«Куркуль»

Куркуль (fb2) - Куркуль 1098K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Максим Анатолиевич Бутченко

Максим Бутченко Куркуль

Дякую моїй дружині Тетяні за підтримку і моєму постійному редактору Ніці Івановій за допомогу під час створення книги.

Обережно! Ненормативна лексика!

Переднє слово

Історія країни нагадує великий механізм, що складається із гвинтиків та коліщат. Вони крутяться, чіпляючись зубцями за зубці, примушуючи обертатись наступний вал, і у такий спосіб минає час. Одна подія випливає з іншої. Майже сто років тому велике зубчасте колесо почало крутитись, назавжди змінивши державу та людей, що в ній проживали. Починаючи з зими 1930 року по всьому СРСР сотні тисяч сільських господарств розкуркулили, відібрали хліб, відправили у вигнання до Сибіру й на далеку Північ. Це був останній удар радянської влади по всьому індивідуальному та приватному. Заможне селянство, середняки — остання фортеця відносно незалежного існування людини в радянській державі. Останній проблиск особистої свободи. Довкола в гарячковому темпі будувалась інша країна, де все було колективним, думка підлягала системі, а життя належало Комуністичній партії.

Півтора року знадобилося Радянському Союзу, аби понад два мільйони дорослих та дітей перетерти жорнами розкуркулювання та репресій, лишаючи навзамін голу землю та невагомий попіл. У людей вирвали залишки їжі, нажитих статків, самоповаги. А останні квадратні сантиметри приватного простору витіснили жорстоко, у нелюдський спосіб.

Ця книга — про моїх прадіда та прабабу, що проживали на початку минулого століття на Слобожанщині. Їхні життя та доля в певний момент стали для мене взірцевими щодо величезних втрат та мізерних здобутків. Розповідь цієї книги — реквієм за волею. Саме через цю втрату стали можливими і Голодомор, і страшний 1937 рік, і переслідування вільнодумців. І навіть сепаратистський рух у 2014 році, що переріс у криваву війну, — це наслідок втрати особистого, незалежного сприйняття світу. Здеградовані, дезорієнтовані люди, що втратили будь-які ознаки критичного мислення, легко піддалися на маніпуляції російської пропаганди. Коріння війни на Донбасі закопане в далеких 1930-х. Тоді, власне, і заскреготіли-закрутились на цій землі зубчасті колеса розкуркулювання та знищення останньої людської гідності.

Перед тим як настане ніч, поволі тьмяніють барви. Ця книга — наче вечір, коли темрява заповзає в країну, місто, село, двір, дім, простягаючи потворні руки, аби вхопити й затягти людину в безодню, здавалось, у безпросвітний морок.

Розділ 1

Хата палала. Федот різко потягнув віжки на себе, санки глухувато рипнули, прим’ятий сніг хруснув, немов засохлий хліб, кінь зробив два кроки й зупинився. Із занесеного снігом пагорба було видно все село — сотня хат чорніла купками нічної темряви, нерівні краї солом’яних дахів, як чорнильні плями, розтеклись білою сніговою низиною. Сотня тонких кучерявих струмків диму в’юнилась із труб, вони синхронно підводились на три аршини вгору, а тоді зникали, розчиняючись у прозорому повітрі. Здавалось, хати були підвішені на димові мотузочки між небом та землею, немов дерев’яні прикраси на різдвяній ялинці в дореволюційні роки. Горіло на лівому боці села, звідти вогонь підіймав охристо-червоні щупальця, наче прагнув ними торкнутись холодного густого неба. Федот поправив капелюха, що трохи сповз, прижмурився, намагаючись з’ясувати: чия ж то хата в обіймах полум’я? Це, мабуть, Мачули, сільського «партєйного ахтивіста», як любив казати сусід Нестор. Місцевість навкруги палаючої хати охопив пазуристий вогонь. Величезні, дикі та неприборкані тіні стрибали по околиці села, спотикались об тонкі та кістляві дерева, послизалися на неголених кущах, а далі падали на найближчі хатинки. Здавалося, що навіть тут, на пагорбі, чутно плямкання полум’я; хрускіт, із яким воно жерло дерев’яну хатинку, лишав по собі самий попіл. Федот підвівся на санках, подивився ліворуч, на рівне простирадло снігу, не зачеплене ще ані людиною, ані звіром. Він пройшов по снігу, втискаючи в нього глибокі сліди, які згодом дрібнішали — міцний степовий вітер обмів круглі боки пагорба, розтягнув сніг, неначе тісто. Січневий настил зарипів, слід виявлявся не таким уже глибоким, можна було проїхати. Федот знов прижмурився й подивився у вогняну далечінь.

— Почалося! А я ж попереджав. Що тепер буде? — пробуркотів він і підняв комір овечого кожуха.

Чоловік повернувся до підводи, умостився на сіні, ухопив віжки, ляснув ними по коневій спині. Кінь повільно зрушив, пройшов п’ять кроків, а тоді Федот спрямував його ліворуч, до села.

Кінь біг, оминаючи нечасті кущі, що здіймалися на білому простирадлі недостриженою купкою волосся, ламав крижану шкаралупу, проїхав схилом, а як опинився на трамбованому обозному шляху, прискорив ходу. Нерівний, з двома коліями шлях тягнувся крізь декілька безіменних вулиць, тремтів ниткою, кидаючись від одної хати до іншої. Лишалося ще півверсти, і Федот знову натягнув віжки, підганяючи коня. Яскраві відблиски пожежі, які можна було побачити здалеку, падали в сніг, мов струмки крові. Ще кілька хвилин — і він опинився біля палаючої хати, зістрибнув на землю та підійшов ближче. Невисока будівля палала, як величезне багаття. У вузьких вікнах полум’я виявилося рожевим, а згори — понад дахом — насичено-червоним. Праворуч метушилися чоловіки, що ламали низький та кволий парканчик та намагалися розібрати навіс, де зберігався господарський інвентар. Вогонь не повинен був перекинутися далі.

— Шевченку, ти шо тут?! — гучний, жорсткий голос пролунав іззаду.

Федот розвернувся і зіткнувся поглядом із неочікуваним співрозмовником.

— Їхав поруч, побачив полум’я, голово. А маєш щось проти?

— Я? Маю, такого багато, шо маю, — забелькотів голова колгоспу, що вже добре залив очі.

Він стояв похитуючись, на почервонілому невдоволеному обличчі танцювали відсвіти пожежі.

— Ти, тойво… Я тобі казав по-хорошому… А ти… Дивись мені… — бурмотів голова, що ледь тримався на ногах.

Федот уважно подивився на м’ясисту, грубо вирізану пику «прісідатєля», хотів було вилаятись та послати його, але махнув рукою, розвернувся, відійшов убік. Чоловіки тим часом прибрали навіс, розбили паркан, розкидали дрова якомога далі від полум’я. Хата догоряла.

Шевченко підійшов до земляків, що стояли захекані та дивилися на полум’я, що поступово тьмяніло.

— А, Степановичу, ти, як завжди, вчасно, — заговорив один із них, височенний та худий, як голобля.

— Та, хлопці, так вийшло. Їхав із району, дивлюсь — горить, здалеку видно. Я одразу туди завернув. Але Жвавий уже не той, старий, ледь плентається, — поскаржився Федот.

— Ти хоч коня маєш, а в нас цей колгосп усе забрав, — зненацька випалив другий, одягнений у сіро-зелену куфайку та широку пошарпану яломку.

— Ану не починай скиглити, Потапе, і так маркітно на душі. Прийду додому, мені жінка знов винесе мозок через кобилку та теличку. Усе вона плаче, голосить, життя через неї нема! — голосно зойкнув високий.

— Я хотів лиш… — почав був пошарпаний, та не встиг закінчити. Його урвав Федот, який побачив, що розмова йде трохи не туди.

— А Пилип Мачула де лазить? Хату, мабуть, покинув?

— Поїхав наш Пилипко в партійних справах. До Харкова, — відзвітував чоловік у куфайці, а тоді багатозначно повів головою в бік догоряючої хати. — Он бач, що робиться!

— Справи ясні, що справи темні, — підтвердив Федот.

І вже хотів було далі розпитувати, як зауважив, що з лівого боку хатинки, з темного натовпу селян відокремилася фігура голови колгоспу та попрямувала до нього. Зустрічатись із п’яним головою йому більш не хотілося, та й остання їхня бесіда ледь не закінчилася різаниною. Шевченко невдоволено позіхнув, обійшов парканець і рушив до Жвавого.

Федот поїхав на інший бік села. У крайньому віконці його хати блимало жовте світло, немов запалене око солом’яного відтінку, а решта віконець темніла, злегка відблискуючи посвітом у кволому сяйві місяця. Чоловік відчинив браму, заїхав у двір. Відчепив віжки, розв’язав повід, далі потягнув за край підчеревника і розмотав ремені через сіделка, розпустив супоню. Жвавий спокійно стояв, адже звик до щоденної процедури, а тим часом Шевченко зняв гужі й дугу, обережно потягнув хомут. Відвів коня в стійло, дорогою зазирнув у хлів, де мешкала корова, зайшов у саж з єдиною свинею, що залишилася — вона трошки розхитала дерев’яну загорожу. Федот це зауважив та почав шукати, чим полагодити вибиту дошку. Далі навідався в сарай, набрав соломи, відніс Жвавому. Кілька хвилин порався у справах, вийшов у двір, витер руки снігом, що відразу розтав і краплями потік по мозолистих, грубих, почервонілих долонях із натертою, жорсткою шкірою. Вода капала з рук, роблячи дірки в снігу, немов кулею пробиваючи сіру сталеву поверхню, і замерзала в тонкій, неглибокій воронці.

Федот зупинився перед дверима в хату, не хотілося туди йти. Ще зранку Саша, його жінка, теревенила йому про колгосп та погрози голови. Дурна баба! Скільки ж їй казати, що не тої він породи, не стане в загальне ярмо, хоч убийте! Батько його, нехай спочиває спокійно в чорній землі, усе навчав робити власноруч, не покладатись на ближнього. Бо в тих, хто поруч, згнила душа; мертвечина та сморід тягнуться, немов хвіст. Таким бачив він світ у свої останні роки. Помер після громадянської війни. Господарство почало занепадати, у країні панував голод. Батько насамкінець став зовсім слабий, лише дивився весь час через паркан на село, немов зустрічав нові часи, що приходили охлялі та люті, як вовки. Так і помер біля тину. Тепер Федот оберігав кожний шматочок двору, кожен сажень. Ото напередодні приходив «прісідатєль», кричав: «Ти одноосібник, класовий ворог радянської держави!» Стояв на дворі, усе винюхував. Молоді, його посіпаки, з міста приїхали. Кажуть, «двадцятип’ятитисячники», тьху, ледь вимовиш! Партія їх послала забирати пшеницю й жито, або світовий капіталізм розчавить молоду країну, шо заповзялась робити індустріалізацію. Гасали, як оскаженілі, шукали, чим поживитися. Минали гидливо Федота, якому партія пришпилила лайливе прізвисько «твердозаданець». Вони нишпорили у дворі, а Саша схопила чоловіка за рукав і тримала весь час, поки тягали мішки з комори. Так міцно тримала, що пальці побіліли, немов уся кров відійшла, або вона забруднила руки в борошні. А Шевченко дивився, як його майно забирають, але не міг нічого сказати, стояв, немов стовп, самі губи ворушилися. Саша нахилилася до чоловіка, думала сказати, аби той не комизився, а він шепотів одну й ту фразу без кінця:

— Який я «кулак»? Кулаками працюю та кулаки під голову кладу, як спати лягаю. Осьо й увесь «кулак»!

Наостанок «двадцятип’ятитисячник» тягнув мішок із пшеницею, а під пахвою тримав курочку. Курей у шевченковому господарстві лишилось п’ять, інших порубали й здали на м’ясо. Усі одноосібники зобов’язані здавати і м’ясо, навіть якщо не мають ніякої худоби. Де собі хочеш бери, у сусіда кради, а м’ясо здай! Отже, не витримав Федот, вирвався з жіночої хватки, спрямувався до падлюки. Вирвав мішок та лупнув його одразу. А був Шевченко чоловіком примітним, мав зросту майже три аршини, буцнув він хлопця, і комсомолець сторчака полетів через замет. Тут голова накинувся на нього, витяг бозна-звідки наган та почав гарячково трусити ним перед обличчям Федота, погрожуючи застрелити, де стоїть. Ледве Саша відтягнула розлюченого чоловіка, уберегла від лиха. А вже згодом канючила, скиглила, що, мовляв, «ти, клятий, хотів донечок сиротами залишити, гад, принаймні б подумав, хто їх годуватиме! На братика твого надії нема!» І дійсно — нікого не лишилось у Шевченка, тітка другий рік як померла, ще раніше — мама з татом. А на брата, правда, сподівань мало, вештається все по своїх зборах, балакає про нову соціалістичну спільноту, про справедливість теревенить. Звідки він такий у їх родині — невідомо. Буває, рідні брати, а між ними — стіна, немов не одна й та сама кров у жилах тече, не одні й ті самі батьки виховували, не одні материні груди смоктали. Не розумів Федот свого старшого брата Петра, хоч і мешкали стільки років в одній хаті.

Подумав він про це і знову позіхнув. Як набридло ховатись! Наче пес вуличний у дощ, так і він, похиливши голову, біжить від усього світу. Тут жовток у віконці згас, мабуть, Саша погасила лампу, не дочекалася його, лягла спати. От було б добре, якби лишився Бог на небі, не забув про нього, заблудлого сина. Федот зайшов усередину, обтрусився; праворуч — двері в братову кімнату, ліворуч — його, а посередині — комора, де тримали дрібний інвентар та одяг. Федот пішов до своїх дверей, потягнув за ручку й пірнув в імлу. Біла смуга світла, немов соняшникова олія на поверхні миски з юшкою, плавала посеред хати. Одразу біля входу — пічка. Червоні пелюстки відблисків жевріючих дров було видно на перекритті стелі та побілених трямках. Навпроти печі — вікна, під ними, ближче до красного кута, застелений діжниковою скатертиною стіл. А поруч — мальована скриня. Праворуч сплять діти, ліворуч — жінка. Федот прокрався до столу. Там стояли дві поливані миски: в одній був хліб, а в іншій варена картопля — дружина приготувала.

— Чого це так пізно? Що трапилось? — з кутка пролунав тихий голос Олександри.

— Не спиш? Спи собі, — одказав Федот.

— Хіба з тобою заснеш? Швендяєш ночами, як той кіт навесні.

— Та де я там швендяю, хата в Мачули згоріла, заїхав подивитись.

— Як то згоріла? Що, зовсім?

— Я б сказав — геть згоріла.

— Як же ж воно?..

— Як-як — отак. Не треба було розпускати байки свої радянські, людей доводити… Останній шмат хліба з рота витягають.

— Схаменися, іроде! Знову за своє. А як хто почує? Підведеш під холодну, а може ще й гірше, без суду та слідства.

— От чого ти знов, Шуро, тільки й чути від тебе «схаменися» та «схаменися». Не можу я так! Як твій мозок бабський не розуміє, що не можу!

— Бабський чи ні, а ти прямо розхрабривсь. Героєм бути хочеш? Добре. Доживеш до старості, то й буянь, тільки після того, як діти на ноги стануть.

— Гаразд. Годі. Зараз доїм, будемо спати.

— Будемо. Розумник. А чи ти забув, що матуся моя в Смольному навчались?

— Та чув уже сто разів. Тикаєш мені своєю матусею. Тільки що з того зараз, заради чого вона навчалася? Навіщо, я тебе питаю? Для чого?

— Для живого!

— Ти спиш, чи шо? Що ти верзеш?

— Що, що… А ото. Не дуже балакай, бачиш, що робиться, за людей тепер людей не вважають.

— Твоя правда. Хоч цьому тебе матуся смольна навчила.

Федот проковтнув картоплю та пішов у ліжко до дружини. А тим часом брудні на вигляд хмари замацали небо, розмазали по місяцю спочатку тонкий серпанковий шар, а тоді гладкими мазками прикрили нічне світило. Настала ніч, умочивши село в темну непроникну фарбу.

Наступного ранку Федот прокинувся, коли сонце ледь пробивалося крізь каламуть хмар. Узимку на селі роботи було небагато: жінки пряли й вишивали, чоловіки порались у сараях та відпочивали. Саша грюкала посудом, вимішувала тісто на пиріжки, згодом збирала старшу доньку Ліду до школи. В їхньому селі три роки як відкрилася школа — три класи й двоє вчителів. Старша вже рік старанно відвідує навчання, їй подобається, он вже й абетку знає, і писати трохи навчилася. А молодша Зоя сиділа на довгому ліжку, цяцькалася із дерев’яною лялькою, яку Федот вистругав минулого літа та причепурив для малої клаптиками синьої тканини, що залишились після шиття його сорочки.

— Давай-но, поки гарячі, поїж трохи, — звернулась Олександра до чоловіка.

— Шуро, заспався я щось… Зморила мене вчорашня подорож. А ти чого мене не будиш?

— А шо ж будити? Петро зарано пішов — на збори, приїжджають із міста комсомольці. Казав, аби й ти приходив.

— Диви, уже втік. Піду корові насиплю, а ти свині поки навари. Там подивимось, що то за збори.

— Може, не підеш?

Шура якимось своїм загостреним жіночим відчуттям усвідомила зле. Запальний був її Федот, спалахував, немов скіпа, але швидко вигорав. Буває, гримне, а за хвилину вже всміхається, мовляв, що ти, мамо, не злий я, така вдача просто. Спочатку жінка його побоювалась, особливо в перші роки. Батьки віддали її за Шевченка, який був трохи бідніший, міркували таким чином уласкавити радянську владу, уберегтися від ЧК. Але не вбереглись, відібрали в них усе й заслали невідомо куди. Може, до Казахстану, а може, й ближче, хтозна. Федот дуже поважав її батька, розмовляв ґречно, з чемними нотками, не так, як з іншими. А як вислали Олександриних маму й тата, зовсім змінивсь. Озлився не жартома, а серйозно, щотижня лаявся з кимось із влади, набув репутації бунтівника Ще й брат його під’юджував, усе мріяв схилити на свій бік. Часом чоловік м’якшав, слухав братика, що розповідав про світле майбутнє, де всі рівні. Утім, слухав Федот нервово, постукуючи долонями. Але щоразу вислуховував до кінця і лише потім шпарко підводився та гупав дверима Петрової кімнати так міцно, аж вапно сипалось.

— Чого ти з ним так довго товчешся? Хіба треба на себе відро помийне виливати?

Шура неодноразово намагалась відмовити від такого спілкування свого чоловіка. А той махав руками: «Усе тобі треба знати!» Так і затихав. Але одного разу розсердився та пальнув голосно, мов з гармати: «Ворога треба чути, знати, як він мислить!» Ці слова наче молотом огріли Сашку; вона зрозуміла, що рано чи пізно лихо підхопить їх з дому, як протяг. Не буде їм добра. Ось і тепер чоловік легко погодився йти на ці кляті збори, а жінка труситься, наче те павутиння на сирому вітерці.

— Знов ти почала. Піду, нехай булькочуть, я буду тихенько сидіти, не бійся!

Ойкала та айкала Сашка, але ж хто її слухає?! Серце жіноче чутливе, мов осіння пелюстка, яка відчуває буревій, ще тільки-но тьмяніє небо.

Ближче до полудня Федот натяг шапку, убрався в кожух і пішов до «ізби-читальні», де часто засідав місцевий партійний осередок. У приміщенні було повно людей, здебільшого чоловіки-колгоспники, кілька одноосібників і жінок. У лютому вдень нудьга загортала селян старою й подряпаною, але мереживною, мов хуртовина, млостю, додаючи їм важкої журби та душевного смутку. Чоловіки випивали, а жінки були не від того, аби попліткувати. Та вже кілька зим поспіль до них унадилися приїжджати міські партійці. Одного разу привозили вченого дядька, з лисиною, наче натертою каніфоллю. Він дві години поспіль стояв у куті, як прибитий, і не замовкаючи розповідав про те, що світовий капіталізм має от-от повиздихати, а пролетаріат — навпаки, скрізь повстати і правити всією Землею. Треба лише потерпіти трошечки, натиснути, зерна не утримувати, а все віддавати Партії. Насамкінець усі вже ладні були розійтися, адже час стояв пізній, аж тут Федот не втримався й спитав:

— Ти, я бачу, дядько вчений. Університети закінчував, долоньки-он бачу, які ніжні, мов у дівчинки…

Чоловіки попереду радісно закрякали, а жінки біля виходу гмукнули всі разом.

— Товаришу, я… — намагався сам за себе заступитися вчений.

— Так-от, — продовжив Федот, — якщо пролетаріат буде правити всюди й скрізь, то ким саме він буде правити?

— Е-е-е… — забекав партієць, очі його забігали, а руки затремтіли.

Чоловіки в приміщенні затихли, а вчений крутився на місці, немов його хтось укусив, згодом зняв окуляри, витяг довгу білу пом’яту хустку та почав люто натирати лінзи. З того часу Федот щоразу відвідував подібні збори, дошкуляв ораторам, але й уважно їх слухав.

Ось і нині він вийшов надвір і почимчикував до хвіртки. Поруч біля кривого, як у того вченого дядька пика, паркану стояв Нестор, Федотів сусід. Це був п’ятдесятидворічний чоловік із широким обличчям у численних зморшках. Нестор мав вузько посаджені очі й товстуваті губи, нібито стиснуті посмішкою. Обличчя незвичайне, але більш дивовижною була його вимова: Нестор перекручував слова, вимовляв їх недоладно, часто плутаючи або пересуваючи наголос.

— Шо це, сусідику, тобі не сидиться вдома? — прошепелявив він, стукаючи люлькою об дерев’яний стовпчик.

— Йду на збори, прочухати твоє керівництво! — одразу відповів Федот.

— Шо їх чухати, вони нині самі очухуються.

— Про шо це ти, Несторе?

— Так у нас у колгоспі, цей, чутки гуляють, буцімто прісєдатєля так вилаяли в районі, так вилаяли! Погрожували судом і таборами… Прийшов до нас у бригаду блідий, як смерть. Я йому кажу: «Ну воно тобі треба, що ти себе мучаєш? Йди на покой!»

— Ну-ну, і що ж він відповів?

— Скочив, як оскаженілий, і давай матом на мене. А тоді сів за стіл і спокійним голосом, як той батюшка, пропісочив усіх, от.

— Несторе, от ти дурню старий. Нашо ти подався в той колгосп?

— А шо мені? Шо втрачати? Ондо халупа моя перекосилась, як обличчя в прісєдатєля. Корова три роки як померла, а жінки нема в мене, гарнюні такого. Оце ходжу на комітет бідноти, послухаю, як ця біднота порається, аж легше стає. Я як пан серед них, хліб із салом їм!

— Працювати треба, і не будуть бідувати. А то самогонку жеруть та пісні горлають. Чув я твою бідноту…

— Це ти, товаришу Шевченко, контрреволюційні пісеньки співаєш. Так і закриють.

— Ну, якщо ти, старий пеньок, не донесеш, то й не закриють.

— Це залежить, чи даси ти мені зараз тютюну, о!

— Хитрий ти! Як я з тобою, із здирником, стільки років прожив?

Нестор ласо засопів, замуркотів, немов кіт, простягнув долоню, в яку Федот насипав із гіркою доброго тютюну. На цьому й попрощалися. Федот посміхнувсь, постукав приятеля по плечу, а тоді захрумкав стежкою, що вилась, як псячий хвіст.

«Ізба-читальня» стояла посеред села. Узагалі-то колись це був маєток місцевого пана «міроєда» Нестеренка, але його радянська влада швидко приборкала. Пана розстріляли, майно забрали, жінка з немовлям утекла. І ось тепер велика кам’яна хата з широкими, на півсажня вікнами — любив колишній господар багато світла — служила новій державі. Біля ґанку стояли троє колгоспників, курили, плювали в сніг. Там, де вони плювали, снігове полотно було вже схоже на дуршлаг. Колгоспники ховались під навісом, повільно виціджували слова, а плювали — мов ставили крапку. Федот кивнув, постукав валянком об валянок, витер обличчя й увійшов у коридор, що тягнувся, мов хробак, заповзаючи в глибину хати. У тьмяний та вузький простір з відчинених дверей падало геометрично-рівне жовтувате світло. Звідти лунав чийсь голос, твердий, як граніт. Він бив словами, розкидав їх, наче каміння. Цей голос наполегливо й прямо гримотів у приміщенні так, що в певний момент притягнув до себе Федота. Той покірно попрямував до світла з дверей, роблячи дрібні тихі кроки, як впертий, почухраний та вже приречений вовк.

Розділ 2

Світличка, ущент забита селянами, здавалася малою затокою. Волохаті, кудлаті макітри чоловіків, що сиділи низками, котились темними хвилями від вищих на зріст до нижчих. Іноді людська хвиля пінилась білими жіночими хустками, а тоді знов падала до темної голови колгоспного селюка. Федот озирнувся. Стіни синіли шпалерами: на довгих стеблинах важко звисали однокольорові квіти, і лише порожні насичено-блакитні прямокутники свідчили, що колись там були картини, які належали старому господареві. Добротні меблі розкуркуленого вивезли звідси вже давно, лишились самі стільці та стіл, біля якого наразі стояв високий, немов маяк, чоловік. Решта сиділи по лавах. Саме об підніжжя стола, схоже на брунатний глиняний обрій, бились людські хвилі, а чоловік підводився над ними — високий та недосяжний. Це його голос Федот почув у коридорі, а як зайшов, оратор на кілька секунд замовк.

— Товариші! Партія визначає норму заготівлі хліба не просто так. Ми зараз живемо на військовому становищі. Усі буржуї проти нас, товариші! Вони прагнуть розірвати нашу країну на клапті, мов хижі звірі. Капіталісти посилають шкідників та вербують куркулів. Щойно було впіймано контрреволюційну групу на чолі з професором Єфремовим, вони мали намір захопити владу в Україні. От тоді б селянство остаточно потрапило в кабалу, на сотні років! Бо ж визнали п’ять мільярдів боргу капіталістам — за землю. І вам, товариші, довелося б виплачувати відсотки та викуп!

— А нині чим краще? — пролунав голос серед хвиль.

— Тим, що партія веде нас уперед, аби ми скинули кайдани рабства, скинули ганьбу з себе. Так, треба перетерпіти. А ви як думали? Необхідно, аби не лише керівництво, а й ви теж допомагали нашій перемозі.

Ще кілька хвилин він розповідав у якнайсвітліших тонах про майбутнє царство рівності й добробуту. Чоловіки вовтузились на місцях, жінки голосно позіхали, чекаючи на наступного оратора, якій мав розповісти про дива радянської науки. Так обіцяв їм Мачула, перед тим як поїхати в злощасний Харків. Федот відшукав очима Петра: той сидів у другій низці, чухав голову, а згодом розгладжував волосся, і здавалось, ніби його ворушить невидимий вітер. Він водив долонею по обличчі, подекуди підводячи руку, немов бажав щось спитати, але одразу опускаючи її, наче шлагбаум. Федот просунувся боком уздовж стіни, трохи ближче до чоловіка, що виступав.

— Тому, товариші, не втрачайте віри! Не піддавайтеся на провокації, не слухайте панікерів. Наша партія знає, що робить…

— А ти хоча б сам у це віриш? — раптом гримнув Федот.

Чоловік-маяк замовк, знайшов очима свого опонента й вилупився на нього.

— Я вірю. Умирати буду, здихати, а вірити…

— А знаєш, у що я вірю? У те, що з мене перша повинність — це заготівля хліба, друга — податок, третя — страховка, четверта — самообложеніє, п’ята — позика індустріалізації, шоста — за землеволодіння, тоді…

— Усе, усе, товариші, — на ноги скочив голова, — наші гості мають відпочити. Подякуємо заступнику з ідеологічної роботи Івану Єгоровичу Горовому. Зараз перед вами виступить комсомолець Костянтин, якій розповість про досягнення радянської науки.

Чоловіки в світличці загомоніли, зашаруділи, а оратор присів у першу низку, пропустивши на своє місце молодого кучерявого активіста, який збентежено посміхнувся, начебто на іспиті. Федот розвернувся і почав просуватися серед тих, хто стояв біля стіни, вийшов у коридор, а згодом і на вулицю. Свіже морозне повітря дихнуло на нього, колючий вітер ухопив в обійми. Шевченко застебнув кожуха, натягнув шапку й нерішуче самотньо став біля входу. У скронях гуркотіли слова, пульсували в жилах; йому стало зимно й спекотно водночас, захотілося пити. Він відійшов далі до паркана, набрав свіжого снігу та кинув у рот. Крижана маса миттєво почала танути, прохолодна вода затопила ротову порожнину. Що ж це за діло? Де тепер правди шукати? Он приходили в 1919-му чеченці, грабували село, жінок тягали. Думали, що це останнє лихо, більше Господь не нашле, змилується. Але ж тепер спасу нема від цієї влади, душать та душать, навіть здохнути не дають. Спересердя гупнув по кривому сірому стовпчику, струсив сніг й осів на опуклий замет біля дороги.

Тут двері над ґанком жалісно зарипіли й з’явився вже знайомий Федоту чоловік, що виступав. Шевченко затупотів, мов кінь, а чужинець спокійно витяг цигарку, прикурив і задимив, як паровоз на повній швидкості. Певний час Федот топтався, а згодом попрямував до партійного оратора. Той спокійно дивився, як здоровенний чолов’яга з короткою бородою, широкими вилицями та качиним носом наближається до нього. На фізії хлібороба так і читалося: зараз підійде та почне нудити щодо продподатку й іншої маячні. Знав Іван Єгорич таких, спілкувався неодноразово. Єдине в них на думці: аби лиш свій живіт повний був. Не можуть вони мислити широко, бачити далеко. Не хочуть зрозуміти, що класова боротьба не закінчилась, експлуататори та решта погані причаїлись, їх треба пильнувати та знищувати. Бо не матиме спокою пролетаріат. Будуть тяжіти над ним одноосібники й покидьки, як отой, що до нього йде.

— Ти от скажи, хіба у твоїй партії всі такі бездушні? — одразу почав Федот.

— Дивлячись щодо кого, — відповів чоловік-маяк.

— До всіх. Невже всі так підтримують оце — щоб з людей останні крихти вибивали?

— Слабодухих та боягузів вистачає.

— О-о-о, то значить не більшість вас таких-от віруючих?

— А ти що вважав, що партія питає, як їй краще діяти? Вона вказує напрямок, керує.

— І людей не пита…

— Люди твої помиляються. Я от скажу тобі відверто, аби ти розумів. Бесіди такі щоразу проводжу. Чи згодні всі комуністи з політикою партії? Не збрешу, скажу відверто: ні! Є дволичні, є такі, що мислять зверхньо, а є, що бачать лише свою хату з краю. Скажу більше! У цій залі навіть слухняні й ті не одностайні, багато хто ховає в собі сумніви, як жабу на грудях.

— Не розумію, ти про що?

— А про то, сільська твоя голова. Дуже мало щирих та відданих партії, на яких вона могла б покластися.

— І що це…

— А це те, що треба зламати гнилого хребта. Бити й вибивати старе, аби з’явилося нове.

— Як там тебе? Іван Єгорич? Так слухай, Єгоричу. От я бачу костюмчик старенький у тебе. Пальтечко діряве. Як воно тобі, не зимно? Нині лютий морозний…

— Тому що я не женусь за матеріальним. Ти от засуджуєш мене, по очах бачу. Таких, як ти, я сотні зустрічав. Але я тобі не збрехав. Я вірю, що ми можемо створити справедливе суспільство!

— А люди ж як? Як бути?

— Слухай, я бачу, що ти чолов’яга не вельми розумний, не вчився, певно, як слід. Ціль потребує жертв, зусиль, старань. От побачиш, ще з десяток рочків — і все зміниться…

— Та ти…

Федот закипів, стиснув кулаки й дивився на співрозмовника. А той прижмурив очі у дві тонкі щілинки, на блідуватому обличчі мороз намалював легкі рожеві плямки, край носа почервонів, мов ягода влітку. Він чекав. Нехай цей селюк вдарить, випустить свою злобу, проявить своє куркульське нутро. Так навіть краще, усім буде зрозуміло, що це є ворог. Стоїть — величезний, вигодуваний, у доброму кожусі, у новій шапці. Звідки в нього? Так, одноосібник, одразу видно. Не хоче вливатись, бути як всі. Так, нехай б’є, так навіть краще… А Іван Єгорич переживе, не вперше бути битим. Аби був сенс, а потерпіти він готовий. Федот підвів руку, стиснув великий кулак так, що, здавалося, пальці розчавлять власну долоню.

— А-а-а! — рикнув Шевченко, розвернувся і швидко попрямував геть.

Він робив кроки, широко розставляючи ноги, серце його стукало, наче конячі копита клусом. У голові все кружляло, крутилось лютневою хуртовиною. Федот вийшов за двір, обкладаючи себе прокльонами за те, що пішов на ці збори, і обіцяв же собі — ніколи в житті більше! А в його спину вистрілив погляд сірої та непримітної людини, що стояла на ґанку кам’яного будинку. Ця людина дивилась на фігуру, що зменшувалась, трошки хиталась і от-от мала щезнути за найближчою хатою. Іван Єгорович усією непростою матерією душі усвідомлював, що це не остання їхня зустріч. Скоро він знов побачить цього величезного чолов’ягу, подивиться знов у ці вперті очі, побачить його стиглі кулаки. І вже оця зустріч буде останньою для них обох. Це сильне передчуття зненацька схвилювало комуніста, він помацав у кишені, витяг цигарку, стиснув її тонкими, потрісканими губами. Поліз по сірники, полум’я слухняно спалахнуло, він підніс вогонь до цигарки, і цієї миті яскраве полум’я висвітлило горішню частину пошарпаного сірого пальта, де певної миті можна було роздивитись дві маленьких потьмянілих плями, що мали колір старої засохлої крові.

Федот заспокоївся. Шура казала правду — не швендяй по тих зборах, рано чи пізно отримаєш у лоба. Вона жіночка м’яка, іноді навіть занадто. Пам’ятає, як вперше її побачив, стала як той помідор, по всьому обличчю червоним залилась. Соромилась. Перший він у неї — чоловік, що її пізнав. Та й як це, брати жінку, яку вже хтось використовував? Не по-людськи воно якось. Нехай ці міські що завгодно роблять, хоч у самих трусах ходять, а дівчина має лишатися дівчиною до шлюбу. Уже десятий рік пішов, як Федот привів у свою хату Сашу, а вона як була боязка, так і лишилась. Спокійна за вдачею; ну, буває, хвицнеться, мов неприборкана кобилка, але це раз на рік, а так все з дітьми порається. Лише про них і турбота.

Морозний вітер плив по обличчю, студив його. Коли Федот дійшов до власної хати, то трошки охолов. Він заспішив у двір, пройшов до стайні, відвідав, як зазвичай, Жвавого. Кінь стояв, зрідка пирхав, пускав білі хмарки з ніздрів, мов парова машина. Бачив її Федот у кума в сусідньому селі. Парова молотилка.

— Як молотилка ти, Жвавий. Засумував, мабуть? — чоловік погладив тварину по писку, кінь повів очима.

Розуміє, падлюка, пестощі, знає, яке воно — людське тепло! Утім, що є пестощі, як не ознака розуму? Лише розумна істота може відчувати ніжність до іншого. А Жвавий мізкуватий, уловлює його з напівслова, наче в голову влізає, відчуває: злий господар або добрий, розгублений чи задоволений. І зараз чує, що важко Федотові. На душі камінці, на будинку віконниці. Закритий він у задушливому житті, не дає воно йому вдихнути, перепочити.

— Коняка ти! Шкода, слова не можеш сказати. А мені ж погано, так мені прикро…

— Чого це ти з конем розмовляєш?

Від такої раптової фрази Федот здригнувся. Саша зайшла до денника, у руках у неї димів казан із навареною їжею для свині.

— Та я, цей… Розумієш…

— Ага, розумію. Ти, як з жінкою побалакати, то «Помовч! Не бабина справа!», а як із конем — то будь ласочка. Ото вже й поплив, як шмат масла на пательні.

— Шо це ти, Сашо? Не в настрої, га?

— В якому однострої, ба? — забаламутила Сашка.

Тут Федот зненацька пом’якшав. Іншим разом грюкнув би на неї, гупнув кулаком у стіну: мовчи, усе б тобі язиком молоти! А тепер зімлів він, утомився. Не хотілося бурчати, сваритись. Шевченко подивився на дружину: вона так і тримала задимлений казан, з якого валувала біла, кудлата пара. Вигляд жіночки його розвеселив, він підійшов до неї, уперся в казан, ухопив його, поставив на земляну підлогу.

— Ти чого це? — щиро здивувалась вона.

— Того, — посміхнувся Федот.

— Що ти «того», це зрозуміло, — показала зуби жінка.

— Поговори-поговори, дозволяю, — обійняв її чоловік, притискаючись усім тілом.

— Ой, ти диви, як молодий. Молодий, молодий, ти чого такий худий?

— А тому, що я є твій, — несподівано навіть для себе уклав риму Федот.

Він доторкнувся до губ своєї дружини. Вони виявились м’якими і здатливими, її подих був такий гарячий, пахнув хлібом, молоком, прянощами, ледь відчутним ароматом чогось жіночого, таємного, прихованого. Федот потягнув Шуру на невеличку купу сіна, що здималась у кутку, поклав туди жінку та навис, як плуг на полі. Згодом підняв її свитку та тонку білизну й жадібно уп’явся в невеликі налиті груди, стискаючи їх долонями. Саша уважно роздивлялась обличчя чоловіка, який насолоджувався її плоттю, а тоді заплющила очі й поринула кудись дуже глибоко, у зовсім інші світи.

— Знаєш, що я хочу тобі сказати? — Федот вдягався, подекуди дивлячись на дружину, яка приводила себе до ладу.

— Йой, я навіть не можу уявити. Я ж дурна баба, де мені ваші розумні думки осягнути!

— От все тобі баламутити! Тепер не скажу!

— Добре, добре. Кажи вже, нещастя ти моє.

— Я от ішов і зрозумів, що ще ніколи…

— Згадала! Доньки давно пішли на ставок, досі не повернулись.

— Не дала договорити… Як не повернулись?!

— Треба йти. Федюнчику, скажеш іншим разом. Я зовсім забулася, піди подивись, що вони там роблять. Треба їсти давно, а вони ще там!

— Добре, добре. Біжу.

Він накинув кожуха та скочив на двір. Попрямував до низини. Там блискотіла скляна поверхня ставка, що замерз. Діти часто гралися там, ковзались на дерев’яних саморобних санках, що розганялися на крижаній поверхні до швидкості Жвавого. Знизу вже було видно маленькі темні фігурки, які копирсалися, падали, заливалися сміхом, що нагадував маленькі дзвіночки. Такий дзвінок колись подарував йому дід. Де взяв, Федот не питав, малий був та простий для таких питань. Лише ганяв із ним зранку до пізнього вечора, ховав за пазухою. Іноді залізе на яблуню, сховається серед патлатих гілок, витягне дзвінок та почне легенько водити в різні боки. Тоді кришталевий звук розлітався по зеленому листю, стукався об гілля та опадав, мов стиглі плоди. От і зараз дитячий сміх мимоволі нагадав йому про ті медові часи, коли тато здавався найвищою людиною на землі, а літо тривало так довго, що можна було прожити все життя. Федот примітив своїх доньок здалека, трохи повернув і пішов до правого боку ставка. Ліда возила Зою на санках, падала, а потім розганялась по ковзанці. Ще кілька хвилин, і діти пізнали батька, який погрозливо замахав рукою. Дівчата слухняно підійшли до берега, захекані та почервонілі.

— Ви чого це матір не слухаєте! Сказала ж — не довго.

— Таточку, ми от-от збиралися йти.

Старша Ліда поправляла вовняну хустку, закручену на шиї. Біля її рота було видно обмерзлі, білі, як молоко, клапті, що злиплися на тканині сукні. Вона задоволено посміхалася і навіть, здавалось, була рада побачити тата.

— От хитра! Уся в матір. Добре, пішли, пізно вже.

Ліда вхопила довгу мотузку, прив’язану до санок, а молодша потягнула ручку Федотові.

— А ти можеш мене один лише разочок прокотити? Бо я весь час катала Зою, теж хочу.

— Нам треба…

— Ну оди-и-и-ин!

— Я…

— Лише разочок! Я буду слухняною, обіцяю.

Шевченко подивився на Ліду. Вона підвела на нього свої великі зелені очі, що дивилися з-під хустки, мов два недозрілих яблука.

— Добре. Тільки один раз — і годі тобі!

— А-а-а! Да-а-а!

Донька застрибала від радості. А Федот лишив молодшу Зою на березі і, повільно пересуваючись, пішов на кригу. Він посадив Ліду, наказав триматися міцно, а тоді зробив кілька кроків, розігнався, штовхнув її і тої ж миті сам гепнувся на вилизану до блиску замерзлу воду. Санки різко рвонули уперед, вона задзенькотіла дзвоником, зареготала, холодний вітер спрямував їй в обличчя, розтікаючись по шкірі колючим повітрям. Федот підвівся, тримаючись на ліктях, посміхнувся. Донька весело реготала, а санки, які розвинули значну швидкість, повернули ліворуч. Від’їхали в бік від дітей, що гралися. Зненацька регіт припинився і візочок зник. Тої ж миті пролунав пронизливий крик, а за секунду — ще один. Як виявилось, санки заїхали на самий бік, де місцеві рибалки проламали кригу та ловили рибу.

Федотове серце провалилось під крижаний шар разом із донькою. Він підвівся на ноги, побіг до неї, але одразу послизнувся й упав. Крик пролунав знову. Його донька захлиналася, зрідка з’являлась із води, устигала руками схопити крижаний край і знову падала в синю холодну рідину. Шевченко розвернувся, поповз назад, вирішив оминути ставок берегом. Крик доньки линув по крижаній поверхні, подекуди стихаючи. Федот добрався до землі, шпортаючись та падаючи, побіг у бік, краєм ока лише встиг зачепити перелякані очі Зої, яка голосно, пронизливо ридала. На іншім боці ставка їй вторував крик Ліди. У цей час батько невлад біг, ноги провалювались по коліна в сніг, на глибину, а згодом він вистрибував і мчав, мчав уперед. Ось вже близько й він може бачити, як дівчачі руки підвелися з води, викинувши нагору уламки чвирків, які, мов скло, розлетілись у повітрі й упали на кригу. Ось уже можна ступити на холодне дзеркало. Знову крик. І все затихло. Краплі повільно, немов втративши прискорення, спадали на білий, скаламучений сніг, що лежав тонким шаром на крижаній шкарлупі. Вода в широкій ополонці, збентежена дитиною, билася об гострі береги, хвилюючись, мов при штормі. Ліда більш не виринала. Федот ступив на кригу й побіг так швидко, як тільки міг. Водночас він на ходу зняв кожуха, трошки загальмував біля ополонки й упав, як камінь, у воду. Дітлахи біля іншого боку завмерли, застигли в далині, як темні грудочки на світлій, блискучій поверхні ставка. І лише голосний плач Зої розносився по слизькій рівній гладині. Голова Федота показалася з води, він хапнув повітря і знов пірнув. Певної миті все остаточно стихло. Така відсутність звуку ймовірна лише тоді, коли не лишилось нікого, здатного дихати. Немов би всі гуркоти після голосної бурі траурно щезли, і більш нема кому було відтворювати звуки, та й ні до чого. Так відбувалося саме мить — достатню, аби поєднати життя зі смертю. Якщо ж сказати точніше, то й узагалі не було цього кордону між буттям і небуттям. Брижі на воді хитались, прикриті зім’ятою дрібною хвилею, але ніхто більше не показувався з води. Ніхто більше не виринав.

І коли зимова синь ставка ще злегка коливалася, ворушачись із боку в бік, посередині відбувся вибух — сотні крапель вирвалися з води, сплеском розлетілись по всьому діаметру водойми, гучно й галасливо відлунали вибуховою хвилею. Федот підняв руки й з міцним хлюпом кинув на кригу тіло Ліди. Тоді ж, ковзаючи, вибрався на берег і почав тиснути на груди дівчинки, потім підвів її підборіддя, закинув назад, затулив дитині носа й зробив два міцних видихи в рот. Дихання не відновилося. Федот повторив усе з початку і тричі видихнув у розтулений дитячий ротик.

— Ні-і-і-і! — стогнав він, трусив невеличке тільце, підіймав його й нависав хитаючись. Потім ще раз надавив на груди і спробував удихнути в дівчинку життя.

— Тільки не та-а-к… Ні-і-і… — захрипів Федот, ковтаючи слова.

Ще раз смикнув тіло, голову, видихнув.

— Ліда-а-а, не лиша-а-й!.. Отямся-а-а, блага-а-ю-у-у, — заскрипів його голос.

На збіднілому маленькому обличчі не видно ані руху.

— А-а-а, — надавив, видохнув.

Вода розтікалася з мокрого одягу дитини й майже одразу замерзала на холоді. Ще ривок, дихання в морозні губи. Дівчинка розкинула ручки, поруч сидів батько — ридав, стогнав, кричав. Здавалося, що минули роки, Федотове волосся встигло посивіти, побіліти в тон снігу та криги. Але пройшло лише десять секунд, якихось десять коливань часу, туди-сюди. Так мало, що хіба варто їх рахувати? Напевно, не варто б було, але Шевченко видихнув із неймовірною напругою в мертво-холодні вуста, набравши все, що було в його грудях — біль, гіркоту, відчай. А тоді відкинув голову. Нічого не відбувалося. Усе скінчилось. Мертва тиша. Світло зблідло.

І тут Ліда закашляла. Вода виплеснулася з її рота, груди затряслися. Вона важко задихала, випльовуючи рідину, хекаючи та харкаючи. Зворушений Федот тремтів, не міг зсунутись із місця, а тоді підвів доньку й притягнув до себе. Дівчинка очманіло роздивлялась навсібіч, її очі були каламутними, вона не розуміла, що відбувається. Зображення розпливалося, розмазувалось. Єдине, що пульсувало в голові Ліди, — поруч батько. Вона чула його подих: гучний, теплий, рідний. Він тримався за її руку, та ще й так міцно, що, здавалося, якщо стисне долоньку сильніше, зламає її. Це тривало й тривало. Федот нахилився над донькою. Його солоні сльози падали на миле бліде обличчя дівчинки, розтікаючись по її шкірі, змішуючись із прісною водою, а далі стікали на кригу. Там, де вони торкалися криги, лишалися розталі ямки, мов шрами. Батько й донька сиділи й сиділи. Нікого не було в цілому світі. Ніхто не міг підійти та роз’єднати їх. Неначе усвідомлюючи це, Ліда легесенько, майже непомітно стулила холодні тонкі бліді пальчики й стиснула гарячу руку свого тата.

Розділ 3

Увечері Саша відпоювала травами дивом урятовану доньку, що розпласталася на ліжечку й горіла. У дівчинки піднялась температура, Ліда лежала, мов ганчірочка. Молодша Зоя розташувалася поруч, на підлозі, підклала стареньку свиточку, гладила сестру по оголеному ліктю. Федот понуро сидів за столом, ковтаючи час від часу чарку доброго спотикачу, який жінка гнала потайки, подекуди додаючи аніс, як навчала її мати — для чоловічої пристрасті. Чоловік пив гірку, проте це не приносило йому полегшення. Шевченко подивився на великий скляний слоїк, з якого вже випив два келішки; продовжувати йому не хотілось.

— Сашко, розумієш, я власноруч мало не загубив дитину. Який із мене після цього батько? — водив рукою по своїх коротких чорних кучерях, що кільчились, як у ягняти.

— Годі катувати себе, відлежиться твоя донька, — намагалася вгамувати Федота дружина, удаючи, ніби сама спокійна.

Саша брехала. Вона не знаходила собі місця відтоді, як побачила чоловіка, що увірвався до хати з дитиною на руках, мокрий та захеканий. Олександра лише неймовірним зусиллям волі не знепритомніла. Руки затрусилися, голову наповнив туман, серце скам’яніло. Федот поклав дівчинку, а сам скинув мокрий одяг, перевдягнувся, побіг за Зоєю та кожухом на ставок. Ліда лежала в ліжку, з неї на підлогу стікали струмочки води, тіло парувало. Саша роздягнула дівчинку, почала втирати запашну настоянку на травах у дитячу шкіру, аби розігріти покриту дрібними брижами тонку замерзлу плоть. Згодом замотала трьома пуховими ковдрами і стояла над донькою, немов тінь. Пізно ввечері дівчинку почала трусити лихоманка, мов у судомному нападі. Зоя перелякано дивилася на сестру, а згодом на матір, що намагалася допомогти Лідочці. Федот сидів за столом, зрідка стукаючи себе по макітрі, і пошепки лаяв власне нехлюйство. Саша намагалася його заспокоїти, проте дівчинці ставало дедалі гірше. Не було слів, батьки наче оніміли. Федот похмуро дивився навкруги, погляд спотикався, трохи підводився і падав навзнак.

Він зрідка вставав, важко ходив, а тоді сідав на лаву біля столу. Погляд його падав на красний кут — там колись висіла велика ікона. Мідь по краях окислилась, пішла пігментними тьмяними плямами, неначе стала рябою. На тій іконі було зображено тонколицього Христа. Права частина втратила колір, побіліла, натомість ліва добре збереглася: насичені бежеві з позолотою фарби, чорне волосся, сторожкі очі, що дивилися відверто, нічого не приховуючи. Але тепер на тому місці світлів порожній квадрат — ікону зняв Петро, що взявся боротись із релігією. Він довго проводив із Федотом бесіди, бо той пручався й не давав зняти образ. Але брат наполягав, адже вони викликають підозру в комуністів, якщо ж Федот ні за що не бажає викидати ікону, то нехай віднесе її на горище та сховає як слід. Одного разу до хати припхалися «двадцятип’ятитисячники» із якимось поважним похмурим товаришем у шкіряному пальті, що зосереджено роздивлявся, зазирав у кожну щілину, ледь не обнюхуючи. Потім показав на ікону: чого це, мовляв, ви тримаєте цей мотлох в оселі? Наука довела, що Бога немає, і попи лише дурять людей. Федот буркотів собі під носа, що не товариш буде йому вказівки давати в його домі, але, як товариші пішли, вирішив все ж таки поберегтися — відніс ікону на горище, закутав образ у мішковинну тканину та притрусив сіном, що затуляло щілини.

Але тепер господар дивився на порожнє місце в красному кутку й не знаходив спокою. Бувало, стане на душі важко — Федот перехреститься, поправить лампадку та вдивляється в уважні Христові очі. Які вони неземні… Лише Йому він міг говорити про свої слабкості, про печалі. Адже Він не видасть нікому таємниці: що Шевченко козакує, а насправді слабкий. Огризається, але покірний. Повний сил, але втомився. І ось так сповідається Федот іконі, розкаже про життєву метушню і про теє темне, що, мов вузол, здавлює його. Тоді стає легше: не один він на світі, не один!

А тепер Федот дивився в порожню геометрію кута і йому так кортіло знову повісити цю дошку, схилитися біля неї, промовити болісні слова, що пекли йому душу. Але де там, хіба може Божа велич бути відображеною лише в самій іконі, хіба не злітає Він, наче птах над полем, над всією Землею? І який Господь насправді? Шевченко не міг осягнути цього, але йому так кортіло бачити ці стомлені, направлені в самісіньке нутро очі іконописного образу, які б подивилися на нього, мов прикували Федота. Та не було навіть ікони, і стогнав він, як поранений, проклинав себе, і все марно.

Тут двері відчинились — зайшов Петро. Він щойно повернувся зі зборів, які затягнулися після засідання партійного осередка, хотів було поговорити з братом, а тут така картина: племінниця лежить, горить заживо, а брат зі скляними очима дивиться в порожній кут. Ідіотом Петро не був — скумекав, у чому справа:

— Потрібно йти до голови, щоб він звернувся в район, нехай лікаря пришлють, — насупився Петро.

— Куди? До цього п’янички я ні ногою! — гаркнув Федот.

— Та облиш ти, їй-богу, як дитина мала, — обурився брат.

— Мала чи велика, тобі кажу, щоб я попросив його — та не буде такого! — відрізав Шевченко.

— Ти все зі мною сперечаєшся!.. Упертий баран, — відповів Петро.

— Федюнчику, послухай братика, — звернула до чоловіка заплакане обличчя Саша.

— І ти туди ж… — скипів Федот.

— Радянська влада тобі не ворог, чого ти так розлютився, — умовляв Петро.

— Слухай, ти мені товчеш одне й те саме. Раз бажає пограбувати мене — ворог, — відрізав Федот.

— Ти бреши, а не забріхуйся. Просто багато чого є гнилого, то потрібно його відрізати, — спробував йому опонувати брат.

— Та пішов… — почав був Федот.

— Мовчи! Я кажу, мовчи! Бачиш, їй зле, а ви знову за ворожнечу. Потім будете сваритись. Треба вирішувати щось, — із пристрастю мовила Саша.

Трійця замовкла. Петро всівся на табурет біля пічки, Федот щось стиха муркотів, а жінка відпоювала доньку гарячим калиновим чаєм. Тут Ліда ледь застогнала, мабуть, зовсім було зле; вона повернулась у бік батька й подивилась на його сумне, постаріле обличчя. Менш за все в житті Шевченкові хотілося йти вклонятися голові. Так склалося, що Федот усе робив самотужки, а якщо й наймав помічників на жнива, то лише за гроші. Нікого не просив, ні за ким не бігав. «Я сам кому тре подам», — часто-густо казав він, якщо йшлося про прохання. Брат докоряв йому: гордий, опирається всьому новому. Та не лише в цьому була справа. «Кожен повинен відповідати за себе», — гримів Федот. Не звик він скаржитися, нарікати на когось. Може, тому й було в нього стільки недругів. Саша подекуди приляже поруч із чоловіком, гладить його кучері, намагається дати розуму, умовляє пом’якшати, не такий спротив чинити радянській владі, посидіти мовчки. Але де там! На своєму стоїть, бунтує. Однак нині донька подивилася на нього, а тоді заплющила очі, зблідла, неначе борошно. Ясно було, що їй дедалі гірше. Шевченко подивився на дитину, перевів погляд на брата, а потім глибоко й приречено зітхнув.

Через годину Федот їхав на санках разом із Петром до району. Брат умовив голову, той написав до знайомого медика листа, з яким вони прямували до найближчого шпиталю. Лікаря треба було привезти в село, а шлях неблизький, та й ніч розлилася, мов чорнило, умочивши в нього дерева, поле й горби. Жвавий повільно шоргав промерзлим снігом. Дорога, мов торочка, заплуталась, викручувалась, підводилась на пагорб і тонула в темній, холодній низині. Петро примостився напівлежачи подалі від Федота й зиркав на дорогу, а тоді на брата.

— А пам’ятаєш, як ми тут баштан у Миколи Федоровича обнесли? — раптом озвався Петро.

— А, так, — сухо відповів Федот.

— Він ще тоді помітив нас, на коня скочив, пам’ятаю, коняка був брунатний, мов та глина… І як нас пожене!

— Ну, діло молоде, дурне.

— Ми залетіли в кущі, кудлаті, густі. Ти зовсім маленький був, мало не плакав. Я тебе притиснув до себе й кажу: «Тебе ображати не дам, братику!».

— Та пам’ятаю, ще ж пам’ять не відбило!

— Грізно ти мовиш, Федоте.

— Як уже є. Просто малий був, тіні власної боявся.

— Знаєш, я ж тоді наляканий був не менш за тебе… Бачиш, як це, коли тебе жах з’їдає до коріння? Рухатися не можеш, так тяжко, неначе зворушися — та й помреш…

— Дивні ти розмови ведеш, Петре.

— Можливо, і дивні. Але що з нами сталося?

— Що, що? Подуріли всі в цьому світі, соромно на цих людисьок дивитись.

— Це ти дарма, Федьку. Я от тобі скажу, не можна мислити в подвійний спосіб при цій владі. Я давно зрозумів, що вижити можемо, лише як будемо з ними.

— Ти себе обманюєш, Петрику.

— Як? Себе обманюю? Ні, це ти за впертістю своєю не помічаєш, як усе змінилося. Навіть із минулого року все інакше стало.

— Що саме?

— То, що влада радянська змінилася. Пожорсткішала, і далі гірше буде, запам’ятай мої слова!

— То й що? У колгосп я ані ногою. Себе й родину образити не дам. А там диви, урожай буде добрий, не пропадемо.

— Ти не читаєш газет, Федьку. Насувається велика біда, Сталін так побажав.

— І що там пишуть? Вершники судного дня вже скачуть?

— Розкуркулювати багацько будуть, усіх поспіль. Нині на зборах так і казали, зачитували, як у Партії вирішили знищити «кулаків» як клас.

— А нехай спробують! Народ у нас норовливий, задурно не дасться.

— Ні, Федьку. Ти не чуєш, як на бідняцьких комітетах вони кажуть, що так, мовляв, і треба тим одноосібникам, нехай у них усе забирають.

— Я давно хотів тебе спитати, Петрику. Якого біса ти ходиш на ті збори? Навіщо воно тобі?

— Та такого, макітра твоя велика. За цим — майбутнє. Мине кілька років, і партія все змінить, треба триматися за них, підмахувати, бути в їхньому колі. Так тільки й можна вижити.

— Ех, не по тій стежці ти пішов, не по тій…

— Час покаже, брате, хто по якій пішов.

Петро багатозначно промовив це й закутався; мороз ударив неслабий, сніг хрумкав під копитами Жвавого. Степ, укритий сніжною ковдрою, блищав у блакитному сяйві лютневого місяця. Вони їхали в бік райцентру. Федот нукав коня, поки попереду не з’явились маленькі крапочки міських вогнів, які відблискували червоно-жовтими, шафрановими відтінками на смолистому тлі. Він розбудив Петра, і санки легко покотилися з пагорба.

У прийомному покої лікарні їх зустріла дебела стара медсестра, яка поклала листа на стіл, занурила папірець у жовтаве світло лампи, а тоді довго вивчала кручене писання голови.

— Олександр Семенович буде завтра, нині пізно вже.

— Матусь, нам конче треба. Доня моя горить, щоб не померла, — попросив Федот.

— Я розумію, але що я можу вдіяти? — упиралась медсестра.

— Матусю, ну допоможи нам, віддячу, у боргу не залишусь! — благав Шевченко.

Більш за все медсестрі кортіло випхати двох селюків у широких кожухах, але вони тупотіли й тупотіли на місці. Грудки снігу з їхнього взуття вже підтопилися й утворили калюжу. Час ішов. Федот слізно благав, обіцяв привезти м’яса та сала. Медсестра нерішуче пхекала, роздивлялася зайд, та згодом махнула рукою, написала на зворотньому боці листа адресу лікаря, до того ж розповіла, як дістатися.

Брати вийшли з лікарні, дісталися санок та поїхали нічним містечком. Сипнув сніг. Липкі клапті падали густим простирадлом, злітали десь згори ватними шматками і падали, падали на будівлі, дерева, двох мандрівників. Вони їхали темним провулком. Зрідка невисокий, похилений ліхтар із жевріючим бурштиновим оком освітлював нерівним колом укриту снігом площину. Самотній перехожий промайнув привидом між заметів і щез за поворотом. Чоловіки довго блукали, поки не виїхали на необхідний проспект. Ось і вказана адреса. Триповерховий цегляний будинок. Вузькі дерев’яні двері з майстерно вирізаними візерунками. Вони просунулись, опинившись усередині темного під’їзду, і, повільно роблячи крок за кроком, піднялися на другий поверх. Брати опинилися біля брунатних дверей. Дещо мутне світло лампочки падало на сходи й надавало золотистого блиску всьому, що потрапляло під його потік. Федот довго звірявся з папірцем, тихо ворушив губами, водив великими пальцями по рядках.

— Тут, як не помилився, — сказав він, а Петро кивнув підтверджуючи.

Федот постукав у двері — і лункий, мов набат, звук затопив триповерхове приміщення. Довго згасаючи, розкотистий звук метався то нагору, то вниз. Ніхто не відчиняв. Шевченко стукнув ще раз, деревинки завібрували й озвалися болісним гудінням. Цього разу за дверима зашурхотіли, замок клацнув, і на порозі постав заспаний чоловік у темно-бордовому халаті, вирячивши очі на непроханих гостей.

— Що сталося, ви до кого? — звернувся він до відвідувачів.

— Олександре Семеновичу, дорогенький! До тебе, рідненький. Рятуй нас, нещасних! — загримів Федот і простягнув листа від голови.

Лікар, чоловік зовні років до шістдесяти, статурний — серйозне, витончене обличчя викривало в ньому старорежимного інтелігента, що отримав освіту ще до революції. Шляхетні круглі окуляри на невеличкому носі, тонкі вуста, м’яке підборіддя — увесь набір представника загиблого старого царського світу.

— Даруйте, як то я поїду? Маю практику в лікарні, чергування, — сказав медик.

— Це всьо зрозуміло. Ми тебе відвеземо й привеземо. Я віддячу, нічого не пожалію. Спаси дитинку, дівчинка гарнюня, мов той янгол, нічим не спаплюжена. Допоможи зберегти душу безвинну! — заблагав Федот.

— Але ж, як то… Я, між іншим, уже не юнак… — спробував лікар донести свою нову думку.

— Згорить моя доня, їй-богу, згорить. Не відмовляй мені, не роби з мене вбивцю, — ще дужче запросив Федот.

Лікар барився, оглядав незнайомців, а тоді сказав: «Хвилиночку!» і зник за дверима. Петро весь час стояв мовчки, але тепер хитнув головою на двері.

— Який! Пан-господин. Одразу видно — з «колишніх».

— Весь час ти міряєш людей мірами своїми дурними, — відбив Федот.

— Ой, годі тобі! Хіба сам не бачиш, що вуйко старорежимний. Він — минуле, — відповів брат.

— Ти диви, який розумний став. Не бачить тебе батько, не дожив до цього часу. Ото надавав би тобі копняків, — проскрипів Федот.

— Це кому б він ще надавав, — пробуркотів Петро й замовк.

Двері не відчинялись, ніхто не бажав облишати квартирне приміщення. Вони стояли посеред жовтуватого світла — двоє чоловіків, дебелі від кожухів, — тримаючи в руках величезні свої рукавиці, мов пташині тушки. Шевченко нудив світом, він марив розколотити двері, удертися всередину, витягнути лікаря й силоміць відвезти до села. Він ледь стримувався, аби не лупнути по деревинці, тому відійшов трошки далі й став кількома сходинками вище. Там перед ним відкрився вид на наступний поверх. Доглянуті, добре збиті двері, тонке гравірування свідчили, що їх робив майстер, який мріяв залишити по собі слід. Нехай крихітний, небагато кому помітний, але свій, особистий, персональний. На якусь мить Федот задивився, замилувався роботою ремісника.

— Отаке має бути життя, неодноманітне, — пошепки сказав він.

Тут брунатна ляда відкрилась і звідти виплив лікар, одягнений у важку шубу з кудлатим сиво-світлим хутром; у руках він тримав стару медичну валізку, а лікареву голову прикрашала хутряна кучма. Федот розтулив був рота, але лікар махнув рукою, і всі поспіхом побігли вниз, до санок.

Їхали мовчки. Вирішили, що Петро повезе лікаря назад, тому він улаштувався на рамі, укритій соломою, сперся на бокові відводи й куняв. Олександр Семенович сидів поруч із Федотом, що вправно керував конем, оминаючи глибокі западини та ями, вибиті в снігу на обозній дорозі. Шлях їхній лежав через невеличкий гай: Шевченко вирішив скоротити подорож, повернувши в кістляве криволісся. Вони їхали по ледь збитій стежці. Жвавий незадоволено хмикав, ялинкові покоцані гілки лупали його по худих боках, коли він щільно продирався поміж дерев. Стежка йшла до самого серця лісової темряви, яка гуснула, мов в’язка чорна смола, і дедалі темнішала. Федот удивлявся в непроникну темряву, намагаючись роздивитись просвіти між кущами, зграєю високих дубів та ясенів, стрункими соснами. Але крислаті кущі не пропускали погляд, що плутався в гіллі. Вони їхали в нічній мряці, і лише зрідка блакитнуватий, слабкий розчин місячного сяйва протікав по шерехатих стовбурах та утворював калюжі, розлиті по галявинах.

— Ти, певно, не часто вночі швендяєш, — звернувся Федот до свого пасажира.

— Так, ви праві. Але було й швендяв, років зо десять тому, дванадцять, — відповів той.

— Ага, у революцію. Переховувалися від когось, або наздоганяли? — спитав Шевченко лікаря.

— Це, ви знаєте, давно вже було. Уже й пам’ять не та, не пригадаю, — промовив Олександр Семенович.

— Угу, не пригадаєш. І таке бува, — всміхнувся Федот.

Вони помовчали. Кінь продирався стежками, уперто йшов уздовж вітровалу.

— А мою жінку теж Сашкою кличуть. Отакий збіг, — оповістив чоловік.

— Ваша правда, украй рідкісне ім’я, — погодився лікар і злегка посміхнувся.

— Так от, стою я, було, коло хати, а вона йде з відрами повними, до криниці ходила… — Федот не встиг доказати свою історію. Жвавий зненацька рипнувся й побіг швидше. Він прискорив хід своїми старезними ногами, а це могло відбутися лише в одному випадку — кінь відчув небезпеку. Довго гадати не довелося: удалині стало чути завивання, а згодом, уже значно ближче, ще, і трохи пізніше знову.

— Вовки! Зграя! — заволав Федот, та так голосно, що Петро прокинувся, а лікар підвівся й ледь не впав із санок.

— Либонь пронесе. Боже спаси й убережи, — пробубонів Шевченко й почав нишпорити по соломі біля переднього щитка — там він сховав сокиру.

Санки пішли хутчіше, зимовий вітер зашкрябав у вухах, мов шепіт. Здавалося, кожна тінь у лісі зворушилася, задрижала, затріпотіла. І тут повз них промайнув сірий привид. Згодом обіч — ще один. І ще.

— Заганяють! — так само голосно сповістив Федот.

Стало моторошно, неначе сам жах матеріалізувався й тепер гнався за ними, протягуючи свої страшні, потворні лапи, бажаючи доторкнутися до живого людського м’яса. Нема нічого більш звичайного і разом з цим більш страшного за тваринний переляк! Тоді людина перетворюється на чудовисько, готова до найнеможливіших учинків. Межа, яка відокремлює готовність від утілення, щезає миттєво, за одну секунду, за якою починаються кошмарні події — або не починаються, якщо людина переборола свій страх і залишилася людиною. Потім ще довго вона буде пригадувати розмазані деталі свого страху. Але страх не є гріхом, це дар Божий, ним рятуємося, а не хоробрістю.

Ось і тепер трійця в лісі відчайдушно вдивлялась у темні лісові силуети. Небезпека могла прийти з будь-якого боку. Смерть не має контурів, так само як і життя легко втрачає свою плоть. Ліворуч пролунав гучний тріск, дошкульний, мов удар батога. Лікар підвівся, аби роздивитися, тої ж миті Жвавий узяв праворуч, Олександр Семенович незграбно змахнув руками, а тоді повалився в біляву снігову вату.

— А-а-а! — заволав лікар, і його галас майже миттєво вщух — санки неслись уперед. Лише тьмяний силует доктора, що вовтузився в снігу, лишився в лісовій хащі.

Федот смикнув віжки на себе, але Жвавий відмовлявся слухатися. Він відчував вовчий дух і тепер панічно намагався сховатися в безпечне місце, тікаючи світ за очі.

— Тримай віжки! — Федот гукнув Петрові, а сам ухопив сокиру й стрибнув із санок.

Сторчака пролетів навскоси, учасно вперся руками, зупинився біля товстого, як кабанячий тулуб, стовбура. Завивання підозріло стихло.

— Недобре це, ой недобре — зашипів Федот та побіг назад, на місце, де впав лікар.

Товстий одяг заважав бігти, Шевченко шпортався, захекався. Правою рукою він незграбно тримав сокиру, перестрибував ямки, іноді провалюючись по самі коліна. Він пересувався товстим сніговим простирадлом і вже бачив попереду темний контур. Федот заспішив, спробував прискоритись. Несподівано він впав, розтягнувся, але одразу ж підібрався, устав і побачив, як щось чорно-сіре кинулося на фігуру неподалік.

— Ол. кса. др Сем..н..ч, — прохрипів він та метнувся до лікаря.

Звідти вже лунав злий дикий рик. Кілька вовків обступили людину, один, особливо нахабний, кидався, але лікар поки що відбивався палицею. Здалека видно було, як кожен новий напад робив його слабшим. Вовки відчували легку здобич і не здавалися. Одної миті величезний, сірий, як сталь, самець кинувся на чоловіка, і той інстинктивно викинув руку вперед. Вовк учепився в шубу, прокусив її й повалив у сніг свою здобич. Тоді почав підбиратися до плеча, аби вхопити за горло й прокусити тонку та тендітну плоть шиї. Тої ж миті ще один вовк учепився в лікареву праву ногу, але той важким ударом лівої збив звіра з гомілки. Лікар закричав, буквально завив, мов скалічений пес. Великий самець ухопився вище передпліччя й пробирався до голови. Вовчий писок ткнувся в шубу й трохи розвернувся; можна було роздивитися в темних очах ледь помітне диявольське сяйво, блиск дикої оскаженілої тварини. Щільне хутро вкривало кремезне звіряче тіло, але здавалося, що було видно, як кожен посмик зворушував десятки м’язів, що хвилями прокочувалися під сталевою шкурою. У ніс вдарив сморід: запах, що відрізнявся від собачого, щось первісне, густе, але направду відчутне лише зблизька.

Олександр Семенович подумав, що ось і кінець. На долю секунди перед ним промайнула розкрита паща, звідти потягнуло вже нестерпним смородом, немов пекло розверзнулося перед ним. Жовті ікла блимнули, а потім зійшлися на плечі.

Тут у вовчу голову ввійшла сокира. Федот устиг, він рубонув самця. Вовчина повалився й придавив собою лікаря. У повітрі миттєво постав кривавий запах. Збуджені звірі обступили двох чоловіків. Шевченко спробував витягти сокиру, але та ще глибше увійшла в череп. Треба було притримати мертве тіло ногою й смикнути колун, витягти. Але нічого не вдавалося. Зліва заходив ще один вовк. Прямо приготувався стрибнути інший звір. Вовки гарчали, кидались, клацали зубами. Від цього звуку зводило нерви, кожен шварк щелепи показував, що ось ще на сантиметр вовчисько ближчий до своєї здобичі. Майже невловимо, у широкому стрибку великий вовк кинувся на Федота. Це стало знаком. Інша тварина вчепилась у край шуби, ліворуч посвистом позначив себе ще чийсь стрибок. Ще мить — і звірі кинулись до людей.

На третю ж мить від початку нападу в морозному повітрі пролунало два постріли поспіль. Ліс відгукнувся луною, далеко за ширмою чагарнику два постріли повторились, згодом згасли, заклякли. Тиша, що насунулась згодом, здавалась неприродною, штучною, декоративною. Не було більш ніяких рухів та шорхання. Проте крізь синю імлу можна було роздивитись мертві тіла, що лишились лежати біля тонкого дерева.

Розділ 4

Петро підійшов до брата та лікаря. Той лежав горілиць на снігу, а величезний сірий звір спочивав на ньому, поклавши голову на груди. Тонка покручена цівка витікала з-під леза сокири, яка немов уросла в череп тварини. Поруч стояв Федот, біля його ніг розстелилася навзнак ще одна туша вовка. У грудині було видно криваву пляму, що розтеклася вишневою рідиною по димчастій шкірі.

— Живі? Усі? Як там дохтур? — спитав Петро.

У руках він тримав револьвер. Петро підійшов до лікаря; той лежав ані руш, немов закляк.

— Звідки зброя? З яких пір ти це носиш при собі? — спитав Федот брата.

— Тю, дивина! Часи ж бо непрості, — спробував відбрехатися Петро.

Федот підозріло подивився на нього, але поки що допити були не на часі. Він ухопив звіра за задні лапи й стягнув з Олександра Семеновича. Той не рухався, здавалося, що він заснув.

— Що за дурня? — пробуркотів Шевченко й підставив долоню до рота лежачого — теплий струм повітря доторкнувся до шкіри, попестивши її в легкому видиху.

За кілька хвилин лікар отямився. Він трохи підвівся — кров, що розлилася на манній каші снігу малиновим сиропом, усмокталася плямами-клаптиками. Тіло вовка валялося, мов скинута шуба. Брати вже підігнали санки, аби продовжити подорож. Лікар намагався підвестися, і раптом сильний біль різонув його гомілку — там відкрилася рвана рана, з потрощених штанів випадав шмат червоного м’яса, відкриваючи покручені калинові шари м’язів.

Брати допомогли Олександру Семеновичу всістися на санки. Лікар злегка стогнав, Федот кректав, Петро стиснув уста. А на сході, там, де закінчувався ліс, темно-синій небокрай наливався світлом і посилав надію. Густота нічних барв стерлася, злиняла; далеко попереду визрівав світанок. До нього й поїхали мандрівники. Шевченко нукав коня, а той, гучно пирхаючи, був тільки радий забратися з цього проклятого місця. Вони їхали полем, а попереду від них на хвилястій стрічці небокраю набрякало сонце. Воно світило рожевим згори і, мов серпанок, висіло над землею. А нижче цей серпанок перетворювався на перестиглий червоногарячий м’якуш, що фарбував далину в червлену водянисту барву. Білий сніг знов почервонів, на нього впали скісні промені нового дня.

Коли вони нарешті дісталися Шевченкової хати, донька Ліда не спала. Лихоманка посилилася, дівчинка часом западала в дрімоту, а потім її знову трусило. Саша поралася біля ліжка. Вона так утомилась, що буквально не трималася на ногах. Двері з шумом відчинилися, до кімнати ввійшли Федот, дівер та кульгавий чоловік у порваній шубі та з закривавленою ногою. Федот ішов першим, його кроляча шапка трошки сповзла набік, а на щоці ряснів глибокий, рівний розтин.

— Божечку, що ж ви так довго? — сплеснула руками Саша, а потім уважно подивилась на чоловіка, що саме роздягався. — А на обличчі що?

— Що, що… — забуркотів Федот. — Вовки, стрілянина, трупи. На загал, нічого надзвичайного.

— Як? Чиї? Де? — від несподіванки Саша аж присіла на лаву.

— Нісенітниці верзеш, бабо. Нагрій води, треба рани промити й дитині допомогти. — Чоловік виглядав злим і розводити з нею балачки, вочевидь, не збирався.

Саша знала манеру свого подружжя, його грубий, із надсадою голос привів її до тями. Вона підвелась і кинулася до дерев’яної діжки біля пічки, почала набирати воду, а лікар тим часом намагався закотити зіпсовані брюки.

За півгодини підлатаний медик уже оглядав дівчинку, послухавши спочатку її дихання. Згодом потягнувся до валізки, витяг звідти невеличку прозору пляшечку, в якій білів, мов сніг, порошок. На пляшечці було видно напис латиною.

— Що це за зілля, дядьку? — спитав Федот, сторожко розглядаючи пляшечку.

— Ліки. Аспірин, з-за кордону привезений, — відповів лікар і, відміривши дозу, змусив дитину проковтнути й запити водою.

Ліда скривилась, немов з’їла кисле яблуко.

— Справи кепські, сильне запалення. Щоб на легені не перекинулось, — заклопотано промовив Олександр Семенович.

— Робіть, дядьку, що зможете. Розрахуюся вповні. Аби тільки дівчинка жива була, — насупився Федот.

Лікар хотів був сказати, що в нього таких хворих — море, але згадав про сокиру й вищир вовчого писка й нічого не відповів. Лише почав копирсатися у валізці та діставати невідомі колбочки й коробочки. Згодом він роз’яснив, як треба пацієнтці приймати ліки, наказав розтирати спиртовим та трав’яним настоєм груди, класти теплі компреси.

— Усе налагодиться, не переймайтеся, — обнадійливо сказав Олександр Семенович і почав одягатися.

Тієї ж миті Федот засунув йому в кишеню кілька купюр, а Петро заходився збиратися — було конче треба відвести лікаря назад у район. Тільки-но вони щезли за дверима, Шевченко підійшов до доньки. Та все ще лежала крижем, Саша іноді підходила до неї й мацала лоба, а тоді важко хитала головою.

— Відпочинь, мати. Я посиджу трохи. — Федот доторкнувся до плеча дружини, а вона подивилася на нього змученим поглядом.

— Я ще можу, ти, мабуть, побільше втомився, — відповіла вона.

— Ні, посиджу, піди покуняй, — не вгамовувався чоловік.

Сперечатися з ним було марно, тому Саша підвелася, притримуючи край світлої сукні, пішла, лягла в ліжко і майже миттєво заснула. Федот сидів біля доньки, іноді трохи нахилявся, затримувався на кілька хвилин, а згодом знов випростувався. Однієї миті він застиг, доторкнувся до маленьких долоньок дівчинки, притримуючи їх, немов усе тягнув її з ополонки. Чолов’яга сидів біля своєї дитини та іноді ворушив губами. Так низько й прозоро, що цей шелест не можна було розпізнати навіть на відстані трьох ліктів. Його слова здавалися глухуватим, прямим степовим вітром, що посвистує посеред поля пшениці. Кожна фраза, яку він шепотів із придихом, пурхала понад Лідою, загортала її у серпанок слів. Батько говорив і говорив. До дівчинки долітав жалісний зойк пораненої, змученої людини. Шевченко заголосив. Величезним замусоленим кулаком із темними візерунками мозолів та брудом, що в’ївся попід нігті, він водив по обличчю, розтираючи величезні чоловічі сльози. Батько шепотів слова, притулившись до волосся своєї доньки — слова, які могла почути лише вона.

Потім зовсім знесилений Федот опустив голову, підпер її рукою й провалився в туманну та німу порожнечу. Невідомо скільки в хаті висіла тиша, як раптом вхідні двері з різким хрускотом відчинились і всередину увійшло одразу кілька людей. Шевченко зірвався на ноги, приголомшений таким несподіваним уторгненням. Перед ним стояли здебільшого незнайомі люди. Декілька з них були вбрані в зеленуваті шинелі. Декілька — у пальто, що видавали міських, а між тими та іншими стояли міліціонер, голова та ще один похмурий незнайомий тип.

— Хто такі? Що тут робите? — гримнув Федот так, що жінка його аж підскочила на ліжку.

Натовп розступився, і вперед вийшов похмурий.

— Згідно постанові про продрозкладку ти маєш здати сто пудів пшениці та двадцять пудів м’яса живої ваги.

— Так було ж ось тільки, лише другий тиждень пішов. Ви здуріли? — Федот спробував підійти до того, хто говорив, але той сам зробив перший крок.

— Товаришу, балачки тут зайві. Цього вимагає партія. Ти маєш бути свідомим і сам зобов’язаний був прийти до сільради, аби здати зайві матеріальні статки.

— Зайві?! Та то все оцими от руками зароблено, на оцьому горбі…

— Відставити балачки! Що за цирк на дроті! Хлопці, перевіряйте комору й у садок зайдіть.

— Як? Як? Як? — застогнав ще більше Федот.

Саша встала між ним та похмурим гостем, а решта розвернулися та розійшлися по двору. У кімнаті лишилися самі голова та міліціонер, а також найголовніший, що керував операцією.

— Казав я тобі, Федоте, не норовися. Що ти розрух чиниш? — промовив голова.

— Та хто таке бачив, щоб серед чистого здоров’я… Удерлися… Пооббирали… Пуд житньої чотирнадцять карбованців коштує! На такий кошт ви мене грабуєте! Ондо дитина хвора… Іроди!

— Но, полегше. Ти зараз доварнякаєшся, — утрутився міліціонер.

— Може, товариш утомився, не варто аж так. Відпочине, усе зрозуміє, — зупинив міліціонера похмурий.

— Я… Та як же… Я… — лепетав Федот.

— Угамуйся, рідненький. Тільки не зараз. Диви, може Лідочці легше буде, а майно ми наживемо! — намагалася заспокоїти його дружина.

Федот осів на лавку, а перед ним стояли трійця чоловіків, що височіли тином, не даючи господарю ані продиху, ані спокою.

— От і добре, потерпи трохи, — Саша прошепотіла-продихала йому у вухо, а сама сіла поруч із чоловіком.

Голова, побачивши, як заспокоївся Шевченко, став хоробрим, вийшов уперед, пройшовся по хаті.

— Та ти й культжитзбір за минулий місяць не здав. Вісімдесят карбованців з тебе. Згадав я вчасно! — промовив він.

— Не могло такого статися! Я кожен раз тобі віддавав, — відбив Федот.

— Це я… — почав був голова, але закінчити він не встиг. До суперечки втрутився похмурий тип, що підвів руку, і у кімнаті одразу запанувала тиша. Він потер підборіддя, дивлячись, як обурюється Федот; на обличчі похмурого промайнула темна, недобра тінь.

— Так, товариші. Я все зрозумів. Одноосібник Шевченко сперечається з представниками влади, не бажає взаємодіяти, демонструє куркульську натуру. Вважаю, що «холодна» його остудить. На два дні, нехай замислиться над своєю поведінкою.

Саша від здивування розтулила рота, намагалася щось сказати, але лише безтямно хапала повітря, немов риба на мілині. Федот був метнувся на похмурого, зробив крок, але тут жінка впала йому в ноги, ухопила за стегно й заволала:

— Згубиш нас всіх, Федюнчику! Зупинись, не треба. Або згубиш нас.

— Та я вас всіх…

— Федюнчику, рідненький, зупинись! Побережи нас із дівчатами, з торбою підемо!

Саша розридалася, сльози почали крапати, потекли по її обличчі, немов вона втрапила під дощ. Жіноча душа рвалася на клапті, величезний жах охопив її, мов холодний зимовий вітер. Олександра трималася за чоловікову штанину, вчепилася в нього, наче він сам Господь Бог і лише він здатен вирішити їхню долю, припинити її муки або ж кинути в пекло. Жінка, заволавши, утримала, зупинила Федота. Той дивився на неї очманіло, його фізію немовби паралізувало, він завмер і не міг зрушити з місця.

Міліціонер покликав декого з тих, хто тягав мішки з пшеницею. Вони зайшли в хату, підхопили Шевченка за руки, і він покірно, мов ягня, пішов із комсомольцями. На дворі відбувалося казна що: чужинці не жартома розійшлися й гребли з комори все зерно. Розтоптаним снігом протягнувся цівкою плутаний слід: один з мішків прогризли миші, і пшениця витікала струмком, розсипаючись по білому помосту жовклою, переривистою лінією, мов намальованою рукою. Краєм ока Федот примітив, як у відчинених дверях мерехтять пальтові фігури, а тоді повітря розрізав поросячий вереск. Федот було кинувся, але на поріг вибігла Саша. Її світлу ситцеву сукню в горошок підхопив зимовий вітер, надувши, наче вітрило. Вона притримувала одною рукою своє вбрання, а іншу простягла до чоловіка. Тоненька жінка стояла на невисоких дерев’яних сходах, а коло неї швендяли незнайомі чолов’яги, косо придивляючись. Але вона нікого не помічала, дивилась на своє подружжя посеред двору й долонею, здавалося, утримувала чоловіка, благала не втручатися. Її рука тягнулась до нього, застигнувши, мов долоня жінки Лота. Саша мовчала. Слова виявилися непотрібними. Федот ще ніколи не бачив свою дружину такою — божевільною та прекрасною. Темне Сашине волосся пестив вітерець, злегка приховуючи кучерями ліву частину її тонкого блідого обличчя. Червоні, як пізній захід сонця, вуста були трохи відкриті, зелені очі здавалися лугом літніх трав. Від цього у Федота перехопило подих, він витріщився у відкриту долоню дружини й нічого іншого не робив. Так тривало одну мить, а може, одну вічність.

Шевченко подумав, що треба все це зупинити. Він люто стиснув кулаки, але, аби не бачити того, що відбувалося, опустив очі й попрямував за сільським міліціонером.

За годину він уже сидів на підвалі — у «холодній», як його ще називали. Це був льох колишнього панського будинку. На кам’яному підмурку були розкидані шматки дощок, трошки соломи, біля стіни — два величезні бруси, що замінювали опори ліжка. Поперек них лежали два розпили, на яких відпочивали арештанти. На стінах, що були викладені з пласких кам’янців, плодилась пліснява, яка зеленіла в порожнечах, а деінде сіріла й перетворювалася на землянисто-олов’яні смуги. Згори, над самою землею, видно було невеличке віконце, розміром у півліктя. Його перекривали три залізні ковані смуги, виконуючи таким чином роль решітки у в’язниці. Іноді, коли ішов сніг, дрібні, мов крупа, сніжинки залітали до підвалу, а тоді, повільно кружляючи у своєму холодному й відстороненому вальсі, спускалися на вогку підлогу. Світло вповзало до віконця, немов змія, тонкою стрічкою. Федот озирнувся — похмуре приміщення тиснуло з усіх боків, нависало, звужувало й без цього невеличкий простір. Як же ж воно так сталося? Де це він знаходиться й чому? Коли він раптом перетворився на вигнанця, переступив цю межу й опинився в очах влади злочинцем?

У душі паскудно торохкало, буцімто зламались механізми й випали гвинтики. Усе було не так.

— Та мать же ж твою йоб! — закричав Федот, і кам’яний грот підсилив звук, надаючи матерній лайці низьку й зловісну тональність.

Шевченко опустився на дрова, присів, уперся в кут. Незрозуміло, хто він тепер? Усе життя вважав себе хліборобом, єдине, чим переймався, — посіяти й зібрати врожай… Коли батько почув, що в Петрограді стався переворот, то пішов, здав родинне золото — дві каблучки та невеличкий кулон — у найближчому містечку лихварю. Тоді приїхав, віддав Федоту гроші, наказав докласти, купити корову:

— Скінчився вік, синку. Тепер починається темрява. Серцем чую, що будемо виживати, а жити — ні, — сказав він.

З того дня Шевченко все робив, аби залишитись у світі живих. І яка його доля? Сидить у холодній. Хату розграбовано, донька хвора. Де взяти надію? Як зустріти завтрашній день? Ці думки зробили Федотову голову важкою. Так він розмірковував, а на вулиці знову посипав сніг. Білий порошок улітав у тонкий отвір, висипався на чорну підлогу, укриваючи її тонкою молочною пінкою. Снігу насипало вже добряче, навіть утворилася невеличка грудка. Чоловік у підвалі мовчав, виразно позіхав. Зненацька на нього впало каміння роздумів, його завалило брилами думок, придавило до дна. Федот опустився на тапчан, примостився і, коли тіло набуло горизонтального положення, відразу заснув.

Гуркоту дверей Шевченко вже не чув. Так само, як і того, що до підвалу ввійшов ще один чоловік. Новак подивився на лежачого з певним співчуттям, немовби пожалів свого співкамерника. Згодом трошки пройшовся, підняв стару поламану дошку. Створив із каменюк щось, схоже на стілець, підклав деревину, як лавку, та й гепнувся туди. Час тягнувся гречаним медом — так само темний та густий. Довго нічого не відбувалося. Новак устиг закуняти, прокинутися. З вікна виливалась у камеру синь, насичена кольором, з часом вона гусла, пізніше неминуче перетворювалась у сизо-брудний тон, тьмяніла і через годину зовсім почорніла. Настав вечір. Тут Федот спробував перевернутися, та невдало — скотився з дощок на втрамбовану земляну підлогу.

— Гей, обережніше тут, бо лоба розіб’єш. Чим я тебе лікувати буду — сказав новак.

Шевченко заспаний придивився, підвівся, сів на ліжак.

— Несторе, то ти?

— А хто ж? Я, чорт мене забирай, — відповів Нестор.

— Якого біса ти тут?

— Та язик мій язикатий винний.

— Он як. Цього разу що?

— Ну, ти мене знаєш. Стою я, дивлюся, як майно твоє виносять. Хлопці молоді зовсім, тонковусі, як наш старий панотець. Пам’ятаєш його, як він одного разу службу закінчив та й вийшов до лісу, а повернувся напідпитку….

— Почекай ти зі своїм попом! Ти як та річка весняна — вируєш, берегів не бачиш. Давай про те, за що ти сюди загримів.

— Так я ж тобі й кажу! Ти, Федьку, примхливий, як дитина, то розкажи, то не кажи!

— Ага, пізнаю Нестора. Добре, давай уже в’яжи свою в’язанку. Я нікуди не поспішаю.

— Так, так, іде панотець, а йому назустріч дід Никон, жив під горбом, пам’ятаєш? Він ще тоді молодий був.

Федот глибоко зітхнув.

— … який йому й каже…

— Здається, я це чув…

— Не перебивай старших! Ага. Каже йому: «Ти чого це, панотець, набрався тако»?

— І що той?

— А той мовчить. Потім Никон каже: «Ти нині літургію невірно служив». Піп наш мовчить. «А ти євхаристію не з того місця почав!» Панотець — могила. «А ти святу чашу після причастя на місце не доніс!» Тут піп не втримався: «Послухай, синку. Я ж не баптист і не католик. Я православний. Можу і в пику дати!»

Тут Нестор засміявся, закрякав, мов качка. А згодом захрюкав, голосно та щиро. І раптом стих. Схопився за бік, де в нього щось стрільнуло. Від побаченого Федот мимоволі посміхнувся.

— Ой, чогось це смикнуло в бочині. Чи я не втратив свої детальки по дорозі? — пробуркотів Нестор.

— Ти, батьку, хоч переоблік подекуди роби, перевіряй чи на місці руки-ноги. Старість — не радість!

— Це ти вірно брешеш. Іноді підведуся зранку. Розплющу очі — овва, усе біле! Як той перший сніг. А по макітрі думка пробігла, мов сусідський кіт. Думаю: ну все, відмучився. Потрапив у Царство Небесне. І чекаю тоді, коли ж Петро-апостол покличе, визначати, куди мене підселять — у рай чи пак у пекло. А тоді придивляюсь — Матір Божа! — ганчірка з пічки злетіла, накрила голову. От, думаю, йолоп! Докотився до чого. У рай він захотів! Уставай та йди працюй у той колгосп, чорт його забирай! Так я ще трошки полежав із портянкою на пиці та з усмішкою кривою…

Федот знову посміхнувся. Скільки знав Нестора, завжди він був такий. Переслухати його було неможливо. Одна оповідка обривалася й починалася інша. Треба було витратити цілий день, аби вислухати всі його байки, спогади, а подекуди й відверті фантазії. Але, коли довелося комусь його вповні дослухати, той був здивований: початок Несторової повісті минулих літ гладко зв’язувався з кінцем. Він якимось невідомим відчуттям оповідача відчував, як розповісти про дивовижні речі, пригоди, події, а згодом зв’язати все це в щільний вузол й піднести слухачу. Але мало хто міг витримати стільки, скільки Нестор промовляв. Зазвичай селяни йшли на середині розповіді, а до нього приклеїлось прізвисько «Нестор-маніфестор» через бажання додавати своїм бувальщинам штилю високої урочистості.

Однак тепер, у підвалі, поспішати було нема куди, тому Федот припинив перебивати старого, що почав блукати темними кутами своєї свідомості, подекуди виносячи на світ Божий, як з печери, якесь чудернацьке слово або цікаву оповідку. Нехай не завжди дослухували, але в селі Нестора за це, загалом, любили. Ну, як любили — наскільки взагалі можуть сільські люди щиро ставитися до ближнього. Але всю цю щирість Нестор використовував на повну. Він був не такий, як усі інші…

Отже, новий ув’язнений почав розповідати, як же так сталося, що він опинився на підвалі. Упоравшись із нещасним панотцем Никоном, Нестор розказав, що вийшов на вулицю й підійшов до Федотової хвіртки. У цю мить тонковусі (чорт їх забирай, аби знов не піти по колу!) тягали мішки, складали їх на санки, а тоді знову йшли до комори. Підігнали ще віз. Нестор крутився поблизу й не знав, що Шевченка вже взяли.

— Забирайся, старий! Чого тут швендяєш? — буркнув один із носіїв.

Тої ж миті з двора вийшов похмурий товариш, біля якого чимчикував уважно слухаючий голова.

— Я тобі кажу, а ти чуй та мовчи! — говорив похмурий своєму співбесідникові.

— Так я стараюсь! Бачите, цілий день вештаюсь хатами, усе прибираю.

— Мало, я тобі кажу. Мало. У тебе скільки заможних? Вважай, двадцять п’ять дворів. Ось тобі і півтори тисячі пудів зерна здати.

— Та де стільки! Я не сплю, жінку свою місяць не мацав, усе ходжу по одноосібниках. Ховають вони…

— А ти для чого тут? Партія на тебе надію покладає. Чи ти думаєш, в інших менший план? А можливо, ти вважаєш, що партія план із дурного розуму взяла, вигадала?

— І близько ні! Ні! Я з усієї сили… От тільки б часу трошки більше….

— Нема в тебе часу. Термін до кінця тижня, або сам тебе під суд віддам. Не хочу тебе дарма лякати, але застрелю на місці, щоб ти знав!

Промовивши це, похмурий пішов назустріч санкам, які прибули, аби його забрати. А голова так і залишився стояти, де стояв. Його щільне, яскраво-журавлинове обличчя пішло білими плямами, очі почали бігати, утративши фокус. Голова почав нервово терти долонею стару шкіряну папку, яку він носив для більшої солідності, — папка завжди була порожня.

— Який суворий! Певно що повноважний! Так тебе відтягнув, аж штани твої тріснули, — зі звичайною своєю посмішкою відгукнувся Нестор, якій мимоволі став свідком бесіди.

Тут голова повернувся до того, хто це промовив, подивився на нього, ніби бачив уперше. Хотів було закричати, та, спантеличений попередньою розмовою, утримався. Лише сильніше побілів, зовсім як той небіжчик, легесенько похитався з боку на бік, але встояв на місці. Зненацька до них підійшов міліціонер, який устиг відвести Федота до «холодної». Голова стиха гавкнув, наказав, аби Нестора також відправили до підвалу. Грізний правоохоронець без пояснень кинувся виконувати наказ, ухопив нехлюя й порушника радянського порядку за рукав та потягнув у бік панського будинку. Вони повільно пішли, від їхніх кроків лунало потріскування закостенілого лютневого снігу. І тої ж миті ошалілий голова сільради обернувся, подивився в бік двох фігур, що йшли від нього. Його погляд крутився неуважно й довго. Голова ніяк не міг отямитись, кишки його колотилися, немов намагалися знайти вихід із тіла; він навіть не уявляв, до чого призведе його останній вчинок.

Розділ 5

— А як мені треба було вчинити? Вона вчепилася в мене, тримає й волає. Одне слово — баба! — розповідав Федот своєму співкамерникові про те, що відбулося з ним сьогодні.

— Воно-то так. Але ти маєш сам думати. Нічого б не трапилось, ну що б вони, розстріляли б тебе? — Нестор примружився й подивився на сусіда.

— Ех, а ти хіба не чув, що в сусідньому селі прямо на ґанку й кінчили? Не пригадую, як його звали: чи то Юрко, чи то Микола…

— То люди дарма теревенять. Неможливо це.

— Ага, от ти вважаєш, так задурно нас сюди кинули?

— Це звичайне самодурство. Голова злий, як той пес, зірвався. А тебе просто провчити вирішили.

— Ох, не вірю я в це, Несторе. Брат каже, далі буде гірко.

— Ну, не знаю. Можливо, перебісяться.

Два приятелі сиділи в повній темряві. Примарний жмутик місячного сяйва пролізав крізь віконце, протікав липкуватим ріденьким потоком у вузьке приміщення. Стояла глибока морозна ніч.

— Зимно тут! Так повиздихаємо, — промовив Федот.

Під час неочікуваного й небажаного виходу з дому він устиг накинути легку тужурку, тому тепер увесь час тер замерзлі долоні, намагаючись зігрітися.

— Зараз я надихаю, не переймайся, — упевнено пробуркотів Нестор і, як здавалося в темряві, по-дитячому й просто усміхнувсь.

— Ага, на тебе вся ж надія, — підхопив Федот.

Нестор задоволено закрякав, завовтузився, зашурхотів.

— Що ти там, хід риєш, утекти надумав? — поцікавився Шевченко.

— Та що, незручно, спину тягне, у дупу піддуває, — поскаржився Нестор.

— Ну, ти взагалі, старий. Розжер сраку, навіть у «холодну» не влазиш.

— Та яка там срака… Дупка, така маленька, як кулачок.

— З тобою в тюрмі нормально не посидиш, ти будь-яку біду на сміх перевернеш, сусіде.

— А що, Федюнчику, життя мале — роби не зле. Переживемо ми. І комуністів цих клятих. Куди б крива не завела!..

— Тобі легко казати. Бурлака бурлакою, а тут діточки на шиї. Як замислюся, що робити, то й хочеться в оцю дірочку в стелі й завити.

— А ти думаєш, нам, бурлакам, дуже легко? Спробуй щодня сам на сам із собою, збожеволієш.

— Ги, авжеж.

Тут у віконці хтось зашарудів, замиготіла тінь.

— Ти диви, хто тут?

— А біс його зна! Може кіт лазить.

Але шарудіння не припинялося, тіні продовжували миготіти, мов казкові.

— Та що ж таке? — обурився Федот.

— Брате, це я, — раптом озвався голос Петра, який було ледь чути.

— Оце так та-а-ак! Що ти там робиш?

Тут звук став більш чистим та ясним. Вочевидь, Петро нарешті знайшов отвір, підібрався до нього й говорив уже у віконце.

— Братчику, як ти там? Не помер ще?

— Помер, от розмовляю з тобою з небес. А тут на небесах волого й Нестору в дупу тягне.

— Ну, добре, що ви там ще не завернулися. Зараз дещо передам.

Почався шерхіт, шелест, шарудіння, а тоді на підлогу впав невеличкий газетний верчик, згодом ще один і, нарешті, третій.

— Тримайте, там трошки їжі.

— Петрику, кинь закурити й вогню… Та й хмизу трошки. Може підпалимо, зігріємось.

— Добре, тримайтеся.

За хвилину донизу полетіли куриво та сірники, а трохи пізніше — тоненькі деревинки. Ще певний час палички падали зі стелі, утворивши врешті кудлатий горбик.

— Дякую, братчику! — прокричав Федот нагору, і тінь щезла.

Шевченко затягнувся, і ядучий дим заповнив приміщення, а після туманом потягнувся вгору. В’язні поїли, розпалили невеличке вогнище. Патлате полум’я затанцювало, освітивши підвал, висвітивши кожну деталь, усі викрутаси та тріщини в стелі, густу сірість пласких камінців, якими було викладено стіни, мокру з розводами земляну підлогу, яку витоптали аж до рівної поверхні. Чиїсь сліди на цій підлозі, ось кирзовий: ум’ятину продавлено з візерунком підошви, розділено на дві частини, підбір та ступня. А ось черевики, судячи з легкого відтиску, із протертою платформою, яку виносили до дірок. Скільки тут перебувало людей? Про що вони розмовляли? Чиї долі були тут остаточно зруйновані або, навпаки, хто зміг вийти іншим і більш не суперечити владі?

Грайливе світло заметушилось підвалом, висвітлюючи нові й нові кострубатості, ламані лінії та грубі кути. Нестор замовк, жував шмат хліба з салом, хрумкав цибулею, наполегливо працював щелепами. Його вкрите зморшками обличчя з тонкими складками й глибокими впадинами в напівтемряві виглядало так, неначе перед Федотом сидів старезний дідуган. Це відчуття посилювалося через грубу, видублену шкіру рук, долоні з товстими пальцями, нерівними нігтями сталевого кольору, під якими чорніла смуга бруду. Додаючи ефекту, Нестор зачмокав, як столітній старий, щохвилини зойкаючи та позіхаючи.

— Давно хотів тебе спитати: звідки ти до нас приїхав? Ти ж не місцевий? — звернувся Федот до свого сусіда.

— Тобто звідки я приїхав тридцять років тому?

— Так, мені батько казав, що ти з Чернігівщини.

— Ага, було.

— То що трапилось?

— Е-е-е, ну, слухай.

Коли Несторові минуло двадцять два роки, він служив у місцевого пана. То був повнявий чолов’яга, голомозий, із круглим, мов колесо, обличчям. Він дослужився до полковника чи то пак колезького радника за табелем про ранги, а під старість поставив господарство, їздив із дворовими на полювання, гуляв і догулював рештки життя свого в утіхах, жіночих пестощах та п’яній стрілянині. Звали пана Архипом Дмитровичем. Його великий кам’яний будинок із високими колонами та терасою, яка протяглася по всій ширині споруди, височів посеред густого, подекуди взагалі непрохідного чернігівського лісу. Звірів там було багацько, поля за межами лісу були широченні, а повітря — насичене свіжістю й пахощами трав.

День у пана починався зазвичай із голосних криків: принести йому розсолу чи то нагріти ванну. Дружина Архипа Дмитровича раптово померла років десять тому, дітей у них не було, відтак пан був сам-один, розважався, як міг. Легке похмілля стало його щоденним супутником. Солдатська лайка та вигуки були вірною ознакою, що ранок почався добре: Архип Дмитрович повний сил та бажань. І був Нестор в пана різноробом. Допомагав конюхові, порався з собаками, супроводжував господаря на полюванні. Буває, схоче пан пообідати біля самого краю лісу, то робітники тягнуть стільці, столи, а раз було навіть рояль: пан замовив із Києва артистку, яка наспівувала йому, поки той лупав добру місцеву горілку. Не сказати, щоб пан поважав своїх людей, траплялось, і нагайкою міг перетягнути, але платив справно. Утім, лише наймитам. На хуторі жило близько двадцяти родин, деякі робили на пана, виплачуючи в такий спосіб частину оренди землі. Неподалік було село, звідки до поміщика приходили люди, які бажали трохи підзаробити. Але більшість воліли працювати на себе — більше ніж половина мали коня і від двох десятин. Чолов’яги потроху випивали, жінки народжували, пан старів. Так тривало, доки одного дня Архипові Дмитровичу не виповнилося шістдесят. Він, як зазвичай, по обіді виїхав до лісу, але впав з коня і швидко геть занедужав. У ті дні Нестор був приставлений до пана, приходив, як тільки той кликав, поправляв, перевертав старого. Доводилося розмовляти з відставником, а язик в нашого Нестора тоді був такий самий гострий, як і тепер, та й поговорити хлопець любив. Спочатку пан розважався, слухаючи плутані оповідки парубка, а згодом йому навіть сподобалось. Урешті-решт майже кожної вечері молодий Нестор сидів біля господаря і, поки служниця його годувала, розважав пана різноманітними чутками та небилицями.

Це трапилось навесні. Час був уже пізній, темрява на дворі потекла ваксою, вимазала вікна чорним. Лампа горіла на столі посеред порожнього посуду. Відблиски падали на великий диван, де лежав пан. А Нестор сидів трошки далі, у кріслі, та чекав, поки господар повечеряє.

— От, кажуть, що в тамтешньому лісі завелася потвора. Тягає людину за патли, поки не вирве. Он дивіться, у селі половина — голомозі, — казав Нестор.

— Затурканий ти, але смішний, — із посмішкою відповідав йому пан, поправляючи ковдру.

— Можливо, я й затурканий, але ось що люди кажуть. Ходять у нас по дворах якісь чолов’яги, кажуть, вони «більшовики». Зібрали народ та давай чесати про рівність та братерство, — продовжував доповідати Нестор.

— Я тобі так скажу, що рівність буває лише перед смертю, — сказав пан.

— Зрозуміло, я людина темна, неосвічена. Каламутників багато чув, бувало, але от чому, Архипе Дмитровичу, ви заможний, а я бідний? — осмілів Нестор.

— О, ти, небоже, завів розмови… Воно не через те, що нема рівності, а тому, що світ так влаштований: хтось вище, а хтось нижче. Так вся конструкція світу і тримається: бідні підпирають середняків, ті — більш заможних, тоді — такі, як я, вище — губернатор, царська родина й сам государ. Згадаєш мої слова — часи зміняться, а цей принцип — ніколи, лише назви будуть інші, — прочитав лекцію пан.

— Але як же ж! Це ж замкнуте коло — де не сунься, скрізь перешкоди. І що мені, так і здохнути голотою? — не втримався Нестор.

— Та як ти смієш пану такі питання ставити?! Рівності він забажав? Працювати треба! Усі лайдаки волають про рівність, тому що хочуть нажитися на чужому! — поміщик підвищив голос, закричав, загарчав…

І зненацька замовк. Опустився на диван, відкинув голову, ліг. Спочатку Несторові здавалось — той жартує, бавиться. Пан був охочий до розваг. Може, зараз засміється й вилає на три поверхи. Вояка він і є вояка, і жарти в нього такі. Чи може заснув? Хоча так рідко траплялося, зазвичай пан наказував перед сном усім вийти, погасити світло й заслонити вікна. Та наразі нічого такого не було. Хлопець підійшов до пана, але той навіть не ворухнувся. Дивні справи! Так тривало ще кілька хвилин, Нестор уже хотів було піти, коли почув стогін. Грудний, із сильним хрипом. Архип Дмитрович стогнав дедалі слабше. Нестор розхвилювався. Ще б пак! Пана, хоч він і був до нього добрий, скрізь знали як дуже непросту людину з важкою вдачею. На селі до цього звикли, тому намагалися не мозолити панові очі дарма або ж, як наймались, то сумлінно працювати. Що вже казати, боялись зайвий раз до нього підходити. Правду сказати, і сам Нестор боявся. Проте господар і далі хрипів та стогнав. Вочевидь, йому було зовсім зле. Тому хлопець дуже обережно підійшов до поміщика, щоб спитати, у чому річ, аж раптом пан несподівано простягнув руку й, схопивши парубка за сорочку, притягнув до себе. І звідки в нього стільки сил! Нестор до нестями перелякався, не маючи сил чинити спротив. Піддався, зробив півкроку назустріч. І тут Нестор побачив витріщені, страшні очі Архипа Дмитровича. Той вилупився на хлопця, немов бачив його вперше. Налиті, укриті рясною червоною сіткою судин, очі були жахливі. Побите віспою обличчя перекривилося, один кут рота злетів догори, інший упав додолу. Вуста здригалися, неначе в них раз за разом заганяли голку. На лобі з’явилися дрібні краплі поту. Від цього видовища Нестор затремтів, як горобець зимою. Пан ще дужче притягнув його до себе, спробував відкрити рота, аби скласти звуки в слова, але замість цього глибоко, широко, гучно видихнув просто в обличчя розгубленому Нестору. І тої ж миті Архип Дмитрович застиг. Це подмух виявився останнім. Насичений, з ледь помітним запахом яловичини, часникової підливи та приправ видих накрив парубка. Обдав його, як кріп. Змусив тремтіти. Немов сама Смерть дала йому почути останній прояв життя. Того життя, що вислизнуло з панського тіла й відлетіло разом із ароматом вечері.

Жах охопив Нестора. Він розтис кулак мерця, поклав руку біля тіла, відступив назад. Вискочив із вікна, побіг до невеличких будівель на краю маєтку, де мешкали наймити. Зібрав речі і тієї ж ночі втік: боявся, що його звинуватять у смерті пана.

— Так я довго мандрував, поки не прибився до вашого села. Оселився поруч із твоїм батьком. Він ще мені хату допомагав обмазувати, — завершив свою розповідь Нестор.

— Гм, а що, не можна було інакше? — спитав Федот.

— Та де там! Я молодий був! Зелений! Як утік, так і полегшало на душі. А так би не заспокоївся.

— Ні, втеча — це не добре. Чоловік має стояти на своєму до кінця. Так мене тато вчив.

— Розумний ти, як я подивлюсь. Побачимо, як звідси вийдеш, що заспіваєш.

— Ага, ти думаєш, що я когось боюся? Нехай вони бояться!

— Ти не зрозумів одного, Федоте. Нічого не змінилося. Пан, він як був, так і лишився Тільки ім’я інше.

— Але ж було кілька років. Давали продиху, жили — раділи.

— Усе тому, що нема цієї клятої рівності.

— А що є?

— Нічого. Якщо нема загробного життя, то нічого нема. А комуністи кажуть, що Бога не існує. Значить, усе. Темрява й холод.

— Ну щось же ж є?! Заради чого ж жити, га?

— Я тобі так скажу, що…

Тут двері різко відчинились, холодне свіже повітря вдерлося в підвал, як голодний пес. Майже одразу стало чути голоси, по драбині спустилося двоє. Один високий, ледь умістився в підвал, а другий до болю знайомий, хоча в темряві видно було самий силует.

— Давай, виходь, — наказав велетень і потяг Нестора до виходу.

Коли вони вибрались на вулицю, то опинились перед натовпом чоловіків, спереду стояв похмурий уповноважений. Високий пройшов уперед, і Федот зумів роздивитися другого, що спускався до них у «холодну». Це був Мачула! Він обернувся до Шевченка й промовив:

— Що, куркульська твоя пика? Попався?

Запахло самогоном; перегар, здавалося, здобув форму й кружляв між в’язнями. Тут нагодився похмурий:

— Ти що? Найрозумніший? Чого норовишся?

Ним хитало, був у дупель п’яний. Решта міських товаришів, схоже, набулькалась так само. Похмурий підійшов ближче до Федота, майже увіткнувся в нього носом. Плямкнув, хотів був щось сказати, але язик, вочевидь, заплітався.

— От ти хто? — нарешті вимовив похмурий.

— Куркулина він, — устряв Мачула. — Хто мою хату підпалив? Ти, га?!

Він підступив до Шевченка й спробував штовхнути. Федот ухопив його за руку, міцно стиснув.

— Ти диви! Він на представника влади руку підняв?! — Мачула спробував видертись.

Тут утрутився Нестор, обережно поклав руку на долоню сусіда, подивився на нього, усім своїм виглядом показуючи, що треба вгамуватися.

— Чекай-чекай, ви що такі гарячі? Мабуть, треба заспокоїтись, — сказав он.

— Це хто такий? — одразу ж обурився похмурий, обернувшись до Нестора. — Ти хто?

— Я колгоспник, — автоматично відповів той.

— Так… а… чом… ти… не… в колг… — останні звуки похмурий з’їв.

— Голова мене засадив, — із сердечної простоти доповів йому Нестор.

— Хто? — знову обурився п’яний, — го… го… голова?..

Нестор усміхнувся, подивився на серйозного Федота.

— Оце ви насмокталися!

— Хто? — поставив традиційне вже запитання похмурий.

— Ну, годі. Пожартували й давайте нас назад, на підвал, — спробував відмахнутися Нестор.

— Ти що… думаєш… я жартую? — щиро здивувався похмурий.

Тої ж миті він витяг пістолет, підвів курок і приставив дуло до чоловічого підборіддя.

— А тепер… я жартую? — спитав він.

Тут настав час утрутитися Федоту. Він подався трохи вперед, підступив до комуніста, що стояв напроти Нестора.

— Хочеш стріляти, давай.

Від такої несподіваної заяви похмурий розгубився, опустив зброю. Але буквально на секунду. Він підскочив до Шевченка й, розмахнувшись, ударив того пістолетом по обличчю. Удар ліг на щоку, рукоятка ковзнула по шкірі, роздерла її. Федот упав. Тут Мачула щосили вдарив лежачого ногою в груди, а тоді ще кілька міських додали добряче. Нестор стояв із широко розплющеними очима, не в змозі поворухнутися.

— Розійтись! — голосно віддав команду похмурий. — Підняти його! Відвести туди!

Він показав на дерев’яну стіну великого сараю. В’язнів відтягнули, допомогли Федотові підвестись.

— А тепер… аби ти не думав… що можна жарти жартувати з НКВД… за переховування зерна треба вас розстріляти, — сказав похмурий.

Натовп розступивсь, Мачули й слід загув, а енкаведешник дійсно націлився на селян. Федот не вірив своїм очам. Ще три години тому він вважав, що гірше бути не може, і на тобі! Його життя висить на волосині. Перед ним стояв оскаженілий, божевільний чекіст. Він тримав у руках пістолет, що тремтів, злітаючи вгору й падаючи вниз. Скільки зусиль треба, аби натиснути на курок? А скільки секунд, аби відчути, що ти помираєш? Від цих думок Шевченка охопило тремтіння. Фігура похмурого, що розгойдувалась, зненацька змусила його усвідомити, що він може втратити. Федот не боявся смерті, як може не боятись міцна людина з твердою волею. Людський дух спроможні перемогти дві найсильніших речі у світі — любов і інстинкт самозбереження. Яка там смерть! Він міг зараз загинути, аби тільки лишитися вільним. Ніколи Шевченко не піде в рабство. Ніколи.

Так думав він, позираючи на сусіда. А той зібгався, наче немовля. Раптом Нестор поринув у ті самі глибини жаху, що і тридцять років тому. Удруге загибель дихала йому в обличчя. Знову він став відчувати її нестерпний сморід. Похмурий чекіст ледь тримався на ногах і цілився то в одного, то в другого. Чи легко стояти й чекати: вистрелить або ж ні? Чи багато пробігає думок? Як уберегтися й не загинути? Нестор не мав на це відповідей. Він стояв, жах здіймався в ньому, хлюпотів, заповнив усю його натуру.

Це тривало недовго — і водночас тягнулось нескінченно. Похмурий хитався. Пістолет здіймався. Натовп дивився. Енкаведешник вистрілив. Приголомшливий гуркіт розлетівся в усі боки. Грім посеред ночі був нестерпним. Тріски від стіни сараю посипалися на сніг — куля поцілила в дерево. Чекіст схибив. Він стояв і з ненавистю розглядав полонених, чекаючи, що хтось упаде. Але вони обидва стояли. Накопичена напруга звільнилась із пострілом. До похмурого підійшов високий.

— Годі тобі. Потішився, досить.

Похмурий, злегка хитаючись, немов сидів у човні в негоду, глипнув недоумкуватим, порожнім поглядом у бік того, хто говорив. Хотів був щось промовити, натомість нерозбірливо забурмотів, махнув рукою та нетвердо рушив геть. За ним потягнулися й решта, поки натовп не розпався на частини, а згодом і взагалі щез. Біля стіни залишились двоє чоловіків, старший та молодший. Місяць укрили брудні хмари, темінь розлилася по дворі. Було тихо, як ніколи. Здалеку перебріхувались пси. Федот подивився на сусіда, а той тремтів і не міг зупинитися. Кожен м’яз на обличчі Нестора здригався, тріпотів, ворушився.

— Як ти, дядьку? — звернувся до нього Шевченко.

— Я… Все… Живий, як бачиш.

— Так… Так… Мабуть.

Ще не вповні усвідомлюючи, що сталося, вони повільно пішли. Нічне село принишкло. Зрідка у квадратиках вікон мерехтіло бурштинове м’яке світло гасової лампи. У кожному такому домі спала дитина, що прокидалася від нічних кошмарів. Тому мати лишала на столі вогник, прямо біля віконця, аби малечі не було боязко. Дорогою, товсто вкритою ворсистим килимом снігу, ішли двоє. Вони йшли повільно, наче бажали тихою ходою затерти свої думки. Кожен замислився про своє. Обидва мовчали. Але якщо придивитися, то можна було побачити мокру пляму на штанях в одного з подорожніх. На морозі намочена тканина перетворилася в розкатане м’яке залізо, укрилася відтінками мармуру. Рухати замороженою штаниною було не дуже зручно, але її хазяїн думав зовсім не про це — він волів убити себе за слабкість, згоряв від сорому, що не втримав сечі при пострілі. Намагався так прикритися, аби супутник не помітив його ганьби. Кожен крок приносив йому нестерпні душевні муки, він відчував себе приниженим і розтоптаним. Чоловік палав бажанням помститися.

Розділ 6

Щойно Федот зник за поворотом, темні спини посіпак, які вели його, затер білий зимовий пейзаж, а Сашка лишилась стояти на ґанку. Вітер колихав її світлу сукню, танцював навколо неї, здіймав тканину. Олександра дивилась, як її чоловіка забирали до «холодної», як у дворі вештались комсомольці, тягали зерно. Їй хотілося кричати, але не було чим. Дихання немов придавив камінь, що впав на груди. Здавалося, щосекунди стає важче. Ще трошки — і вона повалиться, мов гниле дерево. Її рука, досі простягнута в бік чоловіка, що зник за поворотом, заклякла, перетворилася на деревинку. Саша повільно опустила її і завмерла, не маючи сил зрушити з місця. Скільки так тривало — невідомо, вона втратила відчуття часу. У голові було порожньо і водночас повно. Нічого не хотілося.

— А ну набік, бабо, — грубий чоловічий голос опустив її на землю.

Один із чоловіків заходив до хати, шукаючи мотузки. Саша повільно відступила, дозволила незнайомцю зайти в сіни. Той безцеремонно пройшов усередину, наче це його житло, зашурхотів у сінях, а тоді вийшов із мотузкою. Жінка провела його поглядом, і раптом усвідомила, де вона є і що відбувається. Перед нею якось інакше розкрилася картина грабунку. В одну мить вона немов прозріла, очі наповнилися жахом. Вона прикрила рукою рота, аби не закричати, шпарко рвонула в хату, зайшла у свою кімнату. Тепле приміщення накрило її застоялим повітрям, запахом вареної картоплі, що стояла на столі, ледь відчутним присмаком ліків. Зоя сиділа на лаві, зіщулилася, мов горобець. Дівчинка чула крики на дворі, вигуки незнайомців, гуркіт у сінях і перелякано роздивлялася довкола. Вона здригнулася, коли мати заскочила до кімнати. Вид почервонілої на морозі матері, із обличчям, спаплюженим якимись дикими емоціями, ще більше налякав дівчинку. Вона, здавалось, зовсім поменшала в розмірах, перетворившись на єдину невеличку світлу крапку в темному помешканні.

Саша подивилася на доньку, пройшла повз неї й сіла на табурет. Ліда застогнала, але мати навіть не подивилась у її бік. Вона розгублено втупилася в підлогу. Там, на сірих, протертих дошках, розпливлася тонка плівка калюжі, що натекла з талого снігу. Якщо придивитися, досі можна було побачити слід від чобота чекіста. Знадвору лунали глухі виклики, напівкрики, голосні фрази. Саші стало неймовірно самотньо. Адже вона з чоловіком ніколи не розлучалася. Важка в нього вдача, сваритися майстер, але лише побачить дітей — одразу замовкає. Як це пояснити, що такий бугай виявляється такою малечею перед доньками, — незрозуміло. Це розчулювало її, але… Вони жили на різних боках горба, і тепер між ними немов виріс гай: їхні тіла зв’язали великі, міцні кущі, притягнули гіллям, поєднали одне з одним. Чи кохала його Саша? Хтозна. Яке то кохання, що за смак воно має, що за духмяність? Це, жінки кажуть, коли тріпоче в тебе серденько, мов підв’язане на ниточці. Бачиш нареченого — і в очах тьмяніє. Так воно чи ні, але став чоловік часткою її повсякденності. І спробуй розберися, де тут тріпотіння, а де побут.

Але зараз немов відрізали їй ноги, не було опори на землі. Не вистачало повітря, мутніли очі. Наче позбавили вміння дихати, і вона повільно задихалася.

— Ма, а де татко? — Зоя не витримала напруженої тиші.

Саша подивилася на доньку. Перелякані оченята дівчинки, схожі на потьмянілі зелені намистини, кругле личко, коротке розпатлане волоссячко…

— Він поїхав до міста, треба м’ясо продати, — збрехала Саша, а тоді уважно подивилась на меншеньку, притислась до неї і раптом заридала. Вона завила голосно, по-бабськи, розтягуючи звуки в довгий уривчастий лемент. Донька злякалася і теж слідом за мамою заплакала. Ліда прокинулась, підвелася, витріщилась на маму й сестричку, не розуміючи, що відбувається, і почала собі схлипувати. Троє плакали, наче це єдине, що їм залишилось.

Коли повернувся Петро, уже починалися сутінки. Він під’їхав до двору й одразу побачив недобре: хвіртка перекривилася, усюди були довгі сліди чужих санок, злегка присипані жовтими плямками зерна. Завів Жвавого, лишив запряженим і попрямував до комори. Тоді в садок, обійшов усі сараї й остовпів — усюди порожньо. Лише один мішок пшениці, засипаний сіном — видно, до нього не встигли дістатися. Поспішив у хату, зайшов до братової кімнати — посеред неї сиділа Саша. Вона поклала голову на стіл, поруч Зоя — очі прикриті. Тиша.

Ця картина настільки вразила Петра, що він не наважувався зробити ані кроку. Стояв біля порогу, у теплім кожусі, з-під шапки в нього бігли струмочки поту, неначе сльози текли.

«Померли», — подумав він і одразу ж дорікнув собі за такі чорні думки.

Ніхто в хаті не ворушився. Ще кілька хвилин він потинявся й ступив уперед. Підійшов до невістки, поклав їй руку на плече — нічого.

«Точно, померли», — ще раз подумав Петро.

Тут дівчинка завовтузилась, подивилася на дядька.

— Мама спить, їй погано, — прошепотіла вона.

— Що трапилось? — так само тихо спитав Петро.

— Незнайомі дядьки прийшли, а тоді тато кудись пішов, — продовжила Зоя.

— Куди?

— Я не знаю.

— Скільки їх було?

— Я не знаю.

Дивлячись, що толку нема, Петро посмикав Сашу. Та повільно підвелась: заспаний вигляд, пом’яте обличчя.

— Що трапилось? — повторив він.

— Петрику, це кінець, — глухим голосом відповіла Саша.

— Що? — зовсім перелякався Петро.

Вона подивилась на нього і так само тихо розповіла про те, що відбулось. Кілька разів дівер відводив голову, стукав себе по руці, плювався. Невістка доповіла йому і про грабунок, і про дивного чекіста, що за найменшу провину або непокору готовий кидати до «холодної». А на останок — як вели Федота в панський дім.

— Це якась помилка, помилка, — бурмотів Петро.

І далі — вештання комсомольців у дворі, вози, які підганяли до хати, голова, що стояв біля сараю, мов пес.

— Неможливо. Це помилка, — шепотів він.

— Яка помилка? — нарешті почула його Саша.

— Така! Я ж домовлявся… — сказав Петро й одразу ж замовк.

— Про що?

— Що? Га? Нема різниці. Не твоя справа.

— А чия?

— Точно що не твоя, — відрізав Петро — Приготуй-но їсти!

Саша недовірливо дивилась на нього, аж тут закашляла Ліда; лихоманка так і не відступала. Олександра підійшла до доньки, погладила її щоку, присіла на ліжко.

— Я сказав, їсти приготуй! — знову приступив Петро.

— Та як ти… — жінка намагалася не кричати на дівера, але той не відступав. Чолов’яга він був ще більший за Федота. У селі казали: таких величезних треба пошукати. Але, на відміну від брата, Петро був злий, зривався часто-густо. Баби поміж собою пліткували, що не дай Боже йому під руку потрапити — заб’є. Побоювались його, та й Сашка з першого дня знайомства дивилася на Петра криво. Кілька разів вони сварилися, але чоловік був поруч, завжди їх розводив. А тепер вона сама, нема кому оборонити. Тому жінка повільно підвелася, поправила сукню; пішла поратися. Поставила на стіл картоплі, дістала соління, м’яса, хліба та трошки казенної горілки.

Петро сидів біля стола і якось недобре на неї дивився. Його погляд поєднував і злість, і неміч, і розгубленість. Саша ходила по хаті, витягала харчі, а він уважно стежив, придивлялася, як жінка нахиляється, і пружні, налиті груди надимають тканину сукні. Краєм ока вона вихоплювала хтиві очі дівера, робила різкі рухи, намагалась швидше зібрати на стіл. Цей погляд Сашка давно зауважила. Кілька років тому хазяйнувала вдома, тягла свині казанчик із комбікормом, а спиною відчуває: учепилися в неї карі чоловічі очі. Нахилилася — і точно, сидить на лаві, немов струга косовище, а сам придивляється, мацає її поглядом. Хотіла вона сказати Федотові, але злякалась: обізвав би дурною й послав куди подалі. Чого б це діверу залицятись до невістки? І ось тепер знову це хтиве блукання очей, немов він бажає роздягти її просто зараз, притиснути своєю величезною долонею. Саша поставила їжу, розклала у великі глиняні миски, а Петро заходився жадібно поглинати м’ясо з картоплею. Кілька хвилин вони мовчали, чоловік усе доїв, важко позіхнув.

— Накладай, віднесу брату. Певно, голодний як пес, — пробурчав старший Шевченко.

Не кажучи ані слова, Саша знову встала з ліжка, знайшла газету, розгорнула її на столі, поклала хліб, солоний огірок. Покрутилася, накинула легку куфайку й вийшла в сіни по сало. Вона шаруділа в темряві, намагаючись знайти діжку з харчами. Жінка навпомацки пройшла кілька аршинів, а тоді зупинилася — звикала до насиченого сірого мороку. Густі контури предметів — лопат, кіс, ящиків — створювали дивовижний темний візерунок тіней, що їх заледве можна було розрізнити. Тут двері відчинилися, жовтувате світло напіврозкладеним віялом розкинулось по підлозі, а згодом звузилося до тонкої смужки, яка була здатна прослизнути через щілину, поки зовсім не зникло. Двері знову зачинилися. І все було б нічого, але Саша помітила, як крізь щілину протиснулася чоловіча постать. Вона стояла ближче до Петрової кімнати, тому довелося б зробити пару кроків, аби добратися до неї. Кілька хвилин нічого не відбувалося. Шура заблагала про себе, почавши шепотіти звичайні слова молитви. Їй здавалося, що це не просто чоловіча тінь, а сама смерть прийшла. Звісно, вона розуміла, що, крім Петра, нема кому було ввійти, але ця несподівана поява збентежила її душу, немов усередину посадили птаха, що б’ється, аби вирватися на волю. Це тривало секунд десять, але для неї наче минув цілий день. Час занурився в пітьму, заплутався в темряві та зупинився. Тут у протилежному куті сіней темрява заворушилась, розмазуючи по приміщенню чорний контур. Сашка злякалась ще сильніше. Якимось своїм жіночим відчуттям вона зрозуміла причину приходу дівера: він прибув по неї. З вуст злітали церковнослов’янські слова, прохання до Господа й стогнання — усе сплелося в один довгий і приглушений стогін.

— Сашко, ти де? — гримнув Петро.

Після цих слів жінка ще більше злякалася, навіть трошки зігнулася, скрутилась в одну невеличку пляму. Старший Шевченко пройшовся дрібними кроками, недоладно розчепіривши руки. Тут він зачепив пальцем ту, яку шукав. Жінка спробувала видертися, та він ще міцніше взяв її за лікоть.

— Ти чого це? — обурилась вона.

— А ти шо, де бігти зібралася?

— Хто ти такий, що мені вказуєш?

— Ух, яка норовиста. Я давненько за тобою спостерігаю.

— Спостерігай, та очі не поламай.

— Чого це ти грубіяниш? Я тобі нічого поганого не вчинив.

— Тоді навіщо тримаєш? Відпусти!

— Відпущу, коли час прийде. Ти, головне, не комизься.

— Та як ти… як ти смієш?!

— Смію. А шо ти думала?!

— Я Федоту скажу! Відпусти, кажу!

— І шо? От і що буде? Намелеш, що я тебе за руку тримав? Так ти спіткнулася в темряві і я тебе підтримав, аби не впала.

— Чого тобі треба?

Тут Петро приступив до неї, навис, як гора. Він присунувся так близько, що Саша відчула важке його дихання. Терпкий, настояний чоловічий запах — намішаний з цілого сонму різноманітних душків, від різкого, пронизливого духу поту до приємного аромату їжі. Чолов’яга притиснувся ще ближче.

— Ну, не балуй. Просто побудь зі мною, — якось навіть лагідно промовив він.

Шура спробувала видертися, та де там. Петро притулився до неї тілом, схопив її лікті, трошки розвів, умазав у стіну.

— Відпу… Що ти роби…. Я Федоту… розповім…

— Полегше, полегше. Ти думаєш, я зовсім бовдур? Нічого ти нікому не розповіси. А як скажеш, то я першою придушу твою малу. Шкода душі невинної, але от комуністи кажуть, Бога нема — то хто мене покарає?

— Я… Ти… збожеволів…

— Ти мене, Сашенько, з розуму звела. Нема сил уже, терпіти не можу. Доторкнись до мене.

Останні слова Петро сказав таким м’яким, аж наче оксамитовим голосом. Уся його чоловіча природа розбурхалася, напружилася й задеревіла. Він притискався до пахучої жінки, чув, як птах у грудях несамовито б’є крилами, але це його ще більше схвилювало.

— Ні… Благаю, не треба… Тільки не зараз!..

— А коли? Нема сил уже терпіти!

Він застогнав, але з такою глухотою, що стогін його перетворився на звірячий рик. Одною рукою він притримував руку Саші, другою долонею Петро схопив її за підборіддя.

— Які очі! Яка ж ти гарна!

Жінка спробувала чинити спротив, але хватка чоловіча сила не давала їй рухатися.

— Як я давно цього чекав!

Рука полізла їй під поділ, піднімаючи сукню.

— Я візьму тебе!

Саша здригнулась, закрутила головою, але Петро втримав її.

— Ти…

Останню фразу він договорити не встиг: двері почали відчинятися, віхоть світла впав на підлогу. На долю секунди старший Шевченко забарився, і, скориставшись моментом, Шура звільнилася, притьмом опинившись біля виходу. Мідно-жовте світло осяяло приміщення, двері відчинилися і в отворі з’явилася заплакана та перелякана Зоя.

Саша зайшла в кімнату й зачинила за собою двері. Вона обійняла доньку, усередині в ній усе тремтіло. Дівчинка схлипувала й намагалась щось сказати матері, але та не слухала. Хата попливла перед нею, усе затуманилось, утратило контури. Жінка гірко заплакала.

До кімнати з півгодини ніхто не входив. Гасова лампа відкидала нерівні відблиски по речах: вони танцювали на печі, зіскакували з припічка на ліжко, а тоді на лаву, уздовж вузького прямокутника вікна, пробігали далі й падали з розбігу на Ліду. Їй полегшало, дівчинка сиділа, закутана пуховою ковдрою, і дивилася, як мати складає харчі в пожовтілу радянську газету. Саша поспішала, тому склала їжу абияк, у нерівний згорток. Поквапилась укласти дівчат і сама опустилася на лежак, пригасивши вогник. Перед носом крутився запах Петра, здавалося, що гострий присмак поту проник у всі пори її шкіри, заглибився в нутрощі. Тут двері тихо зарипіли — увійшов дівер. Побачив згорток на столі, підійшов, узяв. На якусь мить завмер. Шура вчепилася поглядом у його постать, очікуючи якнайгіршого. Вона пожалкувала, що нічого важкого не було поруч, хотіла простягнути руку до печі, але злякалась, зупинилась. Фігура закам’яніла. Здавалося, ніби той, хто стояв, про щось замислився. Подекуди він рухав рукою, пересував тіло, неначе заводна іграшка, і знову завмирав. Кожен шурхіт змушував Шуру здригатися. Її жіноче нутро тремтіло, мов кущі шипшини на вітру. З вуст знову зірвалися церковнослов’янські, біблійні слова.

В одну мить Петро обернувся, зробив кілька кроків до жінки, нахилився до її обличчя. Ніздрі заповнив ядучий запах, проник у мозок, роз’їв усі думки. Жінка обімліла. Обличчя дівера зітнулося зі шкірою Саші, колюча щетина легенько притулилася до її щоки, порухавшись нагору й униз. Запахло цибулею й вареною картоплею.

— Скажеш Федоту — приб’ю, — спокійно промовив Петро, різко підвівся, схопив згорток та попрямував до виходу.

Він вискочив з хати й широко та шпарко покрокував до середини села. Морозна ніч обдала його крижаним вітром. Гострі голочки хуртовини вчепилися в розпашіле лице. Старший Шевченко наступав на хрустку кірку снігу, витискаючи валянками грубі сліди. Злість кипіла в серці, мов казан із водою на печі. Глибоко вдихаючи холодне повітря, він потім гучно видихав, немов прагнув остудити нутро. Петро був лютий на всіх у цьому світі. На Федота, що не хоче спокійно жити при новій владі й лізе в амбіцію. На нові порядки, до яких треба пристосовуватися. Звідки це звіряче почуття самозбереження? Які гвинтики крутяться в голові людини, зрушуючи весь механізм виживання, невпинно розкручуючи зубчасті колеса у свідомості та будуючи плани з порятунку? Не думав він про такі тонкі матерії. Слухався інстинктів, мов звір, брав слід, тікав від мисливців. І зараз Шевченко йшов до свого брата, ніс згорток їжі, а сам весь час думав, яким буде завтрашній день. У голові його крутилися комуністичні гасла, перед очима — обличчя Саші. Руки все ще відчували м’якість жіночих грудей. Йому кортіло жінку, а ще більше — не втрапити в немилість до чекістів. Усе змішалося. Думки блукали, кидаючись по кутах розуму.

— Ти… куди? — раптом покликав його нетверезий голос.

Петро озирнувся — біля дороги стояв голова. Він хитався, як лист на вітру. Іноді голосно цмокав, незадоволено плював, а тоді намагався йти, але ноги його ледве рухалися.

— А, це ти. У справах, до Уляни, по трави. Племінниця захворіла, — відповів Шевченко.

— За… зах… захво… ріла… іла, — нарешті повторив голова.

Петро про себе всміхнувся: «Іла, дістала тебе іла». Але вигляду не показав, що його співрозмовник здається йому кумедним і огидним.

— Давно тут стоїш? — спитав він.

— Хто? — майже миттєво відповів голова.

Шевченко знову про себе всміхнувся: «Тупий як колода, звідки ви лізете?» Але голосно промовив інше:

— Додому час, давно дружина чекає, певно.

— Чия дружина? — із абсолютно серйозним, але почервонілим обличчям продовжив п’яний.

І цього не пропустив співрозмовник. У голові проплинуло, мов хмара: «Та-а-ак, від такого мужа лишилась хіба калюжа».

— Твоя, голово. Твоя, — пояснив Петро.

— А-а-а, — багатозначно протягнув голова, вкладаючи у своє довге «а» стільки п’яних сенсів, що вимовляти їх можна було аж до ранку.

— Добре, я пішов, — відрізав Шевченко, второпавши, що нетверезий голова здатен лише на короткі звуки.

На це голова замукав, навіть махнув рукою, немов проганяв муху. Ще кілька хвилин він очманіло озирався навсібіч, йому здавалося, що поруч хтось стоїть. Тому він час від часу видавав різноманітні звуки, сподіваючись у такий спосіб розважити співбесідника. Але поруч нікого не було — Петро пішов геть своїм широким кроком, прямуючи до підвалу, а порожньою вулицею летів сніговий пил, який підганяла легка завірюха.

Голова з інтервалом у хвилину гикав, тоді буркотів щось на кшталт «пардоне-муа». Звідки він знав такі слова? Та був хлопчиськом, служив у пана й чув, як молоденька француженка вчила панових пасинків. Так і припали ці слівця. Він довго ще пам’ятав різне чужинське, але поступово з роками все забувалося. І лише в часи дикого й безпросипного пияцтва пробивалась у голову інтелігентна французька мова, освітлюючи непроникну темряву колгоспної буденності.

Роблячи маленькі кроки, він повільно почимчикував, тримаючись за парканець. Його шлях лежав через вузьку стежку, глибокі ями, збиті заметіллю замети. Якби голова навіть захотів порахувати, скільки разів він падав, то не зміг би, бо дуже велике це було число, близьке до числа Звіра. Кілька годин він блукав короткими сільськими вуличками, поки нарешті не дістався до свого будинку. Наче пес, відчув запах вогнища, неслухняними ногами пройшов крізь двір і проник у дім. Сил у голови вистачило рівно на те, аби подолати сіни, різко відчинити двері в хату (що спричинило неабиякий галас дружини та трьох дітей) і одразу гепнутись, мов підрубаний, на холодну дерев’яну підлогу.

У такому стані голова проспав до обіду. Діти бавились, стрибали через татка, тицяли в нього ложками, обсипали хлібними крихтами, але п’яний сон занурив батька в далеку далину. Там, де на чалих конях вони разом із француженкою проносилися крізь кудлате поле віки, яке готувались косити.

Ця «подорож» завершилася звісно чим — міцним похміллям. Голова важко розліпив ліве око, подивився навколо. Дітлахи бавилися на ліжку, жінка поралася по господарству: носила воду, готувала тісто на хліб. Замашний біль прошив лівий бік макітри. Стало так зле, що голові кортіло волати, мов котові, якому затиснули причандали. Настільки боляче, що розтуляти праве око він не наважувався: а раптом макітра зовсім лусне, розпадеться на дві частини, як кавун? Так і лежав одноокий, водячи зіницею по кімнаті, придивляючись до того, що відбувається в його житлі. Ще довго похмільний керівник колгоспного господарства вивчав навколишню реальність. Згодом ризикнув і напіврозплющив друге око.

Минула година. Голова перевернувся, трошки підвівся і з усміхом п’яного священика, готового до сповіді, подивився на дружину. Та пхикнула, а якщо придивитися — навіть трошки плюнула в бік чоловіка. Невідомо, чи долетів її отруйний плювок, але чолов’яга скочив, натягнув валянки (дбайливо зняті жінкою) і пішов за хату до вбиральні. Він вийшов на двір — стояв світлий, морозно-свіжий день. Потупотів навкруги хати — ось уже й жадана будівля. Зробив кілька рухів і тут почув різкі кроки; обернувся, упізнав того, хто наближався. Хотів був відкрити рота й поцікавитись, чого це той лазить у нього по дворі, але тут зненацька повітря засвистіло, морозний потік обдав крижаним дотиком і наступної миті гостра сокира з тонким блискучим лезом опустилася на макітру голови, проникаючи всередину його болісного, похмільного мозку.

Розділ 7

Сонце вже підіймалось, коли Федот нарешті ввійшов до своєї хати. Почав відчиняти двері до кімнати й на мить забарився. У приміщенні стояв міцний дух житла, тому кожний, хто заходив, передовсім мимоволі починав заживати цей сильний запах. Чоловік утягував його усім носом, немов бажав проковтнути цю настоянку буття. Це дужче за будь-який дурман! Це огортає свідомість, наче імла. Злегка похитуючись, Федот ще кілька хвилин не наважувався ввійти. Йому раптом стало так добре! Таке буває з людиною, що потопала, задихалася, і, здавалося, ось вона, мить до смерті, а тоді раз! — починаєш дихати. Виринаєш із голосним плескотом. А як дістанешся берега, то берег цей виглядає вже іншим: земля приємно пахне, зелень насичує око, блакитне небо не протікає. Дихання ж набуває нового сенсу, адже воно — це життя. І тепер запах оселі зачарував Федота, змусив його серце битися в ритмі дятла, що пробива прохід зсередини. Він був щасливий.

Нарешті зробив він крок, зашурхотів по підлозі, рипнув, зачиняючи двері. Сторожка Саша зірвалась, їй здалося, ніби повернувся Петро, але перед нею стояв чоловік і дуже м’яко, лагідно посміхався.

Коли радісний галас ущух, діти сповзли з тата, а жінка наплакалася, Федот пройшовся по двору, зазираючи в кожен кут, роздивляючись усі сарайчики та схованки. Його обличчя було гранітом, а серце — водою. Федот метушився у своїм господарстві, побіг у кінець городу, оглянув там маленький сарайчик, тоді повернувся до порожнього садка. У приміщенні ще крутився густий запах свині. У кориті лишилося їдло, сильно тягнуло кізяками, але стояла мертва тиша — така, що тільки вити. Згодом Федот зайшов у комору, де прямокутник приміщення виявився наповнений самою порожнечею. У кутку було насипано пшеничну пірамідку, мов єгипетський склеп у пустелі. І більше нічого. Федот не міг дивитися на розсипані зернові сліди, що розтягувались, наче стара шкіра, яку скинула з себе змія. Він вибіг, зробив кілька кроків у біг городу, але розвернувся й попрямував на горб, де його ніхто не потурбує. Шевченко швидко підіймався схилом, валянки заглиблювались у неходжену, крихку снігову масу. Він щохвилини поправляв комір, іноді обтираючи снігом почервоніле обличчя. Йому було спекотно. У душі палав вогонь, який неможливо було вгамувати. Холод лютого не міг його остудити. Чоловік пробивався на сам верх пагорба. Коли лишилося близьк десяти махових сажнів, він спіткнувся й повалився в пухку снігову перину, упав обличчям, занурився повністю. Федот відчув, як морозна субстанція накрила й поглинула його. Він заплющив очі.

Повернувшись додому, він застав у хаті запах смаженого м’яса. Уже давно розвиднілось. Каламутне зимнє сонце окреслило коло в молочному небі, створивши матове блюдце. Саша погасила лампу, приготувала поїсти, а тепер чекала на чоловіка біля столу. Вона знала, що Федот повернеться. Так було завжди. У миті особливих переживань Шевченко перетворювався на вовка, ховався від усіх, тікав у хащі. Що він там робив? Хтозна. Але Федот завжди повертався. Коли двері зарипіли, жінка підвелася й зробила кілька кроків назустріч.

Ближче до обіду Петро прокинувся у своїй кімнаті. Це просторе приміщення залишилось йому від тата. Ліворуч пічка, біля невеличкого віконця — стіл. Праворуч лава, ближче до стіни — великий лежак. Він часто водив туди дівок, не дозволяючи їм лишитися більше, ніж на одну ніч. Старший Шевченко завжди чогось остерігався. Бува, вийде в ліс та й хреститься, ніби не на полювання йде, а на прогулянку перед стратою. Утім, як тільки викинули з дому ікони, Петро остаточно зневірився у вищій силі. Нема Бога, якщо таке допустив. От Сталін — це Бог. Його Царство безмежне. Возсідає на хмарах і лише позирає на маленьких та нікчемних людисьок, як ті гризуть одне одного.

Із ранковим пробудженням насунувся на нього потік думок. Він згадав учорашню сутичку з Сашею в сінях. Чого ж він так повів себе, мов дурень? Ну баба як баба. Таких по сусідніх селах скільки хочеш. Треба йому було підступитися як годиться, то й стала б його. Так подумав він, а тоді раптом щось стисло в грудях, немов колесо заклинило. От дідько! Що ж це за причина! Як так, не йде Шура з голови. Плаває перед очима її постать, мов відбиток на воді. Так і кортить протягнути руку й схопити за стегно, погладити перса, притиснути до себе. Петро засовався. Його зненацька охопило збудження, у паху закрутило, зарухалося. Він стиха застогнав. Клята баба, нема сил терпіти. Що вона з ним зробила?

— А що, як вона все ж розповість Федоту? — сказав він сам собі тихенько й мимоволі здригнувся.

Згодом замислився, подумав, що скаже, як його спитають.

«Завжди можна поїхати звідси, знайти собі якусь халупу та й жити, як він розлютиться», — міркував Петро й уявляв перші хвилини бійки з молодшим.

Тут у сінях загримало, застукало. Хтось гучно перекладав речі, немов щось шукав. Петро піднявся, одягнувся й виглянув за двері. Там серед ящиків, лопат, інструментів стояв брат. Він подивився на старшого й лагідно всміхнувся.

Цей день вони провели разом. Федот прибирав у коморі, а Петро ремонтував хвіртку. Згодом вони перебралися до стайні, де почистили й приготували місце для нової худоби.

— От кажу тобі, братику, це якась помилка, — говорив старший Шевченко.

— Яка там помилка? Ти все в казки віриш. Ні, вони так з усіма. Навіть ти для них ніхто, — відповідав Федот.

— Це як подивитись. Ти багато чого не знаєш, брате.

— Що ж це я не знаю?

— Нічого-нічого.

Петро схилив голову, узяв відро та поніс на двір. Морозне повітря обдало його своїм диханням, змусило трошки зіщулитися. Він вийшов на вулицю й поплентався до криниці. А там стояли два чолов’яги, до яких підходила бабця Настя. Шевченко хотів було обігнати бабцю, але де там, вона поскакала, торохкочучи двома відрами. Коли він підійшов до криниці, виявилося, що чоловіки вже давно набрали воду, але не йшли, пліткували. Третя співбесідниця одразу втрутилася в розмову, видно було, що вона в курсі подій.

— Ти чув, що він казав. Буде різати всіх комуняк, — сказав насуплений підстаркуватий Іван, якого в селі кликали Кізяк.

— От ти брешеш! Нічого він такого не казав, — відповідав йому другий, невеличкий на зріст, у темному, доволі підтоптаному кожусі.

— Я от сама чула. Так і було, — устряла бабця Настя.

— Ну от шо ти верзеш? Ти з хати виходиш лише вночі, на відрах своїх літаєш, — обурився Кізяк.

— Куди я літаю? — щиро здивувалась бабця Настя.

— О, ну ти затуркана. Натякає, що на відьмацькі іменини ти літаєш, — пояснив другий.

— Ах ти кізячина вонючий! Зараз я тобі дам, забудеш, як штани вдягати, — пригрозила бабця Настя й замахнулася порожнім відром.

Кізяк трошки відскочив і навіть невідомо для чого підняв старий комір; можна було подумати, що хутро, поїдене міллю, убереже його від бабці Насті. Невідомо, чим би закінчилась дуель на відрах, якби Петро не перервав супротивників.

— Про що базікаєте?

— Та ясно про що — про вбивство, — байдужливо відповів чолов’яга в поношеному кожусі.

— Про яке ще вбивство? — спитав Шевченко.

— А шо, не чув? — щиро здивувався Кізяк.

— Не муч уже, шо таке? — продовжив Петро.

— Так голову. Тойво. Завалили, — всунулась бабца Настя.

— Як це… завалили? — не міг зрозуміти той.

— Сокиркою тюк по голівоньці. Й гаплик, — намалював картину Кізяк.

— Нічого не розумію. А за що його так? — спитав Шевченко.

— Та всі своє верзуть. Хто каже, за цю, трясця її матері, колективізацію, — додав невисокий.

— Це все через жінку. Усе лихо через них, — протягнув Кізяк і підозріло подивився на бабцю Настю.

Але та промовчала, підійшла до криниці й почала опускати відра. Компанія обернулася до неї, неначе чекала особливого випаду з боку жіночої статі. А стать ця чомусь замовкла, засумувала, занурилась у життєві роздуми. Так тривало кілька хвилин, поки вона не розвернулася, розгублено дивлячись на співбесідників.

— Це був Нестор, — сказала вона й, важко нахиляючись в один, а тоді в інший бік, пішла вулицею. Троє чоловіків приголомшено дивилися їй услід, неначе бачили бабцю востаннє.

У той самий час біля сусідньої будівлі ховався Нестор. Він побачив, що з Шевченкової хати вийшов чоловік, подумав, що це Федот, але підібратися ближче побоявся. Нестор притулився збоку великого сараю, щохвилини озирався навсібіч, часто здригався. Йому кортіло втекти якомога далі, сховатися, як він колись уже зробив після смерті чернігівського пана. У голові крутилися картинки з учорашнього дня, здіймались та опадали образи, які підхоплювала хвиля спогадів і розбивала об скелі теперішнього. Нестору раптом відчайдушно захотілося з кимось поговорити, але поруч із ним нікого не було вже багато років. Його огорнула самотність, як саван снігу загортає невисоку вишню. Важко було на серці Нестора. Коли стояли біля стінки разом із Федотом і чекіст цілив у них, селянин мимоволі замочив штани. Чи боявся він смерті? Так, а хто не боїться? Ті, хто кричать, що ні вогонь, ні вода їм не страшні, просто роблять вигляд. А от побачиш дуло пістолета, так жижки і затрусяться. Коли вийшла осічка, він відчув, як тепла рідина потекла по нозі. Як це сталося? А Бог його зна. У людині закладено цей звірячий страх смерті, і, як не крути, інстинкти виявилися сильнішими за Нестора.

Вони йшли з Федотом додому. Сильний мороз моментально вхопив його штанину. Вона незручно хрумкала, сутужно згиналася. Йому було соромно. Обличчя вкрилося червоними плямами. Руки дрижали. Більш за все хотілося провалитися попід землю, опуститися в безмежну безодню, щезнути зі світу живих. У такому настрої він ішов до своєї хати, а коли нарешті зайшов до оселі, мало не впав від жаху. Усе шкереберть. Посуд побитий, лежака зірвано, скриню відчинено. Усі харчі щезли. Нестор кинувся до сараю й обімлів. Дошки правої стіни виламані, там зяяла темна дірка. Він просунув туди руку — порожньо. Це була схованка, де чоловік тримав мішок із пшоном. Єдине, що лишилося в нього з запасів. Нестор шарудів там рукою, мов хотів знайти в порожнечі звичну на дотик мішковину. Нічого не було.

Дещо пізніше він пройшовся по всьому двору, роздивляючись кожен кут. Ось там сховав на чорний день трошки сала, поклав його в глечик і запечатав. Потягнувся рукою — голо, як коліно. А отам — глечик зі смальцем. Теж пропав. Він метався сюди і туди, і лише зараз зрозумів — у нього нічого не залишилося.

Нестор вистрибнув на двір, хотів був бігти світ за очі, але тут зіткнувся з Мачулою. Він повільно проходив мимо, його пом’яте обличчя мало ознаки найміцнішого похмілля. Комуніст похитувався, озирався навсібіч, неначе намагався зрозуміти, де він знаходиться.

— Е-е-е, — промекав він.

— Ти… Як… Що трапилось? — спитав Нестор.

— Де? — п’яно відповів питанням на питання Мачула.

— Чому мою хату пограбовано? Хто це зробив? — продовжив Нестор.

— Ким? — знову тупо повторив представник влади.

— Хто це зробив? — закричав Нестор.

Тут Мачула на мить прийшов до тями; він нарешті роздивився розгніване обличчя свого співбесідники, а тоді всміхнувся.

— А! То ти про свою хату?! Голова наказав. Аби ти пельку стулив, — відповів комуніст. Він знову роздивився колгоспника, плюнув — невдало, так що білий згусток слини лишився висіти на губі; лайнувся, витерся рукавом і побрів далі. А Нестор лишився стояти серед вулиці з відкритим ротом.

Момент убивства він пам’ятав неясно. Наче ось він стояв із сокирою, а потім раз! — його обдало кров’ю, жертва повалилася, а нападник помчався по вкритому снігом городу. Тепер він ховався за сараєм і міркував, як бути. Потім обернувся, обійшов споруду та вийшов з іншого боку до Федотової хати. Це була задня частина його двора, звідки відкривався прохід на город, притулу на краю ділянки й праворуч — нужник.

У засідці Нестор пробув біля години. Він змерз, постукував ногою об ногу, тер долоні. Йому хотілося лише одного — сказати, що він не хотів цього. Розум потьмарився, нічого в нього не лишилося. Просто лягай і помирай. Принижений, голодний, загнаний… Хіба слова не для того, аби їх говорити? Найголовніше бажання людини — бути почутою. Тільки так можна принаймні якось полегшити душу.

Тут із хати хтось вийшов; з’явилася чоловіча фігура. Нестор придивився: Федот! Він пірнув уперед, пригинаючись, як під обстрілом. Коли до цілі лишилось із десяток аршинів, Шевченко зник у нужнику. Довелося ще трошки почекати, поки висока фігура не з’явилася знову.

— Федоте! Федоте! — гукнув свого приятеля Нестор.

Той озирнувся, побачив сусіда, що нахилився аж до землі.

— Ти чого тут? Що трапилось? — здивувався Шевченко.

— Така оказія. Він усе в мене забрав. Я не втримався.

— Ти розумієш, що тебе шукають?

— Так, так. Я розумію… Просто… не зміг… Я не бажав…

— Це вже нічого не міняє. Вони зараз нишпорять скрізь. Кажуть, міліціонерів із міста прислали з собакою.

— Еге, усе моє життя, як в собаки, то мене псина швидко знайде.

— Хоронитися тобі треба. У лісі. Там, де мисливські халабуди.

— Ага, я хотів із тобою перемовитись. Треба тікати.

— Ех, що ж воно таке відбувається…

— Що, Федоте? А те, що ми в темряві та до темряви йдемо.

— Як у дупі.

— А-а, так, у сраці! Єдине, що й залишилося, — чекати, коли пронесе.

— Ну, Несторе! Ти в своєму дусі.

— Ага, а в чиєму ж?

— Слухай, ну, давай. Посидиш у мене на сараї, а ввечері підеш до лісу. Так, диви, і не впіймають.

— Так я… Не подумай, що я…

— Так, так. Пішли, тільки тихо.

Двоє повільно пішли через двір. Федот уважно роздивлявся, намагався, аби їх не помітили. Коли вони вже підійшли до сараю, Шевченко почув ззаду знайоме сопіння. Обернувся — брат.

— Ти чого це тут? — сказав той і махнув у бік Нестора.

— Нічого. А шо?

— Навіщо ти сюди його привів?

— Та ні навіщо. Нехай побуде до вечора та й іде.

— Ти розумієш, що він убивця?

— Петре, шо ти причепився. Так, розумію. Йому тепер розплачуватися.

— От як був ти бовдуром замріяним, так і лишився, Федоте.

— Ти знову починаєш?

— Знову здорову. То ти знову кличеш біду в хату.

— Нічого я не кличу. Треба допомогти чоловікові й відпустити його з Богом. Нехай сам тепер виживає.

— Добре, а навіщо ти ведеш його до нас?

— Та тому… тому… тому що голова сука ще та. І влада твоя радянська — саме гадство. Довела людей.

— Ти послухав би себе. Убивцю виправдовуєш.

— Не виправдовую. Але й не видам.

— Це ми подивимось, як не видаси.

Петро зробив два кроки й схопив щуплого Нестора за рукав кожуха та майже потарабанив його по снігу. Як не дивно, той майже не рипався. Дався покірно, мов ягня. Пересуваючи повільно ноги, Нестор наче не розумів, що відбувається. Іззовні могло здатися, що він спить на ходу, а величезний чолов’яга в кожусі веде його, аби вкласти в ліжко. Нестор здався. Пара зробила ще кілька кроків, як тут Федот стрибнув і опинився біля брата, схопивши сусіда за другий рукав.

— Нехай він іде куди хоче.

— Цього не буде. Він убивця.

— Я сказав, відпусти.

— Або що?

— Я…

У цю мить пролунав далекий рев автомобіля. Таке траплялось лише в одному випадку — коли до них приїжджали з району. А зараз напевно приїжджі розшукували Нестора. Сам об’єкт перший зрозумів що до чого. Він різко смикнувся й побіг на город. Петро попрямував за ним, роблячи широкі стрибки. Утікач виявився напрочуд спритним. Він рушив до тину, перестрибнув його, побіг, подекуди провалюючись у черговій ямі, що причаїлася під снігом, але одразу вискакував, мов олень. Зараз головне врятуватися! Якщо пробігти трошки ліворуч, можна підвестися на великий горб, а там, диви, і до лісу близенько. Федот поспішив за ним. Трійця фігур темніла на білому снігу.

Нестор не озирався. Важкий кожух заважав йому, ноги плутались у полах. Шапка сповзала. Він спітнів, а холодне повітря облизувало його шерехатим язиком. Утікач біг, мов більше не існувало в світі ніякого шляху. Позаду Петро щось кричав. Збоку мерехтіли незнайомі обличчя. Ось залишилось ще зовсім трошки. Там, за горбом — нове життя. Треба лише відірватися від погоні. Знайти притулок. Загубитися в людському натовпі, осісти на новому місці. Дай Боже, минеться…

Тої ж миті Нестор побачив, як унизу, з іншого боку горба, спускається червоноармієць. А за ним другий і третій. Вони оточували втікача. Краєм ока Нестор вихопив сіру, наче миша, шинель бійця. Той підвів трьохлінійку, прикидаючи відстань між ними. Декілька людей вибігло з боку Шевченкового городу. Пастка скоро закриється.

Чолов’яга повернув у інший бік, намагаючись сховатися від пострілу. Він провалювався, підводився, знову провалювався. Червоноармійці вирішили дістатися ближче, тому трійця прямувала до нього. Тут один із них не витримав. Підняв гвинтівку, шукаючи ціль, притримував її, а тоді натиснув гачок. Вистріл громом накрив село, а потім повернувся луною. Миттю пізніше, коли звук розчинився, на біле покривало впав Петро. Правою рукою він тримався за бік, немов підклавши її під себе. Тіло втиснулося в сніг і здіймалося сірим горбком. Полунична кров розпливлася по тонкій перлинній шкірочці, утворивши нерівну овальну червону пляму.

Розділ 8

У житті заступника голови районної ради з ідеологічної роботи Івана Єгоровича Горового було багато слів. Іноді йому здавалося, що він повністю складений із фраз, речень, промов. І лише зрідка посеред звуку його голосу протискалися паузи. Ще рідше, ніж ці паузи траплялись, вони розтягувалися. Подекуди у хвилини. А тоді знову розривалися словами. Щоразу Горовий відтворював звуки, що несли в його уяві надзвичайний сенс. Правда, для багатьох його слухачів народжені ідеологом вирази не здавалися чимось дивовижним. Вони точно вже десь це чули, неодмінно якийсь суворий товариш у шкіряній куртці вже утовкмачував їм щось подібне. Але для Івана Єгоровича це не мало ніякого значення. Якщо є в світі доля, вона прирекла його вірити в прості, заяложені слова. Спеціаліст з ідеологічної роботи свято вірив також у те, що залишилось якихось пару років і людство заживе при комунізмі! Іноді йому здавалося, що цей світ — сон. Усі люди закуняли, поринули в жахливі сновидіння, що катують їх і не дають спокою. Ці кошмари складаються з гонитви за наживою, жадання багатства, прагнення стати вищим за інших. Так! Ми всі маємо бути рівними, але для цього треба створити умови. Партія та її Велика Справа стануть фундаментом для нового існування. Світлого та чистого, мов небеса. Рано чи пізно всі люди прокинуться й зрозуміють, у якому лайні вони жили. Але поки що треба працювати не зупиняючись. Наближати комунізм. Оце — найвища ціль. Заради неї він готовий був покласти життя.

Якщо чесно, треба визнати, що власне життя Горового йшло в досить одноманітний спосіб. Щоранку він прокидався від голосного брязкоту. Його кутова кімната знаходилася наприкінці коридору, якраз біля комунальної кухні. З самого рання в цьому вузькому, мов консервна банка, приміщенні сусіди заходилися смажити, різати, колотити. Приготування їжі у квартирі можна було назвати ритуалом. Причому він не вимагав якихось стійких правил чи то норм. Головне, аби на плиті щось шкварчало, диміло, сичало. До цього неодмінно додавалось скреготіння незадоволених заспаних голосів. Подекуди тональність їхня різко підіймалася, хтось висловлював посеред кухні чергові претензії до ближнього. Після подібних випадів неодмінно здійснювався удар у відповідь, який зазвичай супроводжувався гучним залізним дзвоном посуду, грюкотом кулака, хвилею матюків, що наростала. Усе це накривало мешканців кімнаток гулом та стогоном. Жіночі голоси у вузол зав’язувалися з чоловічими, затягуючись ще міцніше у сварі, а потім зненацька все стихало. Лише виразне шипіння киплячого чайника завжди було чути навіть здалека. Хто його ставив, той чайник? Нікому достеменно невідомо. Може, баба Нюра, що вставала вдосвіта. Вона довго вешталася темним коридором, де світила слабка жовтувата лампочка. Або Микола, що поспішав на завод, над яким височіла самотня труба, схожа на мінарет. Герої цієї п’єси були водночас невідомими й знаменитими. Для гостя, що випадково потрапив у цю квартиру, багато що здалося б сумбурним та хаотичним, але місцеві давно знали й глибоко розуміли тутешні порядки. Кожного ранку одне й те саме — смаження, лайка, шипіння чайника.

Цього дня Іван Єгорович прокинувся з важкою головою. Він лежав на маленькій тахті праворуч від єдиного вікна в кімнатці. Поруч, відвернувшись до стіни, спала дружина. Її темне волосся спадало на білизну, мов плащ. Струнка, худорлява, жінка трошки підігнула ноги в позі ембріона, а маленькою долонькою вхопила подушку за пом’ятий кут. Вона спала, іноді здригаючись і трошки повертаючись. Кілька хвилин Горовий спостерігав за дружиною. Йому вона раптом здалася якоюсь незнайомою розбещеною дівкою, яку він підчепив напідпитку в ріденькому міському парку, засадженому тополями. Начебто він провів із нею ніч, нестримно мацав її сороміцькі частини, а вона викручувалась, голосним зойком визначаючи свою пристрасть. Але нічого такого не відбувалося в Івановому житті ніколи. Його дружина Варвара поверталася додому пізно. Партія бажала, аби її члени віддавали свої життя безкоштовно, заради великого майбутнього, і Варвара кожен свій день присвячувала роботі. З них двох вона перша увійшла в партію, більш ніж десять років назад. Створювала осередки, формувала виконком. Згодом працювала з комсомольцями, ходила по школах. Одного разу на партзборах поруч із нею опинився Іван. Він уважно слухав кожного оратора і навіть робив примітки олівцем у нотатнику. У той день Горовий провів Варвару додому, обговорюючи по дорозі критику Готської програми. Вони йшли вечірнім містом, вогка осінь розкидала скрізь відмерле листя, мов прокламації з літака. Правда, на відміну від паперу листя встигло добряче пожовкнути, деінде тріснути, відкрити хвилясті жилки. Варвара була в легкому синьому пальті, її старенький капелюшок просто та водночас вишукано покривав голову. Вона говорила стисло, іноді куточки тонких блідих вуст підіймались догори в ледь помітній усмішці. Кожне сказане нею слово відтиснулося в пам’яті Івана, як їхні сліди в густому осінньому бруді. Він зрозумів, що ця жінка може бути товаришем на життєвому шляху. Так і сталося. Уже п’ятий рік щоранку він чув сопіння цього товариша, відчував легкий запах, що надходив від неї під час особливих днів…

Гуркіт на кухні не стихав. Шипіння чайника було особливо істеричним, глухий стук по столу підсилював постріли матюків і шаркання ніг. Горовий ліг на спину та потер щоку. Нині важливий день, приїжджають партійці з Харкова, проведуть нараду, а тоді вирушать в інші райони. Треба зустріти їх якомога раніше, а перед тим зібрати людей, роздати завдання. Цілий день він зобов’язаний ходити з ними, пояснювати, доповідати. Оце «зобов’язаний» намагалося вповзти в його свідомість, підвести на ноги. Але вперше за багато років Іван не поспішав. Він прислухався до того, що відбувалося на кухні, зрідка переводячи увагу на дружину. Галас не вщухав, а в голові роєм кружляли дивні думки. Зненацька йому закортіло, аби вона обернулася до нього, доторкнулася до його чоловічого органу, попестила його, мов дворова дівка. Щоб це відбулося просто зараз, цієї ж миті! Горовий опустив руку, погладив жіночий зад, злегка стискаючи його м’якість.

— А-а-а, — сонно протягнула його дружина. Тоді замовкла й ще більше скрутилась. Іван задихав, знизу все зарухалося, він відчув, як плоть напружилася, розтягнула труси. Чоловік ще раз опустив долоню на м’які частини дружини.

— Що сталося? Товариші вже прибули? — Вона підвела голову, розчухране зі сну волосся закривало обличчя.

— Хто? Ні, — протягнув Іван та, засоромившись, підвів руку. Кілька митей він роздивлявся Варвару. Та лягла на подушку, пробурмотівши, що вже зараз устає. Потім трошки підвелась і з подивом глянула на чоловіка.

Цілий день Горовий думав про те, що відбулося вранці. Партійні товариші вимагали звітів, зустрічалися з міськими активістами, роз’яснювали політику партії, закликали до відповідальності. Знімали, назначали, лишали. Усе це крутилося навколо Івана, мов кадри німого фільму. Він підтакував, наполягав, погрожував. Але йому здавалося, що насправді він стоїть десь поруч, іззовні тіла. Ось він кружляє в повітрі, наче сніг, летить на потоках вітру. «Напевно, старію», — подумав Горовий і навіть хитнув головою, аби відігнати недоречні думки. Дівка, гола дупа, груди випинають… — усе це обдавало його струмом та збивало з ніг. Він упіймав на собі осудливий погляд старшого товариша, мовляв, що ж це ви, Іване Єгоровичу, у хмарах літаєте? Насупився та прийшов до тями.

Надвечір він увійшов до під’їзду. Темрява поверхів вилась подібно до кишківника. Здавалося, що всі мешканці будинку — паразити в цегляному тілі. Вони повзають, натикаються одне на одного, труться. Ладні знищити будь-кого на своєму шляху. Але от халепа: усіх вони знищити не можуть, через те змушені жити серед таких самих повзучих потвор. Горовий чітко усвідомлював одне: паразити не здатні навести лад власноруч. Дай їм волю, то вони зразу вчепляться в найближчого, згодом — у наступного і так далі. Ними треба керувати. І нема у світі нічого розумнішого, ніж партія. Саме зараз необхідно, аби цих паразитів хтось скеровував, надавав їм вказівки, пояснював, як жити. Що й говорити, навіть у самій Партії є слабкодухі, що не розуміють глибокого змісту нового порядку. Так, треба принести жертви, адже жертва визначає цінність. Заплативши зараз, ми повернемо років через п’ять-десять із відсотками. Нехай когось і втратимо, але головне, що замість збіговиська паразитів постане чиста та справедлива спільнота. Із такими думками він наближався до облізлих дерев’яних дверей. Йому менш за все на світі хотілося заходити всередину. Ідеолог уявив гуркіт на кухні, жінку-товариша й виконання подружніх обов’язків обличчям до обличчя. При кожному зляганні Іван дивився в суворе обличчя Варвари, на якому не рухався жоден мускул. Навіть коли він закінчував, дружина лише з зацікавленням дивилася на нього, поклавши руки на ліжко. «Усе це тимчасово. Та й ніхто не досконалий. І я теж, а що вже Варвара. Адже ми на війні. Це класова битва. А потім і люди стануть іншими, і нам можна буде поводитись інакше», — думав він.

Та наразі йому не хотілось заходити у квартиру. Він добряче постояв на порозі перед тим, як наважився його переступити. У коридорі, як завжди, панувала напівтемрява. Горовий обережно пересував ногами, намагаючись акуратно обійти валянки, чоботи, калоші, стілець, деревинки, залізяки та інший мотлох. Іван прямував до своїх дверей, бажаючи якомога швидше подолати цей вузький шматок простору. Не дай Боже хтось висунеться. Менш за все він зараз бажав розмовляти з сусідами, відчувати їхній запах, дух їхніх кімнат. Тому він так поспішав тепер до своїх дверей, нарешті обережно вставив ключ і один раз його провернув, відчинивши й потрапивши в ще одну чарунку кам’яного тіла.

Варвара сиділа за столом. Світ від лампи падав на великий зошит, сторінки в якому було вкрито дрібним, мелодійним письмом. Вона розвернулась у бік чоловіка і злегка посміхнулась.

— Ну, як там товариші? Задоволені?

— Я б не сказав. Петренко знов завалив норматив по району, а Болотов узагалі не приїхав звітувати, просив передати, що розбирається з куркулями на селі.

— Ну, так. Ти голодний? Посмажити яєчню?

— Можна. Хочеться пожерти й спати. Утомився я щось.

Варвара відклала олівець, зашурхотіла довгою спідницею. Вона пішла на кухню, а Іван дивився їй услід. Субтильна дружина була мало схожа на апетитну дівчину, яку він уявляв собі зранку. Тому він трохи скривився, але вирішив ніяк не викривати себе. Та й який сенс зізнаватися, усе одно вона не зрозуміє. Скаже, що ти, Іване, видно, вирішив зрадити Велику Справу. А він не буде знати, що їй відповісти, адже віру Іван не втратив, хіба що просто трошки нездоровий… Завтра все владнається. Двері відчинилися, і до кімнати ввійшла жінка, несучи на тарілці неоднорідну яєчню, що переливалася від білого до жовтогарячого. Чомусь стало задушливо, засмерділо чимось схожим на триденні шкарпетки.

Цієї ночі в коридорі застукали важкі чоботи. Тяжко опускаючись на підлогу, чоботи поширювали схожі на удари молота звуки. За кілька секунд вони припинилися, і відразу пролунав легкий стук у сусідні двері. Ті зарипіли, відчинилися. Чоботи увійшли всередину і на кілька хвилин все затихло. Іван лежав на тахті і, оскільки через цей галас він прокинувся, прислуховувався до того, що відбувалось у коридорі. А там розпливлася тиша. Ніхто нічого не казав. Горовий уже хотів розбудити дружину, але та так затишно згорнулася в клубочок… Він підвівся, натягнув штани, прошоргав до виходу, обережно просунувся у відчинені двері й опинився в напівтемряві. Золотисте коло від слабкого світла лампи висіло під стелею. Речі чорніли, сіріли, переливалися від синього до смоляного. Очі звикли до імли. Іван обернувся і вже хотів повернутися до кімнати, як тут сусідні двері розчахнулися. Яскраве світло вилилося в коридор міцною хвилею, обдавши речі жовтими бризками. Миттєво в цій хвилі опинився офіцер у тьмяному кітелі та кашкеті з червоним ободом. Мав овальне, вигодуване обличчя, насуплений погляд, папку в руці.

— Ти хто? — одразу звернувся він до Івана.

— Я? — чомусь здивувався той. — Жилець.

— Ясен-красен, не перехожий. Хто ти? — повторив офіцер.

— Замголови районної ради з ідеологічної роботи, — відповів Горовий.

— Хто? Тут? — обвів приміщення очима здивований енкаведешник.

— Та-а-а-к, — розсіяно протягнув Іван.

— Ну! А! Ладно, — рубонув офіцер та кивнув у бік світла.

Звідти у відповідь почулося шерхотіння і з’явилася постать Сидора Сергійовича. Це був не молодий уже чолов’яга з оклецькуватими вусами, худим обличчям та кудлатою шевелюрою. Іван за все життя в комунальній бачив його близько хіба пару разів. Сидір служив у невеличкій конторці, ні в чому підозрілому помічений не був. І тут на тобі, виводять під супроводом! Горовий подивився на нього, наче хотів сказати кілька слів, але втримався, промовчав. А сусід опустив погляд і пішов у бік першого офіцера. Той недобре посміхнувся та попрямував уперед, до виходу з квартири. Процесія повільно рушила геть.

Іван зробив кілька кроків на бліде освітлення кімнати, яке текло в коридор. Йому кортіло щось-таки сказати. Може, напутню пораду, мовляв, будь чоловіком, Сидоре. Хоча яке тут у біса напуття! Його вели звісно куди — до органів. А звідти мало хто повертався… Що вже казати, ніхто не повернувся з тих, кого він знав.

Раптом Івану зробилося зле. Занудило, закрутило в животі, наче кишки зав’язалися у вузол. Хто такий той Сидір? А що, як він буржуйський шпигун? Ба навіть гірше — шкідник? Ні, де там! А може, й так — дідько його зна… І все ж таки не схожий він ані на першого, ані на другого. Такі роздуми проносились у голові Горового струмом, стікали окремими думками крапля за краплею.

У цю мить вхідні двері розчинилися. Офіцер зробив крок до під’їзду, а другий енкаведешник призупинився, аби роздивитись по боках. Вони виходили. І тут відбулося дещо неймовірне.

— Головне — виживи! — зненацька випалив Іван.

Чому він так сказав саме в цю мить? Горовий довго потім не міг собі цього пояснити. Слова самі собою злетіли з його вуст, поєднались у фразу та прострелили імлу. Цей вигук настільки раптово заполонив собою коридор, що Сидір обернувся. Здавалося, увесь свій недовгий шлях від кімнати до виходу він чекав на диво. Аби голос із неба пролунав, мов грім. Скоротив його гетсиманські страждання. Відповів на його невимовлені благання. Зійшов із небесного престолу й урятував свого безвинного сина. Усередині зібралося так багато очікування, що несподіваний вигук Горового раптом сповнив його вірою в порятунок.

Миттєво Сидір злегка присів, опустив руку й із низького замаху вдарив офіцера, що стояв наприкінці процесії. Енкаведешник відлетів, упав у темряву, забрязкав чимось залізним, гучним, дзвінким. Чолов’яга кинувся назад, у бік Івана. Кілька метрів — і він опинився поруч із сусідом, причому так близько, що Горовий почув важке дихання. А той ухопив Івана за плече і на одному видиху проревів:

— Врятуй!

На письмі це всього лише шість літер. Два склади. Три приголосні, два голосні, йот… Губне «в» родилося на початку слова й продовжило себе в довгому «у» наприкінці, майже проковтнувши «й». В-р-я-т-у-й. Яким чином люди знаходять сенс у окремих звуках? Чому один із них має таке значення, а другий — інше? Хто першим визначив той стан слова, що є зараз?

— Врятуй! — повторив Сидір, з благанням дивлячись на Івана.

Тут на голову втікача звалився міцний удар іззаду. Щось металеве та важке опустилося йому просто на тім’ячко. Сидір миттєво осів, обм’як, опустився просто на сусіда. Голова його опинилася трошки нижче за підборіддя Горового. Густе волосся вкрилося червоною рідиною. Тіло ще сильніше просіло, голова подалася вперед. Колишній утікач опускався на ватних ногах, волоссям обтираючи блідо-синю заношену майку Горового. Той спробував притримати тіло, незграбно повів рукою, зачепив волосся. Але непритомний Сидір падав дедалі нижче, поки не ліг, мов механічна лялька, у якої скінчився завод. Над ним стояла людина в майці, а на тьмяній синюватій тканині червонів слід, схожий на бризки розчавленого томата.

Офіцер хазяйновито схопив пораненого за ноги й потяг до виходу. Другий підхопив жертву за ноги, і вони понесли арештованого, мов напівпорожній мішок. Усе це загалом зайняло секунд десять. Якби хтось потім спитав Горового, мовляв, розкажи про кожну секунду, то він би розповів чітко про кожну мить. А поки Іван дивився, як Сидорове тіло злегка колотиться, мов гойдалка на вітру. Так тривало недовго. Двері гримнули, прикрасивши коридор тупим стуком.

Стук був такий сильний, що легкий пил закружляв зі стелі, спускаючись у потоці світла, як сотні мікроскопічних парашутистів. Усі мешканці комунальної напевно чули, що відбувалося в коридорі. Чоботи. Вихід Сидора. Благання про порятунок. Утеча та грім. Ніхто не виглянув. Неначе квартира вимерла. Тепер ці живі мерці перебували у своїх ліжках, боялися навіть ворухнутись! А посеред коридору знаходився Іван.

Він зовсім утратив відчуття часу. Скільки він стирчав під променем чужого світла? П’ять, десять, двадцять хвилин… а може, лише секундочку? Він так ніколи й не згадав. Лише в одну мить, оговтавшись, зробив сильний ривок, побіг до туалету, розкрив широким рухом руки двері, увімкнув світло, опустився над покритим іржею, наче проказою, рукомийником. Відкрив кран. Вода періщила міцним струменем. Краплі розлітались у всі боки. Горовий нахилився, намагаючись змити кров із зіпсованої майки. Вона потемніла від води. Червоне розплилося нерівним візерунком, змішалося зі смердючим людським потом. Ще води! Треба все змити. Кров на синій тканині перетворилася на фіолетову пляму трупного відтінку.

Горовому стало зовсім зле. Його нудило й усередині горла зібрався жмут. Десь у глибині голови крутився погляд Сидора. Очі, що просили, благали, мов у дворової собаки, наче в голодного пса при смерті. Так може дивитися тільки приречений і покинутий. Іван затремтів, застогнав. Надокучлива постать не щезала, мов справді матеріалізувалася перед ним. Ті самі очі, що благають… Ні! Ні! Ні! Це лише сон. І Сидір спить. Усі позасинали. Такого жаху в реальному житті бути не може. А якщо й відбувається, це тому, що те збіговисько розуміє тільки сильну руку. Лише вхопивши за шкуру, його можна привести до блискучого комунізму. Там уже не треба буде робити нічого подібного. Усі прокинуться. Відчують себе вільними. Так! І всі докори совісті щезнуть, ніхто не згадає минуле. Як же ці спогади його мучать! Люди, люди, люди приходять до нього у видіннях, говорять дивні слова й шепочуть, шепочуть. Варто лише поглянути на їхні обличчя — і застигаєш. Ці трупи з перекривленими, висунутими очима. Гниючими ротами. Мерзенним смородом. Покошлаченим волоссям у землі. Коли ж це все минеться? Коли ніхто більше не буде до нього навідуватись? Скоріше б ці часи настали! Заступник з ідеологічної роботи завмер. Він так хотів, аби ніхто його не терзав. Не тривожив…

— Це просто паразити. Так треба. Партія все знає. Це зайві люди у світі комунізму, вони заважають. Їх треба прибрати. Вони паразити, — у брудному рукомийнику без кінця шепотів, умовляв себе Іван Єгорович Горовий.

Його голос опустився до шипіння. Високі ноти видавлювали «па», а згодом більш чіткі «зи». Решта звуків тонула в нескладній течії голосу. Ця течія в певний момент ставала гучнішою за потік холодної води, що вилітала з крану. Але він цього вже не помічав. Стояв один у маленькому приміщенні. Трохи зігнувшись, застиг, мов поламане бурею дерево. Нарешті він замовк, затих, але не міг зрушити з місця. Майже закляк. І лише одне видавало в ньому живу людину — його руки гарячково трусилися.

Розділ 9

— Тримай його! Аби не видерся, паскуда. Міцніше затягни, я кажу, міцніше! — двоє чоловіків вовтузилися з третім, якого вони зв’язали та посадили на лаву.

— А як вирветься? Що робить? — спитав один із них.

— Як, як… Тобі б тільки гундіти! — відгукнувся перший. У цей момент зв’язаний заворушився. З його рота стирчала скручена ганчірка. Він витріщив очі на своїх катів, мов перелякана дитина. А ті все переймались полоненим, затягували вузли мотузки.

— Ну, тепер точно кінець. Пов’яжуть тебе, Миколо, кхе-кхе, — продовжив перший.

— Ти майстер лякати! Та чорт зі мною. Де наша не пропадала, — завершив свою роботу підручний і нарешті розігнувся. Тоді уважно подивився на жертву, прижмурився і видав:

— Так тобі і треба, комуняка!

Тут до кімнати ввійшов четвертий. Його похмуре огрядне обличчя застигло, наче маска абсолютного невдоволення. Здавалося, його дратували і морозний день, і суха завірюха, що істерично билася в маленькі вікна, і темрява хати, і те, що двоє довго панькаються, а час тане снігом на його кожусі. Він розумів, що діяти треба негайно.

— Що ви як ті мухи восени, а ну давайте швидше, — проричав він.

— Та все, Гриню, готово, зараз тут поправлю, — сказав перший і зсунув мотузку.

— Так-так. Ну, шо, хлопчики. Заварили ми кашу, але виходу нема.

— Та який там вихід. Довели, паскуди!

— Добре, пішли вже.

Коли вони вже зібрались було виходити з хати, двері відчинились і всередину увійшов Нестор. Його було важко впізнати. На обличчі, яке заросло щетиною, проступали темні плями. Одяг зносився, руки вкрилися чорними смугами, які глибоко в’їлися в шкіру. Чолов’яга був відверто брудний, і від нього смерділо сумішшю поту, тютюну, пороху й мертвого звіра.

— Чого тут, усе виходить? — спитав Нестор.

— А як же! — швидко випалив Микола.

— Треба думати, шо далі, — прогримав Гриць.

— Так, а де міліціонер? — поцікавився Нестор.

— У підвалі, разом із комсомольцями. Але троє втекли, — прозвучало у відповідь.

— Ай, це дуже погано, — сказав Нестор.

Тут зв’язаний замукав, хотів був щось сказати, але кляп заважав вимовити хіба одне складне слово. «А-а-а-а-а», — тільки й вимовив полонений.

Нестор розвернувся до нього, зробив два кроки, опинився біля в’язня. Тоді уважно подивився на нього, поправив кляп.

— Ну шо, Мачуло? Добився ти свого? — сказав Нестор і всі пішли з хати. А на лаві лишився сидіти Мачула, зв’язаний та переляканий. Іноді він нахилявся — то в один, то в інший бік. Зненацька він усвідомив із жахом, що йому сильно кортить до вітру…

Четверо чоловіків вийшли з панського будинку; у дворі метушилося кілька селян. Вони підігнали санки й навантажували на них мішки з колгоспної комори. Дехто тинявся по великому приміщенню, витягував свої речі, ніс їх в оберемок. На далекому краю села пролунав постріл.

— Я вважаю, що треба брати владу у власні руки. І одне вам скажу, скоро почнеться різанина. Нам потрібна зброя, — сказав Гриць, озираючись.

Решта мовчала, вражена сценою розтягування майна. Тоді трохи уперед вийшов Нестор, незадоволено скривив обличчя й голосно промовив: «Нам залишилось трохи. Треба піднімати чоловіків». Вони ще трохи пошепотіли один до одного й розійшлися в різні боки села.

Нестор попрямував до Шевченка. Він ішов сніговим настом, валянками продавлюючи свіжі сліди. Ішов краєм вулиці, незайманою ділянкою. Йому кортіло бігти до свого приятеля, терміново поділитися новинами. Якщо ця радянська влада так із ними, наче з худобою, то він помститься! І нехай усе летить у пекло! Усе, що могло статися, уже сталося…

Дорога зайняла півгодини. Шлях лежав повз власну хату. Його серце застукало, затарабанило, задрижало. Він уже хотів зайти, відчути запах оселі, почути міцний аромат свого житла. Але стримався й попрямував далі до сусіда. Перед ґанком зупинивсь і замислився. Колись давно він так само стояв тут біля входу; тоді ще був живий батько Федота. Прийшов з якоюсь потребою, уже й не згадати тепер навіщо. Двері довго ніхто не відчиняв, а коли вони нарешті відчинилися, на порозі з’явились два брати — один вищий за другого, але такі схожі!.. Вони заговорили разом, мов близнюки. Наче їх не двоє, а одна людина.

Нестор тіпнув головою, відганяючи спогади. Пам’ять завжди знаходить надокучливі картини. «От людина, увесь час її щось переслідує», — пробуркотів сам до себе чоловік та постукав. Ніхто не відчиняв, і коли Нестор уже подумав, що вдома нікого нема, двері відчинилися — на порозі стояв Федот.

— Несторе! Ти шо тут?

— Така моя доля.

— Яка доля? Трясця його матері, як я радий тебе бачити!

— А я!

— Заходь, заходь, бо останнє яйце собі відморозиш.

— Ну, добре, хоч одне мені залишив.

Обоє чоловіків засміялися й увійшли до хати. Вони ввалилися до кімнатки, густа пара взяла їх в обійми. Саша кинулася готувати їсти, а Федот та Нестор присіли грітися біля пічки..

— Щось засмалити хочеться, — поскаржився Нестор.

— Ну, як повернувся з того світу, то давай, тільки не в затяжку, — посміхнувся Федот.

— Як там Петро? Одужує?

— А куди він подінеться? У лікарні районній лежить.

— Ех, що ж таке із нами стало?

— Ти на нього не гнівайся…

— Я не гніваюсь. Він завжди такий був. Добре, що живий.

— Так, так… Так, а шо ж сталося, як Петра поранили?

Нестор покосився на Федота, стиснув уста та видихнув носом. У той момент, коли поранили старшого Шевченка, він біг у бік пагорба. Йому лишалось близько десяти аршинів, коли прогримів постріл. Гучний звук, перекочуючись, розлетівся над білосніжною поверхнею, ще довго нависаючи над землею. Поранення Петра врятувало Нестора. Червоноармійці побігли до Шевченка, на кілька хвилин випустивши з виду втікача. Цього виявилось достатньо, аби він сховався в хащах. Нестор пробіг повз кущі, протік серед довгих кістлявих гілок та помчав до мисливської халабуди. Чоловіки іноді виходили у ліс по звіра, а халабуда виконувала роль перевалочного пункту — там можна було відпочити, поїсти, заночувати. Там завжди лежали припаси, які кожен мисливець вважав за обов’язок залишити для наступних відвідувачів. Чужі про цю криївку не знали, тому Нестор переховувався там кілька днів.

А в цей час червоноармійці прочухували все довкола, міліція обшукувала хати, але дарма. На другий день прийшло розпорядження, за яким Мачулу було призначено виконуючим обов’язки голови колгоспу. Зранку, коли дзвінкий собачий гавкіт сповіщав, що село живе, Мачула вже сидів за столом голови й нервово крутив у пальцях олівець. З того моменту, як його хата згоріла, він жив у колишньому панському будинку, добре, що кімнат у пана вистачало. На вулиці лютував мороз, колючий вітер намагався продірявити оселі, розкидати солому на даху, повалити дворові споруди. Пухкі хмари насувалися на довколишній простір, а сніг злітав гусячим пір’ям. Сум безпросвітний! Із жінкою своєю Мачула посварився. Послав її до біса. Колгоспників розігнав по домівках, а «двадцятип’ятитисячників» вирішив зібрати в залі. Ті потроху заходили в будинок, обтрушували одяг, гомоніли й бубоніли, а згодом розсідалися по місцях. Мачула смикав олівець, чекав, поки всі зберуться.

— Товариші, товариші. Розсідайтеся. А ну, Василю, посунься, ти шо тут розваливсь? Так, так, ми починаємо.

Він помахав папером, продемонструвавши присутнім друкованого листа.

— Осьо вказівка парткому. Нам треба здати 2500 пудів пшениці. За тиждень.

Чоловіки зашерхотіли, незадоволено зацмокали.

— А це значить, шо будемо, сука, усіх гнобити. Ці куркульські пики узнають, що таке радянська влада!..

Сказавши це, він незграбно грюкнув по столу. По обіді активісти та члени комітету бідноти пішли по хатах показувати папір. Селяни вдивлялися в листок (дехто не вмів читати), але сенс що так, що так був ясний: держава обдирала їх. Двадцятип’ятитисячники швендяли по коморах, витягували зерно, громили хати. Іноді вони накидалися на їжу, яку знаходили на столі, з’їдали все, а коли господарі намагались опиратися, жорстоко їх били. Перегортали в хатах усе догори дригом, шукаючи запаси зерна, розбивали стіни. Спершу Мачула відправився по домівках найбільш заможних — «куркулів». Кожен двір було обшукано, зерно, яке знайшли, звезли у великі панські комори. Далі його мали відправити в район. До кінця дня виявилося, що колгоспники, відвідавши двадцять хат, набрали лише 200 пудів зерна. Цього не вистачало, аби перекрити навіть частину плану. Якщо в заможних знайшли так мало, то що ж можна взяти в «середняків»?

Мачула лаяв усіх у Бога душу матір. Коли зважили зерно, ледь не дійшло до бійки. Районне керівництво буде незадоволене! А він, як виконуючий обов’язки, має показати себе. Попередній голова був слабаком, няньчився з цими куркульськими покидьками, а він не такий. Усіх за яйця повісить, як буде треба.

— Я сказав, мать твою вйоб, щоб завтра знайшли п’ятсот пудів. Або всіх до стінки поставлю, розстріляю нахєр і сам застрілюся! Ви в мене отримаєте, що заробили! — кричав Мачула на нараді, біліючи та червоніючи водночас.

Рано-вранці збиральники зерна згуртувалися, і лише розвиднилося, роз’їхалися в різні боки села. Вони несамовито накинулися на «кулаків», «підкулачників», «середняків» і просто селян. Витягували останні крихти, забирали прямо з діжок, жбанів та казанів. Розбивали скрині, розбирали стелі. Комсомольці ще раз пройшлися по хатах, зібрали 180 пудів, витягли останнє. Жінки бігли услід санкам та нестямно волали. Одна схопила немовля, замотане поспіхом, та побігла за саньми, що забирали її майно. Дитина кричала, наче їй відривали ноги, але жінка не зупинялася, перечіплювалася та бігла далі. Вона гукала прокльони, і її крик ще довго кружляв понад селом. А коли жінка впала в замет, то не хотіла вже підійматися. Сусіди ледве витягли її зі снігу та відвели додому. Усі ходили похмурі. Селу загрожував голод, і дуже швидко.

Коли ввечері комсомольці курили, сидячи на ґанку панської хати, до них підійшло кілька чоловікі. Активістів було троє, а селян — п’ятеро. Кілька хвилин вони поговорили, а тоді селяни відійшли порадитися. Один із комсомольців поспішив до будівлі, а як повернувся з Мачулою, то побачив, що його товариші лежать на снігу, де їх б’ють ногами. Мачула рвонув, намагаючись утекти, але від натовпу відокремилося двоє та побігли за ним. Побитих комуністів кинули в підвал, а в.о. голови зв’язали. Чоловіки зібралися в хаті, підтягнулись інші. Було вирішено поїхати до міліціонера та схопити його. Гриць узявся керувати, але спочатку треба було вирішити, чого ж власне вони хочуть. Висувались різні пропозиції: хтось бажав забрати зерно й на тому завершити. А хтось кричав, аби зовсім не було радянської влади на селі. Мачулу повісити, а активістів вигнати на мороз. До самої ночі вони теревенили, сперечалися, кричали. Вирішили зібратися зранку, аби продовжити. У Гриця було п’ятеро дітей і зовсім не лишилося зерна. Єдине, що йому лишалось робити, — це піти проти всіх. Тому він наказав послати по Нестора в ліс, аби зміцнити свої позиції.

Нестор завершив свою розповідь. Весь цей час він димів, наче не розпалена як слід пічка.

— Колгоспи тримаються на державних рабах. За що з нас ще беруть данину? Ми все зі сльозами віддали в колгосп: коней, вози, борони, увесь інвентар. Отримуємо на трудодні. Пролетаріат має будинок, має гроші. А ми за що ж платимо? За те, що ми колгоспники? Можу я почуватися вільним, коли живу, мов панський?

Нестор обурено стукав кулаком по коліну. Потім він повідомив, що треба не зупинятися — тільки так влада їх почує.

— Так я опинився з хлопцями. І зараз прошу — пішли з нами! — сказав він.

Федот завовтузився. Він подивився на постарілу фізію свого сусіда, на те, як той обережно зім’яв у пальцях папіросу, продавлюючи на ній ум’ятини. Шевченко, звісно, пам’ятав, як із ним обійшлися. Принизили та пограбували. Але перед очима постійно стояв погляд Саші, коли вона благала його не чинити спротиву, потурбуватися про дітей. Федот відчував, що справи кепські, багато чого може статися. Йому треба було знайти в собі рішучість, але от біда — не міг! Любив він Сашку, і від доньок несила було відірватися. Зараз у прірву з головою, а далі що?

— Чуєш, Федоте. Чим тебе там Нестор лякає? — неначе відгукнулася на його думки дружина, яка ходила навколо чоловіків.

— Мовчи, жінко! Не твоя справа! — гримнув Федот.

— Ах, не моя? А яка тоді моя? — встала в позу Шура.

— Яка треба! Займайся своїм, ми тут про важливе говоримо.

— О, ти диви, який важливий. А я не важлива? А діти не важливі?

— Ну завелась! Дай нам поговорити!

Федот різко підвівся й навис над Сашею, як скеля над струнким деревом. Він глибоко дихав і готовий був вивернутися полум’ям та лавою.

— Я! Я! Я! — затараторив він.

Нестор, дивлячись, що толку не буде, устав і смикнув Шевченка за рукав.

— Давай-но вийдемо на двір, сусіде.

Федот грізно та суворо шикнув на дружину, хотів був щось сказати, але мовчки одягнувся та вийшов на поріг. Кілька хвилин чоловіки мовчали й дивились на сільський пейзаж, неначе виваляний в борошні. Сірі дошки сараю, паркан, дрова під навісом здавалися брудними плямами на білому полотні. Немовби хтось вимазав ідеально чисту фактуру, понаставляв відтисків та темних слідів. Цей зимовий краєвид зненацька настільки вразив Нестора, що йому перехотілося будь-що говорити. Уночі випав сніг, покрив ще одним шаром білизни всі протоптані ділянки й пом’якшив кути. Вони мовчали. Шевченко волів би все кинути, так йому набридло плазувати! Як він бажав вийти зранку в поле, подивитись на зелений простір віки і вдихнути глибоко-глибоко. Повітря! Свіжого, насиченого пахощами квітів! Він би поклав свою голову, аби бодай на день повернутися кудись назад, у безтурботне юнацтво, пробігти повз високі трави, стати невагомим. Стати нічиїм! Літати й пурхати. Чи це не воля? Так, саме ось так — начебто немає важкості в грудях, каменя на душі. Заради цього він жив завжди. Заради волі. Він думав про те, що волів би краще померти з голоду, ніж плазувати перед владою. Від цього усвідомлення всередині все задрижало, запульсувало. Так сильно, наче з повного жбану виплеснулася вода — сльоза утворилась на краю ока. Федот трошки обернувся й витер її пальцем. «Так, я вирішив! Піду з Нестором, а там нехай буде, що вже судилося!», — подумав він і засопів. Йому все стало легко та зрозуміло. Життя, воно таке — завжди потребує ясності. А от вона, ясність — не хоче він розкарячуватися під комуняками. Готовий на все, аби не бути плазуном. «Я», — сказав він і раптом замовк. «Піду з тобою, Несторе, воно того варте», — не сказав, але подумав він. Подумав. Не сказав…

А все тому, що роздивився в маленькому віконці обличчя Сашки. Вірніше, він помітив, із якими очима вона дивилася на двох чоловіків у дворі. У цьому погляді було стільки благання й страждання, скільки жінка взагалі здатна відобразити. Повні жаху очі! Як же ж так, коли таке сталося, що він не міг відвернутися від погляду дружини? Хто його закував? Федоту стало зле. Захотілося, аби його вбили тут, на місці, щоб не мучився. Піти повіситися, невеличка справа! Мовчання затягнулося. Нестор докурив і витріщив очі в каламутне небо. Він чекав. Нарешті Федот розвернув голову в бік сусіда й коротко промовив: «Я не можу».

Сусід глянув на нього й раптом посміхнувся. Його соромітна й легка посмішка повністю перетворила обличчя, уособила в собі всі сенси, що їх спроможна була породити Несторова фізія. Він стулив вуста і якось простувато подивився на Шевченка.

— Ну, бувай, — сказав колишній співкамерник та пішов із двору.

Щойно він досяг вулиці, стало чути стрілянину. Звідки йшов звук, зрозуміти було важко. Відлуння перкочувалося з боку на бік. Треба було поспішати. Нестор пришвидшив ходу, далі побіг. Коли Нестор прийшов до панського будинку, то побачив, як до невисокої кам’яної огорожі притулилося животом тіло чоловіка, одягненого в чорну шкіряну куртку. Руки безвольно опустилися додолу, ноги заклякли, наче лялькові. На шкіряній спині було видно чималу рвану діру. Біля тіла стояв дід Никифорович, у руках він тримав мисливську рушницю. Нестор наблизився до паркану й побачив на порозі будинку друге тіло. Старий сірий кожух. Хутрова кучма з кролика. Грубі рукавиці. З будинку висипали інші чоловіки, вони роздивлялися тіла, здивовано оглядали діда й мерця в чорній шкірі. Вийшов Гриць. Він перевернув труп на порозі. Закам’яніле обличчя. Розтулені очі. Рот напіввідкритий, наче на початку промови. Спереду дві криваві плями.

— Миколо, як же ж так! — Гриць опустився на коліна, помацав шию й закрив загиблому очі. Вони всі ще трошки постояли, не знаючи, що робити.

— Нас усіх уб’ють! — раптом промовив невеличкий на зріст чоловік у зеленій куфайці.

— Замовкни! — грубо обірвав його той, що стояв поруч, у баранячому кожусі.

— Сам замовкни! Кашу заварили! Шо тепер робити? — продовжував малий.

— Сери-перди-грійся, — без посмішки відповів баранячий кожух.

— От ти будеш срати, а я пердіти, — відізвалася куфайка.

— Ну то пішов… — почав опонент.

— Громадо, не сваріться. Треба поміркувати, дійсно, що далі робити, — промовив Гриць.

— Треба по домівках розходитись, — упевнено сказав маленький.

— Ні-і-і, це не вихід, — заперечив Гриць.

— А шо вихід?

— Треба висунути вимоги, — запропонував Гриць.

— Які то ще вимоги? — не втихомирювалася куфайка.

— Нехай облишать нас у спокої. Ми не чіпаємо радянську владу, і вона нас не чіпає, — Гриць посупився.

— А з трупами шо вирішимо? — спитав баранячий кожух.

— А шо тут вирішувати? Убили вони одне одного, — видала куфайка.

— Ой, дурень, — похитав головою Гриць.

Вони ще довго сперечалися, до них приєдналися інші чоловіки. З’ясовували, як сталася перестрілка. Чекіст у чорній шкірянці завалив Миколу, коли той намагався від нього втекти. Тут підбіг дід Никифорович, батько загиблого, і несподівано застрелив представника влади. Справа тягнула на страту на місці. Дехто вже бажав піти додому, але не наважувався. Дід волав, що «вони» вбили його сина, тому він, як старий вояка, довго не замислювався. Ситуація заходила в глухий кут. Тут вступив Нестор.

— Вони нам нічого не пробачать, — рівним голосом сказав він.

— Шо ти таке кажеш, Несторе? — спитав Гриць.

— Треба стояти до останнього, запам’ятайте моє слово, — була відповідь.

— Кого ви слухаєте? Якщо здамося, усі живі будемо — засперечався маленький.

— Ні, нічого не вийде, — наполягав Нестор.

Гомін посилився. Чоловіки боялися будь-що робити, але й розходитися не хотіли. Коли суперечка досягла високих тонів і, здавалося, лишилося зовсім небагато до того, як селяни наб’ють одне одному пики, пролунав звук. У зимовому селі з його звичайною тишею, яку лише зрідка переривав гавкіт псів, глухі господарчі стуки або ґелґіт домашніх птахів, цей звук сильно виділявся. Гуркіт працюючого двигуна міг означати тільки одне — у селі чужинці. Звук підсилювався, роздвоювався. Наближався. Не встигли чоловіки оговтатися, як тупа зелена мармиза ЗІЛу вислизнула з-за рогу. За нею — ще одна. Вилуплені очі-фари, витягнутий капот, мов псячий оскал. У кузовах стирчало по десятку червоноармійських голів та штиків гвинтівок.

— Усі в хату! — скомандував Гриць.

Селяни нерівним струмом потекли в прохід, штовхаючись і спотикаючись. А вантажівки тим часом зупинилися. З кабіни одної вистрибнув молодий чекіст, з кузова посипалися бійці. Вони одразу ж розосередилися. З другої машини вийшов великий чолов’яга у військовій формі. Мав пряму статуру та суворе квадратне обличчя. Він щось гаркнув, а тоді підійшов до молодого. Двоє спокійно переговорили, і чекіст завантажив кілька бійців назад у ЗІЛ, вирішивши об’їхати хату з іншого боку вулиці.

У самій хаті сільські тулилися до вікна. Гриць дивився краєм ока, чекаючи, що робитимуть червоноармійці.

— Усіх уб’ють! — заволала куфайка.

— Стуліть йому рота! — буркнув Гриша.

— Хто? А! Вб’ють! — заверещав маленький, коли один із чоловіків приклався до його обличчя кулаком.

— Обходять, — прошепотів Гриць.

— Твоя правда, — сказав хтось із товариства.

— У нас і зброї нема. Хіба сокири та вила. І одна рушниця без патронів, — похитав головою Гриць.

— Твоя правда, — повторив голос.

Григорій хотів був обернутися, подивитись, хто це там говорить, але не став. Яка різниця? Півтора десятка селян, які й пістолета в руках не тримали, проти двох десятків озброєних червоноармійців. Сили абсолютно нерівні.

— Я говорив, шо так буде, — маленький підвівся з підлоги, тримаючись за щоку.

— Як цей панікер мені набрид! — зозла сказав Гриць.

— Набрид!? Та й пішли ви всі до біса! Я вас крутив на х..! — заволав чоловік у куфайці.

Він рвонув, прослизнув повз інших, попрямував до дверей, різко смикнув засув, проник в отвір. Гриць не встиг сказати й слова, як чолов’яга вискочив на поріг і опинився на сірих кам’яних приступках. Колись вони були вкриті тонкою мармуровою плиткою, але тепер плитку було видрано й залишились самі цементні плями. Куфайка топтався на рештках цементу, здебільшого пласких, але деінде злегка опуклих. Попереду, біля паркану, мерехтіли гострі будьонівки — вони зайняли позиції біля великої комори, стіна якої виходила на вулицю. Частина будьонівок присіла біля хвіртки. Решта розосередилася. Маленький селянин на порозі підвів руки догори, даючи знак, що здається, і хотів уже зробити крок, спуститися зі сходів. Різкий, приголомшливий постріл розрізав повітря на кілька частин — з одного боку почулося хвилеподібне звучання з низькими басами, яке перейшло у високе клацання. З другого боку — удар кулі, що проникла в плоть. Між цими двома звуками минуло півсекунди. Куля ввійшла в ліве око, простромивши водянистий овал, проникнувши в мозок, розтрощивши черепну коробку, продірявивши капелюха та вилетівши з тіла. Кілька митей чоловік стояв, після хитнувся, трошки закрутився вліво на м’яких ногах, повалився на сходи. Його обличчя зіткнулося з кам’яною поверхнею, ударилося об цементні рештки, приземлилося з хрускотом. Голова лягла на камінь. Єдине ціле око останнім поглядом спромоглося роздивитися всі вигини, опуклості, ямки застиглого цементного розчину на місці мармурової плитки. Убите лежало на зруйнованому. Одне доповнювало інше. Ще секунду око жило, виявляючи якийсь неймовірний інтерес, усвідомлення чогось настільки глибокого, що, навіть якби чолов’яга лишився живий, не зміг би виразити. Напевно, то й була таємниця буття. Бог настільки милостивий, що відкриває свої таємниці лише перед тими, кого він уже покликав до Себе. Бо таємниця ця велика, а людина — розбещена. Ця таємниця існування і є остання винагорода для кожного, хто помирає. І лише в такий спосіб відкривається сенс життя — за мить до смерті, аби нікому його не переповісти.

Минула ще мить, і життя, що хлюпалося в карому оці, припинилось. Око перетворилося на скло, застигло. Тіло завмерло. Настала гнітюча тиша. Чути було, як крук несамовито плескав крилами. Вітер зневажливо шипів, змітаючи сніг із дахів, мов крихти зі столу. Тополя терпляче гнулася, похитуючи рівним стовбуром. І лише у вікні панського будинку метушилися фігури сільських чоловіків, які не знали, що їм тепер робити.

Розділ 10

Гриць визирнув у вікно. Під таким кутом можна було роздивитися лише правий край сходів, але й цього наразі вистачило. Притулившись до скла, він побачив валянок, а трохи далі — ногу лежачого.

— Убили! — повідомив він.

Селяни загаласували, приголомшені новиною.

— Треба тікати. Якщо вийти через двір, там можна в ліс, — сказав Нестор.

— Ні, вони одразу скумекають. Треба їх відволікти, — заперечив Гриць.

— Твоя правда, — пролунав знову чийсь суворий голос.

— Якщо тягнути, то всі можемо померти, — наполягав Нестор.

— Треба… А, Бог із ним! Несторе, веди всіх через двір, а я тут посиджу, час потягну, — відповів Гриша.

— І я з тобою, — промовив той самий суворий голос.

Уперед вийшов щуплявий чоловік у подертому кожусі та драних валянках. На його худому обличчі росла ріденька борідка, над якою виднівся м’ясистий ніс, а вище — сірі очі. Волосся стирчало в усі боки, як у домовика.

— Гаразд, значить, будемо вдвох, — погодився Григорій.

Нестор подивився уважно, хитнув головою.

— Ох, хлопці, доля в нас така, худа, як пес.

Після цього він заквапився, почав підганяти інших по коридору й далі — ліворуч та потім прямо, де був вихід на двір. За панських часів тут утримували худобу; у садках — свиней, у стійлах — корів. А трошки далі стояло кілька покривлених хат прислуги. Нестор подумав, що йти до них немає сенсу: напевно червоноармійці там уже близько.

— Сюди, ліворуч, — махнув він рукою та попрямував до паркану. Там було видно дірку десь у метр завширшки. Багато років тому її проламав сам Нестор — тоді пан утік з села, а всі кинулися розбирати його майно. Але тягати через будинок було незручно. От він і розбив кам’яну кладку, але так, що було не дуже й помітно — густі кущі приховували дірку. І навіть тепер тонке зимове гілля справлялося, приховуючи отвір.

Він пропхався крізь рослини, підняв гілля й показав: проходьте! Чоловіки потягнулись в прохід, і тут пролунав постріл. Згодом другий.

— Мерщій, мерщій, — командував Нестор.

Він останнім прослизнув у дірку й опинився на вузькій вуличці. Тоді перебрався ще через один паркан, пробіг у бік покинутої оселі й помчав до лісу.

Нестор біг. Дихання швидко збилося. Ноги провалювались у глибокий сніг. Шапка весь час намагалася сповзти на очі. Він дістав із кишені рукавиці, натягнув їх і поліз на пагорб. Село лишилося позаду.

Колишній колгоспник зупинився, обернувся та подивився вдалину. Там у морозній імлі було підозріло тихо. Наче нічого не відбувалося і нині був звичайний сільський день. Так тихо, що чути було, як неподалік гарчить пес. От десь жінка впустила відро, яке гупнулося об поріг. Заплакала дитина. Наче нічого не сталося. Життя тече, мов мед по ложці. На якусь мить Нестору здалося, що дарма він так — біжить кудись світ за очі.

— Може, даремно я… — почав був говорити сам до себе Нестор, як тут прозвучав залп. Із десяток пострілів гучно розлетілося понад селом, мов крики круків. Різкий і несподіваний звук накрив усіх без винятку мешканців села, подібно до грому, і вмить затих.

— Убили, — пробуркотів Нестор, завмер, але потім ще швидше побіг до мисливської схованки.

Коли він добіг туди, чоловіки стояли біля входу й нерішуче тупотіли.

— Шо робити? Як нам тепер вижити? Куди йти?

Вони перелякано гомоніли, сперечалися. Дехто вже казав, що треба повернутися в село. Один пропонував призначити парламентарів. Ще один гарчав та матюкав усе одразу. Але ніхто доладно не знав, як же тепер діяти.

— Хлопці, треба заспокоїтись, — спробував упорядкувати спільноту Нестор.

— Яке там заспокоїтись? Ти постріли чув? Гриця порішили й нас можуть! — зарепетував той, що матюкався.

— Так, так. Треба розміркувати… — спробував ще раз Нестор.

— Сука! Навіщо я тільки вляпався сюди! Сука! Сука! — ще дужче лаявся чолов’яга.

— Так, так. Скільки нас — вісім? Добре — ідемо по чотири в халабуди, а потім побалакаємо, — запропонував Нестор.

Чоловіки загуділи, загомоніли, але менше з тим розійшлися по халабудах. Треба було зібрати дрова для пічки, відшукати запаси. Після — набрати снігу й розтопити на воду. Тоді — зосередитися й поміркувати, що ж врешті робити.

Минула година. Нестор сидів на лаві. Вогонь весело тріщав у пічці, чоловіки розсілися поблизу. Закипів чайник, вони розлили воду в залізні кухлі, кинули по дрібці чабрецю та м’яти. Приміщення наповнив трав’яний аромат. Раптом стало якось по-домашньому затишно.

— От же ж падла. Як у хаті своїй сиджу, тільки жінки не вистача, помацати за цицьки, — пробуркотів лайливець.

— Хе-хе, — відгукнувся інший. — А самогонки пляшку, такої доброї, шо аж очі на лоба лізуть, як вип’єш…

— Жінка та самогонка, от що треба для щастя, — оскалився співбесідник.

— А ще краще по дві! — розвинув думку другий.

— Ага, чула б ці розмови моя жінка, надягла б горня на голову або взагалі б на місці вбила, — захекав любитель лайки.

Але тут при слові «вбила» всі замовкли, напруга повернулася, думки полізли чорні.

— Це радянська влада нас довела, — випалив один із товариства.

— Нема більше в мене нічого. Усе забрали. Хоч піти повіситися, — застогнав другий.

— Годі, годі. Ми ще їм покажемо, — продовжилася бесіда.

— Треба їм сказати, щоб залишили нас у спокої, — утрутився Нестор.

— Але як? Як, — загомоніли голоси.

— Сказати, щоб відмінили цю колективізацію. А ми будемо працювати. Нам що, аби хліб був та сонечко вставало кожен день, — сказав Нестор.

— Правильно-правильно, — чоловіки хитали головами.

Тут роздався хрускіт і гучний стук. Нестор ухопився за сокиру, а інші відскочили від дверей. Вони боялися. Страх — то найнеконтрольованіше в людині. Він як дикий звір — подекуди гаркне, проявить себе. І селяни боялися. Більша частина з них — неосвічені, народжені в цьому селі й приречені в цьому селі померти. Окіл життя в їхньому випадку був надзвичайно малий. Стук повторився, буквально за мить двері відчинились і на порозі постав Федот.

— Степановичу, чорт ти кучерявий! Ходиш тут, ми мало не всралися, — з якоюсь дитячою радістю оголосив лайливий.

— Он як. Зустріли б сусіда залпами, — усміхнувся Федот.

— Заходь, заходь. Шо там у селі? — одразу спитав його Нестор.

— Ну, шо. Гриця розстріляли. Жінки кажуть, що він вийшов із будинку та почав балакати, мовляв, те й се. Вони почали його бити, вибіг другий. Здається, це Дмитро-Блоха був. Він спершу захищався, але де там — обох до стінки і стратили. Потім почали нишпорити по хатах, шукати бунтівників. Зле, хлопці, зле, — доповів Шевченко.

Тут він підвів руку й поставив мішок на стіл — звідти потягнуло салом, в’яленим м’ясом і ледь помітним ароматом тютюну. Вони ще довго бесідували, сперечалися та намагалися домовитись, що робити. Один кричав — треба всім здатися, усіх не розстріляють. Другий — що треба тікати в сусідні села. Третій — стукав тесаком із широким лезом по столу й погрожував усім червоноармійцям перерізати горлянки. Але все ж більша частина схилялась до того, аби повернутися в село.

— Там жінки, діти. Ну шо, на очах у дітей шо вони нам зроблять? — питав молодий білявий чолов’яга. Звали його Гаврило. Він дійсно був чимось схожий на архангела — прозорі очі, чиста шкіра. І не скажеш, що колгоспник.

— Зробимо так. Хтось піде, збере жінок та малих, а тоді й ми підтягнемося. І що, ці червоні будуть стріляти по родинах? — наводив він аргументи.

— Після, після, — махав головою Нестор.

— Чого це «після»? Ти он голову вбив і тепер усіх підбиваєш на бунт! — обурився Гаврило.

— Ти ще молодий, як той цуцик, щоб мені вказувати. Тебе шо той голова, пестив та гладив? Я бачив, як він знущався над Ганкою, жінкою твоєю, — пішов у наступ Нестор.

— Ах ти, козел! Старий йолоп! Ти на дружину мою намовляєш? — підвівся молодий і спробував дотягнутися до Нестора.

— А ну заспокоїлись усі! Гавриле, сядь! Сядь, я сказав. Тут і так справи кепські, а ви битися зібралися. Несторе, пішли вийдемо, охолонь, — сказав Шевченко й витяг сусіда з-за столу.

Вони потопали до виходу, вибралися з хати. Нестор закурив. У руках у нього була невеличка сокира, яку зручно носити за поясом. Селянин постукував сокиркою по товстим стовбурам сосен, а у відповідь лунав глухий дерев’яний стогін. Кілька хвилин сусіди мовчали.

— Та його правда — я більш не жилець, — нарешті сказав Нестор.

— Припини. Ще все можна владнати.

— Що владнати? Ти шо вважаєш, що це голова чи район винний?

— Ну, хтось же ж винний.

— Я теж так думав. Вважав, шо то голова, падлюка, знущається з мене. А потім зрозумів — це все Сталін. Він з’їхав із глузду. Бажає всіх погубити.

— Та ні. Він такий самий цар, як Миколайчик. Нашо йому? Живе в своїй Москві та не моргає.

— А я тобі кажу! Він збожеволів.

— Та ні.

— Шо «та ні»? Вони всі бояться його, як вогню. Він створив усе це, він причина всього…

Договорити вони не встигли. Нестор прижмурився, поглянув на темний ліс. Йому здалося, що тіні рухаються. У хащі ледь можна було роздивитися обриси дерев та рідкі прогалини, далі ж починався густий ліс, через який пройти було дуже важко. Тобто підібратись до мисливських хатинок можна було лише з одного боку, з галявини. Бліде місячне сяйво падало на замети, перетворюючи їх на срібні. Сніг іскрився ледь помітними блискітками. Прозоре повітря забезпечувало видимість на тридцять аршинів, тому будь-який рух можна було помітити. Чорні постаті з’являлися й пропадали вдалині.

— Щось там не так, — сказав Нестор.

— Де?

— Там. Ти постій тут, а я гляну.

Він попрямував уперед, лишаючи глибокі сліди. Легкий хрускіт супроводжував його. Федот лишився біля дерева, поглядаючи на сусіда.

Нестор просувався. Підвів руку з сокирою. Його серце недоладно стукало, мов град по даху. Дійсно, він знав, що зворотного шляху не буде. Попереднє життя потонуло, мов поранений птах в озері. Не лишилося нічого. Хто він — убивця? Втікач? Сошка на землі… Хіба хтось у цьому світі помітить його прихід або зникнення? Добре було б, аби хоч поховали по-людськи, бо можуть лишити вовкам на поживу. А, ну в біса! Яка різниця! Ну, помре він, хіба йому буде зле або добре? Не лишилося в ньому нічого свого. Усе забрала ця влада! Згинь-пропади!

Нестор навіть махнув сокиркою, немов перерубав пуповину минулого: нема більш нічого. Тому він сміливо пішов до галявини. Промерзла шкарлупа огидно хрумкала, розчавлена валянками. Десь зойкнув птах. Тріпотіли крила. Нестор нахилився, побіг до великої ялинки. Коли він діставсь до дерева, хмари, мов ковдрою, накрили місяць. Стало темно, хоч в око стрель.

— Шо за біс? — промовив Нестор. Після знову побачив місячний блиск і сяючий сніг на галявині. Було так гарно, наче хтось зробив вершковий десерт і прикрасив його блискучим порошком. Чолов’яга задивився. Він і не помічав цієї краси…

— Нема нікого, — прошепотів він і зробив крок у бік схованки.

Нестор упевнено пішов, коли позаду почувся шурхіт. Ледь він обернувся, у його голову полетів приклад. Удар збив селянина з ніг, він повалився мішком на землю. Упав на спину та інстинктивно виставив руку перед собою. Саме в неї й увійшов штик гвинтівки червоноармійця. Нестор завив. Його гучний голос розлетівся навкруги. Тої ж миті боєць витяг штик і вдруге встромив його в тіло жертви. Продавлюючи щосили, червоноармієць проштрикнув Нестора наскрізь. Чоловік застогнав.

Федот, що пильнував сусіда, стрепенувся. У двох десятках аршинів від нього чути було метушню та крик. Він розвернувся та побіг. Кілька хвилин — і от заповітна стежка, що вела до дверей халабуди. Ще кілька кроків — відчинити двері, забігти всередину…

— Хлопці! Нестора вбили! Солдати! Ідуть сюди!

Федот закричав, схопившись за поламане косовище. Здійнявся галас. Хтось кинувся гасити пічку, вилив туди казан води. Піднялася пара. Приміщення заповнилося білуватим туманом. Товариство вивалилося назовні, групами по кілька людей лишаючи халабуду. Хтось кинувся бігти далі, у густий ліс. Деякі впали в сніг, намагаючись сховатися. Кілька чоловіків стояли біля кута споруди й вдивлялись у бік галявини. Попереду пливли тіні, пересуваючись від дерева до дерева. Повстанців помітили.

— Це кінець, — сказав крайній.

Тут позаду нього виступив ще один. У густій темряві не можна було роздивитися, хто то є. Лише імлистий силует, неясні обриси. Раптом ці обриси заворушились, зарухались. Піднялись руки, у яких опинилась мисливська рушниця. «Ба-а-а-х!» — пролунав гучний постріл. Одна з тіней-червоноармійців похитнулася й упала. Зайнявся міцний галас, багато імлистих постатей відокремилось від дерев та побігло в бік халабуди. Наступ продовжився.

«А-а-а!» — почулося з різних флангів. Це «а-а-а!» злилося в один вигук, один звук, одне биття. Десятки тіней кинулися в атаку. Пролунав ще один постріл, тільки тепер уже з іншого боку. Потім третій. Четвертий. Ці постріли ніби вмикали якийсь механізм, що був прихований під білим килимом снігу. Десь крутилися гвинтики, один вал зрушував інший, шестірні чіплялися за зубчики — і механізм працював. Мов у дитячій грі, після пострілу одна з селянських фігур падала, валячись у крижану масу. Селяни гинули.

Червоноармійці, провалюючись у сніг, наступали на останній притулок колгоспних бунтівників. Там стояло п’ять чи шість чоловіків — хіба порахуєш їх у розпалі битви. Вони притулились до стіни, іноді виглядаючи з-за кута халабуди, і тепер знали, що на них чекає.

— Усе! Кінець, братчики! — кричав кудлатий Борис середніх літ. Його пишна шевелюра стирчала з потертого кроликового капелюха.

— Сука! Сука! Сука! — верещав лайливець.

— Тільки не так, — промовив Федот.

Серце билось настільки швидко, що не можна було порахувати удари. Розпалені адреналіном, схвильовані смертями та пораненнями, приголомшені тим, що відбувалося, купка селян притискались один до одного, чекаючи на свою загибель. «Ба-а-х, ба-а-ах», — знову гримнули постріли.

— Якщо побігти назад, вони всіх перестріляють. Треба вперед! — закричав Федот.

— Як? Ти зовсім збожеволів? — пролунав крик у відповідь.

— Вони заходять з усіх боків, сильно розтягнулися. Ми можемо прорватися лише з одного боку, — проторохтів Федот.

— Це самогубство!

— І сидіти тут — теж самогубство! Лише один шанс!

Думати не було часу. Чоловіки приготувалися, у кожного в руках було щось із селянського інвентаря: уламок коси, сокира, серп. Хтось підібрав залізяку та лом.

— Уже час! — заволав Федот і побіг із лівого боку халабуди. За ним — решта. Раптова поява селян збила з толку червоноармійців. Чоловіки вискочили з-за кута з якимось диким ревом, тваринним вереском, несамовитим і лячним. Ті бійці, що знаходилися ближче до споруди, розгубилися, не встигли зреагувати. На їхні голови впали сокири та коси. Чого не зробить людина, аби врятувати своє життя?! Зненацька гречкосії перетворилися на озвірілих варварів, дикий натовп, орду, що змітала все на своєму шляху. І зараз запах крові, звук, з яким ламалися кістки, стогін і крики ще більше розохочували їх. Троє червоноармійців повалилися, укриті багряною рідиною.

— А-а-а-р-р-р! — Тваринний рик, вигук перемоги, первісна частина людини, усе це прокинулося в селянах. Вони, натхненні, кинулися далі — до галявини. Варто лише потрапити туди — і розсіятися. Там їх ніхто не наздожене. Та й не дізнається, хто саме тут був — темрява навколо. Лише й видно сіре та біле…

— Уперед! — кричав Федот. Чоловіки попрямували за ним. Подекуди зав’язався рукопашний бій. Краєм ока Шевченко побачив, як упав Гаврило, придавлений тілом червоноармійця. Не зупинятися! Треба трохи пробігти, головне — відірватися від переслідувачів.

— Бах! Бах! Бах! — Решта бійців продовжила стріляти. І вже було не важливо, хто свій, а хто чужий. Кулі встромлялися в плоть із виразним чваканням, збивали з дерев кору — тріски летіли навсібіч. Навкруги гримало. Один за другим падали селяни. Скільки їх лишилося — двоє чи троє? У темряві пропливали тіні, пересувалися серед сосен. Федот біг першим, зрідка озираючись назад — але не бачив там нікого. Хрускіт придавленого снігу і власне важке дихання заважали дізнатися, що там, позаду. «Хряк!» — повітря розтрощив звук, а за ним — несамовитий крик. Тоді — постріли. Один. Другий. Третій.

Інстинктивно Шевченко нахилився, не зменшуючи швидкості. А ось і місце, де вони стояли з Нестором. «Зупинятися не можна — треба вибігти в пройму й там повернути ліворуч. Ділі пірнути в хащі, пробігти там й вийти на горб. І — додому. Можна встигнути. Тільки б встигнути! Господи Боже, якщо ти ще лишився там у красному куті, допоможи мені. Образ Твій Святий я не викинув! Зберіг, бо боюся я, Господи, і сил мені бракує. Урятуй мене заради Сашки та діточок. Усе, що хочу, — жити своїм життям, а не чужим».

Федот відірвався від погоні. Галас позаду вщух. Справу було закінчено. Усі загинули. Він наступав на незаймані снігові опуклості, ноги провалювалися в м’яке й холодне. Ще трошки. Лише б вибратися.

— Агов, ти! Стій! — Різкий голос гукнув його. Судячи зі звуку, володар голосу знаходився приблизно в трьох метрах від Федота. Шевченко встав, мов закляк.

— А ну! Руки вгору! Стояти, я сказав! — уже хоробріше сказав червоноармієць.

Шевченко важко дихав. Він і сам не знав, чому зупинився. Цей різкий вигук раптом зчинив якусь гіпнотичну дію.

— Ані руш, бо застрелю! — закричав боєць. Видно, його лишили позаду, прикривати тил. А може, він просто відстав. Утім, тепер це не мало значення — Федот попався! Він підвів руки й стояв.

— Розвернись! Я сказав, розвернись! — скомандував червоноармієць.

Шевченко виконав наказ. Розвернувся, подивився на супротивника. Це був молодий, трошки старший за двадцять років, солдатик. Чисте обличчя. Вузький ніс. Пухлі вуста. Він стояв перед Федотом, виставивши вперед гвинтівку з прикрученим штиком. Гостре залізо замерехтіло перед обличчям Шевченка. Кілька п’ядей і все — він стане ще одним мерцем.

— Так-так! Куркульська паскуда! Попався! — заговорив до нього солдат.

— Я не куркуль. Я селянин, — сказав Федот.

— Поговори мені ще! Ти ворог соціалістичної країни! П’явка на народному тілі! — продовжував говорити шаблонами червоноармієць.

— Звідки ти це взяв? Молодий ще, життя не знаєш, — відповів Федот і чомусь позіхнув.

— Зараз тобі буде «молодий». До страти таких, як ти, та й годі! — пригрозив червоноармієць.

— Мене? За що? За те, що бажав працювати на своїй землі?

— Ти одноосібник! Земля народна!

— А я тоді хто? Хіба я — не народ?

Федот зрушив із місця й непомітно опустив руки.

— А знаєш шо? Я тебе отут і порішу! На одного ворога менше! — зненацька сказав боєць. Він пересмикнув засув та спрямував гвинтівку просто в обличчя Шевченку. Чорне дуло опинилося на рівні очей. Смерть дивилася на Федота маленьким оком, погрожуючи перервати тонку лінію життя. Адже ця тонкість і є сенс буття. Лише в ту мить, коли усвідомлюєш, що суще — лише ненадійна, ламка лінія, розумієш, що саме в цьому і є все призначення існування: оберігати цю ламкість.

Шевченка пройняв жах. Йому раптом стало лячно — от-от потік його думок перерветься. Він загине, а тіло почне розкладатися. Його душа — поранена і хвора — піде на Суд, до якого не готова. А значить, і вердикт ясний: винний! Страх огорнув чоловіка, ухопив за петельки й підняв посеред нічного лісу. Федот задрижав.

— Іменем радянської держави я засуджую тебе на сме… — промову бійця перервав різкий свист, повітря розрізала сокира, що вдерлася в голову, зім’яла будьоновку, проникла в мозок.

Ще на мить червоноармієць завмер — із напіввідкритим ротом та жахом на обличчі. А тоді повалився, як зрубане дерево. Позаду, хитаючись, стояв Нестор.

Усе це відбулося так швидко, що Шевченко ледь усвідомив. Він кинувся до сусіда, який також повалився в сніг. Старий кожух Нестора набряк кров’ю. Руки були вимазані червоним. Бліде обличчя, по якому проходили глибокі зморшки, здавалося набагато старшим, ніж було насправді. Нестор постарів на всі двадцять років. Федот помацав грудину — долоня вкрилася багряним.

— Несторе, друже! Шо ж це ти? Як же ти?

— Так, сусіде. От так.

— Підемо! Я допоможу тобі вибратися. У мене лікар є знайомий із району. Він врятує!

— Ні-ні. Усе. Закінчилась моя казка. Та й хочу сказати тобі…

— Припини! Ми ще поживемо! Я тобі хату допоможу відновити, господарство. Жінку собі знайдеш. Он скільки в селі.

— …Хочу сказати тобі, шо я так утомився. Немов я коняка, кожен день кудись іду, іду…

— Коняка. Несторе, рідний. Ти можеш вижити. Треба лише додому.

— Дім… Кхе-кхе… Я як той пес, бездомний.

— Так не можна. Людина має жити!

— Я пожив. Усе, досить. Тільки запам’ятай одне…

— Що?

— Ти мені був як син. Кожен раз тебе бачив, а в серці: «Це мій синочок!»

— Ні! Ні! Тільки не так!

— Одного разу ти впав із дерева. Забився. Там у саду, за селом. Я ніс тебе й чув, як б’ється твоє сердечко. Так: тук-тук. І тоді я зрозумів, шо я батько твій, але такий, по душі. Це дивно.

— Ні! Ні!

— Мабуть, ми більше не побачимося. Синку. Ти мій синку, синку, прощавай! Я якось дивно любив тебе, не можу зрозуміти, чому…

— Тримайсь, Несторе. Тримайсь.

Федот бубонів, трусив тіло старого, а той уже закляк. Його водянисті очі зненацька посвітлішали. Погляд зосередився на темній кроні сосни. Потріскані губи зупинилися серед слова. Нестор помер.

Шевченко трусив труп, смикав мерця й просив його встати. Благав сказати хоч одне слово. Договорити недосказане. Йому так хотілося почути голос Нестора, розпізнати його буркотіння й гунявий акцент. Більш за все в житті він бажав обійняти цього дивного, чудернацького дядька. Федот смикав мертве тіло, яке піддавалось, мов велика лялька. Сльози крапали на руки загиблого, розпливаючись у потоках крові, а тоді майже одразу замерзаючи крижаною, вічною кіркою.

Здалека почувся гомін. Видно, червоноармійці шукали свого. Тіні рухались у його напрямку. Шевченко подивився в глибину лісу. Він обережно поклав тіло свого сусіда й прикрив жахливо чисті очі. Федот підвівся, озирнувся й побіг до пройми. І в ту секунду, як він опинився на освітленому місці, повалив сніг, такий густий, наче гусячий пух. Кошлаті широкі пластівці падали з небес, обліплювали лапате соснове гілля та старі замети, засипали два трупи. Сніг валив і валив, укриваючи спочатку тонким, а згодом пишним шаром сліди втікача, що сховався в лісовій хащі.

Розділ 11

Дзвінкий брязкіт телефону розбудив Івана Єгоровича Горового. Він перевернувся, підвівся з ліжка й почапав до чорного апарата, що надривно дилінькав. Зробивши кілька кроків, комуніст подивився на годинник і підняв слухавку.

— Слухаю.

— Іван Єгорич?

— Так точно.

— Це Микитин, секретар райвиконкому. Вам треба терміново прибути до мене. Справа державного значення.

— Га? Четверта ранку…

— Я знаю, Іване Єгоричу, тому дзвоню особисто. Даю вам п’ять хвилин на збори, під під’їздом на вас чекатиме машина.

— О, так. Зараз буду.

Горовий поклав слухавку та зазирнув у вікно. Там згорбився ліхтар, що відкидав ріденьке жовтувате світло. Товстий замет підставив спину, і блідо-жовта пляма потекла на м’які та розлогі лінії снігового горба. Далі була сама темрява. Лише завдяки примарним обрисам можна було здогадатися, що це триповерхові будинки блищать шибками, мов незграбний нічний сторож у окулярах. Дивно, подумав Горовий. Це вперше його викликають у такий час. Різне було, але ось так — серед ночі? Ну, нехай, може, термінова телеграма з Харкова. Він одягався й заспокоював себе, що, може, не така вже й нагальна справа.

— Ти куди? Що трапилось? — Дружина відірвала голову від подушки.

— Спи! Нічого страшного, скоро повернусь, — відповів він.

Горовий зробив два кроки в напрямку дверей і раптом згадав очі Сидора. Перед ранком, так, саме перед ранком його забирали. Як же все дивно! Іван Єгорич забарився, призупинився. Йому зробилося жахливо. Цьому відчуттю він здивувався не менш, ніж якби почув, що дружина його зраджує. Чого він боїться? Хіба може хтось йому зашкодити? Він і партія — разом. Велика Справа поглинула його. Хіба він один, сам? Ні! Він лише частка великого руху до світлого майбутнього. Він пересувається в широкій колоні, марширує барабанною ходою, прямує до комунізму. Ні! Страх для слабаків! А він сильний.

Горовий намагався себе підбадьорити. Та ну, звичайний робочий момент, напевно, пересічна рутина! Він вийшов із квартири, спустився сходами й опинився біля блискучої, чорної, мов жук, машини. Її двері вже було відчинено.

Коли ідеолог приїхав, вікна згори виконкому світилися. Він підвівся на третій поверх, завернув ліворуч, пішов довгим коридором у самий кінець, відчинив двері й опинився в яскраво освітленому кабінеті. Біля стіни стояв брунатний стіл. Над ним висів портрет Сталіна, а під портретом сидів огрядний Микитин. На його широкому лиснючому обличчі був присутній незмінний атрибут людей хитрих та заплутаних — маленькі спритні оченятка. Ніс у Микитина був вузький, а вуста — товсті та припухлі. Здавалося, що ці вуста відкриваються самі по собі, хапаючи повітря, як це роблять риби. Микитин рухав вустами, ворушив ними, а звуки голосу губились десь у глибині горла. Ось і тепер, побачивши Горового, товстун заплямкав губами, але слова все не з’являлись.

До цієї особливості товариші вже звикли, а поза очі звали Микитина Щукою. Точнісінько як треба слівце! Іван здригнувся. Щось є містичне в цій відсутності звуку. Чорт забирай, який смуток на серці! Звідки? Ідеолог топтався біля входу.

— Проходьте, проходьте. — Нарешті рот Щуки спромігся видати кілька слів уголос.

— Так-так, звісно, — неуважно мовив Горовий. Він пройшов уперед, усівся на один зі стільців, що було виставлено попід стіною.

— Так-так, — Микитин постукав олівцем по столу. Той відгукнувся легкою нерівною луною.

— Справа кепська, Іване Єгоричу, — протягнув знову Щука.

«Та не тягни ти, кабан лисий! Кажи вже!» — подумав Іван. Але не показав, тільки уважно подивився на портрет Сталіна й не менш уважно — на начальника.

— Повстання в нас, — дозрів Микитин.

— Як повстання? Що за таке? — обурився Горовий.

— Антиреволюційне, от яке. Буржуазний елемент, що переховувався під маскою куркулів, спробував учинити класовий переворот. Реваншизм, ось що це таке! — із якоюсь урочистістю заявив Микитин.

— Як же ж так? — пробуркотів Іван.

— От так. — Щука поклав руки на стіл, а це значило одне — він прийняв важливе рішення. — Збирайтеся. Поїдете туди. Потрібна ваша твердість.

— А-а-а?..

— Збирайтеся. На ранок маєте бути там, — відрізав Микитин. Горовий подумав сказати про те, що завтра він повинен був їхати до столиці, але потім подивився на співрозмовника й кивнув.

За дві години Горовий трусивсь у легковичку. Автомобіль підстрибував на вибоїнах, ковзав на кризі, його заносило в замети. На боковому склі застигла величезна крижана пляма, у салоні було зимно, і лише брязкіт мотору та різкі посмикування давали знати, що рух таки відбувається. Іван Єгорич провів пальцем по морозній поверхні криги, натиснув на неї. За мить навкруги пальця утворилася світла пройма, крига підтанула, у білуватій плямі з’явилася дірка. Він придивився: там, майже як у замковій щілині, мерехтіли сірі, похмурі дерева, колючі кущі, засипані снігом хати вздовж дороги. Хлопчисько в старому бушлаті та темній шапці навскоси кинув у машину сніжку й радісно втік до похиленого паркану… Перед від’їздом дружина Варвара, почувши про партійний наказ, зібрала йому речі, уклала все в потерту шкіряну валізу з жовто-брунатними кутами. Треба було поспішати, тому на пестощі, як завжди, часу не було. На порозі він погладив її по плечу й заквапився вниз. Виходячи, намацав у кишені піджака папірець. Це виявилася записка від імені Микитина, де було розписано, скільки й коли мають у селі здати зерна. І все б нічого, але пожежа повстання тут ще палала, а сільські чоловіки розлючені та вперті — як з них ще вимагати? Ніхто на таке не погодився, крім Горового. Микитин знав фанатичну прихильність Івана Єгоровича комуністичній справі, заради партії той був готовий на все. Та що казати, у найтяжчі періоди ідеолог неодноразово рятував партійний осередок. Вийде до робочих і ну розповідати, якою країна стане через двадцять років. А ті й роти пороззявляють. Ніхто так не міг, лише Горовий. Він сам щиро вірив у цю маячню. Усією душею проповідував те, у що вірував. Не зустрічав Микитин більше таких. І коли стало ясно, що план по району можна провалити, послав саме цього підлеглого на найнебезпечнішу ділянку зернодобування.

— Це фронт, Іване Єгоричу. Передова. Там зіткнулися інтереси радянської держави й куркулів. Стійте на смерть! Партія на вас покладається, — сказав перед виходом Микитин й уп’явся своїми вузенькими очиськами в обличчя Горового. Голова райкому хотів знати, чи виконають його наказ.

Іван згадував розмову з керівництвом і мимоволі посмикував плечем. Так, він усе розумів. Його вирішили використати в ролі тарана, аби зруйнувати це буржуазне кубло. Ну що ж — нехай так і буде!

Тут машину знов повело, водій натиснув на гальма, Іван подався вперед. Ще мить — і автомобіль завмер.

— Приїхали! — радісно сповістив водій і стукнув по керму.

Горовий вийшов, гримнув дверцятами, поставив валізу в сніг. «А! Пам’ятаю це село!» — подумав він. Тут заможних аж надто! Ідеолог потупотів на одному місці й пішов у колишній будинок пана-мироїда. Там біля входу зібралися червоноармійці. Вештались люди в цивільному. Туди й сюди водили селян, ті йшли з засмученими обличчями, перелякано дивлячись навкруги. Якась стара верещала, тримаючи невеличку білу курку під пахвою й увесь час тикаючи цією куркою в молоденького бійця. Той відводив рукою переляканого птаха й намагався щось довести старій. Жінка врешті розродилася голосною лайкою й знову заходилась тикати куркою в бійцеве обличчя. Десь здалеку пролунав галас, крики. Згодом — постріл. Усе стихло. Знову пролунав постріл.

«Оце мене лиха година занесла», — подумав Іван. Він зайшов до будівлі, де його зустрів вусатий чекіст, що нахилився понад якимось документами.

— Товаришу! Можна? — спитав Горовий. — Я з району. Микитин прислав.

— О, нарешті! Добре, добре. Сідайте, товаришу, — зрадів чекіст.

Усе було не дуже. Двоє бійців загинули в зіткненнях із селянами. Троє було поранено. Із десяток місцевих — убито. Селюки тепер ходять люті, готові на все. Треба всіх давити, до стінки поставити через одного, але керівництво не дозволяє. Кажуть, хай спершу здадуть зерно, бо потім не знайдемо. Ось і товариша прислали, аби зайнявсь саме зборами.

— Ех-ех. Дивіться, у нас тут гамірно, — махнув чекіст головою на подвір’я. Звідти лунали крики божевільної старої.

— Помітно, помітно. Але нічого, доводилося працювати й не в таких умовах, — бадьоро відрапортував Горовий.

— Направду? Ну й добре, добре, товаришу. Треба вас десь розмістити тимчасово. Тут уже місця нема, бійців розквартировано. Де ж би вас… О, точно! Василина Олександрівна!

Місцева комсомолка, активістка. Живе в колишній хаті Костиненка. Його рік тому розкуркулили. Там будиночок великий. Знайдеться і вам місце, — обнадійливо сказав чекіст.

Він викликав підлеглого, наказав йому проводити товариша до хати виселеного куркуля. Горовий уважно все розглянув. Напевно, це була особиста кімната колишнього пана. Зліва ще видно рештки кремових шпалер у квіти. А смугасту бежеву шафу з темними вставками, вочевидь, принесли з якогось іншого приміщення. Посередині стоїть стіл тьмяного сіро-мідного кольору, на ньому — лампа під абажуром, склянка, на великій тарілці — недоїдений шматок хліба, смажене м’ясо, квашені огірок та помідор. Усе перемішалося, уляглося шарами, переплуталося у своєму призначенні.

«Як у країні, усе злилося в одне. А колись же це може змінитися», — зауважив про себе Горовий і пішов за супроводжуючим.

Надворі лютував мороз. Здавалося, що всіх посадили до холодильної камери, змусили побудувати там кволі халупи та жити у вічній хуртовині. На вулиці увесь час траплялись погано вдягнені селяни. Вони озиралися на міських незнайомців, на їхні щільно застібнуті мишачого кольору пальта, на зухвало натягнені кепки, на начищені аж до блиску чоботи. Іноді Горовий зустрічав жінок, що зазвичай ходили парами. Вони підозріло дивилися на комуністів, поправляли на голові хустки та пхекали. Шлях вів через пустир. Там колись стояли хати заможних селян, але за часів революції чеченці спалили їх разом із мешканцями: ті відмовилися нагодувати непрошених гостей. Обгорілі кістки цих хат височіли на білому тлі недоїденою підгорілою стравою. Ось як треба чинити з бунтівниками! Кавказці розуміються на покараннях: лише сильною рукою можна видавити цю дурню з голови. Подивитися на цих холопів, так можна подумати, що Земля крутиться навколо їхніх персон. До біса! Усі мають підпорядковуватися радянській владі. Усі!

Із такими грізними намірами Горовий вирушив до свого тимчасового помешкання. За чверть години вони підійшли до розкішної хати. Над вікнами виднілися майстерно вирізьблені візерунки: пишні рослини, кучерява трава. Дах був викладений добротною черепицею, на відміну від більшості інших хат у селі. Біднота-бо стелила нагору солому, а хто трохи багатший — вибудовував дах із дерев’яних брусків. Цей же будинок здавався палацом посеред халуп. Горовий підійшов до широкого ґанку під великим залізним навісом. Обстукав сніг і рушив за своїм провідником усередину.

Їх зустріла темрява.

— От трясця твоїй матері! Куди ж тепер пхатися? — заволав підручний ідеолога. Він спробував був розвернутися, відкрити двері, аби висвітлити коридор, аж раптом на підлогу м’ятою білою хусткою впало світло.

— Дмитре, це ти? Що треба?

— Я. Привів до тебе пожильця, Василино. Темінь у тебе, як у цигана в сраці.

Перша кімната виявилася вітальнею. Більшу частину меблів винесли сусіди, залишилися пара крісел і великий сріблястий диван. Тканина стерлася, подекуди виглядала темна основа дивана, але в цілому виглядав він ще цілком пристойно. Квадратні, по три аршини, вікна впускали так багато денного світла, що в приміщенні було не темніше, ніж на вулиці. Дивно! Поки Горовий озирався навсібіч, господиня пішла до сусідньої кімнати, що мала вихід на кухню. Там щось кипіло, і вона пішла подивитися. Дмитро відразу занудьгував, глянув на Івана Єгоровича, засопів і пішов геть. Коли Василина повернулась, то застала тільки товариша, що самотньо стояв у великому, безглуздому пальті, стискаючи картуза в руках.

— Товаришу, ви надовго до нас?

— Поки не знаю. Треба навести лад, лихоманить тут добряче.

— Це тимчасово.

— Просто комуністична ідея ще не вкоренилася в головах колгоспників. Мабуть, Маркса тут не читали.

— Де там! Вони і газети ледь читають.

Василина усміхнулася, оголила низку рівних зубів. Це була щільно збита сільська дівка. Дешева ситцева сукня облягала її тіло, виділяючи пишні форми. Важкі груди, широкі стегна… Вона заходилася прибирати в кімнаті, рухаючи сідницями й плавно переміщаючись з одного кута в інший. Раптово Горовий зрозумів, що не може відвести від неї погляд. Жінка поводила задом, а він уп’явся в її плоть, відчувши в паху збудження. Йому стало соромно, що він дивиться на чужу жінку й не може відірвати очей. Ой, яка вона гарна! Тваринне бажання все сильніше захоплювало його, відносило кудись в іншу реальність. Таке бувало, коли він лежав у ліжку зі своєю дружиною й думав про якусь розпусну бабу. Небачена хіть полонила його! Він затремтів, затріпотів.

Василина прибралась, попросила поки сідати, мовляв, вона зараз повернеться. Горовий слухняно сів на диван, зітхнув.

«Чорт забирай… Треба тримати себе в руках! Баба як баба, що на неї дивитися? Мені потрібно тримати себе в руках!..» — як молитву повторював він. Комуніст постукав по м’якоті дивана, помацав тканину.

«Може, і не треба нічого? Ось так де-небудь оселитися, полюбити когось? Може, завести дітей? Може?..» — думав і думав він. До голови пхалися незвичні ідеї. Здавалося, що його підмінили, він зараз і не він насправді. Десь у свідомості виринули майже забуті мрії.

— Іване Єгоровичу, ходімо, покажу вам вашу кімнату, — Василина повернула його на землю.

— Так-так, — розгублено пробурмотів Горовий.

Вони пройшли коридором, повернули ліворуч: там виявилося дві спальні.

— Ось тут я з чоловіком. А тут ви будете жити, — сказала вона.

— З чоловіком?

— Та так! Він прийде ввечері, познайомлю.

— Он як…

— Ми місяць як одружені.

— Ага, ага… — неуважно промовив Горовий і ввійшов до себе в кімнату.

В обід він повернувся на вулицю, бадьоро попрямував у бік колишньої панської хати. Там повинні були зібратися місцеві комуністи. Червоноармійці вештались селом, кількох селян заарештували, а інші притихли. Тут би треба нічого не робити, дати згаснути невдоволенню, але ні — партія вирішила, що зерно повинні здати все і всі. Про це і мав розповісти зараз Горовий, присвятити доповідь Великій Справі.

Морозний вітер гладив його по обличчю. Свіжість і сільська тиша звільнили голову Івана від поганих думок. Що це взагалі за маячня? Жінкою чужою він захопився. Це ж не в його правилах відволікатися на всіляку побутову дурницю! Це — надлишки і пережитки Старого світу, а він будує Новий.

— От я бовдур! Трохи порожнім не захопився! — голосно сказав сам до себе Горовий і навіть усміхнувся.

Він подивився на хати, пройшовся вулицями й урешті опинився біля великої будівлі колишнього панського дому. Перед входом уже юрмилися люди, ходили озброєні солдати. Деякі курили, двоє стояли й витріщалися на порожні обози, які стояли неподалік. Двадцятип’ятитисячники, що приїхали з міста, м’ялися біля хвіртки. Іван швидко пробіг по приступках і ввійшов у хату.

Цілий день вони сперечалися, лаялися, матюкалися. Коли Горовий оголосив план по збору зерна, комсомольці й активісти загули, мовляв, куди стільки. Селяни злі, як дворові пси. Трохи їх зачепи, починають бунтувати. А тут потрібно кожен день ходити по дворах і вишукувати зерно в засіках.

— Це неможливо! — кричав волохатий чоловік, представник комітету бідноти, старий Варфоломій. Він бурчав, що, крім витрачених нервів, нічого не вийде з цього діла.

— Куди його збирати? Сраку надеруть, вона і так у мене худа, — шкірився Варфоломій.

— Партія не просто дає вказівки, а спрямовує нас, — гучно повідомив Горовий.

Він підвищив голос. Його слова звучали, як хвилі, що б’ються об причал. У кімнатці дядьки принишкли, потупивши погляди. Іван карбував кожне слово, дивився в очі, суворо стукав кулаком. Ці люди повинні нарешті втовкмачити у свою голову, що саме вони з кожним днем наближають комунізм. Незабаром нове суспільство, у якому не буде слабких й ідеологічно неправильних громадян, розквітне, наче весняне поле. Але це поле потрібно обробити, засіяти й викорчувати бур’яни. Зараз він саме цим і займається.

— Світ зміниться. Назавжди, тому що тільки чисті зможуть успадкувати землю, вони зможуть жити в країні, де буде переможений капіталізм і всілякий непотріб! — репетував Горовий до переляканих комсомольців.

З кожною новою фразою або зверненням він підіймався кудись угору. Зазвичай його так підбадьорювали власні промови, що він ніби пурхав над натовпом. І зараз він гримів, говорив, погрожував. Так тривало близько півгодини. Більше ніхто в приміщенні і не писнув. Стомлений Горовий продовжував говорити про успіхи молодої соціалістичної держави й про те, як важливо боротися з класовими ворогами. Ідеолог раптом зрозумів, що щасливий тут, саме тут, підносячись над цими людьми й говорячи про майбутнє! Йому на мить здалося, що все це марення з Василиною — лише тимчасове потьмарення. Наче ті постаті мертвих, які приходять до нього іноді вночі. Підозра, що він нездоровий, лякала його… Іноді привиди не змовкали до ранку! То були мерці з перекривленими обличчями. Вони наполягали, що це саме Іван винен у їхній смерті. Йому хотілося прогнати привидів, але ті опиралися, то наближаючись, то віддаляючись. Горовий страшенно боявся, що божеволіє. Про привидів не казав навіть своїй дружині. А тут ще й баба! Усі ці жахи збивали його з пантелику, заважали тверезо міркувати.

Але тепер, сьогодні, стоячи перед сільськими активістами, комсомольцями, він відкинув геть лячні роздуми. Він — комуніст! Його життя — це боротьба. Заради великої мети він піде на неможливе. Якщо потрібно, випалить вогнем і знищить до кореня все село. Бо принесення в жертву однієї тисячі допоможе запалити світове полум’я комунізму! Горовий височів над натовпом. У душі посвітлішало, а розум протверезів.

Збори закінчилися пізно ввечері. Утомлені чоловіки йшли додому, а на ранок було вирішено пройтися по дворах, зібрати для початку кілька сотень пудів зерна. Активісти розбилися на групи по четверо. До кожної з них було вирішено приставити двох червоноармійців. Село розбили на сектори. День обіцяв бути напруженим.

Горового супроводили до хати, він ішов із місцевими з комітету бідноти. Здебільшого це були спритні людиська, не дуже працьовиті, які зараз усвідомили, що можна поправити своє матеріальне становище. Вони першими вдиралися в будинки розкуркулених, тягли звідти речі та одяг. На зборах завжди були найгаласливішими, а як ішлося про класові відмінності, викривали заможних і «підкуркульників». Коли Іван Єгорович з’явився в селі, Варфоломій зрозумів, що це не покійний голова, розмазня й безхребетний. Ні, Горовий не такий! Іноді в його погляді було щось страшне, подвійне.

— Немов живе в ньому біс. Чорт його забирай! — шепотів Варфоломій своєму товаришеві по комітету.

Горового відразу почали поважати й боятися. І ось тепер біднота проводжала нового призначенця з району, намагаючись утертися до нього в довіру.

Коли Іван потрапив додому, то густий морок уже накрив собою окіл. На дворі було темно, лише світилися бічні вікна в залі. Він зайшов у хату. Зустрів комуніста імлистий коридор. Удалині мерехтіло світло. Намацавши стінку, ідеолог попрямував до нього. Ще трохи — і він увійшов у кімнату. Там на дивані лежав якийсь чолов’яга. Його худе обличчя прорізали дві лінії, що виділяли вилиці. Чоловік мав коротко пострижене волосся, довгий ніс. Він підклав руки під голову й спав, іноді сопів, як безпритульний пес, здригався, ворушив ногою. Це, певно, чоловік Василини, зміркував Горовий. «Дивний тип», — подумав він.

Тут почувся ледь помітний стукіт, таке легке металеве деренчання. Ще секунда — і знову звук, але вже більш глухий. Іван озирнувся. Та-ак, тут є вихід у бік кухні, може, там щось відбувається? Він трохи відчинив двері, які вели у вузький коридор. Бліде мерехтіння чекало попереду. Рівна смужка світла просочувалася крізь вузьку щілину дверей. Кілька кроків — ось і вхід у кухню. Там жовтіло нерівне коло гасової лампи. Усе приміщення через це набуло лимонного відтінку. Горовий присунувся до щілини й обережно подивився всередину. А там, на кухні, стояла велика, навіть величезна балія. Пишна, як збиті вершки, піна обрамляла залізні боки. Вода хлюпотіла, погойдуючись від будь-якого руху тієї, що зараз купалася. Василина — гола, зовсім гола! — милася, розгладжуючи руками пружні та повні груди. Опускаючись до живота, розтирала по собі піну. Потім гладила себе по щільних стегнах, оберталася, обмивала пухкі рожеві сідниці. Від побаченого в Івана перехопило подих. Він здавлено й глухо замукав. Оголена жінка раптом так сильно схвилювала його, що по тілу пробіглися судоми. Йому захотілося вдертися до неї негайно, завалити на підлогу, увійти в розігріте й чисте тіло. Ця сила потягу виявилася значнішою за все, що відбувалося з ним раніше. Він забув, що перед ним може бути такий самий потенційний ворог, як і всі інші в селі. Замість цього Горовий витріщався на фігуристу, угодовану бабу й загіпнотизовано дивився, як та ніжно вимиває своє тіло, торкається сосків, зачіпає свій зарослий чорний лобок. Сила потягу, як стало зрозуміло, виявилася міцнішою й значнішою за всі ті ідеологічні гасла, що дві години тому вилітали з рота Горового. Він за всяку ціну захотів володіти цією жінкою. Нова хвиля нерозсудливості накрила комуніста.

Тут із зали пролунав гуркіт, а тоді — довгий і протяжливий скрип дверцят шафи. Іван обернувся в темряву. Там, відокремлений коридором, перебував незнайомий йому худорлявий чоловік. Саме його Горовий несамовито прагнув позбутися.

Розділ 12

Федот стрепенувся. Він прокинувся посеред ночі, втупився в темряву кімнати. Рідке місячне сяйво просочувалося у віконце, розпливалося по столу, стікало на дерев’яну підлогу. Темрява й тиша… Поруч сопіла Сашка, ритмічно вдихаючи повітря й майже нечутно видихаючи. Уже другий день Шевченко боявся кожного шереху. Після того, як утік із лісу, усякчас він чекав, що ось-ось за ним прийдуть. Пов’яжуть, розстріляють. Від цих думок його трусило, неприємний холодок стікав по спині. А раптом вони його впізнали? Та тільки й чекають, щоб схопити, коли він цього не очікує. Але він чекає! Під ліжком заховано сокиру, а в сінях — довгий сталевий ніж. Біля входу під навісом — шматок зламаної коси. Так просто він не здасться!

Федот глибоко зітхнув. Страх мучив його, витрушував усі сили, як солому з напівпорожнього мішка. Іноді уві сні приходив Нестор. Він стояв над ним, височів імлистим, розпливчастим силуетом. Одного разу привид покійного друга підвів руку, немов намагався доторкнутися. Але замість цього димчаста, безплотна рука провалилася крізь тіло Шевченка, пронизала його. У таких снах Федот відчайдушно хотів поговорити з покійним сусідом, але той лише загрозливо мовчав і шляхетно височів, як столітнє дерево. Сон розчинявся, ішов невідомо куди, Федот підскакував, здавлено мукав й озирався в хаті, підсвіченій тьмяним місячним світлом.

Цього ранку він піднявся рано, вирішив прибрати в сараї, щоб потім з’їздити за Петром у лікарню. Через усі останні події молодший Шевченко зовсім забув про брата, тільки передавав через сусідів, які їхали в район, продукти й гроші. Кажуть, що здоров’я Петра значно покращилося, рана загоювалася, а брат рвався додому. Поки Федот прибирався в коморі й сараї, діти прокинулися. Старша пішла до школи, а молодша гралась старенькими ляльками. Саша куховарила, пара в кімнатці стояла, мов осінній туман.

— Ти шо це, знов кудись наставився? — тривожно запитала вона чоловіка, коли той порався в сінях.

— До Петра. Заберу його, — коротко відповів Федот.

— Дивись, знову хочеш устряти своєю буйною головою в темні справи?

— Знову-здорову! Ти, Сашко, занадто вже перелякана.

— Тю, а як мені не лякатися? Я з першого дня, як живу з тобою, перелякана.

— Чого?

— Того! Шо твориться в селі… Розстріляли п’ятнадцять чоловік. П’ятнадцять! Устинова, Клименка, Горбатенка… Ох, Боже ж ти мій! Усіх не перелічиш!

— Знаю, жінко. Знаю.

— Як це ти ще, чорт волохатий, не потрапив у цю банду. Мабуть, є Боженька на небі, чує мій стогін.

— Ти, Сашко, хоча б при дітях рота замикала. Якщо і є Боженька, то він закрився від нас у найглухішому куті. Байдуже йому до нас! Здихаємо ми тут потрошку, а потім ще й пектися у вогні будемо.

— Тіпун тобі на язик! Здиха він! Ти подивись на себе — телепень, здоровий, дебелий. Так, диви, і бика завалиш.

— Дурна ти баба, я ж у переносному значенні.

— Переносний ти наш! Хто тебе переносив, га?

Федот зиркнув на дружину, що вперла руки в боки, хотів був відповісти, та махнув рукою. Що з неї взяти? Серце жіноче, як віск — трохи натиснеш, уже ямка. І душа Саші вся в ямах, одна глибше іншої. Ось і тривожиться. Федот не сердився на неї. Бурчав та лаяв, але швидко відходив. Зненацька він запримітив її очі. Ось як буває: живеш поруч десять років, розмовляєш, торкаєшся тіла, цілуєш у вуста, дивишся в обличчя, а очей не помічаєш. А вони налилися зеленуватим кольором, укрилися трав’яним килимом, засвітилися смарагдовим світлом. Ох, які же в неї очі! Чисті, глибокі! Саша дивилася на чоловіка, дивилася уважно, а той невідривно роздивлявся зіниці, милувався.

— Гаразд, мамо. Не переживай. Усе буде добре, — сказав він і несподівано встав у повний зріст перед дружиною та легенько погладив її по руці. Вона сторопіла від такого жесту, присунулася до нього й ткнулася в груди; відчула міцний чоловічий запах. Так тривало кілька секунд, і раптом її прорвало. Вона заридала на плечі в чоловіка, застогнала, як поранена ягничка. Шевченко розгубився: дружина плакала, немов річка розкрила греблю. Скільки вона тримала це в собі! Скільки болю, переживань, смутку! Так багато, що робилось моторошно!

Вони ще довго стояли в сінях — здоровенний і незграбний чолов’яга, одягнений у сірий старомодний каптан, штани й валянки, та мініатюрна жінка в легкій синій сукні. Її волосся було акуратно зібране. Ніс розчервонівся, рожеві плями вкрили обличчя. Вона плакала, а він стояв і дивився на неї сумно й трепетно.

В обід Федот уже мчав на санках. Жвавий пирхав, сопів, шумів. На соломі лежав блідий Петро. Чорний кожух тільки підкреслював білизну братового обличчя. Коли вони зустрілися й Федот повів його до «екіпажу», то примітив, як старший Шевченко змарнів, постарів.

— Треба їсти більше, — порадив Федот.

— Подивлюсь, як тебе продірявлять, шо ти будеш їсти, — охав Петро, коли вони спускалися по сходах двоповерхової лікарні.

— Заживе, як на собаці. Шевченки, вони живучі, — помітив Федот.

— Авжеж, аби ноги не протягнути, а так — живучі, — зазначив Петро.

Так вони йшли до санок, перекидаючись короткими фразами. Федот розповів про повстання, про смерть Нестора. Петро насупився ще більше, але промовчав — мабуть, їх колишній сусід сидів скалкою в його серці. Та й що говорити? Петро звинувачував цього старого у своєму пораненні, але при Федоті не поспішав казати.

Вони рушили. Дорога була довга, а стежку занесло суворою слобожанською хуртовиною. У цих краях вітру є де розгулятися! Приплюснуті, невисокі пагорби давали сніговим вихорам достатньо місця і для розбігу, і для широкого польоту. Щоразу Жвавий торував нову стежку, невдоволено й голосно видихаючи на бігу.

— Я хочу сказати тобі, Федоте… — почав Петро. Брат, який тримав віжки, обернувся, мовляв, слухаю тебе! Морозний вітер огортав щоки червоним оксамитом, у степу було тихо, кожне слово чути мало не за версту.

— Ти все-таки подумай, що ось борешся з радянською владою, а дарма, — сказав Петро.

— О, наша пісня гарна. Ти знову за своє? Не борюся я, на шо вона мені потрібна, — грубувато сказав Федот.

— Зате ти їй потрібен! Розумієш, на таких, як ти, вони і будують свій комунізм, — продовжував Петро.

— Який комунізм? Маячня це все.

— Може, і маячня. Але тільки не відчепляться вони від таких, як ти. Зрозумієш ти це нарешті чи ні?

— Ні або так… Яка різниця, Петрику? Хто я такий? Та ніхто. Малий та низький. Не рвуся я в хащі їхні, нехай зі своїм соціалізмом пропадуть пропадом…

— Вони пропадуть, але тільки з тобою разом, Федоте. Скорися й виживеш!

Тут молодший Шевченко різко потягнув на себе віжки. Жвавий загальмував, невдоволено хрустячи снігом.

— Так! Давай з’ясуємо раз і назавжди! Я сам, мені ніхто не потрібен, ні партія, ні бісові ледарі з зірочками на папері. Вони обдирають мене, як липку…

— Та припини ти! Важко йти проти рожна. Ти сам знаєш. Змирися, запишись у колгосп, і по справі!

— Як ти смієш…

Договорити Федот не встиг. З темної діброви до санок наблизилося двоє чоловіків. Один плюгавий, невеличкий на зріст, одягнений у бувалий чорний кожух, а другий — вищий, у старому сірому драповому пальті. Старий темний і кучерявий комір цього пальта одразу кидався в очі порівняно з новенькою попелястою вушанкою.

— Хлопці, закурити не буде? Бо заклякли вже тут, жодної душі навколо, а палити кортить, аж вуха сохнуть, — звернувся плюгавий до Федота.

— Ага, — відповів Шевченко й передав незнайомцю цигарки.

Той прикрився від вітру, зашарудів сірниками, закурив.

— Ну, нам треба їхати, хлопці, — сказав Федот і легко смикнув поводи. Жвавий слухняно зробив два кроки, але високий схопив коня за вузду, зупинив.

— Чекай-чекай, — проговорив плюгавий.

— Чого ти?! — обурився Шевченко.

— Підвези нас до перехрестя, ноги відвалюються, — попросив незнайомець і усміхнувся, показуючи на ліву ногу, взуту в кирзовий чобіт.

— Тю, у чоботах! Ти б ще в постолах тут прогулювався, — засміявся Федот.

— Ось така доля-долечка наша, — лагідно відповів плюгавий.

— Давайте, так скоріше, а то я ось пораненого везу, поспішаю, — пояснив Федот.

Два чоловіки забралися на полози, Жвавий знехотя зрушив із місця санки, напружуючись, пришвидшив крок. Петро спідлоба поглядав на незнайомих: ті, звісивши ноги з рами, зачіпали сніг.

— Так а звідки ви, хлопці? — подав голос високий.

— З району, забрав брата з лікарні, везу додому, — відповів Федот.

— А шо з ним? — поцікавився плюгавий.

— Зайву дірку в боці зробив, — віджартувався Шевченко.

— Он як. Так він не ходить?

— Ходить, але тільки повзком, — спробував знову пожартувати Федот.

— Ясно-ясно, — кивнув плюгавий і раптом замовк.

Жвавий тягнув санки, димчастий пар вилітав із його ніздрів, хрускіт і гуркіт прим’ятого снігового серпанку розлітався від копит.

— Давай стій! — зненацька закричав плюгавий.

Федот інстинктивно потягнув за ремені, кінь застопорився.

— Ах ти, чорт маломірний! Ти чого репетуєш?! — Шевченко повернувся до плюгавого й побачив дуло револьвера.

— Того й репетую. Злізай із санок! — наказав незнайомець.

— Як це злізай? — щиро здивувався Федот.

— От ти йолоп сільський. Санки й кінь твої нам потрібні, — сказав плюгавий і звів курок.

— Ага, — підтвердив високий і дістав з пазухи обріз. — Ми, цей, як його, екс-про-прі-іруєм.

Він задоволено зашипів і навів зброю на Петра. Приголомшений таким ходом подій, Федот не знав, що й відповісти. У ту ж мить плюгавий наказав йому спішитися, а високий перевів обріз упритул на брата.

— Забирай свого немічного. А то другу дірку зробимо йому, кхе-кхе, — посміхнувся високий і показав беззубий рот.

— Хлопці, та що ви? — спробував тільки сказати Федот, але тут маленький грабіжник спрямував дуло в замет і натиснув спусковий гачок. Барабан миттєво прокрутився, пролунало характерне клацання, яке змішалося з приголомшуючим пострілом.

— Не змушуй тебе кінчати, брати гріх на душу, — суворо сказав плюгавий.

Петро дивився на брата й думав, що той зараз полізе в бійку. Як би погано не було їм, але потрібно зупинити родича.

— Федоте, віддай, шо вони хочуть, цілі будемо, — попросив він.

— Щоб я якимось покидькам… — плюгавий обірвав його на півслові, чітко втрапивши рукояткою в підборіддя. Кільце для ременя в широкому русі розрізало шкіру обличчя, удар збив із ніг. Шевченко впав, а два негідники підскочили й почали бити ногами.

— А-а-а! — Він намагався встати, але тут сильний удар коліном перекинув молодшого Шевченка навзнак.

Його били так сильно, що часом Федот піднімав руку, показуючи що, мовляв, годі! — але чолов’яги ще дужче накидалися на нього. Здавалось, що кістки тріщать, ламається скелет, одне стегно немов розкололося. Усі відчуття перетворилися на суцільний біль. Плоть посилала больові сигнали в мозок, наче корабель, що терпить лихо. Федот страшно мукав. Так тривало й тривало, але, коли стало зрозуміло, що він не підніметься, грабіжники скинули Петра в сніг і помчали далеко за горби. Федот лежав. Потім трохи підвівся, спльовуючи кров’ю на білосніжне покривало. Праворуч від нього вмостився Петро, його обличчя перекривилося: біль пронизав тіло, падіння припало на рану.

— Ах ти ж, сука! Кляті пройди! — лаявся Федот. Він матюкався, кричав, стукав по снігу. Його кулак провалився в живіт м’якого замету, залишаючи чорні круглі дірки. Шевченко ніяк не міг заспокоїтися.

Червоний горошок, розсипаний на снігу, привносив яскраві фарби в сіро-білу зиму. Шевченко торкнувся підборіддя — руки забарвилися в той самий вишневий колір, кров струмувала з розсіченої рани.

— Що ж це за оказія? Усе на мене сиплеться, як на проклятого, — обурювався Федот. Він підвівся й поплентався до брата, оглянув його й сів поруч на сніг у заглибині, продавленій санками. Їхніми санками!

— Як же ж так, Петре? — звернувся він до брата.

— Я не знаю, не знаю, — протягнув той і замовк. Хуртовина посилювалася. Вітер кидався на пограбованих із розгону, покриваючи їх із головою, занурюючи в крижану снігову кашу. Їх замітало.

— Так і померти можна, треба йти, — сказав Федот.

— Я не можу, — болісно промовив Петро.

— Ми так помремо! Замерзнемо.

— Може, так і треба, Федоте?

— Здохнути на дорозі, як пес? Нізащо!

— Жартую-жартую. Знаю я тебе, упертого.

— Ото ж бо й воно. Зараз скумекаю, шо робити.

— Давай, кумекай. Бо моя кумекалка геть не працює.

Два брата сиділи на дорозі під лютневою хуртовиною. У низькому сіро-ватному небі пролетіла чорною крапкою ворона. Брудні хмари наполегливо пливли з одного боку небес в інший.

— Жвавого шкода, такий був кінь! Розумний, усе розумів, навіть більше, ніж людина, — сумно сказав Федот.

— Це так. Люди зараз гірші за звірів, — раптом погодився Петро.

— Так а шо ж ти з цими тварюками вась-вась?

— Я не можу інакше. Хочеш, як батько, показувати свою вперту вдачу? Так і загнешся скоро.

— Це вже не має ніякого значення.

Федот замовк. Нічого не хотілося. Хоч правда лежи тут і помирай. Немов усі соки хтось випив. Він висох.

— Як мені бути? Що говорити? Що робити, Петре? — зненацька промовив молодший Шевченко.

— Я ж тобі кажу, — пожвавився брат. — Припини вдавати з себе когось, стань, як усі. Забудь ці татові замашки: «я» та «я». Вступай у колгосп, пливи за течією. Ось побачиш, спокійніше буде.

— Може, і твоя правда… Я уже не знаю, як правильно.

— Правильно жити в тому часі, де ти живеш. Ось червоні хочуть побудувати свій комунізм — і думаєш, побудують? Дідька лисого! Але потрібно підтакувати їм, недоумкам.

— Що ж це за часи настали? І випало ж нам зараз жити.

— Часи не гірші й не кращі, ніж були. Ти тільки стань непримітним, і часи ці, як туман, пройдуть.

— Дивно це…

Вони знову замовкли. Морозний протяг обдував їх, укривав зимною рідиною. Федот глянув на брата.

— Гаразд, я спробую. Сашка от зрадіє, як скажу.

— Так-так. Вона давно бажала, щоб ти заспокоївся. А там, дивись, і посаду якусь собі виб’єш.

— Ага, худим колгоспним коровам хвости крутити.

Федот невесело посміхнувся. Петро глянув на брата. Його кучері, що стирчали з кролячої шапки, запорошило снігом, немов Федот посивів. Обличчя молодшого змарніло, зморщилося.

— Я піду в село. Попрошу когось, приїдемо на санках за тобою. Я швидко.

— Добре, добре.

Петро лежав на снігу, якнайщільніше загорнувшись. Федот пішов, іноді озираючись. Фігура брата темніла на цнотливо-білосніжному покрові. Чим далі Шевченко йшов, тим більш розпливчастою ставала темна пляма.

«Може, і правда краще так? Кому я що намагаюся довести? Бігаю, наче голодний вовк. Ось перестану бунтувати, і ця радянська влада не буде такою жорстокою. А що? Кому подобається, як йому перечать? Я постараюся, Сашо. Буду іншим», — думав він і нечутно давав клятви дружині.

Дорога була не близька. Федот ішов більше години, квапився. Сильний вітер збивав із ніг, білясте холодне борошно гасало по полю, дерева обліплювали снігові грудки. Починало темніти. «Швидше, швидше!» — підганяв він себе. Деколи припускав бігом, ухаючи важкими валянками. Ось уже пагорб — і там, у низині, село. Шевченко спустився вниз, обережно протоптуючи собі стежку. Ноги потопали в м’якій поверхні зими, провалювалися по коліна. Федот поспішав. Ось уже обозна вулиця, тут іти легше.

Ось там далеко його будинок… Тут Шевченкове серце тьохнуло. Він побачив далеко вози, незнайомих людей у чорних куртках. Вони швендяли туди-сюди. Швидше, швидше! Треба поспішати. Бігти, бігти! Дихання почало збиватися, пара валила з рота. Ну ще півсотні сажнів!

Коли Федот примчав до своєї хати, навколо крутилися комсомольці. Метушилися, витягаючи з сараю маленькі мішечки зерна, які напередодні Шевченко акуратно збирав по всьому дворі крупка за крупкою. Минулого разу, коли з нього вимагали здати норми зернових, комсомольці також тягали мішки, які порвались і обсипалися своїм золотим умістом. Він усе зібрав, упакував у коморі, а тепер і це забирають! Як же ж так, де це таке бачили!

Федот розлютився й підбіг до першого комсомольця, який ніс один із таких мішечків.

— Віддай, сука! Віддай! — Шевченко вирвав у нього мішок і забіг у двір.

— Стійте! Хто вам дозволив! У мене нічого немає! — нестямно заволав він.

Кілька двадцятип’ятитисячників зупинилися, але решта діловито нишпорила у дворі — шукали припаси.

— Падлюки! Стійте! — не вгамовувався Федот.

— Товаришу, чому кричите? — раптом почув він голос позаду себе. Озирнувся — дуже мармиза знайома. Хто б це міг бути?

— То чому ви кричите? — продовжував незнайомець.

— Хто сміє відбирати в мене останнє?

— Не ваше, а колективне. Тепер усе в країні спільне.

— Як це спільне?

— Та ось так. Усе належить партії.

Тут Федот почав пригадувати, де він бачив цього типа. Три тижні тому, у хаті-читальні, він говорив про майбутнє соціалізму, віщав про комунізм і загальний достаток.

— Іван Єгорич, я тебе згадав! — закричав Федот.

— Так, це я, — легко погодився Горовий.

— Що тобі треба?

— Ваше зерно, товаришу.

— Немає в мене нічого! Ні!

— Скільки б не говорили, що немає, а знаю, що є.

— Як ти смієш?!

— Смію, ще й як смію.

— Та я тебе…

Федот зробив крок у бік Горового, підняв руку, але той і оком не повів.

— Це ви даремно, товаришу. От як ви думаєте, де ваша дружина й діти? Молодшенька з ляльками?

Шевченка сторопів. Він хотів ударити комуніста, та так, щоб той відлетів за паркан. Добити його, стукати по його нахабному обличчю кулаками, роз’юшити губи ідеолога в кров. Хвиля ненависті накрила його. Федот миттю забув, про що вони говорили з Петром. Ще б пак — у нього не просто забирали зерно, але останні його залишки! Його прирікали на голод!

Дивлячись на очманілу фізію, Горовий розхрабрився.

— Я тебе, сволота куркульська, розчавлю, як клопа. Розмажу по землі, не залишу й сліду, — голос заступника голови з ідеологічної роботи набув залізних ноток.

— Я, я… — намагався сказати бодай щось Федот.

— Ти думаєш, що я такий, як ваш голова? Бачив я його — тюхтій тюхтієм. Новий лад таких не терпить. Тільки найдостойніший потрапить у комунізм.

— Але в мене сім’я…

— В усіх сім’ї. Багато чув я про тебе, Федоте Шевченко. Так от знай, ти тепер у моєму полі зору. Не вислизнеш, не будеш рипатися.

— Я ж нічого…

— Куркулі, як ти, — це зараза, хвороба на тілі суспільства. А знаєш, що з хворобою роблять? Лікують або вирізають гнійне місце.

— Але в мене нічого немає!

— Є, є. Я впевнений. Такі заможні, як ти, ховають мішок-другий про запас. А може, і більше.

— Нема!

— А ось ми зараз і перевіримо. А якщо ти хоч торкнешся когось пальцем, особисто втоплю твою дочку в ставку.

Горовий подивився на Федота, і якийсь зловісний відблиск майнув у його зіницях. Ніби там, за очними яблуками, був прихований хтось інший. Ця сутність сиділа в його супернику й іноді, здавалося, можна було відчути жахливий сморід, що долинав звідти до Шевченка. Навколо зовсім нічим не пахло, сухий лютневий вітер тут же забирав будь-який запах далеко за горби. Але десь у потойбічному світі страшна істота видавала мерзенний, спертий запах, концентрацію всього смороду Всесвіту.

Федота занудило. Він трохи зігнувся, подивився на Горового й відійшов убік. Той поблажливо хмикнув, мовляв, не таким уже й упертим виявився цей Шевченко. Комсомольці й біднота товклися на подвір’ї двору, розбирали в сараї стіни, роздивлялися під стелею й у підлозі, але нічого не знаходили. Вони зібрали якийсь скарб, кілька мішків, чомусь узяли пару лопат, нову косу та серпа.

Іван Єгорович діловито ходив по будівлях. Заглядав у кожний куточок, але нічого цінного не знайшов. Навіть зерна він набрав лише три пуди. Це дуже мало, адже шевченків двір десятий за рахунком, пудів же вони нашкрябали всього двадцять. У сто разів менше, ніж потрібно за планом. Горовий насупився, стукав по стінці в коморі, ходив по колу — нічого. Страшна злість охопила його. Хвиля ненависті накрила, неначе шторм маленьке суденце. Він зненавидів це село, селюків, безпорадних міських комсомольців. Йому огидний був цей селянський душок — суміш гною, сіна, приглушений піт людських тіл. Іван Єгорович запалився яскравою, нелюдською, лютою ворожнечею. Усе навкруги в нього викликало глибоку огиду.

А в цей час Федот тинявся подвір’ям. Він безпорадно, немов малеча, ходив за комсомольцями по п’ятах, ледве стримуючи себе, щоб не вирвати з рук чергове добро, яке вони тягли. Розум Шевченка потьмарився, очі блукали, наштовхувалися на звичні предмети, але не впізнавали їх. Чоловік хитався, як ведмідь, роблячи невпевнені кроки. Нарешті він зайшов у денник, там, де повинен був стояти Жвавий. Сильний кінський запах ударив у ніс. Нерівні сірі дошки прикривали стійло, закриваючи порожнє місце. На підлозі лежала маленька гірка брудно-жовтої соломи. Дверцята були відкриті. Надворі стихло, усі поїхали…

Федот, приголомшений, сів, притулившись до паркану. Світу більше не було. Усі залишки колишнього життя, за які він так відчайдушно чіплявся, зникли в одну мить. Земля посунулася зі своєї осі, і її закручувало кудись у безодню. Федот обхопив голову. Він мовчав, потупивши погляд, зовсім забувши, що його брат замерзає посеред зимової крижаної нескінченності.

Розділ 13

Увечері Горовий явився в колишній куркульський маєток. Цілий день він вештався селом: шукав по дворах, по хатах, по сараях, по коморах — і нічого! Набрав зерна як кіт наплакав, не виконав навіть десятої частини норми. Злість переповнювала його, але і кричати вже не було бажання. Усі його крики зводилися до погроз розстрілу, виключення з партії й повного забуття. Заможні селяни не бажали віддавати своє добро, опиралися щосили.

Іван Єгорович зайшов у коридор, постукав чоботом об чобіт — обтрусив сніг із взуття. У приміщенні, як зазвичай, було темно, хоч око вибий. Хвилинку він постояв, тихо лаючись собі під ніс, поки в повній темряві не почали проступати спочатку невиразні контури, а потім і деталі інтер’єру. Ось хазяйська тумба. Далі — дошки, пофарбовані в бордовий колір: хтось розбив меблі, та не спромігся витягти уламки, кинув тут. Так і залишилася купа безпорадних деревинок. Ось видно лахміття, старі ганчірки, шматки одягу. Усе свідчило про те, що будинок напівпокинутий, а живуть у ньому — так, тимчасові. Саме вони довели будинок до розрухи, ухоркали його своїми корисливими помислами, мерзенними бажаннями, непомірною жадібністю. Розтягли, зруйнували, розікрали! Сморід і хаос. Для них, тимчасових, цей дім нічого не значив; будівля без душі. Не те колишній куркуль: он дивись, як про хату піклувався! У світлий час досі можна розгледіти залишки насиченої бежевої фарби на фасаді: облізлі тонкі шари деінде протерлися, згорнулися в трубочку, оголивши дерев’яну плоть будинку. Мабуть, кожен божий день ходив та поправляв; ось продірявилася огорожа, а тут він збирається поставити велику комору, а там — стійло для десятка породистих рисаків. Усе це господарство було його, от і жалів свою хату, як мале дитя. Тепер — тільки огида й запустіння.

Горовий зітхнув. Не так усе має бути. Місто-сонце. Місто-рай. Кожен працює на своєму місці, віддається повністю партії, будь-яку крихту несе державі, яка і є дім. Для всіх нас. І немає чужинців або ледарів — тільки в загальному русі можна знайти спокій.

— Колись і цей будинок буде блищати, — прошепотів ідеолог і рушив у напівтемряву. У кінці коридору традиційно виднілася світлова пляма. У залі тихо перемовлялися, дзвенів посуд, стукали, відчиняючись, двері.

Коли Горовий опинився в приміщенні, усі замовкли. У кімнатці сиділа Василина, її довготелесий і худий чоловік, незнайомий дядько й струнка дівчина з довгою чорною косою. Одягнена дівчина була в цнотливу закриту сукню. Її жваві, навіть пустотливі очі кинулися на нього, легка посмішка пом’якшила вуста.

— Вітаю, Іване Єгоричу. Чули про вас, чули, — сказала вона.

— Я… так, так, здрастуйте, — нескладно пробурмотів Горовий.

— Мене звати Катря. Катерина Іванівна. Я вчителька місцевої школи, — вона простягла Івану м’яку рожеву долоньку.

— Дуже-дуже приємно, — він стиснув її долоню й подивився в очі. Ті вже не бігали спритно, а втупились у його лице. Раптом від цього погляду Горовому стало ніяково. Не те щоб він соромився або переймався, швидше так сильно втомився, що йому менш за все хотілося стикатися з ким-небудь. Усередині — порожньо, як у діжці. Слова — зайві.

— Не хочете присісти? — запитала Катря.

— Е… Ну… Мабуть, — відповів, вагаючись, Іван Єгорич.

Він сів у потерте старе крісло. Повернулася Василина, несучи куркульську золотисту тацю. Вона поставила її на столик — на таці лежало три великі картоплини, один шматок сала й окраєць хліба.

«Негусто», — подумав Горовий. Цей натюрморт викликав у нього якийсь жаль — гарна таріль іскрилася золотисто-лимонним кольором, демонструючи майстерне гравірування, витончені лінії. І тут — груба, убога їжа.

— Ви надовго до нас? — Катря не вгамовувалася.

— На скільки треба, — грубувато сказав Горовий.

— Товариш приїхав на тиждень, — утрутилася Василина.

— Дуже цікаво, а коли все ж таки ми побудуємо комунізм? — переключилася Катря на іншу тему.

— Швидше, ніж усім здається, — похмуро пробуркав Іван.

— Хочеться, щоб усе змінилося, — мрійливо протягнула Катря.

Настала незручна тиша. Худорлявий покрутився, схопив хліб із салом і заходився жувати. Тут Горовий подивився на нього уважніше, замислився.

— Як вас звати? — запитав він.

— Костя, — прошепелявив чоловік.

— А, Костя. Так, так. А чому я вас сьогодні не бачив на зборах? — грізно запитав Іван.

Співрозмовник перестав жувати й трохи тупувато подивився на Горового.

— Я у колгоспі, коровам сіно розвожу, — пробурмотів Костя.

— Він був зайнятий, але якщо ви скажете, звичайно, прийде, — вставила Василина.

— Прийду-прийду, — кивнув головою чоловік.

Горовий хотів був щось сказати, але замовк. Василина стояла перед ним у широкій бежевій сукні. Тканина не здатна була утримати її форми, тому груди випирали, підкреслюючи талію жінки.

— Гаразд, розберемося, — протягнув Іван, — завтра з’явитеся в моє розпорядження.

Костя закивав і взяв картоплину з таці. Горовий уважно оглянув його: худий, як каланча. Рухи повільні, погляд розлогий. Безвольний тип, тюхтій. Хоч би щось корисне зробив для партії. Постій-но, а можна його застосувати для благої справи! Якась недобра тінь майнула по фізіономії Івана, наче хтось напоумив його… Він зло примружився.

— Дозвольте вас запитати, Іване Єгоричу. Звідки стільки ворогів, адже ми буржуїв вигнали? — поцікавилася Катря.

— А? Так… Ну, розумієте, класова боротьба починається з думок. Усі одноосібники прагнуть думати про себе, як про центр світу, але Партія і Держава — це і є центр.

— Але хіба не можна їх перевчити?

— Воно-то можна, але складно й довго. Тому нам треба брати де переконанням, де силою, а де хитрістю.

— І виходить?

Горовий замовк. Йому найменше хотілося говорити про власні невдачі. Селюки вперті, не те, що робочий клас на заводах. Ті більш слухняні, бо звикли, що є господар. Тепер Партія — наш рульовий і Велика ідея — наш господар. А ось селяни ніяк не могли це прийняти.

— Важко, товариші, важко.

— А що я можу зробити, чим допомогти? — зголосилася Катря.

Іван хотів спочатку сказати, що нічим, але раптом йому прийшла в голову ідея.

— А скільки дітей до вас ходить у школу?

— Усього? Тридцять п’ять.

— І все вміють писати?

— Майже. Я другий рік тут, як школа утворилася. Дітки розумні, швидко схоплюють.

— А скільки заможних?

— Чоловік десять. А що?

Іван Єгорич просвітлів, пожвавішав. Йому раптом здалося, що навіть гасова лампа на тумбі засвітилася яскравим нафтовим світлом. Блиск і позолота покрили старі речі, розставлені в кімнатці. Стомлений, знесилений, Горовий був сповнений гіркоти й печалі. Але тепер у голові промайнула ще одна думка, ніби схопила його за комір і понесла геть із цих темних сільських місць.

— Так, давайте вийдемо, ну, скажімо, на кухню, Катерино, — звернувся він до вчительки. Та здивувалася, але встала й пішла слідом за Горовим. Той зайшов до сусіднього приміщення. Ще одна гасниця витрачала паливо, пелюстка жовтого полум’я, укладена в скляну колбу, відчайдушно тріпотіла. Піч палала жаром. На столі було порожньо. Навколо стрибали півсвіт і півтіні. Як тільки Катря зайшла, Іван прикрив двері, поставив стілець біля столу й сам присів з іншого боку. Трохи помовчавши, він приступив до розповіді — що потрібно зробити і якою ціною. З кожним словом у нього вселялася впевненість, що він зможе перемогти цих нікчемних селюків. Як вони взагалі посміли стати між ним і світлим майбутнім?! Горовий ні перед чим не зупиниться, розшматує всіх, розкидає по землі. Власний план так надихнув його самого, що Іван раптово заусміхався, очі заблищали, а думки стали чистими й холодними, як лютневий сніг.

Наступний ранок почався з хуртовини. Вона стукала у вікна, билася, як причинна. Мороз міцнішав. Село затихло, рідко коли чувся роздратований гавкіт собаки або кострубатий хрип голодного ворона. Ніхто не виходив із хат. Люди сховалися, ніби їх і немає. Горовий прокинувся в доброму гуморі. Так, зараз справи йдуть туго, що й казати, погані справи. Але сьогодні-завтра все зміниться! Він добереться до запасів куркулів, а якщо хтось встане на його шляху — розстріляє. Ні більше, ні менше. Ніхто не сміє йому перечити! Ніхто!

Тут Іван згадав про Василину. Нерозумне бажання знову охопило його. Чоловічий організм, ласий на хіть, відпочивши, давав про себе знати. У кальсонах чоловіча частина підвелася, заскиглила, вимагаючи ласки. Як йому захотілося жінку! Що взагалі коїться в голові?! Усе перемішалося. Обов’язок вимагає, аби він був відданий серцем партії, а плоть вимагає, аби її задовольнили.

— Може, так і треба? Узяти бабу й жити собі на втіху? — раптом подумалося Горовому. У ньому боролися два єства, два почини. Та й що таке життя, як не протиставлення? Якщо Господь і влаштовував землю, то тільки на протиріччях: земля і небо, вода і пустеля, вітер і задуха. Ось і Іван боровся зі своїм звіриним. Бажав великого, а був ласим на мале. Вірив у Ідею, але спокушався на плоть.

— Чортові думки! Хоч кошмари поки не сняться. А ось із Костею потрібно розібратися, — сказав він сам собі й одягнув сірі, сталеві штани.

Ближче до обіду до нього в хату-читальню прийшов Костя. Комсомольці знову повернулися з ранкового походу ні з чим. Двадцять пудів та два десятка курей. П’ять птахів відразу зарубали, приготували. А що? Ротів ціла юрма, жерти всім треба! І вони збирали з селян то зерно, то худобу. Так от, прийшов Костя в той час, коли Іван поглинав курячу ніжку. На столі були розкидані циркуляри, повідомлення, накази, вимоги. Ціла гора паперів. У них наполягали, просили, погрожували покарати за невиконання плану. По всій країні текли струмками такими папірці, розтікалися, починаючи від Кремля, у республіки, столиці, райони, села. Кожен із них — потенційний вирок. І чекає кат на свою жертву, і чекає жертва неминучого. Іншим разом Іван Єгорович матюкався б, рвав і метав, побачивши непокору партії. Він знав, чим це загрожує, і схвалював покарання, адже тільки так можна досягти результату з цими людьми. Адже вони, як стадо баранів, розуміють тільки батіг. Але зараз комуніст був спокійний. Учора до пізньої ночі він розмовляв із Катрею, пояснив їй ситуацію й розповів про план. Ідея Горового надихнула дівчину, вона запропонувала, як найкраще підійти до цього питання. Завтрашній день усе вирішить. Завтра — Рубікон, який Іван перейде й ніколи не зможе повернутися. Він розумів це серцем, відчував, як усе зміниться в одну мить, трапиться щось неймовірне. Для селюків — у фізичному світі, а для нього — у духовному.

Тому зараз він спокійно пережовував куряче м’ясо, запивав чаєм зі срібного підстаканника, відкушував хліб, що кришився в руках. Костя зайшов до приміщення, одягнений у широку куфайку, стояв і сором’язливо м’яв хутряний капелюх, топтався в мишачих валянках.

— А, проходь-проходь, — махнув Іван у бік крісла.

Чолов’яга слухняно сів біля довгого столу. Це колись був панський кабінет. Тоді біля стінки стояли полиці, забиті книгами, а також сервант із чайним сервізом. Велика картина висіла на тлі зелених, трав’янистих шпалер. Але зараз нічого цього не було — полиці стояли порожні, як покинуті нори. Дверцята серванта були давно відламані, від сервізу залишилося два порцелянові горнятка. На місці картини виднівся квадрат більш насиченого зеленого кольору.

— Хочу вам, Костянтине, доручити особливо важливу справу, — сказав Горовий.

— Важливу? Це як? — запитав Костя.

«Ну, бовдур! Розумом не блищить», — подумав Іван, але зовні м’яко й добродушно посміхнувся.

— Це означає, що справа може вплинути на долю країни, — офіційно оголосив він.

— Он як! Боязко мені щось, — сказав Костя.

— З якого приводу, дозвольте запитати, вам «боязко»? — поцікавився Горовий.

— Шо не впораюся, обнадію й не впораюся, — відверто зізнався чолов’яга.

— Це ви, Костянтине, себе недооцінюєте. Ваших здібностей більш, ніж достатньо.

— Правда?

— Ну звичайно! От ви думаєте, що працюєте в колгоспі, годуєте своїх корів і все? Ні, ви таким чином забезпечуєте молоком робітників на заводі, учителів у школі, червоноармійців у армії. Велику справу робите, товаришу дорогий.

— Я, якось, цей… не думав…

— Ось-ось. А ви подумайте. Скажу більше. Я приготував вам важливе доручення.

— Яке це?

— Гей-гей! Не поспішайте. Коли я сказав «важливе», значить, просто так про нього дзвонити не потрібно.

— Зрозумів-зрозумів.

— Так ось. Потрібно терміново відвезти ось цей пакет у район. Адресу вказано. Зараз усі партійці зайняті збором зерна, мені і послати толком нема кого. А я покладаюся на вас, довіряюся вам душею.

— Та я…

— Ніяких заперечень. До вечора повернетеся. Це наказ!

Такий тон збентежив Костянтина. Загиблий голова, звичайно, матюкав його в сорок поверхів. Навіть намагався в пику дати, лаяв і шпиняв з усякого приводу. Але щоб ось так, по-військовому, «наказ» і крапка? Та ніколи в житті! Можна сказати, що вперше він відчув себе в лавах людей, що крокують кудись за горизонт. Йому випала колона з транспарантами і прапорами, що марширувала за наказом Партії. Це вона веде їх, молодих, сміливих, за своїм великим розсудом, а розсуд цей — мудрий. Але дуже вже то незвично!

Дивлячись, як засумнівався чоловік, Іван продовжив:

— Тут головне — безпека. Нікому й нічого. А потім, може, я допоможу тобі пробитися далі. Станеш заступником голови.

— Я?

— Ну, не я ж!

Горовий усміхнувся. «Ох і колода. І що тільки Василина в ньому знайшла?» — подумав він. Костя зволікав. Він водив губами, ніби намагався щось сказати, але замість цього марно відкривав рота, наче риба.

— Так! Усе вирішено. Ось папери, їдьте на колгоспній упряжці, тільки нікому не кажіть куди й навіщо. Довіряти тепер нікому не можна!

— Е… Я… Добре!

Костянтин простягнув руку й узяв конверт. Він підвівся, хотів був щось сказати, але нічого не спромігся вимовити.

— Запам’ятайте: цілком таємно! А ввечері поговоримо, як вас просунути по кар’єрних сходах.

Усі ці слова, обіцянки, надії зовсім збили з пантелику Костянтина. Він так само стискав свою вицвілу пошарпану заячу шапку. Кілька років тому Костя знайшов її в будинку колишнього куркуля. З хати все вивезли, а ось шапка валялася за великим комодом. Бог знає, хто її туди кинув. Нічого ж свого в Кості не було. Ось і з Василиною йому житло підвернулося чуже: вона була племінницею покійного голови, і той підселив молодят у куркульський будинок. Костя тихий, спокійний, невередливий. Та й навіщо комизитися — живи собі своє маленьке життя, нічого більше, ніж поїсти й поспати. А тут — заступник голови! Дивно все це… З такими думками Костя залишив кабінет, а обличчя Горового розпливлося в усмішці.

Увечері він прийшов до хати, де проживав. Ідеолога зустрів уже звично темний коридор, довгі стіни, затишна, але обшарпана кімната. Василина вишивала, ритмічно втикаючи голку в матерію, провертала її, а потім витягувала з другого боку. Гасниця тліла. У приміщенні було тепло. Ось же ж куркульня проклята, може так побудувати будинок, що обігріваються всі кімнати! Вони привіталися. Іван стомлено сів у крісло.

— Василино, будьте ласкаві, зробіть мені поїсти. Може, картоплі зваріть, — попросив він.

Жінка з розумінням кивнула, устала, відклала шитво. Вона пішла на кухню, а Горовий трохи насупився. Якесь невідоме досі збудження охопило його. У голові поплили образи, фігури, особи. Він раптом згадав усіх, буквально всіх поіменно, кого угробив. Сергій, Володимир, Афон, Анастасія, Никифор, Степан… Ні, усіх не перелічити! Скільки їх, ворогів народу, які засумнівалися в істинності намірів влади! Немислимо, як буржуйська зараза поширюється. Таких людей дедалі більше й більше. Вони — інфекція в організмі країни. Паразити. Від них потрібно лікувати. Ось і Костя — туди ж до списку. Не повернеться він ані сьогодні, ані завтра вранці. Папір, який йому дав Горовий, адресувався в НКВС. Він свідчив: подавець цього документу є зрадник Батьківщини, підкуркульник, який оселився в хаті колишнього мироїда, таким чином привласнивши собі його майно. Зрадив інтереси комуністів і заграє з буржуазними покидьками. Підпис — заступник голови району з ідеологічної роботи Горовий. З таким описом Костю одразу посадять у карцер, завтра відправлять у місцеву в’язницю, а післязавтра він, стікаючи кров’ю, спльовуючи вибиті зуби, поламаними кострубатими пальцями буде тримати олівець, щоб вивести свою карлючку-прізвище на аркуші з визнанням. А після-післязавтра його посадять у «столипінський» вагон і умчить він Костянтина в далекі простори Півночі, де судилося йому замерзнути в тайзі під час спроби втечі. Усі ці думки привели раптом Івана Єгоровича в надзвичайне, можна сказати, шалене збудження. Так буває, коли вперше вбиваєш людину, дивишся на труп і не можеш усвідомити, що сталося. І тут зненацька, в одну мить, ти розумієш, що став новим Каїном і згубив свого брата. Але замість каяття в серці накопичується злість. Дика, неконтрольована, диявольська. Так, він знищив їх усіх! Він вирішив, що їм не потрібно жити! Він тепер замість Бога визначає, хто буде існувати, а хто розтане в небутті. Він і є Бог!

Горовий змінився в обличчі. Погляд його став жорстким, пронизливим. Немає йому супротивника. Немає такого, хто кине йому виклик. Іван Єгорович раптом відчув себе таким сильним — і водночас таким жалюгідним… Йому так захотілося відчути тепло! Ніжне, жіноче. Нехай баба пестить його, нехай утішає, змиє його душевний біль, усі ці страждання гордості та це роздвоєння особистості. Він устав. Поправив бляклу сорочку, пошиту у військовому стилі. Пішов до кухні. Василина копирсалася в пічці, стежила, як булькає й кипить вода з картоплею. Водночас вона наливала чай у склянку, що одразу зафарбовувалась брунатним.

— Скоро, скоро, Іване Єгоровичу, зараз уже буде готове, — сказала вона.

— Так-так, — неуважно пробурмотів той і сів позаду жінки на табурет. Товстий, відгодований зад Василини миготів перед очима Горового. Він намагався відвернутися, але не мав на це сил. Комуніст не міг відвести погляд, адже тоді лізли думки набагато страшніші, убивчі. Що з ним відбувається? Як себе втихомирити? Як учинити?

— Нате вам поки чайку, а зараз і картопелька буде, — особливо м’яко сказала Василина.

— От спасибі, — приглушеним голосом відповів Іван.

— Я тільки ось наварила на двох. Скоро чоловік повернеться, сказав, що у справах поїхав, — дбайливо продовжила вона.

— У справах, у справах, — докладно повторив Горовий.

Жінка відійшла від столу, відкрила шафку й спробувала дістати з верхньої полиці глиняну баночку з приправами. Вона встала навшпиньки, її поділ задрався, оголивши м’ясисті білі стегна. Тут Іван підскочив, ухопив бабу й повернув до себе обличчям. Від несподіванки та зойкнула.

— Ляж зі мною, немає сил терпіти! — загарчав він.

— Як? Ти що?! Відпусти!

— Ні!

— Шо ти! Відпусти!

— Ти не комизься, гірше буде!

— Та як ти смієш!

Василина спробувала вирватися, але Горовий учепився в неї, не даючи й на сантиметр віддалитися.

— Здурів? Іди!

— Так, здурів. Ти мене з розуму звела.

— Господь із тобою, іроде! Я поскаржуся!

— Кому? Прошу одного, не опирайся, піддайся мені.

— Як ти?.. Що ти?.. Тварюка!

Вона розмахнулася, спробувала вдарити його невеликим глечиком, але Іван вчасно підняв руку й горщик розбився об лікоть. Дрібні шматочки попадали на підлогу.

— Ах ти, сука!

Він навідліг ударив Василину, та схопилася за щоку, похитнулася, утратила координацію. Цим скористався Іван — схопив її, розгорнув і повалив на підлогу. Розсунув руки, навис над нею.

— Відпусти! Гад, шо ти робиш?!

— Ти мене розпалила, сама винна. Ходиш тут, світиш задом!

— Коли я…

— Дивись, будеш пручатися, згною на Соловках.

— Прийди до тями…

— Я при тямі. Ще й як при тямі! Попереджаю — або віддайся, або здохни.

Останні слова Іван не сказав, а прогарчав. Крапельки слини бризнули на обличчя Василини. Вона зблідла, стиснулася. Страшний відблиск в очах Горового до первісного трепету злякав її. Жінка заціпеніла, ніби під поглядом удава. Зненацька їй стало так страшно, як буває, коли в сутінках бачиш диявола в контурі дерев. Ось же він, стоїть у чорній примарній повітряній піні, гойдається на вітру в нічному саду. Немає більш страшного видіння, ніж це. А тут — немов вона подивилась просто в зіниці сатани. На мить їй здалося, що ті зіниці звузилися до прямої смуги, по-котячи. Василина відчувала, наче пекельний сморід наповнив усю кухню. Утілення світового зла прийшло до неї. Вона запанікувала. Послабила руки, розтягнулася у весь зріст. Горовий побачив, як жінка піддалася. Розбурханий, він відпустив її долоню, доторкнувся до сукні, незграбно спробував розстебнути ґудзики, але йому не вдавалося. У люті він схопив край, смикнув його. Відлетіли ґудзики, задзвеніли по підлозі, закружляли й затихли. Іван із пристрастю закотив Василинину білизну, яка ледь утримувала налиті груди. Уп’явся в сосок, хапав жіночу плоть, навіть, здавалося, злегка гарчав. Він оголював свою жертву, торкаючись до сороміцьких місць і тремтячи від збудження. Коли він у неї увійшов, то булькання води в каструлі припинилося — вона википіла. Ще кілька хвилин — і по кухоньці поплив запах горілої картоплі. Аромат був спочатку навіть приємним, але після став важким. З часом він перетворився на справжній огидний сморід. Цей сморід кружляв над напівголим чоловіком, який порався з жінкою, що покірно відвернулася вбік. Її гарні блакитні очі зблякли, утратили колір. Замість світло-синього вони заповнилися чимось каламутним, на вигляд страхітливим. Утратили різкість, розпливлися під серпанком. Погляд жінки наповнив тваринний жах.

Розділ 14

Федот не міг заснути. У хаті вже зменшили яскравість гасової лампи, залишивши тліти маленьку червону пелюстку полум’я в скляній оболонці. Саша, стомлена хатньою роботою, заснула. Відвернувшись до стінки, вона тихо сопіла. Діти принишкли, теж занурилися в глибини сну. На іншому кінці будинку у своїй кімнаті спав Петро. Коли його кинули посеред поля, він, не дочекавшись допомоги, намагався йти по втоптаній дорозі, але марно — пройшов тридцять аршинів і впав знесиленим. Тільки пізно ввечері за ним приїхав брат. Поруч із ним на санях сидів сусід Микита, літній чолов’яга з непривабливим обличчям. Федот тримав у руках сокиру й боязко озирався навсібіч. Він марно шукав хоч якихось слідів Жвавого, але той, зведений грабіжниками, розчинився в сніговій кошлатій завірюсі. Немає більше коня! І санок! І багато чого вже немає. На Федотовому обличчі застигла маска жалю. Не себе він шкодував, а бідну тварину, яка зникла в чужих людей. Ех, як же ж так, Жвавий! Хто тебе погладить, приголубить? Із ким можна буде ще поговорити без докорів і стогонів? Ні з ким… Життя подробилося, як горіх під молотком. Так він зустрів брата — злий, пригнічений і з темним лезом сокири.

Коли вони привезли Петра додому, той охав і стогнав щохвилини. Зле йому було тілом так само, як погано було на душі у Федота. Пораненого Шевченка обмили, оглянули. Наявне було невелике обмороження пальців ніг, і злегка кровоточила рана від кульового поранення. Оклигає, виживе. Та й що говорити, у Шевченків увесь рід такий — здорові, угодовані, рум’яні. Ось батько жив би і жив, якби духом не впав після Революції та не вщух, мов рослина. І сини його звикли і до важкої праці в полі, і до не дуже радісного селянського життя взагалі. А коли радіти? Працювати потрібно. «Потрібно. А кому це потрібно?» — подумалося Федоту. Від цієї думки йому стало раптом нестерпно гірко. Він просто відчував цю гіркоту в роті, немов полину наївся. Хотілося сплюнути, виполоскати рота, але не допоможе. Знав він, що гірше стає з кожним днем, уже не відаєш, коли це припиниться.

Молодший Шевченко лежав у напівтемряві. Рожеві відсвіти з печі просочувалися крізь сіро-темні тіні. Гасниця тліла сірниковою голівкою. Бліда смуга місячного простирадла спадала з вузького віконця на чорну підлогу. У голові розсипалися думки, розліталися голоси, неначе намальовані, пливли в каламутній далині свідомості. «Як же ж гірко! Ой, як гірко», — сухо пробурмотів він. Відразу йому згадалося, що ніхто не поховав Нестора. Так він, мабуть, і лежить у снігу, навіть, може, обгризений звірами. Не по-людськи! Федота так схвилювала ця думка, що він хотів схопитися й бігти до лісу просто зараз, але де там — була безпросвітна ніч. Уся нечисть вийшла на стежки, можна і не повернутися живим. Перевертаючись і смикаючись, він довго не міг заснути, усе думав і думав. Коли нарешті потік думок став рідшим, обмілів, як літня річка, а потім і зовсім пересох, Федот провалився в порожній і просторий сон.

Рано-вранці він уже ступав по сніжній поверхні, продавлюючи глибокі рівні сліди. Він закутався, в одній руці тримав ту ж сокиру, а в другій — піку. Потрібно було викопати в землі хоч невелику яму, аби поховати колишнього сусіда. Йому здавалося, що він зараз побачить його останки, обгризені до кісток, роздерті нутрощі, кишки, що випали. Ці видіння кидали його в остуду, турбували всю дорогу. Та й як це — бачити те, що приховано в людині? Прикритий шкіряною оболонкою, організм береже в собі безліч огидних частин. До чого ж воно влаштовано непривабливо, нудотно, лячно — це людське тіло! Навіть більше, ніж у тварин. Бо тварина є плоть землі, а людина — її душа. Тому вигляд розкритого людського тіла такий незвичний і мерзенний.

Ще трохи; ось і та галявина. Він обережно ступав настом, немов це була трясовина. Ось тут сталася колотнеча, значить, десь має залишатися труп. Ось — опуклий горбок. Треба розрити. Федот заходився розгрібати снігову купу, але, на жаль, докопався до обмерзлої землі, і нічого. Так було і вдруге, і втретє, поки він не побачив збоку непримітну хвилястість на рівній поверхні. Шевченко обережно підійшов, торкнувся рукавицею, заглибився і відчув щось тверде. Є! Рухаючи долонею на всі боки, розчистив шматок горбка, оголивши сіро-зелену тканину. Змітаючи сніг і знімаючи шар за шаром, Федот побачив людину. Хоча не все сталося так, як він собі уявляв. Сірозеленість поширилася, перетворившись у солдатську шинель. На ногах чорніли кирзові чоботи. Стирчали посинілі руки. Це червоноармієць, який хотів його вбити! Ось воно як, значить, він розкопав свого душогуба. Чоловік трохи відступив. Обличчя загиблого селянин не став розкривати. Та й що дивитися на цю закривавлену пику? Собаці — собача смерть. Нехай тут так і лежить — звір поласує. Йому стало раптом нестерпно зле, гірше, ніж зазвичай. Ніби він дивився зараз на себе, ніби не солдатик там лежав, а він сам — умерз у лісовий ґрунт, з’єднався з лісом.

«Ось яка вона, смерть. Потворна, немов відьма. Холодна, як лід. Противна й жорстока», — думав селянин. Він почистив сніг на шинелі, скинув, ніби борошно зі столу, тонку снігову стружку і продовжував, поки не показалася золотиста бляха на ремені. У квадратній окантовці виднілася зірка, посеред якої застигли серп і молот.

— Диявольська позначка, — пробурмотів Федот.

Після відійшов далі в пошуках свого померлого сусіда. Як на зло — немає його, немов провалився в товщу землі, просочився в густі шари ґрунту. Шевченко ступав по перині снігу, залишаючи вм`ятини і ямки. Нишпорив пікою і туди, і сюди. Тіла не було. Невже поглинули його вовки?! Навколо було тільки безмежне біле простирадло та могутні стовбури високих ялин.

Шевченко почухав голову. Він уже обнишпорив усю округу — трупа немає. Тільки зібрався йти, як почув позаду хрускіт гілок. Обернувся — брунатна туша повільно наближається до нього. Ведмідь! Шатун! Звідки вони в цих краях? Забрів невідомо звідкіля. Глухий рик, повільний крок… У цей час вони особливо злі, не знають спокою й сну. Федот озирнувся — звір рухався спокійно, неначе йому ні до чого немає діла. Він навіть опустив голову й брів, як вівця, іноді поглядаючи вперед. Поки не стало надто пізно, Шевченко вирішив залізти на дерево, щоб перечекати, коли ведмідь пройде далі. Заклавши сокиру за пояс і схопивши піку, Федот потягнувся до гілки старого дерева, ногами підпер стовбур і рвонув угору. Піднявся й поліз вище. Дякувати Богові, вітер піддував з іншого боку й шатун не відчув його. Чоловік заліз якнайвище, причаївся.

Брунатна пляма виднілася на мармуровому тлі. Звір обминув дерево, де сховався Федот, і наблизився до снігового горбика. У ньому, як в труні, виднівся труп червоноармійця. Голодний ведмідь почав обнюхувати тіло, намагався зрозуміти, що за тухлий запах пробивається крізь крижану кірку. Він нахилив морду, водячи нею в різні боки над зеленіючою тканиною. Потім добрався до синьо-блакитної руки, присипаної снігом. Сильне, широке дихання розпорошило сніговий покрив, відкривши змертвілу плоть. Тварина ще раз глибоко вдихнула, розкриваючи ніздрі. Трупний запашок став відчуватися набагато сильніше. Їжа! Майже миттєво ведмідь надкусив знайдене, яке піддатливо хруснуло, і заплямкав мертвою плоттю.

Федот щойно запримітив, що звір схилився над червоноармійцем і повільно водив мордою. Шевченко в цей момент висів на дереві, у п’яти аршинах від дивної пари. Ведмідь страшенно налякав його, та й що сказати — він узагалі бачив такого звіра вдруге в житті. У цих краях вони — рідкість. Страх розплився в душі, проникаючи в усі куточки. Перечекати тут, краще перечекати! Нехай звірюка наб’є черево, а що — трупу вже байдуже. Що йому тепер? І тут, на цих думках, щось сколихнулося всередині, наче лід в ополонці. Федот раптом подумав: а ось якби його так кинули на розтерзання диким звірам? Від людини після смерті залишається лише оболонка, яку, мов покинутий будинок, потрібно зберегти…

Федот зітхнув. Ох, це ж його прагнення бути правильним! Ось і зараз терзає його, не дає спокою. Шевченко трохи подався вперед — подивитися, що там робить ведмідь; однією долонею вчепився за гілку, перенісши трохи своє тіло. Тут із руки випала піка, із гострим і противним звуком полетівши вниз. Бух! Ведмідь повернув голову, завмер. Звук розтривожив його. Він відірвався від поглинання трупу й зробив кілька кроків, напружено вдивляючись у лісову далечінь. Шевченко, розтягнувшись, спробував пересунутися назад, ближче до стовбура, повів рукою, намагаючись ухопитися за невеличкий, на дві п’яді, сук. Але тут рукавиця ковзнула по зледенілій корі, Федот сіпнувся, не втримався, тіло втратило рівновагу, він звалився на нижню гілку, зачепився рукою, провисів секунду й полетів униз. Ще гілка, падіння пом’якшало, але пальці вперто не хотіли схопити товсті, укриті гидкою крижаною кіркою відгалуження, ковзали й розтискалися. Три аршини, і він звалився в сніг. Приземлення невідомого об’єкта ще більше здивувало ведмедя, який підвівся на задні лапи й погрозливо загарчав. Йому здалося, що чужинець захотів поласувати його їжею, тому він сприйняв це падіння як раптову атаку невідомого звіра, що лазить по деревах.

Федот плюхнувся до м’якої перини снігу, який піддався й прийняв його до морозної гущі. Добре, що в падінні Шевченко встиг вихопити сокиру й направити її лезом від себе, інакше він розпоров би власне черево: безглузда й випадкова смерть. Щойно він приземлився, як почув дикий, глухий рик. Шатун повільно йшов на двох лапах у його бік, а потім зненацька з тупуватим гуркотом опустився на чотири й побіг на чужинця. Шевченко стрепенувся, підвівся на ноги, і тут велика туша налетіла на нього, збила з ніг. Майже в цю ж секунду чоловік устромив у бік оскаженілої тварини сокиру. Ведмідь завив, трохи подався ліворуч і, колошматячи лапами по снігу, поповз до Федота. Божевільний біль пронизав тіло ведмедя. Сокира так і залишилася стирчати в його боці, вище лопатки. Ведмідь остаточно опустився в сніг. Цієї секунди було достатньо, щоб чоловік відкотився, підвівся й навіть витягнув руку — хотів дістатися до інструмента. Але марно! Ведмідь засмикався, намагаючись вигризти сокиру. Федот позадкував.

У голові було лише дві думки: «дерево!» і «тікати!» Відступаючи назад, він дивився, як ошаліла звірюка совається заметами, намагаючись дотягнутися до держака сокири. Лезо завдавало тварині нестерпного болю. Але, зрозумівши, що вгамувати його не можливо, ведмідь розвернувся й подивився на кривдника. Пролунав грізний рик. Федот тим часом відповзав і відповзав. Він страшенно шкодував, що випустив піку з рук і був тепер цілком беззбройним перед ікластою дикою брунатною потворою. Звір зробив два кроки, але вже не ризикував знову бігти на ворога. Потрусив головою. Кривава слина розлетілася з пащі — від болю ведмідь прикусив язика і став ще злішим. Шатун загарчав. Спочатку тихо, потім дужче.

«Якщо залишуся без руки або ноги, але живим, вважай — пощастило», — подумав Федот. Він задкував, а звір наближався. Знову пролунав рик, і сильний застояний сморід дикої тварини вдарив у ніс. Запах був схожим на те, як пахне випатраний шлунок свині. «Тільки б жити, хоч як», — знову подумав Шевченко. Вони наблизилися до трупа: чолов’яга, позадкувавши спиною, а хижак — наступаючи. Ще мить — і він кинеться на ворога! Федот уперся руками в щось і зрозумів, що дістався до мерця. Його замерзлі, почервонілі долоні (рукавиці впали під час падіння) доторкнулися до вмурованої в сніг тканини. Він спробував трохи піднятися, аби подолати перешкоду. І тут він відчув щось тверде. Дерев’яне. Це приклад гвинтівки! Тієї ж секунди звір побіг на людину. Федот переніс своє тіло в напівоберті, опинився позаду трупа й схопив зброю. Смикнув її, але де там — гвинтівка примерзла. Ведмідь миттєво опинився біля чоловіка, заніс пазуристу лапу, мітивши в голову. Шевченко безуспішно смикав примерзлу зброю і якимось невідомим, шостим почуттям усвідомив, що потрібно кинути даремний поки що приклад: він схопив руку мерця й виставив її перед собою, підставивши під укус величезних жовтих іклів. Мертва плоть піддалася під ними. Пролунало нудотне «клац!» — ведмідь перекусив руку, і лікоть із долонею тепер звисав із пащі, а шинельна тканина зникала в ній. Тварина задрижала, намагаючись одночасно доїсти м’ясо й виплюнути неїстівний рукав. Усе це відбувалося прямо перед очима у Федота.

Чи можна описати почуття, які виникають у той час, коли перед твоїм обличчям клацає звірина щелепа, розпалена й страшенно розлючена тварина кидається, догризаючи тіло мерця, а ти намагаєшся відірвати від землі приморожену до трупа гвинтівку? Зігнувши пальці, Шевченко встромив їх у крижаний пласт. Закричав. Загарчав. Заволав диким голосом, немов звір. Залізяка нарешті піддалася, із тріском відірвалася. Ведмідь же якраз упорався з шинеллю й кинувся на Федота. А той розгорнув гвинтівку й встромив штика прямо тварині в око. Шатун завив, шарпонув лапою чужорідне тіло, через що відчув нестерпний біль. Пролунав рик, сповнений убивчого страждання, потім стогін, хрип, сопіння. Ведмідь смикнувся, по шерсті пробігло сильне тремтіння, і він звалився на сидячого перед трупом Федота. Брунатна туша придавила людину. Від падіння гвинтівка зрушилася, розламавши рану. Кров линула на кожух Шевченка. Вищирений писок приземлився біля його обличчя. Гарячі краплі звірячої слини падали на шкіру й тут же загусали огидним, смердючим слизом.

Кілька хвилин Шевченко лежав, придавлений звірячим трупом. До смороду слини додався сморід брудної шерсті ведмедя. Федот дивився в небо. Там паперово-білі рвані хмари прикривали тендітну блакить. Нагорі все застигло, скуте морозом. Хмари стояли над лісом, холодне сонце виблискувало сріблястими променями з туманної товщі. Шевченко нічого не хотів. Він так утомився! Кудись біжить, щось робить. Із чимось бореться. Скільки в нього залишилося сил? А спробуй розібратися. Здавалося, ніби він виснажився, голодував, а тепер ледве повзе по стежці життя. Федот зітхнув.

— Потрібно зібратися, встати та йти. Тільки дім і сім’я в мене залишилися, — із гіркотою пробурмотів він, шукаючи причин для існування.

Він звільнився, виліз з-під туші. Відкинув її. Бог ти мій! Який худий! Ведмідь лежав на снігу, і навіть густе хутро не могло приховати його змарнілої плоті. Поневірявся він по лісі, не знаючи, куди себе пристосувати.

— Просто як я, — усміхнувся Федот.

Він оглянув тушу, подумав, що варто сходити за санками й притягти її додому. Часи зараз такі ж худі, як і цей звір. Перебирати харчами не доводиться. Шевченко подивився на труп червоноармійця, розчистив від снігу його обличчя. Молодий, худорлявий, стрункий. І як його сюди занесло?

— Клята радянська влада, як я її ненавиджу, — суворо сказав Шевченко. Подумав, що треба взяти з дому кайло й лопату, а коли повернеться, поховати бійця. Мабуть, так по-християнськи — прощати ворогів своїх, хоча б і після смерті.

Він сховав у кущах гвинтівку — може, і згодиться — та пішов у бік села. Шлях не близький, тому він поспішав — потрібно дізнатися, як там Петро й дівчата. Ліда мала вже повернутися зі школи.

Коли він зайшов до себе в хату, Сашка зойкнула й мало не впала в нестямі. Ще б пак: верхня частина чоловікового кожуха була залита червоним — свіжою кров’ю. На обличчі чітка яскраво-малинова подряпина (ведмідь зачепив), сам весь у снігу, та ще й пре від нього чимось таким, як із помийниці.

— Господи! Як тобі так попало? — кинулася вона до Федота.

— Ех, мамо. Що не день, то тінь на тин. Із ведмедем боровся, — буденно сказав той.

— Як боровся?! — зойкнула Саша й присіла на лавку.

— Руками, — злобно всміхнувся Федот. — Дурна, як боровся, напав на мене клишоногий, а я його підрізав.

— Який клишоногий? — не могла прийти до тями Сашка.

— Волохатий, — знову посміхнувся той.

Але бачачи, що дружині зовсім погано, пом’якшав.

— Не переживай, жіночко. Усе вже позаду, — із надією сказав він. І тут раптом присів поруч, поклав голову на коліна дружині. Федот відразу відчув цей сильний жіночий аромат — дух дому, чогось смачного і вплетений у нього запах жіночого тіла. Влаштувавшись на колінах у дружини, він раптом заспокоївся. Йому так хотілося відсторонитися від цієї земної суєти, знайти в чомусь умиротворення, і ось він відчув його тут!

Сашка дивилася на голову чоловіка й не могла зрозуміти: Федот це? Усе воював, бився з кимось. Відстоював, наполягав. Але ось щоб так — опуститися, влягтися й мирно лежати? Уже не розуміла, що більше її здивувало в нинішньому дні: кров на одязі чоловіка або його ніжність? Тут підійшли дівчатка. Старша, Ліда, дивлячись на не бачену досі картину, сіла поруч із матір’ю на лавці, а молодшенька, Зоя, опустилася на підлогу ближче до батька. Четверо з’єдналися, якимось несподіваним побитом раптом приліпилися одне до одного. Єдине, що було в них на світі, — це вони самі. Федот не хотів вставати. Тіло і душа розслабилися, немов знайшли те, що так довго й страдницьки досі шукали. Йому стало добре. Сашка крадькома витерла сльозу. Діти мовчали. Це тривало хвилину. Маленька, крихітна хвилина в родині Шевченків. Напевно, в інших не було й такого — найменшої миті возз’єднання. Люди бігають, пхаються, але завжди нарізно. А зараз — усі вони, як виявилося, усередині чогось цілого і єдиного.

Тут у двері забарабанили. А через десять секунд на порозі виникла шинель червоноармійця, і позаду нього стали з’являтися інші: шкіряні куртки, мишачі міські пальта, сільські бідні діряві куфайки. І ось вони натовпом увалилися прямо до хати. Але вся ця юрба в одну секунду раптом розступилася й крізь прохід, що утворився, пройшло сіре пальто з темними засохлими кривавими цятками на комірі — Іван Єгорич Горовий.

Федот схопився.

— Як ви смієте?! Що таке! Як ви смієте сюди вриватися? — заволав він.

Дівчатка зіщулилися. Сашка схопилася, боячись, аби чогось не накоїв її чоловік, стала в оборонну позу. Шевченко ще дужче закричав, але заступник голови виконкому з ідеологічної роботи не поворухнувся. Жоден м’яз не сіпнувся на його сухому, худому обличчі. Глибоко посаджені очі зі злістю свердлили Федота, ніби хотіли пропалити в ньому дірку. Маска презирства застигла, не змінюючись.

— Вам, товаришу Шевченко, не варто так єрепенитися. Ми влада, і прийшли сюди по законному праву сильного. Бо тільки сильний може створити справедливість, — спокійно сказав Горовий.

— Справедливість?! — задихнувся Федот. — Яка справедливість?

— Народна. Істинна. Вічна, — урочисто промовив Іван Єгорович.

Шевченко застогнав.

— Чого заявилися? Залиште нас! — промимрив він.

— Залишити? Чого вже, залишимо, якщо щось залишиться, — загадково пробурчав Горовий.

— Кого? Та ви, іроди, усе забрали! У мене нічого немає! — крикнув Федот.

— Ні? Перевіримо, — наказав Іван Єгорич.

І звелів піти в денник. Натовп розгорнулася, по кілька чоловік просочуючись у прохід, а останнім потік Горовий. Шевченко стояв і не знав, що робити. Його очі розширилися. Руки затрусилися. Злість і безсилля накрили одночасно. Він побіг слідом за комуністами. Сашка — за ним. Ті, що прийшли, уже заповнили денник. Запах Жвавого все ще було чути в приміщенні. Сухе пожовкле сіно височіло незайманою купою. Загородка пустувала.

— Так-так, — простягнув Горовий.

Відчинив двері й зайшов у загородку. Потоптався, стукнув лопатою, копнув кілька разів, поки залізне лезо не вперлося в дерев’яний настил.

— Зняти! — наказав він.

І кілька молодих хлопців тут же кинулися з ломиками, вибиваючи дошки, пробиваючи діру. Ще кілька хвилин — і в підлозі зачорнів невеликий отвір.

— А зараз ми подивимося, що там, — сказав Горовий, узяв заздалегідь приготовану гасову лампу, присів й опустив її вниз. Золотисте світло розпливлося на темному тлі, вириваючи з пітьми мішки з зерном.

— Усе дістати! — знову скомандував Горовий.

Федот намагався кинутися на нього, але тупий удар у голову ззаду збив його з ніг — червоноармієць, приготувавшись, чекав цього моменту й ударив щосили. Чоловіки навалилися на Шевченка, скрутили його. Сашка, що стояла позаду натовпу, закричала. Її пронизливий і дзвінкий крик пронісся селом. Дочки почули — і теж побігли на подвір’я. А цієї миті Федот лежав на брудній підлозі, усипаній шматками дощок, тонкими трісками, соломою, грудками землі, кінськими нечистотами. Його притиснули, задавили, утихомирили. Навколо тупцювало з десяток людей. Кілька вже почали витягувати зерно з криївки, крекчучи й постогнуючи. Щільно набиті пузаті мішки передавалися з рук у руки. Після їх уже тягли в приготований обоз, щоб відвезти у величезні комори, розташовані під містом. Туди приходило зерно з найближчих сіл — широким яєчно-жовтим потоком.

Спустошували хату за хатою. Село за селом. Область за областю. Усю Україну. У великих кремлівських кабінетах звіти про здобуте зерно щотижня лягали на стіл мордатого, вусатого грузина, який пихкав люлькою. Він із незворушним виглядом вичитував кожну цифру, кому, кожен пуд. Сотні тисяч пудів. Із них — 36 пудів зі схованки Шевченка. 12 мішків. Ще один пуд — у маленькій бочці. Але вусатий незворушний тип знати не знав, яка кого тут частка. Для нього це було сухою статистикою, завдяки якій він продасть зерно за кордон, отримає валюту, пустить її на велике будівництво заводів і залізниць. І тоді його влада буде міцнішою, хватка сильнішою, дихання спокійнішим. А заради цього не гріх принести в жертву пару-трійку мільйонів. СРСР — країна без горизонту, баби ще народять.

Так думав грузин, або ж просто байдуже втупився в листок — для Федота вже не було різниці. Його останні запаси забирають. Те, що він приховав, аби хоч трохи посіяти навесні, щоб потім узимку не здохнути від голоду. Він вдихав важкий сморід на підлозі й мовчав.

Горовий присів поруч із ним навпочіпки.

— Ось я вас, Шевченку, запримітив ще з першої зустрічі. Подумав, що куркуль. Кулак. Одноосібник. І моя була правда. Як бачите, — махнув він у бік схованки.

— Ти сука. Гнида, паскуда, — спробував вирватися Федот.

— А ось це абсолютно марно. Мене таким не пробити. Я вас, як клопів, давив і буду давити, — незворушно продовжував Горовий.

— А-а-а! — застогнав Шевченко.

Тут Сашка вирвалася з лещат чолов’яги, який її притримував, підскочила до Федота.

— Облиште його! Облиште!

На крик матері підбігли діти. Дівчатка плакали. Їхні тонкі темні сукні майоріли на морозному протязі. Волосся сплуталося, дитячі тільця тремтіли.

— Вгамуйте її, я сказав! — гримнув Горовий, не встаючи від Шевченка.

Потім опустився ще нижче, так, щоб можна було розгледіти обличчя селянина.

— Ти, мабуть, думаєш, звідки я знаю про твій схрон? — уїдливо запитав він.

Федот тупо мукав.

— А я тобі скажу — донька твоя, Ліда, розповіла. Усе начисто, — прорипів Іван Єгорич.

— Брешеш ти, мерзото! Брешеш! — подав голос Шевченко.

— Чому ж це я брешу, — солоденьким голоском простягнув Горовий. — Не брешу я тобі.

— Стерво! Ти падлюка! — заволав бранець.

— Так ось, — стримано продовжував Горовий. — У школі, за моєю вказівкою, діти писали твір. Учителька розповіла, що ми будуємо світле майбутнє й для цього не вистачає зерна. Щоб усі люди на землі були щасливими. А ось деякі дорослі цього не розуміють, але ви ж, діти, гарні й слухняні?

Іван Єгорич передражнив жіночий голос, промовив останні слова тонше й вище.

— «Чемні, слухняні!» — закричали діти й написали, де їхні батьки приховали зерно. Усього кілька слів. Але яких слів! Важливих, потрібних! До речі, ось, дивись. — Іван Єгорич поліз у кишеню й витяг зім’ятий паперовий аркуш. Він урочисто розгорнув його й прочитав голосно і виразно: — У деннику, у підлозі.

А потім зле й переможно подивився на Федота. Помахав папірцем біля його носа і обережно сховав у кишеню.

— Ось і все, дострибався, голубчику. Іменем радянської держави постановляю: сім’ю Шевченка розкуркулити, забрати все майно, а їх вислати з Української соціалістичної республіки на виправні роботи. Крапка! — із надривом прошепотів Горовий.

Федот хотів щось сказати, але подих перехопило, він зіщулився, зігнувся. Його немов паралізувало, скувало. Шевченко переривчасто вдихав, не в силах видихнути. Усе помутніло, розмилося, смазалося. Він краєм ока побачив Ліду. Її нечіткий образ раптом став різким і зрозумілим. Дівчинка притулилася до мами, від страху розкривши рота, учепилася за зелену кофту Саші. Донька дивилася на батька, погляд з’єднався з крапочками в батькових очах, немов вони виявилися прив’язаними. Дитина не могла поворухнутися, тремтіла, як сухий лист на лютневому вітру. Вона менше з усіх розуміла, яке страхіття їх чекає попереду.

Розділ 15

На збори — лише година. У дворі повно червоноармійців. Шкіряні куртки миготіли в своїй чорноті, як грішні янголи на білому лютневому снігу. Якісь вигуки, лайка, лайка… Обоз, навантажений зерном, яке жовтіло неприродною, запаленою плямою на тлі блідої зими. Мішки акуратно складено й розкладено на санях; вони готові вирушити в засіки батьківщини. Шевченко з ґанку дивився на своє добро, відібране в нього. Потрібно піти в сарай, зібрати інструменти, мотузки, кілки, цвяхи та іншу будівельну амуніцію. Він не знав, куди їх відправлять, але здогадувався, що можуть викинути просто посеред поля, і тоді виживання буде залежати від того, наскільки він зараз підготується. Після того, як Горовий оголосив вирок, раптово, за якихось кілька хвилин, холод і прозорість наповнили свідомість Федота. Він так довго боровся! Так відчайдушно опирався! Саме тому напруження виявилося надмірним — в один момент усе всередині обірвалося. Шевченко лежав на землі, приклавши голову до чорнозему й на якусь мить з’єднався з плоттю планети, неначе став із нею одним цілим. Спочатку йому хотілося придушити на місці Горового, потім — скочити, і нехай розстріляють при спробі до втечі. Але Сашка так дивилася, діти плакали, боялися. Хто їх захистить? Завтра замерзнуть десь у льодах, і пиши пропало. Ні вже. Вони виживуть. Він усе зробить, і чорт із ним, з цим селом! Усе одно нічого не залишилося. Пропади воно геть! Ненависть і злість тепер його доля. Тому Федот поплентався на ватяних ногах у сарай, а після — у комору.

Через годину до хати під’їхав Горовий у супроводі комуністів. Темною цівкою приїжджі потекли у двір, додавши пару чорних курток до інших шкірянок. У Горового сьогодні справ було безліч. Таких, як Шевченко, назбиралося з десяток селян. Усіх їх треба розкуркулити, а майно — розпродати. Зерно потекло в район, план можна виконати, тільки ще потрібно натиснути. Іван Єгорович зліз із санок, пройшов на подвір’я й став посеред двору з непокритою головою. Його волосся заплутав морозний вітер, який торкався чола й натирав червоним вуха. Горовий дивився на метушню, поглядав, як Шевченко складає речі на санки, приготовлені для нього: вузли, торби, валіза, пательня. «Навіщо тобі пательня, покидьок? Ти навіть не знаєш, куди тобі приготовано потрапити, а там пательня не знадобиться», — думав заступник із ідеологічної роботи. За цей час зовні зібралися селяни — нерівною масою, в похмурих кожухах, у пухових сіреньких хустках, шапки набакир. Вони дивилися й дивилися. І тоді Горовий раптом усвідомив, що він — переможець. Він вищий від цього наброду. Він — вищий! Усі ці людці не варті й одного його пальця, тому що майбутнє покірно схилилося, розпласталося перед Горовим. Перед посланцем партії. Такі думки приходили до його замерзлої голови. Ззаду миготів Шевченко, але підійти не смів — поруч із Іваном Єгоровичем постійно стояло двоє червоноармійців, готових знищити будь-кого. Тому Федот не наважувався. Сашка з кам’яним обличчям виносила одяг, вбирала дівчат і не знала, куди їй податися. Неминучість від’їзду настільки захопила сім’ю Шевченка, що вони покірно, автоматично збирали речі. Лише поранений Петро намагався поговорити з Мачулою, але його вже не слухали — усе одно, наказ розкуркулити скасувати ніхто не міг. Та й дивилися тепер на Петра з підозрою — під його носом брат ховав зерно, а значить, він теж сприяв ворогові народу.

І ось речі завантажено. Федот виніс останній пакунок із хати, повільно пішов до санок. Там уже вмостилися діти, Сашка, старший брат. До воза приставили двох бійців, які будуть їхати слідом. Візник — молодий «двадцятип`ятисячник». Шевченко ніс продукти, загорнуті в лляну міцну тканину. Свої останні продукти… Ледве пересуваючись, він проплив повз Горового, намагався не дивитися йому в очі, опустив свої. А той, навпаки, учепився в нього своїм поглядом, супроводжував кожен крок, не відпускав ні на секунду. Федот відчув цей погляд, але руки відтягував вантаж, а попереду махала йому дружина. Не було іншого виходу, як прийняти свій хресний шлях і пройти його. Тому Шевченко востаннє перетинав власний двір тихо, спокійно. Комуністи обступили його, за огорожею вже стояли бідняки, щоб увірватися до покинутого житла й розтягнути добро, яке там лишилось. Федот пересувався в повному мовчанні, у такому беззвучному, від якого йому раптом захотілося, щоб навколо кричали, плювалися, лаялися. Краще б його били! Так було б легше. Але кругом панувала тиша. Боже, яка принизлива тиша! Від цього стало нестерпно сумно, тужно, паскудно.

Федот дістався до санок. Посеред двору залишився стояти Горовий, дивлячись прямо на нього. Шевченко озирнувся, аби подивитися на свою хату востаннє, і зіткнувся з холодним, огидним поглядом Іван Єгоровича. Той височів усе так само з непокритою головою, завмерши і почервонівши. Але його очі — очі були дикі, страшні, божевільні. Замість того, щоб попрощатися з хатою, Федот втупився прямо в очі свого ворога. Хотів відвести погляд, але куди там! Горовий зачаровував його й таки зачарував. Це був погляд стародавнього змія, що звисає з забороненого дерева в райському саду. Можливо, Горовий чекав, що зараз Федот підбіжить до нього й упаде в ноги, буде благати про пощаду, визнавати провину. Візьме плід і надкусить його, прийме віру в комунізм, як справжню. А може, Іван Єгорович дивився на Шевченка просто так, і йому було все одно, хто той і що з ним станеться далі. Комуніст бачив перед собою не заможного селянина, а деталь, яка зламалася, і він викинув її, відновивши таким чином механізм. Чи так це було, чи ні — тепер не знайти відповіді.

Горовий пішов із двору й попрямував вулицею до будинку іншого кулака. Віз повільно рушив. Сашка завила, як підстрелена вовчиця. Діти заволали слідом за матір`ю. Біднота кинулася у хвіртку, одразу створивши тисняву. Хто розбитніший, протиснувся й побіг до входу в хату. Односельці штурмували колишнє житло Шевченка. Лунали крики, прокляття, зойки. Дехто вже схопив дитячі санки, приставлені до стіни, і потягнув із двору. Кілька людей проникло всередину. Почалося розграбування.

А тим часом санки все віддалялися; ось зараз поворот — і зовсім будинок пропаде з очей. Візник поганяв двох коней. Бив їх батогом, намагався розворушити. Петро заціпенів. І тільки Федот потягнувся до одного з ганчіркових вузлів, трохи послабив його, розв’язав. Після засунув руку, намацав дерев’яний предмет, витягнув на третину знайдене.

Санки вискочили на об`їзну дорогу й покинули село. Завірюха посилилася, кидалася своїм сніжним тілом на подорожніх, била й била їх довгими крижаними лапами. А Федот їхав, ні на кого не звертаючи уваги — він із надією дивився в нерухомі великі очі сумного іконописного Христа.

Коли їх посадили у вагон, поїзд ще дві години стояв на станції. На підлозі у вагоні було розкидано солому, подекуди виднілися роздавлені засохлі кінські екскременти. У лівому кутку вже сиділа одна сім’я: бородатий чолов’яга в бежевому з червоним кожусі, із товстим, м’ясистим обличчям; під стать йому була й дружина — кругловида, рожевощока, із великим носом. Вона колисала дитину, а мужик насупився й без емоцій дивився на нових пасажирів. Двері раз за разом із вереском розсувалися, з’являлися гострі будьонівки, заштовхували нових заляканих селян. І ще. І ще. Поки вагон не було забито під зав’язку. Діти, сумки, торби, валізи. Одні навіть приперли скриню, абияк затягли її, поставивши навпроти входу. Троє молодих хлопців сіли біля скрині, розкрили ганчіркові згортки й узялися їсти — тріщали малосольним огірком і розганяли аромат свіжекопченого сала. Шевченки влаштувалися в самому кінці вагона. Федот підклав на підлогу тюки, зробивши щось на зразок ліжка. Братові постелив із мішковини, набрав під низ соломи. Припаси сховав біля стінки. Попереду — дорога довга, їжі мало, тому потрібно берегти, думав він.

А між тим, ніхто не повідомив, куди їх відправляють. Мовчазний районний комісар прийняв документи на сім’ю Шевченка за підписом Горового, направив їх на залізничну станцію й звелів залізти до вагону. Ось і всі формальності.

— Сука, як же так, — раптом хриплувато подав голос Петро.

— Ти, чорт, при дітях не лайся, — відповіла моментально Сашка.

— Немає слів, як же так? Я ж завжди їм прислуговував, — обурювався Петро.

— Ці гниди тобі й відплатили, — включився до розмови Федот.

— Гниди? Якого дідька ти заховав зерно? — голос старшого брата ще більше посилився.

— Отакої! Бовдуре, а що б ми їли? Лушпиння пшеничне? — загарчав у відповідь Федот.

— Може, і лушпиння, а тепер ти землю будеш жерти! — підвищив голосище Петро.

— Зате не лизав сраки красноперим! — із надривом оголосив Федот.

— Тихіше ти, клятий. Почують! — уже на чоловіка пирхнула Сашка.

— Мовчи! Тебе не питають! — гаркнув Федот.

— Ах, не питають?! А чого ти, чорт кучерявий, розкомандувався? — почала протестувати дружина.

— Ось як ти заспівала?! Ще, може, скажеш мені картуза надіти й червоний прапор у руках понести? Хрону вам слизького! — На обличчі Федота з’явилася гримаса відчаю й злості.

— Завалив нас хронами, по горло вже насипав, — несподівано спокійно відповіла Сашка.

Їй хотілося зараз вилаяти чоловіка, стукнути його чимось, але одне зупиняло — бачила, як Федот мучиться. Не його одного тут вина, та й Лідка по дитячій своїй наївності видала секрет. А Петро усе поглядає на Сашку, так, мабуть, і хоче помацати за жіночі місця. Зв’язався зі своїми комуністами! Може, ті б і менше чули про Федота — а так у всіх на виду. Усі, усі винні.

Сперечатися більше нікому не хотілося. Крізь тонкі щілини піддував зимовий вітер. Було зимно, хотілося вибігти й бігти, куди очі дивляться. Але який там! Усюди червоноармійці — ходять, як годиться, при зброї. Немає звідси виходу, окрім як у труні.

Вони мовчали. Дитина в протилежному кутку голосно заплакала. Молоді здоровані лягли спати. Селяни намагалися вмоститися на своїх двох аршинах, розкладали майно, укладали діточок, які злякано озиралися в сірій напівтемряві вагона. Федот нарахував тут вісім сімей. Вісім маленьких кружечків. Сорок дві душі. Люд притиснувся одне до одного — рідне до рідного. Так тепліше. Так одна маленька надія на виживання стає більшою, з’єднується з такими ж дрібними надіями. Розкуркулені покірно намагалися облаштувати свій похідний побут. Тут щілина вхідних дверей прикрилася, почулися вигуки, гавкіт собак. Після заторохтіло залізо замка, який убирав усередину себе тверду плоть ключа. Це сполучення супроводжувалося тонкими залізними стогонами замка, що податливо прийняв шток із зубчиками, борідкою, виступами. Ключ повернувся, заскрипів і замовк. Солдат поторкав засув — міцно тримає. Сховав в’язку ключів і пішов до наступного вагону. Ще півгодини — і поїзд різко рушив. Він повільно набирав хід. Потім трохи захитався, проїхавши стрілочний переїзд, і заскрипів своїми дерев’яними обмороженими дошками.

Минула година. Стало темно та тихо. Селяни примовкли. Могло здатися, що вони померли. Їх не стало, усе втратило свою плотську суть. Темні грудочки їхніх тіл височіли, як маленькі могильні пагорби. Смерть приміряла на них своє вбрання. Стало страшно й безнадійно. Не було чути жодного шереху. І тільки пара, яка здіймалася від дихання на секунду над їхніми обличчями і тієї ж миті розчинялася в морозному повітрі, показувала, що сорок дві душі поки ще живі.

Федот не міг заснути. Їхали вже третю годину. Монотонним стукотом по рейках колеса нагадували, що їхнє вигнання тільки почалося. Він підвівся, хитаючись і переступаючи через тіла, попрямував до дверей. Там крізь щілину іноді прослизав срібний промінь світла, на мить розтягувався по підлозі, а потім зникав. Шевченко сів і дивився на платформи, які миготіли, на залізничні розв’язки, перегони, самотні каламутні ліхтарі на станції. Йому це все було дивно — інші пейзажі й будови. Він же далі району ніколи в житті не виїздив, усе в селі та в селі. На якусь мить йому стало цікаво — світ великий, а він такий маленький. Як усе влаштовано, що планета крутиться день і ніч поперемінно, життя існує, не зважаючи ні на що? Федот прислухався до себе: у серці розпливалися дикий біль, відчай, тваринна злість, але водночас напрочуд стало й легше. Як йому набридли ці побори, податки, норми! Може, цей довгий і холодний поїзд відвезе його туди, де не потрібно щодня боротися з самим собою, а можна буде просто обробляти землю і, нарешті, заспокоїтися.

— От було б добре, — мрійливо протягнув Федот.

— Що добре? — пролунав збоку скрипучий голос.

Від несподіванки Шевченко здригнувся, обернувся й побачив перед собою сухуватого старого з короткою білою бородою й сивим волоссям, яке стирчало з боків шапки-вушанки. Старий дивився на Федота й навіть, як здавалося в темряві, безгучно ворушив губами.

— Е-е-е, — потягнув Шевченко.

— Слова забув, мабуть? — прошепелявив дідуган.

— Та ні, — нарешті видавив із себе Федот.

— Так а що «було б добре»? — не вгавав дід.

Його зморшкувате обличчя гладив промінь світла, що проникав через двері. Висвітлював жовту старечу шкіру, глибокі канави зморшок, наче намальовані, надзвичайно сині очі. Ця картина вразила Федота. Дід їхав помирати в далекі краї, залишивши свій будинок, рідних, землю, до якої так часто торкався, коли орав у полі. І тепер він дивився на Шевченка уважно, немов той був його відображенням.

— Я, дідусю, кажу, що добре було б почати все спочатку, — відповів Федот.

— А-а-а, — у свою чергу простягнув старий. — Ну, це минеться.

— Що минеться? — поцікавився Федот.

— Бажання нового, ось що, — несподівано глибоко відповів дідуган.

— Як це? — дивувався Шевченко.

— А так! Людина кожного разу думає, що ось зараз усе зміниться. Та тіко воно зміниться, лише як людина змінить себе, — загнув старий.

— А ти закрутив, діду. Так що, уже й помріяти не можна? — спробував продовжити розмову Федот.

— Ех, синку, усі негаразди від мрій. Вони примушують людину заплющувати очі на те, що вона справді бачить, а звідси все лихо, — докладно зауважив старий.

Федот хотів посперечатися з ним, довести, що, тільки маючи бажання вирватися з замкнутого кола, можна перестати крутитися на одному колесі, але тут молодшенька Зоя запхинькала. Сашка прокинулася, запереймалася, спробувала заспокоїти доньку. Але та плакала, стогнала. Шевченко подивився на діда, кивнув головою, мовляв, ще договоримо, і почав пробиратися до своїх, минаючи тіла селян, що спали. Він дістався до свого кутка. Дружина гладила доньку по голівці, поправивши їй пухову хустку, що прикривала лоба.

— Що з нею? — спитав Федот.

— Не знаю, — схвильовано відповіла Сашка, тримаючи доньку за руку. Прокинулася Ліда, почав крутитися Петро.

— Пити, пити, — простягнула дитячим голоском Зоя.

— Дай їй попити, — сказав дружині Федот.

— Нема, ось не встигла я набрати. Солдатська фляга й глечик, але то все випили, — виправдовувалася Сашка.

— Пити, — знову пробурмотіла Зоя.

Федот глянув на неї, потім на Сашку. Та винувато опустила очі. Вона завжди намагалася догодити чоловікові. Буває, сперечається з ним, але всередині — покірна. Жіночу покірність можна порівняти з диханням: воно є, відбувається, але його часом не помічаєш. Так і Федот гиркав на дружину, лаяв її, указував, але вона, жінка, була відданою йому, з’єдналася з ним тілом і душею. Лагідність — це прояв сили, а не безсилля. Сашка приготувалася до того, що зараз чоловік почне її лаяти на чому світ стоїть: що вона не зауважила, не дбає про дітей, але раптом сталося неймовірне. Федот глянув на Олександру, нахилився й поцілував дружину в чоло. Таке траплялося всього пару раз у житті. У чоловіків ніжність не дуже різноманітна, але зараз Федот із такою м’якістю й теплотою доторкнувся до її шкіри, що Сашці захотілося теж заридати слідом за дочкою.

— Я вас образити не дам. Ви все, що в мене є. Зараз поміркую, — сказав він і пішов по вагону.

Тут поїзд різко зупинився, сіпнувся, завмер. Це була невідома нічна станція. Добре освітлена платформа. Снігові замети сусідили з почищеною стежкою. По ній вешталися солдати, якісь чоловіки, баби. Мабуть, підсаджували ще вигнанців. Шевченко притиснувся до дверної щілини. Подекуди серед снігів видно було бетонну плоть сірої естакади. Легкий вітер розносив дрібний порошок сніжного пилу.

Тут із залізним вереском двері розкрилася, хвиля світла обдала жовтими бризками усіх, хто лежав. Селяни заворушилися. Унизу стояло четверо осіб — пухкенька баба з трьома пакунками, низенький чоловік у кожусі та двоє діточок — хлопчиків років із п’ять-сім.

Їх підганяло троє червоноармійців. Чолов’яга допоміг бабі забратися до вагону, підштовхуючи її під товстий зад, а потім почав передавати їй нехитре майно, яке вона акуратно розкладала по підлозі. Федот висунув голову.

— Товаришу, товаришу, води не знайдеться у вас? Нам би окропу — донька просить, — заблагав він.

— Не годиться. Ти ворог народу, — несподівано грубо відрізав найстарший вусатий боєць.

— Та який я ворог, товаришу? Усе життя пахав, як та кобила, світу білого не бачив, — відповів Федот.

— Поговори мені, ворог. Знаю я вас, продався буржуям! — продовжив вусатий.

— Та я на очі не бачив жодного буржуя! Як же мені йому продатися? — намагався перевести в жарт Шевченко.

— Знаємо ми вас, гадів! — відрізав боєць.

— Гад не рогат, — знов пробував посміхнутися Федот. — Я нічого поганого не робив, тіко сіяв і косив. Осьо дивись, які руки.

Шевченко простягнув свої мозолясті, грубі долоні, у які в’ївся бруд.

— Легше там! Сиди й не висовуйся, — відреагував червоноармієць.

— Сім’я вся тут, хіба я їх залишу? Товаришу, допоможи нам, а? — благав Шевченко.

Чолов’яга з бабою все ще вовтузилися. Скидали якісь ганчірки, мішки, садили дітей.

— Петровичу! Петровичу! — раптом із платформи нестямно заволав хрипкий чоловічий голос.

Вусатий боєць, який і виявився цим самим Петровичем, озирнувся, вилаявся й побіг до того, хто кликав його. Біля вагона залишилися стояти двоє молодих червоноармійців, які допомагали чоловікові забратися у вагон.

— Хлопці, помилуйте нас. Донечка води просить, дайте хоча б снігу набрати. Або он — у каптьорці окропу. У мене жінка, брат поранений та двоє діточок. Помремо, засохнемо, — почав благати Федот.

Один із солдатів байдуже подивився на нього, хотів уже зачинити двері, але інший, чорненький із прищавим обличчям, зупинив його:

— Я сходжу з ним. Швидко все зробимо, — сказав він.

Другий хотів було заперечити, але потім байдуже знизав плечима, мовляв, раз ти такий добрий, то бери всю відповідальність на себе.

— Давай, дядьку. Тільки швидко, — махнув він Федоту.

Той на радощах мало не випав із вагону. Крикнув Сашці, та принесла стару флягу й невеликий глечик. Стрибнув і пішов швидким кроком за червоноармійцем.

— А що, дядьку, велике в тебе було господарство? — запитав боєць на ходу.

— Ой, велике, синку. Кінець поля інколи не видно, — розповів коротко Федот.

— А мене тато, коли я був малим, брав на ріллю. Земля чорна, розкрилася, уся в борознах. Такий запах стояв! Ах, як згадаю, не можу заспокоїтися, — несподівано сказав молодий солдат.

Шевченко здивувався одкровенню червоноармійця. Звідки він? Мабуть, із села, що так із пристрастю говорить про оранку.

— А ти… — хотів був уже запитати Федот, але солдат підійшов до невеличкої будівлі з яскравими жовтуватими вікнами й постукав. Правда, він тут же штовхнув ногою двері, і вони опинилися в низькій хатинці, де сиділи червоноармійці, залізничні робітники, якась бабуся поралася біля печі-буржуйки, готувала їжу. У ніс вдарив сморід онуч, сильний аромат махорки й настояного поту. Усе це приправлялося приємним запахом картоплі, яка наразі варилася.

— Давай сюди, наберу окропу, — сказав боєць.

Федот, що слідував за молодим, подав флягу й глечик. Солдат відійшов у куток, де на печі стояв великий залізний чан, і став набирати воду. Шевченко озирнувся. Червоноармійці забігали сюди погрітися, випити чогось гарячого, попліткувати й далі на пост — зима нині жорстока, норовиста. Завірюха та заметіль, а куркулів усе везуть і везуть. Ешелон за ешелоном.

Двоє червоноармійців сиділо з залізними кружками — посьорбували слабенький чай. Тут один із них підвів голову та уважно подивився на Федота.

— Ти диви. Так це ж Вітька Кучерявий! — якось радісно закричав він.

— Який Вітька? — очманіло запитав Шевченко.

Солдат схопився, опинився біля нього.

— А ну зніми шапку! — наказав він.

— Це ще навіщо? — спробував сказати Федот.

— Я сказав, зніми! — наполягав солдат.

Шевченко неохоче стягнув свою добротну шапку й машинально поправив темне кучеряве волосся.

— Ось ті наті! Я ж сказав, Вітька Кучерявий! — радісно вигукнув боєць.

Тут підійшов червоноармієць-землероб, простягнув Федоту воду.

— Який це Вітька? — запитав молодий боєць.

— Як який? Так місцевий злодюжка, пограбував нещодавно самого голову міськвиконкому. Галасу було, виття з усіх боків. Шукали-шукали, але не знайшли, — відрапортував обвинувач.

— Що це ще за Вітька? Ніякий я не Вітька, я Федот, — злякано заговорив Шевченко.

— Поговори мені тут ще! Ця скотина ховається вже рік по усіх закутках!

— Я не той! Не той я! Не Вітька!

— Так ми тобі й повірили!

— Чесне слово!

— Ага, чесний ти наш.

Солдат наступав на нього, а потім раптово повернувся, щоб підняти трьохлінійку, приставлену до стіни. Шевченко зрозумів — справи зовсім кепські. Зараз його заарештують, і тоді він ніколи не побачить ані Сашки, ані дітей, ані брата. Недовго думаючи, він голосно видихнув, жбурнув глечик собі під ноги. Той із тріском розлетілися на брунатні частини, вода вихлюпнулася, покрила всіх мокрими плямами. Тієї ж миті Шевченко повернувся й вискочив із кімнатки, грюкнув дверима та подався до залізничних колій. Яке ж було його здивування, коли поїзду не виявилося на призначеному місці! Порожньо, наче його й не було тут ніколи. З каптерки висипалися червоноармійці. Почувся галас, матюки, прокльони. Рухомий раптовими криками, Федот вискочив на колію й побіг у темряву. Позаду нього пролунав постріл. Куля з гуркотом ударилася об залізо іржавої рейки. Ще одна лягла зовсім далеко. Шевченко затиснув в одній руці заповітну флягу, а другою притримував хутряну шапку. Він незграбно, високо піднімав ноги, перестрибуючи через шпали, і мчав все далі в нічну темряву, зливаючись із чорнотою залізничного полотна.

Крики ще лунали позаду. Глухий постріл. Дзвін. Федот спотикнувся, упав і майже миттєво підхопився. Фляга випала, покотилася невідомо куди. Він знову гепнувся на землю, нишпорячи руками. Навколо лише палюча поверхня рейок та завмерлі шпали з багатоденною памороззю. Де ж? Де ж? Мужик хотів закричати, але вчасно затнувся — наздоженуть і розстріляють на місці. Не можна! Не можна! Нарешті руки намацали крижану шкоринку алюмінієвої посудини. Шевченко одразу схопився й кинувся далі. Він задихався, піт стікав по обличчю. Пара піднімалася з-за коміра. Дихання перехопило. Федот хрипко й лячно закашляв. Вдих-видих. Вдих-видих. Інакше — розстріл. Упасти б і перепочити. Але не можна! Не можна! Загнаний селянин плакав і біг, і біг в імлисті, чорнильні сутінки, навіть не знаючи напевно, чи в цьому напрямку поїхав довгий поїзд, який відвозив у морозяну далину його перелякану родину.

Розділ 16

Темрява. Окіл ніби вимазано в сажу. Трохи сірого відтінку з боків, у ярах, на схилах. Там сірість світліла в галявинах над дорогою, а потім різко ущільнювалася до чорних, смолистих обрисів. Там повинні були рости дерева та кущі. А може, то стіна або будинок? Спробуй розберися. Тільки неясні смуги рейок ідуть і йдуть вдалину. Федот утік. Минуло півгодини, а він уже ледве пересував ноги. Кроки плуталися. Утома накрила його. Хотілося пити. Він зачерпнув у жменю снігу й кинув до рота. М’яка маса вмить розтанула і принесла прохолоду. Але ненадовго.

— Як же тепер бути? Що мені робити? — задихаючись, сказав сам собі Федот.

Він зробив ще кілька кроків і впав на шпали. Сил більше не залишилося. Попереду — темінь, позаду — темінь. Небо затягнуло остаточно, накрило щільно й безпросвітно. Яка похмура ніч! Хочеться вити. Як же все набридло! Шевченко сидів на промерзлій землі й не міг зрушити з місця. Якийсь позамежний відчай раптом наповнив його душу. Марнота захопила думки. Тіло жадало тільки одного — спокою.

— Треба йти. Треба! Треба! — сам себе благав він.

Шевченко ледве підвівся і рушив доганяти поїзд. Але куди там його наздоженеш! Це усвідомлення дедалі сильніше вимальовувалося в його голові, яка обважніла, захворіла, затуманилася. Федот брів уже набагато повільніше. Ступаючи по шпалах, продавлюючи валянками часом просто незайманий сніг, Шевченко дедалі чіткіше усвідомлював, що втратив нагоду наздогнати потяг. А значить, остання надія зникла — сім’ю завезуть невідомо куди, а він — швидкий, як каторжник, буде змушений поневірятися по країні. Ховатися в темних закутках, аби вижити. А навіщо, питається? Що таке ще може утримати його на кульці Землі, яке тяжіння? Де ця сила, яка може змусити його розплющувати очі щоранку?

— Краще смерть, ніж порожнеча, — пробуркотів Федот.

На душі було гидко. Усе заплуталося. Світ занурився в пітьму.

— А-а-а, чорт забирай! Піду втоплюся! — вирішив Шевченко, і йому відразу полегшало.

Самогубство, на диво, може зробити прозорішим недовге життя, що залишилося. Чи не тому люди іноді свідомо закінчують його на дні ставка або виснуть на мотузці? Адже так буття, хоч і наприкінці, стає зрозумілішим? Можливо. Але чи не в цьому і помилка тих, які себе гублять? Вони ж бо плутають вихід із безвихіддю. Хіба зрозумілість останніх хвилин життя дає зрозумілість смерті? У жодному разі. Небуття стає ще більш жахливим, чужим, темним. Намагаючись піти від жаху існування, людина сама підсилює жах неіснування. Чи думав так Федот? І думав, і ні. Неясно, якимось внутрішнім відчуттям та християнським віруванням, що залишилося в ньому, боявся він умирати ось так. Але радянська реальність майже повністю затирала це почуття. Якщо таке пекло за життя, хіба зможе налякати пекло після смерті?

— Та пішло воно все!.. — крикнув Федот і відразу ж затнувся. Далеко попереду побачив червону крапку. Там, у насичено-сизих чагарниках, серед високих дерев, що ростуть біля шляхів, серед кістлявих кущів, блимало полум’я. Ледь помітний вогник, оточений щільною завісою темряви. На якусь секунду він пропадав, блимав, наче хтось стуляв яскраве жовтогаряче око. А після — червонувато-руда зіниця знову дивилася кудись удалину, втупившись у темряву.

— Там люди! — радісно закричав Федот і посунув із високого насипу залізничних колій униз — у яр, а там далі — у лісову гущавину. Йому раптово стало не страшно, незважаючи на те, з ким він міг зустрітися. Розбійники й бандити, жебраки та безхатьки? Такі ж, як він тепер! Ах, Боже ти мій, хіба має значення, що там за люди, коли біжиш сам посеред німого простору? Шевченко буквально мчав до кошлатих відсвітів багаття. Ще трохи, і стали помітними кілька фігур біля полум’я. Вони його не бачили, бо світло завжди осяває темряву, але не дає подивитися в глибину цієї темряви. Тому нічні мандрівники не бачили Федота, який до них наближався. Троє чоловіків про щось голосно балакали, підкидаючи дрова до багаття, яке весело споживало дерев’яну плоть, викидаючи від задоволення крапельки іскор. Один із присутніх постукував сокирою по розламаній гілці, а двоє інших простягали долоні до полум’я.

Шевченко підійшов зовсім близько й сховався за широким дубом — так, що можна було почути їхню розмову. Тим більше, незнайомці нікого не боялися — говорили голосно й виразно.

— Є, Назаре, інший вихід? — звертався до свого товариша один із тих, що сиділи біля багаття. На ньому була стара, бувала шуба, яка здулася й втратила конкретний колір вовни. З чого цю шубу було зшито — Бог його знає. Може, плями на ній — це кров? А може, бруд чи фарба, спробуй розберися. Похмурі тіні бігали по витягнутому обличчю господаря шуби, він невдоволено кривився, немов покуштував чогось кислого. Другий був маленьким, миршавим чоловічком. Живий, жвавий, він постійно підкидав дрова, щось поправляв у густині вогню, облаштовував і знову поправляв.

— Вихід, Степане, завжди знайдеться, але буває глухий кут, — багатозначно відповів Назар.

— Так і я про те ж. Ось посудіть, зараз ми рипнемося, заваривши кашу, а хто відповідати буде? — продовжив роздуми Степан.

— Це так, та не так, — знову багатозначно зауважив Назар.

— Отож, — несподівано підтвердив Степан, немов зрозумів, у чому справа.

Шевченко визирав з-за свого дерева, але не наважувався підійти. Усі ці розлогі промови викликали в ньому хвилю підозри. Та й не дивно — давно вже опівночі, троє чоловіків палять багаття й базікають про те, що відразу й не зрозумієш. Тому Федот вирішив ще почекати. Тут володар шуби без слів відокремився від затишного місця біля полум’я й попрямував у бік селянина-втікача. Роблячи впевнені кроки, Степан ступив у темряву й підійшов до дуба. Потім пильно подивився, підозріло шморгнув носом, кашлянув і зашарудів своєю шубою. Серце у Федота застигло, наче заледеніло. Він сперся на стовбур дерева й боявся поворухнутися. Колишня сміливість випарувалася. Що в них на думці? Люди тепер чорні, нечисті. Здатні на багато зла; жорстокість нині нечувана досі. Що він там робить? Тут пролунав характерний звук, який свідчив про те, що мужик справляє малу нужду. Степан забурчав, засовався. Федоту навіть здалося, що він заспівав — якусь недоладну мелодію. Але таку знайому, душевну… Раптом Федот згадав, що такий самий мотивчик наспівував батько, коли косив віку на корм худобі. Так це ж селянин! Шевченко прислухався — чолов’яга зробив свою справу й прошурхотів до вогнища. Розмова знову продовжилася. Селяни про щось сперечалися, підвищували й знижували голоси. Мовчун нарубав ще дров, сів біля полум’я. У цей момент із туману вийшов Федот, ступаючи повільно й підвівши руки. Від несподіванки Степан роззявив рота, а Назар, здавалося, трохи зігнувся й зробився ще меншим, ніж був насправді. І тільки мовчун моментально встав і виставив сокиру.

— Хлопці, спокійно. Я свій! — сказав голосно Федот.

— Який це свій? — вишкірився довготелесий.

— Я селянин, — урочисто відповів Шевченко.

Слово за словом, виявилося, що трійця біля багаття — селяни з сусіднього району. Їхні заможні господарства розграбували комуністи, а вони у відповідь зчинили бунт: чоловіки пішли з вилами на сільраду. Коли повстання придушили, трійця з родинами пішла до лісу. Але нестерпно боляче жити серед диких хащів, то вирішили перебратися подалі, в інші краї. У цей час потік репресованих був настільки великим, що варто було тільки комусь, хто ховався від радянського правосуддя, виїхати в інші республіки — і до побачення, загубився та зник серед висланих. На це вони й розраховували — але потрапити на поїзд не так уже просто. Документів у них немає, а не дай Бог потрапити до міліції — живим не вийдеш. Тому було вирішено розробити план: селяни розділилися — родини залишили за пагорбом, а ці вирішили пройти до шляхів, спиляти кілька дерев, підтягти до рейок. Після — привести рідних, а коли поїзд буде наближатися — вискочити, спорудити зі стовбурів перешкоду, а попереду розвести багаття, щоб машиніст побачив і загальмував потяг. Усе це потрібно було зробити швидко, поки кочегари будуть розбирати завал — пробратися до вагонів, а там, може, і всередину. Головне — виїхати якомога далі.

— Як загнаний пес мотаюся, лише б сховатися, — закінчив свою розповідь Степан. І з прикрістю зітхнув.

— А я ось теж блукаю… Хати нема… Родини нема… Одна надія залишилася, — розповів Федот.

— Видно світ, та не їм обід, — підключився Назар.

Шевченко подивився на нього, тільки хотів щось сказати, але тут мовчун махнув рукою, мовляв, підемо, займемося справою — час тисне. Степан і Назар разом із Федотом пішли валити дерева, а мовчун — за сім’ями, привести їх до наготовленого багаття й чекати дива. А диво в їхньому випадку — не що інше, як порятунок життя. Може, Творець закинув їх на землю тільки заради того, аби перевірити їхню спроможність до виживання! А воно, це виживання, змушує людину мудрувати, хитрувати, викручуватися. Немає меж для людської думки, коли мова йде про те, щоб вижити. Ось і пішли селяни, звалили кілька дерев, підтягли їх до рейок, приготували хмиз для багаття на шляхах і заховалися в кущах, очікуючи на потрібний їм поїзд. Минула година — нічого. Федот оповів про свої пригоди в селі, про дочку, яка ледь не потонула, про лікаря з вовками, про побори комуністів, про підвал і про всі інші пригоди. Чоловіки слухали, роззявивши рота. У них усе було простіше — приїхали товариші з міста, раз! — і все під нуль. Навіть хліба не залишили, не те що зерна.

— Ця влада від диявола, кажу тобі, — похмуро говорив Назар. — Восени почнеться голод, поз’їдають усі потаємні припаси, і кирдик — будуть жерти землю.

— Та що ти напускаєш диму? Вони, ці партійці, звичайно, гади. Але ось так — щоб морити людей голодухою? Це навряд, — заперечував йому Степан.

Шевченко хотів сказати, що для комуністів нема розбору, малий ти чи дорослий — Горовий дав йому ясно зрозуміти: заради своєї мети вони ніколи й ні перед ким не зупиняться.

— Горе велике, — сухо додав Федот.

Степан повернувся до нього, але тут удалині почувся характерний свист і каламутне око паровоза заблимало на найближчому повороті.

— Пора, браття! — радісно закричав Назар.

Вони гуртом схопилися за гілки, витягли стовбури на рейки. Розклали на шпалах перед купою дерев велике багаття, яке спочатку заблищало тоненькими червоними пелюстками полум’я. Вони проглядували крізь темні щілини між палиць, сірої кори, підсушеного листя. Тканина вогню освітлювала всохлу плоть дерев, надавала м’якого й ніжного відтінку похмурій ночі. Полум’я ніяк не хотіло світити, скромно надкусювало тоненькі гілки і їхні зігнуті суглоби. Назар порався біля багаття, дув і підкладав сухий мох.

— Пора, пора! — закричав йому Степан та втік у кущі. Паровоз наближався, і його всевидяче око висвітлювало дві тонкі залізні лінії колії, що йшли за небокрай.

— Давай, іди! — також гукнув Федот.

Назар вовтузився з вогнем, а в цей час жінки з дітьми вже підтягувалися з лісу — коли поїзд зупиниться, вони позаскакують, спробують знайти вільний вагон або, у гіршому випадку, вмостяться на буфері між вагонів. А далі треба буде висадитися десь подалі, верст через сто, і там оселитися, почати все спочатку. Таким був план спасіння й звільнення для десятка бездомних людей. Поїзд наближався. Назар озирнувся — усі вже зібралися трохи подалі від місця перекриття, приготувалися. Він теж утік із насипу, і хотів уже кинутися до своїх, як запримітив — вогник ледве сяє, лапки полум’я намагаються вибратися через чорні гілки, але їм не вистачає сил.

— Назаре, давай! — знову закричав Степан, але його крик заглушив стогін залізних кісток паровоза. Назар озирнувся, подивився на Степана й побіг до вогнища. Він підкинув сухої трави, нахилився, щоб роздмухати полум’я. Тут паровоз опинився в зоні видимості — машиніст устиг розгледіти вогонь і людину на рейках, почав пригальмовувати. Назар підвівся й відскочив від завалу, спустився в низину й хотів уже заглибитися в хащі, щоб із темного боку підбігти до вагонів, коли пролунав постріл і чолов’яга моментально впав на сніг. Із кабіни паровоза визирав молодий чекіст, опускаючи гвинтівку. Цей постріл розлетівся по окрузі, і тіло, що падало, освітили ліхтарі на корпусі паровоза.

— Ні! Ні, брате, ні! Назаре! — закричав Степан, але його крик потонув у сильному скреготінні й гаморі, що виник після гальмування.

Степан хотів уже побігти за загиблим, але тут його схопив за руки мовчун.

— Йому вже не допоможеш. Треба тікати, — суворо засудив він.

Федот опинився поруч, дивився, як чоловік побивається за загиблим братом, але нічого не міг зробити.

— Брате, мій брате. Не залишай! Ні, сука, ні!

— Треба тікати, — повторив мовчун і фактично силоміць потягнув Степана.

У цей час баби незграбно лізли до поїзда, піднімаючи спідниці — на одному з вагонів зламали ломиком замок, розсунули двері, утворили щілину. Чоловіки приглушеними голосами їх квапили, скидали речі й підсаджували дітлахів, поки попереду кочегар із машиністом розбирали й розтягували дерева, не звертаючи уваги на труп із розкинутими руками, що чорнів у низині.

Чоловіки та їхні жінки встигли забратися всередину, коли поїзд рушив і оголосив навкруги, що він живий, довгим гудком. Кілька переляканих облич промайнуло в темряві. Степан беззвучно та гірко плакав, зовсім як дитина. Мовчун намагався з’ясувати, чи всі свої потрапили до вагону. По боках були все якісь темні мішки, ящики, купи, накриті брезентом. Поїзд набирав швидкість, стукіт коліс наростав, ставало холодніше й холодніше. Федот присів, сперся об стіну й поглядав на сільський люд. Які ж вони зацьковані! Утратили тяжіння своєї землі, кинуті кудись далеко, туди, де немає нічого знайомого й рідного. Йому хотілося сказати: «Я з вами одного племені — теж затурканий і викинутий», але чоловік змовчав. До чого слова, коли життя їх ламає, кришить, скидає в глуху безодню! Ось і втікачі з переляку замовкли, як тільки вмістилися в поїзді, і лише один малий хлопчик пхикав і тулився до мамці. Усю ніч вони їхали, а коли розвиднилося й тонкі, розпливчасті промені прослизнули до вагону, потяг раптово зупинився. Федот прокинувся, припав до щілини й спробував розгледіти, де вони перебувають. Якась невідома станція. Поїзди, поїзди. Далеко чути голоси. Робочі бродять між вагонів. І тут Шевченкові здалося, що він почув голос Сашки. Звучання її ніжного тембру наростало. Фрази, сказані Сашкою, можна було почути, але не можна було розібрати. Чоловік трусонув головою — що за мара? Дружина наполегливо кликала його, але приглушено. Слова наростали й наростали. Шевченко помахав головою — напевно божеволіє. Сашко, Сашко, ти кличеш мене!

— Мені треба йти, — голосно повідомив Федот, і поки ніхто не зрозумів, що відбувається, учепився пальцями у двері та відчинив їх. Він вислизнув, упав на сніг та одразу підвівся. Озирнувся — слава Богу, нікого. Прикрив двері, пройшов трохи, пригнувся й перебрався під вагоном до іншого потягу. Як же все схоже! Безликі й непримітні. Шевченко пішов уздовж вагонів і заходився постукувати по обшивці.

— Сашко! Сашко! — кричав він.

Стукав легесенько по деревинці.

— Сашко! Сашко!

— Немає такого, не було!

Голоси відгукувалися по той бік вагону.

— Дружино моя, Саша!

— Провалюй, дурню, накличеш біду!

Федот тремтів, йому раптом захотілося заридати тут на місці.

— Лідо, Зоя, де ви, мої донечки?!

— Дітей усіх забрали, де вони — не знаємо!

Стук, стук по деревинці, наче в пекло.

— Сашко, моя рідна, Сашко!

— Була Сашка, померла в дорозі!

Ще довго Федот бродив по шляхах, вистукуючи й вислуховуючи маленькі, але трагічні історії. Скільки людей у вагонах! Божечку ти мій! Куди ж ти дивишся, де буваєш?! Темрява розлилася по землі, як гігантська калюжа чорнил, покриваючи безнадією все хороше й чисте в людях. І немає способу сховатися від темної калюжі, не можна не зануритися в неї. Шевченко блукав, стукав, шепотів, викрикував, поки його не помітило двоє міліціонерів і, погрожуючи зброєю, не завели до великого, погано освітлюваного приміщення на вокзалі. Там, в імпровізованій в’язниці, уже сиділо п’ятеро підозрілих типів, від яких тхнуло, немов зі смітника. Двоє пристойних товаришів перебували біля стінки. Смиренний, мов вівця, Федот зайшов до кімнати. Більше години він бігав і шастав по перегону, але так і не знайшов рідних. Поїзд, яким він прибув, давно поїхав, а тепер йому нічого не залишалося, як спокійно піддатися вихорові долі: нехай заносить невідомо куди — йому все одно. Селянина привели, наказали не буянити й пішли. Він пройшов до стіни, сів на крижану підлогу й обхопив руками голову. Немає тепер йому притулку! Немає мети, нема чого прагнути! Відчай охопив його, немов він потонув у водах безнадії. Шевченко опустив голову й мукав щось нерозбірливе.

Тут один пристойно одягнений громадянин встав і повільно підійшов до Шевченка. Сів і подивився на новенького арештанта.

— Федоте, ви? — запитав він.

Шевченко підняв очі — не привид? Це був доктор Олександр Семенович, якого він віз до своєї помираючої від лихоманки доньки.

— Я, — дурнувато погодився Федот.

— Який я радий! Тобто не радий, що так є, а радий вас бачити, — із якоюсь добродушною усмішкою промовив лікар.

— Так, я теж, — так само безглуздо продовжив Шевченко.

— Як ви тут опинилися? Адже ми вже в ста верстах від району! — здивувався лікар.

— Правда?! Як же так!

— Що сталося, Федоте?

— Кажуть, що я куркуль.

— А, зрозуміло. Значить, усе просто.

— Хрін його зрозумієш, просто чи складно, Сан Семенович.

— Це правда, пане.

— А ви що ж блукаєте? Що трапилося?

— Я? Через непорозуміння.

— Як це?

— Думаю, що хтось із медиків написав скаргу. Мене послали в інший район допомагати — там епідемія грипу. Але без слів посадили в поїзд — сказали, і тут я цитую: «Ти, падла сраная, ворог народу». І тепер тут — ані документів, ані звинувачення. Сиджу другий день.

— Негідна справа, лікарю…

— Так, негідна. Не можу навіть нікому нічого сказати — толком ніхто не зрозуміє, куди мене направляти.

— Ось ти людина освічена. Навчався, мабуть, чимало. Книжки читав. Чому життя — така гидотна річ?

— Це, знаєте, глибоке питання…

— Зрозуміло, що не просте. Але ось припустимо — я живу собі, нікого не чіпаю. Та вони до мене приходять і приходять. Забирають і забирають. Ні, щоб убити на місці! А катують, мучать! Що відбувається?

— Е… Я вам скажу одне. Колись давно, у дитинстві, ми жили в бабусиному маєтку. Огорожа цього маєтку виходила на річку. Це було в Новгородській губернії. І далі за огорожею, прямо біля річки, блукали цигани, поневірялися юродиві, сновигали безземельні. Я був маленьким, вертким. Та внадився я до парканчика ходити. Років п’ять мені було. А бабуся бачила, що я дуже цікавий, не накликав би собі біди, і стала розповідати про темного дракона, який живе у водах, тягне дітей на глибину й там жере. Нераз казала це, але ніколи не била й не карала мене. Поки не настав момент, що все ж я забоявся йти в бік річки. І більше ніколи не підходив до огорожі. Страх, друже мій, це найкращий спосіб керувати людьми.

— Нічого не розумію. Який дракон і вода?

— Ну ось, прошу, я перестарався. Потім зрозумієте. Може бути.

— Як це…

Двері знову відчинилися, і до приміщення зайшло троє червоноармійців, які вели старого-престарого діда. Він ледве шкандибав, шаркав по підлозі, трусився. У цю ж секунду Федот схопився, спробував утекти повз бійців, але один із них із розмаху уперіщив його прикладом. Мужик упав, як підкошений. Діда кинули на підлогу, а потім повернулися до селянина. Голова в того розколювалася від сильного удару. В очах побіліло, кімнатка попливла. Він лежав на спині, розкинувши руки, і приходив до тями. Тут один із солдатів нахилився. Сильний тютюновий запах одразу вдарив у ніс. Мордате й вусате обличчя присунулося до жертви й промовило:

— Хто ти такий?

Чоловік хотів рушити, але не міг. Тільки підвів праву руку і, неначе намагаючись відігнати видіння, відповів:

— Я Федот Шевченко. Федот я.

Тої ж миті червоноармійці переглянулися, мовчки схопили його за руки й потягли з кімнати. Тіло пройшло в прохід, прошаруділо по бетонній підлозі. Прошепотіло одягом, проспівало сумно валянками, які терлися по твердому настилу. Чоловіка витягли з приміщення і з гуркотом зачинили оббиті іржавими залізними смугами двері.

Розділ 17

За порогом панувала зима. Сніговий серпанок затягнув плівкою бетонну платформу. Федота підняли, і він у супроводі бійців пішов кудись у невідомий бік. Незнайомі люди снували між будівлею вокзалу з великими колонами й невеликою прибудовою, розташованою ліворуч. Загудів поїзд, повільно пішов геть. Шевченко хотів запитати, куди його ведуть, але раптом передумав. А яка різниця? Чи є взагалі різниця в тому, чи сидіти в одному підвалі чи в іншому? Та й якщо він помре зараз — хіба це гірше? Хіба смерть зараз гірша від життя? Може, і краща. А й чорт із ним! Нехай буде як буде. Він ішов, байдуже дивлячись собі на ноги. Ще трохи — знову двері. Один червоноармієць зайшов усередину, озирнувся й виглянув, мовляв, усе в порядку, заходьте. Федот приречено ступив і зник у імлистій сірості проходу, а потім опинився на початку довгого коридору.

«Камери, мабуть», — подумав він, і, не зупиняючись, уся група рушила вперед.

Треті двері були звичайними, дерев’яними. Знову боєць проник усередину, обережно протиснувшись в отвір. Шевченка приставили перед ними до стіни, викрутили руки за спину. Один із двох червоноармійців, що залишилися з ним, наказав йому вести себе сумирно. Федот притиснувся чолом до холодної стіни, відчув шкірою чола її шорсткість. Ніби він завжди ось так бився об твердість перешкоди. Першого солдата не було з півхвилини. Нарешті він протиснувся назад у коридор. Подивився на Федота, кивнув своїм напарникам, і ті слухняно підвели затриманого до дверей, які трохи відчинилися, утворивши нешироку щілину.

«Нехай хоч загину, як чоловік», — подумав Федот і сміливо ступив усередину.

Після темнуватого коридору яскраве світло вдарило в очі, на кілька секунд засліпивши. Чоловік трохи підвів руку, прикриваючись. Йому здалося, що він потрапив до дверей Раю, і ось тут, у сліпучо-білому освітленні, у чистоті й прозорості зустріне його Петро, лясне по плечу й проведе до білосніжних покоїв.

«Відмучився ти, Федоте Степановичу! Скільки перетерпів, скільки виніс! Усі ці випробування потрібні були, щоб ти, рабе Божий, змирився. Бо в смиренні — спокій, у слухняності — вічність. Проходь, любий друже, присядь із дороги».

Приблизно так повинен був зустріти його апостол, але яскраве світло поступово придбало нормальну насиченість, темні предмети проявлялися з сяйва, затемнюючись і набуваючи незграбних обрисів, перетворювалися на дерев’яні меблі: стільці, столи, комод. У правому куті стали помітними люди — теж селяни. Їх образ, що можна було впізнати по широкому щільному одязі, спочатку сірів, а після трохи ускладнювався, набираючи безліч бляклих відтінків.

«Напевно, такі ж ув’язнені, як і я», — подумав Федот і протер очі рукою, аби краще розгледіти, хто його співкамерники. Тут сталося зовсім неймовірне — наступні три миті змусили здригнутися Федота й позадкувати. Якщо б його підготували, пояснили й розповіли, то, напевно, жах не заповнив би собою всю водянисту сферу очей. Але ніхто не зронив попередньо ані слова, тому від побаченого зараз чолов’яга трохи не впав, знепритомнівши. І не дивно! Адже він почув найбажаніший у світі голос. Цей звук запаморочив голову, змусив битися серце з частотою тисячу ударів у секунду.

— Федоте, чоловіче мій! — це був голос Сашки.

Деякий час Шевченко не міг повернутися до дійсності, поки до нього не підскочила його маленька дружина й не схопила за руку. Сашка трясла його за долоню, намагалася привести чоловіка до тями, але той здивовано озирався навкруги. Губи його були стиснутими, а погляд отупів.

— Мій чоловік! — ще раз оголосила вона.

Федот глянув на жінку й раптом зрозумів, що це йому не вбачається і це не сон — перед ним стояла дружина! Він обійняв її і притиснув так міцно, як ніколи в житті не притискав. Тут підбігли й діти, крик і плач наповнив кімнату. Сльози змішалися з болем і втомою. Повільно пошкандибав поранений Петро й доторкнувся до неголеної щоки брата. Дочки обняли таткові ноги, дружина притиснулася до нього, як подорожній посеред літньої спеки обіймає в полі самотнє дерево. Смуток і печаль, здавалося, залишили їх. Раптово все стало легко й зрозуміло.

— Мій чоловік!

— Дружино моя!

Сім’я возз’єдналася. Як виявилося, на наступній зупинці після того, як Федот пропав, Сашка почала тарабанити у двері, доки не підійшла охорона. Вона кричала й волала, що без чоловіка не поїде більше нікуди. Спочатку на неї не звертали уваги, але крики жінки ставали дедалі голоснішими, а селяни у вагоні теж почали підключатися до неї. Прибіг комендант поїзда, уповноважений енкаведешник, якийсь чин у гостроносій кепці. Вони вирішили висадити сім’ю Шевченка на вокзалі, помістити до з’ясування обставин в одній із кімнаток. Сашка без кінця повторювала ім’я — «Федот Шевченко» — і благала, погрожувала, плакала, просила відшукати чоловіка. Але, оскільки нікого такого в поїзді не знайшли, вирішили посадити їх на наступний етап, і справа з кінцем. Жінка з дітьми притулилася в куточку, поранений Петро постогнував, а місцевий наглядач усе погрожував відправити їх на Колиму без якогось там «виродка Федота». Шура бідкалася, рвала на собі волосся, кричала, поки нарешті не змирилася — тепер вона вдова. І як тільки вона так подумала, двері відчинилися й на порозі постав чоловік.

За півгодини їх уже садили на поїзд, без особливих церемоній закидали нечисленні тюки до вагону. Вони залізли всередину, двері зачинилися, і непередбачувана подорож на Північ продовжилася. Під ранок Федот знову прокинувся. Скотинячий вагон було заповнено незнайомцями. Жінки, чоловіки, діти, літні люди — вік тут не мав ніякого значення. Похмурі сільські обличчя, стерті до мозолів долоні й брудний старий одяг — ось тобі й усі «кулаки»! Вороги народу. Покидьки соціалістичного суспільства. Немічні й хворі. Усі вони сяк-так розташувалися по всій довжині внутрішнього вагонного простору, обклавшись речами зі старого життя. Забарикадувалися ганчірками. Відгородилися мішками. Вони — ніхто. Їхнє життя — копійка. А їхні душі — тлін. Усередині панував застояний сморід кінських екскрементів…

Вистукували колеса невідому мелодію, ритмічно похитуючи всю конструкцію. У вагоні було темно, тільки зрідка миготіли ліхтарі на платформах, розкреслювали смужки світла на речах висланих — спочатку подовжували їх, а потім різко обрізали, поки ті не зникали в імлі. На секунду ліхтарні промені висвітлювали чиєсь змучене зморшкувате обличчя й потім знову занурювали його в повну темряву.

— Ти чого не спиш? — Сашка підвелася й звернулася до чоловіка.

— Млосно на душі. Неспокійно.

— Така наша доленька, Федоте.

— Та не кажи. Ось думаю, що робити.

— А що ти зробиш? Ти ж не всесильний.

— Сашко, не можу я отак дивитися на все. Треба діяти.

— Прошу одного, не зроби знову лиха.

— Та про що ти кажеш… Але не можу ось сидіти склавши руки.

— Ах ти, чорт кучерявий. Угамуйся нарешті!

— Ох-ох. Та не сварись-бо вже!

— Бачу, бачу, Федоте, як ти либишся. Ось завжди ти так!

— Гаразд, гаразд. Нам би тільки вижити…

— Нам би тільки вижити…

Сашка повторила чоловікові слова, немов єдине, з чим погодилася. Вона відкинулася, поклала голову на мішок. Доньки обняли матір, притиснулися до неї. Було холодно й голодно. Очікування невідомого гризло душу до самого дна. Страх наганяв чорні думки. А поїзд їхав собі та й їхав. Його тонке тіло прогиналося на поворотах, звивалося, неначе зміїне. Сніг повалив, і невагомі, дрібні сніжинки залітали до вагону, осідаючи на людських тілах. Стук-стук-стук. Їх хитало, мов на хвилях.

Нужду справляли у відро, обгородивши кут ковдрою. І все одно сморід розпливався по вагону так, що й дихати було неможливо без нудоти. Коли відро переповнилося, то стало зовсім зле. Огидний сморід, який виїдав очі, розповзався серед «куркулів». Стало нестерпно гидко. Три десятки людей без води і їжі, але з потребою випорожнитися… Іноді поїзд зупинявся — до дверей підходили чекісти й випускали по одному з заповненим нечистотами відром. Той, що виходив, прямував до кущів, спустошував посудину, його вели назад. Дехто встигав набрати снігу в глечик. Після селяни накидалися на володаря води: баби зі сльозами просили напоїти їхніх грудних дітей, жінки простягали свої сухі, жилаві руки, щоб хоча б обмочити вологою висохлі губи, діти з ревом кидалися до матері, просили пити. Води вистачало на один десяток із двадцяти восьми, що їхали у вагоні.

Поїзд стукав і стукав. Так тривало й тривало. Один раз на день приносили їжу — рідку баланду, у якій плавало три картоплини та шматок житнього хліба. Селяни простягали свої тарілки, а внизу на землі стояв великий пересувний чан, звідки їм наливали це їдло. На п’ятий день на одній станції принесли попити — з бочки наливали якусь каламутну теплу рідину. Чоловіки кинулися до проходу та простягали бляшані кухлі. Люди пили й не могли вгамувати спрагу. Але до вечора стало зовсім погано — у тих, хто пив, роздулися животи, деяких почало рвати. Вагон заповнився запахом гнилі. Наступного дня в селян з’явилися якісь гулі на тілі. Вони піднімали одяг, оголювалися й показували одне одному сині щільні бульбашки на животі, боках, спині, намагаючись зрозуміти, що це таке. Гулі дуже свербіли, перетворюючись на кровоточиві рани. У деяких діточок гулі злилися й здулися в одну рвану криваву пляму — видовище було жахливим. Матері стогнали й гладили дітей по голові — єдине, чим могли їх утішити. Якщо безнадійність можна матеріалізувати, то вона була цілком матеріалізованою в стогоні трирічного малюка, який довго й болісно вмирав на руках у своєї матері. Розради ж не було ні в чому.

Основним тлом стало тягуче й неспокійне очікування. Пасажири втратили лік часу. Вони мовчки лежали на дошках. Моторошна тиша скувала всіх, накрила їх покривалом, що не пропускало ніяких звуків. Кладовище живих мерців… З боку могло здатися, що ці лежачі горбки давно віддали Богу душу, і, тільки коли хтось ворушився, ставало зрозуміло — горбки ще живі.

На дев’ятий день паровоз раптом випустив пару, загримів, задзвенів, хитнувся й став немов укопаний. Приїхали. Двері відчинилися. Морозне повітря рвонуло в черево вагона, розганяючи сморід.

— Так, сука, сколька тут подохло? — відразу ж з’явилася пихата мармиза командира, який заглядав усередину.

Грудочки заворушилися, стали підніматися. Федот вискочив, потягнув за собою мішки. Петро волік два тюки. Сашка — дітей. Розкуркулені зі змученими обличчями вибиралися на світ божий. Вони по одному спускалися зі східців вагону на засніжену землю, навіть не обертаючись. Кілька хвилин — і живі відокремилися від мертвих: із трьох десятків висланих у дорозі померло четверо. Федот допомагав укладати речі до вантажного ЗІЛу, який відразу ж пресували людьми. Відкритий кузов наповнювався зім’ятим майном. Туди залазили люди, усідалися на засніжену підлогу й гарячково підбирали брудний сніг, щоб негайно відправити його до рота. Той танув, залишаючи на язиках шматочки бруду, соломи, лушпиння. Селяни одразу ж випльовували ці зайві шматочки, що з різким звуком вилітали за борт.

Шевченко вже заліз у вантажівку, коли побачив жінку, яка, тримаючи немовля на руках, намагалася залізти в ЗІЛ, але в неї ніяк не виходило. Жінка підняла поділ сукні й долоньками без успіху чіплялася за борт. Нарешті чоловіки допомогли їй залізти. Жінка була повнотілою й абсолютно блідою. Федот із деяким подивом подивився на неї. Дитина на руках була загорнена в покривало, сплутане якимись ганчірками й повністю закрите від чужих очей. Баба похитувала її, заколисуючи.

У цілому навантаження пройшло дуже швидко, а машина рушила й поїхала по сніговій дорозі, щойно останній засланий спромігся залізти на борт. За цим ЗІЛом рухався ще один — з червоноармійцями, які повинні були доставити переселенців до місця призначення. Машину гойдало на поворотах, пагорбках, горбах. Раптом ЗІЛ особливо суворо смикнуло так, що пасажири ледь устигли схопитися за край кузова, а хтось лише дивом не випав. Сіпнулася й жінка з немовлям, трохи не гепнувшись на підлогу. Від цього руху ковдра сповзла з личка дитини, оголивши насичено-синє насуплене личко. Заплющені очі й відкритий рот застигли, заклякли — немовля давно померло! Жінка однією рукою трималася за кузов, а другий — за дитину з мертвим личком. Вона позирала вдалину, коси розвівалися на вітрі.

Федот дивився на труп і не міг відвести погляд. Ці сині щічки, на яких ще виднілися завзяті ямочки… Вії, покриті легкою пухнастою намороззю… Маленькі губки, наповнені синявою майже до чорноти… Серце в Шевченка розривалося на шматки й спливало кров’ю. Тут жінка впіймала його погляд і теж опустила голову — подивилася на дитину. Вона байдуже вдивлялася в безневинне й неживе обличчя, що розмірено погойдувалося від руху. Жінка відірвала другу руку від кузова й потягнулася прикрити дитя ковдрочкою.

— Він мертвий, ти що, не бачиш? — раптом, несподівано для себе, озвався Федот.

— Бачу, — крижаним голосом відповіла молодиця.

Вона стулила губи й подивилася вперед. Шевченко хотів ще щось сказати, але тут жінка зробила неймовірне — вона з розмаху викинула згорток за борт, і він полетів у темряву; тої ж миті його поглинув замет, поховавши в пухнастому снігу. Це сталося так швидко, що Федот не встиг і рота розкрити. Він смикнув жінку, хотів закричати, але тут вона сама глянула на нього. Абсолютно дикий, нелюдський блиск наповнював її очі. Гримаса божевілля спотворила колись гарне обличчя.

— Чоловік помер, дитя померло. І я здохну, — абсолютно чітко вимовила жінка.

Шевченко сторопів, відпустив її. Він повернувся в бік лісу, який миготів за бортом ЗІЛу, і ошелешено дивився в темну глибінь сосняку.

За дві години вони приїхали. Їх вивантажили. Неподалік від машин виднілося чотири десятки похилених сільських будиночків. Засланих зустрічав цибатий чоловік, одягнений у кудлату шубу. Червоноармійці квапили селян, змушували їх розсаджуватися до саней, які пригнав той довгоногий. Він зрідка поглядав на неприкаяних, і, здавалося, на його бородатому обличчі промайнула тінь співчуття.

— Добрий чоловіче, куди нас тепер? — спитав Федот.

— За болота, там поселення. Туди вас, — акуратно відповів довготелесий.

— Далеко це?

— Верст із двадцять. Але ось скоро стежки розм’якнуть, сніг зійде, і можна буде тільки в обхід багна. А це сто верст буде.

— На край світу нас… Як там земля?

— Драговини та байраки. Погана зовсім.

— Ой, гірко, ой, зле…

Тут солдат штовхнув у спину Федота прикладом — легенько, мовляв, вистачить ляси точити, і розмова на цьому припинилася. Обоз рушив, везучи подорожніх ще далі на Північ. Коні ледве пленталися, санки поволі повзли сніжним покривалом. Холодний вихор засипав селян білим порошком. Морозний небокрай креслив ламані лінії. Площина, укрита рідкими кущами й висохлими деревцями, не давала ніякої надії на майбутнє. Коли вони нарешті прибули, то всі подорожні були близькими до обмороження. Вони притискалися одне до одного, намагаючись трохи зігрітися, обмінюючись убогими крихтами тепла. Тим часом чоловік на санках смикнув за поводи й обоз зупинився. Попереду чорніли довгі бараки, над якими, як маленькі хвостики, біліли звивисті цівки диму. Селяни почали розвантажувати припаси, активно скидаючи тюки, щоб хоч трохи зігрітися. Сашка тулила до себе дочок. Петро похмуро дивився по боках — снігова пустеля, дикий край, ніякої надії… Федот закректав, зваливши на себе майже всі мішки, і, зігнувшись, пішов до першого барака. Звідти вискочив худорлявий чоловік у легкій куфайці. Почав російською кричати на приїжджих, щоб ті не ломилися всі до одного приміщення. А потім, отримавши список «кулаків», став оголошувати прізвища, називаючи кожному номер його барака — їхнє нове житло.

— Будряков — пєрвий. Костінєнко — второй. Степаненко — трєтій. Шевченко — четвьортий… — гукав він і тикав пальцем, куди треба родині податися.

Федот слухняно пішов до четвертого. Двері рипнули, піддатливо розкривши прохід у тепле нутро, куди з вдячністю поринули селяни, через силу намагаючись розгледіти, де вони перебувають. Усередині барака було темно. Вікон не виявилося — стіни були суцільними. Бліде світло падало лише з отвору, призначеного для димоходу — просто посеред будівлі стояла відкрита піч, яка палала вогнем, і легкі завитки диму піднімалися вгору. Мешканці барака підвелися з нар, із цікавістю розглядаючи новоприбулих. Слідом за Шевченком зайшла ще одна сім’я, тому, щоб устигнути розташуватися, Федот гаркнув:

— Де тут вільно?

Одна кістлява бабця тицьнула пальцем у правий кут — там виднілися три настили. Сім’я Шевченка попленталася туди, кинувши речі на дерев’яну площину. Друга — пішла в інший кут. Федот озирнувся — усього в бараці було чоловік двадцять, плюс ті, що приїхали. Із щілин у стінах задувало, насипаючи дрібну гірку сніжної крупи. До печі було далеко, а значить, доведеться дуже мерзнути. Барачні старожили спливали у висвітленні вогню, поглядали на селян. А ті негайно почали розкладатися, аби скоріше підійти до печі, простягнути до вогню свої червоні обморожені руки. Тут зайшов худорлявий; від розладу духу він постукував пальцями по щільній картонній папці зі списком «куркулів».

— Ну, таваріщі, тєпєрь будєм жить вмєстє. Хотя «жить», навєрно, громка сказано, — раптово він виправив самого себе.

— А ето ти правду ботаєш: єслі будєм жить, то нє громко, — промовив із четвертих нар окатий чолов’яга.

— Пагаварі єщьо, Антонов. Пайдьош завтра пєрвим в лес капкани правєрять, — пригрозив худорлявий.

— А чим ви харчуєтеся? — раптом запитав Петро. — Казьонні харчі є?

— Казьонні, кхе-кхе. Тут всьо казьонноє, даже ти, — також, усміхаючись, промовив Антонов.

— Ти, таваріщ, єво нє слушай. Нада — пришлють. А пока нам вєлєлі насабирать жратву самім. По вєснє начньом лєс валить і целіну абрабативать, — сказав худорлявий.

— Ето хто ж тібє вєлєл, лішенєц? Нє даром тєбя сюда вислалі, за светлиє, твар, дєла. Ти, Сергій Палич, савсєм рамси попутав, — раптово заговорив по фені Антонов.

— Партія пріказала. Так сказано: нада! — байдуже відповів Сергій Палич.

— Так вот пачіму тібя, шестьорку, сюда кінулі! Работать нам, как нада. Ти хоть амбразуру свою прікривай…

— Таваріщ із разлагающіхся елементав, нє абращайтє на нєво вніманія, — оголосив Сергій Палич.

Після цього він підійшов до Шевченка й простягнув руку.

— Рукавадітєль трудавой ячєйкі, Сєрдюков Сєргєй Палич, — промовив він.

Шевченко простягнув руку у відповідь, міцно стиснув її і відповів.

— Федот Степанович Шевченко, ватажок куркулів Слобожанщини.

Від останніх слів Сергій Палич отетерів, відкрив рота, трохи відсторонився, навіть, здавалося, протер руку після рукостискання. Це трохи потішило Федота, утім, ненадовго. Діти відігрілися, повернулися до лежаків. Сашка зібрала соломи для настилу, поклала ганчірки, примостила дівчаток, а сама сіла скраю. Петро стояв біля вогню, і всі говорили про щось із руктруд’ячєйкі Сердюковим, а Федот опустився на найближчий настил та важко зітхнув. Пройшло півтора місяця відтоді, як він побачив палаючий будинок Мачули й серце защеміло від передчуття біди. Усі ці події так швидко схопили його за комір, підняли й викинули світ за очі, до невідомого північного краю… Хто він? Ким тепер себе назве? Сказав він щодо куркуля, аби позлити цього худорлявого хлопця, не надто розумного, але рабськи вірного цій чортовій партії! Який він до біса куркуль чи кулак… Усе геть заплуталося. Він знову зітхнув і подивився на Сашку. Та злякано зіщулилася, стала такою ж маленькою, як їхні дівчатка. Тепер вони залишилися наодинці з негостинною природою, з лісом, із хурделицею, з дикими звірами. Як зустріти завтрашній день — незрозуміло. Дожити до післязавтра — шанс невеликий.

Подружжя Шевченків мовчало. Говорити не було про що. Мешканці бараків розійшлися по койках. Люта заметіль кидалася сніжками в стіни, протискалася мертвими білими пальцями крізь щілини, підсипала снігу на нари. Федот розклав мішок, викинув майно на деревинки. Обережно зазирнув на ікону, з якої сумно дивився Христос, і сховав її під низ. Склав ганчірки купкою, підклав під голову та ліг. Утома одразу накинулася на нього й придавила своєю вагою. Шевченко розслабився, не міг поворухнути ані пальцем, ані ногою. Майже відразу поринув у сон, але за секунду до того, як свідомість поринула в каламутні води сновидінь, засланець почув, як десь зовсім недалеко моторошно, голосно завили від безсилля голодні вовки.

Розділ 18

Через два тижні сніговий серпанок почав танути, оголивши чорну землю, убрану в рідку вщухлу трав’яну перуку. Окіл тут виявився диким, не привченим до людей. Це був Лоухський район у Карелії, до Соловків — рукою подати. Сердюков часто повторював, що за всяку непокору прийде більш суворе покарання: висилка на острови. Але поселенці тільки посміхалися, мовляв, яка вже тут непокора, ти сам висланий. Такі розмови траплялися часто ближче до вечора, коли всі збиралися в бараці, топили піч і готували їжу. Раз на тиждень приїжджав обоз, завозили крупу, лопати, борони й зерно: начальство наказало обробляти тутешню цілину. Селяни розвантажували інструменти, складали зерно в кутку приміщення, і, здавалося, живий вогник миготів у їхніх очах. Вони перебували в тісних холодних бараках, їли баланду, виходили в ліс і збирали коріння, хворіли, умирали, але, коли побачили коси та серпи, нутро їхнє затріпотіло, затремтіло. Людина зливається з землею, стає одним цілим із нею, коли її обробляє. Цю дію й таїнство не можна описати в двох словах, потрібно тільки відчути свіжий аромат поля, зораної борозни, відчути, як серце пом’якшується й наповнюється свіжістю. Саме з такою сумішшю туги й зворушення спадковий селянин Федот витягав інструменти з воза, який прибув із найближчого колгоспу. Партія розпорядилася, щоб вислані працювали на благо Батьківщини, говорив Сердюков, думаючи, що таким чином він мотивує до роботи селян. Але їх не треба було мотивувати — вони самі б хотіли взяти до рук борону й опинитися світлою крапкою на темному зораному полі.

Коли тільки почав сходити сніг, вирішили спершу обгородити місце для посіву. Для цього з десяток чоловіків вибралися подалі в ліс, приблизно за версту від поселення, обрали майданчик і почали визволяти його від каміння. Після — випилювали дерева, зносили кущі. Днів через десять сніг зовсім підтанув, і до початку квітня сонце вже й пригрівало, занурюючи у свої теплі ванни мешканців бараків. Час минав непомітно. Сашка звиклася з нехитрим тутешнім побутом: жінки збирали дрова, чистили посуд, ходили до невеликого озера за водою. Воші не давали спокою, розплодилися серед мешканців, стали щоденною бідою. У другому бараці двоє померло від запалення легенів, у них — одна бабуся, але ця швидше від старості, ніж від хвороби. Щоб поховати мертвих, довелося добу палити багаття, розм’якшуючи й прогріваючи землю. На галявині з’явилося своє кладовище — уже з десяток хрестів. І все це здавалося таким природним, ніби їм усім було призначено колись переміститися сюди й опинитися врешті в промерзлій північній землі. Життя йшло. Діти вибігали на галявину перед лісом, який зеленів ледь помітними малахітовими тонами. Ось-ось і весна почне пахнути. Тягар буття компенсувався красою природи. Малиновий північний захід сонця вражав уяву, заливав горизонт запальними відтінками.

Чоловіки з ранку йшли в поля, а ввечері поверталися. Вітер дмухав просто в обличчя й виганяв із голови погані думки, Федот поринув у роботу, працею намагався вгамувати занепокоєння в душі. Петро одужав і зійшовся з Сердюковим, який призначив його бригадиром. Старший Шевченко освоївся досить швидко. Усіма силами намагався не виділятися, а робити те, що потрібно. Порядку особливого в поселенні не існувало, але й сказати, що тут панувала анархія, не можна було. Керівник трудового осередку намагався довести всім, що він головний, тому через день влаштовував «пятімінуткі», зачитував із зім’ятої старої газети чергову партійну постанову. Сидіти в холодному бараці мало кому хотілося, отже, трудова повинність сприймалася спокійно — бригади обробляли ділянки, сподіваючись щось виростити на цілині.

Восьмого квітня зранку лив дощ, нервово вистукуючи по даху плутану мелодію. У поле вирішили не йти, тому частина висланих зайнялася відловом вошей, намагаючись звільнити одяг від настирливих чорних паразитів. Жінки прибирали в бараці, чоловіки затикали щілини, що з часом стали дірявими. Мерзенна й холодна погода якось гармоніювала з пусткою цих місць. Усі поселенці й досі ходили у валянках, тому що іншого взуття не було, діти були в шубах та теплих хустках. Федот сидів біля печі, сьорбав трав’яний чай, зварений із невідомого місцевого листя. Антонов майстрував самокрутку, поглядав по боках і кректав, ніби бачив усе це вперше.

— Чого ти бухтиш? — запитав його молодший Шевченко.

— Та удівляюсь, как ми, такіє разниє, всє сюда папалі, — відповів Антонов.

— Ну, попалі то й попалі, тобі воно шо?

— Как же так, Фєдот? Тут єсть умисєл.

— Який такий умисел?

— Пака нє знаю, нє знаю…

— Дуже дивні речі ти кажеш.

— Как знать, как знать…

Їхню розмову перервав Сердюков. Він підійшов до Антонова, навис над ним, немов хотів ударити ногою, але з якихось причин не наважувався.

— Чьо ти, таваріщ начальнік, іді лучше пазвані в квартіру, — заботав на фені Антонов.

— Нє понял, — дурнувато подивився на нього Сергій Палич.

— Ну ти і балван! — усміхнувся Антонов.

Сердюков ще покрутився біля них, покликав Петра, і вони пішли в бік виходу. Двері зачинилися. Дощ накрапав. Калюжа, що набігала з порогу, розливалася по дерев’яній підлозі й стікала кудись униз. Федот дивився, як вода біжить по деревинці, і думав, що тут буде постійна сирість, у якій легко плодитимуться комарі й північна мошкара на додаток до вошей. Жити їм скоро стане зовсім несила.

— А як ти потрапив сюди? — запитав Шевченко в Антонова.

Той нарешті скрутив цигарку, запалив сірника й зробив першу затяжку.

— Двє ходкі сідєл, вєрнулся к батє в сєло, а тут єво раскулачілі. Батя с мамкой помєрлі па дарогє, мєня вона паслалі куда падальше. Но я нє жалуюсь, кхе-кхе, — відповів той.

— Не жалуєшся? Ти хочеш сказати, що задоволений? — тепер настав час дивуватися Федотові.

— Такова панятія, как «давольний», я нє знаю. Главнає, што дишу, а значит, єщьо нужен на етай зємлі, — пробурмотів співрозмовник.

— А шо цей Сердюков, як він потрапив сюди? — запитав Шевченко.

— Он-та? Кхе, кхе. Ета — бивший прєдсєдатєль калхоза, нє сдал план по сбору зєрна, так єво сюди, как ти виразілся, — вишкірився Антонов.

— А жінка його де? — не вгамовувався Федот.

— Ох-ох. Какой ти любапитний. Загуляла, відать, с комбригом па дарогє, гаваріт — вишлі ані на станке, станція Пєтушкі, жратвой запастись, так єйо і нє відєлі больше. Бікса карочє, — резюмував колишній зек.

— Ось як. Бікса-вікса, можна сказати, — задумливо відповів Федот.

Сердюков здавався йому дивним — то дурником, то аж занадто розумним. Утім, різниця невелика, вирішив він. А між тим дощик перестав накрапувати. Діти вибігли з барака, слідом пішов і Шевченко. Тьмяне небо, затягнуте цинковими хмарами, нависало низько-низько. Горбаті хмари тяглися від одного краю неба до іншого. Посередині небес застиг сонячний диск, нагрітий до біло-золотистого світіння. Північ, похмура й відлюдна, оточила Федота, накрила його голою далечінню ліворуч і колючим безлистяним ліском праворуч. Він підвів голову — там, високо-високо, ледве помітно темніла пляма: птах ширяв над лісовими просторами, спостерігаючи за земними блукачами. Ось вона безмежна свобода: політ без перешкод.

Шевченко зітхнув. Дітлахи бігали навколо невеликого пагорба, що заріс щетиною моху. Зеленкувате черево горба стовбурчилося посеред кам’янистої площини. Здавалося, що земля вагітна й ось-ось почнуться перейми. Поверхня загойдається, затремтить, зайдеться в передпологових криках вітер, затріпоче вся округа, стомившись в очікуванні болю й судом, і з’явиться щось нове, земля народить другого Адама… Федот озирався навколо, і йому здавалося, що він усе тут бачить уперше, хоча вже скільки разів дивився на цей похмурий пейзаж, не придивляючись до деталей.

— Так тут дико й неприборкано… Природа, як та дівка, недоторканність свою береже, — промовив він.

Цієї миті пролунав дитячий задерикуватий сміх, дівчачий вереск. Ліда й Зоя бігали одна за одною навколо горбка. Їхні хусточки збилися, оголивши неслухняні кучері, що промокли від поту. Хлопчисько з другого барака намагався спіймати то одну, то другу. Дітки шаруділи довгими волохатими шубами, падали, вставали й бігли, бігли. О Боже, хіба є щось більш легке й невагоме, ніж дитячий біг? Хіба це не є прообраз Твого духу, Господи? Хіба діти не вільні, як Ти? Свобода — як дитяча душа. Так думав Федот, дивлячись, як бавляться дітлахи. Уперше йому стало трохи легше, ніби важкий тягар усередині потоншав, продірявився й сипав незримими камінчиками. Це так дивно — висланий, загнаний, як дикий звір, закинутий на край світу, він відчув себе краще. Чоловік посміхався, дивлячись, як Зоя намагається наздогнати сестру й хлопчика, а ті піддавалися їй, озиралися й нескінченно сміялися. Дзвінкі вигуки й дитяче щебетання розліталися по лісі — чорному, кам’янистому, сухому, який чекає повноцвіття весни.

Вийшла Сашка, стала поруч із чоловіком. Федот глянув на неї й раптом усміхнувся. Вона від подиву розкрила рот — давно, давно вже Шевченко не посміхався ось так: просто, широко, глибоко.

— Ти чого це? — запитала Сашка.

— А що? — скалився Федот.

— Шо, шо, жуй харашо. Чого це ти так либишся? — не вгамовувалася дружина.

— Нічого, дивлюся на тебе, та й либлюсь, — не ускладнював Федот.

— Не розумію. Ти що, задумав шо? — стала прикидати Сашка різні варіанти.

— Та нічого. Дійсно, нічого, — спробував виправдатися він.

— Ой, щось не так… — забубоніла вона.

— Ні, усе гаразд. Я тільки подумав, що, мабуть, усе буде добре, — продовжував посміхатися Федот.

— Буде, то й буде. Але шо ти скалишся? — кидалася підозрами Сашка.

— Іди сюди, — відповів Федот, простяг руки, підтягнув дружину до себе й обійняв її.

Сашка трохи не зомліла. Було-було, але такого! Щоб ось так — висловив ніжність при людях, та ще й із такою усмішкою?! Вона не могла прийти до тями. Але чоловік тримав її і тримав. І раптово це відчуття передалося і їй. На якусь мить усередині трепетного жіночого серця зародилася маленька хвиля, яка ворухнулася й зрушила камінь. А потім — хлинув потік. Сашка усвідомила, що за останні місяці вперше вона ось так невимушено стоїть із чоловіком і дивиться в сутінкову даль. Усе жіноче стривожилося в ній, затремтіло. Дивовижне єднання з Федотом скувало її, приєднало її плоть до його плоті. Це почуття найважче описувати людині битій, із нещодавно травмованою душею, рани якої ще кровоточать. Але, як не дивно, саме такі люди краще розуміють і приймають це почуття-відчуття маленького, ледь помітного задоволення життям. Коли б хоч трохи налагодилося те, що, здається, назавжди, безповоротно зламане.

Парадоксально, що Федоту й Саші, бездомним, вигнаним за тридев’ять земель, вирваним із корінням, знедоленим і бідним, голодним і холодним, тим, хто хворіє і страждає, стало трохи добре. Удвох добре. Мимоволі Олександра теж посміхнулася й подивилася на чоловіка — він м’яко притримав її, погладжуючи по плечу. На заході розвиднилося, диск світила став яскравішим, пробився крізь товщу брудно-пухових хмар, висвітлив горизонт чистим світлом.

Вечір настав; швидко темніє в цих краях ранньою весною — не встигнеш озирнутися. Селяни зібралися біля печі, баби розливали суп по тарілках, і тут Федот примітив, що брат і Сердюков так і не з’явилися. Тільки він подумав про це, як двері відчинилися, сколихнувши ганчірки, якими завісили прохід, і звідти показалася кучерява голова Петра. Він обтрусився, наче хотів скинути пил з елегантних черевиків, але де там! На ногах у нього були валянки, уже досить сильно потерті й нечисті. Старший Шевченко суворо подивився на висланих, щось буркнув собі під ніс і пішов до своїх нар. Тут одна жінка, яка накладала їжу, підвела на нього очі.

— Де ж Сердюков? — запитала вона.

— А я шо йому, сторож? — грубувато відповів Петро й опустився на лежак.

У бараці виникло ніякове мовчання. Селяни припинили стукати алюмінієвими кружками, шкрябати по глиняних тарілках дерев’яними ложками. Дітлахи вгамувалися. Але Петро ліг, відвернувся і, здавалося, миттєво заснув.

Сердюков тоді не повернувся. Як не повернувся і другого дня. І третього. В одну мить він зник, розчинився в лісі. Почали говорити, що його загриз ведмідь. Або він спіткнувся й утопився в озері. Щодня народжувалися чутки, набухаючи, як весняні бруньки. Чоловіки два дні шукали його, обнишпорили кожен відомий їм куточок. Найактивнішим був Петро — уже на наступний ранок після пропажі Сердюкова він організував пошук. Казав, що, мовляв, це його обов’язок як бригадира.

Вирішено було розділитися на кілька груп, прочесати місцевість від бараків і в глиб лісу. Федот ішов із Антоновим по промерзлій, ще не прогрітій землі, серед кам’янистих ям, низькорослих дерев. Вони дивилися буквально під кожним кущем, але керівника трудового осередку і слід прохолов. Вимазані в багнюці, виснажені засланці крокували по м’якому полю, яке переходило у велику безіменну водойму: тут починалися болота. І ось на мокрому, трав’янистому березі Шевченко помітив темну шапку, яка лежала біля самого окрайка такої ж темної води. Вони підійшли ближче, перезирнулися, зрубали невелику березу, попробували воду біля берега, шукаючи тіла, але марно.

— Відать, утоп, валєт, — процідив Антонов.

Двоє повернулися до барака, принесли шапку й розповіли, що обнишпорили горби й драговини, але нічого не виявили. Петро хитав головою, тер себе по волоссю. Прийшла ще група — теж нічого. І третя. Податися з лісу було нікуди, навіть якщо єдиний напівпредставник радянської влади зник, він зник десь тут. Чоловіки міркували, як бути. Баби стогнали, що тепер завозу їжі з великої землі не буде, а значить, усі вони помруть із голоду, бо в цих диких краях жерти нема чого. Тут підвівся Петро.

— Якщо так, то я буду за старшого. Тому що я бригадир, єдиний, хто був помічником Сердюкова, — оголосив він.

Сперечатися з ним ніхто не став, та й не було чого — виживати ж треба, а хто там називає себе керівником — немає різниці.

— Значить, нехай так і буде, — промовив Петро й злегка посміхнувся.

Наступного дня старший Шевченко почав розпоряджатися — давати завдання, розподіляти, хто і що буде робити. Чоловіків було послано в поле, вибирати камені й тягати брили, двох жінок новий начальник залишив у бараці варити їжу, а решту Петро відправив за хмизом у найближчий лісок. Федот запропонував наносити води з озера, а Сашка з жінками пішла в ліс. День видався прозорим, теплим. Квітень поступово потроху передавав цьому суворому краю м’яку знемогу сонця, що неквапно готувалося до літа. Свіжий вітерець грав першими листочками. Пахло зеленню.

Федот кілька разів ходив до водойми й назад, наповнив водою велику діжку, що стояла в одному бараці, і діжку поменше — у другому. Хотів уже йти ще раз, але раптом відзначив про себе якийсь тонкий, ледь помітний звук. Шевченко смикнув плечем — ет, здалося, напевно. Він уже зробив два кроки від барака, коли звук знову повторився. Цього разу він був ще тоншим, але виразно сприймався, як знайомий.

— Нічого не розумію, — сказав сам собі Федот і поставив відро на землю.

Він обійшов будівлю, уважно подивився кудись у сіру далечінь, немов хотів вивідати джерело звучання. Але нічого не побачив і не почув.

— Точно, здалося, — буркнув засланець і хотів уже йти далі, як тут звук знову повторився; тепер він мав явний людський характер.

— Треба подивитися, — вирішив Шевченко й потупотів у заболочене поле. Він ішов м’яко, переступаючи ямки й купини. Наступав на камені й перестрибував через западини. Іноді зупинявся, придивлявся, але нічого не бачив. Поки не дійшов до заростей кущів, що покривали горбок сірою чуприною. Федот пильно вдивлявся в неї, але не зміг розгледіти причину свого занепокоєння.

— А, нічого. Вигадав, мабуть, — сказав він і повернувся, але встиг зробити лише кілька кроків, як звук повторився й тепер посилився. Сумнівів не залишилося — він долинав із чуприни кущів.

Федот повернувся, пригнув гілки й ступив у пазуристі кущі. Пройти в заростях було непросто, але він протиснувся, намагаючись роздивитися, що попереду — а там на невеликій галявині рухалися людські силуети. Шевченко пригнувся, повільно проникаючи в глиб кущів, і нарешті зміг зрозуміти, що там. Картина на галявині відкривалася для його погляду поступово, не відразу, як не відразу настає вогкий північний світанок. Однак тепер він ясно бачив, що на землі лежить жінка, а поверх неї — чоловік. Він ялозив, намагався на ній умоститися, рухав руками, притискав її, придавлював своєю вагою. Але баба комизилася, сіпаючись, як коза. Це саме вона видавала ті тонкі, дивні звуки, що якимось невідомим чуттям змалював здалеку Федот. Обличчя жінки він не міг розгледіти — чоловіча фігура повністю накрила її. Та й чолов’ягу Федот не міг розгледіти — у кущах було сутінково, бліде світло північного весняного дня ледве осявало прогалину. Тому дві фігури на землі — ось і все, що він зміг побачити.

Федот глянув ще раз і подумав, що втручатися не варто, парочка віддається солодощам життя — трохи плотських задоволень, які залишилися у висланих селян. Він уже розвернувся, коли йому в спину долетів вигук, який назавжди змінив його існування.

— Допоможіть! Допоможіть! — почув Федот украй ясно. Голос, який просив допомоги, був здушеним, хриплим від боротьби.

— …жіть! …жіть! — ще раз повторив голос, який Федот нарешті розпізнав — кричала його дружина. Цю інтонацію він би ні з чим не переплутав. Так вона кликала його в селі, коли хотіла утримати від непродуманих учинків, коли він думав битися з червоноармійцями, коли кидався на голову. Із легкою, ледь помітною хрипотою, з надривом. Так, так! Це вона! Федот кинувся крізь гущавину кущів, упав на чоловіка й звалив його з Сашки. Спочатку він побачив її страшне, перекошене обличчя. В одну мить вона постаріла, здавалося, посивіла, перетворилася на якусь сіру бабу. Може бути, це прозорі, сивуваті відсвіти намалювали такий портрет? Чи справді жінка перетворилася на стару? Поки Федот роздивлявся свою дружину, невідомий чолов’яга перекинувся, підвівся й міцним ударом перекинув його навзнак. Сила удару була настільки великою, що Федот перелетів через Сашку, скотився в кущі й повалився, як зламане бурею дерево. Тут же невідомий чоловік кинувся на нього, спробував ударити ногою, але Федот вивернувся, схопив ворога за стегно й відкинув назад. І тут тьмяне денне світло нарешті впало на фізіономію нападника — це був Петро! Від несподіванки молодший Шевченко на мить завмер — найменше він очікував побачити саме його. Цією секундою скористався брат, перегрупувався, схопився й став біля Сашки. Та злякано дивилася то на чоловіка, то на дівера. Ніхто не наважувався нападати.

— Що трапилося? — загарчав Федот.

Стояло напружене мовчання, стиснуте, здавлене.

— Що тут трапилось, Сашко? — знову повторив він.

— Це він…Я йшла… А він чекав… Там у кущах… Я нагнулася зібрати хмиз… Він як налетів… — жінка намагалася розповісти, але її душили сльози й стогін. Вона хотіла заридати, видихнути, але брати стояли одне навпроти одного, як стародавні герої цих місць, готові кинутися в бій. Ридати було не на часі.

— Це правда? — спитав Федот.

— Правда… Ось тобі хрест, мамкою божусь… — заторохтіла Сашка.

— Не тебе питаю, — обірвав її чоловік.

Тут Петро опустив руки, розслабився й трохи ступив уперед.

— Так, правда, — напрочуд спокійним голосом відповів він.

Ці два слова виявилися сильнішим за грім улітку. Вони обсипали Федота незримою звуковою хвилею, і здавалося, що на нього накинувся вихор, учепившись у тіло, як скажений пес. Молодший Шевченко не міг отямитися від почутого та побаченого, не усвідомлював, що відбувається, не міг поворухнутися від того, що відчув.

— Я-а-а-а-к?! — протягнув Федот.

Петро хмикнув, показово виставив одну ногу вперед, а руки склав на грудях.

— Так! Ти її не гідний, — він витягнув на високе «і-і-і».

— Не розумію…

— А шо тут розуміти, брате? Ти завжди був такий — дуже правильний. Рівний, як сосна. Але ось невдача — твоя правильність не дає тобі ж і жити. Ось дивись, де ми зараз? А здавши б зерно, були б у колгоспі, удома — і все гаразд. Як кіт у діжці масла — життя милим тоді б було. А так… Це ти винен… — сказав Петро.

— У чому?! — здивовано вигукнув молодший брат.

— Ти мені завжди заважав. Ще, пам`ятаю, як дітьми були — усе тато з тобою возився… Я тоді казав собі — усе роби, щоб він тобі не заважав. Ну, ні — ти впертий, як тато: усіх підвів під монастир, сука, — прохрипів Петро.

— Такого не може бути… Я ж тебе як брата любив! — надривно виголосив Федот.

— А я тебе, брате, у душі ненавидів. Як останню собаку, сил моїх не було тебе терпіти, — суворо відрізав Петро.

— Та як так… Як… — не міг усвідомити того Федот.

— Так… Ти пляма слизька, мерзота, яка все моє життя отруїла, — жорстко сказав старший Шевченко.

— Боже, як це так… — простогнав Федот.

— Ненавиджу! Нарешті я це сказав! — вигукнув Петро.

— Не може бути… — не міг повірити Федот.

— Тепер я тут головний, тому все — Сашка моя! Я давно її бажав. Тільки її. Пішли! — він простягнув руку Сашці і, побачивши, що вона не реагує, схопив за рукав.

Тут жінка несамовито заволала.

— Федоте, рятуй! — крикнула вона різко й пронизливо.

Її крик перетворився на цунамі, яке збило чоловіка з ніг, змусило його злетіти, підстрибнути і з цієї висоти вдарити брата в обличчя. Петро впав, трохи покотився. Федот підняв дружину, відкинув її назад, а сам рвонув і в другому стрибку вдарив брата ногою. Той закричав від болю, заревів, як поранений вовк. Тут же нападник присів, понишпорив руками гачкуватий дрин і з розмаху уперіщив ошалілого Петра. Той замовк. Свист і шурхіт — ще раз палиця опустилася на обличчя лежачого брата. Ще раз. Ще! Старший Шевченко інстинктивно виставляв перед собою руку, але дрин ковзав по шубі й опускався на фізіономію, залишаючи після себе нерівні криваві дірки. Помах — удар. Удар. Помах. Страшний, оскаженілий Федот лупив брата щосили, ніби забивав у нього всю накопичену злість, розчарування, засмучення, образу, сум, лють. Бам-м-м! Сашка волала, як різана. Петро стогнав і намагався ухилитися — поранений, позбавлений можливості рухатися, він чіплявся за життя. Стук-стук: того, кого найбільше любив. Бах-бах: по кровинці своїй, по єдиній рідній людині. Грух-грух: по своєму братові, якого знав від народження.

Так тривало й продовжувалося. Захеканий Федот стишився, трохи опустив подобу булави. Сашка стогнала й звивалася в нападі відчаю, як змія. Сліз і крику не залишилося, тільки сиплуватий стогін. Піт крапав з чола. Петро не рухався. Молодший Шевченко присів, а після й зовсім гепнувся на землю. Він схопився за голову й замукав. Денне світло струмувало на трійцю, висвітлювало їхні втомлені, приречені, змарнілі обличчя. Як же вони були схожі! Які ж вони різні! Закривавлені, почервонілі, зблідлі. Вони сиділи, лежали, розпростерлися долілиць. Не було чути ані звуку. Тихо, як у прогнилій труні. Сліз і крику не залишилося. Петро не рухався.

Розділ 19

Федот глянув на чорне тіло брата, озирнувся на дружину, але залишився сидіти не рухаючись. Його плоть посилала в мозок сигнали — холодом, змореністю, болем у руках, але Шевченко не реагував, лише розуміючи, що терпить лиху пригоду й скоїв щось жахливе. Хіба можна описати трагедію, звуками передати увесь трепет душі, коли по ній пробігають дрібними брижами відчуття? Людина може лише приблизно описати свій стан у такий момент, бо він непередбачуваний і переповнений. Так і зараз: запитай Федота, що він відчуває, він сказав би найзвичайніші слова, які й близько не передавали його переживань.

Так тривало ще з хвилину, але нарешті він скочив, схопив Сашку за руку й потягнув її з гаю. Туди, на галявину, минаючи западини й низини. По камінню, по камінню. Ще трохи. Давай, Сашко, воруши ногами, не відставай! Раптово з якоюсь нелюдською ясністю Федот зрозумів, що потрібно робити — бігти, бігти! Куди? Не суттєво. Але терміново — урятуватися, як з вогню. Кинутися назад, немов повернутися в минуле.

Сашка і Федот кинулися до бараків, удерлися до приміщення, кинулися до свого кутка. Молодший Шевченко почав збирати речі, кидаючи в мішок нехитре майно. Жінка вдягала переляканих дітей, накидала на них брудний, уже дуже благенький одяг. Мешканці барака дивилися на їхні гарячкові дії, навіть не намагаючись зупинити. Заважати втечі на Півночі? А куди бігти? Якщо і є вихід звідси, так це тільки зануритися в холодну землю.

Федот зібрав два мішки. Один навантажив на Сашку, другий схопив сам. Ліду взяв за руку, а дружина повела Зою. Вони попрямували до дверей; інші засланці — хто лежав на нарах, хто сидів біля вогню. Тут Федот мимоволі озирнувся подивитися на своє колишнє місце й зустрівся поглядом із Антоновим. Той сидів і дивився на нього, ніби хотів щось сказати, але не міг. Їхні очі зчепилися в одній короткій, але уїдливій сутичці. Раптом Антонов легко, невимушено кивнув головою, мовляв, правильно робиш, брате. Біжи! Тікай, поки не пізно. Бо замерзнеш тут, помреш і не дізнаєшся, як це — старіти, мати спогади… Біжи, біжи, друже! Якщо навіть ти помреш по дорозі — ти хоча б спробував, спробував на смак це п’янке почуття вивільнення. Федот глянув на Антонова й теж злегка кивнув. Потім різко повернувся й кинувся до виходу.

Вони вискочили на двір, а там застиг північний весняний день. Сонце було ще досить високо, слизький вітер колихав кущики біля барака, гнув молоде маленьке деревце, хапав холодними лапами за обличчя. Сім’я кинулася за пагорб — там була найближча дорога в село, що проходить через заболочену місцевість. Сашка, налякана, згорблена, зігнута, поспішала за чоловіком. Той упевнено крокував уперед.

— Нічого, Сашко, давай квапся, — підбадьорював він її.

— Іду, іду, — відповідала вона йому й тягла за собою Зою.

Дівчатка мовчали, прямували за батьками, повні своєї дитячої віри в непогрішність і правильність дорослого розуму. Вони підкорялися. Цю втечу Цю втечу можна було порівняти з біблійною, якщо не згадувати, що там попереду виднілась обітована земля. Через п’ять хвилин вони зайшли за пагорб, кинулися по молодій траві, по камінню, по здибленому хребту. Там, там, десь там їхній порятунок! Федот не знав, що він буде робити, коли добереться в село. Напевно, його вели якісь інстинкти, а може — сліпа чоловіча наполегливість.

— Не можу вже, — застогнала Сашка.

— Давай! Давай! — загарчав Федот.

— Не можу, не можу! — промовила дружина.

— Треба йти, давай, жіночко, давай! — просив і наказував Федот.

— Я йду, йду, — покірно відповідала Сашка, прогинаючись під вагою мішка. Їй було гаряче та зимно водночас. Жінка спітніла, мокрі пасма вилізли з-під пухової хустки. Вони зайшли в ріденький гай, а далі виднівся густий столітній ліс. Якщо поквапитися, то можна до пізнього вечора дістатися до поселення, а там буде видно. Головне — залишити це чортове місце! Прокляте заслання!

— Треба відпочити, треба, — благала Сашка.

— Не можна, тільки вперед, — наполягав Федот.

Потім, побачивши, що дружині зовсім погано, зупинився, узяв у неї мішок і закинув на себе другий. Сашка підняла Зою й понесла її на руках, а Ліда бігла поруч із батьком. Чотири душі в дикому, первісному лісі. Маленькі, непримітні люди гігантської держави. Із якоюсь особливою українською завзятістю вони брели в колючих заростях, ковзали по м’якому моху, падали в холодні калюжі. Вони йшли — чотири точки в порожнечі простору. Невідомі для правителів держави громадяни, які стали ворогами цієї держави. Єдині живі у водянистих мочарах.

— Трошечки залишилось, ще трохи, — чи то просив, чи то стверджував Федот.

Він тільки приблизно розумів, куди йти. Там, на південний захід, десь є село. Туди їх привезли на вантажівках і пересадили на санки. А значить — там цивілізація. Може, удасться сховатися.

— Тату, тату, я втомилася! — промовила Ліда.

Дівчинка намагався встигнути за батьком, але довга дорога вже занадто виснажила її. Вона бігла, тримаючись рукою за край мішка. Федот не зупинявся — треба було відійти якомога далі.

— Потерпи, донечко, ще трохи, — сказав він.

Вони йшли по болотистій місцевості, тримаючись стежки, яка звивалася серед горбків і зеленуватої води. Тут, у самій глушині, не було видно нічого живого. Наче все вимерло, поглинене в’язкою трясовиною.

— Не можу, — знову почала благати мала на манер своєї матері.

Тут Федот зупинився й обернувся, щоб подивитися на доньку. Але мішки за спиною при повороті вдарили її, зіштовхнувши зі стежки в каламутне болото. Дитина безглуздо замахала руками й упала в трясину. Це сталося так швидко, що ніхто не встиг і слова вимовити, коли тіло Ліди по груди опустилося в рідину драговини. Вона тонула. Від несподіванки Федот роззявив рота, а потім кинув мішки, підбіг до краю стежки й простягнув дочці руки.

Тут Ліда збагнула, в чому справа.

— Тату, тату, допоможи! — закричала вона.

Її крик підхопила Сашка, а слідом і Зоя. Жахливий крик, що проникав у душу.

— Тату! Таточку! — вигукнула Ліда.

— А-а-а! — відгукнувся Федот.

Він простягнув їй руку, трохи не дістаючи до шуби. Чоловік намагався схопити її, щоб витягти на сушу, але Ліда смикала руками, трепетала, тремтіла. Вона поринала глибше й глибше з кожним рухом.

— Ні, ні! — репетував Федот.

— Таточку, тату, я тону, допоможи, — знову закричала вона. У цю мить Федота пройняв піт, він зрозумів, що ніяк не може дотягнутися до дочки. Рухав і рухав рукою, але дівчинка перебувала так само далеко — болотна драговина всмоктувала її, ковтала, як удав, поглинала маленьке й безпорадне дитяче тільце.

— Ні, ні! — закричала Ліда.

— Федоте, допоможи їй, допоможи! — Сашка пхала чоловіка в бік, поки той лежав на землі й намагався дотягнутися до доньки. Він старався і так і сяк, хотів уже підвестися й пошукати палиці, але розумів — тоді не встигне. Занадто швидко Ліда опускалася в драговину.

— Тату, таточку! — знову заволала вона.

Федот смикав рукою й раптом згадав, що тоді, два місяці тому, він теж рятував свою доньку, пірнав за нею у воду ставка, щоб витягнути на поверхню.

— Послухай, Лідочко. Я ж врятував тебе, пам`ятаєш?

Дівчинка хлюпалася, намагаючись утриматися на поверхні, але махнула батькові на знак згоди.

— І зараз. Я врятую тебе, обіцяю! — заторохтів Федот.

Та знову махнула голівкою.

— Ти тільки вір мені, — продовжував Федот.

— Я вірю, допоможи, таточку! — прокричала Ліда.

Справа була зовсім кепська — болотиста рідина всмоктувала дівчинку все більше.

— Я вірю тобі, таточку, вірю! Допоможи! — благала дівчинка.

Федот сіпнувся, нахилився якомога далі, намагаючись хоч пальцем доторкнутися до дочки. Йому не можна було впасти в болото, інакше його вже Саша з Зоєю точно не врятують, а значить, загине й Ліда. Потрібно було витягнутися, розтягнутися. Він так і зробив, і тут його пальці зіткнулися з неймовірно холодними пальчиками дівчинки. Чоловік просто доторкнувся до них в одному випадковому русі. На одну мілісекунду відчув шкіру Ліди, таки відчув її. Тільки б втриматися й не впасти!

— Тримайся, доню, тримайся, моя рідненька. Я з тобою, не залишу ніколи тебе. Буду завжди тримати тебе, моя люба!

— Таточку, таточко, тону!

— Тільки-но спробуй, доторкнись до мене. Я врятую тебе!

— Я намагаюсь…

— Усе буде добре. Давай, ворушись, а ну до мене пальчиком!

— Мамо, мамо…

— Так, давай!

— Мамо моя, хочу жити, мамочко!

— Лідо, тримай мою руку, тримай!

— А-а-а!

— Давай, давай!

Дитина тягнулася до батька. Дівчинка простягнула свої маленькі, такі маленькі пальці до тата, до своєї останньої надії. Сашка надсадно кричала і теж пробувала дістати до Ліди рукою. Федот знову доторкнувся мигцем до долоньки дочки, але не зміг втримати — вона вислизнула. Ще трохи! Тільки півп’яді! Трішки, зовсім трішки…

— Тихіше, тихіше…

— Жити, тату, жити!

І тут вона почала захлинатися — трясовина все ж досягла її підборіддя. Ліда майже занурилася в землисту, брудну бовтанку.

— Доню, моя люба, серденько моє, доню, — волала Сашка.

Федот смикав руками — долонька дочки промайнула перед ним. І тут він ухопив її, двома пальцями схопив п’ятірню Ліди.

— Я тримаю, тримаю! Вір міні, дочко, — просив він і підбадьорював.

— Вірю, таточку, спаси мене, дуже прошу, благаю, — плутано кричала Ліда.

— Тримаю, тримаю, я зможу, — підбадьорював знову Федот.

Він держав дочку за пальці, учепившись у цей маленький шматочок плоті, пробував підтягнути потопаючу. Треба ось так — легенько, легенько.

— Тягніть, тягніть! — благала Ліда.

Федот утримував долоньку, яка ковзала в нього між пальців. Потрібно тільки напружитися, тільки трохи зусиль. Шевченко спробував тягнути, але драговина не відпускала. Дівчинка занадто глибоко туди ввійшла, потрібно краще її захопити. Він захотів міцніше обхопити дитячу долоню, смикнув рукою — і дуже нахилився. Його тулуб занурився в драговину, ураз намок кожух, а шапка впала в трясовину, і її відразу ж проковтнула ненаситна водяна утроба.

— Донечко, я тебе люблю, рідна моя! Тільки потерпи, — просив її Федот.

— Я вірю, тату, я вірю тобі. Тільки врятуй мене, — захлинаючись, кричала дочка.

— Так, так, я зможу, — підбадьорював знову Федот.

Він спробував перехопити, учепитися за її лікоть, але раптово долонька вислизнула з його пальців, Ліда здригнулася від цього ривка, засопіла, забулькала й опустилася у водянисту масу. На зеленуватій поверхні почали лопатися прозорі бульбашки, колами окреслюючи місце, де назавжди занурилася утоплена. Це сталося так швидко, що Федот не встиг нічого зробити. Очі Сашки округлилися, вона почала задихатися. Шевченко тримав простягнуту руку, але вже нема кого було рятувати. Його дочка загинула.

— Ні, тільки не так, доню, люба, моя душа, не покидай, благаю! — розсіяно надривним голосом промовив чоловік і затих.

Стало моторошно тихо. Зоя почала пхикати, не розуміючи, що відбувається. Федот усе ще лежав на землі й дивився на мочар. Сашка спершу стогнала, а потім шалено, щосили закричала. Так, як кричать тільки живцем розчленовані, коли кати рвуть їхню печінку, шматують нирки, ріжуть легені. Сашка горланила й ревіла — усе, що залишається людині, розбитій нагальним горем. А чи є горе заплановане? Суть трагедії — це випадковість.

Федот не міг зрозуміти, як це сталося: щойно він тримав руку дочки, а тут — її вже немає. Свідомість аж надто повільно опрацьовувала те, що сталося, ніби відмовляючись підкоритися фактам. І в одну секунду він зрозумів. Це розуміння пронизало його, немов електричним струмом. Напруга в сто тисяч ват випалила його нутро, пропалила серце, вительбушила органи. Федота затрясло. Він засмикався, ніби в конвульсіях. Душа перетворилась на вугілля, немов її випалило полум’я, яке після цього і само погасло. До Федота прийшло розуміння, що він винен у смерті Ліди. Тільки він один. Він штовхнув її в багно. Він не втримав дівчинку. Він нічого не зміг зробити, щоб вона залишилася живою. Її смерть — його провина. Вічна. Засуджує його на нескінченні муки. Тільки він, Федот Степанович Шевченко, сильний і вольовий, гордий і незалежний, згубив свою власну дочку, убив її. Усе зламалося. Душа розлетілася на скалки. Нічого вже не буде, як раніше. Далі більше нема чого жити.

Федот опустив голову в рідкуватий бруд, намагаючись поринути в нього. Його тіло слухняно торкнулося гидкої, нечистої рідоти, яка тут же потекла до рота, у ніс, у вуха. Кожух ставав важким — насичувався рідиною. Ще мить — і його тіло повністю опиниться в мочарах та піде на дно, як Лідочка. Федот захрипів. Але тут Сашка різко смикнула його, буквально вихопивши з болота. І звідки стільки сил у цій маленькій, тендітній жінці? Як вона змогла схопити й підняти такого селюка, як Федот? Пояснити це важко, як і багато чого, що відбувається з людиною. Дружина висмикнула чоловіка, який із хлюпанням упав на сиру землю. Зоя від страху мовчала. Сашка термосила Федота, намагалася повернути його до тями, а той хотів тільки заплющити очі й не дихати, адже дихати йому було ні до чого.

Цілу годину вони сиділи, плакали, ридали. Рвали на собі одяг і стогнали. Коли сльози висохли й зойки вщухли, троє лежало просто на сирій стежці посеред величезного болота.

Однак треба було йти. Коли Федот зібрався з силами, уже почало сутеніти. Вони пішли серед мочарів і трясовин у невідомість. Повільно просуваючись по стежці, досягли невеликого пагорба, залізли на нього й побачили тьмяно-жовті вогники далеких хат села. Коли вони наблизилися до першої будови, то глухий гавкіт собаки сповістив, що тут хтось живе. Брудні, вимучені, знедолені — ось якою була тепер сім’я Шевченків. Вони підійшли до огорожі. Собака надривався й кидався на чужинців. Тут двері відчинилися, проливаючи буро-золотисте гасове світло. На порозі з’явилася постать, що вдивлялася в темряву.

Виявилося, це був той цибатий, який зустрічав їх у селі, коли вони прибули на ЗІЛах. Голова тутешнього колгоспу. На розпитування часу не було — подорожні тремтіли, падали від утоми й голоду. Господар впустив їх до будинку, обігрів і нагодував. Сашка й Зоя заснули прямо за столом, а Федот потім обережно переніс їх на піч, де було приготоване місце. Сон швидко звалив і його з ніг; родина занурилася в безпросвітні імлисті сновидіння.

Під ранок Федот підвівся, коли довготелесий уже вештався по хаті. Вони привіталися, дружина голови збирала на стіл. Ця гостинність так вразила Шевченка, що він за чаркою доброго самогону переказав усю свою історію. І про Мачулу, про його палаючий будинок, і про Нестора, і про повстання, виселення, і про барак. Тільки ось про Петра промовчав — побоявся. Господар уважно вислухав його, хмикаючи й сопучи.

— Я тобі допоможу, — раптом сказав він.

Здивований Федот хотів навіть роззявити рота, але змовчав. Голова розповів, що він — колишній царський офіцер. Коли сталася революція, думав піти до Денікіна, але якимось невідомим відчуттям зрозумів, що війна буде програна. Тому зібрався і з усією сім’єю переїхав на Північ, до забутого Богом карельського села. Працював добре й сумлінно, тому начальство й вирішило призначити його головою колгоспу, адже інших таких кандидатів не було.

— Просто ось слухаю тебе й розумію, що ти, Федоте, схожий на мене, — говорив довготелесий.

— Я вже ні на кого не схожий, — із сумом відповів Шевченко.

— Так, так — людина така скотина, що змінюється на очах, — просто відповів той.

На це відповісти Федот нічого не міг, і господар запропонував йому такий план.

— Ось бачиш, я втік, сховався, коли був хаос і плутанина. Спробуй і ти, — запропонував він, і Федот кивнув.

Через два дні голова виписав їм паспорти, вказавши в паперах, що вони — трудовий резерв Партії і їдуть на велике будівництво. Прощання було сухим і швидким. Шевченко потиснув йому руку й думав сказати, як він вдячний цій людині, але довготелесий не чекав похвали. Напевно, у ньому таїлося ще щось із минулого — десь у радянській уже душі голови все ще жив підтягнутий і тактовний царський офіцер.

Тиждень сім’я Шевченка поневірялася в потягах і вагонах. Пересідали то в один, то в інший, поки одного разу вони не залізли в поїзд, який прямував на Донбас. У пасажирському вагоні було накурено, відчувався сильний людський душок. Кілька сімей також прямували до промислового регіону, який наразі будувався. Утікачі з легкістю загубилися серед собі подібних, вимучених дорогою чоловіків із дружинами та дітками. Рано-вранці вони нарешті прибули на невідому станцію. Коли Федот опинився на платформі, то на невеликій фанерній дощечці прочитав напис: «Місто Ровеньки». Їх зустрічали комсомольці, якісь незнайомі молоді люди. Деякі вибралися тут із поїзда, решта поїхали в бік міста Сталіно.

Зустрічальники кинулися до прибулих. Федоту довго тряс руку маленький на зріст чолов’яга з хвацьким чубом. Він шкірився й дякував, що люди приїхали в цей край. Сашка озиралася по боках і тягла Зою за руку. А чубатий повів їх за вокзал, у бік Залісся — одного з районів містечка. Цей чоловічок із якимось радісним запалом розповідав, що на шахтах уже працює багато товаришів, населення зростає, кожного тижня прибуває такий ось потяг. Федот тільки сопів і хитав головою.

Вони підійшли до перекошеного будинку на вулиці Цегельній. Це була хатка на два вікна зі старезним дахом, брудним двором, розтрощеним парканом. Хто тут жив? Уже давно невідомо.

— Це ваш будинок, — із особливою урочистістю сказав чубатий і вказав у бік убогих руїн.

Три дні по тому, у самому кінці квітня, Федот прокинувся від холоду. Піч перегоріла, димохід було забито сажею, і тяги не вистачало. Він розштовхав дружину, а потім узявся топити піч. Ось уже багато днів вони з Сашкою майже не розмовляли. Після загибелі дочки кожне замкнулося у своєму маленькому, прихованому від усіх людей світі. Тільки іноді перекидалися фразами, та чоловік часом покрикував на жінку. Але це мовчання повинно було рано чи пізно залишитися позаду — це дорога була нервова, а тепер уже був час трохи заспокоїтися.

Федот розтопив піч. Сашка з Зоєю пішли по воду до криниці. Весняний світлий день так і намагався пролізти у вузькі закопчені віконця. Сонячною лапою він дотягувався до прогнилої дерев’яної підлоги. Чоловік став посеред хати й раптом помітив, що один із привезених мішків із речами ще не випатраний. Він почав діставати звідти речі, поки не натрапив на знайомий предмет. Шевченко витягнув згорток. Покрутив у руках. Так, він знав, що це таке. Ще б пак — довгі місяці він зберігав це, оберігав, як найдорожче, що в нього залишилося з минулого. Але зараз він вперше за все своє життя дивився на предмет байдуже. Розгорнувши тканину, якою вкривав річ, він дістав ікону. Тонколиций Христос одразу ж подивився на нього пронизливим, гострим поглядом. О, ці очі! Хіба вони можуть належати людині, хіба не це — погляд Божий? Прямий, осудливий. Так, саме це відчув Федот — його душа від цього погляду затріщала й посипалася. Захотілося з криком вирвати біль, що розповзався по грудях, мов гангрена, поглинаючи всі внутрішні органи; здавалось, Шевченко гнив, залишаючись живим.

Худорлявий Христос усе дивився й дивився. Здавалося, він хотів щось сказати, може, навіть утішити. Або просто вислухати. Але Федоту стало тужно. Якесь невідоме почуття розривало душу. Раптом напад люті накрив його, схопив і потягнув у прірву безрозсудства.

— Шо ти дивишся? Шо! — закричав він на всю хату.

Тонколиций мовчав.

— Ти! Це ти винен! — знову заволав Федот.

І, як божевільний, затряс ікону, немов хотів витрусити фігуру з малюнка.

— Де ти був? Де, я тебе питаю? — заходився Шевченко.

Погляд, цей пронизливий погляд…

— Так, так, я вбивця. Свою дитину вбив. І що мені тепер робити? — голосно продовжував Федот.

Не було ніякої відповіді.

— Чому ти мовчиш? Чому? — закричав він.

Худорлявий Христос уважно слухав.

— Як ти посмів! Чому не захистив!? — із особливим надривом застогнав Федот.

Тільки німий докір.

— Я так бажав, щоб ти допоміг… Тільки ти — моя надія… Чому ти мучиш мене, чому? — промимрив Федот.

Опустив голову, а потім із усього розмаху кинув ікону на підлогу. Вона впала, розлетілася з хрускотом, розкришилася. Тої ж миті Шевченко в дикому припадку люті кинувся на ікону, почав топтати її ногами, дроблячи на частини, наступаючи й наступаючи. Іконописний погляд, який проникав у душу, танув під чобітьми, руйнувався від кожного удару, знищувався знавіснілою людиною. Федот підіймав дерев’яні шматочки ікони, руками розламував їх, кидав у піч, де вони моментально займалися кольоровим і грайливим полум’ям. Тріска за тріскою. Дранка за дранкою. Скіпка за скіпою. Поки намальований бог не розчинився в бурхливих червоних хвилях вогню.

Ранок першого травня — і знову метушня. Центральною вулицею міста повільно повз натовп. Він наїжачився плакатами, транспарантами й піками з прапорцями. Неподалік нестямно гримів оркестр, мідні інструменти завзято поблискували у весняному теплому сяйві сонця. Молоді, старі, діти, підлітки — усіх людей не перелічити. Вони щось вигукували, іноді посміхалися й махали своїм сусідам. Неподалік на дерев’яній трибуні стояло троє чоловіків — один із них був мордатеньким і смаглявим, у добротному зеленуватому військовому френчі. Другий — насуплений, у легкому чорному шкіряному плащі. А третій — голомозий і непримітний. Діти вибігали з шеренги, розмахували прапорцями, а троє — незворушно позирали на шеренгу громадян, що крокувала. Тут оркестр затих, а потім грянув Інтернаціонал. Троє витягнулися й дивилися на ровенчан, які простували.

Встава-ай, праклятьєм заклєймьо-он-ний, Вєсь мі-і-р галодних і рабо-о-у!

Товариші на трибуні беззвучно відкривали рота, вимовляючи слова пісні. Юрба підхопила це беззвуччя й загримала вже сильним, але нерівним голосом. Гімн розділив колону, частина ближче до хвоста почала співати особливо завзято. Їх голос посилився.

Ми на-а-аш, ми но-вий мір пастро-стро-їм, — Кто бил нічє-є-м, тот ста-а-нєт всєм.

Тут і передній елемент маршируючих підтягнувся — також струнко схопив ритм, затягнув приспів. Натовп рухався вперед, іноді розділяючись, розбавляючись, а іноді стаючи щільнішим й огряднішим. І ось в один момент, коли колона подробилася, аби розвернутися й встати на краю площі, обличчям до трьох серйозних товаришів, можна було розгледіти високого кучерявого чоловіка. Він урочисто й, вочевидь, незвично, похитуючись, ніс червоний радянський прапор, постійно його поправляв, і було помітно, що крокує він так уперше. Його грубе селянське обличчя закам’яніло, набуло гримаси штучної, але глибокої покори. Колишній селянин витримував крок, недоладно розтуляв рота, намагаючись потрапити в такт невідомої для нього тріумфальної пісні.

Ліш ми-и, работнікі всємі-і-ірнай Вєлі-і-кай арміі труда-а-а, Владє-є-ть зємльой імєєм пра-а-во, Но паразіти — нікагда-а-а!

Від автора

Ця книга для мене — відновлення історичної пам’яті. Усі події, які відбуваються з героями, виявилися прихованою, до часу запечатаною інформацією в моєму ДНК. Мені потрібно було одного разу написати лише слово, лише почати — і тоді фрази самі по собі стали складатися в постаті; народжуючись, воскрешали історію.

Усе, що відбувалося з моїм прадідом та прабабою, — правда, хоча комусь і здасться вигадкою. Іноді мені доводилося зупинятися, аби зрозуміти, чому кожен новий день оживає в мені, ніби це діялося зі мною. Не можу виразно пояснити, чому так, але частенько бувало, що я відчував подив від фактів, описаних у книзі, не менше, мабуть, ніж мій читач. Мені здається, що родова пам’ять — це сильна й не зовсім досі проаналізована річ. Саме вона багато чого змінює й пояснює, залишаючись водночас живою й мертвою. Нам ще не раз треба зазирнути в минуле, щоб передбачати майбутнє. Це найпростіше й найскладніше заняття, але таке необхідне для країни.

Завершуючи, скажу, що Федот Шевченко, потрапивши в Ровеньки, прожив довге й невиразне життя. Працював у колгоспі, ніколи більше не був причетний до заворушень чи бунтів. Він помер, коли йому виповнилося 80 років — старий і такий несхожий на себе в молодості. Його дружина Сашка померла через місяць після нього — не витримала вічної розлуки зі своїм єдиним чоловіком і близькою людиною. Їхня донька Зоя виросла й вийшла заміж за мого діда, Івана Бутченка. Частенько вона, моя бабуся, ховала харчі у великій скрині, страхаючись голоду й недолі. Про своє вигнання вони до кінця життя остерігалися говорити: боялися, щоб їх знову не засудили. Але ніхто їх не шукав — сім’я загубилася в бурхливому людському потоці, коли країну різала й шматувала радянська влада.

Петро Шевченко після сутички з братом залишився живий. Він побув ще трохи на Півночі, а потім утік назад на Слобожанщину, сподіваючись, що його знову приймуть і він зможе влаштувати своє життя вже без Федота. Але в той самий день, коли Петро прибув у рідне село, його схопили червоноармійці. До раннього вечора чекісти винесли вирок і в один момент старшого з братів Шевченків розстріляли на очах у переляканих селян, серед яких до того часу залишилися жити переважно лише діди й баби та селянські вдови з малими дітьми.

Оглавление

Переднє слово

Розділ 1

Розділ 2

Розділ 3

Розділ 4

Розділ 5

Розділ 6

Розділ 7

Розділ 8

Розділ 9

Розділ 10

Розділ 11

Розділ 12

Розділ 13

Розділ 14

Розділ 15

Розділ 16

Розділ 17

Розділ 18

Розділ 19

Від автора Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg