«Ратники князя Лева»

Ратники князя Лева (fb2) - Ратники князя Лева 868K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Петр Михайлович Лущик

Петро Лущик Ратники князя Лева

I

Цього року весна прийшла несподівано, якось одразу вибухнула розмаєм, неначе природа хотіла скомпенсувати людям холод, що докучав їм іще з грудня[1]. За якихось десять днів там, де ще недавно стояли голі промерзлі дерева, з’явилися перші бруньки, що майже одразу розпустилися буйною зеленню.

Коли ж, здавалося б, те, що має цвісти, зацвіте першими квітами, на початку луковця[2] природа, немов злякавшись своєї сміливості, якось застигла, надовго залишивши все без змін: із рясною зеленню, із пуп’янками, але без цвітіння.

Звичайно, подібна ситуація для смердів, бояр і навіть князів хвилювала лише з суто практичного боку. Всі чекали, поки земля вбере у себе воду, що утворилася із заметів та кучугур снігу, але й тут у кожного був свій інтерес: смерди чекали на початок польових робіт, князі й бояри — на можливість вибратися нарешті зі своїх міст, де провели всю зиму.

Князь галицький, холмський, дорогочинський, володар Чорної Русі, співправитель Князівства Литовського Шварно Данилович найменше думав про те, щоб покинути столицю. Холм його повністю задовольняв, і князь остаточно полюбив засноване батьком місто. Хоча офіціально не Холм, а Богом забутий Новогрудок вважався його резиденцією, Шварно Данилович там майже не бував. Лише вряди-годи, щоб прийняти візитерів від Переславля-Залєського, куди ось уже чотирнадцять років перебрався ображений на Данила митрополит Кирило, чи зустріти посольство із Сараю. Правда, і перші, й другі не поспішали ощасливити князя своєю присутністю. А сам він і не намагався нав’язувати свою гостинність. Тому коли Шварнові повідомили, що у місто прибув князь литовський Воїшелк, він щиро здивувався. Кого-кого, а свого співправителя Шварно не сподівався побачити. Хоч ось уже декілька років вони удвох правлять навколишніми землями, слід чесно зізнатися, князь із Воїшелка — ніякий. Усі роки, відколи вони знайомі, литвин увесь час шукав себе, кидаючись від однієї крайності до другої. Був час, коли він уперто тримався місцевого язичництва, і це годі, коли його батьки й увесь народ прийняли хрещення з Риму; можливо, неприязнь до вибору віри батьком, князем Міндовгом, підштовхнула Воїшелка прийняти православ’я. Зробивши цей вибір, литвин із завзяттям неофіта віддався йому: навіть побував на Афоні. Коли ж унаслідок змови Тройната зарізали Міндовга на весіллі власного сина, Воїшелка майже силоміць повернули додому і посадили на княжий стіл.

Зовсім позбавлений будь-якого бажання вникати у державні справи, новоспечений князь наполіг на тому, щоб співправителем йому дали чоловіка його сестри Рамуне — Шварна Даниловича. На той час у Литві за владу змагалися дві сили. Одна, на чолі якої стояв Тройнат (його вбили вже через рік) і нальшанський князь Довмонт, наполягала на відокремленні князівства від впливу наступників Данила. А друга, яку мимоволі очолив сам Воїшелк, прагнула протилежного. Через чотири роки перемогла саме вона.

Відтоді князь литовський Воїшелк Міндовгович не нав’язував свою компанію князю литовському Шварну Даниловичу. Причиною цього був той неприємний факт, що за життя короля Данила Воїшелк вбив Романа і став новогрудським князем. Щоправда, цей випадок не зіпсував, а лише охолодив стосунки із Даниловичами.

Тому поява литвина у Холмі, за сотню верст від власної резиденції, не могла бути випадковою.

Так думав Шварно, отримавши від начальника міської варти цю звістку. Князь одразу ж розпорядився прийняти литвинів якнайкраще і приготувати обід.

— Який саме? — поцікавився начальник.

— Тобто? — здивувався Шварно.

— Зараз піст, а великий князь...

— Зрозуміло. Невже і самому поститись? Готуй те, що завжди, — розпорядився Шварно і попрямував до покоїв дружини Рамуне.

Ось уже чотирнадцять років вони разом, і ніщо не могло зіпсувати їхні стосунки: ні відсутність дітей, ні вбивство свояком його брата. Рамуне всіляко підтримувала чоловіка, тому присутність її на майбутній вечері була бажаною.

Як і Шварнові, княгині Рамуне виповнилося тридцять п’ять років, але і досі вона зберегла свою ще не зів’ялу красу, якою так підкорила колись четвертого сина могутнього руського князя. І хоч у княжого подружжя так і не народилися діти, Шварно обожнював свою Рамуне, як і того пам’ятного дня, коли приструнив її батька — Міндовга.

— Щось трапилось? — запитала Рамуне із помітним акцентом, що не зник навіть після чотирнадцяти років життя серед русичів.

— У Холм прибув твій брат Воїшелк, — повідомив Шварно.

Для Рамуне це стало несподіванкою, у чому вона й зізналася.

— Ти з ним зустрівся?

— Ще ні. Велів приготувати обід. Гадаю, саме там усе з’ясується. От тільки не хочу щоб причина появи Воїшелка заскочила мене зненацька.

— Ти хочеш, щоб я поговорила із братом? — запитала Рамуне.

Шварно вкотре був вражений інтуїцією дружини.

— Гадаю, що це буде не зайве, — сказав він. — Хоча за трапезою будемо лише ми утрьох, не хочу видатися необізнаним щодо справ свого співправителя і шваґра. Спробуй з’ясувати, що й до чого.

Зустрівшись із братом, Рамуне, тим не менше, не змогла добитися від нього хоч якогось пояснення. «Хочу все змінити», «скажу Шварнові» — ось і все, що почула вона від брата.

Для Шварна і перше, й друге не було чимось новим: Воїшелк уже давно метався між вибором: княжий стіл чи келія збудованого ним же монастиря. А те, що він не вважав за доцільне посвячувати будь-кого, навіть рідну сестру, у такі справи, було зрозуміло — не жіноче це діло.

Скоромний, як завше для Шварна, обід для Воїшелка виявився занадто неприйнятний, особливо в останній тиждень перед Великоднем. Для Шварна, а тим більше для Рамуне, така пересторога була зайвою, але вони лише мовчки спостерігали, як родич задовольняється різною квашениною, яку запасли ще минулого літа.

У трапезній, де зазвичай проходили пишні учти із десятками запрошених гостей, вони були лише утрьох. Слуги понаставляли наїдків і зникли, щоб не турбувати своєю присутністю княжу родину.

— Вас обох, безумовно, цікавить, чому я тут, — почав Воїшелк.

Шварно кивнув.

— Що ж, тоді слухайте. У мене визріло остаточне рішення: покинути цей грішний світ і присвятити решту свого життя Богові.

— Невже? — вихопилось у Рамуне, причому сказала вона це рідною мовою.

— Так, — повторив Воїшелк. — Цього разу — остаточно!

Рамуне ошелешено перезирнулася з чоловіком.

— Але чому, брате? Що тобі у тім монастирі? — запитала вона.

— Спокій. Те, чого так бракує мирянам, — відповів Воїшелк і, обернувшись до Шварна, продовжив: — Ти знаєш, брате, що я ніколи не прагнув того, що змушений був робити проти своєї волі. Пробач, але тільки твого батька, попри всю його відстороненість від небесного, я поважав і досі поважаю серед усіх світських і духовних мужів.

— Не треба виправдовуватись переді мною, — сказав Шварно. — Я не ображений, що ти не назвав мене. А свого батька я також поважаю. Але що буде з Литвою, брате? Ти про це подумав? Ти ж знаєш, як твої піддані ставляться до мене!

— Знаю. На жаль, мої піддані досі живуть іще спогадами про часи мого батька і тими звичаями.

Помітивши, що Шварно і Рамуне сидять спантеличені, Воїшелк спробував їх заспокоїти:

— Від цього виграють усі. Литвини і русичі опиняться під владою єдиного сильного князя. Під твоєю рукою, брате! У минулому залишаться ті криваві роки, коли ми воювали одне з одним. Поляки не посміють зазіхати на таку силу. Вороги взагалі забудуть, що спокусились на наші землі. А я, нарешті, зможу сповна віддатися покликанню душі.

— Ти забув про Лева, — остудив його запал Шварно.

Згадка про перемиського князя примусила усіх трьох задуматись. Кожного з них Лев Данилович мав причини не любити: Шварна — за те, що, помираючи, батько передав йому, а не старшому Леву, корону і все королівство; Воїшелка — за вбивство Романа. Навіть на Рамуне Лев був ображений. Здавалося б, улюблена дружина брата нічим не могла дратувати дівера, але Шварно одружився з коханою жінкою, а він, Лев, подібним похвалитися не міг. Дочка угорського короля Бели, Констанція, після одруження залишилась католичкою, і це не дивно, адже прикладом для наслідування для неї були її сестри — Кунегунда, Маргарита і Йолента, яких уже шанували як святих.

Навіть той факт, що, на відміну від сестер, Констанція подарувала чоловікові двох дочок і, головне, спадкоємця, не став на заваді її мрії: якщо у цьому не вийшло, то хоч в іншому прославиться. Вважаючи свій подружній обов’язок виконаним, Констанція повністю віддалася справі побудови храмів у Перемишлі і Львові, залежно від того, у якому з цих міст перебував Лев. Усе б воно було нічого, але храми дружина короля ставила католицькі, що не могло не позначитися на ставленні мирян до неї, а заодно й до Лева.

Але тут, у Холмі, віра була не тим, чим передовсім переймалося княже подружжя, тому містяни не мали ніяких причин не любити Шварна. Кожен молився тому богові, до якого звик із дитинства. Навіть Воїшелк, ревний прихильник православ’я, розумів, що пояснювати людям, які віками вірили у силу видовбаного зі стовбура ідола, у чому різниця між главенством папи і Царгородом, даремно. Русичі поклонялися Зельманові[3], а не якомусь незрозумілому Спасителю.

— Лев буде незадоволенні!, — сказав Шварно.

Воїшелк навіть не став заперечувати. Натомість він лише знизав плечима: мовляв, це вже не мої клопоти і вирішувати їх не мені.

Зрештою, Воїшелк поспішив закінчити обід, пославшись на те, що ще сьогодні хоче прибути до свого монастиря, аби останні дні перед Великоднем (найважливіші дні!) провести у молитвах.

Вже увечері, коли надворі шуміла рясна весняна злива, Рамуне зайшла до покоїв чоловіка. Шварно стояв перед відчиненим вікном і споглядав, як внутрішній дворик перетворюється на водойму.

Рамуне підійшла до Шварна й обережно, щоб не налякати, торкнулася чоловікового плеча.

— Надумав щось? — поцікавилася вона.

Шварно відповів не одразу. Він дивився, як великі краплі дощу важко падали у калюжі, вкриваючи воду бульбашками.

— Знаєш, чого найбільше хочу я? Об’єднати русів і литвинів, — озвався він. — Власне саме через це зголосився правити з твоїм братом. Тепер же, коли Воїшелк відрікся... не знаю...

— Ти боїшся Лева?

— Лев на те й лев, щоб його боялися, — усміхнувся Шварно. — Але ні, не боюся. Ми ж брати, сини Данила. А вони з дядьком Васильком жили у мирі все життя.

— То, може, запитати поради у дядька? — запропонувала Рамуне.

Шварно вкотре захопився мудрістю дружини. Вона сказала якраз те, до чого він сам дійшов після довгих роздумів.

— Люба, я вже думав про це, — зізнався Шварно. — І гадаю, що це єдиний вихід. Ти маєш рацію: потрібно провідати дядька, попросити поради. Зрештою, він єдиний, хто ще має вплив на Лева. Отож накажи слугам приготувати на завтра коней.

— Чому так спішно? — здивувалася Рамуне. — Може, після Пасхи?

— Та скільки там їхати до того Володимира! А якщо у Литві комусь захочеться дізнатися, чому Воїшелк не у Новогрудку, а в монастирі? Гаятись ніколи! А повернутися встигну вже у четвер.

Рамуне змушена була погодитися з думками чоловіка. Вона залишила його самого. Шварно Данилович все ще споглядав дощ.

II

Через північну браму Львова в’їхав вершник. Ці міські ворота (як, зрештою, й інші три) були як насмішка над містом. Ось і цей вершник від побаченого навіть зупинив коня, аби переконатися, що це йому не привиділося. Себто ворота стояли, але де ж фортечний мур? Місто, що розкинулося на березі невеличкої річки, із дерев’яним замком на горі, стояло незахищене від будь-яких ворогів. Відсутність фортечних мурів можна було пояснити або відсутністю у правителя коштів і робочої сили для їх побудови, аби просто небажанням щось будувати. Може, це покарання свавільних підлеглих? Але ніхто з приїжджих не міг зрозуміти: навіщо ж тоді оті ворота?

Здивування подорожнього, тим не менше, пояснювалося просто. Не лише Львів виглядав так дивно. Усі великі міста Руського королівства були геть відкриті для ворожих орд. Галич, Володимир, Белз не дуже відрізнялися від Львова щодо фортифікаційних споруд, вірніше, повної їх відсутності. Жителям Львова ще пам’ятний той тяжкий рік, коли їм самим довелося розбирати дерев’яний фортечний мур стовбур за стовбуром. А монгольські темники стояли оддалік і ядуче всміхалися.

Відтоді минуло вісім років, але щоліта у міста Русі прибували монгольські наглядачі, щоб на власні очі перевірити, чи не з’явився на місці розібраного муру хоч якийсь камінь, чи не замишляють русичі якоїсь напасті супроти Сараю.

А щоб іще більше принизити містян, монголи, як на посміх, дозволили залишити ворота, а вірніше, заборонили їх зносити. Так і стояли руські міста, відкриті для будь-яких зайд, зате в’їхати до міста можна було крізь ворота.

Всього цього вершник не знав. Він лише на хвильку зупинив коня і продовжив свій шлях. Копита лунко цокали дерев’яним настилом (не пропадати ж колодам із мурів!). Весняне сонце вже перевалило за полудень, але сили добряче припікати ще не мало. Цю пору — коли весняні води вже зійшли, а комарі з болота ще не рояться — містяни любили найбільше.

Поява незнайомця зазвичай пройшла непомітною для жителів міста: вони звикли до подорожніх, купців і усіляких пройдисвітів. Цим їх не здивуєш. Напевне, єдині, кого зацікавив вершник, були місцеві шибайголови, що уперто супроводжували прибулого. На їхнє превелике розчарування, незнайомець навіть не поглянув у їхній бік, від чого остаточно перестав їх цікавити.

На вершнику була досить дорога одіж. Таку носили або бояри, або збагатілі на продажу заморських товарів купці. Щоправда, не могло не кинутися в очі, що одіж уже не нова, запилючена і де-не-де навіть вицвіла від сонця. Але й такий одяг був не по кишені для більшості містян.

Усією своєю поставою приїжджий виглядав на русича, лише обличчя мав таке засмагле, що на його тлі темно-русяве волосся здавалося світлим.

До сідла коня ззаду були прив’язані дві невеликі торби. Помацати їх вміст ні в кого не виникло бажання: коротка сарацинська шабля при поясі вершника виразно відганяла будь-яке зазіхання на чужу власність.

Та, видно з усього, вершник був уперше у Львові і без сторонньої допомоги обійтися не міг. Тому звернувся до хлопчаків, що трапилися на шляху.

— Гей, хто мені підкаже, де я можу зупинитися на кілька днів?

Наперед чомусь вийшов найменший.

— Знаєш, де можна зупинитися? — скептично поглянув на малого вершник.

— Знаю. Мій батько приймає подорожніх, — шморгнув носом хлопець. — І зовсім недорого, — додав малий із знанням справи.

Чоловік усміхнувся.

— Що ж, показуй дорогу. Далеко звідси?

— Та ні! — махнув той рукою. — Он, де церква.

Босоногий хлопець хутко побіг мощеною вулицею. Вершник смикнув за повіддя, і кінь слухняно потюпачив дорогою.

Заїжджий двір дійсно примостився при церкві Іоанна Хрестителя — єдиної поки що кам’яної споруди біля замку. Туди було не так і близько, як твердив юний супровідник. Зрештою, невдовзі подорожній зрозумів причину: дорогою він зауважив ще один заїжджий двір, а при воротах — сердитого господаря. Подорожній усміхнувся у вуса: малий далеко піде, але не у військовій справі.

Вершник попрямував за хлопцем у широку браму й опинився на просторому дворищі, де в оточенні галасливого птаства стояв літній чоловік у домотканій сорочці, підперезаній червоним шнуром. На ногах у нього були хоч і підтоптані, але все ж таки чоботи, а не прості личаки, як у всіх. Господар повагом оглянув приїжджого.

— Маю честь говорити з господарем? — запитав прибулий, не злізаючи з коня.

— Саме так, — кивнув той.

— Твій синок сказав, що тут приймають на постій, притому — недорого.

Господар хитро зиркнув на хлопця.

— Що ж, якщо він так сказав, то суща правда. Шановний гість не знайде кращого місця, аніж у мене. Тобто є ще десь, але не за такі гроші.

— Гаразд! — махнув рукою подорожній і спішився.

Господар усміхнувся, цей незнайомець таки залишиться у нього.

— Що передовсім хочете? — запитав господар.

— Кімнату, харч і догляд за конем, — повідомив незнайомець, знімаючи торби. — Правда, я не знаю, на скільки тут затримаюсь. Мені ще потрібно дещо з’ясувати.

— О, і тут вам поталанило! Я знаю все про всіх в окрузі!

— І навіть те, що було давніше?

— Ось уже десять зим, як я живу тут, — повідомив господар і, обернувшись до хати, голосно покликав: — Любославе!

Із хати хутко вибіг підліток.

— Чого стовбичиш? Відведи коня до стайні.

Любослав миттю підбіг до приїжджого, взяв коня за вуздечку.

— І не забудь покласти свіжої трави! Мале! — продовжував розпоряджатися батько. — Скажи неньці, щоб приготувала кімнату і щось подала до столу.

Хлопці виконували, судячи з усього, звичну їм роботу. Батько хотів було взяти у подорожнього торби, але той владним жестом відсторонив його і закинув клунки собі на плече.

— Як тебе зовуть? — запитав подорожній.

— Стоян. Стоян Лісник.

— Чому Лісник?

— Бо мій батько прибув сюди з лісу, він побудував багато домів у граді. А тебе як на ймення?

— Тугар.

Більше нічого господар не дізнався. Не вдалося виказати свою гостинність і господині: Тугар, зайшовши до відведеного йому помешкання, впав на ліжко і прокинувся лише під обід наступного дня. Коли він з’явився у світлиці, де зазвичай обідала родина, його зустрів Стоян.

— Зараз жінка принесе попоїсти, — сказав він.

Господар бачив, що пожилець уже не такий стомлений, як напередодні. Любитель потеревенити, Стоян вирішив скористатися нагодою.

— Ти не проти, коли я тут присусіджуся? — запитав він.

— Чого ж, сідай, — відповів Тугар.

Йому самому не терпілося дізнатися місцеві новини.

Принесли досить прості наїдки. Випереджаючи можливе запитання, господар щось пробурмотів про обмеження перед Великоднем і поборами, які він має заплатити, коли хтось довідається.

— Особистий наказ короля, — стишено закінчив Стоян. — А усе це нашепотіла йому Констанція.

— Король тут? — здивувався Тугар.

— Усю зиму перебував у замку. Нелюбий йому Перемишль, а у Холм його не пускають.

— Одначе дивно.

— Що саме?

— Дивно те, що не Лева Данило назвав своїм наступником. Я бував скрізь по світах. Усюди наступником стає первородний син.

— Тут такого немає, — мовив Стоян. — Добре, хоч Лев спокійно сприйняв верховенство молодшого брата. В усякому разі, привселюдно. Але від часу смерті Данила зі Шварном не зустрічався. Так ти ж і сам маєш знати. Про це всі говорять.

— Та в тому-то й справа, що не знаю, — спантеличив господаря Тугар. — Десять останніх років я був далеко від Русі.

Стоян якось по-новому поглянув на постояльця.

— Тож-бо дивлюся, що шкіра у тебе аж занадто засмагла, — сказав він.

— Я багато років провів у Палестині, — повідомив Тугар.

Звістка, яку сповістив приїжджий, себто згадка про Палестину, не справила ніякого враження на господаря. Він хоч і чув, що така держава існує, але вона десь далеко. Але і Белз далеко. І там, і там Стоян Лісник не бував, тож яка різниця?

— У тамтешніх землях учив людей наш Спаситель, — уточнив Тугар.

Стоян кивнув. Він збагнув, що можна особливо не слідкувати за своїми словами: необізнаний у місцевих справах Тугар сприйме все, що скажуть.

— А що ж Констанція? — нагадав той.

— Вона яра католичка, — мовив Стоян. — Я нічого проти неї не маю. Кожен — молися кому хочеш. Тільки навіщо ж примушувати? Ось побудувала вона церкву Хрестителя. То навіщо віддавати її домініканцям? Яке їм діло до нашого граду?

— Ти кажеш, храм перед майданом належить ордену домініканців?

— А чому це тебе дивує?

— Свого часу я стикався з монахами-домініканцями. Навіть жив серед них.

— То, може, ти монах? — запитав Стоян.

Тугар усміхнувся.

— Ні. Мене не взяли. Але дещо про них я знаю.

— Авжеж, домініканці, — продовжив Стоян. — Комусь це подобається, комусь ні, але поки що у граді Лева немає нашої церкви. Ми маємо або йти на поклін до домініканців, або нікуди не йти.

— І що ж ти вирішив?

— Піду. Мені ж тут жити, а подейкують, що король хоче зробити своє місто столицею.

— Столицею чого?

Стоян пильно подивився на Тугара.

— Слушне запитання, але Лев уміє чекати, — відповів господар.

Тугар подивувався такій обізнаності господаря, але вирішив не розпитувати далі. Стоян відчув, що, здається, наговорив зайвого. Тож запитав:

— А в якій справі ти прибув? Може, я чимось допоможу?

— А, це... — Тугар відмахнувся. — Шукаю свого брата.

— Саме тут, у Львові?

— Мені сказали, що саме сюди вони попрямували.

— Вони?

— Мої брат і сестра. Вона, щоправда, не рідна нам, але ми вважали своєю.

— А як звали брата і сестру?

— Неждан і Злата, — сказав Тугар.

— Давно це було?

— Дев’ять, може, десять років тому...

Стоян прихилився спиною до стіни, згадуючи.

— Тож скільки їм тоді було років?

— Братові — не більше сімнадцяти, Златі — десь під двадцять.

Подумавши трохи, Стоян похитав головою.

— Хтозна... Ти кажеш, минуло десять літ?

— Я точно не знаю. Десять, дев’ять, вісім... Ми розсталися десять років тому. Я їх залишив у Луковому разом із матір’ю. Коли повернувся, мати вже померла, а вони двоє десь виїхали. Люди сказали, що наче сюди.

— Саме вісім років тому Львів заполонили, з одного боку, люди, що тікали від орд Буругдая, а з іншого — самі орди. Саме тоді князь Данило змушений був розібрати міські мури в усіх своїх містах. Тільки Холм Бурундай дозволив не чіпати. Тоді багато було людей. Щоб розібрати мури (а зробити це треба було швидко), князь зігнав людей з усіх усюд. Багато хто залишилися тут. Але я не пам’ятаю, щоб серед городян когось так звали, — знизав плечима Стоян. — Хоча, стривай...

Він гукнув жінку. Вона з’явилася перед чоловіками, сердита на те, що знову доведеться поратися коло столу, а це у такий день гріх, треба постувати. Але Стоян запитав її про інше.

— Як їх звали? — підійшла ближче Цвітава.

— Неждан і Злата, — повідомив Тугар.

— Щось пригадується... Саме тоді, давніше, я пам’ятаю двох молодят, що назвалися братом і сестрою. Брата не пригадую, а от сестра... Вона мала золотаве волосся? раптом запитала Цвітава.

Тугар подався наперед. Стоян скептично зиркнув на жінку.

— До чого тут це? — засумнівався він.

— Золото в імені, золото у волоссі, — таємниче мовила Цвітава. А Тугар подивився на господиню з надією.

Вона лише ствердно кивнула головою.

— Що з ними сталося? — скинувся Тугар.

— Цього не можу сказати. Дехто з людей залишився тут, але не вони. Інші повернулися домів.

— Не вони...

— А когось князь відправив на сторожу границь, — додала Цвітава. — Але...

— Що?..

— Але мені пригадується, що з нею, здається, була мала дитина...

III

Мстислав тривожно подивився на брата — таким розлюченим Лева він не бачив давно. Та що там давно — навіть у той день, коли Світозар повідомив їм обом про смерть їхнього брата Романа, Лев не виглядав таким. Образа на вчинок колишнього друга, нерозуміння цього вчинку, зрештою, ненависть і бажання негайно помститися — було, але такої люті... Нині князь Лев нагадував розлюченого лева, здатного на все.

Мстислав дивився на брата, чекаючи від нього якоїсь неприборканої витівки, але той натомість підійшов до вікна і довго стояв перед ним, вдивляючись туди, де за густими непрохідними лісами лежала столиця Русі — Холм, де за нього вирішили його долю.

— Леве? — обережно покликав Мстислав.

Лев не обертаючись промовив:

— Погану звістку приніс ти мені, брате! Ох, погану...

— Мене попрохав дядько, — спробував виправдатися Мстислав, але Лев перебив його:

— Ну тому твоєї вини немає, брате. Запросили — ти приїхав; попросили приїхати сюди — також.

Лев обернувся до Мстислава.

— Знаєш, що образило найбільше? — запитав він. — Те, що у Володимир Шварно запросив тебе, а мене не захотів.

— Він боявся твого гніву, — відповів Мстислав.

— А теперішній гнів його не лякає? Так, я був би невдоволений тим, що вбивця нашого брата віддав всю владу над литвинами Шварну. Я вважав і надалі вважаю, що ми не маємо лізти у справи нащадків Міндовга. Але ж можна було просто повідомити мене? А так зібралися родичі, отримали благословення від старійшини, і на тому й квит. Правда, ще послали найменшого до старшого. Нічого не скажеш, гарно Великдень почався!

Мстислав перечекав цей словесний потік брата, потім обережно запитав:

— І що ти робитимеш?

Лев іронічно подивився на нього. Безумовно, саме за відповіддю на це питання і відправив Василько наймолодшого племінника до Львова.

— Що робитиму? А давай пройдемося містом! — несподівано запропонував він.

— Навіщо? — здивувався Мстислав.

— Покажу тобі, що хочу зробити тут.

— Брате, ти мене дивуєш. Пробач, але у тебе майже відібрали королівство, а ти ведеш мене у місто, щоб показати, які церкви збираєшся побудувати?

— Саме так! Пішли, не пошкодуєш.

Мстиславу нічого не лишалося, як погодитися на дивну пропозицію брата. Вони тихенько звивистою стежиною спустилися у місто. Дорогою Мстислав уважно поглядав на місто, що розкинулось біля південного підніжжя гори. Саме місто розділилося на три нерівні частини. Одна займала гору, з якої саме спускався Мстислав з Левом, із замком на самій вершині і дитинцем біля її підніжжя; тут жив сам князь із челяддю. Друга частина займала значно більшу площу і тулилася до гори, ближче до дитинця. Власне це й було місто. Люди тут жили ще до того, як батько братів, князь Данило, вирішив побудувати замок. Мстислав відзначив, що й будинки тут багатші, й не туляться один до одного, і кам’яна церква посередині. Далі від гори, понад річкою, розкинулося третє поселення. Колись Лев розповідав, що батько дозволив людям, котрі розбирали за наказом монголів міські мури, залишитися у Львові, виділивши для них заболочену місцину на півдні. Лише вісім років минуло відтоді, а місто розрослося і вже не вміщалося у відведеній площі.

Мстислав здивувався, помітивши, що прямують вони саме туди. Він вирішив наразі не запитувати, залишивши питання на потім, коли вони повернуться у замок. Тим часом люди, які зустрічалися їм дорогою, впізнавали Лева, вітали його, щоправда, по-різному: дехто звичайним поклоном, смерди — до землі, але ніхто не дивувався із несподіваної появи князя у самому місті. Схоже, Лев бував тут часто.

— Куди ти ведеш мене? — запитав Мстислав.

— Уже привів, — відповів Лев, зупинившись на березі річки Полтви.

Очерет, яким густо поросли береги річки, злегка гойдався від течії.

— Дивись, брате, ось тут я закладу замок, — урочисто повідомив Лев.

Мстислав недовірливо подивився на брата, потім на вогку землю, затим обернувся на гору і лише тоді запитав:

— Чому саме тут? І чим тобі теперішній не догодив?

— Ти добре почуваєшся у мене? — поцікавився Лев.

Молодший брат невизначено нахилив голову.

— А чому?

— Ти не образишся? — поцікавився Мстислав, зовсім так, як колись робив у дитинстві.

— Та кажи-бо!

— Ти вибач, але це постійне завивання вітру за стіною терпіти несила, — зізнався князь луцький.

— І не тільки тобі, — хутко підхопив його слова Лев. — Констанція ось узагалі у Перемишль переїхала, каже, що у неї голова болить від тутешніх вітрів. А коли я остаточно переберуся сюди, нижній замок буде дуже доречним.

— Чому саме сюди?

— Львів знаходиться в центрі нашої землі, а це багато чого варте.

Мстислав, котрому вже набридло слухати подібні натяки, підійшов до Лева впритул і прямо запитав:

— Брате, давай поговоримо відверто. Я розумію твій стан і поділяю твою стурбованість. Для мене ти завжди був взірцем. Що ти робитимеш після того, що дізнався?

— Що ж, давай відверто, — згодився Лев. — Але не тільки я, але й ти.

— Тобто?

— Кому потрібна моя відповідь? Шварнові чи дядькові? Хто тебе прислав?

— Мене прислав Василько, але ти розумієш, що брат твою відповідь знатиме.

— Це я розумію.

— Добре, що розумієш. Твої дії? Твій стан я знаю і, повторюся, поділяю. Але дії — це інше.

— Ти хочеш знати, чи не виступлю я проти Шварна? Можеш заспокоїти його: я пам’ятаю останні слова батька. Сподіваюся, ти їх теж пам’ятаєш.

Ні, Мстислав не забув слова, які на смертному одрі батько сказав їм трьом. Це сталося п’ять років тому, і цей 6772 рік від сотворіння світу воістину став визначальним. На весіллі власного сина вбили литовського князя Міндовга разом з двома синами, залишивши наречену невтішною вдовою; уже пізніше у Холм дійшла чутка, що у далекому Хулагуїді поліг темник Бурундай — суще прокляття Русі; повертаючись додому від нового хана Берке[4], у якомусь забутому селі помер володимирський князь Олександр Ярославич[5]; не без допомоги того ж Берке помер брат Олександра Андрій — єдиний князь на сході, кому у Холмі довіряли; а на руках трьох синів помирав зовсім незрячий король. Той удар, отриманий ним двадцять п’ять років тому у битві під Дорогочином, на старості дав про себе знати. Данило став бачити щораз менше, а після того як особисто віддав розпорядження зруйнувати укріплення, осліп остаточно. Останні слова батько сказав синам уже після того, як назвав Шварна своїм наступником. Данило не зажадав від синів клятви, не чекав від них обіцянки поважати один одного, просто говорив і просив прощення за невдалу спробу визволитися від опіки Сараю.

— Важко мені, сини, залишати вас самих, — говорив батько. — Дуже важко. Нікого у нас немає. Лише ми. Для Сараю ми стали такими ж данниками, як інші землі, Рим нас зрадив, Бела і Болеслав від нас відвернулися. Щоб узагалі не залишитися самотніми, нам і потрібна Литва. Це я кажу до тебе, Леве, щоб ти мене зрозумів, чому не тебе, а Шварна я звеличив. Не тебе, а твого брата Воїшелк назвав своїм співправителем. Для процвітання землі Руської потрібно, щоб саме Шварно став королем. Але мир на землі буде лише тоді, коли мир буде поміж вас, сини мої. Війна між вами — це смерть нашої землі. Пам’ятайте про це!

— Я не забув, що говорив батько, — сказав Мстислав. — Але він звертався передовсім до тебе. Я ж ніколи не претендував на верховенство. Вважай, я, брате, як Василько біля Данила. Я підтримаю будь-кого з вас, але не виступлю ні проти кого.

— Через те й прислав тебе дядько сюди, — згодився Лев. — Можеш сміливо передати йому, що мене ніщо інше так не турбує, як прагнення побудувати ось на цьому місці замок.

— А як до цього поставляться монголи?

— Мангу[6], може, вже й забув, що вимагав від нас Берке. Зрештою, не місто я оточу муром. Лише свій замок. Щось не сподобається Сараю — знесу. Та й не буде хан через таку дрібницю починати новий похід. У нього своїх клопотів вистачає.

Мстислав укотре здивувався обізнаності старшого брата й здатності наперед передбачати свої дії і не забарився похвалити Лева.

— Дрібниці, — відмахнувся той. — Ми не єдині, хто не дає їм спокійно спати у Сараї. Ну, хіба що Переславль-Залєський, там, де наш Кирило осів, не турбує Мангу. Але інші не такі поступливі! Тож не переживаю. В разі чого — відбудуся чимось. Ось Тустань стоїть — і нічого Сарай зробити не може.

Брати ще деякий час поговорили, Лев детально розповів, що хоче конкретно побудувати у замку. Коли у домініканців задзвонили до відправи, Лев, наче згадавши, сказав:

— І церкви також побудую.

— Які саме? — запитав Мстислав.

— Наші. Домініканців уже Констанція запросила. Та й ненадійним союзником виявився Рим. Надто вже часто папи змінюються!

Тут Мстислав цілком був згоден із братом. Відтоді як помер папа Інокентій, який хотів використати Данила для своїх планів (як і Данило його), на римському престолі змінилося три папи, й жоден з них не продовжив справи попередника. Щоправда, причини були різні: якщо Александр IV не бачив у затії Інокентія перспективи, то наступні два просто не могли нічого зробити. Вони навіть не правили з Риму.

Усе це Даниловичі знали від численних католицьких орденів тут, у Русі, й у сусідній Польщі, куди заходили то з набігами, то з миром.

— Наразі хочу побудувати дві церкви: тут й у верхньому місті, — вів далі Лев. — І також кам’яні. Завдяки ярлику, що його випросив митрополит Кирило, проблем не матиму.

— А ти не боїшся, що проблеми виникнуть з іншого боку? — запитав Мстислав.

— Наприклад?

— Ти завжди ходиш містом без охорони? Я розумію, люди тебе люблять, але можуть з’явитися і недруги!

— По-перше, я іще й сам можу за себе постояти, — відповів Лев. — По-друге, охорона все ж нас пильнує, хоч її і не видно. А по-третє, якщо ти маєш на увазі того невідомого, що «пасе» нас із самого замку, то не переймайся. Охорона зараз приведе його сюди.

Здивований Мстислав побачив, як Лев плеснув у долоні, й майже одразу з-за дерев два дружинники привели попід руки засмаглого чоловіка. Затриманий не робив ніяких зайвих рухів і навіть не опирався. Лев лише злегка підняв руку, й охоронці зникли.

— Не варто недооцінювати мою дружину, — повчально мовив князь.

Тугар (а це був він) відповів:

— Повір, князю, я не мав ніякого наміру завдати тобі шкоди.

— Тоді чому ж ти стежив за мною?

— Хотів зустрітися.

— Ось ми й зустрілися. Говори. Але попереджаю: ти перервав нашу розмову. Сподіваюся, твоя чолобитна варта цього. Хто ти?

— Моє ім’я, князю, тобі нічого не скаже. Мене звати Тугар.

Це ім’я справді нічого не говорило княжим братам.

— Але його має знати воєвода Світозар, — продовжив Тугар.

Почувши це, Лев переглянувся з Мстиславом. Цей невідомий переслідувач йому не сподобався. Принаймні тим, що знав таке, про що знати не повинен.

— Звідки Світозар знає про тебе? — недовірливо запитав Лев.

— Боюся, ти не зрозумів мене, князю. Воєвода не знає про мене. Він повинен знати моє ім’я.

— Нічого не розумію, — зізнався князь. — Ти з ним бачився?

— Так, але це було дванадцять років тому, коли я ще був підлітком.

— Далі?

— Я шукаю свого брата Неждана.

— Я маю його знати? — здивувався Лев.

— Ні. Звісно, ні. Але я дізнався, що тут, у Львові, його забрав із собою Світозар, коли відбував за твоїм наказом.

Брати знову перезирнулися.

— І ти хочеш знати, куди я відправив Світозара?

— Так, князю! Знаю, що там я знайду і брата.

— Чому ви загубилися?„Я так розумію, що й тобі дванадцять років тому було не набагато більше, — засумнівався Мстислав, який досі лише мовчав.

— П’ятнадцять, — повідомив Тугар. — Я змушений був залишити рідний дім.

— Де?

— Далеко звідси на півночі. У Луковому.

Назва села здалася братам знайомою, але пригадати, де про нього чули, вони не могли. Лев уже хотів поставити Тугарові ще запитання, але Мстислав випередив його.

— Соломоничі! — вигукнув він.

І тут старший брат згадав події справді дванадцятирічної давнини, на які всі покладали неабиякі, але вже не справджені надії.

— Тобі щось відомо про тамплієрів? — запитав він.

— Саме з ними я й залишив село, — відповів Тугар.

— Сам звідки?

— З Палестини.

Лев замислився.

— Вважай, що ти нас зацікавив. Давно у місті? — запитав він.

— П’ятий день. Зупинився у Лісника Стояна.

Лев широко усміхнувся.

— Не найдешевший варіант, — зазначив він.

— Та я вже наступного дня зрозумів, але, чесно кажучи, можу собі це дозволити, та й оповідач зі Стояна чудовий. Саме від нього я й дізнався про Світозара, — сказав Тугар.

— Підеш із нами. Можливо, я тобі чимось допоможу. Але й ти розповіси нам усе, що мене цікавить, — мовив Лев і, обернувшись до Мстислава, додав: — А ти ще не хотів піти зі мною у місто!

Звичайно, піднімалися на гору значно довше, ніж спускалися, але ніхто не нарікав, лише Мстислав подумки згодився з планами брата побудувати замок отут, при болоті.

IV

Минуле, яке колись обіцяло великі вигоди багатьом, зокрема і братам Даниловичам, і яке забулося за пізнішими, більш важливими подіями, знову увійшло в їхнє життя, нагадало про себе, примусило зупинитися, озирнутися назад. І Лев, і Мстислав пам’ятали той час, коли соломоничі виявилися чи не єдиними воїнами, котрі були з їхнім батьком до кінця. Вони раптово, якимось побитом з’явилися на Русі і так само несподівано зникли. Здавалося, безслідно. Виявилося, що ні, й підтвердженням цього був цей чоловік, який, неначе ті незвичайні лицарі, виник нізвідки.

Послухати Тугара брати вирішили у невеликій, скромно обставленій світлиці на другому поверсі дитинця. Крім крісел для князів і лави для Тугара, у покої не було інших меблів, а подарований одним з пілігримів до Святої Землі образ — єдиною прикрасою на стіні. Лев любив цю кімнату — тут йому найкраще думалося. Використовував він її і тоді, коли, як ось тепер, виникала потреба поговорити без зайвих вух. Хоч Лев не сумнівався, що когось зацікавила би розповідь про події десятирічної давнини, але вирішив дотриматися своєї звички.

Природно, Лева передовсім цікавив той період, коли Едуард Бомон — єдиний тамплієр, що залишився на руських землях, — вирушив до свого замку у Луковому. Перед тим він, виконуючи наказ командора Роже де Обера і воєводи Світозара, постав перед королем Данилом. Той не здивувався ні тому, що тамплієри полишили його володіння, ні відмовою нового папи підтримати його проти монголів.

Після цієї зустрічі король Данило дозволив Бомону повернутися в Лукове.

— Едуард Бомон виконав обіцянку, яку дав Гійому де Пардо, — говорив Тугар. — Він цілий рік жив у замку, неначе повторюючи долю брата де Фруа. За цей рік він навчив мене багато чого і коли збагнув, що кожним своїм днем перебування поруч із жінкою віддаляється від ордену, вирішив покинути Лукове.

— А ти? — запитав Лев.

— А я на той час уже був готовий стати його зброєносцем. Полишивши сестру і матір на Неждана, я рушив з Бомоном на південь.

— А далі?

— На той час християнське воїнство звідусіль стікалося в Акру. Вона була єдиним містом у Палестині, де ще жевріла справжня віра. Бажання відстояти місто переважило ту ворожість, що вже давно панувала між окремими орденами. Ми прибули в Акру на кораблі, що привіз туди госпітальєрів. Ледве зійшовши на берег, Бомон одразу ж попрямував у квартал, де, за його даними, мав перебувати капітул ордену. Появу Едуарда, котрого вже й не сподівалися побачити брати, зустріли захоплено. Більше року минуло відтоді, коли вони розлучилися біля Бакоти. Дивовижно, але серед ворожого оточення сарацинів і мамлюків ніхто з братів не загинув. Смерть достойного де Пардо була єдиним прикрим винятком.

Нас прийняли як тих, хто повернувся із далекого походу. Брат Едуард одразу ж розповів про свої справи. Я ж став, якщо можна так сказати, слугою, адже навіть зброєносцем у лицаря я бути не міг. Брати суворо дотримувалися статуту, який не допускав у свої ряди людей неблагородної крові, а тим більше — русича. Що було допустиме тут, виявилося неприпустимим на Святій Землі. Отож запропонували стати слугою в Едуарда. Зрештою, я був не проти. Усе, здавалося б, йшло добре: щоденні молитви, робота, варта на стінах міста. І все б так і тривало, але Едуард Бомон не захотів жити з тим почуттям провини, яке навалилося на нього за минулий рік. І він попросився на капітул.

Сказавши це, Тугар замовк. Було видно, що йому важко про це говорити. Коли мовчанка затяглася і Лев уже хотів нагадати йому, що негоже примушувати князів чекати, оповідач продовжив:

— Я не знаю, що сталося на капітулі. Для непосвячених це недосяжно. Це як сповідь, але, на відміну від Божої, там не прощають. Там — карають. Капітул вирішив, що своїми вчинками Бомон заплямував орден, отож має залишити його і шукати спасіння своєї душі у більш суворому ордені. Себто йшлося про орден цистерціанців. Невдовзі Едуард вирушив до Франції у монастир Ла-Ферте. Відтоді я його не бачив. А я залишився з де Обером. Після цього знаменного капітулу він зі своїми лицарями вирушив на північ Палестини в місто Сафет. А рік тому під стінами фортеці з’явилися війська султана Бейбарса. Мамлюки декілька разів намагалися взяти місто штурмом, але ми успішно захищалися. Тоді Бейбарс пообіцяв зберегти життя всім тутешнім мешканцям. Наш гарнізон покинули містяни. В кінці липня лицарі почали переговори із султаном. Він пообіцяв зберегти життя всім, якщо місто відчинить перед ним ворота. Тамплієри згодилися, але султан наказав усіх обезголовити. На той час у загоні де Обера залишилося п’ятеро. В останні миті життя вони пошкодували, що їм не судилося загинути в бою, а марно понадіялися на шляхетність завойовників.

Тугар знову замовк.

— А я не був тамплієром, і мене минула ця кара. Більше ніщо не тримало мене на тій землі. Я вирішив повернутися додому, адже тут залишилися мати і брат, — завершив свою розповідь Тугар.

Почувши це, брати Лев і Мстислав сиділи в роздумах. У них не було неприязні до тамплієрів. Навпаки, вони були вдячні їм за те, що у тяжку годину лицарі кинулись у бій і своєю затятістю схилили перемогу на бік русичів. Обидва брати — і Лев, і Мстислав — змогли поцінувати відвагу і майстерність тамплієрів, коли одному біля Бакоти, іншому — під Звягелем довелося стати до герцю з ворогом. Почуте приголомшило їх, хоч обоє не раз дивилися у вічі смерті, та й самим доводилося вбивати.

— Будь-яка орда — монгольська чи сарацинська — не заслуговує довір’я, — мовив Лев. — Наші брати довірилися їй — і загинули! Але хоч вони і не померли з мечем у руках, їхня смерть була стражденною. А Спаситель наш також страждав. Нехай Він прийме їхні душі...

Лев побожно перехрестився.

— А що з твоїми родичами? — запитав перегодом.

— Мати Предслава померла майже одразу після мого від’їзду, — сказав Тугар. — Брат із сестрою кудись виїхали. Ніхто точно не міг мені сповістити, куди саме, але мені все ж таки вдалося з’ясувати, що рушили вони начебто сюди, у Львів. Мій господар Стоян дізнався, що їх обох забрав із собою Світозар, твій воєвода. Отож, князю, я й насмілився підійти до тебе, але твоя дружина мене зловила.

Лев значуще подивився на Мстислава, а до Тугара мовив:

— Я не знаю твого брата і не знаю, чи він зі Світозаром. Та й воєвода далеко звідси. Але я все ж таки можу тобі допомогти.

— Дякую, князю! — схилив голову Тугар.

— Ти говорив, що десять років був серед соломоничів, а вони, ми переконалися, чудові воїни. Сподіваюся, ти також.

— Я багато чого навчився у лицарів Храму, але куди мені до їхньої майстерності!

— Такі воїни мені потрібні. А там, дивись, із Світозаром якось здибаєшся.

Тугар підвівся з лави і шанобливо схилив голову:

— Наказуй, князю!

— Почекай кілька днів. Нехай Стоян ще збагатиться на декілька зайвих гривень. Іди! Я знаю, де тебе знайти.

Коли Тугар пішов, Мстислав, який за всю розмову не зронив і слова, замислено сказав:

— Вони мені дуже допомогли. Якби не де Пардо, я застряг би під Звягелем надовго. А так один штурм — і місто було захоплене.

— Та й під Бакотою всі билися, як леви, — підтвердив брат. — Напевне, така доля воїна — щасливо врятуватися десь, щоб безглуздо загинути в іншому місці. Одне радує, що Едуард, наш побічний родич, живий.

— А Тугар? — запитав Мстислав. — Ти щодо нього маєш якісь плани?

— Кажу ж, такі воїни мені потрібні. А у де Пардо поганих не було.

— Навіщо тобі такі воїни? Щоб іти на Литву, достатньо й озброєних, із смердів.

Мстислав зачепив болючу для Лева тему, але той промовчав.

— Не для цього, — нарешті сказав він. — Тугара я кудись відправлю. Наприклад, до того ж Світозара.

— Чого він і добивається.

— Мені потрібні такі люди, — повторив Лев. — Щоправда, Тугар може виявитися звичайним хвальком, тому не завадить його випробувати. Хоч я не думаю, що він насмілиться мене ошукати. Собі ж вийде дорожче.

Мстислав затримався у Львові ще на три дні. Прощаючись, Лев заспокоїв його:

— Передай дядькові, щоб не тривожився. Я не підніму меча на брата. Хоч Шварно і не бажає розкривати мені свої плани, я не заважатиму йому. А якщо і побачить моїх воїв на землі литвинів, то нехай знає: туди я пішов не з власної волі, а під тиском монголів. Але, Мстиславе, хочу, щоб ти переказав Василькові: нехай він не радіє з успіхів Шварна. Литвини ще не забули ні походів нашого батька, ні моїх з монголами. Не думаю, аби щось із того вийшло. Передай йому.

Мстислав покинув Львів із почуттям виконаного обов’язку. Він домігся того, заради чого й відправив Василько його до Лева. Братовбивчої війни не буде.

Лев не все розповів братові. Він не був впевнений, чи не проговориться Мстислав дядькові, то вирішив не ризикувати. Правда, Лев дещо привідкрив завісу, повідомивши, що відправить Тугара до Світозара, але ні де перебуває воєвода, ні навіщо насправді потрібен Тугар — не розповів.

Поки що невтаємничені про це знати не мали.

V

Тієї весни надто багато гостей запрагли відвідати княже місто Лева. Не встигла осісти пилюка з-під копит коня Мстислава Даниловича, як Леву доповіли, що у місті з’явилися сарацинські купці. Багато начувшись про обізнаність арабів, князь забажав зустрітися з ними. Яким же був подив Лева, коли виявилося, що й купці бажають цієї зустрічі!

Хоча Львів важко було чимось здивувати. Протягом своєї не такої вже й довгої історії крізь міські ворота у місто потрапляли і гебреї, і вірмени, й монголи (щоправда, останніх важко назвати купцями), але сарацинів тут іще не було. Городяни, звичайно, чули про них від тих же гебреїв, але, по-перше, оповідачів важко було запідозрити хоча б у натяку на симпатії до них, а по-друге, ці оповіді дуже нагадували місцеві байки. Та й відомості, отримані від тамплієрів, також не сприяли позитивному ставленню до прибулих.

Багато городян висипали на вулиці подивитися на диковинних людей, від голови до п’ят закутаних у теплий одяг, що звиклим до холоду русичам здавалося принаймні дивним, а дехто — і з бажанням побачити чудернацьких тварин з горбом на спині, які дуже сильно плюються. На превелике розчарування городян, очікуваних верблюдів сарацини не мали, приїхали верхи на звичайних конях, щоправда, на відміну від місцевих, довгоногих.

Купці поселилися у того ж таки Стояна, чим викликали неприховану заздрість інших. Десяток купців з кіньми обіцяли суттєвий прибуток господареві двору. Опівдні у четвер приїжджі розвантажували товар, у п’ятницю навіть не покидали двору і лише в суботу попросилися на прийом до князя. Коли Лев побачив сарацина, то був щиро здивований. Перед ним стояв ще молодий чоловік із чорним, аж вороним, волоссям і невеликою борідкою. На щоках волосся було поголене, лише з боків борода створювала вузьку смужку вздовж підборіддя. На купцеві були два каптани, причому нижній — білий і до колін, а верхній — довший і смугастий. М’які короткі чоботи легко ступали дерев’яною підлогою. Довершував одяг білий тюрбан.

За купцем четверо слуг принесли дві досить великі скрині. Слуги поставили їх перед Левом і, вклонившись, полишили покої. Здивований князь подивився на прибулого. Чого-чого, але арабської Лев не знав. А купець, неначе нічого й не сталося, вийшов наперед, шанобливо вклонився і чистою латиною привітався:

— Вітаю великого короля Русії, достойного правителя цього міста!

Вони в кімнаті були самі, і Лев зрозумів, що драгоман їм не знадобиться.

— Вітаю і я шановного подорожнього, — відповів Лев. — Чи можу я дізнатися, як звати високого гостя?

— Абу Джафар ібн Абу Бакр ібн Ахмад ібн Халід, — відповів прибулий, причому явно не латиною.

— Я цього не запам’ятаю, — трохи розгубився Лев.

Араб усміхнувся.

— Мої друзі звуть мене Джафаром, — сказав він.

— Якщо шановний не проти, до них приєднаюсь і я.

— Це для мене велика честь, правителю! Дозволь передати тобі цей подарунок як скромний вияв моєї поваги.

Джафар показав рукою на більшу скриню, збоку якої вгадувалася арабська в’язь.

На знак вдячності Лев кивнув головою і помахом руки запросив Джафара сісти. Сарацин сів у запропоноване крісло справа від трону.

— Тож звідки ви прибули, де бували і куди вирушите далі? — спитав Лев. — Мені приємно приймати у своїх володіннях таких далеких гостей. Зізнаюся, тут арабів іще не було, хоч не можу сказати, що не чув про вас. Наш батько колись показував нам книгу Абу-Гаміда.

Почувши таке, Джафар здивовано звів брови.

— «Космографію»? — поцікавився він. — Вам відомий твір Абу-Гаміда Мухамхмеда ібн-Абда ар-Рахіма аль-Гарнаті аль-Андалусі?

Лев злегка розвів руки, мовляв, таки відомий.

— Зізнаюся, приємно вражений цим, — мовив Джафар. — Отож навіть вдячний правителю Ногаю, який умовив мене змінити намічену дорогу і відвідати твої, князю, володіння.

— Ногаю? — здивувався Лев.

— Саме так. Беклярбек Ногай привітно зустрів мене у своєму місті на Дунаї і просив передати тобі оці дари, — кивнув Джафар на другу скриню. — Крім того, він написав тобі послання.

З цими словами купець вийняв з-під каптана згорнутий сувій і подав князю. Лев розгорнув його і, побачивши монгольські закарлючки, відклав убік.

— Потім перекладуть, — сказав він. — А зараз... Чи можу я запропонувати шановному гостю розділити зі мною трапезу? Я, правда, знаю, що ваша віра забороняє вам споживати вино і свинину...

Джафар усміхнувся.

— Звичайно, ми хвалимо Аллаха — нехай буде благословенне ім’я Його! — й обмеження у їжі — не головне, якщо це не стосується священного посту. Але зараз лише одинадцяте шаабана, до священного місяця рамадан іще дві декади, і якщо ти стверджуєш, що вина і свинини не буде, то я із задоволенням пристану на пропозицію.

Лев привітно усміхнувся.

— Тоді запрошую до столу.

У сусідній кімнаті на столі вже чекала наперед приготовлена їжа. Окинувши поглядом наїдки, Джафар не побачив вина, зате було багато м’ясива. Помітивши його погляд, Лев заспокоїв:

— Це оленина.

За столом розмова продовжилася. Князя цікавило все: і те, звідки прибув Джафар, і якою була торгівля.

— Сам я народився у Багдаді, але жив там недовго, — розповідав Джафар. — Мій батько також був купцем і більшу частину життя провів за межами міста. Я й народився тоді, коли батька не було вдома. Вже малим він брав мене із собою, тому цю справу я знав змалечку. Цього разу вирішив піти у північні землі, хоч це й дуже ризиковано.

— Чому? — поцікавився князь.

— Мій шлях лежав через землі Улус-Джучі, а теперішній правитель уже давно воює з султаном Єгипту. За таких обставин з’ясовувати, звідки ти — з Багдада чи з Іскандерії, — ніхто не буде, але ярлик, отриманий мною у тамтешнього правителя, уберіг мене від усіляких халеп. Торгуємо ми здебільшого сукном; воно принаймні не псується. Отож ми прибули у гирло Дунаю і вже хотіли сісти на венеційський корабель, як нас наполегливо запросив до себе правитель Ногай.

Князь Лев уважно слухав.

— Хто він такий? І звідки об’явився на Дунаї?

— Один із нащадків Чингісхана, здається, його правнук. Йому ще немає й сорока років, але він уже за наказом хана Берке воював з Хулагуїдами на Кавказі. Спочатку його походи мали успіх, він отримав перемогу в битві на річці Терек, але зрештою Ногай зазнав невдачі. В одному бою списом йому вибили око. Після поразки Берке, ображений на нього, вислав Ногая у Дике Поле. Туди ж переселив вірний йому народ аланів. Нехай не вводить тебе, князю, в оману та обставина, що беклярібек перебуває в опалі. Берке успішно прибрали його ж піддані. Нині у заснованому ним місті Сарай-Берке править Менгу-Тимур, але і він не балує Ногая своєю увагою. А тому так і треба. Отож йому підпорядковані всі землі на північ від моря. І вони межують із твоїми, князю.

— І що хоче темник? — князь Лев назвав Ногая руським титулом.

— Чого конкретно хоче беклярібек — не знаю. Гадаю, що відповідь ти отримаєш, коли тобі перекладуть його послання. Але дозволь мені висловити свою думку.

— Що ж, мені буде цікаво, — заохотив гостя Лев, зручно вмостившись у кріслі.

— Ногай зараз в опалі, я тобі вже казав, але він виконує всі вимоги, які отримує із Сараю. Будь готовий до того, що тобі доведеться згуртувати для нього військо для його планів. До часу Ногай залишається вірним ханові, але вже навіть тепер його називають ханом-наступником. Це, звісно, лише слова і до Сараю вони не доходять. Усе ж настане час, коли хан захоче стати справжнім правителем, і тоді йому потрібні будуть спільники.

Лев слухав Джафара і не переставав дивуватися обізнаності і проникливості араба. Купець наче читав його думки, зумівши проникнути у його власні плани. Адже слова Джафара повністю збігалися з тим, що Лев сам висловив три роки тому. Це сталося одразу після того, як у крипту церкви Пресвятої Богородиці у Холмі опустили тіло короля Данила. Про цю розмову знали лише декілька чоловік, зокрема й воєвода Світозар. Відтоді до неї ніхто не повертався, але всі робили свою справу: князь Лев тут, воєвода — в Карпатах, інші — на кордоні.

— Ногай амбітний, — продовжував Джафар. — Як на мене — надто амбітний, але на даний момент змушений коритися великому хану.

— Це твої слова, не його, — вставив князь.

— Це мої спостереження і слова тих, хто воював з Ногаєм. Гадаю, тебе зацікавить та обставина, що до Ногая землями на південь від Русії правив Бурундай. Вони з Ногаєм обидва рушили війною на Кавказ. Похід загалом завершився невдало, Бурундай загинув, а Ногай став правителем його земель.

Лева оповідь зацікавила, але він не виказав цього. Князь уже давно навчився керувати своїми емоціями, щоб не виказувати на обличчі.

Обід тривав досить довго, чоловіки собі неквапом розмовляли. Коли ж підвелися з-за столу, обидва були задоволені зустріччю: абу Джафар отримав дозвіл торгувати сукном та іншими товарами у Львові й охоронну грамоту на безперешкодне пересування володіннями, а Лев дізнався від купця багато корисного.

Залишившись сам, князь розгорнув послання Ногая. Він не хотів показати арабу, що вільно володіє мовою монголів; завжди залишав собі шанс на несподіванку. Зараз же, вчитуючись в монгольські закарлючки, князь зрозумів, що Джафар здебільшого правильно оцінив обстановку, яка панувала в Орді. Лев уже давно приглядався до нового темника, який невідь-звідки об’явився на його південних кордонах. Гадав — він кращий чи гірший від Бурундая? І слова араба, і послання Ногая давали руському князю шанс здійснити давно задумане іще батьком. Але для цього не треба завчасно нікого стривожити: ні монголів, ні дядька, ні братів.

Виявилося, що Львів став останнім містом у довгому списку подібних зупинок арабського каравану. Спрагла до дивовижних товарів місцева знать миттю розкупила все виставлене на продаж, і вже через декілька днів Джафар констатував, що продавати більше нічого, про що і не забарився повідомити князя. Більше його у Львові ніщо не тримало. Лев лише поцікавився, куди проляже дорога шановного Джафара.

— Наша дорога прямує до рідних земель, — повідомив купець. — Ось уже скоро два роки, як я не бачив свого сина. А вчити його суннам має батько.

— Твій шлях проляже через володіння Ногая?

— Так, я повертатимусь через Візантію, — підтвердив Джафар. — Тамтешній правитель Михайло колись знав мого батька, тому, гадаю, проблем не матиму. А Ногай просив мене на зворотному шляху завітати до нього. Зовсім недавно він прийняв істинну віру, і тепер він — Ногай Гайса Іса Кутар Татар.

— А Менгу-Тимур? — поцікавився Лев.

— Він язичник. І це ще одна причина опали Ногая. Як новонавернений, він, природно, цікавився вірою, яку прийняв. Мені приємно, що для цього він обрав мене.

— Бажаю тобі успіху у цій благородній справі. Чому я питаю про твій шлях... Я хочу написати ханові відповідь. Хочу попрохати шановного Джафара передати її.

— Це для мене велика честь! — зізнався купець. — Нехай князь буде спокійний: відповідь я доставлю.

— Я не сумніваюся у цьому. Гадаю, до твого від’їзду ми іще зустрінемось, і я передам листа.

— Ми вирушимо у зворотну путь післязавтра, — мовив Джафар. — Але, князю, дозволь тобі нагадати.

— Я слухаю.

— Єдиний шлях, який веде на південь, лежить повз одну фортецю. На жаль, я не можу пригадати, як вона називається.

— Тустань, — підказав Лев.

— Саме так, Тустань. Я так розумію, що митарі за стінами фортеці діють за твоїм, князю, наказом. Ми вже оплатили дорогу сюди.

— На жаль, нічого вдіяти не можу, — розвів руками Лев. — Ця фортеця мені не підпорядковується. Вона просто неприступна. Її не зміг узяти навіть Батий. А після того як монголи встановили тут свої порядки і наказали зруйнувати всі укріплення, Тустань просто відмовилася виконати ці вимоги. Так вони стали незалежними і від Сараю, і від мене. Тому, шановний Джафаре, тут я не можу нічим допомогти. Доведеться платити!

Ця відповідь не дуже задовольнила Джафара, але князь нічого не додав. В араба невідомі за стінами фортеці в горах чомусь навіть викликали симпатію. Небагато знайдеться фортець, котрі встояли перед монгольською навалою.

Ця обставина примусила Джафара змиритися із тим, що йому доведеться поплатитися чималою сумою.

VI

Три дні по тому, як арабські купці покинули гостинний Львів, слідом вирушив інший загін. Щоправда, на відміну від першого, котрий проводжали не менш гамірно, ніж зустрічали, два десятки вершників залишили місто непомітно, як тіні, коли ще не зійшло сонце.

З першого погляду важко було визначити, до якої верстви вони належать: приблизно одного віку, добірно, але без надміру вдягнуті, усі на добротних конях, вершники могли бути нащадками боярської знаті. Напевне, єдине, що їх різнило, була різноманітна зброя. У них були мечі: довгі й короткі, криві шаблі та монгольські. Тугар, який також був у загоні, єдиний мав криву сарацинську шаблю — предмет заздрості інших. Виготовлена із знаменитої дамаської сталі, вона виявилася поза конкуренцією у двобої: під час показових тренувань у присутності князя Лева Тугар не тільки переміг трьох нападників, але й переламав навпіл їхню зброю. Після того князь одразу відправив дібраних воїнів подалі від Львова, правда, суворо наказавши не доганяти арабських купців. Тому дорогу, яку можна було здолати за добу, довелося долати за дві.

Правда, дороги як такої не було. Можливо, це був ще один хитрий замір князя Лева: пустити непроханих монголів втоптаними гостинцями, де нема де сховатись. Загін їхав просіками, вздовж річок, і такими вузькими стежинами, які заледве вміщали двох вершників. Саме через це у загоні був провідник — місцевий юнак Івор, який свого часу водив цими дорогами таємних торговців, був схоплений княжою дружиною і, поставлений перед вибором — смерть на горло або служба князеві, — зголосився служити. Лев переконався, що слава про Івора, яка йшла далеко попереду, не була перебільшенням: провідник знав такі проходи і броди, про які навіть не здогадувалися місцеві старожили, котрим, як відомо, належить знати все.

Очолював загін Ратибор. Він помітно виділявся серед інших могутньою поставою воїна, котру неможливо сховати навіть під суто купецьким одягом. Ратибор служив ще королю Данилу, брав участь в останній битві з Бурундаєм, коли руські воїни змушені були скласти зброю. Після смерті Данила Ратибор покинув непривітний йому Холм і пристав до Лева. Князь знав, що міг будь-якої миті на нього покластися.

У загоні було ще п’ятеро воїнів з дружини князя. Інші тринадцятеро були новобранцями, яких треба було доставити у потрібне місце.

Тугар потрапив у цей загін несподівано для себе. Але, ні те, куди вони прямують, ні те, що робитимуть згодом, ніхто з новобранців не знав. Мовчав і Ратибор, і це неможливо було збагнути: чи не мав права говорити, чи дійсно не знав.

Разом із Тугаром їхали парубки, про походження яких можна було лише здогадуватися. Влас, що їхав поруч Тугара, був, напевне, із збіднілих бояр. Одягнутий краще за інших та й тримається на коні прямо, навіть зверхньо. А Левко попереду — точно із бідних городян. Одяг на ньому хоч і купецький, але одразу видно, що надів його вперше. Левко зручніше почувався у звичайному одязі простолюдина.

Попри різний стан, усіх об’єднувало одне: їх вибрав сам князь Лев для якоїсь надзвичайної справи, і заради цього вони згодилися покинути свої домівки.

Дорогою розмовляли мало — звивиста стежина, часті підйоми зі спусками вимагали великої уваги, і подорожні не відволікалися на розмови. Та й практично розмовляти було ні про що. За винятком п’ятьох дружинників, інші ратники раніше знайомі не були, познайомилися лише за кілька днів перед тим. Зате майбутнє у них обіцяло бути спільним, але поки що воно ховалося за мовчанкою Ратибора. Наразі Тугар був знайомий з Левком, Власом і Вацлавом — русявим хлопцем десь із-під Кракова, наймолодшим з-поміж них. Тугар знав, що свого часу Вацлав був холопом у короля Данила, після його смерті дістався Леву, а вже князь виявив у юнака військові здібності. Вони четверо і дружинник Жирослав, що якимось чином прилучився до них, трималися разом і на першому перепочинку, коли сонце вже припікало, а після нічної грози повітря нагадувало лазню. Зупинку Ратибор дозволив на березі невеличкої річки, назву якої не пам’ятав навіть всезнайко Івор.

Кожен ратник віз у торбі, прикріпленій до сідла, запас їжі, достатній для двох днів подорожі. І щойно Ратибор оголосив перепочинок, воїни спішилися, попустили повіддя, щоб коні паслися. Самі також витягли припаси.

— Не розумію, навіщо така таємничість, — говорив, запиваючи кусень хліба джерельною водою, Влас. — Хіба важко сказати, куди ми прямуємо?

— Якщо князь не вважає за потрібне казати, значить, має на це вагомі причини, — пояснив Жирослав.

— Щоб ми комусь не проговорилися? — уточнив Влас.

— Можливо...

— Та що це за місце таке, що навіть тим, хто їде туди, не вільно знати про нього?

— А хто ми такі, щоб сумніватися в намірах князя? Не можна — значить, не можна!

— А ти хоч знаєш? — із надією спитав Левко.

Жирослав продовжував жувати хліб, непомітно скосивши погляд на Ратибора, що сидів під розлогим деревом, і кивнув головою.

— Але не скажеш, — не вгавав Влас.

— Ні. Приїдемо — дізнаєшся.

Ця розмова хоч і не прояснила ситуацію, все ж іще більше заінтригувала ратників. Усім хотілося, щоб якнайшвидше настало завтра.

Але виявилося, що хтось розпорядився інакше. Відпочинок уже завершувався, раптом десь зліва, куди прямував загін, почувся невиразний шум, і два дружинники повалилися на землю із стрілами у горлі і грудях. Інші скочили на ноги саме у той момент, коли на галявину вихопилися зо три десятки озброєних людей. Уже першого побіжного погляду вистачило, щоб зрозуміти: до еліти воїнства нападники не належать. Це їх і згубило. Подорожні недаремно були вибрані самим князем. Хоча на одного випало по два нападники, майстерність ратників не йшла ні в яке порівняння із засідкою. Ратники відбивалися лише якийсь час, потім сміливо перейшли у наступ.

Зустрівши відсіч, на яку й не сподівалися, розбійники поспішили втекти, залишивши мертвими десь із дюжину своїх товаришів.

Серед ратників втрат не було, лише один дружинник отримав поранення шаблею в плече.

— Хто то був?

Це були перші слова, які сказав Влас. Досі всі билися мовчки, неначе боялися, що зайві розмови можуть зашкодити.

Ратибор витер меча об одіж нападника, заховав у піхви, підійшов до двох дружинників, що схилились нерухомі.

— Мертві, — констатував він. — Забираємося хутчіше геть.

Лише після цього відповів Власу:

— Розбійників тут тьма-тьмуща. Правда, ніхто не гадав, що вони так близько підійдуть до міста. Досі вони гасали значно південніше.

Тим часом привели коней, що спокійно паслись неподалік і зовсім не переймалися боєм. Насамперед двох убитих перекинули через сідла, тоді допомогли сісти пораненому.

Подальшу дорогу долали повільніше, ніж досі: доводилося слідкувати, щоб тіла убитих не звалилися з коней, та й на спостереження навколишніх хащів витрачалося більше часу, ніж до того.

Першим містом, куди увійшов невеликий загін, виявився Другобець[7]. Засноване ще за Рюрика Ростиславича, місто поділило долю решти руських міст і тепер стояло незахищене. Саме це відчуття незахищеності зробило свою справу: більшість городян покинули рідну домівку і переселилися у сусідній Львів, хоча й без міських мурів, але під безпосередньою опікою князя.

Правда, місто все ж оточував частокіл, але він явно не був призначений для того, щоб зупинити Орду. Як пізніше дізнався Тугар, частоколом городяни захищалися від численних у цих лісах розбійників. Після особистої зустрічі з ними подорожні сприйняли цю пересторогу не зайвою.

Другобець розташувався на березі невеликої річки, яку Івор назвав Тисьмяниця.

— Чому Тисьмяниця? — поцікавився невгамовний Влас.

— Не знаю, — зізнався Івор. — Що це означає, сказати не можу. Може, городяни кажуть...

— Це від слова «тясмин», — озвався Тугар.

Всі, і Ратибор зокрема, повернули до нього голови.

— Що значить «тясмин»? — запитав Ратибор.

— Камінь. Так кажуть деякі народи Улус-Джучі.

Ратибор якось дивно подивився на Тугара, але нічого не сказав. Натомість він сміливо спрямував коня через невеликий дерев’яний міст до міської брами.

Частокіл виявився досить-таки високим, з-за нього не видно було міських будівель, лише хрести двох дерев’яних церков.

Перед самою брамою подорожніх зупинив загін озброєних списами людей, з усього видно — міська охорона. Наперед вийшов літній воїн, але, впізнавши з-поміж прибулих Ратибора, кивнув своїм людям, мовляв, пропускайте. Ратибор спішився, підійшов ближче.

— Вітаю із щасливим прибуттям! — сказав воїн.

— Не таке вже воно й щасливе, — відповів Ратибор, обнімаючи господаря.

Він показав на коней з нерухомими тілами.

— На нас напали по дорозі сюди. Скажи, Путято, хто розбійничає навколо?

— А чого б то ми охоронялися? — відмахнувся Путята. — Розкажу потім.

— Добре. А зараз подбай про мертвих, — згодився Ратибор.

— А ви?

— А живі про себе подбають самі!

Ратибор був у Другобці не вперше, тому нічому не дивувався, як і городяни не здивувалися несподіваній появі чергового загону. Коли два охоронці відводили коней, на яких лежали мертві, у напрямку однієї з церков, Ратибор упевнено спрямував решту загону до споруди, що могла бути тільки заїжджим двором. Слуги звично прийняли у прибульців коней, відвели їх до стайні, допомогли пораненому злізти і, підтримуючи попід руки, повели у будинок.

Ратибор зібрав усіх і сказав:

— Зараз вас відведуть усередину, де нагодують і де ви відпочинете. Хотілось виступити завтра зранку, але треба поховати побратимів. Я зараз піду до воєводи дізнаюся, хто ж усе-таки напав на нас, і взагалі розпитаю про обставини.

Він упевнено попрямував до центру міста, де при невеличкому майдані височіли церкви і дещо чепурніші, ніж інші, будинки. Саме там жили бояри, і правив воєвода Путята.

Той уже чекав на гостя. Коли обидва зайшли всередину будинку, на столі на них уже чекала трапеза.

— Я знав, що ти прибудеш, — повідомив Путята, запрошуючи гостя до столу.

— Скажи краще: сарацини були? — запитав Ратибор.

— Були. Учора зранку поїхали. А хіба щось не так? Головний показував грамоту князя.

— Ні, усе гаразд, — заспокоїв Ратибор. — Просто князь дуже дорожить ними. Схоже, покладає на них якісь сподівання. А тут розбійники шастають! Хто вони?

Путята запросив гостя до трапези. Слуга, що стояв поруч, налив у келихи меду і відійшов убік.

— Вони з’явилися у тутешніх лісах недавно, — говорив воєвода, тягнучись за смаженою птицею. — Насамперед вони позбулися інших, тутешніх, розбійників. Розумієш, Ратиборе, я за ними давно гасав лісами, щоб знайти і покарати, а тут вони самі вихопилися і просять мене захистити від непроханих зайд!

— А ти?

— А я кого треба — посадив на палю, хтось сидів у тюрмі, а з розбійниками сплохував.

— Тобто?

— Невловні вони! Знають військову справу. Так просто їх не візьмеш.

— Дозволь не погодитися з тобою, воєводо, — відказав Ратибор. — Битися вони не вміють. За півдня шляху звідси лежить дюжина трупів, і якби не їхні стріли зненацька, я не мав би два трупи! Хто це?

— «Татарські люди», — відповів Путята.

— Звідки вони тут? Де Звягель, чи що там від нього лишилося, а де Другобець! Ти не плутаєш, воєводо?

— Не плутаю. Мені довелося допитувати одного з них. Захопили його після невдалого нападу. Перед тим як стирчати на палі, він розказав, що прибули вони з Болохівської землі, де про них усі забули, навіть монголи перестали приїжджати за даниною. А жити треба.

— Багато їх?

— Не більше сорока.

— Тобто на нас напали майже всі, — зробив висновок Ратибор. — Що ж, воєводо, можеш сміливо вважати, що розбійників у тебе на дюжину менше.

Гість подивився на господаря і вдоволено усміхнувся.

Подорожні відпочили, наступного дня поховали вбитих і перед обідом покинули гостинний Другобець. Тепер провідники — Ратибор та Івор і навіть Жирослав — не були такими мовчазними, коли хтось запитував їх про мету подорожі. Правда, нічого конкретного вони так і не сповістили, але відповідь: «Невдовзі сам побачиш!» усе ж таки обіцяла розкрити таємницю.

А тим часом дорога повільно піднімалася вгору, де на півдні синіли пологі Карпати. Доводилося обходити стороною якусь гору, а деякі, не дуже високі, долати. Після чергового сходження на невисоку гору Ратибор зупинив коня і якось урочисто, голосно, щоб усі почули, сказав:

— Тустань!

Для більшості в загоні це слово нічого не говорило: вони чули його вперше; для інших воно звучало як щось легендарне: чути — чули, але побачити не сподівалися. Зрештою, серед подорожніх багато вірили, що тут ховається лісовик Чугайстер, дехто буцімто бачив його на власні очі (за їхніми ж словами!), але для більшості це були небилиці. Лише Ратибор та Івор були єдиними, для кого Тустань не була порожнім словом. Перший бував тут неодноразово, а провідник часто приводив людей сюди.

Тугар належав до тих, хто чув про Тустань уперше. Він недовірливо подивився на Ратибора, неначе сумнівався в урочистості моменту, потім перевів погляд туди, куди показував десятник.

Подивився — і вже не міг відірвати очей...

Перед ними лежала широка долина, поросла прадавнім лісом. Дерева вивищувались аж ген до високих гір на півдні, що губилися у сизій імлі. На сусідньому пагорбі (адже горою це підвищення навряд чи можна було назвати) всі зауважили дивну споруду, начебто замок. Серед каміння виднілися дерев’яні стіни, що неначе виросли із нього. Де було збудоване людиною, де починалося створене Богом — визначити було важко. І темні скелі, і порослі мохом дерев’яні стіни так природно доповнювали одне одне, що здавалося, вони стояли там завжди. Замок увінчували вежі, що височіли навіть над найвищими скелями. Довкола замок-скелю оточували дві дерев’яні оборонні стіни, правда, зовнішня виявилася звичайним частоколом і швидше була лише додатковою заслоною. Зате внутрішня стіна була побудована за всіма правилами оборони: широка, з навісом від дощу, сонця і стріл, з кількома оборонними вежами. Місцями ця стіна переходила у кам’яну, створену природою, і вже там була неприступною.

З такої відстані важко було визначити висоту замку, але Тугар був майже впевнений, що не менше, ніж сто п’ятдесят ліктів. За скелями синіло невелике озеро. На тім боці чітко вгадувалася дорога.

— Оце і є місце, куди ми прямували, — сказав Ратибор. — Тут ми й зупинимось.

— Що воно таке? — здивовано роззирався Тугар.

— Тустань — єдине місце на Русі, котре не зміг узяти Батий. Так само як і Бурундай. Спускаємось!

З цими словами Ратибор спрямував коня ледь помітною стежиною вниз. За ним рушив Тугар, а далі вервечкою (інакше не виходило) інші. Тугар не зводив очей з дивної фортеці. Побувавши у Візантії, Палестині, Франції, надивившись на неперевершені і, здавалося, нездоланні фортеці численних феодалів та різних орденів, коли його начебто вже нічим не можна було здивувати, він зіткнувся з цією неймовірною спорудою. В голові просто не вкладалося, як можна було побудувати таке і взагалі — як можна до цього додуматися! Те, що замок не змогли взяти монголи, Тугара не здивувало. Під’їжджаючи ближче, він зрозумів і причину: до єдиної стіни між скель вів дуже крутий підйом. Знамениті стінобитні тарани, що не залишили жодних шансів Переяславу, Чернігову, Києву, тут виявилися безсилими. Тугар навіть усміхнувся, уявивши перекошене від люті обличчя Батия (чи хто тоді тут командував монгольським військом?), коли той зрозумів, що Тустань узяти не зможе! Напевне, поселення, що зазвичай оточувало подібні замки, розділило долю їм подібних по всій Русі. А скельний замок залишився стояти!

До замку підійшли з найбільш пологого боку. Власне, тут внутрішньої стіни не було. Замість неї височіла природна кам’яна. Зате був потрійний частокіл із високою вежею, де Тугар зауважив першого охоронця. Вежу і ворота у кам’яній стіні сполучав дерев’яний міст на палях. Ворота були зачинені.

Подорожні здивовано зупинилися перед вежею.

— Хто такі? — десь ізгори пролунав гучний голос.

— Десятник Ратибор із грамотою від князя Лева! — відгукнувся Ратибор.

— Прямуй ближче до воріт! Інші залишаються на місці.

— Чекайте! — тільки й сказав Ратибор і вдарив коня в боки.

Він під’їхав до воріт, почекав, поки відчиниться невелике віконечко.

— Грамоту! — наказав той самий голос.

Ратибор мовчки вийняв із торби скручену руркою грамоту і подав вартовому. Віконце зачинилося. Ратибор повернувся до своїх людей.

З-за воріт почувся якийсь скрегіт, і вони відчинилися. У проході стояв могутній молодий дружинник у повному обладунку.

— Проїжджайте! Воєвода чекає на вас! — сказав він.

Дружинник віддав Ратибору його ж грамоту, мовчки спостерігав, як мимо проїжджають подорожні, потім удвох з іще одним воїном зачинив за ними ворота. А загін навісною дорогою зацокав до головної брами. Вона виявилася зачиненою. Перед ними чорнів глибокий рів. Ураз заскреготів невидимий механізм, і почав нечутно опускатися підйомний міст. Його підтримували два масивних ланцюги. Досередини замку вела вузька галерея. Вона виводила у внутрішній дворик, де природні скелі оточували дерев’яну забудову.

Загін проїхав галереєю всередину. Від побаченого колись Тугара, здавалося, тепер уже ніщо не могло здивувати. Але серед жменьки воїнів, що походжали у дворику, приїжджі зауважили кількох хлопчаків десь років десяти, не більше. Вони з цікавістю дивилися на прибулих. Один із них — найменший, із м’яким волоссям і вузеньким личком — особливо уважно вивчав їх.

Раптом десь згори, з галереї, пролунав дзвінкий жіночий голос:

— Гійоме!

VII

Коли тобі сімдесят років, то важко нести на плечах навіть звичайну сутану, вже не кажучи про відповідальність за весь християнський світ. Ось уже дванадцять років, як це місто біля підніжжя гір Чиміні є резиденцією вселенських єпископів. Як і його попередники, він не зміг увійти у Вічне місто. Як і його попередника, його поховають тут. Бо коли тобі сімдесят, уже важко сподіватися на повернення. А причина тому воістину бич, і далеко не Божий. Себто Манфред Гогенштауфен, який не пускає до Рима не лише його. Слава Господу, — хоч про це грішно навіть думати! — що ось уже півтора року, як той злодюга, прокляття римських єпископів, загинув біля Беневенто. Манфред шукав смерті, і вона його знайшла.

Приблизно так думав сто вісімдесят третій папа Климент IV, в миру Гі Фокуа ле Гро, піднімаючись сходами папського замку у Вітербо.

Хоч надворі стояла нестерпна італійська спека, папа Климент накинув на кардинальську сутану (іншої не носив) накидку. Коли тобі сімдесят, особливо шукаєш прохолоди, що йде від товстих стін палацу. Коридори були безлюдні: курія знала, що папа любить іти до свого кабінету у самотині, але те, що за ним стежили, він зрозумів, бо коли підійшов до дверей, вони прочинилися.

У кабінеті на нього вже чекав його секретар. Весь поглинутий роздумами, здавалося, він не помітив появи папи, і лише нижче нахилена голова виказувала, що це не так.

— Доповідайте, П’єтро, — розпорядився Климент, важко опустившись у крісло.

— Ваша святосте! Вашої аудієнції просить ваш радник із богословських питань, — повідомив секретар.

— Згодом. Далі?

— Прибули посланці від правителя Хулагуїдів.

Від почутого папа пожвавився, з очей зникла звична останнім часом байдужість.

— Вони вже тут? — хутко запитав.

— У місті. Вони не захотіли зайти до палацу, та й я не спішив їх запрошувати сюди, — відповів П’єтро.

— Розумно. Послання переклали?

Замість відповіді П’єтро розгорнув пергамент.

— Читайте! — наказав папа.

— «Іменем усемогутнього Бога Абака-хан надсилає слово до первосвященика святої римської церкви.

Уважно вислухавши Ваше гідне поваги послання, ми дізналися, що Ваша святість в минулому році прослухала речі наших особистих послів і дала відповідь на них, але не на наше послання, бо в курії Вашої святості не було нікого, хто знав би монгольську грамоту. Дійсно, ми писали монгольською, бо на той час був відсутній наш писар, знавець латини.

Окрім того, з Вашого послання ми дізналися, що Ви направили короля Карла проти ворога церкви Манфреда Сіцилійського та його війська і що зазначений король Карл, вторгшись в його володіння, повністю знищив військо згаданого Манфреда разом із ним. Ми ж за допомогою люб’язного і гідного поваги тестя нашого, імператора Константинопольського, чітко усвідомили собі, що це був з боку Вашої милості розсудливий вчинок.

Що ж стосується решти, то Вам, мабуть, відомо, що завдяки могутності Бога Всюдисущого скрізь — від сходу до заходу — султани, королі, князі щиросердно і мирно сусідили з Вами, та й у своїх більш значних володіннях вони, на загальну думку,, також перебували в повному спокої. Але зловмисників проти нас з усіма їхніми прихильниками ми знищили, вирвавши з корінням, і змусили згинути злою смертю, спустошивши там все дощенту.

Ми Вашій святості неодноразово писали, і, крім того, шановний і гідний поваги тесть наш, імператор Константинопольський, ще частіше давав Вам у своїх посланнях ретельні роз’яснення про те, як ми ретельно дружно оберігаємо, високо цінуємо християн і навіть захищаємо їхні церкви.

До того ж ми повідомили Вам і всім християнам через наших послів, що ми направили на допомогу християнам нашого вірного Хігея з численним військом. Нехай же він поспішить з’єднатися з військом, яке Ваша святість сподівається спрямувати в землі невірних, разом з королем Арагонії і військом його, з тим щоб, згідно з порадою люб’язного тестя нашого, імператора Константинопольського, виступити одночасно. Нехай же будуть остаточно вирвані нами з корінням вороги в інших землях.

Так само нехай спішно мчать гінці, як тільки згідно з поточними обставинами в тій чи іншій стороні, як у вас, так і у нас, поширяться чутки, слова і діла. І нехай невірні пси роду вавилонського, що знаходяться з-поміж нас, згинуть, повністю знищені.

Окрім цього послання, з яким Вашій святості належить ознайомитися, ми надіслали до Вас наших послів — Соломона, стража Святої Церкви Божої в нашій курії, а також Некпея.

Писано в Синьому Хребті. У перший рік дракона, шостого місяця, двадцять третього дня».

— Он воно як!

Папа Климент IV відкинувся на спинку крісла і задумався. Що ж, те, чого добивався його покровитель Людовік IX, а значить, і він сам, сталося. Щойно отримавши тіару, він налаштував у далекий Тебриз купця із пропозицією спільно вдарити по мамелюках. Хоч тамтешній правитель і проповідував єретичне несторіанство, засуджене ще в Ефесі, ситуація вимагала закрити на це очі. Саме через це Климент і не сказав нічого супроти шлюбу позашлюбної дочки візантійського імператора Михайла Палеолога з ільханом Абаком, хоч це й виглядало дивним, особливо після того, як той же Михайло відвоював у хрестоносців Константинополь і відродив Візантійську імперію. Для чергового походу проти сарацинів, що його збирався організувати невгамовний Людовік, потрібен був надійний тил. Таким тилом французький король бачив правителя Хулагуїдів Абака.

— Вони чекають на відповідь? — поцікавився папа.

П’єтро знизав плечима.

— Я повідомив їхньому предводителю Соломону, що Ваша святість має подумати перед тим, як відповісти шановному правителю. Тому мені просили переказати, що ільхан Абак прийме посланця Вашої святості будь-коли, — відповів секретар.

Папа Климент лише спромігся кивнути головою. Дії П’єтро повністю збігалися з тим, що мав намір зробити він сам. Папа вкотре подякував Людовіку IX за секретаря, якого, соромно зізнатися, він спочатку недолюблював.

— З цим покінчимо, — сказав Климент. — Я напишу листа і відправлю його з посланцем. Далі?

— Аудієнції Вашої святості чекає посол від короля Арагонського, — повідомив П’єтро.

— А оце вже цікаво! Кличте його!

Секретар здивовано подивився на Климента IV. Дійсно, дивним виглядало рішення відкласти прийом самого Фоми Аквінського, а натомість віддати перевагу якомусь невідомому іспанцю. Правда, П’єтро знав, що арагонський король, так само як і французький, палає бажанням відвоювати у невірних Гроб Господній, але і радник з богословських питань просить аудієнції не з пустопорожніх бажань.

Та П’єтро пам’ятав, що він лише секретар і має виконувати волю Святого Отця. Тому він схилив голову і нечутно вийшов з кабінету. А папа, здавалося, не помітив його зникнення. Климент продовжував сидіти нерухомо, розмірковуючи про майбутню розмову. Він лише підвів голову, коли перед ним виник хвацький іспанський кабальєро. Це був уже досить зрілий чоловік. Він мав бліде, без іспанської засмаги, видовжене обличчя. Побачивши прибулого, папа Климент виставив наперед ногу, де на червоному шовку сутани золотом був вишитий хрест. Кабальєро присів на одне коліно і поцілував хрест.

— Хто ви, брате во Христі? — запитав Климент.

— Хайме Аларік де Перпіньян, Ваша святосте! — з ледь помітним іспанським, акцентом відповів прибулий.

— Вас прислав Його величність король?

— Саме так. Не пізніше як місяць тому Його величність вручив мені послання до Вашої святості і велів вирушити в дорогу.

— Послання з вами?

— Саме так, Ваша святосте!

Де Перпіньян відкрив перекинуту через плече шкіряну сумку, вийняв згорнутий пергамент і поштиво подав папі. Климент IV навіть не став перевіряти цілість печатки, нетерпляче розгорнув послання і заглибився в читання. Арагонський правитель повідомляв його, що пред’явник цього сеньйор Хайме Аларік де Перпіньян є посланцем короля. Крім того, король Хайме І, прозваний Завойовником, повністю підтримує бажання остаточно відвоювати Святу Землю. Для цього починає підготовку і відсилає до Святого престолу вищеназваного сеньйора Хайме Аларіка де Перпіньяна. Якщо Його святість бажає використати сеньйора Хайме Аларіка де Перпіньяна для своїх боговгодних справ, то Його величність повідомляє їх святість, що повністю довіряє вказаному сеньйору. З іншого боку, король досі не знає, якою дорогою виступить його військо і військо короля Франції.

Папа Климент підвів очі.

— Його величність дав вам, сеньйоре, втішну характеристику, — сказав він.

— Король такий добрий до мене! — тільки й відповів кабальєро.

— Сподіваюся, він не помилився. Його величність пише, що ви можете виконати будь-яке доручення.

— Наказуйте!

— Ви готові знову вирушити в дорогу?

— Скажіть куди — і я відправлюся негайно!

Папа усміхнувся.

— Я схвалюю ваш порив, але якщо це дорога до монголів? — запитав він, хитро примруживши очі.

На обличчі іспанця лише на мить промайнув сумнів.

— Наказуйте! — з готовністю повторив він.

— Я радий, що у вас така впевненість і бажання принести користь своєму королю і святій вірі. Ви маєте де зупинитися?

— Так, Ваша святосте! Й поселився у монастирі кларисок. Увесь вільний час я проводжу у розмовах з абатисою. Там я дізнався про святу дівицю Розу, — відповів кабальеро.

— Мені приємно це чути. Я прошу вас повернутися до монастиря і бути готовим будь-якої миті вирушити в подорож, — мовив Климент.

— Дозвольте спитати: я буду сам?

— Ні, звичайно, ні. У Вітербо перебуває посольство тамтешнього правителя. Вони чекають на моє послання. З ними і вирушите!

Папа виставив праву руку з перснем, іспанець поштиво поцілував її і полишив кімнату. Невдовзі повернувся П’єтро.

— Папір і чорнило! — розпорядився Климент. — Я хочу написати листа магістру Гуго де Ревелю.

— Ваша святість звелить знайти гінця? — поцікавився секретар.

— Не треба! Дорогою до Абака його доставить де Перпіньян. І знайдіть писаря. Стиль і каліграфія послання до ільхана мають бути вишуканими.

Папа Климент підвівся і підійшов до столу, завбачливо поставленого біля вікна. Невдовзі слуга приніс папір, перо і каламар. Папа почекав, коли в кімнаті нікого не лишиться, зручно вмостився за столом, вмочив перо у чорнило і вивів перші слова:

«Єпископ Климент, слуга слуг Божих, Великого магістра і братів ордену кавалерів Святого Йоанна вітає і шле апостольське благословення.

Дорогий брате во Христі!»

Написав — і задумався. Папа Климент уперше назвав Гуго де Ревеля Великим магістром, тим самим прирівнявши його до наставника ордену Храму. Він сподівався, що цей жест не залишиться непоміченим. Подумавши, єпископ продовжив.

VIII

Тугар здригнувся. Він гарячково завертів головою, чим викликав сміх у дітей. Але чоловік не зважав на це. Тугар намагався відшукати з-поміж людей, що висипали на подвір’я, жінку, чий голос він чув. Або хоча б Гійома, зустріти якого він і не сподівався. Напевне, ратник, який постійно крутив головою навсібіч, виглядав не надто серйозно, тому Ратибор якось суворо подивився на свого підлеглого.

І тут Тугар побачив... Злату!

Жінка спускалася сходами з бічної галереї і дивилася не на приїжджих, а кудись на середину квадратного майдану. За ці роки Злата зовсім не змінилася: залишилася така ж тендітна, граційна і золотоволоса, як тоді, коли він бачив її востаннє. Тугар простежив за Златою і зустрівся поглядом з одним з хлопців. Лише тепер він зауважив, що хлоп’як дивовижно схожий на знайомого йому командора тамплієрів.

«Але ж це неможливо!» — подумав Тугар, але тут на майдані, з’явився літній чоловік, у якому всі впізнали Світозара. Роки, проведені у походах то проти монголів, то з тими ж монголами проти литвинів, не могли не позначитися на ньому. Воєвода змужнів, юнацька безпосередність, яку ще юний Тугар помічав у Світозарові, з роками зникла, поступившись місцем досвіду і впевненості.

— Вітаю Ратибора у Тустані! — голосно сказав Світозар і на знак привітання підняв руку. — Як доїхали?

Ратибор спішився і підійшов до воєводи.

— Не дуже щасливо. Ми втратили двох дружинників, а третього довелося залишити в Другобці, — сказав він.

— Розбійники?

— Воєвода Путята стверджував, що то були «татарські люди».

Світозар скрушно закивав головою.

— Так, вони тут віднедавна. Правда, сюди не потикаються, але каравани скаржаться на них, — повідомив він. — Ну, гаразд, показуй, кого привіз із собою.

Ратибор жестом наказав ратникам злізти з коней. Слуги одразу відвели їх до стаєнь, а до чоловіків підійшов Світозар. Він прискіпливо вдивлявся у кожного прибулого, неначе намагався вгадати, чи не помилився князь у своєму виборі.

Світозар зупинився перед Власом, від чого боярський син трохи знітився.

— Я тебе знаю? — поцікавився воєвода.

— Три роки тому ти, воєводо, зупинявся у Белзі у мого батька, — відповів Влас.

— Батька звали Власом?

— Так, Власом, — одразу зрадів ратник. — Як і мене.

— Гаразд.

Світозар пройшов далі, кинув мимовільний погляд на Тугара, що стояв останнім у ряду, вочевидь, не впізнав, уже повернувся був, щоб підійти до Ратибора, але в останню мить зупинився. Якось дивно знов обернувся до Тугара, провів рукою по чолі, наче щось згадуючи.

— Ти бував у Луковому?— запитав Світозар і, отримавши ствердну відповідь, продовжив: — Та ти ж...

І в цю мить почулося дзвінке жіноче: «Тугар!» Це Злата впізнала у прибулому ратнику свого названого брата.

— Тугар? — здивувався воєвода.

— Так, воєводо! Я Тугар! — підтвердив той.

Тим часом Злата залишила малого хлопця, підбігла до Тугара і, видно, порушуючи всі місцеві звичаї, кинулася йому на шию. Спантеличений Тугар не знав, що робити, лише незграбно притискав жінку до себе. Побачивши це, Світозар жестом кивнув Ратибору відпустити інших ратників і сам відійшов оддалік.

— Ми й не сподівалися вже тебе побачити! — зізналася Злата, відірвавшись від Тугара.

— Ми? — здивувався той.

— Так. Я і Неждан.

Від почутого у Тугара перехопило подих.

— Неждан? Він тут? — запитав.

— Атож. Уже сім років ми живемо у Тустані. А всі ці роки від тебе — жодної звістки!

— Де Неждан?

Злата підвела голову і показала на вежу, що височіла над замком. Там у бійницях Тугар побачив двох вартових, але хто це саме був, не розпізнав.

— А дитина? — обережно запитав він, дивлячись на хлопця, що мовчки стояв осторонь.

— Це мій син Гійом, — відповіла Злата.

— А де його батько?

Злата не відповіла. Вона лише покликала до себе сина, подолом витерла йому брудного носа і мовила:

— Потім розповім...

Тим часом Ратибор покликав усіх, з ким прибув, досередини одного з приміщень. Дивно, але кімната, у якій вони мали жити, виявилася досить великою, чого не можна було сказати, дивлячись іззовні. Ратники розмістилися вздовж стін, повісили на гачки нехитрий скарб та зброю. За цим заняттям Тугара і знайшов Неждан.

Обнімаючи молодшого брата, Тугар зауважив, що вони обидва напрочуд схожі один на одного, хоча в дитинстві були дуже різними. Мабуть, коли тобі під тридцять і ти носиш бороду, різниця у рік не відчувається зовсім, та й, що не кажи, вони — сини одного батька, а Тугар пам’ятав, що той був саме таким.

Якийсь час обидва не могли вимовити й слова, лише обнімалися і плескали один одного по спині. Нарешті Неждан, знайшовши поглядом Ратибора, підійшов до нього.

— Я хочу забрати Тугара з собою, — сказав він. — Сподіваюся, сьогодні він не потрібен.

— А вечеря? — поцікавився Ратибор.

Неждан усміхнувся.

— Голодним мій брат не буде! — впевнено сказав він.

— Тоді все гаразд! Але щоб завтра зранку мені не довелося вас обох чекати, а тим більше — шукати!

Зрозумівши, що отримав згоду, Неждан потягнув Тугара до себе, де в одній з південних галерей жив він та Злата з сином.

На них уже чекали. Злата, побачивши Тугара, знову кинулася до нього. Малий Гійом — копія Гійома де Пардо — з острахом дивився на незнайомого дядька, якого обнімала його мати.

— От ми всі й зібралися! — сказав Неждан. — Сідай, брате! Нам треба багато про що поговорити.

— Атож, чимало про що, — згодився Тугар і сів на лаву.

— Що ти тут робиш, брате?

— Зачекай! — зупинила Неждана Злата. — А він... живий?

— Хто? — не зрозумів Тугар.

— Едуард.

— Коли на початку зими я прощався з ним, був живий.

— Де він тепер?

— Півроку тому жив у Франції в монастирі.

— А ти?

Розповідь Тугара майже нічим не відрізнялася від того, що він повідав князю Леву майже місяць тому. Єдине утаїв Тугар, що перед тим як повернутися на рідну землю, виконуючи доручення Великого магістра ордену Храму Томи Берара, він зустрівся з Едуардом Бофоном. Прощаючись, колишній тамплієр попрохав знайти Злату і по можливості піклуватися про неї.

— Якщо вже він не зміг цього зробити... — закінчив розповідь Тугар.

Неждан і Злата мовчки вислухали розповідь брата, лише коли той повідав про загибель тамплієрів, Злата схлипнула, а Неждан стиснув кулак, наче руків’я уявного меча. Після розповіді довгий час мовчали, аж тут Тугар озвучив питання, яке терзало його з часу прибуття до замку.

— Гійом де Пардо живий? — запитав він.

Обоє — Злата й Неждан — якось дивно подивилися на Тугара. Брат мовив:

— Чому ти питаєш? Ти ж знаєш, що командор загинув під Бакотою!

— Але ж... — Тугар показав на хлопця, що займався своїми хлоп’ячими справами і не зважав на розмови дорослих. — Він такий схожий на Гійома!

— Ми це помітили, — згодився Неждан.

— Тоді хто його батько? — допитувався Тугар.

Він подивився на Злату. Жінка опустила голову. Подивився на Неждана. Брат сміливо дивився на нього, не відводячи погляду.

— Ти?

Неждан скривив обличчя.

— Ти?

— Ні, не я. Злата — моя сестра. І твоя також. Ти ж знаєш.

— Тоді хто? Гійом загинув; кажеш, що не ти. Тож хто?

Неждан подивився на Злату. Вона не підводила очей, лише ледь помітно кивнула.

— Батько Гійома — Едуард, — сказав Неждан.

Злата не витримала напруження і вибігла з кімнати. За нею побіг син.

Тугар не міг повірити в почуте.

— Едуард? — недовірливо перепитав він. — Ти нічого не плутаєш? Він же чернець!

— Але ще й чоловік, що майже рік жив поруч із дуже вродливою дівчиною. Злата розповіла про це мені зовсім недавно. Раніше не говорила. Я міг неправильно зрозуміти. Це сталося в ніч перед вашим від’їздом. А потім ви поїхали. Ти знаєш, що вона пережила? Лукове — звичайне село, де всі про всіх знають. І коли стало зрозуміло, що Злата вагітна, не треба було пояснювати, звідки і від кого. А коли вона народила, тамтешній священик відмовився хрестити хлопчика.

— Чому? — здивувався вражений Тугар.

— Чому? Він назвав стільки причин, що й не перерахуєш! Байстрюкам не місце серед хрещених, батько його — латинської віри, монах і тим самим згрішив, а через нього грішна і його дитина. І ще багато чого наговорив. І налаштував людей проти нас, бо ми захищали Злату. Мама не витримала всього цього і померла. А ми, поховавши її, серед ночі покинули Лукове. Добиралися до Львова, у якійсь церкві охрестили хлопчика. Я став хрещеним батьком. Дали ім’я Гліб, бо на той день припало свято цього святого. Вдома ми називаємо його Гійомом.

— Але чому він так схожий на нього?

— Та тому, що Злата все своє життя любила одного лише Гійома! Може, тому і син так схожий на нього. Гадаю, Едуард не буде ображений. Зрештою, він навіть не підозрює, що став батьком.

— Він не знав... — пробурмотів Тугар.

— Бомон не знав, чим усе це закінчується? — іронічно перебив його Неждан. — А втім, монахи можуть і не знати, звідки беруться діти...

Від почутого в Тугара відняло мову. Він підвівся і мовчки пройшовся кімнатою. Неждан спокійно спостерігав за братом.

— І що далі? — запитав, дещо заспокоївшись, Тугар.

— А далі — нічого. Про нашу таємницю не знає ніхто. Гадаю, що далі тебе вона також не піде (Тугар ствердно кивнув головою). Як жили раніше, так і житимемо. Для всіх Злата — моя сестра, чоловік якої загинув у війні проти Бурундая. Я піклуюся про сестру і племінника.

— І ніхто й не здогадується про правду?

Неждан усміхнувся.

— Воєводу Світозара не обдуриш, — сказав він. — Хто-хто, а він знав командора особисто і не міг не помітити схожості.

— І що?

— Та нічого. Не помітив або зробив вигляд, що не помітив.

— До речі, чому він тут? Чому ви тут? У Львові мені говорили, що Тустань не підпорядковується князю Леву, а тут я бачу навпаки. І навіщо нас привели сюди?

— Знаєш, брате, відповісти на стільки запитань одразу я не можу. До того ж я цілісінький день стирчав на оглядовій вежі і, природно, зголоднів. Та й ти не дуже-то наївся в дорозі. Почекай!

Неждан покликав Злату. Жінка зайшла, неначе нічого й не відбулося, мовчки наставила на стіл різноманітних наїдків. Тугар зовсім і не сподівався на це в горах.

— Звідки це у вас? — здивовано запитав він, беручи в руки плід хурми.

— Тут же митниця! Звідси і назва — «ту стань!». Іноді купці не мають грошей, щоб заплатити мито. Що поробиш — беремо товаром!

Всілися за стіл. Злата скромно примостилася скраєчку.

— Я розповів усе, — повідомив Неждан.

Жінка запитливо подивилася на Тугара.

— Я все зрозумів, Злато, і не засуджую тебе, — сказав той. — Нехай усе залишиться, як було. Але при нагоді я повідомлю Едуардові, що у нього росте син.

— Ти збираєшся повернутися в орден? — здивувався Неждан.

— Усе в руках Божих...

— Боюся, що не всі наші плани можуть здійснитися.

— Чому, брате? — запитав Тугар.

— Бо ти в Тустані.

— Розкажи.

Так за вечерею Тугар дізнався про дійсний стан речей, про який ні він, ні будь-хто назовні не те що знати, навіть здогадуватися не міг.

— Замок Тустань заснував ще князь білих хорватів Лаборець, — говорив Неждан. — Тут він тримав мито із солі та бурштину. Потім племена і князі змінювалися, а фортеця стояла. Кожен намагався укріпити її краще за попередника. Останній, хто це зробив, був король Данило. Тустань витримала навалу Батия. Він був тут, і, кажуть, було чути скрегіт його зубів, коли він зрозумів, що не може ні взяти фортецю, ні знищити її. Натомість він знищив навкруги все, що міг знищити. А фортеця залишилася.

— Мені говорили, що ви не підкоряєтесь Леву, — сказав Тугар.

— Ти чув те, що чули всі, зокрема й монголи. Чому Лев не зніс захисні мури Тустані і не відчинив перед гінцями великого хана брами? А Тустань збунтувалася і не слухає наказів князя! Непорядок? Звичайно, але що князь може зробити, якщо навіть непереможне військо внука самого Чингісхана відійшло від фортеці, не взявши її?!

— І монголи повірили?

— Ти ж повірив! — усміхнувся Неждан. — А монголи могли і не повірити, але що вони можуть зробити? Доказів того, що князь Лев обманює їх, немає. А фактом є те, що ми беремо мито навіть із княжих людей. Вчора, наприклад, сарацини також заплатили нам, хоч і мали охоронну грамоту від самого князя. Добравшись до монголів, вони поскаржаться на князя, що на його землях панує свавілля, а цього князеві й треба.

— Але навіщо все це?

— Почекай! Зрозумієш сам. Ти питав мене, чому тут Світозар і чому він не у Бакоті. Ти пам’ятаєш, Бомон говорив нам про битву, про смерть командора, про Милія, котрого Лев віз до батька на розправу. Воєвода Милій виявився дуже хитрим, дорогою він зумів переконати княжича, що діяв під впливом якогось сарацина і винен лише в тому, що піддався цьому впливу. І коли княже військо входило у спалений Холм, Милій повністю переконав княжича у своїй невинності.

— Невже? — здивувався Тугар.

— Більше того, Лев сам прохав перед батьком не карати воєводу. Король повірив і навіть знову призначив Милія воєводою Бакоти.

— Не може бути!

— Може.

— А далі?

— А далі було таке. Милій повернувся до Бакоти, показав Світозару королівську грамоту, перебрав у того правління, і Світозар повернувся у Холм. Не встиг він з дружиною сховатися за найближчими пагорбами, як Милій відчинив перед Куремсою ворота і знову впустив монголів у місто.

— Уявляю, як розгнівався король Данило!

— Не уявляєш! Боячись гніву батька, Лев сам напросився знову у похід. Далі все повторилося, як і минулого разу. За винятком того, що Лев не став вести полоненого Милія у столицю, а наказав здерти з нього шкіру у Бакоті. Не знаю вже, коли, але Милій не витримав і віддав душу. Не думаю, що Богові. Світозар знову став воєводою, але боязливого Куремсу замінив Бурундай. Далі ти знаєш: Бакота стала першим містом, яке втратило мури. Світозар повернувся до Лева і після смерті Данила перебрався сюди. Ми зі Златою пішли за ним.

— Але що тут робиться? Якщо ви не просто митниця, то що? І яке наше завдання?

Неждан відповів не одразу. Він налив собі і братові у келихи прозорого червоного вина, надпив:

— Добре вино, французьке. Два роки тому тамтешні купці везли його до Китаю. Не мали чим розплатитися. Залишили декілька бурдюків цього вина.

— Навіщо ви тут? — допитувався Тугар.

— Тут, у Тустані, подалі від допитливих очей князь Лев готує свою відбірну дружину.

— Для чого?

— Щоби в потрібний момент допомогти князю.

— У чому допомогти?

Неждан огледівся, неначе боячись, що його підслухають, і тихо шепнув:

— Стати королем всієї Руської землі.

IX

— Батьку, до тебе лядські посли!

— Нехай зайдуть! — сказав Василько. — Іти залишся.

Володимир кивнув слузі, щоб запросив гостей, а сам підійшов до батька і сів поруч на менший трон. Королю Русі Васильку Романовичу було вже за шістдесят. Усе своє життя він провів у тіні свого старшого брата Данила, завжди і повністю підтримуючи того в усіх його починаннях. Всіма своїми вчинками він доводив, що ніколи не виступить проти брата і ніколи не буде іграшкою в чиїхось нечесних іграх. Може, саме тому на нього і не розраховували ні за життя Данила Романовича, ні тоді, коли три роки тому того не стало. Може, саме тому його поважали і друзі, й вороги, і навіть ті, хто не належав ні до перших, ні до других. І коли польські князі вирішили зібратися у Терняві, щоб обговорити свої справи, вони запросили і короля Русі.

Може, й нинішні польські посли також хочуть почути від нього якоїсь мудрої поради. Тільки що їх привело?

До зали увійшла досить значна делегація. Василько Романович нарахував вісім шляхтичів. Одного з них король знав особисто. Краківський воєвода Сулько Браницький свого часу зустрічався з Васильком, коли король Болеслав домовлявся з Данилом про похід проти котрогось із ворогів польського правителя. Шляхтич Браницький тоді був у почті Болеслава. Тепер же (Василько знав) Браницький відійшов від свого короля. Цікаво, що саме привело його сюди, у Володимир...

Прибулі підійшли до тронів і низько вклонилися. Василько злегка кивнув головою.

— Чим я завдячую таким високим гостям? — запитав він, запросивши прибулих сісти на крісла вздовж стіни зліва.

Сулько Браницький вже було сів, але підвівся і вийшов на середину зали.

— Ваша величносте! До вас прибули зем’яни[8], яким болить доля нашої землі, — сказав він. — Лише це і віра у вашу мудрість примусила всіх нас покинути свої вислуги[9] й прибути у стольний град Володимир.

Браницький назвав усіх присутніх, причому шістьох із них Василько Романович не знав зовсім, а про сьомого чув мимохідь, але пов’язував його з зовсім іншою людиною.

— Я вас слухаю.

— Дозвольте, Ваша величносте, спочатку пояснити причину нашого занепокоєння.

— Авжеж!

— Дякую. Не буду займати вашого дорогоцінного часу, тим більше що вам, безумовно, відома ситуація, що склалася у королівстві. Тому почну з головного. Як ви знаєте, король Болеслав не має потомства. Напевне, звідкись згори йому і його благочестивій жінці Кунегунді начертано прославитися в іншому. Хоч усі ми зичимо нашому королю здоров’я і ще довгих років життя, природно, не може такого бути, щоб у нього не було наступників.

— Наскільки мені відомо, і не тільки мені, а й вам також, ваш король уже призначив свого наступника, — здивовано перебив Браницького Василько.

— Так, призначив, — неохоче підтвердив шляхтич. — Сина куявського князя Казимира Лєшека.

— Так у чому річ? Лєшек також із королівського роду Пястів, уже із досвідом. Гадаю, що з часом він стане добрим королем. А поки Болеслав ще живий. Чи не здається вам, панове, що ви спішите списати вашого короля?

Сулько Браницький подивився на своїх супутників, неначе шукаючи у них підтримки, потім продовжив:

— Усі ми бажаємо довгого життя нашому королю Болеславу, але крайова шляхта не хоче, щоб потім нами правив Лєшек.

— Чому?

— Ця проблема виникла через те, що у Болеслава Сором’язливого немає нащадків. Ми не хочемо, щоб це повторилося згодом.

Василько Романович перезирнувся з сином Володимиром.

— Тобто? Ви хочете сказати, що і Лєшек, як і Болеслав, прийняв обітницю цнотливості? Вашим королям зайнятися більше нічим?

— На жаль, це не так, Ваша величносте! Лєшек дійсно не може мати потомства, але зовсім з іншої причини, ніж Болеслав, — відповів Браницький.

— З іншої? Що ви маєте на увазі?

— Його жінка Агрипіна стверджує, що Лєшек не може стати батьком. Зараз до нас доходять чутки з його позавроцлавських володінь, що Лєшек лікується за допомогою жаб та змій. Це не дає ніяких результатів, лише викликає огиду до нього серед людей.

Почувши таке й уявивши це, Василько скривився.

— Що ж, це й не дивно, — згодився він. — А що шляхта?

— Достойники Краю не хочуть, щоби нами правив такий король, — повідомив поляк.

— У вас є інша кандидатура?

— Так, Ваша величносте! Це опольсько-рацибузький князь Владислав.

Василько намагався пригадати, що він знав про Владислава. Свого часу у боротьбі за австрійську корону, котру безуспішно намагався дати своєму синові Роману Данило, Владислав спочатку підтримав Белу IV, а потім перейшов на бік Отакара і вже не покидав його. П’ять років тому Владислав спробував залучити Польщу до угоди з тим-таки Отакаром, але шляхта відмовила. Тепер та ж таки шляхта просить за нього.

— Чому ви це мені кажете? — нерозуміюче запитав Василько. — Яке мені діло до ваших справ? До того ж королю сорок років, а мені вже за шістдесят. Чому я маю переживати за те, що буде у вашому краї через десять чи більше років, якщо, можливо, мене вже не буде? Шановне панство! Якщо у нас із вашим королем і є конфлікти, то це не дає вам приводу пропонувати мені угоду проти нього. Мене більше цікавлять прикордонні з вами землі, а не той факт, що один із претендентів на ваш трон не може зачати дитину.

Слова короля не сподобалися полякам. Вони стали переглядатися, почалися перешіптування.

— Крім того, панове, я не розумію, як ви уявляєте мою допомогу, — продовжив король Василько. — Якщо пораду, то я її вже вам дав. Допомогти військком? Яким чином? Тільки пішовши війною. А я на це не погоджуся ніколи. Та й це не наші проблеми.

Сулько Браницький залишився незворушний. Складалося враження, що на інший результат розмови він не розраховував, але спробу зробив. У нього все ж залишилося останнє запитання, і він не хотів його ігнорувати.

— Чи може шановне панство поставити Вашій величності запитання? — поцікавився він.

— Я вас слухаю!

— Чи можемо ми сподіватися, що Ваша величність не пристане на бік Лєшека?

Васильку не сподобалася саме така постановка запитання. За своє життя він навчився ховати свої думки і помисли так далеко, що ніхто не міг здогадатися про його істинні наміри. Правда, Данило до таких не належав, та й, зрештою, у них із братом не було таємниць.

Василько Романович підвівся. Разом із ним, як за командою, підвелись поляки. Володимир залишився сидіти.

— Передайте Володиславу, що мені немає діла до ваших справ, — сказав він.

Сказав — і знову сів. Поляки зрозуміли цей жест як натяк забиратися. Чим вони і скористалися, на прощання уклонившись, правда, не так низько, як на початку. Це не міг не помітити Василько.

— Бачив? — запитав він Володимира.

— Бачив. Не розумію, на що вони сподівалися? На це ж ніхто не піде!

— А раптом? З їхнього боку все було логічно: я вирушаю на з’їзд у Тарнаві — Болеслав громить мої землі; я спрямовую на нього литвинів — він відбивається. Підтримати Володислава — значить, піти проти короля.

— Але...

— Але той же Володислав свого часу підтримав Пржемисла — суперника Романа. Пам’ятаєш Австрію? Можна, звичайно, забути все, але не зараз.

— А зараз?

— А зараз я не шкодую, що прийняв лядських послів.

— Чому?

— Багато нового дізнався. І про Болеслава, і про Лєшека, і про Володислава. Це знадобиться потім. І зрештою, в будь-який час я зможу змінити свою думку і тим самим шантажувати Лєшека, прозваного Чорним, і Болеслава, прозваного Сором’язливим.

— Але той самий Браницький може попросити допомоги у когось іншого, — припустив Володимир.

— У кого? В Іштвана, сина Бели? Чи Пржемисла?

— Хоча б у Пржемисла. Він, думаю, не забув про ту послугу, що зробив йому Володимир.

Василько Романович деякий час мовчав. Тим він дуже нагадував свого брата: той також ніколи не поспішав із відповіддю.

— Йому буде не до жодного зі своїх друзів. Коли він наказав зруйнувати всі баронські замки, зведені без його дозволу, це одразу збільшило число опонентів. Звичайно, вони сидять тихо, але це до певного часу. Ні, Пржемислу буде не до розбірок бездітних правителів Польщі, — зробив висновок король Василько.

— І що далі? — запитав Володимир.

— А далі нам треба навести лад у своєму краї.

— Ти маєш на увазі Лева?

Так, найбільшим головним болем для Василька був племінник Лев. Первородний син Данила (якщо не рахувати Іраклія, який рано помер), тим не менше, не отримав корону короля і, природно, був ображений на всіх. Хоча Лев нічого не зробив, щоб піти проти волі батька. Більше того, Лев безвиїзно жив то у Львові, то у Перемишлі і навіть не приїжджав на спільні зустрічі, що їх вряди-годи скликав він, король Русі Василько Романович. Сюди, у Володимир, доходили чутки про справи у Галицькому князівстві, але ніякої небезпеки вони у собі не таїли. І все ж Василько Романович внутрішньо відчував: тут щось не так! Племінник щось затіває. Але що?

— Так, Лев, — згодився Василько. — Ображений на всіх князь. Що може бути небезпечнішим?

— Але ж Мстислав не побачив у ньому нічого небезпечного! — заперечив Володимир. — Лев запевнив його у своїй вірності виконувати заповіт Данила. І я, знаючи Лева, вірю йому.

— Але я не запросив його сюди, коли тут був Шварно. Боявся його гніву. А він же міг затаїти злобу? Міг. І не треба нам клопоту між цнотливим Болеславом та яловим Лєшеком. Тут зі своїми справами встигнути б розібратися!

Василько Романович ще довго сидів з сином у залі для прийомів і обговорював ситуацію у королівстві. Слуги вже двічі підігрівали на відкритому вогні впольованого напередодні вепра, а короновані особи все не йшли. Коли ж Володимир повідомив, що король бажає обідати, сонце вже зачепилося за верхів’я дерев на заході.

X

І потяглися будні у фортеці. Наступного ж дня після прибуття новоспеченим ратникам пояснили, чого від них хочуть. Звичайно, ніхто не сказав їм так прямо, як Неждан братові, але навіть після аж надто обтічних пояснень Ратибора і Світозара новоприбулі зрозуміли: подальше їхнє життя пов’язане з планами князя Лева, що хоче стати королем Левом. І ще одне зрозуміли Тугар із товаришами: віднині їм зась покидати стіни Тустані. І Світозар, і Лев боялися, що хтось дізнається про справжній стан речей у фортеці. Зрештою, навіть якщо хтось і захотів би прогулятися навколишніми лісами, то нічого, крім тих же лісів, не зустрів. Свого часу ще Батий спалив навколо Тустані всі села і ліс, щоправда тим самим посиливши оборону самої фортеці: тепер до неї непомітно не підібратися.

Голоду і спраги жителі Тустані не боялися. Видовбаний у скелі колодязь увесь рік давав холодну джерельну воду, а їжі тут вистачало завжди: як-не-як, фортеця не переставала бути митницею, забираючи у купців митне. Купці із сіллю від Другобця чи навіть із шовком з Китаю у Португалію обов’язково проходили дорогою між озером і густим непрохідним лісом, і обігнути фортецю було аж ніяк! Звичайно, можна було взяти південніше, але там заважали гори, а добрих провідників знайти важко. Можна й північніше, через болохівські землі. Тому торговці, скрегочучи зубами, йшли второваною дорогою і платили за неї. Навіть якби якийсь ворог (той же хан) захотів узяти Тустань в облогу, то п’ятдесят жителів, що нині перебували тут, могли триматися довгих десять місяців, не відчуваючи нестачі у їжі, воді і зброї. Звичайно, жодне військо не насмілиться піти на такий безглуздий крок: обложити фортецю лише для того, щоб вона не муляла очей своєю неприступністю.

Серед жителів Тустані, крім Злати, Тугар нарахував ще трьох жінок. Одна з них — вродлива висока чорнявка — була жона Світозара Йоланта. Свого часу Світозар буквально відвоював її з помосту, де на неї вже чекали приготовлені сухі дрова, і тепер Йоланта безмовно слідувала за чоловіком, куди б його не кидала доля і накази князя. У подружжя було двійко дітей — син Богумил, одноліток Гійома, і дочка Добрава.

Інші двійко жінок, як і Злата, були вдовами дружинників, які полягли у боях з розбійниками і монголами. Жінки — Божена і Чорнава — були вже літні і виконували суто жіночу роботу: готували їжу і тримали лад у фортеці. Іноді їм допомагала і Злата.

А чоловіки тренувалися у дворі, несли часті вахти на численних вежах, допомагали ковалю в кузні.

Життя у фортеці Тустань мало чим відрізнялося від життя у подібних до цієї десятки миль навкруги. Уже через короткий час Тугар та інші прибулі з ним ратники відчули, що за високими неприступними стінами і скелями вони перебувають у цілковитій безпеці, на відміну від навколишнього лісу. Життя протікало наперед прокладеним руслом і не передбачало жодних відхилень. Здавалося, єдиною подією, відмінною від буденних клопотів, було прибуття у Тустань загону Ратибора.

Майже все літо мешканців фортеці ніхто не тривожив, аж десь ближче до осені, коли поодинокі листяні дерева, що виросли на місці спалених монголами смерек, непомітно пожовкли, вартові на найвищій вежі повідомили: зі сходу до фортеці наближається караван.

Ця звістка враз пожвавила розмірене життя Тустані. Люди заметушилися, намагаючись якнайхутчіше виконати свою роботу. Насамперед Світозар на всі вежі відправив ратників, які не були безпосередньо залучені до митних справ. Тугару, для якого така подія була першою у житті, випало спостерігати за всім з бокової вежі, що, наче гніздо ластівки, зачепилася на прямовисній скелі. Йому і Власу випало пильнувати навколишній ліс, чи не зачаївся бува у ньому ворог. Але смереки мирно колихалися на легкому вітрі і, судячи з усього, не таїли жодної небезпеки.

Тугар і Влас бачили, як опустилися підвісні ворота, і фортецю покинув озброєний до зубів невеликий загін. Десяток ратників на конях дерев’яною естакадою проїхали до наступної вежі з брамою. Там почекали, поки піднімуться ворота у фортеці, і лише тоді відчинили браму. Загін покинув межі фортеці.

На чолі загону їхав воєвода Світозар. Тугар знав, що у фортеці чітко дотримувалися всіх засторіг. У загоні не було Ратибора. Через декаду йому з дружинниками належало повернутися до Львова, тому, цілком можливо, його могли б упізнати ті, хто зараз наближається до фортеці. Цього ні Ратибор, ні Світозар, ні тим більше князь Лев допустити не могли. Легенди, придуманої у Львові, необхідно дотримуватися до кінця.

Зате у загоні був Неждан, для якого подібна процедура була вже звичною.

Тугар з висоти високої вежі бачив усе, що відбувалося внизу. Світозар правильно розрахував час і місце зустрічі з караваном. Вони зустрілися навпроти брами на частоколі, якраз на місці, що найкраще прострілювалося з фортеці. Подорожні, побачивши націлені на них стріли, враз ставали сумирними і згоджувалися на всі вимоги нахабних митників з-за високих фортечних стін.

Цей караван виявився досить-таки великим, порівняно з попередніми. Про це Тугар дізнався від Неждана пізніше. Щоправда, і сам Тугар міг порівняти його з караваном Джафара, з яким зіткнувся ще у Львові, чи навіть із караванами на Святій Землі. Було видно, що подорожують купці давно, здалеку, і їм зовсім не хочеться затримуватися тут, серед ворожих лісів під прицілом такої загорожі зі стріл.

Тугар бачив, як від каравану відділився чоловік у східній одежі, підійшов до Світозара, що спокійно сидів на білому коні, і, жестикулюючи, щось почав говорити. Світозар мовчки вислухав купця і показав на фортецю. Судячи з жестів, купець не мав бажання прослідувати всередину фортеці, слава про яку лунала далеко за цими горами.

Все ж Світозар зумів переконати ватажка купців зайти за частокіл. Караван розмістився на досить-таки широкій місцині між частоколом і дерев’яною стіною на стороні, протилежній від «гнізда ластівки», де несли варту Влас і Тугар. Правда, невдовзі Влас залишився сам — драбиною у вежу спускався Неждан.

— Тугаре, тебе кличе воєвода! — повідомив він.

— А я? — запитав Влас.

— Тебе замінять пізніше. Пішли, воєвода наказав якнайшвидше.

Простуючи сходами і коридорами численних галерей, Тугар губився у думках: навіщо так спішно він потрібен Світозару? Неждан також не зміг задовольнити його цікавості — він просто не знав.

— Навіщо? — засумнівався Тугар.

— Світозар лише запитав, чи знає хтось німецьку, — говорив Неждан, переходячи на інший, нижчий, поверх. — Я лише сказав про тебе. Воєвода наказав привести тебе негайно.

Що ж, воєводі Світозару потрібен лише тлумач. Тугар остаточно заспокоївся, і стурбованість поступилася місцем цікавості. Звідки в цих краях поміж китайського каравану опинився німець?

Перебуваючи на Святій Землі в оточенні тамплієрів, іоаннітів і тевтонців, Тугар досить швидко вивчив і німецьку мову. Тож не дивно, що тут, так далеко від земель ордену Марії Тевтонської, Тугар виявився єдиним її знавцем. Правда, судячи з того, що Світозару потрібен тлумач, з’явився ще хтось.

Світозар чекав на нього поблизу дитинця.

— Твій брат стверджує, що ти знаєш німецьку, — без вступу сказав він. — Це правда?

— Так, свого часу мені довелося пліч-о-пліч жити і воювати з лицарями-тевтонцями. А що сталося?

— Караван, що у цей саме час відпочиває за стінами фортеці і відраховує гроші, які треба заплатити, привіз із собою пораненого чоловіка. Він не розмовляє ні по-нашому, ні латиною, ні, тим більше, китайською. Але мої знання латини дозволили визначити, що переді мною німець. Ось тому я й покликав тебе.

— Що з ним? — запитав Тугар.

— Він помирає. Я хочу, щоб ти дізнався, хто він, що робить на наших землях і хто його підрізав.

— Де він?

Світозар кивнув головою на приміщення у нього за спиною.

— Пішли!

Залишивши Неждана чекати назовні, Світозар з Тугаром зайшли всередину. У напівтемряві Тугар побачив Йоланту, що метушилася біля ліжка з хворим. Той лежав на спині, покидавши руки вздовж тіла. Його накрили довгою полотниною. На грудях крізь неї просочилася кров. На подив Тугара, поранений дивився на стелю широко розплющеними очима.

— Як він? — запитав Світозар.

Йоланта лише похитала головою.

— Скільки?

— До вечора він помре, — повідомила вона. — У нього майже не залишилося крові.

— Залиш нас!

Йоланта підхопила кошик із закривавленим одягом і покинула кімнату. А чоловіки підійшли до пораненого. Той перевів на них погляд.

— Починай! — сказав Світозар.

— Хто ви? Хто на вас напав? І як ви опинилися на землях руського князя? — намагаючись не дуже спотворювати слова, запитав Тугар.

— Ви не німець, — напівзапитально ствердив хворий.

— Я русич, але в останні роки я жив серед братів ордену Марії Тевтонської, — відповів Тугар.

— Ви католик?

Тугар відповів не одразу. Він перевів погляд на Світозара, який спокійно споглядав на його потуги, намагаючись вгадати, чи не прикидається той у своєму незнанні мови.

— Так, я католик, — спокійно відповів він.

— Я хочу поговорити з вами наодинці, — сказав поранений.

Тугар обернувся до Світозара.

— Він буде розмовляти лише без свідків, — повідомив.

Світозар здивовано подивився спочатку на німця, потім на Тугара і спокійно нагадав:

— Хто він? Що робив тут? Хто на нього напав?

Сказав — і вийшов з кімнати.

Хворий, побачивши, що його прохання виконане, кволим жестом показав Тугару сісти поруч ліжка. Русич підсунув стілець ближче.

— Я знаю, що помру, тому не хочу нести з собою свої гріхи, — почав німець.

— Я не монах, — заперечив Тугар.

— Зате ви католик. Єдиний носій істинної віри на цих наполовину язичеських, наполовину схизматичних землях. Мене звати Томас із Пруссії...

Розмова Тугара з пораненим затяглася, і Світозар вирішив навідатися до торговців. Поставлені у таке становище, що залишилося лише платити, ті, зрештою, змирилися зі своєю долею і вирішили скористатися можливістю і відпочити. Світозар дав на це згоду, тим більше що всередину фортеці торговці доступу не мали. Що відбувалося всередині, за дивним поєднанням скель і стін, для них так і залишилося таємницею.

Там же, між стіною і частоколом, Світозара і зустрів Тугар.

— Він ще живий? — поцікавився воєвода, почувши, що Тугар готовий розповідати.

— Але дні його полічені, — закінчив той. — Можливо, навіть і не дні.

— На все воля Божа! — повчально відгукнувся Світозар. — Розповідай! Але спочатку скажи — ти дійсно католик?

Запитання заскочило Тугара зненацька. Він було вже запідозрив, що розмова, яка минула, була лише випробуванням, але Світозар заспокоїв його.

— Слово «католик» звучить однаково на багатьох мовах, — сказав воєвода. — Ну, то як?

— Так, воєводо, я католик і визнаю Папу Римського намісником Христа на землі, — сміливо підтвердив Тугар. — Це міняє справу?

— Ні. Зовсім ні. Для мене це не має ніякого значення. Просто мені тепер зрозуміло, навіщо німець вигнав мене з кімнати. Він тобі хоч не висповідався?

— Я не монах і не пов’язаний таємницею сповіді.

— Тоді що він тобі повів?

— Його звати Томас. Сам він із Пруссії, з якої саме місцевості — не знаю. Принаймні, вирушив він на наші землі саме звідтам. За його словами, завдання йому дав Людвіг фон Бальдерсхейм, ландмейстер Тевтонського ордену.

— Що це за завдання? — поцікавився Світозар.

— Наша фортеця.

— Тустань?

— Так він каже. Хоч і зізнається, що це лише одне із завдань.

— А інші?

— Оцінити, наскільки захищеними чи незахищеними є південні землі князівства. Крайньою межею, куди мав намір дістатися Томас, була Бакота.

— Дістався?

— Ні, на нього напали дорогою туди.

— Він знає, хто це був?

Тугар похитав головою.

— Томас не знає нашої мови, тому нічого не зрозумів, що говорили розбійники, але я попросив його описати нападників.

— І який результат?

— Те, що розповів Томас, дозволяє стверджувати, що він зазнав нападу «татарських людей».

Світозар недовірливо подивився на Тугара.

— Чому ти так думаєш? — запитав він.

— Дорогою сюди нам довелося зустрітися з ними. Одяг, озброєння... Словом, я майже впевнений, що це болохівці, — відповів Тугар.

— Та я вірю, вірю! — примирливо сказав Світозар. — Він був сам?

— Із загоном непутящих у військовій справі смердів, як він сам сказав. Побачивши, що на них напали, вони поспішили втекти, залишивши його самого проти півтора десятка розбійників. Серед тих, хто втік, був тлумач. Якийсь смерд із Чорної Русі.

— Чому його не вбили?

— Вчасно наспіли китайці.

Світозар кивнув головою. Предводитель торговців саме так і почав свою розповідь, коли його запитали, звідки у каравані поранений.

— Що ще?

— Усе.

— Гаразд.

Світозар пильно подивився на ратника.

— А тепер скажи мені: чому цей Томас відкрився тобі? Першому стрічному, що випадково розмовляє німецькою.

— Я переконав його, що на Святій Землі зустрічався з Гросмейстером ордену тевтонців Анно фон Зангерсхаузеном.

— І він повірив? — засумнівався Світозар.

— Важко сказати, але у нього не залишалося вибору.

— Ти дійсно зустрічався з Гросмейстером?

— Я його обманув. Ми в основному жили в Акрі, а Гросмейстер — в замку Монфор. Це досить далеко від нас.

— Я задоволений тобою, — сказав воєвода. — Можеш відпочивати. Але дорогою знайди Ратибора. Скажи, що я хочу його бачити.

Тугар повільно піднявся естакадою у фортецю, де на нього вже чекав, не знаходячи собі місця, Неждан.

XI

Вночі поранений помер. Його поховали тут же, на цвинтарі біля західної стіни частоколу. Китайці, щедро розплатившись за право слідувати далі, того ж дня цим правом скористалися, їх чекала Португалія — кінцева мета їхньої дворічної подорожі. Там вони продадуть шовк, метали та ремісничі вироби, а натомість куплять коней, пурпур, скло і вовну. Правда, предводитель вже подумував над тим, чи не повертатися додому південніше, де (цілком можливо) немає таких митниць.

Ще через двадцять днів рушили до Львова і Ратибор зі своєю дружиною. Життя у Тустані поволі знову ставало буденним і нецікавим.

Неждан, щоправда, став помічати, що брат якось змінився. Зовні нічого не помінялося: так само, як і раніше, Тугар проводив багато часу на плацу, проте тепер він частіше тренував, а не тренувався, без сперечань ніс вахту, хоч тепер, коли настала осінь, було мало радості провести весь день чи ніч високо на вежі, де завжди холодно і постійно дме пронизливий холодний вітер. Усе було так само, але Неждан бачив, що з Тугаром щось не так.

А в останній день жовтня випав сніг. Він сипав декілька днів поспіль, і його намело так багато, що стало зрозуміло: лежатиме до самої весни. Кучугури снігу повністю відрізали Тустань від усього світу. Правда, це мало і позитивні сторони: ніхто не наважиться нападати на фортецю, оточену снігом у людський зріст. Зрештою, цього мешканці Тустані боялися якнайменше. Більше їх тривожили одноманітні зимові будні, коли нікуди податися. Навіть полювання на оленів, таке популярне серед ратників, поки що було недоступне. До того часу, аж поки не зійде сніг.

Останніми місяцями до Тугара потягнувся малий Гійом. Злата дивувалася, чому це син віддав перевагу не Неждану, якого називав своїм дядьком, а поки що чужому Тугару. Хоч жінка однаково ставилася до обох братів і не виділяла жодного, вибір сина її здивував. Спочатку Тугар обережно поставився до Гійома, адже за останні десять років дітей у його житті було мало, а потім поступово звикся із постійною присутністю поруч хлопця. Йому згадалося, як колись і вони з Нежданом ось так само невідступно ходили за останнім тамплієром Лукова, Леоном. Дідом Леоном, як вони його називали. Якби не це, його доля склалася б інакше, але чи була б вона кращою?

Тому Тугар поступово почав призвичаювати Гійома до зброї. Для цього він навіть пожертвував своєю знаменитою сарацинською шаблею із дамаської сталі, подарувавши її Гійому. Така щедрість мала і своє пояснення: ратникам фортеці Тустань належало мати при собі однакові мечі.

Весь свій вільний час (признатися, його залишалося мало) Тугар або давав хлопцеві перші уроки володіння зброєю, або лагодив з ним пошкоджений обладунок, або просто розповідав малому про Едуарда Бомона. Те, що це його батько, Гійом уже зрозумів і хотів якнайбільше дізнатися про нього. Скоро всі правдиві відомості про Едуарда в Тугара закінчилися, і в хід пішли казки, якими так багата Свята Земля. Зрештою, Тугар договорився до того, що в одній з битв батько Гійома зумів упіймати страшного птаха Руха і тепер його показують в Єрусалимі. Невідомо, чи повірив його розповідям Гійом, але треба віддати належне Тугару — розповідати він умів.

Воєвода Світозар, побачивши, як хлопець прив’язався до Тугара, попросив того займатися і з його сином. У воїна не було причини відмовлятися, і всю зиму його можна було побачити з Гійомом та Богумилом. Причому Тугар зауважив, що син воєводи має дуже добрі задатки до військових виправ. Світозар лише задоволено усміхнувся.

Але вечори Тугар і Гійом проводили лише удвох, іноді з ними були Злата чи Неждан, а то й обоє. Тоді слухати Тугара збиралися всі. Під час таких вечорів Неждан прискіпливіше придивлявся до брата. Зовнішня безтурботність не могла сховати від допитливого ока молодшого брата зміну у поведінці старшого. І Неждан вирішив при нагоді запитати у Тугара прямо.

А поки що він слухав напівбилиці-напівправду, що її розказував Тугар.

— Дядьку Тугаре! А це правда, що мій тато — князь? — запитав якось Гійом.

— Так. Тільки не князь, а князівського роду, — поправив Тугар.

— Тоді і я князівського роду?

— Тоді і ти князівського роду.

— Так само, як князь Лев? — Очі Гійома загорілися.

Тугар розгублено подивився на Злату, що при слабкому світлі каганця спокійно пряла вовну. Жінка перестала прясти.

— А хіба тобі не подобається, як править наш князь, що хочеш посісти його місце? — запитав Тугар.

— Та ні. Добре править, — зробив висновок Гійом.

— А ще твій тато не лише князівського, але й королівського роду. Так само як король Франції. Знаєш, де Франція?

— Далеко.

— Так, неблизько, — згодився Тугар.

— А хто там король?

— Людовік Святий.

— А чому Святий?

— Усе своє життя король присвятив одній-єдиній меті: визволити Святу Землю від невірних сарацинів.

— Дядьку Тугаре, розкажи мені про Святого Людовіка...

Ближче до весни, коли морози ще досить сильно дошкуляли мешканцям Тустані, особливо вночі, а вдень сонце сліпило очі, відбиваючись від неймовірно білого снігу, життя пожвавилося, зникла важка приреченість вимушеної самотності, з’явилася надія на скору весну.

Тугару з Нежданом уперше за зиму випала нагода вартувати на найвищій вежі фортеці. Намагаючись не замерзнути, брати залишили внизу важкі залізні обладунки, натягнули теплий верхній одяг. Ймовірність того, що їх обстріляють, була мала, а те, що поцілять, — узагалі ніяка.

Неждан усе хотів почати давно відкладену розмову, та ніяк не міг наважитись. На його подив, Тугар заговорив перший.

— Бачу, що ти не знаходиш собі місця, брате, — почав Тугар.

— Ти про що? — запитав Неждан.

— Та я ж бачу, що тебе щось хвилює.

Неждан вирішив скористатися з цієї нагоди.

— Ти змінився, — сказав він.

— Усі ми змінилися.

— Я не про те. Останнім часом ти сам не свій, Тугаре. Що з тобою? Погано, що ти ховаєшся від мене. Я ж усе-таки твій брат!

— Не все можна довірити навіть рідному братові, — відповів Тугар і, побачивши реакцію Неждана, поспішив заспокоїти: — А втім, ти правий. Нам потрібно більше довіряти один одному.

— Що сталося? — допитувався Неждан. — Від якогось часу ти чимось стривожений.

— Не від якогось часу. Є певний день.

— Що за день?

— Ти пам’ятаєш того німця, якого привезли з собою китайці?

— Звичайно. Ти його допитував. Це пов’язане з чимось таким, що тебе стривожило?

— Так. Більше того, це стосується мене особисто.

Неждан здивовано подивився на брата.

— Але ж ти з тим німцем не стрічався раніше! Він прибув з півночі, ти — з півдня.

— Але причини, що привели нас сюди, однакові, — повідомив Тугар.

Почувши таке, Неждан замовк. Він ще не знав, яку таємницю тримає при собі Тугар, але вже відчував, що це змінить життя обох.

— Я хочу, щоб ти дав мені слово: те, що почуєш зараз, залишиться тільки між нами, і ніхто — чуєш, ніхто! — про це не дізнається, — мовив Тугар.

— Чим я маю тобі поклястися?

— У Святому Письмі сказано: «Нехай буде слово ваше: так — так; ні — ні, а що понад це — те від лукавого». Для мене досить лише твого слова.

Вражений Неждан лише спромігся на кивок головою. Зрештою, для Тугара цього виявилося досить. Він сказав:

— Я не був відвертий з тобою, брате! Не все те, що я вам зі Златою розповів, було саме так.

— Про Едуарда також?

Про Едуарда я розповів усе. Ну, майже все. Справа не в ньому. — Тугар затнувся. — Тобто у ньому, але це не головне.

Неждан, побачивши, що Тугар не знаходить місця, намагаючись якось зв’язно почати розповідь, підійшов до нього і поклав на плече руку.

— Заспокойся, брате! — сказав він. — Може, поговоримо потім, коли ти втихомиришся?

— Я не заспокоюся. Краще зараз. Я розповім усе, а тобі вирішувати: розказати про це іншим чи допомогти мені.

Тугар подивився на сліпучо-білий засніжений ліс, який уперше побачив за останні десять років і яким марив серед пісків Палестини, і почав:

— Усе почалося влітку минулого року у ще не обложеній військами мамелюків Бейбарса Першого фортеці Сафет...

XII

Захеканий, весь мокрий від бігу і неймовірної спеки Тугар стояв перед Роже де Обером, здивований отриманою звісткою не менше самого командора.

— Ти дійсно не знаєш, навіщо знадобився Великому магістру? — укотре допитувався де Обер.

— Ні, cip, не знаю! — відповідав не менш спантеличений Тугар.

— І ти не зустрічався з Великим магістром?

— Не зустрічався. Ви ж знаєте, в останні роки я постійно тут із вами, в Сафеті. А Великий магістр в Акрі.

— Ось туди тобі й належить прибути! — повідомив Роже де Обер. — Вирушаєш негайно!

Звістка заскочила Тугара зненацька.

— Cip, я не знаю, що сказати, — признався він. — Мені не хочеться покидати місто у такий тривожний час.

— Усе в руках Божих. Якщо Йому завгодно залишити місто християнським, ніхто не зможе його взяти, — відповів Роже де Обер. — А ти, якщо хочеш стати одним з нас, повинен знати, що найперше для лицарів Храму — послух.

— В ім’я Бога, cip!

— Я не можу дати тобі нікого для безпеки. Невдовзі тут знадобляться всі лицарі, — сказав, наче виправдовуючись, де Обер.

— Я нікого й не прошу. Знаю про обстановку навколо міста. Дорогою одинокий подорожній приверне менше уваги, аніж цілий загін. Та й прибуття в Акру загону може бути неправильно витлумачене, — мовив Тугар.

— Мені приємно, що ти розумієш ситуацію. Дасть Бог, може, й зустрінемось! А наразі — прощавай!

Того ж дня Тугар покинув фортецю і спрямував свого коня до Акри. А назавтра Сафет обложили незчисленні війська султана Бейбарса. Облога закінчилася взяттям міста і загибеллю всіх християн. Усе це Тугар дізнався вже в Акрі, куди прибув наступного дня. Дорога видалася напрочуд безпечною. Видно, всі сили султан кинув на Сафет, не піклуючись за дороги і зовсім не побоюючись удару з боку Акри. Місто роздирала так звана війна святого Сави. Тугару важко було розібратися у перипетіях подій у місті. До нього доходили чутки, що ситуація в Акрі виявилася продовженням далекого звідси конфлікту між містами Генуєю й Венецією, а ті, в свою чергу, просто були розмінною монетою у війні ґвельфів і ґібелінів. Обидві партії віддавна сперечалися за панування у Середземному морі. Ситуацію ускладнило те, що генуезців підтримали госпітальєри, а венеціанців — тамплієри.

Та величезна робота, котру провів Великий магістр ордену в намаганні примирити три ворогуючі досі лицарські ордени — Храму, Госпіталя і Марії Тевтонської — та яка почала давати результати, була зведена нанівець спробою Генуї осадити Акру. Давня ворожнеча між двома наймогутнішими орденами католицької церкви, приглушена намаганнями Томи Берара, знову випливла назовні. Забулися спільні молитви і перемоги; забулася славна битва при Форбії, коли єгиптяни в союзі з хорезмійцями завдали катастрофічної поразки об’єднаним силам хрестоносців. Тоді з поля бою живими вибралися тридцять три тамплієри, двадцять шість госпітальєрів і лише троє тевтонців. Здавалося, кров, пролита спільно у бою, повинна назавжди поєднати християнське воїнство. Можливо, так і сталося б, якби до Акри, де досі мирно співіснували всі три магістри, не прибуло судно з купцями від Філіппа де Монфора, правителя Tipa.

Відтоді й почалося. У своїх діях генуезці та венеціанці не гребували нічим. Якщо перші обмежилися підтримкою того ж таки Tipa і госпітальєрів, то другі залучили жителів Пізи, Провансалю, тамплієрів і більшість місцевих баронів. До того ж і ті, й інші використовували сарацинів. Правда, якщо венеціанці лише вряди-годи, то генуезці мали безпосередній контакт із султаном Бейбарсом.

Словом, таким далеко не ідилічним місцем на Святій Землі була колишня столиця Єрусалимського королівства Сен-Жан д’Акр, куди дістався Тугар наступного дня. Зі сторони суші у місто можна було потрапити лише одним способом: через ворота святого Антонія. Причому їх охороняли «закляті» друзі — храмовники та іоанніти. Для пристойності чи то рівноваги серед білих плащів з червоним хрестом і червоних плащів з білим виднілася пара білих із чорним. Це несли варту лицарі ордену Марії Тевтонської. Вони не були залучені в конфлікт безпосередньо.

Побачивши подорожнього, до нього підійшли троє вартових — по одному від ордену. Вони підозріло оглянули Тугара з ніг до голови і, видно, залишилися невдоволені. Дійсно, у сарацинському одязі, із сарацинською шаблею, засмаглий на сонці Тугар був дуже схожий на місцевих жителів. Між іншим, саме ця обставина і дала йому можливість безперешкодно подолати шістдесят миль від Сафатк до Акри.

— Хто такий? — суворо запитав госпітальєр.

Видно, саме він був тут головним.

— І навіщо ідеш у місто?

Тугар обвів поглядом усіх трьох вартових, зупинився на білому плащі, вийняв з-за поли одягу сувій і простягнув тамплієрові. Видно, подібна процедура траплялася досить часто, оскільки двоє інших вартових ніяк не відреагували на це. А храмовник, прочитавши листа, згорнув його і віддав Тугарові.

— Це до нас! — повідомив він і, звертаючись до Тугара, сказав: — Далі вас супроводять.

Вартові дозволили Тугарові проїхати в місто. Одразу за ворітьми до нього під’їхали два сержанти у коричневих плащах і наказали їхати з ними. Справа височів замок, а троє тамплієрів поскакали мощеною вулицею в напрямку порту. Ще з того часу, коли Тугар зовсім небагато прожив у цьому місті, він пам’ятав, що вулиця справа вела до резиденції магістра ордену госпітальєрів, а зліва до міської стіни примикав квартал тевтонських лицарів. Правда, Гросмагістра в Акрі не було — Анно фон Зангерсхаузен перебував у замку Монфор, за двадцять п’ять миль звідси.

Дорога лежала далі на південь. Тугар з супутниками проїхали між двома кварталами — генуезців та венеціанців, мимо монастиря Святого Сави. Саме за його володіння між ними війна і була так названа.

Зараз генуезців в Акрі не було; їх вигнали ще на початку конфлікту, але й венеціанці не почувалися в місті у безпеці. А тут ще Бейбарс розгулявся.

Квартал, де поселилися тамплієри, займав південний мис і безпосередньо примикав до гавані. Таким чином, храмовники контролювали всі кораблі, що заходили в Акру. Ця обставина також не сприяла нормальним відносинам між орденами.

Тамплієри оточили себе високою фортечною стіною, і потрапити всередину кварталу випадковій людині було важко. Сержанти, що супроводжували Тугара, до таких не належали, тому їх пропустили без затримки, а от русича знову зупинили. Лист, написаний командором де Обером, видно, мав велику силу, і ворота перед Тугаром знову відчинилися. За стіною на нього знову чекали сержанти. Без жодних слів вони поскакали в напрямку моря, де виднілася фортеця. Там ось уже майже шістдесят років практично постійно перебував Великий магістр.

Перед фортецею спішилися. Один сержант притримав коней, а інший, кивнувши Тугару головою, повів його далі. Одразу за брамою Тугара прийняв якийсь лицар, вислухав його історію і без зайвих розпитувань провів темними галереями. Невдовзі Тугар уже стояв перед дверима кімнати, що її охороняли два лицарі у білих плащах. Один з них забрав у прибулого листа і зник за дверима. Невдовзі він повернувся і повідомив, що Великий магістр чекає на нього. Спантеличений Тугар зайшов у кімнату і причинив за собою двері.

У кімнаті, що освітлювалася світлом із двох вузьких вікон, фактично бійниць, стояв лише один стіл, за яким сидів літній чоловік. Тугар ніколи не бачив Великого магістра, він лише знав, що такий існує, тому з певним трепетом зупинився посередині кімнати.

Тома Берар відірвався від листа, подивився на Тугара.

— Підійдіть ближче, — сказав Він.

Тугар зробив декілька кроків.

— Отже, ви Тугар і прибули в орден разом з лицарем Едуардом Бомоном?

— Так, cip! — відповів Тугар.

— Ви знаєте, навіщо я вас викликав?

— Ні, cip, не знаю.

— Про це згодом.

Великий магістр підвівся з-за столу, обійшов його і зупинився перед Тугаром. На подив русича, Тома Берар виявився невеликого зросту. Принаймні Тугар був вищий від нього.

— А зараз я хочу знати, яка обстановка у Сафеті. Що Бей-барс? — запитав Великий магістр.

— Перед тим як покинути місто, я бачив, що навколо збирається велика сила мамелюків, — повідомив Тугар. — Уже під’їжджаючи до Акри, дізнався, що Сафет оточений.

— Головне, щоб вони втрималися. А то після Сафета ринуть сюди, і наші проблеми здаватимуться нам дитячими іграшками, — зауважив Берар. — Скажіть, брате, вам не хочеться повернутися додому?

Запитання заскочило Тугара зненацька, і він деякий час не міг відповісти. Звичайно, він сумував за батьківщиною, сніги снилися йому чи не щоночі, але надто вже несподівано його вирвали із давно звичної обстановки, поставили перед магістром, до того ж запропонували повернутися додому.

— Я не розумію, cip! — спромігся нарешті хоч щось сказати Тугар.

Тома Берар усміхнувся.

— Я знаю, що ви всі ці роки зразково, із завидною смиренністю, гідною наслідування, служили ордену, — сказав він. — Усі ці роки я уважно приглядався до вас, і ось настав той момент, коли я сміливо можу довіритися вам. Але перед тим я хочу отримати відповідь на моє запитання. Тому запитую ще раз: чи не бажаєте ви повернутися в Русцію? Хочу, щоб ви відповіли чесно.

Тугар прийняв рішення одразу.

— Мені хотілося б побачити рідних, але якщо це не зашкодить моєму бажанню стати членом ордену, cip!

— Мені приємно це чути, — зізнався Берар. — Тим більше що ваші побажання повністю збігаються з нашими. Сідайте, брате!

Великий магістр всадовив Тугара у крісло, а сам повернувся на своє місце за столом.

— Завдання, яке ми хочемо дати вам, дуже відповідальне і дуже небезпечне, — почав він. — Як і небезпечна дорога. Я, звичайно, ні на йоту не сумніваюся у вашій порядності і впевнений, що ви не проговоритесь про нього нікому. Але Господь створив людину слабкою. Саме ця слабкість дозволила змію так легко спокусити її. І, можливо, під тортурами чи у п’яному угарі можна проговоритися. Повірте, я не маю на увазі вас, брате. Але саме тому я не можу сказати вам про основну мету вашої подорожі додому.

— Дозвольте запитання, cip! — озвався Тугар.

— Я вас слухаю!

— Я так розумію, що про мету поїздки я не знатиму до самого дому. На Русі я маю з кимось зустрітися?

— Так, але не в Русції. Вас, звичайно, цікавить, хто вам повідомить про завдання.

— Так, cip!

— Не буду вас мучити. Про все ви дізнаєтесь від брата Едуарда Бомона.

Вкотре слова магістра заскочили Тугара зненацька, і вкотре він не знав, як реагувати. Про Бомона він перестав згадувати вже через рік після вигнання того з ордену, тепер виявилося, що всі ці роки про опального брата хтось пам’ятав, і не просто хтось, а сам Великий магістр. Але оскільки Тугар знав, хто він є насправді в ордені, просто вирішив узяти це до відома.

— Мені подобається, як ви тримаєтесь, — усміхнувся Берар. — У вас є до мене запитання?

— Так, сірі Що я маю робити після того, як виконаю ваше доручення? — запитав Тугар.

— Повернутися сюди, — сказав магістр. — Сюди або у будь-яке інше місце, де перебуватиме Великий магістр.

Тома Берар не згадав ні Акру, ні себе як магістра ордену. Тим самим дав Тугару зрозуміти, що вважає ситуацію тут, на Святій Землі, тривожною.

— Скільки я маю часу?

— Наприкінці липня до Венеції відпливає корабель. Ми домовилися з капітаном — він візьме вас на борт. З Венеції доберетесь до монастиря, де служить брат Едуард. А взагалі... Я не обмежую вас у часі. Я обмежую вас у результаті.

Ось така дивна і несподівана розмова відбулася в липні 1266 року в місті Акра. Через тиждень після цього впала фортеця Сафет, і всі лицарі, що здалися на милість султану Бейбарсу, були обезголовлені. А ще через декілька днів від гавані Акри відплив корабель венеційського купця Паоло Діані. Вже через місяць завдяки попутному вітру Тугар зійшов на острови венеційської затоки. Побачене вразило його. Здавалося, будинки виростають із самої води. По правді, так і було. Маючи охоронний лист від самого Великого магістра, Тугар спокійно пересидів декілька днів у місцевому монастирі, дочекався корабля, що відпливав до Массалії[10].

Далі його везіння закінчилося. На той час події у Франції дуже схожі були на руські князівства перед монгольською навалою. Кожен феодал вважав себе людиною, другою після короля, а дехто навіть ставив себе на перше місце. Відповідно, незважаючи на королівські закони, встановлював на своїх землях свої. Іноді ці землі виявлялися більшими за королівські.

Тому минуло два місяці, і в повітрі вже запахло зимою, коли змучений дорогою Тугар зіскочив з коня і постукав руків’ям шаблі в дерев’яні двері абатства Ла-Ферте. Вже вечоріло, монахи, напевне, розійшлися по своїх келіях, тому довго ніхто не відчиняв. Тугар уже зневірився в тому, що йому взагалі сьогодні відкриють, аж ось скрипнули засуви, і в отворі з’явилося обличчя монаха.

— Чого стукаєш? — грубо запитав він.

— У мене послання до абата монастиря, — відповів Тугар.

— Від кого?

— Цього тобі я сказати не можу. Пусти мене всередину, і я сам повідомлю абату, хто його турбує.

— Звідки мені знати, може, ти розбійник! Або хочеш пограбувати нас!

— І що я можу поцупити у монастирі бідних цистеріанців? — здивувався Тугар.

Чи то подіяло його щире здивування, чи дійсно за стінами монастиря нічого було красти, але монах відчинив браму, пропустивши змерзлого Тугара всередину.

— Коня відведуть, — тільки й сказав монах і запросив приїжджого слідувати за ним.

Дорогою їм не зустрівся жоден монах. Тугар зробив висновок, що мешканці монастиря дійсно у цей час сидять по келіях і моляться. Перед дверима однієї келії монах зупинився.

— Абат там, — сказав він і пішов.

Тугару нічого не залишалося, як постукати в двері і, дочекавшись відгуку, зайти в келію.

У вузькій довгій кімнаті перед розп’яттям на колінах стояв монах. Крім цього розп’яття і низького ліжка, накритого якоюсь рядниною, в келії не було нічого. Зрештою, Тугара це не здивувало: будучи в ордені, він і такого не мав.

Абат підвівся і обернувся до Тугара.

— Що привело вас у нашу обитель? — запитав він.

— У мене лист Великого магістра ордену Бідних Лицарів Христа та Храму Соломона, — відповів Тугар, простягуючи згорнутий у рурку папір.

Абат недовірливо подивився на Тугара, потім на печатку на сургучеві, переконався, що вона ціла, розламав її і заглибився в читання. Тугар терпляче чекав.

— Я виконаю прохання брата Томи, — врешті озвався абат. — Зараз уже вечір, тому не варто відволікати братів від молитви. Завтра я повідомлю брата Едуарда про ваш приїзд.

Тугар схилив голову. Він зрозумів, що він тут більше не потрібен, і нечутно покинув келію. Біля дверей зіткнувся з уже знайомим монахом.

— Пішли! — тільки і сказав той.

Вражений Тугар пішов за ним. Русича помістили у вільну келію, навіть не поцікавилися, чи не голодний він з дороги. Він був дуже голодний, але стомлений ще більше і, щойно торкнувся ліжка, миттю заснув.

XIII

Тугар прокинувся від того, що відчув: у келію хтось зайшов. Навчений роками перебування у місті, оточеному войовничими сарацинами, русич стиснув руків’я шаблі, з якою ніколи не розлучався, і чекав слушного моменту, щоб гідно зустріти невідомого. Але розплющивши очі, Тугар негайно зірвався з ліжка, геть забувши про шаблю. Перед ним усміхнений, поголений, у білій одежі монахів-цистеріанців стояв Едуард Бомон.

— Пробач, що перервав твій сон, але, почувши, що ти прибув у монастир, я просто не зміг утриматися, — замість привітання сказав Едуард, обнімаючи свого колишнього зброєносця.

— Я радий вас бачити, cip! — знайшовся що відповісти Тугар.

— Не cip, — заперечив Бомон. — Ось уже десять років я брат Едуард. Просто брат Едуард.

— Але я не можу забути, скільки ви для мене зробили!

— Ти правий: зробив багато, от тільки ще невідомо, чого більше — доброго чи навпаки...

— Доброго... брате Едуарде, тільки доброго, — запевнив Тугар. — Повірте, усі ці роки я ні на мить не пошкодував, що поїхав з вами.

— Що ж, це приємно чути, — зізнався Бомон. — Коли абат Робер повідомив, що мене шукає подорожній із чудернацьким, як на тутешні, іменем Тугар, я одразу зрозумів, що це ти.

— Так, сюди мене направив Великий магістр... — почав було Тугар, але Едуард зупинив його.

— Я знаю, — сказав він. — Більше того, я навіть знаю, що приїхати до мене мав саме ти.

Це здивувало русича.

— Але як? Ви вже не лицар ордену!

— Це так, але орден цистеріанців заснував Бернард Клевроський, якого брати-тамплієри вважають своїм покровителем. Тут, у монастирях, багато колишніх лицарів, і не лише колишніх. Словом, тут важко пояснити. Але знай: я залишаюся лицарем ордену. Навіть тут.

Почуте заінтригувало Тугара, у чому він і зізнався. А Едуард сів поруч нього на ліжко, обережно, неначе неймовірний скарб, взяв у руку шаблю.

— Десять років я не тримав у руках зброю, — сказав він. — Спочатку навіть спати не міг без неї. Потім, правда, звик.

Бомон без жалю поклав шаблю на ліжко.

— Я знав, що приїдеш ти, — повторив він. — От тільки не знав, коли саме. Великий магістр Берар ніколи не спішить з рішенням. Він наперед прораховує всі можливості і лише потім приймає рішення, щоб напевне.

— Тобто ви хочете сказати, що ваше заслання сюди — це план, розрахований на стільки років наперед? — засумнівався Тугар.

— Частина плану, — поправив Едуард і зітхнув. — Я дійсно згрішив перед Богом і капітулом. Тут нічого заперечити не можу. Покарали мене справедливо, і я не ображений на братів. Але перш ніж відправляти мене сюди, Тома Берар повідомив мені дещо, що шокувало мене і, впевнений, шокує і тебе, коли ти дізнаєшся. Тоді ж магістр поцікавився моєю думкою, хто може виконати це завдання. Без вагань я назвав ім’я свого зброєносця. Себто тебе. Берар сказав, що подумає, і благословив мене. Думав він десять років.

— Яке це завдання? — запитав Тугар.

— Почекай! Скажи спочатку, як там наші. Сподіваюся, всі живі?

Тугару дуже не хотілося засмучувати Едуарда Бомона сумними звістками. Слухаючи колишнього зброєносця, Едуард дедалі більше хмурнів; вираз його обличчя змінювався від шоку до ненависті, що взагалі було неприйнятним для монаха-цистеріанця. Врешті Едуард підвівся і побожно перехрестився.

— Нехай прийме Господь їхні душі серед праведників! — сказав він і закінчив: — Амен!

Тугар почекав, поки Едуард знову сяде.

— Тобто ви залишилися єдині з командорства Гійома де Пардо. Спочатку він, а тепер Роже де Обер з іншими.

— Гійом де Пардо навіть мертвим служить братам, — заперечив Бомон.

— Так, він молиться за нас усіх, — згодився Тугар, але відповідь колишнього лицаря здивувала його.

— І не лише молиться. Він служить ордену навіть зараз.

— Розвійте моє незнання, cip! — попросив Тугар. — Це пов’язане з тим, чому я тут?

— Ти завжди був проникливим. Цю твою рису свого часу відзначив ще Роже, рекомендувавши мені взяти саме тебе своїм зброєносцем замість убитого Джузеппе. Так, ти тут тому, що тебе сюди закликав Гійом де Пардо.

— Я слухаю вас, cip! — з готовністю сказав Тугар і зібрався підвестися, але Едуард зупинив його, поклавши руку на плече.

— Сиди! Розмова буде довгою. Статут монастиря забороняє перебувати стороннім всередині довше визначеного терміну, тому вже сьогодні до заходу сонця ти повинен покинути ці стіни, але не переживай — тобі дадуть теплий одяг і вкажуть шлях.

— Шлях куди? На Русь?

— Ти знаєш? — здивувався Бомон.

— Відправляючи мене сюди, магістр поцікавився, чи не бажаю я повернутися додому, і повідомив, що мій шлях проляже через цей монастир, — пояснив Тугар.

— Що’ж, усе вірно. Саме про це ми домовилися із магістром десять років тому.

Едуард Бомон замовк, обдумуючи, з чого почати. Тугару хотілося якнайшвидше дізнатися про завдання, яке йому доведеться виконати і таємницю якого так оберігають Великий магістр тамплієрів і колишній лицар цього ордену, але русич знав, хто він насправді, тому лише мовчав. Видно, час дійсно підпирав, тому Едуард не став випробовувати його терпіння.

— Ти пам’ятаєш Леона де Фруа? — запитав він.

— Діда Леона? — здивувався Тугар. — Звичайно, пам’ятаю. Саме він познайомив нас із братом зі статутом ордену.

— Так, саме дідом Леоном ви з Нежданом і називали його. А тепер скажи мені, але чесно. Я не хочу тебе образити своєю недовірою, але якщо брат Леон розповідав тобі про це, то це скоротить нашу розмову, а якщо ні — ти дізнаєшся про це вже зараз.

— Що я маю сказати?

— Брат Леон розповідав вам про таємницю, з якою жив останні роки? Може, не розповідав, а просто проговорився?

Тугар здивовано подивився на Едуарда, щось подумав і впевнено відповів:

— Ні, нічого він нам не говорив. Якщо це не була його особиста таємниця, дід Леон нізащо б не поділився нею з ким би то не було.

— Я так і думав.

— Що це за таємниця? Мені дозволено знати про неї?

— Через неї ти й тут. Послухай мене уважно. І по можливості не перебивай. До Леона де Фруа потрапила (як — я не знаю, та це й не так важливо у даному випадку) дорогоцінна реліквія, що стосується підвалин нашої віри. Ти пам’ятаєш Святе Письмо? Книга Виходу, глава двадцять вісім, вірш сімнадцять?

Тугар знову задумався. Він не настільки знав Біблію, а тим більше — Старий Заповіт, щоб отак зразу, без підготовки, процитувати його. Співрозмовник зрозумів, що дав колишньому зброєносцю непосильне завдання, усміхнувся і впевнено, без заминок, мовив:

— «І понасаджуєш на ньому насадження з каміння, чотири ряди. Ряд: рубін, топаз і смарагд; ряд перший. А ряд другий: карбункул, сапфір і яспіс. А ряд третій: опал, агат і аметист. А четвертий ряд: хризоліт і онікс і берил, вони будуть вставлені в золото в своїх гніздах. А камені нехай будуть на ймення дванадцяти Ізраїлевих синів, на ймення їх; різьбою печатки, кожен на ймення його, нехай будуть для дванадцяти родів».

Тугар уважно слухав, дивуючись начитаності і пам’яті Бомона.

— Ви хочете сказати, що брат Леон носив із собою нагрудник Аарона? — недовірливо запитав він.

— Саме так! — підтвердив Едуард.

— Але звідки?

— А ось це — не моя таємниця, і тому не можу її відкрити.

— І де тепер цей нагрудник? Я не пригадую, щоб ви хоч словом проговорилися про нього. Значить, його поховали разом з дідом Леоном?!

— Перед смертю брат Леон передав реліквію Гійому де Пардо.

До Тугара поволі почала доходити істина.

— І її поховали разом із ним! — закінчив він.

— І тут ти правий. Нагрудник Аарона лежить у печері монастиря поблизу Бакоти. Вірніше, не сам нагрудник, а лише камені, що символізують дванадцять колін Ізраїлевих.

— Але як ви про це дізналися? Звідки про це знає магістр?

— Ти, напевне, знаєш, що абата Опізо, що свого часу коронував вашого короля Данила, назад до Рима супроводжували лицарі-тевтонці. З ними Гійом і відправив тодішньому Великому магістру де Віш’є повідомлення про реліквію. Не прямо, щоб ніхто не зміг здогадатися, а лише так, щоб зрозуміли посвячені. Якби власнику реліквії загрожувала небезпека або смерть, він мав передати її наступнику. Але Гійом не встиг. Помираючи на полі бою, він попросив мене подбати про Злату і встиг сказати лише: «Передай Роже, що я маю...» І помер. Тоді я не зрозумів його і лише через роки від Магістра дізнався про все.

— Так, ви праві, cip: я дійсно шокований, — зізнався Тугар і запитав: — А яка моя роль у цьому?

— Великий магістр вибрав тебе для особливого завдання.

— Що я повинен зробити?

— Повернути нагрудник Аарона в скарбницю ордену.

Від почутого у Тугара перехопило подих. Від несподіванки він відкрив рота, але вдихнути забув. Побачивши таке зі своїм колишнім зброєносцем, Едуард ляснув його по плечу. Тугар закашлявся.

— Але як я це зроблю? — запитав він. — Це значить, я маю осквернити могилу самого Гійома де Пардо!

— Командора ми в землю не закопували. Поруч Бакоти є скельний монастир. В одній з ніш ми й поклали тіло командора. І вхід заклали камінням.

— А може, командор залишив камені в Луковому? — зробив припущення Тугар.

— Навряд. Ти ж знаєш, що брати-лицарі готові вирушити у невідому путь будь-якої миті, для цього достатньо смикнути повіддя коня. Ні, Гійом носив камені з собою. З ними і лежить. І повернути їх довірили тобі.

— Чому саме я? — допитувався Тугар. — Невже серед братів не знайшлося людини, достойнішої за мене?

— Ти правий: кожен брат здатен виконати будь-яке завдання магістра, капітулу чи просто командора. Але для виконання цього завдання найбільше підходиш саме ти.

— Чому?

Едуард терпляче пояснював, хоч подібна розмова між справжніми братами ордену ніколи б не виникла.

— Ми не знаємо ситуації, що склалася на Русі після нашого відбуття, — говорив Бомон. — Ми не знаємо, кому нині належить Бакота. Ми не знаємо, як поставиться тамтешній правитель до появи на своїх землях католика. Ми не знаємо, хто взагалі там править. Одні кажуть, що Василько, брат Данила; інші стверджують, що Шварно, треті вказують на Лева. І тут з’являється лицар, іноземець, латинянин, і починає розпитувати про Бакоту. Природно, це викличе зайві запитання. А жодних запитань виникнути не повинно! Саме тому ми й вибрали тебе.

Тугар деякий час мовчав.

— Дозвольте запитання, cip! — мовив русич.

— Кажи!

— Я був із вами чесний. Будьте відвертим і ви переді мною. Скажіть, виконання цієї місії поверне вас знову в орден?

Едуард подивився на Тугара так, неначе побачив його вперше, і вкотре здивувався його проникливості.

— Не буду приховувати — якщо ти виконаєш місію, то відвеземо реліквію ми вдвох. Більше того, це вирішить і твою долю. За надзвичайні заслуги траплялося приймати до лицарства і людей неблагородного походження, — сказав Едуард.

— Я виконаю завдання, cip, і ви станете тамплієром! — впевнено мовив Тугар, і Едуард йому повірив.

— Ще одне. Це не стосується твого завдання. Це щодо мене особисто.

— Я вас слухаю.

— Ти будеш на Русі. Розпитай про Злату. Я розумію, що за ці роки вона вже вийшла заміж і, можливо, навіть не згадує про мене. Але прошу — дізнайся про неї. Я винен перед нею. Якщо тобі вдасться поговорити з нею, скажи, що я щоденно молюся за неї і прошу в Бога здоров’я їй.

Їхня розмова затяглася майже до обідні, і коли Едуард з Тугаром покинули келію, на них знову чекав той самий монах, що зустрів русича вчора. Тугар із підозрою подивився на нього, подумав, що той з’являється біля дверей саме у той момент, коли русич збирається виходити.

Прощання Едуарда з Тугаром було таким же зворушливим, як і зустріч. Бомон наостанок перехрестив колишнього зброєносця, а той скочив на коня, що вже встиг відпочити від учорашнього переходу, і поскакав на схід, туди, де лежала його земля, до якої він прагнув усі ці роки.

XIV

Неждан повірив Тугарові одразу. Він навіть не припустив думки, що брат вирішив з ним пожартувати. Щоправда, дійсність виявилася настільки неймовірною, що в Неждана спочатку навіть закралася думка, чи не підлаштував хтось усе це спеціально. Однак чим далі розповідав Тугар та неймовірнішою ставала його розповідь, Неждан відчував: усе так і було.

— І що далі? — запитав він, тепліше закутуючись у вовняне запинало.

— А що далі? Подорожувати Європою — задоволення невелике. Недаремно свого часу абата Опізо супроводжував загін тамплієрів. Але я намагався за день долати відстань, яка розділяла командорства ордену. Правда, переправляючись через Лабу[11], мій кінь провалився під лід, і я пролежав у замку тевтонців, марячи, майже місяць. Дякувати Богу, серед лицарів знайшовся лікар, що зумів виходити мене. Тому я й прибув сюди лише перед Великоднем.

— Що ти думаєш робити далі? — допитувався Неждан.

— Я дав Едуардові слово... — почав було Тугар, але Неждан його зупинив.

— І заради того, щоб Едуард знову став тамплієром, а з ним і ти, треба осквернити могилу Гійома?

— Я не буду викопувати Гійома. Він не лежить у землі.

— Звичайно, лицарі допомогли йому. Але, Тугаре, ти вважаєш себе істинним християнином, а ви, істинні, не перестаєте нагадувати нам, що ми схизматики. То молимось не так, то свята святкуємо не так, то віримо в підземних рахманів[12]. Але все це — ніщо порівняно з тим, що ти сам хочеш зробити з благословення такого ж істинного, як і ти, християнина! Ми, русичі, ніколи не оскверняли могил наших предків. Що в землі — те, вважай, на небі!

— Ти не розумієш мене.

— Не розумію. То поясни.

— Якби це був просто скарб, навіть князівський чи королівський, я перший сказав би тобі: «Так, брате, це гріх!» Але це не просто камінці. Їх носив сам Аарон; їх бачив Мойсей; вони надихали на подвиги Ісуса Навина. Зрештою, їх бачив наш Спаситель в останній день свого земного життя, коли стояв перед синедріоном. Можливо, саме на них Він дивився, коли первосвященик Каяфа читав йому вирок! Не можна допустити, щоб вони зникли назавжди.

— І єдине місце, де можуть лежати ці камінці, — скарбниця вашого ордену!

Тугар пересмикнув плечем — чи то від холоду, чи то знервовано.

— Ти ж знаєш, що робиться на Русі! — запально відповів він. — Повір мені (і це я говорю щиро!), особисто я не заперечував би проти того, щоб такий скарб залишився тут. Але, брате, скажи, де? Хто зараз править Руссю? Василько? Шварно? Лев? Чи монголи? Ми ж незахищені!

Неждан слухав Тугара і в дечому навіть був із ним згодний. Правда, він дотримувався думки, що нагрудник узагалі тривожити не треба.

— Що скажеш? — запитав Тугар.

— Мою думку ти знаєш, і я її не зміню, — відповів Неждан. — Але і перешкоджати тобі я не буду. Роби, як вважаєш за потрібне.

— Дякую, Неждане!

— Але й допомагати також не буду.

Така відповідь не сподобалась Тугару, але він зрозумів, що це найбільше, що можна отримати від Неждана. А той поставив запитання, яке мучило його вже давно.

— Дай мені відповідь на таке, Тугаре! Чому твій неспокій я помітив лише тепер? Адже щось трапилося такого після твоєї розмови з німцем, що ти, врешті, почав цю розмову. Чи не так?

— Так, ти правий, — відповів Тугар. — Німець виявився тевтонцем і блукав нашими землями не просто так. На смертному одрі він повідав мені, що кінцевою метою його розвідки був скельний монастир архангела Михаїла.

— І що це значить? — запитав Неждан.

— В одній із печер цього монастиря і лежить тіло Гійома де Пардо!

Над високою вежею фортеці Тустань пролетіли з десять чорних круків. Неждан простежив за ними поглядом.

— Це погано! — зробив він висновок.

— Це дуже погано, — згодився з ним Тугар. — Я не можу зрозуміти, звідки тевтонці знають про скарб Гійома, якщо я про нього знаю лише рік.

— Можливо, ти проговорився, — почав було Неждан, але, побачивши скривлене обличчя Тугара, поспішив уточнити: — Випадково.

— Ні випадково, ні, тим більше, спеціально про свою місію я не ділився ні з ким.

— Тоді, можливо, тевтонці знали про таємницю Гійома вже давно?

— І чекали лише моєї тут появи? Ні, тут щось не те. А що не те — не знаю...

Неждан перехилився через стіну і побачив, як драбиною піднімаються Влас і Левко — це спішила заміна. Поки ратники були ще низько і не могли чути їхню розмову, Неждан повідомив:

— Спробую допомогти тобі дізнатися, звідки тут тевтонці.

— Як саме?

— Здається, ближче до літа нас всіх переводять у Бакоту.

XV

Фра[13] Х’юго де Ревель відірвався від сторінки, боячись повірити у прочитане, переглянув ще раз послання Святійшого отця, переконався, що це йому не привиділося, лише потім скрутив пергамент у рурку і обережно, як найбільшу цінність, поклав його на стіл. Щось чинити не спішив. Вирішив ще раз обдумати прочитане. Папа Римський офіційно назвав його Великим магістром, тим самим урівнявши іоаннітів і храмовників. Цього всі магістри добивалися чи не від того самого дня, коли 1070 року знатний лицар Жерар заснував при притулку для прочан в Єрусалимі священне братство, яке взяло на себе турботи християнських пілігримів. Коли ж через п’ятдесят років невідь-звідки дев’ятеро лицарів захопили Храм Соломона, оголосили себе храмовниками і також взялися охороняти паломників, Гюго де Пейєн оголосив себе Великим магістром, а папа Галасій одразу ж затвердив це своїм наказом. І ось лише тепер він, Х’юго де Ревель, може з повним правом писати перед своїм іменем «Великий магістр Єрусалимського ордену Святого Іоанна». Але це — лише доповнення до тих справ, що їх роблять брати на всіх християнських землях.

Х’юго де Ревель скосив оком на пергамент. Що ж, судячи з листа Святійшого отця, переданого благородним кабальєро де Перпіньяном, не лише на християнських. Напевне, доведеться поширити свою науку і на землі схизматиків. Великий магістр відкинувся на спинку крісла, склав перед собою долоні і заглибився у роздуми. Йому потрібно було визначити, як використати отриману від папи інформацію і знайти людину, котра впоралась би з таким важким завданням. Зрештою, така людина у де Ревеля була; про неї він дізнався ще з паперів, що залишилися після смерті попереднього магістра Гійома де Шатонефа. Правда, про цього лицаря магістр відгукувався не дуже добре, але Х’юго де Ревель вважав, що саме це допоможе: лицар захоче повернути собі добре ім’я.

Великий магістр задзеленчав у дзвоник. Миттю відчинилися двері. В кімнаті з’явився його секретар.

— Знайдіть шевальє Руерга! — розпорядився де Ревель.

Секретар мовчки схилив голову і зачинив за собою двері, а де Ревель знову задумався, причому зараз його більше цікавило не те, чи в змозі Руерг, котрому вже давно за сорок, впоратися із таким складним завданням, а те, чи повідомляти Святійшого отця про його виконання. Він так і не зміг визначитися, аж тут двері знову відчинилися, і до кімнати зайшов лицар. Де Ревель підвів голову й уважно подивився на чоловіка. У свої сорок п’ять років лицар Руерг мав геть сиве волосся, і воно виглядало, як сніг, на тлі червоного супервеста[14]. Великий магістр знав, що Карл Руерг в ордені з першого дня посвяти в лицарі, і жодного разу про нього ніхто не міг сказати нічого поганого. Ніхто, якби ж то не папери магістра Шатонефа.

— Месір? — озвався Руерг.

Його повіка зрадницьки затремтіла. Де Ревель знав про цю особливість лицаря.

— Сідайте, шевальє, — запросив він. — Розмова у нас буде довга.

Великий магістр почекав, коли Руерг сяде у крісло навпроти.

— Шевальє, я хочу доручити вам важливе, але водночас і небезпечне завдання, — почав де Ревель. — Прошу: не спішіть із відповіддю. Будь-яке ваше рішення я прийму однаково.

— Месіре, я готовий виконати все, що забажає довірити мені Ваша милість, — відповів Руерг.

— Я не сумнівався саме у такій відповіді, але давайте домовимось про таке: ви дасте остаточну згоду чи незгоду після того, як вислухаєте мою розповідь до кінця.

— Так, месіре!

— Я сподіваюся на вашу відвертість. Хотів сказати — і чесність, але боюся образити вас самим нагадуванням про неї, щоб ви не подумали, що я маю сумніви щодо цього, — почав Х’юго де Ревель. — Як ви, може, здогадуєтесь, я мав можливість ознайомитись із вашим життям в ордені, зокрема з тим відгуком, що його залишив магістр де Шатонеф.

Руерг нічим не виказав своєї реакції на ці слова, лише знову затремтіла повіка. Великий магістр зробив вигляд, що не помітив цього. Він продовжив:

— Звичайно, я не маю жодного права сумніватися у словах покійного магістра, так само як у вашій відданості ордену. Зрештою, людина слабка. Вона живе у грішному світі і може помилятися. Лише Господь безгрішний! Правда, чесно зізнаюся, я не знаю про причини, чому магістр Гійом де Шатонеф охарактеризував вас саме так. Якщо ви, шевальє, вважатимете за можливе ознайомити мене з цим, я буду радий, якщо ні — що ж, значить, це лише ваша таємниця. Зараз я не про те. Скажіть, шевальє, чи відомі вам імена Гійома де Пардо та Едуарда Бомона?

Почувши таке, Карл Руерг здригнувся. Він почутого навіть перестала тремтіти повіка. Він випрямив спину, здивовано подивився на Великого магістра.

— Месіре?

— Значить, відомі, — зробив висновок Ревель. — Ви знаєте, що вони храмовники?

Карл Руерг нарешті знайшов, що відповісти.

— Месіре! Дозвольте вам дещо розповісти.

— Авжеж! — заохотив магістр.

— Месіре! Ви запитували мене про причини неприязні магістра Гійома де Шатонефа до мене, — мовив Руерг. — Що ж, настав час відкрити цю причину. І це безпосередньо пов’язане з іменами цих достойних лицарів, про яких ви запитали.

— Ви вважаєте храмовників де Пардо і Бомона благородними? — Де Ревель з-під брів пильно вдивлявся у Руерга.

Той витримав цей погляд.

— Так, месіре, я вважав і досі вважаю герцога де Пардо, Едуарда Бомона, як, зрештою, і лицарів командорства, достойними воїнами і ревними послідовниками святої віри, — відповів Руерг і зробив спробу підвестися, але де Ревель владним жестом його зупинив.

— Сидіть, шевальє! — сказав він. — Я ні на йоту не сумніваюся у благородстві названих лицарів, як і у справедливості ваших слів. Я слухаю вас!

— На жаль, деякі завдання, що мені їх давав магістр де Шатонеф, були мені незрозумілі, але я завжди шанував п’ятий пункт Кодексу: «Завжди будь відданий нашому суверенному ордену і братам Святого Іоанна». Не міг я зрозуміти і завдання, яке мені доручив месір де Шатонеф. Я мав перешкодити лицарям ордену тамплієрів доправити до святої столиці абата монастиря у Мессіні.

— Що це за абат?

— Абат Опізо. Його Святійший отець Інокентій відправив з певною місією до Рутенії.

— Продовжуйте!

— Я не зміг перешкодити лицарям командора де Пардо (а це були саме вони). Після того як названий Опізо у супроводі тих же тамплієрів відбув до Рутенії, магістр Гійом де Шатонеф наказав мені відбути сюди, у Святу Землю, — закінчив Руерг.

— І навіть після цього ви вважаєте Гійома де Пардо благородним? — здивувався де Ревель. — Дивно це чути, адже саме через нього ви потрапили в опалу.

— Можливо, але я б ніколи не зашкодив істинному християнину.

— Це похвально чути. Шевальє, ви знаєте, що сталося далі з цими лицарями?

— Так, месіре! Герцог де Пардо загинув на землях схизматиків, Едуард Бомон став монахом-цистеріанцем, а інші лицарі влітку поклали свої голови у війні з невірними.

Х’юго де Ревель перехрестився. Затим промовив:

— Що ж, тепер я бачу, що магістр де Шатонеф помилився — нехай проститься йому це! Ви, шевальє, діяли правильно, і я не бачу жодної причини вас засуджувати.

— Дякую, месіре!

— Але я покликав вас не лише за цим. Я недаремно запитав вас про Гійома де Пардо та Бомона. Правда, я не знав, що вони стали мимовільною причиною вашої опали. Сьогодні я отримав від Святійшого отця листа (Великий магістр кивком голови показав на згорнутий пергамент). Йому стало відомо, що на руських землях командору де Пардо вдалося отримати священну для нашої віри реліквію. Її цінність настільки велика, що будь-яке намагання порівняти з чимось не витримує цього. Ну, може, лише з чашею з кров’ю Спасителя. Я бачу, що ви заінтриговані.

— Так, месіре! Зізнаюся — це так.

— І не лише ви, шевальє. Дізнавшись, що це за реліквія, я спочатку навіть не повірив, тим самим засумнівавшись у словах Святійшого Отця, нехай проститься мені цей гріх! Але ви мене зрозумієте, коли дізнаєтесь, що Гійом де Пардо тримав у руках пектораль первосвященика Каяфи!

Карл Руерг не бачив себе збоку, але з виразу магістра зрозумів, що має ошелешений вигляд.

— Ось так приблизно і я виглядав! — заспокоїв його Х’юго де Ревель.

— Дозвольте запитати, месіре! Де тепер пектораль?

— Її поховали разом із командором у далекій Рутенії. Як ви знаєте, Едуарда Бомона вигнали брати з ордену за якусь провину. Будучи істинним християнином, він не захотів, щоб цей скарб назавжди залишився в чужих землях, а став символом віри тут. Тому Бомон повідав про нього Святійшому Отцю. А той уже повідомив мене.

Великий магістр замовк, важко зітхнув і продовжив:

— Я хочу доручити вам, шевальє, цю важливу і водночас небезпечну місію: повернути пектораль Каяфи Святому престолу. На жаль, це все, що ми знаємо про неї. Я знаю, що завдання небезпечне і деякою мірою, може, нездійсненне. Але не для такої людини, як ви.

Карл Руерг роздумував недовго. Він підвівся з крісла і схилив голову на знак згоди.

— Якщо Ваша святість довірить мені цю місію — я її виконаю! — впевнено сказав він.

— Я не сумнівався у такій вашій відповіді, — задоволено підсумував Великий магістр. — На жаль, змушений констатувати, що це все, що нам відомо про пектораль. Вона разом з покійним де Пардо лежить у землі поруч того міста, де загинув командор. І більше нічого нам не відомо.

— Тоді дізнаюся на місці.

— Так, це єдиний вихід. Я хочу, щоб ви, шевальє, детально обдумали можливі шляхи, як ви доберетесь до руських земель.

— Так, месіре!

— Скільки часу вам потрібно, щоб обдумати всі деталі? — поцікавився де Ревель.

— Смію просити про десять днів, — обережно мовив Руерг.

— Тиждень! — сказав магістр таким тоном, що шевальє зрозумів: дякувати треба і за це.

— Месіре...

— Я вас не обмежую в коштах. Все, що потрібно для вашого фінансування, ви отримаєте. І ще одне: ви можете залучити до справи будь-кого з братів.

— Так, месіре!

Великий магістр відпустив Руерга, а сам залишився думати далі. Його не полишала думка про те, що він пропустив щось важливе. Щоб переконатися в тому, де Ревель знову розгорнув послання папи. Цього разу він не став читати такий милий йому початок, де його вперше назвали Великим магістром. Натомість Х’юго вчитався в другу частину послання. Перечитавши її двічі, магістр нарешті зрозумів, що його хвилювало. Папа Римський нічого не сказав про місце, де похований Гійом де Пардо. Це було дуже дивно, якщо врахувати, що звістку про пектораль приніс друг командора, Бомон, а той не міг не пам’ятати, де його поховали.

— Тут криється якась таємниця... — пробурмотів Великий магістр ордена Святого Іоанна.

Подібні думки мучили і Карла Руерга, коли він намагався придумати більш-менш достовірну версію своєї появи у володіннях руського короля. Того самого короля, брата якого свого часу відправився коронувати Гійом де Пардо і могилу якого належало йому, Руергу, знайти. От тільки чому Едуард Бомон, який так детально розповів Святійшому Отцю про пектораль, пропустив таку важливу деталь, як місце поховання улюбленого брата-лицаря? Незрозуміло. Але Карл Руерг вирішив з’ясувати це або в магістра, або вже на місці. А перед тим у нього було головне завдання: без підозри опинитися в Рутенії.

Акра, хоч і була напхом переповнена лицарями, монахами, торговцями і переселенцями, все ж займала невелику площу, тому для Руерга виявилося досить просто отримати інформацію, яка його цікавила. І коли через сім днів він знову опинився перед Великим магістром (а до того часу вже всі знали про неймовірну милість, що її надав Святійший отець ордену), шевальє міг у деталях розповісти про свій план.

— Як ви знаєте, месіре, що між нашими союзниками Генуєю і Монгольською імперією укладено договір, згідно з яким останні віддали генуезцям ділянку землі у Криму. Ті заснували там фортецю Кафу. Зараз там не фортеця, а лише назва, але це ненадовго. В усякому разі, саме туди пливуть всі торгові генуезькі кораблі. Далі товари розходяться в інші міста. Мене найбільше зацікавило місто Ак-Ліба[15]. Там річкою можна легко добратися до руських володінь, — говорив Руерг.

— Як ви доберетесь до Кафи? — поцікавився Х’юго де Ревель, котрому даний план видався слушним.

— Я дізнавався, що в порту Tipa стоїть корабель генуезького торговця Спіноли, який везе товар до Кафи. Він згодився мене взяти до себе на борт. За певну суму, звичайно. Судно відпливає через три дні.

— В якості кого ви з’явитесь на землях Рутенії?

— В якості торговця. Що купуватиму — ще не знаю. Зорієнтуюся на місці. Тому, месіре, мені потрібна певна сума грошей.

— Візьмете у скарбника, — недбало кинув магістр. — Кого ви берете з собою на допомогу?

— Я поїду сам.

Це здивувало де Ревеля.

— Звичайно, одна людина приверне менше непотрібної уваги, ніж цілий загін, навіть неозброєний, — говорив він. — Але ж ви не знаєте місцевої мови! Вам знадобиться тлумач.

— Тут, у місті, його точно не знайдеш, — відповів Карл Руерг. — Спробую найняти людину, знайому з місцевими справами, вже там.

Х’юго де Ревель не міг не відзначити, що шевальє продумав майже все.

— Ваш шлях проляже через володіння хана Ногая. Щоб полегшити вам дорогу, я напишу йому листа. Ми з ним якось зустрічалися. Не думаю, що він забув про це. А ви, шевальє, ідіть та готуйтеся до подорожі. І нехай вам допоможе Бог!

Шевальє Карл Руерг чемно вклонився і вийшов.

XVI

Того дня це вже було третє посольство, і Лев Данилович почав було навіть підозрювати, чи не змовилися всі замордувати його саме сьогодні. Він подивився на печатника Захарія Витановича таким поглядом, неначе саме він винен у тому.

— Сподіваюся, це все? — в голосі Лева чулися металеві нотки.

— На жаль, ні, князю! — розвів руками той.

— І кого ще мені принесло?

— Тебе бажає бачити гонець короля Василька.

— Он як! — підняв брови Лев. — Ну, тоді нехай почекає. Його я прийму насамкінець. А зараз розкажи, що це за люди?

— Не можу точно сказати, князю, — виправдовувався печатник. — Раніше я з ними не зустрічався.

— Добре, клич! — махнув рукою Лев. — Не думаю, щоб вони забрали багато часу.

Захарій один раз вдарив посохом по долівці. Два дружинники, що стояли обабіч дверей, одночасно відчинили половинки, впустивши до зали дивний гурт. Найперше в очі кидався багатий одяг, відмінний від руського. Усі прибулі мали смагляві обличчя, густі чорні бороди і великі гачкуваті носи. Лев зацікавлено розглядав посольство. Один із прибулих, видно найстарший, про що свідчило срібло у волоссі і, здається, найбільший ніс, підійшов до трону, на якому сидів князь, і опустився на одне коліно.

— Славний князю! Прийми вітання від нашого царя Хетума Першого[16] і нас особисто! — із сильним акцентом промовив він.

— Хто ви, благородні люди? І звідки прямуєте? — поцікавився Лев.

Він хотів більше дізнатися про них, щоб не виглядати у їхніх очах неуком, — про Хетума він чув уперше і не мав жодного уявлення, де той править.

— Наша вітчизна зветься Вірменія, — говорив старійшина. — Вона знаходиться в Азії. Ми змушені були покинути її через те, що нас там гнобили чужинці: то монголи, то візантійці, то перси. І все через віру.

— А яка у вас віра?

— Ми християни, князю! Може, ми молимось не так, як ти, але ми також шануємо Христа.

— І що ви хочете?

— Чули ми, що ти, князю, радо поселяєш у своїх містах чужинців, які можуть принести тобі славу і прибуток. Дозволь і нам поселитися на твоїй землі, а головне — у славному місті Львові. Ми обіцяємо шанувати вашу мову, звичаї та віру, але хочемо, щоб шанували і наші.

— Якщо ви хочете жити тут, у Львові, всього того, про що ти, достойний, сказав, я вимагатиму дотримуватись, — відповів князь Лев. — А те, що у вас не такий обряд, для мене значення не має. Має лише те, що ви християни. Тут у мене багато різних обрядів, найбільше — латинян. А ви часом не католики?

— Ні, князю, не католики, хоч найвищий духовний ступінь у нас зветься католикос.

— Тоді ви візантійського обряду?

— І не візантійського. З нами прибули наші священики. Якщо ти, князю, захочеш знати про наш обряд, вони з радістю розкажуть про нього.

— Не зараз, — відповів Лев.

Він повернув голову до печатника, який стояв ліворуч від трону.

— Захарію! Я наказую тобі виписати цим благородним людям грамоту, яка дозволяє їхньому людові поселятися на наших землях, вести торгівлю, будувати церкви і відбувати богослужіння за своїм обрядом.

Почувши таке, вірмени всі, неначе за командою, вклонилися до землі, а старійшина сказав:

— Від нашого народу ти, князю, отримаєш велику підтримку в усіх своїх справах.

— Я вірю в це, — лише сказав Лев і підняв правицю, давши зрозуміти, що аудієнцію завершено.

Вірмени покинули залу, тихо між собою перешіптуючись.

— А навіщо? — тільки й запитав Захарій. — Навіщо нам ще один народ?

— У нас є багато народів і стільки ж обрядів. Якщо гебреї зі своєю вірою нам нічим не зашкодять, то латиняни, що заполонили наші землі через добре серце моєї жони Констанци, дуже шкодять мені і не тільки мені. Вірмени — не латиняни і не візантійці. Можливо, колись пізніше вони знадобляться мені як противага і папі, і патріархові. Та й судячи з їхнього вигляду, вони непогані торговці. А зараз мені потрібні саме купці. Щоб мати золото все це відбудувати.

Печатник не міг не відзначити логіки в словах князя.

— А тепер клич гінця від дядька, — наказав Лев. — Подивимось, що написав мені король Руський.

Невдовзі перед князем уже стояв у поклоні гонець — досить-таки молодий юнак, поглянувши на якого Лев засумнівався у здатності дядька Василька реально оцінювати ситуацію. Дійсно, надто вже юним виявився той, кому доручено доставити королівський лист і при цьому подолати добрих сто тридцять верст. Але те, що гонець все ж подолав їх і ось простягує очікуваного листа, говорить про протилежне.

— Мій любий дядько велів щось передати на словах? — запитав Лев.

— Ні, князю! Король переказав мені, що все написав у листі, — відповів юнак.

Лев ледь помітно дав знак Захарії. Той зрозумів князя без слів і жестом наказав гінцю вийти. Сам покинув залу слідом, забравши з собою і двох дружинників біля дверей. Лев Данилович розгорнув листа і заглибився у читання. Василько Романович писав:

«Дорогий племіннику, князю перемиський і белзький! Шлю вітання і побажання здоров’я тобі і твоїй родині. Якщо між нами і виникали суперечки, вони були породжені, смію сподіватися, не взаємною неприязню один до одного чи навіть до твого брата, але лише гординею кожного з нас. Ми всі — брати і сини Данила — маємо виконувати його волю, дану нам на смертному одрі. Єдине, що хотів брат, — миру і спокою на нашій землі. Ти, Леве, старший син і маєш розуміти це найбільше. Всі ми повинні берегти заповідане ним і примножувати славу землі нашої. Повідомляю тобі, що ще восени Папа Римський примусив тевтонців відмовитися від претензій на землі Литви, Галіндії та Ятвягії на користь Пржемисла. Натомість Пржемисл передав ордену тевтонців замок Кенігсберг. Чеський король надумав передати литовську державу в лен польським князям мазовецьким, куявським і краківським, тим самим буде намагатися, щоб вони відійшли від підтримки твого тестя, короля Угорського Бели. Таким чином Пржемисл одночасно виступає проти твого тестя, а отже, і проти тебе, а також загрожує князю литовському, твоєму братові Шварну. Як король Руський, я хочу зібрати у Володимирі снем[17], де всі ми обговорили б, що нам робити далі і як протидіяти тій загрозі, що зависає над нашою землею. Я запрошую тебе і всіх братів на страсний тиждень у столицю. Написано у Володимирі тринадцятого дня місяця капельника[18]».

Князя Лева важко було чимось здивувати, але лист дядька вибив його з рівноваги. Звичайно, він знав про спробу папи поквитатися за небажання батька пристати на безапеляційні умови його попередника Інокентія і про те, що намагання Пржемисла Отакара можуть зашкодити Шварнові, а отже, якоюсь мірою допомогти йому, Леву. Отримавши запрошення Василька на снем, Лев зрозумів, що доведеться відкоригувати свої плани, а насамперед вирішити, їхати у Володимир чи знайти розумний привід відмовитись.

Лев вдарив у долоні. У дверях виник печатник.

— Знайди мені Ратибора! — наказав князь.

Він знову залишився сам. Ще раз перечитав листа. «А дядько починає нервувати!» — зробив висновок Лев. Та й, зрештою, як тут не нервувати? Ситуація в державі склалася така, як була на Русі перед Батиєм. Хто нині Руський король Василько Романович? Править лише Волинню, хоч і король Русі. Князь литовський, як називає Шварна дядько, не має впливу на Литву. І лише він, Лев, серед усіх братів, хоч і обділений батьком при розподілі, має найбільший вплив. І головне — тут його дійсно люблять. Звичайно, Василько, як найстарший серед Романовичів, має право збирати інших князів на снем, але у чому основна причина цього?

Не схоже, щоб Василько переймався тим, що Пржемисл віддає литовські землі польським князькам. Їх ще здобути треба! А литвини — не Шварно зі своєю православною підтримкою, та хоча б той же Тройден[19] — навряд чи захочуть змиритися з цим.

Для Лева, як, зрештою, для більшості на Русі, князь Тройден був загадкою. Ніхто достеменно не знав, хто був його батьком. Сам Тройден наполягав на тому, що він син Віда на прізвисько Вовк і внук Данила Ростиславича. Цьому не дуже вірили, але й не намагалися якось заперечувати: навіть якщо це правда, то він представляв гілку Ізяславичів Полоцьких і ніяк не міг претендувати на руські князівства.

Тому Лев не бачив Тройдена своїм конкурентом, але для досягнення своєї мети литвин був чудовою кандидатурою, тим більше що міг посунути Шварна.

«Але для цього потрібен Воїшелк! — подумав Лев. — Вірніше, не потрібен. Ні Тройдену (той йому заважає зайняти литовський трон), ні Шварнові, адже, знаючи непостійність сина Міндовга, можна сподіватися на неймовірне воскресіння монаха — тьху на тебе! — повернення до князів!»

Потрібно, щоб дядько запросив на снем і Воїшелка, вирішив князь Лев у той саме момент, коли до зали зайшов Ратибор.

— Князю? — вклонився він.

— Негайно вирушай до Світозара! — наказав Лев.

Ратибор був серед тих небагатьох, хто знав справжнє призначення Тустані. Йому не треба було довго пояснювати, що робити далі йому взагалі не треба було нічого пояснювати. Він знову вклонився і зник так само нечутно, як і з’явився.

І князь Лев Данилович залишився обдумувати, що такого написати дядькові, щоб у Володимир приїхав і Воїшелк.

Його роздуми знову перервали. Князь Лев хотів уже зірватися на крик, мовляв, скільки можна, лише заважаєте думати, але, побачивши у дверях Констанцію, заспокоївся. Зрештою, пора і відпочити, до Страсного тижня ще далеко, встигне не лише придумати, що писати дядькові, але й відправити листа, і ще залишиться час на те, щоб король переконав підозрілого Воїшелка зустрітися з князем перемиським.

Констанція вкотре перебула зиму в батька в Естергомі. Лев, зрештою, не заперечував проти цього. На батьківщині Констанція жила разом зі своїми сестрами, і там довгими зимовими вечорами вони проводили час у розмовах про віру і Бога. Лев був не проти. Головне, що син, п’ятнадцятирічний Юрій, не відходить від нього і не прагне до столиці свого діда Бели IV.

Недавно Констанція повернулася до чоловіка — захотіла зустріти Великдень тут, у Львові. Признатися, Лев навіть зустрів її радісно: по-перше, дійсно скучив, а по-друге, Констанція завжди поверталася від батька з останніми новинами, які князь отримати тут, у Львові, просто не міг.

— Я хотіла покликати тебе до вечері, — неначе виправдовуючись за своє вторгнення, сказала Констанція.

Лише тепер Лев відчув, що дійсно зголоднів.

— Згоден, справді, повечеряємо разом, — усміхнувся він. — А то потім я маю ще відповісти дядькові на його запрошення.

— Ти поїдеш у Володимир? — здивувалася жінка.

— Як старший серед князів і до того ж король, Василько має право зібрати всіх нас.

— А про що буде мова?

Замість відповіді Лев подав Констанції лист Василька. Вона підійшла до вікна — дещо недобачала — й уважно прочитала написане. Затим повернулася до чоловіка.

— Ти не питав мене про моє перебування в домі батька, — почала Констанція.

— Ми домовилися, що я не розпитуватиму тебе, поки ти не вирішиш розповісти сама, — перебив її Лев.

— Я це знаю і вдячна тобі, — згодилася жінка. — Якщо хочеш, я розповім тобі.

— А вечеря?

— Це недовго, тим більше що я не хочу, аби це чув іще хтось.

— Тоді присядьмо, якщо така справа.

Констанція і Лев всілися в кріслах біля вікна. Жінка деякий час дивилася на місто внизу.

— Цього разу до батька приїхала молодша сестра Йолента. Ти знаєш, її видали за Болеслава, князя Каліша.

Лев не те що знав про калішського князя, він просто чув про нього. Зрештою, на цьому вся цікавість і закінчувалася. Лева не хвилювали свояки, які не виявляли до його власної персони зайвої уваги, але для годиться він кивнув головою.

— Якось перед Різдвом Йолента розповіла мені про свою розмову з нашою старшою сестрою Анною. Вона проговорилась, що дочка Єлизавета чула від чоловіка про людей, котрих князь Казимир навіщось відправляв до монастиря Святого Михайла.

Почувши таке, Лев насторожився. Звичайно, він не сприймав серйозно подібні чутки, вважаючи їх лише жіночими теревенями, але тепер задумався. Почуте примусило його забути про вечерю у сусідній кімнаті.

Дочка Анни, сестри Констанци, була видана за Пржемисла Отакара II, а Казимир І був князем куявським. Лев пригадав рядки з листа Василька.

«Пржемисл надумав передати литовську державу в лен польським князям мазовецьким, куявським і краківським».

А це значило одне: в монастирі Воїшелк зайнятий не лише молитвами про спасіння душі.

XVII

Шість крісел розставлені колом таким чином, щоб кожен присутній бачив інших. У кріслі навпроти дверей сидів король Русі Василько Романович. Не по роках підтягнутий, майже без сивини, що було дивно, коли згадати, що брат Данило помер геть сивий, та й молодші від нього племінники вже мали посріблене волосся. Король не мав звичної у таких випадках корони — вона не була доречною сьогодні.

Праворуч від короля стояло крісло його сина, князя волинського Володимира. Він схожий на свого батька не лише зовнішньо. Останнім часом Василько помічав у синові ті самі риси — хороші й не дуже, які були колись у нього. Він хотів, аби син не повторював його помилок, але Володимир надто гордий, щоб не те що виконувати настанови, а й дослухатися до будь-яких порад.

Зліва від короля сидить князь перемиський і белзький Лев Данилович. Йому начебто слід почуватися тут ніяково, адже це чи не вперше він присутній на подібній зустрічі. Усі попередні відбувалися без його участі: то його забули чи просто побоялися запросити, то сам не захотів, то просто не мав змоги. Але ж ні! Лев Данилович не почувається тут сторонньою людиною. Він розуміє, що саме заради нього король Русі зібрав тут усіх. І саме він диктуватиме свою волю!

Поруч нього — крісло Мстислава Даниловича. Князь луцький був наймолодшим із синів Данила, намагався ні з ким не конфліктувати, і тому його часто запрошували для владнання незначних конфліктів.

Замикав коло король Галицький і князь Литовський Шварно Данилович — другий після Василька Романовича. Він сидів невдоволений і ображений на дядька, адже той у листі не вказав ні причини снему, ні кого ще запросив король. Зустрівши у Володимирі Лева, Шварно спочатку остовпів, потім, правда, швидко опанував себе. Зустріч братів хоч і не була ворожою, але і не зігрівала душу. Навіть тепер Василько розвів братів, усадовивши між ними Мстислава: присутність молодшого брата повинна втихомирити обох.

Шосте крісло залишалося порожнє. Шварно здивовано подивився на Василька.

— Хіба має бути ще хтось? — запитів він. — По-моєму, всі свої вже зібралися.

Василькові це сподобалося. «Всі свої!»

— Має прибути ще одна людина, яка дуже нам потрібна, — відповів Василько. — Мені доповіли, що вона вже в місті і, як тільки зможе, з’явиться тут.

Цей снем Василько Романович вирішив проводити не у палаці, а прийняв запрошення воєводи Марколта, тим самим неначе вказуючи невидимим очам і вухам, що це лише зустріч родини перед святим днем Воскресіння. Оглянувши присутніх, Шварно дійшов висновку, що лише йому і Мстиславу невідомо, хто повинен зайняти вільне крісло. Те, що це відомо Васильку з сином, Шварна не дивувало. Але про це знав і Лев, єдиний з братів, який знати не повинен.

Тим часом двері відчинилися, і в кімнату у простій чорній чернечій рясі ввійшов Воїшелк. Із реакції присутніх Шварно переконався, що його попередні підозри підтвердилися: лише для нього з Мстиславом це стало несподіванкою.

— Батьку! Брати! Пробачте мені за те, що вам довелося чекати. Лише зараз у церкві Успіння Богородиці закінчилася служба, — сказав, уклонившись, він.

— Що ж, залишимо небесне Богові, а самі займемось земним і грішним, — відповів Василько, показуючи на вільне крісло. — Ми чекали лише на тебе.

Воїшелк мовчки пройшов до запропонованого місця, кинувши обережний погляд на Лева.

— Дякувати Богу, зібралися всі свої, — почав Василько Романович. — Як ви знаєте, я не зловживав своїм правом збирати вас на снем, поважаючи ваше право самим господарювати у своїх землях. Обставини склалися так, що цього разу відкладати нашу розмову вже небезпечно. У своєму посланні кожному з вас я загалом розповів про ситуацію, що склалася на наших західних границях. Папська столиця вкотре підступно домовилася за нашими спинами з нашими ж сусідами, без нас вирішивши нашу долю. У всіх нас ще свіжі спогади про війну, що її вів Роман з Пржемислом-чехом. Йому, як і Романові, не дістався австрійський трон, і він вирішив компенсувати свої невдачі на заході — тут, на сході. Боюся, нас чекає війна. Я готовий вислухати вас усіх. Нехай кожен висловиться, як нам бути далі. Прошу не забувати, що віднедавна Пржемисла підтримують тевтонці. Північ Литви, Шварно, може зазнати їхнього нападу. Прошу зважати на це! Леве, ти найстарший серед братів. Тобі і першому говорити.

Лев хотів було відмовитися від такої честі і сказати, що не його, а Шварна батько поставив над усіма, але в останній момент передумав — дійсно, не варто загострювати і без того недружні стосунки з братом. Натомість Лев подивився на Василька і мовив:

— Може, спочатку дамо слово брату Лавришу? Нехай він пояснить нам, з якого це дива до нього в монастир завітали люди куявського князя Казимира?

Для всіх присутніх, включаючи самого Воїшелка, що у постригу узяв ім’я Лавриш, сказане Левом стало несподіванкою. Молодші враз загомоніли, лише Василько скрушно похитав головою.

— Брате! — зробив наголос на слові Лев. — Поясни нам, що вони робили у святій обителі, де належить лише молитися за цей грішний світ. Чи не з посланцями ворога нашого брата Романа Пржемисла ти домовлявся? І чи на задумуєш ти вкотре повернутися на трон свого батька Міндовга, щоб уже остаточно забрати його у Шварна?

Присутні зрозуміли, що Лев знає таке, про що вони навіть не здогадувалися, тому всі, неначе за командою, подивилися на Воїшелка. А литвин спокійно витримав ці погляди і, звертаючись не до Лева, а до Василька, сказав:

— Батьку! Ти знаєш, що для мене ти ним став ще тоді, коли Міндовг був живий. Я ніколи не посмів би зробити ні тобі, ні присутнім хоч дрібки того, у чому мене намагаються звинуватити. Князь перемиський правий: до мене у монастир дійсно на початку зими прибули посланці Казимира. Монастир завжди радо відчиняє браму перед усіма, хто стукає у неї. Їх дійсно прислав князь, але не з тої причини, про що думаєш ти, Леве. Куявський князь, відчуваючи свою кончину (а помер він через місяць), розіслав у монастирі своїх посланців, щоб молилися за його спасіння. Зараз замість нього править син Земомисл, і він не спішить відвідати нас.

Відповідь Воїшелка Василька переконала. Але не Лева. Він зневажливо усміхнувся.

— А за спасіння чиєї грішної душі приїжджав молитися старший син Казимира Лєшек, названий Чорним? — запитав він.

Тут стривожився Василько Данилович. Саме проти Лєшека пробували настановити його польські посли півроку тому.

— Мені хтось пояснить, про що ви так уперто сперечаєтесь? — не втерпів Шварно.

— Брате, ти вважаєш мене своїм суперником, ба навіть ворогом, — говорив Лев. — Ти навіть не захотів повідомити мене про радісну звістку, що став повноправним володарем Литви. Звичайно, адже свояк сам передав тобі все правління! А тут бачиш як? Дядько попереджав нас, що Литву хочуть зайняти мазовецькі, краківські і куяльські князі. Куявський Казимир і мазовецький Лєшек вже навідали твого свояка. Цікаво, з Кракова ще не було нікого, чи я щось пропустив?

Василько продовжував мовчки спостерігати за присутніми. Звичайно, він не хотів, щоб на снемі, організованому ним же, хтось когось звинуватив, навіть якщо це і справедливо. З іншого боку, він бачив, що Лев найбільш поінформований про предмет розмови, і старшому племіннику не відмовиш у рішучості.

Воїшелк, вірніше монах Лавриш, аніж князь, зберігав такий завидний спокій, неначе все, що тут відбувається, його не стосувалося.

— Лєшек дійсно шукав у мене підтримки проти свого суперника на польський трон, але отримав відповідь, котру я повторю перед вами: «Земні справи мене не цікавлять!», — говорив він. — Правда, тоді я додав дещо, але не можу сказати це зараз.

— Чому? — запитав Мстислав.

— Бо я тоді сказав: «Ідіть з миром!»

— Воїшелку, ти мав би розповісти нам про ці відвідини, — похитав головою Василько. — Тоді не довелося б Левові звинувачувати тебе у будь-чому. Погодьтеся, що обвинувачення князя перемиського звучать досить переконливо.

— Я не вважав за потрібне це робити. Вважав, що це стосується мене, й не більше.

— Це стосувалося б лише тебе, якби не та обставина, що за всім цим маячить тінь Пржемисла Отакара! — повчально сказав король. — Чесно зізнаюся, не скажу, коли і де він зупиниться.

— Якщо не зупинити його самим!

Усі подивилися на Лева.

— І яким чином ти збираєшся його зупинити? — в’їдливо запитав Шварно.

До нього знову повернулася його впевненість, що поступилася сумнівам, коли старший брат звинувачував Воїшелка.

— Чому б тобі не попросити свою жону, щоб вона посприяла тому, що її племінниця Кунегунда відверне Пржемисла від наших земель?

Василько Романович, бачачи, що зустріч рідних братів може закінчитися не просто сваркою, заспокійливо підняв руки.

— Прошу не забувати, що ви не просто брати, але й князі, яким негоже уподібнюватися смердам, — сказав він. — Пам’ятайте, як поводився у подібних ситуаціях ваш батько!

— Наш батько не бував у таких ситуаціях, — заперечив Лев. — Він був один, а ти, дядьку Васильку, завжди підтримував його. А зараз хто з присутніх тут назве мені людину, що здатна підняти всіх інших проти Отакара, Орди, тевтонів?

Це прозвучало, як удар проти Василька, короля Руського, але Леву було байдуже. Він (і не лише він) бачив, що дядькові важко розібратися в тому, хто з синів може очолити дружину проти неприятеля.

— І що саме ти пропонуєш? — подав голос Володимир, який досі не проронив ні слова.

— Королівство має бути єдиним, — упевнено відповів Лев. — І король має бути один.

— Тобто ти, — хитро подивився на нього Воїшелк.

— Король має бути один! — повторив Лев. — А то виходить досить дивно: ти, дядьку, король Руський, Шварно — також король Русі. Мене і Мстислава також ніхто не позбавляв цього титулу, хоч ми і не хвалимося цим. Навіть послам з інших країв важко розібратися, до кого з нас звертатися. А якщо справа заходить за литовські справи, то згадують і монаха Лавриша. Тому я повторюю: король має бути один!

— А що робити з іншими? — поцікавився Мстислав.

Йому, як наймолодшому з братів, узагалі не світила перспектива натягнути на голову королівську корону батька, тому він споглядав на все спокійно.

— А інші мають прийняти цей вибір. Я сказав усе!

Настала тиша. Кожен обдумував почуте. Кожен, як би він не ставився до Лева, розумів, що той має рацію. Правда, майже всі підозрювали, що, говорячи про єдиного короля, князь перемиський і белзький має на увазі себе.

— Ми не про це говоримо, — вставив Володимир. — Нам ніхто не заважає, за винятком своєї гордині, звичайно, прийти на допомогу один одному, якщо комусь загрожує небезпека. Ніщо, крім гордині. Та, на жаль, так сталося, що ніхто допомогти нам не спішить. Адже папи лише вміють обіцяти і ставлять на перше місце мову, якою ми повинні молитися за своє спасіння. Тепер згадаймо наших тестів. Хто з них готовий стрімголов кинутися на допомогу своєму зятю? Ну, не стрімголов, але кинутися? Мій тесть, князь чернігівський? Чи, може, Бела? Леве, ти впевнений у ньому? Міндовг Шварнові не допоможе, хіба з того світу. Мстиславе, пробач, але хан Тейгак далеко звідси і, боюсь, вже забув про одного з своїх численних зятів. Тому ми приречені допомагати один одному!

— А ми йдемо з ординцями на землі брата! — Шварно подивився на Лева.

— Твої землі я не чіпаю, — запально відказав Лев. — Це не твої володіння примикають до Орди! Це не твої міста залишені без оборонних мурів, а єдині з нас усіх мають мури.

— Але ж на Литву ти водив Орду! — подав голос Воїшелк.

— Прошу всіх заспокоїтися, — перервав цей словесний потік Василько. — Гадаю, на сьогодні ми можемо закінчити. Нам усім є про що подумати. Гадаю, спільне святкування Великодня примирить всіх і переконає інших у нашій злагоді. Давайте зараз усі підемо до собору і помолимось за нашу спільноту. Леве, я хочу, щоб ти залишився.

Четверо чоловіків підвелися і один за одним покинули кімнату. Василько і Лев залишилися.

— Воїшелк тебе переконав? — запитав Василько.

— А тебе, дядьку?

— Мені важко відповісти. Але саме зараз розкол нам не потрібен.

— Я також не хочу розколу, — признався Лев. — Я лише бачу, що всі ви прихиляєтеся до Воїшелка. Шварно вдячний йому за титул князя литовського; ти, дядьку, що він називає тебе батьком, і всі — що він, язичник, син католиків, став православним, до того ж монахом. Я не вірю таким перевтіленням! Не вірю. Але Володимир правий: ніхто мені не допоможе — ні Бела, ні Климент. А тут збоку Сарай постійно нагадує мені, що я повинен підкорятися то одному ханові, то іншому.

— Ти хочеш позбутися опіки хана?

— Як батько.

— Якщо не папа і не твій тесть, то кого ти хочеш взяти собі у союзники в боротьбі проти Сараю? — запитав Василько.

Відповідь Лева його приголомшила.

— Монголів!

XVIII

Василько Романович не переставав дивуватися тому, що говорив Лев. У словах перемиського князя відчувалася інтонація його батька, короля Данила. Раптом Василько зрозумів, що наміри племінника можуть здійснитися, тим більше враховуючи його цілеспрямованість.

— До моїх південних границь підступає Орда, — говорив. Лев. — За сміливість на Кавказі чи, може, навпаки, за якусь провину хан відправив туди свого темника Ногая. Я не знаю причини, але гадаю, хан уже пошкодував про свій намір. Ногай помаленьку відходить від Сараю.

— Звідки у тебе такі відомості? — здивувався Василько.

— Ногай сам повідомив мене у своєму посланні і запропонував своє покровительство.

— Тобто стати його данником?

— Так, але не про данину йдеться, — заспокоїв Лев. — Ногаю зараз потрібно одне: спокій на його північних землях. Тут наші бажання співпадають. Мені також потрібен спокій на моїх південних землях.

— Тобто ти не чіпаєш Ногая, а він не чіпає тебе?

— Вірно!

— І все? Чомусь мені не дуже віриться у такий безкорисливий подарунок цього Ногая, — засумнівався Василько.

— Мені також, тому ти правий: це ще не все. Зараз Ногай ще підпорядковується великому хану і змушений виконувати всі його, так би мовити, починання.

— А якщо ці починання, як ти кажеш, стосуватимуться чергового походу на Русь?

Лев похитав головою.

— Цього не буде, — відповів він. — У своєму листі Ногай запевнив мене, що ні про які походи на мої землі мови йти не буде.

— А землі Шварна? Володимира? Волинь?

— Дядьку, ти мене почув добре — на мої землі. На сьогоднішній день це перемиська, львівська і белзька земля. Пробач, але за те, що не моє, я відповідати не можу. Це була вимога Ногая, не моя!

Василько Романович довго дивився на Лева, і дедалі більше йому здавалося, що це не син Данила, а сам Данило сидить перед ним.

— Виправ мене, якщо я неправильно щось казатиму, — мовив дядько. — Якщо всі наші землі будуть під владою короля Лева — монголи забудуть сюди дорогу?

— Такого стверджувати я не можу. Є поляки, литвини. Якщо той же Ногай вирішить пройтися по їхніх землях, я змушений буду пропустити його, та й, цілком імовірно, надати свою дружину йому в допомогу. Але те, що не буде нападів на Русь, — він мені гарантував.

— І ти йому віриш?

— Батько ж повірив папі!

— І чим це закінчилося?

Лев відповів:

— Тут вірніше! Між Сараєм і нами є Ногай.

— Тоді як ти збираєшся використати Ногая проти монголів?

— Ногай стверджує, що він правнук сина Чингісхана Джучі і має таке ж право на титул великого хана, як і інші його нащадки. Я спробую підтримати його у його ж намаганнях перебратися до Сараю.

— Але що ти зробиш? — запитав Василько.

— А нічого! Просто підтримаю. Таке не забувається.

— А якщо він програє?

— Залишуся данником Сараю. Але він не програє. На відміну від інших претендентів, Ногай має свої землі і військо.

— Брати про це знають?

— Лише ти, дядьку! Сподіваюся, що це залишиться між нами. Повір, я боюся не гніву того ж таки Шварна чи Воїшелка. Зовсім ні. Я не хочу, щоб про наміри Ногая дізналися в Сараї. Йому буде непереливки, а з ним і мені.

— А як бути з братами? Як ти збираєшся зібрати всі землі? Чи все-таки забрати?

Лев усміхнувся.

— Негоже нам, Романовичам, воювати один з одним на радість нашим ворогам, — відповів він. — Той же Болеслав, який не знає, що робити зі своєю жінкою, чудово знає, що зробить з нами.

— Та як же?..

— Пробач, дядьку, але ти не маєш внука. Шварно взагалі не має дітей. Кому Володимир і мій брат передадуть свої землі? А я вмію чекати!

«Це вірно», — подумав Василько. Що-що, а чекати слушного моменту старший син Данила вмів!

Ці думки не відпускали Василька навіть тоді, коли він разом з усіма родичами відстояв службу у головному храмі Володимира. Король знав, що це гріх, але повністю віддатися службі сьогодні, у Страсний тиждень, йому заважали думки. Почуте від Лева вивело його з рівноваги. Звичайно, він не міг не відзначити, що найстарший племінник намислив те, що робив свого часу його батько. Правда, беручи до уваги теперішні реалії, на Рим сподіватися не варто, та й не у Римі зараз перебуває вселенський єпископ! Але вийти з-під опіки монголів, використовуючи тих-таки монголів? На таке не міг наважитися навіть Данило. А йому не бракувало мудрості у таких справах!

А Лев слухав службу, спокійно стоячи поруч Воїшелка, неначе не він деякий час тому звинувачував литвина у намаганні повернутися до правління і, більше того, запросити на свої землі чужинців. Зрештою, нічого незвичайного у цьому не було: Воїшелк свого часу хрестив сина Лева, Юрія, і був тому кумом. А церква вчить прощати все. Можливо, це саме той випадок.

А далі сталося взагалі неймовірне! Воїшелк з Левом поїхали удвох до монастиря, що під Володимиром. Василько Романович, а з ним й інші зовсім перестали що-небудь розуміти. Цей вчинок Воїшелка (а виходило, що саме він і запросив Лева до себе) не сподобався Шварнові, і той відбув у Холм. Нічого не зрозумів Мстислав і поїхав до Луцька. Навіть син Василька Володимир покинув батька, пообіцявши повернутися на Великдень. А Василько, стомлений важким, але таким безрезультатним днем, приліг відпочити.

А серед ночі його розбудили...

Василько Романович сподівався побачити будь-кого, але не Лева. Перемиський князь чемно чекав у сусідній кімнаті, поки дядько одягнеться. Він підвівся, коли Василько з’явився у кімнаті.

— Я стара хвора людина, — майже жалісно мовив той. — Леве, невже не можна почекати до ранку? Що такого сталося, що ти перервав мій сон?

— Я вбив Воїшелка, — сказав Лев.

Сон неначе рукою зняло. Щоб не впасти від несподіванки, Василько схопився рукою за спинку крісла. Він одразу повірив у сказане племінником.

— Чому? — тільки й запитав.

— Я не хотів цього. Ми разом поїхали до нього в монастир. Признаюся: хотів ще раз поговорити з ним, щоб перестав приймати у себе різних князьків мазовецьких, а то правильно не зрозуміють, як от я. Воїшелк згодився, і ми усамітнилися у його келії.

— Далі?

— А далі було таке. Він звинуватив мене у намаганні прибрати всю литовську землю, відібравши її у свого брата, а його зятя Шварна. Я спробував переконати його, що це не так і що мене більше цікавлять руські, а не литовські землі. Не знаю, навіщо це йому було потрібно. Словом, я відштовхнув його від себе. Він упав, ударився головою об кут стола. Коли я підійшов до нього, Воїшелк уже був мертвий.

Василько запримітив, що Лев не виправдовується, а отже, говорить так, як було насправді. Лише після цього король сів у крісло. Йому не треба було пояснювати, що чекає на них усіх. Тої далеко не ідилії вже не буде. Незалежно від того, вбив Лев Воїшелка навмисно чи випадково, цього йому не пробачать литовські князі, а якщо не йому, то відбувати доведеться Шварнові.

— Ти розумієш, що ти накоїв? — запитав він.

— Та звідки я знав, що він настільки ослабить себе постом! — випалив Лев. — Звичайні люди...

— Воїшелк — монах! Був... І піст для нього — звичний стан. Леве, ти підставив усіх нас! Тебе звинуватять у тому, що ти вбив його з помсти за брата Романа; Шварна — у тому, що він не захотів повертати Литву синові Міндовга; мене... А мене у тому, що зібрав вас усіх і звів тебе й Воїшелка.

— Хто звинуватить?

— Та всі: той же Пржемисл чи хоча б Тройден. Адже саме він добиватиметься трону.

— Та біс із ним, з цим троном! Батько лише воював Литву, але ніколи не намагався прибрати її. Одні клопоти від цих литвинів! То нападуть на ятвягів, і допомагай їм, то ятвяги нападуть на них, тоді захищай їх, то тевтони згадають про них... Та мені наплювати, що подумають про мене! Звинуватять мене у помсті за Романа? Та й нехай! Помстився за смерть улюбленого брата? Дядьку, нам тепер треба триматися разом, як ніколи раніше!

— Важко буде переконати Шварна у тому, що це сталося не навмисне, — сказав, зітхнувши, Василько.

Тим часом десь іздалеку почувся дзвін.

— Це з монастиря, — мовив король. — Напевне, дізналися про смерть.

— Та я і не крився, — знизав плечима Лев. — Одразу повідомив ігумена. Повторюю: я ненавмисно. Так, винен, що не розрахував свої, а вірніше, його сили. Більше того, згоден залишитися у Володимирі.

Василько заперечливо похитав головою.

— Це зайве і, повір, небезпечне. Рушай зараз же до Львова, а ще краще — у Перемишль. І якщо хочеш здійснити те, що задумав, спіши: зараз для цього найсприятливіший час.

Це Лев Данилович знав і без нагадування. Він згодився з дядьком у тому, що його присутність на похороні вбитого ним же кума буде принаймні недоречною. Дійсно, слід починати втілювати задумане. Якщо вдасться довести все до кінця, всі забудуть про цей прикрий випадок.

І Лев, не мешкаючи ні миті, у супроводі нечисленної дружини залишив Володимир саме тоді, коли в місто входила делегація монахів монастиря. Вони розминулися на мосту, перекинутому через оборонний рів. Як істинний християнин, князь спочатку пропустив монахів, а вже затим рушив сам...

Зрештою, Лева ніхто і не винив. Усі ті, хто й хотів би звинуватити перемиського князя у навмисному вбивстві литовського князя, самі прийшли до влади не зовсім мирно. А сам Лев нічого й не заперечував, і не виправдовувався. Убив? Так. Але не навмисно! Звичайно, гріх, а те, що вбив монаха, та ще й у Страсний тиждень, — особливий гріх. Правда, всі знали, що останнього дня перед Великоднем князь висповідався, покаявся у гріхах і прийняв Святе причастя, що підтверджувало: всі гріхи йому простилися.

Але це нікого не цікавило. Життя текло своїм руслом, і лише десь там, у литовських містах, князьки коригували свої плани. Ті, хто сподівався на Воїшелка, зачаїлися, роздумуючи, на кого тепер сподіватися, ті ж, хто розглядав покійного як суперника, полегшено зітхнули: на одного менше.

Чи не єдиними, хто програв від смерті сина Міндовга, були Шварно і Пржемисл Отакар. Як і передбачав Василько, Шварно одразу втратив підтримку навіть тої невеликої кількості місцевої знаті, яка терпіла його як зятя Воїшелка. Великий князь Литовський так і не зумів переконати знать у тому, що до цього він не має жодного стосунку.

А на заході чеський король втратив людину, котру хотів використати у своїх намірах шантажувати литвинів. Тепер йому нічим було спокусити польських князів. Доведеться вигадувати щось інше.

Напевне, єдиний, хто виграв від вчинку Лева, був литовський князь Тройден. На знак своєї прихильності до Лева (а може, і до його вчинку) Тройден відправив до Львова свого сина Римунта. Він одразу ж заприятелював з Юрієм, сином Лева. Князь вирішив, що в майбутньому це йому стане у пригоді, а той факт, що єдиний син претендента на литовський трон буде у нього, не зашкодить.

Уже вдома, в спокійній обстановці оцінивши ситуацію, Лев Данилович дійшов висновку, що, незважаючи на обставини, що призвели до такого стану, він опинився у виграші. Все, що сталося у Володимирі, хоч і без злого наміру, добре вписувалося у той план, яким Лев поділився зі своїм дядьком.

Усі застигли в очікуванні, чим усе це закінчиться.

XIX

А Нежданові з Тугаром було не до розборок між князями. Вони разом з Власом, Левком і, як не дивно, Жирославом прямували кіньми на схід. Там, на відстані трьохсот п’ятдесяти верстов, лежала мета їхньої подорожі — прикордонне місто Бакота. Напевне, найбільше прагнув туди потрапити Тугар. Він і не приховував своєї радості. Правда, якщо Неждан знав про істинну причину цього, хоч і не поділяв цієї радості, то іншим трьом було невтямки, чому це дорослий воїн так радіє.

Їхня п’ятірка була одна з багатьох, відправлених Світозаром у різні міста держави. Ще, здавалося, недавно ніхто й не помишляв про далекі подорожі, хоч всі знали, що вирушати доведеться, і кожен знав, куди саме. Група Неждана (а саме його Світозар поставив головним) повинна була за першим наказом виїхати до далекої Бакоти і там перебрати на себе оборону міста. Для цього до воєводи Бакоти везли листа самого князя Лева.

Знайомий більшості жителів Тустані Ратибор, неначе недавній сніг, з’явився у фортеці у Великодню ніч, коли всі були в невеликій церкві. Світозар, вислухавши посланця, лише кивнув головою і продовжив слухати службу. Він дав можливість ратникам освятити паски, скуштувати освячене, почекав, поки діти кинуть шкаралупи свячених яєць у воду озера поруч, щоб підземні рахмани хоча б наступного дня змогли відсвяткувати Великдень, і лише після цього повідомив, що групи від’їжджають сьогодні ж.

Найважче це пережила Злата, адже фортецю покидали обидвоє братів, і вона вперше залишалася з сином сама. Увесь час, поки тривала підготовка до від’їзду, жінка ходила заплакана і не могла нічого робити — все валилося їй з рук. Побачивши це, інші жінки, які виряджали чоловіків, готуючи їм у дорогу їжу, не стали залучати її до роботи. Правда, Злата все ж окремо дещо приготувала для Неждана з Тугаром.

Малий Гійом не відходив ні на крок від хрещеного і Тугара, неначе сподівався, що дядьки в останню мить передумають і візьмуть його з собою. На превелике його розчарування, цього не сталося, і Гійом міг лише тішитися кривою сарацинською шаблею, котру Тугар залишив йому на згадку. Сам ратник мав однакові з усіма обладунки.

Вже з першого погляду ратники відрізнялися від звичних дружинників. Якщо останні для прикриття тіла мали кольчугу, то на воїнах, що покинули Тустань, були захисні обладунки з пластин, що сягали нижче пояса. Голову кожного ратника увінчував гостроконечний шолом з кольчужним коміром. На поясі висіли довгий і короткий мечі. Напевне, єдине, чим розрізнялися воїни, були візерунки на невеликих трикутних щитах. На щиті Тугара на зеленому тлі красувався білий лев; Неждана можна було впізнати по жовтому двозубці на червоному щиті.

Коні також мали різну масть, але це вже було несуттєво. До чотирьох ратників, що спеціально готувалися до цього, приєднався і Жирослав, якого Ратибор залишив у Тустані і який забажав стати одним із них. Світозар не заперечував.

Дорога до Бакоти була довгою і небезпечною. Мало того, що вона пролягала густими лісами, де можна було лише мріяти про вторований шлях. Нечисленні каравани, що все-таки ризикували проїхати повз Тустань (а іншого шляху ще треба пошукати!), розповідали про зграї розбійників, які все ж не ризикували нападати на озброєні каравани. П’ятірка ратників зовні не була великою небезпекою для можливих розбійників, але кількість завжди оманлива. Зрештою, вже наступного дня їм випало показати, чого вони навчилися майже за рік перебування у Тустані.

Як і дорогою до фортеці, на них напали під час перепочинку. На цьому вся схожість з попереднім нападом і закінчилася. Тугар із товаришами вже не були такими наївними беззахисними воїнами, як рік тому. Вони миттєво згрупувалися, стали у коло спинами один до одного й озброєні зустріли ворога, що навально оточив галявину. Нападників налічувалося не менше півтора десятка, тому вони виглядали такими зухвалими. Їхня відвага розвіялася, коли після першої ж сутички п’ятеро з них повалилися на траву мертві чи важко поранені. Інші не встигли збагнути, що ж сталося, як ратники розосередилися і вже билися самостійно, щоправда, не забуваючи дивитися навсібіч. Хоч на кожного з них припадало по два нападники, а Тугару дісталося аж три, технікою володіння зброї зухвальці володіли погано, тому невдовзі більшість із них попрощалися з життям. На галявині лежали одинадцятеро тіл, у більшості — бездиханних, лише троє ще подавали ознаки життя, однак небезпеки для ратників вони не становили. Коли інші ратники з полегшенням розпрямили спини і витерли закривавлені мечі, Тугар ще бився з останнім розбійником. На вигляд йому було не більше років, аніж самому Тугару, і він володів мечем досить-таки вправно, але все ж не так, як русич. Несподіваний миттєвий випад довгим мечем, і ось нападник із розкраяним черевом вже повалився на зелену траву.

Тугар подивився на пораненого, потім із жалістю на свій обладунок у кривавих плямах і скрушно сказав:

— Знову доведеться річку шукати! А то засохне — потім не відмиєш!

— До вечора повинні вийти до ріки, — заспокоїв його Неждан. — Якщо таке буде повторюватися, ми не встигнемо вчасно прибути на місце.

Він наказав Власу і Левку привести коней, а сам зібрався заховати в торби недоїдений харч, як почув, що останній розбійник когось кличе. Переглянувшись із Тугаром, він підійшов до пораненого. Меч Тугара глибоко увійшов тому у живіт, і у нещасного не було шансів не те що залишитися живим, але й дожити до вечора. Взагалі навіть дивно було, що він досі живий: з рани текла брудна кров — видно, меч зачепив нутрощі.

— Ви їдете з Тустані? — слабким голосом запитав поранений.

Брати і Жирослав, що приєднався до них, мовчали. У них не було ніякого бажання розкриватися перед невідомим.

— Не бійтеся, я нікому не розповім, — заспокоїв той, неначе здогадавшись про їхні сумніви. — Хіба що Господу, але йому і без того все відомо.

— Так, ми з Тустані, — підтвердив Неждан.

— Я так і думав. Я хочу запитати вас: чи є у фортеці жінка на ім’я Злата?

Почувши таке, брати переглянулися. Вони відчули, що Златі щось загрожує.

— Що тобі відомо про Злату? — суворо запитав Тугар. — Навіщо вона тобі?

— Мені вона вже не потрібна. Я не жилець, але хочу знати перед смертю, чи дійсно вона в Тустані?

— Так, Злата у фортеці.

— Хто вона вам?

— Вона — наша сестра.

Вмираючий криво посміхнувся. Це вийшло у нього мимоволі — видно, біль у животі був нестерпним.

— Ні, Злата — моя сестра... — тихо мовив він.

У Тугара очі полізли на лоба, а Неждан лише попрохав Жирослава відійти, мовляв, тут сімейне. Той без опору виконав прохання. А Неждан присів перед пораненим.

— Ти... Остромир? — обережно запитав молодший брат.

— Вона розповіла вам?

— Що тут відбувається? — невдоволено поцікавився Тугар. — Ти його знаєш?

— Злата колись розповідала мені про молодшого брата Остромира, якого втратила ще у Звягелі. Правда, вона була певна, що той загинув.

— Я вижив і весь час шукав сестру. Мені розповіли, що її забрали якісь лицарі. Коли я прибув у село, де стоїть їхній замок, вона вже поїхала кудись. Потім був Львів, але і там я не застав сестру. Лише декілька років тому дізнався, що у фортеці Тустань живе подібна жінка. Але за стіни фортеці шляху не було. Так я став розбійником, щоб хоч таким чином дізнатися про сестру або дати про себе знати. Решту ви бачите... — Поранений знову усміхнувся, і цього разу у нього вийшло краще.

Неждан подивився на Тугара.

— Він говорить правду. Ти поранив брата Злати, — сказав він.

Тугар хотів щось відповісти, але тут знову озвався Остромир.

— Повірте, я ні про що не шкодую. Видно, така моя спокута за гріхи, що я вчинив на землі. Мені навіть неважко помирати, знаючи, що моя сестра жива і що про неї піклуються. Перед смертю я хочу попрохати вас про дві речі.

— Проси! Прохання вмираючого — закон! — сказав Неждан.

— Я хочу, щоб ви розказали Златі про мене.

— Це буде важко зробити. Ми не знаємо, коли знову повернемось у Тустань, але коли повернемось — розповімо обов’язково!

— Цього мені досить. Виконайте і моє друге побажання. Я не хочу лежати непохованим, щоб моє тіло розтерзали голодні вовки і ведмеді. Поховайте мене по-християнськи. Знаю, я не заслужив цього у житті, але, можливо, з поваги до брата Злати ви зглянетесь наді мною.

Брати знову переглянулися, і Тугар кивнув головою.

Заодно вирішили поховати й інших. Остромир невдовзі помер. За ним відійшов ще один розбійник. Двоє інших продовжували мучитися, і щоб більше не затримуватися, Тугар завдав їм «удару милосердя», водночас припинивши страждання.

Нашвидкуруч засипавши яму землею, ратники скочили на коней і поскакали просікою, намагаючись надолужити згаяний неочікуваною затримкою час.

Того дня Тугар з Нежданом не говорили про брата Злати, що казна-звідки з’явився у їхньому житті і так саме несподівано зник. Цього разу вже остаточно. Кожен розумів, що для Злати це буде важким подвійним ударом: довідатися про брата, якого вона вважала мертвим, та одразу ж дізнатися, як він помер, загинувши від руки улюбленого названого брата. Так, їй це буде важко витримати.

А поки що Злата ні про що не здогадувалася, бо названі брати Тугар і Неждан прямували у бік, протилежний тому, де зараз перебувала жінка. І невідомо, коли вони знову побачать її. І чи побачать узагалі, тим більше що через день на загін знову напали. Залишивши вісім трупів, цього разу вже не утрудняючись їх поховати, Неждан зі своїм загоном заспішили далі.

Така активність розбійників пояснювалася просто: цією дорогою прямували торгові каравани — найпривабливіша здобич. Правда, частіше нападникам вдавалося спіймати облизня — останнім часом каравани супроводжували охоронці. Тоді нападу зазнавали всі, хто траплявся на їхньому шляху. І знову не завжди успішно. Після подорожі загону з Тустані розбійники не дорахувалися двадцяти семи своїх товаришів. Небагато, якщо рахувати всіх бажаючих поживитися за рахунок інших, але недобра слава про загін уже йшла перед ним, тому до Бакоти Неждана з ратниками більше не тривожили.

Місто, призначене для оборони південних кордонів держави від набігів ординців, було повністю беззахисне. Якщо інші міста хоч залишили сліди, де колись стояли оборонні стіни, то в Бакоті їх знесли, а місце зрівняли з землею. Будь-хто міг підібратися до міста і без перешкод захопити його. Таку долю Бакота заслужила через зраду колишнього воєводи міста Милія. Він двічі зраджував короля Данила, одного разу зміг викрутися, а от іншого не вдалося. Теперішній воєвода Бакоти Славомир не дозволяв зрубувати високого дуба на головному майдані міста, хоч він іноді заважав. Саме на цьому дубі три місяці на вітру гойдалося тіло зрадника Милія. Воєвода не дозволяв його знімати, аж поки воно само не впало на землю. Але і після цього Славомир не заспокоївся. Тіло Милія вивезли у чисте поле і залишили на поталу диким звірам. Для цього навіть поставили віддалік сторожу, щоб переконатися, що ніхто, крім стерв’ятників, не наблизиться до нього. Так безславно закінчив своє життя двічі воєвода міста Бакоти і двічі його ж баскак Милій. Проте зараз під загрозою великого штрафу заборонялося навіть згадувати про нього.

Відкритість Бакоти всім вітрам, така бажана монголам, що із завидною періодичністю її перевіряли, щоправда, останнім часом вдовольнившись простим спогляданням з протилежного берега Дністра, виявилася оманливою. Князь Лев тримав у місті велику залогу, тим самим перекривши нею відсутність мурів.

А увечері сьомого травня вона поповнилася ще п’ятьма воїнами. Воєвода Славомир хотів було зустріти їх так само, як і попередні п’ятірки, але послання князя Лева примусило його змінити своє ставлення до прибулих. Насамперед він викликав до себе соцького Володислава і показав тому принесений Нежданом лист. Той, хоч і був значно старший, лише кивнув головою і закликав пройти за ним. Увечері того ж дня Неждан став новим соцьким війська у Бакоті.

XX

У суцільних сірих дощових хмарах якимось чином утворився розрив, і вперше за кілька днів з’явилося вечірнє призахідне сонце. З’явилося — і освітило густим червоним сяйвом скелі Білої гори. Здавалося, камінь ураз загорівся, і вогонь от-от перекинеться на гору. Вражений від побаченого, Тугар мимоволі замилувався цим видовищем. Він саме повертався з дозору, де провів увесь мокрий холодний день. І невеликим полегшення виявилося те, що надворі початок осені, що ще будуть теплі дні. Можливо, тепло повернеться вже цієї ночі, але Тугару з трьома товаришами від того не легше: вони вже замерзли, плащі наскрізь промокли хоч і не від дощу, але все ж від постійної мжички. Металевий обладунок натомість холодив іще більше.

Ратники захоплено споглядали скелю, де на неймовірній височині десь посередині кам’яного стрімчака прилаштувався скельний монастир. Дехто навіть перехрестився, побачивши таке. А Тугар уважніше подивився вгору. Там, у ніші, видовбаній у скелі бозна-ким і коли, лежало тіло командора ордену бідних лицарів Христа і Храму Гійома де Пардо. Як вічний охоронець, він оберігав одну з реліквій ордену. Йому ж, Тугару, належить повернути її Великому магістру. Правда, за цей час він не наблизився до своєї мети ні на йоту. За чотири місяці, що минули від часу його появи тут, Тугар дізнався про скельний монастир, здавалося, все. Він знав, що після того як боягуза Куремсу замінив рішучий Бурундай, у печерах монастиря сховалися останні захисники Бакоти. На пропозицію монголів здатися вони відповіли відмовою, через що були заживо засипані величезним камінням. Тільки зовсім недавно теперішній ігумен монастиря Григорій дозволив потривожити тіла захисників і належно поховати на місцевому кладовищі. Знав Тугар і те, що серед тих, кого поховали, не було де Пардо. Він і досі лежав там, де його поклали його товариші.

«У другому ряду третя ніша, якщо рахувати від Єрусалима», — згадав Тугар слова Едуарда Бомона. Значить, рахувати треба з півдня. Він уже навіть знав, де знаходиться це місце, але жодного разу не вдавалося навіть наблизитися до монастиря. Монахи — якийсь десяток, не більше — жили своїм відрізаним від містян життям і неохоче підпускали до себе чужинців. Лише воєвода Славомир іноді зустрічався з ігуменом, і то лише тоді, коли Григорій спускався донизу. А Тугар ламав голову над тим, як виконати завдання Великого магістра. Хоч він і пам’ятав, що не обмежений у часі, все ж вирішив не відтягувати і виконати завдання, як тільки трапиться нагода.

Що ближче до міста, відчувалася якась напруженість.

— Ми щось пропустили? — пробурмотів Тугар, уважно вглядаючись у місто.

Інші також помітили у місті якесь нездорове пожвавлення. Тугар навіть підвівся на стременах, чи бува не напали на Бакоту ординці, поки вони вартували десь в іншому місті, але це напевне був не напад.

— Може, якісь гості? — висловив припущення воїн зліва.

Його звали Ярославом, був він зі Львова і перебував у Бакоті вже більше року.

— Пам’ятається, минулої осені, десь приблизно у такий же час приїхав Світозар, — сказав він. — Може, зараз також...

— Або знову прибуло поповнення!

— Скоро дізнаємося, — впевнено мовив Тугар і пришпорив коня.

У місто в’їхали швидко. Ніяких новачків на вулицях не видно, і варта заспішила у дитинець, вірніше туди, де до навали Бурундая стояв дитинець.

На запитання Неждана, як вартувалося, Тугар відповів філософськи:

— Вже й не знаю, що сказати. Якщо хтось пробрався повз нас у місто, значить, не дуже вдало.

Тугар з відразою зняв з плечей мокрий плащ, став розв’язувати ремені захисного обладунку. Неждан поспішив його заспокоїти.

— До Бакоти прибув Світозар, — повідомив брат. — Те, що він проїхав повз вашу сторожу, — не ваша провина. Світозар свого часу був тут воєводою і знає всі підходи до міста, зокрема й таємні ходи. Розповідати іншим він не хоче. Але я не про це. Відпочивай! Здається, нас чекають певні події.

— Які події? — не зрозумів Тугар.

— Значні. Відпочивай!

Тугар сподівався, що наступного ранку Світозар захоче подивитися на своє військо, але яким же було його здивування, коли той же Неждан повідомив, що Світозара у Бакоті вже немає. На запитання, де він є і що тут взагалі, в біса, відбувається, Неждан лише відповів:

— Всьому свій час!

Але Тугар чекати не хотів, розуміючи всі наслідки. Можливо, станеться так, що їх знову заберуть у якесь Богом забуте Лукове подалі від мети перебування тут, у Бакоті.

«У другому ряду третя ніша, якщо рахувати від Єрусалима...» Легко сказати! Здавалося, легше пробратися у сарацинський Єрусалим, аніж подолати якихось півтори сотні ліктів Білої гори.

Але підходи до цього поки що нерозв’язуваного завдання довелося відкласти на непевний час. Наприкінці вересня Світозар знову несподівано з’явився у Бакоті, чим зовсім заплутав Тугара і не лише його. Воєвода знову зачинився у палаці Славомира. Про що розмовляли теперішній і колишній воєводи — залишилося в таємниці, але Світозар невдовзі відбув у Тустань, для чогось забравши з собою й Неждана. Володислав знову став соцьким, а Тугар залишився у невіданні, навіщо Світозару, а отже і Леву, потрібен його брат. Прощаючись, Неждан шепнув, що ще до зими вони побачаться і щоб він, Тугар, нічого не робив з того, заради чого прибув сюди.

З цим Неждан і поїхав. А Бакота залишилася у чеканні чогось невідомого.

А ще через місяць вартові повідомили воєводу Славомира, що із заходу до міста наближається чималенька дружина. Той негайно вислав їм назустріч невеликий загін, командувати яким поставив Тугара. З двадцятьма ратниками він поскакав полем вздовж Дністра. Яким же було здивування Тугара (і не лише його), коли на чолі дружини він побачив Лева Даниловича, а по праву руку від князя упізнав брата!

— Вітаю, князю! — сказав Тугар, приклавши руку до грудей. — Воєвода Славомир велів зустріти тебе.

— Що ж, славний воїне, показуй дорогу! — відповів Лев. — Хоч колись я й бував тут, за цей час багато води спливло Дністром.

Тугар примостився біля Неждана. Брати щиро обнялися. Побачивши це, Лев усміхнувся.

— Тож все-таки ти знайшов свого брата! — сказав він.

— Так, князю! Я вдячний тобі!

— Що ж, закінчимо з цим! — проказав Лев і першим пустився конем наперед.

Дружина рушила за ним.

— Що тут відбувається? — тихо запитав Тугар брата.

— Потім! — так само тихо відповів Неждан.

Тугар зрозумів, що нічого нового він від брата не дізнається, — той не хоче говорити чи не знає. Не настільки Неждан близький до князівського оточення, щоб знати причину появи того на південних землях Русі.

— Злату бачив? — поцікавився старший брат.

Неждан кивнув головою.

— І?

— Розказав, — буркнув той.

— А вона?

— А що вона? Поплакала, потужила і заспокоїлася. Брата вона не бачила відтоді, як убили її батька. Гадала, що й Остромир також загинув. А тут він невідь-звідки з’являється й одразу гине від твого меча. Ще до того, як дізналася про його існування. Поплакала та й заспокоїлася... — повторив Неждан.

— А на мене гніву не тримає? — поцікавився Тугар.

— Та не переживай! Ти ж убив не її брата, а розбійника. Тож не переймайся.

Тим часом дружина виїхала у велике поле. Лев зупинив коня. Решта зробили те саме. Князь деякий час мовчки сидів у сідлі, оглядаючи нічим не примітне поле. Потім обернувся до інших і сказав:

— Ось тут, тринадцять років тому, ми вщент розбили військо Куремси. Славна була битва! Багато воїнів поклали свої голови на цьому полі.

«Серед них була голова командора де Пардо», — подумки продовжив спогад князя Тугар, але, на його розчарування, більше Лев не сказав нічого. Він лише перехрестився і легко вдарив коня в боки. Дружина рушила далі.

Після прибуття до Бакоти князь Лев Данилович одразу поселився у дитинці — для того, щоб відпочити, чи для вирішення своїх справ. Те, що Лев не відпочивати приїхав, стало зрозуміло наступного ранку, коли, не дочекавшись сходу сонця, Бакоту покинув невеликий загін ратників. Їхній шлях лежав на південь. Про його справжню мету не знав ніхто, навіть Неждан, якого Тугар попросив хоч щось прояснити. Але молодший брат не знав, що відповісти.

А разом з першим снігом на протилежному березі Дністра вартові зауважили монгольське військо. На превелике здивування жителів Бакоти, Лев Данилович не те що не віддав наказу готуватися до відсічі, але навіть і не оголосив тривоги. Він спокійно спостерігав, як монголи переправляються через річку на невеликих човнах, залишивши на тому березі частину війська з кіньми.

То на зустріч з руським князем Левом Даниловичем прибув беклярібек західного улусу Золотої Орди Ногай.

XXI

Ногай Гайса Ica Кутар Татар виявився досить молодим тридцятирічним чоловіком, і князь Лев спочатку було засумнівався, чи дійсно перед ним той самий Ногай, якого, за чутками, боявся сам хан. Але те, з якою повагою і страхом ставився до нього почет, і, головне, відсутність правого ока, якого (Лев знав) Ногай позбувся ще на Кавказі, скоро розвіяло будь-які сумніви. Це дійсно був правитель придунайських володінь Улус-Джучі і південний сусід Русі. І, що найважливіше, Ногай відгукнувся на послання Лева, коли той відповів на його власне.

Правда, Лев Данилович наразі не знав, як поведе себе молодий амбітний монгол. Той же у свою чергу також вивчав сина грізного короля Данила, саме того, хто посмів противитися великому Сараю. І це в той самий час, коли інші князі (та хоча б то й же анда[20] Сартака Олександр!) ніколи не забували дороги до Сараю, щоб привезти ханові подарунки, намовити того проти сусіда, ба навіть супроти рідного брата, і насамкінець отримати бажаний ярлик на князювання. Данило приємно виділявся серед цього ряду; хоч його дії і принесли деяке занепокоєння батькові Ногая, він його більше поважав, аніж ненавидів. Лев же, розказують, дуже схожий на батька і зовнішньо, і тим, як править навіть тою незначною частиною батьківських земель, яка дісталася йому після його смерті.

На відміну від ханів Улус-Джучі, що так і не зуміли пересилите своїх звичаїв і продовжували проживати у юртах, Ногай був не такий. Він вибрав столицею місто Ісакча, саме вибрав, а не послідував практиці ханів поставити десь у степу свою юрту і гордо назвати це місце Сараєм. Більше того, поселився Ногай не в чистому полі, а на березі могутнього Дунаю. Побудоване ще до римлян місто привернуло увагу Ногая тим, що було невелике, далеко від Сараю і не дуже далеко від земель, котрі у недалекому майбутньому сподівався завоювати хан. Звичайно, зараз про це можна лише мріяти.

На подив Ногая, Лев звернувся до нього досить-таки чистою його рідною мовою. На спотвореному списом обличчі монгола русич прочитав схвалення.

— Мій вчитель Джафар, котрого ти приймав у своїй столиці, переконував мене, що король Руський не розуміє монгольської мови, — знайшовся що відповісти Ногай.

— Джафар — лише посланець, отже, йому не належить знати те, що маємо знати ми, — відказав Лев.

Ногай належно поцінував його відвертість.

— Я можу лише висловити свою вдячність, що такий високий правитель, як ти, в Улус-Джучі, згодився на цю зустріч, — продовжив Лев.

Ногай лише усміхнувся.

— Я так розумію, що цієї зустрічі однаково чекали ми обидва, — сказав він.

— В усякому разі, я прагнув її вже давно, — згодився Лев.

Вони сиділи в дерев’яній будівлі, гордо названій палацом. Після того як Бурундай знищив у Бакоті все, що було вище трьох людських зростів (причому для виміру використав не низькорослих монголів, а високого русича), у місті не залишилося жодного високого будинку. Цей «палац» воєвода Славомир побудував зовсім недавно. Він був високий, більше дозволеного, і його будівництво мало визначити реакцію монголів на цей «відхід від правил». Появу цієї будівлі монголи проковтнули.

— Пробач, що нічим не пригощаю тебе, — мовив Лев. — Джафар розказав мені, що ти став мусульманином, а я, прости мою необізнаність, не знаю, який зараз місяць. Я боявся образити тебе стравами, які заборонені у цей місяць.

— О, не треба таких пересторог! — заспокоїв його Ногай. — Зараз перший весняний місяць, і дванадцятого дня ми відзначили мавлід.

— Мавлід? — перепитав Лев.

— Народження нашого Пророка — нехай буде благословенне ім’я його! Тому для нас це радість, але нехай тебе не гризе сумління, що не пригостив мене. Ти правий: боюся, від багато чого з того, що стояло б на цьому столі, я відмовився. Тому я пропоную залишити це і перейти до того, що привело нас сюди.

— Залюбки! — згодився Лев.

Тим більше що сьогодні ж я змушений повернутися у столицю.

Про це Лев знав. Ще відправляючи на початку осені Світозара, князь наказав йому розвідати обстановку. Воєвода Тустані, згадавши молоді роки, вивідав усе. Лев знав, що у Ногая виник конфлікт з царем Болгарії. Тамтешній цар Костянтин І захотів породичатися із самим візантійським імператором Михайлом Палеологом і забажав, щоб той видав за нього заміж свою дочку. Болгарин почекав, поки помре його друга дружина, дочекався, коли імператор віддасть свою позашлюбну дочку за хана Абака (позашлюбна дочка хай навіть імператора — невелике надбання, але ж не пропадати добру!), і лише тоді відправив у Константинополь послів. Але й Ногай мав великі плани на дочку Михайла. Ситуація могла вийти з-під контролю і перерости у війну.

«Ну й нехай!» — подумав Лев, а сам кивнув головою, мовляв, розумію, у мене також термінові справи.

— Я хочу миру, — сказав він.

— Я також цього хочу, — вторив йому Ногай. — І зараз мені зовсім не потрібно, щоби з півночі на мене чатувала загроза.

— Про яку загрозу ти говориш, хане! Твої очі побачили, що Бакота є неприступною, чи, може, твої воїни наткнулися на військо у засаді?

— У мене лише одне око, але навіть ним я побачив багато чого, що ти, князю, намагаєшся приховати. — Ногай, здавалося, не зауважив, що руський князь назвав його ханом, що було суворо заборонено в Орді.

— Про що ти говориш?

— Тут, у Бакоті, ти тримаєш надто багато війська.

— І скільки тобі потрібно сил і часу, щоб здобути Бакоту? — поцікавився Лев.

Ногай знову усміхнувся.

— Якщо чесно — то небагато! Але мені чомусь здається, що й в інших містах у тебе не менше воїнів.

— Але не досить, щоб зупинити тебе. Міста стоять відкриті, розбійників і просто шукачів наживи багато. Ми ж повинні якось захищатися!

— Нехай! Більше того, я навіть повірю тобі. Тепер поговоримо про головне: чого ти хочеш?

Лев відповів не зразу. Він подивився на порожній стіл, чомусь подумав, що медовуха тут ніяк не завадила б.

— Я ж казав: хочу миру з тобою. Я не бачу, що робиш ти, тебе не цікавить, що роблю я. Ні ти, ні я не направляємо свої дружини один на одного. Погодься, що нічого доброго з того не вийде. Тим більше що у тебе справи на півдні, у мене ж справи на півночі.

— Що ж, ти слушно кажеш, князю, — відповів Ногай. — Мені неспокій на півночі не потрібен. І тобі також. Але як нам бути, адже я лише один із підданих великого хана? Якщо великий хан захоче напасти на Литву чи Польщу, я не зможу відмовити.

— Я розумію тебе. Що ж, якщо тобі доведеться це робити, я зрозумію.

— А якщо великий хан змусить і тебе до походу?

— Проти Польщі і Литви? Якщо ти не чіпатимеш моїх земель. Але і я хочу твоєї допомоги, коли буде потрібно.

— Якщо це не шкодитиме моєму ханові.

Взагалі-то Лев добився від Ногая всього, на що сподівався від цієї зустрічі. Для нього зараз важливішими були події у Литві і Польщі, аніж загроза з півдня. Тепер же він міг спокійно довершити свої справи на півночі, щоб потім... повернутися сюди. Згодом.

Але виявилося, що Ногай сказав ще не все. Він хитро подивився на Лева єдиним оком і мовив:

— Для цього я хочу, щоб ти забрав своїх воїв з південних міст.

— Яких? — запитав Лев упалим голосом.

На щось подібне він не сподівався.

— Бакота, Ушиця, Черн, Кучелмин.

Це були прикордонні міста, куди Лев відправив найбільше ратників. Тепер же доводилося фактично віддавати їх монголам. Подивившись на Ногая, Лев зрозумів, що той не відступить, і сподіватися на щось інше не доводиться.

— Дозволь і мені сказати. Якщо я заберу свою дружину з названих міст, крім Черна, я залишу інші мої міста перед небезпекою захоплення. Я не буду розповідати іншим князям, тим більше городянам, про нашу зустріч, але не хочу, щоб вони відчували себе незахищеними. Немає мурів — погано, але дружина захистить. Коли ж Бакота, Ушиця і Кучелмин залишаться без війська, боюся, миру, про який ми говоримо зараз, не буде на Русі.

Ногай відповів:

— У мене два запитання, князю! Перше. Чому ти з перерахованих мною міст виключив Черн?

Лев зітхнув.

— На жаль, є дві фортеці на моїх землях, котрі мені не належать. Це Тустань, яка у мене ж збирає мито, і Черн. Якщо ти не знаєш, то там живуть усі ті, хто колись тікав від бояр, своїх господарів і не захотів підпорядковуватися князю. Вони завдавали клопоту ще моєму дідові.

— Нехай, — неохоче згодився Ногай. — І друге запитання. Що ж ти хочеш зробити з іншими містами?

— Захистити їх, — відповів Лев. — Мурами.

На подив Ногая, він продовжив:

— Про жоден напад на тебе мови йти не може. Якщо ж на моїх землях з’явиться твоє військо, Ногаю, яке, ти сам запевнив, не зашкодить, городяни спокійніше приймуть його, споглядаючи на нього зі стін.

Ногай не міг не відзначити слушність у словах князя.

— Ти виводиш військо з трьох міст. Можеш звести мури також у трьох містах. Перемишль, Белз, адже ти князь перемиський і белзький. Третє місто...

Львів, — поспішив випередити його Лев.

— Місто, назване на твою честь? — усміхнувся Ногай. — Що ж, я не проти, нехай буде Львів. Сподіваюся, ми ніколи не зустрінемося на полі борні.

Лев його заспокоїв.

— У мене зараз інші плани, — сказав він.

— А коли вони справдяться?

— Це не буде так швидко, як тобі може здатися. А потім... — Лев обвів поглядом кімнату. — Чим не чудове місце для наступної зустрічі? Але, Ногаю, я маю ще одну вимогу.

Побачивши, що той скривився, Лев поспішив заспокоїти:

— Це навіть не вимога. Просте прохання.

— Я тебе слухаю.

— Скоро зима, — мовив Лев. — Нехай мої ратники залишаться у містах на зиму. Ти ж розумієш, що ніхто взимку мури зводити не буде!

Ногай подумав, що це слушно, і кивнув головою.

— Але я залишу в Бакоті свого намісника, — наостанок сказав монгол.

— Також мусульманин? — запитав Лев.

— А чому ти стривожився?

— Я хочу, щоб намісник такого шановного хана не почувався незручно. Послідовнику Пророка буде важко створити такі умови, — пояснив Лев. — Принаймні мечеті тут немає.

Ногай поспішив заспокоїти князя.

— Мій намісник — не мусульманин. Щоправда, і не православний.

— Язичник? — Лев ледве не сказав «поганин», але вчасно спохопився — невідомо, як відреагував би мусульманин на подібне слово.

— Він християнин. Хоч і латинянин, — пояснив Ногай.

Лев махнув рукою.

— Це не проблема! — сказав він. — У мене в містах їх багато. Не думаю, що ще один чимось мені зашкодить.

Того ж вечора хан Ногай переправився на протилежний берег Дністра. Князь Лев Данилович подарував йому човна, у якому ледве вмістилися всі подарунки, що їх привезли зі Львова.

Загалом і Ногай, і тим більше Лев залишилися задоволені зустріччю. Ногай забезпечив собі спокій на північних границях і фактично отримав під свою опіку прикордонні міста, а Лев, хоч і втратив їх, міг сміливо перекинути на північ підготовлених ним же ратників. І поволі відновлювати міста. Добре, що Львів також у цьому списку. Князь уже давно подумував про те, чи не перебратися з Перемишля у це місто, як свого часу батько покинув немилий йому Галич і зробив столицею Холм. А там, де три мicта, там і чотири. І так далі. Словом, Леву Даниловичу було чого радіти.

Чого не скажеш про Тугара. Дізнавшись, що весною доведеться залишити Бакоту, а отже, монастир і могилу Гійома де Пардо, він засмутився. Виходило так: щоб здійснити задумане, у нього залишилася зима.

А тут ще новий намісник хана Ногая! Тугар міг заприсягтися на Святому Письмі, що десь його вже бачив.

Намісника, котрого Ногай залишив у Бакоті, щоб князь руський нічого не зробив з того, про що вони домовлялися, звали Карл Руерг.

XXII

Несподівана поява гінця посеред ночі нічого доброго не обіцяла. Князь Лев Данилович хотів навіть послати до Мари Захарія Витановича, який посмів його розбудити (а до Мари князь посилав значно частіше, ніж до біса), але, знаючи печатника, вирішив не спішити з висновками: із дурницями той ніколи б не наважився потурбувати пана. Тим більше — серед ночі. До того ж у таку заметіль.

Лев Данилович мерзлякувато зіщулився, накинув на плечі овечий кожух, опустив ноги у високі, вихололі звечора чоботи і лише потім невдоволено запитав:

— Ну і навіщо мене розбудили?

Печатник Захарій низько вклонився.

— Пробач, князю! Прибув посланець від твого брата Шварна, — повідомив він.

«Якби Львів мав мури, ніякий посланець не розбудив би мене!» — подумав Лев, а вголос запитав:

— І чого хоче мій брат Шварно? Захарію, ти знаєш, що робиться надворі? Чому ти не прийняв гонця, не нагодував, не поклав спати, щоб зранку я міг — зауваж, виспаний — його прийняти? Навіщо така поспішність?

— Тому що твій брат Шварно помирає.

Сон як рукою зняло. Леву перехопило подих, і він зміг вичавити з себе лише одне слово:

— Клич!

Князь не став чекати, поки посланець привітається.

— Лист із тобою? — тільки й запитав.

— Ні, князю! — відповів той. — Великий князь Литовський дуже слабий і сам не міг написати. Він переказав мені на словах своє бажання бачити тебе в Холмі. Просив, щоб ти заспішив до нього.

— Брат настільки хворий? — стривожено спитав Лев.

— На жаль, князю, це так!

— Скажи мені таке: крім тебе, князь посилав іще когось?

— Не знаю, князю! Твій брат викликав мене сьогодні зранку, і я одразу ж вирушив у дорогу. Зміг лише зараз доїхати сюди.

Лев помітив, що той ледве тримається на ногах.

— Захарію! Відведи його, нехай відпочине, а сам підготуй коней і дружину. Зранку ми виїжджаємо.

Печатник пішов виконувати наказ, а Лев залишився сам. Він зрозумів, що цієї ночі більше не засне. Звістка про неміч брата схвилювала його. Він не бачився зі Шварном від тієї пам’ятної зустрічі у Володимирі, що закінчилася смертю Воїшелка. Хоч ця подія і перетворила Шварна на повноправного володаря Литви, стосунки між братами зіпсувалися остаточно. Шварно підозрював брата у тому, що смерть Воїшелка була не випадковою, а наперед спланованою ним, Левом. Видно, Василько Романович не зміг переконати його у протилежному, а може, і сам підозрював старшого племінника у нещирості. Коли ж проти Шварна виступили литовські князі, віддавши перевагу не йому, а синові Вовка Тройдену, за порадою й підтримкою той звернувся до Василька, Мстислава, але не до нього. Можливо, цьому сприяло й те, що Лев пригрів біля себе сина Тройдена. Як би там не було, в останній рік стосунки між братами стали найгіршими відтоді, як помер батько.

Але що могло статися з Шварном? Лев не знаходив відповіді. Середній брат завжди виділявся з-поміж інших завидним здоров’ям, та й років йому навіть сорока немає! Тут щось не так! Але що? Завтра буде видно.

Лев подивився у вікно, яке виходило на схід і у яке заглядало вранішнє сонце.

— Вже сьогодні! — сказав він до себе.

Більше спати не захотів. Залишив кімнату і спустився сходами вниз. Слуги вже прокинулись і заметушилися, щоб до сходу сонця встигнути приготувати князя в дорогу.

Лев Данилович вирішив не ризикувати і до Холма вирушив у супроводі численної дружини. Мало що могло приключитися дорогою до столиці Шварна, та й невідомо, що чекатиме на нього у самому місті. Можливо, звістка про недугу короля вже рознеслася сусідніми землями, й у Холм, як стерв’ятники на падаль, з’їхалися можливі претенденти на трон. Треба поспішати!

Невдовзі стало зрозуміло, чому гонець від Шварна подолав двісті верст від Холма до Львова лише до ночі: дорогу замело, і тільки на відкритих полях можна було проїхати по чистій мерзлій землі. Скрізь дружину чекав глибокий сніг. Тут Леву допоміг посланець від Шварна, який подолав цей шлях лише вчора. Він вибирав таку звивисту дорогу, що іноді князь запідозрював його у лихих намірах. Але хоч і не так швидко, як хотілося, та Лев наближався до Холма — чи не єдиного міста на Русі, що ще хоч якось могло захищатися від набігів розбійників.

Сонце ще не встигло сховатися у західному лісі, а львівська дружина заходила у міську браму Холма. Появу озброєного війська городяни зустріли насторожено, але, зауваживши, що приїхав не хто інший, як брат князя, заспокоїлися, а дехто навіть зітхнув з полегшенням. Чомусь усім здавалося, що все найстрашніше позаду і львівський князь (якому багато хто тут симпатизував) вирішить усі проблеми.

Лев Данилович спішився перед палацом, побудованим ще батьком. Тут Данило Романович влаштовував бенкети на честь своєї чергової перемоги, тут він прийняв рішення віддатися під опіку Папи Римського. Тут згодився на вимогу послів Бурундая знести міські мури на всій своїй землі.

Тепер у палаці батька помирав його середній син, призначений королем Русі.

До Лева приступив воєвода Холма Ярополк — могутньої статури п’ятдесятилітній чолов’яга, який колись служив їхньому батькові, а після його смерті разом з титулом перейшов до Шварна.

— Король чекає на тебе, князю! — сказав він.

— Що сталося? — запитав Лев.

— Король наказав мені негайно привести тебе до нього, — відказав Ярополк. — Пробач, князю, це воля короля.

— Тоді веди, коли так!

Воєвода повів Лева знайомими коридорами і кімнатами, і той зрозумів, що Шварно перебуває в опочивальні. Перед зачиненими дверима Ярополк зупинився.

— Далі мені не можна, — сказав він.

І Лев відчинив двері. Кімната, у якій помирав його брат, тонула у напівмороку. У кутках горіли свічки, але їхнього світла виявилося недостатньо, щоб освітити приміщення. Зліва від дверей стояло ліжко, на якому лежав Шварно. Лев аж злякався, побачивши брата таким. Здавалося, на блідому, аж жовтому обличчі Шварна не було жодної краплинки крові. Жовтизна шкіри особливо кидалася в вічі, контрастуючи з чорною бородою. Його очі запали і, слабко освітлені, здавалися чорними.

Шварно повернув до Лева голову. На його обличчі промайнула тінь посмішки.

— Приїхав, брате! — слабким голосом мовив він.

Лев підійшов до ліжка і взяв гарячу руку Шварна.

— Примчав одразу, щойно почув про твою хворобу, — відповів Лев. — Шварне, що сталося? Що з тобою?

— Сядь, Леве... Боюся, що це буде наша остання розмова...

— Що ти таке кажеш?

— Сядь, брате. Останніми роками ми так мало розмовляти ось так, як зараз...

Лев сів на край ліжка.

— Ти хочеш знати, що сталося? Не знаю... — почав Шварно. — Про те, що подібне може приключитися зі мною, я був певен. Особливо я це зрозумів влітку.

— А що сталося влітку? — допитувався Лев.

— Тоді я прибув до Латави[21]. Знаєш, після того як не стало Воїшелка (Шварно не уточнив, чому його не стало), я не міг довго відсиджуватися тут, у Холмі. Треба було показувати литвинам, що я продовжую піклуватися і про них, не лише про русичів. Тієї пам’ятної ночі мені не спалося. Неспокійні думки не давали заснути. А тут ще не на жарт розбушувалася гроза! Блискавиця вдарила у могутній дуб неподалік від Латави. Литвини зраділи. Для них це хороша прикмета, для нас же — провісник лиха. Тому я не спав. І тоді я почув за дверима шум. Останнім часом я не лягаю спати, не підклавши під ліжко меча. Я міг зустріти нападників, вони б не заскочили мене зненацька, і легко я не дався б, але я не знав, ні хто вони, ні скільки їх. Тоді я зробив єдине, що міг зробити, щоб врятуватися. Я втік. Так, Леве, утік, хоч ніколи не тікав з поля бою.

— Хто це був? — запитав вражений Лев.

— Я думав, що ти...

— Я?

— Пробач, але останнім часом твої вчинки підштовхували мене до цієї думки...

— Я ненавмисно вбив Воїшелка, — вкотре повторив Лев. — Хоч не любив його і, зізнаюся, дійсно хотів його смерті. Але це сталося випадково, присягаюся!

— Я зрозумів, що це не ти, позавчора... — сказав Шварно.

— А що сталося?

— Позавчора у Холм прибув Тройден.

— Тройден? — здивувався Лев. — Навіщо?

— Миритися.

— А хіба ви були ворогами?

— Я також так думав...

Шварно замовк. Лев бачив, що розмова виснажує брата, і хотів було перервати її, але хворий заговорив знову:

— Не слід відкладати розмову на потім, — сказав Шварно, вгадавши думки Лева. — Його у мене може й не бути. Тройден приїхав сам, якщо не рахувати чотирьох охоронців. Ми поговорили. Тройден хотів знати, що я робитиму, якщо польські князі знову захочуть, щоб Пржемисл віддав їм у володіння Литву. Я відповів йому, що мене не цікавлять подібні чутки і навіть якщо це правда, я не допущу, щоб у моїх володіннях моєю ж землею розпоряджався будь-хто.

— А що на це відповів Тройден?

— Тройден сказав, що до нього доходять чутки, — і він готовий вірити їм, — про пильний інтерес тевтонців до литовських земель. Деякі князі, особливо ті, що живуть на пограниччі з лицарями, готові знову віддатися на милість Отакару. Таким чином вони і важкої опіки тевтонців позбудуться, а заодно і за рахунок литвинів примножать свої землі.

— А навіщо миритися? — не зрозумів Лев.

До нього поволі почала доходити причина появи Тройдена у Холмі.

— Він забажав, щоб я не заважав йому укріплювати північні землі, на випадок, якщо тевтонці і поляки все ж нападуть на нього, — сказав Шварно.

— Тобто щоб ти дозволив йому чинити у себе в Кярнаве[22], що він хоче? — припустив Лев.

— Я також про це подумав, — підтвердив Шварно.

— І що ти?

— Відповів йому, що у мене достатньо сил, щоб відбити не лише німців, але й монголів разом з усім їхнім Сараєм. Я бачив, що Тройдену це не сподобалося, але виду він не подав. Потім я влаштував прощальний обід, і Тройден поїхав.

— А потім ти занедужав... — закінчив Лев.

Шварно деякий час дивився на брата.

— Їжа на столі була своя, — сказав він.

— І Тройден, що приїхав Бог знає звідки, не привіз із собою навіть бочечки вина? — здивувався Лев.

— Вино було. Але пили ми його разом.

— Це ще нічого не значить. Пам’ятаєш соломоничів, що колись допомагали батькові? Наш із тобою далекий родич...

— Едуард? — запитав Шварно.

— Едуард. Він розказував про хитрощі, до яких вдаються люди, щоб отруїти ворога. Твій гість може навіть пити з тобою з однієї чаші, а отруїшся ти один, — сказав Лев. — Що каже лікар?

Шварно усміхнувся.

— Закликає молитися. Тільки підозрюю, не за моє здравіє, а за мою грішну душу. Відчуваю, Леве, що сила поволі залишає мене. І навіть не поволі. Вчора я почувався ще не так погано.

— Добре, що ти послав за мною, брате. Мстислав прибуде також? А дядько?

Шварно похитав головою.

— Я закликав одного тебе.

— Чому не інших? — здивувався Лев.

— Бо я хочу віддати тобі свою корону, — була відповідь.

XXIII

Шварно Данилович напівсидів на підкладених за спиною подушках і важким поглядом дивився на присутніх. Тут були всі, на кого він спирався, керуючи державою: бояри, воєводи, далекі родичі, причому настільки далекі, що навіть не мріяли помишляти про корону. Всім присутнім король вірив. Вірив і в те, що й тепер вони правильно приймуть його слова. Поруч нього біля ліжка сиділа заплакана Рамуне. Вона лише сьогодні повернулася у Холм з монастиря, у якому поховали брата Воїшелка, і, лише в’їхавши в місто, дізналася про біду і про те, що нічого вдіяти вже не можна. З протилежного боку ліжка — крісло брата Лева. Від учорашньої ночі він не стулив очей. Зараз він сидить похмурий і нерадісний, хоч і знає, що казатиме брат. А Шварно, зібравшись з силами, що вже покидали його, мовив:

— Всевишньому Богові угодно призвати мене до себе. Хіба я, найменший серед малих, можу противитися Його волі? Видно, мої гріхи, що я їх учинив, не дозволяють мені далі бути на цій землі. Видно, моє каяття на сповіді виявилося недостатнім для прощення. Господу Богу видніше, адже бачить Він всі потаємні думки, як би ми їх не ховали. Я покидаю вас і хочу, щоб у моїй державі панував мир і спокій. На жаль, Бог не дав нам дітей.

Шварно повернув голову до заплаканої Рамуне. Вона лише сильніше стиснула його вологу руку. До Шварна на якусь мить повернулася сила. Його голос уже не був таким кволим. Він продовжив:

— Перед лицем смерті я передаю королівську корону моєму улюбленому братові Леву. Нехай він править князівствами Галицьким, Холмським і Дорогочинським. Віддаю я і Чорну Русь. Якщо мій брат побажає і надалі правити Великим князівством Литовським, нехай йому у цьому допомагає Бог. Я бажаю, щоб ви, мої вірні піддані, присягнули новому королю Руському!

Шварно закінчив. Промова стомила його, і він знесилено відкинувся на спину. А придворні, хвильку повагавшись, один за одним опустилися на коліна. Першим зробив це воєвода Ярополк, за ним — інші. Побачивши таке, Лев підвівся.

— Встаньте, вірні слуги короля! — наказав він. — Я прошу вас вийти. Король стомився.

З цими словами він схилив голову перед Шварном.

Запрошені мовчки, як це звичайно буває біля ложа помираючого, покинули кімнату, залишивши братів і Рамуне.

Лише тепер жінку покинули сили. Вона присіла на край ліжка Шварна і розпачливо заголосила:

— Боже! Невже нічого не можна зробити?

Шварно погладив її по голові.

— Не плач, кохана жоно! Видно, така твоя доля: не мати зі мною дітей і так рано стати вдовою.

Він повернув голову до Лева.

— Брате! Я не хотів говорити цього при всіх, щоб не ставити тебе у незручне становище перед слугами. Пообіцяй мені ще одне.

— Говори, брате!

— Перед тим як померти, я хочу почути від тебе, що ти ніколи не залишиш у біді Рамуне.

Жінка заголосила ще сильніше, а Лев лише скрушно похитав головою.

— Даремно ти просиш мене про це, — сказав князь. — Навіть без цього нагадування я зроблю все, щоб Рамуне ні в чому не мала нестатку. Ти будеш вільна у своїх діях.

Жінка ніяк не відреагувала на це. Вона найбільше хотіла, щоб Лев вийшов і залишив їх зі Шварном самих. Вона не хотіла ділити чоловіка ні з ким і бути з ним до кінця. Видно, цього хотів і сам Шварно.

— Залиш нас, — сказав він. — І дай знати про мене дядькові і Мстиславу. Може, вони ще встигнуть.

Не встигли. Коли ввечері наступного дня Василько Романович з сином Володимиром і племінником Мстиславом добралися до Холма, тіло Шварна вже лежало у церкві Святої Богородиці. Від самого ранку місцеві священики, змінюючи один одного, відправляли службу, і церква була повна людей. Шварна любили за життя, не зрадили його і по смерті.

Василько Романович, розгніваний на те, що йому повідомили про хворобу племінника так пізно, а ще більше за те, що застав того вже мертвим, підійшов до труни, довго дивився на бліде обличчя Шварна. На очах виступили зрадницькі сльози. Василько поцілував Шварна в чоло.

А священики, ні на що не звертаючи уваги, співали про упокій раба Божого Георгія. Саме так був охрещений четвертий син Данила Романовича. Правда, він сам ніколи не вживав цього імені. В дитинстві брати кликали його Свамиром, але це було дуже давно.

Василько якимось внутрішнім єством відчув, що верховодить у місті Лев. До нього час від часу зверталися бояри, щось вирішував з Левом воєвода Ярополк, навіть Рамуне, улюблениця Василька, десь та й скаже тому якесь слово. І Василько зрозумів, що замість Шварна став Лев.

Про це Василько і поговорив з племінником, коли вони вчотирьох — він, брати і Рамуне — зібралися на вечерю.

— Мій чоловік передав Леву всю владу, — підтвердила Рамуне.

— Всю? — не повірив Василько Романович. — І над Литвою?

— За умови, що я сам захочу, — мовив Лев. — Дядьку, брати! Я не прагнув того, що сталося.

Він подивився на Василька. Той скрушно похитав головою. Лев уточнив:

— Прагнув, але щоб не отак, як сталося. Коли Шварно відіслав гінця до мене, щоб сказати щось перед смертю, я не міг не послухати. Прохання вмираючого — це закон! Так, я знав, що мій приїзд сюди таємно від вас може бути неправильно витлумачений, але повірте, я найменше думав, що про мене подумають. Остання воля брата стала для мене несподіванкою. Але не виконати її я не можу.

— Чому ми дізналися про хворобу Шварна так пізно? — запитав Мстислав.

— Цього хотів він сам.

Мстислав підозріливо подивився на Рамуне. Жінка кивнула головою.

— Але чому? — допитувався Мстислав.

— Шварно боявся, що таке його рішення викличе у вас невдоволення. Він не хотів, щоб навколо смертного ложа точилися торги. Він хотів померти у спокої, — закінчила Рамуне.

— І що далі? — запитав Василько Романович.

Він зрозумів, що рішення прийнято, заповіт оголошений, і їм залишилося тільки прийняти останню волю померлого.

— А далі нічого не зміниться, — заспокоїв його Лев. — Ти, дядьку, залишишся найстаршим серед нас і найпершим. Мстислав правитиме у себе в Луцьку, а Володимир — на Волині. Свої землі Шварно передав мені. Все буде так само, як було раніше, лише не буде Шварна.

«Ні, так, як раніше, не буде!» — думав Василько, слухаючи найстаршого племінника, який за ці дні встиг стати королем Русі і великим князем Литви. Йому згадалася розмова у Володимирі, що відбулася перед смертю Воїшелка. Тоді Василько сказав слова, що розставили все у намірах Лева. «Якщо всі наші землі будуть під владою короля Лева, монголи забудуть сюди дорогу». Що ж, якщо це так (а Василькові стало відомо про домовленість Лева з Ногаєм), то і цим землям нічого боятися набігів ординців. «До того ж Лев не вдовольниться роллю мого васала, — продовжував розмірковувати Василько. — Якщо раніше кожен з нас володів приблизно однаковими землями (Литва до уваги не береться), то тепер Леву важко буде приструнити свою гординю, адже його землі найбільші. Навіть більші, ніж мої».

— Хто це зробив? — запитав Василько, щоб якось розрядити обстановку.

Лев розповів про припущення самого Шварна.

— А що, цілком можливо! — згодився Мстислав. — Щоб стати князем всієї Литви, Тройдену Шварно заважав.

— Але ж доказів у нас немає! — засумнівався Василько. — Це лише слова Шварна.

— Зауваж: сказані перед смертю! До того ж йому стало погано майже одразу після обіду.

— Але навіщо йому це? — запитав Володимир. — У разі смерті Шварна Литва перейде або до батька, або, як це сталося, до Лева.

— Може, він цього не знав, — припустив Мстислав.

«А може, і знав! — подумав Василько. — З Левом Тройден у дружніх стосунках. Литвин навіть відправив свого сина Римунта у Львів».

Але одразу ж Василько Романович відкинув цю думку. Від Шварна Тройден ще міг забрати князівство, від Лева — зась! Просто так лев свою здобич не віддає! А син Тройдена з гостя легко перетвориться на заручника.

До Василька доходили чутки, що батько не дуже жалував свого єдиного сина. Адже маючи намір вбити брата Лева, улюбленого сина не посилають у табір того ж таки Лева. «А може, спеціально і послав, щоб приспати пильність племінника, — майнула думка. — Мовляв, дивіться, нічого не помишляю, а якщо і думаєте щось на мене, то ось він, мій син. Він з вами!»

— З Тройденом розберемось потім, — сказав Василько. — Поки Шварна не поховали, не будемо нічого робити. У нас іще буде можливість поговорити. Дочко! (Король звернувся до Рамуне.) Мене хвилює твоя доля. Якщо ти захочеш, можеш жити у мене. Володимир залюбки прийме тебе.

— Дякую, батьку, але я вже думала про це, — відповіла вдова. — Ми, напевне, мало присвячували своїх помислів і справ Всевишньому. Я прийняла рішення піти в монастир.

Почути таке від жінки, яка раніше не відрізнялася особливою побожністю, та й побожністю взагалі, було незвично, але присутні сприйняли це як іще одне диво навернення.

— Ми поважаємо твій вибір, — сказав Василько. — Але знай, що завжди, коли ти вирішиш звернутися по допомогу, всі ми готові тобі допомогти.

Шварна поховали у крипті церкви Пресвятої Богородиці поруч могил батька Данила і брата Романа. Звістка про те, що в руських землях не стало ще одного князя (і не просто князя, а короля), миттю розлетілася навколишніми (в основному, польськими землями), і на похорон прибуло досить багато князів, князьків, зем’ян і дрібніших панів. Усім кортіло дізнатися, як родичі розділять між собою владу. Прибув навіть посланець Пржемисла II Отакара. Але тут їх чекало розчарування. Вони побачили, що головний у Холмі — Лев Данилович і що його голову вінчає корона, якою свого часу коронувався його батько. Інші родичі реагували на це спокійно, Василько Романович, також у короні, спеціально виготовленій для нього, йшов поруч племінника. Якщо прибулі й сподівалися на якусь інтригу, вони були жорстоко розчаровані.

Отож, щойно тіло опустили у свіжу могилу, сяк-так попрощавшись, «гості» відбули домів. І вони, і їхні пани мали достатньо думок для роздумів. А Романовичі залишилися у Холмі ще на декілька днів. Потрібно було уточнити певні моменти.

Король Лев Данилович відбув у Львів останнім. Він встиг дати останні настанови воєводі Холма Ярополку, дорогою відвіз Рамуне до обраного нею монастиря, пообіцявши підтримувати його. Прощання Лева і Рамуне було зворушливим. Раніше вони ніколи не були надто близькими, ба навіть траплялася і ворожість, особливо це посилилося після вбивства Воїшелка, але тепер їх об’єднало спільне горе.

З цим Рамуне залишилася, а Лев повернувся до Львова, де на нього чекали великі справи.

XXIV

Князь луцький Володимир Васильковим обережно зачинив за собою двері в опочивальню батька. Він вмостився у кріслі, що стояло біля вікна. За вікном панувала глупа ніч: закрите важкими хмарами небо ховало повний місяць. Наступної неділі — Воскресіння Господнє. Перша неділя після повні. І хоч місяця не видно, всі знають, що він є. Але ще ніхто в королівстві не знає, що сталося. Ніхто, крім нього. Володимир заглибився в думки. Щойно почуте примусило його не спішити ділитися новиною з іншими. Він знав, що за дверима нетерпляче чекають слуги і бояри, але кликати не квапився. Володимир Васильковим продовжував сидіти, неначе у нього було бозна-скільки вільного часу. Але часу не було. Те, що чекало на нього в найближчі дні, вимагало негайної дії. Та князь застиг у нерішучості. Зараз він повинен вирішити, як діяти далі: або стати очільником родини, або зробити те, що невгодне йому, себто виконати волю батька. Там, за дверима, Володимир погодився з аргументами батька. Тут, у кімнаті наодинці, також розумів, що сказане батьком принесе мир на землі. Виявляється, батько знав таке, про що ні він, його син, ні будь-хто інший навіть не здогадувалися. Лише одна людина була посвячена у таємницю, більше того, саме вона і повідомила батька про це. Внутрішньо Володимир противився цьому, але все ж чудово розумів, що батько правий. Він уже вирішив, як діятиме далі, але чомусь продовжував сидіти, неначе хотів відтягнути неминучу мить — висловити своє остаточне рішення.

Розуміючи, що далі тягти не можна, Володимир встав з крісла і ляснув у долоні. Одразу в кімнату зайшли бояри на чолі з воєводою Марколтом.

— Щойно помер великий князь! — повідомив Володимир.

Бояри побожно перехрестилися.

— Воєводо! Розішли гінців в інші землі — повідомити сумну новину. Нехай ті, хто не вважає мене ворогом, прибудуть у Володимир і розділять зі мною смуток за померлим батьком.

— Так, князю! — вклонився воєвода. — Накажеш іще щось?

— Я хочу, щоб похорон мого батька був похороном короля Русі!

З цими словами Володимир пройшов через юрмисько. Присутні розступилися, даючи прохід.

Він не став перевіряти, як виконуються його накази. Хоч резиденція сина Василька Романовича не тут, а в Луцьку, він у Володимирі — частий гість, а тепер, після смерті батька, і правитель. Тому у бояр був стимул зробити все якнайкраще, щоб сподобатись майбутньому господареві.

Володимир перетнув двір, який розділяв батьківський палац із будинком для гостей, у якому під час приїзду у місто він зазвичай зупинявся. Зараз у вікнах світилося: почувши, що батькові стало погано, Володимир наказав запалити свічки. Жона Ольга також не спала.

Вона зустріла чоловіка стривожена. З першого погляду все зрозуміла.

— Що далі? — запитала вона.

— Сідай, — сказав Володимир.

Обоє сіли на лаву, що стояла під стіною.

— Хочу, щоб ти знала про останні слова батька... — повідомив чоловік.

— Може, не треба? — заперечила Ольга. — Це лише твоя з батьком таємниця. Навіщо її знати іншим?

— Не лише моя. Вона стосується і тебе також. І не лише тебе одну. У майбутньому це може стосуватися всіх, зокрема, й твого батька.

Ольга здивовано подивився на Володимира. Її батько, князь чернігівський і брянський Роман Михайлович, зараз був досить далеко звідси і навряд чи встигне на похорон.

— Батько ще не знає, — нагадала вона.

— Що ж, коли дізнається, все буде завершене.

— Що саме?

— Перед смертю батько сказав мені свою останню волю. Він забажав, щоб його титул короля Русі перейшов до Лева.

Ольга здивовано подивилася на чоловіка.

— Не до тебе?

— До Лева, — повторив Володимир.

— Чому батько вибрав його? Ти ж його син! Ти не питав його?

— Не питав. Батько сам пояснив мені.

— І що він сказав?

— Він говорив про те, що ми зможемо вистояти тільки тоді, коли будемо разом. А для цього має бути лише один король.

— Чому не ти? Батьківський титул вищий, аніж у Лева.

— Лев — найстарший серед усіх нас. Після смерті Шварна він править найбільшими землями.

— Але ж ти син короля Русі!

— Батько нагадав, що у мене немає сина, лише Ізяслава. Рано чи пізно питання щодо наступника виникне обов’язково, і ним напевне стане або той-таки Лев, або ж його син Юрій.

— Тож нехай — рано чи пізно, як ти кажеш, — це питання і виникає! — запропонувала жінка.

— І ще одне. — Володимир уважно подивився на Ольгу. — Лев зустрічався з ханом Ногаєм.

— Навіщо? — здивувалася жінка.

— Він уклав з монголом угоду. Ногай забрав у Лева Бакоту і найближчі міста.

— Дивна угода. А яка тоді вигода Лева? Що він отримав взамін?

— Ногай не чіпатиме усі землі, на яких править Лев, і дозволив братові відбудувати зруйновані Бурундаєм міські мури.

— Навіщо це Ногаю? Для нього я не бачу вигоди, — призналася Ольга.

— На перший погляд, це так, — згодився Володимир. — Але батько повідомив мені, що Ногай, хоч він і хвалиться, що є потомком Чингісхана, насправді має таку далеку спорідненість, що йому ніколи не бути великим ханом. А хочеться! Тому він не хоче мати з нашого боку навіть натяку на небезпеку. Усі свої сили він спрямує на відвоювання трону в Сараю. А поки що — до певного часу — Ногай виконуватиме накази великого хана. Але за домовленістю: можливі набіги не торкнуться земель Лева.

— Тобто якщо ми не підкоримось твоєму братові... — почала Ольга, а Володимир закінчив:

— Ми відчуємо на собі всі наслідки монгольської навали...

Ольга задумалась.

— Він давно це вирішив?

— Ногай?

— Лев.

— Судячи з тих подій, що нам довелося пережити останнім часом, — вже буде рік.

— То, може, і смерті Воїшелка і Шварна також вкладалися у ці плани?

— А смерть батька? — засумнівався Володимир. — Не думаю, що смерть Воїшелка щось дала Леву. Він був і залишається байдужий до литовських справ. А Шварно, якби був живий, на собі відчув би наслідки монгольських набігів і сам би віддався під опіку Лева. Ні, Лев непричетний до цих смертей. Просто так збіглося.

— Що ти вирішив? — запитала Ольга.

— Я виконаю останню волю батька, — відповів Володимир. — Його рішення — єдино правильне у цій ситуації. Лев дійсно зможе зробити державу великою.

— А ми?

— А я залишуся князем луцьким, ти — жоною князя, і все буде так, як і раніше.

Звістка про те, що усього через місяць після першого похорону короля віддав Богові душу ще один Романович, заскочила місцевих князьків зненацька. Зрозумівши, що ніякої сенсації чи несподіванки похорон короля не принесе, західні князі проігнорували цю подію, приїхав лише Болеслав Сором’язливий. Зате у столицю прибуло багато Володимировичів[23], принаймні тих, які не перебували у ворожнечі з Васильком Романовичем і одне з одним.

Тіло короля лежало у соборі Успіння Богородиці, і біля нього постійно правилася служба. Похорон Василька перевершив своєю пишністю все бачене раніше. Навіть Данила поховали скромніше. Володимир же не пошкодував грошей.

Поховали Василька Романовича лише на п’ятий день. Довелося чекати Лева Даниловича — на час смерті дядька він був у Перемишлі, де вирішував питання відновлення мурів, вірніше, їх будівництва. Лев вирішив не просто відновити розвалене, але зробити мури кам’яними. Адже, як слушно припустив Лев, мови про матеріал не було.

Саме тому він прибув до Володимира у день похорону. Цього разу поруч з ним була Констанція. Багато родичів бачили дочку Бели IV вперше і майже всі — після тривалої перерви. Констанція не втратила своєї суворої краси, котра раніше так лякала багатьох.

Тіло Василька упокоїлося біля могили улюбленої жони Добрави. Після цього все місто поминало короля — син Володимир не поскупився на гроші. А князі зібралися в палаці.

Серед князів панувала атмосфера невизначеності і підозр. Перед тим як сісти за спільну трапезу, Володимир запросив усіх у тронну залу.

Він обвів поглядом присутніх. Те, що збирався зараз сказати (Володимир знав), декому не сподобається. Він був майже впевнений, що князь Семен Турівський точно не зрадіє почутому. І намісник князя Ярослава Ярославича, бундючний Брячеслав, поставлений замість себе у Києві, залишиться невдоволений. Зате князь Юрій Пінський, котрого його ж підлеглі називають сумирним і правдивим, визнає волю померлого Божою волею і прийме це так, як приймає всі події й новини. А за Мстислава Володимир був спокійний. Молодший брат Лева ніколи не прагнув лідерства. Тут він у дечому повторював дії того ж таки Василька і Данила.

Польський король Болеслав V сидів окремо від усіх, але не менш уважно споглядав те, що відбувається. Звичайно, багато з присутніх не могли назвати його своїм другом, а до інших він сам мав претензії. Але якщо у Болеслава і була ворожість до Данила і його синів, до Василька він ставився з повагою. Той жодного разу не вчинив йому чогось прикрого. Навіть коли Болеславу довелося рятуватися втечею від монголів, яких привів на польську землю той-таки Василько, король розумів, що той мусив відчувати, згодившись бути поводирем монгольських зайд. Зараз же Болеслава цікавило, як сприймуть родичі возвеличення одного з них над усіма.

Тим часом Володимир підвівся. Його голос був напрочуд твердим і впевненим.

— Достойні королі і князі! — почав він. — Усевишній Бог, з волі якого стається все і нічого не відбувається без Нього, покликав короля Русі Василька Романовича на свій найсправедливіший суд. Нехай будуть прощені йому всі гріхи — видимі й невидимі! Нам, осиротілим, батько заповів берегти мир між собою і сусідами (при цьому Володимир скосив погляд на Болеслава) і перед смертю наказав виконати свою останню волю. Розуміючи, що лише спільними зусиллями ми зможемо протистояти всім ворогам, які прагнутимуть захопити святу Руську землю, батько заповів... передати всю владу одній людині!

Володимир вийшов насередину і, повернувшись до Лева, мовив:

— І ця людина — король всієї Русі Лев Данилович!

З цими словами Володимир опустився на одне коліно.

— І я першим присягаю тобі на вірність! — сказав він.

Почуте сприйняли по-різному. Мстислав лише задоволено усміхнувся: як-не-як, він став братом короля Руського; Юрій Пінський опустився на коліно услід за Володимиром; князь Турівський продовжував обводити поглядом присутніх, не знаючи, як відреагувати на те, що відбувається. Затим, подумавши, також уклонився.

А Болеслав продовжував сидіти. Він не опустився на коліно, адже був рівний Леву, але не це було головним. Рішення покійного Василька Романовича піднесло Лева над усіма князями, він став могутнім королем і... втілював небезпеку для самого Болеслава. Відтепер з цим доводилося рахуватися.

Зате Брячеслав повівся дивно. Він підвівся, але на коліно не опустився.

— Я не маю дозволу мого господаря, князя київського Ярослава Ярославича, приймати це рішення на слух! — сказав він. — Звідки нам відомо, що ці слова сказав король Василько перед смертю? А якщо це рішення не короля, а лише його сина, щоб цим виторгувати для себе вигоду — отой ярлик, який дають на князювання хани?

— Замовкни, лакизо! — гримнув Лев.

Він підвівся зі свого крісла, і присутні — навіть Брячеслав — зрозуміли, що говорить король.

— Нехай твій господар, який випросив у хана ярлик на київський престол, і надалі сидить у Новгороді, але не влазить у наші справи! І подумай, наміснику, куди ти подінешся, коли у твого князя заберуть ярлик? Хто тебе прихистить? Хан? Твій князь? Чи хтось із цих достойних князів?

Лев обвів поглядом залу:

— Така воля померлого короля, і я виконаю її! Встаньте, мої вірні князі!

Присутні зрозуміли, що спокійні часи для них скінчилися.

XXV

Саме тої ночі, коли помирав король Руський Василько Романович, у далекій Бакоті чомусь прокинувся Тугар. Прокинувся — і вже не міг заснути до ранку. Він нарешті згадав, де бачив раніше намісника хана Ногая.

Це сталося давно, дванадцять років тому. Щойно зійшовши на берег Акри, Едуард Бомон і Тугар заспішили до фортеці, яку віддавна займали лицарі Храму. Бомону хотілося якнайшвидше повідомити командора Роже де Обера про своє прибуття. Місто було втягнуте у безглузду війну за володіння монастирем Святого Сави, тамплієри і госпітальєри ще не воювали між собою, хоч приязні між ними не було ніколи. Вони намагалися не контактувати разом, і при випадковій зустрічі кожен переходив на протилежний бік вулиці. Усе це юний Тугар знав із численних розповідей Бомона і сприймав як належне.

Яким же був його подив, коли Бомон зупинив одинокого госпітальєра і досить приязно заговорив із ним. Хоч сам Бомон був у звичайному купецькому одязі, тим не менше обладунок лицаря явно вказував на його приналежність до ворожого ордену.

Про що говорили між собою Бомон із незнайомцем — Тугар не чув. Як належить зброєносцю, він відійшов від пана і чекав осторонь. Тугар вдивлявся у лицаря — зрілого чоловіка, трохи старшого за його пана, — і запримітив одну деталь; його праве око нервово сіпалося. Розмова тривала недовго, і розсталися тамплієр з іоаннітом досить щиро. Госпітальєр пішов своєю дорогою, а Бомон заспішив до фортеці. На мовчазний подив зброєносця, пан відповів, що це — добрий чоловік, дарма що носить плащ госпітальєра.

Більше того незнайомця Тугар не бачив. Він так і не дізнався ні його імені, ні того, звідки той відомий Бомону. А невдовзі Едуард Бомон відплив у Францію, а в Тугара не було часу для роздумів про це.

Тугар лежав з розплющеними очима, дивився у низьку темну стелю і роздумував над причинами, які привели Карла Руерга спочатку у столицю хана Ногая, а затим сюди, в Бакоту. Єдине, що пов’язувало Тугара і Руерга, був Едуард Бомон. Саме він відправив Тугара сюди. А це означало, що причина появи його, Тугара, і Карла Руерга — одна й та сама: дорогоцінний скарб з могили Гійома.

Тієї ночі Тугар більше не заснув. Зранку, як тільки зійшло сонце, він вирішив поділитися своїми підозрами з Нежданом. Брат, уважно вислухавши Тугара, недовірливо запитав:

— А чи не вигадуєш ти, брате, все це?

— Навіщо воно мені? — здивувався Тугар.

— Ти ж пам’ятаєш нашу умову: я не заважаю, але й не допомагаю тобі. Бо нам доводиться покидати Бакоту. От і приплів Руерга. Він, до речі, намісник Ногая.

Тугар образився.

— Мені нічого вигадувати! — сказав він. — А про нашу домовленість я пам’ятаю. Мені самому видається дивною поява іоанніта у таборі монгольського хана і ще більш дивним його перебування там, де і я. Не думаю, щоб це було простим збігом. Так не буває!

— Ти правий: так не буває, — згодився Неждан.

Він на деякий час задумався. Потім подивився на монастир у скелях.

— Одного я не розумію: як цей Руерг дізнався про Гійома? Ти ж говорив, що під час розмови з Едуардом ви були самі.

— У келії, крім нас, не було нікого, — підтвердив Тугар.

— Може, Едуард міг проговоритися?

— Навряд. Ти ж знаєш, що від нього Щось довідатися було важко.

— Авжеж. Може, під час сповіді...

Тугар увірвав брата.

— Таємниця сповіді! — заперечив він. — Це виключено!

— Тоді не знаю. Може, хтось вас підслуховував?

З того, як брат задумався, Неждан зрозумів, що той щось пригадав.

— Щось бачив?

— Не знаю, — зізнався Тугар, — але під час перебування в монастирі у Франції я двічі зустрічав одного і того самого ченця біля моїх дверей.

— Він міг вас підслухати?

Тугар знизав плечами.

— Та міг, напевне, але це навряд.

— Чому?

— Де Франція, а де Свята Земля! Адже я не думаю, що Руерг прибув із заходу. До столиці Ногая легше добратися з півдня.

— Але ж і від часу вашої розмови з Едуардом минуло два роки! Поки посланець добереться до Палестини, поки Руерг перепливе море, поки завоює довір’я Ногая, що той зробить його своїм намісником... Мені здається, що навіть два роки для цього недостатньо.

Тугар змушений був погодитися з братом.

— Що будемо робити? — запитав Неждан.

— Будемо? — здивувався Тугар.

— Так, тобі не почулося.

— Але ж раніше при розмові в Тустані ти сказав, що допомагати не будеш.

— Тоді ця справа стосувалася лише мене і тебе. А тепер звідкись з’являється цей Руерг і хоче забрати те, що колись належало близькій імені людині. Я досі проти того, щоб тривожити спокій Гійома, але якщо вже вибирати, то мої симпатії на твоєму боці, а не на боці якогось госпітальєра, — закінчив Неждан.

— Дякую, брате! — розчулено сказав Тугар. — Я ніколи не сумнівався в тобі. Але як нам здійснити це? Після Пасхи ми покидаємо Бакоту назавжди, залишивши Руерга здійснювати свій план.

— Не все втрачено, Тугаре! — заспокоїв його Неждан. — До мене дійшли чутки, що Ногай дозволив залишити в Бакоті десять ратників. Спробую переконати воєводу, що цими ратниками будемо ми.

Неждан залишив Тугара самого і подався до будинку, де проживав воєвода Славомир. Невдовзі йому доведеться покинути це місто. Чесно кажучи, Славомир був по горло ситий Бакотою! Мало того, що волею князя Лева він змушений животіти у цій Богом забутій глушині, та ще й монголи під боком. А те, що вони не тривожать його, пояснюється не їх раптовою сумирністю, а тим, що грабувати вже нічого і до найближчих багатих міст — далека дорога.

Воєвода сидів сам-один у кімнаті і ламав голову над тим, кого ж залишити у Бакоті для підтримання порядку. Король Лев і хан Ногай домовилися, що для користі справи слід тримати у Бакоті з десяток руських ратників. Звичайно, мало хто хотів залишатися тут, фактично під владою монголів, але ніхто не виказував цього. Кожен з ратників хотів повернутися до Львова чи інших міст, ближче до столиці, але й без вагань залишилися б. От тільки цей десяток ще треба вибрати.

Появу Неждана воєвода сприйняв як знак фортуни. Неждан хотів було щось сказати Славомиру, а той, щоб приголомшити соцького і не почути заперечень, мовив:

— Добре, що ти прийшов, а то я вже хотів посилати за тобою. Ти залишаєшся у Бакоті. Можеш набрати собі будь-кого.

Неждан справді був приголомшений словами воєводи, але не з тієї причини, про яку Подумав Славомир. Він ішов до воєводи і не міг придумати зачіпки, щоб той залишив його з братом у місті. Тепер же це було непотрібно — він залишається!

— Це воля короля, — додав, виправдовуючись, Славомир. — Про мене — так я готовий хоч завтра полишити Бакоту. Королю потрібні тут свої очі.

— Я готовий виконати наказ короля! — з гідністю відповів Неждан, боячись, що голос викаже його хвилювання.

— Кого ти залишаєш із собою?

— Брата Тугара.

— Гарний вибір! — похвалив воєвода. — Я, правда, мав намір використати Тугара в іншому місці, але нехай буде по-твоєму! В Бакоті потрібні не лише вправні воїни, але й кмітливі спостерігачі. Ви з Тугаром саме те, що треба.

— Дякую, воєводо! Смію запитати: як мені поставитися до намісника Ногая? — поцікавився Неждан.

— Зауважу, що головним у місті стане він, але слухатися його тобі не належно. Він — слуга хана, ти — короля! Ми покинемо Бакоту одразу після Великодня.

— Я хочу уточнити: чи є щось таке, що я маю знати? — обережно додав Неждан.

— Та нічого такого, — знизав плечима Славомир. — Хіба що те, що купці, які завітали до нас недавно, повідомили одну новину...

— Що за новина? Це стосується нашого перебування в Бакоті?

— Не знаю, стосується воно чи ні, але твого брата — напевне. Твій брат — латинянин, а купці казали, що ще на початку зими помер Папа Римський. Я навіть не знаю, як його звали.

— Климент, — підказав Неждан. — Але ж і намісник Руерг — латинянин! Він знає?..

— Чом я мав йому повідомляти? — знизав плечима воєвода. — У нього свої справи, а в мене — свої. Якщо хочеш — можеш сказати йому. Можливо, цим ти трохи розворушиш його, а то за весь час, що він тут, я не почув від нього і кількох слів.

— Скажу, — пообіцяв Неждан. — І не я, а Тугар. Свій свого зрозуміє краще. А хто став замість Климента?

— Поки що — ніхто їхні кардинали ніяк не можуть дійти згоди.

Воєвода підвівся.

— Що ж, на цьому й усе, — сказав Славомир. — А зараз іди, мені потрібно підготуватися до відбуття.

Неждан не пішов до ратників. Він зустрівся з братом. Тугар стояв на тому ж місці, де він і залишив його.

— Ну? — запитав Тугар.

— Навіть не знаю, радіти цьому, що сталося, чи сумувати, — почав Неждан.

— Ти про що?

— Воєвода залишає нас із тобою у місті. Усі решта вирушають після свят.

— Це ж чудово! — радісно вигукнув Тугар:

— Ще одне. Можливо, ця звістка нам на користь. Узимку помер папа Климент.

Почувши це, Тугар перехрестився.

— Хто новий папа? — запитав.

— Ще не обрали. Це все, що я можу сказати. Це на користь?

— Є зачіпка заговорити з Руергом... — замислився Тугар.

— Стривай! А якщо він тебе також запам’ятав?

Тугар заперечив.

— Навряд. Для нього я був звичайним зброєносцем, до того ж — із ворожого ордену. Та й тут він жодного разу нічим не виказав, що упізнав мене.

Славомир з військом покинули Бакоту третього дня після Пасхи. Він попрощався з Нежданом і Тугаром, пообіцявши наприкінці літа прислати заміну. А вже наступного дня Карл Руерг сам підійшов до Тугара. З несподіванки русич, що саме переходив зі своїм клунком з будинку, де жив з усіма ратниками, до більш пристойного помешкання, аж укляк на місці.

— Я маю намір поговорити з вами, — без вступу почав Руерг.

— Я вас слухаю, cip... — відповів спантеличений Тугар.

— Знаю, ви брат Неждана, але, на відміну від нього, вірите у правдивого Бога.

Тугар хотів заперечити, що це не зовсім так, як собі уявляє достойний лицар, але не став цього робити — ще невідомо, чого той хоче. Натомість сказав:

— Так, я вірую у Filioque[24].

— Тоді нам буде легше зрозуміти одне одного.

— Я вас слухаю, cip.

Тугар побачив, що шанобливе звертання до вподоби госпітальєру, і вирішив і надалі триматися подібного тону розмови.

— Хочу запитати: де ви знайшли для себе вчителів? — продовжив Руерг. — Тут, серед схизми і поганства?

— До того як прибути сюди, я жив у Львові, — пояснив Тугар. — Княгиня Констанція, дочка короля Бели, заклала у місті костел братів-домініканців. Брат Яків, з яким мене звела воля Божа, зумів посіяти у мою душу зерна справжньої віри.

— Бачу, вони впали у родючий ґрунт, — зазначив Руерг і продовжив: — Як вас звати?

— Тугар.

— А при хрещенні?

— Йоганн. — Тугар назвав своє похресне ім’я на німецький лад. — Але мене всі називають Тугаром.

— Нехай буде так. Мені потрібна ваша допомога.

— Я весь — увага.

Тугар зрозумів, що зараз розкриється таємниця появи іоанніта Руерга на Русі.

— Я хочу бути певен, що наша розмова залишиться між нами, — попередив Руерг.

— Я можу це пообіцяти, cip, якщо почуте не зашкодить моєму королю, — гідно відказав русич.

— Це напевне не зашкодить. Вам нічого боятися.

— Тоді я вас слухаю!

— У мене був названий брат. Після того як померла моя маги, батько одружився вдруге із вдовою герцога, яка вже мала сина. Оскільки все майно і титул батько віддав мені, рідному синові і старшому до того ж, мій названий брат вступив до ордену. Ми з ним ніколи не були близькими, а після рішення батька — і поготів, проте ніколи не ворогували. Наші дороги розійшлися. Ми більше не зустрілися, і лише кілька років тому я дізнався, що брат наклав своєю головою на вашій землі.

— Тут? — здивувався Тугар, почувши таке від госпітальєра.

— Так. Мій брат був серед тих, хто коронував вашого короля.

— Як його звали?

— Гійом де Пардо.

Тугар похитав головою, мовляв, уперше чую.

— І що ви хочете від мене, cip?

— Мій брат загинув поблизу цього міста, — продовжив Руерг. — Я дізнався, що його поховали десь у місцевому монастирі.

Тугар мимоволі скосив погляд на скелю. Руерг помітив цей рух.

— Так, саме там. Звичайно, це не є основною причиною моєї появи у Бакоті, я все ж намісник хана Ногая, але мені хотілося хоча б помолитися біля могили брата.

— Я співчуваю з причини вашої втрати, cip, але що я можу зробити? — запитав Тугар.

— Тутешній ігумен не дозволяє нікому, крім ченців, підніматися на гору. Знаючи, що я вірний Риму, він навіть не говоритиме зі мною.

— Але ж я також вірний Риму!

— Зате ваш брат — православний! Йому легше вмовити ігумена впустити нас до монастиря.

— Досі це не вдавалося.

— Ви теж хотіли? — ошелешено мовив Руерг.

— Хотіли помолитися. Ігумен Григорій вказав нам на прибудову внизу. Мовляв, увійди до келії, зачини двері і помолися.

Руерга ця відповідь не вдовольнила.

— Що ж робити? Я дав обітницю своїй мачусі. Перед смертю вона попросила мене віднайти могилу її сина і відправити службу, — сказав він.

Почувши таке, Тугар мовив:

— Якщо так, то, з вашого дозволу, cip, я пораджуся з братом. Гадаю, удвох ми знайдемо, як вам допомогти.

На цьому розмова й завершилася. Карл Руерг попрямував до свого будинку, у якому ще вчора жив воєвода Славомир, а Тугар поспішив знайти молодшого брата, щоб поділитися з ним своїми міркуваннями.

Нічого з того, що повідав йому госпітальєр, правдою не було.

Вислухавши брата, Неждан запитав:

— І що ти про все це думаєш?

— Мої підозри справдилися: Руерг дійсно шукає могилу Гійома, але зовсім не для того, щоб помолитися. Насправді його цікавить каміння!

— Як і нас, зрештою!

— Але я розшукую цей скарб для благородної справи...

— Тугаре, замислися на мить, що ти кажеш! — запально перебив його Неждан. — Про яку «благородну справу» йдеться? Кому ти збираєшся віддати скарб? Папі? Він помер. Великому магістру? Едуарду? Я впевнений, що й Руерг те саме відповів би на подібне запитання: скарб послугує благородній справі поширення віри у світі! Тільки для цього потрібно обов’язково, щоб скарб дістався госпітальєрам!

— Тоді кому?

— Ти пам’ятаєш нашу угоду: скарб Гійома має лежати там, де лежить зараз. Але я зроблю все, щоб він точно не дістався Руергу!

— Як?

Неждан знизав плечима.

— Будемо думати.

Він розумів, що, перешкоджаючи госпітальєру заволодіти скарбом Гійома (про який у Неждана були великі сумніви), тим самим допомагає Тугару здобути його. Але брат правий: головне зараз — не дозволити Руергу забрати коштовне каміння. А тоді обмислити, як бути далі.

— Я не розумію ось чого, — мовив Тугар.

— Ну?

— Руерг — намісник Бакоти. Тобто людина Ногая. Йому досить лише наказати, і всі зроблять, що потрібно.

— На що ти натякаєш? — не зрозумів Неждан.

— Невже Руерг не може просто наказати ігумену Григорію пустити його в монастир?

Молодший брат похитав головою.

— Ні, не може.

— Чому? — здивувався Тугар. — Непереможна орда не може примусити якогось монаха підкоритися її волі?

— Ти сам бачиш, що не така вже вона й непереможна. Якби так було, не загравав би Ногай із нашим королем. Це по-перше. А по-друге, митрополит Кирило (ти знаєш, він посварився з Данилом і перебрався у Моксель[25]) випросив у хана ярлик, що звільняв церкви від податку і від втручання ханів.

— Дивно. Чому саме так?

— З Переславля, де перебуває Кирило, до Сараю близька дорога, навіть якщо вона пролягла лісами. Митрополиту там вдалося утворити єпархію, тому Менгу-Тимур і зробив Кирилу приємний жест.

— Хан став православним?

— Не будь смішним! Якщо хани і приймають християнство, то лише для того, щоб похизуватися перед сусідами. Ногай став мусульманином — тоді хтось оголосив себе православним. А як жили вони згідно із законами Яси[26], так і живуть. І якщо вони стали віруючими, то не перестали бути поганами. Руерг не може примусити ігумена зробити будь-що, коли той цього не захоче. Остання надія госпітальєра — це ми.

— Але не штурмувати ж нам цей монастир! — запально вигукнув Тугар.

— А я і не збираюся його штурмувати. Моє завдання — не допустити туди Руерга.

Тугар вимушений був згодитися з братом. Хоч з допомогою того ж таки іоанніта можна було проникнути в монастир, він розумів: найперше — завадити це зробити комусь раніше.

— А що мені сказати йому? — запитав Тугар.

— Скажи, що пан соцький зволили думати.

Той здивовано подивився на «пана соцького», але нічого не сказав. Зрештою, негоже, щоб намісник короля Руського про щось домовлявся із намісником монгольського хана. Для цього є старший брат.

XXVI

— Або король Лев сильно ризикує, або тут є щось таке, про що світ не здогадується!

Капітульєр Ульріх фон Зальц із здивуванням і захопленням спостерігав, як городяни метушаться біля міських стін. Свого часу йому довелося побувати у Львові. Тоді ще стояв старий дерев’яний мур, який невдовзі той-таки Лев наказав знести, залишивши декілька воріт. Зараз король зніс зайві ворота, відсунув межі міста і заклав фундамент нових, цього разу вже кам’яних, мурів.

— Чому гер капітульєр так думає? — запитав радник Ганс Нойбург.

— Може, я не все знаю, але мені здається, що русам не дозволено зводити будь-які оборонні укріплення, — пояснив Ульріх фон Зальц. — Але судячи з побаченого, я дійсно не все знаю.

Різка німецька мова послів була незрозумілою для руського вуха, і дружинники, що супроводжували посольство, невдоволено прислухалися до розмови. Ще у Луцьку їм доручили супроводжувати десятьох німецьких послів до Львова, а далі — як вирішить король. Залишалося невідомим, чи розмовляли німці руською мовою, тому навіть між собою семеро дружинників старалися менше говорити. Зараз їхня подорож закінчувалася, і всі семеро сподівалися, що далі німці вирушать самі, або принаймні з ними поїдуть інші.

Вони в’їхали в місто саме тоді, коли король вирішив здійснити свій задум. Боячись, що Ногай передумає або спробує якось переінакшити свою згоду на відбудову міських укріплень, Лев поспішив якнайшвидше почати зводити кам’яний мур. Звідусіль до міста звозили каміння і складали по периметру майбутнього муру. Руський король готувався до відбудови майбутньої столиці.

Невідомо, навмисно чи випадково, але німецьке посольство поселилося у Стояна Лісника, чим укотре викликало чорну заздрість сусідів-конкурентів. На ранок наступного дня фон Зальц відправився до печатника Захарія Витановича зі сподіванням, що той організує йому зустріч з королем. Прийнявши багаті дари, Захарій пообіцяв посприяти проханню німця. Насправді Лев подібні посольства приймав одразу, без затримок, але печатник міркував інакше: чим пізніше прийме король багатих прохачів, тим довше вони побудуть у місті і тим більше грошей покладуть у міську казну. Але дуже довго заставляти чекати іноземців ні Захарій, ні тим більше Лев не хотіли й не могли, тому вже третього дня Ульріх фон Зальц стояв перед троном короля Лева Даниловича.

Цього разу Лев прийняв послів не на самоті, як звичайно. Обабіч його трону сиділи Констанція і син Юрій, трохи далі стояли печатник Захарій і воєвода Діонісій Павлович. З іншого боку за троном Юрія, весь напружений, примостився син Тройдена, Римунт. Лев вирішив не перетворювати сина вбивці Шварна на заручника: Римунт, якого тут називали Романом, заприязнився з королевичем і, судячи з його поведінки, не збирався повертатися у литовські ліси. Присутність Римунта під час аудієнції німецьких послів була невипадковою: цим Лев хотів показати, що не надає великої уваги особистим відносинам з Тройденом. Для нього головне — безпека на півночі. Німцям же напевне було відомо, хто такий Римунт.

Після обов’язкових у таких випадках слів привітань король поцікавився метою їхньої появи тут, на Русі.

— Ми прямуємо у Святу Землю, — говорив Ульріх фон Зальц. — У нас із собою лист Головного магістра Німеччини до Гросмейстера Анно фон Зангерсхаузена. На жаль, Бог вирішив наслати на нас чергове випробування нашої віри. На землю, рясно окроплену кров’ю наших братів, знову напали полчища іновірців. Головний магістр просить Вашу величність посприяти нам у поході вашими землями.

— Що ж ви, десятеро навіть найкращих, сподіваюся, воїнів ордену, можете зробити там, на Святій Землі? — здивувався Лев. — Мені розповідали, що сарацинів — як сарани!

— Усе в руках Божих! — перехрестився капітульєр. — До того ж Ваша величність напевне знає, що Гедеон з трьома сотнями вибраних розбив незліченне військо мадіанитян.

З цими словами фон Зальц простягнув Леву листа. Король заглибився у читання. Головний магістр Німеччини, посилаючись на угоду 1254 року, попросив «короля Русьції Лео» не перешкоджати подорожі його посольства, яке поспішає на допомогу своїм братам, оточеним у замку Монфор.

— Я, звичайно, виконаю прохання магістра, але прошу зважити, що не на всьому шляху зможу гарантувати вашу безпеку, — відповів Лев. — Ваш шлях проляже повз фортецю Тустань, жителів якої опанувала гординя. А подальші землі вже у володінні монголів. На жаль, зустрічаються і розбійники. Можу вам запропонувати охорону.

— Я вдячний Вашій величності за таку турботу, але якщо проблема лише в цьому, то нехай Ваша величність не хвилюється. Нам відомо, що Тустань збирає мито за прохід єдиною поблизу неї дорогою, і якщо подорожній розплачується, то його не чіпають. Ми готові до цього. Що ж до розбійників — то, з вашого дозволу, у нас є мечі, які, сподіваюся, відіб’ють бажання будь-кого познайомитися з ними, — відказав тевтонець.

Хоч Леву і не сподобалася перспектива, що якісь озброєні іноземці гулятимуть його землями, але він не міг не відзначити слушність такої перестороги. Лев лише кивнув головою, даючи згоду.

— Ви отримаєте листа завтра, — сказав він.

Капітульєр зрозумів, що аудієнцію завершено. Чемно вклонившись, Ульріх фон Зальц залишив залу. Підвелася і Констанція.

— Піду відпочину, — сказала вона.

Лев провів її поглядом.

— Ідіть і ви, — сказав король юнакам. — Вас чекає вчитель латини.

Юрій і Римунт неохоче підвелися.

— Але, батьку, я хочу бути присутнім, коли ти вирішуватимеш державні справи! — спробував заперечити Юрій.

— Aliis si licet, tibi non licet! — повчально сказав Лев.

— Що це означає? — поцікавився Юрій.

— А от нехай це вам перекладе вчитель!

Невдоволені такою відповіддю, юнаки покинули залу.

— Якщо це дозволено іншим, то не означає, що дозволено тобі! — переклав Захарій. — Боюся, князю, що колись твій син нагадає нам цей вислів!

Лев Данилович усміхнувся.

— Сподіваюся, що так і буде, — сказав він. — Але щоб так сталося, потрібно і нам потрудитися. Воєводо!

Діонісій Павлович став перед королем. Він був значно старший за Лева і навіть від Захарія, свого часу служив ще Данилові, проявив себе у війні з Бурундаєм і навіть відбив у темника сильно укріплене Межибоже. Тепер же Лев повелів Діонісію з’явитися у Львові. Незвиклий до подібної уваги, воєвода чекав наказу короля.

— Воєводо! Наказую тобі негайно відправитися у Тустань, — сказав Лев.

— Так, князю! — з готовністю відповів Діонісій. — Що я маю зробити?

— У воєводи Світозара зібралася сотня ратників. Тобі належить на чолі війська вирушити на Київ.

В очах Діонісія майнула іскра подиву.

— Князю?..

— Що робити — знає Світозар. Від нього ти дізнаєшся решту. Візьми з собою Ратибора. Він і дорогу знає, і помічником тобі буде у поході.

— Так, князю! — схилив голову Діонісій.

— Вирушаєте зараз же! Не треба, щоб про вас дізналися німці. Їх ми затримаємо на два дні. Цього вам вистачить, щоб добратися до Тустані. Перекажи Світозару, що німцям — ніякої поблажки. Їхній шлях проляже через землі Ногая. Того, звичайно, цікавитиме, які у нас справи. Для інших Тустань повинна залишитися занозою королю Руському. Тобто мені.

Коли Діонісій відкланявся і пішов шукати Ратибора, який вже давно виявився втаємниченим у королівські справи, Захарій здивовано запитав:

— Київ?

— Саме так — Київ.

— А навіщо? По-перше, що ти там забув? Після Батия від нього заледве лишилася двадцята частина людей і домів. А по-друге, як бути з Ярославом? Він отримав ярлик від хана.

— Розумієш, Захарію, титул короля Русі, отриманий мною від брата і дядька, означає титул короля всієї Русі, а не лише її західної частини. А Русь — це Київ. Згадай, як пхалися на київський престол різні князьки. Їм не потрібен був Київ. Один Боголюбський наробив Києву більше шкоди, ніж сам Батий! Зате гордо носили титул князя київського.

— А Ярослав? — запитав Захарій.

— Та який він князь київський?! Випросив ярлик, як і його брат Олександр, але жодного разу ні той, ні той і дня не прожив у Києві.

— Але і ти також не будеш!

— Не буду, — згодився Лев. — Зате до Києва звідси менше, ніж до Новгорода, де зараз приймає своїх покровителів князь київський Ярослав.

— І яке завдання Діонісія? Вигнати намісника Києва, як там його?

— Брячеслав. Ні, його Діонісій виганяти не буде. Він сам втече! Побіжить до Новгорода, можливо, навіть не верхи, скаржитися на мене.

— А Ярослав побіжить до хана скаржитися на тебе. Не думаю, що Менгу-Тимур зрадіє твоєму рішенню захопити Київ.

Лев махнув рукою.

— Я стану київським князем, — впевнено сказав він. — Але згодом. Тепер же хочу просто налякати Ярослава і побачити, як відреагує на це хан. І залежно від реакції Менгу-Тимура я вирішу, як діяти далі. А поки що Діонісій нехай лише появиться в Києві.

— Чому ти, князю, не повідомив йому деталі? Не довіряєш?

— Я багато кому не довіряю. Але тут інше. Не хочу, щоб хтось раніше дізнавсь про мої наміри.

— А що скаже Мстислав Данилович? — запитав печатник.

— А Мстислав дізнається пізніше. Гадаю, його реакція буде дещо іншою од монголів.

Захарію Витановичу, звичному до впертості Данила Романовича, було важко звикнути до непередбачуваності його сина Лева, що іноді лякала. Здавалося, Лев постійно балансує над прірвою, у яку дуже легко звалитися. Тим не менше, печатник короля бачив, що досі всі наміри Лева, якими б божевільними й абсурдними не здавалися спочатку, увінчувалися успіхом. За неповний рік йому вдалося перетворитися з князя однієї із вотчин на короля всієї Русі.

Утім, Лев правий: для цього йому потрібен Київ.

XXVII

«Упертий віслюк!» — подумав Тугар.

«Неймовірний нахаба!» — відзначив Карл Руерг.

«Слуга Божий, гідний поваги!» — похвалив Неждан.

Дивно, але такі несхожі характеристики від різних людей отримала одна людина — ігумен монастиря Святого Архангела Михаїла Григорій. Це сталося після того, як Неждан на прохання Тугара, а той на вимогу Руерга, зустрівся з ігуменом і попросив його (щоправда, не дуже стараючись переконати) допустити їх трьох всередину монастиря. Вислухавши прохання колишнього соцького, Григорій відповів, що згідно з ласкою короля Лева і ярликом хана Менгу-Тимура монастир Святого Архангела Михаїла, так само як монастирі по всій землі Руській, не залежить від будь-якої влади.

— А помолитися можна так, як говорив Спаситель, — закінчив Григорій.

— Як саме? — запитав Неждан.

Він, хоч і залишився задоволений такою відповіддю, мусив завершити розмову гідно, щоб було що переказати братові, а той — госпітальєру.

— Прочитай, сину мій, Євангеліє від Матфея, — повчально сказав ігумен.

І пішов від Неждана. Пішов, роздумуючи дорогою, що доведеться обмежити відвідування міста. А Неждан для годиться скрушно похитав головою і поспішив до Тугара поділитися результатами розмови.

Вислухавши брата, Тугар назвав ігумена Григорія впертим віслюком.

— Ти сподівався на щось інше? — допитувався Неждан.

— Чесно?

— Атож!

— Не сподівався, — признався Тугар. — Навіть більше — боявся, що монах дозволить. Тоді не знав би, як поводитися з Руергом.

Неждан запитав Тугара про останні слова Григорія. Той усміхнувся.

— Саме те я й говорив іоанніту, готуючи його до можливої відмови ченців.

— Тепер скажи й мені!

— Погано, Неждане, що ти мало знаєш Святе Письмо.

— Та вже як є! — відповів брат. — Не всім молитися в монастирях. Комусь треба й рідну землю захищати!

— Апостол Матфей писав: «А ти, коли молишся, увійди до своєї комірчини, зачини свої двері і помолися Отцеві своєму, що в таїні; а Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі явно».

— Мудро сказано! — погодився Неждан. — Цілком підтримую і Григорія, і Матфея.

Тугар осудливо похитав головою. За таку зухвалу відповідь десь у Франції Неждану було б непереливки. Але тут не монастир Бомона, і немає підглядача, що невідступно стежив за кожним його кроком і старався не пропустити повз вуха жодного слова. Зрештою, Тугар дійшов висновку, що саме він і став тією першою ланкою ланцюга, що привів до Бакоти госпітальєра Карла Руерга — себто останню ланку.

— Що мені сказати, коли Руерг захоче зустрітися з тобою? — запитав Тугар.

— Скажи, що я не проти зустрічі, але не в місті, а десь за його межами. Менше очей — менше запитань! — відповів Неждан. — Зрештою, пора закінчити з цим.

Нагода випала найближчого понеділка. Напередодні місцеві хлопчаки повідомили, що за містом вони зустріли шістьох озброєних людей, від яких ледве втекли. Оскільки несподівана поява на околицях прикордонної Бакоти розбійників (чи хто б це не був) могла загрожувати спокою міста, на розвідку вирушили троє: Неждан, Тугар і Руерг. З цієї нагоди вершники озброїлися мечами і щитами, причому русичів захищали «руські» краплеподібні щити, а Руерг віддав перевагу звичному трикутному щиту «екю». Хоч вершників і було лише троє, обладунки давали їм перевагу над незахищеними, сподівалися, розбійниками.

Попервах їхали мовчки. До поля, на якому хлопці-вивідувачі зустріли незнайомців, було зовсім недалеко, тому ні Неждан, ні Руерг не спішили починати розмову.

Нарешті виїхали в поле. Зупинилися. Неждан піднявся на стременах, щоб краще оглянути місцевість. Нічого підозрілого.

— Це даремно! — мовив Тугар. — Якщо вони й були тут, то вже й їхнього сліду немає!

Неждан, помітивши, що Руерг скривив невдоволєну міну, відповів латиною:

— Можливо, тут їх і немає. Можливо, що вони лише розвідували ситуацію. Треба бути дуже озброєним загоном, щоб напасти на таке місто, як Бакота.

Він розвернув коня і став навпроти Руерга.

— Нам час порозумітись, — сказав йому.

— Звичайно, — згодився Руерг, ні на йоту не здивований таким поворотом розмови. — Цього я вже давно прагну. Мене дивує лише те, що ви постійно уникаєте цієї розмови.

— Я приглядався до вас, — пояснив Неждан.

— Навіщо?

— Хотів зрозуміти причину, яка примусила благородного лицаря обманювати.

Неждан хотів сказати «брехати», але слушно вирішив, що й «обманювати» образить Руерга. Він не помилився. В голосі намісника з’явилися залізні нотки.

— Ваше знання латини не дає вам ніякого права говорити такі неприпустимі речі! Прошу врахувати, що я, людина благородного походження, можу викликати на бій за образу лише кривдника такого ж походження. Ніщо не заборонить мені зробити це з вами. Я не потерплю образи!

Неждан спокійно його вислухав.

— Ми можемо поговорити без емоцій? — запитав він.

— Можемо, якщо ви вибачитесь переді мною.

— Спробую пояснити причину, через яку я вас, як вам здається, образив. Але повторюю: дайте слово спочатку подумати, а потім уже вихоплювати меча, щоб покарати нахабу. Тобто мене.

— Отож — слухаю вас!

— От і чудово! При першій зустрічі ви розповіли Тугару неймовірну історію про причину своєї появи на Русі. Я не переповідатиму всі її епізоди.

— Ви мені не вірите? — уже спокійно запитав Руерг.

— Не віримо. І ось чому. Ми з вами недаремно зупинилися на цьому полі. Чотирнадцять років тому ось на цьому місці від меча асасина Ібрагіма, він же Боніфацій, загинув наш учитель, командор ордену бідних лицарів Христа і Храму Гійом де Пардо.

Руерг мимоволі потягнувся до меча, але одразу ж опустив руку. Почути таке від місцевих жителів тут, так далеко від цивілізованих (як він вважав) земель, було майже неможливо, і Руергу здалося, що ще йому привиділося. Він навіть хитнув головою.

— Крім того, ви не сказали братові, що належите до ордену Святого Іоанна Єрусалимського і, за нашими припущеннями, зараз повинні готуватися до відбиття можливого штурму Акри військами султана... — Неждан замовк, згадуючи ім’я.

— Бейбарса, — підказав Тугар.

— Бейбарса, — повторив Неждан. — І крім того, ми знаємо, що у Гійома ніколи не було прийомного брата, що його батько пережив його матір, а не помер раніше за неї, як ви розповіли Тугару.

— Едуард Бомон розповідав про вас як про чесну людину, — вставив своє Тугар. — Адже саме ви попередили де Пардо про небезпеку, що її таїв у собі новонавернений християнин Боніфацій! Невже він помилився?

Карл Руерг здивовано вгледівся в Тугара. Русич знав таке, про що він сам уже давно забув. Безумовно, з Тугаром уже зводила його доля. От тільки де? Той знає Бомона, а з ним Руерг зустрічався двічі. Уперше це сталося поблизу єгипетської Деметри, але це було давно, і Тугарові тоді було мало років. Удруге він зустрівся в Акрі одразу після прибуття того у місто. Руерг насупив брови. Він згадав юнака, що стояв осторонь і чекав закінчення їхньої з Бомоном розмови. Тоді Руерг не звернув на нього уваги.

— Акра, дванадцять років тому? — уточнив він.

Тугар кивнув головою.

— Бачу, що згадали.

— І що далі? — спокійно запитав Руерг.

Йому одразу стало спокійно на душі і майже байдуже. Він був чомусь певен, що брати нічого підступного не замишляють. Хоча б тому, що він не тільки госпітальєр, але й намісник самого Ногая. А з ханом русичі не стануть псувати відносини навіть через неприязнь до нього.

— Нас цікавить мета вашої появи тут, — знову озвався Неждан. — Погодьтеся — розповідь про те, що ви дали обітницю матері Гійома відвідати його могилу, — після сказаного нами, — звучить непереконливо.

Руерг мовчав, роздумуючи, що відповісти цьому хитрому русичу, але тут озвався Тугар.

— Щоб ви знову не стали вигадувати якусь історію, а ми не ловили вас на обмані, насмілюся припустити, що мета вашої появи тут така ж, як і моя, — сказав Тугар.

— Що ви маєте на увазі? — здивувався Руерг. Він відчув, як у нього поволі холонуть ступні.

— Вас цікавить скарб, який охороняє Гійом де Пардо, — пояснив Неждан. — Камінці з нагрудника первосвященика Аарона.

Тут Руерг відчув, що від нього втікає земля. Він схопився за руків’я меча, неначе це могло його врятувати.

— Cip, ми вам не заподіємо шкоди, — заспокоїв Тугар, назвавши госпітальєра його титулом.

— Ми хочемо, щоб ви зрозуміли нас правильно: скарб Гійома має залишитися там, де його поховали, — сказав Неждан, при цьому скосивши погляд на брата. Той нічим не видав себе. — Не думаю, що ви, достойний лицар, опуститесь до рівня звичайного розбійника-розкрадача могил.

Замість відповіді Карл Руерг зіскочив з коня. Йому здалося, що на землі йому буде безпечніше. Спішився і Неждан. Тугар продовжував сидіти на коні.

— І що ви зробите зі мною? — спокійно запитав Руерг.

Неждан здивовано підняв брови:

— З вами? Нічого. Ви — намісник хана Ногая, з яким наш король уклав угоду. Ми і далі будемо пильнувати за порядком в Бакоті. І вже не ображайтесь, але я зроблю все від мене можливе, щоб ви не посміли осквернити могилу мого вчителя.

— Ви не хочете забрати собі пектораль? — поцікавився Руерг.

— Навіщо?

— Це визначна реліквія, яка може принести світло віри у цей світ.

— Або принаймні збагатити орден Іоанна, — закінчив Неждан. Він підвів погляд на Тугара. — Або орден тамплієрів. Шановні, полишіть ваше суперництво десь далеко звідси. Тут Русь, якій потрібен захист. Можливо, камінці Гійома і будуть цим захистом.

— Чому ви постійно говорите лише про дорогоцінне каміння? Чому не про всю пектораль? — запитав Руерг.

— Бо там немає пекторалі, — пояснив Тугар. — З Гійомом поховали лише коштовне каміння.

— Скажіть, cip, звідки ви дізналися про скарб Гійома? — поцікавився Неждан.

— Навіщо це вам?

— Хоча б так: з цікавості. Ось Тугар стверджує, що йому про нього повідомив Великий магістр його ордену. І сталося це в Акрі. А вам?

Карл Руерг на хвильку задумався.

— Мені також сказали про це в Акрі, — відповів він. — І також Великий магістр.

— Відколи це у вас з’явився Великий магістр? — здивувався Тугар.

— Ще рік тому папа оголосив де Ревеля Великим магістром.

— Папа Климент півроку тому помер, — повідомив Неждан.

Від несподіванки Руерг перехрестився:

— Хто його замінив?

— Поки що ніхто, — відповів Тугар. — Sede vacante[27], як кажуть у Римі.

Руерг задумався. Папа Римський, який, власне, й наказав відшукати у цій далекій землі пектораль, відійшов у вічність. Шевальє опинився на роздоріжжі і просто не знав, що йому робити: папа Климент помер, у Римі (та якому Римі — ось вже пішов другий десяток років, коли Рим не бачив пап, та й папи забули, як він виглядає, цей Рим!) триває sede vacante, а подібний стан може тривати довго. З іншого боку, його сюди відправляв не Святійший отець, а Великий магістр. І ось його наказу він поки що не виконав.

А судячи із ситуації, у якій вони всі опинилося, цього може й зовсім не статися.

До подібних висновків дійшов і Тугар. Він уже пошкодував, що свого часу довірився братові, але все ж віддав Нежданові належне: без його сприяння не бачити йому Бакоти.

А Неждан розмірковував, як це ситуація дійсно дійшла до такої межі, коли лише один із них зможе виконати те, що запланував. І русич не впевнений у тому, що це буде саме він.

Карл Руерг вирішив, що мовчанка затяглася, тому спитав про таке, чого вони й не сподівалися:

— Мені дещо незрозуміло. Як я розумію, ви проти того, щоб пектораль забрав саме я. Але при тому ви (звернувся до Тугара) хочете забрати її для свого ордену, ви ж (до Неждана) взагалі проти цього. Невже ви, перешкодивши мені, опісля зійдетесь у сутичці за реліквію?

— Нехай це, cip, вас не хвилює! — заспокоїв його Неждан. — Ви маєте рацію: мій обов’язок — не допустити вас до могили. І будьте певні — я це зроблю за будь-яку ціну.

Переговори, якщо можна так назвати їхню зустріч, зайшли в глухий кут і могли закінчитися несподівано. Коли ж, здавалося, хтось не витримає, Тугар випростався на стременах і показав на північ.

До них наближалася група озброєних вершників. Тугар нарахував їх із десяток. Але вже з першого погляду на непроханих гостей стало зрозуміло, що до розбійників ті не належать: чепурний одяг і дисципліна, що кидалася в очі навіть здалека, примусила засумніватися у цьому.

Вершники зупинилися десь за сто кроків від них. Було видно, що вони не сподівалися тут когось зустріти і просто не знають, як вчинити далі. Зрештою, від групи відділилися троє і повільно, навіть повагом, наближалися до них.

— Це ті, на кого ми чекаємо? — запитав Карл Руерг, скочивши на всяк випадок у сідло.

— Сподіваюся, що ні, — відповів Неждан, повторивши дію госпітальєра. — Як на розбійників, вони занадто організовані.

— Та й, зрештою, щось я не помічав серед розбійників такої шляхетності, — вставив Тугар.

— Якої шляхетності? — поцікавився Неждан, перевіряючи, чи легко виходить з піхов меч.

— Вони помітили, що нас троє, і стільки ж наближається. Розбійники не дотримуються таких правил. Вони атакують усі разом, причому заважаючи один одному.

Невідомі ще не під’їхали близько, а Карл Руерг по одежі вже розпізнав у них тевтонців.

— Тевтонці, — тихо повідомив він.

Брати перезирнулися.

Їм обом згадалася їхня розмова на найвищій вежі Тустанської фортеці.

— Звідки тут тевтонці? — поцікавився Тугар.

— Зараз дізнаємося, — заспокоїв його Неждан і спокійно продовжував чекати, поки невідомі під’їдуть ближче.

Коли ті зупинилися за кілька кроків, уже і Тугар запримітив в одязі приїжджих деталі, характерні лише для лицарів Німецького ордену. Вже перші слова, сказані одним з вершників, напевне головним, розвіяли будь-який сумнів. Тембр голосу був різкий, неприємний, і хоч той говорив латиною, і Руерг, і Тугар, що свого часу неодноразово зустрічалися з тевтонцями, безпомилково розпізнали німця.

— Нам потрібно бачити намісника Бакоти! — прямо, без звичайного у таких випадках вступу почав головний.

— З ким маємо честь розмовляти? — запитав Неждан.

Почувши майже бездоганну латину, той сторопів. Він перезирнувся зі своїми супутниками. Видно, й ті не сподівалися почути відповідь на це запитання.

— Хто ви? — запитав тевтонець.

— Нам видається, що саме ви маєте назватися першими, — продовжив Неждан.

— Я комтур Ульріх фон Зальц, і я не розумію, чому повинен називати себе першим, — пихато відповів головний.

— Та хоча б тому, що перед вами шевальє, — пояснив Руерг.

Хоч титул шевальє приблизно рівнявся титулу комтура, а насправді був навіть нижчий, Ульріх фон Зальц від несподіванки аж випрямив спину. Напевне, вся попередня заготовка до подібних зустрічей виявилася непотрібною.

— Крім того, шановний, перед вам два намісники Бакоти: я представляю хана Ногая, а короля Лева представляє Неждан.

Руерг кивнув на русича. Тут тевтонець розгубився остаточно, але щоб не виглядати смішним, він вийняв зі складок одягу згорнутий у рурку лист і подав Неждану.

— Якщо так, то це, напевне, адресоване вам, — сказав фон Зальц.

Здивований Неждан розгорнув листа. Підпис короля Лева свідчив, що подателі цього листа прямують до Святої Землі, є особистими гостями короля і перебувають під його захистом. Усім служивим людям належало не перешкоджати Ульріху фон Зальцу та його супутникам і сприяти виконанню їх благородної місії.

Неждан переклав листа Руергу.

— Лист дійсно написав король? — засумнівався Тугар.

— Ось його печатка, — показав Неждан.

Він обережно згорнув листа і повернув комтуру.

— Я виконаю волю короля, — сказав він. — Ви можете залишитися в Бакоті відпочити перед подальшою дорогою. Гадаю, шевальє також не проти.

Руерг невизначено гмукнув. Це могло означати або цілковиту згоду, або ж навпаки. Неждан і тевтонці сприйняли перше.

— Опісля можете продовжити свій шлях, — закінчив Неждан.

Комтур поклонився на знак вдячності.

— Ми скористаємося з вашої гостинності, — сказав фон Зальц. — Нам дійсно потрібно декілька днів відпочити, та й коням треба відновити сили. Крім того, шановні, у нас тут є ще одна справа.

Це насторожило Неждана. І не лише його.

— Чи можу дізнатися, що це за справа? Можливо, я зможу вам чимось допомогти?

— Це було б добре, — мовив тевтонець. — Але, з вашого дозволу, ми хочемо спочатку десь розміститися.

— Що ж, воля ваша.

Ульріх фон Зальц обернувся і махнув рукою. Решта тевтонців зрушили з місця і почали наближатися.

— Не подобається мені все це, — зізнався Тугар, спостерігаючи за наближенням лицарів.

— Мені також, — підтримав його брат.

Карл Руерг руської мови не знав, але і він міг приєднатися до думки братів. Поява тевтонців у Бакоті була невипадковою.

XXVIII

Поява несподіваних гостей навіть для невеликої Бакоти залишилася майже непоміченою — прикордонне місто звикло до подібних візитів. Напевне, єдиними, хто на це звернув увагу, був власник заїжджого двору, де зупинилися тевтонці, і Тугар з Нежданом. Та ще Карл Руерг. Почувши від тевтонців, що вони прямують у Святу Землю, шевальє слушно припустив, що крайньою точкою їх подорожі буде замок Монфор, де зараз перебуває Гросмейстер ордену фон Зангерсхаузен. Але перед тим пілігрими зійдуть на берег в Акрі. Чому б із ними не відправити листа Великому магістру, у якому детально описати своє становище?

З цією думкою Карл Руерг підійшов до комтура Ульріха фон Зальца. Тевтонці саме закінчували обідати, коли в дверях заїжджого двору з’явилася довготелеса постать госпітальєра. Привітавшись, Руерг присів на запропоновану лаву. Після звичайних за подібних обставин слів фон Зальц висловив неприховане здивування від присутності тут, так далеко від християнського світу, його, себто шевальє.

— До того ж як намісника Орди! — закінчив Ульріх. — Шевальє, ви повинні вдовольнити нашу цікавість і розповісти нам про причини, які привели вас сюди.

— Для цього, напевне, доведеться розповісти все своє життя, — ухилився від прямої відповіді Руерг. — Але щоб ви не вважали мене невихованим, скажу, що це лише один з епізодів моєї подорожі. На жаль, більше я не можу вам повідомити. Прошу зрозуміти мене правильно.

— Що ж, ми поважаємо таємниці інших, — згодився комтур. — Ви давно у Русції?

— Саме тут — півроку. Тому я обмежений у звістках із Палестини і Риму. Хочу спитати вас, чи дійсно почив Його святість папа Климент?

— Так. Це сталося в грудні.

— А престол?.. Вакантний?

— Коли ми від’їжджали з Кенігсберга, папу ще не обрали. А звідки вам про це відомо?

— Через Бакоту проходить багато торгових караванів, — невизначено сказав Руерг.

Ульріх фон Зальц кивнув головою.

— Ви говорили про справу, яку хотіли б вирішити в Бакоті, — змінив тему Руерг. — Пробачте мою зухвалість, але як намісник хана Ногая я мушу знати, що це за справа. До того ж, якщо вона безневинна і не завдасть шкоди місту, я цілком можу вам у чомусь допомогти. Як намісник я маю таку можливість.

— Це було б чудово! — вигукнув тевтонець. — Що ж до самої справи, то смію вас запевнити, вона жодним чином не зашкодить місту. Вона має швидше духовний характер, аніж торговий чи тим більше військовий.

— Я весь увага! — заохотив Руерг.

Він вирішив спочатку вислухати прохання тевтонців, а вже потім спробувати домовитися про передачу листа. Допомігши фон Зальцу у його справі, Руергу буде легше переконати тевтонців вручити його послання іоаннітам, адже стосунки між двома орденами ніколи не відзначалися повагою.

Але те, що він почув від комтура, повністю перекреслило всі його плани. Більше того, примусило шукати союзників. А оскільки друзів у Руерга тут не було, довелося шукати їх серед ворогів.

Ульріх фон Зальц повідомив:

— Перед тим як сказати про справу, що нас цікавить, дозвольте, шевальє, дещо розповісти вам. Ви тут, у Русції, недавно, тому, певне, не знаєте про події, які відбулися тут шістнадцять років тому. Папа Інокентій забажав, щоб ці дикі і схизматичні Землі приєдналися до сонця правди. Він відправив сюди свого посла, абата Опізо. Охороняти його довірили благородному лицарю Гійому де Пардо.

Почувши це ім’я, Карл Руерг внутрішньо напружився.

— Хоч де Пардо і належав до недружнього нам ордену храмовників, він, насамперед, був великодушний, вільнонароджений, щедрий, доблесний і войовничий. Тобто повністю відповідав «miles»[28]. Гійом де Пардо з честю виконав своє завдання. Абат коронував князя Данила і заспішив додому. Але храмовникам довелося залишитися тут, щоб продовжити благородну справу, започатковану Святійшим отцем. Супроводжувати абата Опізо зголосився брат нашого ордену Бурхард фон Горнхаузен. Оскільки абат забажав вирушити негайно, наш брат не мав змоги повідомити про своє нове завдання Верховному магістру Німеччини. А мушу сказати вам, шевальє, що при комтурові фон Горнхаузену була реліквія надзвичайної цінності, котрою володів орден.

— Що це за реліквія? — намагаючись не виказати себе, поцікавився Руерг.

— Ви знаєте Святе Письмо? — запитав Ульріх фон Зальц.

— Не можу похвалитися, що досконало.

— І все ж вам, напевне, відомо, що ізраїльські первосвященики носили нагрудник, у який були вставлені дванадцять коштовних камінців.

— Авжеж, я це знаю. Здається, на честь дванадцяти колін Ізраїлю.

— Саме так. І Бурхард фон Горнхаузен передав Гійому де Пардо саме ці камінці.

Тевтонець замовк, спостерігаючи за реакцією намісника, котрому все важче було стримувати себе. Ти не менше, Руерг запитав:

— А Бакота до цього яким боком?

— О, тут найцікавіше! — продовжив фон Зальц. — Пардо разом із своїми лицарями перейшли на службу до короля Данила, і той використовував їх у своїх цілях. Коли монголи захопили це місто (пробачте, шевальє, але це сталося давно, і вас тут ще не було), сюди і були відправлені храмовники на чолі з Гійомом де Пардо. У битві з монголами достойний лицар наклав головою. Його поховали у місцевому монастирі на горі.

— І що ви хочете? — запитав Руерг, хоч і знав наперед відповідь.

— Де Пардо поховали разом з реліквією, котра належить ордену і Святійшому отцю. Коли Гросмейстер Анно фон Зангерсхаузен розповів про неї папі, Климент IV наказав йому негайно доставити нагрудник йому.

«Хитро бреше!» про себе відзначив Карл Руерг. Вигадка тевтонця виглядала навіть більш переконливо, ніж його власна. І головне, Руерг знав, що замість Гійома абата дійсно супроводжував комтур фон Горнхаузен, який і передав храмовнику камінці.

— Що скажете на це? — поцікавився Ульріх. — Ви зможете нам допомогти? Вам, як істинному християнину, не має бути байдужою доля такої реліквії.

— Не байдужа, — згодився Руерг.

— І що ви думаєте про це?

— Я гадаю, що вирішити цю проблему буде складно.

— Чому? — здивувався фон Зальц. — Наміснику хана не становитиме труднощів переконати місцевих монахів просто віддати нам реліквію. Вони ж мають поважати волю хана!

— Так, це вірно, — згодився Руерг. — Але вірно і те, що ось уже два роки, як місцева церква вважається недоторканною.

— Себто?

— Вона захищена ярликом хана Менгу-Тимура, і як би я не бажав вам допомогти, я не зможу не коритися наказам великого хана.

— І що ж нам робити? — Розчаруванню тевтонців не було меж.

— Боюся, що не зможу допомогти вам. Приймаючи Бакоту, я спробував піднятися на гору до монастиря, щоб дізнатися про стан справ, але тутешній ігумен не пустив мене, пославшись на вищезгаданий ярлик. Я виявився безсилий.

— Але ми не можемо з’явитися перед Гросмейстером, не виконавши його наказу! — мовив комтур.

— Спробуйте пояснити йому. Гадаю, така людина, як Гросмейстер, мудрістю якої захоплюються навіть вороги, із розумінням поставиться до вашого роз’яснення.

— Напевне, — німецькою мовою сказав Ульріх і вже по-латині продовжив: — Доведеться справді залишити цю затію...

Хоч тевтонець і сказав ці слова переконливим тоном, Карл Руерг, однак, не повірив йому.

Уже вночі, лежачи в ліжку, шевалье роздумував над почутим. Із сказаного тевтонцем він зрозумів дві речі. І обидві були неприємні для нього. Перше. Тевтонці, як і він, як і Тугар, полюють за пектораллю первосвященика. І друге, найважливіше. Німців десять. А він один. І Тугар один. Та ще Неждан, який заприсягся зробити все, щоб реліквія не дісталася нікому. Навіть якщо вони об’єднаються, їх буде троє проти десятьох. Не надто сприятливе співвідношення, як на те пішло!

Руерг заклав руки за голову. А чи варто взагалі щось робити? Невже тевтонці ризикнуть силою роздобути реліквію? Це ж безглуздо! Тут, на кордоні Русі й Орди, де можна нарватися і на тих, і на тих? З іншого боку, госпітальєр Руерг знав, що сміливість тевтонців часто межує з безглуздістю, а іноді й переходить межу, тому не можна виключати і цю можливість.

Руерг продовжував лежати з відкритими очима. Він намагався розібратися у тому становищі, у яке потрапив не з власної волі. Розумів, що подальші його дії можуть призвести до того, що його місія так і залишиться невиконаною.

— Чи не зраджую я орден? — запитав він уголос.

Руерг не міг не згадати зустріч із загоном Гійома де Пардо поблизу невідомого села на півночі Італії. Тоді він також стояв перед вибором. Тоді його честь переважила обов’язок, і госпітальєр попередив тамплієра про небезпеку, що загрожувала йому від його ж таки братів. Що ж тепер? Невже знову доведеться робити вибір? Тільки вже не тамплієрам допомагати.

(Дійсно, який з Тугара тамплієр? Хоч Руерг і не палав любов’ю до тевтонців, він все ж зголосився зі словами Ульріха фон Зельца про Гійома — «miles». А до ордену Храму і Хреста, як і до Госпіталя, приймали саме таких. А Тугар, попри свою доблесть та чесність, не є вільнонародженим. Тож не може стати тамплієром, що б то не обіцяли йому лицарі.)

Невже доведеться розповісти про все Неждану, тим самим поховавши будь-яку надію виконати доручення Великого магістра? А якщо нічого не говорити? Тоді тевтонці доб’ються свого, своїми ж методами, тож реліквія знову ж таки не дістанеться йому.

«Куди не ступи — однаково провалля!» — згадав Карл Руерг приказку, сказану колись Великим магістром (щоправда, тоді він ще був звичайним лицарем).

Коли на сході ледь зажеврів світанок, Карл Руерг уже був на ногах. Він прийняв остаточне рішення.

XXIX

Неждан уважно вислухав госпітальєра, при цьому декілька разів кинувши погляд на брата. Тугар також мовчав, поки говорив Руерг. Він лише нервово кивнув головою, коли мова зайшла про те, хто може бути лицарем будь-якого ордену: Госпіталя, Храму і Христа чи Марії Тевтонської. Коли Карл замовк, Неждан поцікавився:

— І навіщо ви нам це розповіли? Не розумію, яка у цьому ваша вигода?

— Ніякої, — підтвердив Руерг.

— Тоді чому?

— Я не хочу, щоб пектораль первосвященика дісталася тевтонцям.

— Але ж і вам я не дозволю, — нагадав Неждан.

— Я це пам’ятаю.

— Тоді я вас не розумію. Відмовилися від свого?

— Давайте спочатку перешкодимо тевтонцям, а потім уже поговоримо про мене.

Почувши таке, русичі змушені були згодитися із доказами госпітальєра. В свою чергу Тугар запитав:

— Ви гадаєте, що тевтонці не відмовляться від свого?

— На жаль, я знаю тевтонців. У Палестині їх боялися не тільки сарацини. Свої також намагалися не потрапити їм на шляху.

— Тоді доведеться бути насторожі, — підсумував Неждан. — Але як нам діяти?

— Поговори-но з ігуменом, брате!

— Було б добре. От тільки останніми днями він не появляється у місті.

Але на превеликий подив, ігумен Григорій з’явився у Бакоті вже наступного дня. Побачивши Неждана, чернець насупив брови.

— Ти надто нав’язливий, сину мій! — сказав він.

— Повірте, отче, лише бажання захистити Божу оселю від біди пояснює мою настирливість, — заспокоїв його Неждан.

— Чи не ваша заслуга у тому, що нещасне місто Бакоту заполонили вороги православ’я? — суворо запитав Григорій.

— Якщо ви говорите про намісника, то він, хоч і латинянин, все ж представник Орди, а саме вона звільнила Церкву від податків.

— А ці десятеро, що прибули позавчора? — суворо запитав Григорій, невдоволений тим, що Неждан нагадав йому привілеї, отримані від монголів.

— А ось від них я й хочу застерегти вас, отче.

— Ти про що?

— Мені стало відомо, що тевтонців цікавить ваш монастир.

— І їх також? — здивувався ігумен. — Чого вас так тягне до нас? Та помоліться в церкві, що внизу, і дайте нам спокій!

— Я-то помолюся, тільки не думаю, що німці задовольняться цим.

Григорій перехрестився, неначе відгороджуючись від небезпек.

— Бог не залишить свою обитель на поталу, — сказав він і продовжив свій шлях, залишивши Неждана самого.

А руський намісник продовжував стояти, розмірковуючи, що, можливо, дійсно тевтонці не такі, щоб зважитися на подібне.

Але вже наступної ночі події показали, що тевтонці, однак, саме «такі». Повний місяць освітлював теплу літню землю, отож темряви майже не було — зачаїлась між дерев. Саме такої місячної ночі Неждана розбудили.

Спочатку він нічого не міг зрозуміти. Перед ним стояла людина у чорній рясі і скоромовкою намагалася щось пояснити.

— Зажди! — зупинив його Неждан. — Заспокойся і поясни, що сталося.

— Мене послав ігумен Григорій, — дещо повільніше, але все ж нетерпляче заторохтів чернець.

— Слухаю.

— На монастир напали якісь люди!

Сон неначе рукою зняло. Неждан миттєво оцінив ситуацію і зрозумів, що вона кепська.

— Розбуди мого брата Тугара і скажи, щоб він озброєний чекав на мене біля підйому до монастиря, — розпорядився Неждан.

Чернець побіг виконувати наказ, а Неждан швидко одягнувся, ухопив у праву руку меча, в ліву щит і також вибіг із будинку. Про щось думати було ніколи. Русич перебіг невеликий майдан, що розділяв його будинок від помешкання Руерга, підбіг до дверей і став гатити у них руків’ям. Неждан не сподівався, що госпітальєр швидко прокинеться, але майже одразу двері прочинилися, й на порозі з’явилася темна постать Руерга. Не давши тому отямитися, русич випалив:

— Тевтонці напали на монастир!

Карл Руерг повірив одразу. Він зник за дверима, але скоро повернувся одягнений і озброєний.

— Де Тугар? — запитав.

— Чекає біля стежини.

Обидва заспішили на околицю міста, де серед дерев загубилася єдина стежка, котрою монахи піднімалися до скельного монастиря. Там на них уже чекав Тугар з ченцем.

— Почалося? — замість привітання запитав Тугар. — Як ми й гадали!

— Ніколи з’ясовувати, — зупинив його Неждан. — Зараз головне, що тевтонці наважилися на крайність. І їх десятеро, а нас лише троє.

Русич навіть не став з’ясовувати у Руерга, чи й він із ними. З того, що госпітальєр промовчав, брати зрозуміли: їх справді троє.

— Мало, — відзначив Тугар.

Неждан повернувся до монаха.

— Буди людей! — наказав він. — А ми спробуємо їх затримати.

Монах без слів зник у темряві, а решта також мовчки вирушили лісовою стежиною до монастиря, шлях до якого всі ці місяці був для них закритий. Стежка виявилася крута, увесь час петляла, іноді переходила у видовбані у породі сходи.

Піднімалися мовчки — чи то боялися виказати себе, чи берегли сили перед невідомим, чи просто кожен оцінював ситуацію, у яку потрапили. Якось так сталося, що всі вони ще напередодні сперечалися про поки що ніким не бачену реліквію, ось зараз, цієї місячної ночі, сміливо, не змовляючись, ідуть її захищати. Троє проти десятьох. І ніхто не думав, що їх лише троє.

Що ближче до монастиря, то чіткіше чувся якийсь невиразний шум. Усі троє, неначе за командою, сильніше стиснули руків’я своїх мечів.

Перед самим майданчиком, де власне і починався монастир, зупинилися. На залитому місячним світлом білому дахові чорніли силуети людей. Десь із десяток стояли чи походжали, приблизно стільки ж застигли на колінах, а декілька лежали вздовж стіни.

До вух долинули роздратовані слова, що належали Ульріху фон Зельцу.

— Де є могила Пардо? — повільно, але голосно говорив німецькою тевтонець.

У його розумінні саме таким чином поставлене запитання — голосно і повільно — мало бути зрозумілим руським монахам. Його сподівання не справдилися, отож фон Зальц нервував.

— Ну то що? Почали? — запитав Неждан. — Гадаю, ми зможемо протриматися до приходу підмоги.

— Я готовий, повідомив Тугар.

— Шевальє?

— Можете на мене розраховувати, — була відповідь Руерга.

— Тоді вперед!

Після цих слів троє мовчки накинулися на тевтонців, що, нічого не підозрюючи, стояли найближче до краю майданчика. Вони нічого не встигли зрозуміти, як впали на землю, пронизані мечами нападників.

Тевтонців залишилося семеро.

Вони швидко обернулися на незрозумілі звуки позаду. І вчасно. Брати і Руерг втратили перевагу раптовості. Тепер доводилося битися із озброєним ворогом, що переважав кількісно. Правда, щоб унеможливити німцям себе оточити, вони притулилися до скелі. Але навіть це не дуже полегшувало становище — на кожного припадало по двоє ворогів, а Неждану особливо «пощастило»: йому дісталося троє. Та й Тугар одразу відчув, що один з двох нападників на нього — сам комтур Ульріх фон Зальц.

Досить скоро виявилося, що майстерність в усіх майже однакова, тому бій обіцяв бути довгим і жорстоким. Щоправда, у тевтонців не було щитів.

Тугар вправно відбивався від трьох мечів, підставляючи під удар свого та захищаючись щитом. Леза мечів блищали у місячному сяйві, тому він бачив кожен удар тевтонців. Оскільки площадка була нерівною, тевтонці не могли атакувати одночасно. Це давало Руергу з братами шанс протриматися довше.

Першому вдалося знешкодити одного з нападників Неждану. Він відбив випад тевтонця, підставивши під удар щит, потім вдарив іншого воїна, який на це не сподівався, в груди. Меч легко увійшов між ребрами. Неждану здалося, що лезо торкнулося серця тевтонця. Але роздумувати над цим русичу було ніколи — залишалося ще двоє.

Він не бачив, що Тугар і Руерг також знешкодили по одному тевтонцю. Неждану було не до цього. На нього знову напосілися двоє тевтонців.

Невдовзі Неждан відчув, що почав стомлюватися. Уже дуже боліла права рука від безперервного махання важким мечем. Розв’язка настала несподівано. Неждану вдалося позбутися ще одного нападника, але інший встиг нанести смертельний удар. Це сталося так несподівано, що Неждан не встиг навіть здивуватися. Він випустив з руки меча і впав на землю поруч вбитого ним же тевтонця. Смерть настала миттєво. Неждан навіть не встиг заплющити повіки.

Його вбивця одразу ж кинувся на Руерга, який саме звільнився від другого нападника. Госпітальєр ще не встиг відійти від попереднього, аж тут йому довелося одразу стати до бою.

Він одразу відчув, що його новий супротивник значно слабший, аніж попередні, тому досить швидко впорався з ним. Падаючи, той штовхнув комтура, що саме замірився на Тугара смертельним ударом. Від цього меч не дістав серця русича, а ввійшов правіше. Але і цього вистачило, щоб Тугар повалився на землю.

Тепер зустрілися Карл Руерг та Ульріх фон Зальц.

— Навіщо це, шевальє? — допитувався тевтонець, завдаючи ударів. — Чому ви, істинний християнин, захищаєте цих схизматиків?

— Я захищаю не схизматиків, — важко дихаючи, відповів госпітальєр. — Я захищаю могилу мого друга Гійома де Пардо, котру ви, контуре, хочете осквернити.

— Він ваш друг? — здивувався тевтонець, відбиваючи підступний удар. — Хто ж ви насправді?

— Брат ордену Іоанна Єрусалимського.

— Але чому ви тут?

— А чому ви тут? Звідки ви дізналися про скарб?

— Про нього проговорився храмовник, коли непритомним потрапив до наших братів у Німеччині. Ми не могли втратити такий шанс.

— Ви вже його втратили, комтуре! — відказав Руерг і додав: — Пробач, тевтонцю, але сьогодні тобі помирати!

Госпітальєр відбив черговий удар, хвацько крутнув мечем, вибив зброю з руки фон Зальца і рубонув того по шиї. Кров бризнула фонтаном, обдавши Руерга, але він на це не зважав. Випростався, окинув поглядом місце бою.

І побачив Тугара. Русич був іще живий.

Руерг обережно опустився перед ним.

— Славний був бій... — прохрипів Тугар. — Я чув вашу розмову з німцем. Цим тамплієром, який проговорився тевтонцям, був я. Виходить, це я привів їх сюди...

— Мовчіть, — зупинив його Руерг. — Вам не можна говорити.

— Мені вже все можна... — заперечив русич. — Шевальє, виконайте моє останнє прохання...

— Я слухаю вас!

— Якщо будете мати можливість, перекажіть Едуарду Бомону, що у нього є син Гійом. Він про нього не знає. Це в абатстві Ла-Ферте. Обіцяйте мені...

— Не хвилюйтеся. Я виконаю ваше прохання, якщо матиму можливість зустрітися з Бомоном, — заспокоїв його Руерг.

— Для мене цього досить. А тепер покличте до мене ігумена. І прощавайте, шевальє. Я вдячний Господу, що він звів нас разом.

— Ви з братом були славними воїнами. Королю Леву бракуватиме вас!

Карл Руерг підвівся. Він бачив, як до нього обережно наближаються вцілілі монахи на чолі з ігуменом Григорієм. Госпітальєр жестом покликав його до себе і показав на вмираючого. Ігумен одразу зрозумів, чого від нього хочуть.

Поки Григорій сповідав Тугара, Руерг перевірив, чи дійсно Неждан мертвий, а переконавшись у цьому, відійшов убік і, вклякнувши на коліна, почав молитися. Він не став устромляти в землю меча, щоб утворився хрест. По-перше, звичного йому дворучного меча, що його мали лицарі, у Руерга не було, а по-друге, на стіні висіло грубе дерев’яне розп’яття. На те, що хрест «неправильний», а ноги Спасителя прибиті не одним, а двома цвяхами, госпітальєр Руерг навіть не звернув уваги. Зараз йому було не до тонкощів віри.

Григорій та Руерг підвелися одночасно. Їхні погляди зустрілися, і Карл зрозумів, що Тугар помер.

А невдовзі до монастиря підоспіла допомога.

Як завжди, вчасно.

XXX

Того ж таки дня вбитих поховали. Тевтонців спочатку хотіли викинути в Дністер, але ігумен Григорій спротивився цьому, переконавши жителів, що це не по-християнськи, що вони не мають права їх судити і що справжній суд на них іще чекає. Тому дійшли згоди лицарів поховати, але за містом. Тугара з Нежданом, що склали свої голови, захищаючи святу обитель (ченці так і не дізналися, що саме захищали брати), вирішено було поховати тут же, у двох нішах, видовбаних у білій скелі. Для цього ченці спровадили всіх униз, до міста. Виняток зробили лише для Карла Руерга.

Госпітальєр мовчки спостерігав осторонь за незвичним йому обрядом поховання. Прислухаючись до незрозумілих слів, він лише час від часу хрестився, і тільки тоді, коли це робили ченці. Ніхто не нарікав, що монгольський намісник хреститься зліва направо і п’ятьма пальцями. Зараз було не до цього.

Карл Руерг дивився, як ченці замуровують ніші, у яких навіки спочили його бойові товариші.

Сьогоднішній день змінив Руерга. Ще вчора він розмірковував, що робитиме, коли вдасться позбутися тевтонців. Як вчинити з братами? Адже вони не підуть на те, щоб реліквія дісталася саме йому. Особливо побоювався Руерг молодшого, Неждана. Невідомо, якою була справжня причина його небажання віддати пектораль — залишити собі чи він дійсно не бажав тривожити прах де Пардо, але Руерг розумів, що це може стати непереборним бар’єром досягненню його мети. Що ж, ні тевтонці, ні навіть брати-русичі тепер не можуть йому перешкодити. Здавалося, ніщо не заважає нарешті виконати місію, заради якої він і з’явився у цьому місті. Але Карл Руерг змінився. Неждан і Тугар покликали його сюди, напевне знаючи, що це небезпечно. І він без роздумів приєднався до них, знаючи, що може не повернутися. І бився він пліч-о-пліч з русичами не за те, щоб потім, оце зараз, віднайти серед поховань монастиря потрібну йому могилу. Що йому заважає зробити це? Напевне, те саме, що примусило його наздогнати загін де Пардо на півночі Італії. Серед п’ятьох принципів — miles є magnanimus. Напевне, благородність змушує його йти проти статуту ордену.

Карл Руерг опинився на роздоріжжі. Перед ним були дві дороги. Вони манили його, і кожна з них у чомусь була логічною. Руерг боявся признатися собі, що вже обрав дорогу, якою йтиме далі. І цей вибір його лякав.

Він бачив, що до нього підходить ігумен монастиря. Григорій поправив на грудях великого дерев’яного хреста і запитав:

— Ви розумієте мене?

Руерг не знав руської мови, але запитання зрозумів. Він заперечливо похитав головою. Поки розчарований цим ігумен роздумував, як діяти далі, Руерг голосно покликав:

— Жан!

Взагалі-то тлумача, що його залишив йому на допомогу король Лев, звали Іваном, але вже з першого дня знайомства Руерг став кликати його на свій лад, а той, у принципі, не заперечував. До сьогоднішнього дня намісник майже обходився без нього, адже в основному спілкувався з братами. Тепер же тлумач став незамінним.

Жан-Іван у свої двадцять три роки встиг побувати у полоні тевтонців, де і вивчив німецьку мову. І латину на додачу.

Він з’явився одразу, неначе тільки й чекав на цей погук. Зрештою, так і було.

— Переклади, що я його уважно слухаю, — без вступу мовив Руерг.

Григорій мовив:

— Скажи йому, що ми увесь час молитимемося за упокій душ воїнів Неждана і Тугара, а також і за його здоров’я, хоч він і не нашої віри.

Руергу не залишалося нічого, як подякувати.

— Яку ви хотіли б винагороду за ваш вчинок?

— Винагороду? — здивувався Карл. — Пробачте, отче, але нагорода всіх нас чекає згодом — за ділами нашими. Яким би не було моє бажання, воно не поверне тих, кого я втратив.

— Тоді у мене є до вас прохання, — раптом сказав Григорій.

— Слухаю!

— Цей німець запитував мене про Пардо. Я не зрозумів, навіщо це йому, адже того поховали півтора десятка років тому.

— Вони хотіли забрати тіло із собою, — пояснив Карл.

Пояснив — і злякався сказаному, адже це було не зовсім так. Не забрати, а осквернити. І найстрашніше було те, що і він сам хотів зробити те саме.

— Навіщо? — здивувався ігумен.

— Вони вважали, що тіло лицаря-католика має спочивати на католицькій землі.

— Безглуздя! Цей латинянин віддав своє життя за нашу землю і знайшов спокій тут. Не Боже це діло — тривожити його спокій. Ми за нього молимось щоденно, хоч він і латинянин, — повторив Григорій.

— Ви можете показати мені його могилу? — запитав Руерг.

— Так, звісно! — з готовністю сказав ігумен.

Він підійшов до стіни, у якій вгадувалися закладені камінням ніші. Показав у другому ряду на нішу, що була третьою від краю.

— Ось тут спочиває раб Божий Гійом, — повідомив Григорій.

Карл Руерг зупинився перед стіною. Ігумен зрозумів його стан, тому, взявши тлумача Івана за рукав, потягнув за собою. Той не опираючись пішов за монахом. А госпітальєр продовжував стояти. Від жаданої реліквії його віддаляв якийсь лікоть кам’яної кладки. Там, у темряві ніші, лежав скарб, що зник одразу після зруйнування єрусалимського Храму римлянами. Той, хто заволодіє ним, отримає велику вагу в християнському світі, адже це єдиний скарб, що залишився від часів Мойсея. Хоч рука Господа й не торкалася його (а може, й торкалася, хто знає!), у ньому є Його сила. Щоб заволодіти ним, достатньо лише розібрати кладку. Що перешкодить йому це зробити? Не монахи і не Жан. Лише власне сумління!

Карл Руерг не став зайвий раз випробовувати своє сумління, востаннє перехрестився і мовчки попрямував до стежки, яка вела до міста. Йому ще належало зробити багато справ.

Зачинившись у себе в будинку і наказавши Жану його не турбувати, Карл Руерг розіклав на столі папери, котрі забрав у тевтонців. (Благо, ті вже не мали змоги протидіяти цьому, бо лежали мертві на полі за Бакотою.) Паперів було небагато, тому Руерг одразу запримітив два листи. Взяв один. Він виявився розпечатаним. Із подивом Руерг виявив, що лист написаний монгольською. Гублячись у здогадах, звідки в тевтонців може бути монгольський текст, він кинув погляд на кінцівку листа. Лист закінчувався відомим Карлу підписом — «Régis Rusie Leo».

Карл Руерг глибоко зітхнув. Швидше за все, дорогою сюди тевтонці відвідали Лева, і той, дізнавшись, що їхній шлях проляже через володіння Ногая, передав (як він сподівався) через надійних лицарів послання. Бажаючи дізнатися, що ж пише руський король монгольському хану, Ульріх фон Зельц зламав печатку. Руерг мимоволі усміхнувся, на мить уявивши собі обличчя комтура, коли той побачив монгольський текст. Малоймовірно, щоб хтось із тевтонців знав монгольську. Сподіваючись у майбутньому все ж таки відвідати таємницю листування короля з ханом, фон Зальц не позбувся компромату.

Руерг востаннє поглянув на вертикальні рядки закарлючок, укотре зітхнув і кинув послання у вогонь. Це не його таємниця, тому він не має права використовувати її. За інших обставин (та ще навіть учора!) Руерг прихопив би послання з собою, але вчорашнього Руерга вже не було.

Другий лист був скручений руркою і з печаткою, що бовталася на шнурку. Лише глянувши на печатку, Карл Руерг одразу збагнув, що автором листа є Головний магістр Німеччини. Шевальє думав лише мить, розламав печатку і вчитався в текст. Він не помилився. Головний магістр Німеччини писав до Анно фон Зангерсхаузена. Він повідомляв Гросмейстера, що відправив капітульєра Ульріха фон Зальца, родича покійного магістра Германа фон Зальца, для виконання важливої місії, яка, як був переконаний Головний магістр, принесе користь ордену і прославить його. Нехай пектораль, котру капітульєр вручить геру Гросмейстеру, наповнить серця братів на Святій Землі вірою і силою.

«А тевтонець — оптиміст нівроку! — відзначив про себе Руерг. — Бути таким упевненим в успішному завершенні місії! А тут на дорозі трапилися ми!»

Перечитавши послання вдруге, Карл Руерг і його кинув у вогонь. А за ним решту паперів, які не мали ніякої цінності. Покінчивши з цим, шевальє Руерг продовжував сидіти за довгим столом. У печі догорали папери, але Карл знав, що це горить його минуле. Він уже вирішив, що робитиме далі. Насамперед він мусить відвідати абатство Ла-Ферте, де відмолює свої гріхи колишній тамплієр Едуард Бомон. Що ж, на один гріх в Едуарда стане більше, але Карл чомусь був упевнений, що це його не надто засмутить.

А вночі палац монгольського намісника спустів.

Так за один день Бакота позбулася обох своїх намісників. І як виявилося, надовго. Ні Леву, ні Ногаю було не до відкритого всім вітрам і розбійникам прикордонного міста. Кожен мав свою мету, і, на щастя для обох, поки що вони не перетиналися.

XXXI

Від побаченого перехопило подих. Але не знамениті київські церкви і палаци примусили Ратибора і Діонісія, а з ними і сотню ратників, мимоволі замовкнути. Вони сподівалися побачити щось подібно, але щоб таке...

Міста власне не було. Куди сягав зір — всюди виднілися руїни, вже геть зарослі бур’яном і навіть лісом. Лише на пагорбі, там, де колись було княже місто, над заростями піднімалися діряві куполи двох церков. Із розповідей Діонісія ратники знали, що із майже сорока храмів після навали Батия залишилося заледве п’ять, і лише Софія та Михайлівський могли похвалитися хоч чимось. Від решти залишилися тільки руїни, і то заввишки не більше людського зросту.

Дивно, але на Горі — місці, облюбованому князями й боярами, було порожньо. Ніхто не намагався поселитися на колись престижних схилах. Убогий люд — не більше двох тисяч — заховався у своїх хатинах між Горою та Дніпром. Там і протікало життя розгромленого і розграбованого міста. І навіть намісник Києва Брячеслав не ризикнув піднятися у княже місто. Справді, що йому там робити — серед лісу та вовків? Він вибрав найкращий серед вцілілих будинків і саме звідси правив Києвом та збирав з городян десятину князю Ярославу Ярославину й данину ханові. Щоправда, зараз намісника Брячеслава в Києві не було. Як повідомив Діонісію та Ратибору місцевий житель, котрого вони зустріли далеко на заході від міста, Брячеслав ще третього дня, дізнавшись, що до Києва приступає військо короля Лева, котрого він не прийняв у Володимирі, скочив на коня і, залишивши все своє добро, поскакав на північ, туди, де за болотами лежала столиця його князя.

— Навіщо королю це місто? — тихо запитав Діонісій. — Тут же нічого немає! І нікого!

— Це Київ! — відповів Ратибор. — Його може і не бути зовсім. Але це Київ.

На це Діонісій не відповів нічого. Він лише злегка пришпорив коня в боки, і загін, як за командою, рушив уперед. Цією дорогою колись до Києва приїжджали торговці з Цар-города, ті, що не припливали Дніпром. Колись ця дорога була широка і велелюдна. Зараз про неї нагадувала лише ледь помітна стежка поміж густих кущів та дерев, які встигли вирости від часів Батиєвої навали. Ратники на чолі з Діонісієм продиралися крізь них, про себе лаючи когось невідомого, хто, на їхню думку, мав би розчистити дорогу. Невдовзі показалися руїни якоїсь великої споруди. Про те, якою вона була раніше, можна було лише уявити, дивлячись на купи битої цегли.

— Церква Пирогощі, — повідомив Діонісій. — Тут захисники особливо довго тримали оборону. Всі тут і полягли.

Більшість ратників, почувши це, перехрестилися.

А ще через якийсь час гущавина відступила, і військо побачило перед собою досить-таки охайне невеличке поселення. Кількасот будинків, одна маленька церква, дві тисячі городян — і два храми на високому пагорбі. Ось і все, що залишилося від колись могутнього міста, з яким змушені були рахуватися сусіди. Тепер же, щоб відновити свою велич, городянам доведеться витратити багато сил і часу. Але перед тим треба звільнитися від опіки монголів.

Що ж, прибуття сотні ратників князя Лева було першим кроком до цього. Звичайно, доведеться ще переконувати хана про необхідність дати саме Леву ярлик на князювання (а може, це й не знадобиться). Менгу-Тимур далеко, а з Ногаєм король, здається, домовився. Та й, зрештою, не втратить хан сон від того, що дві тисячі киян матимуть князем не Ярослава, а Лева! Як першого вони не бачили, так і другого навряд чи побачать! А львівського правителя увінчає титул князя київського. Діонісій пам’ятав той час, коли, ще будучи двадцятирічним дружинником, ось так само супроводжував воєводу Дмитра, коли той став правити Києвом від імені Данила Романовича. Тоді Київ вирував життям. Усі були щасливі (якщо взагалі існує те щастя), і ніхто не здогадувався, що вже через два місяці під стінами міста з’являться перші розвідники монголів. А невдовзі від скрипу безлічі чужих возів у місті вже не було нічого чути. А потім були сімдесят чотири дні оборони. І Діонісію вдалося залишитися живим. Разом із пораненим воєводою Дмитром його передали як знак доброї волі князю Данилу.

І ось через три десятки років він, Діонісій, знову повертається до Києва. Немає вже Данила, помер від ран Дмитро, потрапив до свого пекла Батий, а він, Діонісій, знову виконує волю нового короля Русі.

І він хоче вірити, що Леву Даниловичу вдасться зробити намічене.

Епілог

Нічого нікому не сказавши, Гійом видерся на найвищу вежу Тустані і заворожено розгледівся. Він вперше дивився на ліс з такої висоти. Упродовж всього свого свідомого життя він безвилазно сидів за високими стінами фортеці, лише час від часу віддаляючись від неї разом із мамою та іншими жінками, але ці подорожі лісом були недалекі, та й то у супроводі ратників. Світ Гійома обмежувався долиною навколо фортеці. Піднімаючись на стіни, Гійом розумів, що ліс тягнеться значно далі, аніж він уявляв. Тепер же, стоячи на найвищому майданчику фортеці, він бачив, що за порослою лісом горою синіють інші гори, а найдальші губляться у сизій імлі. Хлопець почав вдивлятися на захід. Із розмов дядька Тугара він знав, що там, далеко за горами (і не тільки за горами), лежить незрозуміла країна Фракія, де люди носять незвичний одяг, розмовляють незрозумілою мовою і моляться також незрозуміло. Десь там, серед усього цього невідомого, живе його батько, який чекає на нього. Гійом дуже хотів побачити батька, адже ніколи не знав його. Він неодноразово помічав, як ночами плакала мама, коли їй було особливо тяжко. І малий Гійом твердо вирішив: коли виросте, то обов’язково поїде у цю далеку Фракію і знайде батька.

Гійом почув унизу якийсь шум. Він перехилився через дерев’яну стіну. Вартові, що чатували у бічних вежах, щось запримітили і здійняли тривогу. Гійом озирнувся навколо. Йому знадобилося чимало часу, поки він нарешті заувважив на торговій дорозі на тлі лісу одиноку постать вершника. На такій далекій відстані хлопець ще не міг розрізнити деталі. Він став чекати, коли вершник наблизиться, щоб розгледіти його краще.

В міру наближення постать подорожнього ставала чіткішою, і невдовзі він зупинився перед зовнішньою брамою фортеці. З висоти Гійому було видно, що кінь подорожнього замилений від тривалої дороги, та й сам вершник ледве тримається у сідлі.

Гійом не бачив, як від втоми у вершника постійно сіпалася права повіка.

13.09—2.12.2015

Примітки

1

Грудень — на Русі листопад.

(обратно)

2

Луковець — квітень місяць.

(обратно)

3

Зельман — язичницький бог на Галичині і Поділлі.

(обратно)

4

Берке (бл. 1205—1266) — п’ятий правитель Золотої Орди.

(обратно)

5

Олександр Ярославин (бл. 1220—1263) — Олександр Невський.

(обратно)

6

Менгу-Тимур — онук Батия, хан Золотої Орди з 1266 року.

(обратно)

7

Другобець — Дрогобич.

(обратно)

8

Зем’яни у Польщі власники земель.

(обратно)

9

Вислуга — отримана за вислугу земля.

(обратно)

10

Массалія — Марсель.

(обратно)

11

Лаба — ріка Ельба.

(обратно)

12

Рахмани — у слов’ян — підземні жителі, такі ж християни, але за відсутності календаря не знають дня Пасхи.

(обратно)

13

Фра — брат.

(обратно)

14

Супервест — верхній одяг лицарів, що нагадував короткий плащ.

(обратно)

15

Ак-Ліба — сучасне місто Білгород-Дністровський.

(обратно)

16

Хетум І (1213—1270) — цар Вірменії.

(обратно)

17

Снем — з’їзд князів.

(обратно)

18

Капельник — березень.

(обратно)

19

Тройден (бл. 1220—1282) — великий князь Литовський.

(обратно)

20

Анда — кревний брат. Тут мова йде про Олександра Невського.

(обратно)

21

Латава — резиденція князя Міндовга, місце його коронації. Зараз це село у Литві.

(обратно)

22

Кярнаве — ймовірно, столиця Литви за правління Тройдена. Нині це містечко за 35 км на північний захід від Вільнюса.

(обратно)

23

Володимировичі — нащадки Володимира Великого, себто — Рюриковичі.

(обратно)

24

Filioque (філіокве) — латинський вислів, який визначає походження Святого Духа не лише від Отця, а й від Сина.

(обратно)

25

Моксель — землі навколо Москви.

(обратно)

26

Яса — законодавство Золотої Орди, встановлене Чингісханом.

(обратно)

27

Sede vacante (вакантний престол)— період, коли Святий престол не зайнятий папою.

(обратно)

28

Miles — принципи, викладені у Констутуції Фрідріха І Барбаросси, яким мав відповідати лицар, тобто бути magnanimus (великодушним), ingenuus (вільнонародженим), largifluus (щедрим), egregius (доблесним), strenuus (войовничим).

(обратно)

Оглавление

I

II

III

IV

V

VI

VII

VIII

IX

X

XI

XII

XIII

XIV

XV

XVI

XVII

XVIII

XIX

XX

XXI

XXII

XXIII

XXIV

XXV

XXVI

XXVII

XXVIII

XXIX

XXX

XXXI

Епілог Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg