«Аптекар»

Аптекар (fb2) - Аптекар 876K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Юрий Павлович Винничук

Юрій Винничук Аптекар

«У цьому місті, як і у Венеції, стало звичним зустрічати на ринку людей з усіх країн світу у власному вбранні… Місто віддалене від моря на понад сто миль. Але коли побачиш, як на Ринку при бочках мальвазії[1] вирує натовп критян, турків, греків, італійців, зодягнених так, мовби щойно зійшли з корабля, то здається, що тут порт відразу за брамою міста».

Мартин Ґруневеґ (1562 — після 1606), німецький купець і мандрівник.

ВСТУП

Вона біжить лісом, чорним і непривітним, ковзаючи у своїх легеньких чобітках та зашпортуючись за хмиз і коріння, ожина шарпає стегна, гілки висмикують волосся, а вона біжить і дослухається до переслідувачів. Темні розчухрані ялиці тягнуть до неї своє галуззя, дорогу перепинає каміння, заросле слизьким мохом, а то й цілі скелі, з яких вистромлюються чорні руки і хапають її за плечі, зловісний шепіт обволікує з усіх боків. Здається, усе для неї в цьому лісі вороже, нема жодної можливості сховатися — бодай якоїсь нори чи печери, де можна зачаїтися, і щоб ніхто, окрім неї, не міг туди проникнути. Хочеться перетворитися на вивірку. Страх б’ється в її грудях, сльози заливають очі, вона відчуває, що задихається.

— Не хочу, не хочу, — шепоче вона і біжить, а над головою зриваються розлючені птахи і крають повітря крильми. Вона розуміє, що це кінець, їй не вдасться врятуватися, але надія ще жевріє. Голоси переслідувачів зливаються з шумом дерев, тріскотом гілок, голосним тупотом і брязкотом зброї. Вона біжить у них на очах і чує їхній регіт. Для них це звичайне полювання. Вони її не помилують за те, що вчинила. За таке не милують. За таке убивають. Бо вона ніхто. Вона має не більше прав на життя, ніж яка-небудь комашка.

Ноги і руки печуть від безлічі подряпин, але все це ще можна стерпіти й пережити, головне — врятуватися, вирватися з лісу, адже він не безмежний. Вона впевнена, що біжить у правильному напрямку — туди, звідки її привезли. Ось-ось має вигулькнути прогалина, а там і луг, а на лузі пасовисько і люди. І їй уже здається, що бачить просвіти між деревами, бачить цілі снопи сонячного проміння. Вона біжить з усіх сил, відчуваючи, як повітря розриває їй груди. Повітря стає пекучим і болючим, вона вже дихає суцільними зойками і схлипами, але попереду манить до себе світло, яке вселяє надію, та не просто світло, а великий ясний простір, який вона зараз розпанахає своїм розпачливим криком, неймовірно голосним, таким, що докотиться до мурів міста.

Ліс розступається, вона вибігає на зруб, минаючи пеньки й зрізані стовбури, і тепер уже вірить, що врятується. Вона жодного разу не озирається, але чує їх, тих мисливців, які йдуть за нею. О, ні — не йдуть, вони їдуть на конях! І тут її пронизує, страшний і безпросвітний здогад: вони з нею лише бавляться, розтягують утіху, і, якби хотіли, то давно б уже наздогнали і затоптали копитами. Уся її втеча — тільки забава, розвага й не більше. Їй не вдасться вирватися за межі лісу. І тоді сили її покидають.

Розділ 1. ЧОРНА ОПАСКА

Із записок Лукаша Гулевича, доктора медицини у місті Львові, писаних 23 березня року Божого 1648-го.

«Во ім'я Господа нашого, куса Христа, і Пресвятої Богородиці хочу я, Лукаш Гулевич, будучи при пам'яті і в цілім розумі моїм, скласти отеє признання перед лицем смерті та на випадок, якби Бог милосердний душу мою з грішним тілом розлучив, тую в руки Владиці, Богу Отцю Вседержителю поручаю, уповаючи на милість Його. А тіло моє грішне, хто б у землю не поховав, за те йому, маю надію в ласці Божій, іж Бог милосердний заплатить.

Народився я у Страдчі під Яневом у родині місцевого пароха, де провів найкращі роки мого життя, сповнені безтурботності і тихого дитячого щастя, яке час від часу все ж було замрячене смертями і втратами. Родина моя була не надто заможною, але господарною, батько умів не тільки правити службу Божу, але й торгувати худобою, переганяючи у Мадярщину корів, а назад женучи коней, а при цьому не раз йому ще й доводилося давати відсіч розбишакам. Та з віком врешті покинув цю вигідну справу і завів пасіку. Отож він будь-якою ціною хотів, щоб я вивчився на когось путнього, бачачи, що з мене ані парох, ані гендляр не вийде, і збирав шеляг до шеляга, відмовляючи собі в найнеобхіднішому та вдягаючись у ту саму стару вицвілу реверенду, в якій заступив уперше на службу. Наколи я підріс і настала пора мене виряджати у світи, у батьків не зосталося окрім мене нікого з дітей. Старший мій брат, як то було поширено серед галичан, пішов на службу до королівських драгунів та загинув у бою з козаками Тараса Трясила. Дві менші сестри померли ще малими.

І коли настав той день, що тато вивів зі стайні коня, на якого хухав і дмухав, не даючи його до жодного запрягу, а воліючи всюди трюхикати на своїй старій шкапині, а мама з мокрим від сліз обличчям обцілувала мене, я з жахом усвідомив, що можу більше їх уже не побачити, адже я був доволі пізньою дитиною. Мені підкотився клубок до горла, і я ледве стримав себе, аби не просльозитися, відчуваючи, що це тільки ще більше засмутить моїх батьків. Той світ, який чекав на мене, манив мене і розкривав свої обійми, либонь, випустить мене не так скоро, і не знати, чи вдасться мені пристосовуватися до його примх і звичаїв. Я почувався, як пташина, що раптом вивалилася з гнізда. Попереду стелилася далека дорога без повернення, така подорож сильно відрізнялася від будь-якої іншої, яка б у кінцевому результаті вела до рідної брами. Моя дорога вела в незнане і не була обмежена в часі, вона могла тривати невідь-скільки, виплітаючи переді мною павутину стежок, лабіринти незвіданих путівців з тривожними знаками на перехрестях. Звичайно ж, я тоді ще не думав про те, що тільки така подорож, подорож без наміру на повернення, відкриває нам нові обрії і нові вікна.

Тато вручив мені невеличкого гаманця на дорогу і пояснив, що задля безпеки всі кошти на моє навчання передав Мордехаю Шіферу з Рави, від якого маю листа до його брата у Венеції, котрий поклав таку саму суму, яку отримав Мордехай, до „Вапса della Piaza de Rialto“. У Мойшеля, брата Мордехая, є невеликий заїзний двір, і він радо прийме мене. Мама мене перехрестила, і я побачив на її обличчі лише смуток і розпач. Вона вже знала наперед, що ми більше ніколи не побачимося, і прагнула відбити мій образ не тільки розпачливим поглядом у своїй пам'яті, але й доторком, узявши моє обличчя в долоні і провівши по ньому пальцями. Я притулив до вуст її руки, вони пахли коноплями, які мама щойно тіпала, і запах цей зостався мені у пам'яті на все життя.

Мандрівка моя до Венеції тривала два і пів тижня і не запам'яталася нічим особливим, хіба що в Клаґенфурті у мене поцупили коня, заки я обідав у шинку. На щастя, торба моя була при мені. Отже, далі я добирався коли пішки, а коли возами, намагаючись не залишатися в дорозі наодинці, бо всюди підстерігали розбійники та різні волоцюги і пройдисвіти, які тільки й чекали на такого, як я, мандрівця. Заїзний двір „Під Срібною Черепахою“, що містився у кварталі Ріальто, відповідав своїй назві лише частково, бо нічого срібного я там не помітив, але що усі й справді відзначалися черепашою непоспішністю, то так. І хоч я відшукав туди дорогу доволі швидко, але коли став питати про пана Шіфера, то ніхто не міг второпати, чого я хочу, але при цьому вдавав, що з усією серйозністю замислюється над моїми словами, повторює їх, перебирає губами і корчить такі міни, мовби перебуває в неймовірно філософських роздумах. Я вже було й духом занепав, коли нарешті з’явився поважний коротконогий грубас і вдарив мене по рамені:

— А чи це не ти будеш Лукаш зі Страдча? То я якраз той, кого ти шукаєш. Але тут я не Мойше Шіфер, а Мікаелє Чіффері, — і він зайшовся здоровим заразливим сміхом, який миттю підхопили всі присутні, а мені здалося, що й коні заіржали. — Тебе теж ніхто Лукашем тут кликати не буде, — потішив він мене, — і дуже скоро ти перетворишся на Луку або Лючіяно.

По тих словах потягнув мене всередину і пригостив здоровецьким шматком паштету з тушкованою капустою, яку я залив глечиком вина, а відтак він пояснив, у який спосіб я маю отримувати кошти на навчання і проживання. Усі гроші були розпарцельовані так, аби щомісяця я міг діставати десять дукатів. І згодом я не міг не відзначити мудрості мого тата, який таким ото робом убезпечив мене від молодецьких поривів розтринькати кошти завчасу, що частенько траплялося з різними спудеями на моїх очах.

І так я почав своє навчання в Падуанському університеті, спочатку на фармації, а потім на хірургії, що тривало з перервами добрих вісім років, бо в 1635-му році я ще поїхав до Кенігсберга, де став свідком першої у Європі хірургічної операції на шлунку, яку здійснив славетний пізніше хірург Даніель Швабе. Операція та була дуже цікава, трапився йому пацієнт доволі незвичний, а точніше хворий на голову, бо, надивившись на ярмарку на фокуси різних шелихвостів, загорівся і собі щось подібне показати сільським дівчатам. А що найбільше його вразили ковтачі ножів, то він, дурень непроторенний, узявши звичайного ножа, став теж у пельку запихати, не здогадуючись, що штукарі використовують задля цієї мети спеціальні ножі, лезо яких легко заходить у руків’я. Одне слово, він того ножа таки запхав собі в горлянку, а ніж і проник простісінько у шлунок.

Далі було так. Пацієнта прив’язали міцно до стола, дали йому випити шклянку аква віти, а тоді пан Даніель узяв ланцет і розтяв йому спочатку живота, а тоді й шлунок, запхав руку і витяг ножа, котрий, коли його зміряли, мав сім цалів[2]. На щастя, той парубок був жилавим і без пуза, то легко вдалося його зашити. Публіка привітала цю дивовижну операцію оплесками, а пацієнта занесли на ношах до його дому. За кілька днів він уже ходив.

Це видовище мене так вразило, що я вирішив залишитися у Кенігсберзі ще трохи, понадто, що в 1637 році сталася друга знаменна подія, а я б сказав навіть революційна, бо в той час, як по всій Європі розпанахування трупа з науковою метою забороняли і переслідували, за винятком хіба трупів страчених злочинців, а студенти мусили трупи викрадати на цвинтарях, аби провадити досліди, професор Бутнер збудував свій приватний анатомічний театр, де хірурги уже мали змогу оперувати і робити розтини для ширшого кола учнів. Мушу сказати, що і мені пофортунило брати участь у таких операціях, ба навіть кілька здійснив власноруч.

Там таки у Кенігсберзі звела мене доля зі студентом Мартином Айрером з Зальцбурґа, з яким ми потоваришували настільки, що не захотіли розлучатися, і я переконав його продовжити науку в Падуї. Він якраз вирішив після двох років навчання на хірургії, перейти на фармацію, а Паду я і Венеція славилися своїми фармацевтами. Отож, поки Мартин прів над старовинними фоліантами з фармакології, я учащав на підпільні анатомічні лекції. У Падуї з анатомічними лекціями були проблеми після того, як папа Боніфацій VIII заборонив розтин трупів. Але безвиході не буває. Підпільна торгівля трупами процвітала. Щойно когось поховають — наступного дня його могила уже й порожня. Робилося це, звісно, потаємно, а викрадачі намагалися повертати могили у первісний вигляд. Траплялися випадки, коли задля зарібку навіть когось убивали, а труп продавали в університети. Так що лекції з анатомії відбувалися у глухих підвалах і частіше серед ночі, аніж за дня.

Мешкали ми з Мартином разом в однієї пані, яка провадила невелику пекарню, так що проблем із хлібом ми не мали, хоча здебільшого цупили його, аніж купували. Та згодом вона уже нас постачала хлібом задарма після того, як Мартин намовив її на омолодження. Процедура полягала в тому, що він їй став закапувати в очі сік беладони, від чого зіниці у неї розширювалися, і вона виглядала тепер мрійливою та загадковою, хоч і втрачала виразність зору. Обличчя вона намащувала Мартиновим кремом, який розгладжував зморшки, а настрій собі піднімала моїми краплями Афродіти, як назвали ми їх з Мартином, а насправді то був настій на звичайнісіньких мухоморах. Гриби я перетирав у ступці і заливав дуже міцною ґраппою, днів за два-три зціджував і розливав у маленькі флакончики. Завдяки краплям Афродіти наша господиня була завжди весела і розсміяна, могла реготати без причини, аж заливатися, чим непогано приваблювала покупців, які й собі не стримувалися і хихотіли, заразившись її святковим настроєм. І врешті їй повелося таки обкрутити одного заможного купчика. Тепер вони реготали удвох, бо й купчик до тих крапель приласився, вихваляючи їх також як нестеменну підойму, в чому ми й самі переконалися, чуючи, які виляски долинають по ночах з їхньої спальні.

Скінчивши науку, я почав роззиратися, куди б мені прикласти добуті знання та яким би ото робом ще й удосконалити їх на практиці, а бажано при цьому знайти вигідне місце праці, бо батьківські гроші закінчилися, а самі вони на той час померли. Вертатися не було куди, тайу Падуї лишатися не було чого. Отож я перебрався до Венеції, сподіваючись напитати там щось вартісне. Але незабаром сталася подія, яка рішуче вплинула на моє життя і повернула його так, як я й не сподівався.

Венеційська республіка переживала незлецький час, торгівля розвивалася, гроші стікалися дзвінкими струмками, і ніщо не віщувало лиха, аж раптом наробили клопоту лицарі святого Іоанна, прозвані мальтійськими, що успадкували від тамплієрів церкву і монастир у Венеції. Були то люди, які зневажали всіх, хто живе з торгівлі, у той час, як ледь не вся Венеція торгувала, а отже венеційці з лицарями ненавиділи одне одного навзаєм та за кожної нагоди шпигали. На противагу венеційцям, лицарів ніщо так не цікавило, як священна війна з турками, і їх незмірно лютило, що Венеція, загрузнувши в епікурейському побуті, впивається насолодами тоді, як турки поступово захоплюють щораз ширші терени Європи. А вже й зовсім їх розлютило, що венеційці намагалися будь-що-будь втримати мир із султаном і нізащо не хотіли необачним кроком його порушити.

Лицарів венеційці терпіли і обмежувалися тільки нотами протесту, коли ті переходили межу, бо багато корисного ті лицарі чинили. Зокрема, іоаннітський шпиталь у Венеції був на диво зразковим, я сам у цьому переконався, коли відбував там практику з хірургії. Серед лицарів були дуже добрі медики, а вже про рівень гігієни нема що й казати, рівного не було ніде. Та не забували лицарі й давніх своїх традицій і нас від часу тлумили турків, але не у відкритих битвах, а в піратських наскоках на турецькі кораблі, і, захопившись тим розбійницьким ділом, не гребували розбивати й християнські кораблі, ба навіть венеційські. Врешті-решт вони перетворилися для Венеції на неабиякий клопіт. Та скільки б разів венеційські дожі не протестували й не обурювалися, лицарі на те уваги не звертали і продовжували своє розбишацтво навіть і після того, яку вересні 1644 року дож загрозив накласти арешт на все лицарське майно. За місяць після того лицарі спровокували війну.

Ми з моїм товаришем Мартином, котрий теж завершив науку, перебували саме на одному з лицарських кораблів, що був частиною ескадри із шести суден. Ми опікувалися пораненими, яких забрали з грецького острова Карпатос, викупивши їх з рук тамтешніх піратів. Дорогою перестріли турецький галеон, і командор ескадри Ріно ді Кавалья, бодай йому трясця, не довго розмірковуючи, наказав його взяти на абордаж. На галеоні вояків було як кіт наплакав, тож вони не дуже опиралися і хутко склали зброю. Зате, як потім з’ясувалося, на борту перебували багаті турецькі прочани, що прямували до Мекки. Серед них був також старший євнух султанського двору, кадій Мекки, а ще зо три десятки незлецьких гаремових одалісок і близько пів сотні грецьких рабів.

Захопивши судно, ескадра причалила на острів Кандію чи то пак, як прозвали його греки, Кріт, де лицарі висадили рабів і коней та запаслися водою. Але недовго ми перебували на Кандії, небавом з’явився венеційський чиновник вилаяв нас і наполіг, аби лицарі покинули острів, бо він не мав жодного бажання наражатися на гнів турків. Відтак ми ще причалювали в різних кінцях острова, але з звідусіль нас гнали, як шолудивих псів, аж поки ми не прибули на Мальту, де й покинули турецький корабель, що був уже й геть непридатний для плавби.

Султан Ібрагім, якого всі мали за шаленця, бо і як можна було не збожеволіти, провівши все своє свідоме життя в ув’язненні, почувши про те, що сталося з галеоном, збісився не на жарт і наказав повбивати геть усіх християн імперії. Ледве його укоськали та впрохали відкликати цей наказ, але наміру помститися венеційцям, яких він тепер мав за призвідців того розбишацтва, не полишив. Для нього було достатньо, що лицарі причалювали на Кандії, яка належала Венеції, а отже венеційці мачали в тім свій писок.

За короткий час, коли ми з Мартином знову опинилися у Венеції, пролунала тривожна вість: султан споряджає велику військову фльоту. Венеційці зі свого боку наготувалися до відсічі і набрали військо числом дві і пів тисячі, куди також входили військові інженери та медики. Ми відразу зголосилися до тієї команди, понадто, що коштів на прожиття у нас ставало щораз менше й менше, а працювати за дякую та за харч у лицарському шпиталі ми вже не могли, бо обносилися так; що небавом уже б на жебраків стали скидатися. І так ото на тридцяти галерах і двох галеасах під орудою Андреа Корнаро виплили ми 10 лютого 1645 року у напрямку Кандії, плануючи там закріпитися, бо всі тоді думали, що турки рушать на Мальту. Але в березні стало зрозуміло, що турки вирішили захопити саме Кандію. Тепер усе залежало від того, наскільки швидко прийде венеційська фльота.

30 квітня чотириста турецьких вітрильників із п’ятдесятьма тисячами вояків проминули Дарданелли, а 25 червня завойовники вже висадилися на північному заході острова і захопили Ханью. Якби ми поквапилися, Ханью можна було б ще врятувати, але наша фльота затрималася в дорозі, очікуючи ще двадцять п’ять вітрильників з Тоскани й Неаполя та від Мальтійського ордена і Папи Римського. Це була велика помилка, яка потім далася взнаки. Доки ми прибули на острів, турки обложили фортецю Сан Теодоро. Комендант Бяджо Джуліані, бачачи, що не втримає фортеці, дочекався початку облоги, впустив якомога більше турків усередину і підпалив склад із порохом — у повітря злетіли і турки, і мужні оборонці, і сама фортеця.

А далі на нас чигала халепа за халепою, бо, на жаль, венеційські скупердяї виділили на кампанію надто мало коштів, і Корнаро з великими труднощами міг набрати військо на самому острові. А потому адмірал Корнаро раптом з’їхав з глузду. Правду кажучи, ми й раніше зауважували за ним різні бзики і дивувалися, якому мудрагелеві спало на думку вибрати саме його на командувача фльоти. Бо він, бувало, замикався у своїй каюті і нізащо не бажав виходити, коли до зарізу потребували якихось його вказівок, а замикався він там не задля якоїсь там феї Середземномор’я, а просто тому, що бавився восковими солдатиками, яких мав щось із сотню, та вів з ними баталії, розставляючи на підлозі та рачкуючи коло них, як жебрак, що збирає розсипані гроші. Одне слово, він чкурнув, пересівши на корабель, що мав завезти біженців до Венеції. Ми пробували відбити Ханью, але через шторми змушені були відступати.

Друга халепа не забарилася. Частина фльоти під командуванням папського адмірала Ніколо Людовізі, володаря Пьомбіно, котрий і до того нарікав на експедицію та демонстрував свою нехіть до неї, повернулася додому. Венеція зосталася сам на сам із турками. Що й казати — Венеція і раніше мусила розраховувати лише на свої сили. Відтак з Венеції на Кандію почали вирушати кораблі за кораблями, вантажені розмаїтим спорядженням і харчами, та бракувало головного: на острові не було верховного головнокомандувача, не було людини, яка б могла очолити опір туркам. Сенат Венеції довго дебатував на цю тему, заки не вибрали самого дожа Франческо Еріццо, старого трухлявого гриба, що недавно тільки відсвяткував свої вісімдесяті уродини, та ще й з таким розмахом, мовби країна не вела війни.

На щастя для Венеції, уже самі приготування до походу так старого вимотали, що за три тижні, 3 січня 1646 року, він оддав Богу душу. Його крісло успадкував Франческо Молін, теж уже чоловік старої дати, але венеційці геть відкинули ідею призначати верховного головнокомандувача. А що не вистачало грошей, то стали відкрито торгувати посадами прокураторів по двадцять тисяч дукатів кожна. Багатії відразу кинулися купувати, і небавом вдалося продати їх щось до пів сотні, але вже по вісімдесят тисяч. Далі за яких двісті дукатів продавали місця у Великій раді, а хто хотів увійти до стану аристократів, мусив узяти на утримання на весь рік тисячу вояків, а на це йшло вже не менше шістдесяти тисяч.

Одне слово, тяглася ця катеринка довго, венеційцям ніхто на допомогу не йшов, і союзників у них не було, але їхня фльота мужньо відбивала всі атаки невірних. Нас із Мартином приписали до корабля, що був під орудою Томазо Морозіні й називався „Санта-Каталіна“. І ото, коли ми в числі двадцяти трьох кораблів блокували доступ до Дарданелл, втримуючи турецьку фльоту в Мармуровому морі, для нас обох настав рішенець тієї затяжної кампанії.

Як я вже писав, султан Ібрагім був неабияким шаленцем, і те, що турецька фльота ніяк не могла пробитися крізь нас, вивело його з рівноваги. Він наказав негайно відрубати своєму адміралові голову. Наступний адмірал, добре розуміючи, яка його доля чекає, виявив подиву гідну рішучість і врешті-решт пробився крізь лінію наших кораблів.

Що й казати — наувихалися ми з Мартином за весь той час так, що ходили, як причмелені, бо довелося нам безліч куль добувати, а ще більше ран зашивати, руки й ноги ампутувати, а що медиків бракувало, то нас і на інші кораблі перекидали. За таку нашу спритність сам адмірал вручив нам по цілому гаману дукатів. Пробули ми в морі, беручи участь у нескінченних битвах та облогах майже півтора роки, і були б ще залишалися, але турецьке ядро зачепило моє коліно так невдатно, що я відразу став калікою, а Мартин втратив око. Мені було важко ходити на милицях і брати участь у битвах, як раніше, не маючи змоги на хуткий маневр, та ще й на кораблі, який увесь час вигойдувався. Користі з мене, як медика, було менше, хоч і намагався я ще віддано служити богові Асклепію. На щастя, прибуло нове медичне поповнення, і тоді було вирішено відправити нас назад до Венеції, хоча адмірал і був проти, допоки ми не пообіцяли йому, що як підлікуємося, то повернемося. Однак з мене тії війни уже було досить, бо видно було й неозброєним оком, що кінця їй не буде і краю.

У Венеції ми справді підлікувалися, Мартин, щоправда, ока не врятував, але нога моя зажила, і я вже міг ходити без палички, хоч і накульгував. Ми з радістю надолужували те, що втратили на війні, пірнувши у гулянки та в любощні пригоди, деколи і з дуелями. Але, вочевидь, таке веселе життя, яке мали ми на ту пору, довго тривати не могло, бо гроші закінчувалися. Якийсь час я пробував самотужки знайти, куди б мені прибитися, але республіка перебувала у стані війни, на всьому економили, і медикам пропонували працювати лише за стіл та ліжко, хоч і обіцяли з часом знайти якісь кошти. Я подумав, що саме на таких умовах і працював майже увесь час, рідко коли отримуючи оплату, і вже у свої тридцять з лишком років мав би до чогось і доробитися, а то ні хати, ні дружини, ба навіть уже й на дівку грошей катма. Врешті, добре все розваживши та розуміючи, що й тієї жмені дукатів, що зосталися, небавом не стане, я вирішив вертати в Русь, згадавши про свого університетського товариша, який виїхав давніше, діставши запрошення у маєток черкаського полковника. Він же ж і мене переконував їхати з ним, мовляв, полковник зацікавлений, щоб мати у своїй полковій лікарні доброго хірурга, але я ще тоді мав деякі амбіції та ілюзії, гадаючи, що зможу зачепитися десь в Австрії чи Баварії, а мо' й у Празі, бо після Падуї та Венеції якось не дуже баглося їхати в глушину. Однак на всі мої листи, надіслані різним герцогам та графам, я отримав відмову або мовчанку. Та восени вже довше роздумувати не було як, бо остаточне безгрошів'я нагадувало мені про себе щодня.

А тим часом мій товариш Мартин Айрер зібрався в дорогу до Львова, де чекала його спадщина по щойно померлому стрийкові. Небіжчик був аптекарем і то неабияким, а з титулом „королівський“, бо щоразу, коли король прибував до Львова, його обслуговували лише в цій аптеці. Стрийко не мав дітей, а що був заможним міщанином, то повністю оплатив Мартинове навчання на фармації, бо Мартин, як і я, теж зостався сиротою.

На щастя, а хтозна, чи таки справді на щастя, про що, панове, зможете судити щойно наприкінці моєї оповіді, зголосився він до мене, аби я товаришував йому в подорожі, і на ту пору я дуже цим утішився. Мартин у Львові немає нікого знайомого і ніколи там не бував, але багацько чув про те славне місто, отож мене підбивав лишатися з ним у Львові та разом провадити аптеку, водночас не занедбуючи лікарської практики. Мені не хотілося починати свою карієру з того, що буду сидіти в когось на шиї, але ради не було, і вирушили ми в дорогу в листопаді 1646 року. Альпи вже були вкриті снігом, і велетенські сосни обабіч гористого шляху вітали нас, наче вартові до пекла, бо хурдига снігова замітала обличчя, а коні налякано форкали і ледве чвалали. З Божою поміччю ми здолали цей важкий шлях, зрештою були не самі, а пристали до валки купців, а вже за Альпами зустріла нас тепла осінь і розкішні винниці Кремса та Шпіца, де ми на кілька днів зупинилися та посмакували тамтешні вина. І така гарна погода сприяла нам і далі, аж поки ми не проїхали Карпати, бо тут уже в Галицькій Русі чекали нас сніги.

Ми їхали сніговою долиною, яку продовжував припорошувати лапатий сніг, схилившись на кінські гриви та набундючившись, наче круки у своїх чорних плащах та чорних капелюхах, насунутих на очі. Інколи кидали погляд поперед себе, а відтак знову потуплювалися і дрімали, вигойдуючись у такт з головами коней. Далеко попереду в легкій поволоці уже вгадувалися дзвіниці Шкла з-поза земляного валу з частоколами.

І коли ми тішилися, що вже скоро за яких кілька миль опинимося у Львові і нарешті спочинемо в теплі та затишку, мені здалося, що я помітив попереду рух, щось темне мигнуло в кущах і причаїлося. Ми сповільнили коней, напружилися і поклали руки на пістолі. За хвилю з кущів пролунав постріл, Мартин зойкнув і припав до кінської шиї. Я вистрілив, у кущах хтось скрикнув, а коли друга куля пролетіла у мене над вухом, то, не розмірковуючи, вдарив коня шпорами і погнав просто на кущі, не даючи нападникові змоги перезарядити зброю. Звідти вискочив чоловік з мушкетом, другий лежав горілиць у крові і вже не дихав. Кінь вдарив передніми копитами розбійника, збив його з ніг, я зіскочив з коня і, приклавши кинджал до його горла, запитав:

— Хто вас послав?

— Ми… ми н-не знаємо… — закліпав з переляку той. — Ми сиділи в корчмі біля Краківської брами. До нас підійшов якийсь чоловік… його обличчя закривали криси капелюха… і темно там було. Тільки клинчик борідки стирчав. Він описав вас, дав нам гаманця і сказав, аби ми вас підстерегли на дорозі.

— Обох?

— Ні, того, хто має на оці чорну опаску. А якби був хтось при ньому, то і його.

— Але з вас кепські стрільці.

— Пальці, пане, за… закоцюбли, — голосу нього тремтів від страху. — Ми вас довго чекали… з самого ранку, а ви іно зараз прибули. Я казав, що треба б руки зігріти, але мій товариш не дозволив багаття розкласти.

Він би ще щось молов, убачаючи у тому торохтінні своє спасіння, мовби тими словами хотів розжалобити, переконати, що нема тут його провини, що вони були лише найманцями, виконавцями чужої волі, і, коли я висмикнув з-за пояса мотузку і почав скручувати розбійникові руки, той полегшено зітхнув і замовк, маючи надію, що тепер його уже не вб’ють. Опісля я кинувся до Мартина. Той уже сповз з коня і важко дихав на снігу. Очі його були сумні. Рана в живіт очевидячки була смертельна, алея розщіпнув на ньому каптан в надії, що куля вдарила іно в бік, але, на жаль, так не було.

— Спробую тебе довезти до міста. Може, там зарадять.

— Ти добре знаєш, що не зарадять, — прошепотів Мартин. — Пам’ятаєш, скільки ми таких ран набачилися, коли малисьмо бурду з турками?

Він мав рацію, рана в живіт завше була безнадійною, бо внутрішній крововилив не давав жодних шансів. Мартин втрачав кров і блід на очах. Я був змушений хіба безсило спостерігати за тим, як він покидає цей світ, але заки ще був при пам’яті, я просив його, аби висловив свою останню волю, котру я виконаю будь-якою ціною. Він узяв, мене за руку, стиснув і прошепотів:

— Обіцяй, що зробиш те, що я тебе попрошу.

Я кивнув. Тоді він зі зусиллям вказав рукою на торбу, приторочену до сідла, і продовжив, затинаючись:

— Там усі мої папери і заповіт стрийка. Там також є трохи грошей. Я однаково помру, а ти цим можеш скористатися. У стрийка нікого не було, окрім мене. Скажеш, що ти — то я, Мартин Айрер з Зальцбурга.

Я намагався заперечити і заспокоїти його, але кого я мав заспокоювати — такого самого медика, як і я? Він знав, що помирає, і не було на те ради. Однак погодитися на ту авантуру, яку він мені пропонував, я не міг. Мені здавалося, що то страшний гріх, переймати на себе чуже життя і жити ним, жити цим не своїм життям замість того, хто відійшов, і весь час усвідомлювати, що це не твоє життя, не твоя доля і не твоє щастя, а просто жити і смерть під язиком тримати. Авжеж, я можу розмовляти так, що ніхто й не здогадається, що я „Lukas Hulevici, natione Vkrainensis de district Galicia“, як записався я в університеті, а не австрієць, можу і венеційцем прикинутися, але страх мене обіймав при думці, як я буду почуватися сам на сам зі собою, як буду намагатися забути своє ім’я і не видати себе, коли воно десь ненароком пролунає, хоч і звернене до когось іншого.

Усі ці думки промайнули вихором у моїй голові, а туманіючі очі Мартина дивилися з надією і вимагали негайної відповіді. Раптом пролунав глухий тупіт копит, і на овиді вигулькнув ще один вершник теж у всьому чорному. Я висмикнув Мартинового пістоля і звів цинхель, бо ану ж то хтось, хто найняв убивць. Вершник спішився і замахав обома руками, даючи зрозуміти, що не має лихих намірів. Ліве око його було закрите чорною опаскою. Вислухавши мою оповідь про те, що сталося, він поцікавився, чи збійці підстерігали саме нас.

— Невідомо, — відказав я. — їм лише дали опис. Але під той опис і вашмосць підходить.

Незнайомець усміхнувся:

— Щоб мене дідько рогом штрикнув, коли я не довідаюся чогось більше. Піду перебалакаю.

Він пішов до розбійника, і за хвилю ми почули кілька глухих ударів та стогін: „Милосердя! Милосердя!“. Відтак пролунав ще один удар, хрипіння, і все стихло. Незнайомець повернувся.

— Так виглядає, що вони й справді не знали, на кого чекали. Може, на мене, а може, й ні. Єдине, в чому признався, що мали забрати торбу, але вміст торби їм невідомий. А що ми всі при торбах, то й далі нічого не ясно.

— Може, не варто було його убивати? — сказав я. — Міг би вказати нам замовника.

— Яким робом? За клинчиком борідки? Чи за голосом, який нашіптував їм на вухо? Нехай іде до пекла. Я Йоган Калькбреннер, лицар з Кеніхсберха, доктор філософії і медицини. А ви хто?

— Ми з Венеції, я…

Але тут випередив мене Мартин:

— Я Лукаш Гулевич зі Страдча, а то мій товариш Мартин Айрер з Зальцбурґа… — він відсапався і зітхнув: — На жаль, мушу покинути ваше приємне товариство.

— Рана й справді така поважна? — запитав лицар.

Я кивнув.

— Живіт.

— Овва! — він похитав головою. — Можна оглянути?

— Ми теж медики, — сказав я, розхиляючи на Мартинові каптан. — Але гляньте й ви.

Він вклякнув просто в сніг, простягнув руку до рани, але відразу ж і відсмикнув.

— Куля там? — запитав, гадаючи, чи не вилетіла вона наскрізь, та не зважуючись перевертати пораненого. — Мені доводилося намацувати і виймати кулі пальцями. Але не в цій частині живота. Ану вдихніть якомога глибоко і видихніть.

Мартин вдихнув і в ту ж мить закашлявся, а кров пішла йому ротом. Лицар глянув на мене безнадійним поглядом.

— Дайте щось пити, — попрохав Мартин, спльовуючи червону піну, — присмачте чимось гарячим мою смерть.

Він мав на увазі той ром, що ми прихопили були в дорогу.

— Питво не присмачить вам смерть, а прискорить її, — сказав Йоган. — Ви ж бо лікар, і самі знаєте про це.

— Знаю. Але добрий ковток рому — це якраз те, що мені потрібне перед далекою дорогою.

— Не городи дурниць, — втрутився я. — Може, нам вдасться ще тебе довезти куди-небудь.

— Зв'яжімо з гілок сани, — сказав Йоган, — покладемо пана Лукаша на них та приторочимо до його коня. У Шклі хтось мусить нам допомогти.

Мартин благально подивився на мене і прошепотів:

— То тільки даремні муки. Не довезете мене… — і, зиркнувши на мене, наголосив: — Роби, як я сказав… Тямиш? І нехай тобі Господь помагає.

Він ще усміхнувся побілілими вустами, і голова його схилилася набік.

— Шкода, — сказав Калькбреннер. — Хтозна, чи не через мене таке лихо. А я, бачте, забарився в Ярославі з однією пишною вдовичкою. Ну, та що ж робити? Повезете його до Страдча? Я вам поможу.

Разом ми завдали тіло мого товариша на коня, поклавши його навпоперек та примоцувавши ременями, і рушили в дорогу. Ми проминули Шкло і за півтори милі проїхали Янів, що лежав над замерзлим озером. Далі через зарослі чагарником гори звернули на південний схід. Покинув я рідну домівку майже півтора десятка років тому і був певен, що ніхто мене там уже не впізнає, понадто, що я заріс, як дідько, адже виїхав, ще неголившись, а зараз мав чорну борідку і хвацькі гусарські вуса.

Я не помилився, ніхто до мене не признався, натомість і війт, і кількоро селян, оглянувши бідного Мартина, не засумнівалися, що то їхній Лукаш. Я залишив їм Мартинового коня і грошей на поховання та парастас, а ми з лицарем, відбувши відспівування у церкві, поїхали далі. Мартинову торбу я прихопив із собою, хоч і вагався ще, чи погоджуватися на його несподівану ласку. Та розваживши, що й так не було кому ту аптеку успадкувати та що перейде вона у власність міста, я зважився на цю авантуру. Правда, думка, що збійці могли робити замах таки на Мартина, не покидала мене. А якщо так, то, вочевидь, хтось був зацікавлений, аби Мартин не доїхав до Львова і не отримав спадку. Отже, то міг бути хтось, хто знав, як виглядає Мартин, себто, що він без одного ока. Але звідки? І що буде, коли я назвуся Мартином при обох здорових очах? Чи не варто мені одне перев’язати? Але вже пізно, коли лицар мене бачив. До того ж увесь час мене не покидало відчуття, що я щось не те роблю. Я шукав і вибрав мирне життя, хоча останнім часом звик до іншого. Я заплющував очі і чув галас битви, чув, як тріпочуть вітрила, і як б’є в мої груди борвій. Зрештою, я в цьому Мартинові й признався. То було в Шпіці, ми сиділи на березі Дунаю і пили вино. Я сказав, що мене якась сила тягне назад. Він засміявся і відповів, що то промовляє з мене не я, а вино. Я пробував пояснити, що після усіх наших баталій я уже не той, що був, я знову потребую гострих відчуттів. Однак він лише сміявся. Але, бувало, серед ночі прокидався так само, як і я, волаючи якісь бойові гасла.

— Ну, ти ж бачиш, Мартине, — казав я, — що ми уже не ті, що були. Я взагалі не впевнений, що ми колись знову станемо нормальними. Війна нас розполовинила. Одну половину тягне у бій, а другу — в рутину життя. І не знати, чи вдасться нам їх якось урівноважити.

Отак я всю дорогу розмірковував, пригадуючи ті розмови і мучив себе ваганнями, аж поки не вигулькнули на обрії вежі львівської фортеці. Розкинувшись на пагорбах, місто ще зоддалік відкривало безліч своїх приваб, та що ближче ми під'їжджали, то все щільніше воно закутувалося в засніжені сади, ховалося під дахами, наче равлик, у свою шкаралупку, виставляючи на позір самі лише мури та шпилі церков за ними. Краківська брама була відчинена навстіж, варта тільки окинула нас поглядом і дала дорогу. У місті ми з лицарем розпрощалися, домовившись зійтися при нагоді у шинку, і я подався простісько до магістрату, де зложив усі свої папери і отримав натомість право на успадкування цілого дому й аптеки в ньому».

Розділ 2. КНИГА

Жовтень 1646 року.

Переламаний хребет осені. Вітри ярами рознесли ранкові зорі. «Руто! Руто!» Дівчина почула голос, що долинав з хати, і, покинувши доїти козу, поквапилася до батька. Лежав на лаві під ведмежою шкурою і трусився так, мовби то була не тепла осінь, а глуха зима. Руту вразило його вижовкле і сухе, мов лист, обличчя з напнутими на скронях жилами, білі потріскані вуста з червоними тріщинками, осклілий погляд і голос, що долинав, мовби з глибин його єства. Серце її тривожно билося, відчувала, що кінець наближається, але подумки намагалася відігнати його: тільки б не сьогодні, тільки б не сьогодні, нехай уже завтра, а ще краще позавтра… і так щодня…

Старий чорнокнижник, її батько, вмирав уже так понад місяць, вмирав тяжко, як і належить чаклунам, душа не бажала покидати його тіло і трималася з усіх сил. «Ні Білбог мене не хоче, ні Чорнобог, — зітхав, — ні в Яві для мене місця нема, ані в Наві».

Нинішній ранок не відрізнявся від попередніх. Хутенько впоравшись із нехитрим господарством, Рута збиралася піти на луку шукати Розрив-трави або ж Ломикаменю, що восени якраз набирає сили. Як та трава виглядає, ніхто не знає, окрім єдиної птахи — дятла. Тому спочатку треба відшукати дупло, в якому дятел має пташенят, і затулити його каменем, дятел прилетить, побачить, що ради не дасть, і відлетить, аби повернутися із Розрив-травою. Досить буде її тільки прикласти до каменя, і він сам розпадеться на друзки. Ось тут і треба пильнувати, куди стеблинка впаде, й підібрати її. Так розповідав батько. Рута мріяла про те, як підступить з Розрив-травою до скелі на горі Лева, де сплять королівські лицарі разом зі своїм королем, і поцупить королівського меча, яким можна рубати навіть залізо. Рута б тоді одяглася за витязя і поїхала б світ за очі. Геть звідси, бо й так по смерті батька ніщо її тут не триматиме.

Вона вклякнула біля лави і взяла батька за руку, долоня була жовта й зимна.

— Руто, — сказав батько, — я не можу померти і тільки мучуся. Поможи мені.

Ці слова різонули її по серцю, вона здригнулася і захитала головою.

— Але як… як я тобі поможу?

— Це все через Книгу. Це через неї я не можу піти з цього світу. Руто, візьми Книгу, занеси її на берег Полтви і кинь у річку.

Серед таємних книг старого чорнокнижника були й цілком безпечні книги, як от «Великий Альберт. Таємниці чоловіків і жінок» та «Малий Альберт. Чудесні секрети натуральної і кабалістичної магії, альбо ж Непорушна скарбниця тайн», та лише одну книгу він називав не за її титулом, а одним-єдиним словом Книга, хоч і мала вона назву «Еґремонд, альбо Пекельні сили, підвладні людині», а була вона завбільшки у половину людського зросту і стояла в коморі прикута ланцюгом до кривої балки, Книга була оправлена в шкіру того, хто її сотворив, а поверх шкіри, мов зацний лицар, закута бляшаними застібками та ще й на замок, ключ від якого господар ховав під порогом. Рута володіла деякою кількістю заклинань з решти книжок, але Книгу батько не дозволяв рухати, а коли хотів чогось Руту навчити, то брав у правицю свяченого ножа, у лівицю головку свяченого маку, перевертав ножем кожну сторінку «Великого» чи «Малого Альберта», посипав маком і щойно тоді читав уголос. Так Рута й пізнала була дещо із таємниць світу, хоча душа прагнула набагато більшого, але батько суворо боронив перед нею Браму Таємних Знань. Вона знала, що до Книги були вписані імена всіх дияволів і способи їх викликання, там можна було знайти все, що завгодно — пентаклі, описи талісманів, ба навіть Sanctum regnum — спосіб укладання угоди з дияволом. Якось вона підслухала і запам’ятала заклинання, яке промовляв її батько: «О Люципере, заклинаю тебе покинути той терен землі чи неба, де ти зараз перебуваєш, і наказую тобі силою великого Адонаі, Елогім, Аагла почути мій голос і не відмовитися виконати мій наказ», але щоб не занапастити себе на муки, він при цьому писав на пергаменті: «+ Agios + Aglahas + Agladena + imperibus es mentis + tria pendent corpora ramis dismeus et gestus in medio et divina potestas dimeas clamator, sed gestas ad astra levatur» або ж «+ Tel + Bel + Quel + саго + Mon + Aqua». У тих місцях, де стояли хрести, він хрестився.

Батько спілкувався з янголами і духами стихій, використовуючи вчення абата Тритемія, чия праця «Стеганографія» лежала завше під рукою. Він вважав, що думки є елементами світу духів, достеменно визначеними відмежуваннями духовного світу, які ніколи не гинуть, безнастанно втілюючись у свідомість людини. Найпідступнішими і найненадійнішими з усіх були духи повітря, які не бажають нічому підкорятися, окрім найсильніших заклинань. Рута була свідком, як батько виходив на подвір’я, повертався обличчям до лісу і промовляв заклинання, але промовляв їх не звичним своїм голосом, а якимсь надривним, гаркавим, демонструючи всім своїм тілом, кожним рухом неймовірний імпет, небувалу екстазу, якої ніколи не виявляв деінде, і Рута тоді тремтіла зі страху, але вслухалася у дивні нетутешні слова, що вилітали з батькових вуст невідомою мовою: «Pamersiel oshurmy delmuson Thafloyn peano charustea melany, lyaminto colchan, paroys, madyn, moerlay, bulre + atloordon melcourpeloin, ibutsyl meon mysbreath alini driaco person. Crisolnay, lemon asosle mydar, icoriel pean thalmô, asophiel il notreon banyel ocrimos esteuor naelma besrona thulaomor fronian beldodrayn bon otalmesgo mero fas elnathyn bosramoth». Після цих слів духи мали з’явитися, а якщо ні, то треба було повторювати ще раз і ще раз, і батько тоді уже опинявся поза цим світом, глухий і сліпий на все, що діється довкола нього, окрім одного — з яви духів. Коли ж нарешті йому вдавалося викликати їх, Рута бачила, як повітря ставало зримим, як воно вурдилося на очах, мов скисле молоко на вогні, як виникали у ньому фігури і постаті, хоч і розпливчасті, але впізнавані, з крилами і довгими руками, з розкуйовдженим волоссям і з обличчями, що міняли свої форми.

Духів повітря доводилося упокорювати, мов диких коней, і коли вони нарешті виринали, батько до них уже промовляв лагідним тоном: «Lamarton anoyr bulon madriel traschon ebrasothea panthenon nabrulges, Camery itrasbier rubanthy nadres Calmosi ormenulan, ytules demy rabion hamorphyn». Після цих слів вони готові були слухати його наказів, хоч і поводилися доволі неспокійно, весь час перелітаючи з місця на місце, то опускаючись, то підіймаючись, і крила їхні шуміли, як шумлять крони дерев.

Запам’ятала назавше, як одного разу не послухала батька і, вичекавши, щоб він пішов на лови, знайшла ключ, відімкнула Книгу і стала читати. Сторінки Книги були гарячого червоного кольору, аж очі обпікали, важко було розрізнити ті дивовижні незрозумілі слова, що дрібно висіялися, вони навівали страх, бо походили із якогось нетутешнього світу, зі світу темряви і таємних шелестів. Рута знала, що батько цю Книгу розкриває іно в сутінках, тому затулила вікна подушками, аби на Книгу не падало сонячне проміння, а сторінки вже не так разили очі, й, примружившись, стала вчитуватися, слово по слові промовляла вона уголос, не відаючи ще, до кого ці слова звернені, коли раптом гострий холод пронизав її до кісток, а в хатину з-під порогу вповзла сиза густа імла, що якусь мить клубочилася перед її очима, а відтак сформувалася у шкарадну потвору, тіло якої переливалося, мов у реторті, мерехтіло і струменіло, наче течія, весь час змінюючи свої кшталти.

— Чого бажаєш? — прохрипіло чудовисько. Дівчина отерпла і не могла вимовити ані слова, а воно повторювало і повторювало своє запитання тим самим голосом, що лунав десь із глибин землі, аж доки Рута не бовкнула перше, що спало на думку, аби-но лише позбутися потвори з хати:

— Принеси води з криниці.

І воно вийшло, чи то пак витекло з хати, прихопивши відра, принесло воду і вилляло на долівку, потім рушило знову до криниці, і так ходило без перерви, заливши водою всю хату, аж допоки батько не повернувся і не вигукнув щось таке, що скидалося на скрегіт заліза, і тоді чудисько зникло. Батько не сварив Руту, бо й так бачив, що вона на смерть перелякана, обняв її, притулив до себе і сказав:

— Пообіцяй мені, що більше тієї Книги не розгорнеш.

Той, хто володів Книгою, мусив її позбутися у свою смертну хвилину, бо інакше душа його не могла розпрощатися з тілом. Якщо він жив у селі, то довірявся священикові, і той, зібравши селян, наказував їм принести хмизу та розвести багаття, а тоді кидав Книгу у вогонь. Коли «Еґремонд» перетворювався на попіл, парох збирав той попіл у мішечок і передавав його помираючому зі словами: «Нехай тобі буде легко». Але Рута з батьком жили на хуторі біля лісу і поблизу не було жодного села.

Рута одімкнула замок, звільнила Книгу з ланцюгів і вчасно відскочила, бо Книга гупнула на землю так, що курява знялася догори і затанцювала у снопах проміння. Вона ледве зуміла її підняти й покласти на візок. Отак штовхаючи поперед себе візок, покотила його до річки, Книга була важка, як сім смертних гріхів, а щокроку ставала ще важчою, візок раз у раз застрягав у землю, земля зойкала від болю і вкривалася потом, а над головою куйовдилися важкі олив’яні хмари і тиснули на душу, чорні тіні лягали попід ноги і наливали їх свинцем, що далі, то щораз важче було ступати, візок уже ледве-ледве котився, усіляке хабаззя з невситимою люттю заплутувалося в колеса, відчайно хльоскало по ногах, роздирало їх до крові, а тривожний крик вороння, що збивалося у чорний грай і кружляло в дикому хороводі, напоював серце страхом. Але Рута відважно йшла далі, чуючи вже, як нажахано клекоче ріка, як хвилі сичать і піняться, розбиваючи берег та вириваючи з його грудей цілі шматки піску і глини, як скриплять верби над водою, тріщать і лускають, ледь не гупаючи додолу. Хмари пригинали дівчину до землі, навалюючись на рамена, наче важезні лантухи, здавалося, вона не витримає і от-от впаде під їхньою вагою, врешті таки вклякнула, але, оперезавшись мотузками, далі волочила за собою того візка, рачкуючи, долоні кривавилися і пекли, коли вона хапалася за косми трави, за кущики і суху землю, якісь голоси за її спиною гукали до неї, але пам’ятала, що батько заборонив озиратися, чула своє ім’я, чула голос матері, але певна була, що то не мати, а диявол, і, перехрестившись, повзла далі, аж поки опинилася над самим берегом. Бризки хвиль вдарили їй в обличчя, вона вдихнула свіже річкове повітря і, перекотившись на спину, підняла ноги та попхала ними візок із Книгою з берега, візок не піддавався, грузнув у розмоклий берег, але Рута уперто пхала і пхала з усіх сил, аж крик вирвався з її грудей, врешті візок перехилився, струснувся і скотився з урвища просто у воду, в якій міцно сплелися руки топельців, хвилі гучно сплеснули і підхопили його та понесли за течією, книга загойдалася на плесі, розганяючи хвилі, потім тріснули на ній усі застібки, відлетіла колодка, і Книга розкрилася, сонце раптом вигулькнуло з-за хмар і пропекло її променями, вгору шугонуло полум’я та за мить згасло, а Книга пішла під воду, творячи шалений вир на ріці. Рута знесилена лягла на траву і дивилася в небо, там угорі починало розпогоджуватися, хмари розповзалися, вороння зникло, сонце лоскотало обличчя.

Вона лежала і лежала, боячись іти до хати, бо знала, що не застане уже батька живим — звільнивши Книгу, він звільнив і свою грішну душу, яка вилетіла з-під даху, Рута навмисне забила у шпарину під стріхою кілок, аби її розширити, і душа могла вільно вилетіти у світ. Врешті, підвівшись, попленталася до святого дуба, що ріс неподалік від хати, впала на коліна і молилася, але не християнському богові, а Святовитові, якого батько заховав у порожньому дубові. Дерев’яного ідола він колись виловив у річці, виволік на берег, висушив, а тоді шнурами та коловоротом підтягнув догори і опустив у середину стовбура, що його ізсередини випалила блискавка. Побачити його можна було, лише зазирнувши у невеличке дупло, до котрого ще треба було доп’ястись, ухопившись за гілку, і тоді можна було уздріти Його обличчя — сумне і правічне, зустрітися з його пронизливим, але не лихим поглядом.

— Святовит — наш правдивий бог, — казав батько.

— Але ж бог один? — запитувала Рута.

— Так, один, — погоджувався батько, — і ми його звемо Святовитом. Євреї звуть Єговою, турки Аллахом… А він один. І ми повинні звертатися до нього тим іменем, яке він нам сповістив, а не якимсь іншим.

І вона молилася до Святовита, відчуваючи, як на душі легшає, а в голові прозоріє. Відтак зазирнула до хати і переконалася, що батько вже не дихає. Тіло його мовби опало, випустивши дух, мовби стало плескатішим, лежав із роззявленим ротом, це ж із рота либонь душа і випурхнула, і очі мав розплющені й здивовані. Рута опустила мертві повіки, постояла хвильку, а тоді налила до висушеного коров’ячого міхура сметани, зав’язала у вузлик і, закинувши на плече та прихопивши батькову палицю, рушила до. старої Вівді, що жила за лісом.

Вівдя була відьмою і помагала всім, хто до неї приходив. З батьком Рути вони зналися віддавна, обмінювалися зіллярськими переписами, настоянками і ліками. Вівдя була єдиною людиною, до якої Рута могла звернутися в таку сумну годину. Вона згадала, як улітку ходила зі старою на трави. Вівдя висмикнула якусь билину і простягнула Руті, аби спробувала її листочки на дотик, вони виявилися гладенькі і теплі, мовби хтось їх підігрів, Вівдя відірвала шматочок листочка і спробувала на смак, заплющивши очі. Так вона визначала, чи зілля при силі. Вівдя дуже обережно рвала зілля, намагаючись не пошкодити корінців, а коли потребувала саме корінців, то кланялася до самої землі й дякувала. Потім складала зілля у торбинку, що висіла на поясі. Торбинка геть уся пропахла тим зіллям, та не тільки свіжим, але й торішнім, і всі голоси того зілля збігалися в торбинці в одне ціле, коли Рута брала порожню торбинку в руки, то чула їхній шепіт і шелест, їй вдалося багато знань зіллярських перейняти від старої, і вона відчувала до неї теплу вдячність, геть не сприймаючи її як відьму.

Дорога до неї була не близька, вела через густелезний ліс, швидше не дорога, а стежка, яку протоптали звірі, йдучи на водопій до річки. Рута звірів не боялася, знала до них примовляння, одне на вовка, друге на ведмедя, третє на змію чи на полоза, раз було таки стрівся їй вовк, але вона прошептала кілька слів, і він, скулившись, мовби йому соромно стало, зник у хащах. Але боялася Рута усілякої чортівні, яка у лісі водилася, а було її чимало, і чигала вона на кожному кроці, особливо під кінець дня у темних затінених місцинах, звідки уже починав витікати чорний мед ночі, скрадаючись, наче звір…

— Руто, — казав їй батько, — ти ж не така, як усі люди. Ти інша. Ти відчуваєш інакше, і бачиш інакше, і чуєш інакше. Хочеш знати, якими є людські відчуття? Вбери рукавиці і торкнися до будь-чого. Те, що ти відчуєш пальцями, — ото і є людські відчуття. Натягни шапку на вуха і слухай. Те, що почуєш, — отаким є людський слух. Затули очі краєм хустини і дивися. Те, що побачиш, — таким і є зір людський.

Рута бачила те, що людському оку було недоступне. Вона помічала маленьких козариків, які шугали з-під ніг, притримуючи ручками свої строкаті шапочки, а при цьому щось пищали, мов курчата, бачила, як на деревах стрибають чеберяйчики, а потім ховаються у листі, і лише їхні очі зблискують, як роса, і стежать за кожним кроком, бачила невидимих звірів без тіл і без вуст. Вона бачила, як опар куйовдиться між деревами і формується у страшну роздуту почвару, в якої безліч рук, і руки ті тягнуться до дівчини, ось-ось ухоплять, але вона тоді хрестилася і промовляла «Отче наш», а почвара здувалася, маліла й розчинялася. Дерева обабіч стежки гойдалися і голосно скрипіли, наче рухомі скелети, гілки так і кралися ухопити дівчину за сукню чи за волосся. Рута відмахувалася костуром, і гілки, мов обпечені, відсмикувалися назад, а дерева аж скрикували і стогнали у безсилій люті.

У лісі пахло грибами й вогкістю, у листі вовтузився вітер, здмухуючи павутинки, що припадали до обличчя і не хотіли відлипати, а на дні потічка постукували камінчики, гейби передаючи таємну звістку отим постукуванням. І хоча в довколишньому повітрі панувала невиразна тривога, мовби ось-ось мало щось трапитися і, здавалося, відчувала це кожна найдрібніша травинка, однак Рута була спокійна, не стишувала кроку ані на мить і простувала через ліс, не озираючись, хоча за спиною й вчувалися різні загадкові шелести й шурхоти.

Розділ 3. АПТЕКА «ПІД КРИЛАТИМ ОЛЕНЕМ»

Із записок Лукаша Гулевича.

«Листопад — грудень 1646 року.

— Нуу пане Мартине, — сказав лавник і член лавничого суду пан Бартоломей Зиморович[3], — начувані ми про вас та про ваші подвиги. — І, помітивши мій здивований погляд, пояснив: — Стрийко ваш покійний переповідав нам ваші листи, як ви з турками воювали. Хтозна, чи не доведеться і тут повоювати, бо тривожна настала пора. Ось вам ключі від вашої аптеки. Якби потребували слуги чи служниці, то дайте знати, когось вам підшукаємо, бо будинок великий та й сад там просторий, то є де руки прикласти.

Я подякував і сказав, що спочатку роззирнуся. На тому ми попрощалися. Будинок Мартинового стрийка стояв на розі Ринку і сліпої вулички, що мала назву Дорога за оленем через те, що сам будинок, як і аптека, називалися „Під Крилатим Оленем“[4]. Вгорі під дахом і справді був вирізьблений олень з розпростертими крилами, а над дверима красувалася вивіска у вигляді ступки, у якій товчуть ліки. Відразу з вулички вели двері до аптеки з трьома просторими приміщеннями, над якими містилося два покої, а над ними — захаращене всіляким непотребом горище. Та цього мовби замало — то ще й великий підвал з окремим входом, який орендувала винярня пана Вацлава Прохазки з Брна. Сам пан виняр відразу ж поквапився зробити мені візиту і поцікавитися, чи не продовжу я йому оренду, при цьому вручив десять золотих і кілька пляшок вина. Я сказав, що покіль не маю щодо підвалу жодних планів, і ми з паном Вацлавом розпрощалися в доброму настрої, закропленому мальвазією.

Індермах, як прийнято тут називати задню частину будинку, виходив на садок, що був увесь у снігу, з якого стирчали сухі пагони малини, скоцюрблені галузки кущиків і тоненькі стовбури якихось ще молодих саджанців. Довкола садка височіли мури, мене це цілковито задовольняло, бо не люблю, коли хтось до мене зазирає.

Перше, що я зробив, повідчиняв усі вікна, бо застояне важке повітря давалося взнаки. Приміщення аптеки й решта покоїв потребували неабияких зусиль, аби їх прибрати, почистити, витріпати, бо запилюжилося усе так рясно, що рухатися я мусив доволі обережно, аби не здіймати за кожним кроком сизих хмарок. В аптеці всі стіни, аж до стелі, були заставлені шафами й полицями з ясеню. На полицях стояли полив’яні глечики з гданської глини, гарно розмальовані, і на кожному був каліграфічний латинський, напис. А в шафах — шухлядки і скриньки, замкнені на ключ і теж старанно підписані. У слоїках, наповнених чимось густим і темним, крізь мутну рідину можна було розгледіти зародки якихось дивних зморщених істот, що непорушно зависли у тій рідині, наче планети незвіданої галактики, але коли їх взяти в руки, вони починали вигойдуватися і підніматися та опускатися, викручуючись на всі боки, мовби прагнучи задемонструвати кожну найменшу дрібничку свого потворного жовтого тіла. В інших слоїках і пушках[5] зберігалися чудодійні екстракти з цілющих трав і мінералів, жмутки засушеного зілля і розмаїті корінці звисали гірляндами зі сволоків, напоюючи приміщення п'янливим ароматом лугів, степів, лісів і заморських нетрів. На жаль, і це все було припорошене й запавутинене, тож доведеться щось викинути, а щось виполокати й знову висушити. За дня сонячне проміння вигравало на слоїках заворожуючу мелодію, повну радісних зблисків і шаленого танцю порошинок, але увечері вони виглядали похмуро. Сушені змії, черепи і копита звірів висіли на стінах, а посеред ляди вищирював великі жовті зуби вилинялий людський череп, із зубів у нього стирчала різьблена глиняна люлька. Ще на ляді була вага з дрібненькими гирками і мідними пелюсточками, на яких було вибито від одного до десяти лотів…

Я спочатку просто не знав, за що братися, і першого дня вивільнив з непотребу на жилому поверсі лише один покій, у якому збирався відпочивати, тепер там окрім широкого горіхового ліжка і шафи не було більше нічого. Я викинув на балкон ковдри, перини й подушки, вилупцював їх від душі дощинкою і залишив на сонці, відтак усе обережно позамітав і мокрою шматою витер, але коли, задоволений собою, вийшов з покою, то важко зітхнув — сходи, що вели вниз, і партер теж були вкриті порохом. Одне слово, на прибирання я витратив увесь день, але розчистив лише невелику частину будинку. Врешті, втомлений, розкоркував плящину мальвазії і випив її біля коминка. Потім заліз під перину, яку вдалося трохи нагріти біля вогню, накрився з головою і заснув. Снилися мені снігові Альпи.

Наступного дня я через виняра найняв прибиральниць, Магдулю і Гальшку, моторних молодичок, і вони врешті довели все до ладу, час від часу пускаючи мені бісики з-під вій. А коли я спустився у винарню, аби перекусити, пан Прохазка тихенько мені повідомив, що Гальшка, та, котра має пишні перса і вигинистий стан, сама напросилася до мене на прибирання, і що чоловік її помер під час мору, то, якби я хотів, міг би взяти її під перину. Я подякував за пораду і поцікавився, чи не міг би пан виняр мені сам це організувати, бо їх наразі дві, і побалакати з Гальшкою наодинці нема як. Він радо погодився, але попрохав мене, аби у дні, коли в Гальшки буде місячка, не пускав її до аптеки, інакше все його вино може скиснути. Та і я ризикую тим, що мої лікарські інструменти можуть вкритися іржею, а ліки звурдяться, бо така страшна сила місячки. Я не став сперечатися, знаючи, що ця премудрість сягає ще часів Гіппократа, і помислив, що незле було б отримати дещицю жіночої ласки після тієї тривалої мандрівки. Коли я надвечір розрахувався з дівками, і вони вийшли від мене, то почув, як виняр закликав Гальшку, а за хвилю вона постукала до мене. Я відчинив, вона всміхнулася і сказала: „Ну, от я прийшла“.

Я запросив її на кухню, присунув їй ослінчика ближче до коминка, в якому збуджено потріскували поліна, і налив вина та вгостив родзинками з запасів Мартинового стрийка.

— Тут ще багато роботи, — сказала вона. — Я дивилася у шафки — там безліч усілякого аптекарського причандалля, але все воно теж у порохах. Нині просто не вистачило часу. Якщо хочете, я й завтра прийду і поперетираю та перемию всі ті шкельця.

Вона шарілася і намагалася говорити про справи, хоч те, що нас єднало, було чимось іншим, тим, що мало бути попереду, тим, чого чекали ми обоє, але вона соромилася, і обличчя її у відсвітах полум'я рум'яніло. Вона не мала і тридцяти, овдовіти в такому віці, вочевидь, важко, отож їй баглося того самого, що й мені. Я узяв її за руку, вона її стиснула, продовжуючи дивитися на танець полум'я, я підвівся, і ми рушили нагору. Коминка у покою я не запалив, але зимно не було. Гальшка зазирнула під ліжко, запитала: „А де?..“ — і затнулася. Я здогадався, що вона має на увазі нічного горщика, і розвів руками.

— А куди ж ви?.. — засміялась вона.

Я показав на балкон, який виходив у сад, і це викликало в неї ще більший сміх, вона спустилася вниз, подзенькотіла начинням, потім захлюпотіла вода, і врешті вона принесла чорного череп'яного гладущика з двома ручками. З задоволеним виглядом запхала його під ліжко і стала роздягатися. У ліжку було холоднувато, але наші тіла так пашіли, що небавом я під час любощів упрів і мусив скинути перину. Потім серед глухої ночі я притулився до її спини і випнутої сідниці і ще раз увійшов, і цього разу все було повільно й розморено.

Коли я прокинувся, Гальшки біля мене не було, а знизу долинали запахи їжі. На столику стояла мидниця, а поруч глечик з водою, збоку звисав рушник. Я визирнув у вікно на вулицю й побачив Гальшку, закутану в теплу хустину, з чорним гладущиком у руках. Вона чекала на воза, увінчаного великою діжею, в яку зливали нечистоти. Четверо смаглявих чудернацько вбраних чоловіків з довгими вусами правили кіньми. Ще один чоловік, либонь їхній господар, стояв збоку й дивився з іронічною усмішкою, як люди підходять до діжки і, відвертаючи голови, виливають вміст своїх горщиків, а потім так, мовби вчинили яке святотатство, хутенько зникають’. Горщики були різні — білі, барвисті, менші й більші, але чорного не було ні в кого. Цікаво, що в ньому варив аптекар? Може, квасив огірки?

Заки я вбрався і помився, Гальшка повернулася і, усміхаючись, поставила гладущика знову під ліжко.

— Яєшню будете? — запитала.

Замість відповіді я поцілував її, вона засміялася, мабуть, їй до вподоби була моя маломовність. Після сніданку Гальшка зайнялася чищенням аптекарського приладдя, а я занурився у підручники. На щастя, у перші роки у Падуї нас посилено навчали готувати ліки самим, але, передбачаючи, що аптекарський цех захоче мене проекзаменувати, я вирішив оновити свої знання та почав студіювати найпопулярніші ліки, аби в день, коли аптека запрацює, не вдарити писком об ляду. Багато ліків практично були мені відомі, треба було тільки поновити у пам’яті рецептуру та пропорції. На щастя, у книжках та в записках Мартина і його стрийка можна було знайти багато чого цікавого і важливого для мене, хоч і траплялися такі дивогляди, як „De quinta Essentia“, „Aurora philosophorum“, „Philosophia occulta“, „Thésaurus thesaurorum“ й інші. Видно, стрийко Мартина цікавився окультними науками і хтозна, чи не був некромантом. Трактат „Clavicula Salomonis“, чи то пак „Ключ Соломона“, присвячений практичній магії, був добряче зашморганий, а на шмуцтитулі виведено каліграфічними буквами: „Яко ця „Clavicula“ мудрість Соломона відчиняє, так нехай же вона відчинить і серця…“. Фраза не була обірвана, а лише затерта. Видно, там вказувалося, про чиї серця йдеться. Я відразу переставив усі непотрібні мені книжки на найвищу полицю, а які потребував для роботи, розташував під руками.

У книзі рецептів Мартинового стрийка можна було знайти чимало дивовиж. Наприклад, олія зі щенят: „Взяти двох новонароджених щенят, порізати їх на частини, вкласти до поливаного горщика разом із фунтом живих хробаків. Варити протягом дванадцяти годин, аж щенята і черв’яки будуть добре розварені. Це дуже добрий засіб на підкріплення нервів, на ішіас, на параліч“. Або олія з ящірок: „Візьміть тузинь[6] живих зелених ящірок, вкиньте їх до трьох фунтів теплої горіхової олії, варіть на слабкому вогні. Засіб від лишаю на голові і від грижі“. Порошок місячний: „Візьміть по півтори унції з копита лося й людського черепа, стронцію срібла, солі з перлів, олії з рогу оленя, павиного лайна, сухої плаценти від жінки, яка при перших пологах мала дитя чоловічої статі, — добрий на епілепсію“. Пластир з людської крові: „Взяти кров молодого, здорового чоловіка, висушити її на сонці, а потім розтерти. Такий порошок добрий на застарілі виразки“. „Взяти ластівчине гніздо і порізати його на малі шматки, додати пів унції котячого мозку, півтори унції підпеченого собачого, совиного і ластівчиного посліду. Цей засіб вилікує від болю в животі“.

Водночас мені не хотілося занехаювати й хірургії, адже Мартин спочатку таки вчився на хірурга, покіль стрийко не переконав його перейти на фармацію. Зрештою, ми обоє набралися хірургічної практики у шпиталю мальтійських лицарів і на Кандії.

Аптека стояла пів року замкнена, але, видно, що якраз перед смертю Мартинів стрийко отримав свіжий товар, який іще не встиг розпарцелювати і розпакувати. Усе лежало так, як прибуло караваном чи кораблем до Львова: у вузликах, паках, звоях, коробках, бочівках, міхах або ликових козубах, на яких чорною фарбою були написані різні знаки. Разом із Гальшкою ми все те розібрали та порозкладали по шафках і полицях. А було тут чимало галуну, камфори, меркурію[7] і бурштину, в окремих слоїчках містилися різні запашні живиці — амбра і ладан, закуплені від португальських купців, сицилійська манна, грецька мастика, трасант з острова Мореї, який знімає гарячку, арабський алое, сандал червоний і жовтий, індиго з Багдаду, а в бляшаній скриньці — пахучі палички, у торбинках, дбайливо перев'язаних і позначених акуратними наліпками, спочивали прянощі й приправи: гвоздики, лаврове листя, турецький кмин, індійський імбир, кардамон, мускатові квіти і кульки, татарське зілля, різні гатунки перцю, а найголовніший малабарський, єгипетська касія в стручках, шафрани італійський та іспанський, кориця, розмаїті цукри — і білий, і льодяний багдадський, і бурий гішпанський, сушені чи в'ялені бакалії, цукати цитринові й помаранчеві, мигдалі, фіги, дактилі, родзинки й інші ласощі, біля яких Гальшка втриматися не могла, щоб не засмакувати.

В одному з великих ящиків я виявив безліч маленьких пляшечок з настоянками, ромами та смаковими горілками. Аптеки торгували і таким товаром, за ним переважно питали жінки. А прянощі приносили куди більший виторг, аніж самі ліки, бо коштували дорого, як і афродизіяки, відомості про які публіка черпала з календарів та порадників, де розхвалювали ці засоби словами: „підойму робит“, „Венеру збуджує“, „жінку розпалює“. Тому кожна аптека мусила мати в себе шафран, перець, імбир, селерову настоянку і труфелі. На ліках заробити було не просто, з огляду на те, скільки аптек у Львові, бо окрім міських аптек, були ще й монастирські, з якими цех аптекарський намагався боротися, а ще торгували ліками мандрівні купці, яких прозвали олійкарями, бо носили вони у скринях на плечах ліки від багатьох хворіб, а також пахнидла, олійки і мила. Усе це була звичайна галайстра, яка не розумілася на медицині, але бралася давати поради і приписувати ліки, ширячи забобони.

— Бальзам! — прочитала здивована Гальшка, витираючи пилюку з квадратової темно-зеленої пляшки. — Що то таке? Теж горілка? — запитала вона грайливо, бо вже зняла пробу з помаранчевої настоянки.

— Ні, це лік, — відказав я, — бальзам витікає з особливих кущів, які схожі на виноградну лозу, а ростуть на тім самім місці, де спочивала колись Найсвятіша Діва з Найсвятішим Дитям Ісусом, коли мусила тікати до Єгипту. Ці кущі можуть брати вологу лише з одного єдиного джерела, у якому Богородиця прала пеленки. Будь-яка інша вода для них смертельна. Але цього джерела до неї не було. Коли вона не могла допроситися води у місцевих жителів, маленький Ісус показав їй рукою, де може бути джерело, і вона розпорпала його руками. Тепер там утворилося цілюще озеро, куди приходять омиватися і християни, і сарацини. Усього бальзамічних кущів є чотири сотні. Але тільки християни можуть добувати бальзам, бо він засихає, якщо його торкається рука невірного. Сарацини лише несуть варту і пильнують, аби ніхто не вкрав бодай краплі чудодійної рідини. О певній порі року християни роблять надріз на дереві і стягують його сік у посудини. Надріз роблять склом або кістяним ножем, залізо дереву шкодить. Але що сік не тече, як у берези чи клена, а повільно крапає, то мусять сидіти під деревом і пильнувати часом тиждень або й два. Той сік має дуже приємний запах, настільки приємний, що кожен, нехотячи, засинає. Назбиравши повну посудину бальзаму, його виставляють на сонце на двадцять днів, опісля на вогні збирають піну і вже чисту рідину розливають по пляшках. Чистої субстанції залишається небагато, і вона коштує дуже дорого. Тому бальзам часто фальшують, розчиняючи кіпрською олією або медом, а також додаючи соснової смоли.

— І на що цей бальзам годиться?

— Він дуже добре заліковує рани і затягує близни. Його надзвичайно важко роздобути. Дивуюся, як це вдалося стрийкові. У Венеції навіть багаті лицарі не могли його дістати.

— А що таке „те-рі-ак“?

— Він теж належить до найдорожчих ліків. Бо його уміють виробляти тільки у Венеції. І лише окремі фармацевти знають секрет його виготовлення. Щоб отримати теріак, треба шістдесят чотири різні складники дуже рідкісних і дорогих ліків, а найголовнішим з них є чудодійне м’ясо змії, яку неабияк важко знайти і спіймати.

Гальшка з великою обережністю поклала слоїчок на полицю і, коли промовисто поглянула на мене, я обняв її, і ми зникли у покої. За вікном було тепле полуднє, з дахів і ґзимсів ліниво сльозилися бурульки, під периною ми швидко розімліли і заснули.

За кілька днів аптека змінилася до невпізнання. Якяй передбачав, більшість відвідувачів моєї аптеки запитували не ліки, а настоянки і різні смакові горілки. Зазвичай то були панії, які, соромлячись, обов'язково зауважували, що ці трунки їм потрібні для печива. Але тут таки й зраджували справжню мету купівлі, бо прохали ще й чогось на загризок: пірника, родзинок, мигдалів чи цукрів.

І так ото минула зима. Гальшка зайнялася куховарством і прибиранням, але ночувати ходила додому, щоб не наражатися на неславу, тому любощами ми займалися лише вдень. Я платив їй щомісяця два золотих, і вона була задоволена».

Розділ 4. БІЙ ЗА ДУШУ

Жовтень 1646 року.

Стара Вівдя вважала, що та незліченна кількість усілякої комашні, яка оселилася на її обійсті і навіть у хаті, ознака її добробуту і запорука щастя. Павуки вільно сновигали вікнами і стінами, запинаючи павутиною кожен вільний простір, а в павутинні борсалися зелені мухи, комарі та нетлі, поступово перетворюючись у щось безформне і висохле. Стара визбирувала в лісі з-під кори червоних з чорними цяточками жучків, зсипала їх у бутель і заливала кленовим сиропом, бутель стояв на підвіконні, і в ньому купалося сонце, рідина поволі набирала рожевого відтінку, а коли відьма доливала яблуневого оцту, суміш витемнювала до кольору смаженого цукру, що мало осісти — осіло, а рідина випрозорювалася, і тепер то вже був неабиякий приворотний трунок.

Хата Вівді стояла на пагорбі і, коли починали дути вітри, а сухотні карачкуваті гілки, наче воронячі лапи, ковзали і пронизливо вищали по шибах зі свинячого міхура, димар гудів несамовито, аж завивав, і холод, як не пали, все ж протискався крізь щілини у дверях і вікнах, стара відьма куталася у шмаття, забивалася в куток і цокотіла зубами. «Відлітала, відлітала своє, а де мій спочинок, де моє доживання віку? Проминуло повз мене стільки днів І стільки дерев придорожніх». Оно вже й селяни вітатися почали, відколи вона молока не краде, зарібку жодного, ото хіба дівчата прийдуть — поворожіть, мовляв, — то принесуть дещицю, аби з голоду не вмерла. Ще пофортунило їй, коли мірошник звернувся до неї, аби вроки з млина зняла, то вона й зняла, але як — попросила водяника Жбура, аби лотоки не зупиняв, а за те віддала йому цідилко, у яке молоко людське збирала. Тепер водяник сам молоко цупить, як тільки корови на водопій прийдуть. А минулого літа вже навпаки — попрохала водяника, аби таки зупинив лотоки, щоб її знову закликали вроки знімати. Віддала водяникові тернову хустку, що її можна постелити на воді і лягти зверху, а вона й не зануриться. Мірошник у боргу теж не зоставався, щоразу давав по мішку борошна.

Голод завовтузився в ній, заскиглив, солодка й гірка печія підкралась до горла, відьма, покректуючи, встала з ліжка, розв’язала мішок, кинула дві жмені борошна в баняк, хлюпнула трішки води, посолила і швидко замісила густе тісто, потім виліпила з нього дві паляниці й поклала просто на золу, що ще тліла у печі. Понишпорила ще і знайшла цибулину, обтерла сухими пальцями і, не чистячи, поклала біля паляниць. Відтак вийшла з хати до невеличкого городця і вишпортала палицею велику морквину, стріпала з неї землю і роззирнулася. Хмари купчилися і збивалися в темні наїжені отари, щось стогнало в лісі й ухкало, вітер гнувся в долонях і шарпав за одяг, наче роз’юджений пес. Щось насувалося, щось тривожне й лихе. Стара це відчувала, і острах погнав її назад до хати.

Щойно помила морквину і сіла на лаву, як раптом щось пронизливо засвистало в димарі, а за мить викотився на долівку чорний клубок, підскочив угору, вдарився об стіну і, підкатулявшись до дверей, зник у щілині під порогом. Відьма зиркнула на вікно — там шмигонула чиясь тінь, а у двері пролунав стукіт.

— Кого там негода несе? — зітхнула, але не рушила з місця. Двері прохилилися, і до хати увійшов худорлявий, стрункий панич, вбраний за німецькою модою у штани, що застібалися під колінами, та в чорні панчохи і мешти з пряжками. Каптан з вилогами сидів на ньому, як влитий. Під чорними тоненькими вусиками грала заводіяцька усмішка, на щоках палали вогнем кудлаті бурці.

— Здорова була, стара!

— А-а, то ти, шельмо! — упізнала відьма знайомого чорта, який давненько вже її не провідував. — Чи ти вже, як люди, не можеш спокійно зайти, а мусиш ото мене лякати? Думаєш, я не здогадалася, що то за клубок з димаря вискочив?

— Старієш. А воно ж фасон треба тримати.

— Та вже ж — не молодію, Франце. Чого приперся?

Чорт поліз за пазуху, витяг плящину горілки, кисет із тютюном і шмат сала, загорнутий у полотно, і поставив на столі.

— Не все зразу. Діставай чарки та чого-небудь на стіл.

— Ага, тримай писок нарозтвір. Нема хліба і кришинки. Оно паляниці, либонь, уже спеклися та є ще морква з цибулею.

— Мо’ хоч капуста квашена є?

— Коли б уквасилася.

Відьма вийшла до комірки, набрала капусти, знайшла чарки, ножа, витягла порепані притрушені золою паляниці й розлізлу цибулю і все те розставила на столі, а чорт нарізав сала і наповнив чарки. Вони цокнулися, відьма випила одним духом і відразу заїла салом, відчуваючи, яка благодать розтікається їй по грудях. Давно уже так не ласувала. Вгамувавши голод та зігрівшись, стара подобріла і вже цілком лагідно дивилися на дідька, а той, закинув ногу на ногу, запалив файку з довгим на лікоть цибухом і пускав дим кільцями. Видно, йому не квапилося, та й відьмі теж, тому й сиділи якийсь час у мовчанці. Аж от нарешті чорт докурив люльку, вибив її в долоню і одним махом втягнув попіл з долоні носом, а тоді кілька разів з насолодою чхнув.

— А чого я до тебе прийшов. Я оце маю невеличку корчму, а корчмаркою там одна молодичка, котра поклала око на жвавого ченчика з монастиря бернардинів. Ченчик той так по правді на кабана схожий, але смаки людські незбагненні. Бачу я, що той ченчик і сам не від того, щоб пожирувати, а все ж стримується. У корчмі він буває частенько, та ніяк у них до діла не дійде. То я ото вирішив помогти їм. Дай мені якого зілля, щоб я тому ченчикові сипонув, аби він за корчмаркою незлецьки увихнувся.

— Зілля? Та є у мене, яке хочеш. Оно маєш у цій плящині настій на серці голуба і різних корінцях. Іно капни трохи йому до пива, то вже від твоєї корчмарки не відчепиться.

— Оце добре. Але то не все. Як уже гуляти, то гуляти. Ще дай мені тої масті, якою намастившись відьми на Лису гору літають. Корчмарка моя не від того, щоб і собі полетіти та подивитися, як той сабаш відьомський виглядає. А я намовлю її, аби й ченчика спокусила та разом із ним полетіла. Ото вже я там порозважаюся!

— І хочеться тобі ото дурисвітством займатися?

— Така робота. У пеклі, знаєш, кожен має своє заняття. А все ж таки робити фіґлі куди веселіше, ніж гибіти біля котлів з грішниками. За такого гріховоду-ченчика я дістану цілий місяць вільного. Займуся нарешті улюбленою справою.

— А то ж якою?

— Укладанням атласу звуків.

Відьма зиркнула на дідька спідлоба, мовби переконуючись, чи не дере з неї лаха, але чорт підняв голову до стелі і промовляв так замріяно, що не помітно було й тіні глузу:

— Еге ж, такий атлас — то неабияка цінність. Бо так, як співають птахи нині, за років двісті уже не будуть співати. І не будуть пахнути вітром таким, як зараз. І сосна гак не скрипітиме, як оце зараз у тебе за хатою. І вітер не гак завиватиме. І вогонь не так палахкотітиме. І дощ не так лопотітиме. І листя не так… і вода не так… і трава не так… І навіть я за двісті років матиму інший голос… І хто вийшов з листя, у листя перейде…

Відьма поклала перед ним дерев’яну коробочку з мастю, налила горілки у чарку, випила і захрумкотіла капустою, пропускаючи слова чорта повз вуха, бо той хрумкіт глушив його. Відтак зіщулилася від холоду та, коли пошкандибала до печі, щоб підкинути дрівець, а потім обернулася, то не побачила уже ані чорта, ані пляшечки з приворотним зіллям, ані коробочки з мастю, іно голос його все ще бринів, затихаючи та зникаючи.

— А мій голос давно розділили поміж себе бджоли і трави, — прошепотіла вона.

Рута постукала в двері і, не чекаючи на кректання старої, увійшла. У хаті було сизо, в печі вогонь уже пригасав і лише пихкав та сипав іскрами, а Вівдя курила люльку і замріяно дивилася на стелю, де вовтузилися павуки. Побачивши Руту, зраділа і аж закашлялася, захлинувшись димом, а коли помітила сметану, розплилася у вдоволеній усмішці. Вістка про смерть чорнокнижника викликала у неї нову хвилю кашлю, тепер уже зі сльозами, вона заметушилася та почала збиратися.

— Куди ви? — спитала Рута.

— Іду з тобою, не можна тобі самій у хаті з мерцем бути. Та ще й… — не договорила, мовби спохопившись, і, прихопивши якогось клунка, поквапилася за Рутою, не перестаючи диміти люлькою.

Цього разу дорога через ліс була така легка, що Руті здавалося, ніби вона не йде, а летить поміж деревами, кожен крок піднімав її тіло на мить у повітря і проносив легко, мов пір’їнку, попереду так само злітала й опускалася стара Вівдя, уся чортівня поховалася, і чутно лише було, як сичить вона невдоволено та крекче. Дерева вже не тягнулися до дівчини своїм гіллям, а виструнчувалися і затихали, а щойно потім, уже за спиною починали поміж собою скрипіти про щось. Рута лише раз стрепенулася, коли в темряві засвітилися дві червоні жарини.

— Не бійся, — сказала Вівдя, — то Вовкун — вовчий пастух. Здоров був, старе одоробло, — кинула вона в темряву, а звідти озвався густий хрипкий бас:

— Здорова й ти будь, стара порхавко. Ще не розсипалася? — слова потонули в деренчливому сміху.

— Де там, ще трохи рясту потопчу. Вовки твої ситі?

— Ситі, ситі, можеш не боятися. Нині добре пообідали на полонині.

Десь здалеку почулося вовче виття і потонуло, у зашморгу скарлючених дерев гойдався задушений туман. А потім з гуркотом впав сухий граб, і затріщало на увесь ліс, здалося, що то крокує лісом велетень, бо небавом гу-гупнуло ще одне дерево, але Вівдя махнула Руті рукою, аби не звертала уваги.

Увечері Вівдя переконала Руту лягти спати в стодолі, а сама зосталася коло мерця. Він уже не мав роззявленого рога, бо відьма підперезала йому щелепу хустиною. Рута послухала і постелила собі в стодолі на сіні, але заснути не могла, крізь шкалубини в стелі проникало світло зірок, довкруж панувала тиша, тільки монотонний кумкіт жаб долинав від ріки, та скрикували кажани, пролітаючи. Рано чи пізно батько мав померти, і Рута мала зостатися сама, але досі її ця думка не лякала, вона була певна, що дасть раду, проте сьогодні, коли це нарешті сталося, вона відчула розпач і страх, мовби мусила тепер рухатися лише навпомацки із зав’язаними очима, бо уже не буде поруч нікого, хто міг би що-небудь підказати. Раптом почула, як щось гучно стрілило, а затим зафуркотіло, дерева затряслися і загомоніли голосно та надривно, немов сповідаючись, а потім зацокотіли копита, зафоркали коні. Рута підхопилася і припала до шпарини в стіні: якісь чорні тіні верхи на інших чорних тінях гарцювали перед обійстям, а з хати долинало буркотіння Вівді, вона щось безперестанку молола і молола, раз у раз голосно зойкаючи, тіні відповідали їй грізним нелюдським шепотом, а Вівдя, мовби сварилася з ними, проганяла, а ті не вступалися і знай басували. Таке враження, ніби Вівдя не хотіла їм віддати те, по що вони примчали, лише тепер помітила Рута, що посеред двору на кілку стирчить кінський череп. Видно відьма прихопила його з дому і навмисне почепила, аби відлякувати нечисту силу, тому-то тіні й не підступляться ближче, а йно тупцяють оддалік, а все ж не зникають, домагаються свого. Це ж бо вони батька мого хочуть, думала Рута, як добре, що Вівдя зі мною, а те б вони мене розірвали, бо і я б їм не давала тіло, та вони б перемогли, а Вівді, може, і вдасться.

Ніч була наче звір, закутаний в страх. За річкою горіли вогні, червоні мітли метлялися, шмаття їхніх хвостів відривалося і злітало в небо, а поміж вогнів стрибали чорні постаті і линули до їхньої хати. Рута намагалася роздивитися, чия то чорна велика постать вигойдується позаду них, але вогні й дими заважали. Врешті вона лягла на сіно і заплющила очі. Вона не знала, чим би могла Вівді помогти. Хіба знову помолитися до Святовита, аби пробачив батькові гріхи і прийняв його душу. Рута вклякнула, приклала руки до серця і залопотіла пошепки слова, яких навчив її батько, і тепер у тиші крізь гарцювання тіней проростали два шепотіння — Вівдине і Рутине, зливалися в одне, спліталися і борсалися в нічній темряві, а дерева нажахано бовтали кронами, струшуючи гнізда і птахів, вихор гудів розпачливо в димарі і бив кулаками в стіни, а Рута бубоніла:

— Світовите, мій пане, зглянься над душею мого батька, прийми її, адже вірним він був тобі завше, молився до тебе і пожертви складав. Не дай нечисті праху його, прийми його душу, як ми приймаємо ім’я твоє, і оборони нас від лукавого.

Щойно, коли скисле молоко світанку розлилося надовкіл, усе вляглося, чорні сили відступили, і Рута змогла трохи поспати.

Розділ 5. ЧАРИ

Весна 1647 року.

Решту осені й усю зиму Рута жила сама, оплетена мріями і маревами, її уява була такою бурхливою і нестримною, що самотності не відчувала, бо завше поруч був хтось невидимий, хтось, кого вона прагнула кохати, хтось неоформлений у чіткий образ, але вона знала, що рано чи пізно це станеться, витканий з повітря і сонячних променів невидимець явиться перед нею, і вона уже навіть смакувала в устах його ім’я. Вона почувалася наче імла, що колишеться між двома берегами безодні, не кохаючи нікого, пашіла коханням.

Її реальне життя перепліталося з уявним, з її фантазіями і снами так, що відрізнити одне від одного було неможливо. І коли їй снилося, як вона бере тоненьку голочку і пришиває зозулю навіки до літа, а нитка сиза сплітається ув одно з павутинням і тихо щезає, то, либонь, так воно й було. Або коли обережно брала на руки озерце, клала його на латаття й несла сховати в дуплі; або коли обсівала дзвіночками береги обрію і прислухалася до сумної мелодії квітів; чи коли кумкання жаб приглушувала, а натомість робила гучнішим шелест віття. Вона вилущувала сни, розкладала їх на травах і чаклувала на їхній гущі, вичакловуючи щось лише їй самій відоме, щось, що тривожило її, але потім однаково серед ночі схоплювалася, і черговий сон пришпилювала до стіни, шепочучи його ім’я і думаючи, що, проказавши його, воскресить, добуде з ночі. Вдивлялася в перелітні хмари, в краплини роси на квітах, вслухалася у дзвін струмочка, уявляючи, яким він до неї прийде, той лицар зі сну, але — нічого, нічого, хоча чомусь упевнена, що з’явиться у якійсь крапелинці, пір’їнці, листочкові, піщинці. Та недаремно вона вслухалася в тоненький папірчик вітру — ось долинуло скрекотіння сороки, яке неодмінно віщує гостей, а десь далеко-далеко тупіт копит розлягався, і, якщо вухо прикласти до землі, то чути їхній ритмічний стукіт, дзвіночки сполохано дзеленчать, ліс тривожно шумить. Рута зірвалася і хутенько побігла до хати, щоб причаїтися мишкою.

Мертвий полудень розкладався у пахощах кульбаб, що хижо цвіли на сонячних променях, і обпікав сади жовтогарячий дощ сонця, а небо промовляло зеленим язиком трави. Сойка, що звила гніздо на версі сосни, прискалила око і уважно обстежила вершника, що спинив коня біля хати. Рута припала до вікна — він? Не він? Вершник посеред запліснявілої шиби гукнув просто в безлюддя щось по-німецькому, Рута здогадалася, що питає дорогу на Вижів.

Дзижчання мух у павутинні лісу, що бились об вершника, падали до кінських копит і спиналися знову жовтою шибою вгору, було монотонним і заспокійливим, але Рута спокою не відчувала. Воліла не озиватися. То був не він, не той, кого чекала. У старій хаті панувала напівтемрява, яка перетворювала кожен рух у безрух. Дорога на Вижів? Село, якого вже нема, або воно є, але не хоче з’являтися перед очима, зрештою, так само, як і сама дорога, що веде до нього, можна показувати ліворуч, праворуч, куди хочеш — вона може бути всюди і ніде.

І знову він щось вигукнув — либонь, чи є тут жива душа. Є, але що з того? Кінь гарцював під вершником, і пилюга зойкала під копитами та зблискувала на сонці дрібною лускою. А чому б і їй самій не стати вершницею, що шукає дорогу на Вижів? Авжеж — вершником на баскому коні в простір божевільний і дикий, у спінені водоспади, у вишкірені ліси, в зелені груди гір — мчати і мчати. Покинути цю темну сутінь, запах гною і молока, цілоденне сновигання по господарці, лугами, лісами. Бо хіба ж то її доля?

Вершник спішився, мухи шаленіли, кроки наближалися. Рута стиснула в руці великий ніж, яким тато колов свиней. Двері заскавуліли, смуга світла запалила долівку і ковзнула до протилежної стіни. Пригнувши голову, вершник зайшов до хати і став, чекаючи, поки очі призвичаяться до сутінків. Рута завмерла біля печі, вагаючись, що має робити — чи, скориставшись несподіванкою, кинутися просто на нього і — в двері, чи зачекати, поки звільнить прохід. Але вершник уже встиг її побачити і був неабияк здивований, що бачить саме дівчину та ще й саму. Він усміхнувся і щось сказав німецькою, Рута нічого не зрозуміла, але здогадалася, що йому забаглося тепер чогось більшого, аніж дороги на Вижів. Вона стиснула ножа і виставила його поперед себе. Вершник зробив кілька кроків, спритно увихнувся, перехопив її руку і відібрав ножа. Тоді вона схопила кочергу і з усієї сили хотіла опустити йому на голову, але вершник і тут виявився спритнішим, хоча кочерга таки зачепила його рамено, і він засичав од болю, а за мить копнув Руту попід коліно, то був дуже болючий копняк, Рута впала. Вершник схопив її за руку, перекинув на спину і притис до долівки обома руками, знову щось пролопотів і вдарив її по обличчю, але то було його помилкою, бо вона блискавично дряпанула його нігтями по щоці, цілячись в очі, аж кров проступила на місці подряпини. Вершник схопився за обличчя, а дівчина зірвалася на ноги й кинулася до дверей. Вершник піймав її за поділ сукні, потягнув до себе, дівчина пручалася, але він не відпускав, врешті йому вдалося обхопити її ноги і знову повалити на долівку. За це він поплатився й другою роздряпаною щокою, дівочі руки не підкорювалися, викручувалися, йому ледве вдалося заломити їх дівчині за спину, він навалився на неї і ногами розсунув її стегна, але коли вивільнив правицю, щоб задерти сукню, вона знову висмикнула руки і тепер уже вп’ялася нігтями йому в носа і губи, кров залила обличчя нападника, а дівчина ще й вкусила його за руку так, що він заревів, мов поранений звір, і втратив на мить володіння ситуацією. Рута скористалася замішанням, підігнула під себе ноги і вдарила його в пах, нападник звалився на спину, а вона підхопила кочергу і тепер уже таки поцілила його по голові. Вершник безпомічно схлипнув і завмер. Рута сіла на лаву і важко дихала, поправляючи обшарпану подерту сукню. Не знати, скільки б отак сиділа, якби не почула іржання коня. Чей же він голодний.

Вийшла з хати, розсідлала вороного і повела в сад, де буяла густа соковита трава, і прив’язала за задню ногу до яблуньки. Кінь спочатку шарпнувся, цвіт осипався, наче волосся старої сивої жінки. Рута погладила його рукою, аби заспокоївся, затим вернулася в хату, поглянула на мерця — лежав непорушно обличчям у долівку. Відчувала, як б’ється її серце і не може заспокоїтися, але опанувала себе і вийшла на подвір’я, роззирнулася за лопатою і спустилася у видолинок за садом. Там було суцільне пісковиння, що лише зверху заросло муравою. Легенько зрізала траву й поскладала обіч, а тоді стала копати, лопата легко входила у пісок, і яма росла на очах. Як уже було їй по груди, вилізла з ями і вернулася до хати. Вершник був важкий, бачила, що не дасть ради. Довелося привести коня і прив’язати ноги вершника до конячої шиї. Кінь покірно ішов за нею і волік за собою мерця аж до самої ями, він нічим не зраджував страху перед мерцем, здавалося, йому було байдуже. Можливо, з утоми. Рута звільнила труп і відвела коня назад у сад, не хотіла, щоб він бачив, як вона закопує вершника. Повернувшись, розстібнула на вершникові куртку і обшукала — знайшла гаман з червінцями і жмут якихось паперів, ще там була глиняна люлька з капшуком тютюну і шість золотих ґудзиків, на декотрих залишилися рештки матерії, це свідчило про те, що їх поспішно зрізали ножем. Либонь, теж у вбитого. Поклала все це набік, а тоді скинула мерця в яму і засипала піском. Час від часу стрибала в яму і трамбувала пісок голими ногами. Та все ж піску ще залишилося доволі, і вона його розсіяла, а могилу зверху обклала дерном.

Ґудзики вона поклала в гаман і сховала у запічку, а папери розклала на столі і хвильку їх розглядала, та нічого не второпавши, сховала і їх. Відтак вивела коня з саду і напоїла біля криниці. Кінь був сумний та покірний, таке враження, що вершник для нього був чужим, відсутність його зовсім коня не тривожила, натомість видно припала йому до душі Рута, бо торкнувся її щоки своїми мокрими губами.

І так ото почали вони жити удвох — Рута і кінь, дівчина з конем навіть розмовляла і була переконана, що він усе розуміє, принаймні бачила, як він не раз кивав головою, погоджуючись із її словами, або ж метляв хвостом, коли чогось тішився. А коли вона дала йому трохи меду, то аж заіржав з утіхи і затрусив гривою. Тепер вона на коневі їздила в луги по трави, і навіть не уявляла, як могла раніше жити без коня.

Окрім коника Рута спілкувалася з Вівдею, помагала їй збирати й сушити трави та корінці, навчалася знахарської премудрості, але не брала участі в чарах, лише спостерігала. Досить було пережити важку смерть батька, аби пересвідчитися, як страшно чарівникам відходити з цієї землі, їй хотілося поцікавитися у старої, чи вона не боїться займатися усім цим, але не відважувалася. Інколи Рута ночувала у Вівді й помічала, як та серед ночі зникала — виходила надвір і просто щезала. Поверталася натомлена на світанку і приносила якісь гостинці, але Рута до них не торкалася. Ще був один Вівдин гість, який навіть намагався залицятися до Рути, — Франц. Він з’являвся з нізвідки і в нікуди щезав. Рута здогадувалася, що то за проява, але ніколи про нього в старої не розпитувала. Їй здавалося, що вона цим може уразити стару, нагадати їй щось неприємне й болюче, бо ану ж у неї з Францем значно тісніша сув’язь, аніж здається.

До Вівді приходили не тільки за зіллям на різні болячки, а й за чарами. Робилося все це в таємниці, але до пори до часу воду глечик носить. Якось трапилася прикра пригода, яка різко змінили Рутину долю.

Парубок Кирило закохався в доньку коваля Парасю, але вона мала на оці іншого, і бідний хлопець дуже тим переймався. Надаремно купував їй персні, стяжки і хустки. Парася радо приймала дарунки, але потім сміялася з нього. Кирило терпів-терпів, аж врешті подався до Вівді. Та звеліла йому добути пучечок волосся і кусник полотна з сорочки дівчини та прийти опівночі.

Ніч була тиха, ясна, повний місяць легко ковзав у небі. Рута саме тієї ночі зосталася у старої на ночівлю. Хлопець прийшов у домовлений час. Вівдя розпалила в печі вогонь і почала кадити по хаті зелами, а потім, узявши пучечок волосся і клаптик полотна, потримала над димом, щось зашепотіла, а вкінці голосно загукала:

— Прийди, Парасю! Заклинаю тебе! Прийди! З’явися!

Хлопець від тих вигуків здригався і мовчки молився.

Раптом чарівниця крикнула:

— Вже йде!

Зірвався вітер, зашуміли верби, застогнали сови і, мовби із-під землі, пролунав пронизливий вереск. Двері розчахнулися, парубок здригнувся, і в хату увірвався вітер, а на порозі з вибалушеними очима, з піною на вустах з’явилася Парася. Вона важко дихала, так, ніби подолала велику дорогу. Чарівниця узяла зілля і стала обкурювати ним дівчину, а потім, силою розтуливши їй зціплені зуби, влила в уста кілька крапель якогось напою, втяла пучок волосся з коси і, обкуривши зіллям, стала щось шептати.

І тут видиво зникло. Чарівниця віддала Кирилові пучок волосся, і сказала:

— Йди додому і будь спокійний. Парася буде тебе кохати. Але нікому не розповідай, що ти в мене був.

Рута не вперше була свідком таких чарів, але цей випадок викликав у неї тривогу, хоч і сталося так, як обіцяла чарівниця: ковалівна віддалася за Кирила. Однак прожили вони разом не довго. Дівчина поводилася так, ніби перебувала у сні, часто марила, вставала по ночах і тинялася подвір’ям, а на ранок нічого не пам’ятала. І тоді Кирило не витерпів, подався до магістрату і розповів усе райцям.

Розділ 6. ІСПИТ

Із записок Лукаша Гулевича.

«Березень 1647 року.

Мені призначили іспит і в присутності цілого цеху аптекарів я відповів на всі запитання, більшість з яких була не така вже й важка і стосувалася рецептури ліків від найпоширеніших хворіб. Правда, у декого з них були ще застарілі і, чесно кажучи, дикі погляди. Вони ніяк не могли змиритися з тим, що я вважав, що волоські горіхи не тамують пам'ять, а цибуля і часник не загущують кров. Я сказав, що горіхи навпаки дуже корисні для пам'яті і розумової діяльності, а цибуля і часник дуже помічні на застуду, а ще їх треба їсти взимку щодня, аби не було проблеми зі зубами. Частина з них із недовірою слухала мене, а інша відмовчувалася. Мабуть, все ж таки вони зважали на те, що я молодший за них і почерпнув якісь новіші відомості.

Принаймні я іспити склав, і мені дозволено було відчинити аптеку. А незабаром потому зі мною зустрівся війт і поцікавився, чи я б не погодився обійняти посаду магістратського чи то пак судового лікаря. До моїх обов'язків мала б належати присутність на тортурах, я мав би стежити, аби допитуваного не довели до смерті. Я завагався, але він мене заспокоїв тим, що це не так часто відбувається, раптом раз на тиждень, а то й рідше. Винятки трапляються лише під час більших розрухів, коли виловлено цілу зграю розбишак.

— Не бійтеся, не перепрацюєте, — додав він. — Зате будете мати постійну платню. А коли станете магістратським службовцем, то за гроші магістрату вам просмолять дах, підлатають стіни і почистять комин. Ваша ж аптека ще не приносить доброго зиску?

То була правда, тому я погодився.

— Тоді вам доведеться ще відбути один іспит перед нашими докторами. Ви ж бо, мабуть, також збираєтеся провадити лікарську практику? Ваш стрийко розповідав, що ви вчилися і на хірургії та відвідували лекції провідних хірургів.

Я відповів, що в міру власних сил не хотів би занедбувати своїх знань у хірургії.

— Абисьте знали, — сказав він, — між хірургами і лікарями існує суттєва різниця, яка полягає в тому, що коли останні є вченими і черпають свої знання з книг, хірурги, а точніше цирульники, це всього лише ремісники, що займаються тільки зовнішніми хворобами. Вони однаково вміло послуговуються бритвою для гоління, як і скальпелем, лікуючи карбункули, фурункули, шишки і чорну коросту, практикуючи в крамарських будах на базарах і ярмарках або ж десь при дорозі. Отримавши титул майстра, вони не потребують уже ані науки, ані знання латини. Як і кожен ремісник, вони мусять всього лише відбути свою майстерну „роботу“. І люди, скажу вам, довіряють їм більше. От такий парадокс. Я намагаюся якось із цим боротися, тому притягую вчених людей. А ті дурисвіти вже розперезалися не на жарт. Їм уже мало, аби їх називали майстрами чи цехмістрами, вони самі себе ще обдаровують науковими титулами бакалавра, ліценціата, доктора, хоч і не мають на те жодних підстав. А ще зодягають довгу темну сутану й гострокутну шапку, аби відразу видно було, що то за риба. Блазні, одне слово.

І ось я нарешті побачив їх, цих закостенілих у своїх забобонах і переконаннях тугодумів. Перше, що мене запитали, стосувалося того, як я ставлюся до пускання крові при високому тиску. Я відповів, що цей метод уже застарів, його можна вживати лише в крайніх випадках і спустити можна не більше, як пів літра крові. Ці мої невинні слова викликали бурхливу реакцію. Доктор Якуб Hiґель заявив: „Що більше води витягують з криниці, то більше доброї до неї натікає; що частіше дитина смокче свою матір, то більше вона має молока. Так само і з пусканням крові“.

Доктор Мартин Ґрозваєр запитав, чи відомо мені, скільки крові міститься у людському тілі? Я відповів, що п'ять літрів, і почув гучний регіт та ляскання долонь по колінах.

— Чого вас там учили? — волав Мартин Ґрозваєр. — Людське тіло містить двадцять чотири літри крові! А отже, без смертельних наслідків можна двадцять літрів вицідити.

Я запитав, чи хтось із присутніх був свідком такого рясного зціджування, чи бачив хто, щоб комусь пустили крові більше, як п'ять літрів. Ніхто не відповів ствердно, але всі зосталися при своїх думках. Я знав, що сперечатися з ними безглуздо, адже і у Венеції, і в Пруссії я зустрічав таких самих лікарів, які іноді ставали причиною смерті свого пацієнта саме тому, що спускали надто багато крові. Однак нікого з них не покарали, бо віра в цілюще кровопускання була повсюдна. Цуралися її тільки мальтійські лицарі, у яких на озброєнні були арабські медичні трактати, а отже і я перейняв від них, не раз, зрештою, переконавшись у їхній правоті, негативний погляд на часте кровопускання.

Але львівські лікарі так просто не здалися і почали мене питати, які саме жили треба відкривати при різних хворобах. Я бачив уже, що тільки собі нашкоджу, якщо казатиму те, що думаю і що насправді збираюся робити, тому відповів, що відкривати потрібно ті жили, які знаходяться безпосередньо біля хворого місця. На прохання уточнити я продовжив: „У випадку хвороби голови, обличчя, очей — треба відкривати жили на скронях, на кінчику носа і внутрішніх куточках очей; при виразках в роті і болю зубів — жили на губах та під язиком, при хворобах серця і легенів — серединну жилу на плечі; при недузі печінки — праву жилу плеча, а при болях у нирках і міхурі — підколінні жили. При геморої, хворобах матки і браку менструації — жили на стопах“.

Якби не мої попередні заяви, вони б цю мою відповідь зустріли жвавіше, бо на оплески я бігме не розраховував, але вони обмежилися згідливими кивками та задоволеним гомоном. Так виглядало, що вони мене приборкали і вибили з мене всю дурість. Принаймні я бачив, що вони заспокоїлися, а моє невігластво щодо вмісту крові у тілі людини вирішили вважати несуттєвим, бо ж головним у цій суперечці було не те, що я вважаю вміст крові меншим, а щоб, не дай Боже, не думав, що її більше.

Я не хотів казати, що в тих нечастих випадках, коли мені доводилося пускати кров, я обмежувався лише жилами на ліктях, плечах і стопах. І місце кровопускання не мало жодного значення. До того ж я вважав холодні ванни і обливання холодною водою набагато ефективнішим в окремих випадках за кровопускання. Але на цьому іспит не завершився, мене стали атакувати запитаннями, джерелом яких були стародавні, ще античні уявлення.

— Як ви ставитеся до праці медика Гаспара Боена „Анатомічний театр“, що була видана у 1621 році, де він пише, — тут Ґрозваєр зодяг окуляри і розгорнув якісь свої записки: — „У тілі людини є певна кістка, яка не схильна до знищення ні водою, ні вогнем, жодним іншим елементом, також не може вона бути розбита або розламана жодною зовнішньою силою. У день Страшного суду Господь окропить цю кістку небесною росою, і тоді всі члени зберуться навколо неї і об'єднаються в одне тіло, яке, будучи оживлене Духом Господнім, воскресне живим. Євреї називають цю кістку „Люс“ або „Люц“.“

Що я мав відповісти, якщо, багато разів роблячи різноманітні розтини, я жодної схожої на цей опис кістки не виявив? Я так і сказав:

— До версії шанованого ученого я ставлюся з усією повагою, але досі анатоми не зійшлися на думці щодо місця розташування цієї кістки. Везалій наполягав, що вона має форму горошини і міститься в першому суглобі стопи, тоді як талмудисти помістили її в основі черепа, в першому з дванадцяти хребців грудної клітини.

— Назвіть визначальні елементи вітальності, які ми звикли називати гуморами.

— Тіло наше, цей зменшений світ, складається з чотирьох стихій: теплої — власне крові, сухої — жовчі жовтої, вологої — слизу, або флегми, і холодної — жовчі чорної або меланхолії.

— Які функції виконує кожен гумор?

— Кров — життєвий сік: коли вона потоком ллється з тіла, то разом з нею йде і життя. Жовч — шлунковий сік, необхідний для живлення. Флегма — широка категорія, під яку підпадають усі безбарвні виділення, — виступає мастильним матеріалом і охолоджувачем. Помітна в таких субстанціях, як піт і сльози, вона стає очевиднішою в моменти її надлишку — під час застуд і лихоманок, коли вона виходить з носа і рота. Четвертий тілесний сік, чорна жовч, найпроблемніший. Його майже ніколи не виявляють в чистому стані; на нього покладається відповідальність за замутнення інших рідин — скажімо, коли кров, шкіра або екскременти набирають темного відтінку. Кров робить тіло гарячим і вологим, жовч — гарячим і сухим, флегма — холодним і вологим, чорна жовч дає відчуття холоду і сухості.

— З якими аспектами природного світу узгоджуються ці аналогії?

— Із впливом планет і зміною пір року. Холодна і волога зима має багато спільного з флегмою, це час простуд. Крім того, кожна стихія має власний колір: кров червона, жовч жовта, флегма бліда, меланхолія темна. За допомогою цих характеристик можна пояснити, чому у представників різних рас неоднаковий колір шкіри, чому в однієї людини шкіра світлішого відтінку, у другої — смаглява, у третьої — рожева, у четвертої — жовтувата.

— Яка ваша думка щодо того, що „стан“ тілесних соків служить показником „стану“ тіла?

— Позитивна. Адже життя теж „тече“, тому рідини і вітальність належать до одного значеннєвого порядку. Найменше ушкодження або рана призводять до появи рідин, тоді як тверді частини залишаються прихованими. Крім того, можна спостерігати, як рідкі субстанції — їжа, питво, ліки — потрапляють у тіло і покидають його, перетворившись на флегму, слину, піт, сечу і випорожнення. А ось тверді частини неможливо „вловити“. Звідси протиставлення таємного і зримого: вхід і вихід рідин, так само, як і їх перетворення, стають ниткою Аріядни в лабіринті внутрішніх органів. Тому ми часто використовуємо з діагностичною метою сечу.

Я міг би ще покпити і сказати, що ми звикли таких медиків називати „сечопророками“, але стримався, адже всі вони сиділи переді мною. Оці надуті, напхані застарілими знаннями медики. Серед них не було жодного мого віку, всім було щонайменше за п'ятдесят. Для них наука зупинилася чверть сторіччя тому і звідтоді не зрушилася вперед ані на цаль. Вони й досі були прихильниками вчення Галена і не знали нічого про латинські переклади арабських трактатів. Мабуть, тому й не бажали здаватися і намагалися загнати мене у сліпий кут. Але я добре орієнтувався в античній школі медицини і легко відбивав їхні атаки.

— Як гумори впливають на фізичні характеристики і темпераменти? — запитали ще вони, і це було останнє запитання, на яке я уже відповідав дещо роздратованим тоном, даючи зрозуміти, що їм не вдасться мене загнати на мілке.

— Рожевий колір обличчя властивий тим, у кого надлишок крові; вони бадьорі, енергійні, витривалі. Ті, у кого надто багато жовчі, дратівливі, мають холеричну комплекцію. Мерзлякуватість і блідість властиві тим, хто страждає від надлишку флегми. Меланхоліків, у яких домінує чорна жовч, вирізняє смаглявість, похмура і сумна вдача.

Після цього їхні обличчя розплилися в усмішках так, мовби вони всі враз запрагнули позбутися своєї дратівливості і похмурості, вони мені тиснули руки, а потім ми пішли на обід до шинку, де спожили ягня і десяток качок.

Доктор Домінік Геліас, найстарший з-поміж екзаменаторів, який не поставив мені жодного запитання, через кілька днів завітав до мене в аптеку. Він був дуже охайно вбраний і при шпазі, а те, як він тримав свою голову, як намагався не горбитися, ступаючи м’яко, по-котячому, свідчило про те, що він усьому своєму виглядові і рухам надає якоїсь ваги, можливо, намагається виглядати молодшим. Доктор з цікавістю роззирнувся і запитав:

— А скажіть мені, пане Мартине, ота теорія гуморів, яка прийшла до нас із античності, ще актуальна там, на Заході?

Я запропонував йому сісти в крісло, але завагався, чи можу відповісти те, що думаю, та він одразу ж додав:

— Бачите, я, звісно ж, добряче відхилився від сучасної науки, але маю свої певні погляди на ту чи іншу теорію, зіставляючи її зі своєю практикою. І скажу вам, що практика моя дає великі підстави для сумнівів. Адже все йде добре, поки життєві соки мирно співіснують один з одним в стані рівноваги: кожен з них певною мірою відповідає постійним тілесним функціям — травленню, живленню, живучості і виведенню випорожнень. Хвороба виникає, коли один із гуморів накопичується або, навпаки, вичерпується. Наприклад, при надто тлустому живленні тіло починає виробляти забагато крові, призводячи до „кров'яних проблем“ чи то пак до тиску і, відповідно, до лихоманки. Як наслідок — кровотеча, грець або серцевий напад. Нестача крові або погана кров спричиняють послаблення життєвих сил, кровотеча при пораненні — зомління або смерть. Та ж логіка працює і стосовно інших гуморів. Але коли у нас починають лікувати ту чи іншу хворобу, кожна з яких має свою символічну барву, травами відповідного забарвлення, я починаю дивитися на це, як на дурисвітство.

— Тобто лікують жовтяницю жовтим зіллям, а кров’яний тиск — червоним?

— Саме так. До цих засобів додається і магія чисел, що визначає сприятливий або небезпечний час доби, день, місяць або рік. Вона грає на симетрії цифр: щоб вилікуватися від запаморочень, потрібно тричі пробігти через поле льону. Лихоманка пройде, якщо дев’ять днів підряд постити і з’їдати по дев’ять листків шавлії. Лікуючи від жовтяниці, поять відваром з води дев’яти хвиль з дев’ятьма річковими камінчиками. Важливу роль грає також поєднання цифр і кольорів: щоб пройшла ангіна, потрібно дев’ять разів обернути навколо горла червоний шалик. А наш постійний страх, у якому живемо і якого позбутися не можемо, моровиця. Існує переконання, що результатом зарази є постійна матерія, яка може перекинутися через дотик і зближення, а також через проникнення розлитої в повітрі отрути, яку люди можуть вдихнути або увібрати порами шкіри. Одні кажуть, що це таке насіннячко, яке в організмі дає фатальний урожай, інші, — що це невидиме отруйне звірятко з надзвичайною силою розмноження. Тому лікують моровицю прикладанням сушених жаб, собачих легенів і розтятих голубів, які мають витягати з хворого вологу.

— Знаєте, на Заході теж трапляються адепти такого лікування. Тут усе залежить від міри забобонності володаря тієї чи іншої країни. Наскільки він дозволяє науці рухатися вперед. Річард Нап’єр, англійський пастор і лікар, лікував за допомогою релігії: він молився про зцілення своїх пацієнтів. На додаток забезпечував їх магічними образками і оберегами, які вони мали носити для захисту „від злих духів, фей і чаклунства“. Є лікарі, які переконують, що добре здоров'я залежить від звички регулярно міняти сорочку, щоранку приймати пігулки з терпентини і, звичайно, носити на шиї як амулет заячу лапку.

— У нас ще й не таке почуєте. Якуб Hiґель, один із тих, що вас екзаменували, серед своїх рецептів пропагує такий: хворий повинен відварити яйця у власній сечі, потім закопати їх у мурашнику, і коли мурашки їх з’їдять, хвороба минеться. При кашлюку треба вийти на берег річки та дивитися на її течію. Хвороба мине разом з нею. А скільки марновірів учащає на похорони зовсім чужих для них людей! І все задля чого! Щоб торкнутися небіжчика, завдяки чому недуга покине живе тіло, перейшовши в мертве. Біля помосту чи шибениці юрмляться матері з хворими дітьми, щоб ті торкнулися трупа. Епілептики ловлять ротом бризки крові страченого. О-о, ви ще побачите тут багато цікавого. Але боротися з цим марно. Доводиться кивати на все це головою, і робити свою справу.

— Я до цього готовий, — сказав я. — Але знаєте, щодо тих гуморів… то скільки я не обстежував трупи, жодного разу не бачив ані флегми, ані жовтої або чорної жовчі, ані духа життя. Усі ці грецькі фантазії мало що нам тлумачать.

— Декому взагалі для медичної практики не треба жодних знань. Ви ще не знайомі з нашим міським катом? За вашою посадою ви змушені будете і з ним спілкуватися. Так от він теж займається медициною. Зрештою, це у катів уже стало традицією. Він має виняткове право на те, щоб узяти собі відрубану голову.

— Навіщо вона йому?

— О, така голова має чимало лікувальних функцій. Спочатку її треба покласти до мурашника, аж поки її геть мурахи очистять, а тоді сховати в льосі, де панує сирість, і чекати, поки вона заросте легеньким мохом. Цей мох кат збирає і продає. Багато хто вірить, що він лікує від різних недуг. А ви навідувалися до інших наших аптек?

— Ні, а треба було?

— Авжеж, що треба. Бо ваша аптека — не типова. Взірцева аптека мусить мати так зване муміє, точніше менструаційну рідину померлої жінки, мариноване людське м'ясо, людський тлущ, мох, який виростає на черепі покійника, а також наливку на кістках. Ці аптекарі є сталими клієнтами ката, який їх забезпечує усіма згаданими інгредієнтами.

— Ну, це я знаю. Бачив не раз у німецьких землях, де видано було указ, щоб фармацевти тримали у себе напохваті щонайменше двадцять три різні частини людського тіла.

Говорячи це, я звернув увагу на шпагу доктора, і запитав:

— Ви теж милуєтеся в шпагах, а не в шаблях, як більшість шляхти? Судячи з піхов, там справжня толедська сталь?

— А-а, так-так, — пожвавився доктор. — Це ще моя юнацька забавка, але не розлучаюся з нею ніколи. І не раз вона мене рятувала. Шабля добра для вершників, а я волію не надто високо над землею підійматися. А ви, я бачу, знавець?

Я зняв зі стіни свою шпагу і, вийнявши з піхов, подав доктору.

— О-о! — не стримав свого захоплення той. — Це ж лезо славетного зброяра Томаса д'Альяла. Я упізнав його тавро. Чудова річ.

— При нагоді хотів би запитати, чи не порадите мені якогось учителя фехтування? Є тут такі у Львові?

— Є-є. І не один. Тільки це у нас називається не фехтуванням, а шермеркою. Але ж ви вже маєте практику?

— Так, звичайно. Довелося трішки повоювати, але відколи в мене пошкоджена нога, я обмежений у маневрі. Тому хотілося б удосконалити шермерку — я правильно висловлююсь? — не надто стрибаючи.

— Прекрасно. Я зазнайомлю вас із майстром Аланом Рамзеем. Він зі Шкоції. Тут у нас є ціла вулиця шкоцька, де живуть їхні купці. А Рамзей має свою школу шермерки. До нього приїжджають і з інших міст, або й він часом виїжджає, коли його науки потребує дуже груба риба. А знаєте, — доктор підвівся, збираючись іти, — я вас запрошу на наші посиденьки. Ми збираємося час від часу у шинку „Під трьома гаками“. Така, знаєте, своя компанія. Бо з часом друзів треба вибирати, як зброю. Там буде також і Рамзей. А ще особа, яку ви знаєте, доктор Калькбреннер. Він дещо демонізований, але загалом цікава персона.

— Однак він не був серед тих, хто приймає іспити.

— Ні-ні, він надто незалежний. Тому в магістраті його не люблять. Зате він робить те, чого інші не роблять. А саме — трепанацію черепа. Про інші його революційні кроки в хірургії поширюватися не буду, бо все це нелегально і таємно.

— Про нього розповідають, що він знається з дияволом. Що дало підстави для таких чуток?

— Народ у нас забобонний, як, зрештою, і багато де. Десь у Андалузії Калькбреннера уже б спалили. Він прибув до Львова разом із вами, але встиг запанувати в уяві тутешніх марновірів. Про вас принаймні він відгукувався дуже позитивно.

— Дивно. Ми майже не знайомі.

Доктор Геліас поглянув на мене і сказав:

— Завдяки вам він урятував своє життя. Шкода, що ціною вашого ж товариша. У нього є своя широка клієнтура. У нас, знаєте, полюбляють більше іноземців. Мабуть, скоро ви й самі це на собі відчуєте.

Він говорив це, не спускаючи з мене очей, мовби даючи знати, що йому відомо щось більше, аніж проговорено вголос. Ми попрощалися, домовившись зустрітися у шинку».

Розділ 7. НАУКА МЕЧА

Кат міста Львова Каспер Яніш перебрав свій вельми поважний фах від батька, ката міста Сянока, у якого був за підмайстра, і виконував свою роботу з запопадливістю й пильністю. Місто було задоволене його відповідальною працею і справно платило йому як за тортури й екзекуції, так і за інші, не менш поважні обов’язки, довіривши катові ще й місцевий будинок розпусти, який містився на маленькій вуличці під Високим Замком, простісінько над шинком Герцля Ґнауфа «Під Жовтим Простирадлом».

Також кат мав за обов’язок виловлювати бездомних псів і котів, виганяти свиней з міста, за кожну таку свиню отримуючи винагороду, повинен був наглядати за в’язницею, порядкувати в ній, постачати в’язням свічки і сіно за кошт міста. Звісно ж, з усім тим він сам упоратися не міг, тут йому на допомогу ставали підмайстри. Кат почувався справжнім господарем міста, і громада міста не забувала йому віддячувати, оплачуючи не тільки роботу, але й усі знаряддя його праці, закупівлю дров і соломи для спалення, дерева на шибеницю й поміст. Також громада дбала про його будиночок — за свій кошт і піч переставила, і клямки на дверях поміняла, ба й на ліки й лікування він міг отримати кошти, а якби помер, то місто його б і поховало.

Усі види страт були виразно покласифіковані, і злочинець, чекаючи вироку суду, уже й сам добре знав свій рішенець. Злодіїв за крадіж, яка перевищували три гроші, страчували. За крадіж, здійснену вдень, карали мечем, а за нічну — мотузкою. Паліїв та чарівниць спалювали, як інколи й винних у мужолозтві, жінок-злодюжок і чужоліжниць та різних шахраїв топили, матерів-дітоубивць та тих, хто виходив заміж удруге, не повідомивши про перше заміжжя, могли втопити, а могли й живцем у землю закопати. А вже відсічення голови — вважалося стратою гоноровою, але водночас доволі універсальною, тож застосовували її деколи й для згаданих вище злочинів, бо така страта привертала куди більше уваги і мала неабиякий розголос. Особливо, якщо вона не обмежувалася лише відсіченням голови. Ґвалтівника і вбивцю Якуба Зємбку у 1645-му спочатку розпеченими кліщами шарпали просто на Ринку, відтак вдруге його шарпали вже за брамою, і там, на тім місці, де він зґвалтував і убив дівчину, розрубали на чотири частини і розвісили на палях. А одну дітовбивцю спочатку публічно до крові висікли різками, а потому мали зашити в шкіряному мішку разом із псом, півнем, мавпою і ящіркою та кинути в річку. Такий був вишуканий присуд, але, коли Каспер подав лавникам рахунок за волячу шкуру та мавпу, ті вирішили обмежитися стратою мечем.

Першою стратою, яку здійснив Каспер власноручно, було спалення. Сталося це у 1641 році. Суддя оповів, що затримали шахрая, який видавав себе за священика-бернардинця. Такий собі Альберт Віроземський, вступивши до монастиря францисканців та побувши там щось із рік новаком, вирішив, що життя в монастирі йому не до шмиги. Отож він викрав печатку в настоятеля і виготовив папір, що начебто він священик ордену й може пошлюбити, висповідати, похрестити дітей, запричащати й поховати. Ото з тим папером він і став їздити селами в околицях Львова й правити службу. А що мав язик добряче нагострений, то умів наплести багато чого. Врешті його упіймали й ув’язнили. За шахрайство його чекала страта. І тоді він вдався до жахливого чину: вирішив продати душу дияволу.

Він проколов пальця і написав кров’ю на папері, що віддається під владу диявола, зрікаючись Господа Бога і Матері Божої, аби-но тільки лихий визволив його з в’язниці. Цироґраф той заховав за пазуху. Диявол не забарився і постав перед ним в образі юнака, порадивши, аби задля свої свободи називав себе в суді священиком. Альберт слухняно виконав цю пораду. Тоді диявол сказав йому, що тепер залишається хіба ножем заколотися або повіситися, коли не хоче смажитися на вогні. Альберта це здивувало, і він показав свого цироґрафа, але диявол сказав, що документ оформлений не так, як належиться. Він дав Альберту папір і перо, а також ножа, аби той надрізав середнього пальця на лівій руці і записав те, що диявол йому подиктує, а щойно тоді він тієї ж таки ночі порятує Альберта.

Бідолаха повірив і в одному цироґрафі відрікся від Господа Бога, а в другому записав свою душу дияволу, про що на суді признався.

— І що ви гадаєте? — завершив розповідь суддя, посвячуючи ката в подробиці справи. — Він усіх нас переконував, що дійсно бачив диявола, який приходив до нього крізь стіну. Але чорт був хитрий. Він і не думав визволяти того відступника, а й далі намовляв його повіситися. Що ж — хто має горіти, висіти не буде.

Катові завше роботи вистачало, бо доводилося катувати і страчувати не лише львів’ян, але й селян та міщан з тих місцевостей, де свого ката не було. Та був ще один обов’язок, який лежав на ньому, — збирати по хатах нечистоти і вивозити за місто. Щоправда, Каспер за цим ділом тільки наглядав, а воза з великою залізною діжею провадили четверо татар, схоплених колись у полон, але жили вони вільно і могли, якби дуже хотіли, чкурнути, проте не чкуряли, а слухняно виконували свою смердячу роботу, вивозячи увесь той скарб за місто й виливаючи у Полтву на радість жабам і ракам, яких розплодилося там стільки, що цілі зграї бузьків, гусей і качок днювали й ночували по берегах та заплавах річки.

Коли Каспер ще був юнаком, батько часом брав його до Кросна, Стрия чи до Перемишля, де, користаючи з того, що їх ніхто не знав, хутко знаходили веселу компанію і загулювали на два-три дні у якійсь корчмі. Власне у Стрию «Під Короною» накинула на нього ласим оком жвава молодичка, чоловік якої, перебравши міру, звалився під стіл і гучно захропів.

— Чи не були б ви, паничу, такі ґречні, — звернулася молодичка до Каспера, — аби мого мужа д’хаті занести? Бачу, ви хлоп здоровий, а воно таке хирляве, що далебі не подвигаєтеся.

І при тому засміялася таким заразливим, таким підбадьорливим сміхом, що Касперові аж усередині щось тенькнуло, коли бачив її очі, що горіли вогнем, від якого уже й увесь він зайнявся та запалахкотів від стіп до вух. Не довго розважаючи, він виволік п’яне тіло з-під столу, закинув його оберемком на плечі й поніс із корчми. Молодичка йшла попереду і показувала дорогу. Був пізній вечір, в садках на солодкій траві засинало літо під колискову стрикоників.

Дорогою Каспер довідався, що її чоловік мельник і живуть вони за греблею біля ріки. Молодичка час від часу перепитувала, чи він не хоче перепочити. Але Каспер не хотів признаватися, хоч під вагою тіла, залитого по саме адамове ябко пивом і медівкою, часом уже й ноги запліталися, то лише перекидав п’яничку з одного занімілого плеча на друге. Він уже не дивився під ноги, брів наосліп, прислухаючись до кроків та голосу жінки, що його глушив своїм хропінням мельник.

— Прийшли, нарешті повідомила вона, — занесіть його в клуню на сіно.

Каспер відчув неабияку втіху, скидаючи п’яного лантуха з пліч. Чоловік тільки щось пробуркотів невиразне і знову захропів.

— Не знаю, як вам і віддячити, паничу. Дай вам, Боже, здоров’я. Може хтілибисьте вина?

— Я знаю… — зам’явся Каспер, розтираючи долонею заніміле плече.

— Е, та чого там, зара винесу.

За хвилю з’явилася з кошиком і поманила його понад річку, там у лозах вони всілися на траву, і молодиця пригостила його спочатку вином, відтак ковбасою, а вкінці й собою, Каспер аж захлинувся її гарячими поцілунками і допався до неї так, мовби востаннє у житті, а насправді вперше. Звідтоді він мав не одну таку пригоду, але здебільшого всі на один раз, бо знав, що, збираючись стати катом, не зможе ні з ким пов’язати свою долю, хіба з якоюсь мандрьохою, що ото сунуть за кожним військом і готові на все задля хліба і вина.

Батько Каспера був зразковим катом, якого для особливих випадків запрошували в інші міста, ба, навіть у столиці, але після кожної страти чи тортури мусив добряче нахлятися, аби відновити розхитану рівновагу в душі, а під час однієї такої пиятики у Кросні в корчмі він зчепився з мадярськими вояками і, розбивши одному голову кухлем, дістав шаблею по шиї та, стікаючи кров’ю, ґеґнув при дорозі у рівчаку. Тоді Каспера забрав до себе львівський кат у підмайстри, і хлопець відразу відчув різницю між обома катами, бо якщо його батько був м’якосердим істериком, то львівський кат Гануш Корбач скидався на бездушну мумію, що увесь світ зневажає, бо має його в кишені і бавиться ним, як яйцем. Гануш навчив Каспера двох дуже важливих ударів по шиї, які гарантували миттєве відсічення — перший потрапляв між третім і четвертим хребцем, а другий — між четвертим і п’ятим.

— Страта мечем — то тобі не ціпом і навіть не шаблею махати. Маєш бути майстром, — казав він. — Мусиш завдати удару доземно з найбільшою прецизійністю. Бо якщо засуджений в останню мить сіпнеться або спробує вирватися, меч потрапить нижче або вище. Тоді не вдасться відсікти голову одним махом. Люди побачать, як страченець страждає, як йому з рота булькоче кров, а він ще намагається дихати, і це дихання доволі гучне. Воно більше схоже на ревіння. А увесь натовп у цей час затамовує подих, і в цій тиші чути найменший звук. Другий удар при такому трафунку завдати буде ще важче. А тоді ти почуєш уже і прокльони, і лайку, і навіть, хоч це й заборонено, може полетіти у тебе каміння. Одного разу в мене був дивний випадок, що досі не можу його забути. Я мав стратити такого собі злодюжку, якого не раз уже ловили, карали батогами та врешті вирішили стяти. І ото, коли відрубану голову поклали на камінь, вона перекрутилася, так ніби хотіла озирнутися, і, витріщивши очі на мене, висунула язика і навіть відкрила рота, мовби хотіла щось сказати. Я остовпів, усе це тривало дуже коротко. Тепер мене постійно мучить одне питання: що він мені хотів сказати? Може, справді щось важливе?

Касперів батько мав інший стиль — він відсікав голову, цілячи мечем попід саму потилицю, але навкоси, так, що меч стинав нижню частину щелепи. І, коли підмайстри піднімали голову за волосся догори, аби юрба могла полюбуватися, то зісподу вивалювався скривавлений язик і сіпався на радість роззявам. Почувши про це від Каспера, Гануш вельми зацікавився і, детальніше розпитавши, почав і собі практикувати такий спосіб, збираючи оплески та вигуки захоплення.

Кожен має свою мету в житті, а яку мету може мати кат? Єдиною метою могло бути бажання стати катом таким самим славним, як і його батько чи Гануш, а то й перевершити їх у майстерності. Він повинен, навіть опинившись поза посполом, все ж піднятися над ним, бо юрба, що прагне видовища, мусить це видовище отримати, і його завдання — зробити це видовище незабутнім, щоб ті люди, які його зневажають, могли ще довго про це говорити. Юрба любила страти дужче за театральні вистави, ярмарки чи зимові святкування. Страх, з яким злочинець сходив на поміст, випромінював на людей і проймав їх вірою в себе, вірою в те, що їм ніколи не доведеться повторити цей шлях, бо вони не такі, вони інші, кращі, вони ніколи не послизнуться на життєвій дорозі, а тому вони жадібно ловили кожен рух страченця, кожне слово і погляд, щоб носити його в собі і згадувати аж до наступної страти. І все ж, вірячи у свою непогрішність, вони часто уявляли себе на місці жертви і те, як би вони повелися там; на помості, чи гордо зиркали б на юрбу, як Іван Підкова, чи заграли б на сопілці, як опришок Гойда, а може, їх трясло б як у пропасниці, а коліна б підкошувалися, і головою б вони крутили на всі боки, шукаючи порятунку, і захланно цілували хрест, сподіваючись, що бодай тут їх чекає якийсь просвіт.

Коли головний львівський кат зістарівся і зрозумів, що краще вчасно самому піти, аніж тебе проженуть із кпинами та свистом, то з дозволу магістрату передав свою посаду Касперові, а сам намірився було виїхати десь у Мазовію, щоб загубитися серед незнаного люду. Та щойно він покинув Краківську браму, як на першому закруті напали на нього розбійники, сподіваючись на добрячий луп, і, пограбувавши, зарубали на місці. Скільки їм вдалося поцупити, ніхто того не знає, але що кат міг назбирати незлецький маєток, у тому ніхто не сумнівався. Поховали його за межами цвинтаря, там само, де ховали всіх, кого він стратив, або хто сам повісився чи яким іншим робом одібрав собі життя. Поховали без священика, як останнього розбишаку. Єдиними людьми, присутніми при цьому, окрім гробарів, був Каспер і дві хвойди, які вдячні були Ганушу за те, що відбив їх колись від п’яних рейтарів, котрі намагалися вивезти їх із міста на поталу війську.

У спадок Каспер отримав катівське помешкання між подвійними мурами, що оточували місто, катівський стіл у шинку «Під Красною Єленою», куди ніхто, окрім нього, не мав права сісти, та й ніхто не пробував, та визначене лише для нього самотнє місце у костелі. Раніше кати разом із челяддю мешкали у Шевській вежі, поруч з якою була ще одна, що правила за катівню, де інколи й голови стинали, коли не хотіли робити великого розголосу. Євреям, які жили неподалік, таке сусідство небавом сприкрилося, бо зойки катованих не давали спокою. Після тривалих клопотань врешті їм вдалося позбутися галасливого сусідства, і катам виділили житло біля мурів Галицької брами. Каспер жив там разом з Ганушем як підмайстер, а потім уже став господарем і зайняв усе приміщення.

Розбишаки, пограбувавши Гануша, забрали найцінніше, а решту майна покинули, і воно повернулося до Каспера. Там була дерев’яна різьблена скриня з лахами і стосик списаного дрібним почерком паперу. Коли Каспер уважно приглянувся, то зрозумів, що то власноручні катівські записки, нашкрябані невідь для кого і для чого. То була своєрідна історія розбитих ілюзій та обдурених амбіцій. Що спричинилося до цієї писанини? Може, він узявся за те діло, щоб заповнити якось безсонні ночі старості, воскресити себе у проминулих днях, оточених мурами спогадів, бажаючи витягти себе з багна, в якому провів усе життя, чи то щоб очистити себе від нього, чи то щоб знайти там, у вчорашньому дні, хоч якесь зерно, яке б виправдало сенс його існування, яке б могло посвідчити за нього на Страшному суді, що й він був людиною.

Кат, звісно ж, не мав літературного дару, але процес писання часто змушує людей промовляти геть інакше, ніж у житті, і, комбінуючи потворні кам’яні речення, зводячи словесні монстри, які не розсипалися лише завдяки своїй неприродній вазі, він витворив щось нечитальне й нудне. Продиратися крізь ці словесні нетрі було важко і втомливо, однак Каспер занурився в читання, сподіваючись довідатися щось для себе корисне, щось таке, чого ані батько, ані Гануш не донесли до нього.

На відміну від Каспера, Гануш не успадкував ремесла від батька, бо його батько, властиво, пасував хіба на катівського клієнта, займаючись різними непотребними справами, точніше був запропалим злодюгою, а що таке заняття рано чи пізно уривається, то й тут не обійшлося без прикрого трафунку, який поклав край злодіюванню. Якось старий Корбач поцупив коня у самого магістратського судді, але, як на біду, кінь той був особливої породи, чорний виноходець, якого суддя купив у македонського купця. Дурний злодій замість того, аби погнати коня на торг кудись у Буковину чи Мультенію, подався з ним на ярмарок до Жовкви, а там добрі люди, що зналися з суддею і гостювали у нього, відразу коня й упізнали. Злодія скрутили і разом з конем відправили до Львова. Суддя, який уже й місця собі не знаходив од такої невідшкодованої втрати, зрадів, наче вдруге на світ народився, і на тих радощах звелів підвісити конокрада на гак та з допомогою відповідних методів добився у нього зізнання у всіх його дотеперішніх походеньках, після чого безталанний татуньо скидався на вилущений гороховий стручок, і страту через четвертування сприйняв уже з полегкістю.

Дружина старого Корбача Ганна, довідавшись, що небавом стане вдовою, кинулася по людях та стала розпитувати, яким би то чином можна було чоловіка порятувати, і одна пані, у якої мати Гануша прибирала, знайшла вихід. Вона не знала законів, але знала звичаї. За її словами, є лише дві можливості вирятувати засудженого до страти. Перша полягала в тому, щоб знайшовся хтось, хто погодився б стати під вінець з приреченим чи приреченою, тоді покара обмежувалася тільки символічним доторком меча до шиї. Тому й не диво, що на місце страти завше збігалися дівчата, чия репутація не давала надій на затишне родинне щастя. Приходили й ті, над ким в той чи інший спосіб природа познущалася. Однак цей звичай міг стосуватися лише парубків і дівчат. Але існував ще один звичай. Якщо син засудженого зголошувався йти в науку до ката, стати його підмайстром, а потім і самим катом, то батькові одсікали тільки ліву руку.

— У вас двоє синів, — сказала мудра пані, — от і виберіть з-поміж них того, хто принесе себе в жертву. Врешті-решт не такий уже й поганий фах. Зарібок сталий, шана громади забезпечена, — тут вона засміялася.

Ганна з плачем повернулася до хати і розповіла синам, якої пожертви чекає від них їхній дорогий татуньо. Старший син навідріз відмовився від такої честі, а молодший скорився.

«Був-єм ще молоденцем, — писав кат, — жиби міг передвидіти, якії страшні біди мя чекают, якоє лихо кує мені доля. Любив-єм отця свого щиро і вірно, і був-єм готов на все для него. Не знав-єм тоді, жи кладу чорну печать на свому життю, жи ввіряю свою душу на муки, і нігди мені не спокутувати гріхів своїх, і буду тримати перед Господом Богом відвіт на Страшному суді, яко остатний з остатних, яко упосліджений з упосліджених. Не знав-єм, що від того дня стаю юродивим, і що будут мя цуратися яко пранцюватого і плювати в сліди мої, і нігди не вільно мені буде, переступивши поріг святої церкви, сісти біля людей, а назавше я змушений буду чипіти десь у куті, щоб на мене й погляд людський не упав».

Отак-ото вдалося врятувати батька-конокрада, а що однорукий злодій — не злодій, то довелося старому шукати іншого заняття. Гануш пішов до ката у підмайстри, а батьки, зазнавши неслави, забрали його брата і покинули рідні краї. Більше він їх не бачив. І лише за яких два десятиліття, коли довелося Ганушу страчувати відразу кількох дезертирів, котрі плюндрували околиці, в одному з них упізнав свого брата. І брат, теж упізнавши його, заплакав, белькочучи: «Бач, бач, як нам довелося здибатися». «Бачу, — відказав Гануш, — але то твій вибір. Бо ти міг бути на моєму місці».

Далі Гануш описував увесь процес своєї катівської науки, зізнаючись, що мусило проминути добрих чотири роки, заки він призвичаївся до всіх тих моторошних видовищ, які довелося йому спостерігати у катівні чи на помості під пранґером — цим зловісним кам’яним стовпом з витесаними постатями ката і Феміди, що правив за місце, біля якого відбувалися страти. І далося йому те призвичаєння нелегко. Відсічені голови ввижалися ночами, вибалушені закривавлені очі пронизували його крижаним поглядом, безліч голосів дзвеніло в його вухах, і той жахливий настирливий дзвін глушив інші звуки. Він поволі відчував, як втрачає здатність слухати щебіт пташок, навіть найніжніший спів вивільги скидався йому на каркіт ворона, квіти на лугах пахли кров’ю, і навіть вино мало її смак. Після роботи, прийшовши додому, він довго мив руки, тер їх піском, але не встигав сісти за обідній стіл, як відчуття брудних рук знову змушувало його бігти надвір і мити, відмивати кров, яка проступала на долонях. Він гидував цими руками торкатися свого обличчя, руки стали йому чужими, і в той час, як люди зазвичай взагалі не переймаються своїми руками, він увесь час пам’ятав про них, про те, що вони при ньому, що він носить їх при собі і про те, чим вони займалися того чи іншого дня. Він завше старанно спилював нігті, щоб чужа кров не мала куди сховатися, але вона була хитріша за нього. Він голив обличчя і голову, але кров завше знаходила затишне для себе місце, наприклад, вуха чи ніс. Він завше чутливо виявляв її.

Гануша крім усього іншого гнітило те, що, ставши учнем ката, він ураз позбувся всього, чим жили його ровесники, його відцуралися друзі, він із смутком позирав на їхні забави, його, здавалося, навіки покинув сміх, хижа й жорстока тварина поселилася у його душі й підточувала молодість.

Каспер упізнав у цих записках і перші свої відчуття, хоч і не були вони в нього настільки драматичними. Авжеж, сни бували теж страшні, але удень він струшував їх, як дощові краплі, ставився до свого обов’язку, як до звичайної роботи, змусив себе так ставитися. Інакше можна було б і збожеволіти. Різниця між Каспером і Ганушем полягала в тому, що Каспер мав батька ката і змалечку опинився в реаліях, з якими легко змирився. Він не стояв перед вибором, ким бути, він бачив, що кат — це дуже поважна персона, якої всі остерігаються. Касперу хотілося стати таким, як батько, щоб теж гордо проходжати вулицями і ловити на собі стривожені погляди. Каспер уже з самого народження не мав ані друзів, ані будь-яких родичів поза батьком. Матері він не знав, і лише незадовго до своєї загибелі батько розповів йому, ким була його мати — звичайна сільська дівчина, яку спокусив синок львівського патриція, що гостював у їхніх краях. «Так, так, синочку, тече в тобі голуба кров», — сміявся батько. А відтак дівчина завагітніла і, намагаючись приховати свій гріх, викинула щойно народжене немовля у річку. «Однак ти не потонув, — провадив далі батько. — Ти був ціпкий хлопчик. Тебе виловили жебраки, витягли, загорнули у свої лахмани і, сподіваючись на винагороду, чимдуж побігли до магістрату. Знайшовся й очевидець, що бачив, як бідна дівчина викидала тебе в річку. Її схопили і присудили до страти. А дитинча я випрохав і забрав до себе. Найняв годувальницю і виростив тебе».

«І що було з моєю матір’ю?», — запитав Каспер тремтливим голосом, передчуваючи страшну відповідь.

«Її втопили. Ось що з нею сталося, — сказав кат і, помовчавши, додав: — Я її запхав у рантух, зав’язав і скинув У воду».

«А перед тим датував?»

«Це називається піддав тортурам. Так. Авжеж. Таке правило. Суд мав довідатися ім’я призвідця тієї напасті».

«І довідався?»

«Вона сказала, що повідомить ім’я лише одному панові бургомістрові на вухо при умові, що він сам вирішить, чи варто його розголошувати. І так сталося. Вона шепнула йому щось, він побілів, і на тому скінчилося. Ніхто того імені більше не почув».

«А яке було ім’я моєї матері?»

«Гедвіга. Вона була вродлива. Ти маєш багато її рис».

Звідтоді Каспера магнітом тягнуло до Львова, хоч він і не уявляв, яким чином може довідатися, хто був його батьком.

Розділ 8. МАЙСТЕР МАЛОДОБРИЙ

Читаючи записки Гануша Корбача, Каспер мимоволі пройнявся жалем до того малого хлопця, обставинами силоміць вирваного зі звичного життя, чужинця серед своїх. Ставши катом, Гануш так само шукав утіх на боці, загулюючи в містечках, де його ще не знали, але львівський кат — фігура солідна, помилуватися його неабиякою майстерністю не раз з’їжджалися роззяви з довколишніх повітів, а тому траплялися випадки, коли його впізнавали і жахалися, що сиділи за одним столом у шинку.

Каспер згадав, як після чергової забави з тією мельничихою у Стрию подався до корчми. І все було добре, він швидко влився до компанії місцевих завсідників, пригостивши їх колійкою пива, але посеред забави раптом влетів захеканий вістовий зі Львова і загукав:

— Пане малодобрий! Вертайтеся хутчій, бо нарешті злапали того розбійника Чугая. Веліли абисьте щодуху гнали назад і стяли його, бо бояться, що знову з в’язниці дремене.

Каспер враз позеленів, помітивши, як очі присутніх пропікають його палючим жаром, як роти їхні кривляться у лайках і прокльонах, але підвівся, кинув на стіл капшук і вийшов. Услід почув знервований гомін, а потім зойкіт шинкаря: «Ну, не цурис? Ну, не цурис? І я з тим шельмою цокався!»

Каспер вискочив із корчми, а потім гнав коня до Львова так немилосердно, що біля самої брами кінь захрипів і, незграбно перебираючи ногами, звалився на землю. Каспер решту дороги до Ратуші подолав бігцем. На майдані попід пранґером уже височів поміст, а довкола юрмилося повно роззяв. Побачивши ката, юрба пожвавилася і загалайкала, підганяючи його. Каспер піднявся до війта й рвонув люто двері. У війта від несподіванки засіпалося око.

— Якого дідька?! — загримів Каспер. — Якого дідька, я вас питаю, не дасте мені вільної хвилини? Що я — не людина? Засвербіло їм, бачте! Ніби не можна завтра його стратити!

— Е-е, ви той, не кипіть, бо я теж можу скипіти, як треба. Ми того Чугая ловили вже разів п’ять, як не більше, і щоразу він давав дьору. Кажуть, має в долоні таке зілля зашите, котре відчиняє усі замки. Нині рано ймили його в любаски та й не хочемо ризикувати. Ви вже ся не сердьте, файно вам заплатимо. Тобто подвійно.

— То ви б хоч послали якогось кебетнішого! А то ж той дурень на всю корчму «па-ане малодо-обрий»! Бодай йому чорти снилися.

— От за це вибачайте. Ми йому того не поручали, аби галайкав на всю корчму. Можете на ньому зігнати свою злість, коли хочете, але мусите і нас зрозуміти. Хто-хто, а ми спільну мову завше знайдемо. Як-не-як слуги закону, не? І нема над нами судді, крім Бога.

— Чорта, хотіли сказати?

— Цур і пек! Білого дня Того поминаєте. Перехрестіться та й беріться до роботи.

— Що маю з ним зробити? — спитав, тамуючи лють.

— Стяти. Негайно. — Війт одімкнув скриню. — Перевдягайтеся.

— Не хочу. Піду так.

— Що — й клобука не вдягнете?

— Ні.

— Як-то? Кат має завше бути у червонім каптурі, аби його злочинець не зурочив. Такий порядок.

— Від кого маю писка свого ховати? Усі мене й так як облупленого знають. А від уроків я маю свої обереги. Візьму лише шкіряний фартух, щоб кров’ю не затраскатися.

— Гм, як волієте. Фартуха вам вичистили і спереду намастили воском, аби кров так не приставала. То пан Шольц так порадив. Бачив, каже, в Богемії, — війт подав Касперові фартуха й меча.

Катівський Караючий Меч висів у Каспера вдома на стіні, але ще був Меч Відплати, який мав церемоніяльні функції і зберігався в приміщенні суду; його ніс суддя перед собою до місця страти, щоб показати свою владу над життям і смертю злочинця. Такі мечі були прикрашені повчальними сюжетами і глибокодумними написами. Катівський меч, успадкований від попереднього ката, був оздоблений розп’яттям та написом:

«Знайшовши це, втратиш, заки знайдеш.

Купивши це, пограбований будеш, заки купиш.

І помреш, заки постарієш».

В окремих випадках для страти використовували і Меч Відплати, коли це стосувалося значних злочинців, і то був саме такий випадок. Каспер ніколи раніше не тримав цього меча в руках. Меч був завдовжки з лікоть і важчим за Караючий Меч, на ньому з одного боку була зображена шибениця з повішеним, а з другого — стражденна Свята Катерина. Нижче уздовж леза писалося:

«Над грішником сього меча підіймаю, Під смертним ударом єму обіцяю: Хоч втратиш життє від меча ти тілесне, Здобудеш натомість ти Царство Небесне».

Каспер спробував пальцем лезо, воно було гостре. Водночас помітив, що вага меча зміщується залежно від того, куди його спрямувати — донизу чи догори. Здивовано глянув на війта.

— А що — не бачили ще такого? — засміявся той. — Там у мечі є порожнина, заповнена до половини ртуттю. При ударі ртуть зі силою прямує до вістря, а це, я вам скажу, значно підвищує потужність меча.

— Он воно що. І скільки років має цей меч?

— О-о, мабуть, що й добрих двісті. Достеменно не знаю, хоча при бажанні можна підглянути у магістратські книги. Одне скажу з певністю, на ньому ще нема ста страт, бо використовували його не так часто. Отже, ще послужить.

Каспер знав, що після ста страт місто урочисто ховало меча в землі через те, що він випив надто багато крові.

— То що, можу дати знак сторожі, аби виводила його? — запитав війт.

— Допитувати не треба?

— Ні. Ми про нього знаємо все, що нам треба.

Найдужче, чого не любив Каспер, то це піддавати когось тортурам. Страта тривала швидко, а тортури могли затягтися на цілий день, а то й на кілька днів, залежно від того, наскільки міцною і витривалою була жертва до болю, який мав нищити опір і намагання приховати злочин, бо віра в очищувальну силу мук, у їхню беззаперечну дієвість не викликала жодного сумніву. Якщо оскаржений мовчав, то для цього могло бути лише дві причини: або ж тортури були надто слабкими, або тортурований користає з допомоги надприродних сил і, вдавшись до чарів, мук не чує. Каспер єдиний, хто мав певні сумніви щодо тортур, бо ясно усвідомлював, що кожен, для кого біль стає нестерпним, волітиме признатися у Злочині і прискорити свою смерть, аніж намагатися витерпіти тортури. Надто, що рішенець був очевидним. Будь-яке признання для засудженого було кращим виходом, аніж мовчання, бо тоді чекало звинувачення в чаклунстві і смерть через спалення. Отже, на тортурах люди наговорювали на себе бозна-що, хоча на суді від усього відмовлялися. Найбільше мороки було з розбійниками, які часто готували себе до тортур ще на волі, аби бути нечутливими до болю.

Були, щоправда, випадки, коли жертва не витримувала тортур і помирала, так і не визнавши своєї вини. Це вважалося значним прорахунком ката, який мусив бути пильним і уважно стежити за станом тортурованого та відпоювати його вином, якщо той тратив сили. Каспер ще від батька перейняв цей дуже зручний спосіб добування свідчень, бо підхмелена жертва скорше скорялася і починала признаватися в тому, в чому її звинувачували. Щоправда, лавникам така процедура не дуже подобалася і вони давали дозвіл поїти вином тільки для підкріплення сил. Каспер на те не зважав і для підкріплення сил мав червоне вино, а окремо тримав напоготові глечика з білим вином, яким жертву підпоював. Лавники на відстані розрізнити вина від води не могли, а що в тортурованого язик заплітався, то це було звичне явище для кожного, хто терпів великі муки й мав покусані язик і вуста.

Тортури не вважалися покарою, кара наставала щойно після них, отже, кат карав запідозреного в злочині перш, ніж суддя визнає, що він злочинець. Каспер чувся кимось дуже значним, від нього залежало, хто постане перед судом і в якій якості, але що жертва могла бути невинною, то кат мусив зодягати рукавиці, аби не торкатися до неї голіруч і тим самим занечистити.

У Львові, як і в Сяноку, застосовували два види тортур — розтягування тіла линвами і припікання, кожен із них повторювали тричі, але навпереміну. Перший вид займав надто багато часу, другий був дієвішим, бо припікання залізом чи свічкою не потребувало якогось особливого підготування.

Коли Каспер уперше мав розтягнути жертву, війт вийняв грубу обтріпану книжку і зачитав: «В єдній стіні висотою на півтора ліктя від землі забиваємо гак із кулком, а такий самий гак забиваємо по противній стіні, іно трохи вище. Шнур, котрим іззаду на плечах спутано руки тортурованого, перетягаємо через вище кулко, а ноги примоцовуємо до нижчого кулка на противній стіні. Шнур ся змащує лоєм, жиби легко мож го було смикати, бо посмик за шнур спричинює виламане рамен зі суглобів».

— О, видите? — штрикнув війт пальцем у стелю. — То вам не гоцки-кльоцки, а квалітетна робота.

І було три види покарання: баніція, або вигнання з міста, тілесна кара і кара на горло. Баніцію вважали особливо ганебною і виконували її за певним обрядом: спочатку били дзвони, скликаючи міщан, відтак оголошували на Ринку ім’я злочинця і вчинені злочини та виводили його за мури міста, дорогою шмагаючи. При цьому баніта мав тримати в руках віхоть соломи, який пізніше кат спалював, виголошуючи застереження перед поверненням назад. Вигнання могло тривати визначений час, а могло й стосуватися усієї решти життя, і горе тому, хто вернувся б до міста раніше — годі вже його чекала кара смерті. Вигнавши баніту за мури, брами зачиняли, і на цьому екзекуція завершувалася.

З тілесних кар найпопулярнішим було шмагання різками. Одне, найганебніше, відбувалося на Ринку біля пранґера, а друге, стосоване для осіб поважніших та для невеликих злочинців, — у льохах Ратуші. Злодіїв за першим разом таврували на обличчі, за другим — відрізали вуха, за третім — випалювали розпеченим залізом хрест, але щоразу й шмагали від душі. Якщо те все не помагало, то руки втинали, а шахраям, які у грі в кості махлювали, очі виколювали. На ту пору, коли Каспер став катом, тілесні кари занепали, бо вже не мали якоїсь особливої ваги, натомість набирали більшого поширення тортури, як дуже дієвий засіб слідства, після яких злочинець і так покидав катівню скалічений.

Вішали за межами міста, бо вішальник мав ще певний час залишатися на шибениці, допоки зостанеться від нього самий скелет. Шибеничний верх, або Гора Страт, викликала постійне зацікавлення в середовищі чарівниць і знахарів, віра в особливу силу рослин, які там буяли, була така ж міцна, як і мотузка, на якій теліпався злочинець. Та не тільки за рослинами ходили туди потай, але й для того, щоб втяти шматок тіла повішеного, наприклад, палець, з якого чарівниці варили «любчик» — приворотний настій і засіб від імпотенції, а то й цілу руку, якою потім можна відчинити будь-який замок, шматок одягу теж мав свою цінність, його прикладали до рани, як і мотузку. Рука повішеного славилася неймовірними лікувальними властивостями, дехто з лікарів носив її з собою — страшну, чорну, засохлу, але змащену олією, аби перебити сморід. Тому в перші дні виставляли біля шибениці варту, але коли сопух ставав не до витримання, труп залишався без нагляду. Та й те сказати, варта не від того була, щоб і самій втяти щось і перепродати.

Роковані на шибеницю вирізнялися тим, що перед смертю чепурилися — хлопи голилися, вдягали чисте чорне вбрання, дівчата вбирали білі камлотові[8] сукні і, їдучи на возі, сипали з кошика квітами, заливаючись сміхом. Це вже увійшло в дивну традицію, і ніхто її з майбутніх вішальників не порушував. Повії завше радісно вітали чоловіків, яких мали стратити, зустрічаючи їх біля в’язниці, і кидали їм квіти, які ті чіпляли собі до одягу. При цьому повії співали:

Бувай, мій соколе, мій гранку! Вже тя чекає женячка. Лиш не на пані-графині, Вженять на шибенці нині. Не підеш з нами до танцю, А йно зі шнурком, засранцю. Буде тя вітер гойдати, Буйне волосся кудлати. Буде тя ворон любити, Очі розплющені пити. Сови тобі заспівають, Лилики в дримби заграють. Відьми тебе приголублять, Пальці вкрадуть і затрублять.

Але не тільки повії вшановували страченців — залежно від особистих симпатій шинкар виносив кухля з вином і вгощав рокованого на смерть, а той, випивши його махом, відразу діставав доброго гумору. Коли віз прибував до Гори Страт, на версі якої стояла шибениця, злочинця пересаджували на плескатий віз без полудрабків. Коні витягали його попід шибеницю, злочинцеві накидали мотузку на шию, коней цьвохкали, і вішальник виконував свій останній танець. А щоб він довго не мучився, дорога родина ловила його за ноги і тягнула щосили донизу. Опісля вже кожен, хто мав яку болячку, квапився доторкнутися до мертвого, або до урини, яка витекла з нього.

Отець Амброзій, старий домініканець, що замолоду збирав кошти на викуп невільників, а потім їздив татарськими й турецькими землями і жодного разу не повертався сам, для кожного виду страти сотворив окремі молитви, які злочинці мали за ним повторювати. Той, кого мали повісити, проказував: «Нехай ця шибениця завдяки Тобі, Ісусе, стане для мене драбиною до Неба і фірткою до Царства Твоего». Хто мав бути стятий мечем, казав: «Іду я охоче, кидаючи голову мою під ноги святої справедливості Твоєї», а засуджений на четвертування: «Моє грішне тіло має тепер згідно зі справедливим і слушним вироком на чотири частини бути розділене, і на чотирьох сторонах світу розвішене, і на жахливе видовисько на палі настромлене. А я буду з усіх чотирьох сторін Найсвятішого Хреста Ісуса Бога славити від сходу, заходу, півдня і півночі. Амінь». Якщо страта була через відсічення голови, але з попереднім каліченням, то приречений повторював за святим отцем: «Господи Христе, будь при мені у час мук моїх, і як Ти витримав пробій Твоєї святої правої ноги, поможи мені, аби я теж терпляче витримав пробій моєї правої ноги, а як Ти витримав пробій Твоєї святої лівої ноги, поможи мені, аби я теж терпляче витримав розтрощення моєї лівої ноги, як і ламання моєї злої руки».

Каспер не міг надивуватися терпінню отця Амброзія, бо не всі злочинці погоджувалися повторювати ці слова і сипали радше прокльонами, але тоді чернець промовляв ті слова замість них. Промовляв спокійно, але голосно, і ніщо його не могло збити з пантелику.

Цього разу все було незвичним. Раніше кат сам приходив до приреченого на страту, стукав йому у двері, просив вибачення, потім в’язав руки і вів до помосту. Тепер розбійника, закутого в ланцюги по руках і ногах, вело восьмеро ціпаків, позаду йшов отець Амброзій з молитовником під пахвою. Чугай мав на вигляд років сорок, був кремезним хлопом, ціпаки сягали йому хіба до рамен. Він перелякано крутив головою на всі боки, коліна йому підгиналися, він падав, але ціпаки хутенько його підхоплювали і далі ледь не волочили. Уже на сходах його мусили підпихати і підтримувати, бо він весь час слизькав і не потрапляв ногами на східці. Страх у його очах був звіриний, з рота стікала слина, а з очей — сльози. Дивно було бачити цього зарізяку в такому стані, і кожен розумів, що вбивати куди легше, аніж самому йти під меч.

Врешті, коли він опинився на помості й глянув на ката, що мав спокійне незворушне обличчя, ноги йому знову підкосилися. Кат стояв, зіперши руки на руків’я меча, на червоній катовій рукавиці іскрився перстень зі зеленим каменем. Суддя розгорнув скручений руркою папір і прочитав присуд, а відтак проголосив:

— Нагадую, ніхто під страхом покарання тілесного і майнового не повинен чинити майстрові малодоброму жодної перешкоди, і якщо станеться так, що він схибить, то ніхто не сміє піднімати на нього руку. Дійся воля Божа.

За ним озвався отець Амброзій:

— Сину мій, — звернувся він до розбійника, закінчивши коротку молитву, — причастися таїнств святих і сподобися прощення за гріхи свої… А тепер повторюй за мною…

Увесь цей час Каспер не зводив очей з Чутая, про якого досі всі чули, як про неабиякого відчайдуха, що міг відбитися від десятка вояків, але тут, на помості, він стояв геть безпорадний, пальці у нього тремтіли, а на прокушених вустах червоніла кров, з його розкудланого волосся стирчало сіно, вочевидь, те саме, на якому він займався любощами вранці. Каспер раптом відчув прихильність до страченця.

Дивним чином їх єднало тепер щось спільне — одного й того самого дня вони розлучилися з п’янким запахом сіна і ще п’янкішим запахом жінки.

Підмайстри силоміць змусили розбійника вклякнути на поміст, голову його поклали на пеньок правою щокою, а потилицею до ката. Однак розбійник повернув голову на другий бік і упівока стежив за катом. Підмайстри відступили на кілька кроків. Кат підняв меча. Розбійник захлипав голосно, закашлявся, давлячись слиною і спробував підвестися, але меч розтяв повітря і з силою опустився на шию. Каспер з незвички ледь не випустив меча з рук, так потужно рвонула ртуть до вістря. Голова відскочила, гучно вдарилася об дошки й відкотилася, підмайстер хотів ногою її притримати, але послизнувся й гугупнув, закривавивши плечі, другий підмайстер був спритніший і підхопив голову за волосся та показав натовпу, який схвально загудів, очі мертвої голови мруґнули і заплющилися, а вуста роззявилися. Підмайстер, показавши голову на всі чотири боки світу, шпурнув її до коша. На помості тим часом кидалося в судомах безголове тіло, цвиркаючи кров’ю на всі боки з розрубаної шиї, аж натовп мусив відступити трохи назад, охкаючи та зойкаючи, бо бризки летіли уже перед носами роззяв. Коли ж тіло врешті завмерло, тиша запанувала така, що чути було, як кров, стікаючи з помосту, скрапувала в кам’яний жолоб і тоненьким дзюрком стікала, перемішуючись із болотом і сміттям.

Тоді лише люди почали розходитися, а їхнє місце зайняли пси, що жадібно хлебтали ще теплу кров, скалили зуби і гаркотіли.

Розділ 9. КАТІВНЯ

Із записок Лукаша Гулевича.

«Березень — квітень 1647 року.

Отже, я перебрав обов’язок судового медика, і темні льохи катівень зустріли мене холодом і вологістю, викликаючи стан пригнічення і сумнівів щодо обраної посади. В’язниць у Львові було сім, і кожна мала часом чудернацьку назву: Горішня, Біла, За Ґратою, Весела, Ґелязинка, Аведичка і Доротка. Охороняли їх доволі недбало, так що траплялися випадки, коли в’язні тікали. Шляхетних злочинців уповноважений був виловлювати бурґграф, що сидів на Високому Замку, також він полював на розбійників, але тільки тоді, коли йому давали до розпорядження загін драгунів. Упійманого злочинця він передавав війтові, під чиєю орудою було дванадцять лавників. Частина з них складала лавничий суд, який і визначав покарання, але, коли йшлося про шляхтича, то не так просто було його засудити. Порядку у місті й на передмістях пильнував ратушний гутман, або ж нічний бургомістр. Він мав ловити злочинців, стерегти міські брами і наглядати за в’язнями. Гутман керував міською вартою, чи то пак ціпаками, бо мали вони ціпи на озброєнні. Окрім лавників, містом урядувало дванадцять райців, що займалися переважно політичними і адміністративними питаннями. З ранцями мені доводилося мати справу рідко, а от з членами лавничого суду — постійно, найбільший авторитет серед них мали Томаш Зількевич, хоч і молодий ще, та Бартоломей Зиморович.

— Ви знаєте, як пахнуть мури в'язниці? Це неповторний запах, — бурмотів старий ключник, показуючи мені місце моєї праці. — Кожен, хто потрапляє сюди, вбирає його в себе, як губка, і потім ніколи не годен із ним розпрощатися. А якщо стіни в'язниці із дерева, то дерево просякає тими запахами до глибини свого нутра. Підлога в „Доротці“ гниє від самого лишень дихання в'язнів. Але ви, пане, не переживайте. Вам тут не жити. Прийшли та й пішли. А от я вріс, як гриб, у цю цвіль і сирість. Ношу її ось тут, — він постукав себе в груди, — і скільки б не видихував її на свіжому повітрі, видихати не годен. Хіба з останнім подихом позбудуся її.

Перші тортури, за якими я спостерігав, були над двома молодицями, які займалися з дияволом любощами та намагалися причарувати свого пана, в якого служили. Після купелі в річці та після того, як їм влили по десять літрів зимної води в горлянки через спеціальні лійки, обидві призналися у всьому. Животи їм напучнявіли, яку вагітних, я наполіг, аби їх залишили відпочити на сіні, бо вже втрачали свідомість. Вони просилися, щоб їм дали спокійно померти, що вони вже нічого нового не скажуть, але судді і війт вважали інакше, для них картина була ще не зовсім зрозуміла, не ясно, хто кого спокусив на контакти з дияволом.

— Яка різниця? — дивувався я. — Адже кінець мають однаковий — обох спалять.

— Е-е, ні, різниця є, — махав пальцем суддя Зількевич, — суд Божий! Там, — він тицьнув пальцем у стелю, — мають знати, хто більший грішник.

— О, то ви ще більший богохульник, коли сумніваєтеся в тому, що ТАМ знають про все достеменніше, аніж ми всі разом узяті, — підловив його я.

Суддя зблиснув гнівом, але підшкірний пронизливий страх і його пойняв, він замахав руками, мовби відганяв комарів, і заторохтів, бризкаючи слиною:

— Нє-нє-нє! Не треба мене ловити на слові! Я не те мав на увазі. Я мав на увазі прийдешні покоління. Вони мусять мати повну картину злочинства.

Обидві молодиці і справді плуталися і свідчили одна на одну.

— Уже буде рік, як мене Софія Будельська намовила і навчила чаклувати, але нікому жодної шкоди я не завдала, — казала Ганна Шимкова. — Я мала диявола-шляхтича, ім’я йому Бартек, недавно мене покинув. А Софія чаклувала на людське здоров’я, то її питайте. Коли мене одружили з дияволом, я на Лису Гору їздила гола в кареті, в якій була кобиляча голова. Тоді дала мені Будельська для мащення голого тіла мазь, яку я на печі ховала. А ще порошок дала і казала, аби я його посипала там, куди пан ходить, то буде до мене добрий. Двічі я була на Лисій Горі і там з дияволом моїм мала справу…

— Яку справу? — запитав суддя.

— Шлюбну.

— Яким чином це відбувалося?

— Диявол наказав мені нахилитися та опертися долонями і ступнями в землю, бо лише так він міг взяти мене. Його прутень був зимний, як лід. Коли він проник в мене, то відразу вивергнув зимне смердюче сім’я. А потім звелів мені спілкуватися шлюбно з усіма чоловіками, які там були. Він дав знак, і смолоскипи загасли. Тоді уже всі перемішалися й мінялися жінками, і мене брав, хто хотів.

— І що ти при цьому відчувала?

— Нічого… геть нічого… задоволення не було. Сьогодні чорт від мене відлетів. А чарів навчила мене Будельська, коли ми в панському саду пололи. Казала, що буде мені добре і завше матиму щастя, лиш аби її слухала. Тоді намовила мене, аби Пана Бога, і Найсвятішої Панни, і всіх Святих я ся відрекла. Казала Будельська, що людина має дванадцять дияволів у собі. Одружили мене на Лисій Горі. Було там багато чаклунок, але упізнати їх було важко, бо вони були в покривалах або в чорнім китайчанім вбранні. Мого диявола звали Бартек, а Софіїного Франц. Бартек ходить у зеленому, а Франц у синьому. Коли я свого диявола пошлюбила, то він дав мені знак — дряпнув мене в ліву руку.

Вона випростала руку і показала на внутрішнім боці ліктя червону подряпину.

Натомість Софія Будельська на тортурах засвідчила:

— Ми з Ганною Шимковою ходили до лісу по ягоди. Там диявол з’явився, ніби знайомий хлопець, і дав мені шапку ягід, а потім ляснув мене по плечах і зник у кущах. Прийшла потім Ганна до мене і принесла мені кошенятко. Воно зимним було і тулилося до мене, а я його відштовхувала. Аж другого дня увійшло це кошенятко до мене вікном, подряпало мене в коліно, то був чорт. І тоді я мала з ним справу жіночу, а він дав мені знак попід груди і на коліні. Я з дияволом спілкувалася двічі, натура його холодна, а прутень, яку худоби. Диявол мій покинув мене, коли мене купали у річці.

Я не витримав суперечки з суддями і, вдаючи, що міряю пульс у молодиць, шепнув їм:

— Як хочете, аби тортури припинилися, одна з вас має визнати, що то вона спокусила другу. Не має значення, хто це буде. Ви ж бо й так добре знаєте, що вас чекає. Інакше вони не відчепляться.

Софія подивилася на мене втомленими очима і прошептала:

— Хочу лише одного — вмерти… Гадаєте, якби з вами робили те, що з нами, ви б не призналися, що літали на Лису Гору?

— Хіба чарівниць нема?

— Є. Але то не ми.

— Так кожна чарівниця каже.

— Пан наш був дуже лихий… — прошептала Ганна. — Тільки й усього, що ми хотіли його задобрити… а диявол… то все неправда… якби ми його знали, він би нам поміг…

Я підвівся і повідомив суд, що чарівниці зізнаються, хто з них кого спокусив. Софія перейняла той гріх на себе, і вже їх більше не катували. Відтак суддя зачитав вирок:

„Суд війтівський Львівський, вислухавши всі сторони, все зваживши, і після присяги до читання протоколів приступивши, і терміново всі добровільні зізнання розглянувши, звинувачує Ганну Шимкову та Софію Будельську, котрі, забувши про кару Божу і страх Божий, Христа Спаса нашого, і заповідь Його Святу „не май чужих Богів, окрім мене“, спокусившись облудами мізерного світу, дияволом обіцяного, відрікшись Бога всемогутнього, Найсвятішої Трійці, і Найсвятішої Панни, і всіх Святих, узявши шлюби з дияволами, на Лису Гору літали і там-таки з ними шлюбно спілкувалися, чарами бавилися, і життє своє добровільно і навмисно марнували, і до цього часу цих безбожних вчинків не припиняли.

Через що Найсвятішу і необмежену Божу Велич ображали і Святу Заповідь переступили, свої безбожні та огидні злочини скоїли, Божий та людський закон порушили і покару, в кримінальних законах описану, на себе стягнули.

Тому цей суд війтівський Львівський, вважаючи звинувачених осіб, що вчинили своїми забобонами диявольськими велику образу Божої Величі, а також шкоду і руїну людському здоров’ю, щоби більше образи Божої і людям шкоди не було, і від них таких учинків ніхто не навчився, щоб схилити всіх, хто ще вагається, до каяття та аби жили згідно зі Законом Божим, згідно з ординарним і Магдебурзьким правом, яке злочинців проти Божої Величі має карати і вогнем тратити, наказує: Ганну і Софію на вогні спалити на звичному місці страти“.

Я засвідчив стан здоров’я обох бідолах і пішов додому, не чекаючи екзекуції. А за два тижні вже катували божевільну, яка розповідала, як чорт провадив її пеклом. Вона це розповідала так образно, що мимоволі здавалося, ніби вона й справді все те бачила. Вона, вочевидь, вірила у те і змусила повірити й лавників, і лавничий суд. Мабуть, лише я вважав її за божевільну, а кат виконував свою монотонну звичну для нього роботу без особливого ентузіазму.

— Зелень ся розступила і зімкнула за моєю спиною, — казала вона, примруживши очі, — на галявині горіло багаття і жадібно облизувало широку закінчену пательню. Черниця ліниво тицяла палицею в те, що смажилося, і мурмотіла під ніс молитву, яку я знала колись дуже давно, але забула, і тепер собі пригадала. Може, тому я прониклася теплом до тієї черниці, як до когось близького мені… Я наблизилася і побачила на пательні голу дівчину, котра звивалася і шкварчала, розкидаючи руки і ноги, а коли вона переверталася на бік, то видно було, як пухирилася її спина, взявшись смаженою скоринкою… — Божевільна облизала сухі трепані вуста і схлипнула. — Дівчина стогнала і виштовхувала з писка розпухлий язик. Перса у неї були дуже гарні і ще зовсім не припеклись. Як і стегна. Черниця штрикала дівчину палицею: „Смажся, смажся, чортова лялько!“ — „їй бракує тлущу“, — сказала я. „Хіба на ній мало тлущу?“ — буркнула черниця, але, роззирнувшись, вона помітила біля своїх ніг кота, схопила його і стала викручувати над пательнею, наче випрану сорочку. Кіт верещав божевільним криком, з нього лився жовтий лій. Дівчина з вдячністю подивилася на мене. Коли тлущ рівномірно розтікся пательнею, черниця шпурнула викручену шмату кота в траву. Нещасне сотворіння спробувало перекрутитися назад, але збагнуло, що це йому не під силу, жалібно занявчало. Я рушила далі. „Зачекай, — сказав викручений кіт, — я піду з тобою. Бо ж тобі потрібен провідник, не?“ І ми пішли далі.

— А де чорт? Де чорт! — закричав суддя Зількевич, втомлений цією історією.

— Він був біля мене, — відповіла жінка. — Викручений кіт якраз і був чортом. І він мене провадив далі. Назустріч нам ішло зо два десятка людей, нанизаних на довгий спис. Вони весь час шпорталися, намагалися крокувати рівно, але вибоїни і горби їм були перешкодою…

— Хіба ви не бачите, що це божевільна? — запитав я у Зількевича. — Її не можна піддавати тортурам і карати.

— Але ж вона вже призналася, що бувала на відьомських сабашах. І дідько вступав з нею у контакт.

— Якби вас припекли залізом, ви б визнали, що ви рідний брат того дідька.

— Цур вам і пек, — він перехрестився, — таке казати. Але що з нею робити? — тут він звернувся до решти суддів.

Зиморовича цього разу не було, і вся братія вагалася.

— А що пан доктор каже? — спитав один з них.

— Кажу, що її треба відпустити. У неї є родина — нехай нею заопікується.

— Родина? — засміявся Зількевич. — Та родина якраз і донесла на неї. Видно, вона їм уже добре допекла своїми мандрами пеклом. Вони її назад не візьмуть. Слухайте, — звернувся до мене суддя, — з неї жодної користі. Ото буде тинятися і розносити маячню. А у нас на неї зібрані всі докази. У нас є свідки, які розповідали, що з неї промовляв сам диявол диявольським голосом. Розумієте? Не жіночим, а чоловічим. Вона могла гарчати, як пес, а могла нявчати, як кішка.

— Абисьте знали, — долучився до мого просвітництва єпископ, — Господь, створивши чорта, наділив його даром досконалого відання трав, квітів, каміння, дерев та інших природних речей. А проте чорт не здатен створити нічого матеріального, ані втрутитися у небесний порядок, а звідси — й місяця з неба не може зняти. Зате може перевтілюватися в кого лише захоче. Бере чорт тіло з повітря, з грубих земних випарів. Святого Антонія Пустельника він страшив то в образі страшних звірів, то в образі хижих птахів, святого Пахомія — в образі когута, святого Ромуальда — в образі оленя, святого Іларіона — в образі лиса, святого Дунстана — в образі ведмедя, святу Маргариту — в образі дракона. А інших зводив ув образах святих та янголів. У Сілезії був чорт Рибенцаль…

— Рюбецаль, — поправив я, — по-нашому Лічиріпа.

— То от він задля жарту явився одному шкляреві, що плуганився на торг, в образі пенька при дорозі. Не перетворюється він ані в голуба, ані в овечку, бо то все істоти Христові, чого я не дуже розумію, бо ж чорт і в образі самого Ісуса може явитися. Найбільше йому подобається образ кота або цапа, який досконало відповідає його бридоті і потворності. І ось маємо: кіт, який провадить її пеклом.

Мов на підтвердження цих слів, жінка раптом закотила очі, викривала вуста і загарчала грубим важким басом, а потім зареготала і промовила:

— Я прийшов панувати! Я серед вас! Якщо ви її спалите, я переселюся у когось із вас!

Лавники вжахнулися і стали хреститися, як і судді та єпископ. Перехрестився і я, щоб не виділятися, хоча мені здалося це доволі кумедним. Тимчасом жінка уже щось нерозбірливе белькотіла тим самим басом, що добувався мовби десь із її живота, і гарчала, цвиркаючи піною.

— О, видите! — сказав Зількевич. — Чорт часто не має губ або язика, бо ж сформувавши тіло з повітря і земних випарів, промовляє тільки позірно артикульованою мовою. Зазвичай він вдається до балачки, перевтілившись у тварину, і замість гарчання, іржання чи кувікання звучить людська мова. Чув я не раз, як ота звірина щось лепече поганою вимовою, ніби який шпак чи сорока, крук чи папуга, хоч і не тямить нічого. Саме так вчинив цей спокусник з Свою, промовляючи до неї вустами вужа.

— Шкода часу, — сказав єпископ, — божевільна людина не здатна володіти таким голосом. Завтра треба її спалити.

Я подумав, що смерть, можливо, для цієї жінки буде найкращим рішенцем, але мені не вдалося замінити спалення якоюсь іншою стратою, бо лавники і судді керувалися приписами закону, а там таких, у кого вселився диявол, можна тільки спалити. Отже, завтра Львів матиме свіжу атракцію.

— Пане доктор, — догнав мене єпископ, коли я виходив з катівні, — оце візьміть та простудіюйте, — він простягнув мені книжечку у червоному сап'яні. — Медицина медициною, університет університетом, а мусите знатися ще й на таких речах, оскільки перетинатися з ними будете відтепер частенько.

Книжка називалася „О духах злих і нечестивих“, написав її Томаш з Рави Рутенець, а видана була у Львові в 1563 році. Я подякував єпископу і обіцяв обов'язково прочитати. Вдома я й справді, лягаючи спати, розгорнув книжку, аби довідатися „Про те, які чорти бувают“.

„Перший рід демонів називаєся огненним, — писано там. — Вони літают високо у воздухах і до Судного дня ніколи ся не спустят нижче. Вони ся не спілкуют з людьми на землі, обертаючись у підмісячних краях. Тому-то й Аристотель твердив, жи в розпечених печах часто бачити можна дрібні живі істоти, які увесь свій вік перебувают у вогні, бо у вогні вони ся народжуют і у вогні вмирают.

Другий же рід демонів називався повітряним. Декотрі з них, створивши тіло з загуслого повітря, иноді є видимі для людей. Часто, з позвоління Божого, вони фалюют повітря, пробуджуют громи і грози, і всі разом рушают на знищеннє роду людського. Вони наділені великою гордістю і заздрістю, чинят ріжні збурення. Їх чарівниці намовляют до злих дій. Вдачу вони мают жорстоку і грубу і тільки й думают, яку б то капость встругнути, яке б то зло учинити. Завдяки дружбі з цими демонами чарівниці дістают велику силу для своїх чарів.

Вочевидь, жодна частина світу не позбавлена присутности демонів. От чому і демони Платона, которі ся мечут у повітрі у вигляді яскравого снігу, видимі для охочих розповісти про них, якщо ті протягом якогось часу будут безупинно ся дивити невідривним поглядом у небеса на виблискуюче сонце.

Третий рід демонів називаємо „земним“. З цих демонів їдні пробувают у лісах, гаях, влаштовуючи пастки мисливцям. Инші жиют у полях, і уночі змушуют блукати подорожніх.

Цей рід демонів добре знайомий чаклункам. Вони обіцяют божевільним жінкам, коли ті викличут їх заклинанням у дзеркалі, келиху або кристалі, відповісти на всі запитання.

Четвертий рід демонів — водяники, повні злости, тривоги, занепокоєння і підступництва. Вони збуджуют бурі на морях і занурюют у водяну безодню кораблі. Ці демони привласнюют видиме тіло, зазвичай жіноче. У нас вони ся називают русалками та нявками, і часто їх можна побачити на берегах річок та ставків, як розчісуют своє волосся.

П'ятий же рід називався „підземним“. Ці демони живут у печерах і ущелинах, темних яскинях і урвищах. І ото вони суть найлихіші. Прагнучи погибелі роду людському, вони влаштовуют у землі тріщини, випускают вогнедишні вітри і розхитуют підвалини будинків. Иноді ночами вони водят на полі дивні і небачені хороводи, а потім удосвіта у поспіху зникают. Ці демони також стережут скарби, які заховала в землю людська скнарість, але здобути їх неможливо, бо чорти пильно охороняют, а иноді переносят з місця на місце.

Шостий же рід демонів називався „світобоязний“, бо вони страшно боятся світла і ненавидят його, а тому за дня не годні ніяким чином тіла створити, а роблят це тільки вночі. Вони нападают на випадкових самотніх перехожих і затягуют у нетрі. Але з відьмами вони не стрічаются, і заклинаннями їх жодними викликати неможна, бо уникают вони світла і голосів людських“.

На цих словах я заснув і снилася мені та нещасна жінка, приречена на спалення, для якої я нічого не міг зробити. І єдине, що зроблю, — не піду на її страту.

— Ви не йдете? — не могла наступного дня надивуватися Гальшка. — Та ж то так цікаво!

— Що цікаво? Як тіло людське палає і сморід розливається?

— Ні, як диявол мучиться і зазнає ще однієї поразки.

— А знаєш, що сказав диявол її вустами? Він сказав, що як ми її уб’ємо, то він переселиться у когось із нас. То ти подумай, чи варто тобі туди йти.

— О, Господи! — Гальшка перехрестилася. — Він і справді таке сказав?

— У присутності лавників, суддів і єпископа.

— Але чому то мушу бути я? Там буде стільки народу! Добре, що ви мені це сказали. Я покладу до вуст проскурку і буду писок тримати на замку.

З тими словами вона звіялася, кваплячись зайняти вигідне місце для спостереження. Я ж вирішив прогулятися за межами міста. Вартові на Галицькій брамі провели мене здивованими поглядами, бо я єдиний, хто покидав місто в той час, як з усіх брам валив до міста посполитий люд на незабутнє видовище».

Розділ 10. АЙЗЕК

Травень 1647 року.

Лукаш любив виходити поза мури і прогулюватися передмістями, які увесь час більшали і пучнявіли, вистрілюючи шпилями церков, укріплених монастирів, розросталися садами і заораними полями. Місто було оточене не тільки подвійним муром, але ще й широким ровом, а за ровом зі східного боку тягнувся від одної до другої брами земляний вал, що висотою дорівнював міському мурові, виростаючи завдяки сміттю і будівельного лому. За валом йшов широкий рів, через який було перекинуто рухомі містки. А там далі, де текла Полтва, прямуючи до Бугу, а відтак аж до Балтійського моря, серед заплав та оболоней купчилися млини та наспіх сколочені дерев’яні хатинки, в яких ніхто не планував жити довше, аніж рік-два, бо черговий ворожий вихор змітав усе з лиця землі, хатинки разом зі стодолами і хлівами, з яких завчасу забрано всю худобу, спалахували смолоскипами, кидали розчепірені пальці полум’я в небо, мовби погрожували комусь за цю напасть, і щезали, розсипавшись на чорні руїни. Залишалися тільки дерева з подекуди обсмаленим гіллям і муровані комини. Але коли навала загарбників відкочувалася, погорільці знову все відбудовували і заселяли ці місцини, бо серце їхнє залишалося неушкодженим, серце їхнє, як і раніше, билося в місті, і там вони провадили навіть більше часу, ніж на передмісті, торгуючи чи ремісникуючи.

На цих сільських теренах аптекар чувся цілком затишно, доки знаходився на деякій відстані від халуп, де вся живність пробувала разом із людьми, а взимку тулилася коло печі, з часом між людьми і тваринами витворився якийсь дуже теплий і тісний зв’язок, тварини вважали, що повинні оберігати не тільки свою територію, а й прилеглі, і досить було лише один крок нерозважно ступити вбік, як з далини уже мчала ціла зграя роз’юджених гаркітливих кудлаїв, а то й нарваний бик зривався з місця, нахиливши загрозливо голову, враз оживали ліниві свині і квапилися тицятися своїми запацьканими рилами в непроханого гостя, а гусаки сичали, цинічно прискаливши очі. Але тварини і птахи все ж не були настільки небезпечними, як люди, бо там, у тих хатинках, жили не тільки ремісники й селяни, а й різна галайстра, викинута на узбіччя, чий побут і потреби були зведені до мінімуму, нічим не відрізняючись від потреб якої-небудь кузьки. Пияки й дезертири, фальшиві і справжні каліки та жебраки, перестарілі мандрьохи та повії, прозвані човганками, злодії і втеклі злочинці — всі вони знаходили тут прихисток і шматок хліба. Не дивно, що саме тут можна було поповнити будь-яку розбійницьку зграю чи найняти загін для нападу на чиєсь помістя. Час від часу міські ціпаки робили облави і рідко коли залишалися без вилову.

Лукаш прогулювався полями, де бавилися діти і полонили запахи трав і квітів. Окрай лісу кілька чоловіків волочили зрубані дерева набік, а пні обмотували мотуззям і корчували за допомогою запрягу волів. Трохи далі горіла ціла гора зрубаного сирого гілляччя і сильно диміла, але й запах диму був куди приємнішим, ніж запах міста, хотілося наповнитися ним і ще довго не розлучатися, бо запах міста складався із запахів мурів, запаху землі і всього живого, що цією землею ходило чи стрибало.

Запахи Львова не відрізнялися від запахів інших міст, тисячі гнилих випарів витали у повітрі, піднімаючись від м’ясарень, гарбарень і фарбарень, від безлічі печей, у яких згорали дрова, солома і торф, перепліталися вони із запахами сірки і смоли, з зогнилою городиною у підвалах Ринку, роблячи повітря важким і навіть видимим. Земля і добра, і зла, земля годувала і земля вбивала — з усіх її щілин добувалася погана пара, яка сіяла хвороби й епідемії, бо земля вбирала в себе продукти ферментації і гниття, ставала коморою нечистот, а тому час від часу мусила викинути з себе морове повітря. Земля сіяла страх, у глибинах її просяклих і розпушених, а подекуди ще й перетворених на в’язке течиво завдяки нагромадженим відходам і зогнилим трупам, там, у глибинах землі, відбувалися невидимі процеси, щось постійно клекотало, пінилося, готувалося і випаровувалося, стаючи джерелом смороду, який погано впливав на живі організми, порушував життєву рівновагу. Ці темно-жовті, гидко-зеленаві і ядучо-червоні струмочки, що витікали з-під звалищ сміття, могли отруїти криниці й городи, сади і людей у хатах на передмісті. Але і мури міста, які надійно оберігали від ворогів, не оберігали від нечистот, бо ті струмки, підпливши під мури, просочувалися в них і жили там, стаючи вмістилищем гнилизни минулих поколінь. Мури вбирали запахи, втягували в себе увесь підземний сморід, усю гниль тіл, що колись їх зводили, усіх тих, що минали їхні брами і були поховані за мурами. Мури мовби консервували запахи і доторки, подихи і погляди, вони зберігали і передавали далі розпад тканин, їхні отруйні випари.

Будинки у Львові тулилися тісно одні до одних, вулички були вузенькі, і панувала в них задуха, вітер їх не провіював, сприяючи моровицям, а що вікна, які виходили на ті вузенькі вулички, ніколи не бачили сонця, бо стіни кидали тіні одна на одну, то в їхніх покоях завше панували сутінки і прохолода за найбільшої спеки. Під час війн та інших хурдиг, коли до міста напливали біженці і війська, нечистоти і гній скуповували всі місцини, і не було ні в кого сил усе те прибрати аж до закінчення розрухи. Та врешті і з тим дали раду, побираючи по пів гроша від кожної хури і так оплачуючи вивезення гною. Хоча і гній інколи перетворювався на землю обітовану, бо під час моровиць деякі мудрагелі запорпувалися в нього по самі вуха, вірячи в його цілющу міць, у його захист, та там і вмирали, аж поки занюхають їх приблудні пси та витягнуть.

Майже поруч із Ратушею різник щоранку колов і обсмалював свиней, у м’ясних ятках терпкі нудотні запахи спліталися між собою. Уздовж вулиць текли темні смердючі потічки, коли різник вихлюпував на вулицю кров разом із тельбухами, на які уже чатували собаки і свині, всі ці потоки стікалися у кілька вигрібних ям на різних кінцях міста. На тісних двориках різників запахи гною, свіжих випорожнень, органічних решток єдналися зі сопухом газів, що вилітали з нутрощів. А та кров, що лилася проти неба, стікала вільно вулицями, покривала бруківку коричневим шаром і розкладалася у щілинах. Щемливий запах витоплюваного жиру додавав останній акцент до тієї мішанини огидних випарів. На задвірках люди цюняли в кущах чи під мурами, ніхто нікого особливо не соромився, а тим часом сеча нищила стіни львівських будинків, підточувала їх, мов невиліковна хвороба, запахи нечистот переслідували у садках, у брамах, у вузьких вуличках між будівлями, викликаючи нудоту. А трохи далі потічок, що колись впадав у Полтву, перетворився на гнилий труп, у ньому завмерла зелена застояна вода, в якій розкладалися здохлі коти. Йдучи вулицею, треба було увесь час стежити, щоб не вступити у свиняче, собаче або кінське лайно, притому це останнє не таке вже й гидке, бо сухіше і не так пацькалося, а від його киславого запаху нудило значно менше.

Загрозою завжди була застояна вода. Рух очищає, безрух убиває. Полтва, перебуваючи весь час у русі, розганяла, кришила, розпускала органічні рештки, натомість болота все це консервували. Місто було забруковане, але на деякій відстані від мурів міста, куди скидали нечистоти, панувало болото і гнойовиця з мертвою зеленою поверхнею, що скидалася своєю незворушністю на велетенські драглі, які давно зіпсувалися й зогнили у своїх потаємних нутрощах, і коли аптекар штрикнув костуром, вони тільки здригнулися розлючено, забурчали і вихлюпнули сизу хмарку смороду. Під час дощів вози на під’їздах до Львова загрузали, і доводилося їх витягати волами. Мальовничі луги восени перетворювалися на болота, у яких зароджувалося і буяло своє життя. У смердючому шламі мішалися між собою блукаючі рослинні рештки, гнилі органічні відходи і останки всіх нечистих істот, зроджених розпадами тіл. Відбувався безустанний обмін парою між підґрунтям, смердючим торфом, який його покривав, і водною масою, цілі цикли життя цього пекла точилися таємно і невидимо, про них ніхто не підозрював, але їхнє пульсування зраджував сопух. Узимку все це покривалося білою шкарубою і завмирало, але не надовго, бо за будь-якої найменшої відлиги оживало, щоб уже навесні вистрілити у повітря міріадами мерехтливої комашні. Потім вступало у свої права сонце, воно випивало болота, всю вологу дощенту, личинки і різна дрібна наволоч гинула, і знову наставав розкішний бенкет трав, розцвічений характерними для мочарів баранчиками, вогниками і дзвіночками, що випиналися над хащами хвощу.

Лукаш заповзявся переконати магістрат прокопати рівчаки обабіч боліт, аби вони вбирали в себе вологу, і вивести їх каналами до потічків.

Але все ж Львів мав чим пишатися, бо рідко яке місто Європи мало такі водотяги. Розташований в оточеній лісами улоговині, Львів був переповнений вологою, що її підсилювало безліч струмків. Ці струмки спрямували в рури, а рури, за якими пильнували рурмайстри, напували фонтани, а також криниці у дворах і на площах. За роботою рурмайстрів і над регулярним плином доброї води до всіх дворів наглядала спеціальна установа curatores aquarum. Тож воду можна були пити у будь-якому закутку Львова, не обов’язково підливаючи до неї вина, як то робили ледь не по всій Європі, знаючи, що кисле вино вбиває у воді нечисть.

З міста долинули дзвони, їхня музика торувала над будь-якою іншою, потоки звуків розливалися надовкруж, вриваючись у шелест буків і плюскіт річки, просвітлюючи простір і роблячи гострішими всі барви і запахи. Лукаш стояв, мов зачарований, вслухаючись у дух дзвонів, який змушує зупинитися й зосередитися, бо ніщо не передає так атмосферу тріумфу, як оте безконечне повторення гармонійних звуків, особливо, коли дзвони звучать мовби на межі сил і це вже не дзвін, а натомлений стогін. Дзвони кликали його назад, і він слухняно рушив у напрямку Краківської брами. Проходячи повз річку, побачив, як на березі на моріжку обідали жебраки, ділячись своїм нехитрим скарбом, який вдалося їм вициганити по церквах та монастирях, при цьому вони галайкали і перекрикували одні одних, вочевидь, не поділивши справедливо милостиню, тож за хвилю учинилася товкотнеча — товста бабера, вийнявши з-за пазухи дерев’яний кухлик, куди збирала пожертви, почала бити ним по голові, мабуть, свого полюбовника, а далі уже клубок тіл катулявся берегом, аби за хвилю звалитися у річку.

Жебраки тут не тільки обідали, але й жили, поробивши з очерету курені. Недавно вони організувалися у свій жебрацький цех, вибрали провідників і намагалися упорядкувати своє сповнене пригод життя. Їхня хоругва із зображенням розтоптаної дерев’яної чаші стирчала посеред табору. До одного з куренів підшкандибав горбань і гукнув усередину:

— Гей! Ти шо — вмер?

— Не, — прохрипів чийсь голос так важко, ніби добувався з-під руїн єгипетської піраміди.

— То чого до шинку не прийшов?

— Вчора?

— Ба вчора.

— Вчора я вмер.

Затим почулося шарудіння, кректання, і з куреня вилізла розпатлана мармиза зі скуйовдженою бородою і сіном у патлах. Мармиза належала невисокому, але жилавому широкоплечому чоловікові, його права нога була зігнута в коліні і спиралася на дерев’яну куксу, а права рука обнімала милицю.

— Ходи обідати, — сказав горбань і рушив до зграї.

Жебрак стріпнув заспаною головою, щось пробурчав невиразне, роззирнувся і, коли в поле його зору потрапив аптекар, радісно вигукнув:

— О, пане дохтір! Кого я бачу! Давно прагнув з вами познайомитися.

За мить він уже шкутильгав до Лукаша, і, як на каліку, рухався доволі спритно.

— Зачекайте, прошу пана, — заторохтів він, помітивши, що аптекар не виявляє бажанням із ним спілкуватися. — Давно вас хотів запитати, чи не потребуєте слуги?

Лукаш від подиву розсміявся.

— Навіть якби й потребував, то не каліку. А що, жебри вже не скрашують життя?

— Та де! Але абисьте знали — я на всі руки майстер. Ну, геть на всі. Ліпшого не знайдете. Та й подумайте лишень: ви є аптекар, поважний пан дохтір, а не маєте слуги. Усі мають, а ви нє. Тому не дуже квапляться до вас, бо думають, що ви невдаха і бідний. А бідний пан дохтір нікому не потрібен. Іх бін аїд. От послухайте мене: коли люди побачать, що маєте слугу, всі відразу повірять, що ви успішний дохтір. А як побачать, що маєте за слугу жида, та ще й ученого — о-о, то вам ціни не буде.

— Так, але коли побачать тебе, то подумають, що я поганий лікар, бо не зміг тебе вилікувати.

— А от і ні, от і ні! — заторохтів жебрак. — Ходімо лишень он за ті верби, зараз вам покажу, який ви дохтір.

Щойно вони відійшли набік, як жебрак відкинув милиці, спритно відв’язав куксу і, ставши на обидві ноги, пішов у присядки.

— А бачите? А бачите, який ви зацний пан дохтір? Вмить мене, бідного Айзека, вилікували! Га?

— А що — ти й справді учений?

— Я, прошу вас ґречно, — тут Айзек набрав поважного виразу і випростався, — скінчив університет життя з відзнакою. Спочатку я був купцем, мав навіть свою крамницю колоніяльних товарів. І велося мені добре, доки моя жінка, щоб її Хапун вхопив, злигавшись із одним пройдою та вкравши увесь мій зарібок, не втекла. Але я це вам розповім пізніше в деталях, бо то дуже повчальна і цікава історія, яку можна назвати так: «Страждання і неймовірні пригоди бідолашного Айзека!»

Він відсапався і продовжив:

— А ще вам, пане, без мене просто таки не обійтися. А знаєте чому? Бо ви голову зламаєте в наших мірах і вагах. Я ж бо знаю, що ви не тутешній. Щоб мені до кінця віку снилися песиголовці, якщо ви назвете різницю між вагами ґданською, вроцлавською і нюрнберзькою? А кілько то буде лашт, камінь, квінтал, безмін, ока турецька, шіф-фунт, гривна? Усі ці ваги вживаються у львівській торгівлі, бо тут і німець, і валах, і італієць, й англієць, і шкот, і турок торгують, а кожний по-своєму важить і по-своєму платить: той червінцями венгерськими, той цекінами венеційськими, той аспрами, піастрами, той золотими, той леями і так далі… Отже, добре треба помізкувати, поки перерахуєш усе це на однакову монету. Га? Що скажете? Не дивіться, що я курдупель, — він вдарив себе у широкі, як бубон, груди. — Абисьте знали, що тополя гнеться, а кілок ніколи.

Аптекар, сміючись, ляснув його по плечах і кивнув:

— Та добре, Айзеку, ходімо зі мною.

— Зараз, зараз, але пан дохтір сам розуміє, що так раз-два я зцілитися не міг, то ще пару днів пошкандибаю. І ще вам скажу, що я чесний злодій. Коли щось поцуплю, то відразу признаюся. У мене так: або біле, або чорне. Або трефне, або кошерне.

І він знову прив’язав свою дерев’янку, підхопив милиці і пошкандибав за новим господарем. Удома аптекар нагодував жебрака і дав йому одіж колишнього власника аптеки, звелівши перед тим вимитися в діжці. Потім сам обчімхав йому бороду й кудли, аби той не виглядав на дикуна, і доручив розчистити садок, що геть заріс бур’яном і здичавілими кущами аґресту та малини. У траві тріщали стриконики, блимали барвисті метелики і дзижчали скреготливі бабки. Лукаш не раз милувався цим диким неляканим світом, який жив посеред міста своїм життям і нічого не знав про те, що відбувається поза ним, окрім бджіл, які залітали сюди з інших сторін, але затримувалися недовго, переконавшись, що всі запашні квіти й пишні п’янкі будяки окуповані лютою комашнею. Однак він урешті вирішив засадити садок чимось корисним — лікувальними зелами і яриною. А що садка з вулиці не було видно, то Айзек там уже не розігрував каліки, а хвацько орудував косою та граблями. Небавом він дуже швидко довів, що майстер таки на всі руки, бо і столяр, і муляр, і садівник. За кілька днів, відкинувши милиці, він уже всім оповідав про неймовірний хист «пана дохтіра», який поставив його на ноги, хоча всі лікарі досі від нього відмахувалися. Айзек був також майстром язика і не дивно, що йому вдалося заманити чимало пацієнтів до аптекаря та так, що інші аптекарі вже починали зизом зиркати у їхній бік. Знався він добре й на торгівлі, тож з успіхом почав заміняти самого господаря, коли йшлося про ті ж такі колоніяльні товари, від яких він був фахівцем. Підстрижений і вбраний у порядний одяг він уже нічим не відрізнявся від першого-ліпшого львівського купчика. І хоч не був надто богомільним євреєм, але суботу шанував і до роботи не брався. З Гальшкою вони, щоправда, спільної мови не знайшли. Коли Айзек спробував задемонструвати свої куховарські здібності, таке підле зазіхання на її святу повинність викликало в Гальшки бурю гніву.

Окрім інших обов’язків, Айзек перебрав ще й охорону пана дохтіра, тобто, коли тому доводилося виходити з хати вечорами, Айзек прихоплював дубця і чимчикував за ним, хоч Лукаш його всіляко відмовляв.

Розділ 11. ПРАВО КАТА

Травень 1647 року.

Лавничий суддя Бартоломей Зиморович закликав ката з самого ранку і сповістив, що вдалося впіймати відьму завдяки Федькові Потурнаку, чию доньку вона вчарувала так, що бідолаха зсохлася на скіпку і ледь душу Богові не віддала. А щоб упіймати відьму, Федько вдався до давнього способу. Зиморович з якимсь особливим задоволенням розповідав катові про те, як Федько спочатку зробив позначку на першому пирозі, який було зліплено на Пущання, а коли він зварився, поклав його на піч, аби засох. А тим часом заходився тесати осикового ослінчика, але тесав потроху упродовж усього посту аж до Великодня, бо щодня треба тим ослінчиком бодай на хвильку зайнятися — і того досить, а на Великдень рано заніс його до церкви і сховав так, аби ніхто не уздрів. Щойно служба закінчилася, він поставив його біля божниці, виліз на нього і, вклавши пирога до писка, глянув на бабинець. Як він і сподівався, на голові однієї баби він помітив цідилко.

— Яке ще цідилко? — здивувався Каспер.

— Ну, те, в яке відьми молоко зціджують. Вони після служби Божої відразу йдуть молоко цідити. На жаль, тоді її не встигли схопити, бо миттю зникла. Але кілька днів тому до нас у магістрат прийшов парубок і признався, що намагався причарувати дівчину, доньку Федька. З тим і подався до старої Вівді, що живе біля лісу. Причарувати вона причарувала, молоді навіть пошлюбилися, тільки ж дівка ходить, як з хреста знята, причмелена та й край. Тут ми вже часу не гаяли, схопили відьму на гарячому.

— А що з тим парубком?

— За те, що вдався до чарів, мусить місяць відпрацювати на міських будовах. Дівку повернули батькам, доки не очуняє. Шлюб, запевно, церква визнає недійсним. Але то ще не все. У хаті тієї старої відьми нам вдалося прилапати ще й молоду відьму. А те дівчисько — ще та штука! Вона саме варила у тієї Вівді чаклунське зілля. Має яких п’ятнадцять-шістнадцять років і гарна така, що гарнішої я ще не видів. Тепер у нас неспростовні докази їхнього відьмацтва.

— Така молода і вже відьма? — пробурмотів кат.

— Е, тепер такі молоді пішли — пальця до писка не клади. У наші часи — гай-гай… Я й сам не одну під монастир підвів. І що? Перебісилися та й фертик. А то бач — зіллям напоять! То вам наука — пильнуйтеся.

— Куди мені… Хіба пес мене захоче приворожити.

— Свят-свят! Що ви таке кажете? Ви ще хлоп молодий, у вас попереду будучина…

— У ката нема будучини… То, кажете, та дівчина відьма. А хто ж її відьмацтву навчив?

— Ще невідомо. Либонь, така вродилася. Вам же ж відомо, що відьми бувають вчені і родимі?

— Якось раніше про це не думав.

Зиморович вийняв із шафи грубезну книгу і розкрив її. Кат зазирнув йому через плече й прочитав на титулі «Maleus maleficarum, альбо ж Відьомський молот ченців-домініканців Генрика Інстіторіса та Якова Шпренґера, котру з латини переповів манастиря святого Онуфрія ві Львові чернець Гандрей року Господнього 1578».

— Ні, це не те, — похитав головою Зиморович. — Превелебний Гандрей лишив нам ще один многоцінний труд, оснований на наших місцевих звичаях і законах, а ми ж прецінь патріоти, не?

Зиморович поклав книгу на місце і вийняв другу такого ж формату.

— «Львівський молот на чарівниць, чорнокнижників, планетників, громодарів, звіздарів, обоясників, нетлінних, непростих написав і рисунками оздобив манастиря святого Онуфрія ві Львові чернець Гандрей року Господнього 1589», — прочитав уголос Зиморович. — О, це те, що нам треба. Свій до свого по своє. Та-ак… Ага, ось воно. «Відьми є родимі і вчені. Родимі хвоста мают, котрого не видно, бо втягуют в себе, але, коли ся купают, тогди той хвіст вилізає і ся киває по воді. Родимі не такі страшні, як вчені, бо та не є винна, іж під такою планетою ся вродила, а тоті, іж вчені, то вже самі забагли зробитися чарівницями. Але і ті, і другі чинят зло, і за тоє зло їх треба карати. Кождий християнин мусит дбати о то, аби виявити відьму і звідомити магістрат міста, а хто йме покривати їх, хоч би то его мати була чи сестра, чи жона, той постане перед судом і буде покараний». — Зиморович підняв вказівного пальця догори і покивав ним перед носом ката, натякаючи на особливу вагу цього священного тексту, а відтак читав далі: — «Правдою человіка є його тіло. Правдою тіла є скритий диявол і посмертний тлін. Кгди правдою чоловіка є його тіло і кгди правда в огулі існує, то тортури є найліпшим засобом видобути її на світ Божий». Чуєте? Не дурний то писав. А тепер мусимо довідатися, як тих відьом допитувати, бо так, по правді, я ще не мав з ними до діла. Зількевич на тому більше ся розуміє, але поїхав до Кракова, то мушу я тут ся мордувати. «Найужитечнійша проба о відьомство є купіль. Чарівницю зв’язати в „козла“ — праву руку вивернути за спину і примочувати до зігнутої лівої ноги, а ліву руку — до правої ноги. Тогди, прив’язавши довгого ретязя до неї, пустити на воду, кінець ретязя тримаючи обіруч. Кгди білоголова[9] піде на дно — то є знак, жи є невинна, а кгди буде пливдти по воді — то є знак, жи відьма. Як провина є доведена, відьму, спутану в „козла“, саджают у діжуна. Мусится пам’ятати — є діжа, і є діжун. Діжа має парне число клепок, а діжун — непарне. Посадивши в діжуна відьму, накривают зверху накривкою і пишут крейдою „Ісус, Марія, Йосиф“. А то для того, жиби вона не мала спілки із землею та аби нечистих відстрашити, котрі довкіл неї ся увивают. За тим надходит пора на тортури. Відьму роздягают до голого тіла і, жиби у волоссю не ховала жадного куншту, з поміччю котрого не чула би болю, стрижут її і голят у всіх місцях. Признання треба брати водою, оцтом, вливанням олії в горло, смаруванням сіркою, смолою, гарячою солониною, голодом, великою спрагою, прикладанням на пуп миші, шершнів чи інших комах, котрих накривавсь ізверха слоїком». Ви щось подібне застосовували?

— Ні, обмежувалися купіллю і припіканням. У діжці не тримали й на пуп мишей не клали.

— А я, скажу вам, що увесь сенс саме в розмаїтті. Наші предки виплекали традиції, яких ми не повинні зрікатися. А ви все зводите до такого примітиву, як припікання. Нема розмаху, фантазії, злету думки. Подумайте над тим, що я прочитав. Отже, завтра рано благослови нас, Боже, на діло святе та гоже.

Кат, вийшовши від Зиморовича, забрів до корчми, вмостився за свій стіл і замовив глечик угорського вина. Звинна Магдуля миттю його обслужила, закопиливши при цьому губу так, ніби неабияк гидувала катом, але Каспер на те уваги не звертав, бо вже звик, що мусить жити так, як живе. Ним гидують, але бояться. І якби він ненароком торкнувся рукою тієї дівки, то вона б заверещала, як здуріла, але ніхто б не посмів йому що-небудь дорікнути чи її потішати, всі вдали б, що нічого й не трапилося, і далі цмулили б своє пиво чи вино. Кат відсьорбнув із глиняного кухлика і помітив, що має воно біля вушка маленьку щербинку, авжеж він її пригадує, уже бачив раніше, отже вони тримають для нього окреме начиння, аби, не приведи Господи, якась праведна душа не ґольнула ненароком з тої самої посудини. А як із мисками і ложками? Теж мають карби? Дрібничкові перелякані людиська, чиє лайно він вивозить за межі міста, він їх бачить наскрізь, усі їхні грішки і збочення, усі їхні страхи і переляки, вони тому й соромляться його, ба навіть очі ховають, виносячи у відрах і гладущиках свої відходи, а він стоїть гордий і незворушний, стежачи за їхніми неоковирними рухами, кепкуючи в душі з поквапливості, з якою вони прагнуть покінчити з цією процедурою і зникнути з його очей.

Збоку на стіні висіло старе вищерблене дзеркало, обрамоване різьбленими квітами, які колись були позолочені, а зараз рябіли розмаїтими плямами. В імлистому сивому відображенні серед тріщин і мушиних слідів Каспер побачив не своє обличчя, а всіма забутий цвинтар, йому здалося, що навіть помічає ширяння ворон, сполоханих чиїмись кроками, бачить намокле від дощу листя і чує стогін вітру в розколинах сірого каміння. Відображення вжахнуло його, скидалося на тавро, яке він змушений повсякчас носити, і кожен, за бажання, може прочитати з нього його долю і його біль.

Життя проїжджало повз нього, а він міг лише дивитися, дивитися і згадувати, розуміючи, що тугу свою і заздрість не вдасться ніколи йому заглушити, ані прозрадити комусь, ніхто не повинен здогадуватися, який біль пропікає його душу. Та що їм до його душі? Та й чи має кат душу? Виглядає на те, що має. Але де вона? Де вона схована, що жодним чином не дає про себе знати — ані усміхом, ані словом, ані мруґанням ока. Схована вона на дні серця, так глибоко, що не добути її. Нікому не вдалося побачити ознак існування душі у ката. Ба він і сам відчуває її існування лише на самоті, коли залишається в тиші хати, відгороджений від світу стінами, а вечір лагідно гладить вікна. І тоді час від часу сходить на нього осяяння, його внутрішнє «я» виривається з пут і мчить у незвідані простори всесвіту, розчиняється в ньому, осягаючи глибинний сенс життя і уявляючи себе ледь не деміургом, володарем дум і душ, а не тільки тіл. І лише там, у тих просторах, він міг почуватися відкритим, чистим і світлим. Тільки там, а більше ніде. Поступово всі щілини в ньому замкнулися, він занурився в самого себе і жив лише собою, сприймаючи все довкола з відстані. Бо кат мусить бути твердим, як камінь, нечулим, як камінь, глухим, як камінь, мовчазним, як камінь, кат мусить бути суцільним каменем, інакше втратить свою роботу, втратить повагу і страх громади, бо ката треба боятися, так узвичаєно, ката треба стерегтися, обходити десятою дорогою, не пити за його здоров’я, не казати йому «добридень», не бажати доброї ночі. Бо кат є камінь. Він не потребує чиєїсь уваги. Він сам по собі, а решта людей самі по собі, і так усім найлегше. Тільки перша кров є важлива, тільки перша, а потім уже жодна, потім уже та перша кров затуляє всі інші, забирає з собою весь острах і мороз по шкірі, всю непевність і цокіт зубів, та перша кров живе у пам’яті до смерті і ніколи не висихає, стоїть перед очима і світить, і здається, що окремі її краплі продовжують іще жити на твоєму тілі, на руках і обличчі, ніколи їх не змити, і ті місця на тілі, куди впала та кров, пам’ятатимуть про неї, будуть час від часу пекти, свербіти і нагадувати про себе, особливо ті краплі, які потрапили на вуста і мимоволі звістили їм свій смак, смак чужої крові, а потім… що потім — потім та перша кров буде вимагати наступної, буде канючити за нею, і знову ти відчуєш її смак на вустах, і скільки б не облизував губи, а все ж смак крові залишиться.

Та до свого перетворення на камінь кат мусив пройти певний шлях, щоб його душа достатньо очерствіла, щоб не сприймала так гостро ані зойків, ані стогонів, ані хрипіння, ані булькотіння крові, ані самого її вигляду і запаху. А коли це сталося, то він відчув, що знову радо сприймає спів пташок, розрізняє запахи квітів і плекає їх на своєму городчику, а привид крові вже не переслідує його, не сняться відсічені голови, і відпала потреба так старанно мити руки. Він навчився володіти собою, своїм душевним станом, і коли вирішував, що ось це його не повинно хвилювати, то воно його таки й не хвилювало. Коли він виконував свою роботу, то всі ці відрубані голови, руки, ноги були для нього частиною якогось живого механізму, який настала пора вимкнути. Це те саме, що зупинити дзиґар, і коли дзиґар зупинявся, а він переводив свій погляд на юрбу і бачив жах в її очах, то знав, що діло було зроблене бездоганно.

Поступово, стинаючи голови й інші частини тіл, він почав відчувати щось схоже на тріумф, кожен такий удар мечем був рівноцінний подоланню якоїсь важкої перепони, наприклад, спиханню кам’яної брили з дороги. Але ставлення до брили могло бути лише відстороненим, а ставлення до страченця завше сливе інтимним, невидима сув’язь єднала ката і жертву, то було щось більше і міцніше за кревні зв’язки. Кат добре усвідомлював, що він оволодіває людьми, яких страчував, хоч і не надовго, стає їхнім господарем, міг великодушно подарувати зайві хвилини життя, а міг і відібрати, і оті спроби оволодівання жертвою він мусив чинити безконечно, завше наново, бо з жодною з них він не міг нав’язати якогось іншого контакту, а тільки за посередництвом меча, мотузки чи приладдя для тортур. Він почувався нарівні з Богом, бо той давав життя, а він відбирав. Відбирав у Бога те, що належало Богові, частинку самого Бога, вбивав її, і почувався упалим янголом, що вирвався з пекла і став поруч Господа, аби вершити Його суд. І часом він ловив себе на думці, що, дивлячись на якусь людину, оцінював її лише з того огляду, наскільки легко меч стяв би її шию, з яким звуком він би протяв її. І люди, мовби читаючи його думки і фантазії, мимоволі втягували голови в плечі при зустрічі з ним. І він це помічав не без задоволення. Це було почуттям сатисфакції за те, що піддають його інфамії, вилучаючи з життя міста, не дозволяючи сповідатися і причащатися, а цехові статути суворо забороняли будь-які контакти з катом. Винятком були лише службовці магістрату.

Тоді прийнято було вважати, що смерть не позбавляє труп чутливості, бо він зберігає вегетативну силу, «слід життя». Адже всім було відомо, що існує дивовижна здатність трупа жертви виділяти кров у присутності вбивці. Тіло померлого здатне чути і згадувати, а тому ще жив звичай кілька разів окликати померлого на ім’я, щоб упевнитися в його смерті. Труп — ще тіло і вже мрець, казав Касперів батько. В очах ката труп перетворювався на сировину для виготовлення дуже успішних ліків. Це була ще одна змога заробити гроші, розпродуючи різні частини страченого. Кістки мерця використовували з профілактичною метою, їх носили на шиї або зашивали в одяг, наче амулет. З обсмалених кісток щасливого подружжя чи пристрасних коханців готували збуджуючий любовний напій. Дехто з фармацевтів брався до виготовлення «божистої води», названої так за свої дивовижні властивості: труп страченця, який за життя вирізнявся добрим здоров’ям, різали разом з кістками і нутрощами на дрібні шматочки, все змішували і за допомогою перегонки перетворювали на рідину. Пізніше в певну кількість тієї «божистої води» додавали від 3 до 9 крапель крові хворого і обережно збовтували над вогнем. Якщо вода і кров добре змішувалися, це був знак, що хворий житиме, якщо ж ні, то помре. Ліки з трупів були дорогими, бо приготувати їх було не просто. Навіть королі приймали лікувальне питво, складене з 42 крапель екстракту людського черепа.

Каспер з огидою згадував сморід, який панував у Гануша в хаті, де розкладалися ослизлі шматки, відкраяні в трупів. На відміну від Гануша, Каспер волів віддавати трупи на розтерзання фармацевтам, а вже від них в оплату отримувати цілющі екстракти, які потім продавав. Він знав, що, страчуючи злочинців та всіляку почвару, переймає на себе всю їхню лють і ненависть, усі їхні вроки й прокльони разом із бризками крові, він був, як мур, що відокремлював злочинців від добропорядних міщан. Людина приречена на смерть і людина страчена викликали в будь-якого ката однакові емоції, вони всі були не чим іншим, як оболонками, де лише на певний час зачаїлася чиясь душа. Прямування приреченого до своєї смерті було неухильним, тому людину катовану, хоч ще живу, кат сприймав, як уже мертву. Лише так можна було стати байдужим до людських криків, стогонів і харчань. Але Каспер мав інший погляд. Усі страченці в його очах очищалися стратою, їхні імена Каспер згадував, мов імена святих, але своїх власних святих, чим похвалитися міг мало хто, і поступово вони виростали в його уяві до неабиякої величі, і він переймався до них щирою повагою та провадив з ними подумки філософські бесіди, їхні голоси проникали до його вух крізь шелест листя чи хрумкіт снігу, у плюскотінні дощу і трасканні вітру. Стинаючи їх, переймав їхні гріхи, й вони тлумилися в ньому, не знаходячи собі місця. З часом страчені ним перетворювалися на живлющий лік і опинялися у пляшечках та слоїчках, і він винятково для себе, позначаючи на наліпці назву екстракту, додавав ще дві маленькі літери, які нікому окрім нього нічого не говорили, а йому звістували імена страчених. Від багатьох, кого він вішав чи стинав, отримував якусь пам’ятку, перед смертю вони йому щось дарували. Зазвичай то були хрестики на ланцюжку, персні, каблучки, срібні або золоті ґудзики, подаровані разом з камізелею. Від одного розбишаки він отримав розшитий перський пояс, від другого — ікону в коштовному обрамленні, а від шляхтича-зарізяки — шаблю з руків’ям у рубінах. Усі ці речі він дбайливо беріг та час від часу переглядав, пригадуючи, за яких обставин отримав і що йому хто при цьому говорив. Усе це він відклав на старість, коли, поселившись десь там, де його ніхто не знає, доживатиме віку у добрах та статках. Може, як пофортунить, то й не сам, а з дружиною і купкою діточок. Пошлюбити когось у Львові не міг і мріяти, але мріяти не переставав, уявляючи, як дбатиме про дружину та як купуватиме їй різну дорогу уберю і ходитиме з нею на прогулянки, милуючись сонцем на вечірньому прузі.

Каспер попри всю свою твердість і закам’янілість відчував душевний трепет у стосунках із природою, любив ходити до лісу й приносити звідти різні деревця та рослини, які потім висаджував на своєму обійсті, а також шматки коріння чи гілляччя, з яких майстрував звірів, птахів або якихось монстрів. Він не любив культурних квітів, як-от троянди, нарциси чи тюльпани, що стали модними у Львові, і їх висаджували ледь не на кожному балконі, він любив польові квіти, які не витримають у неволі більше одного дня — маки, волошки, вогники, дзвіночки, барвінок. Квіти були мовби його перепусткою у світ людей зі світу лихих богів, він у них вливав усі свої людські почуття, бо більше не мав із ким ними ділитися. Хіба що з двома вороними кіньми, які були такими самими гордими, як і він, і не виявляли до нього жодних симпатій. Таким був світ, що його оточував, і вирватися з нього було нелегко.

У винарні стояв важкий сопух винних випарів, настояних на спекотних днях, збовтаних і розлитих по всіх закамарках. Каспер випростав ноги під столом і розслабився, думки його поринули у завтрашній день, коли будуть судити відьом. Зиморович уже йому розповів, що магістрат дров не закупив, і їх не спалять. Страчувати жінок мечем іще йому не доводилося, не міг уяснити, з якою силою мав би опускатися меч на жіночу шию, якщо вона значно тендітніша за чоловічу. Тут, правда, буде виняток, бо шия старої відьми потребуватиме сильного і різкого удару, а такий самий сильний удар по дівочій шиї може зашкодити мечу  — він, перетявши шию, неодмінно загрузне в колоді. Тоді сміху не оберешся… Згадав, як Гануша закидали камінням, коли не зумів з одного удару стяти засудженого розбишаку та змушений був рубати ще і ще, а затим кинувся на нього з мізерикордією[10] і намагався проштрикнути горло, але той боронився, і їхнє борикання викликало глузи, сміх і погрози, одні кричали, аби дав спокій, бо розбишака, котрого не зуміли одним махом стяти, заслужив на помилування, інші кричали, аби кат ішов свині пасти, але що суддя про помилування мовчав, то він продовжував боротися з живучим страченцем, у якого кров цвиркала з шиї і з рота, а все ж він не здавався і навіть вхопив зубами ката за вухо, відкусив шмат і виплюнув на радість юрбі. Щойно тоді оскаженілий кат навалився з усіх сил і вдарив розбійника у саме серце, а відтак упав, задиханий, поруч з ним, висолопивши язик. Та не довго йому дали відпочивати, бо на поміст полетіла цегла, бруківка, патики і все, що під руку попало, кат заметушився й кинувся тікати, ціле щастя, що варта зробила йому коридор, а то б могли його і до смерті закидати.

Давніше, коли місто не мало ката, панували доволі дикі звичаї. Зиморович показав якось Касперу стару львівську хронічку, в якій було записано, що «коли хтось когось звинуватить у крадіжці чи в іншому злочині і подасть до суду, а злочин буде доведений, і суд визначить кару смерті через повішання, то у випадку, коли нема ката — „cum non esset lictor“ — сам звинувач екзекуцію має здійснити». При цьому йому гарантували, що за цей вчинок ні йому, ні його нащадкам ніхто не має права дорікати. А якщо відмовиться, тоді сам буде злочинцем страчений. У книзі прав, за якою судили у Львові, можна було надибати чимало чудасій, які, щоправда, ніколи не застосовувалися. Одна з них стосувалася посварених чоловіків, які від сварки перейшли б до бійки. Отже, «якби білоголова поміж них ся втрутила, аби комусь одному допомогти та, не маючи змоги інакше їх розборонити, як іно того, хто брав гору, за члонок встидливий вхопила, тоді право наказує іж такій білоголовій тота рука, котра ся торкнула такого члонка, має бути втята, а якби право ласкаво ся схилило, тоді така білоголова може руку свою відкупити».

Найжахливіша пригода, яку пережив Каспер, трапилася з чорнокнижником, дідичем Білогорщі — паном Нивинським, який запросив із Чехії алхіміків та різних пройдисвітів, робив таємничі досліди, а прислуговував йому, за словами місцевих, сам дідько, бо не раз бачено, як великий вогненний змій летить небом і залітає просто до комина панського палацу. Люди його сахалися, а коли мусили завезти туди дрова чи харчі, то воліли те все скидати перед самим мостом, що вів до брами. Похмура замкова челядь забирала привезене і знову зникала за мурами.

З відстані палац мав дуже непривабливий вигляд, над ним постійно кружляли круки і голосно каркали, а вечорами зліталися кажани і оскаженіло пищали, а писк їхній скидався на людські зойки.

Одної весни пан помер. Алхіміки та інші приблуди, які звили тут затишне кубельце, по смерті свого патрона хутенько ушилися. Та й не серед дня, а таки глупої ночі, що їх ніхто й не бачив, тільки хлопці, котрі пасли коней, зауважили темні тіні, що мчали битим шляхом на захід.

Пан не мав ні дружини, ні дітей, отже похоронами його заопікувалася челядь. Та коли слуги поткнулися до місцевого пароха, аби той відспівав їхнього дідича, панотець налякано почав хреститися і ні за які гроші не погоджувався на це. Тоді вирішили його поховати без священика, але білогорська громада стала стіною і не пустила домовину на свій цвинтар. Не помогла навіть торба золота, яку челядь перед нею висипала. Довелося поховати пана у полі.

Після похорону слуги, повантаживши, що було цінніше, на вози, покинули замок і роз’їхалися хто куди. З місцевого люду ніхто до замку не важився зазирнути. А тим часом уночі пролунав гучний гуркіт, і на ранок усі побачили, що земля не прийняла домовини з паном, вивергла на поверхню, а круки враз обсіли її з усіх боків. Мусили люди знову ховати безбожника, але й наступної ночі те саме сталося, і третьої те ж. Що було робити?

Тоді послали до Львова за катом. Каспер, як почув, що йому за роботу пропонують, руками й ногами відмагався, але тоді вже магістрат втрутився і звелів таки катові поїхати у Білогорщу, бо нема ради. Треба було якось того пана нарешті упокоїти.

Каспер приїхав зі своїм підмайстром, молодим хлопцем, на чорному возі, на якому зазвичай возив тіла страчених злочинців. Люди запровадили їх на поле, стали оддалік і спостерігали за тим, що вони будуть чинити. Круки розгнівано шугонули вгору і закружляли в дикому танці просто над їхніми головами, часом навіть крилами черкаючи. Кат підважив мечем віко і скинув на землю. Пан лежав у домовині, як живий, писок мав бурячковий, вуста вишневі кривилися у посмішці. Каспер махнув мечем і відрубав йому голову, кров вдарила догори червоним фонтаном, затраскавши круків, ті закричали розпачливо і полетіли до лісу. Підмайстер підняв панську голову за волосся і поклав її в ногах. Потім кат відрубав ноги, а підмайстер поклав їх у головах. Одну відрубану руку примостив небіжчикові під голову, а другу під ноги. Тоді вони підняли віко, поклали на труну і забили великими цвяхами.

Та коли Каспер попрохав людей висадити домовину на воза, ті нерішуче затупцяли на місці, ніхто не хотів навіть наближатися до труни. Врешті зголосилися парох із паламарем, та коли взялися піднімати домовину, то не змогли зрушити її з місця. Мусили гукнути ще парубків, а ті, присоромившись, що старий парох мусить труну двигати, таки пристали до гурту, і щойно восьмеро висадили труну на воза. Громада розплатилася з катом, він цьвохнув батогом, і віз рушив.

Дорогою Каспер наказав підмайстрові сісти на козли, правити кіньми та не озиратися назад, що б там не діялося. Сам він сів позаду домовини з мечем у руці. Щойно віз виїхав за Білогорщу, з домовини почулося жалібне скигління, а потім залунали лайка і стукіт у віко. Каспер вдарив тричі плазом меча по труні, і гупання втихло. Тим часом уже звечоріло, десь високо над головою знову закружляли круки, запискотіли кажани, а з лісу почулося пронизливе завивання, щось там тупотіло, аж тріщало галуззя, і голосно стогнало. Та що далі вони від’їжджали, то неспокійнішим ставав мрець. Кат мусив раз у раз ударяти мечем. Підмайстрові мурашки по спині бігали, але він не озирався, хоча розумів, що діється щось дивне, бо коні уже вибивалися зі сил і ледве тягли воза. Було таке враження, ніби віз дорогою важчав та важчав. Незабаром коні й зовсім стали, а піна з них так і стікала. Хлопець шмагав їх батогом, але нічого не допомагало, віз не рухався з місця. Довкола вже була темна ніч, круки і кажани над головами наче оскаженіли, підлітали мало не до самих очей і з криком шугали знову у небо, а з лісу поволі сунулася непровидна темінь, нічого чорнішого їм у житті й бачити не випадало. З домовини лунав щораз гучніший гуркіт, мовби хтось молотом валив, а Каспер ляскав мечем, аж луна котилася. Підмайстер почав читати молитву, кат зиркнув на нього і теж приєднався, за хвилю коні знову рушили з місця. Отак з Божою поміччю вони продовжували везти покійного пана, хоч і дуже повільно, бо коні таки частенько приставали.

Врешті Каспер вирішив, що досить з них тої муки. Вони саме виїхали на стару греблю, тут колись дзюрчав потічок і був став, але потік змалів, а став висох і перетворився на болото, вкрите ряскою та заросле по берегах очеретом.

— Отут йому якраз і місце, — сказав Каспер.

За плечима у підмайстра щось заскавуліло і заячало, гейби сто котів нараз скрутилися в одному клубку, і він не витримав, таки озирнувся. Господи! Те, що він побачив, не покидало його пам’ять ще багато років і мучило в снах. А побачив він цілу зграю чорних почвар, що обсіли і труну, і воза, і звисали до самої землі цілими гронами. Кат лупив їх мечем, та це мало що помагало, бо почвар щораз більшало і більшало.

— А бодай вас, шкуродери! — гаркнув він. — Забирайте його! Він ваш!

Що тут зчинилося! Чорти всією громадою вхопилися за домовину і потягнули її з воза. Чути було як розпачливо кричить покійник, як кидається у домовині, а чорти з реготом і вереском скинули труну на греблю, а тоді й у болото, що тільки чавкнуло. За мить усе довкола вляглося, втихомирилося. Де й круки з кажанами поділися. На небі з’явився місяць і осяяв дорогу. Підмайстер перехрестився, цьвохнув батогом, і коні побігли, весело метляючи хвостами…

Суд засідав у лавничій кімнаті, яка вславилася вже тим, що саме звідси починала свою мандрівку Ратушею чорна труна чи то пак її привид. Але то було опівночі, а вдень чорна труна нікому не докучала. Лавники розсілися і всі як один витріщилися на обох відьом, з тим, що для старої вони вділяли не більше, як хвильку, а відтак уже не зводили очей з Рути. У кожного було на думці одне питання: як вона могла відьмувати?

Зиморович відкашлявся, надпив води і виголосив таким тоном, гейби промовляв з амвону:

— Ut ameris, amabilis esto! Хочеш бути коханим — заслужи кохання, як повчав нас славетний Овідіус. — Тут Зиморович зробив паузу, мовби даючи змогу лавникам пригадати, про кого мова, чи навіть поцікавитися одне в одного, що то за проява той Овідіус, але лавники навіть оком не зморгнули, і Зиморович продовжив: — Правда, сеся порада не є досконалою і в окремих трафунках непридатною практично. До прикладу, не могли нею скористатися закохані, яких природа обдарувала надто скупо або ті, чий об’єкт любові вже віддав своє серце другій особі. У наш час закохані настільки честолюбні і гонорові, що зовсім не переймаються тим, чи мають вони щось самі для офірування, а прагнуть передусім задовольнити своє бажання, а коли не можуть добитися мети звичайними засобами, вдаються до чарів. Не конче відразу звертатися за допомогою до диявола, особи, які терплять на муки серця, можуть відшукати безліч порад у книгах, присвячених так званій білій магії. Особливу популярність серед закоханих має любовний напій. Дозволю собі нагадати, що і бідолашний Трістан колись причастився того трунку, а до чого се привело? Ми ж маємо справу з трагічнішою розв’язкою: об’єкт кохання «всох, і ледь душу Богу не віддав». Дивуватися тут нема чого, коли пригадати, які дивовижні складники мали подібні напої. Змелені на порох кісточки жаби, серце ластівки, клішня рака, висушена і розтерта на порох ящірка, кров голуба, нутрощі горобця, котячий мозок, різноманітне зілля й магічне каміння, а ще сумнозвісна кантарида — хрущ з роду ubeloidae, кров якого має отруйну субстанцію — кантаридин. Ясна річ, напившись такого трунку, хоч і не хочеш, а дуба вріжеш.

На совісті старої Вівді є ще один гріх. Коли пан Олефір з Дідилова закохався в одну поважну молодицю, яка навіть у думках не бажала зрадити своєму чоловікові, то зневірений і вимучений своєю хіттю, вирішив удатися до чарів. А що молодиця годувала немовля грудьми, підкупив її служницю, аби та йому винесла бодай ковток її молока, що вона зціджує після годування. Хитра служниця сховала цехіни за пазуху, але замість спасенної рідини винесла козине молоко. Втішений пан Олефір з Дідилова проказав магічні слова, які йому повідомила Вівдя, і став чекати на кохану. Однак та не з’явилася. Натомість наступного дня він зустрів дорогою козу, яка вперто йшла за ним услід, чекала під корчмою, а потім провела аж до самої хати. Видно така вкрай компрометуюча поведінка кози вивела пана Олефіра з Дідилова з рівноваги, і він віддав її різникові, ще й доплативши, бо та невинна жертва була в доволі поважних літах.

А тому мусимо піддати пробам наших чарівниць, і перша найужитечнійша проба о відьомство є купіль.

Чарівниць повели до річки, ціла хмара люду посунула туди ж та згурдилася обабіч Полтви. З кораблів чулися глузи і збитошні пісні. Морці повилазили на щогли, зависли на вантах і тішилися, капітани стежили за дійством в далекогляди.

Чарівниць хутенько зв’язали в «козла» — праву руку вивернули за спину і примоцували до лівої ноги, а ліву руку до правої ноги. Відтак, прив’язавши довгого ретязя до пояса, кинули одну й другу у воду. Кат подумки звернувся до Бога, молячи, аби дівчина одразу ж пішла на дно, тому й спутав її так міцно, як тільки зумів, ще й перев’язав поділ спідниці. Але чарівниці й не думали тонути, бо вбрані були у кілька спідниць одна поверх другої, не рахуючи сорочки, спідниці надулися і тримали їх на воді на радість міщанам, бо інакше б пропала надія на таке захопливе видовище, як страта. Дівчина не тонула, і кат здогадався чому — треба було перев’язати не лише поділ, а так утворилася ще краща повітряна подушка, ніж у старої. Юрба шаленіла, лунали прокльони і лайки, летіли грудки землі й каміння, на кораблях стріляли в повітря з пістолів і несамовито галайкали, під’юджуючи юрбу Коли витягли нещасних на берег, вояки мусили відтіснити всю ту галайстру, щоб вона передчасно не вчинила самосуду.

Тепер уже всім було зрозуміло, що то відьми. Не давши їм обсушитися, отак голодними і мокрими, як хлющ, зачинили у діжах на решту дня і цілу ніч. Та незабаром обоє дякували Богу, що не дали їм викрутити вбрання, бо інакше спрага замучила б їх, а так вони могли час від час висмоктувати вологу з суконь. Крізь тоненькі шпарини у клепках видно було, як хилиться день до вечора, як починає темніти і настає ніч. Рута чула, як Вівдя щось бурмоче, засинаючи, але слів не годна була розібрати, потім почулося тихеньке попискування, шкряботіння, а затим звук, ніби міхур здувається, і настала тиша. Рута схилила голову на коліна, обійнявши їх руками, і заснула.

Прокинулася серед ночі, коли спробувала поміняти позу і зсунутися спиною на дно, задерши випростані ноги догори, бо діжа була, хоч і вузька, але висока. І в ту ж мить в очі їй вдарило яскраве світло місяця, яке проникало крізь щілину, то було дуже холодне світло, мовби довжелезна крижина схожа на тонкий меч тягнулася від неба до її серця, і серце не мало сил її розтопити. Сон, який ще перед хвилею, обволікав її, опав пелюстка за пелюсткою і вивітрився, і тепер тільки тиша панувала довкола неї і в ній самій. У такій тиші засинати їй було страшно, совгання ногами не принесло жодних змін, тиша однаково виходила переможцем, вона угніздилася на дні діжки і стерегла її, як кіт мишу. Але так тривало недовго, бо небавом звіявся вітер, зашуміли дерева і залопотів дощ, а разом із ним почулося хропіння з сусідньої діжки, і Руті відразу стало легше. Діжки стояли під деревами і слабенький, але галасливий дощ не дошкуляв. Рута знову заснула.

Наступного дня чарівниць витягли з діжок, і розв’язали. Зиморович запитав, чи визнають вони себе відьмами, але обидві заперечили, і тоді їх повели до катівні.

Катівня — це особливий світ, таємничий і Прихований для тих, хто не бере участі у слідстві, у пересічного міщанина це місце викликало острах, але заразом і потаємне бажання бодай одним оком припасти до якоїсь шпарки і побачити, що там відбувається, щоб, отримавши омріяну порцію дрижаків, з тихим задоволенням смакувати їх потому і вивищуватися в своїх очах, думаючи про себе, як про чистого й непорочного херувима. Але не дано це було нікому, опріч тих, кому цей обов’язок припадав службово. Тому окрім найголовніших персонажів — ката і його жертви — там могли бути присутніми єпископ, судді, підмайстри, хтось із медиків та нотарів. За бажанням могли навідатися до катівні і лавники, але їм вистачало одного-двох разів, аби навіки збридити для себе це видовище. Крім того здавна всі вірили, що не варто дивитися в очі катованому, інакше його муки можуть перейти на тебе і будуть дошкуляти все життя. Тому частенько лавники і нотар сідали плечима до жертви.

Жінок почали роздягати, а що ті боронилися, то прикували їх до стіни за руки і ноги та поздирали з них усе. Це видовисько вивело ката з рівноваги, він не зводив очей з молодої відьми і не міг уявити, як буде катувати оце прекрасне юне тіло, до якого так і баглося припасти вустами, пестячи усі ці вигинисті лінії пучками пальців. Холодний піт виступив йому на чолі. Але Зиморович наказав починати зі старої, підмайстри взялися її стригти та голити під пахвами і між ногами, нахляпавши як-будь густої піни. Завершивши стриження та гоління, підмайстри запалили жмут соломи і для певності ще й злегка присмалили відьму між ногами та під пахвами, а затим її спритно розтягнули між обома гаками, кат смикнув за шнур, але баба ані не писнула. Тіло її зависло і гойдалося. Старе зморщене обличчя вкрилося потом, вуста здригалися, але мовчали.

Єпископ запитав:

— Чи відрікалась ти від Бога, і якими словами?

— Ні, — простогнала відьма і далі на кожне наступне питання відповідала заперечливо, але єпископ продовжував:

— У чиїй присутності ти відрікалася від Бога, з якими церемоніями, де й коли? Чи отримав від тебе нечистий цироґраф підписаний кров’ю? А може, він був підписаний чорнилом? Як він тобі з’являвся? Як його звали? Як він був убраний? Що він мав на ногах?

Врешті відьма перестала відповідати і, заплющивши очі, видобула себе з тортурованого тіла і випурхнула з вежі та полетіла над гаями і лугами, впиваючись яскравими зеленими барвами, вслухаючись у радісний спів пташок та бзикання комах, сонце тепер гойдало її у своєму промінні, і ніщо з того, що оточувало тепер її тіло, не турбувало її, а опинилося десь далеко-далеко, за межами її присутності.

Кат кивнув підмайстрам, і вони разом потягнули за шнур, тіло відьми випросталося, напнулося, пролунав хрускіт суглобів, але крик болю не пролунав, вуста відьми були усміхнені і лагідні, мовби йшла вона не назустріч своїй смерті, а назустріч своїй юності. Потягнули дужче, але наслідок був той самий. Присутні безпорадно перезиралися. Здавалося, ось-ось одірвуться зап’ястя, бо так по-випинали жили і проступили крізь суху шкіру кістки. Але кат дав знак ще потягнути.

Відьма відчула, як сили її покидають, уже не могла летіти над гаями, темінь пригнітила її, поволокла додолу і кинула на землю — вона закричала, що у всьому признається, і шнур послабили. Відьма опустилась на долівку і жадібно вбирала її холод, важко дихаючи.

— Ану хлюпніть на неї води, — звелів Зиморович, а опісля нахилився і запитав: — Вівде Павлючко, признаєшся, що взялась шлюб із дияволом і насилала чари на людей та на бидло, що літала на Лису Гору на сабаш і гуляла там на чортівських бенкетах?

Відьма розплющила очі, глянула на нього з такою ненавистю, що той аж відсахнувся і поблід, і вигукнула:

— Щоб ти здох, як пес під парканом!

— А трясця твоїй матері! — вилаявся суддя. — Зараз ти в мене інакше заговориш. Давайте сюди гішпанського бута!

Зиморович відразу знайшов у манускрипті потрібний розділ і став уголос читати, може, не стільки для ката і судді, як для обох відьом, аби ті отямилися:

— «Кгди тортурована не призналася до закидів, тогди маємо застосувати знаряддє „гішпанський бут“, котрий вдягаєся на ноги. Закручуване желізних шпичаків з зубами скерованими всередину викликає розтрощення ніг». Овва! Чуєте? А як то не помагає, то радять прикладати до грудей розпечені шматки бляхи. «Несамовитий біль тогди забиває дихання і викидає з тортурованоі усіма отворами густі, воднисті й флегмисті екс… — що за дідько?.. — екс… га… ляції… — гм… — которі викликають такий сморід, жи без кадила і трунків не мож обійтися». Ой нє, то не для мене, — скривився Зиморович, але продовжив: — «І кгди ся не мож добути правди, опріч як тортурованєм, тогди вона ся уявнює в умовинах окрутних, бридотних, і тогди сама є окрутною і бридотною і мусит скерувати так потребуючу утіхи мисль від видимого пекла смороду і безсенсу на терени, де сповнюєсь Ауторитету — ціна якого не суть важна, аби лиш був він неустемпливий і всемогутній, а кгди треба, окрутний». Ага! Себто нам нема як поступатися, мусимо діяти, як книжка пише.

Та коли підмайстер взявся за коси дівчини, раптом ката нестримна сила кинула на коліна перед єпископом, і він заторохтів, забелькотів так, мовби йшлося не про життя юної чарівниці, а його власне, слова сипалися йому з рота, як ніколи, бо ж усі знали його як похмурого мовчуна, з якого іноді й слова не витягнеш, він уже, може, й сам не тямив, що меле, але молов, не вмовкаючи, бо мусив, будь-якою ціною мусив вимолити помилування.

Кат, у якого з’явилося почуття милосердя, не кат, і це не на жарт шокувало присутніх.

— Та він несповна розуму! — вигукнув єпископ. — Сатана поплутав його змисли!

— Ні-ні, не сатана! — закричав кат. — Я знаю своє право! Це катівське право! Раз на віку я можу ним скористатися. Віддайте її за мене! Це моє право!

Єпископ з недовірою подивився на Зиморовича, чекаючи, що той пояснить катові все безглуздя його прохання, але Зиморович кивнув:

— Так є. Раз на віку кат має таке право.

— Ви жартуєте! — спалахнув єпископ.

— Ні, так записано в магістратській книзі. І не нам міняти закони. Кат має своє право, яким може скористатися лише раз. І це, видно, і є той випадок.

— Та це… — єпископ від хвилювання закашлявся, надувся, як индик, почервонів і, підібравши ризи, вибіг із катівні.

Кат підвівся з колін, глянув на Зиморовича і подякував пошепки, Зиморович кивнув, підмайстри розкували дівчину та подали їй одяг. Рута трусилася, плутаючись у вбранні, либонь, ще й не тямлячи гаразд, що сталося і що далі її чекає. Зиморович підступив до ката, штурхнув його під бік і, киваючи на дівчину, шепнув:

— А ви хлоп кебетний, хе-хе. Ну, забирайте свій скарб та хутчій вертайте назад, бо цю стару шкапу ачей ніхто не посватає, ге? А то ж прецінь ваша тестьова, нє? — Зиморович ляснув себе по колінах і залився голосним сміхом. — Оце так-так! Га-га-га-га! Ой, тримайте мене, бо трісну! Не кожному таке щастя випало — катувати власну тестьову!

Кат схопив дівчину за руку і поволік до виходу, а за спиною лунав регіт, і реготав уже не тільки Зиморович, а й підмайстри та нотарі. Не сміялися лише аптекар і стара відьма.

Вони йшли через Ринок, і перехожі озиралися на них, бо ніхто ніколи не бачив ката з дівчиною, бачено його було тільки з повітрулями, з котрих збирав податок, але він ніколи з ними не прогулювався, а зараз ішов з гордо випнутою щелепою, не спиняючи погляду ні на кому. Дівчина натомість дибала з похиленою головою і похнюпленим поглядом, часом спотикалася на бруківці і тихо зойкала, була боса, великий палець на правій нозі кривавив, і вона намагалася ступати лише п’яткою.

Катова хата виглядала прибраною, глиняна підлога була виметена, на столі — чистий обрус і глечик із волошками. Присутність квітів зробила на Руту дивне враження, чого-чого, але квітів вона тут не сподівалася. Кат повісив меча на стіну і кивнув їй, аби сіла. Рута послухалася і глянула на ногу — палець ще кривавив, хотіла спитати, чи не дасть їй якої шматини, але кат саме вийшов з хати, а за хвилю з’явився з цебриком, вклякнув перед нею, поклав зранену ногу у цебрик та став поливати водою, змиваючи кров. Потім вийняв із кишені шматок полотна, виплюнув на нього зелень, яку перед тим розжував, приклав до рани і загорнув ступню. Рута здогадалася, що та розжована зелень — бабка, сама не раз так робила, але чулася ніяково через те, що кат увесь час мовчав, хоча вона й сама не надто збиралася розбалакуватися, була такою самою мовчункою і так чулася найліпше, але ніколи не зустрічала іншого такого ж мовчуна. Їй здавалося, що вона його своїм мовчанням може образити, і тоді врешті видушила зі себе «дякую», але так тихо, ледь не пошепки, що, може, він і не почув, бо ніяк не зреагував, а спустився у льох і виніс звідти сир та сметану, хутенько покраяв зелену цибулю з кропом і все те перемішав, додавши щипку солі. Потім розділив на дві миски і підсунув Руті разом зі скибкою чорного питльованого хліба. Їли вони також мовчки, при цьому Рута помітила, що кат увесь час пильнував, аби не цьмакнути й не плямкнути, набирав по пів ложки і вкладав до вуст так, як насипають цукор до горнятка. Хоче бути кращим, ніж є насправді, подумала вона, але навіщо, що це йому дасть, вона й так ніколи не буде йому дружиною, хоч би й закатував. Коли вони попоїли, кат зібрав миски і ложки та вийшов на подвір’я, у вікно Руті було видно, як він полоще начиння біля криниці.

Тут між мурами панував затінок, сонце могло зазирнути сюди хіба ополудні. Від мурів віяло вологістю, густі хащі плющу прихистили зграї горобців, що заливалися щебетом. Ядучо розпачливий смуток охопив Руту, раптом стало себе страшенно шкода, чулася, як ці волошки, вирвані з поля, їм вже ніколи не повернутися домів, засохнуть і вилетять із вікна, невже і їй доведеться вік звікувати з катом, і не побачить вона татової хати, коника…

Кат увійшов, зняв меча і буркнув:

— Йду до магістрату. А ти… — враз поправився… — ви… спочиньте. Я скоро.

Рута провела його поглядом: йде катувати стару Вівдю, нічого людського в ньому нема.

Стара Вівдя зосталася сама у катівні, поголена, обстрижена й нага, з обвислими персами скидалася на неймовірну прояву, що вилушпилася з темного закамарку. Руки і ноги мала прикуті до стіни, її мучила спрага і хотілося вмерти, в пересохлому роті язик затерп і ледве-ледве рухався.

— Господи, пошли мені швидку смерть, — прошепотіла вона. — Я ж бо, Господи, ніколи від Тебе не відрікалася, хоч і зналася з усілякою нечистю. Я ж бо, Господи, лікувала лише Твоїм Іменем, і Тобі дякувала, і Тебе славила. Зішли мені свою благодать, нехай помру чимскоріше, бо ж тільки Ти знаєш, що невинна я і ні в чому провини моєї нема.

Раптом в кутку щось зашелестіло. Миші? Вівдя злякано дивилася, як солома з шурхотом наїжилася, піднялася сторч і стала рости. Вівдя вирячила очі. Солома неквапно виросла до рівня людського зросту, на мить завмерла, а тоді враз осипалася, і перед старою постав знайомий чорт.

— А що? Не сподівалася? Ти тут нечистих кленеш, а хто ж тобі, небозі, поможе, як не я?

— Пити… дай пити…

Чорт притьмом роззирнувся, побачив глечик на лаві, принюхався і щойно тоді притулив його Вівді до вуст. Вона жадібно хлебтала, а вода стікала по ній. Відтак чорт вдарив руками по ланцюгах, і вони опали, а Вівдя безсило звалилася на підлогу.

— Ну-ну, паніматко, — заметушився чорт, підводячи її, — не додавай мені роботи. Мусиш піднятися та накинути на себе свої хламиди. Хутенько, бо кат уже скінчив обідати та чвалає сюди.

Він поміг Вівді вбратися у всі свої сім спідниць, а тоді схопив за руку і потягнув у кут, туди, звідки щойно вигулькнув, солома знову заворушилася, піднялася й накрила їх з голови до ніг, а потім опала, і вже у катівні не зосталося жодної живої чи лихої душі.

Коли Зиморович з катом і підмайстрами увійшли до катівні, то не на жарт отетеріли.

— А бий тебе сила Божа! — перехрестився Зиморович і подивився на ката, шукаючи відповіді, але той так само стояв ошелешений і не знав, що думати…

У ту мить прителіпався і єпископ, втягуючи повітря, мов ковальський міх.

— Ага! — похитав головою з таким виглядом, начеб тільки цього й чекав. — Ото маєте! А все через нього! — тицьнув тлустим пальцем у ката. — Якби він не влаштував тут сватання, то не мали б ми зараз такого цурису. І що? Де тепера її шукати? На Лисій Горі?

— Е, там… — махнув рукою Зиморович. — Невелика біда. Не інакше, як чорти її забрали. Чкурнула, то чкурнула. Назад уже не повернеться. Ото тільки, що видовище громада втратила. А ви, — звернувся до ката, — чи єсте певні, що та ваша… чекає на вас? Може, так само вивітрилася? — і зареготав, вдаривши себе руками в боки.

Єпископ теж вискалив зуби.

— Атож! Від тієї нечисті всього можна чекати. Коли то… — замислився. — Років десять тому чи що… одна така спритниця на чорну кішку перетворилася і намагалася дременути, але нам таки вдалося її ухопити за хвоста і засмажити на вугіль.

Розділ 12. ҐВАЛТ

Червень 1647.

Незабаром сталася одна жахлива й нечувана досі ві Львові пригода. До шинку «Під Жовтим Простирадлом» прийшов посланець, заплатив за дівку, котру звали Емілія, і забрав зі собою, сказавши, що її замовив шляхтич з Голоска Климентович. Емілія була ще юною і привабливою особою, закохавшись у морського офіцера, втекла з ним із дому, але довго він нею не тішився, а привізши до Львова, незабаром покинув, а сам зник. Дівчина опинилася в страшній бідосі. Деякий час ще сподівалася, що він повернеться й виглядала його, але голод діймав щораз дужче. За служницю її ніхто не хотів брати, вона вешталася містом, прохаючи хоч якоїсь роботи, але їй пропонували завше одне й те ж, від чого вона відсахувалася, і воліла ночувати на березі Полтви під мостом святого Вінцента, який віддавна став прихистком для усіх неприкаяних та бездомних. І одного осіннього дня, коли вона промерзла до кісток і її трусило від гарячки, попленталася вона на вулицю Льва і постукала у двері, відомі всьому місту. Тепла і щира зустріч, яка її там чекала, неабияк її зворушила, бо господиня відразу нагріла цебер води, викупала її, перевдягнула у все чисте й поклала у постіль у прибудові, яку займала сама, та дбала про дівчину, допоки та не оклигала. Так що Емілія стала повією з вдячності, бо не могла відплатити господині злом за добро, понадто, що вбрання і харчі ще годилося відпрацювати. Інші дівчата не дуже її любили, бо відбивала своєю юністю в них клієнтів, зате господиня натішитися нею не могла і вихвалювала клієнтам, яка то слічнютка, яка то цнотливиця, та що тримає вона її тільки для особливих гостей.

І то була правда, Емілія коштувала не дешево, і будь-хто не міг собі дозволити порозкошувати з її досконалим, без жодної скази тілом. То не було вперше, коли за дівчиною присилали слугу, але вперше Емілія мала справу з посланцем, який не говорив ані слова, був насуплений і непривітний. Пройшовши яку сотню кроків, посланець зупинився біля карети і дав знак сідати, сам вмостився поруч кучера на козлах, і карета потрюхикала вибоїстими дорогами за місто. Емілія намагалася роздивитися, куди вони їдуть, але шиби карети були завішені фіранками ззовні, а коли спробувала прохилити двері, то не намацала клямки. Усе це її, звісно, дивувало, але страху вона не мала, бо бачила, що їде до якогось поважного пана, якщо вже карету за нею послав. Та й, певно, пан той буде знайомий, бо посланець, замовляючи дівчину, назвав саме її ім’я. Карета вигойдувалася, підскакувала і хилила до сну, незабаром Емілія й справді задрімала, а прокинулася від гучного галасу. Карета зупинилася, строкате багатоголосся відразу забуяло в повітрі — регіт, вигуки, брязкіт заліза, іржання коней, у ніс вдарили запахи хвої, багаття й печеного м’яса.

Двері карети відчинилися, Емілія вийшла і побачила, що вона в лісі на галявині, посеред якої стоїть стіл, накритий наїдками та напоями, за столом сидить товариство, з усього видно, вже добре підхмелене і, весело ґелґочучи, розглядає її. На краю галявини притулилася хатинка, з комина якої курився дим… Неподалік на рожні пекли вепра, котрого обертало двоє пахолків. Посланець підвів дівчину до столу, і вона декого упізнала, бо були тут представники славних родин, дехто з них і раніше брав її для себе. Дівчину посадили за стіл та заходилися вгощати, підсовуючи з усіх боків наїдки та наливаючи вино. За таким багатим столом дівчині ще не доводилося сидіти, досі ніхто її на жодні бенкети не запрошував, вона намагалася усього спробувати, але їй увесь час підливали, а що вона пити не вміла, то дуже швидко захмеліла. І коли голова у неї закрутилася, а світ перехнябився, хтось ухопив її в оберемок і поволік до хатинки. Там зірвав з неї сукню і, навалившись усім тілом, навіть не роздягнувшись, взяв її грубо і швидко. Емілія намагалася терпіти, і коли наступний хтось звалився на неї та, закинувши її ноги собі на рамена, почав з силою вганяти свого прутня, вона й далі терпіла, але третій уже перекинув її животом через дубову колоду і гарцював ззаду, тримаючи за волосся, наче коня за повід, та вигукуючи щось незрозуміле, мовби мчав в атаку на ворога. Відтак її брали, поставивши на коліна, а спереду стали їй пхати прутня до вуст — то одного, то другого, але вона ще ніколи цим овочем не смакувала і зціплювала зуби, шарпалася, її смикали за волосся, шмагали ременем по сідниці, аж червоні пасмуги вкрили біле тіло, хтось запхав їй кинджал між зуби і, розціпивши їх, таки втулив свого прутня і став ним рухати, вдаряючи їй у горло, вона заливалася слізьми і відчувала, що ось-ось вирве. Раптом її з усієї сили вперіщили по голій спині батогом, вона спазматично стиснула зуби. Пролунав розпачливий крик, вона виплюнула з огидою шматок плоті, зірвалася на ноги і кинулася навтьоки.

Вона бігла лісом, чорним і непривітним, ковзаючи у своїх легеньких чобітках та зашпортуючись за хмиз та коріння, ожина шарпала її стегна, гілки висмикували волосся, а вона бігла і дослухалася до переслідувачів. Темні розчухрані ялиці тягнули до неї своє галуззя, дорогу перепинало каміння, заросле слизьким мохом, а то й цілі скелі, з яких вистромлювалися чорні руки і хапали її за плечі, зловісний шепіт обволікував з усіх боків. Здавалося, усе для неї в цьому лісі було ворожим, не бачила жодної можливості сховатися — бодай якоїсь нори чи печери, де можна було б зачаїтися, і щоб ніхто, окрім неї, не міг туди проникнути. Хотілося перетворитися на вивірку. Страх бився в її грудях, сльози заливали очі, вона відчувала, що задихається.

«Не хочу, не хочу», — шепотіла вона і бігла, а над головою зривалися розлючені птахи і краяли повітря крильми. Вона розуміла, що це кінець, їй не вдасться врятуватися, але надія ще жевріла. Голоси переслідувачів зливалися з шумом дерев, тріскотом гілок, голосним тупотом і брязкотом зброї. Вона бігла у них на очах, і чутно було їхній регіт. Для них це звичайне полювання. Вони її не помилують за те, що вчинила. За таке не милують. За таке убивають. Бо вона ніхто. Вона має не більше прав на життя, ніж яка-небудь комашка.

Ноги і руки пекли від безлічі подряпин, але все це ще можна стерпіти й пережити, головне — врятуватися, вирватися з лісу, адже він не безмежний. Вона була впевнена, що біжить у правильному напрямку — туди, звідки її привезли. Ось-ось мала би вигулькнути прогалина, а там і луг, а на лузі пасовисько і люди. І їй уже здавалося, що вона бачить просвіти між деревами, бачить цілі снопи сонячного проміння. Вона бігла з усіх сил, відчуваючи, як повітря розриває їй груди. Повітря ставало пекучим і болючим, вона вже дихала суцільними зойками і схлипами, але попереду манило до себе світло, яке вселяло надію, та не просто світло, а великий ясний простір, який вона зараз розпанахає своїм розпачливим криком, неймовірно голосним, таким, що докотиться до мурів міста.

Ліс розступився, вона вибігла на зруб, минаючи пеньки й зрізані стовбури, тепер вона вже повірила, що врятується. Вона жодного разу не озирнулася, але чула їх, тих мисливців, які йшли за нею. О, ні — не йшли, вони їхали на конях! І тут її пронизав страшний і безпросвітний здогад, вони з нею лише бавляться, розтягують утіху, і, якби хотіли, то давно б уже наздогнали і затоптали копитами. Уся її втеча — тільки забава, розвага й не більше. Їй не вдасться вирватися за межі лісу. І тоді сили її покинули.

Вона зупинилася, підняла очі в набурмосені сірі небеса і встигла промовити лише: «Господи!», як раптом щось болюче і жалке пронизало її спину. Вона вдихнула повітря і, відчувши в роті смак крові, закашлялася, потім упала обличчям у мох, перевалилась набік і намацала рукою стрілу у спині. Вона чула, як стікає кров, як стає гаряче в грудях, і заплющилася…

Мертве тіло дівчини знайдено було в річці. Лавники спробували розвідати щось про те, хто її міг убити, але тільки й того, що господиня лупанару розповіла, нібито шляхтич Клементович за нею послав. Однак той заперечив, і мав свідків, що того дня перебував у Яворові. Хто її насправді замовив, так і не довідалися.

Каспера ця пригода добряче збісила. Нічого подібного досі не відбувалося. Він самотужки обнишпорив околиці, шукаючи місце злочину. Усе, що йому було відомо, це те, що в роті й волоссі дівчини знайшли сіно, а що на ній не було одягу, залишалася надія натрапити на якісь сліди. Поблизу йому знайти нічого не вдалося, і він, сівши на коня, почав об’їжджати місця віддаленіші, увагу звертаючи на ті, що облюбовані були мисливцями, і одного дня таки натрапив на хатину, де знайшов і сіно, і пошматовані сукню та сорочку. Тут зупинялися після ловів і влаштовували бенкети, але місцина ця не належала нікому, і будь-хто міг нею скористатися, звісна річ, із заможного стану, бо простолюд, якщо й полював, то потайки, аби не платити податку, а вже понадто не робив бенкету. Каспер перетрусив усеньке сіно і таки знайшов те, що шукав, а саме кусник златоглаву, віддертого з чийогось плаща, котрий свідчив про високий стан його власника, а ще він знайшов у сіні зморщений кусник м’яса темної барви, який йому нічого не нагадував, але Каспер загорнув його у віхоть і сховав до кишені. Він уже збирався йти, коли сонце, досі ховаючись за хмарами, раптом вигулькнуло і вдарило промінням у відчинені двері. У сіні щось зблиснуло. Каспер нагнувся і побачив кінчик срібного ланцюжка, потягнув за нього і витягнув годинник-цибульку, на покришці якого вигравіювано було «Carpe diem» — «Лови день». То вже було щось, хоч і не говорило ні про що, бо такий напис міг замовити будь-хто і будь-де. Але можна сподіватися, що коли-небудь цей годинник міг потрапити в руки львівського дзиґармайстра.

Кат, повернувшись до міста, таємничий кусничок м’яса поклав у слоїк і залив спиртом. Наступного дня вранці Зиморович поцікавився у нього:

— Як у вас там справи з тими хвойдами? Порядок тримаєте?

— Та тримаю. Або що?

— Ну, знаєте, часи непевні… Війною пахне… У людях бродить злість, непримиренність. Щось насувається тривожне і недобре. Ота дівка, яку було так жахливо сплюндровано… хтось же це робив… а хтось і дивився… і, вочевидь, їм ця забава справляла задоволення. Хвойда воно то хвойда, але ж і вона людина. Я це до того, що порядок мусить бути.

— Та так, — погодився кат, — вони вже всі заспокоїлися. Тобто дівки. Тепер самі перевіряють, куди їх і хто запрошує, та встановлюють час і місце, а не так, як було — ходи туди, не знати куди.

— То файно, файно. Але маю до вас пильну справу. Тільки то між нами, розумієте? — Кат кивнув. — Мусите мені присягти, що нікому не зрадите того, що вам повім. — Кат присягнув. Зиморович з деякою недовірою подивився на нього, зітхнув, але продовжив: — Маю біду. Той голоцван Людко з Малехова втріскався не на жарт у мою доньку. Вже не раз я їх застукував, як вони влаштовують здибанки. Але мені такого зятя не треба, що крім клаптя оболоні не має нічого більше за душею. Скільки я вже з нею балакав, і вмовляв, і переконував — марно. Каже, що закохалася, і нема на то ради. Але рада насправді є. Отже, щоразу по здибанці з моєю донькою іде той жевжик до шинку «Під Жовтим Простирадлом». То чи не могли б ви підсунути йому якусь лярву з болячками, аби впоїла його, а потім затягнула до ліжка і вгостила, чим дула багата?

— Гм… Та воно гейби можна, але чи він пристане?

— Проба не роба. А я вже — не бійтеся, віддячу.

Кат знав усіх своїх дівчат, але котра з них могла мати болячку, не здогадувався.

Розділ 13. КАМ’ЯНИЦЯ «ПІД ГРИФОНОМ»

Через Полтву не так давно збудували новий пішохідний міст, доволі широкий, на добрий десяток кроків, так що по краях мосту змогли розміститися ятки з різними дурничками: тут і маленькі іконки, вирізьблені штудерно на дереві, вервечки, якісь ляльки, бранзолєтки, кістяні гребінці, ремені, стрічки, мотузки, а ще й солодощі та розмаїті горіхи й бакалії. Але аптекаря найбільше цікавили книжки, бо щомісяця в першу п’ятницю заїжджалися сюди книгарі з Австрії, великої Польщі, Чехії, Угорщини та німецьких князівств, привозячи різні цікавинки. У тривозі, що турки рушать далі на північ, з Відня до Праги перевезли книжки з імператорської бібліотеки, а що місця на їхнє зберігання було замало, то дублікати пішли в продаж, і аптекар міг придбати чимало цікавого.

Повертаючись додому, він побачив біля дверей шинку «Під Жовтим Простирадлом» дівчину в строкатій атласовій сукні з таким глибоким вирізом над шнурівкою на грудях, що коли нахилялася, то перса вивалювалися, і вона мусила їх поправляти, але при цьому не шарілася й не озиралася. У її волоссі червоніла троянда і червона стрічка, а в очах грали бісики й манили до себе. Аптекар її знав, бо коли вона набрала соромливої болячки, то прийшла до нього, і він їй дав арамейської глини, яку вона мала розпускати у гарячій воді й мити те місце, де причаїлася болячка, і, видно, щасливо її позбулася, коли знову стояла там, де звикла стояти.

По той бік вулиці аптекар помітив двох братів-товстунів Шмельців, схожих одне на одного, як два глечика одного майстра, але один з них був видючий, а другий сліпий, видючий дивився на дівчину і щось шептав своєму братові, той кивав, потім вони підійшли до дівчини, і видючий запитав, скільки буде коштувати, аби з нею злягтися. Пів золотого, відказала дівчина і поцікавилася, хто саме з них збирається з нею спати. Видючий кивнув на сліпого.

— А може, я не в його смаку?

— Я йому розповів, як ви виглядаєте. Я йому завше все оповідаю.

— Ну, добре, нехай заходе.

Але коли вони обоє рушили в двері шинку, дівчина запитала у видючого:

— А ви — теж?

— Так.

— То вас двоє?

— Е-е, розумієте… я мушу все бачити, щоб йому розповісти… у цій справі зір відіграє важливу ролю. У нього інакше нічого не вийде.

— Овва! Тоді це буде коштувати дорожче.

— Дуже?

— Не дуже. Але…

Вони зникли у дверях. Дівчина ще встигла озирнутися й підморгнути аптекареві.

— Слава Йсу, — почув він хрипкий голос отця Амброзія, що плуганився, важко переставляючи ноги та підпираючись костуром. — Мушу вам сказати, що мені за цілий місяць вдалося іно одну-єдину грішну душу навернути на шлях праведний… — промовив чернець і важко зітхнув. Аптекар знав, що він має на увазі: старий намагався напоумити повій і вперто ходив у всі ті медові місця, де вони кублилися, та читав їм проповіді, читав уперто, навіть якщо його не пускали всередину, стояв перед вікнами і проголошував слово Боже, вірячи, що воно неодмінно мусить подолати всі мури і достукатися до грішних вух і грішних душ.

— Їм треба на щось жити, — відповів аптекар. — Більшість із них були служницями чи наймичками, а втративши роботу, уже не хочуть повертатися до себе в село, от і рекрутуються в повітруль.

— Але кожна з них… кожна з них була невинною дитинкою… була гарною, чемною дівчинкою… невинним сотворінням… я власне намагаюся їм про це пригадати… про ті найкращі їхні роки життя, коли все, що попереду, видавалося таким рожевим і радісним… А що їх чекає по смерті? Муки і муки. Є такі місця, де сходяться дороги мертвих. У вічних своїх блуканнях, у нестримних митарствах духи колись живих людей намагаються передати нам якусь вість, щось важливе сказати, попередити чи попрохати допомоги. Але всі їхні голоси недоступні людському вухові і впливають не більше, ніж ґелґання гусей, тріскотіння цикад чи кумкання жаб. Тоді мертві дратуються, нервують і чинять якісь жахливі речі, аби живі нарешті стрепенулися… Світ котиться у прірву, істину кажу я вам. Гряде бич Божий. Погляньте на ці хмари. Ви колись бачили такі хмари? — він тицьнув костуром у небо, де сірі лапаті лантухи важко нависали над містом і повзли так повільно, що оку важко було зауважити. — Вчора на світанку біла вершниця на білому коні промчала оболонями. Не інак як моровиця. І чоловіка, що летів у повітрі без крил, бачено — так його лихі духи тягли за собою. Тінню міста проїхала тінь вершника з тінню шаблі при боці. А потім багато хто побачив на небі меча. Дуже виразно. Готуйтеся до нових смертей.

Старий помовчав хвильку, мовби збираючи із думками, і, стишивши голос, провадив далі:

— А ви чули, що Калькбреннер купує трупи? Не чули? Купує трупи і потрошить їх. Та й не сам, а з учнями. Хіба то не гріх? Але ж він лютеранин. А їм усе можна. Плюнув на папу і робить своє. Кажуть, у Празі його ледь не закатрупили. Тому він утік сюди. Тут він усюди ходить назирці, завше готовий до всього. Шпага при ньому і два набиті пістолі під камізелею. А в чоботі кинджал. Чого би то без причини так озброюватися? Гай-гай, живемо в страшний час. Мені колись думалося, що Рай і Пекло в нас самих. Але недавно спало на думку дещо інше. Я раптом збагнув, де насправді Пекло — воно тут, де ми зараз із вами живемо. Оце і є те саме Пекло, якого так боїмося, хоча насправді воно, може, й не таке вже страшне. Ми живемо в Пеклі, не підозрюючи цього, і плачемо, коли хтось його покидає, і самі зі страхом чекаємо кінця. Ви спитаєте, а де ж ті муки пекельні, де чортівня з розпеченими рожнами й голками? І я вам відповім: та тутечки, поміж нас. 71 юдина ледь не повсякдень приймає якісь муки. Комусь вони здаються солодкими. Приходимо в цей світ з плачем і відходимо з плачем. Нас постійно катують спокусами, зрадами, брехнею, невдачами, самотністю, тугою. Чим, скажімо, втрата коханої легша за припікання вогнем? Чорти з булькочучими казанами — це лише барвиста картина того, що твориться в наших душах і довкола нас.

З-за їхніх спин раптом вигулькнув сам Калькбреннер.

— Я почув кілька останніх фраз і мушу дещо уточнити. У Пеклі не говорять про смерть.

— Звідки вам про те знати? — запитав старий з недовірою.

— Бо я там був, — промовив Калькбреннер з якимсь знущальним сміхом і, крутнувшись на підборах та підморгнувши Лукашеві, пішов.

Старий потупцяв далі. Біля аптеки Лукаш побачив ката, котрий буцав кінчиком чобота головку капусти, що її, видно, загубив зеленяр.

— Чи не міг би я зайти на хвильку до вас? — спитав кат.

Аптекар відчинив двері і впустив його першим.

— Невже і ви хворієте?

— Де там! Мене цікавить одна річ, коли ваша ласка. Чи не зверталася до вас котрась наша хвойда з сороміцькими болячками?

— Та чого ж — зверталася. Але чому вас то цікавить?

— Ну, та ж ви знаєте, що мушу за ними наглядати. То мені здалося б знати про них такі речі, аби не ширили тої напасті містом.

Кат шморгав носом і весь час перехилявся з ноги на ногу, мовби не годен був втримати рівновагу.

— Оце щойно біля шинку «Під Жовтим Простирадлом» бачив таку одну, — сказав аптекар. — Зофкою зветься. Тиждень тому я дав був їй ліки. Я не певен, що вона вилікуватися, але бачу, вже знову взялася до діла.

— А то стерва! Зараз піду туди.

— Гей, тільки, чуєте, мене не видавайте. Бо вона ж бо не по своїй волі це робить. Хтось їй запевно не дає спочивку.

— Не переживайте. Але маю до вас ще одне питання. — Каспер вийняв з кишені слоїчок. — Погляньте на оце. Що воно таке може бути.

Аптекар відчинив слоїк, узяв пінцет, вийняв кусничок м’яса і усміхнувся.

— Де ви цей скарб вишпортали? Це шматочок чийогось прутня.

— Людського?

— Ну, мавп у нас нема… Але хто б то комусь прутня відкушував? У стані збудження цей кусник міг мати зо три цалі, однак кров з нього витекла, і він втратив форму. Але чому він вас зацікавив?

— Можу вам розповісти, якщо обіцяєте тримати в таємниці.

По тих словах Каспер розповів усе, що довідався стосовно загибелі Емілії, і запитав, чи не звертався до пана Мартина або до кого іншого з лікарів чоловік з таким тілесним ґанджем.

— До мене ні, — хитнув головою аптекар. — А до когось… може, і звертався, але хто б про це патякав. Надто що, судячи з ваших знахідок, то був заможний чоловік, а отже, будь-який писок міг заткати дукатами.

— Але ви могли б порозпитувати. Чейже той трафунок надто гучне звірство, аби так його плазом пустити.

— Нічого не обіцяю, але спробую. А ви підете по дзиґармайстрах?

— Ні. Мені це не вдасться. Вони мені нічого не прозрадять. Я б волів залишити у вас і цей златоглав, і дзиґар. Може, вам вдасться. З вами вони будуть відвертішими. Очевидно, якщо ви нічого не маєте проти.

— Ні, не маю. Справедливість повинна перемогти.

Аптекар сховав усе до шафки.

— А чи маєте якесь пахнидло? Таке, аби жінці сподобалося? — спитав кат уже в дверях.

— Хочете свою чарівницю причарувати?

Кат зашарівся, але кивнув. Аптекар вручив йому пляшечку лавандової і пляшечку трояндової води. Кат понюхав, вибрав обидві і, розплатившись, зник.

Аптекар провів його поглядом, роздумуючи про те, як ненависть, огида і жаль до ката змінюються в душі пересічного міщанина, борючись за право панувати, але жодне з них не могло переважити двох інших. Здавалося, чим завинив цей чоловік, що обдаровував смертю? Адже ж не він установлював закони, не він засуджував до страти, не він демонстрував жорстокість, а деколи й несправедливість, бо був тільки безвольним виконавцем чужої волі, звичайною лялькою на мотузках. А проте ніхто не бажав зустрітися з ним на вузенькій вуличці, не хотів би його знати, помічати поза його роботою, не хотів би його згадувати. Проте Лукаш не відчував до Каспера ані ненависті, ані огиди, хіба, може, трохи жалю, що мусить цей чоловік жити відлюдьком, маючи проте людське серце. Ось раптом він перейнявся загибеллю повії. Випадок і справді неординарний, але цим мав би більше перейнятися магістрат, однак там хтось вирішив інакше. І можна лише здогадуватися чому.

— Пане дохтір! Ви в себе? — почувся знайомий голос Петруня, що був одним із львівських сміттярів. А за мить він уже заходив до аптеки, покректуючи.

— Що з вами? — запитав Лукаш.

— Спину ломить. Маєте якоїсь мазюки?

— Маю. Сядьте вигідно на лаві, заки приготую.

Тут аптекареві спало на думку, що може вивідати дещо в Петруня, адже ті, що бенкетували в лісі, належали до патриціїв міста і жили на Ринку та прилеглих вулицях, які й обслуговував Петруньо. В одному з помешкань лежав хтось із прикрою раною, а отже, мусили бути скривавлені шмати.

— Як вам ведеться, Петруню? — запитав Лукаш, розмішуючи складники лікувальної мазі. — Сміття вам ще не набридло?

— Е-е, де там! Сміття то є цілий світ. Жиби ви знали, пане дохтір, сміття поділяється на літнє й зимове. Влітку сміття легше, але має багатший букет запахів, повно гнилі — різних лушпайок, стручків, розлізлої городини. Зимове тяжче, бо більшу частину його складає жужіль із п’єца і зола. Я знаю про кожну господиню не тільки те, що вона готувала на обід і на вечерю, але й те, як готувала. Приміром пані Коляндра варити не вміє. Що з тої мазурки візьмеш? У її смітті всі лушпайки грубі, вона ніколи не вгадає, кілько її родина потребує, і тому викидає багато зогнилої ярини. Я завше знаю, хто зупи варить на реберцях, а хто пісні. Я знаю, коли Філюсь Бубела прийшов додому п’яний, бо тоді у смітті повно черепків битого начиння впереміж із жіночим волоссям. Я знаю про всіх усе, що ся робе не тілько в кухні, а й у покоях, а про мене не знає ніхто нічого. Бо я тінь. Я під’їжджаю до кожної кам’яниці зі своїм візочком, заходжу, беру цебер чи кошик, висипаю, заношу порожній назад і фалюю далі. Я йду і милуюся світом, бо він прекрасний, я не бачу сміття, не бачу бруду і кізяків, я не бачу калюж, я бачу сонячну або дощову днину, котрі мені приносять однакову радість. Я бачу лише те, що красиве. А красу, я вам скажу, можна знайти навіть у лайні. Я забираю сміття, але несу в собі сонце. Мені подобається теревенити, коли господиня, скажімо, ще не готова й заґуздралася. То нічого, я можу зачекати, бо дуже люблю перекинутися кількома простими словами, сказати що-небудь бадьоре про погоду, або щось приємне про запахи з кухні, або похвалити мікруса, що повзає підлогою. І не треба, аби мені хтось відповідав. Мені всього лише треба заповнити пустку між вітанням і прощанням, бо мене вона завше гнітила. А в пурєдних панів на свята мені завше давали випити, і якщо вони мешкали в партері, то я в такі дні пам’ятав, що мушу забрати сміття з верхніх поверхів, заки вп’юся на першому.

Він хитро прискалив око, і аптекар, вловивши натяк, налив у келишок цитринової настоянки та подав Петруньові. Сміттяр розплився в широкій вдячній усмішці і, пригубивши трунок та трішки поплямкавши, продовжив:

— Не раз уявляв, як би то без мене було. Без сміттяра. Воно б затопило дім. Завелися б щурі. Я, знаєте, гордий за свою роботу. Але про ту мою гордість не знає ніхто ані-ані. Я вже щасливий, коли хтось спиниться і скаже: «Боже помагай» чи спитає: «Не важко?», а я завше відповідаю весело: «Впораємось». Завше о тій самій порі йду на вечерю до шинку «Під П’яним Турком». Я там знаю усіх. Але мене знають не всі, тому на мої привітні кивання головою та усмішки ніхто не звертає уваги. Але то мене не хвилює. Я однаково задоволений, що можу отак зайти кудись, де мені затишно, і чутися, як вдома. Бо я тінь.

— Ви не помітили в суботу чогось незвичного у смітті?

— Що ви маєте на увазі? — Петруньо відразу пожвавився. — Мертве немовля? Капшук з дукатами? Здохлий кіт? Вибита щелепа? Кроляча голова?

— Ні, мене цікавлять які-небудь шмати з кров’ю. Може, й одяг закривавлений.

— О-о, вам неймовірно пофортунило, що ви натрапили на мене. Але тільки між нами. Бо я, бачите, тоті скривавлені і розпороті штани залишив собі разом із панчохами. Моя Міля обіцяла їх злагодити. А що?

— А чи пам’ятаєте, з якого дому вони походять?

— Ясна річ. З кам’яниці «Під Грифоном», але не можу сказати, з якого помешкання, бо мішок зі сміттям уже на мене чекав під брамою. Але я маю таку звичку, яка мені передалася ще від діда-прадіда, що такво одним оком зазираю в те, що маю викинути. Бо я, знаєте, господарський хлоп. Я завше знайду щось, що ще може послужити такому, як я. Нє, я не з бридливих. І гребінець без кількох зубчиків мене не відверне від себе, бо я ще ним можу свого песика розчесати. Або, здавалося б, така дрібниця — скельце. Ну, кому воно може придатися? Властиво, кавальчик скельця. Але я і його підберу, а потім, як мені треба, то тим скельцем дуже добре шкрабати нігті після того, як їх зрізано ножиком. Аби стали гладенькі. Або п’ятку. Нє, я вам скажу так: непотребу не існує. Я міг би для будь-якої викинутої речі знайти застосунок. Але моїх рук не вистачає… А знаєте, я вам недарма сказав про мертве немовля, бо таки так — мав я і сесю пригоду. Правда, капшука з дукатами мені Господь ще жодного разу не післав. Здохлого кота — так, а капшука — ні. Але я терплячий і знаю, що коли-небудь Господь винагородить мене за все. А що — вже та мазюка готова?

Лукаш вручив сміттяреві мазь, а коли той хотів платити, сказав:

— Ви мені нічого не винні, я почув багато цікавого. І то я вам винен. Бо попрошу вас про одну послугу.

Розділ 14. ГОЛОВАЧ

Обідньої пори за неймовірної спеки торохтіла городоцькою дорогою на Львів самотня карета в супроводі охорони з двох озброєних вершників. Четвіркою гнідих лошаків керував сонний і розімлілий від сонця візник у солом’яному брилі, його голова із заплющеними очима то безвільно метлялася, то рвучко сіпалася догори, струшуючи рясний пилок сну, але тільки для того, аби знову опасти на груди і безтурботно посвистувати гачкуватим носом. У кареті дрімав львівський лавник Базилій Конопка, чий носюра, несвідомо для господаря, дуже хутко зіспівався з візниковим, і небавом цей зворушливий дивоспів заглушив навіть порипування коліс.

Раптом коні стали на місці і зафоркали. Візник смикнув голову догори, протер очі на імлистий гойдливий світ і пополотнів: впоперек лісового шляху побачив повалену грабину, а за нею двох молодців з нарихтованими пістолями та мушкетами. Їхні мордяки не викликали жодної довіри. Візник озирнувся на драгунів, але ті сиділи на конях непорушно під прицілом мушкетів ще двох розбишак. П’ятий опришок з мечем у правиці підійшов до карети і скомандував вилізати. То був високий стрункий чолов’яга зі закрученими догори вусами і довгим чорним волоссям, заплетеним у дві кіски, як у лемків. Візник слухняно спустився з козел і зайняв скулено-покірну поставу, а з віконця карети висунулася перелякана парсуна пана Базилія, рясно-рясно закліпала посоловілими очима, шморгнула носом і проплямкала:

— М-м-м… е-е-е… з ким маю честь?

Одначе опришок не збирався дотримуватися приписів ґречності, бо шарпнув дверцята і гаркнув:

— Вилазь, чортова Конопко!

Пан Базилій відчув, як його серце провалюється кудись туди, де ще годину тому упокоїлася печена індичка з кількома кухлями пива, і, бачачи, що з ним не жартують, закректав та засопів, вилізаючи з карети. Він уже здогадався, що потрапив у руки Головача. Уже понад рік Львів повнився чутками про цього грізного розбійника, що зачаївся в лісах і грабував подорожніх. Бачили його, щоправда, на різних шляхах, а тому важко було визначити, де він оселився, щоб влаштувати на нього пастку. Про Головача відомо було небагато. Начебто він найнявся до війська, служив драгуном і навіть брав кілька разів участь у битвах, але що терпіти не міг жодних верховод над собою, то незабаром дав драла. Майже місяць тинявся без діла, а як гроші скінчилися, зібрав коло себе ще кількох дезертирів і в лісовій печері звив затишне кубельце. Чи то купецькі мажі, чи то самотні вершники й подорожні — всі вони ставали легкою здобиччю Головача. Найбільше йому фортунило в дні ярмарків. Сам отаман, перевдягнувшись то однооким жебраком, то колишнім вояком з дерев’яною ногою, то селянином з мішком, в якому кувікало порося чи ґелґала гуска, з’являвся у різних місцях і розвідував, де б то і чим можна поживитися.

— До Львова, ваша милість? — запитав розбійник.

Пан Базилій кивнув і спробував навіть ввічливо всміхнутися.

— Парить, ге? — тицьнув пальцем у небо. — До вечора, диви, й злива буде.

— Гм, — стенув плечима розбійник. — Це вже як буде. А ви нам вділіть грошенят для початку.

— Яких іще грошенят? — заметушився лавник. — Та бійтеся Бога! Нема в мене грошенят. Звідки?

— Ну, як нема, то вже й не буде, — буркнув розбійник і, витягнувши з карети скриньку, подався до своїх товаришів.

— Що ви робите?! — закричав пан Базилій. — Це ж магістратські гроші. Вам за те голів не зносити!

— Пантруйте краще свою, а до наших вам зась, — відгукнувся розбійник, а за мить усі п’ятеро щезли в гущавині.

Можна лише уявити, який переполох зчинився в Ратуші з появою пана Конопки — досі напади розбійників не увінчувалися таким коштовним грабунком, та й не дивно, бо зараз їм у руки потрапили всі гроші, що їх пан Конопка заробив, продавши двадцять хур збіжжя у Кракові. Хури, візники й драгуни були магістратські, а отже й частина грошей теж належала місту. Війт не на жарт розхвилювався і збештав Конопку, що той рвонув уперед, а не вертався разом з хурами. Дарма, що приїхав би на кілька днів пізніше, зате гроші були б цілими, бо ж хурмани усі при зброї, могли дати відсіч.

Того ж таки дня помчав на місце грабунку загін драгунів, але повернувся з нічим. І ще не раз, і не два виряджали військо на лови одчайдуха Головача, та все намарно, бо виходив він на розбій не часто. Головач цілком слушно вважав, що не можна бути захланним і краще пограбувати одного багатія, аніж десятьох бідолах, а коли траплялося так, що грабуючи когось, знаходив у нього геть смішну поживу, то не тільки нічого не брав, а ще й вибачався і вручав кілька дукатів за турбацію. Це вже Головач робив з таємною думкою, що рознесуть про нього славу, як про щедрого і справедливого захисника народу. Але все зіпсував один жорстокий вчинок.

Якось зі шляху зник місцевий дідич разом зі слугою. Перед тим цей дідич мав необережність нахвалятися на ярмарку, що Головач служив у нього на конюшні і не раз діставав батогів за лінивство, а тому в Головача є тепер лише один вихід: прийти до нього, покаятися і просити милосердя. А як ні, то він, себто дідич, піде до лісу з тим самим батогом, який уже розбійникові знайомий, та відшмагає його, як колись у старі добрі часи. А на запитання, як же виглядає цей страшний розбійник, дідич описав його, як гидку почвару з перекривленим писком, який йому кобила копитом підправила, і одним вухом, бо друге йому жеребець відгриз.

Усіх ця історія дуже розвеселила, а що пішла вона з вуст у вуста, обростаючи фантазійними подробицями, то докотилася і до самого Головача та допекла йому не на жарт, так що він заприсягся помститися дідичу. Така нагода трапилася, коли всі надовколишні пани разом зі своїми дружинами та дітьми вирушали до Львова на ярмарок. Коли карета дідича виїхала на гостинець, раптом дорогу їй перепинив сам ватаг розбійників, упав на коліна, заламав руки і став просити милосердя та ласки. Дідич спочатку з недовірою і острахом дивився на цю комедію, але, роззирнувшись та не помітивши більше нікого, набурмосився, як индик, і слухав далі уже з неабиякою пихою. Тимчасом Головач наблизився до карети і повідомив, що хоче передати дідичу увесь свій скарб, бо воліє піти в монастир і відмолювати свої гріхи. Очі в дідича загорілися.

Головач сказав, що йдеться про цілу скриню, яку він сам не подвигає, а що він оце днями розігнав усю свою розбійницьку зграю, то просить, аби дідич пішов з ним, прихопивши свого слугу, та й разом би її доволокли. Це недалеко, зовсім близько в хатці. Туди якраз, мовляв, прийшла його мама, яка власне була на тім ярмарку, і переконала, що зробити треба саме так, і тоді не тільки дідич, а, може, і сам Господь змилуються над ним, як колись змилувалися над розбійником Мадеєм[11]. Пані дідичева і дідичівна намагалися спинити його, але захланність взяла гору. Задля безпеки дідич запхав за пояс два пістолі, дав мушкета слузі, й подалися вони у ліс за розбійником. Недалеко й зайшли, як на галявині справді побачили стару похилу хатину під соломою. Головач зайшов до хати і виволік скриню на подвір’я. Видно було, що вона доволі важка. І коли дідич нахилився до скрині, аби подивитися, що там за скарби на нього чекають, Головач висмикнув з кущів меч і блискавичним ударом відрубав йому голову. Слуга не встиг націлити мушкета, як і його голова злетіла з пліч. Потім розбійник наказав своїм закопати обидва тіла.

Насправді то було перше його вбивство, бо прізвисько Головач він дістав, ще коли перебував у війську. Цей жорстокий вчинок ватага налякав декого з його зграї, і врешті один із опришків утік до Львова, прийшов до лавників і розповів про те, куди подівся дідич і де він закопаний. Також зрадив те місце, де розбійники влаштували своє кубло. Того ж таки дня драгуни помчали на лови, але Головач після втечі побратима уже не мав сумнівів, що треба чекати гостей, а тому звелів хутенько все з печери перенести в інше місце, а на верхах та деревах виставити варту. Так що військо застало в печері лише купи сіна і старі лахи.

Після цього розбійники знайшли іншу криївку — перейшли до печер у Стільську і заховалися у підніжжі стрімкої скелі. Їхній схрон був оточений ровом і гостроколом, до того ж було викопано підземний хід, що вів у глибину лісу. Усе це ховалося за густими хащами. Сама печера заросла плющем, так що входу до неї і видно не було. На скелі постійно стояли чати. Та все ж Головач не був задоволений з нового схрону, і увагу його привернув старий запущений замок, у якому жила вдова колись маєтного дідича, який протринькав своє багатство в карти. Замок мав грубі мури, міцні вежі, а довкола багнистий рів. Також ходила чутка, що там були ще й просторі підземелля. Вдова доживала віку, не маючи куди подітися, і якби хтось викупив замок, то радо б його покинула, щоб не мешкати у цій глушині. Тому вона щиро втішилася, коли її старий маршалок повідомив, що прибув у кареті гість. Небавом пристойно вбраний панок уже цілував суху зморщену руку господині і говорив, що цікавиться замком. Господиня поводила його різними закутками, навіть підземелля показала і несміливим голосом назвала ціну, гість сказав, що мусить подумати. На тому вони розпрощалися.

Зайве казати, що то був Головач. За кілька днів його хлопці проникли в замок, саме в ту частину, де ніхто не жив, і почали страшити. Нічні завивання, стогони, брязкання ланцюгів тепер звучали щоночі, зблискували якісь вогники, запах сірки наповнював кімнати, час від часу з’являлися привиди в білих хламидах і ридали. Перед тим і раніше у замку було неспокійно: ухкали сови, човплися кажани й голуби, завше щось тріщало, обвалювався тиньк, гупала стара цегла, стріляли дошки на підлозі, траскали віконниці й скрипіли дерева. Так що коли до цієї какофонії додався ще й новий супровід, вдова місця собі не знаходила і переселилася у господарську прибудову. Коли ж вона заходила до замкової книгозбірні, то заставала там розгардіяш і сліди крові. За короткий час удова була доведена до краю, в розпачі вона покинула замок разом із челяддю, переїхавши до родини, а на брамі почепила замок. Головач тільки того й чекав і відразу ж оселився там разом зі своїми хлопцями.

Чутки про страхи в замку швидко розтеклися усією околицею, надто, що розбійницькі агенти щедро їх підсичували. Відтак уже до замку навіть удень ніхто не ризикував наближатися, і хоч в околицях буяла соковита густа трава, пастушки воліли худоби сюди не заганяти. А розбійники ще й подбали про те, аби кожного, хто б ненароком сюди заблукав, чекала яка-небудь несподіванка — то череп людський раптом викотиться, то ведмідь зареве, то зашипить щось у кущах і завиє. Були випадки, що дехто й пропадав безвісти, наблизившись до замку.

Замок відтепер був надійно захищений, головна брама зачинена, а розбійники для своїх потреб використовували лише маленьку фірточку, закриту від людського ока хащами дикого винограду. Час від часу вони влаштовували засідки на різних шляхах, а сам Головач, перевдягнувшись у пристойне шляхетське вбрання полюбляв бувати у Львові на бенкетах та на різних забавах, де завиграшки крутив голови юним панянкам, вдаючи зацного лицаря, який громив турків і татар.

Але одного дня трапилася прикра для розбійників пригода. Саме на ту пору зупинився неподалік далекий родич покійного дідича, власника замку, офіцер гусарів Кордоба разом зі своїм полком. Ото він, заслухавшись у шинку страхітливих історій про духів, загорівся перевірити, чи так воно, бо, будучи битим жаком, віри в страхи не йняв і, прихопивши свого джуру, такого самого шибайголову, як і сам, вирушив до замку. Вони сміливо підійшли до брами, збили замок і ступили на подвір’я, але враз навперейми їм вискочив ведмідь. Офіцер, не зволікаючи, вистрелив з пістоля, ведмідь заревів і повалився на землю. Коли ж вони увійшли в замок, їх чекало ще цікавіше видовище. Якісь почвари раптом виростали й маліли на очах, по землі звивалися змії, зі стін звисало густе павутиння, а в павутинні виднілися чиїсь висохлі руки, страшні павуки з палаючими очима тримали в лапах людські кістки. Джура зненацька наступив ногою на одну зі зміюк, підняв її, і з’ясувалося, що виготовили її зі шмаття, крізь яке була протягнута пружина.

Розбійники старалися, як могли, щоб відлякати непроханих гостей, але скоро побачили, що ради не дадуть. Їх можна було б, щоправда, застрелити, але про полк гусарів розбійники вже чули, тому на такий рішучий крок не відважилися. Тоді Головач не вигадав нічого мудрішого, як у своєму шляхетському одязі зі шпагою в руці у супроводі слуги зненацька з’явитися перед гостями, мовби він теж випадково сюди щойно заблукав. При цьому він аж скрикнув від несподіванки і так щиро зобразив своє здивування, заставши тут живу душу, що офіцер навіть не засумнівався. Ба більше — Головач вдав, що дуже наляканий, і страх цей передався також офіцерові, коли він побачив, як раптом усі зміі та павуки позникали. Головач тим часом розповів, що, заходячи в браму, наштовхнувся на ведмедя, і коли націлився в нього з пістоля, голос згори гукнув йому: «Вже один зухвалець стріляв у мене! Якщо тобі життя дороге, не смій робити це вдруге!»

Усі четверо вийшли на подвір’я, бо офіцер забажав пересвідчитися, що його постріл не дав жодного результату. І справді той самий ведмідь зірвався на ноги і, страшно ревучи, сховався у вежі. Правда, у шкурі ведмедя ховався інший розбійник, бо той перший лежав поранений. Поволі довкілля заволокли сутінки, Головач з офіцером покинули замок і вийшли на дорогу. Там розбійника чекала карета. Головач запропонував підвезти офіцера до шинку, де той зупинився, але в дорозі вони так розбалакалися, що вирішили ще трохи поспілкуватися і зайти на вино. У шинку на офіцера з нетерпінням уже чекали і з захопленням вислухали його пригоди. Головач не забував підкидати свої зауваги, які мали стверджувати присутність духів у замку. Офіцер висловлював сумніви і демонстрував шматок шматяної змії. Однак слухачі не дуже йому вірили, надто, що серед відвідувачів шинку були й перевдягнені за лісорубів розбійники, вони якраз найбільше й гулюкали на офіцера. Врешті Головач і офіцер повечеряли, видудливши глечик вина, і розпрощалися. А вранці всі постояльці були ще більш нажахані, коли побачили, що той шмат змії перетворився на цурпалок трухлявого дерева. Тепер уже ні в кого сумнівів не було, що замок потрапив у лабета духів.

Однак над замком збиралися хмари. Якось у сутичці з вояками одного розбійника було поранено, а сліди крові привели до околиць замку. Отже, розбійники були десь неподалік. Дехто також чув іржання коней, і воно зовсім не скидалося на іржання коней з тамтого світу. А там уже й удова набралася духу і звернулася до війська по допомогу. Незабаром загін з пів сотнею вояків на чолі з офіцером Кордобою підступив до замку. Головач довідався про це, але не настільки вчасно, аби розбійники встигнули покинути сховок, єдине що їм вдалося — це перенести всі скарби до найвіддаленіших льохів. Розбійники озброїлися і вирішили боронитися до останку. Цього разу жодні страхи на прибульців не чекали, їх зустріла мертва тиша. Офіцер наказав зайняти стійку біля брами і фіртки, також розставив вершників довкола замку, а сам з рештою вояків спробував проникнути в льохи, але перша атака не вдалася, густий вогонь з мушкетів відігнав нападників.

Офіцер наказав зібрати мішки з зерном з комор і, забарикадувавшись, вояки почали обстрілювати вікна льохів. Після трьох годин упертого бою постріли з боку розбійників втихли. Вояки кинулися всередину, але не застали там жодної живої душі. Однак усі розуміли, що розбійники не могли так просто зникнути, адже щойно тільки відстрілювалися. Вояки обшукали весь замок і сад, прикладали навіть вуха до землі, щоб упіймати бодай якийсь звук, але все намарно. Тоді офіцер знову спустився у льох і уважно роззирнувся. Долівка була твердо вибита глиною, стіни густо укріплені міцними брусками чи то щоб запобігти осіданню муру, чи то щоб заглушити звуки. Офіцер звелів повиривати з землі всі ті бруски, і незабаром з’ясувалося, що шість брусків були обрізані при самій землі і лише приставлені до муру. Коли їх прибрали, то побачили вхід до підземелля, присипаний землею.

Головач і справді скористався цим ходом і опинився в іншому льоху, який містився уже за межами замку, але це мало що дало, бо всюди стояла варта, і непомітно вислизнути не було жодної змоги. Довелося завалити вхід до цього останнього схрону землею і камінням. Біля самого входу вони поставили бубон, а на ньому склянку води і полягали спати. За здриганням води і за звуками бубна могли орієнтуватися, наскільки далеко від них робітники, що розкопували схрон. Щораз вище плюскотіла вода у склянці, щоразу гучніше озивався бубон. Головач вирішив дочекатися, заки смеркне, і тоді пробиватися через оточення, при чому кожен мав би собі радити, як міг, і відповідно забрати з собою лише стільки, скільки зможе винести.

Вхід до своєї схованки з льоху вони завалили остаточно, а вихід вів під коріння старого розлогого дуба. Крізь те коріння сочилося благеньке світло, і коли воно потьмяніло і стало темно, розбійники почали вилазити. Вояки, втомлені цілоденними пошуками і чатами, розійшлися, і лише кілька їх стояло на варті. Розбійники швидко їх побили і зникли в гущині лісу. Офіцер з вояками прибув запізно, щоб переслідувати. Зате пофортунило загону драгунів, який відправили на підмогу зі Львова. Їм попали в руки двоє розбійників, яких відразу відправили до міста.

Розділ 15. КОНИК

— Я скучила за моїм коником, — сказала Рута одного ранку.

— Де він?

— Лишився біля хати.

— Його могли вже забрати.

— Він не дасться нікому. Він мене буде чекати. Можна мені поїхати за ним?

Вона подивилася на Каспера таким благальним поглядом, що він не міг відмовити.

— Поїдемо разом. Зараз запряжу бричку.

Вони виїхали за мури міста. У небі дзвеніли жайворонки, а в повітрі пахло медом. Рута подумала, що могла б і втекти, сісти на коня та рвонути учвал, а кат би її на своїх запряжних вороних ніколи б не догнав. Але ні, не втече, бо нема куди.

— Ви ніколи не змиритеся зі мною, — промовив Каспер якомога байдужішим голосом і, не чекаючи відповіді, продовжив: — Я для вас щось трефне. І це мені дивно, бо ви така ж сама, як і я — відкинута громадою. І мені чомусь гадалося, що ви відчуватимете вдячність за те, що я врятував вас. Чомусь я так думав.

— Я відчуваю вдячність, — промовила сухо Рута. — Але тільки вдячність і більше нічого.

— Мабуть, я не зможу зробити вас щасливою.

— Я не є нещасна. І я не готова бути щасливою.

Каспер засміявся. Йому не хотілося зрадити ані іскорки своїх почуттів.

— Авжеж, — він ковтнув вітерець, який віяв йому просто в обличчя, — яз дитинства живу, затрасканий кров’ю. Моя мати була душогубкою — втопила немовля… себто мене. Але я вижив, бо мусив вижити. Її засудили до страти і теж утопили. І втопив її мій тато. Як з’ясувалося, не мій рідний. А мій рідний, можливо, ще й досі живе тут у Львові. Я б дуже хотів його відшукати і подивитися йому в очі. Або взяти попід руку і запровадити під пранґер. І постояти під ним, під випростаним мечем. Лише постояти і все. Бо ж то через нього загинула моя матір. А міг загинути і я. Я став тим, ким є. Бо ким би я міг ще стати, як не катом?

— Ви могли покинути все і податися куди-інде.

— Міг? Можливо. Але ким би я був? Ніким. Я міг би найнятися якимось підмайстром, тесати, стругати, чи до коваля… Але то тяжкий шмат хліба. Я б ціле життя змагався з лихою долею. Тим часом мій батько не перепрацьовувався.

— Отже, ви любите свою роботу?

— Чи люблю? Можливо. Я однаково не вмію робити нічого іншого, окрім страчувати і катувати. Мені здається, я роблю корисну справу — знищую всілякий непотріб.

— Такий, як я?

— Але ж це не я судив вас. Не я визнав чарівницею.

— Дам вам одну пораду. Другий раз, як будете випробовувати чарівниць водою, поскидайте з них спідниці, окрім сорочки. Тоді побачите дивну річ: жодна не втримається на воді.

Каспер зиркнув на Руту з недовірою.

— Ви не жартуєте?

— Звісно ж, ні. Коли багато спідниць, вони надуваються повітрям і не дають потонути. Тепер пригадайте, скільки невинних жінок ви відправили на той світ.

Каспер похитав головою. Авжеж, було таке й не раз.

— Мушу то перевірити.

— А то ж як?

— Позичу у вас спідниці і скочу до Полтви.

Каспер думав, що дівчина бодай зараз розсміється, але вона всміхнулася безгучно лише самими вустами, а за мить біля вуст її повечоріло. Примарна надія на те, що крига між ними розтане, зникла, і Каспер замовк.

Вони їхали битим путівцем, липи обабіч дороги ховали в кишенях зелених плащів медову молитву любові, розсіваючи над головами хапливе дзумріння бджіл. Далі дорога вела через квітучий луг, зграї метеликів, бабок, стрикоників і розмаїтих кузьок зривалися вгору з-під копит, щоб за хвилю опасти деінде в саму гущу трави і продовжувати цвіркотіти, дзижчати і сюрчати. Запахло чебрецем. З густої трави злітали з фуркотом перепілки, час від часу вистрибували зайці і знову зникали. Густа висока трава скидалася на зелене море з хвилями, що бігли до обрію, де юрмилися хмари, мов прочани.

— Зупиніться, — попрохала Рута.

Каспер послухався і терпляче дивився, як вона радісно вбирає красу лугів і річечки, що хлюпотіла неподалік. Це була її улюблена місцина, тут вона шукала зілля й корінці, тут падала у трави і лежала, вдивляючись у небо, а часом заходила у потічок і ловила руками рибу й раків під берегом, а коник ходив за нею услід і метляв хвостом, відганяючи ґедзів. Згадала, як, ловлячи у річечці пічкурів, поранила ногу об пощерблену татарську шаблю, що спочивала в намулі, і кров її попливла за водою довгастими ниточками, вперто не розчиняючись. Кров мала її натуру, не могла пристосуватися.

Каспер здогадувався, що ця місцина для неї чимось дорога, луги належали і до його приваб, як і ліс, інколи він вирушав на лови і шукав якихось гострих відчуттів, переслідуючи оленя чи дикого кабана. У лісі він почувався, як вдома, дикий первісний світ був для нього ріднішим і прихильнішим, ніж світ людей. Він теж міг милуватися травами, квітами і вслухатися у дзижчання комах, але це була його найбільша катівська таємниця, якої він не міг би зрадити нікому. Тому не тримав у хаті ні кота, ні пса, бо знав, що буде їх любити, а любов для ката небезпечна. Як і чиєсь співчуття до нього, то була б найбільша образа побачити на собі чийсь співчуваючий погляд — ні, тільки не це. Але любити жінку — це трохи інакше, це як дихати, її можна любити, не втрачаючи незалежності і не зазіхаючи на її незалежність. Любити її голос, тіло, рухи, запах, доторки, мати змогу обцілувати її всю з ніг до голови, покласти голову на її лоно, засинати і чути її подих. Любити і боятися втратити все це. Але ніколи не виявляти цього страху, тільки жити з ним, тамуючи будь-які його прояви.

Каспер усвідомлював, що поява Рути у його житті — чиста випадковість, яка вилучала можливість вибору, і почуття його опиралися цьому усвідомленню. Дві самотності опинилися поруч, дві спраглі кохання самотності, а однак віддалені одна від одної на нездоланну відстань, бо скільки б Каспер не намагався її скоротити, вона коротшою не ставала, жодне його слово не наближало їх до себе, хоч і не віддаляло. Вони стояли на двох берегах, а між ними пінилася ріка, яку не перейти у брід і не переплисти. Каспер згадав, що Рута могла отак вдивлятися не тільки у щось зриме і мальовниче, а й у невідь-що. Одного вечора, коли туман повільно і лагідно плинув од ріки, пеленав дерева і припадав до вікон, як великий кудлатий пес, Рута стояла на порозі і всотувала його у свої задивовані очі. Прохолода вечора огортала її і відганяла смуток. Кат виріс за її спиною, кашлянув, аби не сполохати, і сказав:

— Холодно, ідіть до хати.

— Ні, не холодно. Якраз добре.

— Туман, — проказав він, — такий густий. У що ви вдивляєтеся, коли нічого не видно?

— Я люблю туман.

— Як можна любити туман?

— Коли він отак куйовдиться і піниться, можна безконечно вдивлятися в нього і відгадувати якісь образи.

Каспер спробував щось розгледіти у густому молоці, але не побачив нічого вартого уваги, однак вирішив не сперечатися, тихо відступив назад, і чи то почулося йому, чи справді її вуста промовили дивні слова: «Поміж мною і мною ти проростаєш травою», він хотів було перепитати, але не зважився, сів біля коминка і підкинув поліно. Йому більше подобалося дивитися на вогонь, на полум’яні язики, які так звабно витанцьовують на дереві, демонструючи мерехтливі таємничі фігури, а ще на іскри, які стрибають на кожному поліні, яке догоріло, і цей танець іскор бував неабияк захопливим, кат наливав собі меду і, потихеньку цмулячи, поринав у марева. І знову якісь слова з невідомих вуст навідалися до нього: «В твоєму обличчі квіти зів’ялі, поля зчорнілі, озера висохлі, у сни твої пастухи незнайомі кіз заганяють»… Хто це нашіптував і кому? Його долала дрімота. То була ніч, створена для того, щоб поділити її на двох, мов скибку хліба, і щоб любити, навіть коли тіло тілу каже «ні». Вогонь погоджувався з ним і намагався не шуміти. А свічка згасла зо страху, що згасне…

— Чуєте? — запитала Рута. — Чуєте цей спів трави, квітів, яворів, річки? Бачите, як дрижить і виграє повітря над лугом? Як яріє сонце? Як п’янить усе довкола?

Авжеж, він усе це чув і відчував так само, як і вона, але мовчав. Рута подивилася на нього і сухо проказала:

— Цього всього я не маю у місті. Обіцяйте, що будете відпускати мене.

— На коні?

— Так.

— Ви ж тоді втечете.

— Я й так утекла. Невже ви не помітили? Я не була й дня біля вас. Я була тут. Увесь час тут. А там, біля вас, була лише моя тінь — холодна і неприступна. Але я обіцяю вам, що та моя тінь не втече від вас. Вона буде вам покірна в усьому. Окрім одного — вона не буде належати вам. І якщо ви її проженете, я буду вам вдячна ще більше.

— Час лікує і не такі бздури, — буркнув Каспер, тамуючи образу і намагаючись не зрадити своїх почуттів.

Бричка рушила. Їхали вони мовчки. Врешті Каспер промовив:

— Я не буду вам боронити їздити на прогулянку. Але я не можу вбити у собі надію на те, що щось таки може змінитися. Це те, чим буду собі жити. Така, знаєте, маленька омана. Але вона мене буде зогрівати. Цього ні ви, ні ваша тінь мені не заборонять.

— Ні, — погодилася вона, раптом вирішивши його заспокоїти, і погляд її потеплів.

Вони ще проїхали трохи уздовж потоку, і бричка зупинилася біля Рутиної хати. Зсередини чулися збуджені голоси, що скидалися на сварку. Хто б то міг бути? Кат витяг з-під бамбетля дубця, підійшов до дверей і прислухався. Сварка втихла, а з хати вискочили два збійці, волочачи награбоване, угледівши незнайомця, кинули все те з рук і вихопили шаблі. Та розмахнутися їм кат не дав, блискавично вгрів одного й другого по голові, аж носами зарили в землю. Тоді витяг з кишені мотузку, зв’язав їм руки і наказав лежати. Рута винесла з хати все, що могло їм згодитися, а Каспер усе те разом із награбованим поклав на бричку. Рута витягла з печі також папери, які знайшла у вбитого лицаря, і сховала за пазуху. Потім вона пішла у садок і покликала коника. Кат із подивом побачив, як той вибіг з-за кущів, радісно підкидаючи ноги, і став лизати дівчині шию. Копняками кат підняв збійців на ноги, прив’язав їх до брички, і вони рушили назад.

— Навіщо вони вам? — поцікавилася Рута. — Чи не досить дістали?

— То мій зарібок. За розбишацтво чекає їх кара смерті. За кожного дістану по золотому. Нема чого таких жаліти. Вони нічим іншим займатися ніколи не будуть. Якби я з ними не ізвладав, то вони б залюбки мене порубали, а вас забрали б і продали татарам.

Коли вони під’їхали до в’язниці, їх обступила купа роззяв. Одні розглядали Руту, інші — розбишак. Заки Каспер відводив їх у льох, хтось навіть пробував пожартувати:

— А що, панянко, як вам було під катом?

Юрба розсміялася. Другий бовкнув:

— Ади яка сидить поважна! Гейби пані графиня!

— Цить-но, а то бач, які в неї вони! Ше тя перетворит на жабу, і будеш у Полтві кумкати.

Рута сиділа мовчки і не звертала уваги на глузи. У цю хвилю надійшов Лукаш і, побачивши таку сцену, гаркнув:

— Ану геть мені! Розходьтеся! Чого повитріщували баньки?

Юрба неохоче почала розповзатися, а хто не дуже квапився, того Лукаш попхав штурханцями, ніхто опору не чинив, бо нікому не хотілося сваритися з лікарем, кожен коли-небудь міг потрапити йому в руки, а про аптекаря була чутка, що він не дере зайвих грошей.

— Не ображайтесь на них, — звернувся він до Рути. — Ви для них екзотика. Єдина чарівниця, якій вдалося вижити.

— Так, я знаю, що вони, воліли б мене бачити в припеченому вигляді. — Вона поглянула на Лукаша і несміливо запитала: — Я ще ніколи не була у вашій аптеці. Чи могла б я коли-небудь навідатися?

— Чого ви питаєте? До мене двері для усіх відчинені.

— Я чула. Але я хотіла б навідатися не як пацієнт, а як… — вона на хвилю завагалась, підбираючи слова.

— Як моя колега? — підхопив Лукащ.

— Ну, не зовсім, — засміялася Рута, — куди мені до вас. Але я знаюся на травах і дуже хотілося б кудись ті знання прилаштувати, а ще й від вас дечого довідатися.

— Жінкам не дозволено займатися медициною.

— Я знаю. Але я відьма — мені можна, — і вона підморгнула заводіяцьки.

Обоє сміялися, коли вийшов з льоху кат.

— О-о, що я бачу! Моя жінка вміє сміятися! З мене, пане доктор, гальба пива. Але де ви з катом будете пили!

— Я йому не жінка, — миттю заперечила Рута.

— О, видите! — кивнув головою у її бік Каспер. — Не дасть збрехати.

— Рута хоче помогти мені в аптеці. Ви не будете проти?

— Та нехай. Баба з воза, коням легше. А то сидить у хаті цілими днями. Може, тепер, як оце її коника ми забрали, трохи розвіється. А як там… — Каспер стишив голос, — з нашою справою?

Лукаш кивнув йому, і вони відійшли набік.

— Трохи посунулося. Той, хто нас цікавить, живе в кам’яниці «Під Грифоном». Сміттяр Петруньо виявив у мішку скривавлені штани і панчохи. Штани були розпороті, вочевидь, то зробили його кумплі, намагаючись зупинити кров.

— О-о, то вже щось. Але там кілька помешкань. А що як того вашого Петруня послати з тим дзиґарком? Хай би попитав, чи хтось його не загубив. Мовляв, знайшов за брамами міста, а що то цінна річ, то мусив хтось поважний згубити.

— Я вже про це думав. Але що як той, хто загубив, здогадується, де саме загубив?

— Якби здогадувався, то поїхав би і перешукав, як то зробив я.

— Але ж ми знаємо, що він зализує рани, — сказав Лукаш. — Може, йому тепер незручно гецкати на коні.

Каспер усміхнувся.

— Та вже ж бо, що незручно. Однак він там був не сам, а з друзями. Міг би тепер когось із них попросити обнишпорити ту халабуду. Принаймні він себе рано чи пізно видасть.

Розділ 16. ЯНГОЛ З КРИЛАМИ

Лукаша покликали до катівні, бо саме привезли двох збуїв з банди Головача. Не далі як вчора виняр розповідав йому, що вночі було знову пограбовано подорожніх, а що вони пробували захищатися, то мало життям не поплатилися.

— Іно смеркне, то за мури міста хоч і не потикайся. А що робити бідним мандрівникам, яких у дорозі застукали сутінки? Ех, дали б мені сотню драгунів, я б тих збуїв переловив і в гарячій смолі втопив.

Лукаш спустився до катівні і побачив обох харцизяк, підвішених на дибі. Каспер діловито чіпляв до їхніх ніг важкенні гирі, від чого їхні тіла видовжувалися, руки в плечах висмикувалися з суглобів, а шкіра напиналася. Обоє стогнали, спливаючи потом, жахливий біль пронизував їхні тіла, але вони мовчали. Каспер запитально глянув на Лукаша й кивнув на додаткові гирі, але аптекар спинив його рукою.

— Чого там панькатися, — сказав Зиморович, — їх і так чекає страта.

— Зараз вони заговорять, — відповів Лукаш. — Від додаткових гир вони можуть втратити свідомість.

— Во-оди, — нарешті пробелькотав один з розбійників.

Каспер хутенько налив з глечика вина і подав. Розбійник пив захланно, щораз гикаючи, вино лилося йому по грудях, стікало по ногах. Другий розбійник жадібно втягував носом запах вина і лише скрипів зубами від безсилля. Він уже розумів, що його товариш здасться першим. І так воно сталося. Розбійник визнав, що належав до банди Головача, хоча перед тим обоє це заперечували, а також повідомив дуже важливу річ: що Головач, перевдягнувшись за шляхтича, інколи наїжджає до Львова і навіть провідує одну молодичку біля Краківської брами. З тією молодичкою у нього є дитина. Ім’я жінки пронизало Лукаша, мов блискавка: Гальшка. Але чи то мусила бути конче та сама Гальшка? Розбійники також назвали справжнє ім’я Головача — Матей Ліґенза.

Зиморович похитав задумливо головою:

— Десь я вже те ім’я чув. Але де?

Лукаш вийшов з катівні і дорогою додому весь час думав про це. Зараз там, біля дому тієї молодиці, буде влаштовано засідку, і, коли розбійник з’явиться, його схоплять. Але що йому до цього? Головач заслужив на страту після стількох злочинів. Але Гальшка? Невже вона? Це було б дивно, бо ж Головач прикидався шляхтичем, то чого мав би вчащати до простої міщанки?

Гальшка поралася на кухні. Пахло свіжоспеченим хлібом. Вона всміхнулася до нього через плече і нахилилася до печі. Лукаш дивився на її стан і плутався у словах, які хотів промовити, але вагався. Жодної певності в тому, що Гальшка є тією самою Гальшкою, в якої дитина з Головачем, не було. Вона казала, що удова, що чоловік загинув на війні. Головач теж був на війні.

Лукаш тихенько вислизнув з хати і зайшов до винарні. Була обідня пора, у винарні було пусто. Пан Прохазка переставляв з місця на місце пляшки, побачивши аптекаря, втішився і побіг зустрічати, на ходу поправляючи шкіряного фартуха.

— Оце, прошу пана дохтіра, щойно зцідив з діжки свіженьке рейнське. Зелене і грає. Налити? Зимне, як цицька столітньої баби.

Лукаш сів за стіл, виняр налив два кухлики і сів навпроти.

— А що там чути? Піймали тих збуїв? Що вони кажуть?

— Дещо розповіли. Але поки що це таємниця. Мусите потерпіти, за кілька днів усе довідаєтеся.

— А-а, ну так, ну так. Хоча ви знаєте — я мур. У вас має бути гостина?

— Звідки вам прийшло?

— Та ж ваша служниця нинька купила у мене штири фляшки кіпрського. То я й подумав. Але файне вино можна й самому випити.

У Лукаша на язиці враз крутнулося питання, як часто вона купує вино, але подумав, що буде виглядати глупо. Натомість запитав, усміхнувшись:

— Так, я люблю попити винце біля коминка. А скажіть мені, як звали того її чоловіка, що загинув на війні?

— А нащо він вам? Та то був ще той шельма! Добре, що його до війська забрали, бо був до бійки дуже ласий. А звали його чи то Матей, чи Мадей…

Лукаш відчув, як шалено забилося його серце, і вихилив одним духом кухлик. Намагаючись не видати свого хвилювання, запитав:

— А прізвище?

— Прізвище я знаю достеменно. А чому? Бо в його покійного батька, бондаря у Малехові, я діжки купував. Але батько й тоді про нього вже давно нічого не знав. Чутка була, що наклав головою на Моравії. Ліґенза його прізвище.

Цю вість Лукаш уже сприйняв спокійніше, будучи внутрішньо до неї готовим.

— А дитина чия?

— Гальшчина? А хто його знає! Дитині, либонь, зо три роки, а її чоловік зник років п’ять тому, як не шість. А що — закрутила вам голову? Вона дівка ладна. Господарна. А дитина… що дитина? Воно ж не винне.

Лукаш попрощався і покинув винарню. Він не знав, що скаже Гальшці і чи скаже взагалі щось. Відчував лише гнів і образу, що його так простацьки підвели під монастир. І навіщо? Якщо Головач її чоловік, то мав би її забезпечити грошима, а натомість вона наймається до нього куховаркою, спить з ним, прибирає. Хіба лише для того, щоб ніхто не здогадався, звідки вона має гроші. Тут згадав, що давно вже помічав на Гальшці доволі коштовні блаватні та єдвабні сукні у квіти й прикраси, яких вона не могла б купити за свої зарібки. Гальшка казала, що то все вона позичає у своєї сестри, котра вийшла заміж за цехмайстра різників. Ще згадав, що вона ніколи не упоминалася про платню, одного разу Лукаш забув їй заплатити, а вона не нагадувала. Сам він згадав лише, коли платив наступного разу. Як для самотньої жінки з дитиною і старою матір’ю це було дивним. Але що ж — так, певно, і мало статися: їхні бурхливі любощі вимагали бурхливого рішенця. Лукаш не був закоханий, але відчував до Гальшки прив’язаність, яка хтозна-скільки ще могла тривати. Йому було з нею затишно, вона його задовольняла у всьому, а найбільше своєю маломовністю. Вона могла мовчати годинами і була завше покірна й тиха, вона й віддавалася мовчки, лише всміхаючись вологими вустами. Вони кохалися без особливої пристрасті, але нічого іншого Лукаш на ту пору й не бажав, відчуваючи непевність у своєму становищі людини з чужим іменем і з чужим маєтком. Здавалося б, ні в кого він його не крав, але жити в личині когось іншого було не просто, а понадто будувати якісь плани.

За кілька днів засідка спрацювала вдало — Головача схопили, коли він провідував свою дружину, і вже того ж дня він сидів у в’язниці і бушував, як навіжений, навіть одірвав від стіни кайдани. Тоді його замкнули в холодному льосі, де він захворів. Лукаша покликали, щоб подивився, чи розбійник не грає вар’ята. Але не грав, бо таки мав гарячку. Сирість і холод льоху могли будь-кого покласти лежма.

— А-а, то ви той самий пан аптекар? — усміхнувся розбійник, мовби надаючи якогось особливого значення цим словам.

Лукаш приклав рурку йому до спини і наказав глибоко дихати. Розбійник закашлявся і знову заговорив:

— Ви навіть не підозрюєте, як я вам вдячний. Той ваш бальзам не одного мого вояка на ноги підняв. Хоча, правда, тепер вони всі в землі. Тілько нас троє зосталося.

Лукаш пополотнів і ледве стримався, щоб не відповісти. Щойно йому відкрилася справжня причина появи Гальшки в аптеці. Недарма вона все так детально розпитувала, до всього принюхувалася, а якось застав її за медичною книжкою. Що саме вона шукала, він не встиг зауважити, бо вона швиденько згорнула її, а потім пояснила, що просто розглядала малюнки. Тепер то вже не було сумніву, що шукала там щось про те, як заліковувати рани. І несподівано йому відразу полегшало, саме з такою розгадкою її вчинку він якраз і міг змиритися, вона була проста й зрозуміла, тут не було жодних підводних течій, це те, що не вражало його.

Зиморович уже його чекав. Лукаш сказав, що розбійник таки хворий, його лихоманить, і якщо не перевести в суху камеру, то буде зле. Суддя потрактував це по-своєму: він вирішив, що авжеж, розбійника негайно переведуть, але треба квапитися з процесом, інакше той чого доброго не доживе до екзекуції.

Лукаш стенув плечима — він свою справу зробив, а що буде далі, його не цікавило. А далі сталося так, що Головача провідало кілька богомільних черничок з метою принести йому духовну потіху. Він їх прийняв так ґречно і тепло, так зворушив їх, що вони опісля рознесли по Львову сльозоточиві розповіді про заблудлу душу, яка гірко кається. Врешті все місто про це загомоніло, і нічого дивного, що навіть у декого почуття милосердя розквітло. До суддів почали приходити ченці та священики, прохаючи дозволу поспілкуватися з розбійником і якнайкраще підготувати його для зустрічі з потойбічним світом, бо, може, якщо він так щиро кається, є надія, що він таки не потрапить до Пекла, а спочатку потрапить у Чистець і скине там з себе всю чорну луску злочинності. Опісля вони захоплено розповідали, як Головач сердечно сповідався у своїх гріхах та що тих гріхів насправді не так багато, а йно оті дві смерті. Всі дуже тішилися, що такий великий збійця і таку велику виказує скруху.

На суді над розбійниками не було де яблуку впасти. Зиморович звелів повідчиняти вікна, аби люди на Ринку могли все гарно чути, і говорив так голосно, що ледь не зірвав голос. Вирок був передбачений наперед, і нікого не здивував — кара мечем наступного дня. Як особливу милість поцікавилися у Головача про його останнє бажання, і виявилося воно цілком звичайним, навіть симпатичним — забажав він тільки повечеряти з тими, з ким у цьому житті стільки грішив, аби упоминок зробити їм і прикладом своїм їхні серця скрутити. Подібні останні бесіди засуджених на ту саму кару траплялися й раніше. Дозволялися вони як акт ласки, певний вид релігійної урочистості. І Головачу теж дозволили це останнє бажання. Гарно скропивши вином свою останню вечерю, розбійники мирно захропіли.

А наступного дня, у день страти, небо ширяло над головою, мов чорний птах, вкриваючи все сірістю і вологістю. Моросив дощ, і вітер цьвохкав батогами над димарями, пригинаючи дими до дахів. Із заміських боліт долинав крик бугая, змушуючи людей від незвички зіщулюватися, бо мало хто знав, що то птах, а не дикий звір чи яке чудисько.

Лукаш порався в аптеці. Перевіривши ліки, особливо ті, що призначалися на рани й застуду, він побачив, що чимало чого зникло, а в пляшці з бальзамом, який він використовував дуже рідко, жовтіла зовсім інша густа рідина. То вже Гальшка доклалася.

Хтось постукав у вікно — доктор Геліас.

— А що? Йдете на страту?

— Йду.

— То ходімо разом. Там мені вигідне місце зайняли, сядете біля мене. Не щодня таких розбишак страчують.

Коли вони наблизилися до Ринку, там уже вирував натовп. Але ближче до Ратуші був вільний прохід, обабіч якого виструнчилися вояки з галябардами. Вони пропустили обох лікарів, щоб ті могли зійти на оглядовий поміст, де сиділи всі магістратські службовці.

Першим мали стратити самого Головача. Його вели закутого в ланцюги, але це не заважало розбійникові ступати гордо і впевнено, так, наче піднімався на трон сам король. Біля помосту процесія зупинилася, бо, перш ніж приречений мав зійти на поміст, треба було його розкувати. Ціпаки запитально поглянули у бік Зиморовича, що сидів поруч з війтом. Видно було, що це питання ще не вирішене. Війт вважав, що ланцюги можна зняти, а суддя перечив, боячись, що розбійник знову щось вчудить. Врешті Зиморович гукнув:

— Слухай, Головаче, звичай і закон кажуть, що маємо зняти з тебе ланцюги, але ти така шельма, що невідомо, що від тебе чекати. Скажи нам, чи ти змирився зі своєю долею і чи згоден прийняти покарання?

Розбійник кивнув з таким виглядом, наче робив усім цим людям послугу. Жоден м’яз на його обличчі при цьому не ворухнувся.

— Знімайте, — махнув рукою суддя.

Розбійник зійшов на поміст уже сам, байдуже глянув на широку колоду з чотирма залізними скобами і, повернувши обличчя до отця Амброзія, поцілував хрест. Каспера збентежила ця дика сміливість і погорда до смерті. Поки отець читав молитви, розбійник дивився кудись понад юрбою, покусуючи довгого вуса і, здавалося, ширяв думками дуже далеко. Уперше кат відчув прихильність до страченця і повагу до його відчайдушності.

Він знав, що Головач насправді не належав до тих розбійників чи опришків, яких оспівував народ, бо не відбирав у багатих і не роздавав бідним, лише інколи дозволяв якийсь вибрик, поведінка його ніколи не була шляхетною. «Мене теж можна було б прозвати Головачем», — гірко усміхнувся кат і, мимоволі звернувши очі у той бік, куди дивився розбійник, усе зрозумів. Головач дивився туди не знічев’я — там позаду натовпу на коні сиділа молода жінка. Вітер куйовдив її довге каштанове волосся, завіваючи аж на обличчя. Каспера вразив її спокій. Нічого незвичного не було в її вигляді. Щоб краще бачити, багато хто сидів на конях або на деревах. Якби не одна відмінність: поруч з нею стояв ще один осідланий кінь, на якому сидів маленький хлопчик, надто маленький, аби самому скакати на коні, тому жінка його притримувала однією рукою. Каспер зиркнув на Головача, але його обличчя й далі було незворушним.

Лукаш помітив погляд ката і теж глянув у той бік. І враз відчув, як стає йому спекотно — він упізнав жінку на коні. Вона прийшла попрощатися і прихопила з собою дитину. Навіщо? Щоб син побачив смерть батька? То була доволі дивна забаганка. Хіба що… Але тут його роздуми перебила несподіванка.

Звідкілясь ізгори оглушливо залунала сурма. Всі задерли голови — на самім вершку Ратуші стояв голий чоловік з білими крилами за спиною і сурмив. Тіло його було подекуди обліплене пір’ям, що при кожному його русі опадало і, вигойдуючись, плавно опускалося на людей. Натовп зашумів і став хреститися: «Янгол святий! Янгол! Страшний суд!» Вояки, що стримували юрбу, зламали стрій, і вмить усе перемішалося. Мабуть, ніхто в цей час не помітив того, що Каспер: Головач зістрибнув з помосту і пірнув у юрбу. Жінка підхопила хлопчика на руки, звільнивши другого жеребця, а за хвилю двоє вершників щезли в глухих безлюдних вуличках. Каспер міг перешкодити втечі, але щось його стримало. Чи не вигляд тієї жінки з дитиною? Йому до болю захотілося, щоб і його хтось отак чекав, хтось коханий, і щоб можна було помчати на конях разом у далеч, туди, де ніхто не знає тебе, де можна загубитися у людському муравлиську. Він задер голову і собі, спостерігаючи за янголом, щоб ніхто не запідозрив його у змові з розбійником.

А янгол посурмив, посурмив і теж раптово зник. І тільки тоді всі побачили, що Головача нема. Рейвах зчинився несамовитий. Одні кричали, що його забрав янгол, інші — що чорт, суддя лаявся і нарікав на війта, котрий дозволив зняти ланцюги, війт кидав прокльони й команди, одні вояки метнулися в Ратушу, інші на конях помчали у всі кінці міста. Даремно суддя і війт з лавниками намагалися зупинити розгардіяш, щоб довідатися, чи нема свідків того дивовижного зникнення, натовп кипів, хрестився і розлазився, мов комашня.

— А ви? Ви щось бачили? — гукав суддя до Каспера, але той замотав головою і розвів руками, даючи зрозуміти, що як і всі дивився на янгола.

Та ось янгола й вивели з Ратуші. Ним виявився юродивий Стах, він щось перелякано белькотів, пригортаючи сурму до грудей. З великими труднощами вдалося витягти з нього, що приходили до нього два янголи у всьому білому і звеліли вилізти на Ратушу та звістувати день Останнього Суду. Вони його уночі тихцем завели в Ратушу, вивели сходами нагору, роздягнули, вимастили лоєм, обсипали пір’ям і почепили крила. Потім вручили сурму і звеліли чекати на знак, та щоб сидів тихо, бо диявол не спить і може перешкодити. А як задніє, він мав, не зводячи очей, дивитися на чорну кам’яницю і, коли з даху її замахають йому білою хустиною, починати сурмити.

Більшість слухачів тієї історії реготала, але ні Зиморовичу, ні війтові було не до сміху.

— Всипте йому, курча, щоб запам’ятав тих янголів, кров би їх залляла! — вилаявся суддя. — Решту розбійників стратити в ланцюгах!

Розділ 17. ПЕРШІ ДВА

Того дня Петруньо впорався завидна, обійшовши свої кам’яниці та позбиравши сміття. Він уже мріяв, як подасться на вечерю до корчми «Під П’яним Турком» і замовить флячки з пивом, а потім прийде додому і скаже жінці: «Що? Знову горох з капустою? Не, ліпше буду голодний». Пан дохтір дав йому десять грошів, цього вистачить на другу гальбу пива і ще лишиться. А ще ж запевне йому дадуть і за того годинника. І, певно, більше, як двадцять грошів. Виглядає, що буде файний день. Але чого його послав пан дохтір саме до тієї кам’яниці, а не до якої іншої? Чи не має то якогось зв’язку з тими скривавленими споднями? Хтозна, чи варто було йому погоджуватися. О-ой, темна справа! Але пан дохтір не дурний хлоп, то би його не послав на щось погане. Він заволік свого возика на подвір’я Ратуші, прикував ланцюжком і посунув до кам’яниці, в партері якої містилася крамниця тканин і блаватів. За лядою стояв пан Міхал Реґула, райця, і відмірював саме на лікті сувій зеленого оксамиту.

Петруньо привітався і, вийнявши годинника, показав крамареві, але той навіть не дав сміттяреві рота розкрити і заторохтів:

— Що? Хочеш продати? Не, я тим не цікавлюся. Хоча чекай, чекай. Десь я то видів! — Він покрутив годинника в руці і повернув назад. — Нє, не згадаю. А де ти його взяв? То коштовна річ… Знайшов? О, то ти чесний хлоп. Можеш ту залишити, я повішу на цьвочку і, може, хто впізнає.

Але Петруньо сказав, що підніметься нагору і ще покаже там. На першому поверсі жили поважні люди — доктор Леон Урбані з дружиною і синами. Над ним жив теж райця, доктор вільних мистецтв і філософії Микола Зіхініус з дружиною, донькою і сином.

Петруньо чемно стукав у двері до кожного з них, показував годинника і пояснював так, як навчив його пан дохтір, що, мовляв, знайшов того годинника при дорозі за мурами. Був увесь в болоті, але він його почистив і, зрозумівши, що то річ коштовна, відразу визначив, що не так багато людей могли б його мати. Ото він тепер і вирішив обійти кілька кам’яниць з поважними людьми та розпитати, може, хто з них і підкаже, чий то годинник. Однак ніхто з мешканців кам’яниці годинника не упізнав, усі лише здивовано стинали плечима. Петруньо засумував, що не вдалося йому того дня заробити ще пару грошів, але вирішив засвітла провідати ще й сусідню кам’яницю. Він і там обійшов усіх господарів, показував годинника, але й тут не повелося. Наступного дня він постановив обійти ще й інші кам’яниці, хоч пан дохтір і не просив цього. Виходячи з брами, побачив пана Реґулу, який зачиняв віконниці на вікнах своєї крамниці.

— А що? І там ніхто не впізнав згуби? А я казав тобі: лиши в мене. Рано чи пізно хтось та зголоситься.

— Добре, так і зроблю. Але спершу мушу порадитися з одним паном.

«Під П’яним Турком» збиралися клієнти високого лету — шевці, різники, дротарі, поворозники, сідельники та інші поважні ремісники. Пили вони теж не якісь там мальвазії чи алікант[12], а переважно пиво або вишнівку, грушівку чи слив’янку, заїдаючи смаженими ковбасами, шкварками, цибулею і хлібом. Та й розваги мали притаманні саме такій публіці — наприклад, змагання на кількість пуків, бажано при цьому мелодійних. Рекорд у двадцять два пука різника Микулки ще нікому не вдалося подолати, хоча легенди доносили неабиякий трафунок столітньої давності, коли стельмах Григораш виконав мелодію сурмача з львівської Ратуші за тридцять чотири пуки. А спроби загасити свічку за один пук інколи завершувалися поважним обсмаленням сідниць, а раз навіть спалахнули штори. Правда, такі забави влаштовували вже в доволі пізній час, і лише вибрана публіка могла за ними спостерігати. Тому шинок «Під П’яним Турком» не втрачав репутацію поважної забігайлівки, бо шкварки стояли на кожному столі, і їх в рахунок не вписували. Такий цімес міг існувати лише завдяки тому, що шинок належав родині різників, які проблем з салом ніколи не мали, бо щодня топили цілу бодню смальцю, заливаючи ним печені ковбаси у глечиках.

Петруньо підсів до своїх колег, таких самих, як він сміттярів, і гукнув дати флячки з пивом та великою байдою житнього хліба. Йому дуже кортіло розповісти про ті скривавлені сподні та й про дзиґарок, але пан дохтір просив тримати писка на прив’язі. Петруньо не дуже тямив, з якої б то причини він мав носити при собі таку цікаву історію, але подумав, що рано чи пізно все з’ясується, і він тоді таки зможе про це розповідати.

Після другої гальби Петруньо вирішив іти додому, колеги його намагалися стримати, спокушаючи третьою гальбою та обіцянкою цікавого видовища, яке мало того вечора відбутися, бо мельник, що мав млин на Сороці, заклався, що впродовж години видудлить десять літрових гальб пива, не встаючи з місця. У це ніхто не міг повірити, аби за четвертою чи п’ятою гальбою хлопа не потягло надвір, тому багато було охочих, що приймали заклад. Але Петруньо відчував утому і бажання пірнути під теплу перину. Та коли товариш зголосився йому виставити третю гальбу, Петруньо таки спокусився на неї. Пиво було темне, міцне й било в голову. Після нього хотілося спати, а язик заплітався. Закусивши хлібом зі шкварками, Петруньо врешті покинув шинок саме, як мельник розпочав з дуже серйозною міною хляти пиво. Більшість із тих, що заклалися, мельника перед тим на живі очі не бачили і, коли до шинку ввалився здоровило з таким животиськом, що в ньому завиграшки ціле порося б умістилося, дехто виразно засумував.

Надворі уже стемніло. Хата сміттяра стояла під самим муром неподалік вежі крамарів. Властиво то не була його хата, він жив у напівпідвалі, який правив водночас за покій і кухню. Петруньо йшов, уважно дивлячись під ноги, щоб не вступити в калабаню чи в яке лайно. Довкола було темно і вітряно, накрапав легенький дощик. Петруньо підняв комір і скулився. Щось хляпнуло позад нього, мовби хто став у калюжу. Потім пролунав приглушений кашель. Сміттяр озирнувся, але темінь була така, що не видно було далі, як на два-три кроки. Озираючись, послизнувся на чомусь м’якому і вилаявся. Голос його відбився від мурів і потонув у шумі вітру. Хтось ішов позаду доволі тихо, але в такій темряві неможливо було скрадатися, бо ноги час від часу потрапляли в калабані або перечіпалися через каміння чи якесь череп’я. Петруньо відступив убік до стіни і вирішив пропустити того, хто йшов позаду, поперед себе. Але ніхто з темряви не вигулькнув. Довкола панувала тиша. Але не довго, бо хтось мовби знову кашлянув. Петруньо не витримав і гукнув у темінь:

— Чого вчепився до мене? Чого хочеш? Ану лишень підступи — я тобі як дам, то дістанеш!

Але ніхто не озвався і не ворухнувся. Мабуть, почулося, подумав сміттяр і рушив далі. Вдалині уже виднілася вежа, на її вершині горів вогник. На душі відразу стало спокійніше, і Петруньо наддав ходи, не звертаючи уваги на калюжі. Раптом почув позад себе чиєсь дихання, озирнувся — темна постать змахнула рукою, щось гостре вбилося йому в груди. Гаряча кров залила його, він хотів скрикнути, але сил забракло, і коли він упав на землю, з рота добулося лише невиразне булькотіння. Темна постать нахилилася над ним, понишпорила в лахах, узяла те, що шукала, і за мить зникла у темряві.

На ранок уже все місто знало про загибель Петруня, і ніхто не міг второпати, яка кому з того вигода. Може, з кимось у шинку зчепився? Але ні, ніхто цього не підтвердив. Лукаш оглянув труп і, не знайшовши при ньому годинника, відразу здогадався, що стало причиною убивства. Міхал Реґула зустрів його настороженим поглядом. Так, він бачив учора ввечері Петруня, бачив і годинника, але не знає, чия то річ. Лукаш помітив, що він хвилюється і нервує, недоговорюючи, пальці його не слухали, і він не міг защіпнути свого кунтуша. Заспокоївся щойно, коли аптекар пішов.

Реґула насправді упізнав годинника і тепер не міг відважитися на жоден з варіантів, які промиготіли у його голові. Йому було страшно. Коли до крамниці завітав доктор Микола Зіхініус, пан Міхал взагалі втратив дар мови і став плутатися в словах, а мав усього лиш панові райцеві розповісти, що оповідав Петруньо. Начебто нічого важливого він і не сказав, але своєю знервованістю Реґула мовби засвідчував, що знає щось більше. Доктор сказав, що Петруньо йому теж показував годинника і начебто він десь уже його бачив, але не може згадати, то чи пан Міхал не поможе? При цьому доктор прискалив око й уважно поглянув на Реґулу, а той враз відчув, як серце йому провалюється в п’яти, і став нарікати на біль голови.

— Цей вітер, знаєте… — Він підбирав слова, але його увесь час ціпило, врешті махнув рукою, даючи знати, що погано чується.

Доктор побажав йому здоров’я і пішов. Реґула випив настоянку і заспокоївся, але уночі не міг заснути, з думок не йшов Петруньо. Ледве діждавшись світанку, зірвався, написав на картці кілька речень, склав учетверо і, заливши сургучем та підсушивши, сховав до кишені. За кілька хвилин він уже біг до костелу Святого Андрія, монахи вставали рано і можна когось застати. Але в костелі не було ні душі, хоча із захристії долинали голоси. Регула роззирнувся і побачив біля сповідальниці ченця у каптурі. Він притьма зайшов у сповідальницю і проторохтів те, що сиділо йому на душі й чавило його, а відтак вручив монахові свого листа, якого треба було б відкрити у випадку його наглої смерті. Після того, як ця гора звалилася йому з пліч, він повернувся додому і, остаточно знесилівши, впав на ліжко й заснув. Під обід він спустився у крамницю. Там порядкував його син. Він розповів, що дуже вигідно продав сувій шовку та що пан Ґрозваєр уже двічі заходив і питав за господарем. Реґула на таку новину зреагував нервово, заметушився і хотів уже було ушитися, коли пан доктор не забарився, і знову його могутня статура виросла в дверях крамниці. Як з’ясувалося, у пана доктора до Реґули була пильна справа, бо він чекав прибуття товару аж з Китаю і дуже хотів би порадитися з таким добрим фахівцем, як найкраще тим товаром розпорядитися, а тому був би радий, якби пан Міхал завітав до нього на маленький почастунок. Однак Реґула не мав апетиту і під милий Біг відмовився. Коли доктор пішов, він налив настоянки і махом випив. Пополудні він спустився у підвал крутими й вузькими кам’яними сходами, низько нахиляючи голову, окинув оком сувої тканин, підійшов до полиць, узяв скриньку з різними ґудзиками і рушив до виходу. Коли він став підніматися сходами, йому здалося, що хтось за спиною глухо кашлянув. Крамар озирнувся, але в ту ж мить йому на голову зі страшною силою опустилася кам’яна стеля. Шия хруснула і він звалився зі сходів, навіть не скрикнувши, скринька випала з рук, ґудзики розсипалися.

Смерть Реґули не викликала жодних підозр, кожен міг луснутися головою в камінь, понадто після того, як трохи причастився.

Розділ 18. ПІД ПРАПОРОМ КОРСАРІВ

Вітрильний корабель «Сан-Єронімо», що належав до типу пінас, від латинської назви сосни, з якої був виготовлений, відчалив від порту Дюнкерка на початку червня 1647 року, через більш як пів року, відколи французи разом із запорізькими козаками відбили Дюнкерк у іспанців. Пінас належав до улюблених кораблів корсарів півночі, а Дюнкерк останніми роками якраз і став їхньою надійною базою. Іспанці надавали корсарам спеціальні дозволи на захоплення і грабунок суден, що належали ворогам іспанської корони. «Сан-Єронімо» був одним із них, а його назва — однією з багатьох, якими цей корабель охрещували. Вчасно зорієнтувавшись у ситуації під час штурму Дюнкерка, капітан Корнеліс ван Марлант хутенько перекинувся на бік французів і підтримав їхній штурм своїми гарматами. Зате він тепер мав змогу спокійно вирушити туди, куди йому забаглося. На кораблі було чимало награбованого товару, який французи не конфіскували, і треба було його розпродати.

На прові, спершись на фальшборт, стояв вродливий юнак і вдивлявся, мружачись, в обрій, де небавом мав вигулькнути Ґданський порт. Капелюха свого він тримав у руці, щоб його не звіяв вітер. Усі дні, що тривала мандрівка, ніхто з корсарів не смів його зачепити якимись безглуздими розмовами чи залучити до своєї компанії. Капітан Корнеліс суворо заборонив це робити, і корсари знали причину, бо саме цей юнак, якого звали Лоренцо ді П’єтро, врятував капітанові життя, коли йому роздробило ногу з мушкета. Юнак, який був доктором медицини Падуанського університету, вправно спинив кровотечу, натиснув капітанові на яремну жилу, відправивши його таким чином у небуття, і відрізав розтрощену ногу. Тепер капітан шкутильгав на дерев’яній куксі, але зате був живий і сповнений планів. На радощах він навіть виділив молодому доктору окрему каюту. Але й він не знав таємниці юнака, бо в юнацькій личині причаїлася зовсім інша особа, справжнє ім’я якої було Юліана.

Дівчина, перевдягнувшись за хлопця, вступила до університету, і всі роки навчання дбайливо охороняла свою таємницю. Її покликанням була хірургія, а що кращої практики за військові баталії годі було шукати, то Юліана вирушила в Нідерланди і приєдналася до французької армії, яка воювала з іспанцями. Під Дюнкерком виявилося особливо багато роботи, були дні, коли вона оперувала без перерви, затраскана з ніг до голови кров’ю, лише вряди-годи перекунявши годинку-дві. Щоб помитися, вона мусила чекати ночі й скрадатися до каналу, стежачи, аби не потрапити комусь на очі. За роки такого перевтілення Юліана у свої двадцять шість придбала уже безліч чоловічих звичок, від манери ходи до голосу, єдине, чого не вистачало — заросту на обличчі, тому ніхто їй не давав більше, як років двадцять, не бачачи у ній доктора, а найбільше хіба бакалавра.

Хоч від часу битв, у яких вона брала участь, минуло уже кілька місяців, але видіння кривавих побойовиськ не відпускали її. Кров її давно вже не зворушувала, запах смерті став таким самим звичним, як і запах поту. За ці кілька місяців мирного життя її долоні і пальці нарешті знову стали гладенькими, позбувшись порізів і подряпин. Один мушкетер, якому вона виймала кулю з грудей, навіть ухопив її за руку і прокусив до крові, перед тим розтрощивши паличку, яку зазвичай клали оперованим у зуби. На щастя, нагодився доктор Йоган Калькбреннер, який навчив її отого способу натискання на яремну жилу, після чого пацієнт на певний час втрачав свідомість. Правда, коли його пронизував гострий біль, він міг очуняти, але, передбачаючи це, поранених вояків прив’язували за ноги й руки до столу.

Метою Юліани був не Ґданськ, а Львів, де капітан збирався розпродати решту товару, розуміючи, що в Ґданську йому все розпродати не вдасться, бо зупинитися він там зможе не більше як на днів два, заки не спохопиться тамтешня влада і не здогадається, з ким має справу. Тоді доведеться на всіх вітрилах чкуряти. Натомість у Львові закони були толерантніші, і там можна не тільки все дорозпродати, а й добряче загуляти у місцевих шинках та з місцевими хвойдами.

Швендяючи вуличками Ґданська, Юліана уникала великих компаній, харчувалася у якихось скромних забігайлівках, де не банячили морці, а збиралися переважно статечні купчики. Будь-які спроби забалакати з нею завершувалися короткими «так» і «ні». Вона жила у своєму замкненому світі і просторі, і так їй було цілком затишно, мовчазність і заглибленість у себе стали давно вже її звичним способом існування. Вона не зачіпала нікого, але й не хотіла, аби зачіпали її.

На одній із затишних вуличок вона почула тихий вкрадливий голос: «Чи не хочете помилуватися моїми ружами?» Юліана озирнулася і побачила панну біля фіртки, за фірткою був сад, там і справді цвіли ружі. Голос панни був сумний, ружі були теж сумними, але панна не виглядала на повію. Юліана на хвилю спинилась, не знаючи, що відповісти. Панна прочинила фіртку, мовби запрошуючи в сад, але при цьому вираз її обличчя не повеселішав, хтозна, яку трагедію вона пережила і яку саме втрату вирішила компенсувати цими запросинами. «У вас в очах надто багато смутку, — відказала Юліана, — яків моїх. Два наших смутки, з’єднавшись, не принесуть нам втіхи». Панна хотіла щось сказати і відкрила вуста, але не сказала нічого, лише відпустила фіртку, та скрипнула й зачинилася. А Юліана рушила далі, сповнена зречення безлічі прагнень і безлічі очікувань, хоча й легких для осягання, але великий внутрішній опір їх переважав. Інколи вона уявляла, як постане перед кимось обраним у ролі жінки, але не могла уявити нікого конкретного, а крім того боялася цього, бо від моменту, як скине з себе машкару юнака, то перестане займатися хірургією. Чи могла вона заради когось принести аж таку жертву? Чи можна уявити когось, хто був би того вартий? І скільки б часу вона могла приносити цю жертву без розчарувань і жалю? А та, сумна панна? Кого вона втратила і кому прагнула відімстити? Її рішучий крок назустріч першому-ліпшому юнакові скидався на стрибок у воду зі скелі, так раз і назавжди рвуть усі кінці. І або закінчують життя, або починають нове, позбавлене старих зв’язків, симпатій, терзань і недомовок. От тільки смуток ніде не подінеться, а буде, як песик, іти вслід і тихо скавуліти.

Там, у Львові, вона має свою мету, і здійснити її може, лише перебуваючи й далі в ролі, до якої вже звикла. Хоча є людина, якій вона зможе довіритися, якщо та людина, звісно ж, погодиться прийняти її. Грати і перед нею роль юнака, живучи під одним дахом, як вона планувала, було б надто ризиковано.

Корабель корсарів і справді не затримався у Ґданську, вже другого дня пополудні міська влада зацікавилася походженням товару, який так дешево і з шаленим успіхом розпродували морці. Капітан, довго не зволікаючи, наказав витягнути кітву і підняти вітрила. «Сан-Єронімо» покинув порт без проблем і вийшов у відкрите море, потім, пропливши зо п’ятнадцять миль, завернув у гирло Вісли. Плавба річкою та ще й проти течії була повільнішою, ніж у морі, зате тут не шаленіли вітри, і Юліана, вмостившись у гамаку на баку, могла вільно читати. На третій день вони запливли в Буг, а ще за чотири дні — у вузьку і химерну Полтву, а на світанку п’ятого дня Юліана побачила у сизій мряці шпилі, бані і вежі, знайомі з дитинства, вони буквально виростали на очах, а що туман увесь час перебував у русі, то всі ці будівлі поводили себе, мов кокетки перед дзеркалом, відкриваючи то ту, то тамту частину свого тіла. Видовище було таке захопливе, що вона не могла відвести очей. Відволік її лише солодкавий запах тютюну, вона озирнулася і побачила капітана, який пришкандибав до неї, задоволено усміхаючись.

— І ви зачудовані цією альтанок) посеред раю? — Він похитав головою з виглядом людини, яка чується тут, мов у себе вдома. — Коли туман розсіється, вигулькнуть рясні сади, яких ви не побачите у жодному іншому місті цього краю. Тут ростуть горіхи і сливи завбільшки з куряче яйце, їх пакують у великі бочки і вивозять аж до Московії. З тутешнього винограду роблять чудові вина, які важко відрізнити від заморських. Кипариси і розмарин можна побачити не тільки у вазонах, але й біля будинків. Каштани, дині, баклажани, артишоки не дивина. Квіти вирощують увесь рік. Вся худоба, що її женуть з Поділля і Молдавії до Італії, переходить через це місто. Я об’їхав усю Європу, побував у найславніших містах світу, але в жодному не бачив стільки хліба, як тут щодня приносять на ринок, і кожен чужинець знайде таке печиво, яке є у його країні. Тут величезна кількість пива і меду, не тільки місцевого, але й привезеного. Як і вина, яке постачають з Молдавії, Угорщини, Греції, Італії. Інколи на Ринку можна побачити в стосах більше тисячі бочок вина! Тут, як і у Венеції, сновигають купці з усієї Європи і Азії, а найбільше греків, турків, вірмен, татар, волохів, угорців, німців та італійців. Кожен, якою б мовою не говорив, знайде тут і свою мову. Якось я на Ринку забалакав з перекупкою по-іспанськи, а вона мені відповіла правдивою латиною! Феноменально!

— То ви тут багато разів бували? — запитала Юліана.

— О, ні, — зітхнув капітан, пихкаючи люлькою, — не так багато, як хотілося б. На жаль, ніде ми не можемо надто довго затриматися. А після того, як Дюнкерк опинився у руках французів, ми вічні блукальці.

— Але ж є Тортуга, Ямайка… Хіба там ви не почуваєтеся господарями?

— Тільки не ми. Моя команда складається переважно з голландців і німців, є також італійці та іспанці. А там англійці, французи… Нам з ними важко знайти спільну мову. Але треба, треба знайти затишну місцину, щоб була змога перепочити і сили відновити. Якби тією місциною став Львів, я був би найщасливішою людиною на землі. Хоча Львів — місто-хамелеон. Мінливе і непостійне, як вродлива жінка, яка знає собі ціну. Тут багаті вдають, що вони менш багаті, а бідні — що вони менш бідні. Львів манить до себе і водночас віддаляється, закохує і зраджує, продає себе, не продавши. Ось ти думаєш, що він уже твій, а він — як пісок поміж пальців.

Розділ 19. ЮЛІАНА

Сни йому інколи дошкуляли своїми видивами, снилися битви, в яких він побував, снилося, як стукають йому у вікно і кличуть на нову війну, котра не має кінця, і він вирушає, і знову чує, як хляпають весла по воді, як шумить море, і б’ють гармати, але ті сни про війну його так не жахали, як ті, що провадили кудись у невідь, коли він блукав у якихось незвіданих просторах, десь на узбіччі довгої сірої ночі, в прохолодній імлі попід мовчазним, як домовина, небом, а місячне сяйво все тужавіло і сунуло поверхнею землі, мов невід, зачерпуючи кожну живу істоту, що теж заблукала у тих сутінках. Отак, ідучи навмання у своєму сні, він раптом побачив щось перед собою темне, а торкнувшись рукою, намацав мур — вологий і слизький, під пальцями закопошилися слимаки. Де початок цього муру і де кінець? Він ішов уздовж муру, ковзаючи по ньому рукою в надії натрапити на браму, а при цьому вчувалося йому, що хтось незнаний крався за ним, наче убивця, щось там рухалося в його бік, щось похрускувало на сухих галузках і дихало в спину. А він боявся обернутися, хоча подих уже обпікав йому потилицю. Врешті рвонувся і прокинувся весь зіпрілий.

Сни поквапно розприслися, зіткнувшись зі світлом, хоч і досить таки тьмавим і несміливим, а заспані очі зачали розрізняти образи реального світу, останні хвилини перед сном і перші після прокидання — це моменти, що не дозволяють зорієнтуватися: ти живий чи померлий, бо то наче перехід від тіні до світла, коли губиться гострота образу і все огортає хаос, але знайомі предмети набирають поволі упізнаваних обрисів, а свідомість, яка з нехіттю покидала незнані терени, що дивували своєю таємничістю, тепер заспокоюється і знаходить своє місце у просторі.

Аптекар хлюпнув зимної води в обличчя. З кухні линув запах їжі, Айзек нарешті дорвався до печі і з задоволенням порядкував там, дивуючи господаря своїм кулінарним хистом. Цього разу на сніданок була гречана каша з молоком. Сніданки були простими, зате на обід Айзек готував завше пахнючу зупу і щось із м’яса, яке купував щоранку у одного й того ж різника-австрійця Куґеля. Його м’ясарня вирізнялася чистотою і не вражала запахами. Сюди остерігалися потикатися собаки, бо дебелий парубок з дубцем у будь-яку мить міг порахувати їм ребра. Пан Куґель знав Айзека ще з тих пір, як той був поважним купцем, і дуже втішився, що зараз йому нарешті повелося в житті, і він знайшов, куди застосувати всі свої розмаїті здібності.

Поснідавши, Лукаш вирішив піти до ріки поглянути, чи не прибув корабель з Португалії, яким мали доставити для нього багато цінного товару. Світанок поволі вливався до міста тихими перевулками, моя сліпець, намацуючи зручний шлях, і намагався виштовхати імлу, що затишно вляглася поміж будинками, розкидаючи тут і там, наче таємні знаки, сизі віхті мряки, а місто вбирало їх і всотувало в себе, мов неситий удав. Дорогою Лукашеві стрічалися повії з помутнілим поглядом, що плуганилися домів після нічних оргій, з шинків вивалювалися заспані й захмелілі морці і, заточуючись, брели до своїх кораблів.

Імла таємнича і непроникна, загадкова і тривожна, але інколи багнеться вдивлятися в неї, пронизувати її зором, хоча це однаково, що намагатися розгледіти дно у відрі з молоком, а однак вона чарує і приковує погляд. Імла, що заволокла Полтву, була така ж загадкова і манлива, щогли кораблів, які підпливали, лише своїми вершечками визирали з неї, мов зі снігових лавин шпилі соборів, а з тієї непровидної імли лунали оклики морців, чапотіли весла, рипіли щогли і линви, недбало скручені вітрила лунко лопотіли і шарпалися од вітру, чайки цигикали і зойкали, і в небі закипав їхній лет, хлюпала річка і накочувалася на берег. Та поволі кораблі долали імлу, і можна було їх роздивитися. З двох кораблів, які щойно причалили, спустили на воду човни і висадили подорожніх. Човни один за другим виповзли на рінь, прибульці вийшли на берег з торбами й лантухами, скринями і скриньками, і незабаром позникали у вуличках, а човни повернулися за рештою.

Корабля з Португалії не було, зате причалив корсарський корабель з Дюнкерка, що, мов чорний лебідь, граційно випірнув з густої мряки. Спочатку явився ніс, оздоблений вирізьбленою з тиса Венерою, а відтак напнуті білі вітрила, увінчані голландським прапором. На прові стояв капітан, тримаючи руку на ефесі шпаги, і зверхньо поглядав на з’юрблений люд, що аж подих затамував від тієї краси, яка насувалася на нього. Здавалося, якби корабель, причалюючи, не зупинився, а й посунув далі на самий берег, то юрба б і не розступилася, зачарована ним і загіпнотизована, мов кролик удавом. Але корабель став і кинув кітву. Корсари вантажили на човни товари, яких з нетерпінням чекали юрми народу, аби хутенько скупити все, не особливо розглядаючи, бо ж відомо, що в корсарів завжди є чим поживитися. І коли човни наближалися до берега, перекупники збивалися в некерований згусток тіл, що перебував увесь час в нервовому русі й штовханині, а дехто навіть виривався вперед, заходячи ледь не по пояс у воду, аби першим торкнутися рукою якогось лантуха і, вгадавши його вміст, першим почути ціну.

Відразу за корсарським причалив корабель з Кенігсберга, з нього теж спустили шлюпки. Аптекар стояв на березі і заворожено вловлював усі звуки, він уже нікого не чекав і нікого не зустрічав, бо кораблі, що прибули, його не цікавили, але щось йому підказувало, що на берег ось-ось зійде хтось дуже для нього важливий, хоч і не усвідомлював того, хто б то міг бути. За хвилю з човнів, що прибились до берега, вийшло кілька купчиків, що шварготіли іспанською мовою, четверо шкоцьких вояків у картатих спідничках, в одного була на плечі дуда, решта були німці.

З кожним таким кораблем Львів пучнявів, руйнувалися чергові перепони, і світ відчинявся навстіж, чужинські голоси спліталися в хори і лунали в торгових кварталах, де крамниці і ятки тислися одна попри одну, а з кожної долинали шварґоти, ґелґоти, ґерґоти. А серед того всього гулу раптом вистрілював у небо неймовірно дзвінкий крик хлопчака, якого наймали вірмени, сарацини або турки, аби він якнайгучніше розхвалював їхній товар. Але зараз іще панував ранок, ятки тільки-тільки відчинялися, звістуючи про це гучним лясканням віконниць, прибували сотні хур з товаром, немилосердно гуркочучи розвідними мостами, що були перекинуті через фортифікаційні рови, кваплячись до головних брам — Краківської і Галицької — всередину міста, а потім ті ж хури торохтіли на вибоїнах, і кислий запах кінського гною вже витав у повітрі.

Від корсарського корабля відбився останній човен і полинув до берега. З нього вийшло кілька осіб, а серед них кульгавий капітан. Уже на березі він гаркнув до залоги: «Гроші будемо ділити „Під Пістрявою Качкою“», — і в супроводі двох морців рушив у місто. Минаючи аптекаря, морці на мить зупинилися й уважно приглянулися, було таке враження, що вони збиралися підійти, але раптом передумали і рушили за капітаном. Лукаш провів їх поглядом і помітив, що один з них озирнувся, а другий шарпнув його за руку.

Аптекар хотів було вертати домів, коли почув за спиною жіночий голос, що кликав його на ім’я. Він озирнувся. До нього наближалася постать, закутана у плащ, обличчя її ховалося під каптуром, ліва рука її лежала на ефесі шпаги, в правиці вона тримала подорожню торбу.

— Пан Мартин Айрер? — промовила жінка. — Я не помилилася? Звідки ви довідалися, що я прищу?

— Що? Ні, я цілком випадково. Чекав іншого корабля. А ви до мене?

— Маю для вас листа. Ось. — Вона простягнула запечатаного сургучем листа. Він подякував, сховав листа і знову намірився йти, але жінка сказала, що листа він повинен прочитати при ній, а коли прочитає, то зрозуміє чому. Аптекар кивнув і сказав, що зробити це вони зможуть у нього вдома. Він забрав у неї торбу, і вони подалися Краківською вулицею на Ринок, йшли мовчки, лише інколи аптекар підказував жінці, куди ступати, щоб не втрапити у багнюку.

В аптеці за лядою порядкував Айзек. З люльки, що стирчала з жовтих зубів черепа, курився легенький духмяний димок. Ця Айзекова витівка дивувала не одного клієнта. Лукаш завів жінку до сусідньої кімнати. Коли вона скинула плаща, під яким був чоловічий одяг, він її зміг нарешті роздивитися. То була молода дівчина, чорне хвилясте волосся мала підстрижене до пліч. Її вродливе обличчя увінчане гострим орлиним носиком, когось Лукашеві нагадало, але пригадати не зміг.

Він підійшов ближче до вікна і розпечатав конверт. Лист адресовано, ясна річ, до Мартина від Міхала Родзейовського з Кракова, давнього товариша, з яким Мартин учився на медицині. Лукаш його теж добре знав і чув, що той незабаром став помічником єпископа.

«Дорогий друже, дівчина, з рук якої ти отримав цього листа, моя родичка. Дуже прошу прислухатися до її прохання. Усе решта вона передасть тобі усно. Можеш їй довіряти, як і я довіряю. І нехай тобі Господь і Пресвята Матір Божа допоможуть у всіх починаннях».

Поки він читав, дівчина роззиралась довкола. Він склав листа і сховав до кишені. Лист був на диво лаконічним і нічого не тлумачив. Аптекар підвів голову і уважно поглянув на дівчину.

— Ви маєте до мене прохання?

— Так. Я хочу бути вашим учнем.

— Ви хочете бути учнем скромного аптекаря?

— Ні. Помічником хірурга.

— Ви? Жінка? І що ви в цьому тямите?

— У хірургії? Дещо тямлю. Я ж бо теж навчалася у Падуї в університеті.

— Не може цього бути! Туди жінкам вступу нема.

— А хто вам сказав, що я була жінкою? Я була хлопцем. Я переодяглася за хлопця і так ото провчилася усі роки.

— І впродовж всього того часу ніхто навіть не запідозрив, що ви не мужчина?

— Один випадок був. Я винаймала помешкання в одної старшої пані, котрій довірила свою таємницю. Якось, коли я купалася в балії на кухні, господиня, не сказавши мені ані слова, хоча завше була в таких ситуаціях пильна, вийшла з хати і побачила, як яструб упав на її півня. Вона кинулася рятувати півня, а що той був важкенький, то яструб ніяк не міг злетіти, а лише волік бідного півня. І господиня побігла навперейми. А тим часом до хати зайшов мій приятель, теж студент. Ну і… — дівчина розвела руками. — Він побачив, хто я.

— І що далі?

— Далі… я не знайшла іншого способу затулити його рота, окрім як віддатися йому.

— І ви стали його коханкою до кінця навчання?

— Ні. Мені не подобалося, що він вбив собі в голову, буцім заволодів мною. Крім того він шантажував мене, не давав переходу. Я зрозуміла, що цьому не буде кінця і рано чи пізно правда вилізе наверх, а я змушена буду кинути університет. Якось під час студентської гулянки в таверні я поглузувала з нього настільки дотепно, що всі присутні залилися реготом. Він скипів, але я була впевнена, що він мене не видасть, бо інакше втратить те, чого домігся. Він з п’яної голови кинув на мою адресу кілька образливих слів, а я вихлюпнула йому в пику вино. Він вихопив шпагу, я теж. З мене боєць не дуже, але я була твереза і бачила, що світ йому в очах гойдається. Тому намагалася увесь час відступати, відскакувати, ховатися за столами, аж поки вловила мент, коли він втратив рівновагу. Я не можу сказати, що не хотіла його вбивати. Іншого способу його позбутися не було. Так сталося, що вістря моєї шпаги зачепило сонну артерію, і він стік кров’ю, хоч усі й кинулися його рятувати. То була страшна смерть, бо, конаючи, він цілковито усвідомлював свій рішенець і намагався щось промовити, видушити якісь слова, може, навіть когось у чомусь звинуватити, але кров заливала рота і звідти долинало лише булькотіння… Що з вами? Вам це неприємно чути?

Аптекар і справді змінився на обличчі, слухаючи ці моторошні подробиці.

— Мені дивно чути таке від дівчини.

— Але ж ви хірург — кров для вас однаково, що дощівка з ринви.

— Для вас теж?

— А як ви гадали? Коли нам приносили трупи на розтин, попервах мене нудило, але з часом я звикла. Інколи ті трупи виглядали підозріло свіжими і ще теплими. Але ніхто не нарікав, бо належали вони якимсь волоцюгам, які б і так рано чи пізно сконали десь під мостом. Я брала участь в хірургічних операціях, зокрема у битві під Дюнкерком. Після першої відрізаної ноги, першого вправляння кишок у розтятий живіт, першого добування кулі з грудей — ніщо вже не є огидним і не зворушує. Я навчилася бути холодною, і жодна смерть мене вже не розчулить. Хіба моя власна.

Вона засміялася. Лукаш кивнув на шпагу.

— Можна поглянути?

Дівчина подала йому шпагу, Лукаш видобув лезо й уважно роздивився. Воно було пласке і двосічне, руків’я увінчувалося головою лева, з якої випиналися очі. Лукаш натиснув на них, і обабіч леза вистрілили з ґарди два маленьких тонких кинджали. Їхня роль була зрозуміла — упіймати лезо ворога й або вирвати з рук, або зламати.

— О! — здивувався Лукаш. — Я таку шпагу вже десь бачив. Гарна робота.

— Мені її подарував Міхал після того, як обрав церковний шлях. Навіть в образі юнака я мушу себе якимсь чином захищати.

— Чому ви вибрали Львів?

— Я тут народилася, але покинула це місто ще малою. Тепер повертаюся і до нього, і до самої себе.

— Інколи таке повернення стає поверненням у самотність.

— Так, я знаю. Тут уже нікого нема, кого я знала. У мені ще живуть голоси тих людей, але їх уже нема. І коли я про це думаю, то мене обіймає страх, бо мені тоді здається, що і мене насправді нема, а я лише відголос когось, хто був переді мною. Так важко носити в собі чужі голоси, запахи, доторки. Вони не змиваються.

Її сумні очі дивилися кудись повз аптекаря, їхній погляд губився у вікні і зникав у вузеньких вуличках. Аптекар мовчав, йому знайомі були ці відчуття, але він іще не готовий був ділитися з ними, хоча це й не було ввічливо щодо дівчини, бо вона йому звірялася, а він — ні. Однак відчував насторогу, і мовби боявся, що почавши розповідати щось про себе інтимне, надто наблизиться до неї, а хтозна, чи те наближення не виявиться надто поквапним.

— Насправді ми ніколи не покидаємо тих місць, де народились, де минуло наше дитинство, — говорила вона зі смутком. — Ми зостаємося там назавше. Тамте життя являється нам у снах, ми тужимо за ним і, коли вранці прокидаємося, то ще хвильку пробуємо затримати той сон при собі. Хіба з вами так не бувало?

— Бувало і не раз. Отже, ви хочете асистувати мені при операціях? Тоді вам доведеться й надалі вдавати хлопця.

— Я до цього готовий, — раптом відповіла вона зміненим голосом, який міг справді належати молодому хлопцеві.

— О, у вас ще й акторський хист!

— Стільки років прикидатися юнаком — цього важко позбутися. То як?

— Ну, якщо мене про це просить мій товариш, я відмовити не можу. Цікаво, якщо ви вчилися в Падуї, то ми могли десь і бачитися?

— І ми таки бачилися.

Лукаш відчув легеньку тривогу. Якщо вони бачилися, то вона ніяк не може сплутати Мартина з ним, а це означає, що вона знає, з ким розмовляє. Він уважно приглянувся до дівчини, і те, що йому раніше здавалося, лише увиразнилося — так, він десь бачив це обличчя і чув цей голос, але де?

— Дивно, що ви мене не впізнали, — продовжила вона, усміхаючись. — Невже не пригадуєте? Я Лоренцо.

— Лоренцо! — подиву Лукаша не було меж. — Лоренцо ді П’єтро? Той самий ангелик? Але ж…

Він затнувся, підбираючи слова, але вона його випередила.

— Так, я знаю, що ви не Мартин. Але я також знаю, що тут нема жодного підступу, і що ви ним стали не самохіть, а на бажання самого Мартина. — Помітивши здивований погляд Лукаша, пояснила: — Ну, там же ж був ще один свідок. Ми з Калькбреннером зналися віддавна, я чула, що він у Львові, і написала йому, питаючи поради, до кого могла б звернутися, щоб удосконалити свою практику. Він назвав вас і дуже хвалив. Йоган також детально оповів у листі, як на вас напали розбійники, сплутавши його з вашим товаришем. І коли я прочитала, що Лукаш з одним оком, а Мартин накульгує, я запитала його, чи він нічого не переплутав. І він відповів, що Лукашем назвався той, що був без ока. Я не стала йому заперечувати, зрозумівши, що, мабуть, така була остання воля вашого найближчого товариша.

Лукаш потер чоло. Такого він не сподівався.

— Ви мене просто ошелешили. То Йоган теж знає, що ви не хлопець?

Вона засміялась:

— Знає, але з іншої нагоди. Він товаришував з моїм батьком. Батько захоплювався різними винаходами, механізмами і алхімією. Так що в них було багато спільних зацікавлень. Він мене, зрештою, і намовив піти вчитися.

— Чому ж ви до Йогана не йдете в науку?

— Мені не підходять його методи, — вона струснула головою. — Усі ці темні справи з викраданням трупів… Я на них доста надивилася. Я не вірю, що вдасться приживити орган померлого живій людині. Навіть при допомозі магії. А це те, чим він уже роками займається. Доки з Кенігсберга врешті змушений був утекти до Праги. А з Праги чкурнув сюди.

— Ви знаєте, за що його хотіли убити?

— Чому ви думаєте, що саме його? Полювали за торбою. А найважливіша торба була в Мартина з паперами на будинок і аптеку. Хтось, вочевидь, хотів їх захопити.

— Ті збійці казали, що полювали на чоловіка з опаскою на оці. А Калькбреннер вважав, що полювали на нього.

— Я знаю. Він вирішив бути раз на десять років делікатним. Вам не сказали, а йому сказали. Вистежували двох вершників, в одного з яких було перев’язане око. І обох мали вбити.

Лукаш замислився, пригадуючи деталі. Дівчина поквапилася його заспокоїти:

— Щодо Йогана можете бути спокійні. Він симпатизує вам. У нього свої плани, і жодним чином він вам не буде на перешкоді.

— Яке ж ваше жіноче ім’я?

— Юліана.

— А як вам вдавалося зображати італійця?

— Мій тато був купцем із Трієсту. Коли моя мама померла, мені було вісім років, і тато забрав мене разом із сестрою до своєї родини. Там я і виховувалася.

— Добре, — засміявся Лукаш. — На цьому завершимо, інакше я не зумію цього всього перетравити. Бачите, як ви мене забалакали, що я вам так і не запропонував перекусити. Зараз Айзек щось приготує.

— Він живе з вами? — насторожилася Юлія. — Йому можна довіряти?

— Досі нарікань не було. Попрошу, аби він упорядкував для вас кімнату.

Коли Лукаш прочинив двері до аптеки, то ледь не луснув Айзека по чолі.

— Підслуховуєш?

— Яке підслуховую! Це називається: завжди бути на варті свого пана! Ану ж яке лихо вас могло підстерігати. Коли у 1623 році спалахнув у Львові мор, я єдиний, нічого не боячись, прислуговував панові доктору бургомістрові Мартину Кампіану[13] і ходив за ним, як тінь. І він одного разу так і сказав: «Айзеку! Ти моя тінь».

— З якого моменту ти слухав?

— З… з… е-е… як вам сказати. Я чув не все, бо мусив час від часу бігати до печі і, боюся, найважливіше пропустив. Але мушу вас запевнити, що я по вашому боці і ніколи не зраджу вас, як зрадив Ісуса святий Петро чи Павло… чи Петро… — він наморщив чоло. — Здається, Павло…

— Припини. Негайно признайся, що саме ти чув.

Айзек опустив очі.

— Я все чув, пане. Що ви тепер живете життям свого товариша. І не бачу в цьому гріха. Понадто, що він це сам забажав.

Лукаш зітхнув.

— Ну, якщо ти вже все й так знаєш, то залишається лише попрохати, аби ти все це тримав при собі. Розумієш? Панна на людях буде моїм учнем. Себто хлопцем, а не дівчиною.

— О-ой! Так то цурис! Краще б я того не знав! Тепер мушу то гарно поскладати в голові, щоб чогось не наплутати. А як я маю її називати?

— В образі панни вона Юліана, а в образі юнака — Лоренцо. Запам’ятав?

— Хе! Якщо я міг запам’ятати геть усі міри, ваги і ціни, то якихось два імені — як носом шморгнути. Вже побіг їсти лаштувати. В мене там у печі ягняча нога. Так гейби саме для такого трафунку. А відтак розкоркую алікант зі самої Флоренції для Лоренції.

— Якої Лоренції?

— Ну, це — до рими. Ми, поети, любимо римами бавитися. А так між нами, пане доктор, — він перейшов на шепіт, — дівка перша кляса. Беріть і не думайте. Тілько б вона до кухні не пхалася. А та ваша Гальшка — то хитра бестія. Добре, що ви її прогнали.

— Я її не проганяв.

— Не? А то ж як?

— Іди готуй там, що маєш. Пізніше при нагоді розповім.

Розділ 20. ГОСТІ З МИНУЛОГО

Із записок Лукаша Гулевича.

«Наступного дня ми з Айзеком, та Юліаною обідали в саду, сидячи у плетених кріслах. У саду хазяйнувало розбуяле сонце, під розквітлим кущем жасмину на круглому столику, вкритому рожевим гаптованим обрусом, парувала грибова зупа. Цікавське проміння пірнало, заламуючись, то в келихи, то в пляшку червоного вина. Раптом задзеленчали дзвіночки на вході, я відчинив двері, і в аптеці з’явилися непрохані гості. Я впізнав обох морців, що зиркали на мене на березі, і відразу відчув, що чекає мене неприємність. І я не помилився. Один із них, усміхаючись на всю ширину своєї жовтозубої пики, виголосив:

— Сеньйоре Мартіні Маємо до вас дуже пильну справу, — і, зиркнувши на Айзека, що оцінював їх суворим поглядом, додав: — Але годилося б перебалакати на самоті.

Я повів їх до сусіднього покою, давши знак Айзекові все підслухати. Жовтозуб, знову усміхаючись, запитав:

— Ви нас так ніби не впізнаєте?

— А мав би упізнати?

— „Санта-Каталіна“, — промовив він, а я отерп. Саме на цьому кораблі Мартин втратив око, а я отримав поранення. Отже, ці люди знали, хто я насправді. Сам я їх не пригадував, бо ми пересідали на стільки кораблів і стільки морців мигнуло перед нашими очима, що втримати в пам'яті всі їхні обличчя було неможливо. Але запам'ятати медиків, звісно, було куди легше. Після першого шоку з появою Юліани, вістки про Калькбреннера, це вже було занадто.

Гості розсілися на лаві, хоч я їм і не пропонував, а жовтозуб продовжив:

— Ми дуже раді, що ви нас упізнали, сеньйоре Мартін. Так приємно побачити давніх друзів, згадати бойові подвиги. Пам'ятаєте, як ми тим туркам чосу давали?

— А як ви мене біля гармати підмінили, коли мене оглушило? — втрутився другий, якого я подумки прозвав клаповухим. — Гей! Я аж здивувався: ви з першого разу їм щоглу підбили. Я тоді вас заповажав. Щоглу! З першого разу!

— Так-так, — хитав головою його товариш, — нема як дружба, скроплена кров'ю. Бойова дружба. І так приємно бачити вас у повному здоров'ї!

— Еге ж. І око зцілилося. А ми ж бачили, як воно вам витекло. Але тепер медицина творить дива, — корчив радість клаповухий. — От тільки на ніжку налягаєте, але це не така біда. Куди гірше бути однооким, правда, Гуго?

— Маєш рацію. Моя матінка колись втратила око в бою з бугаєм, то геть сказилася. Мусив із хати тікати. Чисто здуріла.

— Чого ви хочете? — перебив їх я.

— Небагато, — втішив мене Гуго. — Ми тут трішки у вашому місті протринькалися. Шинки, дівки, каруселі. Здавалося б — лише одна ніч. Але яка! Щоб я тріс, мов та кашана кишка, яку ми вчора жвакуляли, але ніч на Тортузі мені обійшлася дешевше. Але то таке. За два дні відпливаємо і дуже сумнівно, що коли-небудь запливемо сюди ще. Тому буде дуже гарно, якщо ми дістанемо від вас пам'ятку про наше бойове братство. Щось таке, що ми могли б потім з приємністю згадувати. Якусь дрібничку. Ну, скажімо — сотню дукатів.

— Тільки й усього, — підкреслив клаповухий і хихотнув.

— Еге ж, — підтвердив Гуго. — І даємо слово честі, що більше ніколи-ніколи-ніколи не причалимо у вашому місті. Ми взагалі тут чисто випадково опинилися. Просто в Ґданську не вдалося усе розпродати, а там нам порадили ще завернути сюди. І ось така мила зустріч.

Я замислився. Платити їм я не міг, хоч би й хотів, бо не мав таких грошей. А з іншого боку, мені хоч сідай на коня та тікай у світ за очі, якщо вони розбовтають про це в магістраті чи деінде, звісно ж, за винагороду. Я гарячково розмірковував, як виборсатися з цієї придибенції, коли двері відчинилися, і вигулькнула голова Айзека:

— Пане, чи можу я почастувати наших шановних гостей чудовим угорським вином, яке вам передала графиня Корнелія з Корнельська, а до вас тут прийшов пан барон де Жабульйон.

Я здогадався, що Айзек щось замислив, і, бажаючи отримати змогу розмислити над усім цим, погодився. Морці радісно привітали тацю з вином і покраяною ковбасою. Я вийшов за Айзеком, і перше, що він зробив, це притулив палець до вуст. З-за ляди усміхалася Юліана, і я відразу запідозрив підступ, тому махнув їм рукою і вивів обох до саду.

— Ну і що тут затівається? — обвів я їх суворим поглядом.

— Нічого страшного, — сказала Юліана, — ви просто потребуєте хвильки перепочинку. Щоб зібратися з думками.

— Так-так, — підтвердив Айзек, — я вам так скажу. Коли я служив у війську короля Сигізмунда, і ми перли на Московію, то саме хвилька перепочинку врятувала життя королю. А чому? Бо вони, вийшовши з намету, відразу поквапилися на пагорб, з якого було найкраще видно битву. Але тут нагодився я і побачив, що вони стали одною королівською ногою в кінський кізяк. Я миттю підскочив із віхтем сіна і заки витирав той кізяк, гарматне ядро гупнуло простісінько туди, де короля чекало гарно прибране крісло і столик з почастунком. Двоє генералів хляпнули, як стиглі груші. А найясніший король був цілий, неушкоджений і до глибини душі здивований. Тому хвилька перепочинку дуже важлива.

Я бачив, що вони мене просто загулюкують, це було видно з очей Юліани, які аж світилися. Я сказав:

— Налий мені, Айзеку, вина і я продовжу з ними цю глибоку і змістовну бесіду, виходу з якої не бачу.

— Але бачимо її ми, — сказала Юліана.

Я взяв кухлика, пригубив, і в голові моїй почало світати, сходило сонце, прокидалися пташки, лускали бруньки і квітли крокуси. Я глянув на моїх друзів і все зрозумів. Я здогадався, яким чином вони мені вирішили допомогти, й отерп.

— О, Господи! — промовив я. — Ви це зробили.

Вони скромно опустили очі.

— Це був єдиний вихід, — промовила Юліана тихеньким голосом.

— Це була моя ідея, — признався Айзек.

— А моє виконання, — уточнила Юліана.

Я налив другого кухлика і сказав:

— А що, як вони комусь розповіли, що йдуть сюди? І куди ми подінемо їх самих?

— Ми можемо закопати їх у садку, — сказав Айзек.

— І я після цього не зможу там відпочивати? — не на жарт обурився я.

— Я маю краіцу ідею, — сказала Юліана. — Ми їх кинемо на воза, вивеземо до лісу і закопаємо.

— Я вам скажу, пане доктор, — підняв вказівного пальця Айзек, — вона мудра, як доктор філософії і медицини Мартин Никанор Анчевський[14], якому я прислуговував при дуже важливих оборудках.

— Так виглядає, що ти слугував у самих Мартинів? — здивувався я.

— Аякже! То є мій щасливий знак. В імені Мартин є ім’я смерті, а отже смерть для них не страшна. І коли я з Мартином Кампіаном під час чуми ходили містом, зазираючи у різні закамарки, і коли попри нас мерли сотні людей, нам нічого не було, бо він був Мартин, а я — під його мартинським омофором.

— Як ви збираєтеся вивезти їх на возі за білого дня? Адже увечері вас не випустять поза брами.

Коли наставала вечірня година, з Ратуші лунав сигнал на знак закриття міських брам, і тоді всі прибульці і приїжджі купці покидали центр міста, залишаючи на складах і в підвалах товар, заповнюючи заїзні двори, якими рясніли передмістя, а особливо Галицьке, де селилися купці зі Сходу. Ключі від замкнених брам передавали уповноваженому для їхнього зберігання нічному бургомістрові.

— Я про це не подумала, — сказала Юліана.

— А от для таких трафунків є Айзек.

Але перш ніж він озвучив ще одну свою неповторну ідею, двері прочинилися, і увійшли Каспер з Рутою.

— Ну, от, привів вам ученицю, — сказав він, а глянувши на Юліану, додав: — Хоча бачу, у вас уже один учень є.

— Е-е, — втішився не знати чого Айзек, — нам учнів ніколи не забракне. Для усіх знайдеться заняття. Ми, доктори, завше дбаємо про те, щоб передати наші знання наступним поколінням.

Каспер зиркнув на мене здивовано. Я стенув плечима. Рута на Юліану дивилася з виразним захопленням. Авжеж, врода цього „юнака“ не могла не вражати.

— Е-е, — пробекав я, — сьогодні, може, не найкращий день.

— Та чого ж не найкращий? — заторохтів Айзек. — До нас завітали наші друзі. Ану — по кухлику!

І він відразу заметушився та, зачинивши двері аптеки, почав виставляти на ляду вино, сир і м'ясо. Я не встигав реагувати на це шалене дійство, яке відбувалося на моїх очах з неймовірною швидкістю, але Айзек і Юліана у цьому всьому чулися, мов зіграна пара акторів, які розуміються з пів слова. За кілька хвилин Айзек поприсовував ослінчики для кожного, і ось — чудова компанія частується за лядою. Крім вина є сири італійський і німецький, шмат печеного м'яса, ковбаса і хліб, спечений Айзеком. Ковбаса у мене довіри не викликала, знаючи, що такою самою вгощалися попередні гості, але Айзек, помітивши мій задумливий погляд, перший шматок кинув собі до писка. Ага, отже істина була у вині.

— У вас клопіт? — запитав Каспер, роззираючи свій кухлик, мабуть, шукаючи якогось знаку.

— У нас, докторів, без клопотів не буває, — сказав  Айзек. — Але всі проблеми вирішуються. Нема невирішальних. Головне мати однодумців. От ми з паном доктором Мартином і Ю… — тут він урвав свою тираду і взявся підсипати закуску на тарілки, коли я зиркнув на нього.

— Чи можу я втрутитися? — спитала Юліана. — Мене звати Лоренцо. Я учень пана доктора. Сьогодні трапилася у нас прикра річ. Пана доктора хотіли отруїти і надіслали йому в подарунок отруєне вино. І так сталося, що завітали до нього люди… точніше пірати, які запропонували купити у них діжку оливкової олії. Ясна річ, з пограбунку. Вони сторгувалися, ну і пан доктор, як гостинний господар, пригостив їх вином, яке отримав у подарунок.

— І що? — завмер Каспер з кухликом у руці.

— І що? — Юліана закотила очі й зітхнула: — Два трупи. Там, — кивнула вона на двері.

Каспер випив вина і усміхнувся:

— Сподіваюся, це вже інше вино.

— Це вино з винарні пана Прохазки, — поквапився з поясненням Айзек. — Віднині жодних подарунків не приймаємо.

Рута торкнулася Касперового рамена, а він аж здригнувся від несподіванки, але відразу глянув на неї теплим поглядом, ніби дякуючи. За що?.. Хоч вона й не промовила ані слова, її доторк виразно пройняв Каспера, він мовби давно чекав від неї якогось прохання і нагоди прислужитися. Витерши долонею вуста, він хитнув головою туди й сюди, мовби впорядковуючи думки, і сказав:

— Та що ж робити. Доведеться помагати.

Айзек зірвався на ноги і, кинувши: „Зараз їх швиденько приготую“, — зник, не пояснивши, що він під цим „приготуванням“ має на увазі, і я, побоюючись нових сюрпризів, наказав Юліані простежити. Бо хтозна, чи він не візьметься їх кремсати на кавалки. Каспер сказав, що піде піджене воза, і вийшов. На хвилю зависла мовчанка. Я дивився на Руту і думав про їхні непрості стосунки з Каспером. Він її боготворить, а вона сахається. І чим це може закінчитися? З сусіднього покою чулося шамотання. Першою озвалася Рута.

— То нічого, що я буду приходити до вас? Мені й так нічим зайнятись.

— А ви хіба не займаєтесь господарством?

— Ні. Каспер найняв сарацинку. Вона все робить. На щастя, він дозволив мені виїжджати верхи за місто, бо я без моїх лугів не можу. Я назбирала й насушила різного зілля і можу вам помогти готувати настої. Я також забрала з дому татові книжки. Там є чимало рідкісних рецептів. А ще я хочу дати вам оце, — вона вийняла з-за пазухи скручені в рурку папери. — Тут писано німецькою. Може, ви прочитаєте?

— Звідки вони у вас?

— Один лицар їхав до Львова і не доїхав. А я знайшла їх при ньому.

Я не питав причини, чому лицар не доїхав, і вирішив, що прогляну їх згодом, бо саме з’явився Айзек.

— Ну все, ми готові, — проголосив він, потираючи руки. Я не без полегкості зауважив, що крові на них нема. — Гадаю, ви не дуже будете розпачати за втратою двох старих вицвілих килимів, які й так стояли скручені на складі? Замість двох трупів маємо два налисники з м'ясною начинкою.

Він, мабуть, думав, що від цього жарту ми будемо реготати як навіжені, але розчарувався. Тоді підступив ближче і поклав переді мною два капшуки.

— Тут небагато, але й не мало. То все, що при них було. Я чесний злодій.

— Тоді один капшук занеси до шпиталю Святого Духа, а другий, тугіший, віддаси Касперові. Він же ж мусить своїм людям заплатити.

— А як не візьме? — з надією в голосі запитав Айзек.

— Як не візьме, то занесеш і другий до шпиталю Святого Духа. Чи тобі мало тих грошей, які я тобі плачу?

— Та не, не мало, але, знаєте, ще моя бабця казала: надіймося на краще, але рихтуймося до гіршого. Бо то, видите, старість не за горами, а в курені доживати не хочеться.

— Я тобі обіцяю, що в курені жити не будеш.

Приторохтів віз. Каспер увійшов і запитав, чи все готове, відтак покликав татар, і ті винесли скручені килими. Я підійшов до Каспера і запитав, що він думає про вбивство Петруня.

— Вбивця, либонь, там, де ми й думали.

— Не зовсім, — сказав я. — Петруня бачив райця Регула, як той виходив з сусідньої брами ліворуч. Отже він обійшов не одну, а дві кам'яниці. Іде у нас гарантія, що мішок зі сміттям не могли підкинути в браму кам'яниці „Під Грифоном“?

— Я про це не подумав.

— Я спочатку теж. Чи знаєте, хто там живе, у тій сусідній брамі?

— Так, знаю. Там є три помешкання. У підвалі міститься винярня „На східцях“, а вище живе лавничий суддя Томаш Зількевич, вдівець, з малолітніми доньками, пан Станіслав Ґайдер, власник винарні, з сином і дружиною, та доктор філософії і медицини Мартин Ґрозваєр, райця, з дружиною і двома синами, він торгує тканинами і має там таки на поверсі крамницю. До речі, ви чули, що Регула помер? Вдарився головою у кам'яне склепіння підвалу.

По тих словах Каспер рушив за возом, Айзек подався з ними. Я замислився. Дивний збіг — ота смерть Регули. Та чи він щось знав? Божився, що не впізнав годинника. Юліана взялася пакувати родзинки з мішка по маленьких пачечках, але я помітив, що вона прислухалася до нашої з Каспером розмови. Рута підвелася й сказала, що прийде завтра зранку і принесе обіцяне. Ми попрощалися. У дверях вона зиркнула на Юліану і зашарілася, коли та відповіла їй поглядом.

— Ну, що? — підморгнув я Юліані. — Кохання з першого погляду?

— Для мене це не вперше і, можливо, не востаннє. А вона ж гарненька, правда? Ви б у неї закохалися?

— Ніколи невідомо, коли і в кого закохаєшся. Якось я закохався у дівчину, яку знав давніше й не звертав на неї уваги. Та однієї ночі вона мені наснилася, і ми так ніжно любилися, що мене раптом осяяло: ось вона, моя мрія, — поруч!

— І що з нею?

— Ми з Мартином вирушили на Кандію, а коли я повернувся, вона уже була в шлюбі. Але що ж ви будете робити, якщо вона вам признається в коханні?

— Ну-у, можливо, ми поцілуємося. Але відбивати дружину у ката? Ні-ні, нізащо.

— Вона йому не дружина, — сказав я і розповів, яким чином Рута опинилася у хаті Каспера. А затим запитав, що її зацікавило в нашій розмові з Каспером.

— Важко сказати. Я просто подумала, що можу чимось допомогти.

Я вирішив, що, можливо, вона має рацію, і поділився історією вбитої повії. Юліана слухала з увагою, але нічого не перепитувала, не надто перейнявшись, однак запевнила, якщо мені потрібна допомога, то вона готова. Далі я запарив липу із жасмином і, розливши в горнятка, пригостив її.

— А вам уже доводилося закохуватися? — запитав я, зосереджено розкалатуючи мед у горнятку і не дивлячись на неї. При цьому я відчував, що вона уважно дивиться на мене, мені стало аж гаряче і я, не зумівши до кінця дограти своє вдавання, струснув головою, мовби поправляючи чуприну, і зустрівся з нею поглядом. Вона усміхалася так поблажливо, начеб розкусила мене і здогадувалася, чому я її про це запитав.

— Доводилося… — врешті промовила вона. — Але не так, як це ви уявляєте.

— Цікаво, звідкіля ви можете знати, як я це уявляю.

Тепер я уже сміливо дивився на неї, але її поблажлива усмішка не зникла, вона щось не договорювала, і при цьому не вважала, що має мені розповісти щось більше.

— Я думаю, усі чоловіки мають однакові уявлення. У когось вони оформлені в барокові витребеньки, а в когось прості й примітивні. Але це не має значення. Бо має значення лише суть.

Я не втримався і взяв її за руку, долоня її була зимною. Вона вивільнила її і сказала:

— Не дивуйтеся — я змерзлюха.

Відтак зітхнула, і тиша в ту ж мить поглибшала.

Над вечір повернувся засапаний Айзек і дуже нерівним голосом повідомив, що відпровадив воза за Галицьку браму, а обидва капшуки заніс до шпиталю, бо Каспер узяв з них лише два золотих для татарів. На моє запитання, чому його так довго не було, пояснив, що мусив заспокоїтися, а кращого заспокоєння за відвідання шинку ще ніхто не вигадав.

— Тямите, пане диктор, коли вам сумно, тривожно чи коти деруть на душі — нема кращого ліку, як шинок. Ага! Ви там іно сядете в кутику, замовите кухлик вина і думаете про свое. Або не думаєте, що ще краще. І ото власне я після стількох нинішніх переживань, до яких ви й не дуже приклалися, скажу вам по правді, мусив конче розслабитися. Тому я нічого не думав… Хоча… А не — думав! Я подумав, що я цього дня, либонь, єдиний жид, який ні про що не думає. Бо ми, знаєте, мусимо увесь час думати. Також і за інших. Леонардо да Вінчі намагався винайти перпетум мобіле. І що? І пшик. Бо знаєте, де є тоте перпетум? Отут! — він вдарив себе в груди. — Кожен жид — це перпетум мобіле. І доки ми перпетум, доти світ стоїть рівно. А як іно трохи непер… непер-пер-тум, то…

Тут я помітив, що він уже почав заплітатися, і відпровадив його до покою. Юліана увесь той час хихотіла в кутику, надписуючи мішечки червоним атраментом, перед тим зваживши.

— Вам з Айзеком пофортунило, — сказала вона. — Я б не дала ради з тими вашими мірами і вагами.

— Та і я б не дав».

Розділ 21. СТРАТА

Із записок Лукаша Гулевича.

«Жовтень 1647 року.

Літо проминуло без особливих подій. Юліана з успіхом асистувала мені при кожній операції, часто навіть замінюючи мене, рука у неї була легка. Рута забезпечувала травами, і завдяки цьому я міг зекономити на ліках. Вона щоранку приходила в аптеку й допомагала, а її зільникарські знання вражали. До того ж вона відкрила мені дивовижний засіб, про який я досі не знав, а саме — соляний компрес. Себто вона брала цупку шматину, мочила її в соляному розчині, злегка відтискала і клала на рану — жодного разу рана не гноїлася і дуже добре заживала. Іно треба було пам'ятати, щоб із сіллю не переборщити, бо немала вона складати більше, ніж десять відсотків від кількості води.

Увесь цей час мене не полишало гнітюче відчуття, що я став причиною загибелі бідолашного сміттяра, а може, ще й Регули. Їхня смерть обірвала нитку, за яку я почав смикати. Далі можна було рухатися хіба насліпо. Врешті я подумав, що пора б усе розповісти Зиморовичу і вислухати його думку. Ми з Юліаною саме вийшли зі шпиталю Святого Лазаря на Калічій горі, завершивши операцію з видалення гнійника на нозі в одного драгуна, і, здається, випередили початок гангрени. Зиморович мав свій палац із садом на Шембековій вулиці у підніжжі гори. Там ми його й перестріли, коли він збирався виходити, але, уздрівши нас, ледь не силоміць затягнув до себе в гості. Там, у саду, ми розташувалися в мальовничій альтанці, оздобленій в античному стилі з зображеннями богів та німф. Я розповів йому про знахідку Каспера і яким чином це спричинило убивство Петруня. Він був немало здивований, що обидві смерті — повії і сміттяра — так міцно пов'язані.

— Отже, її було вбито в лісі на тому місці, де збираються мисливці, — констатував він. — І вбив хтось, хто живе в одній з двох кам'яниць. Але живуть там надто поважні люди. І в цьому найбільша проблема. Бо коли йдеться про життя повії і сміттяра — ніхто не буде морочити цим голову.

— Тобто ви не збираєтеся розслідувати це убивство?

— А що я можу? Прийти з ціпаками до райців, а радше до їхніх синочків, цієї золотої молоді, яка звикла на все чхати, і змусити їх зняти штани? Ви знаєте, що в нас уже було? Наші лавники засудили одного такого розбишаку зі шляхетського роду до страти, то він подав королю скаргу з вимогою стратити суддів. Ну, щоправда, до цього не дійшло, але він опинився на волі.

Я нагадав також і про смерть Реґули, але він сказав, що я надто перебільшую, бо та смерть була чистою випадковістю. Юліана не втручалася в бесіду. Ми вже прощалися, коли голосний крик „Везуть! Везуть!“ пролунав на Ринку. З'ясувалося, що упіймали Головача разом з рештою розбійників. Деталі цієї знаменної події вислухали ми особисто від бурґграфа, який радісно потирав руки.

Отже Головачу, якому вдалося втекти до лісу, дуже розходилося на тому, аби знову заволодіти скарбом, закопаним у таємному місці. Зібрати нову розбійницьку зграю без шеляга за душею було важко. Але сховок виявився випотрошеним. Селяни, вирубуючи і корчуючи шмат лісу, натрапили на скарб і розділили його між собою. Головач розлютився до краю, але зачіпатися зі селянами не став. Незабаром до нього прибилося кілька харцизяк з інших зграй. У лісі недалеко від Жовкви розбійники натрапили на печеру, в якій жив пустельник. Печера їм сподобалася, пустельник теж, і вони змусили його навчити одного з них, як себе вести, аби скидатися на пустельника. Неподалік була ще одна печера, і розбійники з'єднали обидві печери підземними переходами. Тепер Головач жив з Гальшкою, дитину вони залишили у родини в селі. Свої напади розбійники робили якнайдалі від сховку, а у вільні від розбишацтва дні тинялися без діла околицями, загулювали у шинках, тринькаючи гроші. Врешті отака марнотратність кинулася в очі не одному. За пиятиками важко було простежити, аби не вибовтати зайвого. Цього тільки й чекали навмисне підіслані шпигуни. А незабаром військо оточило печери так щільно, що вирватися збійці не могли. Їх стали викурювати димом, тоді вони підірвали входи до печер, але військо зібрало довколишніх селян, і всі разом з палицями в руках почали стискати коло, стукаючи щокрок по землі та зазираючи під кожен камінь. І таким ото ровом вдалося їм знайти чотири виходи з підземель.

Вони розраховували, що розбійників змусить вийти на поверхню голод, але ті мали запаси їжі і не дуже квапилися. Знову вояки запалили багаття, скидаючи головешки в нори, але це нічого не дало. Не було іншої ради, як підірвати дві нори так, щоб земля обвалилася і засипала виходи. Тоді оголосили розбійникам, що підірвуть наступні дві нори і поховають їх під землею. На ту пору харчі в них закінчувалися, води не було, вони трималися Лише на вині. Першим виліз пустельник. Мав жахливий вигляд. Він розповів, що всього було під землею зо два десятка розбійників, але кілька їх загинуло в підірваних норах, а кількох застрелив Головач, коли побачив, що запаси вичерпуються. Пустельника він пожалів, бо лякала його кара Божа. Потім вийшла на поверхню змарніла Гальшка в панській оксамитовій сукні, яку вперше вбрала. Мала під нею сховані капшуки з талярами, але все це в неї одібрали. Далі дійшла черга для решти розбійників — усього їх здалося шестеро разом з отаманом. Відтак ті нори сміливці дослідили і виявили дещо з награбованого, яке тепер виставили на Ринку, аби люди пізнавали свої речі.

Розбійників разом із Гальшкою привезли закутими в кайдани. Жінку збиралися відпустити, бо вона казала, та й розбійники підтверджували, що утримували її силоміць, але, коли віз заїхав під Ратушу, дружина купця Мордковина впізнала свою сукню, яку в неї було пограбовано, коли вона їхала на ярмарок. Тепер доля Гальшки була вирішена.

Того ж дня, давши тлуму вволю налюбуватися упійманими розбишаками, всю зграю перевезли на Високий Замок і помістили на саме дно Шляхетської вежі, де нема печей, а вікна містяться надто високо, так що їжу їм спускають на шнурах. Правда, довго вони там не пробули, бо врешті їх загнали до катівні, аби тортурами змусити признатися, де вони сховали свої скарби. І коли настав той день, що за мною прийшов посланець, звістивши, що тортури скоро мають початися, я відчув жахливе небажання брати в них участь.

— Не дуже приємна у вас робота, — сказала Юліана, чаклуючи над мікстурами.

— Та вже ж не дуже радісна.

— Пане доктор, — озвався Айзек, — я би вам радив, жиби ви собі бахнули кухлик вина. Бо розбійники розбійниками, а тота ваша, бодай не згадувати, буде вам на нерви впливати. По собі знаю. Якось топили в річці одну жебрачку, з котрою я мав трохи спільного щастя в курені під мостом, то мені було дуже сумно. Але вона вкрала гаманця у підпилого сотника, і не було ради. Коли на таке ся спокушаєш, то мусиш усвідомити неприємний рішенець. Хоча з іншого боку отак живеш, живеш і не знаєш для чого. Весь час здається, що ось-ось дізнаєшся. Через те й живеш.

Тут він мені налив кухлика і тицьнув у руки. А Юліана запитала:

— Я чогось не знаю? Хто „тота ваша, бодай не згадувати“?

Я зиркнув на Айзека грізним оком, але відповів:

— Вона була в мене кухаркою. І я не знав, що вона дружина розбійника.

— А-а, — усміхнулася Юліана з таким виглядом, ніби їй уже стало відомо геть усе, що між мною і Гальшкою було. Але мені не було чого соромитися, хоч і спостерігати за тим, як бідну жінку будуть припікати залізом, не хотілося.

Я вихилив не одного, а два кухлики і відчув бадьорість духу. На вулиці Юліана мене наздогнала і простягнула маленьку плящинку.

— Що це?

— Дасте катові. Здається, ви з ним знайшли спільну мову.

Я поглянув на неї здивовано, але з виразу її обличчя хутко здогадався, що вона має на увазі. Однак я завагався і підніс плящинку до носа.

— Екстракт роделії, — сказала вона і зникла. Дивно, що я сам не здогадався скористатися ним.

На Ринку уже рихтували поміст, збиваючи його з готових дилів і дощок, кілька роззяв стежили за цим. У катівні не було нікого, окрім Каспера, який розкладав вогонь у печі. Підмайстри рубали дрова на подвір'ї.

— Чи можете зробити мені одну послугу? — запитав я.

Кат випростався і з цікавістю глянув на мене. Вочевидь, із просьбами до нього не так часто зверталися.

— Що, потребуєте серце, печінку чи мізинець Головача? Як для вас…

— Ні-ні, — заторохтів я, бо часу було обмаль, — я лише хочу, аби ви влили це до тої води чи вина, якими будете напувати його дружину.

— І що буде?

— Вона за якийсь час втратить свідомість. І помре, навіть цього не усвідомивши.

— У вас все ще до неї є якісь почуття?

— Ні, просто зосталися деякі спогади.

Каспер кивнув. У ту ж хвилю до катівні привели розбійників разом із Гальшкою і почали їх приковувати до стіни. Усі мали покірний, наляканий вигляд і трусилися, окрім самого Головача. Він шарпався і боронився, але ціпаки його скрутили, і незабаром він теж уже стояв під стіною. Кат поклав кліщі на вогонь. Розбійники з жахом стежили за його рухами. Гальшка вже була без тієї своєї коштовної сукні, мала на собі хламиду з мішковини. Розпатлане зіпріле волосся прилипло до чола, під очима були синці. Проживання в печерах далося взнаки. Вона тільки раз глипнула у мій бік і відвела погляд. Але коли кліщі розпеклися до червоного, вона подивилася на мене довгим тужливим поглядом, а я непомітно їй кивнув. Тоді на її устах з'явилося щось схоже на сумну усмішку.

Затим прийшли лавничі судді, четверо лавників і отець Амброзій. Суддя Зількевич запитав розбійників, куди вони сховали награбоване, яке їм і так більше не згодиться, бо всі вони будуть стяті ще цього дня. Розбійники всі як один клялися, що окрім знайденого в підземних схованках нічого більше нема.

Зількевич звернувся до лавників по їхню думку. Ті сказали, що від приписів відступати не можна, треба допитати, як належиться. Підмайстри заходилися оголювати розбійникам груди. Мішковину Гальшки просто розпороли і кинули в кут, під сподом вона була гола. Я намагався не дивитися на неї. Кат витяг з вогню кліщі і притулив їх до грудей першого розбійника — зашкварчало м'ясо, запах смаленого волосся і шкіри заповнив катівню. Розбійник заверещав. Кат перейшов до наступного. Третій розбійник втратив свідомість. Один із підмайстрів хлюпнув на нього водою і дав напитися. Коли доходила черга до Гальшки, я глянув на неї, вона ж похнюплено дивилася під ноги. Губи її тремтіли. Я не знав, як привернути її увагу на себе, і не вигадав нічого мудрішого, як вдати, ніби щось потрапило мені в горло і я намагаюся його викашляти. Гальшка врешті підвела голову, а я подивився на неї доволі промовисто і заплющив очі раз, і вдруге, і втретє. Вона здогадалася, що має зробити, бо коли вже припікали розбійника, який був прикутий перед Головачем і нею, вона прикинулась, що втрачає свідомість. Каспер одразу кивнув, аби її облили водою, і притулив їй до вуст кухлика, Гальшка випила, а кухлик йому випав з руки і розбився. Головач витримав припікання без крику, тільки сичав, зціпивши зуби, а що він не зраджував жодних страждань, біля нього вовтузилися найдовше, так що небавом його груди скидалися на суцільну рану. Тут уже втрутився я і наполіг припинити тортури над ним. Коли кат наблизився до Гальшки, вона вже безсило висіла на руках. Поливання зимною водою не дали нічого. Я підійшов і намацав пульс. Вона була ще жива, пульс ледве-ледве бився.

— Вона померла, — сказав я. — Не витримало серце.

Судді звеліли її розкувати. Гальшку поклали на сіно під стіною і накрили мішковиною. З розбійників добути так нічого й не вдалося, либонь, і справді вони не мали жодних інших схронів. Зрештою, те саме твердив і пустельник, однак йому чомусь не дуже довіряли, вважаючи, що він за час неволі у розбійників зжився з ними. Розбійникам дали вина, а тоді вивели на подвір’я і посадили на воза. Війт задоволено спостерігав за тим, як їх підсаджують, бо самі вони в ланцюгах не могли упоратися.

— Ну, нарешті, — сказав він мені, — нарешті. Сподіваюся, цього разу несподіванок не буде.

Коли я побачив, що несуть Гальшку до воза, то запитав:

— А навіщо її? Вона ж мертва.

— Мертва не мертва, а кара Божа має сягнути і її. Чей же вам відомо, що вона крала у вас ліки і постачала розбійникам? Нам про це оповів пустельник. Вам пофортунило, бо якби не він, то могла б упасти підозра, що то ви їм продавали. Звісно, після їхньої втечі такої змоги вже не було, але, каже пустельник, він чув, як вона шептала Головачу, що приховала для нього рештки чудодійного бальзаму. Так що свою кару вона заслужила.

Віз рушив. На Ринку вже бушувала юрба. Після екзекуції розбійники мали пригноблений вигляд, мовби змирилися з усім, що їх чекає, сиділи охлялі й посоловілі. А вже біля помосту всі вони з увагою слухали священикових слів, цілували з пристрастю хреста і хрестилися зі сльозами на очах. Окрім, звісно ж, Головача, який, хоч і цілував хреста, але так, мовби робив Господу ласку. Цього разу Каспер задемонстрував свою звичну майстерність — кожна з п’яти голів була відсічена одним ударом. Підмайстри підбирали голови з помосту й скидали їх до кошика, а тіла стягували гаками на воза. Передостаннім був Головач. Він наближався до ката з гордо піднятою головою, ще й усміхаючись, йому, вочевидь, розходилося на тому, щоб народ його запам’ятав саме таким — гоноровим і величним, він і ступав як не знати який вельможа та кидав зневажливі погляди на юрбу. Його дух тріумфував, то був мент найвищого його злету, і юрба вбирала кожен рух виряченими від подиву очима. Далі мав настати той особливо драматичний момент, коли приречений вклякає і кладе голову на колоду. Тут теж є дуже вдячна змога задемонструвати свій героїзм, але Каспер вирішив інакше. Він усміхнувся до розбійника, коли той підійшов ближче, чим неабияк спантеличив його, а тоді зиркнув на мене і, злегка підморгнувши, крутнувся на одній нозі так, що меч блискавично злетів у повітря, описав повне коло і відсік голову Головача, ще коли той стояв у повен зріст. Усе це відбулося дуже швидко, але юрба встигла зауважити дикий страх в очах Головача, страх і розчарування, що та вистава, яку він спланував, яку обдумав до деталей і яка мала стати його останньою легендою, так несподівано обірвалася. Голова колихнулася й звалилася на поміст, з шиї цвиркнула кров, а випростане тіло лише на якусь мить завмерло, а потім впало, як підтяте дерево. Юрба охнула і загомоніла.

Останньою виволокли попідруки Гальшку, ноги її сунулися по землі, мішковина увесь час сповзала, підмайстри поправляли і далі тягли, слизькаючи на скривавленому помості. Врешті вони притулили її грудьми до колоди, поклали голову зверху і закинули волосся набік. Каспер примірився мечем, але побачив, що шия лежить незручно для удару, і дав знак підсунути тіло ближче до колоди. І в цю мить я побачив її очі. Вони ледь-ледь розплющилися, хоч Гальшка, мабуть, і не усвідомлювала, що з нею відбувається, перебуваючи в очамрінні, але ці очі дивилися на мене, дивилися так само примружено, як тоді, коли вона жартувала зі мною, коли пускала бісики і, здавалося, належала тільки мені».

Розділ 22. СЕРЦЕ РОЗБІЙНИКА

Робота в аптеці Руті дуже подобалася, а ще більше їй подобалося щось робити поруч із Лоренцо та при кожній нагоді доторкатися до «нього». Коли «він» виконував якісь механічні рухи — переставляв слоїчки, мішечки чи пляшечки на полицях, — вона непомітно підставляла свою долоню туди, де, за її розрахунком, могла опинитися рука Лоренцо. Їй здавалося, що якби «він» раптом обняв її, вона б втратила свідомість. П’янливе несамовите кохання затопило її по вінця, вона ледве стримувалася, щоб не зрадити себе, і разом з тим прагнула, щоб усе врешті прояснилося і не треба було ховатися. Але при згадці про Каспера її поймали смуток і зневіра, нерідко ночами вона з розпуки плакала, накрившись коцом, щоб її не почули, і пригортала до грудей витесаного з дерева Світовита, прохаючи порятувати її та сповідаючись йому у своїх мареннях.

Юліана, звичайно ж, усе це добре помічала, як і помічала увагу до себе аптекаря. Вона потрапила між двох жорен і намагалася прослизнути поміж обома. Лукаш їй подобався, і за інших обставин вона б, не задумуючись, дозволила захлиснутися глибшими почуттями, але те, що її стримувало, було непереборним, воно тяжіло над нею, зневолювало і змушувало бути твердою. Дарма, що попереду не чекало її нічого доброго, вона не відчувала страху, але відчувала свій обов’язок.

Рута під час страти розбійників вирішила прогулятися над річкою, вона не любила того, що назвали театром смерті, не любила також великих людських скупчень, від яких у неї крутилося в голові. Натомість вона відчувала величезне хвилювання, яке змушувало гарячково битися її серце і вкриватися рум’янцем щоки. Лицар, про якого вона мріяла, з’явився, вона його побачила і відразу здогадалася, що то він. Вона впізнала того, кого вимріювала, ким снила, а найголовніше, що він у її мріях виглядав саме так. Кожна рисочка його обличчя, очі і вуста, його хода, його рухи й звички, все це було для неї знайомим зі снів, і вона, не зазнавши ще жодного цілунку, тепер прагнула цих вуст понад усе. Вона тішилася і плакала, і розмовляла сама із собою, час від часу спохоплюючись, що може хтось почути і вирішить, що вона знову зайнялася відьмацькими чарами. Рута зірвала мак і притулила до вуст. Вуста Лоренцо були червоні, мов мак. «Ло-рен-цо… Ло-рен-цо…» — шепотіла Рута, уявляючи, як вимовлятиме це ім’я, коли опиниться з ним на самоті, як він візьме її за руку і стисне, щоб дати зрозуміти про свої почуття, адже їм доведеться їх приховувати. Вони будуть зустрічатися потай десь на лугах і там у запашних травах під хлюпіт річки вони розмовлятимуть про все-все, а тоді якогось дня вони вже не повернуться, а поїдуть у світ за очі, далеко-далеко, можливо, на батьківщину Лоренцо. Туди, де ніхто її не звинуватить у відьмацтві і не змусить жити з нелюбом.

Вона прихопила свого коника, але не їхала верхи, а йшла зарослою доріжкою, що її проклали вози, у коліях ще стояла вода, земля була волога і пружинила. Коник тупцяв слухняно за нею. Прохолода вирізьблювала простір, свіжість повітря п’янила, Рута підставила обличчя вітерцеві, який розвівав її розпущене волосся, і мружилася до сонця. Вона вся була сповнена музики, яка лунала в її душі, срібний передзвін листя підігравав їй, а жайворон над головою кликав уперед і вперед, до обрію, що мерехтів у розрідженому повітрі. Вона вже давно помітила дивовижну здатність своєї душі ототожнювати себе з навколишньою природою, зливатися з нею, як зливається найменша комаха, почуватися водночас і лісом, і лугом, і річкою, і травою, і небом над головою, і навіть тією хмаркою, що повільно зникає вдалині. Їй здавалося, що вона в такі моменти невидима, невагома, мов пір’їнка, вітер підганяв її і вів попід руки, наче в танці, і якби не Лоренцо, вона б уже не зупинилася, отак летіла б і летіла простовіч в незнане, сівши на коня, залишаючи позаду увесь страх життя, все, що її діймало і перешкоджало у вільному леті бодай до якого-небудь, навіть малюсінького, як горошинка, щастя.

Бабине літо було в розпалі. Рута сіла на березі, роззулася і звісила ноги у воду, вода була зимна, але холод цей не обпікав, а бадьорив. Коник ліг у траву, він розумів Руту без слів і любив ці прогулянки. Плесом води пропливали хмари, і здавалося, що річка серпом води відкраяла скибку неба. Маленькі рибки підкрадалися і лоскітно дзьобали волосинки на литках, при кожному поруху пальців вони враз розліталися навсібіч. Сонце пригрівало, і на душі ставало так легко-легко, хотілося злетіти і ширяти над цими яворами та осокорами. Рута відчувала себе неймовірно щасливою, їй здавалося, що нема жодних перепон для її щастя тепер, коли вона зустріла Лоренцо, і була також переконана в тому, що і Лоренцо закохається в неї, бо була певна у своїй вроді і бачила, як зазираються на неї юнаки. Єдине, що їх відлякує від спілкування з нею — те, що вона живе з катом. Але ж насправді вона з ним не живе, не живе, не живе! Вона обов’язково про це розповість Лоренцо. Ні, вона спочатку попросить аптекаря, аби він передав Лоренцо її історію, щоб той дізнався, що вона потрапила до рук ката випадково й силоміць, що вона не має до Каспера жодних почуттів. Не має і не буде мати. Ніколи-ніколи-ніколи. Щоб Лоренцо про це знав. Це дуже важливо. Хоча, правда, є ще інший вихід — попрохати у Вівді приворотного зілля. Або й самій його приготувати. Там у «Великому Альберті» є різні рецепти. От тільки не знати, який з них найпевніший. Якщо ти цього ніколи не робила, то можна помилитися і щось напсувати. А потім закінчити, як ота жінка, яку днями спалили за те, що отруїла чоловіка, якого насправді прагнула повернути собі, але щось пішло не так, а вона під жахливими тортурами так і не видала того, хто дав їй приворотне зілля, бо нічого іншого не бажала, тільки якнайхутше піти услід за коханим. Але то на крайній випадок. Це якщо уже не буде жодної надії на взаємність, бо насправді дуже хочеться справжнього кохання, а не підробного. Хіба вона його не заслужила?

Авжеж, Вівдя уміла причаровувати і багатьом помагала, але, щоправда, уже двічі чари старої подіяли зовсім не так, як бажалося. Ще перед тим, як вона причарувала дівчину, яка потім очамріла, і через яку її вистежили, стара погодилася причарувати гульвісу. Одного вечора до них приїхала у бричці вельможна пані та розповіла, що її чоловік волочиться по коханках і вже тиждень як удома не ночує. Вівдя поцікавилася, чи має вона при собі щось, що належало її чоловікові, але що та нічого такого не прихопила, довелося їхати до неї додому. Там Вівдя звеліла розпалити в казані вогонь і виконувати всі її вказівки.

— Сип це просо в ринку і тримай над жаром, — сказала вона господині, — а в другу руку візьми віяло і роздмухуй вогонь, приказуючи: «Як це просо в ринці лускає, нехай так мій чоловік мене шукає». Чари, чари, приведіть додому її чоловіка. Палю, палю це сухе ясенове листя! Як те листя згоріло, не залишивши попелу, бодай так йому серце ся палило! Топлю, топлю віск на вогні! Як ся віск топить, мов тая земля, що від дощу м’якне, так і він нехай пріє і мліє. А з цнотливої жони хай не насміхається. Кручу, кручу веретено. Як ся крутить веретено, бодай би його так крутили пестощі його любаски. Бодай спокою не мав, доки до жони ся не верне. Хай його це у снах мучить, і мучить на яві. В’яжу, в’яжу цю хустину трояким вузлом! Зав’яжу і косу. Нехай відчує, як думки його в’яжуться, доки не покається.

Вівдя розгорнула клунок, який прихопила з собою, і сказала:

— У цьому глечику я заліпила живого кажана. Поставте його на вогонь. Як він у тому глечику з усіх боків пропечеться, так ся хай пече серце його.

Кажан пищав і кидався, потріскуючи крилами, а сморід заповнив кімнату. Врешті він стих, з глечика пішов дим. Вівдя попросила якусь річ господаря. Жінка дала їй хустинку, якою він у танці, зіпрівши, витер чоло. Вівдя кинула хустку на вогонь, та сплахнула і задиміла, а на дворі пси загавкотіли. Молодиця схопилася за серце — пролунав стукіт у браму.

— То він, він, — зойкнула вона налякано і водночас втішено і хотіла вже бігти, але стара її спинила.

— Ще ні, ще трохи його потримаймо.

— Але він тут, собаки його занюхали!

— Зачекай, не квапся. Буде кращий після того, як його покараєш. Ще встигнеш його привітати, а поки що зачекаємо, хай охолоне. Бо ж, бідачка, забігався, розпашів. Так йому й треба: що не хотів робити по волі, зробить по неволі. Ще вогню не гаси. Пали ці жили і кажи: «Як ці жили стискаються й корчаться, так нехай стискається і корчиться серце тієї хвойди, що мого чоловіка приманила». Візьми цю шматину й волочи підлогою, приказуючи: «Хай гицлі так тую зрадницю волочать вулицею, хай її груди проб’є вогняна клішня, хай її бридке м’ясо собакам на жир викинуть».

З лісу долинуло пугукання. Вівдя глянула у той бік і залопотіла:

— Сово! Ти пугукаєш у лісі, але намарно. Те, що хвойда учинила, таємницею не буде. Нехай так за нею всі голосом твоїм пугукають, хай її хвойдою всі називають. — Тоді звернулась до господині: — Сплюнь тричі і проказуй: «Як слина ця падає на землю, хай так її обличчя короста обліпить! Хай її виразки обляжуть! Хай на собі хроби збирає, а в гної лежить з поганими жебраками!» Задзвонило мені у вусі. Досить тих чарів. Зрадниця зазнає покари. — Вівдя визирнула у вікно й кивнула: — Ходи тепер, вітай свого гостя. Знати, пильно йому було, що в одному чоботі прибіг. Але не дуже до хати спіши, аби ми встигли прибрати наше чарування.

Молодиця вибігла до воріт, а Вівдя з Рутою винесли казан другими дверима за хату й перекинули у траву. Стара розбила палицею глечика, а черепки розкидала. Вони повернулися до покою. Молодиця була у розпачі — її чоловік сидів у кріслі, поклавши руки на коліна, й тупо дивився просто себе. Вона щось йому говорила, але він мовби не чув. Молодиця кинулася до Вівді, не маючи сумніву, що то все наслідки чарів, а головно тому, що Вівдя її не пустила відразу до воріт, а продовжувала чарувати. Стара її заспокоїла, як могла, і звеліла принести яйце і келих із водою. Далі вже Рута тримала той келих над головою чоловіка, а Вівдя розбила яйце і влила його в келих. Чоловік враз здригнувся і обхопив обличчя руками, а яйце стало темніти, аж почорніло. Тут тільки він отямився і, приказуючи: «Боже, як я змучився!» — поплуганився до ліжка. За кілька днів молодиця прислала їм в подяку порося. Але весь той час Вівдя ходила сама не своя і дуже переживала, щоб чоловік геть не знавіснів.

Рута незчулася, як із-за помережаних тінями і тишею лип вигулькнув вечір і почав розвішувати клапті мряки по деревах та кущах верболозу. Рештки дня м’якими оксамитовими сувоями сповзали в річку, і тільки круги розбігалися, мов колорізом накреслені, вигулькнуло щось із туману, залопотіло, зашемрало, плюхнулося в траву, вмерло, і тиша врешті розлилася молоком, і потонуло в ній все живе. З боку міста бамкнули дзвони. Пора було повертатися, заки брами не зачинили. Але коник домчав її вчасно, щойно вона увійшла в браму, як за її спиною піднялися розвідні мости, заскрипіла засуви, а важкі, окуті залізом ґрати опустилися. У місті Рута спішилася, і коли вона йшла, тримаючи в одній руці вуздечку, а в другій кошик з розмаїтим зіллям, її наздогнав стрункий високий панич, вбраний, як королівський паж, в обтислу куртку й штани.

— Вам вітання від Вівді, — прошепотів він доволі грайливим тоном, мовби залицяючись.

Рута здригнулася, здогадавшись, хто поруч з нею.

— Ви знаєте, де вона?

— Живе у Винниках. Веде тихе спокійне життя добропорядної господині — кури, гуси, качки. Хоча для сталих клієнтів, таких, як я, її серце завжди відкрите.

— Я б хотіла її провідати.

— Будь-коли, тільки дайте знати. Я приїду за вами бричкою. А хочете — каретою, запряженою шісткою вороних.

— Ні, я поїду коли-небудь сама і верхи.

— А-а, розумію. Ви ж тепер пані катова. Вівдя просила, коли вам не важко, скопіювати сторінки 148 і 149 з книги «Великий Альберт». Дивне прохання, якщо я міг би завиграшки їй ті сторінки надиктувати. Але вона каже, що там важлива кожна кома. Ну, ви чули таке! Кожна кома! Я качався зо сміху. Так ніби у ті дрімучі часи, коли писали «Альберт», існували коми. Але у мене до вас є одне прохання. Я потребую зовсім маленьку дурничку. Ну, практично, ніщо. А саме — серце Головача. Точніше, потребую не я, а доктор Калькбреннер. При умові, що серце не буде вирване, а дбайливо вирізане разом з усіма судинами. Вам неважко буде попрохати вашого… е-е… ну, скажімо так, рятівника? Він же ж бо й так підторговує різними частинами тіл своїх стратенців. А Калькбреннер подарує вам чудодійний бальзам, якого в пана аптекаря вже нема, а купити його дуже важко, навіть за грубі гроші.

— То це ж ви зробите послугу аптекареві, а що отримає Каспер?

— О-о, він отримає від Калькбреннера те, що для нього найцінніше. Він отримає одне ім’я. Те, про яке він мріє. Так йому й передайте — ім’я.

— А якщо не повірить? Та й не можу я сказати, що стрічалася з, прости Господи…

— І не треба. Скажете, що зустріли Калькбреннерового слугу.

— То ви з доктором разом?

— Так, у нас спільне діло.

— А що я скажу, аби Каспер повірив?

— Скажіть, що його матір називалася Гедвіґа Кребіль. І що та молодичка, з якою він бавився в цюцю-бабки у Кросні, має під лівим персом родимку у вигляді серця. А він має від неї пам’ятку на правому рамені, яке вона прокусила до крові. І ще я знаю, що саме передав йому аптекар перед тортурами розбійників. Гадаю, цього досить. Ага! І бажано те серце принести ще сьогодні ввечері, бо завтра воно вже буде нікому непотрібне. Я буду вас чекати в шинку «Під П’яним Турком». А ім’я Касперового батька з’явиться випаленим на будь-якій тарелі, на яку вкажете пальцем, завтра пополудні.

Панич вклонився і, завернувши у бічну вуличку, зник. Рута втішилася звісткою про Вівдю, але не уявляла, як сприйме Каспер прохання лихого. Сарацинка зустріла господиню на порозі.

— Вечеря, пані, готова. Подавати?

— Ні, я зачекаю Каспера.

їй подумалося, що коли вони сядуть вечеряти разом, гак буде краще, адже вони цього раніше ніколи не робили. Здивований погляд сарацинки теж про це свідчив.

Каспер повернувся похмурий і натомлений. Але очі його проясніли, коли побачив, що Рута сідає з ним до столу. Під кінець сарацинка подала пляцок з яблуками, узвар та вийшла на кухню. То була добра нагода для розмови. Рута переповіла все, що їй сказав лихий, мовляв, Калькбреннер потребує серце Головача, а натомість повідомить оте ім’я, яке так цікавить Каспера.

— Ім’я? — здивувався кат. — Мене цікавить лише одне ім’я — ім’я мого батька.

— То він його й мав на увазі.

— Але звідки він може про це знати?

— Ну, він займається магією, читає таємні книги.

— Чому ж він не звернувся до мене, а до вас?

— Він не хоче, аби вас побачили разом. Він же ж купує трупи. І на вас може впасти підозра, що ви йому їх постачаєте.

— Нічого не розумію. Він не так давно приїхав і вже винюхав, хто мій батько?

— Як на мене ціна, яку він просить, не така вже й велика.

— Але я хочу мати певність, що це буде мій батько, а не хтось інший.

Тоді Рута, передала решту розмови з лихим, чим неабияк здивувала Каспера, що Калькбреннер знає про нього такі речі. Це його знезброїло.

— Серце я маю передати ще цього вечора, — завершила Рута. — Слуга Калькбреннера буде на мене чекати в шинку. А ім’я вашого батька з’явиться випаленим на оцій тарелі завтра пополудні, — тут вона показала на дерев’яну таріль на полиці.

Каспер вирячив очі:

— Чорна магія? Він що — такий могутній?

— Ну, я просто не знаю, як вам іще довести, що людина, яка може на відстані випалити чиєсь ім’я, цілком здатна з’ясувати, хто був вашим батьком.

Розділ 23. МАНДРАГОРА

Із записок Лукаша Гулевича.

«Увечері ми з Юліаною готували мікстури. Айзек ліг раніше спати, щоб встигнути на світанку купити ярину в господарів, замість того, щоб переплачувати пізніше перекупникам. Відтак я пригадав про папери, які мені залишила Рута, і взявся їх переглядати. Кілька приватних листів було адресовано місцевим купцям, я їх не став розпечатувати, але лист із канцелярії імператора Священної Римської імперії Фердинанда II до магістрату міста Львова мене зацікавив. Обережно нагрівши його над полум'ям, я підважив ножем сургуч і розпечатав. У листі повідомляли, що Калькбреннер викрав у Празі дуже важливі манускрипти, а крім того прихопив той папірець, якого ребе Льові вклав був до вуст свого Голема. Імператор вимагав негайно арештувати Калькбреннера і відправити його до Праги разом із викраденими речами. Я показав папери Юліані, і вона, прочитавши їх, запитала, що я з ними збираюся робити.

— Листи я занесу в магістрат, скажу, що їх знайшли у вбитого розбійника. А з цим листом імператора… не знаю…

— Нам краще з Йоганом мати добрі стосунки. Він нам ще згодиться. Можемо його провідати.

— То ви знаєте, де він живе?

— У палацику графа Тіллі на Знесінні. Тіллі великий прихильник алхіміків, сам переважно живе у Кракові, а палацик виділив для Йогана.

У двері постукали. Я відчинив і впустив Руту з Каспером, немало здивувавшись їхній появі. Каспер запитав, чи може говорити в присутності Лоренцо. Я запевнив його, що не маю від „нього“ секретів. І тоді він повідомив, що настала моя черга зробити йому послугу. Калькбреннер потребував серце Головача для свого Голема, а за це обіцяв віддячити мені бальзамом. Я спочатку не второпав, яка в цьому всьому моя роль, але Каспер пояснив, що серце треба вирізати так, аби його не пошкодити і щоб збереглися частинки судин. Йому, мовляв, не раз доводилося вирізати серця злочинців, на які є значний попит у різних ворожбитів та алхіміків, але тут йдеться про серце, яке Калькбреннер збирається якимось чином приживити.

Що було робити — я погодився і швидко зібрав інструменти, прихопивши шпагу. Юліана зголосилася піти з нами, і я помітив, якими захопленими очима дивиться на неї Рута. Либонь, бачила в ній когось, про кого давно мріяла, бо що Каспер не належав до героя її марень, я вже здогадувався. О цій порі на вулицях людей не було, всюди панувала темінь, з-за мурів долинав гавкіт собак, а на мурах відлунювали кроки вартових. Трупи розбійників перебували у льоху під катівнею, накриті рядниною. Тут було доволі зимно, товстелезні стіни не пропускали тепла з вулиці. Єдиний стіл призначався для катування, але цілком пасував і для наших потреб. Ми з Каспером поклали труп Головача на стіл, Каспер оголив йому груди. Вони виглядали жахливо після припікання. Я уже хотів почати операцію, коли Юліана запропонувала здійснити її сама. Я не мав нічого проти, вона закотила рукави і, рішуче приставивши ланцет до грудей трупа, зробили розтин. Далі ми з Каспером взяли гаки і з обох боків розтягнули огруддя, а Юліана старанно обітнула з усіх боків судини так, аби частина їх залишалася при серці. Рута не зводила з неї очей, уважно спостерігаючи за всіма її рухами. Бідна дівчина, думалося мені, її чекатиме велике розчарування, а водночас я відчув і якісь ознаки заздрощів, бо й мені Юліана подобалася, а може, й не тільки подобалася. Правда, виглядала вона надто незалежною, і часом нелегко було взагалі її сприймати як жінку, настільки вона вправно увійшла в роль юнака. Операцію вона зробила доволі швидко, і я не стримався, щоб її не похвалити, а Рута навіть заплескала. Каспер теж висловив своє захоплення, серце опинилося тепер у його руках. Юліана запитала, чи не варто зашити розбійникові груди, але Каспер сказав, що це зайве, бо він завтра на світанку вивезе розбійників за місто і поховає. Він сховав серце у мішечок, защіпнув одяг на трупові, а ми поклали тлінні останки розбійника на місце. Каспер злив нам на руки воду з глечика, і на цьому наша місія була завершена. Але Рута сказала, шаріючись, що зараз вона має передати серце розбійника слузі Калькбреннера, який буде чекати на неї у шинку, то чи не могли б ми з Лоренцо її провести.

Ми, звісно, погодилися. Каспер хотів іти з нами, але Рута його відмовила, а він, на диво, покірно погодився. У мене склалося враження, що вона його приручила, як приручають ведмедя, і тепер могла керувати ним. Але що вона могла йому пообіцяти? Їхні стосунки були для мене доволі дивними, адже вона не приховувала свого захоплення Лоренцо, це так виразно кидалося в очі, що й Каспер не міг не помітити. Однак він себе нічим не зраджував, мовби змирившись зі своєю долею.

У шинку світилося і грала музика. Кілька пар тупотіло на розхитаних скрипучих дошках, збиваючи догори тирсу, якою була посипана підлога. Ми увійшли всі троє і роззирнулися. У ніс вдарив важкий сопух суміші пива й вина. З-за столу, де сиділа картярська компанія, помахав нам рукою молодик, схожий на Калькбреннера, бо мав теж чорну борідку клинчиком і кучеряве чорне волосся, тільки що не сліпий на одне око. Ми зачекали, може, хвилини дві, як він ляснув картами по столу і вигукнув:

— Є! Я виграв!

Його колеги незадоволено загуділи і з похмурими обличчями спостерігали, як він згрібає свою вигру. Йдучи до нас, він кинув жменю дрібних на стіл, щоб вони підняли настрій вином, а потім вийшов з нами на вулицю. Рута простягнула йому мішечок, він зазирнув усередину, задоволено гмикнув і подякував, а тоді окинув нас поглядом і сказав мені:

— Франц, до ваших послуг, пане доктор. Ваш учень, — тут він уклонився Юліані, — чарівний, якби я був дівчиною, то закохався б, — і реготнув, мовби даючи зрозуміти, що йому відомо, ким є насправді цей учень. Відтак ще раз уклонився уже мені: — Ну, що ж, я тоді покваплюся до свого пана доктора, бо справа пильна.

— А де він вас чекає? — запитала Юліана. — Ми якраз теж збиралися до нього, маємо щось, що його зацікавить.

— 0! Тим краще. Він, звісно ж, у графа Тіллі. Ходімо.

— Як же ви потрапите до нього, коли всі брами зачинені? — запитав я.

Франц засміявся:

— У мене є свої невеличкі секрети. Ідіть за мною, і самі переконаєтеся.

Рута завагалась, але я підморгнув їй, шепнувши:

— Вам буде цікаво.

Ми пройшли до муру між вежами цеху римарів і мулярів, що був геть зарослий густим плющем. Франц просунув руку у ті хащі, щось скреготнуло, і плющ розсунувся, а в стіні ми побачили маленьку низеньку фірточку, в яку можна було поміститися лише зігнувшись. За хвилю ми вже були за мурами, далі йшли поміж невеличкими будинками і халупами, на нас гавкотіли пси, але Франц знав спосіб на них. Це було щось схоже на сичання. Щойно він засичав — собаки вмовкли, а декотрі, підібгавши хвости, заскавуліли і повтікали. Я спробував наслідувати його сичання, але ефект був жалюгідний. Він, вочевидь, вів нас навпростець, бо ми йшли через сади, і ноги наші хрумкали на опалих яблуках. За садами і за соснами вигулькнув палац графа Тіллі.

До палацу вела доріжка, обрамлена диким камінням, що відділяло її з одного боку від лісу, а з другого — від урвища. У повітрі чувся дивний запах, мовби чогось пригорілого, і не полишало відчуття, що обличчя торкаються тонесенькі пасемця павутини, злегка лоскочучи. Я кілька разів пробував їх змахнути, але пальці не відчули нічого. Всюди панувала тиша, але у вухах бриніло щось незбагненне, щось схоже на свист, він несподівано вигулькував десь із гущавини і котився то за нами, то поперед нас, зникаючи у проваллі, і там скигливо відлунював. Я зиркнув туди, але нічого не побачив, там не помітно було жодного поруху.

Коли ми наблизились до палацу, пролунав голосний собачий гавкіт. Однак цього разу Франц не скористався своїм способом, видно, шануючи собак свого господаря. На ґанку стояла варта, а собаки, що були припняті збоку, шарпалися і лізли зі шкіри. Побачивши Франца, вартові крикнули на собак, і ті вмовкли, лише тихо гаркочучи та щирячи ікла. Простора вітальна зала була освітлена кількома канделябрами, але було доволі темнаво. Наші тіні впали на стіни чудернацькими фігурами. Назустріч нам сходами спустився Калькбреннер.

— О, кого я бачу! Пане Мартине! Лоренцо! А ви, якщо не помиляюся, Рута? Дуже приємно. Це для мене велика честь, що ви завітали до мене. — Він потис мені руку, а Юліану вхопив у обійми і розцілував у обидві щоки, затим узяв з рук Франца мішечок, зазирнув у нього і зацмокав задоволено. — Ну, ходімо, ходімо до мене нагору у мій кабінет. Коли-небудь станете свідками епохального експерименту.

Кабінет мав високу стелю й великі вікна, які були зараз щільно зашторені, тут освітлення були значно яскравіше, аніж унизу. На зсунутих докупи кількох столах лежала потвора сірого кольору. Вона скидалася на людину, але була удвічі вища і неоковирна, таке враження, що ліпили її лопатою, а тесали сокирою. На місці грудей зяяв великий отвір, з якого стирчали дротики.

— Ось, прошу, легендарний Голем. Достеменна копія празького. — Він вийняв серце, покрутив його в руках і знову поцмокав: — Фантастика! Кат виявився майстром хірургічної справи! Так акуратно, так делікатно вирізати серце! — тут він зирнув на нас. — Хоча… о, мабуть, я здогадуюся! Це ви йому допомогли? Тут видно руку майстра!

Потому він опустив серце у скляну посудину з якоюсь жовтавою рідиною. Серце опустилося спочатку на дно, але відразу сплило і зупинилося посередині рідини. З обтинків судин посочилися тоненькі цівочки крові.

— Чудово, — потер руки Калькбреннер, — воно ще оживе і заб'ється у цих грудях. Але не зараз, ще не зараз. Франце, принеси нам вина і сиру, я мушу пригостити дорогих гостей. — Помітивши, що я звернув увагу на чимало різних препаратів у слоїчках та цілу зграю жаб в акваріумі, він пояснив: — Жаби — найчутливіший індикатор отрут. Особливо оголене серце жаби. Воно реагує на найменшу дозу отрути. А ось це бачите? — він вказав на ще один слоїк, на дні якого лежав сірий зіжмаканий клаптик. — Оце те, що я поцупив з Праги. Клаптик паперу, на якому ребе Льов Огуда Бен Бецалель вивів одне тільки слово „атеt“ — „істина“. Якщо його вкласти до вуст цього бовдура, — він кивнув на Голема, — він оживе і буде виконувати мою волю.

— Я чув, що не лише ребе Льов працював над створенням Голема.

— О-о, так! Ребе Еліяху з Холма теж його сотворив. Але так по правді, то важко згадати таке місто на наших теренах, де не було рабина, який би не замислився над створенням якого-небудь андроїда.

— То вас саме через це розшукують?

— М-м… не тільки. Але звідки ви знаєте, що мене хтось розшукує?

Я вийняв з кишені папери і простягнув йому. Йоган запросив нас сісти біля невеликого столика, а сам став читати, і вираз його обличчя закипав од гніву. Франц приніс вино, келихи, великий шмат сиру і теж сів неподалік. Йоган закінчив читати і вилаявся.

— Звідки це у вас? — він помилив паперами в повітрі.

— Це я їх роздобула, — сказала Рута. — Вершник, який їх віз, напав на мене у моїй хаті і хотів згвалтувати. Я боронилася і, нехотячи, убила його.

— Хо-хо! — вигукнув Йоган. — А далі що?

— Далі я його обшукала, заволокла у сад і закопала. Він і досі там лежить. А кінь його в мене.

— Прекрасна історія. Франце, налий усім вина. Мусимо це обмити. — Він підняв келиха з вином і виголосив: — За здоров’я юної панни Рути, переможниці лицарів. Бо той, кого ви убили, був лицарем на ім’я Альдорф фон Фуссенбруннер. Я знав його. Але нічого доброго про нього згадати не можу. Бачу, мені треба прискорити свій експеримент, знову мене вислідили.

— Та вий не дуже крилися, — сказав я. — Про вас багато хто гомонить.

— Таємничість завжди манила простолюд. Я намагаюся мало з ким спілкуватися. А це виглядає підозріло в очах примітивів. Ви знаєте доктора Геліаса? Ми часом зустрічаємося у невеликій компанії з іншими поважними достойниками. Розмовляємо на різні теми, інколи й на медичні. Цього мені достатньо, щоб не почуватися відлюдьком.

Несподівано звідкись виплила панна у довгій шовковій сукні зеленої барви. У пишному рудому волоссі, що спадало хвилями на плечі, біліли вплетені квіти латаття, а її великі вуста, здавалося, пили, а не вдихали повітря. Уся вона випромінювала здоров’я і міць, на щоках грали рум’янці, а перса вражали своїми формами. Йоган відразу підвівся, узяв її за талію, посадив біля себе і вручив келих.

— Ось Амалія, — проказав він з утіхою. — Як бачите, має дві руки, дві ноги, двоє персів, два ока, два вуха і, на жаль, лише одні вуста. Не рахуючи, звісно ще одних, потаємних, прихованих, магічних вуст ночі. Якби вона мала тих вуст значно більше — розсипаних, мов ягоди, по цілому тілу, всюди, де не торкнешся, — я б тільки й те робив, що цілував і цілував, і припадав би всім тілом до них, а вони — дивні чарівні пурпурові п'явки — висмоктували б мене до решти. Але вона має тільки одні вуста. І ними вона, крім цілування, їсть різне свинство — пляцки, цукерки, чоколядки, мармулядки, барбулядки, п'є вино, гарбату, воду, пиво, соки, узвари, валер’янові настої, молоко… А ще вона цими устами говорить, пашталакає, мимрить, бубонить, диркоче — о Господи, це навала слів, яку можна спинити лише цілунком! І коли я цілую оцей млин їжі і слів, оцей механічний слововитискач, я не можу побороти відчуття, що під час поцілунку якісь її невимовлені слова проникають разом із Амалиним наполегливим язиком у мої вуста і нищать усе, що я ще не встиг виговорити, всі мої щойно народжені слова, слова-немовлята — слабенькі, тендітні та кволі. А їхнє місце займають її слова, які беруть у полон мого язика, і я часто ловлю себе на тому, що промовляю не своїми, а чужими словами. Цілком можливо, що це відбувається і зараз. І не я вам оце розповідаю, а Амалія.

Амалія розплилася в задоволеній усмішці. Вона, здавалося, вже чула подібну тираду і тепер спокійно цмулила вино, перекинувши ногу на ногу та гойдаючи нею.

— Хто ж тоді я? — продовжив Йоган. — Я, вочевидь, лише інкубатор її слів. Добре, хоч думати я можу сам. Любов Амалії безмежна. Вона своїм коханням зневолює настільки, що я не лише розмовляю її словами, а й починаю дивитися на світ її очима. Дивитися на світ очима жінки — це часом потішно. Хоча й безглуздо. То однаково, що дивитися на світ очима бджоли, або вивірки, або сойки, або інфузорії[15], яка, здається, й не має очей. Взагалі, любов — це дика примха, це покара Господня, котру мусимо нести невідь за які гріхи. От за віщо караюся я? Чому я конче повинен Амалію кохати? — Він поклав руку їй на коліно й уважно поглянув у її обличчя, яке ані на мить не змінило свого самозадоволеного виразу. — Мене це кохання висотує, позбавляє сил, я так часто думаю про неї, аж інколи здається, що коли я про неї забуду, то перестану існувати. Страх перед неіснуванням змушує мене кохати щораз глибше, і можете уявити, який з мене ідіот, коли я в цьому признаюсь. Я знаю, що не варто цього робити. Не можна жінці казати про такі сильні почуття, достатньо лише часом видушити — якщо вона вже дуже попросить: „кохаю!“ і все. А я, йолоп, лепечу й лепечу, кусаючи її вушко: „Боже, як я тебе кохаю… Як я тебе… Як я…“. І я ж бачу, що вона приймає це зовсім не як дар. Я бачу, що вона наперед знає кожне слово, яке я промовлю, і має наготовлену репліку, наготований жест і порух вуст. Усе в ній відпрацьоване до найдрібніших тонкощів, мовби від самого народження тільки те й чинила, що грала одну й ту саму п'єсу. Себто мене.

Йоган встав, підійшов до шафки і вийняв слоїка, в якому містився каракуватий, схожий на людське тіло, корінь. Я упізнав мандрагору, що її цінують усі алхіміки.

— Мандрагора, або ж альрауне! — прорік Йоган. — Пригляньтеся уважно, чи вона не схожа на Амалію? Це чистої води Амалія. Це екстракт Амалії. — При цих словах корінь почав корчитися і вигинатися, мовби намагаючись добутися на поверхню. Легенький, але пронизливий писк пролунав зі слоїка. Амалія затулила вуха, але господар на неї не звертав уваги. — Амалія — це тільки дрібна часточка велетенського жіночого організму, який обплів своїми тендітними ласкавими ліанами всю землю. — Він стишив голосу той час, як Амалія продовжувала затуляти вуха, а корінь — тоненько скиглити. — Жінки все знають. Їм усе відомо. Тому й називаються відьмами. Але істоти вони позаземні, й Земля для них лише велетенська лабораторія, в якій уже віками триває науковий експеримент. Жінки народилися на Місяці, й Місяць керує ними. Місяць володіє ними до останку. До найтоншої волосинки жінка належить йому. Це лише ми — дурні чоловіки — гадаємо, що володіємо жінками і можемо чинити з ними все, що нам заманеться. Ми й не підозрюємо, що є хтось третій. Це він — Місяць. Ми навіть приречені на цей заклятий трикутник: він, вона і Місяць. Що б ми не говорили жінкам, як би ми не клялися в коханні, для них усе це — тільки приємний шелест вуст. І не більше. Бо ними володіє Місяць, якого вони слухають і виконують лише його накази. Місяць скаже: „Підкорись!“ — і жінка підкориться. Місяць шепне: „Віддайся!“ — і жінка віддасться. Хоча ще хвилину перед тим боронила кожну часточку тіла від ваших наполегливих рук. Місяць скаже: „Покинь!“ — і жінка покине. Хоча ще хвилину перед тим казала: „Боже, як я тебе кохаю!“

Я бачив, як Юліана душиться зі сміху, а Рута, мабуть, і не слухає, бо милується Юліаною. Франц ловив промову господаря з доволі іронічним виразом, видно, і для нього тут не було нічого нового. Я ж не міг второпати, до чого Калькбреннер веде.

— Деколи нам видається, що ми також кидаємо жінок, — він підступив до мене ближче. — Але це тільки запаморочення марновірних. Ми ніколи не здатні покинути жінку з власної волі, це трапляється тільки за бажанням жінки, яка нам навіяла такий рішучий намір. Бо таким було розпорядження Місяця. Місяць перетворив жінок на своїх слуг, вони слухають його, геть не задумуючись над наслідками своїх учинків. Я скажу більше. Ми наївно думаємо, що жінок запліднюємо ми, чоловіки. Але це дурниця. Насправді Місяць використовує нас у своїй потребі і тільки з однією метою: щоби чоловіки запліднювали жінок задля народження ще більшої кількості жінок. Річ у тім, що на Місяці живуть самі лише жінки. Земля ж — це велетенський розплідник для жіноцтва. Вони тут проїздом, їх тут ніщо не тримає. Як і кожного з вас, коли ви опиняєтеся у якій-небудь залузаній придорожній корчмі в очікуванні наступної брички. Уночі жінки роблять вигляд, наче сплять. Причому вони ще й намагаються розповідати нам свої сни, хоча насправді це ніякі не сни, а те, що з ними відбувається на Місяці, куди вони щоночі відлітають, залишивши в ліжку свою оболонку. Душа їхня випурхує, мов пташка із клітки, і тікає назад на свою батьківщину. Жінка посідає дивовижну здатність перебувати водночас у двох місцях — на Місяці й у вашому ліжку. Жінка має не одну, як ми, а дві душі. Згадайте, як церква тривалий час дискутувала, чи має жінка душу взагалі. Ха! А тут аж дві! Та, що вночі відлітає на Місяць, — це душа, що належить Місяцеві, вона значно сильніша за ту другу, котра зостається в тілі. Але, хоч вона й дуже слабенька, Місяць не має на неї впливу, не може її контролювати, допоки повернеться на світанку ота перша душа й поглине другу. Спробуйте поспостерігати за жінкою уночі — яке це ніжне беззахисне звірятко, як воно тулиться до вас, яким упокореним є його подих… А голос! Голос жінки вночі, це дзюрчання лісового струмка, сюркіт стрикоників і тремтіння фіялок. Коли ви спробуєте оволодіти сонною жінкою, то відчуєте щось ще незвідане і досі небачене. Відчуєте біля себе істоту, яка геть уся належить вам, і все її тіло, нап’яте, мов тятива, слухає кожен ваш порух, відповідає на нього — але так якось дивно, незвично, мовби у невагомості… Це тільки жінка може водночас і спати, і кохатися з вами. Але щастя це недовге. Лише до світанку. Щойно почне сходити Сонце, повертається власна душа Місяцевої доньки, і в ліжку опиняється знову дика неприборкана стихія, для якої ви тільки дурненький паперовий кораблик. Це жінки попридумували сонники, що є насправді закодованими священними книгами, в яких вони шукають відповіді на свої запитання.

Йоган зупинився над Амалією і поклав руку на її голову. Вона нічого з того, що він зараз говорив, не сприймала або не чула, вуха мала затулені, а очі заплющені. Писк мандрагори її зневолював.

— Жінки пильно бережуть свою таємницю, — Йоган говорив це, погладжуючи Амалине волосся. — Знаючи геть усе, жінка просто не може бути дурепою. І я розумію ваш подив, коли ви мені заперечите, назвавши цілу зграю знайомих вам дуреп. Але я вам поясню це дуже просто. Якщо котрась із них є дурепою, то це тільки така її роль, яку вона повинна зіграти для більшої різноманітності. Жінки виконують вказівки Місяця, свого мозкового центру. Властиво, Місяць — це суцільний титанічний мозок. І це він дає окремим жінкам вказівку бути ідіотками, пройдисвітками, стервами, хвойдами, вар’ятками з мокрою головою, повіями, нехлюями, ледацюрами, скандалістками, вертихвістками…

— …і феміністками, — встряв Франц.

— Що ти сказав? — здивувався Йоган. — Якими ще феміністками?

— А-а, та це такі чудиська, які з’являться років так за двісті, — засміявся Франц.

Йоган кивнув у його бік:

— Ви чули? Отакі тепер слуги пішли. Вони деколи знають щось більше за свого хазяїна. Але я продовжу. Єдиний можливий стан, коли жінка виходить поза межі впливу Місяця, — це стан сп’яніння. Алкоголь діє на жінку настільки сильно, що повністю міняє її єство. Але саме тому, що тоді жінка втрачає над собою контроль, а Місяць не може вже нічим їй допомогти, її мозкові здатності атрофуються. Жінка дуже швидко і легко може перетворитися на пиячку, бо перестане отримувати Місячну енергію. Така жінка вже нічого цікавого вам не скаже, пам’ять її цілковито стерта. Але значно цікавішою для вас може бути жінка, яка хильне з вами. Ось тоді й не ловіть ґав, а спробуйте розпитати її про стосунки з Місяцем. Досі ще жодна сп’яніла жінка цього не заперечила. Котра хитріша — може хихотіти, жартувати, баки забивати, а деякі так-таки вивалять правдоньку, аж вам мороз поза шкіру піде. А, до речі, ось що пише Джованні Бокаччо в трактаті „Ворон“. — Йоган узяв у руки книжку в сап’яновій оправі і зачитав: — „Жінки вдають із себе полохливих та соромливих істот. Глянути вниз із висоти не можуть — закрутиться в голові. Купатися в морі — живіт заболить. Вийти в темряві на вулицю — борони Боже, бояться духів, привидів, мари всякої. Миша пробіжить, вітер гупне віконницею, камінець упаде з даху — вони вже тремтять, бліднуть… Та коли їх чекає коханець, стають вони безстрашні, мов тигриці, й крадуться дахами серед ночі, попри озброєну сторожу, ба навіть через цвинтар, уперто прямуючи туди, де їх добряче відгецкають. Усі жінки мінливі, і не мають ані найменшої постійності. За одну годину встигають вони тисячу разів захотіти і сприкрити одне й те ж, за винятком любощів, бо цього їм хочеться завжди. Усі вони зазвичай самовпевнені й переконані, що все їм належиться, що вони варті найвищих почестей і найгучнішої слави, та що без них чоловіки не варті нічого. Господь святий знає, де жінка тримає напоготові сльози, щоби пролити їх за першим-ліпшим бажанням“.

Він відклав книжку, перехилив келих і, обвівши нас поглядом, промовив:

— Амалія — вершина мого мистецтва. Либонь, ви вже здогадалися, що витворив я її з мандрагори. Я! Сам!.. Ну, не зовсім сам, бо ось із ним. — Він кивнув на Франца, а той задоволено усміхнувся. — Вона ідеальна істота! Безвідмовна. Покірна. Добра. Нічого ніжнішого я у своєму житті не зустрічав. Ідеальна жінка, бо ви ж знаєте, що в кожній жінці живе тестьова. Але не в Амалії. Вона сама собою. І, здавалося б, незалежна для Місяця. А однак… однак є певні підозри, що все ж таки залежна.

— Як же це можливе? — поцікавився я. — Адже не Місяць її сотворив.

— Місяць сотворив мандрагору, — сказала Рута, — але та, що годиться для магії, виростає лише під шибеницями.

— О! Власне! — підхопив Йоган. — Отут уся притичина. Я просив Франца, аби він, викопуючи корінь, пильнував, чи Місяць не визирає з-поза хмар. Однак, видно, він недопильнував. Від Місяця важко сховатися. Коли я працюю над своїми записками, де розкриваю найголовнішу жіночу таємницю, то Місяць завше зазирає до вікна. Його погляд падає на стіл, устелений паперами, він уважно вчитується в те, що я написав. Я сміливо вдивляюся в його бліде обличчя і бачу, як міняє воно барву, наливаючись гнівом. Я не можу перешкодити йому в читанні, його погляд проникає крізь будь-яку перешкоду. І страх проймає мене: що він зробить зі мною, прочитавши все до кінця? А потім я чую теплі кроки Амалії, вона наближається до мене, і моє серце стискається від передчуття невідомого. Ось вона заходить, і ніжний її голос обволікає мене, мов золота павутина: „Що ти пишеш так пізно, любий? Тобі ще не хочеться спатки?“ Її руки лягають мені на плечі, лоскочуть шию, вуха, вона нахиляється, і я відчуваю спиною доторк її пружних грудей. Обличчя її тулиться до мого, вуста наші зустрічаються, але я бачу, що очі вона не заплющила, як робить це завше при поцілунку. Очі її відкриті й скошені у бік столу. Вона цілує мене, пестить, а очі її вчитуються в рукопис. І я бачу в очах її зимну лють, я бачу в очах її свій кінець. А проте покірно встаю з-за столу і йду за нею, за рукою, що веде мене, йду в сутінки сусіднього покою, де ми обоє падаємо в глибокі сніги простирадл, ковдр і подушок, де вона сплітається зі мною в одне ціле. І я, той, хто розгадав її таємницю, впокорено лежу на хвилях, що мене гойдають. На хвилях, що несуть мене у смерть.

Калькбреннер замовк, потім прибрав слоїк з мандрагорою, писк стишився, а Амалія розтулила вуха, розплющила очі і знову стала цмулити вино з байдужісіньким виглядом, мовби щойно прокинулася від легенької дрімоти, в якій увижалося їй щось приємне.

— Чи не правда — вона чудесна? — Йоган нахилився до мене й шепнув: — Якщо забажаєте, я вас навчу, як створити щось подібне й для себе. Не пошкодуєте. До речі, мандрагора — це лише засіб для творення тіла, а душу вона стягує з простору. Кожна людина є кимсь, але в кожному житті вона інша, а якою є насправді — невідомо. І хоча живе багатьма життями, але це завше одна і та ж людина. І не має значення, яким чином вона здобула нове тіло. — Він подивився уважно мені в очі. — Ви розумієте мене?

І тут я несподівано відчув зблиск якогось дивовижного осяяння, мені здалося, що на мить я відкрив для себе щось сокровенне і вічне, але воно так само миттю зникло. Я кивнув і підвівся. Пора було йти. А водночас щось було недоговорене і гнітило мене. На щастя, я отримав доволі велику плящину обіцяного бальзаму, якого вистачить мені надовго, адже додавати його до ліків достатньо бодай краплю-дві. Йоган доручив Францу провести нас назад у місто, і цілком слушно, бо самим віднайти ту фірточку в мурі було б не просто. Коли ми прощалися, я помітив, як Рута підійшла до Франца і щось йому шепнула. Які у них можуть бути справи?»

Розділ 24. ІМ’Я

Каспер не лягав спати, доки Рута не повернулася. Він стояв на порозі і вдивлявся у ніч. У непрозорій пітьмі ночі розчиняється все: тривоги і почуття, крик і самотність, розпач і біль — вона по вінця наповнена каламуттю і прохолодою, що осідає на дно, аж допоки невидимі руки крізь марлю процідять ніч, і очищений ранок опаде білим туманом на місто. Каспер вслухався у приглушені звуки ночі — десь ще ледве чутно грала музика, пронизана скриками гульвіс, десь далеко на оболонях іржали коні, від ріки долинали вигуки з кораблів, а над головою скрадливо шуміла липа. Коник неподалік обнюхував місяць у темній калюжі. У розрідженому нічному повітрі всі запахи міста згущувалися, увиразнювалися, збагачуючись ще й запахами передмість, домінуючим серед яких був запах чогось смаленого. Та ось нарешті долинули знайомі голоси — то аптекар зі своїм учнем проводжали Руту. Каспер з тугою відчув, як втрачає її, не здобувши. Вона сміється так, як ніколи не сміялася у цій хаті, голос її теж змінився, він став дзвінкішим, грайливішим, ледь не кожне її слово обрамлене сміхом. Вона цвіте лише ТАМ, а в’яне ТУТ? Каспер вдарив п’ястуком об одвірок. Вона закохана, але закохана не в нього, а в цього жевжика, що більше схожий на панночку, аніж на панича. Скільки йому може бути? Певно, нема й двадцяти. Вуса ще навіть не засіялися. Дивні смаки бувають у жінок. Чому б їй не закохатися в аптекаря? Накульгує… Та це не надто кидається в очі. Таке може навіть жінкам і подобатися, як подобаються близни на обличчі, особливо тут, у Львові, жінки просто шаленіють, коли бачать чоловіка з гарними рубцями і пругами. І аптекар скалічів, не впавши з драбини, а таки у битві. Однак вона вибрала оце юне сотворіння з вузькими плечима й витонченими долонями. Це не вкладалося в голову. Каспер згадав, як, опинившись десь в іншому місті, не мав жодних проблем з жінками, вони самі липнули. І не конче в шинку, міг зачіпати їх і на вулиці, а вони радо відгукувалися, бачачи перед собою високого поставного чоловіка атлетичної будови. Отже, причина одна й та ж, та, що висить над ним дамоклевим мечем іще змалку, і подолати її неможливо, доки він той, ким є. А якби знаття, що, виїхавши з ним кудись далеко, де він почне жити іншим життям, вона його полюбить? Але він сам у це не вірив, помічаючи, як вона сахається його рук, мовби вони були навіки скривавлені.

Голоси вмовкли разом зі сміхом. Темінь сколихнулася, і з неї вигулькнула Рута.

— Де ви пропадали? — запитав Каспер.

— Я ходила з ними до Калькбреннера, — сказала дівчина голосом, який відрізнявся від того, яким вона щойно щебетала з аптекарем і Лоренцо. — Чому ви не спите?

Вона прошмигнула повз ката так спритно, що й не торкнулася його.

— Я ж не знав, що ви ще кудись завієтеся. Думав, може, піти назустріч.

Він провів її сумним поглядом. Спати не хотілося. У коминку ще блимали поліна. Каспер вмостився із пляшкою мальвазії і спробував думати про щось приємніше, але приємного було не так багато. Врешті він поринув у приємну напівдрімоту і незчувся, як і заснув, сидячи біля коминка.

Вранці Каспера чекала свіжа екзекуція. Він нашвидкоруч поснідав сиром зі сметаною, заїдаючи чорним хлібом. Рута доїла козу. Сарацинка поралася на городчику, виполюючи бур’ян. Була молода, покірна і тиха. Каспер кілька разів уже покохався з нею, коли Рути не було вдома. Робив це просто, без жодних церегелів — клав її грудьми на стіл, задирав спідниці і входив у гарячий ніжний м’якуш, а вона щось лопотіла до нього незнайомою мовою, щось лагідне й спорзне, щось таке, що не потребувало тлумачення. Врешті-решт це було куди зручніше, аніж їздити кудись до дідька на роги. Не боявся, що вона його видасть Руті, бо могла б втратити роботу, на якій не надто перепрацьовувала. Каспер забезпечив її вбранням і їжею, давав якісь гроші. Ледве чи в кого іншого було б їй краще. Інколи вона до нього ластилася, як кішка, але він волів тримати її на відстані. Коли минав її, вона випросталася і усміхнулася. Він кивнув їй.

Каспер повернувся додому над вечір і з острахом зайшов до хати. Сарацинка сиділа в кутку й дрімала. На столі блимала свічка. Каспер повернув голову до полиці з тарелями. Усі вони стояли ребром до нього, і лише одна тареля лежала плазом. Він підійшов, простягнув руку і завмер. Пальці торкнувшись тарелі, відчули, що вона ще тепла. Він перевернув її і побачив випалене ім’я. Прочитав, і серце його забилося в шаленому темпі. Він знав цього чоловіка, важко сказати, наскільки був на нього схожим. Тепер він на нього буде дивитися іншими очима. І боятися, що зрадить себе поглядом. Бо признатися до свого справжнього батька він не міг. Тільки не в образі ката. А тоді в якому? Чи є у нього інша личина? Можна лише уявити, який жах спалахне в очах поважного пана, коли він довідається, що його син — кат. Ні, тоді їм не жити в одному місті. Каспер із подивом усвідомив, що та лють до батька, яка жевріла у ньому раніше, добряче пригасла. Він не раз думав про нього і часто в цих роздумах вигулькували якісь виправдання для молодика, який спокусив його матір. Адже він міг і не знати, що вона завагітніла, міг нічого не знати про те, що вона позбулась його дитини і що її засудили до страти, бо ж покинув Сянок раніше. Чому ж вона його не шукала? А може, й шукала, і, знайшовши та почувши, що він від неї відрікається, щойно тоді зважилася на дітовбивство. А що б він сам учинив, якби опинився на місці свого батька? Якби був таким паном, то принаймні забезпечив би бідну жінку грошима, найняв би для неї служницю, відправив би дитину вчитися. Ні, він би не відцурався від них. Хоч і тримав би це в таємниці. Він би не допустив злочину.

Але хто, окрім диявола, міг випалити цей напис? То Калькбреннер диявол? Він відчув страх. Знав, як чинять з тими, хто спілкувався з дияволом. Якщо хтось про це довідається, то спалять їх обох — і Руту, і його. Він узяв тарелю і шпурнув у коминок. Тареля спалахнула, але ім’я не зникало, ВОНО вирізнялося особливим білим полум’ям І ШИПІЛО; Каспер штурхнув тарелю палицею, ім’я перескочило на палицю і горіло на ній. Шпурнув палицю у вогонь і стежив терпляче, доки все не зникне.

Розділ 25. ТРИКУТНИК

Із записок Лукаша Гулевича.

«Зима 1647 року.

Я скористався порадою доктора Геліаса і з листопада став ходити на науку фехтування. Рамзей, випробувавши мене, здивувався, навіщо мені потрібні уроки, коли я й так добре „шермую“. Я пояснив, що потребую удосконалити своє вміння, аби могти відбити атаку, стоячи на місці та не роблячи надто багато кроків чи стрибків через свою скалічену ногу. І тут справді була нагода набути такої вправності. Юліана вирішила на один із уроків прийти зі мною. Рамзей їй миттю вибив шпагу з рук і розкритикував її стійку, дивуючись, що вона не осягнула бодай азів „шермерки“. Вона надулась і більше не ходила.

— Я ж не збираюся брати участь у двобоях. Мені досить, аби оборонитися від якогось розбишаки, — сказала вона.

…Рута мене ошелешила. Я ніколи не думав, що колись вона обере мене посередником у своїх стосунках з Юліаною, в якій бачить юнака Лоренцо. Вона промовляла тремтячими вустами зі сльозами на очах, вона була переповнена почуттями, які вже не мала ані сил, ані мужності стриму вати, але боялася розчаруватися у взаємності свого обранця, боялася обірвати цю солодку ману, яка її зогрівала і напувала надією. Рута вловила хвилю, коли Юліана пішла з Айзеком на закупи, а я зостався в аптеці. Дівчина підступила до мене так близько, як ніколи, її перса збуджено здіймалися і час-від часу торкалися моїх грудей. Вона була прекрасна, і я щиро заздрив тому неіснуючому Лоренцо, бо мене так ніхто ще не кохав і не прагнув. Рута розповіла, затинаючись і кваплячись, гублячи слова і окремі звуки, про свої почуття до Лоренцо, починаючи з того, що все це з нею вперше, що вона ніколи ще нікого так не кохала, що вона увесь цей час, відколи Лоренцо з’явився у її житті, кохала його, і їй здається, що він теж може мати до неї якісь почуття. А тому він мусить знати, мусить довідатися про те, ким вона є насправді для Каспера, а я ж бо знаю її історію і можу посвідчити, яким чином вона потрапила до ката. І коли є бодай найменша надія, що Лоренцо її любить, вона впаде навколішки перед Каспером і буде його благати відпустити, буде цілувати йому ноги, а ні, то клясти і проклинати, і кликати на допомогу всі темні сили, з якими знався її батько. Вона не зупиниться ні перед чим. Таким могутнім і незборимим є її кохання. А якщо надії на взаємність Лоренцо розвіються, вона не знає, що далі робити, як жити, як мріяти і навіщо жити.

Я слухав, затамувавши подих, ніхто ще мені таких слів не говорив, я закушував губи, аби не вирвалося з мене те, що могло вирватися. Що буде, коли вона довідається, що її Лоренцо насправді дівчина? Якщо її кохання зайшло так далеко, що життя їй не миле, це може її заламати до решти. І що буде, коли вона довідається про мої почуття до Юліани? Холодної і неприступної, замкненої на ключ. Ні, так, як вона, я Юліани не кохав. Я контролював свої почуття, не даючи їм розгорнутися настільки, щоб геть втратити голову. Я просто був готовий закохатися по самі вуха, втелющитися до самозабуття, але не зараз, і не у фантом. Юліана була на досяг руки, але водночас десь за обрієм. Я теж ловив, як і Рута, її доторки, але дещо спритніше, принаймні мені так здавалося. Я нічим себе не видавав, але добре бачив, що Юліана воліє тримати відстань, що вона щось приховує, щось носить у собі таке, про що я не здогадуюсь. Щось схоже у мене в житті вже було. Дивно, як воно збігається. Там, у Падуї, я часто ходив на прогулянку з донькою одного крамаря, ми їздили до Венеції й каталися на гондолах, тримаючись за руки, бо в Падуї така прогулянка була б неможливою. Якось гондольєр запропонував завезти нас на Лідо. Він завіз нас туди в обід, а ввечері мав забрати. Острів був пустельним, піщані заспи курилися жовтими клубами. Ми роззулися і бігали по піску, а коли в один із моментів, я упіймав Марієтту і, притуливши до себе, хотів поцілувати, вона замотала головою так пристрасно, мовби я намагався відкусити їй носа. Я запідозрив, що їй це неприємно, але не міг повірити, що таке можливе, адже ми вже тривалий час були разом, правда, обмежуючись лише доторками і не надто тісними обіймами. Вона побігла, я догнав її, повалив на пісок і знову спробував поцілувати, але вона відбивалася від мене з усіх сил, торочачи безупину: „Ні, ні, ні!“

— Що таке? — не витримав я. — У чому справа?

І тоді вона сказала мені таке, від чого довго не міг отямитись. Вона сказала:

— Ненавиджу все це… поцілунки… мокре з мокрим…

Її обличчя і справді демонструвало відразу. Я підвівся, усе ще стоячи над нею на колінах, поклав їй руку на лоно, лише на мить відчувши під долонею його густий пушок, бо вона тут таки мою руку змахнула, мов жабу, і запитав:

— А мокре в мокре тобі теж не подобається?

— Не пробувала і не хочу.

— Чому ти досі не в черницях?

— Бо тато не дозволяє. Хоче, щоб народжувала йому онуків.

Вона рвучко випросталася й обтрусилася. Рухи її були нервові. На просвіт я бачив її довгі рівні ноги, налиті стегна й не вірив своїм очам, що така краса недосяжна.

— І куди ж ти дінешся?

— Втечу в монастир.

Далі ми майже не розмовляли. Забрівши на старовинний цвинтар, де були поховані померлі від моровиці, мовчки вчитувалися в їхні імена, дивилися, скільки вони прожили, і чекали на гондолу. Більше ми з Марієттою не бачилися. Згодом я почув, що вона справді втекла до монастиря, батько намагався її звідти викрасти, але втрутилася влада, і старий змирився.

З Юліаною у мене повторювалося щось подібне, хоч я ніколи й не намагався її поцілувати чи обняти, але, можливо, то був такий самий випадок. Та фраза „мокре з мокрим“ мене довго не відпускала. Я не міг навіть уявити, що хтось може так бридливо потрактувати цілунки чи любощі. Але переді мною стояла Рута, і очі її блищали від сліз. І я міг її торкнутися. І я узяв її за руки і стиснув. Пальці її були теплі й непокірні, вона не висмикнула їх, лише продовжувала дивитися на мене з надією. Я мовчав, шукаючи слів, але не знаходив, а що продовжувати отак далі стояти було безглуздо, я випустив її руки, й вони опали вздовж тіла, а за хвилю піднялися до грудей, і пальці її сплелися, мов до молитви.

— Я боюся вас розчарувати, — врешті промовив я. — Не все так просто. І я не можу поки що все вам пояснити.

— Але чому? Чому? — не повірила вона почутому. — Що ви знаєте таке, чого мені не варто знати? Я хочу це знати. Я мушу знати. Бо інакше ніколи не заспокоюся. Це буде мене мучити.

— Так, напевно… мене теж дещо мучить… Але мусите трохи потерпіти. Я всього й сам не знаю. Вірте мені — трохи витримки, і все проясниться.

Я відвернувся, приховуючи своє хвилювання, бо не мав для неї слів, як не мав їх і для себе».

Розділ 26. ПЕРЕДЧУТТЯ ВІЙНИ

Із записок Лукаша Гулевича.

«Березень 1648 року.

Однієї неділі доктор Геліас запросив мене з Юліаною після служби Божої до шинку „Під Трьома Гаками“ на обід. Від самої моєї появи у Львові в образі Мартина я змушений був вдавати хоч і не ревного, але католика. Принаймні ходив до костелу щонеділі разом із Юліаною. Рута ходила до православної церкви, але, мабуть, з того самого огляду, що і я — аби не виділятися, бо я зауважив, що молиться вона по-своєму. Я тим не дуже переймався і не розпитував її ні про що. Я зазвичай ходив до домініканського костелу Божого Тіла, але доктор запропонував відвідати з ним кафедральний собор, де мали також зібратися усі запрошені на обід. Отож я побачив на службі чимало різних достойників, включно з війтом, лавниками і райцями.

Першу частину служби, коли правлять латиною, я звик занурюватися у свої думки, на які зазвичай завше бракує часу. Цього разу думки мої полонила Юліана, яка в образі красеня-юнака стояла біля мене й шептала молитви, склавши руки на грудях. Я упівока стежив за нею, милуючись її вродою і поставою. Мені дуже хотілося доторкнутися до неї, але це було неможливо, ні тут, ні вдома. Мені до болю баглося жіночої ласки, але не купованої і не випроханої, а такої, що йде від серця — її і мого. Її холоднокровність мене дивувала і гнітила. Звісно, що вона не могла зблизитися з жодним із чоловіків, не посвячених у її таємницю, але я був тим, хто знав, а однак вона чомусь ухилялася, уникала близького контакту, ховала очі і не пояснювала нічого.

Таке враження, що та пустка, яка утворилася зі зникненням Гальшки, сама собою заповнилася чимось іншим, якіснішим і привабливішим, розділившись на три персони — Юліану, Руту і Айзека. З тою лише різницею, що з Юліаною в мене стосунки були дружні, але не близькі. Я намагався сприймати її як хлопця, щоб не зрадити себе і її, і коли вона вдома розмовляла своїм природним голосом, мені часом не просто було перемикнутися у своїй свідомості, що вона та сама особа, яка, може, годину чи дві тому хвацько бралася за ланцет і не відвертала обличчя від бризків крові. Я справді переконався, що вона дуже добре засвоїла науку, і дивувався, з якою вона сміливістю робила розтини чи ампутувала ноги або руки. Я бачив, що їй це до вподоби, вона ніби відчувала задоволення, щось краючи, тнучи, зашиваючи. Я спостерігав це в чоловіків-хірургів та й, зрештою, і я в такі хвилини входив у подібний стан, але спостерігати це за жінкою, за тонкими жіночими пальцями мені було дивно. До речі, про пальці. Я давно помітив, що здебільшого в хірургів пальці ковбасками, такими не заграєш на клавесині. Юліана мала гарні довгі дівочі пальці, і це фактично єдине, що могло її видати. Коли я часом торкався їх, вона не відповідала на мої доторки, рука її була завше зимна, мов нежива. Я бачив, як Рута не раз теж намагалася її торкнутися, робила це завше якомога непомітніше, відвертаючи погляд і мовби ненароком, але й вона зазнавала розчарування, рука Юліани лише на одну коротку мить дозволяла потрапити у полон, а потім зникала. Це дратувало Руту, вона відразу похмурніла, а якось ледь не заплакала, похнюпившись та скрививши губки, та відразу ж і опанувала себе, вдавши, буцім вкололася шпилькою. Ці ігри могли тривати до безконечності, а я втрачав терпець, я хотів якнайскоріше розірвати всю ту павутину невизначеності, яким би не був рішенець, я бажав його наблизити вже і негайно. Хоча відваги однаково бракувало.

Інколи очі Юліани були, як замерзлі озера, з яких не вдавалося виловити нічого, окрім слідів пораненої пам'яті, ледь видимих спалахів солодкої туги, яка, як здавалося мені, єднала нас, але в чому полягав глибинний сенс тієї туги, я не міг розпізнати. Вона була завше на відстані, а водночас була біля мене, зі мною, радо спілкувалася і годинами могла розмовляти, а часом ми ходили на прогулянку то удвох, то з Рутою, і вони, як дві кози, брикали на лузі. У такі моменти можна було б, стежачи за ними, все ж запідозрити, що ця весела, розсміяна пара насправді не юнак і юнка, а дві дівчини. Проте Рута нічого такого не помічала, вона була геть засліплена своїм коханням і дивилася на Лоренцо зачарованим поглядом. Любов сліпа настільки, що не бачиш очевидного. Скажімо, коли ми вибиралися на прогулянку, прихопивши їжу й напої, Юліана не йшла зі мною в кущі, як то роблять усі чоловіки, а ховалася окремо, а потім вдавала, що надибала якісь особливі квіти і дарувала Руті, викликаючи у ній ще дужчий спалах симпатій і невтримного пожадання.

Я усвідомлював, що кохання — фантом, що його нема, або ж воно буває тільки нашою оманою, яка допомагає нам жити, змушує жити. Але щоб це зрозуміти, треба було спочатку закохатися і не очікувати від кохання того, чого воно дати не може, усвідомлюючи для себе, що кохання нічого не змінить у твоїй самотності, у твоїй мандрівці пустелею життя, що воно нічого не змінює, не змінює нічого навіть у самому коханні. Бо кохання — це соломинка, за яку ми ловимося, потопаючи в самотині, у власному егоїзмі. Навіть смерть ми сприймаємо з егоїстичного погляду, як Нарцис, який шаленів від можливості власної відсутності. Треба мати в собі щось від Нарциса, аби це зрозуміти, бо смерть егоїстична. Античні боги були безсмертними, бо ніколи не існували. Жоден із нас не в стані уявити тієї хвилі, коли його не стане. Усі довкола нас, хто помер, не померли в нашій свідомості — вони просто пішли, зникли, залишивши по собі порожнечу, схожу на ту, що з'являється на місці портрета, якого зняли зі стіни. Ця порожнеча ще довго нас буде гнітити і причиняти біль, але не страх, панічний страх, який виникає лише вночі, коли починаєш думати про зникнення власного портрета з галереї знайомих і друзів. „Я перестану існувати“, — це неможливо, неможливо вимовити. Краще про таке не думати, і я намагаюся змінити течію своїх думок.

Отямився я щойно, коли почалася проповідь, святий отець із пристрастю шкалював диявола, закликаючи бути пильними.

— Ви мене запитаєте, як диявол, у якого немає матеріяльного тіла, може мати тілесні зносини? На це можна відповісти, що він іноді запозичає людський труп або ж формує тіло іншим чином. Якщо жінці збреде така фантазія зайти в тяж від диявола, а це може статися іно з її згоди і за її бажанням, то диявол попередньо перетворюється на жінку-суккуба і з'єднується з чоловіком або ж викликає в чоловіка яке-небудь хтиве сновидіння, під час якого викрадає в нього сім'я і переносить його в лоно жінки, що й спричиняє зачаття.

Іноді диявол, у вигляді інкуба або ж суккуба, злягається з чоловіком або з жінкою, хоч вони й не поклоняються йому і не приносять жертв, яких він зазвичай жадає від чаклунів і чаклунок. Це просто жагучий коханець, в якого немає іншої мети, крім володіння особою, в яку він закоханий. Можна навести безліч прикладів про жінок, яких спокушає диявол-інкуб. Вони спочатку могли протистояти спокусі, але згодом таки улягали його проханням, сльозам і пестощам. Вистояти проти натиску такого шаленого коханця буває дуже важко. Диявол з'єднується не тільки з жінками, але і з кобилицями; він обсипає їх турботами і ласками: заплітає гриву в кіски, що потім неможливо розплести; але якщо вони пручаються, то він їх б'є, шкодить всіляко і зрештою убиває.

— Диявол між нами! Диявол всюди! — раптом підвищив голос священик, а зовсім поруч хтось тихенько пирснув сміхом, я повернув голову і побачив Франца, що затуляв кулаком вуста. Калькбреннер його штурхнув, і той випростався, намагаючись прибрати якомога серйознішої міни. Амалія, мабуть, не слухала проповіді, перебуваючи з примруженими очима у якихось захмарних мріях.

— Оповім я вам, брати мої і сестри, історію білоголової Пелагії, — промовляв священик. — Не так давно жила в нашому місті високоморальна заміжня жінка, про яку всі, хто її знав, говорили тільки гарне. Якось та жінка замовила у пекаря паляницю. Пекар приніс їй готовий хліб і, крім нього, ще й великого коржа дивної форми. Жінка дуже ся здивувала, бо не замовляла коржа, і відмовилася його брати.

„Але ви вже мені заплатили за нього, — відповів пекар, — напевно, ви просто забули про цей корж“.

Знизавши плечима, жінка взяла коржа і разом із чоловіком, малою донькою та служницею з'їла його. А вночі раптом прокинулася від шепотіння, схожого на тихий ніжний свист: „Як засмакував тобі корж?“ Злякана жінка почала ся хрестити, звертаючись до Ісуса й Діви Марії. „Не бійся нічого, — шепотів голос, — я не хочу тобі зла; я готовий на все, аби тобі сподобатися; я полонений твоєю красою, і моє найбільше бажання — насолодитися твоїми обіймами“.

У той же нас вона відчула, що хтось поцілував її у щоку, але так легко і ніжно, мовби торкнувся її лебединий пух. Вона намагалася боронитись, безперервно повторюючи святі імена і хрестячись. Муки тривали з півгодини, а потім спокусник зник. Вранці жінка пішла до свого духівника, який підтримав її у вірі і переконав продовжувати мужній опір, порадивши запастися святими реліквіями.

У наступні ночі повторилися такі ж спокуси з поцілунками, перед якими вона твердо вистояла. Стомлена цими тяжкими і тривалими випробуваннями, вона зважилася звернутися до священиків, які вміють виганяти нечисту силу, щоб переконатися, чи не одержима вона бісом. Священики освятили будинок, покій, ліжко і наказали інкубу припинити свої домагання. Але все дарма! Спокуса продовжувалася: хитрун придурювався, що умирає від любові, плакав, зітхав, щоб зм'якшити жінку, яка за милістю Божою зоставалася непереможеною. Тоді інкуб змінив тактику: він став з'являтися красуні в образі юнака надзвичайної вроди з золотавими кучерями, в одязі багатого венеційця.

Він продовжував її переслідувати навіть на людях і, як то чинять закохані, плакав, посилав повітряні цілунки, словом, робив усе, аби домогтися її прихильності. Вона одна бачила і чула його, для інших же він залишався невидимим. Але що та чесна жінка нізащо не поступалася, то розлючений інкуб викрав у неї срібний хрест зі святими мощами, якого вона завжди носила при собі. Потім почав її жорстоко бити — на її обличчі, руках і тілі з’явилися синці, що за день-два раптом зникали, тоді як природні синці зникають поступово. Бувало, що він перевертав догори дригом усе господарство, трощив горщики й інше начиння, і миттєво відновлював усе в первісному вигляді.

Якось чоловік її запросив своїх друзів на гостину. І коли гості мили руки, раптом зник стіл, миски, тарілки, страви, усі глечики, пляшки і чарки. Гості не могли надивуватися! Але заки вони роззиралися по всіх закамарках, шукаючи, куди воно все зникло, раптом пролунав страшний гуркіт у вітальні, і всі побачили стіл, заставлений розкішним посудом зі стравами, яких раніше тут не було. Під стіною стояв великий креденс із кришталевими, срібними і золотими карафками і кухлями, що були наповнені мадярськими, рейнськими й кіпрськими винами. На кухні у мисках і тарелях лежали страви, ніколи раніше не бачені. Гості вагалися пробувати ці страви, однак, підбадьорені сміливішими; сіли за стіл і взялися за обід, який виявився просто чудовим. Та щойно вони скінчили обідати, і настала черга для товариської бесіди за вином, як усе відразу зникло, і з’явився старий стіл із тими стравами, які були наготовані хазяями. Але гості були такі ситі, що ніхто не захотів вечеряти.

Отже, браття і сестри, це доводить, що диявольська мана не завше буває оманою, і трапляються правдиві диявольські дари. Тії напасті інкубові тривали кілька місяців, аж поки жінка звернулася з молитвою до святої Параскеви і навіть дала обітницю цілий рік носити рясу черниці, маючи надію, що зможе заступництвом святої звільнитися від того лиха. І власне так сталося. Три дні і ночі провела Пелагія в храмі Святої Параскеви П’ятниці, зодягши на себе чернечу рясу. Молилася і била поклони, не бравши до вуст нічого, крім води. А в цей час над церквою раз по раз лускали громи і шмагали блискавки, але четвертого дня Пелагію зустріла погідна днина. Вона, як і обіцяла, проходила увесь ріку рясі, і той нечистий перелесник таки відступив від неї.

Тому кажу вам, браття і сестри, будьте чуйними, бо чигає на нас величезна кількість, ба навіть армія демонів, і багато демонів поселилося в людях. Недарма Христос на питання „Яке твоє ім’я?“ — чує у відповідь: „Легіон, бо нас безліч“. Диявол не спить. Він, як каже апостол Павло, „немов лев рикаючий, ходить навколо і хоче нас пожерти“.

І знову легеньке пирхання Франца і штурхан Калькбреннера. Амалія натомість стояла штивна, наче статуя Мелюзини на Ринку. Жодна ознака емоцій не вималювалася на її вродливому личку. Туго запнутий корсет стискав її талію, увипуклюючи ідеально круглі сідниці, на які не один богобійний парафіянин кидав око зизом. Еге, турки не дурні, коли жінкам постановили молитися позад себе, бо під час биття поклонів нічого святого в голову не полізе. Як от і мені.

У винарні окрім доктора Геліаса, Бартоломея Зиморовича, нас із Юліаною, Калькбреннера з Амаліею та Францем, якого Йоган відрекомендував як лицаря Франца фон Фуссенбруннера (де я вже чув це прізвище — а-а, та ж то той гвалтівник, якого притовкла Рута, тільки ім'я в нього було інше), були ще доктор філософії і медицини, райця Мартин Ґрозваер, доктор вільних мистецтв і філософії, райця Микола Зіхініус, пан Станіслав Ґайдер, власник винарні, доктор Леон Урбані — усі з дружинами, лавничий суддя Томаш Зількевич, вдівець, і Юрій Немирич[16], дипломат.

З усіма я був знайомий, окрім останнього.

— Ви не знайомі з Юрієм Немиричем? — заметушився доктор Геліас. — Це автор знаменитого трактату „Discursus de bello Moccovito“, в якому він грунтовно описав, як розбити мосхів.

— О, — зрадів я, — авжеж, чув. Коли я навчався у Падуї, цей трактат уважно вивчали. Венеційці намагалися звернути увагу турків на Московію, аби вони облишили Європу. І з цією метою відправили вашу працю до Константинополя. Заки був султан Мурад, діло ніби йшло добре, але, коли його змінив божевільний Ібрагім, усе провалилося. Шкода, що цей план так і не було втілено.

— Нічого, — сказав Немирич. — Ми ще його втілимо. Біда тільки, що багато хто в Речі Посполитій не розуміє, яка загроза чигає зі Сходу. І замість того, щоб перетворити Річ Посполиту двох народів на Річ Посполиту трьох народів, ви поводитеся, як варвари. Забороняєте русинам відкрито провадити свої релігійні обряди. Не далі як учора я був свідком просто таки обурливої сцени. Православний священик зі свічками і дзвінком, як то узвичаєно, ішов дати причастя людині, що лежала на смертному одрі. І що ж? Міські райці оштрафували ставропігійське братство на тридцять золотих. А бувало, що за таке й ув'язнювали!

— Католицизм стоїть в обороні устрою, устрою морального і державного, — проголосив поважним тоном Ґрозваєр.

— Це лише слова, — заперечив Немирич. — Додайте сюди ще „інтереси держави“, „історичну справедливість“, а все це зводиться до того, що святі отці закликають з амвонів до священної війни з невірними. Але ж як мало католиків перебуває у пошуках справедливості! За допомогою дивних софізматів ви ухитряєтеся поєднати поняття нації і релігії. А потім проклинаєте той народ, серед якого живете, як і той народ, чиїм духом позначені псалми Давидові. Чи для того ми існуємо, щоб сіяти ненависть і насилля?

— Ну-ну, пане Немирич, — похитав головою Зиморович, — якщо тут кожен, кому заманеться, буде привселюдно демонструвати свої обряди, то на що місто перетвориться? У нас же тут і мусульмани є. Може, нам ще й мечеть їм збудувати?

— Не перебільшуйте. Мусульман тут як кіт наплакав. А русинів — ціле море довкола. Але ви їх за людей не маєте. Наші магнати завезли з Польщі в Україну орендаторів, ввели податки і пороздавали їм ключі від церков у селах. Відтак кожен посполитий, щоб охрестити дитину, взяти шлюб чи поховати когось, мусить платити по шість угорських монет. Орендатори чинять наругу над людьми, без оплати церкву не відчиняють. Не дивно, що ненависть до них така непогамовна, і все тепер тримається на волосині. А що тими орендаторами є винятково жиди, то маєте готову бомбу, закладену вами ж таки між обома народами, які досі жили в мирі. Але це ви їх зіштовхнули лобами. Ви і ніхто більше, забуваючи, що право сильнішого — найсильніше безправ'я.

— То ніби так, а, ніби трішки не так, — сказав Зиморович. — Бо ті церкви наші ж таки магнати й збудували схизматикам. Збудували за свої кошти. І за свої кошти переселяли людей на нові землі. От вони й хочуть тепер потроху ті гроші вернути. І в цілому світі люди платять податок за те, що їх військо охороняє. А наші магнати, і вам про це добре відомо, не раз захищали простолюд від татарви. А те, що віддали церкви жидам в оренду, то це зрозуміло: їм це діло вдається найкраще, а магнат не має змоги всі села об'їжджати і побори збирати.

— Чому б це не довірити сільським старостам? Чи ви вважаєте, що русини геть усі злодії? Я, до речі, і сам русин.

— Нічого дивно, кожен з наших найбільших магнатів каже про себе, що він „gente Retenum nacionae Poloniae“, — забурчав Мартин Ґрозваєр. — Але ви хочете схизматиків прирівняти до нас! Цього ніколи не буде. Нехай спершу покинуть свою погану віру.

— Впертість — зброя слабого. А вся ваша віра зводиться лише до того, аби відвідати раз на тиждень церкву і під час проповіді кидати оком на жіночий стан, — засміявся Немирич.

Ґрозваєр відразу набундючився:

— Що це ви таке вигадуєте? Я у церкві думаю лише про спасіння моєї душі.

— Ну, пане Ґрозваєр, — втрутився Калькбреннер, — та вже не вдавайте такого богомільного. Фігура моєї Амаліі хоч-не-хоч, а таки привертала вашу увагу. А що вважаю це за честь, то хочу випити за наше чарівне жіноцтво.

Келихи і кухлики знялися в повітря і якраз вчасно, бо подали двох печених поросят, начинених гречкою і таких рум’яних, що у всіх відразу увага перемкнулася на їжу.

Мені було прикро, що я не міг взяти участь у дискусії на боці Немирича, але така була моя доля — не бути собою. У такі моменти мені здавалося, що я зробив помилку, погодившись на пропозицію Мартина та не поїхавши до черкаського полковника. Там-то я був би у своїй тарілці і, може, разом із Немиричем спробували б втілити його плани, бо його трактат був надзвичайно докладним і, з погляду мистецтва ведення війни з московитами, досконалим.

— Ви ще не розумієте, — продовжив Немирич, — не розумієте, що нема ворога підлішого, жорстокішого і брехливішого за мосха. Навіть із турками і татарами можна дійти згоди й домовитися про щось. Але не з мосхом. Підступність у них розлита в крові. І поки ми будемо грузнути у чварах, вони скористаються тим, аби нас розколоти остаточно, а потім по черзі загарбати.

— Річ Посполита не така слабка, — промовив Зіхініус, — адже ми вже ставили Москву на коліна.

— Ставили в союзі з козаками, — погодився Немирич. — Але не добили. За той час вона знову зміцніла. У своєму трактаті я власне написав про те, що не варто чекати їхньої експансії, а напасти першими. Їхня сила переважно в людях, а не у воїнах, в кількості, а не в якості. Рідко який народ піддається так сильно паніці, як мосхи. Згадайте битву під Оршею, коли у 1514 році князь Костянтин Острозький розгромив їхнє військо. Тоді така паніка охопила мосхів, що їх більше загинуло в болотах, аніж від куль та шабель.

— Еге ж, не вистачає нам ще й самим розпочинати війну, — похитав головою Зиморович.

— Війна почнеться так чи так. Але ініціатива буде тоді не в наших руках.

— Мосхи наразі уникають війни, — сказав Зіхініус. — Навіщо їх зачіпати?

— Бійся не тих, хто воює, а тих, хто уникає цього, — стояв на своєму Немирич. Мабуть, він остаточно переконався, що в нього тут нема однодумців.

— Ой, не нагадуйте мені про Московію, — похитав головою Урбані, — я був у тому поході з нашим королем. Убогішого краю ще не бачив. Люди живуть у хлівах. Їм не страшна жодна війна, бо хати з колод, які вони собі поскладали, можна відновити у будь-якому місці знову. Їм нема чого втрачати. Худоби в них дуже мало, ані садів, ані городів нема. Є лише спільні поля. Якщо на мосхів напасти, вони будуть відступати, залишаючи по собі випалені ниви й села. А на такі великі терени нам доведеться йти з обозом, який вдесятеро буде більшим за армію. Інакше почнеться голод. Адже ж і тоді ми теж не гребували кониною, воронами, жабами та корінням рогозу. Я був молодий, то всі ці негаразди подужав, а скільки наших померло від такого харчування!

Несподівано устряв Франц:

— Війна — це прекрасно, — проказав він, мовби смакуючи кожне слово. — Війна очищає. Це як дощ після тривалої посухи. Війна — це таємниця, епос, молодість, сп'яніння, божевілля. Мир і війна нерозлучні, бо саме в мирі зароджуються паростки війни. Мир і війна схожі, бо між слабістю і миром, як і між жорстокістю та війною існує дуже примарний зв'язок. Якщо вам здається, що ви живете в мирі, то помиляєтеся. Ви живете при зародженні війни. Саме у цей час, коли ми сидимо за столом, вона кільчиться, а незабаром і завруниться. І ми всі відчуємо її на смак і дотик.

Його слова сприйняли більше, як жарт, і розмова далі схилилася до буденніших тем.

— Подумати тільки, — промовив доктор Геліас, накладаючи тарелю тушкованої капусти, — ще не так давно люди частувалися з одного полумиска, брали руками м'ясо, розкладене на одній дошці, випивали зупу з однієї миски і мочили вуста в одному пугарі.

— Не думаєте, що це єднало їх більше, ніж нас? — запитав Зиморович. — Ми користуємося не тільки окремим начинням, але виделки, ножі і ложки призначені окремі для кожної спільної страви. І кожен із нас, накладаючи страву, пильнує, аби тим приладдям не доторкнутися своєї тарілки. Кожен з нас мовби замкнений у невидимій клітці.

— Але, панове, коли ми виїжджаємо на природу і влаштовуємо почастунок, то ведемо себе, як наші предки, — засміявся пан Ґайдер. — Хліб ламаємо руками, а окремого приладдя для кожної страви вже нема. Природа нас вивільняє з невидимих кліток.

Коли всі наситилися і добряче закропили страву, у когось виникла ідея, аби Немирич прочитав свої вірші, бо ж був ще й поетом. Він довго не комизився і прочитав вірша на добрій латині.

Сонце, мов розімліла ящірка, Дівчата висипають з кошиків виноград, І виростають у них несподівані перса. Кохана моя, волосся твоє — ніч без кінця і без краю. Послухай, може, востаннє дано нам любити — Не відгортай моїх рук, Дай напитись мені з цього келиха, Повного аж по вінця гарячим медом літа. Не знати, що завтра чекає — смерть чи неволя. Вечір вогні розпалив у степу, І було одне зоряне небо вгорі, А друге було біля ніг. Скільки маків розквітло в цю ніч! Скільки маків погасло! Свічками жадань горять її руки, І джерело дзвінке прокинутись намагається Між уст зболілих від паморозків. У стегнах вона зберігає ночі прекрасні, Аж спотикається кров на закрутах. Меч заважає — набік. І сагайдак, і лук. Інший меч вислизає із піхов, До інших келихів прикипають вуста, інше ллється вино, Інша стріла напинає лук. Тремтить тятива, і роса бризкає навсібіч. Пиймо росу, упиваймось, Цілющою вона буває лиш на свято Купала.

Його виступ був нагороджений оплесками і розімлілими усмішками пань.

— Дивні справи діються в нашому богоспасенному місті, скажу вам, — хитав головою Зиморович. — Спершу пропало двоє морців. Безслідно. Такого ще не було. Нехай вони корсари, нехай розбишаки, але — щоб отак серед білого дня щезнути? А далі гірше — вже маємо дві смерті. Спочатку гине бідна дівка, що теж дивовижна річ. А відтак — звичайний сміттяр. Кому він потрібен? Людина-мурашка! Його взагалі ніхто не помічав.

Запанувала тиша. Я уважно стежив за реакцією кожного, але не зауважив нічого особливого. Усе змінилося, щойно Зиморович раптом, звертаючись до доктора Ґрозваєра, промовив:

— Я чув, ваш син мав їхати на науку до Кракова. Однак затримався. — При цих словах Ґрозваєр спохмурнів, воліючи, мабуть, не чути цих слів. Але Зиморович продовжив: — Може, потребуєте якоїсь допомоги? Рекомендацій?

— Ні-ні, — відмахнувся доктор, — він застудився на полюванні. Нічого серйозного.

— А як лови — вдалися?

— Цього разу були самі зайці.

— Що ж — раз нараз не випадає. Не часто трапляється таке знамените полювання, як те, що відбулося влітку, коли ловці привезли аж два вепра і чотири сарни і смажили на оболоні, — промовив Зиморович. — Здається, на тім бенкеті були майже всі тут присутні зі своїми синами. А ви, пане Зількевич. Ви були на тому полюванні?

Зінькевич засовгався і вимушено усміхнувся.

— Та я що, я краще орудую оцим, — він показав на виделку і ніж, — оце моя рогатина і це мій спис.

Усі розсміялися. Я знову уважно оглянув усіх присутніх. Хтось із них або з їхніх синів був замішаний в обох убивствах. Таке враження, що Зиморович затіяв цю розмову недарма, бо й він уважно стежив за реакцією кожного. Та небавом уже всі розбилися на маленькі групки і поринули у якісь свої приватні розмови, доктор Геліас запропонував мені одійти до вікна, пояснивши, що хоче порадитись.

— Знаєте, я хочу довіритися вам у тому, що зі мною сталося цієї ночі. Це така дивна придибенція, що я не можу отямитися. Уявіть, що десь так над самим ранком, ще тільки починало сіріти, я відчув на вустах чиюсь долоню в шкіряній рукавиці. Холодну і шорстку. А біля горла — кинджал. Я розплющив очі. Наді мною стояв невідомий. Обличчя його видно не було. Я подумав, що то сон. Але почув виразний шепіт. Голос був хрипкий. Він нагадав мені давню історію з моєї нерозважної юності… Колись я звабив одну дівчину, ну, а потім, як то часто буває, покинув. Я не мав жодної звістки від неї. А тепер з вуст цього незнайомця довідався, що вона народила від мене дитину і, намагаючись приховати гріх, кинула її у річку. За те її втопили. А дитина вижила. І ця дитина стояла наді мною. То був син. Дорослий син. Він говорив, не висловлюючи жодної люті, говорив спокійним твердим голосом. Я слухав, затамувавши подих, і не міг нічого відповісти. Та, зрештою, що я мав відповісти? Чим я мав виправдати себе, якщо загубив чиєсь життя. Нехотячи. Зовсім нехотячи. Хоча… це, мабуть, не зовсім так.

Він замовк і зітхнув. Я був немало здивований, що він у цьому звіряється мені.

— Я міг би поцікавитися, які у нього є докази, що він мій син, але він сам назвав ім’я своєї матері. Назвав те місто, де це сталося. Назвав рік. Він не казав, як він жив увесь цей час, хто його виховав. Нічого більше. Тільки кинув на прощання: „Я тільки хотів, аби ти знав: я вижив і живу з тобою в одному місті!“ І зник… І що мені тепер із цим робити? Як мені жити, усвідомлюючи, що мій син десь тут?

— Ви б хотіли з ним зустрітися ще раз?

— Навіть не знаю. Минуло понад тридцять років. Можливо, ми вже десь і перетиналися… Це жахливо. Я сьогодні висповідався, панотець наклав на мене покуту. Але від цього мені легше не стане… — Він узяв келих з вином і надпив. — Тепер я буду прискіпливо ловити на собі його погляди. Це хтось, ясна річ, не з нашого кола. Який-небудь візник, конюх, швець або…

— Не схоже. Людина, яка насмілилася прокрастися серед ночі до вашого покою і приставити кинджал до горла?

— Маєте рацію. Його міг врятувати і взяти на виховання не конче простолюдин. Може, то вояк чи морець. Однак яким чином він довідався про мене? Тепер мене це буде гнітити. Можливо, доведеться поїхати в Сянок. Чей же там відкриється таємниця. Мені хочеться її знати і водночас ні.

— Шкода, що я не можу вам чогось порадити.

— Та ні, я потребував не так поради, як можливості виговоритися. Вдома я ж бо нікому нічого не можу розповідати про це. Але буду вдячний, якщо вам колись при нагоді спаде на думку якийсь вихід з усього цього. Він мене не попереджав, аби я не шукав його. Можливо, навмисне. Можливо, якраз він і хоче, аби я його тепер відшукав, як він мене.

Щойно ми з доктором Геліасом долучилися знову до столу, як мене взяв під руку Калькбреннер і зашепотів:

— А що? Не надумали ще добути панну з мандрагори?

— Важко второпати, коли ви жартуєте, а коли кажете правду, — відказав я.

— Я завжди немилосердно серйозний. Франц каже, що скоро почнеться війна. Усім нам буде непереливки.

— Немирич казав те саме.

— Немирич передбачає, а Франц знає. Має такий дар.

— Отже, Голема ви створюєте для війни?

— Для свого самоствердження. Таке солодке почуття — усвідомлювати себе деміургом! Творити нових істот, а в кожній такій істоті будувати свій, лише їй притаманний світ. Спробуйте — це доволі заразливо. Далі уже важко спинитися. Хочеться розкривати якісь великі таємниці. Наприклад, таємницю смерті. Що було з нами перед нашим народженням? А що буде опісля? Вас це ніколи не цікавило?

— Чому ж ні? Цікавило. Але я знаю одне: нам це не дано пізнати.

— Помиляєтеся. Я вже на порозі пізнання. А ви ніколи не замислювалися, що буде, якщо колись винайдуть еліксир безсмертя? Такий винахід стане фатальним доказом того, що раніше померлі ніколи вже не воскреснуть. Бідолахи — навіки мертві! Ні-ні, це буде несправедливо, — він засміявся, обняв мене і запропонував випити. До нас долучилися Юліана, Амалія і Франц. Ми одійшли в глиб зали і вмостилися за порожнім столом. Франц приніс глечика з вином.

— У повітрі уже літає запах пороху, смерті, трупів і крові, — промовив Йоган несподівано сумним голосом. — Передчуття війни завше п'янке і заворожливе, але тільки на початку. Потім, коли війна настає насправжки, а ти не береш у ній безпосередньої участі, запановує пригнічення, постійний тремт, тривога. Це тисне на свідомість, відволікає, не дає зосередитись, і тоді ти не витримуєш і йдеш на війну. І вже йдучи, відчуваєш себе так, мовби народжуєшся знову для якогось нового життя. Тобі починає здаватися, що з твоїм приходом усе зміниться, прийде якийсь шалений злам. Але це тільки така злуда. Бо насправді нічого не міняється, не переламується. Дні битв поволі перетворюються на рутину. Так само, як і будь-який шлюб. Багнеться змін, перемог, атак. А натомість настають дні сповнені очікувань, перемир’я, лінивих пострілів. Коли 19 травня 1643 року французи під командуванням принца Конде розбили іспанські війська у битві при Рокруа, я був у армії Конде, а потім, як і Юліана, під Дюнкерком. І попри все — чудовий був час.

— Я слухала тебе і… — почала було дівчина своїм природним голосом, та, помітивши мій подив, пояснила: — Франц знає все. А мені хочеться нарешті побути самою собою… Так от, я слухала тебе і мені подумалося, що людина, яка вже опинилася коли-небудь у горнилі війни, ніколи не зможе почуватися затишно пізніше, коли війна завершиться. Бо, пройшовши війну, ти стаєш кимось, хто спізнав істину, і ти навіть готовий її проповідувати. Але нема кому слухати. Пробувши скількись часу в бруді і крові, ти хочеш бачити світ чистим і неспотвореним, чесним і справедливим. Але натомість бачиш щось зовсім інше… І справді, як ти кажеш, багнеться змін. Атака пориває, ти чуєш за спиною крила і в мить, коли атакуєш, відчуваєш шалений захват. Тому опісля, коли настають оті нудні дні, про які ти згадав, душа з цим не годна змиритися. Душа бунтує і рветься до бою… Французи стояли під Дюнкерком десять років. Не знаю, як стільки часу можна витримати. Для мене року вистачило, аби ледь не завити, коли не відбувалося нічого. Я жила лише штурмами і нічними ворожими вискоками. А потому зашивала рани, краяла, різала, тяла…

— Дюнкерк був неприступною фортецею з глибоким ровом і високим валом. І доки не прибули козаки на чолі з Богданом Хмельницьким, діло не рухалося, — сказав Йоган. — Щойно тоді й почалося найбільше свято. Не було дня без бою. А потім козаки, розвідавши околиці, підступом проникли у фортецю, відчинили браму, і нарешті увірвалися ми. О, який то був захват — бігти вперед! У правиці — меч, у лівиці — пістоль. І цей крик, цей божевільний крик атаки — він і досі звучить мені у вухах. Інколи прокидаюся серед ночі і кричу… кричу щось невиразне, безглузде… саме те, що кричать в шаленому зударі з ворогом… коли криком своїм прагнеш його ошелешити…

— Мене теж ніколи не покидають сни, де ревуть гармати, скачуть коні, лунають крики й команди, — продовжила Юліана. — Запах крові, гниючих ран, розпанаханих животів із виваленими кишками, сморід екскрементів — усе це не забувається, усе це поруч, хоч бити сидів у кошику троянд. А відтак підсвідомо ти вже очікуєш нової нагоди опинитися на війні. Бо той звір, якого вона пробудила в тобі, уже ніколи не заспокоїться, а буде постійно мучити, рватися на волю. Тому що ти, бачачи, як гинуть товариші, як їхня кров і мозок цвиркають тобі на обличчя, не можеш заспокоїтися, доки не відімстиш, доки не вб’єш стількох, скількох тобі здаватиметься достатньо. Але ніколи не буває достатньо. Хіба не таку вас, Мартине?

Я був захоплений зненацька цім запитанням, мені чомусь гадалося, що вона говорила це все не для мене, але я погодився з її думкою, бо затишність мого мирного життя була позірна, насправді я ніколи не позбувся неспокою, я увесь час перебував мов на пороховій бочці. Натомість, хоч війна і була жорстокою і страшною, але зрозумілою, у ній не було таємниць і загадок. Ворог був відомий, наміри його — теж. Звідки він нападе — можна було розрахувати. Війна мала свої правила і закони. Тим часом правила і закони мирного життя тримаються на волосині, бо яка-небудь моровиця може зруйнувати їх, а натомість запровадити свої правила. І правила ці будуть ще жорстокіші, бо не дано тобі пристосуватися до них, вгадати, що треба зробити, аби не підхопити заразу. Війна справді очищала кожного з нас від якихось дріб'язкових чвар, манірності, брехні, ба, навіть від страху. Але вона ж і будила звіра. І звір той куняв також у мені. І дав себе знати, коли я змирився з убивством тих морців, які всього лише хотіли грошей. Мені була байдужою їхня смерть. А тепер я зрозумів, чому вона була байдужою і для Юліани. Ми носили в собі того самого звіра. Зрештою, як і Айзек, котрий теж бував на війні. Тепер нам з цим жити і жити.

— Очікування війни, — сказав я, — це те, що жевріє десь глибоко в мені, і я його відчуваю, але боюся роздмухати. Боюся, що знову зазнаю того сп'яніння, про яке ви говорили. А ви, Франце, теж воювали?

— О-о, де я тільки не воював! — похитав головою Франц. — Але скажу вам, що ваші війни — це дитячі забави проти тих війн, які прийдуть після вас. То будуть війни мільйонів і мільйонів. І в порівнянні зі страшним звіром, який вирветься тоді на волю, звір, що сидить у нас, — це тільки маленький шкодливий котик. Мій великий друг магістр Ульріх фон Юнгінген[17], завше підкреслював, що війна, як і жінка, — не прощає зради. Війна в кожному з нас. Ми заручені з нею навіки. Кожен воював деінде, але тепер нас чекає спільна війна. Бо всіх нас єднає той самий шкодливий котик. Не називайте його звіром. Він не заслужив на це. Хоч і не дозволить нам пересидіти, а буде тихенько шкребтися, коли проб’є час. І цей час уже близько.

Він говорив якось загадково, мовби мав переконання в тому, про що говорить. Можливо, він і справді володіє даром передбачення, і нас чекають нові випробування?»

Розділ 27. ДЕНЬ МОРАНИ

Із записок Лукаша Гулевича.

«Уже цілий тиждень Львів скидається на закипілий казан, в якому все булькоче, газує і кружеляє, бо скоро, ось уже незабаром 21 березня — Яре Свято, свято Морани, і народ кинувся готуватися до цього похмурого свята, як до чогось веселого і світлого, хоча воно було далеке від світлості, бо Морана пов’язувалася з моровицями, які збирали завше щедрі жнива у містах і селах. І хоча до Львова ще моровиця останнім часом не завітала, але була вона вже не за горами, і коса її спритно тяла, тож страх сковував усі думки міщан. У небі ввижалися знаки, хтось бачив Білу Пані на обрії верхи на білому жеребцеві, когось атакували мурахи й жуки, тривога кільчилася і випускала пагони, якими обплітала все довкруж. Народ потребував розваги, змоги виплеснути назовні всі свої пристрасті і забутися бодай на певний час. Свято Морани, коли поминали небіжчиків, насправді нічим не нагадувало Дня всіх померлих, коли засохлі квіти, опале листя, дощі, похмурі дні і довгі ночі викликають утому і бажання заснути, коли кінець року скидається на кінець життя. Та геть інакше все це сприймається в березні, коли природа прокидається і дає про себе знати барвами, запахами і звуками. У душах людей тоді теж прокидається весна. Тому увесь Львів уже тиждень жив тими моровими задушками, і кожен ладнав маску якогось свого предка, що помер чи то від мору, чи то від якої іншої напасті — холери або віспи, відшукував у скринях чи на горищах старі його лахи, приміряв на себе, крутився перед дзеркалом і підправляв, де треба. Не важило, наскільки воно гарно пасує і виглядає, нікого це не цікавило, бо всі й так носили маски, за якими чулися, мов за заборолом у своїй фортеці, могли й голими вийти до міста, сором зникав, усі умовності опадали під ноги. Оскільки вважалося, що одяг покійника має оздоровлюючий ефект, то оте перевдягання відгравало ще цю важливу функцію. Але не тільки одягом і маскою зображали пращурів, при цьому ще згадували якісь звичаї чи особливості померлого, його мову, поведінку, все бажано було відтворити так, аби, вийшовши на люди, можна було стріти якогось старого порохнявого діда, який би радісно вигукнув: „О, най би мене дурний цап в дупу луснув, коли то не пан Цвайґольд!“.

Усі зусилля цього культу були спрямовані на те, аби подолати панічний страх перед моровою смертю, а повернення померлих у їхній зовнішній оболонці скидалося на спробу щось виправити у днях проминулих, коли людина була ще жива, але не отримала тієї уваги і тих почестей, на які заслуговувала. І з часом у живих прокидалася любов до якогось свого пращура, а точніше до його духа, до чогось ефемерного і позбавленого тілесності, до чогось ідеального, позбавленого недоліків, усі спомини, які б могли зіпсувати цей зацукрований образ, негайно відкидалися у непам’ять. І як колись герої ставали богами, так само мертві перетворювалися на героїв. Бо ж відомо, що мертві правлять живими, але не своїми примхами і недосконалістю, а навпаки своєю доброчесністю, чистими прикладами для наслідування: мертві моляться за живих, а тому їх не можна забувати, мертві хочуть жити в живих, а тому треба намагатися втілити у своєму житті те, чого вони прагнули за життя.

У такі дні духи померлих насильною смертю поверталися, невідімщені й стривожені, як поверталися і поховані без обряду, а їхню присутність відчували всі. Духи були поруч, інколи долинав їхній шепіт, інколи доводилося з ними й розмовляти, сперечатися чи виправдовуватися. Але в новій прибраній личині люди вже були захищені від їхніх докучань, вони мовби самі ставали духами і поводилися так як ніхто з них в інші дні не поводився.

А що душа не має форми, яка могла б бути пов’язана з якоюсь матерією, і про неї не можна судити за обрисами тіла чи за рисами обличчя, то естетичний бік усього цього маскараду не відзначався особливою вишуканістю. Маючи переконання, що й неоковирне тіло може ховати в собі прекрасну душу, певна категорія міщан перетворювала це свято на пародію, вдягаючи на себе що під руки потрапило, зокрема й деколи потворні маски, виготовлені наспіх і так розмальовані строкатими барвами, що якби бідний пращур встав з гробу й уздрів, яким його бачать нащадки, то здурів би на місці. Серед таких масок переважали звірячі й пташині голови, оздоблені віхтями розмальованої вовни чи жмутами пір’я, або ж писки якихось страховидл з кривавими іклами.

А ще було інше, не менш захопливе заняття — будівля височенного чудовиська, страшенної почвари, в народженні якої брало участь ледь не все місто, бо зносили для неї безліч усілякого непотребу — старий посуд, штахети, шмаття, гілляччя, мотузки, все, що могло стати в пригоді, аби та проява, що мала зображати Чуму, виросла до вражаючих розмірів та ще й могла рухатися на колесах, бо будували її біля Краківської брами, а везти мали на Ринок. Поволі це чудисько і справді виростало, набираючи щораз строкатішого вигляду, і скидалося на стару обтріпану циганку з чорним обличчям, на якому виділялися великі червоні вуста з вискаленими іклами і круглі вирячені очі. Після того, як почвару збудують, вона мала постояти два дні на Ринку, а на третій, власне 21 березня, її палили. Почвара була спільним витвором, належала всім і нікому, кожен міг наблизитися і вставити свої п’ять ґрейцарів, але завше знаходився хтось, хто стежив за порядком і міг щось поправити, змінити чи перечепити на інше місце. І тим кимось уже кілька років був кат, бо врешті-решт це ж він і мав стратити чудисько, отже, мав на те своє тверде катівське право. Каспер по кілька разів на день ходив до пугала й приглядався, але ніколи не втручався у присутності того, чий внесок у всенародний витвір був йому не до шмиги, чекав, коли той піде, а щойно тоді щось поправляв і, задоволено оглянувши наслідки свого втручання, відходив. Не у всіх було таке витончене почуття краси, яку нього.

І коли наставав той найголовніший день, коли все місто вбирало маски, то шалений еротизм випорскував з утаємничених тіл, бо неможливо було відрізнити старшої пані в перуці і вузькій шнурівці, що цупко стягувала стан, підпираючи виклично перса, від панни, і у тісних вуличках лунали писки, сміхи, виляски і прицмоки, пари усамітнювалися і віддавалися несамовитому шаленству, забиваючись у затишні закамарки, ховаючись у брами, ба навіть вилазячи на дахи. Запах пристрастей бив у ніздрі, збуджував і кликав на прю, на пошуки тіла, до якого можна прилипнути, взяти від нього все, що забаглося, і віддати навзаєм. Всюди лунала музика, хтось танцював або співав, хтось щось вигукував, горіли вогні, на яких смажили м'ясо й ковбаси, гуркотіли бочки з вином і пивом, з кораблів стріляли гармати і запускали феєрверки.

Я не мав жодного наміру йти на Ринок. Айзек з Рутою і Юліаною нарихтували якісь чудернацькі маски, що зображали невідомо кого, бо жоден їхній пращур не вмирав у Львові від моровиці, і переконували мене йти з ними. Я пожартував, що волію побути на самоті й пороздумувати над сенсом життя.

— Знаєте, пане, — заторохтів Айзек, приміряючи свою маску. — Життя складається із запитань і відповідей, із запитань і відповідей, і в кожному запитанні, яке народжується в людині, уже сидить зародок відповіді, а в кожній відповіді сидить зародок нового запитання. І так за колом, за колом. Але кінець настає, коли звучить відповідь, у якій нема цього зародка нового запитання. Така, знаєте, гола думка, проста, як підошва. Отоді певний знак, що настає гаплик. Але ви не переймайтеся, у вас ще все попереду.

— Дякую, ти мене заспокоїв, — буркнув я.

— Авжеж. Я ж бачу, що вас щось мучить. І тому ви не йдете з нами, бо хочете побути на самоті зі своїми думками і нарешті зосередитися, знайти відповідь на питання, в якому ви ще не відкрили зародку відповіді. Але ніколи не треба шукати достеменної відповіді на будь-яке питання. Треба дивитися ширше. От чому, гадаєте, наші жидівські книжки писані лише приголосними? А тому, щоб кожен міг сам підставити ті таємні голосні, які лише йому одному відкривають прихований зміст кожного слова. Бо слово — не цвях, а ртуть. Воно живе й рухливе. Торкніться кульки ртуті, і вона враз розпадеться на безліч дрібніших, і так без кінця. Візьміть слово на язик, покатуляйте його, посмакуйте, спробуйте на зуб, і воно вам теж відкриє безліч прихованих сенсів.

— Наш Айзек — філософ, — засміялась Юліана. — Недавно я підгледіла, як він читав „Каббалу“.

Я зиркнув здивовано.

— Відколи це ти мої книжки читаєш?

— Е, пане доктор, читаю я їх давно. Мені ж бо хочеться піднятися до вашого рівня. Бо нам, докторам, треба постійно удосконалювати свої знання. Це для того, аби жодне питання не зоставалося без відповіді, а жодна відповідь — без зародка нового питання. Інакше життя зупиниться. А зараз нас кличе моровиця і ще одна відповідь на ще одне питання. Як і вас.

Я провів їх поглядом, не второпавши жодного з його натяків. Врешті підкинув поліна у коминок і сів з книжкою анонімного автора „Description de sabbat“ про специфіку відьомських сабашів. Дав її Зиморович і дуже хвалив, радячи прочитати, бо помічено незвичайну активність нечистої сили, а особливо відьом, гулянки яких розпочалися на Лисій Горі. Усе місто бачило, як горіли там вогні і червоні сполохи стріляли в небо. Але коли бурґграф із ціпаками спробували влаштувати облаву, то застали там тільки згорілі головешки.

— Усе це недарма, — казав Зиморович, — щось затівається. Козаки заворушилися та ще й із татарами раптом почали шукати дружби. Чутка, ніби нового гетьмана оголосили. Я цього Богдана Хмельницького добре знав. Він щось роки на два від мене був старший, а навчався тут у нас в єзуїтському колегіумі. Був спудей, як і ми всі. Не раз загулювали у винарнях та броварах. Ніколи за ним жодних гетьманських чи, боронь Боже, схизматських амбіцій не помічав. Але, видно, воно сидіть у чоловікові. Маю на увазі оте його вроджене єство. Рано чи пізно кров промовляє, не може не промовити.

— Земля теж промовляє, — відповів я.

— Натякаєте, що ця земля належить їм? — загнав він мене на слизьке.

Однак я випорснув із його полапки:

— Земля сама вибирає, до кого промовити. Гадаєте, якби ви опинилися на батьківщині своїх пращурів-вірменів, до вас би тамтешня земля не промовила?

Він стенув плечима.

— Не знаю. Я не маю якоїсь виразно окресленої самосвідомості. Чуюся передусім львів'янином, як і мій бідолашний брат Шимон[18]. Він був талановитим поетом, але покинув нас надто молодим.

— Що з ним сталося? Моровиця?

— Де там! Ви читали поему Джіроламо Фракасторо „Сифіліс, або ж Галлська болячка“?

— Звісно ж. Він колись був професором Падуанського університету, щоправда, помер уже давно. Ми зачитувалися цією поемою, адже крім естетичної ролі вона виконувала ще й роль медичного підручника.

— На жаль, цей підручник не врятував мого брата. Він поїхав лікуватися до Кракова, де йому впорскували ртуть. А наслідки — самі знаєте які. Я хочу видати його вірші.

Пригадавши цю розмову, я відволікся від книжки, а коли знову кинув на неї очима, то відчув нудьгу, але не встиг я її відкласти, як до аптеки увійшло троє гостей — Калькбреннер з Францем та Амалією.

— Не будемо заважати? — запитав лицар.

А Франц відразу кивнув на книжку:

— І хочеться вам такі глупства читати? То ж писав монах-дурисвіт, який справжньої відьми й на очі не бачив. Де він міг у відьми хвостика бачити? А так між нами, то з тих нещасних, які були спалені, може десята частина була відьмами. Решта — все оббріхані сусідами бідолахи або божевільні.

— О, Франц — тонкий фахівець із відьмацтва, — похвалив лицар. — Можна сказати — самовідданий дослідник. Ти б, Франце, може, й сам якого манускрипта ушкварив, а то пропадуть усі твої знання ні за цапову душу.

— Чому ж ні за цапову? — засміявся Франц і підморгнув Йогану. — Чим ваша душа не омріяний дарунок? Невимовно тішуся нашою дружбою. І дарма ви шпигаєте, я ж бо працюю над двома грандіозними проектами: атласами звуків і родимих цяток. Адже родимі цятки не помирають разом із їхнім господарем, а залишивши тіло, перемандровують на інше. А отже, кожна з них має свою історію, історію безлічі життів, до яких була причетна. І коли ти розглядаєш родиму цятку, яка була колись на плечах Нефертіті, а зараз живе на плечі якої-небудь повітрулі, то відчуваєш блаженний трепет… Звісно, що це робота не на рік чи два, але часу в мене доволі. Цей многоцінний труд обезсмертить моє ім’я незгірше за Ніколу Теслу, який через двісті п'ятдесят років завдячить теж свою славу нашому братові.

— Щось ти, Франце, мелеш, — скривився Йоган. — Та ніколи неотесаний тесля не зазнає слави. Нісенітниця.

Я запросив їх сісти і вгостив вином. Амалія надпила і повільно та чуттєво облизала свої яскраві вуста, не зводячи очей з мене, мовби хотіла щось сказати. Якщо це правда, що він її витворив з мандрагори, то витвір вийшов чудесний. Дивно лише, що він казав про млин слів, який Амалія продукує, однак чомусь я цим млином ще не насолодився.

— Чого ми до вас завітали, — перейшов урешті лицар до діла. — Я чув, що вас зацікавило убивство тієї дівчини з лупанару. І я попрохав Франца, а він, якщо помітили, кебетний хлопчина, попрохав, аби рознюхав дещо тощо та походив, порозпитував. І от він вивідав, що пан Міхал Регула упізнав годинника, якого йому показав невинно убієнний сміттяр. Упізнав, але сміттяреві не признався, бо мав намір сам того годинника вручити його власникові. Однак сміттяр йому годинника не залишив. Але ще того вечора пан Міхал перестрів власника і розповів про те, що до нього приходив Петруньо з годинником. Власник був здивований, бо мав переконання, що годинник лежить у нього вдома зламаний. Але не заперечував, що то може бути його годинник, бо купив він його минулого року в присутності пана Міхала… Ви стежите за ниткою моєї оповіді?

Я кивнув.

— І ось того вечора Петруня вбивають. І що робить пан Міхал? Він переляканий не на жарт. Він складає докупи два і два і отримує шок. Він проживає жахливу ніч, на світанку тремтячою рукою описує свою пригоду і, коли ледь розвиднілося, мчить щодуху до костелу, ловить сповідника і вручає йому конверт, відкрити який просить у випадку його несподіваної смерті.

— Звідки ж вам про те відомо?

— Так сталося, що тим сповідником… точніше на місці того сповідника був дехто інший… якщо бути точним — це був близький товариш нашого любого Франца.

Франц задоволено усміхнувся і закивав головою.

— Тобто це був священик або чернець?

— Ну-у, можна й так сказати, — устряв Франц.

— Але як він міг зрадити таємницю сповіді?

— Франц пожартував, — сказав Йоган. — То не був святий отець. Там сидів, скажемо так, один дотепний хлопчина. Такі дива, знаєте, іноді трапляються. Ці хлопці люблять пожартувати.

— Ще би! — засміявся Франц.

— Які хлопці?

— Бурші. Жаки. Бурсаки. Одне слово, коли пан Міхал примчав до церкви, у сповідальні його чекав бурсак в сутані отця Климентія з каптуром, натягнутим по самий ніс.

— Отже, вам відоме ім'я власника загубленого годинника?

— Авжеж. Це доктор Ґрозваєр. Ось самі прочитайте.

І він показав мені листа пана Регули. Я був ошелешений. Доктор Ґрозваєр? Не може бути.

— Але це ще нічого не доводить, — сказав я. — Можливо, він купував годинника не для себе, а комусь у подарунок.

— Ми теж так подумали. І Франц кілька днів провів у товаристві нашої золотої молоді, яку ще незабутній Кампіан намагався довести до розуму. Францові вдалося побачити годинника з тим самим написом у Міхаеля, докторового сина. Там була доволі велика компанія, в яку можна було завиграшки влитися, маючи зайві гроші. А Франц їх мав. І ось, коли всі вже добряче випили, слово по слові вдалося дещо витягнути про те полювання, на якому було вбито дівчину. Тобто про саму дівчину ніхто нічого не розповідав, але про лови говорили охоче, бо то були дуже знамениті й успішні лови. Два вепри, чотири сарни — таке не забувається. До того ж вони ввечері влаштували на оболонях бенкет, де пекли й вгощали дичиною. І таким чином вдалося скласти список тих, хто там був.

Лицар вручив мені папір, на якому виведені були імена Міхаеля Ґрозваєра, Яна Зіхініуса, Матіаса Урбані і Стефана Ґайдера. Усе це були відомі своїми скандалами і буйним характером синочки.

— Це неповний список, — провадив далі лицар. — Бракує ще одного імені, але щодо нього в мене сумніви.

— Хто ж це?

— Суддя Зількевич.

— Зількевич? А що в нього може бути спільного з цією галайстрою?

— Та чому ж би й ні? Він удівець, а за віком недалеко утік. Ще молодий хлоп, то чому б і не порозкошувати.

— Чому ж ви не вписали його імені?

— Бо він рано покинув їхнє товариство і не бенкетував на оболонях. Я й подумав, що, мабуть, він не був свідком убивства. До того ж він не брав участі у тих п'янках, які відбувалися у присутності Франца.

— Може, він порвав з ними саме через те?

— Можливо. Але ж ви з ним часто бачитеся, то можете щось розпитати. — По тих словах лицар відкинувся на спинку крісла, поглянув задоволено на Амалію і сказав: — Чи не правда — вона чарівна? Самі ж бачите, скільки ми тут теревенимо, а вона ані пари з вуст. Мрія кожного чоловіка. Безвідмовна, маломовна, задоволена життям і собою. Самодостатнішої жінки годі шукати. Якщо бажаєте, можу організувати й для вас таке саме щастя. Мандрагора у мене ще є. Процес триває яких два-три місяці, залежно від того, у якому віці ви захочете її біля себе довше утримати. Це може бути підліток, а може бути юнка, яка належатиме тільки вам. Ну, і тому, про кого я вам розповідав минулого разу. Від цього нам не вивільнитися. А тіло, як самі розумієте, лише мушля, в якій поселяється молюск — душа. І в тому постійному переселенні душ може так статися, що убивця згодом стане нащадком убитого ним.

— А злодій — нащадком окраденого або коли-небудь власником речей, які власне зараз краде, — доповнив Франц.

— Саме так! Але моя пропозиція — лише з дружніх почувань. Просто в повітрі чути ароми кохання, — Йоган грайливо пошморгав носом. — Особливо тут, у вашій аптеці. Як казав один філософ, за кохання потрібно боротися. Та мені ліньки. Волію готовий продукт, вирощений власноруч у пробірці.

— А як же легендарний млин слів?

— О, це керована властивість. І лише тоді, коли я цього потребую. Тоді вона фонтанує словами, розбризкуючи їх навсібіч. І, знаєте, дуже часто там є здорове зерно, яке я намагаюся старанно зафіксувати.

— Я теж, — озвався Франц. — З неї промовляє глибинна мудрість віків. Часом якимись мертвими мовами. Але я усе це нотую і розшифровую. Доволі цікавське заняття.

— Кохана, — звернувся Йоган до Амалії, — відкрий бузю і висунь язичка.

Вона слухняно висунула язика, на якому було наклеєне щось біле, схоже на пелюстку вишні. Лицар здер її, і вмить Амалія заговорила:

— Квітнева яблуня розкошланого диму росте над катівнями. Тріпочуть чорні пелюстки або пір’їни і припадають до вікон. Крик проламує в теплому повітрі велетенські діри, крізь які провалюються птахи. Разом із димом розлітаються душі… Розпачливі помахи рук — вітер шматує їх без жалю. Небо їх з ніжністю пригортає до серця, і заспокоює їхні ридання… Подивіться — відрубані голови гупають, мов перестиглі груші. Котяться здивовані обличчя. Очі котяться, розкриті навстіж. А в них котиться світ. І у кожного — свій, і це — найстрашніше. У кожного такий крихітний світ, що місця йому доволі навіть в одній сльозині… Ось вони йдуть мити скривавлені руки в річці. Вода радо приймає кров. Риби нею смакують і — божеволіють… Робота завершена. Понад триста голів — за один день… Вони миють руки… Один схлипує… Інші здивовано зиркають на нього…

Біла пелюстка повертається знову на язика, Амалія вмовкає.

— Ну? Ви чули? — запитав лицар. — Це чергове пророцтво нічого доброго нам не віщує. Отакий це млин слів. Головне вчасно його вимикати.

Лицар підвівся і зробив знак Францу та Амалії.

— То що — розповісте про все Зиморовичу?

— Зиморович і так їх підозрював. Але ж доказів нема. Ніхто не буде через повію зачіпатися зі шляхтою. Тому… — Я розвів руками. — Але дякую. Принаймні буду знати, з ким маю справу. А на все решта є інший суд — Божий.

Франц закашлявся зо сміху.

— Ой, розсмішили! Доведеться довго чекати. Господня канцелярія забита позовами на сто років уперед. Лише недавно там розглянули скаргу на страту Марії Стюарт. І що? Карати вже нема кого.

— Ходіть з нами, — запропонував Калькбреннер. — Зачиняйте аптеку. Ніхто й так сьогодні сюди не поткнеться. Зате прилаштуєтеся до народного божевілля.

— Я не маю маски.

— Не переймайтеся. Маємо зайву. — Лицар подав мені кругловиду налиту кров’ю мордяку. — Будете дуже симпатичним упирчиком. Я — вовкулакою, Амалія — старою відьмою, а Франц… ну, Франц буде…

— Ах, любий Йогане, — закривлявся Франц, вдавано шаріючи та вбираючи маску чорта, — не поминайте всує. Я буду просто Францем.

Я подумав, що, може, й мені пора розвіятися, і поклав список вірогідних убивць до шухляди. Щойно ми вийшли з аптеки, як зіткнулися з Юліаною і Рутою. З’ясувалося, що в Лоренцо розболілася голова, Рута „його“ провела. Юліана і справді була бліда. Вона сказала, що трішки полежить, а потім приєднається до компанії. Рута пішла з нами».

Розділ 28. МЕЧ ВІДПЛАТИ

21 березня 1648 року.

Син Леона Урбані Матіас вийшов із дому перед вечором, аби й собі, оздобившись маскою, долучитися до поважної публіки на Ринку. Саме зараз, коли стемніє, настане пора на головне дійство — спалення опудала моровиці. Він ішов, не поспішаючи, вузенькою Кривою вуличкою, доволі тісною, що й пахла не надто приємно, намагаючись триматися на однаковій відстані між будинками з огляду на те, щоб не потрапити під відро помий. Його дружина зі своїми язикатими кумасями уже десь там увихалася, гадаючи, що чоловік її в масці не упізнає. Але Матіас був битим жаком і встиг підгледіти, яку вона маску нарихтувала та яку сукню вбрала. Сам же, дбайливо вибравши вбрання на свято, в останню хвилю вдягнув інше, як і маску. Його маска мала довгого закрученого носа, з-під якого було видно лише вуста. З брами збоку раптом хтось вийшов і перегородив дорогу. Матіас здивовано зупинився. Перед ним виріс хтось у чорному плащі й чорному капелюсі і в червоній масці, що зображала сову з великими отворами для очей, що були обведені чорною фарбою. У руках незнайомця зблиснула шпага. Матіас озирнувся — вуличка була порожня. Він вихопив свою шпагу і крикнув:

— Ти хто? Якого дідька?

— Розплата дістане кожного рано чи пізно, — прошепотів нападник. — Цей день для тебе настав.

— За що?

— За ту, кого ви убили в лісі.

— За ту хвойду? Не сміши!

Шпаги зблиснули у повітрі, Матіас вдало відбивав атаку за атакою, водночас усвідомлюючи, що нападник дуже вправно володіє зброєю, а тому сам не нападав, лише відбивався, затягуючи час у надії, що врешті хтось та на вуличці з’явиться, але, як на зло, навіть жодне вікно не відчинилося на звук бійки. Усі подалися на Ринок. Рука Матіаса почала німіти, він підупадав на силах. З розпачу кинувся в атаку і йому навіть здалося, що його шпага за мить зануриться в груди нападника, але натомість він сам, мовби нанизався на шпагу ротом. Відчув кислий смак сталі, лезо пробило йому потилицю і вискочило назад. Незнайомець витер шпагу об капелюх убитого, сховав її у піхви, відтак нахилився й, ухопивши пальцями кінчик язика Матіаса, відрізав його кинджалом, сховав до капшука і зник знову у брамі.

…У помешкання доктора Ґрозваєра було тихо. Господарі разом зі слугами вже тлумилися на забаві. Зостався лише старший син Міхаель. Його цілий місяць діймав кашлюк, хоч великої гарячки й не було. Коли він лежав у ліжку, йому ставало легше, але щойно виходив на вулицю, відразу брала задуха. На колінах у нього лежала тарілка з родзинками й сушеною журавлиною, він задумливо клав ягоду за ягодою до вуст і неквапно жував. Раптом попри галас, який долинав знадвору, його вуха вловили чиїсь кроки. Хтось повернувся. Мабуть, хтось зі слуг. Він гукнув, але відповіді не отримав. Тим часом кроки лунали гучніше. Хтось зашарудів паперами, висунув і засунув назад кілька шухляд. Міхаель звівся на ліктях, поклав тарілку на підлогу і знову загукав. Але ніхто не озвався. У покоях панували сутінки. Міхаель спустив ноги з ліжка, узяв свічника і підвівся. В ту ж мить двері рвучко відчинилися, від раптового протягу свічки погасли, а в дверях виросла чорна фігура у совиній масці.

— Хто ти! — скрикнув наляканий Міхаель.

— Ти був там?

— Де? Хто ти?

— У лісі. Там, де ви убили нещасну дівчину.

Чорна постать повільно наближалася, а в руках її виднілася шпага. Міхаель заметушився, він відчув, як його заливає піт. Поруч не було жодної зброї. Десь поділося кресало, і він не міг запалити свічок. Шпага вперлася йому в груди.

— Це не я, не я, — торохтів він нажаханим голосом.

— Але ти там був!

— Був, алея…

Шпага опустилася до його живота і перетяла очкур, штани опали. Довга біла сорочка сягала до середини стегон. Шпага підняла край сорочки. Міхаель врешті зрозумів, про що йдеться. Він вхопив у руку своє причандалля і показав:

— Ви ж бачите — це не я.

— Хто?

Він, полотніючи, проказав ім’я. Шпага піднялася вище.

— Ти був там і теж знущався з неї.

— Ні-ні, я не…

— Чому ти її не рятував?

— Я… я…

Міхаель рвучко відскочив набік, копнув ослінчик під ноги незнайомця, зірвав зі стіни шаблю та замахав нею безладно, мовби даючи зрозуміти, що так просто не скориться. Однак шлях до дверей був усе ще перекритий. Міхаель ухопив у ліву руку свічника і пошпурив у нападника, а сам спробував подолати тих кілька кроків, що відділяли його від дверей, але нога його потрапила у тарілку з родзинками, він послизнувся і впав на спину. Шпага опинилася в Міхаеля між зубами. Він спробував відхилитися, але шпага була швидша. Убивця відтяв йому кінчик язика й сховав до капшука.

…Вечір заполонив вулиці. Ян, син Зіхініуса, вийшовши з корчми, відчув легку нудоту. Похитуючись, проминув площу Ринок, проштовхавшись через натовп, і завернув на Капітульну. Слуга ішов попереду з ліхтарем. У темряві Янові почулися глухі кроки, але звідки вони долинали, не міг второпати — спереду чи ззаду? Принаймні то не були кроки слуги. Озирнувся, але побачив лише тіні від дерев, що гойдалися на вітрі. Рушив далі, однак знову спинився, почувши, як щось брязнуло.

— Ільку! То ти?

— Я, я, пане, — озвався слуга і помахав ліхтарем.

Але за мить пролунав звук удару, щось упало і забряжчало ще голосніше.

— Ільку! Де ти подівся?

Відповіді не було. Ян рвучко висмикнув карабелу з піхов і, вистромивши її поперед себе, рушив далі, але щокроку темрява густішала, і він напровсяк навіть кілька разів шмагонув шаблею в повітрі. Потім припав спиною до стіни і водив шаблею в різні боки, мовби креслячи магічне крейдяне коло. Ось перед ним мигнула тінь.

— Хто ти? — скрикнув. — Чому ховаєшся? Ану підходь!

Він чекав нападу, роздумуючи, що сталося з Ільком. Либонь, його вдарили по голові. Злодії чи що?

— Пся кость! — лаявся він. — Я не маю грошей. Усе щойно пропив.

Але ніхто не відповів. У загуслій темряві розрізнив щось темніше за тло і зробив різкий випад. Сталь зударилася зі сталлю, шпага зробила різкий виверт, шарпнула, і за мить шабля вилетіла з руки Яна та впала на брук. Водночас він відчув гострий біль у правому передпліччі.

— Що за чорт! Хто ти?

Тепер уже бачив високу чорну постать у чорному капелюсі. Невідомий прошепотів лише одне слово. Ян зблід і скрикнув, як ужалений: «Мене там не було!», — але шпага пробила йому рот і вийшла на потилиці. Він упав і завмер. Незнайомець, нахилився, відтяв окраєць язика і, закутавшись у плащ, зник між деревами.

…Син Ґайдера Стефан захоплено спостерігав за тим, як підпалюють почвару. З чотирьох боків піднесли до неї смолоскипи, і вона, облита смолою, радісно спалахнула, тріскочучи іскрами. Народ заплескав і закричав, по руках пішли пляшки й гальби з кухликами. Стефан, обнявши якусь кралю, що видалася йому привабливою, разом із нею перехилив кухлик вина, а потім усмак її поцілував. Хтось смикнув його за полу плаща. Він озирнувся, але нікого знайомого позаду себе не побачив і знову витріщився на палаюче опудало. Краля притулилася до нього спиною і звабливо потерлася. Стефан притиснув її до себе, поклавши долоні на перса, вона повернула голову і провела язиком по його вустах. Він відчув приємний смак солодкого вина і потягнув її набік, краля слухняно йшла за ним, заки він проштовхувався крізь натовп, аж врешті пірнули у першу-ліпшу вуличку. Там було безлюдно й темно. Стефан припав вустами до незнайомки, гарячково плутаючись у її сукні, нарешті намацав її сідницю і боляче стиснув. Краля писнула й зашепотіла, що краще поведе його до себе, це зовсім поруч, у сусідній брамі. Її чоловік у цей час пиячив у шинку. Вона лише переконається, що вдома більше нікого нема. Стефан кивнув, він уже добряче підхмелився, і йому було байдуже. Навіть якщо чоловік їх застане, то якомусь нещасному міщуху він ще дасть раду. Він став під стіну і спустив штани, щоб поцюняти. І коли він уже завершував процедуру, раптом з брами вискочив хтось у чорному і гаркнув:

— Лайдаку! Моєї жінки забаглося?!

Обличчя незнайомця ховала маска, в руках зблиснула шпага. Стефан миттю однією рукою підсмикнув штани, другою видобув шаблю:

— Ти — кабанюко! Мав я твою жінку там, де і тебе! Ану-ну, підходь ближче!

Стефан був певен, що міщух від одних його слів уже дремене, а як побачить шаблю, то й поготів, адже шабля важча за шпагу і, якщо вдасться добре по ній вдарити, можна переламати. Однак нападник виявився спритнішим, і шпага його, щоразу уникаючи загрозливого удару, зі свистом розтинала повітря, Стефан відчувай її то біля одного вуха, то біля другого. Вона, мов оса, намагалася його вжалити, не затримуючись ні на хвилю довше, аби він міг відбити її. Врешті шпага черкнула Стефана по чолі, розтявши шкіру, кров залила йому очі, він враз осліп і тепер уже махав шаблею навідліг, задкуючи. Ледве вдалося йому вловити момент і витерти очі, та тільки для того, аби побачити, як шпага летить йому просто в обличчя, відтак він відчув страшний удар в зуби, які відразу покришилися, а лезо протяло йому горлянку. Він захарчав і опав на землю. Убивця відтяв шматок язика і розтанув у натовпі.

Розділ 29. ПЕРСА

22 березня 1648 року.

Весна була тепла, але львівські будинки зі своїми кам’яними метровими стінами вперто ще тримали зимову прохолоду. Юліана на ніч накривалася ковдрою і баранячим кожухом, їй здавалося, що вона лежить під важкими сніговими заметами, але під тією ваготою вона почувалася затишніше. Ледь розплющивши очі, вона відчула неясну тривогу, мовби щось повинно було статися, щось не надто приємне й небажане. Вона й раніше ловила себе на думці, що передчуття її рідко підводять. У такі хвилини вона воліла б не вставати з ліжка, а лежати й дивитися у вікно, хоч там видно їй було лише хмари і голі вишневі гілки. Чи не досить з неї того, що трапилося вчора пізно увечері, коли Лукаш спробував її розговорити, видушити з неї те, що його найбільше цікавило, — її ставлення до нього. Після того, як було спалене опудало, аптекар з Айзеком і Рутою спустилися до винарні пана Прохазки. Юліана небавом там їх і застала, марно намагаючись відшукати на Ринку. Вони випили вина, трохи погомоніли і почали розходитися. Айзек піднявся в аптеку, а Лукаш з Юліаною провели Руту. І ось на зворотній дорозі це сталося — ця розмова, якої вона так боялася і воліла про неї не думати. Вона вже бачила, що дедалі важче стає випорскувати зі словесних капканів Лукаша, уникати розмов, які ставали для неї чимраз гнітючішими, бо вели в нікуди, змушували губитися в пустелі слів, виплутуватися не завжди вдало. Але вона, щоправда, була готова до цього, вона знала, на що йде, і передбачала, чим усе закінчиться, єдине, що їй хотілося, якомога далі відсунути звучання останніх акордів цієї музичної драми. На відміну від Лукаша й Рути, вона все знала наперед, і їй було сумно через те, що змушена поводитися з ними так жорстоко, було б куди шляхетніше від самого початку відкритися, але це тоді б зруйнувало всі її особисті плани й наміри. Вчора, коли Лукаш перейшов від натяків і недомовок до запитань навпростець, вона сказала:

— Мені дуже шкода, але я не зможу вам дати того, чого ви сподіваєтеся. Передусім свого кохання. Я не можу належати не тільки вам, але й будь-кому… у цьому місті…

Вона ще наголосила «у цьому місті», але Лукаш не помітив тут жодного для себе сигналу, його зачепили слова, що були сказані перед тим, і він вхопився за них, прагнучи змусити розвинути їх, пояснити. Але що вона могла пояснити? Не сьогодні і не тут.

— Скоро ви зрозумієте, що я мала на увазі, — сказала Юліана. — Кожен носить свою печать. Моя печать чорна і гірка. В інший час, і в іншому місці, — вона знову сказала це, — можливо, у нас би щось і вийшло. Але не за таких обставин.

І знову вона загнала в глухий кут свої розумування, бо він відразу перейнявся тими загадковими «обставинами», які вона згадала. І це була остання крапля. Вона усвідомила, що їй краще мовчати, а не говорити, бо щоразу вона відкривала в своїй обороні черговий вилом, у який він притьма намагався прорватися. І вона вмовкла, покірно слухаючи його сповідь. Чи справді він її кохав? А чи кохав у ній лише своє кохання, виплекане в уяві? Але навіть якщо й справді кохав, то що з того? Так тільки ще болючіше і гнітючіше. Він зупинив її, не доходячи до аптеки, поклав руки їй на рамена і продовжував говорити, і слова його натискали у її свідомості на якісь задавнені рани, на дуже чутливі місця, які вона жодними зусиллями не могла затулити. Вона ледь стримувалася, щоб не заплакати, але роки перебування у ролі мужчини далися взнаки, вона витримала цей натиск. Правда, це їй коштувало прокушених вуст. Вона ще подумала: «Добре, що я встигла випити перед цим вина», це додало їй сили і твердості. Вона уперто мовчала і тільки дивилася в його обличчя, не зводячи очей, а він під її поглядом губився, втрачав нитку думки, час від часу опускав очі й говорив кудись у землю, і все, що він говорив, було їй і так давно зрозуміле, і в якийсь інший час, а не в цей, вона б з радістю це почула і прийняла, але не тут, не тут, не тепер, не тепер… Вона вже була на межі того, щоб вирватися з плетива його слів і втекти, забитися у свій куточок, але, на щастя, він, мовби здогадавшись, що розмовляє з холодним сфінксом, замовк. Далі вони поверталися в тиші, у гнітючій тиші взаємних непорозумінь і безнадійних недомовок.

Юліана вислизнула з-під ковдри і виглянула у вікно. У саду поралися Айзек і Рута: він згрібав на купу торішнє мокре й перепріле під недавнім снігом листя, а вона викопувала з вологої землі корінці моркви, пастернака й петрушки, які перезимували під тим листям. Юліана б з охотою долучилася до них, але не зараз, не зараз. Рута вже чується господинею, і це чудово. Тобто було б чудово, якби вона не поклала око на Лоренцо. Цього вже просто забагато — відбиватися відразу від обох людей, до яких чуєш глибоку симпатію і радше бачила б їх разом, щасливих і закоханих. Але чомусь усе пішло шкереберть. Чому я, а не Рута? — подумала Юліана. Невже він не захопився нею лише тому, що вона живе з катом? Але ж знає, як там насправді. А вчора, того найважчого вечора, коли вони з Лукашем повернулися до аптеки, сталася ще одна знаменна подія: Каспер привів Руту назад і заявив, що вона може бути вільна, що він зрікається свого права до неї. Він був сумний, але твердий у своїх намірах. Рута світилася радісними очима. Ще одне розбите кохання. Точніше ще два: Каспера до Рути і Рути до мене. Разом — три! Три розбитих серця. З яких принаймні одне ще про це не підозрює.

Юліана відчула легку паніку. Адже вечір не закінчився так, як мав би закінчитися, бо Рута почала розповідати, яким чином вивільнилася від Каспера, і її оповідь, звичайно, адресувалася насамперед Лоренцо. Рута впала перед Каспером на коліна, заломила руки і зі сльозами на очах благала, прикликаючи на поміч усіх святих, дати їй волю. І аби підкріпити своє благання чимось поважним, не знайшла нічого мудрішого, хитрішого і дотепнішого, як запевнити Каспера в тому, що вона закохана на смерть… о, Господи!., в аптекаря!

Лукаш з Юліаною неабияк отетеріли від цієї звістки. Але чого можна було сподіватися від цієї екзальтованої дитини, всі емоції якої на поверхні? Вона вирішила, що саме таке пояснення справить на Каспера потрібне враження. Кохання і не менше. Щоб уже остаточно знищити всі його надії і будь-які аргументи. При цьому вона, правда, не втрималася і натякнула, що знає, як Каспер у її відсутність розважається з сарацинкою. Отже, йому самотньо не буде. Правда, Каспер поцікавився, чому таке нестримне кохання пробудилося саме до аптекаря у той час, як він не раз помічав, якими очима дивиться Рута на Лоренцо. І якби Рута сказала, що вибирає замість зрілого мужчини… тут дівчина з усією своєю наївністю перепросилася і промовила слова, які вжив Каспер… «якогось безвусого піцика», то він би ніколи з цим не змирився. А от аптекар — інша справа. Надто, що Каспер завше чув до нього симпатію.

— От як я мудро все змудрувала! — засміялася вона на завершення, зануривши всіх у глибоку задуму.

При цьому вона так виразно поглянула на Юліану, мовби у них усе вже було домовлено, всі перепони подолано, а тепер зосталася тільки оця несуттєва дрібничка, з якою вони теж дали собі раду.

Юліана стала одягатися. Вчорашній вечір вивів її з рівноваги — надто багато подій, надто багато несподіванок. Усе, вочевидь, наближається до фіналу. Але якого? Чи буде в ньому світло попереду? І якщо Рута спробує зробити те саме, що й Лукаш, втримати духовний спокій буде не так просто. «Я не витерплю, не витерплю ще одного вияснення стосунків. Знову ці плетива словес, у яких губишся, в яких в’язнеш і не здатен вивільнитися, заплутуючись щораз дужче. Що я можу їй сказати? Те саме, що Лукашеві? Майже те саме. Бо місце чи місто уже не будуть грати жодної ролі. Хоча можу сказати правду. Що мене тут затримує? Чого я боюсь? Хіба є щось, що може змінити мої плани?»

У круглому люстрі на стіні Юліана побачила своє обличчя. Воно було похмуре й насуплене. Вона спробувала всміхнутися і відчула, як до горла підкочується клубок. Струснула головою, хлюпнула кілька жмень зимної води в обличчя, відтак вмочила щіточку у крейдяну пасту і стала чистити зуби, водночас уважно прислухаючись до всього, що відбувається у саду. Айзек і Рута все ще були там. А де Лукаш?

Причепурившись, Юліана підкралася до сходів і поглянула вниз. В аптеці нікого не було. Зі складу долинало шарудіння — мабуть, аптекар був саме там. Вона тихенько спустилася, намагаючись ступати на самий край сходинок, аби не скрипіли, і вислизнула з дому. Здається, її зникнення ніхто не помітив.

Місто вже жило своїм звичним бурхливим життям. Ринок був ущерть забитий возами і ятками, все, що мав спожити Львів їстівного, було тут. Міщани й міщанки, слуги й служниці, покоївки й кухарі — всі вони сновигали поміж рядами, напихаючи свої кошики. Вищали свині, кричала на всі голоси пташва, гупали сокири, розрубуючи кості. Цей ранок не відрізнявся від жодного іншого, окрім неділь, коли площа перед Ратушею ставала до обіду безлюдною. А вже по обіді народ виходив з церкви, і починався рух, який неодмінно завершувався у шинках.

Юліана дійшла до Краківської брами й розгублено зупинилася. Назустріч їй немилосердно гуркотіли хури з діжками, в яких плюскалися риби, з поросятами і свинями, з горами ярини, з дровами і торфом, з глечиками і горщиками. Здавалося, цьому каравану не буде кінця й краю. Дівчина ще ніколи не виходила так рано з міста й спочатку вагалася, що має чинити — чекати чи спробувати протиснутися. Врешті вибрала друге, хоч і не було це легким завданням. Але на березі річки було теж гамірно й людно, як і завжди у день, коли прибували кораблі з далеких країв. Купці тлумилися тут з самого ранку, і коли товари опинялися на березі, кидалися з усіх боків, розглядали, мацали, голосно торгувалися і добивали торгу. Неподалік уже чекали вози й возики, а біля них слуги, готові ладувати закупи й везти на склади. Дехто торгувався, не чекаючи, заки товар причалить на човні, і кричав ще з берега, а з корабля відгукувалися, називаючи ціни й міри. У тих знервованих криках, що лунали різними мовами і з різним рівнем емоцій, тонуло все.

Повітря було налите свіжістю і сонцем, але дув сильний вітер, знімаючи куряву. Юліана, кутаючись у плащ та насунувши капелюха по самі очі, швидким кроком проминула натовп. На причалі уже стояв знайомий їй корабель «Сан-Єронімо». Вона виловила очима капітана Корнеліса і наблизилася до нього. Капітан сидів на діжці, випроставши свою дерев’яну куксу, що вже добряче потемніла, чоло його було пов’язане чорною хусткою, а на колінах тримав новеньку аркебузу.

— А-а, Лоренцо! — радісно закивав він. — Як справи? Гарну я аркебузу придбав? Ще не стріляна. Можна сказати, невинна, як цнотлива панна. Але, на жаль, ще не скоро її випробую, — він показав забандажовану правицю. — Іспанці нас трохи пошарпали. Бачиш, казав я, що вже до вас сюди не попруся, а таки довелося. Знову товару більше, ніж могли інші міста проковтнути. Що ти роззираєшся? Мої всі сидять на кораблі. Нікого не випустив на суходіл. А то чого доброго знову хтось пропаде до дідьчої матері.

— Наша угода в силі?

— Угода, як погода — нині так, завтра інак. Але не для тебе. Я ніколи не був крутієм.

— Скільки?

— Жартуєш? Це я у тебе в боргу, — він постукав по своїй дерев’янці і кивнув, підморгнувши: — Завтра зранку. Як виб’є восьму. Далі восьмої нам заборонено залишатися. Мусимо відчалити. Але ми й так добре впоралися — майже все розпродали. Нині зосталося небагато. О, до речі — той твій аптекар не потребує сушених бананів? Віддам за півдарма. Або навіть не так: за чверть ціни. Уяви — тут жодна холера не хоче їх купувати. Дикі люди!

Юліана відійшла, розпач і смуток проймав її до болю. Вона брела, нічого не бачачи перед собою, на очі набігали сльози, які вона швиденько змахувала, тому й не зауважила Рути, яка стежила за нею від самої аптеки, а тепер йшла назирці, то наближаючись, то віддаляючись. Розмови з капітаном Рута не чула, до неї долинали тільки окремі слова з капітанської горлянки. Врешті дівчина не витримала і, порівнявшись з Юліаною, торкнулася її плеча. Юліана здригнулася і з острахом глянула на дівчину, вона й не подумала, що хтось може за нею стежити.

— Лоренцо… — промовила Рута. — Про що ти домовлявся з капітаном?

Юліана не приховувала свого замішання, гарячково пригадуючи, чи не було промовлено чогось зайвого. Начебто й ні. Вона заспокоїлась і відповіла рівним упевненим голосом:

— Мартин мені доручив купити бочівку ямайського рому.

— А чому ж так таємно?

— Бо не хоче переплачувати. Мито надто високе. А ти що думала?

— Я?.. Нічого.

Вони йшли поруч уздовж річки. Обидві заглиблені в самих себе. Опинившись на безлюдді, Рута хапливо заговорила:

— Лоренцо, я хотіла запитати, чи розмовляв з тобою Мартин?

— Про що?

— Про мене.

Юліана насторожилася. Ось, здається, і настало те, чого вона так боялася. Поглянула на Руту і закусила верхню губу, вона не мала відваги сказати правду. Хоча й була вже близька до цього, але Рута її переловила так зненацька, що Юліана втратила всю свою відвагу. Ще не тепер, не тепер.

— Так, — врешті видушила, — так… говорив.

— Він казав, що мене з Каспером нічого ніколи не в’язало?

— Казав. Але що то має до речі? — сухість, з якою вона відповіла, вразила Руту. Але Юліана знала, що саме так вона повинна себе вести — байдуже, без жодних емоцій, не даючи ані краплі марної надії.

Рута ледь не заплакала від образи, але стрималася і промовила:

— Ти вважаєш, що це справді не має нічого до речі?

Вона дивилася в очі своєму Лоренцо і намагалася вловити бодай натяк на те, що він грає, що не каже правди, але очі були холодні, а в кутику вуст мерехтіла іронічна посмішка, так, мовби він глузував з неї. Рута уявляла безліч разів сцену порозуміння з Лоренцо, але жодного разу в її уяві не поставала така жахлива картина. Їй хотілося кинутися в обійми, припасти до нього і вишептати всю свою любов. Вона почувала себе, як вітрильник, що рветься назустріч обрію, але кітва його не пускає. Вона збиралася розмовляти з Лоренцо, випромінюючи радість і щастя, натомість її обличчя відображало муку й приниження, і вона не могла нічого з собою зробити, не могла їх подолати, розуміючи, що це ніколи не викличе до неї співчуття, як не викликав подібний стан Каспера в неї, вона теж була жорстокою і не підшукувала для нього слів лагідніших від тих, які звучали. Це розплата за його біль, подумала вона, той його біль нікуди не зник, він тепер перекинувся до мене. Вчора я завдала його йому, а зараз отримала сама. Врешті, вирішивши, що втрачати вже й так нема чого, запитала:

— Ти в когось закоханий? Скажи… тільки правду… бо я… я не витримаю більше…

Юліана мовчала й дивилася на дівчину, не зважуючись на відповідь. Могла їй збрехати — «так, закоханий», але болю це не втамує. А що втамує? Що? Правда? На одну людину більше, на одну менше з тих, що знають, ким вона є насправді, уже нічого не міняє. Надто зараз, коли… Юліана видихнула повітря з таким виглядом, ніби зібралася перестрибнути рів, і всміхнулася до Рути. Ця усмішка мала передувати тому, що вона вирішила сказати, нарешті зібравшись із духом, але не встигла.

Вони стояли під крислатими осокорами, в кронах немилосердно тріщали горобці, а в підніжжі дерев, затоплених паводком, галасували гуси й качки, разом із хлюпотінням річки і шелестом вітру це творило доволі гучну музику, і мовби цього всього було замало, з боку міста долинули дзвони відразу кількох церков. Руті здалося, що затихо говорить. Вона підступила до Юліани ближче і, заки та встигла зреагувати, поклала свої руки їй на груди, які дівчина завше стягувала полотниною, хоча це рятувало її лише від очей, а не від доторків. Іншого разу Юліана б миттю шарпнулася, але не зараз, бо й так уже відважилася на цей останній крок. Рута скрикнула від несподіваного відкриття і приклала долоні до вуст, щоб не закричати. Вона не могла повірити, що сталося щось таке, про що вона ніколи не здогадувалася, хоча вони так часто спілкувалися. Як то можливе, що вона нічого не бачила, не помічала? Тепер обоє мовчали. Юліана долала зніяковіння, а Рута — шок. Ніхто з них не відважувався заговорити першим. Обличчям Рути текли сльози, а в голові пролітали сцени, де вони з Лоренцо бігали лугом, реготали, падали в траву, і їй здавалося тоді, що вона перебуває на вершині щастя, про яке стільки часу мріяла. Отже, то не був лицар, марево розприслося з особливою жорстокістю, перед нею була жінка така ж, як і вона. Хоч і старша. Жінка, яка вдавала юнака і дозволила в себе закохатися. Адже не могла не помічати Рутиних знаків уваги, невинних доторків, не могла не відчитати з її голосу захвату і захмеління любов’ю. Чому вона це дозволила? Чому відразу не обрубала?

— Це неправда, — прошепотіла Рута, затинаючись від хвилювання. — Я не можу в це повірити. Я так чекала на тебе!

— Ти чекала не на мене, а на свою мрію, — відказала Юліана своїм природнім голосом задля більшої певності. — Усі чекають лише на свою мрію. Можливо, я теж.

Але Рута не бажала це усвідомлювати. Для неї мрія була завше дуже реальна, вона її могла уявити, час від часу викликати з уяви і спілкуватися з нею, бо то не була мрія про мрію, то була мрія про лицаря. Тепер ця мрія розтрощена. Рута раптом відчула себе настільки знесиленою, що опустилася на траву і, обхопивши руками коліна, заплющилася. Так тривало хвилину. Юліана терпляче чекала. Врешті дівчина повернула голову до Юліани і запитала:

— Ма… Мартин знає?.. — Юліана кивнула. — І Айзек?.. — Юліана знову кивнула. — Боже, то лише я одна така дурна?

Юліана сіла поруч і пригорнула її до себе, Рута уже не могла стриматися, щоб дати волю своїм почуттям, і заридала. Ось її мрія збулася, вони обнялися. Яка іронія! Коли вона перестала хлипати, Юліана тихо й спокійно розповіла про себе. Рута слухала, час від часу щось перепитувала, гарячково пригадуючи, чи видалося щось у поведінці Лоренцо підозрілим для неї, і ловила себе на тому, що так — щось інколи було, але вона була жахливо неуважна. І Юліана сама їй пригадала окремі моменти, коли можна було здогадатися, що вона не чоловік, а жінка. А що ті моменти були кумедними, то Рута крізь сльози всміхалася. Вона вслухалася в голос Юліани, і окремі його тони були для неї, на диво, знайомі, так-так — це було не раз, коли Лоренцо сміявся і, сміючись, щось промовляв, тоді його голос ставав жіночим, хоча Рута на це уваги не звертала. Усі ці маячки, розкидані упродовж усього їхнього спілкування, повернули дівчину до реальності, вона поволі почала приймати цей удар долі з розумінням, бо варіант, що Лоренцо насправді не юнак, а дівчина все ж був для неї набагато менш трагічним і жахливішим за той, коли б Лоренцо її просто відкинув, сказав, що не відчуває до неї нічого. Оце була б справжня трагедія, з якою б їй неможливо було змиритися, а найпевніше вона б і не змирилася і забилася б у глухий куток подалі від усіх, аби на самоті намагатися вирівняти світ у своїй свідомості, притлумити почуття і відновити спокій. Ще вчора їй здавалося, що життя без Лоренцо пропаще, вона з усіх сил рвалася з клітки і таки вирвалася, навіть Каспера вона пройняла своїм бурхливим словоспадом, закручуючи його виром шалених почуттів, змушуючи слухати і сприймати все, що вона говорила. Вона намагалася не давати йому промовити й слова, хоч він і пробував перебити її, але вона на те не зважала, вона мусила виговоритися і довести, що наміри її тверді і назад дороги нема. У дверях мигнула постать сарацинки, але Каспер зиркнув на неї роздратовано, й вона зникла. Проте Рута була певна, що та слухає і так само, як і вона, переживає, бо від цього вечора багато що й для неї могло вирішитися на краще. Важко сказати, скільки це тривало, скільки вона тоді стояла на колінах, бо вмовкла вона щойно, як Каспер підійшов ближче і підняв її. Потім сказав, щоб вона зібралася. Рута, як у сні, поскладала свої речі, і вони разом пішли до аптеки.

Що б вона робила, якби те, що сталося сьогодні, сталося раніше? Чи рвалася вона б тоді на волю? Мабуть, що так, але можна з певністю сказати, що зробила б це уже без таких вражаючих емоцій, без такої пристрасті, яка розтоплює камінь, без болю в словах. А отже — нічого не добилася б. Усвідомлення цього трохи підняло їй настрій, з грудей звалився тягар, який увесь час мучив, тепер їй уже не треба потерпати, терзатися, щось фантазувати. Усе закінчилося. Не так, як би вона хотіла, та все ж… все ж вона тепер живе в аптекаря, а не в ката, і може займатися улюбленою справою. А мрія про лицаря так і зосталася мрією, він усе ще їде до неї на своєму коні, він усе ще долає важкий шлях, пробиваючись крізь перепони, але з кожним днем він ближче і ближче, Рута в цьому не сумнівалася і готова була знову чекати.

Вони йшли далі понад берегом, кожна занурена у свої думки, врешті Юліана запитала:

— Чому ти не закохалася в Мартина?

— Не знаю, — шморгнула носиком Рута. — Мені здалося, що саме ти мій ідеал, той лицар зі снів. Ти мені затулив… затулила весь світ. — Вона поглянула на Юліану: — А чому ти не закохана в Мартина?

Юліана усміхнулася з гіркотою:

— Можливо, колись я в когось закохаюся, але… це буде не скоро.

— А Мартин? Він не був у тебе закоханий?

— Ні, — Юліана вирішила не посвячувати Руту у свої стосунки з аптекарем. — Я не давала йому для цього жодного приводу. Якщо чесно, я завжди щиро бажала, аби ви були разом. Ви так гарно пасуєте одне одному.

— Не знаю. Це теж, певно, буде не скоро. Якщо буде. І зрештою, не від мене залежить.

— Принаймні ти зараз вільна. Каспер виявився порядною людиною.

— Так, я йому вдячна за це. Загалом, якби не він, я б уже давно перетворилася на попіл. І весь час від тієї хвилини, коли мене було помилувано, я мовби живу іншим, другим життям, у якому мені не вистачає мене колишньої. І це друге життя я ціню більше, ніж те перше, коли я не боялася смерті, і мені здається, що я зраджую оте моє перше життя.

— Тепер боїшся?

— Тепер боюся. Десь шаленіє моровиця і хтозна, чи не наближається до нас, і тоді доведеться кудись тікати. А я цього теж боюся. Бо я сама. У мене нікого нема, окрім мого коника. А тепер і мрія розтанула.

Юліана подумала, що Лукаш так само живе іншим життям, життям Мартина, а вона — життям якогось неіснуючого Лоренцо, їх уже троє таких, що живуть не своїм життям, але вона б не сказала про себе, що її друге життя цінніше за перше, радше навпаки. Тамте було куди безтурботнішим, воно їй снилося, викликаючи солодкі напади ностальгії.

Юліана пригорнула Руту і поцілувала у вуста з такою пристрастю, що Руті запаморочилося в голові, й вона ледь не опала в траву, але водночас відчула, як тіло її прокидається зі сну, як язик Юліани лоскоче її піднебіння і як вона відповідає на її поцілунок. Здавалося, це тривало цілу вічність. Коли вони нарешті відірвались одна від одної, Рута ще кілька хвилин дрижала, мов у пропасниці, і не могла вимовити ані слова. Юліана узяла її за руку і повела до міста. Рута відчула себе маленькою дівчинкою, яку мама вивела на прогулянку. У вустах вона несла смак свого першого поцілунку, він був п’янким і міцним, мов ямайський ром.

Розділ 30. ОСТАННІЙ У СПИСКУ

22—23 березня 1648 року.

…Коли місто прочуняло від бенкетування, з вух до вух полинула страшна історія про убивства.

— Четвертий! Гай-гай, і що то робиться? — хитав головою Зиморович, стоячи біля трупа на Капітульній. — Кому його треба було вбивати? Бо ж і не пограбовано. Він якраз вийшов із шинку і не мав ані шеляга. Ось бачите, на руці навіть перстень зостався, а на шиї ланцюг золотий.

— Здається, він боронився, — сказав аптекар.

— Так, але невдало. Карабелу йому вибили з рук і прохромили, як курча на рожні. Дивний удар. Властиво, чотири дивних удари і чотири трупи. Ще-м такого не видів. Заберіть, — кивнув ціпакам. — Нападник, безперечно, був майстром своєї справи, якщо йому було достатньо одного удару. Крім того він дуже добре орієнтувався у темряві. І що цікаво, — він уважно подивився на аптекаря, — усі убиті були радше причетні до загибелі тієї… — він, мабуть, хотів сказати «хвойди», але передумав, — …тієї нещасної. Про яку ми з вами недавно бесідували.

У розмову втрутився бурґграф:

— Маємо свідка. Бачив, як виглядав нападник.

— І як? — втомленим і позбавленим довіри голосом запитав Зиморович.

— Він мав червону маску сови з великими отворами для очей, що були обведені чорною фарбою.

— Маску сови… — повторив задумливо Зиморович. — Так-так, це дуже цінне свідчення. Тепер ця маска лежить десь на смітнику або плаває в каналі. Нам це свідчення нічого не дає. Але ж який то скандал! Убито поважних людей.

Він нахилився до Лукаша і запитав пошепки:

— Ви їх добре оглянули? У когось із них виявилося те, що нас цікавить?

Лукаш здогадався, що йшлося про надкушений прутень, і заперечливо похитав головою.

— Отже, був хтось п’ятий, — зробив висновок Зиморович.

— Є одна особливість. У кожного з них вкраяно кусник язика.

— А бодай його сила Божа! Та то хіба в казках таке було чувано, коли лицар втинав язики драконам. Але щоб людям?

— Ті обтинки ще з’являться, як доказ, ким був убивця.

— Дай то Боже. — Зиморович нахилився до Лукаша і стишив голос. — Воно, можна сказати, справедливість тріумфує, але… смерть за ґвалт повії? То трохи занадто.

— Смерть за смерть.

— Її було убито однією стрілою, а не чотирма чи п’ятьма. Отже, убивця лише один. А решта не заслуговували такого рішенця. Це скандал, який докотиться до короля і зніме купу піни. Що про нас там подумають? Я ще в жодних наших хроніках нічого подібного не читав.

— Якби ви бачили, як виглядало її тіло — усе потовчене, в синцях, в пасмугах від батогів, то змінили б свою думку.

— Ніколи, — захитав головою Зиморович. — Якби за кожну потовчену дівку у нас вбивали, то пів міста вже б лягло трупом.

Звідкись вигулькнув захеканий Зількевич.

— Це жахливо! Такі убивства! — він виразно нервував і сіпався.

— Я вас шукав, пане Зількевич, — сказав Зиморович. — Ви не ночували вдома?

Зількевич почервонів, і вуса його смикнулися.

— Ну-ну, не переймайтеся, — заспокоїв його Зиморович. — Ваше діло парубоцьке.

І тут аптекар не втримався:

— А правда, що ви теж були на тих ловах?

Зількевич налився гнівом і став скидатися на вчорашню Лукашеву маску.

— Які лови? Не вплутуйте мене в жодні лови.

— Можу вам пояснити, — продовжив аптекар. — Ці хлопці були замішані у вбивстві повії. Це все, що їх єднає. Якщо й ви були там, вас чекає те саме.

Тепер Зількевич уже зблід і витер зимний піт з чола. Але твердо відповів:

— Мене там не було. Бозна коли я востаннє був на ловах. Я взагалі погано стріляю.

— Нас чекають у магістраті, пане Зількевич, — сказав Зиморович.

— Знаю, але я завтра на світанку вирушаю до Кракова. То ви вже за мене там вибачтесь. Бо нині ще мушу зібратися.

— Надовго?

— Певно, що так. То буде видно після бесіди з маршалком. Я обов’язково повідомлю магістрат.

Над вечір метушня в помешканні судді Зількевича вляглася. Речі були спаковані. Суддя їхав сам, залишаючи доньок нянькам. На цю поїздку він покладав великі надії. Можливо, маршалок прилаштує його при дворі, запропонувавши пристойнішу посаду, ніж має тут. Слугам було суворо наказано нікого не впускати і постійно вартувати вхідні двері. Сходи, які вели на внутрішній двір, теж перебували під вартою. Улюблений мисливський хорт, якого досі тримали на подвір’ї за загородою, бігав тепер по хаті й чутливо принюхувався до запахів, що линули з кухні. Присутність собаки заспокоювала значно краще, ніж варта на дверях.

Однак ніч була неспокійна, увесь час вчувалися набридливі звуки, щось поскрипувало, шурхотіло, попискувало. Раніше суддя не звертав на таке уваги, бо і шашіль, і миші не раз давалися взнаки, але зараз прокидався і зиркав на хорта, і знову засинав, пересвідчившись, що той спить спокійно, не виявляючи жодної тривоги. Уранці Зількевич прокинувся з важкою головою. За вікнами кропив дощ і було імлаво. У хаті всі ще спали, але суддя звелів одному слузі гнати за каретою, а другому зносити на діл скрині й пакунки. Він відмовився снідати вдома, звелівши, аби йому спакували кошика в дорогу. За пів години карета вже чекала, на козлах сидів у плащі набурмосений візник Войтіх, сховавши голову під каптуром, дощ стікав йому по грудях, дашок над ним прикривав тільки спину. На щастя, то не була злива, і жевріла надія, що дощ скоро перестане. Суддя з гордістю глянув на коней із фарбованими на червоно гривами і хвостами, на карету, оздоблену китайськими мальовидлами з бронзовим листям, розцілувався з доньками, погладив хорта і прочинив дверцята. Всередині карета була оздоблена оксамитом, кармазином і дзеркальними тафлями. Зількевич зручно вмостився на м’якому бамбетлі, обшитому шкірою, і поклав біля себе кошик з їжею та питвом.

Візник зіскочив з козел, вибіг перед запрягом і шмагонув пугою хрест-навхрест, як то звичай наказує перед далекою дорогою. Відтак, щільно кутаючись у плащ, знову скочив на козли і цьвохнув пугою вже у повітрі. Коні слухняно рушили. Зількевич полегшено зітхнув, коли карета виїхала за браму, й заходився снідати. До завтрашнього вечора розраховував дістатися Кракова, заночує у кузена в Ряшеві. За містом панувала сльота, дорога була розмита, і колеса час від часу застрягали. Чого доброго й до Ряшева завидна не доберуться. Нічого, можна і в Ярославі зупинитися. Не забути б лише стати перед тим десь коло потоку й карету вимити, а то ж затраскається, як жидівська балагула.

Карета погойдувалася і хилила до сну. Після безсонної тривожної ночі повіки хутко склепилися, і суддя заснув. Прокинувся він, відчувши, що карета стоїть. Відгорнув фіранку на вікні — таки стояла та ще й серед лісу. Він відчинив двері й вийшов. Дощ перестав. Лише мокра трава й листя нагадували про нього.

— Гей! — гукнув суддя до візника. — Чого не їдемо?

Візник озирнувся, і суддя з жахом побачив, що то зовсім не Войтіх, а хтось, кого він уже десь бачив, але пригадати не міг. Жахливий здогад ошелешив його. Він вихопив пістоль і наставив на незнайомця.

— Ти хто?

Той спокійно зіскочив з козел й відкинув каптур. Перед суддею стояв молодий хлопець.

— Ти учень аптекаря? Якого дідька? Чого тобі треба?

— Ні. Я не учень аптекаря, — відповіла Юліана. — Я сестра тієї, кого ви убили на полюванні. Пізнаєш цей ліс?

— Що ти городиш! Мене там не було.

— Скидай штани.

Юліана витягла шпагу. Зількевич нервово роззирнувся, все ще не вірячи, що опинився на безлюдді. Він спробував стрелити, але порох тільки зашипів і погас. Він вийняв шаблю і став атакувати. Чоботи слизькали на мокрій траві. Юліана спритно відступала, уникаючи ударів шаблі по шпазі, суддя даремно рубав повітря. Юліана лівою рукою відстібнула плащ і змахнула ним перед очима Зількевича. Той на мить втратив її з очей, коли ж вона знову з’явилася перед ним, то він уже стояв із перетятим очкуром і зі спущеними штанами. Суддя плутався в штанах, але підсмикнути їх не давала йому нападниця, бо тепер вона атакувала з різних позицій. В один із моментів вона всадила йому вістря шпаги глибоко в правицю над ліктем, він скрикнув, шабля випала. Тепер він стояв безборонний.

— Підніми сорочку, — наказала дівчина.

— Я її не вбивав, — лопотів Зількевич, — я тільки бавився з нею… то не я… коли вона робила оте зі мною… її шмагнув батогом син Грозваєра, і вона, може, й не хотячи, вкусила…

— Підніми сорочку.

Зількевич, хлипаючи, підняв сорочку лівою рукою, і Юліана побачила саме те, чого й сподівалася.

— Я її не вбивав. То Матіас! Матіас стріляв з лука! Вони її доганяли, а як побачили, що втече, Матіас стрелив. Мене там не було.

— Авжеж. Ти в цей час скиглив, лежачи на сіні і притискаючи руки до свого скарбу. Тут, де ти стоїш, догнала її стріла. Я знайшла це місце. Знайшла її волосся, яке повидирала ожина, коли ви її волочили по землі до річки.

— Я не волочив. То був не я, — він весь час роззирався, шукаючи порятунку.

— Це нічого не міняє. Вас було п’ятеро. І всі ви однаково завинили. Ви зробили це тому, що знали — за повію ніхто карати не буде. Але ви на цьому не зупинилися. Хто убив сміттяра?

— Міхаель, син Ґрозваєра.

— А Реґулу?

— Теж він.

— Що ж — іди до своїх друзів.

Шпага зблиснула на сонці і пробила судді рот. Він важко звалився на землю. Юліана швидким рухом втяла йому язика, витягла з-за пазухи флягу зі спиртом, де уже лежали інші обтинки, додала останнього і дбайливо закрутила. Затим сіла на козли і, притьма вивівши карету на дорогу, випрягла одного коня і помчала в напрямку міста, де на причалі чекав на неї корабель. Покидаючи місто, при дорозі у кущах неподалік від Краківської брами вона сховала торбу зі своїми речами, але часу, аби їх забрати вже не було — саме вибило восьму. Юліана пришпорювала коня, не спускаючи ока з причалу, останній човен ось-ось мав відбитися від берега. Вона ще з коня кричала й махала капелюхом, бо морці почали відпихатися веслами від берега. Врешті вони її таки помітили й затрималися. Дівчина зіскочила з коня й підкликала одного з хлопчаків, що крутилися на березі й були завше напохваті, коли треба було помогти щось розвантажити чи занести до міста. Малого Стася вона добре знала, він завше відзначався сумлінністю, й на нього можна було покластися. Юліана пояснила, як відшукати торбу, яку вона сховала в кущах. Торбу треба було занести до аптеки «Під Крилатим Оленем».

— А ще покличеш аптекаря і віддаси йому цього листа і ось цю флягу. Тільки йому в руки, розумієш? Поклянися.

— Та щоб я, пане Лоренцо, тричі запався, коли кому збовкну. Ви ж бо мене знаєте!

Стась перехрестився, а Юліана вручила хлопцеві золотого. Відтак сіла в човен, знеможено опала на дошку і, витерши спітніле чоло, поглянула зі смутком на місто.

Капітан допоміг їй піднятися на корабель і хотів запровадити в каюту, але Юліана відмовилася, вона хотіла ще попрощатися з містом, яке для неї було таким дорогим, але вже неприступним. Вона дивилася, як воно зникає в тумані, як у клубах імли вигулькують і тануть вежі та бані, і її затопив непереборний смуток, він стиснув її серце і, щоб не розридатися перед усіма на палубі, вона побігла в каюту і зачинилася там. Тепер вона дала волю сльозам. На столику біля ліжка стояла пляшка ямайського рому і таця з овочами[19]. Юліана зробила великий ковток, відкинулася на подушку і заплющила очі. Вона відімстила і могла рухатись далі. Яким буде її подальше життя, уже не так важливо, бо найважливішим було те, що вона це зробила.

Розділ 31. МАСКА СОВИ

Із записок Лукаша Гулевича.

«23 березня 1648 року.

Наша камера доволі простора, але з одним маленьким віконцем під самою стелею, так що панує тут напівтемрява, до якої швидко звикаєш. І коли з'являється варта, приносячи нам воду та їжу, доводиться одвертатися від світла, яке лине з відчинених дверей. Вранці раз на день виводять нас на подвір'я, де можна помитися і пройтися від муру до муру, решітчаста брама в такий час завше обліплена роззявами, які спостерігають з цікавістю за нами. Підозрюю, що моя персона викликає у них куди більший інтерес, аніж розбійники. Уночі чути шурхіт, попискування мишей, шелест соломи. Якщо прикласти вухо до стіни, можна почути глухий стогін сотень страждальців, які побували тут перед своєю останньою мандрівкою в небуття. З деким із них і я був знайомий.

Як дивовижно все повертається! Ще вчора я був шанованим міщанином, а тепер — убивця. Бо кожен звиса над своєю безоднею. Моя безодня відкрилася переді мною з самого ранку. Я одягався, коли пролунав гучний стукіт у двері. Айзек побіг відчиняти і остовпів, побачивши бурґграфа з ціпаками.

— Де господар? Поклич.

Айзек хотів уже було бігти за мною, алея сам спустив ся сходами, запинаючи на ходу сорочку.

— Пане доктор, — промовив бурґграф. — Маю, на жаль, неприємну місію вас арештувати. Сьогодні на світанку у ліску було убито суддю Зількевича. А за Краківською брамою ми знайшли торбу з вашими речами.

— Звідки вам прийшло, що то мої речі?

Бурґграф кивнув, і один з ціпаків приніс торбу, на якій було вишито крилатого оленя — емблему аптеки. Таких торб в аптеці було зо два десятки, коли я робив замовлення на якісь заморські товари, то передавав їх на корабель порожніми, а поверталися вони напакованими. Так чинили й інші аптеки, маючи кожна нашиту свою емблему, аби товари не переплутувалися й не губилися. Бурґграф розкрив торбу і став виймати речі. Там був одяг Юліани. Я був ошелешений.

— Це одяг мого учня, — пояснив я.

— Іде ваш учень зараз?

— Не знаю. Де ви знайшли цю торбу?

— При дорозі в кущах. Вона ж ваша?

— Моя. Але навіщо б я її мав ховати в кущах?

— Аби була напохваті, коли будете покидати місто. Можливо, ви планували ще якісь подвиги під маскою сови. Звідки мені знати.

— То ви гадаєте, що я убивця?

— Може, не сам, а разом зі своїм учнем.

Ціпаки розбрелися аптекою, зазираючи в кожен кутик. Нічого не знайшовши, чекали на розпорядження бурґграфа, коли раптом один із ціпаків висунув шухляду мого столу і виявив список, якого мені дав Йоган. Я отерп.

Бурґграф кинув оком на папір і гаркнув:

— Ще раз огляньте все! Всюди зазирніть! — і змахнув у повітрі папером: — Ти ба — всі вони тут! Усі крім одного!

Цього разу здобич була ще краща — під загаслими з ночі полінами у коминку вони знайшли червону маску сови. Вона лише трішки обгоріла. Бурґграф похитав головою:

— Тепер вам не викрутитися. Мусите йти з нами. — І кинув ціпакам: — Прихопіть його шпагу.

— Пане бурґграф, — втрутився раптом Айзек, — але ж пан доктор був увесь час вдома, він ніде не виходив ні вночі, ні на світанку.

— Звідки вам про теє знати? Ви що — його в ліжку пильнували?

— Я пильнувала, — вклинилася Рута, червоніючи. — Пан доктор… Мартин ніде не виходив.

Вона це промовила доволі упевненим голосом і немало мене здивувала, але бурґграф мав свою думку.

— Це мене не переконує. Дівчата у вашому віці сплять, як хом’яки.

— Пане доктор! — гукнув навздогін Айзек. — То я! То я винен! Господи! Прости мене, грішного!

Я так і не второпав, що він мав на увазі. А незабаром я опинився там, де не раз бував, як лікар, а тепер — у ролі в’язня та ще й у товаристві розбійників, яких недавно було виловлено й засуджено до страти. Розбійники чекали свого рішенця без особливого хвилювання, алея їхнього грайливого настрою розділити не міг. Спочатку вони мене зачіпали, намагалися вгостити вином, але, побачивши, що я перебуваю в безнадійному стані пригнічення, облишили ці спроби, і я міг нарешті зануритися у свої невеселі думки. Я не знав, що маю думати про зникнення Юліани і совину маску в коминку, яку вона збиралася спалити. Але за підлим збігом обставин маска залишилася неушкодженою. Що Юліані завадило забрати торбу? Може, з нею щось сталося? Не могла ж вона мені підсунути таку свиню свідомо. Мені не вірилося, що все це відбувається зі мною. Хто вбивав синочків патриціїв міста? Невже Юліана? Вона володіла шпагою, але погано. Під час шермерки це кинулося в очі. Хіба що вона прикидалася. Але дівчина, яка володіє таким дивним і рідкісним ударом, не вкладається в голову. Далі мої думки перескочили на Руту і на її відважний вчинок. Вона намагалася мені помогти будь-якою ціною. А ціна могла бути висока, якби з’ясувалося, що ми належимо до різних віросповідань. Півтори сотні років тому вже спалили у Львові вірменина й польку. Але Рута, мовби передбачаючи проблеми, раптом стала щонеділі ходити зі мною і Юліаною до костелу Божого Тіла. Отже, з цього боку загрози не було».

Стась збирався бігти до Краківської брами відразу ж, як отримав доручення, але побачив, що хлопчаки кинулися до причалу — якраз прибули човни з товаром. Пропустити таку нагоду було б понад силу, а торба могла й зачекати. Коли Стась звільнився і підійшов до того місця, яке описала Юліана, то наштовхнувся на цілу гурму ціпаків. Вони вже знайшли торбу. Він пішов за ними назирці, провів їх до самої аптеки і бачив, як вивели пана доктора, якого добре знав, бо й від нього не раз отримував різні завдання, і щоразу добрий пан Мартин окрім оплати вгощав його цукерками або родзинками. Тепер хлопець завагався, що чинити з конвертом і флягою — адже поклявся передати лише в руки докторові. Його сумлінність цього разу була небажаною, але він про це не здогадувався. Стась, похнюпившись, подався додому.

Айзек із Рутою провівши аптекаря, попервах не мали уяви, за що братися і до кого достукуватися. Аптекар — убивця? Це не вкладалося в голову. Хоча, звісно, ані під час карнавалу, ані цієї ночі ніхто з них не міг гарантувати, що він цього не міг зробити. З аптеки можна було вибратися й через сад, перелізши мур, завитий виноградом. Але версія, що убивцею була Юліана, виглядала ще дивнішою. А її зникнення викликало ще більше запитань, як і торба, схована у кущах. То, може, Юліана ще з'явиться?

Айзек місця не знаходив через маску.

— Йолоп же я, йолоп! То ж треба! Узяв та й залив на ніч поліна водою. А воно — бач, як обернулося!

— Не розпачайте так, — втішала його Рута, — пана доктора й так би арештували через той список убитих.

Суд над аптекарем призначили наступного тижня. Через те, що все місто було стривожене вбивствами, чутки снували одна від одної фантазійніші, а вбивця у совиній масці виростав до розмірів жахливого маніяка, які народжуються хіба раз на сто років, розслідування вирішили не затягувати. Зрештою, й так усе було зрозуміло. Однак яким був інтерес аптекаря в тих убивствах, ніхто не міг розшолопати. Єдине, на чому сходилися всі, — вбивства почалися відтоді, як він з’явився у Львові, хоч і не відразу. Досі такої кількості убивств за короткий час не траплялося.

Айзек сказав Руті, що піде до рабина Меєра, який прибув до Львова з Сандомира і, кажуть, такий премудрий, що мудріших просто не бува. До того ж він має медичну освіту і славиться серед євреїв як дуже успішний доктор. Натомість Рута розповіла Айзекові про те, що бачила Юліану на причалі, як вона домовлялася з капітаном нібито про бочку рому.

— Дивно, — покрутив головою Айзек, — не далі як тиждень тому я закупив дві бочки рому. Не було жодної потреби ще в одній.

Тепер Рута не мала сумніву, що розгадка має критися десь там, на березі річки.

Була п’ятниця, у п’ятницю ввечері після богослужіння євреї зазвичай співають вдома пісню, присвячену добрим Янголам, які охороняють людину впродовж усього тижня, а в п’ятницю звільняють місце іншим. Отже, євреї тією піснею з одними Янголами прощаються, а нових вітають. І ось Айзек прийшов саме в такий час, коли рабин Меєр, проспівавши останні рядки, враз замовк, поринув у думки і лише за годину очуняв, а всі присутні, затамувавши подих, терпляче чекали, коли він розплющить очі і пояснить причину такої дивної поведінки. І рабин нарешті розплющив очі та промовив:

— Проводжаючи Янголів буднів, я опинився біля брам Раю і зазирнув досередини. А тут бачу — їде фіра, запряжена парою коней, яких поганяє здоровий такий балагула, посвистуючи батогом. Я дуже здивувався, як міг попасти до Раю такий балагула разом з кіньми і фірою та ще й на таке поважне місце — простісько біля самої брами. І тут мені все пояснили. Цей балагула, мовляв, зветься реб Ізраель. Він був за життя великим грішником і нічого доброго не зробив, але один добрий вчинок відкрив йому браму Раю.

Це було взимку під час сильного морозу. Балагула Ізраель віз мандрівників до Сокаля, всі вони були закутані в теплі плащі і ховалися всередині критих саней. Візник незабаром добряче замерз та, щоб зігрітися, пішов біля саней. Раптом нога його спіткнулася об щось тверде під снігом. Візник став, придивився і витягнув з-під снігу напівмертвого чоловіка, який, здавалося, вже кілька годин тут спить. Візник почав його отямлювати, натирати снігом, до рота вливав йому горілку, потім закутав власним плащем і поклав на фірі. Коли замерзлий відновив сили, то розповів, що вирушив на прощу до свого цадика в Белз, коли його мороз і втома зморили, він заснув. Балагула, грубіян і неотесаний з природи, не міг, звісно, тямити, що таке проща до цадика, коли жодні морози, жодні зливи чи спека не можуть стати на перепоні, коли душа вірного рветься до святого. То насміхався і кепкував з бідного жида: «Ех, ти нездаро, як можна в такий мороз манджати пішки в таку далеку мандрівку та ще в такому легкому вбранні. Яке в тебе може бути пильне діло до цадика? Невже цадик не почекав би?»

Так ото він насміхався із замерзлого жида, а той лежав, дилькочучи, і Богові дякував та рятівника свого благословляв. Зупинившись у корчмі, візник гукнув: «Сьогодні ви мусите мені дати подвійну порцію. Я знайшов дорогою замерзлого нездару. Ледь не задубів під снігом».

Нагодував він бідного жида, не перестаючи весь час із нього кепкувати. Пізніше завіз його до Сокаля і там хотів пустити, щоб далі йшов сам до Белза, але подумав: «Як я можу того дурного жида пустити самого в дорогу. Чого доброго ще раз хляпне в сніг і ґеґне до дідька». Отже, завіз він жида до Белза. І жив той жид, жив ще після того випадку два роки, присвятивши себе науці і молитвам, не забуваючи при цьому молитися за свого рятівника.

Коли ж він помер, то на тамтому світі поцікавилися в нього, кого він вибирає товаришем у Раю. Жид відповів: «Я вибираю товаришем балагулу реб Ізраеля». Почали шукати його між померлими, але людини з таким прізвищем ніде не було. Нарешті знайдено його між живими, однак час його Смерті був ще далеко. Побожний жид залишався самотнім і чекав наполегливо на бажаного товариша. Коли настав час Смерті балагули, то на небі переконалися, що не було такого гріха, якого б він не скоїв. Як тут такому грішникові дозволити стати товаришем побожного жида? Але жид нагадав небесній владі вчинок балагули і сказав, що всю свою боговгодну діяльність за останні два роки він здійснював на славу цього балагули, не перестаючи за нього молитися. Отак і прийнято було його до Раю. Але балагула, роззирнувшись та розвідавши, яке у Раю життя, сказав: «О-ой, боюся я, що буду лише всім очі мозолити. Бо ані молитися, ані навчати, як інші, я не вмію. Коли б мені фіру та пару коней…»

Так і сталося. Вволили його бажання, і балагула зміг продовжити своє улюблене заняття. Ото весь той час, — завершив цадик Меєр, — заки ви бачили мене зануреного в думках, я слухав цю чудесну оповідь.

Айзек дуже втішився, що прийшов якраз вчасно, щоб почути таку дивовижу, а відтак схилився перед рабином і оповів йому клопіт аптекаря та поцікавився, чи не міг би ребе, коли його ласка, порадити щось. Рабин Меєр подумав хвильку і відповів, що, може, й міг би помогти, якби прийшов на суд і почув би все, що там відбувається, але хто ж його, жида, пустить на суд до гоїв. На те Айзек сказав, що можливість слухати перебіг суду буде, бо судити будуть аптекаря при відчинених вікнах, оскільки всі бажаючі в залі ніяк не помістяться, а зацікавлення у всього міста величезне. Ребе погодився прийти під магістрат за умови, що Айзек забезпечить йому крісло, бо стояти він так довго не зможе.

Тим часом Рута пройшлася берегом та розпитала, чи не було чого цікавого вранці на причалі, й почула про вершника на коні, який примчав в останню хвилину перед тим, як човен мав відбитися від берега. Хтось із човнярів упізнав у вершникові Лоренцо. Потім Рута знайшла й хлопчаків, і ті вказали на Стася, який розмовляв із Лоренцо. Стась розповів, що йому доручено було занести торбу до пана аптекаря, але він заґуздрався і не встиг прийти за нею раніше від ціпаків. На питання, чи ще щось переказував вершник, хлопець заперечливо похитав головою. Хоч він знав Руту, але вважав, що не може порушити клятви. Рута запідозрила, що він щось приховує, бо хлопець затинався і шарівся, вона поклала йому руку на плече і сказала:

— Стасю, подумай добре, чи ти нічого не забув. Від цього може залежати життя пана доктора. Хіба він для тебе не був добрим?

Стась закивав головою і завагався. Чи буде гаразд, якщо він порушить клятву і віддасть листа не докторові, а Руті? Авжеж, він її знав, але клятва є клятва. Він хотів похитати головою, але Рута його випередила:

— Я вже бачу, що ти не все мені розповів. Але якщо доктора засудять до страти, ти цього не подаруєш собі до кінця життя.

І Стась здався.

Розділ 32. ОСТАННЯ ПОСЛУГА КАТА

Суд розпочався з молитви. Зала була заповнена ущерть, але помістилися лише райці з лавниками, родичі убитих та різні достойники. На Ринку з’юрмився жадібний до сенсацій народ. Суддею було вибрано лавника Стефана Рогача, прокурором — доктора і райцю Мартина Ґрозваєра, меценасом — Бартоломея Зиморовича, який і раніше займався адвокатурою. Бартоломей пробував відхилити прокурора, оскільки саме його сина було вбито, але лавники не погодилися. Суддя дав знак возному, і той зачитав звинувачення Мартина Айрера у вбивстві високоповажаних громадян королівського міста Львова. Далі виступив прокурор і навів свої неспростовні докази вини аптекаря, задемонструвавши торбу, маску і список убитих молодиків.

Зиморович натомість заявив, що насправді жодних доказів нема, бо учень аптекаря втік, а це його речі, а не аптекаря. Щодо списку, то він і сам підозрював цих парубків у тому, що вони зґвалтували і вбили дівчину. У списку нема пана Зількевича, але при огляді його останків виявлено доказ того, що він теж був замішаний у вбивстві. Тут Зиморович переказав драматичну історію знущання над дівчиною і задемонстрував відкушеного прутня, якого перед тим приніс йому Айзек. Однак увесь драматизм цієї історії сильно блякнув через те, що йшлося про повію.

Далі один зі свідків упізнав маску. Доктор Ґрозваєр викликав на свідка доктора Геліаса, і той підтвердив, що познайомив Мартина з майстром шермерки, а що убивства були вчинені саме шпагою, котра не так поширена, як шабля, то всі докази сходяться. Схвальний гомін усіх, хто дослухався до слів Ґрозваєра, засвідчив, що сумнівів уже ніхто не мав. Учителя шермерки Рамзея запитали, як він оцінює здібності Мартина Айрера, і публіка з великим задоволенням почула те, що й прагнула почути — аптекар виявився майстром шпаги, і Рамзей учив його лише окремих специфічних випадів. Натомість його учень Лоренцо — геть нездалий шермер.

Спробу Зиморовича викликати за свідків Руту й Айзека, які б ствердили, що аптекар не покидав уночі свого дому, тільки висміяли. Як можна слухати свідчення чарівниці? А жида? Нехай іде свідчити по своїх жидівських судах. Тут йому не місце.

Але Айзек був на Ринку разом із рабином Меєром, Калькбреннером та Францем, і все уважно слухали.

— А от я завиграшки міг би посвідчити, що ми з ним цілу ніч грали в карти, — сказав сам до себе Франц. — Але ж мене ніхто не попросив.

— Я вас прошу! — схопився за останню соломину Айзек, загорівшись.

— І це мудро з вашого боку. Але мене треба просити тричі.

— То я прошу, прошу і ще раз прошу.

— Франце, припини, — буркнув Йоган. — Ніхто тобі й так не повірить після усіх цих доказів. Чи не бачиш, як вони налаштовані?

— Ну, моє діло запропонувати, — ображеним тоном відповів Франц. — Тому, як казав мені мій друг Пілат за відомих обставин, я вмиваю руки.

Зиморович зробив ще одну спробу і запропонував, аби пан Мартин приміряв одяг і маску. Лавники погодилися, що треба ж бо переконатися, чиї то речі. Як і варто було сподіватися, одяг виявився замалим, а маска, виготовлена з кількох склеєних шарів тканини, далеко не повністю закривала обличчя аптекаря, виставляючи при цьому напоказ чорну борідку. Зиморович поцікавився у свідка, який бачив убивцю, чи упізнав він його зараз. Свідок був виразно ошелешений. Він не бачив борідки, яка б стирчала з-під маски, обличчя ж було тоді закрите повністю.

— А що може сказати свідок про те, як убивця атакував свою жертву? — продовжив Зиморович. — Чи він часом не накульгував?

— О, ні, — замотав головою той, — він доволі спритно стрибав, уникаючи шаблі.

Але тут втрутився доктор Ґрозваєр і поцікавився, яка тоді приблизно була година, а потім радісно повідомив усім присутнім, що о цій порі уже смеркає, і свідок не міг усе достеменно розгледіти. Він говорив так переконливо, що свідок завагався і визнав, що не так уже й добре все розгледів.

І тоді рабин Меєр запитав у Айзека:

— А яке лезо у шпаги аптекаря: плескате чи тригранне?

— Тригранне. Або що?

— Підкажи секретареві, аби допитали доктора, який оглядав трупи, якої форми були у них рани. А також нехай оглянуть шпагу доктора. Може, це поможе, а може, ні, але гірше вже й так не буде.

Молодий секретар Зиморовича, який не раз приходив до аптеки за різними наливками, стояв біля відчиненого вікна, спершись на лутку. Айзек передав слова рабина. За хвилю Зиморович зробив останню спробу порятувати свого клієнта. Доктор Ніґель, який оглядав трупи, заявив, що рани були колоті, зроблені плескатим лезом. Коли задемонстрували тригранну шпагу аптекаря, публіка схвильовано зашуміла. Але прокурор запитав у доктора, чи може він бути на сто відсотків упевненим у тому, що лезо було плескате, якщо, як відомо, м’язи по смерті скорочуються, і рана, виконана тригранним лезом, могла просто стягнутися, як стягується шия попід відрубаною головою. Доктор Ніґель змушений був погодитися з цим.

Рута, добувши від хлопця листа й флягу з невідомим вмістом, чимдуж поспішала на Ринок. Вона з жахом усвідомлювала, що найменша надія на порятунок аптекаря увесь час маліє. Дорогою вона молилася і до Пресвятої Діви, і до Дажбога, відчуваючи, як її зневолює нова хвиля кохання, яка досі дрімала десь у глибині душі і не давала знаку, а тепер пробилася на поверхню. Вона вірила, що здобула щойно те, що може врятувати аптекаря, хоч і не мала жодної уяви, що там могло бути, але її надихало переконання, що Юліана не здатна на підлість.

Рута підоспіла саме тоді, як прокурор з успіхом розтрощив останній доказ на користь звинуваченого, рішенець уже був зрозумілий. Суддя готувався зачитувати вирок. Рута передала листа Айзекові, а той кинувся, мов таран, у саму гущу натовпу, розштовхуючи його своїми міцними плечима, і вручив секретареві цю останню надію. Суддя виголосив вирок — аптекаря мали четвертувати і різні частини тіла розвішати на в’їздах у місто. Прокурор ще наполягав на тортурах перед стратою, аби змусити убивцю признатися у своїх злочинах, але суддя, пошептавшись із лавниками, відказав, що це зайве, бо, мовляв, докази безперечні, а крім того лікарів і державних урядовців тортурувати не дозволено.

Рута сперлася на Калькбреннера, ноги їй підкошувалися. Зиморович розпечатав листа і, пробігши очима, здивовано поглянув на секретаря. Той узяв листа, покрутив у руках і теж нічого не второпав. Айзек усе ще стояв біля вікна, секретар повернув йому листа зі словами: «Тут нічого нема. Певно має бути другий лист». Айзек зиркнув на листа і прочитав: «Дорогий пане докторе! Якщо у вас виникнуть клопоти, до яких ви не були причетні, то ось моє признання, що вас від цих клопотів має позбавити. Лоренцо ді П’єтро». Нижче було дописано два рядки латиною. Решта аркуша, як і його зворотний бік, були чистими.

Айзек повернувся до Рути й рабина.

— Це все, що тобі передав хлопець? — запитав він дівчину. — Цей лист не повний. Має бути ще щось.

Рута показала флягу. Айзек її відкрив і понюхав. Запах спирту йому нічого нового не повідомив. Він подав листа рабинові. Рута зиркнула йому через плече й отерпла. Лист їй теж нічого не говорив. Але рабин похитав головою:

— Тут насправді є все. — Відтак зачитав: — «Dixitque Deus: „Fiat lux“. Et facta est lux». Це цитата з Біблії, яка означає «Сказав Господь: „Нехай буде світло“. І стало світло». Нижче бачимо дві літери «SH». Ваш друг Лоренцо подбав, аби лист, потрапивши до небажаних рук, залишився непрочитаним. А також став незнищенним, якщо опиниться у воді чи вогні, — написане на ньому не пропаде. Текст буде читальним навіть на обвугленому папері. Але зараз прочитати його отак відразу не вдасться. «SH» — не що інше, як Silberhornerz — рогове срібло, чи кераргірит, від грецького kéras — «ріг» і árgyros — «срібло». Це мінерал, який має дивовижну здатність міняти колір і темніти на сонці. Лист, написаний розчином кераргіриту у сутінках, залишається невидимим доти, доки не полежить кілька годин на світлі.

— Кілька годин! — вжахнувся Айзек. — А ми маємо ті кілька годин?

їх не було. Суддя призначив страту на п’яту вечора, щоб устигнути все приготувати, а роззяви з передмість могли повернутися домів перед закриттям брам. Публіка схвально зустріла його вирок і розбрелася по шинках.

— Що ж нам робити? — запитала Рута.

— Чекати, — відповів рабин Меєр, передаючи листа Айзекові. — Влітку це діло, вочевидь, пішло б хутше. А березневе сонце капризне — то вигулькне з-за хмар, то сховається. Але коли вітер стихає, надія криється навіть у попелі. Буду молитися, щоби вам вдалося.

Він попрощався і подався додому. Айзек з Рутою поквапилися до аптеки. У садок вони винесли столик, поклали зверху папір і притиснули з чотирьох кутиків мідними гирками. Обоє потім подивилися на сонце, яке не відзначалося особливою яскравістю, і похнюплено взялися до звиклої своєї роботи, яка бодай позірно могла їх відволікти від сумних думок.

«Я стежив за тим, як лист спочатку опинився в руках секретаря, потім у Зиморовича, а затим помандрував назад. Остання надія на порятунок пропала. Суддя разом із лавниками вирішили не відкладати захопливе видовище, понадто, що публіка вже зібралася, а з вулиці долинали удари сокир, якими сколочували поміст. Зиморович шепнув мені, що то лист від Лоренцо, але там була лише обіцянка виплутати мене з клопотів і більше нічого. Таке враження, що мав бути ще один лист, але його нема. Мене відвели знову у в'язницю, я сів на солому і заплющив очі. Усе це не вкладалося у моїй голові. Куди поділася Юліана? У чому полягає загадка її листа? Який стосунок має вона до вбивств? Що робила у мене вдома совина маска? Невже це Юліана убивала? Дивовижно, як можна стільки часу надійно ховати свої наміри і попри дружні стосунки жодного разу їх не зрадити. Але якби довірилася, то нема гарантії, що я б її не відмовляв від такого вчинку. Вона ніколи не зраджувала особливої зацікавленості убивством повії. Чому раптом заповзялася мстити? А може, це не вона, а хтось, кому вона допомагала?

Двері прочинилися, увійшов Каспер і, дотримуючись процедури, попросив вибачення за те, що мене небавом чекатиме. Як дивно це слухати мені самому з його вуст. Запитав, чи не потребую чого-небудь. За ним стояло двоє лавників, і він не міг сказати нічого зайвого, але погляд його свідчив про те, що він, либонь, має намір мені допомогти так само, як Гальшці. Можливо, це справді вихід. Ще того дня, коли мене арештували, я попросив паперу і чорнил і взявся описувати свою історію. Сьогодні ще мене має провідати Рута і я передам їй ці записки, адресовані в нікуди.

Я сказав Касперу, що хочу вина. Він кивнув. Я сказав — білого і червоного. Він зрозумів, бо я після „білого“ зробив промовисту паузу. Біле вино буде присмачене екстрактом роделії. Такою буде остання послуга ката. Хоча від четвертування це мене не порятує, інша справа, що каратимуть уже нечутливе тіло. Якось раніше я ніколи не замислювався над тим, що дуже часто страту призначали таки того ж дня, коли відбувався суд. Мені була байдужою ця особливість, покіль не стосувалася мене. Тепер усвідомлення того, що все відбувається аж надто швидко, гнітить мене, я починаю поринати у спогади, але вони такі для мене болючі, багнеться опинитися знову десь там, у Венеції, подалі звідси. Господи, прийми мою грішну душу!»

…Лукаш цмулив червоне вино і поволі поринав у байдужу блаженність, вилущену з острахів і паніки. Глечик з білим вином, заліплений зверху кружальцем вощини, чекав поруч, і він інколи зиркав на нього. Але ще був час. Вгорі у вікно було видно окраєць неба, який приковував погляд. Часом пролітала пташка, і думка линула за нею услід.

Прийшла Рута у супроводі двох ціпаків, вони не дозволили їй підійти ближче. Видно було, що вона страшенно переживає, але поговорити їм не дали, дозволили тільки дівчині забрати папери аптекаря і відразу вивели її з в’язниці.

Час волікся поволі, зненацька насунулася дрімота, Лукаш пробував її подолати, але врешті-решт, захмелівши, таки заснув і прокинувся від гуркоту дверей. Знову з’явився Каспер, цього разу з двома підмайстрами і тими самими лавниками. Він поглянув на глечик, усе ще заліплений тістом. Лукаш запитав: «Уже?» Каспер кивнув. «Я заснув», — сказав Лукаш, аби пояснити своє зволікання, і рука його потягнулася до глечика. Він відліпив вощину і підніс глечика до вуст. Вино було терпкувате, але мед, що скрапував у вино з вощини, додав йому приємного присмаку, аптекар робив великі ковтки, аби випити якомога більше. Залишати його не можна, щоб Каспер не мав потім клопоту. Що не доп’є — виллє. Подужав лише половину, решту вихлюпнув на підлогу і сказав, усміхаючись до лавників: «То на щастя».

Його вивели з в’язниці й посадили на воза. Позаду воза йшов суддя, тримаючи високо над головою меча відплати, за ним кат з підмайстрами. «Здається, моя страта якраз буде сотою, — подумав Лукаш, — а затим меча урочисто поховають за мурами на оболонях. Разом із краплями моєї крові». Він був виразно захмелілий, у голові його блимали зблиски останнього сну, в якому він шукав когось, то була дівчина, але чи Юліана, чи Рута, зрозуміло не було, він шукав її, тиняючись містом, і страшна туга проймала його, у сні наближався до аптеки, вона була зачинена, він намагався зазирнути у вікна, але там було темно, він знову брів вулицями, виходив поза мури, туди, де вони разом гуляли, ішов понад річкою, розглядав сліди на піску, упізнавав їх, але сліди вели у воду. Так ото, проблукавши увесь сон і нікого не знайшовши, він прокинувся, і тієї самої миті, останнє, що він ще встиг побачити у своєму сні, це як чиясь рука поманила його з-за кущів красноталу, він тоді відчув неймовірну радість, але на цьому сон обірвався. Йому було дуже шкода, що він його не додивився, бо той сон, в якому він опинився зараз, уже не міг мати світлого закінчення, попереду зяяла темрява, і ніхто йому з неї не помахає рукою.

Народу на Ринку зібралося безліч, усі нетерпляче чекали на дійство, натовп зустрів воза зі страченцем голосним гомоном. Мало в кого закрадався сумнів, що аптекар і є тим жорстоким убивцею, який карав молодиків лише за те, що ті поглумилися над хвойдою. Чужинець, який вирішив запровадити свої приписи у їхньому вільному королівському місті, мусить зазнати відплати в науку майбутнім поколінням. Цю страту запишуть у хроніки міста і будуть не раз іще згадувати. Каспер зійшов на поміст першим. Відтак Лукаш зіскочив з воза, дивуючись легкості, з якою рухався, і не розуміючи, чому вино з отрутою ще досі не подіяло. Який же він йолоп, що заснув. Треба було випити значно раніше, а він усе зволікав і зволікав. Каспер дивився на нього з подивом. Він теж не розумів, чому Лукаш ще стоїть на ногах. Підмайстри взяли аптекаря попід руки й вивели на поміст. За ним піднявся отець Амброзій, Лукаш помітив у його очах сльози, молитва й цілування хреста проминули в тумані.

— Кріпися, сину Мій. Я буду молитися, аби ти сподобився ласки Небесної. Повторюй за мною і нехай Господь змилосердиться над тобою: «Моє грішне тіло…»

— «Моє грішне тіло…» — повторив Лукаш, відчуваючи, як паморочиться в голові, але не від випитої отрути, а від страху, від того, що лише крок відокремлює його від небуття.

— «…має тепер згідно зі справедливим і слушним вироком…» — бубонів священик, а Лукаш повторював, гарячково шукаючи можливості якомога далі затягнути спілкування з панотцем, аби дочекатися, коли вино подіє. Він зиркнув на Каспера, той скривив вуста, даючи знати, що не розуміє, в чому справа. Щойно формальність завершилася, Лукаш тремким голосом сказав, що хоче висповідатися і, не чекаючи дозволу, вклякнув перед священиком. Цього ніхто йому не міг заборонити, але натовп невдоволено загудів, не розуміючи, чому він не міг висповідатися ще у в’язниці, надто, що час підтискав. Отець Амброзій тихо запитував приреченого на страту про його гріхи, той так само тихо відповідав довгими розлогими реченнями, пильно прислухаючись до свого стану в чеканні очамріння. А воно все не надходило і не надходило. Лукаша стало морозити, він чув, як нажахано б’ється його серце. Він кинув оком у юрбу. Кілька вояків зі списами стояли неподалік. Лукаш вирішив, що в останню мить скочить на списи, а там будь-що-будь.                                                                                                                                                                                                                                                                              

Розділ 33. ЛИСТ

— Є! — заволав несамовитим голосом Айзек. Рута вибігла в садок і побачила, як на папері з’явилися бліді, ще важко читальні букви. Сонце робило свою справу, хоч і надто повільно, жахливо повільно, день хилився до вечора, і світло тьмяніло, а хмари все дужче куйовдилися.

Рута зі зціпленими кулаками стояла над листом і мовби гіпнотизувала його, їй здавалося, що від самого її погляду лист прокинеться від сплячки.

До аптеки завітав Калькбреннер разом із Францем і дуже здивувався, що вони використовують лише світло сонця.

— Вогонь теж може впливати на появу букв, — сказав Йоган. — У вас там у коминку є поліна — ото ними й присвітіть. Жар дуже добре діє.

Айзек радісно вдарив себе по чолі, кинувся в аптеку, вихопив поліно з коминка, кінець якого весело палахкотів і став біля столика з листом. Тепло і світло тепер падали на лист куди інтенсивніше, він уже картав себе, що не додумався сам до цього раніше, водночас виправдовуючись тим, що рабин наголосив на слові «світло», а вони сприйняли це, як світло сонця, тоді, як світло ж могло бути будь-яке. «Чи не так?» — питав він Руту, а та плакала і кивала, підбадьорюючи його. Іскри з поліна сипалися Айзекові на руку, та він не зважав, зціпивши зуби, пронизував поглядом папір і тішився, коли в різних місцях пробивалися нові й нові букви, а з них уже можна було зрозуміти, що Юліана написала листа, який мусить вирятувати аптекаря.

— Не забувайте, що є ще я, — сказав Франц. — Я можу інколи піти проти своїх принципів і зробити добре діло.

— Я знаю, — відмахнулася Рута. — Але це не той випадок.

— Ну, як хочете, — зітхнув Франц. — Гарних людей не так багато, аби розкидатися ними, як полінами. Його ще не вивезли з в’язниці, і я міг би…

— Хіба для цього не бажана його згода? — запитала Рута.

— Я ж кажу — є винятки.

— Такі, як Альберт?

— Ой, не нагадуйте мені того свинтуса і шелихвоста. Я, звісно ж, поглумився над ним, але він це заслуговував.

— Про що це ви? — не второпав Айзек.

— Та так, про особисте, — сказала Рута.

— Не знав, що між вами є щось особисте, — здивувався Айзек.

— Це не те, що ви подумали, — засміявся Франц. — У нас стосунки винятково платонічні.

— Ще ця фляга, — згадала Рута. — Хтось може поглянути, що там?

Франц підніс флягу до очей і прискалив око.

— Чому ви її не відкриєте? — запитав Айзек. — Та ж вона не шкляна.

— Це для вас не шкляна, — засміявся Франц і прицмокнув язиком від задоволення. — Тут містяться чудові речі — усі обтинки язиків. Вони гарно збереглися, але подавати їх судді в такому вигляді не годиться. Ось я перекладу у це гарне пуделочко з написом «Плястерки імбиру зацукровані». Як на мене, доволі дотепно.

Гомін з Ринку дав знати, що страченця привезли. Рута, побачивши, що поліно починає гаснути, побігла за другим. Тепер вона тримала вогонь біля паперу, а іскри сипалися їй на руки. Папір на очах від жару починав скурчуватися, але зате букви випірнали з його глибин, наче дивовижні риби і збивалися в гурти, аби явити правду. Вітер однак здував полум’я, Йоган кивнув Францові, той став з протилежного боку і став хухати на папір. Руті здалося, що з його рота видобувається прозоре полум’я, але процес пришвидшився, хоч папір і темнів на очах. Врешті весь текст, хоч подекуди блідий і пожовклий від жару, постав перед ними. Айзек скинув гирки, ухопив його і вже хотів чимдуж гнати, коли вітер шарпнув папір і відірвав маленький шматок. Папір надто пересох і став ламким. Рута узяла альбом лікарських рослин, Айзек обережно вклав листа між сторінки, й щойно тоді вони побігли на Ринок.

Вони шукали Зиморовича, але його не було видно серед достойників, які зійшлися на страту. В очі їм кинувся доктор Геліас. На щастя, він швидко второпав їхню скоромовку і поквапився разом з ними до шинку «Під Красною Єленою», Саме там вони й застали Зиморовича за кухлем вина. Перебиваючи одне одного, вони пояснили в чому річ і розкрили перед ним альбом із листом. Бартоломей поглянув і відразу зірвався на ноги, але змусив себе дочитати до кінця. Відтак ухопив з рук Айзека пуделко і побіг чимдуж до помосту, на ходу слухаючи Айзекове пояснення про вміст пуделочка.

Лукаша підвели до широкої колоди. Він зиркнув на списи, але раптом усвідомив, що не доплигне до них, бо під натиском натовпу вояки подалися трохи назад, а їхнє місце зайняли ціпаки. Ще й ця квола надія луснула. Лукаша поклали горілиць на колоду, на руки й ноги накинули петлі і стягнули цупко донизу. Лукаш втупився очима в небо, воно було сиве й непривітне. Каспер, не кваплячись, підійшов до судді і взяв з його рук меча, підніс до очей і уважно обстежив лезо. Робив це з таким поважним виглядом, наче б це належало до обов’язкового катівського обряду. Юрба уважно стежила за всіма його рухами.

Раптом юрба сколихнулася. На поміст видерся Зиморович і розкрив перед суддею атлас із вкладеним листом. Той спочатку нічого не хотів слухати, але Зиморович не здавався і зачитував йому окремі рядки. Суддя мотав головою, але поступово зм’як і врешті скорився. Натовп захвилювався, ніхто не міг второпати, що відбувається. Лавники повставали з місць і посунули до помосту. Коли ж возний узяв листа, на Ринку запанувала мертва тиша.

«Я, Лоренцо ді П’єтро, громадянин Трієста, народжений у Львові, — читав голосно возний, — свідчу і засвідчую, поклявшись перед Господом Богом, що кажу правду і лише правду, і нехай Господь мені в цьому допоможе.

Коли моя мати померла, мій батько забрав мене разом з двома сестрами і завіз до свого рідного міста Трієста, де ми й зростали в його родичів. Моя молодша сестра Емілія закохалася в офіцера генуезької фльоти і втекла з дому. Більше ми її з сестрою-близнючкою не бачили. Я не раз намагався її розшукати, але все намарно. Однак недавно я отримав звістку про те, що вона може перебувати у Львові.

Уже коли я зібрався у дорогу, мені написав доктор Калькбреннер, що офіцер, з яким Емілія втекла, покинув її напризволяще. Не маючи засобів для існування, вона опинилася в лупанарі. Довідавшись, яких знущань і мук вона зазнала перед смертю, я вже не мав спокою, поклявшись, що помщуся за неї кривдникам. Тому ця звістка мого рішення не змінила — я вирушив до Львова. І всі ці дні, що я жив тут, я думав лише про убивць, жив помстою і ненавистю.

Оскільки я мав закінчений Падуанський університет, то попросився на практику до пана доктора Мартина Айрера, про якого чув багато доброго.

Скориставшись тим, що доктор Айрер і Йоган Калькбреннер й самі намагалися вистежити убивць, я уважно прислухався до кожної свіжої звістки. Так крупинка за крупинкою я збирав відомості про тих, хто був на тому полюванні, де з усією жорстокістю убито мою бідолашну сестру. У шухляді в доктора Айрера я натрапив на повний список убивць, якого уклав доктор Калькбреннер. Там не було тільки одного імені. Але я довідався його вже сам.

Я розумію, що громадяни Львова не відчувають жодного жалю чи співчуття до долі заблудлої душі — мої сестри. Але вона теж, як і ви всі, була людиною, а не комахою, яку кожен може розчавити. А ті, що знущалися з неї в неприродний і брутальний спосіб, людьми не були.

Затим мені зосталося одне: чекати слушного часу. І він настав під час останнього карнавалу.

Я вдягнув маску сови, вистежив і убив усіх ґвалтівників одного за одним у чесному поєдинку, Господь Бог мені свідок, пробивши кожному з них горлянку так, що лезо шпаги виходило на потилиці. Цього рідкісного удару я навчився ще в Падуї, протягом кількох років провідуючи школу фехтування. Тут у Львові я навмисне вдавав, що володію шпагою, як початківець.

У кожного з убитих я відрізав кінчик язика, і тії докази моєї і лише моєї вини додаю до листа. Цього листа пишу в останню мою ніч у Львові. Вранці я, перевдягнувшись за візника, чекатиму на пана Зількевича, останнього, хто глумився над моєю сестрою. Доказ його участі у ґвалті міститься в аптеці „Під Крилатим Оленем“. Потому я сяду на корабель і назавше покину це місто.

Хай Господь мені буде суддею, але там, де не діє закон, діє помста і закон крові. Меч відплати рано чи пізно досягне кожного.

Доктор Мартин Айрер не відав нічого ані про мої плани, ані про мої вчинки. Старанно все спланувавши, я вирішив не затягувати своєї помсти і виконати присуд мого серця в найкоротший термін. Сподіваюся, що й останній зі зграї ґвалтівників зазнає заслуженої кари.

Свідчення це я, з добрим розмислом справивши і рукою моєю власною написавши, перед усім посполом ознаймую і явно чиню.

І нехай Господь мені буде суддею за всі мої вчинки грішнії, за які я готовий прийняти покуту від Сина Його единородного, Господа нашого Ісуса Христа, що сидить одесную Отця і прийде зі славою судити живих і мертвих, Його ж бо Царствію несть кінця».

По тих словах Зиморович відкрив перед очима судді пуделочко, той зазирнув і, скривившись, передав його лавникам. Він чекав, що ті самі вирішать, що робити, але вони тільки знизували плечима, передаючи пуделочко з рук у руки, й смикали плечима, вочевидь, покладаючись на нього. Тоді суддя посміливішав і виголосив:

— Іменем закону нашого магдебурзького, я, Стефан Рогач, суддя магістратський, оголошую: доктор Мартин Айрер, громадянин королівського міста Львова, звільняється від усіх звинувачень у вбивствах! І ніхто не сміє ніколи дорікати йому в тому, чого він не чинив.

Каспер почав розв’язувати Лукаша, ще коли листа не було дочитано до кінця, але вже було зрозуміло, який може бути рішенець. Тому своє помилування аптекар вислухав навстоячки, уважно дослухаючись до свого запаморочливого стану і думаючи, що було б геть несправедливо саме зараз звалитися з ніг під дією отрути.

— Від себе додам, пане докторе, — продовжив суддя, — що вам варто прискіпливіше вибирати учнів.

На диво, юрбі, яка так, здавалося, гаряче чекала на присуд смерті, помилування теж припало до смаку, і вона зустріла його оплесками та вигуками задоволення. Єдиний, хто не розділяв цієї радості, був Ґрозваєр. Він пропхався до Лукаша і просичав йому на вухо так, щоб ніхто сторонній не почув: «Вам вдалося обдурити ціле місто, але не мене. І ми ще поквитаємось!» Щойно в цю хвилину Лукаш, дивлячись на Ірозваєра, згадав про свідчення убивць, які їх з Мартином підстерігали. Але після пережитих душевних мук ця погроза вивітрилася так само швидко, як і була озвучена. На Ринку аптекаря вітали уже цілі тлуми, йому ледве вдалося пробитися до Айзека і Рути.

— Пане доктор, — радів Айзек, — я за вас страшенно переживав, бо перспектива опинитися знову безробітним і ночувати під мостом мене не тішила. Тому я звернувся по допомогу до ребе Меєра, який подавав цінні поради панові Зиморовичу. Вони, правда, не допомогли, зате допомогла його підказка, що нам робити з тим таємничим листом Але я вам про це пізніше в деталях оповім. Бо ось і пан Калькбреннер, і Франц не дадуть збрехати, як ми всі вами переймалися. А особливо Рута. Якби не вона, вам би довелося таки зависнути на штирох палях. Бо то вона роздобула листа від Юліани, якого та передала через Стася. Ходи сюди, малий! — покликав він хлопця. Той несміливо підійшов.

— Пробачте, що я не встиг забрати торбу з кущів, — сказав малий, знітившись. — Лоренцо мені сказав, щоб я знайшов її і заніс вам.

— Нічого. Усе добре скінчилося, — сказав аптекар. — Прийдеш до мене завтра, то знайду для тебе роботу.

Хлопець втішився і, перед тим, як побігти, не стримався, щоб не поцілувати руку Лукашеві.

— Дивує мене одна річ, — промовив Лукаш, відчуваючи, як долає його сонливість. — Яз розпачу випив отруєне вино, але воно на мене не подіяло.

— І не могло подіяти, — засміявся Айзек. — Бо коли Каспер прийшов до нас за екстрактом роделії, а ми саме чаклували над тим листом, і букви з черепашою швидкістю прокльовувалися, то Рута йому дала трішки вашого чудодійного бальзаму. Ми ж бо вірили, що вдасться-таки того листа оживити.

— Бальзаму? — здивувався Лукаш. — І скільки ж вона його дала?

— Та що там! — махнув рукою Айзек. — Всього лише один бульк!

— О, Господи! Та ж, коли його вип’є здорова людина, то засне на добу, а то й на дві. Тільки цього ще мені бракувало!

— Ай, пане доктор, — втішав його Айзек. — Добре виспатися — ще нікому не шкодило. Далебі такий сон на добу-дві куди кращий, аніж той вічний, нє?

Лукаш глянув на них туманіючим поглядом.

— Добре. Беріть мене попід руки й ведіть, якщо не хочете, аби я влігся під парканом.

Айзек з Рутою підхопили його і повели, відчуваючи, як важчає його хода.

— На добраніч! — гукнув навздогін Калькбреннер. — Як очухаєтеся, дайтеся знати. Мусимо ваше щасливе воскресіння закропити.

Рута тулилася до Лукаша, дивлячись на нього якимись зовсім інакшими очима, не в стані вимовити ані слова, вона усміхалася, і в очах її зблискували сльози. Але то були сльози радості. Коли вони одійшли від натовпу, вона нарешті промовила:

— Я була така сліпа.

— Я теж, — сказав Лукаш, позіхаючи, і йому здалося, що він упізнав ту руку, яка махала йому уві сні.

Примечания

1

Мальвазія — вино з однойменного винограду, що росте на Середземномор’ї.

(обратно)

2

Цаль — як і дюйм — 2,54 см.

(обратно)

3

Зиморович Бартоломей (1597–1677) — львівський поет, історик і бургомістр. Перед посадою бургомістра тривалий час був лавником і правником.

(обратно)

4

«Під Крилатим Оленем» — цей будинок стояв на місці теперішнього будинку № 45 на розі Ринку і Друкарської.

(обратно)

5

Пушка — кругла бляшанка з накривкою.

(обратно)

6

Тузинь — дюжина.

(обратно)

7

Меркурій — ртуть.

(обратно)

8

Камлот — дешева бавовняна тканина.

(обратно)

9

Білоголова — жінка.

(обратно)

10

Мізерикордія — кинджал милосердя, яким добивали ворога.

(обратно)

11

Мадей — легендарний розбійник, який після багатьох злочинів заслужив прощення.

(обратно)

12

Алікант — іспанське вино з Андалузії.

(обратно)

13

Кампіан Павло (1527–1600) — доктор медицини, підприємець, райця і бургомістр Львова.

(обратно)

14

Анчевський Мартин Никанор (?—1676) — львівський райця, бургомістр, купець, доктор медицини і філософії.

(обратно)

15

Інфузорії — відкрив їх уперше у 1670-х роках Левенгук, але саме слово існувало раніше й означало мікроскопічні організми, які рясно розвиваються в різних рослинних настоях, — infusum.

(обратно)

16

Немирич Юрій (1612–1659) — український магнат, патріот, воєначальник, державний діяч і дипломат доби Хмельниччини. Автор проекту Гадяцької угоди.

(обратно)

17

Ульріх фон Юнгінґен — Великий Магістр, очолював військо Тевтонського ордену у битві під Грюнвальдом 15 липня 1410 року.

(обратно)

18

Зиморович Шимон (1604–1629) — брат Бартоломея, поет.

(обратно)

19

Овочі — так ми колись називали фрукти. А те, що ми називаємо завдяки визволителям овочами, називалося городиною і яриною.

(обратно)

Оглавление

ВСТУП

Розділ 1. ЧОРНА ОПАСКА

Розділ 2. КНИГА

Розділ 3. АПТЕКА «ПІД КРИЛАТИМ ОЛЕНЕМ»

Розділ 4. БІЙ ЗА ДУШУ

Розділ 5. ЧАРИ

Розділ 6. ІСПИТ

Розділ 7. НАУКА МЕЧА

Розділ 8. МАЙСТЕР МАЛОДОБРИЙ

Розділ 9. КАТІВНЯ

Розділ 10. АЙЗЕК

Розділ 11. ПРАВО КАТА

Розділ 12. ҐВАЛТ

Розділ 13. КАМ’ЯНИЦЯ «ПІД ГРИФОНОМ»

Розділ 14. ГОЛОВАЧ

Розділ 15. КОНИК

Розділ 16. ЯНГОЛ З КРИЛАМИ

Розділ 17. ПЕРШІ ДВА

Розділ 18. ПІД ПРАПОРОМ КОРСАРІВ

Розділ 19. ЮЛІАНА

Розділ 20. ГОСТІ З МИНУЛОГО

Розділ 21. СТРАТА

Розділ 22. СЕРЦЕ РОЗБІЙНИКА

Розділ 23. МАНДРАГОРА

Розділ 24. ІМ’Я

Розділ 25. ТРИКУТНИК

Розділ 26. ПЕРЕДЧУТТЯ ВІЙНИ

Розділ 27. ДЕНЬ МОРАНИ

Розділ 28. МЕЧ ВІДПЛАТИ

Розділ 29. ПЕРСА

Розділ 30. ОСТАННІЙ У СПИСКУ

Розділ 31. МАСКА СОВИ

Розділ 32. ОСТАННЯ ПОСЛУГА КАТА

Розділ 33. ЛИСТ Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg