«Ярославна»

Ярославна (fb2) - Ярославна 1930K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Валентин Лукич Чемерис

Валентин Чемерис Ярославна Роман-есе

Перед мовою – передмова Двадцять рядків, що принесли безсмертя

Ти ідеш ходою плавною.

Вабить встрічного врода твоя.

– Як звати тебе?

– Ярославна.

Почекай, Ярославно моя.

Хіба серце не можу віддати я

Тій, що сонцем ясним осяйна.

Біля тебе завжди Ярославія -

Давньоруська твоя сторона.

Л. Ошанін[1]

…У єгиптян часів фараонів була Нефертіті, пізніше – Клеопатра, давні греки мали Таїс, Аспасію, Сафо, римляни – Лукрецію, французи – Жанну д’Арк, Луїзу Жермену де Сталь, Жорж Санд, Коко Шанель, грузини – Тамару, росіяни – бояриню Морозову, поляки – Марію Кюрі, англійці – Агату Крісті, євреї – Голду Меїр, шведи – Астрід Ліндгрен, індійці – Індіру Ганді (цей список можна ще і ще продовжувати), а ми?…

Скільки рядків їй присвячено в поемі? Всього лише двадцять.

Прозою. (В поетичних переспівах і перекладах поетів різних епох і країн завжди виходить трохи більше).

І – така принадність, такі почуття!

Двадцять рядків і – найчарівніший жіночий образ у світовій літературі.

Можливо тому, що вона – дивовижно-фантастична жінка!

Земна і неземна.

Реальна і міфічна.

Чи талан такий виявився в автора поеми, чи вона такою виявилася?

Двадцять рядків – всього лише двадцять рядків! – і – безсмертя. Нікому не відомої до того, не знаної нікому жони удільного руського князя, який стільки натворив похибок через свій невгамовний характер, що врешті-решт його й прославили.

Чотири абзаци.

Двадцять рядків прозою. Із 504 рядків «Слова».

Всього лише плач-тужіння з фортечної стіни якогось там заштатного Путивля в прадавній сіверській землі, язичницьке звертання до природних сил – до Вітру, Сонця, до Дніпра-Славутиця. І замовляння виявили свою магічну силу, і вже любов рятує коханого, вже «Ігорю-князю Бог путь вказує із землі Половецької в землю Руську…»

Чотири абзаци.

Двадцять рядків прозою… Із 504 рядків «Слова».

І вже вона – жона удільного князя міжусобної Русі, яку терзали розбрати між своїми – один з найпоетичніших персонажів поеми. Це в ній, писатимуть, автор втілив ідеал руської жінки XII ст. У ньому майже немає класових ознак – вона й була княгинею, – а тому він майже не відрізняється від народного.

У поемі вона перш за все жона, яка сумує-тужить за мужем своїм – за словами знавців Давньої Русі, «лірична, пісенна руська жінка». І в той же час вона втілює «стихію людського жалю», висловлює не тільки особисту скорботу, але й турботу про воїнів мужа.

Давній Єгипет уявлявся сусіднім народам таємничою країною магів і чародіїв. А життя самих єгиптян було переповнене вірою в чудесне, магія відігравала велику роль як в релігійному культі, так і в повсякденному житті. А покровителькою єгипетської магії була Ісіда, «сильна чарами» – таким був один з її епітетів.

В устах Ісіди був «подих життя», адже слово, мовлене нею, знищувало хвороби… Звідтоді й по сьогодні в устах жіночих – подих життя, а слово, мовлене ними, воскрешає з небуття, надихає до життя.

Так було, так є і так буде завжди.

І слово Ярославни – теж воскресило Ігоря.

В історії Русі відомі дві цариці Романівни і п’ять Ярославн – королев і цариць.

У ті часи батьківське ім’я – чи, як ми кажемо, по батькові, – важило для жінок більше, як їхнє власне.

Серед 136312 слів (не рахуючи тих, що подаються як пояснення, а таких десятки й десятки тисяч) одинадцяти-томного словника української мови, є одне притягально-колоритне, дещо аж загрозливо-наступальне, викличне слово – ЯРИЙ.

Воно має кілька значень: який народжується весною, молодий.

Те саме, що яскравий. Який виражає сильний гнів, лютий. Сповнений гніву й обурення. (Всеволод у «Слові» названий ярим туром). Палкий, пристрасний. Надмірний у своєму вияві.

Дуже сильний.

Прислівник до ярий – яро.

І вже й зовсім близько – яросливий, те саме, що ярий, яросний.

(У слов’ян корінь яр означав ще й виявлення ідеї родючості, перш за все весняного, сексуального буйства. Звідси й ім’я одного з божеств весни – Ярило).

Так ось від цього, ще слов’янського, давньоруського слова ЯРИЙ (ЯР, ЯРО) і слова СЛАВА і походить чоловіче ім’я Ярослав. Що означало – ярий, яросний і славний. Ім’я у ті часи княже, не для простолюдинів – Боже борони холопу чи смерду назвати цим ім’ям свого сина!

У ті часи батькове ім’я могло стати й ім’ям власним. Хоча власного жіночого імені Ярославна немає, а є – Ярослава.

Наша героїня, не будучи Ярославою, але народжена від батька Ярослава, назавжди-навіки стала Ярославною.

І хай Русь знає ще чотирьох (крім неї) Ярославн, які стали королевами і царицями в різних царствах і королівствах, але вони знані в першу чергу по особистих іменах – Анна, Єлизавета, Анастасія і Агата, – і тільки одна, наче втративши власне ім’я Єфросинія, – увійшла в історію як Ярославна.

Єдина і неповторна, інших таких світ білий не знає.

Та інших таких і немає.

Отчим її ім’ям – Ярославна, – стали на Русі називати жінок узагалі. І досить вимовити його, як уже й зрозуміло, про кого йдеться.

Про Ярославн. Жінок наших. Матерів, дружин, сестер, кращих із кращих. (Хоча всі жінки – кращі з кращих). Вірних у любові, захисниць і рятувальниць наших.

І стверджую це всупереч (наперекір!) популярному російському естрадному шлягерку, у якому співачка, ничтоже сумняшеся, заявляє, що «Все бабы – стервы!»

Так-таки і стверджує своїм прекрасним голосом (причому – рефреном): «Все бабы – стервы». І – баста. Все!

Пісенька ця має успіх, часто виконується на естраді, лунає з приймачів та з екранів телевізорів. І все ж нам чомусь здається, що не всі жінки – «бабы стервы». Є серед них і Ярославни. І їх – більшість. Бо якщо їх буде меншість – світ людський може й не втриматися. А він тримається. Виходить-таки, Ярославн у нас більше. А про шлягер той… Так і хочеться нагадати їм вислів з Євангелія: «Отче! Прости їм, бо не відають, що творять».

Найславетнішими Ярославнами на Русі називали дочок Ярослава Мудрого, великого Київського князя, і Ярослава Осмомисла, князя Галицького.

Анна, Єлизавета, Анастасія і Агата – дочки Ярослава Мудрого стали європейськими королевами у Франції, Норвегії, Угорщині і Польщі.

Усі вони по батькові були Ярославнами, хоча мали, звісно, і свої власні імена.

Анна Ярославна вийшла заміж за короля Франції Генріха І. У Франції вона стала відома як Анна Руська або Анна Київська. У французькому місті Санліс встановлено пам’ятник, присвячений Анні Ярославні.[2]

Єлизавета Ярославна стала жоною норвезького короля Харальда Суворого і любов Харальда до Ярославни – а він її безмежно любив! – не одне століття надихала поетів європейської Півночі (хоча б сага про Харальда Сігурдарсона «Харальд Хоробрий і Єлизавета Ярославна»).

Анастасія Ярославна була жоною короля Угорщини Антраша І. В Угорщині, як і у Франції, є пам’ятник, присвячений Ярославні – Анастасії.

Агата Ярославна вийшла заміж за Едуарда Вигнаника, спадкоємця престолу Англії. Це друга версія. За першою вона була королевою Польщі.

Французькі принци і в наші дні вважають за честь зазначити спорідненість із «Домом Ярослава Мудрого». Вже у XXI столітті французького принца Шарля-Філіппа Орлеанського представляють 37-м потомком дочки київського князя Ярослава Мудрого королеви Франції Анни Ярославни. Така спорідненість дає йому право формально вважатися одним із законних претендентів на французький престол.

Отже, Русь дала Європі чотирьох королев і відповідно чотири королівських доми, представники яких багато століть керували західною частиною Євразії.

І нарешті, п’ята Ярославна,[3] дочка галицького князя Ярослава Осмомисла і жона новгород-сіверського князя Ігоря – відомою вона стала лише XVIII ст., як Мусін-Пушкін вперше видрукував «Слово о полку Ігоревім».

Їй теж стоїть пам’ятник.

Ба, навіть два.

А якщо вже рахувати загалом, то – три.

В Україні.

Один в Путивлі, на валах якого вона співала й плакала, другий – в Новгород-Сіверську, куди її молоденькою галицькою княгинею було віддано заміж.

Третім пам’ятником їй стало знамените «Слово о полку Ігоревім».

Хоча, якщо бути справедливим, то першим стало якраз «Слово о полку Ігоревім», два інші з’являться потім.

А ще вона – легендарна зигзиця, чайка-жалібниця, чайка-удовиця.

Яка в сивій минувшині стала символом і з реальної жінки перетворилася на легенду, передання віків давно минулих.

А що таке легенда? Народне сказання або оповідання про якісь події чи життя людей, ОПОВИТЕ КАЗКОВІСТЮ, ФАНТАСТИКОЮ (виділення моє – В.Ч.).

Або: вигадка, прикрашена розповідь про що-небудь.

Або: що-небудь вигадане, примарне.

Або: той, який своєю незвичайністю викликає багато легенд… О, це вже ближче до історичної правди у нашому випадку. Так була вона насправді, легендарна Ярославна із легендарної Ярославії-Русі? Була, а чи то все… легенда?

Її життя і справді схоже на легенду. Але – реальну і правдиву. Хоч дещо в ній є і казкове, і фантастичне.

Україна, починаючи з Київської Русі, не бідна на славне жіноцтво – на всіх рівнях її життя. Видатних українок у нас хоч і менше (на жаль, значно і значно) за видатних українців-чоловіків, – та все ж маємо чим пишатися.

Загляньмо в ті чи ті довідники популярної серії «Сто великих (видатних) українців». Представниці прекрасної половини там займають достойне місце.

Княгиня Ольга та королева Анна Ярославна – чи не єдині українки, які були при верховній владі. І досить успішно там верховодили – одна вдома, друга у Франції. Знай наших!

Але цими двома славетними іменами видатне жіноцтво України не вичерпується.

Після княгині Ольги другою нашою знаменитою краянкою була Олена. Теж княгиня. І навіть якийсь час була царицею Московською. Олена Глинська, мати Івана Грозного (Іоанна IV), родом з-під Полтави.

Законна дружина великого князя Московського Василія ІІІ, який довго очікував спадкоємця, але жінка виявилася безплідною. Спадкоємця – та ще якого! – народила йому Олена Глинська, на 29 років молодша за князя. Її – недоброзичливці та заздрісники – називали «бусурманкою» (вона мала литовське і татарське коріння).

Литовський князь Вітовт свого часу подарував її предкам Полтаву та Глинськ. (Звідти й прізвище – Глинські).

Найвідомішим з Глинських був князь Михайло Львович, великий любитель пригод, авантюрист, талановитий воєначальник і дипломат, якого знала вся Європа. І вона, Олена, яка в молодому віці перебралася до Москви, стала у білокам’яній «духовною дочкою» митрополита. Там «бусурманка» зачарувала князя своєю вродою. І не тільки. Літописи про неї писали:

«Вона була молодшою за государя на 29 літ, своєю освітою і вродою різко виділялася із середовища руських жінок. Олена була на диво гарна: струнка, жвава, граційна, з дивовижно-тонкими і правильними рисами обличчя. 47-літній Василій III так був зачарований дівчиною, що став робити кроки для того, аби розлучитися з першою жінкою Соломонією».

Великий князь згідно з церковним уставом не мав права брати другий шлюб. Але він заслав бездітну дружину до монастиря і пішов під вінець з «бусурманкою». Це під її впливом він став переймати деякі європейські звичаї і навіть поголив бороду.

Року 1530 в княжому сімействі народився хлопчик. Потім ще один. Але великий князь недовго радувався – застудився на ловах, трохи похворів і помер. Як тоді казали, преставився.

Як вважає історик Пушкарьова, «За п’ять років свого регентства Глинська встигла зробити стільки, скільки не кожний чоловік-правитель зміг би зробити за десятиліття».

А ще Олена провела грошову реформу і ввела в обіг нову монету – копійку.

Але… Всім не догодиш. Брат Василія ІІІ підняв заколот. І хоч його схопили і запроторили в підземелля, та пізно. Деякі князі й бояри встигли зробити своє. У 1538 році княгиня Ольга – їй було лише 30 років – несподівано померла. І померла в страшних муках і конвульсіях. Ходила яса, що її отруїли…

Через 400 років по її загибелі був відкритий родовий некрополь московської великокняжої сім’ї у Вознесенському соборі Кремля. Судово-медичні експерти навіть змогли відновити лице великої княгині – вона справді виявилася, як літописці писали, «на диво гарна», з тонкими, витонченими і правильними рисами обличчя.

Тоді ж хімічний аналіз допоміг встановити причину загибелі Олени Василівни: велику княгиню отруїли солями ртуті…

Роксолана (Анастасія Гаврилівна Лісівська) була дружиною турецького султана Сулеймана Пишного. В Туреччині – Хурем-султан, «султанша, яка посміхається». Сорок років правила Османською імперією – фантастика! На таке тільки вони здатні, українки – ставши рабинею, потім стати султаншею і вознестися на османський Олімп!

Загляньмо до XVI–XX століття. Галшка Гулевичівна, Раїна Могиляка, Марія Заньковецька, Ольга Кобилянська, Леся Українка, Соломія Крушельницька… Ба, ба, Голда Меїр, прем’єр-міністр Ізраїлю, народилася і виросла в Україні, українка хоч і не етнічна, але за походженням.

У селі Гавронці – Диканька, Полтавщина, – народилася Марія Башкирцева, яка постійно жила у Франції. Її картини і досі ваблять до себе і хвилюють. У Парижі було видано її «Щоденник» (1000 сторінок!), що розійшовся по всій Європі великим накладом.

Колись у Люксембурзькій галереї в Парижі стояла алегорична скульптура «Безсмертя»: молодий геній помирає біля ніг янгола смерті, в руці він тримає розгорнутий сувій з переліком незвичайних художників, які передчасно зійшли в могилу. Серед них і ймення Марії Башкирцевої, родом із Полтавщини.

У самій Полтаві наприкінці позаминулого століття народилася Віра Шевченко, в заміжжі – Холодна, легендарна актриса німого кіно…

Наталія Ужвій, Оксана Петрусенко, Катерина Білокур, Марія Приймаченко, Олена Теліга… Сюди можна додати ще з десяток імен (як на чиє переконання), зокрема актрис чи спортсменок. Аж до Лариси Латиніної, єдиної у світі володарки 18 олімпійських медалей (9 золотих, 5 срібних, 4 бронзових), вона – восьмикратна чемпіонка світу, багаторазова чемпіонка Європи і СРСР.

Чи до Яни Клочкової, п’ятикратної чемпіонки світу з плавання, красуні…

До речі, про красунь. Можна багато наводити висловлювань іноземців, які відвідали Україну, і вони в один голос скажуть: українки – одні з найвродливіших жінок світу. (Хоч мене тут можуть звинуватити в… націоналізмі, але все одно ризикну вигукнути: так! Саме так!)

«Краса… порятує світ» – сказав у своєму романі Федір Достоєвський устами блаженного героя. І додав: «Це – страшна сила!»

І це справді так, і слова «Краса – страшна сила!» можна назвати сакральними.

Українські красуні починають (ці рядки пишуться у 2010 році) завойовувати світ. Своєю вродою незвичайною і чарівною. (Ні-ні, націоналізмом тут з боку автора і не пахне, бо це справді так!)

Лідер серед українських красунь по везучості та винахідливості в подальшому житті – Олександра Ніколаєнко. Ставши «Міс Україна – 2001», представляла країну на всесвітньому конкурсі краси, де познайомилась (куй залізо, поки гаряче, краса не вічна, як і молодість, вона швидко минає) з мільйонером і… І вийшла за нього заміж – браво! Тепер Олександра все робить, аби привабити увагу сильних світу цього до України в цілому.

Марися Горобець завоювала корону Міss Model of the Planet, який відбувся у 2006 році в Афінах.

Діана Ходаковська у 23 роки завоювала титул і корону першої віце-королеви світу на міжнародному конкурсі краси «Королева світу – 2008».

Ось і цього року, коли пишуться ці рядки, відбувся національний конкурс «Міс Україна – 2010», за його корону боролися 26 конкурсанток з різних міст України. Титул «Міс Україна – 2010» разом з короною дістався одеській красуні, студентці Катерині Захарченко. Браво, пані Катерино!

Воістину, краса порятує світ!

Як і воістину правий блаженний герой Достоєвського: «Краса – страшна сила!»

Побільше б нам цієї «страшної сили». Крім краси, знаю ще одну «страшну силу», яка врятує світ – це сміх. Так, так, панове добродії, краса і сміх вже точно порятують світ! Дай нам Боже дожити до цього.

Але ж були (і є! Є!) в Україні нашій диво-жінки. З неймовірною, часом просто фанатично-фантастичною затятістю і такою ж силою духу, що навіть чоловікам не завжди… під силу.

Жінки обділені долею, але які, наперекір всьому, щомиті і щодня перемагають себе і обставини і творять воістину подвиг!

Згадаю хоча б свою молодшу сучасницю Віру Фешук з Тернопільщини. Нічим, здавалося б, не знамениту. Не видатна співачка, не модна поетеса, не діячка, хоч і вразила всю Україну, не володарка рекордів…

А ось по силі духу, їй притаманного, рівних цій дівчинці, здається, немає.

Народилася Віра без рук. У світі гомо сапієнсів вона, здається, права на життя не мала. Та і як жити безрукій? Але вона жила – наперекір всьому! – і живе. Що збирається робити і завтра-позавтра. Теж наперекір лихові-біді.

Все, що інші роблять руками, Віра – не маючи рук, по самі плечі їх не маючи! – робить… ногами.

Вправно, швидко, з вогником і, як здається збоку, легко і просто. Бере пальцями правої ноги трубку мобільного телефону і підносить її до вуха, весело розмовляє-щебече з однолітками, відповідає на дзвінки, змінює диски в музичному центрі (ногами, ногами!), перемикає кнопки телевізійного пульту…

Ця дивовижна дівчина все робить… ногами. Те, що можна робити лише руками. Наприклад, чистить картоплю, варить їсти, прибирає в хаті, пере (ногами, ногами!) прасує і виконує безліч інших домашніх робіт…

Закінчила – на відмінно – середню школу, навчившись писати ногами – почерк у неї чіткий, гарно-каліграфічний!

Охоче допомагає рідним і друзям. Дівчатам ще й не просто радить, яку косметику вибрати, а й наносить їм на личка – не маючи рук.

І нарешті Віра навчилася… вишивати.

Ногами!

То – диво з див. Пальцями однієї ноги тримає полотно, у пальцях другої ноги – голка з ниткою і…

З-під її… Ні, не рук, а ніг виходять хіба ж такі витвори!

Працює легко, елегантно і швидко. Наприклад, два рушники своїй сестрі на весілля вишила всього лише за два тижні! Ногами, ясна річ!

Все село потім дивувалося тим диво-рушникам, на яких піють червоні півні в обрамленні яскравих квіток і традиційно-народних орнаментів. Вишиває рушники, салфетки, подушки, картини… І все на високому мистецькому рівні – оригінально і дивовижно. (Здається, що навіть чути, як співають на її рушниках полум’яні півні!)

Замовлення на вишивку безрукої дівчини надходять не лише з України, а й з Німеччини, Америки.

Вона бадьора і завжди в доброму, оптимістичному настрої.

Від її доброти добрішають інші, від її веселого настрою веселіше стає оточенню. Це ж яку треба мати силу духу! Вірить Віра (недарма ж і ймення у неї таке: Віра!), що все у неї в житті буде чудово і вона буде щасливою – наперекір всьому!

Подивуймося: яких жінок має Україна!

У цій когорті знаменитих жінок Руси-України Ярославна стоїть якось ніби осібно. Вона – одна-єдина. Ніби є і ніби її й немає (власне, не було) у реальному житті. Красива легенда, і в той же час якась ніби аж неприкаяна. Справді-бо: не була при верховній владі (хоч і княгиня).

Не була вона й святою. З усіх українок за всю історію Руси-України такої честі удостоїлась лише «прамати всіх царів руських» княгиня київська Ольга. Вона одна-єдина в Русі-Україні була прирівняна церквою до лику святих і канонізована як рівноапостольна (себто рівна першим дванадцяти апостолам Христа). Хоча за життя була далеко не безгрішною, а такі риси її, як мстивість, жорстокість та підступність, не були властиві святим людям. Але саме вона, будучи при верховній владі, збудувала державне і культурне життя Київської Русі. Серед дрімучого язичництва саме Ольга проголосила віру в Єдиного Бога, Господа пануючих і Царя царюючих і за це й була проголошена святою. Нестор називав її зорею, яка передує сходу сонця над Руською землею.

М.М. Карамзін зазначав, що Ольга «оволоділа кормилом держави і мудрим управлінням довела, що слабка жінка може іноді рівнятися з великими мужами».

Не була Ярославна і видатною поетесою, прем’єром, актрисою, співачкою, художницею. Не займалася громадською чи політичною діяльністю (за винятком одного випадку, коли вона організувала оборону Путивля, як місто взяли в облогу половці), а тому не стала видатним діячем. Чи не тому автори видання типу «100 видатних українців» не уводять її до свого почесного списку наших славетних співвітчизниць. Чи не тому вона й осібна. І в той же час вона відоміша в історії за деяких відомих і найвідоміших діячок нашої Батьківщини. Вона нічого не створювала. (Ще раз: не керувала державою, не співала вражаюче, тим більше, соловейком, не малювала, не виступала на кону, то за віщо ж її, мовляв, уводити до ста видатних українців?)

Не була вона й великою коханкою (даруйте, але є, виявляється, і такий почесний титул), а тому не потрапила й до видання «100 великих коханок» – єй така книга. Багато, виявляється, жінок прославилися і в Історію потрапили лише тому (інших досягнень у багатьох з них і на позір не було), що свого часу стали великими коханками. Простіше, розгульними жінками.

«Міфічна Олена Прекрасна і божественна Нефертіті, розпусна Марго і мудра Астазія, неповторна Діана де Пуатьє і велична Клеопатра, Семіраміда Півночі і секс-символ XX ст. Мерилін Монро… Ці жінки так не схожі одна на одну, але разом з тим їх об’єднує велике почуття – любов. Вони кохали до безуму, до самозабуття, щедро і великодушно, не роздумуючи, здійснювали відчайдушні вчинки, кидали виклик суспільству з його святенницькою мораллю. Дякуючи мистецтву любові їх пізнав світ, вони здіймалися на вершини влади» – «100 великих коханок».

Вона, Ярославна, просто жінка князя, мати його дітей, вірна дружина… Хоч і була героїнею.

Ні, ні, не всенародною, а всього лише поетичного твору. Але якого! Як на чий скептицизм, всього лише невеликого поетичного твору, поеми, у якій їй до всього ж присвячено лише 20 рядків! І ті двадцять рядків прославили її на віки вічні, і стала вона символом не лише поетичної Русі, а й ширше – України. (Та й Росія на неї претендує, як на свою героїню). То хіба цього мало, аби зайняти своє законне місце в когорті ста видатних наших співвітчизників? Ні, не мало! На відміну від інших відомих співвітчизників наших, вона не просто реальна – хоч і не потрапила чомусь навіть до енциклопедій (хоча б до УРЕ), – а наче створена уявою автора «Слова». Хоча насправді вона була в реальності – земна і в той же час і неземна. Тут вона ближче стоїть, наприклад, до Бондарівни, героїні української народної історичної пісні «У містечку Богуславку…», що стала ще й героїнею драми І. Карпенка-Карого «Бондарівна» та балету М. Вериківського «Пан Каньовський». Чи до легендарної героїні українських народних дум Марусі Богуславки – теж героїня художніх творів, наприклад, роману у віршах Миколи Тютюнника.

Чи – ще ближче – до Марії Гордіївни Чурай (Марина, Чураївна), легендарної української народної співачки і піснярки XVII ст. За певних обставин Ярославна могла б нею стати. Хоча… Як на мене, вона й стала. Своїм співом-плачем стала попередницею Чураївни. А втім, автор розуміє, яке це невдячне заняття – гадати, хто ким міг би стати, якби… Добре, що ми їх маємо: Ярославну, Бондарівну, Богуславку, Чураївну… Та й коли б вона стала такою, то сьогодні не мали б ми її, Ярославни. А вона стала нею лише тому, що народилася у свій час, у своїй епосі, саме на Русі, адже її без Русі не уявити. Як Русь не уявити без неї. Ось чому вона така ж видатна, як і інші видатні, які входять до когорти ста найвидатніших наших співвітчизників.

Як і сотні й тисячі жінок-козачок вже пізніших часів, що, на жаль, у пані Історії лишилися безіменними. (Козацтво виникло в XV–XVI ст., Запорозька Січ – у першій половині XVI століття).

Це ж бо про них – і про їхніх посестер з інших віків, – співається у відомій пісні:

Не одні хани, У полон мене брали, Били-вбивали, На чужину гнали, Били-вбивали, На чужину гнали. А я не скорилася, Із сльози відродилася. Українкою я народилася…

Віками вони були берегинями козацьких сімей і родів, ростили синів на заміну батькам, аби козацькому роду та й не було ніколи переводу. І в цьому заслуга козацьких жінок і матерів неоціненна. Вони виховували в характері синів гуманізм і милосердя, готовність завжди допомагати слабосильним, безпомічним і беззахисним. Дітей виховували на козацькому фольклорі, співали їм пісні про козаків-лицарів, виховуючи їх безстрашними воїнами, захисниками рідного краю – на радість собі й на користь громаді, в дусі вищого обов’язку перед Батьківщиною та її свободою.

Вони й самі складали пісні, а коли приходили сумні вісті про загибель у січі лютій їхніх коханих, рідних і близьких, голосили-тужили в селах і містах, і плачі-співи їхні були вершиною народної обрядової творчості.

А живих вони вірно чекали-виглядали з походів – і на фортечних валах, і на сільських околицях, звідки простилалися дороги до Дикого Поля. Вони, жінки-козачки, матері і сестри козаків, були Ярославнами. Тільки вже новітніх часів. А тому Ярославнами, що вона була предтечею в них. Попередницею в народних плачах-голосіннях, у вірності й любові була вона – Ярославна на путивльських валах…

Особливо масово «феномен Ярославни» – скажемо так – проявляється в години тяжких випробувань. Під час останньої – дай Боже, щоб вона була останньою! – війни 1941–1945 років майже всі наші жінки вірними Ярославнами у селах і містах чекали-виглядали з фронтів своїх коханих, молили-благали сили небесні повернути їх додому живими. (Замінивши при цьому в тилу чоловіків). І багатьох із них уберегли плачі-тужіння їхніх Ярославн.

Вклонімося ж доземно перед їхньою пам’яттю (більшості з них вже немає в цьому світі), завдяки їхній любові, вірності й молитвам, їхнім щоденним плачам-тужінням, чоловіки поверталися додому.

Народившись, поема пролежала незатребуваною цілих п’ять століть, коли про неї ніхто нічого не знав і не чув. І лише в кінці XVIII ст. єдиний список «Слова» – хіба не чудо! – був випадково знайдений в монастирській бібліотеці. Виданий у 1800 році – з дня першої публікації минає 120 років, – оригінал загинув в огні московської пожежі під час нашестя Наполеона. Але й тут доля врятувала поему, і вона вдруге відродилась, як Фенікс із попелу.

Не багато, не мало, а вже дев’яте століття пішло звідтоді, як було створене «Слово о полку Ігоревім». По-різному сприймали і нині сприймають його знамениту героїню Ярославну. Одні – як просто вдалий жіночий образ поеми, інші – як реальну історичну особу. Але для більшості Ярославна все ж – літературний персонаж. Буцімто вона й не жила ніколи у світі людей, не любила, не народжувала дітей, а всього лише була створена уявою і талантом творця «Слова».

А все тому, що «майже нічого ми не знаємо про реальну Ярославну. Жона сердешного новгород-сіверського князя Ігоря Святославича, який потерпів вражаючу поразку від половців у 1185 році і потрапив до них у полон, дочка могутнього галицького[4] князя Ярослава Володимировича (літописець називає його князем мудрим, шанованим в різних землях і славним своїми полками). Віку її ми не знаємо…»

«Віку її ми не знаємо…»

Ще й нині так пишуть, хоч нині її впізнає весь світ всього лише по двох рядках поеми:

І квилить-плаче Ярославна В Путивлі рано на валу…[5]

І все одно: «Віку ми її не знаємо…»

Ми, здається, знаємо про неї вже все і в той же час і справді ми про неї мовби нічого й не відаємо. Була така Ярославна, княгиня галицька, жона новгород-сіверського князя Ігоря, «того», героя «Слова о полку Ігоревім», але – «віку ми її не знаємо»…

Так пише один з авторів (Б. Путилов, «Древняя Русь в лицах», Санкт-Петербург, «Азбука», 2000) про жону Ігоря Святославича.

Офіційно мовби не знаємо. Але ж літа Ярославни не так і складно вирахувати – з різницею плюс-мінус 2–3 роки.

Відомо, що її батько, галицький князь Ярослав Володимирович, одружився у 1150 році у віці приблизно двадцяти років на дочці Юрія Долгорукого Ользі.

У 1150 році.

Отже, Ярославна аж ніяк не могла народитися раніше цього року, а десь після 1150-го. Заміж вона вийшла (власне, її віддали, як це й було прийнято в князів) одразу ж після 1167 року, себто у віці 16–17 років.

На час нещасливого походу Ігоря Святославича в Половеччину і коли вона тужила у Путивлі на валу, їй мало б бути приблизно 32–34 роки.

Стільки ж – 34 роки, – було тоді й Ігореві – він народився у 1151 році. Вони були приблизно однолітками.

У неї було двоє життів (не рахуючи безсмертя, що прийде по її кончині). І обидва минули під різними іменами.

У батька вона була Єфросинією – це її ім’я від народження, і в заміжжі вона теж була Єфросинією. Хоча в князівстві мужа її більше називали – з пошанівком – по-батькові: Ярославна. Під цим батьковим ім’ям, що стало наче її особистим, вона була знана в Новгород-Сіверську, а згодом в Путивлі, під ним вона знана і в «Слові», під ним вона навічно увійшла в Історію. І сьогодні тільки історики та спеціалісти по Давній Русі знають, що насправді вона – Єфросинія.

Мила галицька княгинька, щебетливе, веселе й співоче дівчатко, що його домашні ласкаво звали Фросею-Фросиночкою, Фросинонькою – вона заслуговувала на це. Своїм веселим, привітним характером, рівним ставленням до всіх, – у тім числі й до челяді.

Або й просто її звали – Прісенькою.

І Ярославною вона стала не тому, що буцімто ім’я Єфросинія (Фрося, Прісечка) надто простецьке, непрестижне, ні і ні. Це ім’я по-своєму гарне (та й не ім’я – не забуваймо, – красить людину, а навпаки), а тому…

Тому що заслужила. Щоб звали її, жінку, лише по-батькові. На знак великої поваги до неї та шани, пам’ятаючи про її заслуги перед Руссю. А називати жінку лише по-батькові, минувши її особисте ім’я, – це й була найвища шана і нагорода, що її рідко хто удостоюється…

Що тоді, що тепер.

А втім, Доля – чи хто там ще? – не завжди буває милостивою до жінок. Принаймні до деяких. І тоді одні з них стають Оленами Прекрасними, інші ж – Оленами-зміючками.

Перша за грецькими міфами і сказаннями була найпрекрасніша з усіх сущих на той час жінок, богиня. Це їй, яка так вабила до себе представників гіршої половини роду людського, присвячували – і присвячують, – свої нетлінні твори живописці, поети, музиканти…

Що ж до Оленки-зміючки, то вона потрапила в українську казку про Телесика, з якого намагалася приготувати смаженю, але сама опинилася в печі.

Справді-бо, у Долі, мабуть, є свої улюбленці. Адже чим пояснити, що одна Єва стала прародителькою роду людського, а друга – всього лише коханкою біснуватого фюрера, най земля за ним западеться! Одній Софії захоплений нею чоловік створив диво-парк, що носить її ім’я – «Софіївка», Умань, – інша ж Софія, не дурна і вельми зваблива, як на перший позір, спеціалізувалася на крадіжці чемоданів, за що й отримала прізвисько «Сонька – Золота Ручка» і закінчила свої дні на сахалінській каторзі…

Ох, Доле, Доле, і чому ти буваєш не до всіх представниць прекрасної половини роду людського прихильною?…

…Це не тільки Ігореві під час його втечі з ханського полону Бог указував путь. Пригадуєте:

Грає море опівночі. Дощі з туманами ідуть: В Руську землю До отчого Столу золотого Бог Ігорю вказує путь…

Бог і їй, Єфросинії з далекого Галича, вказав путь до Сіверської землі, на пограниччя з немирними ворожими степами, де вона й мала звершити те, ще їй було визначено і Господом, і Долею, і самим Провидінням… Стати на віки Ярославною. Просто Ярославною…

А навколо тебе Ярославія — Давньоруська сторона…

Тоді вона ще була давньоруською…

Хоча ті, хто тоді жив, так не вважали, як не вважали і мову свою давньоруською, як ми її з висот сьогодення титулуємо – для них вона була сучасною.

Як і їхня сторона.

Колись у поселеннях східних слов’ян почесні місця займали язичницькі святилища. Де-небудь на горбі чи на іншому якому узвишші, звідки відкривалася далина, на березі річки, під навісом чи й просто неба влаштовувалися капища – жертовники.

Споруджували їх із кам’яних плит, круглі чи овальні, але неодмінно звернені на схід. Навстріч першим промінням сонця.

У капищах завжди підтримували священний вогонь, і його полиски грали на мовчазних, часто набурмосених ідолах, що оточували капище, язичницьких дерев’яних богах.

Іноді капище влаштовували і в тіні священних дерев, чи й у гаях та дібровах – побіля могутніх дубів і старих дуплистих дерев.

Там повсюди лежало священне каміння.

Там були требища, на яких здійснювали треби. Вони пробуджували в людей священні почуття, там молилися хором, звертаючись до богів з проханнями, яким ніколи не було кінця-краю, чи із словами вдячності.

Треби були гамірними, здебільшого переростаючи в масові обрядові празники. Тодішні християни називали їх «кумирськими святами», «бісівськими грищами», «веселощами сатанинськими». На всі околиці ревіли труби, дзвеніли бубни і гуслі, чулося «гудіння» (гра на гудках) і співи бродячих скоморохів, відбувалися всезагальні «стрибання» і «плясання»…

Там приносили жертви з різного приводу (не помажеш – не поїдеш), але всі вони присвячувалися, звичайно ж, богам. І боги брали – так були певні, – ті «хабарі».

Після треб залишалися купи обгорілих кісток і черепів тварин, уламки культового посуду, що їх нині знаходять археологи, розкопуючи давні святилища язичників-слов’ян (Траплялися і людські жертвоприношення – що було, те було, із пісні, як кажуть, слова не викинеш).

Молоде на той час християнство намагалося стерти з лиця землі символи «поганської віри» – святилища, капища, кумирів та ідолів, дерев’яних богів. Князь Володимир перед тим, як хрестити киян, «разрушил храмы и идольские со лжеименными богами», «требища всюду раскрал и посек и идолов сокрушил».

На місці язичницьких капищ повсюди виростали храми і церкви. (Всього дише через 30 років після Володимира у Києві вже було більше чотирьохсот великих і малих церков – нова віра входила назавжди).

З християнством на неписьменну Русь прийшла освіта, з’явилися книги, а в школах вже навчали дітей грамоти.

Але навіть хрещену Русь не так просто було змусити забути язичницьке минуле. І хоч «скверные мольбища идольские» вже неможливо було відновити (що кануло в минуле, те там і залишилося назавжди), але то там, то там ще впродовж віків, особливо в глухих куточках Русі, дажьбожі онуки, як називали язичників-русичів, все ще поклонялися своїм прадідівським богам, лісові і камінню, рікам і болотам, джерелам і горам, сонцю і зорям… Волхви та інші жерці ховалися в лісовій глухомані – їх було вже мало, але вони ще де-де були і з дрімучих хащів, де вони доглядали капища з дерев’яними богами, ні-ні та й підбурювали одноплемінників не коритися новому богові, не визнавати його, а боротися за відновлення старої віри і старих богів. І все то було всує. Русь уже вся була хрещена, і нова віра ставала своєю вірою, а про старих богів – Дажь-бога, Перуна, Велеса, Сварога, Хорса, Ярила, Стрибога, Мокош, Рода і Берегинь вже почали забувати…

Такою була вона – Ярославія, тоді – давньоруська сторона, коли жила у ній Єфросинія Галицька-Осмомисл, звана в народі просто Ярославною…

Частина перша «Медовий» поїзд Галич – Новгород-Сіверський

Кувала зозуля, кувала,

Що вона вербоньці сказала?

Сказала вербиці розвиться -

Пора тому хлопцеві жениться.

А ще моя дівчина молода.

Бо ще вона на гулянці не була,

Бо ще вона віночка не мала.

Нехай ця вербонька буяє,

Нехай моя дівка гуляє!

Да русою косою має.

А по Петру на весілля скликає.

Як моя дівчина підросте,

То ви їй радоньки не дасте,

Да за мене молоденького віддасте.

З українських пісень

І Чи я в батька не кохана була? Єфросинія, галицька князівна, дочка Ярослава

…Ще в Галичі (як тепер уточнюють: давньоруському), стольному граді однойменного князівства, що біля далеких од Києва Карпат, не збиралися й готувати весільний поїзд, що його буде названо «медовим» і якому випаде подолати чи не пів Русі – від гір Карпатських до дрімучих Сіверських лісів на берегах Сейму (а це вже близько до неспокійного порубіжжя з немирними степами Половеччини); ще, власне, й самих медів, запахущих і хмільних, не розливали у великі глиняні глечики, звані дзбанами, щоби потім вивершити ними хуру для весільного поїзду… (А ще ж треба було виготовити медову ситу, заправити запареними шишками хмелю та дати їй постояти в теплі кілька днів чи й тижнів, потім перецідити, охолодити і тільки тоді можна розливати по дзбанах і споживати. У ті часи жодна учта, жодне свято чи обряд не обходився без меду-медухи – тільки у піст церква трохи обмежувала споживання цього напою, але повністю заборонити його бодай і на кілька днів не могла).

Отож ще навіть про саме весілля галицької княгині, яку ласкаво звали княгинькою, з молодим новгород-сіверським князем і мови не йшло, ще карпатські бджоли тільки збирали на полонинах меди, ще з далекої Сіверщини, про яку в Карпатах теж ніхто не чув, ще й не лаштувалися в дорогу свати – під виглядом, звичайно, ловців-полювальників за куницею, а насправді за красною дівицею…

Але вже йшов 1167 рік.

В Галицькому князівстві, на столі якого сидів знаний на Русі князь Ярослав Володимирович з дещо загадковим прізвиськом Осмомисл, крутий і владний, адже без його згоди жодна волосина на головах підданих не могла впасти, але, вочевидь, на небесах їхній шлюб було схвалено. Ба, навіть укладено – як відомо, справжні шлюби спершу укладаються на небесах, а лише потім і на землі… Отже, боги вже все вирішили, і все вже належало історії, тож мало ось-ось здійснитися і в нашому світі, а тому відмінити шлюб, укладений на небесах, на землі вже ніхто не міг… Ще молода безтурботно й безжурно доспівувала своє безтурботне й безжурне дівоцтво, нічого не відаючи про якогось там князя Ігоря з якоїсь там Сіверщини; ще в Галичі, у княжій родині Осмомислів, і дарів не готували сватам та родичам молодого, не кажучи вже про посаг молодої, що ледь чи й уміститься на кількох возах, ще…

Але тут все й лучилося…

…Єфросинія тоді заблукала. І де? У… білому світі. Не в темних хащах, не в пустці дрімучій, не в пустелі несходимій – у білому світі.

«Дивно, – подумала дівчина. – Хіба можна заблукати у світі білому? Світ Божий такий прекрасний, великий і безмежний. У ньому всім вистачить місця. І мені теж, княгиньці маленькій. Князівства мені, як батькові, не треба. І княжого столу в Києві. Аби був поруч коханий, а я щоб йому була коханою… То чому ж маю в світі білому блукати? Дивно… Агов, люди добрі, де ви? Відгукніться, озовіться! Це ж я, Єфросинька, Фросенька, люба дочка у свого батенька…»

Аж раптом навстріч – голова. Їй стало лячно. Закрижаніло єство, відібрало мову, руки-ноги. Голова була великою, з довгою білою бородою і гострими, проникливими очима. І більше в Голови нічого не було. Тільки збоку рука. Вона виткнулася з рукава, кістлява кисть, з жовтими, теж кістлявими пальцями, що тримали тризубець.

Єфросинія мимовільно зажмурилась і знову широко розкрила очі. І тільки тоді збагнула: та ж це волхв! Навстріч їй вийшов волхв. Власне, з’явилася його голова і десниця, що тримала посох з тризубцем. Решта тіла зникала в густому тумані, що був як мливо.

– Чого тобі треба, Голово? – зойкнула дівчина. – Я не кликала тебе. Йди собі геть, бо мені чомусь… страшно.

У відповідь Голова запитала:

– Ти Єфросинія, галицька князівна, дочка Ярослава?

– Так, – одказала вона не дивуючись, що він її знає, – волхви все знають. – Я – Єфросинія, галицька князівна і дочка Ярослава Осмомисла. А ти ж хто?

Голова замість відповіді звеліла:

– Готуйся! Твій час настав. Ми прийшли за тобою, князівно.

І поряд тієї Голови з’явилися ще дві такі ж. З туману виринули. Як із білого млива. І кожна тримала в руці палицю.

– Готуйся, готуйся, – підтвердили й вони. – Твій час уже настав: маєш збиратися в далеку дорогу – до того життя, до якого ти й покликана…

А вранці в Галич приїхали свати.

З’явившись в княжому теремі, низько вклонилися князеві галицькому.

– Ми – з Новгорода, який Сіверський. Тому й князь наш прозивається новгород-сіверським…

Де той… Новгород, який ще й сіверський? Чи не на краю світу, бува? В якій глухомані-тмутаракані?

Свати були від якогось князя на ймення Ігор…

– Який… Ігор? – кліпала, і сині її очі були повні подиву.

Відповіли:

– Той, котрий сіверський…

І тієї ж миті вона… проснулась. З ляку, що ті волхви за нею приїхали. Від якогось Ігоря новгород-сіверського, що в якійсь там… у якійсь Тмутаракані. Сказавши при цьому:

– Готуйся! Твій час настав!

А вона, проснувшись, обрадувалась, було. Що то всього лише сон. І ні в який Новгород-Сіверський вона їхати не буде. До якогось там Ігоря…

А вранці – після того сну, – в Галич і справді прибули свати. Три білобороді діди з посохами. В одного, певно, старшого, посох з тризубцем. І прибули, як їй перед тим і снилося, з якогось Новгород-Сіверського, від якогось тамтешнього князя на ймення Ігор.

І діди й справді, як їй і снилося, були схожі на вже призабутих на Русі волхвів.

Тих давніх часів, коли Русь ще Слов’янією звалася, і все, що з нею було, вже тоді сприймалося як передання, як легенди чи міфи, романтичні й незвичайні…

Батько їй часто й охоче розповідав, як Слов’янія, прабатьківщина їхня, у білому світі з’явилася. У нього був – в скрині з тисового дерева зберігався – давнезний сувій з пергаменту, він врочисто розкривав його і врочисто казав:

– Се, доню, літопис. Зветься він – «Повість минулих літ». Про те, звідки пішла Руська земля, хто в ній найперший почав княжити, з чого Руська земля стала буть.

О-о, як в його устах загадково й хвилююче звучало: з чого Руська земля стала буть!..

– Осьо написано: склав чорноризець Феодосієвого монастиря Печерського. Це в мене один із списків літопису – річ безцінна для всіх нас, русичів.

Обережно далі розгортав пожовклий і ледь вже чи не напівзотлілий сувій.

– Осьо, бачиш, написано: літописець Руський з Богом починаємо. Отче, благослови… Почнемо й ми. Отче, благослови нас.

І батько починав.

Єфросинія завмирала в передчутті дива-дивного, казки-сказання. І казка починала текти з батькових уст:

«Через багато літ сіли слов’яни на Дунаї, де тепер земля угорська і болгарська, від тих слов’ян і розлилися, як весняні води, слов’яни по землі і стали називатися іменами тих місць, на яких вони селилися…»

В Єфросинії й оченята сяяли, як вона слухала батькову оповідь із того прадавнього, вже старезного пергаментного сувою, що звався «Повість минулих літ». Справді-бо – «розлилися, як весняні води, слов’яни по землі…»

– Тату, таточку, це ж така ліпота! – захоплено вигукувала.

– Ти ж моя слов’яночка, – ласкаво казав їй батько-князь і так же ласкаво, але поетично і якось загадково, а тому хвилююче розповідав їй про тих слов’ян, що звалися полянами й сіли по Дніпру, про древлян, які в лісах жили, дреговичів між Прип’яттю і Двіною, про полочан, кривичів з верхів’я Волги, про радимичів, в’ятичів, хорватів, уличів, дулібів з Бугу, про слов’ян, які замешкали біля озера Ільмень, збудували місто Новгород, про сіверян на Десні, Сеймі, Сулі…

– Так розселився слов’янський народ і від його імені й грамота стала називатися слов’янською, – читав далі врочисто батько. – І була їх велика сила, слов’янських племен…

– І ми – слов’яни? – вкотре захоплено питала дочка.

– Слов’яни, слов’яни, – поважно відповідав батько-князь і осіняв себе хресним знаменням. – Слов’яни-русичі, дякуючи Господу, ми. І маємо свою Русь, яку треба берегти від ворогів і лиха різного, бо це – отчизна наша, іншої не маємо… Мусимо берегти її, яко чоловік береже зіниці очей своїх. Бо інакше – сліпота. Без отчизни – сліпота… А вже в літо 852-е, – читав далі батько, – коли в греків почав царювати Михайло, стала наша земля прозиватися Руссю.

– І ми – русичі?

– Авжеж, доню, русичі. Славний наш рід і народ, тож маємо і ми бути славними слов’янами.

– І – русичами! – вигукувала Єфросинія.

– І – русичами, – погоджувався батько. – Бо ми ж яко русичі – єдині у світі Божому.

І по хвилі додавав:

– Всі народи гейби хороші, але ми, слов’яни-русичі, найкращі.

– Хай буде так, отче!

– Воно так і є, дочко, і буде так вовік віків! Амінь! Але, – додавав, – якщо ми не будемо забувати, що ми – русичі!

Тоді, здається, як ніколи, вони – батько й дочка, – були близькими. Не тільки по крові, а й по духу.

Вчив Прісеньку свою тямковиту кирилиці.

– Осьо, донечко, буковки.

– Оці гачечки-закарлючки?

– Оці гачечки-закарлючки. Дивись, це аз, це буки, віди… А це глаголь, добро… зело, земля, іже…

За батьком старанно повторювала буковки (завмираючи від радощів, що вона їх уже знає) і донька, Прісенька його люба:

– Людіє, мисліте, наш, он… рчи, слово… ферт… омега, ци, черв, ша, йор, єрн, єр, ять… – і вже й геть полегшено і весело: – Ю, Я, Є… А ще тату, юс, ксі, псі, фіта, іжиця…

– Правильно, доню, іжиця в азбуці всьому вінець.

Розказував:

– Це брати Кирило і Мефодій, просвітителі, проповідники православ’я. Вони відкривали при церквах школи. Кирило упорядкував слов’янську азбуку… Брати й створили наше словенське письмо – шануймо їх. Ті, хто створюють букви – святі люди. Їм треба як богам ставити кумири. Вони достойні поклоніння. Як і кожна буковка, ними створена.

Це – істина. Істиною є і в наші дні.

Є в кого нам і повчитися. Вірменська мова – давньописьменна мова. Вдячні вірмени (самоназва їхня – хай, загалом їх близько 5 мільйонів) поставили пам’ятник Месропу Маштоцу, який у роках 405–406 створив вірменський алфавіт. Він сидить, а позад нього стела із ним створеним алфавітом – кожна буква вилита із золота і прикрашена брильянтами…

Олександр Македонський завойовував світ. Сам загинув при тому завоюванні, нічим його батьківщина з того завоювання не збагатилася, ба, навіть сама втратила незалежність, ставши областю чужої держави, а ось Месроп Маштоц, створюючи мову, навічно завоював серця своїх єдиновірців і назавжди увійшов до когорти тих землян, які допомогли нам стати людьми… Хоча всього лише створив буковки…

Вона таки тоді злякалась, що то не сон, а батько-князь легенько посміхався.

– Дурне дівчисько, маєш радуватись, що й до тебе свати прибули – не засидишся у дівках.

А їй здавалось, що все те сниться. І вона ніяк не може проснутися. Діди наяву і справді були схожі на волхвів – кудесників і чарівників. Вибранці богів, посередники між небом і людьми, виконавці волі Божої… А ще волхви були охоронцями старої віри і віщунами. Вони жили усамітнено, споживали дари і жертви, що приносили богам. Тільки вони мали право відпускати довгу бороду, сидіти під час жертвоприношень і вільно заходити до святилищ, порядкувати в капищах. Як на Русі за князя Володимира Великого було прийнято нову віру, волхвів переслідували княжі люди, заганяли їх в глухі ліси, у хащі дрімучі – як таких, що молилися язичницьким богам, вістоювали стару віру та обряди і не визнавали нової віри, християнської. А з нею і нового заморського бога.

То звідки вони в Галичі з’явилися? З лісових хащів вибралися? І чого прибули до Галича, аж під Карпати? Щоб її посватати за свого князя? Але хіба їхній князь не міг деінде ближче знайти собі княгиню? Княгинь нині, як і князів, на Русі вистачає. А вони зі своєї Тмутаракані прибули до неї, в Галич під Карпати. Ще й застерегли: твій час настав. Готуйся!

Який час? До чого вона має готуватися, як її застерігає той старший сват з тризубцем на посоху?

– Молися, – сказали їй. – Духам предків, сонцю, вітру і Словутицю, котрий ще Дніпро… Сватаємо тебе, князівно галицька, за нашого князя Ігоря. Відтепер твоя доля буде пов’язана з ним. Як буде йому, так і тобі буде. Як наші батьки і діди казали: або зі щитом, або на щиті…

Батько їй підморгнув:

– Подавай, дівко, рушники, покіль тебе добрі люди сватають.

І вона, підкоряючись наче своєму-сполошеному серденьку, що пташкою билося в клітці грудей, подала рушники, якими й пов’язали сватів, схожих на волхвів з лісових хащів, котрі прибули до Галича з бозна якої Тмутаракані…

А як пов’язали старостів, відчула: її час і справді настав. Як пташку в клітці, так її в князівській кареті повезуть з Галича до далекого Новгород-Сіверського, де живуть якісь сіверяни – боже, чи ж хоч русичі вони? – до якогось князя Ігоря, котрий раптом уподобив її і якого вона і знати не знає, але який віднині стане її долею до скону літ. І ніхто вже не порятує, бо час її і справді вже настав, і нічого не вдієш – така її доля. А свою долю, кажуть, і на коні не обскачеш. Що тобі найменовано, те й буде. Бо така доля-доленька. А хто її наперед знає?

Але вона свою долю і наперед знала. На Катерини,[6] коли відзначають свято дівочої долі. Напередодні Катерини парубки постяться, щоби Бог послав їм добру жінку. А дівчата того дня ворожать і заклинають свою долю: прийди, покажись, якою ти будеш і чого мені од тебе чекати?…

Ранком до схід сонця дівчата йшли в садок, зрізували гілочку вишні. В хаті ту гілочку ставили у пляшку з водою і чекали свята Меланки. Якщо до Меланки вишня розів’ється, зацвіте – добрий знак, що й доля дівоча теж буде розквітлою. Засохне гілочка без цвіту – кепсько. Доведеться восени на Покрову благати: «Свята мати, Покрівонько, покрий мені голівоньку».

Увечері на свято Катерини дівчата сходились у чиїйсь хаті й варили спільну вечерю – кашу. Опівночі перед півнями (перед тим, як почнуть співати перші півні) дівчата беруть горня з кашею, обгортають його новим рушником і йдуть до воріт «кликати долю». По черзі вилазять на ворота, тримаючи в руках горня з кашею, і тричі гукають:

– Доле, доле, йди до мене вечеряти!

Як ніхто не озветься на запрошення, тихо буде навколо, це значить, що «доля оглухла». Журяться дівчата, ганять долю: «Щоб ти зозулі не чула, блуднице моя!».

А коли ще й з неба зірка впаде – погана доля. Лихо буде.

І Єфросинія на Катерини ходила з дівчатами закликати долю. Хоч дівчата були простого роду, а вона князівна, але на це не звертали уваги. Тримаючи обгорнене рушником горня з кашею, Єфросинія трусилася. А що як доля не озветься? Чи вітер пронесеться, собака десь заскімлить, або вийде погана жінка, нечепура закудлана, та ще й з хвостом. Тричі Єфросинія на воротах погукала свою долю:

– Доле-доленько моя – де ти? Відгукнися-озовися, це я тебе кличу, Єфросинія, сестронька твоя.

Проказала так, на воротах стоячи, завмерла – сторожко і сполошено. А у відповідь – ані згуку, ані бодай якого шерхоту.

– Доле-доленько моя – де ти? Відгукнися-озовися, це я тебе кличу, Єфросинія, сестронька твоя.

Ще тихіше стало у світі вечоровому. О, ненько рідненька, невже її доля заблукала? Невже вона сиротинка?

Зібравшись з духом, втретє, стоячи на воротах і дивлячись вдалину, де спалахували вечірні зірниці, вже чи не з відчаєм крикнула:

– Доле-доленько моя – де ти? Відгукнися-озовися, це я тебе кличу, Єфросинія, сестронька твоя.

І раптом у відповідь півень як заспіває, як заспіває!.. Ще й крилами десь залопотів. А дівчатка Єфросинії в один голос:

– Твоя доля, князівно, озвалася. Буде вона в тебе співоча й крилата. Полетиш ти скоро від свого князя-батечка і матері княгині.

– Куди… полечу? – розгубилася Єфросинія.

– А то вже твоїй долі знати, куди. А тіко не будеш ти довго в батька-неньки. Бо доля твоя крилата, ніхто її політ не зупинить.

Це було в грудні, на свято Катерини, а по весні, як Ярило зелом землю заквітчав, і приїхали до Галича з якогось Новгород-Сіверського свати, схожі на волхвів старої віри…

У галицького князя Ярослава Осмомисла було п’ятеро дітей: два сини – Володимир від законної жони його батька, княгині Ольги Юріївни, та Олег – від коханки, нещасної Настаски, що так рано і так жахливо трагічно завершить своє молоде життя, і три дочки.

Найстарша зосталася невідомою на ім’я (була віддана за князя Мстислава Ростиславича). В іменно-особовому покажчику до Літопису Руського названо 27 Мстиславів – все руські князі. Ім’я Мстислав було популярним княжим ім’ям на Русі. Старша дочка Ярослава Осмомисла була віддана за Мстислава – у хрещенні Федір, – Ростиславича Хороброго, помер 1180 року, був князем новгородським, білгородським, вишгородським – князь куди пошлють? – смоленським, знову новгородським, великим князем київським – дуже недовго, – знову білгородським, втретє новгородським.

Найменша Вишеслава була жоною Одона, сина великого князя польського Мешка ІІІ Старого, а середня, Єфросинія, або Фросенька, улюблениця батька, юне-юне дівча, ставши жоною Ігоря Святославича Новгород-Сіверського, на віки прославилась як Ярославна зі «Слова о полку Ігоревім».

А заміж вона йшла як Єфросинія.

Єфросинія Ярославна Осмомисл, як звали-прозивали її батька, княгиня Галицька. Вона була, як і мати її – проста й відкрита. Навіть ще простіша і ще відкритіша за княгиню Ольгу. Тож мати іноді казала: ти, мовляв, не нашого, не княжого роду. Ти наче з простого роду, з отих, що люблять співати, веселитися і ніколи не сумують – що б там не було. Бо ж – простолюд.

Єфросинія й справді завше собі щось наспівувала. Такою, мабуть, вдалася. Жила, як наче б із піснею на устах і народилася. Не в князів, а в простій родині, бо нічого в неї гордовитого і на позір не було. Щира й відкрита, без потайної думки – вона всім подобалась. Особливо своїм голоском і своїми піснями. З ранніх дівочих літ, звідтоді, як ще піддівком безтурботним була, вже знала багацько пісень – від няньок своїх, простолюдинок навчилася. А голосок у неї – то, казали, від небес.

А часом, як хотілося співати (а співати їй завжди хотілося, хоч у радощах, хоч у печалях-зажурі, тоді ще більше тягло до співів), а потрібної пісні під випадок не траплялося, сама щось там придумувала. Казали, гарно в неї виходило – просто ліпота! Пісняркою, сказано ж, вона була від небес. Іноді наспівувала про те, що бачила, що її схвилювало чи привабило… Ласкаво сяяло сонечко – співала про сонечко, повівав вітерець – про вітерець, гримів молодий грім-громенко в Карпатах – співала про нього, молодого грома-громенка, наставала весна – співала про весну, надходило красне літечко – про красне літечко… Жита половіли – про жита співала, пташки щебетали – і про їхній щебет співала, наче сама пташкою-серпокрилкою була… І ловко в неї виходило, бо сама була, наче пісня вкраїнська. Почувши її голосок, люди казали:

– Княгиня наша вже соловейком співає…

А ще вона знала багато прикмет, що межи людьми ходять, замовлянь. Наче від руських ведунів чи волхвів

їх набралася. Казала, що замовляннями вона й хвороби лікувала, настрій людям гарний дарувала. Лихо від хрещених та молитовних відводила. Буцімто її замовляння, так вірили, мають чаклунську силу. Від замовлянь її, ще казали, і рани швидше гояться, і серце добрішим стає. А ще кров уміла замовляти, аби та зупинилася і з рани більше не текла. Замовить добре слово – і людині вже добре. 1 Єфросиньці від того теж добре.

Над усе любила сонечко. Навіть холодне, зимове («Бідненьке, – казала, – ти таке змерзле, ходи до мене, я тебе погрію…»). Особливо любила весняне сонечко. А літнє – так над усе. Великою сонцелюбкою була. Часто зверталася до сонечка із замовлянням:

– Добрий день тобі, сонечко яснеє! Бо святе ти, ясне і прекрасне, чисте, величне й поважне, ти освіщаєш гори і долини, і високії могили – освіти мене, рабу Божу Єфросинію, перед усім миром – добротою, красотою, любощами й милощами: щоб не було ні любішої, ні милішої од раби Божої нарожденної, молитвяної Єфросинії. Як ти ясне, величне, прекрасне, щоб і я така ясна була, велична й прекрасна перед усім миром християнським. На віки віків – амінь!

Про місяченько часто любила співати: «Ой не світи, місяченьку, Не світи нікому, Тільки світи миленькому, як іде додому!»

Батько якось почув цю її пісню, розсердився:

– Про якого ти… миленького виспівуєш?!. Гляди, як назнала – покараю, хоч ти й дочка мені. Миленького я сам тобі знайду і сам виберу.

А Єфросинія, трохи посумувавши од батькової погрози знайти їй милого, по хвилі вже й співала собі:

Світи йому ранесенько Та й розганяй хмари, А як же він іншу має. То зайди за хмари!..

Батько таки виконає свою погрозу – знайде їй миленького…

Чим Ігоря Сіверського привабила донька Ярослава Осмомисла з далекого Галицького князівства, що він чи не через всю Русь послав до неї сватів?

Вочевидь, коли б це діялось в часи Івана Франка, Ігор Святославич відповів би словами його пісні… Власне, проспівав би Каменяреву «Ой ти, дівчино, з горіха зерня». Зокрема рядки: «Чом твої очі сяють тим чаром, Що то запалює серце пожаром…» Запитуючи, сам би дивувався, бо відповіді на це запитання ні тоді, ні тепер – немає.

І думаючи про Єфросинію з Галича, або й розказуючи про неї, Ігор Святославич неодмінно б підкріплював свою розповідь Франковою піснею, що створена наче про неї, про Єфросинію Галицьку:

Ой тії очі, темніші ночі, Хто в них задивиться, й сонця не схоче! І чом твій усміх – для мене скрута, Серце бентежить, як буря люта? Ой ти дівчино, ясная зоре, Ти мої радощі, ти ж моє горе!

Але в ті часи пісні Каменяра «Ой ти, дівчино, з горіха зерня» не було, хоч дівчина така – з горіха зерня, що декому здавалася колючішою терня, про яку казали, що вона чиєсь горе і чиясь ясная зоря – була. (Такі дівчата у всі епохи були, є і у всі майбутні віки будуть). Єфросинія – зіронька ясная…

Але хоч як би нас не тягло до лірики, аби передати, як був закоханий сіверський князь у галицьку княгиню, та все ж мусимо вдатися до прози: до одруження вони не зустрічалися. Єфросинія Галицька-Осмомисл і він, Ігор Святославич, Сіверський князь.

Як вона про нього нічого не чула, так і він про неї…

Ні, він про неї чув. Власне, від карпатських гостей-купців якось почув. Коли ті приїздили до Новгород-Сіверського зі своїми товарами. А почувши – що вона княгиня, як та зоря ясная, – зненацька вирішив: моя! Дівчина, як зоря ясная!

Коли сватів до Галича виряджав, гарненько їм наказував:

– В Осмомисла, кажуть, не дочка, а зоря ясная. Хочу, щоби вона мені світила і нікому більше. Все зробіть, свати мої, – я вас щедро винагороджу, – аби князь Ярослав віддав мені свою дочку, зорю ясную.

До всього ж, він багнув давно породичатися з галицьким князем. Впливовий князь. Знатний. Силу і вагу має. Ще й полки залізні. Всі князі Русі його начеб аж побоюються. Принаймні прагнуть з ним дружити. Кажуть, коли б він забаг захопити київський стіл – захопив би. Але йому і в Галичі гарно, на Київ походом не йде. От з ним і захотів породичатися Ігор. Річ у тім, що ближні князі – чернігівські, переяславські, київські, – таких дочок, як Єфросинія Осмомислова, не мали, та й не дуже багли родичатися з якимось там удільним князем із якоїсь там дрімучої Сіверщини. Який, до всього ж, вважався – не без підстав – ненадійним. Бо водив дружбу з половецькими ханами, а найперше, казали, із старшим ханом Кончаком.

Самому ж Ігореві потрібна була підтримка впливового князя. Та ще такого, як Ярослав Осмомисл. Він на Київ хоч і не зазіхає, але як захоче – стольний град Русі може захопити, сказано ж бо, залізні полки має. І воєвод умілих та вірних. Та й чутки, що в нього донька на виданні – Ігор тоді саме наполегливо підшукував собі княгиню – як зоря ясная, привернули його увагу. Тож і вирішив за одним рипом двох зайців убити: і з могутнім Осмомислом породичатися (мати такого тестя – не зайве, бо на княжінні все може лучитися), і зіроньку ясную собі взяти.

Породичатися з князем сіверським був не проти і сам Ярослав Осмомисл – все ж таки він з роду Ольговичів, а це щось та важить. В майбутньому таке родичання може бути корисним – мало що може трапитись на княжінні!

І доля Єфросинії, яку в княжому домі всі лагідно та ласкаво звали Фросенькою та Прісечкою, була вирішена.

А щодо Франкової пісні, що з’явиться через століття після описуваних тут подій, то в ній і справді все так, як було і в часи Ігоря Святославича – ба, ще й раніше. Тут Іван Якович як у воду подивився, – і в наші дні так. І в майбутті теж так буде, і завжди про дівчат радісно-захоплено, щемко-ніжно співатимуть:

Ой ти, дівчино, ясная зоре! Ти мої радощі, ти ж моє горе!

Шлюб – родинний союз (це за тлумачним словником), співжиття чоловіка з жінкою за взаємною згодою. Але життя є життям і в нього свої – хай і неписані – закони та звичаї. Тому трапляється, що шлюб – співжиття чоловіка й жінки – не завжди укладається за взаємною згодою. Адже є шлюб фіктивний, морганатичний (офіційно невизнаний шлюб особи царського походження з особою нижчого походження, який не давав дітям прав престолонаслідування), меркантильний. Тобто корисливий, шлюб заради вигоди й збагачення.

А є ще шлюб з політичних мотивів.

Їй випав останній.

І на нього її згоди ніхто не питав. Батько в першу чергу. Нікому вона не шлюбувала вірність, а любов прийде до неї вже в шлюбі.

Її просто поставили до відома: виходиш, мовляв, за такого-то. Так… треба. І вся тут мова.

Єфросинія була дочкою того Галицького князя Ярослава Володимировича, якого на віки прославить «Слово»:

Гей, Галицький Осмомисле, Княже Ярославе! Ти високо угорі Сидиш на своєму Злотокованім столі, Гори Угорські підперши; Ти залізними полками Путь королеві заступив Й Дунаю брами зачинив, Метаючи, княже, Через хмари тягарами, Суди рядиш по Дунаю; Крізь грози твої, Всіма сторонами Течуть по землі; Одчиняєш ти Києву Кованії брами; Ти стріляєш із отчого Золотого столу Десь за землями султани. Кончака ти поганого, Ти отого кощія Стріляй, княже-пане, За Руськую землю, За Ігоря хороброго Сина Святослава, Та за його рани!

Недарма ж Ярослав Володимирович отримав у народі почесне прізвисько Осмомисл. Як визнання його немеркнучого розуму.

Казали (іноді навіть пошепки, з деяким аж острахом, і Єфросинія тому вірила): князь Ярослав справді знає аж вісім смислів! Що воно таке – знати вісім смислів, вона не відала, але коли дивилася на батька, то таки відчувала деякий острах. Тож для дочки рідний батько був як таїна-потайна – вісім-бо смислів знає! Єфросинія його аж трохи боялася. Для батька, мабуть, вже й тайн-загадок більше не існує, коли він знає стільки якихось незбагненних смислів! Мати – хоч і княгиня із знаного роду, – все ж була простою, ясною і зрозумілою, а ось батько-князь – загадка із загадок. У Галицькому князівстві він був не такий, як усі, гейби не такий! Бо знав аж вісім смислів і проти нього, казали, навіть знахурі-кудесники безсилі. Ба й мудрі змії його безсилі перехитрити. Які саме вісім смислів відав князь, того ніхто не знав, але галичани загадково казали: нам і мудреців не треба, і волхвів-ведунів, адже наш князь знає вісім смислів – тож маємо покладатися на Ярослава!

А вісім смислів – це як вісім тайн, що їх нікому не дано розгадати. Своїм батьком Єфросинія таки пишалася. Адже тільки в неї був такий батько – мудрий, як руський волхв-кудесник. А як князь – добре знаний чи не у всіх землях. За його правління значно розширилось Галицьке князівство – до нього було приєднано землі в пониззі Дунаю, він збудував багато укріплених градів. В літописах писали, що саме Володимир Ярославич «затворив Дунаю ворота». Його й у Києві поважали, а великі князі остерігалися, щоб він був не пішов на них походом за київський стіл – військо він мав дуже. Полки залізні. Куди пошле їх – звідусіль йому перемогу привезуть. Та й воєводи у нього – всім воєводам воєводи! Поведуть залізні княжі полки галицькі – начувайтесь, воріженьки лихі!

Вороги його остерігалися, навіть дружити з ним намагалися. Та й свої князя боялися. І за його мудрість, за те, що знає стільки смислів. Не інакше, як чаклун. Характерник.

Батька вона любила більше, як матір. Можливо, за його загадковість, за ту славу мудреця, що супроводжувала отця. Княгиня Ольга, мати її, була відкрита й зрозуміла, і нічого загадкового чи таємничого в ній не було. Просто жінка – хоч і княгиня, хоч із знатного роду, княжого. До батька їй було далеко. Це вона й сама розуміла, мужа свого остерігалась і намагалась не перечити йому, іноді дочці скаржилась:

– Ми з тобою хоч і княгині, але я у мужа, а ти у батька – безправні. Запер він нас у Галичі, як рабинь своїх. Ми в нього наче простолюдинки у своїх чоловіків. Що нам накажуть, те й мусимо чинити. Слова свого не маємо висловити. Тільки так, як він думає. Як він хоче. Бо хто ми для нього? Простолюдинки, та й годі, а він… Він має осьм смислів. Відчуває моє серце: лихо мені буде з таким мужем, а тобі з таким батьком.

Єфросинія тоді з матір’ю не погоджувалась, і від того матінка зело дратувалася. Що дочка не за нею, а за «тим… який знає осьм смислів»!

Неньку свою Єфросинія зрозуміє пізніше. Як отець загуляє напропале зі своєю любаскою. І заради любаски зруйнує свою сім’ю. Хоча… Може, він так полюбив Настаску – як звали коханку, – хто скаже? Береться ж звідкілясь у світі любов, от і до батька вона прийшла така… Така, що й світ білий йому без Настаски немилим став. А може, в цьому й полягає щастя, га?

Князь Ярослав взагалі був передбачливим, уміло вертівся в княжих чварах і ніколи й нічим себе не заплямував – якщо не рахувати його любовних походеньок, до яких він був зело охочим. До жінок, до вин…

Тут він вже дав собі волю-воленьку – як молодий лошак, який нарешті вирвався із загону на буйні луки. На всі умовності махнув рукою – стрибати в гречку – так стрибати. Щоб аж гуло й лящало! Кохатися – так кохатися, бо раз на світі живеш. На тім потойбіччі вин не буде, і жінок, щедрих на кохання, теж. І це він, князь, який «високо сидів на злотокованім столі». Бідній княгині Ользі й поскаржитись не було кому. Правда, галицькі бояри їй мовби співчували, і це єдине, що тоді стримувало Ярослава Володимировича хутчій запроторити свою законну в монастир, а до княжого терему привести любаску. Але ж і дорого їм обом – немолодому вже князеві й молодій його коханці – доведеться розплачуватися за свої, може, й щирі почуття, що вихлюпували з їхніх душ через край, дуже дорого. Але це буде потім, а поки що князь Ярослав і його любаска Анастасія раювали чи не на сьомому небі.

«Він був народжений для того, щоб панувати над багатьма тисячами людей. Син могутнього творця Галицького князівства Володимирка Володаревича й дочки угорського короля Коломана (її ім’я так і залишилося невідомим історикам) Ярослав був зовсім іншим, ніж його пихатий, жорстокий і підступний батько. Недарма й літописці, й незнаний співець «Слова о полку Ігоревім» удостоїли його однозначно високої оцінки: мудрий, добрий, освічений, чесний, поважав церкву й умів примусити сусідів і суперників на Русі поважати себе й свою землю», – М. Ф. Котляр.

«Феномен Ярослава Галицького досі лишається нерозгаданим, – пише П.П. Толочко. – Як ніхто із давньоруських князів другої половини ХІІ ст., він удостоївся однозначно високої оцінки сучасників. Прочитавши палке звернення автора «Слова о полку Ігоревім» до Ярослава, можна подумати, що йдеться не про князя однієї із земель, до того ж не найбільшої на Русі, а про великого київського князя часів розквіту його влади й сили… Не князь, а суцільна доброчесність. Він і бідних підтримував, і в злагоді з законом Божим жив. Історики продовжили традицію літописців і також характеризували Ярослава здебільшого позитивно».

Невідомо, коли він народився – очевидно, на початку 30-х років XII ст.

Все своє чвертьвікове князювання в Галичі[7] Ярослав боротиметься з галицьким боярством, але, як свідчать історики, так і не здолає його. Тамтешнє боярство виросло з місцевої племінної знаті й володіло багатими землями, селами й навіть містами. Воно багло самовладно правити у краї, а князь повинен був мати владу хіба що формальну. Виходить, Ярослав, могутній князь, відігравав одну з перших ролей у Давній Русі, але вдома ніколи не був господарем. (Вдома – це у Галицькому князівстві). З галицькими боярами у могутності і гордині могли тоді зрівнятися хіба що бояри Новгорода Великого. Вони верховодили над Ярославом, свавільно втручалися не лише у державні справи, а й навіть у його приватне життя. І все ж Ярослав правив, і за його князювання Галич досягнув і слави, і величі чи не найбільшої. Він пожвавив традиційні для Галицької Русі стосунки з Візантією, допомагав руським князям військовою силою у їхній боротьбі з половцями. На північному сході Галичина межувала з Волинню, на сході – з Київською землею. Рубіж між ними проходив через верхів’я Горині, Случі і Південного Бугу. Сусідами Галичини на заході були Польща й Угорщина, тож західні рубежі Галицького князівства стали державним кордоном Давньої Русі. Карпатські гори слугували русько-угорським порубіжжям (давньоруські літописці називали їх горами «Угорськими», а угорські – «Руськими»), До складу Галицького князівства входила також і Закарпатська Русь.

Оскільки Галичина була ближче до Західної Європи та Візантії і далека від половецького степу, то в ній бурхливо розвивалися економіка й культура. Зростали міста, що ставали осередками ремесла й торгівлі. Найбільшими серед них були Перемишль, Звенигород, Теребовль та Галич. Він мав потужну фортечну оборону на підвищенні між ріками Луквою і Мозолевим Потоком. З півдня столицю оточували дві системи подвійних і потрійних земляних валів та ровів. Місто розросталося уздовж лівого берега Лукви аж до самого Дністра – там була торгівельна гавань. А на посаді і в «підгородді» розташовувались ремісницькі майстерні.

А ще на благополуччі Галицького князівства позитивно позначилась відсутність амбітності в Ярослава – щодо свого місця в давньоруському князівському табелі про ранги. Він був байдужим до великокнязівського столу в Києві, а тому галичани не несли тяжкої повинності по спорядженню військ для походів на інші руські землі, а це оберігало Галичину від спустошливих набігів інших руських князів. Це чи не єдиний князь Давньої Русі, який, маючи «залізні полки», не водив їх на сусідні руські князівства і ніколи не брав участі в князівських міжусобицях-чварах. Ось чому його так високо шанували літописці й позитивно відгукуються про нього й нинішні історики.

Віддаючи Єфросинію за новгород-сіверського князя Ігоря Святославича, Ярослав Осмомисл мав на меті ближче зійтися з князівським родом Ольговичів, представники якого претендували на київський стіл і займали його.

Ольговичі – давньоруська князівська династія нащадків чернігівського і новгород-сіверського князя Олега Святославича (п. 1115 р.). Вони постійно вели боротьбу за великокнязівську владу проти Мономаховичів, часто використовуючи для цього половців. Великими князями були Всеволод ІІ Ольгович, його син Святослав Всеволодович і онук Всеволод Святославич Чермний.

Найвідомішим з Ольговичів, але це вже пізніше, стане онук Олега Святославича князь Ігор Святославич.

За нього й вирішив – як уже мовилося, з політичних мотивів, – віддати Єфросинію. Попри все, потай він теж претендував на великокнязівський стіл і гадав, що таке родичання йому посприяє в цьому. Принаймні надійніше утвердитись серед великих князів.

Все відбулося аж занадто просто. Тому й обидно було до сліз. Отець навіть не запитав її згоди (матір він взагалі усунув від такої події, як заміжжя дочки, наче вона була ні при чім!). Лише сказав, ніби між іншим:

– Ще одне – забув, – щось він перед цим дочці говорив. – Пора тобі вже гніздечко своє облаштовувати, пташечко. Допоки ж тобі в отця соловейком безжурним виспівувати. – Єфросинія не встигла й отямитись від почутого, як він і закінчив, як присуд виніс: – Підеш за Ігоря Святославича!

І рушив з покоїв, вважаючи, що й так уже забагато мовив.

– Тату… – кинулась за ним дочка. – Що ти осьо говорив? Яке заміжжя? Я про се ще нічого не знаю, єси.

– Досить того, що я знаю. А твоє діло – маленьке, – він завжди звик рубати з плеча. – Кажу, підеш за Ігоря Святославича. Все унадиться уборзі.

– Який… Ігор Святославич?

– Новгород-сіверський.

– Але це мені нічого не говорить.

– Зате мені немало се говорить. Та й потім… Ти надто багато говориш, дівко на виданні. Як я сказав, так і буде. Твоє діло маленьке. За кого скажуть, за того й підеш. Та й не забувай: ти донька князя, знаного на Русі. А доньки князів завжди виходять за того, хто вигідний князівству. Єфросинія – юне, трохи пустотливе й безтурботне дівча, високе, тоненьке й гарненьке, яке до цього метеликом пурхало в батькових покоях – була до безміру вражена. Хоча й знала, що князі віддають своїх дочок, лише враховуючи вигоду для князівства. Так діяв і батько, а він у неї крутий владар, та все ж…

– Отче, ти навіть не питаєш моєї згоди, єси?

– Нащо? – здивувався князь. – Досить того, що є моя воля. Та й Ігор Святославич згоден тебе взяти і з нами породичатися. Галицьке князівство і Новгород-Сіверське тепер будуть заодно. Та й великі князі схвалять такий мій вибір.

– А я…

– А ти слухайся батькової волі. Кажу, так треба. Щоб ти пішла за Ігоря Святославича.

– Але ж я навіть його не бачила.

– Побачиш на весіллі. Молодий, гарний князь і належить до знаних Ольговичів. Це найбільше його достоїнство.

– То я маю їхати у якусь там… Тмутаракань?

– Всього лише до удільного Новгород-Сіверського князівства. З часом Ігор стане чернігівським князем, і ти будеш серед руських княгинь не на останньому місці. Кажу, все уладиться.

– Але ж я навіть не знаю, який він?

– Зате я знаю. Підеш, і все тут. Бо така моя воля. І потреби нашого князівства.

На тім розмова й скінчилася. Боже, Боже!.. Єфросинія зі сльозами на очах кинулась до матері.

– Нене…

– Як батько вирішив – так і буде, – відмахнулася княгиня-мати. – Він не лише тебе, а й мене не слухається. Навіть не зважає на нас. У нього на все свої розрахунки і що він насправді має на мислі, того ніхто не відає з простих смертних. А вибранець, Ігор Святославич, я чула, ще й нічого. Підеш у сіверську землю княгинею, бо справді, допоки ж тобі в батька сидіти? Що ти – гірша за інших? Сватають – іди. А там… там видно буде. А хто такий Ігор Святославич, я й сама не відаю. Лише чула, що є такий князь на Русі. Ольгович він, цим батька й привабив. А хто він за їден – заміж за нього вийдеш – дізнаєшся.

Але для людей, аби уникнути зайвих балачок, вирішили все подати «по закону предків», так, як наче б усе відбулося не з волі князя Ярослава і його політичних розрахунків, а з волі самого претендента на руку Єфросинії – уподобав галицьку князівну сіверський князь Ігор Святославич, руки в неї прохав, що для самого князя Ярослава було негадано – як сніг на голову. Хоча що ж тут такого: у кого дівка на виданні, до того й свати путь-доріженьку топчуть…

Далеких сватів у княжому теремі Галича зустріли з усім пошанівком, як і годиться сватів на Русі зустрічати.

– День добрий, вельможний, у світах знаний князю, – кланялись свати, старці все суворі, бородаті, на волхвів-кудесників схожі.

– День добрий, добрі люди, – князь Ярослав, як і велить звичай, вдавав, що не відає, що це за гості і чого вони до нього завітали. – Просимо сідати у нашому теремі – ми гостям завсігди раді. Повідайте нам, хто ж ви такі будете, з яких країв їдете, що й у наш Галич завітали. Може, ви ловці-охотники?

Старший сват, той, у кого посох був із тризубцем, відкашлявся, бороду свою довгу погладив, неквапом почав:

– Ловці ми, князю-господарю, охотники. А йдемо з країв не далеких, але й не близьких – із Сіверщини ми. Біля Дніпра напали на слід куниці, красної дівиці. Князь наш Ігор Святославич велів нам: ідіть, каже, по сліду куниці, красної дівиці. В серце вона йому запала, люба вона йому стала. Ідіть, каже, по сліду, ловці-охотники, куди слід веде, туди й ви йдіть. Будь-що-будь, а знайдіть куницю, красну дівицю, без якої я вже і жити не можу. Звати її Єфросинія, князівна вона… На руку нам пороша гарна випала, слід видний, він нас вів полями й лісами, з одного князівства в інше, покіль і до вас, у град ваш стольний Галич не привів. Певні ми: куниця, красна дівиця, у вас.

– Галич – великий, – одказує князь Ярослав. – Та й куниць у нас пребагацько, красних дівиць. Куди ж вас привів її слід, га, ловці-охотники? Може, вона деінде?

– До твого терему, вельможний, у світах знаних, князю, слід по пороші нас, ловців-охотників, привів. У твоєму теремі ховається куниця, красна дівиця на ймення Єфросинія. За нею ми й прийшли аж із Сіверської землі. Віддай її за нашого молодого князя Ігоря Святославича.

– То чи торгуватися будемо? – дивується князь.

– Можемо й поторгуватися: у вас товар – у нас купець. Давайте й торгуватися. Скажете, що ви за свою куницю, красну дівицю, хочете. Та й уладимось: у нас береза, у вас дуб, давайте разом гнуть. А поки що – хліб-сіль наш, стіл ваш.

– Хліб у вас приймаємо, гості дорогії, – рече на те князь. – У нас товар, у вас – купець. Чом би й не поторгуватися. Та й береза у нас, а дуб у вас – давайте разом гнуть… Єфросиніє, де ти, кунице, красна дівице, – гукнув дочку. – Ану, виходь на ясні очі наших гостей, ловців-охотників із Сіверської землі. Було б сліду по пороші, кунице, не лишати, а тепер ховатися пізно. Ловці за тобою прийшли аж із Новгород-Сіверського. Винось рушники, та будемо сватів в’язати та до столу їх запрошувати.

У Давній Русі заміжжя означало… смерть дівчини. У її попередньому роду. Але в той же час і нове народження в сім’ї судженого. Звідси бере початок звичай брати прізвище чоловіка, а його батьків величати, як нових батька і матір. З цим пов’язане і вінчальне вбрання нареченої. Можна вважати, що білий колір означає чистоту, скромність і непорочність дівчини. І це буде так. Але трохи… не так. У язичницькій Русі білий колір теж був кольором трауру. Як і в багатьох інших народів він є кольором забуття і в той же час пам’яті. (Другим траурним кольором у весільному вбранні нареченої тоді вважався червоний. В давній весільній пісні русичів дочка звертається до матері з проханням: «Не ший ти мені червоний сарафан»). Отож, біле плаття нареченої або червоний весільний сарафан вважалися «скорботним» одягом дівчини, яка начебто помирала для свого роду – коли виходила заміж. Адже після весілля вона ставала членом іншого роду, вже чоловікового.

У ті давні часи і фата ще не була прозорою, як нині, це була хустка із щільної тканини, якою і закривали обличчя невістки. Його нікому не дозволялося бачити. Навіть за руки молоді трималися через хустку-фату.

Часто під час весілля хустка-фата ставала мокрою від сліз. Наречена плакала не тому, що йшла заміж за нелюба (хоча і таке траплялося, адже її волею і симпатіями ніхто не цікавився), вона оплакувала свій рід, що його кидала, переходячи в інший рід; сльозами давала знати своїм вже втраченим батькам, як вона їх любила…

А вже після заміжжя молода мала заплітати дві коси, а не одну, як до заміжжя, коли вона перебувала у статусі дівчини, і неодмінно накривати голову хусткою, адже у волоссі її знаходиться велика сила.

Весілля вважалося початком нового сімейного життя двох людей, тож про нього заздалегідь починали домовлятися батьки нареченого і нареченої. Вони ж і вибирали пару для свого сина чи дочки. А почуття останніх тут не мали аніякого значення. І це було в нормі, адже так виходили заміж (женилися) батьки молодих, їхні бабусі-дідусі і взагалі всі предки. «Стерпиться, казали, злюбиться», та й по тім. Яка там любов? Все будувалося на становищі сім’ї. Тоді в основному були ті шлюби, які пізніше стали зватися шлюбами з розрахунку. І за такої неволі (для молодих) розрахунок батьків в більшості виявлявся правильним, сім’ї виникали міцні і жили довго й щасливо. Хоча, звичайно ж, були й винятки. Зовсім не поодинокі – життя є життя.

Розмову свати споконвіку на Русі починали здалеку.

– Молодий гусачок шукає собі гусочку. Чи не затаїлась у вашій хаті гусочка? – питали свати, а їм відповідали:

– Є у нас гусочка, та вона ще молоденька.

– Але зараз найкращий квас, – гнули своє свати. – Бо перезріє – закисне. А жених наш он який: що родом, що тілом, що красою, що ділом!

Алегоричний спосіб ведення бесіди починався здалеку – це було необхідно, аби вберегти молодих від втручання нечистої сили і заплутати її. Треба було хвалити жениха, його господарство, сім’ю, а батьки дівчини, якщо вони й раді були сватам, не повинні були одразу ж давати згоду, налягаючи на молодість дочки («Та вона ж ще дівчатко-курчатко, куди їй заміж!..») та небажання залишати батьківську оселю, таку рідну їй і затишну, де вона й справді пташам у гнізді почувалася…

Через все це, всі тонкощі й нюанси весільного обряду, освяченого віковими традиціями на Русі, довелося пройти галицькій князівні Єфросинії Осмомисл. Не минаючи, як скаже через віки Поет, «ані титли, ніже тії коми».

– Не нами заведено, – казали старі знаючі жінки, – не нам його й рушить. Маємо жити за законами тих, хто до нас жив, і свято берегти все, що ними, прабатьками нашими, заведено – для нашого ж блага.

Однак, зважаючи на ситуацію – молода в Галичі, а молодий у Новгород-Сіверську, – були й деякі винятки та заміни. Те, що належало за весільними обрядами робити молодій, її батькам та родичам, робили вдома, у Галичі, хоч жених в той час і перебував за сотні верст на своїй Сіверщині. Але малося на увазі, що він теж у Галичі, незримо присутній, поряд, осьо-сьо… Тож коли виникала потреба його з’яви в тім чи тім обряді, роль жениха грав хто-небудь з молодих бояр – наче від його імені і за його дорученням. Казали, «заступав» молодого. Та попри все, весільного ритуалу дотримувалися неухильно.

Але Єфросинія, коли з’являвся боярин, «заступник» жениха, губилася і ніяк не могла збагнути: а за кого ж її віддають? «Потім, потім побачиш свого судженого, – заспокоювали її бабці, ревниві прихильниці, щоб усе «було так, яко й треба». – Ще й надивишся, життя довге».

Старанно готували придане, відбирали для подорожі найкращі вози, мастили дьогтем колеса, щоб не скрипіли в дорозі (бо то означатиме, що вони «скаржаться»), в’язали паки одягу, різного начиння і, звичайно ж, готували від імені молодої та її рідні багаті дарунки молодому. (Він в той же час на своїй Сіверщині готував найкращі дарунки молодій та її рідні). Потім вибирали найкращих коней з княжих табунів, які перед тим на полонинах Карпат нагуляли добру силу. Не скупилися на аргамаків, як зветься порода швидких і витривалих верхових коней зі Сходу.

Остерігалися осоромитись перед женихом та його ріднею, перед родом Ольговичів гоноровитих, як і перед усіма тамтешніми сіверянами, тож старалися і нічого князівні в дорогу не шкодували.

– Глядіть мені, – раз по раз наказував, як гримав, князь Ярослав. – Робіть се діло найліпше. Віддає дочку не хто-небудь, а сам Ярослав Осмомисл і не кому-небудь віддає, а молодому Ольговичу… Вони, крім Новгород-Сіверського, ще й Чернігівським князівством володіють і на сам Київ руки простягають… Наш товар, а їхній покупець… Щоби не закрутив, бува, носом…

Старалися… І батьки та рідня молодої, і ті, хто грав роль батьків та родаків молодого.

Все, все було тоді в Галичі, як зазвичай у подібних випадках завжди було на Русі. А скільки скринь наготували молодій, скільки добра у них наклали – за вік його Єфросинія не зносить. Скрині навіть повантажили на воза і в супроводі княжих вершників возили їх містом. Показували галичанам добро молодої, запевняючи їх, що саме ці скрині повезуть до молодого.

Оскільки галичани ні-ні та й ображалися, що таке гучне весілля буде не в них, хоч заміж іде їхня князівна, забагли подивитися на молоду – яка вона буде на весіллі в Новгород-Сіверську у врочистому вбранні.

Єфросинію вбрали – як справжню наречену вбирають на «справжнє» весілля – посадили в позолочену парадну карету отця, виділили сотню хвацьких княжих вершників і повезли містом – люду показувати.

А дружки голосисто, задерикувато-весело виводили пісню, що її, вочевидь, самі ж щойно й склали на честь такої події – не морока це для співочого люду, а гарна забавка:

А в нашої Єфросинії Очі сині-синії… Губки-губоньки малинові, Щоки-щічки калинові, Як смеріченька рівна, Як мавка чарівна…

(Фантазія у співаків була безмежна).

А хода, як у пави, У дочки Ярослава. А сама вона – як на морі лебідка. Добра, добра буде комусь жінка!..

І тільки в одному гурті закінчували, як у другом одразу ж підхоплювали:

А в нашої Єфросинії Од весняного неба Очі сині-синії. Очі сині-синії У нашої Єфросинії. Ой що тобі, князю, що тобі, князю, ще треба?

У третьому гурті тієї ж миті підхоплювали:

Якої трясці, Якої напасті? Хутчій молоду забирай, Під вінець веди. Буде тобі, князю, рай, А нам хмільнії меди Та ще й коровай!

І тільки в третьому гурті закінчували, як у четвертому починали, і все верталося на круги своя:

А в нашої Єфросинії Очі сині-синії… Як волошки ужиті.

І всі гуртом підхоплювали:

Любо, любо, князю, будеш з нею жити. Жити – не тужити, Князювать на славу Бери, бери доньку Ярослава!

Веселилися. Та й княжі люди щедро підносили співакам чималі корячки хмільних медів – тож співали й не вмовкали.

І всі дивувалися – яка ж бо їхня князівна гарна, всім нареченим наречена. Там і там перегороджували кортежу дорогу парубки галицькі і, як велить звичай, вимагали «відкупного». Викупити у них наречену. Боярин, який грав роль молодого, торгувався з ними завзято – такий був звичай. Ляскали по руках, і зрештою парубки, отримавши відкупне, пропускали карету далі – де й там інші парубки повторять точнісінько так само. Чи й ще більший викуп візьмуть. «А чо, за таку наречену гріх скупитись».

І так тривало чи не цілий день, доки всі галичани не подивилися на молоду князівну, не поцмокали язиками, вигукуючи: «Не молода, а сама ліпота! Ловка князівна дістанеться князеві з Сіверщини».

Єфросинія від тих оглядин так стомилася, що й розплакалася. Галичани були раді, що молода, прощаючись з ними, так «навсправжки» плаче. Казали:

– Файно плаче молода, тож так файно й жити буде із своїм князем.

А тим часом запрошені жінки, пов’язані рушниками – «коровайниці» – готували («бгали») коровай, що мав стати окрасою весільного столу в Галичі (другий коровай на вже спільне весілля молодого з молодою спечуть там, у Новгород-Сіверську). По родичах молодої ходили «звачі», звали до молодої на коровай. На коровай завітав і молодий, що його грав боярин – мовби за нареченою. І її віддали йому, аби він мав її везти до себе на Сіверщину.

А втім, за традицією першою приїздила «мати» жениха (її роль грала бояриня галицька), і їй показували невістку. Мати мала першою дивитися, не жених – такі були звичаї. Жених міг наречену на той час ще й не бачити. А вже потім відбувалася змова чи рукобиття – ним остаточно й завершувалося сватання, коли домовлялися про витрати на весілля, про подарунки з боку жениха, про оглядини його господарства родичами невістки. А тим часом в домі невістки збиралися родичі, готувалося пригощання. Приїздили родичі жениха і сам жених. Родичі невістки приймали гостей з пошанівком, виходили їм назустріч, кланялись у пояс, саджали гостей на почесні місця у передньому кутку під божницею, а самі сідали біля них. Якийсь час мовчали, дивлячись одне на одного – так вимагали правила пристойності.

І ось наставало збуджене й приємне сум’яття в домі нареченої, котра із своїми подругами, як і велить традиція, готувала придане – шили простирадла, відбирали рушники («утиральники»), салфетки й «завіси», підбирали подарунки женихові та його родичам. У свою чергу родичі невістки теж мали клопотів по зав’язку: обдирали тварин, пекли хліб, смажили-варили яства, готували питво. І наречена щодня зустрічала подружок – так годилося, – причитанням, скаржилась – теж так годилося, – на свою долю, плакала по своїй дівочій волі – за традицією вона мала «голосити» біля порога вітальні й обіймати кожного гостя.

Потім визначався день весілля, оголошувалося придане, що було чи не найважливішим обрядом руського весілля. Воно складалося з постелі, домашнього начиння та прикрас (а часто й рабів), грошей і нерухомості, якщо наречена була із знатного роду.

Починаючи із «змови» (рукобиття) і до весілля – який би не був довгий строк – жених не мав права бачити свою майбутню жону.

А потім подруги нареченої топили лазню (перед цим наречена мала кланятись подругам в ноги і просити їх затопити лазню). І там наречена причитала й голосила, прощаючись із своєю волею, коли їй все їдно розплітали косу, розчісували волосся. Після лазні – Єфросинію це чекатиме в Новгород-Сіверську – рожевощока і схвильована, і рада-радісінька тому, що відбувалося, наречена з розпущеним волоссям сідала в хаті за столом, все ще голосячи по своїй утраченій волі-воленьці. Це називалося: «наречена прощається із своєю красною красою». А красна краса у свою чергу вважалася символом дівоцтва і являла собою віночок зі стрічками, надітий на голову молодої. Присутні, слухаючи причитання нареченої, як і велить обряд, плакали (наречена плакала чи не найгучніше), а під час розплітання коси виривалася і не давала її розплітати.

В останній раз волосся дівчини запліталося в одну косу – наступного дня їй уже заплетуть дві коси (символ заміжжя), і надівали молодій жіночий головний убір – очіпок або кіку. Він щільно закривав волосся, викладене або в пучок, або віночком навколо голови. – на Русі жінці вважалося непристойним виходити на вулицю або знаходитись в домі при сторонніх без хустки…

Розплітаючи Єфросинії косу, дружки жалібно (а чомусь виходило ніби аж весело), виводили:

Ой просо, просо, Ти ж моя золота руса косо. Не рік я тебе кохала, Щосуботоньки змивала, Щонеділеньки вбирала, За їден день стеряла…

Голосисто і чомусь-таки аж радісно дружки виводили:

За їдень день стеряла…

Невмолимо, як приречення, – так їй тоді здавалося, – надходив день, коли треба було вирушати в дорогу – ой, далеку, далеку, чи не на край світу від Галича! Вирушати поїздом весільним, на вози якого вже складали бочечки з медом. Ось тоді Єфросинія заплакала насправжки, а не за обрядовою традицією. Лячно стало від однієї лише мислі, що треба покидати отчі хороми, де їй було так надійно і затишно, і ладнатися бозна-куди і бозна до кого. До якогось Ігоря Святославича, про якого вона ні сном, ні духом… І в живі очі його жодного разу не бачила, а має з ним віднині вік вікувати… Своїм ладом називати… О доле, чому ти така неласкава до дівчат?… Ой, людоньки, та що ж це таке… Та за віщо ж їй таке… Та вона ще й заміж не збиралася йти, як у Галич сватів принесло…

– Не плач, дитино моя, не журися, – втішала її ненька, сльози витираючи. – Мене теж молоденькою та дурненькою, пташам ще неопереним, з батькового гніздечка вихопили, завезли в далину під Карпати до князя, якого я до того теж у живі очі не бачила… Анічого… Звиклася й під Карпатами. Бо тепер тутечки моя батьківщині. А твоєю батьківщиною стане Сіверщина. Радій, що тебе посватано. І посватано за князя. Гірше, коли б не посватали. Хай плачуть старі дівки та восени Покрову благають: «Ой, Покровонько, покрий мою головоньку…» А ти ладнайся в дорогу. Радій, що тебе князь посватав. Вже й поїзд весільний, – казала, як вирок виносила, присуд жахливий, – княжі люди приготували…

Поїзд весільний княжі люди таки приготували, а Єфросинія все ще співала:

Чи я в батька не дитина була, Чи я в батька не кохана була? Взяли ж мене, заміж дали І світ мені зав’язали — Така доля моя! Гірка доля моя! Чи не було річеньки утопитися? Чи не було кращого полюбитися? Були річки – повсихали. Були кращі – повмирали — Така доля моя! Гірка доля моя!

В останню ніч перед поїздкою майже не спала. Її наче щось трусило і тіпало. Душа не могла вгамуватися, Єфросинія, на глупу ніч дивлячись (десь далеко над бескиддям Карпат свіркали блискавиці й ледь чутно гриміли громи), кудись поривалася, щось шукала. Те, що вже неможливо було знайти…

Лише під ранок якось змусила себе прилягти, а прилігши, замовила віщий сон:

– Живу в Києві на горах, кладу хрест у головах, – хрестик під подушку вона й справді на сон віщий поклала, – з ким вінчатися, з ким заручатися, з тим і за руки держатися…

Шепотіла в пітьмі спочивальні (а десь над бескиддям далеких Карпат блискавиці свіркали, громи гриміли, аж до Галича відлуння докочувалося), квола свічечка ледь-ледь блимала…

– Понеділок з вівторком, середа з четвергом, п’ятниця з суботою, неділенька-удовиця – який сон мені присниться. Дай мені, Боже, того повидати, з ким маю вік вікувати…

Він і приснився, як на часинку заковизла. Той, до кого її вранці мали везти весільним поїздом, на який вже поскладали бочечки з медом, з ким вона мала вік вікувати…

Ой, приснився ж, як перед нею уродився.

З’явився уві сні молодик, високий, тонкий станом, голубоокий князь. На голові в нього шолом позолочений у промінні сонечка сяє, на грудях броня ратника, біля пояса меч висить. Русі вуса й борідка, приязні очі… Стоїть, коня за вуздечку тримає і так ласкаво до неї усміхається…

Єфросинія й схопилася. Приклала руки до грудей, серденько чомусь сполошено-радісно пташкою в грудях забилося…

Ой, приснився ж, як перед нею уродився…

Ой, гарний же князь, як намальований – треба хутчій до нього в дорогу ладнатися, аби з ним вік звікувати…

Нянька до спочивальні із свічкою в руках заглянула.

– Княгинько, дитинко, пора.

Єфросинія намагається серце в грудях притримати – ось-ось воно, здається, випурхне з грудей…

– Вже… пора?

– Пора, княгинько, пора. Вже над Карпатами світає, і перед рундуком хоромів княжих весільний поїзд тебе чекає…

Коли в ті далекі часи галичани їхали зі свого Галича чи й взагалі з князівства до стольного Києва (або на Наддніпрянщину), то неодмінно казали:

– Оце їдемо в Украйну, – з наголосом на «а».

Казали так: в Україну їдуть, – хоч Галичина й у ті часи була Україною, бо входила до складу Київської Русі.

Але ще й у двадцятому столітті з Галичини їздили «в Україну». Згадаймо хоча б популярну свого часу пісню Р. Купчинського: «Зажурились галичанки» (співається жваво і весело): «Зажурились галичанки та й про тую зміну, Ой виходять наші стрільці десь на Україну: «Хто ж нас поцілує в уста малинові, В карі оченята, в чорненькії брови?», Галичанки дарма хвилювались-побивались, було й у Галичині – хоч стрільці звідти й поїхали на Україну – кому цілувати їх в «уста малинові».

І коли Єфросинію, середульшу дочку галицького князя Ярослава Осмомисла, видавали заміж за Ігоря Сіверського, вона теж ледь чи не плакала. Не тому, що заміж видавали – вона вже була дівчиною на порі, й пора було обзаводитись власною сім’єю, – а тому, що віддавали так далеко.

– Ой, завезуть мене в Україну, не повернусь я більше в Галичину до свого батенька і до своєї неньки…

І – не повернеться. Бо й справді завезуть далеко. Хоча й там, куди її завезуть, була все та ж Україна, що й у Галичині.

Завезуть її в Сіверську землю Київської Русі, а це ще далі Києва.

Сіверяни – одне із східнослов’янських племен (союз племен). Жили по Десні, Сейму, Сулі – починаючи з І тисячоліття н.е. Займалися орним землеробством, скотарством, рибальством, мисливством та ремеслами. (Це у них дув сіверко – холодний, пронизливий вітер). З VIII – до початку IX століття платили данину хозарам. В кінці IX ст. разом з полянами ввійшли до складу Київської Русі. Від назви цих племен походить назва Сіверського князівства – куди й везли середульшу дочку Ярослава Осмомисла. Або – Новгород-Сіверське, по назві свого головного міста. Удільне князівство Чернігово-Сіверської землі. Виникло у 1096 році, займало територію по р. Снові й середній течії Десни, пізніше й по р. Сейму. (В окремі роки до нього входила територія в’ятичів – дрімучі ліси, заливні луги… В середині XII ст. відокремилось від Чернігівської землі – не обминула і його хвороба міжусобиць. Вело боротьбу проти кочових племен – найяскравіший епізод якої описаний у «Слові о полку Ігоревім». Під орудою того, до кого везли Єфросинію в якості жони – Ігоря Святославича. Але похід той станеться значно і значно пізніше, після того, як вони поберуться. Тоді ж Ігор відзначиться невдалим походом на половців і завдяки цьому назавжди залишиться в історії, та ще завдяки немеркнучому «Слову» про його похід…

Валка возів рухалась з галасом, з гудками-музиками, піснями. На окремому возі їхали голосисті молодиці та дівчатка, найняті тільки для того, аби вони співали в дорозі, звеселяючи поїзд галицької князівни.

Обабіч валки скакали озброєні комонники з черленими щитами й мечами двосічними. На передньому возі, – дещо кращому од інших – поважно сидів тлустий боярин, старший валки у званні тисяцького. За ним на окремому возі другий ватаг – староста-сват. Потім везли посаг молодої, а за ним їхали свати, дружки, світилки, весільні бояри, свайбові, слуги…

В середині валки – розкішна карета з молодою, що її охороняли десятеро ратників-верхівців – по п’ять з кожного боку.

Як проїздили селами, а вони хоч і рідко, а траплялися на путі, селяни вибігали на дорогу, приваблені гамором, свистом-гуком та піснями.

– Паночки, хто се їде?

Їм гордовито одказували:

– Дочку князя Ярослава заміж веземо.

– Дай, Боже, їй щастя.

Від Галича до Теребовля і далі до Житомира – всі знали, хто такий князь Ярослав Осмомисл, тож не перепитували.

А далі Житомира, до Києва, потім до Вишгорода, Чернігова й до самого Новгород-Сіверського перепитували й уточнювали:

– А хто такий князь Ярослав?

Їм одказували: галицький князь.

– А-а… Звиняйте, що не знаємо. Нині князів на Русі, що горобців… У псяку палицю кинеш – у князя попадеш.

У валці скрипів колесами особливий віз, від якого так духмяно пахтіло. Це був медовий віз. Та хура везла липові бочечки із золотистим духмяним медом.

Усім стрічним – а дорога неблизька і люду на ній траплялося й траплялося, – наливали з бочки корячок меду.

– Пийте за здоров’я молодої, Єфросинії, дочки князя Ярослава і завтрашньої жони князя Ігоря. Щоб молоді щасливо жили.

Запрошені пили-смакували, губи облизували. І дивувалися:

– Але ж і смачнющий мед! І які се пчоли вам його нанесли?

– Наші, галицькі.

– Та й у нас пчоли не плохі, але ваш мед – усім медам мед. Щоб життя в молодих було яко мед!

Вважалося (і, звичайно ж, не без підстав): якщо комусь хтось щиро зичить щастя-добра і доброї долі, щастя і добро до того таки прийдуть. (Зичитимеш зло – прийде зло, яке тільки й чекає, щоби його хто покликав і нацькував на ближнього свого). А Єфросинії всю довгу-довгу дорогу од Галича до Новгород-Сіверського ті стрічні, кого пригощали медом, незмінно зичили щастя-добра і вдатної долі. Дружки-подруги Єфросинії щебетали:

– Панночко наша найясніша, княгиненько ти наша золота, тобі вже стільки люд хрещений і молитовний набажав усіх гараздів, що їх тобі вистачить на все твоє подальше життя з Ігорем-князем.

Для цього – щоб люди щиро зичили молодій всього найкращого (коли зичать все найкраще, все злеє тоді втікає, ображене, що його не звуть) – і котилася у весільному поїздові медова хура.

Доки до Києва доїхали, хуру чи не спорожнили – так щедро встрічних медом пригощали на здоров’я та щастя молодих. Траплялися на путі села – усіх їхніх мешканців пригощали. Тож шлях весільного поїзду від Галича й до Сіверщини було прозвано медовим.

Вибір «Порадь мене, Зірнице-мати, де мені пари шукати; чи межи боярством,… чи межи князівством» (Л. Українка) перед Єфросинією не стояв – тільки серед князівства. Але їхала князівна в далеку і незнану їй Сіверщину, як у якусь Тмутаракань, не відаючи, хто ж він, Ігор Святославич – і виглядом, і на позір, і душею?

Для Єфросинії цей шлях з Галича до Новгород-Сіверського через Київ та Чернігів був водночас і тяжким, і радісним. Тяжким, бо дорога й справді далека і трудна, а радісним, тому що це була поїздка не просто в якесь там Сіверське князівство, а поїздка до нового, незнаного життя, що чекало її на тій Сіверщині. За довгу дорогу Єфросинія наче подорослішала на кілька років. Виїхавши з Галича «медовим» поїздом трохи наївним дівчам, вона приїде до Новгород-Сіверського вже зрілою жінкою. Княгинею. Хоча цей титул і мала вдома, але до поїздки ніколи не усвідомлювала, що вона княгиня. А за дороіу збагнула, що ж це таке – бути княгинею. Та й удома вона була княгинькою, як її ласкаво звали домашні. Або ще – князівною. На виданні, звісно. На Сіверщині вона стане нарешті княгинею – не тільки у смислі жони князя, а й у ширшому – княгиня Єфросинія. А не якась там княгинька Фросенька чи Прісечка. А вже потім і на віки й тисячоліття стане знаною світові княгинею Єфросинією Ярославною.

І лунатиме, лунатиме вічно:

В Путивлі граді вранці-рано Співає, плаче Ярославна, Як та зозуленька, кує…

Але це буде потім, потім, через роки й роки її сімейного життя з Ігорем Святославичем, який стане для неї коханим, любим ладо, а тоді…

А тоді, як визирала з віконця своєї розкішної карети, що її пильно всю дорогу стерегли-берегли комонники, бачила неоглядну далину – ріки, озера, гаї, ліси-бори, все край їй не знаний і чомусь, як здавалося, гейби ворожий до неї.

Можливо, тому, що край той, десь на північному сході Київської Русі, на межі з клятою Половеччиною, був їй, галичанці з-під Карпат, незнаним, а відтак і чужим.

А відтак і ворожим. Принаймні так здавалося. А може, воно так і було? Від їхньої Сіверщини до кочівницької Половеччини – рукою подати. Доброму коневі хіба то дорога? Тож щодня доведеться чекати лиха і бути готовим до всього – хіба то життя? Ще, чого доброго, захоплять жовті кочівники Новгород-Сіверський і поженуть тамтешній люд – і її з ним, – у невільницькі степи біля Дону й Дінця. Боже, боже, куди вона їде?

Та й самі сіверяни – незнані їй і дещо загадкові – викликали в неї тоді легкий острах. Бо це ті сіверяни, про яких у «Повісті минулих літ» (батько їй ще малій читав) писано, що вони «жили в лісі яко і всякий звір, шлюбів не мали – ой, нене, нене, куди вона їде! – і ставали на ігрища між селами, сходились на ті ігрища, на пісні й танці, і тут умикали, тобто викрадали собі жінок, перед тим змовившись з ними. А коли хто помирав, творили тризну над ним, а тоді вирубували довгу колоду і клали на ту колоду мертв’яка і спалювали. А після того, зібравши кістки, вкладали в малу посудину (вона згодом дізнається – у горщик) і ставили на стовпах при дорозі»…

Вона вже бачила край дороги, якою рухався її весільний поїзд, маленькі хатки на чотирьох ногах-стовпах, схожі на хатку на курячих ніжках баби Яги. Їх називали дивно – домовини-стовпи. В кожній хатці – віконечко. У ті хатки на стовпах-ногах, розказували їй, сіверяни ставили горщик з попелом спаленого покійника. Це й були «домовини на путех», як писатимуть літописці.

Їй лячно було дивитися і моторошно на ті хатки з горщиками, наповненими попелом та недогорілими кістками покійників.

Бррр! Боялася навіть виглянути з віконця карети на ті хатки на курячих ніжках, як ото в баби Яги. Ще й віконця в них. Для чого? Аби покійники могли з них визирати?

Бачила біля них і людей. В троїцьку суботу, розказували, на пальниках (кладовищах) збиралися чоловіки й жінки, родичі померлих. Спершу плакали й голосили – особливо жінки, серед них хіба ж такі є плакальниці! – за померлими, вчиняючи «великі воплі», а потім з’являлися скоморохи з гуслями та різним дудками і затівали всякі «бісівські грища». І тоді ті, хто ще мить тому плакав, учиняючи «великі воплі», починали стрибати й танцювати, в долоні ляскати і пісні всілякі співати – часом і сороміцькі…

Ну й дивні ці сіверяни! Як ти не будеш їх боятися, коли вони, поплакавши біля мертвих, таке потім вчиняють, таке… «Сатанинські грища» влаштовують, танцюють і співають. Біля покійників! Щоби їм, мовляв, веселіше жилося у тому світі!

Не повірила б, якби сама не бачила. Проїздили вони мимо тих хаток на чотирьох стовпах з віконечками, у які, мабуть, таки покійники й визирають, а біля них, взявшись за руки, водили веселі хороводи жінки та голосисто виспівували – перед тим добряче поплакавши, – під гуслі та дудки скоморохів, веселі пісеньки…

Але чому дивуватися, думала молода. Нема народу без звичаю. Де народ – там і свій звичай. А так – люди, мабуть, усі, як… люди. Хоч і сіверяни. І треба до них звикати і життя їхнє сприймати, як своє. Бо ж не на день вона заміж їде, на все життя, тож доведеться з ними вік вікувати. А найперше з ним, з князем їхнім… Посміхалася, уявляючи, який же насправді її суджений, якого вона так ще й не бачила. Хіба що уві сні.

Ні, ні, та й виринав з туману чи марева той князь Ігор, який приходив у Галичі до неї у сон (іншого Ігоря, реального, вона не знала): високий і вабний, тонкий станом юнак у позолоченому шоломі, в броні на грудях, з мечем на поясі. Однією рукою він тримав свого аргамака за вузду, а другою легенько їй махав… І очі його голубі так ласкаво сяяли, що їй ні-ні та й хотілося сказати йому:

– Ладо моє…

Від стольного Києва до Новгород-Сіверського світ не близький – 270 кілометрів. Виник град у 989 році на місці поселення сіверян і спершу називався Новим городком. Перша письмова згадка про Новгород-Сіверський міститься в «Повчанні Володимира Мономаха своїм дітям», датованому 1078–1079 роками. А ще раніше, під 988 роком, у «Повісті минулих літ» записано, що інший великий князь Володимир, хреститель Київської Русі, наказав будувати міста «на Десні, на Острі і на Рубежі, на Сулі і на Стугні», щоб поставити заслін набігам кочовиків. Тоді ж на місці сіверського городища, на найвищому і найкрутішому пагорбі придеснянських схилів і звели укріплення, стіни і вежі міста-фортеці, що його спершу й було названо Новим городком. Швидко росло нове місто-фортеця, вже в середині XI ст. там був княжий двір, храми, міцні будинки дружинників і ремісників, торговий посад. Основу Новгород-Сіверського складали ремесла, торгівля, землеробство, скотарство, бортництво, лови.

І був Новгород-Сіверський оборонним форпостом для Києва від половців.

Після Любецького з’їзду князів 1097 року місто стало центром чималого удільного князівства, родовим гніздом династії Ольговичів – активних учасників княжих міжусобиць. Особливо в період з 1097 по 1115 роки, коли там правив князь Олег Святославич – «Гориславич»,[8] як він згодом буде справедливо – постійно водив половців на Русь, – названий у «Слові о полку Ігоревім»:

«Отоді за Олега Гориславича Сіялись-росли усобиці, Гинули внуки Дажбогові, В княжих чварах віку позбавлялися. Отоді в землі Руській Не так ратаї гукали-покликали, Як ворони крякали-кричали, За трупи перекір маючи, Чорні галки одна одну кликали, На поживу вилітаючи в поле…» (Переклад М. Рильського).

Це він, Олег Святославич, на віки став одним з найбільших зрадників загальноруських інтересів. Першим почав наводити ханів на Русь – щоб допомагали йому боротися з іншими руськими князями. Вчинивши, як писали давньоруські літописці, «каїнів гріх». Недобрий приклад іншим подав. Наче він і не руським був, а без-божником-поганином.

Тож їдучи «медовим» поїздом з Галича до Новгорода-Сіверського, колишньої вотчини Гориславича, Єфросинія – ще Єфросинія, а не Ярославна, – бідкатиметься старшій дружці своїй:

– Ой, подружко, ой, дружечко моя, швидше б побачити судженого та дізнатися – який він?

– Знамо який, – дивувалася дружка. – Що ж тут і кумекати? Князь він.

– Не з князем мені доведеться жити.

– Інші на твоєму місці тільки й мріють, щоби за князя вискочити, а ти…

– А я непокоюсь. Хочби Ігор не виявився новим Гориславичем. Бо з таким жити – з горем тужити.

– Цур йому пек тому Гориславичу! Хоч він і був дідом Ігоря твого, та… Що було – те за водою спливло. Тепер на Сіверщині твій Ігор старший.

– Так уже й… мій?

– А чий же ще?!. Поживеш та й побачиш, який він. Всьому свій час, панночко моя найясніша. А поки їдемо «медовим» поїздом – хай медово у тебе буде на серденьку. Та ще й на вустоньках… Як приїдемо, не забудь свекрусі до землі вклонитися та й сказати: прийміть мене, мамо, я ваша невістка…

І весело, хоч виходило дещо сумно, заспівала (не так, мабуть, до княгині, як сама до себе):

Ой ти, вишенько, ти черешенько! Ой коли ти зійшла, коли виросла?

Єфросинія, думаючи щось своє, раптом відповіла:

А весною зійшла, літом виросла, На крутім берегу становилася, На крутім берегу становилася…

Далі вони – молода княгинька і її старша дружка, посхилявшись одна до одної, співали в один голос, тільки чомусь журно:

На Дунай ріку похилилася. На Дунай ріку похилилася, Молода дівчина зажурилася…

А журитися Єфросинії було од чого, адже назавжди залишала рідний Галич, родину, для якої вона вже померла і мала їхати бозна-куди, у нову сім’ю, аби там заново відродитися, але вже з чоловіковим прізвищем, стати рідною дочкою в чужих батьків, забувши про своїх, Богом їй посланих при народженні.

А може, нових батьків їй посилав Господь?

Ой ти, вишенько, ти черешенько! Ой коли ти зійшла, коли виросла? А весною зійшла, літом виросла…

А перед внутрішнім зором Єфросиньки стояв високий і вабний, тонкий станом юнак – той, що в Галичі якось приходив до неї у сон, – стояв у позолоченому шоломі, в броні на грудях, з мечем на поясі. Однією рукою він тримав свого аргамака за вуздечку, а другою легенько їй махав. І очі його голубі так ласкаво сяяли-світилися, що їй ні-ні та й хотілося сказати йому – як заспівати:

– Ладо моє…

Потім він зізнається – вже за сімейного їхнього життя, в одну із щасливих ночей (а всі їхні ночі будуть незмінно щасливими):

– Коли ти їхала до мене на Сіверщину весільним поїздом, часто вчувалося, як хтось лагідно казав мені – наче на вухо нашіптував:

– Ладо моє…

Я аж озирався, але поруч нікого ніколи не було. З вітром принесло, думав я тоді. І в душу мою приходила ліпота.

Та ще відчував, як співали дівчата дзвінкоголосі, чи, може, вітри пісню чиюсь на Сіверщину приносили:

А в нашої Єфросинії Очі сині-синії…

II …І збирався він стати змієборцем на Русі – як Кирило Кожум'яка

У ті часи слов’яни успішно просувалися вглиб степів – від Києва і далі, далі на південь, їм до того не знаний, але щедрий на родючі землі й пасовиська, до Азовського і Чорного, що колись звалося Руським, морів. Зрештою, проторили південно-східний торговий путь: від Києва до водорозділу Дніпра і Сіверського Дінця, і ще нижче, аж до верхів’я Кальміусу та до пониззя Дону. Шлях той звався Залозним і проходив територією донецького краю. А Залозний від того, що дорога йшла «за лози», себто за густо зарослі лозою плавні в районі Дніпровської луки. І все складалося добре, колонізатори вже вторували Залозний шлях, збираючись заселяти ті краї й освоювати землі, які мали б давати гарні врожаї, як зненацька з’явилися кочівники.

Кочівники, то й кочівники. Простори великі, можна помиритися, місця і тим, і тим би вистачило. Та і яке, здавалося б, лихо могло бути сусідам від прийшлих племен, бодай і чужомовних, і не схожих на тамтешніх аборигенів. Кочівники (кочовики) – народ, плем’я, що кочує. Часто переїжджає з місця на місце зі своїми житлами, майном…

Кочують, а не живуть, приміром, осідло, то й хай кочують – як кажуть, що не край, то звичай. Кочівництво пов’язане із частою зміною пасовища, стоянок, тощо. Аж ні. Не так сталося, як слов’янам гадалося.

До половців хто тільки не кочував у Дикому Полі – землях між Дніпром та Доном, від Сіверського Дінця й до Азовського моря, що й звалися тоді Диким Полем. Першими (принаймні відомими з історичних джерел) скрипіли кибитки кіммерійців – прадавнє кочове плем’я в Північному Причорномор’ї та Приазов’ї (себто нинішня Донецька область), про яке писав ще Гомер.

Потім були скіфи, які витіснили кіммерійців. Це про них пророк Ієремія виголошував в біблійній книзі, як про варварів, про народ, який «здалека, народ сильний, народ давній, народ, мови якого ти не знаєш, і не будеш розуміти, що він говорить. Сагайдак його – як відкритий гріб, всі вони люди хоробрі. І з’їдять вони жнива твої і хліб твій, з’їдять синів твоїх і дочок твоїх, з’їдять овець твоїх і волів твоїх, з’їдять виноград твій і смокви твої, зруйнують мечем укріплені міста твої, на які ти покладаєшся…».

Про скіфів у донецькому краї писав і Геродот, який жив у V ст. до н.е.:

«Земля у них рівна, багата травою і добре зрошується: число річок, що протікають через Скіфію, хіба лише трохи менше за каналів у Єгипті. Четверта ріка Борис-фенес (Дніпро), на нашу думку, найбагатша корисними продуктами не тільки між скіфськими ріками, але й між усіма взагалі, крім хіба що єгипетського Нілу. Із інших рік Борисфенес найбільш прибутковий: він дає прекрасні й розкішні пастівники для худоби, чудову рибу у великій кількості, вода на смак дуже приємна, чиста… вздовж нього тягнуться чудові орні поля або росте дуже висока трава у тих місцях, де не засівається хліб, біля гирла ріки сама собою збирається сіль у величезних кількостях, в Борис-фенесі водиться велика риба без хребта, що називається антокаями, і йде на соління».

Про скіфів писав і Гіппократ, що не було у них постійних жител, жили вони буквально на колесах – в кибитках, перебираючись з одного гарного випасу на інший зі своїми стадами рогатої худоби, під прикриттям були діти і їхні матері, а воїни, хоч чоловіки, хоч жінки, більше знаходилися у сідлі. Скіфські племена ще називали «мешканцями повозок».

Потім у Дикому Полі були сармати, алани. У V ст. н.е. сюди забрели гунни, такі войовничі, що наганяли жах навіть на Римську імперію, вони й потіснили до Карпат готів.

Були авари, слов’яни-анти, болгари з ханом Кубратом, хозари, араби, мадяри, печеніги, торки, а вже тоді половці… (Після них у Дикому Полі будуть монголо-татари, ногайці, а вже тоді край цей почнуть обживати – надійно, на віки, – наші далекі предки-слов’яни). Край той був вартий того. Перський історик ал-Джузджані писав: «У всьому світі не може бути землі приємнішої за цю, води солодшої за цю, повітря кращого за це, луків і пастівників більше за ці…»

А потім з’явилися печеніги.

Кочівники виявилися не просто завойовниками, а – грабіжниками, які багнули жити за чужі статки, нажиті аборигенами тяжкою працею. Одним із таких завойовників були печеніги, які в кінці IХ століття хлинули з-за Волги і зайняли степи між Доном і Дніпром.

Літописець називає 915 рік, коли «придоша печенеги первое на русскую землю», хоч хозарам, іншим сусідам Русі – і ворогам її теж – вони були знайомі й раніше. У VIII і IX ст. між хозарами й печенігами велася постійна боротьба і перші з великими зусиллями відбивалися від других. А коли печеніги захопили простори між Доном і Дунаєм, всього лише один день путі відділяв їх від кордонів Київської землі.

І вони той шлях постійно долали. Імператор Костянтин – прийшлі племена дозоляли й Візантії, – говорив, що печеніги грабують Русь і завдають їй багато зла і збитків. (Інший імператор, Олексій Комнен, був доведений печенігами та турками мало не до відчаю. Благав Захід про допомогу: «Святійша імперія християн грецьких, – скаржився, – дуже притіснюється печенігами й турками. Вони грабують її щодня і відбирають її області. Убивства і наруги над християнами, жахи, які при цьому творяться, нелічені і такі страшні для слуху, що, здається, обуриться навіть саме повітря!..»)

Спершу руси старалися з прийшлими кочовиками жити в мирі (відома істина: навіть поганий мир краще хорошої війни), але… Печеніги багли не миру, а поживи за рахунок русичів. Вони відрізали русів від півдня і особливо від Царгороду, влаштовуючи на дніпровських порогах постійні засідки. Русь опинилася відрізаною від Руського моря.

Про мир годі було й думати. Доводилось боротися – не на життя, а на смерть. За час із 915 по 1036 роки київські князі воювали з печенігами 16 разів – і це не рахуючи дрібніших сутичок, що були постійними. Печеніги нападали й на Київ, здебільшого, коли він з якихось причин опинявся беззахисним. Тоді й наносили несподіваний удар у спину русам! Київські князі змушені були відсунути південні кордони Русі дещо на північ, майже до самого Києва, де по ріках Десні, Остру, Трубежі, Сулі і Стугні Володимир збудував для захисту від печенігів ряд фортець та укріплень, що згодом стали містами. Очевидно, тоді ж почали руси нагортати оборонні вали, що отримали в народі назву Змієві. Вони раніше з’явилися і в Європі, на Придністров’ї, відомі як Троянові вали. Довжина Змієвих валів на Україні – понад 2000 км, у тім числі на Київщині – понад 800 км. Біля кожного валу з напольного боку йшов широкий і глибокий рів. Вали доповнювалися іншими оборонними спорудами, зокрема ескарпами. Довжина деяких валів сягала від десятків до сотень кілометрів, ширина основи – від 8 до 22 метрів, висота в окремих місцях і тепер сягає 9 метрів. Найбільше вивчені Змієві вали на Київщині. Особливо рясно їх між річками – ті в свою чергу були додатковою перепоною для нападників. Залишки валів збереглися вздовж багатьох річок та в межиріччях, де вали захищали простір між річками. По лінії валів були невеликі круглі городища, периметр яких близько 200 метрів. Радіовуглецевий аналіз деревини з валів показав, що система укріплень створювалася від II ст. до н.е. до VII ст. н.е. Себто за часом створення вони відповідають Зарубинецькій, Черняхівській та Пеньківській археологічним культурам.

Існує кілька гіпотез про їх походження. За однією вали буцімто нагорнули ще скіфи-землероби (серед них було багато слов’ян-антів) – для захисту від набігів сарматських племен. Що сармати нападали на скіфські поселення – факт, але щоб землероби нагорнули такі вали? Сумнівно.

За іншою гіпотезою вали споруджені північночорно-морським королівством готів – для захисту від кочівників-гуннів. (Під час Великої Вітчизняної війни фашистська Німеччина використовувала цю теорію для територіальних претензій на Україну і Крим, хоча існування готського королівства в Криму – сумнівне, була лише міграція готських племен через ці території).

Найвірогідніше, Змієві вали нагорнули слов’яни – для захисту від кочівників. Починаючи з часів нашестя печенігів та торків, чи ще й раніше – зайд у південних степах, що межували із Слов’янією, а потім і з Руссю, ніколи не бракувало.

…Жив та був на Русі богатир, звали його Кирило Кожум’яка.

І зійшовся він у смертельному герці з гігантським Змієм Гориничем (символ небезпеки, що її ніс Степ на Русь). Довго билися вони. Врешті-решт, руський витязь переміг багатоголову гадину. Змій, відчуваючи свій швидкий кінець, почав благати про пощаду. І навіть запропонував богатиреві розділити з ним землю порівну.

«Ділити те, що вже повністю належить мені? – здивувався Кожум’яка. – Та гаразд. Якщо ти хочеш ділитися – давай ділитися!»

Запряг Кожум’яка змія в богатирський плуг, що його викував для цього вагою в 300 пудів, та й погнав змія. В того й очі рогом лізли – в усіх його головах – як тягнув важелезного плуга. Але тягнув, діватися ніде було, як Кирило підганяв його богатирською пугою. І провів змій борозну від Києва й до моря. А потім і по морю провів. А вже тоді Кожум’яка убив змія, труп його вкинув у море, а борозна звідтоді стала зватися Змієвим валом…

Починався він від невеликої річечки Сівери поблизу села Круглик Києво-Святошинського району і, з лісів вийшовши, потягнувся долиною Сівери далі й далі на південь – до самого моря. Як вважають дослідники, вал насипаний в кінці V століття, добудовувався ще й у VII столітті нашої, звичайно, ери. І сьогодні він по праву вважається одним з чудес Київської землі.

Попід валом з боку степу тягнувся глибокий рів, наповнений водою – додаткова перепона для кочівницької кінноти. Можливо, вали збудували – принаймні почали їх споруджувати, – ще анти-слов’яни, а руси часів Київської Русі їх час од часу реконструйовували, досипали і зміцнювали – як надійний захист від навали кочівників. У ті часи на валах там і там цілодобово знаходилася варта (стражі розташовувалися на такій відстані один від одного, аби могли бачити один одного), і тільки завбачали в степах рух чужинських орд, як підпалювали димові багаття, які й застерігали: на Русь кочівники йдуть! Князі тоді швидко збирали рать. Вперше вали Середнього Подніпров’я згадуються під 1093 роком – та під 1095 і 1149 роками, коли описувалися воєнні дії проти половців. (Самі ж вали в літописах іноді називалися Половецькими). Хоч існували вони і в часи печенігів, і ще й раніше, адже кочівників, які терзали Русь, у ті часи в степах ніколи не бракувало.

Минуть століття безперервних війн Русі з кочівниками, в тім числі і з печенігами. Частина їхня – торки, берендеї, – зрозумівши безперспективність боротьби з Руссю, почала найматися на службу до київських князів, і звідтоді вони захищали прикордоння Русі від своїх же співплемінників. (Печеніги складалися з ряду племен, які, на щастя Русі, часто ворогували між собою). Згодом основна маса печенігів пішла за Дунай – Русь на якийсь час могла полегшено зітхнути.

На той час Русь була сильною державою, тож відбила натиск кочівників, завдавши їм відчутних поразок.

Але минуло століття, друге, і південні степи на порубіжні Русі захопили половці, які прийшли з рівнин Північно-Західного Казахстану.

«Кінні війська тюркомовних кочівників, їхні кибитки з сім’ями, величезні табуни коней скоту стрімко насувалися із сходу, – пише один з авторів, А. Лисянський. – Вони витоптували південноруські степи, серед яких розкинулись простори донецьких земель. Завойовники нападали на осідлі селища і міста Давньої Русі, спустошували і грабували все на своєму шляху».

«Багатства сусідів, – писав один з класиків марксизму, Ф. Енгельс, – збуджують жадібність народів, у яких багатство виявляється вже однією із найважливіших житейських цілей… грабунок їм здається більш легким і навіть більш почеснішим, як творча праця».

До 1055 року кочівники, які прийшли з Середньої Азії, повністю витіснили із південного Придніпров’я племена печенігів і торків, які там раніше жили. На схід від Русі їх називали кипчаками, на заході – куманами, русичі ж їх стали називати половцями, адже колір волосся нових сусідів, на відміну від попередніх, був солом’яно-жовтим. Себто половим.

Східні автори у XI–XV ст. називали захоплені половцями землі Дешт-і-Кипчак (Кипчацькі степи), а західна частина, яка межувала з Руссю, отримала в руських джерелах назву «Половецька земля». Або й просто – Половеччина.[9] Нові пришельці зайняли увесь донецький край, кочували берегами Азовського моря, в басейнах Сіверського Дінця і Самари (ліва притока Дніпра).

Про першу зустріч з ними в руському літопису написано ледь чи не доброзичливо: «Приходи Блуш с половци, и створи Всеволод (син померлого роком раніше Ярослава Мудрого) мир… и возвратишися (половці) восвояси». Але вже у 1060 році ситуація різко змінилася, коли половці здійснили перший набіг на руські землі. Тоді нападникам не повезло. Хоч дружина Святослава – другого сина Ярослава Мудрого, який княжив у Чернігові, – і була в численному відношенні значно меншою – чи не в чотири рази – половці були розбиті, чимало їх потопилося при втечі в річці Снові, а проводирі кочівників були захоплені в полон. Але через рік половці таки взяли реванш, а в 1068 році вони розбили об’єднані війська київського князя Ізяслава, чернігівського Святослава і переяславського Всеволода. Звідтоді миру на південних околицях Русі більше не було, прийшлі кочовики, шарпали Русь з року в рік, ставши для неї справжнім горем-лихом.

На чолі союзу половців стояло плем’я каїв, що в перекладі означає змія. Оскільки ж племен в половецькому союзі було сім, кочівники любили казати, що в змії сім голів. (Цю їхню поговірку цитують арабські й китайські історики тих часів). Так почав зароджуватися міф про поєдинок руських богатирів з багатоголовими зміями. Мине чимало часу, доки вже Володимир Мономах не розіб’є у 1103 році кочівників – «скруши главы змеевые».

Штурмувати міста половці не вміли та й не мали відповідної для цього техніки – стінобитних машин, пороху. Розоривши околиці, вони брали в облогу місто, намагаючись взяти його змором. Якщо це не допомагало, йшли геть. Але найбільшу небезпеку половці, хоч як це не дивно, являли в якості спільників руських князів у їхній боротьбі між собою та за київський стіл…

Про ці чвари-розбрати (на мові літописця «котори») між князями руськими (часом і між братами, батьком та синами) розповідає і Нестор у своїй «Повісті минулих літ». Зокрема й під роком (літо) 1079:

«…то знов почалися чвари, Ярополк виступив проти удільних князів і, не дійшовши до Звенигорода, був убитий проклятим нерадивцем, якого напоумили злі люди, лежав Ярополк на возі. І його проткнули шаблею. І тоді підвівся Ярополк, висмикнув із себе шаблю і скрикнув:

– Ох, таки спіймав мене ворог…»

«В літо 1095. Предивне чудо трапилося в Полоцьку, вночі стояв тупіт, щось ніби стогнало на вулиці, і рискали якісь тіні – подоби людей, коли хто виходив із дому, щоб подивитися, одразу на того незримо нападала моровиця, і він умирав од неї. І ніхто не насмілювався виходити за ворота. А потім і вдень мчали коні, однак їх не видно було. А було видно лиш копита коней, і уражали вони мором людей у Полоцьку і в навколишніх землях. Того ж літа знамення було в небі – ніби круг стояв посеред неба превеликий (у 1091 році було велике кільцевидне затемнення сонця – В.Ч.). І того ж літа засуха була така, що вигорала земля, і багато лісів спалахнули самі, і болота, і війна велика була. І половці сунули звідусюди, взяли три міста і багато сіл взяли по обох берегах Дніпра того ж літа, коли Всеволод полював на звірів за Вишгородом, і вже були закинуті тенета, і гукані гукнули, упала зоря, мов превеликий змій, із неба, і жахнулись всі люди, в ті ж часи земля стугнула так, що багато хто чув. Усе це коїлось тому, що помножились гріхи наші і неправди…»

У ті часи були постійні епідемії, засухи, неврожаї та інші стихійні лиха. Але ж і Нестор був правий, кажучи про те, що тоді багато було гріхів і неправди на Русі з-за тих братовбивчих котор. Як ось хоча б і в цьому повідомленні: «…горе йому (Всеволоду) було од племінників його: бо почали дозоляти йому, один вимагати наділу: а інший іншого, він же, щоб змирити їх, роздавав їм землі…»

Так дробилася колись сильна єдина Русь, так кувалася руками своїх же її поразка… А тим часом «половці… пустилися воювати й спустошувати землю, і стояв плач великий на нашій землі, опустіли села наші й міста наші, і були ми гнані ворогами нашими…»

1095 рік. «Прийшов Боняк з половцями до Києва в неділю увечері і повоював навколо Києва, підпалив дім княжий на Берестовім…»

Того ж року, як повідомляє літописець, «знов прийшов до Києва Боняк безбожний, шолудивий, потайки, мов звір хижий, зненацька. І мало в місто не ввірвалися були половці; запалили оболонь перед Києвом і спалили монастирі й села. Прийшли погані і до монастиря Печерського, коли ми по келіях відпочивали після заутрені… І гукнули гуком бойовим біля монастиря, і поставили два стяги перед ворітьми монастирськими. А ми бігли поза дворами, а інші сховалися на хорах кам’яної церкви Успенської.

Безбожні сини вирубали ворота монастирські і пішли по келіях, виламуючи двері, і виносили, коли щось знаходили в келії. Потім спалили будинок святої володарки нашої Богородиці, і прийшли до церкви, і підпалили двері, які на південь улаштовані, і другі – на північній стороні, і влізли у притвор біля гробу Феодосія, засновника Печерського монастиря, хапали ікони, запалювали двері і оскверняли віру нашу, кажучи:

– Де бог їхній? Хай допоможе їм і врятує їх! – та інші богохульні слова говорили, насміхаючись. Тоді ж запалили «Красний двір», який поставив благовірний князь Всеволод на горі Видубицькій. Все це окаянні половці запалили вогнем і вбили декілька чоловік із братії нашої. Хай же стануть вони колесом, хай стануть вогнем перед лицем вітру, щоб погнало їх геть бурею, а обличчя покрило їм досадою! Звідки вони прийшли на землю Руську, вороги наші – печеніги, торки і половці?…»

Візантійський історик писав, що половці являли собю велику небезпеку для Київської Русі. Вони були ще страшнішими за печенігів, бо переважали їх чисельністю. Їх військова тактика відзначалася блискавичністю набігів.

«В одну мить половець близько, і ось уже нема його. Налетівши, він стрімголов хапається за повід, підганяє коня ногами і бичем, і вихором несеться далі, немовби хоче перегнати найпрудкішу птицю. Його не встигли угледіти, а він уже зник з очей».

І з’явилися у тих багатих на трави і, здавалося, безмежних, вільних степах кургани-могили, а на них забовваніли половецькі кам’яні баби. Монах Рубрук, посол французького короля, який в середині XIII ст. проїжджав через половецькі степи, писав: «Комани насипають великий горб над померлим і ставлять йому статую, обернену лицем до сходу, яка тримає у себе в руці перед пупком чашу». Це були зображення обожнюваних предків родоплемінної знаті, що їх кочівники шанували і здійснювали перед ними жертви.

Вже в XI столітті в кочівників хоч і зберігався родоплемінний устрій, проте почали складатися феодальні відносини у їхній початковій стадії. Воїни, глави сімей, займали привілейоване становище, почали з’являтися багаті, що їх називали беями. А над главами сімей стояли беки – глави роду. У свою чергу, роди об’єднувалися у племена (орди), що їх очолювали солтани. Союзами племен правили хани. На той час вже почали складатися й утверджуватися два племінних союзи – дніпровський і донський. І степовики-скотарі опинилися в залежності від кочової аристократії – від беків, беїв, солтанів. Хани із своєю знаттю розподіляли пастівники, встановлювали кочові маршрути і зимівки. Найкращі землі забирали собі феодали, адже їм належали і найбільші стада худоби, вони мали й найбільші комонні війська. (А втім, кожний кочівник був воїном – збиратися у похід їм було просто: день-два – і вже орда комонників на марші). Академік Рибаков писав про ті часи: «Лицарська Русь і тривожний, недобрий степ. Степ, повний тупоту та іржання кінських табунів, дими становищ, скрип возів; рискають вовки, кружляють над Полем хижі птахи, хмарами йдуть незліченні війська половецьких ханів».

Сутичок вже було не уникнути. У вересні 1068 року половці на чолі з ханом Шаруканом вперше нападуть на Русь і розіб’ють війська синів Ярослава Мудрого. Але вже в листопаді русичі на голову розіб’ють степовиків (об’єднавши свої сили) і захоплять в полон самого Шарукана.

Сутички, битви і взагалі жорстока боротьба з кочівниками тривала аж до початку XIII ст. Руські дружини успішно відбивали напади кочівників, самі ходили у їхні степи й отримували перемоги, але…

Але тільки за умови об’єднання, за умови, що князі виступали усі разом, єдиною раттю. Та навіть кількох князів об’єднані сили брали верх. Так, наприклад, у 1095 році київські і переяславські полки проникли в глибину Половеччини і завдали нищівної поразки степовикам.

Особливо успішні походи проти половців здійснював у роках 1103, 1107, 1111 великий київський князь, видатний Володимир Мономах. Його раті проходили всю Половеччину – аж до узбережжя Азовського моря, де були зимові кочівки степовиків. Зрештою немирний степ був підкорений. Від одного лише імені Мономаха, як свідчать літописи, «трепетаху вся страны (половецька) и по всем землям изиде слух его».

Але відразу ж по смерті Мономаха (1125 р.) почалися княжі міжусобиці, що завжди щедро родили на Русі отруйним зіллям, почали знесилювати Русь, і половці знову кинулися грабувати прикордонні землі слов’ян.

Це сьогодні вже, ледь чи не поетично (з моторошним, однак, відтінком) пишуть про ті лихі і тяжкі для Русі часи, коли вже й питання поставало: бути їй чи не бути державою з народом руським.

«Київська Русь виникла на околиці культурно-християнського світу, на березі Європи, за яким простиралось безбереге море степів, що слугували воротами Азії. Ці степи зі своїм кочовим населенням і були історичним бичем для Давньої Русі. Після поразки, завданої Ярославом печенігам у 1036 році, руські степи на якийсь час очистились, але слідом за кончиною Ярослава з 1061 року почалися безперервні напади на Русь нових степових її сусідів половців (куманів). З цими половцями Русь боролась затято в XI і XII ст. Ця боротьба – головний предмет літописних сказань і богатирських билин. Половецькі напади залишали по собі страшні сліди на Русі. Читаючи літописи того часу, ми знайдемо в них скільки завгодно яскравих барв для відображення лих, яких зазнавала Русь із степового боку. Полишалися ниви, заростали травою і лісом; де паслися стада, там поселялися звірі. Половці вміли підкрадатися до самого Києва; в 1096 році хан Боняк «шолудивий» ледь не увірвався в саме місто, захопив Печерський монастир, коли монахи спали після заутрені, пограбував і спалив його. Міста, навіть цілі області порожніли. В XI ст. Поросся (край по річці Росі, західного притоку Дніпра нижче Києва) з часів Ярослава було добре заселеним краєм. Там мешкало змішане населення: поруч з полоняниками ляхами, яких саджав там Ярослав, селились руські вихідці і мирні кочівники, торки, берендеї, навіть печеніги, які врятувалися від половців і пристали до Русі для боротьби з ними. Ці мирні інородці вели напівкочовий спосіб життя: влітку бродили сусідніми степами із своїми стадами і вежами (шатра чи кибитки), а взимку на час небезпеки ховалися у своїх захищених становищах і містах по Росі, що були сторожовими воєнними поселеннями на степовому прикордонні. Руські, на відміну від диких половців, звали їх «своїми поганими». Мешканці Поросся жили в постійній тривозі від нападів зі степу. Зрештою, вони полишили місто Юрівськ і пішли до Києва – половці спалили опустіле місто. Ще більших небезпек зазнавала сусідня зі степом земля – Переяславська: по тамтешніх ріках Трубежу, Супою, Сулі, Хоролу відбувалися чи не щорічні (в деякі роки й неодноразові) зустрічі Русі з половцями – край той поступово, але неухильно, порожнів. Життя було непевним, повним тривог і лих. А тут ще й міжусобиці княжі, що росли з року в рік. Виникало питання: чи можна жити за таких умов? (Кияни, благаючи князів припинити чвари, скаржились: «Допоки таке буде творитися? Нам нічого більше не залишається, як запалити свій град і піти в грецьку землю!»). Русь виснажувалась в боротьбі з варварами. Ніякими угодами не можна було стримати кочівницьке хижацтво, що було їхнім звичним промислом. Мономах, наприклад, уклав з ними 19 «мирів», передав їм чимало добра й худоби – і все марно.[10] Аби жити в мирі, князі одружувалися на ханських дочках, але тесть, як і раніше, грабував землі свого руського зятя. Русь окопувала свої степові кордони валами, огороджувала їх ланцюгом острожків і воєнних поселень, влаштовувала походи в самі степи, дружинам в прикордонних зі степом краях доводилося чи не постійно тримати своїх коней за повід в очікуванні походу. В цій виснажливій боротьбі почали з’являтися богатирі. Але й вони нічого не могли зарадити. В одному старовинному географічному описові південно-західної Русі XVI ст. автор зображує якусь місцевість між Переяславом і Києвом у вигляді богатирського цвинтаря: «А тут богатирі кладуться руські». До смерті Мономахового сина Мстислава (1132) Русь ще з успіхом відбивала половців від кордонів своїх і навіть іноді вдало проникала в саму глибину половецьких степів, але з його смертю їй стає не під силу стримувати натиск кочівників, і вона починає відступати перед ними. Найбільше від цього страждало сільське населення на прикордонні, не прикрите від нападників фортечними валами…

Майже двовікова боротьба Русі з половцями має своє значення в європейській історії. В той час як Західна Європа хрестовими походами вела наступальну боротьбу на азійський Схід, коли на Піренейському півострові почався такий же рух проти маврів, Русь своєю степовою боротьбою прикривала лівий фланг європейського наступу. Але ця історична заслуга Русі коштувала їй надто дорого: боротьба зсунула її з насиджених дніпровських місць і круто змінила напрям її подальшого життя.

Почалося запустіння Русі. Внаслідок нападів половців і княжих міжусобиць, чвар між своїми, першим зазнало спустошення Придніпров’я. Річкова смуга по середньому Дніпру з притоками, здавна так добре заселена, з того часу порожніє, населення кудись зникає…» (з Інтернет-видання).

Половецькі хани ще були сильними. І війська їхні вельми численні; ханська кіннота все ще була здатна наносити вражаючі удари. В той час Половеччина ділилася на 40 округів, кожен з яких міг швидко виставити до 10 000 кіннотників – за ніч чи день. 400 тисяч озброєних комонників, які виросли при зброї і в сідлі! Майже півмільйонна армія! І таке військо, таку орду 40 половецьких округ могли виставити за якийсь там день-два. Це була величезна на той час сила, надто рухлива, мобільна, добре навчена. Цього й не врахував князь Ігор Святославич, який у квітні 1185 року виступив проти такої сили з дружиною, що навіть десяти тисяч не нараховувала. Себто в нього було менше тієї збройної сили, яку міг виставити всього лише один хан. Чи один округ. А їх було сорок! І проти такої сили зі своєю маленькою силою Ігор безстрашно вирушив у похід – на що він, самовбивця, розраховував? Що половці не встигнуть об’єднатися, і він їх розіб’є поодинці – одного хана за іншим? Але ж ханам зібрати свої сили – що кумису попити. Звечора розіслати гінців у свої краї, а через день дивись, і у нього вже нелічена орда. Протистояти такій силі могла лише об’єднана Русь.

1103 року Святополк київський разом із Володимиром Мономахом, які сукупно тоді правили Руською землею, зібралися на раду в Долобську – урочище напроти Києва. Сіли в одному наметі: Святополк зі своїми боярами і Мономах зі своїми. «І почала розумувати і говорити дружина Святополка, – пише Нестор, – що «не годиться тепер, навесні, йти в похід», погубимо коней на бездоріжжі весняному. І тоді Мономах сказав: «Дивуюсь я, дружино, що коней шкодуєте, на яких орють! А чому не помислите про те, що ось почне орати смерд, і, приїхавши, половчанин застрелить його з лука, а коня його забере, а в село його приїхавши, забере жінку його і дітей його, і все майно його? Так, коня вам шкода, а самого смерда хіба не жаль?»

Дружина Святополка на це не змогла нічого відповісти.

Ніби ж усі були згодні: треба припиняти міжкнязівські чвари – бодай перед лицем загрози, що її несли Змії Гориничі зі степу, й об’єднуватись… Але, як відомо, дорога до пекла вимощена благими намірами…

Рідко про який рік руські літописці не пишуть фразу, що вже стала для них звичною: прийшли половці (погані), пустошили…

Ось лише побіжна хронологія їхніх кривавих набігів на Русь в період після князювання Володимира Мономаха, який, як ми знаємо: «сокруши главы змеевыя».

Але, як швидко час покаже, хоч і «сокрушив» ті змієві «глави», проте лише на якийсь там час. Половці оговтаються і зберуть ще більші сили, ще могутніші й численніші свої кінні орди і ще з більшим завзяттям ринуться на Русь. І почнеться на довгі-довгі століття кривава веремія на порубіжні Руські землі, коли князі воюватимуть із загарбниками з поперемінним успіхом.

Літопис Руський, березень 1103 року:[11]

«І пішли полки половецькі, як бори, і не окинути було оком їх, а руси пішли супроти них. І великий бог вложив боязнь велику в половців, і страх напав на них і трепет перед лицем руських воїв. І умлівали вони самі, і коням їхнім не було спіху в ногах, а руси весело на конях і пішо побігли на них. Половці ж, побачивши, як руси кинулись на них, побігли, не зупинившись, перед руськими князями, а наші погнали, рубаючи їх, у четвертий день місяця квітня. І велике спасіння вчинив бог у той день благовірним князям руським і всім християнам, а над ворогами нашими дав побіду велику. І вбили тут у бою двадцять князів: Урусобу, Кочія, Яросланопу, Кітанопу, Кутанопу, Кумана, Асупа, Куртка, Ченегрена, Сурбари та інших князів їхніх, а Белдузя схопили.

Володимир запитав Белдузя: «Се, знай, схопила вас клятва! Бо багато разів, давши клятву, розоряли ви Руську землю! То чому ти не учив синів своїх і рід свій не переступати клятви, і не проливати кров християнську? Нехай тепер буде кров твоя на голові твоїй». І повелів він убити його, і тоді розсікли його на куски.

…Взяли бо тоді вони скоту, і овець, і коней, і верблюдів, і вежі з набутком і з челяддю… І прийшли на Русь з полоном великим, і зі славою, і з побідою великою»…

Але не кожний бій кінчався так щасливо для руських князів – всього за віки траплялося. Та й того ж року, як пише літопис Руський, «Святополк поставив город Юр’єв, що його спалили були половці».

Рік 1106: «Спустошили половці навколо города Зарічська». Правда, тоді русичі, догнавши половців, «здобич одібрали, а половців посікли».

Рік 1107: «У тім же році прийшов Боняк, і Шарукань Старий, і інших князів багато, і стали вони коло города Лубни…» І тоді теж битва закінчилася перемогою руської зброї: «Половці побігли, хватаючи коней, і другі, піші побігли. Наші ж стали сікти їх, а других руками хапати, і гнали їх до ріки Хорола. Убили ж вони Тааза, Бонякового брата, а хана Сугра схопили і братів його, а Шарукань ледве втік. Покинули вони і обоз свій, і взяли його руські вої місяця серпня у дванадцятий день, і вернулися до себе з побідою великою».

Через два роки – спроба замиритися.

«Пішов Володимир Всеволодович і Давид Святославич, і Олег Святославич до хана Аєпи і до другого Аєпи, і вчинили вони мир. І взяв Володимир за сина свого Юрія Аєпину дочку, Осіневу онуку, а Олег узяв за сина свого Святослава Аєпину дочку, Гіргеневу онуку, місяця січня у дванадцятий день».

Але вже через рік, відбиваючи напад половців, «воєвода Дмитро Іворович захопив вежі половецькі біля Дону, тисячу веж він узяв…»

Рік 1109: «Рушили весною на половців Святополк, і Володимир, і Давид Святославич, і дійшовши до города Воїня, вернулися.

Того ж року половці, прийшовши, пустошили довкола Переяславля по селах.

Того ж року взяли половці полон коло города Чучина».

Рік 1111: «І рушили на половців Святополк із сином, Володимир із синами, Мстислав, і Давид Святославич із сином і Давид Ігорович, і пішли вони, поклавши надію на Бога, і на пречисту Матір його, і на святих ангелів його.

Перейшовши багато рік… прийшли до Дону, і одягнулися вони в броні, і виладнали вони полки, і пішли до города Шаруканя. А князь Володимир, ідучи перед військом, наказав попам своїм співати тропарі, і кондаки хреста чесного, і канон святій Богородиці…»

Мешканці половецького Шаруканя «поклонились князям руським, і принесли риби і вина, – і переспали тут ніч. А назавтра рушили вони до города Сугрова і, прийшовши, запалили його, а в четвер пішли з Дону.

А в п’ятницю, назавтра, місяця березня у двадцять і четвертну день, зібралися половці, і виладнали половці полки свої, і пішли до бою. Князі ж наші поклали надію свою на Бога, і сказали: «Уже смерть нам тут, так станемо кріпко!» І поцілували вони один одного, і, звівши очі свої до неба, призвали вони Бога Всевишнього. А коли ж сталося зіткнення і битва сильна, Бог Всевишній глянув на іноплемінників із гнівом, падали вони перед християнами, і так переможені були іноплемінники, і упали многі вороги наші супостати перед руськими князями і воями на потоці Дегія.

…Коли ж настав понеділок страсної неділі, знову іноплемінники зібрали військо своє, многеє множество, і виступили, як ті бори великії, і тьмою тьмущою вони й обступили полки руськії. І послав Господь Бог на поміч руським князям ангела, і пішли половецькії полки і руськії. І зітнулися половці спершу з полком Святополка, і як грім ударив, коли вони обидва зітнулися чолами, і битва була люта межи ними, і падали вої з обох сторін. Та підійшов Володимир з полками своїми, і Давид Святославич з полками своїми, і побачивши це, половці кинулися навтікача. І падали половці перед військом Володимировим, невидимо биті ангелом, як це бачило багато людей, і голови летіли, невидимо зітнуті на землю.

І побили їх у понеділок страсний, місяця березня у двадцять і сьомий день. Побиті були іноплемінники, сила-силенна, на ріці Сальниці, і спас Бог людей своїх. Святополк же, і Володимир, і Давид Святославич прославили Бога, який дав їм побіду таку над поганими, і взяли вони здобичі багато і всякого багатства много – і скоту, і коней, і овець, і колодників багато захопили руками.

І запитали вони колодників, говорячи: «Як вас така сила і многеє множество не змогли противитися, а скоро ви побігли?» А ці відповіли, говорячи: «Як ми можемо битися з вами? Адже інші їздили уверху над вами при оружжі ясному і страшному, які помагали вам?»

То хіба се є не ангели, послані Богом помагати християнам?»

1125 рік: «Мстислав… на столі в Києві замість отця свого місяця травня у двадцятий день. І коли почули це вороги-половці про смерть Володимирову, то присунулися до городів Баруча і до Бронькняжа, сказавши: «Візьмемо торків їхніх». Та була про це вість Ярополку Володимировичу, і повелів він гнати руських людей у Баруч і в інші городи. Вороги ж, наскочивши, не досягли нічого, Бог звів на ніщо їхній намір, але довідавшись, що Ярополк у Переяславі, вони вернулися на Посулля пустошити.

Князь Ярополк, тим часом укріпившись, пішов услід за ними з Божою поміччю, не ждучи підмоги ні од брата одного, ні другого, – з самими тільки переяславцями він догнав їх біля Полкстіня. Половці, побачивши, що їх мало, вернулися назад і рушили, приготувавшись до бою, насупроти. І тоді благовірного князя корінь і благовірний пагін Ярополк, призвавши на поміч ім’я Боже і отця свого, з дружиною своєю дерзнув на них. І коли зітнулись оба полки, переможені були поганії силою чесного хреста і святим архангелом Михаїлом. Частину їх побили, а частина їх потопилася в ріках…»

Рік 1155: «…У тім році прийшли знову половці (по викуп) за мир і стали по город Дубницю і аж до верхів’я ріки Супою…» Не помирившись тоді, але й не побившись, половці втекли.

Зима 1159 – 60: «Тої ж зими… пішов Ізяслав на Смоленську волость… І там багато лиха накоїли половці, вони взяли більше десяти тисяч душ, а інших посікли…»

1161 рік: «…У тім же році прийшли половці многі до города Юр’єва. І взяли вони багато веж чорних клобуків (які були на службі в руських князів – В.Ч.) по річці Росі, і торчина Воїбора (Негечевича) убили… Чорні ж клобуки, зібравшись усі, поїхали вслід за ними і настигли їх на річці Росі. І багато вони побили їх, і здобич усю одібрали од них, і самих захопили більше п’ятисот. Захопили вони також і двох княжичів Сатмазовичів і інших княжичів…»

Рік 1164-й: «У тім же році Василько Ярополкович побив половців на річці Росі. Багато ж він їх руками захопив, і збагатилася дружина його оружжям і кіньми, а сам він багато викупу взяв за них…»

Зима 1166 – 67: «Тої ж зими ходили Ольговичі на половців, а зима тоді була вельми люта. І взяв Олег Святославич вежі Кози (Сотановича), і жону, і дітей, і золото, і срібло, а Ярослав Всеволодович Белукові вежі взяв. І, воздавши хвалу Богові й пречистій Матері його, вернулися вони до себе…»

1170: «Вложив Бог у серце Мстиславу Ізяславичу добру мисль про Руську землю, бо він їй хотів добра усім серцем. І скликав він братів своїх і став думати з ними, кажучи їм так:

«Браття! Поклопочіться про Руську землю і про свою отчизну і дідизну, бо ведуть погані християн кожного року у вежі свої, а з нами присягу приймаючи і завше переступаючи. І вже вони в нас і Грецький шлях однімають, і Соляний, і Залозний. Тому гоже було б нам, браття, поклавши надію на Божу поміч і на молитву святої Богородиці, добути путі отців своїх і дідів своїх і своєї честі…» І сказали брати всі: «Бог тобі, брате, поможи в сьому. А нам дай Бог за християн і за Руську землю голови свої зложити і до мучеників причисленими бути…»

…І взяли князі вежі їх по Угліріці, а другі – по ріці Снопороду, а самих настигли коло Чорного лісу і тут, притиснувши до лісу, побили їх, а інших руками побрали. Бастії ж (воїни ватажка ковуїв Бастія) – та багато інших гонилися вслід за ними навіть за ріку Оскол, б’ючи їх. І таку вони взяли здобичі силу, що ото всі вої руські збагатилися вдосталь і колодниками, і полоняниками, і дітьми їх, і челяддю, і скотом, і кіньми. Християн же, вибавивши з полону, вони пустили на свободу всіх… вернулись до себе з радістю великою, і були в домах своїх на самий Великдень…»

Рік 1169. Київський великий князь Гліб Юрійович вирушив навстріч половцям, яких «прийшло безліч, розділившись надвоє. Одні пішли до Переяслава і стали коло города Пісочна, а другі пішли по тій стороні Дніпра до Києва і стали біля города Корсуня. І прислали вони обоє послів до Гліба, говорячи: «Бог посадив тебе і князь Андрій на отчизні твоїй і на дідизні в Києві. Тому хочемо ми урядитись з тобою взаємно, і ми дамо тобі присягу, а ти нам, щоб ні нам не боятися вас, ні вас нам».

Князь Гліб Юрійович, справедливо вирішивши, що навіть поганий мир краще доброї війни – та й пора було з кочовиками помиритися, допоки ж шарпати одне одного, – пішов до них укладати (уладнювати) мирову. Доки з одним уладнував, інші половці тим часом «поїхали за Київ пустошити, і приїхали до Полонного, до церкви святої Богородиці Десятинної, і до города Сімця, і взяли сіл без ліку з людьми, і з чоловіками, і з жінками, і коні, і скот, і овець погнали вони в Половці…» І це вони втнули, покіль інші їхні співплемінники забивали князеві баки про мир!

Добре, що русичі, погнавшись за підступними кочовиками, наздогнали їх і «бившись, одоліли їх: самих побили, а полон свій одібрали…»

Але тут наспіли інші кінні загони половців, напали на русичів. «І зустрілися стрільці з обох сторін, і була січа люта, і порубали вони й стягоносця нашого, і чілку стягову (китиця з кінського волосу на знамені, бунчук) обірвали із стяга, і прийшли в замішання оба війська, б’ючись… І зібралися наші коло стяга, і вдарили на них, і стягоносця половецького порубали… Билися кріпко і, побачивши це, половці побігли, а наші вслід за ними погнали, тих рубаючи, тих хапаючи. І взяли їх руками півтори тисячі, а решту їх побили, а князь їхній Тоглій утік… А християни, вибавлені з тої неволі, вернулися до себе…»

Рік 1171: «…стали половці шкоду чинить по ріці Росі…»

1176: «Прийшли половці на Руську землю на русальній неділі. (У 1176 році русальна неділя припадала на 16–22 травня – В.Ч.). Оскільки Роман Ростиславич сидів у Києві, то він послав проти них брата свого Рюрика і двох синів своїх Ярополка й Мстислава. Половці тим часом узяли шість городів берендицьких (які були на службі в руських князів – В.Ч.) і пішли до города Ростовця… І настигли вони половців коло Ростовця. Але половці, повернувшись, перемогли полки руські і багато бояр захопили, а князі вбігли в Ростовець.

А се Бог напустив кару на нас, оцих поганих, та не яко милуючи їх, але нас караючи, навертаючи нас до покаяння, щоби удержалися ми од лихих діл. І тому карає він нас нашестям поганих. Се бо є бич його, щоби ми, смирившись, схаменулися од злої путі…» (Літописець тут має на увазі княжі міжусобиці і чвари, коли один руський князь ішов війною на іншого, а половці цим і користалися – В.Ч.).

1179. І знову ті ж самі слова: «Того року, місяця серпня, прийшли іноплемінники на Руську землю, безбожні ізмаїльтяни, окаянні агаряни, нечисті виплодки диявола, сатанинські норовом, на ім’я Кончак, призвідця лиха правовірним християнам, а особливо усім церквам, де ото ім’я Боже славиться, а цими поганими хулиться – се не кажу одним християнам, але й самому Богу вороги. Бо якщо хто любить ворогів Бога, то самі вони що приймуть од Бога?

Сей же богопротивний Кончак із однодумцями своїми, приїхавши до Переяславля за гріхи наші, багато зла вчинив християнам – тих вони забрали в полон, а інших побили, а найбільше побили дітей.

У той же час Святослав Всеволодович вийшов із Києва і стояв нижче Треполя, піджидаючи до себе Ростиславичів. Він бо ждав до себе половців на мир, а була князям інша вість: «Війна!» І в той час пригнав посол од Володимира Глібовича із Переяславця: «Пустошать половці навколо города». Почувши це, князі руські пішли за ріку Сулу і стали поблизу городища Лукомля. А коли дістали про це вість половці, вони кинулись втікати назад своєю дорогою, і князі вернулися до себе…»

«Став там станом злий ворог Тугарин, Змія син. Заввишки він, як високий дуб, між плечима коса сажень, між очей можна стрілу покласти. У нього крилатий кінь – як лютий звір: із ніздрів полум’я пахтить, із вух дим валить. Не їдьте туди, молодці».

За руськими билинами та казками й переданнями Змій Тугарин – демон зла в образі пекельної істоти зміїної породи. Він свистить по-зміїному, з його пащеки вилітають дим, полум’я, іскри – жах!

Не відставав від нього і пекельний брат його Змій Горинич – дракон із 3, 6, 9 і навіть з 12 головами, страшний своїм всеспопеляючим вогнем. Горя цей Горинич (звідси і прізвисько його) завдав слов’янам (особливо русичам-українцям) чимало – віками розбійничав на Русі. Головний демон у зміїному кодлі, пов’язаний з вогнем і водою, літає по небу, але водночас співвідноситься і з низом – з ріками, норою, печерою, де у нього сховані скарби, неодмінно чия-небудь викрадена царівна, «руський полон», там же знаходиться і його численне потомство. З’являється Змій Горинич у супроводі грізного гулу – «дощ дощить», «грім гримить». Найгрізніша його зброя – вогонь.

«Не встиг Добриня сказати, як раптом потемніло небо, а хмари на небі немає, – повістує билина, – і дощу теж немає, а грім гримить, а грози немає, а вогонь блищить…

Підняв голову Добриня і бачить: аж летить до нього Горинич, змій страшний з трьома головами, із семи хвостами, з ніздрів полум’я пахтить, з вух дим валить, мідні кігті на лапах блищять…»

А ще ж був Тугарин Змієвич – демон зла, за руськими билинами та казками, в образі істоти теж зміїної породи. Навколо Тугарина сплітаються змії вогненні, він свистить по-зміїному, кінь його ірже по-звіриному.

Полум’я, що вилітає з пащеки, його страшна зброя. Сам він – символ дикого Степу і небезпеки, що звідти йде.

А ще ж був Вогняний Змій (Вогонь-цар), він міг кришити камінь, розщіплювати дерево, спопеляти все живе і людину в тім числі. Під час нападу влаштовує бурю і перемагає врешті-решт всіх. А ще ж був Змій Вогняний Вовк, а ще ж був Зміулан, теж дракон змієвидний.

Жив у дуплі прадавнього дуба, втілював собою стихію вогню. Часто брав шлюб із жінками, навіюючи їм любов палку (з усіх зміїв він блискуче вмів навіювати жінкам жагучу пристрасть до них). Мужем був вигідним, адже постійно приносив у дім багатства із скарбів, схованих у землі – їх він легко і швидко знаходив, і жоден скарб від нього не міг «заховатися». Від шлюбу цієї зміюки з неперебірливими жінками народжувалися лише істоти зміїної породи…

Уособленням загрози кочівницького Степу в слов’янському фольклорі як символи зла і виступали змії гориничі, тугарини та їм подібні, що спалювали міста і села, захоплювали хліборобський люд у неволю…

Довгими зимовими вечорами, як над загаченою снігами Сіверщиною лунко тріщали морози, гули-вили заметілі, маленький княжич Ігор, сполошено прислухаючись до завивання завірюхи, коли й не збагнеш, що то – хуга чи вовки-сіроманці виють, – завмирав не дихаючи, зіщулювався в теплий клубочок…

І солодко-лячно було, і страшно-вабно. І хотілося подивитися, а хто ж то виє – зима-зимонька чи вовки-сіроманці? – і лячно було й до віконця підійти, на світ білий – навіть серед ночі од снігів та заметілі білий, – подивитися. А тим часом нянька, стара, довгоноса сіверянка, схожа на відьму з передань, розказувала княжичу, котрий скрутився біля неї клубочком, про крилатих і багатоголових огнедишних зміїв – Горинича, Тугарина, Зміулана, які налітали на Русь із свого страшного Степу – цур йому!

І хлопчик ледве дихав, сторожко прислухаючись то до розповідей няньки, то до слюдяного віконця терема, за яким чи заметілі вили, чи вовки-сіроманці, чи біси літали та відьми на помелі. А мо’, й крилаті змії підкрадалися, ось-ось готові вергати всеспопеляючий вогонь із своїх пащек – багатоголові ж!

У його тоді небагатому лексиконі слово «половець» було найстрашнішим. Рівнозначним зміям гориничам і тугаринам.

За роки свого дитинства, що минало на Сіверщині, де були правічні ліси з непроходимими хащами, повними усіляких страхіть, маленький Ігор не раз, здригаючись, чув розпачливі крики городян:

– Половці!!!

– Людолови прийшли!!!

І це було рівнозначно крикові, що прилетіли змії гориничі.

Отець-князь спішно збирав рать і вирушав у похід – виганяти з Сіверщини й Чернігівщини (разом із тамтешнім князем) людоловів із Степу. Коли вони брали верх і поверталися з добром («Багаті вежі взяли!..») і полоном, а коли й половці, як орда виявлялась великою, і тоді русичі потрапляли в полон, і їх доводилося викупляти з неволі – якщо вдавалося.

Іноді половецькі орди, як об’єднувалося по кілька їхніх ханів – гориничі, тугарини сущі! – брали в облогу Новгород-Сіверський, і тоді стріли їхні, бувало, й на міських вулицях падали… Місто рятував глибокий рів та високий і потужний вал з дерев’яними стінами нагорі, куди висипали чи не всі городяни, займаючи у загородах місця разом з воїнами батькової дружини – відбивалися хто чим міг і як міг. Слава Богу, кочовики так жодного разу й не зуміли увірватися до міста – горішок виявився не по їхніх зубах! Та вони, степовики на конях, зброя яких лук, меч, шабля, спис, – і не вміли брати міста. Та ще такі укріплені, як Новгород-Сіверський. Полякавши городян, погаласувавши кілька день побіля валів, спаливши посади, знімалися й хмарами сунули на беззахисні села…

І села гинули, як із снігової хвищі, виринали жахні потвори в кожухах і баранячих кудлатих шапках, білі від інею на своїх низькорослих, але таких витривалих і прудких конячках, теж обледенілих, обліплених снігом…

Нападали і весною, і влітку, і восени (взимку їм, хоч і сніги лежали великі, все ж було зручніше – ріки замерзали, і не треба було шукати переправ). Хати горіли, кочовики вбивали чоловіків, жінок та дітей брали в полон і, женучи той полон разом із кіньми та худобою, зникали, як привиди, у своїх степах побіля Дінця…

Часто руські князі, нашвидкуруч зібравши раті, наздоганяли людоловів, рубали їх, звільняючи бранців, але здебільшого половцям вдавалося безкарно зникати у своєму Полі, де над його безмежжям літали степові орли, шуміла внизу тирса, а на горбочках свистіли товсті байбаки, а на високих могилах-курганах задумливо бовваніли кам’яні баби із схрещеними на животі руками.

Там були їхні становища, звані вежами, там ходили на багатих травах нелічені табуни, там владарювали хани – великі, малі, знатні й головні.

Табуни в один день могли стати кінною ордою і лавиною, що все змітала на своєму шляху, ринутися на прикордоння Русі – на Чернігівщину, на Переяславщину, Київщину… І горе віками йшло на Русь, і вели його крилаті багатоголові вогнедишні гориничі та тугарини.

А застогнав, браття, Київ, Застогнав тугою, Чернігів – бідою: Розлилися в землі Руській, Розлились жалі, І тече печаль велика Серед Руської землі…

…Щовечора слухаючи безконечне, здавалося б, сказання своєї няньки, бабці, що його доглядала змалку (нянька була холопкою, чи, як тоді казали, «робою», рабинею, вона прижилася у князів Новгород-Сіверщини, була як своя, чи не на правах далекої родички), так ось, слухаючи її сказання про багатоголових та крилатих чудиськ змієвого роду (а стара – така вигадниця-штукарка, що її повість і за вік не переслухаєш!), завмираючи зі страху й цікавості водночас, коли і хотілося ще і ще слухати, і боялося усім тільцем своїм, маленький княжич оживав, бадьорився й смілів, як стара штукарка нарешті переходила до оповіді про Кирила Кожум’яку, головного змієборця Русі. І навіть схоплювався та, стикуючи кулачки, загрозливо вигукував (чомусь до слюдяного віконця, наче в нього ось-ось мала заглянути та жахлива зміюка):

– Ага-га-га!!! Ось зараз… Кирило Кожум’яка прийде! Він тебе так віддухопелить своєю довбнею, що всі твої голови повідлітають, і сам ти здохнеш, тварюко нікчемна!!!

– І був колись коло Києва змій і кожного разу посилали йому дань: давали або молодого парубка, або дівчину, – починала бабця.

– Подавишся, подавишся! – кричав до віконця княжич, все ще погрожуючи невідомо кому стисненими кулачками, а сам ставав колючим, як йоржик. – Або парубком, або дівчиною! Як Кирило з тобою на герць стане і шандарахне тебе довбинякою!

По кілька разів перепитував та уточнював в оповідачки, який саме Кирило на вигляд та де він живе.

– Під Києвом, над Дніпром, княжичу мій. Там його хатка стоїть. Як затопить він у ній, то дим аж під небесами стелеться… О, кажуть люди, – Кирило вже піч свою затопив – день розпочався… Ось кулешу наварить, поснідає та й піде зміїв бити… А як вийде той Кирило до Дніпра кожі мочити, щоб потім їх м’яти – тому ж він і прозивається кожум’якою, – то не одну мне, а дванадцять за раз.

– Ух ти!! – захоплено гукає Ігор і від збудження аж підстрибує на місці. – І я, коли виросту, стільки кож буду за один раз м’яти!..

– Дурненьке, бо маленьке, – лагідно посміхається стара. – Кирило кожі мне, бо він – простий чоловік. Чорна людина. А ти… Нащо тобі, княжичу, кожі м’яти, як ти, коли виростеш, князем будеш. А князям кожі м’яти не годиться.

– Але я все одно, як виросту, то змія уб’ю! Хоч Горинича, хоч Тугарина! Щоб не літали до нас із своєї Половеччини!..

Стискує кулачки, оченята аж палають.

– Бабо, бабо, князі можуть бити зміїв?

– Як подужають, то чому ж… Можуть.

– А я подужаю! Як виросту, так і подужаю! Розказуй, розказуй, бабо, як Кожум’яка Змія Горинича довбнею гатив!

– А так і гатив. Обмотався коноплями, обсмолився смолою добре, взяв булаву таку…

– Довбню, довбню, – перебивав маленький слухач.

– Може, й довбешку яку, я при сім ділі не стояла, тож і не пам’ятаю. Взяв він довбню, а в ній, може, пудів десять, та й пішов до змія. А змій йому й каже:

– А що, Кириле, прийшов битися чи миритися?

– Битися, битися! – замість Кирила вигукує Ігор.

– Де вже там миритися, – голосом Кирила одказує стара. – Битися прийшов з тобою, іродом проклятим!

– Проклятим, проклятим!!! – підтверджує й княжич.

– От і почали вони битися – аж земля гуде, – мережить далі свою оповідь стара штукарка. – Що розбіжиться змій та вхопить Кирила зубами, то так кусок смоли й вирве, що розбіжиться, та вхопить, то так жмуток конопель і вирве. А він його здоровенною довбнею, як добрий дуб завбільшки, як улупить…

– Улупить, улупить! – аж верещить від задоволення Ігор.

– …як улупить, то так і вжене в землю. А змій як огонь горить – так йому жарко. І поки збігає до Дніпра, щоб напитись, та вскочить у воду, щоб прохолодитися трохи, то Кожум’яка вже й обмотався коноплями і смолою обсмоливсь. Ото вискакує з води проклятий ірод («Проклятий, проклятий», – шепоче маленький слухач), і що розженеться проти Кожум’яки, то він його довбнею тільки луп! Що розженеться, то він його знай, довбнею тільки луп!.. Луп та й луп! Аж луна йде. Бились, бились – аж курить, аж іскри скачуть. Розігрів Кирило змія ще лучче, як коваль леміш у горні: аж пирхає зміюка, аж захлинається, проклятий, а під ним земля тільки стогне…

А тут у дзвони дзвонять, молебні правлять, а по горах народ стоїть.

– А по горах народ стоїть… – шепоче Ігор і такий блідий, що аж білий. – А чого він стоїть?…

– Жде, що далі буде.

– Лучче б він Кожум’яці допомагав змія бити, – резонно зауважує малий слухач.

– Може б, і лучче, так народ безсилий. Із змієм тільки один Кожум’яка міг упоратись… Так ось, народ жде, жде, жде… Коли це зміюка бубух! Ах земля затряслась. Народ, стоячи на горах, так і сплеснув руками: «Слава тобі, Господи!..»

– Слава тобі, Господи! – вигукує Ігор і нарешті переводить стримуваний подих. – Убив змія Кожум’яка, убив!!.

– Ага, убив проклятого ідола. А вбивши, визволив князівну і віддав князеві. І увесь руський народ від лиха-біди звільнив, порятував. От звідтоді урочище, де жив Кирило, і стало зватися Кожум’яками.

– Я теж… теж, як виросту, стану, як Кожум’яка, – сюди-туди бігає збуджений княжич. – Уб’ю змія, князівну визволю, руський народ порятую. Тому я буду, буду кожум’якою!

Бабця добродушно посміхається.

– Спи вже… Кожум’яко. Він тому так і зветься, що кожі м’яв. А ти ж не до чорного люду належиш, ти – княжич. І батько твій князем був, і дід… Як виростеш – князем будеш. А князеві не гоже кожі м’яти і кожум’якою прозиватися… Спи, княжичу, вже скоро й північ… Мене ще насварять, що ти до півночі не спиш.

– Як виросту, я стану великим київським князем!

– Дай Боже нашому теляті вовка піймати.

– Буду, буду! І зміїв гориничів тоді, як Кирило Кожум’яка, битиму. Ще й богатирем, як Ілько Муромець чи Добриня, стану. І всіх, всіх зміїв повбиваю – як стану великим київським князем – отак!..

Лихими знаменнями привиджувалися Русі крилаті змії. Ось один із записів Літопису руського:

«У рік 6652 (1144). Було знамення за Дніпром у Київській волості: летів по небу до землі немов круг вогняний, і сталося по сліду його знамення у вигляді змія великого, і стояло воно в небі в денну годину і розійшлося».

І далі Літопис додає:

«У той же рік випав сніг великий у Київській стороні, коневі по черево, на Великдень».

Всі були певні, що сніги ті глибокі, а з ними і хурде-лиці-віхоли, коли й світу білого не було видно, морози тріскучі, коли й птахи на льоту замерзали, звичайно ж, на Русь приніс крилатий змій.

То був метеорит, такий великий, що коли він падав, видно було його диск. Але загаченій снігами Русі, що відрізана була від інших країн і народів лісами дрімучими, в небі ввижалися змії крилаті.

У Київській Русі, від її утворення й до загибелі, великих князів, старших у державі русичів (жаль, що вони так і не стали монархами і єдиновладними, з сильною централізованою владою, царями-імператорами, що пізніше врятує Московську Русь від розпаду і перетворить її на Російську імперію), за роки 912 – 1246 було чимало. Числом 88. За 334 роки набралося вісімдесят вісім великих князів, які за рідкісними винятками, так великими й не стали. І не змогли вгамувати розбрати самолюбивих, владолюбивих і недалеких удільних князьків – так званих молодших, – які постійно уявляли себе єдиними владиками Русі й успішно її розвалювали. Багато з них були на київському столі двічі, тричі, чотири рази. І навіть шість разів, як, наприклад, Святослав Всеволодович. І навіть аж дев’ять разів, як Рюрик Ростиславич, але й цей рекордсмен не зумів уберегти свою державу від міжусобиць, що й стали причиною її занепаду.

Але було їх – починаючи від Олега Віщого – 912 р. і закінчуючи Ярославом Всеволодовичем, який у 1246 році посадив у Києві боярина Дмитра Єйковича, і Київська Русь як єдина держава припинила своє існування під ударами монголів, – повторюємо, вісімдесят вісім.

Ігор, син Святослава, спершу княжич без уділу, потім князь новгород-сіверський, ще нікому не відомий, але до біса гоноровий, чий уділ межував з немирною Половеччиною і потерпав од неї чи не найбільше, вже тоді збирався, за прикладом Володимира Мономаха, «сокрушить глави змиевые» і, звичайно ж, на білому коні в’їхати до стольного граду Києва і стати вісімдесят дев’ятим великим князем київським…

І навести нарешті лад на Русі. В юності, бачачи, як слабне і кришиться держава на ворогуючі між собою шматки, уламки чогось ще вчора цілого, він про це щиро мріяв. І вірив: боги покликали його, молодого князя з відомого княжого сімейства, саме для цього – врятувати Батьківщину.

Вірив і…

І часом чинив, коли разом з Ольговичами встрявав у боротьбу за верховну владу, всупереч своїй палкій юнацькій мрії врятувати державу від розпаду. А натомість, як і всі Ольговичі, робив все, аби вона розвалилася. (Ольговичі того й не усвідомлювали, головне було для них – захопити у Києві владу). Але й тоді вірив: як стане великим київським князем, так і врятує Русь, об’єднає її і згуртує, і нікому не дозволить, ніяким удільним князям, її далі розвалювати. А виходило замкнене коло: щоб врятувати Русь, стати великим київським князем, зосередивши у своїх руках всю повноту влади, треба було своєю боротьбою за ту владу і далі розхитувати Русь.

Виходило невідь-що.

Виходило, що, мріючи зміцнити державу, він діяв у таборі противників її єдності. Але вкотре себе заспокоював: як стане великим київським князем, так і почне її рятувати. Так, заспокоюючи себе і своє сумління, що все ще бунтувалося в ньому, він ні-ні, та й діяв у спілці з ворогами Русі.

Якщо коротко, його біографія – за офіційними джерелами, – має такий вигляд: «Ігор Святославич (1151–1201) – князь новгород-сіверський і чернігівський, другий син Святослава Ольговича. По смерті батька (1164) не отримав осібного княжіння і жив з братом Олегом в Новгороді-Сіверському. У 1169 і 1173 роках брав участь у походах на Київ, організованих володимиро-суздальським князем Андрієм Боголюбським. По смерті Олега (1180) вокняжився у Новгороді-Сіверському. З початку 1180-х років неодноразово вступав у союзи з половецькими ханами і користався з їхньої допомоги у боротьбі проти інших руських князів. У 1185 році разом з молодими князями несподівано пішов у половецькі степи і 13 травня зазнав нищівної поразки від ханів Гзи (Кзи, Кзака) і Кончака, потрапив у полон, та незабаром зумів утекти. Цей похід І.С. оспіваний у «Слові о полку Ігоревім», йому присвячено особливу воїнську повість, включену до Київського літопису під 1185. Дальші його відносини з половцями були спорадичними. Виступав разом з іншими південно-руськими князями проти Всеволода Юрійовича володимиро-суздальського (1196). У 1198 став чернігівським князем і залишався ним до смерті». (Малий словник історії України, Київ, 1997).

Давно відома істина, віками перевірена: не все так просто в людському житті, а в княжому, та ще у ті лихі часи, й поготів. Не все було просто у житті й того, до кого везли медовим поїздом галицьку князівну Єфросинію Осмомисл. Він належав до клану невгамовних і гоноровитих Ольговичів, які постійно і затято боролися з руськими князями – то за владу в Чернігові, то за владу у стольному Києві, часом залучаючи до цього і ворогів Русі. Не був винятком і він.

Року 1093 половецька хатунь (ханська дочка) вперше стала великою княгинею київською, жоною Святополка II (Святополк-Михайло Ізяславич, син Ізяслава Ярославича). Її батько, хан Тугоркан, був знаменитий на Русі (за свою віроломність, підступність і жорстокість), його ім’я увійшло навіть до билин. Ба, навіть у слов’янську міфологію, де він став прообразом Змія (такий був лютий) Тугарина, Тугарина Змієвича – демон зла в образі істоти змієвої породи. Навколо нього сплітаються змії вогняні, сам він свистить по-зміїному, кінь його ірже по-звіриному. Родич Змія Горинича та Вогняного Змія. В Київській Русі в епоху її боротьби з кочівниками Тугарин (він же Тугоркан) став символом дикого степу та небезпеки, що йшла звідти.

В Руському літописі він згадується двічі.

«Урік 6602 (1094). Учинив Святополк (Ізяславич) мир із половцями і взяв собі за жону дочку Тугоркана, князя половецького».

1096. «Прийшов Тугоркан, тесть Святополків, до Переяславля місяця травня у тридцять і перший день і став довкола города. А переяславці заперлися в городі. Святополк тим часом і Володимир пішли на нього по сій стороні Дніпра, і прийшли до города Заруба і тута перебрели ріку. І не провідали про них половці – бо оберіг їх Бог, – і, приготувавшись до бою, рушили вони до города. Городяни ж, узрівши їх, зраділи і вийшли до них обох. А половці стояли по тій стороні Трубежа, приготувавшись до бою.

Коли ж Святополк і Володимир вбрели в Трубіж до половців, то хотів Володимир почати ладнати дружину, але вони не послухалися його, а вдарили в коні до противників. І, це побачивши, половці кинулись втікати, а наші погнали вслід за ворогами, рубаючи противників.

Учинив у той день Господь спасіння велике, місяця червня у дев’ятнадцятий день переможені були іноплемінники. І князь їхній Тугоркан убитий був, і син його, і інші князі многі тут упали. А назавтра знайшли Тугоркана мертвого, і взяв його Святополк, яко тестя свого і яко ворога. І, привізши його до Києва, погребли його на Берестовім на могилі, межи дорогою, що йде на Берестове, і другою, що йде в монастир Печерський».

Майже всі Рюриковичі поріднилися з половецькою знаттю – приклад цьому подав Мономах, який одружив своїх синів на половецьких царівнах.

Засновник Москви Юрій Долгорукий (син Мономаха) принаджував до свого двору «лепших» ханів половецьких з волгояїцьких орд, які сиділи на Волго-Каспійському торговому шляху. Андрій Юрійович Боголюбський за зовнішніми ознаками і звичками та вдачею був швидше половцем, аніж руським. В Олександра Невського (правнук Юрія) половецької крові було більше, як слов’янської.

Святослав Ольгович Новгород-Сіверський був сином однієї половецької хатуні (дочки Тугра-хана) і чоловіком другої – дочки хана Аєпи. У князя Ігоря Святославича, виходить, половчанками були бабця і мачуха.

Варто додати, що з половецькими нареченими приходила почесна охорона на вічне поселення (сотні воїнів із сім’ями). Вони селилися навколо княжих палаців і ставали одним з компонентів змішаного міського населення.

Ігор (в хрещенні Георгій, але під другим своїм ім’ям його ніхто не знав) народився 3 квітня 1151 року в Новгород-Сіверську, в княжій сім’ї.

Далі біографи зазначають: дитинство його минуло в роки безконечних князівських міжусобних війн та суперечок за вотчини. І, звичайно ж, за Русь і престіл Київський, до яких князі часто залучали половців, чорних клобуків, торків, берендеїв та війська угрів і ляхів. Час од часу вони мирилися, цілували чесного хреста, а далі все починалося спочатку.

Знову кривавіли, воронами крякали все ті ж міжусобиці, все та ж боротьба, як тоді казали, за столи, а нині кажуть самі борці за владу, що буцімто за… За що б ви думали? Та за нього, за «щастя народне». Те «щастя», од якого в першу чергу найбільше страждав і страждає саме народ. А боротьбі політиків – за все те ж «щастя народне» – і нині кінця-краю не видно. А почалося воно ще тоді, коли

В княжих крамолах вік людський вкорочувався… Князі самі на себе крамолу кували, А погани з перемогами на землю Руську нападали…

Антами називали південно-східну групу давньослов’янських племен, які жили на території лісостепової смуги Східної Європи з другої половини IV – до початку VII століття. Займали територію між Дністром і Дніпром. (Етнонім «анти» має іранське походження і означає крайній, окраїнний).

Вперше назва «анти» поряд з венедами і склавінами згадується 551 року істориком Йорданом. Вони мали сильну військову організацію і вели боротьбу проти причорноморських готів. Разом з іншими слов’янськими племенами у VI ст. брали активну участь в колонізації балканського півострова, у війнах слов’ян проти Візантії.

Це вони, анти, (їхнє об’єднання розпалося на початку VII ст.), як вважається, «були провідним компонентом східного слов’янства і давньоруської народності, а їхня культура стала основним підґрунтям культури Давньої Русі».

Про них писали ще візантійські автори VI–VII ст. – Йордан, Менандр, Прокопій Кесарійський, Агафій…

Прокопій Кесарійський:

«Слов’яни йдуть у бій звичайно пішими, озброєні списами і під захистом щитів».

Лев Диякон:

«Щити у них міцні й для більшої безпеки довгі, аж до самих ніг».

Південно-руський літописець захоплено писатиме: «щити їх – руських воїнів, – були, мов зоря, шоломи – мов сонце, що сходить».

Маврикій свідчив, що вони вправно володіють коротким мечем і не знають страху в бою, а смерть зневажають…

Анти були і численним, і могутнім народом. Але мали одне вразливе місце (по-грецькому ахіллесова п’ята): вони були непереможними тільки тоді, коли діяли спільно, за одне, а коли князі тягли не в один гуж, а в різні боки, з могутності їхньої не залишалося й сліду. А до ворожнечі між собою – це пізніше буде названо усобицями, – вони були схильними і часто між собою ворогували, коли той чи той їхній князь раптом починав чвари, аби стати старшим і мати верховну владу.

Наприклад, Маврикій був переконаний, що здолати антів можна лише тоді, коли вони роз’єднані. Не бозна-яке відкриття, та все ж…

Підступно радив: «Оскільки у них багато князів, і вони між собою не мають згоди, то корисно декого з них притягти на свій бік, щоб вони не з’єднались разом і не виступили під єдиним керівництвом».

До біса розумний і підступний грек! Його порада точна і, на жаль, і нині слушна. «Князів» у нас все ще багато, а досить одного з них перетягти на бік ворогів, як усе й рухне. Чим вороги й користуються з часів антів, слов’ян, Київської Русі. Користуються й нині, бо й нині у нас «князів» все ще багато, а єдності немає. Бо все ще тривають ті міжусобиці, котрі колись і погубили і могутніх антів, і могутню Київську Русь.

Підбираючи претендентів на роль героїв людства, укладачі збірника «100 великих героїв», 2005, переглянули відомих діячів у всіх епохах і країнах, починаючи з часів єгипетських фараонів (1525–1473 до н.е.) і до початку XX ст. (героям минулого століття можна присвятити окремий том чи й два). Із Київської Русі вибрали лише п’ятьох – трьох билинних героїв – Добриня Нікітіч, Ілля Муромець та Альоша Попович, і тільки двох стовідсотково реальних – Святослав Ігоревич і Володимир Мономах.

Якщо останній на роль великого героя від Київської Русі не може викликати заперечень, справді герой і справді великий, то перший…

Київський князь Святослав Ігоревич «був істинним героєм слов’янського світу» – пишуть і сьогодні історики. Гм… Князь Святослав і справді дещо зробив для Русі – зокрема його походи проти хозар, в’ятичів, в передгір’я Північного Кавказу… Але все це походи, у яких гинули русичі, а їхня загибель мало що принесла Русі – князь, за свідченням істориків, мало цікавився державними справами, як і долею Києва, що його у відсутність князя, коли він пішов по світу колобродити, ледь було не захопили і не спалили печеніги.

Зрештою, Святослав, покинувши батьківщину, подався до берегів Дунаю і навіть там хотів збудувати столицю свого уявного князівства, кинувши реальне князівство, що дісталося йому від батька, на відчай. Чи то пак, на загибель. Тиняючись біля Дунаю, погубив військо і сам наклав головою. Київську Русь, покинуту Святославом, ледве тоді врятувала його мати, княгиня Ольга, – але це вже інша тема.

Тож і виходить, що за всю свою історію Київська Русь дала людству лише одного (не рахуючи трьох билинних) героя – Володимира Мономаха. Для такої держави явно малувато. І не дивно, що, крім Володимира Мономаха, у Київській Русі більше не виявилося великих героїв, адже всі – майже всі! – її князі дрібні, удільні, недалекі, – здебільшого воювали-ворогували між собою та своїми міжусобицями підривали її могутність і життєздатність – що ж тут героїчного. Хіба що підійдуть вони для книги (якщо така буде) «100 великих нездар, які руйнували свою країну».

Звідтоді минуло…

А втім, скільки літ звідтоді минуло – не суть важливо. Україна і сьогодні не має героїв (не рахуючи тих, хто справді героїчно захищав її в роки останньої світової війни), бо її доморощені князі все ще – особливо сьогодні, – гризуться між собою за владу, успішно розхитуючи свою неньку, як колись князі міжусобицями розхитували – і успішно таки розхитали, – Київську Русь.

І мовби ж це не так і давно – в історичному плані, – й було.

Скільки людство, якщо вдатися до термінології київських літописців, «сидить» на Землі? Вся історія людської цивілізації, охоплена наукою, поширюється приблизно на 800 поколінь. Якщо умовно вважати тривалість життя одного покоління за 60 років.

Арифметика далі така: 600 поколінь людей жили в печерах, користувалися кам’яними знаряддями та грілися біля багать.

Хоч як це не дивно, але менше 100 поколінь користується писемністю.

І тільки всього лише троє поколінь використовують силу пари, що рухається, і яка відкрила нову епоху в розвитку людської цивілізації.

Лише двоє поколінь людей освоїли електрику як джерело світла, тепла та енергії – від перших дослідів Гальвані із жаб’ячими лапками до спорудження великих АЕС.

Тільки 1,5 покоління людей (із 800!) живе у вік радіо і телебачення, авіації і автомобілізації планети. Саме ці відкриття змінили характер нашого життя – але додам од себе, не самих нас, і не позбавили нас тих ґанджів і вад, що переслідують людей чи не з доісторичних часів, – що дало можливість людям стрімко пересуватися по поверхні планети майже поза залежністю від просторів і часу…

Виходить, Київська Русь в історичному часі не така й далека від нас. Скільки поколінь відділяє нас, сьогоднішніх, і нашу Україну від часів хоча б Ігоря Святославича, Ярославни? «Еще свежо преданье» – писав колись російський поет. А тому ми повинні пам’ятати, до чого не так і давно довели нашу прабатьківщину чвари-розбрати між своїми.

Ми й пам’ятаємо.

Пам’ятаємо і…

І все повторюємо сьогодні – нові старі і живучі чвари-розбрати між своїми. Нових князів, які обіцяють народу райське життя. За умови, звичайно, що ми їх оберемо. Себто вони дорвуться до влади.

Ми й допомагаємо.

А вони нам обіцяють. Все те ж райське життя і все так же – але з більшим досвідом, набутим ще з часів Київської Русі, – розхитують країну.

І все крутиться, як по колу, зачарованому злою силою. І кінця-краю цьому щось не видно. То невже Україна повинна повторити долю своєї попередниці? Завоювавши незалежність, погубити її у вирі тих чвар-розбратів, що тягнуться з часів русичів. Невже ми забули ті княжі міжусобиці, адже вони криваво клекотіли всього лише 10–12 поколінь тому – в історичному аспекті хіба це давно?

Мабуть, все тому, що ми так і не маємо сьогодні… Кого? Та хоча б його, Володимира Мономаха.

Володимир Мономах, по суті, відновив єдиновладну монархію, котра занепала зі смертю Ярослава Мудрого (1054). За часів правління Мудрого стала однією з наймогутніших у Європі. Коли року 1125 не стане Мономаха, київський літописець так відгукнеться на його кончину:

«Преставився благовірний князь, христолюбивий і великий князь усієї Русі Володимир Мономах, що просвітив Руську землю, мов сонце, проміння пускаючи; слава про нього пройшла по всіх землях, найбільше ж був він страшний поганим, братолюбець і старцелюбець, і добрий страдалець за Руську землю…» Після нього вже не було – і по наші дні, – таких «страдальців за Руську землю», хоч князів у нас у всі часи – та й сьогодні теж, – було і є аж надто забагато (і за віщо така кара спіткала Давню Русь і нинішню Україну?), тож і не дивно, що зі смертю Мономаха, як писатимуть історики, «Русь втратила державну єдність і повільно, але невпинно, мов корабель, що дістав пробоїну, занурювалась у вир феодальних чвар». Що триває, на жаль, і нині. І просвітку поки що не видно.

У ті часи Київська Русь займала площу, трохи більшу за сучасну Україну. Східні її кордони проходили лінією Мурома, Курська, Ворскли, Дніпра…

«Близько тисячі років тому на величезному обширі Східної Європи народилася перша держава східних слов’ян, яку давньоруські книжники називали Руссю, або Руською землею, а сучасні історики – Київською або Давньою Руссю. Оспівана в давньоруських билинах і скандинавських сагах, звеличена вітчизняними літописами, оспівана в західноєвропейських хроніках та візантійських історичних творах, нанесена на карти арабськими й перськими географами, Київська Русь була однією з найбільших і наймогутніших держав середньовічного світу» – П.Ф. Котляр.

Була…

Найбільшою і наймогутнішою.

Із пісні слова, як кажуть, не викинеш.

Від Білого моря до Чорного, від Карпатських гір до Волги простяглася земля, на якій, як пише цитований автор, жили працелюбні й мужні люди. Високого рівня досягла її економіка – землеробство і скотарство, ремесла і промисли, внутрішня й міжнародна торгівля.

І далі у того ж автора:

«Вишукані прикраси київських ювелірів не мали рівних у всій Європі, а мед і віск, хутра й шкіра, численні ремісничі вироби вивозилися з Русі до різних країн світу. Руські купці відвідували найголовніші міжнародні торги, часто з’являючись на ринках Константинополя й Палермо, Дамаска і Багдада, Регенсбурга і Праги. Надзвичайно високим рівнем відзначалася матеріальна й духовна культура древніх русичів. Вони будували розкішні палаци й величні собори, укріплювали свої міста велетенськими земляними валами й високими дубовими стінами з баштами, зводили гарні дерев’яні будинки, винахідливо прикрашені різьб’яним мереживом. Люди Давньої Русі складали билини й історичні пісні, казки й легенди. У Києві, Новгороді, Галичі, Владимирі на Клязьмі, Пскові, Твері, Рязані та інших руських містах створювалися літописні зводи – яскраві історико-літературні твори. Значного розквіту досягли живопис (фрески, книжкова мініатюра), скульптура, художня обробка металів, дерева, кістки, шкіри тощо…

Не можна переоцінити внеску Київської Русі до політичної історії середньовічних Європи та Азії. Вона підтримувала рівноправні стосунки з Візантією й Германією, Польщею й Чехією, Швецією та Норвегією, багатьма іншими країнами світу. Протягом всього часу свого існування, з IX до середини XIII ст., Давньоруська держава та її військо були велетенським щитом, що захищав країни Європи, світову цивілізацію від тиску кочовиків з півдня і сходу. Хоробрі русичі перешкоджали просуванню на захід незліченних орд печенігів і половців, ав 1237–1241 роках першими прийняли на себе страшний удар 150-тисячного війська Батия, чим врятували Європу та її культуру від сплюндрування, розграбування й винищення…»

Була.

І могутня, і велика… так-так, від Білого моря й до Чорного, від Карпатських гір до Волги простягалася її земля.

Була і… І зникла. Все у процитованих рядках правильно, відповідає історичним реаліям та істині, крім одного. Київська Русь складалася з 15 князівств, які, на жаль, звично й традиційно воювали між собою, і їхні війни – теж між собою, – часто ставали просто-таки кровопролитними. Це аж ніяк не зміцнювало державу. А ворогуючи між собою, йдучи один проти одного, князі брали в союзники тих половців, які шарпали й без них Русь – стражданням жителів Давньої Русі не було краю.

Якось князі Давидовичі – рік 1146 – сказали:

«Осе почали ми єсмо діло зле, то доведімо до кінця братовбивство».

І – довели. Розпочинати і доводити до кінця діло зле, себто братовбивство, тоді на Русі було ділом звичним і чинилося воно так часто і повсюдно, що на нього – братовбивство, – вже й уваги особливо не звертали. Чубляться князі, колошматять один одного, гублячи при цьому своїх одноплемінників, то й хай чубляться.

Через рік ці ж Давидовичі спільникам своїм наказували:

«Се ворог є і нам обом і вам (себто той, хто їм чимось не догодив). Постарайтеся ж убити його підступом (навіть висловів «благородніших» не підбирали, у висловах не соромилися) і дружину його перебийте. А майно його – на здобич вам».

І це при тому, що князі постійно цілували один перед одним хрести – на знак примирення і «вічної дружби». Всі хрести на Русі були ними переціловані. Цілували їх з легкістю, але ще з більшою легкістю і порушували хрестоцілувальні клятви, наносячи один одному удари, як радили Давидовичі, підступом. І після тих цілувань хреста і клятв на вірність і братолюбство чинили звичне братовбивство. А майно убитих, казали, «на здобич вам».

Іноді в княжі міжусобиці втручалися і простолюдини. Якось кияни повстали проти князя Ігоря Ольговича, побили його, роздягли догола, прив’язали до ніг вірьовку і поволокли його через Бабин торжок. Ігор зрозумів, що надії на порятунок немає, став просити, аби йому дали священика висповідатися перед смертю.

Народ кричав на Ігоря:

«Коли ви з братом Всеволодом жінок і дочок наших брали на постелі і доми грабували, тоді попа не питали, і тепер піп без надоби!»

І вбили напіврозтерзаного князя, а літописець меланхолійно запише:

«В руки Божії передав він душу свою, скинувши одіж тлінної людини і в нетлінну і многостраждальну облачившись одіж Христа, який його і увінчав, і прийняв він мук нетлінний вінець. І так до Бога він одійшов…» Амінь!

«Та у цій князівській колотнечі, невпинних походах один проти одного й лише часом – на ворога, у морі крові й заграві пожеж, – далі підсолоджує пілюлю шановний автор вище цитованих рядків, – жили й набирали ваги інші сили – етнічної, культурної й економічної консолідації…»

Жили-були такі сили, але що вони могли вдіяти в морі міжусобиць кривавих? Навіть у 60–80 рр. XII ст. вже «помітно відособились два осередки, до яких тяжіли всі руські землі – південний, на чолі з Києвом і Черніговом, і північний, з Володимиром на Клязьмі, – в державі не вщухала боротьба за об’єднання…»

Але що вона могла вдіяти – та боротьба чесних людей, коли, як писатиме галицький літописець, подаючи політичну картину феодальної роздробленості: «Почнемо ж оповідати про нелічені раті, великі скорботи, часті війни, численні заколоти, часті повстання й численні смути» – роздробленість у ХІІІ ст. була ще більшою, ніж у XII. Вже тоді стали автономними Володимиро-Суздальська, Галицька, Волинська та інші землі. Вже на кінець ХІІ ст. утворилися чотири групи земель, які вже оголосили себе майже незалежними: Псковська, Новгородська, Смоленська, Полоцька, Вітебська – це перша група. Друга: Ростово-Суздальська, Рязанська, Устюзька, Муромська. Третя: Київська, Чернігівська і Сіверська. Четверта: Галицька і Волинська…

Якісь об’єднавчі процеси, хоч і ослаблені, але й тоді ще відбувалися. Хоча вже безнадійні. Але все прикінчить навала орд Батия – спалені міста і села, витолочені посіви й луки, гори мертвих тіл. З Київською Руссю було покінчено. Як тоді всі були певні – назавжди.

…Хоч як парадоксально, але хижі половці, як уже мовилося, являли собою найбільшу небезпеку не тоді, коли вони робили набіги на прикордонні землі Русі – Переяславщину, Київщину, Чернігівщину, – а тоді, коли руські князі приводили їх на Русь в якості союзників для з’ясування своїх відносин між собою та своїми родичами, а за цю допомогу дозволяли степовикам грабувати свій край і тисячами забирати в полон своїх співвітчизників.

Чи не першими половців використали князі Ізяслав, Святослав і Всеволод у своїй міжусобній війні проти Всеслава Полоцького. Про що є сумна згадка у «Слові»:

Ярославе, Ярославе, Всі внуки Всеслава! Свої стяги уже спустіть, Й пощерблені мечі в бої Уже, князі, в піхви вложіть, Бо ви уже вискочили З слави дідівської, Ви крамолами своїми На Руськую землю, На насліддя Всеславове Поган водить стали, Тим од землі Половецької І насильства їй настали.

А потім поганих почав водити на Русь дід Ігоря, злощасний князь Олег, прозваний за це «Гориславичем»:

Він шукав мечем крамолу, Вогні сіяв, смерть, незгоду — На своїх, чужих наводив За біду Русі й руїни Міжусобиці та війни, За пожежі та облави І набіги в Землю Руську, За смерть, сльози й лихо людське — «Гориславичем» всі звали. (Переклад В. Васьківа).

Та навіть батько Ігоря, князь Святослав, одружений, до речі, на половчанці, водив на Русь орди половців.

Як зазначав Б. Рибаков, у Києва у XII ст. було два напрями боротьби – половецький степ і Володимиро-Суздальське князівство. Із часів Юрія Долгорукого північні князі спрямовували свої військові сили на підкорення Києва, використовуючи для цього прикордонне Переяславське князівство. У боротьбі за Київ Юрій Долгорукий та син його Гліб приводили на Русь половецьку орду аж… ДВАНАДЦЯТЬ РАЗІВ!!! Все спустошуючи на своєму шляху. Таку ж політику успадкували і його сини Андрій та Всеволод, ведучи боротьбу проти Києва і Русі.

Якщо заглянути до наших літописів, бодай до Руського (складений за Іпатіївським списком), то що тільки там не прочитаєш!

Рік 1135-й.

«…Ольговичі з половцями перейшли Дніпро місяця грудня у двадцять і дев’ятий день. І стали вони пустошити, од Треполя починаючи, навколо городів Красна і Василева, і до Білгорода, і аж до самого Києва, і по річці Желяні, і до Вишгорода, і до Древлян, і через ріку Либідь перестрілювалися…»

Рік 1135-й:

«Пішов Ярополк із братами своїми, із Юрієм і Андрієм, на Всеволода на Ольговича, і забрали вони навколо города Чернігова села. Але Всеволод не вийшов супроти [них] битися, бо іще не прийшли були до нього половці. Ярополк же постояв декілька днів коло Чернігова, і вернувся в Київ, і розпустив воїв, а з Всеволодом ніяк-таки не владнавши, ні миру з ним [не] вчинивши.

А коли половці прибули до Всеволода, то Всеволод зі своїми братами і з Ізяславом та Святополком Мстиславичами пішли, розоряючи села й городи Переяславської волості, а людей рубаючи. Навіть і до Києва вони прийшли, і Городець [Пісочний] запалили в день святого Андрія [Первозваного]. Вони їздили по тій стороні Дніпра, [одних] людей хапаючи, а других рубаючи, які не встигли перевезтися, – бо не можна було переправитися: ішли криги, – і зайняли тоді й скоту незчисленну силу, оскільки Ярополку не можна було перевезтися із-за криг із воями своїми. А вони, постоявши три дні за Городцем у бору, пішли до Чернігова.

А звідти [й звідси послів] шлючи між собою, [князі] вчинили мир, і знову Ольговичі стали просити в Ярополка: «Що наш отець держав при вашому отці, того самого і ми хочемо. А як не дасте, то не жалкуйте, що вдіється. То ви винуваті, і нехай на вас буде кров».

Те ж усе вчинилося [тому], що вигнав Юрій [Володимирович] Всеволода [Мстиславича] з Переяславля, а потім Ізяслава [Мстиславича] вигнав Вячеслав [Володимирович], а потім Ізяслава таки вигнав той же Вячеслав, із Турова, і вони перейшли до Ольговичів. І була через це межи ними суперечка велика [і] злоба. Ольговичі виступали, вказуючи причину: «Ви почали єсте спершу нас губити».

Тої ж зими зібрав [Ярополк] воїв київських, а Юрій – переяславців. І стояли вони вісім днів коло Києва, і замирився Ярополк із Всеволодом [Ольговичем]. І дали [Мономаховичі] Переяславль Андрієві, брату своєму, а [город] Володимир – Ізяславу Мстиславичу».

Рік 1151-й – свої б’ються із своїми.

«Коли ж зступилися полки, була січа люта і завзята. Бог же, і свята Богородиця, і сила чесного животворящого хреста помогли Вячеславу, і Ізяславу, і Ростиславу, і тут побідили вони Юрія. А половці ж Юрієві, ні по стрілі [не] пустивши, тоді побігли, а потім – Ольговичі, а потім побіг Юрій із дітьми. І коли вони втікали через Рут, багато дружини втопилося в Руті, бо був він багнистий. І коли вони втікали, [то] тих побили, а других захопили. Тут же вбили Володимира Давидовича, князя чернігівського, доброго і кроткого, і інших многих побили, і половецьких князів багатьох захопили, а других побили».

Рік 1160-й.

Князь Юрій Ярославич із Турова ходив воювати Путивль…

Князь Рогволод (Борисович) ходив на Ростислава Глібовича до Мінська.

Князь Ізяслав Давидович з половцями напав на Чернігів та на інші руські міста…

«Тої ж зими пішов Ізяслав на Смоленську волость, попустошивши її…»

І так чи не на кожній сторінці літописів, з року в рік, з віку в вік свої ходили «пустошити» своїх – яка держава таке витримає?

І краю цим братовбивчим походам, кривавим міжусобицям не було.

І спину теж не було.

І міцної централізованої влади теж не було, адже Русь вже успішно перетворилася на удільні князівства, – колись могутня і сильна Русь!

Володимир II Мономах та син його Мстислав І (1125–1132 рр.) були останніми володарями Києва, які контролювали більшу частину давньоруської держави. А вже потім Київська держава розпалася на Київську, Галицьку, Волинську, Чернігово-Сіверську, Муромо-Рязанську, Турово-Пінську, Ростово-Суздальську (Володимиро-Суздальську), Новгородську, Псковську та Переяславську землі, на чолі яких опинилися удільні князі з роду Рюриковичів.

Ці князівства в свою чергу почали ділитися на ще менші. Наприклад, Волинське (Володимирське) поділилося на Луцьке, Дорогобузьке, Пересопницьке, Белзьке, Червенське, Холмське і Берестейське. А Галицьке – на Львівське, Звенигородське, Перемишльське, Теребовлянське.

Новгород-Сіверське, загалом не таке вже й велике князівство – навіть у порівнянні з Чернігівським, – теж з часом розпадеться на кілька ще дрібніших, бо на Русі тоді, як пізніше гірко казатимуть про Україну: на трьох козаків у неї неодмінно виявлялося чотири гетьмани. І вони, як князі Русь, перетворили Україну на руїну.

І так ділилися на все менші й менші чи не всі князівства Київської Русі, яка отримала стільки ворогуючих між собою князів та князьків, що з ними пізніше легко впораються татаро-монголи.

Слов’янія наша, дочка її Київська Русь, вже тисячу літ як належить історії. Відшуміло все, відклекотіло…

І добре та славне, і ганебне, криваво-тяжке та безславне, те, що й сьогодні, через тисячу літ, викликає гіркоту і біль душі.

Його – минулих пертурбацій, – вже не виправити, не змінити на краще, але й не забути – всі бо ми родом із Слов’янії, з Київської Русі, яка була, є і буде нашою прабатьківщиною, вітчизною, нашою предківщиною, ріднокраєм, родовиною, звідки наше коріння, наші пісні, наша мова і дух наш…

Тож ще і ще повертаймося до тих тяжких та гірких подій, коли ми самі себе вбивали, повертаймося з тим, щоб, оплакавши їх, ніколи їх не забути і ніколи їх більше не повторити. І хай їм минуло вже тисяча літ, але й сьогодні, як згадуєш їх, серце кров’ю обливається…

«Тривожно почалося XIII століття на Русі. (А втім, і ранішні століття теж не були безтурботними! – В.Ч.) У який край світу не глянь – всюди ходили грозові хмари, швидкими блискавками свіркали ворожі набіги. На півночі і на заході кордони руських земель тріщали під натиском хрестоносних орденів. На півдні гартовані шаблі половців легко діставали до сердець руських князівств, що їх роздирали внутрішні усобиці. А в далеких азійських степах визрівала жахлива сила, боротися з якою доведеться цілі століття.

Русь вже не була єдиною, як у старі билинні часи, роздроблювалася на окремі землі-князівства. Кожне з них жило саме по собі, кожний правитель шукав свої дрібні вигоди, часто не гребуючи заради них віроломством, зрадою і нападами на землі сусідів. Київ – прадавня столиця Русі – втратив оспівану в сказаннях могутність, став причиною роздорів. Не раз князі-суперники, воюючи один з одним, розоряли його».

«…Боголюбський спрямовує всі сили своїх союзників на південь. У 1169 році проти Мстислава (великий київський князь – В.Ч.) виступило 12 князів, котрі йшли з семи кінців Русі (як на ту Русь ходили половці із своїми семиголовими зміями – В.Ч.) всі Ростиславичі, Олег і Ігор Святославичі, Гліб Юрійович, Володимир Андрійович та ін. За повідомленням Никонівського літопису, до сил руських князів приєдналися «половецкие князи с половцы и Угры и чехи и ляхи и Литва и многое множество воиньства совокупиша идоша к Києву». Після тривалої облоги Київ було взято. Літописець пише: «И грабиша за два дня весь градь, Подолье и Гору, и монастыри, и Софью, и Десятиньную Богородицу и не бысть помилование никому же… и взяша именья множество, и церкви обнажища иконами и книгами, и ризами, и колоколы изнесоша». Вперше за багатовікову історію «мати городів руських» зазнала такого сильного розгрому од руських князів», – академік Петро Толочко.

Чим не татарщина, як називають період поневолення Київської Русі татарами, а пізніше – період татарських нападів на Україну…

«Було, як почують хуторяни, що йде татарва, то… ховаються по байраках і котловинах», – О. Стороженко.

А від своїх, гірших за татарву, де сховаєшся, у якім байраці?

Але ж це треба дожитися було до того, що свої князі були гіршими за чужинських загарбників! (Добре, що хоч із чотириногими хижаками навчилися боротися радикальними методами – коли їх з’являється багато, просто влаштовують санкціонований відстріл).

«У другій половині XII ст., виснажений безперервними міжусобицями, Київ вже перестав бути центром загальноруської політичної влади. Але його духовна влада над усіма руськими землями, як і раніше, була незвичайною. Великий град залишався зосередженням народного духу, прадавнім символом єдності.

Не раз збиралися князі на примирення, говорили один одному солодкі словеса, бенкетували дні і ночі, браталися, пускали чашу міцного вина по колу. Але тільки роз’їжджалися по своїх вотчинах, як все починалося знову: йшла в хід зброя, і дружини вирушали в походи заради збагачення своїх феодальних владик. Найдальновидніші патріоти Русі виступали за встановлення миру і єднання сил».

Про це й гіркі рядки «Слова»:

У боротьбі з поганими Між князями нема ладу: «І се – моє; і те – моє», Говорить брат брату, Й стали князі річ малу Великою звати, І самі на себе Крамолу кували, А погани на Руську землю Переможно набігали… Розлилися в землі Руській, Розлились жалі, І тече печаль велика Серед Руської землі. Кувались на себе Змови-заговори Самими ж князями, А погани самі На Руськую землю Беззахисну набігали, — Плюндрували-грабували…

Навіть загроза з боку половців, а пізніше й татаро-монголів не сприяла об’єднанню давньоруських земель у єдину державу.

Історики пишуть (починаючи чи не зі шкільних підручників): Київську Русь погубили міжусобиці, княжі чвари-розбрати, коли брат ішов на брата оружною силою, коли кожен з них намагався захопити владу в Києві…

Здається, у всі періоди Київської Русі було в неї більше князів, князьків та численних княжат (єдине, в чому князі були плодовитими, так це в дітях. В одного Володимира Великого, наприклад, було 12 синів[12]). І кожному треба було дати город, уділ, а звідси й жахливі міжусобиці, коли постійно один князь ішов на другого, одні русичі не згірш ворогів грабували й убивали інших русичів, таких же, як і вони.

Це так.

Але це не вся правда. Київську Русь, якщо вже бути вичерпним, погубила… демократія. Себто відсутність централізованої влади, – а вона постійно була слабкою, – коли кожен князь що хотів, те й чинив. І так було на Русі споконвіку, тільки слова «демократія» Русь не знала, а лихо, що його несе демократія, безлад і розвал, спізнала сповна.

І Київська Русь як єдина держава перестала існувати – завдяки своїм, а вже потім її легко доконали тата-ро-монголи.

Така ж сумна доля чекала і Московську Русь, що вийшла з Київської, взявши всі її ґанджі й пороки, де теж була т з. «демократія», міжусобиці князів, князьків та їхніх княжат. Але великі московські князі, і зокрема, перший її цар Іван Грозний, збагнули, що несуть удільні князі та їхні міжусобиці-чвари, і вдалися до крутих заходів, позбавивши князів своїх володінь. А декого з них і життя. Іван Грозний був жорстокий самодур, а під кінець життя й царювання чи не божевільний, але все ж створив таку міцну централізовану державу на чолі з Москвою, що маленьке Московське князівство (т. зв. «собраніє руських земель») швидко перетворилося на могутню Російську[13] імперію, яка простояла більше трьохсот років, перетворившись на великого монстра. І лише послаблення центральної влади, коли останній російський імператор Микола II, вдавшися до європейської демократії, дещо попустив віжки, доконало її. Це ж треба, за Миколи II головний ворог імперії Володимир Ульянов, сидячи недовгий час в Крестах, отримував – правда, за свої гроші, – з аптеки зельтерську воду! А перебуваючи в засланні в Шушенському, гуляв з ружжишком по його околицях, отримував як політичний засланець від влади плату – 8 рублів. Це при тому, що корова тоді коштувала 3 рублі. Себто одержував від «проклятого самодержавства» ледь чи не три корови на місяць. Відчувши таку слабину, більшовики легко захопили владу, скинувши і демократичного імператора, і його заражену демократією владу. І встановили свій тотальний режим, який і не снився «проклятому самодержавству»! І протрималися аж цілих 73 роки. Завдяки сильній централізованій владі, яку вони створили, винищивши в зародку різних там новітніх «удільних князьків».

По-різному сьогодні оцінюють роль Ігоря Святославича у тих чварах. «Химерною буває людська доля й людська слава. Князівська – особливо. Ніхто не зможе відповісти на просте питання: чому це другорядний удільний князь, котрий встиг заплямувати себе приятелюванням з половецькими ханами й використанням їх у боротьбі проти інших руських князів, раптом був оспіваний у героїчній поемі як самовідданий і мужній борець із кочівницьким степом? Походові Ігоря Святославича на половців 1185 р. присвячена і докладна літописна повість, включена до Київського зводу, яка також на всі лади вихваляє новгород-сіверського князя.

Адже серед попередників і серед сучасників Ігоря було чимало дійсно послідовних і героїчних борців з хижими половецькими ханами. Досить назвати Володимира Мономаха, Святополка Ізяславича, Романа Мстиславича, Рюрика Ростиславича… Але жоден з них, навіть великий Мономах, не удостоївся такої честі в староруському письменстві, як наш герой. Це виглядає ще більш дивним, ніж оспівування Ігоря в «Слові о полку Ігоревім» (М.Ф. Котляр, «Історія України в особах», Київ, 1996).

І далі цитований автор все ж змушений зазначити, що «у цьому запальному і часом невірному князеві було чимало симпатичних рис. Він був зовсім неоднозначною історичною особою, а лише подібною до свого суперечливого, кривавого часу, в загальній картині якого, створеній літописами, переважають все ж таки темні фарби».

А втім, різноколірних, наприклад, людей, як відомо, не буває. Не було їх і в часи Давньої Русі. Повністю святих і повністю грішних. Світлих і чорних. Рожевих і білих. Частіше в людині уживається – на жаль, звісно, – і те, і те. І світле, і темне. Така вже людська порода.

Недарма ж кажуть: життя людини це – зебра. Світла смуга змінюється темною і навпаки. Не був одноколірним – світлим або чорним – і сіверський князь Ігор Святославич. Та ще у ті непрості часи. Щось було в ньому хороше (за це його вірно любила Ярославна, і вочевидь, того хорошого у нього було більше), щось не зовсім добре. Він був живою людиною. Як ми сьогодні кажемо: з усіма плюсами і мінусами. І що в ньому переважало – однозначно сказати непросто. В одних конкретних випадках – позитивне, в інших – негативне. Іноді він робив необдумані вчинки, міг легко вдатися до авантюр, щиро вірячи, що діє правильно. Та й у боротьбі за владу – а вона постійно точилася тоді між князями, – не гребував нічим. І сам же потім і карався, коли виходило зле. А загалом він був відкритим, не хитро-підступним, мужнім і справді за Русь готовий був віддати життя. (Як тоді казали: не жалів живота свого). Щиро багнув мечем прислужитися Русі, бути її захисником, але в досягненні цього іноді не завжди був розбірливим, мовляв, всі засоби в досягненні задуманого хороші. Головне – перемогти. Щоб твоє взяло. А переможців… Переможців, як. відомо, не судять. Тож часто вдавався до послуг половецьких ханів, хоч йому це й виходило боком. А задумки ж у нього були гарні: якщо й не розбити кочівників, що було б бажано, то бодай ослабити їхній тиск на Русь. (Найкращий спосіб перемогти ворога, це зробити його другом). Але…

Не завжди добре виходило з його добрих намірів. Як казатиме один діяч вже в наші дні: хотілося, як краще, а вийшло, як завжди. Тож і з Ігорем так частенько траплялося: хотів бути змієборцем Кирилом Кожум’якою, а виходило, що він ставав посібником заклятих ворогів Русі… І сам затівав чвари, і в чужих чварах часто заплутувався. І було потім каяття, та не було вороття…

Але існує й інша, дещо м’якша, чи що, думка істориків про Ігоря Святославича.

«В 1157 році батько Ігоря, Святослав Ольгович сів на чернігівський стіл, – пише Інтернет-видання, – за значимістю – другий після Києва. Стольний город Чернігів був адміністративним, політичним, воєнним, економічним, релігійним, культурним центром найбільшого за територією давньоруського князівства. Тут сходились важливі торгові шляхи, відливались свої власні гроші – чернігівська гривня. Також славився Чернігів соборами, церквами, монастирем на Болдиній горі, в якому, мабуть, знаходилась бібліотека і писався чернігівський літопис. Він не зберігся, але про те, що літопис Чернігова існував, вказують фрагменти з нього в Іпатіївському літописі. Історики відзначають його особливу ґрунтовність, своєрідну манеру письма. Враховуючи всі ці моменти, можна зробити висновок, що в такому культурному середовищі князь Ігор отримав добру, як на той час, освіту і виховання, і разом з тим з самого малку був обізнаний з усіма родовими історіями, народним епосом та традиціями, а на практиці – з суворими реаліями життя, що сприяли його ранньому змужнінню.

В літописних повідомленнях можна знайти багато цікавих прикладів з життя князя Ігоря, з яких вимальовується його образ як яскравої і здібної особистості.

З молодих років Ігор Святославич зі своїм військом та разом з іншими Ольговичами брав участь у боротьбі з половцями. Так, наприклад, Київський літопис за 20 липня 1171 року повідомляє, що Ігор Святославич, зібравши війська свої, поїхав у поле супроти половців за річку Ворскол коло (города) Лтави і «побігли вони, всю здобич свою покидавши. Дружина ж Ігорева, настигнувши їх, тих побила, а інших захопила». Пізніше ця дата разом з ім’ям Ігоря Святославича ввійшла в історію України як славна віха, від якої веде свій початок місто Полтава.

Довгий час після смерті Святослава Ольговича Олег Святославич разом з Ігорем та Всеволодом, добиваючись собі справедливих наділів, сперечались і навіть воювали зі старшими двоюрідними братами – Святославом та Ярославом Всеволодовичами. В свою чергу, Святослав Всеволодович, змагаючись за київський престол, особливо з Ростиславичами (родовою гілкою від Володимира Мономаха), декілька разів був великим київським князем, востаннє – довгий час – з літа 1181 року по 1194 рік. На ту пору менші Ольговичі вже підтримували його, визнаючи по старшинству за отця. В 1180 році князь Ігор після смерті брата Олега сів у Новгород-Сіверському. З літопису видно, що Святослав часто збирав ради всіх Ольговичів, братів і синів та дружини, а Ігор був йому надійною опорою і розумним радником, виступаючи скоріше за мирне розв’язання суперечок. Часто Святослав організовував успішні великі походи на половців, але інколи, в міжусобицях, користувався їх допомогою».

Княжий уділ – спадкова вотчина удільного князя, вершина його влади. На більше він, удільний князь, син удільного князя, і розраховувати не міг – дай Бог, по смерті чи загибелі старшого в його роді та уділі (батька, брата) стати на чолі свого уділу. І хай удільний князь – це молодший князь в княжій ієрархії Русі, для нього і це було межею устремлінь, мрій і досягнень.

Вся Руська земля вважалася «отчиною і дідиною» всього княжого роду. Своєю вотчиною князі називали те княжіння, на якому сиділи їхні батьки чи старші брати. Першим знаком визнання князя на володінні у вотчині, як зазначає історик В.М. Татищев, було «посажение его на столе; этот обряд считается необходимым, без него князь не был вполне князем и потому к выражению «вокняжился» прибавляется: «и сел на столе». Таке посадження відбувалося неодмінно в головному храмі уділу. А для підкреслення законності «посадження» додавали: «сів на столі отця і діда».

Визнання князя і утвердження його на князівстві супроводжувалося присягою та цілуванням хреста: «Ти наш князь!» – говорили ті, які присягали, і той, який вокняжувався, тільки тоді вважався законним князем.

Ряд (одне із значень цього терміна – договір, угода) і цілування хреста називалося затвердженням. Ряди за тодішнім відношенням були троякі: з братією, дружиною і городянами.

Князь мав турбуватися про земський устрій, дбати про дружину (про дружину в першу чергу, якщо хотів довго втриматися на столі) і, безперечно, про городян. Для цього князь мав влаштовувати щедрі обіди – з дружиною, боярами, пригощати й городян. Особливо князі любили пригощати братію (дружинників і городян із священиками) після утвердження на столі. Всеволод Ольгович, сівши у Києві, затіяв «светлый пир», виставив на вулицях вино, мед, перевару, різне їдло, овочі, і кожний городянин міг підійти до столу, випити чашу за здравіє нового князя.

Білгородський князь Борис Юрійович пригощав «на сеннице дружину священников». Ростислав Мстиславич у великий піст, в кожну суботу й неділю садовив за обідом у себе по 12 ченців з тринадцятим ігуменом, а в Лазареву суботу згукував на обід всіх ченців київських із Печерського та інших монастирів, а зазвичай пригощав братію щосереди і щоп’ятниці. В літописах це називалося «утешением». Особливо великі бенкети князі влаштовували в урочистих випадках: на хрестинах, постригах, іменинах, весіллях, з нагоди приїзду інших князів, господар та гості незмінно пригощали один одного. На таких бенкетах, як завжди, грала музика.

Прибутки князів складалися з данини. Всі підкорені племена негайно обкладалися даниною – одні платили хутрами з диму чи помешкання, у якому жили, деякі по шлягу від рала… Цілі вози з даниною скрипіли до княжих теремів.

Поповнювалася скарбниця митом, торговим і судним, приносили прибуток і приватні землі князів (на таких землях вони могли будувати міста і давати їх синам «на прокорм»).

Приватні землі владик населялися челяддю, там князі влаштовували собі двори, де й складали різне добро. Зокрема на путивльському дворі Святослава Ольговича – батька Ігоря, – було сімсот рабів, комори, льохи, у яких стояло п’ятсот берківців меду, 80 корчаг вина і багато іншого товару, заліза, міді, а на «гумне было 900 стогов». Великі стада складали основне багатство князів. Під Новгород-Сіверським вороги захопили в Ольговичів 3000 кобил і 1000 коней.

За ці багатства князі нападали один на одного. Святослав Ольгович скаржився Давидовичам: «Браття! Землю ви мою повоювали, стада мої забрали, жито спалили і все життя погубили!» (Ізяслав Мстиславич говорив дружині про чернігівських князів: «Ось ми села їхні попалили всі і життя їхнє все, а вони до нас не виходять, так підемо до Любеча, там у них все життя!»).

Лови були улюбленим заняттям князів. Всі брали приклад з Мономаха, який в’язав у пущах руками диких коней, полював на тура, на оленя, на лося, на вепра, на ведмедя, на вовка (лютого звіра), ганялися за зайцями, ловили їх тенетами. Мономах говорив, що сам він тримав весь наряд в ловцях, сам турбувався про соколів і яструбів. Вирушали на лови на тривалий час, брали з собою жінок і дружину, полювали в човнах по Дніпру, з Києва ходили вниз до гирла Тясмину. (Недарма ж Ігор Святославич, перебуваючи в полоні, утішатиметься яструбовими ловами).

Щоденно князі тричі на день сідали за стіл: снідали, обідали, вечеряли. Після обіду неодмінно «вкладалися на бокову» і спали далеко за полудень.

Старші князі невтомо нагадували молодшим повчання Мономаха його синам:

«Я недостойний, дідом своїм Ярославом Мудрим і батьком своїм і матір’ю своєю з роду Мономахів був наречений руським іменем Володимир. Сидячи на санях, тобто збираючись уже помирати, звертаюсь до вас з цим словом, діти мої, або хто інший, слухаючи мою грамотицю, не посмійтесь над нею, а прийміть її до свого серця, і не лінуйтеся, а щиро трудіться.

…В домі своєму не ледачкуйте, а за всім приглядайте самі, не покладайтесь на тиуна або на отрока, щоб не посміялися люди ні над домом вашим, ні над обідом вашим. На війну вирушивши, не лінуйтесь, не сподівайтесь на воєвод; ні їжі, ні питтю не віддавайтесь без міри, ні солодкому сну, сторожу самі наряджайте і вночі, з усіх боків поставивши охорону, лягайте відпочивати коло своїх воїнів, а вставайте рано, зброю не скидайте з себе поспіхом, не оглянувшись добре. Адже буває, що через лінь людина зненацька гине. Брехні остерігайтесь: і пияцтва, і облуди, від того душа гине і тіло, куди б ви не верстали шлях своєю землею, не давайте отрокам своїм чинити зло і шкоду ні селам, ні посівам, щоб люди не проклинали вас. А куди б не прийшли і де б не зупинилися, напійте і нагодуйте нужденного… Хворого навідайте, покійника проведіть в останню дорогу, бо всі ми смертні. Не проминіть ніколи людину, не привітавши її, і добре слово їй мовте, жінку свою любіть, та не давайте їй влади над собою…

Якщо забуваєте про це, то частіше заглядайте в мою грамотицю. І мені буде не соромно, і вам буде добре. Що вмієте, того не забувайте, а чого не вмієте – того навчайтесь – як батько мій, дома сидячи, знав п’ять мов, через те й честь йому була в інших країнах. Лінощі – це мати всьому дурному… не лінуйтесь ні на що хороше. І хай не застане вас сонце в постелі, так робив мій батько покійний і всі добрі мужі на світанні, побачивши сонце, з радістю прославте день новий і скажіть: Господи, додай мені літа до літа, щоб я честю й добром виправляв життя своє. Так я кажу, коли сідаю думати з дружиною, або збираюся чинити суд людям, або їхати на полювання, або збирати данину, або лягати спочивати. Спочивок у полудень людям дається за труди: після трудів спочиває і звір, і птиця, і люди…»

При народженні хлопчика в княжій сім’ї йому давалося одне ім’я слов’янське або варязьке, що називалося власне княжим ім’ям, а вже при святому хрещенні друге, за грецькими святцями (в Ігоря це – Георгій), але перше використовувалося щоденно, друге – лише зрідка, при нагоді. Обоє імен давалися в честь кого-небудь із старших родичів, живих чи померлих. Іноді при самому народженні княжаті вже виділявся град. Траплялося, що й волость. Але з приватної власності князя-батька, аби новонароджений вважався у тім граді чи волості від самого свого народження князем.

Хрещеним батьком і хрещеною матір’ю ставали родичі – який-небудь князь із княгинею.

Починаючи з двох років, над хлопчиком здійснювали постриг, себто перше стриження волосся, що супроводжувалось церковним благословенням. Дитинча тоді урочисто садовили на бойового коня і водили його за повід, а княжич тримався частіше всього за гриву. Тим часом в батьківських хоромах накривали багаті столи. Виховували юних князів кормилиці, часто бабка з дідом.

Із семи років княжич вже мав брати участь в походах.

Одружували князі своїх синів досить рано, іноді навіть одинадцяти рочків (дочок видавали заміж, бувало, і восьми). Неодмінно видаючи за неї багато золота і срібла, а сватам підносили прещедрі дари. Весілля влаштовували багаті, щоб про них казали: такого весілля ще не було на Русі, як у нашого князя, коли видавав дочку свою чи женив сина.

Князі брали шлюб переважно у своєму роду, чи підшукували жону в сусідньому княжому домі. Часто подругу підшукували і в сусідніх державах – скандинавських, угорських, польських, чеських, візантійських. Родичалися і з половцями, брали собі жінок у кавказьких народів, ясів чи, врешті, женилися на дочках бояр.

Якщо князі вперше женилися дуже рано, то вдруге іноді й пізно – це коли дружина хворіла, чи її – набридла князеві, – постригали в черниці…

Якщо собі жінку Ігор Святославич знайшов в руському княжому домі Ярослава Осмомисла і ніколи не каявся у своєму виборі, то сина од неї, княжича Володимира, одружить з дочкою хана Кончака.

Все для того ж… Щоб хоч родинними зв’язками уладнати стосунки між русичами й прийшлими кочовиками. Перетворити їх з ворогів на союзників. Хоч здебільшого це не приносило бажаних наслідків – надто невірними були половці, а їхнє слово – нічого не вартим. Сьогодні вони обіцяли одне, клялися в мирі й дружбі, а завтра легко чинили інше, протилежне, всеспутошуючим вихором налітаючи на землі своїх руських сватів. Але в руських князів часто виходу просто не було. Як і вибору, адже сусідів, як відомо, не вибирають. Яких доля посилала, таких і мали. Змушені були мати. А доля Русі посилала як не печенігів, то половців. З одними ледь-ледь впораються на протязі не одного століття, як вигулькнуть інші. Ще хижіші та підступніші. І все починай спочатку. Як то кажуть, одним миром мазані.[14]

І потім звично клястимуться своїм сватам у доброму сусідстві. Тим більше, поняття про дружбу, про те, що треба тримати слово, у них були дещо інші.[15] Здебільшого вони діяли за принципом: що мені вигідно, те й моральне. Те й добре. Ігор Святославич теж натерпівся від таких «друзів» – і навіть від свого свата Кончака, – але все одно вдавався – вибору не було, – до їхніх послуг. Діючи за принципом: із двох лих вибирають менше…

Деякі історики певні, що саме дід князя Ігоря Олег «Гориславич» був першим руським князем, який почав приводити половців на Русь. В якості, звичайно, своїх союзників у боротьбі з іншими князями.

Інші ж запевняють, що така сумнівна честь належить тріумвірату – Ізяславу, Святославу і Всеволоду, які використали половців – першими на Русі! – в міжусобній боротьбі проти Всеслава Полоцького – про що згадується і в «Слові…»

Але – перший чи не перший, а Олег «Гориславич» (недарма ж йому й прізвисько таке приліпили!) все життя воював із своїми і приводив на Русь половців в якості допоміжної сили у боротьбі за столи та князівства.

Середній син Олега (Ігор) був убитий повсталими киянами, а молодший, Святослав – одружений на половчанці, батько «нашого» Ігоря, як і Олег, теж приводить на Русь загони кочівників. Чи не тут криється і «любов» Ігоря до половців?

Того року, як Ігор Святославич нарешті посів новгород-сіверський стіл, він ледь було його і не втратив. Ще гаразд не встиг і місця на столі-престолі нагріти, і везінням своїм натішитись, як тут так недоречно… Взимку 1180–1181 року Святослав Всеволодович пішов війною на суздальського князя Всеволода Велике Гніздо. Ольговичі[16] заворушилися і почали готувати до походу свої дружини. Змушений був готувати дружину і новоспечений новгород-сіверський князь Ігор Святославич. Не хотілося йому встрявати у не зовсім безпечну справу, де можна легко опинитися крайнім, і тоді на тебе всі гріхи зваляться (та й хто знає, в чий бік може повернутися воєнне щастя, а воно, як відомо, непостійне), але й ослухатися главу Ольговичів не міг.

Довелося спішно готуватися в похід. Правда, в недалекий. Святослав Всеволодович велів Ігореві «стеречи» Чернігів. Від можливого нападу союзників Всеволода. Ігор старанно стеріг Чернігів, але Всеволоду тоді вочевидь було не до Чернігова – напад не відбувся. На превелике щастя Ігоря.

Думав, на тому його участь у княжих міжусобицях і закінчиться. Аж ні. Та й міжусобицям на Русі ще ніколи не було краю – одна закінчувалася, інша, ще кривавіша, починалася. Збройна боротьба між руськими князями тільки розгоралася. І все ж Ігор із зими до літа отримав деякий, бодай і відносний, перепочинок, а тоді все повернулося на круги своя. Влітку 1181 року йому довелося взяти участь у нескінченній, здавалося, боротьбі, яку вів Святослав з главою смоленських Ростиславичів – Рюриком. Святослав і звелів Ігорю разом з половцями, що були найняті ним як підпомога, зайняти позиції вздовж лівого берега Дніпра. І зокрема, біля Чортория, що під самим Києвом. Є там така річечка, що завжди чортом – так казали місцеві жителі, – риє. Звідси і її назва. Чортом підрив той Чорторий і під Ігоря – несподівано на нього напав добірний полк Ростиславичів і завдав такої поразки Ігореві та половцям, що довелося брати ноги в руки й спішно рятувати живота. Половців частково порубали, частково потопили в Дніпрі, а вцілілих забрали в полон. Як іронічно розповість пізніше Київський літопис про ті події, «Ігор, побачивши, що половці переможені, і так з Кончаком (він тоді з ним вперше й познайомився) – вплигнувши до човна, тікав на Городок до Чернігова».

Дивом врятувався. Як і половецький хан Кончак. Власне, врятувалися вони обоє разом, і це ще більше їх зблизило – руського князя і половецького хана, які після того стали чи не друзями. (Пізніше навіть породичаються). Звідтоді Ігор ні-ні та й звертатиметься до Кончака за допомогою, і це невдовзі викличе осуд на Русі. Руські князі мають відбивати кочівників від прикордоння, а не лигатися з ними. Але Ігор як міг відкручувався від походу проти половців, і це тільки погіршувало його репутацію серед руського населення південного порубіжжя. Особливо після 1183 року, коли Ігор не захотів взяти участь у великому – як виявиться, переможному, – поході багатьох південноруських князів на Половеччину під орудою Святослава Всеволодовича київського та володаря південної Русі Рюрика Ростиславича. І все ж повністю відкрутитися від походу на степовиків Ігореві тоді так і не вдалося. Коли останні вдерлися на Чернігівщину і загін їхній виявився невеликим, Ігор таки змушений був напасти на них зі своєю дружиною…

Отже, Ігор народився в сім’ї чернігівського князя Святослава Ольговича, який чимало років боровся з нащадками Володимира Мономаха за Київ. Він був онуком Олега Святославича… Буцімто од нього, від свого одіозного діда, і успадкував Ігор вдачу й характер, водив, як і дід, дружбу з половецькими ханами, використовуючи їх у міжкнязівських чварах. А тим це було тільки на руку, адже за їхню допомогу з ними розплачувалися тим, що дозволяли їм грабувати беззахисне населення та брати його в полон… Його старший брат Олег був новгород-сіверським князем і по смерті батька у 1164 році тринадцятилітній Ігор, онук «Гориславича», переїхав до нього жити. Вже в тринадцять років вперше взяв участь у військовому поході. На жаль, на Київ. Разом з іншими Ольговичами добряче його пограбував. У 20 років вперше взяв участь у битві з половцями – тоді вони були ворогами Ольговичів, і проявив себе як хоробрий і відважний воїн. На той час він залишався безземельним князем і жив при дворі старшого брата Олега, який і годував його. Себто був князем-ізгоєм, це негативно вплинуло на його характер і вдачу – він став невитриманим, злим і мстивим, ніколи не дотримувався міжкнязівських угод, діючи на свій розсуд. Тоді ж він заприятелював із найзлішими ворогами Русі – половецькими ханами, і завжди користувався їхньою воєнною допомогою, аби досягнути свого.

А все тому, що не мав свого столу. Бодай маленького, удільного. (Князів на Русі завжди було на кілька порядків більше, як столів).

Простих смертних завжди саджали (і саджають, і саджатимуть) за стіл. (Правда, існувало ще прислів’я: лягти на стіл, себто померти). І тільки князі на Русі сідали на стіл. Себто на престол. Сів на стіл, – казали про такого щасливця, значить, отримав князівську владу, адже княжий престол на Русі звався столом, і неодмінно з епітетом золотий. (А втім, влада завжди золота. Особливо верховна. Особливо для тих, хто до неї рветься). Недарма ж у «Слові» про Ярослава Осмомисла сказано, що він «високо угорі», мовляв, «сидить на своєму золотокованім столі». Автор поеми з пошанівком звертається до Ярослава Осмомисла: «Ти стріляєш із отчого золотого столу».

Ігор Святославич довго чекав свого столу і навіть ні-ні та й впадав у відчай: раптом посивіє в тому чеканні?!

І протягом 1170-х років залишався в підвішеному стані – безземельним князем, або князем без столу, якого тримав при собі й годував старший брат Олег – спасибі йому й за таку милість. Та за хліб-сіль. Але гірким був для Ігоря той братів хліб, адже перебував він тоді у становищі князя-ізгоя. (Ізгоєм у Київській Русі називалася людина, яка вийшла зі свого колишнього суспільного стану у зв’язку з викупом із холопства, розоренням, втратою свого місця в житті й суспільстві тощо).

Всі дивилися на ізгоя, бодай він був і князем – без поваги. Князь-нахлібник у рідного брата. Власне, княжич. Це і дратувало, і пекло Ігоря. Про свій стіл він тоді думав і вдень, і вночі – як то дістати б своє князівство, але… Але мрії все не збувалися й не збувалися, а силою стіл у брата не захопиш. По-перше, достатньої сили він тоді не мав, по-друге, Ольговичі цього не дозволять вчинити. І раптом – удача! Негадано помер старший брат Олег, у якого він жив чи не на пташиних правах. Не було б щастя, так нещастя – правда, не його, а Олегове, – допомогло. Нарешті з’явився вільний стіл в Ольговичів. Своєчасно, дуже своєчасно помер братан.

Глава Ольговичів Святослав Всеволодович чернігівський і посадив Ігоря на стіл, що звільнився. Так, завдяки смерті брата, Ігор вокняжився.

«Ніхто так не радується смерті брата, яко Ігор, який, завдячуючи бабі з косою, посів княжий стіл», – казали сіверяни, і це, звичайно ж, було так. Хоч Ігор старанно приховував свою радість з приводу смерті брата і усіляко намагався вдавати, що він дуже – зело – сумує за передчасно померлим братаном.

Сіверська земля була однією з двох складових частин великого Чернігівського князівства (друга – сама Чернігівщина). Крім Новгород-Сіверського, там було ще значне місто Путивль, а також Трубчевськ, Курськ, Рильськ. Князівство хоч і удільне, й на пограниччі Русі, але не бідне. Ігор міг нарешті самому собі казати: повезло! Нарешті повезло! Новгород-сіверський князь – це вже було щось. Це вже була влада. Був свій стіл, що його нарешті таки дочекався Ігор Святославич і міг тепер покнязювати всмак.

Ось звідтоді він і стане активним членом свого клану і підніметься ближче до перших ролей серед войовничих і завжди буйних Ольговичів, які тільки те й робили, що ворогували з нащадками Мономаха за київський стіл. (Боротьба між Ольговичами і Мономаховичами триватиме з поперемінним успіхом чи не до самої загибелі Київської Русі під ударами татаро-монголів).

Тоді Ігор, ставши нарешті князем повноправним і чогось вартим бодай серед родаків своїх, Ольговичів (тепер вони мають з ним рахуватися), буде певний: Новгород-Сіверський – це лише початок. Перша сходинка. Перший стрибок пардуса (леопарда) до вершин влади. Правда, за Новгород-Сіверським на шляху до Києва має бути Чернігів – найзнаменитіша вотчина Ольговичів, а вже потім і стольний град Кия.

– Бо ми – Ольговичі, – все частіше й частіше хвастатиме Ігор (він узагалі любив зайвий раз хвастнуть). – з удільного князівства ми лише починаємо, але завершуємо неодмінно Києвом!

І вірив тоді міцно, що саме так і буде: Новгород-Сіверський – Чернігів – Київ. Буде, бо «ми – Ольговичі»!

Можливо б, так і вийшло, і став би він врешті-решт великим київським князем, владикою Русі («Ми – Ольговичі!»), якби не його злощасний, авантюрний похід на половців в році 1185-му, коли він погубить всю свою дружину, сина, племінника і ще сімнадцять (сімнадцять!) своїх родаків і на Русь повернеться в статусі раба, завдяки половчанину Овлуру.

Проклята Каяла, проклятий Дінець! Вони погублять не лише його військо, а вкоротять і самому віку і зроблять Київ недосяжним – навіть для пардуса, яким він збирався кинутись на стольний град.

До того походу ще було далеко. Ще князя Ігоря називали сонцем – так повелося – називати князів сонцем, – з часів Володимира Великого, коли він здобув титул «Красне Сонце». Руських князів піддані й почали величати сонцями, хоч деякі з них і на місяць не тягнули. Ігор, ставши князем повноправним, теж почав йменуватися сонцем Руської землі. І це його страшенно тішило, хоч нічого «сонячного» він ще тоді для Русі не зробив.

Та як би там не було, а Ігор все ж намагався дотримуватися заповіту Володимира Мономаха:

– Постарайтеся робити добрі діла на землі, смерті, діти, не бійтесь ні на війні, ні од звіра, труд виконуйте мужський, як вам те подобає…

– Бо нам і справді подобає, – додавав од себе, – виконувати труд мужський. На тім і стіймо, браття!

Все ще було попереду – і слава, і неслава, успіхи і невдачі. Перемоги й поразки. Ще час мав або підтвердити, або спростувати, чи Ігор справді дотримується заповіту Мономаха, а чи згадував його ім’я всує, для вящої краси своєї мови, щоби вдати з себе новітнього Бояна, соловія руської мови.

Йшов 1168 рік. Ігор ще був не правлячим князем – та й скільки він там тоді мав од роду – менше двадцяти літ! – а всього лише княжичем-ізгоєм, князем без стола. А таких князів на Русі і за князів не вважали.

Все ще було попереду. Тоді він жив іншим – зустріччю з Єфросинією Галицькою, княгинею своєю.

До Єфросинії Ігор був молоданом, неодруженим парубком, якого ще називали удалим молодцем. (Бути удалим молодцем на Русі завжди було почесно). Ігор тоді молодикував, і молодощі били з нього через край. Попереду – вірилось – ще стільки його чекає молодечих забавок. І Кирилом Кожум’якою стане, і київський стіл з часом посяде – ми ж бо Ольговичі! – і залишить свій добрий слід на Русі. І в це тоді кріпко вірилось. Але це все буде потім, а на часі була довгождана зустріч молодої, яка у ті дні їхала до нього з-під самих Карпат і ось-ось мала з’явитися в Новгороді…

Вже в теремі було приготовлено для молодих ліжко з тису, дорогого заморського дерева червоного кольору (деревина міцна і не гниє – вистачить на життя)…

А в гридниці вже виставляли столи, за яким княжича та його молоду вітатимуть бояри, гридні-вої, кращі з кращих, дружина. Для простого люду ставили столи у дворі терему. Там кожному, хто прийде віншувати молодих, піднесуть чашу вина – за здоров’я Ігоря та Єфросинії, князівни з Галича…

Слава, слава молодим!

До сьогодні достовірно невідома кількість шлюбів Ігоря Сіверського. За однією з версій буцімто він одружувався двічі: перша жона була матір’ю його старшого сина Володимира. А на дочці галицького князя Ярослава Осмомисла він нібито женився пізно, чи не у 1183-му – за два роки до свого невдалого походу на Половеччину.

Але це всього лише одна з версій – нічим не підкріплена. За іншою ж, достовірною, Ярославна була єдиною і жоною, і любов’ю Ігоря. І, отже, й матір’ю Володимира та його братів. Що й дасть їм згодом право претендувати на галицький – сини ж бо галицької княгині, дочки Осмомисла! – після смерті останнього представника першої галицької династії Володимира Ярославича, який піде з цього світу бездітним, – посісти княжий стіл у Галичі…

III Ладо, ладо, ді-ді-ладо!. Княже весілля в Новгород-Сіверську

Як поминули Чернігів, весільний поїзд Єфросинії Галицької зустріли посланці князя Ігоря, а з ними молодий надіслав і дві сотні відбірних кінних ратників на чолі з боярином у званні тисяцького – для охорони весільного поїзду молодої. 1, як швидко покажуть події, вчинив те якраз вчасно.

Чернігівщина, а з нею і Новгород-Сіверщина, як і Київщина та Переяславщина, були на східному порубіжжі Русі, найближче за всіх до ворожого Степу, тож вони найбільше й потерпали од того Степу, званого русичами ще Полем. Не минало весни, літа, осені, – навіть зими! – коли б печеніги, а пізніше половці, не пустошили прикордоння Русі. Крім великих походів, що їх затівали половецькі хани зі своїми ордами, розбійничали і невеликі загони племінних ханенків та родових солтанів, які раз по раз «бігали на Русь» захопити добра та людей у ясир.

Набігло одне таке збіговисько якогось ханенка на Чернігівщину і тієї весни, як саме, проминувши Чернігів, весільний поїзд Єфросинії Галицької рухався до Новгород-Сіверського, в краях пустельних, де тільки людоловам і ховатися.

Того дня ніщо, здавалося б, не віщувало лиха-біди. День видався тихим та сонячним («Ліпота», – казали русичі), весільний поїзд котився собі та й котився, обабіч скакали кінні ратники, як раптом…

Раптом із переліска з густим підліском, де можна ховатися навіть вершникам, мимо якого саме проїздив поїзд, снігом на голову теплої днини вихопилось якесь воїнство… З гиком-свистом, щось вигукуючи на незрозумілій русичам мові, чужинські вершники понеслися на поїзд, розмахуючи шаблями та зливами пускаючи стріли…

Заіржали коні, залементували люди…

– Половці!!. Половці!!! Орда напала – спасайтесь, люди хрещені й молитовні, – звірі хижі та люті на нас напали!

Та швидко виявиться, що – в страху очі великі, – то була, слава Богу, не орда, а всього лише зграя кочівників, які нишпорили по Чернігівщині в пошуках, чим би поживитися…

А тут весільний поїзд князівни… Ала-ла-ла! Вперед, ковуї, вперед, повернемось додому з добром!

Зопалу не роздивившись, що і як, половці ґвалтом-тлумом понеслися на, здавалося, беззахисну валку возів. І швидко збагнули: вискочили вони, як на Русі кажуть, – наче Пилип з конопель, і напоролися на списи та мечі комонників.

Половці завжди встрявали у ті чи ті сутички (як і нападали на супротивника теж) лише за однієї умови: якщо їх було більше. Значно більше. Тоді вони виявляли чудеса героїзму, і спину їм тоді не було. Ала-ла, ковуї, ала-ла!!. Але як тільки вони завбачили, що їх менше, запал їхній де й дівався, і вони миттєво визнали за краще хутчій ретируватися од гріха подалі. І втікали так швидко на своїх маленьких, але прудких конячинах, так борзо, що годі було їх і догнати.

Так сталося й того разу.

Поїзд охороняла сотня вершників князя Ярослава та дві сотні комонників, так своєчасно надісланих князем Ігорем навстріч поїзду молодої.

Половецький загін нараховував десь близько півтораста вершників – наполовину менше. Як тільки половці це втямили, то навіть не доскакавши й до поїзду (близько лікоть, а не вкусиш), круто повернули коненят своїх назад і кинулись навтьоки, врозсип.

Дві сотні княжих вершників, оголивши мечі, а хто – виставивши списи, ринулись за ними з улюлюканням – як за зайцями на ловах. (Третя сотня вершників тим часом на всяк випадок залишалася біля возів).

Наздогнали не всіх – найпрудкіші встигли втекти, але тих, кого настигли, або порубали, або захопили в полон.

Все лучилося уборзі. Заарканених нападників, з яких де й поділася їхня войовничість (одне – нападати на беззахисні села, інше – на добре озброєну і навчену дружину), пригнали до поїзда. Єфросинія, відкривши дверці карети, роздивлялася вже не страшних кочовиків – маленькі, миршаві, волосся, як полова, хто у шкірянці чи в якомусь дранті, а хто у вивернутому вовною назовні кожусі, надягненому на голе тіло. У кого на голові шапка, а в кого голова пов’язана шматками чогось брудного…

– Приймай, ясновельможна княгине, це добро до свого посагу, – блискаючи очима й зубами, розпалений од швидкого бою, вигукував тисяцький, показуючи Єфросинії на полон. (Колись на Русі за молодою, якщо вона була із можного та знатного роду, давали й рабів).

Половці тислися в купку, вовкувато озиралися…

Всі в поїзді радувалися, що так воно скінчилося, вітали ратників з побідою, веселилися. Тільки Єфросинії стало сумно. Правда, не так сум, як неспокій раптом охопив душу – наче у неї тоді вперше відкрилися очі на те, чого вона раніше не знала. Чи не надавала йому ваги.

Виросла вона у Галицькому князівстві, що було близько до Європи і далеко від кочівницького Степу. Половецького лиха галичани не знали (князь Ярослав, правда, до спільних походів руських князів у Поле іноді долучав і своїх вершників) – половці до них не могли дотягнутися, тож життя в Галичині було спокійнішим, як на землях південної Русі, що межувала з кочівниками.

Чути про якісь там напади степовиків галичани чули, але цього лиха ніколи не знали. А тому й нападами кочівників не переймалися. І ось Єфросинія їде до тієї Русі, яку щороку шарпають хижі орди, їде в осередок до незнаного їй лиха. У саму його пащеку. Щоб віднині жити у краї, де на тебе постійно чигає небезпека, де села і ниви чи не щоліта спустошують, а люд, який не встигне сховатися в лісах, женуть у неволю. Що її чекає? Життя за мурами граду – як у порубі? В льосі? І той град раз по раз оточуватимуть своїми ордами чужинські хани? Від таких думок ставало й зовсім зле на душі. Саме тоді галичанка вперше збагнула, куди ж вона, у яке пекло їде із затишного свого і благополучного Галича…

На Сіверщину весна прийшла. Та, що її на Русі називають красна, себто гарна. (А втім, всі весни у нас гарні).

Земля вже прокинулась від зимової сплячки, зодяглася в розкішну сукню із квіток і зела. Все на Сіверщині ожило – ліси, переліски, гаї, діброви, луки, поля… Задзвеніли струмки, загаласувало птаство, небо і води налилися синькою.

Казали, це тому, що Ярило почав ночами ходити на Сіверщині. Бог природи, що пробуджується, покровитель зеленого князівства.

То був красний молодик – коли пішки ходив, коли на білому коні їздив. У білому вбранні, з вінком весняних квітів на русявій голові.

Ходить Ярило землею, де ступне – ярина росте, яріє, куди гляне – всюди квіти розкриваються, на ліс погляне – пташки защебечуть, а у воду гляне – риба стрепенеться. Люди співали веснянок, у яких зверталися до Ярила з проханнями послати літо красне, урожай багатий.[17]

І ходить Ярило, весну несе і на кого погляне, серце у того коханням спалахне. А торкнеться уві сні молодого хлопця – кров у нього закипить, дівку зачепить – як іскра, спалахне. І виходять надвечір дівчата й хлопці на Ярилове поле хороводи водити, пісень співати. Не зчуються, як і нічка промайне, як зорі згаснуть, а на травах ранкова роса засяє…

А де проїде Ярило у білій киреї з вінком квітів на голові – весна забуяє, весна-красна молодою господинею по землі іде. По весні всі святкують прихід Ярила, і свята звуться ті «ярилками». Але закінчаться вони – як і людське життя, хоч би яким воно було вдалим – похоронами. І «ярилки» закінчуються похороном Ярила. На початку літа, під час заговин на Петрівку похорон Ярила перетвориться на веселу забаву молодиць, куди дівчатам і хлопцям зась! Але це буде влітку, а по весні Яр-хміль, як ще його звали на Русі, ходив, пробуджуючи любов, жагу життя. А любові всі підвладні – хоч князь, хоч боярин, хоч смерд чи холоп. У кожного в серці Ярило пробудить любов. На любові ж і світ тримається. А на Русі й поготів.

Мандруючи Сіверщиною, завітав однієї нічки Ярило і в Новгород-Сіверський до князя Ігоря. Торкнувся його плеча – загорівся коханням молодий князь. І вже чекає-виглядає Єфросинію з далекого Галича, яка спішить до нього весільним поїздом, що зветься ще й «медовим».

А Ярило далі йшов – по Десні, по Сейму, по Острі, полями і лугами, лісами і гаями, а з ним вона – весна-красна. І вже на борзих конях примчали в Новгород-Сіверський огласники-вісники: князю! Княгиня Галицька під’їздить до граду твого стольного. Зустрічай її завтра біля брами.

Якось зненацька перед враженою Ярославною, коли валка зупинилася на узвишші, відкрилося дивне видиво: неозорими зеленими луками – яка ж бо мальовнича долина! – де там і там блищали озерця, мимо гаїв і перелісків плинув повноводий Сейм. А за ним, на високому правому березі, на п’яти його горбах, що здіймалися, як гігантські шоломи воїнів-русичів, оточене валами з дерев’яними стінами, освітлене лагідним сяйвом весняного сонця-Ярила, з’явилося місто…

Мить тому його ще не було, і ось воно виринуло з маєва і стало видиме, як на долоні.

– Путивль!.. Путивль!.. – почулися вигуки весільчан «медового поїзда» – Путивль – краса Божа!

Так ось він який, незнаний їй досі Путивль, який віднині і назавжди стане їй рідним…

– Коня! – вигукнула Ярославна, рожевіючи і сяючи. – Коня! Коня!..

Їй підвели гнідка, допомогли сісти, і дівчина в якомусь незнаному їй до того захваті й шаленстві погнала коня навстріч тому видиву над Сеймом, і охорона ледве встигала за нею.

– Путивль! Путивль!.. – вигукувала вона до міста на п’яти горбах. – Здрастуй, Путивль!.. Це я – твоя Ярославна! Так ось яка ти, Сіверщина, де на ігрищах, на піснях і танцях браві молодці умикають собі красунь – перед тим, правда, змовившись з ними. Це ж яка любов-ліпота! Приглянеться сіверяночка, домовились – і викрали.

І здалося їй на мить, що й Ігор за давнім сіверським звичаєм викрав її на ігрищах з танцями й піснями, а вона йому на те умикання згоду дала.

І такі сіверяни, дарма що вона їх ще не бачила, навіть почали їй подобатись. Хоч і умикають собі жіночок та дівчат, але ж за домовленістю з ними, за згодою…

Оце любов!

Справді – ліпота!

А навстріч їй на невидимих крилах вже летів малиновий передзвін…

«Медовий» поїзд галицької княгині вітали перед міською брамою.

І лагідно сяяло сонечко, і було так благословенно у світі білому, де щойно пройшов молодий Ярило. Сіверяни висипали за браму. На валах теж було повно люду, і всі товпилися – де ж вона, княгиня галицька?

Перед брамою з обох боків дороги вишикувалися комонники – чи не вся дружина молодого князя. З черленими щитами, в шоломах і зі списами в руках. І коні під ними, як змії, грають. І сам князь сидить на дужому коні, наче до борні вбраний. Золотий шолом на сонці сяє, на грудях лати сріблені, меч при боці, над князем стяги мають.

Зодягнений Ігор у зелений каптан трохи нижче колін, поверх нього корзно, синє з червоною підшивкою, застібнуте на правому плечі червоною запонкою із золотими відводами, підперезаний золотим поясом з чотирма кінцями. Взутий у гостроносі зелені чоботи, вицяцькувані золотом та сріблом. На голові – висока синя шапка з червоними навушниками – картинка!

У граді дзвони дзвонять.

Ось і «медовий» поїзд галицької княгині – всередині якого розкішна карета. Ігор скаче до карети. Зіскакує з коня і, ведучи його за повід, наближається до карети молодої княгині. І вже навстріч йому дружки-боярині виводять його обраницю – гарна Єфросинія! Справді красна, як сонечко сяє.

На княгині покривало, зав’язане під підборіддям, верхнє вбрання червоного кольору, з широкими рукавами, із зеленою смугою на подолі, підперезана золотим поясом, черевики на ній золоті, висока шапочка, що так і спалахує на сонці від коштовних каменів…

І вже жінки співають величальних пісень і всі разом вигукують: «А в нашому граді всі княгині раді!»

– Приходь до нас, Єфросинко, будеш нам за дитинку! – вигукують з другого краю.

І тут невідь-звідки вихоплюється гурт хлопців та дівчат у святкових вбраннях з вінками на голові. І враз щільним кільцем оточують молоду, взявшись за руки, не пускають до неї молодого.

– Викуп, князю, викуп!

Утворюють «ворота» і «запирають» за ними молоду княгиню, танцюють та піснями перегукуються. Одні заспівують:

Воротарю, воротарчику, Відчини воротонька!

Інші піснею запитують:

– А хто воріт кличе? – Князь молодий та слугоньки його. – А що то за дар везуть? – Яриї та пчілоньки. – А це ж бо нам мало! – А ми вам додамо молодую дівоньку Урутенім вітоньку.

І хором вигукували:

– Викуп, князю, викуп!!. За княгиню щедрий викуп!!.

– А що ж ви хочете? – питає Ігор.

– Меду солоденького за княгиню молоденьку…

І звелів князь дати хлопцям і дівчатам барило меду вареного. І хлопці та дівчата розступилися, утворивши «ворота», і через них вийшла до молодого князя молода княгиня. А молодь пребадьоро заспівала:

А вже весна, а вже красна, Молодому князенку Мандрівочка пахне. Помандрував князенко Учистеє поле, За ним іде молода дівчина: «Вернися, соколе!»

А другий гурт виводить дзвінкими голосами:

Я вернуся, я вернуся, Та й до тебе, миленька, пригорнуся…

Молоді пригорнулися одне до одного і пішли під браму, а з ними йшов княжий кінь, червоною китайкою накритий, а вже за конем посунули галицькі весільчани, які з поїздом «медовим» прибули… І задзвонили дзвони в Новгороді.

– Радуйся, люде хрещений! – вигукували там і там огласники. – Князь наш красний княгиню собі красну взяв!

Він із нею буде довго-довго жити. Буде жити – не тужити, Діточок багацько родити. Воріженьків в полі бити, Край свій, край любити. А ми будем мед-вино пити, Князя і княгиню віншувати. Нумо, нумо всі гуртом співати, Щоб любощі їм Ярило дарував, Та й нас біля них не забував…

Тієї весни на Сіверщині дівчата, як і по всій Русі на русалчин тиждень, русалку вибирали. А вже вибраницю, заквітчавши її в красні та пишні шати, водили і співали русальних пісень:

На горі церковка стояла. – З ким ти, Марійко, шлюб брала? – З тобою, Васильку, з тобою, Як із ясною зорьою. – По чім же ти, Марійко, пізнала, Що ти мене зорьою назвала? – По мові, Васильку, по мові, Оксамитна шапочка на голові, А чорнії осьмушечки — Пристав мені ти до душечки…

Споконвіку богинею кохання, покровителькою шлюбу, домашнього вогнища, юності й краси на Русі була Лада. Ніжна, співоча, русокоса вродливиця в білому вбранні, вона оберігала молодих і їхнє закохання – від злих темних сил, чарівництва та іншої шкоди. Вона завше була на сторожі любові. Варто було між молодятами виникнути якомусь непорозумінню – в житті все буває, – а Лада тут як тут, і вже між молодятами злагода і мир.

А ще був Ладо – бог світла, краси, миру, радощів і теж любові, злагоди і благополуччя. Молоді, побравшись за руки, співали: Ладо, Ладо, Ді-ді-Ладо – великий Ладо, – і відразу ж у їхньому житті все ладилось.

А ще ж був Лель – юний бог любові, син Лади. Він зводив і знайомив хлопців з дівчатами і благословляв їхній шлюб. З’являється Лель по весні, разом із братом своїм Полелем, щоранку виходив зустрічати Ярила – Лель грав на сопілці, а Полель танцював.

Брати схожі між собою, тільки старший, Полель, мужніший, вищий зростом і ширший у плечах. Любить він весну, пробуджує в серцях людей злагоду, мир, доброту, але більше любить осінь, пору весіль, коли серця людей єднаються. І в тому його найбільше щастя – єднати серця людей. Тож на Русі споконвіку казали: хочеш жити в любові і злагоді, шануй Ладу і синів її Леля і Полеля, не забувай Ладо, співай, побравшись за руки з коханою: Ладо, Ладо, Ді-ді-Ладо, – і все буде добре у твоєму житті, і ти кохатимеш, і тебе кохатимуть… А що ще треба людині в цьому світі? Кохати і бути коханою.

І все в житті Ігоря Сіверського, як зустріне він Єфросинію Галицьку, і вона перед їхньою першою подружньою ніччю роззує його, як то велить весільний звичай Русі, і цим визнає його за мужа свого, і вперше скаже йому: «Ти – моє ладо» (любий), а він їй в одвіт – «Ти моя лада» (люба), піде добре. До срібного весілля у них ще буде попереду 25 років, а до золотого і всі п’ятдесят. Здавалося б, вічність.

Це так. Вічність. З деяким, однак, уточненням: щаслива вічність. Разом з Ладою, Ладом, Лелем і Полелем. І з першого ж їхнього після весільного дня почалися кращі дні їхнього спільного життя.

Знайшовши одне одного в бурхливому морі життя, міцно трималися одне одного. «Ладо моє» – тільки й злітало з їхніх уст. Єфросинії здавалося, що з Ігорем у неї почалося справжнє життя, а до того було так… існування. І дивно, як вона могла жити раніше без Ігоря, без лада свого? У заміжжі надолужувала прогаяне, іноді їм здавалося, що їхній медовий місяць ніколи не кінчався – ні через місяць, ні будь-коли.

З весільного поїзду Єфросинії, що було названо медовим, залишився дзбан солодкого питва. Його й подарували молодим на весіллі, перед тим як відправляли їх зустрічати свою першу подружню нічку. «Щоби солодшою була ваша нічка», – казали весело, і їхні ночі звідтоді були солодкими. Лишившись удвох, вони робили із дзбана нахильці по ковтку меду запахущого, зібраного бджолами десь на Карпатах, і ночі їхні й справді були медвяними, повні любощів і пристрасті.

Обоє любили дітей, і Бог посилав їм діток Майже кожні три роки у них з’являлося дитятко. І кожному Єфросинія запалювала лампаду. Вогонь мав цілющу, живу силу, він очищав людей, оберігав дітей від народження. А тому лампада горіла доти, доки не хрестили маля, тихо сяяла, оберігаючи новонародженого від темних злих сил, адже нечисть боїться вогню і тому не може зашкодити дитині, біля колиски якої горить незгасима лампада.

Вогонь треба було зберігати, любити і шанувати його, адже він міг і спалити – того, хто його не празнував. Єфросинія шанувала вогонь, закликала й молила його бути добрим до її дитяти, тож і діти виростали у неї здоровими.

Коли опускала в купіль маля, за порадою бабки клала туди любисток – «щоб любили», руту-м’яту. Чи й гілочку дуба – «щоби синок був міцний, яко дубочок», барвінок – «щоби довго жив», чорнобривці – «щоби був чорнобровим», а в купіль дочки клала ромашку – «щоби рум’яна була», калину – «щоби красна була», гілочку вишні, щоб «пишная була»… Проказувала, як вчили її сіверські бабці: «Здорові будьте, як вода». Тож і діти у неї росли такі гарні, хоч з лиця воду пий.

Ще до народження первістка сіверські майстри виготовили колиску з явора, легку і дзвінку. Подушечку наповнили гусячим пухом, а під неї поклали чебрецю, м’яти, безсмертника – вони сон дитині мали оберігати. Молода мати, колишучи своє маля, співала: «Сон у колисочку, дрімки у віченьки, здоров’я на росточок, спи, мій синочок!».[18]

За своє заміжжя Єфросинія народить п’ятеро синів – Володимира, Романа, Олега, Святослава і Ростислава, а також дочку. (Ім’я її літописи не зберегли). І це за перші сімнадцять років подружнього життя – до походу Ігоря на половців, що його згодом деякі історики назвуть злощасним. Тож Єфросинія ті перші сімнадцять років подружнього життя чи не постійно або ходила вагітною, або гляділа чергове маля. І в цьому вбачала своє покликання у білий світ людей. З мужем, якого так кохала, з дітьми була такою щасливою, що аж не вірилося, що це так.

Єфросинія не ходила, а наче метеликом літала чи пташкою співучою пурхала – легко, з відчуттям, що в неї за плечима невидимі крильця.

З її губоньок тільки й лунало (вона взагалі вдалася співучою, тож співала завжди – і під настрій, і без настрою):

– Де, калино, ти була, Що так лепсько розцвіла? – Я у милого була, З милим лепсько розцвіла. З милим всюди ліпота, З милим всюди любота…

Вони й жили в ліпоті та в люботі.

Вже давним-давно спорожнів той дзбан з карпатським медом, що лишався у них після прибуття до Новгород-Сіверського «медового» поїзду у 1168 році, вже й сам дзбан, що так довго пахтів медом, десь подівся, а вони все ще відчували в подружній спочивальні і на своїх губах теж, і у всьому своєму єстві той запахущий, той духмяний, солодко-гіркуватий мед, зібраний працьовитими бджілками з квіток карпатських полонин, і життя їхнє здавалося – попри все – медовим, і місяць їхній медовий, місяць невситимих любощів і пристрасті не кінчався ось уже який рік.

Гіркота, щемка й часом болюча, ще до них тоді не встигла прийти.

Все ще було, як кажуть, попереду.

І знамените у всіх майбутніх віках її тужіння на валах Путивля теж.

І та жахлива поразка, коли накладе головою руська дружина, а князь опиниться в полоні, – теж ще попереду, попереду, попереду…

Її не обминути, як лихе приречення, як долю свою.

Але, як казатимуть пізніше в Україні, не було б щастя, так нещастя помогло.

Не було б нещасливого походу Ігоря Святославича в Половеччину, не було б на Русі і «Слова», що обох їх обезсмертить і навічно викарбує їхні імена на скрижалях історії, і прославить їх навіки – його, до того нікому не відомого і нічим не видатного удільного князя, і її, теж до того нікому не відому жону невідомого удільного князя, яка завдяки тому нещастю, горю своєму невимовному, плачу-тужінню стане на віки славетною руською жінкою, рівної якій не було і немає. І це при тому, що вона стала просто…

ПРОСТО ЯРОСЛАВНОЮ.

І до її імені вже нічого буде додати, і від її імені нічого буде відняти… Але це буде пізніше, пізніше, а тоді…

…А весілля тривало, а весілля гуляло!.. Минав уже який день, а воно все ще ніяк не могло вгамуватися-нагуляти-ся-навеселитися, а тільки-тільки-но гучності та розмаху набирало. І що б, здавалося, таке – весілля? За словниками всього лише – обряд одруження, а також святкування з цієї нагоди за звичаєм, а ти ба!.. Як хвастатиме один з героїв Леоніда Глібова: «Чи де бенкет, чи де обід, або весіллячко, родини, – Такої гарної години ніколи не втеряю я: І їм, і ласую доволі!» Як кажуть, на здоров’я!

А що вже веселощів на весіллях! Та й що казати – навіть у самій назві обряду відчувається веселіє. Бо весілля – завжди веселіє (хіба, може, для самої молодої буває смутне, якщо її силоміць – а таке у ті часи траплялося та траплялося! – заміж віддають).

Бо весілля завжди веселіє – хоч у князя, хоч у будь-кого з русичів на Русі нашій славній. Тільки в одних воно було і гучніше, і пишніше, коли столи чи не тріщали-вгиналися од яств і питія, а весільчани все були знатні, в шатах красних, з титулами вельможними, в інших – відносно їхнього кола і статків, – але і там, і там воно було веселієм. І там, і там непорушно дотримувалися звичаїв, віками освячених на Слов’янії-Русі…

Вранці у день вінчання свахи нареченої приходили до жениха – готувати шлюбне ложе. Звичай є звичай, і його навіть у князівській родині треба було дотримуватися – Русь здавна сильна своїми нерушними звичаями, що їх нікому – ні князям, ні смердам – не дозволялося порушувати.

Як і велить традиція, для шлюбної кімнати неодмінно готували комору, стіни якої і стелю обвішували килимами.

Крім широкого подружнього ложа, інших меблів у коморі не могло бути. Спершу на ложе настилали снопи, на них клали килим, а на ньому перини, в головах – дві подушки, потім постіль застилали простирадлом і зверху клали одну чи дві – в залежності від пори року, – ковдри. А біля постелі ставили бочечку із зерном, що означало достаток – його бажали молодим у їхній домівці.

А коли вже час вінчання наставав, наречену зодягали під вінець. Плаття – найкраще, на нього навішували якомога більше прикрас – подружки в цей час співали молодій пісень, а вона мала час од часу пускати сльозу.

Одночасно у світлиці споряджали столи для гостей, накривали їх обрусами, ставили солонки, перечницю, влаштовували поставець. Місце для молодих готувалося на підвищенні, що називалося рундуком.[19]

Перед молодими ставили окремий стіл, накривали його трьома обрусами один поверх іншого, на ньому – сіль у солонці, калач або перепічку і сир. Над ними вішали ікону (ікони ставили і по кутках світлиці). Коли всідалися, священик зачитував «Отче наш» та молитву, запалювали весільні свічі. Сваха знімала з нареченої покривало, потім вінець, інша жінка підносила їй очіпок або кику. Сваха розчісувала волосся, викладала його на потилиці, одягала молодій на голову очіпок або кику, а вінець передавала на зберігання – на пам’ять про дівоцтво.

В цей час хтось із гостей підходив до молодих у вивернутому хутром назовні кожусі чи шубі і бажав нареченій стільки дітей, скільки волосинок у кожусі або шубі. Боярині та дівчата співали весільних пісень. В цей час сваха посипала гостей і молодих – кидала срібні гроші, хміль, шматочки тканини, квіти, і кожний мав хапати на льоту що міг.

Потім сваха просила у батьків дозволу вести молодих до вінця. «Благослови Бог», – відповідали, і всі вставали. Молоді кланялись і приймали благословення. Батько й мати обмінювали їх обручками і, взявши дочку за руку, віддавали її жениху, взаємно кланяючись одне одному.

Нарешті батько брав пугу й легенько бив нею дочку, кажучи: ти, дочко, знаєш свого отця, тепер ця влада переходить в інші руки, замість мене за непослух тебе буде бити твій муж! І з цими словами передавав пугу жениху, який, беручи її, казав: «Приймаю як дарунок, але думаю, що потреби в ній не буде» і затикав пугу за пояс. Свахи виводили наречену за руки, все ще закриту.

У дворі перед ґанком-рундуком стояли коні – осідлані і запряжені у візки, гарно вбрані. В один із візків сідала наречена разом з двома свахами.

Те ж саме здійснювалося і по відношенню до жениха. Біля ґанку стояв його аргамак, на якому сидів інший, але тільки з’являвся жених, він залишав коня і йшов пішки, а жених сідав на аргамака і їхав до вінчання – до храму він мав прибути трохи раніше нареченої.

Коли молоді заходили до церкви, ясельничий із своїми помічниками стеріг коня і візки, слідкував, аби лихі люди не заподіяли, бува, якого чарівництва, що в нього тоді всі й нерушно вірили.

Шлях від дверей церкви й до аналою застилався кольоровими тканинами – як і саме місце біля аналою, після вінчання наречену розкривали, і священик читав молодим повчання, нагадуючи їм частіше ходити до церкви, слухатись духівників, дотримуватись постів та празників, подавати милостиню, а мужу нагадував частіше вчити жону палицею, як і подобає главі. Потім брав за руку молоду, вручав її молодому і велів цілуватися. В цей час молода на знак покірливості припадала до ніг чоловіка, торкаючись чолом його чобота. Муж накривав її голову полою свого вбрання – на знак покровительства і захисту в їхньому спільному житті.

Священик підносив молодим дерев’яну чашу з вином, муж надпивав і давав жоні – та вмочувала у вині губи і повертала чашу мужу. І так вони пили тричі, нарешті чоловік допивав лишок, кидав під ноги чашу і топтав її разом із жоною, приказуючи: «Хай так під ногами нашими будуть ті, які стануть сіяти між нами чвари і нелюбов».

Тим часом дружки розрізали коровай, і священик посилав його батькам молодого подружжя – на знак приязні й миру між ними на майбутнє, і обидва роди давали обітницю бути віднині людьми одного столу й одного хліба і жити дружно, як зерна одного колосу. А при виході з церкви сваха осипала молодих хмелем, насінням льону та коноплі, бажаючи щастя. Як велить звичай, смикали молоду, намагаючись її відірвати від мужа, а вона ще тісніше до нього притулялась.

А вже коли поїзд молодого прибував до його дому, назустріч виходили батьки молодого з образами та з хлі-бом-сіллю, благословляли дітей своїх. Молоді сідали за стіл, також всі гості сідали на свої місця, і наречена, вже будучи відкритою, мала плакати, висловлюючи цим розлучення зі своїми батьками і деякий острах перед її новим життям, а жінки й дівчата в цей час співали печальних пісень.

Ні жених, ні його наречена не повинні були їсти й пити, хоч наїдків і питва перед ними виставлялося щедро. І лише коли гостям подавали третю переміну – лебедя, перед молодими ставили смажену курку. Дружка брав курку і обгортав її обрусом та звертався до батьків молодого: «Благословіть молодих вести спочивати!» Ті відповідали: «Бог благословить» і йшли до дверей – батько зупинявся біля порога, а мати заходила до комори. Тоді дружка заносив до комори смажену курку, і лише після цього молоді, яких осипали хмелем та зерном, заходили до комори, а гості й далі собі гуляли та гуляли.

Як велить звичай, молода мала роззути чоловіка на знак майбутньої покірливості. В одному чоботі лежала монета, вважалось: якщо жона першим знімала той чобіт, то її чекало щасливе життя у заміжжі. При цьому чоловік її злегка стьобав пугою – на знак своєї влади.

І молоді нарешті залишалися на самоті в коморі. Гості гуляли за столами та гуляли, біля комори ходив ясельничий з оголеним мечем для охорони молодих від чародійства і всілякої шкоди.

По якомусь часі батько й мати посилали до комори дружку дізнатися про… здоров’я молодих (ті запитували про нього дещо єхидненько, із красномовним смішком та хихоньками). Якщо через двері жених відповідав, що він у доброму здоров’ї, це означало, що МІЖ НИМИ УЖЕ ВСЕ ЗВЕРШИЛОСЯ, і тисяцький посилав посланця сказати батькам, що молоді в доброму здоров’ї, і всі гості йшли годувати молодих тією куркою, яку перед тим дружка приніс їм в комору. А вже потім подавали й інші страви.

У давнину слово «добрий» на Русі означало «міцний», «сильний», «хоробрий», «гарний»… Звідси й – добрі молодці, як називали хоробрих та відважних. Чи – Добриня, як звався один з билинних богатирів, захисників землі Руської. Лише пізніше добрий стало означати «багатий», «багатство», «домашній скарб». Ще пізніше добрий набуло значення «душевний», «лагідний». (Слово злий – відповідно «недобрий»). Люди зичили один одному добра, доброго здоров’я, на добро бажали, в добрий час, казали. І платили добром за добро. (Це вже в наші дні поширюється інший спосіб плати, коли за добро віддячують злом). Лагідну людину здавна називали добродієм («Добрий чоловік завжди надійніший кам’яного мосту»). А вже коли кляли «Бодай добра тобі не було!», то страшнішого прокльону годі було й шукати.

Доброю називали й наречену, яка зберегла до одруження цнотливість.

Про це й оголошували на другий день весілля, як молоді виходили з комори, де провели свою першу подружню ніч.

І коли Ігор та Єфросинія вранці вийшли з комори, молодий голосно і радо похвастав перед гостями-весіль-чанами:

– Добра наречена!

І цим було сказано все, і жону князя відразу ж було прозвано Доброю.

…А між Добром і Злом (у давні часи – міфологічні персонажі, а також персонажі українського фольклору) все точиться й точиться боротьба, віки та віки, що за народними віруваннями має закінчитися перемогою першого. Але коли сіє станеться, скільки ще мине віків і тисячоліть тієї боротьби – хто скаже…

Другодні молодих вели в окремі мильні-лазні. Молода йшла у мильню зі свахою і матір’ю жениха і показувала знаки свого дівоцтва – з неї знімали сорочку і разом з простирадлом ховали як свідчення незайманості та цнотливої поведінки. Чоловік тим часом мився з тисяцьким і дружкою, а молода присилала йому сорочку, прикрашену перлами.

Вийшовши з мильні, молодий першим ішов до комори, за ним йшла молода. Тут з’являлися жінки на чолі із свахою, яка несла двоє горнят з кашею, що нею вона годувала мужа і його жону. Потім молодий зі своїми найближчими гостями їхав до будинку молодої і дякував її батькам за те, що вони виховали дочку належним чином і запрошував їх до себе на обід. Тоді в молодого й починався урочистий бенкет, що його на Русі звали княжим…

І співали гості на бенкеті в Ігоря Святославича, що його зазвичай було названо княжим:

Що третій цвіточок – славна родинонька — Хорошенько цвіте! Ой, роде наш красний, роде наш прекрасний, Не цураймося, признаваймося, Бо багацько нас є!

Співали гарно, молодими та дзвінкими голосами, співали задушевно, із сокровенними думами, сподіванками на краще. І здавалося їм, що разом з ними співає вся Русь:

Ой, роде наш красний, роде наш прекрасний, Не цураймося, признаваймося, Бо багацько нас є!

Бо так воно і є: багацько нас є. А ще як не будемо цуратися одне одного, як будемо признаватися, нас ще більше стане.

Єдине, що непокоїло у ті роки Єфросинію, – це вісті, які час од часу надходили з дому, з далекого Галича. І все – невтішні, погані, у які спершу й повірити було важко. Надходили швидко, незважаючи на відстань. Недарма кажуть: погані вісті не лежать на місці. І це ні-ні та й затьмарювало її тоді ясні і сонячно-безтурботні дні.

В сім’ї батька, галицького князя Ярослава Володимировича, знаменитого Осмомисла, почало творитися щось незбагненне, що його і втямити годі було. І творилося з вини… гм-гм… батька. І вістям тим Єфросинія спершу й не вірила. Та не міг батько таке чинити, отець її славний, знаний князь, правитель такого великого і міцного князівства, той Ярослав Осмомисл, який підпер гори Карпатські і зачинив врата Дунаю! А він наче… наче з ланцюга зірвався – дивувалися самі галичани, як з кручі у воду кинувся, втративши навіть здоровий глузд і притаманну йому обережність, що так його досі виручала.

Князь Ярослав Володимирович охолов до своєї жони Ольги Юріївни. Божа кара, та й годі. Та так охолов, що навіть почав її виживати – княгиню, матір його дітей, – з Галича – це ж треба! Бачити її не хотів. Навіть одна думка, що вона буде поруч в палаці – дратувала, а тоді й бісити почала. Мала вона щезнути геть – бажано навіть зі світу цього, а вона не щезала. Жила й жила. От уперта! Уладнати змову та знищити її… Ярослав уже був і не проти, але на таке ще не зважувався. А неприязнь до жони росла й росла. (Літописець зауважить: «Понужаже ю ити в монастирь»). Це ж треба, га!

Правда, Ольга виявилась не з лякливих і проявила характер, відкидала всі намагання чоловіка вижити її з Галича. Навідріз відмовлялася йти до монастиря. З якої такої напасті вона, жона, княгиня, в черниці піде? Зверталася до бояр. Ті ставали на її захист – визрівала сварка. Ярослав ніби на якийсь час змирився і навіть трохи позадкував – боячись гніву ще й братів жони київського князя Гліба Юрійовича та володимиро-суздальського Андрія Юрійовича, які стали на захист Ольги. А в них сила, їх і остерігався Ярослав, неконфліктний взагалі чоловік.

Змирився, власне, притих – лише на якийсь час. Вичікуючи зручного для себе випадку. Жили нарізно. Були чоловіком і жінкою, але спали й мешкали в різних кутках палацу, і князь зело гнівався, коли при ньому хвалили княгиню. Чи коли вона втручалася у його верховенство. Показувала, що й вона, як княгиня в Галичі, чогось варта.

Як доходили вісті до Новгород-Сіверського, що позбавляли сну Єфросинію, причиною сімейних чвар у далекому Галичі були не якісь там прояви матері – вона тримала себе на висоті. Просто батько постійно заводив собі все нових і нових любасок і жив з ним відкрито – чи не на очах у своєї законної, яка мусила все це терпіти. Князь Ярослав найбільше любив три речі: владу, вино і жінок. І те, і те, і те він мав удосталь. Владу тримав кріпко, вина завжди мав удосталь, а ось жінок міняв постійно. До пори до часу це йому сходило з рук. Мати завжди ходила сумна й заплакана, і це гнітило Єфросинію ще тоді, коли вона жила в батьковому домі.

Княгиня Ольга терпіла, гадаючи, що муж, як і всі гуляки, урешті-решт перебіситься та й за розум візьметься. Пора! Про його походеньки і так все місто знає, тільки й судять-пересуджують. А йому – хоч би що. А до чого дійшло? Князь вирішив вигнати з дому законну свою жону. Мати якось трималася. Але так тривало доти, доки батько не захопився Настаскою – з боярського роду Чарговичів. Анастасія не просто стала черговою любаскою, а полонила батька і взяла його в руки – як хижі степові птахи хапають ховрашків. Не тріпнеться. Так і батько опинився в її пазурах… Спершу бояри на інтимні походеньки їхнього князя не дуже звертали увагу – хай побіситься. Молодий, здоровий. Відгуляє своє, заспокоїться, ситий та задоволений. Та коли бояри загледіли, що через Настаску владу в князівстві починають захоплювати її родаки, забили тривогу. Аби владу взяли Чарговичі – потомки тюрків, – бояри не могли погодитись. Так почала в Галичі зароджуватися опозиція до Ярослава, який спершу не звертав на неї особливої уваги – а дарма. Буде каяття, та не буде вороття.

Все зміниться у 1173 році, коли помре київський князь Гліб Юрійович, брат матері Єфросинії, її дядько і її рятівник.

За порадою коханки, власне, з її намови й підбурювання, батько таки вирішив постригти свою жону – як збожеволів. Чи такі чари над ним мала клята Настаска.

Ярослав почав чи не живосилом випихати княгиню зі свого палацу, вимагаючи, аби вона негайно постриглася в черниці. А якщо не послухається, то… То хай нарікає на себе. Зважаючи на ті погрози, Ольга, аби врятуватися від монастиря, спішно втекла з Галича до Польщі. Разом з нею подався в добровільне вигнання і син Володимир, котрий у конфлікті батьків завжди стояв за матір, що тільки злило й дратувало батька. А ще з княгинею до Польщі подалися й ті бояри, які вже відкрито були в опозиції до князя.

– Туди вам і дорога, – зрадів князь. – Менше ворогів, спокійніше спатиму.

Дарма радів.

Галичани захвилювалися.

Досить швидко після втечі княгині Ольги з сином та боярами у місті спалахнуло мало не повстання. І таке зчинилося, таке!..

Мороз по шкірі йшов у Єфросинії, як вона слухала вісника з Галича. Повстанці швидко захопили місто.

Князя свого велелюбного посадили у його ж палаці під варту. Слава Богу, що хоч життя йому зберегли. А ось Чарговичів під гарячу руку порубали – чи не весь їхній рід витяли! А Настаску… В Єфросинії, як слухала вісника, в очах темніло. Настаску… спалили.

О Боже! Спалили жінку на огнищі. Бідну, бідну жінку! Єфросинії вже було й жаль Настаски – спалили її тільки за те, що вона була коханкою князя (літописець безпристрасно зафіксує: «А наложницу его Настаску иже смути со…возложиша на костер велик, сожгоша ее…»).

Як почитаєш іноді – до чого ж спритні пера бувають у деяких борзописців.

Ось хоча б:

«Любов – відмінний маркетинговий хід.[20]

Бо як би продавали абсолютну більшість книг? Чого б ми ходили в кіно і в театри? Слухали солодкаві поп-диски?

Любов у мистецтві зазвичай закінчується весіллям. Або трагічними трьома крапками…

1 коли почуєте про неймовірні перепони, що їх долають закохані, складні аж занадто, і коли фінал теж аж занадто трагічний у їхніх відносинах, тож гостріше засмокче під грудьми у вразливого читача й глядача: ось, мовляв, повезло ж комусь на таке неймовірне кохання! Поталанило відчути таке, що ніколи не забувається. Пережити такі чи не екстремальні ситуації! І перемогти, досягти свого!

Навіть не задумуєшся про те, а чи буває таке насправді?»

То що ж виходить? Реклама – рушій торгівлі, а любов – рушій мистецтва?

Яка любов – таке й мистецтво. Вірніше, так його сприйматимуть чи продаватимуть – те бідне мистецтво.

Одне слово, побачиш (на екрані, на кону чи й у житті) чиюсь незвичайну любов (чи прочитаєш, почуєш про неї), так і подумаєш з жалем: везе ж ото декому! Яка любов! Хоч на виставку кращих закохань її виставляй! Які почуття! Які стреси! Яка боротьба! Яка енергія! Хоча, багнучи такої любові, сам багнеш, аби особисте життя твоє не виходило за рамки, щоб усе було спокійним, розсудливим, вивіреним: зустрілися, покохалися, побралися, народили дітей, добре влаштували побут… А пристрасті – то для книжок, для театру, для кіно… Хоча ні-ні, та й зітхнеш – але ж яка любов! Яке горіння-боріння! Повезло ж декому, а тут…

…А як було насправді?

– Створиш ти, Отче наш, першу людину – як задумав. З праху земного. Чи там з глини. Як і поділився з нами щойно своїм задумом. А йому, першому чоловікові, створиш і першу жінку…

– З ребра його, – охоче відповів Господь. – Це я твердо вирішив. Для нього, Адама, створю і пару йому – Єву.

– Гаразд, створиш і першу жінку першому чоловікові. А далі? Що далі? Їх буде двоє. А планета, звана Землею, ого яка! Чоловіків та жінок, щоби рід людський виник, потрібно мільйони та мільйони.

– Так, мільйони, – охоче погодився Господь. – А далі й мільярди. Тільки тоді рід людський утвердиться на планеті, званій Землею.

– Мільйони, мільярди… І Ти, Отче наш, будеш створювати оці мільйони? Чи й навіть мільярди? Навіть Тобі, всемогутньому, це може виявитись не під силу. Не кажучи вже, що ти роки, десятки й сотні років тільки тим і будеш займатися, що день у день створюватимеш все нових і нових істот, названих тобою людьми.

– Правильно речеш, архангеле. Це може виявитись і мені не під силу. Та й справ у мене інших пребагацько. Тьма-тьмуща. А тому я так вирішив: створю лише перших двох – його і її. А далі, за браком часу, на них усе покладу. Далі вони самі будуть плодитися.

– Саморозмноження? – здогадалися архангели. – Самовідтворення собі подібних? Лише з Твого благословення?

– Ви вірно здогадалися і мислите вірно, – похвалив Господь своїх архангелів. – Саморозмноження.

Архангели переглянулись і навіть з подиву легенько пирснули.

– Отче наш, – звернувся до Господа один з них і почухав потилицю. – Ну… Перші люди ще будуть займатися отим самим… саморозмноженням. Це їм спочатку навіть цікаво буде – творити собі подібних.

– Вся заковика і весь фокус у тому, – загадково посміхнувся Господь, – як вони цим ділом будуть займатися. Що їм для цього буде спонукою.

– Але ж їм все одно, даруй, Господи, це швидко набридне. Як набридає будь-яка повинність. І рід людський швидко захиріє. Так до пуття й не розмножившись. Не будеш же ти за кожним слідкувати і кожному нагадувати, кожного підганяти: розмножуйтесь, діти мої, розмножуйтесь!.. А яке розмноження буде з принуки? Коли бігати за кожним і покрикувати: гей, ану, той… розмножуйтесь!

– Не буду за кожним бігати.

– От-от, а їм це швидко набридне. Повинність така.

– Набридне, – охоче погодився Господь на тій таємній вечері (розмова сія відбувалася одного вечора за спільною вечерею). – Але я наділю їх чимось таким… таким… Що їм постійно буде хотітись цього діла.

– Розмножуватися?

– Так, розмножуватися.

– І чим же ти їх, Господи, наділиш? – недовірливо спитали учасники тієї вечері.

Господь витримав чималу паузу, інтригуючи своїх співтрапезників і, зробивши відповідний ефект та заінтригувавши всіх, врочисто вигукнув:

– Любов’ю! Я наділю їх – любов’ю! І хай спробують тоді втриматися, щоб… хе-хе, не займатися сим ділом. І розмноженням теж.

Пауза. Потім хтось обережно:

– Себто… сексом?

– І сексом теж, хоч я й не люблю цього слова. Але – діватися нікуди. Наділю їх і сексом. А любов’ю в першу чергу. До жінки – теж у першу чергу. До дітей. А це – сім’я. Потім піде любов до свого народу, землі своєї і так далі. А пізнаючи любов – чи, як ви кажете, секс, – рід людський буде й буде займатися розмноженням – хоче він того чи не хоче. Тобто займатиметься нею – ЛЮБОВ’Ю. І відпаде потреба нагадувати про це кожному. Двигуном життя людського, усіх Адамових нащадків буде вона, любов. Вічним двигуном. Та любов, яку вчені пізніше так тлумачитимуть (Господь ще й тому наймогутніший, що знає наперед, що буде… наперед) – «Любов – почуття глибокої сердечної прихильності до особи іншої статі; кохання». Просто і ясно. А ще Адамові нащадки створять слова… Та які ж слова, – мрійливо протягнув Господь. – Ось послухайте: любо, люба, любенько, любесенько, любий, любимий, любимо, любимочка, любити, любитися, любісінький, любість, любка, люблений, люблю, любов, любовний, і – любовник, чого вже тут, любаска, любонька, любота, любощі, любчик… І це далеко не повний перелік таких слів.

Архангели сиділи вражені й занімілі…

– А ще ж, – вів далі мову Господь, – кохання, закохання, коханець, коханий, коханка – чого там! – коханнячко, коханочка, кохати, кохатися і т. д., і т. п. в цьому ж роді й дусі. І, смію вас запевнити, мої ангели і архангели, діло, як кажуть, піде. Буде любов, а з нею буде і рід людський. А більше людям, окрім як любові, нічого й не треба. Решту вони самі придумають. Як буде в них любов-кохання. А я подарую їм мисль, що любов – це всеперемагаюче кохання, – підсумував Господь.

Не знаю, чи дослівно саме так було сказано на таємній раді, чи якось по-іншому, але суть, смію вас запевнити, саме така. Бо як же інакше? Ви знаєте, як? А я не знаю. І цього ніхто не знає. Але точно знаю: є любов, є і буде рід людський. На планеті, що називається Земля. Бо тільки на любові все до нас трималося, на любові тримаємось і ми, на любові будуть триматися і після нас – вічно. Покіль існуватиме рід людський на планеті, званій Земля. А він існуватиме вічно. Як вічно існуватиме любов на планеті, званій Земля.

На любові, на коханні. Так, так, на отому, як пишуть словники, почутті глибокої сердечної прихильності до особи іншої статі, на коханні… У вузькому і в широкому смислах.

У вас є інша мотивація?

Гай-гай!..

Навіть у Господа іншої не було – чи Він не схотів інші навіть із загашників діставати, – а тому подарував роду людському любов.

Тож, як заповідав Він: плодімося і розмножуймося!

А що може бути прекраснішим, коли до цього діла додається любов. Ну… секс, коли хочете. Але це теж любов.

Отож і живімо. З ЛЮБОВ’Ю.

– Але ж і гуляка! Тесть мій, – хитав головою Ігор. – Оце догулявся. Оце дострибався у гречку! Коханку живцем спопелили!

Наче аж заздрив тестеві, що в того така любов. ТАКА!.. Палка і гучна! Все князівство нею збурив. Справді, ЗАКОХАВСЯ. Буде що на старості згадувати. А людина ж бо раз на світі живе. Має все відчути. А справжнє закохання й поготів. А тут… Почув, посватався, побрався… Тихо-мирно, ніяких тобі пристрастей, шалу – що ж про таку любов згадувати на старості? Ні, везе ж деяким князям – і в княжінні, і в любові… Хоч ті думки свої старанно приховував від Єфросинії. Так, на всяк випадок. А то ще спалахне… А в спокої жити краще – цур їй пек, тій любові, що князя Ярослава ледве зі світу не зжила. Та ще й невідомо, чим воно скінчиться…

Повсталі галичани, розказував далі вісник, схопили й спільного сина князя Ярослава та спаленої Настаски Олега – а він при чім? – й відправили у заслання. Загроза нависла й над князем – життя його тоді трималося на волосині, некерована юрба могла вчинити з ним що завгодно. Але обмежились – бояри захистили, – тим, що зобов’язали князя негайно помиритися з жоною та сином. Князь змушений був дати повсталим таку клятву і цим зберіг собі життя. Послали гінців у Польщу до княгині.

Повагавшись, Ольга дала згоду повернутися з сином до Галича. Тим більше ненависної Настаски вже не було в цьому світі. («Це ж треба, до чого докотилися – спалили бідну жінку» – княгині аж шкода стало загиблу суперницю, яку ще недавно вона проклинала, на чім світ стоїть).

Хоч Ярослав і змушений був змиритися (правда, про людське око), і жона його повернулася до Галича, але бажаного миру між ними так і не настало. Князь не міг забути Настаску, тяжко переживав, що з нею так вчинили, а тому й бачити жону не хотів. Терпів княгиню рік, а тоді, як все вляглося, захопився новою любаскою. І все повернулося на круги своя. Знов почалися сімейні чвари, князь підкреслював, що княгиня для нього не існує, він її і на дух не може переносити, і що вона його таки «доведе до чогось… лихого». Чим доведе? Лише своєю присутністю. Княгиня Ольга, побоюючись за власне життя, вдруге залишила Галич, цього разу, як покажуть подальші події, назавжди.

Дні свої вона закінчить у Північно-Східній Русі, у Володимирі на Клязьмі. І там вона врешті-решт зробить те, чого від неї так затято вимагав Ярослав: пострижеться в черниці.

– Нарешті! – вигукне князь, як до нього дійдуть вісті, і загуляє напропале.

Вино й жінки його більше захоплюватимуть, як сама влада.

Княгиня Ольга помре у 1183 році і буде похована в головному храмі кафедрального собору Володимира-Успенському, Єфросинії шкода було матері, нещасливої й гнаної батьком.

З матір’ю вона ніколи не була близькою, вигляділи її няньки. Та й княгиня мало звертала увагу на дочку, вічно зайнята чварами з батьком. І все ж голосила по матінці, по її духові, що, залишивши неньчине тіло, міг, як і у всіх померлих, втілюватися в різну птицю – качку, лелеку, зозулю, голуба, солов’я, сову та сича. І навіть у жабу – ось чому на Русі споконвіку заборонялося чіпати жаб… Голосячи, співала, побивалася за ненькою, як то й годиться дітям побиватися за батьками своїми, за ненькою рідненькою:

– Вутінкою плистимеш – ряску розганятиму, зозулею будеш летіти – віття буду розхиляти…

Непокоїв Єфросинію брат Володимир.

З батьком він таки не мирився, і не мирився з юних літ. Чи батько з сином – хто їх розбере. Швидше, друге. Розповідали, князь просто вигнав сина свого з Галича. За те, що він під час його сварок з княгинею Ольгою опинився на її боці.

Володимир став ізгоєм, ніде не міг знайти собі пристанища – то в того князя обтирав кутки, то в того… Зрештою, в пошуках прихистку й місця на землі прибився до Путивля. До сестри Єфросинії.

Ганив батька, ледь поріг переступивши. Ганив, на чім світ стоїть. Рідний син рідного батька. Брат її по крові. Це неприємно тоді вразило Єфросинію, але… Можна було й Володимира зрозуміти.

Князь Ярослав, ніде правди діти, не любив Володимира, власне, любов свою батьківську віддавав іншому синові, Олегові, прижитому від коханки Настаски, що її потім спалять живцем під час заколоту бояр.

А Володимира він не терпів ще й за те, що старший його син, на якого він спершу покладав було надії, завжди тягнув руку за матір’ю. Нічого тут дивного не було (що син більше любив матір, адже виріс він при ній, а не при батькові), але княгиня Ольга мала нещастя стати нелюбою жінкою князя. Тож Ярослав свою нелюбов до Ольги переніс і на сина Володимира, прихильника і спільника матері. А тому спадкоємцем своїм оголосив не Володимира, котрий, як старший в роду, мав на те всі підстави, а Олега від коханки. Щоб відомстити батькові, Володимир теж його не любив і навіть – на свою голову, – підкреслював це. І нелюбов батька до сина, а сина до батька, знесилила обох. І обох зробила жорстокими – один до одного. Особливо сина до батька. Втікши з Галича до Новгород-Сіверського під захист сестри Єфросинії та її чоловіка князя Ігоря, Володимир вирішив дочекатися смерті батька, який вже почувався зле, і захопити владу, усунувши від неї Олега. А батько все не вмирав і не вмирав, тож Володимир вже й стомився чекати в Новгород-Сіверську кончини родителя. (Тоді він не знав, звісно, року 1185-го, що смерті батька чекати вже не довго зосталося – два роки).

З братом у Єфросинії теж ніколи не було дружніх стосунків. Якось не склались, хоч і виросли вони в одній сім’ї, народившись від одних батьків. Виростали в княжому теремі нарізно – в кожного було своє оточення, як ще раніше й няньки. Бачилися рідко. Вона більше була з батьком, на його половині терема, брат, відповідно, з матір’ю. Якихось родинних почуттів одне до одного – він до неї, вона до нього, – не відчували. Жили, мовби чужі. Чи принаймні прості знайомі.

А це, приїхавши до Новгород-Сіверського, Володимир раптом почав виявляти чи не братню любов і всіляко підкреслював свою пошану до неї. Вона була княгинею бодай і удільного, а все ж князівства, а він хто? Збіглий княжич, вигнаний у світ білий своїм батьком. Взагалі, він гоноровий, ні перед ким і ніколи не знімав шапки, ставлячи себе вище всіх, а це раптом почав мало не гнутися перед сестрою.

Взагалі, він був якийсь… м-м… дивний. Хоча, як бути точнішим – різний. Залежно від обставин. Іноді їй здавалося, що в братові є ще один чи й два брати – один на одного не схожі. І якось вони уживалися в одному тілі, що носило ймення Володимир Галицький. І який Володимир був перед нею, Єфросинія визначала по тому, як він звертався до неї. Бо якщо звертався «Ей, ти, Прісько… Фросько…» – це був один Володимир. Неприємний їй, гоноровий і якийсь чужий. Коли ж називав її Єфросинією – це теж був інший Володимир, але вже трохи ніби кращий, добріший.

Хоч рідко, але він іноді звертався до неї з невластивою йому ніжністю: «Сестронько…» Це вже був третій Володимир, і такому Володимиру вона чомусь не вірила і намагалася його остерігатися. Такий Володимир їй здавався неправдивим, а відтак і підступним. Коли він звертався до неї «сестронько…», знала: йому щось треба. Доб’ється свого і знову буде зневажливо кидати їй: «Ей, Прісько… Фросько…»

І коли він з’явився в Новгород-Сіверську і з порога заспівав «Се-естронько…», зрозуміла: брат (а це була його третя машкара) потерпає і потребує допомоги. Так воно й виявилося.

– Сестронько, – почав він, як уже мовилося, з порога, – прийми і захисти ізгоя, яким став твій брат з вини батька свого. І твого теж. На тебе вся надія, сестронько… Перебуду докіль у тебе, а там… Дасть Бог, предки скоро покличуть до себе нашого отця, повернусь я до Галича, де мене чекає законна влада.

Її різонуло оте «дасть Бог, предки скоро покличуть до себе отця нашого».

– А хто ж тоді буде захищати і зміцнювати Галицьке князівство? – запитала різко.

– А я для чого? – щиро здивувався він.

Вирішила розмову далі не загострювати, примирливо мовила:

– Час покаже, для чого. А поки що – облаштовуйся. Почувайся у мене на Сіверщині, як у Галичі. Як удома.

– Дому свого в мене якраз і немає, сестронько.

– Мій дім – твій дім.

– Вельми вдячний, сестронько. Я знав, що ти – не отець наш, ти добра. І брата з дому не виженеш світ за очі, як вигнав мене рідний отець – бодай йому!..

– Залишимо отця у спокої. А ось і моє ладо. Знайомтесь: княжич Володимир Осмомисл, якого ще називають Володимир Галицький – князь Ігор Святославич, мій коханий чоловік.

Єфросинія з Ігорем і прихистили вигнанця.

– Я теж колись був ізгоєм, – казав шурину Ігор. – Тож знаю, що це таке. Терпи. З часом все зміниться на краще. А в нас почувайся і справді, як у себе вдома. Гадаю, сестра не зобидить свого братана.

– А я гадаю, що й братан не зобидить свою сестру, – вставила Єфросинія. І вставила, мабуть, в недобру годину – досить швидко вона пошкодує, що прийняла брата. Хоч і не прийняти його не могла – все ж таки рідний брат. Справді, вигнаний з дому рідним батьком. Не тинятися ж йому по Русі безпритульним.

Ігор теж був такої думки. Ще й прохав Єфросинію пригріти брата. Він, мовляв, ізгой, таким треба сприяти – ми ж бо люди. Сьогодні з кимось лихо, завтра воно може трапитись і з нами. Більше того, Ігор навіть почав було вести перемови з князем Ярославом, відправляючи для цього до далекого Галича своїх посланців, аби він примирився з сином і прийняв його.

Князь Ярослав через тих посланців навіть пообіцяв було «помислити над цим».

– Ну ось, – радів Ігор. – Отець вже простив сина. Майже. Дасть Бог, все владнається. І мій шуряк, а твій братан, нарешті повернеться додому, і я буду цьому сприяти. Дивись, Володимир ще й стане князем галицьким і прославиться добрими ділами, як і батько його, а мій тесть.

Але не встиг довести задуманого до кінця – на заваді став його похід у Половеччину. Той похід, що одними буде названий славетним, іншими – злощасним.

Рік той, рік її плачу у Путивлі-граді – 1185-й.

Рік, коли на Русі, невідь-звідки вигулькнувши, з’явиться Желя, а за нею сестра її Карна – богині суму і жалю в давніх слов’ян, вісниці мертвих.

Желя була вродлива незвичайною вродою, але навіть це її не радувало й не веселило, як то рятує врода простих жінок. Желя була завжди сумною – бліде її лице відтінювало чорне волосся, вже самою своєю з’явою приносила вона русичам сум і журу, печаль і сльози.

Разом із своєю сестрою Карною літала вона над полем битви (а битви тоді майже не затихали, тож було в неї роботи та було) і вказувала, кому з воїнів треба зараз головою накласти, кому пізніше… Вирок її оскарженню не підлягав – вибраний нею мав загибати.

Як відклекоче битва, стихне все, навіть стогони поранених, Желя сяде, схилить голову, обхопить коліна руками й оплакує мертвих. За існуючим тоді звичаєм загиблих воїнів спалювали.

Вогонь очищав грішних покійників, і вони відкривали царство світла і вічного спокою… Вогонь і переносив померлих у рай, а, очистившись у вогні, покійник ставав невразливим для злих сил.

Желя, набравши попелу до рогу, розносила його по широкому полю…

І вже надходив 1185-й рік і та битва, після якої, як писатиме «Слово», «хоробрий полк Ігоря вже не воскресити», бо вже «Карна закричала»…

Й Желя застрибала По Руській землі, З огненного рога Мечучи вогні. Жони руські заридали, Вимовляючи словами: «Ой уже ж нам своїх милих Ні мислями не змислити, Ні здумати думками, Ні очима милувати…»

І першою у Путивлі на валу заплаче вона, Єфросинія Галицька, княгиня, яка звідтоді і назавжди стане просто Ярославною…

І першою у Путивлі на валу заплаче княгиня Єфросинія Галицька…

Це – зарахується.

Як наче б подвиг який – плач-тужіння на валу в Путивлі. Хоча що тут такого – жіноча туга і сльози, плач по тих, хто не повернувся з походу. Не вона перша серед руських – та й не тільки серед руських жінок, а бач…

Плач – доля вікова жінок, у всі віки вони плакали і плачуть. І скільки б не запевняли на кшталт того, що сльозами горю не поможеш – жінки як плакали, так і плакатимуть. Така їх, повторюємо, доля-доленька. Проводжати, чекати, загиблих оплакувати… Але тільки Ярославну плач прославить на віки. І це теж, мабуть, доля її, Ярославни. Стати символом тих, хто чекає, побивається, оплакує, вірить і сподівається…

Загляньмо до словників рідної мови.

Плакати – лити сльози (з горя, від болю, зворушення і т.ін.).

Побиватися, тужити за ким, чим-небудь – проливати сльози. Та й прикладів у житті для плачу – більше ніж досить.

Чи може плач полегшити страждання? Запитання, як і сам плач – здається, вічне. І в той же час ніби вже й вирішене. Нині спеціалісти переконані: горе можна вилити в сльозах. Як кажуть, поплакав і – легше стало на серці, на душі. З цим – що сльози допомагають переносити горе, – здається, й Дарвін згоден. При сильних фізичних стражданнях різко допомагає, наприклад, скрегіт зубів, сильні крики, плачі-голосіння-тужіння, вигибання всього тіла… Це пояснюється відволіканням уваги в сторону і розрядами нервової енергії.

Але є різновид плачу, коли він виступає одним з давніх літературних жанрів, що характеризується лірико-драматичною імпровізацією на теми нещастя, смерті тощо. Такий плач може бути як у прозі, так і у віршах – старовинні жалібні обрядові пісні на похоронах, поминках, обрядах або й весіллі. Зрештою, такий плач (як жанр) це – між іншим, високопоетична, за своїми літературними достоїнствами, – жалібна пісня, що виражає скорботу, сум, тугу за померлим чи загиблим. За тими, хто не повернувся з війни. Стилістика такого плачу використана і в деяких текстах Біблії – одна з книг Ветхого Заповіту є зразком такого жанру. Так званий «Плач Єремії». Чи подібні плачі в гомерівських поемах. Свого часу плач широко поширився в руській обрядовій і побутовій народній поезії. Крім плачу Ярославни із «Слова», наводяться й інші приклади. Хоча б плач московської княгині Євдокії над тілом Дмитра Донського,[21] «Плач пермських людей» та ін. Відомі плачі, написані руськими авторами XVII ст., зокрема анонімний «Плач о пленении и конечном разорении Московского государства» (1612). Плач (як жанр народної творчості) поряд з духовними віршами слугував порятунком для душі людини. Найвідоміший серед таких плачів – це плач про Іосифа Прекрасного із Ветхого Заповіту, що був у всі часи улюбленим персонажем на Русі.

Кому повем печаль мою, кого призову ко рыданию? Токмо Тебе, Владыко мой, известен Тебе плач сердечный мой, Самому Творцу, Создателю, и всех благих Подателю. Кто бы мне дал источник слез, я плакал бы и день и нощь…

В Україні – це голосіння, тужіння. Теж жанр усної народної поетичної творчості, пов’язаний з похоронами та деякими іншими обрядами. Різновиди голосіння відомі в багатьох народів світу (люди є люди, до якої б національності вони не належали). Як і думи, українські голосіння виконуються речитативом, але з більшою експресивністю та імпровізаційністю. Вони близькі до руських плачів і причитань. Але, як писатиметься, за радянського часу голосіння майже зникли з побуту. Мовляв, за радянських часів життя стало чи не розпрекрасним. Не будемо дискутувати, яким воно стало за радянських часів насправді, але й за них люди помирали, а кладовища стрімко розросталися. Тож плакали-тужили і побивалися на похоронах і в Країні Рад.

Але з усіх давньоруських плачів, українських, пізніше російських, найзнаменитішим став, звичайно ж, – плач Ярославни на валах у Путивлі. Про нього й піде мова в наступній частині нашої розповіді. Це про ті часи, коли жінки воїнів, які не повернулися з Половеччини, «заридали», вимовляючи словами:

«Ой уже нам своїх милих Ні мислями не змислити, Ні здумати думками, Ні очима милувати…»

…Дев’яти літ від роду отрокові, що став великий князем московським, – випаде тридцятилітнє правління (і ще стільки ж самого життя), що виявиться надзвичайно бурхливим: одна війна змінюватиме іншу, тож він раз по раз мав поспішати з полками то на північ, то на захід, то на південь своїх володінь. Він також першим з руських князів очолив збройну боротьбу проти монголо-татарського іга і буде зарахований до лику святих.

До цього він, себто Дмитрій Іванович (Донським він стане пізніше), великий князь володимирський і московський (з 1359 року), онук Івана Калити, подолав своїх суперників – правдами і неправдами – у запеклій боротьбі за великокнязівську владу – суздальсько-нижегородського, рязанського і тверського князів, централізував державне управління, поліпшив військову справу і навіть зробив спробу підпорядкувати церкву державній владі.

Збудував перший кам’яний кремль у Москві.

У 1378 році завдав поразки татарам на річці Вожа.[22] Через два роки на чолі об’єднаної руської раті, що нараховувала до 150 000 воїнів, до складу якої входили й українські та білоруські загони, в Куликовій битві розгромив військо золотоординського темника Мамая, за що й був прозваний Донським. Але після перемоги жити йому, ще молодому, зостанеться всього лише дев’ять років.

Переможець Мамая, він залишить цей світ несподівано, у 1389 році у віці всього лише 39 років.

Згідно Житія[23] він був міцний, високий, плечистий і досить огрядний та товстий – «чреват вельмы и тяжек собою зело». (Чи не це стало причиною його ранньої смерті?). Мав чорну бороду і волосся, а ще – дивний погляд.

Той дивний – за Житієм – погляд завжди хвилював велику княгиню Євдокію, дочку великого князя Суздальського Дмитрія Костянтиновича, кохану жону Дмитрія Донського.

Скінчить він свої дні 19 травня 1389 року (літописи не пояснюють причини його раптової смерті) і буде похований у великокняжій усипальниці Архангельського собору Кремля. Вся Москва приходила прощатися зі своїм князем і щиро його оплакувала.[24]

Нагла кончина мужа, здорового і міцного, ще й не старого, якому б ще жити та жити – як підрубала княгиню Євдокію. На похоронах мужа вона плакатиме, причитатиме й голоситиме, побиваючись за ладом своїм в горі великому… Плач її – народно-пісенний, істинний перл плачів руських жінок всіх часів та епох, увійде до фольклорних надбань, вразить навіть літописця, і він запише його до Воскресенського літопису.[25]

Плач той, голосіння Євдокії Дмитрівни в Москві в році 1389-му пролунає, до речі, через 204 роки після плачу Ярославни на валах Путивля. Він створений ніби під впливом голосіння жони Ігоря Святославича. І нині він вражає своєю хвилюючою поетичною образністю, сердечним щемом, що передає справді велике і – не побоїмося цього порівняння, – красиве горе княгині. Тільки руські жінки могли так «карить». (Кара – плач-голосіння по загиблих і померлих на Русі). І поетична «кара» – ритуальне голосіння княгині Євдокії, і сьогодні вражає, хоч відлунало 621 рік тому, як пишуться ці рядки.

Чому, пішовши з життя, мій дорогий, Ти мене, єдину свою, вдовою залишив? Чому я раніше тебе не вмерла? Як тепер згасатиме світ в очах моїх? Куди відходиш, скарб життя мого? Чому не обізвешся до мене? Квіте мій прекрасний, чому так рано в’янеш? Чому, господине, не зігрієш мене, Словом ласкавим звернувшись до мене? Сонце моє!Рано заходиш… Місяцю мій красний, рано ти гинеш! Зоре східна, чому до заходу йдеш? Світе мій світлий, чому тьмянієш єси? Якщо Бог почує молитву твою — Помолися за мене, княгиню твою! Вкупі жили ми з тобою, Вкупі помру я з тобою — Юність тоді не піде од нас, А старість вовік не настигне нас. (Переклад автора)

Частина друга На річці, на Каялі, званій у половців Сюурлій…[26]

Ходімо, княже. Їсть меча іржа,

А княжих воїв – хліб та сіль від плуга.

Хіба не наші огирі іржать.

Чи наша доля стала недолуга?…

Здобудем здобич, слави заживем.

Потнем поганих, полякавши смердів.

Зігнеться все під нашим нагаєм…

Сергій Коваль

Йшов 1185 рік, квітень місяць. У двадцять третій день, у вівторок, з брами Новгород-Сіверська на чолі дружини, кінної і пішої, виїхав Ігор Святославич, удільний князь, праправнук Ярослава Мудрого.

Від роду йому йшов 34-й рік.

Ігор був молодий і шукав слави.

З хроніки.

І Ой кому, єси, дістанусь, кому ж тепер я дорога?

…І надходив рік 1184-й, останній перед походом Ігоря Святославича на половців. Тоді руські князі здобули велику і славну перемогу над кочовиками, що й спонукало Ігоря Сіверського і собі спробувати здобути такої ж слави.

Отож, рік 1184. Руський літопис повідомляє, що «того року Бог вложив у серце Святославу Всеволодовичу, князю київському, і великому князю Рюрикові Ростиславичу добрий намір: піти на половців. Розіслали послів по навколишніх князях, не всі згодилися йти на половців («Далеко нам іти униз Дніпра. Не можемо ми своєї землі пустою зоставити. Але якщо ти підеш на Переяславль, то зберемося з тобою на Сулі»). І Святослав, невдоволений на своїх братів, рушив, приспішуючи похід свій і подвигнутий Божим промислом, тому старші сини його не встигли з чернігівської сторони. Він же йшов по Дніпру і став там, де ото брід, що називається Інжир. І там перебрів він на ворожу сторону Дніпра, і п’ять днів шукали вони їх, половців… Половці ж, побачивши Володимирове військо, що сильно йшло на них, побігли, гнані гнівом Божим святої Богородиці. А ті руси, що їхали вслід за ними, не догнавши їх, вернулися і стояли на місці, котре йменується Єрель і яке Русь зове Угол. (Річка Оріль при впадінні в Дніпро утворює кут – вище сучасного Дніпропетровська – В.Ч.).

Половецький же хан Кобяк, подумавши, що це всього стільки русі, вернувся і погнався услід за ними. Та коли вони йшли за ними, русичами, то узріли їх війська руські, і стали вони перестрілюватися через ріку Єрель і почали ганятися один за одним і було це в них довго. Почувши ж про це, Святослав і Рюрик послали більше війська їм на підмогу і самі пішли обидва за ними, поспішаючи.

Як тільки побачили половці війська підмоги, то подумали, що тут Святослав і Рюрик, і одразу вони побігли, а руси, діставши поміч Божу, ввертілися в них і почали їх сікти і хапати. І так учинив Господь милість християнам, возвеличив у той же день Бог князя Святослава і Рюрика за віру їх обох, а тоді схопили Кобяка Карлийовича з двома синами, Белуковича Ізая, і Тоглія з сином, і брата його Бокмиша, Осулука Бурчевича, Барака, Тарха, Данила, і Содвака Кулобицього схопили також, і Корязя Калатановича тут убили, і Тарсука, а інших – без числа.

Сотворив же Бог побіду сю місяця липня у тридцятий день у понеділок, у день пам’яті Іоанна Воїна. А великий князь Святослав Всеволодович і Рюрик Ростиславич, діставши од Бога над поганими побіду, вернулися до себе зі славою і честю великою».

…Зі славою і честю великою… Це й стане для Ігоря Святославича поштовхом влаштувати – самостійно! – похід на половців, аби й собі повернутися додому зі славою і честю великою…

Літопис Руський: «Того ж року Ігор Святославич, почувши, що пішов Святослав на половців, прикликав до себе брата свого Всеволода і синівця Святослава (Ольговича), і сина свого Володимира: і мовив до братів і до своєї дружини: «Половці повернули проти руських князів, і ми без них спробуймо на вежі їх ударити». Та коли він був за рікою Мерлом, то стрівся з половцями, – бо поїхав був Обовли Костукович з чотирмастами воїв пустошити до Русі, – і тоді одразу пустили вони до них коней. І половці побігли, за повелінням Божим, руси погнали їх, і тут перемогли їх, і вернулися до себе».

Але слава то була невелика, честі теж вони не здобули – те, на що розраховував Ігор Святославич – вчинити більшу побіду, як вчинив Святослав – не вийшло. Тож і слави вона йому та честі не принесла.

Ігор занепав духом. Так, не побіда, а побідка. Та й не перемогли вони половців, просто ті втекли, і дружині Ігоря не дісталося ні полону, ні добра, і веж він не захопив. Про такий його похід на Русі навіть не звернули уваги. А Святослав та Рюрик тим часом не заспокоїлися на досягненому, а здобули у битві з половцями – на заздрість Ігоря – ще більшу славу і честь.

Літопис Руський: «Прийшов був окаянний і безбожний, і треклятий Кончак із безліччю половців на Русь, похвалившись, що візьме городи руські і попалить вогнем. Він бо знайшов був мужа такого, бусурменина, який стріляв живим вогнем; були також у них луки тугі самострільні, що їх ледве п’ятдесят чоловік могли натягти. Але всемилостивий Господь гордим противиться, – і заміри їхні він розбив.

Коли Кончак прийшов, то став він на річці Хоролі, бо послав був посла із обманом до Ярослава Всеволодовича, миру прохаючи. І Ярослав, не відаючи підступу їх, послав до них мужа свого Ольстина Олесича. Хоча Святослав Всеволодович слав послів до Ярослава, кажучи: «Брате! Не йми ти їм віри і свойого мужа не шли. Я на них піду».

І Святослав Всеволодович та Рюрик Ростиславич з усіма полками своїми, не барячись, пішли супроти них. При цім Рюрик і Святослав одрядили удвох наперед Володимира Глібовича. Вирядили вони в напад також Мстислава Романовича, а сам Рюрик і Святослав пішли позаду них. І коли вони їхали, то встріли оба купців, що йшли назустріч їм із половців, і ті розповіли їм, що половці стоять на Хоролі. Святослав же і Рюрик, це почувши, рушили до місця того і пішли до них. І Володимир, і Мстислав, почувши, рушили до місця того, де ото вказали купці. Та коли вони прибули на місце те, де тоді стояли половці, то не побачили анікого, бо вони пішли були на інше місце коло Хорола.

Тим часом вої з передового загону, перейшовши Хорол, зійшли на узвишшя, роздивляючи, де побачити їх. Але Кончак стояв у лузі, і вони, їдучи по узвишші, оминули його, а інші ватаги, побачивши, вдарили на них. Коли ж Кончак це побачив, то позаду них утік через дорогу, а молодшу жону його захопили і того бусурменина схопили, що в нього був живий огонь – і того теж до Святослава привели з наладнаним вогнем. А інших воїв їхніх – тих побили, а других захопили, а коней і оружжя їх многе-множество набрали».

Коди до Ігоря Святославича дійшли вісті про побіду Святослав і Рюрика над Кончаком, він і геть занепав духом. Правду кажучи, позаздрив князям – а міг же й він здобути таку славу. Чи й ще більшу, щоб і про нього отак на Русі заговорили.

А перемоги Святослава та Рюрика над половцями тоді ще не скінчилися.

Ще з Літопису Руського: «Учинив Господь спасіння своє, дав побіду обом князям руським, Святославу Всеволодовичу і великому князю Рюрикові Ростиславичу, місяця березня в перший день. Довідавшись, що Кончак утік, вони послали вслід за ним Кунтувдія з шістьма тисячами чорних клобуків, і той, погнавши, самого його не знайшов, бо розтав слід за Хоролом.

А Святослав і великий князь Рюрик, побіду здобувши молитвами святих мучеників Бориса і Гліба, пішли кожен до себе…

…Тієї ж весни князь Святослав послав воєводу Романа Нездиловича з берендичами на поганих половців і з Божою поміччю взяли вони вежі половецькі, багато здобичі і коней місяця квітня у двадцять і перший день, на самий Великдень».

Ігор Святославич, взагалі ревнивий і дещо заздрісний до чужої слави, не витримав. Міг же й він так побити половців і собі слави заслужити, а не сидіти в Новгород-Сіверську байбаком у норі. І вирішив діяти. Спішно йти в похід на половців, яких руські князі добряче побили, тож вони спротиву серйозного не вчинять.

«У той же час Святославич Ігор, онук Олегів, поїхав із Новгорода (Сіверського) місяця квітня у двадцять і третій день, у вівторок, узявши із собою брата Всеволода з города Трубецька, і Святослава Ольговича, синівця свого, з города Рильська, і Володимира, сина свого, із Путивля, і в Ярослава Всеволодовича випросив він підмогу – Ольстина Олексича, з ковуями чернігівськими…»

Навіть великі київські князі, починаючи із Святослава Ізяславича (1093–1113), а не якісь там удільні (як на теперішні виміри, – районні, чи й містечкові) і ті, маючи більші дружини, не зважувалися – це був надто великий ризик – іти на половецьких ханів самостійно, а завжди збирали під своїми стягами якомога більше князів з бойовими дружинами й загонами. І тільки тоді вигравали похід. (У свою чергу, половецькі хани, збираючись іти на Русь, теж об’єднувалися, перетворюючи свої загони на великі орди).

З цим не захотів рахуватися Ігор – по молодості чи надто був самовпевнений, а самовпевненість часто карається поразкою – тож затіяв, щоб йому лише одному дісталася слава, – похід самостійно. Пішов потай, навіть не звістив свого родича і старшого князя київського Святослава, остерігаючись – цілком справедливо, – що той заборонить йому самостійний похід, що є звичайною авантюрою. Не будучи полководцем від природи, не маючи потрібного в такій справі військового досвіду, Ігор зарані був приречений на поразку. Правда, якось він напав на невеликий загін кочівників, що вдерлися було на Чернігівщину, частково розбив його, частково розсіяв, але то був лише поодинокий успіх. Хоча, якщо вже бути об’єктивним, Ігор Святославич таки мав один переможний похід у Степ, що про нього розповів Літопис Руський під 1171 роком, але і його виявилося замало, аби бути впевненим у перемозі.

«Того ж року, на Петрів день, Ігор Святославич, зібравши війська свої (це надто гучно сказано, – війська свої, мав він невелику дружину. – В.Ч.), поїхав у поле за ріку Ворскол і стрів половців, які тут підстерігали язика. Він захопив їх, і розповів йому колодник, що хани Кобяк і Кончак пішли до Переяславля. Ігор тоді, почувши це, поїхав супроти половців і переїхав Ворскол коло города Лтави (нинішня Полтава. – В.Ч.), йдучи до Переяславля, і узрілись вони з військами половецькими. Але рать половців була мала, і тому не змогли вони стати супроти Ігоря. І через те побігли вони, всю здобич свою покидавши. Пустошили ж вони були коло города Серебряного і коло города Баруча. Дружина ж Ігорева, настигнувши їх, тих побила, а інших захопила. І так поміг Бог християнам у день святого пророка Ілії.

Од Переяславля ж Ігор поїхав до Києва к празнику святих мучеників Бориса і Гліба, але не встиг прибути напередодні, а після вечерні приїхав. Назавтра ж став він давати здобич князям і мужам, і тоді Роман, і Рюрик, і Мстислав Ростиславич, одаривши його, відпустили його до себе».

Мав Ігор деякі незначні успіхи на полі брані і на початку 1185 року. Але…

Але скільки великі князі не запрошували Ігоря взяти участь у спільному поході на половців, він незмінно – під тими чи тими, часом і дрібними приводами, – ухилявся від такої честі. Як то сталося, приміром, у 1183 році. Святослав і Рюрик запропонували йому тоді взяти участь у поході на кочівників, але він теж відмовився. А похід той виявився успішним і приніс його організаторам не лише велику військову здобич, а й славу захисників землі Руської.

Ігор тоді потай їм заздрив, ладен був кусати власні лікті, що дав такого маху, зопалу відмовившись від походу (якась частка слави припала б тоді і йому, не кажучи вже про військову здобич, чого була позбавлена його дружина і тихо ремствувала), але що сталося, те сталося, і переграти події вже не було аніякої можливості.

Ухилився Ігор від спільного походу великих князів і в лютому 1185 року. Разом з чернігівським князем Ярославом Всеволодовичем. І мовби ж вагомої причини для відмови не було, але ту причину знайде київський літописець, прихильний, до речі, до новгород-сіверського князя: Ігор, мовляв, зібрався тоді в похід і навіть вже маршрут визначив – берегом Сули, – але…

Але раптом на землю впав… туман. Всього лише туман, що часто буває вранці, а до обіду й розсіюється. Але того разу буцімто випав такий туман – якщо вірити київському літописцеві, – що Ігор (злякавшись туману?) відмовився від походу. Причина ця, звісно, наївна, але київський літописець подав її як вельми важливу. Ще б пак, Ігор боявся заблудитися в тумані! Нічого, мовляв, не було видно – якусь там пару-другу, між іншим, годин.

Руські дружини пішли без нього. 1 березня на річці Хоролі об’єднані війська князів на чолі з Святославом та Рюриком, як відомо, завдали нищівної поразки Кончаку, і це врятувало міста й села південної Русі від розгрому їх кочівниками. Додав успіху і воєвода Святослава Роман Нездилович, який з кіннотою чорних клобуків пішов у степ і захопив багато полонених, табуни коней тощо.

І знову Ігор ладен був кусати власні лікті – вкотре дав такого маху! Іншим слава, а йому… Йому по суті неслава, що не став з іншими на захист рідного краю.

І хто ходив на половців? Якийсь там воєвода київського князя у похід бігав. На чолі кінноти чорних клобуків. І повернувся з полоном і табунами захоплених коней!

Воєвода! Всього лише воєвода! А він, Ігор, князь. Бодай і удільний, але ж князь. (А втім, сьогодні удільний, а завтра, дивись, і великий київський). Виходить, якийсь там воєвода чужого князя утер йому носа?!. Повернувся зі Степу з побідою і добром, а його, Ігорева, дружина вже відкрито ремствує… Що вона зосталася без добра. Бо князь не водить її у набіги на кочівників. В той час, як інші ходять і повертаються з добром. Як хоча б отой воєвода Святослава Роман…

Успіх Святославого воєводи, який успішно збігав у поле з чорними клобуками і повернувся з полоном і добром, став останньою краплею, що переповнила чашу терпіння Ігоря. Будучи ревнивим до чужих успіхів, не міг знести, що він, князь, сидить у своєму уділі, а якийсь воєвода ходить у Поле й повертається зі славою! Треба було щось спішно робити, аби чужі воєводи не втирали йому носа! Знести успіх київського князя він ще якось міг, але його воєводи?… Це вже було занадто. Хіба він гірший за того воєводу? Чи його дружина полохливіша і слабкіша за чорних клобуків?

На Русі кожний вільний муж мав право озброюватись і завжди бути при зброї. І ходити на війну. Коли завгодно і куди завгодно. А коли ти князь, маєш свою дружину, можеш зібрати народне ополчення, закликавши своїх смердів стати воями, то й поготів…

Була на те ще й інша – чи не найголовніша – причина.

Як справедливо писатиме історик М. Котляр («Історія України в особах», Київ, 1996):

«Бойові дії Русі проти половців високо піднесли авторитет руських князів, що брали участь у них, дуже й дуже збагатили їх. На тлі загальної радості чернігівські Ольговичі, Ярослав та Ігор, виглядали ганебно. Суспільство засудило їх як посібників ворога, а воїни їх дружин ремствували, бо залишилися без здобичі. Певно, нестерпна моральна ситуація загального осуду й презирства (навіть – так? – В.Ч.) підштовхнула запального Ігоря Святославича до відчайдушної, погано підготовленої експедиції до Половецького степу».

Не маючи і частки тієї слави, що за вдалий похід у Степ прийшла до великих князів, картаючи себе за промах, Ігор вирішив хоч пізно, але діяти і надолужити втрачене – з його ж вини чи недалекоглядності. А радше, ураженого самолюбства, молодого і здорового, вирішив хоч заднім числом здобути й собі шану та визнання на Русі як захисника рідної землі. Про це свідчить і П. Толочко у своїй вельми вагомій праці «Київська Русь» (Київ, 1996):

«Дізнавшись про чергову перемогу Святослава, новгород-сіверський князь звернувся до своїх васалів: «А мы что же, не князья, что ли? Пойдем в поход и себе тоже славы добудем». (Правда, не ясно, чому він, давній русич, раптом звертається до своїх васалів добірною і вельми сучасною російською мовою?). Бажання зрівнятися із Святославом Київським обернулося катастрофою для Ігоря та й для всієї Південної Русі».

Не думаючи про наслідки свого поспішного походу, на жаль, як слід не підготовленого (а половці мали і численну перевагу, і були надто сильним на той час суперником), Ігор як з мосту у воду кинувся в той похід. Гнало його уражене самолюбство, а воно ще нікого до добра не доводило.

А привід до походу був як… як пісня. Принаймні за «Словом о полку Ігоревім». Пригадуєте:

Іржуть коні за Сулою, Слава дзвенить у Києві, Сурми сурмлять у Новгороді (Сіверському), Стяги мають у Путивлі-граді, Дожидає Ігор брата Всеволода…

І відчайдушний кинувся в той похід. До тієї Каяли-річки, трагедія на берегах якої і справді відкриє «ворота на Руську землю…»

Але це буде пізніше, а тоді, збуджений і нестримний, вирушаючи у свій злощасний похід, Ігор щиро вірив, що й справді після його походу «слава дзвенітиме у Києві». Дзвенітиме… Тільки не слава. Літопис подасть жахливу картину після поразки сіверського князя: «Возмятошася города Посемьские, и бысть скорбь и туга люта, якоже николи же не бывало во всемь Посемье, и в Новгород-Северском, и по всей волости Черниговской, князи изнмани и дружина изьшана, избита».

А починалося…

Іржуть коні за Сулою, Слава дзвенить у Києві… Сурми сурмлять в Новгороді (Сіверському), Стяги мають у Путивлі-граді…

Поразкою та авантюра й мала закінчитися. Як свідчать історики (згадуваний вище М. Котляр): «Воїнство під стягами Ігоря зібралося хоч і хоробре, але малочисельне. Адже у похід вибирались так звані молодші – удільні – князі, в кінних дружинах яких налічувалося лише по кілька десятків, добре, як сотня воїнів. Навряд чи було чисельним і допоміжне піше військо. Історики багато сперечалися з приводу того, які помилки і коли зробив командуючий тим слабосилим військом Ігор Святославич. Та навіть якби він був полководцем, чий талант дорівнював воєнному генієві самого Володимира Мономаха, цей похід заздалегідь був приречений на неуспіх – половці мали численну перевагу у десятки разів».

Готувалися нашвидкуруч. І в тайні від Святослава. Ратники перевіряли зброю і збрую коней, гострили наконечники списів (здавалось, що у всьому Новгород-Сіверську стояв скрегіт точильного каміння об залізо), мечі та шаблі. А найперше фарбували щити, що за зиму дещо зблякли, аби вони неодмінно були, як то й заведено було на Русі, черленими. Як і стяги. Багряні або червоні. Для фарби добували комашок, що їх звали кошенілями.[27] Така черва, з якої й виходила черлена фарба, високо цінувалася на Русі. Древляни ще з часів Ігоря, Олега та Ольги постачали Києву «по ложці червеця з осідла». Виготовляли з них барвники і фарбували ним щити й стяги, що їх звідтоді звали черленими. Попит на червця був такий великий, що до Києва з Візантії приїздили купці за «руською фарбою». Особливо жвава торгівля червцем ішла на Галичині, яку через це і звали Червоною Руссю.

Ігор намагався – аби втриматися на столі, – дбати про дружину.

Для нього прикладом був Володимир Святославич, дружинний князь. Розповідали, як він беріг і плекав дружину. Якось дружинники почали було нарікати на князя, кажучи: «Горе головам нашим: дав він нам їсти дерев’яними ложками, а не срібними». (З розповіді Нестора). Почувши про це, Володимир звелів викувати срібні ложки, сказавши так: «Сріблом і золотом не знайду собі дружини, а з дружиною здобуду і срібло, і золото, як мій дід та батько мій з дружиною дошукались золота і срібла».

Ігор, хоч і мав при собі радників-бояр, все ж таки радився і з дружиною, і дружина його за це шанувала і готова була за нього йти у будь-який бій.

Першу зупинку на путі в далеку Половеччину новгород-сіверський князь зробив у Путивлі, другому за величиною місті свого уділу. Затримуватися там довго не збирався – день-два. Тільки для того, аби остаточно зібрати дружину. В Ігоря Святославича в Новгород– Сіверському було обмаль війська. Дружина його і трьох сотень комонників не нараховувала (піше військо, нашвидкуруч набране і майже не навчене, до уваги не бралося).

Йти з такими силами на Половеччину було б не просто ризиковано, а рівнозначно самовбивству. У степах біля Дону десятки ханів, і кожен з них може легко і швидко виставити орду. Звертатися ж за допомогою до київського князя Святослава, що був старшим на Русі, Ігор не зважувався. По-перше, Святослав не лише не схвалить його походу, а й просто заборонить його, як авантюрний (руські князі в Поле завжди ходили лише спільно, збираючи для цього значні сили), а по-друге, якщо раптом і схвалить, що малоймовірно, то вся слава потім перейде до нього, як до старшого, а славою Ігор Святославич не бажав ні з ким ділитися. Тоді навіть втрачався смисл самого походу в Куманію. Новгород-сіверський князь хотів, щоби вся слава дісталася лише йому як покорителю Степу.

В Путивлі до нього мав приєднатися син Володимир, князь путивльський, брат Всеволод, князь курський і трубчевський. Той, про якого пізніше з таким захопленням писатиме «Слово»:

І Всеволод, тур сміливий, Йому промовляє: Один, брате, ти у мене, Один, ясний світе, Обидва ми, брате, — Святослава діти. Сідлай, сідлай, брате, Швидкі свої коні. Мої ж тобі перед Курськом Вже осідлані, готові, А мої тобі куряни — Воїни бувалі: Під трубами сповивані, Під шоломами колихані, Кінцем списа годовані. Шляхи їм відомі І яри знайомі, У них луки натягнені, Сагайдаки розв’язані І нагострені шаблі. Собі честі шукаючи, А князеві слави, — Сірими вовками Гуляють полями».

(З невідомих причин буй-тур Всеволод Святославич із своїми «сірими вовками» не з’явиться в Путивлі – брати зустрінуться вже в Половеччині, куди кожен з них прийде своєю осібною дорогою).

В Путивлі до Ігоря також мав пристати (попередню згоду він дав) Святослав Олегович з Рильська, а також загін ковуїв, що його вислав на поміч Ігорю чернігівський князь Ярослав Всеволодович. Правда, й цих сил було явно недосить, щоб не сказати замало. Половці можуть швидко зібратись (а втім, що їм збиратися, коли вони завжди готові до бою) і виставити в кілька разів більше військо, і це ні-ні та й непокоїло Ігоря. Але виду князь не подавав, вдаючи, що все так і має бути. А тим часом покладався на несподіваність своєї з’яви біля Дону і, звичайно ж, на везіння. Досі йому везло, повезе й цього разу. Верх беруть не так числом, як умінням та відвагою.

І хоч війська в Ігоря, як уже мовилося, було не так і багато, але невеликий Путивль, як він з’явився, враз переповнився ратним людом – труби трубили і сурми сурмили, і стяги маяли, і дзенькіт зброї лунав, і тупіт баских коней не втихав…

Коні іржали і хвицяли.

На вулицях – надвечір’я надходило прохолодне, – палали багаття, біля яких кучкувалися ратники, вкладаючись спати просто на землі під відкритим небом, густо всіяним яскравими волохатими зорями.

Все в Путивлі прийшло в рух, місто зашуміло, заклекотіло, там і там лунали пісні во славу руської ясної зброї та князя Ігоря відважного, який веде раті на поганих…

Про це так яскраво розповість більш як через пів тисячоліття по тому Олександр Порфирійович Бородін, видатний російський композитор. Який, до речі, не мав музичної освіти, а займався науковою роботою в Медико-хірургічній академії. І разом з тим, він увійшов в історію російської класичної музики як чудовий композитор, творець монументальної епічної опери «Князь Ігор», що стане одним з найвищих досягнень світової оперної класики.

«Князь Ігор» – опера в чотирьох діях з прологом. Лібрето композитора. Дія відбувається і в Путивлі, і в половецькому степу року 1185-го.

У квітні 1869 року відомий музичний критик Стасов запропонував Бородіну в якості оперного сюжету пам’ятку давньоруської літератури «Слово о полку Ігоревім». Як зізнавався композитор, сюжет припав йому «жахливо до душі». Аби ще глибше просякнутись духом старовини, Бородін побував в околицях Путивля, під Курськом, вивчав історичні джерела: літописи та старовинні повісті, дослідження про половців, музику їхніх потомків, билини, епічні пісні. Текст і музика писалися одночасно на протязі 18 років, але опера так і не була завершена. Після смерті Бородіна Римський-Корсаков і Глазунов на основі авторських ескізів дописали незавершені епізоди, дооркестрували оперу.

Прем’єра «Князя Ігоря» відбулася на сцені Маріїнського театру в Петербурзі 23 жовтня (4 листопада) 1890 року з великим успіхом.

Композитор підкреслив в опері не стільки політичну спрямованість «Слова» – пристрасний заклик до руських князів про єднання, – як народно-епічні риси.

Отож, перша дія.

Площа в місті Путивлі. Князь Ігор з дружиною стоїть табором в Путивлі. Народ гучно славить Ігоря і його сина Володимира. Має початися похід проти ворожих орд половців. Виступ дружини супроводжує товкотнеча. Несподівано починається сонячне затемнення. (В дійсності воно відбудеться пізніше, вже в поході). Народ і Ярославна бачать в цьому погану прикмету і прохають Ігоря залишитися вдома. Йому не варто йти на ворога самочинно, без союзу з усіма руськими князями. Але владолюбний князь не звертає уваги на Боже знамення. Двоє з його людей, Скула і Єрошка, бояться смерті на полі бою. Вони ховаються. Ігор прощається. Він передає Ярославні владу в Путивлі і прохає брата жони, Володимира Галицького, про допомогу Ярославні… Війська вирушають у похід…

В ту останню перед походом ніч князь і княгиня не спали. Хоча спершу обоє старанно вдавали, що сплять і бачать безперечно щасливі сни. Князь лежав біля жони своєї на спині, лицем до стелі (що він там бачив у пітьмі?) і, вдаючи, що він в обіймах Морфея, намагався не зітхати, хоч і тягло до цього, – а кріпко думав. Але… Думай – не думай, а завтра ні світ ні зоря похід все одно розпочнеться. Тож думав. Ще і ще про завтрашній похід – чи буде він успішним? Чи не стане останнім у його ще досить молодому житті, коли він так і не встиг нічого особливого звершити… Не осоромить він свою князівську честь? Чи вистачить у нього оружної сили – половців, як комашні в степу. Але вони, на щастя, розпорошені, гризуться між собою – як, між іншим, і руські князі, – а степи там безмежні. Покіль зберуться, він своє зробить. Принаймні хана Кзака потовче. Слава і визнання серед руських князів мають нарешті й до нього завітати, удільного князя з Новгород-Сіверського удільного князівства… Чи своїм походом, що його він затіяв потай од київського князя Святослава, не принесе бува Русі нове горе? На випадок його невдачі половці, аби помститися, лавиною ринуться на південне порубіжжя Русі – коні у них, хоч і низькорослі, але витривалі й летючі, а збиратися їм… Гикнув, свиснув, і вже куман жовтошкірий готовий у путь.

Чи не стане він, Ігор Сіверський, новітнім «Гориславичем»? Русь ще пам’ятає Олега, який теж Святославич. Він року 1178-го теж привів на Русь кочівників. Використав їх у боротьбі за владу. За що й був прозваним «Гориславичем», людиною, слава якої пов’язана з горем, що його він приніс своїм же людям.

«Гориславич» дружив з половцями і навіть побрався було з дочкою хана Осолука – половці його підтримали в боротьбі за чернігівський стіл, а він їм за це дозволив пустошити руські землі й захоплювати русичів у полон.

Але ж він, Ігор, не збирається на Русь половців привести, він проти них походом іде. Щоби відомстити їм за набіги їхні на Русь. Тільки ж як воно повернеться-обернеться?… Але відступати вже пізно. Тільки вперед. Або пан, або пропав. Виступивши з Новгород-Сіверського і дійшовши до Путивля, він уже розпочав похід. Вороття не може бути, завтра він має залишити і Путивль.

Попереду – степи нехожені, а там, за верхів’ям Дінця, й Половеччина. Що ж, ще прадіди в таких випадках казали: або на коні, або під конем, або зі щитом, або на щиті… Третього не дано.

Сон утікав од князя, але князь старанно вдавав, що спить.

Княгиня лежала біля нього, скругившись калачиком, і теж не спала, хоч і вдавала, що спить спокійно і мирно. Дихала, як і чоловік, рівномірно, але сторожко, не ворушилась. Здавалась, заклякла, а в самої серце билося часто й сполошено, вона ніяк не могла його вгамувати. Серце її німо питало: ой, що ж буде, як завтра князь у похід піде? Зостанеться вона одна-однісінька в Путивлі, місті їй чужому, у якому вона, хоч і має тут свій терем, так і не нагріла місця…

Йому, як поїде, буде день як день – може, навіть, ще й короткий, а їй що день – то вік. І минатиме він у чеканні. І буде багато-багато таких днів, кожний з яких стане віком. І як їх пережити, і як дочекатися милого з походу від Дону великого?…

– А може, ти… не поїдеш? – раптом незчувшись, як і запитала княгиня, запитала, знаючи, що він не спить.

– А натомість сидітиму біля тебе? – він рвучко схопився і сів біля неї, біліючи в пітьмі сорочкою.

– А хіба біля мене погано сидіти? – вона теж звелася і сіла, натягнувши на ноги довгу сорочку та обхопивши коліна руками.

– Ні, ліпота. Але ж я князь, воїн, і мене чекає похід. А біля бабських спідниць сидять слабаки. Та і як мені не їхати у похід, як половці вже мене… чекають.

– Ігоре, ладо мій… Уратних справах я не знаюся, зате… Мала в тебе дружина, щоби проти половців біля Дону великого виступити. Кажуть, кожен половець на коні зростає і на коні живе…

– І ти туди ж… – почав він дратуватися. – Вовка боятися – у ліс не ходити. Та й потім… Мало, кажеш, у мене воїв? Далебі й так. Але… Великою силою малу побити й дурень зуміє. А ти спробуй велику силу меншою побити! Тут слава буде солодшою.

Помовчавши, раптом пригорнув її до себе.

– Не печалься, єси, Фросинко моя, – ніжно озвався. – Я не забарюся біля Дону великого. Знаючи, що вдома ти мене чекаєш, жіночко моя люба. Поколошкаю половців, полону наберу і – додому. Ну, ще з Кончаком поспілкуюся…

– Ой, коби ж то так…

– Так, так і буде. Дружина вже зібралася, завтра й виступаємо.

– Але ж Всеволод з Курська ще не підійшов.

– Він піде до Дону своєю дорогою – біля Дінця зустрінемось. Аби встигнути на домовлену зустріч, завтра рано-вранці і маю виступати. А ти, моя княгине, залишишся в Путивлі за старшу. Від мого імені будеш правити. Загін воїв я тобі лишу. Так, на всяк випадок – щоби мала оружну силу. І чекатимеш мене з походу.

– Чекатиму, любий мій соколе, ладо моє…

– І ти моє ладо.

– Чекатиму тебе, з високих валів Путивля виглядатиму, як сонечко ясне. Без тебе мені не життя буде.

– І я не знаю, як би й жив без тебе. З чого Господь почав, коли Адама створив?

Вона закліпала, пригадуючи.

– З Єви, – посміхавсь він, у пітьмі біліючи сорочкою. – Тут і думати не треба. Господь Адамові одразу ж створив Єву – бо яке в чоловіка життя без коханої? Звідтоді кожен Адам тільки визріє та змужніє, так і шукає собі Єву. І я шукав. І тебе знайшов. І ти будеш зі мною в поході. В серці моєму, в мислях моїх, ладо моє, люба моя Єфросинія Ярославна… А в похід я маю йти. Це – як доля моя. Як Божий перст, і він вказує мені: йди, Ігоре, йди. Завтра ж і піду… Ні, вже сьогодні. Засвіт з Путивля вирушимо до Дону великого, у степи половецькі безмежні… Пора, пора…

– Але ж ще тільки треті півні проспівали в Путивлі.

– З третіми півнями й почнемо збиратися. Коли соловейки заспівають і зозулі закують, маємо бути вже далеко-далеко…

І раптом князь відкинувся на спину, взяв її руку, приклав собі до грудей і заснув. Очевидно, на мить. Але заснув миттєво, як провалився в сон. Дихав рівно, спокійно і легко. Долонею вона відчувала тепло його грудей, серденько її нарешті почало вгамовуватись, і їй теж стало легко і спокійно…

В пітьмі спочивальні біліла його сорочка і постіль, і їхня білизна почала поволі наповнювати спочивальню. І їй здалося, що бачить вона дідуся з білою бородою в білому вбранні… І вона одразу ж збагнула, що то – Білобог. Добрий, добрий Білий бог, який приносить людям білий день після чорної ночі бога Чорнобога.

Згадала, як ще маленькою її вранці будила нянька, ласкаво кажучи:

– Вставай, моє ластів’ятко, вставай. Вже Білий бог приніс нам білий день…

– Білий боже, Білий боже, – шепотіла вона, схилившись над мужем. – Пошли моєму ладові день білий… Багато-багато білих-білих днів…

Князь схопився так само раптово, як і заснув.

І був він свіжий і бадьорий, наче перед цим спав усю ніч.

– Все! Вже світає і мені пора до війська мого… Чуєш, вже сурми заграли в Путивлі!.. Пора, пора ладнатися в похід! Колись малим, – Ярославна посміхнулась, бо не могла собі уявити Ігоря малим хлопцем. На її думку, він завжди був таким, як нині – високим, тонким станом, з русявою борідкою і синіми очима. – Коли я був малим, – повторив він, – і слухав передання про те, як Кирило Кожум’яка колись у Києві Змія Горинича переміг, то в захопленні аж верещав… І звідтоді вірив, і вірю й досі…

– У що? Чи в кого?

– У себе. Вірив, що як виросту, то неодмінно стану таким богатирем, як Кирило Кожум’яка! І буду на герці зміїв гориничів побивати. Клятву таку сам собі ще малим давав. І ось я виріс. Не знаю, чи богатирем став, але князем я уже є. Пора мені клятву свою дитячу виконати – йти у Половеччину і там бити зміїв, аби вони більше ніколи не прилітали на Русь.

– Ти… певен?

Він запитливо глянув на неї.

– Що настане така пора, коли на Русь нашу не будуть змії прилітати?

– Певен і вірю! Хоч колись, а сіє настане! Але тільки тоді настане, коли ми сьогодні не будемо сидіти склавши руки та озиратися: ой, а чи не летить до нас бува крилата звірюка?… Бо як не ми, то хто ж тоді зміям крила обламає?

Ярославна вражено дивилась на ладо своє. Таким вона мужа свого ще не бачила. І такий її захоплював.

– Мій любий, кожум’яко-змієборцю – дай Боже! В добрий час, єси!

Тоді вона й подумати не могла, що її побажання не збудуться, що вирушить він у Половеччину, мабуть, в недобрий час. Не стане Ігор змієборцем, сам у їхніх пазурах опиниться.

Тільки-но почали над Путивлем, над Сіверською землею, над усією Руссю гаснути зоряниці, як Ігор вже був серед дружинників і востаннє перевіряв своє військо. Носився, як заведений, і скрізь устигав, вишикуючи воїв. На ранньому світанку ратники почали залишати місто.

Попереду їхав князь на баскому коні – Ярославна вела чоловікового коня за повід до брами.

Бемкали дзвони, сурмили сурми похід, колихалися стяги, і в ранковім світанні полум’ям горіли черлені щити русичів.

Прощалися за брамою.

Коли Ігор нахилився до неї з коня і притулився на мить своїм лицем до її лиця, вона тицьнула йому в руку якийсь корінчик.

– Сховай, – шепнула. – Це – розрив-трава. Коли тобі буде скрутно, розрив-трава розірве всі запони, всі пута і звільнить тебе… Тільки вір їй. І мені теж. Я буду молитися і прохати сили небесні, аби ти повернувся додому живим і здоровим. І хай на Дону великому береже тебе Дана, богиня вод, а Білий бог посилатиме тобі лише білі дні…

Якийсь час Ярославна ще бігла поруч з його конем, а тоді відстала й застигла, як заклякла, притримуючи руками серце в грудях, що зайшлося як несамовите… А мимо неї їхали комонники, йшли піші дружинники, і ті, і ті несли великі черлені щити, і від них у вічу княгині наче полум’я спалахувало…

Маяли стяги, теж черлені, сурми сурмили, іржали коні…

Все місто висипало на вали, махали руками й хустками воїнам, більшість яких вже ніколи не повернеться до рідних домівок…

Така вже, мабуть, доля випала Русі-Україні, аби русичі-українці, віками виряджаючи дітей своїх на війну, потім журно співали:

Летить ворон з чужих сторон Та й жалібненько кряче: «Вставай, козаче молодий, Твоя дівчина плаче». Заплаче мати не одна, Заплаче Україна, Бо не одного козака Земля сира накрила.

Єфросинія теж піднялася на вали скрипучими дерев’яними східцями і звідти, від самих заборол, вдивлялася в далину до болю в очах, до сліз, що затуманювали їй погляд, а далина вже проковтнула військо, і над нею пливли білі хмарки, було тихо й благословенно у світі білому…

«Слово о полку Ігоревім»:

І військо повів він – дружину. Хоробрі полки свої гожі За Руськую землю, В Половецькі землі ворожі…

Того погожого квітневого дня, коли так лагідно сяяло сонце і з небес блакитних лилося весняне літепло, дорогою, що вела від Путивля на південь, поскрипуючи – були вповні навантажені, – рухалася чимала валка возів.

А попереду возів, звиваючись великим полозом, йшла, чалапаючи личаками, піша рать «чорних» (себто простих) людей – щось на зразок мобілізованого князем народного ополчення.

На лівій руці кожного піхотинця (пішця) – довгастий, традиційно червоний щит, у правій – довгий спис. Над строєм пішців плив ліс гостряків.

А вела перед валки кіннота, вершники теж мали черлені щити біля лівої руки, біля правої в кожного довгий спис і ліс гостряків теж плив, як і над пішцями.

Першою йшла так звана велика дружина, ліпша, краща. Або ще – передня, старша. Складали її мужі, які давно служили князям, мали значний військовий досвід і славу, були на високому становищі у свого сюзерена. Ті мужі, які служили ще отцю Ігоря, знатні бояри, княжі мужі, як їх з повагою називали. З них виходили воєводи, поводирі як окремих загонів дружини, так і народного, на випадок війни, ополчення, воїни все досвідчені, не замінимі на війні і на княжих радах, адже більшість з них була і довіреними особами князя, і його найближчими радниками.

За нею рухалась молодша дружина, що складалася з рядових, часом ще не зовсім досвідчених воїнів, а також з отроків, боярських дітей – теж ще не дуже досвідчених у ратній справі.

За кіннотою дружинників рухався князь.

За князем – загін кращої («лучшої») знаті і бояр. Над ними лопотіли на весняному вітрі бойові стяги і бунчуки – кінські хвости на довгих держалнах.

Військо рухалося в той бік півдня, де за Сулою починалася тоді Половецька земля.

За Сулою коні іржуть, У Києві слава дзвонить…

За Сулою і справді іржали коні – кінні орди там ходили нелічені, а ось щодо слави у Києві…

Слави поки що не передбачалося.

Але тоді, гарного квітневого дня 23 числа, полки, обози, піші, кінні бадьоро рухалися на південь, у придонські степи, певні, що їх там чекає слава… Гай-гай, як вони жорстоко помилялися!

Був місяць, знаний на Русі, як цвітень (квітень), для походів, та ще на південь, куди весна раніше приходить – саме раз.

Вирушили 23-го. На цей час навіть на Сіверщині вже стужавіли дороги, а отже, й завершилося весняне бездоріжжя. Де земля підсохла, почали сіяти. Але навіть і там, де ще не підсохло, кмети вже виходили в поле, діючи за принципом: сій у грязь і будеш князь.

Вже почали озиватися зозулі. Почувши там чи там перше «ку-ку», так і хотілося запитати барвистого птаха: зозуле, зозуле, скільки мені літ ще жити?

Запитували й ратники Ігоря, йдучи в половецьку землю – за долею своєю чи за смертю.

Питаючи, рахували пташине «ку-ку», не вельми щедре (розлінилися, бісові птахи, зайвий раз їм в Половеччині кукукнути лінь!), смутніли, виходило, що небагато їм жити зосталося… Але ж на війну йшли, не на весілля. А війни, як ще діди казали, без смертей не буває. Ось тільки нікому не хотілося смерті, а кляті зозулі кукукнуть і затихають. Заціпило їм!

Путивль з його валами і надійними стінами залишився позаду і наче розчинився в тремтливому весняному маєві.

За вигином Сейму, який перейшли бродом 26 цвітеня, зустріли чернігівських ковуїв, що їх вислали Ігорю на допомогу, і пішли далі. Квапились, треба було якомога швидше дістатися донських степів – аби половці не встигли зібрати сили, вдарити на них усією раттю. За задумками все було ніби добре, а як воно виявиться насправді – хто про те наперед скаже?

Потяглися степи – типчаки, ковила-тирса, безмежжя від обрію й до обрію. Наче інший, різко відмінний від руського світ. Наче тут і не люди живуть, а… А половці, одне слово. І їх треба було будь-що застукати зненацька. Інакше сенсу в поході не було.

Поспішали. Йшли до пізнього-пізнього вечора, передрімували трохи і ні світ, ні зоря знову пускалися в путь. На Сулі до них приєдналися ратники Рильська, які прийшли туди своїм шляхом, і далі рухалися разом і в одному напрямку. В напрямку Ворсколу (Ворскли). 1 травня підійшли до Сіверського Дінця. Ігор полегшено зітхнув. Це була половина шляху, виділена на похід, і її пройшли благополучно – про половців ні слуху, ні духу. Вони, бідолашні, навіть і не підозрюють, що русичі йдуть на них. Це добре єси, дуже добре єси! Поки несподіванка на їхньому боці. Вперед, вперед!..

Ранками стояли тумани, вогкі, ще по-весняному прохолодні. Але тумани випадали рано-вранці, день після них був теплий і сонячний – вперед, вперед!

У балках та ярах все ще кували зозулі, але їх уже ніхто не зважувався запитати про майбутній вік, боялися, що виявиться коротким. Та й зозулі тут були, певно, половецькі, русичам не щедро віщували літа, – цур їм!

Зеленіли березові гайки, порозпускавши жовті шуби.

В річках та болотах гучно кумкали жаби, степами там і там пробігали руді лисиці. Промайне така звірина, а у вічу в тебе, як глянеш, – ще довго жовтіє, наче полум’я в них спалахує. На видрибцюваних горбочках свистіли тлусті байбаки. Над Дінцем, що вже вбрався у зелені шати, галасувало птаство – ой багато ж його тут зібралося, і чим їх приваблює куманський край?

Високо в небі там і там тяглися журавлі – чи з дому летіли, чи додому поверталися, весело курликаючи, ключі кудись квапились.

Військо Ігоря теж квапилось. Вперед, вперед!.. Удача – це несподіваність. Звалишся половцям, як сніг улітку на голову – вважай, тобі повезло. Вважай, ти виграв без зайвої крові.

Степами проносились вихори, ніби нізвідки мчали, піднімаючи сухе листя та пил, і в нікуди зникали. Іноді в чистому небі з’являлися хмари, і тоді лунко над степами прокочувався, ніби розминаючись та пробуючи голос, молодий грім-громенко. Теж не руський вже, куманський… І щось вороже вчувалося в його гуркоті.

– От клята земля, – зітхали русичі, – навіть грім і той не по-нашому гримить! Все тут не таке, як у нас!

– Сказано ж – Половеччина!..

Ніч крик птиці розбудила. Стогнучи грозою, Заворушилася звірина; Знявся Див, гукає Вище дерева, чужі землі Слухать заставляє…

Це пізніше так писатиме «Слово» про ті дні, коли Ігор увійшов до Половеччини, а вчені коментуватимуть, що Див – це уособлення міфічної особи в образі птаха, який віщує нещастя, недолю та різні лиховісні ознаки передає.

За слов’янською міфологією Див так і тлумачиться: демонічний персонаж, який жив у лісі на верхів’ях дерев і пронизливо кричав та моторошно свистів, аж од його крику-свисту волосся ставало дибки на голові.

Вночі він спускався з дерев і лякав перехожих своїм жахливим виглядом (ніхто не міг запам’ятати, який він на вигляд, всі, заїкаючись-затинаючись, казали: страшний, як самий… страх) та різким пронизливим криком. Як гадають учені, можна припустити, що назва Див пов’язана із словом «диво». І водночас із словами балтійських племен «дикий», «дивий». Оскільки одна із назв бога у слов’ян означає «дий», то за смислом виходить, що Див – божество страху і смерті. У ранніх слов’ян, розуміється.

Зокрема, й у східних русичів. У сербів Див – велетень, у болгар – буряний вихор. А ось в арійських племен Балтійського узбережжя – це назва небесного зводу. Особливо того, що вкривається грозовими хмарами, а отже, Див – таки означає демон мороку, чудисько змієвидне, велетень злих сил. Згодом і слов’яни почали називати нечисту силу та велетнів дивами.

Що він символізував у половців – невідомо. Але не виключено, що в них дивами (ті, які дивляться) називалися вивідники, дозорці на дальніх пограниччях, розвідники, зрештою. Висунуті на прикордоння половецької землі, диви, себто половці-дозорці й вивідники, які пильно оглядали видноколи та підступи до їхньої Куманії. У відкритих степах ховалися на високих деревах, що там і там росли – в гіллі у них і були замасковані гнізда, знизу невидимі. З тих гнізд, самі залишаючись невидимими, вони й стерегли далину. І тільки завбачали де рух якого війська чужинського, починали свистіти й кричати, застерігаючи про появу ворога інших дозорців, які далі од них ховалися на деревах у таких же замаскованих гніздах на верхів’ях високих дерев. А ті все тим же криком та свистом, що був зрозумілий лише посвяченим, передавали зашифрованими сигналами вісті далі й далі вглиб степів. Про це ж ясно сказано і в «Слові»:

Веде Ігор к Дону вої, А на дубах птиця. Сидить, жде його недолі; Вовки у проваллях (все то вивідники) Сумно завивають. Орли клекотом на кості Звірину скликають; На щити черлені Звідусіль лисиці Брешуть чередою.

І як результат:

Знявся Див, гукає Вище дерева, чужі землі Слухать заставляє.

Зокрема й половецькі, що для автора «Слова», звісно, є чужими.

Досить швидко повідомлення дивів-розвідників, які все видивлялися, зашифроване спеціальним криком та свистом, доходило до ханських ставок Куманії: ідуть руси! Будьте готові. Русів – кінних і піших – стільки-то й стільки-то, обози у них такі й такі… І русичам ще кілька день треба було діставатися до половецьких веж, а там уже все знали про їхній похід, скільки їх, і де вони зараз ідуть, і куди прямують…

І така дозорна служба працювала в куманів безперебійно і швидко – від одного дива до іншого – крик та свист у степу далеко чути, а в диви-розвідники відбирали лише найгорластіших, які гучно вміли свистіти й кричати, звалюючи свій крик та свист на якихось там дивів, від яких бідним русичам ставало аж моторошно – демон, мовляв, мороку і смерті кричить!

А вже отримавши вісті – за якусь там годину вони долітали від зовнішнього порубіжжя Половеччини до її веж усередині країни, – як писатиме автор «Слова», бігли «половці погані к великому Дону (там у них був нагальний збірний пункт на випадок тривоги) без второваних шляхів. Кричать гарби опівночі, мов ячання наляканих лебединих табунів. Веде Ігор к Дону вої (нічого, звісно, не підозрюючи), на дубах птиця сидить, жде його недолі…»

Тими «птицями» на дубах і були половецькі передові дозорники-вивідники, добре замасковані в гіллі, невидимі, хоч самі все бачили і криком-свистом передавали в ставку хана про появу в степах руської дружини. От і виходить, що «Див гукає вище древа, чужі (себто половецькі) землі слухать заставляє…»

«Весна 1185 року. Величезний, безкраїй, зарослий буйною травою дикий степ. Безконечні пологі спуски до далеких рік. Скриті від очей чагарі і гаї по ярах і балках. З усіх боків небезпека: степ належить тому, хто в ньому кочує, хто іде по весні з півдня від зимівок на багаті північні пастівники, на села і міста руські, щоб захопити дітей, жінок, чоловіків, поживитися золотом, хутрами, тканиною, зброєю. Степовики об’єднані, згуртовані, у них швидкі коні, облогові катапульти, щоб брати міста, величезні, що пересуваються на великих возах, самостріли, тятиву яких натягують п’ятдесят людей. Є навіть «грецький вогонь». Вони воюють і в Середній Азії, і на Балканах. Саме того року вони б’ються в Болгарії. Воюючи, вони рухаються всім народом: їхні жони і діти – в похідних повстяних хатках на возах. Це страшний ворог, жах і прокляття Русі – половці.

Повільно рухається в цій «незнайомій країні» – «Дикому Полі» – невелике військо новгород-сіверського князя Ігоря Святославича і його небагатьох союзників. Вони ідуть вже давно, ідуть назустріч ворогу… Кожний день дороги збільшує небезпеку.

Тяжким було прощання з батьківщиною, що зникла за прикордонним горбом: «О руська земле! Уже за шеломянем єси!» – Б. Лихачов.

Це був той рубіж, за яким простиралося невідоме Дике Поле…

У першу ж ніч, як Ігор з дружиною залишив рідне місто, Ярославні приснився жахний сон. Хоча… Який сон, як усе було насправжки – ясніше ясного. На Новгород-Сіверський, а з ним і на Сіверщину, невідь-звідки взявшись – небо ж перед тим було чистим і ясним, на ньому вже висипали перші вечірні зіроньки, – раптом налетіла гроза.

Першими з’явилися грозові хмари з бузковим відсвітом, гірськими бескидами посунули на місто, і надвечір’я вмить стало грозяним, завили вітровії, і почало гриміти й свіркати. Не гроза, а наче якесь жахливе чудисько взяло в облогу небо над градом сіверян.

Завивали вітри, внуки бога Стрибога (Стрибала-Пос-вистача). Подих бога і є вітром. Мав він трьох синів: Сівера – бога холодних вітрів, Хора – бога західних дощових вітрів та мряки, і Літника – владику теплих літніх вітрів.

Цього разу налетів Сівера – як демонічна істота. Пронеслися вихори, завили, завертілися, і всі вірили, що в них ховається нечиста сила і вона жениться на відьмах. Чорти-біси ті.

А коли в дію вступив Перун – спалахнула справжня гроза. Старі люди казали: це Перун з Дивами, бісами та Марою б’ється. Роз’їжджаючи на золотій колісниці, у яку запряжено дев’ятеро крилатих золотогривих коней, Перун вогняними стрілами розганяв Дивів, бісів й усіляку нечисть, а важким молотом розбивав обледенілі хмари, пускаючи на землю життєдайну вологу. Інші – християни, – певні були: то в колісниці роз’їжджає по небу Ілля-громовер-жець і теж стрілами знищує усіляку нечисть, якої до біса зібралося на землі.

Спершу сівера раділа: хай гримить. Благодатний цей грім. «Гримить – хліб буде родить», – казали. Та й нечисті хоч трохи, а поменшає на землі. Аж тут почали падати з небес зірки – не інакше, як чиїсь душі, що їх не приймало небо. І кожен почав молитися за своїх недавно померлих родаків, випрошуючи в Бога їм місце в небесному чертозі.

А тоді враз похолодало, і з чорних тріскотливих небес сипонув град. Не інакше, як його послали темні злі сили. За які гріхи? Моліться, моліться, християни! Помагайте Господу своїми молитвами, адже градовими хмарами правлять відьми, які забагли завдати шкоди хрещеному та молитовному люду.

Як і заведено за грози на Русі, хутчій виносили на двір кочерги, помело, лопати і складали все те навхрест. Гадали задобрити відьму її улюбленими речами. А град лупив і лупив, аж виляски йшли, і хмаровища стали темно-сизими, зловісними. Всі молилися і шепотіли замовляння.

Свіркали блискавиці, краючи небо навпіл. У Новгород – Сіверську, як перед пожежею чи лихом великим, забемкали дзвони. Городяни гуртом підбадьорювали дзвони святих храмів («Бий, дзвоне, бий та хмаровище отеє над нами розбий! Не потрібний нам град, бо йому ніхто у нас не рад. А хмаровиння у Поле пошли, до полових, хай вони гостюють у них, а сонечко на християн. Бий, дзвоне, бий, чорнюще хмаровиння розбий!..») Хто казав, що се витівки все тієї ж нечистої сили, Дивів та різних бісів; інші, що се – «хмари гніву Бога, послані з небес, щоби люди пам’ятали, що є на небі Бог».

Та ось небо почало світліти, гроза вгамовуватись, грім затихав, блискавиці слабшали. Ще завзятіше во славу Бога задзвонили в храмах дзвони, люд пристрасно молився. І раптом, як уже стихла небесна веремія, з останнім ударом грому хтось затулив небо над містом, почувся свист, од якого аж у вухах позакладало, і ще почувся шерхіт крил, та таких великих, що їм і в небі тісно було. І всі побачили в небі над градом крилате чудисько зміїне. Розмах крил у того Змія Горинича був такий, що вони затулили небо над містом. Довгий хвіст тягнувся і зникав удалині. Мідні пазурі загрозливо блищали. Чудисько було о дванадцяти головах, тож одночасно роззявляло дванадцять жахних пащек, з яких вергало огонь та сипало іскри. Дванадцять пар жовтих очей бачили кожного, і нікому неможливо було од них сховатися.

Люд на вулицях заціпенів.

Заціпеніла і Ярославна.

Притискуючи руки до грудей, княгиня з жаху завмерла, а крик її лунав німо – у пазурах крилатого змія, половецького страховиська, вона побачила свого Ігоря…

Охоплена ляком, княгиня закричала. І тієї ж миті проснулась. Серце – як не вискочить з грудей, несамовите і болюче, все тіло наче пропасниця тіпає.

«Слава Богу, що це тільки сон», – подумала.

І тієї ж миті ще дужче жахнулась: до чого він? Про що він хоче її застерегти? Про що ізвістити?…

Перевела подих, і думка, що це – віщий сон, – позбавила її спокою.

Крилаті змії – це половці. Їхня темна, бісівська сила зміїна. І ця сила вочевидь візьме в пазурі Ігоря, який пішов воювати куманів.

І це збагнувши, Ярославна, схопившись, підійшла до божниці, де кволо тліла лампада, опустилася на коліна і до ранку гаряче молилася та прохала Господа захистити князя Ігоря та його дружину. Ще тоді, як побачила в пазурах того крилатого чудиська багатоголового свого Ігоря, все збагнула: лихом кінчиться похід її мужа на каїв – на сім половецьких племен, на стягах яких були крилаті змії – родаки їхні. А збагнувши, металася: як? Як допомогти мужу? Більше оружної сили у місті, щоб послати на поміч, немає. Знову опускалася на коліна перед божницею, благала і благала Господа, а над градом, над Новгород-Сіверським, гриміла й лютувала гроза. Як спалахували блискавиці й темна ніч на скороминувшу мить ставала світлою, бачила в небі крилатого змія о кількох головах, з пащек яких валив дим, сипались іскри й шугав вогонь. І тоді в мідних пазурах чудиська бачила людину. І їй здавалося, що то ж її Ігор, князь їхній, ладо її…

Ой, віщим був її сон, видіння пророче та ще й лиховісне! В цьому вона вже тоді не сумнівалася. І який вістун, який віщовий застерігає її, показуючи, що чекає у Половеччині її Ігоря?…

Відчай краяв душу і серце, позбавляв спокою. Але ні собі, ні мужу вона вже зарадити не могла. Сон той з думки не йшов, видіння жахне з очей її не зникало – Ігор у пазурах змія… Горинича чи Тугарина, які завжди на Русь прилітають із Степу. Хто, хто порятує її ладо? Де нині Кирило Кожум’яка, який під Києвом колись, як старі люди розповідають, – убив Змія Горинича?

Тепер таких змієборців на Русі немає. Кажуть, перевелися. Тепер Кирили Кожум’яки між собою залюбки б’ються – за уділи, за столи княжі… І немає їм спину, і ніякий Кирило Кожум’яка їх не може вгамувати… Ой, лихо буде, лихо-біда!..

Благала Господа послати Ігореві на поміч новітнього Кожум’яку – десь же має бути на Русі бодай один богатир, як то вони водилися в часи Володимира Великого чи Володимира Мономаха… Не може Русь без богатирів. Хоча що вони утнуть, коли треба усім миром нашим заодно стояти. Незгоди свої вічні уладнати і добро та злагоду на Русі посіяти. А натомість кожен тягне у свій гуж, а вороги такими й поганяють. Тому й розвелося на Русі змієголових більше, як витязів-богатирів.

А над Новгородом, ніби підтверджуючи її болючі думи, гриміла-бушувала гроза, і в спалахах блискавиць ні-ні та й привиджувався Змій Горинич з її Ігорем у пазурах своїх мідних…

І був місяць, заний на Русі, як цвітень (квітень), для походів, та ще на південь, куди весна раніше приходить – саме раз.

Вже почали озиватися зозулі. Почувши там чи там перше тієї весни «ку-ку», так і хотілося запитати барвистого птаха: зозуле, зозуле, скільки мені ще літ жити?

Питаючи, рахували не вельми щедре пташине «ку-ку» – розлінилися бісові птахи! Зайвий раз їм кукукнути на Половеччині лінь!..

Виходило, що небагато ратникам Ігоря Святославича жити в цьому світі зосталося…

З високого валу, з помосту дерев’яних стін видно було із заборола – чи не внутрішнім зором бачила? – що військо Ігоря, розтягнувшись змією в долині, вже ге-ен-ген.

Ще мить у вічу її стяги мужа майоріли, червоніли черлені щити, як військо, наче довга змія, звиваючись, повертало вбік, ще зблискують сонячні промені на наконечниках списів кінних і піших воїв, але ще трохи, ще тіль-тіль – і останній вершник зникне за обрієм, там, де земля зливається з небесами.

І мить така настала, і все зникло, а там, де зливається земля з небом, стало порожньо і пустельно. І в усьому світі білому враз стало пустельно. І сумно. Як і в душі її. До болю в очах вдивлялася княгиня з високого валу, чи не блисне ще – бодай востаннє – на обрії нагострений наконечник списа… Але там, куди вона вдивлялася до щему в очах, до сліз, там уже було порожньо. Там уже блукало марево, проковтнувши військо її лада.

Цей сон, звідтоді, як пішов Ігор, навідувавсь до неї щоночі.

Хоч кричи, хоч не кричи, ні до чого вже не докричишся.

Тепер кричатимуть диви, там, куди пішла дружина її мужа.

І раптом невідь-де взявшись, заґелґотіли сірі гуси. Вони летіли ключем над градом невисоко – вожак вів зграю на зелені луки, де серед гайків та перелісків блищали озера й озерця, як наче б живої води…

– Га-га-га!.. – неслося над містом, чи вітаючи її, чи прощаючись з нею, чувся шерхіт крил, що змах за змахом злагоджено розсікали повітря.

Їй раптом захотілося попрохати гусей, щоб вони взяли її на свої крила і понесли туди, куди пішов її ладо.

Гуси про щось перемовлялися між собою: га-га-га та га-га-га… Мабуть, раділи, як то вони будуть на луках із смарагдовою травицею розкошувати – біля озер та озеречок… Як вони поладнають між собою, молоді гусачки з молодими гусочками. І кожне з них знайде там собі пару, аби в світі крилатих не зменшувалося крилатих…

Невдовзі й вони розтанули вдалині, де посеред зеленавих килимів трав’яного царства-князівства блищали озеречка.

І стало так тяжко на душі у княгині, так самотньо, так сумно й пустельно, що тільки пісня могла її порятувати, як то не раз рятувала, коли сум огортав її серденько…

Журно похитуючись, Ярославна тихо-щемно співала на валу, на високому…

Ой, злетілись сірі гуси поладнатись. На зеленому лужку, На веселім бережку… Га-га-га та га-га-га… Ой, ладнались, Ще й купались — Га-га-га та га-га-га… Гусакові гусочка дорога. Поладнались, Покупались, Гі-га-га та га-га-га!.. І знялися й полетіли У зимові заметілі… Ой із ким же я зостанусь, Ой кому, єси, дістанусь, Ой кому де тепер я дорога? Ой кому ж тепер я дорога, Гуси-гусоньки, га-га-га!.. Ой кому ж тепер я дорога? Ой кому ж тепер я дорога, Гуси-гусоньки – га-га-га!..

II І всі молилися і прохали прощення гріхів. І Руська земля залишилася за Шелом'янем…

1 травня Ігор Сіверський підійшов до Дінця.

За літописом Руським:

«…І отож ішли вони тихо, збираючи дружину свою, та й коні були в них тучні вельми. І коли вони йшли до Дінця-річки, то у вечірню годину Ігор, глянувши на небо, побачив, що сонце стояло, яко місяць. І сказав він боярам своїм і дружині своїй: «Ви бачите? Що се є за знамення?» А вони, поглянувши, побачили це всі і поникли головами, і сказали мужі: «Княже! Се є не на добро знамення осе». Але Ігор сказав: «Браття і дружино! Тайни Божої ніхто не відає, а знаменню і всьому миру своєму творець – Бог. А нам що вчинить Бог, – чи на добро, чи на наше лихо, – то се нам і побачити».

І це сказавши, він перебрів Дінець…»

Очевидно, все ж Дінець він перебрів не одразу після слів своїх. Сонячне затемнення триває в основному 7,5 хвилин, і в природі тоді й справді щось лиховісне, в крайньому разі, моторошне твориться.

Тоді Ігор підвів очі До сонця ясного Й бачить: все вже його військо Тьмою вкрилося…

У давні часи затемнення соння вважалося лиховісною ознакою. І ця лиховісна ознака і припала на похід Ігоря до Дону великого.

У верхів’ях Уди (у ті часи – Малий Дінець, або й просто Дінець[28]) воно відбулося 1 травня 1185 року (астрономічні дані) о 16 годині 55 хвилин (момент найбільшої фази) за київським часом. Себто тоді, коли на Русі у церквах вже правили вечірню, тому русичам і здалося, що сонце стало місяцем.

В чужому, а відтак і ворожому степу, де опинилася руська дружина, нечисленна, в порівнянні з ордами половців, господарів тих степів, взагалі треба було триматися обережно, будучи готовим будь-якої миті до будь-яких несподіванок (вони чигали русичів на кожному кроці) – половці були десь неподалік і сторожко чаїлися, готові кинутись на пришельців. Але де вони могли так поховатися, що їх та їхніх веж (стійбищ) не було видно?

Ще мить тому в небі сяяло сонце. А воно всюди було однакове, хоч удома на Русі, хоч у степах Половеччини. І несло спокій у душі, що вже були охоплені сум’яттям. Лагідно сяяло сонце, день догорав поки що тихо та мирно, згодом у степу вже почало владарювати надвечір’я, що його влітку прийнято називати золотим. Котилося собі сонечко вічною своєю небесною дорогою до заходу, щоб уранці з’явитися на сході, і все тоді почнеться спочатку.

І ніхто в тій небесній високості не міг ані зупинити сонце, ані згасити його. Чи бодай затулити чимось. Принаймні половці на таке не були здатними.

І раптом…

І раптом у степу, досі тихому, наче що війнуло. Ніби хтось глибоко і тяжко зітхнув. І вже степом від обрію й до обрію і до руської дружини почала нестися пітьма. Чорна смуга її мчала степом, поглинаючи білий день, поглинаючи сонце, що почало чомусь тьмяніти, гаснути, зменшуватись…

А з ним тьмянів, гаснув білий день.

Хто ж це такий всемогутній, що може навіть білий день загасити?

Відразу пронісся вихор, накушпелив, завертів листям та бадиллям…

Десь стривожено закричали птахи.

Засвистіли біля своїх горбочків тлусті байбаки й притьмом кинулися до нір – наче од напасті рятуючись…

Над Дінцем, чи дивуючись тій пітьмі, що поглинала день, чи лякаючись її, теж закричали птахи. Дінець ураз почоронів, потемнів, спершу брижі ним пробігли, а потім з’явилися й хвилі.

Недобре загудів, засвистів вітер.

Зашуміли прибережні очерети, наче там хтось невидимий затрощикувався, зашуміли верби…

Руське військо охопив ляк – від того, що сонце ясне в ясному небі почало раптом зменшуватися, тьмяніти, зникати на очах – наче його пожирало якесь чудисько…

Ще мить – і чорна пітьма прилетіла й до русичів. Спершу сонце стало, як серпик місяця, а потім і зникло. Серед білого дня!

Тривожно запирхали коні і так же тривожно, не розуміючи, що коїться – невже кляті половці напустили чарів? – перегукувалися вершники, носячись сюди й туди і не знаючи, що далі діяти…

Це таки було знамення. Недобре. Якщо не зловісне. Військо занепокоїлось, вої перегукувались між собою. Хтось крикнув:

– Це нам застереження від половців! Щоб ми далі не йшли. Це їхні чаклуни-чародії, волхви їхні таке чинять!..

– Затулити сонце не під силу й куманам, – заспокоювали їх воєводи, але того, що творилося у степу, і вони не могли пояснити. – Це Боже знамення, але ми вистоїмо!

За слов’янською міфологією, Білобог у східних і західних наших прапращурів – уособлення білих, добрих сил, білого дня. Білобог живе на небесах і звідти керує людом. Уявляється в образі діда з довгою сивою бородою, в білому одязі з посохом у руці. Весь час перебуває в протиріччі з темними силами ночі.

Чорнобог – зле божество, супротивник Білобога. У міфології слов’ян та балтійських народів – язичницький бог (як і Білобог теж язичницький), уособлення лиха. Також бог зими, темних хмар, нічних жахів і взагалі – пітьми. Заправляє епідеміями, голодом, йому приносили криваві жертви, виголошуючи жахливі клятви, щоб відвернути його гнів і пекло. Споконвіку борються Білобог і Чорнобог, але перемогти один одного не можуть, лише змінюють один одного – день і ніч.

Наші далекі предки тому й поклонялися двом діаметрально протилежним богам – Білобогу і Чорнобогу, представникам світла й пітьми, добра і зла, – що світ за їхніми віруваннями ділиться на світ світла і світ пітьми. І там, і там – свої боги.

Між ними – богами світла й пітьми, – триває вічна, що ніколи не матиме кінця, боротьба за владарювання над світом. День і Ніч – це вищі, безсмертні для наших праотців істоти: День – це верховне божество світла і Сонця, а Ніч – верховне божество пітьми.

Боротьба між ними повторюється щодня, і щодня перемагає цар Сонце (скандинави називали його «радістю народів і страхом пітьми»), тож сонячні та місячні затемнення, як і небесні грози, пояснювалися саме боротьбою світлих богів з темними.

У всі часи сонячні і місячні затемнення відносились до таких небесних явищ, що завжди вражали й лякали. Всі народи вірили, що то сонце і місяць проковтувались чудовиськом або чаклуном. Астрологи віщували зловісні знамення, пророкували смерть великих людей, війни, чуму тощо.

У всі часи боялися затемнення.

Грецький полководець Нікій навіть відклав відплиття флоту із Сіракуз за місячного затемнення, що й стало однією з причин поразки афінян.

За українськими народними віруваннями, що корінням своїм сягають вглиб міфології Русі-Слов’янії, сонце (воно в наших предків завжди звалося «святим і праведним») хочуть з’їсти крилаті вовкулаки. В інших місцях це пояснювалося бійкою між денним світилом сонцем і нічним – місяцем. Ще в інших: світила затулялися від нас нашими гріхами. Вони закривають обличчя руками, аби не бачити наших гріхів. Ось чому затемнення, наприклад, місяця, бувають вночі, бо вночі ми найбільше грішимо. А ще говорять діди наші: прослуживши певний час, сонце й місяць «міняються». Під час цієї «зміни» вони, зіткнувшись, можуть упасти на землю, і тоді настане кінець світу. Через це затемнення наводить жах: люди запалюють «страсні» свічки, і кожен має молити Бога про прощення своїх гріхів.

Воїни Ігоря теж почали молитися, озираючись, прохали Бога простити їм гріхи їхні…

Ніч наставала поза строком. Богам невгодний похід Ігоря, але князь кидає виклик стихіям і відважно поривається навстріч своїй долі.

Але сонячне затемнення, хоч і наполохало дружину Ігоря, проте, слава богам, закінчилося благополучно. Темні злі сили, які намагалися проковтнути сонце серед білого дня і наслати на землю ніч, певно, подавилися ним – Білий бог переміг і повернув світові білий день.

Чорнобог ретирувався. У світі білому знову запанував узвичаєний лад. Сонце, як йому й належить удень сяяти в небесах, знову засяяло в тих небесах, ніхто його не намагався зжерти.

Слава Богу, це тривало недовго. Ось серпик сонця почав рости, збільшуватися, а відтак у степ повертався білій день – Сонце вирвалося з пащеки чудовиська!

Радісні вигуки сколихнули руське військо – від князів-бояр до рядових комонників, до пішого воїнства.

Тьма стала рідіти, світліти, сонце знов почало сяяти в небі. Руські комонники, познімавши шоломи, вітали сонце з перемогою, крики, вигуки, радість охопила русичів у чужому краї – із сонцем вони почувалися в безпеці, наче вдома. Сонце знову було з ними. Сонце перемогло чудиська і сяє в небесній високості – слава, слава сонцю, богу нашому найбільшому, святому і праведному світилу.

Ось тоді й сказав Ігор: «Браття і дружино! Тайни Божої ніхто ж не відає, а знаменню і всьому миру творець – Бог. А нам що вчинить Бог, – чи на добро, чи на наше лихо, – то се нам і побачити».

Переправились через Дінець і рушили степами до Осколу. Йшли чотири дні, подолавши за цей час близько 120 км. Степи були пустельні – від обрію й до обрію половців – ані на позір. Підбадьорені вої жартували: «Та хоча б отсе дали хоч полицезріти половців, які хоч вони. Бо так всю Половеччину пройдемо, а половців і не вгледимо».

Наче вимерли донецькі кочівники. Біля Осколу Ігор стояв два дні – чекав брата з Курська, а коли Всеволод підійшов, переправилися через Оскол і рушили до Сальниці.

Їхали всю ніч, невідомо куди і невідомо за ким женучись.

Та й чи гналися – теж не знали.

З’явився неспокій, тривога…

Першою руські полки на тім боці Дінця зустріла кам’яна баба. Вона стояла на високому кургані – лицем до руського краю. Молоді ратники, які вперше опинилися в Половеччині, оточили курган, роздивляючись кам’яну бабу, що звалася в кочівників балбала. Слово це означало «предок», «пращур», тож кам’яна баба на кургані певно була чиїмось пращуром. Не інакше, як ханським. А може, була виставлена для охорони половецького прикордоння – надто вона похмуро дивилася в руський бік.

Масивний ідол тримав схрещені руки на випуклому животі («Добру бодню наїв!» – дивувалися вої), а в них тримав чашу. На голові – маленький круглий шолом, трохи схожий на яйце, на плечах ідола каптан, сорочка і шаровари.

На поясі видно зброю – шабля, сагайдак із стрілами, лук і ще щось там.

Біля ніг ідола розкидане каміння, на якому зображені людські голови. Не інакше, як убиті вороги. А ще там були сліди багаття, кості жертовних тварин – від поминальних обідів, коли половці, п’ючи кумис та арану (молочна горілка), славили своїх предків.

Хтось було заїкнувся, щоб «турнути ідоляку з кургану», але Ігор не дозволив. Ще й нагримав на таких:

– Не нами поставлено, не нам і чіпати. Та й не з мертвими ми воюємо. Дай Бог з живими впоратись!

– Еге, більшого ворога, як живий чоловік, годі й шукати у світі білому – хоч у нас, хоч деінде в чужоземеллі, – казали бувалі.

Інші – теж бувалі вої із старшої дружини, – розказували молодим при тій нагоді:

– Кам’яні баби, щоби ви знали, були колись такими людьми, як і ми, але покам’яніли. А лучилося се так. Бог створив людей раніше сонця, і жили вони в темряві – хто як міг. Аж ось з’явилося сонце. Люди ті сполошилися, спекатися сонця надумали. Дурні єси! От почали вони виходити на високі могили і плювати на сонце. Бог і прокляв за це людей тих – і вони, де стояли, там і скам’яніли. Але надію лишив скам’янілим людям знову зробитися такими ж живими, якими їх Бог і створив… Тож хай вони стоять на могилах. А як відстоять своє та спокутують провини, милосердний Господь пробачить, поверне їм душі, відібрані в них, – вони знову постають людьми.

Прощаючись, казали кам’яній бабі:

– Стій, якщо вже тебе тут поставлено. А ми тебе чіпати не будемо. Ти й так уже покарана, єси. Чекай часу, коли гріхів своїх позбудешся, знову живою станеш. І всі люди кам’яні тоді оживуть…

Кам’яна баба мовчки слухала чужинців і, здавалось, все розуміла, хоч слова й не могла мовити. Але в очах її кам’яних стільки було суму, печалі-журби і ще чогось незбагненного, що дружинники, проїжджаючи мимо кургану, співчутливо позиркували на половецьку бабу, і кожен думав про свої гріхи. Живому їх ой нелегко позбутися, (а якщо й спекаєшся їх, як невідь-звідки візьмуться нові – диявол-бо не дрімає), не кажучи вже про кам’яних людей. І кожен подумки клятву давав: не грішити більше, щоб, бува, й собі кам’яними не стати. От повернуться з походу, очистяться і більше не знатимуться з гріхом, хоч би як диявол не старався…

І вірилось так, і від того легше на душі ставало. Тільки б із походу повернутися, а там… Там нове життя почнеться. Вірили…

Але тривога не вщухала…

Бачить Ігор: в його воїв Вкрався сумнів під шоломи: «Браття мої! І дружино! Ліпше нам у січі впасти, Ніж в полон, на глум попасти! Будем битись до загину! А сядьмо ж ми, гридні-вої, На свої бистрі коні, Та й на синій Дон поглянем!» Хоч могутня в князя сила, Слава ж розум заступила У степу за Шелом’янем.[29] Жадоба напитись з Дону Знехтувала мудрість в ньому: «Хочу, – каже, – приломити Списа свого в їхнім полі,[30] З вами ж, русичі хоробрі, Можу й голову зложити! Аби з гордістю із Дону Зачерпнуть води шоломом Та напитися уволю», — І тоді, при всіх знаменах, Став у золоті стремена Й рушив… поруч війська в полі. (Переклад В. Васьківа).

Прийшовши до річки Оскол (Оскіл),[31] чекав брата свого Всеволода, який з Курська на Половеччину йшов своїм осібним шляхом – обминаючи Сулу, через верхів’я Псла, Ворскола, Дінця до Осколу, де протягом 5–7 травня і зібралися дружини братів Ольговичів.

Звідти вони степами рушили до річки Сальниці.

Коли з’єдналися два крила одного війська (добре що встигли з’єднатися, а половці забарилися їх розбити поодинці), в стані русичів стало веселіше і вже бадьоріше.

Всі були певні: коли встигли до вирішального бою об’єднатися, неодмінно розіб’ють поганих. Брати-князі Ігор і Всеволод разом із своїми воєводами, конюшими і тисяцькими почали радитись та виробляти план подальших дій.

Військо палило багаття, смажило на наконечниках списів конину і готове було ринутись у бій.

В надвечір’я в степах гриміло, на обріях там і там свіркали блискавиці. Іноді грім ближчав, вої тоді поспішно хрестилися… Колись Бог прогнав диявола з неба, став той прохать, щоб дозволив верховодити людьми. Але Бог не дозволив, диявол почав йому погрожувати:

– Я слухати не буду!

– А я буду побивати громом, – каже Бог.

– А я під камінь сховаюся, – гне своє диявол.

– Я й там знайду!

– Я під чоловіка, ти пожалієш чоловіка і мене не уб’єш!

Розсердився Господь.

– Чоловіка уб’ю і пущу його в рай, а ти, нечистий, все одно згинеш!

Буває звідтоді, що Бог уб’є громом чоловіка. Це значить – чоловік не встиг перехреститись, а диявол і сховався під нього. Тож, кажуть старі люди, як грім загримить, треба хутчій хреститися. Щоби під тебе не сховався диявол.

Гриміло. І дружинники старанно хрестилися, бо ніхто не хотів, аби під нього диявол сховався. Їх і вдома розвелося, а в чужих краях і поготів від диявола треба спасатися…

А блискавиці свіркали, краючи небо, грім гримів – не інакше, як Господь усіляку нечисть і з Половеччини викишкував…

Саме там, біля Осколу, де Ігор чекав брата Всеволода, і сталася одна пригода, призвідець якої згодом так круто змінить долю князя новгород-сіверського, коли він потрапить в полон до половців.

Військо стояло на межі Половеччини, там, де починалися володіння немирних кочівників. Степи до самого обрію були пустельними, Ігор вимагав від своєї сторожі привести бодай одного «полового», а розвідники, хоч і гасали всюди, проте все не вдавалося їм запопасти кумана. І раптом з тамтешнього боку навстріч русичам примчав вершник.

Спершу було подумали, що то посланець Кончака, Кзи чи ще якогось половецького хана, їх – не полічити, – тільки дивно було, чому він один (та і як для ханського посланця він був зодягнений явно біднувато) – аж виявилось – перебіжчик.

– Рус, рус, – женучи коня чвалом, кричав незнайомець і розмахував руками. – Моя – кипчак! Куман! (так називали себе половці).

– Моя до вас… Моя не зовсім куман!.. Моя хоче служити вашому коназу…

Перебіжчика відразу ж відвели до Ігоря Святославича.

Князь з узвишшя спостерігав, як іде переправа на той берег. Він був захищений пластинками із задубілої шкури вола, що з’єднані металевими пластинками, в шоломі, при боці меч і щит. Кінь під ним нетерпеливо перебирав міцними ногами, пирхав, мотав головою, брязкаючи позолоченою збруєю.

– Заспокойся, друже, – князь поляскував долонею по мокрій лискучій шиї коня. – Назад вороття нам немає. По той бік нас чекає або слава, або…

Про друге «або» не доказав. На узвишшя вихопились вершники на чолі з воєводою сторожового загону, що рухався, як йому й належить, попереду війська.

Між ними на маленькому половецькому конику, що неспокійно косував оком на дужих коней русичів, охляп сидів перебіжчик. Власне, збуджено йорзав на конячій спині, непоказний з себе, з білим лицем і світлим волоссям, що було рідкістю серед половців. Замість вусів і бороди у нього було кілька волосинок, що поскручувалися. Судячи з усього, явно з тамтешнього простого люду. На голові замість звичної для половців круглої шапочки чи сірої шапки, – шматок якоїсь ганчірки, стара шкіряна куртка пропалена в кількох місцях, надіта на голе тіло. Такі ж старі шаровари, босий.

В одному вусі в нього – велика бронзова сережка, вже від часу позеленіла. В руці – канчук.

З-за спини в нього виглядав лук і сагайдак зі стрілами.

– Моя прозивайся Овлур, – кричав половець, блискаючи зубами. – Моя хоче служити руському коназу.

– Чого це ти… як тебе – Овлур? (перебіжчик закивав) – та раптом забаг служити руському коназу? – ледь насмішкувато запитав його Ігор Святославич.

Ратники, які обіч князя сиділи на високих і дужих конях – вони легко збивали з ніг і затоптували низькорослих і слабкіших кочівницьких коней, – з цікавістю розглядали половчанина.

– Руський коназ розіб’є куманів, од яких моя втікай!

Князь, як і його ратники, сидів на дужому коні, у панцирі, поножах, на голові – суцільнокутий шолом з шишаком, «стрілки» захищали ніс, а шию – брамниці.

Позолочений шолом сяяв на сонці, як новенький, і перебіжчик, коли дивився на нього, мружився.

На той час у руських дружинників плетені із залізних кілець кольчуги були замінені панцирами, що їх літописці зазвичай називали бронею. Панцир на відміну від кольчуги захищав від стріл – половці були всуціль озброєні луками. Металеві пластинки панцира гнучко з’єднувалися між собою, сам панцир був блискучим, наче відполірованим. На лівій руці в кожного щит, що його в бою підставляли під удар меча, списа чи клепа. І обладунки, і зброя на сонці святково сяяли. Щити були яскраво-червоні.

– Пощо Овлур втікає від своїх співплемінників? – запитав князь.

– Дак вони хочуть забрати моя голова! – обурено вигукнув половчанин, наче дивуючись, що це невідомо руському коназу.

– А вона, голова, в Овлура, очевидно, одна? – насмішкувато підсумував князь (перебіжчик закивав: так, так, одна).

– Моя не бажай нікому віддавати єдиний голова.

– Мудро, – гмикнув князь.

Виявилось, Овлур – пастух. Пас табуни багатих своїх співплемінників. І вкрав у свого господаря коня. («Взяв, а не вкрав, – вставив перебіжчик. – Тому що в Овлура немай коня!»). Крадія – на що він розрахував? – швидко виявили. За половецькими звичаями крадій тепер мав не лише повернути коня власнику, а й у придачу віддати йому ще дев’ять таких же коней. За моральні, так би мовити, відшкодування. Щоб знав, як красти!

– Я не май ще дев’ять коня! – вигукував крадій.

Але й таке в половців було передбачене. Якщо крадій не мав коней, то мусив віддавати своїх дітей навзамін. Але й дітей в Овлура не було. Як не було й жони – бо хто піде за бідного безкінного пастуха.

Проте родовими законами половців і це було передбачено: якщо крадій не мав дітей, то мусив розплачуватися власною головою.

– Але я не змій Тугарин! Голова у мене один! – кричав Овлур і хапався за власну голову, вертів її, аби руський коназ переконався, що в нього й справді «один голова». – Я нікому не віддам свій голова!

– Мудро, – схвалив князь. – Власну голову треба берегти.

– А вони – вимагай моя голова!

– Хто – вони?

– Куман.

– А хіба Овлур – не куман?

– Моя – рус.

– О-о, це вже цікаво. Зустріти в Половеччині половця, який не половець, а русич. Отже, Овлур вирішив дати дьору – аби врятувати свій голова? – князь підроблявся під мову перебіжчика.

– Так, так, моя – тікай. Від нехороших куман. Моя бажай служити руському коназу.

– Це якщо руський коназ згодиться взяти тебе на службу, – вставив воєвода. – Який хан є твоїм паном?

– Кза.

– Де зараз Кза? – запитав князь. – Ти знаєш, де він нині кочує?

– Моя знай, знай! Хан Кза разом з ханом Кончак збираються на Русь іти походом.

– Якісь загони половців вже на Посуллі, – вставив воєвода. – Там на пограниччі в багатьох місцях помічені сигнальні дими наших. Сполохи несуть застереження: варто поспішати, доки Кончак, Кза та інші хани не вирушили на Русь.

– Треба поспішай, поспішай, – підтвердив і Овлур.

– Ти готовий нам показати дорогу до кочів’я хана Кзи?

– Моя готовий, готовий, – радо заторохтів Овлур. – Куман хоче моя голова, а я хочу показати русичам, де Кза кочує.

– Красти не зовсім добре навіть у половців, – зітхнув князь.

– Моя – не крадь. Моя взяла коня. Одного. У мого пан багато-багато коней. Він не збідніє, як дасть мені один кінь. Я пасу його худобу. Мені без коня ніяк не можна.

– Гм… Звідки Овлур знає руську мову?

– Моя ненька… ваш.

– Тобто руська.

– Руська, руська, – кивав Овлур головою, яку рятував од куманів. – Із вашого города Путивль. Її в полоню кумани захопили, там вона народила мене. Ненька навчай мене своєї мов. Вона помирай. Казала: Овлуре, ти не куман, ти, як і я, рус… Поховай мене і йди на Рус до мого народу. І стань теж русом… І моя поховай ненька і тікай до вас. На Рус. Моя хоче руському коназу служити і стати, як і ви, рус, рус…

– Бути по-твоєму, – підсумував князь. – Беру тебе на службу. Але перед цим ти допоможеш нам – покажеш дорогу до кочовищ Кзи. Ти знаєш туди дорогу? Тільки без обману і без олжі.

– Знай, знай.

– Тоді – вперед! – повернувся до воєводи сторожового загону. – Бери Овлура, і хай він нас веде до Кзи.

Князь перевів погляд на річку, до якої довгими вервечками спускалися полки.

– Пришвидшити перехід! Борзо, борзо!..

– Слухаю, князю, – відповів тисяцький і з гиком та свистом помчав до броду.

Три дні руські полки переправлялися через Оскіл, а як усі опинилися на тім боці, якась дивна тиша раптом облягла військо. Навіть не чути було пирхання коней, брязкоту зброї. Воїни були замислені. Хто дивився вперед, в далеч незнайомої Половеччини, у її загадкові степи, хто озирався назад, де за Осколом, за Дінцем, за Ізюмським бродом, за горбами, що їх залишило військо, зосталася Руська земля.

Для багатьох, можливо, й навічно.

– О, Руська земле, вже ти за горою, – замислено промовив і князь. – Але… Геть жур з голови! Тільки вперед! Прискорити похід, маємо грозою пронестися Половеччиною і спопелити ханські вежі!.. До мене гінця! Двоє коней йому найкращих, щоб міняв їх в дорозі. Аж до Путивля. Гей, гінцю! Понесеш вістку княгині: руські полки вже в Половеччині. Скажеш: князь думає про свою княгиню. Хай чекає нас, ми швидко впораємось і повернемось.

Нарочитого було споряджено, виділено йому двох коней, і гонець, подолавши брід, помчав Руською землею до Путивля, де на валах виглядала князя Ярославна, рано-вранці співаючи і тужачи за своїм ладом:

…Дужий і старий. Широкий Дніпре, не малий! Пробив єси високі скали. Течучи в землю половецьку. Носив єси на байдаках На половчан, на Кобяка Дружину тую Святославлю!.. О мій Словутицю преславний! Моє ти ладо принеси, Щоб я постіль весела слала, У море сліз не посилала, Сльозами моря не долить…

А русичі тим часом чекали супротивника. Де він? Прийшли в його край, а господарі десь пощезали. Розбіглися? Поховалися й причаїлися? З ляку чи… Чи готуючись до раптового нападу?

Русичі були певні: кумани й справді, загледівши їх, порозбігалися по своїй Куманії, може, й за Дон повтікали. Тепер задача: знайти їх, викурити з укрить і розбити.

Ось тоді й зітхнули воїни, як поминали гору Шелом’янь: О Руська земле, ти вже за горою!

Як казатиме колись Цезар: рубікон перейдено!

Попереду або слава переможців їх чекатиме, коли Ігор приломить списа і зачерпне своїм шоломом води з Дону, або…

Про друге «або» русичі – і Ігор теж – не думали.

Вірили: за Шелом’янем у степах їх чекатиме лише перемога.

Але як скаже «Слово», «жадоба напитись з Дону знехтувала мудрість в ньому…» А простіше: «слава розум заступила у степу за Шелом’янем».

Себто погоня за славою…

III «Бачились ми з ворогом. Вороги наші оружно їздять…»

І всі вірили, що так і буде. Тільки б знайти ворога, а розбити його – то вже діло друге.

Аж тут до табору примчали розвідники (за літописом: сторожа), які були послані пошукати половців і взяти язика. Примчавши, вони сказали: «Бачилися ми з ворогом. Вороги наші оружно їздять. Тому, або ви поїдете борзо, або вернімося додому, бо не наша є пора». (Так за Руським літописом).

Вчувши таку пораду, Ігор ледь чи не спалахнув.

Проте стримано мовив:

«Якщо нам, не бившися з ними, вернутися додому, то сорому нам буде гірше смерті. Хай як нам Бог дасть!»

І велів ратникам оконюватися (сідати на коней) і вирушати на пошуки супротивників. Їхали увесь вечір і всю ніч.

Автор «Слова», розповідаючи про той похід, яких тільки жахів не нагнітає!

Тоді Ігор в золотеє Стремено ступає, Чистим полем проїжджає, Йому сонце путь-дорогу Заступає тьмою; Ніч крик птиці розбудила, Стогнучи грозою; Зворушилася звірина; Знявся Див, гукає Вище дерева, чужі землі Слухать заставляє… …Біжать половці-поганці К великому Дону Без второваних шляхів. Кричать гарби опівночі, Мов ячання наляканих Лебединих табунів. Веде Ігор к Дону вої, А на дубах птиця Сидить, жде його недолі; Вовки у проваллях Сумно завивають; Орли клекотом на кості Звірину скликають; На щити червоні Звідусіль лисиці Брешуть чередою. О Руська земле! Вже ти за горою! Довго, довго ніч чорніє — Хоч десь зориночка б єдина!.. Туман наліг на поля, Й замерла пісня солов їна, Вороння прокинувсь гомін. А широкії поля Вже русичів сили, Собі честі шукаючи, А князеві слави, Скрізь червоними щитами Перегородили.

Йшли й уранці, аж до обіду – доки не дійшли до річки з такою вже явно неслов’янською назвою (хоч і поетичною) – Сюурлій.

«А назавтра, коли настала п’ятниця, в обідню пору зустріли вони полки половецькі… бо ті приготувалися були до їхнього приходу, вежі свої одіслали назад, а самі, зібравшись од малого і до великого, стояли на тій стороні річки Сюурлій…»

Сюурлій, Сюурлій…

Ігор ворушив сухими, як спеченими губами (дозоляла спрага, та й степи були гарячі, а вітер сухий, війне – наче з печі дихне), повторюючи про себе ймення незнаної йому половецької річки: Сюурлій, Сюурлій…

Не чув раніше про таку Сюурлій. Не руська назва, а бач – звучить лепсько. Хоч пісню про неї співай: Сюурлій, Сюурлій…

Згадав про пісню, і в душі щось ніжно-ніжно забриніло, і перед його внутрішнім зором з’явилася в легкому туманці Єфросинія. Прісенька його люба. Ось хто б склав пісню про річку Сюурлій. Єфросинія без пісні й дня не проживе. І півдня. Все співає. А як пісень у неї не вистачає – сама їх складає. Та гарні такі. Як… як справжні. Тож певний був: коли б княгиня його побачила цю річку, що так гарно зветься, то одразу б про неї пісню склала.

І на мить йому здалося… Ба-ба, вчулося, що десь уже співає його княгиня, Єфросинія його, про річечку оцю, про Сюурлій…

Її ще чомусь називали Каяла. Теж лепсько, але вже ніби по-нашому.

А так річка як річка. Не вузька, але й не широка, неспішна степова річка, звивисто біжить собі та й біжить. Синя-синя річечка в зелених берегах у зеленій долині… Там і там старі поважні верби стоять задумливо, якесь птаство в їхньому вітті галасує. Та на річці риба сплескує – аж кола розходяться. Побіля очеретів та лозняків туманці стоять. Місцями вже кугою заросла. Кругле листя латаття вільно на воді гойдається, по ньому бігають довгоногі кулики…

Зозуля десь кує. І кому вона літа дарує? Не інакше як половцям.

Сюурлій, Сюурлій…

Так ось де чекає його слава.

Чи – неслава. На берегах незнаної йому Каяли, вона ж Сюурлій…

Він заходився намугикувати: Сюурлій, Сюурлій… Сторожа, що його супроводжувала і застигла позад нього, готова до будь-яких несподіванок, вчувши голос князя, нагострила вуха, прислухається. Чому це князь повторює ймення половецької річки? Річка вона як річка, на Русі таких багато. Хоча хто знає, що князь має на мислі.

Від річки війнув вітерець – легкий, прохолодний, приємний. Прямо ліпота. Князь зняв двома руками важкий позолочений шолом, званий на Русі шишаком (він і був із шишаком) і підставив вітерцю запітніле лице і голову.

Полегшено зітхнув і…

І збагнув, що зняв шолом зарано – по той бік Сюурлія на обрії почали з’являтися чужинські вершники. Вони носилися сюди й туди, наче щось шукаючи, а нові все вигулькували з-за обрію й вигулькували…

Половці!

Ті, кого вони всі ці дні шукали.

Князь надів шолом, але залишився непорушно сидіти в сідлі (кінь, певно, відчуваючи настрій господаря, теж застиг мертво) і все дивився й дивився на вершників по той бік річки.

Вони були ще далеко, і то був, певно, дозор кочовиків, вивідники, але десь там, за обрієм, ховаються їхні головні сили. Нарешті вони з’явилися. Січа буде!

Дивився на далеких вершників, і йому здавалося, що він бачить, як там, над обрієм, ширяють крилаті змії. Розворушив він їхнє лігво, тепер чекай. Налетять змії, тільки встигатимеш мечем орудувати.

І пригадалася йому дитяча мрія – як виросте – стати змієборцем. Як Кирило Кожум’яка. І ось він виріс і вже опинився у лігві зміїв. Звідси на Русь віками прилітають гориничі й тугарини, багатоголові й вогнедишні. Чи ж вистачить у нього сили, снаги і зваги богатирської новітнім кожум’якою стати на герць з гориничами й тугаринами? Допоки ж вони літатимуть Русь палити й пустошити?

Але чи не занадто велику ношу звалив він на свої плечі? Вдома, кажуть, і земля помагає. А земля тут чужа, помагатиме вона не русичам, а своїм – гориничам і тугаринам.

Примчав воєвода зі своїм загоном.

– Князю, брід знайдено. Мілкий і зручний. Велиш переправлятися? На тім боці оно-но, – кивнув на потойбіччя Сюурлія, – нас уже чекають.

– Починайте, – коротко кинув князь. – Але першим на той берег хай переправиться передовий загін і стане в обороні переправи.

– Слухаю, князю!

І воєвода зі своїм загоном помчав до броду. Князь зі своєю вартою рушив за ним, чомусь все ще повторюючи ймення цієї річки, що вже, напевне, запала йому в помку: Сюурлій, Сюурлій…

– І причепиться ж, – обізвався невідомо до кого. – Так і липне до губ: Сюурлій, Сюурлій…

Справді, яка поетична назва – Сюурлій.

Але річки такої українська (як ще раніше й руська) топоніміка не знає.

Це якась загадково-таємнича річка, яка мовби є – була принаймні з назвою – і якої не було й немає.

Іпатіївський літопис, датований 1189 роком, теж згадує ту загадкову річку з назвою Сюурлій…

Ліва притока Дніпра Оріль має половецьке ймення. Тюркські племена називали Оріль Сюорлій, що є перекрученою назвою Су-Єрлі: су, або сю – вода, річка – єр, єрє – «земля, урочище».

Проте так це чи ні, що згадувана Сюурлій – це сьогоднішня Оріль – сказати певно не можна.

Але воїнство Ігоря, якщо вірити Руському літопису, прийшло-таки до загадкової Сюурлій… Хоча де вона нині – хто скаже?…

Чи зникла вона разом з половцями, які її так поетично назвали, наче дівчину на виданні – Сюурлій? Чи заховалася десь серед безмежних – як тоді здавалося – степів донецьких? Десь між Доном Великим, між Сіверським Дінцем, між Малим Дінцем, між Казенним Торцем, Бахмуткою, Луганню, Самарою, Вовчою, Кальміусом, Грузьким Сланчиком, Кринкою… Вони ж уціліли, хоч деякі й під іншими іменами, то чому не вціліла Сюурлій? А скільки ще там лишилося маленьких річечок, що влітку, пересихаючи, губляться серед ковилових просторів – може, серед них ховається і вона, Сюурлій?

Чи її забрали з собою половці, коли з Придоння йшли у нікуди, в непам’ять? В небуття. Чи й вони загубилися десь зі своїми стадами й ордами, становищами-вежами-кочівками десь серед просторів Донецького кряжу, в його дібровах та соснових борах, в осокірниках та вербняках і байрачних лісах. Чи десь причаїлися в Хомутівському заповіднику степовому, серед Кам’яних Могил.

Чи зникли десь деінде у степовій зоні України, що простяглася із Заходу на Схід, від пониззя Дунаю до південних відрогів Середньоруської височини, майже на 1000 км смугою завширшки близько 500 км. А це сорок відсотків території республіки!

Чи десь зачаїлася між Малим Дінцем та зниклими річками і нині сущими, починаючи від Десни та Остра, між Сулою та Пслом, Ворсклою і Осколом – хто скаже? А десь же сходить над нею сонце ясного дня і яскравий місяць зоряної ночі, десь солов’ї співають, ще ті, з часів Куманії, десь кують зозулі, щедро даруючи комусь довгі літа? А в тирсі-ковилі, серед типчакових рівнин, де ще й нині стоять кам’яні баби, обережно крадучись, перебігає з місця на місце сімейство вусатих дроф чи сторожких і рідкісних стрепетів, чи пробіжать, а потім здіймуться на крило кам’яні куріпки, а над ними, у бездонній синяві небес, співають свою пісню невмирущу сіренькі жайвори, та десь пронесеться степом крилата тінь, і степовий орел зникне в безодняві піднебесній…

ВІДКРИЛАСЬ ПОЕТЕСІ ІСТИНА ПЕЧАЛЬНА

Вставна новела

Під гаєм в’ється річенька, Як скло вона блищить, Долиною зеленою Кудись вона біжить…

Всі ріки, річки й річечки кудись біжать – стояча вода – це болото. А біжать неодмінно зеленою долиною – як і в знаменитій пісні Леоніда Глібова «Стоїть гора високая» («Журба»).

Біжать… Але багато річок і річечок – їх тисячі! – вже нікуди не біжать.

Відбігли своє.

Зникли навічно. На наших очах річки не народжуються, на наших очах річки лише зникають. Ті, що їх ми отримали у спадок від прапращурів своїх.

Ті, що тисячоліттями кудись бігли, а за нашого часу й зникли.

Багатьом з них ми благополучно допомогли зникнути з лиця землі, зі світу білого…

Ой річенько, голубонько! Як хвилечки твої, Пробігли дні щасливії І радощі мої… До тебе, люба річенько, Ще вернеться весна. А молодість не вернеться, Не вернеться вона.

Молодість, звичайно ж, – погодимось з поетом, – не вернеться. Але до багатьох річечок не вернеться більше і весна. Тобто весна повернеться, але їх уже не застане. Погублених…

На відміну від літописної Каяли, точну топографію якої ми й досі не знаємо (це за умови, що вона таки була), місцезнаходження інших річок ми знали і знаємо. З точністю чи не до метра. Як ось хоча б Почайна, теж літописна.

Мені відкрилась істина печальна, Життя зникає, як ріка Почайна…

Ці рядки, що беруть за душу, – з поезії Ліни Костенко.

Життя зникає не тільки наше – в чому й полягає щемка філософія цієї хвилюючої поезії, не тільки життя всіх живих істот планети Земля (якщо вже міркувато глобально), а й життя самих Почайн, річками і річечками нашими.

Почайна – права притока Дніпра і текла вона не десь в ойкумені, на краю світу, а на території Києва. Починалася на Оболоні. Від Дніпра була відділена піщаною косою. Почайна – її довжина 8 км, вважалася однією з найважливіших на водному шляху «з варяг у греки».

Нині в басейні Почайни – житловий масив. А на місці її колишнього русла (не забуваймо, вона була глибоченькою, про це свідчить і її назва) прокладена вулиця Почайнинська.

На вулиці – видатний пам’ятник архітектури – Ільїнська церква, житлові будинки, училище. Там же знаходився місцевий дитячий сад, що був відкритий ще у 1902 році. Саду вже давно немає, а вулицею Почайнинською – виходить, і по дну Почайни – і нині бігають діти, дзеленчать трамваї…

Бігають діти по дну Почайни, Як це печально!.. Не для дітей – для Почайни. Як це печально, ріки зникають, як зникла Почайна…

(Звичайно, ще печальніше, коли зникає і саме життя – але це інша тема).

У Почайни в ті літописні часи Київської Русі були три притоки, що весело несли до неї свої голубі води: Глибочиця, Сетомль, Сирець…

Доля у них спільна і теж, як і в матері їхньої, Почайни, печальна.

Сетомль. Відома за літописами під роками 1036, 1046, 1150. Текла заливними луками Оболоні. Була досить серйозною водною перепоною, якщо після розгрому Ярославом Мудрим печенігів у 1036 році, багато їх, втікаючи з поля битви, потопилися в Сетомлі під час переправи… Зникла безслідно.

Сама Глибочиця загнана в колектори. На місці Сирця – однойменний житловий масив. Як на місці Клова – Кловський провулок, а на місці Киянки – Киянівський провулок. Спасибі, що хоч імена загиблих річок зберегли.

Всі вони мали нещастя текти тією територією, на якій пізніше виріс Київ і зжив їх зі світу білого. Як то, приміром, сталося і з літописною Лтавою. Вона мала необережність текти там, де пізніше виникне Полтава, місто взяло собі в назву ймення цієї симпатичної річки, а саму річку, щоб не заважала, загнало під землю – в колектори… Як то в Києві загнано в колектори теж літописно-поетичну Либідь…

Та що там… Така печальна доля, за словами поетеси, Почайни. Але тут хоч можна зрозуміти (не виправдати, ні) – ці річки і справді заважали мегаполісам. А кому заважали степові річечки, що їх ми зжили зі світу білого – тисячі й тисячі! Кому заважають ті поетичні річки й річечки, що їх ми продовжуємо успішно зживати зі світу білого і нині?

Виходить, як у Василя Юхимовича у щемкій його поезії на цю болючу тему:

Річко моя мила, Лугова, Чом ти, мов змарніла удова? Посмутніли хвилі, Не гойдають лілій, Вже тебе й веселка забува…

То що там казати про Каялу-річку, вона ж, можливо, Сюурлій, як ми навіть не знаємо, де вона текла у сиву давнину – якщо текла. Але – віримо, вона колись текла!

Як у Леоніда Глібова (ще раз процитуємо):

Під гаєм в’ється річенька, Як скло, вона блищить. Долиною зеленою Кудись вона біжить…

Цій безіменній річці з відомої пісні ще й пощастило – що вона «кудись біжить»…

Пташки співають голосно, І річенька блищить…

А ось Каяла вже й не біжить – побігши перед тим у нікуди. І не блищить. Хоча…

А раптом вона десь притаїлася? Хоча б під іншим йменням? Якщо, звичайно, вона не зникла не лише із своєї долини, а й взагалі зі світу білого. Як тисячі й тисячі інших річок!

Ті річечки, які стали – встигли стати! – нашою долею. Як то у пісні про Рось О. Білаша на слова В. Ковтуна:

Над Россю – пісня солов’їна… І ніч купальська блиска. Тут вперше світ побачив я. Співуча Рось – моя колиска. Над Россю бігали в стерні, Купала нас, малих, в своєму вирі, Літати вчила в юні дні І проводжала нас у вирій. Присниться Рось іще не раз — Майнуть в уяві кручі кам’янисті… Ріка в бузковий дим вдяглась. Моя ж ти Рось – в разках намиста…

Мабуть, отак хтось колись і про Каялу казав (половець чи хтось інший з тюрків-торків, чи русич): моя ж ти Каяла, Каяла-Сюурлюй… Але…

Але дозорці вже доповіли:

«Бачились ми з ворогом. Вороги наші оружно їздять…» Супротивників вже побачив і князь Ігор Святославич, який ще в дитинстві мріяв стати знаним на Русі змієборцем – як ото Кирило Кожум’яка…

ІV Умикали русичі красних дівиць половецьких і добра багато взяли. І пастка захлопнулась

«А назавтра, коли настала п’ятниця, в обідню пору, зустріли вони полки половецькі, – бо ті приготувалися були до їхнього приходу: вежі свої одіслали назад, а самі, зібравшися од малого і до великого, стояли на тій стороні Сюурлію…» (Руський літопис).

У русичів в наявності було шість полків (проти половецьких орд вельми мала сила). Розгорнули їх у бойову лінію так: полк Ігоря, як найбільш надійний, зайняв позиції посередині, праворуч вишикувався полк брата його Всеволода, ліворуч – Святослава полк, синівця Ігоря (племінника). Попереду ж Ігоря стали син Володимир і другий полк, Ярославів, та ковуї,[32] що були з Ольстином, і третій полк – стрільці, зібрані од усіх князів і виведені наперед.

Ось тоді Ігор і звернувся до свого воїнства, до братів своїх:

– Браття! Сього ми шукали єсмо. Тож ударимо!

І рушили вони на ворога, як зазначає літописець, «поклавши на Бога уповання своє».

Рушили злагоджено, чітко. Йшли, як на єдиному подихові, коли їхні серця билися в унісон, як одне.

Йшли неспішно, спокійно і цією неспішністю й спокоєм наганяли жах на ворогів.

Руський літопис:

«І коли прибули вони до ріки до Сюурлію (ця загадкова річка, якої мовби й немає на мапах України, таки «плуталася» під ногами в русичів!), то виїхали з половецьких полків стрільці і, пустивши по стрілі на русь, так і поскакали. Руси ж не переїхали були ще ріки Сюурлію, як поскакали й ті половці… котрі ото здалеку од ріки стояли.

(Це був початок пастки, русичі цього не збагнули). Тоді Святослав Ольгович і Володимир Ігоревич, і Ольстин з ковуями, і стрільці кинулися вслід за ними, а Ігор і Всеволод помалу йшли оба, не розпустивши війська свого. (Можливо, вони насторожились і подумали: чи половці їх бува не заманюють?) Передні ж ті руси били їх, брали, і половці пробігли вежі (пожертвувавши ними, аби заманити супротивника – В.Ч.) а руси, дійшовши до веж, набрали полону. Другі ж уночі приїхали до полків з полоном».

Ще з Літопису Руського:

«І коли зібралися війська всі, то сказав Ігор до братів і до мужів своїх: «Осе Бог силою своєю наслав на ворогів наших біду, а на нас – честь і славу. Та ось бачили ми війська половецькі, що їх багато є. Але ж чи вони тут усі зібралися? Нині ж поїдемо вночі. А хто поїде завтра вслід за нами, то чи всі вони поїдуть? (Йдеться про половців). Тільки луччі кінники переберуться, а з самими ними як нам Бог дасть!» І сказав Святослав Ольгович обом стриям своїм: «Далеко я гонив услід за половцями, і коні мої не можуть. Якщо мені нині поїхати, то доведеться мені тільки в дорозі одстати». І піддержав його Всеволод, щоб ото стати тут, і сказав Ігор: «Та негаразд, браття, розуміючи все, померти».

Однак вони стали тут…»

Русичі повірили, що половці, їх злякавшись, утекли – і пастка захлопнулась.

Зовні здавалось, що перша сутичка – вельми незначна, – принесла русам велику побіду. А кочовики всього лише піддалися, аби заманити полки Ігоря вглиб степу – до полків Кзака, що вже чекали дружинників.

Київський літопис: «Половці побігли до веж (своїх стійбищ). Руські воїни дійшли до веж і взяли полонених. Інші ж уночі приїхали до полків з бранцями».

Це була перша перемога русичів, така бажана і така утішна! Всю ніч полки святкували перемогу. Горіли багаття, пирхали коні, весело перегукувалися воїни. А що було за відблисками вогнищ і що там ховалося в пітьмі ночі, що підстерігало переможців?

Тут нас чекає ще одна загадка, – вежі виявилися навдивовиж багаті (а де вони знаходились, русичам підказали самі половці). У них було «злато», «паволоки», «оксамити», срібна зброя, багатий одяг, «всякое узорочье половецкое», але чомусь не було там того, чим зазвичай «ополонялись» руські князі в степу – худоби і табунів коней. До всього ж, половецькі воїни випустили лише по одній стрілі і зникли в степу. Чи то дружина Ігоря знайшла всю скарбницю половців у степу, чи ті вежі були зарані приготовлені – як западня. Ігор спершу насторожився і навіть запропонував було відійти назад, до Дону, але інші князі наполягали – ніч-бо, мовляв, варто зупинитися саме тут на відпочинок. А вранці русичі побачили, що вони оточені з усіх боків.

Притиснуті до грузького болота, позбавлені питної води, кінні дружини князів навіть не намагалися вирватися з оточення, покинувши піших (така можливість у них була) і тим врятуватися, вони відхилили цей план. Виграти битву в тих умовах було неможливо.

Про ту першу перемогу «Слово» так мальовничо писатиме:

У п’ятницю рано-пораненьку Розтоптали вони полки погані, Полки половецькі, Стрілами у полі розсипались, Умикали красних дівиць половецьких. Тканинами, оксамитами та кожухами, Ще й уборами пишними половецькими Мости на балках вимощували…

Мало кому в ту ніч спалося – святкували перемогу. Пили кумис, захоплений у ворогів, молочну горілку… Мацали гарненьких половчанок – буде потіха.

Ігор та інші князі були задоволені.

Що військо обтяжене полоном, і це обмежило його бойові можливості, не звернули уваги. Всі чекали ранку. Прийде ранок і він принесе нову перемогу. Вже вирішальну. 10 травня все й вирішиться, і полки повернуться на Русь з великим полоном і славою гучною…

…І славою гучною…

Хто се сказав, як застогнав: і славою гучною? Так Ігор подумав, їдучи конем: і славою гучною?

Чи мо’ йому вчулося?

Був ясний день, світлий і лепський – Божа благодать.

І князь, знявши свій важкий золотий шолом, їхав степом широким, насолоджуючись привіллям, і всі вітали його з побідою.

«З якою це… побідою? – подумав він і раптом згадав: – Дак ми ж оце половців побили. І це до мене як до переможця каїв змієподібних слава прилетіла гучна…»

Тепер на Русі тільки про нього і йтиме яса. Переможець половців! Сокрушив їхні змієвидні глави! Рятівник Русі!

Більше змії зі степу не літатимуть Русь пустошити і палити. Як поклявся він ще отроком стати змієборцем, Кирилом Кожум’якою новітнім. І зміїв побив, як то їх бив Володимир Мономах.

Тепер йому в Київ, до столу золотого, прямий шлях. Гучна слава вже летить попереду його коня.

І навіть поганські диви на деревах його вітають, славу йому лебедями ячать…

…лебедями ячать…

Аж тут раптом шелест степами пронісся, вітер вихором загудів-загоготів – аж дерева попригиналися.

Кінь його тривожно заіржав, вуха прищулив.

Що се, що се? Він поспішно надів шолом, броню на грудях поправив.

Що се, що се?

Десь закричали птахи, грудками падаючи до землі.

Звірі по норах розбіглися.

Лисиці, на бігу гавкаючи, перед у тій втечі повели.

І бачить він, як степом, а день, день який ясний ще мить тому був! – чорна ніч несеться. До нього вже на невидимих крилах летить – ось-ось його накриє. Що се, що се?…

Не встиг князь нічого й збагнути, як чорна ніч, що невідь-де і взялася ясного дня, і накрила його…

І щось як огнем на нього дихнуло згори. Звів він голову, аж то над ним Змій Горинич крилами своїми білий день затулив.

– Ти-и? – як отетерів Ігор. – Котрий… Змій Горинич?

– Він, Змій Горинич котрий, – одказує та потвора, що над ним нависла і крилами своїми білий день затулила. – А ти Ігор, котрий князь?

Питає так аж ніби насмішкувато. Звісив свої дванадцять головешок, дванадцять пащек роззявивши, – валить з них дим, іскри шугають, огонь вихоплюється. А двадцять та ще й чотири злих очей його двадцятьма та ще й чотирма огнями горять…

А з-під брюха його тягнуться до Ігоря здоровенні лапи з крицевими пазурами.

– Го-ш-го-о!!! – Змій дихнув одразу із дванадцяти пащек і обпік його дванадцятьма огнями. – Так це ти, Ігор Сіверський, котрий клявся: як виросту, мовляв, змієборцем стану? Кирилом Кожум’якою. Клявся, питаю?

– К-клявся, – пролепетав Ігор і все ще не міг отямитись. – Я ж малим тоді був, а що мале не придумає.

– Але ти вже достоту виріс. Нині ти не отрок безвусий, а – муж. Муж, питаю, чи не муж? Так пора тобі вже й Кирилом Кожум’якою ставати. А я, Змій Горинич, осьо перед тобою. То як? Не передумав Кирилом Кожум’якою стати? Битися будемо чи миритися?

– Битися, битися! – закричав Ігор, висмикуючи меч. – Ось я твої дванадцять довбешок постинаю!

Чи встиг меч висмикнути, чи ні – не пригадує.

Проснувся.

Ой лихо, чи не віщий це бува сон?

Він нині й справді в становищі Змія Горинича, тугаринів їхніх. А до Русі звідси кричи – не докричишся. І нізвідки й помочі чекати. Пішов він у Половеччину, нікого з князів не попередивши.

Тим часом в таборі чулися крики.

Ігор струснув з себе рештки сну, схопився, з намету вибіг.

Навстріч йому воєвода.

– Князю – біда! Борзим конем до нас примчала. Доки ми спали нас оточили половці.

– Де вони взялися, як звечора їх не було видно?

– А Бог його відає, де. Степи їхні, знають вони, де їм чаїтися, засідки влаштовувати.

– Але ж ми їхні вежі захопили.

– Вежі ми й справді захопили. Та доки ми добру радувалися, що його у вежах їхніх взяли, вони нас тихцем оточили.

– Вже… ранок? – для чогось запитав князь.

– Ні, ще ніч… Але ми вже оточені.

– Ще ніч, – повторив князь. – А ми вже оточені… То що ж нам тепер, – пригадав свій сон, – битися з ними чи… миритися? Га? Що, питаю?

Воєвода мовчав, розводячи руками. Потім як зітхнув.

– Варта доповіла: багато їх. Але, як кажуть, ранок вечора мудріший. Почекаємо світанку, бо нині ж ніч. Мо’ до ранку щось і проясниться…

Ніч – це породження Хаосу, він полонить Землю, занурює людей у пітьму, наближаючи їх цим до царства мертвих. В Ночі живуть Сон і Смерть (діти Ночі), на яких ніколи не дивиться сонце.

Вночі десь біля Дону кричали Диви – пророки людських доль, тих людей, які йдуть на смерть.

Див як блискавка спалахує, його ніхто не може ні побачити, ні запам’ятати, який він. Тільки крик його вночі й чути.

І тієї ночі Див кричав у Половеччині – чи застерігав кого, чи накликав на кого біду.

Швидше б кінчалася ніч у чужих краях, де половецькі чаклуни під завісою ночі чаклують на погибель русам…

Тривожна ніч у Половеччині, повна незбагненних звуків, шерхоту, стогону.

Десь пирхають коні, стугонять степи, наче там орда йде…

Та ось у степу почало дніти. Нарешті! Вже сяяла ранкова зоря-зоряниця, і нічний морок хутко втікав із степів кудись чи не на край світу. Вже свистіли на своїх горбочках байбаки, цінькало дрібне птаство, а обріями проносились руді лисиці, які гавкають на червоні руські щити.

Високо в піднебессі з’явився могутній степовий орел, оглядаючи звідти свої володіння. Неспішно линув без жодного помаху крил. Видно йому було далеко – і руський табір, що лише під ранок вгамувався, і ті полки половецькі, що непомітно під завісою ночі оточували пришельців. Хан Кзак приготував русам пастку і тепер чекав ранку. Йому допомагали інші хани. Вранці вони будуть батирами-переможцями. Ранок принесе їм славу.

Чув орел і плач половецьких дівчат – не солодко їм було в полоні. Плакали половчанки, не підозрюючи, що свої вже близько, а отже, й воля поруч.

Вранці вони здобудуть волю, а їхні поневолювачі, навпаки, постають бранцями. Десь уже з’явилося вороння – каркало, кружляло. Відчувало: ось-ось ці двоногі ляжуть трупами, і буде пожива.

Над Сюурлієм пролетів ранковий вітерець, хвилю погнав. В очеретах гудів водяний бугай, сплескувалася риба.

Пирхали коні.

Догорали нічні багаття. Ще міцно перед ранком спали русичі. І сторожа їхня біля пригаслих багать дрімала, поопускавши голови на груди…

Спали спокійно в руському стані – як сплять переможці з великим полоном. А завтра… Ба, вже сьогодні вранці чи й під обід, полон їх чекатиме ще більший. Всі вежі половецькі стануть їхніми, дівчата й жінки половецькі їхніми стануть, коні та худоба половецька їхньою стане…

З-за далеких горбів на сході, де була рожева смуга й полум’яніло небо, поволі сходило сонце. Спершу там виткнувся його краєчок, потім півколо, а далі й усе світило виткнулось, піднялося над степом, наче питаючи: а як ви тут без мене ніч провели? Живі-здорові?

Сонце рано-вранці кармінове, яскраво-червоне, без золотого блиску й такого ж проміння.

Споконвіку воно було божеством язичницької Русі, що втілювало життя, тепло, світло. У давніх слов’ян було два головні боги сонця – Хорс (бог сонячного диску) і Ярило – бог сонячної енергії. Слово хорс означало «круглий», а слово «ярило» – неприборканий, нестримний, шалений, або ще ярий, яскравий… Арабський письменник X ст. аль-Масуді називав слов’ян-язичників «сонцепоклонниками». Ігор Святославич вважав себе онуком бога сонця. Нащадками Дажбога (сонячного божества) автор «Слова» назве увесь руський народ.

Сонце завжди ототожнювали ще й із земними владарями – імператорами, царями, фараонами, королями, князями. У «Слові» чотирма сонцями буде названо чотирьох князів: Ігоря Новгород-Сіверського, Всеволода Курського, Володимира Путивловського, Святослава Рильського. Але скоро, скоро їм, сонцям Русі, доведеться побути в ролі рабів.

Вже зійшло сонце-Хорс, велике і кругле, а невдовзі за ним вигулькнуло й сонце-Ярило – яскраве, радісне, шалене…

Русичі уявляли сонце вогненним колесом, від якого залежало життя і благополуччя роду. Зміни пір року пояснювалися смертю і народженням небесного бога. Про сонце говорили як про живу істоту: воно прокидається після сну, сідає, встає, ховається за хмари. Сонцем скріплювали клятви, мирні угоди, а заклинання виголошували, обернувшись до небесного світила. У київському пантеоні на горбі Перуна стояв Дажбог – один із головних богів Русі. Під цим іменем обожнювалося сонце.

Як з’явився Ярило, русичі вже були на ногах – мечами, списами, шоломами чи й просто руками вітали Ярила.

– Слава, слава тобі, Ярило! Ярій над нами завжди!

Вітаючи бога свого, ще не бачили, що вони вже оточені полками половецькими, котрі переважали їх у кілька разів.

Одним до смерті, другим до рабства й гіркоти полону залишалися вже лічені години.

Вітали сонце й половці. У Половеччині, Куманії їхній, як були вони певні, сонце їхнє, куманське, і воно неодмінно спопелить русичів і принесе побіду синам Куманії…

Це вже коли вони з князем Ігорем втікатимуть з Половеччини на Русь, у «Слові» буде написано, що «Ігор пролітав соколоньком білим», а він, Овлур, «пробігав вовком босим сірим…»

Йому часто снилося – ще як пастушив у Половеччині, – що він бігає степами прудконогим і невтомним вовком… Не біжить, а стелеться над ковилом, притуливши до потилиці вуха, а хвіст тримаючи стрілою. У нього міцна широколоба голова з видовженою мордою, міцні ікла і хижі зуби. Він уміє за себе постояти, невловимий у степах, хижий сіроманець, якого всі бояться, а він – нікого… Вовк був його улюбленим звіром, і він теж вважав себе звіром, тільки двоногим, у вигляді людини – таких називають вовкулаками. Може, тому, що половці, серед яких він народився і виріс, поклонялися вовкові, вважаючи його своїм предком. А Овлур вважав себе вовком, тільки двоногим, і ніколи не чіпав своїх чотириногих братів. Він умів з ними балакати, розумів їхню мову і коли завивав до них по-вовчому, вони відгукувалися до нього виттям…

Віра, що він насправді вовк, допомагала йому жити і триматися в цьому хижому світі. І тієї ночі, як він під ранок задрімав-заковиз, сидячи біля затухаючого багаття, йому теж приснилося, що він вовк і біжить степами від Дону до Дінця і далі, далі на Русь йому не знану. Але і рідну водночас, бо то була Русь його матері, яку він любив над усе. Ріднішої за неї людини у всій Куманії у нього не було.

Перед смертю ненька наказувала йому:

– Слухай, Овлуре, сину мій! Ніякий ти не половець, не кипчак і не куман, як половці себе називають. Бо я, твоя мати, є руською бранкою, яку половці у полон загребли і в свої степи погнали разом з іншими полоняниками. А тому ти, як і я – русич. Стій на цьому до смерті своєї! Поховаєш мене, пом’янеш, та час вибравши зручний, на Русь іди. Мені вже не судилося повернутися на свою ойчизну любу, то ти, сину мій, повернешся. Щоби я спокійною була на тому світі. Поклянися мені – перед смертією моєю, що виконаєш мій заповіт.

І він поклявся.

Повернутися на Русь до неньчиного народу і стати русичем і рід материн на Русі продовжити. Від батька свого триклятого, якого й мати не знала, вочевидь половця, який її зґвалтував, він отримав трохи звужений, як у всіх тутешніх степовиків, розріз очей і припухлі повіки, а ось від матері – світле волосся і сині очі… Тож потай гордився, що він не куман, а руський. Хоч дещо й схожий на половців, адже в нього трохи жовтувата шкіра і випнуті вилиці.[33] Правда, волосся з роками почало темніти, а ось очі, хоч і вузькуваті, але все одно залишалися материними, голубими. І це так було дивно для куманів, що кочовики не визнавали сина руської рабині за свого. А він мстив їм тим же – не визнавав половців за свій народ. «Ми – чужі, – казав. – Половці мені, а я – половцям. Моя має іти на Русь…»

Але Русь була далеко, і Овлур завис, як у повітрі: не куман, але й ніби ще не русич. Тож тільки віра, що він бодай колись дістанеться Русі, і гріла його.

З дитинства йому снилося, що він – вовк, тож часто уві сні по-вовчому вив і бажав проснутися вовком на чотирьох ногах і податися до їхніх зграй.

Але пам’ятав неньчину волю повернутися на Русь, тож чекав зручного часу. Уві сні він часто бігав на Русь, хоч наяву так туди й не добіг. Ще не добіг. Але поклав собі: будь-що добігти на Русь.

І тієї ночі він біг на далеку і незнану йому Русь, біг сірим вовком. І здавалось йому, що Русь вже ось-ось, за о-он тим кряжем, де небо із землею зливається. Там вона. По той бік Сули, Русь неньчина. І він біг і біг. З однією лише думкою: хутчій дістатися Сули, за якою починається Русь.

У неньки було гарне ім’я – Зорислава. І він завжди його повторює, як йому тяжко стає – Зо-ори-исла-а-ава-а… І тоді легше стає, бо то ненька Зорислава приходить йому на поміч. Навіть з того світу приходить, ледь він її погукає: Зо-ори-исла-ава-а… «Я тут, сину», – чує він її голос і спішить до неї, до неньки рідної, і легко йому і гарно стає на душі…

Мати часто казала: половці зменшили Русь на одну жінку, як захопили її в полон-неволю, як висмикнули її з рідного краю, «наче морквину з грядки», а вона їм відомстить тим, що збільшить Русь на одного хлопця, якого породила у Половеччині. «І цим хлопцем, – додавала, – маєш стати ти, Овлуре».

Часто розказувала Овлуру (але вже без сліз – виплакала їх за роки неволі), як половці ґвалтом нападали на села, палили хати і все, що не могли взяти з собою, як стрілами клали на місці тих, хто намагався їм чинити опір, забирали добро, коней та худобу в смердів, а найперше хапали жінок…

– А як гнали нас у неволю, у степ свій проклятий! Ой, божечку ж мій, божечку, хіба можуть таке люди чинити людям? – і замовкала, бо щось її наче душило – гнів чи відчай, – і вона тільки хрипіла, не в змозі далі й слова вимовити про ті жахи, що їй випало пережити…

Століттями таке раз по раз траплялося на Русі, і літописці писали вже звичні їм слова: «Того літа (осені весни чи й узимку) приходили половці пустошити Русь…»

Про це й у «Повісті минулих літ» розповідає на багатьох сторінках Нестор. Візьмемо лише одне його свідчення про ту кривду, що вчинили половці, захопивши місто Торчеськ:

«…І знесилилися люди у місті (не витримавши довгої й виснажливої облоги – В.Ч.) без води і їжі, і здалися вони ворогам. Захопивши місто, половці підпалили його вогнем. І людей поділили між собою, і багато християнського народу повели у вежі свої, до сімей своїх і родичів. Стражденні, печальні, лютим холодом скуті, змучені голодом і спрагою, в біді, з сірими обличчями, з почорнілими тілами, йшли вони чужиною, йшли невідомою країною, голі бредучи і босі, з язиком запаленим і ногами, окутаними терням, зі сльозами відповідали вони один одному, кажучи:

– Я був із цього міста.

А інший:

– Я був із того села.

Так перепитували вони один одного в сльозах, рід свій називаючи і тужливо зітхаючи, очі підводячи до неба…».

– Відомсти їм, людоловам, синку мій! Відомсти! – як закляття вигукувала мати. – Моїм ґвалтівникам відомсти, Овлуре, сину мій!

– Як? – дивувався він. – Їх оно-но скільки у степах! А в мене й коня немає. Що я один проти них здужаю?

– А ти втечи з Половеччини на Русь! Станеш там русичем. І Русь на одного хлопця побільшає. І твої діти русичами теж постають і Русь захищатимуть. Так ти моїм ґвалтівникам відомстиш!

Біжить Овлур вовком сірим, на Русь прямуючи. Туди, де за кряжем, за Сулою вже руський край… Біжить, як на невидимих крилах над тирсою-ковилою стелеться…

Аж тут навстріч йому вибігли Кзак і Кончак, люті куманські хани, теж у сірих вовків перекинулися.

– Ти куди розігнався? Ти – куман, і твій край тут! Біля Дону.

– Я – русич, – одказує їм Овлур. – І біжу на Русь.

– Немає тобі дороги на Русь, – гарчать. – Ти – куман і залишишся в Куманії біля Дону!

– Моя – рус, рус, – чомусь каліченою руською мовою (він її вивчив від неньки, хоч часом і плутав куманські слова з руськими чи навпаки).

А тут хтось як закричить: «Ви оточені, оточені!..», що він і проснувся.

З торопу від отого «Ви оточені… оточені», він і проснувся. Хто – оточені? Де оточені? В першу мить нічого не міг збагнути. У вухах все ще лунало: «Ви оточені… оточені…» Важко дихав, наче все ще біг степом сірим вовком…

Що за дивний сон?

Він був у стані руських, і оте «Ви оточені… оточені…» насторожило його. Виходить – руські оточені?

Схопився.

Багаття, біля якого він, опустивши голову на груди, сидячи спав, догоріло і вкрилося сірим попелом.

Прислухався. Сторожким слухом вловив: десь за табором у степу виють вовки. Ось чому вони йому приснилися.

У таборі неспокійно пирхали коні й тислися до затухаючих багать. Вони не люблять, як у степу вночі виють вовки.

Всі спали біля багать. Навіть сторожа. Ай, ай, зовсім кепсько, подумав він стривожено. Шмагати канчуками треба таку сторожу.

Озирнувся. Поруч стояв його кінь. Овлур схопив його за повід і тихо, м’яко ступаючи босими ногами, лавіруючи між багаттями, пішов з табору, ведучи за собою коня.

Вовки таки й справді вили в степу.

У всьому його тілі стояла тривога. Щось його таки наполохало сонного, тож мусив вияснити, що саме. Хоча вже й почав здогадуватися – за ніч багато що змінилося в степу. І явно не на користь руського князя та його воїнства. Щось у цю ніч затіяли хани Кзак і Кончак, бо чого б вони йому приснилися.

Сторожа, що була висунута далеко вперед, теж дрімала біля згаслих багать. Хоч мала бути для русів очима і вухами – ай-ай! Кепсько. Зовсім виходить кепсько.

Вибравшись за табір, Овлур скочив на коня і, підганяючи його п’ятами босих ніг у боки, помчав долиною, у якій все ще бродили нічні тумани, але вже на сході палала зоря-зоряниця і в степу хутко дніло.

Вовки не вгаваючи вили – чому вони виють? Може, його, брата їхнього, в чомусь хочуть застерегти? Він перебіг на бік русів – чи не прогадав бува? Половці йому цього не вибачать, а вони – круті на розправу. Хоча й він не з лопуцька.

Невдовзі вихопився на ближні горби, й кінь його, наче теж вражений побаченим, зупинився, як укопаний. По той бік горбів у видолинку рухалася орда половецька. Здавалось, їй немає кінця-краю.

Трохи ліворуч тяглася скеляста гряда. Овлур помчав до неї, скотився з коня і швидко видряпався на скелі.

Не передихнувши, оглянувся. Так і є. І там орда, і по ліву руч, і по праву руч. Куди б, у який бік він не дивився, всюди бачив половецьких комонників, воїнів ханів Кзака й Кончака. Орда великим колом охоплювала табір русичів біля Сюурлію.

Спустившись зі скелі, Овлур скочив на коня і помчав до табору руських дружин. Гнав коня і щось кричав, як завжди, коли хвилювався, плутаючи половецькі слова з руськими, кричав, розуміючи, що вже пізно… Надто велика сила за ніч прибула до Сюурлію і ось-ось візьме в кільце русів…

V А на третій день впали стяги Ігореві. І полонив його «муж на ймення Чилбук»

То була щаслива – але ж і безпечна-безпечна! – ніч з п’ятниці на суботу, ніч перемоги, ніч успіху руської зброї.

Точнісінько, як казав колись один римлянин: прийшов, побачив, переміг…

Що б, здавалося, тепер, після такого розгрому, що його зазнали половці, які навіть вежі свої покидали, а з ними й «красних дівиць», могло б загрожувати русичам вранці у суботу?…

А якраз вранці в суботу для них мав початися кінець. Негаданий, жахливий, безславний кінець Ігоревого походу в Половеччину, заодно й початок ганьби та загибелі всього війська і полону самого князя.

Овлур тоді встиг.

Вихором увірвався він в руський табір.

Голосом чи не громовим (і звідки він у нього раптом узявся?) закричав (навіть коні, які лежали, миттєво посхоплювались і тривожно заіржали). Дивом лихим заволав:

– Рус, рус!!. Куман з усіх сторона оточує рус!!. Вставай, рус!!! Сідлай коней, рус!!! Бери шаблі та списи до рук – куман з усіх сторона іде!!. Кзак і Кончак ведуть куман рус смертним боєм бити!!.

Овлур тоді встиг.

Але встиг – так і не встигнувши. Руське військо вже було оточене, і кільце навколо нього невблаганно звужувалось.

І в Руському літопису з’явиться (11.V. 1185) лаконічний запис:

«А коли світала субота, почали виступати війська половецькі, як бори, і не знали князі руські, кому з них до котрого поїхати, бо було їх незчисленне множество. І сказав Ігор: «Се видатьи, зібрали ми на себе землю всю: і Кончака, і Козу Бруновича, і Токсобича, і Колобича, і Стебича, і Тертробича». І тоді, порадившись, усі вони зсіли з коней, бо мали намір, б’ючись, дійти до річки Дінця. Вони-бо говорили: «Якщо ми побіжимо, утечем самі, а чорних людей оставимо, то од Бога нам буде гріх, як сих видамо. Підем, і або вмремо, або живі будемо всі вкупі». І так сказавши, всі зсіли з коней і пішли б’ючись…»

І раптом…

От уже справді – раптом! Негадано-несподівано, неочікувано, як сніг на голову влітку, як град каміння з небес! Всього лише на другий день після своєї, здавалося б, такої блискучої і вражаючої побіди над поганими, коли половці чи не вовками-сіроманцями розбіглися степами, як ховрашки, загледівши над собою орла, коли Диви закричали на деревах, так ось тоді полки Ігоря Святославича раптом – справді раптом! – виявилися… оточеними.

Полками половців! Яких до всього ж було разів у десять більше за руських!

Мана!

Наслання!

Де вони взялися за одну ніч? Та ще після своєї поразки.

Химерний сон, що виявився жахним явом.

Зі своїми ордами зібралися майже всі половецькі хани (доки русичі йшли, нічого не підозрюючи, до берегів Каяли-Сюурлія), які жадали відомстити русичам за свої поразки 1183-го і весни й зими 1185 року.

…І почали виступати війська половецькі, як бори…

До чого ж красива поетична метафора!

Але хай це й образна прикраса літописця – «як бори», – хай половців все ж було менше, але їх і справді – без перебільшення – виявилося… багато.

В декілька разів більше, аніж їх могли очікувати русичі.

Їх було аж надто багато.

І де вони – у п’ятницю ж мовби розбиті наголову, – встигли за ніч проти суботи і на ранок суботній вирости, «як бори»?

Але для гадання вже не було часу, треба було хутчій хапатися за зброю і ставати на герць.

Як швидко час покаже – на смертний.

Гримлять шаблі об шоломи, Тріщать списи булатні У полі половецькому, Серед землі половецької…

В тім-то й лихо, що серед землі половецької, де половці билися у себе вдома, де було їх стільки (і збирались вони швидко, як би ми сьогодні сказали, оперативно й виходили швидко на оперативний простір), що годі було загалом нечисленній, хоч і відчайдушній дружині удільного князя думати про перемогу. Ні про легку, ні про тяжку, лише б утриматися і хоч якось відтягнути розгром, що вже невідворотно наближався – як доля, як злий фатум.

Тільки розгром – повний і нищівний!

І той розгром не забарився, хоч русичі й билися відважно, ставши на смерть – це вони вже тоді відчули. Програвши битву, втекти вони не могли, половці їх все одно наздогнали б. Та й де сховаєшся в чужому степу, де вершника видно чи не на сотні верст?!

Відступати теж було нікуди – навколо Половеччина, кочовища куманів, звідки їм на випадок потреби відразу ж надійде свіжа сила. Та й відступ швидко перетвориться на безладну втечу. А втікаючих переможці легко і ганебно порубають…

Залишалося одне: стати стіною, плече в плече, і якомога дорожче віддати життя. І це все, на що могла розраховувати руська дружина удільного – себто молодшого, – князя, який раптом вирішив сам-один підкорити Половеччину, яку вже друге століття не могли підкорити всі руські князі, разом зібравшись… Тож дружина могла лише розраховувати на загибель. Власне, на самопожертву, що і ні їм, ні Русі нічого, звісно, не принесе. Крім неслави і титулу переможених.

Власне, розгромлених, винищених до ноги.

І в руському стані од краю до краю, від воя до воя пронеслося гучне застереження:

– Песиголовці!!!

– Песиголовці йдуть, – неслося з одного краю.

– Песиголовці ошкірили пащеки!!.

І тільки й чути було: песиголовці, песиголовці, песиголовці!!!

Воєводи вихоплювалися наперед.

– Стіймо, браття!!! Не дамо псам смердючим взяти над нами, християнськими воїнами, верх!

Кочівники під час битв часто зодягали собачі та вовчі шкури з головами поверх шоломів – щоби супротивника настрахати.

На Русі їх за це й прозвано було песиголовцями, воїнами бісів і дияволів.

І ось вони, чудиська з псячими головами, у яких ошкірені пащеки, верхи на конях летять на руську рать.

– Стіймо, стіймо, браття!!! – зриваючи голоси, кричать воєводи. – Такому не бувати, щоб пси взяли над нами гору! Рубаймо псів – з нами сила Божа! З нами сонце Боже і гнів Перуна з громами і блискавками його!!!

Гримлять шаблі об шоломи, Тріщать списи булатні У полі половецькому, Серед землі половецької…

Кочівники, господарі тих степів, хвиля за хвилею накочувалися на русичів, які стояли стіною, розбивалися об ту стіну, відкочувались і знову налітали – хвиля за хвилею – і здавалось, що й справді їм не було числа.

Шаблями так рубали об руські шоломи, що й іскри сипались, шоломи злітали, шаблі ламались…

Древки списів не витримували ударів, тріскались, а часом і гостряки їхні гнулись, як потрапляли у броню…

Скреготіло залізо, гризучи залізо…

Надсадно хрипіли і коні, і люди, воїни з обох боків. Поранених, які падали під ноги, затоптували – і людськими, і кінськими ногами.

Хвиля половців відкочувалась, щоб знову ще з більшою люттю ринутися вперед і ринутись тим прибоєм, що й граніт дробить, злітали хмари стріл…

Падали руси і під стрілами – багато хто із стрілою в оці…

Одна із стріл вп’ялася Ігореві – він бився попереду воїв, відчував провину, що завів їх на погибель, тож сам у перших рядах шукав смерті, – в ліву руку. Ще не відчувши болю, лише тупий удар, князь одним ривком вирвав чужу стрілу із своєї плоті і знову ринувся в саме пекло бою. Проте русичі загледіли, що князь підбитий. А князь ще бився – добре, що вціліла права рука, якою він тримав меч, – а лівиця враз заніміла й повисла – як нежива чи й геть мертва. Маючи ще одну руку, князь приготувався дорого віддати своє життя – на перемогу він уже й не сподівався.

«…і умертвили лівицю його, і була печаль велика у полку його…»

Поранення князя дружинники сприйняли як лиховісну ознаку.

– Браття, тримайтеся, а на мене не звертайте своїх очей! – кричав Ігор. – Аби ви встояли, а я встою. Та й меч я тримаю в правиці, а вона ціла. Стіймо, братгя, стіймо!.. За нами Русь, і ми є руси, християни, а не погани!

Але всі розуміли: стійкість їх уже не порятує. Хіба що вони дорожче і почесніше віддадуть свої животи. Хоча… У битві все може лучитися. І доля, як у Римі кажуть, фатум, неминучість, може ще й повернутися до русичів лицем…

А вона не квапилась повертатися до них лицем, вона повернулася до них спиною – жорстока!

Впав поранений воєвода, який верховодив полком Ігоря. І це теж не додало воям віри у перемогу.

Ігор якоюсь ганчіркою сяк-так перетягнув поранену руку, але вона кривавила, і він, втрачаючи крівцю, відчув, що слабне, і в голові його вже наморочиться, а перед очима ні-ні та й пурхають чорні метелики…

А битві ще не було краю, і Перун з громом небесним чомусь не спішив на поміч русичам. Уповали й на християнського Бога – але і він не спішив на поміч. Він посилав їм поразку – за гріхи їхні.

Січа ще тільки-но розгоралася, а половці вже з переможеним галасом та вереском почали тіснити русичів. А до вечора, а з ним і до рятівної ночі, коли прийде хоч якийсь передих для вцілілих, ще було ой далеко. Сонце – а напевне ж тут чуже, русичам вороже, – розплавленим залізом повисло над головою і не думало котитися звичною своєю небесною дорогою на захід.

«…і кріпко вони билися тої днини до вечора, і багато було ранених і мертвих у полках руських. Настала ніч суботня, а вони пішли б’ючись…»

Гримлять шаблі об шоломи, Тріщать списи булатні У полі половецькому, Серед землі половецької…

Билися увесь день без передиху – як кажуть, найшла коса на камінь! І кочовики виявилися сильними, але не могли сходу взяти верх, і русичі, хоч їх і було значно й значно менше, стояли непробивною стіною. Билися до вечора, засіваючи витоптане поле трупами своїми.

Падали й половці, але їх було багато, і це на їхній орді не позначалося, падали русичі, й оскільки їх було значно, значно менше, на їхній раті це стрімко позначалося…

Убиті лежали вперемішку з пораненими, яких дотоптували, лежали половці з руськими, руські з половцями…

Поранені – які вціліли і ще здатні були рухатися, – під вечір намагалися вибратися з тієї кривавої веремії, з віхоли тієї смертної. Намагалися вибратися і руські, і половецькі воїни, але спасу ні тим, ні тим не було. І в тій веремії, не знаючи, де свої, а де чужі, половці повзли до руських, а руські до половців – прохаючи рятунку… А отримували швидку смерть. Їх просто прохромлювали списами.

Настав вечір, а битва люта не затихала. Перерубати велику масу людей виявилося справою непростою, щоб не сказати, марудною і надто довгою в часі.

І вночі побоїще не вгомонилося, а лише трохи ослабло. Полем бою носилися коні без вершників, шкутильгали й на трьох, там і там, спираючись на поламані древка списів, намагалися звестися на ноги покалічені…

Вже обіч поля битви каркало – і коли воно встигло злетітися? – вороння, чекаючи своєї поживи.

Але живим було не до поранених.

Живі рубалися з останніх сил – осатаніло і люто.

Крик стояв, хрип, тупіт коней, брязкіт зброї, скрегіт заліза об залізо, і над шоломами, на які опускалися шаблі чи мечі, роями злітали іскри…

А коли в неділю почало світати, на руському боці не встояли ковуї і побігли… Це була вже поразка. І поразка ганебна.

Ігор, який на той час, як поранений, бився на коні (русичі билися пішими), кинувся до втікачів.

– Стійте, стійте!.. – кричав, не чуючи власного голосу, так охрип і змарнів. – Схаменіться! Хто втікає, той буде переможцями ганебно посічений!

Але марно намагався повернути втікачів до війська.

Ковуї, не соромлячись свого вчинку, шпарко втікали з поля брані, оголюючи руське військо, підставляючи його фланги під удари.

Догнати триклятих ковуїв, які так борзо-шпарко втікали з поля бою, Ігор так і не зміг, але відірвався від своїх. Завагавшись – чи не надто далеко він від’їхав від дружини, – Ігор все ж таки вирішив доганяти ковуїв.

Помчав до них степом навпрошки і щось безугаву кричав. Було спекотно – ніч не принесла бажаної прохолоди, й під ранок не стало свіжіше, – він зняв шолом, бо піт заливав очі. Та й ковуї, гадав, так швидше його впізнають і повернуться, але…

Не повернулися.

Чи не впізнали князя, чи впізнали та, охоплені панікою, вже не могли зупинитися. Швидше всього, вже не зважали на нього. Кому потрібен князь, який програє – тут кожен має сам рятуватися. А тому й кожен сам собі князь.

Ігоря упізнав лише боярин Михалко Юрійович, який теж, втративши глузд, втікав разом з ковуями. Але впізнавши, повернувся, ніяково опустивши очі.

Слава богу, як писатиме літописець, «ліпші мужі не прийшли були в замішання з ковуями, і мало хто із простих людей, чи хто з отроків боярських, бо всі ліпші мужі билися пішо, і серед них Всеволод немалу мужність показав».

Але це вже була мужність приречених.

Збагнувши, що зрадливих ковуїв йому не наздогнати і не повернути – боягузи завжди втікають надто прудко – а від дружини він відстав і опинився між втікаючими ковуями і дружиною, Ігор повернув до війська, яке трималося вже з останніх сил…

Він мчав сам-один. Князь – і без охорони.

І його відразу ж впізнали половці і радо закричали:

– Рус-коназ сам-самісінький! Гайда ловити рус коназа! Га-га-га-га-а-а!!!

Половці кинулися навперейми Ігореві, який так і не встигне повернутися до своїх…

«…і тут схопили його на віддалі одного перестрілу від полка свого…»

І на третій день бою русичі зазнали нищівної поразки!

Гримлять шаблі об шоломи, Тріщать списи булатні У полі половецькому, Серед землі половецької… А на третій день, в південну годину, Похилились Ігореві стяги!..

Майже все руське військо полягло в бою, а князі на чолі з Ігорем потрапили до полону – не знала ще такого Руська земля!

…Та ніколи ще десь січі Не було такої. Од зарання до смеркання, А з вечора до світання Летять стріли гартовані, Наче громи об шоломи, Гримлять шаблі-блискавиці. Списів тріщить криця. Кругом – землі Половецькі І степ-чужаниця… Земля чорна засіяна Попід копитами Білими кістками. Засіяна, збита і кров’ю полита, Зійшла тугою, жалями По Руській землі…

І вже Ігор «потопив добро-скарби… на дні Каяли» (таки Каяли? – В.Ч.), вже «річку половецьку руським золотом насипали…»

Як там Ігор пересів З сідла золотого В сідло для рабів…

Пізніше Ігор Святославич гірко казатиме, як каятиметься – його слова-каяття наводить Руський літопис, меланхолійно зауваживши при цьому: «І так, у день святої неділі, навів на нас Господь гнів свій: замість радості навів на плач, а замість веселості – жаль на річці Каялі».

«Сказав же тоді Ігор: «Спом’янув я гріхи свої перед Господом Богом моїм, що багато убивств [і] кровопролиття вчинив я в землі християнській, що я ж бо не пощадив християн і взяв у здобич город Глібів коло Переяславля. Тоді-бо немало лиха зазнали безневинні християни, бо одлучали батьків од дітей своїх, брата од брата, друга од друга свойого, і жінок од подружжів своїх, і дочок од матерів своїх, і подруга од подруги своєї, і все було тоді охоплене замішанням од полону і скорботи. Живії мертвим завидували, а мертвії радувалися, яко мученики святії, вогнем од життя сього випробу прийнявши. Старці [вмерти] поривалися, а юнаки лютих і немилостивих побоїв зазнали, а мужів рубали й розсікали, а жінок оскверняли. І тому, що те все вчинив я, – сказав Ігор, – не достойно мені було жити. І ось нині бачу я відомсту од Господа Бога мойого. Де нині улюблений мій брат? Де нині брата мойого син? Де дитя, породжене мною? Де бояри-дорадники, де мужі хоробрії, де лад бойовий? Де коні і оружжя многоціннеє? Чи не всього того я позбувся, і мене, в’язня, оддав Господь у руки беззаконним тим? «Се воздав мені Господь за беззаконня моє і за лиходійство моє [прогнівався] на мене», і «впали тепер гріхи мої на голову мою». «Праведен Господь і справедливі вельми суди його», і я ж не маю з живими долі. Бо ось нині бачу я, як другі муки вінець дістають, а чому я, один винуватий, не прийняв страждання за все це? Але, владико, Господи Боже мій, «не одвергни мене до кінця», а коли воля твоя, Господи, то дай же милість нам, рабам твоїм».

Запізнілим було те каяття, хоч, може, і щире.

Коли скінчився розгром руської дружини, і «впали стяги Ігореві», половці почали – бігаючи серед трупів та поранених, своїх і чужих, – ділити з галасом і ледь чи не з бійками полон та підбирати вцілілу зброю.

Брата Ігоря Всеволода узяв у якості почесної здобичі хан Роман Кзич і гордо вів до свого війська знатного полоняника, Святослава Олеговича – Єлдечюк із Бруновичів, а Володимира, сина Ігоря, схопив Копті з Улашевичів.

Ділили з гамором лише знатних русів, простих, які вціліли, безцеремонно гнали нагаями докупи й потім ділили між собою.

Самого ж Ігоря в полон взяли Тарголови, знатні половці – тож і полон їм припав знатний. Їхній «муж на ім’я Чилбук» і полонив Ігоря.

– Моя взяла коназя знатного! – кричав дебелий і горластий муж Чилбук Тарголович. – Мій рус коназ! Мій!!! Го-го-го! Про мене у степах наші співатимуть, як про батира найславетнішого, який взяв самого Ігоря рус коназа!!! Го-го-го-о-о!!!

Заборолами ще називалася рухома частина шолома, що опускалася на обличчя для захисту від ударів. А також щити з дерева, що їх встановлювали на мурах фортеці для захисту її оборонців від стріл ворога.

Не злякалися міщани.

Тут з половецькою ордою Гуляв колись-то хан поганий.[34] А слідом чорною бідою Вставали свіжії кургани…

Так через 800 років про донецькі степи писатиме один донбаський поет у вірші «Моя земля».

А свіжих курганів тоді, чи то пак могил, з’явилося у донецькому степу – ой багато! Коли б кожному копали яму – п’ять тисяч могил виросло б тоді, після січі тієї у степу біля Дону великого. Але побитих частково повкидали в озеро – вперемішку із пораненими і ще, звісно, живими, а більшість просто постягували волоком до ближнього яру і сяк-так його загорнули… І місце те швидко заросло ковилом-травою – степ умів ховати свої таємниці, – і назавжди зникло з лиця землі… Не вперше так, і не востаннє.

Біля Сюурлія, отам, де під вербами плескалося Глибоке озеро – його ще звали Змієвим, – багаттячко жевріло.

Два куманських пастухи – старий і молодий – собі пізню вечерю ладнали – впольовану дрофу, точніше, вусатого дорофача, важкого і жирного, глиною обмазаного, запікали в жару багаття.

Слинку ковтали в передчутті смачної вечері, пахощі м’яса, що смажилося, вже лоскотали ніздрі.

Над ними тихо світилося темне небо, повне зоряного блиску – там, вочевидь, небесна орда кочує, – сюрчали в ковилі коники, та на обріях ні-ні й спалахували швидкі блискавиці – десь там куманськими степами бродили нічні грози.

Старий палицею перевернув важку грудомаху, з якої сочився смачний жир, і так пахтіло, що і язика можна разом із слиною ковтнути, і задоволено крекнув:

– Важенний вусань! Буде робота нашим зубам! Але хай ще трохи умліє.

– Кажуть, руси приходили, – озвався молодший, теж ковтаючи слину. – Два дні наші з ними билися.

– Приходили. Кза з Кончаком, хани наші славні, їх побили добряче! Затямлять руси, як у Куманію ходити!

– Хай наші на Русь бігають, – дивується молодий, – щоби добром поживитися. А чого їм не сидиться вдома?

– А того… Не інакше, як змієву доньку хотіли викрасти.

– Якого змія?

– А того, що в озері отім, – показав палицею кудись у темряву, – жиє. Отой, що з дванадцятьма головами. Він Русь пустошити часто літає.

– З дванадцятьма? – присвиснув молодий. – Нащо йому стільки голів? Та з ними одна морока. Як їм раду дати? Тут одній голові ради ніяк не даси, а то… дванадцять! Це ж треба ще й дванадцять ротяк нагодувати! Для такого і дроф у степу не вистачить.

– У нього всі голови вумні, тож і мороки не має. А в тебе одна і та дурна. От і маєш клопіт. А йому все ніпочім. Живе собі на дні Глибокого озера, і горя йому мало. Там у нього такий терем, як ото в руських. А в теремі тім царівна жиє, дочка його. Кра-асива! А що багата!.. Аж сім кибиток добра на придане має.

– Сім кибиток? От би таку собі запопасти.

– Де вже тобі, як за тебе й проста куманка не хоче йти – не маєш ти навіть воза свого. Замість шапки ганчіркою напинаєшся, а туди ж… Царівну забаг! Не для тебе царівна.

– А для кого ж тоді?

– Для добрих молодців! Хто її візьме, тому й сім кибиток із добром дістануться. От руси й приходили… Щоби змієву доньку викрасти і добром отця її поживитися. Але не змогли змія подолати. Кількоро голів йому зрубали, але не всі. Змій їх і попалив огнем з решти голів. А кого не спалив, в озері потопив! Щоби знали, як на його дочку-царівну зазіхати!..

В нічній пітьмі то там, то там хтось жалібно скрикував.

– То – душі їхні неприкаяні бродять, – сказав старий.

– Русичів?

– Атож… Їх потопили в озері, а душі їхні й колобродять степами, на долю свою скаржаться… Кажуть, і змієва дочка за ними плаче.

– Овва! А вона чого за ними сльозу пускає?

– А того… Добрі вони були молодці. Змієва дочка могла б з них собі хіба ж такого мужа-молодця вибрати. А їх побили й потопили в озері. А з наших до змія ніхто й не сунеться – тож і не випадає його дочці молодцем обзавестися… Доведеться їй вік без мужа кукукати… Чуєш, чуєш? То вона чайкою квилить над озером.

– Хто… вона? – молодик на всяк випадок ближче до вогню підсунувся.

– Та кажу ж, змієва дочка, яку батечко в теремі на дні озера тримає… Зразу видно, що в тебе одна голова – не дуже кумекаєш. От коби ти мав, як змій, кількоро голів, вумним був би. Не в пастухах безрідним бігав би, а ханом був. Отак!

– Де вже нам, – зітхнув молодий. – Ми люди прості… Нам і однієї голови на плечах вистачить. Та й одного рота легше прогодувати… Діставай уже вусатого птаха, вечеряти будемо, бо в кишках наче орда товчеться…

А в нічній пітьмі сюрчали коники, свіркали на далеких небокраях блискавиці, та хтось над Зміїним озером чайкою жалібно кигикав… Мабуть, на долю свою скаржився. А швидше всього – на недолю. Може, то змієва донька – красуня з красунь – за руськими молодцями побивалася. Жаль їй було – такі молодці до неї приходили, а їх побили, потопили… Хто ж тепер до неї в Куманію свататись прийде – вік їй зозулею самотньою кукукати. Навіть маючи сім кибиток добра у придане…

А над річкою, над Каялою, званою в тюрків Сюурлій, блукали тумани, наче сиві діди ходили зсутулившись і щось шукали, і не могли знайти…

Може, й річку Каялу…

Може, й річку Сюурлій…

А над Руссю, над південним її порубіжжям, де сусіди лихії, воріженьки тяжкії, здіймалася Хала – багатоголовий змій-зміюка, тугарин степовий, товстий і довжелезний, з крилами під колінами і кінськими очима…

Хвіст змія, Хали проклятої, по землі волочиться, а голова у хмарах небесних. Може вона, Хала лиха, впасти на землю густою їдучою млою або туманом – щоби в русичів хліб не вродив. Трудно з нею боротися – Хала володіє незбагненною силою й ненаситністю, коли пожирає чужі життя. Вона верховодить чорними тучами, градоносними хмарами, знищує посіви й сади, сонце затінює своїми крильми – тяжко з нею боротися. Але діватися нікуди, треба. Якщо хочеш жити на своїй землі.

Вона й вихори такі закручує, що потрапить у неї людина – поминай, як її звали!

Тримаймося, тримаймося, ми ж бо русичами прозиваємось. А Русі до гаддя крилатого, вогнедишного не звикати. Влаштуємо нечисті халазію, гаддя подолавши, русичами й далі будемо.

Трималася Русь.

Не вперше.

Не востаннє.

І літає над Руссю гамаюн – ви бачите, ви чуєте? – птиця райська, птиця віща. То здіймається в піднебесся, то опускається до землі, в серця вість добру посилаючи. І надію, і сподіванки…

1 кричить вона, птиця-гамаюн, щастя Русі віщуючи.

Вистоїмо, вистоїмо, це ж бо не вперше.

Це ж бо не востаннє.

О, Руська земле!

Чи вже ж ти за горою, чи вже ж ти за шелом’янем?

Але що та гора, що та шелом’янь – не зупинить вона зміїв гориничів, зміїв тугаринів. Не перетне їм шляху.

Раді, що русичі розбиті, чорним хмаровинням здійнялися в небо змії крилаті і на Русь полетіли – Київщину пустошити, Переяславщину, Чернігівщину на порубіжжі. Нема Ігоревого війська, нема кому й Сіверщину захистити. Де ті новітні Кирили Кожум’яки? Де ви, богатирі руські?

О, Руська земле!

Це ж не вперше.

І це ж бо не востаннє.

Частина третя За водою горе не пливе, горе з нами живе…

Звідтоді й по наші дні, як пишуться ці рядки – 2010 – минуло 825 років, стільки ж весен і стільки ж літ, а тайна загадкової Каяли все ще залишається нерозгаданою, її все ще шукають в Україні, шукають серед неозорих донецьких степів.

Чи справді вона текла колись Диким Полем, загадкова Каяла з тюркським йменням, а чи її створив у своїх піснях віщий Боян, і вона стала символом на віки?

З газет

І Путивль – місто на путі. І лунає голос Ярославни у Путивлі на валу…

Засвіт встали козаченьки, В похід з полуночі, Заплакала Марусенька Свої ясні очі…

Цю пісню, що обезсмертила її, вона сама й написала – Марусенька, Маруся Чурай, легендарна українська співачка і піснярка, поетеса і гарна дівчина з Полтави. Діялось се в Україні, коли вже Русі не було, як не було і воїв-дружинників, а замість них з’явилися козаки в середині сімнадцятого століття, як полки, очолювані Богданом Хмельницьким, у році 1648-му вирушили на Визвольну війну українського народу – за волю, за кращу долю…

Маруся Чурай проводжала на війну свого коханого – на війну, не на весілля. Проводжала, як проводжали – зі сльозами, з плачами й голосіннями, – інші жінки й дівчата своїх батьків, братів, коханих…

Проводжаючи плакали.

Плакала й Марусенька.

Тоді ж і склала пісню «Засвіт встали козаченьки», що її швидко підхопить все військо Богдана Хмельницького, вся Україна, і співає й досі, хоч звідтоді й минуло чи не півтисячоліття.

Тоді ж вона, Марусенька, й заплакала свої ясні очі.

Не плач, не плач, Марусенько, Не плач, не журися, Та за свого миленького Богу помолися…

А що лишалося їм, козачкам, які проводжали на війну своїх козаків?

Молилися, чекали… Кому щастило дочекатися милого з походу, кому – таких у всі віки виявлялася більшість, – випадало інше чекання-голосіння: вічне. Але все одно чекали. Вічно. І чекатимуть. Теж вічно.

Раніше Марусеньки, козачки юної з Полтави, раніше на 463 роки, – заплакала свої ясні очі Ярославна. Як проводжала коханого в похід, а потім чекала-виглядала його з високих валів Путивля…

І його, і військо його, якому так і не судитиметься повернутися.

Виглядаючи, плакала. Така вже доля жінок – проводжати коханих на війни, на смерть, на бій і плакати. І в сльозах-голосінні чекати-виглядати їх з походів. Чекати, знаючи, що повернуться – якщо взагалі повернуться – не всі.

І вони проводжали – віками й тисячоліттями – коханих, бо віками й тисячоліттями у світі білому не затихають війни, виплакуючи свої ясні очі…

А проводжаючи коханих, чекали потім їх – теж віками.

Вірячи, знаючи, що не всі повернуться, благали богів і сили небесні зберегти їм коханих, повернути їх.

І тоді і сьогодні, і завтра-позавтра виряджатимуть, голоситимуть, чекатимуть, знаючи, що не всі повернуться. Але чекатимуть вічно, тужачи й голосячи, – така вже доля жінок.

І не Ярославна була першою, і не Ярославна стала останньою. Мабуть, ніхто тут не стане останньою. Бо лунає і лунатиме вічно:

Засвіт встали козаченьки В похід з полуночі, Заплакала Марусенька Свої ясні очі…

А відповідь… А порада… Вона є, була і буде. Теж вічна:

Не плач, не плач, Марусенько, Не плач, не журися. Та за свого миленького Богу помолися…

Іншого жінкам нашим і не дано.

Що тоді, в часи Ярославни і Марусеньки, що тепер.

І завтра-позавтра – така вже їхня – Ярослави і Марусеньок – доля жіноча…

Бо все відбувається у вічному «Поясі життя», як називається одна з поезій мого земляка, поета Олександра Зайвого з Придніпров’я, який так рано пішов з цього світу:

Ті ж зірки зоріють в небосхилах, та ж тече ріка, що колись текла в часи Трясила і в часи Сірка. І все так співають треті півні, так цвітуть сади, як в часи Марусі Чураївни і Сковороди. По земнім бутті прямують люди за Чумацьку Путь. Раз живущий вдруге жить не буде, А сади цвітуть. Будуть вишні, явір і калина, поки світ не згас. Після нас ця буде Батьківщина, що була до нас. Буть тобі, билинний наш народе, безлічі віків! О, яких ти ще Шевченків родиш і яких Франків! Зникну я, як зникли сонми предків, знаючи одне: десь, колись, за далеччю парсеків родять знов мене. Зоряною мрією поета прагну в майбуття, адже вічно крутиться планета в поясі життя.

Фортеця (від італ. fortezza – укріплення) – укріплений пункт (місто) з довгочасними спорудами, постійним озброєним гарнізоном і різними припасами, приготовлений до тривалої кругової оборони.

В Київській Русі в XI ст. відомо близько 90 укріплених міст (градів), у тім числі й Київ. В середині фортець містилася цитадель – у Київській Русі називалася дитинцем. (Пізніше, з XIV ст. цитадель у давньоруських князівствах буде зватися кремлем).

Тоді створювали добре укріплені міста-фортеці та чималі земляні вали поміж ними, на котрих ставили високі й міцні дубові гостроколи. Та, власне, частоколи-гостроколи на земляних валах і захищали первісні руські міста-фортеці. Як свідчить літопис, вони зводилися уздовж природних рубежів – рік, що були важко приступними для нападників.

Понад Сеймом і виріс Путивль.

Обороняли місто-фортецю з її дитинцем теж потужні земляні вали.

Вони й були головними захисниками міст-фортець у X–XIII ст. Їх насипали на особливих дерев’яних (зрубних) спорудах, а перед ними копали рови і заповнювали їх водою. Вали великих міст сягали у висоту на 8 – 10 метрів, а в Києві вони були найвищими і наймогутнішими на Русі, тож досягали 16 метрів заввишки. Земляні вали, хоч якої б вони були товщини й висоти, слугували основою для дерев’яних стін. Вони споруджувалися на гребенях валів у вигляді зрубів з товстих, здебільшого дубових, колод, що для міцності мали ще й поперечні коробки стін. Їх висота сягала від 3 до 5 метрів. У горішній частині стін з внутрішнього боку припасовували галереї, що їх літописці називали «заборонами», і звідки захисники обстрілювали нападників.

Ворота фортець та укріплених міст будували у вигляді вежі, внизу був проїзд.

Через рів перекидали дерев’яний міст. Коли виникала небезпека, його спалювали або рубали сокирами – підйомних мостів на Русі до XIII ст. не знали.

Таким було й «місто на Путі» – Путивль над Сеймом. (У ті часи річку звали Семь, (очевидно, вона витікала з семи окремих джерел), на валах якого співала, тужила-плакала і заклинала Ярославна.

Путивль – це «город на путі». Пригадуєте: на путі стоять. Тобто не давати кому-небудь проходити кудись.

І Путивль, стоячи на путі, не давав різним незваним гостям, що, як відомо, завжди гірше татарина, нападати на Русь і на Київ в першу чергу.

Місто-фортецю звели у X столітті невгамовні сіверяни. З наказу київського князя Володимира Святославича.

Літописець Нестор:

«І мовив Володимир: «Недобре, що мало міст поблизу Києва». І почав ставити міста по Десні, й по Остру, і по Трубежу, і по Сулі, і по Стугні. І став набирати мужів кращих із словен, і з кривичів, і з чуді, і з в’ятичів, і ними населив міста, тому що була війна з печенігами. І воював з ними, і перемагав їх».

Серед річок Нестор не згадав Сейм, а саме на його мальовничому і крутому березі з наказу Володимира і виникло тоді «місто на путі» – Путивль.

Потрібен був ланцюг городів-фортець на східних і південних рубежах Русі, що мали б стати надійним захистом від набігів кочовиків. Тоді й виник Путивль на мальовничому і крутому березі Сейму, а навколо – непрохідні ліси, заливні луки, край був тоді малолюдний, глухий, повний тривог і небезпек.

Збудований новгород-сіверським князем, він швидко став досить велелюдним.

Вже в ті часи Путивль – один з адміністративних і ремісницьких центрів краю, мав потужні оборонні мури – вали.

На одному з горбів, що й сьогодні йменується Городком, збереглися залишки фортечних стін – товсті дубові колоди, зариті в землю.

Це й була путивльська фортеця тих часів. Фортечні майстри приїздили сюди повчитися фортифікаційному мистецтву та дивувалися могутності путивльських укріплень. А навколо простилалася прадавня Сіверська земля.

…І тут починаються загадки, таємниці, якісь натяки, погрози, лихі призвістки. Містика-магія. Чи не чаклунські заклинання.

Міфологія, одне слово.

Боян віщий тільки здума Кому пісню заспівати, А вже думка по деревах білкою в гіллі, Сірим вовком по землі. То орлом вона полине, Сизокрилим аж під хмари…

Складається враження, що думка Бояна може матеріалізовуватись (а втім, сьогодні вже майже доведено: думка людська – матеріальна) і перевтілюватися в того, в кого захоче її перевтілити сам господар – у Бояна, наприклад, чи білкою, сірим вовком, орлом… Ні, ні, це не літературне порівняння, не поетичні метафори, як здається на перший погляд, ні… Це щось більше. І це «щось» поки що нам не дано пояснити й збагнути до кінця.

Міфологією переповнене «Слово» від першого рядка й до останнього; міф – грецьке слово, що означає взагалі слово, в значенні оповідь, сказання, передання.

І розпочинає міфологію «Слова», його метаморфози, міфічний, але віщий Боян. Віщий – це означає пророчий. Мудрий і проникливий. Який володіє здатністю і перевтілення, і передбачення. А загалом – поет. Безперечно – перший на Русі. Співець і музика. Очевидно, жив у другій половині XI ст., оспівував подвиги руських князів, підказував їм, як треба діяти – і на війні, і в мирному житті (хоч миру тоді майже не було), як любити і берегти свою Вітчизну. (З великої літери). І як дбати про свій народ, про Русь нашу єдину, матір нашу, жону і сестру.

І це не він, Боян, «розтікається мисію по древу», це думка його, жива й образна, перевтілена в матерію, втілюється в три образи живої природи: у білку (білкою по древу), у вовка (сірим вовком по землі) і в орла (орлом сизим під хмарами) – носилася, витала, оспівуючи подвиги русичів.

Такий він, Боян, поет, співець, музика, патріот, волхв і ледь чи не чаклун-шаман. Містична й міфологізована особа, призвісник чогось…

Можливо, й бог поезії в давніх русів, покровитель співців, соловій давнини… Такий собі руський (слов’янський) Орфей. Цей міфічний фракійський співець, син бога, винайшов музику і віршування. Його музика змушувала дерева схиляти гілля, каміння рухатись, приборкувала злих звірів. Силою музики він повернув з того світу свою жону, німфу Еврідіку, яка загинула від жала змії. Популярний в античності. Сьогодні Орфей – символ чудового, неперевершеного музики, співака.

Таким міфічним, із всеперемагаючим словом, співом і музикою, виступав у слов’ян Боян. Можливо, він був і шаманом, адже – ще раз повторимо, – розтікався мисію по древу. сірим вовком по землі, сизим орлом попід хмарами. І це реальність – не метафора! В його реальність і в його надприродні здібності русичі свято вірили (як греки в реальність Орфея). Боян, як і Орфей, теж неземного походження – Велесів онук він. (Велес – один з язичницьких богів Давньої Русі. У чехів велес – означає злотого духа, демона).

А реальність ще й у тому полягає, що першими поетами-музиками були пастухи. (Всі народи у свій час пройшли стадію скотарства). І вони придумали й створили перші музичні інструменти – дудку, сопілку, ліру і склали перші вірші, що їх самі ж і співали під власний музичний супровід. Тому їхній Велес – бог скоту й пастухів, став покровителем поетів та музик. Слово «Боян», очевидно, означає бурхливий, рвучкий, пристрасний – одне слово «буян». (Згодом казковий острів, відкритий усім вітрам, стане називатися острів Буян).

Міфічним персонажем у «Слові» виступає і загадковий Троян – ні, ні, не римський імператор. Слово «троян» походить від числівника «три» («троє»), воно етимологічно пов’язане з ім’ям бога з трьома лицями у деяких індоєвропейських народів. У слов’ян це – Триглав. Синонім слова «троян». Бог, який носив це ім’я, в уявленнях давніх слов’ян мав владу над трьома царствами – небесним, земним і підземним. Він також мав якесь відношення до ворожіння, що є спробою заглянути в майбутнє. Він бог часу – минулого, теперішнього і майбутнього. У «Слові» він згадується чотири рази. В тім числі й у вислові «віки Троянові». Себто, давні-давні часи. Ті часи, коли ще й не було Руської держави і не велося літочислення. Себто доісторичний період.

Згадується й «земля Трояна». Вочевидь, вона тоді символізувала той край, де Дон впадав у Сурозьке (Азовське) море. Там найдальша – від Русі – границя половецької землі. То ворожий для Даждьбожих онуків (для русичів) край, чужий світ, простір смерті. Туди й прийшла Обида (діва-лебідь) і там плеще крилами. Лебідь символізує нещастя, смерть, чистоту й відродження. В Трояновій землі ворожі людині стихії: річка (перепона, небезпека, жах, вхід у підземне царство) і море – помешкання смерті. Хвороби і замовляння відсилають за море, адже в морського царя дванадцять дочок-лихоманок. Дон у «Слові» має два значення: географічне і сакральне, А тому земля Трояна не стільки географічне місце, як міфічне, не стільки кінець половецької землі, як кінець ойкумени – край Землі, яка за уявленнями предків була заселена людиною.

А ще речі Трояна – далека в часі передісторія. І вона невідома. Очевидно, на Русі у XII ст. крім християнського літочислення (від створення світу) було й давніше, язичницьке. Себто Троянове. У кожного народу, племені чи союзу племен був свій божественний пращур, від якого за переданням, і пішов народ. Своїм предком язичники Русі вважали Даждьбога. Звідси – і онуки Даждьбога.

Сонячне затемнення у «Слові» теж міфологізоване і виступає як Боже знамення, застереження, лихий призвісток.

Ніч, породження Хаосу, накривши Землю, занурює людей у пітьму, наближає їх до смерті царства мертвих. Тут перебувають Сон і Смерть – діти Ночі, на яких ніколи не дивиться Сонце. В цьому ряду божественних сутностей і Див – це слово одного кореня із словом «диво». Див – втілення Сварога (санскритське слово, що означає небо) – бога небесного вогню (його син – Сварожич – бог земного вогню). Див – пророк долі людей, які йдуть на смерть. Він спалахує, як блискавка, його виду ніхто не може збагнути й запам’ятати… У битві беруть участь і вітри – Стрибожі онуки, які віють з моря стрілами. Вітри несуть стріли з житла смерті. Біля моря і Троянова земля. І Стрибог тут виступає як бог небесних просторів давніх слов’ян.

Міфологізований навіть брат Ігоря, Всеволод, буй-тур. У битві він ніби перевтілюється в небезпечну тварину – злого бика. Тому, з міфічної точки зору, Всеволод – богатир-перевертень. У билинах всі такі герої – чарівники. Як, наприклад, герой Волх Всеславич, яккий народився від змії (за тодішніми уявленнями це було ознакою мудрості), він перевтілюється в сокола, вовка, тура і навіть мураху. Інший герой – Вольга, хитрий і мудрий мисливець і рибалка, може перевтілюватися вовком, горностаєм, птахом, щукою. Такі ж і герої «Слова», у якому багато подібних перевтілень. Наприклад: Боян може бути вовком, білкою, орлом, солов’єм заливається, куряни – сірі вовки, дружина Рюрика і Давида – тури, князі і воїни дружини Ігоря – соколи, Веслав – лютий звір і вовк; Ярославна хоче полетіти зозулею (і вона літала нею – про це далі), Ігор далеко залетів соколом, поскакав «горностаєм і білим гоголем на воду, зіскочив з коня вовком», Овлур – вовком «потече», Гзак біжить сірим вовком, половці – чорні ворони…

А після поразки Ігоря по Руській землі поскакали Карна і Жля (Желя), божества, пов’язані з підземним світом, світом мертвих. Карна (від праслов’янського каріті – оплакувати) – богиня плачу, голосіння. Жля (від праслов’янського жальник – могильник) – богиня горя.

Серед міфічних персонажів «Слова» виступають і тварини, які поводяться як розумні істоти. Коли Ігор переходить кордон, то вовки лихо кличуть (або наближають його, орли на бенкет звірів згукують (після битви звірам і птахам, звісно, буде чим поживитися), лисиці на черлені щити гавкають. Вони наче знають, що доля приготувала героям – тут з’являється мотив долі, фатум, як в «Іліаді» та «Одіссеї» Гомера. Вони – вісники нещасливої долі. І з якою тугою звучать слова: «О, руська земле! уже за шеломянемь єси!»

І все, назад путі немає – вибір князем зроблений. Сповниться те, що визначено богинею судьби Мокошею, а вона разом з помічницями Долею і Недолею тче нитки доль.

Отож, міфічні персонажі «Слова о полку Ігоревім» можна поділити на чотири групи. 1. Боги стихії: Велес, Троян, Даждьбог, Сонце (Хорс, Ярило), Ніч, Сон, Смерть, Див (Сварог), онуки Стрибога і Вітер, Карна, Жля, Судьба (Мокош). 2. Герої-перевертні: Боян, діва-лебідь (Обида), Ігор, Всеволод, дружина Ігоря, куряни, дружина Рюрика і Давида, Веслав, Ярославна, Овлур, Гзак, половці. 3. Міфічний простір: Світове Древо, тропа Трояна, земля Трояна, Дон, Дніпро, Дунай, половецька земля, Тмута-ракань, Каяла. 4. «Розумні» тварини: вовки, орли, лисиці, коні…

І нарешті плач-заклинання Ярославни теж із розряду – принаймні за «Словом» – міфічної, язичницької магії.

Хоч їй і присвячено в поемі всього лише двадцять рядків, але вона – один з головних персонажів і звертається княгиня до трьох стихій: вітру (Стрибог або його онук), Дніпра (до «глибокої ріки» – такий переклад із скіфської мови), звертається, можливо, до божества ріки (водяного) і до Сонця (Хорс, Ярило). Всі ці сили (вітер, вода, сонце) ворожі Ігорю. Жона закликає природу допомогти її ладові повернутися. Вона сумує і за воїнами князя, і моління Ярославни рятує Ігоря.

Власне, її СЛОВО, що мовлене, справді рятує.

Недарма ж через віки та віки Поет подивується і вигукне:

Ну що б, здавалося, слова… Слова та голос – більш нічого. А серце б’ється – ожива, Як їх почує!.. Знать, од Бога І голос той, і ті слова Ідуть меж люди!..

«На Дунай Ярославнынь глась слышимь, зегзицею незнаемь рано кычеть: Полечу, рече, зегзицею по Дунаеви».

Що це за птах – зигзиця? Росіяни, перекладаючи «Слово о полку Ігоревім» на сучасну російську, впевнено писали: кукушка. Цю птаху здибуємо і в авторитетному перекладі академіка Д. Лихачова: «На Дунае Ярославнин голос слышится, кукушкою безвестною рано кукует: «Полечу, – говорит, – кукушкою по Дунаю, омочу шелковый рукав в Каяле-речке, утру князю кровавые его раны на могучем его теле…»

Отже, кукушкою. Хоч Ярославна ясно «рече»: зегзицею.

Українці або залишали зигзицю, або заміняли її зозулею – а це той же пах, що по-російському прозивається кукушкою.

Серед дикого птаства України після ластівок, солов’їв та лелек четверта за популярністю вона – зозуля.

Давньоруська зигзиця – так гадають. В Україні це й нині її народнопоетичне ймення. Хоча, здавалося б, яка поезія, адже цей, з бурувато-сірим оперенням птах, тільки тим і зайнятий, що підкладає свої яйця в чужі гнізда. Чинить по суті розбій.

Це вона, зозуля, займається цим малопривабливим способом залишати потомство, або він – зозуль.

Але чомусь він не такий популярний, як вона – зозуля. Як вважає народна традиція, зозуля – вічна вдова, того й гнізда не в’є. Ще, буцімто, будучи колись жінкою, вбила свого чоловіка і була засуджена за це Богом не мати пари й поневірятися по лісах. А ще вона – віщунка (буває, що й лиха), пророчиця, адже знає, кому і скільки літ жити. Запитай – відповість. Своїм кукуканням.

В українських піснях про смерть козака на його могилу кохана прилітає зозулею.

Зозулею літала на Каялу-річку і Ярославна. Себто зигзицею.

А ось у Тараса Шевченка в його «Плачі Ярославни» і зозуля, і зигзиця, – увага! – ще й чайка-вдовиця.

В Путивлі-граді вранці-рано Співає, плаче Ярославна… – Полечу, – каже, – зигзицею Тією чайкою-вдовицею.

У білорусів – переклад Янки Купали – зозуля:

«А у Пуціўлі Ярослаўна Безуцешнаю зязюляй Наракае раным-рана».

А ось у Максима Рильського, – його переклад «Слова» один з кращих, – як і в Т. Шевченка: і традиційна зозуля, і чайка-жалібниця.

То в чиєму образі Ярославна літала у «Слові»: зозулею (зигзицею) чи чайкою, вдовицею і жалібницею?

І взагалі, до чого тут чайка? Такого птаха ніде у «Слові» не згадано. А тому в більшості українських перекладів виступає зозуля – вона ж зигзиця. Варт зазначити, що в давній українській мові існували ще й такі назви зозулі, як зогзуля, зегула, зузуля. В росіян традиційно тільки кукушка. Дослідники «Слова» не відшукали в живій російській мові XIX ст. слова «зегзиця». Знайшлися лише в деяких регіонах Росії вже напівзабуті давні форми назви цього птаха: зогда, загоска, загозочка… Перекладачі і ці варіанти сприйняли, як первісні назви – можливо, й народнопоетичні та пісенні – терміну кукушка.

Тож так і втрадиційнилося: в російських перекладах кукушка, в українських – зозуля. Це при тому, що в мові Давньої Русі таки була зегзиця, що її українці перекладали як зозуля, а росіяни – як кукушка. А раптом Ярославна літала до Каяли-річки зовсім і не зозулею-кукушкою? Раптом зигзиця означала в Давній Русі зовсім іншого птаха?

Чи ж бува під зигзицею не малася чайка? Вдовиця і жалібниця.

Один з дослідників «Слова» Шарлемань з цього приводу зауважив: «Зегзиця… зазвичай трактується як кукушка. Але варто нагадати, що на Десні між Коропом і Новгород-Сіверським селяни місцями називають гигичкою, зигичкою, зигдичкою – чайку. Може, в даному випадку і автор «Слова» порівняв Ярославну з цим птахом, який здавна в Україні був емблемою смутку – тобто чайкою… Може бути, цю чайку автор «Слова» назвав іменем «зигичка», що у його час було більш поширеним, а пізніше переписувачами було слов’янізовано і перетворилося в «зегзицю». Назва зигичка, гигичка – звуконаслідування, що передає крик птаха – ки-ги, «кигикає». З точки зору поетичного образу, зазначає інший автор, це значення слова зегзиця значно краще мотивується, аніж загальноприйняте раніше (кукушка). Контекст плачу Ярославни: «полечу, рече, зегзицею по Дунаю, омочу бебрян рукав в Каялі-річці» викликає образ саме водяного птаха, чайки, що низько летить над річкою і зачіпає воду крилом, але ніяк не пов’язується з уявленням про мешканку лісів – зозулю…»

Це, звичайно, так. Всі представники сімейства зозулевих (а це 130 видів, 38 родів), починаючи від всім знайомої зозулі звичайної і до малознаної, але вельми оригінальної зозулі, ані сіра, ані чорно-синя з фіолетовим відливом, – всі вони деревні й чагарникові птахи, життя яких минає в кронах дерев та кущів. А чайки (45 видів) своє життя пов’язали з водою, вони найчисленніші і, до речі, найкрикливіші – на пляжах, біля річок, озер, на морському узбережжі. Їжу добувають в основному з води, на льоту вихоплюючи маленьку рибку. Але як уже утрадиційнилося в перекладах «Слова» на сучасні українську, російську та білоруську мови, так, очевидно, й лишиться.

Ярославна до Дунаю та до річки Каяли літатиме зозулею-зигзицею.

Ой куку, ой куку, Скільки горя на віку. За водою горе не пливе, Горе з нами живе…

Хоча іноді – й чайкою-вдовицею. Чи жалібницею…

Дослідники поеми й досі дивуються: чому голос княгині чути на Дунаї, адже плаче вона у Путивлі, за сотні верст від Дунаю? Навіщо їй летіти зигзицею (зозулею) по Дунаю, мочить «бебряний рукав» в Каялі-річці, щоб витерти князеві рани? Не інакше, як Дунай тут – міфічна ріка. Топонім «Дунай» одного кореня з топонімом «Дон», що в перекладі зі скіфської означає просто «ріка». До всього ж Дунай – це ріка, на берегах якої колись була давня батьківщина слов’ян, а тому, гадають дослідники, Дунай тут – символ початку життя. Також може бути символом живої води, а Каяла – символ кінця життя, символ мертвої води. «На річці на Каялі тьма світло покрила…» Тут розбите військо Ігоря, тут закінчився його похід. Сюди готова полетіти Ярославна. Можливо, «Каяла» і «каятись» – однокореневі слова. Подумки здійснивши політ від Дунаю до Каяли, княгиня пролетіла всю ойкумену.

«Сюди готова прилетіти Ярославна…»

На річку Каялу, про яку ми так досі нічого й не знаємо – де протікали її води?

Тужіння-плач-заклинання Ярославни, як уже мовилося, займає в повісті лише двадцять рядків, але завдяки цим двадцяти рядкам княгиня стала одним з головних героїв поеми. Вона збирається полетіти зозулею до Каяли, щоб обітерти мужу криваві рани водою Каяли, звертається до вітра:

Вітрило-вітре мій єдиний, Легкий, крилатий господине! Нащо на дужому крилі На вої любії мої, На князя, ладо моє миле, Ти ханові метаєш стріли? Не мало неба, і землі, І моря синього. На морі Гойдай насади-кораблі. А ти, прелютий… Горе! Горе! Моє веселіє украв, В степу на тирсі розібгав…

Звертається до Славутича-Дніпра:

…Дужий і старий, Широкий Дніпре, не малий! Пробив єси високі скали, Текучи в землю половчана, Носив єси па байдаках На половчан, на Кобяка Дружину тую Святославлю! О мій Словутицю преславний! Моє ти ладо принеси, Щоб я постіль весела слала, У море сліз не посилала, — Сльозами моря не долить.

Звертається до сонця:

…Сонце пресвятеє На землю радість принесло І людям, і землі, моєї Туги-нудьги не розвело. Святий, огненний господине! Спалив єси луги, степи, Спалив і князя, і дружину, Спали мене на самоті! Або не грій і не світи… Загинув ладо… Я загину!

Двадцять рядків в оригіналі жіночого плачу-моління-заклинання, і таке неймовірне враження!

Взагалі жанр «Слова» – незвичайний, адже в ньому поєднані жанрові ознаки ораторського твору і в той же час фольклорний сплав, – причитання, плачі, заклинання, міфологія, язичницька магія. Автор не стільки розповідає про події, перипетії походу, як розмірковує про те, що ж трапилось: висловлюючи своє відношення до нього, оцінює його і дивиться з думами про минуле і майбутнє своєї країни. Ось чому в поемі розповідь про теперішнє перебиває розповіддю, спогадами про минуле, роздумами про майбутнє.

Автор відчувається в кожному рядку поеми: і його пристрасна публіцистичність – засудження княжих міжусобиць, які несли горе народу й ослаблення Русі у боротьбі із зовнішніми ворогами.

«Слово» наповнене (навіть переповнене) різними звуками і голосами, що так таємничо линуть до нас із минулого, це – магія, що вражає й сьогодні і якій і сьогодні віриш.

«Що шумить, що дзвенить раннього рана перед зорями? Ігор полки повертає, адже жаль йому любого брата Всеволода. Бились день, бились другий, на третій день ополудні впали стяги Ігореві. Тут розлучилися брати на березі швидкої Каяли; тут кривавого вина не вистачило, тут бенкет докінчили хоробрі русичі: сватів напоїли, а самі полягли за землю Руську. Хилиться трава від жалю-печалі, а дерево в смутку до землі прихилилось.

Ось уже, браття, невеселий час настав, уже пустеля військо прикрила. Піднялась Обида в силах Даждь-Божого онука, ступила дівою на землю Трояню, сплеснула лебединими крилами на синьому морі у Дона, плеском злякала часи достатку. Затихла боротьба князів з поганими, адже сказав брат брату: «Це моє, і те моє теж». І стали князі про мале «це велике» мовити і самі собі біди кувати, а погані з усіх боків приходили з перемогами на землю Руську».

А струни гуслів Бояна і нині дзвенять. А дзвін мечів, хрипіння коней, стогони поранених на Каялі! А зітхання самого автора «О, Руська земле! Ти вже за горбом!»

І, зрештою, найпронизливіший, найщемкіший, найпоетичніший голос – плач Ярославни.

«У «Слові о полку Ігоревім» Ярославна з’являється в найтрагічніший момент оповіді: полки Ігоря розгромлені, він у полоні, половці, збадьорені успіхом, готові ринутись на Руську землю; заклики до князів заступитися за Русь, врятувати Ігоря здаються безнадійними, адже нема серед них згоди. «О, стогнати Руській землі…»

І ось на тлі цих стогонів,[35] що охопили всю землю, ніби перекриваючи суворі докори Святослава і даремні заклики самого автора, лунає голос Ярославни: із фортечної стіни у Путивлі – вона в один і в той же час оплакує загиблих, поранених, полонених, докоряє вітрові і сонцю за те, що не допомогли війську мужа, і висловлює надію на повернення. Це плач-тужіння, плач-заклинання, він увесь пронизаний язичницьким сприйняттям світу і вірою, що відгукнуться сили природи на страждання людей», – Б. Путилов.

Зауважимо, «що Ярославні ніби відомі важливі деталі нещасливого походу: вона тут, але знає, що вітер під час битви дув з половецького боку, посилюючи політ ворожих стріл, і що у безводних степах воїни мужа страждали від спраги; і вона називає ту ж ріку Каялу, на берегах якої розлучилися брати.

Разом із звертанням до природних сил і стихій у плачі Ярославни згадується, як не дивно, і реальна історична подія: за два роки до поразки Ігоря об’єднане військо руських князів здійснило успішний похід, що закінчився взяттям у полон Коб’яка, половецького хана.

…А тепер про те, якою силою автор «Слова» наділяє моління Ярославни. Відразу ж після заключних фраз плачу йде розповідь про врятування Ігоря з полону: «Присунуло море з опівночі, ідуть смерчі хмарами, Ігорю-князю Бог путь показує із землі Половецької в землю Руську…»

Невідомий автор поеми не сумнівається: випробуваний засіб звертання до природних сил – вітра, сонця, Дніпра – допомогло: плач-замовляння виявив свій магічний вплив, і тут же новий помічник виникає: «Бог… в землю Руську вивів…»

А краще сказати – Ігоря повернули до «отчого золотого столу» любов і сила почуттів Ярославни».

Плач-тужіння Ярославни у «Слові о полку Ігоревім» – це наша своєрідна Пісня пісень, як називається біблійна книга староєврейського царя Соломона (993–952 до н.е.). Це, власне, збірка любовних гімнів, у яких Суламіф звертається до коханого:

«Поклади мене, як печать, на серце твоє, на тіло твоє; бо сильна, як смерть, любов…»

Але Пісня пісень з часом набула ще й переносного значення і означає найбільш довершений твір, тож такою давньоруською Піснею пісень і є плач-тужіння Ярославни у «Слові», що йому вже пішло дев’яте століття, а воно все таке ж – нев’янучно-невмируще, ніби ж учора створене…

З Інтернет-видання:

«Звернення Ярославни залишаються без відповіді, але природа все ж допоможе Ігорю втекти з полону. Автор з великою любов’ю, симпатією, захопленням описує нам цю жінку в невеликому епізоді. Який же треба було мати талант, щоб на одній сторінці так детально виписати цей образ, що він вважається поетичною красою, найславнішим, обвитим особливою ліричністю образом у світовій літературі! Художник застосовує ніжні поетичні вислови: чайка-жалібниця, зозуля, плаче-тужить. Мова її емоційна, пронизана патріотизмом. Вона і політично свідома жінка, адже оплакує не лише Ігоря, але й воїнів, співчуває руським жінкам. Вірить Ярославна в чудодійну силу Каяли-ріки. Обмию князеві криваві рани на тілі його сильному! В художній літературі і в фольклорі ми часто зустрічаємо порівняння жінки з тополею, калиною, чайкою, зозулею. Ці дві птахи символізують трагічну долю жінки. «Автор «Слова» саме їх і використовує. Ярославна готова полетіти зозулею, чайкою в пекло, аби лишень тільки врятувати Ігоря. Весь монолог Ярославни складається з риторичних звертань і запитань, у яких вона вихваляє всесильність природи, а іноді навіть зважується на нарікання до тих, які заважають князю: о вітре-вітрило! Чому, господине, силою вієш? Чому посилаєш ханські стріли на крилах своїх легких? Проти воїнів мого милого? До Дніпра-Славутича вона звертається як до могутньої стихії: принеси ж ти до мене мого милого… Як же треба любити свого судженого, щоб так відчайдушно випрошувати йому життя не у людей, а в сил природи. Це відчай, остання надія. І вже змучена проханнями, звертається до Сонця… І природа ніби отямилась від цих щирих заклинань, ніби зглянулась на душевну красу цієї жінки, вона, природа, теж не байдужа до її туги: опівночі море заграло, мгла йде стовпами, вихорами, Ігорю-князю Бог вказує путь із землі Половецької в землю Руську. Минуло більше восьми століть від часу цих подій, а й сьогодні хочеться побажати молодим людям подружнім своїм союзом слідувати прикладу цього подружжя у вірності, безмежній любові одне до одного…»

…І не Ярославна була першою, і не Ярославна стала останньою. Мабуть, ніхто останньою не стане. Бо лунає і лунатиме вічно:

Засвіт встали козаченьки, В похід з полуночі, Заплакала Марусенька Свої ясні очі…

А відповідь… А порада… Вона є, була і буде. Теж вічна.

Не плач, не плач, Марусенько, Не плач, не журися, Ти за свого миленького Богу помолися…

Іншого жінкам нашим і не дано.

Що тоді, в часи Ярославни і Марусеньки, що тепер…

Але що тоді, що тепер, що завтра-позавтра і завжди в будучині слово наших Ярославн рятуватиме нас, адже й справді, як воно пролунає, «серце б’ється – оживає. Як їх почує».

Тож лунало й лунатиме благання – як молитва:

Ой, вийди, вийди, серце-дівчино, Та промов до мене слово…

II А раптом це – поетичний образ, а справжня назва річки Сюурлій?

…Тут розбите військо Ігоря, тут закінчився його похід. На річці, на Каялі, званій у половців Сюурлій… Сюди готова була полетіти Ярославна…

Справді, читаючи звертання (плач-тужіння-заклинання) Ярославни до трьох сил природи – вітру, Дніпра і сонця, – можна лише дивуватися: Ярославні «ніби відомі важливі деталі нещасливого походу», вона знає – перебуваючи в Путивлі на валу, – що вітер під час битви дув з половецького боку, – підступний вітер-вітрище! – посилюючи цим політ ворожих стріл; що у безводних степах воїни мужа потерпали від спраги; і вона навіть знала ту річку, на березі якої й полягло руське військо, а князь потрапив у полон – Каяла їй ймення. Ніхто й нині не відає, як насправді називали ту річку і де саме вона текла, а Ярославна тоді, у травні 1185 року, знала!

У той день – у Путивлі перебуваючи, – знала, що річка зветься Каяла, і що саме там відшуміла-відклекотіла кривава січа.

Знала, бо…

Бо складається таке враження, що вона все це бачила – на власні очі! Бачила Каялу, придонські сухі степи, саму битву спостерігала, відчувала спрагу і спеку, бачила, як вели мужа в полон… Хоча, звісно, з валів Путивля вона не могла те бачити, що відбувалося за сотні й сотні верст, але бачила. Якщо судити з її плачу.

Наче й справді була там, на березі Каяли (чула, що так половці називали ту річку, а за ними й русичі), бачила все з гори, з висоти, сама залишаючись незримою, бачила те побоїще, що клекотіло на березі Каяли. Бачила те, про що через роки розповідатиме автор «Слова»:

Од зрання до смеркання, А звечора до світання Летять стріли гартовані, Наче громи, об шоломи Гримлять шаблі-блискавиці, Списів тріщить криця. Кругом – землі Половецькі І степ-чужаниця. Земля чорна засіяна Попід копитами Білими кістками, Засіяна, збита І кров’ю полита, — Зійшла тугою, жалями По Руській землі…

Є згадка, що й князь Ігор бачив свою кохану княгиню під час битви на березі Каяли. Власне, чув її голос…

Про це мовиться в переспіві «Слова» Заболоцького Миколи Олександровича, російського радянського поета:

Ігор чує Ярославнин голос… Там, в землі незнаній, вранці…

Що вона була на загадковій Каялі і бачила пораненого князя – його ж там і справді поранили, звідки вона могла про це знати? – свідчить і перша строфа (перші шість рядків із двадцяти) її плачу на путивльських валах у Т. Шевченка:

В Путивлі граді вранці-рано Співає, плаче Ярославна, Як та зозуленька кує, Словами жалю додає: – Полечу, каже, зигзицею, Тією чайкою-вдовицею, Та понад Доном полечу, Рукав бобровий омочу В ріці Каялі. І на тілі, На княжім білім, помарнілім Омию кров суху, отру Глибокії, тяжкії рани…

І Ярославна полетіла. (Вживаю це слово тут без лапок). В незнану їй Половеччину, у степи до Дону великого, на берег Каяли, де все й побачила на власні очі, де й тужила – ось чому Ігор там, під час битви, чув її голос.

Полетіла вона зозулею, чи, як на тодішній мові, – зигзицею…

І це не якась там… фантазія. Не фантастика. Не містика.

Хоча… Можливо, й містика. Можливо, й фантастика. Але – реальна.

Коли чогось хочеться – душа дуже, дуже хоче, а не можеш, то… можеш.

Існують у фольклорі (зокрема у дитячому, а це значить, чистому, щирому, правдивому) так звані заклички, пісенні звертання до природи з проханням сприяння, допомоги. Вони пов’язані з прадавньою вірою давньої людини в магічну силу слова.

Пригадуєте дитячу пісеньку з циклу закличок: «Дощику, дощику, припусти, припусти…» Співали діти хором, і літній дощик неодмінно припускав, зважаючи на їхні прохання… Існують дитячі заклички, звернені до комах, до рослин, до тварин, до води, до сонечка, вітру тощо. Ці заклички по-народному мудрі і по-дитячому наївні, вони облагороджували серце, виховували доброту і чуйність…

У дорослих були свої замовляння (нині майже забуті, бо ми відірвалися від матері-природи і тому втратили з нею зв’язок, і тому наші прохання тепер не збуваються) – теж магічні слова, що мали чаклунську силу і якими замовляли кого-, що-небудь… І в основі багатьох замовлянь знаходиться космічне (природне) і людське у взаємозв’язку (тіло – земля, кров – вода, волосся – рослини, зір (очі) – сонце, дихання (душа) – вітер, голова – небо тощо). У замовляннях, як і в міфах, згадуються божества, злі духи тощо. Умовно вони поділяються на господарські (на добрий урожай, дощ, успішне полювання чи рибальство тощо), лікувальні (на забезпечення здоров’я), родинно-побутові (зміцнення розуму, сім’ї, удачі) суспільно-громадські (проти ворогів).

Своєрідними замовляннями були й колискові пісні:

Ой щоб спало, щастя знало, Ой щоб росло, не боліло. На серденько не кволіло. Соньки-дрімки в колисоньки, Добрий розум в головоньки, А рісточки у кісточки, Здоров’ячко у сердечко, А в роточок говорусики. А в ніженьки ходусеньки, А в рученьки ладусеньки.

Романтикою овіяні дівчачі замовляння (присушки). Ними дівчата «привертали» до себе коханих. Зверталися й до природи:

«Добрий день тобі, сонечко яснеє! Ти святе, ти ясне-прекрасне; ти чисте, величне й поважне, ти освіщаєш гори і долини, і високії могили – освіти мене, рабу Божу, перед усім миром, перед усім миром християнським – добротою, красотою, любощами й милощами. Яке ти ясне, величне, прекрасне, щоб і я така була ясна, велична й прекрасна перед усім миром».

Вважається, що такий вид словесної магії є своєрідним засобом психотерапії, яка займає належне місце в сучасній науковій медицині.

Були замовляння проти всіх сил природи, у тім числі й проти хмар: «Бий, дзвоне, бий, хмару розбий! Нехай хмара на татара, сонечко на християна. Бий, дзвоне, бий, хмару чорну розбий!..»

Любила такі замовляння Ярославна. Ще коли зростала у Галичі в палаці батька, дівчам жвавеньким на ймення Єфросинія, що її всі звали то Фросечкою, то Прісечкою. Скільки вона знала таких замовлянь – на всі випадки життя. До всіх сил звернені – до небесних і земних. Безтурботно вигукувала-виспівувала ті замовляння – коли й дощика прохала припустити, і дощик справді тоді припускав. Але то були чи не дитячі пустощі, жарти, своєрідні співанки. А ось за ладом своїм вона так побивалась, так тужила і молила богів і сили природи врятувати його, так хотіла з валів Путивля побачити, де він і що з ним, що сили… Небесні? Не знаю. Містичні? Теж не відаю. Але знаю, що ті сили допомогли здійснитися її пристрасній тузі – вона й побувала на березі Каяли в донецьких степах…

З усіх птахів вона найбільше любила зозулю. Чому – й сама не знала.

Часто ще в дитинстві замовляла літа, і завжди зозулька щедро їй кувала літечка довгі. Тож і хотіла зозулею над світом полетіти, коли чекала Ігоря з походу. А чекаючи співала:

Закувала зозуленька, Вище саду летючи; Заплакала дівчинонька, Білу постіль стелючи. «Постіль моя біла, Як на тобі твердо спати, Як на тобі твердо спати, І милого дожидати».

«Якби крила – полинула б до його зозулею, кувала б, визивала б його…»

Це Ганна Барвінок так писала, але в яке століття не заглянь, українки саме так виглядали своїх милих, так бажали: коли б крила, коли б зозуленькою стала, полетіла б до милого хоч і на край світу…

І Ярославна так воліла, і так співала-тужила у Путивлі на валу…

Без милого постіль і в княжому теремі була твердою, і спати на ній було мулько і тяжко. І сон не йшов, качалася до ранку. А ні світ, ні зоря вставала й квапилася на вал до заборола – подивитися, чи милого не видно з походу…

Сни були тривожними – іржання і тупіт коней, крики, стогони поранених і конаючих воїнів, брязкіт мечів… Ярославна схоплювалась, наче охоплена жахом. Серце шалено колотилося – як не вискочить з грудей.

Лягала з думкою про Ігоря, у снах він одразу ж з’являвся. Охоплена тривогою про нього, прокидалася серед ночі й до ранку не могла стулити очей.

Та і який сон, як з милим щось у Половеччині творилося лихе – про це віщували сни. Якби мала крила – полетіла б до Дону великого… Не мала крил.

І вістей од князя ніяких.

Як пішов з дружиною – наче у воду впав. Гінців більше не було.

Терзалась у відчаї: що робити? Як милому зарадити? Чи бодай дізнатися, де він і що з ним та його дружиною?

Сни – один одного тривожніші.

Ледь сіріло, як, залишивши княжі хороми, йшла на вали. Квапилась: наче з них могла щось побачити. Але немає таких валів біля Путивля, з яких можна було б побачити половецькі степи далекі…

Дерев’яні східці пронизливо скрипіли, як піднімалася на вал.

Позад нею нечутною тінню йде вірна ключниця – висока й дебела, на випадок чого може й захистити княгиню. Хоча що Ярославні може загрожувати в Путивлі за високими і надійними валами?

Загроза витала над її милим та його військом – там, у краях далеких, половецьких… А з валів скільки не видивляйся – князя Ігоря в Половеччині не побачиш. Але все ж піднімалася. На валу, на його гребені стояли стіни, зруби з товстих дубових колод, обшиті дошками.

Внизу вали слугували підлогою, по якій ходили, вгорі були заборола,[36] звідти відстрілювалися від нападників, а нападники завждти знаходились. Є фортеця, будуть і нападники, охочі її захопити… Ярославна піднімалася на заборола й завмирала (позад неї завмирала, наче її й не було, вірна ключниця).

Далина аж дух перехоплює.

З одного боку голубіє Сейм, далі темними стінами тягнуться ліси, а по сей бік Сейму – заливні луки, переліски, гайки, озера… і – далина, далина аж до ледь видимих обріїв, де небо із землею зливається – що там?

То там, то там іноді здіймаються далекі загадкові дими – чиї? Мисливці? Рибалки? Чи лихі люди, яких завжди більше, як добрих. У тих краях, де обрій – кочівники, а від них добра не доводиться чекати. Живуть тим, що грабують Русь, людей у неволю заганяють…

Але здебільшого обрії були пустельними – тільки марево блукало.

Скільки не вдивляйся – до болю в очах, до сліз – до милого не додивишся, скільки не гукай – до милого не догукаєшся.

Віяли вітри – онуки Стрибога. Прохала їх, аби милого на своїх крилах принесли… Сяяло сонце, прохала небесне світило не пекти воїнів її милого.

А сонце пряжило, як несамовите. Наче найнялося все на землі родюче спопеляти. Чи й догукаєшся до нього – високо. Але все одно Ярославна до сонечка догукувалась. Вірила – догукалась.

Не злякалися міщани, Як половці надтягли: Самі старші огнищани Заборола облягли. І. Франко.

Спека спала, вітри загули, вітровії несамовиті, наче холодні, осінні… До них догукувалась і їх просила. А вони гули й гули…

– То – здухачі сплять та між собою б’ються, – у Яв-дошки на все готова відповідь і всьому є пояснення.

– Що се ти речеш, Явдошко? Як це вони сплять і… б’ються між собою?

Явдошка, щоб княгині легше було в обійми сну поринути – як маленькій розказувала… Здухач – се такий чолов’яга. Силу має, як у ста наших чоловіків, дядьків добрих. Але сила його проявляється тільки тоді, як він спить. Під час сну із здухача виходить дух, який веде за собою вітри, жене хмари, проганяє град, б’ється з іншими здухачами. Часто вони виривають з корінням дерева, і ну один одного ними гамселити! Аж гул стоїть! А ще вони стережуть од негоди поле та угіддя свого села чи роду.

А ось як помре такий здухач, то неодмінно стає вовкулакою…

Гули вітри за слюдяним віконцем терема – здухачі билися. І чого вони сваряться? І уві сні їм спокою немає. Що ділять? Чого не миряться?

– І коли вже всі житимуть в мирі та злагоді? – запитує княгиня. – Коли половці перестануть чинити набіги на Русь – хіба це по-сусідському?

Але на це у Явдошки немає відповіді.

– Хто його знає. Треба у волхвів запитати – дак вони по лісах дрімучих розбрелися, там і живуть. Про людей і забули.

– А люди – про них…

– Як лихо – то сходяться.

Гули вітри, аж терем потріскував. Чи старе дерево зсохлося?

– Спи, княгине, спи.

– Так гуде ж… Аж завиває…

– Мо’ то здухачі з половцями б’ються…

Княгиня засинає, і сниться їй, що здухачі, повиривавши здоровенні дерева з корінням, на половців кинулися, Ігоря виручають.

А на світанні все нарешті вгамовується, вітровії полетіли, певно, в інші краї, натомість тиша і Божа благодать. Сонечко сходить, зозулі кують.

Гарно в світі білому! Коби не війни, і зовсім добре людям би жилося. І коли тим війнам клятим кінець надійде? Коли сусіди житимуть як добрі сусіди, а не ходитимуть один проти одного оружною силою? Але на це запитання і всезнаюча Явдошка відповіді не має.

– Так людям наврочено – воювати між собою…

Кують зозулі. Ярославні здається, що не вона, а її губи самі шепочуть: полетіла б я зигзицею на Дон, щоби милого побачити, допомогти йому… Минали дні і ночі. Дні у тривозі, на валах біля заборол, ночі в княжому теремі, але теж у тривозі…

А зозулі кували. Іноді й до неї на вали залітали – барвисті, як намальовані: ку-ку та ку-ку… Питала: скільки літ їй та її милому жити в цьому світі?…

Ключниця якось сказала:

– Не побивайся, княгине, Явдошка тобі допоможе… Явдошка була відьмою. Це всі в Путивлі знали. Як і те, що вона на світанні літає на мітлі чи помелі і знається з нечистою силою – теж усі знали. Вона була доброю відьмою, Явдошка. Коли в кого яке лихо – до неї за поміччю зверталися – нікому не відмовляла і плати за те не брала.

Явдошка й справді їй допомогла.

– Ось тобі, княгине, тирлич, – казала.

– А що се таке – ти-тирлич?

– Відьомське зілля. Нам, чесним відьмам, воно допомагає, пособить і тобі. Вип’єш зілля, заснеш і уві сні побуваєш там, де захочеш.

– І на Дону великому? У Половеччині?

– І на Дону великому, і в Половеччині, якщо у тебе така забаганка.

– Зигзицею полечу?

– Можеш і зигзицею… Тіло твоє зоставатиметься в Путивлі, у хоромах княжих, а душа твоя зигзицею полетить до Дону великого, щоб побачити князя.

Сказала і зникла – як наче б мить тому її й не було біля Ярославни. Як у повітрі розчинилася…

Надходив вечір. Від випитого зілля, що дала їй Явдошка, Ярославна була сама не своя. Все щось наспівувала… Співала і плакала, співала й тужила.

– Полечу, – казала, – зигзицею понад Доном, бобровий рукав омочу в річці Каялі (якась Каяла, половецька річка, їй вже була знана – звідки?) і на княжім білім тілі кров отру, рани йому зцілю…

У теремі своєму, що згодом стане окрасою «Слова», вже бачила Каялу…

І полетіла тієї ночі – на Дон великий, у степи половецькі до річки Каяли, зигзицею полетіла…

Хочте вірте, хочте… перевірте. Бо коли б не літала у половецькі степи, звідки б вона знала, що річка зветься Каялою, і що біля неї битва клекотіла, та нещаслива битва русичів з кочівниками, знала, що була тоді спека, і русичі потерпали без води, що вітер дув з боку половців, посилюючи лет їхніх стріл, що князь уже був поранений, і його, закривавленого, схопили половці… І бачила це вона згори, з піднебесся, і звідти голос подавала, що його й почув Ігор… А літала не вона, літала її душа – в образі сизокрилої зозулі…

Каялу, повернувшись до Путивля, княгиня благала на міському валу:

Ой річенько Каяло, Ой річко Сюурлій, Я без милого зів’яла, Пожалій мене, пожалій, Я ж веселою була. Тебе куга, Мене туга У полон взяла.

Простягала руки з високих валів до незримої далини, за якою десь у чужій стороні бігла Каяла-Сюурлій, що забрала у неї ладо її.

Ой без води – яка течія, Ой без милого дівчина нічия. Без берега річки нема, Без любого дівка німа…

Чули городяни, як княгиня і пізно увечері, і рано-вранці на валу благала половецьку річку:

Річко люба Сюурлій, Ти біжиш у чужій стороні, Поверни моє ладо мені, В мене й так забагато біди, Пожалій ти мене, пожалій. Як тобі без води, Так мені без милого згуба. Річко люба, Сюурлій, Сюурлій, Пожалій ти мене, пожалій. Я зигзицею прилітатиму, Щедрі літа тобі куватиму…

Чи задумувались ми коли: де ми буваємо нашою свідомістю у наших снах?

Мудреці запитують: чи завжди душа, що усвідомлює себе спресованою в нашому «Я», поєднана із сонним тілом, що ледве дихає розслаблене, і невіддільна від нього? Великий Платон говорив: тіло – тюрма для душі. «Ми ув’язнені в тіло, як молюски в мушлю». Думка про те, що всередині нашого щільного фізичного тіла перебуває якась інша розумна сутність, що має істинну владу над життям і смертю, і має більший вік, як тіло, ця думка хвилювала давніх людей, хвилює нас і сьогодні. Астральний світ реально існує (у Біблії він називається Раєм і Пеклом), психологи ж його називають областю сновидінь психіки. Астральний світ є однією із позачасових площин ноосфери. Те, що нам звичне, коли ми не спимо, не підходить до астрального світу. Як і потік часу із теперішнього в минуле, як і протилежності матеріального та ідеального.

Астральний світ – це «прикордонна зона» між фізичним вакуумом і ідеальним світом мислеформ. Вже доведено, що саме до астрального світу ми переносимось під час сновидінь. В астральному світі живуть не фізичні тіла, а їхні інформаційно-енергетичні копії-моделі, що називаються фантомами. А фантомні двійники людини були відомі ще давнім ацтекам, індусам, єгиптянам та іншим народам. У людини, яка живе, двійник виходить з тіла під час сну, хоч ми цього не усвідомлюємо і не пам’ятаємо проснувшись. Натренована людина (або в стані великого психічного збудження, горя-печалі) може замовляти свої астральні подорожі в стані штучно викликаного трансу. Вихід душі з тіла в астральний світ під час трансу чи сну здійснюється при вищих психічних процесах – пам’яті й уяві. У сні ці процеси діють вільно. В астральному стані людина здобуває незвичайні властивості, у ньому відбувається заміна фізичної дії, людина здобуває незвичайні властивості – її «Я» може відділятися від тіла, виходити з нього, як звір виходить з клітки, і мандрувати в ірреальному світі. Правда, ця подорож може закінчитися сумно, душа «Я» може не повернутися в тіло, і людина уві сні помре… Але уві сні людина здатна жити творчо, адже астральний світ – це не просто сон, а паралельна нам інша реальність, але реальність як ніби навпаки. Тобто дзеркальний фізичний світ.

Здатність мандрувати в астральному світі можна розвивати й тренувати. Цим і займаються в американському інституті Монро на курсах парапсихології і екстрасенсорики. Людей навчають методам входження в астральний психічний стан і мандрувати в ньому туди, куди багне ваша душа.

Помандрувати душі Ярославни на Дон, де билися руські війська її милого, і допомогла Явдошка, звана в Путивлі відьмою…

Проснувшись вранці, Ярославна лежала з широко розкритими очима і ніяк не могла збагнути: де вона? У Путивлі, в княжім теремі чи в донецькому степу біля швидкої Каяли, де в битві полягло руське військо?…

Біля неї стояла Явдошка, звана в Путивлі відьмою.

– Чи допомогло тобі, княгине, моє зілля? – питала.

– Ой, допомогло, паніматко, допомогло.

– Чи літала ти зигзицею туди, де твій князь із військом перебуває?

– Ой, літала, паніматко, зигзицею сизокрилою літала. Князеві та дружині його довгі літа віщувала.

– Що ж ти бачила там, княгине, що чула?

– Там степи чужі, не наші, ворожі, безводні. Там сонце половецьке русичів пече, спрагою їм дозоляє. Там вітри, онуки Стрибогові, на моє ладо з військом хмарами стріли несуть, там Ігоря мого з кривавими ранами в полон вели – сонце померкло в моєму житті. Не жити мені більше без лада мого, світу білого не бачити.

– Князь повернеться – чекай і сподівайся. А все те, що ти побачила біля річки Каяли – правда-правдонька гірка і сумна.

Заплакала-затужила Ярославна у Путивлі-граді рано-вранці. До вітрів зверталася, до сонця, до Дніпра… І всі дивувалися: звідки княгиня те знає, перебуваючи у Путивлі на валу? А коли звістка про розгром русичів прилетить і в Путивль, всі дивуватимуться – звідки про те раніше знала княгиня? Невже й справді вона, як співає на валу, літала сизокрилою зигзицею до річки, до Каяли?…

Співаючи, тужачи, Ярославна чекала своє ладо з походу. А чекаючи, співала:

Закувала зозуленька, Вище саду летючи, Заплакала дівчинонька, Білу постіль стелячи: «Постіль моя біла, Як на тобі твердо спати, Як на тобі твердо спати І милого дожидати».

Вперше у «Слові» річка Каяла згадується в розділі, де описується друга битва русичів – для них нещаслива, – з донецькими половцями.

Другого дня, дуже рано Про світання сповіщають Кривавії зорі; Чорні хмари-тучі Устали на морі — Йдуть прикрить чотири сонця, А в їх блискавиці Трепещуться сині. Бути, бути нині Великому грому, Йти дощеві стріловому З великого Дону. Отут списам приломитись, Отут шаблям пощербитись — Коло Дону великого, Над Каялою-рікою! О, Руськая земле! Чи вже ж ти не за горою? …Земля стогне, ріки Течуть мутно навкруги, Поля криють порохи, Й чути гомін прапорів: То ж половці наступають І од моря, і од Дону — Із усіх країв Полки руські облягають.

Річку Каялу дослідники «Слова», історики та любителі давнини шукають в Україні ось уже 200 років і ніяк не можуть її знайти, хоч уже, здається, чи не по метру дослідили всі землі біля Дону великого і Дінця малого, близько і віддалеки од нього. Вона мовби є – принаймні була, «Слово» ж її кілька разів згадує, описуючи битву Ігоревої дружини з половцями (а битва ж була, була!) – і ніяк не можуть знайти. Бодай її слід.

З Інтернет-видання:

«Питання про локалізацію р. Каяли досі не вирішене, хоч існує багато гіпотез про місце її розташування.

І все ж уявляється більш вірогідним, що р. Каяла і р. Сюурлій відносяться до басейну р. Дону, і що битва 1185 року відбувалася на території донецьких половців, адже взятий Ігор у полон був главою донецьких половців – ханом Кончаком… А втім, існують й інші гіпотези, може, ще й переконливіші, про походження назв рік Каяла і Сюурлій.

Етимологія цих назв може бути розкрита за умови врахування іншої назви, або тієї ж самої ріки, або іншої, що згадуються в руських літописах у зв’язку з походом Ігоря Святославича, а саме ріки Сюурлій.

Походження назв Каяла і Сюурлій швидше всього пояснюється характеристикою рік по тій чи тій ознаці, пов’язаній з природними умовами, тобто з ознаками, що характеризують флору і фауну місцевості, як це частіше всього й відбувається у відношенні назв для тюркських назв річок.[37]

Якщо ж Каяла і Сюурлій – суть однієї й тієї ж річки, одного і того ж допливу Дона, – то вірогідно, що цими назвами йменували її різні половецькі племена, і в основі цих назв було одне і те ж поняття, а саме для назви Сюурлій – половецька назва молодого очерету або куги, а для Каяли присутність куги й осоки на її берегах. Отже, Сюурлій і Каяла могли мати в основі своїй спільне поняття, пов’язане з багатством водолюбної трави, і назви ці належали різним половецьким племенам для однієї і тієї ж річки. Більше того, назва Сюурлій може бути пояснена також наявністю на річці порогів, скал чи скелястих шпичаків. А назва Каяли могла утворитися від половецьких слів, що означають «берег ріки, край, межа, вузька смуга берега між скелями і річкою…»

Не виключено, що назви Каяла і Сюурлій належать одній і тій же річці і викликані діалектичними особливостями мови різних груп половців.

«Тайна ріки Каяли близька до розгадування» – оголошував кожний наступний дослідник, який вирішив взяти її приступом, і слідом за Ігорем терпів поразку. Вчені розділилися на дві групи: одні шукають Каялу і Сюурлій в басейні Дніпра, інші – в басейні Сіверського Дінця і Дону, треті – в Приазов’ї.

Заодно й шукають місце битви Ігоря Святославича з половцями, а це має бути десь в радіусі 40–60 км від Ізюма.

Таємнича і загадкова Каяла, біля якої буцімто й відбулася битва – чи біля Сюурлія (а раптом це одне й те ж?). «Слово» згадує «швидку Каялу», якої в Русі-Україні не було і немає. Це, мовляв, поетична вигадка. Не треба забувати, що «Слово» перш за все не історичний документ, а поетичний твір, де фольклорні й поетичні назви чи вислови на кшталт «копіє переломити», «край поля половецького» чи «випити шоломом води з Дону» – цілком доречні. Один з найавторитетніших дослідників «Слова» академік Рибаков теж вважає Каялу поетичним образом, вигаданою рікою!

На думку інших дослідників загадкову Каялу (чи Сюурлій) треба шукати в радіусі 25–30 км від Ізюма. З правого боку Сіверського Дінця у нього впадає річка Берека. Довжина 90 км. Вона була добре відома на Русі.

Інший етимолог (Є. С. Отін) вважає, що «внутрішня форма» гідроніма Каяла звична для тюрків, адже у ХII столітті «скелястих» або «кам’янистих» річок у половецькій землі було чимало. А ще він вважає, що Каяла, як половецька ріка, була чималою за розмірами, а отже, й відомою в тюркському світі. Та й нині на півдні колишнього половецького степу зустрічаються ріки з подібними назвами: Каялта, Каяли Кулак, Каялишан, Каяликула, Берди Каяли і, зрештою, Каяли Берт. Згадуваний вчений вважає, що 300–350 років тому цю річку називали Берек. Він вважає, що це назва однієї й тієї ж річки (хоча може бути, що й багатьох рік), але названих різними кочовиками: Каяла – це половецька назва, Берд – ногайська. Хоча є й спільні назви. А щодо назви Берда, то вона могла походити й від особистих імен ханів Золотої Орди – Бердибека і Давлет-Берди. Протягом століть лунало: Берека, Берек, Берд, Берт, Берди-Бек, Берда…[38]

Деякі історики вважають, що Берека і є легендарна Каяла-Сюурлій, що її вчені шукають і не можуть знайти вже двісті років.

І все ж більшість сходиться на тому, що Каяла – це все ж таки поетичний образ, а справжня назва ріки – Сюурлій.

Тайна Каяли все ще залишається нерозгаданою.

І гомонить-плаче у Путивлі на валу Ярославна: «Та понад Доном полечу, рукав бобровий омочу в ріці Каялі… І на тілі, на княжім білім тілі омию кров…»

Донецький письменник Іван Костиря у своїй унікальній книзі «Думы о Донбассе», пишучи про минуле донецького краю, розділ про річку Каялу назвав «Дума про річку слов’янської біди».

Подаю фрагменти з неї мовою оригіналу:

«Ой ты гой еси, река половецкая Каяла! Река славянской беды, река скорби и плача всей древнерусской земли.

На самом ли деле ты протекала по Дикому Полю, или вещий, то есть мудрый, проницательный, обладающий даром предвидения Боян, повествуя о славном и горестном походе Игоревом, сына Святослава, внука Олегова в «незнаемую страну» и «дикую степь», возвеличил все здешние реки в поэтический символ, означающий не только поражение мужественного князя Игоря и других князей Киевской Руси, разобщенных личными распрями и потому не стойких в отпоре половцам, а и символ порицания, попрека, каянья – каяти! – за это разобщение, за эту крамолу князей, как своих современников, так и их предков, чтобы призвать в дальнейшем к единению, сплочению против общего врага и упредить от возможной еще большей беды, словно пророчествуя опустошительное в грядущем татаро-монгольское нашествие?…»

Далі письменник розповідає про, здавалося б, безконечні пошуки загадкової річки Каяли в донецькому краї.

«Каких только научных предположений и догадок, и вероятных небылиц не высказывалось на этот счет! Даже как-то краеведы, увлеченные поисками реки Каялы, совершили конный переход верхом по предполагаемому пути следования Игоревого войска, при этом засекая время и вымеряя расстояния в верстах. И сошлись на том, что 11 мая 1185 года половцы разбили русичей где-то над речкой Макатыхой, прозванной летописцем Каялой…»

Ще одна здогадка, гіпотеза, яких і справді вже набереться чи не на окрему книжку. А результат?

«…битва Игорева полка была где-то совсем рядом… Однако велико и широко, и неоглядно Дикое Поле! И где-то затерялась в нем половецкая река Каяла, один Бог ведает. Утешением же для нас является то, что битва на этой реке, по словам Бояна, выявила не только слабость разобщенных междоусобицами князей всей Руси, а откликнулась и в сердце Игоря, и в сердцах его содружников зовом к единству и грядущим победам, к пиру-битве. И оттого река Каяла вызывает не только скорбь, жал ость и плач, а и чувство торжества от несгибаемого духа русичей, наших соплеменников».

Правда, чомусь в автора згадуваної праці – «Думы о Донбассе» – плач Ярославни лунає в… «граде Киеве» (стор. 24), де жона Ігоря Святославича ніколи не була, а плакала-тужила вона, як відомо, у Путивлі на валу. Але це вочевидь простий недогляд.

У Києві жила інша Ярославна – тільки на його мурах вона не плакала. Не було причини. Та й вдалася вона веселою життєлюбкою, відзначалася старанністю в науках, з охотою вчила грецьку мову – Анна, старша з трьох дочок Ярослава Мудрого (рік народження – за різними даними – 1024 або 1036). Вона й започаткувала когорту славних киянок – які були не тільки знані, а й народилися саме в Києві.

Серед давньоруських Ярославен Анна була першою, Єфросинії, яка плакала у Путивлі на валах, судитиметься стати другою.

Бог відає, закінчує свою розмову Іван Костиря, – де загубилася у донецькому краї (колишнє Дике Поле) річка Каяла.

Те ж можна сказати, зіславшись на Бога, і про другу трагічну річку в історії Давньої Руси, – Калка, де відбулася тяжка, трагічна і далеко не славна битва руських князів, яких роз’єднали чвари, із татаро-монголами у 1223 році.

Іван Костиря:

«Никто доподлинно никогда уже не узнает, на самом ли деле в то время так называлась река, у которой русичи сошлись в битве с татарами. Был ли это собирательный образ болотистой, топкой, с водой и тиной местности, или так был впоследствии обозначен черный, позорный день для русских князей. По-разному толкуют это слово этимологи и ономасты. Хотя на географических картах Донецкой области и по сию пору сохранились старинные названия, явно тюркского происхождения: Калка, Кальчик, Западный Кальчик, Калец, тот же Кальмиус, который до XVII века нарекался Калой. А может, это был и Каратыш, омывающий с востока Каменные Могилы. Бог ведает.

Ученые мужи ломают словесные копья, а о ту пору ломались копья со стальными наконечниками о грудь богатырей».

Ой, ламалися!

Той же Іван Костиря:

«Да вознесись моє сердце в даль поднебесную и окинь своим внутренним взором многострадальное Дикое Поле, сплошь погорбленное могилами отчаянных ратников, и славянских, и иноплеменных, усеянное при жестокой пахоте черепами и костьми русичей, половцев и татар, узри бесстрашно окропленный кровавой росой, а теперь уже давным-давно повыцветший до сивины ковыль в степи Половецкой!»

І останній акорд (жаль, що в історії це рідко буває – останній акорд безконечним війнам):

«Долго граяло жадное воронье над Половецкой степью, где отгремела кровавая битва – им было чем поживиться и неделю спустя, и две, и три… Да орел-стервятник, широко распахнув огромные крылья и зорко поводя красными гла-зами, высматривал с высоты поживу и затем камнем падал вниз, распугивая воронов и всякую живую тварь. Волки, те поначалу набрасывались на убиенных, а когда от них вернуло смертным духом, разбрелись кто куда в поисках иных новых жертв.

Потом хлынули ливни, припекло солнце, задул с моря жаркий ветер, и на поле брани забелели кости да черепа человеческие. И в них закопошились змеи – играли свои змеиные свадьбы, свертываясь в нерасторжимые клубки».

А щодо місця знаходження Калки, багато дослідників упевнені: Калка – це нинішня річка Кальчик – права притока Кальміусу, басейн Азовського моря. Назва від тюрк. кала – «лійка, коло».[39]

У Кальчика є «син», Малий Кальчик, ліва притока великого. Можливо, саме там і відбулася тяжка для Русі битва, де стільки полягло наших пращурів.

«Битва та (на річці Калці – В.Ч.) аукнулась великим плачем по всей земле русичей – плакали матери, плакали жены и сестры, плакали дети, горестный вопль стоял во всех городах и селах.

Оплачем же и мы, сердце, своих соплеменников, воинов Руси-Украины! А заодно выроним хотя бы скупую слезу и по неприятелям нашим, безрассудно отдавшим жизни невесть за что. Потому как заповедано же от сотворения мира и во имя того же мира меж людьми любить даже врага, яко ближнего своего… И помолчим, точно над могилой, в печальном раздумье: «Отчего же все неймется здравомыслящему люду? Отчего испокон веков враждуют меж собой и бьются насмерть отнюдь не боги бессмертные, а что ни на есть смертные люди, да еще на таком коротком веку, какой отведен свыше для радостей земных?»

Отец Всевышний, не отнимай у нас остаток разума!

Пусть и не видишь нашим грехопадениям конца-краю, все же не отнимай. Авось образумимся».

Отче Всевишній, батьку наш, не віднімай у нас останньої надії. Може ж таки, ачей і ми колись прийдемо до розуму.

СХАМЕНЕМОСЯ…

Частина четверта І тому в них щастя і нещастя в житті вважається справою спільною

«…Ці племена (мова іде про слов’ян і антів – В.Ч.) не керуються однією людиною, але здавна живуть в народоправстві (демократії) і тому в них щастя і нещастя в житті вважається справою спільною».

Прокопій Кесарійський, візантійський історик VI ст.

І «І зібрали половці увесь свій народ на руську землю»

«…Майже все військо загинуло в бою, а князі на чолі з Ігорем потрапили до полону. Ігор бився хоробро, й половці взяли його пораненим. З великою ордою Кончак напав на Переяславщину одразу по перемозі над Ігоревим військом. Святослав Всеволодович зміг захистити Київ з Правобережжям Дніпра, але половці розграбували Лівобережжя аж до Переяслава. Нерозумні, азартні й спонтанні дії новгород-сіверського князя та його родичів погіршили становище Київської Русі в її протистоянні зі степом», – М.Ф. Котляр.

Хоч як це не дивно і не парадоксально звучить – та ще у світлі всього написаного про «Слово о полку Ігоревім» – ціла бібліотека дослідницьких праць! Значна бібліотека![40] – коли вже й канонічні, ледь чи не сакральні оцінки виставлені, і всі крапки над «і» поставлені, але автор все ж зважується на свою, а відтак, може, й крамольну думку: не проти половців, як ворогів Русі, ходив Ігор Святославич у свій славетний, героїчний – з одного боку, – і авантюрно-нещасливий з другого – похід до Дону великого.

Попри «Заспів» до «Слова», який починається з «пісні слави», звичайно ж, «про сина Святослава, князя Ігоря, війну», це пізніше автор поеми на віки та віки «застовбує» у «Слові» тезу про те, що князь Ігор «розум укріпивши й одвагою серця свого погостривши, був уже готовий до січі, смерті на бранному полі сміливо глянути в вічі. І військо повів він – дружини, хоробрі полки свої гожі за Руськую землю в Половецькії землі ворожі…» – Попри, попри ці надто лобові, прямолінійно-публіцистичні пасажі.

Така висока оцінка в цілому авантюрного походу Ігоря хай залишається на совісті автора (хоч вона офіційно й утверджена в історії). Не виключено, що самого… Ігоря. Адже не виключено, що він і був тим таємничо-загадковим автором «Слова», що його ось уже яке століття поспіль розшукують історики.

Не проти половців узагалі (автор дозволить собі повторитися), як ворогів Русі ходив Ігор Святославич походом до Дону великого. Та й розумів він – а розум мав гострий, – що з його мізерними силами йти проти цілого народу, бодай і кочового – справжнє безглуздя, що похід цей зарані приречений, адже проти його чотирьох-п’яти тисяч воїв, що йому вдасться їх нашкребти – якщо ще тільки вдасться? – половці можуть легко і швидко виставити – що вони й зроблять, – кінну орду в десятки та десятки тисяч досвідчених вершників.

До всього ж в князя Ігоря серед половецьких ханів були якщо й не друзі, то в крайньому разі, добрі приятелі, які неодноразово бували союзниками чернігівських Ольговичів у їхній затятій боротьбі за київський стіл.

Батько сумнозвісного Олега Гориславича, чернігівський князь Святослав (він мав ще й скандинавське ім’я – в сагах його називають Хольті Сміливий) вигнав свого старшого брата Ізяслава з Києва. А по смерті Святослава у 1076 році Ізяслав і Всеволод відібрали у його дітей не тільки Київ, але і їхню «отчину» – Чернігів. Так і почалися міжусобиці, про які і говориться у «Слові». Так закрутилася смертельна веремія, у якій свої ішли проти своїх, частіше родичі проти родичів, розхитуючи Русь – на потіху її ворогам. І ось старший син Святослава – Гліб, досвідчений воїн, який протистояв натиску Всеслава Полоцького на Новгород, був позбавлений князівства в цьому граді і вбитий на своєму кораблі по дорозі в Смоленськ (1078). Брат Гліба Олег Святославич (між іншим, друг Володимира Мономаха і хрещений батько його старшого сина) дізнавшись про це, з ляку втік аж до Тмутаракані, де правив третій син Святослава – «красний» (тобто красивий) Роман. Це про нього, якщо вірити автору «Слова…», співав пісні улюбленець Олега Боян. Роману стало «шкода брата», і він зорганізував похід проти Ізяслава і Всеволода. Його по-зрадницькому вбили союзники – половці, яких підкупили брати батька (1079). В той же час Олег усіляко ухилявся від загальноруських походів проти кочівників. Навіть не утаював своєї симпатії до них. Всеволод, старший син Олега, який прославився в молодості набігами на мирне населення і навіть потрапив до билин як негативний герой (Чурило), був більш відомий по знаменитому запрошенню Юрія Долгорукого «Прийди ко мне, брате, в Москов» – перша згадка Москви в історичних документах. Саме син цього непутящого князя (Святослав) виголошує знамените «золоте слово» в поемі «Слово о полку Ігоревім». Середній син Олега Ігор був убитий повсталими киянами, а молодший Святослав, одружений на половчанці, батько Ігоря новгород-сіверського, як і Олег, часто приводив на Русь загони половців.

Сам же Ігор Святославич (яблуко од яблуні недалеко падає?) неодноразово встрявав у ті безконечні міжкнязівські чвари. Вперше, коли йому ледь виповнилося вісімнадцять. Тоді він разом з іншими Ольговичами брав участь в «ганебному», за свідченнями істориків, поході на Київ 1169 року і розграбуванні стольного града.

З половецькими ханами Кобяком і Кончаком він вперше зустрівся на полі бою влітку 1171 року. Тоді знамениті половецькі хани були ворогами Ольговичів, тож Ігор – йому тоді виповнилося двадцять, – відважно з ними бився. Русичі завдали відчутної поразки степовикам. У 1173 році Ігор разом з Ольговичами ходив війною на смоленських князів Ростиславичів – вони тоді володіли Києвом і Київською землею. З половцями він більше не воюватиме, а все своє подальше життя приятелюватиме. З ними, з найстрашнішими тоді ворогами Русі.

Особливо з Кончаком (пізніше й породичається з ним), часто звертатиметься до нього за підтримкою – як і до інших половецьких ханів. І це Ігорю буде поставлено на карб. Русь вимагала од своїх князів давати відсіч кочівникам, від чого Ігор постійно ухилявся – під тими чи тими, здебільшого надуманими приводами.

Тож року 1185-го Ігор Святославич пішов не так проти Половеччини (яка була затятим ворогом Русі), не проти її ханів, ні. Пішов, як би ми сьогодні сказали, з політичною метою – показати себе захисником Руської землі, змити з себе ганьбу за попереднє ухиляння від участі у поході князів, і зрештою створити собі імідж борця-захисника Русі», її «спасителя» і таким чином здобути славу і підняти свій на той час вже досить-таки підупалий авторитет. Тож влаштував похід не так проти половців взагалі, які неодноразово йому допомагали в княжих міжусобицях, а пішов у гості до хана Кончака, головного на той час правителя Куманії. Хан Кончак, повторюємо, був його близьким другом (пізніше стане й сватом). А йдучи до Кончака в гості, обставив свій похід як воєнний. Про це зрештою й було пущено ясу. Щоб це мало вигляд воєнного походу, Ігор Святославич збирався дорогою поколошкати якого-небудь дрібного ханенка, взяти у нього здобич, якийсь там полон і повернутися додому в якості героя і переможця степовиків.

Хан Кончак був про те заздалегідь застережений, тож чекав руського коназа до себе в гості, де вони за кумисом мали б домовитися про майбутній спільний похід проти київських князів.

Але сталося непередбачене – все зіпсував клятий Кза.

Він же Коза, він же Гза, Гзак Брунович.

Один з найбільших і наймогутніших – після Кончака, – ханів Куманії.

Хан взагалі відважний, войовничий і гоноровий.

Нічого не відаючи про справжні наміри новгород-сіверського князя, як і про те, що він насправді йде не битися з половцями, а про щось там своє з Кончаком домовлятися, – лише подаючи те, як похід проти половців взагалі, – Кза, він же Коза, він же Гза чи Гзак Брунович, – швидко зібрав свою орду, що нараховувала кілька десятків тисяч вершників і…

І на голову розбив нечисленне військо князя Ігоря, а самого його захопив у полон – разом з сином Володимиром та іншими вцілілими русичами.

Коли про цю, як він казав, «витівку» Кзака дізнався Кончак – вже було пізно. Спалахнув гнівом на Гзака (хто його просив кидатись оружно та ще з переважаючими силами на новгород-сіверського князя), але справі вже зарадити не міг. Обмежився тим, що викупив Ігоря – той уже став рабом Гзака – та його сина Володимира, свого майбутнього зятя, і забрав їх у свою ставку – як дорогих гостей. На цьому похід Ігоря Святославича в Половеччину й скінчився.

Крім ганьби-неслави, з якої якось треба було вибиратися, були й гори трупів. У тому поході невідь за що полягло біля п’яти тисяч руських дружинників. І марно чекатимуть на Русі сім’ї загиблих – ніхто вже їх і ніколи Русі не поверне.

Літопис Руський:

«…Тоді на бойовищі Кончак поручився за свата свого Ігоря, тому що був він поранений.

Із стількох же людей мало їх врятувалося. Ніяким чином не можна було навіть тим, що бігли, утекти, бо, немов стінами сильними, огороджені вони були полками половецькими…»

Після триденного бою, коли стяги Ігоря упали, а сам він, поранений, опинився в полоні – із княжого золотого сідла пересів у сідло для рабів, – Кончак кинувся виручати свого необачного друга. Не торгуючись, викупив його у воїна на ймення Чілбук, який полонив руського князя і повіз його до своєї орди. (Пізніше він викупить в іншої орди і сина Ігоря Володимира).

І для Ігоря Святославовича все було скінчено. Хоч Кончак його й викупив з полону, але невідомо спершу було, у якій якості. А швидше всього, гадав Ігор, навіть у друга свого Кончака він все ж перебуватиме бранцем.

Простіше – рабом.

Хоча… Не зовсім мовби й так.

Формально – рабом. А фактично – гостем Кончака.

Погані вісті не лежать на місці – ще нашим пращурам було відомо. Вони, чорнокрилі, миттєво долають будь-які відстані. Увечері їх ще немає, а вранці вже плач і крики, жіноче голосіння.

Прилетіли лихі Вісті й до Путивля. Для Ярославни – грім серед ясного неба. Її ладо у полоні половецькому. Ігор із золотого княжого сідла пересів у сідло для рабів. Але це всього лише метафора: сідло для рабів. Яке сідло для рабів? Раб має пересуватися на своїх двох – сідло, бодай і рабське, то для нього, раба, забагато честі. Йтиме пішки – під виляски батогів. Та й у колодки можуть його забити. Путами його спутати – саме раз буде для раба.

Але таких принижень, звичних для раба, Ігор в половецькому полоні не зазнавав. Тим більше в Кончака, друга-приятеля свого.

Щоправда, викупивши його, Кончак привіз полоняника у свій стан мовби в ранзі раба. Невольника, який стає власною річчю у свого пана.

Більше того. Відомо, що в якості стражів з наказу Кончака до полоненого руського князя було приставлено аж 15 – щоправда, рядових – воїнів. Стерегли, виходить, добре? А ще 5 юнаків, але вже із знатних родів. Щось на кшталт західноєвропейських пажів. Бо полоняник все ж таки князь. Рівний ханові за статусом. Чи, може, навіть, і вищий за нього.

На цьому обмеження й завершилося. А втім, яке обмеження? Все це так, для людського ока, для красного слівця – стражі. Ігор по суті перебував в гостях у впливового і могутнього верховного хана Куманії – як його особистий гість. А 15 рядових воїнів, приставлених до нього, швидше були охоронцями. Аби ніхто бува з половців не вчинив що-небудь лихого руському коназу. Та й почесно для такого гостя мати персональну сторожу. А 5 юнаків із знатних сімей по суті прислужували йому, адже бранець теж із знатного роду. Бо до простих рабів знатних не приставляли.

Ігор був вільним у стані Кончака і воля його нічим не обмежувалася. Ба, він навіть їздив на полювання. Втративши дружину, князь у стані ворогів потішався з нудьги ловами. З яструбом ловчим, що його виділив йому Кончак.

Про це й у літописі Руському мова йде:

«Половці ж, поважаючи його (Ігоря – В.Ч.) як воєводу, не чинили йому утисків, тільки приставили до нього п’ятнадцять сторожів із синів своїх та володаревичів п’ять, так що їх усіх двадцять. Але волю вони йому давали, де хотів, там він їздив, і яструбом діяв лови, а своїх слуг із п’ять чи шість із ним їздило. Сторожі ж ті слухалися його і поважали його, і де він посилав кого – не перечили, робили звелене ним. Попа теж він привіз був із Русі до себе із святою службою: не відав-бо він Божого промислу і думав, що там йому довго бути. Та вибавив його Господь через молитву християнську, тому що многі за ним печалилися і проливали ж сльози свої за нього».

З Кончаком, тоді вже старшим ханом Половеччини, хоч не всі хани йому й підкорялися – хоча б той же Кзак, – Ігор Святославич під час свого перебування в полоні зустрічався чи не щодня – за бажанням половецького владики. Хан постійно запрошував руського коназа і майбутнього свата – до того йшлося, – до свого розкішного шатра, що заміняло йому терем руських князів. Воно було таким просторим, що хоч конем у ньому гасай.

Посередині, під отвором для диму вгорі, у який за світла заглядало сонце, а за темряви – рясні зорі, постійно, не затухаючи ні вдень, ні вночі, – навіть у найбільшу спеку, – горіло багаття, що його хан ласкаво називав багаттячком. Він любив вогонь і завжди, як випадала нагода, сидів біля нього, невідривно дивлячись у полум’я – і що він там бачив? – та підгодовував своє багаттячко хмизом, – у шатрі його були цілі в’язки – за цим слідкував довірений чоловік хана, його шатровий.

Коли б Ігор, поминувши пильну охорону, яка бовванами день і ніч стояла біля шатра, особливо біля входу, де горіли очищувальні багаття, що позбавляли тих, хто йшов до хана, лихих намірів, не прийшов до владики, той завше сидів біля свого багаттячка на схрещених під собою ногах у червоних сап’янцях, розшитих сріблом та коштовним камінням. Похитуючись з боку на бік, чомусь сумовито намугикував теж сумних і тягучих половецьких пісень… Або щось сам із собою бурмотів, швидко і нерозбірливо. Як казали, спілкувався з духами свого роду. Каптан на ньому теж був розшитий сріблом-золотом і коштовним камінням, на голові – шапка з лисячого хутра, оздоблена так, що аж спалахувала проти сонця, на поясі висів кинджал. З ним хан не розлучався ні вдень, ні вночі, коли спав, а ще дорога, вицяцькувана золотом шабля.

Це був низькорослий, але широкоплечий і вельми натоптуватий вузькоокий кочовик, з великим круглим лицем. Воно було половецьким, себто жовтим, волосся мав біле. Під носом – скручені волосинки, що слугували за вуса, на підборідді такі ж рідкі волосини слугували за бороду. Очі – примружені до вузьких щілин – наче він посміхався чи вдалину дивився, що залита сонцем.

Як Ігор з’являвся в шатрі і легеньким покашлюванням нагадував про себе, хан не обертаючись кидав:

– А-а, руський коназ і мій сват? Проходь, сідай (показував на простелені хутра, на яких уже повно було наїдків та напоїв, здебільшого кумису чи молочної горілки). – Як там наші діти? Кажуть, і не розлучаються? Моя хатунь так і прилипла до твого нащадка, князя Володимира. Та й він, кажуть мені, не байдужий до моєї дівки, славної Кончаківни. То постаємо сватами, га? До цього йдеться.

– Постаємо, хане, постаємо. Гарна твоя хатунь. Та й мій княжич не ликом шитий. Чому б нам і не бути сватами.

– Тоді сідай та як свати й вип’ємо. Як-не-як, а вже майже родичі, га?

Ігор сідав, теж на схрещені під собою ноги – навчився тому в степовиків – і починався обід та неспішна бесіда двох приятелів, діти яких ось-ось поберуться.

– Коли між молодими лад і подобаються вони одне одному, заважати не будемо, га?

– Не будемо, – охоче погоджувався Ігор, із задоволенням п’ючи хмільний напій з молока. – Коли мій син для твоєї хатуні ладо – то чого ж, Бог у поміч.

– Наші духи і предки, я розмовляв з ними, теж не проти їхньої спілки. Ось ти, Ігоре, улуський коназ…

– Я не улуський, а – удільний.

– У вас уділ, у нас улус – чи не все одно? Так ось, скажи мені, удільний княже, коли вже ти станеш великим київським князем і візьмеш під свій меч Русь? З таким знатним князем і родичатися охотніше. А ти все улусний… Чи як у вас – удільний. Коли в Києві будеш вокняжуватися, руський коназе?

– Щоби Київ узяти без права спадкоємства, потрібна добра оружна сила, чимала дружина.

– А ти й ту, що мав, погубив у чварі із Кзаком. Коли тепер нову дружину збереш?

– Зберу, дасть Бог. Але все ’дно з уділу одразу в Київ не вийде. Як мені, то треба спершу стати хоча б чернігівським князем.

– А ти – стань. Якщо треба, я пособлю тобі своєю ордою. Удвох і захопимо Чернігів.

– Не на часі нині. Мої родаки Ольговичі кріпко сидять у Чернігові.

– От! Сидять! – передражнив князя. – А ти сидиш у своєму Новгороді. Чи в Путивлі. Думаєш, так тебе й покличуть до Києва – не діждешся! Багато вас таких на Русі, князів – як бліх на собаці. І кожен тіко й мріє в стольному граді вокняжитись – чи не так, га?

Бесіда тяглася неспішно. Хан та князь (раб не раб, а мовби гість, хоча й під охороною) смачно їли, хрумкаючи кісточками смаженої дичини, пили «хмільне молоко».

– А вдвох ми щось та втнули б, – мріяв уголос Кончак. – Твоя дружина, моя орда – сила. Га? То й давай вип’ємо за нашу спільну силу. Ех!.. Погуляли б ми з тобою!.. Я допоміг би тобі вокняжитись у Києві. Всіх би ми тоді в баранячий ріг скрутили – і на Русі, і в Куманії. Всіх, всіх в узді б держали! Хай би хто спробував проти нас виступить. Навіть на Дунай могли б коней своїх спрямувати.

– А на Дунай чого? Туди наш Святослав уже ходив.

– І ми пішли б.

– Святослав там голову зложив.

– Як ти, коназ, не знаю, із своєю головою дружиш, а я не збираюся втрачати свою. Вона у мене одна і ще мені знадобиться. А пішли б ми на Дунай, щоби візантійців поколошкати. Кажуть, добра в них!..

– Хто ходить за чужим добром, часто своє губить.

– Буває. Але хто дома сидить, у того князівство чи ханство більшим не стає. Хіба не так я кажу, га?

Ігор думав про погублену ним дружину в січі з ордою Кзака, про те, що сам він у Половеччині не то гість, не то раб, і зітхав: як йому додому повертатися? Без дружини, з ганьбою-неславою.

– Не зітхай, коназ! – підбадьорював хан. – Поки ти в мене в гостях – волосина з твоєї голови не впаде. І не печалься.

– Дак дружину ж втратив.

– Ет! Одну втратив, нову збереш.

– А як вдовам моїх воїв в очі подивлюся?

– Це вже твій клопіт.

– Не знаю, як і на Русь повертатися.

– Треба буде – повернешся. Ти ще молодий, у тебе, як у вас кажуть, все ще попереду. Слухай, коназ… От згадав, що ти молодий. Та ще й сумуєш. У мене в гостях. А який я господар, якщо в нього гість сумує. Може, тобі молоду куманку в шатро твоє привести на нічку, га? Наші куманки – вогонь на сухій траві. Так і спалахують. Згориш, га-га-га!.. Таку тобі підберуть з хіттю гарячою та солодкою – в її обіймах де й печаль твоя дінеться. Жеребчиком молодим заіржеш, як на весняних луках бігатимеш.

– У мене княгиня є. Жона моя вірная… Єфросинія Ярославна…

– Одна є, друга не завадить. Та й княгиня твоя далеко, а наші дівки близько, га? Погоджуйся, велю, і тобі в шатро хіба ж таких дівок водитимуть! А наші дівки і невкоськаного коня вкоськають. Млітимеш в їхніх обіймах, га?

– Кажу тобі, Ярославна в мене є.

– На Русі є, а ми ж з тобою в Куманії. То як?

– Є у мене…

– Чув, чув уже: княгиня Ярославна. Чим хвастаєш? Єдиною жінкою? А ще князь. Та в мене жінок знаєш скільки? Куди не повернусь – там і жінка моя. Навіть не всіх знаю, як звати їх. А ти теж хан. Чи по-вашому – князь. Повинен мати не одну вірную Ярославну… Стривай, коназ Ігор! Крім дівок для утіхи, я можу тобі й жону нову підібрати. Є в тебе одна, буде й друга. Найзнаменитішу хатунь тобі підберу – знатну, із знатними предками. Відгуляємо весілля, і повернешся на Русь з молодою жоною, га? Одне твоє слово. А я тільки скажу, так і приведуть тобі нашу княгиню, га?

– Ти вже мені вгакався, хане.

– Не гніви мене, коназ, бо в усій Куманії я один, хто тебе береже.

Ігор мовчав.

– Погоджуйся, коназ. Сьогодні тобі жону підберемо, завтра на всі степи загуляємо. Погоджуйся, покіль я не передумав. Буде в тебе і Ярославна, і яка-небудь славна Кончаківна. А посаг який тобі вона принесе! Її батечко, тільки свисни, так і примчить на Русь зі своєю ордою – зятька свого виручати, га?

– У твоєї Кончаківни немає синіх очей.

– Га? – як кінь зупиняється на скаку, урвав свою мову хан. – Ти про що, коназ? Які… сині очі?

Ігор посміхнувся – сам до себе, до своїх думок-спогадів – і несподівано, хоч і тихо, але проникливо заспівав:

А в моєї Єфросинії — Очі сині-синії…

– Гм… – враз охолов хан. – Хіба ти якийсь хлопчик, га? Як співаєш про сині очі. Хоча кращі очі в жінок – це очі наших куманок – чорні, як ніч. Але як тобі сині дорожчі, то… Другої княгині тобі, мабуть, не треба. Як про сині очі співаєш… Давай ще вип’ємо. За дітей наших. Поженимо їх, весілля відгуляємо, породичаємось, а там… Там видно буде, га? Я тобі, свату свому, помагатиму, ти мені, теж свату свому, га? Чи не так кажу, руський мій свате?

– Так, так, половецький мій свате.

– Так ось за це давай і вип’ємо.

Випили, і хан почав похитуватися з боку на бік та співати свою пісню – все ту ж сумну, тягучу, що й Ігорю (хоч не тямив її слів) вона чомусь вимотувала душу. І так йому захотілося додому, так захотілося… Схопився б оце і побіг. Сірим вовком. Соколом би полетів. На Русь, на Русь, до жони своєї, до Єфросинії, у якої очі сині-синії…

Хан усе ще співав печальну пісню, Ігор йому підмугикував, а тоді заспівав свою – про жону, яка десь далеко-далеко чекала його.

А в моєї Єфросинії Очі сині-синії… Губи-губоньки малинові, Щоки-щічки калинові, Як смеріченька, рівна, Як мавка, чарівна, А хода, як у пави, У дочки Ярослава…

Татищев Василь Микитович, «Історія Росії з найдавніших часів» (кн… 1–5, 1768–1848, подається мовою оригіналу):

«…Игорь Святославич, будучи в плене, во всяком довольствии содержан, и никакой ему обиды и досады половины не делали, только крепко стерегли, приставив к нему 15 человек и 5 знатных отцов сыновей, которые давали ему ездить куда хотел и, почитая, его слушали, куда кого посылал. Он же привел к себе попа и некоторое количество одежд для себя и служителей, также довольство от запасов и денег для нужд. Не ведая о себе Божия промысла, ожидал долго у них пробыть, и желая у оных большую ласку приобрести, многих богато дарил, хотя не мог откупа заплатить, поскольку за него просили 2000, за прочих князей по 1000, а за воевод по 200 и по сто гривен».

Так і минали його дні в неволі: воля його нічим не була обмежена, їсти-пити йому подають від самого хана, а ще він з нудьги забавляється ловами з навченим для цього яструбом…

Всього цього Ярославна не відала. Як і того, що Ігор перебував у Кончака в якості ханського гостя – ходить-їз-дить де хоче, розважається ловами, сторожа його слухається і шанує – ханський-бо гість!

Всього цього, повторюємо, не знала Ярославна. Як не знала цього і Русь, де плакали-голосили жінки загиблих дружинників Ігоря. А їх немало полягло – близько п’яти тисяч. Посічені були, а більшість потоплена в озері.

Плач не затихав на Русі. Побивалась і Ярославна: крім мужа, в полоні опинився і син Володимир. Ні, не знала спокою Ярославна.

А лихі вісті росли й множилися, круками налітаючи на Руську землю.

Потішені перемогою над новгород-сіверським князем, половецькі хани вирішили зробити набіг на Русь. Великий князь Святослав Всеволодович збирав воїв, аби упередити напад степовиків і самому першим напасти на них коло Дону. А вже коли (літопис Руський) «почув він про братів своїх, що вони пішли на половців, причаївшись од нього, і нелюбо було це йому (що Ігор самовільно пішов у похід у степ, не поставивши його до відома – В.Ч.). Святослав же йшов у човнах, і коли він прибув до Чернігова, то в ту пору прибіг воїн Біловолод Просович і розповів Святославу, що сталося в Половцях.

Святослав же, це почувши і вельми зітхнувши, утер сльози свої і сказав: «О любі мої браття, і синове, і мужі землі Руської! Дав мені був Бог придушити поганих, але ви, не вдержавши молодості, одчинили ворота на Руськую землю. Воля Господня хай буде в усьому. Хай як мені жаль було на Ігоря, але нині більше я жалію за Ігорем, братом моїм».

А після цього Святослав послав сина свого Олега і [другого], Володимира, в Посейм’я, бо, почувши те [горе], збентежилися городи посеймські, і настала [така] скорбота і туга люта, якої ото ніколи ж не бувало в усьому Посейм’ї, і в Новгороді-Сіверськім, і по всій волості Чернігівській: князі забрані, і дружина забрана й побита. І металися [люди], як у водоверті, городи повставали, і немиле було тоді кожному своє ближнє, а многі тоді зрікалися душ своїх, жаліючи за князями своїми.

А після цього послав Святослав [посла] до Давида [Ростиславича] в Смоленськ, кажучи: «Домовились ми були піти на половців і літувати на Дону. Нині ж половці ось побідили Ігоря з сином і брата його. Поїдь-но, брате, постережемо землі Руської». І Давид прийшов по Дніпру, прибули й інші на поміч, і стали вони коло Треполя. А Ярослав [Всеволодович], зібравши воїв своїх, у Чернігові стояв.

Поганії ж половці, перемігши Ігоря з браттям, сильно загордилися і зібрали весь народ свій на Руську землю. Але була в них суперечка, бо Кончак говорив: «Підемо на Київську сторону, де побиті браття наші і великий князь наш Боняк». А Коза [Брунович] говорив: «Підемо на Сейм, де зосталися жінки і діти, – готов нам полон зібрано, і візьмемо городи без опасу». І тоді розділилися вони надвоє.

Кончак пішов до Переяславля і оступив город, і билися вони тут увесь день. Князем же в Переяславлі був Володимир Глібович, – а був він одважний і сильний у бою, – а виїхав він із города, і помчав до них, хоча за ним мало дерзнуло дружини, і бився з ними кріпко, і обступило його багато половців. Тоді інші, бачивши, що князь їхній завзято б’ється, виринули з города і, отож, одняли князя свого, який був поранений трьома списами. І сей доблесний Володимир, поранений і струджений, в’їхав у город свій і втер мужнього поту свого за отчину свою.

Володимир, бо слав [послів] до Святослава [Всеволодовича], і до Рюрика [Ростиславича], і до Давида [Ростиславича], і сказав їм: «Ось половці в мене, поможіть-но мені». Святослав тим часом слав [послів] до Давида, а Давид стояв коло Треполя зі смольнянами. І смольняни почали віче діяти, кажучи: «Ми пішли до Києва, і коли б була рать, то ми билися б. Якщо ж нам іншої раті шукати, то ми не можемо. Ми вже єсмо знемогли». Святослав тоді з Рюриком та з іншими підмогами увійшли в Дніпро супроти половців, а Давид вернувся назад зі смольнянами.

Це почувши, половці вернулися од Переяславля і, йдучи мимо, пішли приступом до [города] Римова, а римовичі заперлися в городі. І коли вони вилізли на заборола, то тут, за Божим промислом, упали дві городниці з людьми прямо до ворогів, і на інших городян найшов страх. І котрі ж городяни вийшли з города і билися, ходячи по римівському болоту, то ті уникнули полону, а хто зостався в городі, то ті всі взяті були.

Володимир, отож, слав [послів] до Святослава Всеволодовича і до Рюрика Ростиславича, спонукуючи їх до себе, щоб вони йому помогли. Та вони спізнилися, дожидаючи Давида зі смольнянами. І так руські князі опізнилися, і не заскочили їх, а половці, взявши город Римів і набравши здобичі, пішли до себе. Князі теж вернулися до домів своїх, і були вони печальні із сином своїм Володимиром Глібовичем, бо він тяжко був поранений ранами смертельними, і [сумували] із-за християн, забраних у полон поганими.

І осе Бог, караючи нас за гріхи наші, навів на нас поганих, [але] не яко милуючи їх, а нас караючи і навертаючи нас до покаяння, щоб ми здержалися од лихих своїх діл, – і тому карає він нас нашестям поганих, щоби ми, смирившись, опам’яталися од злої путі.

А. другі половці пішли по тій стороні до Путивля – Коза [Брунович] із силами великими. – і, попустошивши волость [їх], вони й села їх попалили. Спалили вони також і острог коло Путивля і вернулися до себе».

II Путивль!.. Подивіться, це ж… це ж Путивль!

Повториться із кокона мотиль,

І сміх, і колір золотої рожі,

І навіть біль мій, потаємний біль,

У серці іншім повторитись може.

…Лиш я, – така, як є, – не повторюся,

Подібним буде рук летючих злам,

І слів, і снів благословення тихе.

Та, бач, не діставатиме очам

Мойого смутку і мойого сміху.

…То буде інша – юна і стрімка,

Над летом вій – шалені брови-дуги.

Але збагніте: я – це ж та ріка,

Яку не дано переходить вдруге.

Ганна Світлична

…Асфальтівка нарешті вихопилася на узвишшя і наче застигла, сама вражена дивовижною панорамою, що зненацька відкрилася вдалині: Сейм у повінь, зелені луки з озерами, гайками й перелісками, вербами й лелеками на зелених травах, а за ними, на ген-ген високому березі, освітлене м’яким сяйвом призахідного сонця – місто. Трохи правіше блищать бані Молченського монастиря.

П’ять високих горбів, що відкриваються перед подорожанином на березі Сейму, бачила і Єфросинія Галицька, дочка знаного князя Ярослава Осмомисла, коли «медовим» поїздом під’їздила вперше до Міста своєї вічності, й вигукувала захоплено:

– Путивль!.. Подивіться, це ж… це ж Путивль!

Ось і Городок – укріплений центр, дитинець літописного Путивля. Від тих часів збереглися лише фрагменти напівзасипаного рову і невисокий вал.

Сьогодні, як пишуть путівники, Городок – улюблене місце відпочинку й прогулянок місцевих мешканців. Тут, на Замковій горі, вдивляючись з високого горба в засеймові далі, стоїть вона —

ЯРОСЛАВНА.

* * *

Платон Воронько добровольцем пішов на фінську, потім – на Велику Вітчизняну. Воював у з’єднанні партизанського генерала Сидора Ковпака – про це його перша поетична збірка «Карпатський рейд» (1944).

Як і Ковпак (про ті події легендарний Сидір Артемович розповів у книзі спогадів «Від Путивля до Карпат»), поет починав свій рейд від Путивля, із Сумських лісів.

Власне, та лиха година війни і надихнула його на створення однієї з кращих своїх речей – поеми «Ярославна». І сьогодні в Путивлі вчуваються його дзвінкі рядки:

Моя невідступна і славна Далека Путивльська земля! Я чую твій плач, Ярославно, Він хмарою криє поля. Твій плач!.. Твоя туга жіноча У час вікопомних розлук Підводилась мороком ночі До неба від Сеймових лук. До сонця вона підступала, Поволі проміння рвучи, І раптом додолу упала Пітьмою на гострі мечі, На панцери, сповнені дзвону, Які ще до бою гудуть, На куті шоломи, що з Дону Готові води зачерпнуть.

Жіноча доля… В чому було її призначення? Бути берегинею. Народжувати і виховувати дітей, оберігати домашнє вогнище, працювати в полі, догоджати мужу – тут вона має бути безсловесною. А ще, все встигаючи, все витягуючи на своїх плечах, залишатися при цьому завжди ошатною і гарною.

І прості жінки виконували цю місію з честю, не скаржачись на свою долю та недолю. (Хіба що в сумних піснях відводили душу).

Ярославна належала до княжого роду, як прийнято казати, до вищого світу. Розуміла, що Ігор – не просто її чоловік, її суджений (хоча це й так), він в першу чергу князь, воїн і полководець. Водячи в походи інших, завжди мав бути попереду і своїм прикладом та звагою надихати інших. А смерть таких підстерігає одним з перших. І це Ярославна розуміла і сприймала як випробування, послане їй небом. Вона мала все витерпіти, навіть найгіркішу гіркоту поразки і давати приклад жінкам дружинників.

Вперше за всю історію боротьби з половцями руські князі стали полоняниками. Вперше руське військо потерпіло таку нищівну поразку, що кривавила ціле століття.

Так писатимуть історики давні й сьогочасні, так воно і є.

Розбивши Ігоря Святославича, половці ринулись на Русь, діючи за відомим принципом: куй залізо, поки воно… Поки Русь ослаблена поразкою, ошелешена, вражена і поки вона не отямилась і не зібрала нові сили.

Іпатіївський літопис: «и подоша Кза к Путивлю в силах тяжких…»

Місто було взято в щільну облогу, здавалось – все, кінець.

Старшою в Путивлі за відсутністю князя Ігоря залишалася Ярославна. Княгиня. Але ж вона жінка і зовсім недосвідчена в ратній справі.

А доведеться… Ратною справою займатися. От уже не думала, що доживе до такого. З чого починати врятування міста?

Звичайно, з оборони. Добре, притому, зорганізованої. Надійної. Це вона здогадалась, хоч і не знала, що таке ратна справа. Але ж для відсічі нахабному ворогу потрібна військова сила. Бо сила, розуміє лише силу. А на місто насувається велика сила, і в противагу їй треба виставити таку ж… А її у неї не було і на помин. Майже не було. Якщо не рахувати тих кілька десятків дружинників, що їх залишив їй князь, як вирушав у похід. Більше не міг. В самого тієї сили було мало. Тож непокоїлась за чоловіка.

Місто захищають вали й оборонні стіни із забралами, а що захистить русичів у рівнинному степу?

Та ще були городяни – старі діди, невідомо на що придатні, жінки, діти.

Не густо. З таким воїнством витримати натиск орди, яка виросла в сідлах?

То на кого чи на що їй сподіватися? Справи Ігоря, певно, зовсім кепські, якщо половці ринулись на Русь. Не спала, так і так метикувала, а воно… Куди не кинь – всюди клин. Остання надія зникала. А тут ще й волхв з лісів дрімучих, сіверських, позасеймових, де духи, вурдалаки і чудиська бродять, виринув.

Як з того світу виліз – неждано-негадано. І до Путивля рушив ходою своєю легкою, але загрозливою.

Спершу вона на жерця того понадіялась – а раптом допоможе?

Волхвів шанували і боялися.

Боялися і шанували – споконвіків слов’янських.

Волхви, як певні були ще пращури-слов’яни – це особливі істоти, які вміють перетворюватись на вовків, панують над хмарами в небесах далеких і навіть можуть влаштовувати затемнення місяця і сонця. Вони здійснювали в святих місцях всенародні моління і мали вихід на самих богів, тож завжди знали їхню думку. Віщували від імені богів, і горе чекало того, хто виявить їм непослух. Волхви великі, а людина маленька. Волхви впливають на всі сили природи, можуть забезпечувати врожай. Або – якщо їх не шанувати – влаштують недорід. Чарівники вони. Добрі, а часом і лихі. Чародії-кудесники, хранителі знань і звичаїв праруських. Відьмаки. Хмарогонителі. Жерці. Ведуни всезнаючі. Обавники. Потвори…

Колись, – старі діди баяли, – навіть жертви людські чинили. На благо живим, щоби земля усіляке зело родила.

Волхви не підкорялися боярам. Волхви казали: їх судити може тільки великий київський князь.

Князь із бердишем, єпископ з хрестом, а волхв із чарами, – хто сильніший? Це пізніше волхвів княжі люди навіть спалюватимуть. Як то трапилося в Новгороді. (Літопис: «В лето 6735 (1227) сожьгоша волхвов 4 – творяхут их потвори деюще. А то бог весть! И сожгоша их на Ярославле дворе».)

«Вони користувалися особливим пошанівком і багатством, розпоряджалися прибутками маєтків, які належали храмам, та щедрими приношеннями поклонників», – писатимуть.

Земна влада тоді була в їхніх руках. Вона належала Святовиту, а Святовит належав волхвам. «Бог богів», вищий бог, пов’язаний з війною і побідою. Його атрибути – меч, знамено, також зображення орла і списа. Його улюблений колір червоний, а коні його білі. Він мав чотири голови – попереду, позаду і праворуч. Все бачив, все чув, все знав, і тільки з ним перемагали русичі. А ним у всі часи володіли тільки волхви. І від них залежало: переможе князь чи потерпить крах. А тому волхвів, жерців Святовита, шанували більше як князів.

Вони знали, як виготовити такі нагрудні знаки, які відганятимуть від їхніх власників усіляку нечисть – із зображенням сонця-Дажьбога угорі і Ящера унизу.

Ось такий волхв з лісів дрімучих, сіверських, позасеймових, куди їх позаганяла християнська церква, виринув. Там він, кажуть, храм поганський стеріг. Капище. І до Путивля прийшов.

І в місті щось як зчинилося. Все заворушилося і загуло. І притихло. Як перед грозою-бідою – коли волхв містом ішов.

Ярославні доповіли: з лісів позасеймових дрімучих у град волхв прийшов. Ходить вулицями, народ страхає. Кінцем світу. Прийдуть половці, – а вони вже йдуть – чекайте кінця світу.

Народ волхвам ще вірить, хоч попи з амвонів і називають їх бісами, які «бісівство творяху», та закликають не вірити їм і з градів їх виганяти.

Народ їм вірить і в градах приймає, і від бояр їх захищає. Щиро чи з ляку, але приймає.

– Погані не раз приходили на Русь, а кінця світу немає. Ми живемо і будемо жити. З поганими б’ємося і будемо битися.

Вийшла з терему, коли волхв чи не в супроводі юрми з’явився біля княжого терему, сказавши при цьому:

– Хай вийде княгиня ваша, маю їй щось повідати.

Високий, як жердина, і тонкий, як жердина, він був вбраний у своє звичне вбрання – щось біле і довге, з широкими рукавами, вицяцькуване великими чорними ґудзиками. Безбородий, але волосся довге, на плечі лягає. На плечах шкіряне опліччя. На грудях у нього знак, що відганяє усіляку нечисть – вгорі сонце-Даждьбог на знаку, внизу Ящер…

А ще на плечі в нього сидів хижодзьобий каня, родич яструбів, що навіть зміїв пожирає. Віщий птах.

Як тільки з’явилася Ярославна, каня розпростер крила, намагаючись ними змахнути, але не зміг – тісно йому на плечі, – а тому роззявив хижого дзьоба до княгині, наче щось хотів сказати їй на мові, нечутній людям, і знову непорушно застиг.

– Каня сказав – а його треба вміти слухати: – княгине, тебе чекає лихо превелике. Разом із твоїм народом, – вигукнув волхв (голос у нього виявився скрипучим). – І тебе, і людей Путивля. Половці ордою сюди йдуть, все на своєму шляху змітають. Орда лихо несе!

– Кочовики зі Степу ще ніколи не приходили на Русь із добром. Хоч печеніги, хоч половці, які прийшли їм навзамін, – відповіла княгиня. – Що ти ще прийшов нам глаголити, волхве, Божа людино? Кажуть, ти знаєш думки богів. Скажи, як нам діяти. Ти володієш чарами – для людей добрими, для супостатів злими – допоможи людям Путивля, старче.

– Я прийшов вас порятувати, люди Путивля. Половці летять, як осіння галич. Вони вас понищать, а град спалять.

– Це я знаю, волхве, що чекати від поганих. Ми будемо захищатися. Ми дамо відсіч нападникам з високих валів Путивля. Ще жоден ворог не зміг його взяти приступом, дасть Бог, і цього разу не візьме.

Волхв здійняв руки до небес, кричав:

– Залишайте град і йдіть у ліси! Така воля богів! У лісах спасіння. У хащах дрімучих. А тут, у граді вашім – погибель. Це я вам кажу, люди Путивля, той, що знає, що буде. А буде вам сім кіп лиха! Град бур’янами заросте, над вашими тілами непохованими вороння крякатиме!

Юрма охнула, як одна людина, й заніміла.

Ярославна, хоч і була християнкою, але злякалася язичницького волхва. Та й вихована змалечку була в повазі до волхвів руських і десь у душі остерігалася їх. Але й прийняти пораду старого чаклуна залишити напризволяще град, а самим спасатися в хащах дрімучих, не могла.

– Ні, волхве, ні, – казала затято, сама дивуючись своїй рішучості.

– Не покинемо свій град, не віддамо його на поталу недругів – ні, волхве, ні! Проти ворогів наші батьки, діди і пращури завжди оружно ставали, станемо і ми. Нас мало, але нас багацько, бо ми – руські! Будемо захищатися самі, захищати град свій і бити поганих будемо!

– Люди, – повернувся волхв до занімілої юрми. – Ви чули, що рече ваша княгиня? Послухаєте її – всі поляжете. Половці сараною сунуть – їм ліку немає. Де вже вам вистояти. Хто хоче спастися, беріть дітей і йдіть за мною до лісів правічних, дрімучих, куди духи поганих не пустять. Там ваше спасіння. Я поведу вас туди, де вас не знайде поганин. Зоставшись у граді – потятими будете.

– Краще бути потятими, аніж показувати ворогам спину. Та й куди нам з Русі тікати? Іншої Русі немає. Маємо одну. І лісів не вистачить, щоби в них усім ховатися.

Ярославна вигукувала і сама дивувалася: невже це вона так рече? Наче воїн бувалий… А десь у єстві її все ж ворушилася мисля ляклива: а якщо погані й справді град візьмуть і всіх потнуть? Чи в рабство поженуть? І тоді перед Руссю і перед Господом буде вона одвіт держати.

На мить завагалась.

Це відчув волхв.

– Люди Путивля! Ваша княгиня сама не вірить у те, що рече. З нею ви потятими будете. Нащо вам здався град – життя дорожче. А град погані все ’дно візьмуть. Старих переб’ють, над жінками наругу вчинять, а дітей у неволю поженуть. У лісах ваше спасіння, у лісах, люди Путивля!

Тоді Ярославна вирішила зайти з іншого боку.

– Волхве, залишайся в граді. Будеш з нами на валах. Твої чари допоможуть нам взяти верх над поганими.

Так мало не благала його Ярославна, але волхв не слухав її.

– Я прийшов не гинути з вами на валах, люди Путивля! Я прийшов вас спасати у лісі. Беріть дітей і йдіть за мною за Сейм. Там вас чекає захист богів. Мені боги сказали: йди до Путивля, забери людей, приведи їх сюди. В граді вони загинуть, у лісах спасуться.

– Людо-оньки! – почувся чийсь голос, як зойк. – Хапаймо діток своїх, ходімо за Божою людиною. Вона нас спасе, а княгиня нас погубить. У граді нас чекає погибель, а перед нею – наруга. Погані руських не милують. Князя Ігоря вони розбили з дружиною його, а що вдіємо ми? Спасаймося! Ходімо за волхвом, покіль ще місто погані не обіклали, і з міста можна ще вийти.

Волхв – високий і тонкий, рушив. На плечі його змахував крилом каня і широко розкривав дзьоба – наче кричав щось на мові, яку люди не могли почути.

Швидко за волхвом утворилася вервечка переляканих жінок – не дуже довга, але галаслива і вже переповнена планами.

– Ідіть, – сказала їм княгиня відчайдушно, здавлюючи в собі жаль до них. – Рятуйтеся в лісі. А ми будемо рятуватися на валах Путивля – зі зброєю в руках. Як і подобає руським людям. Погані вже близько. Вже земля дрижить од копит їхніх коней. Готуймося до оборони. Всім, хто має ще силу – носіть каміння на вали. Колоди з гострими гаками. Все згодиться, як погані підуть на приступ. Носіть воду і хмиз, будемо на валах багаття розводити, воду кип’ятити й окропом нападників поливати. Господь з нами і він допоможе нам вистояти. Вали високі, половці не зуміють на них видертися.

Більшість городян підтримали її. Ярославна ожила, вперше тоді повіривши, що вони вистоять. Вистоять наперекір усьому.

Християни з вірою в Сина Божого Ісуса Христа і язичники[41] старої прадідівської віри, яку нині прийнято називати язичницькою, з вірою у свого Даждьбога, діяли на міських валах як ніколи спільно і злагоджено – плече в плече. Біда, що нависла над градом, зблизила і тих, і тих. І на якийсь час навіть їх помирила і поєднала. Допоможе Ісус Христос – добре, допоможе ще й бог старої віри – ще краще. Гуртом, як кажуть, і батька можна бити, а поганів і поготів. Будь-яка і будь-чия поміч – то є порятунок. Спасіння. Бо тільки разом можна вистояти. Ба, навіть, перемогти. Якби ж то руські князі так діяли.

Даждьбог – бог і сонця теж, тож прихильники старої віри зверталися до свого кумира з валів:

– Дай бог! (Звучало, як даждь). Сонце нам і життя дай!

Зверталися до Сварога (християни не перечили, бо в цей час зверталися до свого Господа), бога вогню. Священний вогонь завжди горів колись у капищах на честь богів. Його добували тертям, і такий вогонь вважався священним, це був «живий вогонь», він мав цілющу й очищувальну силу. Його шанобливо називали батюшкою-огнем.

– Гори, гори ясно. Даруй нам світло й тепло, а ворогам – всеспопеляючу смерть. Хай згорять вони у твоєму вогні, Свароже!

Розпалювали на валах багаття, на них кип’ятили воду, щоби потім лити окріп на голови нападників, і просили Сварога вогонь їм дарувати лютий, всеспопеляючий, щоби він лишив з ворогів самий лише попіл.

Християни молили-прохали Іллю-пророка, щоби громом небесним поразив половців безбожних, язичники молили-прохали свого Перуна-громовержця, теж щоби громом небесним поразив безбожних половців, стрілами вогняними їх посік.

Мовби й хмаровиння у небі високому було негусто, а після таких молитов до Іллі-пророка і до Перуна-громовержця ні-ні, та й гриміло десь у тих небесах, і ті, і ті, християни і язичники, на радощах – що було дивом з див – навіть обіймалися і плакали з радощів, що боги їх почули і спішать їм на допомогу. І сльози їхні були світлі і чисті, і вони казали одне одному – вчора ще непримиренні вороги: «Брате!.. Сестро!..»

І вірили: мине лихо, житимуть вони в мирі і злагоді. Та й чого їм ворогувати між собою, як всі вони – русичі, однієї матері-Русі діти…

У ті дні, повіривши в себе і в городян, Ярославна організувала оборону міста вправно, піднявши всіх – від малого до великого. І сама повела перед. У ті тяжкі дні вона там і там з’являтиметься на валах, налагоджуючи оборону, перекидаючи додаткові сили туди, де було найтяжче. Князь Ігор, ідучи в похід, не помилився і не прорахувався, коли замість себе старшою в Путивлі залишив Ярославну. І це при тому, що вона ніколи не була воєводою і не займала ніяких, як би ми сьогодні сказали, адміністративних посад і, отже, не мала керівного досвіду.

Вона була всього лише жінкою князя.

Без військового досвіду – бодай хоч якогось. Не водила у бій дружину, не керувала містом, не кажучи вже про його оборону.

Ніжна, співуча, поетична.

Для раті не створена.

Вона була жінкою.

Але – руською жінкою. А це у ті часи важило багато. А тому Ярославна не тільки плакала-тужила на валах Путивля, як про неї на віки утрадиційнилося враження, не тільки благала сили природи допомогти Ігорю та воям його на все тих же валах, але й від імені мужа оборону міста взяла у свої не чоловічі руки. Це вже в наші дні одна білоруська письменниця видасть книгу під промовистою назвою, що у війни – не жіноче лице. І це так. Але трапляється, що й жіноче. Як і у випадку з Ярославною.

Розбивши Ігоря Сіверського, переможці збагнули: Сіверщина оголена і беззахисна. Діючи за принципом: куй залізо, поки воно гаряче, половці ринулись на порубіжжя Русі. Навіть Кончак, друг-приятель Ігоря Сіверського і його сват, велівши кріпко стерегти полоненого князя, ринувся із своєю ордою на Переяслав і наробив там лиха (місто тоді врятував переяславський князь Володимир Глібович), а Коза-Кза подався на Сіверщину і взяв в облогу по суті беззахисний Путивль, у якому Ігор залишив якусь там жменьку воїнів.

Літопис Руський:

«Поганії ж половці, перемігши Ігоря з браттям, сильно загордилися і зібрали весь народ свій на Руську землю… Кза (Бурнович) говорив: «Підемо на Сейм, де зосталися жінки і діти – готовий нам полон зібрано, і візьмемо город без опасу!!!»

…Де зосталися жінки та діти, де готовий нам полон зібрано…

Але Кзак і не підозрював, що обороною Путивля керуватиме Ярославна. А якби і знав – посміявся б… Жінка на чолі беззбройного міста?

– Ха! Більшого б клопоту в мене не було! Та ми одним видом своїм так налякаємо Путивль-град, де самі жінки та діти, що він здасться нам без бою. А княгиня… З княгинею я сам потішуся. На валу Путивля-града. А потім віддам її своїм воїнам на потіху!

Так гадав Кзак, швидко йдучи до Путивля. Сам похід у ситуації, що склалася, – воїнів немає, а городяни, якими керує жінка, нічого не втнуть, – уявлявся ханові легкою прогулянкою.

Але… Не так склалося, як гадалося.

Літопис Руський:

«…половці пішли… до Путивля – Коза (Бурнович) із силами великими і, попустошивши волость їх, вони й села їх (князів – В.Ч.) попалили. Спалили вони тако і острог коло Путивля, і вернулися до себе».

Так і не взявши місто.

Беззахисне, де були самі лише діди, жінки та діти і обороною якого керувала жінка…

Яка вистояла і врятувала град. І це в той час, коли їй доводилося витримати напад не лише половців, а й своїх…

В той час, як Ігор в гостях у Кончака займався навіть ловами з яструбом і, за свідченням історика, «во всяком довольствии содержался и никакой ему обиды и досады половцы не делали, только крепко стерегли…», Ярославні довелося багато чого витримати. Зваливши на свої плечі непосильну ношу – та ще для жінки. І вистояти не лише проти орди Кзака, який, попаливши околиці, взяв у кільце Путивль, а й вистояти – що було ще тяжче, – проти своїх – знайшлися й такі. Проти змовників бояр і рідного брата Володимира, який у відсутність Ігоря надумав захопити владу в Путивлі і стати князем сіверським…

Ось як про це згадано в лібрето опери Бородіна «Князь Ігор»:

«Він передає Ярославні владу в Путивлі…»

Щодо «влади Ярославни в Путивлі» на час відсутності Ігоря. Конфлікт таки був, але через Володимира Галицького, рідного брата Ярославни, старшого сина Ярослава Осмомисла. Вигнаний батьком з Галича, він тоді жив у Новгород-Сіверську у сестри, користуючись прихильністю Ігоря Святославича. Любитель вин і жінок, – як, між іншим, і його славетний батько, – Володимир загуляв у сестри та зятя – що хотів, те й робив. А коли Ігор пішов у похід і потерпів там поразку, втративши дружину, Володимир Галицький і вирішив захопити княжу владу в Путивлі.

ДІЯ ПЕРША, КАРТИНА ПЕРША.

«На час відсутності князя Ігоря Володимир Галицький святкує, запрошує гостей, пригощає їх і годує. Гудошники Скула і Єрошка славлять князя Галицького як свого пана. Галицький, гордий від похвал п’яної юрми, мріє стати князем Путивля. Він хоче зіслати сестру в монастир. У двір вбігають дівчата і вимагають звільнити подругу, що її викрав Галицький. Викрадач ображає їх і проганяє геть. Якщо княгиня Ярославна дізнається про безчинства князя, гості готові виявити допомогу негіднику. Скула і Єрошка підбурюють до заколоту проти Ярославни. Вони хочуть бачити Галицького князем Путивля замість Ігоря. (Точніше, замість Ігоревого сина Володимира – В.Ч.).

Картина друга. Терем Ярославни. Від Ігоря немає ніяких вістей. Ярославну переслідують похмурі думки про далекого коханого і його долю. Дівчата просять допомоги у Ярославни, благають її захистити викрадену подругу. Вони зі страхом називають ім’я викрадача, оскільки він рідний брат княгині. Галицький проганяє дівчат, тримається з сестрою виклично і вимагає княжого престолу. Бояри приносять Ярославні звістку, що князь Ігор у полоні, а руська рать розбита. Хто захистить тепер місто від ворогів?»

Це за сюжетом лібрето опери «Князь Ігор».

Брат виступив проти сестри, в той час як чужинська орда оточила місто з усіх боків. Вибрав час, що треба.

З високих валів, на яких у ті дні Ярославна і днювала, і ночувала видно було, як на околицях – близьких і далеких, – горіли села, острог біля Путивля теж горів, і там безчинствували половці.

Основні ж сили Кзака, взявши в облогу місто, раз по раз кидались на приступ. Здавалось, місто ось-ось впаде – ще один натиск, ще… ще… половці ринуть у нього, як вода, що все змітає на своєму шляху, здавалося…

Так здавалося, але виходило зовсім інше – городяни, в основному, діди, жінки та діти, та кілька десятків воїнів – усіма ними керувала жінка! – раз по раз відбивали напад.

Хан Кзак нічого не міг втямити і шалів: як його, досвідченого, бувалого в бувальцях, кращого воїна Куманії, водить за носа… жінка. Бодай і княгиня. Але ж таки жінка!

Яка ганьба для хана!

Та з нього вся Куманія буде сміятися – хан, а не міг впоратися з… бабою.

Більшої неслави для половця, не кажучи вже про хана, – годі було й придумати.

І розлючений Кзак Бурнович, не рахуючись із втратами, кидав і кидав на Путивль свою орду, а вона кожен раз відкочувалася, зализуючи рани, а хана охоплював ще більший гнів – хоча куди вже більше!

Так не могло тривати довго – і втрати значні, і неслава вже обсідала хана з усіх боків. Треба було щось думати.

І хан став думати. Про відступ. Села попалив, передмістя спалив – буде з нього. А що граду не взяв – як руські кажуть, Бог з ним!

Мабуть, їхні боги й справді могутні, думав хан, якщо допомагають жінці з невеликою силою утримувати місто. А з богами він, хан, безсилий воювати. Богів перемогти не можна. Краще відійти, вдавши, що насправді Путивль йому і не потрібний. Попалив околиці, наробив галасу – буде з нього.

І літописець запише про Кзака:

«…села (княжі – В.Ч.) пожгоша, пожгоша же и острог у Путивля и возвратишася во свояси…»

Сьогодні в російській мові це слово пишеться через дефіс – «восвояси» і українською означає: повернутися додому. Але має воно іронічний відтінок: повернутися ні з чим. (Російською «несолоно хлебавши»). Тоді ж як «несолоно хлебавши» (розм.) перекладається, як піймати облизня, шилом патоки вхопити. Коментарі, як кажуть, зайві. Кзак тоді таки спіймав облизня. (Див. словник української мови: їсти облизні – заздрісно дивитися на що-небудь принадне, але недоступне. Облизня спіймати (вхопити, схопити, отримати, скуштувати, з’їсти і т. п.) – лишитися без того, на що розраховував, сподівався, чого добивався; зазнати невдачі).

Одне слово, Кзак облизався. І спіймав того облизня від Єфросинії Ярославни!

Вона й сама потім не змогла збагнути (про Ігоря вже й говорити нічого), як це їй вдалося на чолі кількох десятків воїнів (добре, що хоч лучники) та городян – дідів, жінок і дітей – як вдалося відбити кілька приступів орди, що її очолював старий лис Кзак?

Правда, половці не мали досвіду (стінобитних машин теж), як брати штурмом укріплені міста. Оточивши місто, вони галасливою ордою кидались на штурм, але, отримавши відсіч, відкочувались назад. І досить швидко переконалися в марноті своїх сподівань, тож і пішли «восвояси». Себто несолоно сьорбавши, спіймавши шилом патоки…

Допомогло княгині те, що городяни вірили їй, вбачаючи в ній – за відсутністю Ігоря з військом – свою спасительку, і слухались її, і не боялися, що ворог їх оточив. А ось Ярославна боялася, хоч виду й не подавала. Навпаки, на валах міста мала вигляд рішучої, відважної, впевненої в перемозі, а що тоді творилося в її душі, яка часто втікала аж у п’яти – те вона тримала в собі за сімома замками. Городяни, як і воїни з дружини мужа, були певні, що вона така і є насправді, хоч і жінка, але не по-жіночому безстрашна, мужня і зело відважна…

І Єфросинія Ярославна виправдала їхню віру. Тамуючи ляк і відчай (а раптом не впорається з тим, що на неї звалилося?), майже не залишала вали – особливо ту частину

їх, де була в’їзна брама і куди нападники спрямовували свої головні удари.

Ні вдень, ні вночі не залишала валів, коли спала чи їла – того ніхто не бачив.

Лише часто і жадібно пила воду. І не могла вгамувати спрагу, що невідь-де й бралася. А напившись, лила з глечика воду собі на голову, витирала долонями лице і знову поспішала туди, де виникала загроза прориву. Половці часто міняли місце нападу – то там раптом з’являлися, то там. Де їх, як вони сподівалися, не чекали. Ярославна була насторожі і швидко перекидала підмогу – з тих ділянок, де не було приступу, туди, де той приступ тривав. Наказувала, підбадьорювала, сама брала лук і ставала в перших рядах оборонців…

Кістяком її воїнства були дружинники, ті кілька десятків, що їх лишив їй Ігор. Але без допомоги городян вони б не вистояли – Ярославна веліла принести на вали до заборол всі запаси луків та стріл, роздала їх тим, хто міг стояти на валу, і розставила їх, де треба було, і вони засипали нападників стрілами. Коли надто тяжко ставало, кидали вниз каміння (інші його підносили на вали), колоди з гострими шпичаками – падаючи на голови нападникам, вони калічили і спустошували їх. У великих глечиках носили на вали воду, кип’ятили її на розпалених багаттях. Половці з вереском розбігалися від стіни, коли на них лився окріп, а вже втікаючих доганяли стріли…

Але стріли – тільки вже половецькі, – залітали й на вали (казали: добре, що ти по супостатах стріляєш, але кепсько, що й супостати по тобі теж стріляють). Це коли нападники кидалися на черговий приступ.

Тут уже діяла Явдошка, добра відьма, як її в Путивлі величали з повагою і острахом, чарівниця, яка могла хоч кого зіллями та замовлянням порятувати.

Із заборола простягала вона руки до степу, звідки кінними хвилями налітало воїнство хана Кзака, кричала, аж своїх лякаючи:

– Гой єси, недобрий молодцю, половецька ти зміюка! Ховай свої гострі жала, а як не сховаєш – чи кого з наших ужалиш, – то піду до Кузьми та Дем’яна, і сам Господь пошле на тебе грім-громище і блискавку разючу, грім-громище тебе уб’є, блискавка разюча спалить і пил вітром по полю широкому та й розвіє, зміюко ти клятая!..

Явдошка часто зверталася за допомогою до святих Косми і Даміана – так по-церковному, – які до всього ж ще й були ізкусними лікарями, могли навчити, як замовляти від усякого оружжя, від вогню, каменю, заліза, від стріл летючих, поганських, від скорботи, туги, суму та болячок…

І буцімто Косма і Даміан, вони ж Кузьма і Дем’ян, її усім цим премудростям навчили.

Так це чи ні, ніхто цього не знав – та й не нашого це ума діло, казали, – але кров Явдошка таки уміла замовляти. Себто зупиняти. І ранам могла раду дати. Як чужинська стріла у кого вцілювала, відразу ж гукали Явдошку – стрілу вона вправно виймала. А коли наконечник у м’ясі застрявав, ножем його вирізала. Перед тим над ножем щось шепотіла, плювала на нього тричі і… І різала ним по живому, виймаючи гостряк з тіла.

Тільки казала потерпілим:

– Ой, гой єси, добрий молодцю, дивись мені в очі і слухай мене. Зараз я буду вирізати гостряк стріли. Застряг він, зараза, глибоко у м’ясі твому. Та ще й загнутий. Але вийму його. Ще такої стріли не зробили, з якою б не могла впоратись Явдошка. А ти не бійся, добрий молодцю, боліти, як пошепчу, не буде – це я тобі кажу, Явдошка, котра добра відьма…

І – диво, – коли ножем виколупувала гостряк стріли, поранені дивувалися: а й справді не болить. Наче вона ту стрілу з дерева виймала.

Вийнявши гостряк, Явдошка «посилала» його назад до тих, хто його «прислав сюди», плювала на рану, пальцем розтирала слину, кажучи:

– Теперечки ніяка нечисть до твоєї ранки, добрий молодцю, вже не пристане. Хай вона до безбожних половців пристає!

Кров сочилася, але добра відьма швидко її умовляла:

– Калиновим мостом ішли три сестри: Калина, Малина і Шипшина. Не вміли вони ні шити, ні прясти, тільки вміли сікти-рубати, ріки пропускати, одна ріка водяная, друга ріка огняная, третя ріка кров’яная. Водяною огонь заливати, кров’яною кров унімати…

І – диво – кров з рани відразу ж переставала текти.

– Хай вона у тих безбожних супостатів тече й не перестає! А ти, добрий молодцю, замотай ранку тим, що відірвеш від подолу сорочки, і йди до заборола та займай там своє місце і пускай стріли в безбожних половців. І буде тобі від Бога і люду нашого дяка, а половцям буде урон великий.

І дріботіла валом туди, де її вже чекали поранені чужинськими стрілами.

А дрібочучи, промовляла:

– На морі, на лукомор’ї стоїть дуб розложистий, барзо хороший: на тому дубі цариця Яриця. Будь же ти милосердна до Путивля, посилай три сестри: Марію-Полумарію, Анну-Полуанну, Лукер’ю-Полулукер’ю, нехай повиймають зуби половецької гадини – від польової, від трав’яної, від земляної, від водяної, від жовтопуза, від жовтобрюха, від хатньої і порятують з моєю поміччю рабів хрещених і граду Путивля – щоб ті супостати добра ніколи не мали, а щоби ми їх завжди перемагали і їхні зуби-стріли виймали і кров замовляли…

Ярославна була задоволена. Навіть собою, а городянами в першу чергу. На себе дивилася наче збоку, аж не вірячи, що це вона така – винахідлива та кмітлива. І вже навіть перестала боятися. Їй здавалося, що це не вона, а якась інша Ярославна, лише зовні схожа на неї, але хитра, відчайдушна і не ляклива.

Городяни нарешті повірили: Кзак не візьме їхній град, як вони й далі так будуть оборонятися.

Кзак таки скуштував облизня. І нагодувала його ним вона, Єфросинія Ярославна, вкупі, звичайно, з городянами.

Шкода тільки, що в неї мало воїнів – дуже мало, – а то можна було б вночі зробити вилазку і добряче поколошкати незваних гостей. Щоб затямили!

Але вийшло й так добре: затямили!

І таки схопили облизня, якщо почали ладнатися до відступу.

Простіше – до втечі. Під свист і улюлюкання городян.

– Приходьте ще! – кричали їм з валів. – Ми вас ще краще зустрінемо!

– І передавайте привіт вашому ханові, Козі, чи як він там у вас, від нашої княгині, від Ярославни!..

Та гіршими половців виявилися свої. Чужинці як на долоні – та вони й не ховалися, не маскувалися під своїх доброзичливців. Бо вони – вороги.

А ось свої, маскуючись, під… своїх, ледь було не натворили лиха.

З ними Ярославні було тяжкіше, як із кочовиками, бо вперше зустрілася з підступом та зрадою. Тим більше, що своїх поганих – воістину погані! – очолив не хто інший, як рідний брат. От уже чого не чекала княгиня в найтрудніші дні, так це повірити, що свої можуть зрадити і нанести їй у спину удар. І це в місті, яке оточене ворогом, який міг у нього увірватися.

Рідний брат навіть на це пішов. Той братан, який, прибившись до Новгород-Сіверського, ласкаво-ніжно співав їй: «Сестронько, прийми, прихисти і заступися, мене рідний отець вигнав з дому…»

Володимир багнув княжої влади – будь-де і будь-якими засобами її дістати, аби лишень то була княжа влада. І вирішив її захопити в Путивлі. А сестру, якщо стане на переп’ят, – можна буде і в монастир відправити. Вбивати її Володимир не збирався, але й терпіти її, якщо вона чинитиме йому спротив, теж…

– Мене звати Володимир…

– Як звати мого брата, я ще не забула, – стримано відповіла Ярославна, зовні спокійно, а в самої тенькнуло серце – що він задумав?

– Во-ло-ди-мир, – протягнув він якось аж загрозливо, виділяючи кожен склад свого імені. – Запам’ятай, – о боги, який він, виявляється, жорстокий! – Володимир! Що означає – великий. Владар! Або ще – владар миру. І я стану ним – владарем!

Вона все зрозуміла, лихі її передчуття почали справджуватися, але запитала напрочуд спокійно – сама дивуючись своєму спокою:

– І завойовувати світ ти вирішив почати із Сіверської землі Русі?

– З чогось же треба починати!

Ярославна обхопила голову руками, застогнала.

– І хто б міг подумати, що мій брат…

– Годі скиглити, Прісько. Вона ж Фроська…

Це був той Володимир, гоноровий, жорстокий, послідовник Хама з Біблії. – Я – Єфросинія…

– Ха! – як він недобре ошкірився. – Фроська ти! Була і будеш. Та й хто ти нині? Жінка удільного князя, який уже не князь, а половецький раб!

– Мовчи! Не смій… каркати!

– Жінка раба, – кпинив він, рідний її брат; – о, боги! – Це сьогодні. А завтра ти – вдова. Ігор більше не повернеться на Русь. Якщо половці його сьогодні ще не прикінчили, то завтра прикінчать. Навряд чи київський князь чи який інший захоче викуповувати його з рабства. І владу на Сіверщині захопить інший князь. Який без князівства свого. А таких нині на Русі!.. Чужак, кажу, захопить, і тебе витурить з Сіверщини – не цяця ж ти яка. А я тобі не чужий. Я твій брат.

– Я теж думала, що ти мені, вибач, брат…

– Прісько, тримай язика! Бо я…

– Що… ти?

– Бо я можу й розгніватись. Не подивлюсь, що ти, як і я – з роду Ярослава Осмомисла. Подумай ліпше! Хіба краще буде, як владу на Сіверщині захопить чужак?

– Ігор повернеться…

– Блажен, хто вірує! Він Кончаків раб. Якщо ніхто не викупить, а його ніхто не викупить, Кончак його просто відправить до пращурів. Не повернеться твій Ігор. То для чого владу віддавати чужаку? Я твій брат. Мені сам Бог велів перейняти владу на Сіверщині. Вона буде належати нашому роду, роду Осмомислів Галицьких. А якщо відмовишся, потім будеш жалітися на себе. Буде каяття, та не буде вороття.

– Ти мене в монастир хочеш запроторити?

– Вгадала! – знову ошкірився він. – Але – не переймайся. В монастирі теж люди живуть. Побудеш черницею, якщо не хочеш бути княгинею при братові-князеві свому.

– Батько витурив тебе з Галича, і ти вирішив…

– Так, на Сіверщині стати князем. Воно не таке славетне, як Галицьке, але на перших порах згодиться. А там… там видно буде.

– Видно не буде, брате мій, котрий Володимир Осмомисл… Буде пітьма. У тебе. У вічу і в душі. Якщо здійсниш задумане. Отямся, брате! Поки що брате. Те, що ти задумав…

– Ти мені… погрожуєш? Удова князя-раба, га?

– Кажу істину. Те, що ти замислив – великий гріх. Ні чернігівський князь, ні київський цього так не залишать. І на князівстві, яке ти хочеш підступом захопити, тебе не утвердять. А Ольговичі, до роду яких належить Ігор, ще при силі і владі. Вони тебе…

– Не лякай, бо я вже ляканий. А затвердять чи ні – мій клопіт. А ти, Прісько… Вибач, Єфросиніє, іди до народу, він уже збирається біля терему. І скажи: князь Ігор, ідучи на половців, передав княжу владу мені. Як твоєму братові, а своєму шуряку.

– У нього рідні серед Ольговичів багато.

– Але він все одно передав владу мені. Ігор загинув, погубивши дружину. Тепер у Путивлі князем я стаю. І хай попи мене хутчій благословлять. Тільки не забудь оголосити: князь Ігор, ідучи в Степ, передав мені владу.

– І право безчинствувати серед дівчат?

– То – невинні забавки. Я ж молодий і люблю дівчат. Як, між іншим, і мій батько. Жінки й вина – то єдина наша радість у цьому світі.

А ще – влада. На цьому ми, Осмомисли, й тримаємось. Та годі балачок. Іди до народу і поклянись: князь Ігор мені передав владу. Шуряку свому, а твоєму братові. І бояри, і народ тобі повірять. А я залишу тебе княгинею. Може, навіть, і співправителькою. Якщо будеш вумна. Тобі повірять, і попи мене благословлять. А там… Там, кажу, видно буде.

– Видно ніколи не буде. Тебе чекає тьма!

– Ти знову своєї заспівала? В монастир хочеш – під міцні запори? Так це я в один мент вчиню. У мене велика підтримка во граді. Багато бояр мене підтримують і мене хочуть бачити князем. А чернь… Людішки… Вони, як отара – підуть туди, куди поженуть їх пастухи. Востаннє кажу: зважуйся. Поки я добрий. Завтра буде пізно. Як не скажеш так, як я тобі велю, завтра твоя доля піде шкереберть. Хоч ти й сестра моя. Ось так, Прісечко. Чи то пак, Єфросиніє…

За ним і справді були бояри. Тільки небагато їх знайшлося. Та ще кілька їхніх прихильників-крикунів… Які мають на майдані викричати Володимира на князювання. Якщо, звісно, княгиня підтвердить: так, князь Ігор, ідучи на половців, владу в Путивлі насправді передав не їй, жінці своїй, а йому, братові її і його шуряку…

– Що ж, така моя доля, – раптом покірно мовила княгиня.

– То йдемо до народу? – враз ожив і аж подобрів Володимир. – Га, сестронько, га?

– Підемо, братику, – в тон йому відповіла княгиня.

Легкої іронії в її словах він не відчув.

– Нарешті! – полегшено зітхнув Володимир. – Давно б пора так. І – не переймайся. Гірше буде, як владу захопить чужий. А я, як-не-як, а брат твій.

– От іменно: як-не-як, а брат…

Біля княжого терема, де зібрався народ, вже кипіли пристрасті.

Бояри стояли осторонь. Двома купками. Меншою і більшою. Одна – менша, – це ті, що за Володимира, вирішила про себе княгиня, і більша – ті, які не пристали на його вимоги. Чи ще вагаються, вичікуючи, як воно повернеться, у який бік повіє вітер.

У натовпі шастали-шмигали боярські крикуни і підбурювали народ:

– Кричіть, яко оглашенні: Володимира, мовляв, на князівство! Волимо Володимира князем Путивля!!.

Народ поки що мовчав.

Як тільки Ярославна вийшла з терема (Володимир вертівся мало не запобігливо перед нею, і з його уст тільки й злітало: «Сестронько… Сестронько…»), воїни відразу ж взяли княгиню під свій захист. Володимира відтіснили.

– Люди Путивля, – кричав Володимир, все так же вертячись в’юном. – Слухайте, що вам скаже княгиня Єфросинія. А як вона скаже, такечки воно й буде!

Ярославна мовчала – чи з духом збиралася, чи ще не зважувалася.

Володимир вирішив прийти сестрі на поміч, тож закричав:

– Люди Путивля! Князь Ігор, ідучи походом до Дону, сказав княгині: владу княжу в Путивлі на час його відсутності передай свому братану, значить, а моєму шуряку. Чи не так, княгине? Підтвердь, сестронько, слова князя Ігоря.

Народ, який до того неспокійно вовтузився, враз затих. Всі дивилися на Ярославну, чекали, що вона скаже.

– Речи, речи, княгине, – підбадьорював Володимир. – Тут, як кажуть, усі свої. Чужих немає. Підтвердь слова князя Ігоря.

І Ярославна «підтвердила».

Зробила крок вперед (з обох боків неї стали дружинники при зброї), набрала побільше повітря в груди і крикнула – як з кручі у воду кинулася:

– Люди Путивля! Сіверці мої дорогі! Це я звертаюся до вас – ваша княгиня Єфросинія!

– Слухаємо тебе, Ярославно, слухаємо в оба вуха, – почулося з натовпу.

Бояри покашлювали в кулаки. Ті, що були за Володимира, почали випростуватися, гордовито бороди погладжували.

– Так, так, княгиня Єфросинія, – від збудження Володимир аж тупцювався на місці. – Слухайте, слухайте, що скаже моя сестронька.

– Твоя сестронька скаже ось що, братику мій. Люди Путивля! Прості і знатні! Князь Ігор, ідучи в похід, не передавав Володимиру княжої влади – я тому свідок. Володимир, брат мій, забаг її захопити живосилом – скориставшись відсутністю князя. Цей чоловік – показала на Володимира, – дурить вас. Він самозванець. Підбурює вас на гріх великий. Не слухайте його, люди Путивля. Ваш князь богом вам даний – Ігор Святославич. Він повернеться з походу, а вже як буде далі – його воля.

– Ти що – одуріла, Прісько?!. – Володимир тільки-но зробив було рух до Ярославни, як одні дружинники загородили йому дорогу, другі ж кинулись до нього. Ще через мить він стояв із скрученими позаду руками, ошаліло вертів головою і нічого не міг втямити.

– Прі-ісько, ти що чиниш?!.

Натовп було захвилювався, але дружинники оголили мечі, і перед теремом відразу ж стало тихо. Бояри, які виступали за Володимира – їх було кілька, – миттєво пірнули в натовп – як їх і не було.

Крикуни, котрі галасували в натовпі, вмить затихли.

– Як велиш, княгине, вчинити із заколотником, так і вчинимо, – сказав старший Ярославні. – Слово твоє для нас – закон.

– Володимира, брата мого, який замахнувся на княжу владу, заперти в кліті – поки не повернеться князь Ігор. А вже він як скаже, так і буде. Всім іншим іти за мною. На вали. Половці ще не залишили нас у спокої, і наша лиха годинонька ще не минула.

Літопис Руський:

«Ігор же Святославич на ту пору був у Половцях і говорив: «Я по заслузі моїй зазнав біди. За повелінням твоїм, владико Господи, а не поганською одвагою, обломано силу рабів твоїх. Не жаль мені є за своє лиходійство прийняти всі біди, що їх я прийняв».

III Ігор вирішує тікати на Русь, де його чекає праця над «словом»

Сталося так, що Микола Карамзін – російський письменник, прозаїк, поет, критик, журналіст, видавець популярних журналів, історик, який працював в літературі більше сорока років, відомий широкій публіці лише як творець сентиментальної «Бідної Лізи». І це він автор головної книги «Історія держави Російської».

Отже, том III, розділ III «Історії держави Російської»:

«Князья Северские Игорь Новогородский (себто Ігор Святославич), брат его Всеволод Трубчевский и племянник их, не имев участия в победах Святослава, завидовали им и хотели еще важнейших; взяли у Ярослава Всеволодовича Черниговского так называемнх ковуев… и пошли к Дону.

…В первой битве россияне остались победителями, взяли стан неприятелей, их семейства; ликовали в завое-ванных вежах и говорили друг другу: «Что скажут теперь наши братья и Святослав Киевский? Они сражались с половцами, еще смотря на Переяславль, и не смели идти в их земли; а мы уже в ней, скоро будем за Доном и да-лее в странах приморских, где никогда не бывали отцы наши; истребим варваров и приобретем славу вечную». Сия гордость витязей мужественных, но малоопытных и неосторожных, имела для них самые гибельные следствия,… Почти никто не смог спастися: все легли на месте или с князьями были отведены в неволю. В России узнали о сем бедствии, случившемся на берегах Каялы… от некоторых купцов, там бывших: «Скажите в Киеве (говорили им половцы), что мы теперь можем обменяться пленниками».

Святослав Киевский… услышав печальную весть, залился слезами и сказал: «Я жаловался на легкомыслие Игоря: теперь еще более жалуюсь на его злосчастие».

Незнано достовірно, чи великий Київський князь, який все ж таки бодай номінально був старшим на Русі, почувши про поразку Ігоря Сіверського, удільного князя, справді «залился слезами», як у Карамзіна, воїном Святослав був, а не сентиментальною тіточкою, але то правда, що він з жалем сказав: «Я скаржився на легковажність Ігоря» (це за самовільний його похід у Степ), тепер «ще більше скаржуся на його лиху долю». Мається на увазі в полоні у половців.

Ігорю він все ж вірив і не бачив у ньому ворога Русі – молодецтво все це, бажання прославитись відомстило. (Як пізніше на Русі казатимуть: підвело під монастир). Тож намагався хоч якось допомогти злощасному удільному князеві, який, погубивши військо, сам опинився в полоні, а коли половці ринулись на порубіжжя Русі, захистив її своїм військом.

Далі історик пише (сцена втечі Ігоря з полону), що Ігор летить на швидкому коні до кордонів батьківщини, стріляючи гусей і лебедів для своєї їжі. (У ті часи й пізніше лебідь вважався їстівним птахом, смачною дичиною – В.Ч.) Стомивши коня, сідає на човен і пливе Дінцем у Росію. (Довго ж бідолашному князеві доведеться пливти Дінцем в Росію, бо вона з’явиться лише через півтисячі літ, замість Московської Русі – В.Ч.).

Так чорним по білому й написано: «Утомив коня, садится на ладью и плывет Донцом в Россию» (глава VII, т. IIІ).[42]

Тут мова – нагадаю – йде про 1185 рік, тоді ж назва Росія з’явилася лише наприкінці XV – на початку XVI століття, коли відбулося об’єднання навколо Московського великого князівства території земель і князівств Північно-східної Русі в єдину централізовану державу, і завершилося вже за князювання Василія III (1505 – 33 рр.).

Ще навіть до кінця XVII ст. Росія паралельно називалася і Руссю, і лише з 1721 року Росію стали називати Російською імперією.

Побиваючись за мужем і сином, які опинилися в неволі, плачучи-тужачи на валах Путивля (щодень зрання й до вечора виглядала їх з неволі, вірила: мають вони вирватися на волю, до отчого краю повернутися), Ярославна все ж більше катувалася за сином.

Ігор, які б йому умови для життя у своєму стані не влаштував Кончак, все ж таки відчував свою значну моральну провину – погубив дружину, – тож самокатувався. А син Володимир…

Син Володимир у неволі почувався гейби краще, як удома, у батька-матері. У полоні він зустрів своє закохання – запала йому до серця юна Кончаківна, донька всемогутнього хана.

І відповіла взаємністю молодому русичу, синові новгород-сіверського князя.

Ще коли вони – Ігор і Кончак, – зазнавши поразки під Києвом на Чорториї, втікали в одному човні від руських воїв, Кончак, погладжуючи своє солом’яно-жовте волоссячко, казав йому: «Ми тепер, руський коназ, з тобою однією вірьовочкою пов’язані. Тож маємо породичатися. А чому? У тебе син Володимир, у мене дочка Кончаківна, і чому б їм і не побратися, га? А нам чому б не стати сватами, га, княже?»

І коли Кончаківна вперше побачила Ігоревого сина в половецькому стані, вмить спалахнула до нього приязню – сподобався їй молодий княжич. Чи не з першого погляду виникло між ними кохання.

Про це і в опері Олександра Бородіна «Князь Ігор».

ДІЯ ДРУГА. ПОЛОВЕЦЬКИЙ СТАН.

«Хор половецьких дівчат. Вечірня прохолода сприяє до пісень і танців. Кончаківна, донька могутнього хана Кончака, кохає Володимира, сина ворога. Половецькі дівчата піснями і танцями розважають руських бранців. День наближається до кінця, чується тільки пісня половецьких стражників. Володимир кохає Кончаківну і поривається до близькості з нею. Діти ворогуючих народів зізнаються в любові. В роздумах з’являється князь Ігор. Його душа страждає, адже він відповідальний за невдалий похід. Він також переймається долею Батьківщини, що залишилася беззахисною. Він поривається на волю, до коханої жони. Ярославна таємно посилає до Ігоря хрещеного половця. Він, Овлур, повинен допомогти Ігорю втекти з полону (це не зовсім так, Овлура Ігор зустрів у половецькому стані, хрестили його потім, вже на Русі – В.Ч.). Кончак тримається з Ігорем, як з гостем. Йому дозволено вільно пересуватися по табору, але однак він має дати слово, що не втече з полону. Ігор не може порушити дану обітницю, це було б нечесно. Могутній князь Кончак пропонує Ігореві відновити попереднє братство по зброї. Разом вони можуть бути непереможні, можуть мати велику здобич, перемогу, покоряти цілі народи. Ігор відхиляє пропозицію. Для того, щоб все ж умовити руського князя і продемонструвати йому принадність половецького життя, хан наказує дівчатам співати і танцювати.

ДІЯ ТРЕТЯ. ПОЛОВЕЦЬКИЙ СТАН.

«Загони жорстокого хана Гзака повертаються із грабіжницького походу на руські землі. Хан Кончак вітає переможну рать. Він наказує пильно стерегти нових полоняників. На цей день намічено велике свято. Завтра мають бути обговорені плани нових набігів. Ігор переживає нещастя своєї Батьківщини, страждання руських бранців, які радять йому тікати і привести підмогу. Половці погрожують руським. Половецька сторожа святкує перемогу над руськими. Стражі п’ють, танцюють і поступово засинають. Ігор усвідомлює, що половці використовують його поразку, і його Батьківщині загрожує розорення. Він вирішує тікати і приймає допомогу Овлура. Володимир вагається слідувати за батьком. Кончаківна пропонує йому разом тікати або разом зостатися. Володимир не може зважитись: з одного боку батько, з другого – кохана. Втеча князя виявлена, його переслідують. Володимиру загрожує смерть. Але Кончак щадить його, гадаючи зміцнити свою владу шлюбом своєї дочки з руським княжичем».

В коментарях критиків зазначається, що в другій картині рельєфно окреслений образ привабливої жіночності, вольової Ярославни. В аріозо «Немало времени прошло» висловлена її туга і тривожні передчуття, цнотливо-стримана, сувора по характеру музика поступово набуває пристрасно-схвильованого характеру. Далі дія драматизується, досягаючи найбільшої напруги у сцені Ярославни з боярами.

Другий акт присвячений картинам життя половецького стану. В каватині Кончаківни «Меркнет свет дневной» чуються любовні заклики, пристрасна млість. Поезією юнацької любові, зачаруванням південної зоряної ночі овіяна каватина Володимира «Медленно день угасал». Арія Ігоря «Ни сна, ни отдыха» – багатогранний портрет головного героя: тут закарбовані і печальні думи про долю Батьківщини, і пристрасна жага свободи, і любов до Ярославни. Владним, жорстоким і великодушним постає хан Кончак в арії «Здоров ли, князь?» Акт завершується сліпучо-мальовничими сценами половецьких танців, що супроводжуються хором. Контрастно змінюються плавний жіночий танок, незагнузданий, переповнений стихійної сили чоловічий, стрімкий легкий танок хлопчиків. Поступово всі групи втягуються в буйно-темпераментний танець-вихор.

В третьому акті на перший план виходять войовничість і жорстокість, втілена в хорових і оркестрових епізодах.

В четвертому акті музика розвивається від смутку до всезагальної радості. Глибока печаль відчувається в аріозо[43]Ярославни «Ах, плачу я», що близьке до народних причитань. Аріозо виливається в народний плач – хор поселян «Ох, не буйный ветер завывал», що звучить як справжня руська тягуча пісня.

Святково-врочистий фінальний хор «Знать, Господь мольбы услыхал».

Це в опері, де свої закони, закони жанру, в реальному ж житті до щасливого фіналу ще було далеко. Себто до втечі Ігоря Святославича з полону.

Та і який щасливий фінал – бодай і втечі князя з полону, як тисячі загиблих – по вині Ігоря – дружинників у половецькому степу вже не воскресити.

Князь Ігор ішов до Дону великого на чолі п’ятитисячної раті, а звідти втікатиме сам-один (якщо не рахувати напівполовця, напівруського Овлура), дружина ж його залишиться в безмежних придонських степах назавжди. Чи матиме князь радість від того, якщо йому щасливо вдасться втекти з Половеччини? А що він скаже на Русі матерям, вдовам погублених з його вини тисячів воїнів?

Про це думав Ігор, розумів, що все не просто буде, якщо він і втече з половецького полону, вагався… Як йому самому, погубивши рать, повертатися на батьківщину? Як дивитися в очі русичам і зокрема матерям, жінкам, сестрам загиблих воїнів? Але вагаючись, все ж вирішив утікати на Русь.

Нестерпно Ігорю в неволі, сором і ганьба терзають його душу: «Ни сна, ни отдыха измученной душе. Мне ночь не шлет надежды и спасенья. Все прошлое я вновь переживаю…»

Все згадує Ігор. І музика згадує разом з ним. Перед внутрішнім зором бачить він картини недавньої битви.

В другій частині князь згадує про дім, жону. Тільки вона може зрозуміти і пробачити йому похід – жона Ярославна. Лада, як він ласкаво її називає. Змінюється й мелодія, стає ніжною, ліричною.

Але скільки відчаю в третій частині: «О дайте, дайте мне свободу! Я свой позор сумею искупить!»

І ніде йому дітися від жорстокої правди: «Ужели день за днем влачить в плену бесследно и знать, что враг тер-зает Русь? Стонет Русь в когтях могучих и в том винит она меня…»

Муки сумління щодень дужче й дужче терзали князя. Залишатися й далі в кочовищі Кончака гостем – чи полоняником-рабом, – це вже було занадто. Зрештою, він руський князь з роду Ольговичів, а не якийсь там… Ні, ні, терпіти ганьбу полону він не збирається. Як і одружуватися з вельможною куманкою, дочкою якогось їхнього хана, теж. У сни його тривожні й розбурхані раз по раз приходить Єфросинія, лада його. І приходячи у сни, кожен раз каже йому:

– Я вже всі очі продивилася, виглядаючи тебе з валів Путивля. Повертайся швидше, ладо моє, зле мені без тебе – як світу білому без сонця ясного.

У дні полону він тільки й жив, тільки й тримався мріями про зустріч з княгинею своєю, намугикуючи про себе про сині очі Єфросинії…

То чого далі залишатися в половців? Хто вони йому, зрештою? Тікати! Тільки тікати! Додому, на Русь.

Внутрішньо він уже був готовий взяти ноги в руки, але… Гнітила думка. Як його, половецького раба, зустріне Русь? Після всього того, що з ним лучилося в клятій Половеччині. Князь, який, погубивши дружину, сам-один повертається на батьківщину… Ні, такий горе-вояка ні в кого не викличе співчуття, не кажучи вже про інше…

Та й що він скаже співплемінникам своїм? Як і чим буде виправдовуватися перед ними? Чим змиє ганьбу поразки? Що скаже великому київському князеві, старшому на Русі, без чиєї згоди він ходив у Половеччину? Що він скаже жінкам, сестрам і матерям загиблих з його вини воїнів? Як гляне в очі вдовам? Ось я, князь, який погубив ваших чоловіків та зганьбив поразкою Русь. Адже досі ще половці жодного разу не брали в полон руських князів. Ось я повернувся до вас… Живий, здоровий… Радуйтесь!..

Від однієї лише думки про це йому й геть ставало нестерпно на душі. Якщо й треба втікати, то не на Русь, а на край світу. Од ганьби й неслави. Од самого себе тікати, якби це можна було.

І хотів він повернутися додому – не тинятися ж йому в чужих краях ізгоєм, – і вагався-терзався, як його там зустрінуть. Чи вибачать поразку його? Загибель дружини… Полководець, який повертається з поля бою без війська свого, не викличе до себе поваги.

Так він вагався навіть і тоді, коли Овлур, хто він там, половець чи русич, запропонував допомогу при втечі.

Він болісно вагався, на відміну від сина свого, Володимира. Той захопився половецькою хатунь, Кончаківною молодою, і витав чи не на небесах – так йому було добре, а що його чекає? Хоч тут, у половців, хоч удома?

Вагався Ігор і терзався доти, доки одного разу не трапилася з ним, не лучилася пригода, що її можна було б назвати просто приключкою, трапунком.

Він тоді повертався до кочовища Кончака з ловів. У ті гіркі дні полону, що звалося гостюванням у хана, полювання з ловчими птахами (ним він завжди захоплювався) було єдиною віддушиною, що хоч якось допомагала терпіти ганьбу неволі. Правда, обиди половці йому мовби й не чинили, Кончак тримався з ним, як рівний з рівним, і навіть багнув породичатися з ним, та Ігор все одно відчував себе в бран-неволі. Та і яке «гостювання», як запевняє Кончак, коли він без його дозволу не може навіть кочовище залишити. Правда, в степ його відпускали, коли б не забаг, але ж не самого. В якості сторожі до нього були приставлені 15 вершників та ще й 5 знатних батьків молодиків. Мовби ж почесна варта, та розберися, що в половців насправді на мислі.

Ось і цього разу. На лови з яструбом його супроводжують, крім ловчого, у віданні якого був навчений яструб – на Русі кажуть «виношений», – ще й троє вершників – мовби ж для охорони, аби з гостем хана нічого лихого не трапилося, та двоє знатних юнаків – теж у якості мовби почесного супроводу – Ігор все ж таки князь і приятель їхнього хана.

Отож під таким недремним оком повертався князь із ханських угідь, де чинили лови, і зустріли… Ту, мару.

Дивну вершницю.

Коник під нею був малий, взагалі, коні в кочовиків низькорослі, але той коник тієї мари і геть не вдався зростом. Конячина з сивою гривою ледве дибала, звісивши голову, але вершниця сердито крикнула на неї:

– Тпр-р-ру!!! Не коняка, а зміюка скажена!!

Конячина покірно зупинилася, не піднімаючи голови. А на ній сиділо…

Щось таке, що князь спершу й не второпав, а що ж воно таке? Тільки придивившись, загледів: те, що сиділо на конячині, було явно жіночої статі. Тільки дуже старе. Бабусенція бозна-якого віку.

Супутники Ігоря сполошилися при тій зустрічі і заходилися шанобливо вітатися із старою. На немічній конячині, що стара називала її зміюкою скаженою, сиділа карга, вбрана в якесь лахміття. З-під круглої шапочки вибивалися сиві закудлані косми. Личко мала крихітне, аж чорне, в глибоких зморшках, гачкуватий ніс, гостре підборіддя, у чорному роті з тонкими синіми губами стирчить зуб, тож стара не балакала, а шамкала – брр!!!

Сиділа на своїй конячині охляп – і як вона на ній трималася? Правда, конячина була покірна і смирна. Стара на ній йорзала, але взялася рукою під бік. До всього ж, те чудисько було ще й… однооким і одноногим.

З одного боку стирчала боса нога, а з другого…

З другого дерев’янка.

Якась цурка замість ноги, ремінцями прив’язана до коліна. Як виявилось, нога в неї була, але зсохла, самий лише кістяк її, і стирчала вона підігнута під коліном назад. Як обрубок чогось.

А до коліна й була припасована дерев’янка.

Встрівши вершників, стара повела сюди-туди підсліпуватим оком, зашамкала беззубим ротиком (у ньому захилитався той єдиний зуб) і щось проказала.

Один з тих, хто супроводжував князя, знав руську мову, тож витлумачив:

– Яга Ягишна сказала: цур мене, руським духом запахло! Мої ніздрі Русь чують, Русь мої ніздрі лоскоче!

– Яга… Як ви сказали – Ягишна? – перепитав князь, згадавши, як йому ще малим нянька розповідала про бабу Ягу, костяну ногу… То це вона і є? Баба Яга половецька? Ягишна їхня?

– Ага, ага, наша баба Яга-Ягишна, – підтвердили половці, що його супроводжували. – Вона он тамечки в урочищі живе – там у неї хатка на курячих ніжках. Вона знана у нас відьма, ведунка і чарівниця.

І половці поштиво посхиляли на мить голови перед тією каргою.

– Довгих літ життя тобі, бабусю Яго. Це, – показали на Ігоря, – справді рус. Рус коназ. Гість великого і славного Кончака, хай предки дарують йому багато щасних літ!

– Рус коназ, підійди ближче, – прошамкала стара, – баба Ягишна на тебе подивитися хоче. Не часто в наших степах зустрінеш руського коназа.

Пальцем підняла повіко свого єдиного зрячого ока.

– О, бачу, бачу тебе, молодцю, – прошамкала, і зуб захилитався в її чорному роті. – Коназ додому хоче, але мусить у хана гостювати. Хан його шанує, тільки одним оком пильно гостя стереже. А руський коназ на Русь свою хоче – там його люба жона чекає. Все бачить баба Ягишна, від неї і мислі свої не сховаєш, не втаїш. Що в тобі твориться, те на твоєму писку й видно. Побивається руський коназ за своєю Руссю. Хоче додому повернутися і боїться.

– Я не знаю, як мене Русь зустріне, – засовався князь у сідлі.

– Як не зустріне, а ніде краще немає, як удома, – через товмача відповіла стара. – Тут тобі непереливки. Тут тебе – як не вбережешся, – хани живцем згламають. І Кончак не порятує. Тікай на свою Русь. Чим швидше, тим краще. Потім кипчацькій бабі Ягишні ще й дякувати будеш. Баба Ягишна все знає і все бачить. Що було, що є і що буде. А буде тобі в неволі кепсько, тікай додомоньку, покіль можеш. Хан, як я відчуваю, не проти, щоби ти втік на Русь. А потім з ним заодно діяв би. І жона тебе жде, ладо твоє, про яке ти пісень співаєш… Чую, чую!.. Пісня твоя про ладо твоє далеке і нині в тобі лунає-бринить. Гарна пісня твоя. І ти молодик гарний, хоч на тобі й вина велика – людей своїх погубив, необачний! Але не переймайся, кари тобі за це на Русі не буде, хоч ти й чекаєш її…

Тим часом конячина її переступила з ноги на ногу, – обережно, але стара так і гаркнула на неї:

– Сті-ій, зміюко скажена! Хіба не бачиш, що я з руським коназом балакаю.

Князь мимовільно відчув якийсь… мм… неспокій перед каргою, яка наче наскрізь його оком єдиним просвердлювала. Та й кінь його, як баба на свою конячину крикнула, повів вухами неспокійно й затупцювався.

Половці, які супроводжували князя, як один, притихли і наче поприщулювалися на своїх конях і тільки насторожено позиркували на стару. Певно, Ягишна і справді для них була відьмою та ще й чарівницею лихою. Ігор подумав, що стара все ж, напевно, добра, хоч і жахна на вигляд.

– Добра, добра баба Ягишна, як ти щойно й подумав, – о, вона може підслуховувати чужі думки? – Не бійся мене, добрий молодцю, нічого гіршого за лихо я тобі не вчиню. А лихо моє теж добре. А коли ти про мене подумав, що я, стара карга, добра, віддячу й тобі добром. Їдь собі своєю дорогою далі. І не бійся… Ні стріли, ні списа, ні меча, ні коня дикого, ні звіра лютого, ні чужих людей, ні своїх – ще поживеш. Ще й дитя жінка твоя від тебе приведе. А як там далі буде – зарані не переймайся. Якось воно та буде. Це я тобі кажу, кипчацька баба Ягишна, яка все знає: що було, що є і що буде.

– То мені можна повернутися на Русь? – обрадувано перепитав князь.

– І можна, і треба. Поки за тобою жона твоя побивається, жде тебе, виглядає, плаче-тужить за тобою – чую, чую її голосіння, – повертайся, руський коназе, до неї. Нічого тобі лихого на Русі не буде. Русь тебе ще й з радістю зустріне. Хоч і плакатиме за тими, яких ти навічно у ці степи завів. Не ти винен у тім – твоє молодецтво.

«Чаклунка», – тільки й подумав Ігор.

– Чаклунка, чаклунка, – погодилась стара. – Мене кипчаки бояться, хоч я їм зла не чиню. Але все одно мою хатку в урочищі обминають, за лиху мене мають. А ти мене доброю назвав, добра й тобі зичу, молодцю не нашого племені. І хай буде дорога твоя на Русь доброю. Де тебе чекають, і де ти ще й славним станеш. І через віки тебе пам’ятатимуть.

– Вйо, вйо! – крикнула стара на свою конячину. – Рушай, моя люба, зміюка страшенна! Тільки тихіше ногами перебирай, бо чи й всиджу на тобі. Стара я вже стала верхи їздити. А пішки на одній нозі далеко не підеш…

І одноока та однонога карга кудись потрюхикала на своїй теж старій конячині, туди, де у неї, казали, під горою стояла хатка – на курячих чи яких там ніжках. А лише тоді половці, які супроводжували князя, нарешті – але все ще обережно, – перевели подих і залопотіли між собою на мові своїй, Ігореві незбагненній. І ні-ні та й позиркували в той бік, куди поїхала на своїй сивогривій конячині Яга Ягишна, відьма їхня і чаклунка-чарівниця, що її у тих краях всі боялися. Аби не наврочила чого лихого… Бо її вроки неодмінно збуваються, і від них ні сховатися, ні захиститися…

Ось тоді князь, повернувшись у стан Кончака, і поклав собі: тікати! Пристати до Овлура і тікати з ним. На Русь. А там – будь що будь! А більше копи лиха, кажуть, ніколи не буде. Та вдома й лихо краще, як у чужих краях добро. Хоч половці його мовби таки й стережуть, але дасть Бог, з Овлуром він їх перехитрить. Та й жона його вірная, Єфросинія люба, кличе його щоночі. Він уже і уві сні, і наяву чує її плач-голосіння по ньому. Тужіння її й оберігатиме його в дорозі. Пора, пора соколу згадати, що в нього крила є.

Якщо він сокіл.

Пора вовкові ноги до бігу лаштувати – якщо він вовк.

Тільки втеча позбавить його ганьби полонянської. А допоможе молитва Єфросинії, що лунає у його душі. Лине вона до нього з високих валів Путивля, лине через простори й степи до нього в Половеччину, лине і виведе з неволі…

…Плач її – це молитва. Вона благає вітер, ріку, небеса, сонце не чинити зла пораненому Ігорю і повернути його на рідну землю. Тут Ярославна, ніби Богородиця, виступає як рятівниця, захисниця, як жива посередниця між небом і землею, як богиня, чия велика любов і захистить його, і порятує, і додому приведе…

Як зазначає академік Д. Лихачов, «від часу, що передував «Слову», до нас не дійшло жодного твору, який хоч би частково нагадував «Слово» своєю близькістю до народної поезії. Ми можемо знайти окремі аналогії «Слову» в деталях, але не в цілому. Тільки після «Слова» ми знайдемо в давній руській літературі кілька творів, у яких зустрінемося з тим же сполученням плачу і слави, з тим же дружинним духом, з тим же воїнським характером, які дозволяють поєднати їх із «Словом» за жанровими ознаками.

Маємо на увазі такі три твори: похвалу Роману Мстиславичу Галицькому, що в Іпатіївському літописі під 1201 р., «Слово о погибели Русской Земли» і «Похвалу роду рязанских князей», що дійшла до нас у складі повістей про Николу Збаразького. Всі ці три твори спрямовані до минулого, що складає у них основу для сполучення плачу і похвали. Кожне з них поєднує книжковий початок з духом народної поезії плачів і слави. Кожне з них тісно пов’язане з дружинним середовищем і дружинним духом воїнської честі».

«Слово» починається роздумами автора з приводу того, якою бути манері оповідки. Він відкидає стару манеру Бояна і зважується слідувати безпосередньо «билинам» свого часу – дотримуватися справжніх подій. Чим він переконує читача, що перед ним імпровізація, вільна від літературних традицій мова – навіть такої сильної, як Боянова.

Зв’язок «Слова» з усною народною поезією ясніше всього відчувається в межах двох його жанрів, що частіше згадуються в поезії: плачу і пісенної слави. Їхня емоційна протилежність, свідчать дослідники, дає широкий діапазон почуттів і змін настроїв, що так характерно для «Слова».

Автор ніби подумки рухається за полками Ігоря і по-думки його оплакує. В той же час він ніби цитує плач Ярославни.

Автор «Слова» не тільки великий художник, але й видатний публіцист, який добре розуміє політичну обстановку Русі. Поразку Ігоря він сприймає не лише в особистому плані поведінки Ігоря, але і в плані політичної долі Русі. Публіцистичний талант автора – це перш за все палке звертання до князів припинити міжусобиці, чвари-розбрати і постояти за Руську землю.

Автор володіє великою поетичністю свого таланту. У «Слові» все живе, рухоме, непостійне. Природа жива, діяльна, невіддільна від світу людини. Вона віщує поразку затемненням сонця, схиляється трава від жалю, неспокійно поводяться птахи, звірі. Природа допомагає Ігорю під час втечі. «Слово» закликає руських князів припинити чвари, об’єднатися перед лицем загрози нападу. В цьому основний смисл «Слова», що не втратило актуальності і в наші дні.

Як і віки тому, так і сьогодні, був і є правдивим Маврикій.

«Оскільки у них (слов’ян – В.Ч.) багато князів, і вони між собою не мають згоди, тож корисно декого з них притягти на свій бік, щоб вони не об’єдналися разом і не виступили під єдиним керівництвом».

Що й казати, мудрим був грек Маврикій, сказав – як зав’язав. На віки. Бо й сьогодні його порада – суть гірка наша правда, бо в нас все ще таки й справді багато князів.

ІV «Розлились в землі Руській, розлились жалі…»

Грає море опівночі, Дощі з туманами ідуть. В Руську землю до отчого Столу золотого Бог Ігорю вказує путь. Зорі звечора погасли; Береться к півночі, А князь Ігор то заплющить, То розплющить очі; В мислях мірить поле без кінця Од великого Дону До малого Дінця. Кінь… Північная доба… Овлур свиснув за рікою — Князю звістку посила. «Князя Ігоря нема»! Земля затрусилась, Трава зашуміла; Половецька сторожа Скрізь залопотіла…

В тексті (поеми «Слово» – В.Ч.) є також багато незрозумілих і до теперішнього часу так званих «білих плям» – пишуть дослідники, – розкриття яких дало б можливість ще краще зрозуміти думки автора та мати більшу інформацію. Так, наприклад, читаємо: «Темно стало третього дня: два сонця померкли, обоє багряних стовпи погасли, а з ними молоді два місяці, Олег і Святослав, тьмою поволоклися і в море погрузились».

За Інтернет-виданням:

«В Іпатіївському літописі зазначено, що з князем Ігорем в поході були його молодший брат Всеволод, син Володимир та синівець (племінник) Святослав, і вказано, до яких саме половецьких князів вони потрапили в полон. Поміж них названо Святослава Ольговича. Це – остання згадка про нього, яку ми маємо в літописах. В заключній частині «Слова», в якій співаються слави і заздравіє живим князям, ім’я Святослава також відсутнє, що дає підстави вважати його загиблим. Можливо, що цей молодий князь загинув уже в полоні. Певно, з Ігорем у поході таки був ще один син – Олег (народився в 1174 р.), якого Ігор неодноразово брав у походи й раніше. Після 1185 року згадок про Олега Ігоровича також не знаходимо. В «Слові» зазначено, що молоді князі – Олег і Святослав – потопились в озері, біля якого бились війська. В стислому оповіданні про похід Ігоря в 1185 році Лаврентіївського літопису написано, що в поході з Ігорем було два сини. Отже, не тільки військові втрати та небезпека від половців, а й особисті переживання, які розривали Ігореве серце, ще більше загострювали почуття відповідальності та дали йому право писати й звертатись до інших:

«Вступіться за обиду цього часу, за землю Руську, за рани Ігореві».

І князь Ігор, і його володіння, які постраждали від половецького набігу, і кордони Русі потребували допомоги, захисту, консолідації князів. Очевидно також, що після 1185 року в князя Ігоря народжується шоста дитина – син Ростислав, бо, зазвичай, у давні часи на Україні замість дітей, котрі померли чи загинули, батьки народжували ще дітей.

Багато нерозвіяних досі сумнівів викликає і сама втеча – щаслива, легка і в принципі проста-простісінька втеча руського князя з половецької ставки Кончака, що, ясна річ, добре і препильно охоронялася.

За Руським літописом:

«Отож, коли він пробував у Половцях, там знайшовся муж, родом половчин, на ім’я Лавор. І той прийняв добрий намір, і сказав: «Я піду з тобою в Русь». Ігор же сперва не йняв йому віри, а держався високого помислу своєї молодості. Він-бо думав, узявши мужів, утікати в Русь, і говорив: «Я задля слави не побіг тоді од дружини і нині по безславній путі не піду». А з ним був тисяцького син і конюший його, і ті оба заставляли його, говорячи: «Піди, княже, в землю Руськую. Якщо захоче Бог, він вибавить тебе». Та не нагодилася йому пора така, якої ж він шукав.

Але, як ото ми раніш сказали, повернулися од Переяславля половці, і мовили Ігореві дорадники його: «Помисел високий і невгодний Господеві маєш ти в собі. Ти [не] стараєшся взяти мужа і втекти з ним. А про се чому не подумаєш, що приїдуть половці з війни? Ми ж ось чували, що вони мають убити князя, і нас, і всіх русів. То не буде слави тобі, ні життя!»

І князь Ігор, узявши в серце раду їх, убоявся приїзду їх, [половців], і шукав, [як] тікати. Та не можна було йому втекти ні вдень, ні вночі, тому що сторожі стерегли його, а пору таку він знайшов тільки при заході сонця. І послав Ігор до Лавра конюшого свого, кажучи йому, [Лаврові]: «Переїдь на ту сторону Тору з повідним конем», – бо нарадився він був із Лавром утікати в Русь.

У той самий час половці напилися були кумису, а він, [Ігор], був при вечері. Конюший, прийшовши, сказав князю своєму Ігореві, що жде його Лавор. Він тоді, вставши, зляканий і трепетний, поклонився образу Божому і хресту чесному, говорячи: «Господи серцевидце! Чи спасеш ти мене, Владико, недостойного?» І, взявши на себе хреста, ікону і піднявши стіну [вежі], він вийшов звідти. А сторожі його гуляли й веселилися, а про князя думали, що він спить.

Він же, прийшовши до ріки [Тору] і перебрівши її, сів на коня, і тоді рушили вони оба крізь вежі. А визволення се вчинив Господь у п’ятницю ввечері».

Татищев Василь Микитович, «Історія Росії з найдавніших часів» (кн… 1–5, 1768–1848, подається мовою оригіналу):

«Но Божиим милосердием сыскался один муж, родом половчин, именем Лавр, который, придя к Игорю, го-ворил, если он хочет в дом ехать, обещает его здравым проводить. Но Игорь, не смея ему поверить, сказал, что он охоты к тому не имеет и не хочет своим порукам неверным быть, говоря ему: «Я, не желая чести моей потерять, с бою имея возможность уйти, не бежал, и ныне бесчестным путем идти не хочу». С ним же был, конюший его и сын тысяцкого. Те, услышав о сем и рассмотрев довольно состояние человека того, что был муж твердый, но оскорблен от некоторых половцев, мать же его была русская из области Игоревой, те понуждали Игоря идти, но он, не приняв их совета, запретил более о том говорить. Тысяцкого сын, уведав от жены князя Туглия, с которою любовь имел, что половцы положили, если им в войне не удастся, Игоря убить, что он сказал конюшему. И тотчас оба, снова придя к Игорю, говорили ему: «Почто, князь, не соглашаешься с мужем сим, или ждешь, как половцы с войны возвратятся, которые, если им не удастся, положили тебя убить? Тогда чем твоя гордость и славолюбие поможет, что скорее погубишь жизнь со славою». Сим ужаснувшись, Игорь советовался с ними, как то учинять. Но тогда было ему учинить неудобно, однако ж велел им оного Лавра довольно уверить. После малого времени, рассудив Игорь за удобное и согласись с Лавром и своими, учинил пир, на котором приставников потчевал довольно медом и одаривал. И так как оные довольно пьяны были, на заходе солнца послал конюшего за Лавром. И когда оный пришел, сказал ему, чтоб он после захода солнца за Донцом приготовил коней. Лавр же, рад сему быв, тотчас взяв коней с седлами, ждал у реки. Конюший, придя, сказал Игорю, что кони готовы. Он же, встав с трепетом, боясь, чтоб его не поймали, и призвав других своих служителей, велел пред шатром своим играть и пить. И вышел вон, видя, что приставники все с его служителями играли и веселились, думая, что Игорь уже спит. Он же, не говоря им ничего, пошел к реке, оную перебрел. И сев на коней, поехали сквозь жилища половецкие сам пят. И в ту ночь миновав все их обиталища, поехали чрез степь и ехали 11 дней до русского города, оттуда пошел в свой Новгород и, не доехав (меньше половины дня пути) верст за 20, споткнулся конь под Игорем и ногу ему так повредил, что он не мог на коня сесть, принужден в селе святого Михаила остановиться ночевать. В тот час прибежал в Новгород крестьянин того села и сказал княгине, что Игорь приехал. И хотя долго тому не верили, но княгиня, не могши более терпеть, тотчас усевшись на коня, поехала к нему. Граждане, слыша то, все обрадовались и за княгинею поехали. Множество же, не имея близко коней, пеши пошли. Княгиня пришла, и так друг другу обрадовались, что обнявшись плакали, и говорить от радости и слез ничего не могли, и едва могли перестать слезы лить. Игорь, целовав всех вельмож своих, немедля поехал во град. Люди же с женами и детьми все вышли для встречи его и так многолюдно, что во граде разве кто из-за крайней немощи остался. И была в Новгороде и по всей Северской земле радость неописанная. Радовались же немало и во всей Русской земле, так как сей князь из-за своего постоянства и тихости любим у всех был».

За самою поемою виходить ще простіше: «Овлур свиснув за рікою…» І вже князь Ігор

В очерети горностаєм, Білим гоголем – на воду. На коня впада швидкого…

Правда, тут можуть зауважити: це ж поетичний твір, а не звіт про втечу. Приймається і таке зауваження.

Ігор, наче сокіл, Під туманами летів, Б’ючи на снідання, На обід і на вечерю То гусей, то лебедів. Коли Ігор пролітав Соколоньком білим, Тоді Овлур пробігав Вовком босим сірим; Холодную росу Трусили-збивали, Бо коні швидкії Свої перегнали. Ворони, галки й сороки — Все принишкло кругом. Хіба дятіль притьмом, Чуть, десь довбне деревину — Вкаже до річки стежину. Тільки співом веселим в гіллі Сповіщали про світ солов’і. «Ігорю-княже, — Дінець промовляє, — І слава, і честь, і шаноба — Все, княже тобі, А Кончаку – злоба. Смуток, досада, жалі, А веселощі – Руській землі».

Звичайно, Ігор вільно їздив на лови, себто часто і в будь-який час залишав ставку Кончака. Міг і не повернутися з чергових ловів, а податися з Овлуром на Русь.

Міг… Але наздогнати його у відкритому степу половцям нічого не коштувало. Тим більше степи вони краще знали. Але, як гадають дослідники, «втеча князя з полону, схоже, не була для Кончака несподіванкою. Складається враження, що далекоглядний хан дозволив втекти своєму другові, вирішивши, що в себе на батьківщині він буде більш кориснішим. Він не лише не відомстив сину збіглого князя, який залишився у його руках, але навіть одружив його із своєю дочкою. Володимир Ігоревич перебував у ставці хана до 1187 року, поки не народилася дитина. Після цього він із сім’єю з почестями був відпущений додому, де Ігор «створи свадьбу сыну своєму и венча его».

Тож і не дивно, чому так легко вдалося втекти Ігореві з полону і, подолавши сотні верст незнайомим степом, дістатися Новгород-Сіверського цілим і неушкодженим. Про те, що Ігор втікав із згоди Кончака, було відомо лише їм обом – руському князеві і половецькому ханові. Для всіх інших пустилася яса, що руський князь утік з полону. І в першу чергу для хана Кзака. Тому Кончак для виду змушений був послати за втікачами погоню, якій шепнув: женіться так, щоб руського коназа ніколи не наздогнали.

Половці за ним так і гналися. Ось як мальовничо подає про ту погоню «Слово…» (розділ «Погоня»):

Не сороки то стрекочуть — Понад Ігоря слідом Їздить Кзак із Кончаком. Кончакові каже Кзак: «Летить сокіл до гнізда, Соколича аси Розстріляємо своїми Золотими стрілами». «Нехай сокіл в гніздо лине, — Кончак Кзаку каже, — Ми красною дівчиною Соколича зв’яжем».

Це, звісно, поезія, поетичні метафори, хоча насправді половці – а вони були першокласними слідопитами, – так і не наздогнали втікача. Дивно.

Бо виконували вказівку Кончака: женіться за руським коназом так, щоб ніколи його не наздогнали, і щоб він благополучно повернувся додому. А я вас для виду покараю… Що не наздогнали втікача. Але тільки для виду. А потім вас нагороджу…

«…И была в Новгороде и по всей Северской земле радость неописуемая. Радовались же немало и во всей Русской земле…»

Це коли Ігор, розбитий, зганьблений, по суті в статусі раба повернувся з полону.

Щось не дуже віриться історику Татищеву, що з цього приводу на Русі спалахнула «радость неописуемая».

Як і твердженню самого «Слова» про те, що після повернення з полону невдахи-князя руська земля сповнилась веселощами…

Гм-гм… Які там веселощі, яка там «радость неописуемая», як завдяки авантюрі сіверського князя полягли тисячі руських воїнів – а це ж чиїсь сини, чоловіки, брати. І в них на Русі в горі неутішному залишилися матері, жінки, сестри… Невже вони радуватимуться, що хоч тисячі їхніх синів і наклали головами, але ж зате Ігор повернувся…

Ні, з цього приводу на Русі не могла бути «радість неописуемая». Були плачі-голосіння руських жінок за загиблими дорогими їм людьми. Про це і саме «Слово» зізнається, правда, в іншому місці:

Жони руські заридали, Вимовляючи словами: «Ой уже ж нам своїх милих Ні мислями не змислити, Ні здумать думками, Ні очима милувати». …А застогнав, браття, Київ, Застогнав тугою, Чернігів – бідою: Розлилися в землі Руській, Розлились жалі, І тече печаль велика Серед руської землі…

V «…І йшов він пішки одинадцять днів до города Дінця»

«…І пішов він пішки одинадцять день до города Дінця…» – з літопису.

Одинадцять днів.

Зранку й до вечора… Княжі ноги не привчені – на відміну від Овлурових – до таких мандрівок степами.

Під палючим сонцем, що пряжить й пряжить над степами, долаючи яри й байраки – доріг хоч яких у степах немає. А там, де є кочівницькі ходи, йти втікачам небезпечно – можна попастися. Одинадцять днів під вовче виття – а сіроманців у степах! – та ще й остерігаючись наткнутися на кочівників. А вони зіркі, в степу вміють бачити від обрію й до обрію. Навіть глянувши на птахів, що літають, можуть визначити по них, чи йде хто степами. А вже попадешся – в ту ж мить чиїмось рабом станеш. Хто кого спіймає в степу, той вже його раб. Такі закони степу.

Їхати степами конем було небезпечно – вершника далеко видно в степу, тож втікача могли загледіти і спіймати. А вдруге вже й сам Кончак його б не виручив – надто багато в степу бажаючих запопасти собі раба. Та ще такого знатного, як руський князь.

Тож Ігорю вдень з Овлуром доводилося ховатися по ярах, а коли і йшли, то старалися забиратися в густі трави або в чагарі, чи в прирічкові гаї. Вночі притримувалися того напрямку, де перед тим сідало сонце. Часто йшли по зірках та місяцю.

Дорога не близька, тяжка й небезпечна. Зрання й до вечора Овлур, як вовк, нашорошує вуха й гострить зір, пильнуючи степи, щоб не вскочити в халепу.

Тихо й безлюдно в степу, але як втратиш пильність, в будь-яку мить з гиком і свистом можуть налетіти вершники, і вже ти їхній.

Одинадцять днів.

І чи не щодня Ігор десь ближче до полудня падав і хрипів: все! Далі він і кроку не зробить – сил вже катма.

Але трохи відпочивши, під вперте наполягання Овлура мусив зводитись і знову долати кляті версти, яким, здавалося, ніколи не буде краю. За ніч відходив і зранку й до обіду якось тримався, щоб знову впасти й захрипіти: все! Далі – ані кроку. Але по якомусь часі змушений був – Овлур не давав йому й відпочити гаразд, – зводитись і знову – вперед і вперед. До далекої Русі, яка наче втікала від них. Добре, що Овлур знав напрямок, куди йти на Русь, у який бік. Без нього Ігор просто кружляв би в степу, роблячи великі кола. Допоки б і не звалився з ніг. А звірина чи птаство залишили б із нього хіба що кістки, що їх потім вибілить сонце, обшмуляють вітри…

А степам біля Дону великого, здається, ніколи не буде краю. Дістанешся до чергового обрію, глянеш, а попереду тебе чекає знову така ж далина, як і та, що ти її щойно подолав.

І ось нарешті на одинадцятий день – здавалось, що минула вічність, – втікачі нарешті дісталися Дінця…

Хай і не до Русі, але саме в тих краях вже починалися її володіння.

Донець (Дінець) – давньоруське місто XI–XIII ст. на правому березі Уди – в давнину її називали Милим Дінцем, права притока Сіверського Дінця.

Нині залишки Дінця поблизу смт Покотилівка Харківського району Харківської області. У ті часи Донець був одним з прикордонних міст Київської Русі. Згадується в Іпатіївському літописі під 1185 роком. Археологічні розкопки виявили залишки укріплень, жител, кузні, гончарські горна, ремісничі майстерні, господарські ями. У ньому також знайдено залишки матеріальної культури кочівників (половців), що свідчить про можливе змішання населення міста.

В XIII ст. Донець зруйнують татаро-монголи.

Половці, які мешкали в місті, самі того не відаючи, налякали втікачів.

Коли нарешті на одинадцятий день вони дісталися Дінця, Овлур раптом крикнув:

– Кумани! Люди степу!!.

Ігор як стояв, так і впав. Це ж треба стільки днів утікати, щоб на одинадцятий день наткнутися на кочовиків.

– Худобу пасуть, – мовив Овлур, присідаючи біля князя. – Що будемо робити, князю? – і не чекаючи відповіді, вирішив: – Ти, князю, залишайся тут, а я піду на оглядини. Мене вони сприймуть за свого. Скажу, збився з путі у степах.

Повернувся він швидко, збадьорений.

– Все добре, князю. То й справді кумани, але вони живуть у граді разом з русичами і нам не можуть бути ворогами.

Втікачі відпочили в місті, запаслися харчем і далі рушили до Новгород-Сіверського вже спокійніше…

Появу Ігоря в Путивлі так передано в опері «Князь Ігор»:

«ДІЯ ЧЕТВЕРТА. ЗРУЙНОВАНЕ МІСТО ПУТИВЛЬ.

Ярославна оплакує долю Ігоря. Сумно лунає пісня мешканців Путивля, Ярославна завбачає вершників, що скачуть. Ігор і Овлур благополучно досягли Батьківщини. Нарешті настав кінець розлуці. Прапор Ігоря знову прикрашає місто».

В літописі Руському:

«…І йшов він пішки одинадцять днів до города Дінця, а звідти рушив у свій Новгород, і обрадувались йому всі…»

А найбільше зраділа, звичайно ж вона, княгиня Ярославна. Сумна і печальна, в одну мить розквітла, як півонія. Але радість тривала недовго.

Були дні, коли вона вже впадала у відчай. Навіть почало здаватися, що ладо її вже ніколи не повернеться – лихі вісті тоді летіли з Дону на Русь.

Княгиню підтримувала Явдошка, добра відьма.

– Ворожила по звіздах, – казала обнадійливо. – Не в землі твоє ладо. Чекай, повернеться живий і здоровий.

– Коли?

– Скоро. Негадано-неждано – так звізди кажуть. Ярославна вірила Явдошці.

– Скоро, скоро повернеться – невзабарі, – заспокоювала добра відьма. – Звізди мені таке кажуть.

Ігор і з’явиться неждано-негадано – босий, обшарпаний, зарослий і ледь живий. Але – живий. Повернеться разом з половцем, вірним Овлуром.

Все населення граду збереться на майдані біля княжих теремів.

Там і зустрінуть князя.

Але зустрінуть стримано, наче аж вороже.

Тільки Ярославна кинеться до лада свого чайкою.

Хтось у натовпі вигукне: «Слава!..», але більшість мовчатиме.

І це різонуло Ярославну, не могла збагнути: чому мешканці мало не вороже зустрічають свого князя? Відчула: її бурхлива радість явно не до місця. Тим часом хтось із жінок вигукнув:

– Ти повернувся, князю! Хоч і босий і не в княжих шатах, а яко раб. Але повернувся. А коли повернуться наші мужі? Яких ти навічно завів у Половеччину. Сам повернувся, а де вони?

Вдови загиблих заридали.

Плакала вся площа.

Ігор мовчав, звісивши голову. Так нічого й не промовивши, пішов до терему.

Ярославна згасла.

Сказала жінкам:

– Моя радість померкла – я плакатиму разом з вами. Але я не винувата, що мій повернувся, а ваші ні.

– Хай твій скаже, де він наших подів?

І світ померк для Ярославни.

Але це буде потім – потім…

А тим часом у ставку хана Кончака прилетів вісник.

– Руський коназ дійшов до Путивля.

– Живий-здоровий? – запитав хан.

– Живий і здоровий, – відповів вісник.

– Одержиш нагороду за добру вістку.

«І пішов він пішки одинадцять день до города Дінця, а звідти рушив у свій Новгород, і обрадувались йому всі. (Як ми знаємо – не всі. Та й від чого було радуватися мешканцям Путивля і Новгорода? Що князь погубив п’ять тисяч воїв? – В.Ч.). Із Новгорода він пішов до брата Ярослава (Всеволодовича) в Чернігів, помочі прохаючи на Посем’я, і Ярослав зрадів йому, і поміч йому дати обіцяв. Звідти ж Ігор поїхав до Києва до великого князя Святослава (Всеволодовича). І рад був йому Святослав, і так само Рюрик (Ростиславич), а сват його, Святослава».

«З історичної точки зору похід Ігоря не виправданий… Невдаха-князь прорахувався. Дорого коштував народу його авантюрний похід. Та славу Ігорю, хоч і побудовану на неславі його походу (слава – на неславі. Парадокс. Але це так – В.Ч.) приніс автор «Слова», – Д. Голда.

Це сьогодні дослідники ні-ні та й вдаються до таких оцінок походу Ігоря Святославича на половців у 1185 році. І вони… мають рацію?

Більше всього, що… так.

Хоча саме «Слово» невтомно співає «славу Ігорю Святославичу».

СВІТИТЬСЯ СОНЦЕ ВГОРІ,

ІГОР, КНЯЗЬ, – У РУСЬКІЙ ЗЕМЛІ.

Чи:

БЕЗ ПЛІЧ ТЯЖКО ГОЛОВІ,

Й БЕЗ ГОЛОВИ ПЛЕЧАМ ГОРЕ. -

ОТАК БЕЗ ІГОРЯ РУСЬКІЙ ЗЕМЛІ (виділення моє – В.Ч.).

Навіть Дінець і той вшановує невдаху-князя:

«Ігорю-княже, – Дінець промовляє, — І слава, і честь, і шаноба — Все, княже, тобі, А Кончаку – злоба, Смуток, досада, жалі, А веселощі – Руській землі».

З Інтернет-видання:

«Але вже якщо зайшла мова про ідеалізацію князя Ігоря Святославича Новгород-Сіверського, то ось що мені хотілося б сказати… Так, звичайно, князь Ігор не святий і до сонму святих зарахований, як відомо, не був. Так, в сварці з Володимиром Переяславським він «взяв на щит» місто Глібов, в чому потім і каявся. Брав він участь і в інших княжих міжусобицях. Це було нормою тоді, князь мусив захищати свою вотчину, бо інакше довго не протримаєшся на престолі.

Але на користь Ігоря можна привести хоча б те, що не злякався він сонячного затемнення, мужньо пішов у похід. І це в той час, коли Ольговичі вважалися онуками сонця (Дажm-Бога), і тому затемнення означало для них віщування смерті. Підраховано, що 17 родичів Ігоря загинули у ті дні… Легко нам, сидячи за письмовим столом, стверджувати, що, мовляв, Ігор творив «гидотні справи». А хіба це не він сказав у 1180-му, коли визрівала чергова міжусобиця між все тими ж Мономаховичами та Ольговичами: «Брате, добра була тиша, ліпше було уладитись»? А чи задумувались ви над тим, чому автор «Слова» так і не зробив опис головної сцени всієї поеми – самої битви Ігоря Святославича? Чомусь на це уваги ніхто не звертає: ніби й не про Ігорів полк іде мова. Про буй-тура Всеволода, наприклад, говориться більше, значно більше. В літописах є дані про роль Ігоря в битві, і тут видно, наскільки мудро і мужньо вів себе наш князь. У вирішальний момент битви, коли побігли ковуї (степовики – спільники руських князів), князь Ігор зняв свій золотий шолом, щоб всі упізнали його (дивно, а хіба по золотому шолому його не могли упізнати? – В.Ч.) і кинувся вперед з розрахунку, що втікачі зупиняться і повернуть його рятувати. Ковуї не повернули, а князь Ігор, поранений в руку половецькою стрілою, опинився в полоні. І коли половці хапали Ігоря, побачив він, як відбивається оточений ворогами брат. Так чому ж про це в поемі один рядок: «Ігор полки повертає, жаль бо йому брата Всеволода»?

…Але князь Ігор, коли повернувся із свого походу, висунув, мабуть, значно ширшу «програму миру»: союз руських князів (Мономаховичів і Ольговичів) між собою, а також руських князів і половецьких ханів. На відміну від автора «Слова», князь Ігор не був ворогом Поля, у всякому разі, не всіх половців вважав «поганими». І був готовий списа переломити біля краю поля половецького.

До речі, ми говоримо «Слово о полку», але що таке «полк» – залишається неясним, адже це слово означає і воєнний полк, і похід, і битву. І весільний поїзд одночасно. Ось, наприклад, що співається в одній давній весільній пісні: «Отец родимый! Мать родная! У нас князь молодой, ясный сокол со всем полком, со всем поездом…» А дружини Ігоря та інших князів рухались прямцем до ставки Кончака, щоб зіграти весілля Володимира – княжича, сина Ігоря і дочки Кончака. Володимир потрапив у полон з батьком, Кончак виручив його, і весілля відбулося. Так що ж таке, власне, «полк»?

І далі автор висовує свою версію походу Ігоря в степи Половеччини. За нею ніякого походу і не було. Виявляється, не було.

А що ж тоді було?

А був весільний похід у Степ – був весільний поїзд, який «напоровся» несподівано на ворожі племена половців, на військо хана Гзака. Замість весілля – полон. Потім – втеча…

Отож…

Швидко чи ні – повернувся Ігор. Разом з Овлуром. Із половецького полону.

Швидко чи ні, а Ярославна розповіла йому про спробу брата захопити княжу владу в граді.

Ігор був вражений і спершу й вірити не хотів.

– Де він, шуряк мій? – зрештою запитав.

– Під наглядом варти. У місті вільний, але з міста йому не велено виходити. До твого повернення.

– І добре вчинила, що взяла його під варту. Заколотник заслуговує кари на горло.

– Що чують мої вуха? – жахнулась княгиня. – Ігоре, князю і чоловіче мій, Володимир…

– Знаю, твій брат, а мій шуряк.

– І поки я жива, кров брата я не довзолю пролити. Що б він не вчинив.

– Але маю покарати змовника. Хоча б в науку іншим любителям княжої влади.

– Ти маєш на мислі бояр? Які пристали до Володимира, щоби відібрати в мене владу, а його проголосити князем?

– І бояр теж…

– Хай Володимир… Він ще неврівноважений молодик. Чужий на Сіверщині, прибився до мене, як до сестри, з Галича вигнаний рідним батьком, а бояри… Вони ж тобі, як князеві, присягали на вірність…

– Присягали…

– То як вони могли зрадити свою присягу?

– Як тобі пояснити… Коли вони присягали, я був при владі і силі. Вони й служили вірно, славили мене як мудрого правителя. Навіть гнулися переді мною, возносячи мене аж-аж…

У його мові відчувалася гіркота.

– А я, тоді ще молодий, вірив їм. Що вони щиро те роблять. А вони тому вірні мені були, що я при силі був. І оружній теж. А тільки опинився в Половеччині яко раб, так і забули про свою присягу. Та що там я, всього лише князь удільний Сіверщини. З богами таке лучалося…

– Але ж боги всемогутні.

– Це коли вони при… божій владі. На небесах. А коли їх скинуть на землю, так одразу ж ті, хто їм служив, починають з них кепкувати…

Розповів Ярославні. Коли Володимир хрестив киян, старих богів, кумирів колишніх, в один день повикидали геть. Вчора ще могутніх богів, яких усі боялися і яким, здавалося, всі вірно служили. У Києві Перуна, бога грізного, володаря громів і блискавок, якому до того поклонялася вся Русь, прив’язали до хвоста коня і поволочили дерев’яного ідола Боричевим узвозом, а дванадцять мужів йдучи поруч, били його жезлами. А потім кинули дерев’яного бога в Дніпро – пливи, мовляв, куди хочеш. Ще й наказали відштовхувати його від берега, якщо він де пристане, і так аж до Дніпрового Низу, до Хортиці…

У Новгороді Перуна посікли, теж били залізом, штурхали його ногами, а потім кинули в річку Волхов. Ідол і поплив. Та невдовзі хвилі його прибили до берега. Це побачив якийсь смерд, відштовхнув його палицею, зневажливо мовивши при цьому:

– Ти сито їв і пив, тепер пливи геть…

Ще й ногою його штурхонув на прощання…

– Але ж він, напевне, – почала вражена Ярославна, – смерд той…

– Ти хочеш мовити: раніше поклонявся Перуну? – закінчив за неї Ігор. – Так. Шанував його. Як Перун був богом і при владі небесній був і міг кожного громом і блискавкою поразити. Славив його той смерд, кланявся йому покірно, дари до капища Перунові носив… Боявся його вогняних небесних стріл… А тільки Перуна позбавили влади, побили його, зневажили і кинули в річку, як смерд і сказав йому: «Ти сито їв і пив, тепер пливи геть…» Ще й ногою штурхонув поверженого бога. Того, якому ще вчора так затято кланявся-молився і служив йому теж затято.

Ярославна вражено дивилася на мужа – таке вперше почула.

– Виходить, коли ти при владі, то кожен смерд тобі служить?

– Виходить. І ще виходить: коли ти втратиш владу, то кожен смерд, ще вчора тобі вірний, буде тебе поганити.

– Невже ми такі?

– Не знаю, чи всі, але – такі. – Ігор помовчав, певно, сам був вражений тим, що розповідав. – Зі мною теж таке лучилося. Хоч я і не бог. Коли був при княжій владі, бояри кланялись мені, дістаючи бородами чи не до землі, віншували мене навперебій, усіляко показуючи свою вірність. А тіко опинився я в чужій стороні в неволі, так і сказали… Як той новгородський смерд Перунові: «Ти сито їв і пив, тепер пливи геть…» Але вони поквапилися, дали маху. Я повернувся і знову при владі, що належить мені, а не комусь. І їх треба покарати, зрадливих бояр. А з ними і Володимира, хоч він і твій братик рідний. Зрадники і змовники мають отримати по заслугах.

У синіх очах княгині (йому враз пригадалося, як він у полоні, думаючи про неї, згадуючи її, співав: «У моєї Єфросинії очі сині-синії…») забриніли сльозинки.

– Покаравши брата мого смертію, ти покараєш і мене, – помовчавши, додала. – Мене ще тяжкіше. Я не хочу бути братовбивцею. На Русі цього й без мене багацько.

Він пальцем обережно зняв з її вії сльозинку. Попробував її язиком, вона була солоною.

– Спасибі богам, що ти все така ж…

– Яка?

Замість відповіді він тихо проспівав:

– «У моєї Єфросинії очі сині-синії…» Твої очі, твій голос і вся ти мене рятувала в полоні. І врятувала. Спасибі тобі. А щодо Володимира Осмомисла, брата твого…

Подумав і рукою махнув.

– Бути по-твоєму. Милую твого братана і мого шуряка, який скориставшись лихом, хотів було захопити владу. Хоч він і заслуговує смертної кари, та обмежусь лише вигнанням його з Путивля.

– Куди ж він подасться, як він – ізгой?

– Куди захоче. Це вже його клопіт. Ми прихистили його, а він… Як та змія, яку пригріли на грудях. Хай повертається до Галича, мириться з батьком. Князь Ярослав, думаю, простить сина свого.

Володимир мовчки вислухав ухвалу князя і став збиратися в дорогу.

Лише сказав, що неодмінно скористається порадою шваґера свого і неодмінно помириться з батьком.

І зник з Путивля і з очей Ярославни. Як час покаже – назавжди. Більше братові й сестрі зустрітися не доведеться.

VІ Того ж року було знамення… Тьма настала по всій землі…

Ставши сватом – по суті родичем, – руського князя Ігоря Святославича, віддавши за сина його Володимира дочку свою Кончаківну, – Кончак все ж не припинив свої спустошливі набіги на Русь. І навіть на край свого свата.

«У той же рік – 1187 – пустошив хан Кончак по річці Росі з половцями, – фіксує Літопис Руський і додає: – А після цього стали вони часто пустошити по Росі і в Чернігівській волості».

«На ту осінь була зима вельми люта, – далі безпристрасно фіксує Літопис Руський. – Такої ж за нашої пам’яті не бувало ніколи.

Тої ж зими Святослав увійшов у зносини з Рюриком, сватом своїм, і надумали вони оба йти на Половців. Рюрик бо уподобав мову Святославову і сказав йому: «Ти, брате, їдь у Чернігів і зберися з братами своїми, а я тут – зі своїми».

І тоді, зібравшись усі, князі руські рушили по Дніпру, – бо не можна було інде йти, бо був сніг великий. – І дійшли до [ріки] Снопороду. А тут захопили вони сторожів половецьких, і ті розповіли: «Вежі і стада половецькі – коло Голубого лісу».

Ярославу ж [Всеволодовичу] не до вподоби було далі піти, і став він мовити брату Святославу: «Не можу я йти далі од Дніпра. Земля моя далеко, а дружина моя знемоглася». Рюрик тим часом став слати [послів] до Святослава, спонукуючи його [і] кажучи йому: «Брате і свате! Нам було [б] сього в Бога просити. Адже вість нам є, що половці осьо отаборилися за півдня [путі]. Якщо хто роздумує і не хоче йти, то ми обидва до сих пір хіба на се зважали? А що нам Бог давав, теє ми оба відали». Святославу ж було [це] до вподоби, і він сказав йому: «Я, брате, готов є завше і нині. Але ти пошли до брата Ярослава і застав його, щоби ми поїхали всі». Рюрик тоді послав [посла] до Ярослава і сказав йому: «Брате! Тобі не гоже було знехтувати нами. Адже вість нам правдива є, що вежі половецькі осьо за півдня [путі], і великої їзди нема. Тому, брате, я кланяюсь тобі, ти задля мене піди всього півдня, а я задля тебе їхатиму десять днів». Але Ярослав, не хотячи їхати, сказав: «Не можу я поїхати один. Адже полк мій піший. Ви б сказали єсте мені вдома, що доти йти». І стався межи ними розлад, бо Рюрик, сильно спонукуючи їх, не зміг їх повести. Хоча Святослав хотів іти з Рюриком, але не лишив брата Ярослава, і вернулися вони до себе».

…І вернулися вони до себе…

І це в той час, як Кончак зі своєю ордою пустошив їхню батьківщину.

За яку вони були в одвіті. Навіть перед Богом. Не кажучи вже про свій народ. Але навіть загроза ворожої навали, навіть саме розорення рідного краю не об’єднало князів для відсічі, для захисту руської землі і люду свого.

Власні роздори їм були дорожчими, вони їм годили. Одне слово, «стався між ними розлад». Вічний на Русі розлад між своїми – як прокляття, що нависало над Руссю. Ворог жорстоко пустошить їхню землю, захоплюючи люд у неволю, а в князів – розлад.

Справді, це як прокляття, що висіло над Руссю з віку в вік.

«Того ж року, – зазначає далі літопис, – було знамення, місяця вересня в четвертий день. Тьма настала по всій землі, так що дивувалися всі люди, бо сонце зникло, а небо загорілося хмарами вогнесвітними».

Повне сонячне затемнення налякало князів, але й тільки. Розладу між ними і воно не припинило.

Правда, «тої ж зими, надумавши Святослав Всеволодович зі сватом своїм із Рюриком, послали оба чорний клобук і Романа Нездиловича воєводою на половецькі вежі за Дніпро. І взяли вони вежі за Дніпром, і вернулися до себе зі славою і честю великою: половці-бо пішли були за Дунай, і не було їх удома у вежах своїх…»

Виявляється, Святослав Всеволодович з Рюриком напали на незахищені становища половців, де були, вочевидь, самі жінки та діти зі старими, адже воїни в цей час ходили щось там пустошити на Дунаї. В той час, як руські князі попустошили їхні вежі. Це вже, як у прислів’ї: пішов по шерсть, а повернувся стриженим…

«Того ж року преставився галицький князь Ярослав, син Володимирів, місяця жовтня в перший день, а в другий день покладений був у церкві святої Богородиці.

Був же він князь мудрий, і красномовний, і богобійний, і поважаний в [усіх] землях, і славен військами, – бо де була йому обида, [то] сам він не ходив полками своїми, [а посилав їх з воє]водами. Він бо навів лад у землі своїй і милостиню щедру роздавав, прочан люблячи і нищих годуючи. Чорноризький чин люблячи і честь [їм] воздаючи од могутності своєї, він в усьому сповняв закон Божий, до церковників сам приходячи і дбаючи добре [про них].

А перед кончиною своєю, од недуги тяжкої відчувши слабість, він скликав мужів своїх і всю Галицьку землю; позвав він також і духовенство все, і монастирі, і вбогих, і багатих, і простих і так говорив, плачучи, до всіх: «Отці, і браття, і синове! Осе вже одходжу я зі світу сього суєтного і йду до Творця свойого. Хай согрішив я паче всіх, як ото ніхто інший согрішив, але, отці і браття, простіте і даруйте!» І так плакав він три дні перед усім духовенством і передо всіма людьми, і повелів роздавати майно своє монастирям і вбогим. І, отож, давали [його] по всьому Галичу три дні і не могли роздати.

І се мовив він мужам своїм: «Я ось, однією простою своєю головою правуючи, вдержав усю Галицьку землю. А тепер я заповідаю місце своє Олегові, синові своєму меншому, а Володимиру даю Перемишль». І, урядивши їх, він привів Володимира до хреста і мужів галицьких на тім, що йому не домагатися од брата [города] Галича, – бо Олег був Настасьчич і був йому милий, а сповняв волі його, і через те він не дав йому Галича» – з Літопису Руського.

За дочку свою, яка жила в Новгород-Сіверську, забув, не згадав і нічого їй не заповів, та Єфросинія ні на що й не претендувала. Лише молила Бога, аби ще хоч якого віку послав батькові.

Ярослав Осмомисл помре 1 жовтня 1187 року і буде похований у центральному соборі Галича. Принаймні через віки та віки археологи вже нашої епохи знайдуть в руїнах кафедрального собору Галича чиєсь багате поховання. За всіма ознаками воно мало належати найзнаменитішому князеві – Ярославу. Чиє ж воно насправді – хто скаже.

Столицю його колись славного і грізного князівства, що підпирало Карпатські гори, зруйнують у 1241 році дикі орди татаро-монголів (свого найвищого на той час злету воно сягне перед тим, за Данила Галицького).

Місто занепаде і втратить своє значення. (Смертні не тільки люди, ай – цілі народи, цивілізації і, звичайно ж, міста, колись багаті і квітучі, що доходять до нас купою руїн).

Отже, через століття на його руїни прийдуть археологи. Розкопки, проведені у 1939 – 41, 1951 – 52 роках і в 1955-му виявлять дитинець і ремісничо-торговий центр, багато залишок кам’яних споруд, що були укріплені ровами та валами. (В околицях Галича в сучасному селі Шевченкове збереглися до наших днів залишки столичної церкви Пантелеймона).

Пізніше на території дитинця і відкриють залишки Успенського собору, збудованого у 1157 році за Ярослава Осмомисла, а під мозаїчною підлогою виявлять багатий саркофаг з чиїмись останками. Ймовірно, його будівничого – Ярослава Володимировича Осмомисла, котрий все встигав: і князівство зміцнювати – сказано ж, підпер гори Карпатські, – і винами смакувати у дружніх застіллях, і гарних жінок кохав…

У Татищева збереглася така характеристика Ярослава Володимировича: «З усіма князями він жив у злагоді і раді, особливо дбав про порядок [своєі] землі і тому всім сусідам був страшний. Ніхто не смів на нього нападати, тому що воєводи [його], безперестану грекам, уграм і чехам допомагаючи, були умілі в ратних справах і хоробрі в битві. Земля ж його була повна в усьому достатку, процвітала і множилася в людях, тому що вчені умільці і ремісники з усіх країн до нього приходили і городи населяли, котрими збагачувалася земля Галицька в усьому. По Дунаю він городи укріпив, купцями населив; тим, які торгували через море в Греках і ремесла налагоджували, він зі своїх маєтностей допомагав. Він був щедрим, милостивим і правосудним, через те безліч іноземців йому служило. Навчений був мов, багато книг читав, у церковному чині багато що виправляв, і клір влаштовуючи і навчаючи, зловір’я скореняв, а мудрості і правдивої віри навчав і вчити спонукав. Монахів же і їхні прибутки призначив для навчання дітей».

VII Ось тільки жити йому залишалося всього нічого…

Чи повернувся брат у Галич до батька, вигнаний з Новгород-Сіверська князем Ігорем за спробу вчинити заколот і захопити владу, Ярославна довго не відала. Як і те, чи простив його батько – якщо Володимир все ж повернувся додому. Князь Ярослав тоді тяжко недужав і вже доживав чи не останні дні у світі цьому.

Аж ось літописці запишуть (осінь 1187 року) – таки повернувся Володимир у Галич, хоч з батьком, вочевидь, не помирився.

«По смерті ж Ярославовій був заколот великий в Галицькій землі, бо галицькі мужі, надумавши з Володимиром і переступивши хресне цілування, вигнали Олега з Галича – якому князь передав владу, – і втік Олег звідти в город Вручий до Рюрика Ростилавича, а Володимир сів у Галичі на столі діда свойого і отця свойого».

Таки домігся свого, хоч батько й був проти нього. Отож…

По смерті Ярослава у його князівстві розпочнуться смути – як писатимуть згодом історики, воно вступило в гостру політичну кризу. Буцімто причиною цього стало те, що князь віддав перевагу своєму позашлюбному синові Олегу від Настаски, яку в Галичі все ще пам’ятали і все ще вороже про неї, спалену, говорили. Віддавши перевагу «нагуляному» синові Олегу, князь обійшов права старшого сина, і це раптом викликало в Галичі мало не бунт. Олег був зміщений з князівського столу, а на ньому галичани утвердили Володимира.

Справедливість нарешті відновили, але… Спокою це князівству не принесло. Як запевнятиме літописець, Володимир не справдив сподівань, покладених на нього галичанами. Він навіть ставши князем, не міг позбутися своїх негарних звичок, чинив на свій розсуд, що хотів і як хотів. Особливо галичан обурювали його пиятики та розпусність. Правда, він і раніше був таким, але галицькі бояри все ж вибороли йому стіл, а тепер повстали проти його моральних якостей.

Літопис Руський:

«Урік 6696 [1188]. Коли Володимир [Ярославич] княжив у Галицькій землі, то любив він пити багато, а думи не любив із мужами своїми. А взяв він [був ще раніш] у попа жону і зробив собі жоною, і родилося в неї два сини, [Василько та Володимир-Іван]. І Роман Мстиславич володимирський сватався з ним, і оддав дочку свою [Федору] за сина його за старшого [Василька]. Та ось, коли довідався Роман, що мужі галицькі недобре живуть із князем своїм, про його насильство, – тому що, уподобавши де жону або чию дочку, він брав [її] насильно, – то слав Роман [послів] без опасу до мужів галицьких, підбиваючи їх на князя свого, щоб вони його вигнали із отчини його, а самого б прийняли на княжіння.

Отож мужі галицькі, прийнявши раду Романову, зібравши війська свої і присягнувшись хрестом, повстали на князя свого. Але не сміли вони його схопити, ні вбити, тому що не всі були на думі тій, бо вони боялися приятелів Володимирових, – і так надумавши, послали [послів] до князя свого: «Княже! Ми не на тебе повстали єсмо. Але ми не хочемо кланятися попаді і маємо намір її вбити. А ти – де хочеш, ту за тебе візьмемо». А се казали вони, знаючи, що він не пустить попаді, але аби їм якось прогнати його, то цим вони йому пригрозили.

Він же, убоявшись [і] взявши золота й срібла багато, і жону свою [попадю] взявши, і двох синів, поїхав з дружиною в Угри до короля [Бели]. Галичани ж Романівну Федору одняли у Володимира [і] послали по Романа. Роман тоді оддав братові Всеволоду [город] Володимир назовсім і хреста йому цілував: «Більше вже мені Володимир без надоби». І в’їхав Роман у Галич, і сів у Галичі, князюючи.

І прийшов Володимир до короля [Бели], а король узяв Володимира і з усіма своїми військами рушив до Галича. А коли почув Роман, що король за Горою вже, то він побіг, не маючи змоги стати супроти нього. Отож, забравши весь добиток Володимирів, він із галичанами втік із Галича у Володимир, але тут, у Володимирі, заперся од нього брат Всеволод. І сам [Роман] пішов у Ляхи, а жону [Передславу] послав із галичанками у [город] Вручий на Пінськ. Та не було Романові і в Ляхах підмоги, [і] пішов він до Рюрика [Ростиславича], до тестя свого, в Білгород із мужами тими, котрі ото ввели були його в Галич.

Того ж року послали галицькі мужі [послів] до Ростислава до Берладнича, зовучи його до себе в Галич на княжіння. І він, почувши, рад був, і одпросився в Давида [Ростиславича], – бо Давид прийняв був його до себе, – і поїхав із Смоленська вборзі. І приїхав же він до України Галицької,[44] взяв два городи галицькі, а звідти пішов до Галича за їх, [галичан], радою. Але мужі галицькі не були всі при одній думці, бо чиї сини і брати були [заложниками] в короля [Бели], то ті кріпко держалися за королевича [Андрія].

У той же час прислав був король угорського війська багато синові на підмогу, боячись князів руських. А коли почув се королевич і воєводи угорські, що йде Ростислав до Галича за радою галицьких мужів, то королевич, не ймучи їм віри, став водити їх до хреста, – і праві цілували, не відаючи, а винуваті – остерігаючись угрів».

Не виключено, що Володимир не слухав бояр, і ті забагли усунути його від влади, а посадити свого, який би слухався їх. Та й літописець зазначив, що Володимир «думы не любяшеть с мужми своими». Бояри й вирішили будь-що позбутися молодого князя, який не був у їхніх руках маріонеткою. Розпочали переговори з волинським князем Романом Мстиславичем, запропонувавши йому галицький стіл. Дізнавшись про це і розуміючи, чим все це може скінчитися, Володимир залишив Галич і подався до Угорщини. Із собою він взяв дружину з двома синами, а також багато золота і срібла.

Король же [Бела] в’їхав у Галич, [але] не посадив у нім Володимира, а дав увесь уряд галичанам і посадив у ньому сина свого Андрія. А Володимира він узяв із собою назад в Угри, силоміць, одняв добиток і всадив його в башту з жоною його, – король, отож, великий гріх був учинив: він хреста цілував Володимиру, але Бог ізбавив його, [Володимира], од такої біди.

Роман тим часом випросився у тестя свого у Рюрика [піти] на Галич, кажучи йому: «Ведуть мене галичани до себе на княжіння. Пусти-но зі мною сина свойого Ростислава». І Рюрик послав із ним сина свого і Славна Борисовича, воєводу. Роман тоді вперед послав воїв до [города] Пліснеська, щоб вони спершу напали на Пліснеськ. Але вони, [городяни], заперлися, а угри й галичани заскочили їх, [воїв Романових], коло Пліснеська, – тих захопили, а другі втекли».

Роман прибув до Галича і був проголошений князем. Але втримався недовго. Угорський король вирушив на Русь. Галич не мав достатніх сил, і Роман запросив допомоги в поляків. Але щось з переговорами не вийшло, і Роман змушений був залишити князівство. До Галича вступив угорський король Бела III. Стіл він обіцяв Володимиру, хоч раптом змінив свій намір і посадив на галицький стіл свого сина Андрія, а Володимира, аби не заважав синові, велів схопити, відправити його назад до Угорщини і там ув’язнити.

Ще з Літопису Руського:

«Того ж року (1189) втік Володимир Ярославич із Угрів, із вежі кам’яної, – бо тут держав його король Бела з попадею його і з двома дітьми (Васильком та Володимиром). Йому-бо поставлене було шатро на вежі, і він, порізавши шатро, звив собі вірьовку і спустився звідти додолу. А із сторожів його двоє були до нього приязні, які й довели його до землі Німецької, до цесаря німецького Фрідріха Барбаросси. Цесар же, довідавшись, що він є сестричем великому князеві Всеволоду Юрійовичу суздальському, прийняв його з приязню і з великою честю, і приставивши до нього мужа свого, послав його до князя Казимира Справедливого в Ляхи, велячи йому добути для Володимира Галич, – бо він, Володимир, згодився був давати цесареві по дві тисячі гривень срібла в рік. Казимир тоді, приставивши до нього мужа свого воєводу Миколая, – послав його в Галич. І галицькі мужі зустріли його з радістю великою, князя свого і дідича, а королевича Андрія прогнали із землі своєї. І Володимир сів на столі діда свойого і отця свойого на Спасів день».

Угорці поводились як окупанти в завойованому краї, тож швидко налаштували проти себе галичан, і ті вигнали угорського королевича, а Володимира проголосили князем.

«Нарешті я домігся того, до чого всі ці роки йшов, терплячи часом і приниження», – подумав Володимир і був щасливий.

Ось тільки владарювати – як і жити, – йому, Володимиру Осмомислу, залишатиметься до 1199 року…

Повернувшись з полону до Новгород-Сіверського, Ігор, гаразд не відпочивши після всього пережитого, ще переповнений ганьбою поразки, відразу ж, аби хоч якось виправдатись за свою авантюру – полководець повернувся з поля брані без війська, сам-один – до того на Русі про таке й не чули, – подався до брата в Чернігів, а звідти з покаянною головою до Києва, до великого князя Святослава Всеволодовича – теж прохати прощення та виправдовуватися за свій програш. Запхавши до кишені власну гордість.

В стольному граді він з’явиться 15 серпня 1185 року. Це дослідники встановили за одним рядком «Слова: «Ігор їде по Боричевому на свято Богородиці Пирогощі». (Боричевий в’їзд – дорога з Подолу на «Гору»). Храмове свято Успіння (церква Пирогоща називалася ще Успенською) християни відзначали 15 серпня. Тоді ж Ігор і відвідав ікону Богородиці, аби подякувати їй за своє чудесне спасіння. І рушив з повинною до київських князів.

Святослав Всеволодович (р.н. невід. – п. 1194) – князь турбівський, волинський, новгород-сіверський, чернігівський, великий князь київський (неодноразово займав стіл).

Син Володимира Олеговича.

У 1181 році, побувавши при владі в кількох удільних князівствах, після тривалої боротьби за київський стіл зі смоленськими Ростиславичами, таки утвердився в граді Кия. Правда, уклавши з суперниками угоду, за якою глава Ростиславичів Рюрик отримував південну «Руську землю» – фактично в той час Київську землю. З 1184 року і по 1194 у Південно-Західній Русі правитиме дуумвірат Святослава і Рюрика. Це дещо послабило міжкнязівські усобиці і забезпечило успіх у боротьбі з половцями. Русь могла тоді хоч трохи вільніше зітхнути. Рюрик хоч і був співправителем – з однаковими правами, – але все ж старшим залишатиметься він, Святослав Всеволодович з роду бунтівних Ольговичів. Оскільки їхній представник захопив Київ, Ольговичі на якийсь час мовби вгамувалися. І це теж було на користь Русі.

За молодих своїх літ, за удільного владарювання, коли то там княжив, то там, постійно відчуваючи своє хистке становище, Святослав Всеволодович, аби утриматися при владі, не раз брав участь в княжих міжусобицях. Як хоча б у 1149 році, коли літописець скрушно записуватиме: «І була січа люта межи ними». Себто між своїми.

І таких «січ лютих» у його біографії назбирається чимало, адже чи не щороку ходив він походом проти своїх.

Часто для цього використовуючи – як тоді було заведено, – «диких половців».

Але ставши – нарешті ставши! – великим київським князем, почав дбати і про державу та її безпеку, успішно здійснюючи походи проти половців, усмиряючи своїх бунтівних князів. А протиріччя між своїми намагався владнувати миром, хрестоцілуванням, без кровопролиття, і це йому здебільшого вдавалося. Тож авторитет його на Русі почав стрімко зростати. Та й характером він змінився, зробився розважливим, ніколи не рубав з плеча, а добре перед тим міркував, вишукуючи мирні шляхи для уладнання тієї чи тієї справи. Мудрість хоч і в другій половині життя, а таки завітала і до нього. А може, ставши старшим князем, відчув відповідальність за долю Русі. З кожним разом його походи проти половців ставали все більш успішливими. Йому вдавалося згуртовувати князів для спільного походу в Степ. Особливо вдалим був похід князів на чолі з дуумвірами Святославам і Рюриком у 1184 році, коли вони здобули визнання і славу захисників землі Руської. Рівними їм серед князів тоді вже не було.

Вони здобули таку славу, що їй позаздрив тоді Ігор Святославич. Тож вирішив і собі піти в Степ, щоб і собі стати таким же славетним. І пішов. На свій страх і ризик, не поставивши до відома дуумвірів. Чим закінчився його злощасний похід – відомо.

Збагнувши нарешті, що він натворив, Ігор після повернення з полону відразу ж подався до Києва – просити в правителів прощення за самовільний похід. Та й, втративши дружину, ворогувати з київськими владиками не міг. Це було б просто безрозсудно.

Святослав та Рюрик зустріли новгород-сіверського князя стримано. Але й не вороже. Це збадьорило Ігоря – не все ще втрачено. Хоча й тенькало серце, Святослав Всеволодович як старший серед Ольговичів, до яких належав і він, Ігор Сіверський, міг його й покарати. І навіть відібрати в нього князівство, передавши його комусь іншому з Ольговичів.

Тож Ігор вирішив каятись, пам’ятаючи, що покірну голову меч не січе.

– Розказуй, князю, як закінчився твій похід у Половеччину, – сказав Святослав Всеволодович. І сказав для годиться, адже добре знав, чим закінчився той похід.

– Біди зазнав? Сповна її насьорбався? – здається, трохи аж навіть співчутливо запитав Рюрик. – Ех, князю, князю! Мабуть, сам Господь позбавив тебе розуму перед походом.

– Я по заслузі своїй зазнав біди, – дещо навіть аж бравуючи, відповів Ігор. – А тому готовий нести ту кару, яку заслужив – перед Господом і перед Руссю.

– Сам знаєш: після січі махати кулаками вже ні до чого. Та й скільки тебе не карай, а похід твій на краще не переграєш, – зітхнув Рюрик. – Як не повернути і твою погублену дружину. І неславу й ганьбу твою вже нічим не змити. Це ж треба! Відколи Русь стоїть, такого ще не бувало, аби руські князі потрапили в полон до кочівників.

– Винен – карайте!

– Винен, винен! Ще і як винен!

Дуумвіри переглянулись.

Ігор стояв перед ними, схиливши голову.

– Покірну голову меч не січе, – знову зітхнув Рюрик. – А смерть твоя стане ще однією смертю на Русі – нічого не змінивши на ній.

– Та й хто в молодості не грішив, – нарешті озвався Святослав. – Я сам стільки натворив за молодих своїх і дурних літ! Слава Богу, що хоч на старості набрався ума. Гадаю, – повернувся він до Рюрика, – що й Ігор хоч тепер, а таки набереться лою в голову. А щодо кари… У полоні він, – Святослав знову повернувся до свого співправителя, – вже отримав своє. Коли пересів із княжого сідла в сідло для рабів. Тож буде з нього. А загиблої дружини навіть карою не воскресити. Хоч ці руські люди скільки б ще могли принести користі Русі! А тепер… Тепер треба співати їм за упокій!

– Подальше своє життя я присвячу збереженню пам’яті полеглих, – мовив Ігор, наче клятву.

І він виконає свою клятву. «Слово» й стане вічним пам’ятником загиблим. Але, творячи поему, Ігор не забуде й себе, грішного.

«Слово» закінчується цілим каскадом славослів’я на адресу невдахи-полководця, який в принципі мав би відповідати перед законом за погублене ним військо. А натомість він отримує – принаймні якщо вірити поемі, цілу зливу величальних епітетів за свій «подвиг»:

Руські діви вже співають Аж на синьому Дунаю,[45] В’ється голос солов’їний, До Києва долітає: Князя Ігоря вітають. Величають його нині. …Землі раді, всі веселі… Від щитів міста й оселі Червоніють, мов калина. Старим князям пісні піли, Й молодим соколам сміливим: «Князь вернувся!» – вістка лине. «Слава Ігорю навіки! Святославичам і дітям! Буй-тур Всеволоду-брату — Сину Ігоря й дружині, Й наймолодшому, всім нині, Що явили руську вдачу! Всім князям – здоров’я-віку! Війську – сили, нам – утіхи, Бо всі разом стали нині Проти ворогів триклятих, Що йдуть наш край долати, Слава князям і дружині!» (Переспів В. Васьківа).

Так закінчилася авантюра Ігоря Святославича, коли він, погубивши ціле військо, сам-один повернувся, розгромлений і зневажено-зганьблений поразкою, на батьківщину і за це, якщо вірити «Слову», отримав неймовірну славу, коли «радувалися землі і гради веселі»…

Тож так і хочеться запитати – та й час уже: а хто ж він, автор «Слова», що так возніс князя, який з ганьбою програв похід?…

А втім, можливо, це тому (таки мав рацію візантійський історик Прокопій Кессарійський), що «в них (слов’ян – В.Ч.) щастя і нещастя в житті вважається справою спільною»?

«…І пішов він пішки одинадцять день до города Дінця…»

І сталося з ним тоді диво…

Скільки разів, втікаючи з полону, він впадав у відчай – ганебна ця втеча! Нащо вона йому? В ім’я чого? Скільки разів протягом тих одинадцяти днів, коли бив ноги до Дінця, терзав себе – яка ганьба! Він, князь і воїн, втікає шолудивим побитим псом, коли має у січі битися-рубатися, а не давати драпака. І для чого? Щоби живота свого порятувати? Кому він тепер потрібен? Чи й не хоробрість – втікати од ворога сірим зайцем…

Всі ті дні відчував себе й геть кепсько і виправдання собі не знаходив, і їв себе поїдом: він, князь, втративши військо, яке створював не один рік, згубивши його в одному бою, тепер рятується втечею, як останній боягуз? Коли має лежати – якщо вже випала їм така доля, – там, де лежить його військо. Попереду полеглої раті. А він… Князь, драпака дає, загнаним зайцем втікаючи від половецьких комонників.

Один спосіб позбутися сеї ганьби – урвати життя. Підтяти його ножем під корінь. Але це теж свого роду… втеча. У світ предків. А кожна втеча є ганебною для руського воїна.

Кілька разів намагався покінчити з життям, що здавалося йому тепер таким мізерним, знеславленим, намагався і… І не міг. Руки не зводилися.

А не міг тому, що його кликав голос Ярославни. Він лунав у його душі, у всьому єстві і манив, підбадьорював, благав, наказував зрештою: іди! Повертайся, я чекаю тебе живим. Ти потрібний мені живим.

І вдень, і вночі чув він її голос, приглушений відстанню, але живий її голос, що линув з Путивля, з високих його валів: повертайся, я чекаю тебе, ладо моє…

Тож і не міг накласти на себе руки, хоч і хапався за ніж. Скоряючись тому голосу, що летів до нього степами Половеччини, що його чув лише він один у цілому світі, Ігор то соколом летів горою, то сірим вовком низом біг. До неї, до Єфросинії своєї – єдиної у світі, яка чекала його.

Нащо він повертався?

Що він скаже жінкам полеглих воїнів, як запитають його: ти повернувся, а де наші ладо? Чому вони не повернулися? І чому ти повернувся?

Що він скаже, що відповість… Краще б він з воїнами своїми лежав у сирій землі, як глянути в очі жінкам, чиїх чоловіків він погубив, завівши їх у Половеччину.

Але повертався.

Треба жити. Якщо вже йому випало жити, то й жити. Хоча б для того…

Для чого тепер жити? А хоча б для того, щоб розповісти людям, як полягло його військо. Бо якщо він не розповість, то хто? Хто, як він чи не єдиний, уцілів з того війська, котре на його очах полягло. І полягло з його вини. Те військо, яке він же й завів у Половеччину. Вони йому вірили, а він… Він кому вірив, коли з нечисленною раттю забрався в лігво ворога?

Тож треба про все це розповісти. Розповісти, як пісню проспівати. Пісню слави полеглим русичам. Щоби пам’ять про них ніколи не згасла.

Щоби пам’ять про них була завше живою.

Померлі живуть доти, доки живі про них пам’ятають.

Життя померлого у пам’яті живих. А тому треба будь-що повернутися. Наперекір всьому. І розповісти про дружину його. Проспівати їй пісню слави. Проспівати новітнім Бояном. І піснею порятувати їх від забуття. Ось для чого він має повернутися. З Новгорода треба буде поїхати до Чернігова, а потім до Києва, в князів допомоги попросити. Його війська більше немає, Сіверщина беззахисна. Хто її захистить на випадок чого, крім князя чернігівського та великого київського? Покіль він створить нове військо.

А вже потім, як це він уладить, і почати, повернувшись додому, пісню почати, слово про них, полеглих, щоб вони вічно жили в пам’яті людській.

Це все, що він після їхньої загибелі може зробити для них – Слово про них створити. Слово про свій похід в Половеччину і про їхній подвиг. Його, Ігоря, не буде, а Слово буде, і в ньому житимуть полеглі воїни його. А з ними і він. В цьому віднині вбачав своє покликання, подальше життя. Створити про них, воїв його, Слово, а там… Там, що буде, те й буде.

З цією думкою і біг він донецькими степами – де й сили бралися. І скільки біг, то здіймаючись соколом над землею, то вовком сірим нісся низом, все ловив і ловив попереду її голос. Знав, вона на валу в Путивлі його виглядає, тужить, плаче, співає, закликаючи сили небесні й природні допомогти йому, вберегти її ладо, і він біг, біг, біг… Нісся, як наче в якомусь мареві, нічого не бачачи і нічого не чуючи, крім її голосу, що лунав і лунав попереду, кликав його і манив, біг, скоряючись тому голосу так, що часом і витриваліший за нього Овлур не встигав.

– Борзо, борзо, – підганяв його Ігор, і Овлур не впізнавав князя – звідки у нього беруться сили, хто його наче на крилах несе?…

– Хіба ти не чуєш? – дивувався князь. – Голос її… Вона плаче-тужить на валу в Путивлі… Хто вона? Ярославна моя. Побігли… Борзо, борзо! Ще борзіше. Соколами маємо летіти, сірими вовками низом бігти. Ярославна мене чекає, а чекаючи, співає-тужить на валу. Хіба ти не чуєш? Борзо, борзо!.. Маю втішити голубку свою, а потім і сідати. За пісню, за Слово про тих, хто поліг у цих степах і відтепер має завжди жити. У пісні моїй, яку я ще проспіваю, у Слові своєму, яке я ще витворю…

І твердо вірив: тільки повернеться на Русь, неодмінно Пісню свою проспіває, неодмінно Слово своє він створить.

І неодмінно на віки.

Слово – як мовна одиниця, що являє собою звукове вираження поняття про предмет або явище об’єктивного світу (за наукою), як заклинання, що має магічну силу, і взагалі, як засіб спілкування, що відрізняє нас від тварин безсловесних, здавна на Русі-Україні шанували, називаючи його золотим, красним, красивим (про тих, хто дуже повільно говорив, розповідав, насмішкувато казали: зимує на кожному слові), а про тих, хто точно висловлювався – не лазить за словом до кишені; письменників називають майстрами слова, образне слово – крилатим, про нечесного казали, що він блудить словом, в обіцяльників – медові слова, необов’язкові – на вітер кидають слова, а хто не заслуговував схвального відгуку – не вартий доброго слова. (Про померлих відгукувалися лише добрим словом). Ті ж, хто не додержувалися свого – зраджували слово. У сміливих – гостре слово, чесне слово. Слово ще лагідно-ніжно називали словоньком.

«Чого ж ти, Ганночко, да так запишалася? Устоньок калинових своїх да й не одкриваєш, словонька тихого да й не промовляєш?» – Г. Барвінок.

Але вже в Кобзаря слово стало зброєю – і для наступу, і для захисту.

Возвеличу Малих отих рабів німих! Я на сторожі коло їх Поставлю слово.

Таке слово хотів лишити й Ігор Святославич – слово як твір, як літературний жанр, і поставити його на сторожі пам’яті і честі полеглих, а живих словом своїм ще і ще закликати до єднання перед тією бідою, що нависла над рідною Руссю.

І, перефразовуючи Т. Шевченка, можна сказати, що автор поставив на сторожі Київської Русі, нашої славної минувшини, що завжди з нами, немеркнуче «Слово», якому судилося стати – сам Ігор і не сподівався на це, не замахувався – воістину безсмертним. Хоч і написане воно не нашою ніби ж мовою, принаймні нам не всім сьогодні зрозумілою, якої вже немає у вжитку, але яка була. А отже, є і буде завжди.

Перший рядок поеми Ігор Святославич, який до того не був помічений у схильності до творчості, наче й не писав, а на одному подихові проспівав. Здається, початок, як і подальший текст, сам собою склався і проспівався, задавши тон усій поемі – як співають пісню, коли душа до неї готова і багне її.

«Не лепо ли ны бяшет, братиє, начати старыми словесы трудних повестей о полку Игореве, Игоря Святославича?» – і т. д., всі 500 рядків поеми.

Але на цьому, вже першому рядкові заспіву, спіткнулося – і спотикається й нині – не одне покоління дослідників. Що воно означає: «Не лепо ли ны бяшет, братие»? Перекладається цей рядок у різних авторів – чи трактується, переспівується, – по-різному, хоч суть у всіх зберігається приблизно однакова. Наприклад, в Україні:

Чи не добре б було, браття, Складом бранних оповідань, Як велось у давнину, Нам про сина Святослава, Князя Ігоря, війну? І почнеться хай наш спів Не з Боянових задумів, А з повісток наших днів. (О. Коваленко).

А ось переспів В. Васьківа:

Чи ж не ліпше було б, браття, Нам цю повість розпочати Від старої давнини, В новім стилі, в новім слові Про похід в степи шовкові. Князя Ігоря полки…

Максим Рильський:

Чи не гоже було б нам, браття, Розпочати давніми словами Скорбну повість про Ігорів похід… А зачати нам отую пісню По сьогоденних бувальщинах, Не по намислу Бояновім…

А ось як росіяни перекладають цей заспів-зачин «Слова»… Хоча, стривайте, чому це росіяни перекладають – чи мають перекладати – «Слово о полку Ігоревім» на російську мову, як воно, на думку деяких новоявлених істориків, написано… російською мовою. (Мовляв, українські націоналісти, сякі-такі, притягують «Слово» до своєї літератури, вважаючи його ледь чи не українським, в той час як воно написано російською мовою).

Один з таких новоявлених, але вже скандально відомих істориків (він себе називає «историком и писателем», не будучи по суті ні тим, ні тим, хіба що вправним журналістом, але як для історика не маючи системних знань), навівши вище процитований зачин «Слова», заявляє, що це… «русский язык». Мовляв, українською мовою тут і не пахне! Адже це «написано по-русски». Правда, «сегодня этот язык называют древнерусским». Хоча при чім тут українська мова?

Але як би не називали мову «Слова», вона насправді і є давньоруською. Тією мовою, яка була спільною мовою наших пращурів-слов’ян – зокрема південних, і яка після виникнення Київської Русі розпалася на ряд наріч.

«Слово» написане аж ніяк не «русским языком» (пишемо це з усією повагою до російської мови). Хай хоч один руський (росіянин) скаже, що означає рядок: «Не лепо ли ны бяшет, братие»? Крім, звичайно, вузького кола спеціалістів, мовників, істориків чи церковників. Ніхто із неспеціалістів не зможе – не вивчивши раніше цієї мови – перекласти цей рядок – хай він буде і тричі руським і добре знатиме російську мову як свою рідну. Для росіян ця нібито руська мова незбагненна. Як іноземна. І тому росіянам «Слово» перекладають. Виходить, з руської на… руську? Та ні ж бо, з давньоруської, яку в Росії, як уже мовилося, ніхто, крім спеціалістів, не знає, на російську.

За браком місця наведу лише один-два переклади. Ось хоча б академіка (академіка, спеціаліста із спеціалістів по давньоруській літературі та історії) Д. Лихачова:

Не пристало ли нам, браття, Начать старыми словами печальные повести о походе Игоревом, Игоря Святославича?

Чи, скажімо, Ніколая Риленкова:

Не приспело ль ныне время, братья, Слово на старинный лад начать, О походе Игоревой рати Горестную повесть рассказать…

Себто росіяни, незважаючи на те, що «Слово» буцімто написане російською мовою, перекладають його на все ту ж… російську мову. Для чого творити масло масляне? А вони перекладають «Слово» на російську мову – до речі, блискуче, – адже руські не втнуть «Слова», хоч і володіють своєю рідною російською мовою. Бо «Слово» написане не російською мовою, а, як уже мовилося, давньоруською, нам сьогодні не зрозумілою. В тім числі й росіянам. І російські автори не забувають зазначати: «Перевод с древнерусского». Та мова наших пращурів-слов’ян, яка – як уже мовилося, з виникненням Київської Русі розпалася на ряд наріч, коли, власне, й почався процес створення трьох «братніх мов» – української, білоруської, російської. Давньоруська збереглася лише в історичних джерелах, в окремих написах у храмах, книгах, написаних церковнослов’янською. Та ще у «Слові о полку Ігоревім» – справді безцінній літературній пам’ятці Київської Русі, та в інших давньоруських повістях, билинах, та ще в богослужінні Православної Церкви, яка називається Руською.

Мова «Слова» – себто давньоруська, – і сьогодні, хоч не всім і зрозуміла,[46] вражає поетичністю, і сьогодні бере за душу, хвилює і справді, попри багато незрозумілих слів і термінів, співається, як пісня».

Бо як пісню «Слово» і проспівав Ігор Святославич – наче на одному подихові, на одному ударі серця. Не готуючись до цього зарані.

Через віки й віки Олександр Довженко у 1928 році скаже про фільм «Звенигора», від якого почався український національний поетичний кінематограф (він став першим українським фільмом, що був з тріумфом показаний за рубежем, в паризькому театрі «Studio-28» і в Сорбонні): «Картину я не зробив, я проспівав, як птах».

Олександр Довженко жодного дня не працював у театрі ні режисером, ні навіть актором, рідко бував до того в кінотеатрах. І зовсім не був обізнаний з теоретичними і практичними, творчими й виробничими сторонами кіновиробництва, проте одразу ж почав працювати режисером. І невдовзі створить «Землю», про яку італійські неореалісти проголосять: все їхнє мистецтво виросло на Довженковій «Землі». Фільм буде зараховано до десяти кращих фільмів всіх часів і народів. Не вчився Олександр Петрович, як уже було сказано, жодного дня – тим більше, як творити шедеври, не кажучи вже про ази. Як пише сьогодні критика, «в аспекті вічності Довженко входить до XXI століття як зовсім не розтрушене дерево». За «баченням світу художник не був зрозумілий масам (а хіба «Слово о полку Ігоревім» зрозуміле масам? – В.Ч.). Олександр Петрович вибрав шлях експериментатора, шлях майстра поетичного кіно, цей «син зачарованої Десни» увірвався на екрани всього світу апологетом стихійних природних початків. Створені ним образи – плоди української землі під час великих потрясінь. Про них він говорив з пафосом і пошанівком, надавав їм силу міфічних героїв давнини. Довженко творив страждаючи. Він повністю зазнав мук і радощів творчості, заслужене визнання і злобну клевету. Словами свого героя із фільму «Поема про море» геній українського кінематографа передбачив своє майбутнє: «Я безсмертна людина… І абсолютно неважливо, скільки мікронних одиниць часу буде існувати моє персональне я, я безсмертна щаслива людина, і те, що я відчуваю, і те, що я роблю – це прекрасно».

Що з того, що автор «Слова о полку Ігоревім» ніде не вчився. Приміром, на творчого генія, що з того… Хіба Шекспір перед тим, як взятися за перо, вчився, як писати геніальні драматургічні твори? Чи Роберт Бернс вчився, Шіллер? Вальтер Скотт, Байрон, Пушкін вчився як писати геніальні речі? Чи Тарас Шевченко вчився, кріпак без освіти, все здобував самотужки, чи Леся Українка, Іван Франко, Микола Гоголь, Федір Достоєвський, Лев Толстой хіба вчилися? Як творити шедеври світового рівня? Чи Бетховен зарані вчився, Моцарт, як піднятися на вершини світової музики? Хіба вчилися Мопассан, Конан Дойль, Антон Чехов, Максим Горький, Бунін, Рільке, Блок, Ахматова, Маяковський, Єсенін, Лорка, Шолохов, Твардовський? Хіба вони перед тим, як взятися за перо, вчилися, як створювати шедеври? Готувалися, як написати безсмертні твори? Ні, вони просто жили. І ось одного разу кожен з них – названих тут і не названих, – відчув потяг щось виразити словом, взявся за перо і схилився над білим аркушем паперу… І з-під його пера почали виходити твори, досі не знані на планеті Земля.

Таке трапилося і з автором «Слова о полку Ігоревім». Не вчився – та і яке навчання у ті часи, – не готувався створити шедевр, не думав, не гадав, сів, і… і маємо «Слово о полку Ігоревім».

Путі Господні і путі талантів, творчості, шлях прориву до істини незвідані. І добре, що незвідані. Тож і завтра-позавтра, і в близькому й далекому майбутньому, хтось із мешканців планети Земля візьме перо до рук, схилиться одного разу над білим незайманим аркушем паперу і, не знаючи, як творити шедеври, безсмертні речі, створить їх.

І потім винувато зізнаватиметься: я, мовляв, не творив, я проспівав, як птах…

Повій, вітре, на Вкраїну, Де покинув я дівчину, Де покинув карі очі. Повій, вітре, опівночі. Між горами там долина, В тій долині єсть хатина, В тій хатині дівчинонька, Дівчинонька-голубонька. Повій, вітре, тишком-нишком Над рум’яним білим личком. Над тим личком нахилися, Чи спить мила, подивився!..

І все. Просто і – навічно. Хоч автор, Степан Руданський, і не вчився писати воістину народні речі…

А давньоруська така ж, як і українська, що за висловом Олеся Гончара, «запашна, співуча, гнучка, милозвучна, сповнена музики й квіткових пахощів – скількома епітетами супроводжується визначення української мови».

А вислів «не лепо ли ны бяшет, братие…» можна передати й іншим давньоруським зворотом, що більш нам зрозумілий:

«А було би лепо нам, браття».

Цей зворот в Київській Русі існував ще до появи «Слова». Хоча б у висловлюванні князя Мстислава Ізяславича (1170): «А лепо ны было, братье… поискати отец и дед своих пути и чести». (Іпатіївський літопис).

Частка «ли» тут має підсилювальне значення.

А щодо «лепо», то… Слово це й сьогодні у слов’ян живе, як жило тисячу літ тому: «ліпший» – красивий, «лепський» – хороший, красивий (Словник Б. Грінченка). В сучасній українській мові лепський – теж хороший, гарний, лепсько – прислівник до лепський. І як у церковнослов’янській «лепота» (краса), так і в сучасній українській є «ліпота» – теж краса. А ще ж – ліпше, ліпший…

Лепота – ліпота… Краса, одне слово.

Тож читаючи в оригіналі «Слово о полку Ігоревім» (ні, ні, не на «русском языке», а на давньоруській мові), хочеться так і сказати, замріяно зітхнувши:

– Але ж яка ліпота!..

І цю ліпоту подарував нам і всім прийдешнім поколінням він, удільний князь, невдаха-полководець, Ігор Святославич, здавалося б, такий далекий від поезії, а бач… Як почав з першого рядка «Не лепо ли ны бяшет, братие…», так і пішов, і пішов усі 500 рядків поеми, наче пісню співаючи. Ту пісню, що й досі відлунює в наших серцях і душах, в наших думах і піснях, в нашій любові, зрештою, у вірності рідному краю… У силі єдності, хоч не всі це сьогодні чомусь розуміють – глухі чи що?…

А на Русі творилося звичне – міжусобиці, ті, які вже давно стали вічними.

Літописці безсторонньо записували…

А втім, літописці – теж живі люди. І, як і всі люди, вони теж мають слабкість – хочуть смачно їсти й пити, і взагалі – гарно жити.

І мати ласку всесильних світу їхнього. Не помажеш – не поїдеш. Цю віковічну істину вочевидь знали й літописці. Як знали й про те, що не улестиш вельможним – не будеш в безпеці, затишку, достатку. Леститимеш – житимеш гарно і…

І – довго. А для цього – заради власного благополуччя й безпеки, – треба улещувати князя. Бодай тим, які при верховній владі у Києві. А тоді монархами в Києві буди два князі – Святослав і Рюрик.

І ось в Літопису Руському з’являється – 1190 рік – такий запис:

«Того ж року Святослав зі сватом своїм із Рюриком, утишивши землю Руську, а половців підкоривши під волю свою (тут літописці видають швидше бажане, аніж дійсне – В.Ч.), і порадившись, пішли удвох на лови по Дніпру в човнах, на устя Тесмені, і тут, лови діявши, наловили безліч звірів. І тоді вони позабавлялися обидва, і пробули в приязні і в веселості всі дні, і вернулися до себе».

Підлабузництво перед князями-дуумвірами грубе і нічим не прикрите. Потішили літописці князів, які в свою чергу тішилися ловами. Перед цим «утишили (вгамували, приборкали чи що?) землю Руську» і «порадившись» (між собою, звісно) розважалися на полюванні. А наловивши на ловах звірів, позабавлявшись, у приязні та веселощах були. Ще б пак! Добре відпочили князі від трудів праведних по захисту Руської землі!

Київські літописці князям добре улестили, потішили владик тими запопадливими записами – начальство все ж таки, а начальству треба годити і ласки у нього покірливістю та хвалебністю запобігати.

Князі розважалися, літописці їх славили, а половці тим часом Руську землю зазвичай «пустошили по Росі», розоряли її і в інших місцях.

І так з року в рік пустошили половці Руську землю, а князі тішилися ловами – так би мовити, відпочивали по повній. І так, як уже мовилося, минав рік за роком (за літописом – літо за літом), а на Русі чинилося все те ж: половці звично і вправно пустошили Русь, князі звично розважалися на ловах… Ні, не супостатів, – звірів, яких наловлювали багато і тому перебували в добрій приязні та веселощах. Чого не скажеш про саму Руську землю.

У ті часи навіть сарана «приходила в землю Руську» – 1195 рік – але гірше сарани та половців рідну землю розоряли княжі чвари. Мономаховичі й Ольговичі звично ворогували між собою за київський стіл. І взагалі, за верховну владу на Русі. І літописці звично записуватимуть – хоча б під роком 1195:

«І настало межи ними багато суперечок і свар великих, і не владнались вони…»

Тоді ж – принаймні в ті роки, – до половців, сарани, неврожаїв, додався і землетрус.

Запис 1196 року, вівторок, 13.III:

«Тої ж зими…, у вівторок, у дев’ятий час (проміжок між 16–18 годинами дня) потрусилася земля по всій області Київській і по Києву: церкви кам’яні і дерев’яні хиталися, і всі люди, бачачи це, од страху не могли стояти – ті падали ниць, інші трепетали.

І сказали ігумени блаженнії: «Се Бог проявив себе, показуючи нам силу свою за гріхи наші, щоби одвернулися ми од лихої путі своєї». Інші ж говорили один одному: «Сі знамення не на добро бувають, а на погибіль многим, і на кровопролиття, і на великі замішання в Руській землі». Що й збулося».

За гріхи наші… Щоб одвернулись ми од лихої путі нашої…

Не одвернулися. Мономаховичі звично з Ольговичами міжусобиці криваві чинили, навіть тоді, коли й земля тряслася – «за гріхи наші».

Ще із записів про той день – вівторок 12.ІІІ.1198:

«А на другій неділі посту, у вівторок, на обідні, оте сталося – потрусилася земля, і того дня зустрілися обидва війська (Мономаховичів та Ольговичів – В.Ч.). Ольговичі тим часом вже були насторожі: нарядивши полки свої і одтоптавшись у снігу, – бо був сніг великий, – вони стали супроти них. (Себто проти своїх, не проти чужих загарбників – В.Ч.). Коли ж Мстислав і дружина його побачили їх, – а поблизу був ліс, – то тут же, не виладнавши полків своїх, а вборзі кинулись на них, вони помчали до них і зітнулися з Олегович полком, і лави Олегові потоптали (свої – своїх, Мономаховичі Ольговичів – В.Ч.), і сина його Давида порубали. А Давидів тисяцький Михалко зі смоленським полком був наряджений на полоцький полк, бо полоцькі князі помагали Ольговичам…» І пішло, і, як кажуть, поїхало. Свої громили своїх. Успішно, не так, як половці. Літописець тільки встигає записувати: «вдарили в тил полку Мстиславого і потоптали його…» Полочани схопили Олега (військо його вже було розбите). Мстислава теж схопили, і вже в Чернігів вість летить, реляція побідна: «Мстислава я схопив і військо його побідив…» І далі з гордістю – з гордістю! – додано: «Нині ми добудем честь свою!»

Ні, не в битві з ворогами, які пустошили Русь, у битві зі своїми.

Але й цього було мало.

«Рюрик тоді привів – літо 1196 – братів своїх і диких половців. І стали вони воювати з Ольговичами, бо сказав був йому Ярослав: «Ти починай, а я готов із тобою».

Ярослав же чернігівський став слати послів своїх до Рюрика, кажучи йому: «Чому ти, брате, почав єси волость мою пустошити і поганим руки наповняєш? (Себто розплачуєшся з половцями за їхню допомогу у братовбивчій війні з руським людом – В.Ч.).

І отож воювали вони межи собою, їздячи, все літо і до осені».

А ми певні, що то половці пустошили Руську землю. А їм пустошити Руську землю усіляко допомагали й руські князі.

Ще запис – осінь 1196:

«Тої ж осені, коли Ярослав Всеволодович чернігівський почув, що Всеволод і Давид, увійшовши в землю їх, Ольговичів, палять оба волость їх і вятицькі городи забрали й попалили,… то Ярослав… зібравши браття своє і диких половців», теж заходився пустошити… Все ту ж Руську землю…

І літописцям нічого не залишалося робити, як все в тому ж неупередженому стилі писати:

«Преблагий і премилосердний Христос Бог наш! Не хотячи дати радості дияволу, ні диким половцям, які були на се готові, і кинулися на кровопролиття, і обрадувалися було зваді між руськими князями, ізбавив Бог християн од рук нечестивих і окаянних агарян…»

Але… «тої ж зими ходив Роман Мстиславич на Ятвягів мститися, бо вони пустошили були волость його. І, отож, Роман увійшов у землю їхню, а вони, не маючи змоги стати супроти нього, втекли у свої твердині. А Роман, попаливши волость їх і відомстивши, вернувся до себе…»

І так з року в рік, з віку… Так, так, з віку в вік!

Частина п’ята І Ярославна збагнула: скільки б вона віднині не тужила на валах Путивля, ладо її вже ніколи не повернеться до неї з полону смерті

Це – голос боротьби, безсмертності і слави,

Як гімн вітчизни, гордо нам звучить.

М. Бажан

І А почав він свою пісню з плачу жони своєї, княгині Ярославни

Коли у 1800 році вперше була надрукована знайдена графом Олексієм Івановичем Мусіним-Пушкіним (колекціонер, історик, археограф, член Російської академії наук, обер-прокурор Синоду, президент Академії художеств, сенатор) «Ироическая песнь о походе на половцев удельного князя Новогорода-Сиверского Игоря Святославича, писанная старинным русским языком в исходе XII столетия с переложением на употребляемое ныне наречие» (Москва, Сенатська друкарня, 1800, VIII, 46 с), його звинуватили в тому, що знайдене ним «Слово» – підробка. Фальсифікат. (В підготовці рукопису до друку брали участь такі відомі вчені, як Бантиш-Каменський і Малиновський).

А ще висловлювалося дике припущення: «Слово» написане самим… Пушкіним. На тій підставі, що оригінал не зберігся, як відомо, він згорів в московській пожежі 1812 року під час нашестя Наполеона в Росію.

Про те, як був знайдений рукопис, граф Пушкін розповідав: (подається мовою оригіналу): «До обращения Спасо-Ярославского монастыря в архиерейскнй дом управлял оным архимандрит Иоиль, муж с просвещением и любитель словесности: по уничтожении штата остался в том монастыре на обещании до смерти своей. В последние годы находился он в недостатке, а по тому случаю комиссионер мой купил у него все русские книги, в числе коих в одной под № 323, под названием Хронограф, в конце найдено «Слово о полку Игореве». Як далі зазначає граф, оригінал був написаний «на лощеной бумаге, в конце летописи, довольно чистим письмом. По почерку письма и по бумаге должно отнести оную переписку к концу XIV или к началу XV века».

Але як граф Пушкін (див. вище перераховані його титули і звання, що аж ніяк не сприяли тому, щоб їхній власник міг зайнятися банальною підробкою), чоловік, який ніколи не займався словесністю, міг би написати шедевр світової літератури на малознайомій мові, майже невідомої йому писемності?

З цього приводу навіть сперечатися всерйоз немає сенсу.

А щодо авторства «Слова»…

Кого тільки не сватали в автори поеми «Слова»! Навіть невідомого слугу великого князя Кочкаря, якогось боярина, регента церковного хору Митусу, конюшого Ігоря, княгиню Агафію Ростиславну, новгородського посадника Мрошку Нездініча, якогось монаха, княжича Святослава Рильського, Володимира Галицького, онука Бояна (міфічного, до речі) і багатьох інших. Серед них і такі, які ніколи і ніякого відношення до Київської Русі не мали.

Але з усіх цих гіпотез, здебільшого взятих зі стелі чи з кінчика пера самих творців оних гіпотез, дещо слушним видається – на перший погляд – припущення академіка Рибакова про те, що автором «Слова» міг бути Петро Бориславич, літописець і боярин князя київського Ізяслава Мстиславича, але…

Але й ця гіпотеза так і залишилася гіпотезою. Довести своє припущення фактами, документами академік Рибаков так і не зміг. Та їх і немає – фактів і документів про те, що Петро Бориславич є автором «Слова». Хіба що побіжні, непрямі. Просто припущення. І це при тому, що Петро Бориславич в роках 1140–1190 вів літописні записи. А це вже, як кажуть, немало.

Хоча літописні записи – це все-таки літописні записи (сухі, інформаційні, без метафор і поезії), а «Слово» – шедевр саме поезії. Хоча гіпотезу Рибакова деякі дослідники все ж прийняли. Хоч і «з певним припущенням» – щоб увести Петра Бориславича в коло можливих авторів «Слова». Але це всього лише припущення. Як можливе. Всього лише.

Але доприпускалися до того, що дехто цілком всерйоз запевняв: «Слово» написав… грек або норман. А вже потім його, мовляв, переклали на руську мову XII ст. Але це за відомим принципом: «В своем отечестве пророка нет».

З’явилася й більш курйозніша гіпотеза одного киргизького дослідника, що, мовляв, «Слово» було написане по-кипчацьки – половецькою мовою… Але тут уже далі, як кажуть, нікуди.

Здається, ось-ось буде нарешті названо ім’я творця поеми, і… і – повторимо: віз все ще й нині там. І все повертається на круги своя.

В одному всі дружно сходяться: анонімний автор «Слова» був, вочевидь, дружинником Ігоря, швидше всього його воєводою і безперечно брав участь в нещасливому поході сіверян на половців року 1185-го. Бо так описати похід, не будучи його учасником – неможливо. (Це за умови, що в нього ще й був великий поетичний талант!) Про похід він знає все – до найменших дрібниць. І друге, в чому сходяться всі пошуковці – автор був палким патріотом своєї землі Руської, прибічником її єдності, адже за справедливим висловом К. Маркса «суть поеми – заклик російських князів до об’єднання якраз перед нашестям…, монгольських полчищ».

Іван Буртик, автор передмови до видання переспіву «Слова о полку Ігоревім», здійсненим Володимиром Васьківим (Київ, 1996), зазначаючи, що «поему «Слово о полку Ігоревім» науковці світу вважають перлиною старовинної української літератури (історію української літератури треба й починати зі «Слова»), далі слушно зазначає, що «автор «Слова» «був людиною світською, близькою до князів і, скоріше, був лицарем, княжим співцем. Він любив народну пісню, брав з неї порівняння, образи, приповідки, а може, також і ритм. Як на той час, він виявив себе високоосвіченим, зокрема багато начитаним у тодішньому українському світському і церковному письменстві… знав добре історію і сучасну йому політику та існуючі міжусобиці й порахунки між князями. Він безмежно любив свій край, та бачив, що короткозорість князів веде державу до руїни й загибелі. Тому провідна думка «Слова» ясна. Наснажений патріотизмом, талановитий поет намагається у свойому творі викликати в князів і слухачів гаряче почуття любови до «Землі Русичів» і зрозуміння потреб спільної боротьби перед наступом ворожого Степу. Він пригадує могутність «Старого Володимира», давні «золоті» часи, коли була єдність батьківщини, коли об’єднані полки давали одностайну відсіч «Степові», а тепер тільки п’ятнадцять живих людей залишилося з великого триденного бою, погрому над річкою Каялою; розпачливий плач Ярославни та тривоги великого князя Святослава про долю України безумовно вказують на стривоженість поета про загрозу «Степу» для рідної землі, якщо не настане згода між всіма князями. Без сумніву можна твердити, що поема «Слово о полку Ігоревім» є поетичним твором незмірно цінної літературної спадщини з багатим змістом нашої давнини. В описових картинах автор з мистецьким хистом висвітлює політичні й історичні обставини державного життя того часу. Він яскраво висвітлює державний позем українського народу, його культурні надбання, релігію та створені ним звичаї й обряди. Збережений твір такої монументальності наглядно підтверджує існування великої Київської Держави, створеної на сотні літ раніше перед виникненням Московського князівства, яке оформилось лише в другій половині XIII століття». Що так, то так.

І ще одна особливість, що «викриває» анонімного автора. Він не просто героїзує сепаратистський, по суті авантюрний похід Ігоря Сіверського, внаслідок якого той не лише знеславив Русь і погубив тисячі кращих воїнів, а й висловлює свої симпатії до Ігоря. Навіть зважаючи на те, що похід він програв, і сам, опинившись в полоні, змушений був утікати додому один, без своєї дружини й полків, що вже на той час полягли. Ба, ба, він Ігоря возвеличує, не скупиться на шану йому і славу. Справді-бо, Ігор, виявляється… голова Русі.

Без пліч тяжко голові, Й без голови плечам горе — Отак без Ігоря І Руській землі…

Це про князя, який своїм необдуманим вчинком, авантюрою своєю завдав стільки горя Русі. А виявляється, він її… голова. Це ж треба так любити Ігоря, так ним захоплюватися, щоб його, загалом нічим не видатного удільного князя, яких на Русі було та було (бодай він і належав до впливового клану Ольговичів), та возвести в ранг… голови Русі!

То хто ж цей палкий прихильник і ледь чи не обожнювач Ігоря Сіверського, його чи не домашній літописець, поет і співець-гусляр?

При втечі з полону князеві, який бездарно програв битву, виявляється, сам «Бог… вказує путь». Звичайно ж – «в Руську землю до отчого столу золотого». Що його він після своєї авантюри навряд чи й заслуговував. А як захоплений автор описує втечу з полону князя, який так бездарно програв битву. Він у нього «скаче в очерети горностаєм», лине «білим гоголем на воду», а на коня – «вовком стрибає». (Чому він, цікаво, вовком на половців не стрибав?) І далі:

Ігор, наче сокіл, Під туманами летів…

Наче сокіл… Але й цього мало, невідомий автор «Слова» невтомно нагадує, що Ігор, втікаючи з полону, «пролітає соколоньком білим» (соколом – власне, соколичем, – називає Ігоря в полоні й хан Кончак, хоча тут зрозуміло, за що така честь, вони ж бо – свати). І ось:

Світить сонце вгорі, — Ігор, князь, – у Руській землі.

Про те, що він утік лише один з усього кількатисячного війська – ані слова. Світ радується, що хоч уцілів з руського війська лише він один.

І ось втікач, – вже в ранзі героя-сонця і голови Русі, вчорашній раб половецький (кощій на їхньому слензі), невдаха-полководець – у Києві. Йде – чи їде – Боричевим узвозом «До святої Пирогощі, До Божого дому, Богородиці оселі».

І звичайно ж – «Радуються землі і гради веселі». Це від того, що Ігор повернувся. Сам-один. Про те, що половці захопили – з вини Ігоря, – п’ять тисяч – П’ЯТЬ ТИСЯЧ!!! – руських воїнів у полон і потопили їх в озері, що лише п’ятнадцятьом з усієї його дружини вдалося живими додому повернутися (і сам князь виявився шістнадцятим. Із більш як п’ятитисячного корпусу!) – ні згадки. Наче так і треба було.

Але й цього мало. В заключній главі «Слава князям», невідомий автор вже, як кажуть, «в лоб» славословить Ігоря. І це, ще раз повторимо, за його невдалий похід, що обернувся для Русі такою кровію:

Слава Ігорю Святославичу.

То хто ж він – цей автор, палкий прихильник і обожнювач Ігоря Святославича, який у поемі возносить його чи не над усією Руссю, його, рядового удільного князька, як головного князя Русі, її спасителя і керманича?

То хто ж він, цей автор «Слова о полку Ігоревім», і чому він так гаряче-захоплено славить Ігоря?

Відповідь одна: він – це… сам Ігор Святославич.

Так, так, пишучи про свій невдалий похід, Ігор Святославич не лише реабілітує себе, а й воздає славу – самому собі, любимому. Адже давно відомо: ніхто так тебе не похвалить і не воздасть тобі, як ти сам. Самому собі.

Ми звикли (та й утрадиційнилося так), що ім’я автора завжди стоїть угорі над заголовком твору. (В журнально-газетних публікаціях воно може бути і в кінці).

Є ім’я автора і в «Слові о полку Ігоревім». Тільки на нього досі дослідники чомусь не звертали уваги. Хоча знайшлися й такі, що врешті-решт звернули: та ось же воно, починаючи з першої публікації твору, що йменувалося – ще раз повторимо, при першій публікації: «Героїчна пісня» (іроічна). А звучить воно так: «Слово о полку Ігоревім – Ігоря, сина Святослава, онука Олегова».[47]

Оце і є – яких ще доказів треба? – ім’я автора, і воно, як кажуть, написано чорним по білому відразу ж після назви самого твору: «Ігоря, сина Святослава, онука Олегова».

Чого ще треба? Ясно ж яснішого, що «Слово о полку Ігоревім» написане (належить) Ігореві, сину Святослава, онукові Олега.

Досить лише правильно розставити розділові знаки (в давньоруському тексті їх, звичайно ж, немає), як автор і з’являється: «Слово о полку Ігоревім, Ігоря, сина Святослава, онука Олегова». І відразу ж з’являється автор: Ігор, син Святослава, онук Олега. Іншими словами: твір (роман, повість, поема) про такого-то належить такому-то автору. Тобто ім’я автора стоїть не над заголовком твору, а відразу ж після нього. Історія літератури знає і такі приклади. Згадаймо хоча б, як називається «Повість временних літ»: відразу ж іде: «чорноризця Феодосієвого монастиря Печорського».

Але тут виникає одне запитання – хоч і суттєве, але воно лежить на поверхні: чому князь Ігор як автор пише про себе в третій особі?

По-перше: у ті часи – та ще й раніше – існувала така традиція: говорити (за певних обставин, ситуацій і умов) про себе в третій особі, і тут немає нічого дивного, а по-друге…

По-друге (і це чи не вирішальне): Ігореві так було зручніше про себе писати. Як про… третю особу. Наче спостерігаючи себе збоку, уникаючи при цьому якання. Особливо коли треба було розповідати про свою поразку і втрату війська. «Тут прикладом для автора слугували народні поезії-словеса Бояна, в яких оспівувалися його далекі предки. Між тим, можна знайти ще одне пояснення такого подання «Слова»: воно писалося не відразу після битви чи під час втечі з полону, як стверджують деякі дослідники. Безперечно, що ті муки від пережитого, котрими був переповнений князь Ігор, відклалися назавжди в його серці. Не викликає сумніву і те, що про все це він не раз розповідав на зустрічах з князями, шукаючи можливості дальшого захисту від степовиків, викупу полонених і т. п. Але «Слово» як художній твір було написане трохи пізніше. Про це свідчать рядки, в яких автор відкрито говорить від свого імені:

«Що мені шумить, що мені дзвенить допіру рано перед зорями? Ігор полки завертає, жаль-бо йому брата Всеволода».

Тобто з цих рядків якраз і зрозуміло, що пройшов певний час від походу, але все, що відбувалося тоді, ще сниться, вчувається, шумить, дзвенить у голові, стоїть перед очима. Автор бачить картини битви і себе вже ніби збоку, в минулому. Той певний час дав автору можливість глибше осмислити історію Русі, проаналізувати певні дії, провести історичні паралелі, виважити кожне слово, що й бачимо у творі, – з Інтернет-видання.

Зустрічаючись з князями у Києві, Ігор багато розповідав про свій похід, його перипетії, про степи біля Дону великого, дивуючи слухачів як деталями, так і поетичністю своєї мови. Князі чи не вперше тоді збагнули: таж князь цей – поет у душі, новітній Боян! Дещо розповідач, аби ще більше вразити слухачів, і прикрашав, як це й водиться серед оповідачів, але згодом і сам уже вірив, що саме так, як він розказує, і було насправді.

Записувати (як і писати в майбутньому) щось про свій похід він тоді й гадки не мав. Але чим більше розповідав – тим стрункішим ставав у його душі твір, майбутнє «Слово» про його полк. Воно визрівало й визрівало у його єстві, і рядки шикувалися до рядків, з’явився сюжет, композиція твору, визріли перші акценти – про що писати і як, і на чому головному – найголовнішому! – наголосити.

А почав він записи з плачу жони своєї, княгині Ярославни.

Про той плач-голосіння, співи-моління Ярославни на валах Путивля хто йому тільки не розповідав, коли він повернувся до рідного міста. Та й сама княгиня на його прохання переказала свої звертання до Дніпра, сонця та вітру. І він, неодноразово слухаючи ті розповіді, запам’ятав все до слова і потім переповідав його у Києві, вражаючи ним слухачів. Той плач жони звідтоді його як переслідував. Де б він не був, що б не робив, а задумається на мить, так і забринять в душі Ярославнині співи-тужіння. Серед ночі бувало проснеться й відчуває, як вона тужить за ним, як благає сили природи порятувати його – у Путивлі-граді рано-вранці на валу…

З цих рядків співів-тужіння, плачу-молитви Ярославни вірної і почав він свій запис.

Ярославна рано плаче у Путивлі на забралі, примовляючи…

Ці рядки він повторить кілька разів, передаючи її плач.

І наче не записував чуте, а ніби сам плакав-тужив на валу рано-вранці. Коли ж читав написане, дивувався: ліпота! Як гарно, щиро, щемко-сердечно і красиво-поетично виходить!

Але треба було пояснити: що це за плач? Чому його жона, княгиня Ярославна, плакала-тужила рано-вранці на валу біля заборол? А тому треба розповісти в першу чергу про сам похід на половців весною 1185 року. І тільки ця думка з’явилася і заволоділа ним, як він і збагнув: та ж це має бути пісня про його похід. А плач Ярославни – одна з його частин.

Так почало народжуватися «Слово». Розмірковуючи (гіркими були ті роздуми) про причини своєї поразки, дійшов єдино правильного висновку (та це й було на поверхні): він полягав у тому, що він відірвався від Русі, від спільноти її, а сам пішов, жадаючи, щоб йому і тільки йому належала слава переможця половців, забувши, що сила Русі, починаючи з Володимира Великого чи Володимира Мономаха, якраз і полягала у єдності. А єдності Русі вже не вистачає, і він теж, гаразд того не усвідомлюючи, сприяв усобицям, що роз’їдали його батьківщину.

Тоді ж він зрозумів: мотив єдності, заклики до князів припинити міжусобиці та об’єднатися перед загрозою сильного ворога і стануть головними мотивами поеми, її, як говорили, червоною ниткою.

А втім, про себе він не забув. Зокрема, вже наприкінці поеми, наводячи слова з давніх Боянових пісень про Святослава – двоюрідного старшого його брата, – він захопився відвагою свого предка і навіть процитував його докори на свою адресу та адресу інших князів:

І про князя, про Ігоря Тут з смутком згадали… Як там Ігор (в Половеччині) пересів З сідла золотого В сідло для рабів. І стали забрали У градах смутні, І радість поникла, Склонилась к землі…

Тоді ж Ігор згадав і самого себе: мовляв, і без Ігоря Руській землі не обійтися.

Очевидно, «Слово о полку Ігоревім» було завершене – так переконані деякі дослідники, – в кінці 1185 – на початку 1186 року, бо в ньому згадуються живими князь переяславський Володимир Глібович (помер 18 квітня 1187 року, і це ваговитий доказ, коли було завершено «Слово») та князь Ярослав Галицький – останній помер 1 жовтня 1187 року.

А розпочинається «Слово» з пропозиції його автора – ні більше, ні менше, як «розпочати пісню слави (слави, а не осуду за самовільний похід!) нам про сина Святослава, князя Ігоря війну…»

Яка слава, як та війна була швидко програна – уже під час другої битви 5 тисяч воїнів було взято в полон і потоплено в озері – у тім числі й два молодші сини Ігоря, оповита неславою, а сам Ігор змушений був пересідати «з сідла золотого в сідло для рабів». З яких це пір раб ставав героєм? Ігор програв похід, погубивши своє військо – згадаймо, з усієї його дружини, що складалася з кількох полків, лише 15 дружинникам вдалося вирватися й повернутися на Русь – сам Ігор був шістнадцятим, а творець «Слова» ничтоже сумняшеся віншує героя, що навіть «Дінець промовляє – і слава, і честь, і шаноба – все, княже, тобі…» Це, мабуть, за те, що він завдав Русі своєю поразкою не тільки великої ганьби, а й великого горя, адже на Русі тоді поменшало на кілька тисяч воїв, а вдів збільшилося на кілька тисяч.

Більше того, поема завершується панегіриком саме тому, хто «пересів у сідло для рабів»:

А тепер ще заспіваєм Славу молодим: Славу Ігорю Святославичу.

Трудно повірити, щоб за бездарно програну битву, за погублені полки хтось би так славив-віншував головного винуватця тієї акції. Тільки сам Ігор міг про себе «співати славу», собі, рідному, приписуючи шану за програний похід, що в принципі був авантюрою і був зарані приреченим на провал. Тож він сам собі й заспівав «славу» – це свідчить, що автором «Слова» був не хто інший, як він, Ігор Святославич, невдалий полководець, але, як виявилося, – геніальний поет, Боян того часу, творець неперевершеного твору про його ж таки полк і його ж таки похід. Слово не лише мовна одиниця, що являє собою звукове вираження поняття про предмет або явище об’єктивного світу, не тільки прилюдний виступ, промова, а й також означає жанр літературного твору у формі авторської розповіді, що й вийшло в князя Ігоря. Бо він таки, показавши себе невдалим полководцем, на віки прославив себе як поет.

Що ж, кожному своє.

Тесть Ігоря, знаменитий князь галицький Ярослав Осмомисл, приміром, не водив полки в бій і взагалі – рідко залишав межі своєї землі. Галицькі полки у бій водили його воєводи, вельми досвідчені, хоча б такі, як Теодор Єльчич та Кснятин Сірославич. З тієї причини князь Ярослав не водив свої полки на битву, як справедливо зазначає академік П. Толочко, що він не був вродженим полководцем. Цього йому не було дано. Та й воєнні справи його ніколи не захоплювали. Але він був великим будівничим свого князівства і таким же великим князем – на цьому й прославився.

Таким же невдалим полководцем виявився й Ігор Сіверський, але ж це завдяки його таланту «Слово» стало геніальним твором світової літератури.

Справді, кожному своє, адже Господь нікого не залишає без милості своєї, даючи кожному по заслугах його.

З Інтернет-видання:

«Наш народ може гордитися своїми літературними і художніми традиціями, адже «Слово» – це єдина пам’ятка Київської Русі, яка отримала всесвітню славу. Із поеми ми дізнаємось про життя українського народу в сиву давнину, про його героїчну боротьбу із зовнішніми ворогами і внутрішніми феодальними чварами. Автор з любов’ю відобразив наших героїчних предків. Перед нами виразно постають мужні фігури, які однаково упевнено тримали в руках списи чи рало. Як же треба було любити рідну землю і її народ, щоб створити такі образи! Серед всіх персонажів поеми виразно виділяється хоробрий князь Ігор Святославич – він на чолі відважної дружини, він великий патріот, мужньо захищає рідну землю від лютого ворога – половців. Своїм святим обов’язком він вважає захист батьківщини. Він готовий віддати життя за її волю. В битві він хоробрий і мужній воїн.

Але з позитивними рисами Ігор має й недоліки. Владолюбство і нерозсудливість стали причиною поразки. Сам же похід він здійснив, не порадившись ні з ким, навіть з київським князем Святославом. Самовпевненість його дорого обійшлася руському війську. Про це в поемі прямо говориться: «Ігоря хоробрі полки не воскресити!» Отже, славлячи мужність і патріотизм князя Ігоря, автор засуджує його легковажність, честолюбство, підкреслюючи, що тільки спільними зусиллями русичів можна подолати ворога. Більше восьмисот років минуло з часу написання «Слова», а воно все таке ж живе і все так же нас хвилює. Давні предки називали свою батьківщину Київською Руссю.

Або й просто: Руська земля. Вони так же любили свою батьківщину, як і ми нині. Можливо, тому з таким хвилюванням перечитуємо ми «Слово», знайомлячись з перемогами попередніх поколінь, вчимося в них, як любити свою Руську землю. Двадцять разів використано це поняття автором «Слова» для того, щоб показати безкраї простори, багату природу і руські міста. А ще – це наполегливі трудолюбиві люди, воїни і хлібороби. Адже це вони населяли Руську землю, створювали її могутність. Але саме вони мали чимало страждань від свавілля феодалів, які здійснювали над ними суди, руйнували їхні житла, сварилися один з одним. Тому Руська земля спізнала багато горя, вона страждала разом з простим народом, коли в княжих которах людям вік вкорочувався…»

Але як справедливо підсумував історик Б. Яценко, «детальний аналіз історичної інформації «Слова» в контексті його доби й у зв’язку з літературними джерелами XII століття підтверджує його автентичність як староукраїнської (руської) пам’ятки 1189 року.

Після розпаду Київської імперії Руська земля, колишня метрополія, сконсолідувалася як одноетнічне державне утворення України-Руси й зуміла захистити себе в протистоянні з колоніями, зокрема з фінськими племенами (Хиновою) Володимирсько-Суздальської землі та їхніми союзниками-половцями. І «Слово о полку Ігоревім» стало в обороні української держави відтоді назавжди.

Як зазначає відомий історик, науковий співробітник Інституту археології НАН України, Інституту українознавства Київського університету імені Тараса Шевченка, професор Національного університету «Києво-Могилянська Академія» Леонід Залізняк (див. його працю «Від склавинів до української нації», 2004), «Український характер «Слова» та генетичний зв’язок з ним козацьких дум визнавав навіть В. Бєлінський, який, як відомо, не відзначався симпатіями до малоросів. Він писав:

«Слово о полку Игореве» носит на себе отпечаток поэтического и человеческого духа Южной Руси, еще не знавшего варварского ярма татарщины, чуждого грубости и дикости Северной Руси… Есть что-то теплое, благородное и человеческое во взаимных отношениях действующих лиц этой поэмы. Все это, повторяем, отзывается Южной Русью, где и теперь еще так много человеческого и благородного в семейном бьггу, где отношения полов основаны на любви, а женщины пользуются правами своего пола. Все это противоположно Северной Руси, где семейные отношение грубы, женщина – род домашней скотины, а любовь совершенно постороннее дело при браках: сравните быт малороссийских мужиков с бытом мужиков русских, мещан, купцов и отчасти и других сословий, и вы убедитесь в справедливости нашего заключения о южном происхождении «Слова о полку Игореве»… Нельзя не заметить что-то общего между «Словом о полку Игореве» и казацкими малороссийскими песнями».

Академік А. Пипін в «Истории русской литературы» писав: «Не подлежит сомнению этнографическая разница древнего севера и юга… Как древний Святослав с его чубом и его правом напоминает в потомстве не московского великоросса, а скорее южнорусского казака, так лирический эпос «Слова о полку Игореве» отзовется не в северной песне, а скорее в южнорусской думе».

І всі наступні віки українці, як і князь Ігор у 1185 році, виходили назустріч небезпеці, щоб захистити рідну землю від нападників. І в цьому подвиг Ігоря безсмертний.

Іван Франко писав у циклі «На старі теми»:

Вирядім ми слово до походу Не в степи куманські безконечні, А в таємні глибини сердечні, Де кують будущину народу.

II Йдучи на той світ, Кончак забрав з собою і весь свій народ

Так воно і є насправді. Хан Шарукан був батьком ханові Атраку і дідом ханові Кончаку – грізному, найгрізнішому ханові усіх половців, чи як вони самі себе називали, кипчаків-куманів…

Давно се було, як у степах щедріше росли трави, і табуни й гурти худоби, які паслися на них, були ситими, а з ними ситими були й пастухи.

Це було тоді, як Шарукан, великий хан кипчаків, та був ще хлоп’яком.

Меткий такий хлопчисько був, на конях носився, як на крилах літав – спину йому не було. І ніхто у всій Куманії не міг малого Шарукана обігнати ні тоді, коли він власними ногами біг, ні тоді, коли верхи на коні летів. Не хлопець, а вітрогон. Мить тому тутечки був, не встигнеш і оглянутись, а він вже ге-ен-ге-ен… І розумний був, як старий, і все у нього до ладу було, і до всього його руки охочими були.

Хто каже, що Шарукан був сином пастуха, а хто запевняє, що він до кипчаків-куманів, що їх руси називають половцями, ще малим звідкілясь прибився, і якого він роду-народу – хто скаже. З далеких країв до Дону прибився і серед куманів як уродився.

Своїм став. Разом з кипчаками коней пас, терпів холод взимку і спеку влітку. І все було йому ніпочім. З малих літ почав мудрістю відзначатися, і навіть старі слухалися його ради-поради і вважали за рівного їм.

Саме тоді у степах біля Дону сталося лихо велике. Прилетів звідкілясь і тамечки поселився змій страшний, крилатий та ще й семиголовий. Як розправить крила – сонце ними затуляє, темно тоді в степах стає. Як летить – вітрисько реве, буря гуде, од помаху його крила і трави лягають, і дерева до землі пригинаються… У семи його голів – сім пащек, і з кожної як дихне, дим іде, іскри шугають. А як розсердиться – вогонь з тих пащек вергає. Пазури мав такі міцнющі, що куди тому залізові! Орудував ними, як кинджалами. На задніх лапищах ходив, а передніми хапав… Кого? Та всякого, кого не зустріне чи здожене.

А очі в нього завидющі – у семи голів їх сім пар. І кожна бачить чи не на край світу – ніде од нього не сховаєшся. Ні на землі, ні під землею, ні навіть на дні морському.

Як летить бувало та зміюка семиголова, кипчаки падали перед нею на коліна – не було в них такого богатиря, щоби із тим страхопудалом міг поборотися, на герць з ним стати.

А хто перед ним на коліна не впаде, того він вогнем спопелить.

А як голодний він – а пащек у нього, як уже було сказано, сім і сім ротяк вони мали, і кожна жерти хотіла – спробуй їх нагодувати. Тож змій кого побачить, того й схопить і ним пообідає. Хоч коня схопить, хоч вівцю яку, хоч худобину, хоч самого кипчака. Чи дітей похапає. А вже як нажереться, ситий стане, тоді й добрішає і кілька день потім нікого не чіпає. Ось тоді ті кілька днів – як змій ситий був, – кипчаки й жили. А як знову зголодніє – нема життя кипчакам. Бо не знано було, ким сьогодні змій пообідає – конем, худобиною чи кипчаком та його дітьми. А спіймати йому чоловіка – легше легшого. Налетить, дожене, хапоне – спробуй від нього втекти. Він тебе разом з конем може хапонути. Гам – і нема. Ні коня твого, ні тебе на тім коні. А в змія сім пащек, і кожну треба нагодувати. Чи й вистачить коней, а з ними й кипчаків – отаке лихо тоді чинилося у степах. А вигнати змія із степів у кипчаків сили не було. Коли б трапився богатир… Але він не траплявся, і змій почувався безпечно і геть від того знахабнів. Що хотів, те й чинив у степах, і нікому було на нього поскаржитись.

А мешкав він у долині біля Дону. Там на могилі в нього й гавро було – лігво його. Чи барліг. Здоровенне таке гніздо на могилі, а навколо гавр’я завжди літає, каркає. У тім гнізді змій і виводив своє потомство. Гаддя своє. Малі змієнята у нього там з яєць вилуплювалися. І кожне гаденя під осінь великим гадом стає. І кудись летить. Мабуть, інших людей їсти, бо кипчаків самому змієві ледве вистачало.

А якось у степу лучилася пожежа превелика. Гуркнув грім гучний-прегучний, вогненна стріла його полетіла на землю і сухий степ підпалила. (Казали, що то злі духи так чинять). Це трапилося тоді, як Шарукан ще хлоп’яком був. Огнище спалахнуло чи не до неба, вогненний вал нісся степом і все пожирав на своєму шляху. Пастухи ледве встигали із своїми табунами й стадами у безпечне місце перебігати, хоч худоби багато й погоріло.

Шарукан тоді з батьком коней пас неподалік тієї могили, на якій і було гавро-гніздо лютого змія.

Аж тут загоготіло, і вже до них вогонь низом несеться. Стали вони втікати чимдуж. Та малий Шарукан раптом спинився і каже батькові: так і так, на тій могилі гавро змія, а в ньому гаденя мале сидить. Хоч і зміюка, а шкода. Згорить… Батько одказує: туди йому, мовляв, і дорога! Хоч на одного гада менше стане… А синок його інше гне. Негоже, мовляв, малих у біді кидати – ти ж мене так учив. А те гаденя мале, воно ще не вміє літати, а батька-змія ніде не видно.

– Роби як хочеш, – каже йому батько. – Спасай те гаденя, як виросте, воно тебе не пощадить – бо така вже зміїна порода.

Степ горить, гоготить, вал вогняний несеться, все ближче й ближче він. Ось-ось до могили долетить. Шарукан схопив те гаденя за крильця, ухиляючись, щоб воно не пошматувало його пазурами, і помчав коня з могили – далі, далі від вогняного валу, після якого залишалася чорна пустка і спечена земля. А мчав Шарукан у напрямку річки, де можна було врятуватися. І болота там, і піщані коси, на яких вогняний смерч можна було пересидіти.

Вогонь, женучись за ним, добіг до ріки і спав… Тільки дими курять та згарищем смердить…

Змієве маля, певно, збагнуло нарешті, що його рятують, і вже більше не виривалося і не силкувалося вкусити свого рятівника.

Повернувся Шарукан до кочовища: ось, каже, дивіться яке гаденя!.. Зібралися пастухи – це було в тому краї, куди пожежа не дістала, – ледве дух після втечі перевели, аж тут і Шарукан.

– Ось, – каже, – згоріло б, бо ж мале ще, так я його порятував. Хай з нами поживе.

Збіглися й дальні пастухи, гаденя роздивляються, вражено головами хитають. Хоч і мале гаденя, але вилитий змій-батько, той, що людей та худобу хапає і без жалю пожирає. Разом з людьми…

Зачали радитись: що робити з гаденям? Виросте, змієм страшним стане, людей хапатиме, свавілля чинитиме. Покіль мале та безпомічне, треба його і той…

А Шарукан собою гаденя загороджує.

– Не дам вбивати! – кричить. – І топити не дам! А від вогню я його вже спас. Воно, хоч і змієня, але ж мале. А малих не можна вбивати, бо тоді і великих не буде. Гаденя ще безневинне. Бо нікому ще нічого лихого не вчинило. То хіба ж можна його вбивати лише тому, що батечко у нього змій?

– Та хто ти такий, що не даси? – дивуються старші.

А той хлоп’як гордо так:

– Шарукан я!

І так сказав, що всім і заціпило.

Пастухи потім ще подумали, почухалися, міркуючи так і сяк, порадилися гуртом і вирішили: гаденя й справді мале. А малих не годиться вбивати, не звірі ж вони. Хай живе…

Гаденя з Шаруканом і здружилося. Всюди вони удвох, наче й справді друзі.

Та ось новий місяць у степах народився. І тут прилетів змій-батько. Стало темно в степу, як розправив він свої крила, вітер од них загоготів.

– Віддайте мені сина мого! – шипить, вогнем дихає. – Що ви з ним зробили? Та я вас!..

– Нічого, – злякалися пастухи. – Оно-но із Шаруканом грається. Він його од вогню порятував.

Бачить змій, що синок його живий та здоровий, і каже Шаруканові:

– За те, що сина мого, малого й безпомічного, від вогню лютого порятував – віддячу тобі зело. Будеш ти віднині не пастухом, а – ханом. І ханом над усіма ханами і ханенками, великими й малими, і над людом своїм, скільки не є у вас племен – владикою будеш. Твій народ я віднині теж захищатиму, всі племена ваші.

Ось так Шарукан – син безрідного кипчацького пастуха, простого-простісінького і незнатного, і сам пастух, як підріс – ханом став. Та не яким-небудь – їх у Куманії чимало, – а старшим над усіма ханами і над кипчаками усіма. Теж владикою став. І мудрим був, бо мудрість зміїна і йому передалася, сила й відвага теж. І ніхто його звідтоді не міг подолати – ні стрілою, ні мечем, ні в боротьбі якій іншій, бо ж сказано, що сила зміїна йому передалася.

І всі хани й простолюдини визнали його за свого владику.

У змія було сім голів, і племен кипчацьких теж було сім. От Шарукан і велів, щоби кожне плем’я віднині змія шанувало, як предка свого і захисника. І щоб кожне плем’я носило з собою по одній зміїній голові.

І кипчаки звідтоді, як куди кінно й пішо виступають, то несуть попереду зображення змія. І тому вони завжди верх беруть і всіх перемагають. І стали вони звідтоді зватися каями – що означає семиголові, або ще – нащадки семиголового змія.

І син Шарукана Атрак ханом став, і син його Кончак теж ханом став. І роду їхньому ханському ніколи не буде переводу, бо змій семиголовий його захищає і до побіди завжди веде. Ось чому Кончак – хан над усіма ханами і над сімома племенами кипчаків. І ханському роду їхньому ніколи не буде кінця. І завжди біля шатра Кончака на високій тичці має крилами семиголовий змій – на пострах іншим. І коли Кончак веде куди свої орди, змія семиголового попереду несуть, і всі перед ним мають на коліна падати. А хто не покориться – лихо того чекає превелике. Змій семиголовий, що його нині звуть Гориничем, налетить і все спопелить. І сам владика Куманії завжди гордо каже:

– Я – Кончак, хан, син хана Атрака, онук хана Шарукана із роду семиголового змія – владики неба, землі і води. Бо ми – каї! Нащадки змія семиголового і самі семиголові – хай стережуться нас вороги!

Реальна доля половецького друга і свата Ігоря Святославича хана Кончака – схована за далиною в тумані століть. Та й половці на відміну від русичів літописів не вели.

Кончак – половецький хан (донських і придніпровських половців) правив у 1170–1203 рр., син хана Атрака (Отрока), внук хана Шарукана. Відомий своїми набігами на Київ та Переяслав, а також втручанням в міжусобні чвари руських князів, які часто використовували військову силу половців.

Хан Кончак – чи не єдиний з усіх половецьких ханів, а їх було та було, великих і малих, ханів і ханенків, – який потрапив навіть до української енциклопедії (УРЕ). Там можна прочитати, що Кончак (рр. н. і см. невід.) – половецький хан, який у 2-ій половині ХІІ ст. об’єднав під своєю владою половців. У 1172 і 1180 підтримував сіверських князів у їхній міжусобній боротьбі з іншими князями. Здійснив ряд походів у Переяславську (1174, 1178, 1183), Київську і Чернігівську (1183, 1187) землі. В 1184 був розбитий руськими князями на р. Хоролі. Востаннє зазнав поразки, коли спробував взяти Переяслав.

Далі зазначається, що Кончаку 1185 році завдав поразки Ігореві Святославичу і взяв його в полон.

Це не зовсім так. Поразки він Ігореві не завдавав і в полон його не брав – навпаки, він його, необачного, викупив з полону і допоміг йому втекти на Русь.

Відомий Кончак – який поперемінно був і другом, і супротивником князя Ігоря – і руським літописцям. Вони дослідили його рід у чотирьох поколіннях – велика честь для ворога!

Дід Кончака, великий хан Шарукан (увійшов в билини під ім’ям Кудреван-царя або Шарк-велетня) очолював східне (донецьке) об’єднання половців. У 1107 році він разом з ханом Боняком потерпів нищівну поразку від об’єднаного руського війська князів Святополка та Володимира Мономаха і тоді ж, як кажуть, зійшов з історичної арени, переселившись згодом під один з високих курганів десь біля Дону Великого.

Син Шарукана Атрак змушений був піти з берегів Сіверського Дінця в передкавказькі степи – під натиском Володимира Мономаха. У 1118 році на запрошення грузинського царя Давида Будівника перебрався до Грузії. Коли не стало Володимира Мономаха, якого боялися всі половецькі хани, брат Атрака Сирчан відправив до нього посланців з проханням повернутися до своїх степів. Збереглося поетичне передання: Атрак не хотів залишати розкішне життя при дворі грузинського царя, але посланець Сирчана дав йому гілочку степового полину, запахущого і незрівнянного. Буцімто понюхавши степовий полин своєї батьківщини, Атрак вигукнув: «Краще на своїй землі кістьми лягти, як на чужій у славі бути!»

Атрак повернувся в донецькі степи, де у нього й народився син Кончак. Йому, а не батькові вдалося відновити колишню могуть роду Шарукана.

Вперше Кончак згадується в руських літописах під 1172 роком – як учасник княжих міжусобиць. Наполегливо об’єднував і зміцнював кочівницькі роди, домагаючись міцної централізованої влади. Успішно нападав на Русь, чинячи грабунки й насильства. У 1184 році за страту союзника і друга Кобяка вчинив масштабний похід на Русь (на Київ). Через рік повторив набіг ще з більшою ордою, але тоді потерпів поразку на Хоролі від руських князів на чолі з великим князем Святославом. Лише дивом врятувався від загибелі.

У 1187 році, через два роки після трагічного походу Ігоря на Половеччину, руські князі – чи ж бува не «підбурені» «Словом о полку Ігоревім»? – двічі вирушали в спільний похід проти половців. У ньому взяли участь і Мономаховичі, і Ольговичі, але до серйозних зіткнень із степовиками тоді так і не дійшло.

В першому поході – це було весною, – війська зупинила велика вода. Повінь була бурхливою, коли залило всі низини. У другому – вже взимку, – тільки русичі знайшли в степу кочівників, як зненацька Ярослав Чернігівський заявив: «Я далі не піду, дружина стомилася!» Як ніби вона у нього із старезних дідів складалася – з хворими ногами.

Князі порадились і вирішили… повертатися. Так і не зіткнувшись з половцями, проти яких нібито й пішли в степ.

Половці оцінили такий маневр русичів і теж відмовилися від походу. Швидше всього, і ті, і ті таки добре потомилися від безконечних війн.

Русичі повернулися у свою Руську землю, половці розбрелися степами біля Дону Великого.

І в краях тих настав мир. Аж на цілих шістнадцять років (якщо, правда, не рахувати невеликого інциденту у 1191 році).

Цілих шістнадцять років русичі не ходили в Половеччину, а тамтешні хани не робили набігів на Русь. Золотими то були роки для обох сторін. (Дехто з істориків певний, що до утвердження миру доклав чимало зусиль і князь Ігор, який дуже-бо не хотів воювати із своїм половецьким сватом, а сват той в свою чергу не хотів воювати з Ігорем).

«Ось так би навічно», – казали і ті, і ті, бо ті і ті на той час вже досить-таки потомилися від постійної ворожнечі між народами.

Ситуація на Русі почала потроху – але ж чи надовго? – покращуватися. Навіть стабілізовуватися.

Князі провели кілька успішних походів проти половців – на порубіжжі Русі стало на якийсь час спокійніше.

У 1187 році вперше в літописі з’явилася назва Україна, як одвічна, Богом дана земля.[48]

Князі тим часом, скориставшись затишшям на прикордоннях, зміцнювали родинні стосунки та налагоджували взаємовідносини з сусідами.

Мономаховичі-Ростиславичі та Ольговичі на якийсь час навіть примирилися між собою – давно б отак!

Так чи інакше, а на цілих шістнадцять років на Русі і на Половеччині, якщо не рахувати внутрішніх династичних чвар, – владарював мир і тиша стояла. На Русі й на Половеччині. І ті, і ті були цьому тільки раді.

Київ полонила весільна віхола – свадьбували чи не на кожному куточку града Кия. Свадьбували і радувалися, що немає війни. Нарешті їм не треба ходити походами на Половеччину, чи відбивати напади половців на своєму порубіжжі.

Свадьбували й князі. У 1187 році у Києві відбулися аж троє знаменитих весіль: Всеволод Юрійович видав дочку за сина Рюрика Ростиславича, а він у свою чергу віддав дочку Святослава – одного з синів Ігоря Святославича. Мономаховичі поріднилися з Ольговичами! Це вже була надія, що на Русі нарешті скінчаться династичні чвари.

Тоді ж з половецького полону повернувся син Ігоря Володимир з коханою Кончаківною та маленьким сином, якого було названо Ізяславом. Тут вже поріднилися не свої із своїми, а чужі, вчорашні непримиренні вороги – руські з пловцями. І всі три весілля відбулися в один тиждень. Це були всім весіллям весілля! Князь Ігор чи не найпишніші урочистості влаштував своєму синові, а невістку, дочку Кончака, прийняв як рідну дочку. В православ’ї вона була хрещена під ім’ям Настя. Таких весіль, як пізніше стверджуватиме літописець, у Києві вже давно не було. Та що там у Києві! На всій Русі до того не було. У Київ на ті врочистості прибуло більше двадцяти князів! Пили, їли, веселилися! Бенкет був усім бенкетам бенкет!

І хоч траплялися дрібні сутички, але воєн не було, і русичі просто радувалися тиші.

І сам князь Ігор любив у ті роки повторювати: «Добра тиша прийшла на Русь! Справді, краще уладитись, як воювати!..»

Після смерті Великого князя Романа Мстиславича на Русі знову розпочалася тяжка і кривава боротьба за владу. Билися свої між собою, в той час як чужі або готувалися шарпати Русь, або вже звично її шарпали (за літописами: пустошили).

Тільки прийшла вістка про смерть Романа Мстиславича, як Рюрик усьоме забрав Київ від свого сина Ростислава. Через рік Рюрика вигнав із Києва Всеволод Святославич Чемний. Рюрик повернувся, але все повторилося, тільки навпаки: у квітні 2007 року Рюрика знов вигнав Всеволод Святославич, але Рюрик того ж року увірвався до Києва і ще посидів на великокняжому столі…

Галицько-Волинський літопис:

«У рік 6710 (1202) Рюрик тим часом зібрав половців і русі багато і прийшов на Галич, облишивши монаший чин, – бо його він прийняв був через боязнь перед Романом. І коли він прийшов на Галич, то встріли його бояри галицькі і володимирські коло [города] Микулина на ріці Сереті. І билися вони одні з одними весь день через ріку Серет, і многі ранені були, і, не видержавши, вернулися вони в [город] Галич».

І все те ж на Русі тривало, що й віками раніше.

Галицько-Волинський літопис закінчується двома розділами, лише із заголовків яких ясно, що тоді творилося на бідолашній Русі:

«У рік 6735 (1227). Почнем же розповідати про незчисленні битви і про страждання великі, і про часті війни, і про многі крамоли, і про часті заворушення, і про многі заколоти…»

Наступний розділ:

«Після цього розкажемо про многі заколоти, і великі обмани, і незчисленні битви».

І це творилося на Русі в той тривожний час, як з глибин Азії вже ринулись на неї орди татаро-монголів. Про це розповість розділ «Побоїще Батиєве». «У той же рік – 1240 – прийшов Батий до Києва з великою силою і многим множеством сили своєї…», а Русь звично чинила чвари-розбрати, хоч її вже чекали смертельні небезпеки, що загрожували навіть самому її існуванню…

А тим часом, як скінчить свої дні у світі цьому Ігор Святославич, хан Кончак, об’єднавшись з Ольговичами, дітьми Ігоря, зненацька захопить Київ, спалить святу Софію, а град розграбує до останньої цурки. Так буцімто Кончак відомстив за свого друга і свата (можливо, й названого брата) Ігоря Святославича.

У Києві, на руїнах, що догорали, старий Кончак зустрінеться із своїм онуком Ізяславом – сином його дочки Кончаківни та Ігоревого сина Володимира. Онукові на той час було вісімнадцять…

– Коли я вперше зустрівся з твоїм дідом по батькові, – скаже він Ізяславу, – йому теж тоді було вісімнадцять – як і тобі сьогодні. І так же тоді догорав зруйнований Андрієм Боголюбським Київ… І дід твій по батькові, коназ Ігор, став моїм другом. А сьогодні і його вже немає. І мені вже пора збиратися в далеку дорогу до предків… Скажи, Ізяславе, мати твоя рідна, а моя дочка, славна Кончаківна, жива?

Отримавши стверджувальну відповідь, довго мовчав, дивлячись, як над Києвом шугають дими й у небо злітають снопи іскор…

– Жаль, що мого друга, коназа Ігоря, вже немає… Жаль, що мені довелося спалити ваш Київ – жаль… Але найбільший жаль, що вже пора мені збиратися у світ предків…

Помре Коначак на початку ХІІІ століття – де і за яких обставин – невідомо. Чи в своєму шатрі од старості, чи під час чергових сутичок між ханами, а вони в Половеччині раз по раз спалахували – теж невідомо.

І хоч над ним насиплять високий курган, але де він нині – того теж ніхто не скаже. Безжалісний час – чи вороги Кончака – зрівняють його із землею.

Ханом і верховним правителем Куманії стане його син Юрій Кончакович. Руські літописи назвуть його «великим з усіх половців». З руськими князями Юрій підтримуватиме мир. І навіть з багатьма з ними водитиме дружбу. А коли на Русь із далекої і загадкової Азії посунуть полчища та-таро-монгол, половець Юрій Кончакович приєднається до русичів.

Літопис Руський:

«У рік 6732 (1224), у той же рік прийшла нечувана рать: безбожні моавитяни, прозвані татарами, прийшли на землю Половецьку, і половці стали супроти них. Але навіть хан Юрій Кончакович, що був найбільший між усіх половців, не зміг вистояти перед ними, і побіг він до ріки Дніпра, і многі половці побиті були. А татари, вернувшись, пішли у вежі свої.

І прибігло половців багато в Руську землю, і говорили вони руським князям: «Якщо ви не поможете нам, – то ми нині порубані були, а ви завтра порубані будете». І була рада усіх князів у городі Києві, і нарадились вони так: «Лучче б нам зустріти їх на чужій землі, аніж на своїй».

І чим закінчилася січа на річці Калці – відомо добре.

«І сталася побіда над усіма князями руськими, якої ото не бувало ніколи. Татари ж, перемігши руських князів за гріхи християн, пішли й дійшли до Новгорода Святополкського, а руси, які не знали лукавства їх, виходили назустріч їм із хрестами, і вони побили їх усіх».

В нещасливій битві на Калці (1223 р.) Юрій Кончакович разом з русичами потерпить нищівну поразку. Після неї могутність половців буде назавжди підірвана, а їх самих монголи розсіють по світу (частина з них увійде до складу імперії переможців).

Потерпівши поразку на річці Калці разом з руськими князями, Юрій Кончакович покине своїх союзників, хоч це його вже й не порятує. Половці тоді рятувалися хто як міг. Значна частина їх піде на захід, за Дніпро й Дунай, а Юрій Кончакович, ніде не знаходячи виходу, подасться до Криму. Але й там його супроводжуватимуть невдачі, – монголи увірвуться в Крим (переслідуючи Юрія) і захоплять Судак, де він на той час перебував. Чи встиг хан втекти з Судака (але куди?), чи його захопили монголи й стратили разом з іншими половецькими ватажками, які воювали на боці руських князів, історія даних не зберегла.

Швидше всього, він потрапив до монголів і як хан був страчений без пролиття крові. Себто задушений.

В історії залишився лише один рядок: загинув в протистоянні монгольському корпусу під керівництвом Джебе і Субедея у 1223 році, у зв’язку з чим згаданий руським літописом як найсильніший половецький хан.

Через два роки його дочка (ім’я її не збереглося) буде видана за Ярослава, сина Всеволода Велике Гніздо.

На цьому половецький рід, колись такий могутній, – Шарукана-Атрака-Кончака-Юрія Кончаковича – назавжди припинить своє існування. Як, між іншим, і весь половецький народ.

А разом з половецьким народом зник і край його, званий Половецькою землею. А колись же, а колись… Яку територію Половеччина займала між Дунаєм та Волгою, разом з Кримом та басейном Дону і Сіверського Дінця!

Там галасливими ордами віками кочували половці, які називали себе то кипчаками, то куманами.

А коли їх об’єднав хан Кончак і почав з них, войовничих, але розрізнених, створювати чи не державу, то здавалося, що й віку їм не буде.

І де нині та Половецька земля?

Хоч і лишилася вона на місці, бо край той між Дунаєм і Волгою, з басейном Сіверського Дінця й Дону, як був, так і є, а ось Половеччина зникла.

Що про неї часто співав сумних і тужливих, як поминальних, пісень хан Кончак. Наче що передчував…

III «Свиснув Овлур за рікою…»

Як уже мовилося раніше, Овлур – це його половецьке ім’я.

Після охрещення в Путивлі він візьме собі християнське ім’я – Лавр.

Під цим християнським ім’ям половець і в літописі згадується:

«Коли він (Ігор) був у половців, знайшовся там муж, половчанин родом, ім’я йому Лавр; той узяв добру думку і сказав (князеві): «Піду з тобою на Русь». Ігор спочатку не вірив йому…»

Це була розумна обережність (не можна половцям вірити), хоч Овлур йому й сподобався – той, який до його раті ще на Дінці перебіг, заявивши, що він «рус» і хоче повернутися на Русь.

Проте воєвода тоді радив Ігореві не дуже довірятися половцеві, який вдає з себе русича. А раптом він підісланий?

– Для чого? – запитав князь.

Воєвода стенув плечима.

– А Господь його знає… Мо’ що й замислили половці. От і випустили наперед свого – під машкарою перебіжчика. А він і заспівав: моя рус! Моя на Русь хоче… А сам – половець половцем! їхній він, вилитий степовик.

Ігор тоді нічого не відповів воєводі, але Овлура запримітив. Вже в ставці Кончака в нього відбулася вирішальна розмова з Овлуром – це як він нарешті вирішив тікати на Русь. З допомогою, звичайно, Кончака. Але щоби зовні це мало вигляд, ніби втечу він задумав сам.

Потрібен був супутник, бажано, бувалий у бувальцях, який добре знав степи і дорогу на Русь.

Ось тоді він і згадав про Овлура.

Половця (чи хто там він насправді, може, й русич, як вдає з себе) вмовляти не довелося.

– Я тікай на Русь сам-один, – як завжди, жестикулюючи, скоромовкою почав той дивний половець. – До тебе пристав. Моя казала тобі: давай, коназ, разом на Русь тікати. Ти з неволі на волю, а я… Моя теж з неволі. Куманія для мене неволя. Не хочу я більше бути в куман. Хочу, як і ненька моя, русичем бути. Я обіцяв їй перед смертю. На Русь повернутися. Русичем стати. Моя знай степи. Приведу тебе на Русь, а ти зробиш мене русичем.

Цього кумана тоді звали Овлуром. Це було ім’я того народу (в Куманії воно вельми поширене), представником якого і був його батько.

У «Слові о полку Ігоревім» він згадується двічі.

«Свиснув Овлур за рікою – князю звістку посила…»

І вдруге:

Коли Ігор пролітав Соколоньком білим, Тоді Овлур пробігав Вовком босим сірим…

Хоча втікали вони – князь і половець, – в однакових умовах, де верхи на конях, де налягаючи на власні ноги (в Овлура вони були витривалішими, і він перед вів, підбадьорюючи й Ігоря), в однім і тім же степу, обидва хоч і належали до різного стану, але були однаковими – рабами, але…

Ігор все ж був князем, тож йому й годилося за його високим статусом пролітати, як про те писатиметься в «Слові», «соколоньком білим». Не міг же князь бігти якимось вовком сірим. Та ще й босим (хоча Ігор розбив чоботи ще в перші дні втечі і далі біг босим, як і його супутник, збиваючи до крові ноги, незвичні до такого способу пересування), але бігти вовком годилося – за його й статусом, – рабу чи слузі. Або й простолюдину, яким власне й був Овлур. Тому в «Слові» вони бігтимуть, як наче б нарізно: князь Ігор «соколоньком пролітатиме», а Овлур сірим вовком поруч хекатиме. Хоча він був далеко витривалішим. Його міцні ноги із зашкарублими підошвами, схожі на шкуру бика, були добре пристосовані до такого способу пересування, і половець від того, що біг босим, навіть не відчував незручностей. А що вовком… Так Овлур цим звіром завжди пишався, вважаючи – як і його народ по батькові, – сіроманця своїм предком. І не мерз він так ночами біля схованого в ямці багаттячка, як Ігор, який прохолодними ночами просто давав дрижака. Овлур все життя пастушив – звик. І до сонця, і до мокви, до мряки осінньої й до холодів. Тож сірячину, яку мав, уночі накидав на князя. І князь вже не так тоді трусився. А що спав ночами під сірячиною раба – не звертав уваги. Не до тих умовностей тоді було – уціліти б. Дістатися Русі пошвидше. Тож біг він, як і Овлур, сірим вовком, а вже потім, коли творилося «Слово», і було для вящої краси вставлено оте – буцімто він і не тікав, як раб якийсь, а пролітав «соколоньком білим». Змучений довгою дорогою, виснажений, із збитими ногами… Гай-гай, не схожий тоді був Ігор на «соколонька білого». Та й «соколоньком» він би не вирвався з полону – з нього можна було вирватися лише вовком сірим…

Квапно гризучи на привалах (а часто й на бігу) напівсире (чи напівзасмажене) м’ясо з кров’ю, невідомо яких птахів, не звертав уваги, їстівні вони чи ні. Для Овлура, який виріс у степу під зорями, все, що бігало по землі, плавало у воді чи літало в небі, було їстівним. Маючи лук і десяток стріл, Овлур ухитрявся щось там добувати в заплавах Дінця чи в болотах, мимо яких вони «пробігали», і князь мовчки і якось аж затято глитав те несмачне м’ясо, відрази не відчуваючи. Та й постійно був голодним – одинадцять днів втечі лише до Дінця треба було якось протриматися. Тут вже їдлом гребувати не будеш, бо інакше й ноги протягнеш. Треба було побільше їсти – про це йому нагадував Овлур – аби зберегти сили і не пристати в дорозі…

Подальша доля Овлура, як він прибився на батьківщину матері, склалася загалом удало. Можна б сказати, щасливо. Будучи половецького походження, він на Русі швидко став русичем, тільки трохи вузькуваті очі і жовтувата шкіра видавали його істинне походження.

Та й князь Ігор, повернувшись на Русь, не забув свого рятівника і щедро йому віддячив.

Перш за все язичник Овлур на Русі охрестився, ставши таким чином християнином. Нове ім’я йому при хрещенні дали Лавр (Лавро). Що походило від латинян і з їхньої мови перекладалося, як лаврове дерево, лавровий вінок. А ще воно означало перемогу, торжество.

– Ми перемогли, – казав князь, – тож бути тобі Лавром. На згадку про нашу побіду.

Правда, даних про його нове життя на батьківщині матері збереглося мало – був він, зрештою, простою людиною, а про таких літописці не писали.

Татищев Василь Микитович у першій редакції «Історії Російської з найдавніших часів» (кн. 1–5, 1768–1848), переказавши текст Іпатіївського літопису, додає дещицю й від себе про подальшу долю Овлура-Лавра: Ігор, повернувшись до свого князівства, «учини Лавра велика и даде ему в жену дщерь тысяцкого Рагуила и много ймениє, его же ныне сынове суть».

А серед тисяч крилатих виразів української літературної мови[49] зберігся і навічно залишився й такий: «Свиснув Овлур за рікою».

У переносному вживанні цей вислів означає тривогу, сигнал до важливої дії:

Ні, вже не знати спокою! Туга пече, як змія! Свиснув Овлур за рікою, — Чуєш ти, земле моя? (М. Рильський).

IV Скільки вона віднині не тужитиме на валах Путивля, він вже ніколи не повернеться до неї з полону смерті…

У вересні, року 1198-го помер чернігівський князь Ярослав Всеволодович (в хрещенні Прокопій, в чернецтві – Василій), син Всеволода Ольговича.

Руський літопис відзначить це кількома урочистими рядками: «У рік 6706 (1198) преставився чернігівський князь Ярослав Всеволодовичі єпископ (Порфирій), ігумен, і синівці його (племінники), опрятавши тіло його поважно, положили його в церкві святого Спаса, в Єпископії того города».

І далі рядок:

«І сів на столі його благовірний князь Ігор Святославич…»

Вже – благовірний. Варт зазначити, що благовірні – лик православних святих із монархів, що їх прославляла церква за праведне життя і які не відносяться до мучеників і страстотерпців. Спочатку цей лик святості виник в Константинопольській церкві в період вселенських соборів і застосовувався виключно при канонізації візантійських імператорів та їх дружин, потім став використовуватись і в інших православних церквах, у тім числі і в Руській церкві. Найвідомішим російським благовірним е Олександр Невський.

Благовірним наприкінці свого життя став і Ігор Святославич – цим йому була виявлена велика честь. Вочевидь, за праведне життя.

Ставши чернігівським князем, Ігор Святославич в подальшому – як старший відомого і дієвого клану Ольговичів, – міг навіть посісти київський стіл в ранзі великого (старшого) князя, але… Не вистачило років.

Чернігівський літопис чомусь не зберіг даних про князювання Ігоря Святославича в Чернігові. А втім, скільки він там устиг побути – на чернігівському столі – всього нічого…

Ігоря Святославича не стане у році 1202-му. Поховали князя в родовій усипальниці Ольговичів – Спаському соборі. Але це – припущення, точних даних про його місце поховання немає.

Кожний князь у ті часи розпочинав своє князювання у ввіреному йому – чи захопленому ним – уділі з будівництва Божого дому – храму чи церкви.

Ігор Святославич, вокняжившись у Чернігові, теж розпочав з цього своє правління. Церква – його церква – мала бути найкращою. Не лише в Чернігівщині та Сіверщині, айв усій Русі. Тільки так і не інакше. Як загорівся будівництвом «найкращої церкви», так відразу ж і розпочав. Місце вибрав сам – на посаді біля торгу. Тож і церква майбутня мала бути на честь покровительки торгівлі святої Параскеви П’ятниці, або по-простому: П’ятницька церква.

Сьогодні історики пишуть, що цей храм, який здійнявся серед мальовничого міського скверу, вважається найкращою будівлею Придніпров’я кінця XII ст., унікальною за своєю архітектурою, одним з найвидатніших зразків давньоруського будівництва, що збереглося до наших днів із домонгольського періоду. Своїми формами П’ятницька церква відображує останній етап розвитку давньоруської архітектури часів феодальної роздрібненості… Якби Ігор Святославич почув сьогодні ці слова про своє дітище, певно, був би вельми задоволеним, і подумав би, що недарма три роки покнязював у Чернігові, вотчині невгамовних Ольговичів.

Сіверський князь не лише сам вибрав місце для свого храму, а й брав найдієвішу участь в розробці та втіленню проекту, навіть керував роботами по зведенню Божого дому, не пропускаючи анінайменшої дрібниці. А вже про майстрів, організацію їм умов праці, про будівельні матеріали, кошти і таке інше і говорити не доводиться, – все це лягло на його плечі.

У ті часи літописці зазначали, ще кожен князь «сам себе мастер», «сам созда» – себто сам і творець, і будівничий. І князь, і майстер в одній особі. Ще й архітектор і організатор робіт. Без участі князя будівництво церкви в князівстві було неможливим. Навіть з технічного боку. Треба було не лише зібрати добрих майстрів, підсобних робітників, а й забезпечити їх матеріалами, щоб вони надходили безперебійно.

У ті часи храми ще споруджували дерев’яні – так було дешевше. Та й лісів навколо стільки, що не на один вік вистачить. А кам’яна споруда значно і значно дорожча, вимагає великих затрат та зусиль, але ж і довговічніша, і величніша. І князь пішов на витрати – будувати, так будувати. Щоб на віки й віки.

Нову церкву зводили виключно з цегли (плінфи) прямокутної форми. Потрібно було перш за все налагодити виробництво такої цегли – князь і цим особисто займався. (На плінфах збереглися його клейма, княжі знаки – їх на цеглі церкви Параскеви близько тридцяти).

Будівництво тривало неспішно, а відтак і довго. Майстрів князь підібрав найкращих у краї, будівельні матеріали були якісні – церква росла як з води. На вигляд – просто картинка.

Вона має невеликі розміри, але форми її та пропорції надзвичайно витончені, все підігнано зі смаком і великим талантом – будівельники наче не церкву зводили, а пісню співали. Композиція (баштоподібна) і купол – вище похвал. Майстер-зодчий, який її зводив, вочевидь був архіталановитим і добре знав народну дерев’яну архітектуру, зокрема балканську та візантійську, та, будучи патріотом, наповнив її руським духом. Хоч вона і вийшла у нього в новітньому європейському готичному стилі, але всуціль національною. Чотиристовпна, хрестово-купольна, тринефна, висотою у 27 метрів, вона красиво і легко здійнялася над землею. Її галереї пов’язані з вікнами-бійницями. (Існує легенда, що храм у жовтні 1239 року став притулком останніх захисників Чернігова від монголо-татарських орд хана Батия, які захопили місто. Звідтоді її часто відбудовували, реконструйовували, і все те пішло тільки на користь церкві).

Вважається, що П’ятницька церква, з її новаторським вирішенням усіх деталей і в цілому, стала зразком при зведенні багатьох храмів у Київському, Переяславському, Сіверському та в інших давньоруських князівствах. На основі архітектури П’ятницької церкви розвивалося подальше національне зодчество.

Сьогодні П’ятннцька церква, яка кілька разів під час воєнних лихоліть зазнавала руйнацій, але відроджувалася, як фенікс із попелу, є окрасою Чернігова.

Вона й стала лебединою піснею не лише чернігівського правління, а й усього життя невгамовного удільного князя Ігоря Сіверського, якого нині по-різному оцінюють – і як героя, і як авантюриста.

Поки споруджував П’ятницьку церкву, Ігор Святославич таки справді жив. Жив у завзятті, горів і не знав спокою. Лягав спати з думкою, що завтра треба робити, і вранці схоплювався – із все тією ж думкою: що треба сьогодні зробити. В першу чергу. Але все, що він не робив, у нього було головним, найважливішим, все мало йти у першу чергу.

Горів, діяльний, веселий і наче аж помолоділий. (Ярославна, спостерігаючи за ладом своїм, не могла ним нарадуватися). І церква росла, як гарна пісня співалася.

Але тільки закінчилося будівництво, як князь наче згас. Більше в Чернігові він нічим не займався. Спорудивши таке чудо, як П’ятницька церква, виділивши на її обладнання та утримання значні кошти, Ігор Святославич духом занепав і почав тихо згасати.

І не хворів ніби, не скаржився на болячки чи нездоров’я, але наче щось його підрубало під корінь, підтяло, як житню стеблину підтинає гострий серп. Жалівся, що «душа болить». А як може душа боліти, коли її не помацаєш, як тіло, не побачиш – цього близькі не могли збагнути. Швидше всього, думали: князь дещо занепав духом, втратив бадьорість, впав у пригнічення, що його нині прийнято називати депресією. А заодно втратив і віру в життя. Про чернігівський стіл він мріяв ще в часи своєї князівської молодості, коли тільки-но посів новгород-сіверський стіл. Мріяв, мріяв і… перемріяв. Перетлів, перегорів. Та й життєві обставини перем’яли його, як коноплі на терниці. Особливо підрубав йому дух і бадьорість невдалий похід у Степ. Та й чернігівський стіл, про який мріяв десятиліттями, дістався йому надто пізно, вже наприкінці його лету, коли з небес уже треба було спускатися на землю. Коли б раніше – на десяток бодай років. До того злощасного походу на Дон. А тепер навіть перспектива з часом – маючи чернігівський стіл, – стати великим князем київським (як старший в клані Ольговичів він мав на те право) – вже не гріла його і не приваблювала. Коли б раніше… О, якби раніше, він радувався б чернігівському столу, а тепер… Навіть вже про Київ не мріяв. Після походу в Половеччину затівати ще й похід на Київ? Ні, з нього вистачить й одного походу в Степ. Йому вже все обридло, все зробилося байдужим. І це у п’ятдесят літ! Половина віку. А він в душі вже почував себе старим. Спустошеним, як вичавленим.

Перебравшись зі своїм двором і сімейством з Новгород-Сіверська до Чернігова, жив усамітнено, його вже ніщо не цікавило і ні до чого не тягло і нічого не хотілося затівати. Посадила його доля на чернігівський стіл – ну й посадила. Відмовитись він не міг, але й радощів від того вже не спізнав. І чому – сам не міг збагнути.

Як того не могли збагнути й близькі. І навіть Ярославна, яка у ті дні була в постійній тривозі й наче очікуванні якогось лиха.

Ігор Святославич тихо згасав.

І це він, невгамовний і амбітний сіверський князь, який стільки клопоту завдав великим київським князям своєю непокорою та різними вибриками, що часом приносили Русі лихо. Ще й затятий полювальник, любитель і неперевершений знавець охоти з ловчими птахами, соколами, кречетами та яструбами, котрі у нього завжди водилися і не переводилися.

О!.. Коли в Чернігові, де до того мало знали сіверського князя, бояри згадали про захоплення ловами, то й вирішили його, занепалого духом – з якої такої трясці, на підвищення пішов, чернігівським князем став, радуватися б! – і рятувати.

Збайдужів до життя, засумував чогось, соколи та кречети його й збадьорять. Хіба ж так! Раз побуде на ловах, все як рукою зніме! Раніше ж, розповідали, на Сіверщині він був першим охотником серед перших охотників.

Ба, ба, пригадували, навіть перебуваючи в полоні у половців, коли його викупив Кончак, то й там віддавався своєму захопленню і в Половеччині з яструбами відправлявся на лови.

Лови його мали і цього разу порятувати, повернути йому смак до життя.

Так вирішили наближені до князя бояри і заходилися готувати виїзд на лови до Десни. Та і який князь на Русі міг без них обійтися? Найбільшим полювальником (а може, й першим), про якого й літописи згадують, на Русі був Ігор Рюрикович (912) – з ловами, між іншим, пов’язане і його одруження з Ольгою. Вона й стала тоді його найбільшим мисливським «трофеєм» – дякуватиме ловам, що звели з такою жінкою.

У ті та пізніші часи полювання було найкращим вишколом по вихованню і загартуванню воїнів для бойового життя. Тож всі давньоруські князі вважали лови-охоту гартом для справжнього мужа.

Ловами до самозабуття захоплювався і Святослав, той, що поляже на Дніпрових порогах, і сини Володимира Мстислав і Ярослав.

Дичину ловили за допомогою ловчих птахів і тенет. Ось одна з літописних згадок про таке княже дозвілля:

«В лето 6596 (1088) Всеволоду (син Ярослава) ловы деющу зверынья за Вишегородом, заметавши тенета и кличаном кликнувши».

Чи не найвправнішим і найзатятішим полювальником серед князів Русі пізніше був Володимир Мономах – витривалий, безмежно відважний, переконаний, що нічого не треба боятися, адже смерть не приходить раніше, як в «урочий, Богом визначений час».

А ще лови чинилися за допомогою перевісищ (в Києві у ті давні часи перевісища – сіті-тенета – розвішувалися у Хрещатому яру – нині центральний проспект української столиці). Княгиня Ольга теж любила лови – мала свої перевісщца на Дніпрі й по Десні.

Кожний князь, вирушаючи на любі його душі й молодецтву лови, добре озброювався, неодмінно мав при собі довгий мисливський ніж – часом і не один, раптом зломиться в найвідповідальніший момент (це коли полювали на звіра). Іноді на додачу до ножа чіплявся до пояса ще й міцний кинджал. Полювальник неодмінно брав сокиру – руків’я із слонової кістки, – кистень, що звався шестопером, і це не рахуючи сагайдака з луком та стрілами. Іноді полювальник мав при собі ще й списа, вила і рогатину – раптом трапиться ведмідь – і нарочито навчених і вишколених для охоти коней.

Для полювання з ловчими птахами використовували яструбів, соколів і кречетів. Добре «виношених». Себто приручених до людини і привчених ловити диких птахів та дрібних тварин.

Для відлову самих яструбів, соколів та кречетів на північ князі час од часу відправляли особливі ватаги на чолі з отаманами. За годуванням ловчих птахів, їх утриманням і вишколом відповідали особливі княжі люди. Вони й годували тих птахів лише в певні години (урочні) і лише найякіснішим м’ясом. За раптову смерть ловчого птаха, якщо така траплялася, доглядач міг жорстоко поплатитися. Ловчі птахи, та ще добре «виношені», цінувалися особливо дорого. Як і їхні навчителі.

Кожен князь мав у своєму князівстві найбагатші на дичину угіддя, де ніхто – ні простолюдин, ні боярин, не мав права займатися ловами – під страхом смертної кари. Княжі мисливські угіддя поділялися на стани – у кожному полювали якусь окрему дичину чи звіра.

Ловами завідував ловчий – найдовіреніша особа князя, що її остерігалися навіть бояри. Він мав при собі помічників. При ньому був і шатровий, який слідкував за шатрами з усім скарбом – для князя і його гостей.

Улюблені соколи чи кречети, які були особливо меткі на ловах, сяяли від срібла й золота. Наряд їхній складався з клобучок, нагрудників, нахвостників, нагавкав, опут тощо. Коли ватага ловців на чолі з князем вирушала до княжих угідь – це був такий пишний поїзд, що подивитися на нього збігалися смерди з навколишніх сіл. І подивитися завжди було на що.

Серед азартних полювальників княжої Русі не останнє місце займав Ігор Святославич Сіверський – князь був вельми пристрасним полювальником.

Свої угіддя – багаті з багатих – поділені на стани, він мав у Новгород-Сіверську, встиг їх завести і в Чернігові, куди пішов на підвищення і вокняжився там. Але за будівництвом П’ятницької церкви, що ним він так захопився, якось занехаяв лови, а потім – збайдужівши до всього, впав у пригнічення. З плином часу про лови ніби й забув, що було дуже дивно для його людей. Щоб Ігор Святославич, затятий полювальник, та охолов до ловів?… У таке ніхто не міг в повірити. (Явдошка, відьма домашня Ярославни, розпускала чутки, що князя зуврочено, що наслані на нього такі уроки). Не міг тому повірити й сам Ігор. Та коли йому бувало радили «провітритися до Десни», тільки рукою відмахувався: відчепіться, мовляв, душа болить… («Наслано, наслано князеві», – гнула своє Явдошка). А коли йому частіше нагадували про лови, почав ніби оживати, ніби від сну, що затягнувся, проснувся. І чи не вперше в його очах спалахнули якісь іскорки. А й справді, як це він, полювальник з полювальників, та про лови забув?!. Для чого ж тоді й жити? Це ж для душі. А занехаяв їх, от душа і заболіла. То чому б і не вибратися та не відвести душечку – давно вже не вибирався із соколами своїми та кречетами. Заодно вже пора й молодецтво своє показати, а то як знемощів. Як старий дід. Лови – що може бути кращим для воїна, для мужа, для князя!

На лови, на лови! Ні, не він так казав, душа його так співала: на лови, на лови! Із соколами-кречетами своїми вірними на лови!

Від такого бажання Ігор Святославич наче ожив. Заметушився (а душа між тим співала: на лови, на лови!), все сам перевіряв, уточнював, нагадував, аби те не забули, те… Ще й підганяв: борзо, борзо! Пора вже вибратися з Чернігова до благословенної Десни.

Вибралися-таки. До Десни, де з давніх-давен в Ольговичів, які сиділи в Чернігові, були свої угіддя.

Вибралися на птицю.

Правда, того літа була суша велика на Русі – сонце пряжило як несамовите з ранньої весни – все не просто в’януло, горіло. Тож на Русі було не весело. Очікували неврожаю – як жити? Засуха була не вперше, до неї ніби вже звикли, хоч виходу й не було. Не вперше. З року в рік, з літа в літо: засухи, засухи, засухи… Врожаї часом були не більшими за витрачене для посіву зерно. Голодні роки змінювалися голодними роками. Літописці про ті часи писатимуть: «Сильна суш… чрес все літо. Озера и реки засохли, болота выгорели, леса и земли горели…» Історики потім підрахують: в XI столітті лише одне літо дощове випало!

Лише одне дощове літо на сто років…

Наступного століття Русь перенесе аж 120 екстремальних природних явищ. Серед них 12 засух, 7 жорстоких, 7 сирих зим, 7 ураганних бур, 11 високих повеней, коли заливало села, 5 незвичайних снігопадів… Одне слово, був «сухмень велик и знойно добре». «От бездожия погибли посевы».

І навпаки: 1145 рік – жарке літо. А перед жнивами пішли безперервні дощі, і люди не бачили ясних днів до самої зими. Що не вигоріло від спеки, те згнило від мокви. А зима була безсніжною і сирою…

Зеленого буйства того літа й не спостерігалося не лише на Чернігівщині, а й по всій Русі. І дичини було менше, але духом не падали і бадьорості не втрачали. В заплавах – висохлих і місцями вигорілих – все ж галасувало птаство – ловчі соколи збуджено стріпували крилами, і князь Ігор мав надію, що лови таки відбудуться. Малі птахи вже стали на крило, можна й поганяти стариків…

Перед у вервечці ловців вів він, Ігор Святославич. Збуджено йорзав на своєму коні, озирався, час од часу вигукуючи:

– Чули? Птахи на озерах кричать. Будуть лови, будуть!

Поруч з ним – теж верхи – їхала Ярославна. Весела була як ніколи. Збуджено озиралася – і виїздові за міські мури рада була (все її біля Десни радувало, мабуть, засиділася у місті), і добрий настрій чоловіка їй передався. Раз по раз зверталася до князя:

– Глянь, глянь! Як гарно! Я навіть не знала, що тут таке привілля. Як казка! Хоч його й підпсувала суша, та все ж… Ні, ні, ти тільки поглянь. Оно під лісом А озерце… І птахи над ним літають.

– Будуть лови, будуть, – як затятий, бурмотить Ігор і теж совається, навсібіч озираючись. – Отам, біля лісу, мабуть, і зупинимось.

За ними їхали верхи ловчі з соколами і кречетами, помічники, потім наближені князя – дружинні мужі й бояри, за ними – воїни для охорони (раптом нечистий половців принесе – від них усього можна чекати!), за вояками скрипіли вози з шатрами, наїдками й напоями для всієї ватаги, за возами йшли пішці з щитами й списами.

Скрипіли колеса, іржали коні, перегукувались вершники – курява здіймалася над валкою.

Попереду була наїжджена дорога, по якій з гамором і котилася валка. Здавалося, що й лови підуть, як по накатаній дорозі, і ніяких приключок не буде.

Але не так сталося, як гадалося.

Проїздили мимо лісу, як раптом на дорогу вибігло маленьке руде ведмежа.

– О! – вигукнула Ярославна. – Мишаня… Який… кумедний.

І до чоловіка:

– Давай його заберемо. Він такий… самотній. Мабуть, заблукав у лісі, почув голоси й вибрався на дорогу.

Князь не встиг нічого відповісти.

Ведмежатко, загледівши людей, присіло й жалібно чи злякано заревіло. І відразу ж з-за кущів на дорогу вибігла його матінка. Ведмедиця була стривожена і люта: хто посмів образити її дитинча?

Заревівши, вона звелась на задні ноги. Виявилась вельми здоровенною.

І заревіла так несподівано – як і вибігла, – що коні злякалися.

Особливо передні.

Княжий кінь від несподіванки шарахнувся вбік і став цапки. Ігор Святославич, який не чекав такого, не втримався в сідлі.

Далі Ярославна все пам’ятає, як у тумані.

Ігор – на землі, але чомусь лежить нерухомо. О, боги, що з ним?

Ведмедиця, певно, визнавши його головним обидчиком свого дитинчати, кинулась до нього.

Звівшись над князем громадиною, ведмедиця так заревіла, що вся валка позадкувала. На якусь мить ловчі, які були найближче до князя, від несподіванки розгубилися. Ось-ось звір схопить князя і почне його шматувати.

Ярославна не пам’ятає, як вона скочила з коня, як вихопила в одного з ловчих рогатину і кинулась на звіра. Що збиралася робити, вона в ту мить і сама не тямила. Але ясно було одне: її ладо в небезпеці, його життю загрожує та небезпека. І загрожує смертельно. Князь лежить непорушно, а ведмедиця нависла над ним…

В один мент Ярославна, розпатлана, з очима, що палали, кинулась навстріч звірові, загороджуючи собою князя і виставляючи наперед рогатину.

Зриваючи голос, не тямлячи себе, закричала:

– На чіпай мого мужа, звірюко!!. Він і пальцем не зачепив твоє чотириноге чадо, чого ти на нього напала?!. Геть!!. Геть, поки я не проштрикнула твоє брюхо!!.

Ведмедиха, наче вражена, зупинилась перед її рогатиною. Побачила жінку вельми рішучу, очі якої горіли вогнем. Якби вона могла думати, то, напевне б, подумала: вона теж захищає своє дитинча.

І зупинилася.

В ту мить все й змінилося.

І в ту мить все прийшло в рух.

Всі нарешті отямились від несподіванки і один поперед одного кинулися рятувати князя і княгиню біля нього.

Ведмежа, через яке все й зчинилося, злякано кинулося в кущі, мати-ведмедиха, переконавшись, що її чадо ціле-цілісіньке, теж побігла за ним.

Ще мить – і вони зникли, як їх і не було.

Князь все ще лежав на землі – без жодних ознак руху, лицем до неба. Руки його були широко розкинуті.

Ярославна кинула рогатину, впала на коліна біля чоловіка, схопила його голову собі на коліна.

І – заголосила.

Голова князя була в крові. Падаючи з коня, він вдарився потилицею об пень край дороги.

Пень був ще міцний – із дуба. І він теж був у крові.

– Люди-и-и!.. – у відчаї закричала Ярославна, і руки її були у крові Ігоря. – Помо-ожіть!!. Порятуйте князя, ладо моє!!.

Про лови вже й мови не було. Пораненого князя (він все ще був у безпам’ятстві, але тихо стогнав крізь стиснуті зуби) поклали на воза і під охороною спішно рушили до міста.

Ярославна сиділа на возі, тримаючи голову чоловіка у себе на колінах, і голосила:

– Борзо, борзо!.. Люди, людоньки, швидше женіть коней, моєму ладові кепсько!

Їй здавалося, що князя вже немає.

Але князь був ще в цьому світі – живим.

Ось тільки життя його після тих невдалих ловів круто зміниться.

Отямився він уже, коли валка в’їздила до міста, і довго не міг збагнути, де він і що з ним. А потім почав заспокоювати жону, яка все ще голосила. І журився, що з ловами так нічого й не вийшло.

– Дякуй богам, що живим залишився, – утішала його Ярославна. – Дурне ведмежатко такого переполоху наробило…

– І лови нам зірвало, – гнув своє князь. – А ви мене дарма повезли до граду. Полежав би в холодочку, отямився б… І можна було б вчиняти лови. Скільки збиралися і – марно. Тепер коли я ще виберуся до Десни…

Ярославна плакала і сміялась крізь сльози. Коли князеві розповіли, як княгиня відважно кинулась з рогатиною на ведмедицю, загороджуючи його, непорушного, собою, якою вона була рішучою і безстрашною в ту хвилину, то вражений князь широко відкритими очима дивився на жону – впізнавав її і не впізнавав. Так ось яка, виявляється, у нього Ярославна!..

З такою жити можна і жити.

Але жити йому залишалося вже всього нічого.

Рана на потилиці, щоправда, швидко затягнулася – тут князеві ще й поталанило, і він почувався загалом навіть добре.

Тілесно. Та й здоровий був нівроку, а ось духом знову занепав.

Цікавість до життя, здається, втратив. Як не сокорила біля нього Ярославна, як не щебетала ластівкою, як не побивалася, на душі в князя чим далі, тим ставало хмарніше. І чомусь наче безнадійно. Він лежав у спочивальні днями, дивлячись у стелю, і нічого йому не хотілося, і нічого його не хвилювало. А якщо й виходив у двір – власне, Ярославна його виводила, – то мовби нікого й не завбачав. І світу білого, у якому він все ще перебував.

Посміхався лише до жони, але посміхаючись, мовби і її теж не завбачав.

І догукатися до нього – він наче перебував в іншому світі, – було марно. Навіть їй.

І Ярославна знову затужила.

Тільки вже не на валу – в душі. Хоч зовні, щоби його не гнітити, намагалася бути веселою і навіть безтурботною.

У нього щось таке творилося в душі. Але тримав все в собі. Лише іноді скаржився, що «душа болить». Чого вона боліла – мовчав. Але душа в нього й справді боліла. І від того не міг собі знайти місця. Як наче б неприкаяний, князь-ізгой, яких на Русі завжди було чимало. Все було не до двору, все з рук валилося – душа боліла. А від болю в душі ні утіхи, ні ліків, нічого немає.

Часто сам з собою розмовляв.

Власне, лежав, дивився в стелю (що він там бачив?) і сам до себе іноді бурмотів.

– Тобі щось треба, ладо? – кидалась до нього Ярославна. – Тебе щось хвилює, мій єдиний? Тобі щось болить? Чим і як тобі допомогти?

Але він у такі хвилини внутрішніх роздумів і бесід з кимось невидимим, ніби й не помічав її поруч.

То йому здавалося, що на Русь зі Степу летить багатоголовий, з вогняними пащеками Змій Горинич – в парі з Тугарином та іншими зміями, а він не може Русь захистити, бо так і не став змієборцем, новітнім Кирилом Кожум’якою, як про те мріяв ще в своєму хлоп’яцтві.

«Як був хлопійком, так хлопійком і зостався, хоч і виріс. Хлопак та й годі! Якесь хлопченя. Так і хлоп’ячить досі – ех!..»

– Чому я не став змієборцем? Чому?

Питав невідомо-кого, на чекаючи ні від кого відповіді. Та її і в природі не існувало. Йому випаде стати на віки відомим, але тільки як героєм «Слова». А йому цього було замало. Він багнув більшого – стати не героєм «Слова», а героєм усієї Русі. Захисником її, таким, як Володимир Мономах. Не судилося.

А змії гориничі й тугарини з усім їхнім кодлом летіли на Русь і летіли, і він не міг захистити її, тож цим карався. Та ще чвари, у які він не раз встрявав, виступаючи проти своїх, гнітили його. Нащо він ходив проти своїх? Влади в Києві забаг? Солодкий той трунок – влада в Києві. П’єш її, хмілієш і ніколи не нап’єшся.

То нащо вона тепер йому, як вже пора зі світом білим прощатися? Забув… Людина голою приходить у цей світ, голою його і залишає, то нащо йому пишні великокняжі шати? А вони, князі нерозумні, все гризуться. За владу в Києві. Забувши, що життя одне і, на жаль, коротке. Швидко кінчається. Хоч владар ти у Києві, хоч смерд нікому невідомий. А вони… Брехнею, обіцянками і кровію ладні покрити рідну землю, аби лишень вокняжитись у Києві, потішити душечку свою…

Як пізно він це збагнув, коли вже й не виправити нічого. Але добре, що хоч наприкінці життя свого збагнув. Ще гірше, що не став змієборцем, не захистив Русі. Навпаки, шарпав її. І з половцями теж. Та зі своїми Ольговичами, яким наче наврочено – гризтися за владу в Києві. Наслано їм чи що? Чи зла недоля випала?…

Якось Ярославна низько схилилась над ним, маже дотикаючись губами його сухих спечених губ.

– Всі грішили, а мені тепер… розплачуватися? – шепотів він, невідомо кого запитуючи чи до когось скаржачись.

Передихнув. Вона сторожко прислухалась.

Знову невідомо до кого говорив він – чи комусь жалівся, чи в когось прохав захисту й порятунку.

– Всі ходили походами один проти одного, брат на брата… русич на русича. Міжусобиці творили… Половців на Русь водили, а я… Я тепер маю відповідати за гріхи мого роду? За діда, за батька, за дядька… Не хочу. Чому я? У мене своїх гріхів повно, чому за рід свій маю відповідати?

Ярославна злякано слухала його уривчастий шепіт і спершу не могла збагнути, про що він? Про які гріхи його роду, Ольговичів невгамовних? Лише дещо втямлювала. Багато горя завдали Ольговичі своєю, здавалось, вічною боротьбою за верховенство влади, за стольний Київ…

Сіяли міжусобиці, Русь щоліта пожинала кривавий урожай.

Це через віки вже в наші дні визнають: за гріхи предків часто розплачуюся їхні нащадки. Виходить, син за батька таки відповідає. Чорна руйнівна енергія предків може накопичуватися в їхніх потомках. Навіть через покоління й покоління. І син не тільки за батька відповідає, а й за діда, бабку. Іноді й за інших родичів, – якщо гріхи їхні були тяжкими. Про це, певно, непокоївся Ігор, коли скаржився невідомо кому:

– Всі грішили… Всі братню кров проливали… І дід мій, і батько, і дядько… А мені тепер розплачуватися? Хоча я й сам попогрішив. Коли б моїм синам не довелося за мої гріхи життям своїм розплачуватися…

Хто на смертнім одрі вимагав од нього, аби він за гріхи роду його розплачувався, Ярославна так і не збагнула. Але хтось же вимагав, коли він з кимось невидимим сперечався.

Все частіше й частіше снився йому синок Олег, якому на час походу було всього лише десять годочків. А з ним і юний князь Святослав Ольгович, князь рильський, онук Ігорів. Обидва князенки потрапили в полон до жорстоких половців і були разом з п’ятьма тисячами полонених русичів потоплені в озері.

Коли вони приходили в сон, князь схоплювався і, обхопивши голову руками, хитався в ліжку з боку на бік… І тихенько при цьому не то стогнав, не то вовком завивав. Крізь стиснені зуби… Ярославна теж, схопившись, до ранку утішала мужа, розуміючи, що все це дарма.

– Така у них доля…

– Але я повернувся з полону живим і здоровим, а вони… юні, молоденькі… Тільки б жити… А їх… потопили в озері… Мені часто сниться, як Олег, синок наш, у кривавій воді захльобується, як його топлять хижі кочовики. З моєї вини! Бо я русів у степ повів. І синка десятилітнього з собою прихопив – нащо?… Хотів, аби він, майбутній князь Русі, з малих літ до походів привчався… А його… В озері, в каламутній та кривавій воді, втопили. За що? Він же ще дитиною був. Йому б ще жити та жити. А вони його… В каламутній та кривавій воді утопили… Вишкірюючи з потіхи зуби…

Іноді й удень, як, бувало, задумається князь – а він почав постійно задумуватися, іноді так, що й не догукаєшся до нього, – а тоді раптом схопиться, тремтячою рукою поперед себе тиче, тиче…

– Он він… Олежик. Синку! – кричить, вже обидві руки простягаючи. – Ти повернувся з полону? Йди, йди до мене…

– Який… Олег? – жахалася Ярославна. – Його давно в цьому світі немає.

– Але ж він прийшов до нас. З Половеччини в Чернігів… Хіба ти не бачиш? Оно-но ж він, у кутку стоїть – слізки витирає. І мокрий увесь, у багні кривавім… Синку, синку, ти вибрався з озера, у якому вас половці топили?

Ярославна, обхопивши голову руками, вибігала з покоїв. Душа у неї боліла, хоч вона те старанно утаємничувала. Боліла, бо не знала, як утішити мужа і де для цього потрібні слова знайти?

Князь ніби заспокоювався, день-два був аж веселим, навіть метушився, наче кудись збирався, але швидко в нього опускалися руки, і все починалося знову.

– Оно-но Олежко наш… Бачиш, бачиш? В гості до нас прийшов. З онуком моїм, Святославом, – його теж утопили погані. А за ними… бачиш, бачиш? – вся моя дружина, всі полки мої, що їх погані теж в озері своєму смердючому потопили.

Як помирав князь, Ярославна тримала його руку в своїх руках, намагаючись зігріти його своїм теплом. А він холонув, холонув… І затих.

– Нема мого лада, немає мене… – тільки й мовила.

Родичі, бояри, слуги померлого Ігоря зодягали чорне вбрання і чорні шапки – на знак скорботи й жалю. Коли везли тіло князя, перед труною вели коня і несли стяг, а вже біля гробу поставили списа.

Після похорону родичі роздали бідним щедру милостиню – духовенству та жебракам – як і велить звичай. Родичі, бояри, слуги і народ плакали над гробом князя, причитали похвалами небіжчику: він був хоробрий у раті, шанував, постачав і втішав духівництво, завжди роздавав щедру милостиню рідним, любив і шанував дружину, нічого для неї не шкодуючи… Особливо в причитаннях виділялася вірність покійного тим клятвам, що їх він давав за життя, підкреслювалась його тілесна і духовна чистота, справедливе правосуддя, що його він чинив, суворість до злих людей, безстрашність перед сильними, які притісняли слабкіших… Що покійник перед убогими завжди був сам убогий, хоч і багатий душею…

– З нами нині, – голосили, – плаче вся Руська земля…

Для Ярославни це було малою утіхою. Що їй з того, що плаче вся Руська земля, як вона втратила коханого мужа і віднині й до скону літ приречена на самотність! І буде вона знову виходити на заборола і тужити, плакати, побиватись за коханим, який вже ніколи, ніколи не повернеться до неї з полону смерті…

Спаський собор Чернігова дійсно був родовою усипальницею Ольговичів. Можливо, там поховано й Ігоря Святославича, який теж Ольгович, і на день смерті був правлячим князем?

Хоча не виключено, що його могли поховати – за його бажанням – у П’ятницькій церкві, яку він з такою любов’ю збудував – як пісню проспівав.

Наступного дня після похорону Ігоря, навіть не зачекавши необхідних дев’яти та сорока днів по пам’яті небіжчику, його брати, сини і родичі Ольговичів під орудою князя «буя» Рюрика взяли й пограбували Київ – це описано в Радзивіллівському та в Лаврентіївському літописах. Дві події – смерть Ігоря і пограбування Києва – можуть бути пов’язані між собою, адже від Чернігова до Києва один денний перехід: «від заутрені до вечірні». Очевидно, Ігор за життя відраджував Ольговичів від грабіжницького походу на Київ, але тільки його не стало, родаки другодні й кинулися в той злощасний похід.

Такі ми…

Доля дітей їхніх склалася в більшості трагічно.

Володимир, Роман і Святослав Ігоревичі, як онуки Ярослава Осмомисла, на початку XIII ст. були запрошені мешканцями Галича, що його тоді захопили угорці. Брати активно включилися у боротьбу за звільнення Галича, але після перемоги над іноземними загарбниками заворогували з впливовими боярами, які не захотіли ділитися владою з Ігоревичами. Як онуки Ярослава Осмомисла, вони мали на неї законні права. Бояри нацькували проти Ігоревичів галицьку дружину. Почалася кривава боротьба, власне, різанина за владу. Врешті-решт братам пощастило розгромити дружину. Проте Ігоревичі не довго святкували побіду. Хоч їм і вдалося значно прорідити ворожо налаштованих проти них бояр (за деякими даними вони стратили від 300 до 500 чоловік), але з опозицією так впоратися і не змогли. Року 1208-го в Галичі знову з’явилися угорці – на запрошення вцілілих бояр, супротивників Ігоревичів. Під час сутичок з угорцями Роман і Святослав Ігоревичі були хитрістю та зрадою захоплені в полон.

Галицькі бояри їх охоче і не торгуючись викупили. Але тільки для того, щоб урочисто повісити Ігоревичів на міській площі.

Що й було вчинено.

Третій, старший син Ігоря Святославича, Володимир, разом з Настею Кончаківною (дочкою хана Кончака, з якою він жив у добрій злагоді й любові) якось зуміли врятуватися в тій веремії, коли свої рубали своїх, і після ряду пригод нарешті дісталися до Путивля. (За деякими даними Володимир Ігоревич загине у 1211 році).

Дочка Ігоря Святославича з 1190 року була замужем за Давидом Ольговичем, онуком Святослава Всеволодовича.

Минуть віки та віки після походу Ігоря Святославича в Половеччину і його поразки, коли він з княжого сідла золотого пересяде в сідло для рабів. Вже в наші дні під час розкопок у похованні половецького хана знайдуть позолочений княжий шолом руської роботи. (Нині він виставлений в Музеї коштовностей України). Дивлячись на нього, іноді хочеться думати: а раптом… А раптом це шолом Ігоря Святославича, князя новгород-сіверського, що його переможець хан Кзак (Гзак) забрав собі на згадку про побіду? А перед смертю звелів поховати шолом, як найбільший свій трофей, разом з ним в одній могилі? Щоб і на тім світі, у світі своїх предків, хвастати побідою над руським князем, якого він захопив тоді в рабство, а шолом його позолочений взяв собі?

Минули віки та віки, і княжий шолом, бодай і з того світу, а таки повернувся до нас, нащадків русичів.

Нещасливою – але тільки в перші століття після написання, – була і доля рукописного «Слова о полку Ігоревім». До кінця ХVІІІ ст. воно нікому не було відоме, і ніхто про поему Ігоря Святославича з клану руських князів Ольговичів і чути не чув. Як бозна-де воно й пролежало віки та віки. (І як воно не загубилося протягом тих віків небуття? Диво!) А це ж чи не пів тисячоліття забуття, га? Який ще твір може витримати 500 років невідомості? Не втративши за ці століття своєї свіжості, не кажучи вже про пристрасну поетичність та актуальність.

Аж доки старанням Мусіна-Пушкіна «Слово» не з’явиться друком – вже в іншій епосі і в іншій країні. Але за своє врятування «Слово» щедро нагородило Пушкіна – він теж став безсмертним.

Проте невезіння тривало (злий фатум над ним тоді все ще висів?). У 1812 році бібліотека Пушкіна згоріла під час захоплення Наполеоном Москви – згорів і оригінал староруської поеми, до того нікому не знаної. Залишилося тільки друковане видання та рукописна копія, зроблена для Катерини II.

А вже згодом почалася не просто щаслива доля «Слова», почався тріумф творіння нікому до того невідомого удільного князя з якогось там Новгород-Сіверська, що триває й нині. (І це при тому, що в поемі описано не переможний похід Ігоря, не його вражаюча перемога, а нищівна поразка!)

І триватиме вічно – покіль існуватиме в світі красне письменство, адже «Слово» безсмертне – невдаха-полководець, пересічний князь, нічим не видатна особистість, Ігор Святославич виявився геніальним поетом. На всі часи й віки. Новітнім Бояном, соловієм Русі.

Сам же Ігор Святославич так і помер з гнітючою дум-кою-відчаєм: «Слово», у яке він вклав свою душу і думи заповітні, нікому не потрібне і нікого не схвилювало. А він же його писав, як пісню співав, наче готовим його в золотому сні побачив, а сучасники Ігоря ним і не зацікавились. На нього просто не звернули уваги. А він же творив, наче у воду дивився!

І помер, не підозрюючи, яка неймовірна слава після п’яти століть забуття чекатиме його творіння. Тож, помираючи, сам себе ще й добивав, пришвидшував свій кінець (чи не від того й душа його боліла?):

«І похід мій проти половців не вдався – яку жахливу поразку я тоді потерпів! – і «Слово», написане про той похід, теж не вдалося. Невже я такий безталанний і невезучий?…»

Це були останні його думки в цьому суєтному світі.

А пристрасті… Пристрасті навколо «Слова» не вщухають і понині, бо і понині ще не всі загадки «Слова» розгадані, не всі його таємниці відкриті, ще й нашим нащадкам буде над чим сперечатися та розкривати таємниці.

«Кількість наукових досліджень найвідомішої пам’ятки давньоруської літератури, – стверджує знавець (Андрій Залізняк, відомий лінгвіст, академік), – така велика, що коли скласти їх докупи, одній людині і за життя цього не прочитати».

А саме «Слово» – в перекладі із староруської – займає якихось 17 з чимось сторінок звичайного книжкового формату. Від перших рядків з посиланням на Бояна і до останніх

Князям і дружині — Слава! Амінь.

І в першу чергу йому слава – Ігорю Святославичу. Хоч і програв він свій похід в Половеччину, завдавши цим жалю Русі, але ж та поразка – парадокс! – надихнула його на поему, віку якій ніколи не буде.

І все так само – лишень вслухаймося:

За Сулою іржуть коні, У Києві слава дзвонить.

І все так само, все так же віками й віками:

Грає море опівночі, Дощі з туманами ідуть: В Руську землю до отчого Столу золотого Бог Ігорю вказує путь.

І все так же, і все так же ми чуємо – і будемо чути віками, ми ж бо русичі, безсмертні, – слухати, як у «Путивлі-граді вранці-рано співає, плаче Ярославна, як та зозуленька кує, словами жалю додає…»:

О мій Словутицю преславний! Моє ти ладо принеси, Щоб я постіль весела слала, У море сліз не посилала, — Сльозами моря не долить.

Р.S.

Здається, все вже сказано-розказано. За два останні століття вивчення «Слова». Все вже, здається, прокоментовано, розтлумачено, всюди правильно розставлені акценти, вірно – нарешті! – прочитані трудні терміни, назви, ті чи ті вислови… Здається…

Але час іде, і виявляється, що не всі ще таємниці «Слова» розгадані, не всі ще темні місця витлумачені, тож нерозгаданих загадок у поемі чимало залишається й на сьогодні. Хоч деякі з них і справді розкриті.

Як ось хоча б ця.

І ЧОГО ЦЕ КНЯЗЬ ВСЕСЛАВ БІГАВ НОЧАМИ ДО КУРЕЙ ТМУТАРАКАНІ?

– Ви приїхали автівкою чи каром?

Все тут українцеві зрозуміло (мова ж бо українська), хіба що крім одного – що це за «кар»? Судячи з тексту, якийсь транспортний засіб. В Україні, до речі, чомусь невідомий.

Але це така вже сьогодні мова українців з англомовної діаспори.

Кар – по-англійськи поїзд.

Живучи в англомовному середовищі, знаючи англійську (нею лише й користуються поза своїм помешканням), такі українці ні-ні та в розмові між собою (на рівні побуту, звісно) й використовують слова іншої, відомої їм мови.

Себто перед нами…

Так, так, суржик.

Всюдисущий (зокрема серед українців) Дядько Суржик. І що б, здавалося, сказати: ви приїхали автівкою чи поїздом? Так ні. Дядько Суржик і тут вліз – замінивши слово «поїзд» в українській мові «каром» з іншої, в даному випадку, панівною за місцем проживання, мови.

Суржиком в Україні називається суміш зерна пшениці й жита, жита і ячменю, ячменю й вівса і т.ін., борошно такої суміші. (Казали: сіяв пшеницю, а зібрав суржик – як до пшеничного зерна при посіві потрапило інше зерно).

Друге значення терміна суржик вже по нашій темі (правда, із застереженням: розмовне): елементи двох або кількох мов, об’єднані штучно, без додержання норм літературної мови; простіше – нечиста мова.

Суржик засмічує нашу рідну мову і на Великій Україні: на заході – це полонізми, на решті України, особливо в центрі й на сході – всюдисущі русизми, кальки з російської, ненормативна лексика, сленг тощо.

Спершу виникла, звісно, мова, суржик лізе до неї потім. Виявляється, він не наш, не український винахід. Він у нас дуже давній – чи не вічний. Розмовляли ним (чи використовували окремі слова, часто й скалічені) ще в Київській Русі.

Ось один з прикладів такого пра-прасуржика, що завдав свого часу конфузу навіть ученим-лінгвістам, навіть самим академікам!

У «Слові о полку Ігоревім» князь Всеслав «изь Києва дорискаше до курь Тмутороканя».

Гм. В таких випадках кажуть: де Крим, а де Рим.

Київ – це Київ, а Тмуторокань (Тмутаракань)…

Князівство на Таманському півострові та у Східному Криму з центром у місті Тмутаракані.

Виникло не пізніше X ст. Княжили в ньому представники чернігівської династії (першим був син Володимира Мстислав). Потім там княжили нащадки сина Ярослава Мудрого, Святослава чернігівського.

В середині XII ст. Тмутараканське князівство впало під ударами кочовиків, а потім було приєднане до Візантії.

І ось князь Всеслав чомусь почав бігати від Києва (не близький світ) до Тмутаракані – «рискав вовком». Правда, судячи з тексту «Слова», не так до Тмутаракані, як до тамтешніх… курей. Чого це? З якого дива солідний князь ночами темними вовком сірим рискає до «курь Тмутороканя»? (До кур – ясно ж, що до курей).

І на цих «курях» спіткнулося не одне покоління дослідників «Слова о полку Ігоревім», починаючи від його першовідкривача графа Мусіна-Пушкіна.

Виходила якась… дурниця. Князь бігає до якихось курей далекої од Києва, на кінці світу слов’янського Тмутаракані.

Нащо вони йому?

І так, і так вертіли дослідники оте до «курь Тмутороканя». Зрештою, згадали: де кури – там і півні. (Та, власне, півень теж належить до курячого роду). А в теперішній мові (що російській, що українській) є вислів «до півнів». Себто до світанку.

«Еврика!» – вигукнули і почали перекладати, що Всеслав «вовком серед ночі темної вибігав із города з Києва, До півнів сягав Тмутороканя» (Переклад М. Рильського). Російський переклад – візьмемо хоча б академіка Д. Лихачова: «Из Києва дорыскивал до петухов (себто до світанку) Тмутаракани». Але ж трапляється, що й академіки помиляються. Про те, що це ніякі не кури (а отже, не півні), а тюркізм, себто тодішній суржик, ніхто з дослідників і не подумав.

Тюрки – етнос, що колись мешкав на величезному просторі від північних кордонів Китаю до Дніпра, відомий під іменами хозар, печенігів, болгар, кипчаків (останніх, як уже мовилося, в Київській Русі називали половцями, у Візантії куманами). Сучасні потомки тюрків: казахи, узбеки, татари, каракалпаки, башкири, ногайці, балкарці, карачаївці, кумики, турки та ін.

Чи вплинули тюрки на мову «Слова» і ширше – Давньої Русі, адже вони мали тісні контакти – не завжди, правда, добрі, – з русичами? Часом і жили, як кажуть, бік о бік. Багато русичів розуміли їхню мову, а тюрки – у свою чергу – мову русичів. І явні, і скриті тюркізми у «Слові» виявляли ще в минулому столітті. У 1946 році з’явилася перша робота на цю тему. Але вже у другій половині двадцятого століття про тюркський вплив якось і забули.

Та ось вивченням «Слова» зайнявся Олжас Сулейменов, казахський поет, людина, для якої рідним є один з діалектів тюркської мови. І що він виявив? Зовсім не до «курей» бігав князь Всеслав, не до півнів. «Кура» по-тюркському означає «стіна» – від кореня «кур» – «споруджуй» (звідки – курган). І все стало на своє місце: Всеслав «від Києва добігав до стін Тмуторокані»!

Воістину, як у байці Крилова: а ларчик (шкатулка) відкривався просто. Між іншим, і назва російського – тепер російського – міста, що колись входило до Новгород-Сіверського удільного князівства, – Курськ – теж походить від цього тюркізму. Оборонні стіни, що оточували на узвишші місто, називали словом «кур» – звідси й назва Курськ.

Ось яким давнезним, чи не замшілим, виявився суржик, якщо автор «Слова» замість того, аби триматися рідної мови і написати так, як і мав би написати – до стін Тмутаракані, невідь-чому вжив тюркський суржик «кур» замість слова «стіна». Це, між іншим, дало підставу О. Сулейменову висловити припущення, що автором «Слова» міг бути… тюрк. (У «Слові» взагалі чимало трапляється тюркізмів). А то ж давній русич всього лише вдався до звичного – принаймні на той час, – суржика.

А перекладачі, не второпавши (та й не знаючи тюркських мов) і ганяли бідного князя в Тмутаракань до якихось «курь».

І сьогодні суржик живе й процвітає вільготно – від «кара» до «курь Тмутороканя». Невмирущий!

З часу написання «Слова» минуло більше восьми століть, а суржик і нині непогано живе. І завтра-позав-тра наміряється жити. Невже він і справді невмирущий?

А мови…

Мови сусідні треба знати. Неодмінно. І тоді не буде вченим – навіть вченим! – здаватися, що князь Всеслав і справді чогось бігав ночами до «курь Тмутороканя».

Ще до теми. Дивне прізвисько у «Слові» в князя Всеволода – «буй-тур». (Як, між іншим, і в князів – за все тим же «Словом» – Рюрика, Романа): «Буй-тур Всеволоде, стоїш ти на брані, прискаєш стрілами на полки погані…» І далі описуються шоломи аварські порубані, потрощені «Буй-туре, тобою». Буй – ясно, що буйний, сильний, несамовитий, навальний, великий. Тур – це, звичайно ж, він, вимерлий дикий бик, колись буйний, сильний і страшний.[50]

От, мовляв, автор «Слова» і назвав дужого та сміливого князя туром буйним.

А виявляється…

По-тюркському «буй-туре» означає «високий пан», тобто – «високородний».[51] І підкреслювалася у «Слові» не сила, схожа з силою дикого тура, вола чи буйвола, а – знатність походження. (Подальша еволюція цього титулу: батур, боотур, богатур, богатир). А високородного Всеволода, як зауважив один дотепник, перекладачі перетворили… на дику яловичину!

V І полетіла вона зигзицею над віками…

– Тепер мені нічого не залишається, як тихо вдовіти… То, може, краще було б піти з Ігорем на той світ?… По добрій волі, звісно, адже тепер, як колись, ніхто на силує вдову накласти на себе руки зі смертю мужа…

Чи вона думала так, чи вголос сама з собою ділилася своїми болючими думками?…

І було від чого.

Слов’янія, мати Русі, вже була десь далеко-далеко, в тому минулому, якому немає вороття, але на Русі ще пам’ятали…

І старі люди їй розказували.

Йдучи на той світ, слов’янські мужі неодмінно забирали з собою і власну жінку. Незалежно від того, хотіла вона того чи не хотіла.

Більшість хотіли – гірше було залишитися вдовою у цьому світі.

Чи давно се було? Мовби ж і не дуже. Але звичай, за яким вдови мали позбавляти себе життя, ще не постарів у пам’яті русів. Вони або спалювали себе самі, або їх силоміць умертвляли. Бо жона, ставши вдовою, у цьому світі вже нікому не була потрібна. Тож вдови по смерті мужів не хотіли залишатися без мужа, без захисту, без любові, зрештою. Розпалювали велике вогнище, на яке добровільно піднімалися – щоби разом з душею свого лада увійти до раю.

Звичай самовбивства або насильницького умертвіння вдів був широко розповсюджений в язичницькому світі – вдова мала супроводжувати мужа в загробне життя. Подібно до його бойового коня, якого теж умертвляли, зброї тощо. Цей звичай існував у скіфів, сарматів, фракійців, в інших германських племен. І цей звичай – самовбивства або убивства вдів – був поширеним і в слов’ян.

Візантійський імператор Маврикій (VI ст.) писав про слов’ян:

«Жінки ж їхні цнотливі над усяку людську породу, так що багато хто з них кончину своїх чоловіків вважає власною смертю і добровільно душить себе, не вважаючи життям існування у вдівстві».

Не вважаючи життям існування у вдівстві…

Чим значнішим був дружинник, тим почесніше було жоні позбавляти себе життя і супроводжувати його на той світ.

(Аль Масуд – X ст. – зазначав: якщо хто помирає парубком, його одружують посмертно, і жінки жадають бути спаленими, щоб із душами чоловіків увійти до раю).

Християнство, яке змінило на Русі язичництво, взяло під захист вдів, але вони все одно ще довго добровільно йшли в бушуюче полум’я, щоб, згорівши тілом, душею бути з чоловіком у тому світі.

Про це ні-ні та й думала тоді Ярославна. А деякі жінки – з тих, які так і не прийняли християнство, – осуджували княгиню: чому вона, ставши удовою, не пішла за чоловіком своїм, за Ігорем Святославичем у світ предків?

Там би їй було гарно, а що чекає її, удову, в цьому світі?

Тож княгиня ні-ні та й думала: зі смертю чоловіка їй нічого не залишалося, як удовіти. То, може, краще було б піти за Ігорем на той світ? Там, кажуть, рай. А тут, на землі, пекло. Та ще для беззахисної удови. То, може, і їй вибрати рай?

А з любим рай і на тім світі, без милого пекло на цьому світі.

Тільки Явдошка, добра її відьма, була проти.

– І не мисли так! Бог дав життя, Бог його і забере, коли треба буде. А поки – живи. У цьому світі. А той світ – всі ми смертні, – від тебе все ’дно – хочеш ти цього чи не хочеш, – ніде не подінеться…

Як 2 січня 1202 року Ігоря Святославича поховали в Чернігові, де він не встиг і місця нагріти, Ярославна недовго залишалася в Чернігові і невдовзі повернулася до Путивля. Чому так вчинила – і сама згодом не могла збагнути.

Як наче внутрішній голос їй велів: повертайся до Путивля!

Вона й повернулася.

Може, тому, що на відміну від Чернігова, який був і залишався для неї чужим, Путивль, де вона стільки переплакала-перетужила-переспівала на валах, виглядаючи Ігоря з походу, видався їй чи не рідним градом.

Навіть у Галич, де вона народилася і виросла, її так не тягнуло, як у Путивль. Казала сама собі (поволі почала звикати, що гомонить сама з собою):

– У Путивлі на валу виглядатиму своє ладо. Не довго й удовою побуду. До Путивля Ігор повернеться.

І сама до Путивля повернулася. Удовою. Хоч до свого нового статусу не встигла звикнути. До нього взагалі неможливо звикнути.

Вдова… Жінка, яка після смерті чоловіка не одружується вдруге.

Вона вже була такою жінкою. І не збиралася вдруге одружуватися, адже після Ігоря вдруге Ігоря не може бути.

А вдова – як сова. Так люди кажуть. А люди все знають, бо все пережили. І все переживуть, що б їм не випало.

Звідтоді, як у далекій-далекій в часі Русі овдовіла Ярославна – рік 1202-й, – і до мого дитинства, що припало на Другу світову, минуло 743 роки.

І кожен з тих 743-х років не був без вдів – спершу на Русі, потім в Україні. А в деякі роки їх особливо рясно з’являлося – війни протягом цих 743-х років не затихали. Як не затихали вони й до того. Невже ми, люди планети Земля, роковані на безконечні убивства один одного, на руйнацію і знищення того, що встигали створити і збудувати?

Пригадую 1945 рік. Тільки-но відшуміла Друга світова війна, що забрала мільйони й мільйони. За її роки – 1941–1945 – в моє рідне полтавське село Заїченці (не таке вже й велике, радше, скромне) не повернулося з війни 120 моїх односельців. А замість них до села в супроводі криків і плачу прилетіло 120 похоронок.

І з’явилося в селі 120 вдів.

У них були діти – в якої одне дитятко, а в якої і двоє-троє. І вдови самотужки мали рятувати дітей своїх, в самотині й бідності повоєнній ставити їх на ноги.

Забрала війна і мого батька, старшого лейтенанта Луку Макаровича Чемериса.

Став і я сином удови. Як кажуть, не перший, але, на жаль, і не останній. І зростав я з семи років без батька. Навіть не знаючи, що це таке – рідний батько, хоч так хотілося, аби він був.

Рідко-рідко у кого в ті часи у селі був батько, і ми, вдовині діти, заздрили… Тим, у кого були батьки – хай і покалічені війною, але ж – батьки.

Я виріс, так і не спізнавши, що таке рідний батько – лише у сни він іноді до мене приходив, і я був радий тому. А мати… Мати, як би не старалася, але батька в сім’ї ніколи не могла замінити. І всі мої друзі, потім однокласники, теж були, як і я, – дітьми вдів.

І було в селі таких безбатченків, удовиних синів і дочок за двісті.

Тяжким було дитинство без батькових крил – та ще у бідному повоєнному селі, у колгоспі, де тільки працювали, майже нічого не отримуючи навзамін за свою тяжку підневільну працю.

Сто двадцять вдів (чоловіків, в основному дідів, у селі було мало, тож село трималося на жіночих плечах) – це здавалося аж занадто багато – як для одного села. Може, воно й так.

Але згодом, уже дорослим, я виявив, що моєму селу ще й «повезло» – всього лише 120 вдів!

Був у мене друг (лише на рік старший, він вже давно на тому світі), поет Олександр Зайвий. Для мене просто Сашко.

Родом він з села Могилів Царичанського району, Придніпров’я. Теж син удови. Село його Могилів старовинне і чимале. Але ж і похоронок туди прийшло!

В одній із своїх поем про подвиги земляків (Сашко був чудовим поетом! А втім, чому був, таким він і залишився) він написав, як на віки закарбував:

Подумати тільки, Сімсот похоронок прийшло — В одне лиш село.

Це у його рідний Могилів за роки війни прийшло 700 похоронок!

І стало в селі Могилів – звичайне українське село – 700 вдів!

Подумати лише: 700 вдів!

В одному лише селі.

І більше як тисяча синів і дочок стали удовиними.

І треба було жити і рости.

І ми жили і росли, пам’ятаючи: не ми перші, не ми останні.

Як наші матері були не першими і не останнім вдовами. І не будуть, на жаль, останніми.

Вдів на Русі завжди вистачало.

Без удів Русь ніколи не була Руссю, адже без них вона і Руссю не могла б бути. Що тоді, що тепер.

Тепер настала і їй черга.

Вдів на Русі завжди було багато. І кожна вдова – як сова.

Самотина.

Навколо неї в теремі велелюддя, а вона без Ігоря почувалася, як на безлюдді.

– Тепер мені тільки й лишилося, що вдовіти…

Хто сказав?

Прислухалась…

Оглянулась вражено: хто це сказав, що вона має вдовіти?

Але поруч не було нікого. Невже це вона сказала? Чи доля її устами винесла їй присуд?

– Тепер мені нічого на лишилося, як вдовіти…

Хоча… Може, краще було б піти з Ігорем на той світ?

Бо тепер вона вдова. Як сова… Хоч і княгиня…

Не хотілося більше жити. Втративши коханого, втратила як наче б і саму себе. Та й для чого їй тепер самотній жити? Вона тут, а він – ТАМ. У потойбіччі. І разом їм уже ніколи не бути. Принаймні в цьому світі. То для чого ж їй жити в цьому світі? Хоча… Чому дивуватися? Не вона перша, не вона остання. Все ще думала: може, їй краще було б піти за мужем? Там вона буде щаслива з ладом своїм, а тут… Тут скнітиме в самотині – для чого? Для кого? Аби прожити кілька зайвих років? Але ж вона все одно рокована – як людина – на смерть, то яка різниця – тепер чи пізніше?

Після смерті мужа їй часто снився один і той же сон. Ледве склеплювала повіки й починала в пітьмі спочивальні поволі пірнати у щось чорне, невиразне й хистке, що звалося сном, як зненацька лунав свист.

Він був такий пронизливий, як зойк, що вона одразу ж і схоплювалася.

Хапалась руками за груди, де сполошеною птахою билося серце.

А свист все лунав – у вухах її, в душі її, у всьому єстві.

– Явдошко?! – кричала. – Ти чуєш? Овлур свистить.

До спочивальні, плутаючись в довгій сорочці, вбігала Явдошка. По смерті князя вона жила в княжому теремі, спала на рундуку біля спочивальні княгині. Так попрохала її Ярославна – боялася сама залишатися вночі.

Лампадка в кутку біля божниці ледь-ледь тліла, і з пітьми Явдошка простувала в білій сорочці, як привид.

– Явдошко, це… ти?

– А то б яка ще мара?

– Ти чуєш?

– А що маю чути? – Явдошка зупинялася біля неї. – Тобі, княгине, лихий сон приснився?

– Який сон, як він… свистить. Хіба ти не чуєш?

– Хто – він?

– Овлур, хто ж іще. Чи ти глуха? – починала дратуватися Ярославна. – О-о!.. Чуєш, чуєш? Знову свистить. Зараз північ, тож він князеві звістку подає, що пора їм утікати з Половеччини… Чуєш?… Чуєш, як він свистить?

Явдошка нічого не чула – в спочивальні було німо і глухо. Лише десь сонна муха дзижчала на слюдянім віконці. Мабуть, в павукові тенета попала, бідолаха. Але, щоб княгиню заспокоїти, мовила:

– Свистить, то й свистить. Може, й князеві вістку подає.

– Подає, подає, – підхоплювала княгиня. – Зараз вони будуть втікати з Половеччини. Ігор мій і той… Половець Овлур. До ранку князь буде вдома, у Путивлі.

– З Половеччини до Путивля не близький світ.

– Вони його до ранку й подолають. Овлур бігтиме сірим вовком, а князь ясним соколоньком летітиме.

Явдошка тільки зітхнула.

– Відлітав уже твій соколонько. В Чернігові у храмі спочиває.

В Явдошиних словах була суща правда, але все одно не вірилось княгині. Що її лада більше немає. Не могла збагнути. Як це… немає? Був, був – які у них ночі були! – і вже немає?… Ні, ні, він десь просто… просто забарився. Може, й у Половеччині. Ось-ось повернеться з походу.

І чим більше так вірила, тим більше їй здавалося, що так воно і є. Її ладо в Половеччині. Не сьогодні – завтра він повернеться. І все у них буде гаразд, і вони, як і раніше, будуть щасливі. І ночі любові у них ще будуть та будуть.

І тоді знову починав лунати посвист Овлура. Вона схоплювалась радісна: Овлур свистить! Вказує Ігореві шлях з полону. Ігор повертається з неволі в рідний край. Може, й сеї ночі з’явиться в Путивлі – він-бо ясним соколоньком до неї летить. Треба тільки чекати. Чекати й чекати. Вірно і терпеливо.

Вона й чекала – вірно і терпеливо. І князь під ранок виринав з пітьми спочивальні. Живий, здоровий, коханий її… Рідний.

– А ось і я, ладо моє! – вигукував молодо і дзвінко. – До тебе повернувся. Ти чекала мене?

– Чекала, чекала, моє ладо! – і птахою кидалась йому навстріч.

Вранці вона сяяла, як нова ікона.

– Знову до тебе сеї ночі князь Ігор Святославич соколоньком ясним прилітав? – дивувалася Явдошка.

– Прилітав, Явдошечко, прилітав, – сяяла княгиня.

– І любов у вас той… була?

– Була, Явдошечко, ой була! Ой любов! Тепер чекаю-виглядаю нову ніченьку – щоби ладо своє обіймати.

– А ти певна, що то прилітав до тебе твій ладо?

– Отакої! А хто ж то до мене вночі прилітав?

– Зміулан.

– Хто-хто? Що ти таке страшне кажеш?

– Кажу, що зміулан. Той, який у дуплі біля Сейму живе. Він, тварюка, він.

– Що ти кажеш таке лихе, Явдошко? – жахалась княгиня. – Хіба ж я князя свого не знаю?

– Знаєш. Себто знала. А тіко він лежить у храмі в Чернігові. А до тебе під його виглядом і в машкарі його прилітає волоцюга зміулан. Щоби ти знала, моя добра княгине, ця зміїна тварюка ночами відвідує молодих вдів. Які, овдовівши, побиваються за мужами своїми. От зміюка та, демон проклятий, напускає на себе машкару померлого і прилітає вночі до вдови. Яка любові багне. І так їй голову замакітрить, що вона й розтане. А ще у нього зілля є таке. Бідна жінка про все на світі й забуде, і в обійми його кинеться. А йому, зміюці капосній, тільки цього й треба! А жінка повірить, що перед нею ладо її. Бо той зміулан хіба ж такого туману напустить. І кидається в його обійми, думаючи, що перед нею і справді її ладо. От від такої любові, прости Господи, із зміуланом і народжуються істоти зміїної породи.

– Ой, що ж мені тепер робити? Як він знову вночі прилетить?

– Жени його геть! Втришия! Ніякий то не твій ладо. Перехрести його, він од хреста й сахнеться. І вилетить із спочивальні, як наче його вітром видме!

Після того, як тільки в її спочивальні лунав свист Овлура, вона миттєво кричала:

– Явдошко??. Овлур свистить! Знову той… прилетить.

– Не бійся, княгине, я з тобою. Удвох ми вже витуримо того лобуряку, якому жіночих пестощів забаглося.

Ярославна плакала, а Явдошка як могла її втішала.

– Не ти на Русі перша вдова, – казала, – не ти й остання. Буде та буде ще на Русі вдів. Бо ворогів у неї багато. Та й свої часом гірше ворогів бувають.

Ярославна, слухаючи розважливу мову «своєї відьми», як вона величала Явдошку, поволі заспокоювалася і непомітно для себе засинала, а Явдошка до білого дня сиділа біля неї і щось тихо наспівувала княгині, як ото мати, мале дитя заколисуючи, співає. Підклавши долоню під щоку, скрутившись калачиком, Ярославна солодко спала і посміхалася уві сні. Мабуть, слухаючи Явдошину бадьору пісеньку:

Ой летіла горлиця через сад, Через сад, гей! Розпустила пір’ячко на весь сад, Гей, на весь сад! Ой хто й теє пір’ячко ізбере, Ізбере, гей! Отой мене, молодую, забере, Гей, забере!

І далі наспівувала водночас, мабуть, і сама собі – вона була самотньою і своєї сім’ї ніколи не мала.

На курочці пір’ячко рябеє, Рябеє, гей! Любімося, серденько, обоє, Гей, обоє! На курочці пір’ячко в один ряд, В один ряд, гей! Любімося, серденько, в один лад. Гей, в один лад!

Ярославна уві сні посміхалася – щаслива, щаслива! Певна була – Ігор її забере.

– Забере, забере, – підтверджувала і Явдошка. – Як відживеш своє, княгине, у світі цьому, так і забере тебе ладо. Де ти дінешся? Не ти перша, не ти остання. Всі там будемо – тіко в різне времня, визначене нам Господом. На тім світі й зустрінеш свого Ігоря, і вас вже тоді ніхто не розлучить. Така вже доля удови – лише на тім світі і чекає її стріча з коханим…

Але ні-ні та іноді на неї така туга находила, така печаль, що межувала з відчаєм, що навіть Явдошка не могла її розвіяти. І Ярославна не знала, де їй подітися і як далі жити. У який куток не гляне, все їй здавалося, що там Ігор стоїть. Живий, здоровий, молодий. І – такий рід-ний-рідний…

Задумавшись, зверталася до нього як до живого. Іноді кидалась до нього і застигала з розпростертими руками – в кутку нікого не було.

У неї й руки опускалися. Немає Ігоря в цьому світі, немає, ніц! В мармуровому саркофазі у храмі він покоїться. І не повернеться до неї ладо. З Половеччини він ще міг повернутися, але з того світу вороття немає.

Але так вона була певна день-другий, а тоді раптом починала метушитися. Наче шукала щось і не могла знайти. У відчаї піднімалася на міські вали – звідти ладо, як колись, виглядала.

Рано-вранці піднімалася на заборола, до болю в очах вдивлялася в далекий небокрай – звідти, на її думку, і мав повернутися Ігор.

Все було, як і тоді, коли вона виглядала коханого з Половеччини.

Списи співають на Дунаї. Грає вранішня зоря. Ярославни голос чути… «Полечу я, – вимовляє, — Зозулею по Дунаю…»

Як і перше, як і тоді, коли виглядала його з походу, знову на валу прохала вітра, Славутича-Дніпра, прохала сонце ясне…

– Поверніть мені ладо моє!

Іноді їй привиджувалося, як вдивлялася у далечінь: десь далеко-далеко, аж за Сеймом, за долиною з гаями та луками й озерами, бачила двох вершників, які вчвал мчали до Путивля.

– То вони! – кричала збуджено. – Овлур і князь повертаються!..

І ладна була полетіти їм навстріч птахою, чайкою-зигзицею.

Металася на валах.

– Ладо, ладо моє! Я тутечки… Я тебе чекаю. Повертайся, повертайся хутчій – нема мені життя без тебе!

Вірна Явдошка завжди була поруч.

Втішала:

– Живи і радуйся, княгине, що колись ти помреш.

– Чого ж тут радуватися, Явдошко?

– А того… Тільки тоді ти зустрінеш ладо своє – на світі тому. І більше ніколи не буде змії-розлуки між вами.

Ярославна звідтоді й радувалась. Що вона колись таки помре. І полетить її душа на той світ, до лада свого. І вже тоді вони будуть завжди-завжди разом… І будуть молодими, бо там і справді молодість ніхто не відбере, а старість туди ніхто не впустить…

Тієї ночі Ярославна проснулась раптово. Від якоїсь незвичайної тиші, що оповила княжий терем. Вона – тиша та, – як наче б кричала, волала…

Явдошка схопилася на своєму рундуку – від тиші, що аж у вухах дзвеніла, зайшла до спочивальні, оглянулась… Княгині там чомусь не було.

Але постіль була акуратно заслана.

Вже світало.

Ранок з трудом пробивався крізь слюдяне віконце терема. Відчувши щось неладне, Явдошка так і вискочила з терема, поспіхом перейшла майдан і скрипучими дерев’яними східцями піднялася на вал.

І побачила княгиню.

Вона непорушно стояла, наче статуя, вдивляючись в засеймову далину.

Та ось вона звела руки вгору і зробила крок…

«Господи, – прошепотіла Явдошка, – що вона надумала?»

Зойкнула. Кинулась до княгині, але спіткнулась. А коли випросталась, княгині на валу вже не було. А там, де вона мить тому стояла, жива й у плоті, здіймалася над валом якась птаха…

З-за далеких луків, з-за озер сходило сонце і озерця заблищали, а Сейм спалахнув живою водою.

Білий птах вже був далеко, здіймаючись над Сеймом все вище й вище, аж доки й не розтанув у високості…

– До Ігоря, до лада свого зигзицею полетіла, – тільки й прошепотіла Явдошка, дрібно-дрібно хрестячись.

І так воно, мабуть, і було.

– Полечу, – каже, – зигзицею,

Тією чайкою-удовицею, Та понад Доном полечу, Рукав бобровий омочу В ріці Каялі. І на тілі, На княжім білім, помарнілім, Омию кров суху, отру Глибокії, тяжкії рани…

Зигзиця і нині в небі, і політ її до річки Каяли, до річки Сюурлій, ніколи не урветься. А до того часу, як вона бронзовою рвійно застигне на Замковій Горі Путивля, залишалося ще більше восьми століть.

Кажуть, той, хто йде зі світу цього, із світу живих, залишається у ньому згадкою. Але залишається доти, доки живі його пам’ятатимуть по смерті. А щоб живі пам’ятали – довго-довго пам’ятали, – треба щось по смерті своїй залишити в цьому світі – починаючи з доброго імені. Творіння якесь.

І доти, доки пам’ятатимуть того, хто пішов в інший світ, йому там, у тому світі, буде добре і затишно.

Що він не дарма жив, лишив по собі добре ім’я і добре творіння. І може й не повертатися у цей світ. Де його так добре пам’ятають. А тільки почнуть у світі людей забувати – чи й забудуть, – треба йому сюди спішно повертатися. Щоб знову в цьому світі залишити про себе пам’ять – життям своїм добрим, ім’ям своїм добрим, творінням значним.

Безсмертну сутність людини називають душею, «божеською іскрою», «вищим» або «останнім Я». Вона невмируща і по кончині фізичного тіла перевтілюється знову і знову (в тіло дитини, що народжується, чи іншої якої живої істоти), щоби знову повернутися до життя на Землі і зробити те добре, чого людина не встигла звершити за першого тут перебування. Зробити те, за що її будуть ще і ще пам’ятати у світі живих.

Ярославна за час свого першого перебування на Землі плачем-тужінням, як та зигзиця, чайка-жалібниця, принесла стільки поезії для життя нашого і для душ наших, що переповнена незвичайною чарівливістю і сильним почуттям, стала символом вірних дружин, тож їй не скоро випаде потреба повертатися на Землю, аби вдруге нагадати про себе. Нащадки русів вже ніколи не забудуть її, ту, чиє ім’я таке хвилююче – Ярославну.

Як співається у пісні, все коли-небудь кінчається. Це так. Але кінчається, щоб ніколи не… скінчитися. Бо тільки забринить, залунає безсмертне: «Чи не добре б було, браття, складом бранних оповідань, як велось у давнину, розпочати пісню слави нам про сина Святослава, князя Ігоря війну? І почнеться хай наш спів не з Боянових задумів, а з повісток наших днів», так ясно стане: це ж і про неї, княгиню, в дівоцтві Єфросинію Осмомисл, в заміжжі і навічно – Ярославну.

По мові – післямова

Епілог-1 Кінець князівства Ігоря Святославича

Ні, вже не знати спокою! Туга пече, як змія! Свиснув Овлур за рікою, — Чуєш ти, земле моя?

Як відомо, вислів цей із «Слова о полку Ігоревім», що звідтоді став крилатим, означає сигнал до дії.

Гай-гай, скільки після того на Русі свистів Овлур, застерігаючи: тривога! Треба спішно рятувати рідний край!

Овлур свистів і свистів – у яке століття нашої історії не заглянь, і все марно. На його свист, що означав сполох, тривогу, на Русі не звертали уваги. Князі боролися за владу, йшли оружною силою один проти одного. Старшого на Русі вже мовби й не було, кожен з удільних князьків уявляв себе владарем.

Феодальну ієрархію удільних князів Київської Русі з X ст. очолювали великі київські князі з місцем перебування у Києві.

Кожен великий київський князь вважався старшим. До його реальних прав належали скликання княжих з’їздів, головне командування під час воєнних походів тощо. Однак удільні князі – «молодші» – не завжди його визнавали за старшого, здебільшого діяли на свій розсуд і в силу власних амбіцій, роздмухуючи міжусобиці, часто й влаштовували походи на Київ для захоплення київського столу. Влада В. кк., поступово, але неухильно звужувалась. Сепаратистські тенденції і дії князів наростали, кожен з них уявляв себе єдиним правителем Русі, і цим вони поступово, але вірно розвалювали єдину державу Київська Русь. З кінця XII ст. цим титулом почали користуватися владимиро-суздальські князі, а з кінця XIII–XIV ст. – галицько-волинські, тверські, рязанські та інші. Після утворення Російської централізованої держави (друга половина XV – поч. ХIIІ ст.) титул В.к. мали тільки московські князі. З 1547 року цей титул увійшов до царського, а з 1721 року – до імператорського титулів. У XIV–XVI ст. це був титул феодальних володарів Великого князівства Литовського, а згодом польських королів. (З 1797 до 1917 титул В.к. належав окремим членам російської імператорської родини).

Що ж до Київської Русі, то її, ослаблу і вже напівзруйновану княжими міжусобицями, прикінчили нові завойовники, які вторгалися з глибин Азії – татаро-монголи.

Навала ординців припинила існування і Новгород-Сіверського князівства.

Згодом його територію захопить Брянське князівство,[52] яке перебувало тоді під владою потомків Романа Михайловича Старого, пізніше – потомків Гліба Ростиславича Смоленського.

Князівство було вщерть пограбоване татарами, багато його сіл і містечок ординці спалили, людність, яка не змогла врятуватися, була загнана в неволю. Погорільці не встигли й відбудуватися, як знову з’явилися ординці, які у 1275 році поверталися з походу проти Литви.

Потім каральні походи ординців під орудою баскака Ахмата здійснювалися не один раз і на Сіверщину, і на Чернігівщину.

Але навіть і за таких умов не припинялися княжі міжусобиці і те, що могло вціліти після татар, донищували свої. Теж з допомогою того чи того ординського баскака.

В Курську отаборився ординський баскак, який правив князівством. З усіх міст колишнього Новгород-Сіверського князівства від ординської навали найменше постраждав Трубчевськ – він був найдалі від центру.

У 1362 році Сіверщина була приєднана до Литви. Власне, до Великого князівства Литовського (його ще називали Руським, Жемойтським). Виникло воно завдяки об’єднавчій діяльності князя Міндовга (1230–1263) в 40-х роках XIII ст.

Вже за князя Вітеня (1293–1316) воно значно розширило свою територію шляхом інкорпорації майже всіх білоруських, а десь у другій половині XIV ст. і більшості українських земель – Волинь, Поділля, Київщина, Чер-нігово-Сіверщина. Остання була приєднана до Великого князівства Литовського у 1362 році.

Русичі з народом лієтувляй (самоназва литовців) у спільному Великому князівстві Литовському жили в мирі та злагоді. (Правда, доти, доки у їхнє життя не почала втручатися католицька церква). Великий князь Литовський, на відміну від імператорів Російської держави, не переслідував русичів-українців, не оголошував, що «нет и быть не может» їхньої рідної мови, а тому вони зобов’язані користуватися лише великоросійською. Литовські статути діяли й на українських землях. Найбільш досконалим з них був статут 1378 року. В ньому зберігалися основні засади давньоруського права, тож українці теж мали права і були захищені законом. (Статут пізніше буде використано при складанні Соборного уложенія 1649 р. «Прав, за якими судиться малоросійський народ)».

За правління Вітовта (1392–1430) від ординської влади було звільнено Курськ, а сіверські землі південніше річки Сейм були передані в управління потомкам Мамая, які перейшли на російську службу.

Але в 1454 році тодішній володар Новгород-Сіверщини Василій Іванович син Шемякіна, разом з князівством – після конфлікту з литовцями негадано перебіг до московського князя Івана III. За ним інші князі почали перебігати зі своїми уділами до Московського князівства.

Останній удільний князь Новгород-Сіверщини Василь Іванович був убитий агентами московського князя, після чого було захоплено Новгород-Сіверщину. Всі міста колишнього князівства Ігоря Святославича – Новгород-Сіверський, Путивль, Курськ, Рильський і Трубчевськ в один рік опинилися в Московії і раптом поставали «исконно русскими».

Гай-гай, скільки звідтоді спливло води з Сейму в Десну! Століття змінювалися століттями, і захоплена Новгород-Сіверщина і справді ставала мовби ж «исконно русской». Про Курськ, який був фортецею Київської Русі, писатимуть, що його «повернуто Росії у 1508 році». Хоча тоді ще й такого терміна, як Росія, не було – він з’явиться десь через двісті років по тому! Московське князівство фортецю Київської Русі Курськ захопило по праву сильного. З 1797 року – центр губернії. Назавжди залишився в Росії. Як і інші міста Новгород-Сіверського князівства – Рильськ та Трубчевськ.

Путивль був забраний московитами у 1500 році, тоді ж було ними захоплено і Новгород-Сіверський. Путивль лише у 1926 році повернувся до України – через 426 років. Дивно, адже Росія те, що в когось забрала, ніколи не повертала, оголосивши його «исконно русским». Повернула Росія і Новгород-Сіверський, але інші міста князівства – Курськ, Рильськ, Трубчевськ назавжди привласнила. Але це, як любить казати один популярний телеведучий, – уже зовсім інша історія.

Свиснув Овлур за рікою…

Ще й сьогодні цей хвилюючий рядок із «Слова» передає тривогу і лунає для тих, хто вміє слухати, – як сигнал до важливих дій.

І вже князя Ігоря нема. Стогне-гуде земля, Шелестить трава, Намети половецькі сколихнулися, А Ігор-князь полетів горностаєм Між очерети високі, Білим гоголем на воду полинув…

Та не всі князі сьогодні такі чуткі до свисту Овлура, не всі, як пролунає тривожний свист, понесуться горностаєм чи білим гоголем. Чи й сірим вовком. Та й не всі князі сьогодні розуміють цей свист, не до кожного сьогодні навіть Овлур може досвистітися. Хоч всі сьогодні, як послухаєш – за волю, за щастя, за кращу долю свого народу. Чи, може, щось не все гаразд із слухом у наших зверхників?

Та ще від тих далеких лихих часів, часів розбратів і міжусобиць, лишилася приказка, що її прийнято називати крилатою:

– Немов удільний князь.

Ще й нині так кажуть про тих, хто зловживає своїм службовим становищем, діє самоправно, не рахуючись з іншими.

Але ж якби лише приказка лишилася.

Менталітет удільного князівства теж лишився. Його пошесть і зараза.

І самі удільні князі теж лишилися. А ми…

А ми… Чекаємо на пана, Який зробив би все!.. Якби… Любив Сердечну Україну, Людей безгрішних Далебі. Стояв за віру До загину… Аби не гріб усе Собі. (Микола Возіянов)

Це як фатум який, як приречення, що висіло дамокловим мечем над Руссю, висить і нині над нами.

«На жаль, ні мова, ні віра не об’єднували українців, не робили одним цілим, вороги ставали до молитви в однім храмі, молилися за Україну, її нарід, і заледве виходили – творили чвари, розбрат, плющили людську совість і християнську мораль, топтали святе поняття віри, Божої істини і Божого Провидіння. Розбрат і хиже зрадництво жило серед люду, невідь-коли і ким посіяне між ними. Усі битви розгоралися не проти далекого і чужого зайди, а проти того ворога, що сидів усередині. Але ж його ні шаблею, ні козацькою чайкою, ні мортирою не вб’єш. Через це звитяга… оберталася неодмінною поразкою. І серед люду сіялась зневіра і відчай, а православний християнський народ все чекав і чекав… (А. Стожук).

Народ терпів, потерпав, але все одно чекав злагоди між своїми. Тих часів, про які через віки все тієї ж ворожнечі, мріятиме Кобзар: «Щоб усі слов’яни стали добрими братами і синами сонця правди».

Немов удільний князь…

Ні, ні, що не кажіть, а не така вже вона й далека від реалій нашого сьогодення, ця приказка, що дісталася нам у спадок від Київської Русі.

Ще й сьогодні – ЩЕ Й СЬОГОДНІ! – мріють такі самоназвані князьки про своє, про осібне князівство на території України. За рахунок, звісно, України. Де б вони могли потішитись в ранзі самостійних князьків. Одні з них метушаться, щоб відділити від України Крим та Донбас і проголосити Кримсько-Донецьке удільне князівство, інші…

Інші мріють про «суверенну» і, звичайно ж, «незалежну» Галичину. Неодмінно «від Збручу до Сяну і Карпат», треті про «республіку Закарпатська Русь». З якоюсь «державною» русинською мовою. Але для цього треба Галичину відірвати від України. І Закарпаття теж відірвати. Їм на потіху.

…Немов удільний князь.

Ні, не перевелося ще таке плем’я серед… Українців? Ні, як в’їдливо писав колись Остап Вишня, серед чухраїнців.

Є таке невмируще плем’я на Україні.

Остап Вишня вигадав дотепну назву для казкової країни Чухрен, жителі якої, чухраїнці, завжди чухають потилиці перед тим, як щось зробити. Живуть вони на чималому просторі, який розкинувся між біблійними річками Сон і Дян. На заході країни височать Кирпаті гори, південні береги омиває синє море, в яке тече велика річка Дмитро. Людей у Чухрені жило щось понад тридцять мільйонів, але ні порахувати себе, ні визначити, хто вони суть є, чухраїнці не могли. Вони любили хліборобську працю, на полях вирощували хліба – книші, паляниці, перепічки, а в городах саджали соняшник. Саме ця рослина була їм найбільше до вподоби, бо цвіте гарно, а коли дозріває насіння, то соняшник хилить голову перед чухраїнцем, як перед великим паном. А ще любили чухраїнці співати пісень якоюсь чудернацькою, спотвореною, перекрученою мовою. Коли їх питали, якої вони нації, то у відповідь можна було почути, що живуть у Шенгеріївці і що православні. Мали чухраїнці свої відмінні національні риси (менталітет по-сучасному), які звалися так:

1. Якби ж знаття! 2. Забув. 3. Спізнивсь. 4. Якось-то воно буде. 5. Я так і знав!

Алегорія в цій усмішці дуже прозора. Це ми, українці, не бережемо мову, не пишаємося своєю нацією, вирішення будь-якого питання у нас завжди закінчується бійкою. Гіркою іронією перейняті роздуми Остапа Вишні про рідний народ, його історичну долю. Збірка «Українізуємось», в яку органічно увійшли гуморески «Чухрен» і «Чухраїнці», вийшла 1926 року. З того часу пройшло ледь не 80 років, але ніщо не змінилось у характері нашого народу. Ледь не силоміць треба впроваджувати українську мову, будь-яке рішення приймається після того, як голови один одному голоблями попровалюємо, спочатку робимо, а тоді думаємо і чухаємо потилицю, починаємо будувати, а коли будівля завалиться, скрушно промовляємо: «Якби ж знаття!».

«Удільна роздробленість – процес децентралізації на Русі, коли держава стрімко розділилась на півтора десятка земель і князівств. Вотчинники-феодали сиділи у своїх укріплених замках, мали власні збройні загони, які часто сперечалися з князівськими. Окремі князівства намагалися відособитись від Києва» – це із статті про ті часи.

Невже так колись писатимуть і про Україну?

Все може бути, якщо у нас ще й досі не перевелися удільні князьки, а ми ще й досі отакі…

Ні, не українці, а…

Невже ж таки чухраїнці?

Чи Остап Вишня помилявся?

Епілог-2 Половецька ніч біля Каяли-Сюурлію

Хтось із нас тоді, пригадую, розчаровано вигукнув:

– Береке? Як для річки якесь… м-м… непоетичне ймення.

– Це ім’я половецького – чи якогось там? – хана. Береке-хан. Кажуть, кочував колись із своєю ордою у цих краях, друг ханів Кончака і Кзи.

– Гай-гай, коли ті хани тутечки кочували зі своїми ордами, з кіньми, худобою, з половцями й половчанками і коли тут здіймалися до неба дими їхніх веж!.. Вже ні сліду з них, ні духу…

– А тирса й сьогодні половіє так, як вона половіла й шелестіла тоді, коли тупотіли-гупотіли тут половецькі коні, як ханські орди йшли в набіги на руські землі – Київщину, Переяславщину, Чернігівщину…

– Що було – те за водою Дінця, Дону й самої Береки спливло.

Ми тоді їхали ловити в’язів – славна риба родини коропових – на річці з таким непоетичним йменням – Берека, яка з правого боку впадає в Сіверський Дінець. Саме там, запевняв нас приятель, найкраще на всій Донеччині й Харківщині ловилися в’язі. Чудові в’язі! Особливо на вечірніх та вранішніх зорьках.

Приятель і був за кермом свого всюдихода-джипа.

Крім нього, у джипі нас було троє, і всі ми згорали від бажання пошвидше дістатися якоїсь там Береки, де вона впадає в Сіверський Дінець, та половити на вечірній і ранковій зорьках чи не легендарних – якщо вірити приятелеві – в’язів. У все тій же річці з таким непоетичним йменням.

Було близько півночі – Великий Ківш над нами вже повернув своє дишло, – а ми, гуцикаючи на нерівностях давно покинутої дороги у тих малолюдних степах, все ще ніяк не могли дістатися річки, що носила ім’я половецького – чи якого там – хана.

Ніч була навдивовижу темною, не слабке світло фар джипа двома мечами ледве прорубувало нам шлях до в’язів. Двічі, коли ми зупинялися (не могли роздивитися, вліво чи вправо повертає заросла тирсою дорога) й виходили з машини, що дихала жаром, нас огортала неймовірна тиша в тій пустці, з якої, здавалося, й до людей не докричишся, не догукаєшся. Відчуття було, що нарешті ми дісталися крайсвіту. Та над нами яскраво визвіздився Чумацький Шлях. Та десь у глибині степу, що пірнув на дно темної ночі, невгамовно сюрчали коники – такі голосисті й дружні в тих краях!

– Нічка, як на замовлення – істинно руська чи й половецька, – хтось з нас задумливо мовив. – В таку ніч можливі й чудеса. Наприклад, раптом з’являться половці, це ж їхня, половецька ніч. Та й коні десь ніби іржуть… Чи не за Сулою, га?

Хтось із нас, пригадую, додав:

– А раптом Берека і справді загадкова половецька Каяла, га? Вона ж поетична Сюурлій, га?

– В таку ніч і Берека може виявиться Сюурлієм…

Рушили. Все до тієї ж Береки-Каяли-Сюурлія. І тільки джип розігнався – трапився відрізок більш-менш рівної дороги, – як водій наш раптом на всьому ходу різко загальмував. Та так, що нас аж уперед кинуло.

– Ти… чого? – накинулись ми на приятеля. – Ні душі в цій пустці, а ти гальмуєш, наче раптом хтось кинувся під колеса.

– Б-ба-ба, – розгублено пробурмотів приятель, вчепірившись обома руками в кермо і чомусь стривожено вдивляючись через лобове скло вперед, у шмат дороги, що його освітили фари.

– Яка? Ти… що?

– Не знаю. Мабуть… половецька.

– Кам’яна?

– Та вже ж не жива.

– Кам’яний ідол посеред дороги? Можна подумати, що він сам на неї вийшов.

Вдивляємось вперед. І ось у світлі фар, що розсікали чорноту ночі, й справді побачили посеред дороги щось… Воно бовваніло, невідь-звідки взявшись… Схоже водночас і на людину – тільки вельми огрядну та здорову, – і на кам’яного ідола, що нині здебільшого стоять у музеях наших південних міст. Громіздка, в круглій гостроверхій половецькій шапочці, на грудях разки намиста чи гривні, на плечі спадає покривало. Руки склала на випуклому животі – чимось вона була ледь схожа на жінку, – і тримає у них чашу… І стояв той ідол, кам’яна та жінка, упівоберта до нас і наче пильно і водночас з подивом на нас дивилася… У світлі фар…

– Ай справді… кам’яна баба, – хтось із нас вигукнув в пітьмі джипа. – Де вона взялася посеред дороги?

Та ось баба, наче почувши наші голоси, ворухнулась (присягаюсь, ВОРУХНУЛАСЬ! Принаймні нам так здалося) і щезла. У пітьмі ночі, що стінами обступала нас з боків. Чи пішла туди, чи попливла? А може, її й не було?

Якусь мить ми сиділи мовчки, навіть стримано дихали, а тоді приятель за кермом перевів подих, і ми рушили.

– Здалося, – бурмотів, злякано вдивляючись поперед себе в дорогу. – Мана якась… Наслання… А може, я на мить задрімав. З відкритими очима. Таке вночі за рулем трапляється. А ми перед цим говорили про половців – от і приверзлося…

– Тоді виходить, що й ми всі в один мент задрімали, як по команді, адже кам’яну бабу всі ми бачили. А всім одночасно один і той же сон не може приснитися.

– Виходить… наслання. Мана! Наваждення!

– А раптом та половецька баба й справді блукала вночі степом?

– Чого? Якої трясці?

– А Бог його знає. Може, своїх шукає, половців-кипчаків. А того й не відає, що вони як народ давно зникли з лиця землі, а сама їхня Половеччина перетворилася на Харківську та Донецьку області…

Було далеко за північ, вже, як діди наші казали, чорти на кулаках билися, як ми нарешті дісталися Береки. У світлі фар на її березі поставили намет та й заходилися нічлігувати.

Але пригоди наші на тім не скінчилися, вочевидь, вони тільки-но починалися. Після півночі в край той посунули невидимі вночі грозові хмари. Всю ніч грюкало-гриміло, трахкало-гуркало, як з гармат, свіркали блискавиці, але дощу не було. Горобина ніч! Як гуркне-гуркне! Як свіркне-свіркне! Аж в очах сліпне, а тоді темніє, а степами хтось наче товкся, щось шукав і ніяк не міг знайти. Чи вкластися на ніч довго не міг.

Поснули ми пізно, тож ранкову зорьку й проспали. А з нею й відмінних в’язів, які буцімто водилися у Береці й тільки чекали, аби нам хутчій чіплятися, – так запевняв приятель, – на гачки… Самовбивці вони чи що? Суїцидом усі поспіль заражені?

Але ви не повірите, в’язі ловилися навіть і вдень. Не здоровенні, правда, але й таким ми були раді. Відвели душечки. А під вечір, як тиша опустилася на потемнілі води Береки, вгомонилися очерети, коли над річкою зійшла вечірня зіронька і попливла у воді мимо наших поплавців, знову почалося клювання. Та швидко й затихло, як над річкою розгулявся вітер, зашушукався очерет, заскрипіли-зарипіли гіллям прибережні верби… Ми вирішили ще заночувати на березі, а вранці й вирушити.

Сиділи кружка біля багаттячка, обмінювалися враженнями від вечірньої ловлі («А в мене як сіпонуло поплавок, а я… Як підсікну! А там!..»), гудів вітер, шушукався очерет, скрипіли старим гіллям верби, і всюди була така пустка, що здавалося, й справді край світу… Аж захотілося пошвидше повернутися до людей…

І тут хтось у вербах почав кричати.

Різко, пронизливо і моторошно. Ми посхоплювались, якусь мить стояли, прислухаючись та вдивляючись в темні верби, а тоді знову сіли кружка.

– І яка воно трясця ото горлопанить на вербі серед ночі? Птах не птах, звір не звір… І мовби голос трохи на людський схожий…

– Тссс… Це Див…

– Який… Див? – ми чи не пошепки (а воно кричить у вербах, а воно кричить… Чи лякає когось, чи когось застерігає?).

– А той… кипчацький. Пригадуєте, у «Слові», – серед нас був вчитель рідної літератури, який чи не напам’ять знав «Слово о полку Ігоревім»

Ніч крик птиці розбудила, Стогнучи грозою; Заворушилась звірина, Знявся Див і гукає Вище дерева, чужі землі Слухать заставляє…[53]

– Цей Див кричав тоді, як русичі Ігоря йшли степами на половців… Кричать і нині. Тільки тоді вони степовиків застерігали, а нині кого застерігають?

– Та годі вам!.. Див – міфічна істота в образі птаха, що віщує нещастя чи недолю… Вірніше, колись, ще в язичницькі часи віщував…

– Ще цього не вистачало! Мало нам своїх страшилок, що їх щодня по телику крутять, так ще й половецький Див підпрягся.

– Половецький дух тут ще й досі блукає… Степами, ярами…

Раптом різонула чорне небо яскрава блискавиця, освітила річку, прибережні верби… У спалахові блискавки ми й устигли загледіти… ЙОГО. На товстій, вже засохлій гілці старої верби, котра ніяк не могла померти, щось сиділо таке… Не то маленька горбата людина, не то звір з ріжками. Чи птах якийсь химерний, на міфічного грифона схожий. Не вельми привабливий на вигляд. І ВОНО кричало. Оте, що сиділо на засохлій гілці старої верби, що все ще ніяк не могла померти… Різко, моторошно…

Хтось із нас перехрестився, хоч ніколи раніше цим не займався.

– Божество страху і смерті. Не вистачало нам ще якого-небудь змія Тугарина!

Спалах блискавки над Берекою тривав не знаю скільки, якусь там мілісекунду, а потім світ Береки з прибережними степами враз пірнув, як сховався в чорну чорноту – до чергового спалаху.

Почав пускатися легенький дощик.

Наше багаттячко зашипіло, згасаючи. Ми залізли до намету на нічліг, але до ранку так і не могли стулити очей, бо до ранку гриміло й свіркало – була істинно горобина ніч.

І до ранку в прибережних вербах ні-ні та й кричав половецький – чи хто там ще? – Див. Чи лякав когось, намагаючись вигнати із своєї ойкумени, отчини своєї, чи застерігав, чи до когось – кого вже й у світі не було, – намагався докричатися…

Вранці, як за Берекою хмари під ранок розійшлися – почали гаснути зоряниці, ми поскладали до джипа рибальське причандалля, згорнули й занесли намет, самі сіли, захопивши перед тим садки із в’язями, що все ще били хвостами, та й рушили. З Половеччини, як нам тоді здавалося, на Русь-Україну. І всю дорогу в наших вухах – а може, в душах – все ще лунав крик той моторошний… А ще чомусь хотілося, аби дорогу нам заступила кам’яна баба. Але вона так і не з’явилася.

Проте до самого сходу сонця нам привиджувалися якісь ідоли у степах, і нам здавалося, що десь-таки причаїлася Половеччина і сторожко дихає…

Та Половеччина, якої вже чи не вісімсот років не було у світі білому. І яка все ще була. І вічно буде там… Де руський дух, де Руссю пахне.

А над Донеччиною, над Україною вставало сонце нового дня. І чути було, як все ще в степу кричав Див. І що йому треба було в чужій для нього країні, званій Україною? У тій прекрасній країні, на валах якої все ще співає-тужить Ярославна, а князь Ігор все ще веде кудись свої полки… І десь чи не за Сулою, за якою колись починалася Половеччина, іржали коні. Як Ігор в золотеє стремено вступав…

А може, Половеччина десь заховалася у тих степах, що їх колись – пригадуєте? – описував Микола Гоголь у його безсмертному «Тарасі Бульбі»:

«Степ що далі, то ставав прекрасніший. Тоді увесь південь, увесь той простір,… був зеленою, незайманою пустинею, ніколи плуг не проходив по незмірних хвилях диких рослин. Самі тільки коні, ховаючись у них, як у лісі, толочили їх. Нічого в природі не могло бути кращого за них. Вся поверхня землі являла собою зелено-золотий океан, по якому бризнули мільйони різних квітів. Крізь тонкі, високі стебла трави прозирали голубі, сині й лілові волошки, жовтий дрок вискакував догори своєю пірамідальною верхівкою; біла кашка зонтикоподібними шапками рябіла на поверхні; занесений бозна-звідки колос пшениці наливається в гущині. Біля тонкого їх коріння шмигали куріпки, витягши свої шиї. Повітря було сповнене тисяччю всяких пташиних свистів. В небі нерухомо стояли яструби, розпластавши свої крила і непорушно втупивши очі свої в траву. Крик табуна диких гусей, що сунув стороною, одгукувався бог знає в якому далекому озері. З трави здіймалася мірними помахами чайка й розкішно купалася в синіх хвилях повітря. Он вона зникла у високості і тільки миготить одною чорною цяткою. Ось вона перевернулася крильми і блиснула проти сонця. Дідько б вас забрав, степи, які ви хороші!

…Увечері весь степ зовсім змінився. Весь барвистий простір його охоплювався останнім яскравим відблиском сонця і поволі темнів так, що видно було, як тінь перебігла по ньому, і він ставав темно-зеленим; випари здіймалися густіше, кожна квітка, кожна травинка видихала амбру, і весь степ сповнювався пахощами. По небу, блакитнувато-темному, наче велетенським пензлем, наляпані були широкі смуги з рожевого золота; зрідка біліли клаптями легкі й прозорі хмарки, і найсвіжіший, чарівний, як морські хвилі, вітерець тихо гойдався на верхівках трав і ледве торкався щік. Вся музика, що звучала вдень, стихла й замінялася іншою. Рябі ховрашки вилазили з нір своїх, ставали на задні лапки й висвистували на весь степ. Сюрчання коників чулося дужче. Часом чути було з якого-небудь самотнього озера крик лебедя, що сріблом відгукувався в повітрі…»

Справді, дідько б вас забрав, степи, які ж ви хороші!..

І КРАЙ ТОЙ «КАМ'ЯНИХ ДЯДЬКІВ» ТА «КАМ'ЯНИХ ДІВОК» НАРЕШТІ СТАВ ДОНЕЧЧИНОЮ

Остаточно половці будуть розбиті ханом Батиєм у 1238 році. Південні на чолі з ханом Котяном відкочують до Угорщини, а згодом до Болгарії, де й зіллються з місцевим населенням і щезнуть, як на дні моря, серед тамтешніх народів.

Східна Половеччина увійде до складу татаро-монгольських військ і теж розчиниться серед чужих племен і зникне назавжди.

Ті ж половці, які перейдуть на службу до руських князів і отримають на Русі земельні наділи, теж з часом зіллються з місцевим населенням і зникнуть з арени історії.

«Селище ТОРЧИН (Волинська обл.) уперше згадується в Іпатіївському літописі 1230 р. як одне з могутніх укріплень Галицько-Волинського князівства. Як і кожне містофортеця тих часів, Торчин був оточений валами і ровом з водою. Назва міста походить від найменування одного з кочових племен, які в X–XII ст. були спільниками руських князів. Серед цих племен згадуються торки, каратулі, узи, ковуї, берендеї, косничі, турпії. Торки залишили на нашій карті чи не найбільше слідів: села Торське, Тор-чинове Городище (Харківщина); урочища Торч, Торчин, річка Торчанка, село Торчиця, річка Торчиця, село Тор-чівський Степок, річка Торча (Київщина); селище Торчин (Волинь); місто Торчин, місто Торків (Поділля); села Торки, Торчиновичі (Львівщина) та ін. Пояснюють таку велику кількість назв тим, що слово торки об’єднувало всі племена, які ми тут згадували (за іншими джерелами об’єднували усі племена ті, що звалися каратуль – «чорні клобуки»). Слово торки (в літописах тьрци) запозичене з тюркських мов, де turk означає «тюрок» (буквально «сила», «влада»). Плем’я торків – це тюркське плем’я, споріднене з печенігами та половцями. Є ще одна цікава деталь: тюркськими мовами торкин – це народ, до якого належить дружина вождя чи князя. Як відомо, руські князі часто одружувалися з дочками вождів кочівників, а ті приводили з собою родичів і поселялися на князівських землях. Так степовики міцно осідали на території Київської Русі. З XI ст. князі селили їх (не лише торків, а й печенігів) на Росі, поблизу Переяслава та в інших місцях, де наїзди половців були найчастішими. Поступово племена, які об’єднувалися назвою торки, зливалися з нашим людом; згадок про них у пізніших документах уже нема. Частково торків поглинули половці – найсильніша тюркська орда перед монголо-татарською навалою.

Цікава назва у селища КРАСНОТОРКА (Донецька обл.). Селище лежить на річці Казенний Торець (це притока Сіверського Дінця). Назва його складається з двох, здавалося б, непоєднуваних частин: красний – «революційний» і торка (від назви річки Торець). А тепер спробуйте уявити собі хана Кончака в будьонівці з червоною зіркою на ній (якщо ви бачили оперу чи фільм-оперу «Князь Ігор», то уява вам домалює все останнє). Перейменування старої Торки на Красноторку було не дуже вдалим.

Більше довіри викликають назви Куманівка, Куманівці, Куманова (села на Вінниччині та Хмельниччині), хоч і ці назви поселень могли бути утворені від прізвищ (тюркське слово кумани означає «народ», «люди»). – А.П. Коваль.

Коли якесь плем’я половецьке бувало переселялося на Русь жити і князям руським служити, то їхали валкою – попереду кінний загін озброєних вершників, потім торохтіли вози з домашнім скарбом, з жінками, дітьми, старими, а закінчувалася валка теж озброєним загоном. Щоб ніхто не напав – ні спереду, ні ззаду.

Але попереду, як рухалась така орда, один з вершників тримав тичку з опудалом, у якому можна було розпізнати дракона, семиголового змія, що був першопредком того плем’я.

– Половці!!. Половці йдуть!!! – лунало там і там, і часом здіймався ґвалт, адже такі вигуки смерди сприймали за тривожне застереження про напад кочовиків, що бувало в ті часи не так і рідко.

Дізнавшись, в чому річ (половці з дозволу київського князя переселяються зі Степу на Русь), вибігали на дорогу подивитися на чужинців, на «диких поган», які з часом мають стати на Русі «своїми поганими». Лякало смердів опудало крилатого змія з семи головами, що його несли попереду переселенці.

Скрушно зітхаючи, казали:

– На Русі й без них гадів завжди вистачає, а вони ще й своїх до нас везуть…

Більше половців на планеті Земля ніколи не буде. А з ними зникне і їхня мова – кипчацька або ще – куманська. Вона ж половецька, мова половців.

Належить до кипчацької групи тюркських мов.

Була поширена в південно-східній частині Східної Європи й Західної Азії та в Єгипті. Відомості про кипчацьку мову – мову половців (XI–XII ст.) є в «Словнику тюркських наріч» Махмуда Кашгарського. Найдавнішою пам’яткою є також «Кодекс куманікус» – латино-персько-куманський словник.

Сьогодні, як і половецький народ, – мертва.

Разом зі своїм народом померла і мова його. А з нею зникли і половецькі звичаї, їхня своєрідна культура, пісні, передання, думи. Тільки й залишилися половці в загальній історії людства планети Земля (це теж немало) та в історичній пам’яті русичів, як жахні кочовики, які завдали стільки лихагоря нашим пращурам.

Вони й щезли того, що були надто лихими, намагаючись добувати кінними набігами чуже добро, а не створювати своє, тому й несли сусідам горе.

Воно й повернулося.

До них. Бо горе, завдане комусь, завжди повертається до тих, хто його породжує.

Недарма ж наші предки застерігали: посієш вітер…

Половці сіяли, сіяли вітер, доки й не пожали бурю, яка їх врешті-решт і змела…

Це ж стільки віків мало прошуміти над сивою ковилою-тирсою половецького степу, над його прадавніми курганами й над кам’яними бабами, що їх один географ у своїй книзі назве «кам’яними дядьками» і «кам’яними дівками», поки край той не стане Донеччиною!

І на згадку про торків у степах залишаться в басейні Сіверського Дінця географічні назви – вони й збережуть імена тих войовничих племен: Печенізька гора, село Печеніги (неподалік від Чугуєва), ріки Тор, Сухий Торець, Казенний Торець, Кривий Торець, села з однаковими назвами – «Тореське» (Костянтинівський та Краснолиманський райони Донецької області) та інші.

Та ще залишилися в степах понад Дінцем та іншими тамтешніми ріками (і все ж таки, який жаль, що ми не знаємо, де колись протікала Каяла-Сюурлій!) кам’яні баби. Теж на згадку про торків. (Селянки з навколишніх сіл їх по весні, на Благовіщення, навіть білять вапном – оберігають. І це зворушливо. «Бо ж то, – кажуть, – од тих людей, котрі тут жили, залишилися бабусі кам’яні. Може, їхні й матері…»)

Збереглися про ті кам’яні боввани (слов’яни на зорі своєї історії ставили теж боввани, але – дерев’яні) в Україні легенди і передання. Хоча б на кшталт ось такої:

«Кам’яні баби, кажуть, були колись такими ж людьми, як і ми, але покам’яніли. Сталося це так: Бог створив людей раніше сонця, і жили вони в темряві, харчувалися плодами рослин. (Правда, не зрозуміло, як рослини могли в темряві рости та ще й давати плоди, але… Передання тим і поетичні, що в них своя філософія, яка не підвладна нам). Але ось з’явилося сонце. Люди сполошилися і, щоб спекатися сонця, почали виходити на високі могили і плювати на нього. Бог прокляв за це людей – і вони, де стояли, там і скам’яніли. Та в цих скам’янілих людей, кажуть, є надія знову перетворитися, зробитися такими ж живими, якими їх Бог був створив».

В енциклопедіях про них можна прочитати: стародавні кам’яні статуї (до 4 м заввишки), що ставились в кочових народів на могилах і були пов’язані з культом предків. Поширені в степовій частині Європи й Азії від Прикарпаття до Монголії. Зображують чоловічі й жіночі статуї – з незмінними чашами у схрещених на животах руках; що належать вони до бронзового віку, раннього залізного віку й часів середньовіччя. Українські кам’яні баби мають різну «національність», адже їх полишили і скіфо-сарматські племена (VII ст. до н.е. – IV ст. н.е.), і тюркомовні народи (VI–XIII ст.), зокрема половці.

Стоять вони, як ніби вчора поставлені, хоч і потемніли, потріскалися на спеці та морозі, на дощах та інших негодах, наче аж зсутулилися трохи, але все ще, мабуть, виглядають своїх людей… Над ними іноді прохурчать кам’яні куріпки – сторожкі птахи з родини фазанових, кеклики, прокричать до них на своїй, нам незбагненній, мові і зникнуть в сивій тирсі, а кам’яні баби знову самотні. Тиша. Сонце пряжить. Безлюддя. Ковила-тирса, типчак-тонконіг. Деколи пролетить у піднебессі степовий орел, нині вже рідкісний, оглядаючи з піднебесся свої володіння. А їм, кам’яним, здається, що ось-ось вигулькнуть з-за обрію галасливі кінні орди, заскриплять дерев’яними колесами повстяні кибитки на возах, і їм все ще – все ще! – здається, що

Тут – Дике поле. Диким воно й є. Тут – хто кого: чи встрелить, чи впіймає. А зраненого й птиця доклює. Тут, кажуть, десь і князь проходив, Ігор, Можливо, в річці й напував коней. Боровся, кажуть, з половецьким ігом. Герой наш справжній. Не якийсь Еней. А десь там далі, десь на річці Калці, Куди пришельці сили всі стягли, В жорстокій січі з ордами поганців Всі витязі русинські полягли. А тут іще й одвічні наші чвари — Відкинули на сотні літ назад. Хоча вже в цьому винні й не татари, Не варто вішать все на різних зайд. Не ладили ж ми зроду – брат із братом. Насамперед – вельможні і князі, І нашому радіючи розбрату, На Русь святую зарилися всі. І половці, й хозари, й печеніги, Бо іншого ж не знали ремесла. Криваві та спустошливі набіги Повторювались довго й без числа! І хоч убий – вони все лізуть, лізуть, На добре ж діло – руки у лайні. В Європі скоро створять Монну Лізу, А ці чорти – лиш баби кам’яні. Але колись створили – то вже ладно, Не в кожного ж усе в руках горить. Стоять тепер в степу ті чуперадла, Ото якби могли ще й говорить! Ото було б, якби ще й заіржали, Минуло ж вісім (чи не більш?) століть. Буяли війни, падали держави, А кожна з них і по сей день стоїть… (Микола Тютюнник).

Та ще й сьогодні існують на Україні кілька сіл з назвою цього назавжди зниклого народу: Велике Половецьке, Мале Половецьке на Київщині, Половецьке на Житомирщині, Половці на Тернопільщині.

Та ще лишилося село на Полтавщині Полове, хоч із з близькою назвою – Полове, але ж його жителів і нині називають… половцями.

А колись і віки та віки тому ці степи повнились тупотом кінських табунів, над ними здіймалися нелічені дими кочових племен, скрипіли вози, колись тут рискали вовки, лисиці гавкали на черлені щити, та в піднебессі кружляли хижі птахи, і хмарами йшли незліченні орди половецьких ханів.

Багато віків пропливе, доки Половеччина нарешті стане Донеччиною, і донеччанин Володимир Сосюра напише, як на віки закарбує:

Донеччино моя, моя ти батьківщино, тобі любов моя і всі мої чуття. Я до твоїх грудей приникнув, як дитина, щоб знов набратись сил для пісні і життя.

Його молодший побратим Станіслав Жуковський, до речі, лауреат премії імені Володимира Сосюри, про ті краї, про Донеччину і про всю Україну, напише на одному подихові:

Дихне, як ніжне речення, Зі сходу вітровій: Донеччино, Донеччино, Коханий краю мій. Затуманію поглядом, Душею затремчу. І думкою, і спогадом До тебе я лечу. Рясним зелом заклечана, В байраках і гаях, Донеччино, Донеччино, Весніє на вустах. В степу далеке марево Спливає, наче сон. Небес блакитне маєво І сивий терикон. Отут розправив плечі я. Як України син. Донеччино, Донеччино, Земний тобі уклін.

І залишиться на віки в Історії фраза про те, що земля, яка вільно розкинулась між Дніпром і Доном, від Сіверського Дінця і до Азовського моря, колись називалася Диким Полем…

Епілог-3 Спасибі тобі, Ярославно, за плач, що серця окриля

Минуть століття, і на південному краю горба, де колись був первісний Путивль, званий Городком, на честь 800-річчя «Слова о полку Ігоревім» у 1982 році буде встановлена монументальна бронзова скульптура Ярославни (скульптор В.М. Клоков, архітектор С.Н. Миргородський).

Звернена на схід, княгиня застигла в позі Оранти, з піднятими руками, як уособлення жіночності, любові, вірності і мужності – вона благословляє захисників міста в ту лиху годину, коли князь був у полоні в половців, а половці підійшли ордою під вали міста…

Оранта (від лат. orans – яка молиться) – один з основних типів зображення Богоматері, що представляє її з піднятими і розкинутими в сторони руками, розкритими долонями назовні, тобто в традиційному жесті заступницької молитви.

Подібна молитовна поза відома з біблійних часів. Перші зображення Богородиці Оранти (без Дитяти) зустрічаються вже в римських катакомбах.

В апсиді (у християнському храмі – вівтарний виступ) Софійського собору (XI ст.) знаходиться одне із найвідоміших зображень Богородиці Оранти – висота фігури 5 м 45 см, один з епітетів, що присвоюються такому зображенню – «Нерушима Стіна».

Богородиця велична і монументальна. Її поза обмежено статична, композиція симетрична, що відповідає задумам стінових розписів і мозаїк, декоративно-прикладного мистецтва.

У візантійському і давньоруському церковному мистецтві був популярний образ Богородиці Оранти з Дитям Христом…

Особливо популярним культ Покрови Богородиці існував у «християнській республіці козаків». Столиця запорожців мала церкву Покрова Богородиці, де й зберігалася найбільша святиня козаків – ікона Богородиці. Вона була небесною заступницею козацького війська, до Богородиці козаки зверталися з молитвами, просили про допомогу в бою, про захист під час навали ворогів, яких тоді, звісно, не бракувало.

Нині «Покрова Богородиці» з портретом Богдана Хмельницького зберігається в Національному художньому музеї в Києві. Це чотирикутна ікона, з країв декорована наліпним орнаментом, а верхня частина оформлена у вигляді церковного аркоподібного входу.

На іконі Богородиця – струнка молода жінка з привабливим обличчям, яка, розставивши руки долонями до глядача, плащем покрила всіх персонажів, котрі моляться на колінах обіч неї. Очі й голова Богородиці звернені до тих, хто молиться, і кого вона захищає. На її голові – єпископська митра, на плечах – червоний із золотим орнаментом плащ, з-під якого видно жовту в рясних квітках юбку, підперезану білим поясом під самими грудьми. Під нею – блакитна довга спідниця, вона закриває навіть черевики, край носка лівої ноги ледве виглядає з-під неї. Серед кількох персонажів ікони і Богдан Хмельницький – він дивиться просто на глядача. На його голові – червона гетьманська шапка з двома пір’їнами, оторочена чорним смушком. На ньому кожух, підбитий чорним хутром, виділяється червона смуга коміра жупана з круглою золотою застібкою під підборіддям. У лівій руці Богдан Хмельницький тримає позолочену гетьманську булаву як символ його влади в Україні. Мистецтвознавці високо оцінюють художні достоїнства ікони «Покрова Богородиці» з портретом Б. Хмельницького.

Йдучи у бій, козаки незмінно співали: «Нам поможе святий Юрій ще й Пречиста Мати…»

В образі Оранти, Богородиці-захисниці, і стоїть княгиня Ярославна в Путивлі, в місті, яке вона захистила від кочівників.

У місті, на валах якого вона, виглядаючи коханого мужа з походу, співала і тужила, і навіки увійшла в нашу історію рядками:

У Путивлі-граді вранці-рано Співає, плаче Ярославна, Як та зозуленька, кує, Словами жалю додає…

І доки вона стоїть, здійнявши руки, і нечутно шепоче заступницьку молитву, Путивлю ніщо не загрожує…

Молитва – установний текст, який промовляється, виголошується віруючими при звертанні до Бога, до святих.

І хай безбожники заявляють, що це, мовляв, звертання створене магічною фантазією до надприродних сил (духи, боги і т. п.); що це, мовляв, магічні заговори і заклинання, що здійснюються з вірою в можливість впливу на надприродні сили словом (о, в слова велика сила!); що, мовляв, духовенство приписує їм чудодійну силу і стверджує, що з допомогою молитви віруючі можуть «спілкуватися з Богом» і навіть змушувати його змінювати свою волю; що це, мовляв, звичайне чаклунства і воно виховує у віруючих почуття безсилля, нав’язує людям усвідомлення «гріховності», «нікчемності», «безсилля» і містичного настрою; ще це, мовляв, використовується церквою з метою зміцнення влади пануючих класів і безсилля мас, що це…

Багато-багато можна понавиписувати подібних «перлів», що ними не так давно була переповнена комуністична ідеологія, яка істинного Бога замінила «пролетарським вождем» і йому змушувала поклонятися і навіть – навіть! – молитися, але світ знову і знову, зачудовуючись «Словом», повторюватиме молитви Ярославни, а, молячись, ще і ще повторюватиме воістину безсмертні рядки Кобзаря:

Любітеся, брати мої, Украйну любіте, І за неї, безталанну, Господа моліте.

О, СВІТЛО-СВІТЛА І КРАСНО-ПРЕКРАСНА ЗЕМЛЯ РУСЬКА!

Країна Україна. Область Сумська. Перша згадка 1146. Місто з 1146. Площа 10,51 км. Населення 17274 людини (2001). Путивльський район Сумської області. Адміністративний центр Путивльського району.

Географічне розташування. Місто знаходиться на правому березі річки Сейм. На відстані 1,5 км розташовані села Минаково, Сиром’ятникове, Толченикове, Бобино, Чорнобровкіно, Селезнівка і Пруди. На протилежному березі річки розташовані Корольки і Скуносове. Річка в цьому місці звивиста, утворює лимани, стариці (Любка) та заболочені озера. Через місто проходять автомобільні дороги Т-1908, Т-1911 і Т-1914.

Історія. 989 – дата заснування. Перша згадка Путивля датується 1146 роком в якості важливої фортеці Київської Русі між Черніговом і Новгород-Сіверським. Легенда про плач Ярославни на стінах Путивля за князем Ігорем є кульмінацією «Слова о полку Ігоревім» і опери Олександра Бородіна «Князь Ігор». Після битви на р. Ведроші у 1500 році Путивль відійшов до Московського князівства. Під час Великої смути місто стало одним із центрів повстання Івана Болотникова і на якийсь час базою війська Лжедмитрія І. В Російській імперії місто було центром Путивльського повіту Білгородської, потім Курської губерній. З 1926 року у складі Української РСР.

Відомі люди: Ковпак Сидір Артемович (1887–1967) – командир Путивльського партизанського загону і з’єднання партизанських загонів Сумської області, генерал-майор, двічі Герой Радянського Союзу. Руднєв Семен Васильович (1899–1943) – Герой Радянського Союзу (1944, посмертно), один з керівників партизанського руху на Україні, генерал-майор.

Городище, розташоване в урочищі Городок, є дитинцем давньоруського літописного Путивля. У другій половині XII ст. Путивль стає стольним містом однієї з ліній чернігівських Ольговичів. Укріплення міста згадуються в «Слові о полку Ігоревім», що розповідає про плач Ярославни на «заборолі» фортечної стіни. Літопис також повідомляє про спалення посаду Путивля під час вторгнення половців у Сіверську і Чернігівську землі у 1185 році після розгрому військ Ігоря. Остання згадка Путивля як давньоруського міста відноситься до 1304 року, а в 1356 році його захопив литовський князь Ольгерд.

В місті проведені неодноразові археологічні розкопки. До останнього періоду існування давньоруського міста (середина XIII ст.) відноситься масове поховання мирних мешканців і захисників Путивля, виявлене в 1979 році. Нині на місці братської могили встановлений пам’ятник.

Численні групи туристів, прибуваючи автобусами до Путивля, знайомляться з історико-культурним заповідником: відвідання краєзнавчого музею, Городка – давнього дитинця, Молченського жіночого монастиря з чудотворною цілющою Молченською іконою Пресвятої Богородиці, меморіал жертвам фашизму, церкви Різдва Пресвятої Богородиці, Меморіального комплексу в Спадщанському лісі, музею партизанської слави, пам’ятника С.А. Ковпаку і в першу чергу, звичайно ж, місць подій, пов’язаних із «Словом о полку Ігоревім» та пам’ятника Ярославні…

Багато рядків «Слова» стали крилатими висловами української культури. Це хоча б:

«Орати тугу, сіяти смуток».

«Квилить-тужить Ярославна».

«Спити Дону шоломом».

«Списа край поля приломити».

«Буй-тур».

«Були Віки Трояна».

«Боян».

«За землю Руську, за рани Ігореві!».

«Заступити шляхи полю».

«Коні іржуть за Сулою, сурмлять сурми в Новгороді».

«Лисиці брешуть на щити».

«Напитися шоломом із Дону».

«Розтікатися мисію по древу».

«Ярославна» – як втілення великих почуттів любові і вірності.

«Написати… про українську жінку, про жінку, про матір, про сестру. Про нашу Ярославну, що плаче рано на зорі за нами», – Олександр Довженко.

Бронзова Ярославна, здійнявши руки, з молитвою-тугою на устах застигла в Замковому парку Путивля – мабуть, все ще благає небеса повернути їй коханого мужа з військом його…

А перед нею – далина-далина. Аж до Сейму і за Сейм.

І дивиться вона у ті краї, у які пішов князь Ігор.

Ось-ось він вигулькне на обрії, ось-ось…

Ярославна плаче на високій стіні Путивля, закликає сили природи. До вітра звертається: «О вітре, вітрило!..», до Дніпра: «О Дніпре, Словутицю…» До сонця: «Світле і трисвітле сонце!..»

– Чому, господине, моє веселіє по тирсі розвіяв?…

І природні стихії, як ніби відгукуючись на прохання Ярославни, починають допомагати Ігорю, який весь в гіркоті поразки і каяння, в бажанні повернутися на Русь… Всеперемагаюча сила любові втілена у плачі Ярославни. Сумний голос Ярославни летить над землею, його чути й на далекому Дунаї.

Вона – ідеал, позастановий ідеал жінки Давньої Русі. На відміну від княгині Ольги, мудрої правительки, яка жорстоко мстить за мужа, Ярославна – носій ліричного, жіночного начала. І хай Ярославна, як жінка слабка і ніжна, фізично не в змозі допомогти мужу, вона здійснює заклинання і вкладає у слова всі свої душевні сили: вона перетвориться в білого сильного птаха, подолає відстань і навіть саму долю… Все, що вона може – вимолити допомогу в сил природи: щоб Дніпро привів до перемоги військо Ігоря, щоб вітер допомагав руським лучникам, а сонце не пекло воїнів мужа…

Іноді нечутно пролетить над Замковим парком зозуля. Сяде на підняту руку Ярославни. І кує комусь довгі літа. Мабуть, і Ярославні теж. І вже чуються в Путивлі, у Київській Русі, в Україні нині сущій, і здається, що то Ярославна, як та зозуленька, кує, словами жалю додає.

– Полечу, каже, зигзицею, Тією чайкою-вдовицею, Та понад Доном полечу, Рукав бобровий омочу В ріці Каялі. І на тілі, На княжім білім, помарнілім, Омию кров суху, отру Глибокії, тяжкії рани…

Війнув вітер, пробіг верхів’ям дерев, щось їм прошелестів… І водночас приніс – мабуть, із Городка – пісню. (Чи хтось гуляв на Замковій горі з магнітофоном). Пісня була про неї, про зозулю, і співав її трагічно загиблий російський бард з корейським прізвищем:

«Песен, еще ненаписанных, сколько?. Скажи, кукушка, пропой… В городе мне жить или на выселках? Камнем лежать или гореть звездою? Звездой… Солнце моё – взгляни на меня… Моя ладонь превратилась в кулак. И если есть порох – дай огня… Кто пойдет по следу одинокому? Сильные да смелые головы сложили в поле… В бою. Мало кто остался в светлой памяти, в трезвом уме да с твердой рукой в строю. Где же ты теперь, воля вольная? С кем же ты сейчас ласковый рассвет встречаешь? Хорошо с тобой, да плохо без тебя…»

Вітер затих, зозуля з руки Ярославни озвалась: ку-ку…

Наче підтверджувала: добре з тобою, та погано без тебе.

Вікова істина.

Ще один пам’ятник Ярославні споруджено в місті, куди вона приїхала «медовим» поїздом. І сьогодні туристичні агентства та фірми, не стомлюючись, закликають нас:

«Опинившись на Чернігівщині, не полінуйтесь приїхати до Новгорода-Сіверського, цікавий він, неодмінно причарує вас своїми архітектурними пам’ятками, мальовничими пейзажами та провінційним спокоєм.

А найголовніше, заради чого сюди варто приїхати, це, звичайно ж, знайомство з перлиною давньоруської літератури «Словом о полку Ігоревім».

З моменту виходу в світ «Слово» користується неабияким інтересом у дослідників та читачів, надихає художників та поетів. Відкрите широкому загалу більше 200 років тому, воно й досі зберігає в собі багато таємниць і загадок.

Здійснити незабутню подорож по його сторінках, заглянути в давно минулу історію міста вам допоможуть співробітники музею-заповідника «Слово о полку Ігоревім».

Музей створено в 1990 році як перший державний заклад в Україні, що вивчає «Слово о полку Ігоревім».

В експозиції представлено дореволюційні та сучасні видання літературної пам’ятки, переклади її на іноземні мови; археологічні знахідки доби Київської Русі, графічні та художні твори, скульптури тощо (вул. Пушкіна, 1). Окрема тема – краєзнавчий відділ. Він знайомить з історією міста, етнографією, флорою та фауною Сіверського краю (вул. Соборна, 3).

Музей «Слово о полку Ігоревім» входить до складу однойменного заповідника, основу комплексу якого складає Спасо-Преображенський чоловічий монастир, заснований в XI ст. З архітектурних споруд того часу зберігся фундамент мурованого Спаського собору та залишки Княжого терему (кін. XII – поч. ХІІІ ст.). Окрім комплексу Спасо-Преображенського монастиря, музею-заповіднику передані такі архітектурні пам’ятки міста: Успенський собор, 1671, діючий, Миколаївська церква, 1760, діюча, Тріумфальна арка (ХУІПст.), Торгові ряди та склади – кінець XVIII ст.

Фонди музею налічують більше 40 тисяч одиниць зберігання.

А найперше вас чекатиме зустріч з Нею, з Ярославною…

Вісім з половиною століть тому невідомий давньоруський книжник у «Слові про загибель Руської землі» захоплено і так поетично-радісно писав про велич і красу своєї – і нашої теж! – Батьківщини:

«О, світло-світла і красно-прикрашена земля Руська! Багатьма красотами прославлена ти: озерами славишся, річками й джерелами, на місцях шанованими, горами, стрімкими горбами, високими дібровами, чистими полями, дивними звірами, різноманітними птахами, незліченними містами великими, селищами славними, садами монастирськими, храмами Божими і князями грізними, боярами чесними, вельможами численними. Всім ти сповнена, земля Руська!»

А ми додамо: Це та країна, яка сьогодні гордо і так красиво зветься Україною. Тією Україною, Батьківщиною нашою єдиною, про яку Юрій Мушкетик писатиме з проникливими щемом і гордістю:

Яке сумне це слово – Україна: У ньому вітру плач, і журавлиний квил, І дзвін кайданів, німота могил, І сльози вдів. Столітняя руїна. Яке суворе слово – Україна: У ньому дзвін шабель, і гул гармат; І тулумбасів грім, і попелища хат. Й китайкою накрита домовина. Яке тривожне слово – Україна: У ньому пісня волі невмируща, Шевченків заповіт вовіки сущий, Зітхання матері і мужній голос сина. Яке велике слово – Україна: Сім сотень літ його хотіли вбити, Воно ж як жито: жити, жити, жити! І розгинається зігнута спина, Й підводиться на повен зріст Людина.

«Дивна земля, щедра земля, фантастична земля, – писатиме Павло Загребельний – все про неї, про Україну, минулу, сьогоднішню, вічну. – Найтовщі у світі чорноземи, найстрахітливіші металургійні комбінати, хімічні концерни, ракетні заводи, найбільші дубові й букові ліси. Найвродливіші жінки. Найвищі небеса. Найзеленіші трави. Найзагадковіші в слов’янськім світі й в усій ойкумені собори, святині, ікони, і могили, могили – зі скіфським золотом, з луками амазонок, з козацькими шаблями…»

Ой, роде наш красний, роде наш прекрасний. Не цураймося, признаваймося, Бо багацько нас є…

Цю давню чи не старовинну пісню – все ж таки наш народ – оптиміст! – особливо люблять співати, чи й просто наспівувати під настрій, – у селі Комінтернівське, що на Одещині. У тім числі й Павло Миколайович Семенюк. У свої вісімдесят цей бадьорий, непосидючий, переповнений оптимізмом чоловік, якого язик не повертається назвати старим – хоч борода в нього довга і біла, патріарша. І сам він патріарх – у прямому значенні цього слова – родоначальник. Глава роду. Та ще якого! Павло Миколайович має 10 дітей і аж 146 онуків та правнуків!

СТО СОРОК ШІСТЬ! ОНУКІВ І ПРАВНУКІВ!

У роду Семенюків усі багатодітні, одних лише матерів-героїнь 13, а 30 мають право на це звання, тож молоді жінки цього роду часто котять поперед себе двомісні коляски з малюками.

– На здоров’я, – радіє глава роду. – «І сказав їм Бог, – цитує Священне писання: – «Плодіться і розмножуйтесь!» І ми виконуємо Божий заповіт.

Перелюбство у них – смертний гріх!

Заміж виходять у 16 років, і через рік вже з’являються діти.

Члени його роду – красного і прекрасного, – сім’я його велика займає в селі кілька вулиць. Вулиця за вулицею, а на них все живуть Семенюки – діти, онуки, правнуки Павла Миколайовича. Міцні заможні будинки, одноповерхові і двох чи й трьох поверхів. Гаражі. Багаті городи.

З пам’яттю в глави роду все гаразд, але, зустрівши хлопчика, неодмінно скаже:

– О, це теж мій онучок!

І звертається до малого:

– Як тебе звати, хлопчику?

А коли хто подивується, одказує:

– Онуків у мене 72. Їх я ще якось знаю. Старших по іменах, менших в обличчя. А правнуків вже давно перестав рахувати…

Один з правнуків став батьком, а Павло Семенович – прапрадідом. Так він зустрів своє вісімдесятиріччя. Найкращий подарунок главі роду!

Трапляються суботи чи неділі, коли в роду Семенюків справляють одразу по двоє весіль.

Глава роду щодня – незмінно, це у нього як ритуал! – обходить ті вулиці села, де живуть Семенюки, заходить до них у гості.

– Сьогодні зайду до внучки, 10-ї. Вона смачно готує, а я, грішний, люблю всмак поїсти.

Є в російського поета Некрасова поема «Мороз – Красный нос», а в ній такий рядок: «Мороз-воевода дозором обходит владенья свои…»

Павло Миколайович теж щоденно обходить володіння свої, роду свого, а обходячи, намугикує про себе (але неодмінно урочисто):

Ой, роде наш красний, роде наш прекрасний, Не цураймося, признаваймося, Бо багацько нас є…

І це теж вона, Україна наша.

Світла-світла і красно-прекрасна, земля Руська! Як писав ще в давнину літописець про нашу, про Київську Русь, ту Русь, у якій наше коріння і звідки ми всі походимо – з родами нашими, теж красно-прекрасними…

Із добрими молодцями, славними чоловіками і красно-прекрасними жінками, серед яких стільки вірних Ярославн.

Хіба б було життя наше, наш рід красний і прекрасний, таким, яким він є, якби не було її у нашій Русі – Ярославни.

Вона є, і тому ми теж є.

Її образ ось уже яке століття займає чільне місце в мистецтві, науці. Десятки істориків, вчених-славістів писали і пишуть дослідження про «Слово о полку Ігоревім». Свого часу в Москві відбувся IV Міжнародний з’їзд славістів по вивченню пам’ятки давньоруської літератури, там же працює постійна Комісія по вивченню та дослідженню «Слова». А численні переклади на мови світу «Слова о полку Ігоревім» – їх десятки й десятки.

Виходив збірник «Слово о полку Ігоревім» в художніх перекладах і в Україні. За час, що минув звідтоді, як «Слово» вперше повернулося до нас із забуття, виникли численні переклади і переспіви – повністю й частково – як самого «Слова», так і Плачу Ярославни – українською і російською мовами, образ Ярославни оспіваний в багатьох віршах і поемах, у живописних полотнах, ілюстраціях, малюнках, гравюрах, панно, розписах по фарфору, екслібрисах, в рапсодіях, у балеті її імені… В музиці вона теж займає належне їй місце.

Лише в Україні писали про Ярославну Т. Шевченко, М. Шашкевич, І. Вагилевич, М. Максимович, С. Руданський, Є. Гребінка, Ю. Федькович, І. Франко, П. Мирний, М. Чернявський, В. Щурат, В. Свідзінський, П. Тичина, Л. Махновець, М. Рильський, Н. Забіла, Л. Первомайський, О. Коваленко. В. Васьків (Лисенко написав музику до «Плачу Ярославни»), Платон Воронько – і це ще далеко не всі.

Поему «Ярославна» Платон Воронько написав у 1944 – 45 роках, потім неодноразово повертався до неї, допрацьовував, вона друкувалася в багатьох його збірниках. Ярославна для поета – у всі часи жінка, яка виряджає на війну коханого: «Сказала: «Іди, коли йти! Іди, не зважай на прикмети, їх безліч на ратнім шляху!» Ці слова Ярославни повторює – тільки в інших умовах, – подруга ліричного героя поеми. Вона чекає його, як Ярославна чекала Ігоря: «Ти ждеш із Карпатського рейду мене в бойовім убранні. Ось-ось перебродом перейде і зрине з пітьми на коні». Для автора Ярославна завжди його сучасниця: «Я чую твій плач, Ярославно, він повінню криє поля», він допомагає «нашій когорті хоробрій пробитися в Чорні бори». Автор ніде не переповідає «Слова», але образи його використовує постійно – Путивльська земля і отчий Путивль, невідома річка Каяла, шлях Ігоря і його сяючий шолом, кургани, птиця-зигзиця… Як плач Ярославни допоміг Ігорю втекти з полону, так і плач коханої допоміг ліричному герою поеми повернутися з перемогою.

А ти, невідступна в чеканні, В коханні не знаючи меж, Стоїш на високім кургані У спалахах нових пожеж. Лягають на плечі, на руки Тумани від Сейму-ріки, І роси, мов сльози розлуки, І сльози, мов роси важкі. Ти ждеш із Карпатського рейду Мене в бойовім убранні. Ось-ось перебродом перейде І зрине з пітьми на коні. Здаються тобі серед ночі, У ранки, в палаючі дні Заплакані очі дівочі — Усміхнені, раді, ясні. Ти думкою линеш до мене, До щастя від болю і сліз. І рвуться залізні стремена, І гнеться густий верболіз, І ллються розпущені коси На плечі весняним дощем. Курить суховій і голосить Над кожним підбитим кущем, Курить аж до самого Сяну, До муки, що злість окриля. Я чую твій плач, Ярославно, Він хмарою криє поля.

Це про наших славних предків-русичів, слов’ян писав візантійський історик VI ст. Прокопій Кесарійський, що вони, слов’яни, «здавна живуть в народоправстві, і тому в них щастя і нещастя в житті вважається справою спільною».

Цього й побажаємо – і самим собі, і своїм нащадкам: щоби щастя й нещастя у нас завжди були спільними.

А тому все так же, все так же:

В Путивлі-граді вранці-рано Співає, плаче Ярославна, Як та зозуленька, кує, Словами жалю додає…

«Віку її ми не знаємо…»

Ще й сьогодні так пишуть.

А для чого його знати, як вона – безсмертна.

А безсмертним вік ні до чого. Так, суєта суєт.

І досі, здається, чути, як скриплять вози – так, так, того, «медового» поїзда, який колись рухався з Галича до Новгорода-Сіверського.

– Паночки, хто се їде?

– Дочку князя Ярослава заміж веземо.

– Дай, Боже, їй щастя.

Та ще десь здалеку-здалеку, як з інших країв, з інших віків, що вже давно відклекотіли, як вітер з-за Сейму десь із Сіверщини війне, то раптом вчується:

А в нашої Єфросинії Очі сині-синїї, Як волошки в житі…

І десь хтось вже ніби й ближче підхопить:

Любо, любо, князю, будеш з Ярославною жити…

Чи була вона щаслива за Ігорем Святославичем, про якого ніжно казала:

– Ладо моє…

Ладо (відкриймо Словник української мови) – пестлива назва чоловіка, дружини, дитини; коханий, любий…

І приклад наводиться із «Плачу Ярославни» Тараса Шевченка:

Вітрило-вітре, мій єдиний, Легкий, крилатий господине! Нащо на дужому крилі На вої любії мої, На князя, ладо моє миле, Ти ханові метаєш стріли?

У пращурів наших слов’ян-русичів Ладо – божество світла, краси, миру, радощів, любові, веселощів, згоди й усілякої благодаті – благополуччя.

Ось таким богом для Ярославни і був Ігор.

Чи була вона щаслива в Новгород-Сіверську, а потім у Путивлі? На валах якого виглядала ладо своє з походу, плакала-тужила, співала-благала сили природи пощадити коханого. Про це можна запитати в неї – в Новгород-Сіверську і в Путивлі стоїть вона, бронзова, але жива, руки здійнявши, дивиться туди, за Сейм, куди з дружиною пішов її милий.

Вона все ще його виглядає з походу.

Вона стоїть лицем до сходу в позі Оранти-Софії з піднятими руками, вона, уособлення вічної жіночності, і ніби благословляє і захищає місто словами Богородиці: «И донели же стоит мир, не наведи на нас напасти, не предай нас в руки чужих, да не прозовется город твой – град пленен, и стадо твое – прищельцы в земле не своей».

Вона все ще виглядає своє ладо. І ладо, і всіх, хто пішов з ним, хто будь-коли ходив у походи і ще піде.

Вона усіх виглядає і виглядатиме. І за всіх Богородицею-Орантою молитиметься, благатиме сили небесні і природу, аби вони повернули тих, хто в поході.

Вона й сьогодні молиться за всіх нас, плаче і співає.

Прислухайтесь. Ви чуєте її молитву-плач? Той плач, що повертає нас до життя. Про який і писав Платон Воронько:

Моя невідступна і славна, Зелена Путивльська земля! Спасибі тобі, Ярославно, За плач, що серця окриля. За вірність, що в кожнім столітті Квітчала нам шлях бойовий, За пісню, що вперше на світі Замінить твій плач віковий.

Київ. 2011

Примечания

1

Переклад з російської – автора.

(обратно)

2

Поховавши Генріха, Анна як королева, згідно із французькими законами не могла вдруге вийти заміж. Але ж вона була ще такою молодою – 32 роки! – вродливою і ставати черницею не збиралася. Як і вести чернече пісне життя. Вона ще багла любові. Сталося так, що Анна Ярославна покохала одного з наймогутніших васалів короля – графа Рауля II де Крепі. Любов була взаємною. Граф палко кохав королеву, але на шляху до щастя виявилося багато перепон. Та Рауль не злякався ні короля, ні церкви, ні людського осуду. У 1062 році, під час полювання в лісі, він викрав Анну і відвіз її до Крепі, де вони й обвінчалися. Королівський двір обурився. Священики обурилися. Папа Олександр II не визнав шлюбу Рауля і звелів йому розлучитися з королевою. Граф гордо відмовився: розлючений папа відлучив його від церкви – за середньовіччя це була страшна кара. Але граф так кохав Анну, що знехтував і буллою самого Папи. Закохані щасливо прожили дванадцять років, до самої смерті графа Рауля. Такі вони – Ярославни!

(обратно)

3

Ярославною була і жона Василія II Темного, а також мати Івана III, який здійснив централізацію Московської Русі. А дочка удільного князя Ярослава Боровського і Малоярославецького – Марія Ярославна була співправителькою Русі при своєму сліпому чоловікові Василії Темному – праправнучка Івана Калити, правнучка князя Литовського Ольгерда Гедиминовича.

(обратно)

4

Галицьке князівство – давньоруське феодальне князівство, яке в Х – ХІІ ст. існувало на території Галицької землі (північно-східні схили Карпатських гір, верхів’я Дністра, Прута й Сирету). Наприкінці X ст. за Володимира Святославича Галицька земля увійшла до Київської Русі. Головними містами були Галич, Перемишль, Звенигород і Теребовля. В кінці XI – на початку ХП ст. Галицьке князівство відокремилось від Києва. Спочатку воно було роздроблене на кілька князівств, але князь Володимирко 1144 року об’єднав їх в одне князівство зі столицею у Галичі. Найбільшої могутності воно досягло за правління Ярослава Осмомисла.

У 1199 році володимиро-волинський князь Роман Мстиславич об’єднав його з Володимиро-Волинським князівством в єдине Галицько-Волинське князівство.

(обратно)

5

Тут і далі використані переклади і переспіви, що належать Т. Шевченку, М. Рильському. О. Коваленку, В. Васьківу.

(обратно)

6

День великомучениці Катерини, 7 грудня.

(обратно)

7

Галич – давньоруське місто, розташовувалося на березі р. Лукви (притока Дністра) на місці сучасного села Крилоса Галицького району Івано-Франківської області. Зруйноване у 1241 році монголо-татарами. Галич – нині місто Івано-Франківської області України на березі р. Дністра.

(обратно)

8

Олег Святославич (серед. XI ст. – 1.VIII.1115) – давньоруський князь, син великого князя київського Святослава Ярославича. Після смерті батька (1076) дістав м. Володимир-Волинський, але 1077 року його вигнав звідти князь Ізяслав Ярославич. Змушений був втікати до Тмутаракані, ставши князем-ізгоєм. Згодом його захопили в полон – вважалося, що він безрідний і ніким не захищений, волоцюга-бурлака – хозари й передали – продали? – Візантії. До 1083 р. Олег Святославич перебував на засланні на о. Родос. У 1083 – 94 князював у Тмутаракані. Потім в союзі з половцями відібрав у Володимира Мономаха Чернігівське князівство. Але через два роки змушений був віддати його братові Давиду. І знов тинявся неприкаяним та підбурював і намовляв половців «пошарпати добряче» Русь – мстив їй чи що? Але князі йому вибачили численні зради – розуміючи, що він князь-невдаха, повірили його клятві більше не водитися з кочовиками і за рішенням Любецького з’їзду 1097 року він отримав Новгород-Сіверське князівство, де й князював до кінця життя. За розпалювання князівських міжусобиць його названо у «Слові о полку Ігоревім» Гориславичем. Багато горя завдав батьківщині цей невдаха-князь.

(обратно)

9

«…А в дальнейшем Поле, как мы знаем, стало частью России…» Це з інтернетівської статті. Можна було б залишити це твердження – хоч воно й типове, коли в Росії все приписується… Росії (пам’ятаєте іронічне: «Россия – родина слонов»?), що Поле – себто Половеччина, – стала частиною Росії – це проста підтасовка, – і без коментарів, але… Факти – річ уперта. Тож дозвольте нагадати, що Половецька земля – це давньоруська назва території між Дунаєм і Волгою, разом з Кримом і басейном Дону та Сіверського Дінця (а це вже Україна, а ніяка не Росія), на якій в XI–XIII ст. кочували половці. Половецька земля межувала з Галицько-Волинським, Київським, Переяславським, Чернігівським та ін. давньоруськими князівствами. В арабських і перських джерелах ХІ – ХV ст. це – Дешт-і-Кипчак – Кипчацький степ. Він ділився – Уральські гори були лінією розмежування, – на східний і західний. Так ось територія Західного Кипчаку і відома в давньоруських джерелах під назвою Половеччина. Сьогодні це Україна – Донеччина, а не якась міфічна «часть России».

(обратно)

10

Володимир Мономах згадуватиме в своєму Повчанні: «Уклав я мирів з половецькими князями без одного двадцять, при батькові і без батька. І роздаровував багато худоби і своєї одежі. І відпустив із оков сто кращих князів половецьких, серед них братів Шаруканевих, братів Богу барсових і братів Осеневих…» Не цінували половці такої політики руських князів: укладали з ними мири – охоче і тут же їх – теж охоче – порушували.

(обратно)

11

Книгу цю писали триста літ. Дванадцять поколінь передавали з рук до рук вікопомне перо. Передавали, щоб закарбувати діяння давно минулих днів. Закарбувати словом у пам’яті тих, що жили. Тих, що живуть. І тих, що будуть жити.

Книга ця – велетенська історична епопея. Події в ній розпочинаються з пралегендарного «сотворіння світу» і закінчуються 6800 (1292) роком, розгортаючись на землі й на небі, на степових роздолах і на просторах морів, на всенародних торжищах і в княжих гридницях, в монастирях і тюрмах, в імператорських палацах і хижках трударів. Тут дві тисячі дійових осіб, відомих на ім’я і безліч безіменних. Тих, що орали землю, кували залізо, зводили міста, писати книги, проливали кров свою, боронячи вітчизну, і тих, що панували над ними, грабували, палили, осліплювали, вбивали, ненаситні на владу, землі, золото й рабів.

(обратно)

12

За свідченням літописця, Володимир, коли став княжити у Києві, був одержимий хтивістю, а тому був невситимим у блуді: мав зв’язки з багатьма заміжніми жінками і дівчатами. Загалом же він мав п’ять законних жінок і 800 наложниць. 300 з них тримав у Вишгороді, 300 в Білгороді і 200 в селі Берестовому. Літопис Нестора сповіщає, що Володимир розіслав своїх синів до різних міст великої Давньоруської держави: «І посадив Вишеслава в Новгороді, Ізяслава в Полоцьку, Святополка в Турові, а Ярослава в Ростові. Коли ж помер старший, Вишеслав, у Новгороді, то посадив у ньому Ярослава, а Бориса в Ростові, а Гліба у Муромі, Святослава в Древлянській землі, Всеволода у Володимирі (на Волині), Мстислава у Тмутаракані».

Історик В.М. Татищев наводить у своєму літописному зводі із невідомого, до речі, джерела, циркуляр, розісланий всім місцевим князям, від князя Романа, коли він у 1202 році зайняв Київ. Роман пропонував, між іншим, змінити порядок наслідування київського великокняжого столу, «як у других добропорядних государствах чиниться»: місцевим князям не ділити своїх областей між дітьми, але віддавати престол старшому синові з усім володінням, меншим давати «для прокормления по городу или волости», але неодмінно «оным быть под властью старшего брата». Князі не прийняли цієї пропозиції.

(обратно)

13

Останнє російське удільне князівство – Углицьке – було ліквідоване у 1591 році. На Україні – вже після того, як вона потрапила під владу Великого князівства Литовського – в XV ст.

І трималися б вони ще бозна-стільки років, якби не видохлися. Якби не Михайло Горбачов, який своєю лібералізацією режиму – т. зв. перестройкою, – не допоміг демократам. Скориставшись послабленням, демократи зробили те, що свого часу не вдалося Гітлеру і його 320 – чи скільком там дивізіям – розвалили СРСР. За один лише рік. І червона імперія впала.

Сьогодні в Україні існує демократія – так звана українська, – яку дехто називає анархією. Але це наклеп на останню. За анархії в Україні – був порядок, принаймні за батька Махна.

Нині у нас, даруйте, демократія – гірша анархії. І Україна успішно повторює сумну долю Київської Русі. Невже все повторюється? Невже все повертається на круги своя?

(обратно)

14

Миро – запашне масло, яке використовується у християнських церковних обрядах.

(обратно)

15

Руські князі діяли з напучуванням Володимира Мономаха: «…якщо вам доведеться цілувати хреста перед братами своїми або перед будь-ким, то перше спитайте свого серця, на чому ви зможете твердо стояти, і тільки тоді цілуйте, а поклявшись, не переступайте клятви, бо загубите душу свою».

(обратно)

16

Ольговичі – давньоруська князівська династія нащадків чернігівського та новгород-сіверського князя Олега Святославича (сканд. – Helgi – святий, священний, давньоруське Олег) – п. 1115 р. Ольговичі вели затяту боротьбу за великокнязівську владу проти Мономаховичів, часто використовували для цього половців, злих ворогів Русі. Великими князями були Всеволод ІІ Ольгович (п. 1146), його син Святослав Всеволодович (п. 1194) і онук Всеволод Святославич Чемний (п. 1212). Найвідомішим з Ольговичів випаде стати герою «Слова о полку Ігоревім» Ігорю Святославичу.

(обратно)

17

Згадаймо, в «Снігуроньці» драматурга Островського (як і в однойменній опері Римського-Корсакова) хор співає:

Свет и сила — Бог Ярило. Красное солнце наше! Нет тебя в мире краше! А Купава тим часом вигукує: Когда его встречаем, жизни сила, Огонь любви горит у нас в очах. Любовь и жизнь – дары Ярилы-Солнца… (обратно)

18

В українській мові є таке гарно-ніжне, майже магічне і поетичне слово люлі (люлі-люлі), що вживається як приспів у колискових піснях: люлі, дитинонько, люлі… Чи як хоча б у Павла Тичини: «А я у гай ходила по квітку ось яку! А там дерева люлі, І все отак зозулі: ку-ку!» А раптом воно так було і в русичів часів Київської Русі, і вони співали своїм діткам: ой люлі, дитинко, люлі…

(обратно)

19

Рундук мас кілька призначень: ґанок; легкий відкритий або закритий прилавок для роздрібної торгівлі; невелика споруда для ремонту, лагодження чого-небудь (переважно взуття), великий ящик для зберігання чого-небудь і, зрештою, продовгуватий ящик для сидіння чи лежання.

(обратно)

20

Маркетинг – одна з систем управління, що орієнтується на врахування вимог ринку та активний вплив на попит з метою розширення збуту товарів.

(обратно)

21

Див. додаток до третьої частини «Юність тоді не піде од нас, а старість нас не настигне…»

(обратно)

22

Вожа – річка в рязанській області Росії, права притока Оки. В заплаві Вожі та її притоки Мечі і було розгромлене монголо-татарське військо.

(обратно)

23

«Слово о житии великого князя Дмитрия Ивановича» здогадно написане невдовзі по кончині Донського Єпіфанієм Премудрим.

(обратно)

24

Дмитрій Донський був зарахований до лику місцевих московських святих, його ще в XV ст. почали зображувати на іконах.

У 1988 році в дні святкування тисячоліття хрещення Русі відбулася загальноцерковна канонізація святого благовірного князя Дмитрія Донського.

(обратно)

25

Воскресенський літопис – є загальноруським літописним зводом XVI ст. Складений в інтересах великих князів Московських. Названий по списку, що належав Воскресенському монастиреві Нового Єрусалима.

(обратно)

26

У деяких джерелах вживається інша форма назви – Сюорлій.

(обратно)

27

Загальна назва кількох видів комах, із тіла самиць яких видобувають червону фарбу, кармін, червець.

(обратно)

28

Уди (Дінець) – права притока Сіверського Дінця, який, у свою чергу – права притока (найбільша) Дону. Дінець означає малий Дон.

(обратно)

29

Тут мається на увазі знаменитий і дещо загадковий, але ж разом з тим і поетичний рядок «Слова»: «О Русская земля! Уже ты за шеломянем еси», що довгий час був одним з темних місць поеми. Досі серед дослідників не припиняються дискусії навколо значення таємничої «Шеломянь» в поемі, тієї Шелом’янь, за якою знаходиться – чи за поемою, залишилася – Руська земля. Більшість сходиться, що це похідна форма від слова шолом, себто гора, горб, схожий на шелом (шолом). «Словарь-справочник» «Слова»(1984) дає визначення, що «шеломь» – це горб, гора, ланцюг горбів… В самій же поемі під висловом «за шеломянь» мається на увазі Кремінна гора, відома ще як Ізюмський горб. Це за кілька кілометрів від теперішнього м. Ізюм біля Дінця Сіверського. Південніше того кургану (могили, горба, що звався тоді шеломянь) руське військо переправилось на лівий берег, вже берег половецьких степів і, отже, Руська земля залишилася позаду, за горою, за шелом’янем… Варт зазначити, що в Україні зафіксовано кілька подібних топонімів: с. Шеломниця (нині с. Стара Котельня Андрусівського району, Житомирщина), с. Шоломки Овруцького району Житомирщини, що згадується в джерелах під 1622 р.: Шеломинське поле на Львівщині, згадується під 1386 роком. В українських перекладах та переспівах «Слова» «Шелом’янь» перекладається як гора, горб, земля, в російських – холм.

(обратно)

30

Списа приломити – помірятися силою, взяти участь у бою.

(обратно)

31

Оскіл – ліва притока Сіверського Дінця (басейн Дону). Назва перекладається, як «біля скелі». Себто «річка, що має скелясті береги» або «витікає із скель». Своїм верхів’ям Оскіл протікає по кам’янистій місцевості. Назва походить не від українського сала, як твердить народна етимологія, а від тюрк. Сала – «другорядна річка, рукав, притока ріки». Сальниця й була притокою Сіверського Дінця.

(обратно)

32

Ковуї – напівкочове тюркське плем’я, частина чорних клобуків, можливо, відособлена орда половців, що була під владою руських князів і займала басейн Росі й Тясмину – зі згоди, звичайно, руських князів.

(обратно)

33

Ми мало знаємо про взаємовідносини половців з іншими народами. Більшість дослідників вважає, що половці були з явними ознаками монголоїдності: кароокі, чорноволосі, із жовтуватим кольором шкіри, випнутими вилицями і звуженим розрізом очей. І це так. Для переважної більшості куманів. Але праві й інші, які стверджують: частина половців була схожа на європейців – світле волосся, сірі очі. А все тому, що половці постійно розширювали свою територію, рухаючись на схід, де захоплювали нові землі, а відтак брали там і рабів. І серед них жінок.

(обратно)

34

Тут слово «поганий» вжито в значенні – той, який не сповідує християнської віри, не додержується християнських заповітів у своєму житті; нехристиянин, себто язичник.

(обратно)

35

У «Слові» «плачі» згадуються не менше п’яти разів (підрахунок Д. Лихачова): плач Ярославни, плач жінок руських воїнів, які полягли в поході Ігоря, плач матері Ростислава. Плач автор «Слова» має на увазі й тоді, коли говорить про стогони Києва і Чернігова, і всієї Руської землі після невдалого походу Ігоря. Двічі наводить автор і самі плачі: плач Ярославни і плач руських жінок. А скільки разів він, відволікаючись від розповіді, вдається до ліричних вигуків, що характерні для плачів.

(обратно)

36

Заборолами ще називалася рухома частина шолома, що опускалася на обличчя для захисту від ударів. А також щити з дерева, що їх встановлювали на мурах фортеці для захисту її оборонців від стріл ворога.

(обратно)

37

Поет Олжас Сулейменов нарахував у «Слові» більше 40 таких явних тюркських термінів. Тут особисті імена, назви племен, рік, міст, титули, побутові поняття. Це і каган (до речі, Олег «Гориславич», злий геній молодої Русі, теж колись називався каганом), віз (телега), шабля, чага (рабиня), хоругва, кощій (від тюркського «кощ» – кочовище), болван тощо. Особливо тюркизмами насичені козацькі говірки. Це й ура, гайда, орда, бунчук, осавул, улан, отаман, курінь, колимага, капище, килим, алебарда, облава, молот, рать, сагайдак, сон, полк, охота, булат… «Козак» по-тюркськи означає «гусь білий», себто лебідь. Тюркське «еблек» означає одруження, від «ебле» – женись (букв. обзавестися домівкою). Такий спадок, що дістався нам від поганих язичників. До речі, «поганий» і «язичник» походять від тюркських «поган» – пастух і йазик – степовик.

(обратно)

38

Берда – річка в Запорізькій області та на її межі з Донецькою. Довжина 130 км. Бере початок на Приазовській височині, впадає в Азовське море, утворюючи Бердянський лиман. Берека – річка в Харківській області, права притока Сіверського Дінця. Довжина 102 км.

(обратно)

39

В Донецькій області є гірська країна в мініатюрі. Так геологи називають унікальний заповідник «Кам’яні Могили» – відділення Українського степового заповідника. Близько 2 мільярдів років тому невгамовний вулкан намагався вирватися з обіймів землі. Йому вдалося підняти земну кору. Так утворилися унікальні виходи рожевого граніту, що не мають аналогів у світі – ні за хімічним складом, ні за фізичною структурою. Так з’явилися кам’яні узвишшя, найвищі на Донбасі. Деякі з них мають вигляд куполоподібних горбів – Токмак-Могила, Бельмак-Могила, Корсак-Могила, вони здіймаються на висоту 324 м над рівнем моря. Вчені називають «Кам’яні Могили» містом мертвих, його оточують два кільця курганів, там поховані найзнатніші представники давніх племен. Посеред степу стоять скіфські кам’яні баби. Деякі історики вважають, що саме там відбулася битва на річці Калка у 1223 році, сумна і тяжка для руських В пам’ять про 300 000 загиблих у битві споруджено меморіал з хрестом і капличкою. На ній напис: «Каплиця преподобного Іллі Муромця. Збудовано Спілкою козаків південно-східної України «Військо Запорізьке» та Спілкою козаків Донбасу «Свобода» на честь 2000-річчя Різдва Христового, 777-річчя битви на Калці, 55-річниці перемоги у Великій Вітчизняній війні. Ця подія буде нагадувати майбутнім поколінням, що історія – це кров предків, і вона вчить не йти вдруге шляхами безславними».

(обратно)

40

Особливо в останні роки.

(обратно)

41

Язичництво (язицтво) – загальна назва дохристиянських політеїстичних релігій на відміну від монотеїстичних; поганство. Не плутати з язиченням – плітки, пересуди. Звідси язичити – розпускати плітки. А вже язичище – збільшено до язик. Хоча язичник – той, хто визнає язичество, ідоловірець. (Але є застаріла форма синоніма – пліткар, базіка). Язичество – ненауковий термін богословського походження, що вкорінився головно в християнській літературі, як зневажливе ставлення апологетів т. зв. «світових» і «вищих» релігій до первісних релігійних вірувань і культів. Церковні автори язичество визнають як дикунство і варварство, забуваючи, що у всіх «світових» релігіях (християнство, іслам, буддизм, іудаїзм) основу обрядовості складають пережитки алогічних, первісно-анімістичних, тотемічних і фетишистських уявлень, що, власне, й називається язичництвом.

(обратно)

42

Це ще квіточки. Ягідки… Один коментатор, коментуючи видану російською мовою «Історію» Геродота (видавництво «Наука» – наука! – у Ленінграді в 1972 році змушує перського царя Дарія (коментар до книги четвертої Геродотової «Історії» здійснювати похід проти скіфів та їхніх кочовищ… Куди б ви думали? Та – «в Южную Россию». Проти скіфів… у південну Росію! Дарій ще міг не знати, де знаходиться Скіфія, але ж коментатори наукового видання «Історії» Геродота добре знали, де була Скіфія, але чомусь Дарія направили до тих скіфів, які мешкали на півдні Східної Європи у І тисячолітті до нашої ери! Тоді ж як назва Росія, як уже тут мовилося, почала з’являтися лише на початку XVI століття. Нашої, звісно, ери.

(обратно)

43

Аріозо – невелика арія вільної побудови. З італ. аріозо – «ніби арія». Каватина – лірико-оповідна оперна арія, яка відзначається простим пісенним складом.

(обратно)

44

Це вперше Галичина названа Україною.

(обратно)

45

В уяві давніх слов’ян – звичайно ж, пісенно-поетичній, – міфоло-гізований образ головної ріки. Лексема «Дунай» стала називним словом, що означає далеку, незнайому ріку – часом тривожну, здебільшого щасливу і недоступну – чи й море, взагалі – глибокі води. Для слов’ян Дунай був їхньою прабатьківщиною («Повість временних літ»), пам’ять про яку зберігалася досить довго. Ще Дунай – кордон благодатної землі і заповітна мета всіх поривань і мрій. В піснях «Дунай» – іноді образ вільного дівочого життя. Переправа через Дунай – символічний образ шлюбу, коли дівчина просить її перевезти через Дунай. Все незвичайне, далеке, незнане і загадкове, звичайно ж, трапляється там, на Дунаї, до якого і ходу немає. Часом Дунай – це міфологізований образ богатиря з руських билин. Іноді Дунай тече – звичайно ж, у піснях – і біля Києва, замінюючи собою Дніпро. Він лине у ті щасливі краї, куди простому люду не просто було дістатися.

(обратно)

46

«Оригінал («Літопису Руського» – В. Ч.) НАПИСАНО ДАВНЬОРУСЬКОЮ МОВОЮ (виділення моє – В.Ч.), в основі якої лежала жива мова русичів, нерідко навіть з діалектизмами, наявні в літопису також елементи старослов’янської лексики, фразеології, синтаксису. Мова ця нині важко доступна для досконалого розуміння її, вона потребує спеціальних філологічних знань, а літопис як пам’ятка – також знань історичного, хронологічного, археологічного, генеалогічного та іншого характеру, щоб серйозно її осягнути», – Л. Махновець, із передмови до «Літопису Руського».

(обратно)

47

Одним з перших припущення, що автором «Слова» є сам Ігор Святославич, виступив дослідник Н. Шарлемоня у 1952 році та деякі інші автори – це відображено в заголовку поеми, переконували вони – «Слово о полку Ігоревім – Ігоря, сина Святослава, онука Олегова». Але наукове співтовариство цю гіпотезу не підтримало, а присвійну конструкцію, яка виражає належність в заголовку, віднесли до слова «полк».

(обратно)

48

І все ж вживання назви «Україна», «український» для тих часів є суто умовним, адже тогочасне населення нинішніх українських земель усвідомлювало себе як «руське». Тож цілком правомірним для означення тих територій є терміни «Південна Русь», «Південно-Західна Русь», хоч і вони конвенційні і дещо умовні. Епітет «український» у ті часи все ще мав своє первісне значення: «окраїнний», не маючи – ще не маючи – етнічного забарвлення.

(обратно)

49

Див. А. Коваль, В. Копилов «1000 крилатих виразів української літературної мови». Афоризми. Літературні цитати. Образні вирази. Київ, «Наукова думка», 1964.

(обратно)

50

Предок великої рогатої худоби. В народній поезії – символ, втілення великої сили й хоробрості.

(обратно)

51

Себто знатного аристократичного походження. Те ж саме, що – високоосвічений, високопоставлений, високоповажний, високорослий, високопробний, високоталановитий, високошанований і т. д.

(обратно)

52

Свого часу Брянськ був заснований на р. Десні як укріплений пункт під назвою Бринь (пізніше Дебрянськ) чернігівськими князями. У 1500 році його захопила Московська Русь. Нині Брянськ – обласний і районний центр РФ.

(обратно)

53

Міфічний Див – а раптом він і справді колись існував? – залишився в історії як персонаж слов’янської міфології та слово в українській мові: «зловісна сила у вигляді птаха». Та ще прислів’я (закляте недобре побажання): «Щоб на тебе Див прийшов!..»

Та ще ця «зловісна сила» подарувала нам цілу низку слів: ДИВ («Ой там, на горі, дивний див, там соловейко гніздо звив»), ДИВО (ДИВина), ДИВак (той, хто викликає здивування, не інакше, як пращур слов’янського Дива), Дивакуватий (трохи ДИВний), ДИВацтво, ДИВитися, ДИВний, ДИВниця, ДИВно, ДИВовиддя, ДИВовижа, ДИВогляд, ДИВувати та інші. Можна лише подякувати слов’янському Диву за таке збагачення нашої мови!

(обратно)

Оглавление

Перед мовою – передмова Двадцять рядків, що принесли безсмертя

Частина перша «Медовий» поїзд Галич – Новгород-Сіверський

  І Чи я в батька не кохана була? Єфросинія, галицька князівна, дочка Ярослава

  II …І збирався він стати змієборцем на Русі – як Кирило Кожум'яка

  III Ладо, ладо, ді-ді-ладо!. Княже весілля в Новгород-Сіверську

Частина друга На річці, на Каялі, званій у половців Сюурлій…[26]

  І Ой кому, єси, дістанусь, кому ж тепер я дорога?

  II І всі молилися і прохали прощення гріхів. І Руська земля залишилася за Шелом'янем…

  III «Бачились ми з ворогом. Вороги наші оружно їздять…»

  ІV Умикали русичі красних дівиць половецьких і добра багато взяли. І пастка захлопнулась

  V А на третій день впали стяги Ігореві. І полонив його «муж на ймення Чилбук»

Частина третя За водою горе не пливе, горе з нами живе…

  І Путивль – місто на путі. І лунає голос Ярославни у Путивлі на валу…

  II А раптом це – поетичний образ, а справжня назва річки Сюурлій?

Частина четверта І тому в них щастя і нещастя в житті вважається справою спільною

  І «І зібрали половці увесь свій народ на руську землю»

  II Путивль!.. Подивіться, це ж… це ж Путивль!

  III Ігор вирішує тікати на Русь, де його чекає праця над «словом»

  ІV «Розлились в землі Руській, розлились жалі…»

  V «…І йшов він пішки одинадцять днів до города Дінця»

  VІ Того ж року було знамення… Тьма настала по всій землі…

  VII Ось тільки жити йому залишалося всього нічого…

Частина п’ята І Ярославна збагнула: скільки б вона віднині не тужила на валах Путивля, ладо її вже ніколи не повернеться до неї з полону смерті

  І А почав він свою пісню з плачу жони своєї, княгині Ярославни

  II Йдучи на той світ, Кончак забрав з собою і весь свій народ

  III «Свиснув Овлур за рікою…»

  IV Скільки вона віднині не тужитиме на валах Путивля, він вже ніколи не повернеться до неї з полону смерті…

  V І полетіла вона зигзицею над віками…

По мові – післямова

  Епілог-1 Кінець князівства Ігоря Святославича

  Епілог-2 Половецька ніч біля Каяли-Сюурлію

  Епілог-3 Спасибі тобі, Ярославно, за плач, що серця окриля Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg