«Настане день, закінчиться війна…»

Настане день, закінчиться війна… (fb2) - Настане день, закінчиться війна… 1243K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Петр Михайлович Лущик

Петро Михайлович Лущик Настане день, закінчиться війна…

Освячення церкви

Субота 10 червня 1905 року запам’ятається жителям Кам’янки Лісної надовго.

Тільки благословилося на світ, а на помістях вже закипіла домашня робота. Кожен бажав якнайшвидше попорати господарство, щоб не запізнитися на головне дійство. У такий день ніхто не хотів залишатися вдома. Навіть немічні старі люди просили своїх домочадців узяти їх з собою. Усі хотіли бути учасниками того величного свята, на яке чекали довгих чверть віку і до якого кожен мав хоч якесь відношення.

День обіцяв бути погожим і сонячним. Видно, дощі, які рясно змочили землю упродовж усього травня, нарешті закінчилися; природа згадала про тепло і старалася компенсувати його селянам.

Але цієї суботи про роботу ніхто не думав не лише у Кам’янці Лісній, але й у навколишніх селах. Ще місяць тому, одразу після Великодня, священики церков виголосили, що в селі освячуватимуть новозбудовану церкву, це дійство буде надзвичайним й запам’ятається надовго. Особливо наголошувалося на тому, що усіх вірних особливо запрошував парох місцевої церкви. Хоч на цьому священики звично замовкали, вірні все ж знали, що отець Іоанн Гавришкевич скоро розміняє дев’ятий десяток, дуже немічний, хворий на туберкульоз, а то й на щось страшніше.

Інтерес до освячення церкви багатократно зріс, як тільки стало відомо, що до Кам’янки Лісної прибуде перемишльський єпископ Костянтин Чехович. Всі знали, що отець Іоанн та єпископ давні друзі; Божа воля не раз зводила їх разом у справі служіння.

Тобто у людей був привід відмовитися від звичної роботи.

Єдині, незадоволені цим, були корови. Замість того, щоб вигнати їх зранку на пасовисько (як це бувало кожного дня), у стайні нанесли скошеної напередодні трави і залишили самих. Це хоч і було смачним, але аж ніяк не могло замінити блукання вигоном.

Худоба то тут то там голосно протестувала, але на неї не звертали уваги.

До початку служби Божої залишалося ще багато часу, а до новозбудованої церкви вже потягнулися брички і вози. Бідніші люди простували пішки, в надії, що їх хтось підбере…

Молодий господар Теодор Засмужний приїхав возом, запряженим двома відгодованими добротними кіньми, ще за добру годину до відправи, але вільного місця перед церквою вже не було.

Уся площа була запружена возами і бричками, поміж яких ходили чоловіки, щоб востаннє кинути перед кіньми оберемок трави чи перевірити стан збруї.

– Ого, скільки тут! – захоплено вигукнув дев’ятирічний брат Юрко, що сидів поруч. – Ніколи ще не бачив стільки коней. А ти?

– Ну, мене зараз більше цікавить, де припнути коней, – відповів Теодор.

– А он, дивись, вільне місце. – Юрко показав на підвіс справа від входу.

– І ти гадаєш, що там тримають місце для нас?

Теодор підвівся, оглянувся довкола й одразу ж повернув коней до подвір’я недавно збудованої школи, де вже стояло з півдесятка підвід. Колись на цьому місці місцевий жид Ізя тримав корчму, яку любили чоловіки і ненавиділи жінки. Десять років тому корчма якимсь чином згоріла, й отець Гавришкевич наполіг на тому, щоб замість розсадника нещасть і зарази побудувати школу.

За чоловіками, як належить, на покладеній поперек воза дошці, сиділа мама братів. Марті було вже за п’ятдесят. Вона була в міру огрядна жінка з майже повністю сивим волоссям, у якому лише де-не-де виднілися чорні волосинки.

– Допоможи мамі злізти, – кивнув головою назад Теодор.

Малий Юрко зіскочив з воза, оббіг його і зняв задній борт. Марта обережно, тримаючись за поруччя, зійшла на землю.

Борт зайняв своє місце.

– Я піду, може, висповідаюсь, – сказала мама, поправляючи хустку.

– А я? – запитав молодший брат.

– А ти будь з братом.

– Не вийде, – похитав головою Теодор. – Я буду на хорах, а нині там не буде місця для малих.

– Та й внизу людей буде не протовкнутися, – занепокоїлася мама. – Ще затиснуть.

– Не бійтеся, мамо, не затиснуть, – заспокоїв її старший син. – Буде стояти, як всі. Не маленький.

– То я пішла. Побачимось після служби.

Марта попрямувала до церкви. Дорогою вона зустріла стриєчну сестру священика Наталію, яка провадила його домашнє господарство, дізналася, що і та йде до сповіді. Так удвох вони і рушили до церкви.

Теодор Засмужний повагом зліз з воза, прив’язав поводи до ближчого дерева, кинув перед кіньми траву.

Тепер можна і привести себе у належний вигляд. Він обтрусив і без того чистий піджак, почистив шматком тканини чоботи.

Це був молодий високий красивий юнак. Буквально декілька днів тому йому виповнився двадцять один рік. Таким чином він став повноправним господарем. Але гордість, якою переповнювало його єство, виявилося упереміжку з великою відповідальністю: тепер він відповідав за матір і молодшого брата, тим більше, що старший брат зараз служить у війську і повернеться лише восени.

– Дорку! А Дорку! – хникав поруч Юрко.

Видно, він вже давно кликав брата.

– Ну?

– Пусти мене до хлопців.

– А ти гуляти сюди прийшов?! Будь коло мене.

– Та ти сам мамі говорив, що мені не можна на хори.

– То замість того лови бавитись?

– Чому лови? – не зрозумів Юрко. – Ми будемо гарно стояти біля церкви. Всередині і так місця всім не вистачить.

Що правда, то правда. Теодор захоплено подивився на величну споруду церкви. Так, жителі Кам’янки Лісної можуть гордитися, що у їхньому селі є така церква. Побудована у формі рівного хреста, вона піднімається куполом вгору на тридцять сажнів. Теодор гордився з того, що і він приложився до її будови. Правда, мурувати він не встиг, зате майстер Яків Хомик найняв його у свою бригаду для малювання стін.

Церква була велика, але сьогоднішнього дня навіть вона не в змозі прийняти усіх бажаючих потрапити всередину.

– Ну, Дорку!

Теодор зверху поглянув у благальні очі молодшого брата:

– Якщо мені чи мамі хтось пожаліється, що ти поводив себе…

– Ніхто не пожаліється, – перебив його Юрко і прожогом кинувся до знайомих хлопчаків, слушно припустивши, що дозвіл бути вільним отримано.

Теодор Засмужний оглянувся, серед численних вірних побачив своїх однолітків, які живо щось обговорювали. Молодий чоловік направився до них.

Привіталися. Вони були знайомі із самого дитинства – Михайло Березовець, Осип Бучма, Максим Холод та Теодор Засмужний; разом ходили до місцевої школи, правда, Теодор єдиний закінчив усі чотири класи; разом пасли почергово корів та коней; тепер же вони неодноразово зустрічалися то на косовиці, то десь на весіллі, а найчастіше ось тут біля церкви. Так вийшло, що цю четвірку зв’язувала якась невидима нитка. Навіть найближче майбутнє обіцяло для них бути спільним.

Розмова в основному точилася навколо сьогоднішньої події, неначе на замовлення погоди.

– Отець вже приїхав? – поцікавився Теодор.

– Уже, – відповів Бучма. – Його привіз фірман.

– А владика?

– Ще немає. Та й не солідно йому приїжджати перед іншими отцями і чекати, поки всі позбираються.

Тут Березовець торкнувся Засмужному плеча і насмішливо кивнув:

– Дивись!

Теодор повернув голову, куди показував друг, і насупив брови. Стрімголов до нього біг брат Юрко. Усі з цікавістю подивилися на Теодора. Вони знали, який у нього не по роках крутий норов. А він спочатку подивився у натовп, сподіваючись побачити принаймні півдюжини хлопчаків. Але за молодшим братом ніхто не гнався.

– Ну? – суворо запитав Теодор, коли Юрко захеканий зупинився перед ним.

– Я… бачив… – Хлопець від бігу не міг зв’язати слова у речення.

– Як мінімум святого отця, – вставив Максим.

– І що ти бачив? – Теодор не полишав надії дізнатися причину поведінки брата. Йому було неприємно, що Юрко підставив його перед друзями, і все ж він не хотів карати брата тут.

– Там… Йван, – нарешті знайшовся той.

– Який Іван? – не зрозумів Теодор. – Говори ясніше.

– Наш Йван.

Теодор нерозуміюче подивився на хлопців, потім знову перевів погляд на брата.

– Що ти вигадуєш?! Звідки йому тут бути? Йому ще півроку служити. Юрку, я тебе попереджав…

– Я говорю правду, – ображено мовив брат. – Я його бачив.

– Юрку… – повторив Теодор, але його перебив Осип.

– А це не він? – запитав, показуючи на одиноку постать.

Це був високий молодик у військовому однострої.

– Точно, Іван, – подав голос Бучма.

Тим часом військовий окинув поглядом натовп, когось шукаючи, нарешті зупинився на їхній групі і направився до них.

– Іван, – впевнено повторив Осип.

Усі уважніше придивилися до нього. На Іванові був однобортний мундир темно-синього кольору, на якому вгадувалися шість золотих ґудзиків. Невисокий, злегка скошений стоячий комір мав клапани бордового кольору; такий же колір мав і обшлаг на рукаві.

Чорні хромові чоботи виблискували на сонці. На голові красувалося шако[1] такого ж, як мундир, кольору з жовтим двоголовим орлом.

Неймовірним чином, але це дійсно був старший брат Теодора та Юрія.

Теодор недовірливо востаннє поглянув на прибулого і першим зробив крок назустріч. Брати обнялися. Вони були дуже різними, сини одного батька: старший Іван високий, стрункий, навіть довгов’язий, а Теодор дещо нижчий, кремезніший, ширший у плечах. Старший на три роки Іван був ніжніший, обличчям походив на маму на відміну від більш мужнього Теодора – майже точної копії батька. Однак присутні не могли не відзначити, що за роки військової служби Іван змужнів, перетворився на справжнього чоловіка.

Нарешті брати перестали обніматися, Іван злегка відіпхнув Теодора, щоб уважніше роздивитися.

– Справжній чоловік! – похвалив він. – Як виріс! Ні?

Останнє слово Іван адресував присутнім, чекаючи від них схвалення. Вони похитали головами.

– Ну, а ти, шило!

Іван узяв Юрка за притиснуті до тулуба руки і підніс вгору.

– Чого ж ти побіг? Не признав? Я тебе помітив одразу, думаю, Юрко це чи ні, а він як рвоне від мене…

З цими словами старший брат поцілував наймолодшого, але з рук не відпустив.

– Упізнав, – заспокоїв його Теодор. – Лише побачив тебе, так біг до мене сказати, що я заледве не покарав його.

– Ну навіщо карати такого хорошого хлопця, – примирливо відповів Іван. – Адже ти хороший?

Юрко, не знаючи як реагувати на слова брата, лише кивнув головою.

– А де мама? – запитав Іван.

– Пішли до сповіді. Вийдуть вже після служби. Іване, а чому ти тут? – поцікавився Теодор.

– А, це цікава історія. – Іван поставив Юрка на землю. – Мій командир дивізіону, виявляється, дуже хороший знайомий владики. Дізнавшись, що їх преосвященство прибуде на освячення церкви у Кам’янку Лісну і що я сам звідси родом, командир дав мені відпустку.

– Надовго?

– До вечора. Тобто до восьмої години, – уточнив Іван і, поглянувши на середнього брата, розвів руками: – Служба!

– То ти і додому не заїдеш?

– Не можу запізнитися на службу.

– Я тебе відвезу, – впевнено вирішив Теодор. Він поглянув на Юрка, що не відводив очей від старшого брата, і уточнив: – Ми тебе відвеземо.

– Владика! – перебив їх Максим.

Усі, наче за командою, подивилися на дорогу. Одразу ж затихли розмови. Запряжена четвіркою добротних гнідих коней, до церкви, здіймаючи куряву, наближалася чорна карета. На козлах поважно сидів кучер, тримаючи у витягнутих руках віжки.

Дехто знімав шапки і низько кланявся владиці, хтось просто оголював голову.

У людському натовпі утворився вільний коридор.

У цей живий коридор і направив коней кучер. Ще не встигли коні зупинитися і ще не осіла пилюка, як до карети підбіг служка місцевої церкви і відкрив дверцята.

Присутні затамували подих. Не кожен день їм доводилося бачити владику, тому всі хотіли розгледіти якнайбільше.

Майже одразу з’явився єпископ – шістдесятирічний чоловік, не по літах підтягнутий, жвавий, у багато оздобленій сутані. Він ступив на землю, оглянувся і зі словами «Мир вам!» сотворив хресне знамення.

Час, певно, підпирав, бо єпископ не затримуючись попрямував до церкви, а за ним з великим пакунком заспішив монах, що приїхав разом з владикою.

– Зараз почнеться, – порушив мовчанку Теодор. – Пора і мені йти.

– Та й нам також, – сказав Холод і, попрощавшись з Іваном, разом з товаришами направився ближче до церкви.

– Мушу йти, – повторив Теодор. – А то ще спохватяться мене.

– Слухай, Дорку, – зупинив його Іван. – Ти не бачив Настуні?

– Настуні? – здивувався середній брат і, побачивши обличчя старшого, засміявся.

– Ти чого?

– А я-то думав, що ти до нас з мамою приїхав.

– То ти не бачив? – сердито повторив Іван.

– Ну не сердься, – примирливо сказав Теодор. – Не бачив. Може, вона прийшла раніше. Принаймні, дорогою сюди я її не зустрічав. Інакше обов’язково підібрав би.

– Я бачив, – подав голос Юрко.

– Що ти бачив? – здивувався Іван.

– Настуню бачив. Вона тут. Разом із сестрою. Якщо треба, я миттю знайду.

Старші брати перезирнулися. Наймолодший Юрко, виявилося, був у курсі всіх амурних справ старшого.

– Не треба шукати, – відказав Теодор. – Настуня!

Здивований Іван озирнувся і побачив двох дівчат. Вони були дуже схожі, дві сестри – Настуня та Палазя. Зовні вони виглядали однолітками, хоча Настуня була на п’ять років старшою, а Палазі ще не виповнилося п’ятнадцяти. Сестри жили неподалік оселі Засмужних, брати знали їх усе життя, довгий час сприймали їх лише як сусідок, але перед мобілізацією в армію Іван кинув оком на старшу сестру. Цей погляд не залишився непоміченими красивою дівчиною.

Молодша Палазя була ще малою, щоб про таке думати.

Іван з несподіванки втратив дар мови, а коли захотів нарешті щось сказати, невідомо звідки з’явився церковний служитель отець Михайло і невдоволено звернувся до Теодора:

– Чому ти досі тут? Зараз почнеться свята літургія, а тебе треба ще шукати.

– Пробачте, – знітився Теодор. – Винен. Каюсь. Приїхав на побивку брат Іван.

Здалося, що отець Михайло тільки тепер запримітив військового.

– Слава Ісусу Христу! – привітався Іван.

– Слава навіки! – відказав отець. – Гадаю, одразу після служби ти нікуди не втечеш?

– Не втечу.

– Тоді пішли.

Останні слова були звернуті до Теодора.

– Побачимось після служби, – кинув Теодор.

– Я буду з Іванком, – знову знайшовся Юрко.

Теодор усміхнувся.

– Не сумніваюся.

Він попрямував за отцем Михайлом до церкви і все ж встиг почути запитання молодшого брата.

– А у тебе є рушниця?

Що це було перше, але не останнє запитання допитливого хлопця, Теодор знав, тому в душі співчував старшому братові.

А потім особисті переживання забулися.

Служба почалася незвично. Вже перші слова «Благословенно царство» проспівав не хто інший, як перемишльський єпископ. Хоч переважна більшість присутніх знала слова літургії напам’ять, сама присутність таких поважних гостей перетворювала дійство на щось незвичне, небуденне.

Коли ж з хорів почувся незнайомий могутній голос «І Духові Твоєму», присутні стали перешіптуватися.

– Хто це? – запитували одні.

– Дорко Засмужний, – відповідали інші. – Микити середульший син. Того, що коні забили.

Хтось скоса кидав поглядом на Марту, яка притихло стояла біля криласу, хтось уважніше став слухати, як молодий Засмужний читає Апостола.

Так, все незвичне було того дня. Навіть закінчення служби принесло несподіванку. Коли прозвучали останні слова літургії, коли церковний хор проспівав усім присутнім «Многая літа», на середину церкви вийшов єпископ Костянтин. На ньому була велична єпископська митра червоного кольору з чотирма вишитими херувимами і великим діамантом спереду.

Він наказав винести крісло і запропонував пароху Іоанну Гавришкевичу сісти. Заінтриговані цим люди затамували подих.

А єпископ говорив:

– Дорогі вірні во Христі браття і сестри! З отцівською радістю дізнався я, що ви, ведені духом побожності і ревності во славу Божу, слухняні до закликів ревного у душпастирській праці преподобного о. пароха Іоанна Гавришкевича, побудували і прикрасили цю чудову Божу церкву.

Ця ваша праця і з щирим серцем подані дари є хорошим проявом синівської любові і вдячності Всевишньому Богу, чия всемогутня рука благословляє рільничу вашу працю, а через святу Церкву всім вірним щедро подає ласки на спасіння душі.

Коли по свідоцтву Божественного Спасителя Господа нашого Ісуса Христа найменше добро не залишиться без Божої нагороди, так і ваша праця і жертви зроблять вас гідними великої милості і багатого благословення небесного.

Як ви знаєте, його святість Папа Лев ХІІІ іменував вашого духовного пастиря отця Іоанна своїм шамбеляном. Цим він відзначив п’ятдесятиліття священства. А я з великою радістю повідомляю, його цісарська величність нагородив отця Іоанна Гавришкевича орденом Франца Йосифа. І я з великим задоволенням виконую цю почесну місію. Дозвольте, отче, привітати вас з таким визначним днем. І нехай Господь Бог і вас, отче, і тебе, богохранима паство, і всіх вас православних християн пом’яне у Царстві Своєму. Во ім’я Отця, і Сина і Святого Духа! Амінь!

З цими словами єпископ Костянтин Чехович почепив на груди отця Гавришкевича орден.

Розчулений парох пустив скупу сльозу. Йому доходило до вісімдесяти, він був хворий, побудова церкви підірвала його здоров’я, але отець не здавався, навіть сьогодні не дозволив нікому відправляти замість себе службу.

Він спробував підвестися з крісла, опершись на руку свого помічника. Побачивши це, єпископ Чехович владним рухом руки зупинив його.

– Отче! – сказав він. – Дозвольте мені наказати вам сидіти. Сьогодні ви – вищі від мене!

Ці слова вірні церкви зустріли оплесками.

Теодор Засмужний покинув церкву майже останнім. Просто раніше він не зміг це зробити. Уся площа перед церквою була вщерть заповнена народом. Слушно припустивши, що брат може знаходитися на тому самому місці, що і перед службою, він направився туди.

Майже одразу Теодор помітив маму. Вона стояла разом з сином Іваном і, щаслива, прихилилася до його плеча. Видно, всюдисущий Юрко таки зміг пробратися в натовпі до мами і повідомити радісну новину.

Марта сьогодні взагалі вважала себе тричі щасливою. По-перше, вона прийняла причастя з рук самого владики. По-друге, середній син Теодор у такий день вперше читав Апостола, а по-третє, старший син Іван прибув у відпустку. Вона із задоволенням ловила заздрісні погляди односельців і ще ближче тулилася до старшого сина.

З другого боку від Івана не відступав малий Юрко.

– Я сподіваюся, ви не забули, що у вас ще є середній син і брат? – з удаваною образою підступив до них Теодор.

– Ти ж з нами завжди, – примирливо відповіла мама. – А Іванко сьогодні знову їде.

– Нічого собі Іванко, – засміявся Теодор. – Я от думаю, чи і мене через три роки хтось назве Теодорко.

– Я назву, – подав голос Юрко.

– Ой, чого ж ми стоїмо, – похопилася Марта. – Іванкові скоро знову до війська. Хоч до хати зайде.

Іван запитливо подивився на Теодора. Той зрозумів його.

– Відвезу, – відповів він. – Обов’язково відвезу.

– Ну тоді поїхали.

Усі четверо попрямували до подвір’я школи, де на них чекали коні.

– Встиг поговорити? – тихо запитав брата Теодор.

– Тільки тоді, коли Юрко бігав за мамою, – відповів Іван. – А то тільки і було – де твій кріс? А де твої медалі? Останнім запитанням було, чи маю я шаблю і чи принесу її додому.

– І принесеш?

– Імперія збідніє, коли кожному вояку видаватимуть додому зброю. На знімку побачите.

З цією розмовою підійшли до коней.

У той час, як Теодор поправляв збрую, Іван допоміг мамі вилізти на воза.

Невдовзі розмістилися всі: старші брати сіли на передню лавку, мама з меншим – позаду. Теодор злегка натягнув віжки і кинув лише: «Вйо!» Слухняні коні легким кроком направилися додому.

Певний час їхали мовчки. Мовчанку порушив Іван.

– Бачили митру владики? – запитав він.

– Звичайно, гарна митра. А що?

– А ви знаєте, з чого вона виготовлена?

– З золота, напевне. А яка різниця?

– Велика, – відповів Іван. – Митра перемишльського єпископа не що інше, як перероблена корона короля Данила.

– Якого Данила? – не зрозумів Теодор.

– Нашого Данила. Нею Папа Римський коронував князя ще шістсот років тому.

– Здорово! – вигукнув Юрко. – А я добре і не розгледів її.

– А ти багато, я бачу, пропустив, – озвався Теодор. – Ти хоч службу стояв тихо чи весь час бігав?

– Я біля Йванка був.

– Ти не дуже строгий до нього? – запитав Іван.

– А хто його виховає, як не я. Наступні три роки він твій.

Вони минули крайню хату і виїхали на польову дорогу.

Кам’янка Лісна не була звичним селом у класичному розумінні цього поняття. Якщо сусідні села були компактними утвореннями, то каменюхи (як вони себе називали) воліли селитися дещо поодаль один від одного, дотримуючись принципу «серед людей, але без сусідів». Тому то там то тут були розкидані хутори, де серед зелені ховалися декілька господарств, а той лише одне. Засмужні жили від церкви на відстані дві милі на хуторі, що налічував тридцять господарств.

Іноді відстані між сусідніми хуторами сягали до милі й більше. Але все ж таки це було одне село, і жителі його вважали себе односельцями.

Власне Кам’янка Лісна була складовою частиною більшого об’єднання – Кам’янки Волоської, відомої ще від часів польсько-румунської війни. Саме тоді, розказують старожили, на цю територію прибули, тікаючи від польських військ, п’ятнадцять волохів і оселилися на цій місцевості. Пізніше вони розчинилися серед місцевого населення, і тепер про них нагадують лише деякі назви хуторів, прізвища жителів і назва села. Правда, Кам’янка Волоська офіційно зникла з мап ще півстоліття тому, розпавшись на чотири самостійні ґміни. Однією з них і була Кам’янка Лісна.

Їхали легким кроком. Старші брати говорили про щось своє, молодший Юрко сидів неначе засватаний і уявляв, як він хвалитиметься перед сусідськими хлопцями своїм братом, а коли той приїде з війська назовсім, то випросить у нього військовий кашкет. Ото інші будуть заздрити йому!

Від такої думки Юркові стало аж млосно.

А Марта сиділа і гадки не йняла, чим вона пригощатиме старшого сина. Ні, звичайно, хліб і до хліба у хаті є завжди, але у такий день їй хотілося подати щось особливе.

Здіймаючи куряву, їх обігнала бричка, на якій розмістилася родина Паньків – глава сім’ї Данило з жінкою сиділи обличчям до коней, дочки Анастасія та Пелагея дивилися назад. Кіньми правив старший син Дмитро. В знак поваги старий Данило злегка підняв капелюха. Іван за звичкою віддав честь, чим викликав сміх дівчат.

– Ти мене прикриєш? – тихо запитав Іван, ледь помітно кивнувши назад на матір.

Теодор скоса глянув на брата.

– Надовго? – поцікавився він.

– Хоча б на годинку.

– Ну, добре. Щось придумаємо.

Позаду почувся гучний тупіт. Теодор озирнувся. Їх наганяла багато оздоблена бричка, запряжена парою білих довгоногих коней. Це додому спішила родина місцевого війта. Дебелий сорокап’ятирічний багатій гордо сидів разом з жінкою, пихатою Меланкою, і час від часу щось наказував візнику. Після кожного наказу той піднімав батіг і підганяв коней. Навпроти батьків сидів їх єдиний син Семко, одноліток Теодора. Він був вічно невдоволений, озлоблений на увесь світ. Важко захворівши у п’ятнадцятирічному віці на звичайне запалення, він чомусь перестав рости, чим викликав насмішки товаришів. До всього додалося те, що два роки тому на огляді медичної комісії, яка відбирала юнаків до війська, його забракували через менший, ніж належить військовим наказом, зріст. Тому йому не судилося служити у війську разом зі своїми однолітками, через що він дуже комплексував.

Порівнявшись з возом Засмужних, війт зневажливо кивнув; його жінка навіть не повернула голови, а Семко так подивився на братів, що Іванові стало незатишно.

– Що це з ним? – запитав Іван.

– Господарі! – сплюнув Теодор. – Що ми йому з нашими нещасними моргами!

– А спішити навіщо?

– Семко підбиває клин до молодшої Палазі. Хто знає, може це твій шваґер поїхав!

– Борони мене Боже від такої родини! – засміявся Іван. – Краще вже залишуся сиротою.

З такою розмовою незчулися, як під’їхали до рідного села. Польова дорога непомітно перейшла у гостинець, який одразу ж роздвоївся. Одна вітка вела праворуч у власне село, а лівою вони зиґзаґом виїхали на об’їзну дорогу, що вела до їхньої хати.

Хата Засмужних стояла на околиці села і мало чим відрізнялася від сусідніх. Вона була дерев’яною, покрита соломою, яка від віку і дощів почорніла. Де-не-де виднілися світліші снопи, покладені минулої осені. Як і всюди, фасадом вона була повернута на південь і дивилася на світ двома невеликими вікнами по обидві сторони від дверей. Все господарство розмістилося у великому чотирикутнику, оточеному дерев’яними будівлями. Ззаду до хати стояли комірчини на дерево, реманент і птицю, стайня для тварин і стодола. Далі за спорудами росла вільшина, що давала таке-сяке дерево і дрова.

Зі сходу до садиби приступав вигін, на другому кінці якого власне і починався сам хутір.

Теодор сказав «Вісьта!», і коні слухняно взяли вліво, переїхали через ледь помітну гряду і зупинилися перед дерев’яними ворітьми. Цю гряду, яка невідомо звідки взялася, принаймні, навіть старожили пам’ятають її такою ж, у селі називали смугою. Колись вона була природною межею села. Але в незапам’ятні часи їхні предки оселилися на цьому місці, побудували свою хату «за смугою», чим і отримали спочатку своє прізвисько, а потім і прізвище.

Іван, не чекаючи, коли брат заїде на подвір’я, зіскочив з воза, швидко відкрив ворота і закрив після того, як коні проїхали.

– Вдома! – сказав він, зняв шако і перехрестився.

З буди на північно-східному куті подвір’я вискочив здоровий чорний пес і захлинувся гавканням, але, впізнавши господаря, якого не бачив рік (саме тоді Іван приїжджав на побивку), радісно притулився до землі.

– Упізнав, – зрадів Іван.

Він підійшов до собаки і погладив його по спині.

– Ну, брате, як твоє собаче життя?

Собака лише тявкнув, мовляв, служба є служба.

– Як я тебе розумію! – відповів Іван.

– Що ти там із псом розговорився! – удавано невдоволено сказала мати. – До хати зайшов би.

– Зайду, мамо. Для цього і приїхав.

Він востаннє погладив собаку, видно, пообіцявши таким чином ще прийти і не з пустими руками.

Їхня хата була типовою для всієї Кам’янки Волоської. Марта з синами увійшли у великі сіни. Двері справа вели у комору, зліва – у житлову кімнату. Одразу ж при дверях знаходилася велика піч, справа – комин. Довкола стін стоять лавки, а посередині стіл, накритий білим полотном. На столі Іван побачив старовинну книгу – гордість родини Засмужних. Колись батько розповідав, що їхньому предкові її особисто подарував перший парох місцевої церкви отець Василь Курдоба з вдячності за те, що той під час нападу татар на село зумів заховати жителів, а сам, ризикуючи життям, повів нападників іншою дорогою. Це було більше двісті років тому. Іван пам’ятав, що на першій сторінці книги ще рукою прадіда було написано: «Року 1671» і «Церков заснована 1666 року». Видно, перед тим, як йти до церкви, брат Теодор вчився читати Апостола.

Біля протилежної стіни стояло дерев’яне ліжко.

Двері навпроти вели до іншої кімнати, яка колись також була коморою, але недавно брати переробили її. Тепер там жив Теодор.

Увійшовши у господу, Марта одразу заметушилася і, навіть не переодягнувшись, начепила на святкову спідницю запаску. Невдовзі на столі з’явилися білий хліб, ще тепла, вийнята з печі, картопля зі шкварками і навіть запечена качка.

Після спільної молитви всілися з чотирьох сторін столу. Іван, що вже відвик від домашньої їжі, їв поволі, зачерпуючи ложкою маленькі порції картоплі. Зате малий Юрко наминав, здавалося, за двох, аж лящало за вухами.

– Не чавкай! – строго попередив Теодор.

– Я не чавкаю, – спробував відповісти молодший брат з повним ротом їжі.

– І не говори, коли їси!

– Що ж ти не їси, Іванку? – стурбовано запитала Марта. – Чи, може, щось несмачне? Чи, може, хворий?

– Та ні, мамо, просто не голодний, – заспокоїв її Іван. – Я ж говорив вам, нас добре годують.

– То хоч качку спробуй! Бачиш, яка жирна. І скоринка є, така, як ти любиш. Неначе передчувала, що ти приїдеш.

Іван, що дійсно не хотів їсти, вирішив не засмучувати маму і відломив від качки ногу. Запечене м’ясо було м’яке і смачне.

– Ви б женилися, діти! – сказала, поглянувши на старших братів, Марта. – А то бачите, я вже стара, немічна.

– Це до нього! – кинув на Івана Теодор і отримав стусана під столом. – А що я? Мені восени до війська на три роки. А Іван повертається. Йому і женитися.

Теодор подивився на єхидно усміхнене обличчя молодшого брата і закінчив:

– А тобі взагалі про це думати рано!

Після обіду Іван надів кепі, струсив з чобіт пилюку і сказав:

– Піду пройдуся!

– Не забувай, що я маю тебе ще відвезти, – нагадав Теодор.

– Не забуду.

З цими словами Іван закрив за собою двері.

– Куди це він? – стривожилася мати.

– Та не переживайте ви, мамо, так! Нехай пройдеться селом.

Юрко хотів вставити і собі, що він знає куди попрямував старший брат, але, побачивши кулак Теодора, миттю «забув» і вирішив, що для нього безпечніше промовчати.

А Іван вийшов з подвір’я і попрямував вздовж вільшини на невеличкий пагорб, що здіймався над усім хутором і був його найвищою точкою. Вільшина справа буяла зеленню і від неї віяло приємною прохолодою. Колись, ще до армії, вони з Теодором несподівано наткнулися тут на косулю. Видно, вона випадково приблудилася сюди із сусіднього лісу, що виднівся на півночі на відстані двох миль. Цікаво, чи зустрічаються тут ще косулі? Треба запитати Дорка.

Іван минув вільшину і вийшов на берег невеличкого озера. Воно дійсно було маленьке, від чого й отримало свою назву – Мале. Звідки воно з’явилося тут, на самому горбочку, не знав ніхто, принаймні навіть старожили пам’ятали Мале таким же. Вода з озера нікуди не витікала, але її рівень залишався майже незмінним, лише злегка варіювався залежно від погоди і пори року. Влітку Мале кишіло малечею, що купалася; господині прали білизну. Взимку озерце перетворювалося на ковзанку, яка заледве уміщала всіх бажаючих покататися, адже дітвори у селі було багато, а Мале не могло похвалитися розмірами – лише двадцять на п’ятдесят метрів.

Іван вийшов на берег і зупинився перед водою. Навкруги де-не-де росли верби. Він присів, зачепив долонею воду.

Незабаром він почув позаду легкі кроки. Знаючи, кому вони належать, Іван озирнувся. Перед ним стояла Настуня. Піддавшись мимовільному пориву, Іван потягнувся до дівчини і пригорнув її до себе. Із задоволенням він відзначив, що Настуня не відштовхнула його.

Мобілізація

Брат Іван повернувся з війська на початку жовтня, а вже найближчого понеділка після Покрови усіх юнаків 1884 року народження посадили на підводи і повезли до Рави-Руської. Їх, новобранців, назбиралося зо два десятки. Розмістилися вони на п’ятьох підводах. Нерозлучна четвірка – Засмужний, Бучма, Березовець і Холод – зручно вмістилися на возі, яким правив брат Теодора Іван. Як людина, що лише недавно повернулася додому з тої-таки Рави, він згодився завезти їх на комісію, прослідкувати, куди вони будуть направлені для подальшої служби, і переказати все рідним. Після молебню у церкві, слів на дорогу – щирих та добрих отця і високомірних та зарозумілих війта – кавалькада рушила на захід, до гостинця. Матері витирали хустками сльози, батьки похмуро дивилися на синів і думали, що це від’їжджає робоча сила, яку треба кимось замінити, а хлопчаки ще довго бігли за возами.

Коли вони, зрештою, відстали, Іван повернувся до принишклих новобранців і усміхнувся.

– То як, хлопці, дрижаки відчуваєте?

– А ти яким був три роки тому? – відказав Теодор. – Можна подумати, тоді ти був спокійний.

– І я хвилювався, – признався Іван. – Не знав, що мене чекає, тому і хвилювався.

– То нам нічого боятися? – подав голос Бучма.

– Переживати, звичайно, треба, але боятися не варто.

– А що найважче в армії? – поцікавився Березовець.

– Дисципліна.

– А не муштра?

– Дисципліна, – повторив Іван. – Муштра, звичайно. Це і вставати зранку, і цілий день на плацу, і маневри, але і дотепер ви вставали ще до сходу сонця і увесь день працювали на полі.

– А дисципліна?

– Це найважче. Але якщо ви з першого дня зрозумієте, що командир завжди правий, навіть тоді, коли він не правий, служити вам буде неважко.

– От цікаво, куди нас направлять, – сказав Холод.

– Ясно куди, в піхоту. У наш вісімдесят дев’ятий полк, – відповів Іван.

– От добре було б потрапити в кавалерію, – замріяно мовив Максим. – В улани. Коні, шабля. А яка у них гарна форма!

Помовчали. Служити в уланах було мрією усіх юнаків Кам’янки, і не тільки її. Вважалося щастям потрапити в один з уланських полків. По-перше, саме такі хлопці були поза конкурсом на серця дівчат, а по-друге, служба в кавалерії була не така важка, як у піхоті, принаймні не треба було добиратися до місця маневрів пішки.

Їх розчарував Іван.

– Даремна надія, хлопці, – сказав він. – Останні п’ять років ніхто з нас, русинів я маю на увазі, в кавалерію не попадали. Лише поляки.

– А якщо знаєш польську мову? – запитав Максим і скоса подивився на Теодора.

– Її вам обов’язково треба знати. Або вивчити, – відповів Іван Засмужний. – Всі команди даватимуться німецькою, іноді польською.

– А якщо німецьку не знаємо? – поцікавився Йосип.

– Також не страшно. Основних команд небагато. Вивчите скоро.

– А якщо не вивчимо?

– Не хвилюйся – вивчиш. А якщо ні – «допоможуть».

Так за розмовою коротали час. Перед Липником вони нагнали таку ж, тільки більшу, кавалькаду з Добросина, а у самому селі до них приєдналися місцеві новобранці.

У Раву-Руську в’їхав обоз з двадцяти підвід. Іван впевнено правив його до потрібної споруди, де працювала комісія. Вже перший погляд на площу перед двоповерховим будинком викликав у хлопців захоплення. На площі неможливо було протовкнутися, стільки тут було возів, бричок і навіть карет.

Чіпке око Теодора відмітило, що прибулі юнаки розділилися на групки різної чисельності. Напевне, групувалися за територіальною признакою. Найбільша група скупчилася на протилежній стороні площі. Вона, здавалося, нічим не відрізнялася від інших, але Теодор помітив, що і брички біля них кращі, і тримаються вони впевненіше, навіть нахабніше.

– Поляки, – тихо сказав Іван, помітивши, що брат дивиться саме туди.

– І тут вони хочуть командувати, – кинув Йосип.

– І командуватимуть, якщо ви не триматиметесь разом.

Оскільки Іван був у військовій формі, він мимоволі став головним поміж тільки що прибулих і вже хотів запитати когось, що робити далі, як з будинку вийшов унтер-офіцер і польською мовою сказав, що запускатися всередину будуть громадами за алфавітом.

– Нам ще не скоро, – підрахував Іван.

У подальшому відбувалося так, як і передбачав Іван Засмужний. Всередину будинку запускали по десять чоловік і не випускали нікого, поки комісію не пройшов останній. І ще одні Іванові слова підтвердилися: поляки потрапляли служити в улани і піхоту, а українці лише у тутешній піхотний полк. Лише одному призовникові з Бутин пощастило, і він потрапив до уланів, чим викликав заздрість в українців і злобу у поляків.

Давно вже пройшла черга хлопців з Добросина, а каменюхи все ще чекали. Немає нічого важчого за чекання. Цю істину на собі перевірили призовники з Кам’янки Лісної.

Але все, навіть осоружне чекання колись минає. Настала і їхня черга. Перша десятка увійшла у будинок. Іван з іншими чоловіками залишився назовні.

Вони пройшли довгим коридором і зупинилися перед високими дверима, за якими засідала комісія. Той самий унтер-офіцер вишикував їх по алфавіту, назвав першого Березовця, відкрив перед ним двері, а іншим строго наказав не шуміти, щоб не заважати поважній комісії.

Теодор разом з іншими замовкли, боячись не лише щось говорити, а навіть дихати.

Березовець повернувся досить швидко, на ходу заправляючи комір сорочки.

– Осипе, твоя черга! – лише сказав він.

Бучма перехрестився і зник за дверима.

– Ну як? – тільки і запитав Теодор.

– Піхота. Вісімдесят дев’ятий полк.

– Що питали? – поцікавився ще один призовник.

– Сказали роздягнутися, виміряли зріст, зважили, запитали, чи знаю я польську мову.

– А ти?

– А що я? – знизив плечима Березовець. – Сказав правду. Що розумію, про що говорять, навіть можу сам щось сказати.

Теодор Засмужний пішов лише шостим. Перед тим усі п’ятеро вийшли рекрутами одного полку.

Навпроти дверей він побачив довгий стіл, за яким сиділи четверо військових і один лікар у білому халаті. Серед військових крайнім справа сидів вже знайомий унтер-офіцер, поруч миршавий чоловік у круглих окулярах, напевне, писар, далі солідний офіцер з багатьма медалями на грудях і трьома зірками на червоному комірі. Четвертий моложавий офіцер мав лише одну зірку, але на зеленому комірі. Звичних піхотинцям погон не було, лише на лівому плечі жовтів тонкий шнурок.

– Теодор Засмужний, селянин з Кам’янки Лісної, – говорив унтер-офіцер. – Попередньою комісією признаний годним до військової служби. Роздягайтесь!

Коли Теодор залишився в одних лише підштаниках, з-за столу підвівся лікар і підійшов до нього. Він вийняв із бокової кишені довгу трубку і приставив її до грудей Теодора. Слухав довго, наказуючи то дихати, то ні.

Потім він виміряв його зріст, зважив.

– Годний! – лише сказав він.

– Одягайтесь! – наказав унтер-офіцер, а коли той став одягатися, запитав: – Czy znasz dobrze język polski?[2]

– Pewnie,[3] – відповів Теодор.

Він був готовий до такого питання.

Раптом стрепенувся офіцер, що до того часу лише індиферентно мовчав.

– Sprechen Sie Deutsch?[4] – запитав він.

– Ja, – здивовано кивнув Засмужний. – Ich spreche.[5]

– Gut. Wieviel Klassen Sie beendeten?[6]

– Vier.[7]

– Haben Sie eine Pferde zu Hause?[8]

– Іch habe, – відповів Теодор і добавив: – Fünf.[9]

Засмужний внутрішньо зібрався. Невже йому пощастить, і він єдиний з каменюхів служитиме в уланах? Ото брат здивується!

А офіцер нахилився вперед і через свого сусіда сказав писарю лише одне слово:

– Dragoner![10]

Драгуни! Невже йому це не причулося? Елітні війська усього цісарства! Він взагалі не пам’ятав такого, щоб односельці служили в драгунах. Правда, драгуном був сусідський дід Овсій, але це було ще за прусської війни, та й помер той вже три роки тому.

– Ви вільні, – сказав унтер-офіцер. – Почекайте, вас повідомлять, що робитимете далі. Нехай зайде Камінецький.

Не пам’ятаючи себе, Теодор вийшов з кімнати. Він лише кивнув сусідньому призовникові, щоб той зайшов, а сам притулився до стіни.

– Ну? – тільки і запитав Михайло. – Піхота?

Теодор заперечливо похитав головою.

– Кавалерія.

В очах друзів він побачив неприховану заздрість.

– Улани?

Він усміхнувся.

– Беріть вище, – відповів. – Драгуни!

Цього, звичайно, ніхто не чекав. Присутні навіть не знали, як реагувати на цю новину, а Теодорові не сиділося на місці. Йому хотілося якнайшвидше побачити брата і повідомити про своє везіння. Але покинути приміщення він не міг: дисципліна – понад усе!

Більше ніяких несподіванок не трапилося. Всі решта хлопців потрапили у піхоту. Коли вони вийшли з будинку, то зіткнулися з черговою десяткою, яка саме заходила всередину. Теодор знайшов односельчан, серед них стояв брат.

– Як? – запитав він.

– Кавалерія, – гордо відповів Теодор і, побачивши кислі обличчя поляків, що прислухалися до їхньої розмови, добавив: – Będę służył w dragonach.[11]

Ця новина виявилася несподіваною не лише для поляків, але й брата Івана.

– Ти не помилився? – недовірливо перепитав він.

– Німецьку я знаю, – ображено відповів Теодор.

– Дивно.

– Що саме тобі дивно?

– Наскільки я знаю, русини в драгунах не служать.

– Виходить, служать. А якщо ні, то я буду перший.

– І все ж дивно.

Двері будинку відчинилися, і на подвір’я вийшов той самий офіцер. Тепер Теодор міг уважніше його роздивитися. На офіцерові були крапового кольору штани, заправлені у хромові чоботи зі шпорами. Голову офіцера покривало кепі, таке ж, як Івана, але головний убір був без двоголового орла, лише кокарда. З лівого боку до ременя кріпилася шабля.

Офіцер озирнувся, і, помітивши Теодора, направився до нього.

– Іване, ось цей офіцер.

Брат уважно придивився до офіцера.

– Це лейтенант.

Помітивши офіцера, люди розступалися, даючи йому дорогу. А він зупинився перед Теодором, що не знав, як себе тримати.

У правій руці лейтенант тримав невеличку папку.

– Теодор Засмужний, – по складах сказав він. – Ви служитимете під моїм керівництвом. Зараз ми відправляємося на місце постійного перебування.

– Зрозуміло, – тільки і спромігся Теодор.

Наперед вийшов Іван.

– Гер льойтнант! – звернувся він. – Пробачте, я погано розмовляю по-німецьки. Можу звернутися до вас польською?

Лейтенант дивно подивився на Івана, на його військову форму і кивнув.

– Хто ви?

– Я брат Теодора. Піхотинець 89-го піхотного полку. Демобілізований тиждень тому. Дозвольте запитати?

– Я вас слухаю.

– Мені відомо, що русини в драгунах не служать, – говорив Іван.

– Вам не все відомо, – відповів лейтенант. – Так, загалом драгунські полки укомплектовуються лише нами, німцями. Але існує єдиний полк, де служать німці, румуни та русини. Це 9-й Галицько-Буковинський драгунський полк ерцгерцога Альбрехта. І ви, Теодоре, маєте честь служити у ньому. Ви повинні виправдати велику честь, виявлену вам.

– Так, пане офіцер, – відказав Теодор, чим викликав усмішку того.

– Нічого, навчимо.

– Ще одне запитання, – не відставав Іван і, побачивши невдоволене обличчя офіцера, додав: – Останнє. Де служитиме мій брат? Куди писати листи?

– Лємберґ, – кинув лейтенант. – Пішли.

Останні слова були адресовані Теодору. Той похапцем схопив плечовий мішок, спішно обняв брата, кивнув друзям і заспішив за офіцером.

Він підозрівав, що пішки до Львова йти не доведеться. Напевне, пан офіцер приїхав сюди каретою, або просто на коні. А лейтенант спокійно повернув на вуличку, що вела до вокзалу, і Теодор зрозумів, що йому доведеться вперше їхати поїздом.

Помітивши переміну у виразі його обличчя, офіцер поцікавився:

– Їздили раніше?

Засмужний спромігся лише заперечливо кивнути головою.

– Нічого, – заспокоїв його офіцер. – Все в житті доводиться робити вперше.

– Пане лейтенант, – звернувся Теодор. – А як вас звати?

Той усміхнувся.

– Взагалі-то, драгуне, цього не прийнято питати командира, але оскільки ви ще не знаєте всіх тонкощів служби, то пробачаю вам. Я лейтенант другого дивізіону 9-го драгунського полку лейтенант Франц фон Шлосман. Тільки, рекруте, хочете хорошу пораду?

– Так.

– Для того, щоб бути драгуном, вам не вистачає однієї деталі?

– Якої? – здивувався Засмужний.

– Вусів.

Теодор мимоволі доторкнувся пальцями до верхньої губи.

– Так-так, – продовжив офіцер. – Драгун без вусів, це те саме, що драгун без коня. Врахуйте це у подальшому.

Вони проминули останні будинки вулиці й вийшли на вокзальну площу. Вона була заповнена народом – військовими та цивільними. Останні здебільшого трималися купок, але все ж око Теодора відзначило, що ці купки майже правильні чотирикутники. Повз них походжали військові, напевне, нижчі чини. Усі вони мали однакові сині мундири із зеленими комірами й обшлагами та крапові штани. Різнилися військові лише кількістю шестикутних зірок на комірі.

Лейтенант фон Шлосман підійшов до групи офіцерів, що розмовляли біля входу до споруди вокзалу. Він підняв руку до козирка і доповів:

– Гер обер-лейтенант! Завдання виконане. Рекрут Теодор Засмужний. Русин. Місцевий житель.

І подав папку.

Старший офіцер (дві зірочки на комірі) чомусь недовірливо подивився на лейтенанта, потім на Теодора, від чого тому стало ніяково, затим відкрив папку.

– Я так розумію, ви розмовляєте німецькою? – запитав він.

– Так.

– А польською?

Теодор кивнув.

– На запитання офіцера треба відповідати, а не кивати головою як кінь! – підвищив він голос.

– Так, розмовляю, пане офіцер, – спромігся на відповідь Засмужний.

– Навчимо, – примирливо вставив інший військовий.

– Звісно, що навчимо, – відтаяв обер-лейтенант. – Не таких навчали. Гер лейтенант! Нехай стає у загальний стрій. Скоро вирушаємо.

Лейтенант знову віддав честь і кинув Теодорові, мовляв, пішли. Він підійшов до однієї з груп рекрутів. При його появі до нього підбіг військовий.

– Пане кадет! Прийміть новобранця! – наказав лейтенант.

– Яволь, пане лейтенант!

Кадет зміряв Теодора від голови до ніг, прикинув його зріст і, взявши за рукав, поставив у першу шеренгу.

Теодор Засмужний поставив мішок на землю і випрямився. Ось і почалася його служба!

– Ти звідки? – запитав він свого сусіда зліва.

Той заперечливо похитав головою.

– Kim jesteś?[12] – повторив по-польськи.

– Він тебе не розуміє, – відповів сусід справа. – Румун.

– А ти? – поцікавився Теодор.

– Дмитро Віхоть. Мости Великі.

Теодор у свою чергу назвав себе.

– Care e numele tău?[13] – повторив Теодор запитання, чим його дуже здивував.

– Мірча Бок, – відповів румун.

– Звідки ти знаєш румунську? – поцікавився Віхоть.

– А я більше і не знаю, – признався Засмужний.

Тим часом молодші командири заметушилися, голосними командами, а то просто і легкими поштовхами рук спробували навести лад. Прозвучала команда повернутися праворуч.

Через приміщення вокзалу колони рушили до вагонів.

На тій стороні вокзалу стояв потяг. Паровоз губився десь спереду; до нього було не менше п’яти вагонів. Загалом Теодор налічив одинадцять вагонів. Для новобранців відвели три останні.

Так сталося, що за все своє життя Теодор Засмужний так жодного разу і не проїхався потягом. Звичайно, він бачив його, і зблизька, але їхати не довелося. Тому він з певним острахом схопився за поручні і піднявся у вагон. Правда, Теодор побачив, що не лише він такий невпевнений; багато інших бачили поїзд взагалі вперше.

Рекрути всілися на лавках по четверо. Теодору випало сидіти з Віхтем, румуном і невідомим пихатим юнаком, що гидливо ставився до всього: і до того, що довелося братися за поручні, і до не зовсім чистого одягу рекрутів. Вершиною його ставлення стало те, що перед тим як сісти на лавку, він пробурмотів «Пся крев!», вийняв з чемодана білу тканину і сів на неї.

– Звідки тут румуни? – запитав Теодор Дмитра.

– Мені розповідали, що наш полк єдиний у цісарстві, де служать румуни, русини і поляки. Найбільше румун. Офіцери спеціально їздили в Румунію для набору до війська. Поїздом доїхали сюди. Почекали, поки наберуть русинів і поляків. Ми взагалі чекали відучора. Виходить, чекали тебе одного.

Теодор здивовано подивився на нього. Дмитро засміявся.

– Жартую, жартую. Потяг чекали.

– А ти, друже, звідки? – звернувся до поляка Теодор.

Той зневажливо оглянув його і відказав:

– Драп пану не товариш!

– Недалеко звідси, – відповів замість нього Віхоть. – Село Любича Королівська.

– Любича Крулєвска, – гордо поправив поляк. – А єстем Адам Скавронек.

– Ну Адам то Адам. Добре, що не Єва, – відказав Віхоть.

У цей момент вагон штовхнуло, і поїзд поволі рушив. Теодор з Дмитром перехрестилися.

– З Богом! – тихо сказав Віхоть. – Ти бував у Львові?

– Два рази, – відповів Засмужний. – А ти?

– Жодного.

– Тепер будемо там довго.

Поїзд проїжджав повз знайомі села. Теодор з сумом дивився на місцевість, якою він неодноразово проїжджав раніше. Коли тепер доведеться знову побачити ці місця?!

Поїзд злегка покачувало. Засмужний швидко призвичаївся до нового відчуття і подумав, що любитиме їздити потягом.

Дорога до Львова зайняла дві години. Через станцію Підзамче і Клепарів вони доїхали до щойно збудованого вокзалу. Незвичним для Теодора, та й інших українців та й румунів, було величезне ажурне перекриття перонів. І взагалі чимось неймовірним стало електричне освітлення.

Рекрутам не дали можливості милуватися довго. Їх швидко вишикували в колони по чотири, причому «нерозлучній» четвірці випало крокувати у першому ряді. Перед ними на певній відстані розташувалися три унтер-офіцери.

І колона рушила. Йти довелося крізь частокіл електричних стовпів, які ще не світили. Напевне, вночі це виглядало вражаюче. Численні пасажири і просто перехожі з цікавістю дивилися на цю різношерсту масу, що незабаром мала стати струнким військом. А рекрути думали лише про єдине: лише б швидше добратися до місця призначення.

Йшли невідомими вулицями, час від часу повертаючи на бокові вулиці. Зовсім не знаючи Львова, Теодор Засмужний невдовзі взагалі загубився у закутках міських вулиць. Йому здавалося, що йдуть вони вже дуже довго і ця дорога не скоро закінчиться. Яке ж було його здивування, коли після чергового повороту вони зупинилися перед величезною брамою, яка, проте, одразу відчинилася, і колона новобранців вступила на великий плац, з трьох сторін оточений довгими приземистими будівлями. Унтер-офіцери швидко вишикували колону перед входом у добротний триповерховий будинок. Теодору Засмужному випало стояти у першому ряду справа. Невдовзі офіцери заметушилися, заспішили зайняти місця справа від чотирикутників новобранців. Поруч Теодора став той самий унтер-офіцер, який прийняв його ще у Раві-Руській.

Всі щось чекали. Погляди офіцерів були повернуті до дверей будинку. Невдовзі вони відкрилися, і на плац вийшли два офіцери, судячи з усього, командири.

При їхній появі прибулі з рекрутами військові виструнчились.

На відміну від вже звичної Теодору форми, на офіцерах було не кепі, а чорний шолом з золотим гребенем. Крім того, на боковинах гребеня був рельєфний малюнок, що зображав лева. На лобовій частині кріпилася блискуча емблема у вигляді державного герба – двоголовий орел. До боковин шлему кріпився позолочений ремінь.

На грудях офіцерів красувалися численні ордени.

– Хто це такі? – запитав Теодор унтер-офіцера.

– Тихо! – прошипів той. – У строю не розмовляти! – А потім додав: – Командир нашого полку. Полковник Адольф Фрайгер Ґауер фон Еренберг.

– Рекрути! – гучним голосом сказав полковник. – Вам випала велика честь: служити у прославленому Дев’ятому Галицько-Буковинському полку ерцгерцога Альбрехта. Ви повинні виправдати високе довір’я, що його вам надали. Наш полк існує з 1682 року і брав участь у двадцяти війнах. І ми зробимо все, щоб ви були гідними високого звання драгуна Дев’ятого полку.

Зараз ви різні – румуни, русини, поляки. Вас об’єднує лише таке-сяке знання німецької мови і навички поводження з конями. Вже дуже скоро ви повністю переродитесь. Зараз під наглядом унтер-офіцерів ви підете у лазню, де ви змиєте з себе усе, що зв’язувало вас з цивільним життям. Гершафтен! Виконуйте, а то я не можу спокійно дивитися на цей цивільний набрід!

Унтер-офіцери знову заметушилися. Кадет, що стояв поруч Теодора, скомандував «Rechts» і повів двадцять чоловік у напрямку до одинокої одноповерхової споруди.

– Чого це тебе так пан лейтенант виділив? – поцікавився у Теодора унтер-офіцер, крокуючи поруч.

– Виділив? – здивувався Засмужний. – З чого ви це взяли?

– Серед великої кількості рекрутів вибрав саме тебе. Чи не дивно?

– Все це випадок. Просто я підійшов йому, – знизав плечима Теодор.

Кадет усміхнувся.

– Випадок. Якби дійсно не випадок у Ярославі, то пройшов би ти, друже, усі три роки служби пішки.

– А що сталося в Ярославі? – запитав Дмитро Віхоть, що прислухався до розмови.

– Один русин, вже рекрут, потрапив під колеса потяга.

Ця новина шокувала Засмужного.

– Чому це сталося?

– Хотів востаннє попрощатися з дівчиною, – огризнувся кадет. – Попрощався!

Ця звістка заставила замовчати. Так мовчки дійшли до споруди, над дверима якої висіла табличка з написом «Bad».

Унтер-офіцер зупинив колону і голосно сказав:

– Зараз увійдете всередину. У першій кімнаті залишите свої речі. З собою брати лише особисте. Якщо у вас є їжа – залиште. Вона вам тут не потрібна. Одяг – також. Всіх вас забезпечать. В іншій кімнаті ви попрощаєтесь з одягом. Пан полковник терпіти не може цивільного одягу. Там же вас кого треба підстрижуть. Після того – лазня. Митися ретельно! Якщо помічу на комусь хоч якусь плямку, краще зразу просіться у піхоту. Пішли!

Далі новобранці точно виконували настанови командира. Заздалегідь попереджений братом Іваном, Теодор не брав з собою ніяких речей чи їжі, чим засмутив матір, тому швидко і без жалю попрощався із не зовсім новою сумкою. Поки інші перебирали свої речі, гадаючи, що назвати особистим, він перший відкрив двері, що вели в іншу кімнату. Там побачив двох унтер-офіцерів і перукаря-жида.

– Роздягайся! – наказав один з військових і додав: – До підштаників.

Теодор швидко виконав наказ. Інший унтер-офіцер з однією зірочкою на зеленому комірі досить-таки безцеремонно кинув його одяг у куток кімнати, а взуття в інший і показав рукою на крісло перукаря.

Той підійшов до Теодора, ретельно перевірив волосся, заперечливо похитав головою. Потім критично оглянув його і знову похитав, мовляв, зійде і так.

– Роздягайся зовсім! – прозвучала наступна команда.

Коли на Теодорові залишився один лише натільний хрестик, він переступив поріг лазні.

Милися довго та ретельно.

Коли хтось з рекрутів хотів завершити миття, унтер-офіцер на дверях завертав його назад.

Нарешті з миттям було покінчено, і вся команда опинилася у наступній кімнаті, де на них вже чекав знайомий кадет. На лавках вздовж стін лежала акуратно складена уніформа: крапові штани, синя блуза, спідній одяг, крапові кепі. Хромові чоботи зі шпорами стояли поруч.

– Розбирайте! – просто сказав кадет. – Це ваше!

З неприхованим передчуттям перемін новобранці розбрелися по кімнаті. Теодор боявся, що йому випаде форма не за розміром, але вона виявилася якраз по ньому, як, зрештою, й іншим.

Невдовзі спочатку різношерста цивільна, а потім одноманітна гола маса, перетворилася на справжнє військо. Засмужний надів на голову кепі, поправив його, і йому захотілося подивитися на себе у дзеркало.

– Швидше! – підганяв кадет. – Пани офіцери чекати не будуть!

За дверима лазні почулися голоси: це зайшла митися інша двадцятка. А новоспечені драгуни висипали на плац і стали на своє місце. Вони виявилися поки що першими і єдиними.

Полковника на плацу не було. Натомість їх зустрів лейтенант. Він критично оглянув новобранців і залишився задоволений побаченим.

– Драгуни! – сказав він. – Я ваш командир лейтенант фон Шлосман. Я хочу, щоб ви зрозуміли одне: ваше минуле життя залишилося позаду. Далі ви житимете за наказами, що вам даватиму я і мої помічники. Я хочу, щоб ви запам’ятали, що віднині ваше життя підпорядкуватиметься єдиній команді: захисту честі і спокою його цісарської величності Франца Йосифа, його родини й усієї імперії. Для цього ми тут. І я зроблю усе, щоб ви стали достойними цієї великої місії. Запитання є?

– Є! – озвався Адам Скавронек. – Коли нам видадуть зброю?

– Завтра. Тоді ж отримаєте шаблю і куртку. А зараз, пане кадет, відведіть новобранців на вечерю.

Страви, які побачили перед собою новоспечені драгуни, справили на них неабияке враження. Справді, далеко не кожен день тому ж таки Теодорові доводилося бачити на обідньому столі м’ясо з картоплею і гербату. Коли ж після вечері кожному з новобранців вручили по 30 гелерів і сказали, що це на п’ять днів, це одразу ж у них підняло респект до «цісаря і всієї Єго родини».

Було близько шостої години, коли новобранців завели до казарми – довгої кімнати з вузьким проходом посередині, обабіч якого стояли дерев’яні двоярусні ліжка. Новоприбулих зустріли досвідчені драгуни. Більшість з них не мали ніяких відзнак на комірі і лише деякі по одній.

Одразу ж звідусіль посипалися запитання румунською, польською й українською мовами. Так «місцеві» шукали своїх земляків. У новоспечених драгунів піднявся настрій, і вони розпорошилися, щоб невдовзі згуртуватися за мовною ознакою. Найбільше, звичайно, було румун, потім українців. Поляки, що не звикли бути останніми, тут опинилися у меншості.

Так сталося, що Теодор Засмужний виявився єдиним з Равщини, так само як і Віхоть з Великих Мостів, тому вони залишилися стояти посередині проходу. До них підійшов юнак у розстебненому мундирі з двома зірочками на зеленому комірі.

– Немає компанії? – запитав він українською мовою.

Теодор з Дмитром змушені були згодитися.

– Не сумуйте, земляки, – заспокоїв він. – Усі ми тут одна родина. А після першої муштри ви взагалі забудете, ким були раніше. Хто ви і звідки?

Вони назвалися.

– А я Гнат Бишко з Тернополя, корпораль дивізіону і ваш безпосередній командир.

– А унтер-офіцер, що нас привів сюди? – запитав Дмитро.

– Кадет Грегоре Кокулєску, кандидат в офіцери, помічник пана лейтенанта. Фактично, він вищий від мене. Зате можете при нагоді поплакатися мені в жилетку. Зрозуміло?

– Зрозуміло! – просто відповів Теодор.

Корпораль Бишко, задовільнившись розмовою, голосно скомандував:

– Увага, новобранці! – А коли побачив, що обернулася до нього лише частина, зрозумів свою помилку і повторив команду по-німецьки: – Прошу вас стати ось там, біля дверей.

Він почекав, поки новоприбулі виконають його розпорядження, сам застебнув на мундирі усі шість жовтих ґудзиків. Решта драгунів хто стоячи, хто сидячи на ліжках з цікавістю спостерігали за дійством.

– Вам сьогодні уже неодноразово говорили про ту честь, що випала на вашу долю. Ви служитимете у драгунському полку. І це дійсно честь. Ви ще не до кінця усвідомлюєте те довір’я, що вам надане. У цісарській армії – шістнадцять драгунських полків, у яких переважно служать мадяри. І лише в один полк набирають румунів, русинів, поляків. І це Дев’ятий драгунський полк ерцгерцога Альбрехта.

З цими словами корпораль повернувся і показав на два портрети, що висіли на протилежній стіні. Люди на них зображені у повний зріст і на обох була військова форма драгунів. Чоловіка зліва і Теодор, й інші упізнали одразу. Це був цісар Австрії та король Угорщини Франц Йосиф. Його портрети (траплялося і такі самі) висіли в усіх державних установах, школах, а бувало і в оселях. Людина справа – старий бундючний чоловік стояв, опершись на високу колону – була для новобранців незнайома. Це зрозумів і Бишко, тому пояснив:

– Це його світлість цісар Франц Йосиф Перший та покровитель нашого полку ерцгерцог Альбрехт Фрідріх Рудольф, герцог фон Тешен. – Унтер-офіцер продовжував: – Я корпораль Бишко і ваш безпосередній командир. Вже завтра вас офіційно розподілять у наш перший ескадрон. Ви отримаєте амуніцію, гвинтівку, шаблю, а то драгун без шаблі, що дівка без приданого. Хто з вас знає, що означає слово «драгун»?

Цього ніхто не знав.

– Драгун – це дракон по-французьки. І я зроблю все від мене залежне, щоб на маневрах, а прийдеться, то й на війні, ви були драконами.

– А яка може бути війна? – хтось подав голос зліва.

Корпораль прищурено подивився на нього.

– Ти гадаєш, що немає у світі держав, що косо дивляться на наше цісарство? – запитав він. – Буде війна чи ні, а ми повинні бути готові до неї завжди. І ще одне. Хочу, щоб ви зарубали на своїх носах: я не потерплю непослуху. Попереджаю зразу – у мене важка рука.

Гнат Бишко чомусь подивився на драгуна, що стояв біля крайнього ліжка, той знітився, а присутні зареготали. Не знаючи, як реагувати на цей сміх, новобранці скромно мовчали.

За цим сміхом не замітили, як у казарму зайшов лейтенант Франц фон Шлосман. При його появі усі драгуни підвелися і виструнчилися.

– Гер лейтенант! – доповів корпораль. – Проводжу з прибулими ознайомлювальну бесіду.

– Мудро! – похвалив лейтенант. – Яке враження?

– Навчимо! – невизначено відповів Бишко.

– Також вірно. Я бачу, ви вже познайомилися. Пане корпораль, вкажіть новобранцям їхні місця. І я завтра зранку чекаю вас на плацу.

Коли офіцер пішов, прибулих розподілили по ліжках, попередивши, що це лише сьогодні вони так швидко опинилися в казармі. В інші дні муштра тривала дотемна.

Теодор Засмужний хотів «поселитися» поруч з новим товаришем з Мостів, але йому довелося ділити двоярусне ліжко з вже знайомим румуном, причому спати прийшлося на верхньому ярусі. Теодор зняв мундир, чоботи, акуратно склав їх на табуретці і виліз нагору.

Ні з ким говорити не хотілося. Лише побути на самоті. Він помітив, що багато прибулих також усамітнилися, принаймні думками. Драгуни, що прослужили рік або й більше, розбрелися гуртками і зайнялися своїми справами, в основному грали в карти. Вони розуміли, які думки рояться у головах нових товаришів, тому їх не чіпали.

А думки у Теодора були тривожні. Якось одразу його вирвало із звичного йому життя і кинуло у незнайомий вир. Ще зранку він був вдома, востаннє нагодував коней, обійшов господарку, не так, щоб прослідкувати за чимось, а радше, щоб запам’ятати. Дорогою до війська вони з хлопцями будували такі-сякі плани на майбутнє.

Але Бог розпорядився по-своєму.

Двояке відчуття опанувало Теодора. Йому, звичайно, було шкода опинитися так далеко від своїх односельців, які, він був певен, триматимуться разом, і це полегшить їхню службу. Він же опинився один серед незнайомих йому людей. Йому буде важче. Залишається сподіватися лише на власні сили або знайти собі друзів серед вояків. Дмитро Віхоть, наприклад. Та й корпораль Гнат Бишко порядна людина, здається.

З іншої сторони, Теодор не міг не відзначити, що йому дійсно вдалося виділитися серед односельців. У драгунах з села служили дуже рідко, тому кожен був відомий і навіть після смерті про нього згадували: «це той, що при драгунах був». І кожен знав, про кого йде мова. Теодор Засмужний згадав, що ті, що відслужили, як могли вихваляли свій полк. Більшість служила у вісімдесят дев’ятому полку, лише декільком довелося три роки відбути у тридцятому полку тут, у Львові. Часом бувало, зберуться старші чоловіки (а це траплялося зазвичай після відправи або на празнику за столом) і почнуть гордитися своїми походеньками. Якщо ж зберуться «тридцяті» з «вісімдесят дев’ятими», суперечка іноді переростала у шарпання, яке, втім, легко охолоджувалося наливкою.

І «тридцяті», і «вісімдесят дев’яті» були піхотинцями, але і перші, і другі з повагою ставилися до мізерної групки уланів, які відбули службу у Жовкві. Хоч це були з дитинства знайомі хлопи, сам факт служби у кавалерії надавав їхнім вчинкам і словам якогось особливого значення.

Драгуном у селі був один лише, тепер вже покійний дід Овсій. Мало того, що йому вдалося прослужити в елітній кавалерії. Крім всього іншого Овсій брав участь у справжній війні. І хоч у жодній битві він не був, а саму війну цісар програв Пруссії, слухати діда збиралося багато охочих.

Тепер же популярним стане і він. Від такої перспективи Теодорові стало млосно.

Він незчувся, коли заснув. Події дня стомили, і його сну не могло завадити ніщо: ні неспокійні думки, ні шум у казармі.

Драгун

Як і казали командири, наступного ранку почалася справжня служба. День почався з крику чергового. Усі – молоді і «старі», прості драгуни й унтер-офіцери – зірвалися з ліжок. Теодора, правда, ця команда зненацька не застала. Звиклий вставати дуже рано, він прокинувся ще до побудки, але продовжував лежати. Не знав, чи можна підніматися самовільно. Чекати довелося недовго, тому коли сонні товариші зривалися з-під теплих ковдр, він вже був готовий до усіх несподіванок.

Сніданок, на який їх повели після того, як вони одягнулися і привели себе до порядку, приємно вразив. Знову м’ясо і незвичний смак кави. Лише декілька разів Теодорові довелося її пити. Перший раз його пригостив Петро Чаус. Тоді вона видалася гіркою і несмачною. Тепер же до неї додали більше цукру, і Теодор подумав, що полюбить її.

Після сніданку усіх двадцятьох новобранців повели до складу, де на них вже чекав кадет Кокулєску. Всередині будівлі стояв довгий стіл, на одному краю якого сидів писар, а інший поки що залишався порожній. Ще один драгун – дебелий відгодований солдат – терпляче чекав осторонь. Вздовж протилежної стіни лежала їхня амуніція.

– Зараз ви отримуєте своє спорядження, – говорив кадет. – Ви повинні берегти його як зіницю ока. За пошкодження чи втрату зброї вас чекає суворе покарання. Ґефрайтере, можете починати!

Писар подивився на покладену перед ним книгу і викликав першого драгуна. Ним виявився вже знайомий Теодору Мірча Бок. Він підійшов до столу, і огрядний драгун поклав перед ним його амуніцію. Поки писар перелічував і записував у книгу кожний предмет, кадет Кокулєску говорив:

– Ви отримаєте своє спорядження. Це карабін «Манліхер» 1895 року випуску і вісімдесят патронів. Крім того вам видадуть шаблю з піхвами. Ви побачите, що вона має клинок з помірним вигином. Шабля завдовжки близько 84 см, вширшки біля ефеса 3,7 см та товщиною близько одного. На відстані 25 см від вістря клинок має двобічне заточування, ближче до ефеса – однобічне. Піхви сталеві поліровані. Це ваша зброя, якою ви навчитеся володіти. Крім того, вам видадуть теплу куртку, драгунський шолом і ранець. Попереджаю: якщо побачу чи мені хтось скаже, що у когось вкрадуть чи поміняють будь-що, я зроблю все, щоб ви самі виказали і наказали злодія. Наступний!

Отримав своє спорядження і Теодор Засмужний. Він відійшов убік (як, зрештою, й інші, щоб не заважати наступним), приставив гвинтівку до стіни і найперше оглянув шаблю. Вона була невелика, довжиною не сягала і метра, та легка. Разом з піхвами шабля важила не більше двох кілограмів. Теодор обережно вийняв її з піхов. Шабля була злегка загнута і звужена на кінці. Там же вона виявилася двосічною, але ближче до середини загострена лише з однієї сторони.

Засмужний спробував припасувати шаблю, але ременя на мундирі не було, а тому Теодор гадки не мав, як це можна зробити. Він полишив цю спробу.

Гвинтівка, що її він узяв у руки, виявилася важкою і на перший погляд незручною. Подумалося, що не дуже приємно буде носити її усі три роки.

Зате куртка Теодорові сподобалася. Трішки довша за мундир, такого ж кольору, з темною овечою підкладкою, вона повинна бути теплою взимку. Але оскільки до холодів ще далеко, тому ніхто – ні прості драгуни, ні офіцери, – їх ще не носили.

А увечері усіх новобранців завели у конюшню і показали їхніх коней. Засмужному випало їздити на струнконогій гнідій кобилі, яку звали Карта. З дитинства звиклий до коней, Теодор сміливо підійшов до тварини, дістав з кишені штанів припасений з обіду окраєць хліба і простягнув руку. Кінь фиркнув недовірливо, подивився на нову людину, після чого наблизився до поперечини і все ж взяв хліб. Теодор лагідно погладив голову коня.

Перший контакт пройшов успішно.

І потекли будні військової служби. Десь там, за високими мурами кишіло міське, незнайоме більшості драгунів життя, а тут вони жили за наперед написаним строгим розпорядком. Муштра на плацу змінювалася навчанням володіння шаблею і гвинтівкою, після чого був декількагодинний виїзд коней. Алюр, рись, галоп. Теодор навіть не знав, що існують такі рухи коней. Він взагалі майже не використовував своїх коней для верхової їзди, лише як тягову силу. Тепер же доводилося звикати і до цього.

Деякою віддушиною були заняття у класній кімнаті, де тричі на тиждень перед ними говорив кадет Кокулєску. Тут звичний унтер-офіцер перетворювався на зарозумілого професора, адже темою таких занять була цісарська родина.

– Його світлість цісар Австрії і король Угорщини Франц Йосиф править нами вже майже шістдесят років, – говорив проходжаючи між столами, за якими сиділи змучені муштрою драгуни, кадет. – Він сів на трон у 1848 році, коли йому було лише вісімнадцять. Це сталося тому, що його дід цісар Фердинанд і батько Франц Кароль відмовилися від трону. Його жінка Єлизавета, дочка герцога Баварії, померла в 1898 році. Його світлість мав четверо дітей: три дочки і сина Рудольфа, престолонаслідника, але той помер у 1889 році. Тому престолонаслідником цісар назначив свого племінника архікнязя Австрії Франца Фердинанда.

Нудотно спокійним голосом кадет Кокулєску перераховував дітей, внуків, братів і племінників світлішого цісаря. Під такий голос хотілося спати. Деякі драгуни почали куняти. Тоді унтер-офіцер вдаряв тростиною, з якою не розлучався, по столі і голосно запитував, як звати того чи іншого члена царственої родини чи перерахувати усі нагороди світлішого цісаря. Захоплений зненацька драгун зривався з місця і лише кліпав очима. Тоді тростина притулялася до спини соні. А Кокулєску як ні в чому не бувало продовжував:

– До цісарського роду також належать: архікнязі Райнер, комендант австрійської охорони, Йосиф, комендант угорської охорони; Йосиф, Август, Фрідріх, Кароль Стефан, Євгеній, Йосиф Кароль Альбрехт, Леон Кароль, Вільгельм…

Всіх архікнязів, у жилах яких текла цісарська кров, налічувалося тридцять один, і було дивно, що кадет всіх їх запам’ятав. Але найважче було те, що і від драгунів вимагалося те саме.

І все ж, хоч такі заняття і не вимагали фізичного навантаження, і Теодор, і Дмитро, та й інші драгуни віддавали перевагу верховій їзді. Засмужний якось одразу ж знайшов спільну мову з Картою, і кобила слухалася його найменшої команди. Теодорові достатньо було лише найменшого руху вуздечкою чи шпорами, щоб кінь одразу ж переходив на алюр чи галоп.

Відколи Теодор Засмужний прибув до Львова, йому жодного разу не довелося вийти в місто. Звичайно, іноді полк, а то й один чи інший ескадрон вирушали за місто на маневри, але то було організовано здебільшого вночі, щоб своїм рухом не створювати незручностей жителям міста.

Лише навесні перед Великоднем (а 1906 року українська і польська Пасха збігалися) лейтенант фон Шлосман повідомив, що деякі драгуни можуть найближчої неділі піти у місто. Серед вибраних був і Засмужний. Їм належало привести одяг в належний вигляд, щоб «нікому не було соромно за те, що ви драгуни».

У суботу у казармі щасливчики чистили свій одяг і взуття. Дмитро Віхоть, який не потрапив до цього числа, допомагав Теодорові. Правда, багато робити не довелося: завжди охайний Теодор тримав свій одяг і зброю у майже ідеальному стані, чого не скажеш про більшість румун і деяких українців.

За цих півроку служби, як і гадалося, Теодор найбільше зійшовся лише з мостенським Дмитром. З іншими українцями він, звичайно, підтримував товариські відносини, але до дружби справа не доходила. Румуни і поляки також трималися окремо, не допускаючи у своє коло чужих. Причому, якщо поляки відносилися до українців вороже і з певним презирством, румунам було однаково, і вони не втручалися у не такі вже часті сутички.

І ось недільного дня одразу після сніданку драгун Теодор Засмужний уперше вийшов у місто. У кишені у нього назбиралася певна сума австрійських корон, тому можна було не економити на дрібницях. Він пройшов сотню метрів до жовківської рогатки, сів у вагон кінного трамвая. Оскільки їхати йому потрібно було до площі Голуховських (а це ближче до центра), Теодор вибрав вагон другого класу, заплативши дванадцять гелерів.

Декілька разів Теодор бував у Львові, але далі Краківського ринку його шлях не пролягав. Оскільки сам ринок розміщався у колишньому краківському передмісті, а це майже в центрі, Засмужний досить вільно орієнтувався у місті.

Перша зупинка конки була на Підзамчому, тому наступна була його.

Кондуктор повідомив, що конка під’їжджає до другої зупинки, при цьому чомусь дивлячись на Засмужного. Зрозумівши, що це натяк на те, щоб вийти, Теодор підвівся з крісла, поправив шаблю і підійшов до виходу. Як тільки вагон зупинився, він легко зіскочив з підніжки й озирнувся. Так, площа виявилася знайомою, і через неї дорога вела до Краківського базару.

Людей у такий час на вулиці було багато, більше траплялося одягнутих у святкове панів і панянок, адже неділя, можна просто пройтися містом. Весняне сонце зовсім по-літньому посилало тепло на землю. Цього року дерева зазеленіли рано, тому на наступну Вербну неділю котиків на деревах не буде точно.

Крамниці вздовж вулиці польською, німецькою та єврейською мовами запрошували відвідувачів завітати, лише завітати всередину, а щоб ніхто не залишився без покупки подбає продавець. Теодор, хоч із цікавістю і оглядав вітрини, твердо вирішив не піддаватися спокусі. Він перейшов Казимирівську вулицю і вийшов на величний проспект.

На самому його початку стояв великий міський театр. Виповнилося лише шість років, як його побудували, а він вже став гордістю міста. На невеличкій площі перед театром було найбільше людей. Теодор йшов правою стороною широкої вулиці, що носила назву Гетьманської. Посередині проспект зеленів першою у цьому році зеленню. Засмужний з неприхованою цікавістю спостерігав все.

Який неймовірно разючий контраст з тим, що він зустрічав раніше! Кам’яниці, бруківка, електрика. У них у селі кам’яними були лише церква, плебанія, школа і староство. Навіть будинки багатих господарів були здебільшого дерев’яними і мало чим відрізнялися від інших. Про електрику селяни, звичайно, чули, але далі чуток справа не доходила. Бруківка взагалі була незнайома сільським людям, тому, бувало, весною чи восени так розвезе дорогу, що і додому не потрапиш і коні не допоможуть.

Все це Теодорові було в диковинку. Хоч за півроку служби він вже звик до багатьох міських речей, все ж не переставав дивуватися. Тому, напевне, і виглядав кумедно, постійно крутячи головою.

Зрештою, і на нього озиралися. Найбільше молоді панянки. Вони, видно, мали мінімальні уявлення про роди військ загалом і про кавалерію зокрема. Серед усіх військових драгуни стояли на найвищому щаблі, а красиві драгуни були поза конкуренцією. До таких належав і Теодор. За цих півроку він змужнів, став кремезніший. Дослухавшись поради лейтенанта, Теодор відпустив вуса, і тепер вони додали до його образу мужності. Взагалі форма, яку носили драгуни, була красива і практична, а шабля додавала деякого шарму. На голові Теодора було крапове кепі без козирка з двома жовтими ґудзиками і кокардою, на якій була вирізана монограма FJI.

Повільно прямуючи вулицею, час від часу віддаючи честь зустрічним офіцерам, Теодор Засмужний вийшов на площу Фердинанда, посередині якої стояв пам’ятник Адаму Міцкевичу. Як розказували «старожили» казарми, ще рік тому на цьому місці стояла фігура Матері Божої, але її посунули, щоб звільнити місце для пам’ятника польському поету. Зараз всіма улюблена фігура стоїть осторонь, скромно загубившись між деревами. Але і тепер вона більш популярна, ніж величний монумент Міцкевичу.

Позаду почувся характерний дзенькіт: то Теодора обганяв електричний трамвай.

Він провів його поглядом, подумав, що не гріх проїхатися ним на зворотному шляху.

Будинок на протилежному кінці площі весь був у риштованні. Це над двома наявними поверхами люкс-готелю «Жорж» добудовували ще два.

Теодор Засмужний повернув вправо і вийшов на іншу широку вулицю. Це була Академічна, менш відома і велична, ніж попередня, але така ж широка і красива.

Так, розглядаючи незнайоме йому місто, драгун повільно крокував тротуаром. Через деякий час йому набридли широкі вулиці, і він звернув у першу ж вуличку. Звернув – і невдовзі переконався, що зробив дурницю. Після чергового повороту він зрозумів, що заблудився. Теодор зупинився в нерішучості, озираючись по сторонам. Але людей поблизу не було, вуличка, на яку він потрапив, була вузька і безлюдна. Засмужний навіть не підозрівав, що у центрі Львова існують такі вулички.

Враз у якомусь провулку неподалік він почув невизначений шум. Там були люди, і вони про щось розмовляли. Теодор заспішив на голоси.

Звертаючи з вулиці у провулок, він зіткнувся з молодим гарно вбраним чоловіком, який стрімголов вибіг на вулицю, заледве не збивши його. Теодор не встиг задати тому потрібне йому запитання, як за бігуном аж курява піднялася. Заінтригований побаченим, Теодор зайшов у невеликий внутрішній дворик. Картина, що постала перед ним, одразу ж вивітрила увесь романтичний настрій. Біля протилежної стіни троє чоловіків притиснули молоду панянку, яка з останніх сил пробувала кликати на допомогу.

Але байдужі вікна навкруги не відповідали.

Швидко зорієнтувавшись, Засмужний крикнув: «Puśćcie ją!»[14] і вийняв з піхов шаблю.

Поява нової людини, до того ж військової, до того ж озброєної, стала для нападників повною несподіванкою. Вони застигли в нерішучості. Видно, тверезо оцінивши ситуацію, ці троє зрозуміли, що зараз не мають ніяких шансів. Теодор вирішив допомогти їм.

– Wynoś się stąd![15] – строго наказав він.

Нападники залишили бранку і розбіглися врізнобіч, щоб не потрапити незнайомцеві на вістря шаблі. Вже вибігаючи, один з них прошипів: «Psia krew![16]»

Але Засмужний вже не звертав на це уваги. Він засунув шаблю назад у піхви, підійшов до переляканої дівчини й усміхнувся.

– З вами все гаразд? – поцікавився.

Дівчина підвела очі на свого рятівника, спробувала і собі усміхнутися.

– Так, дякую, – ледве промовила.

– Вам допомогти?

– Ні, дякую, зі мною все гаразд.

Вона ступила крок, але нога сама підвернулася, і дівчина впала б на землю, якби Теодор не підтримав її.

– Ні, все-таки я допоможу вам, – вирішив він. – Де ви живете?

– Неподалік, на вулиці Панській.

Назва вулиці не говорила Теодорові нічого. Це зрозуміла і дівчина.

– То ви заблудилися? – Їй стало весело.

Вона одразу, якось миттєво, змінилася, страх покинув її. Дівчина сміливо взяла Теодора під руку і насмішливо сказала:

– Що ж, пішли, мій сміливий драгуне!

До вулиці Панської дійсно було недалеко, можна добратися за п’ять хвилин, але вони йшли повільно, не спішачи. Дорогою Теодор дізнався, що звати чарівну незнайомку Стасею і їй «уже дев’ятнадцять років».

– А хто це був за пан, з ким я зіткнувся? – запитав Теодор.

На це запитання Стася не відповіла, лише послабила руку. Теодор відчув це і зрозумів, що відповідати на нього дівчині не хочеться. Він хотів уже вибачитися, але Стася випередила його.

– Це був Генрік Владимирський, подаючий надії скрипаль, – сказала вона.

– Це ваш… наречений? – поцікавився Засмужний.

– Так хочуть мої батьки, – була відповідь.

Зрозумівши, що ця тема для дівчини болюча, Теодор вирішив до неї не повертатися.

На них звертали увагу. Високий красивий драгун і тендітна юна панянка були чудовою парою. Деякі зустрічні поважно кланялися і віталися. Теодор, що вперше був не лише на цій вулиці, але й у Львові взагалі, особливо у цьому районі, розумів, що це вітаються з його супутницею, яка тут жила.

А ось і її будинок. Стася повернула у провулок і зупинилася біля великих дубових дверей. Теодор хотів було відкланятися, але дівчина зупинила його.

– Я прошу вас зайти, Теодоре, – сказала вона. – Я хочу познайомити вас з моїми батьками і розповісти про ваш героїчний вчинок.

Засмужний спробував заперечити і відмовитися від такої сумнівної честі, але було пізно. Стася відчинила двері, й обоє опинилися у великій прихожій.

Теодор вперше був у міській квартирі, тим більше, що тут жили небідні люди. Це він зрозумів з багатого одягу на вішалці, дзеркал і білої скульптури якогось юнака у кутку.

Зі сходів до них спускалася літня жінка.

– Стасю, що сталося? – сплеснула вона руками. – Чому ти так рано? Де Генрік? І хто цей молодий чоловік?

– Мамо, не хвилюйся, зі мною вже все гаразд, – заспокоїла її дочка.

– Вже гаразд? – перепитала мати. – А що було негаразд?

– На мене напали хулігани.

Почувши такі слова, пані однією рукою схопилася за голову, а другою за перила.

– Мамо, не переживай. – підбігла до неї Стася. – Кажу ж, все гаразд. Мене врятував пан Теодор.

Дівчина кинула поглядом на драгуна, від чого він почервонів.

– А Генрік? – запитала мати.

– О Генрік! Він втік перший.

Мати випросталася, критично оглянула дочку, потім владним голосом покликала:

– Аґнежко!

Одразу ж з бокових дверей з’явилася покоївка.

– Скажи панові адвокату, що я його прошу спуститися сюди.

– Так, пані!

Покоївка побігла виконувати наказ, а мати звернулася до дочки.

– Стасю! Тобі потрібно переодягнутися. Ці волоцюги, напевне, не милися декілька днів. А пан Теодор почекає.

– Добре, мамо! – відповіла Стася і, кинувши: – Я зараз! – побігла нагору.

Майже одночасно з бокових дверей з’явився літній чоловік у довгому зеленому халаті. Він недовірливо подивився на Теодора і підійшов до дружини.

– Що сталося, дорога?

– Ти уявляєш, Каролю, на нашу Стасю напали якісь хулігани, а цей молодий чоловік врятував її. Уявляєш?

– Чому не уявляю, – спокійно відповів чоловік. – Мене дивує, що це сталося лише сьогодні. З усім тим… Молодий чоловіче, ми з дружиною безмежно вдячні вам за цей ваш вчинок. Можу я дізнатися, хто ви?

– Теодор Засмужний! – Драгун клацнув підборами, від чого дзенькнули шпори.

– Сподіваюся, пан є поляк?

На це запитання Теодор не чекав. Він гарячково розмірковував, що йому відповісти: збрехати і, судячи з усього, не зашкодити Стасі чи сказати правду.

– Ні, пане адвокат, я – українець!

У кімнаті щось змінилося. Блаженна усмішка вмить зникла з обличчя жінки, адвокат одразу зробився байдужим. Він переглянувся з дружиною.

– Ми вдячні вам за порятунок дочки, – повторив він.

З цими словами чоловік вийняв з кишені туго набитий гаманець.

– Скажіть, скільки ми вам винні?

Кров вдарила Теодорові в обличчя, але він швидко опанував себе.

– А у скільки ви оцінили б честь своєї дочки? – жорстко запитав він.

– Не вам говорити про честь польки! – гордо сказала мати.

– Повірте, пані, коли ваша дочка звала на допомогу, вона кликала не поляка, а будь-кого. І я рятував не польку, а просто дівчину, яка потрапила в біду. А щодо поляків і честі… Супутник пані Стасі, поляк, втік, і, до слова, нападники також були поляками. Тому, пане адвокат, не трудіться: Стасю я врятував безплатно. Маю честь!

Він знову клацнув підборами, різко повернувся і покинув квартиру. Лише за дверима відчув, як йому погано, неначе хтось плюнув йому в душу. Але чому неначе? Плюнули. Плюнули лише через те, що він українець і не може бути благородним лише з цієї причини.

Ні, негайно звідси! Швидше залишити цю Панську вулицю. Теодор швидким кроком покинув внутрішній дворик і зіткнувся з двома перехожими, що спокійно розмовляли між собою.

– Обережніше, юначе! – українською мовою невдоволено сказав старший – невисокий літній чоловік з сивими пишними вусами і злегка навикаті очима.

– Пробачте! – пробурмотів Теодор і замішався у натовпі перехожих.

Якби він не був такий сердитий, то, напевне, упізнав би у цьому немолодому чоловікові Івана Франка, що разом зі своїм сусідом Михайлом Грушевським поверталися додому.

Але Теодор нічого не бачив навкруги. Він машинально йшов вулицею, повертав на бокові вулички і – о диво! – вийшов на площу Фердинанда, звідки вже знав, як іти далі. Гуляти містом розхотілося, і Теодор вирішив повернутися у казарми. Забувши про свою обіцянку (собі ж) прокатитися електричним трамваєм, він знову сів у конку і через дві зупинки вийшов на жовківській рогатці.

Весь залишок неділі Засмужний не покинув казарми, був мовчазний, і товариші не рішалися будь-що розпитувати. А Теодор нетерпляче чекав завтрашнього дня, щоб у муштрі забути про сьогоднішню образу.

Але назавтра до нього підійшов лейтенант Франц фон Шлосман. Це сталося якраз після сніданку, коли Теодор зібрався направитися до конюшень.

– Засмужний, підійдіть сюди! – покликав його лейтенант, а коли той виструнчився перед ним, запитав: – Ви нічого не хочете мені сказати?

– Не розумію вас, пане лейтенанте, – признався Теодор.

– Ви вчора були у місті?

– Так точно!

– З вами не трапилося ніякої пригоди?

Засмужний не знав, що відповісти.

– Значить, трапилося, – зробив висновок лейтенант. – Розповідайте!

Теодору Засмужному нічого не залишилося, як чесно розповісти командирові про події вчорашнього дня. Лейтенант вислухав мовчки, не перебиваючи.

– Це все правда? – лише запитав.

– Як на духу, пане лейтенанте. Все так і було. Можна дізнатися, що сталося?

– Можете. Зараз у пана полковника фон Еренберга сидить адвокат Кароль Новіцький і скаржиться на те, що вчора драгун нашого полку Теодор Засмужний образив його і дружину у нього ж вдома. Але якщо те, що ви розповіли, правда…

– Чиста правда, пане лейтенанте!

– Не перебивайте, – невдоволено сказав Шлосман. – Якщо те, що ви розповіли, правда, то це докорінно міняє справу. Пан полковник понад усе цінує у людях доблесть і хоробрість незалежно від національності, і якщо він дізнається, що його підлеглий врятував честь дівчини, то не зверне увагу на деякі моменти. Гадаю, драгуне, вам не хочеться зустрітися з розлюченим батьком врятованої вами дівчини… Бачу, що не хочеться. Тому ідіть продовжуйте службу.

– Дякую, пане лейтенанте, – щиро сказав Теодор.

– Ідіть. До речі, як звуть її?

– Кого?

– Врятовану вами дівчину, звичайно.

– Стася, – відповів Теодор і знову почервонів.

– Гарне ім’я, – відзначив лейтенант. – А вона хоч була варта цих неприємностей?

– Тепер вже не впевнений, – серйозно відповів Засмужний, віддав честь і попрямував до конюшні, де на нього чекала його Карта.

Але неприємності для Теодора на цьому не закінчилися. Слова лейтенанта дійсно справдилися. Полковник фон Еренберг не сказав нічого, не наказав зухвалого драгуна, але й не похвалив. Тобто з цього боку неприємностей не було. Вони виникли звідти, звідки Теодор і не сподівався. Він почав помічати, що поляки, що служили разом з ним, стали вороже ставитися до нього, і якби не той факт, що українців було більше, простою ворожістю справа не обмежилася б.

Зрозумівши, що самим з норовливим українцем їм не справитися, поляки вирішили заручитися підтримкою найчисельнішої спільноти ескадрону – румунів. Тому, коли одного вечора, стомлений денним чергуванням Теодор зайшов у казарму, щоб нарешті відіспатися, він побачив досить велику групу драгунів на чолі з кадетом Кокулєску. Серед них не було українців. Саме в цей час вони разом з корпоралем Бишком несли службу на плацу. Зате в казармі були поляки.

Побачивши таку зустріч, Засмужний внутрішньо змобілізувався. В душі він сподівався, що до нього ця зустріч відношення не має і навіть спробував пройти мимо, але кадет зупинив його.

– Засмужний, підійди сюди! – наказав він.

Теодорові нічого не залишалося, як підкоритися. А Кокулєску продовжував:

– Дійшли до нас чутки, що ти зневажливо висловлювався про нас, румун, говорячи, що ми даремно служимо у драгунах. Піхота – найбільше, чого ми варті. Це твої слова?

Теодор не спішив відповідати. Він розумів, що будь-яке заперечення не сприйметься присутніми і виглядатиме як спроба уникнути відповідальності. Він оглянув поглядом присутніх, вираз облич яких нічого хорошого не віщував, ковзнув по єхидному лиці Адама Скавронека, зупинився на Мірчі Боку. Рішення назріло миттєво.

– Ні, – сміливо відповів він. – Це брехня.

– Ти стверджуєш, що я брешу? – запитав Кокулєску.

– Я не стверджую. Ви ж самі, пане кадет, казали, що до вас дійшли чутки. Я навіть знаю, хто ця сорока, що принесла їх на своєму хвості.

– То ти цього не говорив?

– Ні.

– Доведи.

– Охоче. За сорок миль звідси лежить моє село. Зветься воно Кам’янка Волоська. Вам відомо, хто такі волохи?

– Так у давнину звалися ми, румуни, – здивовано відповів кадет. – Звідки така назва твого села?

– Майже чотириста років тому на наші терени прийшли п’ятнадцять волохів, які і поселилися там, потім змішалися з місцевим населенням. Вони змушені були покинути свою землю після того, як на них напали поляки.

З цими словами Теодор подивився на принишклого Скавронека. Той знітився, особливо після того, як Кокулєску зробив те саме.

– Пане кадет, цей драп бреше, щоб виправдатися, – пролепетав поляк. – Я сам чув, як він ганив вас і усіх румунів.

– Ні, Теодор каже правду, – раптом подав голос Мірча Бок. – Він вміє говорити по-нашому.

– Це правда? – поцікавився Кокулєску.

– Сильно сказано. Лише деякі слова і фрази. В основному навчився вже тут.

– То, може, ти румун?

– Хто знає! Хоча навряд. Все-таки я русин. Але у нас у селі дійсно живуть люди, що носять румунські прізвища. Принаймні Джуси і Ромахи є стовідсотково.

Румуни, що мали названі прізвища, задоволено загомоніли. Поляки принишкли остаточно, зрозумівши, що цей бій вони програли.

– Тоді звідки вони (кадет кивнув на Адама) взяли ці слова?

– А я звідки знаю? Може, він сам придумав. Може свою думку висловив.

– Ми розберемося, – пообіцяв кадет, і у цих словах для поляків почулися неприємні нотки.

Позаду затупотіли численні кроки, і у казарму ввалилися українці. Побачивши зібрання на вході, корпораль Гнат Бишко невдоволено нахмурив брови і, неначе не було старшого від нього за званням, запитав:

– Що тут відбувається?

Кадет Грегоре Кокулєску вийшов наперед і щиро сказав:

– Все гаразд, корпоралю! Ми з драгуном Засмужним шукали спільних предків.

– І який результат?

– Ви не повірите, пане корпораль! – поспішив заспокоїти Теодор. – Знайшли!

Зустріч на польовій дорозі

Восени 1907 року минуло два роки служби Теодора Засмужного у цісарському війську. За цей час він встиг отримати своє перше військове звання ґефрайтер і тепер красувався трав’янисто-зеленим коміром з зірочкою на ньому. Чергове звання отримав їхній командир фон Шлосман, і тепер він уже був обер-лейтенантом.

За цих два роки сталися значні зміни у житті полку. У призначений час демобілізувалися Гнат Бишко та Грегоре Кокулєску. Натомість прибули новачки, навчати яких випало вже Теодорові. Під його началом було десять драгунів – «старих» і молодих, ще не навчених. Тому він старався навчити їх усього, що знав сам.

Так сталося, що за ці два роки йому жодного разу не довелося відвідати рідних. Лише пару разів приїжджав у Львів брат Іван, і час від часу з оказією вдавалося передавати посилку з дому. За цей час Іван встиг одружитися з Настунею, а Теодор не зміг вирватися на весілля навіть на день.

Про Стасю він перестав згадувати майже одразу після тої пам’ятної розмови з лейтенантом. Тверезо оцінивши усі можливості, він зрозумів, що майбутнього у них не було, тому тішити себе ілюзіями даремно. Якось восени він випадково дізнався про весілля єдиної дочки адвоката і скрипаля Великого міського театру. Теодор одразу зрозумів, що це Стася виходить заміж. Відтоді дівчина перестала для нього існувати.

Ближче до жовтня атмосфера в полку почала нагнітатися. Ніхто не знав про причину цього, але солдатський телеграф розносив чутки – одна неймовірніша іншої. Подейкували, що оберст фон Еренберг чимось не сподобався генералітету у Відні і залишає полк. Говорили, що їх усіх переводять зі Львова чи то у Броди, чи у Кам’янку Струмилову, що невдовзі полк очікують маневри. Новини нагніталися, обростали новими подробицями і через це лякали своєю невизначеністю. Це обіцяло вилитися у щось незрозуміле, тому фенрік Деж, що замінив демобілізованого кадета Кокулєску (також румун), прямо запитав про це обер-лейтенанта Шлосмана. Це сталося після чергової муштри на плацу.

– Гер обер-лейтенант! Дозвольте поцікавитися. В полку говорять, що пан оберст покидає нас і що ми більше не служитимемо у Львові. А ще кажуть, що скоро у нас будуть маневри. Гер обер-лейтенант, що з цього є правдою?

Відповідь фон Шлосмана шокувала усіх.

– Все! – коротко відповів німець.

Він оглянув поглядом драгунів і чомусь тихо продовжив:

– Про це, звичайно, не говорять голосно, але воно вже перестало бути таємницею. Принаймні вона вам відома. Тому я вам раджу поменше про це говорити, робити свою справу і тихенько готуватися до переселення.

– А куди нас переводять? – запитав Теодор. – У Броди чи Кам’янку Струмилову?

– Другий дивізіон передислоковується у Броди, а ми у Кам’янку. Частина поселиться у Коломиї.

Новина для Теодора Засмужного була приємною. Від Кам’янки Струмилової до його села було не більше тридцяти миль, майже поруч. Тому якщо більшість драгунів похнюпила голови від того, що доведеться переїжджати зі Львова у якусь глушину, Теодор цьому навіть зрадів.

Скоро слова обер-лейтенанта підтвердилися і стало зрозуміло, що всі події взаємно зв’язані. Стало відомо навіть ім’я нового командира полку – оберст Леопольд Едлер фон Праґен. Сам він наполіг на тому, щоб побачити полк на маневрах і цим самим оцінити його стан. Оскільки маневри звичайно проводилися поблизу Яворова, то вирішено було залучити до них не весь полк, а лише перший дивізіон, а інша частина одразу відправлялася на постійне місце дислокації – у Броди. Туди ж мав відбути і штаб полку на чолі з новим полковником. Першому дивізіону належало показати свою майстерність, після чого попрямувати до Кам’янки Струмилової, де на них вже чекали казарми і конюшні і куди унтер-офіцери направляли нових рекрутів.

Алярм, якого чекали кожної хвилини, випав на четвер 21 жовтня і застав драгунів зненацька, але навчені попередньою муштрою і підігнані наказами унтер-офіцерів вони швидко зібралися, упакували у сумки особисті речі і одяг, захопили зброю і покинули назавжди казарми, що вже встигли стати їхнім домом.

Тільки благословилося, як драгунський полк зацокав підковами по бруківці, витягнувся у довгу змієвидну колону і попрямував на жовківську рогатку. Сонце, що тільки визирнуло з-за крайніх хат, освітило золоті гребені на шоломах драгунів. На рогатці полк розділився: перший дивізіон повернув на північ, щоб через Куликів, Жовкву і Магерів добратися до місця маневрів, а другий дивізіон, не звертаючи, покинув Львів східною дорогою, що вела до Бродів.

Теодор Засмужний їхав десь всередині довгої колони і його єство переповнювала радість: з кожним кроком його коня він наближався до свого дому.

Дивізіон час від часу переходив на легкий біг (між селами), який межував зі звичним кроком (у населених пунктах), тому відстань до полігону подолали до обіду. Особливо серце Теодора защемило, коли вони проїжджали Добросин. Звідси до Кам’янки Лісної було не більше милі. На очі драгуна накотилися сльози.

– Що з тобою? – запитав Дмитро Віхоть, побачивши товариша у такому стані.

– Там – мій дім, – кивнув Теодор.

Дивізіон повернув вліво, щоб через десять кілометрів прибути на місце маневрів. Тут стало відомо, що самі маневри почнуться лише завтра, а драгунам належить розіпнути намети для себе і панів офіцерів, підкріпитися сухим пайком, що його видали напередодні, і чекати подальших команд.

Їх, зрештою, того дня не було, але драгуни вже самі знали, що їм робити. Вони приводили себе, свій одяг і коней до ладу, де треба зашивали, чистили чи підбивали взуття і підкови, тому коли прозвучала команда «Zu bereiten!», вояки були готові до всього.

Драгунам під командуванням ґефрайтера Засмужного належало наступати з лівого флангу полку найближче до підвищення, на якому стояли старші офіцери. Серед них – невідомий драгунам оберст, що і був, напевне, їхнім новим командиром. Він уважно, зі знанням справи, спостерігав за маневрами, час від часу підносячи до очей бінокль.

Теодор намагався не забути нічого з того, чого навчився сам і навчив своїх підлеглих. Де треба, його драгуни переходили на галоп чи поверталися на рись, махали шаблями і голосно кричали.

Опісля були огляд війська і парад. Із задоволеної усмішки нового командира полку драгуни зрозуміли, що іспит вони склали добре, чим викликали хороший настрій полковника.

Була вже четверта година, коли прозвучала команда «Відставити!», і особовому складу наказали відпочивати, привести себе у належний вид і бути готовим завтра із самого ранку вирушити до місця нової дислокації.

А у великому наметі пани офіцери зібралися обговорити минулі маневри. Невдовзі ад’ютант командира дивізіону запросив у намет обер-лейтенанта Франца фон Шлосмана, а ще через деякий час цей же ад’ютант знайшов ґефрайтера Засмужного і сказав, що його також чекають у штабному наметі.

Здивований Теодор йшов поруч фендрика і губився у здогадках, чого це він знадобився обер-офіцерам. Але, зрештою, чого даремно ламати голову, зараз усе з’ясується, тим більше що вони прийшли.

Ад’ютант відхилив перед ним тканину, що закривала вхід, і Теодор увійшов у намет.

Навколо великого столу, повністю застеленого мапою, стояли усі старші офіцери полку на чолі з полковником фон Праґеном. На деякій відстані від них застиг обер-лейтенант фон Шлосман.

Теодор Засмужний став поруч і відрапортував про своє прибуття.

– Ґефрайтере! – звернувся до нього полковник. – Гер обер-лейтенант стверджує, що ваше відділення – найкраще у його ескадроні. Це правда?

– Не знаю, гер оберст. Пану обер-лейтенанту видніше, – відповів Теодор.

Офіцери переглянулися. Видно, така відповідь їм сподобалася.

– Я бачив ваші дії під час маневрів, – продовжував полковник. – Вони мені сподобалися, і я повністю згоден з тою характеристикою, яку вам дав ваш командир. Сьогодні ви показали себе найкраще. Я задоволений підготовкою вашою і всього дивізіону. Може, у вас є якісь особисті побажання. Я готовий їх виконати, якщо, звичайно, вони будуть у розумних межах.

Теодор Засмужний хотів було відповісти, що нічого такого для себе особисто не хоче, але, згадавши свою давню мрію, випалив:

– Яволь, гер оберст! Є!

– Я вас слухаю, ґефрайтере!

– Дозвольте, гер оберст, з’їздити на побивку додому.

Полковник здивовано подивився на Теодора, потім на фон Шлосмана, затим перевів погляд на принишклого командира дивізіону.

– Вам набридло служити, ґефрайтере? – строго запитав він. – А ваші драгуни мають освоювати нові казарми без свого командира?

– Аж ніяк, гер оберст! – заперечив Засмужний. – В інший час я не насмілився б залишити дивізіон у такій ситуації. Моє село Кам’янка Лісна лежить у декількох милях звідси. Я знаю, що драгуни вільні до завтрашнього світанку, коли вони вирушатимуть до нового місця. Я підрахував, що доберуся додому до вечора, переночую в рідній хаті, а удосвіта повернуся сюди, щоб з усіма виїхати до Кам’янки Струмилової.

– Підійдіть сюди, – запросив його полковник. – Покажіть, де знаходиться ваш дім.

Засмужний з деяким острахом підійшов до столу, пару секунд пошукав на мапі і сміливо тицьнув пальцем на свій хутір.

– Ось тут, гер оберст.

Полковник фон Праґен прикинув у голові шлях, який доведеться подолати унтер-офіцеру.

– Вам зовсім не залишиться часу побути вдома, – сказав він.

– Мені хоча б побачити маму, – щиро відповів Теодор.

– Ідіть, – кивнув полковник. – Почекайте назовні.

Засмужний віддав честь, повернувся і залишив намет.

Довго чекати не довелося. Не минуло і п’яти хвилин, як поли входу відхилилися і з’явився фон Шлосман. Він важко зітхнув.

– Ну ви даєте, Теодоре, – видихнув він. – Ваше щастя, що полковник має сьогодні гарний настрій, а то не знаю, чим би ви відбулися.

Засмужний скромно мовчав.

– Але добре те, що добре закінчується, – продовжив обер-лейтенант. – Вам дозволено відвідати рідних у межах відрізку часу, який ви самі і назвали.

– Дякую, гер обер-лейтенант.

– Почекайте! Щодо повернення. Вам відоме село Добросин? От і добре. Завтра о дев’ятій годині ми проїжджатимемо через нього.

– Я зрозумів.

– Кого залишаєте замість себе?

– Драгун Віхоть, – відповів Засмужний.

– Ви вільні. І зробіть так, щоб мені не довелося шкодувати за своє рішення.

Теодор Засмужний повернувся і швидкою ходою попрямував до свого намету.

Зрештою, зібрався він швидко і не встиг годинник показати п’яту годину, як розташування полку залишив вершник. Він пустив коня легким бігом, перетнув невеличкий потічок, що був природною північною межею табору і зник серед дерев. Теодор час від часу підганяв кобилу, бо дорога додому була не такою вже і близькою, як він переконував полковника.

Спочатку Засмужний хотів пуститися навпростець, але, розумно зваживши, повернув на об’їзну, перевірену дорогу, що вела через Магерів.

Осінь цього року виявилася хоч і холодною, але все ж сухою, тому дорога була тверда і їхати нею було легко.

Періодично міняючи алюр, Теодор досить скоро побачив зліва містечко Магерів. Тепер до рідного села було недалеко.

Але лише біля сьомої години Засмужний порівнявся з церквою. Від радості він навіть зупинив коня, зняв з голови шолом і перехрестився. Теодор знав зі слів брата, що ще півроку тому упокоївся добрий пастор отець Іоанн Гавришкевич і зараз парохом служить Михайло Посікира.

Хоч як хотілося Теодорові зайти у таку рідну церкву, він все ж розумів, що головне, ради чого він приїхав, не це. Тим більше що вечірня вже закінчилася і люди розійшлися. Тому Теодор надів шолома, пришпорив Карту і галопом помчав до рідної домівки.

Село залишилося позаду, і вершник виїхав на польову дорогу. Обабіч пустували зібрані поля. Людей на них не було, тому Теодор одразу замітив попереду самотню дівочу постать, яка повільно йшла у тому самому напрямку, що і він. Заінтригований, хто б це міг бути, драгун пришвидшив крок і невдовзі порівнявся з дівчиною, яка від несподіванки відсахнулася. Обоє зупинилися. Дівчина з деяким острахом дивилася на озброєного вершника, а Теодор напружував пам’ять, намагаючись згадати, де ж він її бачив. Здогадка блиснула миттєво.

– Провалитися мені на цьому місці, якщо це не Палазя! – вигукнув він.

Це дійсно була Пелагея Панько, сестра Настуні. За ці два роки, поки Теодор не бачив її, дівчина підросла, перетворилася на справжню красуню. Вперше юнак подивився на неї як на жінку.

Палазя зашарілася і опустила очі.

– Невже не впізнала? – здивувався Теодор.

– Чому? Звичайно, я впізнала вас, – нарешті спромоглася на відповідь дівчина.

Це розвеселило Теодора.

– А відколи ми перейшли на ви?

Він зіскочив на землю, перекинув вуздечку коневі через голову. Тепер перед дівчиною стояв стрункий високий драгун у повному обмундируванні, тільки важка гвинтівка кріпилася до сідла разом з сумками для їжі і набоїв. Мимоволі Палазя замилувалася сусідом.

– Ми ж з тобою як-не-як рідня, – продовжував він. – Тому давай без твого ви. Згодна?

Дівчина тільки кивнула головою.

– От і чудово! Ти чому сама ідеш?

– Я була на вечірні, – сміливіше відповіла Палазя. – Отець попросив нас декількох залишитися, щоб прибрати в церкві. А решта пішли раніше. А ви… Ти додому?

– Так, нарешті відпросився у командирів. Раніше ніяк не міг.

– А надовго?

– Якби-то. Завтра з самого ранку мушу бути в Добросині.

– Так швидко?

– Служба, – скромно, але з деяким значенням відповів Теодор.

– Тоді тобі треба спішити, щоб встигнути побути вдома, – занепокоїлася Палазя.

– Це правда, – згодився Засмужний. – Але ми, драгуни, не залишаємо дівчат одних у чистому полі. Тому якщо ми поспішимо, то я обов’язково приїду додому ще засвітла.

З цими словами він скочив на коня і подав руку дівчині.

– Я? – здивувалася вона.

– Не хочеш же ти, щоб я запізнився додому!? – посміхнувся Теодор і протягнув руку.

Палазя з деякою недовірою подивилася на високого коня, нахмурила брови й обережно підійшла до юнака. Той нагнувся і, схопивши її під руки, легко підняв і посадив перед собою.

– Ой! – злякано вигукнула Палазя і схопилася рукою за куртку Теодора.

– Вйо! – легко підігнав коня Теодор, і кобила рушила легким кроком.

– Впаду!

– А драгуни навіщо? – мимоволі повторив Засмужний полкову поговірку.

Йому було добре від того, що він повертається додому, що поруч сидить мила дівчина, що, зрештою, навіть погода сприяє цьому настрою.

– Коли ваш Йван розказав у селі, що ти служитимеш у драгунах, – говорила Палазя, – тебе одразу ж заповажали старі солдати, адже ніхто з них не служив там, де ти. Казали, що ти далеко підеш.

– Тільки не ми, українці, – охолодив її запал Теодор. – Але що це я? Хіба про це належить говорити з красивою дівчиною?!

Він не міг бачити, але Палазя зашарілася.

Як завжди буває у таких випадках, дорога проминула непомітно, і не встиг Теодор опам’ятатися, як в’їхав у село. Бажаючи якнайдовше не відпускати дівчину, Засмужний повернув на головну дорогу і підвіз Палазю до самих воріт. Він зіскочив з коня, допоміг злізти дівчині.

Їх уже помітили. То тут, то там з-за воріт чи паркану дивилися цікаві очі односельців. Краєм ока Теодор помітив не дуже привітний погляд Семка Проціва. Задоволений тим, що хоч так насолив неприємному сусідові, Теодор Засмужний хвацько підніс руку до шолома, усміхнувся, отримав усмішку у відповідь і легко скочив на коня.

– Но, рідна! – сказав він.

Карта, звикла розуміти свого наїзника з півслова, рушила з місця. До рідних воріт було зовсім близько, і Теодор невдовзі спішився знову. Озирнувся. Палазя стояла на тому самому місці і дивилася на нього.

Теодор востаннє помахав їй і відкрив ворота. Скрегіт дерев’яних воріт привернув увагу господарів. Неначе навмисне, на подвір’ї зібралася вся родина, тому появу несподіваного гостя сприйняли насторожено.

Але так тривало недовго. Майже одночасно усі впізнали Теодора. Брат Іван лише задоволено усміхнувся, мама, що йшла зі стайні з цеберком молока, з несподіванки поставила його на землю і сплеснула руками, а молодший брат Юрко з криком «Дорко приїхав!» кинувся до нього.

Теодор підхопив Юрка на руки і притис до себе.

– Виріс як! Га? – говорив він. – Справжній Засмужний!

Одинадцятирічний Юрко дійсно дедалі більше ставав схожий на покійного батька.

Теодор поставив молодшого брата на землю, бо в цей час підійшов Іван з мамою. Теодор нахилився і поцілував маму в руку. Притис до себе. Він відчув, як сльози мимоволі заслоняють очі: мами ставало щораз менше під одягом, здавалося, були лише кістки.

– Повернувся! – тільки і промовила Марта.

Привітання з братом було стриманим, по-справжньому чоловічим, але не менш щирим.

– Надовго? – запитав Іван.

– До ранку, – відповів Теодор.

– Ой, та то ж зовсім мало! – забідкалася мати. – Зовсім нічого!

– Служба, мамо! – пояснив Теодор. – Я сьогодні тут лише тому, що полк зараз на маневрах за Магеровом і до ранку відпочиває.

– А потім? – зі знанням справи запитав старший брат. – Знову у Львів?

– Ні. Нас переводять у Кам’янку Струмилову. Там і служитиму.

– Та це ж зовсім близько! – зрадів Іван.

Тим часом на порозі хати з’явилася Настуня. Теодор ще не звик до того, що вона його братова, і продовжував сприймати її звично, як сусідку. Правда, досить-таки кругленький животик Настуні підказував, що невдовзі і він, і малий Юрко стануть дядьками.

Драгун захоплено подивився на Івана і підморгнув йому.

– Чого ж ми стоїмо?! – занепокоїлася мати. – Ти ж навіть не виспишся!

– А я не спати приїхав, – відповів Теодор. – Додому!

Він передав Іванові вуздечку, підійшов до Настуні й обережно поцілував.

– Ну, здрастуй, родино!

– З поверненням, Дорку!

– Твою сестру бачив, Палазю. Дівкою стала. Заміж не іде?

– Не бере ніхто.

– Так вже і не бере? – засумнівався Теодор. – А сусід?

– Семко? – засміялася Настуня. – Та він же курдупель!

– Зате заможній курдупель! І батько війт!

– Не лежить у Палазі до нього душа! – сказала жінка і, хижо подивившись на дівера, несподівано запитала: – То, може, ти оком на неї кинув?

– Скажеш таке! – сердито відказав Теодор, але Настуня помітила у його словах награне.

Що ж, буде про що поговорити з сестрою завтра!

– Іване! – звернувся Теодор, щоб якось закінчити незручну для себе розмову. – Треба прилаштувати кобилу.

– Зробимо. Тільки забери увесь цей арсенал.

Звичними рухами Теодор познімав з сідла амуніцію і зброю, звільнив Карту від сідла.

– Незручне сідло, – професійно зауважив Іван. – Натирає коня.

– Не ти перший це помітив, – сказав Теодор.

– Тоді чому…

– Не міняють? А хто їх там у Відні розбере! Сказали їздити так – ми і їздимо, а що коні терплять при цьому, нікому до цього діла немає.

Іван повів Карту до стайні, де, почувши незнайомця, заржали коні, а Теодор, нарешті, зняв шолом. Він пошукав, де можна було б покласти його, і зустрівся поглядом з благальними очима Юрка. Не кажучи нічого, почепив шолом на голову молодшого брата. Голова зникла зовсім.

– Дорку, іди до хати! – нагадала мати. – Настуню, допоможи мені поставити щось на стіл.

Мама взяла відро з молоком і разом з невісткою зникла за дверима. Теодор почекав Івана.

– Господи! Добре як!

На ці слова брат відповів:

– Почекай, коли приїдеш назовсім. Тоді зрозумієш: все, що було з тобою раніше, залишилося в минулому і вже не повернеться. Вчені називають це депресією.

– А ти? – здивувався Теодор.

– І я також пережив це. А тобі, брате, буде важче.

– Чому?

– Я служив у піхоті. А ти у драгунах. Тобі важче повертатися до сільської роботи. Тим більше зі Львова.

– Ну, це ще довго. Ще рік. Він, кажуть, найдовший.

– Це точно, – згодився Іван. – То пішли до господи. А то мама знову розсердиться. Ти вже пробач, але я з Настунею зайняв твою кімнату.

– Пробачив. Живіть поки що. А там розберемось.

Юрко несміливо доторкнувся до його шаблі.

– Дорку!

– Ну?

– Можна, я побіжу до хлопців? – благально запитав він.

Старші брати переглянулися.

– Звичайно, у шоломі, – здогадався Теодор.

Юрко кивнув головою, від чого шолом накрив обличчя.

– Ну, біжи, – згодився Теодор. – Тільки поверни його мені до завтра, а то який я драгун без шолома!

Підтримуючи головний убір двома руками, Юрко кинувся на вулицю, де на поважній відстані вже чекали сусідські хлопчаки.

– Як він? – запитав Теодор.

– Нічого, роботящий, – відповів Іван. – Тільки вчиться не дуже. Пан вчитель каже, що неуважний на уроках. А я все-таки брат йому, а не батько! Ти б поговорив з ним. Може, тебе хоч послухає!

– Спробую, – непевно сказав Теодор. – Пішли до хати.

Брати загрузилися амуніцією і занесли її у сіни. Поклали на лавку. Теодор вибрав речовий мішок і гвинтівку і з ними зайшов у кімнату.

За час його відсутності тут майже нічого на змінилося, лише стало дещо затишніше і на стіні з’явилися два портрети. На одному з них (маленькому) Теодор впізнав себе. Він сфотографувався у березні одразу після того, як став ґефрайтером. Мама повісила знімок над своїм ліжком.

Другий, значно більший портрет висів на протилежній стіні. На ньому у військовій формі третього драгунського полку цісар Франц Йосиф Перший споглядав на життя своїх любих підданих.

(Брат Іван повернувся з війська переконаним прихильником цісарської монархії. Видно, унтер-офіцер 89-го піхотного полку був більш переконливим, ніж кадет Грегоре Кокулєску.)

– «Боже, буди покровитель, Цісарю, Єго краям», – прочитав Теодор перші слова гімну.

– Тобі не подобається портрет цісаря у нашій хаті? – здивувався Іван.

– Мені не цісар не подобається, а те, що крім нього тут вишу і я, і ду-у-уже гублюся поруч з ним, – відказав середній брат. – Зрештою, мені однаково, поки мене тут немає.

– А чого ти таку маленьку знімку зробив?

За цією суперечкою їх застала мати. Вона з невісткою ходила до комори, щоб набрати якоїсь їжі. Натомість Теодор поставив сумку на стіл і вийняв дві буханки армійського хліба. За формою вони дуже відрізнялися від тих, що пекли у селі, тому жінки з цікавістю їх оглянули.

– І ще…

Теодор поліз у внутрішню кишеню мундира і вийняв декілька банкнотів.

– Ось! Накопив дещо, – винувато сказав він. – Беріть. Це мені на службі не дуже знадобиться, а вам вони більше потрібні.

Час минав непомітно, але швидко. Вже повернувся з гульок Юрко й урочисто показав братові неушкоджений шолом; вже запалили гасову лампу, і світло від неї відкидало на стіни великі тіні; вже пішла відпочити змучена Настуня; вже лягла мама, що не хотіла відходити від сина, якого не бачила довгих два роки; вже вигнали спати наймолодшого брата, а Іван з Теодором все розмовляли і розмовляли. Здавалося, переговорили все, а щоразу несподівано виникали нові теми для розмов.

Зрештою Іван згадав, що Теодорові завтра рано вставати і що він все-таки старший брат, тому владним жестом завершив розмову й наказав відпочивати.

Москвофіл

Через якісь незрозумілі для нього обставини Теодор Засмужний прослужив у війську до середини грудня 1908 року. Як йому розповіли потім, усю осінь адміністрація Львова і командування 9-го драгунського полку (як, зрештою, й інших військових з’єднань імперії) готувалися до визначної дати: другого грудня виповнювалося шістдесят років правління цісаря Франца Йосифа Першого. Того ж дня усім військовим 9-го Галицько-Буковинського драгунського полку ерцгерцога Альбрехта урочисто вручили ювілейний хрест з профілем цісаря. А вже десятого грудня його викликав до себе обер-лейтенант фон Шлосман.

– От і підійшла до кінця ваша служба, ґерфайтер Засмужний, – сказав він. – Завтра зранку можете відбути додому. Сідайте!

Теодор Засмужний, з цього моменту вже демобілізований драгун, сів на запропоноване крісло.

Він ще не звик до новенької нагороди на грудях, тому час від часу скошував погляд на неї. Через стіл командир ескадрону мав таку ж медаль – золотавий хрест з барельєфом цісаря на трикутній білій з червоними смугами колодці. Правда, на грудях фон Шлосмана красувалася ще пара нагород, і найновіша скромно висіла останньою.

– Ви були хорошим драгуном і унтер-офіцером, Теодоре, – сказав фон Шлосман.

– Дякую, гер обер-лейтенанте, – відповів Засмужний. – Я вдячний вам за те, що три роки тому ви вибрали серед рекрутів саме мене.

– Я вибирав не вас, а рекрута, що відповідав певним критеріям. Що ж, я радий, що ви не розчарували мене.

– Бажаю вам, гер обер-лейтенанте, і надалі таких же рекрутів, – щиро сказав Теодор, на що фон Шлосман підвівся, обійшов стіл і зупинився перед вікном.

За склом на замерзлу землю падав лапатий сніг, покриваючи собою глухе провінційне містечко, яке чиєюсь високою волею стало їхньою домівкою.

– Не тільки ви покидаєте полк, Теодоре, – після деякої паузи мовив офіцер. – Я також залишаю Дев’ятку і це місто.

Це було неймовірно. За ці три роки Теодор (та й не лише він) так звик до того, що перший ескадрон асоціюється з обер-лейтенантом Францом фон Шлосманом, що новина його шокувала. З несподіванки ґерфрайтер підвівся.

– І куди… тепер? – запитав він.

– У Відень, – була відповідь.

Це могло означати лише одне: обер-лейтенант фон Шлосман отримав підвищення. Крім того, у дивізіоні говорили, що у столиці офіцер має багату наречену, єдину дочку якогось чиновника з військового міністерства, одного з численних представників дуже розгалуженої вітки династії Габсбургів.

Тобто обер-лейтенанта можна було привітати.

Але Теодор Засмужний пам’ятав субординацію і різницю між ним і офіцером, тому скромно промовчав.

Назавтра не лише він, але й усі драгуни, мобілізовані три роки тому, залишили Кам’янку Струмилову. Востаннє попрощавшись, драгуни розійшлися по своїх домівках. Румуни разом з Засмужним, Віхотем і Скавронеком на підводах направилися до найближчої великої залізничної станції у Жовкві, звідки потягом відправилися на захід. Правда, Дмитро Віхоть залишив компанію перед Жовквою: його подальша путь лежала на північ.

Найпершим зійшов Теодор Засмужний. У Добросині він попрощався з товаришами і навпростець, як рік тому, попрямував додому. Правда, тепер під ним не було Карти, та й без гвинтівки, а особливо без шаблі, він відчував себе незатишно, але душа його співала: він повертався назавжди.

Хоч і була половина грудня і напередодні випав сніг, морозу не було, але й під ногами не хлюпало. Тепла куртка не пропускала холоду, а крапове кепі, як могло, зігрівало голову.

Теодор зручніше примостив на плечі речовий мішок і широкими кроками міряв дорогу.

Хотілося якнайшвидше побачити рідних, яких не бачив цілий рік. За цей час він встиг стати дядьком: Настуня народила дівчинку, котру назвали Ганною; з листів, які він отримував від брата, Теодор дізнався, що на місце пароха місцевої церкви повернувся отець Лев Саламон. Колись він був місцевим служителем у Іоанна Гавришкевича, але вони не прижилися через свої політичні погляди. Тепер же після смерті отця Іоанна Саламон очолив парафію. (Теодор був добре знайомий з о. Левом. Ще будучи служителем, Саламон запримітив допитливого юнака, а служачи у Кам’янці Струмиловій, Теодор Засмужний декілька разів заїжджав у приміське село Честинів, де отець Лев служив парохом.)

Проходячи повз церкву, Теодор зауважив, що вона відчинена, отже, отець там, але не хотілося затримуватися й швидше добратися додому. Не заходячи у церкву, лише перехрестившись перед нею, він заспішив дорогою до рідної домівки.

Треба так статися, що саме на тому самому місці, де минулого разу він зустрів Палазю, його наздоганяли запряжені двійкою коней сани. Це додому повертався пан війт.

На превелике здивування Теодора сани зупинилися. Ілько Проців повагом обернувся до подорожного, і Теодор побачив на кожусі прикріплену ювілейну медаль, таку ж, яку носив і він, лише трикутна колонка була червоною – такі вручалися цивільним чиновникам.

– О! – протягнув війт. – Здрастуй, дорогий сусіде! Назовсім повертаєшся?

– Назовсім, – відповів Теодор.

– От і добре! А то твоїй матері дедалі важче поратися по господарству. Ну, сідай, підвезу. Все ж швидше, ніж на своїх двох.

Здивований такою пропозицією (раніше війт жодного разу не дозволяв собі такого), Теодор все ж піднявся на сани і сів поруч.

– Поїхали! – кинув Проців їздовому, і сани нечутно ковзнули по снігу.

Засмужний сидів зліва від війта, який займав цю посаду скільки він пам’ятав, і дивувався метаморфозі, що відбулася у ставленні колись пихатого Проціва до себе.

Правда, скоро Засмужний зрозумів і причину після того, як декілька разів скосив погляд на недоречну нагороду на кожусі війта. А той, здавалося, цього і чекав.

– Ось! – гордо сказав Проців. – Його цісарська величність відзначив мене за мою багаторічну працю. У селі нагородили тільки мене і ксьондза.

(Ілько Проців завжди називав священика на польський манір.)

У відповідь Теодор не відповів нічого. Йому, звичайно, хотілося похвалитися своєю військовою нагородою, але слушно подумав, що зараз не час псувати винятковість війта, тим більше, що той підвозить його. Нічого, похвалиться пізніше.

Дорога була чудовою, сани швидко помчали, і невдовзі виникли покриті снігом крайні хати. Тут Теодор подякував війтові і зліз із санів: до рідної домівки залишилося зовсім мало.

Зустріч вдома була не менш щирою, ніж минулого року. І знову всі були вдома, у колисці навіть мирно спав новий член родини.

Усі домашні одразу заметушилися, намагаючись догодити так довго очікуваному гостю, але Теодор їх зупинив.

– Не треба мені догоджати, – говорив він. – І, мамо, я не голодний. Лише зранку нас востаннє нагодували. Я не голодний.

Дванадцятирічний Юрко, що встиг за цей час закінчити свої два класи школи і завдяки престижній службі середнього брата стати ватажком місцевих шибайголів, запитав:

– Дорку! А де твоя щабля?

– Залишилася у полку, – пояснив Теодор. – І кінь там залишився. Нічого не вдієш – демобілізація!

– Ой! – сплеснула руками мама. – То ти із Добросина пішки йшов!

– Ну, скажемо, не всю дорогу пішки, – заспокоїв Теодор. – Від церкви мене підвіз сам війт.

Це дійсно було новиною. Небагато могли похвалитися такою «честю».

– Я оце думаю, що це з ним сталося? Та він у нашу сторону навіть не дивився!

Брат Іван пояснив:

– Тут є два моменти. По-перше, ти зріс в очах сусідів. Як-не-як, служив у драгунах – це престиж. Згадай діда Овсія. Коли він служив – а повагою користувався до останнього дня. І по-друге, тиждень тому якраз на Введення його після служби Божої нагородили хрестом цісаря. Тому він може дозволити собі деяку поблажливість до інших. Адже нікого більше не нагородили, лише його та отця Лева.

Теодор усміхнувся.

– Нічого, довго у невіданні йому не бути, – сказав він і, розстебнувши куртку, зняв її.

Усі побачили на мундирі Теодора жовтий хрест. З несподіванки мама аж перехрестилася, неначе до ікони, брат Іван мимоволі випрямив спину, а Юрко так і застиг з відкритими очима і ротом.

На правому боці грудей жовтів круглий значок відмінного кавалериста, що його Теодор отримав ще два роки тому.

– І Засмужні чогось варті, – гордо мовив Теодор. – Не лише Проців має заслуги перед цісарським троном.

На що Іван засміявся.

– Боюся, ти був останнім, кого підвозив Ілько. І, здається мені, у його особі ти нажив собі лютого ворога, – сказав він.

– Чому? – здивувався Теодор. – Здається, я не претендую на його винятковість. У нього – цивільна нагорода, у мене – військова.

Мама сказала, що з такими людьми як війт конфліктувати не треба, покликала невістку і, не зважаючи на заперечення сина, почали заставляти стіл наїдками.

Як і передбачав Іван, повернення до сільського життя було важким і тривалим. І хата йому здавалася маленька й сумна (касарні драгунів були великі й веселі), і селянський одяг вже не виглядав таким ошатним як військовий мундир, і повсякденна їжа не була такою смачною.

Але помалу Теодор змушений був звикати до всього. Роботи в селі було багато завжди, навіть зимою. Іван поділився з ним своєю давньою мрією: побудувати власну хату.

– Ти невдовзі також оженишся, – говорив брат і, зустрівши здивування Теодора, додав: – Звичайно, женишся. Сам бачиш – хати вже зараз нам не вистачає. А ще Юрко на підході.

Теодор змушений був згодитися з доводами старшого брата, й увесь січень вони возили з лісу колоди. Тепер вони лежали за стодолою і сушилися на поки що скупому зимовому сонці.

З Палазею Панько Теодор зустрічався декілька разів, і ці зустрічі були для нього приємними і багатообіцяючими. В її очах він виглядав людиною освіченою і знатною. Ювілейний хрест придав йому певного шарму, і оскільки у селі нагороджених було лише троє, Теодор виявився поза конкуренцією.

Наступної ж неділі після повернення він пішов до церкви й одразу піднявся на хори.

Життя поволі поверталося у своє русло.

Якось під час Великого посту після відправи Теодор Засмужний зібрався вже було залишити церкву, щоб разом з родиною поїхати додому, як священик попросив його залишитись. Оскільки це було не вперше, Теодор переказав Іванові не чекати його. Додому добереться якось сам. Він почекав, поки Лев Саламон переодягнеться.

– Зайдемо до мене, – запропонував отець і, не чекаючи відповіді, покинув церкву.

Теодорові нічого не залишилося, як крокувати поруч.

У себе вдома на плебанії отець сказав жінці «щось перекусити», а сам, залишивши Теодора самого у великій кімнаті, зайшов у сусідню, звідки з’явився майже одразу ж, в одній лише сутані.

– Сідай, Теодоре! – запропонував він крісло з високою спинкою.

Сам сів на друге. Їх розділяв невеликий дубовий стіл, на якому лежала якась церковна книга, назви якої Теодор не прочитав.

– Я, Теодоре, знаю тебе давно, – говорив Саламон. – І придивляюся до тебе також давно.

– Навіщо? – запитав Засмужний.

– Я хочу знати, хто ти? Чим ти дихаєш?

– Я вас не розумію, отче, – признався Теодор.

– Зараз поясню. Ти служив у війську, у драгунах, нагороджений цісарем. Зрештою, як і я. Скажи, як тобі служилося?

– Нормально…

– Почекай, – зупинив його отець. – Як тобі служилося як русинові? Це дуже тобі допомагало?

Теодор знизав плечима, не так від незнання того, що відповісти, як від того, що він не був готовий саме до цієї розмови.

– А чому?

– Не знаю.

– А задумувався над цим? А треба було.

– Я вас не розумію, отче.

Тим часом їмость Юліана з дочками принесли скоромну їжу. Отець Саламон жестом запросив Теодора пообідати з ним. За обідом розмова продовжилася.

– Можливо, Теодоре, тобі не доводилося зустрічатися з ситуацією, коли тебе обмежували лише через те, що ти русин, коли замість тебе виділяли поляка чи румуна. Я вже не кажу про австрійця чи угорця.

– Доводилось, – признався Засмужний.

– От бачиш! І що робити?

Теодор не знав, що робити.

– Ми, русини, потрапили у жорна. З одного боку, австрійці, що тримають все в цісарстві, з іншого, поляки, які хочуть урвати побільше. А хто захистить нас?

– Може, ми самі? – обережно запитав Теодор.

– Ми не настільки сильні, щоб захиститися самим.

– Але ж і Відень нам не допоможе.

– І це вірно. І у чому наш порятунок?

– Не знаю, отче.

– А я скажу тобі. Є у світі сила, що може нас захистити. І ця сила – російський цар.

Ця заява стала для Теодора несподіванкою.

– Але, отче, ми різні. У нас же і мова різна. І віра.

– Мова, кажеш?

Отець Саламон відставив тарілку, поклав перед собою книгу, відкрив її на потрібній сторінці.

– А ну почитай.

Він передав книгу через стіл. Це був Служебник.

– Що читати? – здивувався Теодор.

– Ось.

Теодор Засмужний ще раз подивився на священика і чітко без заминки прочитав:

– «Благословенно царство Отца и Сына и святаго Духа ныне и присно и во веки веков».

Він підняв здивовані очі і запитав:

– Отче, навіщо це? Ви сумніваєтесь у моїх здібностях?

– Боже збав! Я не сумніваюся у тому, що ти вмієш читати церковнослов’янською. Переверни сторінку. А тепер прочитай ось звідси.

– «О благочестивейшемъ, самодержавниейшемъ, великом государе нашем императоре Ніколае Александровиче всея России: о супруге его, благочестивейшей государыне императрице Александре Феодоровне…»

Здивований Теодор підвів голову.

– Це…

– Це Служебник, випущений у Києві для руської церкви. От тобі й інша мова, інша віра. От тобі й інший народ!

Теодор був збентежений.

– Але, отче, це нічого не доводить, – почав він.

– Не доводить? – перебив його Саламон. – Для тебе не є доказом мова, якою написані святі книги? Цією мовою користувалися і наші предки, і руські сотні років тому.

– Але ж ми заледве розуміємо один одного, – спробував відстояти свою думку Засмужний. – Під час служби в армії до нас приїжджали драгуни з царської Росії. Ми не порозумілися.

– Тому що ми, русини, після монголів відділилися від єдиного стовбура руського народу. Згадай історію. Кого тільки не було на нашій землі! Литвини, ляхи, румуни, австрійці. І кожен засмічував нашу мову. А святі книги залишилися такі самі. Вони незнищенні, як і мова, якою вони написані. Крім того, – продовжував священик, – мені чомусь здається, що ти згодишся зі мною, що слова «Отче наш, що єси на небесах» більш зрозумілі русинам, аніж «Pater noster, qui es in coelis…».

Отець Саламон підвівся, підійшов до шафи, заставленої книжками, узяв одну, найменшу, і повернувся до столу.

– Цю книгу я даю тобі, – сказав він.

– Що це? – запитав Теодор.

– Календар за 1905 рік. Його випустило товариство імені Качковського. Знаєш про це?

Теодор кивнув головою. Товариство Михайла Качковського було москвофільським, повсюдно пропагувало красиве життя в Росії і між ним та «Просвітою» завжди існували суперечності, які час від часу навіть переростали у сутички.

– Візьми її, – продовжував Лев Саламон. – Почитай, поміркуй. Не спіши з висновками. Але хоч як би ти вирішив, я наполегливо запрошую тебе прийти наступної неділі до школи.

– Навіщо?

– До нас прибуде адвокат доктор Михаїл Король з Жовкви.

– Він…

– Так, він, як і я, належить до руської народної партії. Я гадаю, тобі буде корисно його послухати. Прийдеш?

Теодор знизав плечима.

– От і добре, – прийняв цей жест за згоду священик. – І, якщо можеш, приведи з собою декількох серйозних хлопів.

– Спробую, – непевно сказав Теодор.

– Ти не думай, ми не виступаємо проти його цісарської величності. Зрештою, відповіді на усі запитання ти знайдеш у цій книзі.

Теодор Засмужний вийшов за ворота плебанії, зупинився. Вийняв з кишені люльку, посипав тютюну, неспішно запалив. Цю звичку він приніс з армії і не збирався від неї відмовлятися. Правда, на відміну від деяких інших односельців віддавав перевагу не сигаретам, а «файці».

Він крокував дорогою додому і роздумував над словами отця. Сьогоднішня розмова вибила його із звичної колії. До цього моменту Теодор не збирався нічого міняти у своєму звичному житті. Дім, робота на власному полі, кожної неділі у церкві – таке життя готувала йому доля, так жили його предки, так жили односельці. Звичайно, неспокійна душа Теодора шукала чогось незвичного, драгуни були саме тим, що відповідало його прагненням. І все ж розмова з отцем стала для Засмужного несподіванкою.

У селі не було таємницею, що саме через переконання він змушений був залишити цю парафію і податися в іншу. Яре українство Іоанна Гавришкевича не могло ужитися з москвофільством Лева Саламона. Коли ж у Кам’янці Лісній звільнилося місце, впливові друзі опального священика змогли його повернути сюди.

Теодор не переживав би так, якби не останні слова отця. Привести з собою інших. Засмужний ніколи не робив так, щоб свої проблеми вирішувати за чийсь рахунок. От і зараз вирішив не спішити виконувати прохання Саламона. Він, звичайно, прийде на зустріч з високим гостем, але прийде сам. А там подивиться. Не сподобається – більше його там не побачать, а сподобається – нічого у цьому поганого немає. Та й, зрештою, цісарський двір досить-таки лояльно ставиться і до москвофілів зокрема, і до Росії в цілому. Що неприємного можна чекати з цієї сторони?

Вдома на запитання чому він затримався, Теодор чесно розповів про свою розмову з отцем Саламоном і про запрошення того прибути наступної неділі до школи. При цьому поклав на стіл подарований священиком календар. Мати, як завжди, схвально похитала головою, мовляв, отця треба слухати, поганого він не скаже, а Іван не сказав нічого, лише узяв у руки принесену книгу і з цікавістю погортав сторінки.

– І що ти вирішив? – запитав він.

– Піду.

– А навіщо? Ти вважаєш, що нас порятує цар Микола?

– Чому одразу порятує? – заперечив Теодор. – Вважаю, нічого поганого немає у тому, щоб бажати добра собі, своїм рідним і своєму багатостраждальному народу.

– А при чому тут Микола?

– Та вчепився ти Миколи! Він тобі хто – сват?

Саме тоді відбулася перша суперечка братів. Іван залишився переконаним прихильником габсбурзької династії. (На додаток до великого портрету цісаря в хаті прибавився столичний журнал «Illustrirte Zeitung», присвячений 60-річчю правління Франца Йосифа. Для нього Іван не пошкодував три корони.) Він навіть заздрив середньому братові за те, що саме Теодор, а не він, нагороджений ювілейним хрестом. Але, зрештою, це була не чорна заздрість.

Теодор остаточно поки що не визначився у своїх уподобаннях, тому навіть з деякою цікавістю переступив наступної неділі поріг школи. Класна кімната вже була заповнена ущент знайомими чоловіками. Засмужний із здивуванням впізнав своїх друзів Бучму, Холода і Березовця. Вони сиділи під стіною на лавці і, побачивши його, помахали руками. Теодор, винувато перепросивши, пройшов між рядами до хлопців, які при його появі посунулися, і сів на звільнене місце.

– Як ви дізналися? – тихо спитав він. – Я вам не хотів говорити.

– А чому? – запитав Михайло.

– Та я і сам не знаю, чи варто було приходити, – признався Теодор.

– Не біда. Зараз побачимо. Не сподобається – тільки мене і бачили.

Бучма, виявляється, думав так же, як і Теодор. А він озирнувся і зустрівся поглядом з Семком Процівом. Той сидів у самому кутку. У його руці Засмужний запримітив якийсь папір. Семко, виявляється, збирався записувати почуте.

Розмови тим часом якось само собою припинилися. І вчасно. У відкриті двері зайшов місцевий священик Лев Саламон у супроводі незнайомця. Це був старший чоловік з акуратною борідкою. Манера триматися, незвичний селянам одяг, струнка постава – все це надавало якоїсь винятковості цій події.

– Слава Ісусу Христу! – привітався священик.

– Слава навіки! – не в такт відповіли присутні.

– Як ви накурили! – невдоволено похитав головою Саламон.

Мов за командою чоловіки замахали руками, наче це могло розігнати тютюновий дим.

Лев Саламон і прибулий сіли за вчительський стіл.

– Дорогі во Христі браття! – почав отець. – Я запросив вас прибути сьогодні у це приміщення і душа моя радіє, що ви послухали мене. Нашу парафію провідала знана на теренах повіту людина. Я довго не буду говорити. Натомість надаю слово адвокату доктору Михайлу Королю.

Прибулий підвівся, окинув поглядом присутніх і, набравши повні легені повітря, почав:

– Коли ваш духовний пастор запросив мене приїхати сюди і виступити перед вами, я спочатку сприйняв це як звичну поїздку і звичний виступ. Але я з подивом і здивуванням відзначаю, що помилився. Ви можете сказати, що цей мій звичний вступ і що так я починаю усі свої виступи. Як на духу кажу, що ні. Не хочу образити інші парафії й інші села, але тут я відчуваю якусь особливу благодать. Благодать, таку рідкісну супутницю нашого життя.

Місцевих селян було важко запідозрити у симпатії до котроїсь з багаточисленних партій. Каменюхи в основній своїй масі були аполітичними, що не заважало їм живо відгукуватися на усі політичні події, які час від часу сколихували Галичину. Незасмічені партійними програмами, вони були благодатним ґрунтом для свіжих ідей. Тому Михайло Король зустрів тут корисне середовище для своїх ідей.

Наприкінці виступу адвокат роздав присутнім книги і пообіцяв і надалі захищати їхні інтереси у суді (якщо, не дай Боже, до цього дійде) і в Галицькому сеймі, послом до якого ось уже десяток років був Михайло Король.

На цьому зустріч з адвокатом завершилася. Присутні розбилися на окремі групи. Хтось підійшов до прибулого зі своєю проблемою, хтось на ходу переглядав отриману книгу, а більшість поволі покидала кімнату. З останніми була і нерозлучна четвірка. Теодор Засмужний вже нап’яв на голову капелюх і вийняв з кишені люльку, щоб запалити на дворі, як його окликнув Лев Саламон.

– Теодоре! – сказав він. – Підійди сюди!

Здивований Засмужний заховав люльку назад у кишеню, зняв шапку і зіткнувся з Семком, що саме виходив. Вони деякий час стояли один проти одного, ніхто не хотів поступатися, аж Саламон владним голосом наказав Проціву відійти.

– Прошу, пане адвокат, познайомитися: новий член товариства Теодор Засмужний, – представив Лев Саламон.

Теодор хотів було заперечити, що він ще не вирішив, чи вступатиме до товариства москвофілів, але доктор Король живо потиснув йому руку.

– Радий, що наші ряди поповнюються такими людьми, – говорив він. – Отець розповідав про вас багато хорошого, Теодоре. Як, до речі, вас по-батькові?

– Ми не звиклі до цього, – пробурмотів Теодор.

Він був спантеличений таким поворотом розмови, коли без нього самого його таки зарахували до поки що незнайомого йому товариства.

– Микитович, – підказав Лев Саламон.

– Отож, Теодоре Микитовичу, радий вітати у вашій особі ще одного представника Кам’янки Лісної у нашому товаристві. Гадаю, ми ще неодноразово побачимось. Якщо у вас виникнуть якісь проблеми, ласкаво запрошую вас до себе у контору. Чим зможу – допоможу.

Теодорові нічого не залишалося, як подякувати і покинути школу. На подвір’ї на нього чекали друзі.

– І що ти вирішив? – запитав Осип.

– А ви?

– Ми більше сюди не прийдемо, – за всіх відповів Михайло.

Засмужний кивнув головою.

– А ти?

Теодор розповів про останню розмову зі священиком.

– І що ти вирішив?

– Мені нікуди діватися, – сказав Теодор. – Не можу підвести отця.

– Ну, дивись, – мовив Максим. – Роби, як знаєш. У мене, приміром, на такі діла немає часу. Сам знаєш: городи, коні, ліс.

Життя, тим часом, протікало своїм руслом. Вже засіяли спраглу до зерна землю, природа, змучена довгими холодами, якось одразу вибухнула неймовірною зеленню і, неначе злякавшись цього, завмерла цвітом.

Якось перед Зеленими святами Теодор зустрів Палазю Панько, яка поверталася додому з городу. Між молодими людьми вже давно була симпатія, яка, однак, не переростала у щось більше. Засмужний, згадавши раптом, що йому вже двадцять п’ять років, несподівано для Палазі, та й для самого себе, сказав:

– Палазю! У неділю я прийду зі сватами.

Дівчина від несподіванки відкрила рота, враз почервоніла й опустила очі.

– Присилати сватів чи виженеш?

Палазя так і стояла з похиленою головою, нічого не говорячи, лише ледь помітно кивнула.

– От і добре! – зрадів Теодор. Він чомусь боявся, що дівчина відмовить йому. – Іди додому, підготуй батьків. А я скажу своїм.

На цьому розійшлися. Теодор повагом крокував додому, неначе «порадний» господар, а Палазя побігла поділитися радісною звісткою з мамою.

Пробігаючи повз ворота Процівих, вона наштовхнулася на Семка. Від несподіванки дівчина скрикнула:

– Фу, злякав!

Проців задоволено усміхнувся.

– Куди так спішиш? – загородив він дорогу.

– Семку, пусти!

– Пущу, якщо прийдеш в неділю на танці. Прийдеш?

Палазя якщо і ходила на танці, то не через Семка, і було дивним, що він ставив саме таку умову.

– Ні, не прийду.

– Чому? – удавано здивовано запитав Проців, хоч на іншу відповідь і не розраховував.

– Заміж я виходжу, ось чому.

Палазя сказала це і злякалася. Не своїх слів, а виразу обличчя сусіда. Усміхнена, дещо зневажлива маска враз неначе спала, і перед дівчиною з’явилося перекошене гнівом обличчя. Від несподіванки вона аж відступила на крок.

– Заміж? – прошипів Семко. – За кого? За цього голодранця?

– Ні, за Засмужного, – поправила Палазя.

– Та я про нього і говорю.

– Засмужні не бідні, і ти не маєш права називати їх голодранцями.

– А які вони? Багаті? От ми багаті, а вони… Що їхні морги проти наших! Та ти у мене купалася б у маслі, а у них будеш гарцювати з ночі до ночі.

– Не все, Семене, вимірюється моргами.

– То ти вже вирішила?

– У неділю чекаю сватів.

Проців постояв ще якусь мить, потім криво усміхнувся і відступив вбік.

– Тоді іди, – сказав він. – Але запам’ятай, що мене ви ще згадаєте і будете цілувати мені ноги.

Злякана такими словами Палазя мовчки пройшла мимо.

На Зелені свята після відправи Теодор Засмужний взяв з собою сусіда Василя – колишнього товариша батька – і з благословення мами попрямували до господи Паньків. Там на них вже чекали. У великій кімнаті за столом сиділи батьки Палазі. Сама дівчина скромно примостилася у кутку під піччю.

Більше в хаті нікого не було. Старші дочки вже повиходили заміж, а брат Дмитро саме служив у війську.

– Слава Ісусу Христу! – з порога привітався дядько Василь.

– Навіки слава! – відповів господар. – Запрошуєм, дорогі гості, сісти за стіл.

Теодор, який не любив довго тягнути ґуму, переглянувся з дядьком Василем, подивився на принишклу Палазю і з моста у воду випалив:

– Дядьку Даниле! Віддайте за мене вашу дочку!

Старий Панько, що приготувався до довгої словесної перепалки, усміхнувся у прокурені вуса, кивнув своїй жінці і лише сказав:

– А бери!

Тут занепокоївся вже Теодор. Він, зрештою, не сумнівався, що йому не відмовлять, але якось не солідно було прийти до хати нареченої і вийти від неї одразу. Навіть з позитивною відповіддю.

Але Засмужний не розгубився. Він вийняв з кишені пляшку купленої у шинку горілки, поставив на стіл перед господарем і на правах майже жениха сказав:

– Палазю, а ну діставай чарки!

Тут заметушилася і мати. Вона незвично на свої роки швидко підвелася і, кивнувши дочці, зникла за дверима комори. Поки Палазя ставила на стіл три склянки, Данило Панько уважно розглядав принесену горілку і, видно, залишився задоволений вибором майбутнього зятя.

– Ну, – сказав він, – поки принесуть щось закусити, давайте спробуємо, що ти приніс, дорогий зятю. Чи, може, не варто тебе так називати.

Він відкоркував пляшку, налив Теодорові по вінця.

– Пий!

Жених підвівся, обережно підніс повну чарку, подивився на Палазю і сказав:

– За наше майбутнє подружнє життя, Палазю!

З цими словами Теодор випив усю горілку до дна. Він взагалі-то пив мало і нечасто, але сьогоднішній ритуал вимагав.

Панько тим часом налив Василеві і собі.

– Давай, Василю, вип’ємо за наших дітей. Шкода, що Микита не дожив до цих часів.

Після першої чарки господиня принесла закуску. Закусувати було незручно, і Данило налив ще по одній.

Після другої чарки розмова стала невимушеною, зникли умовності, що існували до того.

– Ох, Теодоре! – говорив Данило. – Через тебе я втрачаю ще одного свата.

– Чому? – здивувався Василь. – Ти маєш на увазі війта?

– Та шляк би його трафив з його війтовством! – сплюнув Панько. – Ілько мене вже замучив своїм: «То коли присилати від Семена сватів?» Для своєї дочки я зла не хочу. Лише добра. А те, що із Засмужним їй буде добре, я знаю. Я про те, що Марта вже є свахою. Навіть випити немає з ким. Остання надія на Дмитра. У вас вже точно немає сестри.

За розмовами заледве не забули головного: домовитися про час весілля. Було вирішено побратися після Покрови.

Рішення середнього брата одружитися підштовхнуло Івана пришвидшити зведення власної хати. Місце для неї він вибрав поблизу батьківської, сто кроків на схід. І наступного дня після дня Петра і Павла у землю увігнали перший заступ.

Життя Теодора було розмірене по хвилинах. Робота на полі, допомога братові на будові, діяльність у Товаристві Качковського відбирали весь вільний час. Після тої пам’ятної зустрічі у школі лише декілька чоловіків залишилися з отцем Саламоном. Серед них був і Теодор Засмужний. Він акуратно відвідував різні збори, читання і настільки добре навчився читати писане російською мовою, що священик брав його повсюди, де виникала потреба показати комусь успіхи у діяльності товариства у селі.

Правда, участь Теодора Засмужного у Товаристві імені Михайла Качковського завершилася так само несподівано, як і почалася. Це сталося акурат перед самим весіллям. Як завжди буває у такі моменти, вся його увага, як і домашніх, сконцентрувалася на майбутній події. Доводилося турбуватися про все: коли різати свиню, де купити хорошої і недорогої горілки, яку замовити музику – одного скрипаля за чотири корони і дві хлібини чи трьох музик за десять корон. Саме тоді і підбіг до нього Юрко.

– Дорку! Тебе негайно кличе до себе священик! – повідомив він.

Ця новина застала Теодора за роботою на городі.

– А навіщо? – невдоволено запитав він.

– Отець казав, що до нього приїхали якісь гості і просив, щоб ти був.

– У мене немає часу на це, – відказав Теодор.

Але мама, яка працювала поруч, заперечила.

– Не можна відмовляти священику, – сказала вона. – Ти їдь, якщо треба. Але скажи панотцю, щоб не турбував тебе весь наступний тиждень.

– А… – Теодор показав на невикопану картоплю.

– Справимося без тебе, – відказав Іван. – Погода, бачиш, Богу дякувати, хороша, ще встигнемо викопати, а зараз тебе замінить Юрко.

Найменший Засмужний скривився, але не сказав нічого. А Теодор поклав реманент на землю і подався до криниці мити руки.

– Візьми бричку! – сказав вдогонку Іван. – Хто знає, наскільки затримаєшся.

За цей час Засмужні спромоглися зробити собі невелику бричку і тепер їздили до церкви як справжні господарі.

Коли Теодор під’їжджав до плебанії, сонце було ще високо. Він прив’язав коней до спеціально прилаштованої для цього випадку ворини, обтрусив себе і попрямував до будинку. На порозі його зустріла найстарша донька священика восьмирічна Іванка.

– А де тато? – запитав він.

– Тато вдома, – відповіла вона дзвінким голосом. – Чекають вас.

– Ну тоді веди.

Вони удвох зайшли всередину. У кімнаті, що слугувала священику гостинною, за столом сиділи четверо: отець Саламон з жінкою Юліаною і пара, яку Теодор бачив вперше. Те, що це були нетутешні, Засмужний зрозумів одразу. Одяг чоловіка, а особливо жінки, підказував, що вони є міські, але Теодор чомусь був впевнений, що гості священика навіть не зі Львова.

Засмужний привітався.

– Добре, що ти прийшов, Теодоре! – зрадів Лев Саламон. – Прошу сідати. Оце, панове, та людина, про яку я вам говорив. Теодор Микитович – переконаний прихильник нашого товариства.

Обоє невідомих з цікавістю подивилися на прибулого.

– Теодоре, до нас приїхали гості з Росії. Господин і госпожа Русакови, – представив присутніх Саламон.

Засмужний злегка підвівся і схилив голову. Цей жест сподобався жінці – ще досить молодій пані.

– Теодор Микитович надзвичайно здібний молодий чоловік. Він вміє читати по-російськи не згірш будь-якого учня справжньої школи. Теодоре, прочитай нашим гостям що-небудь.

Теодору не сподобалося таке відношення до себе. Йому вже давно набридло показувати себе як здібного учня чи переконаного прихильника, але довелося терпіти. Він не хотів підводити священика.

А Лев Саламон подав йому відкриту на якійсь сторінці книгу. Теодор востаннє скоса подивився на присутніх, побачивши кивок отця, почав читати:

– «Въ том-то и бѣда, що не всѣ мы свѣдомы нашей народности вѣрно и такъ, якъ Богъ приказуе. Одни изъ насъ русскихъ галичанъ говорятъ: «ми руські», другіи: «ми украінці», третьи: «ми руські українці», четвертыи: «мы русинскіи люди», п’яти: «мы русскіи люди». Такое замѣшанье наробили вороги. Нѣтъ ясного пониманья народности, нема ясной народной мысли».

Він не міг зрозуміти, що сталося. Відірвав очі від книги. Чоловік поблажливо усміхався, зате його супутниця сміялася від душі.

– Ой, не могу! – крізь сльози говорила вона. – Ой, умру сейчас! Как вы читаете? Это не наш язык, нет!

Неприємно вражений, Теодор здивовано подивився на отця. А той поглянув на пані, щоб та замовкла. На Теодорі виступив рясний піт, він поклав книжку і, сказавши, що піде прохолодитись, вийшов на двір.

Там він підійшов до коней, що мирно жували сіно. «То хто я? – гарячково думав він. – Москаль? Кацап? Та я навіть не москаль! Он як зганьбила мене ця “госпожа”! “Ето не наш язик!” Нехай! Тепер знатиму, що не ваш».

Теодор відв’язав коней, швидко сів на бричку і вже зібрався їхати, коли побачив на порозі отця Саламона. Той швидкими кроками йшов до нього.

– Теодоре, почекай! – говорив він. – Не роби поспішних висновків.

– Отче, мені здається, що я вже зробив поспішне рішення ще тоді, перед Великоднем.

– Ти образився на реакцію пані Русакової? Даремно. Для неї просто є незвичною ця мова. От і все.

– Але, отче, тоді якою мовою ми розмовляємо, якщо самі росіяни не вважають її своєю? – запитав Теодор.

Запитання зависло в повітрі. Засмужний зрозумів, що Саламону нічого відповісти.

– Отче, пробачте, але я більше не прийду, – сказав він і, розвернувши коней, помчав додому.

Родина

Так несподівано, але давно очікувано Теодор Засмужний і Пелагея Панько стали чоловіком і жінкою. Весілля справили невелике, але нічого на столах не бракувало. Запросили лише сусідів і найближчих родичів з обох сторін, але і тих виявилося немало. Деякого шарму цій події надав той факт, що молодий мав на грудях не лише букет, подарований молодою, але й красувався медаллю. Цей факт особливо не сподобався війту Ількові Проціву, який повсюди, де треба і де не треба, вихвалявся своєю цивільною нагородою. Тут же він не міг нічого вдіяти – нагорода ґефрайтера Засмужного була офіційною.

Майже одразу після весілля Настуня народила сина, якого назвали Степаном, і хресним батьком якого став Теодор.

Після неприємної розмови на плебанії Теодор деякий час сторонився священика, навіть боявся потрапляти йому на очі. Він боявся того, що отець стане переконувати його повернутися до товариства, а у нього не вистачить мужності відмовити, адже Теодор вирішив остаточно більше не приставати до жодної партії чи течії. Але Лев Саламон, видно, сам незадоволений нерозумною поведінкою приїжджих гостей, не став дорікати Засмужному і продовжував відноситися до нього так, неначе нічого не сталося. Тому Теодор через деякий час просто перестав думати про це, як про дурний сон.

Після весілля мама якось одразу подалася, не вилізала з болячок. Вже до Стрітення 1910 року стало зрозуміло, що наступну паску сини їстимуть без мами. Теодор навіть їздив до Жовкви до адвоката Короля, і той порекомендував йому свого товариша доктора Сильвестра Дрималика. Лікар оглянув Марту і лише похитав головою.

По відправі на сиропусну неділю Іван привіз священика, який і висповідав Марту. Після цього мама перестала стогнати і жалітися на болячки. Вона лише лежала і поволі згасала. Марта не помічала тої турботи, якою її оточили невістки, не реагувала на сльози найменшого сина, на похмурі обличчя старших.

Так 18 березня вона тихо уві сні і відійшла засвіти.

Поховавши матір, брати продовжували жити в одній хаті. Іван добудовував власну хату, але навіть тепер стало зрозуміло, що переходити у неї потрібно вже цього року. Особливо ця проблема загострилася після того, коли Палазя зрозуміла, що носить під серцем дитину.

Але тут виникла ще одна проблема: потрібно було якось поділити землю. І знову Теодор запряг коней, і три брати поїхали до знайомого адвоката. Михайло Король, безумовно, був у курсі справ у парафії отця Саламона, але треба віддати йому належне, жодного разу не дорікнув Теодорові за його вчинок.

Він був дійсно хорошим адвокатом, і вже перед вечором брати повернулися додому повноправними господарями. Землю поділили на три частини – кожному братові однаково. Звичайно, поки що виграв від цього поділу Теодор: чотирнадцятирічний Юрко залишався при ньому, тому й земля наразі була спільною. Але таке тривати довго не могло. Ще п’яток років, – і доведеться прощатися і з цим.

Наприкінці літа сталася подія, яка вибила зі звичної колії родину Засмужних. Іван не захотів більше залишатися у батьківській хаті і разом з жінкою і двома маленькими дітьми таки перейшов у ще не до кінця збудовану власну. Майже у той самий час Палазя почула себе погано. Болів низ живота. Місцеві бабки нічого зробити не могли, і молода жінка втратила дитину. Цю трагедію Теодор переніс особливо важко, а Палазя просто злягла на цілий місяць. Почали навіть переживати за її стан, але ближче до зими вона оклигала, відійшла від стресу і знову взялася до роботи. Теодор як вмів оберігав жінку, забороняв їй піднімати важке, особливо після того, як виявилося, що і вона, і Настуня знову вагітні.

Якось морозного вечора невдовзі після Нового року поріг хати Засмужних (тепер, після того як Іван із родиною перебрався жити у власну хату, цей номер у селі стали називати Федьки, а там, де жив брат, – Івани) переступив нежданий гість. Війт Проців зайшов у хату, зняв кучму, перехрестився. На той час вдома були лише Палазя з Юрком. Хлопцеві незабаром повинно виповнитися п’ятнадцять років, на обличчі починала з’являтися рідка рослинність, і тепер він дуже нагадував кактус. Але це був високий стрункий юнак, і вже не одна дівка задивлялася на нього.

Війт привітався і поцікавився, де господар.

– У брата Івана, – перелякано відповіла Пелагея. – Покликати його?

– Так, він мені потрібен.

– Я побіжу, – схопився Юрко.

Йому хоч і не хотілося виходити у таку пургу з теплої хати, але ще більше не хотілося, щоб це зробила Палазя.

Він схопив кожуха, що висів на гачку біля дверей і вибіг на двір. Палазя продовжувала стояти нерухомо посеред хати. Розуміючи, що так триватиме довго, Ілько Проців заговорив першим:

– То, може, запросиш сісти?

– Ой, так, – похопилася жінка. – Що ж це я так! Сідайте. Чоловік зараз прийде.

Не встиг війт зручно вмоститися на лавці, як двері відчинилися, і в хату зайшов Теодор.

– Христос рождається! – привітався він.

– Славімо його! – відповів Проців.

– Палазю, постав щось на стіл, – сказав Теодор жінці, сам знімаючи кожуха.

– Не треба, – зупинив війт. – Я ненадовго. У справі.

– Тоді я вас слухаю.

Теодор сів навпроти Проціва. Він розумів, що справа, яка привела того у його хату, дійсно повинна бути надзвичайна. Засмужний взагалі не пам’ятав, щоб Проціви по своїй волі переступали цей поріг. Востаннє це було майже рік тому, але причина була поважна: смерть мами.

– Прийшло до мене розпорядження, Теодоре, – почав війт. – Але спершу скажи, чи знаєш ти щось про меліорацію?

– Лише те, що це осушення боліт, – признався Засмужний.

– Вже щось. Я кажу так, бо більшість людей взагалі не чули цього слова. Так от, – продовжував Проців. – Ця штука дійшла і до нас. Спочатку за селом на сході, а потім і на півдні цьогоріч будуть проводитися меліоративні роботи. А ти сам бачиш, літом від комашні спасу немає. Спеціалісти приїдуть з Відня, всі німці, по-нашому говорити не вміють. У розпорядженні, яке я отримав, чітко говориться, що я маю забезпечити їхній постій і сприяти тому, щоб вони могли порозумітися з місцевими. Тому я згадав про тебе.

– У якому сенсі? – поцікавився заінтригований Теодор.

– Звичайно, німців на постій я прийму сам. Не хочу, щоб вони своєю присутністю обмежували життя селян. Нехай вже я сам потіснюся. Я про інше. Німцям потрібен перекладач. Звичайно, я міг би скерувати для цього свого сина, але вчасно згадав про тебе. У тебе молода жінка, малий брат. Тобі не завадить заробити хоч трохи грошенят.

– Скільки? – лише запитав Засмужний.

– Ну, дивись. Німці будуть у нас два місяці. Травень і червень. За цей час вони заплатять по десять корон за кожен день. Це незалежно від того, будеш ти їм потрібен чи ні.

– Тобто?

– У неділю вони не працюватимуть. То як? – підвівся з лави війт. – Що мені повідомити у ґміну?

– Напишіть, що я згоден, – сказав Теодор.

Коли Проців вийшов, Палазя обережно сказала:

– Ой, Теодоре, я боюся чогось.

– Нічого боятися. Якщо все буде добре, то зароблю шістсот корон. Купимо ще одну корову. І ще грошей залишиться. Не переч. Я вирішив.

До омріяної роботи залишилося ще досить часу, тому Теодор намагався встигнути поробити усі роботи, бо потім часу на це не буде.

Десь наприкінці квітня Палазя поскаржилася на недомагання. Навчені попереднім досвідом, Засмужні одразу ж звернулися до вже знайомого лікаря. На жаль, ці перестороги виявилися марними, Палазя знову втратила дитину.

Якщо перший випадок вона перенесла особливо важко, то, як не дивно, цього разу все обійшлося спокійно. Пелагея не захворіла, не впала у депресію, лише якось одразу осунулась, навіть почорніла. Теодор бачив зміну у настроях жінки, сам стурбований нещастям, дедалі більше переживав за стан Палазі. Він хотів навіть відмовитися від грошовитої роботи, щоб не залишати жінку саму, але Іван його відмовив.

– Не будь дурнем! – говорив брат. – Чим ти допоможеш Палазі? Тим, що сидітимеш навпроти і заспокоюватимеш? Для цього і Настуні вистачить. А ти заробляй гроші. Дасть Бог, і все буде гаразд.

– Обов’язково буде, – впевнено сказав Теодор.

Правда, сама Пелагея мала своє пояснення своїх бід. Якось вона почула, що неподалік розмістився табір циган і загорілася бажанням піти до них.

– Навіщо? – насупив брови Теодор.

Йому одразу не сподобалася ця ідея.

– Піду до ворожки. Може, мені пороблено? – допитувалася Пелагея. – А цигани вміють знімати всі порчі.

– Ні, – твердо відповів чоловік. – Ні. Забороняю.

Проти його слова жінка піти не могла і більше до цієї розмови не поверталася.

А з початком травня Теодор Засмужний приступив до виконання своїх обов’язків. Німці на повірку виявилися австрійцями, і всі троє були з міста Грац. Двоє – Карл і Ганс – це молоді, приблизно однакового з Теодором віку, а третьому вже давно перевалило за сорок, але незважаючи на свій поважний вік, гер Еріх (так його звали) був ще досить-таки жвавим і, на відміну від своїх молодих колег, небайдужим до місцевих жінок.

Карл і Ганс, навпаки, трималися осторонь, з місцевими в контакт не вступали, але всі троє свою роботу знали на відмінно.

Спочатку вони дещо обережно ставилися до новоспеченого драгомана, але, дізнавшись, що Теодор служив у драгунах, нагороджений як і вони хрестом цісаря і, головне, знає мову, змінили своє ставлення до нього.

Коли ж виявилося, що Еріх Парман у минулому також служив у 4-му драгунському полку кайзера Фердинанда, лід недовіри розтанув остаточно.

В обов’язки Теодора входило бути посередником між австрійцями і місцевими жителями, яких найняли на роботу. Каменюхи підводами возили землю (35 гелерів за кубометр) і перевозили шини (75 гелерів за 10 годин роботи). Один віз обслуговувало троє чоловіків, звичайно, з одної господарки. Теодор переконав Івана приїхати своїми кіньми і взяв з ним Юрія. Звичайно, удвох було важче, ніж утрьох, але і гроші ділилися лише надвоє.

Спочатку Карл і Ганс виміряли площу, яку належало осушити. При цьому вони використовували привезені з собою прилади, які у селі бачили вперше. Потім Еріх визначив ділянки, де треба копати і куди опісля вивозити землю.

Теодор більше часу проводив поруч з найстаршим Еріхом Парманом, щоб будь-якої миті переказати його розпорядження.

Робота просувалася досить швидко, і Засмужний почав переживати, що не отримає свої заплановані 600 корон.

У суботу після роботи Парман видав робітникам зарплату. За шість днів вийшло не так вже і мало. Кожна господарка отримала майже п’ятнадцять корон. Теодору за послуги Парман відрахував шістдесят.

Засмужний подякував йому і хотів було вже йти, як Еріх зупинив його.

– Теодоре! – сказав він. – Я хочу вас дещо попросити.

– Я вас слухаю.

– Теодоре! Як ви поставитесь до того, якби я попросився до вас на постій?

Засмужний лише знизав плечима:

– Нормально поставлюсь.

– А у вас великий будинок? – поцікавився Еріх Парман.

– Як у всіх.

– А я вас не потісню?

– Ну, що ви! Лише я з жінкою і молодший брат. Ви його бачили. Дітей поки що немає. Зовсім не потісните.

Він прикинув, що частину зароблених грошей прийдеться викласти на їжу панові інженеру. Неначе прочитавши його думки, Пармен мовив:

– За оплату не хвилюйтесь! Сьогодні ж я повідомлю у контору, щоб вам нараховували ще по п’ять корон щоденно.

Новина для Теодора була і несподівана, і приємна водночас. Зайві гроші у домі нікому не завадять. Це по-перше. По-друге, він зрозумів, що війт поселив у себе інженерів не тому, що не хотів обтяжувати інших, а через дев’ятсот корон, які ті принесуть йому. Зараз із незрозумілих причин Проців збідніє на триста.

Інженерові відвели крайню кімнату, перед тим прибравши її. Юркові довелося переселитися у комору, але цю звістку той сприйняв спокійно.

Звичайно, переселення головного інженера від війта до Засмужних не могло залишитися непоміченим для сусідів. Селом поширилися чутки, одна неймовірніша іншої, про причину цього. Як не дивно, Ілько Проців не образився на Теодора за втрачені гроші, лише сказав:

– Краще б від мене пішли інші двоє!

Теодор не зрозумів цих слів війта, а розпитувати не став.

Швидко проминули два місяці, і роботу закінчили вчасно. Австрійці чесно розрахувалися з робітниками, якось непомітно зібралися і поїхали додому. Наприкінці Петрівки Теодор взяв п’ятсот корон і поїхав у Жовкву на базар. Там він купив хорошу корову, собі і жінці обновки. Юрко на свої чесно зароблені гроші сам собі купив хромові чоботи.

Так з повним возом реманенту, одягу і з прив’язаною коровою Засмужні повернулися додому.

Восени якраз перед Дмитром Настуня народила третю дитину, хлопчика, котрого так і назвали. Майже одночасно по сусідству народилася дівчина. Батьки попросили Теодора бути хрещеним. Було не заведено відмовляти у таких справах, тому на Анни він разом з хрещеною мамою, молодою незаміжньою Катериною, тіткою дівчини, заніс новонароджену у храм.

Після хрестин зібралися у хаті новоохрещеної за столом. Там же Теодор дізнався від куми, що після зими вона від’їжджає на заробітки.

– Куди? – запитав Теодор.

– До Канади, – відповіла Катерина. – Там дають землі скільки захочеш.

– І що ти будеш робити з цією землею сама?

– Нічого, я сильна. Зароблю грошей і повернуся. Може, і ти поїдеш зі мною? – лукаво стрільнула очима кума.

– Не можу, – серйозно відповів Засмужний. – Палазя чекає дитину. Мушу бути поблизу. А гроші зароблю і тут.

– Це точно, – згодився Максим Холод, якого запросили також. – Якби я знав німецьку так, як ти, жив би приспівуючи.

– То чого не вчив?

– Не кожен такий як ти.

Теодор з тривогою спостерігав за станом Пелагеї, очікуючи чергового повторення попередніх трагедій, але жінка спокійно пережила зиму і вже в березні стало зрозуміло, що на цей раз все обійдеться.

Щоб не сталося ніяких несподіванок, Пелагея не пішла навіть святити паску, хоч дуже хотіла, тим більше, що того року Великдень збігся з Благовіщенням. Вона прокинулася разом з чоловіком та Юрієм і, відправивши обох до церкви, сіла перед образом і почала молитися. Пелагея не відкрила молитовник, хоч він і лежав на столі. Вона не ходила до школи і не вміла читати. Але це не завадило їй знати усі молитви і без заминки читати їх. Поруч чоловіка вона навчилася співати майже всю літургію, правда, особливі відправи, як от сьогоднішня, були для неї поки що непосильні.

Пелагея так захопилася, що незчулася, як розвиднилося. Настав час порати по господарстві, але Теодор суворо-пресуворо заборонив їй не тільки давати свиням і худобі, але навіть доїти корів, чим був дуже незадоволений шістнадцятирічний Юрій.

Взагалі молодший брат чоловіка любив зовицю і вважав, що Теодор більше виграв у цьому сенсі, аніж Іван. Та й Теодор сміливо залишав Юрія самого на господарстві, коли доводилося відлучатися на день, а то й на довше.

Коли чоловіки повернулися з освяченими пасками, вони швидко попорали, нагодували всю живність, і втрьох сіли за святковий стіл. Спраглі до м’ясної їжі, Засмужні з насолодою вдихали приємний аромат копченої ковбаси.

– Катерина вчора від’їхала в Канаду, – повідомив Теодор, коли сніданок підходив до кінця.

– Грошей заробить, – сказав Юрій.

– Заробить, – згодився старший брат. – Наробиться, а не заробить. Гадаєш, в Америці просто так дають гроші?

– Але ж їдуть…

– Та тому, що тут зовсім погано! Ніхто про нас, українців, не думає. І що б не говорив Іван, цісар як дивився байдуже на наше життя зі свого портрета, так і дивиться. І нема на то ради.

Пелагея підвелася і, зіславшись на втому, як качечка, повільно пішла до ліжка. А брати вирішили вийти надвір, тим більше, що Теодорові захотілося посмалити люльку. Правда, Юрко завбачливо зловив добротного домашнього кота, що весь час старався сісти за спільний стіл.

Двадцятого квітня зранку Пелагея досить-таки легко народила здорового хлопчика. Це сталося так несподівано, що Юрій не встиг збігати за місцевою повитухою. Коли ж вона прийшла, біля молодої мами вже сиділа Настуня, а Іван поздоровляв новоспеченого батька, а той не знав куди дітися, що робити, як поводитися.

Юрко також ходив гоголем. І не тільки через те, що вчетверте став дядьком. Так сталося, що до Палазі він прив’язався міцніше, ніж до Настуні.

– Як думаєте назвати? – поцікавився Іван.

– Михайлом, – відповів Теодор.

– Кого візьмете хресними?

– Настуню.

– І?…

– А ось його. – Теодор кивнув на отерепілого Юрка.

– І правильно, – підтримав старший брат. – Ми завжди маємо триматися разом. Хіба ми не Засмужні?

– А наступного сина до хрещення понесеш ти.

– Ну, це само собою.

Поки до Пелагеї не пускали; мимо братів пройшла теща і, не кажучи нічого, сховалася в хаті.

– У них своє, – пояснив Іван.

Розмова тим часом перейшла на інші теми.

– Читав вчора в газеті, що в морі затонув великий корабель, – повідомив Іван. – Найбільший у світі.

– Який? – байдуже поцікавився Теодор. Він думав про своє.

– Та не переживай ти так! Все буде гаразд!

– Дай то Бог! То як називався цей корабель?

– Та не знаю! Забув!

– «Титанік» називався, – виручив Івана Юрко.

– Точно, «Титанік».

– Жертви є?

– Пишуть, що всі.

Пізніше дізналися, що на цьому кораблі в Америку пливла Катерина.

Більше про неї родина не знала нічого.

28 липня

Десь там за горами, на березі такого далекого звідси моря сталася трагедія. Багатостраждальну династію знову настигла біда. Царствені особи гинули від куль і ножів впродовж усього часу існування цих династій, і не завжди ці події приводили до кривавих змін. І тепер ця подія здавалася галицьким селянам такою далекою від їхнього звичного життя, що спочатку не відклала ніякого сліду у їхніх думках.

Селяни були більше занепокоєні своїми повсякденними турботами, аніж якимись далекими подіями. Чомусь майже всі були впевнені, що це аж ніяк не вплине на їхнє життя.

Зовсім інакше думав Іван Засмужний.

– Буде війна, – впевнено говорив він.

– Та хіба це вперше? – засумнівався Михайло Березовець. – Пам’ятаєте, минулого року усіх нас призвали в армію. Воювати з болгарами. І що? Не встигли надіти форму, як прийшов наказ розходитися. І цього разу так буде.

– Не буде, – заперечив Іван. – Німці не простять сербам вбивства наслідника.

Хоч не всі згодилися з Іваном, подальші події підтвердили його слова. Не завжди вчасно, не завжди достовірно, але відомості все ж доходили до селян. Спочатку здавалося, що все минеться. Можливо, десь там, у цісарських палатах, щось і вирішувалося, тут же панував спокій.

Якось після Петра Іван ввалився у хату Теодора, чим злякав малого Михайлика, що саме бавився з Юрком. Хресний дуже прив’язався до хлопчика і, на думку Теодора, балував його.

– Ти чого такий напуджений? – запитав Юрко. – Сталося щось?

Лише тепер він помітив у руці Івана газету.

– Війна?

– Де Дорко?

– У Малому. Палазя вирішила випрати з нас. То він зараз має прийти. То що все-таки сталося?

Замість відповіді Іван розвернувся і вийшов. Розуміючи, що сталося щось неординарне, Юрко підхопив на руки племінника.

– А ну побігли за дядьком Іваном, – мовив він малому. – А то не скаже нам нічого.

На знак згоди Михайлик задоволено крякнув.

– От і я так кажу.

Юрко Засмужний вважав себе вже дорослим. У травні він разом з однолітками пройшов медичну комісію і визнаний годним до служби. Через три роки він надіне військову форму! Шкода, що не служитиме в кавалерії, як Теодор, все ж німецької не знає, але й не сидітиме вдома, як інші. А якщо все буде так, як каже Іван, то, можливо, і цьогоріч зможе повоювати.

На подвір’ї старші брати стояли один перед одним і жваво говорили. Правда, говорив один лише Іван, при цьому розмахуючи газетою, а Теодор щоразу більше похмурнів.

Юрко з Михайликом на руках підійшли до них. Побачивши тата, малий протягнув до нього руки. Теодор взяв сина.

– Сядемо, – сказав він, показуючи на лавку.

Всі троє всілися.

– Юрку, прочитай.

– Що? – не зрозумів той.

– А те, що Іван приніс.

Юрко взяв у старшого брата газету. Потрібна стаття виявилася на першій сторінці, що вже свідчило про її важливість.

«Ультиматум його ц. і. к. величності Франца Йосифа І.

1. Заборонити видання, що пропагують ненависть до Австро-Угорщини і порушення її територіальної цілісності.

2. Закрити товариство «Народна Одбрана» і всі інші союзи і організації, що ведуть пропаганду проти Австро-Угорщини.

3. Виключити антиавстрійську пропаганду з народної освіти.

4. Звільнити з військової та державної служби всіх офіцерів і чиновників, які займаються антиавстрійською пропагандою.

5. Допустити дію на території Сербії державних служб Австро-Угорської імперії для припинення будь-якої антиавстрійської діяльності.

6. Провести розслідування проти кожного з учасників сараєвського вбивства з участю в розслідуванні австрійського уряду.

7. Заарештувати майора Воїслава Танкосіча та Мілана Цігановіча, причетних до сараєвського вбивства.

8. Вжити ефективних заходів до запобігання контрабанди зброї і вибухівки в Австрію, заарештувати прикордонників, які допомогли убивцям перетнути кордон.

9. Зробити пояснення щодо ворожих до Австро-Угорщини висловлювань сербських чиновників у період після вбивства.

10. Негайно інформувати австрійський уряд про заходи, прийняті відповідно до попередніх пунктів».

Юрко закінчив читати. Напевне, усю важливість моменту зрозумів навіть найменший Засмужний, бо і він заспокоївся на руках у батька. А Теодор, помовчавши, нарешті сказав:

– Так, це війна.

– Чому? – здивувався Юрко. – Якщо Сербія виконає всі вимоги, то цісар відступить.

– Сербія не виконає, – мовив Іван.

– Чому?

– П’ятий пункт.

Юрко знову розгорнув газету.

– «Допустити дію на території Сербії державних служб Австро-Угорської імперії для припинення будь-якої антиавстрійської діяльності». Ну і що?

– Ніяка держава не згодиться на таке. Це те саме, що от Бучма хазяйнуватиме у нас на дворі. Ти дуже цього хочеш? Цього не допустить жоден господар. І держава також.

Малий Михайлик почав знову пручатися, тому Теодор опустив його на землю, після чого хлопчик побіг до собаки, а батько вийняв свою люльку.

– Може, обійдеться? – обережно запитав Іван. – І нас не зачепить. Скільки тої Сербії!

– Та це вірно, – згодився Теодор. – Ми ж таки сила! Одних полків скільки! А серби…

Теодор насипав у люльку тютюну, утрамбував його пальцем, після чого запалив сірник і прикурив.

– Але бачите, у чому справа, – продовжував. – У Сербії править хто?

– Король Петро, – продемонстрував свої знання Юрко.

– Петро. Він є чиїмось зятем, сином. Не буду далі. Його дід, дядько, тесть також королі. Невже вони будуть спокійно сидіти і дивитися, як наш цісар лупцює в хвіст і в гриву їхнього родича?

– Сербію підтримує Росія, – вставив Іван.

– А нас Пруссія.

– Так ми ж з ними воювали! – здивувався Юрко.

– Коли то було! П’ятдесят років тому. Кайзер з цісарем відтоді помирилися.

– Але ж і Росія не воюватиме з німцями, – впевнено сказав Іван.

– Не факт, – відповів Теодор.

– Чому ти так гадаєш?

– А чому ти впевнений, що вони не воюватимуть?

– Так їхні царі братаничі!

Теодор усміхнувся.

– А ти не знаєш, як поводять себе Липаки!

Теодор мав на увазі братів Миколу і Степана Липаків із сусіднього хутора, які вже з десяток років воювали за батьківський спадок. За ці роки вони встигли залучити до своєї війни сусідів, війта, суд. Все було даремно. Ніхто з братів не хотів поступатися своєю землею ні на ступню.

– А тут не бáтьківщина, а пів-Європи, – продовжував Теодор.

– Та ми з Росією, здається, живемо в мирі.

– Дай то Боже, щоб не справдилися наші слова!

Справдилися! Спершу видавалося, що все якось само собою розійдеться, що трагедія Сараєва не стане розбратом між правителями Європи, що, врешті, Сербія прийме все і згодиться на ультиматум. Надто вже непередбаченим і страшним видавалося всім майбутнє.

У вівторок зранку біля церкви зібралися чоловіки. На невеликому щиті, де звичайно вивішувалися повідомлення про найближчі служби, хтось приклеїв невеликий папір з двоголовим орлом зверху. Під ним великими буквами написано «До моїх любих народів». Чоловіки обступили щит і уважно слухали, як війт Проців читав маніфест. Видно, він сам і повісив його, тільки отримавши у канцелярії. Тепер же війт, мов старанний учень на уроці, чітко вимовляв слова, наче боявся своєю поспішністю спотворити написане.

Чоловіки слухали мовчки, вдумуючись у прочитане, і старалися уявити, чим це торкнеться їх особисто. Те, що буде війна, вони, попри усі наївні надії, знали і загодя готувалися до неї. Те, що їх призвуть, також. Єдина надія, якою каменюхи тішили себе, була у тому, що Австро-Угорщина розіб’є маленьку Сербію швидко і при цьому обійдеться без резервістів. (Останнього місяця повсюдно вивішували плакати й мапи, де кожен міг подивитися на розподіл сил у Європі і порівняти величну Австро-Угорщину і Сербію. Це порівняння було далеко не на користь останньої.)

Ілько Проців закінчив читати, зняв кашкета, витер хустинкою спітніле чоло.

– Ось так, люди, – сказав він. – От ми і дочекалися війни.

Ці слова неначе прорвали греблю, і чоловіки наперебій заговорили. При цьому ніхто не чув іншого. Зрештою, це тривало недовго. Якось одразу всі затихли, неначе засоромилися цієї суто жіночої слабості.

– А нас призвуть? – запитав хтось.

– А ти гадаєш, що найясніший цісар просто так написав цей маніфест! – подав голос Осип Бучма. – Даремно, чи що, тебе вчили у війську?

– Але ж скільки цієї Сербії?

– Скільки б не було, а воювати з нею доведеться, – мовив Проців. – Гадаю, найближчими днями вам прийде повістка. Тому я прошу вас нікуди не віддалятися з дому. А то не знати, як віднесуться жандарми на вашу відсутність. Не приведи Боже, подумають, що ви дезертири. А за таке, знаєте, під час війни по голівці не погладять.

– Пане війте, а де ваш син Семко? – саркастично поцікавився Бучма.

– Семен ще вчора поїхав до Перемишля. Зважте, що ще перед початком війни. І поїхав у справах. Крім того, ви знаєте, що він комісований і у війську не служив, тому і не є резервістом. А ви маєте бути готовими будь-якого дня надіти форму.

З цими словами війт розвернувся і, навіть не надівши кашкета, попрямував до церкви. Чоловіки також почали розходитися.

Засмужних серед них не було, і звістку про початок війни у їхню хату приніс всюдисущий Юрко. Від несподіванки Пелагея опустилася на стілець і заголосила. Малий Михайлик, звичайно, нічого не зрозумів, але за компанію заплакав також. Теодор нагримав на них обох, від чого жінка затихла, зате хлопчик заревів сильніше. Батько висварився і вийшов на двір. Там він побачив, що через тин до нього перелазить Іван. За ним вервечкою бігли троє його дітей. Найменший Дмитро не зміг перелізти і, залишившись за тином, заплакав.

– Одна надія, що ми не встигнемо добратися до фронту, – зустрів брата Теодор.

– Слабка надія, – відказав той. – Сербія Сербією, але не вона головна тут. Вона – як цап відбувайло. Не було б Сербії, знайшли б когось іншого.

– Чому ти так думаєш?

– Скажи мені таке: ну навіщо наслідник поїхав до Сараєва? Хіба він не знав, що це порохова бочка?

– І він поїхав, щоб його вбили, – докінчив його думку Теодор.

– Чому зразу вбили?

– Але ж вбили! І тепер це ми розгрібаємо.

Перша мобілізація у Кам’янці Лісній почалася через два дні, і під неї потрапив Іван Засмужний. Почувши таке, Анастасія пригорнула до себе дітей і заголосила. А Іван, хоч і був внутрішньо готовий до цього, став посеред хати і не знав, що робити. У такому стані його і застав Теодор. Він подивився на розгубленого брата і невтішну зовицю і вирішив взяти ініціативу у свої руки.

– На коли повістка? – поцікавився він.

– На завтра, – відповів Іван.

– То чого ти стоїш слупом? Гадаєш, прийдуть до тебе, побачать, що ти не готовий і залишать тебе в спокої? Плач не плач, а збиратися треба.

Слова молодшого брата принесли якийсь спокій і впевненість. Іван неначе вийшов зі стовбняку, навіть жінка перестала схлипувати.

– Настуню, хватить сліз, наплачешся, коли чекатимеш Івана. А зараз збирай чоловіка до війська.

– Що збирати? – підвелася вона. – Може, щось тепле?

– Не треба. Не зима, а форму йому дадуть воєнну. Щось поїсти на два-три дні. А до зими, сподіваюся, все закінчиться.

Розуміючи, що участь брата його не мине, Теодор ввечері, коли Іван вже ліг перед війною востаннє спати, покликав у вільшину Юрка.

– Навіщо аж сюди? – дивувався наймолодший брат. – Хіба не можна було поговорити надворі?

– Не хочу, щоб Палазя чула, – відповів Теодор. – Слухай, Юрку. Ти вже дорослий і багато чого вже знаєш. А не знаєш, то скоро дізнаєшся. Іван перший. Ще день-другий – і за ним піду я. Тебе мобілізація не зачепить. Тобі немає двадцяти одного. Тому ти залишишся на господарстві. Бачиш, як цього року вродила пшениця. Шкода буде, коли пропаде хліб. Завтра ми відпровадимо Івана й одразу візьмемося за косовицю. Не знаю, коли прийдуть за мною. Але я не про те. Всі думають, що ця війна ненадовго. Я і сам говорив Настуні. Але думається мені, що ні до зими, ні навіть до весни ми не повернемось. Не знаю чому, але майже впевнений у цьому. Крім того, Юрку. Війна є війна. Всяке може трапитися. Хочеш не хочеш, приходиться зважати і на це. Якщо зі мною щось трапиться… Ну чого ти так дивишся? Можуть мене вбити? Певно, що можуть. І ніякі сльози цьому не завадять. Так от. Якщо зі мною щось трапиться, я хочу бути впевнений, що моя родина не залишиться сама.

– Не залишиться, – впевнено відказав брат. – Ти ж знаєш, що Палазя мені як сестра.

– Я не сумнівався у цьому, – полегшено мовив Теодор.

– А як же Настуня?

– Коли буде скрутно, вона повернеться з дітьми до батьків. Вони, звісно, і молодшу сестру приймуть, але це в крайньому разі.

– Ти вважаєш, що все так погано?

– Боюся, що все набагато гірше, ніж нам здається, – сказав Теодор.

Він обійняв молодшого брата за плечі, й обидва попрямували до господи.

Назавтра з самого ранку до церкви на вранішню відправу потягнулися люди з навколишніх хуторів. Ще вчора отець Саламон передав, що відправить службу за тими, хто вирушає на війну. Прийшли всі, навіть ті, кого цього разу мобілізація минула. Мало того, у церкву зайшли й каменюхи, що не належали до греко-католицького обряду: три німці-колоністи, що оселилися неподалік ще з два десятки років тому, поляки, що вперто ігнорували і цей Божий храм, і церковні свята. Зараз же вони стояли в церкві осторонь від інших призовників і сумирно слухали незрозумілу для них церковнослов’янську мову.

Серед мобілізованих був і один жид, але у церкву не зайшов.

Після відправи отець поблагословив призовників на ратний подвиг і побажав усім повернутися живими і здоровими.

І всі висипали на площу перед церквою. Здавалося, такого скупчення людей тут не було від часу освячення церкви єпископом Чеховичем дев’ять років тому. Рівномірна, на перший погляд, людська маса при детальнішому спостереженні розсипалася на окремі групки, де рідні й сусіди обступили призовників, щоб востаннє подивитися, доторкнутися, обійняти.

То тут, то там звучало: «Gotter halte, Gott beschütze Unsern Kaiser, unser Land!», «Boże wspieraj, Boże ochroń Nam Cesarza i nasz kraj», «Боже, буди покровитель Цісарю, Єго краям!», і навіть жиди співали гімн по-своєму.

– Господи! – сказала якась старша жінка. – Чого радіти? На війну йдете!

Але її настрій губився у загальному піднесенні, що панувало на площі.

Зрештою, цього піднесення не поділяв Теодор Засмужний. Він приєднався до своїх пізніше від інших. Він ще залишився зі священиком вирішувати деякі питання. Поруч Івана стояли жінка Настуня, Юрко і тесть. Настунина мама залишилася вдома з малими дітьми. Не пішла до церкви і Пелагея.

Старий Данило стояв дещо осторонь, мовчки з-під лоба спостерігаючи за всім, що відбувалося. Восени мав повернутися з війська єдиний син Дмитро, але чекати його повернення даремно. Якщо вже забирають резервістів, то військових не відпустять і поготів.

До Данила підійшов Теодор.

– Тату, – сказав він, – ви б так не сумували.

– Радіти, як от ті? – Данило кивнув на групу молодиків, які весь час горланили пісень.

– Я не кажу так, – відказав Засмужний. – Але, тату, не забувайте, що з чоловіків залишитесь ви і наш Юрко. Ви будете опорою жінок. Вам треба триматися.

Старий Данило усміхнувся.

– Ти забув, скільки мені років?

– Та не забув. Але скільки б вам не було багато, а Юркові мало, все ж це більше, ніж жіноча сила.

– А, може, тебе мине чаша ця? – Тесть кивнув на натовп.

– Та навряд, – засумнівався Теодор. – І не в сербах справа. Поки що не вступили у бійку найголовніші гравці. А цим для гри буде потрібне людське м’ясо.

Арешт

Найважчі прогнози справдилися шостого серпня. У цей день Австро-Угорщина оголосила війну Росії, і це стало більшою несподіванкою, ніж вступ у війну Франції чи Англії. Більшість населення було здивоване цією подією. Мало хто був присвячений у закулісні підготовчі інтриги, ще менше щось у них розуміли. Всі знали, що світліший цісар колись був нагороджений російським орденом Святого Георгія, правда, найнижчого ступеня, але це нічого не значило: сам російський цар навіть такої нагороди не мав. Тому звістка про оголошення війни заскочила «любі народи» зненацька.

Отже, події наростали сніговою лавиною, хоч було спекотне літо. Вже на четвертий день Німеччина оголосила війну Росії, а третього серпня – Франції. Вже наступного дня німецькі війська напали на маленьку Бельгію. Цього не могла втерпіти Англія і… опинилася в стані війни з кайзером Вільгельмом.

Громом серед ясного дня селом пролетіла неймовірна звістка: вночі угорські жандарми заарештували отця Лева Саламона. Цьому відмовлялися вірити, навіть не хотіли перевірити достовірність чутки, настільки вона виглядала жахливою.

Щоб не залишатися і надалі у невіданні, Теодор Засмужний прямо запитав про це Ілька Проціва.

Війт скосив погляд на Засмужного і мовчки кивнув головою.

– За що? – вигукнув Теодор.

Він до останнього сподівався, що це неправда.

– За приналежність до народно-руської партії, – відповів Проців.

Побачивши здивоване обличчя співрозмовника, продовжив:

– А що ти хотів? Цісар веде війну з Росією. Невже він буде терпіти той факт, що у нього в тилу залишаються русофіли? Та ніколи в житті!

– Але ж отець Лев вже давно відійшов від ярого москвофільства! – не вгавав Теодор. – Яку шкоду цісарству він може принести?

– Принесе не принесе, не нам з тобою, Дорку, вирішувати. Не дурніші від нас є люди. Розберуться. Не винен – відпустять, винен – нехай не ображається. Ніхто його у це товариство силою не тягнув.

– Де отець зараз?

– Жандарми етапували його до Жовкви, – повідомив Проців.

– А їмость?

– А що їмость? Жінка! Влада з жінками не воює. А тобі, Теодоре, також варто б задуматись.

– Ви про що? – не зрозумів Засмужний.

– Мені пригадується, що ти також неодноразово відвідував читальню цього товариства.

Теодор відмахнувся, як від надоїдливої мухи.

– Та скільки то було! – сказав він. – Та й давно вже. Хто пам’ятає!

– Знайдуться люди, які, може, і згадають.

Останні слова Теодор пустив повз вуха. Він був приголомшений такою неймовірною й неможливою до вчорашнього дня новиною. Надто вже дико виглядали останні події. Такого не пам’ятають навіть найстарші люди! Заарештувати місцевого пароха, тим більше ще чотири роки тому нагородженого відзнакою цісаря! Щось жахливе чекає на Галичину, коли лише другий тиждень війни приносить такі події.

Але найстрашніше почалося на завтра, восьмого серпня. Теодор ще до кінця не попорав по господарству, як на подвір’я ввалилися двоє угорських жандармів. Із несподіванки Теодор застиг посеред двору. І не через боязнь того, що має відбутися. Вразило його інше: на чолі жандармів йшов усміхнений Семко Проців. Його обличчя перекривилося у єхидній усмішці, від чого він був схожий на тхора.

Семко зупинився, почекав, коли жандарми вийдуть наперед і, показавши пальцем на Теодора, сказав:

– Ось цей!

Двоє жандармів негайно підійшли до господаря і без жодних пояснень заломили йому руки.

– Що це має значити? – нарешті знайшовся Теодор.

– Тебе заарештовано за дії, направлені проти його цісарсько-королівської величності, – повідомив Семко.

– Семку, ти з глузду з’їхав? – спробував вирватися Засмужний.

– Я-то при своєму розумі, а ось ти, здається, зовсім його втратив зі своїми москвофілами.

З хати вибігли Пелагея і Юрко.

– Дорку! – крикнула Пелагея. – Що вони від тебе хочуть?

Жінка підбігла до чоловіка, намагалася вчепитися у нього, але жандарм грубо відштовхнув її. Пелагея впала.

– Не чіпай її, нелюде! – знову сіпнувся Теодор.

– О! – захоплено вигукнув Семко. – Опір роботі жандармерії! Оце слічно![17] Усіх заберемо.

Пелагея, не підводячись, поповзла до Проціва, обхопила його покриті пилом чоботи.

– Семку! Пощади!

– Пощадити? – крикнув Проців. – Я обіцяв тобі, що ти проситимеш мене у моїх ногах. От я і виконав свою обіцянку.

Юрко хотів було також втрутитися і хоч чимось допомогти, але зустрівся поглядом з братом. Теодор ледь помітно кивнув головою.

Семко повернувся до жандармів, що тримали Теодора, і владно сказав:

– Виводьте його!

– Іроде! – крикнув Засмужний. – Дай хоч одягнутися по-людському!

Проців ще раз зневажливо подивився на Теодора, вбиту горем Пелагею і повторив:

– Виводьте!

Один із жандармів штовхнув затриманого в спину:

– Gyerünk![18]

– Палазю! – сказав до жінки Теодор. – Не плач! Збери якийсь одяг і трохи їжі.

– Збери-збери, Палазю! – засміявся Проців. – Панам жандармам буде і тепло і ситно!

– Семку! – залилася сльозами Пелагея. – Що ми тобі зробили злого, що ти нам мстиш?

– Що зробили? – злісно перепитав Проців. – Та ти мені все життя зіпсувала зі своїм Дорком! Ну нічого. Справедливість переможе. А твій Дорко ще помучиться разом з вашим ксьондзом. Будете знати, як москалям підспівувати!

Ситуація виглядала неприємною. Хоч такий стан і не схиляв до розмірковувань, Теодор все ж зрозумів, що на початку війни з Росією влада заарештовує всіх, хто так чи інакше мав відношення до Товариства Качковського. Якщо так, то він не єдиний сьогодні залишить свій дім.

Жандарми безцеремонно знову штовхнули Теодора у спину, але він втримався на ногах. Розуміючи, що опір нічого крім неприємностей не принесе, Засмужний покірно пройшов до воза, на якому вже сидів Григорій Стадницький. Вилізти на віз із заломленими за спиною руками було неможливо, але тут «допомогли» жандарми. Вони з двох сторін підняли Теодора під руки і буквально кинули на солому. При цьому він боляче вдарився зубами об дошку.

– Куди нас везуть? – тихо запитав він Стадницького.

– Спочатку до старости, – відповів той.

– А потім?

– Мені не повідомляли.

– Ще когось взяли? – допитувався Теодор.

– Знаю що Василя Лаку. А кого ще, не знаю.

– Багато вас, кацапів, наловили, – сказав Семко, який прислухався до цієї розмови. – Шкода, що всіх не застали. Втекли в армію. Ну, нічого. І там знайдемо, будьте певні.

Засмужному враз дуже захотілося побачити сина. Малий Михайлик ще солодко спав, не знаючи про те, що у родину прийшла біда. Теодор хотів було навіть попросити Пелагею розбудити сина, але вчасно спохватився. Сльози сина для бузувіра нічого не значать, лише зашкодять психіці малого.

Палазя стояла у воротях разом з Юрком і плакала. Той тримав зовицю за плечі і з-під лоба дивився на жандармів. Теодор боявся, що запальний молодший брат щось натворить і сам потрапить у біду, тому заспішив попередити.

– Юро! – сказав він. – Ти пам’ятаєш, що мені обіцяв?

Юрко лише кивнув головою.

– Я подбаю, – лише сказав.

Тим часом Семко з жандармом сіли на лавку спереду воза, інший жандарм позаду.

– Вйо! – хлиснув батогом Проців. – Поїхали!

Коні рвонули вперед. Лише тепер Пелагея, здавалося, прокинулася. Вона вирвалася з обіймів Юрка і побігла за підводою.

– Дорку! – голосила вона. – Та куди ж вони тебе забирають!

Жінка підбігла до воза, схопила за мундир жандарма.

– Паночку! Змилуйтеся!

Замість відповіді жандарм штовхнув її ногою.

– Hátrébb, asszony![19] – прошипів він.

Пелагея впала на дорогу. До неї підбіг Юрко і допоміг підвестися. Теодор був обурений такою поведінкою жандарма, але вдіяти нічого не міг. Натомість Стадницький голосно сказав:

– Палазю, збери якоїсь їжі й одягнутися й принеси до церкви. Нас везуть туди.

Пелагея цього вже не чула, а Семко сказав:

– Не потрібен більше вам ні одяг, ні їжа. Здохнете голодні і голі.

Теодор розумів, що гірше, ніж йому вже визначено, не буде, тому запитав Проціва:

– Семку, відповіси мені на таке запитання.

– Ну?

– Скажи нам: і як то бути юдою? Солодко? І де ці твої тридцять срібняків?

– Но-но, полегше! – сказав Семко. – Я, на відміну від вас, ніколи не зраджував короні.

Стадницький штовхнув Засмужного вбік.

– Дивись!

Вони вже виїхали за межі села. Обабіч дороги росли древні верби, деякі з них були вже повністю трухляві, інші – порівняно молоді. На одному з таких дерев висіло повішене тіло якогось чоловіка. Воно злегка гойдалося на легенькому вітрі.

– Хто це? – здавлено прошепотів Засмужний.

– Кацап, – також тихо відповів Семко.

Йому, видно, також була неприємною ця картина.

– Наш?

– Втікав від жандармів. Зловили і щоб більше не думав втікати, прив’язали за шию.

– Я його знаю, – раптом сказав Григорій. – Це Василь Лука з Любелі.

Побачене остаточно розвіяло надію на щасливе закінчення цієї пригоди. Лише тепер чоловіки усвідомили всю серйозність ситуації, у яку потрапили. Доводилося чекати на найгірше.

Пелагея нашвидкуруч зібрала одяг, що потрапив їй під руки і хотіла вже бігти до староства, але Юрко, який зберіг здатність тверезо мислити, зупинив її. Насамперед він наказав зовиці взяти принесену Теодором ще з війська сумку. Туди Пелагея поклала штани, кабат, чоботи. Юрко чомусь пошкодував, що вже зносилася Теодорова військова форма. Він не знав чому, але йому здавалося, що це могло б допомогти братові. Не забув Юрко покласти до сумки люльку з тютюном.

Пелагея вийняла з печі тільки вчора спечений хліб. Вона хотіла віддати увесь, але в сумку влізла лише одна буханка.

Почувши про біду, до хати забігла захекана сестра.

– Де Дорко? – з порога випалила вона.

– Забрали жандарми, – заплакала Пелагея.

– Ой, як же це?

Юрко тим часом згадав, що тут він єдиний чоловік і владно сказав:

– Годі плакати! Треба ще віддати це Доркові. Настуню, ти забирай малого до себе. Я запрягаю коней, а ти, Палазю, закінчуй тут. А то, не приведи Господи, не встигнемо.

Пелагея постійно підганяла братового. Це дуже заважало Юркові, хоч він і не подавав виду. Але з кіньми впорався швидко.

Теодор ніколи не підганяв коней, вони відчували його команди самостійно. Тут же Юрко, щоб встигнути, час від часу вдаряв їх батогом.

Проїжджаючи повз повішеного, Пелагея знову заголосила, а Юрко аж перехрестився. В голову лізли всілякі думки, одна страшніша за іншу. Він ще більше підганяв коней, а ті не розуміли, чим зумовлена така різка зміна у ставленні до них.

А Засмужним було не до церемоній. Вони лише одного хотіли: встигнути.

Уже вкотре майдан перед церквою став свідком людського горя. Правда, людей тепер зібралося менше, ніж минулого разу; прийшли лише ті, до яких ці події мали безпосереднє відношення. Не було у натовпі місцевого священика. Лише вчора його забрали ті самі жандарми на чолі з Соляржом і запровадили до жовківської тюрми. Зате самих військових назбиралося більше. Вони обступили групу з десятка чоловіків. Це були заарештовані. До них не підпускали нікого: ні жінок, ні дітей. Неподалік від жандармів стояв капітан Солярж – дебелий чолов’яга з червоним обличчям, яке звичайно буває у людей з високим тиском. Поруч споглядав на дійство Семко Проців.

Його батько, війт села, стояв осторонь.

Коли під’їхали Засмужні, дійство вже підходило до завершення. Видно, всіх, кого мали заарештувати, заарештували, кого мали повісити – повісили. Тому Солярж махнув рукою, й жандарми почали тіснити заарештованих до приготовлених для цього возів. Стало зрозуміло, що передати принесене жінками не вдасться. Жіноцтво заголосило.

Юрко подивився на Теодора, якого разом зі всіма тіснили до возів, і сміливо підійшов до війта.

– Дядьку! Дозвольте хоч одяг передати хлопам! – благально сказав він.

Проців підвів на нього похмурі очі.

– Не я цим керую! – відповів війт.

– Та ви ж влада!

Було видно, що дійство не по душі старості. Він всіма своїми діями намагався показати, що не має до цього ніякого стосунку. І це йому б вдалося, якби не Семко. Син грав тут не останню роль. Мало того, багато селян знало, що саме його син привіз з Перемишля списки підозрюваних у шпигунстві каменюхів. Тому Ілько Проців, кинувши «Я зараз!», підійшов до Соляржа.

– Пане капітане! – сказав він. – Жінки хочуть передати чоловікам щось вдітися.

– Обійдуться! – відказав капітан, а Семко невдоволено прошипів:

– Тату, не втручайтеся! Без вас розберуться.

– Я не сумніваюся, що розберуться, але ти поїдеш, а мені тут залишатися. Подумай про матір!

– Ми пришлемо вам жандармів, – відказав Солярж. – Ви тільки повідомте, хто вам буде погрожувати, ми швидко з ними розберемося. А у мене наказ не потурати шпигунам. Дати їм одяг, їжу, потім ще захочуть, щоб відпустили. Годі!

Війт, однак, не збирався відступати. Він хотів продовжити цю не дуже приємну для всіх розмову, як відчув: щось раптом змінилося. На майдані хтось неначе спеціально виключив звук. Перестали цвірінькати навіть горобці, які, бувало, своїм цвірканням заважали відправляти службу. Натомість неначе за командою заіржали коні.

Всі застигли у невіданні, не розуміючи, що сталося.

– Дивіться! – голосно крикнув Юрко Засмужний і показав рукою на сонце.

Натовп, охоплений жахом, подивився на небо. На сонці, що немилосердно пекло з самого ранку, утворилася чорна пляма, яка дедалі більше находила на диск.

Це було знамените повне сонячне затемнення 8 серпня 1914 року. Правда, на Галичині Місяць заступав сонце лише на три чверті диску, але ніхто з присутніх ніколи не зустрічався з чимось подібним. Завжди такі явища вважалися передвісником якоїсь біди, причому це стосувалося всіх. Того року смуга, де Місяць повністю закрив собою сонце, пролягла по європейській частині Росії, тобто місцями майбутніх боїв Першої світової війни, що не могло не підсилити ефект.

Темрява густішала дедалі більше. У натовпі почулися крики відчаю. Кожен, напевне, про себе гадав, як це затемнення відіб’ється на ньому. Солярж боявся комусь признатися, що є страшенно забобонним. Йому хотілося кудись заховатися, щоб перечекати, але становище зобов’язувало залишатися на місці.

Семка Проціва взагалі охопив панічний страх. Він вчепився за гвинтівку, неначе вона могла допомогти йому.

– Пане капітане! – прошепотів він. – Може, нехай віддадуть затриманим одяг і їжу?

Солярж не любив відступати чи йти комусь на поступки, але тепер злякався.

– Нехай!

Ілько Проців обернувся і махнув рукою Юркові Засмужному. Цей жест побачили всі: і жінки, і жандарми. Перші кинулися до чоловіків, другі ж без перешкод пропустили.

Затемнення ще тривало, як заарештованих все ж розмістили на підводах і повезли у напрямку села Гараєць. Жінки пробували бігти услід, але жандарми, що залишилися, заступили їм дорогу.

Юрка до Теодора не підпустили, і він здалеку спостерігав за всім, що відбувалося. Коли ж брата разом з іншими повезли у невідомому напрямку, він повернувся до коней, яких завбачливо прив’язав до церковного паркану. Погляд ковзнув на щиток, де ще вчора висів вицвілий від сонця маніфест цісаря. Тепер тут білів інший листок. Юрко підійшов ближче і вдивився в текст. Він гласив:

«Наказом австрійського намісництва міста Лємберг заарештувати таких жителів села Кам’янка Лісна, які підозрюються у шпигунстві на користь одвічного ворога Корони Росії:

Осип Бучма

Василь Лака

Григорій Стадницький

Михайло Березовець

Дмитро Яцун

Андрій Струк

Семен Кудрик

Теодор Засмужний

Ілько Залужний

Федір Сушинка

Семен Бадзюн

Максим Холод».

Те, що Росія не була одвічним ворогом Відня, а бували часи, коли всі: і Австрія, і Росія, і Пруссія воювали пліч-о-пліч зі спільним ворогом, тепер старалися забути. Зараз єдиним другом Відня був Берлін, той самий Берлін, який ще п’ятдесят років тому наголову розбив австрійське військо. Про це також намагалися забути. Юркові пригадалася фраза, яку колись сказав його вчитель Онисим Марко. «Треба жити сьогоднішнім днем, бо вчора вже минуло, а завтра може не настати». Одному Богу відомо, як у майбутньому складуться стосунки з німцями, але сьогодні Росія є ворогом і Австрія з нею воює.

Якби Юрко не був так ошелешений тим, що відбувається, він, напевне, звернув би увагу на таку особливість: майже всі заарештовані у свій час були на зустрічі з доктором Михайлом Королем. Правда, список був не повний, але і цьому було пояснення: решта встигли піти в армію.

Юрко почекав, коли повернеться вбита горем Пелагея, мовчки допоміг їй вилізти на фіру, присів поруч.

– Поїхали, Палазю! – сказав він.

Жінка неначе прокинулася. Не плакала, ні. Сльози висохли ще дорогою сюди. Вона лише утнулася обличчям у плече Юрка.

– Ой, чому він так поступив з нами? – запитала Пелагея.

– Хто? – не зрозумів Юрко.

– Семко Проців. Він мстить мені за те, що я вибрала Дорка, а не його.

– Кинь, Палазю. Не муч себе, – заспокоїв її братів. – Крім Дорка арештували ще одинадцять хлопів. І отця Саламона. Не твоя вина у тому.

– Ох, – видихнула жінка. – Як худобу зігнали і повезли. Що ж йому пережити прийдеться!

Про себе Пелагея не думала.

Арештантів везли тією самою дорогою, якою усі вони звичайно колись відправлялися у військо. Проїжджаючи через попутні села, кавалькада возів поповнювалася місцевими. Видавалося, що Австрія захотіла забрати з сіл усіх чоловіків: частину на фронт, а більшість – у тюрми.

Приїхали на Рава-Руський вокзал, а там людей – як мурах! Як у Кам’янці Лісній жандарми обступили заарештованих, так і тут те саме, тільки жандармів було значно більше, та й число бранців доходило до сотні. Новоприбулих прикладами гвинтівок, стусанами й просто копняками зігнали з возів і погнали до загального натовпу. При появі новачків жандарми розступилися, і до того немалий натовп поповнився ще півсотнею.

– Триматися разом! – сказав Григорій Стадницький, і всі в знак згоди закивали головами.

Це зробили не лише каменюхи, але й незнайомі люди. Видно, цієї команди якраз не вистачало розгубленим людям, які ще сьогодні зранку нічого не підозрювали. У таких випадках кажуть: «А як гарно день починався!»

Капітан Солярж залишив своїх «підопічних» і широким кавалерійським кроком попрямував до угорських офіцерів, що згрупувалися біля входу у приміщення вокзалу.

– Скільки? – поцікавився якийсь майор.

– Точно не знаю, – розгублено відповів Солярж. – Зараз порахую.

– Завелика честь для цього бидла. Приблизно?

– П’ятдесят.

– Так і запишемо. Пане лейтенанте, розпорядіться, щоб прибулих погрузили у вагони. Скоро відправляємося.

Лейтенант жандармерії, до кого звернувся майор, віддав честь і побіг виконувати наказ. Жандарми заметушилися і прикладами потіснили арештованих. Останнім не залишалося нічого, як покірно крокувати до вагонів.

Саме у цей момент до жандармів підійшов військовий офіцер.

– Що тут відбувається? – нерозуміюче запитав він. – Хто ці люди?

– Це москвофіли, пане полковнику, – відповів майор. – Заарештовані за симпатію до ворога цісаря.

– Відколи це русофільство стало державною зрадою? – здивувався полковник.

– Від позавчорашнього дня.

– Дурня якась. Відправили б їх на фронт. Він миттю вибив би з їхніх голів усю маячню про слов’янське братерство.

– Не можна їх на фронт, – заперечив майор. – При першій же нагоді вони перебіжать до ворога.

– Тоді на захід відправте, якщо самі не додумаєтесь до такого!

– Пробачте, пане полковнику, але ми виконуємо наказ свого начальства. У нас з вами воно різне.

– Це так, – сказав полковник. – А що я скажу своєму начальству, коли бачу, що вагони, якими мали відправлятися у Золочів війська, забрали ви?

– Це наказ намісника Лємберга.

Полковник на це не відповів нічого. Він ще раз подивився, як жандарми заганяють у вагони арештованих, плюнув собі під ноги і попрямував вулицею до площі, на якій скупчилися війська.

Тут серед щойно мобілізованих у загальній колоні чекав наказу солдат третього взводу другого дивізіону Іван Засмужний. Він навіть не підозрював, що так недалеко від нього сідає у переповнений вагон його рідний брат Теодор. Він, як і всі піхотинці, не були проінформовані про події, які відбувалися поза межами казарми. Власті постаралися, щоб колони заарештованих й військових не перетиналися. Перших підганяли прикладами, солдатів проводжали квітами міські панянки.

А Теодор Засмужний у цей самий момент опустився на сидіння вагона. Поруч притулилися друзі. І знову нерозлучна четвірка опинилася разом, хоч це коштувало декількох зайвих синців на спині. Але то було того варте. Спостерігаючи, як швидко заповнюється вагон, кожен думав про свою долю.

– Хтось що-небудь розуміє? – запитав Осип Бучма. – Теодоре! Ти серед нас найрозумніший. Чому нас заарештували?

– Тобі жандарм хіба доступно не пояснив? – подав голос Максим Холод.

– Ну, я розумію, Теодор.

– А що Теодор? – запитав Засмужний.

– Пробач, Дорку, але ти дійсно був у цьому москвофільському товаристві. А чому заарештували нас?

– Ти, Осипе, або дурний, або нерозумний, – сказав Михайло Березовець. – Хіба ти забув, як ходив на зустріч з цим доктором. Як його?

– Михайло Король, – нагадав Максим.

– А хіба ти забув, як Семко увесь час щось записував? Чи ти гадаєш, що він записував за лектором?

– То ти хочеш сказати, що Проців вже тоді задумав нас заарештувати?

– Ну, тоді не тоді, але він чотири роки чекав на слушний момент. Помстився нам за все: і за наші насмішки йому, і за свою «комісію», і за образу на Теодора, що відбив у нього Палазю. Не допомогло навіть те, що його нагородили цісарським хрестом.

– Отця Саламона також нагородили, а заарештували навіть раніше нас, – заперечив Теодор.

Людей набиралося чимдалі більше, і вони вже стояли у проході. Тим, хто сидів, довелося посунутися.

Кожен тримав перед собою мішок чи сумку з їжею, але, хоч більшість не встигла поснідати, їсти не хотілося. Невідомість гнітила, і було не до їжі.

Поїзд штовхнуло.

– Куди нас везуть? – запитав Березовець.

– На захід, – відповів невідомий селянин, що сидів навпроти.

– Ну, це і не дивно. Не у Львів же нас везти!

Так, думав Теодор. Не у Львів. Подалі від російського фронту. Кудись вглиб імперії. Зараз він думав не про себе. Він тут не один і завжди знайде підтримку у каменюхів. Думалося про Палазю, малого Михайлика, Юрка. Хоч він і був переконаний, що брат виконає свою обіцянку, все ж на душі було неспокійно. Ще не прозвучало жодного пострілу, а вже стало зрозуміло, що ця війна буде не така, як інші.

Поїзд, набираючи швидкість, котився на захід, але невдовзі повернув на південь. Там лежало місто Перемишль.

Організм усе-таки нагадав про себе, і бранці спочатку поодинці, а потім і всі відкрили свої мішки і злегка підкріпилися. Старалися не наїдатися. Ніхто не знав, коли їх годуватимуть і чи годуватимуть взагалі.

Поїзд прибув на вокзал Перемишля під вечір. Його загнали у найдальший кут і наказали виходити. Як тільки арештовані опинилися на пероні, паровоз дав задній хід і зник за поворотом. А з бранців сформували колону (знову допомагаючи собі прикладами гвинтівок) і погнали у напрямку місцевої тюрми. Численні перехожі з цікавістю і з острахом дивилися на це дійство, намагаючись зрозуміти, хто це такі і чому вони заарештовані.

Біля воріт тюрми офіцери наказали колоні зупинитися, а самі підійшли до невисокого зростом майора, що з непідробною цікавістю спостерігав за тим, що відбувалося.

Обидва майора привіталися і про щось заговорили. Теодор, що стояв у першій шерензі, прислухався.

– Про що говорять? – тихо запитав Максим.

– Цей майор, виявляється, начальник тюрми, – не підвищуючи голосу говорив Засмужний. – І він питає, хто ми і що потрібно від нього нашому майору.

– А той?

– А що той? Каже, що скоро стемніє, і він привів нас, щоб розмістити у цій тюрмі.

– Ну?

– А начальник тюрми каже, що вона переповнена і він не може виконати його прохання.

– Заночуємо на свіжому повітрі, – зробив висновок Осип Бучма. – Дощ, принаймні, не падає.

– Поки що, – подав голос Ілько Залужний з другої шеренги.

Було видно, що переговори ні до чого не привели, розмова двох майорів поступово переходила на підвищені тони. Щоб не бути посміховиськом перед бранцями, майори сховалися за брамою, залишивши підлеглих самим сторожити арештантів.

Чекати довелося довго. Лише через годину майор повернувся, і по його вигляду стало зрозуміло, що у тюрму прибулих не впустять. Він підійшов до офіцерів і став про щось розповідати. При цьому дехто з острахом кидав погляди на призахідне сонце.

Боячись запізнитися чи просто не бажаючи зустріти ніч, яка обіцяла сьогодні бути напрочуд темною, як це завжди буває після сонячного затемнення, жандарми повернули колону і підганяючи її повели назад до вокзалу. Там майор на деякий час зник за дверима вокзалу. Повернувся досить швидко і у більш-менш хорошому настрої.

Бранців знову погнали пероном у той самий кінець вокзалу, звідки почалася їхня мандрівка містом. Там вже стояв потяг, не той, що привіз їх сюди. Вагони виглядали кращими, ніж ті, до яких звикли селяни.

Побачивши, яких «пасажирів» їм доведеться везти, провідники жахнулися і перегородили собою двері. Ні накази майора, ні посилання на розпорядження начальника вокзалу не подіяли. Знервований майор змушений був знову бігти до будівлі вокзалу, звідки повернувся у супроводі повнуватого начальника. Лише після цього арештованих запустили всередину.

Проходячи повз розгубленого провідника, Теодор Засмужний запитав:

– Добрий чоловіче! Куди нас везуть?

Той скоса глянув на нього, напевне сподіваючись побачити кримінальника, і відповів коротко:

– Терезін!

Ця назва Теодорові нічого не говорила.

Терезін

Залізні двері зачинилися, видавши при цьому неприємний скрегіт. Камера виявилася невеликою як на ту кількість в’язнів, що їх мало намір тримати тюремне начальство. Вздовж трьох стін стояли довгі чотириярусні нари, які віднині були їхнім ліжком. Четверта стіна була вільною від нар, зате там красувалися заржавілий умивальник і відхідне місце, відділені одне від одного невеличким щитком для зайвого одягу. Це було взагалі знущанням над в’язнями: адже ніхто з них не мав нічого зайвого, навіть їхні мішки й сумки були порожні. Дорога, що вела до міста Терезін поблизу Праги, була довгою і обтяжливою. Чоловіки, поки добиралися сюди (а поїзд із арештованими не хотіли пропускати поза чергою), з’їли усі принесені з собою продукти.

Всю середину камери займали довгі столи з лавками, де в’язні мали проводити свій час і обідати. Але навіть побіжний погляд на цей «інтер’єр» говорив, що ні місць для «відпочинку», ні місць для приймання їжі всім не вистачить.

Невідомо про що думали організатори цієї «вистави», але усіх арештованих у Равському повіті зігнали саме сюди, в одну камеру. Зрештою, в’язні цьому навіть зраділи. Вони якось самостійно, без жодної команди, старалися триматися разом. Тут же начальство «пішло» їм назустріч.

Розмістилися, правда, не обійшлося без образ і штовханини. Ніхто не хотів жити на найнижчому та найвищому ярусах. У першому випадку тебе могли просто зачепити чоботом, у другому – зараз, коли надворі літо, зверху було особливо душно.

Не пощастило тим, хто зайшов у камеру останнім. Саме їм залишилися нижні та верхні місця.

Засмужний, Бучма, Березовець та Холод встигли кинути свої пожитки на другий ярус біля вікна, як двері знову відчинилися, і у камеру ввійшов офіцер з відзнаками капітана.

В’язні повернулися до нього.

– Někteří zvásmluvit česky?[20] – запитав він.

Наперед вийшов священик, якого Теодор неодноразово бачив на престольних празниках у Кам’янці Лісній. Його звали Микола Осьміловський.

– Budes ledovat kamera, – повідомив офіцер. – Tam musí být pořádek.[21]

З цими словами капітан покинув камеру. В’язні обступили священика.

– Що він сказав? – допитувалися.

– Сказав, що я назначений старостою, – розгублено відповів той.

– І правильно, – погодився інший священик. – Як не як, нам тут жити.

Новоспечений староста оглянув присутніх і запитав:

– Може, хтось добре знає німецьку? А то я не дуже розумію.

– Я знаю, – згодився Теодор.

– Як вас звати?

Засмужний назвав себе.

– Будете моїм помічником. А то хто знає, чи не поміняється влада з чеської на австрійську.

Що ж, помічником, то помічником. Теодорові було однаково. Він повернувся до своїх нар.

Поволі життя у камері налагодилося, якщо взагалі може налагодитися життя у тюрмі. Поміж собою в’язні вибрали відповідальних за їжу, і вони тричі на день приносили великий баняк з тим, що наглядачі чомусь так гордо називали сніданком, обідом і вечерею залежно від часу приймання. Кожного дня ввечері відбувалося прибирання камери. Тут уже встановили черговість.

У неділю і у великі свята священики почергово відправляли службу.

Життя налагоджувалося.

Час від часу в’язнів по одному викликали на допити, але радше за все це була лише розмова. Вся адміністрація тюрми Терезін складалася з місцевих чехів, і вони відносилися до русинів до певної міри прихильно.

У камеру майже не доходили відомості з волі, і вони не могли зорієнтуватися у подіях. Своєрідним джерелом новин були ті самі допити, коли адміністрація могла іноді бовкнути зайвого. Так мешканці камери дізналися, що вони були першими, кого привезли у Терезін, що після них прибуло ще п’ять етапів і що більше в’язнів стара тюрма, облаштована у фортеці, побудованій імператором Йосифом, прийняти не могла. Тому заарештованих русинів відправляли кудись далі, в Австрію.

Четвертого вересня нарешті викликали і Теодора Засмужного. Він йшов довгим коридором у супроводі охоронця, який відстав від нього на півкроку. Права стіна виходила на внутрішнє подвір’я, а зліва численні двері вели у камери.

Теодор намагався налаштуватися на майбутній допит. Від тих, хто вже побував там, знали, що слідчі вели розмову досить-таки толерантно, нікого не залякували, але не варто було розслаблятися і, не дай Боже, бовкнути зайвого.

Після чергового повороту Теодор зіткнувся з незнайомим йому в’язнем, що у супроводі наглядача, у кайданах на ногах, повертався у свою камеру. Це був ще досить молодий юнак, але вже оброслий давно неголеною щетиною, худий, із запалими очима. Він ішов як дуже змучена людина, нікого не бачачи перед собою. Його погляд байдуже ковзнув по обличчю Теодора, але той не помітив в очах незнайомця ні іскри зацікавлення.

Коли вони розминулися, охоронець підійшов до Засмужного ближче і тихо запитав:

– Ви знаєте, хто це був?

Здивований такою зміною у ставленні до нього наглядача, Теодор лише заперечливо похитав головою.

– Це Принцип! – повідомив охоронець.

– Який принцип? – не зрозумів Засмужний.

– Гаврило Принцип.

Від несподіванки Теодор аж зупинився.

– Той самий? – перепитав він.

На знак згоди охоронець кивнув головою. Теодор обернувся, але знаменитого в’язня вже не було.

Це був сербський терорист Гаврило Принцип, вбивця наслідника австрійського престолу Франца Фердинанда. Саме цей його вчинок і призвів до того, що зараз у смертельному герці зійшлася вся Європа, що, зрештою, сам Теодор Засмужний опинився тут, у тюрмі поблизу Праги.

(Як дізнався пізніше Теодор, усі учасники терористичної організації «Млада Босна» за вироком військового трибуналу були повішені, лише безпосередній виконавець отримав двадцять років ув’язнення – йому не виповнилося ще дев’ятнадцяти. Тут, у тюрмі міста Терезін, він пробуде чотири роки, захворіє на туберкульоз і помре 28 квітня 1918 року.)

Вийшли на внутрішній двір тюрми. Вересневе сонце сліпило відвиклі від яскравого світла очі. Теодор закрив їх долонею. Повітря було сухе і тепле. Навіть тут, у тюрмі, відчувалося, що осінь вступає у свої права.

Приміщення, куди завів Теодора охоронець, стояло дещо осторонь камер і приємно виділялося від них зовнішнім видом, а кімната, де мав відбутися допит, дійсно була кімнатою, а не камерою.

Навпроти Теодора сидів начальник тюрми капітан Густав Ремек.

– Ви розмовляєте по-німецьки, – чи то запитав, чи то констатував капітан.

Засмужний кивнув головою.

– Добре, тоді нам буде легше порозумітися, – чомусь зрадів офіцер. – Послухайте, Теодоре, я чогось не розумію.

– Чого саме, пане капітане? – запитав Теодор.

– Який ідіот наказав вас заарештувати?

– Не розумію.

– Я можу зрозуміти, чому тут сидять інші. Москвофіли, члени їхньої партії, як-не-як вороги цісаря. А ви… Ви володієте німецькою мовою краще, аніж деякі безграмотні чиновники у міністерстві, ви служили в елітних військах. Я сам служив лише в уланах. Нагороджені хрестом цісаря. Чому вас заарештували? Хто це зробив?

– Намісник Львова, – повідомив Теодор.

Капітан не відповів. Засмужний подумав було, що той злякався, що непрямо обізвав високого чиновника ідіотом, але Ремек лише повідомив:

– Вчора наші війська залишили Львів.

Ця звістка – неначе обухом по голові. Теодор ще не встиг опам’ятатися, а капітан Ремек запитав:

– Ви розумієте, що це може для вас значити?

Теодор Засмужний не розумів, у чому чесно признався.

– Це значить, що територія, на якій ви проживали і з якої вас забрали в тюрму за підозрою у шпигунстві на користь Росії (правда це чи ні, не важливо), окупована тою самою Росією. Боюся, що ставлення до вас відтепер зміниться. Хоч я і лояльно ставлюся до вас, русинів, ви маєте зрозуміти, що наді мною є начальство, яке не поділяє моїх думок.

Виходило так неначе капітан виправдовувався перед в’язнем за майбутні незручності.

– Але я хочу сказати, що ми, чехи, ставимося до русинів добре.

І це було правдою. За майже місяць перебування тут жоден охоронець-чех не дозволив собі нагрубити в’язням. Мало того, дізнавшись, що поруч мучаться брати-русини, місцеві жінки приходили під ворота тюрми і приносили їжу і чистий одяг.

А капітан продовжував:

– Чи є у вас якісь побажання чи скарги?

Теодор задумався.

– Так, якщо можна, – сказав він.

– Я вас слухаю.

Капітан відкрив зошит, щоб записати.

– Пане капітане! У мене закінчився тютюн, а курити страх як хочеться.

– І все? – здивувався Ремек. – Оце і все ваше прохання? Ви не хочете написати додому листа?

– Куди? – тільки й запитав Засмужний.

Офіцер хотів було здивуватися ще раз, але раптом згадав, що і писати в’язням нікуди: їхня домівка опинилася за лінією фронту.

Теодор повертався у камеру тією самою дорогою у більшій задумі, ніж раніше. Зміну у його поведінці помітили і співкамерники. Вони, звісно, захотіли дізнатися про причину зміни настрою товариша.

Засмужний розповів про свою розмову з капітаном. Як і його самого, звістка про здачу Львова всіх шокувала. І справа була не в тому, що австрійська армія відступала. Інше хвилювало бранців. Коли раніше вони, хоч і вивезені на захід і запроторені за товсті стіни Терезіна, все ж були з рідними, що залишилися вдома, в одній країні, тепер же їх розділяли ощетинена вогняна лінія фронту. Про свою долю в’язні не думали.

А зовні нічого і не змінилося. Побудка, такий-сякий туалет, сніданок, вранішня перекличка на плацу тюрми, повернення назад у камеру, обід, вечеря, сон, – і море вільного часу, якого просто нікуди було діти. В’язні вже почали навіть звикати до свого становища. Довгими осінніми вечорами стіни камери чули журливу пісню ув’язнених галичан:

Ой, цісарю, цісароньку, Нащо нас карбуєш? За яку провину в тюрмах Мучиш і мордуєш? Ой, скажи нам, цісароньку, Чим ми провинились? За що в мурах і болоті Ми тут опинились?

Десь з середини жовтня навіть перестали викликати на допити. Напевне, тюремному начальству стало зрозуміло, що ніхто не має наміру розбиратися у справах русинських москвофілів, а самі виявляти ініціативу вони не хотіли. Складалося враження, що про Терезін забули: нових в’язнів не присилали, бо було нікуди, старих не турбували, щоб не створювати собі проблем.

Починаючи з листопада, в’язні почали отримувати газети. Правда, це була преса тижневої, а то й двотижневої давності, вже читана-перечитана іншими, але це було слово. Хоч і з запізненням, але новини все-таки доходили у камери.

Газети були німецькою та чеською мовами, тому у камері був постійний попит на Засмужного і Осьміловського. Саме читання звичайно відбувалося вдень. Вночі камера не освітлювалася.

Так в’язні дізналися, що військові дії відбуваються по всій Європі, що у війну на боці Австро-Угорщини, крім Німеччини, вступила Османська імперія і що проти них воюють Росія, Англія, Франція. Звичайно, газети не висвітлювали всі події на фронтах, майже не писали про поразки цісарської армії і, навпаки, дуже широко оповідали про втрати російського війська. Було дивно, що з такою кількістю перемог Австро-Угорщина умудрилася відступити аж за Перемишль. Саме місто, проте, продовжувало оборонятися, незважаючи на облогу. Газети підносили коменданта фортеці Германа фон Кусманека, називаючи його «Левом Перемишля».

Хоч галичани і потрапили у в’язницю завдяки старанням віденського уряду, вони все ж щиро переживали за невдачі своєї армії. Це і не було дивним. Більшість чоловіків у свій час проходили військову службу, і це не могло не позначитися на їхній свідомості. Мало того, дехто допитувався «драгоманів» Засмужного і Осьміловського, чи не згадується у газеті той чи інший полк. Звичайно, більшість шукала згадки про вісімдесят дев’ятий піхотний, де свого часу проходила службу.

Якщо більшість в’язнів лише слухала новини, то Теодор старався їх оцінити. Він розумів, що події на фронтах розвиваються зовсім не так, як хотілося б генералітету у Відні і на що, зрештою, сподівалися всі. Затиснені між двома фронтами зі сходу і заходу, центральні держави, здавалося, з останніх сил стримували натиск ворога. Ще одне помітив Засмужний. Декілька разів він прочитав у газетах словосполучення «окопна війна». Спочатку він не зрозумів, про що йде мова. Ні про що подібне під час служби у драгунах він не чув. А окопна війна тривала повсюдно. У деяких газетах були поміщені фотографії шанців, де воювали, жили і помирали солдати. Уявивши, що це могло чекати і його, Теодор якось спокійніше сприймав своє теперішнє становище.

Але навіть така аж ніяк не ідилічна картина закінчилася сьомого грудня. Із самого ранку за подвійними дверима камери в’язні почули голосні команди, тупотіння сотень ніг, здавлені крики. Нічого не розуміючи, але не чекаючи нічого хорошого, мешканці камери номер двадцять шість приготувалися до несподіванок. Вони заздалегідь поклали поруч себе свої мішки і сумки і стали чекати. І вчасно. Двері камери раптом відчинилися, і у проході виникла постать незнайомого наглядача. Він окинув поглядом принишклих в’язнів і німецькою мовою наказав усім виходити.

– Schnell!

Що означало це «Schnell!», в’язні зрозуміли, коли опинилися в коридорі. Уздовж стін на відстані трьох кроків один від одного стояли наглядачі і дубинками раз у раз підганяли повільних. Щоб не потрапити під удари, доводилося бігти.

В’язні вибігли на покритий свіжим снігом плац. Правда, краса першого снігу зникла після того, як плацом пройшла, а точніше, пробігла не одна сотня арештованих. Сніг перетворився у брудне мокре місиво. Воно вело до воріт. Туди й погнали колишніх мешканців двадцять шостої камери.

Вже звичною дорогою, якою три місяці тому вони сюди прибули, галичани повернулися до вокзалу, де на них чекав потяг. Організація посадки у вагони була майже ідеальною, суто німецькою, тому Теодор зробив висновок, що чехи до цього не причетні.

Швидко, не даючи часу на розмірковування, в’язнів загнали у вагони. Хоч минулого разу дорогою сюди важко було назвати поїздку комфортною, виглядало на те, що тепер про таке слово як «зручність» взагалі варто забути. Дві крайні лави вагона зайняли двійко військових, тому в’язням довелося потіснитися.

– Куди нас везуть? – запитав Засмужний.

– На курорт, – відповів єфрейтор, і обидва солдати задоволено заіржали.

З цього в’язні зробили висновок, що везуть далеко не на курорт.

Їм ніхто нічого не збирався пояснювати, тим більше не збирався виправдовуватися перед ними за незручності. Як худобу, їх погрузили у вагони і кудись повезли. Куди – ніхто не знав. Крізь запотілі від людського дихання шибки вікон мало було що видно. Тільки одного разу вдалося прочитати назву міста, яке поїзд проїхав, навіть не зупинившись у ньому. Лінц. Отже, везуть не просто на південь, а й, можливо, навіть у саму Австрію. Тільки навіщо? У декого зажевріла надія, що десь там, у високих кабінетах Відня, зрозуміли, що нераціонально тримати таку велику кількість чоловіків у тюрмах, і цілком реально, що їм видадуть зброю й відправлять на війну. Оскільки везли якнайдалі від Галичини, то, з усього видно, що прийдеться воювати з Сербією.

Теодор Засмужний не поділяв цих настроїв. Не те, що йому подобалася тюрма, але й на фронт не дуже хотілося. Місяці, проведені у камері Терезіна, отверезили його, зробили більш раціональним у думках.

Того дня лише одного разу поїзд зупинився. Не на якомусь вокзалі, а майже серед поля. В’язнів вигнали з вагонів, повідомивши, що на справляння своїх природних потреб і на прийняття їжі відводиться лише півгодини. З кожного вагона четверо рознощиків їжі принесли по два великі баняки, у яких була якась каша. Цю баланду назвали кашею через те, що іншої назви вона не витримувала.

Минув відведений на приймання їжі час, і пролунала команда «По вагонах!». Розуміючи, що вдруге ніхто запрошувати не буде, в’язні позіскакували зі снігу і побігли до вагонів. Поїзд поїхав далі.

Талергоф

Перед зором змучених дорогою голодних галичан відкрилася велична і водночас жахлива картина. На величезному полі, обнесеному двома рядами колючого дроту, у чотири ряди розташувалися довгі приземисті бараки. Скільки їх було – на перший погляд підрахувати неможливо. Уся територія була покрита вчорашнім снігом, і усюди люди його розгрібали. І снігу, і людей було дуже багато. Одні в’язні розчищали від снігових наметів дорогу між бараками, другі накидали його на великі сани, треті відвозили їх кудись далі, у протилежний кінець табору.

Там же над більш низькими бараками здіймалися дві дещо вищі будівлі, на яких вгадувалися хрести.

Одразу ж за високими дротяними воротами росли декілька дерев. Зараз вони були безлисті, зате між ними перекинута балка, на якій на мотузках хиталися з десяток повішених.

Побачивши це, прибулі жахнулися, дехто перехрестився.

Тим часом ворота відчинилися, і до в’язнів підійшов високий чоловік у добротній військовій шинелі. За ним ховався інший наглядач, низенький, що ледве сягав тому до плеча.

– Ну, москалі, кацапи і зрадники! – голосно, щоб почули всі, сказав він. – Ласкаво просимо у табір праці і відпочинку Талергоф!

Сказав – і засміявся своїй же дотепності. А його напарник вийшов наперед, також усміхнувся і мовив:

– Ну, здрастуйте, землячки!

Серед в’язнів прокотилося замішання. Принаймні десяток з них впізнали його. Неймовірно, але це був Семко Проців, той самий Проців, який запроторив їх сюди і про кого вже перестали згадувати.

Як виявилося, даремно.

А старший наглядач продовжував:

– Хочу, щоб перед тим, як переступите ці ворота, ви зрозуміли просту істину: віднині ви – ніщо! Вам тут нічого не належить. Абсолютно! Забудьте, чим ви були дотепер. Ви будете жити, якщо я цього захочу. Не більше не менше. Запам’ятайте таке: за цими ворітьми для вас я – і бог, і цісар, і спаситель. За будь-який вчинок, повторюю, будь-який, вас чекає шибениця. Що це за вчинок? Запізнення на роботу, не привітався з табірним начальством, косий погляд чи слово проти будь-кого з наглядачів. І ще одне. Моліться за перемогу армії найсвітлішого цісаря, а то будь-які поразки Австрії ви відчуєте на своїй шиї.

Він показав на повішених.

– Ось цих стратили лише через те, що армія цісаря недавно програла битву. І можу вас порадувати: останнім часом це трапляється дуже часто.

Так, перспективи були невеселими. Це в’язні зрозуміли одразу.

– А тепер, бидло, вас відведуть у барак, де ви деякий час будете жити, – говорив наглядач. – Поки не здохнете і не звільните місце іншим. Пішли.

– Пане Тимчук! – озвався Проців. – Дозвольте забрати одного. Навіщо нам даремно годувати? Сьогодні ж вирішимо цю проблему. А за ним я вже чотири місяці полюю.

– Хто такий? – запитав старший.

– Засмужний! Вийти наперед!

Теодор не здивувався, що саме його має на увазі Семко. Він покірно вийшов із загальної колони.

– Ось цей! – показав на нього Проців. – Затятий москвофіл і мій особистий ворог.

– Забирай! – махнув рукою старший. – На одну проблему буде менше. Тільки спочатку відведи до начальника табору. Хоча не думаю, що він буде проти. Вчора австрійці отримали від сербів по шапці. Треба ж якось панам офіцерам розрядитися. Тільки зроби так, щоб я міг бачити, куди він дінеться.

– Побачите, – пообіцяв Проців. – Обов’язково побачите!

Він взяв Теодора за рукав і штовхнув вперед.

– Пішов!

Навіть змучений тривалим перебуванням у тюрмі і майже хронічним голодом Засмужний все ж виявився сильнішим за маленького Семка. Він обернувся до товаришів, знав шапку і поклонився.

– Прощайте, люди! – сказав він. – А якщо щось зробив не так, простіть.

– Бог з тобою! – відповів отець Осьміловський.

Старший наглядач аж підскочив.

– А це що за розмови? – крикнув він. – Ви повинні зарубати на своєму носі: віднині ви належите мені. І все будете робити так, як я скажу. І коли скажу. Все. Говорити, спати, працювати, мочитися, навіть вмирати ви будете тоді, коли мені це захочеться. А якщо комусь цього не сила чекати, прошу: там (наглядач показав на шибеницю) є два вільних місця. А ти забирай його і не тягни з ним.

– Пішов! – вдруге штовхнув Проців Теодора, і вони увійшли на територію Талергофа.

Люди, які працювали, розчищаючи сніг, на хвильку відривалися від своєї роботи, щоб подивитися на ще одного нещасного, для якого, судячи з усього, муки сьогодні закінчаться, навіть не почавшись.

– Куди ти мене ведеш, юдо? – запитав Теодор.

– Говори-говори! – майже поблажливо відповів Проців. – Недовго вже залишилося.

– Чого ж ти мене так ненавидиш? Що я тобі такого зробив?

– Що зробив? – злобно сказав Семко. – Та ти знаєш, що мого тата російські солдати повісили на другий день, коли взяли село? За що? Він не був ні в чому винний. Ти знаєш, що мама збожеволіла біля його шибениці?

– Я тут при чому? – запитав Теодор.

Йому дійсно було шкода Ілька Проціва. Він, принаймні, не зробив Засмужним нічого поганого.

– А це зробили ті, кому ти служив, – продовжував Проців. – Тому тебе чекає те, що пережив мій тато.

– Семку, ти ж чудово знаєш, що нікому я не служив.

– А ось зараз пани офіцери вирішать, служив ти москалям чи не служив.

Біля будівлі, де, судячи з усього, містилася контора табору, стояв вартовий.

– Wohin?[22] – запитав він.

– Ось його, до пана коменданта, він москвофіл. Треба повісити, – жестикулюючи повідомив Проців.

– Was?[23]

Семко Проців тільки тепер усвідомив, що така жадана помста може бути відтермінована. Він стояв у нерішучості не знаючи, що робити. Враз у голові сяйнула здогадка. Він штовхнув Теодора наперед.

– Переклади йому! – наказав.

Засмужний здивовано скосив погляд на Семка, потім на вартового й усміхнувся з ситуації, яка склалася.

– Він каже, що я москвофіл і мене треба повісити, – чистою німецькою мовою сказав Теодор. – І це він вимагає, щоб прийшов ваш начальник.

Вартовий витріщив на обох очі, не роздумуючи, хто з них трьох дурень. Зробивши невтішні для себе висновки, він все ж вирішив не зариватися.

– Подивись за ним! – кивнув він і зник за дверима.

При цьому Теодор так і не зрозумів, кого вартовий мав на увазі.

– Зараз все закінчиться для тебе, – задоволено говорив Проців.

Невдовзі двері відчинилися і поруч з вартовим з’явився лейтенант.

– Ось він! – Вартовий показав на Теодора.

– Хто такий? – строго запитав лейтенант.

– Поясни йому, – наказав Семко.

– Теодор Засмужний, ґефрайтер Дев’ятого Галицько-Буковинського драгунського полку ерцгерцога Альбрехта, гер лейтенант! – відрапортував Теодор.

– Ну і що?

Відповідь новоприбулого в’язня, видно, сподобалася офіцерові.

– Він каже, що мене треба повісити.

При цьому Проців задоволено кивав головою.

– Доннер веттер! – вилаявся лейтенант. – Геть звідси! Ще раз потурбуєте мене такою дурницею, накажу повісити обох!

З цими словами він зайшов у будинок, голосно гримнувши дверима.

– Що він сказав? – запитав розгублений Проців.

– Він сказав, якщо ти ще хоча б раз захочеш мене повісити, то він повісить тебе самого, – відповів Теодор. – А зараз відведи мене до мого барака. Це наказ лейтенанта.

Семко Проців не знав, що відповісти. Він зрозумів, що Засмужний перехитрив його, але довести нічого не міг. Він хоч і не знав німецької мови, все ж вираз «Доннер веттер!» був йому знайомий. Лейтенант був невдоволений їхнім прибуттям. Чи дійсно він говорив те, що повідомив Теодор, чи це вигадка, Проців не знав. Але якщо не вигадка, то…

Семко зіщулився. Йому стало холодно. Місяць тому офіцери повісили його попередника тільки за те, що той не виконав наказ якогось солдата.

– Ну нічого, – заспокоїв себе Проців. – І так здохнеш. Ще шкодуватимеш, що не помер сьогодні.

– На все воля Божа, Семку! – філософськи відповів Засмужний. – І не тобі вирішувати. А зараз веди мене до моїх, а то, не приведи Боже, повернеться лейтенант. Ти ж не хочеш цього?

Ні, цього Семко Проців не хотів, тому він, кинувши «Пішли!», повів Теодора широкою і довгою дорогою у самий кінець табору і залишив перед широкими дверима останнього барака.

Теодор штовхнув дерев’яні двері зі свіжої сосни і опинився у довгому і широкому бараку. По обидва боки проходу розташувалися чотириярусні дерев’яні нари.

Весь центральний прохід заповнили тільки-но прибулі в’язні.

Появу Засмужного вони зустріли як повернення з того світу. І те, як зустріли його появу мешканці барака, було недалеко від істини. Старожили, яким уже розповіли історію Теодора, навіть перехрестилися.

Засмужний привітався. Йому відповіли невпопад.

– Царице небесна! – почувся з натовпу голос Михайла Березовця. – Та це ж Теодор!

В’язні розступилися, і Засмужний побачив, що всі каменюхи обступили людину, яку він аж ніяк не сподівався тут зустріти. Виснажений, бородатий, почорнілий, але це був не хто інший, як отець Лев Саламон.

– Отче! – зрадів Теодор і подався вперед. – Звідки ви тут?

Лев Саламон зробив крок назустріч, протягнувши руки. Він обняв Засмужного, притиснув до себе: на його очах виступила скупа чоловіча сльоза.

– Живий! – тільки й сказав він. – Дякую Тобі, Господи! Я знав, що чудеса є, але зустрівся з ними вперше.

– Та що ви? – здивувався Теодор. – Що ви так говорите, неначе я помер і воскрес?

– А так і сталося, – продовжив Саламон. – Нікому ще не щастило потрапити у «вішальний список» і повернутися живим. Я вже навіть хотів відслужити за тобою поминальну службу.

– Тут є наша церква?

– Тут багато чого є, – відповів отець. – Скажи краще, як тобі вдалося вирватися з лап цього антихриста?

– Семка? Та дуже просто. Мені вкотре допомогло знання німецької мови.

І Теодор Засмужний розповів присутнім про події останніх п’ятнадцяти хвилин. Обличчя в’язнів світлішали, а наприкінці дехто навіть засміявся.

У той час, як каменюхи дружно хлопали Теодора по спині, захоплюючись його винахідливістю, Лев Саламон не розділяв загальної радості.

– Він від тебе не відстане, – мовив Саламон, коли Теодор закінчив свою розповідь.

– До речі, звідки тут Семко? І звідки ви? Уведіть мене в курс справи.

– Пройдемо, – запропонував отець. – Відпочиньте з дороги. А то завтра, може, доведеться працювати.

– Де? – поцікавився Осип Бучма.

– Всюди, де через ніч сягне буйна фантазія наших мучителів.

Новоприбулі почали займати вільні місця; каменюхи «оселилися» разом. Вони оточили свого пароха і боялися пропустити хоча б слово з його розповіді.

– До речі, – спохватився Саламон. – Ви знаєте щось про моїх?

– Ні, – відповів Григорій Стадницький. – Нас взяли на другий день після вас. Пані їмость вийшла нас проводжати, але ми були більш заклопотані своєю долею.

– Це, звичайно, правильно, – зітхнув Саламон. – Після того, як мене заарештували, жандарм Солярж запровадив мене у польову жандармерію у Добросині, а звідти під конвоєм п’ятьох мадярських конвоїрів на конях відправили у тюрму до Жовкви. Через три дні залізницею мене і ще багатьох нещасних вивезли до Львова, у тюрму «Бригідки», а останнього дня літа, коли піді Львовом вже стояли російські війська, відправили сюди, у Талергоф.

– І як тут? – поцікавився Василь Лака.

– Гадаю, ви все ще побачите, – відповів священик. – А спочатку це було лише велике піщане поле, нікому не потрібне, бо тут нічого не росло. Коли ми приїхали сюди, з усіх споруд застали лише нашвидкуруч встановлену дротяну огорожу по периметру. Та місяць тому на цьому місці навіть бараків не було! Спали просто на землі. Якщо мав жмут соломи під собою, то вважався щасливчиком.

Саламон зітхнув.

– Багато нещасних закінчили тут своє мученицьке життя! Дехто простудився на холодній землі і вже не оправився; хтось заразився холерою, але найбільше тут допікають воші. Два дні тому вони зажерли до смерті десятьох в’язнів.

– Та-ак! – протягнув Засмужний. – Дійсно: там, звідки ми прибули, був курорт.

– А Семко Проців? – нагадав Максим Холод.

– Семен? Він зумів втекти якраз перед тим, як Кам’янку Лісну захопили російські війська. Після того, як вони повісили його батька, Семко взагалі озвірів. Йому здається, що в усіх його бідах винні ми. Тому він і мститься нам.

– А хто цей Тимчук? – запитав Бучма.

– Він з Перемишля. Працював офіціалом поліції. Інтриган, провокатор, доносчик. Права рука фон Штадлера.

– А це хто за птиця?

– Комендант табору. Ой, діти мої, – зітхнув Лев Саламон. – Признаюся вам: винен перед вами.

– Як це, отче? – здивувався хтось.

– Якби ви не послухали мене тоді, під час зустрічі з доктором Королем, не були б тут.

– Не факт, – вкотре відказав Теодор. – От Семена тоді не було, а зараз він з нами.

І він показав на Бадзюна.

– Але ж решта були! – не відступав Саламон. – І у цьому моя вина.

– Отче, не коріть себе! – вставив Семен Кудрик. – Ви ж самі кажете, що ось Теодора Проців запроторив би і так. На все воля Божа. А яка тут взагалі публіка?

– Та різна, – мовив Саламон. – Крім таких, як ви, і таких, як я, тут багато дійсно москвофілів. Це в основному студенти і вчителі. Ті тримаються разом і тим викликають повагу. Від недавнього часу тут поселилися російські полонені. Саме на них і виливають свою злобу наглядачі.

– А ми?

– А ми страждаємо за компанію.

– Веселеньке життя! – констатував Засмужний.

– Ви ще не знаєте, наскільки веселе.

Найгірші сподівання справдилися вже наступної ночі, коли всі поснули. Полчища вошей, почувши свіжу кров, накинулися на новоприбулих, тому і Теодор, й інші «терезінці» не зімкнули очей, всю ніч борючись із внутрішнім ворогом.

Коли ж крізь щілини барака пробилися перші вранішні промені зимового сонця й освітили стомлених безперспективною нічною боротьбою в’язнів, виявилося, що за ніч випав сніг, і знову потрібно було його розчищати.

Звичайно, спершу мав бути сніданок, але щоб добратися до барака, що слугував їдальнею, потрібно було розчистити до нього дорогу. Темп, яким в’язні відгортали сніг, не сподобався наглядачам, і робота затягнулася до самого обіду. Він став заодно і сніданком.

За цією роботою троє галичан не витримали напруги і померли просто на снігу. Теодора Засмужного здивувало, що ніхто навіть не підійшов до нещасних, щоб якось допомогти. Вже скоро він зрозумів, що таке явище є звичним у Талергофі.

Смерть у таборі рідко була природною. Час від часу до частоколу стовпів, розставлених вздовж центральної дороги, прив’язували у чомусь винних в’язнів, де вони висіли на морозі декілька годин.

Довелося «скуштувати» цієї екзекуції і Теодорові Засмужному. Це сталося буквально через тиждень після прибуття. Семко Проців, розлючений тим, що Теодор вислизнув з його рук, поскаржився своєму начальнику Тимчуку. Той же, знаючи непередбачуваність лейтенанта Мольке, який, сам того не відаючи, врятував Теодора, вирішив діяти по-іншому. Він дочекався, поки Засмужний у чомусь провиниться (а чекати довго не довелося; для наглядачів кожен крок в’язнів виглядав провиною), і ось Теодора в компанії інших «винних» прив’язали до стовпа. На його щастя, морозу того дня не було, наступила така рідкісна тут, у передгір’ї Альп, відлига, тому він зумів протриматися до вечора.

Цього Проціву виявилося мало, тому після екзекуції Засмужного приговорили до тижня заточення в одиночному льосі. Коли, нарешті, він, зарослий, холодний, голодний, повернувся до свого барака, дізнався, що минулої ночі у кучугурі снігу знайшли задубіле тіло Семена Проціва.

Всі – і начальство, й ув’язнені – губилися у здогадках, що могло статися з одним з наглядачів. Григорій Стадницький і Василь Лака, яким наказали видобути труп зі снігу і віднести його до барака, названому лікарнею, розповідали потім, що видимих ран на тілі Проціва не було, а поряд з ним валялася пляшка із замерзлою горілкою. Виходило так, що Семко перебрав увечері, впав у кучугуру, щоб більше не вставати.

Це все розповіли Теодорові, як тільки він з’явився у бараці. У нього зовсім не залишилося сил ні дивуватися, ні радіти, ні переживати. Чудово розуміючи, що без гарячої їжі Засмужний просто помре, Лев Саламон звернувся до лікаря Могильницького. Сам з Бучача, він перебував у рядах народно-руської партії, належав до так званих «молодих москвофілів», найбільш радикального її крила. «Старий москвофіл» Саламон не поділяв думок доктора, але це не завадило підтримувати з ним дружні стосунки.

Це було неймовірно, але доктор зумів звідкись дістати півкружки гарячої паруючої кави. Це і врятувало Теодорові Засмужному життя.

Вже пізніше, коли криза минула і Теодор повільно, але впевнено, почав відновлювати своє здоров’я (якщо це взагалі можливо у таких умовах), одного зимового вечора десь ближче до Стрітення Максим Холод проговорився, що Семкові Проціву ще пощастило, адже замерзнути – не найгірша смерть. Треба було зробити так, щоб юда помучився.

Здивований такими словами, Теодор спробував вияснити більше, але наткнувся на вперту мовчанку.

Він розгадав цю загадку зовсім скоро; правда, це сталося при трагічних обставинах.

Зима вже доживала останні свої дні, як табором прокотилася новина: декілька в’язнів захворіли на тиф. Спочатку цьому не приділили належної уваги. Тиф то тиф. На одну болячку більше, на одну менше. Всім гадалося, що їхній головний ворог – холера, яка кожного дня забирала свою данину. Але кожного нового дня хворих на тиф ставало більше, і невдовзі стало зрозуміло, що почалася епідемія.

Вже наступного дня почали помирати ті, хто захворів першим. А останнього дня зими зліг Осип Бучма. Його, як інших хворих, перенесли у лікарняний барак. З усіх необхідних у таких випадках медикаментів у бараку був один лише лікар Могильницький. Він і ще священик Володимир Венгринович були єдиними, хто хоч якось старалися полегшити долю нещасних. Смертність тих, хто захворів, сягала ста відсотків. Кожного дня на кладовище під соснами відправлялися до десятка похоронних процесій. Спочатку вони завертали до однієї з двох церков – православної чи греко-католицької.

Коли хвороба звалила Теодора Засмужного, її пік вже минув і більше тисячі русинів упокоїлися на цвинтарі. За ним ніхто не збирався ходити і тим більше лікувати. Теодора просто поклали на дерев’яну підлогу, де ліжком була звідкись привезена солома; його оглянув лікар Могильницький, причому лише прицмокнув язиком. Цей жест міг означати лише одне: якщо вже захворів серед хворих тифом, то і хвороба може бути лише тифом.

Теодор залишився сам зі своїми думками. У нього вже не залишилося жодної надії вибратися звідси живим. Кругом лежали такі самі, як і він, нещасні. Оскільки перебували вони тут різний час, то й ступені хвороби у них були різні: одні безперервно марили, другі металися у гарячці, треті стогнали, а інші лежали нерухомо. Час від часу до них підходив лікар, мацав пульс. Частіше хворі виявлялися мертвими. Тоді санітари (також із в’язнів) виносили тіло з барака, а натомість клали нового хворого.

– І ти тут, друже? – почув Теодор слабкий голос поруч.

Повернув голову. У зарослому блідому, аж жовтому, худому обличчі він ледве впізнав такі знайомі риси Осипа Бучми. Було видно, що хвороба висмоктала з нього усі соки, і тепер поруч лежав лише обтягнутий жовтою шкірою скелет.

Осип Бучма помітив цей погляд Теодора і спробував усміхнутися.

– Ну, нічого, тепер вже недовго, – мовив він після паузи. – Скоро і мене ось так, як інших. Як там наші?

– Тримаються, – відповів Засмужний.

– І Богу дякувати. Може, їх промине наша доля.

Осип замовк, змучений розмовою. Теодор з жалем дивився на друга і розумів, що той уже не жилець. Знав Засмужний, що і його чекає те саме.

– Дорку! – знову озвався Бучма. – Я хочу тобі щось сказати. Перед смертю.

– Облиш, друже. Потім скажеш.

– А потім для мене вже не буде. Ти пам’ятаєш той день, коли повернувся з холодного конкуру?

– Це тоді, коли Семко замерз?

– Він не замерз, – почув відповідь.

– Тобто? – здивувався Засмужний.

– Це я його задушив, – просто сказав Бучма.

Захоплений зненацька Теодор не знав що відповісти.

– Ти… сам? – нарешті спромігся він вичавити з себе.

– Скажімо так, сам.

– Але навіщо?

– Просто несила було дивитися, як він над тобою знущається, – говорив Осип. – Та й від мене він мав своє отримати.

Було видно, що Бучма стомився від розмови. Осип на півслові замовк, втупився поглядом у стелю і лише по животі можна було зробити висновок, що хворий ще живий.

Вражений почутим, Теодор Засмужний залишився зі своїми думками. А вони були невеселими. Вони стосувалися навіть не розповіді вмираючого. Інше хвилювало його. Все йшло до того, що з цього барака він своїми ногами не вийде. Рідко кому це вдавалося. А так не хочеться помирати, коли тобі лише тридцять один рік і ти як слід навіть пожити не встиг! І десь там, за Карпатами, залишилися Палазя з сином, Юрко. Що з ними зараз? І що з ними буде, коли його не стане? І, зрештою, чи дізнаються вони, що з ним самим трапилося?

Стомлений, Теодор несподівано для себе заснув глибоким сном зовсім без сновидінь.

Розбудила його метушня праворуч. Повернув голову.

Двоє санітарів піднімали за ноги і руки бездиханне тіло Осипа Бучми.

Від безсилої образи Теодор Засмужний заплакав.

Перемишль

Іван Засмужний міг із впевненістю вказати точну дату, коли перестав беззавітно вірити у непогрішність і вселенську мудрість цісаря Франца Йосифа Першого. Але спочатку була звична на початку війни романтика, підсилена усвідомленням того, що саме ти воюєш за інтереси цісарсько-королівської корони. Це вона змушувала молодь вистоювати довгі черги, щоб записатися до війська; це вона гнала їх, уже одягнутих в однострої, в атаку, з якої можна було не повернутися; це вона водила рукою солдата, коли солдат писав листа додому. Військова романтика мало чим різнилася по обидві сторони фронту. Всюди, в усіх країнах, що зійшлися у смертельному герці по всій Європі, настрої молодих людей у ті часи були схожими.

Але дуже скоро романтику з’їли воші. Спочатку набундючені зарозумілі австро-угорські війська зіткнулися з більш підготовленою російською армією. Увесь пафос перших днів війни російські козаки просто втоптали в запилену землю.

Потім був відступ, здача Львова, знову відступ.

Полк, у якому воював Іван Засмужний, уникаючи великих сутичок, відступав північніше Львова. Нарешті командир полку полковник фон Ґрюнбугель вирішив, що відступати досить і наказав зайняти оборону. Із величезним здивуванням Іван Засмужний зрозумів, що окопи проляжуть дещо східніше Кам’янки Лісної, а самому йому доведеться копати майже навпроти власної оселі.

Село за спиною наче вимерло. Ніде не видно людей, затихла навіть худоба.

Звичайно, той факт, що позаду стоїть його власна хата, не сприяв продуктивній роботі Івана. Це, зрештою, помітив і його командир лейтенант Шульц.

– У чому річ, солдате? – запитав він. – Ви гадаєте, що росіяни чекатимуть, поки ви закінчите копати?

– Пробачте, пане лейтенанте, – виправдовувався Засмужний, – але там мій дім.

– Де? – не зрозумів лейтенант.

– Ось. – Іван кивнув головою на власну хату.

– Це? – здивувався офіцер.

Він подивився на два будинки, розташовані один біля одного.

– Так, пане лейтенанте, тут я живу.

– Хтось є?

– Жінка і троє дітей.

Лейтенант Шульц задумався.

– Солдате! Закінчите тут роботу, але добре закінчите, тоді дозволяю провідати рідних, – вирішив він і, побачивши щасливе обличчя Засмужного, повторив: – Добре закінчите!

Ще ніколи Іван Засмужний з таким завзяттям не копав шанці. На щастя, для інших солдатів офіцери не поставили його в приклад для наслідування – знали причину цього пориву до роботи.

Коли окоп був виритий і відповідав усім стандартам, Іван Засмужний розігнув спину і хотів було вже доповісти лейтенанту Шульцу про закінчення роботи, як пролунала команда «Приготуватись!». Усі здивовано подивилися спочатку на унтер-офіцерів, що заметушилися, забігали і заскочили в окопи, потім на схід.

З боку Любелі з’явилися ворожі солдати, що розтягнулися у довгий ланцюг.

Російська армія, нарешті, їх наздогнала.

– Не стріляти! – голосно наказав лейтенант Шульц, а унтер-офіцери в окопах продублювали його команду. – Нехай підійдуть ближче. Щоб напевне.

Шульц, проходячи мимо Засмужного, зупинився, поглянув на нього і сказав:

– Постарайтесь залишитися живим. Після бою дозволяю відвідати своїх.

– Дякую, пане лейтенанте, – розчулився Іван.

Напруга зростала. Нерви солдатів були на межі, вказівні пальці, здавалося, злилися воєдино з курками гвинтівок; ось-ось хтось не витримає й почнеться канонада.

Але ні, витримали. Усі солдати були або з призову і вже служили у тому-таки полку, або досі перебували на військовій службі, тому новачків серед них не було й дисципліну знали всі.

Коли до ворога залишилося дві сотні метрів, пролунала команда «Feuer![24]». І шанці ожили. Перший залп був майже одночасний, і над Кам’янкою грянув грім. Було видно, як помітно поріділи ряди російських військ, але вони продовжували йти вперед.

Далі шанці стріляли самостійно, без загальної команди, чим, звісно, не повторили такого ж успіху, але вряди-годи куля австрійця та й знаходила свою жертву.

Все ж, незважаючи на втрати, наступаючі наближалися. Ось до них не більше ста метрів, і всім стало зрозуміло, що рукопашного бою не уникнути.

Командири не стали чекати, поки росіяни доберуться до окопів. Вони підняли своїх солдатів у штикову атаку.

Іван Засмужний не пам’ятав, як піднявся з окопу, що кричав, як біг вперед. Він не бачив, чи біжать обабіч його товариші, чи лише він сам. Виставивши перед собою гвинтівку з багнетом, він біг назустріч бородатому солдатові у зеленій формі, в кашкеті якого блистіла біла розетка. Іван вже стріляв у людей, напевне, і вбивав, але тепер доведеться зіткнутися з ворогом сам на сам. І вбити.

З несподіванки росіянин замість того, щоб виставити наперед рушницю з довгим штиком (а не коротким багнетом, як в австрійців), прикрив нею сонячне сплетіння. Засмужний, як вчили на тренуваннях, подався вперед, і багнет легко увійшов у живіт росіянину.

– Зачем? – лише видихнув той і повалився на землю.

Іван зупинився. Перед ним лежала перша людина, яку він точно знав, що вбив. І це сталося на порозі рідного дому. На душі стало так погано, що аж знудило.

– Поранений? – запитав унтер-офіцер, що пробігав поруч.

Іван зміг лише похитати головою.

– Тоді вперед! – штовхнув той. – Потім наблюєшся!

Але далі бігти не довелося. Зустрівши шалений опір, росіяни відступили, залишивши на полі вбитих і поранених. Наступати не входило й у плани австрійських командирів, тому вони повернули в окопи.

Невдовзі солдати побачили, як на сході росіяни також почали копати окопи. Війна поступово переходила в позиційну.

Іван Засмужний повернувся на своє місце з усвідомленням того, що позаду ще один бій і вкотре вже він залишився живий.

У небі почувся якийсь гул. Усі підняли голови. З півночі над фронтом летів літак, на крилах якого ледве вгадувалися чорні хрести. Висота польоту була невеликою, тому солдати чітко бачили льотчика, що уважно споглядав все, що відбувалося на землі.

Пролетівши вздовж фронту, літак зник на півдні, у напрямку Жовкви. Не встигли солдати відійти від побаченого (а літаки для них були дивиною), як слідом за першим на хмарному небі виник другий літак, значно менший, але більш швидкий. Льотчик не став відволікатися на розвідку, а кинувся навздогін. Скоро і він зник з поля зору солдатів.

(Це був знаменитий повітряний бій 8 вересня 1914 року. Першим літаком керували пілот Франц Малина і пілот-спостерігач барон Фрідріх фон Розенталь, а на другому летів штабс-капітан російської армії Петро Нестеров. Він наздожене австрійців над селом Воля-Висоцька і вперше в історії авіації застосує повітряний таран. Літаки впадуть на землю, льотчики загинуть.)

Але цього в окопах не знали. Для них ближчими були власні клопоти. Іван Засмужний прибрав навколо себе в окопі, дещо поправив осиплу під час бою землю і, повідомивши лейтенанта Шульца, побіг до своєї хати.

Із тривожним передчуттям він відкрив двері. Його зустріли порожні кімнати. Він прожогом оббіг хату, заглянув у стайню. Нікого, ні коней, ні корови.

З надією подивився на братову хату. Може, там хтось є. Побіг туди.

І справді, на половині дороги побачив, як з будинку вибіг молодший брат.

Іван і Юрко обнялися. Перше, що спитав Іван, було: «Де мої?»

– У діда з бабою, – заспокоїв Юрко. – Настуня і діти. А ми тут.

Тим часом з будинку вийшла Палазя.

– Іване! – кинулась вона до нього.

– Ну, все. Все. Живий. І, слава Богу, ви живі. Мушу бігти до своїх. Де Дорко? В армії?

Пелагея заплакала.

– Що? – не зрозумів Іван.

– Нема Дорка! – заголосила жінка.

– Що значить «нема»? – не зрозумів Іван. – Де він?

– Забрали Дорка, – пояснив Юрко.

– Хто забрав?

– Жандарми. Заарештували.

– За що? – крикнув Іван.

– За те, що був москвофілом. А з ним ще з десяток селян. І отця Саламона також.

Почуте вразило Івана.

– Що з ним?

– Не знаємо, – відповів Юрко. – Всіх вивезли до Рави.

Щось обірвалося всередині Іванові, і йому стало погано. Виходило так, що все те, у що він так свято вірив, виявилося чимось фальшивим, несправжнім. Він продовжував стояти, зовсім забувши, що час підпирає.

– Коли це сталося? – запитав він.

– Сьогодні місяць.

– Може, розберуться, – непевне сказав Іван.

Юрко хотів було сказати, що це даремно сподіватися на милість цісаря саме у такий час і що місяць – достатній термін, щоб розібратися в усьому, але, подивившись на розпачливе обличчя Пелагеї, заспішив заспокоїти:

– Звичайно, розберуться. Він же, зрештою, нічого поганого не зробив.

– От і добре, – мовив старший брат. – А зараз мушу бігти до своїх. Часу мені відвели зовсім нічого. А ви сховайтесь у підвалі. Бачили самі, був бій. Ненароком і зачепити може.

– А худоба? – занепокоїлася Пелагея.

– Та не про худобу треба думати, а про те, щоб живим залишитися! То я побіг.

Він востаннє поцілував брата і зовицю й через городи попрямував до господи тестя.

Там на нього вже чекали. Видно, запримітили вже давно. Анастасія вибігла на дорогу і потонула в обіймах чоловіка. Троє дітей, плачучи, обступили маму.

– Ну, все-все! – не зміг стримати сльози й Іван. – Живий. Не плачте.

– Ходімо до хати, – сказала жінка.

– Не можу.

– Чому?

– Мене, напевне, вже спохватилися, – пояснив. – Нічого не поробиш: війна.

– Іване, Дорко…

– Я знаю. Тільки не розумію, чому.

Десь там, де пролягли окопи, почулися невиразні команди.

– Мені пора.

З плачем Анастасія притулилася до чоловіка. Діти заплакали для підтримки.

– Все, Настуню! Все. Мушу йти. Бережи дітей.

Іван легко відштовхнув жінку і не озираючись побіг до шанців. Там вже чекали на наступну атаку росіян.

Але все було даремно. Полк протримався два дні. Але сусіди несподівано здали Жовкву і, щоб не опинитися в оточенні, полковник фон Ґрюнбугель відступив, маючи твердий намір окопатися західніше. Але не судилося. Війська генерала Брусилова наступали стрімко, практично не зустрічаючи опору. Десь за Равою-Руською полковник фон Ґрюнбугель отримав наказ передислокувати полк у район Перемишля, де в австрійців виникла загроза прориву лінії фронту.

4 жовтня 89-й піхотний полк зайняв оборону північніше Перемишля, а наступного дня генерал Радко-Дмитрієв почав наступ. Почалася оборона Перемишля.

Ціною неймовірних зусиль 89-й полк зумів втримати оборону, не відступивши при цьому ні на крок. Численні атаки росіян розбилися об редути австрійців. Це дало змогу командуванню вивести з Перемишля основну частину мирного населення. У прифронтовому місті залишилися лише ті, хто не міг чи не хотів виїжджати.

Бажаючи ліквідувати небезпечну бородавку Перемишльського виступу, 9 жовтня об’єднані армії Австро-Угорщини та Німеччини вийшли до річки Вісли, в районі Сандомиру, де росіяни на той час вже встигли закріпитися. Зустрівши серйозний опір з боку російських армій, на допомогу німецько-австрійським частинам було направлено військову групу генерала Августа фон Макензена.

10 жовтня почалася переправа російської армії через Віслу та закріплення західніше Варшави. Внаслідок цього розпочалися тяжкі та кровопролитні бої під Варшавою. Австрійські війська були відбиті від столиці Польщі. Також росіяни змогли втримати за собою Козеніцький військовий плацдарм.

Починаючи з 18 жовтня російські військові сили перейшли в наступ. Склалася загроза оточення німецької армії, тому німецький генерал Гіндербург приймає рішення про негайний відхід германських частин.

Втративши підтримку Німеччини, австрійські війська відступили. Генерал Радко-Дмитрієв потрапив в опалу і був замінений Селівановим, який розгорнув наступ, і вже 21 жовтня російські війська взяли Перемишль в кільце. У самому місті опинилися 140 тисяч австро-угорських солдатів.

Серед оточених був і Іван Засмужний.

Комендант Герман Кусманек фон Бургнойштедтен, що прийняв під своє командування усі частини, застосував своєрідну карусель: тиждень в одному з тридцяти трьох фортів навколо Перемишля – і два тижні відпочинку у самому місті (якщо, звичайно, залишився живий).

А потім настала зима. Морози одразу заморозили усіляке бажання росіян наступати, тим більше, що Селіванов не мав у своєму розпорядженні облогових гармат, і війна дійсно стала окопною. Бувало, що за тиждень на позиції міг пролунати лише один випадковий постріл.

Непідготовлені до тривалої зимової оборони, австрійські війська мерзли. Крім того, катастрофічно швидко зменшувалися запаси продовольства, і Кусманеку коштувало великих зусиль стримати мародерство і дезертирство. Але скоро все заспокоїлося, і виявилося, що жити, врешті, можна і в обложеному місті.

Вкотре повертаючись до казарм, Іван Засмужний йшов у неправильній колоні таких же, як і він, піхотинців. Він уже знав це місто назубок, не гірше корінного жителя. Сьогодні був святий вечір, і він був радий від того, що вечеряти пощастило в більш-менш теплій казармі, а не у бетонному форту, який хоч і рятував від російських куль і снарядів, все ж був не таким затишним.

Поблизу встановленого ще задовго до війни на роздоріжжі вказівника Іван побачив широку фігуру якогось офіцера, що намагався прочитати на пронизливому вітрі якусь мапу. Це йому не дуже вдавалося – вітер переходив у хурделицю.

– Генерал Кусманек, – штовхнув Засмужного Максим Дудок.

Сам він був з Потелича, тому вважав Перемишль майже своїм, хоч до міста було досить-таки багато.

Іван вперше бачив генерала так близько, хоч про нього серед вояків ходили найрізноманітніші чутки, і недаремно його прозвали Левом Перемишля. Всі були певні, що генерал міста не здасть.

Не судилося. Довгоочікуваний наступ австрійських військ по деблокації міста спочатку увесь час переносився, а потім виявилося, що його взагалі не буде. Для того, щоб наступ на Перемишль закінчився успіхом, потрібно було зняти з інших фронтів додаткові війська, а цього начальник штабу Франц Конрад фон Гетцендорф зробити не міг. Ситуація для Відня на фронтах війни складалася не найкращим чином.

Коли ж сподівання на деблокування ззовні виявилися даремними, генерал фон Кусманек вирішив прорвати блокаду зсередини. 18 березня він сконцентрував на західній околиці майже стотисячне військо. Інші солдати прикривали основне військо з тилу.

Уже з самого початку наступу стало зрозуміло, що легкої перемоги не буде. Кусманек вдарив туди, де у росіян були найсильніші позиції, і хоч першого дня австрійцям і вдалося захопити ворожі окопи, їх зустрів потужний оборонний вогонь з другого ешелону.

Атака сама собою захлинулася. Вже на ранок наступного дня стало генералам зрозуміло, що більше наступу не буде, тому, не чекаючи, коли ворог почне атакувати, щоб відбити здані позиції, командування під покровом ночі спішно відвело військо назад у місто.

Тепер перед обложеними залишилося лише два виходи: здатися на милість ворога або загинути чи померти голодною смертю. Зваживши всі за і проти, генерал фон Кусманек взяв на себе відповідальність і віддав наказ здатися.

Правда, декілька днів перед тим, як до російських окопів були відправлені парламентарі, по тих самих окопах міські гармати випустили останні снаряди, після чого з них зняли усі замки. Залишки їжі були роздані солдатам, документація знищена.

І лише тоді гарнізон Перемишля підняв білий прапор.

Так 23 березня 1915 року закінчилася 138-денна оборона Перемишля. У полон здалися 116 тисяч австрійців, 9 генералів на чолі з Германом фон Кусманеком.

Серед полонених був й Іван Засмужний. Його шлях лежав у Подільську губернію Російської імперії.

Українська комісія

На самий Великдень Теодора Засмужного «виписали» з лікарняного барака. Йому пощастило серед небагатьох інших залишитися живим, а не опинитися на кладовищі під соснами. Вже вкотре від Теодора залишився лише обтягнутий блідою шкірою скелет, що міг лише пересуватися, і то недовго. Сил на щось більше зовсім не залишилося.

Пролежавши серед тифозних хворих два місяці, Теодор вийшов за двері і зупинився. Його зустріло лагідне весняне сонце, яке, незважаючи на жодні негаразди на землі, посилало на неї свої теплі промені. Теодор підставив під них своє змарніле обличчя, так і стояв нерухомий із заплющеними від задоволення очима.

Він, звичайно, не помітив, як перед ним нізвідки виник невеликого зросту, на вигляд грубий, кремезний чоловік, що заплив жиром, з широким обличчям, рудою борідкою й такими ж вусами, з товстим носом, на якому висіло велике пенсне.

– Ти чого стоїш стовпом? – грізно запитав він.

Теодор стрепенувся. І не через цей крик. За сім місяців ув’язнення він встиг звикнути до такого тону наглядачів. Дивним було те, що обер-лейтенант австрійської армії звернувся до нього його рідною мовою.

– Хто такий? – допитувався офіцер.

– Теодор Засмужний, – відповів.

– Чого стоїш і не працюєш?

– Пробачте, пане обер-лейтенант! Я два місяці хворів тифом.

– Отже, відпочив, – зробив висновок офіцер. – Марш до всіх! Розпустили тут вас!

Чудово знаючи тутешні порядки, Засмужний як міг заспішив до групи в’язнів, що розчищали ділянку за бараком.

Хоч була неділя і не просто неділя, а Великодня, на горе ув’язненим їх заставили працювати й у цей день. А оскільки «у собак немає спасителя», як виразився недавно Тимчук, то й святкувати їм нічого.

Його впізнали. Назустріч йому направився Лев Саламон. Він зупинився перед Теодором і обняв.

– Ну і слава Богу! – сказав він свою коронну фразу. – Якщо Господь допоміг тобі у такий скрутний час, то і надалі не полишить тебе. Пішли до наших, а то вони вже зачекалися на тебе. Не дивуйся, ми знали, що саме сьогодні ти маєш повернутися. Саме у Воскресіння Христове.

– Але ви працюєте у такий день, – мовив Теодор. – Чому, отче?

– Це все новий наглядач Чировський, – зітхнув Лев Саламон. – Саме він вмовив коменданта вигнати нас на роботу. А того і вмовляти не треба. Австрійці взагалі віддали увесь нагляд за нами нашим наглядачам. От ті і стараються. А сьогодні й у німців паска, тому жодного офіцера тут немає, лише свої.

– А я зустрів одного лейтенанта. З такою рудою бородою.

– Оце і є Чировський, – здивувався Саламон. – І що він тобі сказав?

– Відправив до вас працювати.

– Ну, тобі ще пощастило.

Саламон узяв його під руку і повів до решти.

– Як наші? – поцікавився Теодор.

– Слава Богу! Преставилися Осип Бучма і Василь Лака. Решта навіть не захворіли.

Люди призвичаїлися до всього. Навіть живучи у таких жахливих нелюдських умовах, вони зберегли здатність радіти, переживати. Іншим словом, жити.

Появу односельця, якого вже і не сподівалися побачити, зустріли захоплено. Розуміючи, що нічого путнього від допомоги Засмужного не буде, вони вмовили наглядача відправити його до барака. Охоронець був не проти, тим більше, що і сам не в захопленні від роботи на Великдень.

Теодор Засмужний побрів до свого барака, а невдовзі повернулися решта. Лише тепер він помітив, як поріділи ряди. Якщо два місяці тому його забирали з переповненого барака, то тепер тут навіть з’явилися вільні місця.

Тиф сповна забрав свою чорну данину.

Тут же Теодор дізнався про головну новину. Виявляється, у той час, коли він метався у гарячці на межі життя і смерті, у Талергоф приїжджала комісія на чолі з Костем Левицьким. Галицька інтелігенція, та її частина, що уникла подібної долі, виявилася стурбованою становищем своїх земляків і звернулася до цісаря з проханням про пом’якшення умов перебування ув’язнених, а по можливості і звільнення. Чим закінчилися перемовини, невідомо, але комісія дійшла твердого висновку, що українців треба рятувати. Звичайно, просто так відпускати їх ніхто не збирався, тому прийшли до компромісу.

– Випустять всіх, хто згодиться вступити до війська, – говорив Михайло Березовець. – Ну і хто, звичайно, в змозі тримати зброю.

– І який настрій? – запитав Теодор, якому було цікаво дізнатися про таке.

– По-різному. Є такі затяті москвофіли, що навідріз відмовляються від такого. Для них краще померти тут за ідею, аніж воювати проти Росії.

– Сумніваюся, що нас відправлять воювати проти Росії, – вставив Максим Холод.

– Нас? – перепитав Засмужний.

– Так, тобі не почулося, – підтримав Холода Залужний. – Краще вже мерзнути в окопі, ніж гнити тут.

– А що вирішив ти? – поцікавився Березовець.

– Я ще нічого не вирішив, – остудив його запал Теодор. – Ви в курсі, що два місяці мене фактично не було. Але все ж гірше, ніж тут, не буде ніде. А вирватися звідси можна лише через фронт.

– От і добре, – повеселішав Холод. – Отже, знову будемо разом.

– Коли має прибути комісія?

– Обіцяли через місяць, – повідомив Лев Саламон.

Але повернення української комісії довелося чекати значно довше. Минув квітень, вже доходив до кінця травень, а така бажана комісія не з’являлася. Лише після того, як табором пронеслася новина, що Італія, яка до того зберігала нейтралітет, оголосила Австро-Угорщині війну, на початку червня ворота Талергофа пропустили дев’ятьох представників галицької інтелігенції на чолі з доктором Іваном Ганкевичем. За цей час дії обер-лейтенанта Чировського призвели до того, що навіть ті, хто спочатку сумнівався, тепер став переконаним прихильником служби у війську, тому вони перестали його цікавити. Особливо Чировський зганяв свою злість на групі студентів, які навідріз відмовилися ставати під прапори цісарського війська.

Становище Австро-Угорщини було незавидне, тому для того, щоб записатися до війська, не обов’язково було ставати перед комісією. Їй передали список тих українців, які зголосилися до війська. Адміністрація табору з цього списку викреслювала тих, кому, на її думку, не можна давати в руки зброю. Таким чином, первісний список став на третину легший.

З каменюхів до війська не потрапили, звісно, отець Лев Саламон, Ілля Залужний, Дмитро Яцун і Семен Кудрик.

Решті наказали чекати призову. З цим українська комісія поїхала.

До того монолітна спільнота якось одразу поділилася на дві групи: «ми» і «вони». Конфліктів між ними не виникало, але групувалися в’язні вже у компанії «за інтересами».

Спочатку думалося, що чекати доведеться довго, як завжди буває у таких випадках, враховуючи бюрократичну тяганину австрійських чиновників. Але вже наступного дня зранку усіх мобілізованих відділили від загальної маси, нагодували більш-менш нормальною їжею, відвели у загороджений загін, де звичайно тримають коней панів офіцерів, і… наказали чекати.

Вже не в’язні, але ще не солдати, опустилися на землю. Чекати то чекати. Теодор Засмужний сидів, опершись на спину Михайла Березовця, і думав про те, що чекає на нього цього разу. Те, що їх везуть не на курорт, всі зрозуміли одразу. З розповідей полонених російських солдатів галичани дізналися про всі принади військової служби на війні. Але кожен також знав, що гірше, ніж тут, бути не може.

Знали вони, куди їх відправляють. Найближчий від Талергофа фронт був Італійський, та й командування не ризикнуло відправити неблагонадійних галичан на російський фронт: австрійці досі були певні, що в Талергофі сидять по заслузі.

Теодор заплющив очі. Він підставив обличчя теплому альпійському сонцю. Боже, як добре відчувати себе вільним!

Він розплющив очі від того, що почув перед собою якусь розмову. Повз огорожу загону йшли розмовляючи два австрійських офіцери, не з адміністрації табору, а саме військові. Обличчя одного з них Теодорові здалося знайомим. Він напружив пам’ять. Ні, він все-таки десь бачив це вольове обличчя, ці хвацько закручені вуса, але де… На офіцерах була звичайна польова піхотна форма, але щось у рухах офіцера здалося Засмужному незвичним. Ну, звичайно ж! Офіцер йшов дещо перевалюючись, як звичайно ходять кавалеристи.

Неймовірна думка, але якщо це…

– Гер обер-лейтенант! – зірвався з землі Теодор, від чого Михайло Березовець, втративши опору, розлігся на землі.

Але Засмужний на це не зважав. Він зауважив, що офіцери ніяк не відреагували на його слова, тому повторив ще раз:

– Гер обер-лейтенант фон Шлосман!

Офіцери різко зупинилися, із здивуванням подивилися на худого зарослого в’язня, що стояв за загорожею. Один з офіцерів підійшов до загону. Лише тепер Теодор помітив, що Шлосман став гауптманом.

Обидва мовчали. Засмужний не став називати себе, впізнає, то добре, ні – значить не судилося, а гауптман намагався пригадати, хто цей в’язень.

Враз його брови підскочили вгору.

– Ґефрайтер Засмужний? – обережно запитав він.

– Яволь, гер… гауптман! – зрадів Теодор.

– Чому ви тут? Ах так… Куди зараз?

– На фронт.

Шлосман ще раз подивився на Засмужного, сказав: «Я зараз!» і повернувся до іншого офіцера, майора. Що вони говорили, Теодор не чув, але офіцер декілька разів кинув на нього погляд.

Кінець розмови галичанин розчув. Майор кивнув головою, сказавши «Gut!», і продовжив свій шлях, а Шлосман кивком покликав Теодора.

Засмужний проліз під воринами. На застережливий окрик вартового Шлосман лише підняв руку.

– От що, Теодоре! – сказав він. – На фронт ви не поїдете. Я збираюся вас забрати з собою. Ви згодні?

Теодор спромігся лише на кивок головою.

– Будете у мене перекладачем і унтер-офіцером для особливих доручень. Вам зрозуміло?

– Так.

Шлосман окинув його поглядом.

– Давно тут? – запитав.

– Вже півроку, а раніше в Терезіні.

– Хоч було за що?

– Та навряд чи.

– Родина?

– Залишилися вдома.

– Живі?

– Не знаю. Галичина під росіянами.

– Вже ні, – почув він. – Наші війська визволили Лємберг. Тому є можливість повідомити їм про своє визволення.

Почуте одразу підняло Засмужному настрій.

– Значить, так, – говорив тим часом Шлосман. – Вам повертатися туди (він кивнув на загін) не треба, але й ходити за мною немає ніякої потреби. У вас є дві години вільного часу. Можете використати їх на власний розсуд. Через дві години я прошу вас чекати мене біля комендатури. А ще через дві години від’їжджає наш поїзд.

– Куди? – поцікавився Теодор.

– У Відень, – була відповідь. – Зараз я служу у Міністерстві оборони.

Гауптман розвернувся і попрямував до комендатури табору, а Теодор підійшов до загорожі, де на нього нетерпляче чекали односельчани. У двох словах Засмужний розповів про розмову зі своїм колишнім командиром ескадрону, про те, що служитиме у Відні, про те, що їхнє село знову опинилося по цю сторону фронту. Останню новину галичани зустріли радісним гулом.

Тим часом з комендатури вийшли старші офіцери і направилися до загону. Видно, їм стало відомо про Теодора, тому що один з них сказав йому: «Век!» Засмужний попрощався з односельцями і відійшов вбік. З болем у серці він спостерігав, як його товаришів вишикували в колону і повели до дротяних воріт Талергофа, яких ніхто з них не переступав, відколи прибув сюди.

Невдовзі Теодор залишився сам. Слушно припустивши, що відтепер він не в’язень, а знову ґефрайтер і ніякий Чировський йому не страшний, Засмужний попрямував до споруди української церкви.

Було легко йти такою знайомою дорогою і зовсім по-іншому відчувати себе. От що значить воля!

Теодор опинився перед дверима церкви. На його превелике здивування, церква сьогодні була відкрита, і у ній навіть правилося. Теодор зайшов усередину.

Це була не просто відправа. Отець Саламон, якому сьогодні саме випала черга прислуговувати, хрестив близнят. У церкві було небагато людей, лише півдюжини, найімовірніше, батьки і хрещені немовлят, але це дійсно було хрещення.

Засмужний скромно став біля дверей, щоб не заважати священику відправляти. Зрештою, служба наближалася до кінця; отець Саламон звернувся до хрещених батьків з вимогою учити новохрещених у християнському дусі, і присутні розійшлися. Лише тоді Теодор підійшов до Саламона.

– Я зауважив тебе одразу, – зустрів його отець такими словами. – Чому ти тут?

– Я не поїхав зі всіма, – сказав Теодор.

– Чому?

– Я зустрів тут свого колишнього командира, і він забирає мене з собою.

– Куди?

– У Відень.

– Це добре. Може, фронт тебе омине.

Засмужний лише знизав плечима.

– Куди зараз?

– Маю дві години, – повідомив Теодор. – Хочу піти до Бучми попрощатися.

– Так, – згодився Саламон. – Може, Бог дасть, і ми повернемось додому. А він залишиться тут назавжди. І родина ніколи не відвідає його могили.

– До речі, отче, – спохватився Засмужний. – Наші відбили у росіян Львів. Можна дати про себе знати рідним.

– Звідси? – засумнівався Саламон. – Навряд. А от тобі це зробити буде легше.

– Я зрозумів.

– От і добре. А зараз іди. Бог дасть, і ми ще зустрінемось.

– Поблагословіть мене, отче! – схилив голову Теодор.

Він ходив серед численних одноманітних дерев’яних хрестів і довго не міг знайти той єдиний, заради якого і прийшов. Від свого останнього приходу сюди могил стало значно більше: кожен день не обходився без того, щоб сюди, на кладовище під соснами, не принесли одного чи декількох покійників. Ось і зараз у яму опускають квадратну труну. Ще один нещасний упокоївся на чужій землі.

Теодор направився до того місця, де ховали померлих під час недавньої епідемії. Дивно, але він майже одразу упізнав потрібний йому надгробок. Під простим сосновим хрестом без жодного напису лежав Осип Бучма. Йому судилося залишитися на австрійській землі назавжди.

Засмужний помолився над могилою друга і покинув це сумне місце.

Більше його тут ніщо не тримало.

У призначений час Теодор стояв перед комендатурою в очікуванні гауптмана фон Шлосмана. Той невдовзі з’явився, кинув погляд на не зовсім свіжий одяг Засмужного і лише сказав:

– Пішли. Де твої речі?

– Усе на мені, – відповів Теодор.

Дійсно, які можуть бути речі у в’язня, якому навіть власне життя не належить!

– Пішли! – повторив Шлосман і заспішив до автомашини, що стояла неподалік.

Теодор пішов за ним.

Коли за ними зачинилися дротяні ворота Талергофа, на стовпах яких звисали чорно-жовті австрійські прапори, Засмужний обернувся і востаннє подивився на це пекло, що опустилося на землю. Тут залишилося його здоров’я, тут топтали його гідність, тут могила Осипа.

– Заїдемо у казарми, – повідомив Шлосман, що сидів ліворуч водія (Теодора посадили на заднє сидіння). – Помиєтесь, переодягнетесь, станете схожим на людину. А то від вас, Теодоре, пробачте, смердить.

На це Засмужний нічого не відповів, лише кивнув головою. Добре, що хоч це. За ці місяці його взагалі за людину не вважали.

Місто Грац виникло не одразу. Спочатку обабіч дороги показалися поодинокі будинки, потім їх ставало дедалі більше і вже у самому місті вони тулилися один до одного, утворюючи повноцінні вулиці. Правда, у саме місто їхати не довелося. Казарми, про які говорив гауптман, знаходилися на околиці, тому, тільки в’їхавши у Грац, шофер звернув вліво, і невдовзі автомобіль зупинився перед довгою приземистою будівлею.

– Приїхали! – сказав фон Шлосман і перший зійшов з автомобіля.

Теодор зробив те саме.

До них прибіг якийсь товстий фельдфебель, спочатку скосив погляд на фігуру Засмужного, потім віддав честь.

– Я хочу, щоб ви його помили, поголили і видали нову форму, – сказав без попереднього вступу Шлосман. – Я прийду через годину. Вам зрозуміло?

– Яволь, гер гауптман! – витягнувся фельдфебель.

– Запитання є?

– Яволь! Звання?

Шлосман подивився на Засмужного.

– Ґефрайтер.

У супроводі фельдфебеля Засмужний пішов до будинку, у якому містилася лазня. Судячи з усього, фельдфебель був не в захопленні від Теодора, як, зрештою, і Теодор від фельдфебеля. Поки Засмужний роздягався, щоб помитися і змити з себе запахи майже річного перебування у тюрмах і таборах, фельдфебель мовчки спостерігав. Коли Теодор скинув останні залишки одягу, унтер-офіцер критично оглянув його, щось про себе обчислив і лише тоді зник за дверима.

Теодор залишився сам у лазні, розрахованій на цілий полк. Самого полку у місті не було – під час війни на фронті кожен штик на вагу золота.

Мився довго і методично, стараючись змити усі запахи, якими просочився за час перебування у таборі. Він не бачив себе всього, але знав, що видовище не з приємних. Ну, нічого, кістки є, м’ясо наросте, як кажуть вдома.

Коли Теодор закінчив митися, наче вгадавши цей момент, знову з’явився мовчазний фельдфебель, тримаючи в одній руці одяг, у другій – чоботи.

– Швидко одягайся! – нарешті мовив він. – Пан гауптман чекати не любить, а тобі ще треба до перукаря.

Як приємно надягати на себе свіжий чистий одяг! Лише тепер Теодор зауважив деталі, яких не було в колишній уніформі. Вона належала піхотинцю, а замість кітеля була сіро-зелена блуза, що надівалася через голову. Замість коміра приборного кольору, що символізував певний полк, були лише дві вертикальні жовті смужки, перед якими кріпилося по одній шестикутній зірочці: йому залишили звання ґефрайтера.

Теодор заледве встиг натягнути чоботи, як унтер-офіцер потягнув його далі. Підперізувався широким шкіряним ременем вже на ходу. Кепі натягнути не встиг, бо перукарня знаходилася поруч і на нього там вже чекав гауптман.

Перукар – не менш тучний, як фельдфебель – поцікавився лише, чи залишати вуса, і отримавши ствердну відповідь, узявся до роботи.

Скоро у дзеркалі на Теодора дивилося звичне йому його власне обличчя, правда, дещо худе.

– Gut! – лише сказав гауптман, залишившись задоволений результатом. – Пішли. Поїзд чекати не буде. А нам ще йти до станції.

Дорога, якою Шлосман повів свого підлеглого, була окраїнною і через саме місто Грац не вела. Все ж навіть тут де-не-де та й зустрічалися невеличкі крамнички, які пропонували різноманітні дрібнички. Біля однієї з них фон Шлосман зупинився.

– Зайдемо всередину, – сказав він. – Може, щось купите собі?

Побачивши здивований погляд Теодора, запитав:

– Що?

– Пробачте, гер гауптман, але ви забули, що навіть одяг на мені не мій.

– Я нічого не забув. То я повторюю запитання.

– Нічого, гер гауптман, – відповів Теодор. – Я вдячний вам і за те, що служитиму з вами.

– Ну, це ще як сказати. То вам дійсно нічого не треба?

– Та ні, – непевно сказав Засмужний. – Хоча…

– Хоча?

– Вже майже цілий рік я не бачив хорошого тютюну.

Шлосман засміявся.

– От воно що! Ну, зайдемо, – сказав він і відкрив двері крамнички.

Вона дійсно була невеличкою. Тут продавали усілякі дрібнички, без яких чоловіче життя було неможливе.

Почувши, що задзвенів дзвіночок, з бокових дверей миттю виник продавець – невеличкого зросту єврей у кіпі. Він розплився у такій усмішці, неначе побачив найрідніших йому людей, про яких довгі роки не чув нічого і які несподівано з’явилися на порозі його дому. Зрештою, якщо у світі йде війна і люди перестали купували так, як раніше – кожен покупець автоматично стає рідним.

– Я радий бачити панів військових, – мовив господар крамнички. – Я впевнений, що ви знайдете тут все, що забажаєте.

– Навряд чи у вас знайдеться хоч невеличкий шматок свинини, – відказав фон Шлосман. – Але ми прийшли не за тим. Покажіть нам прилад для гоління. І який у вас є хороший тютюн?

– Поганого тютюну я не тримаю, – гордо відповів єврей.

Він підійшов до однієї з вітрин і приніс коробку з приладами для гоління.

– Тютюн, – нагадав фон Шлосман, відкриваючи коробку.

– Для чого?

– Для куріння.

– Я це розумію. Пан офіцер палить сигарети чи люльку?

Гауптман повернувся до Теодора.

– Сигарети чи люлька? – запитав.

Той знизив плечима.

– Та взагалі то люлька, але…

– Люлька, – сказав фон Шлосман.

– Вам пощастило. У мене є дуже хороший тютюн. Турецький. Ось прошу.

З цими словами продавець поклав на стіл барвисто оздоблену металеву коробку з намальованим зеленим листям тютюну і якоюсь довгою арабською в’яззю.

– Понюхайте! – Єврей відкрив коробку і тицьнув Засмужному під ніс, слушно припустивши, що саме від нього залежатиме покупка.

Теодор обережно двома пальцями взяв щіпку дрібно меленого листя і принюхався. Запах був міцний, п’янкий, знайомий. Від задоволення він замружився.

– То як? – допитувався продавець. – Чи не хороший? Іцхак вам поганого не запропонує.

Шлосман запитливо поглянув на Теодора.

– Як тютюн? – запитав.

– Хороший.

– Тоді беремо.

– Чудовий вибір. У вашого денщика витончений нюх, гер офіцер, – продовжував задоволений продавець. – Але я чомусь майже впевнений, що пан єфрейтор не має люльки.

Настрій Теодора впав. Чого-чого, а люльки у нього дійсно не було. Вона загубилася при переїзді з Терезіна у Талергоф. Він з жалем поклав коробку на прилавок.

– Цій біді можна зарадити, – заспокоїв Іцхак. – Прошу. Люльки на будь-який витончений смак.

Він швидко підійшов до полиць зліва і повернувся з дощечкою, на якій кріпилися півдюжини люльок різноманітної форми і забарвлення. Від побаченого у Засмужного очі полізли на лоба. Іцхак задоволено усміхнувся: він передчував, що сьогоднішній день буде для нього вдалим.

Фон Шлосман зрозумів, що потрапив у вдало розставлені хитрим євреєм тенета, але, по-перше, відступати було ніяково, і, по-друге, він хотів дійсно зробити Теодорові щось приємне.

– Але тільки це, – попередив він продавця. – І, сподіваюся, ви зробите нам скидку.

– Бідний Іцхак тільки так і продає, – зітхнув той. – Увесь час собі на втрату.

– Яка з них? – запитав Шлосман. – Вибирайте, Теодоре, швидше, а то ми запізнимося.

– Я просто не знаю… – ніяково пробурмотів Засмужний.

– Тоді я вам запропонував би ось цю, – заспішив допомогти Іцхак. – Вона найбільше підходить до вашого худого, але такого вольового обличчя.

Люлька, запропонована Теодорові, була вишневого кольору, дещо вигнута, без прикрас, але дуже елегантна.

– Скільки? – запитав гауптман і, побачивши, що продавець хоче сказати ще щось, добавив: – Сірники ми маємо свої…

На вулиці Теодор Засмужний розчулено сказав:

– Гер гауптман, я просто не знаю, як зможу віддячити вам за вашу турботу.

– Віддячите хорошою службою, – відповів Шлосман. – А зараз запалюйте свою люльку і поспішимо до поїзда.

Теодор насипав у щойно придбану люльку тютюну, утрамбував її вказівним пальцем, запалив сірник. Обережно, маленькими порціями втягнув у себе повітря. Легені заповнилися таким давно забутим п’янким димом.

На поїзд вони встигли. І тільки тоді, коли він рушив, гауптман звернувся до Засмужного, що сидів навпроти:

– Тепер я готовий відповісти на всі ваші запитання.

– Мої запитання? – здивувався Теодор.

– Звичайно. Я ж бачив, що ви горите бажанням завалити мене запитаннями. Чи я помиляюся?

– Та ні, не помиляєтесь, – признався Теодор.

– То запитуйте. На все, що не належить до особистого і не становить таємниці, спробую відповісти.

Поїзд повільно набирав швидкість.

– Гер гауптман, – почав Теодор, – чому ви про мене так піклуєтесь?

– Причина цьому проста: мені дійсно потрібен перекладач, – сказав Шлосман. – І я спеціально приїхав сюди, щоб його вибрати.

– Чому саме сюди?

– Коли ваш представник (забув його прізвище), з’явився у міністерстві і повідомив начальника генштабу фон Гетцендорфа, що тут перебуває основна частина інтелігенції, мій начальник і відіслав мене.

– Зрозуміло. Ще одне запитання, гер гауптман. Чому на вас ця форма?

Фон Шлосман скосив погляд на власний мундир.

– Тобто чому я зрадив драгунам? – запитав він. – Це не зрада. Сучасна війна все розставила на свої місця. Коли у ворожих окопах стоять кулемети, ніхто не буде на них кидати кінноту. Це самогубство. Тому і драгуни, й улани і навіть гусари зараз сидять в окопах. Мало того. Вони поміняли свої яскраві мундири і блискучі шоломи на сірий піхотний однострій.

– Але навіщо? – здивувався Теодор.

– Так менше помітно тим, хто сидить в окопах навпроти. А зараз я служу в міністерстві оборони в інтендантському відділі. Тобто займаюся питанням постачання зброї, продовольства, іншими словами, всього того, без чого неможлива війна. А оскільки недавно відкрився італійський фронт, а там значна частина війська – це вихідці з Галіції, то мені конче необхідний тлумач. Що ж, я радий, що ним виявилися ви, Теодоре. Впевнений, що ви мене не підведете.

– Будьте певні, гер гауптман, я вас не підведу. Я просто не вмію підводити, – признався Засмужний.

Поїздка на фронт

Хоча які б катаклізми відбувалися у світі: війна чи голод, посуха чи повені, – Відень ніколи не зраджував себе. Навіть тепер, коли Європу охопила небачена досі війна, коли на фронтах цієї війни Австро-Угорщину лупили всі, кому не ліньки, – починаючи від сербів, закінчуючи росіянами, коли самі австрійці ось уже майже півроку не бачили свого цісаря, навіть тепер так само, як і до війни, на набережній Дунаю грав оркестр, повз нього у нарядному одязі походжали прекрасні жінки. Правда, тепер вони, як правило, ходили самі чи парами, у той час, як їхні чоловіки душили вошів в окопах десь у волинських болотах чи мерзли на гірських перевалах Альп.

І все ж навіть у такій незайманій, майже ідилічній атмосфері Відня десятих років відчувалася якась напруга. У підміській резиденції Шонбрун доживав останні дні перестарілий цісар Франц Йосиф. Лише небагато знали, що цісар фактично самоусунувся від правління величезною імперією, і зараз вона не мала якогось єдиного керівництва. Армією керував генерал фон Гетцендорф, а оскільки у час війни левова частка фінансів припадала на потреби армії, то саме він був фактичним, а не номінальним правителем двоєдиної імперії.

Всього цього ґефрайтер Теодор Засмужний не знав. Він з трепетом вперше переступив поріг будівлі, що належала до інтендантської служби. Йому відвели невеличку кімнату неподалік від приміщення, де працював гауптман фон Шлосман.

Кімната, у якій оселився Теодор, дійсно не могла похвалитися розмірами: два на три метри. Одну стіну займала шафа з документами, навпроти стояв стіл, два стільці, над столом висів до болю знайомий портрет Франца Йосифа.

Майже одразу ж після того, як Теодор вмостився у кріслі, у кімнаті з’явився фон Шлосман. Він поклав перед Засмужним написаний простим олівцем листок.

– Що просять? – запитав він.

Теодор вчитався в текст. Сотник Охота з 10-го армійського корпусу надсилав запит до інтендантської служби (було незрозуміло, до якої саме) на отримання теплого обмундирування, адже в горах вночі холодно.

– Ви дасте їм теплий одяг? – запитав Засмужний після того, як переклав текст німецькою.

– Ви неправильно розумієте нашу роботу, ґефрайтере, – відповів Шлосман, забираючи у нього листок. – Ми не є службою, що постачає одяг, їжу, зброю. Ми лише розбираємо подібні запити, що надходять сюди з усіх фронтів, класифікуємо їх, складаємо спільну заявку, чого і скільки потрібно кожному окремо. А вже опісля на її основі генеральний штаб і розподіляє ресурси. І зовсім немає ніякої гарантії, що ось цей сотник отримає саме те, про що просить. І чи взагалі отримає щось. Зараз я пришлю до вас гінця з подібними паперами. Ваше завдання розділити їх за фронтами: Російським, Сербським, Італійським, і скласти по них таблицю, що конкретно й у якій кількості цим фронтам потрібно. Завдання зрозуміли?

– Яволь!

Невдовзі з’явився з товстою папкою під пахвою зовсім молодий солдат. Він мовчки поклав її перед Теодором і так само мовчки зник.

Засмужний розв’язав шнурки папки і дістав з неї перший листок.

Найбільше запитів було з Російського фронту, найменше – з Сербського. На деяких листках були зовсім не проставлені дати, на деяких – явно прострочені. Дійсно, чим можна допомогти невідомому Теодорові унтер-офіцеру, що 17 квітня воював під Ярославом і нарікав на нестачу вівса для коней, якщо Засмужний точно знав, що через два дні полк, у якому воював цей унтер-офіцер майже повністю поліг під цим же містом.

Цей запит Теодор відклав убік.

Робота його захопила, він не помітив, як швидко минув час. Теодор не знав, чи можна тут курити, тому лише тримав у роті мундштук люльки, посмоктуючи її незапаленою.

Вже надвечір до нього заглянув гауптман фон Шлосман. Він з порога подивився на зігнуту постать Теодора, на його незапалену люльку.

– Чому я не бачив вас, як ви ходили на обід? – запитав Шлосман.

Теодор признався, що не покидав кімнати.

– Чому? – здивувався гауптман.

– Пробачте, але я не знав, що можна покидати це приміщення.

– Ви ні разу не вставали?

– Ні. Я не знав…

– Це не табір, – говорив Шлосман. – Хоч і армія. Ви маєте право виходити в туалет, курити, їсти. Обід кожного дня о першій годині. Це моя вина, що вас вчасно не попередив. Сьогодні вже нічого не поробиш, залишиться лише вечеря в казармі, а завтра я за вами прийду, щоб показати, куди молодші чини йдуть на обід.

Шлосман підійшов ближче.

– Що зробили?

Теодор протягнув списані три листки паперу.

– Це лише четверта частина, – винувато сказав він.

– Крім вас над подібним працюють чехи, поляки, словаки. Я маю подати рапорт на початку наступного тижня. Тобто через п’ять днів. Тобто у вас три дні. Справитесь? От і чудово! А зараз віддайте усі папери до сейфа, а завтра заберете їх назад.

Поволі робота у Засмужного налагодилась. Він закінчив складати звіт вчасно, майже одразу отримав інше завдання, зовсім не пов’язане з попереднім. Теодор не уявляв усього масштабу того, що відбувається в міністерстві. Він знав лише свій об’єм роботи. Що робили інші і хто робив, Теодор не знав і не дуже старався дізнатися.

Якось непомітно минуло літо. Наприкінці серпня, коли робота у Теодора налагодилась остаточно, уранці пролунала команда усім військовим вишикуватися біля дверей. Теодор нерозуміюче підвівся і вийшов у коридор, де вже стояли інші – і високі чини, і зовсім молодий солдатик, імені якого Засмужний так і не дізнався, і гауптман фон Шлосман.

Зазвичай такі шикування бувають тоді, коли приїжджає якийсь високий чин. Останній раз це було місяць тому, коли управління відвідав начальник штабу цісарсько-королівської армії генерал-фельдмаршал фон Гетцендорф. Правда, тоді нижнім чинам наказали залишатися на своїх місцях, а високе начальство зустрічали лише пани офіцери. Тепер же на зустріч невідомого високого гостя вигнали усіх.

Довгий час нікого не було. Вже декілька разів лунала команда «Струнко!» і стільки ж звучало «Відставити!». Теодор Засмужний подумав було, що вкотре їх відірвали від роботи даремно, як офіцери заметушилися, прозвучали приглушені команди, знову усі виструнчилися.

Теодор напружився в очікуванні чогось незвичного. Усі неначе за командою повернули голови вліво. Там коридор робив поворот і саме звідти почулися численні кроки. Майже одразу з’явилася група офіцерів, що оточила зовсім молодого гауптмана. Йому можна було дати років двадцять п’ять, не більше. Його обличчя було надто красивим як на чоловіка. На чоловікові був лише мундир гауптмана драгунського полку, з того, як він йшов, з якою пошаною дивилися на нього старші офіцери, Засмужний зрозумів, що це не зовсім звичайний гауптман. Але хто це, не мав жодного уявлення.

Процесія пройшла мимо, ніде не затримуючись. Коли на коридорі знову стало спокійно, пролунала команда повернутись до роботи.

Теодор Засмужний не мав часу розмірковувати над причиною появи незнайомця, тим більше, що останнім часом роботи побільшало.

Цей робочий день закінчився так само, як інші, але перед тим, як здати папери у сейф, до нього знову зайшов гауптман фон Шлосман. Так звичайно бувало, коли він збирався завтра дати нове завдання.

Розмову, однак, гауптман почав незвично.

– Теодоре, скажіть чесно, вам не набридло ось так щодень корпіти над паперами? – запитав він.

На що Теодор чесно відповів, що був би вдячним йому за будь-яку роботу.

– Я так і знав, – продовжив гауптман. – Чи не проти ви покинути цю кімнату і поїхати кудись далеко?

– Я військовий…

– Я це знаю. А якщо на фронт?

Шлосман допитливо подивився на ґефрайтера.

– Я військовий, – повторив той.

Гауптман усміхнувся і сів навпроти.

– Добре, не буду темнити, – примирливо сказав він. – Ви знаєте, кого ви сьогодні зустрічали?

– Ні.

– Його світлість престолонаслідник цісарського престолу Карл.

– Такий молодий, – вихопилося у Засмужного.

– Двадцять вісім років. Після того, як його світлість Франц Йосиф пережив усіх своїх дітей, а потім вбили Франца Фердинанда, Карл виявився єдиним престолонаслідником. Але нехай вас не вводять в оману його молоді роки. Карл хороший військовий і чудовий політик. Він розуміє, що така велика держава, як ми, може існувати лише тоді, коли кожному народові дати федерацію. І русинам також! До того ж, свою молодість він провів у Галичині, тому до вас, русинів, ставиться дещо краще, ніж, скажімо, до поляків.

Теодор уважно слухав.

– Тепер про головне, – продовжував гауптман. – Найближчим часом престолонаслідник відбуває в інспекційну поїздку на Східний фронт. Я включений до складу супроводу. Гадаю, що не помилився, включивши туди і вас, Теодоре.

Він побачить Галичину! І, можливо, навіть відвідає дім! Від такої думки Теодор зовсім втратив спокій. Тим більше, що два листи, що він їх відправив додому, так і залишилися без відповіді. Теодор досі не знав, що відбувається в рідному селі і чому ніхто не відповідає на його запити. Він сподівався лише на те, що під час війни обидва листи просто загубилися. Думати про найгірше не хотілося.

Чекання відправки на фронт остаточно розладнало роботу, але Засмужний мусив закінчити почате завдання, тому трудився добросовісно, боячись не встигнути до часу «Х».

Тим часом на Східному фронті знову почалося пожвавлення, російські війська здійснили декілька невдалих спроб вибити австрійців з позицій, які вони займали. Чудово розуміючи, на яку небезпеку може наразитися черговий престолонаслідник, вище командування щоразу відкладало його виїзд зі столиці. Від цього нервував Карл, нервував і Теодор. Довгоочікувана зустріч з рідною землею ставала дедалі проблематичною.

Теодор уважно слідкував за подіями на Східному фронті.

Лише на початку вересня 1915 року становище в Галичині стабілізувалося настільки, наскільки взагалі можлива стабільність на війні. І 14 вересня з залізничного вокзалу Відня відійшов спеціальний потяг, у якому в першому вагоні відправлявся до своїх військ престолонаслідник Карл. Йому буквально напередодні присвоїли чергове військове звання, але, як і раніше, він ходив у звичній всім формі драгунського гауптмана.

У третьому вагоні по двоє у купе їхали офіцери, серед них був і гауптман фон Шлосман, а останній вагон займали нижчі чини. Там їхав ґефрайтер Теодор Засмужний.

Напевне, з усіх пасажирів поїзда саме Теодор був найнетерплячішим. Йому здавалося, що вони їдуть дуже повільно, часто зупиняються, і взагалі могли добратися до Галичини швидше.

Тут Теодор лукавив. Потяг не тягнувся дорогою, а їхав досить-таки швидко, як на військовий час. А те, що на великих станціях відбувалися урочистості з нагоди прибуття престолонаслідника, то тут також нічого дивного не було.

Вже надвечір третього дня потяг нарешті зупинився на кінцевій зупинці – на залізничному вокзалі Тарнополя. Одразу ж по прибуттю Карл відбув у відведену йому резиденцію, а його супроводжуючі розселилися у казармах.

Зрештою виявилося, що престолонаслідник не спішить на фронт. Будинок, у якому його поселили, він перетворив на свою тимчасову резиденцію, де приймав представників з різних ділянок фронту. Що там відбувалося, про що домовлялися, ніхто достеменно не знав, адже навіть гауптман фон Шлосман не мав доступу до резиденції, не кажучи вже про Теодора, що не знаходив собі місця. Йому здавалося, що тільки він вибереться з цього Тарнополя, то одразу розв’яже всі свої проблеми.

У душі він розумів, що поїздка на фронт нічого не вирішить, тим більше що їхати доведеться у бік, протилежний до того, де розташований Львів.

Але будь-яке чекання, навіть нестерпне, коли-небудь та й закінчується. Закінчилося і це. 24 вересня у супроводі місцевих військових Карл сів в автомобіль, і кавалькада рушила на захід. Їхній шлях лежав до невеликого села Гнільче, що розкинулося на мальовничій місцині.

Причину, чому саме це непомітне село стало кінцевим пунктом поїздки престолонаслідника, Теодор зрозумів пізніше, коли остаточно освоївся з обстановкою. Для зустрічі гостя на полі на захід від села було вишикуване дислоковане у ньому військо. Теодор, що стояв віддалік, усе ж помітив деяку особливість цього війська. Навіть однострої солдатів відрізнялися від уніформи, що була на ґефрайтері Засмужному. Він, як зрештою і всі приїжджі, був одягнутий у новеньку синю уніформу, блискучі хромові чоботи і високе кепі.

Солдати, що вишикувалися на полі, не були схожі на жодне військо, яке доводилося відвідувати Засмужному, коли супроводжував гауптмана у короткочасних поїздках. Основою однострою була польова щучо-сіра уніформа австрійських піхотинців. На цьому, зрештою, вся схожість закінчувалася.

Замість звичного для піхотинців твердого солдати мали м’яке кепі; замість чобіт вони носили високі черевики, а гомілки ніг обв’язали обмотками з тканини.

Теодор Засмужний, що вже встиг натренувати око на цьому, одразу відзначив й інші особливості цього війська. На кепі замість звичних кокард з вензелем FJI вони мали відзнаки з левом чи тризубом й написом УСС і збоку виднілася синьо-жовта розетка, так звана «чічка», а стоячий комір прикрашали петлиці синього кольору, до яких додали жовтий кант.

Це був знаменитий легіон січових стрільців, який покрив себе славою у боях на горі Маківка в Карпатах. Буквально місяць тому його реорганізували в Перший полк УСС, на чолі якого поставили полковника Григорія Коссака.

Зараз він супроводжував престолонаслідника у його оглядинах сотні українських січових стрільців під командуванням сотника Дудинського. Карл повагом походжав між рядами виструнчених стрільців, час від часу зупинявся, кидав короткі фрази і продовжував обхід.

Усі, хто не стояв струнко (а це старші офіцери й особи, що приїхали з Карлом), уважно спостерігали за усіма рухами престолонаслідника. Ось він вкотре зупинився перед черговим стрільцем, щось його запитав. Той нерозуміюче подивився на Карла, потім перевів погляд на свого командира. Сотник Дудинський підбіг до престолонаслідника і, почекавши, коли Карл повторить своє запитання, миттю переклав. Стрілець зашарівся чи то від самого запитання, чи то від усвідомлення важливості моменту, все ж щось відповів. Видно, ця відповідь сподобалася Карлу, тому він поклав руку на плече, ще щось сказав і попрямував далі.

Теодор Засмужний напружився. Йому здалося знайомим обличчя стрільця, з яким розмовляв престолонаслідник, але ніяк не міг пригадати, де він його бачив.

Тим часом Карл закінчив з оглядом, забрав з собою усіх офіцерів. Стрільцям наказали розійтися.

Лише тепер Теодор зміг підійти до стрільця, обличчя якого йому здалося знайомим. Правда, того одразу ж обступили товариші, щоб висловити своє захоплення.

Поява австрійського унтер-офіцера дещо охолодила запал січовиків. Вони мовчки відступили в сторону, залишивши стрільця самого, і з цікавістю спостерігали за тим, що буде далі.

Подальші події стали для стрільців несподіванкою. Австрійський ґефрайтер зупинився перед відзначеним, уважно вдивився в його обличчя, від чого тому стало ніяково, і чистою українською мовою запитав:

– Я Засмужний Теодор з Кам’янки Лісної. Де я міг вас бачити?

Здивований тим, що почув рідну мову, стрілець примружив очі і відповів:

– Я з Любелі. Тома Баранець.

І тут Засмужний згадав. Він дійсно бачив цього юнака в Любелі, куди час від часу приїжджав у справах чи просто на престольний празник.

Зустріти на незбагненних фронтових дорогах знайомого, майже односельця, було неймовірною удачею. Обидва потягнулися один до одного. Хоч у минулому, здається, такому далекому житті вони жодного разу не розмовляли (Тома був років на сім молодший Теодора), тепер не було ближчих людей, аніж вони.

Побачивши таку картину, стрільці відступили від них, даючи можливість землякам поговорити.

– Десь присядемо? – запропонував Теодор.

– Та хоча б ось тут, на колоді. – Тома кивнув на нерозрізаний на дрова стовбур на краю поля.

Він почекав, поки Засмужний сяде перший (як-не-як унтер-офіцер, до того з прислуги престолонаслідника), поспостерігав, як той розпалить люльку.

– Сідай, – показав на стовбур Засмужний, а коли той сів, запитав: – Давно з дому?

Відповідь його засмутила.

– Більше року, – відповів Баранець.

– Пишуть?

– Пишуть.

Якось дивно, всім корпусом, Засмужний обернувся до стрільця.

– Давно лист прийшов?

– Тиждень тому.

– Що там?

– В якому розумінні?

І Теодор коротко розповів про свої поневіряння.

– Я досі в незнанні, що з моїми, – закінчив він. – Де вони? Як вони? Що з ними?

– Я також нічого не знав, – признався Тома. – Довго. Майже рік. Мене призвали, а через десять днів у Любелі вже були москалі. Лише в липні зміг отримати з оказією звістку з дому.

– І яка обстановка? – запитав Теодор.

– Та яка обстановка! Мої, правда, пережили окупацію відносно добре. Тут нічого на Бога нарікати.

– Чому відносно добре?

– Принаймні усі живі. Правда, бабця померли, але їм було вже вісімдесят. Коней забрали ще австрійці, а корову – москалі. Але хоч живі залишилися. І москалі не забрали з собою, коли відступали.

– І багатьох забирали? – оживився Засмужний.

– Та не всіх силою забирали. Були такі, що пішли з ними самі. Це москвофіли, ті, що встигли стати православними.

– А забирали кого? – допитувався Теодор.

– Та не знаю я прізвищ! Тим більше камінецьких. Кажуть, забирали тих, у кого чоловіки були арештовані мадярами ще на початку війни.

Почувши таке, Теодор перестав смоктати люльку. Чомусь він одразу повірив, що це стосується його родини.

Зміну в настрої співрозмовника помітив і Баранець. І спробував заспокоїти.

– Не переживай так, – говорив він. – Ще не ясно, що було б гірше. Писали, що не встигли австрійці повернутися, як одразу повісили тих, хто співпрацював із москалями і не встиг чи не захотів виїхати. Можливо, це врятувало їх.

– Ти так говориш, неначе знаєш, що краще.

– В усякому разі я достеменно знаю, що після приходу німців ні у Любелі, ні в Кам’янці Лісній страт не було. Чого не можна сказати про інші села. Там жах, що творилося.

Слова Баранця дещо заспокоїли Теодора. Він знову взяв люльку до рота.

– Дай-то Боже!

– Та не переживай! Ну, хто залишився у тебе?

– Дружина з сином.

– То які проблеми? Кому потрібні жінка з дитиною?

– Дай-то Бог!

– А ти, значить, у свиті престолонаслідника, – сказав Баранець.

– Сильно сказано, – відказав Засмужний. – Гадаю, що Карл навіть не підозрює про моє існування.

– То як ти сюди потрапив?

– Суто випадково. Приїхав разом зі своїм командиром.

– З цим? – Тома Баранець кивнув на двох офіцерів, що наближалися до них.

Теодор підняв очі. У супроводі сотника Дудинського йшов гауптман фон Шлосман. Вони про щось говорили.

При наближенні офіцерів Теодор і Тома підвелися.

– Встановлюєте братерські стосунки з австрійськими вояками, стрілець Баранець?! – чи то запитав, чи то ствердив сотник.

– Та який він австріяк, пане сотнику? – відповів Тома. – Земляк мій, із сусіднього села.

– І таке буває, – філософськи сказав Дудинський. – Ідіть, Томо, до своїх.

Баранець подивився на Засмужного, подав йому руку і після міцного рукостискання, віддавши честь, заспішив до своєї чоти.

А Теодор залишився стояти перед офіцерами.

– От що, Теодоре, – сказав гауптман. – Князь Карл вирішив, що для користі справи мені доцільно залишитися тут, у полку УСС. Для координації дій і, зрозуміло, для надання усілякої допомоги.

– А я? – вирвалося у Засмужного.

– А ви як хочете?

– Я хотів би залишитися, – признався Теодор.

– Я так і думав.

Гауптман повернув голову до сотника.

– Приймайте на забезпечення, гер сотнику, – сказав фон Шлосман.

Клецко

Нарешті після кількаденної хурделиці виглянуло сонце. Хоч Стрітення вже пройшло, і «весна зустрілася з зимою», як стверджували старі люди, та остання не спішила здавати свої позиції, неначе передчуваючи, що скоро доведеться здати варту. За ніч вітер видував напалену вдень піч і, щоб не замерзнути, вранці доводилося тепліше закутуватися у перину з сіна.

Юрій Засмужний прокинувся першим. Його розбудив непосидючий сонячний зайчик, що пробився крізь покрите хитромудрими візерунками вікно. Йому дуже не хотілося вставати з-під нагрітої ним самим перини, виходити на морозне повітря, взагалі щось робити. Але він розумів, що зараз є єдиним чоловіком у родині і ніхто за нього його роботу не зробить. Юрій важко зітхнув, у передчутті екстриму зажмурився і відкинув вбік постіль.

У хаті було холодно. Він швидко вдягнувся у вихолоджений за ніч одяг, від чого по тілу пронеслася хвиля «гусячого» холоду, подивився на протилежну частину кімнати. Там досипали Палазя з малим Михайлом. Племінник смішно ткнувся носом у груди мами і лише посопував.

Стараючись не розбудити їх, Юрій одягнув кожух, напнув вушанку і вийшов у сіни. Там, під дверима, стояла широка дерев’яна лопата. Нею він кожного ранку відгортав сніг, що за ніч встигав замести стежку.

На щастя, хурделиця припинилася, і Засмужний сподівався, що цієї зими вона була останньою. Звичним рухом він відкрив зовнішні двері і зайшовся відкидати сніг. Його намело майже по пояс.

Ось уже двадцять місяців минає від того часу, як вони вимушено оселилися у цій господарці. Спочатку перших півроку разом з іншими односельцями Засмужні жили у великій стодолі, де одне до одного тулилися чотири родини і три корови. Саме стодола одного з господарств села Клецко стала прихистком для жінок і дітей з Кам’янки Лісної, і саме сюди, у Подільську губернію, вивезли їх російські солдати, які відступили під ударами австрійців у червні 1915 року.

Коли ж виявилося, що зима буде лютою, місцевий староста, якому нав’язали слідкувати (і опікуватися) за переселенцями, запропонував тим перебратися у порожні будинки, господарі яких або померли, або були мобілізовані у військо.

Засмужні перебралися у невелику хатинку на протилежному кінці села. За цей рік Юрій, не покладаючи рук, допрацювався до коня. Він не цурався ніякої роботи: оранка, посів, збір урожаю, рубка лісу. У ті роки чоловіків у селах було мало, тому здоровий дев’ятнадцятирічний юнак був справжньою знахідкою для жителів села.

Після чергової роботи, коли Юрій увесь день рубав ліс за річкою і ледь живою шкапою привіз декілька колод, староста, побачивши, що конячка довго не протягне, майже без жалю віддав її Засмужному. Той гордо вів кобилу селом до своєї тимчасової хати, де на нього вже чекала зовиця з племінником. Правда, шкапа була така слабка, що Юрій боявся, що вона здохне дорогою.

Найбільше конячці зрадів чотирирічний Михайло. Він одразу захотів, щоб дядько посадив його на неї. Але Юрко не став ризикувати.

Завдяки старанням нових господарів конячка оклигала, м’ясо на ній наросло, і вже восени Юрій зорав нею невеликий клаптик поля.

Спочатку галичан зустріли якщо не вороже, то, принаймні, насторожено. Для жителів села (а це в основному були жінки і старі люди) усі галичани були поляками або австрійцями. Коли ж виявилося, що і розмовляють вони однаково, і приязно ставляться до селян, і працьовиті, поволі лід недовіри скреснув. Западенці (таке прізвисько отримали галичани) скоро призвичаїлися до місцевих порядків, клопоту старості не створювали, жили тихо, працювали багато.

Юрій розчистив стежку до стайні, де у стійлах стояли корова і кобила. Він вичистив з-під них гній, накидав свіжої соломи, у драбини поклав сіна. Сьогодні роботи не передбачалося, тому конячка могла відпочити, а завтра, у неділю, і поготів.

Юрій продовжив свою роботу, розчистив сніг до хвіртки, що виводила на головну вулицю села. Хата, у якій вони поселилися, була крайньою у селі; одразу за городами починалося пасовисько. Зараз воно було сліпучо-біле від незайманого снігу, що аж сліпив очі у променях вранішнього сонця. Від задоволення Юрій відкинув голову і зажмурився.

Скоро йому виповниться двадцять один рік. За інших обставин він одягнув би військову форму і взяв у руки зброю. За інших обставин. За ці два з половиною роки, відколи палахкотить проклята війна, Юрій Засмужний став зовсім іншою людиною. Куди поділася юнацька безтурботність, що колись так непокоїла Теодора? Як і раніше, він узяв би зброю, але за кого воювати? Те, як австрійці поступили з братом, відклалося у свідомості неприємним осадом, подією, яку неможливо забути і пробачити. З іншої сторони, російські козаки, які дислокувалися у Кам’янці Лісній, також не церемонилися із каменюхами, відбирали у них бувало й останнє, а тих, хто противився цьому, і вбивали.

Коли ж виявилося, що Росія не зможе втримати Галичину, разом з відступаючим військом потягнулися і довгі колони виселенців. Серед них була і родина Засмужних. Зрештою, для них це була необхідна пересторога: за час окупації родини тих, кого арештували австрійці, не чіпали, і що було б з ними після повернення цісарських військ, передбачити було неважко.

За спиною прочинилися двері. Юрій обернувся і побачив Пелагею.

– Юрку, неси в хату дрова, – сказала вона. – І запали піч. А я тим часом подою корову.

Засмужний підхопив лопату і попрямував до дровітні. З цілим оберемком дров зайшов до хати. З-під перини визирав племінник.

– Виспався, козаче? – запитав дядько.

– Угу.

– Ну то вставай. Я зараз запалю пічку, а мама принесе парного молока.

Скоро у пічці весело затріскали дрова, від чого в хаті стало затишніше, а невдовзі повернулася і Пелагея. Вона поставила грітися вчорашній борщ, а Юрій нарізав великими скибками хліб.

– Потрібно замісити і спекти, – сказала жінка. – А то завтра не буде що їсти. А зараз сідаймо снідати.

Сніданок вже закінчувався, коли двері кімнати скрипнули і зайшла Меланка Холод. Після привітань вона сказала:

– Усі чоловіки села збираються біля церкви.

– Навіщо? – стривожилася Пелагея.

Жінка дуже боялася подібних зібрань. Вони рідко закінчувалися добре.

– А я звідки знаю! Може, на цей, як його… О, мітинг. Ти б, Юрку, пішов, подивився, що до чого.

Юрій був найстаршим чоловіком серед переселенців.

– Піду, – сказав він. – Чого сидіти вдома! І так роботи ніякої нема.

– А може, не треба йти? – обережно запитала Пелагея. – У мене чомусь погане передчуття.

– Кинь, Палазю! – заспокоїв Юрій. – Що зі мною може статися? Піду.

Він підвівся з-за столу, накинув на себе кожуха, взяв у руку шапку, злегка вдарив по носі племінника і вийшов надвір.

Він зауважив, що дорогою йдуть двоє місцевих жителів. Це були дід Трохим, вічно невдоволений усім дідуган, що спочатку вороже зустрів галичан, але потім пом’якшив своє ставлення до них, і Гнат, тимчасовий сусід Засмужних. Він бував на японській війні, звідки повернувся з четвертим Георгієм, пам’ятною медаллю і… без руки.

Вони його помітили й окликнули.

– Западенцю! – сказав Гнат. – Ходи з нами до церкви.

– А що там? – зробив вигляд, що не зрозумів, Юрій.

– Мітинг.

– На честь чого?

– А ми не знаємо. Думаю, там скажуть.

– Ну, пішли, – згодився Засмужний. – Подивимося, що це таке. Ще ніколи не був на мітингу.

Так вони втрьох попрямували до центрального майдану перед церквою, де вже зібралося з три десятки селян. Трибуна – невеликий поміст на низькому підвищенні – ще пустував, тому присутні розбилися на невеличкі групки і про щось сперечалися.

– Що сталося? – запитав Юрій, коли вони підійшли до однієї з таких груп.

Його вже давно стали вважати своїм, тому чесно відповіли:

– Староста наказав усім зібратися тут, – пояснив чоловік, імені якого Засмужний не знав.

– А де він сам? – поцікавився Гнат.

– Та от немає. Ще у хаті. Кажуть, з повіту прибув якийсь жандарм. З якоюсь важливою новиною.

Дід Трохим хотів, як завжди, сказати щось дотепне, але саме в цей момент двері відчинилися і з’явилися староста і невідомий жандарм.

Розмови стихли. Всі чекали, що відбуватиметься далі. А жандарм зі старостою вилізли на поміст. Перший дістав з папки якийсь папір і одразу, без передмови, почав читати:

– «У дні великої боротьби із зовнішнім ворогом, що прагне майже три роки поневолити нашу Батьківщину, Господу Богу завгодно було послати Росії нове тяжке випробування. Розпочаті внутрішні народні хвилювання загрожують важко відбитися на подальшому веденні наполегливої війни. Доля Росії, честь геройської нашої армії, благо народу, все майбутнє дорогої нашої Батьківщини вимагають доведення війни що б то не стало до переможного кінця. Жорстокий ворог напружує останні сили, і вже наближається час, коли доблесна армія наша спільно зі славними нашими союзниками зможе остаточно зломити ворога. У ці рішучі дні в житті Росії вирішили ми боргом совісті полегшити народові нашому тісне єднання і згуртування всіх сил народних для якнайшвидшого досягнення перемоги і в злагоді з Державною думою визнали ми за благо відректися від престолу держави Російської і скласти з себе верховну владу. Не бажаючи розлучитися з улюбленим сином нашим, ми передаємо спадщину для нас брату нашому великому князю Михайлу Олександровичу і благословляємо його на вступ на престол держави Російської. Заповідаємо брату нашому правити справами державними в повному і непорушному єднанні з представниками народу в законодавчих установах на тих засадах, котрі будуть ними встановлені, принісши в тому непорушним присягу. В ім’я гаряче улюбленої Батьківщини закликаємо всіх вірних синів Вітчизни до виконання свого святого обов’язку перед ним покорою царю у важку хвилину всенародних випробувань і допомогти йому разом з представниками народу вивести державу Російську на шлях перемоги, добробуту і слави. Хай допоможе Господь Бог Росії.

Підписав: Микола, м. Псков. 2 березня 1917 року».

З цими словами жандарм склав папірець удвоє і поклав назад у папку.

На майдані запанувала мовчанка. Кожен боявся її порушити.

– То що, тепер у нас вже немає царя? – почувся чийсь голос на іншому кінці натовпу.

– Ви ж самі чули, – пояснив староста. – Імператор відрікся від престолу на користь свого брата Михайла.

– Тобто тепер у нас інший цар?

– Ні. – Жандарм вийняв з папки ще один папір. – Ось тут є відречення Михайла від престолу і маніфест Тимчасового уряду про те, що він перебирає владу в Росії на себе до виборів Установчих зборів.

– То і війни, може, вже не буде? – Гнат чомусь косо подивився на Юрія Засмужного.

– Росія, вірна своїм обов’язкам, до кінця виконає свої зобов’язання перед союзниками, – пояснив староста.

– То й далі наші сини будуть воювати? – не вгавав Гнат.

– Гнате! – суворо окликнув його староста. – Не лізь куди не треба зі своїми дурними питаннями! Вся держава радіє від того, що трьохсотлітня династія Романових, нарешті, минула, а ти зі своїми питаннями.

– А чого я? Хіба я щось погане кажу? Мужики! Скажіть. Яка нам користь від того, що Миколашка не захотів більше правити? Мій син як воював з німцями, так і воюватиме. Не дай Боже, вб’ють, то кого мені винити? Вже не Миколу, а цей новий уряд?

– Війна довго тривати не буде, – пояснив жандарм і чомусь також подивився на Засмужного. – Тепер солдати будуть воювати не за царя, а за Росію.

Що було далі, Юрій не бачив. Він повернувся і заспішив до тимчасового дому, щоб порадувати своїх новиною.

Там він застав Пелагею з Меланкою, яка вирішила дочекатися його повернення.

– Що там? – нетерпляче запитала вона.

– Царя скинули, – відповів роздягаючись Юрій.

– І що, може, війні кінець? – висловила спільну надію Пелагея.

– Ні, війна буде і далі, але, гадаю, що щось та й зміниться. І то скоро.

Виявилося, Меланка прийшла до Пелагеї не лише теревені правити, а щоб та допомогла їй у якійсь роботі, але вирішила дочекатися звісток від Юрія. Тепер же жінки зібралися на протилежну сторону села, а Юрія залишили з малим Михайликом.

– Ну що, похреснику, отакі от пироги, – сказав Юрій. – Але не переживай, може, дуже скоро побачимо тата.

– Тата? – зрадів малий.

– Так, тата.

Від такої новини Михайлик підбіг до Юрія і виліз тому на коліна.

– От тато прийде до тебе, підніме на руки і запитає: «А чи допомагав ти мамі, Михайле? Чи був ти чемним?» А що ти йому відповіси?

– Був чемний.

– Був, – згодився старший Засмужний. – Був. А це найголовніше.

– Дядьку, – сказав Михайлик. – А можна, я подивлюся на тата?

– Ну, давай, – змовницьки підморгнув Юрій. – Тільки так, щоб мама не дізналася.

Він підійшов до дерев’яної лавки, що стояла під малесеньким вікном, відняв кришку. Там загорнута у вишитий рушник – згадка про дім – лежала сімейна реліквія – стародавня книга. Поряд – невеликий згорток. Саме його взяв Юрій. Він розгорнув тканину і видобув на світло невеличку фотографію і ювілейний хрест. Це Юрій встиг забрати в останню хвилину, коли солдати виганяли їх з власної хати. Ризикуючи своїм життям, Юрій зміг пронести ці компрометуючі речі через усі поневіряння. Він твердо вирішив повернути нагороду власнику, а фотографія австрійського драгуна була потрібна малому Михайлику. Так він не забував про свого тата.

Після революції, пізніше названої Лютневою, зовні нічого не змінилося. Життя протікало наперед прокладеним руслом і, здавалося, ніщо не могло його змінити. Але дедалі частіше у староство зі столиці Росії Петрограда надходили розпорядження і накази, що староста, зрештою, перестав скликати людей, а натомість прибив на стіні староства великий щит, на якому вивішував усі новини.

Десь на початку квітня поруч наказів Тимчасового уряду з’явився папірець досі невідомої Центральної Ради. Незвичним вже було те, що текст написаний українською мовою.

Сум’яття селян підсилилося в червні, коли на щиті з’явився листок з Універсалом. Він свідчив, що Україна проголошується автономією.

– Що ж це виходить? – питав усюдисущий Гнат. – Що ми вже маємо свою державу?

Але зовні все було таким же, як при цареві. Війна тривала й далі, але листи з фронту вже не були такими безрадісними. У них з’явилася надія.

Десь там, далеко на півночі, у столиці відбувалися події, які потім розірвали цей світ, але тут, у подільському селі Клецко, про це мало думали. Люди дедалі частіше переживали за найближче майбутнє, а не за долю всього світу чи навіть невеликої його частини. Може, найбільше слідкували за подіями в державі галичани. Вони сподівалися на те, що ці події допоможуть їм повернутися додому.

Десь ближче до осені новини з Петрограда перестали надходити зовсім, зате Київ щодо цього був дуже плодовитий. Так селяни дізналися про ще один Універсал.

А у жовтні вони взагалі перестали хоч щось розуміти. До прикордонного села новини, якщо і доходили, то з великим запізненням, а особливо тепер, у час воєнного лихоліття і невизначеності у самій державі.

Початок листопада наповнився такими неймовірними чутками, що на них остаточно перестали реагувати. Так тривало б і далі, коли б староста, що вже перестав бути ним і виконував свої обов’язки швидше за звичкою, вкотре зібрав людей.

– Люди! – говорив він. – З великою радістю зібрав я вас сюди, щоб повідомити про величну новину.

– То, може, війна закінчилася? – вставив свої п’ять копійок Гнат.

– Не закінчилася, але вже не довго, – заспокоїв його староста. – З Києва прийшло повідомлення, що в Петрограді повалений Тимчасовий уряд.

Ця звістка бажаного ефекту не викликала. Повалений, то повалений. Одним більше, одним менше, яка різниця?

– Але це ще не все, – продовжував староста. – Центральна рада видала ще один Універсал, який я зараз вам прочитаю.

Він відкрив газету, що тримав у руці і почав читати:

– «1. Україна проголошується Українською Народною Республікою, не відділяючись від Росії;

2. До Установчих зборів України вся влада належить Українській Центральній Раді та Генеральному Секретаріату;

3. Скасовується право приватної власності на землю;

4. Українська Центральна Рада починає мирні переговори з Німеччиною та її союзниками;

5. Впроваджуються демократичні свободи: свобода мови, свобода друку;

6. Запроваджується 8-годинний робочий день;

7. Встановлюється державний контроль над виробництвом;

8. На 27 грудня призначаються вибори до всеукраїнських установчих зборів».

Староста обережно, як велику цінність, склав газету.

– Ви зрозуміли, що я вам прочитав?

Майдан мовчав.

– Та що тут розуміти? – почулося позаду. – Україна тепер вільна, не залежна ні від кого держава.

Усі повернули свої голови до того, хто говорив. Це був незнайомий чоловік у невідомій уніформі. Якщо царські солдати були «зелені», то невідомий мав синю форму без жодних відзнак. Незвичним було і те, що замість кашкета на ньому була висока шапка. Оскільки листопад видався холодний, то її вилоги солдат опустив на вуха. Синя шинель була підперезана широким шкіряним ременем.

– А ти хто такий будеш? – невдоволено запитав староста. (Він дуже не любив такі несподіванки.)

– Я такий же українець, як і ви, – відказав солдат. – Може, я і ношу не ту форму, що ваші сини, але я такий самий.

Почувши це, Юрій Засмужний, який старався не пропускати жодних таких зборів, насторожився. Він пам’ятав цей голос. Неначе боячись, що його власник зникне, юнак став продиратися до солдата, відсторонюючи чоловіків. І ось він вже бачить прибулого. Так, він не помилився. Перед ним усміхнений стояв його брат.

– Іванку! – вихопилося в Юрія, і він подався вперед.

Брати міцно обнялися. Обом на очах виступили сльози. Вони не бачилися три роки від часу того пам’ятного бою на околиці Кам’янки Лісної; вони навіть не знали про місцезнаходження один одного, і ось тепер зустрілися на чужині.

– Почекай, почекай! – тихо говорив Іван. – Ще наговоримось, братику! Почекай!

Він відірвав від себе Юрія і звернувся до селян, що їх оточили.

– Люди добрі! Хто тут у вас буде влада?

Показали на старосту. Брати підійшли до нього. Той спостерігав за ними мовчки.

– Це ви влада? – запитав Іван.

– Та поки що я, – непевно відповів той. – А ви хто будете Юрію?

– Брат мій рідний, – озвався Юрій. – Іван Засмужний.

– Звідки ви будете?

– Два з половиною роки провів у таборі для військовополонених під Житомиром, – говорив Іван. – А недавно дізнався, що тут, майже поруч, проживають переселенці з-під Львова. Дізнався, хто саме. От і прийшов до своєї родини.

– То Пелагея ваша жінка? – поцікавився Гнат.

– Ні, нашого середнього брата. Мої залишилися вдома.

– То що ви хочете? – запитав староста.

– Хочу оселитися зі своїми, – відповів Іван.

– А як же табір?

– А табір розпустили, тим паче що більшість було українців. Залишилися лише мадяри і чехи, але і їх ніхто не охороняє. А навіщо? Кому ми принесемо шкоди?

Староста, що не хотів брати на себе відповідальність за невідомо звідки прибулого австріяка, звернувся до селян.

– Ну то як, люди, вирішимо?

– А що тут вирішувати? – озвався дід Трохим. – Якщо він така ж людина, як його брат, то нічого страшного не буде, якщо оселиться у нас. Принаймні нашого хліба їсти не буде. Нехай живе.

На тому і вирішили. Юрій одразу ж повів Івана додому. Йому не терпілося поділитися новиною з Пелагеєю. Юрію здавалося, що відтепер життя налагодиться, і він уже не буде найстаршим у родині. Юрій чесно признавався собі, що стомився відповідати за всіх.

– Ти нічого не чув про Дорка? – запитав його Іван, коли вони вже підходили до хвіртки.

– Ні, – відповів Юрій. – Нічого. І це мене найбільше бісить.

Вхідні двері скрипнули, і їм назустріч бігла розхристана Пелагея.

Довга дорога додому

Якби навіть комусь було перед ким хвалитися, австрійський генералітет не зміг би з цього скористатися. Можна було перелічити на пальцях однієї руки успішні операції, на які австрійська армія спромоглася за всю Першу світову війну. Спочатку невдачі пояснювали одіозною особою начальника генерального штабу генерал-фельдмаршала фон Гетцендорфа, якого не терпів престолонаслідник Карл, а тому одразу змістив його після того, як у листопаді 1916 року після смерті Франца Йосифа став цісарем Австрії і королем Угорщини. Генерал-фельдмаршал пішов у відставку, але справи на фронтах не покращилися. Новому цісареві раз у раз доводилося просити допомоги у свого сильного союзника кайзера Вільгельма.

Скоро на фронтах австрійської армії настало затишшя. Десь там, на заході, була битва на Марні, тривала «верденська м’ясорубка», а тут, в Італії чи Галичині, лише коли-не-коли лунав постріл. Коли ж виявилося, що у війну проти Відня вступила Румунія, здавалося, що крах настане неодмінно і скоро.

Пропозицію від Радянської Росії про укладення миру у Відні сприйняли як дарунок небес. Доведений до відчаю цісар Карл так розчулився, що готовий був пристати на будь-які умови, що їх висуне Раднарком. Це і сталося б, якби не жорстка позиція німецького канцлера. Прагматичні німці вирішили сповна скористатися такою можливістю. Вони змогли не лише вивести з війни сильного суперника, але й відібрати від нього величезний шмат землі. Так німецькі й австрійські війська зайняли Україну.

Все це Теодор Засмужний пережив особисто. По весні 1918 року він уже був цуґсфюрером і красувався хрестом, що його заснував цісар Карл.

Він встиг повернутися з фронту у Відень, де продовжив свою попередню роботу. Досить тривале перебування в одному з будинків Міністерства оборони навчило його передбачати зміни, що іноді траплялися у відміреному житті відомства. От і тепер Теодор внутрішньо відчув, що щось має трапитися.

Передчуття його не обмануло. Наприкінці одного робочого дня за ним зайшов Франц фон Шлосман, який за цей час встиг стати майором, і запросив пройтися з ним вулицями Відня. У Теодора не було причин відмовлятися.

Віднем правила весна. Вони йшли набережною Дунаю і милувалися навколишньою красою. В основному мовчали. Теодора, звичайно, розпирала цікавість, що буде далі, але першим починати розмову він не хотів.

– Теодоре, ви пам’ятаєте нашу розмову тоді, у поїзді, коли ми їхали сюди, у Відень? – врешті запитав фон Шлосман.

– Яволь, гер майор! – відповів Засмужний.

Фон Шлосман скривився.

– Давайте домовимось, Теодоре: для вас я – просто Франц, – сказав він. – Не на роботі, звичайно. Добре?

Теодор був спантеличений.

– Це так незвично, – признався він.

– Киньте, Теодоре! Ми з вами знайомі уже майже тринадцять років. За цей час можна вивчити людину досконало і не помилитися у ній. Я, наприклад, не помилився у вас. І цьому радий. А ви?

– Ви ж знаєте, що я завжди буду вдячний вам за ваше заступництво, гер… – Теодор запнувся, наткнувшись на невдоволений погляд майора, закінчив: – Франц!

– Ось так краще! Скажіть, Теодоре, ви розумієте, що відбувається навколо?

– Туманно.

– От і мені нічого не зрозуміло. Одне я знаю напевне: війна цього року закінчиться і не на нашу користь.

– Чому? – здивувався Засмужний. – У нас вже немає Російського фронту!

– Та ви самі знаєте, що останні дванадцять місяців ми з росіянами майже не воювали. Користі з того!

Фон Шлосман на деякий час замовк, потім продовжив:

– Корона програє війну. Це лише питання часу. Я це мушу сказати, хоч мені і важко це признати. Як патріоту, як австрійцю. Але ви, Теодоре, не австрієць, хоч і віддані цісарю, незважаючи на усі випробування, що випали на вашу долю.

– Але, Франце, я ще живий, – нагадав Засмужний. – Чому ви говорите про мене, неначе мене вже немає?

– Скільки вам років, Теодоре?

– Тридцять чотири.

– Останні чотири роки вдома не були.

– Якось не доводилося.

Теодор, провівши чотири місяці серед січових стрільців, так і не зміг вибратися додому, хоч знав про події у селі майже все. З листів Баранця він дізнався, що його родину таки вивезли у Росію, що брат Іван десь пропав під Перемишлем, що на Італійському фронті загинув Михайло Березовець, що пораненим (правда, легко) повернувся у село шваґер Дмитро Панько.

– Чому я запросив вас прогулятися зі мною, – говорив фон Шлосман. – Напишіть завтра на моє ім’я заяву на відпустку.

Почувши таке, Теодор аж зупинився. Шлосман по інерції пройшов два кроки, зупинився також і підійшов до цуґсфюрера.

– Без вашої заяви я не зможу вибити для вас відпустку, – пояснив він.

– А… робота? – нарешті знайшовся, що відповісти, Засмужний.

– А дуже ви були навантажені нею останнім часом? Східного фронту вже немає, обмундирування і продовольства просити нікому, обійдемося і без вас. А ви їдьте додому, знайдіть свою родину і живіть щасливо, якщо вдасться.

– Тобто ви натякаєте, щоб я не повертався? – не зрозумів Теодор.

– А навіщо вам повертатися? Здається мені, що вам робота і там знайдеться. І не лише поле орати, але й зі зброї постріляти. Це для нас війна закінчується, а для вас, по суті, вона й не починалася.

Фактично це була їхня остання розмова. Майору фон Шлосману досить легко вдалося вибити для Теодора дозвіл на відпустку, і через декілька днів Засмужний відбув поїздом додому.

Більше він нічого не чув про свого покровителя. Теодор так і не дізнався, що майор Франц фон Шлосман, фанатичний прихильник цісарської влади, застрелиться наступного дня після зречення від престолу останнього цісаря Австро-Угорщини Карла І.

Всього цього Теодор не знав. Зараз поїзд віз його додому, куди він прагнув усі чотири роки. За вікном вагона пропливали спустошені війною села і міста. Навіть там, де не пролягав фронт, у глибокому тилу, відчувалося запустіння, якийсь застій, неначе все затягнуло невидиме болото. Але навіть це не могло зрівнятися з тим, що було у прифронтових селах. Щастям люди вважали голі стіни і дірявий дах над головою, але часто навіть цього не було.

Теодор внутрішньо зіщулився. Через Кам’янку Лісну фронт прокотився чотири рази. Що там могло вціліти? Кого він зустріне? Чи чекають там на нього? Чи з’явиться він там як примара з того світу, всіма забутий і, можливо, навіть відспіваний?

Дивно, але навіть у такий час, коли взагалі невідомо було, де яка влада, залізниця працювала справно, і майже за розкладом з декількома пересадками Теодор прибув на станцію Рава-Руська. Він вже майже вдома. Звичайно, дуже не хотілося додому добиратися пішки, але, на жаль, базар біля станції пустував, тому нічого не залишалося, як сподіватися на свої ноги.

Теодор Засмужний поправив на плечі сумку, обмотану навкруг шинеллю, і впевнено попрямував дорогою додому.

Рава-Руська часто фігурувала у зведеннях генерального штабу; місто декілька разів переходило з рук в руки. Теодор особливо пильно слідкував за тутешніми подіями, тому що це було найближче до його села місто.

Хоч попереду лежало двадцять кілометрів, це його не лякало. Дорога додому завжди коротша навіть тоді, коли розтягнулася на чотири роки.

Місто залишилося позаду, як він почув цокіт кінських копит. Озирнувся. Його наздогнав віз, запряжений парою не дуже вгодованих коней. Правив ними старий чоловік у довгому кабаті і широкому брилі, такому недоречному як на кінець квітня.

– Служивий, далеко зібрався? – запитав той. – А то можу підвезти, якщо не погордуєш.

З одягу і говірки Теодор упізнав каменюха, але хто це був, згадати не зміг.

– Якщо підвезете, не відмовлюся, – відповів Засмужний.

– Ну, то сідай. Чого даремно ноги трудити? Мабуть, на війні вони і відпочинку не мали.

Теодор не став пояснювати, що це не зовсім правда, просто поклав сумку з шинеллю на притрушений сіном віз, а сам сів поруч фірмана.

Коні рушили.

– А ти звідки сам будеш, служивий? – допитувався фірман. – Обличчя твоє мені видається знайомим. Неначе бачив тебе десь, а згадати не можу.

– Та чого не бачили, дядьку, якщо я, як і ви, з Кам’янки.

– Так, я звідти, – здивовано промовив фірман. – Але тебе я не пригадую.

– Так і вас я пригадати не можу, – признався Теодор. – А мене ви, може, пам’ятаєте в церкві?

Фірман уважно придивився до військового.

– А чи не Микити Засмужного ти син? – обережно поцікавився він.

– Я.

– От тільки не знаю, хто. Іван чи Теодор?

– Теодор. А ви хто?

– Я з Нової Кам’янки. Василь Перетятко, якщо пам’ятаєш.

– Ні, дядьку, не пам’ятаю. Ви старші від мене. Я не дуже вас знав.

– А ми з твоїм батьком колись добрими колєґами були. А потім його не стало, і я перестав навідуватися до вашого села.

Він злегка підігнав коней, щоб ті рухалися швидше, потім продовжив:

– Надовго?

– Назовсім.

– Твої хоч чекають?

– Ні. Вивезли їх.

– Так, – підтвердив Перетятко. – З нашого села також три родини пішли з москалями. І відтоді ні слуху ні духу, як кажуть.

Василь Перетятко привіз Теодора до Нової Кам’янки, і той попрямував далі пішки, тим більше, що він вже бачив своє село. Справа виднілася церква, але Засмужному не терпілося побачити власну оселю.

Дорогою йому зустрічалися люди, когось він впізнавав, хтось впізнавав його. Бували і такі, що вибігали йому назустріч у сподіванні, що повернувся з війни саме їхній син, чоловік, батько. Зрозумівши, що помилилися, жінки крадькома витирали сльози і поверталися до своїх хат працювати і… чекати далі.

Засмужний не затримувався ніде. Він пройшов мимо господарства Якова Бучми, чий син лежить далеко звідси на австрійській землі. Ще буде час, тим більше що отець Лев Саламон, який повернувся у рідне село ще у вересні минулого року, безперечно, встиг розповісти все.

Ось черговий хутір залишився за спиною, і попереду Теодор побачив своє село. Серце затріпотіло в грудях, наче спійманий у сільце птах, хоч він і знав, що там немає його рідних.

Найперше, що кинулося в очі, це жахливе запустіння, не бачене ніде. Небагате до війни село зовсім занепало останнім часом. Складалося враження, що відтоді, як 8 серпня 1914 року він покинув його, ніхто не прибив до паркану жодної штахети, не поміняв на стрісі жодної соломинки. Городи, з яких переважно жили, у більшості своїй заросли високим бур’яном, і лише де-не-де траплялися розорані, а вірніше розкопані, ділянки землі.

Деякі хати були порожні і віяли пустотою; на місці двох були згарища.

Теодор повернув на бічну вулицю і побачив свою хату. Найгіршого, чого він сподівався, не сталося: усі будівлі господарки були на місці і майже цілі. Правда, навколо не було паркану, але Теодор на це не зважав. Він прискорив крок – і ось уже на подвір’ї. Одразу кидається в очі забиті хрест-навхрест вікна і двері, висока трава і височенний бур’ян на городі. Він високою стіною закриває від Теодора господарку брата, звідки чується дитяче щебетання і сміх. Отже, Настуня з дітьми вдома. Але Теодор не спішить показуватися їм. Найперше – хата.

Він відриває дошки, якими забиті вхідні двері, і заходить всередину. Повітря у хаті вологе, неприємне, затхле, але Теодор на це не зважає. Перше, що він робить, зайшовши до хати, стає перед таким знайомим образом Чудотворця Миколая і молиться.

Він уже докінчує дякувати Всевишньому за своє щасливе повернення, як чує якийсь шум на дворі. Встигає підвестися, як у хату залітає Анастасія.

– Дорку! – виривається у неї, і вона кидається до нього.

Так вони стоять деякий час, не в силі повірити у те, що сталося.

– Повернувся, – плакала жінка. – А Палазі нема.

– Знаю, Настуню. Знаю.

– І Йван пропав.

– І це знаю.

Він посадив Анастасію на таку знайому з дитинства лавку, сів поруч.

– Дай Бог, все буде добре, – заспокоював Теодор.

– Може, ти щось знаєш? – з надією запитала жінка.

– Ні, Настуню, не знаю. Але мені відомо, що майже всі солдати під Перемишлем потрапили в полон.

– Ой Боже!

– Полон – не смерть. Тепер майже вся Україна захоплена австрійцями, і якщо він у полоні, то невдовзі має повернутися. А там і своїх побачу.

Теодор не став засмучувати зовицю і не розказав їй про те, що під час облоги Перемишля загинуло тридцять тисяч солдатів. Цього Анастасії знати не треба.

– Що ж тепер буде? – запитала Анастасія.

– Жити. І чекати своїх.

– А повернуться?

– Обов’язково.

Слова Теодора заспокоїли жінку. Вона востаннє витерла хусткою сльозу і вже по-іншому подивилася на нього. Іноді Анастасія навіть зверталася за якоюсь порадою не до чоловіка, а до його брата.

– Що будеш робити?

– Ось скільки роботи! – Теодор показав на хату.

– Може, поживеш поки що у нас? – запропонувала жінка. – Я з дітьми сама. Місця є досить.

– Та ні, – усміхнувся Теодор. – Ти не уявляєш, як я усі чотири роки мріяв поспати у рідній хаті!

Надворі почулася якась метушня, й до хати несміливо, штовхаючи один одного, зайшли два хлопці і старша від них дівчина.

– То це мої племінники? – підвівся Теодор. – Як ви виросли!

Дійсно, за ці роки діти виросли. Ганнусі вже виповнилося десять, а хлопцям було дев’ять і сім років. Теодор зітхнув. Його Михайлику випала найважча доля: поневіряння на чужині.

– Та як ти тут сам? – спохватилася зовиця. – Тут навіть накритися нічим! Їсти, певно, хочеш. Почекай. Не йди нікуди.

Теодор хотів було сказати, що більше нікуди не піде, як Анастасія кинула: «Я зараз!» і вибігла з хати. За нею подріботіли старші діти, а найменший Дмитрик залишився стояти у дверях.

– Ви мій тато? – обережно запитав він.

Теодорові виступила зрадницька сльоза. Він підійшов до хлопчика і підняв на руки.

– Ні, Дмитрику, я твій дядько Теодор, – пояснив хлопчику. – А твій тато обов’язково повернеться. І мій син Михайлик також повернеться. Ти пам’ятаєш Михайлика?

– Ні, – відповів малий. – А хто це?

– А це ще один твій братик. Наймолодший.

Він поставив малого на підлогу.

– Біжи до мами, – мовив Теодор. – І скажи, щоб принесла мені сокиру. Знаєш, що це?

– Знаю, – кинув Дмитрик і побіг додому.

– Та-ак! – протягнув Теодор, озираючись. – Роботи!

Невдовзі прибігли хлопці, несучи по черзі сокиру. Вони спостерігали, як невідомий дядько повідбивав з вікон дошки і взагалі відкрив усі комори і стайні. Скоро з’явилася Анастасія з відром води і ганчіркою і взялася витирати в хаті пилюку і мити підлогу, яка за ці роки навіть не зігнила. От що значить дуб! Теодору згадалася його і брата Івана суперечка з батьком, коли той вирішив поміняти підлогу на нову, дубову, а їм обом не хотілося возитися з цим. Що ж, батько тоді їх переконав, і тепер Теодор подумки подякував йому за це.

Трохи згодом на подвір’я увійшли шваґер Дмитро з сусідами Якимом Марком і Онишком Солтисом. Знову привітання і обійми. Обнімаючи Дмитра, Теодор помітив, як той скривився. Він обережно намацав на лівому плечі пов’язку.

– Болить? – запитав.

– Та вже не так, як колись, але з мене поки що поганий помічник. Я вже пару місяців вдома, Яким ще більше. А ти як? Розказуй.

– Може, пізніше, хлопці? – обережно відповів Теодор. – Завтра. А? Роботи, бачите, скільки, а дуже хочеться ніч переспати вдома.

– За цим і прийшли, – відказав Онишко і показав на дві коси, що їх Теодор не зауважив раніше.

– То почнемо? – запитав Яким Марко. – Боюся, що бур’яни косити не будемо – поламаємо коси, а з травою справимось.

– Ну, а я буду здійснювати загальне керівництво, – зробив себе начальником Дмитро.

І закипіла робота. Вже ближче під вечір хата стала більш-менш доглянутою. Анастасія вимила загальну кімнату, позбирала густу павутину, прочистила вікна, які, на диво, виявилися цілі. Чоловіки, змінюючись, покосили подвір’я, від чого воно прийняло звичний до війни вигляд, тільки не було незмінного собаки у кутку і не ходили кури.

Анастасія принесла з дому перину, подушку, простелила на ліжку сіно і накрила його тканиною.

Дмитро щось шепнув сестрі, і невдовзі на столі з’явилися хліб, варена картопля і масло. Сам Панько збігав додому і повернувся з пляшкою горілки «Бачевський» і склянками.

– Зі щасливим поверненням! – сказав він.

Теодор запросив усіх за стіл, але Анастасія забідкалася, що пора порати вдома.

– Почекай, Настуню! – зупинив її Теодор.

Він, повозившись у сумці, вийняв банку з м’ясом і плитку шоколаду.

– Бери, – сказав Теодор.

Анастасія дивилася на продукти, як на щось дивовижне, ніколи не бачене.

– Бери-бери, – заохочував Засмужний. – Своїм віз, але нехай вам буде. Дітям ось даси.

– А ти як?

– А я ще маю, – заспокоїв.

Як великий скарб, жінка взяла продукти і з дітьми пішла додому.

Чоловіки залишилися самі. Теодор на правах господаря показав Дмитрові наливати, а сам дістав з сумки ще одну банку з м’ясом.

– А от шоколаду більше немає, – попередив. – А якби і був, то все одно дітям дістався б.

Після першої чарки розмова пожвавішала. Згадали тих, хто зараз воює, і тих, кого вже більше немає. Чоловіків, звісно, цікавили останні новини. Їм здавалося, що Теодор обов’язково знає відповіді на всі їхні запитання.

– Коли війна закінчиться? – спитав Марко.

– А ти гадаєш, що я знаю, – охолодив його запал Теодор.

– Ну, ти єдиний з нас був у Відні. Цісаря бачив?

– Якого?

– Теперішнього.

– Бачив. Тільки тоді він ще не був цісарем. А стосовно війни… Знаєте, що мені сказала одна мудра людина? Що для нас, українців, справжньої війни ще не було. Все ще попереду.

– Тобто як? – не зрозумів Дмитро Панько.

– Росія розвалилася. Австрію чекає те саме.

– То добре, – вставив Солтис. – Матимемо свою державу.

– Державу треба завойовувати, – мовив Теодор. – Ніхто її нам просто так не дасть.

Увесь наступний день Теодор продовжив наводити порядок на господарці, а найближчої неділі пішов до церкви. На хори не піднявся, боявся, що за війну забув спів, стояв разом з чоловіками. Військовий однострій, зірочки цуґсфюрера і хрест-відзнака виділяли його з-поміж інших. Він не спеціально одягнув уніформу до церкви, просто іншого одягу не мав.

Теодора, якого вже і не сподівалися побачити, отець Саламон зустрів з розкритими обіймами. Він тричі поцілував Засмужного і пустив скупу чоловічу сльозу.

– Дякувати Богу! – увесь час повторював він.

Лев Саламон почекав, поки прихожани після служби залишать церкву, щось сказав жінкам, які залишилися всередині, і потягнув Засмужного до себе на плебанію. Теодора ніщо вдома не тримало, тому він охоче згодився на це. Його розпирала цікавість дізнатися про подальшу долю Саламона.

На порозі їх зустріла їмость Юліана. За цей час жінка дуже постаріла, хоч їй заледве виповнилося сорок років.

– Подивись-но, кого я веду! – радісно сказав Саламон.

– Теодоре! – сплеснула руками жінка. – Дякувати Богу, ти повернувся!

Теодор підійшов до Юліани і поцілував їй руку. Вона притулилася до його голови.

– Помаленьку повертаються, – мовив Саламон. – Юлю! Постав щось на стіл.

– Та я вже давно чекаю на тебе, – відповіла жінка. – Тільки не знала, що ти прийдеш з дорогим гостем.

– Заодно і пообідаєм. Ти ж, підозрюю, і їсти не маєш що.

– Та братова готовить, – відказав Теодор. – Ми з нею на дві господарки. Треба ж підтримувати одне одного!

– Так, без цього не можна, – згодився Лев Саламон і повів гостя до хати.

Теодор упізнав кімнату, у якій колись неодноразово бував, проте тепер вона виглядала надзвичайно скромно, якщо не бідно. Ні звичного креденця з посудом, ні великого круглого стола, за яким колись проходили їхні розмови, не було. Креденець замінила проста шафа з дверцятами, правда, без скла, а стіл був маленький прямокутний і застелений вицвілим від часу полотном. Замість крісел попід стіну стояла лавка.

Отець повернувся з сусідньої кімнати вже перевдягнений, проте в сутані. Він жестом запросив Теодора сісти за стіл. Юліана налила у тарілки суп, нарізала хліб.

Їли мовчки, лише час від часу перекидаючись безневинними фразами. Теодорові було незручно обідати в чужій хаті, але він розумів, що своєю відмовою образить доброго отця, який так допоміг йому у скрутну хвилину.

Засмужний в основному мовчав, слухаючи отця, і ніяк не міг зрозуміти, чого бракує у цій хаті. І лише закінчуючи обід, зрозумів, у чому тут справа: не було чути дитячого щебету. Чому у такий час четверо дітей священика не вдома, було незрозуміло.

А Лев Саламон доїв до кінця свою порцію, перехрестився, почекав, поки закінчить Засмужний, і лише тоді мовив:

– Розказуй!

Як довго Теодор чекав цієї миті, щоб чесно, як на сповіді, розповісти про свої пригоди. Він почав від того самого дня, коли отець поблагословив його у невеличкій церковці табору Талергоф. Здавалося, він не оминув жодної, навіть найменшої події. Саламони слухали його не перебиваючи, боячись пропустити бодай слово з цієї розмови.

– Ось так я повернувся, – просто закінчив Теодор, неначе йшлося про звичайну поїздку до Жовкви, навіть не до Львова.

– Так, – згодився отець Саламон. – Господь підтримував тебе усі ці роки й оберігав.

– А ви, отче? – запитав Засмужний. – Як вам жилося? Хоча життя і Талергоф – слова несумісні.

– Ти правий.

– Я знаю, що цісар Карл закрив Талергоф рік тому, у травні. До якого часу ви там були?

– До останнього дня. Але останні півтора року мені було вже не так важко.

– Чому?

– Тому що Господь, побачивши мою неміч, послав мені підтримку. Мою Юліану.

Здивований Теодор перевів погляд на їмость.

– Ви?

– Так, – підтвердила вона. – Мене арештували в грудні 1915 року і відправили в Австрію.

– А ваші діти? Де вони? – задав Теодор питання, яке його найбільше цікавило.

Відповіді він не почув. Натомість отець ще більше похмурнів, а їмость схлипнула. Теодор зрозумів, що запитав щось недоречне.

– Пробачте, я щось не те сказав?

– Немає наших голубок, – заплакала Юліана. – Вивезли їх разом з усіма.

– Дітей? Самих?

Теодор не міг повірити, що таке можливе. Він майже змирився з тим, що його родину вивезли, але щоб самих дітей без батьків – це було нечувано.

– Може, вони разом з усіма? – висловив він сподівання. – Всі ж знають і самі знаєте, отче, що на чужині свої тримаються разом.

– От і я так кажу, – оживився Лев Саламон. – А Іванці уже вісімнадцять років, за молодшими обов’язково наглядить.

Життя поволі налагоджувалося. Теодор наступної неділі вже піднявся на хори, і прихожани знову почули його голос. А якось у червні в неділю після Всіх Святих по закінченню відправи отець Саламон вийшов з царських воріт і урочисто сказав:

– Дорогі во Христі браття і сестри! Спішу поділитися з вами спільною радістю. Господь почув наші молитви, що ми складали їх за наших рідних. Сьогодні зранку мені повідомили, що вивезені в Росію односельці повертаються.

Ця звістка викликала великий шум у церкві: надто вже багатьох присутніх вона стосувалася. А священик не став заспокоювати людей, даючи їм можливість виговоритися.

Шум якось сам собою стих і знову задзвеніла тиша. Саламон вів далі:

– Мені повідомили, що їх усіх збирають у місті Луцьку. І будуть вони там через тиждень.

Знову шум, але отець підняв руку і люди замовкли.

– Я гадаю, нам потрібно зібратися разом, щоб зустріти наших страждальців. Думаю, що буде правильним, коли ми відправимося за своїми рідними разом.

Гул схвалення пронісся церквою.

– Завтра зранку всі, хто має намір поїхати, зберуться з возами біля церкви. З собою візьміть їжі на тиждень.

Невдовзі церква опустіла; усі поспішили додому, щоб поділитися цієї звісткою зі своїми. Теодор почав було міркувати, у кого дістати підводу з кіньми, аж тут йому прийшов на допомогу Лев Саламон.

– Теодоре, – почав він. – У мене до тебе велике прохання. Я знаю, що тобі не терпиться відправитися за своїми.

– Так, отче, але…

– Але ти не маєш коней.

– Так.

– А я не можу відправитися за дітьми. Але маю бричку. То бери моїх коней і привозь і своїх, і моїх.

– Дякую, отче, – розчулено сказав Теодор.

Назавтра кавалькада з восьми возів після відправи рушила у напрямку на Любелю. Саме туди вела найкоротша дорога на північ. При виїзді з останнього села до них приєдналося чотири вози з Нової Кам’янки. Теодор Засмужний спеціально одягнув форму австрійського цуґсфюрера у сподіванні на те, що це допоможе дорогою.

За спільною згодою «пілігримів» у цій валці Засмужного вибрали головним. Теодор спочатку відмовлявся від такої честі, але потім, побачивши, що невелика дивізія для командування, згодився. Він розбив увесь маршрут на менші ділянки, які вони мали проїхати за день, щоб і приїхати до місця призначення вчасно і не стомити людей. Благо, погода сприяла їхній дорозі, дощу не було, тому можна було ночувати і просто неба.

Вирішили без потреби не зупинятися, а усі затримки мав вирішувати Засмужний. Зрештою, цього не трапилося. Нікому не було діла до дюжини возів, що прямували на північ. Не намагався вступати у контакт з місцевою владою і Теодор. Лише у Великих Мостах він запитав якогось чоловіка, чи знає він щось про Дмитра Віхотя, місцевого жителя. Отримана звістка його засмутила – його армійський товариш загинув під час оборони Львова у перший місяць війни.

І каменюхи, переїхавши дерев’яним мостом річку Рату, рушили далі.

Десь майже одразу за Сокалем закінчувалася територія цісарської корони і починалися землі колишньої царської Росії, але вихор війни позмітав з поверхні кордони. Кому тепер належали ці землі, ніхто достеменно сказати не міг. На них в однаковій мірі претендували поляки і УНР, але все це перекреслили німецькі й австрійські війська, що у кількості 450 тисяч солдатів заполонили Україну згідно з пунктами Брестського миру.

Місто Луцьк, куди подорожні прибули на ранок двадцять п’ятого червня, виявилося досить великим селом, як на Засмужного. Три роки перебування у Відні сформували у нього уявлення про величне.

Теодор відправився у міську управу дізнатися, коли прибувають переселенці з Росії. Відповідь його вразила. Виявляється, вони розмістилися зовсім поруч на головному майдані міста ще відучора. Розпитавши, як можна туди дістатися, Засмужний заспішив до своїх поділитися радісною новиною.

Кожному хотілося якнайшвидше побачити своїх, але місто, навіть таке невелике, як Луцьк, – не село, і кінських перегонів не терпить.

Дванадцять підвід поволі наближалися до майдану. Його ще не видно, а Теодор вже чув наростаючий шум великої кількості людей.

І ось останній поворот. Вже з першого погляду Засмужний зрозумів, що намагатися заїхати у цей людський мурашник возами не можна. Здавалося, тут зібралися усі вивезені російськими солдатами галичани. У більшості вони сиділи на землі на нехитрому скарбі, але де-не-де траплялися і підводи, й коні, і корови.

– Залишаємо коней тут, – розпорядився Теодор. – І шукаємо своїх.

Він прив’язав коней до якогось стовпа, що так доречно трапився на дорозі, і рушив на майдан, озираючись навсібіч. За ним поспішили інші.

Першому пощастило Миколі Брунцю, що чисто випадково натрапив на свою дочку Маланку, жінку Максима Холода. Вона, побачивши батька, лише скрикнула і кинулася до нього. Обоє не змогли стримати сліз. Маленький хлопчик, з яким вона була, залишився стояти сам. Йому було років шість, в одній руці він тримав невеликий батіг, палець другої – у роті.

– Чия це дитина? – поцікавився батько. – Не наша?

– Ні, тату, – відповіла Маланка. – Померла моя крихітка. – І знову сльози. – Мати її відлучилася, от я і доглядаю за ним.

Маланка підвела очі на Засмужного.

– Невже не впізнаєш?

Серце Теодора закалатало. Невже це він, його син? Він відчув, як радісна хвиля піднімається у нього всередині і вимагає виходу. Не тямлячи себе від щастя, Теодор скрикнув:

– Михайлику!

Тієї самої миті хлоп’я опинилося у нього на руках. Теодор притулив малого до себе. Він же торкнувся рукою до його зарослої щоки і непевно сказав:

– Та-то!

І Теодор заплакав. Довгих чотири роки його так ніхто не називав.

– А де мама? – запитав він.

– Мама там! – Михайлик показав рукою кудись всередину майдану. – І дядько Юрко там. І дядько Іван.

– Іван тут? – запитав Теодор Маланку.

– Тут-тут! – заспокоїла вона. – Вже півроку, як з’явився.

На таке щастя Теодор і не сподівався. Він залишив Брунця з Маланкою і з сином на руках рушив у натовп, як позаду почув розпачливе:

– Дорку!

Озирнувся. До нього бігла його Палазя, простоволоса, з хусткою у руці. Чи повідомили їй про прибуття каменюхів, чи зустріла когось з них, але ось вона біжить до нього. Підбігла – і осипала поцілунками й обіймами.

Палазя увесь час лише повторювала єдине слово, яке сподівалася вимовити усі ці роки:

– Живий!

Спекотний падолист

День 1 листопада 1918 року нічим особливим не виділився серед череди йому подібних. Увесь нехитрий урожай був зібраний, поле на зиму зоране, плани на весну окреслені. Засмужні повернулися додому всі, що вже було великою рідкістю у селі, і перше літо обробляли землю знову спільно, розділивши отриманий урожай порівну. Мало того, Теодор («Федьки») у селі взагалі виглядав заможним. Пелагея повернулася з вигнання не з порожніми руками, а на возі, запряженому двома кіньми, і з прив’язаною до нього коровою.

Теодор міг бути вдячний долі і молодому братові за порятунок жінки з сином, адже без Юрка такого щасливого повернення могло і не бути.

Тобто початок нового місяця нічим би і не запам’ятався жителям Кам’янки Лісної, якби не набат церковної дзвіниці. Він увірвався у життя селян десь біля четвертої години пополудні. Усі, хто його почув, відірвалися від роботи, яка у селі була завжди, і повернули голови у напрямі церкви. А церковний дзвін не вгавав, скликаючи людей.

До Теодора, що саме збирався розпрягати коней, підійшов Юрій.

– Щось сталося, – сказав він.

– Напевне, – згодився Теодор. – Бачиш, аж захлинається. Дивись – і трісне дзвін. На новий прийдеться складати гроші.

До них приєднався найстарший Іван.

– Добре, що ти ще не розпріг коней, – мовив він, тільки ставши на подвір’я. – Може, поїдемо?

– Та напевне, – кивнув Теодор. – Останній раз дзвін так захлинався, коли оголосили війну Сербії.

– Тіпун тобі на язик! – замахав руками Іван. – Натерпілися. Досить!

Але поїхали. Дорогою до них приєдналася ще пара возів. Усіх розпирала цікавість, що могло заставити священика розірвати тишу.

Вже здалеку побачили, що вони не перші. Хто возами, хто пішки прибули до церкви на поклик церковного дзвону. Перше, що кинулося в очі Засмужним (і не тільки їм), був… синьо-жовтий стяг на будівлі колишнього староства. Це було настільки несподівано, що усі дивилися на нього, як на щось нереальне, не з цього життя.

Отець Лев Саламон не дав можливості чоловікам (а серед прибулих не було жодної жінки) отямитися. Він, не чекаючи, коли збереться більше людей, вийшов з церкви у супроводі цивільного, з усього видно, якогось інтелігента.

– Односельці! – почав священик. – Тільки що з Жовкви прибув доктор Ярослав Рибак. – (Кивок в бік цивільного.) – Він привіз радісну новину. Ви бачите на будинку синьо-жовтий прапор. Чому він тут, гадаю, ви зрозумієте, послухавши пана доктора. Прошу, пане Рибак.

Цивільний залишився стояти дещо позаду священика. Він вийняв з-за пазухи складений вчетверо папірець.

– Дорогі жителі Кам’янки Лісної! – говорив він. – Сьогодні патріотичні сили у Львові, Жовкві й усіх повітах Галичини взяли владу у свої руки. А Українська Національна Рада у Львові на чолі з доктором Костем Левицьким видала відозву, яку я зараз вам прочитаю.

«Український Народе!

Голосимо тобі вість про твоє визволення з віковічної неволі. Віднині Ти господар своєї землі, вільний горожанин Української Держави. З нинішнім днем Українська Національна Рада обняла власть в столичнім місті Львові і на цілій території Української Держави.

Доля Української Держави в Твоїх руках. Ти станеш як непобідний мур при Українській Національній Раді і відіпреш усі ворожі замахи на Українську Державу. Заки будуть установлені органи державної власти в законнім порядку, українські організації по містах, повітах і селах мають обняти всі державні краєві і громадські уряди і в імені Української Національної Ради виконувати власть. Де сього ще не зроблено, дотеперішні неприхильні Українській Державі уряди мають бути усунені.

Всі жовніри української народности підлягають віднині виключно Українській Національній Раді і приказам установлених нею військових властий Української Держави. Всі вони мають стати на її оборону. Українських жовнірів з фронтів відкликається отсим до рідного краю на оборону Української Держави.

Все здібне до оружя українське населеннє має утворити боєві відділи, які або ввійдуть в склад української армії або на місцях оберігатимуть спокій і порядок. Особливо мають бути оберігані залізниці, почта й телеграф.

Всім горожанам Української Держави без ріжниці народности і віросповідання запоручається горожанську, національну і віроісповідну рівноправність. Національні меншости Української Держави – Поляки, Жиди, Німці – мають вислати своїх відпоручників до Української Національної Ради.

Аж до видання законів Української Держави обов’язують дотеперішні закони, на скільки вони не стоять у противенстві до основ Української Держави. Як тільки буде забезпечене й укріплене існування Української Держави, Українська Національна Рада скличе на основі загального, рівного, безпосереднього і тайного виборчого права Установчі збори, які рішать про дальшу будучність Української Держави.

Український Народе! Всі свої сили, все посвяти, щоб укріпити Українську Державу!

Львів, 1 падолиста 1918.Українська Національна Рада».

Кожне речення відозви присутні зустріли захопленим гулом. Особливо радісно зустріли чоловіки звістку про відкликання солдатів з фронту.

Не було шаленої радості, що настала нарешті довгоочікувана свобода, не було відчуття гордості за те, що зуміли захопити владу. Всього цього не було. Лише Іван Засмужний висловив, здавалося, спільну думку:

– Ось так!

– А як же цісар? – почувся голос зліва.

– А це нас більше не цікавить, – відповів Рибак. – Не сьогодні-завтра війна закінчиться, Австрія розвалюється. Пора і нам брати владу у свої руки. Та ми вже її взяли!

– Що ж тепер робити?

– Виконувати розпорядження, які ви чули у відозві, – пояснив доктор. – Поки що жити спокійно, але бути готовими кожної хвилини піднятися на захист Вітчизни.

Поверталися додому, живо обговорюючи останні новини. Незважаючи на бравурний тон представника з повіту, брати Засмужні не поділяли його запалу. Не те щоб їм було шкода Австро-Угорщини, про це не йшлося. Кожен достатньо натерпівся від обох імперій. Російської вже рік як немає: на території України утворилася УНР, у якій встигли пожити два брати; зараз на черепках Австро-Угорщини виникла інша Україна, може, більш бажана, більше вистраждана, ніж Велика над Дніпром, але не менш несподівана. І не лише для самих українців, які всі у своїй масі якось одразу перестали бути русинами, але й для сусідів.

– Добром це не закінчиться, – журливо мовив Іван. – Нас не залишать у спокої.

Його слова справдилися вже через декілька днів. Вже 10 листопада повітовий комісар оголосив мобілізацію чоловіків 1882–1901 років народження. Мобілізації не підлягав Іван Засмужний, народжений 1881 року, зате Теодор і Юрій у список потрапили. У назначений день обидва брата у супроводі Івана й заплаканої Пелагеї відправилися на збірний пункт поблизу церкви. Не знаючи, як одягатися і що за відзнаки зараз носять жовніри галицької армії, Теодор Засмужний одягнув традиційну уніформу австрійської армії з відзнаками цуґсфюрера і начепив обидва хрести. Юркові Іван спрезентував свою уніформу, яку Пелагея підігнала на швейній машинці.

Оскільки Іван позривав свої відзнаки ще під час російського полону, то Юрій вирішив нічого на себе не чіпляти, слушно припустивши, що на більше, ніж на звання стрільця, він не претендує, а якого кольору комір буде у нього, не так важливо.

На майдані вже зібралися з півсотні мобілізованих. Дехто був у військовій формі, дехто у цивільному.

Поміж чоловіками бігали непосидючі діти, поруч плакали жінки й матері. Звичайні проводи на звичайну війну.

Усіх чоловіків, оголошених до війська, посадили на вантажівки і під оркестр та голосіння жінок повезли до Жовкви. Дорогою до них приєднувалися вантажівки або просто вози, і у повітовий центр в’їхала досить численна колона. Вони злилися у великий натовп, що вже зібрався перед будинком повітової управи. Для того, щоб замельдувати, людей закликали всередину. Це Теодорові нагадало про його власний призов у 1905 році, але тепер заходили не поодинці, а групою по п’ять чоловік. Вони довго не затримувалися, виходили майже одразу вже розподілені у конкретні сотні.

Настав час і каменюхів. Засмужні потрапили у п’яту групу, коли вже дізналися, що в основному вони відправляться або у Раву-Руську, над якою нависла загроза захоплення польською групою, або на Львів, до якого підходила інша польська група.

За столом сиділи три чоловіки. У першому Теодор упізнав адвоката Михайла Короля, людину, що стала невільною причиною його поневірянь. Інших двоє були незнайомі. Один із них, моложавий, але вже лисіючий лейтенант, запитав, чомусь звертаючись саме до Теодора:

– Хто такі і звідки?

– Кам’янка Лісна, – відповів Теодор і назвав прізвища.

Лейтенант звірив за списком.

– Добре, – сказав він. – Зголошуєтесь до сотні поручика Секунди. Поїдете захищати Раву-Руську. Ідіть.

– Почекайте, поручику, – зупинив його Михайло Король. – Де я вас міг бачити?

– Десять років тому, – відповів Теодор, – ви приїжджали до нас на запрошення отця Саламона.

– Так, пам’ятаю. Ви тоді, пригадую, саме мобілізувалися з австрійської армії.

– Так, – підтвердив Засмужний.

– Де служили? – оживився інший військовий.

– Дев’ятий драгунський полк ерцгерцога Альбрехта, закінчив у званні ґефрайтера.

– А на війні?

– Здебільшого у військовому відомстві у Відні.

– Нагороди?

– Хрести Франца Йосифа і Карла.

Військові перезирнулися.

– Хрест Карла вручали тим, хто був на фронті хоча б три місяці, – говорив старший.

– Чотири місяці був у складі УСС на російському фронті.

– Хто командував стрільцями?

– Полковник Коссак.

Присутні усміхнулися.

– Познайомтесь, – сказав Михайло Король. – Брат полковника Іван Коссак, командант повітової Військової команди.

Засмужний лише кивнув головою.

– Добре, але ми затримуємось, – підсумував Коссак. – Теодоре, ви залишіться, а решта можете йти.

Здивований Теодор повернувся до Юрія, і брати обнялися.

– Щасти тобі, братику! – тільки і сказав старший.

Коли інші вийшли, він знову став струнко.

– Брат? – запитав Коссак.

– Так, наймолодший.

– От що, десятнику, – продовжив він. – Саме так тепер звучить ваше військове звання. Нам потрібні не лише жовніри, і не тільки для війська. Зараз я покличу сюди начальника української міліції. Йому саме потрібен досвідчений підстаршина.

Іван Коссак протягнув руку до телефону перед собою, як він несподівано задзвенів.

– Так, – сказав він у слухавку. – Так, це я. Здрастуйте, пане полковнику! Здійснюємо набір добровольців… Так!.. Коли?…

Сотник мовчки вислухав, обвів поглядом присутніх і закінчив розмову словами:

– Вас також, пане полковнику.

І поклав слухавку.

– Що там? – нетерпляче запитав Король.

– Телефонував Вітовський, – сказав Коссак. – Тільки-но прийшло повідомлення, що представники Німеччини підписали капітуляцію. Війна закінчилася.

Але для молодої Західно-Української Народної Республіки, що постала через два дні, вона тільки починалася. Оскільки на Галичину у рівній мірі претендували Україна й Польща, між ними і виник військовий конфлікт, що незабаром переріс у повноцінне військове протистояння. На відміну від України, що своєю участю у Брестському мирі на стороні уже фактично переможених Німеччини й Австро-Угорщини відштовхнула від себе Францію й Англію, Польща регулярно отримувала від них і матеріальну, і моральну підтримку. Галицька армія ж потребувала зброї. Отримати її можна було лише купивши у тої ж таки Австрії (чи вимінявши на бориславську нафту) або здобувши у ворога.

Сотник Іван Коссак знайшов третій шлях. Загону новоутвореної державної жандармерії, у якій служив десятник Теодор Засмужний, було наказано роззброїти австрійські й німецькі війська, що поверталися з України додому. І загін під командуванням Миколи Пирога рушив на північ, на Раву-Руську.

На станцію прибули за півгодини до прибуття ешелону з солдатами. Командири порозставляли людей так, щоб їх усіх бачили німці й у тих не виникло жодного бажання чинити опір.

Ешелон з німецькими солдатами прибув до Рави-Руської з Угнова точно за розкладом, неначе і не було війни. Пунктуальні німці вже жили у чеканні побачити рідну землю у чітко визначену годину, як неприємно дізналися, що на них націлені кулемети, а на колії стоїть навантажена вибухівкою дрезина, готова кожної миті вибухнути.

Сотник Юліан Головінський у супроводі поручника Володимира Секунди сміливо вийшов на перон перед мовчазним ешелоном. Теодор Засмужний стояв неподалік від них і чув усе, про що говорили.

Назустріч українцям вийшов франтуватий полковник у довгій шинелі й залізному шоломі. На одному оці у нього блистів монокль.

– Що все це значить? – невдоволено запитав він. – Хто ви такі?

– Сотник Головінський, – відрекомендувався старший. – Я є особистий представник уряду Західно-Української Народної Республіки.

– Не знаю про таку республіку, – відказав полковник.

– Відтепер доведеться вам про нас не лише чути, але й рахуватися. З ким маю честь розмовляти?

– Оберст фон Бертгольд. Що вам потрібно?

– Пане полковнику. Ви знаєте, що ваша країна капітулювала.

– Ближче до справи, – невдоволено мотнув головою той.

– Зброя вам більше не знадобиться, – продовжував Головінський. – Якщо у вас її не заберуть поляки, через чию територію ви проїжджатимете далі, то обов’язково здасте вдома. Капітуляція, пане полковнику, передбачає обов’язкове роззброєння.

– Чому ми повинні віддавати її саме вам?

– А тому, що ми перші її попросили, – відповів Головінський. – І крім того, у вас просто немає іншого виходу.

– Вихід завжди є, – відказав німець.

– Наприклад?

– Оборонятися.

– А смисл? Ну, вб’єте ви нас, ще з десяток моїх людей, самі втратите набагато більше солдатів, а вони вже своє відвоювали, їх з нетерпінням чекають вдома дружини, діти, матері. Та невже заради цього варто віддавати своє життя?! Полковнику, ми з вами військові, для нас помирати не страшно, але ж солдати – вони ж мобілізовані бауери! Їм то навіщо?

Полковник Бертгольд задумався, потім непевно запитав:

– Яка у мене гарантія, що ви відпустите нас?

– Слово офіцера.

– Якої армії? Австрійської? – саркастично запитав полковник.

– Я розумію ваш сарказм, полковнику, – відповів Головінський. – Але офіцер завжди залишається офіцером. І спішу вас повідомити, що вчора цісар Карл відрікся від престолу. Австро-Угорщини більше немає.

Ця новина виявилася несподіванкою не лише для німецького полковника, але й для Теодора Засмужного. Йому, звичайно, не було шкода «бабусі Австрії», але він щиро співчував молодому цісареві. Тепер уже колишньому.

Невідомо, чи то доводи українця переконали його, чи націлені на ешелон кулемети, чи, можливо, здоровий глузд переміг, але полковник Бертгольд згодився передати українцям усю стрілецьку зброю і набої до неї. Окремо німець попросив Головінського, щоб особиста зброя офіцерів залишилася при них. Розуміючи, що це і є ціна цієї безкровної акції, сотник згодився.

Обеззброєний ешелон попрямував далі на захід на територію, зайняту польськими військами, а повітовий комісар Рави-Руської Охрімович вже розпорядився розподілити зброю між стрілецькими сотнями. Саме тоді десятник Теодор Засмужний знову зустрів брата Юрія. Той тільки що отримав гвинтівку з десятком набоїв і разом з односельцем Лукою Королем сиділи на лавці вокзалу й заряджали зброю.

– Повоювати встигли? – запитав Теодор.

– Ні, – відповів брат. – Нас лише муштрували. Це завжди так?

– Завжди, – підтвердив Теодор. – І не тиждень, як вас тут. Та ми хоч воювати вміємо.

– А ми чим гірші?

– Нічим. Тільки зелені ще. Пішли, Юрку, проведеш мене.

Юрій підвівся, закинув гвинтівку на плече і рушив за Теодором.

– Хто у вас командир? – запитав старший брат.

– Поручник Секунда.

– Не знаю. Звідки?

– Та я звідки знаю! – знизив плечима Юрій. – Він перед нами не розкривається.

– А як ставиться до стрільців?

– Строгий.

– Це добре.

– Що ж тут доброго? – здивувався Юрій.

– Якщо строгий, то береже людей. У добрих командирів великі втрати.

Теодор деякий час йшов мовчки.

– Почнеться бій – не лізь стрімголов вперед, – повчав він. – Озирайся по сторонах. Небезпека на тебе буде чатувати звідусіль. Даремно не ризикуй собою.

– Але увесь бій – суцільний ризик, – заперечив Юрій.

– Згоден. Але це має бути осмислений ризик. Пам’ятай це.

Юрій провів Теодора до групи жандармів – таких же, як і він, досвідчених військових, попрощався і повернувся до своєї сотні, яка вже вишикувалась для перевірки.

У кожного з них була своя війна.

Рава-Руська

Світ поволі оклигувався від жахливої війни, підраховував втрати, країни-переможці подумки (і не тільки) підраховували, які вигоди можна отримати від закінчення війни; переможені з острахом чекали на майбутнє. Австро-Угорщина розвалилася неначе паперовий будинок, складений невмілою дитячою рукою, тому весь гнів країн Антанти був спрямований на Німеччину, вже не імперію, але все ще Німеччину.

Світом переможно крокувала небачена досі невідома хвороба – «іспанка», яка забирала данину більшу, ніж встигла забрати війна. Все це було десь далеко, а тут, на межі східної й західної Галичини, утворена Альянсом Польща і самоутворена ЗУНР зброєю виясняли, кому з них існувати, бо, виявляється, обом на землі місця не було.

Декілька днів тому, 22 листопада, війська залишили столицю ЗУНР місто Львів і відступили на схід, коли-не-коли намагаючись відбити його назад, а Рава-Руський фронт вперто тримався. Це було великою заслугою командування військової групи. Координація між сотнями була майже ідеальною, тому під час боїв не спостерігалося неузгодженості між ними.

Стрілець Юрій Засмужний після численних перетасувань складів сотень врешті закріпився у групі поручника Юліана Головінського. В офіцера любимчиків ніколи не було, нікого з підлеглих він не виділяв, тому навіть зайві два-три слова не за статутом вже вважалися чимось неймовірним.

Двадцять шостого листопада випав сніг і вдарив більш-менш нормальний мороз. Стрільцям Головінського, яких він застав східніше села Гребенне, стало особливо важко. Вістун Максим Холод, побратим Теодора Засмужного, який тільки повернувся з Італійського фронту й одразу замельдувався до галицької армії, говорив своїм молодим односельцям Юрію Засмужному і Луці Королю:

– Найгірше на війні – воювати взимку. Мало того що принади такі ж, як літом, на додачу ще й холодно. Радості мало.

Чути таке від людини з відповідним прізвищем було, принаймні, незвично, але мороз дійсно дошкуляв навіть крізь благеньку братову шинель, яка встигла побачити на своєму житті багато чого.

Цю розмову застав поручник Головінський, що перевіряв стан шанців.

– Якісь проблеми? – поцікавився він.

– Аж ніяк! – відповів один зі стрільців. – Вістун Холод розповідає, що найважче на війні перенести саме його.

– Тобто?

– Холод.

– Пане вістун, не лякайте даремно молодих стрільців. Для них (і для вас також) зараз найголовніший ворог все-таки поляки, які кожної миті можуть почати наступ. Ваше завдання – не відступити.

– Не відступимо, пане поручнику, – запевнив Холод. – Будьте певні.

Так і сталося б, якби на допомогу розрізненим польським військам не приспіла бойова група майора Вечеркевича, яка мала у своєму складі дві сотні добре вишколених й озброєних легіонерів-фронтовиків й ескадрон уланів, підсилених двома гарматами. На відміну від маневрових поляків, українці залишалися в окопах і, навіть коли ворог відступав, не піднімалися в атаку. Але навіть така нехитра тактика приносила свої плоди – поляки так і не змогли зайняти останнє перед Равою-Руською село.

Розв’язка настала несподівано не лише для українців, але й для поляків. Після чергової відбитої атаки, коли поляки відступили, надійшов наказ покинути свої позиції. Виявилося, що фронт під Угневом не витримав натиску поляків і, щоб не опинитися в оточенні, потрібно було відступити. Пізніше дізналися, що телефоніст, який прийняв це повідомлення, переплутав, але Гребенне вже зайняли поляки.

Ні у кого не виникло сумнівів, що поляки спробують розвинути успіх, але увійти у місто на плечах відступаючих українських сотень їм не вдалося: на височині, що панувала над Равою-Руською, вони зустріли такий шалений опір, що поспішно відступили у щойно зайняте село, яке виднілося у чотирьох кілометрах.

Сотні Головінського й Секунди зайняли заздалегідь викопані окопи і почали готуватися до бою.

Командири у біноклі спостерігали за усіма маневрами поляків. Було зрозуміло, що перша невдача не охолодила їхнього бажання вже сьогодні заволодіти Равою-Руською, щоб звідси мати змогу загрожувати правому крилу усього фронту.

Невдовзі почався наступ поляків. З-під Гребенного обидві гармати обстрілювали позиції українців, але великої шкоди і тим більше паніки вони не завдали. Радше за все це була моральна підтримка тих, хто наступав. Але не вони були небезпечними. Піхоту підтримував ескадрон польських уланів у кількості п’ятдесят шабель. Зараз вони наступали на найнебезпечнішому напрямку вздовж дороги на Раву-Руську, якраз навпроти того місця, де в окопі причаївся Юрій Засмужний.

«Головне, не панікувати! – твердив він собі. – Головне, не піддаватися паніці. Решта – не головне».

Він узяв на приціл улана на вороному коні, що вирвався вперед у сподіванні на ходу перестрибнути небезпечні окопи, і коли прозвучала команда «Вогонь!», легко натиснув на курок. Приклад боляче вдарив у плече, Юрій подався назад, а коли подивився на поле бою, то побачив, що з півдесятка коней біжать без вершників. І вороний кінь теж. Чи куля Юрія його вбила чи постарався хтось інший, було не так важливо, головне, що атака кавалерії захлинулася й улани повернули назад. А за ними й піхота. Перший бій за Раву-Руську українці виграли. Попереду були інші.

Двадцять дві години поляки безперервно атакували українські позиції у марній спробі зайняти їх, двадцять дві години українці стояли на смерть. Молох війни збирав свою поживу. Захищаючи Раву-Руську, поліг від поранення у голову Лука Король з Пирятина. Заледве не попрощався з життям Юрій Засмужний. Поляк-улан підняв над ним руку з шаблею, щоб рубонути з плеча, як сталося нечуване: рука раптом зникла, замість неї Юрій побачив лише закривавлений обрубок. Засмужного врятував таки польський снаряд, що випадково натрапив на руку улана. На щастя, він не розірвався. Від болю поляк знепритомнів і повалився на дно окопу. Про нього одразу забули – потрібно було відбивати атаку.

Але українцям все ж не вдалося втримати Раву-Руську, і наступного дня у місто увійшли польські війська. Фронт стабілізувався на східній околиці міста – знекровлені у боях польські частини просто вже не мали сил наступати, а українські сотні були надто стомлені, щоб відступати.

Настало тимчасове перемир’я, якого ніхто не оголошував і яке могло закінчитися кожної миті. Обидві сторони укріплювали свої позиції, але якщо поляки отримували підкріплення регулярно, то численні звернення Військової команди до Львова залишилися без відповіді.

І все ж саме українці перші здійснили спробу відвоювати місто. Декілька груп під командуванням чотаря Івана Пушкаря зранку 30 листопада атакували залізничну станцію і захопили її. Серед атакуючих був і стрілець Юрій Засмужний. На той час на станції стояв щойно прибулий ешелон зі зброєю, яку вже почали розвантажувати. Командир вирішив переправити зброю на той бік фронту, а це можна було зробити лише разом з ешелоном. Він посадив на вагони двадцять стрільців для охорони і наказав машиністам рушати. Решта стрільців прикривали відхід – зі сторони центра міста підтягувалося підкріплення.

По рухомому поїзду поляки відкрили вогонь, українці відстрілювалися. Відстань між ворогами іноді скорочувалася до небезпечних двадцяти метрів – цього було достатньо, щоб влучно прицілитись чи докинути гранату. Але поїзд вже набрав достатньої швидкості і навіть якби поляки змогли його захопити, то зупинився б він вже по ту сторону фронту. Зрозумівши, що зброя відходить ворогам, поляки вирішили знищити її зовсім, щоб не дісталася нікому. Вони закидали вагони гранатами, які, однак, не завдали їм відчутної шкоди. Одна з таких гранат вибухнула на даху вагона поруч із Засмужним. Невідома сила підняла його в повітря і скинула з вагона. Він приземлився на ноги, відчув неймовірний біль унизу і знепритомнів.

Скільки пролежав непритомним, згадати не міг. Розплющив очі, коли поруч уже не було ні поїзда, ні поляків, тільки низькі свинцево-сірі хмари на темному небі. Спробував опертися на ноги, але ступні не слухалися, неначе були не його. Повторив спробу – і різкий біль знову кинув його у небуття.

На цей раз Засмужний опритомнів вже пізньої ночі від того, що йому холодно. З хмар сипав густий сніг, і Юрій зрозумів, що замерзне, якщо залишиться тут. Ще не розуміючи, що сталося з його ногами, Юрій перевернувся на живіт і спробував повзти. На щастя, нерухомими виявилися лише ступні, а коліна його слухалися. І він поповз вздовж полотна у напрямі недалекого фронту.

На його щастя, Юрій перебував на нейтральній території, тому поляків тут не було. Зате буквально вже за десять хвилин на нього натрапила стрілецька сторожа. Два стрільці підбігли до нього, впізнали і підняли з землі. Причому, не знаючи, що з ним, один зі стрільців узяв його за чоботи, від чого Юрій дико скрикнув і вкотре знепритомнів.

Його перенесли до військового шпиталю, що розташувався в тилу. Лікар наказав його роздягнути, оглянув тіло, обмацав ноги і при цьому похитав головою. Максим Холод, якого також поранили у цьому бою, запитав:

– Лікарю, що з ним?

– Хто ви йому?

– Сусід.

Лікар подивився на перев’язані груди і руку Холода і сказав:

– У нього розірвані обидва ахіллесові сухожилля. Він ніколи більше не зможе ходити.

Зброя, здобута з великими втратами (з українського боку – 8 стрільців вбитими і 19 пораненими), дала змогу галицькій армії протриматися ще півроку, але ні Максим Холод, ні Юрій Засмужний у цій війні участі вже не брали. Сотник Володимир Секунда, щоб не мати зайвого тягаря, відправив поранених у шпиталь Сокаля, а місцевих – додому.

Пелагея зустріла Юрія як рідного. У неї навіть виникла суперечка з Іваном Засмужним, у кого повинен жити далі Юрій. Іван хотів, щоб брат був разом з ним, але не зміг встояти перед доводами зовиці.

– Юрко врятував нас з Михайлом у Росії. Якби не він, нас тут не було б. Тепер, коли з ним трапилась біда, я його не покину. А дасть Бог, і поставлю на ноги.

Десь там, на заході, чулася канонада. Вона то наближалася, то віддалялася в залежності від того, хто перемагав. Після Різдва 1919 року до Кам’янки Лісної дійшла чутка, що поляки захопили Жовкву. Це підтвердилося того ж таки дня, коли у село увійшли польські жовніри. Правда, надвечір їх з боєм відкинули назад, і у Кам’янці Лісній знову встановилася українська влада.

Фронт стабілізувався у десяти кілометрах західніше.

1919

Чортків, Вінниця, Козятин, Бердичів. Це були міста, які брала, відступаючи, Равська бригада, у складі якої воював Теодор Засмужний. Втративши Галичину, Українська Народна Рада включила державну жандармерію як окремий підрозділ до Галицької армії. Під дією переважаючих сил поляків армія відступила за Збруч, ступивши на територію Великої України, у якій повноправно господарювали більшовики Антонова-Овсієнка, білогвардійці генерала Денікіна і повстанці Махна й Зеленого.

Вигнані з Києва більшовиками Директорія і з Галичини поляками Українська Народна Рада зустрілися у Вінниці, що тимчасово стала столицею України. Тут армії УНР і ЗУНР злилися воєдино, утворивши стотисячне угруповання, яке могло завдати клопоту будь-якому ворогу. Десь там, у недосяжних для простих стрільців верхах було вирішено наступати на Київ, у якому закріпилися більшовики. Теодор Засмужний отримав під своє командування півтора десятка стрільців, в основному вихідців з Жовківщини. Великих боїв взагалі-то не було. Українська армія наступала сконцентрованим кулаком, розмітаючи на своєму шляху нечисленні озброєні гарнізони більшовиків. Правда, при наближенні до Києва цей кулак поступово перетворювався у п’ятірню, вже не таку грізну, але не менш небезпечну.

30 серпня Теодор Засмужний вперше побачив Київ. Його команда вийшла на хаотично забудовану північну околицю міста, звідки вдалині виднілися бані і хрести церков.

– Господи, дякую Тобі! – сказав Засмужний, зняв кепі й перехрестився.

Тепер залишалося лише увійти в місто і відновити українську владу, тим більше, що більшовики покинули Київ ще напередодні.

Тим більше дивним видався наказ командира Галицької армії генерала Кравса, згідно якого військам належало закріпитися на зайнятих позиціях і чекати подальших вказівок. Нічого не розуміючи у військовій стратегії, стрільці розпитували десятників, ті – поручників, останні – полковників, але ніхто нічого напевне не знав.

Лише надвечір на позиції Равської бригади вийшов якийсь офіцер і повідомив новину, що дещо прояснила ситуацію: з півдня до Києва підступила Добровольча армія Денікіна і вже навіть зайняла околицю.

Стрільці Теодора Засмужного розмістилися на подвір’ї одноногого ветерана війни. Він був приблизно ровесником десятнику і зустрів непроханих гостей не дуже привітно. Коли Теодор завів своїх стрільців на подвір’я, господар стояв на милицях на порозі і з-під лоба спостерігав за прибульцями. На його вицвілій гімнастерці Теодор побачив чотири хрести.

– Хазяїне! Дозвольте у вас розміститися і попити вашої води, – звернувся до нього Засмужний.

– А я маю право не дозволити? – невдоволено буркнув одноногий.

– Та чому? Якщо ви не хочете, ми підемо до інших.

– Чого ходити по людях і турбувати їх? Розміщайтеся, якщо вже прийшли.

Господар пошкандибав до лавки, що стояла вздовж білої стіни, сів, поклавши поруч саморобні милиці, і спостерігав за тим, як стрільці хазяйнують на його подвір’ї.

Побачивши, що господар неналаштований до розмови, Теодор дав розпорядження своїм стрільцям розміститися на подвір’ї, людям не заважати і чекати. Стрільці скупчилися біля криниці. Першому дали можливість набрати води десятнику. Теодор напився з фляги, відійшов вбік, вийняв з сумки люльку, ту саму, подаровану фон Шлосманом, набив її тютюном і лише тепер згадав, що не має чим запалити. Як на біду, ніхто з його підлеглих не палив. Якщо потрібно було, Засмужний звертався до інших молодших офіцерів. Тепер же доведеться йти до хат, де розквартирувалися інші підрозділи. Він оглянувся і зупинив погляд на господареві, який дивився на нього і палив сигарету.

Іншого виходу не було, як попросити непривітного ветерана.

Теодор підійшов до нього. Той мовчки протягнув йому сірники. Теодор сів поруч, повільно запалив, повернув сірники.

– Де отримав? – Господар кивнув на хрести на грудях Засмужного.

– На війні. Де ж іще? Як, певно, і ти.

– Повний бант! – гордо відповів господар. – І це лише за два роки. От як ми вас, австріяків, били!

– А нога?

– І ногу я втратив там. Хто знає, може, і твоя куля її ранила.

– Я при штабі був.

Теодор вирішив не заглиблюватися у деталі.

– Це, можливо, їхня.

Господар кивнув на стрільців, що вже напилися води і розмістилися попід тином.

– Це молодь, – відмахнувся Засмужний. – Але ж навіть не у цьому суть. Нас з тобою кинули один проти одного. І переконали, що правда саме на нашій стороні.

– А хіба ні?

– Сам бачиш, ні цісаря, що нагороджував мене, ні царя, за якого воював ти, вже немає. Як немає і їхніх правд. Зараз правда ось у них. – Теодор показав на стрільців.

Господар подивився на галичанина.

– А якщо у них правда, то чому, до біса, ви сидите тут, п’єте мою воду замість того, щоб наступати далі?

Засмужний від здивування підняв брови. Він не сподівався почути такого від георгіївського кавалера.

– Я гадаю, що таке виконання наказу, ти знаєш.

– Ну?

– От і я. Простий десятник, а не генерал.

– Десятник? – здивувався одноногий. – А це що за звання? Як по-нашому?

– Та це і є по-нашому. За цісаря я був цуґсфюрером. А що це було у вас – не знаю.

– Мабуть, унтер-офіцер, – повідомив господар. – Може, зайдемо в хату? Жінка щось наготувала. Та й пляшчина знайдеться.

Це було порозуміння, якого прагнув Теодор. Іншим разом він згодився б на цю пропозицію, але тепер не спішив.

– Не ображайся, друже, – сказав він, – але я не піду.

– Чому? – невдоволено поцікавився господар.

– Зрозумій мене правильно. Незручно перед моїми підлеглими. Я такий же, як і вони. Не хочу виділятися. А нам ще воювати разом.

– Ну, тоді почекай.

Господар звівся на милиці і пошкандибав до хати. Невдовзі вийшла досить-таки молода красива жінка з великою мискою, доверху наповненою варениками і поставила на лавку поруч Теодора.

– Це вам і вашим солдатам, – сказала вона. – Пригощайтесь на здоров’я!

Засмужному залишилося тільки подякувати гостинній господині. Він закликав до себе стрільця, що сидів найближче до нього, і сказав:

– На всіх!

Отримати у такий час свіжі вареники було дійсно майже неймовірно, тому стрільці одразу налетіли на миску. Кожному заледве дісталося по два вареники, але не це було головне. Стрільці враз відчули смак дому, що навіть тут, за сотні миль від рідної домівки, живуть такі ж, як і вони, українці, що їдять те саме, що і вони.

Скоро на дні миски залишилося три вареники, які той-таки стрілець подав десятнику.

Так у незрозумілому чеканні минув цей день, наступила ніч. Благословилося на останній літній день. Команда вступити в місто так і не прозвучала. Натомість люди, які побували у самому Києві, розповідали, що там усюди господарюють денікінці.

І лише пополудні 31 серпня надійшов довгоочікуваний наказ сотням зібратися в районі Бабиного Яру. Теодор Засмужний попрощався з господарями і повів свій загін у вказаному напрямку.

Їм належало перебувати у другому ешелоні армії, націленої на Київ. Але і тепер наказу наступати так і не прозвучало, зате ближче до вечора усім наказано відступити в район Фастова.

Стрільці взагалі перестали будь-що розуміти. Що творилося у штабах, не знав ніхто. Думалося, що у Фастові вдасться хоч щось розвідати, як тільки армія зупиниться. Але Добрармія такого їм не дозволила. Не вступаючи у бої і не зробивши жодного пострілу, Денікін плавно відтісняв українську армію назад до Вінниці.

Скільки тривав би цей відступ, сказати було важко, але під Вінницею він раптово зупинився. Далі відступати було просто нікуди. Українська армія опинилася в оточенні одразу чотирьох ворогів: з півдня – Денікіним, з північного сходу – більшовиками, з заходу – поляками, а з південного заходу – румунськими військами. Дивним було те, що ці непримиренні вороги навіть перестали турбувати один одного.

Але навіть у такій ситуації ніхто не збирався відкривати перед ворогом фронт. Шоста Равська бригада окопалася в районі сіл Дашів та Романовий Хутір і протягом усієї останньої декади вересня успішно стримувала наступ денікінської армії. Що робилося на інших фронтах чи навіть в тилу, стрільці не знали. Перед ними були лише білі, які вперто намагалися прорватися вперед і захопити Жмеринку – стратегічно важливий транспортний вузол, володіння яким давало б можливість контролювати усе Поділля.

Зрештою, війна перетворилася на таку нецікаву рутину, що до неї навіть почали звикати. Десятник Теодор Засмужний отримав у своє командування сотню і цілком справедливо міг називатися сотником, якби не одна обставина: після десяти днів безперервних боїв у його сотні залишилося вісімнадцять стрільців. Решта загинули в боях. Сам же Теодор не отримав ані подряпини.

Наступ денікінців 4 жовтня виявився останнім. Причина цьому була досить банальна: почалися осінні дощі, землю розвезло так, що вона перетворилася у суцільне місиво, по якому не те що наступати – ходити важко.

На фронті Равської бригади настало розмочене холодним дощем затишшя. Дощ не вщухав декілька днів підряд, від чого стрільці в окопах чортихалися, згадуючи при цьому всіх, хто, на їхню думку, винен у цьому: поляків, білих, своїх командирів.

Їли розмочені водою сухарі, запиваючи холодною водою, якої було вдосталь. Вогнища ніхто не розводив, його просто неможливо було розвести.

Невдовзі осінні дощі припинилися, із-за хмар виглянуло, напевне, останнє у цьому році тепле осіннє сонце, висушило грязюку, перетворивши її на тверду шкірку. Стрільці боялися, що така погода спонукає денікінців до наступу, але цього не сталося. Здавалося, ніхто не хотів наступати і, ймовірно, помирати за такої гарної погоди. Всім хотілося жити.

Десь наприкінці жовтня Теодора викликали до штабу, що розташувався у колишній земській лікарні села Романовий Хутір. Крім нього у кімнаті зібралося зо два десятки сотників бригади.

Теодор зайшов майже останнім, оглянувся, побачив вільне місце на лаві поруч моложавого сотника. Той злегка посунувся, звільняючи лавку. Теодор сів останнім. Інші командири, що зайшли за ним, змушені були стояти. Зрештою, їх було лише троє, і всі вони були молодими.

Командувачу Шостої Равської бригади Юліану Головінському заледве виповнилося двадцять п’ять років, але виглядав він старшим. Багато з присутніх тут сотників знали командувача особисто, і всі зустрічалися з ним. Ось і зараз він стояв за невеликим столом підтягнутий, одягнутий бездоганно, безсонні ночі зовсім не позначилися на його стані. Поруч за столом сидів ще один військовий, старший за нього.

– Прошу уваги! – почав Головінський. – Я зібрав вас, панове, для вирішення важливих задач. Прошу прозвітувати про наявні у вашому розпорядженні сили.

Сотники по черзі підводилися і доповідали про стан у своїх підрозділах. Доповів і Теодор. Обличчя командувача дедалі більше хмурніло. Равська бригада заледве налічувала півтори тисячі стрільців. А Збруч перейшли три тисячі.

– Негусто, – підсумував Головінський. – Боюся, що ми не втримаємо позицій.

– Чому командування не надсилає допомоги? – запитали сотники.

– Допомоги не буде, – була відповідь.

Сотники зашуміли.

– Чому? – здивовано питали вони.

– Панове командири! – підвищив голос Головінський. – Прошу пам’ятати про військову дисципліну.

– Чому не буде допомоги? – все ж запитав сотник, що сидів справа від Теодора.

– Не буде, – повторив командувач. – Нікому допомагати. Вся армія злягла від тифу.

Ця новина викликала ефект вибуху. Присутні знову зашуміли, неможливо було розібрати окремі слова, а Теодор з несподіванки аж підвівся. Це помітив командувач.

– Якісь проблеми? – запитав він.

– Ні, пробачте, – відповів Засмужний. – Просто мене вразила ця новина. Я вже пережив тиф і знаю, що це таке.

Головінський переглянувся зі своїм сусідом за столом.

– Ми не захворіли тому, що не маємо безпосереднього контакту з хворими, – продовжував він. – Але скільки це триватиме – сказати важко. Тому, пани командири, повертайтесь до своїх стрільців і роз’ясніть їм ситуацію, що сподіватися можна лише на себе. І ще скажіть. Згідно з останніх розвідданих навпроти нас Добрармія перейшла до оборони, тому найближчими днями наступати не буде.

– Звичайно, – вставив сусід по столу, як виявилося пізніше, заступник командувача сотник Роман Фріш. – Навіщо білим пертися на тифозного ворога.

– Отож, – підтвердив Головінський. – Так і скажіть своїм підлеглим. Звичайно, зробіть це якомога делікатніше. Нараду закінчено. Пане десятнику!

Командувач показав на Теодора.

– Залишіться, будь ласка!

Сотники один за одним покидали кімнату, і Теодор залишився сам перед двома командирами.

– Мені ваше обличчя знайоме, – звернувся до нього Головінський. – Де я міг вас бачити?

– Рік тому, в Раві-Руській, коли ви роззброювали ешелон з німецькими відпускниками, – відповів Теодор.

– Так, пам’ятаю. А де були ви?

– В оточенні.

– Тоді там стояли жандарми.

– А тоді я і служив в державній жандармерії.

– Як ваше прізвище?

– Засмужний.

– Знайоме. Десь його чув, але згадати не можу. Але я не про це. Сідайте, десятнику, – запропонував Головінський і, коли Теодор сів на запропонований стілець, продовжив: – Ви говорили, що знайомі з тифом. Хворіли?

– Так.

– Де?

– У Талергофі.

Присутні знову перезирнулися.

– Сиділи як москвофіл? – запитав інший.

– Так сказали.

Юліан Головінський прикусив нижню губу, підкрутив вуса. Це траплялося завжди, коли він приймав якесь рішення.

– Пане десятнику! – врешті сказав він. – Ви маєте кому передати командування сотні?

– Та напевне. Правда, все молодь, але…

– Але у боях брала участь? – запитав супутник командувача.

– Всі, – підтвердив Теодор.

– Отже, без проблем.

– Напевне. Але я не розумію, чому я маю здавати командування.

– Не хвилюйтесь, – заспокоїв Головінський. – Про недовіру до вас навіть не йдеться. А ви нам потрібні для іншого. Знайомтесь, мій заступник Роман Фріш.

– Ми хочемо відправити посланця у Вінницю, – продовжив Фріш. – І ви – найкращий варіант.

– Чому саме я? – здивувався Теодор.

Йому була неприємною особлива увага командування.

– Тому що ви перехворіли тифом, – говорив Головінський. – Там (він кивнув головою вбік, туди, де повинна бути Вінниця) – тиф. І посилати туди здорову людину означає прирікати її на можливу смерть.

– А я?

– А ви вже хворіли тифом. Лікарі кажуть, що у вас виробився… як його…

– Імунітет, – підказав Фріш. – І більше ви захворіти вже не можете.

Це для Теодора виявилося приємною новиною. Це помітили й командири.

– От і добре. Вважайте, що з цієї сторони небезпека вам не загрожує. Тому ми зупинили свій вибір саме на вас.

– Зрозуміло.

– Ми відправимо вас з пакетом до генерал-четаря Тарнавського. У пакеті детальна інформація про наш стан і прохання про допомогу. Це я вам кажу для того, щоб ви знали, що везете. А зараз ідіть до своєї сотні, передайте командування і завтра зранку знову сюди. Поїдете верхи. На конях їздити не розучилися?

– Я драгун, пане сотнику, – відказав Засмужний. – А це назавжди.

Наступного дня десятнику Теодорові Засмужному вручили запечатаний сургучем пакет, він скочив на коня, поправив на плечі гвинтівку. Його шлях лежав на захід, до Вінниці. По прямій до міста було не більше п’ятдесяти кілометрів, але Фріш, який Теодора відправляв, все ж рекомендував не сходити з дороги, хоч це і зайвих двадцять кілометрів. Але по незнайомій місцевості у такий неспокійний час їхати було небезпечно. Тому Теодор не став ризикувати і вибрав обхідний шлях.

Хороший вершник, Теодор сподівався подолати до вечора цю дорогу, тим більше, що кінь під ним виявився дужим. Він міг не спішити – Головінський дав йому термін до завтрашнього полудня, але це був крайній термін.

Кінь почергово рухався галопом, алюром або кроком старим гостинцем. Вже через десять кілометрів від Романового Хутора війни зовсім не відчувалося. Тут не стріляли, не було видно стрільців, люди жили своїм повсякденним життям. Здавалося, так буде до самої Вінниці.

Коли до міста залишилося тридцять кілометрів, Теодор в’їхав у якесь село. Майже одразу він зрозумів, що тут розквартирувалася якась сотня. Правда, на вулиці він побачив лише поодиноких стрільців.

Ситуацію прояснив перший же селянин, до якого звернувся Засмужний.

– Солдати є, – сказав той, – але не їдьте в село.

– Чому? – здивувався Теодор.

– Тиф!

– Зрозуміло. І багато захворіло?

– Та майже всі. От лише деякі ходять. Решта лежать хворі. І мертвих багато. Не їхав би ти, солдате. Пропадеш даремно.

– Не пропаду, батьку, – відповів Засмужний і пришпорив коня.

Він галопом промчав селом, більше не зупиняючись. Імунітет імунітетом, а береженого і Бог береже. Нічого з долею жартувати.

У Вінниці він вже бував, коли дорогою на Київ відбили її у більшовиків. Його шлях пролягав повз будинок, де (Теодор пам’ятав) була лікарня – тісна, довга, як стайня, будівля у глибині двору. Теодор зупинився і завмер – уся площа перед лікарнею була заповнена хворими. Вони лежали хто на возах, хто на дошках, а деякі просто на землі. Між ними снували санітари, підходили то до одного хворого, то до іншого, але реальної допомоги не надавали. Санітари не лікували. Вони шукали тих, хто помер, щоб забрати від хворих і покласти на підводи біля воріт. Далі мертвих везли до місця поховання.

Розпитавши у випадкового сотника, де знаходиться штаб, Засмужний заспішив за вказаною адресою.

Перед будинком, у якому перебував командуючий, Теодор побачив невеликий загін охорони.

Теодор спішився, прив’язав коня до паркану і направився до входу у будинок. Його зупинив якийсь хорунжий.

– Куди?

– До генерала Тарнавського.

– Причина?

– Послання командира Шостої Равської бригади.

Хорунжий недовірливо подивився на Теодора, лише сказав: «Почекайте тут!» і зник у будинку. Теодор Засмужний у чеканні повернення хорунжого розігнув спину, що затекла від багатогодинного перебування верхи. Походжаючи перед двоповерховим будинком, галичанин спостерігав за охоронцями генерала. Судячи з форми – сині шинель і шаровари, сіра «мазепинка», – вони не належали до Галицької армії, але й до звичних Теодорові військ УНР також. А це були вояки Синьожупанної дивізії, яких Симон Петлюра надав у допомогу Тарнавському для охорони, а вірніше для нагляду за ним, тому що віднедавна перестав довіряти генерал-четареві.

Невдовзі у дверях з’явився хорунжий і сказав Засмужному:

– Пішли!

У його супроводі Теодор піднявся на другий поверх, хорунжий показав на високі двері, і Засмужний зайшов всередину. Хорунжий залишився за дверима.

У великій кімнаті Теодор побачив двох чоловіків. Генерал-четар Мирон Тарнавський виявився міцної статури чоловіком років під п’ятдесят. Його скроні вже рясно посріблила сивина. Інший мав відзнаки отамана і був дещо молодший. Всю праву щоку спотворив вертикальний шрам. Теодор мимоволі зіщулився – він знав, що такі відмітки залишає після себе шабля.

Генерал звів на прибулого стомлені червоні від недосипання впалі очі.

– Послання з вами? – запитав генерал без усілякого вступу.

Замість відповіді Засмужний відкрив польовий планшет і, ступивши два кроки вперед, подав пакет. Тарнавський нервово розламав сургуч, кинув на стіл непотрібний конверт і заглибився у читання.

Теодор Засмужний терпляче чекав.

– Ви знайомі з ситуацією у місті? – запитав, закінчивши читання, генерал.

– Так точно, – відповів той. – Надивився дорогою сюди.

– Ось вам відповідь на цей запит, десятнику. А втім, і це не факт.

Тарнавський акуратно склав папірець вдвоє і поклав на край стола до стосу інших паперів.

– Передайте своєму командирові, що його запит буде ретельно вивчено, – говорив генерал. – І я на нього дам відповідь обов’язково. Вам є де зупинитися у Вінниці?

– Знайду, пане генерал.

– Тифу не боїтесь?

– Ні.

– Чому?

Теодор пояснив.

– Що ж, це добре. Ідіть!

– Слухаюсь! – віддав честь Теодор і вже збирався покинути кімнату, як отаман, що весь час мовчав, зупинив його:

– Десятнику, зупиніться!

Засмужний знову виструнчився.

– Вас звати Теодор? – обережно запитав отаман.

– Так точно! – відповів Засмужний і уважніше придивився до того.

– Теодор Засмужний? Служили в Дев’ятому драгунському полку?

– Так точно!

Отаман обійшов стіл і зупинився перед Теодором.

– Ви мене не впізнаєте?

– Та ні, – непевно відповів Засмужний. – Пробачте.

– Нічого, – заспокоїв його отаман. – Це (він показав на шрам) мене зробило іншою людиною. І не лише зовнішньо. Дозвольте відрекомендуватися. Корпораль Гнат Бишко.

Теодор недовірливо подивився на отамана, потім чомусь на генерала Тарнавського.

– Пане корпораль?

– Так, тільки вже не корпораль австрійської армії, а отаман нашої. То, може, обнімемося, як старі знайомі?

– Звичайно.

Вони обнялися.

– А зараз, пане десятнику, ідіть, – озвався Тарнавський. – Буде час, пан отаман знайде вас.

Теодор знову виструнчився і покинув кімнату.

На вулиці він підійшов до хорунжого.

– Пане хорунжий! – звернувся. – Де я можу переночувати? Увесь день в сідлі. Кінь стомився, та й я…

Він не дуже сподівався, що хорунжий йому допоможе, але, на його здивування, наддніпрянець відповів:

– Поїдете ось цією вулицею і побачите колишні царські казарми. Там розмістилися три наші сотні. Приміщення практично порожні – більшість у лазареті. Тому спокійно можете відпочити, та й коня нагодувати. Захворіти не боїтесь?

– Ні, не боюсь.

– Ну, тоді удачі!

– Дякую, друже!

Теодор сів на коня і легким кроком направив його до казарми.

Казарма, у якій поселився Засмужний, була велика і навіть не порожня. На ліжках лежали зо три десятки стрільців. Інші півтори сотні пустували.

Появу новенького стрільці зустріли байдуже. Більше того, вони його проігнорували, з чого Теодор зробив висновок, що плинність кадрів тут велика.

У казармі його і знайшов отаман Гнат Бишко. Він зігнав Засмужного з ліжка, сів навпроти, поставив табуретку, так само мовчки вийняв з кишені шинелі пляшку.

– Посуд маєш? – Це були його перші слова.

– Звідки?

– Непрактичний ти, – буркнув Бишко.

Він обернувся до стрільців, що дрімали у протилежному ряду ліжок.

– Стрільці! Позичте командирам горнятка, – сказав він. – Віддамо обов’язково.

Один зі стрільців, видно, наймолодший за віком і званням, підвівся, відкрив свою сумку, потім сусіда і поставив два металеві горнятка на табуретку.

Бишко, розливаючи горілку, говорив:

– Знаєш, Теодоре, що мені найбільше подобається у нашій службі? Ось такі зустрічі. Де б ти не був, завжди знайдеться солдат чи унтер-офіцер, з яким ділив фронтовий мандраж, спеку і холод, чи ось так, як зараз, пляшку горілки.

– Так, – згодився Засмужний. – Тільки ще б не згадувати, під якими прапорами ми воювали.

– Ми солдати, Теодоре, солдати. Давай вип’ємо за нашу зустріч.

Випили. Закусувати не було чим, просто занюхали рукавом.

– Розповідай! – тільки і сказав Бишко.

Він мовчки слухав розповідь свого колишнього підлеглого, крутячи у руках порожню кружку. Лише тоді, коли Теодор став говорити про Шлосмана, оживився.

– Так, помотало тебе, – сказав Бишко, коли Теодор закінчив розповідь.

– Та я не жалкую, – відказав Засмужний. – Принаймні, я досі живий. А ти? Де ти це отримав?

Теодор показав на шрам.

– На російському фронті. Під Тернополем. Майже навпроти рідної хати.

Гнат налив ще на дно кружок. Не чекаючи Теодора, випив.

– Російський улан виявився спритнішим. В усякому разі, спочатку. Я ж так і потрапив у дев’ятий полк.

– А потім?

– Потім? Після того, як мені зашили щоку, а рана була така, що язик вивалювався, повернувся у рідний полк, і усю війну мене носило по всьому фронту. А вже потім, коли «бабусі» не стало, сміливо перейшов до своїх. З генералом Тарнавським майже з самого початку.

– То ти знаєш все, – мовив Засмужний.

Бишко усміхнувся.

– А ти гадаєш, якщо я працюю при штабі, то мені відомі всі таємниці війни? Ти багато про що здогадувався, коли був у Відні? Ось то-то.

– Скажи мені, – не вгавав Теодор. – Чи не здається тобі, що нас кинули?

– А ти тільки тепер про це здогадався? Кому ми, галичани, потрібні? Полякам? Так, але лише як територія. Денікіну? Та плювати він хотів на нас! Петлюрі? Для нього ми такі самі австрійці, які посадили на владу його попередника Скоропадського. А тепер, коли ми не боєздатні, з нами можна і не рахуватися. Ти кажеш, що я при штабі і маю дещо знати. А я і знаю.

Бишко нахилився ближче до Теодора і вже тихіше продовжив:

– Ти знаєш, чому нас залишили в спокої? Всі! Адже, здається, що легше: вдарити на якомусь відрізку фронту – і прорив гарантований! Чому не наступають? Ні поляки, ні білі, ні більшовики. Причина одна.

– Тиф? – запитав Теодор.

– Він. Він, рідний. А от коли з стотисячної ще донедавна армії залишиться лише купка кволих перехворілих стрільців, отоді представники цих військ і протягнуть нам руку допомоги. І ми нічогісінько не зможемо зробити. Нічогісінько.

Гнат Бишко знову налив.

– А генерал Тарнавський? – обережно запитав Теодор.

Співрозмовник лише мотнув головою.

– Скажу тобі таке, – відповів він. – Ти передай це своїм командирам, але прошу не посилатися на мене.

– Обіцяю.

– Даремно ти приїхав у Вінницю. Ні, я не маю на увазі нашу зустріч. Я щиро радий тебе бачити. Я про твою місію. Допомоги не буде.

– Але ж генерал…

– А що він мав сказати? Їдьте, пане десятнику, назад і не сподівайтесь на нас?

– Але чому?

– Та тому, що дні генерал-четаря Мирона Тарнавського полічені! Пам’ятаєш Даниїла? «Мене, мене, текел упарсін». Знову запитаєш чому?

– Ні, – відповів Теодор. – Хто?

– Головний отаман. Він не може пробачити генералові здачу Києва Денікіну. Петлюра проходу не дає Петрушевичу. Все заарештуй Тарнавського та заарештуй! І здається мені, наш диктатор довго не витримає.

– А ти?

– А я звичайний офіцер штабу. «Нехай омине мене чаша ця!»

– Ти не вчився у семінарії?

– Не доводилося наразі. А зараз настає такий час, що сподіватися більше ні на кого не приходиться.

Вони просиділи ще добрих дві години. Пляшка горілки вже була давно випита, Теодор викурив не одну люльку, а розмова не припинялася. Врешті отаман підвівся. Побажав спокійної ночі, обіцяв навідатися зранку ще перед тим, як Теодор від’їде назад у бригаду. Засмужний, стомлений і захмелілий, лише торкнувся щокою подушки і миттю заснув.

Як і передбачав Теодор, Юліан Головінський не повірив його словам. Надто вже неймовірними вони звучали з уст людини, що вперше побувала у штабі армії і вперше побачила командувача. Що Головінський прямо і сказав Засмужному. Теодор змушений був вислухати його мовчки. Він не міг порушити дану Бишко обіцянку.

Але через тиждень Головінський пошкодував за свої слова. Бажана допомога так і не надходила, а 7 листопада за наказом Євгена Петрушевича генерал-четар Тарнавський був заарештований і усунений від командування УГА. Його замінив генерал Осип Микитка, на кандидатуру якого згодилися і Петлюра, і Петрушевич. Генерала Тарнавського помістили в Жмеринці, де на нього чекав трибунал.

Усі ці події відбувалися на фоні жахливої епідемії тифу, що врешті зачепила і Равську бригаду. Його не пережили сотні жовківських юнаків. Були втрати і в десятника Засмужного.

А в останній день 1919 року у розташуванні знищеної тифом, деморалізованої Української Галицької армії з’явилися перші більшовицькі агітатори.

Крах

Замість командувача – ревком, замість старшин, офіцерів, генералів – просто командири, замість стрільців – червоноармійці, замість синьо-жовтих розеток на головних уборах – червоні стрічки.

Замість УГА – ЧУГА.

Такий вигляд мала Галицька армія у лютому 1920 року. У розташування колись грізної армії прибув сам член ЦК КП(б)У Володимир Затонський. Він і зайнявся організацією війська по-новому. За винятком генерала Микитки, якого заарештували разом з начальником штабу німцем Густавом Ціріцом, усі інші залишилися на своїх посадах; правда, у бригадах з’явилася нова посада – комісари, які мали допомагати непевним командирам у керуванні військами. Скоро виявилося, що командири виконуватимуть лише номінальну роль, а вся влада опинилася у руках комісарів, які здебільшого були росіянами. Перші розпорядження нового командування були для галичан незвичними, явно відгонили політикою: заборона співати національний гімн, уживати прапор, герб і військові відзнаки, ненависна пропаганда комісарів проти старшин і польових священиків.

Отримав свого комісара і Юліан Головінський, який очолив новоутворену Другу бригаду, куди влилися викошені тифом ряди Шостої Равської. Дивно, але начальником штабу залишили отамана Ф. Льонера, який ніколи не приховував своєї неприязні до більшовиків.

Комісар виявився жвавим рудим євреєм, який чомусь носив чисто російське прізвище Степанов. На відміну від інших, комісар не скликав мітингів, щоб доступно пояснити новоспеченим червоноармійцям даний момент і особливо наголосити, яка почесна місія випала на їхню долю. Натомість він мотався між бригадою і штабом 45-ї дивізії, до складу якої вона й увійшла, намагаючись не пропустити жодного наказу.

Зрештою, він таки добився свого. Наприкінці березня, коли війська вже достатньо відпочили і поповнилися всіма, хто хворів і видужав, комісар Степанов з’явився перед Головінським і Льонером і випалив:

– Виступаємо.

– Куди? – обережно запитав Льонер.

– А хіба для нас важливо? Нас оточують вороги. Друзів немає. Усі хочуть задушити молоду робітничо-селянську республіку.

– Для нас важливо, – говорив Льонер. – Якщо ви пам’ятаєте, одним із пунктів нашого переходу сюди є неможливість виступу проти армій УНР.

– Коли руйнуються підвалини старого світу, національне не важливе, – відповів Степанов. – Але не турбуйтеся. Проти петлюрівців ви воювати не будете. Цих дегенератів розіб’ють інші.

Теодор Засмужний (тепер просто товариш командир) продовжував командувати сотнею, правда, у ній залишилося зовсім мало жовківчан. Решту поглинув «чотирикутник смерті». Натомість його сотня поповнилася більш радикальними тернополянами, які, здавалося, ніяк не могли зрозуміти, як вони взагалі стали червоними. Більш врівноважений Теодор спочатку остерігався, що матиме клопіт з підлеглими, але вже перші їхні дії переконали його в протилежному. Тернополяни були абсолютно непіддатливі на більшовицьку пропаганду, а коли якийсь комісар (не Степанов, інший) спробував підбурити їх на те, щоб ті скинули «старорежимних» сотників і десятників, то це закінчилося тим, що перед Степановим з’явився вигнаний з ганьбою комісар без нагана і кашкета, зате з фінгалами під очима. Галичани показали, що з ними жартувати не варто. Це, зрештою, зрозумів і Степанов, тому наказав залишити їх у спокої.

А на самому початку квітня Галицьку армію облетіла неймовірна звістка: Третій кавалерійський полк отамана Шепаровича у повному складі перейшов на сторону військ УНР Петлюри. Цей жест командування ЧУГА розцінило як удар у спину і вирішило застрахуватися від такого в подальшому. Другу і Третю бригаду в поспішному порядку відправили на захід проти польських військ; Перша бригада залишилася у резерві 14-ї армії, що унеможливило їхній контакт з супротивником.

А 20 квітня у хатину, де розмістився сотник Теодор Засмужний, неначе привид з минулого, увійшов отаман Гнат Бишко. Він зупинився на порозі, мовчки обвів поглядом компанію, яка розсілася на столом при слабому світлі гасової лампи.

– Знову п’ємо? – строго запитав він Теодора, неначе вони розмовляли лише вчора і їхня розмова стосувалася саме пиятики. – А як же революційна дисципліна? Чи ви вважаєте, що вороги Радянської влади будуть чекати, поки доблесні воїни РСЧА протверезіють?

За столом з Теодором Засмужним сиділи троє: Микита Семенович з Волиці і два десятники з Тернополя. Вони витріщили очі на прибулого. Троє знали Бишка особисто і здивувалися не так його тонові, як взагалі появі тут.

Тим не менше Засмужний підвівся з-за столу і ступив назустріч.

– Вітаю, пане корпоралю! – сказав він. – Прошу приєднатися до нас.

– Що святкуємо? – поцікавився Гнат.

– Моєму синові сьогодні виповнилося вісім років, – гордо відповів Теодор.

Вони обнялися. Бишко привітався з іншими.

– Син – це добре, – сказав він, сідаючи до столу. – Великий уже.

– Так, – згодився Теодор. – Тільки з цих восьми років я його бачив заледве три.

Він налив прибулому з фляги, підсунув тарілку з квашеними огірками.

– Ну, тоді за те, щоб ми частіше бачили своїх дітей, – сказав Бишко і залпом випив.

– Сам звідки тут? – запитав Теодор. – Ти ж був з генералом Тарнавським, коли його арештували.

– Його виправдали, – уточнив Бишко, смачно хрумтячи огірком. – По всіх статтях. А коли більшовики спробували вчинити свій суд, на цей раз, як вони говорили, справедливий, то генерал-четар просто втік. Я – птах меншого польоту, тому мене не чіпали. А сюди я попросився сам. По-перше, багато знайомих.

– А по-друге?

– Звідси найближче додому.

Він почекав, поки Засмужний розіллє залишки горілки з фляги у горнятка.

– Новину чули? – запитав Бишко.

– Яку саме? – поцікавився його земляк Іван Знайда. – Ми тут новинами і чутками лише і живемо.

– До Петлюри перейшов курінь поручника Кізюка.

Для присутніх це дійсно було новиною.

– Помаленьку втікаємо? – обережно запитав Теодор.

– Але не всі, – обережно відповів Бишко і скосив погляд на Семеновича, від чого тому стало ніяково.

Цей погляд помітив Засмужний і поспішив заспокоїти.

– Гнате, ти можеш сміливо говорити при Микиті. Ми земляки, тому довіряємо один одному.

– Тоді гаразд.

– Ти знаєш, чому вони так зробили? – запитав Знайда.

– Через генерала Микитку, – почув відповідь.

– Але ж його немає тут!

– Саме тому, – пояснював Гнат. – У військах пішов поголос, що генерала і Ціріца під контролем відправили в Москву.

– Навіщо? – врешті озвався Семенович.

– На курорт, – саркастично відказав Бишко. – Лікувати хворі нирки. Правда, вони у нього поки що здорові, але, гадаю, це ненадовго.

– Що ж робити? Де вихід? – одночасно запитали обидва Гнатові земляки.

– Дехто вже знайшов його.

– Але чому до Петлюри? Він же віддав Галичину Польщі?

– Образливо? Так? І я вважав, – говорив Бишко. – Але, друзі, Галичина і так під Польщею. Петлюра віддав полякам те, чим вони і так володіють.

– Але віддав…

– Так не навічно ж! Нічого вічного не буває.

Розв’язка наступила через декілька днів. Юліан Головінський, дізнавшись, що Гнат Бишко є тим, хто попередив Засмужного про зміни у керівництві УГА ще півроку тому, запросив його до себе в штаб. Тоді ж командування вирішило нарешті задіяти ЧУГА у боях. Для цього командирам було наказано на місцях оцінити обстановку, щоб при наступі не виникло ніяких несподіванок. Для цього увесь штаб Другої бригади – Головінський, Льонер, Степанов і Бишко – виїхав на передню лінію, яку займала сотня Засмужного.

– Будете нас супроводжувати, – сказав Головінський сотнику.

– Слухаюсь! – тільки і відповів Засмужний.

На відміну від Степанова, який встигав всюди, намагаючись не пропустити жодного горба, вибалку чи ліщини, Головінський з Льонером зберігали дивовижний спокій.

Теодор з Гнатом йшли дещо позаду.

– Поглянь, як метушиться! – говорив Бишко, показуючи на комісара. – Дай йому коня – сам атакує поляків, не чекаючи підмоги.

– Так, може, переживає за успіх? – висловив припущення Засмужний. – Не хоче даремних втрат.

– Відколи це більшовики рахувалися з втратами?

Командири зупинилися на горбочку, з якого відкривався чудовий огляд. Попереду простягнулась кілометрова долина, що добре прострілювалася, небезпечна для тих, хто наступає, але ідеальне місце для оборонців.

Командування вирішило, що саме тут наступати буде Червона УГА.

– Тут наступати не можна, – твердо сказав Бишко.

– Чому це? – невдоволено запитав Степанов.

– Не можна, – повторив Гнат. – Місцевість прострілюється кулеметами, які, я певен, замасковані на тому кінці поля. Якщо поляки не дурні (а я переконаний в цьому), вони викосять наші ряди, і дай Боже, щоб хоч хтось подолав це поле.

– А ви збираєтесь робити революцію у білих рукавичках? – запитав комісар. – Невже ви, кадровий військовий, не розумієте, що завтрашній наступ, завтрашній бій – це лише невеличка ланка у загальній стратегії?!

– І для цього треба покласти півбригади? – озвався Льонер.

– Якщо цього вимагає загальна справа.

Перспектива бути викошеними на цьому безіменному полі заставила замислитися усіх. Комісар Степанов, побачивши реакцію на його слова, спробував розрядити обстановку.

– А втім, даремних жертв також не треба, – сказав він. – Ось там, у вільшині, можна поставити кінну засаду і вдарити ворогові у фланг.

Всі повернули голови ліворуч.

– Пане отаман! – мовив Юліан Головінський. – Підіть з товаришем комісаром і огляньте лісок, чи можна його використати у завтрашньому бою.

– Авжеж, – відповів Бишко й у супроводі Степанова спустився з пагорба.

Головінський знову підніс до очей бінокль і продовжував оглядати ворожі позиції. Його професійний погляд розпізнав серед рідких заростей кущів замаскований кулемет – найбільшу небезпеку для наступаючих. Командир був стовідсотково переконаний, що кулеметів значно більше.

Він настільки захопився спостереженням місцевості, що навіть не здригнувся від пострілів у вільшині. Зате Льонер повернув голову у напрямку лісу, а Засмужний навіть подався вперед, не розуміючи, що сталося. Невдовзі з-за дерев з’явився Гнат Бишко і, стискуючи у руці руків’я парабелума, сміливо йшов до них. Підійшов, зупинився і спокійно заховав зброю у дерев’яну кобуру. При цьому він не зводив очей з Теодора.

Головінський опустив бінокль і обернувся до Засмужного.

– З ким ви, десятнику? – запитав він.

– А у мене є інший варіант? – поцікавився Теодор.

– Інший варіант є завжди, – сказав Головінський.

– Тоді я ним, напевне, не скористаюся.

– Дякую. Ідіть до своєї сотні і скажіть, що бригада виходить зі складу Червоної армії.

Те, що сталося у Другій бригаді, у той самий час повторилося і у Третій, з чого виходило, що ці дії були скоординованими, а не спонтанними. Командування Червоної армії, навчене попереднім неприємним досвідом, майже одразу ж блокувало дорогу, якою бунтівні бригади могли направитися на зустріч з військами УНР.

Затиснуті між двома ворогуючими сторонами – поляками і червоними – дві бригади опинилися у пастці. У них не було ні живої сили, ні достатньо озброєння, щоб протистояти обом ворогам. Тому командування бригад – Юліан Головінський та Осип Станімір – прийняло нелегке, але єдино правильне рішення: з метою порятунку людей вирішили скласти зброю перед поляками. Це було найменше зло – повертатися до більшовиків ніхто не хотів, а воювати – означало самогубство.

Генерал Пілсудський не став ризикувати і залишати небезпечного ворога у себе за спиною. Він розпорядився роззброїти українців, рядових стрільців відпустити по домах, а молодших і старших офіцерів відправити у табір на узбережжя Балтійського моря.

Хоч Теодор Засмужний не був рядовим стрільцем, він не належав і до офіцерства, тому вже невдовзі, 18 травня, був відпущений на всі чотири сторони. Правда, його цікавила лише одна сторона.

Десь зовсім поруч ніяк не могла закінчитися кривава війна, гинули за ідею чи просто так тисячі людей, переходили з рук в руки міста і села, виникали держави-одноденки, але Теодор Засмужний вирішив, що для нього досить: і роки вже не ті, і син без батька росте, та й відвоював своє. А коли побачив вдома стомлену роботою Пелагею, неходячого Юрка, вирішив остаточно – досить! Теодор наступного-таки дня узявся за роботу.

А світ і далі божеволів. Здавалося, що ніхто не хоче нікого слухати. Ще п’ятого травня об’єднані польсько-українські війська після відчайдушного наступу зайняли Київ. Налякані можливими подальшими зрадами в Галицькій армії, червоне командування розпорядилося відправити галичан, які служили в Червоній армії, глибоко в тил Росії. Саме тоді Радянська Росія запропонувала Польщі підписати мир. Переповнена гонором Польща відмовила.

Але бажаного ентузіазму, на який розраховував Петлюра, вторгнення поляків в Україні не викликало. Очікуваного антибільшовицького повстання не відбулося, а партизанські загони з однаковим успіхом громили і червоних, і поляків, при нагоді не залишали поза своєю увагою і своїх.

Через місяць, зосередивши проти об’єднаних польсько-українських військ значні сили, Червона армія під командуванням Тухачевського пішла у наступ і вже 14 липня перейшла Збруч. Польські війська поспішно відступали, Будьонний захопив Броди, а Тухачевський кинувся до Вісли. Зовсім поруч Сокальщина і Кам’янка Струмилова увійшли до складу новоутвореної Галицької Радянської республіки, яку очолив Затонський. Хоч Кам’янка Лісна й опинилася по той бік фронту, до каменюхів доходили чутки про насильні реквізиції, які проводили більшовики у селах, великі податки, терор.

А наступ більшовиків тривав, і 13 серпня 1920 року вони були вже під стінами Варшави. Тоді вже польське керівництво запросило мир, але цього разу його проігнорувала Росія – привид світової революції був, як ніколи, такий близький.

Усупереч сподіванням більшовиків на світову революцію, поляки виступили на захист своєї країни, і 16 серпня польська армія завдала раптового контрудару і відкинула більшовиків аж за Мінськ.

Після Ризького миру кордони встановилися остаточно, і Галичина опинилася під Польщею. Про Україну довелося забути надовго.

Двадцяті роки

Двоє хлопчаків без поспіху йшли польовою дорогою. Обом виповнилося вже по десять років, і вони вступили у той вік, коли не знаєш, як поводити себе: ще як малі діти чи вже як майже дорослі підлітки. В усякому разі до школи йти великого бажання не було, тим більше що вереснева погода увійшла у стадію бабиного літа, і зараз пожовтілий бур’ян так чудово виблискував освітленим ще теплим сонцем павутинням!

Це були двоюрідні брати Засмужні – Дмитро та Михайло. Першого вересня 1922 року вони стали учнями останнього, четвертого, року навчання у двокласовій школі Кам’янки Лісної. Молодшому Михайлові наука давалася досить-таки легко, про що вчитель Климко прямо і сказав Теодорові Засмужному. При цьому батько не міг приховати на обличчі задоволення. Важче давалася йому лічба і геометрія, але Теодор і цьому давав пояснення: він сам був не дуже сильний у цих науках. Зате малий Михаль (як на польський манер називав його вчитель) мав чудові оцінки з мов і співу.

На півроку старший Дмитро не міг похвалитися такими здобутками у школі, але й не пас задніх. Іншими словами, все складалося на краще, ще півроку – і вони закінчать школу. Якось чисто випадково Михайло почув розмову батька з дядьком Юрком. Хресний наполягав на тому, щоб віддати Михася вчитися далі, у гімназію до Рави, але батько був проти. Вся чоловіча робота навалилася на його плечі, якщо ще й сина віддати у науку, то хто взагалі працюватиме на полі? Чоловіка підтримала і Пелагея. Їй дуже не хотілося відпускати малого сина кудись далеко. Хоч у кожного з них були свої причини залишити Михася вдома – мати з надмірної материнської любові, батько не хотів, щоб його син служив полякам, – дядько виявився у меншості. Так на родинній раді була вирішена його подальша доля.

Зараз Михайлові було не до майбутнього. Його більше цікавила сьогоднішня риболовля, про яку вони домовилися ще минулої неділі.

– Ми з Степаном вчора впіймали отаку щуку. – Дмитро по-професійному розвів руки.

– Брешеш! – заздрісно відказав Михайло.

– Ось тобі хрест, що правда! – перехрестився Дмитро.

Цей аргумент Михайла переконав.

– Сьогодні зловимо ще більшу, – впевнено мовив він.

– Обов’язково, – підтвердив Дмитро. – Ми знаємо такі місця…

Думати про щось інше хлопчики вже не могли. Подальша їхня розмова крутилася навколо майбутньої рибалки.

Так за розмовою вони не помітили, як увійшли у село. Їхня дорога йшла повз корчму жида Мойші. Зовсім недавно польський уряд дозволив продавати горілку тільки у корчмах, якими винятково володіли жиди. Хоч місцеві священик та вчитель і були проти цього, вони нічого вдіяти не могли. Закрити корчму не можна, вона оберігалася польськими законами, тому священик Саламон вирішив діяти іншими шляхами. Кожної неділі після відправи він наголошував на тому, що негоже християнину ходити за горілкою до жидів. Це, зрештою, приносило певні результати: бажаючих протринькати свої гроші в корчмі було небагато, хоч п’яниці і зустрічалися. Ставлення до Мойші у родині Засмужних було негативне, ніхто з чоловіків просто так корчму не відвідував, лише двічі заходив Іван, щоб купити пляшку горілки.

Перед хвірткою порався з березовою мітлою сам господар корчми. Хлопці притихли й обійшли його другою стороною вулиці. Мойша уважно подивився на них, але не сказав нічого.

До початку уроків залишилося декілька хвилин, коли Засмужні зайшли у клас. Вчителя ще не було, тому обидва хлопці, по-дорослому привітавшись з іншими, зайняли свої місця. Тільки вони встигли вийняти з полотняних сумок зошити, у клас увійшов отець Саламон – сьогодні першим уроком була релігія. Учні піднялися і, повернувшись до образа Богородиці, прочитали молитву.

Того дня, крім релігії, була польська мова, рахунок[25] і природа. Особливо малого Михайла цікавив останній урок. Він завжди цікавився природою, а сьогодні говорили про небо.

– Справжнім товаришем Землі, що не відступає від неї споконвіку, є Місяць, – говорив вчитель Климко. – Він у 50 разів менший від Землі, а його віддаль від Землі виносить «заледве» 380 тисяч кілометрів. Місяць крутиться довкола себе, довкола Землі і з Землею довкола Сонця. То танцюрист!

Все, що говорив вчитель, подобалося малому Михайлові. Він уявляв себе занесеним на Місяць, і йому було від цього добре.

Цей день так і закінчився б звично, як інші, але не судилося. Після того як вчитель відпустив дітей додому, він наказав Дмитрові і Михайлові залишитися. Не так налякані, як заінтриговані, хлопці продовжували сидіти на своїх місцях, чекаючи, що буде далі. А далі двері класу відчинилися, і у кімнату зайшов Теодор Засмужний. Його обличчя не віщувало нічого доброго, і Михайло з переляку втягнув голову в шию.

Батько привітався з вчителем і став чекати. Розмову розпочав вчитель.

– Ну, хлопці, розказуйте, що сталося дорогою до школи, – сказав він.

Михайло з Дмитром перезирнулися.

– Нічого не сталося, – відповів Дмитро.

– Точно нічого?

– Точно нічого, – підтвердив Михайло.

Йому аж відлягло від серця. Боятися було даремно, адже вони дійсно нічого не натворили.

– І ви нікого не зустріли дорогою? – допитувався Климко.

– Тільки жида.

– І все?

– Все.

– Тоді чому ви з ним не привіталися?

Батько примружив очі. Цього виразу Михайло боявся найбільше. Він знав, що після цього обов’язково настане покарання.

– Ну?

На очах хлопців виступили сльози.

– Ми… не… – спробував пояснити старший Дмитро.

– Що ви не?

– Ми не знали, як вітаються жиди! – знайшов, що відповісти, Михайло.

– Так, – підтвердив Дмитро. – Пан отець розказував нам, що вони не признають Ісуса Христа, тому до них не можна звертатися «Слава Ісусу Христу!». А як інакше говорити, ми не знаємо.

Вчитель перевів погляд з дітей на Теодора. На його обличчі відобразилося здивування. Теодор його заспокоїв.

– Не хвилюйтеся, пане вчителю! Будьте певні: завтра вони знатимуть.

Він обернувся до принишклих хлопців і закінчив:

– Марш на бричку! Сьогодні додому вас завезу.

Перспектива бути підвезеними розлюченим татом зовсім не радувала малих Засмужних, але вибору не було. Похнюплені, вони покинули кімнату, не забувши попрощатися з вчителем.

Батько на деякий час затримався. Двоюрідні брати сиділи на бричці мовчазні. Особливо нервував Михайло. Сьогодні з самого ранку тато поїхав до самої Жовкви на базар, щоб і собі щось купити, і синові до школи. Якесь відчуття підказувало малому, що цього разу покупки йому не дістануться. Найближче майбутнє уявлялося йому у невиразному світлі.

Батько покинув приміщення школи, мовчки сів на бричку, взяв віжки.

– Но! – підігнав він двох відгодованих коней.

Звиклі до послуху, коні легким бігом рушили додому.

Оце «Но!» виявилося єдиним словом за всю дорогу. Батько мовчав на передньому сидінні, хлопці зачаїлися позаду. І вже не такою чудовою для них здавалася природа, і чомусь одразу перехотілося йти на давно очікувану рибалку.

Щоб не нариватися і бути подалі від неприємностей, Дмитро, як тільки бричка заїхала на подвір’я, зіскочив з неї і, кинувши на ходу «Дякую!», через город побіг додому. Михайло залишився сам.

Під хатою на призьбі сидів Юрій Засмужний. Роки вимушеної бездіяльності дуже змінили його. Він мучився тим, що став важким тягарем для брата і його родини, але на його нарікання ніхто не звертав жодної уваги: Юрія тут дійсно любили, а малий Михайлик буквально не відходив від хрещеного, іноді ховаючись від батькового гніву.

Ось і зараз він зіскочив з брички і побіг до дядька.

З хати вийшла мама.

– Як з’їздив? – запитала вона чоловіка.

– Добре, – відповів Теодор. – Купив усе, що хотів.

– Всім?

– Та всім. Тільки тепер вже шкодую про це.

Батько скоса подивився на сина, від чого тому стало знову незатишно.

– А що сталося? – занепокоїлася Пелагея.

Вона відчула, що її дитина знову щось натворила, і захвилювалася. Хоч чоловік ніколи і не піднімав руку на сина, його нотації діяли не менш ефективно.

– Потім скажу. Давай нам їсти. Ми зголодніли. А то потім всі будемо мати багато роботи.

Останні слова батька дещо заспокоїли Михайлика. Він відчув, що його провина не досить велика і максимум, що йому «світитиме» – це пропущена сьогодні рибалка. Ну, нічого, щук у Малому є ще досить, наловить іншим разом.

Теодор з допомогою Пелагеї заніс до хати покупки, жінка залишилася поратися з їжею. Теодор знову з’явився у дверях, підійшов до брата, звичним рухом узяв його на руки і заніс всередину. Михайлик пішов слідом.

Обід проходив звично. Теодор розповідав про свою поїздку до Жовкви, говорив, що на базарі і в крамницях беруть і німецькі, і австрійські, і польські, але це триватиме вже не довго, з’явилися якісь нові польські гроші, тому люди намагаються позбутися старих паперів.

– Ніхто не знає, як переводити одні гроші в інші, – говорив Теодор. – Тому крамарі брешуть людям, обманюють їх! А що зробиш? Самі держави не маємо, от і терпимо.

Після спільного обіду, коли мама прибрала зі столу посуд і змела сухою шматкою крихти хліба, батько наказав синові сидіти на місці. Сам встав, підійшов до креденця і поставив перед Михайлом каламар і ручку з пером. Потім покопався у сумці, з якою їздив на базар, і вийняв чистий зошит. Михайло аж засвітився від щастя. Саме про такий зошит він мріяв давно, увесь час просив, щоб тато купив його, а то негарно писати каліграфію на обрізках сірого паперу.

Батько поклав зошит перед Михайлом, розгорнув його. Білі аркуші аж просилися, щоб на них писали.

– Пиши! – сказав тато.

– Що писати? – не зрозумів Михайлик.

– Пиши у першій лінійці: «Слава Всевишньому Богу!»

Малий нічого не зрозумів, але вмокнув у чорнило перо і акуратно, каліграфічно вивів слова.

– Написав? Добре. А тепер ці слова ти напишеш у кожному рядку до останньої сторінки.

Присутні (а в кімнаті були всі домочадці) перезирнулися.

– Навіщо це? – запитав Юрій.

– А щоб мій син до кінця свого життя знав, як вітатися до жидів! – підвищив голос Теодор.

– Що сталося? – знову запитала Пелагея.

– Їду я додому повз школу, а мене перестріває вчитель Климко. Зупиняюся, а коло нього стоїть жид Мойша. Так і так. Вчитель каже мені, що до нього підійшов Мойша і поскаржився на наших дітей. Вони пройшли коло нього і не привіталися. Він (Теодор кивнув на принишклого сина) пояснює, що не знав, як вітаються жиди. Ось нехай і запам’ятає на все життя.

– А новий зошит навіщо псувати? – поцікавився дядько.

– І це йому буде наукою! А зараз нічого нам йому заважати. Давай вийдемо на двір.

Теодор підійшов до брата.

– Та скільки ти мене будеш носити! – зопалу вигукнув Юрій.

– Скільки треба, стільки й носитиму, – відказав Теодор.

Він підняв Юрія, і вони вийшли на двір. Старший брат обережно посадив його на лаву. Сів поруч.

– Чи не занадто суворо ти з ним? – запитав Юрій.

– Нічого не занадто, – відказав Теодор. – Ось з тобою я таким же був. І що? Погано робив?

– У мене було важке дитинство, – усміхнувся Юрій.

– А у кого з нас воно було легке?

Юрій усміхнувся.

– Що? – не зрозумів Теодор.

– Добре, що ти забув, як дійсно вітаються жиди.

– І як?

– Шалом алейхем.

На цей раз засміявся старший брат.

– Так, це я упустив з виду, – сказав він. – Пощастило малому.

– Нічого, може, це і на краще. Уявляєш, якби він ходив селом і все «Шалом алейхем!» і «Шалом алейхем!»?!

– І то вірно.

Теодор вийняв з однієї кишені люльку, з другої – металеву коробку з тютюном.

– Спробую, що мені жид всунув, – пояснив він. – В усякому разі вихваляв сильно.

– А що він мав говорити? Купуйте, пане, тютюн так собі? – говорив Юрій.

Він почекав, поки Теодор пустить перший дим.

– Я слухаю.

– Що? – запитав Теодор.

– Ти мене виніс не для того, щоб поговорити, як вітатися до жидів. Розмова про інше.

– Про інше, – підтвердив Теодор. – Слухай, Юрку, хочу поставити нову хату. Що ти на це скажеш?

Замість відповіді молодший брат підняв голову, подивився на почорнілі дошки, трухляву стріху і кивнув.

– Так, давно пора, – згодився він.

– Раніше не виходило, сам знаєш.

– А подужаєш? – засумнівався Юрій. – Сам бачиш, який з мене робітник.

– Та я на тебе і не розраховував. Думаю, Йван поможе. Хлопів наймемо.

– А ліс? А дерево? А жити де? Хату ставлять не один рік.

– А ми цю хату чіпати не будемо, – пояснив Теодор. – Думаю будуватися ось там, на горбочку.

Він показав на стодолу.

– І не затопить, – згодився Юрій.

– Це також не маловажно, – підтвердив Теодор.

– А ліс?

– Хочу тобі таке сказати, – стишив голос старший брат. – У неділю після відправи підійшов до мене отець Саламон і запитав, як я ставлюсь до того, що громада рекомендуватиме мене на посаду війта.

Ця звістка стала для Юрія неймовірною.

– А що ти? – запитав він.

– А що я? Я не став зопалу говорити ні «так», ні «ні». Обіцяв подумати.

– Це вірно, – похвалив Юрій. – Треба зважити всі вигоди і ризики. Але чи згодяться на тебе у повіті?

– Ось і я так думаю. Як-не-як і я, і ти у свій час воювали проти поляків.

З боку городу почулися кроки, і на подвір’я зайшов найстарший брат.

– Що там сталося в школі? – поцікавився Іван. – А то від малого ніяк не можу добитися нічого путнього.

Теодор пояснив.

– І як ти свого наказав?

Вислухавши середнього брата, Іван похитав головою.

– Я до цього не додумався, – говорив він. – І гадаю, що вже й не варто. Він наказаний по-інакшому. Що є таке, чого я не знаю?

– Дорко хоче ставити нову хату, – повідомив Юрій.

Іван, як недавно і молодший брат, подивився на хату.

– І правильно, – похвалив він. – Допоможемо. Не в пустелі живеш. А ліс?

Теодор усміхнувся крізь прокурені вуса. Юрій майже слово в слово повторив попередню розмову з братом.

– І тут є вихід, – продовжував той. – Нашого брата сватають на війта.

Іван недовірливо подивився на Теодора.

– Це правда? – засумнівався він.

– Так говорив отець Саламон, – мовив Теодор.

– Тоді правда. А ти?

– А я ще не знаю. Вирішив подумати, порадитись ось з вами.

– Я кажу, щоб згоджувався, – не вгавав Юрій.

– Та згодитися можна, – говорив Іван. – Тільки щоб потім на гірше не вийшло.

– Та гірше вже не буде!

– А ти, Юрку, виявляється, оптиміст, – відзначив Теодор.

– А ти?

– А я песиміст.

– Чому?

– Я вважаю, що буде ще гірше.

Слова Теодора стали справджуватися вже зимою.

Новий 1923 рік не обіцяв бути якимось епохальним ні у житті родини Засмужних, ні для села Кам’янка Лісна, ні для цілої держави. Він почався навіть мажорно. Михайло закінчив школу в основному на «добре» і «дуже добре», про що красномовно свідчило Повідомленє шкільне.

Біда прийшла зі сторони, звідки її ніхто не чекав. Випадково простудився на протязі і майже миттєво згас наймолодший брат Юрій. Хвороба швидко перемогла ослаблений вимушеною кількарічною бездіяльністю молодий організм. Відчуваючи свій неминучий кінець, Юрій наполіг на тому, щоб Теодор привіз до нього адвоката. При свідках Юрій відписав все своє майно (а це два морґи землі) на ім’я Пелагеї. Саме так він хотів віддячити зовиці за все добро, що вона йому зробила.

Юрій Засмужний помер у перший день весни, коли на землі ще лежав неймовірно сліпучий сніг, скований ще зимовим морозом, а на чистому, як вранішня роса, небі світило вже весняне сонце.

Найбільше за ним побивалися Пелагея і малий Михайло.

А ще через декілька днів, 14 березня 1923 року, Рада послів Антанти ухвалила рішення про приєднання Галичини до Польщі. Згідно з ним, польському уряду пропонувалось надати Галичині права автономії. Під цією дією Теодора Засмужного таки затвердили на війта, що дуже його здивувало. З цією метою влітку Теодора викликали у земський повіт, у Раву-Руську. Утворений три роки тому у складі Львівського воєводства Рава-Руський повіт включав і Кам’янку Лісну.

Повітове місто зустріло його запахом нещодавньої пожежі. З невідомої причини чомусь загорівся єврейський квартал, і саме він найбільше постраждав.

Біля староства – високої споруди з оригінальним фасадом – вже стояло з півдесятка бричок. Зауваживши вільне місце, Теодор повернув туди коней.

Прибулі скупчилися у дві неоднакові групи. Одна – більша, краще одягнута і… гоноровіша – розташувалася ближче до дверей староства. Лунала голосна польська мова. Було видно, що саме вони тут господарі. Друга група – п’ять чоловік – стояли осторонь і скромно мовчали.

Миттю зорієнтувавшись, Засмужний зібрався вже приєднатися до меншості, як від поляків відділився такого ж, як і він, віку чоловік.

– Драп хоче бути війтом? – здивовано запитав він.

Засмужний уважно придивився до нахаби. Його обличчя, а особливо манера говорити, видалися якимись знайомими. Він спробував згадати, де бачив цей наглий вираз, але пам’ять не могла зразу справитися з цим. Теодор гарячково згадував, дедалі дальше віддаляючись у минуле. Нарешті він співставив свою здогадку з фактами минулого і відповів так, щоб почули всі поляки:

– І це говорить людина, яка так і не змогла стати хоча б єфрейтором!?

Адам Скавронек (а це був він) перекривився. Він не чекав на таку нахабну відповідь Засмужного. Натомість поляк випнув груди і сказав:

– Так, у цісарській армії я не став навіть єфрейтором, як дехто, зате у польській дослужився до капрала.

– Ну і я закінчив війну сотником, – вставив Засмужний. – І не треба пану хвалитися.

– Зате ти воював проти нас, – не вгавав Скавронек.

– А ти проти нас.

Адам злісно подивився на свого колишнього командира і, криво усміхнувшись, впевнено сказав:

– Драп ніколи не стане війтом!

– Це тільки твоє бажання, – відказав Засмужний і, повернувшись, попрямував до своїх, українців.

Невдовзі їх почали запрошувати всередину. Хоч поляки-кандидати на війта і спробували пройти першими, викликали за списком, принцип формування якого залишався невідомим. Теодора Засмужного викликали першим, чому здивувався він сам, не кажучи вже про Адама Скавронека, який просто не знаходив собі місця.

У приміщенні, куди запросили Теодора, він побачив двох літніх чоловіків. Один сидів за масивним дубовим столом. Над ним – із розпростертими крилами коронований білий орел. Другий чоловік примостився за меншим столом осторонь. Перед ним – стосами лежали папки з паперами.

– Теодор Засмужний. 40 років. Віросповідування східного обряду. Селянин Кам’янки Лісної. Пропонується на війта церковною громадою, – не підводячись говорив канцелярист.

– Чи пан розмовляє польською? – поцікавився головний.

Як виявилося, це був повітовий староста.

– Так, вільно розмовляю, – підтвердив Теодор.

– Ще?

– Німецькою.

– Добре. Де воювали?

Засмужний пояснив. Звістку про те, що майбутній війт Польської держави воював проти цієї-таки держави, присутні зустріли не вельми схвально.

– Як ви туди потрапили? – допитувався староста.

– Мобілізували, – відповів Теодор.

Його відповідь, незалежна позиція і цілковита байдужість перед тим, що можуть не затвердити, з одного боку, не сподобалися присутнім, з іншого – імпонували їм.

– Вам відомі ваші обов’язки? – вирішив змінити тему розмови поляк.

– У загальних рисах, – відповів Засмужний.

– Ви повинні опікуватися порядком у відведеному вам селі, слідкувати, щоб люди вчасно платили податки. Ви зрозуміли?

– Так.

– Тоді можете їхати додому. Про своє рішення ми вам повідомимо невдовзі.

Засмужний попрощався і вийшов на вулицю. У відповідь на допитливі погляди поляків, він лише усміхнувся, чим остаточно зіпсував їм настрій.

Але одразу додому він не поїхав. Скориставшись з того, що він у місті, вирішив зробити деякі закупки.

Сподівання поляків і тривоги українців не справдилися в однаковій мірі: незабаром Теодора викликали знову в повіт і урочисто повідомили, що відтепер він війт села Кам’янка Лісна.

Одночасно з роботою, що навалилась на нього, Засмужний не забував про свою мрію – побудувати нову хату. Він закупив ліс, найняв сусідів (благо, грошей для цього йому вистачало), і взимку за стодолою виріс великий стос стовбурів.

Так за щоденною роботою у полі, на побудові будинку і на державній службі проминули двадцяті роки. У 1929 році настоятель місцевої церкви отець Саламон посвятив новозбудовану хату. Йому підспівував вже змужнілий вісімнадцятирічний Михайло Засмужний. Голосом він вдався у батька і віднедавна разом із ним співав у церковному хорі.

Так непомітно для всіх календар показав 1932 рік.

Несподівана розв’язка

Одного пізнього грудневого вечора до хати війта Теодора Засмужного увійшли двоє чоловіків. Сам господар сидів за столом і читав газету. Жінка Пелагея на ліжку вишивала рушник. Заклопотана городньою роботою, вона не могла раніше приступити до улюбленої справи. Тепер же вільного часу стало більше.

Теодор підвів очі. Це були місцеві жителі – Павло Цюпак і Петро Ребець. Обом було близько тридцяти років.

Гості привіталися. Теодор запросив їх сісти.

– Ну, з чим прийшли? – одразу запитав він.

Прибулі перезирнулися, Павло покосився на господиню, а Петро сказав:

– Ми, дядьку Теодоре, прийшли до вас за дорученням всієї громади.

– І що хоче громада?

– Дядьку Теодоре, ви знаєте, що нашу школу хочуть сполячити, – продовжив Ребець.

Теодор нахмурився. Він знав про це. Знав також, що усі його прохання цього не робити ні до чого не привели. Шкільний інспектор у Раві-Руській твердо стояв на своєму і не приховував свого бажання перевести усі сільські школи на польську мову. Школи у місті вже давно були польськими.

– Продовжуй! – лише сказав Засмужний.

– Для оборони українського шкільництва філія «Рідної школи» організовує по селах спеціальні плебісцити, щоб дозволити дітям навчатися українською мовою, – пояснив Петро.

– Ну і проводіть, – відповів Засмужний. – Я тут до чого? Від мене ви чого хочете? Прийняти у ньому участь?

– Ні, – усміхнувся Павло. – У плебісциті беруть участь лише батьки дітей, що вчаться у школі. Ми просимо, щоб ви, по-перше, нам дозволили проводити цю акцію.

– А я можу не дозволити?

– Так. Але ми все одно її проведемо.

– А по-друге?

– А по-друге, просимо, щоб ви підтвердили звіт, який ми заповнимо на основі цього плебісциту.

Війт відповів не одразу. Щоб мати час на роздумування, він повільно розпалив свою знамениту люльку, яка була відома чи не кожному каменюху. Пропозиція молодих людей не стала для Засмужного несподіванкою. Подібні акції вже відбулися у деяких сусідніх селах, і не завжди вони проходили без ускладнень. Деякі війти (а це були в основному поляки) відмовлялися підтверджувати своїми підписами звіти. Тоді обурені жителі написали кожен власний звіт і віднесли до староства. Після такого громадського тиску інспектор задовольняв вимоги селян. Те, що подібне повториться тут, у Кам’янці, війт був впевнений стовідсотково.

– Я не буду вам перешкоджати, – врешті сказав він.

– І підтвердите звіт? – запитав Павло Цюпак.

– Підтверджу. Але, хлопці, за порядком і законністю під час опитування людей дивитися мусите ви самі. Я говорю це вам тому, що в іншому випадку результати можуть не затвердити.

– Та ми розуміємо, – підвелися прибулі.

– І ще одне. Поляки можуть чинити вам перешкоди і створювати провокації. Зважте і на це.

– Зважемо.

З цими словами вони попрощалися і покинули хату. Теодор продовжував курити.

– Ой, я боюся за тебе, – озвалася Пелагея.

– Та зі мною нічого не станеться, – відмахнувся Теодор. – Найгірше, що можуть зробити, то знімуть з війта. Я і так дивуюся, що вже десятий рік тримаюся. Інших вже давно замінили на поляків.

– Отець за тобою, а його навіть поляки слухають!

Засмужний це знав і був щиро вдячний отцю Саламону за підтримку. Правда, ця вдячність не заважала йому помічати, що священику вже шістдесят років і він щораз менше уваги приділяє добробуту церкви і вже не так строго, як колись, слідкує за порядком. Тому прихожани дозволяють собі запізнюватися на відправу і навіть розмовляти під час неї. Це Теодорові Засмужному було дуже неприємно, але звертатися до односельців не міг – це повинен був зробити священик.

Двері скрипнули, і з’явився новий прибулий. На цей раз це був син Михайло. Теодор нахмурився. З сином у нього виходило зовсім не так, як він сподівався. Ні, до роботи Михайло був здібний, роботу любив і робив її із задоволенням. Батько з певного часу став помічати у сина ті самі риси, що були властиві і йому самому. Як завжди буває у таких випадках, він признавав ці риси у себе, але заперечував їх в інших. І була ще одна обставина, яка не сприяла нормалізації відносин між батьком і сином. Два роки тому вийшло нове розпорядження Міністерства військових справ Польщі, згідно якого кожен чоловік, якому виповнився 21 рік, підлягав обов’язку військової служби. Вже відслужив своє найстарший серед братів Засмужних Степан, цієї весни повернеться Дмитро, а Михайла поборова[26] комісія визнала непридатним до війська. У нього виявилася деформована грудна клітка. Це було б ще нічого, і Теодор Засмужний це пережив би спокійно. Не служитиме, то й нехай! Нічого йому поляків захищати! Інше хвилювало Теодора: згідно цього ж таки розпорядку кожен, хто не може служити у війську, повинен щорічно платити 10 злотих військового податку. Це триватиме до того часу, коли чоловікові виповниться п’ятдесят років. Так далеко батько не заглядав, його більше хвилювали найближчі роки, поки Михайло не матиме родини. Потім нехай викручується сам.

А Михайло підійшов до відра, зачерпнув кружкою води і смачно випив. Витер рукою мокрі ще рідкі вуса і зупинився посередині хати.

– Тату! Мамо! – несподівано мовив він. – Я маю вам щось сказати.

Мати відклала шиття, а батько лише втягнув у себе дим з люльки.

– Я хочу женитися! – просто сказав син.

Від такої звістки Пелагея лише сплеснула руками, а Теодор важко опустив на стіл кулак.

– Дочекалися! – гримнув батько. – Женитися він хоче! Ти забув, скільки тобі років?

Те, що подібне повинно статися, батьки знали. Не викликала у них заперечення і кандидатура майбутньої невістки. Ганна була старша за Михайла на один рік, але на це не звертали уваги. Хвилювало Теодора тільки те, що на його мірку синові ще досить рано думати про родину, про що він чесно і сказав.

– Почекай ще рік-другий, тоді і поговоримо.

– Ми не можемо чекати рік, – відповів, похнюпивши голову, Михайло.

З несподіванки Теодор підвівся, поклав на стіл люльку, подивився на принишклу Пелагею, підійшов до сина і… дав йому запотиличника.

– Коли? – тільки і запитав.

– Влітку.

– На початку? В кінці?

– У серпні.

– Чуєш, мати, в серпні ти бабою станеш? – обернувся Теодор до Пелагеї. – От син сюрприз приготував! В армії служити не може, а як женитися – то найперший з братів.

(Батько мав на увазі Степана і Дмитра.)

– Що ж робити? – озвалася Пелагея.

– Що робити… А що тут вже зробиш? Наш син вже зробив. Прийдеться завтра купити в Мошка пляшку «Бачевського» і йти з нею до майбутніх сватів. Скільки там вже залишилося до Великого посту? Добре, що хоч свиню ще не закололи.

Теодор знову подивився на сина, і той в очікуванні нового запотиличника зіщулився.

Увесь грудень і січень Засмужні гарячково готувалися до весілля сина. У цих приготуваннях усі інші події відійшли на другий план. У Теодора не було ні бажання заглиблюватися у проведення плебісциту щодо української школи, ні тим більше причин не підписувати звіт про нього.

Звіт пішов нагору, а одразу після Стрітення Засмужні зіграли весілля. Правда, самі батьки були дещо незадоволені цим, але з різних причин: Теодор вважав (і не приховував цього), що синові ще рано женитися, 21 рік – не вік для цього, а Пелагея дещо обережно (як і кожна свекруха, зрештою) зустріла появу у своїй хаті невістки. Але вже з перших днів Ганна дала зрозуміти, що нічого міняти не збирається, тому лід неприязні зник одночасно із зимовою кригою.

Життя поволі налагоджувалося. Пам’ятаючи свій гіркий досвід, свекруха не надто запрягала до роботи невістку, зате Михайло працював за двох. Він встигав зробити і свою роботу вдома, і по найму, куди його запрошували інші. Іноді він ледве добирався до ліжка увечері, щоб із самого ранку знову піднятися до косовиці чи у ліс.

А в серпні Ганна народила здорового хлопчика. На спільній сімейній раді вирішили назвати його в честь діда, правда, на сучасніший манер – Федір. Він одразу ж став улюбленцем діда.

Теодор продовжував виконувати свої обов’язки війта, хоч і відчував, що над ним збираються хмари. Його діяльністю на посаді війта у повіті залишилися незадоволеними. Останнім аргументом став його підпис на звіті місцевого плебісциту. І Теодора викликали у повіт.

Те, що повернеться назад він вже не війтом, Засмужний знав, тому ще перед поїздкою налаштувався на такий розвиток подій. Сама ж відставка пройшла для нього безболісно. Дивно, але йому навіть не закинули його відверту проукраїнську позицію. Просто було сказано, що згідно розпорядження Варшави на території Польщі утворюється нова адміністративна одиниця – волость, яка об’єднуватиме декілька сіл. Кам’янка Лісна увійшла до Кам’янки Волоської з центром у Лаврикові, й управлятиме староста. У повіті не бачать його, Теодора Засмужного, на цій посаді. Йому, звичайно, вдячні за багаторічну роботу на ниві утвердження польської державності, але у подальшому більше не потребують його послуг.

Іншими словами – вигнали! І на тому спасибі, що не звинуватили у чомусь. Теодор Засмужний, не так засмучений, як розгублений, сів на бричку, дорогою купив газету і, давши коням можливість йти самостійно, заглибився у читання. Вже перша стаття зацікавила його. Вона називалася «Постріл на захист мільйонів». З неї Теодор дізнався про вбивство членом ОУН Лемеком радянського дипломата Майкова. У цей час у Львові відбувався суд над вбивцею, цей процес газети висвітлювали дуже широко.

Основним лейтмотивом суду була думка про відплату, яку здійснив Лемек у відповідь на голод за Збручем.

Засмужний пригадав собі, як на початку року до їхнього села докотилися чутки – напівправда-напівлегенда – про страшний голод у Великій Україні. Людям, які втекли від нього, не вірили, як не вірили багато чому. Саме тоді вперше почули дивне слово «колгоспи», і дітлахи всюди співали невідомо де почуту пісню:

Ні корови, ні свині, Тільки Йосько на стіні. Тараньку їж і пий водичку, І виконуй п’ятирічку.

Ніхто не знав, хто такий Йосько і що таке п’ятирічка, але слова запам’ятовувалися легко і куплет звучав всюди, навіть на весіллях…

Якось увечері постукав у двері Степан Засмужний, який єдиний серед братів виписував газети і журнали і найбільше серед усіх цікавився політикою. «Федьки» вже повечеряли і збиралися відправитися спати, як у кімнаті з’явився Степан.

– Дядьку Теодоре! – вигукнув він. – Про вас тут написали!

І протягнув журнал. Теодор, що звично сидів за столом, узяв білу книгу і поклав перед собою. Михайло підійшов ближче. На титульній сторінці чорними літерами було виведено «Талергофскій альманахъ».

– Що це? – здивовано запитав Михайло.

– Талергофський альманах. Перевидання. Перший випуск, як ви пам’ятаєте, дядьку, вийшов десять років тому до річниці початку війни, а це вже четвертий.

– Ну і що? – підвів очі Теодор.

– Подивіться на букву «З».

Теодор погортав альманах, знайшов потрібну сторінку, пошукав по прізвищах і, нарешті, натрапив на потрібне.

«ЗАСМУЖНЫЙ Федор Н., крест., Каменка Лесная (Рава-Русская), арест. авг. 1914, Терезин и Талергоф. В 1915 году призван в армию».

– Ну як? – радісно поцікавився Степан.

Складалося враження, що в альманасі йдеться про нього і цей факт йому дуже лестить.

– Може бути, – обережно відказав Теодор.

– Там і про інших каменюхів є, – продовжував Степан.

– Всіх?

– Всіх, хто побував у таборі.

– Ти залиши мені зараз журнал, – попросив Теодор. – Прочитаю – віддам.

Степан кивнув головою на знак згоди і махнув Михайлові, щоб вийшов поговорити. А Теодор залишився один. Жінки зачинили за собою двері у сусідню кімнату: піврічному Феді останнім часом було погано, піднялася температура, тому його лікували своїми, «бабськими» методами.

А Теодор повільно перегортав сторінки альманаху. Це видання випустило відроджене москвофільське товариство, тому воно було на російській (вірніше, старо-російській) мові. Розуміючи, що товариство мимоволі стало причиною його поневірянь, Теодор Засмужний майже одразу ж після Талергофа порвав з ним усілякі стосунки. Саме тому він відмовився від, здавалося б, грошовитої пропозиції очолити місцеву філію «Сельробу», саме тому він проігнорував запрошення на масштабний Талергофський з’їзд, що мав відбутися незабаром, – надто вже болісними були спогади про минуле. І ще одне утримувало Теодора: зараз «Сельроб» був не так русофільським, як прорадянським, а ті новини, що долітають через Збруч, зробили Засмужних антипатами комуністів.

Теодор не вчитувався у текст, лише дійшовши до алфавітного списку, ковзав поглядом по прізвищах. Незважаючи на антипатію до москвофілів, Засмужний не міг не відзначити досить-таки хорошу об’єктивність у висвітленні і подій, і окремих людей. Серед перелічених він знайшов багато знайомих – і тих, хто помер у цьому пеклі, і тих, хто пережив його. Зрештою, багато з тих «щасливчиків» невдовзі загинули на фронті.

Теодор Засмужний відірвався від читання. Щоразу більше його знайомих, друзів, просто випадкових людей, з якими його звела доля, вже відійшли засвіти. Куди поділася нерозлучна «камінецька четвірка»? Лежить під чужим австрійським небом, можливо, вже і без хреста, Осип Бучма; на річці Ізонцо в Італії загубилася могила Михайла Березовця (а чи була взагалі могила?); повернувся з фронту і не пережив «іспанки» Максим Холод. Лише він один залишився живий. З газет дізнався про насильницьку смерть колишнього командира Юліана Головінського – у 1930 році його вбили польські власті; ще раніше надійшла звістка, що помер останній цісар Карл.

Теодор зітхнув. Що ж, «снаряди рвуться поруч», як влучно говорив колись Гнат Бишко, правда, зовсім з іншого приводу. Цікаво, він-то хоч живий, чи також приєднався до більшості?

Протистояння

Першого червня 1937 року з протилежних боків гостинця Рава-Руська – Львів у присілку Гораєсь на камінецьку дорогу одночасно з’їхали дві підводи. Вже з першого погляду стало зрозуміло, що з’явилися вони тут з однакової причини: фірмани правили парою коней, на задній лавці сиділо по одному пасажирові, а перед ними лежили валізи і скрині. Єдине, що розрізняло їх, було те, що на одному з пасажирів була чорна сутана. Інший був цивільний.

Як і належить істинному християнину, фірман другої підводи пропустив перед себе священика і лише потім рушив услід. Він побачив, що підвода попереду зупинилася. Зупинив і він коней. А священик обернувся і приязно привітався:

– Христос Воскрес!

– Воістину Воскрес! – підняв капелюх другий пасажир, вже середнього віку чоловік у добротному костюмі.

– Ви у Кам’янку Лісну їдете? – запитав священик.

– Мені казали, що сюди іншої дороги немає.

– То ви не місцевий?

– Ні. Я новий вчитель місцевої школи. Олексій Кульчицький, прошу пана. Їду на нове місце праці.

– Тоді ми з вами в однаковому становищі, – відповів священик. – Я вас запрошую пересісти до мене.

– Із задоволенням! – сказав вчитель і, кинувши фірману, щоб їхав услід, пересів на першу підводу.

Рушили.

– А ви, я так розумію, новий тутешній парох, – сказав, зручніше примостившись, Кульчицький.

– Так, ви не помилилися, – відповів той. – Василь Дацишин. Прямую зі Щурова у це ось село.

– А дотеперішній парох? Помер?

– Ні. Слава Богу, ні. Отцю Саламону вже 63 роки, і йому важко вести справи у такій великій парафії. Тому він попросився на меншу. Так ми з ним помінялися селами. Підвода назад забере його речі. А ви?

– Ну, а я приїхав на звільнене після смерті мого попередника місце. До речі, мені говорили, що школа і церква у селі – поруч.

– Отже, будемо працювати разом, – зрадів священик. – Школа українська чи утраквістична?

– А що там ділити? Звичайно, українська. Батьки вибили на плебісциті тридцять другого року.

– О, я бачу, ви ознайомлені із місцевою ситуацією значно більше, ніж я, – похвалив отець.

– Мене, природно, цікавило, у якому середовищі я працюватиму, – скромно відказав Кульчицький.

Появу одразу двох новачків у селі обговорювали довго. Якщо із «перемиванням кісток» панові вчителю довелося відкласти – навчання починалося через три місяці, а поки що увесь свій час Кульчицький присвятив власному розташуванню і підготовці школи до прийому дітей, то отець Дацишин змусив про себе заговорити одразу. Першої ж неділі, неприємно вражений обережними, але все ж розмовами під час утрені, він звернув на це увагу парафіян і наполегливо попросив їх не розмовляти. Саме цей його сміливий жест припав до душі Теодорові Засмужному, який дещо обережно зустрів появу нового пароха. Надто вже багато значив для нього Лев Саламон. Але життя тривало, і доводилося зважати на реалії.

А тим часом священик розгорнув кипучу діяльність: то він звернувся до жінок, щоб вишили фелони, то підтримав ініціативу деяких парафіян поставити обабіч престолу статуї Ісуса і Матері Божої. Такими діями він завоював собі досить високий авторитет. Побачивши, що церква перебуває у не найкращому становищі (штукатурка обсипалася, дах протікає), він звернувся до жителів села з пропозицією ремонту.

А зовсім поруч, через дорогу, Олексій Кульчицький проводив свою підготовку до нового навчального року. Він пішов слідом нового священика і, зібравши батьків своїх майбутніх учнів, розповів про проблеми школи, її ремонт, заготівлю дров на зиму.

Закінчитися цей рік обіцяв в основному мажорно.

Довгий час ніхто доконечно не знав про минуле пана вчителя, чи жонатий він і якщо так, то чому приїхав сам. Аж якось на щотижневому базарі у Жовкві місцевий майстер Степан Холод дізнався, що нового вчителя прислали їм як покарання за те, що той був членом комуністичної партії. Холод розповів про це своїй жінці, а це було те саме, що виголосити оповідь у церкві. Через два дні про це знали всі у селі.

Дійшли чутки і до Засмужних. Старий Теодор лише знизав плечима.

– Нормальний вчитель! – сказав він, коли Степан повідомив йому цю новину. – Дітей вчить добре, вони його люблять. Це все дурниці.

– Не хотів би я, щоб моїх дітей вчив комуніст, – відповів дещо ображений на цю байдужість дядька Степан.

Теодор вийняв з рота люльку. У його очах Степан одразу ж вгадав, що дядьку скаже у наступну мить.

– Та ти спочатку женись, а вже потім про дітей розмірковуй! Та зробіть так, щоб батьки хоч на старість потішилися внуками!

Степан нахмурився. Дядько знав, що говорив. У брата Івана так і не відгуляли жодного весілля, хоч найстаршій Ганні вже минуло тридцять, а брати Степан і Дмитро були не набагато молодшими. Може, саме тому Теодор перестав сердитися на сина Михайла за поспішне весілля, тим більше що невістка була знову при надії.

З усіх каменюхів найбільше зацікавило минуле вчителя Петра Липака. Він єдиний серед селян був членом КПЗУ і старався впроваджувати комуністичну ідеологію всюди, куди прийдеться. Правда, великими успіхами на цій ниві він похвалитися не міг, каменюхи були обережними, у своїй більшості аполітичними, а коли справа стосувалася комунізму, то й агресивними. Зрозумівши, що дорослі односельці втрачені для світлого майбутнього, Петро Липак вирішив переключити свою діяльність на молодь, тим більше, що вчить їх його-таки однодумець і однопартієць.

Тому пізньої осені, після того, як Олексій Кульчицький відпустив дітей додому (надворі сутеніло рано, а дітям ще добиратися до розкиданих хуторів), у двері шкільної кімнати постукали і, дочекавшись запрошення, на порозі з’явився Петро Липак.

– Ви до мене? – здивовано запитав вчитель.

– Так, якщо ваша ласка, я хотів би поговорити з вами, – відповів Липак.

– Я вас слухаю. – Кульчицький показав на лавку. – Ви, як я знаю, не батько мого учня.

– Ні, пане вчителю. Я поки що не батько. Я тут з іншої причини.

– Я весь увага.

– Пане вчителю! – почав Липак. – Хоча, я думаю, вам буде приємніше звертання «товаришу»!

Олексій Кульчицький завмер. Він злегка здригнувся, майже непомітно, але це помітив відвідувач. Помітив і поспішив заспокоїти.

– Прошу мене не боятися, товаришу! Як і ви, я належу до Комуністичної партії Західної України.

Але Кульчицький вже опанував себе.

– Боюся, вас увели в оману, – сказав він. – І я не є комуністом.

Почувши таке, Липак недовірливо подивився на вчителя і спробував викликати співрозмовника на відвертість.

– Ви не думайте, я не провокатор! – примирливо мовив Петро. – Кажу ж, ми з вами єдині комуністи у селі.

– Пане Не-Знаю-Як-Вас-Звати! – терпляче відказав Кульчицький.

– Липак. Петро Липак.

– Отже, пане Липак! Чи, якщо вам приємніше, товаришу Липак! Ще раз повторюю, ви помилилися і я не є членом ніякої з політичних партій.

– Ну, як же, – розгубився Липак. – У селі тільки і говорять, що через те, що ви були членом КПЗУ, вас і відправили сюди із Рави-Руської, де ви вчили у гімназії.

– Ви це правильно сказали – був. Саме був.

– Тобто?

– Я дійсно був у компартії.

– А тепер? – не зрозумів Липак.

– А тепер я не є у ній.

– Чому?

– Пане Липак! Згодьтеся, що це запитання надто особисте, і я дозволю собі на нього не відповідати.

Спіймавши чергового облизня, Липак закінчив цю неприємну для них обох розмову. Маючи деякі зв’язки у повітовому комітеті, він мав намір все ж дізнатися про минуле нового вчителя.

Але наступні події спочатку відклали у довгий ящик виконання цього наміру, а невдовзі взагалі стало не до цього. Громом серед ясного неба для Липака (і для всіх комуністів Західної України) стала звістка, що Комінтерн звинуватив у націоналізмі і розпустив Компартію Польщі, а разом з нею і КПЗУ.

«Головний комуніст» села просто перестав хоч щось розуміти. Він вважав себе несправедливо ображеним, але звинувачував у цьому чомусь вчителя Олексія Кульчицького. Відкрито проти нього Липак не виступав, але злобу затаїв.

А Засмужним було не до розборок у міжнародному комуністичному русі. У березні Ганна народила дівчинку, яку вже за традицією назвали в честь баби Пелагеї. Тут вже не лише старий Теодор, а й Пелагея ходила гоголем і не могла натішитись онучкою. Здавалося, доля провела її через випробування лише для того, щоб син міг продовжити рід Засмужних.

А Михайлові не залишалося часу для роздумів. Родина, що поповнилася, вимагала щораз більшої уваги. Батько зовсім віддав синові господарку, не забуваючи, тим не менше, постійно надавати «корисні консультації», чим щоразу нервував Михайла. На цьому ґрунті у них неодноразово виникали суперечки – тут зіткнулися два тверді характери.

І все ж суперечки рано чи пізно закінчувалися, затихали чи просто забувалися за щоденними справами. А десь у світі події розгорталися з калейдоскопічною швидкістю. Засмужні розуміли, що полум’я війни невблаганно наближається до їхніх осель.

Однієї погожої неділі, коли відправа у церкві завершилася, а прихожани не поспішали розходитися по домівках, обидва Засмужних – Іван і Теодор – сиділи на лаві праворуч воріт церкви. Теодорові дуже хотілося закурити, але він не смів цього робити перед Божим храмом. Брати мовчки спостерігали за молоддю, яка зібралася в окремі групи і щось обговорювала. Швидше за все мова йшла про сьогоднішню виставу, яку місцева «Просвіта» давала після вечірні.

А братам згадалися часи, коли тут, на майдані перед церквою, вирішувалися долі: звідси вони йшли до війська, звідси починалися їхні поневіряння. Звідси відправився на свою «талєргофську Голгофу» Теодор.

– Старіємо, Іване! – похитав головою Теодор. – Вже й не віриться, що стільки часу минуло.

– Тридцять п’ять, – згодився старший брат. – Півжиття, не менше.

– Півжиття? – усміхнувся Теодор. – Дай-то Боже. А то бачиш, що у світі діється!

У цей час у ворота виходив Олексій Кульчицький. Теодор Засмужний покликав його.

– Пане професоре! Підійдіть сюди.

Кульчицький, який вже звик, що до нього так звертаються, зупинився перед братами.

– Пане професоре! Що пишуть в газетах?

Вчитель лише тепер надів на голову капелюха, зручніше оперся на тростину.

– Закликають населення Жечі Посполитої згуртуватися навколо уряду у його намаганні відстояти місто Данциг, – дещо саркастично відповів він.

– О, так! – згодився Теодор. – Це саме те, без чого я не можу спокійно спати.

– А хто хоче його відібрати? – запитав Іван.

Він останнім часом зовсім не цікавився політикою.

– Ой, Іване! – похитав головою молодший брат. – Важко мені з тобою. Не цікавишся ти нічим. А так не можна. А то одного ранку прокинешся і дізнаєшся, що більше немає у тебе вільного міста Данциг. Як ти будеш після того жити?

Іван не розумів єхидства у відповіді Теодора, зате Кульчицький широко усміхнувся. Він оцінив влучні слова Засмужного.

– Як ваш внук, пане Засмужний? – поцікавився він, щоб якось виручити Івана. – Я з ним декілька разів говорив і мушу сказати вам, що у нього є великий потенціал.

– Це так, – згодився задоволений такими словами Теодор. – Я й сам бачу, що з Феді ми не матимемо робітника на полі. Інше йому до душі.

– Що ж, не знати, що краще, – відказав вчитель, злегка підняв капелюх на знак прощання і попрямував до школи.

Закінчення розмови Іван Засмужний прослухав мовчки і похмуро.

Нас освободили і нема на то ради!

Ця пам’ятна п’ятниця почалася звично, як й інші дні. Хоч це і був перший день осені, він нічим не відрізнявся від попередніх літніх днів. Хто не встиг докінчити вчорашню «літню» роботу, докінчував її уже восени.

Єдине, що відрізняло цю п’ятницю, було те, що діти знову пішли до школи після літніх вакацій. Пішли, але майже одразу повернулися назад. На здивовані запитання батьків відповідали, що їх відпустив пан вчитель, бо «почалася війна».

Неначе у підтвердження цих, здавалося б, безглуздих дитячих слів заговорив дзвін на старій дерев’яній дзвіниці. Навчені попереднім досвідом, каменюхи, особливо старші, зрозуміли – дійсно, війна, але хто на кого напав, було незрозуміло. Польща, здавалося, жила мирно з усіма своїми сусідами.

Лише вже пополудні Олексій Кульчицький, який встиг з’їздити у повіт і повернутися в село, повідомив, що на Польщу напали Німеччина і Словаччина. На цьому, власне, закінчувалися всі новини. Ніхто не знав, де ідуть бої, хто перемагає, чи довго триватиме війна і, найголовніше, чи мобілізують резервістів, яких у Кам’янці Лісній було багато.

Зрештою, Михайло Засмужний міг за це не переживати. Він не служив в армії за мирного часу, не чіпатимуть його і тепер, зате брати Степан та Дмитро підлягали мобілізації, якщо тільки вона почнеться.

Війна, яка тривала десь далеко на заході країни, однак, розладнала всю роботу тут, на сході, і якщо селяни й працювали на своїх городах, то лише за звичкою, по інерції. Хоч ніхто достеменно не знав про справжню картину війни, усі з нетерпінням чекали звісток.

Хоч як би там було, стало зрозуміло одне: двадцятилітнє мирне життя закінчилося цього вересневого ранку.

Подальші події принесли деяку надію у близьке закінчення війни. Вже в неділю всюдисущий Кульчицький повідомив, що Польщі на допомогу прийшли Англія і Франція, і цього Гітлер не витримає. А ще через день на щитку біля церкви хтось вивісив наказ про мобілізацію резервістів. Згідно з ним, усі чоловіки до 50 років, які у свій час служили у польській армії, підлягали мобілізації для захисту вітчизни.

«Ожел бялий» з усіх сил намагався захищатися.

Не знати чому, але до Кам’янки Лісної мобілізаційна комісія у призначений день не прибула. Чоловіки з клунками, рюкзаками й валізами, оточені заплаканими дружинами і матерями, почекали до самого вечора і під вдячні молитви жіноцтва розгублені розійшлися по домівках. Вже пізніше з’ясувалася і причина цього: поляки програвали війну на всіх фронтах, у державному апараті панував хаос і метушня, тому про Кам’янку Лісну просто забули. Коли ж згадали, було вже пізно.

Адміністрації на місцях самоусунулися від управління, де зараз перебували уряд і президент, не знав ніхто. Єдиною інституцією, де ще панував порядок, була армія, але вона була десь на заході і відбивала атаки ворога.

Ще одну новину, ще неймовірнішу за першу, приніс Петро Липак. Останній рік він старався не висуватись, на збори і масові гуляння не ходив; здавалося, щось вичікував. Як виявилося, саме цієї новини.

– Червона армія перейшла Збруч і спішить нам на допомогу, – радісно повідомив він.

– Кому це нам? – допитувався Олексій Кульчицький.

– Нам. Мені, всім біднякам. І навіть вам, пане професоре, хоч ви і вийшли з рядів компартії.

– Ви, пане Липак, також. Я дійсно вийшов, а вас з неї виключили як націоналіста, – відповів вчитель.

Липак прикусив губу. Йому щоразу ставало погано, коли хтось згадував про те, що з ним сталося.

– Це була жахлива несправедливість, – сказав він. – От побачите, Червона армія прийде і в усьому розбереться.

А через декілька днів у селі з’явилися перші червоні. Вже перший вигляд солдатів заставив старого солдата Теодора Засмужного похитати головою. Дорогою, що пролягла через село, йшла колона червоноармійців. На чолі колони крокували два командири, одягнуті досить-таки охайно і зі смаком. Зате солдати виглядали зовсім інакше. Найперше, що кидалося в очі, це була дивна гостроконечна шапка з великою червоною п’ятикутною зіркою. Хоч надворі і було по-вересневому тепло, на солдатах були довгі аж до щиколоток коричневі шинелі, з-під яких можна було побачити обмотані зеленими обмотками ноги. Довгі гвинтівки з такими ж довгими штиками довершували картину.

Старші Засмужні стояли на городі і мовчки спостерігали за черговими зайдами.

– Хіба це військо? – невдоволено мовив Іван. – Страхопуди, та й годі! Ось наші жовніри одягнуті з голочки. А ці…

– От тільки де тепер ці наші жовніри, одягнуті з голочки? – відповів Теодор. – Нема. А ці ось є.

– Дивись-дивись! – схопив його за руку старший брат. – Чи не Петро Липацький там на дорозі?

Теодор, що мав чудовий зір і вільно читав без окулярів (а їх ще треба було купити за великі гроші!), прижмурив очі. Так, Іван не помилився. На дорогу перед колоною вибіг радісний Петро Липак. І не просто вибіг, а тримав у руках червоне знамено. Цьому здивувалися не лише Засмужні, але й червоні командири. Вони подали команду, і колона зупинилася.

Що там говорив Липак з командирами, Засмужні не чули, але радісний вигляд Петра й усміхнені обличчя командирів свідчили, що їхня зустріч була приємною для обох сторін.

Несподівана затримка війська стала неначе командою для селян. Вони спочатку обережно, по одному, виходили зі своїх обійсть і несміливо підходили до військових. Теодор з Іваном залишилися на місці. Око Засмужного вловило одну особливість: до солдатів підійшли лише бідні селяни, або й просто батраки, що не мали своєї землі і заробляли на своє прожиття наймами.

– Ось і прийшла їхня влада, – задумливо сказав Теодор. – Дивись, як радіють!

– Хто знає, може, це на краще, – обережно мовив Іван. – За Польщі вони досить настраждалися.

– А ти ні?

– Та я хоч землю мав! А вони ні.

– А хто їм заважав? Тільки лінощі. Більше ніхто.

Червоні командири, видно, не мали наміру зупинятися у Кам’янці Лісній надовго, бо один з них щось сказав Липакові, віддав йому честь і вже збирався дати команду рушити вперед, як цьому завадила нова обставина.

Із західної сторони села на дорозі з’явилися чотири мотоцикли з колясками. У Кам’янку Лісну в’їхало вісім військових. Їхня поява стала несподіванкою для всіх: і їх самих, і червоних, і Петра Липака, що з розгубленості аж випустив з рук червоного прапора.

Це був авангард німецької армії, який відірвався далеко вперед. Офіцер, що їхав на першому мотоциклі, вдарив солдата перед собою у плече, і мотоцикли зупинилися у тридцяти метрах від червоноармійців.

Усі чекали, чим закінчиться ця зустріч. А німецький офіцер спокійно зіскочив з мотоцикла і впевнено попрямував до колони. Йому на зустріч рушив один з червоних командирів. Вони зустрілися якраз навпроти того місця, де стояли Засмужні. Обидва офіцери віддали один одному честь. Німець першим подав руку. Росіянин лише на мить затримався. Їхні руки зустрілися у міцному потиску. Так зустрічаються союзники, солдати, що виконують спільну місію.

Про що говорили офіцери дружніх армій, Засмужні не чули, але невдовзі німець повернувся до своїх солдатів, і мотоцикли, розвернувшись, зникли там, звідки з’явилися, а колона рушила за ними услід.

Скоро на дорозі залишилися лише деякі селяни, які про щось розпитували Петра Липака. А він стояв розгублений на дорозі, міцно стискуючи в руці древко прапора, і не знав, що відповісти.

Подальші події дещо заспокоїли «головного комуніста» села. Його спочатку призначили головою села, а потім і відповідальним за проведення виборів.

Гордий від усвідомлення того, що йому довірили таку важливу справу, Липак одразу ж занурився у роботу. Він знав, що найголовніше, що вимагають нові керівники і що є найдієвішим у його роботі, це агітація. Саме тому він дочекався, коли чергової неділі у церкві закінчиться відправа і люди вийдуть на майдан, піднявся на якогось воза і голосно закликав до порядку.

– Односельці! – почав він. – Ви знаєте, що Червона армія визволила нас від польського гніту. Більше ніколи не повернуться ті часи, коли вам доведеться гнути спину на панів. Ви знаєте, що в селі організовано селянський комітет, що є лише тимчасовим органом управління. У нього увійшли ваші ж таки односельці, які за панської Польщі не мали своєї землі.

– Ледарі тому що! – крикнув хтось зліва.

Його слова потонули у схвальному гулі. Оратор зробив вигляд, що не розчув.

– Головним завданням нашого комітету буде передати у руки найбідніших селян поміщицькі землі. Кожен безземельний отримає свою землю і буде на ній господарювати. Вони отримають корови, коней. Совітська влада передасть все це безплатно.

Ці слова були зустрінуті неоднаково. Бідняки (а їх було менше у натовпі) захоплено загомоніли, заможніші господарі мовчали, розмірковуючи, де ж Липак візьме стільки землі.

– Як бачите, Совітська влада дбає про робочі руки, – продовжував Липак. – Але навіть це не все. Недавно Львівське тимчасове управління звернулося до інших земель з пропозицією скликати Народні Збори, щоб ухвалити рішення про приєднання наших земель до Української Совітської Соціалістичної Республіки. Для цього утворюються округи з розрахунку один делегат від п’яти тисяч людей.

– Це що, так само як за Польщі? – подав голос Степан Засмужний.

– Так і не так, – пояснив Петро Липак. – За Польщі ви кого вибирали? Юристів, ксьондзів. Чи були серед них такі ж, як ви, селяни? Та ніколи! Не були і не могли бути! А за Совітської влади навіть звичайна кухарка може керувати державою. От тому від нашого округу ми будемо вибирати не попа, не адвоката, а нашу-таки робочу людину, батрачку з Добросина Марію Охаб.

Знову шум перед церквою. Багато каменюхів знали «кандидата» особисто.

– А ще хто? – запитав Олексій Кульчицький.

– Тобто? – не зрозумів Липак.

– Ви самі сказали, що це будуть вибори.

– Ну.

– То з кого вибирати? Одна, як ми зрозуміли, це батрачка Охаб, а з нею ще хто?

– Нікого більше, – обережно відповів Липак.

– То які це вибори, коли нема з кого вибирати?

Але «вибори» все-таки відбулися у назначений день, і 22 жовтня Народні Збори одноголосно проголосували за вхід Західної України до складу УРСР. Тоді ж і з’явилися труднощі у нових «землевласників». Землю, яку вони отримали, потрібно було обробляти, але ні інвентарю, ні навиків обробки власної землі вони не мали. Здавалося б, вони пропадуть, але тут, неначе за помахом чарівної палички, їм на допомогу прийшов всюдисущий Петро Липак. Він запропонував колишнім біднякам віддати отримані землі у спільне користування. Так у Кам’янці Лісній була утворена артіль «Червона гвардія».

Якщо раніше Липака неможливо було застати на якихось зборах, то тепер він не пропускав нагоди побувати усюди, де збираються селяни, і роз’яснював суть радянської влади. Іноді на таких зборах між ним і вчителем Кульчицьким виникали гострі суперечки.

– От ви прохолодно відноситесь до совітської влади, – говорив Липак Кульчицькому. – Але навіть ви не можете заперечити той факт, що лише зараз наша школа стала дійсно українською. Ви вже не вчите дітей польської мови. Навіщо? Де тепер та Польща? А уявляєте, яке життя настане через п’ять років?

– Невже ви сподіваєтесь спокійно жити так довго? – здивовано запитав вчитель.

– А що може статися?

– А хіба ви не чекаєте війни?

– З ким? – засміявся Липак.

– З німцями, – добродушно відповів Кульчицький.

– З Німеччиною у нас договір про ненапад. І ніхто, крім вас, напевне, не чекає з цієї сторони небезпеки. Чи ви все-таки вважаєте, що Німеччина нападе на нас? – допитувався Липак.

– Я впевнений у цьому. Свого часу я був у Берліні і сумніваюся, що Гітлер задовільниться Польщею.

А на початку лютого 1940 року Ганна, яка з самого ранку ходила провідати батьків, повернулася стривожена і розгублена.

– Що сталося? – занепокоївся Михайло.

– Вночі виселили Скабів, – випалила вона.

– Куди виселили? – перехрестилася Пелагея.

– Кажуть, у Сибір. На збір дали півгодини, посадили на воза і повезли на станцію, в Лавриків.

– А дітей?

– І дітей також.

Теодор лише переглянувся з Михайлом.

Коли розвиднилося зовсім, виявилося, що така участь спіткала й родини з інших хуторів. Серед них найбільше було польських осадників, правда, траплялися і заможні українці.

Наступний удар село отримало ближче до обіду, коли зі школи підозріло швидко повернулися діти. З їхніх слів каменюхи дізналися, що цієї-таки ночі забрали вчителя Олексія Кульчицького. На запитання, що відбувається, Петро Липак відповідав, що поляків вивозять з ісконно українських земель, багатих селян розкуркулюють, щоб було де взяти землю для роздачі біднякам, вчителя заарештувало НКВС за антирадянську пропаганду, звинувативши його у тому, що він говорив, що Німеччина нападе на СРСР.

Вже навчені гірким досвідом ніхто з каменюхів не поцікавився у Липака, звідки про це стало відомо відповідним органам.

На Кам’янку Лісну опустився покров мовчанки і страху.

Війна

Михайло заїхав на подвір’я, везучи на возі щойно скошену траву. На призьбі перед хатою сидів батько, а перед ним стояла сестра Ганна. Вони про щось говорили. Михайло неспішно розвернув коней перед стодолою, скинув траву, розпріг коней. Восьмирічний Федя заніс збрую у стайню. Тут Михайла закликав до себе батько.

– Михайле! – почав Теодор. – Тут Ганна просить про допомогу. Треба помогти.

– Що робити? – звернувся Михайло до сестри.

– Степан і Дмитро переказували, щоб їм привезли щось поїсти. Особливо жирного, бо вони в тому війську голодують, – відповіла Ганна.

(Двох Засмужних, як і декількох інших каменюхів, місяць тому забрали до війська, на перепідготовку. Михайло у цей список не потрапив.)

– Повезеш? – запитав батько.

Михайло знизав плечима.

– Та хіба то далеко? Повезу.

(Степан і Дмитро служили у Потеличі.)

– Тоді я зараз принесу, – зраділа Ганна. – У нас уже все приготовлено.

– Треба встати рано, – сказав Теодор, дивлячись услід племінниці.

– Так, десь коло четвертої, – згодився Михайло. – Хочу встигнути повернутися ще до церкви.

– Ну, тоді і лягати треба рано. Ти не хвилюйся, я тебе збуджу. У мене і так останнім часом чомусь тривожний сон.

Поки Михайло порав по господарству, повернулася Ганна з чималеньким клунком.

– Сало, масло і сметана, – пояснила вона.

Перед тим, як лягати спати, Михайло вийняв з комори ровер і оглянув його. Не хотілося вставати удосвіта і ремонтувати засіб пересування. Зрештою, техніку, навіть таку примітивну, завжди тримав у чистоті і справності, тому залишилося лише пару раз качнути насосом і відправитися спати. Завтрашня неділя обіцяла бути довгою.

Здавалося, лише тільки мить тому Михайло притулив голову до подушки, як почув, що у плече хтось тормосить. Розплющив заспані очі. Над ним стояв батько.

– Пора! – сказав він.

– Яка година? – спросоння запитав Михайло.

– Вже доходить до четвертої.

Михайло, стараючись не розбудити дітей, обережно підвівся, узяв поскладаний на лавці одяг і вийшов одягатися на кухню. Там мама вже поставила на стіл нехитрий сніданок.

Вже досить добре розвиднілося, коли Михайло прикріплював клунок на багажник ровера. У відкритому вікні сидів Теодор і спостерігав за діями сина. Раптом на півночі, зі сторони Сокаля, почувся грім. Михайло відірвався від роботи.

– Тату, що це таке? – запитав він. – Гроза?

Теодор довго не думав.

– Ти знаєш, Михайле, то – війна!

– Війна? – здивувався син. – Яка війна? Так просто може початися війна?

А гуркіт тривав далі.

– То мені їхати?

– Дивися сам. Бачиш, з боку Рави не чути. Може, там і немає нічого.

Михайло хвильку подумав.

– Поїду, – вирішив він. – Хлопці чекають на їжу.

– То з Богом! – мовив Теодор і перехрестив сина.

Михайло закинув ногу на ровер і поїхав. Ґрунтова дорога була твердою і сухою, лише трава блистіла крапельками роси.

Чудовий велосипедист, Михайло сподівався подолати відстань за дві години.

Села, через які пролягла дорога, ще спали, лише де-не-де прокинулися півні і вже нагадували господарям, що пора вставати.

Невиразний гул заставив Михайла підняти голову. На чистому без хмаринок небі кружляли два літаки – більший і менший. На крилах першого нечітко виднілися чудернацькі хрести. З усього було видно, що він і був господарем становища. Німець легко виходив з небезпечної позиції, відхилявся від трасуючих куль, що їх раз у раз випускав літак з червоними зірками на крилах. Ось німецький літак легко відхилився від чергової траси, здійснив чудернацький маневр і опинився над ворожим літаком. На цей раз радянський льотчик отримав усю порцію вогню. Поблизу його хвоста з’явилася цівка диму, спочатку ледь помітна, але потім вона збільшувалася, чорніла, і підбитий літак полетів кудись на схід, дедалі більше знижуючись. Десь за Добросином він зустрівся з землею.

– Точно війна! – остаточно вирішив Михайло й енергійніше натиснув на педалі.

У Раві-Руській було тихо, безлюдно, як звичайно буває літнього недільного ранку. Михайло виїхав на дорогу, що вела до Потелича. Добре, що не треба було їхати до самого села: полк, у якому служили Степан з Дмитром, розташувався неподалік, у лісі. Його розташування вгадувалося огорожею з колючого дроту. Всередину полку можна було потрапити через ворота, що їх охороняв якийсь миршавий солдатик. Перед ворітьми вже стояли прибулі, серед яких Михайло упізнав декількох знайомих. Він зліз з ровера і підійшов ближче.

– Засмужних не бачили? – запитав після привітання.

– Ось там! – Знайомий з Пирятина показав на галявину ліворуч, де копошилися солдати.

Михайло знову осідлав свій транспорт і під’їхав ближче. Серед солдатів він упізнав Дмитра. Той саме ніс дерев’яний стовпець.

– Дмитре! – окликнув Засмужний.

Дмитро, здивований такою зустріччю, підійшов ближче. Поклав стовпець біля ніг.

– Ось, привіз тобі і Степанові! – Михайло подав клунок. – Де він?

– Лишився у казармі, – відповів задоволений принесеними продуктами Дмитро.

– А що ви тут робите?

– Заготовляємо дрова.

– Ти знаєш, що почалася війна?

– Яка війна? – здивувався Дмитро. – Нам нічого не говорили про це.

– Добре, бери їжу, а я поїду назад. Мені ще додому педалі крутити.

Вони попрощалися.

Дорога назад виявилася труднішою. Коли Михайло під’їжджав до Рави-Руської, то з Немирова вже йшла колона військ. Їх було так багато, що він не міг перейти дорогу. Нарешті Михайло побачив проміжок між двома вантажівками. Він зумів прошмигнути між ними, хоч і було небезпечно для життя.

Рава-Руська, нарешті, прокинулась. Всюди переполох; люди бігали дорогою, кудись спішили, щось викрикували. Михайло помітив, що серед натовпу переважає російська мова.

Ледве вибрався з міста і вирішив більше ніде не затримуватися. Війна, не війна, але перебувати тут довше не хотілося.

Дорога додому завжди коротша, ніж від нього, тим більше, що гостинець досі залишався безлюдним. Дорога пролягала через село Мощана, де тримав невеличку крамничку далекий родич Засмужних Микола Дума. Михайлові доводилося неодноразово зупинятися у нього, відвідати смачного пива, поговорити. Чомусь захотілося його і тепер.

Дивно, але неначе вгадавши його думки, на порозі виник Микола Дума. Він, як і Засмужний, був здивований такою зустріччю.

– Звідки ти тут взявся? – запитав він.

Михайло відповів не одразу. Зупинився, спішився, і лише тоді подав руку для привітання.

– Та ось, від війни втікаю, – сказав просто.

Микола недовірливо подивився на нього, потім на захід.

– А ну, розказуй! – наказав. – А втім, давай зайдемо, пива вип’ємо.

Попиваючи пінистий напій, Михайло повільно розповідав про події цього недільного ранку. Дума, побачивши, що у бокалі пива залишилося лише на дні, налив ще один.

– І це все правда? – запитав він, ставлячи бокал перед Михайлом.

– Ні, – відповів Засмужний. – Пожартувати захотілося.

– І що тепер?

– Я – додому, – підвівся Михайло. – Хочу ще до церкви встигнути.

– Ну, давай. До зустрічі!

Випиті натщесерце два бокали пива, дуже скоро розморили Михайла, і вже перед присілком Бучми він відчув, що на ходу засинає. Розуміючи, що додому не дотягне, Засмужний з’їхав з дороги на поле, ліг на ровер і миттєво заснув.

Скільки спав – не пам’ятав: хвилину чи годину. Розбудив його монотонний гул над головою. Відкрив очі і аж закляк. Здавалося, все небо було чорне від літаків, що рівномірно летіли на схід. Вони не були маленькими, як той, якого Михайло бачив зранку. Це були бомбардувальники. Здогадка підтвердилася, коли з боку Добросина долинув звук вибуху – видно, одну бомбу скинули на залізничну станцію.

Засмужний швидко підвівся і, не затримуючись, поїхав додому. Дорогою він зустрічав людей, які, нічого не підозрюючи, йшли до церкви. Сам Михайло про себе вирішив сьогодні залишитися вдома, – надто вже стомився поїздкою.

Проїжджаючи крайню хату, все ж зупинився. Тут віднедавна квартирував один російський інженер Воронцов. Він працював на будівництві залізничної колії, що мала сполучити Раву-Руську з Великими Мостами. Робота протікала повільно, а тепер, напевне, взагалі ніколи не закінчиться.

На подвір’ї він побачив господиню.

– Марино! – крикнув Михайло. – Де твій квартирант?

– Спить іще. Де ж йому бути? – відповіла та.

– Розбуди його!

– Чого це?

– Розбуди. Справа у мене до нього є.

Господиня недовірливо подивилася на Засмужного, поставила відро з водою на землю і зайшла до хати. Невдовзі на порозі з’явився заспаний інженер.

– Ну що там ще? – невдоволено запитав він, солодко позіхаючи.

– Вам би негайно поїхати звідси, – просто сказав Михайло.

– А це чому?

– Я тільки що з Рави. Почалася війна.

Почувши таке, Воронцов застиг, неначе вражений стовбняком. Він чомусь одразу повірив у почуте, а Михайло не став чекати, поки той «відімре». Він укотре сів на ровер і поїхав до свого дому. Вже під’їжджаючи до воріт, почув дрібний тупіт позаду. Оглянувся. Це галопом покидав Кам’янку Лісну кінь інженера Воронцова.

Війна вкотре оминула Кам’янку Лісну стороною. Танкові колони генерала Гудеріана рвалися вперед, кліщами обходячи великі військові з’єднання Червоної армії, залишаючи їх у котлах. Десь там точилися бої, гинули люди, а каменюхи продовжували жити як раніше. Ніхто не переживав від чергової зміни влади, лише Петро Липак телефонував у район, щоб вислали по нього машину – потрібно було вивести важливі документи.

У п’ятницю машина, нарешті, прибула, але зовсім не така, на яку той сподівався. З раннього ранку біля хати Липака зупинилася невелика крита машина, з якої вийшли троє військових з малиновими кашкетами. Це був знаменитий «чорний ворон». Селяни бачили, як військові вивели Липака, який нічого не розумів, кинули у «воронок», і машина зникла. Вже пізніше жінки запитали його заплакану матір. Вона ледве змогла розповісти, що її сина звинувачують у тому, що він заперечував можливість війни з Гітлером і написав анонімку на вчителя Кульчицького.

Те, що Олексія Кульчицького засудили саме за те, що той не заперечував таку можливість, було принаймні дивно.

А увечері усі Засмужні зібралися на подвір’ї у сусідів, де відзначали хрестини новонародженого хлопчика. Під розлогою яблунею поставили довгий стіл, за яким сиділо зо два десятки каменюхів. Гостина вже доходила до кінця, коли біля воріт зупинилися два велосипедисти. Це були літнього віку озброєні гвинтівками німецькі солдати.

За столом запанувала тиша. Ніхто не ворухнувся, боячись навіть рухом викликати невдоволення прибульців. А солдати зайшли на подвір’я, оглянули «трапезників» і звернулись до господині:

– Мамка, дай яйка!

Перелякана господиня подивилася не на чоловіка, а чомусь на Теодора Засмужного. Той підвівся, повагом вийшов з-за столу.

– Wie können wir Ihnen helfen?[27]

Здивовані солдати переглянулися.

– Звідки ви знаєте німецьку? – поцікавився старший. – Ви німець?

– Ні, – відповів Теодор. – Просто я служив в австрійській армії. То що ви хочете?

– Чи не можете ви продати нам яйця?

Засмужний обернувся до господині.

– Меланко! Дай їм яєць!

– Скільки? – занепокоїлася вона.

– Та дай з десяток. Не обіднієш, а вони відчепляться.

Сподіваючись на таке легке вирішення несподіваної проблеми, Меланія заспішила до курника і невдовзі повернулася, несучи у запасці знесені сьогодні яйця. Їх було більше, ніж десять, але жінка віддала б ще більше, щоб непрохані гості відчепилися.

– Nein! Nein! – замахав руками один із солдатів. – Засмажте!

– Приготуй їм яєчню, – переклав Теодор.

– Як? – запитала Меланка. – Тверду чи на м’яко?

У відповідь на запитання Засмужного другий німець покрутив кистю руки, мовляв, перемішати.

– Перемішай їм.

– Як то?

– Та подобається їм так! Давай скоро.

Меланка заспішила до кухні, а решта залишилися на дворі.

– Миколо! – звернувся Теодор до господаря. – Принеси панам солдатам випити.

Але солдати від випивки відмовилися. Натомість старший сказав:

– Там у вас у рові лежить чиєсь тіло.

– Де? – занепокоївся Теодор.

– При в’їзді у село. Не порядок це. Негайно приберіть!

– Приберемо, – пообіцяв Засмужний.

Тим часом господиня принесла повну пательню ячниці, що парувала. Задоволені німці пересипали яєчню у казанок, після чого молодший дістав з кишені зім’яту банкноту.

– Bitte! – простягнув він господині.

Краєм ока Теодор помітив, що це польські гроші, але раніше він їх не зустрічав.

Солдати знову сіли на велосипеди і поїхали на схід. За столом почулися полегшені зітхання.

Але Теодор охолодив їх.

– Німці казали, що перед селом у рові хтось лежить, – сказав він.

Чоловіки підвелися.

– Михайле! – покликав Теодор сина. – Подивись, хто це. Може, хтось з наших. І не пускайте дітей, не для їхніх очей це.

Михайло передав дочку, що увесь час сиділа у нього на руках, Ганні і з іншими молодшими чоловіками заспішив до сказаного місця, а старші повільно рушили услід.

Ще здалеку вони помітили, як односельці витягують з рову чиєсь нерухоме тіло.

– Наш? – запитав Теодор Засмужний.

– Наш, – відповів Михайло.

– Хто?

– Петро Липацький.

Чоловіки обступили розпростерте на дорозі тіло. Обличчя нещасного було побите, все у крові; закривавленою була і сорочка.

– Хто ж його так? – запитав Іван Засмужний.

– А ось ті, кому Петро і служив. Видно, не хотіли возитися з ним або німці завадили завезти в район. От тут і застрелили.

– Що ж робити?

– А що робити? Давайте віднесемо додому. Єва завтра поховає. Нехай хтось приїде возом.

А назавтра у село повернувся Дмитро Засмужний. З його слів виходило, що його полк потрапив в оточення і повністю здався у полон. Зразу ж тих червоноармійців, які жили на цій території, відпустили по домах, а інших загнали у тимчасові табори.

На запитання, де Степан, Дмитро відповів, що той потрапив в інший підрозділ, якому вдалося вирватися з оточення.

Окупація

Крайсгауптманшафт Рава-Руська. Дистрикт Галичина. Генерал-губернаторство.

Серед величезної території України, зайнятої німецькою армією і розділеної нею ж, загубилося невелике село Кам’янка Лісна. Ті два німецькі солдати на самому початку війни виявилися чи не єдиними окупантами, яких бачили каменюхи. Звичайно, жителі села зустрічали німців у Жовкві чи Раві-Руській, але у саме село вони не заїжджали. Натомість буквально через місяць після того, як радянські війська залишили навколишню територію, селян зібрав Микола Зелений, молодий хлопець з Боброїдів, і сказав, що його призначили поліцаєм у селі, що він має слідкувати за порядком, збирати контингент, і якщо односельці чемно виконуватимуть ці дії, то німці сюди не навідаються.

Оскільки це мало чим відрізнялося від тих податків і поборів, що каменюхи перетерпіли за попередніх влад, на тому і розійшлися.

Ранньою весною 1942 року раптово захворіла на дифтерію і миттєво згасла щебетушка Палазя. Її смерть надовго вибила Засмужних із звичної колії.

Але життя брало своє, і ця трагедія – ні, не забулася, лише відходила кудись далеко. Інше виходило на перший план. Микола Зелений у неофіційній розмові з людьми попередив, щоб він не бачив у них свиней, бо німці обов’язково заберуть їх. Він не сказав «не тримати», лише «щоб я не бачив». Люди його зрозуміли і майже кожен свиню тримав, правда, у таких сховках, що одразу і не знайдеш; і свиней били, але не звично ножем у серце, як за мирного часу, а щоб не кричали, задушували мішком з попелом.

Каменюхи намагалися менше потикатися у міста, де хазяйнували німці, відбувалися облави на жидів, але у них іноді потрапляли й українці. Такі облави звичайно закінчувалися для перших у кращому випадку в гетто, а для других довгою дорогою у Німеччину. Доводилося відсиджуватися вдома, подалі від гріха.

А літньої ночі 1943 року у хату Засмужних постукали.

Михайло, розбуджений Ганною, швидко накинув на себе кабат і вийшов надвір. При світлі повного місяця він розгледів двох озброєних чоловіків. Ще одного він зауважив біля стайні.

– Хазяїн! – звернувся один. – Коней маєш?

Звичайно, безпечніше було відповісти негативно, але цей третій недаремно шастає біля стайні – перевірив все.

– Так, – відповів Михайло.

– Дорогу на Пристань знаєш?

– Ні.

– А до якого місця знаєш?

– До Любелі.

– Запрягай коня! Покажеш!

Хоч він і говорив українською, його вимова не була галицька, і Михайло зробив висновок, що перед ним наддніпрянець.

– Дозвольте я одінусь, – сказав Михайло.

– Тільки швидко.

Михайло хотів закрити за собою двері, але незнайомець підставив ногу.

– Нехай будуть відкриті, – сказав він.

Відкриті то відкриті. Михайло зайшов до хати. Батько вже прокинувся і стояв посеред хати.

– Хто? – запитав він.

– Не знаю.

– Що хочуть?

– Провести до Пристані. Я сказав, що знаю тільки до Любелі.

– На коні?

– Угу.

Михайло почав швидко вдягатися.

– Зупинишся у Валька, – говорив Теодор. – Чекай мене там.

– А ви чого? – здивувався син.

– Знаю чого. Ну, з Богом! Не наривайся на неприємності.

– Не маленький, – відповів Михайло і знову вийшов надвір.

Він повільно зайшов до стайні і вивів Гнідка, свого найслабшого коня, осідлав його і вивів зі двору. Біля паркану на нього вже чекав з десяток вершників.

– Поїхали! – нетерпляче сказав незнайомець, що єдиний з прибулих розмовляв з Михайлом. – Куди їхати?

– Сюди! – Михайло повернув коня і поїхав дорогою повз вільшину.

Вершники рушили за ним. Повз Мале виїхали на добротну ґрунтову дорогу, що вела на схід.

Мовчали. Вершники, видно, не хотіли виказувати, хто вони насправді, а Михайлові просто не було з ким говорити.

– Що за село? – запитав співрозмовник, який їхав поруч.

– Владики, – відповів Засмужний.

Співрозмовник розкрив командирську сумку, підсвітив собі.

– Ні! – заперечив.

– Тоді Мартини, – спокійно відповів Михайло. – У нього дві назви.

Супутник ще раз підсвітив.

– Поїхали далі! Швидше. Скоро світати буде!

Вершники пришпорили коней. Коли проїжджали наступне село Казумин, невідомі вже не перевіряли Засмужного, а невдовзі він повідомив:

– Любеля! – І показав на темні силуети хат попереду.

І зупинився. Зупинилися й інші. Старший довго прислухався до ночі, але тишу не переривав навіть гавкіт собак.

– Когось тут знаєш? – запитав супутник Михайла.

– Знаю.

– Веди. Скажеш, щоб показав дорогу далі.

Ця обставина засмутила Михайла. Йому дуже не хотілося втягувати когось іншого у цю справу, але іншого виходу не було.

Вирішив потурбувати свого знайомого Микиту Валька, у якого і мав намір зупинитися. Благо, його хата стояла друга від краю села.

Вершники зупинилися під вербами, що росли вздовж дороги.

– Злізай! – наказав старший.

Михайло спішився.

– Поклич сюди провідника. І залишишся тут.

Робити було нічого. Засмужний повільно побрів до знайомої хати Валька.

У Микити була жінка, але вони не мали дітей. Коли Засмужні поверталися з лісу, напружені повними возами дров, вони зупинялися у Вальків і зустрічали тут привітний прийом. Зараз же доведеться наразити Микиту на небезпеку.

Постукав у вікно. Фіранку відхилили зразу ж, неначе всю ніч чекали на цей стук. У вікні Михайло впізнав обличчя Микити. Упізнав і той.

– Відкрий! – махнув рукою Засмужний.

Фіранка знову ворухнулася, і невдовзі скрипнули вхідні двері.

– Ти чого тут? – здивовано запитав Валько.

– Микито, виручай! – говорив Михайло. – Там (він показав на дорогу) чекають якісь озброєні люди. Я їх привів до Любелі, а їм треба на Пристань.

– Ну?

– А я дорогу знаю погано. Не дай Боже, заблукаю!

Микита подивився на Засмужного з-під лоба, потім запитав:

– Коня запрягати?

– Та візьми мого! Віддаси, коли повернешся.

– Якщо повернуся, – відказав Валько. – Почекай, лише одягнуся.

Він знову зник за дверима, але досить швидко повернувся.

– Веди! Скажи лише, хто вони такі?

– Не знаю, – признався Михайло. – Розпитувати якось було небезпечно.

– Це так, – згодився любелець.

Підійшли до вершників.

– Ось! – сказав Засмужний. – Він знає дорогу.

– До Пристані? – запитав старший.

– Знаю, – відповів Микита.

– Сідай на коня!

Микита Валько легко скочив на Гнідка.

– А ти (невідомий показав на Михайла) запам’ятай: ти нас не бачив.

– Зрозуміло, – просто відповів Засмужний.

– Почекай мене в хаті, – кинув наостанок Микита. – Жінка про тебе знає.

– Добре, почекаю.

Вершники розвернулися і невдовзі сховалися у лісі. А Михайло важко зітхнув і попрямував до хати Валька, де на порозі вже чекала жінка Микити.

На німе питання відповів:

– Все буде добре. Не хвилюйся!

– А якщо вони щось йому зроблять? – стривожено запитала вона.

– Мене ж відпустили!

Цей аргумент якщо не переконав жінку, то принаймні дещо заспокоїв.

– Пішли в хату, – сказала вона. – Спати будеш?

– Та який там сон!

– А їсти?

– Та й їжа не полізе, поки буду переживати! Ти не хвилюйся за мене. Я просто посиджу під вікном. Почекаю Микиту. До Пристані кілометрів сім, не більше. Довго він не затримається.

Так за столом під вікном його і застав ранок. Наприкінці сидіння Михайло, напевне, все-таки закуняв, бо здригнувся, почувши скрип дверей. Схопився з лавки. Одночасно з другої кімнати вийшла жінка. Вона, видно, також не зімкнула очей.

Але замість очікуваного Микити у дверях стояв Теодор Засмужний. Побачивши сина, він полегшено зітхнув.

– Де кінь? – запитав він.

– На ньому Микита повів їх на Пристань.

– Давно?

– Та вже мав би бути.

Неначе у відповідь на ці слова у дворі почувся тупіт копит. Усі неначе за командою залишили хату. На замиленому коні сидів змучений Микита Валько. Він важко зліз з Гнідка, перекинув йому вуздечку через голову і подав Михайлові.

– Навіщо ти його загнав? – невдоволено запитав Теодор.

– А ви, дядьку, осідлали б здорового коня, а не цю шкапу, – незлобно відповів Валько. – То і не загнав би його. І приїхав би вже давно.

– Та то не знати, чи вернули б його назад, – непевне сказав Теодор.

– Може, ви і праві.

Лише тепер Михайло зауважив під воротами запряжену двома кіньми підводу, на якій приїхав батько.

– Вертаємося додому, сину, – сказав Теодор.

– Та давайте хоч поснідаємо, – зупинив його господар. – Хоч нерви заспокоїмо.

– Та чого будемо вам набридати! Ви і так переживали через нас!

– Та більше вже так не будемо! – усміхнувся Микита. – Дядьку Теодоре! Прошу – не відмовляйте! Мені треба заспокоїтися. Та й вам, бачу, також.

– Залишіться, – подала голос і його жінка. – Поснідаєте, тоді і поїдете додому. І коні відпочинуть.

– Тільки недовго, – згодився Теодор. – А то не лише ви – наші також переживають. І ще не знають, що все закінчилося добре…

Ця пригода так і залишилася б лише однією з багатьох, якби не отримала несподіване продовження через десять днів. Правда, що наступні події мають якесь відношення до тієї нічної прогулянки, Теодор мав дуже великий сумнів.

У ту суботу десятирічний Федя, як звичайно, з хлопцями пас худобу. День видався погожим, сонце світило яскраво, але не пекло, тому хлопці – Федя з сусідами Грицем і Миколою – скинули з себе сорочки і засмагали, розлігшись на траві. Цю роботу хлопці любили найбільше, тим більше що на вигоні трави було досить, наросла після недавніх липневих дощів. Корови повагом паслися, неспішно мерзаючи, шкоди не робили, з пасовиська йти не збиралися.

Розмови точилися навколо сьогоднішнього купання, яке чекало на них в обід. Від майбутньої насолоди хлопцям аж млосно стало.

Вони лежали, дивлячись у бліде синє небо, як раптом до їхніх вух долинув невиразний шум з-під лісу. Хлопці підвелися. Перед ними відкрилася велична картина. На кілометр звідси дорогою попід Білим лісом у напрямі на захід рухалася колона партизанів. Вона розтягнулася на весь видимий простір. Озброєні люди йшли пішки, їхали на конях і возах, коні тягли гармати. Партизанів було багато, не менше тисячі. Це був рейд партизанського з’єднання Ковпака.

Враз інший звук змусив хлопців обернутися. Ґрунтовою дорогою, що пролягла між хлопцями і рідним селом, гуркотіла колона німецької техніки. Танки, танкетки, бронетранспортери рухалися у протилежний бік, на схід.

Від несподіванки камінецькі хлопці аж присіли. Вони виявилися на відкритому вигоні поміж двох озброєних колон. Якщо у когось не витримають нерви, хлопцям не врятуватися.

Але нерви не здали ні у кого. Обидві колони розминулися: червоні партизани пішли у Польщу, а німці на Східний фронт.

Як тільки все заспокоїлося, хлопчаки зігнали череду і погнали її додому, де за них вже почали переживати.

Серпень 1944-го

Сонце ще не встигло розігнати останню темряву, позаганяло її у закутки, коли у вікно крайньої хати присілка обережно постукали. Теодор Засмужний прокинувся одразу.

– Михайле! – покликав він сина.

За мить з сусідньої кімнати з’явилася темна постать.

– Хтось прийшов.

Син підійшов до вікна. Через шибку він побачив невиразні обриси людини.

– Господарю! Відчиніть!

Михайло запитливо подивився на батька. Той порухав великі білі вуса, щось міркуючи.

– Вийди, подивись, хто такі.

Михайло накинув на сорочку кабат, вийшов у сіни, відкрив двері. Перед ним стояли двоє озброєних людей у військовій формі. До якої армії вони належали, він не розпізнав. Зате помітив, що за рогом будинку стояли ще двоє.

– Москалі в селі є? – запитав один.

– Зараз немає, – відповів Михайло. – Вчора були, але кудись поїхали.

– А в інших селах? У Пирятині?

– Не знаю. Вони весь час змінюються.

– Нам би перебути до ночі, – благально сказав прибулий.

За спиною Михайла виник батько.

– Треба – переховаємо! – сказав він. – Скільки вас?

– П’ятеро.

– Михайле, відведи їх у криївку. Ви посидьте там трохи, потім зваримо обід – поїсте.

– Дякую, дядьку! – сказав військовий і, кивнувши іншим, попрямував за Михайлом.

Той підійшов до стодоли, обійшов її з півночі. Там був прилаштований невеликий навіс, де від негоди ховали нарубані дрова. Михайло відкинув кілька полін, намацав ледь помітне кільце і, схопивши його рукою, підняв невелику ляду, під якою чорнів отвір.

– Лізьте! – тільки і сказав Михайло.

Всі п’ятеро один за одним невеличкою драбиною спустилися у невелике приміщення. Криївка, з усього видно, розрахована була на двох, максимум трьох. Але несподівані гості не скаржилися – не час для зручностей.

Михайло закрив за ними люк, накидав зверху полін і повернувся до батька. Він нічого не сказав, лише важко зітхнув.

Звичайно, у такий час всі ще спали, але цього разу було не до сну. Батько вже не лягав, натомість розбудив жінку й невістку.

– Розтопіть піч! – наказав він. – Ганно! – звернувся до невістки: – Заміси на хліб, а ти (до жінки) видій корову.

– Тільки спочатку нагодую Марійку, – сказала Ганна.

Всі розійшлися виконувати свою роботу, а старий повагом обійшов господарство, перевірив криївку, підняв із землі декілька полін і повернувся до кухні. Там весело палав вогонь. Пелагея дістала з-під лави відро, налила трішки води і зібралася йти до стайні.

– Скільки їх там? – запитала вона чоловіка.

– П’ятеро.

– Ох, Теодоре, як я боюся!

– Не треба, – відказав він. – Москалів у селі немає, а вночі вони підуть.

– Господи, поможи нам! – тільки і сказала вона.

Невдовзі прокинувся одинадцятирічний Федя. Він смішно протер очі, став посеред кухні.

– Зголоднів, онучку? – ласкаво запитав дід. – А їсти ще немає!

– Зовсім? – розгублено запитав той.

– Візьми ось окраєць, а молоко баба зараз принесе.

Хлопець схопив запропонований хліб і вибіг на двір. Там зіткнувся з бабою, що поверталася з повним відром свіжого молока. Він не став чекати, поки йому наллють, надпив просто з відра і, кинувши «Я побіг!», вибіг на вулицю до невеличкого ставка, де ще вчора домовилися з хлопчаками наловити раків.

Тим часом Ганна процідила молоко, налила повний збанок, подала чоловікові разом з останнім буханцем хліба.

– На перший раз вистачить, – сказала.

Але не встиг Михайло вийти у двір, як у кухню влетів радісний син.

– Тату! – крикнув він з порога. – Танки!

З несподіванки Михайло заледве не випустив глек з молоком. Він злякано подивився на родину.

Мати перехрестилася, жінка побіліла. У цей момент, коли, здавалося, час зупинився, батько не втратив голови.

– Спокійно! – сказав він. – Може, обійдеться!

Не обійшлося. Колона танків зупинилася вздовж паркану, який оточував господарство, навпроти воріт загальмував «студебекер», поруч – крита вантажівка з червоним хрестом на брезенті. Зі «студебекера» зіскочив моложавий полковник і в супроводі ще одного офіцера й солдата зі зброєю напоготові впевнено попрямував до будинку.

– Господарю, будинок великий? – запитав він старого Теодора.

– Як у всіх, – розвів той руками.

– Перебирайтесь кудись до сусідів; тут буде штаб, – безапеляційно сказав полковник.

– Та куди ж ми шестеро підемо?

– Тут буде штаб, – повторив офіцер і, обернувшись, махнув рукою.

Із санітарної машини на землю зіскочила молода жінка у білому на військову форму халаті і почала давати розпорядження. Задній борт відкрився, і дужі санітари опустили на землю перші носилки.

Інший офіцер, що супроводжував полковника, пройшовся кімнатами і, показавши на велике приміщення, що слугувало коморою, сказав санітарам:

– Тут!

Старий Теодор спостерігав, як хазяйнують зайди у його будинку, але не сказав нічого, лише кивнув домочадцям: «Ходімо!» Ганна взяла немовля на руки і зібралася вже йти, як її зупинив офіцер.

– Ти залишишся! – сказав він. – Допомагатимеш у господарській частині.

Коли Михайло спробував протестувати, полковник, який обдумував щось своє, спокійно сказав:

– Та заспокойся! Твоя жінка допомагатиме доглядати за пораненими. Увечері ми її відпустимо.

– Потрібна гаряча вода, – голосно сказала лікар. – Де тут дрова, щоб можна було нагріти багато води?

– За стодолою, – впалим голосом сказала Ганна.

– Тоді принеси. Лавров!

Поруч виник молодий солдат з білою пов’язкою на рукаві.

– Піди з нею. Принеси дров.

На неслухняних ногах Ганна йшла в супроводі санітара за стодолу. Тільки б не виказати себе, стукала у скроні тривожна думка.

– Ось дрова! – показала вона на підвіс.

– Цього вистачить! – зрадів солдат і, ставши на місце, де повинен бути люк, наклав собі на руку цілий оберемок полін. – Чого стоїш? Бери і ти!

– Я зараз, – заметушилася Ганна. – Ви йдіть, я за вами.

– Не затримуйся. Роботи – сила-силенна.

Коли солдат зник за стодолою, Ганна ще раз огляділася, ногою відкинула декілька полін, підняла люк. З темряви на неї дивилися тривожні очі.

– Тут москалі, – тихо сказала вона. – Багато. Нас виселили. Ви сидіть тихо.

– Нам би води, – благально попросив старший.

– Спробую принести. А ви сидіть тихо, а то нас усіх постріляють.

– Що ти там застрягла? – почувся грубий голос.

– Іду вже! – відповіла Ганна.

Вона замаскувала криївку, швидко набрала полін і побігла до будинку. Там кипіло життя. Кімнату, де вона спала з чоловіком, зайняв полковник. Зв’язкові протягнули телефон і тепер перевіряли зв’язок. У коморі на дерев’яній підлозі лежали семеро поранених. Солдати наповнили водою великий казан і поставили на вогонь.

З двору почувся стукіт заліза – це танкісти перевіряли свої машини.

Ганна зупинилася посередині кухні, не знаючи, що робити. У такому стані її застала лікар.

– Іди зі мною! – сказала вона. – Допоможеш з пораненими.

День тягнувся немилосердно довго. Ганна робила те, що їй накажуть: перевертала поранених, прала закривавлені пропотілі гімнастерки, декілька разів ходила за дровами, але взяти непомітно глек з водою не було можливості. Врешті вже в обідню перерву, коли основну роботу пороблено, і полковник приліг відпочити, та й інші задрімали, де прийдеться, Ганна вловила момент, коли на кухні нікого не було, налила у глек води, трішки побілила молоком, сміливо взяла зі столу одну буханку хліба. За цим заняттям її застала лікар.

– Що ти робиш? – строго запитала вона. – Цей хліб пораненим.

– Пані, помилуйте! – почала проситися Ганна. – Ми замісили тісто, бо хліб вже закінчився. Мої у сусідів, а я мушу нагодувати маленьку дитину. Їй лише три місяці. Ось хочу віднести хліба й молока. Пустіть!

«Пані» підозріло подивилася на Ганну, сказала «Почекай мене тут», зникла за дверима. Невдовзі повернулася, тримаючи у руках банку тушонки й плитку шоколаду.

– Бери. Це від мене.

– Дякую, пані!

– Не затримуйся тільки, – попередила лікар. – І не називай мене пані.

– Добре… пані, – наостанці сказала Ганна і вибігла з кухні.

А лікар усміхнулася й повернулася до себе у кімнату.

Ганна вийшла на подвір’я, де у тіні, що її кидали розлогі дуби, спали солдати, оглянулася. Слава Богу, ніхто не вештається. До Івана Засмужного, де перебувала її родина, стежка вела повз стодолу, тому Ганна і направилася туди.

Біля наполовину спорожнілої дровітні нікого не було. Стараючись не шуміти, жінка поклала принесене на долівку, підняла люк і знову зустрілася з тривожними очима.

– Я вам принесла поїсти, – тихо сказала вона. – Ось.

Ганна один за одним подала вниз глек з водою, хліб і банку тушонки. Подумавши, вона залишила собі шоколад, справедливо вирішивши, що солодке хлопці зараз їсти не будуть, а ось синові напевне сподобається. Жінка знову закрила криївку, притрусила корою і побігла до сусідів, де на неї вже чекали.

Коли стемніло і всі поснули, старий Теодор закликав до себе сина.

– Михайле, треба щось робити, – сказав він.

– Я знаю. Не дай Боже, їх знайдуть, – відповів він. – Тоді нам кінець усім.

– Відведеш їх на лісничівку.

– Добре.

– Відведеш – назад вночі не вертайся. Переночуй в когось.

– Переночую. У дядька Гриця.

– З Богом!

Теодор Засмужний поцілував сина в лоб, і Михайло розчинився в темряві. Він обережно, не зчиняючи шуму, пробрався до свого обійстя, де знав кожну травинку. На небі неначе хтось розсипав коштовне каміння, лише на заході гострими ріжками стирчав молодий місяць. Михайло обережно зайшов під навіс, зупинився й прислухався. Тихо. В темряві намацав замасковане кільце, підняв.

– Ви живі? – запитав пошепки.

З-під землі війнуло гарячим, пропахлим людським потом повітрям.

– Де москалі? – почулося запитання.

– Сплять. Вилазьте, я вас проведу.

– Куди?

Один за одним всі п’ятеро піднялися з душної криївки. Михайло тихо закрив люк, навпомацки замаскував.

– У Пирятин, – сказав він. – Люди кажуть, зараз там перебуває курінь партизанів.

– Партизани? – здивувався старший. – Це точно?

– Кажу ж, так говорять.

– Веди нас.

Ішли тихо, слід у слід. Зліва на фоні зоряного неба чорніли силуети танків. Ішли борозною, що відділяла ще незжату пшеницю від невеликого ліска, швидше навіть вільшини. Враз Михайло несподівано зупинився. Старший уткнувся йому у спину. Він хотів було вичитати недбайливому провідникові, але вчасно спинився: попереду чорнів силует озброєної людини, яка стояла на чатах. Іван відчув, що наступний за ним вояк вийняв ножа. Командир заперечливо похитав головою, мовляв, не треба.

Присіли. Через п’ять хвилин вартовий повільним кроком направився до танків.

– Пора! – сказав Михайло.

Невдовзі вони проминули кільце охорони і покинули село. Було темно, хоч око виколи, але Михайло впевнено вів невеличкий загін до мети. Затримка, і досить тривала, виникла перед гостинцем. Звичайно безлюдний, він враз ожив, як тільки вони до нього наблизилися й залягли у рові обабіч. Десь зі сходу раптово долинув далекий гул, дорогу освітило потужне світло. Радянські війська перебазовувалися на захід, ближче до фронту.

Колона складалася з танків, вантажних машин, закритих брезентом «катюш», звичайних автомобілів. Вони неслися дорогою, з-під коліс і гусениць навсібіч летіла галька, а зовсім поруч, за якийсь метр у рові втиснулися у землю шестеро людей. Добре, що рів був досить глибокий і світло фар не діставало туди: зелена військова форма чудово вирізнялася на фоні жовтої випаленої сонцем трави.

Але минулося. Остання «катюша» освітила місце схованки, і знову настала темрява, ще чорніша, аніж раніше. Командир полежав ще деякий час, потім обережно підвів голову, оглянувся. Тихо.

– Пішли, – сказав він тремтячим голосом.

Перебігти дорогу було секундною справою. Михайло провів їх тільки йому знайомими рівчаками, посадками, якнайдалі від доріг і присілків. Більше їм не зустрівся ніхто. Коли зліва зачорніли будинки, Михайло зупинився і тихо сказав:

– Пирятин. Вам – туди.

І показав рукою на ледь помітну лісову дорогу.

– Дякую, друже! – потиснув йому руку старший. – Дякую за все. Але вам повертатися небезпечно.

– Я знаю, – відповів Михайло. – До ранку я переночую у родини. Це неподалік.

Він враз розчинився у темряві, неначе і не було.

– Знаєте, хлопці, що я думаю, – мовив старший. – Поки ми матимемо такий міцний надійний тил, ми непереможні. А зараз пішли.

А через декілька днів почалося пекло. В суботу, якраз на Спаса, всі Засмужні поїхали на бричці до церкви; вдома залишилася лише Ганна з маленькою Марійкою. Вже після відправи, повертаючись додому, почули звуки бою з боку Пирятина. Він то затухав, то розгорався, але не припинявся. Каменюхи не ризикували не те що вигнати худобу на пасовисько, а й просто виглянути з хати. У багатьох з них у Пирятині жили родичі чи просто знайомі, тому на душі у них було неспокійно.

Вже ввечері ситуація дещо прояснилася. Всюдисущі хлопчаки повідомили, що за Пирятином у лісництві відбувся великий бій між партизанами і великими силами НКВС. Скільки загинуло повстанців – сказати ніхто не міг, а вбитими енкаведистами був усіяний весь насип.

– Усе це добром не закінчиться, – сказав тоді Теодор.

Його слова справдилися вже наступного дня. Із раннього ранку над Пирятином піднявся чорний дим. Це озлоблені вчорашньою поразкою «визволителі» зганяли свою злість на мирних, ні у чому не винних людях. За годину від села залишилося лише три будинки.

Саме цей день був першим, який Михайло і Дмитро Засмужні провели у схроні, який ще весною вирили на городі за хатами. Тоді ж поле засіяли яриною, і зараз пшениця достигла і чекала на жнива. Пересидівши день під землею, вночі брати поверталися додому переночувати, щоб із самого ранку знову заховатися у схроні.

Так продовжувалося чотири дні. «Нагорі» нічого не траплялося, і Михайло висловив сумнів у доцільності подальшого перебування у схроні.

– Та й скільки мені ховатися? – говорив він.

– Давай ще завтра пересидиш, – сказав батько. – А там подивимось.

Михайло не став перечити йому, лише кивнув головою на знак згоди.

У четвер, 24 серпня, із самого вдосвіта він прокинувся, нашвидкуруч перекусив тим, що залишилося з вечора, взяв збанок холодної криничної води, і, зайшовши дорогою за Дмитром, разом з ним попрямував звичною стежкою до пшеничного поля. Ще вчора Засмужні почали на ньому жнива і вхід до їхньої тимчасової оселі якраз лежав під копою складених снопів. Сьогодні усі Засмужні – Івани й Федьки – мали намір закінчити з цим полем.

Коли сонце вже достатньо висушило вранішню росу на тугих колосках, Теодор з Іваном першими вийшли на поле. Вони виявилися єдиними чоловіками на двох господарствах: Степана досі не було, хоч надійшла звістка, що живий і десь воює, Ганна так і не вийшла заміж, а Михайло і Дмитро допомогти не могли.

Невдовзі усі Засмужні завзято взялися до роботи. Шістдесятирічні діди косили пшеницю, чотири жінки підбирали за ними; Федя, якому за два дні мало виповнитися одинадцять років, розривався між носінням снопів до купи і малою сестрою Марійкою, яку мати поклала під вербою у тіньку, щоб лежала спокійно. Але спокою не було, мала час від часу подавала про себе знати, щоб не забували. Тоді дорослі гримали на Федю, і він, майже плачучи, біг до сестри.

Саме він першим зауважив солдатів з гострими піками, що наближалися з півдня. Відстань між окремими солдатами не перевищувала п’яти кроків. Вони штрикали піками у всякий підозрілий горбик чи кущик.

Махати косою перед озброєними солдатами було недоречно, тому Теодор з Іваном розігнулися. За ними стояли перелякані жінки. Внук боязно тулився до мами.

– Хазяїн, де сини? – звернувся до нього якийсь офіцер.

– Немає сина, помер, – розвів руками Теодор.

– Щось у багатьох у вас повмирали саме сини, – недовірливо, але без злоби в голосі відповів офіцер. – Що там у тебе?

Теодор подивився туди, куди показував офіцер. Це була складена купа снопів.

– Снопи складаємо, – пояснив він. – Ми косимо, жінки в’яжуть, а внук ось носить. Сина немає, мусимо поратися самі.

– Перевірити, – наказав офіцер.

Два солдати підійшли до складених снопів і піками протикали їх. Вони не пропустили жодного снопа, двічі обійшли купу. Офіцер перевірив наконечники пік. Крові ніде не було.

– Немає, товаришу лейтенант! – сказав один з солдатів. – Може, розкидаємо й уважно подивимось?

– Та хрін з ним! – махнув рукою офіцер. – Пішли далі.

Солдати попрямували далі, а женці продовжували стояти неначе у стовбняку. Коли ж пришельці зникли за невисоким горбом, Теодор підійшов до снопів, присів і неголосно запитав:

– Хлопці! Ви живі?

– Живі! – почувся з-під землі приглушений голос. – Пішли вже?

– Пішли. Ви не вилазьте. Сидіть до вечора. Коли стемніє, я по вас прийду.

Він розігнувся і зустрівся поглядом з переляканими жінками.

– Спокійно, – заспокоїв він. – Все найстрашніше позаду.

– Діду, дивіться!

Малий Федя показав рукою на дорогу, що йшла повз їхню хату. Там солдати вели групу чоловіків. Теодор Засмужний впізнав свого сусіда Андрія Лагодича.

Того дня у пирятинському лісі були розстріляні шістдесят чоловіків Кам’янки Лісної. Наймолодшому не виповнилося і шістнадцяти років. А у п’ятницю почався похорон.

Ніколи ще за всю свою історію цвинтар у селі Боброїди не приймав одночасно стільки тіл. Отець Василь Дацишин, щоб встигнути поховати всіх, розпорядився знести до десятка нашвидкуруч збитих домовин в одне місце, швидко відспівати невинно убієнних, а потім уже родичі відносили їх до окремих ям. А священик переходив до наступної групи.

Серед тих, хто прощався з померлими, були лише жінки і старі діди. Чоловіки або лежали в домовинах, або досі ховалися по схронах, боячись вийти на люди. Навіть тепер, коли солдати пішли, була небезпека натрапити на запроданців, своїх же односельців. Миттю забувалося усе, що було до того. Можливо, ти колись врятував сусіда від голодної смерті, допоміг йому грошима чи добрим словом. Здавалося, він повинен бути вдячний тобі до віку… Не ті тепер часи. Доброта людська уже не вважається благодаттю. Якщо ти добрий до сусіда, то можеш бути добрий і до ворога. А за це смерть…

Коли домашні поснули, Теодор Засмужний завісив вікно грубою тканиною, сів за стіл, запалив лампу. Слабе світло вирвало з мороку почорніле обличчя сина.

– Що будемо робити далі, Михайле? – запитав батько.

– Тут крути не крути, а вихід один – мельдуватися, – відповів той.

Слова сина для старого солдата не стали несподіванкою, але все його єство противилося цьому. Михайла не взяли у польську армію, не пройшов комісію, має стиснуту грудну клітку; не чіпали його і «перші москалі». Може і тепер пронесе. Хоча у це батько не вірив. У сусіда Миколи не було пальця на лівій руці і все ж його мобілізували одним із перших. На нього вже прийшла похоронка.

– Скільки мені ховатися? – продовжував Михайло. – Нині вдалося пересидіти. Пощастило. А колись же не пощастить. Однаково заберуть на фронт. А так хоч буду називатися, як їх там…?

– Добровольцем, – підказав батько.

– То, може, хоч відчепляться від вас. Бог дасть, і не пропаду.

Теодор ще деякий час сидів мовчки, потім поклав долоню на стіл.

– Добре, – вирішив він. – Завтра зранку поїдемо до Магери на збір.

Два тижні вересня

Пілотка – одна; гімнастерка бавовняна – одна; штани бавовняні – одні; сорочка натільна – дві; кальсони – одні; онучі – дві; черевики – одні; обмотки – дві. Зброя – нуль.

Так виглядав червоноармієць Михайло Засмужний, коли 14 вересня 1944 року разом з іншими новобранцями прибув у Сколе на місце постійної служби. З великої кількості «добровольців», що наприкінці серпня заповнили територію новоствореного Магерівського військкомату, до складу 867-го полку 11-го стрілецького корпусу 18-ї армії Четвертого Українського фронту потрапили лише Михайло і Федір Кудрик з Боброїд. Виловлені під час облави (але чомусь не розстріляні), гонимі страхом за власне життя і життя рідних, чоловіки масово приходили до районного військкомату у тривозі за своє майбутнє.

На їхнє щастя, ніхто не розбирався, чому вони, здорові чоловіки, досі не на фронті. Численні вражаючі перемоги Червоної армії досягалися не менш вражаючими людськими втратами; військові частини постійно потребували поповнення, тому мобілізували всіх, хто міг тримати зброю.

Вже наступного дня після оголошення Михайло Засмужний прийняв військову присягу. Потім був розподіл у частини. Засмужний серед двадцяти інших потрапив у поки що невідомий йому полк.

Видно, «селекціонери» з полку були відправлені в усі найближчі військкомати, тому що на територію розташування полку з усіх сторін майже одночасно з’їхалися з десяток вантажівок, ущент набитих новобранцями.

– Покинути автомашини! – пролунала команда моложавого капітана.

Разом з усіма Михайло зіскочив на землю. А капітан не дав і оговтатись.

– Шикуйсь!

Як вміли, вишикувалися перед автомашинами. Капітан при вигляді такого війська скривився.

– Конкретно набрід! – лише сказав він і, ступивши наперед, голосно мовив: – Товариші червоноармійці! Вітаю вас у складі 867-го стрілецького полку!

Цю радісну за переконанням капітана новину прибулі зустріли мовчки, хоч за всіма правилами тут повинно було пролунати потрійне «Ура!».

– Ну, добре. – Капітан миттю подолав розгубленість. – Нічого страшного – навчимо. Якщо буде кого, – закінчив він тихо.

Капітан підійшов до найближчого до себе новобранця. Ним виявився Федір Кудрик.

– Російську мову знаєш? – запитав.

– Нє, – відповів той, захоплений зненацька.

– Нє, – глузливо повторив капітан.

Він відступив від шеренги на декілька кроків.

– Хто ще «нє»? – звернувся він до прибулих.

Більшість підняла руки.

– Так! Солдати! – зневажливо сказав офіцер. – Слухайте мене уважно! Я гвардії капітан Моторін, командир батальону, у якому ви буде воювати. Зараз ви вирушите на передову. Якщо пощастить, вже завтра отримаєте бойове хрещення.

Капітан витягнувся, прийняв струнко і голосно, щоб почули всі, скомандував:

– Батальйон! Направо!

Колона рушила на південь у напрямі далекого лісу, звідки чулася неясна стрілянина.

Одразу ж за невеликою смугою лісу місцевість злегка підвищувалася, а далі, вдалині синіли гори – починалися Карпати.

Йшли мовчки. Ніщо не порушувало тишу, лише далеке відлуння бою, тупіт сотень солдатських ніг і постійне урчання порожніх животів – була вже четверта година, а їх сьогодні ще не годували.

Їм назустріч рухалася інша колона: це поранених у тил вивозили санітарні машини. Грузовики були криті, тому солдати не бачили, що відбувалося за їхніми бортами, але стогони і крики говорили самі за себе.

– Прискорити крок! – передав колоною команду капітан Моторін, який її очолював.

Старшини повторили її.

Звуки бою ставали дедалі виразнішими. Новобранців проймав страх – ніхто з них раніше не брав участі у боях, тому навіть не уявляв, що це таке. Кожен боявся настання цього моменту, коли завтра, нарешті, візьмуть в руки зброю і їх кинуть в бій. Але дійсність виявилася страшнішою за всі найжахливіші сподівання.

Невеличкий ліс закінчився, і колона вийшла на велике поле. На протилежному боці, що був ближче до горбів, кипів бій. Від несподіванки новобранці мимоволі зупинилися. Куди не сягав зір, все, що могло стріляти, стріляло, все, що могло рухатись – рухалось. До вух вражених побаченим солдатів долинали постріли, поодинокі крики «Ура!», невиразні команди, стогони і прокляття – 867-й стрілецький полк проривав знамениту лінію оборони Арпада. У, здавалося б, безсистемному русі величезної маси військ, однак, спостерігався певний порядок, і якщо окремі групи солдатів переміщалися хаотично, все ж відчувався загальний наступ – на декілька бетонних приземистих споруд на тій стороні поля.

Не встигли солдати оговтатись від побаченого, як біля капітана різко загальмував запилений «студебекер», з якого вискочив такий же запилений підполковник.

– Моторін! – звернувся він до комбата зірваним хриплим голосом. – Де тебе носить?!

– Веду мобілізованих у госпчастину.

– Встигнуть ще наїстися! Відставити! Бачиш ось ту вогневу точку? – Підполковник показав на ледь помітний бункер, що плювався вогнем. – Я там поклав дві роти. Наступати ніким, а висоту треба взяти. Наказую: розвернути батальйон і захопити вогневу точку.

– Зрозуміло, – відповів капітан Моторін.

Полковник сів у «студебекер» і знову зник у пилюці, а капітан скомандував:

– Батальйон! За мною! Бігом!

Він вийняв з кобури пістолет і побіг першим. Солдати, нічого не розуміючи, побігли за ним. Майже одразу стрій розсипався. Михайло Засмужний протиснувся до Кудрика.

– А де наша зброя? – здивовано запитав він.

– Може, там видадуть? – відповів Федір.

Вони бігли далі, все ближче наближаючись до самого бою. Десь посередині відкритого поля на ходу перестрибнули через траншею з солдатами з кулеметами. Солдати не брали участі в бою, і яке було їхнє призначення, новобранці одразу не зрозуміли.

Цей окоп став неначе своєрідною межею між відносною безпекою і смертю.

– Розсипатись! – пролунала команда капітана.

Не спиняючи бігу, Моторін спостерігав, як незграбно виконується його команда.

– Вперед! – продовжував кричати комбат. – За Родину! За Сталина! Ура!

І цей крик неначе став командою для смерті. Майже одразу справа і зліва солдати натикалися на кулі.

Ніхто не кричав за Сталіна, навіть «ура» не було чути, тільки матюки і протяжні крики. Лише декілька хвилин тому вони ні про що не здогадувалися, йшли, боячись завтрашнього ранку, а вже сьогодні їх кинули у пекло.

Червоноармієць Засмужний матюків, що їх сипали росіяни і східні українці, не знав, а бігти беззбройним мовчки неможливо, тому лише голосно кричав «А-а-а!».

До смертоносного доту залишалося ще далеко, як неозброєні новобранці здригнулися і повернули назад. Капітан Моторін крикнув:

– Стій! Стій, дезертири! Розстріляю, як собак!

Але на нього не звертали уваги. Солдати тікали якнайдалі від смертоносного вогню. Ось вже близько рятівна траншея з мовчазними солдатами. Там – порятунок! Офіцер у траншеї підняв руку, щось крикнув і опустив її. Декілька кулеметів заговорили. Перші відступаючі були скошені неначе косою. Засмужний від несподіванки аж вкляк. Він не міг повірити, що свої стрілятимуть по своїх.

Зупинилися й інші. Тепер ніхто не знав, що робити. Попереду – смерть, тут – смерть неминуча.

Тут, коли, здавалося, зупинився сам час, знову пролунала команда комбата:

– Вперед! Всі вперед! А то розстріляють як собак!

Солдати повернули. Їм здавалося, що смерть попереду вже не така неминуча, як тут, у тилу.

І знову безглуздий біг вперед, під свист куль і тріскотіння кулеметів. Все поле було укрите нерухомими тілами у вицвілих зелених гімнастерках, і чим ближче до вогневої точки, тим вбитих було більше.

Коли до доту залишалося зо дві сотні кроків, Михайло зачепився за чобіт вбитого солдата і повалився на землю. Він розпростерся на траві і зрозумів, що ніяка сила не в змозі підняти його знову в атаку. Від смертоносного вогню його захищали двоє вбитих солдатів, які, вже мертві, приймали на себе всі кулі, що призначалися Михайлові. Він обережно підвів голову й озирнувся навсібіч. Не наступав ніхто. Чи то наслідували його приклад, чи були викошені кулеметними чергами, але на полі не було жодного солдата у повний зріст. Зрештою, замовк і німецький кулемет.

Лише тепер до вух Засмужного долинув приглушений стогін поранених. То тут, то там зарухалися тіла, але по них не стріляли навіть німці – розуміли, що ця атака не буде останньою і що кулі пригодяться для важливішого.

Враз Михайло почув, що його хтось кличе. Обережно повернув голову вліво. За невеличким горбиком лежав Федір Кудрик і дивився на нього.

– Цілий? – тихо запитав Засмужний.

Кудрик лише кивнув головою.

– Що далі будемо робити?

Засмужний лише знизав плечима.

– Будемо чекати.

Чекати довелося цілу годину, коли позаду почулися вже звичні «За Сталіна! Ура!», «А-а-а!» і матюки. Одночасно в повітрі щось зашипіло, і перед Михайлом піднявся фонтан землі – це заговорив «бог війни». Спочатку розриви снарядів були досить безсистемні, один навіть вибухнув позаду того місця, де лежав Кудрик, але згодом вони скупчилися навколо дота, що знову ожив. Побудований в розрахунку протриматися довго, дот був захищений від подібних артобстрілів, навіть від прямого попадання у нього снаряда.

Інше погубило німців (які пізніше виявилися мадярами). Доти розташовувалися вздовж усього фронту наступу 11-го стрілецького корпусу, і вони здебільшого сконцентровували свій вогонь просто перед себе, мало роззираючись по боках. Доти, звичайно, були розраховані на майже 130 градусів огляду, але ніхто з проектантів навіть не міг припустити, що такі укріплення можна брати масами неозброєних солдатів. Кулеметники просто не встигли знищити всіх наступаючих. Деякі червоноармійці змогли вийти в тил дотів і вели бій вже там.

Михайло продовжував лежати, спостерігаючи, як такі як і він нещасні падають під зливою куль, не добігши до заповітного лісу.

Він так би і далі лежав, якби невідомо звідки поруч не виник всюдисущий капітан.

– Встати! – наказав він. – У медсанбаті будеш відпочивати, якщо пощастить. Вперед! За Сталіна!

Не залишалося нічого, як підвестися і побігти вперед. Краєм ока Михайло побачив, як Моторін підняв Кудрика.

Невдовзі все закінчилося. Дот був знищений, його залога взята в полон і розстріляна тут-таки поруч. «Загороджувальний загін» покинув свою траншею і, неначе нічого не сталося, попрямував полем, всіяним розстріляними ним і німцями трупами. Капітан Моторін позбирав свій викошений у першому ж бою батальйон. Усіх вцілілих. Таких виявилося мало. Вісімдесят відсотків новобранців, які сьогодні влилися до складу 867-го стрілецького полку ордена Червоного Прапора і ордена Богдана Хмельницького другого ступеня 271-ї Горловської дивізії, залишилися лежати на цьому полі.

– Фалахаддінов! – звернувся Моторін до сержанта, який серед усіх сержантів і старшин єдиний залишився живий, правда, з перев’язаною головою. – Відведіть батальйон до місця дислокації.

Місце дислокації батальйону виявилося просто розчищеною від трупів ділянкою поля якраз навпроти одного з дотів. Всі, що залишилися від батальйону, опустилися на червону від крові землю. Михайло підсів до Кудрика, єдиної близької йому людини.

– Слухай, Федьку, ти розумієш, що тут відбувається? – запитав він. – Та такими темпами завтра ніхто з нас не переживе.

– Зате перемогу здобудемо! – невесело відповів Кудрик.

– Але ж так ніхто не воює!

– А ми от воюємо. І здобуваємо перемогу.

– Для кого?

– В усякому разі не для нас.

До них підсів старший солдат з погонами єфрейтора.

– Хлопці! – сказав він тихо. – Рекомендую вам взагалі припинити подібні розмови.

– А то що? – з викликом відповів Кудрик.

– Ви ще зовсім мало на фронті і повірте мені, те, що ви пережили сьогодні, не найстрашніше, що може бути. Повірте мені. Я на фронті з червня сорок третього.

– Що може бути страшнішим від того, що ми пережили? – здивувався Засмужний.

– Особливий відділ, – приглушено мовив єфрейтор. – Тут ви, як бачите, вижили, а там – це кінець.

З цими словами єфрейтор відсів. А каменюхи залишилися сидіти у невіданні. Тим часом до них під’їхала вантажівка, до якої була причеплена польова кухня. З кабіни виліз тучний повар і, звично озирнувшись довкола, ні чому не дивуючись, по-діловому направився до кухні. Бувалі солдати одразу ж підвелися і вишикувалися біля кухні з казанками.

– Ей, салаги! – гукнув повар до галичан. – А ну піднімайтесь, нагодую. Війна війною, а обід за розкладом.

Він помітив, що ніхто із «салаг» не має посуду.

– Перший день? – запитав він і, отримавши ствердну відповідь, сказав: – Позабирайте посуд у вбитих. Він їм однаково вже не пригодиться, а вам ще воювати і Батьківщину захищати.

Почувши таке, новобранці застигли розгублені, а вже знайомий єфрейтор спокійно сказав:

– Ідіть, синки! Негоже солдату бути голодним.

Галичани нерішуче розбрелися полем, вишукуючи серед речей вбитих так потрібні зараз казанки, кружки і ложки, а знайшовши їх, ставали у загальну чергу до польової кухні.

Так 14 вересня 1944 року була взята перша лінія оборони Арпада. Попереду були ще три, потужніші й краще озброєні.

Наступні бої мало чим відрізнялися від першого. Зранку до поріділого попереднього дня батальйону «полуторки» привозили зібраних з усієї Галичини новобранців, звідки вони одразу потрапляли у вир бою. Одна-дві атаки – і переважна більшість батальйону залишалася лежати перед черговою ворожою вогневою точкою.

Вже перший бій ставав уроком для новобранців. Чомусь так трапилося, що можливість бути вбитим у другому бою, а тим більше у третьому і далі, була менша, ніж у першому. У цьому наглядно переконався Михайло Засмужний. Не минало дня без того, щоб їх не кидали в бій, а то й двічі, а кулі свистіли мимо. Ці бої в усьому повторювалися: в руках лише казанок з ложкою, попереду черговий дот, позаду траншея із загороджувальним загоном, а поруч незмінний капітан Моторін з криками «За Сталіна!», «Назад, дезертири!» і «Розстріляю як собак!».

Чомусь друга лінія оборони угорської армії виявилася найбільш неприступною. Її, розташовану в скелях перед широким плесом невеличкої річки, прасували снаряди артилерії, перед нею виростали гори трупів червоноармійців, річка ставала червоною і розливалася від тіл і крові, а оборона трималася. Якщо радянське командування сподівалося, що в угорських дотах закінчаться патрони, то воно помилилося. Здавалося, набоїв в угорців було безмірно. Крім того, навчені досвідом попередньої лінії оборони, угорське командування розпорядилося укомплектувати доти двома кулеметами – коли нагрівався один, стріляли з другого.

Десь під час восьмого бою (а їх лік Михайло втратив майже одразу; чи до статистики тут, коли кожна хвилина може стати останньою) наштовхнувся на свою кулю Федір Кудрик. Він якось неприродно вигнувся і звалився на правий бік. Засмужний, що біг поруч, нахилився над ним.

– Куди? – запитав він.

Кудрик відірвав від правого боку живота закривавлену руку.

– Я тебе винесу.

З цими словами Михайло Засмужний закинув земляка на спину і потягнув його в тил. Мимо бігла чергова партія новобранців – перелякана та беззбройна. Вони з деякою заздрістю проводжали каменюхів.

– Хлопці! – крикнув на ходу Михайло. – Ні в якому разі не відступайте назад і по можливості падайте на землю.

Він, не зупиняючись, перескочив через окоп із загороджувальним загоном і вже, як міг, швидко побіг у напрямі до медсанбату, що виднівся серед дерев недалекого лісу.

Його помітили і назустріч побігли дві молоденькі санітарки. Вони перехопили Кудрика, взяли його попід руки і понесли до найближчої палатки. Михайло ще хвильку почекав, зібрався думками і, повернувшись, побрів у напрямку бою. Щоб скоротити собі дорогу, вирішив піти навпростець.

Поблизу траншеї його зупинив офіцер загороджувального загону.

– Чому не в бою? – строго запитав він. – Дезертир?

– Ні, – перелякано відповів Засмужний. – Відніс друга до санітарів. Поранили його.

– Який друг? Що ти лепечеш? – перебив його офіцер. – Чому самовільно покинув бій.

– Так кажу ж, пораненого відніс.

Офіцер звично схопився за кобуру, але чомусь передумав.

– Чернов! – покликав він.

Поруч виник сержант.

– От що, Чернов! Бери цього панікера і перевір, чи говорить він правду. Якщо бреше – прикінчиш на місці.

Сержант зняв автомат із запобіжника і, штовхнувши ним Михайла, сказав:

– Пішов!

Засмужному нічого не залишалося, як попрямувати назад до медсанбату.

– Ну, де тут твій поранений? – поцікавився сержант Чернов.

Михайло озирнувся. Серед численних палаток бігали санітари і військові. Засмужний уважно придивився до них. Він сподівався побачити знайомих санітарок, яким віддав Кудрика, але дівчат ніде не було.

– Ну? – нетерпляче запитав Чернов. – Думав обманути нас? А ну відійшли.

– Почекайте! – зупинив Михайло. – Ось ця дівчина!

Він показав на тендітну постать білявки, що саме покинула найближчу палатку.

– Ось вона мене тут бачила! – радісно мовив Засмужний.

Сержант недовірливо подивився на нього й окликнув дівчину. Вона підійшла ближче.

– Ви знаєте його? – безцеремонно запитав Чернов.

Санітарка перевела погляд на Михайла.

– Так, – відповіла вона. – Ви принесли свого пораненого товариша.

– Ви не помиляєтесь? – допитувався сержант.

– Ні, звичайно.

Чернов з якимось жалем знову поставив автомат на запобіжник.

– Можеш іти, – грубо сказав він.

У Михайла відлягло від серця, але перед тим як повернутися до своїх, запитав у санітарки:

– Як він?

– Готують до операції. Але не переживайте: рана у нього неглибока.

– Рана не глибока, а з бою тікають при першій же нагоді, – невдоволено мовив Чернов. – Марш у бій!

Михайло не став чекати наступного «запрошення» і побіг назад.

Того дня лінію оборони вони не взяли. Зате увечері сталася «визначна» подія: поріділому у черговій м’ясорубці батальйону нарешті вручили зброю. Але що то була за зброя? Не «дєгтярьови» чи ППШ отримав червоноармієць Михайло Засмужний. Йому вручили стару іржаву трьохлінійку без ременя. Замість нього до кільця на прикладі була прив’язана мотузка. Іншого кільця не було зовсім. Михайло недовірливо тримав гвинтівку у правій руці, а ліву підставив, щоб отримати з десяток таких же іржавих патронів.

Такий же арсенал отримали й інші солдати. До них же одразу ж підступив єфрейтор.

– І не думайте стріляти з них, – попередив він.

– Чому? – здивувався Засмужний.

– У кращому разі заклинить.

– А в гіршому?

– Розірве до бісової мами. Разом з вами.

– Тоді навіщо вони нам?

– Для підняття бойового духу і залякування ворога.

– А злякається? – засумнівався Михайло.

– Статут каже, що злякається.

Дивно, але статут виявився правий, правда, лише в одному. Не відомо, чи злякали ворога дореволюційні гвинтівки Мосіна, але навіть з такою зброєю червоноармійці відчували себе не такими незахищеними.

Лінія оборони Арпада стала для новобранців 867-го полку воістину фатальною. Переважна більшість мобілізованих у серпні – вересні 1944 року так не подолала її. Коли, нарешті, командування радісно доповіло нагору по ланцюжку про взяття другої лінії оборони, по такому ж ланцюжку назад надійшла сувора команда не рахуватися з втратами і взяти наступну лінію. «За Сталіна!», «Ура!», «… вашу мать», «А-а-а» – і вибухи снарядів та свист куль, що зупиняли нещасних солдатів.

Отримав свою порцію і червоноармієць Михайло Засмужний. Це сталося 27 вересня якраз навпроти чергового доту. Його оборонців підтримували міномети, розміщені дещо в тилу. Одна з мін розірвалася позаду Михайла. Раптом він відчув удар у карк, після чого з’явився гострий біль. В очах враз потемніло, світ закрутився, і Михайло, випустивши з рук гвинтівку, з якої він так і не вистрілив, повалився на кам’янисту землю.

Поранення

– А я їй кажу: «Не розумієш ти, Галинко, тонкої солдатської натури!» Може, кажу, у мене ранима душа. Може я спеціально ховаю за маскою суворості свій крихкий характер?

– А вона?

– А вона каже: «Хворий, знімайте штани, ляжте на правий бік, однаково спиртом я намажу вашу задницю, але не дам вам його випити».

Палата зайнялася сміхом. Сміялися всі: і легкопоранені, і «важкі», і навіть ті, яким сміятися не можна.

Михайло Засмужний слухав вигадки цього балабона, якого лише три дні тому привезли з поля бою. Куля роздробила ліву гомілку, йшлося навіть про ампутацію ноги, але буквально в останню хвилину лікар передумав, чому молодший сержант був невимовно радий.

А сам Михайло лежав тут, у Самборі, вже другий тиждень. Того ж таки дня, коли його поранили, вже знайома санітарка витягнула його з поля бою, а військовий лікар видалив гострий осколок, чим спричинив велику кровотечу, котру ледве вдалося зупинити. Відтак його поклали на кузов вантажівки і разом з іншими пораненими відправили сюди, у Самбір, де у приміщенні однієї із шкіл розмістився 3605-й евакогоспіталь.

У класі, де колись спудеї вгризались у граніт науки, розмістилися п’ятнадцять ліжок із пораненими. Незважаючи на те, що був холодний жовтень, у кімнаті стояла неймовірна задуха, змішана із запахами фурациліну, звичайного людського поту і терпкої крові. І – воші! Ці комахи були всюди, залізали у найнеймовірніші місця і допікали звідтам. Особливо страждали ті поранені, яким наклали гіпс – видобути їх з-під нього було неможливо.

Засмужний виглядав на цьому фоні навіть щасливим. Правда, його шию закривала товста пов’язка, зате руки-ноги були вільні, а з недавнього часу йому дозволили вставати з ліжка. Хоча кожен необережний рух головою викликав біль у шиї, а різкий – навіть міг спричинити кровотечу, Михайло залюбки користався дозволеною свободою, щоб вийти провітритись, покурити.

Товаришами на війні стають одразу. Можливо, у цьому і проявляється раціональність, коли розумієш, що наступної хвилини ні тебе, ні твого товариша може вже і не бути.

У «курилці» – на лавці праворуч входу до будинку – сиділи декілька легкопоранених, яким дозволили вставати. До них щоденно приєднувався і Михайло Засмужний. Серед курців були різні люди: і «старики» – ці дещо звисока ставилися до новачків, і зовсім недавно призвані до війська, причому навіть різниця у місяць-другий автоматично підносила солдата над іншими.

Лежав у госпіталі і старшина, призваний на фронт ще у серпні сорок першого. Жодного разу його навіть не зачепило. Поранили його лише тут, у Карпатах, при взятті лінії Арпада. Снаряд геть відірвав йому праву руку.

Старшина долежував тут останні свої дні; його мали виписати додому.

Але цьому солдат не радів.

Невдовзі вони з Михайлом виявилися єдиними курцями. Засмужний скрутив самокрутку і подав старшині, запалив сірник.

– Знаєш, що мені найбільше болить? – говорив старшина. – Три роки без жодної подряпини, а тут зразу ціла рука. До того ж права. А я навіть молоток у лівій ніколи не тримав!

– Вдома хтось чекає? – поцікавився Михайло.

Старшина похитав головою.

– Немає у мене дому, – сказав він. – І родини немає. Я сам з-під Калуги. Може, чув?

– Ні, я місцевий.

– Місцевий. Та якби я був місцевим, ніякий хрен мене тут не втримав! Мені, як і тобі, випало визволяти свою хату.

Співрозмовник замовк. Михайло бачив, як того душать сльози.

– Я їх залишив тільки на чотири місяці! – продовжив старшина. – А повернувся і побачив, що хати моєї немає, тільки згарище. А сусіди сказали, що всі мої там і залишилися: жінка і четверо дітей. Всі. Я сам із дитбудинку, своєї родини не знаю. От і залишився я на білому світі один як билина. І куди тепер? Кому я однорукий потрібен? Ось навіть самокрутку скрутити не можу.

– Ну, після війни знову повернуться сигарети, – спробував розрадити Михайло.

– А запалити сірники як?

– Запальничкою.

Старшина усміхнувся від такої незграбної підтримки галичанина.

– Діти є? – поцікавився він.

– Так, двійко.

– Головне у нашому житті повернутися живими. І по можливості цілими. Я так розумію, нагород ще не маєш.

– Та де там! – махнув рукою Засмужний. – Тут живим залишитися – і то нагорода.

– Ось і я про це. Що мені зараз від тих брязкалець, завойованих за ці роки? Все віддав би, щоб повернути руку. Або хоча б поміняти на праву.

Михайло недовірливо подивився на пустий рукав старшини, подумав, як би це той мінявся руками, хотів було щось сказати, але увагу обох привернули крики, які чулися з відкритого вікна на другому поверсі. Там щось відбувалося, але що саме, було незрозуміло.

Крізь вікна першого поверху було видно, як коридором метушаться медсестри і військові.

– А чи не твоя це палата? – запитав старшина і показав єдиною рукою на відкрите вікно.

Михайло Засмужний пригледівся. Дійсно, там була палата, у якій він лежав. Він підвівся.

– Піду подивлюся, що там сталося, – сказав.

– Почекай, – зупинив старшина. – Не спіши. Розберуться без тебе. А якщо там щось сталося, то ти був тут зі мною. Не забувай: з ними (співрозмовник підняв очі долі) краще взагалі не мати справ.

Михайло нехотячи знову сів на лавку. Він не міг не згодитися зі словами старшини, тому вирішив-таки перечекати тут, хоча йому дуже кортіло дізнатися, що все-таки сталося.

– Сестричко! – звернувся старшина до санітарки, що саме вибігла з будинку. – Що там трапилося?

Дівчина враз зупинилася, неначе одразу забула, куди спішила, і у нерішучості застигла перед пораненими.

– Що там? – Старшина кивнув на двері, за якими не припинялася метушня.

– Ой! – нарешті знайшлася санітарка. – У сьомій палаті поранені забили лікаря.

Новина дійсно виявилася вражаючою.

– На смерть? Кого? – одночасно запитали старшина і Засмужний.

– Майора Кондратова, – крізь сльози промовила санітарка.

«Ну, того хоч не шкода», – подумав Засмужний. Майор кожного разу при обході палат не забував образити поранених, особливо прискіпливо ображав галичан. Він просто палав патологічною ненавистю до них, називаючи їх, навіть дуже важкопоранених, дезертирами і панікерами. Та й хірургом Кондратов був неважним. Якщо десь випадала можливість щось ампутувати, він відрізав, не завдаючи собі клопоту полікувати.

Видно, сьогодні у поранених просто увірвався терпець, і вони вирішили цю проблему по-своєму.

Шкода не шкода, але вже до вечора госпіталь розформували. Вище начальство вирішило не розбиратися, хто винен у цьому вбивстві чи хто був зачинщиком. Зі списку госпіталів зник даний номер, а персонал і хворих розподілили по інших установах. Легкопоранений червоноармієць Михайло Засмужний потрапив у Стрий.

Там на нього чекала несподіванка: серед поранених палати, куди його поселили, він запримітив Федора Кудрика. Побачивши земляка, той усміхнувся і покликав його помахом руки. Цій зустрічі не менше здивувався і Засмужний. Він пройшов вузьким проходом між двома рядами ліжок майже у протилежний куток палати.

– Ти давно тут? – запитав він після неміцних, але щирих обіймів.

– Від того-таки бою, – відповів Кудрик.

– Однополчанин? – запитав поранений, що лежав поруч.

– Більше – сусід, – гордо сказав Федір. – І мій рятівник. Якби не він – лежати мені на цьому триклятому полі.

– Він тебе виніс?

– Було таке, – скромно відказав Михайло.

– І тебе не розстріляли?

– Вчасно розібралися.

– А моєму рятівникові не пощастило. Розстріляли його. За те, що покинув поле бою.

У палаті запала мовчанка.

– Ну, сідай, – порушив її Кудрик. – Розповідай, що там у вас у Самборі сталося.

– А ти звідки знаєш? – здивувався Засмужний.

– Солдатська пошта принесла, – озвався сусід зліва.

– Знайомся, Михайле, – похопився Федір. – Іван Халявка з Карова.

– То що все-таки там у вас сталося?

Михайло стисло розповів палаті про події вчорашнього дня.

– І нікого не наказали? – здивувався Іван.

– Нікого.

– Це дивно. Наказують без причин, а тут такий привід… – озвався хтось подалі.

– Або не хочуть розголосу, – висловив припущення перший поранений. – Над ними також органи стоять.

Коли «прописка» у палату завершилася і Михайлу показали його ліжко, що звільнилося буквально годину тому, до нього підсів Федір.

– Додому писав? – поцікавився він.

– Угу.

– Відписали?

– Поки що ні. Та й не знаю, чи отримаю листа. Я написав номер колишнього госпіталю.

– Напиши знову, – порадив односелець. – У наш час це не буде зайвим. Я недавно отримав відповідь від рідних.

– Ну і?…

– А що ну і? З нашого призову, 27 серпня, тільки ми з тобою і залишилися. Решту викосили. Отакі справи, друже!

Засмужний хвилинку посидів, згадуючи всіх тих, з ким був знайомий чи не все своє життя і кого більше побачити не дано, потім сказав:

– Пішли покуримо!

Вони вийшли на подвір’я госпіталю, де вже зібралися декілька груп курців. Каменюхи не приєдналися до жодної, а зупинилися поодаль. Михайло Засмужний дістав кисет.

– Я не палю, – нагадав Кудрик.

– А ти гадаєш, я не пам’ятаю. Мене все-таки поранило в шию, а не в голову.

Засмужний неспішно скрутив самокрутку.

– Ну, як тут у вас справи? – запитав він.

– Та гадаю, що вони не дуже різняться від того, що є в інших госпіталях, – відповів Федір Кудрик. – Воші. Їсти дають мало. А ще з недавнього часу почали виводити на плац.

– Значить, скоро знову пошлють на фронт, – впевнено сказав Михайло.

– Це точно. Навіть долікуватися не дадуть.

Михайло запалив сірника, смачно затягнувся.

– Точно на фронт, – повторив він. – Ти розумієш, Федю, що нас вб’ють у першому ж бою?

– Або ж у другому, – вставив Кудрик.

– А ти, виявляється, оптиміст! – відзначив Засмужний.

– А що робити?

– Дивись, Федьку, я одного не розумію.

– Чого?

– Не розумію. Ось я шість років жив за Австрії, потім рік в Україні. Затим двадцять років при Польщі, два роки за перших Совітів, три роки при німцях. То чому тепер я повинен вважати Союз своєю Батьківщиною, за яку треба померти? – мовив Михайло, обережно озирнувся, чи немає поруч нікого, і тихо закінчив: – Тікати треба. Поки живі.

На його здивування цю новину Кудрик сприйняв спокійно. Невдовзі він зрозумів і причину цього спокою.

– Ми вже думали про це, – повідомив Федір.

– Ми? – здивувався Засмужний.

– Я й Іван.

– Той що з Карова?

– Він. Своя людина.

– На нього можна покластися?

– Цілком.

– Добре. Поговоримо про це завтра, – вирішив Засмужний, востаннє затягнувся, кинув недопалок на землю і затоптав його чоботом.

Курці на подвір’ї заворушилися: кликали на обід.

Вдома

Нагода здійснити задумане трапилася дуже скоро. Десь ближче до Покрови у госпіталь приїхала сердита комісія, після відвідин якої у палатах залишилися лежати дійсно лежачі. Інших у примусовому порядку вигнали на плац і лише тепер навчали елементарним навичкам стройової служби.

Навіть необізнаним стало зрозуміло: скоро усіх відправлять на фронт. Настрій поранених зіпсувався остаточно. З чуток було відомо, що бої у Польщі точаться запеклі, німці ніяк не хочуть віддавати своє генерал-губернаторство, Варшава захлинається у власній крові.

Рішення втікати визріло миттєво. Двадцятого жовтня після того, що кухарі називали вечерею, усі троє – Михайло Засмужний, Федір Кудрик та Іван Халявка – зібралися за будинком складу. Напередодні вдарив несподіваний мороз, тому щоб хоч якось зігріти поранених, їм видали шинелі. Втікачі заправили їх, підперезалися і попрямували на північ, туди, де був їхній дім.

Переміщатися вночі у військовий час було небезпечно, але це стосувалося прифронтового міста, тому галичани намагалися якнайшвидше покинути Стрий. Це, зрештою, їм вдалося, і вони непоміченими перейшли міст через однойменну річку.

У темноті зауважили якесь село. Вирішили переночувати.

Вже було темно, коли всі троє обережно зайшли на подвір’я. Господар – літній чоловік з пишними, як у батька Михайла, вусами – саме був надворі. З відкритих дверей стодоли він вилами носив сіно.

Появу несподіваних гостей зустрів насторожено.

– Пани солдати щось потребують? – поцікавився він.

– Нам би переночувати, – обережно озвався Засмужний.

Почувши рідну мову, господар розслабився. Він, видно, одразу зрозумів, хто перед ним.

– У хату запросити не можу – там діти. Але в стодолі можете переночувати, – відповів він. – Якщо щось – я вас не знаю.

– Дякую, батьку! – сказав Михайло, і всі троє прошмигнули у стодолу.

Господар закрив за ними двері.

– Вдосвіта я вас розбуджу.

Сказав і направився до хати.

А солдати завалилися в сіно і стомлені нервовим днем миттю поснули.

Незчулися, як минула ніч. Розбудив їх скрип дверей. Виглянули з-під сіна. У дверях стояла жінка з глечиком в одній руці і буханкою хліба в іншій.

– Ось! – сказала вона. – Принесла вам трохи поїсти.

– Дякуємо, господине! – весело мовив Федір, перший вибравшись з-під сіна.

Весь у сіні, Кудрик мав кумедний вигляд. Іван з Михайлом виглядали не краще.

Обтрусилися. Щоб не виникало запитань, де провели ніч, зібрали з одягу все сіно. Нехитрий сніданок, проте, був значно смачніший за пресловутий «дріб-16», тому його з’їли увесь.

Лише зажевріло на сході, як втікачі покинули гостинних господарів, які на дорогу дали ще півбуханки хліба. Оскільки речовий мішок був лише в Халявки, він його і заховав.

Наостанок господар, який так і не назвався (як, зрештою, і не допитувався, хто вони такі) порадив «голосувати» на дорозі, може, якась машина і зупиниться.

Так вони і зробили. Через село проходила дорога, якою постійно курсували «полуторки». До Стрия (а мо’ і далі) вони рухалися напружені вантажем, накритим суцільним брезентом, а назад поверталися пусті. Цим і вирішили скористатися.

Дві вантажівки не зупинилися навіть на наполегливе махання руками. Водій третьої все ж загальмував.

– Вам чого? – грубо запитав він. – Хто такі?

– Ми з госпіталю, – виступив наперед Михайло Засмужний.

(Пов’язка на шиї Михайла красномовно підтверджувала його слова. Інші двоє – Кудрик і Халявка – мали інші поранення, і бинтів у них видно не було.)

– Ну і що?

– Ми їдемо у відпустку після поранення, – продовжував Засмужний.

– Куди?

– До Львова.

– А що ви маєте?

Халявка зняв з плеча речовий мішок, розв’язав і вийняв отриманий нещодавно хліб. Михайло подав його шоферові. Хліб був великий, пухкий, лише вчора спечений.

– І це все? – недовірливо запитав шофер.

– У нас більше нічого немає, – винувато відповів Кудрик.

– То ви хочете, щоб я взяв вас трьох за півбуханки хліба?

– Так.

– Та біс з вами, давайте.

Він узяв з рук Михайла хліб, заховав у свій мішок.

– Хутко залазьте на кузов, накрийтеся брезентом і доки я не скажу, не висовуйтесь.

Двічі галичан запрошувати не довелося.

Так без пригод вони доїхали до Львова. Шофер виявився чесним і довіз їх до Галицького базару. Звідтам всі троє закутками добралися до Збоїська. Вже увечері Михайло постукав у вікно хати, де жила знайома йому тітка. У неї він неодноразово зупинявся ще за Польщі, коли приїжджав до Львова на базар.

За дивним збігом хата знайомої стояла навпроти колишніх цісарських казарм, де у свій час проходив військову службу його батько, драгун Теодор Засмужний.

Як і минулу ніч, переспали у стодолі, правда, і вечеря, і сніданок були значно смачнішими. Не бажаючи і тут наражати людей на небезпеку, ще затемна покинули місто. І тут знову їм пощастило. Шофер вже першої машини, яку зупинили, згодився підвести їх до Жовкви, взявши знову ж таки буханку хліба, яку Засмужний випросив у жінки.

Дорога до Жовкви виявилася дуже короткою, може, тому, що була знайомою. Вони проїжджали знайомі села, де всі троє неодноразово бували чи мали знайомих.

Водій виявився не таким хоробрим, як його попередник, і не ризикнув везти їх у саме місто, тому перед селом під Жовквою, він позбувся непевних пасажирів і поїхав далі. Чудово знаючи місцевість, втікачі вирішили не ризикувати і обійшли місто з півночі.

Заспокоїлися лише тоді, коли Жовква залишилася позаду.

Для них цей день, видно, десь там вгорі був визначений як щасливий. Не встигли втікачі пройти і сотню метрів, як перед Волею-Висоцькою почули позаду звук підводи. Оглянулися. Похнюпивши голову, дорогою брела запряжена у підводу худа шкапа. Нею правили два монахи. Побачивши, що тварина ледве тягне, солдати зійшли на збіччя, пропускаючи транспорт, але монахи зупинилися самі.

– Слава Ісусу Христу! – першими привіталися вони.

– Слава навіки! – відповіли одночасно.

– Сідайте, служиві, підвеземо, – запропонував старший монах. – У ногах, як відомо, правди немає.

– Та й не тільки в ногах, – вставив другий.

– Та ми б з радістю, – відповів Михайло, – та дивимося, конячка ваша надто вже худа.

– Назад їй везти дрова, – сказав перший монах. – А це важче, ніж нас п’ятеро. Сідайте.

Довелося послухатися. Зрештою, дорога була рівна, колеса круглі, тому хоч і не бігом, але все ж поїхали.

– Невже у вас немає іншого коня? – допитувався Федір Кудрик. – Пригадується, я ще недавно бачив у вас огерів – ого!

– Ви знаєте нас? – здивувався молодший.

– Ви з жовківського монастиря, – продовжував Федір. – Василіан. Я був у вас на відпусті.

– Конфіскували наших коней. – У голосі старшого монаха чулися нотки жалю. – За законами військового часу. А цього залишили. Казали, що гармату він не потягне, а для їжі вже м’ясо застаре.

Так, розмовляючи, доїхали до Комарівки, де монахи звернули в ліс. А втікачі рушили дорогою далі.

На Добросині попрощалися з Іваном Халявкою, а самі навпростець через поля попрямували до першого хутора. Вирішили не турбувати нікого, тому день перечекали в залишеній на полі скирті. Коли вже добре стемніло, рушили додому. Засмужний довів Федора Кудрика до його хати, бо було по дорозі, а останній відрізок дороги подолав уже сам.

Поява сина і чоловіка серед ночі викликала у Засмужних справжню німу сцену. Вони вже про себе попрощалися з ним, не сподіваючись побачити знову, хоч кожного вечора гаряче молилися за його благополучне повернення. Скупі вістки з фронту не сприяли хорошим новинам.

Після обов’язкових у таких випадках обіймів, поцілунків батько наказав жінкам поставити щось на стіл, а коли Михайло з’їв все (при цьому мама, дивлячись, з якою жадібністю він їсть, не могла стримати сльози), сказав:

– Розповідай!

Михайло витер губи, перехрестився і почав розповідати. Його розповідь затягнулася допізна. Що далі говорив Михайло, тим ряснішими ставали сльози Пелагеї та Ганни, тим більше хмурнів Теодор.

– Так ми добралися додому, – спокійно закінчив Михайло.

– Так, – протягнув батько. – Іншим так не пощастило.

– А Дмитро?

– Живий. Воює в Польщі.

– А тут як?

– Та як – погано, – відповів Теодор. – «Стребки» не перестрівали?

– А це хто такі? – здивувався Михайло.

– Запроданці, – сплюнув батько. – Москалі прийшли, що тут робиться, не знають. От і придумали цю біду.

– А чому «стребки»?

– Та якесь там скорочення. «Істребительні отряди», чи як там. От вони і шастають селами, збирають позику, хлібопоставку…

– Так же робили поліцаї!

– А тепер ці. Тут ними керує Василь Вовк.

– Босняк? – здивувався Михайло.

– Босняк. А дрібноту, що служить у нього, називають босяками. Але не дай Боже натрапити на цих босяків! Близнаків пам’ятаєш?

– З Миляви?

– Їх. Олексу, як ти знаєш, вбили на Спаса, а Ганну, його жінку, забрали.

– За що?

– За що! Не виконала плану хлібопоставки. Їй, як родині бандерівця, призначена подвійна норма. Вимели все, але навіть цього не вистачило. От і коротає свій час у тюрмі. Добре, що хоч діти дорослі. Не пропадуть.

Слова батька заставили Михайла задуматись. Він навіть не підозрівав, що ситуація у селі настільки погіршиться за цих два місяці, які він був відсутній. І ще стривожився Михайло тим, що невільно підставив під удар своїх рідних. Але його заспокоїв батько.

– Не переживай! Те, що ти повернувся, добре. Ти правий. Ця війна є справжньою бойнею для простих солдатів. Зовсім не те, що пам’ятаю я. Поки що побудь вдома, на двір не виходь; слава Богу, що городи пороблені.

Але спокійного життя не вийшло. Хоч Михайло і виходив на двір лише вночі, хоч малому Феді і було наказано мовчати, що тато вдома і що він чемно виконував (на війні діти дорослішають швидко), все ж до Засмужних приходили сусіди і їхнє чіпке око фіксувало: в хаті є ще хтось інший. Невідомо, чи хтось з них проговорився чи просто до «стребків» надійшов план зробити черговий шмон, але якраз на свято Михайла до хати без стуку увійшов Василь Вовк.

Він був на три роки молодший від Михайла, раніше якихось особливих стосунків вони не мали, тому говорити про якусь ворожнечу було б перебільшенням. У мирний час. Зараз інші часи.

Михайло встиг вчасно помітити непроханого «гостя» і сховався на горищі. А Вовк, озброєний автоматом, стояв у дверях кімнати і з чуттям мисливця оглядав по кутках. У хаті нікого не було, лише коло ліжка злегка гойдалася колиска, у якій мирно спала піврічна Марійка.

Позаду почулися квапливі кроки. Василь оглянувся і побачив стривожену Ганну з малим Федором.

– Хто є ще в хаті? – без зайвого вступу запитав Вовк.

– Нікого, – відповіла Ганна.

– А колиска чого гойдається?

– Так ось Федя колисав малу, бо не хотіла спати.

Вовк недовірливо подивився на малого.

– Це правда? – запитав він.

– Угу, – відповів Федя.

– А де твій батько?

– На фронті воює.

– У госпіталі лежить, – поправила його Ганна. – Поранили його.

Василь Вовк ще раз подивився на жінку, мовчки пройшовся кімнатами, зайшов у комору, драбиною піднявся на горище, але оглянув його лише поверхово.

– Ну-ну, – тільки і сказав, повернувшись. – Тоді бувайте здорові! – І після паузи: – Поки що.

Сказав – і пішов, залишивши Ганну у неспокої.

Ввечері на сімейній раді було вирішено зголоситися до військкомату, що у Магерові. Іншого виходу ні Михайло, ні Теодор не бачили. Що його не погладять по голові за самовільне залишення госпіталю, Михайло чудово розумів, але батько вирішив все ж ризикнути.

Тому вже наступного дня Засмужні запрягли коней; жінки приготували великі клунки з маслом, сиром і сметаною; батько відрізав чималенький кусень сала (благо, недавно саме закололи кабанчика). Михайло востаннє поцілував жінку, мати перехрестила сина, і – поїхали.

Дорога до районного центру зайняла добрих дві години. Старий Теодор спеціально не підганяв коней, неначе хотів якнайдовше відкласти неприємну розмову з воєнкомом. Не знаючи, чи доведеться ще сьогодні зустрітися, усю дорогу говорили, неначе надолужуючи минулі втрачені роки. Батько розповідав про свій військовий досвід, син вставляв свої репліки, «опускаючи» того на грішну землю.

У самому Магерові Теодор Засмужний дізнався у першого зустрічного, де хата воєнкома. Йому показали на невеликий будинок на центральній вулиці. Перш ніж з’явитися у військкоматі, заїхали туди.

На подвір’ї зауважили досить-таки молоду жінку. Теодор подав Михайлові віжки, наказав чекати, а сам підійшов до жінки. Про що саме вони говорили, Михайло не чув, але господиня декілька разів кинула на нього косий погляд.

Видно, батько зумів переконати жінку, тому що він повернувся до коней і лише кинув синові: «Заносимо!» Михайло зіскочив з воза і, взявши клунки, заніс їх до хати.

– Я попереджу чоловіка, – наостанок сказала жінка.

У знайомому приміщенні військкомату, де Михайло вже був удруге, за столом сидів якийсь невідомий лейтенант, а вже знайомий воєнком майор Ситніков саме розмовляв по телефону. Те, що мова йшла про нього, Михайло зрозумів з косих поглядів майора. Нарешті той сказав: «Добре!» і поклав слухавку.

– Розказуй! – наказав Ситніков.

– Про що? – не зрозумів Засмужний.

Він переконав батька, щоб той залишився назовні.

– Ну, чого ти тут, а не на фронті, де інші.

Михайло ще дорогою вирішив, що саме говоритиме Ситнікову, тому спокійно, без зайвих подробиць розповів свою історію.

Офіцери вислухали спокійно, не перебиваючи, лише Засмужний помітив, що Ситніков не проявляє ніяких емоцій, зате інший, лейтенант, сидить неначе на гарячій пательні.

– Та ти знаєш, що у військовий час за таке я маю право тебе розстріляти у цьому-таки кабінеті? – озвався лейтенант, коли Михайло закінчив розповідати. – За дезертирство.

– Та я не з передової пішов! – виправдовувався Засмужний. – З госпіталю, де лікувався. А там не вилікуєшся по-справжньому: їсти дають мало, воші.

– Це не виправдання! – перебив його лейтенант.

– Почекай, лейтенанте, – вставив Ситніков.

І до Засмужного:

– Що ти хочеш?

– Долікуватися вдома. А потім хоч знову на фронт.

Майор переглянувся з лейтенантом. Той лише знизав плечима.

– Але за свій рахунок! – попередив воєнком.

– Згода! – зрадів Михайло.

Він вже збирався покинути кімнату, як Ситніков його зупинив.

– Почекай! Куди спішиш? – сказав він. – А папір?

Лейтенант виписав довідку, майор поставив на ній жирну печатку і відпустив червоноармійця Засмужного, попередивши, що кожного двадцятого числа місяця той повинен відмічатися тут, у Магерові.

Що це означало, Михайло здогадувався, але це була не найбільша ціна за життя.

Пересильна тюрма

Тюрма НКВС на вулиці Полтв’яній була не гірша і не краща від інших подібних споруд не лише у Львові, але і в цілому Союзі. У тісних камерах, розрахованих на трьох-чотирьох ув’язнених, тулилися у страшній тісняві до двадцяти чоловік різношерстої публіки, хоча тут також панувало деяке розділення «за інтересами». «Контрреволюціонери», «економічні диверсанти», «бандерівці» мали свої окремі камери, навіть декілька. Михайло Засмужний потрапив у камеру, де сиділи, чекаючи своєї долі, колишні військові Червоної армії, в основному вихідці з цих місць. Правда, слово «потрапив» не до кінця відображає той спосіб, за допомогою якого у камері появився новий в’язень. Його просто заштовхнули туди, для вірності надавши прискорення за допомогою копняка.

Видно, такий прийом був звичний для мешканців камери, тому не послідувало ніякої реакції з їхнього боку, і тільки коли за спиною Михайла гримнув засов, від групи відділився зарослий чоловік у вицвілій гімнастерці без ременя і погонів.

Михайло привітався.

– І тобі не хворіти, – відповів невідомий. – Ласкаво просимо до компанії «дезертирів» і «поліцаїв»! То ти хто?

Засмужний знизав плечима.

– Та, мабуть, «дезертир», – непевно сказав він.

– Сам звідки? – поцікавився, як виявилося пізніше, староста камери.

– З Магерова.

Староста похитав головою.

– Ні, немає тут твоїх земляків. Давно з волі?

– Та як сказати! Місяць.

В’язні оживилися.

– І що нового на волі?

– Перемога, – просто сказав Засмужний.

– Знаємо, – відповів співрозмовник. – На честь цієї події вчора нас забули нагодувати.

– Так, – згодився Михайло. – Весело тут у вас.

– О, ти ще навіть не знаєш, як тут у нас весело! Що ж, запрошуємо до нашої компанії!

– А де мені сідати? – поцікавився новоприбулий.

– За правилами: біля параші. Але не переживай: через день-другий ти звільниш своє місце. Тут тюрма пересильна, довго ніхто не затримується.

Михайло Засмужний опустився на цементну підлогу поруч смердючого баняка з нечистотами, поклавши поруч із собою клунок, де залишився принесений з дому хліб. Каменюх заплющив очі і спробував згадати всі події, що врешті привели його сюди, у камеру Львівської пересильної тюрми.

Спочатку все йшло добре. Навіть занадто добре. Тепер Михайлові вже не треба було ховатися від людей; на сердите запитання Василя Вовка достатньо було просто показати видану у військкоматі довідку. Все йшло добре. Кожного місяця Михайло відвозив до майора Ситнікова клунок із продуктами, таким чином продовжуючи своє лікування.

А яким щастям було зустріти Різдво вдома, серед родини, спостерігати, як поволі підростає дочка, мужніє син!

Так проминула зима, передавши землю весні. Рана на шиї остаточно загоїлася і він вже подумував про те, щоб допомогти вдома з городами, як саме на Благовіщення біля воріт зупинився «воронок». Засмужні тільки-но повернулися з відправи і ще навіть не встигли сісти за стіл, коли на подвір’ї з’явилися двоє: Василь Вовк і невідомий старший лейтенант.

– Засмужний Михайло Теодорович, 1912 року народження? – дивлячись на папірець, запитав офіцер.

– Я, – опустив руки Михайло.

– Вас заарештовано.

Заголосили жінки, заплакав син, а батько лише похитав головою. Щось подібне вже було тридцять років тому, коли його самого забирали до Талергофа. Тоді він вижив, а чи доведеться синові?

– Ви дозволите, я перевдягнуся? – спокійно запитав Михайло, розуміючи, що у такій ситуації краще не нервувати прибулих.

– А ми на свято їдемо! – єхидно вставив Вовк.

– Десять хвилин! – попередив старший лейтенант.

Цього часу вистачило, щоб Михайло встиг надіти на себе військову форму, мати і жінка нашвидкуруч приготували на дорогу. Прощання було важким і тривало б довго, але командир «стрибків» постійно підганяв, грубо вирвав з рук Михайла клунок і кинув у «воронок». Засмужному нічого не залишалося, як послідувати за ним.

У містечку Магерів тюрми не було ніколи, але статус районного центру зобов’язував, тому її облаштували у підвалах двоповерхового будинку НКВС. Його обнесли високим дерев’яним парканом, який закривав від перехожих перший поверх, вже не кажучи про підвали.

Саме туди, у найнижчу частину будинку і помістили з/к Михайла Засмужного. Він сподівався зустріти тут переповнений льох такими ж, як і він, арештантами, натомість на земляній підлозі під невеличким вікном лежав якийсь чоловік. Одягнутий він був у таку ж форму, як і Михайло. Чоловік був босий.

Засмужний привітався. Невідомий повернув до нього голову, і Михайло аж відсахнувся. У розбитому закривавленому із синяками обличчі він упізнав знайомі риси Івана Халявки.

– І ти тут, друже? – здивовано запитав він.

Халявка підвів голову, і на його очах виступили сльози. Михайло підійшов до нього й опустився поруч. Халявка продовжував ридати.

– Ну, все! – заспокоював його каменюх. – Тепер ми удвох. Буде легше.

– Пробач мені, Михайле! – якимось чужим голосом озвався Іван.

– За що пробачити?

– Через мене ти тут. Не витримав я.

– Тобто?

– Взяли мене. Як дезертира. Хоч я і ховався. Виказав сусід, скотина! Все питали, чому втік і хто був зі мною. Я не хотів говорити. Мене били. Не витримав я. Не витримав. Прости мені.

Так несподівано відкрилася причина його, Михайла, арешту. А він все думав, чому він тут, якщо чесно відвозив Ситнікову «данину».

– Нічого, – заспокоїв Івана Засмужний. – Все добре. І не треба переді мною виправдовуватись. Ще не знати, чи витримав би і я.

Він подивився на спухле від побоїв обличчя карівця і запитав:

– Хто тебе так?

– Чеснов.

– А це хто такий?

– Зі Львова. А може, і дальше.

– Може, і дальше, – згодився Михайло, а Халявка продовжував:

– Я і Федора виказав. Через мене і його візьмуть.

– Ну, це навряд.

– Чому?

– Федір місяць тому пішов до партизанів.

– Ну і слава Богу! – полегшено зітхнув Іван.

Дивно, але Михайла довгий час ніхто не чіпав. Мало того, йому навіть дозволили виходити в місто. Через знайомих він передав звістку додому. Таким же чином отримував звідтам їжу і гроші. Складалося враження, що з ним просто не знають, що робити. Заарештувати заарештували, а що далі – невідомо.

Одного дня у місті його запримітив батько. Тоді ж Михайло дізнався, що той ходив до воєнкома, і Ситніков переконав його, що до затримання ніякого відношення не має. То все НКВС і особисто капітан Чеснов.

Підвал НКВС поволі заповнювався новими зеками. Були серед них і такі ж, як і Засмужний, але траплялися й бандерівці. Іванові Халявці стало погано і його кудись забрали. Що з ним сталося потім, Засмужний так і не дізнався.

Ставлення охоронців до в’язнів мало свою градацію. Якщо до «дезертирів» відношення було до певної міри лояльним, і саме їм дозволяли виходити в місто, то бандерівці були у жорстокіших умовах: «нагору» їх не пускали, боячись (і не безпідставно), що втечуть, зате на допити забирали регулярно.

Того року Великдень припав на шосте травня, і – о чудо! – Михайлові дозволили вийти в місто. Звичайно, найперше він направився до місцевої церкви, де саме закінчувалася святкова відправа. Люди з кошиками усі не помістилися в церкві, тому Засмужний лише зайшов на подвір’я і став дещо осторонь вірних. На нього кидали косі погляди, але коли Михайло сміливо (і професійно, зі знанням справи) почав підспівувати, будь-які підозри зникли. І коли священик став кропити паски, у нього у пілотці вже лежали яйця, окраєць хліба і навіть шматок ковбаси. Це добросерді магерівці чим могли поділилися з ним.

А в середу, ще не зійшло сонце, як у підвал ввалився п’яний майор Ситніков. Його поява тут, у тюрмі НКВС, могла багато що означати – і погане, і хороше. В’язні вже приготувалися до найгіршого (бо вже і забули, як це хороше виглядає), але воєнком, тримаючись за одвірок, крикнув:

– Підйом… вашу мать! Марш надвір! На парад! Перемогу проспали!

Так в’язні дізналися про капітуляцію Німеччини.

А наступного дня до тюрми під’їхала крита машина, усіх завантажили і повезли до Львова. Так сталося, що сюди, у камеру, Михайло Засмужний потрапив один. Інших «магерівців» розмістили в інших камерах. Благо, їх хватало на всіх.

Михайло не будував ілюзій щодо свого майбутнього. Назва тюрми – пересильна – говорила сама за себе: тут він тимчасово, перед якоюсь далекою дорогою. Якщо в інших камерах – «бандерівських», «контрреволюційних» – мешканців час від часу брали на допити, щоб дізнатися нові факти, тут, у «дезертирів» було все зрозуміло: винні, тому заслуговують на виселення.

Траплялися дні, коли двері камери відчинялися, заходив офіцер і за списком викликав «с вещами». Що це означало, розуміли всі – не що інше, як етап. Принаймні ніхто з викликаних назад не повертався.

Черга просувалася швидко і через два тижні Михайло Засмужний вже сидів навпроти дверей під невеличким заґратованим вікном.

При цьому сама система відбору на етап так і залишилася незрозумілою: здавалося, брали безсистемно, без усякої логіки. В’язні спочатку намагалися якось визначити, за яким принципом їх відбирають: за часом прибуття у тюрму, алфавітом чи місцем проживання. Незабаром припинили подібні пошуки; стало зрозумілим лише одне: заберуть усіх.

Наприкінці червня, коли літнє тепло перетворило перебування у переповненій камері на щось неможливе, після сніданку двері камери відчинилися і прозвучала звична команда:

– На выход! Без вещей!

Це було щось нове. Правда, що «с вещами», що без них для більшості мешканців камери було однаково – увесь «гардероб» був на них, але сама фраза обнадіювала, що, в усякому разі, не на етап.

В’язнів вишикували на плацу між чотирма бараками. Крім їхньої камери тут були ще дві. Перед трьома чотирикутниками вишикуваних колишніх військових стояли якісь старші офіцери і про щось сперечалися. Михайло Засмужний, який стояв у першій шерензі, чув лише частину цієї розмови.

– За ними плаче Воркута, і я не можу заставляти її чекати, – говорив комендант тюрми, худий довготелесий майор своєму візаві, військовому, погони якого були сховані під синім засмальцьованим комбінезоном.

– Майоре, та зрозумій: мені потрібні робітники на завод! – переконував коменданта «технар». – Де мені їх шукати? У твою Воркуту їхати за ними?

– Це (майор показав на принишклих в’язнів) зрадники Батьківщини і повинні понести заслужену кару.

– А чому ти думаєш, що у мене їм буде солодко?

– Та знаю я вас, кадровиків! Панькаєтесь з усякою шваллю замість того, щоб передати нам.

– Товаришу майор! – підвищив голос невідомий офіцер. – У мене є наказ у будь-яку ціну запустити нову лінію до першого серпня і дозвіл набирати робочу силу де я вважатиму за потрібне.

– І ким він підписаний? Управлінням тилу?

– Державним комітетом оборони.

Почувши таке, комендант замовк, після чого лише махнув рукою, мовляв, вибирай. А невідомий повернувся до шеренг і голосно, щоб почули всі, сказав:

– Я представник 26-го авторемонтного заводу капітан Лєбедєв. Мені потрібні робітники на завод, насамперед токарі, слюсарі. Хто з вас раніше працював з технікою?

У відповідь – тиша. Засмужний бачив, як криво усміхнувся майор. А капітан підійшов ближче і запитав в’язня, що стояв поруч Михайла.

– Чим гайка відрізняється від болта? – запитав.

Той лише похитав головою.

– Я знаю, – озвався молодий в’язень з Городка.

– І чим?

– Гайку накручують, а болт вкручують.

– О! Це вже щось! – зрадів капітан. – Ану вийди зі строю. Добре! Ти!

Капітан тицьнув пальцем Засмужного.

– Що ти вмієш робити?

– Що скажете, те і буду, – відповів Михайло.

– Вийти! Ти!

Так п’ятнадцять в’язнів 25-ї пересильної тюрми потрапили не на північну Воркуту, а на Львівський авторемонтний (інакше танковий) завод. І не просто потрапили, а були відновлені у рядах РСЧА, яка віднедавна стала називатись Радянською армією.

Епілог

Теодор Засмужний попорав по господарству, востаннє для годиться обійшов живність, позакривав усі двері. Лише після цього покликав онука, і вони удвох занесли до хати охапки сіна і соломи. Дванадцятирічний Федя кинув свою ношу під стіл, чим викликав буйну радість півторарічної сестрички; дід розклав на столі сіно рівним шаром і накрив його білим у червоні смуги полотном. Пелагея подавала невістці страви, а Ганна ставила їх на стіл. Першою, як годиться, на святковому столі з’явилася макітра з кутею. І лише потім – інші страви. Коли на морозному небі засяяла перша зоря (а заради цієї миті Федя декілька разів вибігав на двір), глава сім’ї запросив усіх до столу.

Помолилися. Потім Теодор заспівав тропар «Рождество Твоє, Христе Боже наш…», і лише тоді приступили до трапези.

Вечеряли мовчки. Ніхто не хотів не те що веселитися, навіть розмовляти. Усі думали про одне: серед них немає ще одного члена родини – сина, чоловіка, батька. На очах жінок виступили сльози. Теодор сидів засмучений. Так сталося, що це Різдво перше, яке вони зустрічають без Михайла. Вже повернувся, пройшовши усю війну, Степан Засмужний; ще раніше контужений, зате живий, з’явився у рідній домівці Дмитро, а Михайла досі тримають у Львові, де він працює на танковому заводі. Хоч завод – не армія (і на тому спасибі), все ж і не вдома, де все рідне.

Сумна вечеря добігла до кінця. Теодор відклав вбік ложку, перехрестився. Сум сумом, а від традицій відходити не треба.

– Ану, – удавано весело сказав він, – хто полізе під стіл і покличе живність на цей рік?

– Я! – вигукнув Федя і першим поліз під стіл.

За ним поспішила сестричка, яка ще нічого не розуміла, але якій дуже подобалося повторювати за братом. Невдовзі з-під столу почулося «хрю-хрю», «ко-ко», «му-у-у» і навіть «іга-га».

– І не забудьте загадати бажання! – нагадав дід.

Коли хрюкання та інші звуки припинилися, з-під столу вилізли діти, усі в соломі.

– Так швидко загадали бажання? – здивувався дід Теодор.

– А воно у мене було лише одне, – відповів онук.

– У такий день воно обов’язково здійсниться.

Почувши такі слова, Федя з надією подивився на двері.

Він із здивуванням почув за ними якийсь шум.

Скрипнув засув, і на порозі появився стомлений, змарнілий, але щасливий тато.

Примечания

1

 Інакше чако – головний убір піхоти.

(обратно)

2

 Чи розмовляєте польською? (пол.)

(обратно)

3

 Звичайно (пол.).

(обратно)

4

 Чи розмовляєш німецькою? (нім.)

(обратно)

5

 Так. Розмовляю (нім.).

(обратно)

6

 Добре. Скільки закінчили класів? (нім.)

(обратно)

7

 Чотири (нім.).

(обратно)

8

 Чи тримаєте вдома коней? (нім.)

(обратно)

9

 Тримаю. П’ятьох (нім.).

(обратно)

10

 Драгуни! (нім.)

(обратно)

11

 Служитиму в драгунах (пол.).

(обратно)

12

 Хто ти? (пол.)

(обратно)

13

 Як тебе звати? (рум.)

(обратно)

14

 Відпусти її! (пол.)

(обратно)

15

 Забирайтеся звідси! (пол.)

(обратно)

16

 Дідько! (пол.)

(обратно)

17

 Чудово (гал.).

(обратно)

18

 Давай! (угор.)

(обратно)

19

 Відійди, жінко! (угор.)

(обратно)

20

 Чи розмовляє хтось чеською? (чес.)

(обратно)

21

 Будете старостою камери. Там має бути порядок (чес.).

(обратно)

22

 Куди? (нім.)

(обратно)

23

 Що? (нім.)

(обратно)

24

 Вогонь! (нім.)

(обратно)

25

 Лічба (гал.).

(обратно)

26

  Приймальна.

(обратно)

27

 Чим ми можемо вам допомогти? (нім.)

(обратно)

Оглавление

Освячення церкви

Мобілізація

Драгун

Зустріч на польовій дорозі

Москвофіл

Родина

28 липня

Арешт

Терезін

Талергоф

Перемишль

Українська комісія

Поїздка на фронт

Клецко

Довга дорога додому

Спекотний падолист

Рава-Руська

1919

Крах

Двадцяті роки

Несподівана розв’язка

Протистояння

Нас освободили і нема на то ради!

Війна

Окупація

Серпень 1944-го

Два тижні вересня

Поранення

Вдома

Пересильна тюрма

Епілог Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg