вижив.

Перед Кадьяновими очима знову постала ота жахлива картина: його дружина й дітки палають, метаються, жахливі, потворні бубони, він уже молиться, щоби Бог послав і йому,  — але зараза його не брала. Потім  — жахлива надія  — Васко, наймолодший, здається, став поправлятися. І раптом  — кров на губах синочка[66].

 — Зустрінуся з ними, а ти молитви замов. У церкві,  — навіщось уточнив він, хоча замовити молитви лише в церкві й можна.

Єлизар пішов далі, здригаючись від сліз, а Кадьян зостався.

* * *

Ярош мерз на чатах (тепер його поставили вночі), а думки оберталися навколо пастки, в якій вони опинилися. Що робити? Що тут можна зробити? І, звісно, погляди на вороже військо навівали недобрі думки. А що, коли батько загине, а вони залишаться?

«Ні! Ні!!! Це сатана спокушає! Згинь! Згинь!!! Батьку, живи! Довго живи!!! Я не хочу твоєї смерті! Згинь, сатано!»

Але думка поверталася й точила, як хробак.

* * *

Василько Єськович задумливо вертів у руках воєводин корд. Десь приблизно годину тому Єлизар пройшов до цього урочища, де береги давно щезлого озера сходилися в кут, а на скелі в незапам'ятні часи хтось висік зображення тура.

Цілу годину вони вичікували  — чи дійсно один Єлизар, чи хтось іде його слідами.

Пошарпати обози  — воно, звісно, непогано було б. І жоден віз, який удасться захопити, зайвим не буде. Проте... Як і всі волинські бояри, воював Василько років із чотирнадцяти  — і не дожив би до своїх тридцяти семи, якби воював лише мечем, а не головою.

Що зроблять у відповідь вороги? Пришлють до місця нападу легку кінноту.

Снігопад скінчився, і, за всіма прикметами, нового не буде. Піде легка кіннота по слідах, і... А в боярина всього чоловіків із вісімдесят. І, хоча навіть прості кмети знають, як бити сокирою, а як рогатиною, а в тих, у кого луків немає, є пращі,  — не дурімо себе. Півста справних воїнів на цю збираницю вистачить. Однак... Наказ є наказ.

 — Єлизаре, ти непогано знаєш болота...

* * *

Гріх було б сказати, що командування ворожого війська не розуміло можливості нападу на обози.

Навпаки, назустріч валкам, що повідставали, було послано аж три корогви. (Узагалі, їх слід було залишити з обозом, утім, була підозра, що Любарт устигне зібрати війська й дати бій на підступах до Белза, тому тоді боялися послабляти головне ядро.) Зовсім не випадково дві з трьох були угорські  — чого зайвий раз ганяти своїх?

Польська корогва, зібравши докупи частину возів, яку надибали, вирушила до табору. Дві інші й далі рухалися на захід. Найчисленнішу легку корогву з Марамурешті вів молодий, проте дуже ранній боярин Костя Мушат. Волохи саме так вимовляли  — не Костянтин, не Кость навіть, а Костя. Такою була повна форма імені. Значно менша корогва французьких найманців рухалася за волохами. І це не дуже влаштовувало боярина.

Так, із погляду військового мистецтва воно правильно  — у разі нападу легкі лучники першими стануть до бою, а коли ворог викладе на стіл свої козирі  — ударять важкі лицарі зі своїми слугами.

Та навряд чи хтось ризикне атакувати отаку силу, а якщо доведеться атакувати самим... Дуже бажав Мушат людей зберегти. І не лише тому, що прочитав отаке бажання в очах воєводи. Його це корогва, його, його власні люди  — і яким же гучнішим є кожне сказане Костею слово, поки така бандерія стоїть за спиною.

Тож класти її за наказом Людовика... Не було в боярина такого бажання. А за Казимировим і поготів.

Так, а це що? Управно виє вовком оцей... Петру. Навіть сам Мушат засумнівався було. Утім, виття різне буває. Услухується командир у рулади й неначе доповідь чує: «Попереду вершники, але не схожі на ворога».

За кілька хвилин повернула колона, і вигляд оцих вершників сказав Мушатові все.

Утікачі! Чоловіків із десять.

Троє з охорони, решта повідрізала посторонки й помчала дорогою на конях, що кілька годин тому були запряжені в санки.

...Місце нападу не можна було з чимось сплутати. Посередині річки, що, замерзнувши, перетворилася на дорогу, зіяла величезна ополонка. Нападники стягли докупи те, чого не взяли із собою, і підпалили.

Костя подумав, що, мабуть, саме в цьому обозі везли запас смоли чи якоїсь іншої запальної суміші, яку планували залишити тим, кого посадили б у Белзі, у швидкому падінні якого не сумнівалися.

Картина була зрозуміла навіть для не дуже досвідченого вояка — охорони мало, вона не вірила в напад, за що й поплатилася.

Із засідки закидали стрілами...

 — Слід чистий. По ньому дійдемо до самого лігва,  — банерет[67] де ла Форс ще молодий  — майже вся його родина й більша частина селян померли від «чорної смерті», тож він згадав про успіхи тих франко-неаполітанських лицарів, які колись пішли за Карлом-Робертом і отримали маєтки страчених ним угорських панів. Про те, що маєтки отримала одна п'ята, а чотири п'ятих  — по шість футів землі на брата,  — він чомусь не замислювався.

 — Не треба лізти в лігво, коли невідомо, хто там,  — старофранцузька і старорумунська схожі, до того ж Мушат не вперше спілкувався з Людовиковими найманцями, тож вони розмовляли суржиком.

 — Там не може бути більш як десяток справних латників, решта — кутільє та просто віллани[68].

Костя знати не знав, хто такі оті кутільє з вілланами, але подумав, що стріла чи спис  — це стріла чи спис, хоч би хто метнув, та вголос про це не сказав. Натомість промовив:

 — Там далі ще вози, що відстали. Ми маємо знайти їх і взяти під охорону. Такий наказ.

 — То виконуй його, а я знищу цих рутьєрів[69].

Мушат кивнув.

Твоя воля, твій ризик. А ми наказ виконаємо. І не більше.

* * *

Слід був дійсно чіткий. Французька корогва  — п'ять лицарів, тридцять сім інших латників, із них вісім арбалетників  — ішла ним упевнено.

Відверто кажучи, підстави для певності в них були  — сорок два професіонали по боєздатності значно переважали навіть удвічі більшу кількість отих охоронців, що їх побили волиняни. Навіть арбалетники вміли атакувати зі списом у руці.

З якоїсь примхи природи на кризі, що скувала поверхню болота, снігу майже не залишилося, утім, слід був чіткий, та й розвідку висувати не потрібно було  — усе як на долоні.

Так було видно й чорну пляму, яка росла, росла й перетворилася на мис, що відходив від берега десь на третину льє[70]. Слід ішов повз цей півострів на відстані трохи менше як сто кроків і губився у прибережних чагарниках.

«Дитячі хитрощі!»

Зрозуміло ж, що вони зробили півколо й повернулися на цей мис. Навіть із деяких смеречок сніг упав, оголилися голки. Там засідка, там.

Де ла Форс підняв руку:

 — Шикуймося до бою!

Французьке лицарство, попри численні уроки, отримані від фламандських міщан, селян та рибалок, ущемляло простий люд, незважаючи на його чисельну перевагу  — навіть якщо вона була десятиразовою. А тепер усього лише удвічі. Тільки один ветеран, старий д'Алу, дозволив собі зауважити:

 — Месьє, у них луки! Згадайте Кресі!

 — Там були жантійоми!  — прокричав у відповідь банерет, пришпорюючи коня.

Словом «жантійом»  — ніхто й не думав, що колись англійською воно звучатиме, як «джентльмен», бо англійська еліта розмовляла французькою,  — тоді позначали всіх, хто мав підстави претендувати, що він не простолюдин. Дворянський стан ще остаточно не сформувався (а в Англії йому й не судилося сформуватися остаточно).

Якби де ла Форсу сказали, що начебто йомени-лучники[71], які здобули для Англії стільки перемог, були селянами, він би здивувався.

Він устиг подумки похвалити самого себе за те, що здогадався з'ясувати, як тут узимку кують коней, і перекувати своїх, як треба.

Але радість тривала недовго.

Більшість волинян були мисливцями, та практично всі мали бойовий досвід. Хоча лицарську броню пробивала одна стріла з десяти, цього  — при стрільбі із сорока шести луків  — вистачило, щоби перебити або спішити половину латників.

Самому де ла Форсу стріла поцілила в око, стріла із простого, нічим не підкріпленого лука, який теоретично взагалі не міг пробити навіть просту кольчугу. Але лучникові дуже набридли різні зайди, котрі не дають просто жити, а коли стрілок, який влучає в птаха, що летить, ну дуже не любить ціль, то чи слід дивуватися, що стріла знайшла вразливе місце?

 — Сті-і-і-й!  — прокричав старий д'Алу.  — Відступаймо! Допоможіть тим, кого придавили коні! Хто кине свого  — зарубаю! Із того світу повернуся, але зарубаю!

Старий вовк не був сентиментальним, доводилося йому і своїх товаришів кидати, але тепер досвід підказував, що шанси на порятунок є, лише коли діяти єдиним кулаком.

Двоє  — якісь д'О й дю Лі  — не послухалися, решту стримали — одних досвід, інших звичка коритися д'Алу, який часто командував загоном, коли пан кудись відлучався.

Утративши ще двох, придавлених конями витягли, відступивши від мису на дистанцію більше від пострілу.

Несподівано з мису на кригу виїхало близько тридцяти вершників. Серед них було... один, два... сім професійних воїнів на непоганих конях, решта  — хто на чому.

 — Відходимо!  — голос д'Алу гримів над болотом.

Він не сумнівався, що як він піде в атаку, волиняни втечуть на свіжіших конях (та й самі вони легші).

 — У кого є арбалети  — наготувати!

Мало арбалетів, мало.

Француз зазначив, що, коли він вибереться живим і чимось командуватиме, треба домогтися, щоб у кожному списові[72] були не просто кінні стрільці, а кінні лучники.

Проте волиняни добре знали, на яку відстань б'є легкий арбалет,  — а важких у вершників не було.

Не підходячи на таку відстань, вони почали обстріл, до того ж сімка воїнів стріляла на скаку, а селяни  — на хвильку зупиняючись. На такій дистанції обстріл був майже безсилий, стріл у них не тисячі, утім...

Д'Алу виплюнув богохульство, коли зрозумів, що русичі цілять у коней. Далеко не всі коні були броньовані, та й закутати коня цілком у залізо не можна.

Стріли влучали рідко і з невеликою силою, але деяким коням це шкодило.

 — Підіймати своїх,  — ричав д'Алу.  — Проб'ємося!

Але від кінця мису напереріз мчали санки.

Д'Алу все зрозумів, проте вдіяти нічого не міг  — коні були стомлені, багато з них поранені.

Санки різко зупинилися, із них посипалися пішці. Точніше, лижники. Приблизно третина мала куші (більшість захопили в охорони обозу!), стільки ж  — луки, решта тримала в руках дротики, які тут називають сулицями.

Назустріч найманцям полетіли стріли, знову ж  — у коней. Арбалетники дали залп і також схопили сулиці, що на близькій відстані були страшніші за стріли.

...Шевалье д'О прокинувся від кошмару. Йому снилося, що не в дю Лі, а в нього кінь зламав ногу, і не він поскакав далі, чуючи лемент троюрідного брата, якого вночі вбив мороз, а, навпаки, це він сам кричить услід вершникові, що скаче геть... Прокинувся, струсонув головою, відчув потяг до вітру  — і вийшов із намету... Коли він зрозумів, що д'Алу та ще троє  — це не сон, то кишківник спрацював, і це було останнє, що він зробив у житті.

 — Я рідко обіцяю,  — промовив д'Алу, витираючи об одяг заколотого свій віденський барк[73].  — Рідко обіцяю, та завжди виконую. Ходімо, вип'ємо за упокій душ. Тих, що достойні упокою.

 — Я не спитав,  — вів далі д'Ерве,  — чому вони припинили переслідування, коли нас залишилося четверо.

І всі згадали, як вони прорвалися через валку пішцев, утративши більшу частину своїх, як погналася за ними легка кіннота, засипаючи стрілами... А коли вони вже попрощалися із життям, раптом почувся звук рогу, і кіннота повернула назад.

 — Бо їхній командир знав, що десь не дуже далеко  — легка бандерія цих, як їх...

 — Волохів.

 — Так. Із сотнею добре навчених кінних лучників йому не впоратися, тож треба було втікати. А з нами він зазнав утрат, проте взяв багато зброї. Віллана, дійсно, меча не навчиш, та сокир, булав, кинджалів досить. Арбалетів десяток в обозі взяли та й у нас вісім. Його загін тепер менший, але сильніший.

Розділ 6 Кола по воді  — 2

Чого вони чекають?

 — А ти б волів, аби на приступ полізли?

Немудрящий був жарт воєводи, але реготали всі. Нерви потребували розрядки  — хоча, зрозуміло, ніхто не знав таких слів.

Ляхи отаборилися, ба більше, вони, татарським звичаєм, оточили місто і свій табір валами зі снігу, водою политого, проте не намагалися штурмувати.

Чому вони не йдуть на приступ  — зрозуміло. За угодою Белзький уділ має відійти до Людовика, і не після Казимирової смерті (це ще питання, хто з них першим помре чи загине!), а вже тепер.

Такий похід не може бути популярним серед польського лицарства. То, може, на днях ми побачимо волинські знамена? Спроба розбити одного Казимира, до підходу Людовика, могла й удатися. А могла й ні, один Бог знає, скільки ще корогв ховає Казимир у лісах.

Могло бути й так, що тут, під Белзом, половина його війська; ударять волиняни в неї, а тут і з'явиться друга.

Про те, що відбувалося на Поділлі, Дрозд, на своє щастя, не знав. Та вже знав Любарт.

* * *

Черговий загін входив через лучеську браму.

Людей-то досить, і добрі люди, а от харчі...

 — Значить, чотири тумени.

 — Ну, це менше, ніж сорок тисяч...  — боярин Святослав, який допитав гінця від Офанасія, намагався хоч чимось повелителя втішити.

Князь і сам розумів, що після «чорної смерті» жоден тумен не набере десять тисяч війська, але...

Чотири тумени половців та ясів[74], нащадків тих, хто втік від Батия в Угорщину, та ще кілька корогв молдован послав Людовик на допомогу роду Куремси. Старший у цьому роду  — темник[75].

Оскільки він у своїх володіннях і може русичів-брацлав'ян змусити,  — куди вони дінуться, бідолашні?!  — то тисяч десять він таки нашкребе. Якщо не дванадцять. Усього не менш ніж... Та таки сорок тисяч.

Якщо вони битимуться з Ордою  — погано. А якщо на Волинь повернуть? У полі їх не зупиниш  — ми й половини не наберемо. Один шанс  — відбитися за валами Лучеська. Хоча...

Половці не люблять штурмувати фортеці, та, мабуть, із ними угорські люди є. Або навіть французи. Татари також не всю науку Чингізову позабули, камнемети в них пречудові.

 — А якщо чутки, що Людовик іде на Белз, він і розпускає? А сам сюди? Половці з татарами  — із півдня, Лайош із заходу?

Боярин мовчки перехрестився.

* * *

Великий степ був уражений голодом. Любартовим гінцям на кожному кроці траплялися скелети коней та худоби, що стали жертвою джуту[76], а люди в кочових станах нагадували живі скелети, обтягнені шкірою, тому доводилося об'їжджати якомога далі, а то може й ґереґа не допомогти. Добре, що цар у самому Сараї  — не доведеться блукати всім степом, шукаючи його.

У Сараї перепліталися риси міст Середньої Азії та селищ печенігів, аланів і половців. Вальковані хати за валькованими ж дувалами сусідили із землянками та напівземлянками, потім ішли центральні квартали  — кам'яні палаци, на подвір'ях стояли розшиті золотом юрти.

Боярин Данило вислухав гінців. Хоча вони привезли саме те повідомлення, якого він із жахом чекав, вигляд у нього однаково був ошелешений.

 — Хоч за часом підгадали. Якраз завтра цар волів мене бачити, хоча б це добре.

* * *

Великий каан[77] і слухав Данила і не слухав. Поки що все, про що говорив посол, Джанібек уже знав. Тому його думки текли своїм шляхом. Але якби раптом той повідомив щось принципово нове, треноване ханське вухо зразу б звернуло увагу на нову інформацію.

Віддавати Волинь ляхам з угорцями ніяк не можна!

Навіть якщо відкинути інші доводи, то втрата Галичини та земель на півдні вже вдарила по його престижу.

Жоден м'яз не здригнувся на хановому обличчі, але серце залила чорна хвиля, коли він згадав про розгром і страту угорцями шурина Атламоша сім років тому[78]. Він пропонував будь-яку ціну викупу, послові так і доручено було заявити: «У мого повелителя вистачить золота»,  — що в перекладі на звичайну мову означало: «Суму назвіть самі».

Проте брати Іштван та Андреаш Лацкфі віддали наказ про страту! Начебто на прохання воїнів! Брехня! (Якби це сталося в будь-якому іншому регіоні Угорщини, то воля рядових, дійсно, нічого б не важила, але Атламош був розбитий під селом Підгоряни в Закарпатті, а Закарпаття адміністративно входило до Трансільванії, де головною угорською силою були секеї  — плем'я, що жило ще ладом військової демократії, і проти рішень сходки воїнів усього племені не могли піти навіть брати Лацкфі, старший із яких був воєводою Трансільванії, а молодший  — секейським ішпаном[79]. Секеї ж добре пам'ятали Атламошові набіги, коли татари забирали в рабство людей їхнього роду.) Не можна допустити ще однієї втрати!

Чому насмілився повстати Оурдак?

Бо він, каан, не вважається непереможним! Бо по всіх усюдах шепочуть, що чума, люті зими, голод  — це кара за вчинене ним братовбивство, вбивство Тінібека. От тільки чия кара, ніяк не погодяться. Одні кажуть, що карає Аллах, інші по-старому  — Тенгрі-каан.

Можна подумати, в нього був інший вихід! Можна подумати, Тінібек би його пощадив! Тайдула, їхня спільна мати, погодилася: «Якщо ти не вб'єш його, то він уб'є тебе!» Він захищався!

Насправді ці чутки розпускають мурзи, торгівлі яких перешкодили його війні з Венецією та Генуєю[80]. Це правда, проте й ставати до бою з об'єднаними силами двох держав він не може. У разі поразки  — він не житець. Але перемога... Чи вигідна йому, ханові, повна перемога Любарта, відновлення єдиного Галицько-Волинського королівства? Так само однозначно ні.

А це що?

Данило пропонує вчинити набіг на Угорщину й на Польщу? Цікаво, він уже думав про щось подібне.

 — Я вирішив: підіймаю весь юрт і йду в Подільський улус[81].

На Поділлі немає джуту. Та є запаси. Він дасть воїнам упевненість, що їхнім родинам поки є, що їсти,  — а потім поведе за здобиччю. Ні, сам не поведе  — пошле. Заразом зігне в баранячий ріг нащадків Куремси, про позицію яких він не має ілюзій.

А Оурдак нехай  — поки що  — займає спустілі землі, невелика для нього буде радість.

Про те, що на Поділлі його чекають сорок тисяч активних шабель, Джанібек ще не знав.

* * *

Зрадник панікував. Йому було однаково небезпечно як повідомити про нові Дроздові приготування, так і не повідомити. Попередити можна було лише одним шляхом. Шляхом, уже раз використаним: послати вночі кілька стріл із записками. Кілька, бо стріла може щезнути в кучугурі, на неї можуть не зважити тощо.

Але тепер на стіні вночі не проштовхнутися, усі стежать один за одним.

Не попередити  — його можуть стратити після падіння Белза. Бо нові Дроздові задумки коштуватимуть життя великій кількості поляків з угорцями  — чому не попередив?

Що ж робити?

* * *

Ярош і Ганна залишилися сам на сам  — уперше з того часу, як сталося оте саме.

Хлопець, як і раніше, чергував на стіні вдень  — вночі не ставили, шмаркатий ще.

Але сьогодні Волчко та інші всі пішли на стіни, і вони залишилися удвох  — і все якось загусло, навіть повітря, здавалося, перетворилося на щось пружне. Вони мовчки постелили собі на протилежних лавках, до півночі лежали, не сплячи, а потім одночасно встали й зустрілися на півдорозі.

Усе мовчки.

І як батькові у вічі дивитися? А, водночас, як жити без неї?!

* * *

Посольство Офанасія рухалося степом, намагаючись обходити людей. Колишній улус Ногая трохи змістився порівняно з часами легендарного напівхана. Найзахідніші землі були передані іншим темникам і частково втрачені. Тепер ядро цих земель складало Південно-Західне Поділля.

Утім, нині й ці землі значно спустіли.

Боярин похмурнів із кожним поселенням  — десь залишалося із третину населення, а де й ще менше.

Тумен  — це володіння, яке мусить виставити не менш як десять тисяч у похід. Не менше. Колись Ногай, користуючись тим, що його землі багаті, виставляв значно більше. А ще ж якісь загони залишалися на своїй території.

Чума та кілька голодних років серйозно спустошили Поділля. Тепер темнику Кулпі дай Бог зібрати хоч десять тисяч.

 — Чи погодиться темник?  — чи то боярина, чи то сам себе запитав княжий шпег.

 — Як Бог дасть...

 — Я молюся,  — прогудів отець Тит.

Молилися всі.

* * *

А тим часом у польському таборі Божирар дійсно виявився цікавим співбесідником.

Кроат, на відміну від інших, навіть не пропонував князеві піддатися королям  — судячи з усього, він дістав на це дозвіл. Натомість розмовляв лише про свою батьківщину, а князь уважно слухав: і згодитися колись може, та й узагалі цікаво. Він, до речі, не знав, що частина кроатських земель об'єднана в королівство, яке хоча й визнає своїм королем кожного з королів Угорщини, проте має чималі права, а службу сини його зобов'язані нести лише на своїй землі. При цьому значна частина кроатів живе за межами цього королівства, однак можуть просити в нього захисту.

 — А Венеція душить будь-яку торгівлю, окрім власної. Тому влада Угорщини для нас менш обтяжлива. До того ж... Мало хто розуміє, що над нами всіма нова небезпека  — турки.

Хто такі турки, князь Семен знав, але вважав, що турецька держава, що розпалася на багато князівств, ні для кого не становить небезпеки.

 — Спочатку турки з різних князівств брали участь у міжусобицях ромеїв[82] як союзники. Ніхто не бачив у цьому небезпеки, окрім одного... Його звали Момчил. Він починав, як звичайний розбійник,  — чорні очі кроата палали, він явно захоплювався героєм своєї розповіді.  — Потім був найманцем, перемагав усіх ворогів. Отримав землі, титули деспота, потім севастократора...

 — Деспот  — це князь?  — уточнив Семен Наримунтович.

 — Навіть великий князь, а севастократор уважається вищим за кесаря, тобто й за короля вищий. Він один побачив... що ці союзники у проміжках між походами не повертаються додому, а поступово, поступово... Зав'язують зв'язки з тими, хто говорить із ними однією мовою[83].

Семен кивнув. Така тактика була йому зрозуміла.

 — І він виступив проти них! Я був там, я бачив, як прості рибалки повели човни, навантажені смолою, проти турецьких галер, і ті палали, як вогнища пекла, а піші момчилівці атакували турецьку кінноту й перемагали. Але... Інші місцеві князі  — ромеї, слов'яни  — об'єдналися з турками проти нього. Хоча їхніх військ було двоє на одного, Момчил був близький до перемоги, але його хтось зрадив[84]...

Божирар помолився, те ж саме зробив і князь.

 — А тепер це військо, яке так і залишилося у Європі, присягнуло бею Орхану, синові Османа[85]. І я не бачу, яка християнська держава, крім Угорщини, може їх зупинити. Ромеї, болгари, серби ріжуться кожен народ між собою, і їхнім монархам бракує часу подумати: а може, сусід  — це ще не найгірший ворог?

 — А...  — князь Семен мало не сказав, що Лайош такий же, проте обірвав себе. Негоже було ставити Божирара у становище, коли йому доведеться брехати, бо сказати щось погане про свого монарха він просто не міг, не мав права  — навіть у розмові віч-на-віч.

 — А Лайош, якщо збере всі сили в один кулак, буде мати тисяч сто п'ятдесят, а то й більше.

«Та знаю я, знаю, що ті війська, які Лайош посилає то аж під Вільно, то в Неаполь, потрібні на берегах Білого[86] моря, скинути в його води турків. Поки їх ще можна скинути. Він не розуміє цього! Але якщо зрозуміє, то йому буде кого послати».

Вони не могли знати, що саме в ці хвилини...

* * *

Узбережжя Дарданелл.

Сулейман, син Орхана, на прізвисько Газі[87] обвів поглядом своїх пашів.

 — Кесар Руму[88] вже втретє обіцяє віддати нам місто Цимпе, щоби ми мали притулок та опору, місце, де ми могли б тримати свої війська в перервах між походами. Не треба мати розум Сулеймана ібн Дауда[89]  — він не виконає обіцянки, яку дає лише тому, що не може тепер воювати ще і з нами.

 — О шах-заде!  — схилив голову Евренос, уславлений воєвода, талант якого Сулейман пізнав на власному досвідові, бо той був командувачем військами бейліку Каресі, та не раз бив османів. Утім, тепер Каресі османам підкорився. До речі, саме тому він називав Сулеймана царевичем, хоча Орхан не титулував себе ані султаном, ані ханом, ані шахом. Вислужитися хотів.  — Залога Цимпе живе в містечку під його стінами, має біля селища ділянки, здебільшого виноградники. Якщо ми нападемо на них відкрито, то вони встигнуть завести родини у фортецю й битимуться до останнього. Але вони восени виходять із містечка для збору винограду. Знають, що в нас великих кораблів немає.

 — Так просто?  — поцікавився хтось.

 — Не зовсім, бо вони виставляють пости. Розставлені розумно, заскочити зненацька важко. Проте блискавичної атаки з моря не чекають  — знають, що в нас мало кораблів, і гадають, що ми кілька разів возитимемо людей туди-сюди.

 — Тобто ти пропонуєш таємно найняти судна?

 — У жодному разі, о шах-заде! Ромеї  — великі майстри шпигунства. Європейський берег Дарданелл був видний з азійського, можна послати голуба, можна послати повідомлення за допомогою люстерка, можна вночі на човні, добрий плавець просто перепливе.

Сулейман кивнув.

 — Я пропоную відібрати всього лише сорок воїнів. Але відшукати таких, які однаково відмінно стріляють із лука й володіють шаблею, уміють веслувати і плавати, лазити по аркану, закинувши його за зубець стіни. Розпустимо чутки, неначе шах-заде хоче збільшити свою охорону. Навчимо цей загін діяти, як пальці однієї руки. В останні дні зробимо так, аби було видно  — наші кораблі не збираються виходити в море, а в останню ніч зв'яжемо плоти  — Великий Брід[90] тут вузький. Висадимося не в порту  — хтозна, який корабель з яким екіпажем може там опинитися,  — а в одному з тих місць, де кораблі не можуть підійти до берега. І раптом увірвемося у фортецю, де будуть самі вартові. На додачу треба, нікого не втаємничуючи, зібрати тут таких воїнів, які хочуть мати землю,  — не уточнюючи їм де. І як візьмемо замок  — перекинути їх туди! Так, аби нашу залогу склали не просто воїни, а люди, які захищатимуть уже своє!

 — Так і зробимо,  — підвів риску Сулейман Газі.

Турецька навала на Європу розпочалася.

Через двадцять три роки вони вперше вдеруться в Угорщину.

* * *

Нічого цього не знали князь із Божираром...

Тим паче вони не могли знати, що не так скоро, але на сотні років утратить Угорщина незалежність, до того ж історія пожартує  — збереже імена, але поміняє місцями цифри.

* * *

29 серпня 1526 р.

Король Лайош ІІ обвів поглядом османські війська  — а потім свої.

Те, що він побачив, не радувало: якщо Лайош І міг би (якби бачив далі власного носа) виставити проти двадцяти п'яти тисяч Орхана та Сулеймана Газі сто п'ятдесят тисяч, і це  — без можливих союзників, то через сто сімдесят п'ять років Лайош ІІ зустрічав сто п'ятдесят тисяч Сулеймана Кануні, маючи лише двадцять п'ять тисяч. Разом із союзниками і хрестоносцями.

Як це могло статися, якщо населення країни зросло?

Це було наслідком політики, яку розпочав Карл-Роберт, Лайошів батько, продовжив, уперто та послідовно, сам Лайош-Людовик, і далі вона стала традицією  — політики опори на магнатів іноземного походження. Не на власне дрібне дворянство та купецтво, не на таких людей, як Міклош Толді та Божирар Антоєвич. Кожен король запрошував нову групу іноземців. Як наслідок  — закріпачене було не лише селянство, а й чимала частина дворянства. Міста були задушені. Бракувало і вільних людей, і грошей. А частина великих феодалів відсиджувалася у своїх замках...

Залишалася одна надія  — на доведену в багатьох битвах високу боєздатність угорських військ і хрестоносців.

 — Панове! Наша піхота скує яничарів, а в прямому бою турецька кіннота програє нашій.

Спочатку так і було. Спагії не витримали лобового удару лицарів і показали тил. Але їхні коні були прудкіші за переобтяжені лицарські, турки відірвалися і проскочили в проходи, залишені в бойових порядках піхоти, озброєної рушницями, луками, застарілими, але вбивчими арбалетами, навіть просто дротиками, які метали рукою.

І їх було дуже багато.

...Коли Сулейману доповіли, що практично всі полонені тяжко поранені, цілим майже ніхто не здався, він наказав усіх стратити...

* * *

Загін Єськовича, усупереч тому, що думав д'Алу, збільшився, бо його люди знали, де шукати тих, хто ховався в лісах.

Зі зброєю також було непогано  — у кожного спис (занадто довгі лицарські не підійшли, то з них познімали наконечники й насадили на саморобні держаки), у кожного щось для метання, сокири, палиці, корди, кинджали...

Метою удару боярин обрав одну з корогв, що прикривали шляхи, якими до Белза могло підійти деблокувальне військо.

Поляки були певні, що такому війську немає звідкіля взятися, проте добре розуміли, що Бог береже тих, хто не забуває дбати про охорону.

Корогва, на яку Казимир поклав функції бойової охорони, була боснійська. Вона контролювала один зі східних шляхів до Белза й у разі появи Любарта, Кейстута чи татар мала запалити сигнальний вогонь, а потім або втекти, або скласти зброю (викупати полонених Лайош не забував ніколи).

Боснійські піші лучники вважалися другими в Західній Європі після англійців, проте на полі бою вони не зустрічалися, відповідно, питання про першість залишається не зовсім з'ясованим.

У минулому поході корогва зазнала великих втрат, була залишена у Львові, де більшість поранених померла... Тепер їх залишалося шістдесят двоє, і саме тому Казимир поставив їх в охорону  — капітуляція такої частини буде майже непомітною, а винищити раніш, аніж запалять сигнал, навряд чи вдасться.

Проте боярин Василько Єськович задумав дещо інше.

Боснійці, бувалі вояки, обрали скелю, що була майже ідеальним спостережним пунктом, біля підніжжя якої розташовувалася печера. У цій печерці вони по черзі спали в теплі, бо там увесь час палало вогнище. Вхід оточили півколом  — валом зі снігу, политим водою. Ще одне снігове півколо, значно менших розмірів,  — на вершині, де перебувають спостерігачі, де є заздалегідь залитий смолою хмиз. Запалити його  — справа миті,  — і вогонь із димом до неба...

...Підійти зимою на лижах до крайлісся так, аби там із жодної гілки не впала жодна сніжинка, не просто важко  — неймовірно важко.

Та той, хто з дитинства полює,  — зможе.

Старий Єлизар змерз. А поворухнутися ніяк не можна, ніяк.

Стійте стовпами, ані руш, навіть очима не лупайте, а то ще чхатимете!

Стійте! Стійте!

Стійте, бісові діти!

Стояти без жодного поруху!

Стояти!

Час неначе замерз, неначе його також скував цей лютий холод.

Єлизар уже нічого навіть не думав, думки чи то завмерли, чи то заледеніли.

Нарешті, нарешті, нарешті, коли вже сутеніло, почувся скрип насту й голоси.

Старий увесь перетворився на слух. Йому доводилося і звіра і ворога убирати вухом, не бачачи, але тоді він був сам-один. А тепер його поставили, татарською мовою кажучи, отаманом.

Рано.

Рано!

Рано!!!

Слуга ординський думав із такою силою, що, здавалося, його думки лунають над лісом.

Ось, нарешті!

Навіть сокиру хтось обновив, ударив по дереву. Не по тому, що рубатимуть. Якийсь пень ударив, бо сила грає.

Одну жахливу мить здавалося Єлизарові, що не зможе він ані сказати, ані рушити з місця,  — так задубів. Але з горлянки старого вирвався хриплий звук, і вони рвонули вперед  — тепер хай сніг падає! Хай кущі тріщать, хай!

Здолавши ті приблизно тридцять кроків, які відділили їх від узлісся, вони вискочили проміж пеньків і побачили боснійців, що відступали протоптаною стежкою.

Слабким місцем боснійців був хмиз, тим паче що з незвички до нашого клімату вони палили набагато більше, аніж потрібно. Двічі на день, уранці та ввечері, до найближчих дерев відправлялися сім-вісім воїнів.

Чисельна перевага була на боці ворога  — із Єлизаром було п'ятеро, він шостий. Проте боснійці не взяли із собою луків, були озброєні лише кордами та сокирами, не мали навіть щитів, бо вважалося  — як хтось лісом підкрадеться, то зі скелі побачать, не такий він уже й густий той ліс.

Та Єлизар провів свої півдюжини, і тепер боснійцям не було порятунку, бо в минулі дні вони вирубали стільки дерев, що відстань до табору  — майже півтора перестріла[91]. А перестріл  — це відстань, з якої можна стріляти по цілому війську, а щоб улучити в окремих людей  — потрібна відстань майже удвічі менша.

Єлизар махнув пращею і практично тієї ж миті метнув сулицю, яку використовував як опорну палицю для лиж. Поряд ляснула дуже добра Шпакова куша, і він одразу ж теж метнув сулицю. Решта також стріляла й кидала...

Вісімка боснійців була перебита, а їхній командир постав перед непростим вибором. Що робити? Атакувати?

Але зі скелі вже кричали, бо решта загону йшла на допомогу відкрито; сніг сипався з потривожених гілок, та ясно, що точну чисельність згори не видно. До того ж луки боснійців на такому морозі були ненадійні. Щоправда, тепер (якщо командир не дурень, а він не дурень) вони в теплій печері, але якщо їх звідти дістати, то дуже скоро... Тому луки прибережуть до штурму.

Так само, ніде правди діти, більшість волинських луків не ліпша, їх довелося залишити в таборі, однак знайшлося кілька луків та куш, яким мороз не страшний.

Зараз!

Один із п'яти ворогів, що був у невеликій крижаній фортеці на вершині скелі, полетів униз. Ще один осів на землю, троє сховалися за крижаним валом.

Он там, праворуч, до скелі можна було підійти кроків на півтораста.

Командир щось прокричав знизу, і стос хмизу на вершині майже зразу спалахнув.

Як і гадали, обстріл спостерігачів нагорі змусив ворога запідозрити, що напав усе ж таки Любартів передовий полк, точніше — його передова сотня. Упевненості не було, але в таких випадках ліпше перестрахуватися... Проте становище на полі бою це ніяк не змінювало.

Тепер головним польським силам була забезпечена тривожна ніч, утім, допомогу боснійцям Казимир не пошле, розуміючи, що, поки допомога доскаче, корогва або сама порятується, або складе зброю.

Попереду в них ціла ніч.

Командир боснійців вагався. Якщо це Любарт, то треба здаватися, Лайош викупить. Але летючі загони полонених не брали... Та й узагалі, убивства полонених були поширені значно більше, аніж можна було подумати, читаючи лицарський кодекс. Порівняно недавно, під час битви при Слейсі[92], у полон потрапили французькі воєводи Кіере та Бегуше, і обох стратили за наказом англійського короля. Можна собі уявити, як кусали собі лікті ті, хто захопив їх у полон,  — який викуп пропав!

Тому командир лучників вирішив: оборонятися в крижаному укріпленні, у разі крайньої потреби спалити обозні сані, що затуляли прохід, дерев'яні сідла коней  — і таким чином протриматися до ранку.

Кожен елемент плану, розробленого боярином Васильком, був ризикованішим за попередній, і ніхто не відчував цю ризикованість ліпше, аніж Козма та Васко, які повзли по снігу, часом навіть занурюючись у нього.

Скеля з одного боку уривалася круто, і саме там була печера. Там і побудували крижаний форт.

Для того щоби змінити п'ятірку на горі, витягали санки з «брами», зміна робила півколо, підіймалася вгору, «гарнізон» верхнього укріплення витягав зрублену смеречку, яка закупорювала вхід...

Тепер ті троє, що залишилися в цьому маленькому укріпленні на вершині, посліпли й поглухли. Посліпли, бо поряд із ними горіло сигнальне вогнище, а поглухли, бо потривожені коні без угаву іржали.

І, опинившись упритул до валу, там, де їх було важко побачити, волиняни випросталися. Великий кремезний Васко підхопив маленького, однак жилястого Козму і просто перекинув його... Козма впав на ноги, а наступної миті ввігнав меч у найближчу фігуру, бо своїх тут не могло бути. Тієї ж миті щось обпекло його бік, і в очах назавжди згасло світло  — один із боснійців зорієнтувався миттю, інстинктивно вдарив кордом раніше, ніж зрозумів, що до чого.

Однак смерека просто перекинулася, і в укріплення ввірвався велет Васко, який ударом шаблі, завданим із надлюдською силою, проломив захист боснійця й зарубав його. І знову, неначе якесь прокляття, сам попався точно так само, як його друг,  — поки вбивав одного, другий заколов його кордом. Уже помираючи, волинянин ударив супротивника ногою, скинувши вниз.

Боярин Василько недооцінив ворога, і на цьому етапі бою розміняв двох найліпших своїх рубак на трьох бійців противника, щоправда, також не найгірших.

Однак і становище боснійців різко погіршилося: уже темніло, а отже, скоро загін зможе непоміченим забратися на скелю та просто закидати камінням.

Командир корогви вирішив половину загону з луками відіслати на вершину скелі. Саме до такої думки підштовхував його боярин.

Бій затих приблизно на годину. Годину, яка нелегко далася боснійцям. І раптом... Щось залопотіло, засвистіло. Хтось скрикнув.

Вершину скелі почали обстрілювати пращники!

Уже зовсім стемніло, і засніжена вершина, хай не дуже добре, але була видна. А от пращників видно не було, і навіть якби луки гнулися, то стріляти можна було б лише навмання. Та вони вже й не гнулися через мороз.

Щоправда, атакувати волиняни не могли, бо луки другої половини корогви, тієї, що залишилася внизу, зберігалися в печерці, де й далі горів вогонь, отже, вони зберігали боєздатність.

 — Усі камені кинуті!

Зрозуміло, що далеко не кожен камінь улучив, а з тих, що влучили, лише деякі відділили душу від тіла, проте справу зроблено.

Боярин обмінявся поглядами зі старим Єлизаром і просто сказав:

 — Назад!

Нечутними тінями щезали боснійці в глибині лісу.

Усередині наступного дня до решток боснійців підійшла бандерія Мушата, послана з'ясувати ситуацію. Прибулі побачили чіткі сліди, якими, здавалося, можна йти до самого табору.

 — До темряви ми їх не наздоженемо, а ночувати в цьому лісі небезпечно...  — пояснив боснійцеві волох.

Той погодився.

* * *

Князь Любарт уважно зміряв поглядом людину, яку ввели до його кімнати у вежі (дерев'яною була вежа, не встиг він побудувати кам'яної в Лучеську). Високий, хоча й некрасивий, із удавано дурнуватим обличчям.

 — Я можу говорити лише віч-на-віч. Зв'яжіть мене, закуйте в кайдани, прикуйте до стіни, але залиште сам на сам із князем, — невідомий говорив спокійно, хоча, за нормами лицарської моралі, припущення, що князь може боятися,  — смертельна образа.

Проте невідомий знав, що зараз Любарт і не подумає ображатися.

 — А якщо ти чари наведеш?

У чари вірили геть усі, хоча  — на відміну від наступних століть — ніхто не приписував чарам непереборної сили, вважалося, що справжньому вірному вони не страшні. Далі, щоправда, починалися розбіжності: кожна церква вважала, що магію поборюють саме її молитви. Тож присутність у кімнаті ієромонаха була дуже логічна. А те, що цей чернець ще три роки тому був професійним воїном, одного разу перехопивши ворожу руку і стисши її у своїй руці так, що кістки зламалися, то це  — додаток.

 — Цей святий отець  — мій духовник. Кажи сміливо...

Князь не став уточнювати, що він ніколи б не довірився ченцю, який міг би язиком плескати,  — це ясно й так.

 — Брат Дітрих шле тобі, Твоя милість, вітання й запевняє у своїй приязні.

Князь так і не зміг знайти відповідь на найважливіше питання. Що брат Дітрих представляє потужне угруповання в Ордені, це було очевидно. Проте чи входить до цього угруповання гросмейстер? (Який, до речі, нещодавно змінився.)

 — Черговим проявом нашої приязні є виклик на герць, надісланий нашим гостем, лордом Дербі, Казимирові. Ми просимо не зважати на формальний привід до цього виклику... Ми розуміємо, що наша війна з братами Твоєї милості тобі неприємна, але... Сам факт, що всього лише граф шле виклик Казимирові, свідчить про те, що лицарський світ не визнає його королем.

Ну, так, викликати на герць можна було тільки рівного. Виклик на дуель нижчим широко застосовувався як агітаційний захід, який мав підкреслити невизнання титулу того, кому надіслали рукавичку.

У цього виклику був ще один адресат. У період боротьби за об'єднання Польщі два чеські монархи коронувалися польською короною. Лише кілька років тому король Ян за великий викуп зрікся претензій на Польщу, визнавши польським королем Казимира.

Проте Ян загинув, а його син, Карл, став королем не лише Чехії, а й Німеччини та фактично імператором  — хоча імператорською короною ще не був коронований.

Проголошуючи  — через виклик  — невизнання Казимира королем, Англія й Орден намагалися зацікавити Карла польською короною.

Любарт, певна річ, нічого не мав проти  — але навряд Карл спокуситься. Навряд.

 — Оскільки ж Казимир відмовиться, то буде знеславлений як боягуз.

«Укололи вовка гілкою від смереки».

 — Узагалі, якби брати Твоєї милості прийняли святе хрещення...

 — Дякуйте Лайошу, що цього не сталося...

«Аякже! Гадаєте, я не знаю, що ви в листах до Авіньйона[93] зображуєте поганами і русичів і поляків? Якщо Кейстут охреститься, заволаєте, що вдавано!»

І тієї ж митті прийшов біль.

Німець зачепив одне з найболючіших місць Любартових. Він увірував щиро, та думка, що Кейстут  — найліпший із братів, не просто брат і союзник  — друг!  — відмовляючись хреститися, прирікає себе на пекельні муки, була для Дмитра-Любарта нестерпна.

Вони сперечалися, Кейстут наводив приклад  — як вайділа зачарував угорців:

 — Не допомогло їм хрещення та молитви! На нашій землі наші боги сильніші за Білого Христа![94]

 — Та зрозумій, що, порушивши присягу, вони вчинили гріх, гадаю, вони взагалі продали душі дияволу, от Господь і покарав їх руками твого вайділи!

Далі розмова заходила у глухий кут...

Якби братам хтось сказав, що кожен із них вірує в те, у що хоче вірити, позаяк не може князь бути іншої віри, аніж його народ, а роздвоєності не сприймали їхні душі,  — почувши таке, обидва щиро образилися б...

 — Я радий повідомити Твоїй милості, що ми знайшли майстрів кам'яного будівництва, що вміють будувати підйомні мости. На жаль, вони тепер зв'язані угодами, але восени прибудуть.

«Якщо я протримаюсь до осені».

 — Передайте братові Дітриху та... іншим братам мою щиру, безмежну вдячність. І ще... У війську Лайоша, яке облягло Белз, є лицарі ордену Святого Йоана.

 — Я щось чув про це.

«Мабуть, по дорозі до нас зустрівся з купцями, які поверталися з Угорщини, а серед них  — орденські шпигуни».

 — Господь колись розвів вас і їх по різних землях. Вам  — Східне Помор'я, їм  — Родос[95].

 — У той самий рік, що є очевидним Божим знаменням.

«Це ще розібратися треба, хто вам допоміг,  — Господь чи Інший».

 — Колись саме цей орден звів на престол Карла-Роберта.

Любарт дещо перебільшував, але, дійсно, добре навчені й дисципліновані бандерії йоанітів у багатьох битвах відіграли вирішальну роль.

 — Вочевидь, Лайош хоче їх залучити,  — вів далі князь.  — Тут є про що подумати.

 — Так, це привід для роздумів. Я повідомлю брата Дітриха.

«Думайте. Думайте, кому зв'язувати руки  — Кейстутові чи Казимирові? Уже сама собою унія Польщі з Угорщиною невигідна вам, а якщо біля ваших кордонів з'являться йоаніти? Так, їх не буде багато, але вистачить і одного загону, бо постане питання: кого підтримає Папа  — вас чи їх? Думайте, думайте».

Розділ 7 Нові гравці у гру вступають, старі з неї вибувають

Офанасій стомився. Вони наближалися до тих місць, де раніше була ставка Кулпи,  — не обов'язково, ой не обов'язково, що він і досі там!

Їхати кригою річки було некорисно для коней  — їх рідко підковували, бо й залізо грошей коштує, і більшість тварин не такі вже сильні, зайва вага має значення, отож підковували, головним чином, бойових коней важкої кавалерії. Тому голими копитами по кризі  — некорисно. Але ґрунтовим шляхом ще гірше.

 — Щось не те, боярине,  — порушив мовчанку непримітний і мовчазний чоловік, який назвався Павлом, хоча це, вочевидь, несправжнє було його ім'я.

Від переднього дозору мчав вершник.

 — Боярине, там дивне.

Вони під'їхали. Через прозору кригу виднілися тіла двох людей. Тіла, об'їдені рибами... Одне зачепилося за корча, а друге  — за перше.

 — Рубайте кригу,  — дивним, якимось страшним голосом наказав шпег Павло.

Погляди охоронців схрестилися на боярині. Той кивнув. Найпевніше, Павло знає, що робить. А навіть якщо ні, то все ж душі хрещені, поховати треба.

За кілька «отченашів» тіла витягли з води.

Шпег підійшов до одного  — обличчя немає  — і зірвав із правої ноги чобіт. На правій нозі бракувало великого пальця.

 — Андрій, син Олекси Рудого, слуга ординський. Упокій, Господи, душу новопреставленого раба Твого. І другого, ім'я ж його Ти весі[96].

Далі пояснювати потреби не було. Слуга ординський міг опинитися тут і тепер лише в складі посольства до Кулпи.

Хто вбив їх? Сам Кулпа, проголошуючи таким чином війну Любартові?[97] Чи все ж хтось інший, аби до Кулпи вони не добралися?

 — Отче!  — звернувся боярин до попа Тита.  — Поховайте рабів Божих та вірних слуг князя нашого  — а потім висповідайте нас усіх.

* * *

Кулпа розмістився в одному з численних міст, яким залишалося існувати сорок три роки,  — чого ніхто, певна річ, не міг знати. Але 1395-го у Північне Причорномор'я вдереться Тимур-Ленг, який зітре ці міста з лиця землі. І тим самим покладе край тенденції перетворення улусу Джучі на осілу державу.

Нічого цього не міг знати боярин, однак із першого погляду було видно  — в місті та навколо нього більше війська, ніж звичайно буває безпосередньо при особі темника.

Набагато більше.

Як і всі ординські міста, це не було прикрито навіть дерев'яним острогом, не те, що муром. Місто мало підкорятися тому, хто володіє степом. А ханові (чи темникові) з роду Чингіза ідея відсидітися за мурами навіть випадково не могла прийти в голову.

 — Утретє я тут і втретє дивуюся  — як схоже на Бухару.

Офанасій мало не запитав: «А ти там був?»  — проте вчасно схаменувся  — раз каже, то був.

Місто і справді було повністю східним  — із будинками, які визнав би своїми не лише хаджі-тарханеці, а й самаркандці з бухарцями, із мечетями, навіть один мавзолей якогось шейха відбудовано...

Хата, до якої провели посла, була тепла, піч-лежанка[98] в ній зручна. Але в голові колотилася лише одна думка: куди поведуть? До Кулпи чи до ополонки? Чи спочатку вислухають, а потім утоплять?

Прийшли ввечері.

«Залишуся живий  — схожу на прощу в Київ».

Підійшов до батюшки під благословення.

 — Я молитимуся!  — крикнув отець Тит.

Мабуть, його молитви до когось-таки дійшли, бо боярина повели у велику юрту...

Вік Кулпи визначити було важко. Йому могло бути і тридцять п'ять, і сорок п'ять, і більше. Побічною вказівкою був вік його синів — від п'ятнадцяти до двадцяти. Але не факт, що вижили старші.

Мабуть, не випадково темник прийняв послів разом із шістьма синами, поділеними порівну. По праву руку  — мусульмани: Абдаллах, який не справляв враження дуже розумного; Беккер, що його часто називали Хаджи-беєм, бо, попри молодість, він носив зелену чалму, тобто побував у Мецці; і, нарешті, Кутлуг. Ліворуч  — християни, діти двох бояринь, київської та путивльської: Іван, Михайло і Дмитро[99].

Куди ж сягають задуми Кулпи, якщо він старшому сину дав підкреслено мусульманське ім'я, улюбленого послав до Мекки й водночас дозволив двом дружинам-християнкам охрестити дітей? А сам себе називає не ісламським іменем, а старим, яке залишилося від тих часів, коли вірили в Тенгрі-каана?[100]

Бояринові раптом згадалося, як один татарський вельможа прибув у Твер, вигнав князя і проголосив себе князем тверським[101]. Щоправда, тверичі його спалили прямо в палаці, заплативши згодом за це страшну ціну.

То, може, хрещені княжичі  — то для наших столів? Може, він сподівається, що православного приймуть? Особливо якщо діяти не так грубо, як отой... Щелкан?

 — Мої кордони непокоять кілька корогв воєводи Драгоша.

Отакої! Отже, Лайош, крім усього іншого, пробує зв'язати руки Кулпі. Усе передбачив.

Темник помовчав, насолоджуючись. Хоча на боярському обличчі не здригнувся жоден м'яз, не важко зрозуміти ступінь його відчаю.

 — Та про це не варто довго й розмовляти... Я збираю тумен...

Кулпа всміхнувся: я, мовляв, його вже й сам збираю, ще до вашої тут появи.

Боярин подумки пообіцяв щедрі пожертви на церкву.

Цілий тумен, зібраний у кулак, на флангах обох ворожих військ — це набагато ліпше, аніж нічого.

* * *

Ярош знову чатував на валу.

Тут було легше, бо повівав вітрець.

Тим, хто живе через сім століть, важко навіть уявити, в якому пеклі опинилися захисники Белза, після того як за його валами, у прямокутнику 220х180 метрів, зібралося п'ятсот воїнів, загалом понад дві тисячі людей, практично всі  — зі своєю худобою.

Сморід бив навіть по Ярошевому носі, а він, здавалося, до того був звичний. На валу було легше. До того ж цього разу його поставили не на напільний бік, а на той вал, що виходив на річку. Уночі поставили. Утім, поняття ночі було досить умовним  — світив повний місяць.

Із того боку вороги час від часу щось горлали, одні захисники не зважали, інші  — відгавкувалися, але якось ліниво. Поступово суперечка стихала...

Ярош і сам не міг потім відповісти, чому це він повернувся спиною до ворога, а обличчям до міста. Повернувся  — та інстинктивно, не думаючи  — ніколи було думати,  — зробив рух щитом. Те, що летіло в повітрі, із силою влучило в його щит  — від удару Ярош аж похитнувся.

До його ніг упала свинцева куля із пращі, але дивна, Ярош навіть не зразу й зрозумів. Куля була, як і личить, трохи довгастою. До одного з кінців гвіздком був прибитий шматок берести з видавленими значками. Ярош від подиву не зразу втямив, що це могло бути.

* * *

 — Так ти точно не бачив, звідкіля летіла?

 — То-о-о-чно...

«Як дитина. Зараз заплаче».

Воєвода подумки віддав належне зрадникові. Докинути кулю через вал з острогом та ще й на той берег річки  — важка справа. Проте якби місце, звідкіля полетіла куля, приблизно побачили й кинулися б туди, то втоптати пращу в сніг із лайном  — це можна зробити так швидко, що добра людина й перехреститися не встигне. А от, якби він пустив стрілу, то лук чи кушу сховати неможливо. Крім того, бересту, пришпилену до хвоста кулі, побачити легше, аніж обв'язану навколо древка стріли.

Чому світлої ночі? А в темряві можна не розрахувати по висоті і влучити в укріплення.

Прочитати, певна річ, не вдалося  — це якійсь тайнопис.

У воєводи майнула думка: як можна було б зробити так, аби зрадник виказав себе, однак... Надто вже щільно місто оточене. Інакше можна було послати людину, яка повернулася б із іншою людиною, а потім пустити поголос, що це наш прийшов, приніс важливі новини.

Не пройдуть тут люди.

Утім, треба подумати...

Треба подумати!

* * *

Наступного дня Ярошеві «поталанило» знову: саме він першим помітив, що корогва, яка підходить до польського табору,  — нова. Не та, що кудись ходила й зараз вертається, а нова корогва.

У польському таборі виникло пожвавлення, а за якийсь там «отченаш» поляки почали горлати:

 — Усе! Смерть ваша прийшла!

 — Угорці підходять! Не встояти вам!

 — Кінець вам!

Сказати, що це не подіяло, означало б сказати неправду. Не одна голова похнюпилася...

...Воєвода молився.

«Тягнути час! Тягнути!»

І раптом, саме тоді, коли він думав про одне, несподівано прийшло рішення, як зробити інше. Він мало не закричав: «Пришліть мені когось надійного»,  — але вчасно прикусив язика.

Хоч як дивно, але в такій пекельній тисняві, яка утворилася в Белзі, поговорити з кимось не просто сам на сам, а ще й так, аби ніхто не помітив, було проблемою,  — а якщо хтось побачить їх двох під час бесіди, то весь задум може зірватися.

Остаточне рішення прийшло в голову під світанок, коли Дрозд повернувся додому після чергового обходу стін, та, щоби зняти напруження, ліг із холопкою. Після того як та зняла з душі тягар, майнула думка підіслати її до того з бояр, кому він вірить повністю, до кінця, щоби пояснила на печі (в Белзі також бували татарські печі-лежанки, на ній вони тепер і перебували)... Але... окрема спальна кімната була розкішшю, яку міг собі дозволити навіть не кожен монарх.

«Ще підслухають, і піде поголос».

І раптом до нього дійшло, ДЕ його точно НЕ ЗМОЖУТЬ підслухати.

Це була така несподівана думка, що він аж засміявся.

* * *

Коли князеві Семену повідомили, що воєвода йде на переговори до двох королів, узявши заручника, князь із великим трудом стримав свій відчай. Одначе якби він міг побачити все, то, мабуть, був би задоволений.

Хоча Дрозд також піклувався про свою честь, ще й як піклувався, проте він був не князь, а всього лише паном-боярином. Те, що його статки та реальна влада були не меншими, аніж в удільного князя, питання гонору не торкалося.

Тому, коли вранці до брами під'їхав угорський герольд і почалися переговори, точніше, перекрики, бо Дрозд стояв на брамі, а герольд  — унизу, то француз (як і більшість оточення короля, герольд походив із його батьківщини) навіть не здивувався, коли після слів (Дрозд промовляв німецькою): «Я згоден засвідчити свою пошану їхнім милостям[102]...»  — згори пролунало:

 — За мене аманатом[103] Бенедикт-воєвода.

 — Їхні милості вирішать!

 — Якщо мене схоплять або я захворію, його вб'ють!

Про себе герольд зрозумів: Бенедикт  — найліпший тактик об'єднаної армії, та, головне, він родич багатьом впливовим аристократичним родам у кількох країнах.

Із таким заручником можна почуватися безпечно.

 — Із ним один слуга! Ваші люди мають бути відведені. У місті Бенедиктові забороняється говорити, хай лише слухає те, що йому скажуть.

Ну, це завжди так.

Менш ніж за годину угорські та польські війська були відведені до табору, з якого виїхали чотири вершники. Перед брамою двоє спішилися, двоє інших ухопили повіддя їхніх коней і подалися назад.

Брама відчинилася, назустріч ворожому воєводі вийшов Дрозд у супроводі слуги.

Вони обмінялися привітаннями. Щойно за Бенедиктом зачинилася брама, Дрозд, повільно, повільно, пові-і-і-льно рухаючись уперед, прошепотів:

 — Слухай, Герко...

* * *

Побачивши князя, Дрозд ледве стримався, щоби не перехреститися  — і то, головним чином, стримався, аби його ж не злякати, бо Божа заступа явно була потрібна Семенові Наримунтовичу.

Як то кажуть, ті, кого в домовину кладуть,  — і то кращий мають вигляд.

«Не брехали, виходить, вони про хворобу».

— Я можу визнати, що князь Белза є підручником Ваших милостей, проте браму не відчиню й заручників не видам, — на цьому воєвода й уперся — не зрушиш.

На зворотному шляху воєвода несподівано запитав Герка:

— А нумо, повтори, що я тобі казав, — і той повторив.

...Ніхто не зрозумів, чому наступного дня Герко вдягся — поверх кольчуги — у найкращі шати свої, натягнув шолома, який начистив так, що той блищав, мов сонце, та весь час ходив по стіні.

Дивно, проте саме це певний час заважало Геркові виконати завдання — на нього весь час позирали. Лише наприкінці дня він, переконавшись, що саме зараз за ним ніхто не стежить, блискавично витяг одну зі стріл зі свого сагайдака (які там лежали вістрям догори, перами вниз), із силою встромив її у свій щит, скрикнув...

Усі голови повернулися до нього, і всі побачили, що стріла прикметна — чотири пера, до того ж пофарбовані в різні кольори — мабуть, для того, щоби вона привернула увагу, а навколо обмотано шматок пергаменту.

* * *

Люди пана Офанасія мали в місті велику свободу, одначе Павло — в дитинстві його звали Воронко — почувався непевно. Він не розумів, чому Кулпа затримав посольство, дозволив лише послати гінця. Навіть якщо темник обдурює, зібрав свій тумен проти Волині, то й тоді він мусив відпустити.

Можливо, особливо тоді відпустити.

У Воронка весь час було відчуття, немов він потрапив у зачароване місто. Начебто ніхто не стежить — хоч пішки ходи, хоч верхи скачи. І мурів немає. І митники там, де до міста вливався великий шлях, якісь аж сонні, на тих, хто виїздить із міста, не зважають. І об'їхати їх легко, бо всі вулиці виходять або до степу, або на вкриту кригою річку. Проте Воронок відчував, що коли він спробує покинути місто, то й трьохсот кроків не відійде.

Таке було це відчуття тверде, що він навіть і перевіряти не став, — упевнений був, що то марно.

Сьогодні він перебував у роздумах. Річ у тому, що позавчора йому з вікна усміхнулася молодиця, і наступного дня він не випадково пройшовся саме тією вулицею, та як назад ішов, то його перестріла стара жінка, що нашою мовою повідомила, мовляв, її пані чекає красивого та молодого пана завтра ввечері.

Що це?

З одного боку, для жінки з гарему подружня зрада  — це дуже часто велика мрія. І побачення з іноземцем, який за короткий час поїде собі  — а отже, не прохопиться,  — почасти безпечніше, аніж зв'язок із кимось зі своїх. А з іншого  — що, в гаремі не знайдеться суперниці, яка донесе?

І за четвертим правилом[104] за такі речі карають смертю. Звісно, якщо вона мусульманка. Хоча з виду може бути й нашою.

І не такий уже він красень великий.

Тож це, можливо, пастка. Утім, саме тому, що це, можливо, пастка, треба ризикнути  — і піти... Бо якщо пастка  — то комусь і навіщось вона потрібна? Ти не для того служиш князеві, щоби жити тихим життям і померти своєю смертю.

Отже, попередивши боярина  — хай знає,  — Павло-Воронко відправився на побачення. Цього разу йому довелося пройтися вулицею аж тричі, поки не наштовхнувся на стару. Вона провела його через якийсь сад, потім пройшли в хату.

 — Як тебе звуть?  — питання було задано в лоба, нашою мовою.

 — Павлом. А тебе?

 — Яка різниця, як мене звуть,  — усміхнулася білявка, якій можна було дати і сімнадцять років, і трохи більше. Явно з наших  — чи то з полонянок, чи, може, по-доброму висватала.  — Яка різниця, все'дно більше не побачимося...

Із цими словами вона зняла через голову сорочку й поцілувала чоловіка, водночас розв'язуючи його пояс.

І лише під ранок, коли Воронко вже впевнився, що йому вперше в житті поталанило й отака жінка з ним, бо він їй сподобався, та, подаючи коханцеві чашу вина, несподівано, неначе про якийсь дріб'язок, сказала:

 — Ваших порубав Тунгуз-сотник.

 — Це чоловік твій?  — розгубившись, запитав Павло те, чого питати було не слід.

 — Ні,  — засміялася жінка,  — чоловіка я не стала б губити. І, якщо ти у Христа віриш, не скажеш, від кого дізнався.

 — Узагалі нічого нікому не скажу, бо не хочу загинути за брехню на сотника.

 — Не думай, що я дурепа. Скажеш своєму панові, а той хай скаже Кулпі, тільки самому, що Тунгузові нукери не всі речі вбитих повикидали, багато що собі залишили, поласилися. А що друге посольство зразу за першим, такого вони не чекали.

Коли стара вивела волинянина, частина стіни відсунулася вбік, і ввійшов венеційський купець Лоренцо.

 — Я не все розібрав, та, гадаю, ти все сказала так, як я наказав.

 — Аякже!  — засміялася рабиня.

Лоренцо саме для таких справ  — а не для того, про що всі думали,  — купував молодих дівчат і навчав тих із них, які виявляться кмітливими.

Венеція формально мала мир і союз із Людовиком, проте всі розуміли, що жорстокі битви в Далмації  — не останні. Тепер по Людовикових союзниках нанесено удару, а Венеція начебто й не при чому...

Кинджал із руків'ям та піхвами зі слонової кістки, який йому продав один із нукерів, венецієць вирішив залишити собі  — адже з нього почала нитка розплутуватися. «Повернувся до мене — бувають же такі збіги!»  — Лоренцо колись сам подарував цей кинджал волинському послу... Як його? Олехно. Упокій, Господи, його душу.

* * *

На снігу перед ханською юртою було складено дві купи різних речей. В одній  — зброя та обладунки, у другій  — різні прикраси та предмети одягу. Офанасій підійшов, подивився, підняв з окремої ганчірки масивну золоту сергу з великою перлиною.

 — Спасінням душі присягаюся, що цю сергу носив у вусі Олехно-боярин.

Павло-Воронко, якого підвели наступним, упізнав шаблю слуги ординського на прізвисько Вуйця. А отець Тит  — срібне панікадило, що його взяв із собою інший священик, отець Симон, який був з боярином Олехною.

 — Досить,  — посміхнувся Кулпа.  — Далі хай кати ним займуться.

Кулпа посміхався, здавалося, незрозуміло чому.

Він не збирався пояснювати, що об'єднане військо угорських половців і брацлавських мурз рушило не на нього, Кулпу,  — чого темник боявся, боявся до дрижаків, бо четверо на одного  — це четверо на одного!  — а назустріч Джанібекові, і до їхньої зустрічі залишалося два-три дні.

Оскільки сили були приблизно рівними, то переможець  — хай би хто ним став!  — нестиме великі втрати й муситиме рахуватися з ним, Кулпою.

* * *

Чутки про стрілу із запискою, яка влучила в щит, облетіли Белз  — та що там було облітати? Тепер майдан у районному центрі більший, аніж белзька цитадель...

Мало хто міг наважитися ставити воєводі питання. Серед цих небагатьох, певна річ, перше місце посідала дружина, але... Коли Дрозд удав, що не розуміє натяків, бояриня перейшла в рішучий наступ:

 — Ну мені ж ти мусиш сказати! Я твоя перед Богом дружина!

У відповідь воєвода нагадав, що Єва також була дружиною Адама, і чим це скінчилося, після чого йому довелося рятуватися втечею на вали.

Не заспокоївшись на цьому, жінка гримала на всіх, хто потрапляв під руку, та так гримала, що й у ворожому таборі чути було!

 — Шкода, що баб не ставлять на воєводство.

 — А таки-так, гнали б вони ляхів до Кракова!

Ті, хто зустрічав воєводу, який носився обланкою[105] так, неначе в нього всі зуби болять, відводили очі, коли ж він заводив розмову  — а заводив часто,  — розмовляли якось ніяково.

Проте троє наважилися спитати, і всі троє дістали відповідь: «Заприсягнись, що нікому!»  — а потім кілька слів на вухо.

...Юді було зле, як ніколи ще не бувало.

Спроба попередити ляхів з угорцями була пов'язана не просто з ризиком  — із найсмертельнішим зі смертельних ризиків, проте... Проте Дрозд відкрив таємницю кільком людям!

Коли Белз упаде  — а встояти проти такої сили він не зможе! — хтось та й розв'яже язика, і тоді  — тоді йому пекельні муки відпочинком здадуться, бо мовчанку про таке йому не подарують.

Залишався один шанс. Один-єдиний. Ризик, величезний ризик. Та інакше  — смерть, до того ж жахлива.

Він вийшов на довірену йому ділянку муру, гарикнув:

 — Чому смолоскипи не запалено?

 — Так без них ліпше...  — розгублено відповів Ярош.

 — Кому, може, ліпше, а мені гірше!

Смолоскипи запалали.

Боярин Роман пройшовся раз, другий, третій. Із кожним разом йому було все страшніше і страшніше. Зрозумівши, що, коли так ітиметься далі, він ніколи не наважиться, пан стрибнув униз. Туди, де між кригою річки й валом намело величезну кучугуру.

Він усе-таки вдарився об вал, сковзнув по його крижаній поверхні, врізався у сніг, не зламавши собі нічого лише тому, що був такий малий і легкий. І почув голос Дрозда:

 — Швидше мотузки! Наш упав!

«Не зрозуміли!»  — пронизала все єство радість.

Він підхопився на ноги й кинувся в чорну стіну, що утворилася там, де кінчався простір, освітлений смолоскипами.

«Думають, що памороки мені забило!»

Тим часом Дрозд схопив Яроша, який уже натягував тятиву.

 — Це ж...

Ярош запнувся, бо не міг дібрати слова.

 — Так треба, хлопче. Ти молодець, але так треба.

І, перехопивши погляд боярина Мстислава, відвів його вбік.

 — Ніякої стріли із запискою не було. Тобто стріла була, та записку я собі сам писав.

 — Але ж ти мені казав, що наша людина, із підневільних русичів, повідомляє про змову проти короля.

 — Тепер хай Людовик думає, є змова чи немає. А ми позбавилися зміюки в хаті.

* * *

Людовик, дійсно, замислився. Він був розумнішим за шпигуна і здогадався, що, найпевніше, йому збрехали. Ну, чого б це змовники стали ризикувати, повідомляючи залогу фортеці, яка незабаром упаде, про своє існування?

Одначе... Повністю ігнорувати можливість змови Людовик-Лайош не міг. Занадто добре він пам'ятав, скільки поразок зазнали його дід і батько. І повідомлення приреченого гарнізону могло мати сенс в одному разі  — якщо готується не його, припустимо, отруєння, а повстання в самій Угорщині. Тоді кожен день, на який він зі своїми найкращими військами затримається тут, під валами цієї нікчемної горіхової шкарлупки, для заколотників там на вагу золота.

Треба кінчати переговори, на яких Дрозд явно тягне час.

Проте...

Проте досі ще не підійшов останній загін із вельми неприємним для того Дрозда сюрпризом, і тому ще три-чотири дні доведеться згаяти.

Лайош, певна річ, не міг знати, що саме зараз із його сюрпризом також стався черговий сюрприз, не перший за останні тижні.

* * *

 — Стій! Сті-і-й!

Пізно! Не так легко зупинити двадцятеро коней, запряжених цугом.

Волокуша (ніякі санки цього вантажу не вмістили, а ставити це на колеса або на лижі ще не додумалися) зачепилася за щось, хоча річкову кригу оглядали передові вершники й, здавалося, зачепитися не було за що,  — і роздався гучний ляскіт, і...

Майстер вилаявся. Тепер треба лагодити упряж.

На волокуші лежала вкрита якимись реберцями залізна труба завдовжки з дуже високу людину. У її жерло також уповзла б людина  — окрім, можливо, найкремезніших.

Майстер пригадував. Спочатку з глини зробили щось на зразок невеликої округлої колони, на обох денцях зробили виступи. Він пам'ятав, як велетенську цеглину привезли до його майстерні  — бо цю зброю виготовляли під керівництвом людини, котра обслуговуватиме її. Поки що це було так.

Майстер не знав, що досить скоро цей порядок зміниться  — йому він здавався вічним, бо в кожного такого, як він, була в голові своя конструкція, свій проект. Він особисто керував підйомом колони, так, аби кожен виступ ліг на козли, а сама колона опинилася в повітрі. Потім кільканадцять запрошених ним ковалів кували: одні  — довгу залізну стрічку, інші  — залізні обручі. Потім люди, вибиваючись із сил і часто обпалюючись, намотували розжарену до червоного стрічку на камінь. Одночасно інші натягали на стики теж червоні обручі. Це могли зробити тільки добре підготовлені майстри, бо навколо колони працювало чоловіків із двадцять.

 — Лівіше! Лівіше, а то діра буде!

Потім найліпші ковалі проковували обручі, щоби вони стали одним цілим зі стрічкою, скріпивши її. Затим залізо кілька днів остигало.

Нарешті майстер найняв каменотесів, і вони зубилами вирубали кам'яну колону. Потім ковалі скували зарядну камору, яку вставляють з одного боку труби.

Тільки королі та найбагатші серед герцогів можуть купити бомбарду.

Разом із майстром, який її розробив і обслуговує.

Розділ 8 Мечі наголо!

Хан Джанібек рухався за всіма приписами Чингізової стратегії — попереду, із боків та навіть позаду війська скакали розвідувальні загони, що повсякчас посилали гінців до головного війська. Якби комусь удалося знищити один загін так, щоби й він не встиг подати сигналу і інші нічого не помітили (що було непросто, бо в кожному з таких загонів було кілька верблюдів, навантажених бочками зі смолою,  — звалити такі бочки на землю й підпалити можна швидше, аніж вимовити «Немає бога, крім Аллаха й Мухаммед  — пророк його!»), то неприбуття гінця в обумовлений час скаже все.

Тепер він прибув.

 — Ми схопили їхніх розвідників, о повелителю всесвіту! Допитували нарізно. В один голос кажуть: чотири тумени угорських кипчаків та ясів, кілька корогв волохів, ну й Брацлавський тумен цих псів! Командує якийсь Другеті!

Враховуючи наслідки чуми  — тисяч сорок. У нього дещо менше, бо з великим кааном тепер тільки ті орди, що кочували між Волгою й Доном, Доном і Дніпром. Схід поки що втрачено, до віддалених кочовиськ не дійшли руки, осіле населення також залишилося на своїх місцях, ніхто не прийшов із Північного Кавказу та Криму. Утім, з цих улусів може ще підійти підкріплення  — якщо він виграє першу битву.

І... тепер на нього спрацює те, що ще вчора заважало руху війська,  — більша частина воїнів іде з родинами. А всі розуміють, що прогодувати родини можна лише на Поділлі. Навіть якщо (не дай Аллах!) якийсь тумен добровільно перекинеться на бік ворога, багато припасів йому ніхто не дасть, їм своїх би прогодувати. Ну а якщо зазнаємо поразки й родини потраплять у полон, то... тих, кого можна швидко продати,  — продадуть, решту під ніж.

Ханові думки перескочили на інше.

 — Що ти думаєш про це поле, га, Юсуфе?

Довірений мурза (Джанібек навіть не помітив, що вже навіть із його мови щезло монгольське «нойон»), який виконував при каані функції начальника штабу, ще раз прокрутив у голові те, що збирався запропонувати, і почав:

 — Я думаю, що воно годиться. Їх більше, тож до тулгами[106] спробують удатися вони, для нас це небезпечно. Але тут наше південне крило буде прикрите яром, що тягнеться ще довго. Тому небезпека обходу загрожуватиме нам тільки з одного боку. Чого я справді боюся, так це того, що вони не приймуть відкритого бою, особливо на цьому, вигідному для нас, місці.

 — Приймуть,  — посміхнувся Джанібек: так міг посміхатися тигр-людожер.

Повелитель  — ну якщо не всесвіту, то Східної Європи  — повернувся до сотника кетишкенів[107]:

 — Махмуда...

Він знову посміхнувся, бо й сам мав ісламське ім'я Махмуд.

 — ...сина Сартакова, та Пулата-бека взяти з родинами. І сюди їх — також із родинами. Усім оголосити  — готуємося до бою!

Приблизно за годину дві родини були доставлені й уже стояли навколінки перед кааном.

 — Я все знаю...  — просто та якось стомлено почав Джанібек.

 — О повелителю!

 — Тугаре, якщо хтось із них ще щось скаже без мого дозволу — убивай його дочку. За кожне слово  — по дівчинці.

Хан трохи помовчав, насолоджуючись своєю всемогутністю.

 — Так от, я знаю все. Якщо ви самі, власноруч, напишете те, що мені треба, то вам і вашим синам дарую смерть без пролиття крові[108], а дружин ваших і дочок повидаю заміж. За простих людей, та хоч живі будуть. Ні  — усе одно скажете, який тайнопис, але почерку вашому після тортур можуть і не повірити. Тому мої кати для всіх щось вигадають.

Викриті шпигуни підняли на хана жахливі маски, які ще недавно були людськими обличчями.

 — Ти, Махмуде, напишеш, що я зайняв міцну позицію, бо сподіваюся, що вони не посміють напасти, а на підході до мене  — тумени Мамука, Теміра, Чаки, Мерана,  — він називав тих темників, які дійсно могли підійти й ні за яких обставин не пристали б до роду Орду. Щоправда, після кількох воєн, чуми та голоду в жодному з цих туменів не могло бути більше як три-чотири тисячі, проте й десять-дванадцять тисяч  — то чимала сила.  — І, можливо, ще якісь,  — провадив хан.  — Тож я послав гінців до Кулпи. Однак ти не знаєш, про що я йому пишу. А ти,  — його погляд упився в безвільне тіло Пулат-бека, — ти пиши, що я розраховую на підхід якихось туменів, яких  — ти точно не знаєш, але гадаєш, що серед них будуть Ібрагім і Меран. І що я, не довіряючи вповні Кулпі, послав наказ йому вдертися в Угорщину, де мало залишилося війська, та спустошити обидві Команії[109].

Уже не зважаючи на приречених, яких потягли до величезної арби-юрти, Джанібек вів далі:

 — Накажіть передовим загонам при кожній сутичці кричати, що я послав Кулпу пустошити землі Команії.

Повірити не повірять, та хоч чутки поповзуть.

* * *

День битви під Брацлавом обіцяв бути ясним.

Ханське військо чекало, і чекання це багатьом здавалося нестерпним.

Несподівано від війська половців і заколотників відділилися кілька тисяч, які, однак, цілком складалися з легкоозброєних, і помчали на передовий ханський полк. Коли ж до ханських воїнів залишалося усього нічого, вони розвернулися й помчали по дузі, сиплячи стрілами спочатку вбік, а потім назад.

Стріляти на скаку вперед можуть лише видатні вершники, бо так зайняті обидві руки, а управляти конем одними шенкелями... Ось і винайдений був цей засіб  — хто казав, що скіфами, хто  — ще кімерійцями, римляни називали його «парфянською стрілою», а тепер він звався «хоровод». При такій скачці коні, підкоряючись стадному інстинкту, скачуть за ватажками, і керувати ними набагато легше.

Проте Джанібек, певна річ, знав про цей фортель усе. І насамперед те, що дуже ефективний проти супротивника, який перебуває в русі, хоровод не такий страшний для тих, хто стоїть на місці.

Ось і тепер передові ханські шереги були пішими і стріляли, прикриваючись щитами[110], водночас коні половців підставляли ворожому обстрілові свої боки.

 — По конях! По конях!  — повторювали ханські сотники те, що й так усі знали.

Якщо вершник падав разом з убитим конем або якщо його скидав кінь поранений  — він зазвичай гинув під копитами.

А між командувачем відбувався той напівтелепатичний діалог, яким супроводжується кожна битва:

«— У лоб! Атакуй у лоба, французе! Тільки зв'язавши мене боєм по фронту, ти зможеш послати кілька тисяч в обхід.

 — Почекай, невірна собако! У мене тисяч на п'ять більше. Навіть якщо ти, за татарським звичаєм, частину війська залишив позаду[111], ти не зможеш на всіх ділянках бою бути однаково сильним. Або переможуть послані в обхід, або зламається фронт.

 — Поки що ти зазнаєш більших втрат.

 — Не набагато. Десять за дев'ять, і не більше. Зараз зрівняємо».

Шум бою перекрили труби, і половці, кинувши луки в сагайдаки, вихопили шаблі й почали атакувати ханську піхоту. Ті, своєю чергою, схопили списи, які до пори були встромлені в землю поряд із бійцями,  — рідко який вершник може змусити коня йти на вістря багнетів.

Проте обстріл не минувся безслідно, у деяких місцях утворилися «прогалини»  — і не всі з них устигли закрити.

Пішла жахлива рубка...

При цьому час від часу половці наштовхувалися на невеликі укріплення, побудовані зі снігу, де також перебували загони піших лучників, що сипали стрілами (великих укріплень Джанібек не велів будувати, бо такого не приховаєш, і тоді ворог просто не став би атакувати укріплені позиції).

І коли стало ясно, що ханське військо тримається з останніх сил, барон Другеті особисто повів свої резервні три тисячі (далеко не гірші три тисячі) в обхід Джанібекового флангу.

Навіть якщо в хана залишилися запасні війська, вони зможуть зробити тільки одне із двох: або підтримати головні сили, або скувати обхідну колону. На обидва завдання їх не вистачить.

Коли вояки цих трьох тисяч побачили попереду меншу за силами татарську заставу, то спочатку не зрозуміли, на що ті сподіваються... Не розуміли, поки не почався розстріл. Роз-стріл.

Татари засипали ворога стрілами.

Річ у тому, що в Угорщині, як і взагалі у Європі, був чіткий поділ на легку й важку кінноту. Половецько-волоське військо майже все складалося з легких лучників. Важкоозброєні були списоносцями. А в татар і важкоозброєні були лучниками.

І от тепер зібрані в кулак латники, одягнені в халати, підбиті сталевими пластинами, або  — поверх кольчуги також сталеві пластини, з'єднані шкіряними пасами, попони коней  — із провареної в олії та пресованої шкіри (а в декого  — також вкриті металевими пластинками), почали засипати половців стрілами.

 — Вони не випадково зайняли позицію на північному березі яру!

Битва тривала вже три години, тож тепер сонце було майже за спиною в татар! Відсоток влучань у татар був приблизно в півтора разу більший. Якщо ж додати, що татарську броню пробивала одна стріла з кількох, то не слід дивуватися, що Другеті наказав негайно атакувати й нав'язати ворогу рукопашну  — останній шанс.

Проте татари кинулися тікати, потім розділися на дві частини, одна з яких розвернулася праворуч, друга ліворуч,  — і передові половці наштовхнулися на піший загін, що визвірився списами.

Часи, коли Орда широко використовувала війська підкорених слов'янських князів, відходили в минуле, проте тепер Джанібек, проходячи повз Путивль, віддав наказ князю путивльському вділити вояків і ще примусово набрав деяких ополченців на півдні Київщини, який перебував під прямим татарським правлінням.

Поки Другеті роздумував, чи засипати цих пішців стрілами, чи обійти, татари за спиною русичів швидко заповнили сагайдаки новими стрілами та, з'явившись із лівого флангу, знову засипали половців хмарою стріл.

А коли ці сагайдаки також були спустошені, тисячник Хасан особисто протрубив у ріг, татари пришпорили коней, які, попри все, були менш зморені, аніж половецькі, і влетіли в ряди команів.

Хоча половці зберігали кількісну перевагу, татари були ліпше озброєні. Їхні шаблі частіше врубалися в тіло, неприкрите або погано прикрите.

Обхідна колона була розгромлена вщент, а головні сили татар хоча й відступили, до того ж із чималими втратами, але в повному порядку.

 — Відверто кажучи, ніхто нікого,  — проронив, дивлячись на загони половців, які, припинивши переслідування, поверталися до свого табору, Юсуф.

Хан кивнув.

Битва під Брацлавом завершилася внічию, проте для Джанібека ця нічия була рівнозначна перемозі[112], бо чутки про підкріплення, яке підходить до Джанібека, та про напад Кулпи на Команію, кружляли по ворожому табору, і що більше командири галасували, що це брехня, то більше цим чуткам вірили.

Відступ половців і заколотників став неминучим.

* * *

Боярин Данило сидів посеред своєї юрти на сідлі, покладеному на килими. У кілька шарів були ці килими, ханські дарунки  — у скупості Джанібека й вороги не звинувачували.

Данило підняв голову, і дружинники здригнулися  — на них дивився старий дід.

 — Цар[113] не пошле війська знімати облогу з Белза,  — боярин ковтнув повітря.  — Половці захопили значну частину тутешніх запасів, на які він розраховував, тож Поділля не врятує Орду від голоду. Він іде на південь. Щоправда, він послав загони в набіг на Угорщину  — іншим шляхом, аніж відступають ті. І в інше місце  — половців тепер зі шляху на Команію не звернеш, поки вони перевірятимуть, як воно вдома, татари пограбують інші угорські землі. Та невідомо, як це подіє на Лайоша. Може, кинеться виручати своїх, а може, навпаки  — зрозуміє, що в царя мало залишилося війська, і вестиме війну далі. Скачіть, хлопці. Кожен своїм шляхом, аби хоч хтось добрався. Світлий князь має знати. Не буде більше допомоги від Джанібека.

* * *

Кейстут оглядав побудований хрестоносцями буквально за кілька днів дерев'яний замок.

Їхній звичайний прийом  — на кожній зайнятій території будувати опорні пункти. У минулому далеко не завжди вдавалося взяти навіть отакі примітивні укріплення, а якщо вдавалося, то ціною великих втрат, бувало, що й двадцять за одного. А потім  — новий похід крижаків, нові тимчасові замки. Аж поки міцно не захоплять цю територію. Так загинули пруси. Загинули або перетворилися на рабів.

Тепер у замку залишалися, головним чином, «гості» ордену, тобто ті, хто пішов на прощу[114] гріхи спокутувати. Ну й кілька братів  — теж, мабуть, вірять, що їх у раю чекають. Як би не помилилися!

Кейстут кивнув, заревли роги, і величезні санки з тараном поповзли до брами. Згори та з боків санки були прикриті плетінкою з лози, яку обшили шкірами і облили водою.

Певна річ, зі стін почався обстріл, проте по заборолах і по бійницях вдарили сотні найліпших стрільців.

Коли таранний віз опинився майже впритул до брами, на нього згори кинули кілька великих міхів, у які зразу ж увіткнулися запалювальні стріли.

Люди, які штовхали санки, кинулися урозтіч,  — правильно, подумав князь, такого полум'я дах не витримає.

І раптом почалися вибухи! Таран був фальшивкою.

Насправді санки везли бочки із запалювальною сумішшю, до того ж різною, та дві з порохом  — навчилися й ми робити!  — і тепер вони, запалені самими крижаками, вибухали, розкидаючи навколо вогняний дощ.

Брама, яку (на відміну від мурів) не облили водою, запалала.

Кейстут повернувся до одного із дружинників, що непогано володів німецькою.

 — Під'їдь і прокричи, що коли здадуться, то дарую життя. Потім викуп чи обмін. А як ні  — пощади не буде!

Воїн наблизився до стіни, але не встиг сказати й половини, коли в нього полетіли стріли. Дяка богам, добрий обладунок витримав.

«Ну що ж, самі винні».

Коли брама впала, Кейстут подав знак, і одні корогви кинулися до брами, позаду якої, зрозуміло, ще заздалегідь побудували барикаду (князь подумав: «Завал»), інші з драбинами кинулися до стін, а сотні стрільців метали стріли.

Утрати будуть чималі, та іншого виходу Кейстут не бачив. Не можна залишати такі занози в тілі землі, ніяк не можна! А то після весняного бездоріжжя й ахнути не встигнеш, як вони побудують щось потужніше...

Кейстутові думки перескочили на Белз. Можливо, ох як можливо, що тепер отак, як цей замок, агонізує ключ до Західної Волині. І він нічим не зміг допомогти, а тепер уже пізно розпочинати похід. На півдорозі скреснуть і розіллються річки. А все упертість Ольгердова. Так прямо й ріже: «Уся Русь просто мусить належати литвинам[115]». Так-таки і просто! А свою землю не втратимо? Мало нам Любарт допомагав, поки міг? Ні, Ольгердові треба буде показати, що не рахуватися з нашими інтересами  — воно може вийти собі дорожче[116]. Кейстут не знав, що саме цього дня розпочався штурм Белза.

* * *

Ярошеві було страшно.

Так страшно, що якби він перед світанком не відпросився на п'ять хвилин справити свої потреби, то зараз його штани постраждали б. Угорці явно готувалися до штурму: шикувалися, підносили драбини. Навіть ялини  — далеко за спинами угорців  — мали загрозливий вигляд.

Диво дивне  — уночі, коли вони вийшли з Водної брами[117] і складали на кригу оберемки хмизу, що їх передавали по ланцюжку,  — і то не так страшно було. Хоча Ярош розумів  — якщо вороги кинуться в атаку, то порятуватися встигнуть лише ті, хто біля брами. А там її зачинять...

Ні, тоді не так страшно було, не так.

Він клав оберемок упритул до оберемка, боявся, але не так. Зараз Ярошеві руки тремтіли, неначе в п'янички. Проте довго стукати зубами йому не дали.

 — Викресати вогонь!

Ярош ударив кременем по кресалу, подув на трут, і, мабуть, для підтримки власного духу, вигукнув тремтячим голосом:

 — Є!

 — Запалюй ґніт!

Хлопець підніс трут до ґнота, що їм була обмотана глиняна корчага зі смолою[118].

 — Кидай! На хмиз!

Парубок кинув, але корчага не розбилася. І не вона одна залишилася цілою.

 — Камінням!!!

Ярош вихопив із купи камінь, метнув, але схибив, схопив другий, на цей раз корчага розлетілася на друзки, чорна рідина полилася на хмиз, і хоча саме в цьому місці не запалала (ґніт погас), та в інших місцях хмиз уже горів. І незабаром одна іскра долетіла й до тієї темної калюжі, яка утворилася на місці посудини, що її кинув Ярош. По чорній поверхні побігли сині язички.

Угорці зупинилися, не знаючи, що робити.

Проте зовсім іншими були справи з напільного боку. Вороже військо насувалося. Цього разу Казимир та Людовик відступили від принципу, згідно з яким у перших лавах зазвичай іде обозна челядь. Так робили, щоби челядинці засипали фортечний рів, зокрема і власними трупами.

Але тепер союзне командування було певне, що вода в рові замерзла  — та і як тут не замерзнути, якщо у війську вже десятки обморожених!  — і тому на Белз насувалася сталева лавина.

Ішло лицарство, закуте в залізо, і град стріл, яким його зустріли, дуже рідко вражав ці рухомі залізні статуї.

Але тут полетіло каміння.

Князь Любарт залишив у Белзі два камнемети. Обидва були побудовані за системою, запозиченою татарами в Китаї. У кубічних дерев'яних станках були встановлені зв'язки жердин провареного особливим чином дуба. До верху кожної зв'язки були приторочені кошик, наповнений галькою, та сорок мотузок.

Ще коли стало зрозуміло, що штурму не уникнути, кожну мотузку взяли жінки (чоловіків бракувало) і потягли. Жердини зігнулися. Коли прогин досяг максимуму, майстри повернули дерев'яну споруду у вигляді літери «глаголь» так, що поперечина опинилася над зігнутою зв'язкою.

 — Кидай!  — крикнули майстри, і жінки виконали.

Зв'язка трохи подалася вперед і вперлась у поперечину «глаголя».

Майстри взяли сокири обіруч і, за помахом воєводиної руки, ударами обухів розвернули ці Г-подібні стопори. Зв'язки розпрямилися, і в небо полетіли сотні річкових гальок, що впали згори на нападників. Зрозуміло, що більшість пропала даремно, але ті, хто отримав по шолому чи по плечу, вибули з ладу.

 — Тягни!  — і жінки знову взялися за справу.

Без глаголюватого запобіжника не лише баби, а й сорок вояків не змогли б кинути мотузки всі разом.

Лицарі підходили дедалі ближче, і раптом перші ряди просіли. Під снігом була вода!

Ось чому тягнув час воєвода Дрозд. Він розраховував, що за короткий час перебування в Белзі поляки не встигли розібратися в шлюзі. Тобто вони, звісно, розібралися, як шлюз пускає в рів воду, але... І саме тому вирушили в похід у лютому, саме тому не хвилювалися, коли Дрозд тягнув час: якщо якась вода й пішла до ровів  — нехай замерзне.

Проте шлюз, побудований ще за часів короля Юрія, відкривав шлях у рів також невеликому теплому джерельцю. І тепер за довгий час  — майже два тижні  — вода переповнила рів і затопила окольне місто.

 — Уперед!

І, зазнаючи втрат, лицарі рушили. Аж до рову, де перші з них просто попадали.

 — Боже!

 — Єзус!

І тут же:

 — Порка Мадонна!  — і ще гірше.

Хоч не таке вже воно було й тепле, те джерельце, проте за пройдешній час розтопило верхню частину снігу та криги. Утворився тришаровий покров  — згори за ніч намерзла тоненька плівка криги, під нею  — людині по пояс  — шар води, яка була трохи тепліша за кригу, але саме трохи  — знизу ще крига, по якій ковзали ноги тих, хто провалився у воду.

До речі, піднялися не всі, бо згори полетіли цілі глиби отієї самої криги, і, якщо крижина влучала в шолом, порятувати лицаря можна було, лише витягши його з води, та це вдавалося далеко не завжди.

Однак угорці, загін яких опинився саме проти брами, почали її рубати сокирами.

Ярош на стіні аж ногами тупотів  — не він один, усім було страшно,  — бо хоча на їхній ділянці штурм поки що зірвався, але навіть чути жахливі крики й гупання сокир було нестерпно.

Ворог рубає браму, а вона не залізна. І не кам'яна.

 — Кидай!

Жінки знову відпустили мотузки, удари обухами по дереву, зв'язки дубових жердин розпрямилися  — і ще дві хмарки невеликих камінчиків полетіли в небо. І там, де вони впали, серед штурмовиків утворилися прогалини.

А з валу кидали вручну. Одні  — через край, інші  — опускали в отвори під ногами  — підсябиття[119].

Старий д'Алу здригнувся  — каменюка вдарила по шоломові д'Ерве і рикошетом влучила в нього самого. Ветеран спробував підняти товариша, але посковзнувся, упав, на нього наступив хтось, теж упав, придавивши старого вовка, той величезним зусиллям, з усього бажання жити таки підвівся, з великими труднощами в останню мить ухилився від драбини, що падала,  — вона також ковзнула по донній кризі... І вилаявся  — рятувати д'Ерве було вже пізно.

 — Єлизаров,  — схопив Яроша за плече боярин, який згадав, хто в нього найліпший лучник,  — давай на кут!

І тепер Ярош посилав стрілу за стрілою. Коли лучник сильно не любить ціль, то він рідко хибить. Зрозуміло, що чимало стріл відскакувало від обладунків, проте більшість поки що носила кольчуги, а їх Ярошеві стріли пробивали. І не лише Ярошеві.

Ось німець Клаус, згадавши молоді роки, розкрутив у пращі не камінь, а невелику стрілу зі свинцевим зливком замість оперення — для ваги,  — які він виготовляв усі дні облоги[120], послав її в ціль. І ще одну. І ще.

«Бажали мою Гертруду зґвалтувати?  — він геть забув, що удочерив Гертруду лише рік тому, після „чорної смерті“, а до того майже й не знав її. Моя дочка. Моя.  — А ось це як? Подобається? І ще вам! І ще!» Раптом щось ударило в груди, і Клаусові здалося, що він бачить першу дружину, Марту, і трьох рідних синів, від чуми померлих,  — вони всміхалися і звали до себе. І старий фатер показав на місце біля себе, за накритим столом...

 — Клаусе!  — заволав кожум'яка Прокіп (дивина, ніколи друзями не були, а тепер здалося, що рідного брата втратив) та й, ухопивши каменюку, метнув із такою силою, що, мабуть, не кожна баліста дала б каменю таку швидкість.

Ось стрілець[121] Оліферко, в якого були дві куші, холоднокровно вишукував лицарів у найліпших обладунках, яких стріли з лука могли й не взяти, а його дружина перезаряджала  — де й силу брала!

Коли чергова драбина вперлася в гострокіл, трохи не доходячи до вершини, коваль Ванько нахилився і, хоча стріла влучила в спину, відштовхнув її, розмінявши себе на двох розчавлених її вагою.

Але, здавалося, що все марно: від брами летіли тріски, ось утворилися отвори, ось розвалилися, упали рештки брами. Угорські лицарі опинилися всередині надбрамної вежі.

Згори знову полетіло каміння, проте лити смолу захисники не могли  — чого доброго, запалала б сама вежа.

Ступаючи по трупах і поранених  — і водночас затоптуючи поранених на смерть, лицарі заходилися рубати другу браму...

Хоча за шумом бою, у шоломах, у час, коли нерви напружені й кров стукотить у скронях, розібрати почуте важко, але ця новина миттю облетіла всю союзну армію.

Прийшла остання година Белза!

 — Гайда,  — шепотів Дрозд,  — гайда. Кладіть своїх. Кладіть!

Летять тріски, летить каміння згори, проте великі глиби, як і великі шматки криги, уже закінчилися, а невелике здебільшого відскакує від піднятих над головами щитів.

Брама впала, і перших, хто кинувся туди, скосили стріли.

До цього були готові. Не готові були до іншого.

Ізсередини браму підковою охоплював кам'яний мур. Із бійницями.

* * *

 — Присягаюся, що його не було,  — перебіжчик Роман захлинався слиною. Він боявся, він дуже боявся.  — Блоки кам'яні були точно — церкву збиралися будувати... Наламали водою, але нічого більше. І цих не було... хвостів ластівки! Для скріплення.

Усі присутні знали цю техніку, що сягала своїм корінням сивої давнини, а тепер уживалася тоді, коли треба було терміново закрити проломину у стіні. На заздалегідь приготовлених кам'яних блоках вирубали (теж заздалегідь) пази формою в половину хвоста ластівки, складали блоки так, що виходив цілий хвіст, та заливали свинцем чи міддю.

Але якщо таких пазів не було?

 — Щілини між камінням залили водою,  — здогадався Бенедикт-воєвода.  — Вода замерзла, і крига замінила розчин.

Усі уявили собі кам'яні блоки, не дуже вже обтесані, рвані. Їх дійсно могла скріпити крига. Тобто ще кілька днів  — і оця стінка просто розвалиться. Але ще до того Белз перетвориться на острів посеред великого озера.

Так само вже тепер такий мур не витримає ударів тарана чи камнемета. Але їх неможливо пронести через вузькі ворота Белза, які захисники вже завалюють усім, що є під рукою.

 — Нам залишилося одне,  — неначе збоку почув Лайош свій голос.  — Вогняне жерло.

* * *

Угорці, під керівництвом італійських найманців, установлювали бомбарду вже кілька годин. Сказати, що це була непроста справа, означає не сказати нічого. Ніяких лафетів ще не вигадали, тому спочатку споруджували стаціонарний стояк, на якому закріплювали видовбану колоду. Оскільки саме ця бомбарда була досить велика, то возити колоду із собою не було сенсу  — її вирубували тут, паралельно з будівництвом лафета. Також одночасно будували товсту дерев'яну стіну, якраз там, де мав бути кінець колоди.

Ударить постріл, бомбарда сковзне по видовбаному і, щоби не впала, вдариться у стіну. Після того гармаші протягнуть бомбарду по жолобу знову вперед, молотами виб'ють зарядну камору, прочистять її, заб'ють порохом, водночас інші вкладуть іззаду в бомбарду кам'яне ядро  — точніше, просто великий камінь, обмотаний ганчірками й мотузками так, аби бути круглим, знову вставлять камору.

Утім, усі були певні, що дерев'яна Водна брама Белза розлетиться на друзки від першого ж ядра.

Зробити станок і стінку заздалегідь, а потім чекати, поки підвезуть оцю залізну трубу, не випадало, бо, зрозумівши, що й до чого, захисники перекинули б камнемети сюди, поклали б до кошиків корчаги зі смолою  — ой би воно горіло!

Та й розміри невідомі були донедавна...

Поряд збивали щити, які планували кинути на кригу, перекривши штучний рів, що утворився від вогнища.

Шляхетне лицарство не дуже-то навіть і дивилося на таку чорну працю. А от найманці-арбалетники, які охороняли бомбарду, поглядали на неї дуже часто. І не зразу зреагували, коли зі стіни праворуч і ліворуч від брами зістрибнули по десять чоловіків із луками в руках. Хіба що роти пороззявляли від здивування, бо на перший погляд стрибок був чистісіньким самогубством, проте, ударившись ногами об вал, лучники не поїхали далі вниз  — під пахвами кожного була зав'язана мотузка. І зразу ж вони почали обстріл, вибиваючи арбалетників, що не всі навіть устигли розвернутися щитами в бік нової небезпеки.

Із брами висипала добряча сотня бійців, що, перекинувши колоди через утворений від вогнища «рів», швидко покрила невелику відстань до бомбарди і, дико волаючи, ударила в мечі та сокири.

 — Волинь!

При ударі сокирою із замаху.

 — Во-о-ли-и-нь!  — це Герко, вколовши шаблею в горло одного арбалетника, із розвороту полосує другого.

 — Волинь!  — це сам Дрозд б'є, тримаючи меча обіруч.

Ані угорські, ані польські командири анітрохи не злякалися. Це ж дерев'яний камнемет можна підпалити або порубати, а залізній бомбарді нічого вони не зроблять. Накази віддавалися, проте без особливого поспіху. Поспішав лише небіж Людовика, і не з переляку за гармату, а з бажання прославитися.

Його бандерія перебувала найближче до бомбарди, уся була в обладунках,  — і принц кинув її в атаку. Пішки, бо сідлати коней не було часу. Щоправда, сам він із коня не злазив і поскакав у голові. Чи встиг він зрозуміти свою помилку, назавжди залишилося невідомим.

Проти французів спрацювали дві обставини. По-перше, їх обстрілювали дуже добрі лучники. По-друге, лицарю у броні не так легко бігти по втоптаному снігу, який у багатьох місцях перетворився на ковзанку.

Ось, посковзнувшись, упав башелье[122] де Вітра, а коли спробував піднятися, стріла влучила йому під пахву, де не було лат  — а лише кольчуга.

Ось стріла ввійшла баронові д'Обюсонові в щілину прилбиці[123], ось поряд із ним упав і німецький лицар фон Брюллоф, фактично — найманець.

Міланська броня принца, під яку була надягнута ще й турецька кольчуга, витримала перші стріли, але ось Кость Юшкович натягнув свого татарського лука, аж у семи місцях підсиленого шматками спеціально обробленого рогу. І увігнав стрілу в шию принца, пробивши кольчужний горжет.

І це побачив король Людовик.

 — Коня!

Монархом керували не емоції, а тверезий розрахунок.

Якщо він тут, зараз, негайно й особисто не помститься за свого спадкоємця, то його престиж постраждає. А престиж для короля з нової, іще не звичної династії, для претендента ще на кілька корон надважливий.

...У Яроша затремтіли жижки. Власне кажучи, від нього було б більше користі серед стрільців прикриття, але надто вже поспішно готувалася вилазка. Ще хвилину тому він біг разом з усіма, і азарт кудись загнав переляк, він побачив угорця, що відмахувався сокирою, підскочив, ударив своєю палицею.

Мадярин упав...

Зупинити удар особистої бандерії Людовика-Лайоша було неможливо. Лучники вбили або спішили чимало лицарів, одначе решта й далі скакала. Із двадцяти кроків волиняни метнули дротики  — мистецтво, забуте майже по всій Європі,  — і ще спішили з десяток, після чого виставили списи, проте це не допомогло.

Мало, мало існувало вершників, які могли б змусити своїх коней іти на вістря списів, але до особистої охорони короля брали лише найліпших. Вони розкололи перший ряд волинян, і не порятувався б ніхто, якби... якби праворуч від короля хтозна звідки не виріс молодий парубок...

Удар палицею, звичайнісінькою палицею  — просто собі довгим суком із напливом, куди були вбиті шматки заліза,  — і Людовика винесло із сідла.

...Пізніше Ярош ніколи не вихвалявся тим, що зробив, із дуже простої причини: половини він не пам'ятав, а другої не зрозумів.

Тупіт, іржання, зойки  — справжня какофонія, перед очима все мерехтить, якісь блиски,  — ноги самі понесли його, незрозуміло куди. Ось постав якийсь лицар, у Ярошеве обличчя летить меч, шуйця сама підставляє щит...

Щит був не збитий, а витесаний із цілої деревини. Він не мав ані металевого умбона, ані окуття по краях  — і навіть шкіра загризеної вовками шкапи була не прибита, а приклеєна розчином, звареним із копит тієї ж тварини. Але він витримав!!!

Ярошів рот і далі безперервно кричав... Корпус сам розвернувся, а правиця сама послала палицю на шолом. Із розвороту.

Ніхто з тих волинян, яким судилося вижити, цього не побачив, бо вони пильнували лише своїх безпосередніх противників.

Майже водночас Іванець Гавшин, один із тих, кому Дрозд наказав шукати, знайшов те, що було наказано: залізну трубу, з одного боку наглухо заковану залізом, із другого  — закриту дерев'яним колом, залитим воском. (Іванець не знав, що це пиж.) Схопивши «оце» в оберемок («Ох і важка!»), Іванець побіг назад, до брами, раптом щось ударило його в спину, він упав на кригу, відчув, що нижньої частини тіла неначе вже й немає, і з останніх сил штовхнув «оце»  — і воно сковзнуло по кризі до ополонки, яка утворилася від вогню,  — і там гулькнуло в темну воду.

А тим часом двоє угорців підхопили Лайоша за руки й потягли до табору  — швидше, швидше, швидше, не до пошани, треба скоріше доправити в безпечне місце.

Решта вихопила мечі (від списів у тісному бою було мало пуття). Вихопили мечі, щоби помститися.

І тоді прогримів вибух.

Плануючи вилазку, Дрозд бажав домогтися двох речей. Тому кілька волинян несли під полами жаристі трути. І ось Волчко, тихий, мовчазний Волчко, однією рукою розпоров лантух із порохом, спокійно подув на трут, який тримав у другій, і сунув його в розріз.

Вибух перелякав коней, частина яких узагалі понесла, інші вставали дибки, підставляючи під удар незахищене черево.

Приблизно третина волинян, що брали участь у вилазці, повернулася назад під прикриттям лучників, які били з валів.

* * *

 — Що з бомбардою?

Це були перші слова, які вимовив Людовик, коли прийшов до тями. Вимовив слабким голосом, кривлячись від болю.

Дивовижа, але звичайний шматок звичайного заліза, який колись вийшов із-під молота звичайного коваля, що ніколи не насмілювався кувати мечі чи захисні обладунки, пробив міланський шолом, та й не простого міланського майстра, а одного з найліпших.

Ніколи не боліла так Людовикові голова.

А тиша, що запанувала в наметі, уже була відповіддю.

 — Кажіть.

 — Та із самою бомбардою нічого не зробили. Зарядну камору втопили, до того ж ніхто точно не бачив, де саме.

А це вже не має значення, бо той штучний рів, який утворився через підпалений хмиз, на такій відстані, що туди можна з валів не лише дострелити, каменем докинути.

Без зарядної камори гармата  — як лук без тятиви. На майбутнє — на кожну гармату треба мати дві-три камори.

Треба відступати. Це рішення спочатку прийшло до Людовика, і лише потім він згадав аргументи.

Невдача під Брацлавом. І неминучий тепер татарський набіг на Угорщину. Так, на перший погляд падіння Белза перекриє ці удари по престижу, але це лише в тому разі, якщо місто впаде сьогодні. Від сили завтра. Бо якщо таяння снігів та криги, розлив річок застануть військо далеко від Угорщини, то значна затримка та великі втрати від голоду та хвороб неминучі.

А кожен день затримки підкріпить позиції брата Стефана. Він мусить якомога скоріше повернутися, не дати Стефанові схилити на свій бік жодну із двох відступних армій (із Неаполя та з-під Брацлава), знайти людину на заміну Андре (Царство йому Небесне!)  — магнати мають знати, що є кому очолити противників Стефана в разі його, Людовика, смерті[124]. То треба або штурмувати Белз, або відступати негайно.

Чи можна взяти місто за два дні? Навряд. Поразка штурму  — не лише удар по престижу, а й утрати у відбірному, найвірнішому війську  — кожен боєць якого ой як буде потрібен. Тому залишається один крок. Зробити Белз васальним князівством хоча б формально. Це не лише престиж, а й зачіпка, законний привід, бо звинуватити васала можна завжди.

Князь Семен? А куди він подінеться?

* * *

Якщо раніше Лайош із Казимиром і бували в православних церквах, то лише в стаціонарних. До намету  — похідної церкви для волохів, які служать в угорському війську (а їх багато не лише в Мушатовій корогві, а й у власних військах Людовика),  — уперше за час її існування набилося повно угорської та польської знаті.

Перед вівтарем  — князь Семен, який за місяць постарів років на десять. А він і раніше здавався старшим за свої роки. Тихо каже, але й у церкві тихо, якби взимку бували мухи, то політ кожної було б чути.

 — Я, Семен, син Гліба, князь белзький, присягаюся спасінням душі («Як боляче! Тримайся!») і клянуся, що віднині та й поки...

Довго він гадав, що робити. Просто присягнути, а потім послати по патріарха? Той зніме клятву, відпустить гріх. Звісно, відпустить. Найпевніше, навіть покути не накладе. Але щось не давало князеві зупинитися на такому простому виході. Щось неначе тримало його за душу... Оцієї ночі, безсонної ночі, він, здається, знайшов вихід.

 — ...поки живу я на цьому світі, шануватиму і слухатимусь Його милість Лайоша, короля Угорщини, Кроатії та Далмації, як молодший син слухається батька свого. Я вважатиму цю присягу тісною[125] і буду другом друзям мого батька й ворогом його ворогів. Я платитиму данину та на знак свого послуху повішу в Белзі оцю корону,  — князь показав на копію корони, що прикрашала голову Лайоша, хіба що не золоту, а визолочену. Семен вимовляв слова, а в голові билася одна думка: «Триматися! Триматися! Не показати їм!»

...Брама відчинилася, пропустила князя Семена.

 — Він не виконає присяги.

 — Почекай, брате. Щось робиться.

Якась людина  — здається, це був сам Дрозд  — зробила різкий рух, і на мурах загойдалася підвішена на ланцюгові корона.

Воєвода буквально виконав обіцянку свого князя.

Розділ 9 Спроба помсти

Загін боярина Василька Єськовича залишився в окольному місті, бо розбирати завал у брамі ніхто поки що не збирався  — ще, чого доброго, повернеться ворог, не даремно ж Мономах радив не знімати броню зразу ж після перемоги: «Від безпечності гине людина». Через Водну браму теж не пройти  — крига аж дихала. Тому боярину та старому Єлизарові спустили драбину.

Далі сталося диво: обмінявшись із боярином кількома словами, Дрозд відіслав його до князя, а от Єлизара залишив у себе. Відчинив скриньку, витяг коштовний, зі щирого золота, енкалпіон — тобто хрест-мощевик, хрест із порожнім центральним стовпом.

 — Частинка мощів нетлінних святого мученика Бориса. Клянися, що нікому, НІКОМУ не скажеш те, що почуєш сьогодні. Нікому. Єлизар заприсягнувся.

Дрозд помовчав, мабуть, йому було нелегко наважитися сказати таке.

 — Кулпа прислав гінця. Він переслідуватиме Лайоша, якщо вдасться, то поскубе його, а потім піде на Люблін. Бери двох-трьох надійних, таких, що накази виконують, не питаючи навіть згодом, що та як. Не більше від чотирьох, бо там не в чисельності справа буде, а якщо знадобиться  — візьмеш більше в боярина Офанасія. Бери вправних стрільців. І ось це,  — він витяг із лантуха щось, що людина ХХІ століття прийняла б за величезну бляшану воронку, за допомогою яких розливають різні рідини. Тільки заткнуту зверху покришкою, а на покришці  — скоба руків'я.

«Так ось він який  — сифон»[126].

 — Треба вбити Лайоша.

Неправдою було б твердження, що голос Дрозда не тремтів. Думка про можливість убивства монарха, навіть у бою, з одного боку, лякала, з другого  — почасти не лишалося іншого виходу.

Єлизар зрозумів, що відступити їм не дадуть, та, якщо візьмуть живцем, то їхня смерть буде не просто жахливою... І ще розумів, що муситиме взяти із собою Яроша, бо ліпшого лучника він не знає. Ні, вправного він може знайти, але хто, крім Яроша, зрозуміє кожен його рух, не з півслова, а просто порух брів?

І що батькові, те й синові буде. Або просто смерть, або жахлива смерть.

* * *

Королі розділилися. Казимир подався в Центральну Польщу, обдумуючи, як можна взяти реванш. Головні напрями були ясні — треба взяти грошей в Ордену, церкви та багатих сілезьких князів. Ордену та князям доведеться закласти якісь землі. А церкву — просто потрусити.

 — Орден вимагатиме чогось більшого,  — обережно промовив один із вельмож.

Так, це було зрозуміло  — Орден спробує відірвати ще шматок землі від Помор'я.

 — А звідкіля я гроші візьму?  — роздратовано заткнув йому рота король.

Не вперше він чує ці заперечення, але чого хочуть незадоволені? Щоби він відмовився від цих земель, які буквально течуть молоком та медом? Не буде того!

А тепер грошей треба більше, бо брацлавські татари відступають в Угорщину, але Людовик не має наразі великих грошей. Треба їх найняти, бо інакше більшість утече від своїх тисячників і повернеться до Джанібека[127].

Ну то й що, що батько, помираючи, закляв його  — повернути ті землі, які підпали під німців і чехів, приєднати Помор'я та Мазовію. Аякже! Хіба не він сам пустив туди німців із чехами? Треба робити не те, про що батько казав, нехай і на смертній постелі, треба повторяти те, що він робив[128].

...Лайошові думки текли в іншому напрямку. Він не вперше замислився, чому його військо  — одне з найбільших, якщо не найбільше у Європі,  — так рідко перемагає. І навіть безсумнівні перемоги часто не приносять плодів. От Неаполь  — перемога? Так. Вислизнула з рук? Так.

Він помилявся, коли послав туди баронські дружини. Вони охоче пішли грабувати, але... їх не вдасться там тримати довго, позаяк у кожного барона є свої володіння, які він не може надовго залишити без військ. І постачати з маєтку під Пештом бандерію під Неаполем... Ну, припустимо, харчі можна награбувати... Якщо сил вистачить... А стріли, а бойові коні?

У чому секрет перемог Едварда?[129] Від перших битв, які він виграв у Фландрії, і до великої битви при Кресі  — усі галасують: «Лучники! Лучники!» У нього в Далмації було набагато більше лучників, аніж у Едварда, а у венеційців менше арбалетників, аніж у французького короля. Але битий був він!

Уже тоді Лайош звернув увагу, що венеційське військо було дисциплінованішим. Він розпитував французів, які билися з англійцями. Річ не в лучниках, як таких, а в тому, що в англійців латники, лучники, піші списоносці, легка кіннота взаємодіяли, як пальці однієї руки, де кожен чітко виконує своє призначення.

А домігся цього Едвард тому, що ядро складають воїни, які служать постійно. Це не впадало в око, бо Едвард не відмовлявся ані від дружин своїх баронів, ані від звичайних найманців, набраних на один похід. Особливо любив набирати бригандів[130]  — якщо доводиться йти на штурм, то є кого вперед послати. Хай завалюють рови трупами.

Тому не всі зрозуміли, як змінило його військо невелике, але постійне ядро.

 — Так, Едвард запозичив досвід орденів,  — підтвердив брат Клод, який їхав із королем стремено в стремено, проте, усупереч орденському статуту, у звичайному одязі, а не у «формі». Щоправда, статут, розрахований на Близький Схід та південь Європи, нічого не говорив про шуби, утім, нашити хрест на шубу він міг би  — якби схотів. Імовірно, йоаніт не хотів привертати уваги до своєї появи тут.

 — В орденах братів небагато, але навколо нас  — ті, хто служить багато років, часто все життя. Уже навколо цього ядра  — васали, союзники, найманці. Тому ордени часто перемагають противника, навіть і втричі більшого.

Людовик кивнув. Так, треба створювати постійне військо.

Лайошів погляд сковзнув по легкій корогві Кості Мушата. Спокійно сковзнув. Скільки разів у майбутньому він зі злобою загадуватиме ті часи, коли й Костя, і сам Богдан були в його руках, бо через сім років вони піднімуть повстання, заснують незалежну Молдову й не раз жорстоко битимуть його, Лайошеві, війська.

А через двадцять років Костя, після смерті Богдана та його бездітного сина, сяде на трон і заснує династію...

Та людям не дано бачити майбутнє, і жодне передчуття не потривожило короля...

* * *

Старий Єлизар увійшов у хату й не міг не побачити, як дружина й син сахнулися врізнобіч. Щоправда, вони нічим особливим не займалися, навіть не торкалися одне одного, проте  — інстинктивно сахнулися.

Чи зробив він якісь висновки?

Цього коханці не зрозуміли.

 — Стріл у тебе досить?  — що лук, на щастя, цілий, він уже побачив.

Ярош не зразу і втямив, про що батько питає.

 — Княжий тіун видав по три десятки, якщо відступ удаваний, то щоби хоч попервах не шукати. Але, мабуть, скаже, аби повернули, бо...

 — Не тобі скаже.

Ярошеве серце впало в п'яти.

 — Збирайся, синку,  — останнє слово Єлизар намагався вимовити якомога тепліше.  — Збирайся. Харчів, гадаю, майже не залишилося. Нічого, у мене є. Петро та Волчко?

 — Царство Волчкові Небесне, а Петро на варті.

 — Заберу з варти, а ти збирайся. Похід буде довгий.

Ярошеве серце рвалося на шматки.

Думка про те, що він іде в такий відповідальний похід за княжим наказом (оскільки слуги ординські підлягали особисто князю, то парубок так і вирішив  — княжий наказ, точніше, не вирішив, а просто гадка, що хтось міг наказати без княжої волі, навіть випадково не могла прийти хлопцеві в голову), тішила його гонор. Та водночас якби батько пішов, а він залишився... Залишився з Ганною! Надовго! А може, батько б...

«Згинь, сатано!»

Ця розмова вже стала звичною, Ярош анітрохи не сумнівався, що оті думки  — про батькову загибель,  — то сатанинська спокуса, щоправда, він погано уявляв собі, хто такий сатана,  — ворог та й годі.

...Крім сина, старий узяв ще доброго лучника Терешка. Із Петром не вийшло, бо в нього зуби розболілися так, що аж щоку роздули, у такому стані багато не постріляєш.

І по два коні кожному.

...Їхати вже було важко. Невелика річка, влітку переплили б, не злізаючи із сідел.

 — Твоя черга, Яроше.

Парубок спішився, став на лижі, накинув на себе петлю аркана, затяг її під пахвою. Кінець тримав батько. Ярош зійшов на кригу, рушив, постукуючи підтоком[131] списа. Ось якесь місце. Якесь... Якесь... Слів бракує. І не гнеться крига, і звук такий же, як в інших місцях. Але Ярош звертає вбік, і ніхто не питає чому. Інші також розуміють, чому хлопець повернув. Ой як добре розуміють.

Потім з одним конем переходить Терешко. Потім Ярош  — він усе ж найлегший  — туди-сюди за конями. Останнім переводить свою тварину старий Єлизар. І так щоразу, до того ж із кожним разом розвідувати кригу ставало важче й важче.

Зрештою, їм поталанило: загін бічної охорони, що його виставив Кулпа, складався з русичів, хоча...

Що їх оточують, старий Єлизар зрозумів і тому  — спочатку татарською, потім нашою  — заявив, звертаючись до кущів і чагарників:

 — Ми їдемо до царевича Кулпи від воєводи Дрозда.

Лише тоді з навколишніх смерек посипався важкий, вологий сніг, і кілька чоловіків оточили їхню трійцю. Це були русичі, хоча в їхньому одязі й озброєнні було більше татарського, аніж у волинян,  — хоча і на Волині важко було когось здивувати татарським луком чи татарською шапкою.

 — А правда від воєводи?  — хмуро поцікавився старший  — кремезний, зразу видно  — велетенської сили чолов'яга.

 — Правда-правда. Можу грамоту показати, якщо ти читати вмієш.

 — Він-то не вміє. Я вмію,  — це сказав вершник, який разом зі ще кількома кінними вибрався на галявину  — високий, стрункий, в аланській шапці зі шовковим шликом[132].

Єлизар, уклонившись  — невідомо, хто це, можливо, і не вище він, аніж слуга ординський, але тепер їх уже десятків зо два проти трьох, а від зайвого поклону шия не переломиться,  — подав проїзну грамоту.

 — Тут написано, що ви листа везете послу князя вашого. Дайте.

 — За це тебе стратять!

Отаманові очі небезпечно звузилися. Він явно подумав, що... Для того, щоби стратили, треба, щоб хтось доніс. Але... коли нікому буде донести?

 — Кулпа дізнається...

Високий вершник жорстко посміхнувся:

 — Може, хтось його і боїться, але не ми. Давай листа, якщо жити хочеш.

Ярош пізніше за всіх  — молодий, недосвідчений  — зрозумів, що коли віддадуть грамоту, то точно загинуть. Бо це до проїзної грамоти печатка внизу підвішена, а лист до посла згорнутий у трубку, обв'язана трубка шнурком, вузол шнурка покладений між двома тоненькими пластинками свинцю, свинець затиснутий між двома половинками печатки так, що став одним цілим,  — і прочитати листа, не зламавши печатки, було неможливо.

Проте отаман поки що не наказав їх убивати, отже, він ще не вирішив остаточно.

 — А по-чесному, сам на сам?  — несподівано сам для себе вимовив Ярош.

 — Та я ж тебе одним ударом.

Ярош, узагалі-то, мав на увазі не себе, а батька, якого, зовсім по-дитячому вважав непереможним... тобто він так не думав — мовляв, батько непереможний, просто підстав сумніватися досі не виникало. І раптом він... ну не те, що зрозумів, а відчув, як це буде негарно  — послатися на батька.

І звідкілясь прийшла відповідь:

 — Одним ударом...  — він зіскочив із сідла, водночас витягуючи з-за пояса свою палицю, свій незграбний та зовсім нешляхетний сук із напливом, у який були вбиті іржаві шматки заліза, палицю, якою він вибив із сідла короля  — і сам не зрозумів, що зробив та з ким зробив... Не лише не зрозумів, кого вибив,  — не втямив, що взагалі когось вибив.

 — Одним, кажеш? Спробуй!

Готовий був, і померти готовий  — але звідусіль долинули смішки, а кремезний гучно зареготав:

 — Оце по-нашому!

 — Засунь її на місце, поки я її голіруч тобі в дупу не засунув, — останні слова отаман вимовив так, що, з одного боку, ображатися було явно даремно, з другого... А таки може засунути. Цей  — може.

 — Добре, залишу вам вашу грамоту. Не любимо ми волинських князів та й людей їхніх не любимо.  — Потім помовчав та пояснив:  — Болохівці[133] ми. Воювали ваші князі з нами, воювали, тож нас залишилася жменька, та й тим довелося рятуватись у степах. А наші прадіди справедливо жили...

 — А може, це нашим прадідам здавалося, що то вони справедливо живуть?  — знову встряв Ярош.

Отаман зважив його поглядом.

 — І таке могло бути. Могло. Молодий ти, хлопче. Із таким язиком можеш і не постаріти.

Отаман повернув коня, а наступної миті Ярош урізався обличчям у м'який талий сніг  — батько дав потиличника. Важка в старого рука...

 — А оце раніше треба було робити,  — отаман і не обертаючись усе зрозумів, та й що тут не розуміти?

Проїхав кілька кроків і несподівано  — мабуть, що й для себе несподівано,  — озирнувся-таки.

 — Якщо доведе тебе язик до біди, та встигнеш утекти,  — давай до нас. У нас за довгий язик, якщо він без зла довгий, не страчують. Хіба що відшмагають.

Старий Єлизар картав себе за нестриманість. Учити єдиного сина гарних манер було вже пізно. Назад вони точно не повернуться. Учинити замах на короля та ще й порятуватися? Ось чого точно не буває, то це такого. Про подібне й у казках не кажуть.

* * *

Тумен Кулпи йшов слідами угорців, захоплюючи в полон тих, хто відстав.

Лайош та його воєводи скреготіли зубами: власне, вони могли спробувати дати Кулпі відкритий бій із непоганими шансами на перемогу, але, якби все ж зазнали поразки, не порятувався б ніхто,  — жодних ілюзій щодо ставлення селян Галичини до нової влади в Лайоша не було, а що таке удар плебейською палицею, він тепер знав із власного досвіду.

...Боярин Офанасій прочитав грамоту, де, певна річ, не було й натяку на царевбивство,  — і все зрозумів, бо не вчора народився. І не відучора займався політикою. Майнула невиразна думка, яку через сторіччя висловили б двома словами  — «зірвати операцію».

Старий дипломат ліпше за воїна Дрозда розумів, що навіть якщо цій трійці поталанить, то передбачити наслідки дуже важко  — і Стефан може виявитися ще небезпечнішим за Людовика, і невідомо, як учинять інші монархи. Можуть і використати вбивство угорця як привід.

Дійсно, добре було б, якби і Лайош загинув, і в Угорщині міжусобиця почалася, і щоб інші королі згадали, що в них є права на престол угорський  — а в кого їх немає?  — усі князі-герцоги-королі родичі між собою...

Добре, але навряд чи так буде.

Але...

А якщо все ж удасться?

Навіть за найгіршого розвитку подій ані літнього, ані зимового походу цього року вже не буде. (Рік починався з першого березня, і оскільки йшов уже квітень[134], то події наступної зими для боярина були вже цим роком.) Тому, навіть якщо Стефан не зустріне ніякого опору... Ну не може ж він сам заздалегідь знати, що все пройде добре... Треба буде й переговори вести, і державу опанувати... то рік перепочинку буде. А раз так, то варто спробувати...

Наказавши Єлизарові не покидати його намету, боярин відправився до Кулпи.

Кулпа прийняв посла негайно  — вочевидь, самому було цікаво, із чим прибули посланці.

Тягнути час не було коли, тому боярин удався до неприпустимої в дипломатії речі  — заговорив майже відверто:

 — Я не знаю, що робити. Той, хто послав цих людей, бажав, аби вони були в передовому полку та щоб їм дозволили вночі пробратися в табір угорців.

Кулпа замислився. Помисел, що йдеться про зв'язкових, які мають зустрітися з кимсь у таборі, він відкинув одразу  — не так подібні справи робляться. Отже, залишалося одне.

Далеко не заглядаючи (і не знаючи, що через десять років його згубить саме те, що він часто-густо захоплюється та не прораховує наслідків), темник подумав, що коли Лайоша не стане, то кожен із мурз (тобто баронів) намагатиметься порятуватися сам, і тоді він частину їх розіб'є поодинці, і буде слава й багатий полон.

 — На все воля Аллаха!

«Чи, можливо, Тенгрі-каана, чи Христа. Хто там на небі? Усі священики всіх вір запевняють, що знають точно, а насправді, мабуть, не знає ніхто».

 — Нехай завтра йдуть із передовим полком.

Ще подумавши биту годину й помолившись, боярин покликав Павла і, сказавши кілька слів і жодного по суті  — Павло зрозуміє! — додав:

 — Піди до попа, висповідайся. Тільки...

Павло кивнув. Не вперше. Священик, раз його до посольства взяли, почувши, що наказано вбити,  — не питатиме, кого наказано.

 — Якби ж щось було римської віри...  — задумливо простяг він.

 — А оце не підійде?  — посол витяг кілька західних монет.

Павло, перебравши їх, узяв лівицею одну срібну та одну золоту (боярин кивнув  — для справи не шкода), правицею витяг кинджала, розрізав обидва кружальця, половину срібного віддав послові, але другу білу та обидві жовті половинки, загорнувши у шматинку, заховав у свій чобіт.

 — Срібло розплав, щоб і випадково нікому не попало. І зброя якась західна...

Боярин ще раз кивнув. Слів не було, губи та язик не слухалися його. Страшно це  — посягнути на монарха.

* * *

Фігури вершників передового полку здалися Ярошеві знайомими, і він не помилився  — там, підсилені кількома татарськими сотнями, саме болохівці й ішли, щоправда, був це не той загін, що зупинив їх, а інший.

Зранку, ще вдосвіта, повів їх до передових Павло  — із трійці лише старий здогадався, хто він, бо йому й самому доводилося шпигувати, власне кажучи, саме повертаючись із такої поїздки, він мало не загинув, якби не Кадьян та Вовчко, Царство їм Небесне.

* * *

Король Людовик не спав усю ніч.

Він не міг бути певним, що до Кулпи не підійде підкріплення  — чи від Джанібека, чи від Любарта. Так, це малоймовірно, бо їм переправлятися через річки, які вже скресають, але малоймовірно  — не значить геть неможливо. До того ж у його власній армії щезала дисципліна, як це майже завжди буває з військом, що відступає. Ще трохи  — і воно остаточно перетвориться на безладну юрбу. І тоді Кулпа може спокуситися й ударити. Навіть тими силами, які тепер у нього є.

Ще вдосвіта він викликав до себе командирів трьох корогв, дві з яких були сформовані з волохів, а одна із секеїв.

Легка кіннота пішла вперед. За ними, набагато повільніше, рушило військо.

* * *

Арон Ехеді перший знайшов те, що шукали інші. Місце, де річка вузька, обидва береги високі та скелясті, проте на лівий берег можна легко піднятися, а неподалік  — сосновий гайок.

За його наказом Дьюла перекинув аркан через провалля, зачепивши його за якийсь пень. Один за одним десяток секеїв перебралися на правий берег і через півгодини звідтіля прокричали, що й далі військо пройде.

Тоді почали валити дерева.

Секеї  — це вам не знатні лицарі, вони сокиру вміють тримати не лише бойову.

Спочатку із сосен, очистивши їх від гілля, сколотили щось, дуже схоже на пліт. Потім до його переднього кінця прив'язали кілька мотузок, які перекинули через провалля.

Тим часом секеї на правому боці спорудили великі, у людський зріст, козли та, переметнувши через них мотузки, потягли.

 — Дуже добре.

Людовик ще не міг сісти в сідло. Власне кажучи, і в санях кожен кінський крок віддавав болем у королівській голові, але тепер ці санки мчали з передовими корогвами.

День уже добігав кінця, тож Людовик відклав переправу до завтра, бо вночі з такого моста можна й попадати.

...Якраз у той момент, коли перші корогви опинилися на правому березі, жахливий тріск змусив Божирара Антоєвича здригнутися. Йому вже доводилося чути, як скресає річка, ламаючи кригу,  — але ще ніколи так гучно.

Король, спираючись на охоронця, вийшов із саней.

 — Спаліть міст і знайдіть село, де я кілька днів міг би прожити під дахом.

Антоєвич хоч і купець, проте у військовій справі дещо тямив — життя змусило. Король рубав хвоста! Він відгородився від противника річкою, по якій іде крига... Якщо Кулпа зуміє повторити трюк із мостом, то розвідка повідомить угорців, і ті атакують татар під час переправи, громитимуть частинами.

Чекати ж кінця льодоходу Кулпа не зможе  — адже він збирав тумен тоді, коли вже панував голод. Тобто великих запасів провіанту в нього немає. Не прогодує він військо й коштом місцевого населення, яке вже пограбували угорці.

Кілька днів  — і Кулпа муситиме або повернути назад, або йти найкоротшим шляхом грабувати Люблінщину. Найпевніше станеться друге, бо в тумені Ногая також голод.

Тож далі піде цілком безпечний відступ.

* * *

Чотири фігури кралися лівим берегом річки. Вони підійшли майже до самого села (здається, воно називалося Лукно). Угорці там, зрозуміло, не помістилися,  — і село оточив великий табір.

Король Людовик, який мав більше легкої кінноти, аніж будь-який інший європейський монарх, розкидав легкі корогви вверх і вниз за течією, отож велике військо не змогло б почати переправу непоміченим. А на дрібні групи можна було й уваги не звертати. Тим паче що вони поки не з'являлися.

 — Так я й думав.

Ніхто Павла й не перепитував, усе було очевидно: у вузькому місці крижини налетіли одна на одну, утворивши тимчасово затор.

 — Далі я піду сам.

Воронко й сам не чекав, що скаже таке. Але сказав.

Усі вклякли на місці.

 — Подивися на табір,  — вивідач звертався лише до одного Єлизара.  — Там пройдуть четверо?

Мовчанка.

Усім  — навіть Ярошеві  — зрозуміло, що не пройдуть.

 — Ти колись стріляв із сифона?

 — Воєвода пояснив...  — хриплий голос у старого.

 — А мені доводилося. Дай сюди. Почекайте тут. Якщо напорюся на околиці, то, може, устигну втекти. Чекайте з кіньми.

* * *

Він не напоровся.

Село  — як більшість у ті часи  — було невелике, всього шість хаток. І ці шість хаток були взяті у три кільця. Де король  — зрозуміло: там, де більше охорони.

Воронко немов перетворився на безплотну тінь. Пройти неможливо. Ні, можливо... Неможливо пройти й повернутися, але це було зрозуміло із самого початку.

Павло повз.

Вартові, як це було заведено й тоді, і набагато пізніше, увесь час перегукувалися. У цьому був сенс: якщо когось знімуть, то це стане зрозуміло через одну-дві хвилини, коли той не відповість на черговий оклик.

Але був і мінус  — Воронку й голови піднімати не треба було.

Нарешті, завмер.

Він наблизився до хати, зайнятої королем, іззаду.

Хата не бідна, не селянин простий тут жив, а, мабуть, якийсь слуга панський. Вікно, затягнуте воловим пухирем, світилося, і досвід підказував вивідачу, що там горить не лучина й навіть не свічка, а справжній світильник, заправлений олією.

Ось вогник погас  — король зволив заснути.

Вартовий ходив по цей бік плоту, тож підійти навіть на сто кроків непоміченим було неможливо.

Кожні півтори-дві хвилини ліворуч, із-за кущів, долинав голос, вартовий відповідав, його крик підхоплювали далі праворуч.

Павло прочитав «отченаш». Йому було страшно, дуже страшно, але хто ж, якщо не він?

Воронко вистрелив із куші, кинув її, та, не ховаючись, кинувся вперед.

...Д'Алу відчув страшний удар «під ложку», хотів крикнути, але не зміг  — як і ніхто з поранених у сонячне сплетіння,  — і раптом перед очима спливло обличчя матері, про яку він, найманець із підліткових років, навіть не знав, коли та як вона померла...

Вартовий на розі зробив усе правильно, але спізнився  — не міг не спізнитися  — рівно на секунду. Стріла з його арбалета вдарила ворога за секунду після того, як із руки Воронка, що не зважав на якийсь там пухир, вирвалася палюча рідина, ударивши у вікно.

* * *

 — Дайте мені все, що знайшли при ньому. Усе.

Лайош пересмикнув плечима. Його порятував біль у пораненій голові  — через нього він не спав, а лише лежав, укрившись шубами, на які й потрапив грецький вогонь.

Якби король спав або сидів, то згорів би, а так  — скинув убік охоплене вогнем хутро й вискочив.

На королівську долоню лягла бруднувата хустина, в яку були загорнуті розрізаний навпіл золотий флорентійський дукат і половина флорентійського ж пополіні  — монети, яка більше в ходу серед простого люду, чому так і зветься.

Королівські думки помчали в тому напрямку, який підказав небіжчик. Монети, звісно, умовний знак. Чому одна золота, одна срібна? А залежно від рангу зв'язкового. Припустимо, якщо прибулець вимагає виконати його наказ за будь-яку ціну, то в нього має бути половинка від золотої, а не від срібної. Чому тут обидві половинки дуката? Бо він не повернув зв'язковому його половинку і правильно зробив  — якщо зв'язкового хтось схопить на зворотному шляху, підіслати підставну людину із фальшивим наказом не вдасться.

Кинджал. Брешіанська робота. (Слава Толедо, Мілана та Золінґена ще попереду. Поки що найліпша зброя  — Брешія та Пассау з Віднем.)

 — Твоя милість, дозволь...

 — Дозволяю.

 — Чоботи в нього татарські, а от арбалет афінський, я майстра впізнав.

Три італійські речі, і жодної венеційської. Одна ромейська, одна романська[135]. Привіт від Сеньйорії[136]. А підставляють йому Аччаюолі. Він має вплив в Афінському герцогстві.

(Відверто кажучи, рядовий вивідач Павло не так добре був обізнаний із ситуацією у Європі. Він брав західні речі, але на Поділля та Волинь потрапляли, головним чином, речі з Південно-Східної Європи, а там  — куди не кинь, потрапиш у ворога Лайошевого,  — король постарався для цього.)

Людовик ще раз зважив. Так, треба спочатку вирішити з Венецією.

 — Я повернуся,  — прошепотів Лайош.  — Я повернуся з ліпшою армією.

І пішов, не озираючись на труп людини, що своєю смертю виграла перепочинок для своєї Батьківщини, бо війна з Венецією затягнеться, під час неї Лайош посвариться з імператором  — і головні сили угорського війська будуть скуті майже десять років.

Епілог

Трійця поверталася, майже нічого не говорячи один одному.

Старий Єлизар був певен, що Дрозд не покарає за невдачу. Воєвода, зрештою, мудра людина  — зрозуміє.

Ярош, так і не втямивши, навіщо їх посилали та що вони дивом лишилися живими, думав про Ганну. І вже десь на півдорозі надумав: він запропонує їй тікати до болохівців. А якщо вона не погодиться, то піде сам.

* * *

Попередні перемовини про те, де і як зустрінуться монархи для підписання угоди про перемир'я, ішли важко. Обидві сторони не довіряли одна одній, волиняни із союзниками-литвинами аж надто добре пам'ятали і підрив замку, і «поїздку в Буду». Тому кожну деталь обговорювали ретельно, вимагали гарантій.

Коли нарешті всі пункти угоди були узгоджені, то один з угорських представників порушив питання, яке, як він гадав, мало поставити Любарта в незручне становище:

 — Згідно із присягою князя Семена та присутнього тут воєводи Дрозда вони мусять служити Його милості королю Лайошу.

 — Ні,  — голос Дрозда чомусь тремтів, чого в бою не бувало.  — Я не присягав нікому, крім Його милості великого князя Дмитра, а князь Семен Наримунтович, який присягав служити Людовикові, поки живе на цьому світі, для цього світу того ж дня помер, прийнявши постриг та схиму.

...Щось стисло серце воєводи, і він не здивувався, коли за кілька днів стало відомо, що саме в той час відійшов у вічність чернець Феодосій.

Історичні довідки

До цього розділу автор вніс ті примітки, котрі надто великі, щоби подавати їх унизу сторінки, проте вони потрібні.

Довідка 1.

Питання про династичні права Любарта в джерелах викладено, на перший погляд, суперечливо. Але це тільки на перший погляд.

За кілька років після Любартової смерті Ягайло та Вітовт позбавили його синів Волинського князівства, мотивуючи це тим, що вони народилися від другого шлюбу, а Любарт успадкував Волинь як зять одного із двох князів (у західних джерелах їх називають королями, а в одному документі вони себе називали так самі), які спільно правили державою, а саме Андрія. Проте після загибелі братів-співправителів Любарт став князем лучеським, але в цьому місті правив не Андрій, а його брат Лев ІІ.

Так само Юрій-Болеслав називав себе спадкоємцем Андрія, вочевидь, маючи на увазі, що спадкоємцем Лева був Любарт. Тому деякі історики висунули гіпотезу, що Любарт був зятем Льва ІІ. Крапки над «і» ставить нещодавно відкрите джерело, яке називає ім'я (чи, можливо, «прізвищеву назву») Любартової матері  — Леоніда, що є жіночою формою від імені Лев[137], тобто воно рівнозначне слову «Львівна».

Певно, саме тому Любарт був заручений із дочкою Андрія (хоча фактично шлюб міг здійснитися тільки після їхньої загибелі, на момент якої Любартові було 12-13[138] років), що співправителі, які не мали синів, бажали отримати спадкоємця, котрий був би законним «за обома лініями». Обрання ж Любарта боярами, по-перше,  — ще один доказ могутності галицько-волинського боярства, а по-друге, не слід забувати, що кількість претендентів на галицько-волинський престол просто зашкалювала. Крім Казимира й Людовика, претендували сілезькі й мазовецькі князі, до того ж останні як родичі водночас і династії Романовичів, і Юрія-Болеслава могли вважатися цілком легітимними претендентами. Можна було сподіватися на появу й нових кандидатів, адже всі князі Рюриковичі були родичами Андрія та Лева, і хтось із них міг заручитися підтримкою татар, Юр'євих дочок могли взяти заміж впливові феодали  — тому обрання додавало Любартові легітимності.

Довідка 2.

Лайош-Людовик претендував (одночасно) на престоли «королівства Руського» (Галицько-Волинської землі), Польщі, Болгарії, Боснії, Сицилії, Неаполя, Провансу (який тоді юридично був незалежною державою, пов'язаною з Неаполем особистою унією, тобто спільним монархом), Поділля (остання претензія базувалася на тому, що його прабабка була онукою знаменитого половецького хана Котяна), а за деякими відомостями  — Албанії, Мореї та Візантії. Якщо до цього додати захоплення Далмації та спроби захопити території сучасної Румунії й Молдови, то діагноз «манія величі» напрошується сам собою.

Довідка 3.

Кривава драма в Неаполі почалася з того, що Карл, герцог Дураццо (в Албанії), онук неаполітанського короля Роберта, практично одночасно з дідовою смертю за намовою матері  — графині де Перигор, викрав свою двоюрідну сестру Марію й силоміць одружився з нею. Оскільки він був генеалогічно старшим серед чоловіків династії, такий шлюб фактично ставив під сумнів легітимність Джованни. Імовірно, саме через це вона пішла на шлюб з Андрієм, братом Людовика Угорського, з яким була заручена від дитинства та якого вона зневажала, не без підстав маючи за хама й невігласа.

Проте коронувалася Джованна сама, проголосивши Андрія лише принцом-консортом. Це спричинило обурення значної частини дворянства й духівництва, які вважали жінок неповноцінними людьми.

Матері Андрія й Карла майже відкрито готували переворот — кожна на користь свого сина. 1344 року була отруєна графиня де Перигор, у чому звинуватили Джованну і княгиню де Куртене, яка була матір'ю князя Ахейського (на його престол Карл теж зазіхав[139]), хоча доказів не було тоді, немає їх і тепер. Буквально кілька місяців потому був убитий Андрій, до того ж суспільство вважало, що його вбили Людовик Тарентський і Карл Дураццо за згоди, якщо не за наказом Джованни.

Питання, чому Карл пішов на союз із убивцями своєї матері, коли на її могилі ще й трава не виросла,  — залишається відкритим, тому цілком можливо, що ця версія не відповідає дійсності. Так чи інакше, але близько півстоліття тяглася черга вбивств, у якій загинули майже всі представники дуже розгалуженої Анжуйської династії, зокрема ті, хто не міг реально претендувати на престол, — не всі учасники різанини змогли зберегти тверезий погляд на речі.

Події в Неаполі були досить тісно пов'язані з подіями в Україні, бо, наприклад, перше перемир'я з Любартом Людовик уклав зразу по Андрієвій смерті, певно, аби підготуватися до походу в Італію.

Так само тривало й далі  — активність Угорщини в Україні часто залежала від угорсько-неаполітанських відносин.

Довідка 4.

Пошесть 1348-1353 років  — «чорна смерть»  — мала кілька особливостей, які досі не пояснені наукою. Власне кажучи, епідемії такого розмаху просто не могло бути, це суперечить законам біології (відсилаю читачів до монографії: Супотницкий М. В., Супотницкая Н. С. Очерки истории чумы: В 2-х кн.  — М.: Вузовская книга, 2006).

Однією з цих особливостей було те, що хвороба починалася з бубонної форми, із часом переходячи в легеневу, хоча й досі незрозуміло, як це могло бути.

Довідка 5.

Тут я пропоную вирішення однієї історичної загадки. Як відомо, 1363 року Ольгерд у битві на Синіх Водах розбив трьох татарських феодалів, «отчичів та дідичів Подільської землі» (Стрийковський стверджує, що ці три принци були з Ногаєвого улусу),  — Хачі-бея (Казчея, або Катибея  — в усіх трьох випадках це, імовірно, скалічене «Хаджі-бей», і тоді це не ім'я, а почесний титул), Кутлуг-бея та Дмитра. «Хроніка Литовська та Жмойська» називає ще й Беккера, але, перерахувавши ЧОТИРИ імені, наполягає, що царевичів було ТРИ. Тобто Хаджі-Бей та Беккер  — одна людина. Деякі історики бездоказово стверджують, що Дмитро  — васальний український князь. Проте в усіх джерелах він названий татарином, братом двох інших, а в «Хроніці Литовський та Жмойський»  — «Дмитро  — солтан». Титул «султан» («солтан») у татар мали ті члени панівної династії, які були близькими родичами монарха (найчастіше  — братами) і обімали високі посади. Проте Дмитро не єдиний ординський принц-християнин епохи. 1360 року разом із поваленим ханом Кулпою, нащадком Батия, були вбиті його, Кулпи, сини Михайло та Іоанн. Слід додати, що, за нумізматичними даними, владу Кулпи визнавала далеко не вся Орда, але визнавало Поділля. 1363 року Поділля було опорою Мамая, який діяв від імені хана Абдаллаха.

Я вважаю, що Абдаллах, Кутлуг, Хаджі-бей та Дмитро були синами Кулпи. Але тоді Кулпа до захоплення трону правив Поділлям, як і його батько,  — «отчичі та дідичі». Однак правити на Брацлавщині він не міг  — там панувала гілка Орду. Залишається улус Ногая, як і вказував Стрийковський.

Довідка 6.

Казимир ІІІ, прозваний придворними підлабузниками «Великим», усупереч заповітові свого батька, відмовився від боротьби за звільнення польських земель, захоплених Чехією, Орденом і Бранденбургом, а також за реальне возз'єднання Мазовії та Помор'я. Якщо в перші роки Казимирового правління це могло ще розглядатися як тимчасові, вимушені поступки, то у другій половині 1340-х років Казимир зробив вибір: остаточно відмовився від звільнення польських земель задля завоювання українських. Ба більше, він відкритим текстом дозволяв Орденові та Бранденбургу захоплювати території Помор'я й віддавав Орденові і пронімецьким сілезьким князям у заставу землі королівства (проблеми цих земель у майбутньому стали приводом для кількох воєн, а Сілезія та значна частина Помор'я повернулися до складу Польщі лише в 1945 році).

Частина польської еліти виступала проти цієї політики, не без підстав вважаючи її небезпечною для Польщі.

Посилаючись на дії свого батька Владислава Локетка, Казимир має на увазі, що той 1309 року фактично дозволив Орденові захопити Східне Помор'я[140], а захоплення Чехією Сілезії 1328 року сталося через серію його промахів, таких грубих, що виникає питання, чи не зроблені вони були навмисне, щоби здолати сілезьких князів.

Довідка 7.

Про болохівців написано багато літератури, проте, відверто кажучи, ми знаємо про них дуже мало (на жаль, багато істориків, зокрема й дуже шанованих, не відрізняють своїх гіпотез від фактів). Фактично нам відомо лише те, що болохівці існували, жили вони на східному кордоні Волині, мали своїх князів, які, найпевніше, походили з династії Рюриковичів[141], та вели тривалі війни проти Данила Галицького, який звинувачував їх у союзі з татарами. (Невідомо, якою мірою це звинувачення відповідає дійсності.)

Проте в середині XVI ст.  — через триста років після останньої згадки в літописі!  — з болохівців складався гарнізон Вінницького замку, а при наданні Лисянці Магдебурзького права (1622) болохівцям було надане право збувати там упольовану дичину й виловлену рибу. Тобто рештки болохівців (хай би ким вони були) в Данилові часи відтіснили на південь.

А от часто цитоване повідомлення, начебто 1640 року болохівці перебували у складі Полтавського, Прилуцького, Ніжинського та Чернігівського козацьких полків,  — однозначно фальшивка, бо в той час таких полків не було ще й у проекті.

Про автора

Костянтин Когтянц народився 1956 року в місті, що місцеві вже тоді називали Дніпро. Завершив історичний факультет місцевого університету. Зі здобуттям свободи друку став відомим дніпропетровським журналістом і активістом національно-демократичного руху. Перший його роман  — «Обре, сховайся добре!»  — здобув спеціальний приз конкурсу «Коронація слова», вийшовши друком 2010 року. Згодом побачили світ також романи «Покохати відьму» й «Монети для патріарха»  — останній удостоївся на «Коронації слова» спеціального призу «За кращий історико-патріотичний роман».

Книга про те, як 1352 року сталася подія, яка в будь-який іншій країні була б занесена у шкільні підручники. — об'єднане польсько-угорське військо, підсилене загонами з Франції та Італії, зазнало нищівної поразки під містом Белз (нині Львівська область). При тому, що гарнізон Белза нараховував п'ятсот чоловік, із яких більшість були ополченцями — міщанами та селянами з навколишніх сіл. Ця перемога зіграла вирішальну роль у тому, що український народ не щез із лиця землі.　

Навіть історики-професіонали мало що знають про війну за незалежність, яку вела Галицько-Волинська держава у 1340-1384 роках проти цілої коаліції: Угорщини (яка була вп’ятеро більша за сучасну). Польського королівства, князівств Мазовїі та Сілезії.　

І це не дивно, наші літописи не збереглися, тільки деякі договори. Небагато джерел і в наших ворогів, і в нейтральних держав. Автор, спираючись, головним чином, на італійські й угорські джерела, спробував створити реконструкцію однієї з кульмінаційних подій цієї війни-облоги Белза.

Примітки

1

Королівський титул Любарта визнав візантійський імператор.

(обратно)

2

Деякі історики заперечують існування князя Семена Наримунтовича, проте аргументи тих, хто вважає, що такий князь існував, звучать переконливіше.

(обратно)

3

Казимир ІІІ, король Польщі у 1333-1370 роках.

(обратно)

4

Лайош І, король Угорщини та Хорватії у 1342-1382 роках та король Польщі по Казимировій смерті у 1370-1382 роках. Він був представником молодшої гілки французької династії Капетингів, тож його часто називали Людовиком.

(обратно)

5

Хрестоносці Тевтонського ордену.

(обратно)

6

Лучеськ  — тогочасна назва Луцька.

(обратно)

7

Слуги ординські  — особливий прошарок професійних воїнів, що в мирний час супроводжували посольства до хана.

(обратно)

8

Такі булави  — китайський винахід  — були поширені в багатьох кочових народів, зокрема й половців, що прийшли до причорноморських степів з теренів сучасної Монголії. Поширені вони були й в улусі Джучі, який у нас називають Золотою Ордою  — хоча він ніколи так не називався.

(обратно)

9

Арбалет.

(обратно)

10

Тодішня назва річки Солокії.

(обратно)

11

Як показують останні дослідження, термін «пан» почав вживатися вже в Галицько-Волинський державі як титул особливо знатного боярина. На європейські мови він перекладався словом «барон».

(обратно)

12

Королівський титул Любарта був визнаний візантійським імператором.

(обратно)

13

Трон.

(обратно)

14

По гвинтових дерев'яних сходах.

(обратно)

15

Тут: камнемети.

(обратно)

16

Історичний факт.

(обратно)

17

Цю систему татари запозичили в Китаї.

(обратно)

18

В угорський хроніці стверджується, що Казимир захопив Любарта в полон ціною великих утрат не в названому замку. Пізніше, під час переговорів, литовські князі — родичі та союзники Любарта  — заявили, що це захоплення було підступним, під час переговорів, і поляки не заперечували.

(обратно)

19

Верховний жрець.

(обратно)

20

Ми звикли до полонізованого варіанта цього імені  — Радзівіл, проте литвини та білоруси казали Радвіла.

(обратно)

21

В описаний час у західноєвропейських мовах не було термінів «хрестовий похід», «хрестоносці». Казали «проща», «паломництво» або «заморська переправа».

(обратно)

22

Питання, чи брав Казимир особисту участь у цьому поході, дискусійне,  — є відомості, що він хворів. Проте його військо воювало.

(обратно)

23

Для тогочасної церкви це було надто схоже на магію.

(обратно)

24

Вайділа  — мандрівний жрець і співак.

(обратно)

25

Описані події  — єдиний випадок за все Кейстутове життя, коли він порушив лицарське слово, проте жоден із противників тракайського князя не дорікав йому. Вочевидь, «поїздка в Буду» була замаскованою формою арешту під час переговорів, і всі розуміли, що іншого способу порятуватися Кейстут не мав.

(обратно)

26

До XVI ст. вінчання в церкві вважалося бажаним, але не обов'язковим, а остаточно в Україні неодмінність вінчання закріпилася лише у XVIII ст.

(обратно)

27

Хорватами. В описаний час у значній частині католицьких храмів Хорватії служили церковнослов'янською мовою, і, відповідно, освічені хорвати знали її досконало, а кожен хорват розумів її.

(обратно)

28

Заповіт. Жодних доказів реального існування цього заповіту немає, більше того, немає доказів перебування князя у м. Вишеграді, де документ начебто був складений.

(обратно)

29

Абсурдна версія про отруєння Юрія-Болеслава боярами, на жаль, досі повторюється в підручниках, хоча вона вочевидь запозичена з польської пропаганди. Усі західноєвропейські джерела, де вона зустрічається, слово в слово повторюють папську буллу, а вона була написана на підставі інформації, яку надав сам Казимир.

(обратно)

30

Див. Історичні довідки наприкінці книжки. Довідка 1.

(обратно)

31

Тут: гарнізону.

(обратно)

32

Васалом.

(обратно)

33

У Салерно функціонував перший у світі спеціалізований медичний інститут.

(обратно)

34

До 1345 року у війні за галицько-волинську спадщину активну участь брала Чехія.

(обратно)

35

На жаль, досі частиною істориків Любартове правління розглядається як литовське панування над Волинню. Проте в усіх міжнародних документах того часу він трактується як незалежний монарх. Варто додати, що його головний противник  — Лайош-Людовик  — був французом, так само, як чистокровними французами були королі Англії, Наварри та Неаполя (що не заважало першим двом воювати з Францією). А король Чехії Карл, попри німецьке походження, проводив патріотичну чеську політику. Тобто іноземне походження монарха саме собою мало що значить.

(обратно)

36

Великий князь литовський у 1341-1345 роках, що його скинули Кейстут та Ольгерд. В описаний час він перебував на Волині, де Любарт надав йому політичний притулок (що свідчить про незалежність Волинського князівства). Так само підписання Явнутом угоди про перемир'я, яке відбулося через півроку, було недвозначною погрозою Ольгердові.

(обратно)

37

Історичний факт.

(обратно)

38

Історичний факт.

(обратно)

39

Сучасний Брест.

(обратно)

40

Тут: поставить залогу.

(обратно)

41

Близько 200 метрів.

(обратно)

42

Так на слух сприймалося старохорватське вітання «S ciao», яке буквально значить «Я раб» (у розумінні  — «я у вашому розпорядженні».) Зі старохорватської мови вітання перейшло у венеційський діалект італійської та, завдяки венеційцям, дуже поширене й до останнього часу.

(обратно)

43

Сучасний Задар.

(обратно)

44

Історичний факт.

(обратно)

45

Злі духи жіночого роду.

(обратно)

46

Бандерія  — те ж саме, що корогва.

(обратно)

47

Герцогами.

(обратно)

48

Напівлегендарний угорський богатир тих часів. Він дійсно залишився в Італії, став улюбленим персонажем угорського фольклору та в майбутньому  — багатьох творів угорської літератури.

(обратно)

49

Фаміліари, сервієнти  — дружинники великих магнатів, особисто від них залежні.

(обратно)

50

Із джерел незрозуміло, про якого з небожів Людовика йдеться, але явно не про синів його братів  — Карл-Мартел уже помер, Жан ще не народився.

(обратно)

51

Абсолютний світовий рекорд.

(обратно)

52

У 1352 році у Стефана буде дочка. Син народиться у 1354-му, і зразу ж потому Стефан загине, впавши з коня. Його син, Жан, помре в дев'ять років від загадкової хвороби.

(обратно)

53

Див. Історичні довідки. Довідка 2.

(обратно)

54

Джованна І, королева Неаполя, Лайошева троюрідна сестра та дружина його брата Андрія, назвала сина Карлом-Мартелом. Так звали Лайошевого діда, що перший з Анжуйської династії проголосив себе угорським королем (хоча й зазнав поразки). За умови відсутності дітей як у Людовика-Лайоша, так і Стефана таке ім'я було декларацією про наміри. Проте 1348 року Лайош захопив трирічного небожа в полон, і невдовзі дитина померла за загадкових обставин.

(обратно)

55

Є й інші транскрипції цього прізвища.

(обратно)

56

У Авіньйон у 1309 році перебрався Папа Климент V, а у 1352-му йшов понтифікат Климента VI.

(обратно)

57

Див. Історичні довідки. Довідка 3

(обратно)

58

«Хай ненавидять, аби боялися»,  — слова імператора Калігули.

(обратно)

59

Майбутній Брацлав.

(обратно)

60

Тут: прикажчик.

(обратно)

61

Із легкої руки Марко Поло до пластин прищепився термін «пайзца», проте це — китайське слово. Так далеко на захід китайська термінологія навряд чи вживалася. Ґереґа  — монгольський термін.

(обратно)

62

Хана Джанібека.

(обратно)

63

Орду, точніше, Орда-Ічен  — старший брат Бату (Батия).

(обратно)

64

Лише в тому разі, якщо вимруть усі Чингізиди, народжені від законних дружин.

(обратно)

65

Як можна судити, в описуваний час Путивльське князівство мало велике значення.

(обратно)

66

Див. Історичні довідки. Довідка 4.

(обратно)

67

Лицар, що має право на власний прапор. Тут: командир бандерії (корогви).

(обратно)

68

Кутільє  — тут: рядовий воїн-пішець, озброєний списом і кордом. Віллани  — кріпаки, тут: у значенні «простолюдини».

(обратно)

69

Тут: розбійників.

(обратно)

70

Льє  — близько 4,5 км.

(обратно)

71

Терміном «йомен» насправді називали всіх, хто, з одного боку, був «вільно народженим англійцем», з другого  — не мав титулу або не був посвячений у лицарі. Первісне ядро англійських лучників складалося з валлійських найманців, до того ж вербували їх із дрібної валлійської знаті. Пізніше вони поповнювалися тими, хто вчився стріляти з дитинства, зокрема й нащадками бідних лицарів  — тими, кого називали «молодший син молодшого сина». Юридично вони дійсно прирівнювалися до вільних селян, проте насправді були воїнами-професіоналами, навченими з колиски.

(обратно)

72

Спис  — найнижча тактична одиниця. В описаний час французький спис складався з лицаря й бойових слуг, більшість яких, незалежно від реальних функцій, називалися зброєносцями. Їх могло бути від одного до двадцяти. Цей термін не поширювався лише на кінних арбалетників.

(обратно)

73

Барк  — один із типів меча в півтори руки. Віденські барки вважали найліпшими.

(обратно)

74

Аланів.

(обратно)

75

Начальник тумену. Десятки, сотні, тисячі, тумени в кочових народів були не лише військовими, але адміністративними одиницями. Темник був зобов'язаний за наказом хана виставити до 10 тисяч активних шабель, тому йому підпорядковувалася відповідна кількість населення.

(обратно)

76

Джут  — ожеледиця (монг.). Коні кочових народів уміли доставати корм із-під снігу, проте джут позбавляв їх такої можливості.

(обратно)

77

Найдревніший монарший титул у кочівників Великого Степу  — каган або хакан — монголи вимовляли як каан. Хоча терміни «каган», «хакан», «каан», «хан» явно споріднені між собою, монголо-татари розрізняли два останніх. Монгольські правителі Ірану титулувалися ханами, а от правителі улусу Джучі (з 1260-х)  — каанами.

(обратно)

78

Це трапилося у лютому 1345 року в Мукачевому.

(обратно)

79

Намісником.

(обратно)

80

Венеція мала колонію в Тані (сучасному Азові), Генуя  — в Кафі (Феодосії).

(обратно)

81

У татар тієї доби не було єдиної термінології для позначення понять «країна», «адміністративна одиниця», «регіон». Вони чітко розрізняли «юрт»  — населення, та «улус»  — територію, що для кочового народу цілком природно.

(обратно)

82

Візантійців.

(обратно)

83

Тобто з тюркським населенням Балкан, доволі численним.

(обратно)

84

Ім'я Момчила ввійшло у фольклор усіх балканських народів.

(обратно)

85

Осман та Орхан  — засновники Османської імперії.

(обратно)

86

Егейського моря.

(обратно)

87

Борець із «невірними».

(обратно)

88

Імператор Візантії.

(обратно)

89

Мається на увазі біблійний цар Соломон, син царя Давида.

(обратно)

90

Дарданелли.

(обратно)

91

Перестріл  — дистанція неприцільного пострілу з лука, 220-230 метрів.

(обратно)

92

1340 року в Угорщині, де значна частина нової еліти була французами, про цю битву знали дуже добре.

(обратно)

93

В Авіньйоні був розташований папський престол.

(обратно)

94

Звідкіля пішов вислів «Білий Христос» незрозуміло, проте протягом усього середньовіччя він фіксується по всьому басейну Балтійського та Північного морів.

(обратно)

95

Тевтонський орден переніс свою штаб-квартиру з Венеції до Марієнбурга в Прибалтиці в 1309 році, після захоплення Східного Помор'я. Того ж року йоаніти захопили Родос.

(обратно)

96

Ти весі  — Ти відаєш (ст.-сл.).

(обратно)

97

З нелегкої руки російського псевдоісторика Л. Гумільова вкоренилася думка, начебто монголо-татари не вбивали послів. Це не так. Убивства дипломатів були звичайною практикою й серед них. Наприклад, 1262 року монгольський правитель Хоросану Хулагу вбив послів правителя улусу Джучі (за нашою термінологією  — Золотої Орди) Берке, хоча на той момент вони обидва формально були навіть не самостійними монархами, а васалами великого каана в Монголії.

(обратно)

98

Таку піч-лежанку (кит. «кан», тат. «суфі») татари запозичили з Китаю. У знищених Тимуром татарських поселеннях вона траплялася майже в кожному будинку.

(обратно)

99

Див. Історичні довідки. Довідка 5.

(обратно)

100

Кулпа не згадується в жодному східному джерелі, проте в генеалогічних списках є кілька принців-чингізидів, які підходять за датами життя, однак вони всі названі мусульманськими іменами. Вочевидь, у Кулпи було два імені  — татарське та ісламське.

(обратно)

101

1327 року.

(обратно)

102

Форма «Його величність» в описаний час ще не вживалася.

(обратно)

103

Заручником (тюрк.).

(обратно)

104

Життя немусульман у мусульманських країнах регулювалося «шістьма обов'язковими правилами». Четверте забороняло немусульманам сексуальні стосунки з мусульманками.

(обратно)

105

Дерев'яний майданчик уздовж палісаду, де стоять бійці.

(обратно)

106

Охоплення з флангів, стандартний прийом татарської тактики.

(обратно)

107

Гвардійців.

(обратно)

108

Згідно зі старомонгольською релігією (вірою в Тенгрі-каана), душі страчених із пролиттям крові не могли розраховувати на добре посмертя. Це уявлення зберігалося  — за традицією  — і після ісламізації Орди. Мушу завважити, що страта київських князів, які потрапили в полон після горезвісної битви на річці Калка, була не ганебна, а, навпаки (за монгольськими уявленнями), проявом поваги до хороброго ворога.

(обратно)

109

Велика та Мала Команії  — області розселення половців в Угорщині.

(обратно)

110

Про нехарактерну для татар велику кількість піхоти в цій битві повідомляє у своїй хроніці Маттео Віллані.

(обратно)

111

Західноєвропейські полководці XIV ст. лише починали засвоювати такий тактичний прийом, як утворення резерву.

(обратно)

112

«Татари переможені залишилися переможцями»  — Маттео Віллані.

(обратно)

113

Тут: хан.

(обратно)

114

У хрестовий похід.

(обратно)

115

Історичні слова литовського князя.

(обратно)

116

Через півроку Кейстут також підпише договір з Орденом, під яким першим поставить свій підпис вигнанець Явнут. З юридичного погляду така ситуація майже дорівнювала визнанню Кейстутом і Любартом великим князем литовським саме його (а не Ольгерда).

(обратно)

117

Тобто брами, що виходить на річку.

(обратно)

118

Там, де в середньовічних джерелах написано «смола», насправді мається на увазі або дьоготь, або різні суміші на основі дьогтю.

(обратно)

119

Навісні бійниці, за західною термінологією,  — машинкулі.

(обратно)

120

Мистецтво метати з допомогою пращі стріли дожило в Німеччині до ХІХ ст., щоправда, як спортивна гра.

(обратно)

121

Княжий мисливець.

(обратно)

122

Рядовий лицар.

(обратно)

123

Шолом із заборолом.

(обратно)

124

Не слід забувати, що в ті часи, наприклад, апендицит чи запалення легенів були стовідсотково смертельними хворобами, тому політики повсякчас тримали в голові можливість смерті свого лідера і програвали варіанти своєї поведінки на такий випадок. Лідер, що не мав спадкоємця, прихильників міг і втратити.

(обратно)

125

У ті часи часто траплялося, що феодал був васалом кількох сюзеренів відразу. Тісна васальна присяга мала першість проти інших присяг.

(обратно)

126

Сифон  — вогнемет. У візантійців дійсно були портативні вогнемети, одне зображення яких збереглося. Вони били на кільканадцять метрів, що є загадкою  — саме конструкція вогнемета, а зовсім не склад «грецького вогню», який у східних джерелах називається простим та ясним арабським словом «нафт» (або «нефт»). Незрозуміла конструкція вогнемета. У Китаї з Х ст. вогнемети метали бензин або гас (китайці вміли їх добувати) за допомогою порохового заряду. Проте для портативних сифонів при тодішньому слабкому пороху це, здається, неможливо.

(обратно)

127

Наступного року Казимир викличе велике незадоволення Папи тим, що з церковних грошей заплатить семи татарським князям за те, що вони «воюють з Руссю». Оскільки вірні Джанібекові тисячники воювати з Волинню просто не могли (а гіпотетична війна з якимсь іншим князівством не могла так зацікавити Казимира, щоби він для цього запускав лапу в церковну казну), то, вочевидь, ідеться про брацлавських заколотників, які стали вигнанцями.

(обратно)

128

Див. Історичні довідки. Довідка 6.

(обратно)

129

Мається на увазі англійський король Едвард ІІІ.

(обратно)

130

Професійні найманці, що в мирний час розбійникують.

(обратно)

131

Залізна або дерев'яна головка на тупому кінці списа.

(обратно)

132

Шапка зі шликом  — дійсно аланський винахід. В описаний час ще існували аланські поселення в Нижньому Подунав'ї та у Криму.

(обратно)

133

Див. Історичні довідки. Довідка 7.

(обратно)

134

Лайош був поранений 1 квітня чи, можливо, 31 березня.

(обратно)

135

Романія  — просторічна назва держав хрестоносців на Балканах.

(обратно)

136

Венеційський уряд.

(обратно)

137

Імена «Лев» та «Леонід» тоді розглядалися як форма одного імені.

(обратно)

138

Версія, що Любарт народився 1300 року, не підтверджується нічим  — крім Вікіпедії,  — і не може бути прийнята, бо всі джерела називають Любарта наймолодшим із синів Гедиміна.

(обратно)

139

Її другим сином був Людовик Тарентський, майбутній чоловік королеви.

(обратно)

140

Саме після цього захоплення Орден переніс свою штаб-квартиру з Венеції в Марієнбург, остаточно закріпившись у Прибалтиці.

(обратно)

141

Оскільки у ворожому їм Галицько-Волинському літописові не раз цитуються слова давньоруських князів (один раз  — польського князя), які визнавали їх «братією», справжніми князями.

(обратно)

Оглавление

Від автора

Головні дійові особи

Розділ 1 Початок

Розділ 2 Петля затягується

Розділ 3 Словесний бій

Розділ 4 Кола по воді

Розділ 5 Зимові москіти

Розділ 6 Кола по воді  — 2

Розділ 7 Нові гравці у гру вступають, старі з неї вибувають

Розділ 8 Мечі наголо!

Розділ 9 Спроба помсти

Епілог

Історичні довідки

Про автора Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg