«Ходіння по муках»

Ходіння по муках (fb2) - Ходіння по муках (Джерела дружби) 3604K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Алексей Николаевич Толстой

Олексій Толстой ХОДІННЯ ПО МУКАХ Трилогія

© — україномовна пригодницька література

Переклав з російської С. КОВГАНЮК

Звірено за виданням: Алексей Толстой. Собрание сочинений в десяти томах, том пятый — шестой. М., Гослитиздат, 1959.

ЕПОПЕЯ ПРО ДОЛЮ ВІТЧИЗНИ

Книга, сторінки якої ти, читачу, відкриваєш, належить до золотого фонду російської літератури і до вершинних явищ світової художньої класики XX сторіччя; її автор — один із найвидатніших письменників радянської доби. Самобутній майстер, реаліст великого таланту, Олексій Толстой був рідкісно різнобічно обдарованим: був прозаїком і однаково майстерно володів як малою формою оповідання, так і великою формою роману-епопеї; був драматургом найширшого творчого діапазону, і серед декількох десятків його п’єс є оригінальні жанрові різновиди драми і комедії; його блискуча патріотична публіцистика завоювала визнання мільйонів людей; він входив у літературу як поет і не відмовлявся від віршів у зрілому віці; а ще він писав кіносценарії, нариси, казки, розвідки про фольклор, критичні статті.

При такій різнобічності його талант вражав винятковою творчою відвагою: письменник брався за найбільш масштабні і відповідальні теми, яскраво відображав переломні епохи в історичній долі всього народу. Майже в кожному жанрі, де доводилось йому виступати, він проявляв себе сміливим прокладачем нових шляхів. Як автора «Петра Першого» його заслужено вважають родоначальником радянського історичного роману; він створив перші визначні радянські романи науково-фантастичного жанру — «Аеліту» і «Гіперболоїд інженера Гаріна»; новаторську роль відіграли в нашій літературі його історичні драми про Петра І та Івана Грозного, його чудові твори для дітей.

Та найвизначнішим його внеском у скарбницю літератури соціалістичного реалізму є трилогія «Ходіння по муках». Все краще, притаманне його яскравому таланту, розкрилось у ній щедро і могутньо. Однієї цієї книги було б досить, щоб ім’я її автора назавжди залишилось у шерензі корифеїв вітчизняної літератури. Широтою охоплення життя і пластичністю образів ця монументальна епопея стоїть поряд з такими величними творами радянської класики, як «Життя Клима Самгіна» М. Горького і «Тихий Дон» М. Шолохова. Насамперед у відношенні до трилогії є глибоко справедливим і точним визначення літературознавців, що книги О. Толстого — це художній літопис Росії. Вдумливим і всеосяжним, тривожним і захопленим поглядом художник простежив, як через випробування історії, через війни, очисні грози революцій Росія йшла від самодержавства до соціалізму. Толстой образно назвав цю путь очищення Вітчизни ходінням по муках, бо справді у муках і стражданнях народжується нове життя.

Випробування революції стали і для самого письменника ходінням по муках. У літературу він ввійшов незадовго до Жовтня. Та перш ніж піднятись до розуміння історичної закономірності соціалістичного перевороту і досягти справжнього творчого розквіту, йому довелося пройти через ідейні хитання і сумніви, страждання еміграції, нелегке вживання у нову, соціалістичну дійсність. І в суто творчій його біографії переддень і період революції були ходінням по муках, бо йому довелось болісно переборювати ворожі модерністські впливи на шляху до реалізму і народності. Оновлена Вітчизна вперше вивела рядового дореволюційного літератора на широкі творчі простори, окрилила його талант. «Якби не було революції, — зауважував сам О. Толстой, — то в кращому разі мене б чекала доля Потапенка: сіра, безбарвна діяльність дореволюційного середнього письменника. Жовтнева революція як художникові мені дала все»[1].

Творчість О. Толстого, як і творчість його великого сучасника М. Горького, що творив теж на зламі двох епох, була сполучною ланкою між російською класикою і новою, соціалістичною літературою. Твір радянського письменника «Ходіння по муках» міг бути написаний лише таким природним спадкоємцем великих традицій дожовтневої літератури, яким був Олексій Толстой. Підсумовуючи зроблене ним, К. Федін відзначав: «Серед найпередовіших письменників російської літератури радянського періоду Толстой був індивідуальністю найяскравішою і талантом сліпучим. Він не повторював нікого ні в чому і одночасно був тонко відчутним зв’язком з невмирущою нашою спадщиною XIX віку. Золота нитка, яку він тягнув з минулого, найніжнішими волосками своїми вела до Тургенєва, Аксакова, Лєрмонтова, Пушкіна».

Щоб глибше збагнути художню своєрідність епопеї «Ходіння по муках», всю складність і значимість поставлених у ній проблем, необхідно бодай коротко простежити за цією золотою ниткою і за ідейно-естетичним розвитком її автора.

Син самарського поміщика графа Миколи Олександровича Толстого Олексій Миколайович народився (1883) і виховувався у сім’ї з хорошими літературними і демократичними традиціями. Його мати, Олександра Леонтіївна, уроджена Тургенєва, була письменницею; вітчим, Олексій Аполлонович Бостром, — високоосвічений ліберальний земський діяч, атеїст і матеріаліст, спадкоємець славнозвісних шестидесятників. В автобіографії письменник згадував, що поняття «шестидесятник» в їхньому домі «завжди вимовлялось як священне, як найвище».

Дитинство майбутнього письменника пройшло на степовому заволзькому хуторі Сосновці, що був власністю вітчима, у поетичному єднанні з природою. Тут відбувались події, що примушували хлопця задумуватися над долею народу. На все життя залишили страхітливе враження голодні 1891–1893 роки, коли земля Заволжя лежала в тріщинах, гаряча мла суховіїв спалювала все, а виснажену скотину підв’язували попругами під повітками. Тут він вперше вступив у світ книжок, під керівництвом матері пробував писати. Улюбленим читанням у домі були книги Тургенєва, Льва Толстого, Некрасова, Пушкіна.

Коли вітчим розорився і сім’я переїхала в Самару, О. Толстой навчався у Самарському реальному училищі, гаряче віддавався віршам. Літературні спроби продовжував у Петербурзі, де з 1901 року почав навчання у Технологічному інституті, брав участь у студентських заворушеннях, демонстраціях.

Пізніше про свої віршовані спроби, частково видрукувані у провінційних газетах, Толстой висловлювався скептично, як про безпорадні й сірі. Природно, що у значній мірі воно так і було. Але риторичні і незрілі спроби ті промовисто говорять про настрої і спрямування таланту початківця. То були наслідувальні поезії в дусі громадянської лірики Некрасова і Надсона, відгуки на події передодня першої російської революції. Звичайно, наївно висловлені там мотиви соціального протесту ще не були свідченням стійкості революційних переконань молодого поета. Однак вони дають уявлення про духовне формування, джерела і спрямування ідейного розвитку майбутнього письменника. Записи студента Толстого у щоденнику тих років свідчать, що до володарів його літературних симпатій належали також А. П. Чехов і О. М. Горький, зокрема останній йому імпонував тим, що показував «красу і силу» простих трудівників.

Коли революція 1905 року потерпіла поразку і настала, за висловом В. Воровського, «ніч після битви» — похмурі часи розгулу реакції, засилля декадентських течій у мистецтві, О. Толстой зазнає тимчасових, але досить дошкульних впливів ідеології й естетики символістів. У збірці «Лірика» (1907) — першій його книзі — уже немає громадянських і революційних мотивів; натомість там домінують модні декадентські настрої, естетське стилізаторство, індивідуалізм. Усе це було неорганічне, вороже вихованому на традиціях реалістичної класики «земному» таланту Толстого, це була данина літературній моді. Початкуючий літератор незабаром зрозумів це. Свою декадентську «Лірику», що була видрукувана тиражем у 500 примірників, він скуповував і знищував.

У наступних книгах О. Толстого — поетичній збірці «За синіми ріками» (1909) і «Сорочачих казках» (1911) — відобразились трудні пошуки свого власного шляху, внутрішні боріння між символістсько-акмеїстичним стилізаторством і природним чуттям народності.

Хитання між псевдонародним декадентським стилізаторством і прагненням до правди художнього образу відбились і у ранній новелістиці О. Толстого: «Стара вежа» (1908), «Яшмовий зошит», «Змагач», «Смерть Налимових» (1909). Яскраві побутові зарисовки, випуклі реалістичні деталі тут співіснували з елементами містики, естетизацією старовини, манірністю. Не випадково його вірші та ранні прозові твори друкувались у декадентських виданнях — «Весах», «Шиповнике», «Аполлоне» та ін. Маючи на увазі ці ранні речі, письменник пізніше зауважував: «… це була доріжка не моя, чужа».

А трохи згодом Толстой уже натрапив на власну тему. «Це були розповіді моєї матері, моїх родичів про зникаючий і зниклий світ дворянства, що розорялося. Світ диваків, мальовничих і безглуздих… Ці диваки постали переді мною в усій пишноті типів зникаючої кріпацької епохи»[2]. Художня знахідка ця, звичайно, не була випадковою, її підсунуло письменникові саме життя, вона була закономірною в ідейно-творчій еволюції художника. Оповідання і повісті, зібрані у цикл «Заволжя», романи «Диваки» і «Кривий пан» (1910–1912) — якісно новий етап творчості Толстого, краще з того, що він створив до Жовтня. Реалістичні тенденції тут повністю перемагають.

В основу сюжетів і образів тут покладені дійсні історії і життєписи з родинних хронік рідних і близьких йому Тургенєвих, Толстих та інших дворянських родів. Головна тема творів — економічне і моральне виродження дворянства — розкривається на широкому суспільному тлі. В чаду пиятики, розпусти деградують самодури Налимови, розорюються дивакуваті мрійники, такі як Огей Коровін. Згасає цілий поміщицький стан. Дворянська Росія назавжди відходить у минуле. Сюжети і образи заволзького циклу О. Толстого нагадують нам гоголівську поему «Мертві душі», сприймаються так, ніби це продовження розпочатої Гоголем оповіді у нових умовах. Разом з тим це своєрідні підступи до майбутньої трилогії, зокрема до роману «Сестри», де показано остаточний розвал буржуазно-поміщицької Росії. На відміну від таких сучасників, як І. Бунін, Б. Зайцев, М. Кузьмін та інші, що схильні були естетизувати романтику зруйнованих дворянських гнізд, граф О. Толстой без елегійних зітхань і смутку прощався з рідним йому поміщицьким станом, світ добре знайомих йому епігонів кріпосницького побуту охоче малював засобами сатири й іронії, нещадно викриваючи приречений історією клас.

У заволзькому циклі письменник зробив спробу показати позитивних героїв. Такими виступають тут головним чином жінки: Віра Ходанська («Заволжя»), Соня («Диваки»), Катя Волкова («Кривий пан»), Олечка («Ярки»). Душевною чарівністю, моральною чистотою, самовідданий коханням вони нагадують героїнь романів улюбленого Толстим Тургенєва. Позитивний ідеал молодого художника знаходився ще поза сферою передових суспільних інтересів, обмежувався дещо наївними уявленнями про любов як про найвищу всеочисну силу суспільства. Однією лише силою самовідданого кохання героїні О. Толстого відкривають шлях до морального відродження навіть для таких розпусних і нікчемних людей, яким є князь Краснопольський («Кривий пан»). Зауважимо, що такий позасоціальний ідеал — всеочисного кохання, що стоїть над усім, — ще пройде через ряд творів О. Толстого аж до роману «Сестри».

Заволзький цикл привів О. Толстого до передового табору письменників-реалістів, з декадентством було покінчено. Більшовицька «Правда» (26 січня, 1914) у статті «Відродження реалізму» вітала перехід ряду російських письменників на позиції демократії і реалізму і поставила ім’я О. Толстого зразу ж за ім’ям М. Горького. Молодий автор заволзького циклу зближується з демократичними письменниками, що групувались довкола відомої «Среды», видає свої твори у передовому «Книгоиздательстве писателей» у Москві. На нього покладає великі надії О. М. Горький. У 1910 році він писав М. М. Коцюбинському: «Рекомендую увазі Вашій книжку Олексія Толстого. Обіцяє стати великим першорядним письменником, їй-право!»[3]А роком пізніше Горький рекомендує слухачам Вищої соціал-демократичної школи в Болоньї звернути увагу на «нового Толстого, Олексія, — письменника безумовно видатного, сильного, який з жорстокою правдивістю зображує психічний і економічний розклад сучасного дворянства»[4].

Цю добре знайому «тему спогадів» Толстой продовжував освоювати і в драматургії (комедії 1913–1916 pp.: «Насильники», «Голубонька», «Ракетка», «Зозулині сльози» та ін., об’єднані в цикл «Комедія кохання»). П’єси ставились на кращих сценах Москви і Петербурга, мали успіх, особливо «Голубонька», що була удостоєна Грибоєдовської премії. Але сам письменник відчував вичерпаність теми і спробував звернутись до живої сучасності. «І тут я зазнав краху. Повісті й оповідання про сучасність були невдалі, нетипові… я не бачив справжнього життя країни і народу»[5].

Роки імперіалістичної війни не були для О. Толстого щедрими у творчому відношенні, мало цінного добавили до його ужинку. Як військовий кореспондент «Русских ведомостей» він об’їздив фронтові дороги Західної України, Кавказу, побував на західноєвропейському театрі війни. Про свої фронтові кореспонденції і нариси, об’єднані у цикли «По Галичині», «По Волині», «На Кавказі», він пізніше висловлювався як про погані. Вони давали уявлення про події, містили живі зарисовки фронтового побуту, але не зачіпали гострих класових суперечностей, не розкривали сенсу імперіалістичної бойні, бо і царська цензура не дрімала, і сам кореспондент був ще далекий від марксистського уявлення про загарбницькі війни. В одному відношенні кореспондентська служба була, однак, дуже корисною: письменник ближче став до життя простих людей і політичних проблем сучасності, побачив трагедію народу. Чужими були йому шовіністичні крайнощі буржуазної літератури і преси, головну увагу у своїй публіцистиці він приділяв рядовим воїнам, селянам у солдатських шинелях.

З весни 1916 року Толстой перестає співробітничати у газеті «Русские ведомости». Посилюються сатиричні, викривальні тенденції у його творах (незакінчений роман «Єгор Абозов», що вражаючими картинами розкладу буржуазного суспільства передував «Сестрам», п’єси «Нечиста сила», «Гіркий цвіт»). Наступило глибоке розчарування у війні, буржуазній дійсності.

Палко вітав О. Толстой Лютневу революцію. Йому здавалось, що це вихід із кризи, що настала ера «цілковитої свободи», рівності, справедливості. Введений в оману маніфестами Тимчасового уряду, він не бачить загострення класової боротьби, закликає до єдності станів в ім’я врятування Росії від навали німецьких завойовників, від анархії. Глибока любов до вітчизни і водночас розгубленість і безпорадність політична відбиваються у його творах напередодні і в перші дні Жовтня («Оповідання проїжджої людини», «Змилуйтесь!»). Події сучасності письменник прагне пояснити історичними аналогіями, висуває ідею про марність спроб прискорити процес насильницькими заходами революцій і реформ («Смерть Дантона», «День Петра», «Мана»).

Дорого заплатив письменник за нерозуміння природи Жовтня і творчої енергії комуністів — роками трагічної незлагоди з народом і батьківщиною, творчими невдачами. В вересні 1918 року він від’їздить в окуповану Одесу, а звідти весною 1919 року, підхоплений біженським потоком, — у Францію. Там до дна він випив гірку чашу емігранта, болісно переживав розрив з Росією. Статті, нариси, оповідання, повісті, написані у цей період, перейняті глибокою тугою за батьківщиною. Загострене патріотичне почуття інколи надавало творам незвичайної сили, як у високопоетичній автобіографічній повісті «Дитинство Микити» (1919). Та гранична ідейна розгубленість письменника, нерозуміння подій на батьківщині, емігрантське оточення позбавляли орієнтирів. Роздуми про долю вітчизни упирались в упереджену ворожість до більшовиків, Радянської влади. Все написане ним у ці роки позначене печаттю болісного роздвоєння, ідейно-політичної тенденційності. Дещо пізніше, прагнучи розірвати з емігрантським оточенням, Толстой писав з притаманною йому прямотою: «Я являю собою натуральний тип російського емігранта, тобто людини, яка пройшла увесь скорботний шлях ходіння по муках. В епоху великої боротьби білих і червоних я був на боці білих»[6]. Ось на таких позиціях стояв письменник, коли у 1919 році розпочав роботу над романом «Ходіння по муках», ще не усвідомлюючи, що це початок великої, більш як двадцятилітньої праці, що ця назва стане назвою триголії, що твір, задуманий як сімейнопобутовий, про долю інтелігентської родини, перетвориться у величаву соціально-історичну епопею про народ і вітчизну в буремну епоху революції.

Роман друкувався в емігрантських журналах «Грядущая Россия» і «Современньїе записки» (Париж, 1920–1921), а коли готувалось окреме його видання (Берлін, 1922), автор уже встиг суттєво переглянути свої погляди і своє ставлення до Радянської Росії. Восени 1921 року О. Толстой переїздить у Берлін, приєднується до зміновіхівської групи «Накануне», яка у порівнянні з паризькою еміграцією зайняла більш тверезу позицію у ставленні до Радянського уряду. В ідейній еволюції письменника відіграли позитивну роль його зустрічі у Берліні з Горьким, Єсеніним, Маяковським, листування з радянськими літераторами К. Чуковським, В. Лідіним, В. Івановим, А. Соболем. Тож природно, що у передмові до цього окремого видання письменник уже висловлює оптимістичний погляд на події в Росії, накреслює план дальшої оповіді.

У квітні 1922 року у берлінській газеті «Накануне» О. Толстой видрукував «Відкритий лист Н. В. Чайковському». Звертаючись до одного з лідерів реакційної еміграції, письменник рішуче заявляв про розрив з нею, про свою повагу до Радянської влади і червоних військ, що у боротьбі з інтервентами зуміли відстояти цілісність і незалежність держави, про те, що совість кличе його їхати у Росію і хоча б гвіздок свій власний та забити у пошарпаний бурями російський корабель. Передруковуючи цю сміливу відсіч білоемігрантщині, «Известия» (25 квітня, 1922) заявляли, що російська література не забуде цей лист, як не забула вона лист Чаадаєва і лист Бєлінського до Гоголя. 1 серпня 1923 року О. Толстой повернувся на Батьківщину. Закінчувалось його ходіння по муках, відкривались нові творчі обрії.

Тематичним і жанровим багатством і різноманітністю художніх форм позначена творчість О. Толстого після повернення додому. Тут і гостросатиричні твори про загниваючу білу еміграцію («Пригоди Невзорова, або Ібікус», «Чорна п’ятниця», «Чорне золото»), і повісті про нелегкі непівські будні («Голубі міста», «Гадюка»), і науково-фантастичний роман («Гіперболоїд інженера Гаріна»), історичні п’єси («Змова імператриці», «Азеф», «На дибі»). Та першорядне місце у його творчих задумах належало «Ходінню по муках». У 1925 році письменник готує нове видання роману, вносячи в нього значні зміни, і приступає до накопичення матеріалу до другої книги епопеї. Художник по-новому сприймає революцію, радянську дійсність, і це докорінно міняло саму концепцію і пафос задуму. Твір тепер мислиться йому як історична оповідь про велич і випробування соціалістичної революції.

У чому ж сила і слабкість первісної редакції роману, що зрештою отримав назву «Сестри» і став першою книгою трилогії? У якому напрямку йшли його переробки?

Роман створювався письменником, котрий хоч і не в усьому вірно розумів події, інколи ставився до них упереджено вороже, але був дуже чутливим до історичної і художньої правди. Толстой добре усвідомлював, що Жовтневий переворот означав повне і остаточне повалення буржуазно-поміщицького ладу Росії, катастрофічне завершення того розкладу старого суспільства, який йому довелось спостерігати і відображати у багатьох своїх творах. Він ніколи не був захисником того ладу, визначав неминучість його занепаду. У романі автор прагнув осмислити причини і наслідки занепаду застарілої монархії, всього буржуазно-дворянського суспільства, показати трагічне становище духовно близької йому інтелігенції в умовах цього занепаду.

Живучи у невеличкому і тихому селищі на узбережжі океану в Бретані, Толстой звертався неспокійною пам’яттю до недавніх подій у Росії, гаряче вболіваючи за долю і майбутнє рідного народу, натхненною рукою правдивого художника малював картину загибелі буржуазно-поміщицької імперії. Картина вийшла насправді потрясаюча, вона вражає читача і грандіозністю, і правдою живих характерів, і глибиною проникнення у суспільні процеси, і тривожними роздумами над долею рідного краю. Величезне враження залишає вже вступний розділ про атмосферу духовного розкладу царської столиці. Написаний він за допомогою засобів художньої публіцистики, сповнений своєрідного трагічного пафосу і гіркого сарказму, дає настрій всій книзі, до якої автор взяв за епіграф тужний вигук із «Слова о полку Ігоревім»: «О Руськая земле!..»

Роман густо заселений людьми, що репрезентують різні соціальні стани, суспільні групи. Це переважно інтелігенція: поет-символіст Безсонов, адвокат Смоковников, поети і художники-футуристи Сапожков, Жиров, Валет, інженер Струков, репортер Арнольдов і багато інших. І всі вони мечуться в духовному бездоріжжі, всі позбавлені високих ідейних прагнень і моральних устоїв, почуття відповідальності за долю вітчизни, далекі від народу «розумові аристократи», «папільйони». Прагнучи максимально повно розкрити їх деградуючий духовний світ, письменник будує свій твір переважно на діалогах, майже не користується описами, дає можливість своїм героям висловитись в суперечках, публічних виступах, користується прийомом внутрішнього монолога. Трагічно переживає свою спустошеність і приреченість усієї буржуазної культури митець глибоких почуттів і нерядового таланту Олексій Олексійович Безсонов, який віддалено, може, пародійно нагадує Олександра Олександровича Блока. Мабуть, письменник хотів, щоб загибель Безсонова сприймалась як символ загибелі буржуазної культури: недавній кумир аристократичних салонів, хворий, знесилений і духовно надламаний, він безцільно бреде десь прифронтовою дорогою, попадає під скинуті з цепеліна бомби, і зрештою його вбиває здичавілий солдат-дезертир. Прикриває красивими, пустопорожніми фразами, політичною демагогією своє єство людини безідейної і безпринципної один із тих, хто претендує на роль ідеолога суспільства, Смоковников. І його кінець промовистий: він гине від рук збунтованих солдатів у момент, коли агітує за політику Тимчасового уряду. Огиду викликає у читача навмисне брутальна поведінка і нігілістична фразеологія діячів анархістсько-футуристичної «Центральної станції по боротьбі з побутом», цього найпотворнішого з проявів розкладу буржуазної культури.

Письменникові легко було описувати побут літературно-мистецьких салонів, об’єднань, літературної богеми. Він добре знав цей побут. Створювана художником картина і в цілому, і в усіх своїх деталях справляє враження безсумнівної щирої правди.

І все ж автор первісної редакції роману не зміг повністю стати над забобонами свого середовища. Виголошуючи відхідну старому світові, він не бачив творчих сил могильника буржуазії — робітничого класу, не приймав правди більшовиків, тому фактично нічого не міг протиставити розкладу; події передодня і періоду революції уявляються йому як загальний занепад, як всеосяжна катастрофа. Всі помимо волі є учасниками і винуватцями назріваючої катастрофи. У цей ряд письменник ставить і революційних робітників, більшовиків, зображає їх або як анархістів, або як пропагандистів примітивного «зрівнялівського» соціалізму. Соціал-демократ студент Гвоздьов твердить, що революція зрівняє всіх, взявши за взірець принижену людину, а «вершки повинні бути зрізані». І тактикою, і ідеями більшовики, як їх зображено у романі, нічим принципово не відрізняються від експропріаторів-анархістів, однаково винні у руйнуванні батьківщини. Більшовик Акундін зображений як фанатик, що закликає до руйнування заради руйнування, людина жорстока і деспотична. Товариш Кузьма, робітник Філька, особливо партійні ідеологи, такі як Акундін, наділялись відразливою зовнішністю і неприємними рисами характеру. У нових редакціях все це усувалось, роман звільнявся від антибільшовицьких тенденцій.

Позитивні ідеали автор роману зв’язує з своїми улюбленими героями — сестрами Катериною і Дашею Булавіними, інженером Іваном Телєгіним, офіцером Вадимом Рощиним; це вони повинні протистояти аморальній і деградуючій буржуазній інтелігенції. Від зіткнення з загниваючим світом вони ще не встигли розбеститись, зуміли зберегти цілісність натури, щирість почуттів, людяність, глибоку любов до вітчизни. З неприхованою симпатією і тривогою стежить художник за їх шуканнями і переживаннями, зворушливим і вірним коханням.

Найбільш поетичні образи — Даша і Телєгін; їх взаємини описані з особливим емоційним піднесенням, задушевним ліризмом. У царстві розпусти, моральних збочень, нещирості вони — промінь справжньої людяності, щиросердості, духовного здоров’я і чистоти. Стурбовано спостерігаючи за тим, якими спокусами зустрічає цих ніжних і недосвідчених людей підступний світ столичних декадентських салонів, ми зрештою порадуємося за них: яке щастя, що вони знаходять одне одного, що зміцнять свої душі великим коханням, підуть з ним через випробування війни і революції, щоб злитись з народом, знайти оновлену вітчизну. Свої уявлення про незіпсовану інтелігентність і про красу людських відносин, про близький до глибинних першооснов народного життя російський характер письменник втілив насамперед у ці художньо досконалі і правдиві образи.

Літературознавці не без підстав пояснюють життєву достовірність і переконливість образів головних героїв роману тим, що автор при їх створенні широко використав реальний життєвий матеріал, що Телєгін і Рощин немало увібрали в себе від роздумів і настроїв самого письменника, що прообразами Каті і Даші стали дружина О. Толстого Н. В. Крандієвська — їй присвячено роман — та її сестра. Дійсно, талановито індивідуалізувавши образи, письменник у той же час ніби поділив між Телєгіним і Рощиним свої сподівання і сумніви, політичні пристрасті і болісні помилки. У думках і вчинках цих героїв відбивається така ж політична наївність і упередженість до більшовицьких ідей, які характерні були для самого письменника періоду створення роману, вони висловлюють думки, дуже близькі до думок О. Толстого, що були висловлені ним у статтях, нарисах, листах 1917–1920 років. Рощин і Телєгін неспроможні розібратися у смислі подій, збагнути історичну закономірність і велич соціалістичної революції. Болісні їх ходіння по муках, пошуки свого місця у житті, бо їм здається, що гине у руїні, у стихії батьківщина, а вони безсилі зарадити горю. Ось офіцер Рощин приїздить з фронту і повідомляв друзям, що солдати не хочуть більше воювать, армія розповзається. «Батьківщини у нас з вами більше нема, — є місце, де була наша батьківщина… Велика Росія перестала існувати з тої хвилини, коли народ кинув зброю… Велика Росія тепер — гній під оранку…» У первісному тексті роману Рощин зображався як принциповий і активний ворог більшовиків. У розмові з Катериною він називав штаб більшовиків «зміїним гніздом», погрожував зліквідувати його. Не проявляв такої рішучої ворожості, але не розумів і не приймав ідей більшовиків і Телєгін, якого робітники вважали демократом і «своїм». У нових редакціях письменник звільняє своїх героїв від такої антибільшовицької закінченості, знімає епізоди, які закривали їм шлях до ідейної перебудови у майбутньому.

Як і сам письменник у 1917–1920 роках, герої роману залишались на тяжкому роздоріжжі. Їх ще чекали довгі дороги шукань і страждань. Письменник з’єднав їх сильним, як смерть, коханням; і, не розуміючи соціальної бурі, вони поставили над усім кохання, бо їм здавалось, що це єдина у поділеному на антагоністичні класи і стани світі сила, здатна об’єднати людей, дати смисл їх існуванню.

А ще наділив письменник своїх улюблених героїв найсвятішим своїм почуттям, яке допомогло йому врятуватись від багна білоемігрантщини і знайти шлях у нове життя, — любов’ю до вітчизни — Росії, рідного народу, «пристрасного, талановитого, сильного». У кінці роману «Сестри» поряд з темою ходіння по муках письменник високо підносить патріотичну тему величі і нездоланності вітчизни і народу. Вислухавши розпачливі слова Вадима Рощина про те, що «батьківщини у нас з вами більше немає», Іван Телєгін читає Даші гіркі і разом гордовиті сторінки із історії Смутних часів — розповідь про розорення і відродження землі Руської. «Ти бачиш… І тепер не пропадемо… Велика Росія пропала! А от онуки цих самих обшарпаних мужиків, які з кіллям ходили виручати Москву, — розбили Карла Дванадцятого і Наполеона… Велика Росія пропала!.. Повіт від нас залишиться — і звідти постане російська земля…» Ці палкі слова непохитної віри О. Толстой не випадково вкладає в уста Івана Телєгіна, адже якраз Телєгін порівняно близько стоїть до революційних робітників заводу, на якому він працює. Якщо Рощин взяв на себе головним чином розпач і біль автора, то Телєгін — його незламну віру в творчі сили народу. У одному з своїх виступів 1943 року О. Толстой визнавав, що «Сестри», коли писались, були безперспективними. Дійсно, роман створювався з гіркою думою про втрачену вітчизну. І лише епізод у кінцевому розділі, де Телєгін, почерпнувши впевненості в історії, говорить Даші про нездоланну силу народу, надавав твору оптимістичного звучання. Пізнішими переробками письменник прагнув посилити мотиви, які б відкривали перед героями перспективу. Бо трагічну тему втраченої вітчизни треба було розгорнути у наступних частинах епопеї як тему втраченої і поверненої вітчизни.

Роман «Вісімнадцятий рік» — друга частина трилогії — друкувався у 1927–1928 роках. За ті сім літ, що пролягли між першою і другою книгами епопеї, відбулись значні благотворні зміни в країні і у світогляді О. Толстого. Якщо події 1917 року автор «Сестер» сприймав переважно трагічно, як розгул стихії, як руїну, то у «Вісімнадцятому році» він дивиться на революцію вже як на могутню очищаючу силу. Вогнем, злигоднями, окопним життям і кров’ю випробовувалася на стійкість людина у вирі революції і громадянської війни. Відділявся людський накип, у білі армії, в еміграцію відходили непримиренні захисники старого ладу, слабкодухі, розгублені. Народ витримав випробування. Цю ідею проголошує епіграф роману: «В трьох водах топили, в трьох кровях купали, в трьох лугах варили. Чистіші ми чистого».

На відміну від «Сестер», де у центрі уваги автора була особиста доля інтелігентів, їх ідейні шукання, «Вісімнадцятий рік» задуманий був як монументальне історичне полотно про буремний рік усієї країни; тут особисте героїв-інтелігентів відійшло на другий план, на авансцену епопеї вийшов народ, основою сюжету, його рушійною пружиною стали грандіозні події громадянської війни.

«Сестри» були особистим письменницьким сприйняттям дійсності, автор описував середолище, до якого сам належав. Тепер перед ним постало завдання створити художню історію громадянської війни, боротьби з інтервенцією, подій, яких він особисто майже не знав. Виникла необхідність спертися на справжній матеріал недавньої історії, вивчити величезну кількість різноманітних документів — статей, спогадів учасників боїв, військових наказів і т. п. О. Толстой керувався принципом: «граничний історизм», не шкодував сил і часу на те, іцоб органічно вжитись в героїчне гинуле, оживотворити його. Він подорожує по місцях, де гриміли бої, — Поволжя, Дон, Кубань, південь України, зустрічається з видатними червоними командармами, партизанами, читає мемуари білих генералів Алексєєва, Денікіна, Краснова та ін. Турбувала письменника загроза документальної сухості, що часто буває наслідком недостатності особистих вражень.

Та більш за все боявся він спрощення, плакатності, парадного лакування. Коли редактор «Нового мира» В. Полонський звернув увагу О. Толстого на ту обставину, що «Вісімнадцятий рік» має ювілейний характер (10-річчя Жовтня), і натякнув, що він має бути святковим, письменник відповів: «… Я не тільки визнаю революцію, — з самим таким визнанням не можна було б писати роман, — я люблю її похмуру велич, її всесвітній розмах. І от завдання мого роману — створити цю велич, цей розмах в усій його складності, в усій його трудності… Ви пишете, щоб я з перших же слів ударив у литаври перемоги, ви хочете, щоб я почав з перемоги і потім, мабуть, показав розтоптаних ворогів… Мій план роману і увесь його пафос у поступовому розгортанні революції, в її неймовірних труднощах, у тому, що купка пітерського пролетаріату, керована «вибухом ідей» Леніна, кинулася в криваву кашу Росії, перемогла і організувала країну. В романі я беру живих людей, з усіма їхніми слабкостями, з усією їх силою, і ці живі люди роблять живе діло. У романі — чим важчі умови, в яких відбувається революція, тим більше для неї честі… І вже дозвольте мені говорити у моєму романі, не боячись нічого, не оглядаючись… Мій роман читатимуть не тільки до десятиріччя Жовтня, але читатимуть, може, через п’ятдесят років. Читатимуть багатьма мовами земної кулі. Я надто серйозно відчуваю свою відповідальність»[7]. Цей глибоко актуальний і в наш час лист говорить про творчі принципи автора епопеї більше і виразніше, аніж могли б про це сказати спеціальні дослідження. Видатний художник умів служити історичній і художній правді, послідовно відстоювати її.

На останніх сторінках роману «Сестри» ми попрощались з героями, що встигли стати улюбленими і чимось навіть рідними, в Петрограді у переддень Жовтня. І ось велика буря 1918 року підхопила їх, розкидала по всій неосяжній країні. Не можна пересидіти таку бурю у затишному гнізді, не можна жити одним коханням у таку годину. Довелось закоханим пережити найстрашніше — розлуку, у вирі подій і доріг загубити одне одного, пройти вогняну купіль і вже потім з загартованими серцями шукати зустрічі. Дія переноситься на простори розбурханої революцією країни — на Дон, Кубань, Поволжя, Україну; із віталень і салонів Петербурга — у безкраї степи, у самий вир, де вирішувалась доля молодої Республіки Рад. Після словесних перепалок в інтелігентських клубах — гримить зброя, сходяться у жорстокі двобої ворогуючі армії. Письменник змушує нас знову хвилюватись за долю своїх чесних, але малодосвідчених і слабко захищених героїв, виходити разом з ними на перехрестя трудних шляхів, мучитись питаннями вибору. Але тепер уже перед нашими очима — вся країна і вся революція, найбільш гарячі точки громадянської війни: бої з окупантами на Україні, заколоти есерів у Ярославлі і Москві, чехословаків — у Заволжі, наступ денікінської Добровольчої армії, затоплення Чорноморської ескадри, героїчні походи червоних військ на Кавказі, кровопролитні сутички з білокозаками на Дону і Кубані. Важливу роль починають відігравати масові сцени, описи театрів боїв, вводяться нові герої — мужні ватажки червоних загонів, рядові бійці, вимальовується збірний образ революційного народу.

Ще у період написання «Сестер» Толстого цікавило питання про «розум або безглуздя історії», про співвідношення стихійних і цілеспрямованих сил у революції. Тоді він недооцінював класову самосвідомість пролетаріату, керівну роль партії і перебільшував роль стихії. У наступних романах трилогії ця проблема стає однією з центральних і художньо переконливо розв’язується у відповідності з досвідом революції. Автор «Вісімнадцятого року» і «Хмурного ранку» змалював немало вражаючих картин вибухів стихії, розгулу анархії, таких, наприклад, як сцени у штабі головкома Сорокіна, перестрілка у ростовському кінотеатрі, галасливі мітинги у червоних полках, махновщина і т. ін. Та буйній і примхливій стихії, що так захоплювала багатьох літераторів 20-х років, — згадаймо «Вітер» Б. Лавреньова, «Повольників» О. Яковлєва, «Ватагу» В. Шишкова, «Річки вогняні» і «Росію, кров’ю вмитую» А. Весьолого, — О. Толстой протиставляє героїку свідомого революційного подвигу і обов’язку, показує, як могутні стихійні процеси Комуністична партія дисциплінувала, спрямовувала. Запам’ятовуються створені тут образи більшовиків Рубльова, Гимзи, Гори, Чугая. За допомогою першого з них Іван Телєгін знаходить вірну путь, стає у Червоній Армії одним з тих, хто здійснює волю партії. Комуністи допомагають і Рощину зробити остаточний вибір, порвати з білогвардійцями і перейти на бік Радянської влади.

У романі «Вісімнадцятий рік» Толстой робить спробу створити образ вождя революції В. І. Леніна. Це була одна з перших вдалих спроб у нашій художній Ленініані. Образ дається не безпосередньо від автора, а через сприйняття молодшої з сестер Булавіних. Даша слухає промову Леніна на заводському мітингу. Вона прийшла сюди з ідейною плутаниною в голові, вона жадібно тягнеться до правди. Вперше слухає вона цю людину і зразу ж відчуває на собі благотворну силу логіки її думок, чарівність її простоти, бачить її вплив на людей. Письменник навіть не називає імені оратора, але так виразно передає характерні його портретні риси, мову, жести, що ми бачимо живого Леніна.

Своєрідним відгалуженням від трилогії стала повість О. Толстого «Хліб» (1937), що була задумана як доповнення до «Вісімнадцятого року» і перехідний місток до завершальної частини епопеї. Письменник розгорнуто зображав тут події 1918 року, коротко змальовані вже у трилогії, — відступ червоних частин на чолі з К. Ворошиловим із Донбасу до Волги і оборону Царицина. Історичні матеріали, надані письменникові редколегією «Історії громадянської війни», були підібрані не зовсім об’єктивно, мали у своїй основі хибну концепцію і дуже зв’язували творчу уяву художника. Тож не дивно, що повість у тій своїй частині, де вона була перенасичена фактичними відомостями, де творча фантазія змушена була відступити перед вимогами строгої документальності, мала вигляд белетризованої ілюстрації до відповідного розділу «Історії громадянської війни». І лише там, де з’являлись викликані творчою уявою автора живі характери — Іван Гора, Горпина Чебрець, Карасьова, — твір звільнявся від схематизму і сухості, піднімався до рівня кращих речей О. Толстого.

Велика перерва між другою і завершальною частинами трилогії була заповнена різноманітною творчою працею, головним чином працею над історичним романом «Петро Перший» (ч. І — 1929, ч. II — 1934).

«Я не шкодую, — говорив О. Толстой, — що між другою і третьою частиною була така довга перерва, тому що за цей час сам, у своєму житті, в своєму ставленні до життя, до дійсності, до нашої боротьби, почав ставитися значно зріліше, значно поглибленіше»[8].

Переконавшись на повісті «Хліб», що надмірно ретельне слідування документальному матеріалу засушує художній твір, автор «Хмурного ранку» прагне надати максимальний простір творчій фантазії, свободу дії для живих образів. На відміну від «Вісімнадцятого року», де особисту долю героїв трохи заступала велика кількість подій, публіцистичних описів становища на фронтах і т. ін., Толстой у останній частині трилогії свідомо обмежує зображення громадянської війни майже виключно показом боїв у районі Царицина і півдня України. Основна «корисна площа» книги віддається героям, бо революцію робили люди і треба було показати революцію зсередини.

Складні перипетії шляхів Телєгіна, Рощина, Даші і Каті у взаємодії з історичними подіями дають сюжетну канву роману. Раніше за інших героїв завершує ходіння по муках Іван Телєгін, бо ближче за інших стояв до народу, своєчасно прислухався до порад комуністів. Зустрівшись з Дашею на фронті, він допомагає коханій здобути велике щастя в служінні революційному народу. Серед простих людей полку вона знаходить щирих і вірних друзів, з незнаним до цього запалом віддається роботі медсестри, організатора самодіяльності, лекцій для бійців. У ніжній і тендітній дівчині, що була, як свічка на вітрі, революція відкрила велику силу духу, щедру обдарованість. А разом з нею прилучаються до мистецтва, до світла знань і ті прості люди з низів, яких «революція наверх витягнула», такі як Онися.

Найбільш трудним було ходіння по муках Вадима Рощина. Так задуманий був образ, таким він складався ще у «Сестрах». Побувавши у Добровольчій армії і розчарувавшись у білогвардійському русі, він, шукаючи Катю, попадає до махновців, з огидою спостерігає розгул стихії бандитизму; зрештою, матрос Чугай, представник Червоної Армії, допомагає йому стати на шлях духовного відродження. Зрозумівши свої ідейні хиби і свою вину перед народом, Рощин ревно служить революції.

Художньо переконливо проводиться у трилогії ідея: чесні люди, справжні патріоти неминуче повинні прийти до усвідомлення правди соціалістичної революції, до служіння їй. З думою про батьківщину, про народ, своє місце в житті йшли Телєгін, Рощин, Даша і Катя трудними шляхами. І ось вони збираються у Москві, на з’їзді Рад, слухають доповідь про електрифікацію країни.

«Ти розумієш, — говорить Рощин Каті, — якого смислу набувають усі наші зусилля, пролита кров, усі безвісні й мовчазні муки… Світ буде нами перебудовуватися для добра… І це — на моїй батьківщині, і це — Росія…»

Останню сторінку «Хмурного ранку» О. Толстой дописав 22 червня 1941 року, а Державну премію за трилогію вніс у фонд оборони, на будівництво бойового танка. Серед наших письменників років війни, яких він називав «мулярами фортеці невидимої, фортеці душі народної», йому належало найпочесніше місце як одному з найбільш талановитих і невтомних. До його голосу письменника-трибуна, полум’яного публіциста, члена Державної комісії по розслідуванню злочинів гітлерівців прислухалась вся країна. Високим патріотичним пафосом позначені всі його твори, написані у ці суворі роки випробування духовних сил народу, — публіцистичні статті, зібрані у книгу «Батьківщина», «Оповідання Івана Сударєва», дилогія п’єс «Іван Грозний», «Петро Перший», над завершенням якої він працював до останніх своїх днів. У шеренгу книг, що воювали проти фашистської чуми, вступив і роман «Хмурний ранок», вступив великими тиражами ленінградського, горьковського, ташкентського видань (1941–1942). У 1943 році трилогія «Ходіння по муках» після остаточних авторських правок одержала стрункість однієї книги і вийшла у Москві окремим виданням. З того часу вона перекладалась на багато мов, дістала світове визнання; перекладалась та видавалась і у нас на Україні (1951, 1955).

Олексій Толстой не дожив до дня Перемоги, на високому піднесенні його життя урвалося 23 лютого 1945 року. У книзі народного життя він відкрив і силою великого таланту втілив у художні образи повчальні і яскраві сторінки, тому його твори назавжди залишаться з народом.

Андрій КУЛІНИЧ

КНИГА ПЕРША СЕСТРИ

О Руськая земле!..

«Слово о полку Ігоревім»

І

Сторонній спостерігач з якого-небудь зарослого липами глухого провулка, потрапляючи в Петербург, у хвилини уважності зазнавав складного почуття розумового збудження і душевної пригніченості.

Блукаючи рівними й туманними вулицями, повз насуплені будинки з темними вікнами, з сонними двірниками коло воріт, дивлячись довго на повноводий і хмурий простір Неви, на голубуваті лінії мостів із засвіченими ще до смерку ліхтарями, з колонадами незатишних і сумовитих палаців, з неросійською, стрімкою висотою Петропавловського собору, з мізерними човниками, що сновигають по темній воді, з численними барками сирих дров вздовж гранітних набережних, заглядаючи в обличчя прохожих — стурбовані й бліді, з очима, як міська каламуть, — бачачи й уважаючи на все це, сторонній спостерігач — благонамірений — втягав голову глибше в комір, а неблагонамірений починав думати, що добре було б ударити з усієї сили, розбити в дрізки оці застиглі чари.

Ще за часів Петра Першого дячок з Троїцької церкви, яка й тепер стоїть коло Троїцького мосту, сходячи з дзвіниці, в темряві, побачив потвору — кощаву жінку і простоволосу, — дуже злякався і потім кричав у шинку: «Петербургові, — мовляв, — бути пусткою», — за що був схоплений, катований у Таємній канцелярії і битий канчуком нещадно.

З того часу, мабуть, і почали думати, що з Петербургом щось не гаразд. То бачив хтось на власні очі, як вулицею на Васильєвському острові їхав візником чорт. То опівночі, в бурю і високу воду, зірвався з гранітної скелі і скакав по камінню мідний імператор. То до таємного радника, що проїжджав каретою, липнув до шибки й чіплявся мрець — мертвий чиновник. Багато таких небилиць ходило по місту.

І зовсім ще недавно поет, Олексій Олексійович Безсонов, проїжджаючи вночі лихачем, по дорозі на острови, горбатий місток, побачив крізь розірвані хмари в безодні неба зірку і, дивлячись на неї крізь сльози, подумав, що візник, і разки ліхтарів, і весь Петербург, що спав за його спиною, — лише видиво, примара, яка виникла в його голові, затуманеній вином, коханням і нудьгою.

Як сон, минули два століття: Петербург, що стоїть край землі, в болотах і глушині, марив безмежною славою і владою; маячними видіннями проминали двірцеві перевороти, вбивства імператорів, тріумфи і криваві страти; кволі жінки брали на себе напівбожественну владу; з гарячих і зім’ятих постелей вирішувалась доля народів; приходили кремезні хлопці, рослі й дужі, з чорними від землі руками, і сміливо піднімались до трону, щоб поділити владу, ложе і візантійську розкіш.

З жахом озиралися сусіди на ці шалені вибухи фантазії. З смутком і острахом дослухалися руські люди до марення столиці. Країна годувала і ніколи не могла вдосталь нагодувати кров’ю своєю петербурзькі привиди.

Петербург жив бурхливо-холодним, пересиченим, опівнічним життям. Фосфоричні літні ночі, божевільні й хтиві, і безсонні ночі взимку, зелені столи і шурхіт золота, музика, пари, що крутились за вікнами, шалені тройки, цигани, дуелі на світанку, в свисті крижаного вітру і пронизливому завиванні флейт — парад військам перед жахаючим поглядом візантійських очей імператора. Так жило місто.

За останнє десятиріччя з неймовірною швидкістю створювались грандіозні підприємства. Виникали, наче з повітря, мільйонні багатства. З кришталю й цементу будувалися банки, мюзик-холи, скетинги, розкішні шинки, де люди забивали собі памороки музикою, відображенням дзеркал, напівголими жінками, світлом, шампанським. Спішно відкривались картярські клуби, будинки побачень, театри, кінематографи, луна-парки. Інженери і капіталісти працювали над проектом побудови нової, нечуваної ще розкоші столиці, неподалік від Петербурга, на безлюдному острові.

В місті була епідемія самовбивств. Зали суду переповнені були юрбами істеричних жінок, які жадібно вислухували криваві і збуджуючі процеси. Все було досяжне — розкіш і жінки. Розпуста проникала всюди, нею був, як заразою, уражений царський палац.

І в палац, до імператорського трону, дійшов і, глумлячись та знущаючись, став ганьбити Росію неграмотний мужик з божевільними очима і могутньою чоловічою силою.

Петербург, як кожне місто, жив єдиним життям, напруженим і заклопотаним. Центральна сила керувала цим рухом, але вона не була поєднана з тим, що можна було назвати духом міста: центральна сила прагнула створити порядок, спокій і доцільність, дух міста прагнув зруйнувати цю силу. Дух руйнування був у всьому, насичував смертельною отрутою і грандіозні біржові махінації знаменитого Сашки Сакельмана, і похмуру злість робітника на сталеливарному заводі, і вивихнуті мрії модної поетеси, що сидить о п’ятій годині ранку в артистичному підвалі «Червоні бубонці», — і навіть ті, кому треба було боротися з цим руйнуванням, самі того не розуміючи, робили все, щоб посилити його і загострити.

То був час, коли любов, почуття добрі й здорові вважалися пошлістю і пережитком; ніхто не любив, але всі жадали і, наче отруєні, припадали до всього гострого, що роздирало нутрощі.

Дівчата приховували свою невинність, подружжя — вірність. Руйнування вважалось ознакою хорошого тону, неврастенія — ознакою витонченості. Цього вчили модні письменники, що виникали за один сезон з небуття. Люди вигадували собі пороки і збочення, аби лише їх не вважали прісними.

Такий був Петербург у 1914 році. Замучений безсонними ночами, заглушаючи нудьгу свою вином, золотом, безлюбою любов’ю, надриваючими і безсильно-хтивими звуками танго — передсмертного гімну, — він жив, немов чекаючи фатального і страшного дня. І цьому були провісники — нове й незрозуміле лізло з усіх щілин.

II

— … Ми нічого не хочемо пам’ятати. Ми кажемо: годі, оберніться до минулого задом! Хто там у мене за спиною? Венера Мілосська? А що — її можна їсти? Чи вона сприяє вирощенню волосся? Я не розумію, нащо мені потрібна ця кам’яна туша? Але мистецтво, мистецтво, брр! Вам і досі подобається лоскотати себе цим поняттям? Дивіться на всі боки, вперед, під ноги. У вас на ногах американські черевики! Хай живуть американські черевики! Ось мистецтво: червоний автомобіль, гутаперчева шина, пуд бензину і сто верст за годину. Це збуджує мене пожирати простір. Ось мистецтво: афіша на шістнадцять аршинів, і на ній такий собі шикарний молодий чоловік у сяючому, як сонце, циліндрі. Це — кравець, художник, геній сьогоднішнього дня! Я хочу пожирати життя, а ви мене частуєте солоденькою водичкою для хворих на статеве безсилля…

В кінці вузького залу, за стільцями, де тісно стояла молодь з курсів і університету, залунав сміх і оплески. Той, хто говорив, Сергій Сергійович Сапожков, усміхаючись вологим ротом, насунув на великий ніс стрибаюче пенсне і жваво зійшов східцями з великої дубової кафедри.

Збоку, за довгим столом, освітленим двома канделябрами по п’ять свічок, сиділи члени товариства «Філософські вечори». Тут були і голова товариства, професор богослов’я Антоновський, і сьогоднішній доповідач — історик Вельямінов, і філософ Борський, і лукавий письменник Сакунін.

Товариство «Філософські вечори» цієї зими витримувало сильний натиск з боку мало кому відомих, але зубатих молодих людей. Вони нападали на визнаних письменників і шановних філософів з таким запалом і говорили такі зухвалі і спокусливі речі, що старий особняк на Фонтанці, де містилось товариство, по суботах, у дні відкритих засідань, бував переповнений.

Так було й сьогодні. Коли Сапожков під розсипані оплески зник у юрбі, на кафедру вийшов невеликий на зріст чоловік з гульоватим стриженим черепом, з молодим вилицюватим і жовтим обличчям — Акундін. З’явився він тут недавно, успіх, особливо в задніх рядах залу, бував у нього величезний, і коли питали — звідки і хто такий? — знаючі люди загадково усміхалися. В усякому разі, прізвище його було не Акундін, приїхав він з-за кордону і виступав неспроста.

Скубучи ріденьку борідку, Акундін оглянув принишклий зал, усміхнувся тонкою смужкою губів і почав говорити.

В цей час у третьому ряду крісел, коло середнього проходу, підперши кулачком підборіддя, сиділа молода дівчина в сукняному чорному платті, закритому до шиї. Її попелясте тонке волосся було підняте над вухами, закручене у великий вузол і сколене гребінцем. Не ворушачись і не усміхаючись, вона розглядала тих, що сиділи за зеленим столом, часом очі її подовгу спинялися на вогниках свічок.

Коли Акундін, стукнувши по дубовій кафедрі, вигукнув: «Світова економіка завдає першого удару залізним кулаком по церковному куполу», — дівчина зітхнула не сильно і, відвівши кулачок від почервонілого знизу підборіддя, поклала в рот карамельку.

Акундін говорив:

— … А ви й досі марите туманними снами про царство боже на землі. А він, незважаючи на всі ваші зусилля, так само спить. Чи ви сподіваєтесь, що він все-таки прокинеться і заговорить, як валаамова ослиця? Так, він прокинеться, але розбудять його не солодкі голоси ваших поетів, не дим з кадильниць, — народ можуть розбудити тільки фабричні гудки. Він прокинеться і заговорить, і голос його буде неприємний для слуху. Чи ви сподіваєтесь на ваші нетрі й болота? Тут можна подрімати ще з півстоліття, вірю. Але не називайте цього месіанством. Це не те, що гряде, а те, що відходить. Тут, у Петербурзі, в цьому розкішному залі, видумали російського мужика. Написали про нього сотні томів і створили опери. Боюсь, коли б ця забава не скінчилась великою кров’ю…

Але на цьому місці голова зупинив оратора. Акундін блідо усміхнувся, витягнув з піджака велику хустину і витер звичним рухом череп і обличчя. В кінці залу залунали голоси:

— Нехай говорить!

— Це неподобство — затуляти людині рота!

— Це знущання!

— Тихше ви там, ззаду!

— Самі ви тихше!

Акундін продовжував:

— … Російський мужик — точка застосування ідей. Так. Але якщо ці ідеї органічно не поєднані з його споконвічними бажаннями, з його первісним уявленням про справедливість, уявленням вселюдським, то ідеї падають, як насіння на камінь. І доти, поки не почнуть розглядати російського мужика просто як людину з голодним шлунком і намуляним роботою хребтом, поки не позбавлять його, нарешті, колись якимось паном вигаданих месіанських його особливостей, доти будуть трагічно існувати два полюси: ваші чудові ідеї, народжені в темряві кабінетів, і народ, про який ви нічого не хочете знати… Ми тут навіть і не критикуємо вас, по суті. Було б дивно марнувати час на перегляд цього феноменального нагромадження — людської фантазії. Ні. Ми говоримо: рятуйтесь, поки не пізно. Бо ваші ідеї і ваші скарби будуть без жалю викинені на смітник історії…

Дівчина в чорному сукняному платті не мала охоти вдумуватись у те, що говорилося з дубової кафедри. Їй здавалося, що всі ці слова й суперечки, звичайно, дуже важливі й значні, але найважливіше було інше, про що ці люди не говорили…

За зеленим столом у цей час з’явився новий чоловік. Він неквапно сів поруч з головою, кивнув праворуч і ліворуч, провів почервонілою рукою по русявому волоссі, мокрому від снігу, і, сховавши під стіл руки, випростався, в дуже вузькому чорному сюртуку: худе матове обличчя, брови дугами, під ними, в тінях, — величезні сірі очі, волосся спадало шапкою. Точнісінько таким Олексій Олексійович Безсонов був зображений в останньому номері щотижневого журналу.

Дівчина не бачила тепер нічого, крім цього майже відворотно-гарного обличчя. Вона ніби з жахом придивлялася до цих дивних рис, які так часто снилися їй вітряними петербурзькими ночами.

Ось він, нахиливши вухо до сусіда, усміхнувся, і усмішка — простувата, але у вирізах тонких ніздрів, у надто жіночих бровах, у якійсь особливій ніжній силі цього обличчя були віроломність, погорда і ще те, чого вона збагнути не могла, але що хвилювало її найбільше.

В цей час доповідач Вельямінов, червоний і бородатий, в золотих окулярах і з жмутами золотисто-сивого волосся навколо великого черепа, казав Акундіну:

— Ви маєте рацію так само, як має рацію лавина, коли обрушується з гір. Ми давно ждемо, що настане страшний вік, наперед угадуємо перемогу вашої правди. Ви оволодієте стихією, а не ми. Але ми знаємо, що найвища справедливість, на завоювання якої ви скликаєте фабричними гудками, виявиться купою уламків, хаосом, де блукатиме приголомшена людина. «Прагну», — ось що скаже вона, бо в ній самій не залишиться жодної краплі божественної вологи. Огережіться, — Вельямінов підняв довгого, як олівець, пальця і строго крізь окуляри подивився на ряди слухачів, — в раю, яким ви марите, в ім’я якого ви хочете перетворити людину на живий механізм, на номер такий-то, — людину на номер, — у цьому страшному раю загрожує нова революція, найстрашніша з усіх революцій — революція Духу.

Акундін холодно промовив з місця:

— Людину на номер — це теж ідеалізм.

Вельямінов розвів над столом руками. Канделябр кидав відблиски на його лисину. Він став говорити про гріх, куди поривається світ, і про майбутню страшну розплату. В залі покашлювали.

Під час перерви дівчина пішла в буфет і стояла коло дверей, нахмурена і незалежна. Кілька присяжних повірених з дружинами пили чай і голосніше, ніж усі люди, розмовляли. Коло грубки знаменитий письменник, Чорнобилін, їв рибу з брусницею і щохвилини оглядався злими п’яними очима на тих, що проходили повз нього. Дві, середніх літ, літературні дами, з брудними шиями і великими бантами у волоссі, жували бутерброди коло буфетного прилавка. Осторонь, не змішуючись із світськими, доброзвичайно стояли батюшки. Під люстрою, заклавши руки ззаду під довгий сюртук, погойдувався на підборах напівсивий чоловік з підкреслено розпатланим волоссям — Чирва — критик, ждав, коли до нього хто-небудь підійде. З’явився Вельямінов; одна з літературних дам кинулась до нього і вчепилась за рукав. Друга літературна дама раптом перестала жувати, обтрусила крихти, нахилила голову, розширила очі. До неї підходив Безсонов, кланяючись праворуч і ліворуч смиренним нахилом голови.

Дівчина в чорному всією своєю шкірою відчула, як напружилась під корсетом літературна дама. Безсонов говорив їй щось з лінивою усмішкою. Вона сплеснула повними руками і зареготала, підкочуючи під лоб очі.

Дівчина здвигнула плічком і пішла з буфету. Її гукнули. Крізь юрбу до неї протовплювався чорнуватий виснажений юнак в оксамитній куртці, радісно кивав, від задоволення морщив носа і взяв її за руку. Його долоня була волога, і на лобі вологе пасмо волосся, і вологі довгі чорні очі улесливо дивилися з мокрою ніжністю. Його звали Олександр Іванович Жиров. Він сказав:

— От? Що ви тут робите, Даріє Дмитрівно?

— Те саме, що й ви, — відповіла вона, випручуючи руку, сунула її в муфту і там витерла об хусточку.

Він захихикав, дивлячись ще ніжніше:

— Невже і цього разу вам не сподобався Сапожков? Він говорив сьогодні, як пророк. Вас дратує його різкість і своєрідна манера висловлюватись. Але сама суть його думки — хіба це не те, чого ми всі потай хочемо, але сказати боїмося? А він сміє. Ось:

Кожен молод, молод, молод. В животі чортячий голод, Будем жерти пустоту…

Незвичайно, по-новому і сміливо, Даріє Дмитрівно, хіба ви самі не почуваєте, — нове, нове пре! Наше, нове, жадібне, сміливе. Так само й Акундін. Він надто логічний, але як забиває гвозді! Ще дві, три таких зими, — і все затріщить, розповзеться по швах, — дуже добре!

Він говорив тихим голосом, солодко й ніжно усміхаючись. Даша відчувала, як усе в ній дрібно тремтить, наче від величезного збудження. Вона не дослухала, кивнула головою і почала протовплюватись до вішалки.

Сердитий швейцар з медалями, носячи оберемки шуб і калош, не звертав уваги на Дашин простягнутий номерок. Ждати довелося довго, в ноги віяло холодом з порожніх сіней з махаючими дверима. Там стояли рослі, в синіх мокрих каптанах, візники і весело та нахабно пропонували тим, що виходили:

— От на баскому, ваше сясь!

— От по дорозі, на Піски!

Раптом за Дашиною спиною голос Безсонова промовив роздільно й холодно:

— Швейцар, шубу, шапку і ціпок.

Даша відчула, як легенькими голочками обсипало спину. Вона швидко обернула голову і прямо глянула Безсонову в очі. Він зустрів її погляд спокійно, як належне, але потім повіки його здригнулися, в сірих очах з’явилась жива волога, вони наче подалися, і Даша відчула, як у неї затремтіло серце.

— Якщо не помиляюсь, — промовив він, нахиляючись до неї, — ми зустрічалися у вашої сестри?

Даша зараз же відповіла зухвало:

— Так. Зустрічались.

Вихопила у швейцара шубу і побігла до парадних дверей. На вулиці мокрий і холодний вітер підхопив її плаття, обприскав іржавими краплями. Даша по очі закуталась у хутряний комір. Хтось, випереджаючи, промовив їй над вухом:

— Ой, які ж оченята!

Даша швидко йшла по мокрому асфальту, по хитких смугах електричного світла. З відхилених дверей ресторану вирвались зойки скрипок — вальс. І Даша, не озираючись, проспівала в кошлате хутро муфти:

— Ну, не так-то легко, не легко, не легко!

III

Розстібаючи у прихожій мокру шубу, Даша спитала у покоївки:

— Вдома нікого нема, звичайно?

Великий Могол, — так називали покоївку Лушу за вилицювате, як у ідола, дуже напудрене обличчя, — дивлячись у дзеркало, відповіла тонким голосом, що барині, справді, вдома нема, а барин удома, в кабінеті, і вечеряти буде через півгодини.

Даша пройшла у вітальню, сіла коло рояля, поклала ногу на ногу й обхопила коліно.

Зять, Микола Іванович, удома, — значить, посварився з жінкою, надутий і буде скаржитись. Зараз — одинадцять, і годин до трьох, поки не заснеш, робити нічого. Читати, але що? І охоти нема. Просто сидіти, думати — собі гірше зробиш. От, справді, як воно часом жити незатишно.

Даша зітхнула, відкрила кришку рояля і, сидячи боком, одною рукою почала розбирати Скрябіна. Труднувато буває людині в такі незручні роки, як дев’ятнадцять, та ще дівчині, та ще дуже й дуже недурній, та ще через якусь безглузду чистоплотність надто суворій з тими, — а їх було чимало, — хто виявляв охоту розвіювати дівочу нудьгу.

Торік Даша приїхала з Самари в Петербург на юридичні курси й оселилась у старшої сестри, Катерини Дмитрівни Смоковникової. Чоловік її був адвокат, досить відомий; жили вони бучно й широко.

Даша була молодша за сестру років на п’ять; коли Катерина Дмитрівна виходила заміж, Даша була ще дівчинкою; за останні роки сестри мало бачились, і тепер між ними почались нові відносини: у Даші — закохані, у Катерини Дмитрівни — ніжно любовні.

Спочатку Даша наслідувала сестру в усьому, захоплювалась її красою, смаками, умінням поводитися з людьми. Перед Катиними знайомими вона ніяковіла, деяким від ніяковості говорила нечемності. Катерина Дмитрівна старалась, щоб дім її був завжди зразком хорошого тону і новизни, яка ще не стала здобутком вулиці; вона не пропускала жодної виставки і купувала футуристичні картини. Останній рік через це у неї бували бурхливі розмови з чоловіком, тому що Микола Іванович любив живопис ідейний, а Катерина Дмитрівна з усім жіночим запалом наважувалась краще потерпіти за нове мистецтво, ніж погодитись, щоб її вважали відсталою.

Даша теж захоплювалась цими чудернацькими картинами, розвішаними у вітальні, хоч з прикрістю думала часом, що квадратні фігури з геометричними обличчями, з більшою, ніж потрібно, кількістю рук і ніг, глухі фарби, як біль у голові, — вся ця чавунна, цинічна поезія надто висока для її тупої уяви.

Щовівторка у Смоковникових, в їдальні з пташиного ока, збиралось на вечерю галасливе і веселе товариство. Тут були балакучі адвокати, які полюбляли жінок і уважно стежили за літературними течіями; два чи три журналісти, котрі чудово розуміли, як треба вести внутрішню і зовнішню політику; нервово розладнаний критик Чирва, який підготовляв чергову літературну катастрофу. Іноді з самого ранку приходили молоді поети, що залишали зошити з віршами у прихожій, в пальтах. Перед самою вечерею у вітальні з’являлась яка-небудь знаменитість, йшла, не поспішаючи поцілувати руку господині, і з гідністю сідала в крісло. В середині вечері можна було чути, як у прихожій з грюкотом знімали шкіряні калоші і оксамитний голос промовляв:

— Вітаю тебе, Великий Могол! — і потім над стільцем господині схилялось брите, з одвислими зябрами, обличчя любовника-резонера:

— Катюшо, — лапку!

Головною людиною для Даші під час цих вечер була сестра. Даша обурювалася з тих, хто був мало уважний до милої, доброї і простодушної Катерини Дмитрівни, а до тих, хто бував надто уважний, ревнувала — дивилась на винуватого злими очима.

Потроху вона почала розбиратися в цій безлічі облич, що паморочили незвичну голову. Помічників присяжних повірених вона тепер зневажала: у них, крім волохатих візиток, лілових галстуків та проділів через усю голову, нічого не було путящого за душею. Любовника-резонера вона ненавиділа: він не мав права називати сестру Катею, Великого Могола — Великим Моголом, не мав ніякої підстави, випиваючи чарку горілки, мружити одвислі очі на Дашу і примовляти: «П’ю за квітучий мигдаль!»

Щоразу при цьому Даша задихалась від злості.

Щоки у неї справді були рум’яні, і нічим цей проклятий мигдалевий колір не можна було зігнати, і Даша почувала себе за столом неначе дерев’яною лялькою.

На літо Даша не поїхала до батька в курну і душну Самару, а з радістю погодилася залишитись у сестри на узмор’ї, в Сестрорєцьку. Там були ті самі люди, що й взимку, тільки всі бачились частіше, катались на човнах, купались, їли морозиво в сосновому бору, слухали вечорами музику й галасливо вечеряли на веранді курзалу, під зірками.

Катерина Дмитрівна замовила Даші біле вишите гладдю плаття, великого капелюха з білого газу з чорною стрічкою і широкого шовкового пояса, щоб зав’язувати великим бантом на спині, і в Дашу несподівано, наче йому раптом розкрили очі, закохався помічник зятя — Никанор Юрійович Куличок.

Але він був з тих, кого Даша «зневажала». Вона обурилась, покликала його в ліс і там, не давши йому сказати на своє виправдання жодного слова (він тільки витирався хустинкою, зібганою в кулаці), наговорила, що вона не дозволить дивитись на себе, як на якусь «самицю», що вона обурена, вважає його особою з розбещеною уявою і сьогодні ж поскаржиться зятеві.

Зятеві вона поскаржилась того ж вечора. Микола Іванович вислухав її до кінця, погладжуючи пещену бороду і здивовано поглядаючи на мигдалеві від обурення Дашині щоки, на велику шляпу, що гнівно тремтіла, на всю тонку, біленьку Дашину постать, потім сів на пісок над водою і почав реготати; вийняв хустинку, витирав очі, примовляв:

— Іди, Дашо, іди собі, умру!

Даша пішла, нічого не розуміючи, зніяковіла і збентежена. Куличок тепер не смів навіть дивитись на неї, все марнів і лишався на самоті. Дашина честь була врятована. Але вся ця історія несподівано схвилювала в ній почуття, що незаймано дрімали. Порушилась тонка рівновага, наче в усьому Дашиному тілі, від волосся до п’ят, зароджувалась якась друга людина, душна, мрійна, безформна й огидна. Даша почувала її всією своєю шкірою і мучилась, як від нечистоти; їй хотілося змити з себе це невидиме павутиння, знову стати свіжою, прохолодною, легкою.

Тепер цілими годинами вона грала в теніс, по два рази на день купалась, вставала дуже рано, коли на листі ще горіли великі краплі роси, від лілового, як дзеркало, моря піднімалась пара, і на порожній веранді розставляли вологі столи, замітали сірі піщані доріжки.

Але, пригрівшись на сонечку, або вночі у м’якій постелі, друга людина оживала, обережно пробиралась до серця і стискала його м’якою лапкою. Її не можна було ні віддерти, ні змити з себе, як кров з зачарованого ключа Синьої Бороди.

Всі знайомі, а перша — сестра, стали вважати, що Даша дуже покращала за це літо і наче кращає з кожним днем. Одного разу Катерина Дмитрівна, зайшовши вранці до сестри, сказала:

— Що ж це з нами далі буде?

— А що, Катю?

Даша в сорочці сиділа на постелі, закручувала великим вузлом волосся.

— Надто вже гарна стаєш, — що ж далі будемо робити?

Даша суворими, «волохатими» очима подивилась на сестру і відвернулась. Її щока й вухо залились рум’янцем.

— Катю, я не хочу, щоб ти так говорила, мені це неприємно, — розумієш?

Катерина Дмитрівна сіла на ліжко, щокою притулилась до Дашиної голої спини і засміялась, цілуючи між лопатками.

— Які ми рогаті вдалися: ні в щупака, ні в їжака, ні в дику кішку.

Одного разу на тенісній площадці з’явився англієць — худий, бритий, з виступаючим наперед підборіддям і дитячими очима. Одягнений він був так бездоганно, що кілька молодих людей з почту Катерини Дмитрівни зажурились. Даші він запропонував партію і грав, як машина. Даші здавалось, що він за весь час жодного разу на неї не глянув, — дивився мимо. Вона програла і запропонувала другу партію. Щоб було зручніше, — закачала рукава білої блузки. З-під пікейної її шапочки вибилось пасмо волосся, вона його не поправляла. Відбиваючи сильним дрейфом над самою сіткою м’яч, Даша думала:

«От спритна російська дівчина з невловимою грацією в усіх рухах, і рум’янець їй личить».

Англієць виграв і цього разу, вклонився Даші — був він зовсім сухий, — закурив пахучу цигарку і сів неподалік, замовивши лимонаду.

Граючи третю партію із знаменитим гімназистом, Даша кілька разів скоса глянула на англійця, — він сидів за столиком, обхопивши коло кісточки ногу в шовковому носку, покладену на коліно, зсунувши солом’яного капелюха на потолицю, і, не обертаючись, дивився на море.

Уночі, лежачи в постелі, Даша все це пригадала, ясно бачила себе, як вона стрибала на площадці, червона, з розмаяним пасмом волосся, і розплакалась від ураженого самолюбства і ще чогось, що було сильніше за неї саму.

З того дня вона перестала ходити на теніс. Одного разу Катерина Дмитрівна їй сказала:

— Дашо, містер Беїльс про тебе питає щодня, — чому ти не граєш?

Даша розкрила рота — так раптом злякалась. Потім з гнівом сказала, що не бажає слухати «дурних пліток», що ніякого містера Беїльса не знає і знати не хоче, і він, взагалі, поводиться нахабно, якщо думає, ніби вона через нього не грає в «цей дурнячий теніс». Даша відмовилась від обіду, взяла в кишеню хліба й агрусу і пішла в ліс, і в сосновому бору, що пахнув гарячою смолою, блукаючи поміж високими і червоними стовбурами, що шуміли верховіттям, вирішила, що нема більше можливості приховувати ганебну істину: закохана в англійця і страшенно нещаслива.

Так, потроху підводячи голову, виростала в Даші друга людина. Спочатку її присутність була огидною, як нечистота, болючою, як руйнування. Потім Даша звикла до цього складного стану, як звикають після літа, свіжого вітру, прохолодної води затягатися зимою в корсет і сукняне плаття.

Два тижні тривала її самолюбна закоханість в англійця. Даша ненавиділа себе й обурювалась з цієї людини. Кілька разів здалека бачила, як він ліниво і спритно грав у теніс, як вечеряв з російськими моряками, і з розпачем думала, що він — найчарівніша людина в світі.

А потім з’явилась коло нього висока, худа дівчина, одягнена в білу фланель, — англійка, його наречена, — і вони виїхали. Даша не спала цілу ніч, зненавиділа себе лютою огидою і перед ранком вирішила, що нехай це буде її остання помилка в житті.

На цьому вона заспокоїлась, а потім їй стало навіть дивно, як усе це скоро й легко минулося. Але минулося не все. Даша відчувала тепер, як та — друга людина — наче зрослася з нею, розчинилася в ній, зникла, і вона тепер вся інша — і легка, і свіжа, як колись, — але наче вся стала м’якша, ніжніша, незрозуміліша, і наче шкіра стала тонша, і обличчя свого вона не впізнавала в дзеркалі, і особливо іншими стали очі, чудові очі, подивишся в них — голова запаморочиться.

В середині серпня Смоковникови разом з Дашею переїхали в Петербург, в свою велику квартиру на Пантелеймонівській. Знову почалися вівторки, виставки картин, гучні прем’єри в театрах і скандальні процеси на суді, купівля картин, захоплення старовиною, поїздки на цілу ніч у «Самарканд», до циган. Знову з’явився любовник-резонер, що скинув на мінеральних водах двадцять три фунти ваги, і до всіх цих клопітних утіх долучились непевні, тривожні й радісні чутки про те, що готується якась зміна.

Даші ніколи було тепер ні думати, ні відчувати багато: вранці — лекції, о четвертій — прогулянка з сестрою, увечері — театри, концерти, вечері, люди — ані хвилини побути в тиші.

В один з вівторків, після вечері, коли пили лікери, у вітальню ввійшов Олексій Олексійович Безсонов. Побачивши його в дверях, Катерина Дмитрівна залилася яскравою краскою. Загальна розмова урвалася. Безсонов сів на канапу і прийняв з рук Катерини Дмитрівни чашку з кавою.

До нього підсіли знавці літератури — два присяжних повірених, але він, дивлячись на господиню довгим, чудним поглядом, несподівано заговорив про те, що мистецтва взагалі ніякого нема, а є шарлатанство, факірський фокус, коли мавпа лізе на небо по вірьовці.

«Ніякої поезії нема. Все давним-давно померло — і люди, і мистецтво. А Росія — падло, і зграї круків на ньому, на воронячому бенкеті. А ті, хто пише вірші, всі будуть у пеклі».

Він говорив негучно, глухуватим голосом. На злому блідому обличчі його рожевіли дві плями. М’який комір був пом’ятий, і сюртук засипаний попелом. З чашечки, яку він держав у руці, лилася кава на килим.

Знавці літератури завели були суперечку, але Безсонов, не слухаючи їх, стежив потемнілими очима за Катериною Дмитрівною. Потім підвівся, підійшов до неї, і Даша чула, як він сказав:

— Мені важко терпіти людське товариство. Дозвольте мені піти.

Вона боязко попросила його почитали. Він заперечливо похитав головою і, прощаючись, так надовго припав до руки Катерини Дмитрівни, що у неї порожевіла спина.

Коли він пішов, почалась суперечка. Чоловіки одностайно висловлювались: «Все-таки є певні межі, і не можна вже так одверто зневажати наше товариство». Критик Чирва підходив до всіх і повторював: «Панове, він був п’яний, як ніч». А дами вирішили: «Чи п’яний був Безсонов, чи просто у своєрідному настрої, — він все одно чарівна людина, так і знайте».

Наступного дня, за обідом, Даша сказала, що Безсонов їй здається одним з тих «справжніх» людей, чиїми переживаннями, гріхами, смаками, як відбитим світлом, живе, наприклад, весь гурток Катерини Дмитрівни. «От, Катю, я розумію, від такої людини можна втратити розум».

Микола Іванович обурився: «Просто тобі, Дашо, шпигнуло в ніс, що він знаменитість». Катерина Дмитрівна промовчала. У Смоковникових Безсонов більше не з’являвся. Пройшла чутка, що він весь час буває за кулісами у актриси Чародєєвої. Куличок з товаришами ходили дивитись на цю саму Чародєєву і були розчаровані: худа, як мощі, — самі мереживні спідниці.

Одного разу Даша зустріла Безсонова на виставці. Він стояв коло вікна і байдуже перегортав каталог, а перед ним, як перед опудалом з паноптикуму, стояли дві кремезні курсистки і дивилися на нього з застиглими усмішками. Даша повільно пройшла мимо і вже в другому залі сіла на стілець, — несподівано стомились ноги, і було сумно.

Після цього Даша купила фотокартку Безсонова і поставила на стіл. Його вірші, — три білих томики, — спочатку справили на неї враження отрути: кілька днів вона ходила сама не своя, наче стала співучасницею якоїсь злої і потайної справи. Але читаючи їх і перечитуючи, вона стала втішатися саме цим хворобливим відчуттям, наче їй нашіптували — забутися, знесиліти, змарнувати щось дорогоцінне, зажуритись за тим, чого ніколи не буває.

Задля Безсонова вона почала бувати на філософських вечорах. Він приїжджав туди пізно, говорив рідко, але щоразу Даша поверталася додому схвильована і була рада, коли вдома — гості. Самолюбство її мовчало.

Сьогодні довелось на самоті розбирати Скрябіна. Звуки, як крижані кульки, повільно падають у груди, в глибінь темного озера без дна. Упавши, зрушують вологу і тонуть. А волога припливає і відходить, і там, у гарячій темряві, гучно, тривожно б’ється серце, наче скоро, скоро, от зараз, в цю мить, повинно статися щось неможливе.

Даша опустила руки на коліна і підвела голову. В м’якому світлі оранжевого абажура дивилися зі стін багрові, набряклі, вишкірені, з виряченими очима обличчя, немов примари первозданного хаосу, що жадібно обліпили в перший день творення огорожу райського саду.

— Так, шановна добродійко, погані наші справи, — сказала Даша. Зліва направо швидко програла гами, без стуку закрила кришку рояля, з японської коробочки вийняла цигарку, закурила, закашлялась і зім’яла її в попільниці.

— Миколо Івановичу, котра година? — крикнула Даша так, що було чути через чотири кімнати.

В кабінеті щось упало, але відповіді не було. З’явилась Великий Могол і, дивлячись у дзеркало, сказала, що вечерю подано.

В їдальні Даша сіла перед вазою з прив’ялими квітами і почала общипувати їх на скатерку. Могол подала чай, холодне м’ясо і яєчню. З’явився, нарешті, Микола Іванович у новому синьому костюмі, але без комірця. Волосся його було розпатлане, на бороді, відігнутій у лівий бік, висіла пушинка з диванної подушки.

Микола Іванович похмуро кивнув Даші, сів кінець столу, присунув сковорідку з яєчнею і жадібно став їсти.

Потім він сперся ліктями на край столу, підпер великим волосатим кулаком щоку, втупився невидющими очима в купу обірваних пелюсток і промовив голосом низьким і майже ненатуральним:

— Учора вночі твоя сестра мене зрадила.

IV

Рідна сестра, Катя, вчинила щось страшне і незрозуміле, чорного кольору. Вчора вночі її голова лежала на подушці, одвернувшись від усього живого, рідного, теплого, а тіло було розчавлене, розвернуте. Так, здригаючись, відчувала Даша те, що Микола Іванович назвав зрадою. І до всього того Каті не було вдома, наче її й на світі більше не існує.

В першу хвилину Даша похолола, в очах потьмарилось. Не дихаючи, вона ждала, що Микола Іванович або заридає, або закричить якось страшно. Але він ні слова не додав до свого повідомлення і крутив у пальцях підставку для виделок. Глянути йому в обличчя Даша не насмілилась.

Потім, після дуже довгого мовчання, він з грюкотом відсунув стільця і пішов у кабінет. «Застрелиться», — подумала Даша. Але й цього не сталося. З гострим жалем на мить вона згадала, яка у нього волосата велика рука на столі. Потім він відплив з її зору, і Даша тільки повторювала: «Що робити? Що робити?» В голові дзвеніло, — все, все, все було спотворено і розбито.

З-за сукняної завіски появилась Великий Могол з підносом, і Даша, глянувши на неї, раптом зрозуміла, що тепер ніякого більше Великого Могола не буде. Сльози залили їй очі, вона міцно зціпила зуби й вибігла у вітальню.

Тут усе до дрібниць було з любов’ю розставлене і розвішане Катиними руками. Але Катина душа вийшла з цієї кімнати, і все в ній стало диким і нежилим. Даша сіла на канапу. Потроху її погляд спинився на недавно купленій картині. І вперше вона побачила і зрозуміла, що там було зображено.

Намальована була гола жінка, гнійно-червоного кольору, наче із здертою шкірою. Рот — збоку, носа не було зовсім, замість нього — трикутна дірка, голова — квадратна, і до неї приліплена ганчірка — справжня матерія. Ноги, як колоди, — на шарнірах. В руці квітка. Решта подробиць жахлива. І найстрашнішим був куток, у якому вона сиділа розчепірившись, — глухий і коричневий. Картина називалась «Любов». Катя називала її сучасною Венерою.

«Так ось чому Катя так захоплювалась цією окаянною бабою. Вона сама тепер така — з квіткою, в кутку». Даша лягла лицем у подушку і, кусаючи її, щоб не кричати, заплакала. Через деякий час у вітальні з’явився Микола Іванович. Розставивши ноги, сердито зачиркав запальничкою, підійшов до рояля і почав тикати в клавіші. Несподівано вийшов — «чижик». Даша похолола. Микола Іванович грюкнув кришкою і сказав:

— Цього треба було сподіватись.

Даша кілька разів у думці повторила цю фразу, стараючись зрозуміти, що вона означає. Раптом у прихожій залунав різкий дзвінок. Микола Іванович взявся за бороду, але, вимовивши придушеним голосом: «О-о-о!» — нічого не зробив і швидко пішов у кабінет. По коридору прогупала, як копитами, Великий Могол. Даша зіскочила з канапи, — в очах було темно, так билося серце, — і вибігла в прихожу.

Там неслухняними від холоду пальцями Катерина Дмитрівна розв’язувала лілові стрічки хутряного капора і морщила носика. Сестрі вона підставила холодну рожеву щоку для поцілунку, але коли її ніхто не поцілував, труснула головою, скидаючи капор, і пильно сірими очима глянула на сестру.

— У вас що-небудь сталося? Ви посварилися? — спитала вона низьким, грудним, завжди таким чарівно-милим голосом.

Даша дивилась на шкіряні калоші Миколи Івановича, вони називались у домі «самоходами» і тепер стояли по-сирітському. У неї тремтіло підборіддя.

— Ні, нічого не сталося, просто я так.

Катерина Дмитрівна повільно розстебнула великі гудзики білячої шубки, рухом голих плечей скинула її і тепер була вся тепла, ніжна і стомлена. Розстібаючи гамаші, вона низько нахилилась, кажучи:

— Розумієш, поки знайшла автомобіль, промочила ноги.

Тоді Даша, все ще дивлячись на калоші Миколи Івановича, спитала суворо:

— Катю, де ти була?

— На літературній вечері, моя люба, на честь, їй-богу, навіть не знаю кого. Все одне й те саме. Стомилась страшенно і хочу спати.

І вона пішла в їдальню. Там, кинувши на скатерку шкіряну сумку і витираючи хустинкою носика, спитала:

— Хто це нащипав квітів? А де Микола Іванович, спить?

Даша була збита з пантелику: сестра аж ніяк не скидалася на окаянну бабу і була не тільки не чужа, а чимось особливо сьогодні близька, так би її всю і погладила.

Але все-таки з величезним самовладанням, дряпаючи нігтем скатерку в тому саме місці, де півгодини тому Микола Іванович їв яєчню, Даша сказала:

— Катю!

— Що, любенький?

— Я все знаю.

— Що ти знаєш? Що сталося, ради бога?

Катерина Дмитрівна сіла до стола, торкнувшись коліньми Дашиних ніг, і з цікавістю дивилась на неї знизу вгору.

Даша сказала:

— Микола Іванович мені все відкрив.

І не бачила, яке було обличчя у сестри, що з нею діялось.

Після мовчання, такого довгого, що можна було вмерти, Катерина Дмитрівна промовила злим голосом:

— Що ж таке страшне повідомив про мене Микола Іванович?

— Катю, ти знаєш.

— Ні, не знаю.

Вона сказала це «не знаю» так, наче вийшла крижана кулька.

Даша зараз же опустилась коло її ніг.

— То, може, це неправда? Катю, рідна, люба, гарна моя сестро, скажи, — адже це все неправда? — І Даша швидкими поцілунками торкалась Катиної ніжної руки з синюватими, як струмочки, жилками, що пахла духами.

— Ну, звичайно, неправда, — відповіла Катерина Дмитрівна, стомлено заплющуючи очі, — а ти зараз же плакати. Завтра очі будуть червоні, носик розпухне.

Вона підвела Дашу і надовго притулилась губами до її волосся.

— Слухай, я дурна! — прошепотіла Даша в її груди.

В цей час гучний і виразний голос Миколи Івановича промовив за дверима кабінету:

— Вона бреше!

Сестри швидко обернулись, але двері були зачинені. Катерина Дмитрівна сказала:

— Іди-но ти спати, дитино. А я піду вияснювати відносини. Ото приємність, справді, — ледве на ногах стою.

Вона провела Дашу до її кімнати, неуважно поцілувала, потім повернулась у їдальню, де взяла сумочку, поправила гребінець і тихо, пальцем, постукала у двері кабінету:

— Миколо, відчини, будь ласка.

На це нічого не відповіли. Було зловісне мовчання, потім фиркнув ніс, повернули ключа, і Катерина Дмитрівна, увійшовши, побачила широку спину чоловіка, який, не обертаючись, ішов до стола, сів у шкіряне крісло, взяв ножа з слонової кості і різко провів ним вздовж розгорненої книги (роман Вассермана «Сорокалітній мужчина»).

Все це робилося так, ніби Катерини Дмитрівни в кімнаті нема.

Вона сіла на канапу, обсмикнула спідницю на ногах і, сховавши носову хустинку в сумку, цокнула замком. При цьому у Миколи Івановича здригнулось пасмо волосся на тім’ї.

— Я не розумію тільки одного, — сказала вона, — ти можеш думати все, що тобі завгодно, але прошу з Данією своїми настроями не ділитися.

Тоді він швидко повернувся в кріслі, витягнув шию і бороду і проговорив, не розціплюючи зубів:

— У тебе вистачає розв’язності називати це моїм настроєм?

— Не розумію.

— Чудово! Ти не розумієш? Ну, а поводитись, як вулична жінка, здається, дуже розумієш?

Катерина Дмитрівна тільки трохи розкрила рота на ці слова. Дивлячись у почервоніле до поту, спотворене обличчя чоловіка, вона промовила тихо:

— З якого часу, скажи, ти почав говорити зі мною неповажливо?

— Ласкаво прошу пробачити! Але іншим тоном я розмовляти не вмію. Одним словом, я бажаю знати подробиці.

— Які подробиці?

— Не бреши мені в очі.

— Ага, он ти про що. — Катерина Дмитрівна закотила, як від надмірної втоми, великі очі. — Недавно я тобі сказала щось таке… Я й забула зовсім.

— Я хочу знати — з ким це сталося?

— А я не знаю.

— Ще раз прошу не брехати…

— А я не брешу. Охота тобі брехати. Ну, сказала. Мало що я говорю спересердя. Сказала й забула.

Під час цих слів обличчя Миколи Івановича було як кам’яне, але серце його здригнулось і затремтіло від радості: «Слава богу, набрехала на себе». Зате тепер можна було безпечно й галасливо нічому не вірити — полегшити душу.

Він підвівся з крісла і, ходячи по килиму, спиняючись і розрізуючи повітря помахами кістяного ножа, заговорив про занепад сім’ї, про розбещення моральності, про священні, тепер забуті, обов’язки жінки — дружини, матері своїх дітей, помічниці чоловіка. Він дорікав Катерині Дмитрівні за душевну пустоту, за легковажну трату грошей, зароблених кров’ю («Не кров’ю, а базіканням», — поправила Катерина Дмитрівна). Ні, більше, ніж кров’ю, — тратою нервів. Він дорікав їй безладним добором знайомих, безладдям у домі, прихильністю до «цієї ідіотки», Великого Могола, і навіть «мерзенними картинами, від яких мене нудить у вашій міщанській вітальні».

Словом, Микола Іванович полегшив душу.

Була четверта година ранку. Коли чоловік захрип і замовк, Катерина Дмитрівна сказала:

— Нічого не може бути огиднішого за товстого й істеричного мужчину, — підвелась і вийшла в спальню.

Але Микола Іванович тепер навіть і не образився на ці слова. Повільно роздягнувшись, він почепив одежу на спинку стільця, завів годинника і, легенько зітхнувши, вліз у свіжу постіль, послану на шкіряному дивані.

«Так, живемо погано. Треба перебудувати все життя. Не гаразд, не гаразд», — подумав він, розгортаючи книжку, щоб для заспокоєння почитати перед сном. Але зараз же поклав її і прислухався. В домі було тихо. Хтось висякався, і від цього звуку забилося серце. «Плаче, — подумав він, — ай, ай, ай, здається, я наговорив зайвого».

І, коли він почав згадувати всю розмову і те, як Катя сиділа і слухала, йому стало її жаль. Він підвівся на лікті, вже готовий вилізти з-під укривала, але по всьому тілу поповзла знемога, наче від багатоденної втоми, він схилив голову і заснув.

Даша, роздягнувшись у своїй чистенько прибраній кімнаті, вийняла з волосся гребінь, похитала головою так, що зразу вилетіли всі шпильки, влізла в білу постіль і, закрившись до підборіддя, заплющила очі. «Господи, все гаразд! Тепер ні про що не думати, спати». З куточка ока випливла якась смішна мордочка. Даша усміхнулась, підігнула коліна й обхопила подушку. Темний солодкий сон огорнув її, і раптом виразно в пам’яті залунав Катин голос: «Ну, звичайно, неправда». Даша розплющила очі. «Я нічогісінько не сказала Каті, тільки спитала — правда чи неправда. Але ж вона відповіла так, немов чудово розуміла, про що йдеться». Свідомість як голкою проколола все тіло: «Катя мене обманула!» Потім, пригадуючи всі подробиці розмови, Катині слова й рухи, Даша ясно побачила: так, дійсно обман. Вона була вражена. Катя зрадила чоловіка, але, зрадивши, вчинивши гріх, набрехавши, стала начебто ще чарівніша. Тільки сліпий не помітив би в ній чогось нового, якоїсь особливої стомленої ніжності. І бреше вона так, що можна збожеволіти — закохатись. Але ж вона вчинила злочин. Нічого, нічого не розумію».

Даша була схвильована і спантеличена. Пила воду, засвічувала і знову гасила лампочку і до ранку переверталася в постелі, почуваючи, що не може ні осудити Катю, ні збагнути того, що вона зробила.

Катерина Дмитрівна теж не могла заснути цієї ночі. Вона лежала на спині, без сил, простягнувши руки поверх шовкового укривала і, не витираючи сліз, плакала тому, що їй тривожно, недобре і нечисто, і вона нічого не може зробити, щоб було не так, і ніколи не буде такою, як Даша, — палкою і суворою, і ще плакала тому, що Микола Іванович назвав її вуличною жінкою і сказав про вітальню, що це — міщанська вітальня. І вже гірко заплакала тому, що Олексій Олексійович Безсонов учора опівночі завіз її лихачем в заміський готель і там, не знаючи, не люблячи, не відчуваючи нічого, що було у неї близького і рідного, огидно і не поспішаючи оволодів нею так, наче вона була лялькою, рожевою лялькою, виставленою на Морській, в магазині паризьких мод мадам Дюкле.

V

На Васильєвському острові в тільки що збудованому домі, по 19-й лінії, на п’ятому поверсі, містилася так звана «Центральна станція для боротьби з побутом» у квартирі інженера Івана Ілліча Телєгіна.

Телєгін найняв цю квартиру під «обжиття» на рік за дешеву ціну. Собі він залишив одну кімнату, всі інші, мебльовані залізними ліжками, сосновими столами й табуретками, здав у найми, маючи на увазі, щоб оселились мешканці «теж неодружені і обов’язково веселі». Таких йому зараз же і підшукав його колишній однокласник і приятель Сергій Сергійович Сапожков.

Це були — студент юридичного факультету Олександр Іванович Жиров, хронікер і журналіст Антошка Арнольдов, художник Валет і молода дівчина Єлизавета Расторгуєва, яка не знайшла ще собі роботи на свій смак.

Мешканці вставали пізно, коли Телєгін приходив з заводу снідати, і не поспішаючи брались кожен до своєї роботи. Антошка Арнольдов їхав трамваєм на Невський, у кофейню, де дізнавався про новини, потім — у редакцію. Валет звичайно сідав малювати свій автопортрет. Сапожков замикався — працювати, — готував промови і статті про нове мистецтво. Жиров пробирався до Єлизавети Київни і лагідним нявкаючим голосом обговорював з нею питання життя. Він писав вірші, але через самолюбство нікому їх не показував. Єлизавета Київна вважала його геніальним.

Єлизавета Київна, крім розмов з Жировим та іншими мешканцями, ще плела з різнобарвної шерсті довгі бинди, що не мали певного призначення, причому співала грудним, сильним і фальшивим голосом українських пісень, або робила собі незвичайні зачіски, або, облишивши співати і розпустивши волосся, лягала з книжкою, — засмоктувалась у читання до болю в голові. Єлизавета Київна була гарна, росла і рум’яна дівчина, з короткозорими, наче намальованими, очима і одягалася так недоладно, що її лаяли за це навіть телєгінські мешканці.

Коли в домі з’являлася нова людина, Єлизавета Київна закликала її до себе, і починалась запаморочлива розмова, вся побудована на гостряках і безоднях, причому Єлизавета Київна випитувала — чи не прагне співбесідник вчинити злочин? чи здатний він, наприклад, убити? чи не відчуває він у собі «самопровокації»? — цю властивість вона вважала ознакою кожної видатної людини.

Телєгінські мешканці навіть прибили на дверях у неї табличку цих запитань. Взагалі це була невдоволена дівчина і все ждала якихось «переворотів», «кошмарних подій», які зроблять життя привабливим, таким, щоб жити на всі заставки, а не нудьгувати коло сірого від дощу вікна.

Сам Телєгін немало підсміювся з своїх мешканців, вважав їх чудовими людьми і диваками, але, не мавши часу, мало брав участі у їх розвагах.

Одного разу, на різдво, Сергій Сергійович Сапожков зібрав мешканців і сказав їм таке:

— Товариші, настав час діяти. Нас багато, але ми розпорошені. Досі ми виступали нарізно й боязко. Ми повинні створити фалангу і завдати удару буржуазному суспільству. Для цього, по-перше, ми фіксуємо оцю ініціативну групу, потім випускаємо прокламацію, ось вона: «Ми — нові Колумби! Ми — геніальні збудники! Ми — насіння нового людства! Ми вимагаємо від буржуазного суспільства, що запливло салом, скасування всіх забобонів. Відтепер нема доброчинності! Сім’я, громадські пристойності, шлюб — скасовуються. Ми цього вимагаємо. Людина — мужчина і жінка — повинна бути голою і вільною. Статеві відносини — це здобуток суспільства. Юнаки й дівчата, мужчини й жінки, вилазьте з насиджених лігвищ, ідіть, голі і щасливі, в танок під сонце дикого звіра!..»

Потім Сапожков сказав, що необхідно видавати футуристичний журнал під назвою: «Страва богів», що на нього частину грошей дасть Телєгін, а частину треба вирвати з пащі буржуїв — усього три тисячі.

Так була створена «Центральна станція для боротьби з побутом», назва, придумана. Телєгіним, коли, повернувшись з заводу, він до сліз реготав над проектом Сапожкова. Негайно взялися видавати перший номер «Страви богів». Кілька багатих меценатів, адвокатів і навіть сам Сашка Сакельман дали потрібну суму — три тисячі. Були замовлені бланки на обгортковому папері, з незрозумілим написом — «Центрифуга», і взялися запрошувати найближчих співробітників та збирати матеріал. Художник Валет подав ідею, щоб кімната Сапожкова, перетворена на редакцію, була споганена цинічними малюнками. Він намалював на стінах дванадцять автопортретів. Довго думали, як її умеблювати. Нарешті забрали з кімнати все, крім великого стола, обклеєного золотим папером.

Після виходу першого номера в місті заговорили про «Страву богів». Одні обурювались, другі заперечували, що не так-то воно все це просто і чи не доведеться часом в недалекому майбутньому Пушкіна відіслати в архів. Літературний критик Чирва розгубився — в «Страві богів» його назвали сволотою. Катерина Дмитрівна Смоковникова негайно передплатила журнал на цілий рік і вирішила влаштувати «вівторок» з футуристами.

Вечеряти до Смоковникових був надісланий від «Центральної станції» Сергій Сергійович Сапожков. Він з’явився в брудному сюртуку з зеленої бумазеї, взятому тимчасово в театральній парикмахерській, з п’єси «Манон Леско». Він підкреслено багато їв за вечерею, верескливо, так що самому було гидко, сміявся, дивлячись на Чирву, назвав критиків «шакалами, які живляться падлом». Потім розлігся і курив, поправляючи пенсне на мокрому носі. Власне, всі сподівалися більшого.

Коли вийшов другий номер, вирішено було влаштовувати вечори під назвою «Прекрасні блюзнірства». На одне з таких блюзнірств прийшла Даша. Парадні двері їй відчинив Жиров і одразу заметушився, знімаючи з Даші ботики, шубку, зняв навіть якусь ниточку з сукняного її плаття. Дашу здивувало, що в прихожій тхне капустою. Жиров, дрібцюючи бочком за нею по коридору, до місця блюзнірства, спитав:

— Скажіть, якими ви духами душитесь? Надзвичайно приємні духи.

Потім здивувала Дашу «доморобність» усього цього, з таким галасом вчиненого, зухвальства. Правда, по стінах були розкидані очі, носи, руки, сороміцькі фігури, падаючі хмарочоси, словом, усе, що становило портрет Василя Веніаміновича Валета, який мовчки стояв тут же з намальованими зигзагами на щоках. Правда, господарі й гості, — а серед них були майже всі молоді поети, які відвідували «вівторки» у Смоковникових, — сиділи на необструганих дошках, покладених на обрубки дерева (подарунок Телєгіна). Правда, читались перебільшено нахабними голосами вірші про автомобілі, що повзуть по небесному склепінню, про «плювки в старого небесного сифілітика», про молоді щелепи, якими автор розгризав, як горіхи, церковні куполи, про якогось до болю в голові незрозумілого коника в коверкоті, з бедекером і біноклем, стрибаючого з вікна на брук. Але Даші чомусь усі ці жахи здавались мізерними. По-справжньому сподобався їй тільки Телєгін. Під час розмови він підійшов до Даші і спитав, соромливо усміхаючись, — чи не хоче вона чаю і бутербродів.

— І чай, і ковбаса у нас звичайні, хороші.

У нього було загоріле обличчя, брите і простувате, і добрі сині очі, мабуть, розумні і тверді, коли потрібно.

Даша подумала, що зробить йому приємність, якщо погодиться, підвелась і пішла в їдальню. Там на столі стояло блюдо з бутербродами і погнутий самовар. Телєгін зараз же зібрав брудні тарілки і поставив їх просто на підлогу, в куток кімнати, оглянувся, шукаючи ганчірку, витер стола носовою хустинкою, налив Даші чаю і вибрав бутерброд найбільш «делікатний». Усе це він робив не поспішаючи, великими сильними руками, і примовляв, наче особливо стараючись, щоб Даші було затишно серед цього сміття:

— Господарство у нас безладне, це правда, але чай і ковбаса першокласні, від Єлисєєва. Були цукерки, але їх з’їли, хоч, — він стиснув губи і подивився на Дашу, в синіх очах його з’явився переляк, потім рішучість, — якщо дозволите? — і витягнув з жилетної кишені дві карамельки в папірцях.

«З таким не пропадеш», — подумала Даша і теж, щоб йому було приємно, сказала:

— Якраз мої улюблені карамельки.

Потім Телєгін, скромно сівши навпроти Даші, почав уважно дивитись на гірчичницю. На його великому й широкому лобі від напруження набрякла жила. Він обережно витягнув хустинку і витер лоба.

У Даші губи самі розтягалися в усмішку: цей великий вродливий чоловік такий непевний себе, що ладен сховатися за гірчичницю. У нього де-небудь в Арзамасі, — так їй здалося, — живе чистенька старенька мати і пише звідти суворі листи про його «постійну звичку позичати грошики різним дурням», про те, що тільки «скромністю і старанністю здобудеш, друже мій, пошану в людей». І він, мабуть, зітхає над цими листами, розуміючи, як далеко йому до досконалості. Даша відчула ніжність до цього чоловіка.

— Де ви служите? — спитала вона.

Телєгін зараз же звів очі, побачив її усмішку і широко усміхнувся.

— На Балтійському заводі.

— Цікава робота у вас?

— Не знаю. По-моєму, всяка робота цікава.

— Мені здається, робітники повинні вас дуже любити.

— От не думав ніколи про це. Але, по-моєму, не повинні любити. За що їм мене любити? Я з ними суворий. Хоч стосунки хороші, звичайно. Товариські стосунки.

— Скажіть, вам справді подобається все, що сьогодні діялося в тій кімнаті?

Зморшки зійшли з лоба Івана Ілліча, він голосно засміявся.

— Хлопчаки. Хулігани страшенні. Чудові хлопчаки. Я своїми мешканцями задоволений, Даріє Дмитрівно. Іноді в нашій справі бувають неприємності, повернусь я додому знервований, а тут утнуть яку-небудь дурницю… На другий день згадуєш — кумедія.

— А мені ці блюзнірства дуже не сподобались, — сказала Даша суворо, — це просто нечистоплотно.

Він здивовано подивився їй в очі. Вона підтвердила — «дуже не сподобалось».

— Звичайно, винен насамперед я сам, — промовив Іван Ілліч задумливо, — я їх до всього заохочував. Дійсно, запросити гостей і цілий вечір говорити непристойності… Жахливо, що вам усе це було так неприємно.

Даша з усмішкою дивилася йому в обличчя. Вона могла б що завгодно сказати цій майже незнайомій людині.

— Я собі уявляю, Іване Іллічу, що вам зовсім інше повинно подобатись. Мені здається, — ви хороша людина. Набагато краща, ніж самі про себе думаєте. Правда, правда.

Даша, спершись на лікті, злягла підборіддям на руку і мізинцем торкала губи. Очі її сміялись, а йому здались вони страшними, — такі вони були разючо прекрасні: сірі, великі, холоднуваті. Іван Ілліч, вкрай зніяковівши, згинав і розгинав чайну ложку.

На його щастя, в їдальню увійшла Єлизавета Київна, на ній була накинута турецька шаль і на вухах баранячими рогами закручені дві коси. Даші вона подала довгу м’яку руку, відрекомендувалась:

— Расторгуєва, — сіла і сказала: — Про вас багато, багато розказував Жиров. Сьогодні я вивчала ваше обличчя. Вам було ніяково. Це добре.

— Лізо, хочете холодного чаю? — поспішно запитав Іван Ілліч.

— Ні, Телєгін, ви знаєте, що я ніколи не п’ю чаю… Так от, ви думаєте, звичайно, що воно за дивна істота говорить з вами? Я — ніхто. Нікчемність. Бездарна і розпутна.

Іван Ілліч, що стояв коло стола, збентежено відвернувся. Даша опустила очі. Єлизавета. Київна з усмішкою розглядала її.

— Ви елегантні, благоустроєні і дуже вродливі. Не заперечуйте, ви це самі знаєте. У вас, звичайно, закохуються десятки мужчин. Прикро думати, що все це закінчиться дуже просто — прийде самець, народите йому дітей, потім помрете. Нудьга.

У Даші від образи затремтіли губи.

— Я й не збираюсь бути незвичайною, — відповіла вона, — і не знаю, чому вас так хвилює моє майбутнє життя.

Єлизавета Київна ще веселіше усміхнулась, але очі її так само залишались сумними й лагідними.

— Я ж вас попередила, що я нікчемна» як людина і огидна як жінка. Терпіти мене можуть небагато людей, і то з жалю, як-от, наприклад, Телєгін.

— Чорт знає, що ви говорите, Лізо, — пробурмотів він, не підводячи голови.

— Я нічого від вас не вимагаю, Телєгін, заспокойтесь. — І вона знову звернулася до Даші: — Ви переживали коли-небудь бурю? Я пережила одну бурю. Був чоловік, я його любила, він мене ненавидів, звичайно. Я жила тоді на Чорному морі. Була буря. Я кажу цьому чоловікові: «їдьмо…» Від злості він поїхав зі мною… Had понесло у відкрите море… От було весело. Страшенно весело. Я скидаю з себе плаття і кажу йому…

— Слухайте, Лізо, — сказав Телєгін, кривлячи губи і носа, — ви брешете. Нічого цього не було, я знаю.

Тоді Єлизавета Київна з незрозумілою усмішкою подивилась на нього і раптом почала сміятися. Поклала лікті на стіл, сховала в них обличчя і, сміючись, здригала повними плечима. Даша встала і сказала Телєгіну, що хоче додому і поїде, якщо можна, ні з ким не прощаючись.

Іван Ілліч подав Даші шубку так обережно, наче шубка теж була частиною самої Даші, зійшов униз темними сходами, весь час запалюючи сірники і дуже шкодуючи, що так темно, вітряно і слизько, довів Дашу до рогу і посадив на візницькі санки, — візник був дідок, і конячина його припала снігом. І довго ще стояв і дивився, без шапки і пальта, як танули і розпливались у жовтому тумані низенькі санки з постаттю дівчини, що сиділа в них. Потім, не поспішаючи, повернувся додому, в їдальню. Там коло стола, і досі так само — лицем в руки — сиділа

Єлизавета Київна. Телєгін почухав підборіддя і промовив, скривившись:

— Лізо.

Тоді вона швидко, надто швидко, підвела голову.

— Лізо, навіщо, пробачте мені, ви завжди починаєте таку розмову, що всім робиться ніяково й соромно?

— Закохався, — неголосно промовила Єлизавета Київна, продовжуючи дивитись на нього короткозорими, сумними, наче намальованими очима, — зразу бачу. От нудьга.

— Зовсім це неправда. — Телєгін почервонів. — Неправда.

— Ну, пробачте, — вона ліниво встала і пішла, волочачи за собою по підлозі запорошену турецьку шаль.

Іван Ілліч походив деякий час задумавшись, випив холодного чаю, потім узяв стільця, на якому сиділа Дарія Дмитрівна, і відніс його в свою кімнату. Там обдивився, поставив його в куток і, взявши себе всією жменею за ніс, промовив наче з величезним здивуванням:

— Нісенітниця. Ото дурниця!

Для Даші ця зустріч була, як одна з багатьох, — зустріла дуже славну людину, от і все. Даша була ще в тих літах, коли бачать і чують погано: слух оглушений шумом крові, а очі в усьому, — нехай це буде навіть людське обличчя, — бачать, як у дзеркалі, тільки своє відображення. В такий час лише потворність вражає фантазію, а красиві люди, і чарівні пейзажі, і скромна краса мистецтва вважаються повсякденним почтом королеви в дев’ятнадцять років.

Не так було з Іваном Іллічем. Тепер, коли після відвідин Даші минуло понад тиждень, йому стало здаватися дивним, як могла непомітно (він з нею не зразу навіть і привітався) і просто (увійшла, сіла, поклала муфту на коліна) появитися в їх шаленій квартирі ця дівчина з ніжною, ніжно-рожевою шкірою, в чорному сукняному платті з високо піднятим попелястим волоссям і гордовитим дитячим ротом. Незрозуміло було, як наважився він спокійно говорити з нею про ковбасу від Єлисєєва.

А теплі карамельки витягнув з кишені, запропонував з’їсти? Мерзотник!

Іван Ілліч за своє життя (йому недавно минуло двадцять дев’ять років) закохувався разів шість: ще реалістом, в Казані, — в немолоду вже дівчину, Марусю Хвоєву, дочку ветеринарного лікаря, яка давно вже і марно гуляла, все в одній і тій самій плюшевій шубці, по головній вулиці о четвертій годині; але Марусі Хвоєвій було не до жартів, — Івана Ілліча знехтували, і він без попереднього переходу захопився гастролеркою Адою Тілле, яка вражала казанців тим, що в оперетах, з якої б епохи вони не були, з’являлась переважно в костюмі для морського купання, що і підкреслювалось дирекцією в афішах: «Славнозвісна Ада Тілле, яка одержала золотий приз за красу ніг».

Іван Ілліч дійшов навіть до того, що пробрався до неї в квартиру і підніс букет, нарваний у міському саду. Але Ада Тілле, ткнувши ці квіти понюхати кудлатому собачаті, сказала Івану Іллічу, що від місцевих страв у неї зовсім зіпсувався шлунок, і попросила його побігти в аптеку. Тим діло і скінчилось.

Потім, уже студентом, в Петербурзі, він захопився був медичкою Вільбушевич і навіть ходив до неї на побачення в анатомічний театр, але якось так, само собою, з цього нічого не вийшло, і Вільбушевич поїхала служити в земство.

Одного разу Івана Ілліча полюбила до сліз, до відчаю модисточка з великого магазину, Зіночка, і він від ніяковості та душевної лагідності робив усе, що їй хотілося, але, взагалі, полегшено зітхнув, коли вона разом з відділом фірми виїхала в Москву, — минулося постійне відчуття якихось невиконаних зобов’язань.

Останнє ніжне почуття було в нього позаминулого року, влітку, в червні. У дворі, куди виходила його кімната, навпроти, у вікні, щодня перед заходом сонця з’являлась худенька і бліда дівчина і, відчинивши вікно, старанно витрушувала й чистила щіткою своє, завжди одне й те саме, руденьке плаття. Потім одягала його і виходила посидіти в парк.

Там, у парку, Іван Ілліч у тихі сутінки розговорився з нею, — і з того часу щовечора вони гуляли вкупі, хвалили петербурзькі заходи сонця і розмовляли.

Дівчина ця, Оля Комарова, була самотня, служила в нотаріальній конторі і все хворіла, — кашляла. Вони розмовляли про цей кашель, про хворобу, про те, що вечорами тоскно буває самотній людині, і про те, що якась там її знайома, Кіра, покохала хорошого чоловіка і поїхала з ним у Крим. Розмови були нудні. Оля Комарова так уже не вірила в своє щастя, що, не соромлячись, говорила Івану Іллічу про найпотаємніші думки і навіть про те, що часом сподівається, — може, він покохає її, зійдеться з нею, відвезе в Крим.

Іван Ілліч дуже жалів її і поважав, але покохати так і не міг, хоч інколи, після їх розмови, лежачи на дивані в сутінках, думав, — який він егоїст, безсердечна й погана людина.

Восени Оля Комарова застудилась і захворіла. Іван Ілліч одвіз її в лікарню, а звідти на кладовище. Перед смертю вона сказала: «Якщо я видужаю, ви одружитеся зі мною?» — «Слово честі, одружусь», — відповів Іван Ілліч.

Почуття до Даші не було схоже на ті, колишні. Єлизавета Київна сказала: «Закохався». Але закохатися можна було в щось таке, що вважаєш досяжним, і неможливо, наприклад, закохатися в статую або в хмарину.

До Даші було якесь особливе, незнайоме йому почуття, до того ж мало зрозуміле, бо і причин до нього було мало — кілька хвилин розмови та стілець у кутку кімнати.

Почуття це було навіть і не дуже гостре, але Івану Іллічу хотілось самому тепер стати теж особливим, почати дуже стежити за собою. Він часто думав:

«Мені незабаром тридцять років, а жив я досі — як трава ріс. Занедбав себе страшенно. Егоїзм і байдужість до людей. Треба підтягтися, поки не пізно».

Наприкінці березня, в один з тих передових весняних днів, які несподівано вриваються в біле від снігу, тепло закутане місто, коли зранку заблищать, задзвенять краплі, падаючи з карнизів і покрівель, задзюрчить вода по ринвах, потечуть через верх під ними зелені діжки, розгасне на вулицях сніг, запарує асфальт і висохне плямами, коли важка шуба повисне на плечах, дивишся, — а вже якийсь мужчина з гострою борідкою йде в одному піджаку, і всі озираються на нього, усміхаються, а підведеш голову, — небо таке бездонне й синє, наче вимите водами, — в такий день, о пів на четверту, Іван Ілліч вийшов з технічної контори, що на Невському, розстебнув підбиту тхоревим хутром шубу і примружився від сонця.

«На світі жити все-таки непогано».

І тієї ж хвилини побачив Дашу. Вона повільно йшла, в синьому весняному пальті, по краю тротуару, і махала лівою рукою з маленьким згортком; на синій її шапочці похитувались білі ромашки; обличчя було задумане, сумне. Вона йшла з того боку, звідки по калюжах, по рейках трамваїв, у шибки, в спину прохожим, під ноги їм, на спиці й мідь екіпажів світило з синьої безодні величезне сонце, патлате, палаюче весняним шалом.

Даша наче вийшла з цієї синяви й світла І пройшла, зникла в юрбі. Іван Ілліч довго дивився в той бік. Серце повільно билось у грудях. Повітря було густе, пряне, паморочило голову.

Іван Ілліч повільно дійшов до рогу і, заклавши за спину руки, довго стояв перед стовпом з афішами. «Нові й цікаві пригоди Джека, потрошителя животів», — прочитав він і зміркував, що нічого не розуміє і щасливий так, як у житті з ним ще не бувало.

А відійшовши від стовпа, вдруге побачив Дашу. Вона поверталась, так само — з ромашками і маленьким згорточком, по краю тротуару. Він підійшов до неї, зняв капелюха.

— Даріє Дмитрівно, який день чудовий…

Вона ледь здригнулася. Потім звела на нього холоднуваті очі, — в них від світла блищали зелені цятки, — усміхнулась лагідно й подала руку в білій лайковій рукавичці, міцно, по-дружньому.

— Оце добре, що я вас зустріла. Я навіть думала сьогодні про вас… Правда, правда, думала. — Даша кивнула головою, і на шапочці закивали ромашки.

— У мене, Даріє Дмитрівно, були справи на Невському, і тепер цілий день вільний. А день же який… — Іван Ілліч зморщив губи, напружуючи всю свою волю, щоб вони не розпливлися в усмішку.

Даша спитала:

— Іване Іллічу, ви могли б мене провести додому?

Вони звернули в бічну вулицю і йшли тепер у тіні.

— Іване Іллічу, вам не буде дивно, якщо я спитаю вас про одну річ? Ні, звичайно, з вами саме я і поговорю. Тільки ви відповідайте мені одразу. Відповідайте, не роздумуючи, а прямо, — як спитаю, так і відповідайте.

Обличчя її було заклопотане і брови нахмурені.

— Раніш мені здавалося так, — вона провела рукою по повітрю, — є злодії, брехуни, вбивці… Вони існують десь собі осторонь, так само, як гадюки, павуки, миші. А люди, всі люди, — можливо, з слабостями, з чудацтвами, але всі — добрі і ясні… Он, бачите, іде баришня, — ну от, яка вона є, така і є. Весь світ мені здавався наче намальованим чудесними фарбами. Ви розумієте мене?

— Але це прекрасно, Даріє Дмитрівно…

— Заждіть. А тепер я наче провалююсь у цю картину, в темряву, в духоту… Я бачу, — людина може бути чарівною, навіть якоюсь особливо зворушливою, прямо відчутно зворушливою, і грішити, грішити жахливо при цьому. Ви не подумайте, — не пиріжки тягати з буфета, а гріх справжній: брехня, — Даша відвернулась, підборіддя її здригнулось, — людина ця перелюбниця. Жінка — заміжня. Значить, можна? Я питаю, Іване Іллічу.

— Ні, ні, не можна.

— Чому не можна?

— Цього зараз сказати не можу, але почуваю, що не можна.

— А ви думаєте, я сама цього не почуваю? З другої години блукаю і журюся. День такий ясний, свіжий, а мені уявляється, що в цих будинках, за завісками, поховались чорні люди. І я повинна бути з ними, ви розумієте?

— Ні, не розумію, — швидко відповів він.

— Ні, повинна. Ах, як мені тоскно. Значить, просто я — дівчисько. А це місто не для дівчиськ збудоване, а для дорослих.

Даша спинилась коло під’їзду і носком високого черевика стала пересувати сюди й туди по асфальту коробку від цигарок, з картинкою — зелена дама, з рота дим. Іван Ілліч, дивлячись на лакований носок Дашиної ноги, відчував, як Даша наче тане, спливає туманом. Він хотів би затримати її, але якою силою? Є така сила, і він відчував, як вона стискає йому серце, стискає горло. Але для Даші все його почуття, як тінь на стіні, бо й він сам не більш як «добрий, славний Іван Ілліч».

— Ну, прощавайте, спасибі вам, Іване Іллічу. Ви дуже славний і добрий. Мені легше не стало, але все-таки я вам дуже, дуже вдячна. Ви мене зрозуміли, правда? От які діла на світі. Треба бути дорослою, нічого не вдієш. Заходьте до нас, коли матимете вільну годину, будь ласка. — Вона усміхнулась, труснула йому руку й увійшла в під’їзд, зникла там у темряві.

VI

Даша відчинила двері своєї кімнати і спинилася здивовано: пахло вогкими квітами, і зараз же вона побачила на туалетному столику кошика з високою ручкою і синім бантом, підбігла й опустила в нього обличчя. Це були пармські фіалки, пом’яті й вологі.

Даша була схвильована. Зранку їй хотілося чогось незбагненного, а зараз вона зрозуміла, що хотілось саме фіалок. Але хто їх прислав? Хто думав про неї сьогодні так уважно, що вгадав навіть те, чого вона сама не розуміла? От тільки бант зовсім уже тут не до речі. Розв’язуючи його, Даша подумала:

«Хоч і неспокійна, але непогана дівчина. Як би ви там не грішили, — вона піде своєю дорогою. Може, ви думаєте, що надто задирає носа? Знайдуться люди, які зрозуміють задертого носа і навіть оцінять».

В бант була засунута записка на товстому папері, два слова незнайомим крупним почерком: «Любіть любов». З другого боку: «Квітництво Ніцца». Значить, там, у магазині, хтось і написав: «Любіть любов». Даша з кошиком у руках вийшла в коридор і гукнула:

— Могол, хто мені приніс ці квіти?

Великий Могол подивилась на кошик і чистоплотно зітхнула, — ці речі її ні з якого боку не обходили.

— Катерині Дмитрівні хлопчак з магазину приніс. А бариня вам звеліла поставити.

— Від кого, він сказав?

— Нічого не говорив, тільки сказав, щоб передали барині.

Даша повернулась у свою кімнату і стала коло вікна. Крізь шибки було видно захід сонця, — з лівого боку, з-за цегляної стіни сусіднього будинку, він розливався по небу, зеленів і линяв. З’явилася зірка в цій зеленіючій порожнечі, мінячись, виблискувала, як вимита. Внизу, у вузькій вулиці, що затуманилась тепер, зразу на всю її довжину спалахнули електричні кулі, ще не яскраві й не освітлюючі. Близько прокрякав автомобіль, і було видно, як покотив вздовж вулиці у вечірню імлу.

В кімнаті стало зовсім темно, і ніжно пахли фіалки, їх прислав той, з ким у Каті був гріх. Це ясно. Даша стояла і думала, що от вона, як муха, потрапила у щось, наче в павутиння, — тонісіньке і спокусливе. Це «щось» було у вологих пахощах квітів, у двох словах: «Любіть любов», манірних і хвилюючих, і у весняних чарах цього вечора.

І раптом її серце сильно й прискорено забилось. Даша відчула, немов торкається пальцями, бачить, чує, відчуває щось заборонене, приховане, що обпікає насолодою. Вона раптом всім духом ніби дозволила собі, дала волю. І не можна було зрозуміти, як сталося, що в ту саму мить вона була вже по цей бік. Строгість, тоненька крижана стінка розтанула легким туманом, таким самим, як той, в кінці вулиці, куди безгучно помчав автомобіль з двома дамами в білих капелюшках.

Тільки билося серце, легко паморочилась голова, і в усьому тілі веселим холодком сама собою співала музика: «Я живу, люблю. Радість, життя, весь світ — мої, мої!»

— Слухайте, моя люба, — вголос промовила Даша, розплющуючи очі, — ви — незаймана дівчина, друже мій, у вас просто нестерпний характер…

Вона пішла в далекий куток кімнати, сіла у велике м’яке крісло і, не поспішаючи, обдираючи папір з шоколадної плитки, почала пригадувати все, що сталося за ці два тижні.

В домі нічого не змінилося. Катя навіть стала особливо ніжна з Миколою Івановичем. Він ходив веселий і збирався будувати дачу в Фінляндії. Тільки Даша переживала мовчки цю «трагедію» двох осліплих людей. Заговорити перша з сестрою вона не наважувалась, а Катя, завжди така уважна до Дашиних настроїв, цього разу ніби нічого не помічала. Катерина Дмитрівна замовляла собі й Даші весняні костюми до великодня, подовгу бувала у кравчинь і модисток, брала участь у благодійних базарах, влаштовувала на прохання Миколи Івановича літературний спектакль з таємною метою збору на користь комітету лівого крила соціал-демократичної партії, — так званих більшовиків, — збирала гостей, крім вівторків, ще й по четвергах, — словом, у неї не було жодної хвилини вільної.

«А ви в цей час боялися, ні на що не наважувались і роздумували над речами, в яких, як вівця, нічого не розуміли, і не зрозумієте, поки самі не обсмалите крильця», — подумала Даша і тихо засміялась. З того темного озера, куди падали крижані кульки і звідки не можна було ждати нічого доброго, постав, як часто бувало за ці дні, в’їдливий і злий образ Безсонова. Вона дозволила собі, і він опанував її думки. Даша принишкла. В темній кімнаті цокав годинник.

Потім далеко в будинку грюкнули двері, і було чути, як голос сестри запитав:

— Давно повернулась?

Даша підвелася з крісла і вийшла в прихожу. Катерина Дмитрівна зараз же сказала:

— Чого ти червона?

Микола Іванович, знімаючи драпове пальто, сказав дотеп з репертуару любовника-резонера. Даша, з ненавистю подивившись на його м’які великі губи, пішла за Катею в її спальню. Там, сівши коло туалета, елегантного і тендітного, як усе в кімнаті сестри, вона стала слухати щебетання про знайомих, яких Катя зустріла під час прогулянки.

Розповідаючи, Катерина Дмитрівна прибирала в дзеркальній шафі, де лежали рукавички, шматки мережив, вуальки, шовкові черевички, безліч маленьких дрібничок, що пахли її духами. «Виявляється, що Керенський знову прогавив процес і сидить без грошей; зустріла його дружину, скаржиться, — дуже трудно стало жити. У Тімірязєвих кір. Шейнберг знову зійшовся з своєю істеричкою, кажуть, що вона навіть стрілялася у нього на квартирі. От весна яка, весна. А день який сьогодні?! Всі блукають, як п’яні, по вулицях. Ага, ще новина, — зустріла Акундіна, запевняє, що найближчим часом у нас буде революція. Розумієш, на заводах, по селах — всюди заворушення. Ах, коли б швидше! Микола Іванович так зрадів, що повів мене до Півато, і ми випили пляшку шампанського, ні з того, ні з сього, за майбутню революцію».

Даша, мовчки слухаючи сестру, відкривала і закривала затички на кришталевих флаконах.

— Катю, — сказала вона раптом, — розумієш, — я така, яка є, нікому не потрібна. — Катерина Дмитрівна, з шовковою панчохою, натягнутою на руку, обернулась і уважно глянула на сестру. — Головне, я не потрібна самій собі така. Щось подібне до того, ніби людина вирішила їсти тільки сиру моркву і вважала б, що це її ставить набагато вище над іншими людьми.

— Не розумію тебе, — сказала Катерина Дмитрівна.

Даша подивилась на її спину і зітхнула.

— Всі погані, всіх я осуджую. Один дурний, другий противний, третій брудний. Тільки одна я хороша. Я тут чужа, мені дуже тяжко від цього. Я і тебе осуджую, Катю.

— За що? — не обертаючись, тихо спитала Катерина Дмитрівна.

— Ні, ти зрозумій. Ходжу з задертим носом, — от і вся заслуга. Просто — це по-дурному виходить, і мені обридло бути чужою серед вас усіх. Словом, розумієш, мені дуже подобається один чоловік.

Даша промовила це, опустивши голову; засунула палець у кришталевий флакончик і не могла його звідти витягти.

— Ну, що ж, дівчинко, слава богу, якщо подобається. Будеш щаслива. Кому ж і щастя, як не тобі. — Катерина Дмитрівна легенько зітхнула.

— Але знаєш, Катю, все це не так просто. По-моєму, — я не люблю його.

— Якщо подобається, — полюбиш.

— В тім-то й річ, що він мені не подобається.

Тоді Катерина Дмитрівна зачинила дверцята шафи і спинилась коло Даші.

— Ти ж тільки-но сказала, що подобається… Оце, справді…

— Катюшо, не чіпляйся. Пам’ятаєш англійця в Сестрорєцьку, отой і подобався, була навіть закохана. Але тоді я була сама собою… Злилася, ховалася, ночами рюмсала. А цей… Я навіть не знаю, — чи він це… Ні, він, він, він… Збентежив мене… І вся я інша тепер. Наче диму якогось нанюхалась… Якби він зараз зайшов до мене в кімнату, — не ворухнулась би…. роби, що хочеш…

— Дашо, що ти говориш?

Катерина Дмитрівна сіла на стілець до сестри, пригорнула її, взяла її гарячу руку, поцілувала в долоню, але Даша повільно випручалась, зітхнула, підперла голову і довго дивилась на синіюче вікно, на зірки.

— Дашо, як його звуть?

— Олексій Олексійович Безсонов.

Тоді Катя пересіла на стілець, поруч, поклала руку на горло і сиділа непорушно. Даша не бачила її обличчя, — воно все було в тіні, — але почувала, що сказала їй щось жахливе.

«Ну, і тим краще», — відвертаючись, подумала вона. І від цього «тим краще» стало легко й порожньо.

— Чому, скажи, будь ласка, інші все можуть, а я не можу? Два роки чую про шістсот шістдесят шість спокус, а за все життя тільки один раз і цілувалася з гімназистом на ковзанці.

Вона зітхнула голосно і замовкла. Катерина Дмитрівна сиділа тепер, зігнувшись, опустивши руки на коліна.

— Безсонов дуже погана людина, — промовила вона, — він страшна людина, Дашенько. Ти слухаєш мене?

— Слухаю.

— Він всю тебе зламає.

— Ну, що ж тепер вдієш.

— Я не хочу цього. Хай краще інші… Але не ти, не ти, любонько.

— Ні, воронятко не хороше — чорне тілом і душею, — сказала Даша, — чим же Безсонов поганий, скажи?

— Не можу сказати… Не знаю… Але я здригаюсь, коли думаю про нього.

— А він же тобі теж, здається, подобався трохи?

— Ніколи… Ненавиджу!.. Хай береже тебе господь від нього.

— От бачиш, Катюшо… Тепер уже я напевне потраплю до нього в тенета.

— Про що ти говориш?.. Ми збожеволіли обидві.

Але Даші саме ця розмова і подобалась, наче йшла навшпиньки по дощечці. Подобалось, що хвилюється Катя. Про Безсонова вона либонь уже й не думала, але навмисно почала розповідати про свої почуття до нього, описувала зустрічі, його обличчя. Все це перебільшувала, і виходило так, ніби вона цілісінькі ночі мучиться і мало не зараз ладна бігти до Безсонова. Наприкінці їй самій стало смішно, захотілося схопити Катю за плечі, розцілувати: «Коли вже хто дурненький, то це ти, Катюшо». Але Катерина Дмитрівна раптом зсунулася з стільця на килимок, обхопила Дашу, лягла обличчям у її коліна і, здригаючись всім тілом, крикнула якось страшно навіть:

— Прости, прости мені… Дашо, прости мені!

Даша перелякалась. Нахилилася до сестри і від страху та жалю сама заплакала, схлипуючи, стала питати, — про що вона говорить, за що їй простити? Але Катерина Дмитрівна зціпила зуби і тільки пестила сестру, цілувала їй руки.

За обідом Микола Іванович, глянувши на обох сестер, сказав:

— Та-ак. А чи не можна й мені дізнатися про причину цих сліз?

— Причина сліз — мій паскудний настрій, — зараз же відповіла Даша, — заспокойся, будь ласка, і без тебе розумію, що не варта мізинчика твоєї дружини.

В кінці обіду, коли подавали каву, прийшли гості. Микола Іванович вирішив, що з нагоди сімейних настроїв необхідно поїхати в шинок. Куличок почав дзвонити в гараж, Катю й Дашу послали переодягатися. Прийшов Чирва і, дізнавшись, що збираються в шинок, несподівано розсердився:

— Кінець кінцем від цієї безперервної гульні терпить хто? Російська література. — Але і його взяли в автомобіль разом з іншими.

В «Північній Пальмірі» було повно людей і гамірно, величезний зал у підвалі яскраво заллятий білим світлом кришталевих люстр. Люстри, тютюновий дим, що плинув з партера, тісно поставлені столики, люди у фраках і голі плечі жінок, кольорові парики на них — зелені, лілові й сиві, жмути сніжно-білих еспрі, самоцвіти, що тремтіли на шиях і в вухах снопиками оранжевого, синього, рубінового проміння, лакеї, що сновигали в темряві, засмоктаний чоловік з піднятими руками і магічна його паличка, що різала повітря перед завісою малинового оксамиту, блискуча мідь труб, — усе це множилось у дзеркальних стінах, і здавалось, ніби тут, у нескінченних перспективах, сидить все людство, весь світ.

Даша, попиваючи через соломинку шампанське, спостерігала людей за столиками. Ось, перед спітнілим відром і шкаралупою від лангуста, сидить бритий чоловік з напудреними щоками. Очі його напівзаплющені, рот презирливо стулений. Очевидно, сидить і думає про те, що кінець кінцем електрика погасне, і всі люди помруть, — чи варто ж з чого-небудь радіти.

Ось заколивалась і розійшлась на обидва боки завіса. На естраду вискочив маленький японець з трагічними зморшками, і замиготіли навколо в повітрі барвисті кулі, тарілки, факели. Даша подумала:

«Чому Катя сказала — прости, прости?»

І раптом наче обручем стиснуло голову, спинилося серце. «Невже?» Але вона труснула головою, зітхнула глибоко, не дала навіть подумати собі, що — «невже», і подивилась на сестру.

Катерина Дмитрівна сиділа на другому кінці столу, така стомлена, сумна й гарна, що у Даші очі налилися слізьми. Вона піднесла пальця до губів і непомітно дмухнула на нього. Це був умовний знак. Катя побачила, зрозуміла і ніжно, повільно усміхнулась.

Годині о другій почалися суперечки — куди їхати? Катерина Дмитрівна попросилась додому. Микола Іванович говорив, що як усі, так і він. А «всі» вирішили їхати «далі».

І тоді Даша крізь поріділу юрбу побачила Безсонова. Він сидів, поклавши лікоть далеко на стіл, і уважно слухав Акундіна, який з напівзжованою цигаркою в роті говорив йому щось, різко креслячи нігтем по скатерті. На цей літаючий ніготь Безсонов і дивився. Його обличчя було зосереджене і бліде. Даші здалося, що крізь гомін вона почула: «Кінець, кінець усьому». Але зараз же їх обох затулив товстопузий татарин-лакей. Підвелись Катя і Микола Іванович, Дашу гукнули, і вона так і залишилась, уколота цікавістю і схвильована.

Коли вийшли на вулицю, — несподівано бадьоро й солодко війнуло приморозком. В чорно-ліловому небі палали сузір’я. Хтось за Дашиною спиною промовив із смішком: «Страшенно шикарна ніч!» До тротуару підкотив автомобіль, ззаду, з бензинового гару, виринув обшарпаний чоловік, зірвав картуза і, пританцьовуючи, відчинив перед Дашею дверцята мотора. Даша, входячи, глянула — чоловік був худий, з небритою щетиною, з перекошеним ротом, і весь трясся, притискаючи лікті.

— З благополучно проведеним вечором у храмі розкоші і хтивих утіх! — бадьоро крикнув він хрипким голосом, спритно підхопив кинені кимось двадцять копійок і салютував драним кашкетом. Даша відчула, як по ній дряпнули його чорні люті очі.

Додому повернулися пізно. Даша, лежачи на спині в постелі, навіть не заснула, а задрімала, наче все тіло у неї відібрало — така була втома.

Раптом, застогнавши і стягаючи з грудей ковдру, вона сіла, розплющила очі. У вікно на паркет світило сонце… «Боже мій, який жах був тільки що?!» Було так страшно, що вона мало не заплакала, а коли опам’яталась, — виявилось, що забула все. Тільки в серці залишився біль від якогось огидного страшного сну.

Після сніданку Даша пішла на курей, записалась складати екзамен, купила книжок і до обіду справді жила суворим, трудовим життям. Але увечері знову довелося натягати шовкові панчохи (вранці вирішено було носити тільки нитяні), пудрити руки і плечі, зачісуватись. «Зробити б на потилиці скрутень, от і добре, а то всі кричать: роби модну зачіску, а як її зробиш, коли волосся само розсипається». Словом, була мука. А на новому синьому шовковому платті виявилась спереду пляма від шампанського.

Даші раптом стало так шкода цього плаття, так шкода свого пропадаючого життя, що, тримаючи в руці зіпсовану спідницю, вона сіла і розплакалась. У двері сунувся був Микола Іванович, але, побачивши, що Даша в одній сорочці і плаче, покликав дружину. Прибігла Катя, схопила плаття, гукнула: «Ну, це зараз зійде», — покликала Великого Могола, яка з’явилась з бензином і гарячою водою.

Плаття відчистили, Дашу одягли. Микола Іванович згадував чорта в прихожій: «Адже прем’єра, панове, не можна спізнюватись». І, звичайно, в театр спізнилися.

Даша, сидячи в ложі поруч з Катериною Дмитрівною, дивилася, як рослий мужчина з наклеєною бородою і неприродно розширеними очима, стоячи під плоским деревом, говорив дівчині в яскраво-рожевому: «Я люблю вас, люблю вас», — і тримав її за руку. І хоч п’єса була не жалібна, Даші весь час хотілося плакати, жаліти дівчину в яскраво-рожевому, і було прикро, що дія не так повертає. Дівчина, як виявилось, і любить, і не любить, на обійми відповіла реготом русалки і втекла до мерзотника, білі штани якого мелькали на другому плані. Мужчина схопився за голову, сказав, що знищить якийсь рукопис — справу його життя, і перша дія закінчилась.

В ложі з’явилися знайомі, і почалася звичайна, квапливо-збуджена розмова.

Маленький Шейнберг, з голим черепом і бритим пом’ятим обличчям, що ніби весь час вистрибувало з твердого комірця, сказав про п’єсу, що вона захоплює.

— Знову проблема статі, але проблема, поставлена гостро. Людство повинно, нарешті, покінчити з цим проклятим питанням.

На це відповів похмурий великий Буров, слідчий в особливо важливих справах, — ліберал, у якого на різдво втекла жінка з власником скакової конюшні:

— Як для кого — для мене питання розв’язане. Жінка бреше самим фактом свого існування, чоловік бреше з допомогою мистецтва. Статеве питання — просто мерзота, а мистецтво — один з видів карного злочину.

Микола Іванович зареготав, дивлячись на дружину. Буров вів далі похмуро:

— Птиці настав час нести яйця, — самець одягається в барвистий хвіст. Це брехня, бо природний хвіст у нього сірий, а не барвистий. На дереві розпускається квітка — теж брехня, принада, а суть у бридкому корінні під землею. А найбільше бреше людина. На ній квітки не ростуть, хвоста у неї нема, доводиться орудувати язиком; брехня подвійна й огидна — так звана любов і все, що навколо неї накручено. Речі, загадкові для панночок у ніжні літа тільки, — . він скоса глянув на Дашу, — в наш час — цілковитого отупіння — цією дурницею займаються серйозні люди. Еге ж, Російська держава хворіє на нестравність.

Він з катаральною гримасою нахилився над коробкою цукерок, поколупав у ній пальцем, нічого не вибрав і підняв до очей морський бінокль, що висів у нього на ремінці через шию.

Розмова перейшла на застій у політиці і реакцію. Куличок схвильованим шепотом розповів останній двірцевий скандал.

— Кошмар, кошмар, — швидко промовив Шейнберг.

Микола Іванович ударив себе по коліну:

— Революція, панове, революція потрібна нам негайно. Інакше ми просто задихнемось. У мене є відомості, — він притишив голос, — на заводах дуже неспокійно.

Всі десять пальців Шейнберга злетіли від збудження вгору.

— Але коли ж, коли? Не можна без кінця ждати.

— Доживемо, Якове Олександровичу, доживемо, — промовив Микола Іванович весело, — і вам портфельчик вручимо міністра юстиції, ваше превосходительство.

Даші обридло слухати про ці проблеми, революції і портфелі. Спершись ліктем на оксамит ложі і другою рукою обнявши Катю за стан, вона дивилася в партер, часом з усмішкою киваючи знайомим. Даша знала й бачила, що вони з сестрою подобаються, і ці здивовані в натовпі погляди — ніжні чоловічі і злі жіночі, і уривки фраз, і усмішки збуджували її, як п’янить весняне повітря.

Слізливий настрій минув. Щоку біля вуха лоскотало пасмо Катиного волосся.

— Катюшо, я тебе люблю, — пошепки промовила Даша.

— І я.

— Ти рада, що я у тебе живу?

— Дуже.

Даша роздумувала, що б їй ще сказати Каті хороше. І раптом внизу побачила Телєгіна. Він стояв у чорному сюртуку, держав у руках кашкет і афішу і давно вже спідлоба, щоб не помітили, дивився на ложу Смоковникових. Його загоріле тверде обличчя помітно вирізнялося серед інших облич, або надто білих, або виснажених. Волосся його було набагато світліше, ніж Даша його уявляла, — як жито.

Зустрівшись очима з Дашею, він зараз же вклонився, потім відвернувся, але. в нього упав кашкет. Нагинаючись, він штовхнув товсту даму, що сиділа в кріслі, почав просити пробачення, почервонів, подався назад і наступив на ногу редакторові естетичного журналу «Хор муз». Даша сказала сестрі:

— Катю, це і є Телєгін.

— Бачу, дуже хороший.

— Поцілувала б, такий хороший. І якби ти знала, яка він розумна людина, Катюшо.

— От, Дашо…

— Що?

Але сестра промовчала. Даша зрозуміла і теж примовкла. У неї знову защеміло серце, — у себе, в слимачій хижці, було не гаразд: на хвилину забулась, а заглянула знову туди — тривожно-темно.

Коли світло в залі погасло і завіса попливла на обидва боки, Даша зітхнула, зламала шоколадку, поклала в рот і уважно стала слухати.

Чоловік з наклеєною бородою все ще загрожував спалити рукопис, дівчина знущалася з нього, сидячи коло рояля. І було очевидно, що цю дівчину треба якнайшвидше віддати заміж, ніж морочитися ще три акти.

Даша підвела очі до плафона залу, — там серед хмар летіла прекрасна напівгола жінка з радісною і ясною усмішкою. «Боже, яка ж вона схожа на мене», — подумала Даша. І зараз же побачила себе ніби збоку: сидить отаке собі створіння в ложі, їсть шоколад, бреше, плутає і жде, щоб само собою сталося щось незвичайне. Але нічого не станеться. «І життя мені немає, поки не піду до нього, не почую його голосу, не відчую його всього. А решта — брехня. Просто — треба бути чесною».

З того вечора Даша не роздумувала більше. Вона знала тепер, що піде до Безсонова, і боялась цієї години. Був час, коли вона вирішила була поїхати до батька в Самару; але подумала, що півтори тисячі верст не врятують від спокуси, і махнула рукою. її здорова незайманість обурювалась, але що можна було вдіяти з «другою людиною», коли їй допомагало все на світі. І, нарешті, було нестерпно образливо так довго мучитись і думати про цього Безсонова, який навіть знати її не хоче, живе собі на втіху десь коло Кам’яноострівського проспекту, пише вірші про актрису з мереживними спідницями. А Даша вся до останньої краплі наповнена ним, уся в ньому.

Даша тепер навмисно гладенько зачісувала волосся, закручувала його скрутнем на потилиці, носила старе — гімназичне — плаття, привезене ще з Самари, з нудьгою, уперто зубрила римське право, не виходила до гостей і відмовлялася від розваг. Виявилось, що бути чесною не легко. Даша просто боялась.

На початку квітня, в прохолодний вечір, коли захід уже погас і зеленувато-линяле небо світилося фосфоричним світлом, не створюючи тіней, Даша поверталася з островів пішки.

Вдома вона сказала, що йде на курси, а замість цього поїхала в трамвайчику до Єлагіного мосту і блукала цілий вечір по голих алеях, переходила місточки, дивилась на воду, на лілові гілки, розпростерті в оранжевій заграві заходу, на обличчя прохожих, на вогники екіпажів, що пливли за оброслими мохом стовбурами. Вона не думала ні про що і не поспішала.

Було спокійно на душі, і всю її, немов до кісток, насичувало весняне солонувате повітря узмор’я. Ноги стомились, але не хотілось повертатися додому. Широким проспектом Кам’яноострівського широкою риссю котились коляски, проносились довгі автомобілі, з жартами і сміхом ішли купки гуляючих. Даша звернула в бічну вуличку.

Тут було зовсім тихо і пустинно. Зеленіло небо над дахами. З кожного будинку, з-за опущених завісок, лунала музика. Ось розучують сонату, ось — знайомий-знайомий вальс, а ось у темному й червонуватому від заходу вікні мезоніна співає скрипка.

І у Даші, наскрізь пронизаної звуками, теж усе співало і все тужило. Здавалося, тіло стало легким і чистим.

Вона звернула за ріг, прочитала на стіні будинку номер, усміхнулась і, підійшовши до парадних дверей, де над мідною головою лева була прибита візитна картка «О. Безсонов», сильно подзвонила.

VII

Швейцар у ресторані «Відень», знімаючи з Безсонова пальто, сказав значливо:

— Олексію Олексійовичу, вас ждуть.

— Хто?

Особа жіночої статі.

— Хто саме?

— Нам невідома.

Безсонов, дивлячись порожніми очима поверх голів, пройшов у далекий куток переповненого ресторанного залу. Лоскуткін мeтpдoтeль, повиснувши у нього за плечем сивими бакенбардами, повідомив про незвичайне бараняче сідло.

— Їсти не хочу, — сказав Безсонов, — дасте білого вина, мого.

Він сидів суворо й рівно, поклавши руки на скатерку. В цей час, у цьому місці, як звичайно, найшов на нього звичний стан похмурого натхнення. Всі враження дня сплелися в гармонійну й усвідомлену форму, і в ньому, в глибині, збурюваній завиванням румунських скрипок, запахами жіночих духів, духотою людного залу, виникала тінь тієї форми, що увійшла ззовні, і ця тінь була — натхнення. Він відчував, що якимось внутрішнім сліпим дотиком осягає таємничий зміст речей і слів.

Безсонов піднімав склянку і пив вино, не розціплюючи зубів. Серце повільно билось. Було невимовно приємно відчувати всього себе, пройнятого звуками і голосами.

Навпроти, коло столика перед дзеркалом, вечеряли Сапожков, Антошка Арнольдов і Єлизавета Київна. Вона вчора написала Безсонову довгого листа, призначивши тут побачення, і тепер сиділа червона і схвильована. На ній було плаття з смугастої матерії, чорної з жовтим, і такий самий бант у волоссі. Коли увійшов Безсонов, їй стало душно.

— Будьте обережні, — прошепотів їй Арнольдов і показав зразу всі свої гнилі й золоті зуби, — він покинув актрису, зараз без жінки і небезпечний, як тигр.

Єлизавета Київна засміялась, труснула смугастим бантом і пішла поміж столиками до Безсонова. На неї озиралися, усміхались.

Останнім часом життя Єлизавети Київни складалося зовсім сумно, — день у день без діла, без надії на краще, словом, — нудьга. Телєгін явно не злюбив її, поводився чемно, але розмов і зустрічей віч-на-віч уникав. А вона з розпачем почувала, що саме він їй і потрібний. Коли в прихожій чути було його голос, Єлизавета Київна пронизливо дивилася на двері. Він ішов коридором, як завжди, навшпиньках. Вона ждала, серце спинялося, двері розпливалися в очах, але він знову проходив мимо. Хоч би постукав, попросив сірників.

Днями, на зло Жирову, який з котячою обережністю лаяв усе на світі, вона купила книгу Безсонова, розрізала її щипцями для волосся, прочитала кілька разів підряд, залила кавою, зім’яла в постелі і, нарешті, за обідом оголосила, що він геній… Телєгінські мешканці обурились. Сапожков назвав Безсонова пліснявою на тілі буржуазії, що розкладається. У Жирова набрякла на лобі жила. Художник Валет розбив тарілку. Тільки Телєгін залишився байдужим. Тоді у неї стався так званий «момент самопровокації»; вона зареготала, пішла в свою кімнату, написала Безсонову захопленого, безглуздого листа, в якому вимагала побачення, повернулася в їдальню і мовчки кинула листа на стіл. Мешканці прочитали його вголос і довго радились. Телєгін сказав:

— Дуже сміливо написано.

Тоді Єлизавета Київна віддала листа куховарці, щоб та негайно вкинула в скриньку, і відчула, що летить у прірву.

Тепер, підійшовши до Безсонова, Єлизавета Київна промовила жваво:

— Я вам писала. Ви прийшли. Спасибі.

І зараз же сіла навпроти нього, боком до стола, — нога на ногу, лікоть на скатерку, — підперла підборіддя і почала дивитись на Олексія Олексійовича намальованими очима. Він мовчав. Лоскуткін подав другу склянку і налив вина Єлизаветі Київні. Вона сказала:

— Ви спитаєте, звичайно, навіщо я вас хотіла бачити?

— Ні, цього я питати не буду. Пийте вино.

— Ваша правда, мені нічого розповідати. Ви живете, Безсонов, а я ні. Мені просто — скучно.

— Що ви робите?

— Нічого. — Вона засміялась і зараз же залилася краскою. — Стати кокоткою — скучно. Нічого не роблю. Я жду, коли затрублять труби і — заграва… Вам дивно?

— Хто ви така?

Вона не відповіла, схилила голову і ще густіше залилась краскою.

— Я — химера, — прошепотіла вона.

Безсонов криво усміхнувся. «Дурепа, от дурепа», — подумав він. Але в неї був такий милий дівочий проділ у русявому волоссі, сильно відкриті повні плечі її здавались такими незайманими, що Безсонов усміхнувся ще раз — добріше, висмоктав склянку вина крізь зуби, і раптом йому захотілось напустити на цю простодушну дівчину чорного диму своєї фантазії. Він заговорив, що на Росію насувається ніч для страшної відплати. Він почуває це з таємних і зловісних ознак:

— Ви бачили, — по місту розклеєний плакат: диявол регоче, летить на автомобільній шині вниз гігантськими сходами… Ви розумієте, що це означає?..

Єлизавета Київна дивилася в крижані його очі, на жіночий рот, на зведені тонкі брови і на те, як трохи тремтіли його пальці, що тримали склянку, і як він пив, — із смаком, повільно. Голова її солодко паморочилась. Здалеку Сапожков почав робити їй знаки. Раптом Безсонов обернувся і спитав, нахмурившись:

— Хто ці люди?

— Це — мої друзі.

— Мені не подобаються їхні знаки.

Тоді Єлизавета Київна сказала, не думаючи:

— Ходімо в інше місце, хочете?

Безсонов глянув на неї пильно. Очі її трохи косили, рот кволо усміхався, на скронях виступали крапельки поту. І раптом він відчув жагу до цієї здорової короткозорої дівчини, взяв її велику й гарячу руку, іцо лежала на столі, і'сказав:

— Або йдіть звідси зараз же… Або мовчіть… Їдьмо. Так треба…

Єлизавета Київна тільки зітхнула коротко, щоки її зблідли. Вона не відчувала, як підвелась, як узяла Безсонова під руку, як вони пройшли поміж столиками.

І коли сідали на візника, навіть вітер не охолодив її палаючої шкіри. Прольотка торохтіла по камінню. Безсонов, спираючись на ціпок обома руками і поклавши на них підборіддя, говорив:

— Мені тридцять п’ять років, але життя скінчене. Мене не обманює більше любов. Що може бути сумніше, коли побачиш раптом, що рицарський кінь — дерев’яний коник? І от, ще багато, багато часу треба плентатись по цьому життю, як труп… — Він обернувся, губа його піднялась з усмішкою. — Мабуть, і мені, разом з вами, треба заждати, коли затрублять ієрихонські труби. Добре, якби на цьому кладовищі раптом залунало тра-та-та! І — заграва по всьому небу… Ви, здається, таки мали рацію…

Вони під’їхали до позаміського готелю. Заспаний половий повів їх довгим коридором у номер, що один тільки лишився незайнятим. Це була низька кімната з червоними шпалерами, потрісканими і в плямах. Коло стіни, під вилинялим балдахіном, стояло велике ліжко, в ногах його — бляшаний рукомийник. Пахло непровітреною вогкістю і застояним тютюновим димом. Єлизавета Київна, стоячи коло дверей, спитала ледве чутно:

— Нащо ви привезли мене сюди?

— Ні, ні, тут нам буде добре, — квапливо відповів Безсонов.

Він зняв з неї пальто й капелюшка і поклав на зламане крісельце. Половий приніс пляшку шампанського, дрібних яблучок і гроно винограду з корковими крихтами, заглянув у рукомийник і зник так само похмуро.

Єлизавета Київна відгорнула штору на вікні, — там серед мокрого пустиря світив газовий ліхтар і їхали величезні бочки з людьми, що скоцюрбилися під рогожами, на козлах. Вона усміхнулася, підійшла до дзеркала і почала поправляти собі волосся якимись новими, незнайомими самій собі рухами. «Завтра опам’ятаюсь, — збожеволію», — подумала вона спокійно і поправила смугастий бант. Безсонов спитав:

— Вина хочете?

— Хочу.

Вона сіла на канапу, він — коло її ніг на килимку і промовив задумливо:

— У вас страшні очі — дикі й лагідні. Російські очі. Ви любите мене?

Тоді вона знову розгубилась, але зараз же подумала: «Ні. Це і є божевілля». Взяла з його рук склянку, повну вина, і випила, і зараз же голова повільно запаморочилась, наче перекидаючись.

— Я вас боюсь і, мабуть, зненавиджу, — сказала Єлизавета Київна, прислухаючись, як немов здалека звучать її і не її слова. — Не дивіться так на мене, мені соромно.

— Ви чудна дівчина.

— Безсонов, ви дуже небезпечна людина. Я ж із розкольницької сім’ї, я в диявола вірю… Ах, боже мій, не дивіться ж так на мене. Я знаю, нащо я вам потрібна… Я вас боюсь.

Вона голосно засміялась, все тіло її задрижало від сміху, і в руках розхлюпалось вино з склянки. Безсонов поклав їй на коліна обличчя:

— Любіть мене… Благаю, любіть мене, — промовив він відчайдушним голосом, наче в ній був зараз весь його порятунок. — Мені тяжко… Мені страшно… Мені страшно самому… Любіть, любіть мене…

Єлизавета Київна поклала руку йому на голову, заплющила очі.

Він говорив, що кожної ночі на нього находить жах смерті. Він повинен відчувати коло себе близько, поруч, живу людину, яка б жаліла його, зігрівала, віддавала б йому себе. Це кара, мука… «Так, так, знаю… Але я весь закляк. Серце спинилося. Зігрійте мене. Мені так мало потрібно. Пожалійте, я гину. Не залишайте мене самого. Люба, люба дівчино…»

Єлизавета Київна мовчала, налякана і схвильована. Безсонов цілував її долоні все довшими поцілунками. Став цілувати великі й сильні її ноги. Вона дужче зажмурилась, здалося, що спинилося серце, — так було соромно.

І раптом її всю обвіяв вогник. Безсонов став уявлятися милим і нещасним… Вона підвела його голову і міцно, жадібно поцілувала в губи. Після цього вже без сорому швидко роздяглася і лягла в постіль.

Коли Безсонов заснув, поклавши голову на її голе плече, Єлизавета Київна ще довго вдивлялась короткозорими очима в його жовтувато-бліде обличчя, все у стомлених зморшках — на скронях, під повіками, коло стуленого рота: чуже, але тепер навіки рідне обличчя.

Дивитись на сонного було так тяжко, що Єлизавета Київна заплакала. їй здавалось, що Безсонов прокинеться, побачить її в постелі, товсту, негарну, з розпухлими очима, і постарається якнайшвидше позбутися, що ніколи ніхто не зможе її полюбити, і всі будуть певні, ніби вона розпусна, дурна й вульгарна жінка, і вона навмисне буде робити все, щоб так думали: що вона любить одного, а зійшлася з іншим, і так завжди її життя буде повне каламуті, сміття, страшних образ. Єлизавета Київна обережно схлипувала й витирала очі ріжком простині. І так, непомітно, в сльозах, заснула.

Безсонов глибоко втягнув носом повітря, повернувся на спину і розплющив очі. Ні з чим не зрівнянною кабацькою нудьгою гуло все тіло. Було гидко думати, що треба починати наново день. Він довго розглядав металеву кульку ліжка, потім наважився і подивився ліворуч. Поруч, теж на спині, лежала жінка, обличчя її було прикрите голим ліктем.

«Хто така?» Він напружував каламутну пам’ять, але нічого не згадав, обережно витягнув з-під подушки портсигар і закурив. «От так чорт! Забув, забув. Фу, як незручно».

— Ви, здається, прокинулись, — промовив він улесливим голосом, — доброго ранку. — Вона помовчала, не віднімаючи ліктя. — Вчора ми були чужими, а сьогодні зв’язані таємничими путами цієї ночі. — Він скривився, все це виходило банально. І, головне, невідомо, що вона зараз почне робити — каятися, плакати, чи огорнуть її родинні почуття? Він обережно доторкнувся до її ліктя. Лікоть відсунувся. Здається, її звали Маргарита. Він сказав сумно: — Маргарито, ви сердитесь на мене?

Тоді вона сіла в подушках і, придержуючи на грудях сповзаючу сорочку, почала дивитись на нього вирячкуватими, короткозорими очима. Повіки її припухли, повний рот кривився в усмішку. Він зараз же згадав і відчув братерську ніжність.

— Мене звуть не Маргарита, а Єлизавета Київна, — сказала вона. — Я вас ненавиджу. Злазьте з постелі.

Безсонов зараз же виліз з-під ковдри і за запоною ліжка коло смердючого рукомийника сяк-так одягнувся, потім підняв штору і погасив електрику.

— Є хвилини, яких не забувають, — пробурмотів він.

Єлизавета Київна продовжувала стежити за ним темними очима. Коли він сів з цигаркою на канапу, вона промовила повільно:

— Приїду додому, отруюся.

— Я не розумію вашого настрою, Єлизавето Київно.

— Ну і не розумійте. Забирайтеся з кімнати, я хочу одягатися.

Безсонов вийшов у коридор, де пахло чадом і віяв сильний протяг. Ждати довелося довго. Він сидів на підвіконнику і курив; потім пішов у самий кінець коридора, де з маленької кухоньки чулися тихі голоси полового і двох покоївок, — вони пили чай, — і половий говорив:

— Завела про своє село. Теж Расєя. Багато ти розумієш. Походи вночі по номерах — от тобі і Расєя. Всі сволочі. Сволочі і паскудники.

— Говоріть акуратніше, Кузьмо Івановичу.

— Коли я при цих номерах вісімнадцять років знаходжусь, — значить, можу так говорити.

Безсонов повернувся назад. Двері в його номер були відчинені, кімната була порожня. На підлозі валявся його капелюх.

«Ну, що ж, тим краще», — подумав він і, позіхнувши, потягнувся, розправляючи кості.

Так почався новий день. Він відрізнявся від учорашнього тим, що зранку сильний вітер розірвав дощові хмари, погнав їх на північ і там збив у величезні побілілі купи. Мокре місто було залляте свіжими потоками сонячного світла. В ньому корчились, смажились, падали непритомними драглисті чудовиська, невловимі для ока, — нежиті, кашлі, погані хвороби, меланхолійні палички сухот, і навіть напівмістичні мікроби чорної неврастенії залітали за фіранки, в присмерк кімнат і вогких підвалів. По вулицях повівав вітрець. В будинках протирали шибки, відчиняли вікна. Двірники в синіх сорочках підмітали вулиці. На Невському розпусні дівчатка з зеленими личками пропонували прохожим букетики рясту, що пахнув дешевим одеколоном. У магазинах спішно прибирали все зимове, і, як перші квіти, з’явилися за вітринами весняні, веселенькі речі.

Тригодинні газети вийшли всі з заголовками: «Хай живе російська весна». І кілька віршиків були дуже двозначні. Словом, цензурі наставили носа.

І, нарешті, по місту, під свист і гутюкання хлопчаків, пройшли футуристи від групи «Центральна станція», їх було троє: Жиров, художник Валет і нікому тоді ще не відомий Аркадій Семисвєтов, величезний на зріст чолов’яга з кінським обличчям.

Футуристи були одягнені в короткі, без пояса, кофти з оранжевого оксамиту з чорними зигзагами і в циліндри. У кожного був монокль, і на щоці намальовані — риба, стріла і буква «Р». Годині о п’ятій пристав Литейної часті затримав їх і на візнику повіз в участок, щоб встановити особи.

Все місто було на вулицях. По Морській, по набережних і Кам’яноострівському рухалися блискотливі екіпажі й потоки людей. Багатьом, дуже багатьом здавалось, що сьогодні повинно трапитись щось незвичайне: або в Зимовому палаці підпишуть який-небудь маніфест, або висадять у повітря бомбою раду міністрів, або взагалі десь «почнеться».

Але залягли сині сутінки над містом, засвітились вогні вздовж вулиць і каналів, відбившися хисткими голками в в чорній воді, і з мостів Неви було видно за димарями суднобудівних заводів величезний захід сонця, димний і хмарний. І нічого не трапилось. Блиснув востаннє шпиль на Петропавловській фортеці, і день закінчився.

Безсонов багато й добре працював того дня. Освіжившись після сніданку сном, він довго читав Гете, і читання збудило його і схвилювало.

Він ходив вздовж книжкових шаф і думав уголос; на деякий час сідав до письмового стола і записував слова й рядки. Старенька нянька, що жила при його холостій квартирі, принесла фарфоровий кофейник, що парував моккою.

Безсонов переживав хороші хвилини. Він писав про те, що надходить ніч на Росію, розсувається завіса трагедії, і народ-богоносець чудесно, як у «Страшній помсті» козак, перетворюється на богоборця, надіває страшну личину. Готується всенародне здійснення Чорної відправи. Безодня розкрита. Порятунку нема.

Заплющуючи очі, він уявляв пустинні поля, хрести на могилах, розкидані вітром покрівлі і вдалині, за пагорками, заграви пожеж. Обхопивши обома руками голову, він думав, що любить саме такою цю країну, яку знав тільки з книг і картинок. Лоб його вкривався глибокими зморшками, серце було повне жаху передчуттів. Потім, тримаючи в пальцях запалену цигарку, він списував крупним почерком хрусткі чвертки паперу.

Смерком, не засвічуючи світла, Безсонов приліг на канапу, весь ще схвильований, з гарячою головою і вологими руками. На цьому кінчався його робочий день.

Потроху серце стало битися рівніше і спокійніше. Тепер треба було подумати, як провести цей вечір і ніч. Брр… Ніхто не дзвонив по телефону і не приходив у гості. Доведеться самому вгамовувати біса смутку. Нагорі, де жила англійська родина, грали на роялі, і від цієї музики поставали невиразні й неможливі бажання.

Раптом у тиші залунав довінок з парадного. Нянька прочовгала пантофлями. Задирливий жіночий голос промовив:

— Я хочу його бачити.

Потім легкі, поспішні кроки завмерли коло дверей. Безсонов, не ворушачись, усміхнувся. Без стуку відчинилися навстіж двері, і в кімнату увійшла, освітлена ззаду з прихожої, струнка, тоненька дівчина, у великому капелюсі з ромашками, що стояли сторч.

Нічого не розрізняючи після світла, вона спинилась серед кімнати; коли ж Безсонов мовчки підвівся з канапи, — поточилась була назад, але уперто труснула головою і промовила тим самим високим голосом:

— Я прийшла до вас у дуже важливій справі.

Безсонов підійшов до стола і повернув вимикач. Між книжками й рукописами засвітився синій абажур і наповнив усю кімнату спокійним неяскравим світлом.

— Чим можу прислужитися? — спитав Олексій Олексійович; показавши Даші на стілець, сам спокійно сів у робоче крісло і поклав руки на підлокітники. Обличчя його було прозоро-бліде, з синявою під повіками. Він не кваплячись звів очі на гостю і здригнувся, пальці його затремтіли.

— Даріє Дмитрівно, — промовив він тихо. — Я вас не впізнав у першу хвилину.

Даша сіла на стілець рішуче, так само, як і увійшла, склала на колінах руки в лайкових рукавичках і насупилась.

— Даріє Дмитрівно, я щасливий, що ви навідали мене. Це великий, великий подарунок.

Не слухаючи його, Даша сказала:

— Ви, будь ласка, не подумайте, що я ваша поклонниця. Деякі ваші вірші мені подобаються, деякі не подобаються, — не розумію їх, просто не люблю. Я прийшла зовсім не для того, щоб розмовляти про вірші… Я прийшла тому, що ви мене змучили.

Вона низько нахилила голову, і Безсонов побачив, що у неї почервоніла шия і руки між рукавичками і рукавами чорного плаття. Він мовчав, не ворушився.

— Вам до мене, звичайно, немає ніякого діла. І я теж дуже хотіла б, щоб мені було байдуже. Але от, бачите, доводиться переживати дуже неприємні хвилини…

Вона швидко підвела голову і суворими, ясними очима глянула йому в очі. Безсонов повільно опустив вії.

— Ви увійшли в мене, як хвороба. Я весь час ловлю себе на тому, що думаю пр© вас. Це, нарешті, понад мої сили. Краще було прийти і прямо сказати. Сьогодні — наважилась. От, бачите, освідчилась у коханні…

Губи її здригнулись. Вона швидко відвернулась і почала дивитись на стіну, де, освітлена знизу, усміхалася стуленим ротом і закритими повіками улюблена в той час усіма поетами маска Петра Першого. Нагорі, в сім’ї англійського пастора, чотири голоси фуги співали: «Умремо». «Ні, ми відлетимо». «В кришталеве небо». «У вічну, вічну радість».

— Якщо ви почнете запевняти, що відчуваєте також щось до мене, я зараз же піду звідси, — квапливо і схвильовано промовила Даша. — Ви мене навіть не можете поважати — це ясно. Так не роблять жінки. Але я нічого не хочу і не прошу від вас. Мені треба було тільки сказати, що я вас люблю болісно і дуже сильно… Я зруйнувалась уся від цього почуття… У мене навіть гордості не лишилося…

І вона подумала: «Тепер встати, гордо кивнути головою і вийти». Але сиділа й далі, дивлячись на усміхнену маску. Її пойняла така кволість, що — не підняти руки, і вона відчувала тепер усе своє тіло, його тягар і теплоту. «Відповідай же, відповідай», — думала вона крізь сон. Безсонов прикрив долонею обличчя і став говорити тихо, як розмовляють у церкві, трохи придушено.

— Всім моїм духом я можу тільки дякувати вам за це почуття. Таких хвилин, таких пахощів, якими ви мене обвіяли, не забувають ніколи…

— Не потрібно, щоб ви їх пам’ятали, — сказала Даша крізь зуби.

Безсонов помовчав, підвівся і, відійшовши, прихилився спиною до книжкової шафи.

— Даріє Дмитрівно, я вам можу тільки вклонитися низько. Я недостойний був слухати вас. Я ніколи, може, так не проклинав себе, як у цю хвилину. Розтратив, розтринькав, вичерпав усього себе. Чим я вам віддячу? Запрошенням за місто, в готель? Даріє Дмитрівно, я чесний з вами. Мені нічим любити. Кілька років тому я б повірив, що можу ще напитися вічної молодості. Я б вас не відпустив від себе.

Даша почувала, як він впускає в неї голочки. В його словах була затягаюча мука…

— Тепер я тільки розхлюпаю дорогоцінне вино. Ви повинні зрозуміти, що це мені не важко зробити. Простягнути руку і взяти…

— Ні, ні, — швидко прошепотіла Даша.

— Ні, так. І ви це почуваєте. Нема солодшого гріха, як марнування. Розхлюпати. За цим ви і прийшли до мене. Розхлюпати чашу дівочого вина… Ви принесли її мені…

Він повільно зажмурився. Даша, не дихаючи, з жахом дивилася в його обличчя.

— Даріє Дмитрівно, дозвольте мені бути відвертим. Ви так схожі на вашу сестру, що в першу хвилину…

— Що? — крикнула Даша. — Що ви сказали?

Вона схопилася з крісла і спинилась перед ним. Безсонов не зрозумів і не так витлумачив це хвилювання. Він почував, що втрачає самовладання. Його ніздрі вдихали пахощі духів і той майже невловимий, але приголомшливий і різний для кожного запах жіночої шкіри.

— Це божевілля… Я знаю… Я не можу… — прошепотів він, відшукуючи її руку. Але Даша рвонулась і побігла. На порозі оглянулась дикими очима і зникла. Сильно грюкнули парадні двері. Безсонов повільно підійшов до стола і застукотів нігтями по кришталевій коробочці, беручи цигарку. Потім стиснув долонею очі, і з усією жахливою силою уяви відчув, що Білий орден, який готується до вирішальної боротьби, послав до нього цю палку, ніжну і спокусливу дівчину, щоб залучити його, навернути і врятувати. Але він уже безнадійно в руках Чорних, і тепер порятунку нема. Повільно, як отрута, що тече в крові, розпалювали його не насичена жадоба і жаль.

VIII

— Дашо, це ти? Можна. Увійди.

Катерина Дмитрівна стояла перед дзеркальною шафою, затягаючи корсет. До Даші вона усміхнулася неуважно, увесь час діловито повертаючись і переступаючи на килимі тугими туфельками. На ній була легка білизна, в стрічках і мереживах, гарні руки і плечі напудрені, волосся причесане пишною короною. Коло неї, на низенькому столику, стояла миска з гарячою водою: всюди — ножиці для нігтів, пилочки, олівчики, пуховки. Сьогодні був незаповнений вечір, і Катерина Дмитрівна «чистила пір’ячко», як це називалося вдома.

— Розумієш, — говорила вона, пристібаючи панчоху, — тепер перестають носити корсети з прямою планшеткою. Глднь, це — новий, від мадам Дюкле. Живіт набагато вільніший і навіть ледь-ледь окреслений. Тобі подобається?

— Ні, не подобається, — відповіла Даша. Вона спинилась коло стіни і заклала за спину руки. Катерина Дмитрівна здивовано звела брови:

— Справді не подобається? От досада. А в ньому так зручно.

— Що зручно, Катю?

— Може, тобі мережива не подобаються? Можна покласти інші. Все-таки дивно, — чому не подобається?

І вона знову повернулась і правим, і лівим боком перед дзеркалом. Даша сказала:

— Ти, будь ласка, не у мене питай, як подобаються твої корсети.

— Ну, Микола Іванович зовсім у цій справі нічого не розуміє.

— Микола Іванович теж тут ні до чого.

— Дашо, що з тобою?

Катерина Дмитрівна навіть трохи відкрила рота від здивовання. Тільки тепер вона помітила, що Даша ледве стримується, говорить крізь зуби, на щоках у неї гарячі плями.

— Мені здається, Катю, тобі б треба перестати крутитись перед дзеркалом.

— Але повинна ж я причепуритися.

— Для кого?

— Що ти, справді!.. Для самої себе.

— Брешеш.

Довго після цього обидві сестри мовчали. Катерина Дмитрівна зняла з спинки крісла верблюжий халатик на синьому шовку, одягла його і повільно зав’язала пояс. Даша уважно стежила за її рухами, потім промовила:

— Іди до Миколи Івановича і розкажи йому все чесно.

Катерина Дмитрівна не рухалась, перебираючи пояс.

Було видно, що в неї по горлу кілька разів прокотився клубочок, наче вона проковтнула щось.

— Дашо, ти що-небудь узнала? — спитала вона тихо.

— Я тільки що була у Безсонова. (Катерина Дмитрівна глянула невидющими очима і раптом страшенно зблідла, підняла плечі). Можеш не турбуватися, — зі мною там нічого не сталося. Він вчасно сказав мені… — Даша переступала з ноги на ногу: — Я давно догадувалась, що ти… саме з ним… Тільки надто все це було гидко, щоб вірити… Ти боялась і брехала. Так от, я в цій гидоті жити не хочу… Піди до чоловіка і все розкажи.

Даша не могла більше говорити, — сестра стояла перед нею, низько схиливши голову. Даша ждала всього, тільки не цієї винувато і покірно схиленої голови.

— Зараз піти? — спитала Катя.

— Так. Зараз же… Ти сама повинна зрозуміти…

Катерина Дмитрівна коротко зітхнула і пішла до дверей. Там, завагавшись, вона сказала ще:

— Я не можу, Дашо. — Але Даша мовчала. — Добре, я скажу.

Микола Іванович сидів у вітальні і, злегка чухаючи в бороді кістяним ножем, читав статтю Акундіна в тільки що одержаній книжці журналу «Русские записки».

Стаття була присвячена річниці смерті Бакуніна. Микола Іванович відчував велику приємність. Коли ввійшла жінка, він вигукнув:

— Катюшо, сядь. Послухай, що він пише, оце ось місце… «Навіть не в напрямку думок і не в відданості до кінця своїй справі чарівність цієї людини, — тобто Бакуніна, — а в тому пафосі перетворених у реальне життя ідей, яким був пройнятий кожен його рух, — і безсонні розмови з Прудоном, і мужність, з якою він кидався в саме полум’я боротьби, і навіть той романтичний жест, коли, проїжджаючи в своїх справах, він наводить гармати австрійських повстанців, ще не знаючи добре, з ким і за що вони б’ються. Пафос Бакуніна є прообраз тієї могутньої сили, з якою виступлять на боротьбу нові класи. Матеріалізація ідей — ось завдання віку, який настає. Не видобування їх з-під купи фактів, підпорядкованих сліпій інерції життя, не відведення їх в ідеальний світ, а процес зворотний: завоювання фізичного світу світом ідей. Реальність — купа пального, ідеї — іскри. Ці два світи, роз’єднані і ворожі, повинні злитися в полум’ї світового перевороту…» Ні, подумай, Катюшо… Адже ж тут чорним по білому — хай живе революція. Молодець Акундін! Дійсно, живемо, — ні великих ідей, ні великих почуттів. Урядом керує тільки одне — безумний страх за майбутнє. Інтелігенція обжирається і обпивається. Адже ми тільки базікаємо, базікаємо, Катюшо, і — по вуха в болоті. Народ — живцем розкладається. Вся Росія загрузла в сифілісі й горілці. Росія згнила, дмухни на неї, — розсиплеться на порох. Так жити не можна… Нам потрібне якесь самоспалення, очищення у вогні…

Микола Іванович говорив збудженим і оксамитним голосом, очі його стали круглими, ніж шматував повітря. Катерина Дмитрівна стояла коло нього, тримаючись за спинку крісла. Коли він виговорився і знову взявся розрізувати журнал, — вона підійшла й поклала йому руку на волосся:

— Коленько, тобі буде дуже боляче те, що я скажу. Я хотіла приховати, але вийшло так, що треба сказати…

Микола Іванович визволив голову від її руки й уважно придивився:

— Так, я слухаю, Катю.

— Пам’ятаєш, ми якось з тобою посварилися, і я тобі сказала спересердя, щоб ти не був дуже спокійний за мене… А потім заперечувала це…

— Так, пам’ятаю. — Він поклав книжку і зовсім обернувся в кріслі. Очі його, зустрівшись з простим і спокійним поглядом Каті, забігали від переляку.

— Так от… Я тобі тоді збрехала… Я була тобі не вірна…

Він жалібно скривився, намагаючись усміхнутися. У нього пересохло в роті. Коли мовчати вже довше не можна було, він промовив глухо:

— Ти добре зробила, що сказала… Дякую, Катю…

Тоді вона взяла його руку, доторкнулась до неї губами і притулила до грудей. Але рука вислизнула, і вона її не затримувала. Потім Катерина Дмитрівна поволі сіла на килим і поклала голову на шкіряний виступ крісла:

— Більше тобі не треба нічого говорити?

— Ні. Іди собі, Катю.

Вона підвелась і вийшла. В дверях їдальні на неї несподівано налетіла Даша, схопила, стиснула і зашепотіла, цілуючи в волосся, в шию, в вуха:

— Прости, прости!.. Ти чудова, ти надзвичайна!.. Я все чула. Чи простиш ти мені, чи простиш ти мені, Катю?.. Катю?..

Катерина Дмитрівна обережно випручалась, підійшла до стола, поправила зморшку на скатерці і сказала:

— Я виконала твій наказ, Дашо.

— Катю, чи простиш ти мені коли-небудь?

— Ти мала рацію, Даіио. Так краще, як воно вийшло.

— Ніякої я не мала рації! Я від злості… Я від злості… А тепер бачу, що тебе ніхто не сміє судити. Нехай ми всі страждаємо, нехай нам буде боляче, але ти — маєш рацію, я це почуваю, ти маєш рацію в усьому. Пробач мені, Катю.

У Даші котилися великі, як горох, сльози. Вона стояла позаду, на крок від сестри, і говорила голосним шепотом:

— Якщо ти не простиш, — я більше не хочу жити.

Катерина Дмитрівна швидко обернулася до неї:

— Що ти ще хочеш від мене? Тобі хочеться, щоб усе знову стало благополучно і щиро… То я тобі скажу… Я тому брехала й мовчала, що тільки цим і можна було продовжити ще трохи наше життя з Миколою Івановичем… А от тепер — кінець. Зрозуміла? Я Миколу Івановича давно не люблю і давно йому не вірна. А Микола Іванович любить мене чи не любить — не знаю, але він мені не близький. Зрозуміла? А ти, як зяблик, все голову під пахву ховаєш, щоб не бачити страшних речей. Я їх бачила і знала, але жила в цій гидоті, тому що — слабосила жінка. Я бачила, як тебе це життя теж засмоктує. Я намагалась зберегти тебе, заборонила Безсонову приїжджати до нас… Це було ще до того, як він… Ну, однаково… Тепер усьому цьому край…

Катерина Дмитрівна раптом підвела голову, прислухаючись. У Даші від страху похолола спина. На дверях, з-за портьєри, боком, з’явився Микола Іванович. Руки його були сховані за спиною.

— Безсонов? — спитав він, з усмішкою похитуючи головою. І пройшов до їдальні.

Катерина Дмитрівна не відповіла. На щоках її виступили плями, очі висохли. Вона стулила губи.

— Ти, здається, думаєш, Катю, що наша розмова скінчена. Даремно.

Він продовжував усміхатись:

— Дашо, залиш нас самих, будь ласка.

— Ні, я не піду. — І Даша стала поруч з сестрою.

— Ні, ти підеш, якщо я тебе попрошу.

— Ні, не піду.

— В такому разі, мені доведеться піти з дому.

— Ну то й іди, — дивлячись на нього з люттю, відповіла Даша.

Микола Іванович почервонів, але зараз же в очах промайнув той самий вираз — веселенького божевілля.

— Тим краще, залишайся. Ось у чому річ, Катю… Я зараз сидів там, де ти мене залишила, і, власне кажучу, за кілька хвилин пережив те, що важко взагалі переживати… Я дійшов висновку, що мені треба тебе вбити… Так, так.

Почувши це, Даша швидко притулилася до сестри, обхопивши її обома руками. У Катерини Дмитрівни презирливо затремтіли губи:

— У тебе істерика… Тобі треба випити валер’янки, Миколо Івановичу…

— Ні, Катю, на цей раз — не істерика…

— Тоді роби те, за чим прийшов, — крикнула вона, відштовхнувши Дашу, і підійшла близько до Миколи Івановича. — Ну, роби. В очі тобі кажу — я тебе не люблю.

Він поточився назад, поклав на скатерку витягнений з-за спини маленький дамський револьвер, засунув кінці пальців у рот, вкусив їх, обернувся і пішов до дверей. Катя дивилася йому вслід. Не обертаючись, він промовив:

— Мені боляче… Мені боляче…

Тоді вона кинулась до нього, схопила його за плечі, обернула до себе його обличчя:

— Брешеш… Брешеш же… Ти ж і зараз брешеш…

Але він захитав головою і вийшов. Катерина Дмитрівна сіла коло стола:

— От, Дашенько, — сцена з третього акту, з пострілом. Я поїду від нього.

— Катюшо… Господь з тобою.

— Піду звідси, не хочу так жити. Через п’ять років стану стара, буде вже пізно. Не можу я більше жити так… Гидота, гидота!

Вона затулила обличчя руками, опустила його в лікті на стіл. Даша, сівши поруч, швидко й обережно цілувала її в плече. Катерина Дмитрівна підвела голову.

— Ти думаєш — мені його не жаль? Мені завжди його жаль. Але ти от подумай, — піду зараз до нього, і буде у нас довжелезна розмова, наскрізь фальшива… Наче біс якийсь завжди між нами бреше, фальшивить. Однаково що грати на розладнаному роялі, так і з Миколою Івановичем розмовляти… Ні, я поїду звідси… Ой Дашенько, якби ти знала, яка в мене туга!

Під кінець вечора Катерина Дмитрівна все-таки пішла в кабінет.

Розмова з чоловіком була довга, говорили обоє тихо й гірко, намагались бути чесними, не щадили одне одного, і все-таки в обох зосталось таке почуття, що нічого цією розмовою не досягнуто, і не осягнуто, і не спаяно.

Микола Іванович, залишившись на самоті, до світанку сидів коло стола і зітхав. За ці години, як потім узнала Катя, він продумав і переглянув усе своє життя. Результатом був величезний лист до дружини, який закінчувався так: «Так, Катю, ми всі в моральному тупику. За останні п’ять років у мене не було жодного сильного почуття, жодного великого зрушення. Навіть любов до тебе і одруження пройшли якось поспіхом. Існування — мізерне, напівістеричне під безперервним наркозом. Виходів два — або заподіяти собі смерть, або розірвати цю душевну запону, що лежить на моїх думках, на почуттях, на моїй свідомості. Ні того, ні другого зробити я неспроможний…»

Родинне лихо сталося так раптово, і домашній світ розвалився так легко й остаточно, що Даша була приголомшена і турбуватися про себе їй навіть на думку не спадало: які вже там дівочі настрої, — дурниця, страшна коза на стіні, подібна до тієї, яку»' давним-давно нянька показувала їм з Катею.

Кілька разів на день Даша підходила до Катиних дверей і шкребла пальцем. Катя відповідала:

— Дашенько, якщо можеш, дай мені спокій, будь ласка.

Микола Іванович у ці дні повинен був виступати в суді. Він виїжджав рано, снідав і обідав у ресторані, повертався вночі. Його промова на захист дружини акцизного чиновника Ладникова, Зої Іванівни, що зарізала вночі, в постелі, на Гороховій вулиці, свого полюбовника, сина петербурзького домовласника, студента Шліппе, вразила суддів і весь зал. Дами ридали. Обвинувачена, Зоя Іванівна, билась головою об спинку лави і була виправдана.

Миколу Івановича, блідого, з запалими очима, обступила, коли він виходив з суду, юрба жінок, вони кидали квіти, верещали й цілували йому руки. З суду він приїхав додому і поговорив з Катею цілком душевно умиротворений.

У Катерини Дмитрівни були вже запаковані чемодани. Він по чистій совісті порадив їй поїхати на південь Франції і дав на витрати дванадцять тисяч. Сам же він, теж під час розмови, вирішив передати справи помічникові і поїхати в Крим — відпочити і подумати про все.

Власне, було неясно й непевно, чи роз’їжджаються вони на деякий час, чи назавжди, і хто кого покидає? Ці гострі питання були старанно прикриті метушнею від’їзду.

Про Дашу вони забули. Катерина Дмитрівна нагадалась аж в останню хвилину, коли, одягнена в сірий дорожній костюм, в елегантній шапочці, під вуалькою, схудла, сумна й мила, побачила Дашу в прихожій на сундуку. Даша гойдала ногою і їла хліб з мармеладом, бо сьогодні обід замовити забули.

— Рідний мій, Данюшо, — говорила Катерина Дмитрівна, цілуючи її крізь вуальку. — А ти ж як? Хочеш, поїдьмо зі мною.

Але Даша сказала, що залишиться сама в квартирі з Великим Моголом, буде складати іспити і в кінці травня поїде на ціле літо до батька.

IX

Даша залишилася сама вдома. Великі кімнати здавались їй тепер незатишними, і речі в них — зайвими. Навіть кубічні картини у вітальні, коли виїхали хазяї, перестали лякати й поблякли. Мертвими зборками висіли портьєри. І хоч Великий Могол щоранку, мовчки, як привид, блукала по кімнатах, струшуючи пил мітелкою з півнячого пір’я, все-таки наче інший, невидимий пил дедалі густіше вкривав квартиру.

В кімнаті сестри можна було, як по книзі, прочитати все, чим жила Катерина Дмитрівна. Ось у кутку маленький мольбертик з початою картинкою — дівчина в білому вінку і з очима на пів-обличчя. За цей мольбертик Катерина Дмитрівна вчепилася була, щоб якось виринути з шаленої метушні, але, звичайно, не вдержалась. Ось старовинний робочий столик, безладно напханий початим рукоділлям, барвистими клаптиками, все не закінчене й занедбане, — теж спроба. Таке саме безладдя в книжковій шафі, — видно, що почали прибирати й кинули. І скрізь покинені, засунуті наполовину розрізані книжки. Йоги, популярні лекції з антропософії, віршики, романи. Скільки спроб і марних зусиль почати добре життя! На туалетному столі Даша знайшла срібний блокнотик, де було записано: «Сорочок 24, ліфчиків 8, ліфчиків мереживних 6… Для Керенських квитки на «Дядю Ваню»… І потім, крупним дитячим почерком: «Даші купити яблучний торт».

Даша згадала — яблучний торт так ніколи й не був куплений. Їй до сліз стало жаль сестру. Ласкава, добра, надто делікатна для цього життя, вона чіплялася за речі і дрібнички, старалась укріпитися, оберегти себе від подрібнення і руйнування, але нічим і нікому було допомогти.

Даша вставала рано, сідала за книжки і складала екзамени, майже всі — «відмінно». До телефону, що раз у раз дзвонив у кабінеті, вона посилала Великого Могола, яка відповідала незмінно: «Пани виїхали, баришня підійти не можуть».

Цілими вечорами Даша грала на роялі. Музика не збуджувала її, як колись, не хотілося чогось невиразного і не завмирало мрійне серце. Тепер, сидячи статечно й мирно перед зошитом нот, освітлена з боків двома свічками, Даша ніби очищала себе урочистими звуками, що сповнювали до останніх закутків увесь цей безлюдний дім.

Інколи серед музики з’являлись маленькі вороги — непрохані спогади. Даша опускала руки і хмурилась. Тоді в домі ставало так тихо, що було чути, як потріскувала свічка. Потім Даша шумно зітхала, і знов її руки з силою торкались холодних клавішів, а маленькі вороги, наче порох і листя, гнані вітром, летіли з великої кімнати куди-небудь у темний коридор, за шафи й картонні коробки… Було навіки покінчено з тією Дашею, яка дзвонила в під’їзді Безсонова і говорила беззахисній Каті злі слова. Здурівши, дівчисько мало не наробило лиха. Дивна річ! Наче тільки й світла, що в вікні, — любовні настрої, а воно й любові ніякої не було.

Годині об одинадцятій Даша закривала рояль, гасила свічки і йшла спати, — все це робилося без вагань, діловито. За цей час вона вирішила якнайшвидше почати самостійне життя — самій заробляти і взяти Катю до себе.

В кінці травня, тільки-но склавши екзамени, Даша поїхала до батька через Рибінськ по Волзі. Увечері, прямо з залізниці, вона сіла на білий, яскраво освітлений серед ночі і темної води пароплав, розіклала в чистенькій каюті речі, заплела косу, подумала, що самостійне життя починається непогано, і, поклавши під голову лікоть і усміхаючись від щастя, заснула під ритмічне дрижання машини.

Розбудили її важкі кроки й біганина по палубі. Крізь жалюзі лилося сонячне світло, виграючи на червоному дереві рукомийника рідкими переливами. Вітрець, що одвівав чесучеву штору, пахнув медовими квітами. Вона відхилила жалюзі. Пароплав стояв коло пустинного берега, де під свіжообваленою, в корінні і грудді, невисокою кручею стояли вози з сосновими ящиками. Коло води, розставивши худі, з товстими коліньми ноги, пило коричневе лоша. На кручі червоним хрестом стриміла маякова віха.

Даша схопилася з койки, розгорнула на підлозі теб і, набравши повну губку води, вижала її на себе. Стало так свіжо й боязко, що вона, сміючись, почала підгортати до живота коліна. Потім наділа наготовлені з вечора білі панчохи, біле плаття й білу шапочку, — все це лежало на ній доладно, — і, почуваючи себе незалежно, стримана, але страшенно щаслива, вийшла на палубу.

По всьому білому пароплаву перебігали рідкі відблиски сонця, на воду боляче було дивитись — ріка сяяла і мінилася. На далекому березі, гористому, біліла, по пояс у березах, старенька дзвіниця.

Коли пароплав відчалив і, зробивши півколо, побіг донизу, назустріч йому повільно сунулись береги. З-за пагорків, наче нахилившись, виглядали де-не-де потемнілі солом’яні покрівлі хат. В небі стояли купчасті хмари з синюватими днищами, і від них у небесно-жовтувату безодню ріки падали білі тіні.

Даша сиділа в плетеному кріслі, поклавши ногу на ногу, обхопивши коліно, і почувала, як сяючі вигини ріки, хмари й білі їх відображення, березові пагорки, луки і струмені повітря, що пахли то болотяною травою, то сухою ріллею, то медовою кашкою і полином, течуть крізь неї, — і тихим захопленням розширюється серце.

Якийсь чоловік повільно підійшов, спинився збоку біля поручнів і, здається, поглядав. Даша кілька разів забувала про нього, а він усе стояв. Тоді вона твердо вирішила не обертатися, але у неї була надто палка вдача, щоб спокійно витерпіти таке розглядання. Вона почервоніла і швидко, сердито обернулась. Перед нею стояв Телєгін, тримаючись за стовпчик і не наважуючись ні підійти, ні заговорити, ні зникнути. Даша несподівано засміялась, — він їй нагадав щось невиразно веселе й добре. Та й весь Іван Ілліч, широкий, у білому кітелі, сильний і соромливий, немов обов’язковим завершенням з’явився з усього цього річкового спокою. Вона простягнула йому руку. Телєгін сказав:

— Я бачив, як ви сідали на пароплав. Власне, ми їхали з вами в одному вагоні від Петербурга. Але я не наважувався підійти, — ви були дуже заклопотані… Я вам не заважаю?

— Сідайте, — вона підсунула йому плетене крісло, — їду до батька, а ви куди?

— Я, власне кажучи, ще не знаю. Поки що, — в Кінешму, до родичів.

Телєгін сів поруч і скинув капелюха. Брови його зійшлися, лоб узявся зморшками. Звуженими очима він дивився на воду, що вибігала з-під пароплава увігнутою пінявою дорогою. Над нею за кормою летіли гострокрилі мартини, падали на воду, злітали вгору з хрипкими, жалібними криками і, далеко відставши, кружляли й билися над скоринкою хліба, що пливла по воді.

— Приємний день, Даріє Дмитрівно.

— Такий день, Іване Іллічу, такий день! Я сиджу і думаю: як з пекла на волю вирвалась! Пам’ятаєте нашу розмову на вулиці?

— Пам’ятаю до останнього слова, Даріє Дмитрівно.

— Після того таке почалося, не дай бог! Я вам колись розкажу. — Вона задумано похитала головою. — Ви були єдиною людиною, яка не дуріла в Петербурзі, так мені здається. — Вона усміхнулась і поклала йому руку на рукав. У Івана Ілліча злякано здригнулись повіки, стиснулись губи. — Я вам дуже довіряю, Іване Іллічу. Ви дуже сильний? Правда?

— Ну, який же я сильний.

— І вірна людина. — Даша відчула, що всі думки її — добрі, ясні і любовні, і такі самі добрі, вірні й сильні думки були у Івана Ілліча. І особлива радість була в тому, щоб говорити — висловлювати одверто ці світлі хвилі почуттів, які підходять до серця. — Я уявляю, Іване Іллічу, що коли ви любите, то мужньо, впевнено. А коли чого-небудь захочете, то не відступитесь.

Не відповідаючи, Іван Ілліч повільно витягнув з кишені шматок хліба і почав кидати птахам. Ціла зграя білих мартинів з тривожним криком кинулась ловити крихти. Даша й Іван Ілліч повставали з крісел і підійшли до борту.

— Он отому киньте, — сказала Даша, — дивіться, який він голодний.

Телєгін далеко в повітря кинув останній шматок хліба. Гладкий головатий мартин сковзнув на нерухомих, розгорнених, як ножі, крилах, налетів і не вхопив, і зараз же штук десять їх помчало слідом за хлібом до самої води, що теплою піною вирувала з-під борту. Даша сказала:

— Мені хочеться бути, знаєте, якою — жінкою? На той рік закінчу курси, почну заробляти багато грошей, візьму жити до себе Катю. Побачите, Іваце Іллічу.

Слухаючи ці слова, Телєгін кривився, стримувався, і, нарешті, розкрив рота з міцним, чистим рядом великих зубів, і зареготав так весело, що змокріли вії. Даша спалахнула, але й у неї застрибало підборіддя, і не хотіла, а зареготала, так само, як Телєгін, сама не знаючи з чого.

— Даріє Дмитрівно, — промовив він нарешті, — ви чудова… Я вас боявся страшенно… Але ви просто чудова!

— Ну, от що — ходімо снідати, — сказала Даша сердито.

— З приємністю.

Іван Ілліч звелів винести столика на палубу і, дивлячись на карту, заклопотано став чухати чисто вибрите підборіддя.

— Що ви думаєте, Даріє Дмитрівно, про пляшку легкого білого вина?

— Трохи вип’ю з приємністю.

— Білого чи червоного?

Даша так само діловито відповіла:

— Або те, або друге.

— В такому разі — вип’ємо шипучого.

Мимо плив горбистий берег з атласно-зеленими смугами пшениці, зелено-голубими — жита і рожевуватими — гречки, що починала цвісти. За поворотом, понад глинястою кручею, на гною, під шапками соломи, стояли присадкуваті хати, виблискуючи віконцями. Трохи далі — десяток хрестів сільського кладовища і шестикрилий, наче іграшковий, вітряк з проламаним боком. Кілька хлопчиків бігло вздовж кручі за пароплавом, кидаючи камінцями, що не долітали навіть до води. Пароплав повернув, і на пустинному березі — низький чагарник і шуліки над ним.

Теплий вітрець підвівав під білу скатерку, під плаття Даші. Золотисте вино в гранчастих великих чарках здавалося божим даром. Даша сказала, що заздрить Івану Іллічу, — в нього є своє діло, впевненість у житті, а от їй ще півтора року морочитись над книжками, і до того ж таке нещастя, що вона — жінка. Телєгін, сміючись, відповів:

— А мене, знаєте, з заводу вигнали.

— Що ви кажете!

— За двадцять чотири години щоб духу не було. А то чого ж би я на пароплаві опинився. Ви хіба не чули, що у нас діялось?

— Ні, ні…

— Самому мені ще біда невелика. Еге ж… — Він помовчав, поклавши лікті на скатерку. — І подумати тільки, як воно у нас все робиться по-дурному й бездарно — на диво. І чорт зна, яка слава про нас іде, про росіян. Прикро й совісно. Подумайте, — талановитий народ, багатюща країна, а що зверху видно? Видно: нахабну писарську пику. Замість життя — папір і чорнило. Ви не можете собі уявити, скільки у нас витрачається паперу і чорнила. Як почали відписуватись при Петрі Першому, так досі й не можемо спинитися. І от виявляється, кривава річ — чорнило, уявіть собі.

Іван Ілліч відсунув склянку з вином і закурив. Йому, видно, було неприємно розповідати про все, що трапилось далі.

— Ну, нащо згадувати. Треба сподіватись, що і в нас коли-небудь добре буде, не гірше, ніж у людей.

Цілий той день Даша й Іван Ілліч провели на палубі. Сторонньому спостерігачеві здалося б, що вони говорять дурниці, але так здалося б через те, що вони розмовляли шифром. Звичайнісінькі слова таємничо й незрозуміло набували подвійного змісту, і, коли Даша, вказуючи очима на пухкеньку баришню з ліловим шарфом, що віддувався за спиною, і на другого помічника капітана, що зосереджено крокував поруч неї, говорила: «Дивіться, Іване Іллічу, у них, здається, діло ладиться», — треба біуло розуміти: «Якби у нас з вами що-небудь сталося — було б зовсім не так». Ніхто з них не міг би згадати докладно, що він говорив, але Івану Іллічу здавалось, що Даша набагато розумніша, делікатніша і спостережливіша за нього; Даші здавалося, що Іван Ілліч добріший за неї, кращий, розумніший разів у тисячу.

Даша кілька разів набиралась духу, щоб розказати йому про Безсонова, але роздумувала; сонце пригрівало коліна, вітер торкався щоки, плечей, шиї, наче круглими й ласкавими пальцями, Даша думала:

«Ні, розкажу йому завтра. Піде дощик — тоді розкажу».

Даша, що любила спостерігати і була спостережлива, як усі жінки, знала наприкінці дня приблизно все чисто про всіх, що їхали на пароплаві, а Івану Іллічу це здавалося майже чудом.

Про декана Петербурзького університету, похмуру людину в димчастих окулярах і крилатці, Даша вирішила чомусь, що це видатний пароплавний шулер. І хоч Іван Ілліч знав, що це декан, тепер він теж став підозрівати — чи не шулер це? Взагалі його уявлення про дійсність похитнулось за цей день. Він відчував чи то запаморочення, чи то сон наяву і майже неспроможний був витримати хвилю любові до всього, що бачив і чув, хвилю любові, яка час від часу підкочувалась до нього, придивлявся — добре б оце зараз, наприклад, кинутись у воду он за тією стриженою дівчинкою, якщо вона впаде за борт. От якби впала!

О першій годині ночі Даші так зразу й солодко захотілося спати, що вона ледве дійшла до каюти і, прощаючись у дверях, сказала позіхаючи:

— На добраніч. Дивіться, наглядайте за шулером.

Іван Ілліч зараз же пішов у рубку першого класу, де декан, що хворів на безсоння, читав твори Дюма-батька, подивився на нього деякий час, подумав, що це чудова людина, незважаючи на те, що шулер, потім повернувся в яскраво освітлений коридор, де пахло машиною, лакованим деревом, духами Даші, навшпиньках пройшов повз її двері і в себе в каюті, упавши горілиць на койку і заплющивши очі, відчув, що весь зворушений, весь сповнений звуків, запахів, жару сонця і гострої, як біль у серці, радості.

О сьомій годині ранку його розбудив гудок пароплава. Підходили до Кінешми. Іван Ілліч швидко одягнувся і виглянув у коридор. Всі двері були зачинені, всі ще спали. Спала і Даша. «Мені зійти треба, інакше вийде чортзна-що», — подумав Іван Ілліч і вийшов на палубу, дивлячись на цю саму Кінешму, що так не до речі з’явилася на стрімкому й високому березі, з дерев’яними сходами, з дерев’яними, ніби сяк-так наставленими будиночками і яскравими по-вранішньому, жовтувато-зеленими липами міського парку, з непорушно завислою хмарою пилу над возами, що тяглися по міському спуску. Матрос, твердо ступаючи по палубі п’ятами босих ніг, з’явився з рудим чемоданом Телєгіна.

— Ні, ні, я передумав, назад несіть, — схвильовано сказав йому Іван Ілліч, — я, бачите, до Нижнього вирішив їхати. В Кінешму мені не дуже й треба було. От сюди ставте, під койку. Дякую, голубе.

В каюті Іван Ілліч просидів годин зо три, придумуючи, як пояснити Даші свій, як він розумів, пошлий і нав’язливий вчинок, і було ясно, що пояснити неможливо: ні збрехати, ні сказати правду.

Об одинадцятій годині, каючись, ненавидячи і зневажаючи себе, він з’явився на палубі руки за спиною, хода якась нерівна, обличчя фальшиве, словом, тип пошляка. Але обійшовши кругом палубу і не знайшовши Даші, Іван Ілліч схвилювався, почав заглядати скрізь. Даші не було ніде. У нього пересохло в роті. Очевидно, щось трапилось. І раптом він прямо наткнувся на неї. Даша сиділа на вчорашньому мгсці, в плетеному кріслі, сумна й тиха. На колінах у неї лежала книжка й груша. Вона повільно обернула голову до Івана Ілліча, очі її розширились, наче від переляку, залились радістю, на щоки наплив рум’янець, груша покотилася з колін.

— Ви тут? Не злізли? — промовила вона тихо.

Іван Ілліч проковтнув хвилювання, сів поруч і сказав глухим голосом:

— Не знаю, як ви подивитесь на мій вчинок, але я навмисне не зліз у Кінешмі.

— Як я подивлюсь на ваш вчинок? Ну, цього я не скажу. — Даша засміялась і несподівано, так що в Івана Ілліча знову на цілий день, дужче, ніж учора, пішла обертом голова, поклала йому в долоню свою руку просто й ніжно.

X

Насправді на механічному заводі сталося ось що. В дощовий вечір, що обгорнув вітряними хмарами фосфоричне небо, у вузькому провулку, смердючому і грязькому тією особливою, вугільно-залізною гряззю, якою бувають геть-чисто залляті вулиці, що прилягають до великих заводів, у юрбі робітників, які йшли після гудка додому, з’явився невідомий чоловік у резиновому плащі з піднятим каптуром.

Деякий час він ішов слідом за всіма, потім спинився і на всі боки став роздавати аркушики, говорячи тихо:

— Від Центрального комітету… Прочитайте, товариші.

Робітники на ходу брали аркушики і ховали в кишені та під шапки.

Коли чоловік у резиновому плащі роздав майже всі аркушики, біля нього, сильно протиснувшись плечем крізь натовп, з’явився сторож і, проговоривши поспішно: «Зажди-но», — схопив ззаду за плащ. Але чоловік, мокрий і слизький, вивернувся й побіг. Залунав різкий свисток, у відповідь здалека заверещав другий. По рідіючому натовпу пройшов глухий гомін. Але діло було зроблено, і чоловік у плащі зник.

Днів через два на механічному заводі, несподівано для адміністрації, зранку не став на роботу слюсарний цех і пред’явив вимоги, не дуже серйозні, але рішучі.

По довгих заводських корпусах, тьмяно освітлених крізь брудні шибки й задимлені скляні дахи, полетіли, як іскорки, невиразні фрази, зауваження і злі слівця. Робітники, стоячи біля верстатів, чудно поглядали на начальство, що проходило повз них, і в зосередженому збудженні ждали дальших вказівок.

Старшому майстрові Павлову, донощикові й нашіптувачеві, що крутився біля гідравлічного преса, несподівано розчавили всю ступню розпеченою болванкою. Він дико закричав, і тоді по заводу пішла чутка, що когось убили. О дев’ятій годині на заводський двір, як буря, влетів величезний лімузин головного інженера.

Іван Ілліч Телєгін, прийшовши у звичайну годину в ливарню, величезну будівлю у вигляді цирку, з розбитими подекуди шибками, з висячими ланцюгами мостових кранів, з плавильними горнами коло стін і долівкою, спинився на дверях, ворухнув плечима від вранішнього холодку і за руку весело поздоровкався з майстром Пуньком, що підійшов до нього.

В ливарні була одержано спішне замовлення на моторні станини, і Іван Ілліч заговорив з Пуньком про наступну роботу, діловито і вдумливо радячись з ним про ті речі, які були для них обох безперечними. Ця маленька хитрість вела до того, що Пунько, який став на роботу в ливарню п’ятнадцять років тому простим чорноробом, а тепер — старший майстер, який дуже пишається своїми знаннями і досвідом, залишився цілком задоволений розмовою, самолюбство його було вдоволене, а Телєгін був певний, що коли Пунько задоволений, то робота піде на лад.

Обійшовши ливарню, Іван Ілліч поговорив з ливарниками і формувальниками, з кожним тим напівжартівливо-товариським тоном, який найбільш точно визначав їх взаємовідносини: ми обидва стоїмо на одній роботі, значить — товариші, але я інженер, ви робітник, і, по суті, ми — вороги, але тому що ми один одного поважаємо, то нам нічого не залишається, як жартувати один з одним.

До одного з горнів, спускаючись на ланцюгу і стукаючи, підкотив кран. Пилип Шубін і Іван Орєшников, мускулясті й рослі робітники, один — чорний з сивиною і в круглих окулярах, другий — з кучерявою бородою, із світлим, перев’язаним ремінцем волоссям, голубоокий і атлетично сильний, взялись: один — ломом віддирати кам’яну дошку з зовнішнього боку горна, другий — наводити на білий від жару високий тигель кліщі. Ланцюг затріщав, тигель подався і, шиплячи, світячись та гублячи корки нагару, поплив у повітрі до середини майстерні.

— Стоп, — сказав ирєшников, — опускай.

Знову загримотіла лебідка, тигель опустився, сліпуча струмина бронзи, з тріском розкидаючи зелені зірки, освітлюючи оранжевою загравою шатрову стелю майстерні, полилася під землю. Запахло горілою нудно-солодкою міддю.

В цей час двійчасті двері, що вели в сусідній корпус, враз розчинились, і в ливарнюгшвидко й рішуче ввійшов молодий робітник з блідим і злим обличчям.

— Кінчай роботу… Знімайся! — гукнув він уривчастим, твердим голосом і скоса глянув на Телєгіна. — Чули? Чи ні?

— Чули, чули, не кричи, — відповів Орєшников спокійно і підвів голову до лебідки: — Дмитро, не спи, попускай.

— Ну, чули — розумійте самі, другий раз просити не будемо, — сказав робітник, сунув руки в кишені і, жваво обернувшись, вийшов.

Іван Ілліч, присівши над свіжим литвом, обережно розколупував землю шматком дроту. Пунько, сидячи на високому стільці коло дверей, перед конторкою, швидко почав гладити сиву цапину борідку і сказав, бігаючи очима:

— Хочеш не хочеш, значить, а роботу кидай. А діток чим годувати, якщо тебе кишнуть з заводу, про це молодці оті думають чи ні?

— Ти в ці діла краще б не ліз, Василю Степановичу, — відповів Орєшников густим голосом.

— Тобто як так — не ліз?

— Та це наша каша. Ти такий, що забіжиш до начальства, в очі вскочиш. А тому — мовчи.

— Через що страйк? — спитав нарешті Телєгін. — Які вимоги?

Орєшников, на якого він глянув, одвів очі. Пунько відповів:

— Слюсарі застрайкували. Минулого тижня у них шістдесят верстатів перевели на відрядну роботу, для проби. Ну от і виходить, що недовиробляють, надурочні години доводиться вистоювати. Та в них цілий список у шостому корпусі на дверях прибитий, вимоги різні, невеликі.

Він сердито вмочив перо у пляшечку і взявся зводити відомість. Телєгін заклав руки за спину, пройшовся вздовж горнів, потім сказав, дивлячись у круглий отвір, за яким у білому нестерпному вогні танцювала, ходила зміями кипляча бронза:

— Орєшников, коли б оця штука в нас не перестояла, га?

Орєшников, не відповідаючи, зняв шкіряного фартуха, повісив його на цвях, надів смушеву шапку та довгого добротного піджака і промовив густим басом, що сповнив усю майстерню:

— Знімайтесь, товариші. Приходьте в шостий корпус, до середніх дверей.

І пішов до виходу. Робітники мовчки покидали інструменти, хто спустився з лебідки, хто виліз з ями в підлозі, і юрбою рушили за Орєшниковим. І раптом біля дверей щось трапилось, — залунав несамовитий голос, що зривався на вереск:

— Пишеш?.. Пишеш, сучий син?.. На, записуй мене!.. Виказуй начальству!.. — Це кричав на Пунька формувальник Олексій Носов; виснажене, давно небрите обличчя його, з глибоко запалими каламутними очима, стрибало й перекошувалося, на тонкій шиї набрякла жила; кричачи, він бив чорним кулаком по краю конторки: — Кровопивці!.. Мучителі!.. Знайдемо й на вас ножика!..

Тоді Орєшников схопив Носова за тулуб, легко відтягнув від конторки і повів до дверей. Той одразу затих. Майстерня спорожніла.

До полудня застрайкував весь завод. Ходили чутки, що тривожно на Обуховському і Невському машинобудівному. Робітники великими групами стояли на заводському дворі і ждали, до чого приведуть переговори адміністрації з страйковим комітетом.

Засідали в конторі. Адміністрація злякалася й ішла на поступки. Затримка тепер була тільки за дверцятами в дощаній огорожі, що їх робітники вимагали відчинити, інакше їм доводиться обхідним шляхом місити зайвих чверть версти грязюку. Дверцята нікому, власне, не були потрібні, але діло пішло на самолюбство, адміністрація раптом уперлась, і почались довгі дебати. І в цей час по телефону з міністерства внутрішніх справ одержали наказ: відмовити страйковому комітетові в усіх вимогах і, до окремого розпорядження, ні в які переговори з ним не вступати.

Наказ цей так псував усю справу, що старший інженер негайно помчав до міста, щоб порозумітись. Робітники дивувались, настрій був скоріш мирний. Кілька інженерів, вийшовши до натовпу, пояснювали становище, розводили руками. Де-не-де навіть чути було сміх. Нарешті на ганку контори з’явився величезний, гладкий сивий інженер Бульбін і прокричав на весь двір, що переговори відкладені на завтра.

Іван Ілліч, пробувши в майстерні до вечора й бачачи, що горна однаково погаснуть, почухав потилицю і поїхав додому. В їдальні сиділи футуристи і, виявилось, дуже цікавились тим, що діється на заводі. Але Іван Ілліч нічого не розповідав, задумано зжував запропоновані йому Єлизаветою Київною бутерброди, і пішов у свою кімнату, зачинився, й ліг спати.

Другого дня, під’їжджаючи до заводу, він ще здалеку побачив, що там не гаразд. По всьому провулку стояли купки робітників і радились. Коло воріт зібралась величезна юрба з кількохсот чоловік і гула, як потривожений вулик.

Іван Ілліч був у м’якому капелюсі й цивільному пальті, на нього не звертали уваги, і він, прислухаючись до суперечок в окремих кутках, дізнався, що вночі був заарештований весь страйковий комітет, що й зараз тривають арешти серед робітників, що обрано новий комітет, що вимоги, пред’явлені ним тепер, — уже політичні, що весь заводський двір повен козаків, і кажуть, було дано наказ розігнати юрбу, але козаки нібито відмовилиф, і що, нарешті, Обуховський, Невський суднобудівний, Французький і кілька дрібних заводів приєдналися до страйку.

Іван Ілліч вирішив пробратися в контору — взнати новини, але насилу протовпився тільки до воріт. Там, коло знайомого сторожа Бабкіна, похмурого чоловіка у величезному кожусі, стояли два рослих козаки у збитих на вухо безкозирках і з бородами на два боки. Весело й зухвало поглядали вони на недоспані, нездорові обличчя робітників, були обидва рум’яні, ситі й, мабуть, спритні до бійки та зубоскальства.

«Еге, ці мугирі вагатися не будуть», — подумав Іван Ілліч і хотів був увійти в двір, але ближчий до нього козак перепинив шлях і, пильно дивлячись зухвалими очима, сказав:

— Куди? Назад!

— Мені треба пройти в контору, я інженер.

— Назад, кажу!

Тоді з юрби залунали голоси:

— Бузувіри! Опричники!

— Мало ви нашої крові пролили!

— Чорти гладкі! Поміщики!

В цей час у перші ряди протовпився низенький прищуватий юнак з великим і кривим носом, у величезному, не на зріст, пальті і незграбно надітій високій шапці на кучерявому волоссі. Помахуючи кволою рукою, він заговорив, гаркавлячи:

— Товариші козаки! Хіба ми не всі росіяни? На кого ви піднімаєте зброю? На своїх же братів. Хіба ми ваші вороги, щоб нас розстрілювати? Чого ми хочемо? Ми хочемо щастя всім росіянам. Ми хочемо, щоб кожна людина була вільна. Ми хочемо знищити сваволю…

Козак, стиснувши губи, презирливо оглянув з голови до ніг молодого чоловіка, обернувся й почав ходити у воротах. Другий відповів значливо, книжним голосом:

— Ніяких бунтів допустити ми не можемо, тому що ми присягу приймали.

Тоді перший, очевидно, надумавши відповідь, крикнув до кучерявого юнака:

— Братй, братй… штани он підтягни, а то загубиш.

І обидва козаки засміялись.

Іван Ілліч одійшов од воріт, юрба, рухаючись, однесла його вбік, до огорожі, де валявся заіржавлений чавунний брухт. Він спробував був вилізти на нього і побачив Орєшникова, який, збивши на потилицю смушеву шапку, спокійно жував хліб. Телєгіну він кивнув бровами і сказав басом:

— От хороші діла, Іване Іллічу.

— Здрастуйте, Орєшников. Чим же це все скінчиться?

— А ми покричимо трохи та й шапку знімемо. Ото буде й по бунтові. Пригнали козаків. А чим ми з ними воювати будемо? Оцею хіба цибулиною кинути — убити двох.

У цей час по юрбі прокотився гомін і вщух. В тиші коло воріт залунав уривчастий командний голос:

— Панове, прошу вас розходитись по домівках. Ваші просьби будуть розглянені. Прошу вас спокійно розійтися.

Юрба захвилювалась, рушила назад, убік. Деякі відійшли, деякі посунулися вперед. Гомін посилився. Орєшников сказав:

— Третій раз по-доброму просять.

— Хто це говорить?

— Осавул.

— Товариші, товариші, не розходьтесь, — почувся схвильований голос, і позад Івана Ілліча на купу чавунного брухту вискочив блідий, збуджений чоловік у великому капелюсі, з розпатланою чорною бородою, під якою елегантний піджак його був зашпилений англійською шпилькою на горлі.

— Товариші, ні в якому разі не розходьтеся, — голосно заговорив він, простягнувши руки із стисненими кулаками, — нам цілком певно відомо, що козаки стріляти відмовились. Адміністрація провадить переговори через третіх осіб із страйковим комітетом. Мало того, залізничники обговорюють зараз загальний страйк. В уряді паніка.

— Браво! — загорлав чийсь несамовитий голос. Юрба загула, оратор пірнув у неї і зник. Було видно, як провулком підбігали люди.

Іван Ілліч пошукав очима Орєшникова, але той стояв уже далеко біля воріт. Кілька разів він почув: «Революція, революція».

Іван Ілліч відчував, як усе в ньому тремтить злякано-радісним збудженням. Вилізши на чавунний брухт, він оглядав величезну тепер юрбу і раптом за два кроки від себе побачив Акундіна, — той був в окулярах, у кепці з великим козирком і в чорній накидці. До нього протовпився пан з тремтячими губами, в котелку. Телєгін чув, як він сказав Акундіну:

— Ідіть, Іване Абакумовичу, вас ждуть.

— Я не прийду, — коротко, зі злістю відповів Акундін.

— Зібрався весь комітет. Без вас, Іване Абакумовичу, не хочуть ухвалювати рішення.

— Я залишаюсь при окремій думці, — це відомо.

— Ви збожеволіли. Ви бачите, що діється. Я вам кажу, з хвилини на хвилину почнеться розстріл… — у пана в котелку затіпались губи.

— ІІо-перше, не кричіть, — промовив Акундін, — ідіть і ухвалюйте компромісне рішення. Я у провокації участі не беру…

— Чорт знає, чорт знає, божевілля якесь! — сказав пан у котелку і протиснувся в юрбу. До Акундіна боком підступив учорашній робітник, що зняв людей у майстерні Телєгіна. Акундін щось сказав йому, той кивнув і зник. Потім те саме — коротка фраза і кивок головою — відбулося з іншим робітником.

Але в цей час у натовпі застережливо закричали, і раптом пролунало три коротких сухих постріли. Зразу запала тиша. І придушений голос, наче умисне, затягнув: «А-а-а». Натовп подався і відхлинув од воріт. На розмішаній ногами грязі лежав ниць, з підігнутими до живота коліньми, козак. І зараз же пішов крик по всьому народу: «Не треба, не треба». Це відчиняли ворота. Але звідкілясь збоку ляснув четвертий постріл з револьвера, і полетіло кілька каменів, ударившись об залізо. В цю хвилину Телєгін побачив Орєшникова, який стояв без шапки, з відкритим ротом, одного, поперед юрби, що вже безладно втікала. Він наче вріс від жаху в землю величезними чобітьми. І одночасно різонули, як удари бича, довгі постріли з гвинтівок — один, два, і залп, — і, м’яко осівши на коліна, упав навзнак Орєшников.

Через тиждень було закінчено розслідування події на заводі. Іван Ілліч потрапив у список осіб, запідозрених у співчутті робітникам. Викликаний у контору, він, несподівано для всіх, наговорив різкостей адміністрації і підписав відставку.

XI

Лікар Дмитро Степанович Булавін, батько Даші, сидів у їдальні коло великого, обгорненого парою самовара і читав місцеву газету — «Самарский листок». Коли цигарка догорала до вати, лікар брав з товсто напханого портсигара нову, закурював її від недокурка, кашляв, весь багровіючи, і чухав під розстебнутою сорочкою волосаті груди. Читаючи, він сьорбав з блюдечка неміцний чай, сипав попіл на газету, на сорочку, на скатерку.

Коли за дверима заскрипіло ліжко, затупали ноги і в їдальню увійшла Даша в накинутому на сорочку халатику, вся ще рожева і сонна, Дмитро Степанович подивився на дочку поверх пенсне з тріщиною холодними, як у Даші, насмішкуватими очима і підставив їй щоку. Да- ша поцілувала його і сіла навпроти, підсунувши хліб і масло.

— Знову вітер, — сказала вона. Дійсно, другий день віяв сильний гарячий вітер. Вапняковий пил хмарою висів над містом, заступаючи сонце. Густі, колючі хмари пилу поривами проносились вздовж вулиць, і було видно, як спиною до них оберталися нечисленні прохожі. Пил проникав в усі шпари, крізь рами вікон, лежав на підвіконниках тонким шаром, хрустів на зубах. Од вітру дрижали шибки і гримотів залізний дах. До того ж було жарко, душно, і навіть у кімнатах пахло вулицею.

— Епідемія очних захворювань. Непогано, — сказав Дмитро Степанович. Даша зітхнула.

Два тижні тому на сходнях пароплава вона попрощалася з Телєгіним, що провів її кінець кінцем до Самари, і з того часу без діла жила у батька в новій, їй незнайомій, порожній квартирі, де в залі стояли нерозпечатані ящики з книжками, досі не були почеплені фіранки, нічого не можна було знайти, нікуди приткнутися, як у заїзді.

Помішуючи чай у склянці, Даша з тугою дивилась, як за вікном летять знизу вгору клуби сірого пилу. Їй здавалось, що от — минуло два роки, як сон, і вона знову вдома, а від усіх надій, хвилювань, людської різноманітності, від гамірного Петербурга залишились тільки оці курні хмари.

— Ерцгерцога вбили, — сказав Дмитро Степанович, перегортаючи газету.

— Якого?

— Тобто як — якого? Австрійського ерцгерцога вбили в Сараєві.

— Він був молодий?

— Не знаю. Налий-но ще склянку.

Дмитро Степанович кинув у рот маленький шматочок цукру, — він пив завжди вприкуску, — і насмішкувато оглянув Дашу.

— Скажи на милость, — спитав він, піднімаючи блюдечко, — Катерина остаточно розійшлась з чоловіком?

— Я ж тобі розказувала, папа.

— Ну, ну…

І він знову взявся до газети. Даша підійшла до вікна. Яка нудьга! І вона згадала білий пароплав і, головне, сонце всюди — синє небо, ріка, чиста палуба, і все, все повне сонця, вологи і свіжості. Тоді здавалось, що ця осяйна путь — широка, з повільними поворотами ріка і пароплав «Федір Достоєвський», разом з Дашею і Телє- гіним увіллються, увійдуть у синє, без берегів, море світла й радості — щастя.

І Даша тоді не поспішала, хоч розуміла, що переживав Телєгін, і нічого не мала проти цього переживання. Але чого поспішати, коли кожна хвилина цієї путі й так була хороша, і однаково вони припливуть до щастя.

Іван Ілліч, під’їжджаючи до Самари, змарнів, перестав жартувати. Даша думала — пливемо до щастя, і почувала на собі його погляд, такий, наче сильну, веселу людину переїхали колесом. Їй було жаль його, але що вона могла вдіяти, як допустити його до себе, хоч би трошки: адже тоді, — вона це розуміла, — зразу почнеться те, що повинно було трапитись в кінці дороги. Вони не допливуть до щастя, а на півдорозі нетерпляче розкрадуть його. Тому вона була ніжна з Іваном Іллічем, і тільки. Йому ж здавалось, що він образить Дашу, якщо хоч словом натякне на те, що не спав уже четверту ніч і почував себе в тому особливому, наполовину примарному світі, де все зовнішнє пливло мимо, як тіні в голубуватому тумані, де грізно і тривожно горіли сірі Дашині очі, де дійсністю були тільки запахи, світло сонця і безперервний біль у серці.

В Самарі Іван Ілліч пересів на другий пароплав і поїхав назад. А Дашине осяйне море, до якого вона так спокійно пливла, зникло, розсипалось, знялося клубами пилу за деренчливими шибками.

— А дадуть австріяки чосу цим самим сербам, — сказав Дмитро Степанович, зняв з носа пенсне і кинув його на газету. — Ну, а ти що думаєш про слов’янське питання, рибко?

Даша, стоячи коло вікна, знизала плечима.

— Обідати приїдеш? — тужно спитала вона.

— Ні в якому разі. У мене скарлатина на Постниковій дачі.

Дмитро Степанович не кваплячись узяв з стола, надів маніжку, застебнув чесучевий піджак, перевірив по кишенях — чи все на місцях, і зламаним гребінцем почав начісувати на лоб сиве кучеряве волосся.

— Ну, то як же все-таки ти про слов’янське питання, га?

— Їй-богу, не знаю, папа. Чого ти, справді, чіпляєшся до мене.

— А я маю певну власну думку, Даріє Дмитрівно, — йому, видно, дуже не хотілось їхати на дачу, та й взагалі Дмитро Степанович любив поговорити вранці за самоваром про політику, — Слов’янське питання, — ти слухаєш мене? — це основа світової політики. На цьому багато народу скрутить собі в’язи. Ось чому місце, звідки походять слов’яни, Балкани, не що інше, як європейський апендицит. У чому ж4 річ? — ти хочеш мене спитати. Прошу. — І він почав загинати товсті пальці: — Перше, слов’ян — більш як двісті мільйонів, і вони плодяться, як кролики. Друге — слов’янам вдалося створити таку могутню воєнну державу, як Російська імперія. Третє — дрібні слов’янські групи, незважаючи на асиміляцію, організуються в самостійні одиниці і тяжать до так званого всеслов’янського союзу. Четверте, — найголовніше, — слов’яни являють собою морально зовсім новий і в певному розумінні надзвичайно небезпечний для європейської цивілізації тип «богошукача». І «богошукання», — ти слухаєш мене, рибко? — є заперечення і руйнування всієї сучасної цивілізації. Я шукаю бога, тобто правди, — в самому собі. Для цього я повинен бути абсолютно вільний, і я руйную моральні підвалини, під якими я похований, руйную державу, яка держить мене на цепу.

— Папочко, їдь на дачу, — сказала Даша сумовито.

— Ні, шукай правди там, — Дмитро Степанович потикав пальцем, наче вказуючи під підлогу, але раптом замовк і обернувся до дверей. В прихожій тріщав дзвінок.

— Дашо, піди відчини.

— Не можу, я роздягнена.

— Мотроно! — закричав Дмитро Степанович. — От, баба проклята. — І сам пішов відчиняти парадні двері і зараз же повернувся, тримаючи в руці листа.

— Від Катюші, — сказав він. — Стривай, не хапай з рук, я спочатку докажу… Так от, — «богошукання», насамперед, починає з руйнації, і цей період дуже небезпечний і заразливий. Якраз цей момент хвороби Росія зараз і переживає… Спробуй вийти увечері на головну вулицю — тільки й чути — репетують: «Ряту-у-уйте!» По вулицях тиняються гірчичники, бешкетництво таке, що поліція з ніг збилася. Ці хлопці — без ніяких ознак моралі — «богошукачі». Зрозуміла, рибко? Сьогодні вони бешкетують на головній вулиці, завтра почнуть бешкетувати в усій державі Російській. А в цілому народ переживає першу фазу «богошукання» — руйнацію підвалин.

Дмитро Степанович засопів, закурюючи цигарку. Даша витягла у нього з пальців Катиного листа і пішла в свою кімнату. А він деякий час ще щось доводив, ходив, грюкаючи дверима, по великій, наполовину порожній, запорошеній квартирі з фарбованими підлогами, потім поїхав на дачу.

«Данюшо, люба, — писала Катя, — досі нічого не знаю ні про тебе, ні про Миколу. Я живу в Парижі. Тут сезон у розпалі. Носять дуже вузькі знизу плаття, в моді шифон. Париж дуже гарний. І чисто всі, — от би тобі подивитись, — весь Париж танцює танго. За сніданком, між стравами — встають і танцюють, і о п’ятій годині, і за обідом, і так до ранку. Я нікуди не можу сховатися від цієї музики, вона якась сумна, болісна й солодка. Мені все здається, що хороню молодість, щось безповоротне, коли дивлюсь на цих жінок з глибокими вирізами платтів, з очима, підведеними синім, і на їх кавалерів. Взагалі ж нудьгую. Все думається, що хтось повинен померти. Дуже боюсь за папу. Він же зовсім не молодий. Тут повно росіян, всі наші знайомі: щодня збираємось де-небудь, наче й не виїжджала з Петербурга. До речі, тут мені розповіли про Миколу, що він був близький нібито з одною жінкою. Вона — вдова, у неї двоє дітей і третє маленьке. Розумієш? Мені було дуже боляче спочатку, а потім чомусь стало страшенно жаль цього маленького… Знаєш, Данюшо, іноді мені хочеться мати дитину. Але це ж можна тільки від коханого чоловіка. Вийдеш заміж — роди, чуєш».

Даша прочитала листа кілька разів, заплакала, особливо над тією ні в чому не повинною дитинкою, і сіла писати відповідь, писала її до обіду, обідала сама, — так, лише кілька крихт якихось, — потім пішла в кабінет і почала ритися в старих журналах, відшукала довжелезний якийсь роман, лягла на диван посеред розкиданих книжок і читала до вечора. Нарешті приїхав батько, запорошений і стомлений; сіли вечеряти, батько на всі запитання відповідав «угу»; Даша випитала: виявляється, скарлатинний хворий, трирічний хлопчик, помер. Дмитро Степанович, повідомивши це, засопів, сховав пенсне в футляр і пішов спати. Даша лягла в постіль, укрилася з головою простинею і вдосталь наплакалась за різними сумними речами.

Минуло два дні. Курна буря скінчилась грозою і зливою, що тарабанила по даху цілу ніч, і недільний ранок настав тихий і вологий — вимитий.

Вранці, саме коли Даша встала, зайшов до неї старий знайомий, Семен Семенович Говядін, земський статистик — худий і сутулуватий, завжди блідий мужчина, з русявою бородою і зачесаним за вуха волоссям. Від нього пахло сметаною; він не визнавав вина, тютюну і м’яса і був на обліку в поліції. Вітаючись з Дашею, він сказав без ніякої причини насмішкуватим голосом:

— Я за вами, женщино. Їдьмо на Волгу.

Даша подумала: «Отже, все скінчилось статистиком Говядіним», — взяла білого зонтика і пішла за Семеном Семеновичем вниз до Волги, до пристані, де стояли човни.

Поміж довгими дощаними бараками з хлібом, стосами дерева і цілими горами тюків з шерстю та бавовною блукали вантажники й тягалі, широкоплечі, широкогруді чоловіки і хлопці, босі, без шапок, з голими шиями. Декотрі грали в орлянку, декотрі спали на мішках і дошках; вдалині чоловік тридцять з ящиками на плечах збігали по хитких сходнях. Між возами стояв п’яний чоловік, весь у грязі й поросі, із закривавленою щокою, і, придержуючи обома руками штани, лаявся ліниво й матірно.

— Цей елемент не знає ні свят, ні відпочинку, — повчально зауважив Семен Семенович, — а от ми з вами, розумні й інтелігентні люди, їдемо знічев’я милуватися природою.

І він переступив через величезні босі ноги грудистого й губатого парубка, що лежав навзнак; другий сидів на колоді й жував французьку булку. Даша чула, як той, що лежав, сказав їй вслід:

— Пилипе, от би нам таку.

І другий відповів з напханим ротом:

— Чиста дуже. Мороки багато.

По широкій жовтуватій річці в хитких сонячних відблисках рухались силуети човників, прямуючи до далекого піщаного берега. Одного з таких човнів найняв Говядін; попросив Дашу правити стерном, сам сів на весла і почав гребти проти течії. Незабаром на блідому обличчі у нього виступив піт.

— Спорт — велика річ, — сказав Семен Семенович і взявся стягати з себе піджака, соромливо відстебнув підтяжки і сунув їх під ніс човна. У йього були худі, з довгим волоссям, кволі руки і гутаперчеві манжети. Даша розкрила зонтика і примружившись дивилась на воду.

— Пробачте за нескромне запитання, Даріє Дмитрівні, — в місті є поголоска, що ви виходите заміж. Правда це?

— Ні, неправда.

Тоді він широко осміхнувся, що було несподівано для нього інтелігентного заклопотаного обличчя, і кволим голоском спробував був заспівати: «Эх, да вниз по матушке по Волге», — але засоромився і з усієї сили вдарив веслами по воді.

Назустріч проплив човен, повний людей. Три міщанки в зелених і яскраво-червоних кашемірових платтях лузали насіння і спльовували лушпиння собі на коліна. Навпроти сидів зовсім п’яний гірчичник, кучерявий, з чорними вусиками, підкочував, наче вмираючи, очі і грав польку на гармошці. Другий швидко гріб, розгойдуючи човна, третій, махнувши кормовим веслом, закричав до Семена Семеновича:

— Звертай з дороги, шляпа, тудить твою душу. — І вони з криком і лайкою пропливли зовсім близько.

Нарешті човен зашурхотів по піщаному дну. Даша вистрибнула на берег. Семен Семенович знову надів підтяжки і піджак.

— Хоч я і міський житель, але щиро люблю природу, — сказав він примружившись, — особливо, коли її доповню є постать дівчини, в цьому я вбачаю щось тургенєвське. Ходімо в ліс.

І вони побрели по гарячому піску, вгрузаючи в ньому по кісточки. Говядін щохвилини спинявся, витираючи хустинкою обличчя, і говорив:

— Ні, ви гляньте, яка чарівна місцина.

Нарешті пісок скінчився, довелося видряпуватись на невелику кручу, звідки починались луги з де-не-де вже скошеною травою, що в’яла в покосах. Тут гаряче пахло медовими квітками. По березі вузького яру над водою росла кучерява ліщина. У видолинку, в соковитій траві, дзюрчав струмок, переливаючись у друге озерце — кругле. На березі його росли старі липи і корява сосна з одною, відставленою, як рука, гілкою. Далі, по вузькій гривці, цвіла біла шипшина. Це було місце, улюблене вальдшнепами під час перельотів. Даша і Семен Семенович сіли на траву. Під їх ногами синіла небом, зеленіла відображенням листя вода по звивистих ярках. Неподалік від Даші в кущі стрибали, одноманітно посвистуючи, дві сірі пташки. І з усією журбою покинутого коханця, десь у гущавині дерева туркотів, туркотів не вгаваючи дикий голуб. Даша сиділа, витягнувши жноги, опустивши руки на коліна, і слухала, як у гіллі покинутий коханець бурмотів ніжним голосом:

«Даріє Дмитрівно, Даріє Дмитрівно, ой що ж воно з вами діється, — чому вам так сумно, хочеться плакати? Адже нічого ще не трапилось, а ви сумуєте, ніби життя вже скінчилось, минуло, пролетіло. Ви просто зроду-віку плаксійка».

— Мені хочеться бути з вами одвертим, Даріє Дмитрівно, — сказав Говядін, — дозвольте мені, так би мовити, відкинути геть умовності?..

— Говоріть, мені однаково, — відповіла Даша і, закинувши руки за голову, лягла на спину, щоб бачити небо, а не шмигляючі очиці Семена Семеновича, який крадькома поглядав на її білі панчохи.

— Ви горда, смілива дівчина. Ви молоді, гарні, сповнені кипучого життя…

— Припустімо, — сказала Даша.

— Невже вам ніколи не хотілося зруйнувати цю умовну мораль, прищеплену вихованням і середовищем? Невже в ім’я цієї, всіма авторитетами вже відкинутої моралі ви повинні стримувати свої красиві інстинкти!

— Припустімо, що я не хочу стримувати свої красиві інстинкти, — тоді що? — спитала Даша і з лінивою цікавістю ждала, що він скаже. Її розігріло сонце, і було так хороше дивитись у небо, в сонячний пил, який наповнив усю цю синю безодню, що не хотілося ні думати, ні ворушитись.

Семен Семенович мовчав, колупаючи в землі пальцем. Даша знала, що він одружений з акушеркою Марією Давидівною. Разів зо два на рік Марія Давидівна забирала трьох дітей і переходила від чоловіка до матері, що жила навпроти, через вулицю. Семен Семенович у земській управі пояснював співробітникам ці сімейні розриви хтивою і сварливою вдачею Марії Давидівни. Вона ж у земській лікарні пояснювала їх тим, що чоловік кожної хвилини ладен зрадити її з ким завгодно, тільки про це й думає, і не зраджує тільки тому, що боязкий та кволий, а це вже зовсім прикро, і вона більше не може бачити його довгу вегетаріанську фізіономію. Під час цих сварок Семен Семенович по кілька разів на день без шапки переходив вулицю. Потім подружжя мирилося, і Марія Давидівна з дітьми й подушками перебиралася в свій дім.

— Коли жінка залишається вдвох з мужчиною, у неї виникає природне бажання належати, у нього — оволодіти її тілом, — покашлявши, промовив, нарешті, Семен Семенович. — Я вас закликаю бути чесною, одвертою. Загляньте в глиб себе і ви побачите, що серед забобонів і брехні в вас горить природне бажання здорової хтивості.

— А у мене зараз ніяке бажання не горить, що це означає? — спитала Даша. Їй було смішно й ліниво. Над головою, в блідій квіточці шипшини, в жовтому пилку ворушилася бджола. А покинутий коханець продовжував бурмотіти в осичині: «Даріє Дмитрівно, Даріє Дмитрівно, чи не закохані ви справді? Закохані, закохані, слово честі, — тому й сумуєте». Слухаючи, Даша тихенько почала сміятися.

— Здається, у вас насипався пісок у туфельки. Дозвольте, я витрушу, — промовив Семен Семенович якимось особливим, глухуватим голосом і потягнув її за каблук. Тоді Даша швидко сіла, вирвала у нього туфлю і ляпнула нею Семена Семеновича по щоці.

— Ви — негідник, — сказала вона, — я ніколи не думала, що ви така мерзенна людина.

Вона наділа туфлю, встала, взяла зонтика і, не глянувши на Говядіна, пішла до річки.

«От дурна, от дурна, не спитала навіть адреси — куди писати, — думала вона, спускаючись з кручі, — чи то в Кінешму, чи то в Нижній. А тепер от сиди з Говядіним. Ах, боже мій». Вона обернулась. Семен Семенович ішов спуском по траві, піднімаючи ноги, як журавель, і дивився вбік. «Напишу Каті: «Уяви собі, здається, я покохала, так мені здається». І, прислухаючись уважно, Даша повторила стиха: «Милий, милий, милий Іван Ілліч».

У цей час неподалік залунав голос: «Не полізу і не полізу, пусти, спідницю обірвеш». По коліна в воді коло берега бігав голий чоловік, вже літній, з короткою бородою, з жовтими ребрами, з чорним шнурком хреста на запалих грудях. Він був непристойний і злобно мовчки тягнув у воду сумовиту жінку. Вона повторювала: «Пусти, спідницю обірвеш».

Тоді Даша з усієї сили побігла вздовж берега до човна, — стиснуло горло від огиди й сорому. Поки вона спихала човна в воду, підбіг засапаний Говядін. Не відповідаючи йому, не дивлячись, Даша сіла на корму, прикрилась зонтиком і мовчала всю дорогу назад.

Після цієї прогулянки у Даші якимось особливим, незрозумілим їй самій способом почалась образа на Телєгіна, ніби він був винен за все це сумне, пропорошене, напечене сонцем провінціальне місто, з смердючими огорожами і паскудними підворіттями, з цегляними, як ящики, будиночками, з телефонними і трамвайними стовпами замість дерев, з важкою спекою опівдні, коли по сірувато-білій, без тіней, вулиці плентається одуріла жінка з в’язками в’яленої риби на коромислі і кричить, дивлячись на запорошені вікна: «Риби воблої, риби», але спиниться коло неї і понюхає рибу який-небудь теж одурілий і напівскажений собака; коли з двору здалека дунайською, смокчучою нудьгою заграє шарманка.

Телєгін винен був тим, що Даша сприймала зараз з особливою чутливістю весь цей навколишній утробний міщанський спокій, який не мав наміру, видно, довіку зрушити з місця, хоч вибіжи на вулицю та кричи диким голосом: «Жити хочу, жити!»

Телєгін був винен тим, що занадто вже був скромний і соромливий: не їй же, Даші, справді, говорити: «Розумієте, що люблю». Він був винен тим, що не подавав про себе звістки, наче крізь землю провалився, а може, навіть і думати забув.

І до всього цього суму, в одну з душних, як у печі, чорних ночей, Даші приснилося те саме, що й у Петербурзі, коли прокинулась в сльозах, і. так само, як і тоді, сон зник з пам’яті, наче пара з запітнілого скла. Але їй здавалось, що цей болісний і страшний сон віщує якесь лихо. Дмитро Степанович порадив Даші впорскувати миш’як. Потім було одержано другого листа від Каті. Вона писала:

«Люба Данюшо, я дуже скучаю за тобою, за своїми і за Росією. Мені дедалі більше думається, що я винна і в розриві з Миколою. Я прокидаюсь і так цілий день живу з цим почуттям провини і якоїсь душевної затхлості. І потім, — я не пам’ятаю, чи писала я тобі,-мене вже довгий час переслідує один чоловік. Виходжу з дому, він іде назустріч. Піднімаючись у ліфті у великому магазині, — він по дорозі вскакує в ліфт. Вчора була в Луврі, в музеї, стомилась, і сіла на лавку, і раптом почуваю, — наче мені провели рукою по спині, — обертаюсь — неподалік сидить він, худий, чорний, з густою сивиною, борода наче наліплена на щоках. Руки поклав на ціпок, дивиться суворо, очі запалі. Він не наміряється заговорити, не чіпляється до мене, але я його боюсь. Мені здається, що він якимись кругами навколо мене ходить…»

Даша показала листа батькові. Дмитро Степанович другого ранку за газетою сказав між іншим:

— Рибко, їдь у Крим.

Чого?

— Розшукай цього Миколу Івановича і скажи йому, що він роззява. Нехай їде в Париж, до жінки. А втім, як хоче… Це їхня особиста справа…

Дмитро Степанович розсердився і схвилювався, хоч дуже не любив показувати своїх почуттів. Даша раптом зраділа: Крим їй уявлявся синім чудесним простором, що шумить хвилями. Довга тінь від пірамідальної тополі, кам’яна лавка, розмаяний на голові шарф, і чиїсь стурбовані очі стежать за Дашею.

Вона швидко зібралась і поїхала в Євпаторію, де купався Микола Іванович.

XII

Того літа в Криму був величезний наплив приїжджих з півночі. По всьому узбережжю блукали з облупленими носами колючі петербуржці з катарами і бронхітами, і галасливі, компанійські москвичі з лінивою і співучою мовою, і чорноокі кияни, що не розрізняють голосних «о» і «а», і багаті сибіряки, що зневажають цю російську суєту; смажились і обгорали аж до чорного молоді жінки й цибаті юнаки, священики, чиновники, статечні і сімейні люди, що жили, як і все тоді жило в Росії, розхлябано, ніби з перебитим попереком.

В середині літа від солоної води, спеки і загару в усіх цих людей зникало почуття сорому, міський одяг починав здаватись банальністю, і на прибережному піску з’являлись жінки, сяк-так прикриті татарськими рушниками, і чоловіки, схожі на зображення на етруських вазах.

В цій незвичайній обстановці синіх хвиль, гарячого піску і голого тіла, що лізло звідусюди, захитувались сімейні підвалини. Тут усе здавалось легким і можливим. А яка буде розплата потім, на півночі, в нудній квартирі, коли за вікнами дощ, а в прихожій тріщить телефон і всі комусь чимось зобов’язані, — чи варто думати про розплату? Морська вода з м’яким шурхотом підходить до берега, торкається ніг, і простягнутому тілу на піску, закинутим рукам і закритим повікам — легко, гаряче, солодко. Все, все, навіть найнебезпечніше, — легке й солодке.

Того літа легковажність і хиткість серед приїжджих перевершили всякі розміри, наче у цих сотень тисяч міських обивателів якимось гігантським протуберанцем, що вилетів одного червневого ранку з розпеченого сонця, відбило пам’ять і розважність.

По всьому узбережжю не було жодної благополучної дачі. Несподівано розривалися міцні зв’язки. І здавалось, саме повітря було сповнене любовного шепоту, ніжного сміху і неймовірних дурниць, які говорилися на цій гарячій землі, всіяній уламками стародавніх міст і кістками вимерлих народів. Так здавалося, що до осінніх дощів готується якась загальна розплата й гіркі сльози.

Даша під’їжджала до Євпаторії після полудня. Незадовго до міста, з дороги, що бігла курною білою стрічкою по рівному степу, повз солонці, ожереди соломи, вона побачила проти сонця великий дерев’яний корабель. Він повільно плив за півверсти звідси, по степу, серед полину, від верху до низу вкритий чорними, поставленими боком, парусами. Це було так дивно, що Даша ахнула. Вірменин, що сидів поруч з нею в автомобілі, сказав засміявшись: «Зараз море побачиш».

Автомобіль повернув мимо квадратних загат солеварень на піщаний пагорок, і з нього відкрилося море. Воно лежало немовби вище землі, темно-синє, вкрите білими скрутнями піни. Веселий вітер засвистав у вухах. Даша стиснула на колінах шкіряний чемоданчик і подумала:

«Ось воно. Починається».

В цей самий час Микола Іванович Смоковников сидів у павільйоні, винесеному на стовпах у море, і пив каву з любовником-резонером. Підходили після обіднього відпочинку дачники, сідали за столики, перегукувались, говорили про корисність йодистого лікування, про морське купання і жінок. У павільйоні було прохолодно. Вітром метляло краї білих скатерок і жіночі шарфи. Мимо пройшла однопарусна яхта, і звідти щось весело кричали. Юрбою з’явились і зайняли великий стіл москвичі, всі —¦ світові знаменитості. Любовник-резонер скривився, побачивши їх, і продовжував розповідати зміст драми, яку задумав написати.

— У мене глибоко продумана вся тема, але написав я тільки перший акт, — говорив він, вдумХиво і благородно дивлячись в обличчя Миколі Івановичу. — У тебе світла голова, Колю, ти зрозумієш мою ідею: —гарна молода жінка журиться, нудьгує, навколо неї банальність. Хороші люди, але життя затягнуло, — гнилі почуття й пияцтво. Словом, ти розумієш… І раптом вона говорить: «Я повинна піти звідси, порвати з цим життям, піти туди, кудись до світлого…» А тут — чоловік і друг… Обидва страждають… Колю, ти зрозумій, — життя затягло…

Вона іде геть, я не кажу, до кого, — коханця нема, все на настрої… І от двоє чоловіків сидять у шинку мовчки і п’ють… Ковтають сльози з коньяком… А вітер у трубі каміна завиває, справляє їм похорон… Сумно… Порожньо… Темно…

— Ти хочеш знати мою думку? — спитав Микола Іванович.

— Так. Ти тільки скажи: «Миша, облиш писати, покинь», — і я облишу.

— П’єса твоя чудова. Це — саме життя. — Микола Іванович заплющив очі, похитав головою. — Так, Миша, ми не вміли цінити свого щастя, і воно втекло, і от ми — без надії, без волі — сидимо і п’ємо. І виє вітер над нашим кладовищем… Твоя п’єса мене дуже хвилює…

У любовника-резонера затремтіли набрезки під очима, він нахилився й міцно поцілував Миколу Івановича, потім налив по чарці. Вони чокнулись, поклали лікті на стіл і продовжували щиру розмову.

— Колю, — говорив любовник-резонер, важко дивлячись на співбесідника, — а знаєш ти, що я любив твою дружину, як бога?

— Знаю. Мені так здавалось.

— Я мучився, Колю, але ти був мені другом… Скільки разів я втікав з твого дому, присягаючись не переступати більше порога… Але я приходив знову і розігрував блазня… І ти, Миколо, не смієш її винуватити, — він витягнув губи люто.

— Миша, вона жорстоко вчинила зі мною.

— Може бути… Але ми всі перед нею винні… Ах, Колю, одного я в тобі не можу зрозуміти, — як ти, живучи з такою жінкою, — пробач мені, — тягався в той же час з якоюсь там удовою — Софією Іванівною. Навіщо?

— Це складне питання.

— Брешеш, я її бачив, звичайна курка.

— Знаєш, Миша, тепер воно діло минуле, звичайно… Софія Іванівна була просто доброю людиною. Вона давала мені хвилини радості і ніколи нічого не вимагала. А вдома все було надто складно, трудно, поглиблено. На Катерину Дмитрівну в мене не вистачало душевних сил…

— Колю, та невже — от ми повернемось у Петербург, от настане вівторок, і я приїду до вас після спектаклю… І твій дім пустий… Як мені жити?.. Слухай… Де вона зараз?

— У Парижі.

— Листуєшся?

— Ні.

— Їдь у Париж. Їдьмо вдвох.

— Даремно їхати.

— Колю, вип’ємо за її здоров’я.

— Вип’ємо.

В павільйоні, між столиками, з’явилась актриса Чародєєва, в зеленому прозорому платті, у великому капелюсі, худа, як змія, з синьою тінню під очима. Її, мабуть, неміцно тримала спина, — так вона звивалась і хилилась, їй назустріч підвівся редактор естетичного журналу «Хор муз», взяв за руку і не поспішаючи поцілував у згин ліктя.

— Надзвичайна жінка, — промовив Микола Іванович крізь зуби.

— Ні, Колю, ні, Чародєєва — просто падло. В чому річ?.. Жила три місяці з Безсоновим, на концертах нявчить декадентські вірші… Дивись, дивись, — рот до вух, на шиї жили. Це не жінка, це — гієна.

Проте, коли Чародєєва, киваючи капелюхом направо й наліво, усміхаючись великим ротом з рожевими губами, наблизилась до стола, любовник-резонер, наче вражений, повільно підвівся, сплеснув руками, склав їх під підборіддям.

— Люба… Ніночко… Який туалет!.. Не хочу, не хочу… Мені прописали глибокий спокій, рідна моя…

Чародєєва поплескала кістлявою рукою його щоку, зморщила носа.

— А що патякав учора про мене в ресторані?

— Я тебе лаяв учора в ресторані? Ніночко!

— Та ще й як!

— Слово честі, це наклеп на мене.

Чародєєва з сміхом поклала мізинчик йому на губи: «Адже знаєш, що не можу на тебе довго сердитись». І вже іншим голосом, з якоїсь уявндї світської п’єси, звернулась до Миколи Івановича:

— Тільки що проходила повз вашу кімнату; до вас приїхала, здається, родичка, — чарівна дівчина.

Микола Іванович швидко глянув на друга, потім узяв з блюдечка недокурок сигари і так почав його розкурювати, що задимилась уся борода.

— Це несподівано, — сказав він, — що б це могло означати?.. Біжу. — Він викинув сигару в море і став спускатися сходами на берег, крутячи срібним ціпком, зсунувши капелюха на потилицю. В готель Микола Іванович увійшов уже засапавшись…

— Дашо, ти чого? Що трапилось? — спитав він, причиняючи за собою двері. Даша сиділа на підлозі коло розкритого чемодана і зашивала панчоху. Коли увійшов зять, вона не поспішаючи встала, підставила йому щоку для поцілунку і сказала байдуже:

— Дуже рада тебе бачити. Ми з папою вирішили, щоб ти їхав у Париж. Я привезла два листи від Каті. Ось. Прочитай, будь ласка.

Микола Іванович схопив у неї листи й сів до вікна. Даша пішла в умивальну кімнату і звідти, одягаючись, слухала, як зять шарудить аркушиками, зітхає. Потім він затих. Даша насторожилась.

— Ти снідала? — раптом спитав він. — Якщо голодна — ходімо в павільйон. — Тоді вона подумала: «Розлюбив її зовсім», — обома руками насунула на голову шапочку і вирішила розмову про Париж відкласти до завтра.

По дорозі до павільйону Микола Іванович мовчав і дивився під ноги, але коли Даша спитала: «Ти купаєшся?» — він весело підівів голову і заговорив про те, що тут у них утворилось товариство для боротьби з купальними костюмами, яке має на меті, головним чином, гігієну.

— Уяви собі, за місяць купання на цьому пляжі організм поглинає йоду більше, ніж за цей час можна штучно ввести його всередину. Крім того, ти поглинаєш сонячне проміння і теплоту від нагрітого піску. Нам, мужчинам, ще байдуже, тільки невеликий пояс, але жінки закривають майже дві третини тіла. Ми з цим рішуче почали боротися… У неділю я читаю лекцію з цього питання.

Вони йшли вздовж води по світло-жовтому, м’якому, як оксамит, піску з плоских, обтертих прибоями черепашок. Неподалік, там, де на мілину набігали й розбивались кипучою піною невеликі хвилі, погойдувались, як поплавки, дві дівчини в червоних чепчиках.

— Наші адептки, — сказав Микола Іванович діловито. У Даші все дужче зростало почуття чи то збудження, чи то неспокою. Це почалося з тієї хвилини, коли вона побачила в степу чорний корабель.

Даша спинилася, дивлячись, як вода тонкою запоною набігає на пісок і відходить, залишаючи струмочки, і цей дотик води до землі був такий радісний і вічний, що Даша присіла й занурила туди руки. Маленький плоский краб метнувся боком, пустив хмарку піску і зник у глибині. Хвилею замочило руки вище ліктя.

— Якась з тобою зміна, — промовив Микола Іванович примружившись, — чи то ти ще покращала, чи схудла, чи заміж тобі пора.

Даша обернулась, глянула на нього чудно, встала і, не обтираючи рук, пішла до павільйону, звідки любовник-резонер махав солом’яним капелюхом.

Дашу годували чебуреками і кислим молоком, напували шампанським. Любовник-резонер метушився, час від часу завмирав нерухомо, шепочучи ніби сам до себе: «Боже мій, яка гарна!» — і підводив знайомити якихось юнаків, учнів драматичної студії, що говорили придушеними голосами, наче на сповіді. Миколі Івановичу було приємно з такого успіху «своєї Дашурки».

Даша пила вино, сміялась, простягала комусь для поцілунків руку і не відриваючись дивилась на сяюче голубим світлом схвильоване море. «Це щастя», — думала вона.

Після купання і прогулянки пішли вечеряти в готель. Було шумно, ясно й барвисто. Любовник-резонер багато й палко говорив про кохання. Микола Іванович, дивлячись на Дашу, трохи випив і засумував. А Даша весь час крізь щілину в фіранці вікна бачила, як недалеко з’являються, зникають і сковзають якісь тьмяні бліки. Нарешті вона підвелась і вийшла на берег. Ясний і круглий місяць, зовсім близький, як у казках Шехерезади, висів над лускуватою дорогою через усе море. Даша засунула пальці між пальці і хруснула ними.

Коли почувся голос Миколи Івановича, вона поквапливо пішла далі вздовж води, що сонно: лизала берег. На піску сиділа жіноча постать, і друга, чоловіча, лежала головою у неї на колінах. Між хиткими бліками в чорно-ліловій воді плавала людська голова, і на Дашу глянули і довго стежили за нею двоє очей з місячними відблисками. Потім стояли двоє, притулившись одне до одного; проминувши їх, Даша почула зітхання і поцілунок.

Здалеку кликали: «Дашо, Дашо!» Тоді вона сіла на пісок, поклала лікті на коліна й підперла підборіддя. Якби зараз підійшов Телєгін, сів з нею поруч, обняв рукою за спину і голосом суворим і тихим спитав: «Моя?» — відповіла б: «Твоя».

За горбком піску заворушилась сіра постать, що лежала ниць, сіла, схиливши голову, довго дивилась на місячну дорогу, що мінилася, наче на забаву дітям, підвелась і попленталась повз Дашу, похмуро, як мертва.

Серце у Даші сильно забилось, вона побачила, що це Безсонов.

Так почалися для Даші ці останні дні старого світу, їх залишилось небагато, насичених спекою догораючого літа, радісних і безтурботних. Але люди, звикнувши думати, що майбутній день такий самий ясний, як далекі синюваті обриси гір, навіть розумні і прозорливі люди, не могли ні бачити, ні знати нічого, що лежало далі миті їхнього життя. За миттю, барвистою, насиченою запахами, сповненою пульсуванням усіх соків життя, лежав таємничий морок… Туди ні на волосинку не проникали ні погляд, ні відчуття, ні думка, і тільки, може, невиразним почуттям, яке буває у звірів перед грозою, дехто сприймав те, що насувалося. Це почуття було, як незбагненна турбота. А в цей час на землю опускалась невидима хмара, що шалено крутилась якимись переможними і лютими і якимись падаючими і знемагаючими обрисами. І це було позначено лише смугою сонячної тіні, що закреслила з південного сходу на північний захід все старе, веселе і грішне життя на землі.

XIII

Безсонов цілі дні валявся коло моря. Розглядаючи обличчя: жіночі — усміхнені, припалі сонячним пилом загару, і чоловічі — мідно-червоні і збуджені, він з сумом відчував, що серце його крижаним шматком лежить у грудях. Дивлячись на море, думав, що от воно тисячі років шумить хвилями об берег. І берег був колись безлюдний, і от він населений людьми, і вони помруть, і берег знову стане безлюдним, а море буде так само набігати на пісок. Думаючи, він кривився, згрібав пальцями черепашки на купку і засував у неї погаслу цигарку. Потім ішов купатися. Потім ліниво обідав. Потім ішов спати.

Учора недалеко від нього швидко сіла в пісок якась дівчина і довго дивилась на місячне світло; від неї ледве чутно пахло фіалками. В заціпенілому мозку майнув спогад. Безсонов заворушився, подумав: «Е, ні, на цей гачок не підчепиш, к чорту, спати», — підвівся і побрів у готель.

Даша після цієї зустрічі стала боятись. Їй здавалось, що петербурзьке життя — всі ці горобині ночі — відійшло назавжди, і Безсонов, який незрозуміло чим вразив її уяву, — забутий.

Але від одного погляду, від цієї хвилинки, коли він чорним силуетом пройшов перед світлом місяця, в ній усе постало з новою силою, і не у вигляді невиразних і неясних переживань, а тепер було точне бажання, гаряче, як полудневий жар: вона прагнула відчути цю людину. Не любити, не мучитися, не роздумувати, — а тільки відчути.

Сидячи в заллятій місячним світлом білій кімнаті, на білій постелі, вона повторювала тихим голосом:

— Ах, боже мій, ах, боже мій, що ж це таке?

О сьомій годині ранку Даша пішла на берег, роздяглася, зайшла по коліна в воду і задивилась. Море було вилиняле, блідо-голубе і тільки де-не-де вдалині пойняте тьмяними брижами. Вода повільно то підходила вище колін, то опускалася нижче. Даша простягнула руки, впала на цю небесну прохолоду і попливла. Потім, освіжена і вся солона, закуталась у волохатий халат і лягла на пісок, уже теплуватий.

«Люблю лише Івана Ілліча, — думала вона, лежачи щокою на лікті, що пахнув свіжістю. — Люблю, люблю Івана Ілліча. З ним чисто, свіжо, радісно. Слава богу, що люблю Івана Ілліча. Вийду за нього заміж».

Вона заплющила очі й заснула, почуваючи, як поряд, набігаючи, ніби дихає вода разом з її диханням.

Цей сон був солодкий. Вона весь час почувала, як її тілу тепло й легко лежати на піску. І вві сні вона страшенно любила себе.

Коли призахідне сонце сплющеною кулею опускалось в оранжеву безхмарну заграву, Даша зустріла Безсонова; він сидів на камені коло стежки, що звивалася через плоске, заросле полином поле. Даша зайшла сюди гуляючи, і тепер, побачивши Безсонова, спинилась, хотіла повернути назад, побігти, але колишня легкість знову зникла, і ноги, обважнівши, наче приросли, і вона спідлоба дивилась, як він підходив, майже не Здивований зустріччю, як зняв солом’яного капелюха і вклонився, наче монах, — смиренним поклоном.

— Вчора я не помилився, Даріє Дмитрівно, — це ви були на березі?

— Так, я…

Він помовчав, опустив очі, потім глянув мимо Даші в глиб степу.

— На цьому полі під час заходу сонця відчуваєш себе, як у пустині. Сюди рідко хто забреде. Кругом —і ш полин, каміння, і в сутіні здається, що на землі нікого вже не залишилось.

Безсонов засміявся, повільно показавши білі зуби. Даша дивилась на нього, як дика птиця. Потім вона пішла поруч з ним стежкою. З боків і по всьому полю росли високі, з гірким запахом, кущики полину; від кожного лягала на суху землю ще не яскрава місячна тінь. Над головами, вгору і вниз, нерівно і тріпочучи, літали два кажани, ясно видні в смузі заходу.

— Спокуси, спокуси, нікуди від них не втечеш, — промовив Безсонов, — знаджують, заманюють, і знову потрапляєш в обман. Дивіться, як лукаво підстроєно, — він показав ціпком на круглий місяць, що висів невисоко, — цілу ніч буде плести мережі, стежка прикинеться струмком, кожен кущик — населеним, навіть труп здасться гарним і жіноче обличчя — таємничим. А може, воно справді так і потрібно: вся мудрість у цьому обмані… Яка ви щаслива, Даріє Дмитрівно, яка ви щаслива…

— Чому ж це обман? По-моєму, зовсім не обман. Просто — світить місяць, — сказала Даша уперто.

— Ну, звичайно, Даріє Дмитрівно, звичайно… «Будьте, як діти». Обман у тому, що я не вірю нічому цьому. Але — «будьте також, як змії». А як це поєднати? Що потрібно для цього?.. Кажуть, поєднує любов? А ви як думаєте?

— Не знаю. Нічого не думаю.

— З яких вона приходить просторів? Як її заманити? Яким словом приворожити? Лягти в поросі й заволати: о господи, пошли на мене любов! — Він неголосно засміявся, показавши зуби.

— Я далі не піду, — сказала Даша, — я хочу до моря.

Вони повернулись і йшли тепер по полину до піщаного пагорка. Несподівано Безсонов сказав лагідним і обережним голосом:

— Я до останнього слова пам’ятаю все, що ви говорили тоді у мене в Петербурзі. Я вас сполохав. (Даша, дивлячись поперед себе, йшла дуже швидко). Тоді мене кразило одне відчуття… Не ваша особлива врода, ні… Мене вразила, пройняла всього невимовна музика вашого голосу. Я дивився тоді на вас і думав: тут мій порятунок — віддати серце вам, стати жебраком, смиренним, розтанути у вашому світлі… А може, взяти ваше серце? Стати безмірно багатим?.. Подумайте, Даріє Дмитрівно, от ви прийшли, і я повинен відгадати загадку.

Даша, випередивши його, вибігла на піщану дюну.

Широка місячна дорога, мінячись, як луска, у важкому громадді води, обривалась на краю моря довгою і ясною смугою, і там, над цим світлом, стояло темне сяйво. У Даші так билося серце, що довелось заплющити очі. «Господи, врятуй мене від нього», — подумала вона. Безсонов кілька разів увігнав ціпок у пісок.

— Тільки вже треба наважуватись, Даріє Дмитрівно… Хтось повинен згоріти на цьому вогні… Чи ви… Чи я… Подумайте, дайте відповідь…

— Не розумію, — уривчасто сказала Даша.

— Коли ви станете бідною, спустошеною, спаленою, — тоді тільки настане для вас справжнє життя, Даріє Дмитрівно… без цього місячного світла — спокуси на три копійки. Буде — мудрість. І всього тільки й потрібно для цього розв’язати дівочий поясок.

Безсонов крижаною рукою взяв Дашину руку і заглянув їй в очі. Даша тільки й могла, що — повільно зажмурилась. Через кілька довгих мовчазних хвилин він сказав:

— Власне, розійдемось краще додому — спати. Поговорили, обміркували питання з усіх боків, — та й пізно вже…

Він довів Дашу до готелю, попрощався чемно, зсунув капелюха на потилицю і пішов понад водою, придивляючись до неясних постатей гуляючих. Раптом спинився, повернув і підійшов до високої жінки, що стояла нерухомо, закутавшись у білу шаль. Безсонов перекинув ціпок через плече, взявся за його кінці і сказав:

— Ніно, здрастуй.

— Здрастуй.

— Ти що робиш Сама на березі?

— Стою.

— Чому ти сама?

— Сама, тому що сама, — відповіла Чародєєва тихо й сердито.

— Невже й досі сердишся?

— Ні, голубчику. Давно заспокоїлась.

— Ніно, ходім до мене.

Тоді вона, відкинувши голову, мовчала довго, потім тремтячим, невиразним голосом відповіла:

— Ти збожеволів?

— А ти хіба цього не знала?

Він узяв її під руку, але вона різко висмикнула її й пішла повільно поруч з ним вздовж місячних відблисків, що линули по масляно-чорній воді слідом за їх кроками.

Вранці Дашу розбудив Микола Іванович, обережно постукавши в двері.

— Данюшо, вставай, голубко, ходімо каву пити.

Даша спустила з ліжка ноги і подивилась на панчохи й туфельки, — все в сірому поросі. Щось трапилось. Чи знову приснився той огидний сон? Ні, ні, було значно гірше, не сон. Даша сяк-так одяглася й побігла купатися.

Але вода стомила її, і сонце розпалило. Сидячи під волохатим халатом, обхопивши голі коліна, вона подумала, що тут нічого доброго трапитись не може.

«І не розумна, і боязлива, і нероба. Уява перебільшена. Сама не знаю, чого хочу. Вранці одно, увечері друге. Якраз той тип, який ненавиджу».

Схиливши голову, Даша дивилась на море, і навіть сльози набігли у неї, — так було тривожно й сумно.

«Подумаєш — великий скарб бережу. Кому він потрібний? — жодній людині на світі. Нікого по-справжньому не люблю. І виходить — він має рацію: краще вже спалити все, згоріти і стати тверезою людиною. Він покликав, і піти до нього сьогодні ж увечері, і… Ой, ні!..»

Даша схилила обличчя на коліна, — так стало жарко. І було ясно, що далі жити цим подвійним життям не можна. Повинно прийти, нарешті, визволення від нестерпного далі дівування. Або — нехай уже буде лихо.

Так, сидячи й сумуючи, вона роздумувала:

«Припустімо, поїду звідси. До батька. В порох. До мух. Діждусь осені. Почнеться навчання. Буду працювати по дванадцять годин на добу. Висохну, стану потворою. Напам’ять вивчу міжнародне право. Буду носити бумазейні спідниці: шановна юрист-дівиця Булавіна. Звичайно, вихід дуже солідний».

Даша струснула пісок, що прилип до шкіри, й пішла додому. Микола Іванович лежав на терасі в шовковій піжамі і читав заборонений роман Анатоля Франса. Даша сіла до нього на ручку крісла і, погойдуючи туфелькою, сказала задумливо:

— От, ми з тобою хотіли поговорити про Катю.

— Так, так.

— Знаєш, Миколо, жіноче життя взагалі дуже трудне. Тут у дев’ятнадцять років не знаєш, що з собою робити.

— В твої роки, Данюшо, треба жити повним життям, не роздумуючи. Багато будеш думати — залишишся ні з чим. Дивлюсь на тебе, — дуже ти вродлива.

— Так і знала! Миколо, — з тобою марна річ розмовляти. Завжди скажеш не те, що треба, і безтактно. Через це й Катя від тебе пішла.

Микола Іванович засміявся, поклав роман Анатоля Франса на живіт і закинув за голову товсті руки.

— Почнуться дощі, і пташка сама прилетить додому. А пам’ятаєш, як вона пір’ячко чистила?.. Я Катюшу, незважаючи ні на що, дуже люблю. Ну, що ж — ми поквиталися.

— Ого, тепер ти он як говориш! А от я на місці Каті так самісінько зробила б з тобою…

І вона сердито відійшла до поручнів балкона.

— Станеш старшою і побачиш, що надто серйозно ставитись до життєвих негод — шкідливо й нерозумно, — сказав Микола Іванович, — це ваша закваска, булавінська, — все ускладнювати… Простіше, простіше треба, ближче до природи…

Він зітхнув і замовк, розглядаючи нігті. Повз терасу проїхав спітнілий гімназист на велосипеді — привіз із міста пошту.

— Піду в сільські вчительки, — промовила Даша похмуро.

Микола Іванович перепитав зараз же:

— Куди?

Але вона не відповіла і пішла в свою кімнату. З пошти принесли листи для Даші: один був від Каті, другий — від батька. Дмитро Степанович писав:

«… Надсилаю тобі листа від Катюшки. Я його читав, і мені він не сподобався. А втім, робіть, як хочете… У нас усе по-старому. Велика спека. Крім того, Семена Семеновича Говядіна учора в міському саду побили гірчичники, але за що — він не признається. От і всі новини. Ага, була тобі ще листівка від якогось Телєгіна, але я її загубив. Здається, він теж у Криму чи десь в іншому місці».

Даша уважно перечитала ці останні рядки, і несподівано швидко забилось серце. Потім, з досади, вона навіть тупнула ногою — добре мені діло: «чи в Криму, чи десь в іншому місці»… Батько дійсно кошмарна людина, забудько й егоїст. Вона зім’яла його листа і довго сиділа коло письмового столика, підперши підборіддя. Потім почала читати того, що був від Каті:

«Пам’ятаєш, Данюшо, я писала тобі про чоловіка, який за мною ходить. Учора ввечері в Люксембурзькому саду він підсів до мене. Я спочатку злякалася, але залишилась сидіти. Тоді він мені сказав: «Я вас переслідував, я знаю ваше ім’я і хто ви така. Але потім зі мною сталося велике нещастя — я вас полюбив». Я подивилась на нього: сидить поважно, обличчя суворе, темне якесь, змарніле. «Ви не повинні боятися мене — я старий, самотній. У мене грудна жаба, щохвилини я можу померти. І от — таке нещастя». У нього по щоці покотилася сльоза. Потім він сказав, похитуючи головою: «О, яке миле, яке миле ваше обличчя». Я сказала: «Не переслідуйте мене більше». І хотіла піти, але мені стало його жаль, я залишилась і говорила з ним… Він слухав і, заплющивши очі, похитував головою. І уяви собі, Данюшо, сьогодні одержую від якоїсь жінки, здається, від консьєржки, де він жив, листа… Вона, «з його доручення», повідомляє, що він помер уночі… Ой, як це було страшно… От і зараз — підійшла до вікна, на вулиці тисячі, тисячі вогнів, котяться екіпажі, люди йдуть поміж деревами. Після дощу — туманно. І мені здається, що все це вже колишнє, все вмерло, ці люди — мертві, ніби я бачу те, що скінчилось, а того, що відбувається зараз, коли стою і дивлюсь, — не бачу, але знаю, що все скінчилось. Мабуть, мені зовсім погано. Інколи ляжу — і плачу, — жаль життя, що вже минуло. Було, яке там не є, а все-таки щастя, любимі люди, — і сліду не лишилось… І серце в мене стало сухеньке — висохло. Я знаю, Дашо, має бути ще якесь велике горе, і все це — розплата за те, що ми всі жили погано».

Даша показала цього листа Миколі Івановичу.

Читаючи, він почав зітхати, потім заговорив про те, що він завжди почував провину свою перед Катею:

— Я бачив, — ми живемо погано, ці безперервні втіхи скінчаться коли-небудь вибухом розпачу. Але що я міг вдіяти, коли заняття мого життя і Катиного, і всіх, хто був коло нас, — веселитися. Іноді, тут, дивлюсь на море і думаю: існує якась там Росія, оре землю, пасе худобу, довбає вугілля, тче, кує, будує, існують люди, які змушують її все це робити, а ми — якісь треті, розумова аристократія країни, інтелігенти, — ми ні з якого боку до цієї Росії не належимо. Вона нас утримує. Ми — папільйони. Це — трагедія. Коли б я взявся, наприклад, вирощувати овочі або ще що-небудь корисне, — нічого не вийшло б. Я приречений до самої смерті пурхати папільйоном. Звичайно, ми пишемо книги, виголошуємо промови, робимо політику, але все це також належить до марнування часу, навіть тоді, коли гризе совість.

У Катюші ці безупинні втіхи скінчилися душевним спустошенням. Інакше й не могло бути. Ах, якби ти знала, яка це була прегарна, ніжна й лагідна жінка! Я розбестив її, спустошив… Так, твоя правда, треба до неї їхати… їхати в Париж вирішено було обом і негайно, як тільки одержані будуть закордонні паспорти. Після обіду Микола Іванович пішов до міста, а Даша взялася переробляти в дорогу солом’яного капелюха, але тільки зіпсувала його й подарувала покоївці. Потім написала листа батькові і в сутінки прилягла на постіль, — така раптом найшла на неї втома, — поклала долоню під щоку і слухала, як шумить море, все далі, все приємніше…

Потім здалося, що хтось нахилився над нею, одгорнув з обличчя пасмо волосся і поцілував в очі, в щоки, в куточки губів, легко — самим диханням. Від цього поцілунку по всьому тілу розлилась солодка млість. Даша поволі прокинулась. У відчинене вікно видно було рідкі зорі, і вітрець, залетівши, зашелестів аркушами листа. Потім з-за стіни з’явилася людська постать, сперлася ліктями знадвору на підвіконник і дивилась на Дашу.

Тоді Даша прокинулась зовсім, сіла й піднесла руки до грудей, де було розстебнуте плаття.

— Що вам потрібно? — спитала вона ледве чутно. Людина у вікні голосом Безсонова промовила:

— Я вас ждав на березі. Чому ви не прийшли? Боїтеся?

Даша відповіла, помовчавши:

— Боюсь.

Тоді він переліз через підвіконник, відсунув стола і підійшов до ліжка:

— Я провів огидну ніч, — я хотів повіситись. У вас є хоч яке-небудь почуття до мене?

Даша похитала головою, але губів не розтулила.

— Слухайте, Даріє Дмитрівно, не (іьогодні, завтра, через рік, — це повинно статися. Я не можу без вас існувати. Не примушуйте мене втрачати образ людський. — Він говорив тихо і хрипко і підійшов до Даші зовсім близько. Вона раптом глибоко, коротко зітхнула, дивлячись, як і раніш, йому в обличчя. — Все, що я вчора говорив, — брехня… Я дуже мучуся… У мене нема сили витравити вас з пам’яті… Будьте моєю дружиною…

Він нахилився до Даші, вдихаючи її запах, поклавши руки ззаду їй на шию, і припав до губів. Даша уперлася в груди йому, але руки її зігнулись. Тоді в заціпенілій свідомості пройшла спокійна думка: «Це те, чого я боялась і хотіла, але це схоже на вбивство…» Відвернувши лице, вона слухала, як Безсонов, дихаючи вином, бурмотів їй щось на вухо. І Даша подумала: «Так самісінько було у нього з Катею». І тоді вже ясний, розважливий холодок напружив усе тіло, і різкіший став запах вина, і огидніше бурмотіння.

— Пустіть же, — промовила вона, з силою відпихаючи Безсонова, і, відійшовши до дверей, застебнула, нарешті, комір на платті.

Тоді Безсонова пойняло шаленство: схопивши Дашу за руки, він притягнув її до себе і став цілувати в горло. Вона, стиснувши губи, мовчки боролась. Коли ж він підняв її і поніс, — Даша промовила швидким шепотом:

— Ніколи в світі, хоч умріть…

Вона з силою одіпхнула його, випручалась і стала коло стіни. Все ще важко дихаючи, він сів на стілець і сидів нерухомо. Даша погладжувала руки в тих місцях, де були сліди пальців.

— Не треба було поспішати, — сказав Безсонов.

Вона відповіла:

— Вц мені гидкі.

Він зараз же поклав голову боком на спинку стільця. Даша сказала:

— Ви збожеволіли… Йдіть звідси…

І повторила це кілька разів. Він, нарешті, зрозумів, підвівся і важко, незграбно виліз через вікно. Даша зачинила віконниці й почала ходити по темній кімнаті. Ця ніч була проведена погано.

Удосвіта Микола Іванович, човгаючи босоніж, підійшов до дверей, спитав заспаним голосом:

— У тебе зуби, чи що, болять, Дашо?

— Ні.

А що це за гомін був уночі?

— Не знаю.

Він, пробурмотівши: «Дивна річ», — пішов. Даша не могла ні сісти, ні лягти, тільки ходила, ходила од вікна до дверей, щоб стомити в собі цю гостру, як біль зубів, огиду до себе. Якби Безсонов подужав її, — здається, було б краще. І з нестерпним болем вона згадала білий, заллятий сонцем пароплав і ще те, як в осичині туркотів, бурмотів, все брехав, все брехав покинутий коханець, запевняючи, що Даша закохана. Озираючись на постіль, що біліла в сутінках, страшне місце, де тільки що людське обличчя перетворювалось на песячу морду, Даша почувала, що жити з таким знанням не можна. Яку б завгодно взяла муку на себе, — аби тільки не відчувати цієї огиди. Палала голова, і хотілося наче здерти з обличчя, з шиї, з усього тіла павутиння.

Нарешті світло крізь віконниці стало зовсім яскраве. В будинку почали грюкати дверима, чийсь дзвінкий голос покликав: «Мотроно, принеси води…» Прокинувся Микола Іванович і за стіною чистив зуби. Даша пополоскала обличчя і, насунувши на очі шапочку, вийшла на берег. Море було — як молоко, пісок — вогкуватий. Пахло водоростями. Даша повернула в поле і пішла вздовж дороги. Назустріч, збиваючи порох колесами, їхав однокінний візок. На козлах сидів татарин, позад нього — якийсь широкий чоловік, весь у білому. Глянувши, Даша подумала, як крізь сон (від сонця, від утоми злипалися очі): «От ще хороша, щаслива людина, ну, і нехай собі буде — і хороша, і щаслива», — і вона зійшла з дороги. Раптом з візка почувся зляканий голос:

— Даріє Дмитрівно!

Хтось стрибнув на землю і побіг. Від цього голосу у Даші зайшлося серце, ослабли ноги. Вона обернулась. До неї підбігав Телєгін, загорілий, схвильований, синьоокий, такий несподівано рідний, що Даша поривчасто поклала руки йому на груди, припала обличчям і голосно, по-дитячому заплакала.

Телєгін твердо тримав її за плечі. Коли Даша нерівним голосом намагалась щось пояснити, він сказав:

— Будь ласка, Даріє Дмитрівно, будь ласка, потім. Це не має значення…

Парусиновий піджак на грудях у нього промок від Дашиних сліз. І їй стало легше.

— Ви до нас їхали? — спитала вона.

— Так, я попрощатися приїхав, Даріє Дмитрівно… Учора тільки дізнався, що ви тут, і от, хотів попрощатися…

— Попрощатися?

— Призивають, нічого не вдієш.

— Призивають?

— Хіба ви нічого не чули?

— Ні.

— Війна, виявляється, ось у чому річ.

Даша глянула на нього, закліпала очима і так у цю хвилину нічого й не зрозуміла…

XIV

В кабінеті редактора великої ліберальної газети «Слово народа» відбувалось надзвичайне редакційне засідання, і тому що вчора законом спиртні напої були заборонені, то до редакційного чаю, понад звичай, було подано коньяк і ром.

Кремезні бородаті ліберали сиділи в глибоких кріслах, курили тютюн і почували себе спантеличеними. Молоді співробітники розмістились на підвіконниках і на знаменитому шкіряному дивані, оплоті опозиції, про який один відомий письменник висловився необережно, що там — блощиці.

Редактор, сивий і рум’яний, англійських звичаїв мужчина, говорив чітким голосом, — слово до слова, — одну з своїх чудових промов, яка повинна була і насправді дала лінію поведінки всій ліберальній пресі:

— … Складність нашого завдання в тому, що, не відступаючи ані кроку від опозиції царській владі, ми повинні перед лицем небезпеки, яка загрожує цілості Російської держави, подати руку цій владі. Наш жест має бути чесним і відвертим. Питання про провину царського уряду, який втягнув Росію в війну, є в цю хвилину питанням другорядним. Ми повинні перемогти, а потім судити винних. Панове, в той час, як ми тут розмовляємо, під Красноставом відбувається кривава битва, куди в наш прорваний фронт кинена наша гвардія. Кінець битви ще невідомий, але пам’ятати належить, що небезпека загрожує Києву. Безперечно, що війна не може тривати більш як три-чотири місяці, і чим би вона не закінчилась, — ми з гордо піднятою головою скажемо царському урядові: в тяжкий час ми були з вами, а тепер ми притягаємо вас до відповідальності…

Один з найстаріших членів редакції — Бєлосвєтов, що писав про земське питання, не витримавши, вигукнув несамовито:

— Воює царський уряд, при чому тут ми і простягнена рука? Убийте, не розумію. Проста логіка говорить, що ми повинні відмежуватися від цієї авантюри, а слідом за нами — і вся інтелігенція. Нехай царі скручують собі в’язи — ми тільки виграємо.

— Справді, простягати руку Миколі Другому, як собі хочете, — противно, панове, — пробурмотів Альфа, передовик, вибираючи в сухарниці тістечко, — уві сні холодним потом пройме…

Зараз же заговорило кілька голосів:

— Нема й не може бути таких умов, які примусили б нас піти на угоду…

— Що ж це таке — капітуляція? — я питаю.

— Ганебний кінець усього прогресивного руху?

— А я, панове, все-таки хотів би, щоб хто-небудь пояснив мені мету цієї війни.

— От, коли німці дадуть чосу, — тоді взнаєте.

— Еге, голубе, та ви, здається, націоналіст!

— Просто — я не хочу бути битим.

— Та бити ж будуть не вас, а Миколу Другого.

— Заждіть… А Польща? а Волинь? а Київ?

— Чим більше будемо биті, — тим швидше настане революція.

— А я ні за яку вашу революцію не хочу віддавати Києва…

— Петре Петровичу, і не сором вам, голубе…

Насилу відновивши порядок, редактор роз’яснив, що на підставі циркуляра про воєнне становище військова цензура закриє газету за найменшу вихватку проти уряду, і будуть знищені зачатки вільного слова, у боротьбі за яке покладено стільки сил.

— … Тому пропоную шановним зборам знайти прийнятну точку зору. З свого боку, насмілюся висловити, може, парадоксальну думку, що нам доведеться прийняти цю війну цілком, з усіма наслідками. Не забувайте, що війна надзвичайно популярна в суспільстві. В Москві її оголосили другою вітчизняною, — він тонко усміхнувся й опустив очі, — государя зустріли в Москві майже гаряче. Мобілізація серед простого населення проходить так, як цього сподіватись не могли і не сміли…

— Василю Васильовичу, та ви жартуєте чи ні? — вже зовсім жалібним голосом вигукнув Бєлосвєтов. — Та ви ж цілий світогляд руйнуєте… Іти допомагати урядові? А десять тисяч найкращих руських людей, що гнисть у Сибіру?.. А розстріли робітників?.. Адже ще кров не висохла.

Все це були розмови прекрасні й дуже благородні, але кожному ставало ясно, що угоди з урядом не минути, і тому, коли з друкарні принесли коректуру передової статті, що починалася словами: «Перед лицем німецької навали ми повинні зімкнути єдиний фронт», — збори мовчки переглянули гранки, дехто стримано зітхнув, дехто сказав багатозначно: «Оце дожились». Бєлосвєтов рвучко застебнув на всі гудзики чорний сюртук, обсипаний попелом, але нікуди не пішов і знову сів у крісло, і черговий номер був зверстаний з заголовком: «Батьківщина в небезпеці. До зброї!»

Проте в серці у кожного було несЬокійно і тривожно. Яким чином міцний європейський мир за двадцять чотири години зазнав цілковитого краху і чому гуманна європейська цивілізація, з допомогою якої «Слово народа» щодня кололо очі урядові і ганьбило обивателів, виявилась солом’яною хаткою (от же видумали друкарство, й електрику, і навіть радій, а настав час — і під накрохмаленою сорочкою об’явився той самий звіроподібний, волосатий чолов’яга з дрюком), — ні, це редакції збагнути було трудно і визнати — надто гірко.

Мовчки й невесело закінчилася нарада. Визнані письменники пішли снідати до Кюба, молодь зібралась у кабінеті завідуючого хронікою. Було вирішено зробити якнайдокладніше обслідування настроїв найрізноманітніших сфер і кіл. Антошці Арнольдову доручили відділ військової цензури. Він під гарячу руку взяв аванс і лихачем «гайнув» по Невському в Головний штаб.

Завідуючий відділом преси, полковник генерального штабу Солнцев, прийняв у своєму кабінеті Антошку Арнольдова і чемно вислухав його, дивлячись в очі ясними, вирячкуватими, веселими очима. Антошка приготувався зустріти якого-небудь чудо-богатиря, — багрового з лев’ячим обличчям генерала, — гнобителя вільної преси, але перед ним сидів елегантний, вихований чоловік і не хрипів, і не ричав басом, і нічого не збирався душити й викоріняти, — все це погано поєднувалось із звичайним уявленням про царських найманців.

— Так от, полковнику, сподіваюсь, ви не відмовитесь освітлити вашою авторитетною думкою зазначені у мене питання, — сказав Арнольдов, скоса глянувши на темний, на весь зріст, портрет імператора Миколи Першого, що дивився невблаганними очима на представника преси, наче хотів сказати йому: «Піджачок коротенький, черевички жовті, ніс у поту, вигляд мерзенний, — боїшся, сучий сину». — Я не маю сумніву, полковнику, що до Нового року російські війська будуть у Берліні, але редакцію цікавлять головним чином деякі окремі питання…

Полковник Солнцев чемно перебив:

— Мені здається, що російська громадськість недостатньо уявляє собі розміри цієї війни. Звичайно, я не можу не вітати ваше чудове побажання нашій доблесній армії увійти в Берлін, але побоююсь, що зробити це важче, ніж ви думаєте. Я, з свого боку, вважаю, що найважливіше завдання преси в теперішній момент — підготувати суспільство до думки про дуже серйозну небезпеку, яка загрожує нашій державі, а також про надзвичайні жертви, які ми всі повинні принести.

Антошка Арнольдов опустив блокнот і здивовано глянув на полковника. Солнцев продовжував:

— Ми не шукали цієї війни, і зараз ми поки що тільки обороняємось. Німці мають перевагу перед нами в кількості артилерії і гущині прикордонної сітки залізниць. Проте ми зробимо все можливе, щоб не допустити ворога перейти наші кордони. Російські війська виконують покладений на них обов’язок. Але було б дуже бажано, щоб громадськість, з свого боку, також пройнялася почуттям обов’язку до вітчизни. — Солнцев підвів брови. — Я розумію, що почуття патріотизму серед деяких кіл трохи ускладнене. Але небезпека настільки серйозна, що — я певний — всі суперечки й порахунки будуть відкладені до кращого часу. Російська імперія навіть у дванадцятому році не переживала такого гострого моменту. Оце все, що я хотів би, щоб ви відзначили. Потім, треба повідомити, що військові лазарети, які є в розпорядженні уряду, не зможуть вмістити всієї кількості поранених. Тому і з цього боку громадськість повинна бути готова до широкої допомоги…

— Пробачте, полковнику, я не розумію, яка ж може бути кількість поранених?

Солнцев знову високо звів брови:

— Мені здається, в найближчі тижні треба сподіватись тисяч двісті п’ятдесят — триста.

Антошка Арнольдов проковтнув слину, записав цифри і спитав зовсім уже шанобливо:

— Скільки ж треба вважати вбитих в такому разі?

— Звичайно ми вважаємо від п’яти до десяти процентів від кількості поранених.

— Ага, дякую.

Солнцев устав. Антошка швидко потиснув йому руку і, відчиняючи дубові двері, на порозі зустрівся з Атлантом, сухотним, розпатланим журналістом у пом’ятому піджаку, який уже з учорашнього дня не пив горілки.

— Полковнику, я до вас з приводу війни, — сказав Атлант, прикриваючи долонею брудну маніжку сорочки. — Ну як, — скоро беремо Берлін?

З Головного штабу Арнольдов вийшов на Двірцевий майдан, надів капелюха і стояв деякий час примружившись.

— Війна до переможного кінця, — пробурмотів він крізь зуби, — тримайтесь тепер, старі шкарбани, ми вам покажемо «пораженство».

На величезному, чисто заметеному майдані, з гранітним важким стовпом Олександра, всюди рухались купки бородатих, незграбних мужиків. Чулися різкі вигуки команди. Мужики шикувались, перебігали, лягали. В одному місці чоловік п’ятдесят, піднявшись з бруку, закричали безладно: «Уряяя», — і побігли, спотикаючись, риссю… «Стій! Смирно… Сволота, сучі діти!..» — перекричав їх охриплий голос. В другому місці було чути: «Добіжиш — і коли в тулуб, штика зламав — бий прикладом».

Це були ті самі неоковирні мужики з бородами віником, у личаках і сорочках з проступаючою на лопатках сіллю, які двісті років тому приходили на ці грузькі береги будувати місто. Тепер їх знову викликали — підтримати плечима стовп імперії, що захитався.

Антошка завернув на Невський, весь час думаючи про свою статтю. Посеред вулиці, під верескливий, як осінній вітер, свист флейт, ішли дві роти в повному похідному спорядженні, з мішками, казанками і лопатами. Вилицюваті обличчя солдатів були стомлені й запорошені. Маленький офіцер у зеленій сорочці, з новенькими ременями навхрест, щохвилини піднімаючись навшпиньки, обертався і вирячував очі. «Правою! Правою!» Наче крізь сон, шумів пишний Невський, виблискуючи екіпажами і шибками. «Правою. Правою. Правою». Розмірено похитуючись, слідом за маленьким офіцером ішли покірні важконогі мужики. Їх наздогнав вороний рисак, бризкаючи піною. Широкозадий кучер спинив його. В колясці підвелася вродлива дама і дивилась на рухливу колону солдатів. Рука її в білій рукавичці стала хрестити їх.

Солдати пройшли, їх заступив потік екіпажів. На тротуарах було жарко й тісно, і всі ніби чогось ждали. Прохожі спинялися, слухали якісь розмови й вигуки, протовплювались, питали, збуджені відходили до інших купок.

Безладний рух потроху визначався — юрби йшли з Невського на Морську. Там уже рухались прямо вулицею. Пробігли, мовчки й заклопотано, якісь дрібнорослі хлопці. На перехресті полетіли шапки, замахали зонтики. «Урра! Урра!» — загуло по Морській. Пронизливо свистали хлопчаки. Спинились екіпажі, всюди в них стояли причепурені жінки. Юрба плавом пливла до Ісакіївського майдану, розливалась по ньому, лізла через штахети скверу. Всі вікна, і дахи, і гранітні східці Ісакія були повні народу. І всі ці десятки тисяч людей дивились туди, де з верхніх вікон тьмяно-червоної важкої будівлі німецького посольства вилітали клуби диму. За розбитими шибками перебігали люди, кидали в юрбу пачки паперів, і вони, розлітаючись, повільно падали. За кожним клубом диму, за кожною новою річчю, викиненою з вікон, — по юрбі перекочувалось ревіння. Але ось на фронтоні будинку, де два бронзові велетні тримали за поводи коней, з’явились ті самі заклопотані чоловічки. Юрба затихла, і пбчулись металеві удари молотків. Правий з велетнів хитнувся і звалився на тротуар. Юрба завила, кинулась до нього, почалась тиснява, бігли звідусюди. «В Мойку їх! В Мойку окаянних!» Повалилась і друга статуя. Антошку Арнольдова схопила за плече повна дама в пенсне і кричала йому: «Всіх їх перетопимо, молодий чоловіче!» Юрба рушила до Мойки. Залунали пожежні дудки, і вдалині заблищали мідні шоломи. З-за рогів вулиць виїхала кінна поліція. І раптом серед тих, що бігли і кричали, Арнольдов побачив страшно блідого чоловіка, без капелюха, з нерухомо розкритими застиглими очима. Він впізнав Безсонова і підійшов до нього.

— Ви були там? — сказав Безсонов. — Я чув, як убивали.

— Хіба було вбивство? Кого вбили?

— Не знаю.

Безсонов одвернувся і нерівною ходою, як невидющий, пішов по майдану. Залишки юрби окремими купками бігли тепер на Невський, де починався розгром кофейні Рейтера.

Того ж вечора Антошка Арнольдов, стоячи біля конторки в одній з прокурених кімнат редакції, швидко писав на вузьких аркушах паперу:

«… Сьогодні ми бачили весь розмах і красу народного гніву. Треба відзначити, що в погребах німецького посольства не було випито жодної пляшки вина, — все розбито й вилито в Мойку. Замирення неможливе. Ми будемо воювати до переможного кінця, хоч би яких жертв це нам коштувало. Німці розраховували застати Росію сонною, але при громових словах: «Вітчизна в небезпеці» — народ піднявся, як одна людина. Гнів його буде жахливий. Вітчизна — могутнє, але забуте нами слово. З першим пострілом німецької гармати воно ожило в усій своїй незайманій красі і вогненними літерами засяяло в серці кожного з нас…»

Антошка зажмурився, мурашки пішли у нього по спині. Які слова доводилось писати! Не те, що два тижні тому, коли йому було доручено скласти огляд літніх розваг. І він згадав, як у Буффі виходив на естраду чоловік, одягнений свинею, і співав: «Я порося, і не стидаюсь. Я порося, і тим пишаюсь. Моя маман була свиня, на маму схожий дуже я…»

«… Ми вступаємо в героїчну епоху. Досить ми гнили живцем. Війна — наше очищення», — писав Антошка, бризкаючи пером.

Незважаючи на опір пораженців на чолі з Бєлосвєтовим, стаття Арнольдова була надрукована… Поступку колишньому зробили тільки в тому, що вмістили її на третій сторінці і під академічним заголовком: «У дні війни». Зараз же до редакції почали надходити листи від читачів — одні висловлювали захоплене задоволення з приводу статті, другі — гірку іронію. Але перших було набагато більше. Антошці підвищили оплату за рядок і через тиждень викликали в кабінет головного редактора, де сивий і рум’яний, напахчений англійським одеколоном Василь Васильович, запропонувавши Антошці крісло, сказав заклопотано:

— Вам треба поїхати на село.

— Слухаю.

— Ми повинні знати, що думають і говорять мужики. — Він ударив долонею по великій пачці листів. — В інтелігенції прокинувся величезний інтерес до села. Ви повинні дати живе, безпосереднє враження про цього сфінкса.

— Результати мобілізації вказують на величезне патріотичне піднесення, Василю Васильовичу.

— Знаю. Але звідки воно, чорт знає, у них взялося? Поїдьте, куди хочете, послухайте і розпитайте. На суботу я жду від вас п’ятсот рядків сільських вражень.

З редакції Антошка пішов на Невський, де купив дорожній, військового фасону, костюм, жовті краги і кашкет; переодягнувшись у все це, поїхав снідати до Донона, де сам видудлив пляшку французького шампанського, і вирішив, що найпростіше поїхати йому в село Хлиби, — там у свого брата Кия гостювала Єлизавета Київна. Увечері він зайняв місце в купе міжнародного вагона, закурив сигару і, поглядаючи на жовті гетри, що мужньо порипували, подумав: «Життя!»

Село Хлиби, на шістдесят з чимось дворів, із зарослими агрусом городами і старими липами посеред вулиці, з великим на пагорку будинком школи, переробленим з поміщицького дому, лежало в долині, між болотом і річечкою Свинюхою. Сільський наділ був невеликий, земля пісна, — селяни майже всі ходили в Москву на заробітки.

Коли Антошка надвечір в’їхав візком у село, — його здивувала тиша. Тільки кудкудакнула дурна курка, вибігши з-під кінських ніг, загарчав під коморою старий собака, та десь на річці ляпав праник, та буцались два барани посеред вулиці, стукаючи рогами.

Антошка розплатився з глухим дідком, який привіз його із станції, і пішов стежкою туди, де за зеленню беріз виднівся старий рублений фасад школи. Там, на ганку, на півзогнилих східцях, сиділи Кий Кийович — учитель — і Єлизавета Київна і спроквола розмовляли. Внизу по луці простягнулись від величезних верб довгі тіні. Переливаючись, літали темною хмарою шпаки. Грав вдалині ріжок, збираючи череду. Кілька червоних корів вийшли з очерету, і одна, піднявши морду, заревла. Кий Кийович, дуже схожий на сестру, з такими ж намальованими очима, говорив, кусаючи соломинку:

— Ти, Лізо, до всього того надзвичайно неорганізована в галузі статевої сфери. Типи, такі, як ти, — є огидні покидьки буржуазної культури.

Єлизавета Київна з лінивою усмішкою дивилась туди, де на луці у світлі призахідного сонця жовкли і тепліли трава й тіні.

— Дуже тебе нудно слухати, Кий, все ти напам’ять вивчив, все тобі ясно, як по книжці.

— Кожна людина, Лізо, повинна турбуватися про те, щоб впорядкувати, систематизувати всі свої ідеї, а не про те, щоб нудно чи не нудно розмовляти.

— Ну і турбуйся на здоров’я.

Вечір був тихий. Непорушно перед ганком висіли прозорі віти плакучих беріз. Диркав деркач під горою. Кий Кийович гриз трав’яну стеблинку. Єлизавета Київна мрійно дивилась на дерева, що розпливалися в синюватих сутінках. Між ними з’явився верткий маленький чоловік з чемоданом.

— Ну, от і вона, — закричав Антошка. — Лізо, здрастуй, красуне…

Єлизавета Київна страшенно зраділа, рвучко підвелась і обняла його.

Кий Кийович поздоровкався сухувато і продовжував гризти стеблинку. Антошка розсівся на приступках, розкурив сигару.

— А я до вас по інформацію, Кий Кийович, розкажіть мені якнайдокладніше, що у ваших Хлибах думають і говорять про війну…

Кий Кийович криво усміхнувся.

А чорт їх знає, що вони думають… Мовчать… Вовки теж мовчать, коли збираються у зграї.

— Значить, проти мобілізації ніхто не виступав?

— Ні, не виступав.

— Розуміють, що німець — ворог?

— Ні, тут не в німцеві річ.

— А в кому?

Кий Кийович усміхнувся.

— Річ не в німцеві — річ у гвинтівці… Гвинтівочку до рук доп’ясти. А вже у людини з гвинтівкою інша психологія… Поживемо, побачимо, — в якому, власне, напрямку мають намір стріляти гвинтівки. Ото ж бо…

— Ну, а все-таки, говорять вони про війну?

— Підіть на село, послухайте…

Коли смеркло, Антошка і Єлизавета Київна пішли на село. Серпневі сузір’я висипали по всьому холодіючому небу. Внизу, в Хлибах, було вогкувато, пахло ще не осілим пилом від череди і теплим молоком. Коло воріт стояли розпряжені вози. Під липами, де було зовсім темно, рипів журавель колодязя, форкнув кінь, і було чути, як він пив відсапуючись. На відкритому місці, коло дерев’яної комірчини, критої соломою, на колодах сиділи три дівки й неголосно співали. Єлизавета Київна і Антошка підійшли і теж сіли осторонь. Дівки співали:

Наше село Хлиби, Всім воно прикрашене, — Стільцями, букетами, Милої патретами…

Одна з них, обернувшись до Антошки і Єлизавети Київни, сказала тихо:

— Що ж, дівки, мабуть, спати пора?

І вони сиділи не рухаючись. В комірчині хтось порався, потім рипнули двері, і надвір вийшов лисий чоловік у розстебнутому кожушку: крекчучи, довго замикав висячий замок, потім підійшов до дівчат, поклав руку на поперек, витягнув цапину бороду.

— Соловейки-пташки, все співаєте?

— Співаємо, та не про тебе, дядьку Федоре.

— А от я вас зараз батогом звідси… Що це за порядки — ночами пісень співати…

— А тобі заздро?

І друга сказала, зітхнувши:

— Тільки нам і лишилось, дядьку Федоре, про Хлиби наші співати.

— Еге ж, погане ваше діло. Осиротіли.

Федір сів коло дівок. Найближча до нього сказала:

— Народу сьогодні козьмодем’янські жінки казали, народу на війну забрали — півсвіту.

— Скоро, дівки, і до вас доберуться.

— Цебто нас на війну?

Дівки засміялись, і крайня знову спитала:

— Дядьку Федоре, з ким у нашого царя війна?

— З іншим царем.

Дівки перезирнулись, одна зітхнула, друга поправила хустку, крайня сказала:

— Так нам і козьмодем’янські жінки казали, що, мовляв, з іншим царем.

Тоді з-за колод підвелась патлата голова і прохрипіла, натягаючи на себе кожуха:

— Годі тобі брехати. Який там інший цар, — з німцем у нас війна.

— Все може бути, — відповів Федір.

Голова знову зникла. Антошка Арнольдов, вийнявши портсигар, запропонував Федорові цигарку і спитав обережно:

— А що, скажіть, з вашого села охоче пішли на війну?

— Охотою багато пішло, пане.

— Було, значить, піднесення?

— Еге ж, понесло їх. Чого ж не піти? Все-таки подивляться — як там і що. А вб’ють — однаково і тут помирати. Земелька у нас неродюча, перебиваємось з хліба на квас. А там, всі кажуть, — два рази м’ясо їдять, і цукор, і чай, і тютюн — скільки хочеш кури.

— А хіба не страшно воювати?

— Чого ж не страшно, звісно, страшно.

XV

Вози, накриті брезентами, гарби з соломою і сіном, санітарні повозки, величезні корита понтонів, погойдуючись і порипуючи, рухались широкою, залитою рідкою гряззю сошею. Безупинно лив дощ, скісний і дрібний. Борозни на ріллі і канави обабіч дороги були повні води. Вдалині неясно бовваніли дерева і переліски.

Під крик і лайку, ляскання батогів і тріщання осей об осі, в грязі й дощі, рухались суцільною лавою обози наступаючої російської армії. Обабіч дороги валялися здохлі і здихаючі коні, стирчали догори колесами перекинуті вози. Часом у цей потік вривався військовий автомобіль. Починалися крики, кректання, коні ставали дибки, перекидався під укіс навантажений віз, скочувались слідом за ним обозні.

Далі, де переривався потік екіпажів, ішли, далеко розтягнувшись, сковзались по грязі солдати в накинутих на спини мішках і палатках. В безладній їх юрбі рухались вози з вантажем, з гвинтівками, що стирчали на всі боки, із скорченими наверху денщиками. Час від часу з соші на поле збігав чоловік і, поклавши гвинтівку на траву, присідав навпочіпки.

Далі знову колихались вози, понтони, повозки, міські екіпажі з промоклими в них постатями в офіцерських плащах. Цей гримотючий потік то звалювався у видолинок, збивався в купу, горлав і бився на місцях, то повільно витягався під гору і зникав за пагорбом. З боків у нього вливались нові обози з хлібом, сіном і снарядами. По полю, випереджаючи, проходили невеликі кавалерійські частини.

Іноді в обози з тріском і залізним гуркотом врізувалась артилерія. Величезні грудисті коні і їздові на них, татари, з бородатими лютими обличчями, лупцюючи по конях і по людях, наче плугом, розчищали сошу, волочачи за собою підстрибуючі тупорилі гармати. Звідусіль бігли люди, ставали на возах і махали руками. І знову змикалась ріка, вливалась у ліс, що гостро пахнув грибами, прілим листям і весь м’яко шумів від дощу.

Далі по обидва боки дороги стриміли з сміття і головешок комини, погойдувався розбитий ліхтар, на цегляній стіні розверненого снарядами будинку ляпала афіша кінематографа. І тут же, у возі без передніх коліс, лежав поранений австрієць, у голубому капоті, — жовте личко, мутні, тужливі очі.

Верст за двадцять п’ять від цих місць глухо перекочувався по димному обрію грім гармат. Туди вливались ці війська й обози день і ніч. Туди з усієї Росії тягнулись поїзди, навантажені хлібом, людьми і снарядами. Вся країна сколихнулась від гуркоту гармат. Нарешті настала воля всьому, що в забороні й духоті набиралось у ній жадібного, невтоленого, злого.

Населення міст, пересичене спотвореним, нечистим життям, наче прокинулось від душного сну. В гуркоті гармат був збуджуючий голос світової грози. Почало здаватися, що колишнє життя нестерпне далі. Населення із злорадною люттю вітало війну.

По селах багато не питали — з ким війна і за що, — хіба не однаково. Вже давно злоба й ненависть кривавим туманом вступили в очі. Час на страшні діла настав. Хлопці й молоді чоловіки, залидіивши жінок і дівчат, моторні й жадібні, набивались у товарні вагони, із свистом і сороміцькими піснями проносились повз міста. Скінчилося старе життя, — Росію, як великою ложкою, почало мішати й каламутити, все здвигнулось, зрушилось і сп’яніло хмелем війни.

Доходячи до смуги бою, що гримотіла на десятки верст, обози і військові частини розливалися й танули. Тут кінчалося все живе і людське. Кожному відводилось місце в землі, в. окопі. Тут він спав, їв, давив вошей і до паморок «гатив» з гвинтівки в смугу дощової імли.

Ночами по всьому обрію багровими високими загравами повільно розливались пожарища, іскряні шнури ракет креслили небо, розсипалися зірками, з наздоганяючим виттям налітали снаряди і вибухали стовпами вогню, диму й пилу.

Тут смоктало в животі від нудотного страху, їжилася шкіра й підгиналися пальці. Десь опівночі лунали сигнали. Пробігали офіцери з перекошеними губами, — лайкою, криком, штовханами піднімали опухлих від сну і вогкості солдатів. І, спотикаючись, з матірною лайкою і звірячим виттям бігли безладні купки людей по полю, лягали, схоплювались, і, приголомшені, одурілі, очманівши від жаху і злоби, вривалися в окопи ворогів.

І потім ніхто ніколи не пам’ятав, що робилося там, в цих окопах. Коли хотіли похвалитися геройськими подвигами, — як увігнаний був штик, як під ударом приклада хряснула голова, — доводилось брехати. Від нічного бою залишались трупи.

Наставав новий день, під’їжджали кухні. Мляві і промерзлі солдати їли й курили. Потім розмовляли про всяку погань, про жінок і теж багато брехали. Шукали вошей і спали. Спали цілі дні в цій оголеній, загидженій калом і кров’ю смузі гуркоту і смерті.

Так самісінько, в грязі й вогкості, не роздягаючись і тижнями не скидаючи чобіт, жив і Телєгін. Армійський полк, куди він був зарахований прапорщиком, наступав з боями. Більш як половина офіцерського і солдатського складу була вибита, поповнень вони не одержували, і всі ждали тільки одного: коли їх, напівживих від втоми і обшарпаних, відведуть у тил.

Але вище командування прагнуло до зими будь-що вторгнутись через Карпати в Угорщину і спустошити її. Людей не щадили — людських запасів було багато. Здавалося, цим тривалим напруженням бою, що не припинявся третій місяць, буде зламано опір безладно відступаючих австрійських армій, впадуть Краків і Відень, і лівим крилом росіяни зможуть вийти в незахищений тил Німеччини.

Діючи за цим планом, російські війська безупинно йшли на захід, захоплюючи десятки тисяч полонених, величезні запаси продовольства, снарядів, зброї й одягу. В минулих війнах лише частина такої здобичі, лише одна з цих безперервних кривавих битв, де гинули цілі корпуси, вирішила б долю кампанії. І незважаючи навіть на те, що в перших же боях загинули регулярні армії, лють тільки зростала. На війну йшли всі, від дітей до стариків, весь народ. Було щось у цій війні над людське розуміння. Здавалося, ворог розгромлений, сплив кров’ю, ще одне зусилля — і буде остаточна перемога. Зусилля робилося, але на місці розталих армій ворога виростали нові, з похмурою впертістю йшли на смерть і гинули. Ні татарські орди, ні полчища персів не билися так запекло і не вмирали так легко, як слабі тілом, зніжені європейці або хитрі російські мужики, які бачили, що вони тільки безсловесна худоба, — м’ясо в цій різанині, вигаданій панами.

Залишки полку, де служив Телєгін, окопалися вздовж берега вузької і глибокої річки. Позиція була погана, вся на видноті, і окопи мілкі. В полку з години на годину ждали наказу про наступ, і поки що всі були раді виспатись, перезутися, відпочити, хоч з того боку річки, де в траншеях сиділи австрійські частини, ішов сильний обстріл.

Надвечір, коли годин на три, як звичайно, вогонь ущух, Іван Ілліч пішов у штаб полку, що містився в покинутому замку, верст за дві від позиції.

Кудлатий туман лежав по всій річці, що звивалася в заростях, і клубочився в прибережних кущах. Було тихо, вогко й пахло мокрим листям. Зрідка по воді глухо котився поодинокий постріл.

Іван Ілліч перестрибнув через канаву на соту, спинився і закурив. З боків, у тумані, стояли вже безлисті величезні дерева, які здавалися дивовижно високими. Далі за ними на болотяній низині було ніби розлите молоко. В тиші жалібно свиснула куля. Іван Ілліч глибоко зітхнув і пішов по хрусткій жорстві, поглядаючи вгору на примарні дерева. Від цього спокою і тому, що він сам-один іде й думає, в ньому все відпочивало, відходив тріскучий шум дня, і в серце пробирався тонкий болісний сум. Він ще раз зітхнув, кинув цигарку, заклав руки за шию і так ішов, наче в чудесному світі, де були тільки примари дерев, його живе, знемагаюче любов’ю серце і незрима чарівність Даші.

Даша була з ним у цю годину відпочинку й тиші. Він почував її дотик щоразу, коли вщухали залізне виття снарядів, тріскотнява гвинтівок, крики, лайки, — всі ці зайві у божественному всесвіті звуки, — коли можна було приткнутися де-небудь у кутку землянки, і тоді чари торкалися його серця.

Іванові Іллічу здавалося, що коли доведеться вмирати, — до останньої хвилини він буде відчувати це щастя єднання. Він не думав про смерть і не боявся її. Ніщо тепер не могло одірвати його від чудового стану життя, навіть смерть.

Цього літа, під’їжджаючи до Євпаторії, щоб востаннє, як йому здавалось, глянути на Дашу, Іван Ілліч сумував, хвилювався і придумував різноманітні пробачення. Але зустріч на дорозі, несподівані сльози Даші, її світловолоса голова, що припала до нього, її волосся, руки, плечі, що пахли морем, її дитячий рот, який сказав, коли вона підвела до нього обличчя з замруженими мокрими віями: «Іване Іллічу, любий, як я ждала вас», — усі ці несказанні речі, що наче звалилися з неба, там-таки, на дорозі коло моря, перевернули за кілька хвилин усе життя Івана Ілліча. Він сказав, дивлячись у кохане лице:

— На все життя люблю вас.

Потім уже йому навіть здавалось, що він, може, й не сказав цих слів, тільки подумав, і вона зрозуміла. Даша зняла з його плечей руки, промовила:

— Мені треба дуже багато вам розказати. Ходімо.

Вони пішли й сіли коло води, на піску. Даша взяла жменю камінців і помалу один за одним кидала їх у воду.

— Річ у тім, що ще невідомо, — чи зможете ви до мене добре ставитись, коли дізнаєтесь про все. Хоч однаково, ставтесь як хочете. — Вона зітхнула. — Без вас я дуже негарно жила, Іване Іллічу. Якщо можете, — простіть мені.

І вона почала розповідати все, чесно й докладно, про Самару і про те, як приїхала сюди й зустріла Безсонова, і в неї зникла охота жити, — так стало гидко від усього цього петербурзького чаду, який знову завирував, отруїв кров, розпалив цікавістю…

— Доки ж ще було бундючитись? Захотілось ляпнутися в грязюку — туди й дорога. А от же злякалася в останню хвилину… Іване Іллічу, любий… — Даша сплеснула руками. — Допоможіть мені. Не хочу, не можу більше ненавидіти себе… Не все ж у мені загинуло… Я хочу зовсім іншого… зовсім іншого…

Після цієї розмови Даша мовчала дуже довго. Іван Ілліч дивився не відриваючись на сяючу сонцем дзеркальну голубувату воду, — душа його, наперекір усьому, заливалась щастям.

Про те, що почалась війна і Телєгін повинен їхати завтра доганяти полк, Даша зміркувала вже потім, коли зірвався вітер і їй хвилею замочило ноги.

— Іване Іллічу?

— Так.

— Ви добре до мене ставитесь?

— Так.

— Дуже?

— Так.

Тоді вона підповзла ближче до нього по піску на колінах і поклала руку йому в руку, так само, як тоді на пароплаві.

— Іване Іллічу, я теж — так.

Міцно стиснувши його затремтілі пальці, вона спитала, помовчавши:

— ІЦо ви мені сказали тоді, на дорозі?.. — Вона наморщила лоба. — Яка війна? З ким?

— З німцями.

— Ну, а ви?

— Виїжджаю завтра.

Даша ойкнула і знову замовкла. Здалеку, по березі, до них біг у смугастій піжамі Микола Іванович, який, очевидно, тільки що вискочив з ліжка. Він вимахував газетою і кричав щось.

На Івана Ілліча він не звернув уваги. Коли ж Даша сказала: «Миколо, це мій найбільший друг», — Микола Іванович схопив Телєгіна за піджак і закричав в обличчя:

— Дожили, молодий чоловіче. Га? Ось вам — цивілізація! Га? Це — жахливо! Ви розумієте? Це — марення!

Цілий день Даша не відходила від Івана Ілліча, була смирна й задумлива. Йому ж здавалось, що цей день, сповнений голубуватим світлом сонця і шумом моря, неймовірно великий. Кожна хвилина ніби подовжувалась на ціле життя.

Телєгін і Даша ходили по березі, лежали на піску, сиділи на терасі й були мов отуманені. І, не відстаючи, всюди за ними ходив Микола Іванович, виголошуючи довжелезні промови з приводу війни і німецького засилля.

Надвечір пощастило, нарешті, одкараскатись від Миколи Івановича. Даша і Телєгін пішли самі далеко по березі пологої затоки. Йшли мовчки, ступаючи в ногу. І тут Іван Ілліч почав думати, що треба все-таки сказати Даші якісь слова. Звичайно, вона жде від нього палкого і, крім того, певного освідчення. А що він може пробурмотіти? Хіба словами розкажеш те, чим він сповнений весь? Ні, цього не розкажеш.

«Ні, ні, — думав він, дивлячись під ноги, — якщо я і скажу їй ці слова, — буде безсовісно: вона не може мене любити, але, як чесна і добра дівчина, погодиться, коли я запропоную їй одружитися. Але це буде насильство. І тим більш не маю права говорити, що ми розлучаємось невідомо на який час, і, напевне, я з війни не повернусь…»

Це був один з нападів самоїдства. Даша раптом спинилась і, обпершись об його плече, зняла з ноги туфельку.

— Ах, боже мій, боже мій, — промовила вона й почала висипати пісок з туфлі, потім наділа її, випросталась і зітхнула глибоко. — Я буду дуже вас любити, коли ви поїдете, Іване Іллічу.

Вона поклала руки йому на шию і, дивлячись в очі ясними, майже суворими, без усмішки, сірими очима, зітхнула ще раз, легко:

— Ми й там будемо вкупі, правда ж?

Іван Ілліч обережно пригорнув її і поцілував у ніжні, затремтілі губи. Даша заплющила очі. Потім, коли їм обом не вистачило більше повітря, Даша відхилилась, взяла Івана Ілліча під руку, і вони пішли вздовж важкої і темної води, що лизала багровими відблисками берег коло їх ніг.

Все це Іван Ілліч згадував з невтомним хвилюванням щоразу в години тиші. Ідучи зараз з закинутими за шию руками, в тумані, по шосе, між деревами, він знову бачив уважний погляд Даші, відчував довгий її поцілунок.

— Стій, хто йде? — крикнув грубий голос з туману.

— Свій, свій, — відповів Іван Ілліч, опускаючи руки в кишені шинелі, і звернув під дуби до невиразного громаддя замку, де в кількох вікнах жовтіло світло. На ганку хтось, побачивши Телєгіна, погасив цигарку і виструнчився. «Що, пошти не було?» — «Нікак нєт, ваше благородіє, ждемо». Іван Ілліч увійшов у прихожу. В глибині її, над широкими дубовими сходами, висів старовинний гобелен, на ньому, серед тоненьких дерев, стояли Адам і Єва, вона держала в руці яблуко, він — зрізану гілку з квітками. Їх вилинялі обличчя і голубуваті тіла тьмяно освітлювала свічка, що стояла в пляшці на тумбі коло сходів.

Іван Ілліч відчинив двері направо й увійшов у порожню кімнату з ліпною стелею, що обвалилася в кутку, там, де вчора в стіну вдарив снаряд. Коло палаючого каміна, на ліжку, сиділи поручик князь Бєльський і підпоручик Мартинов. Іван Ілліч поздоровкався, спитав, коли ждуть з штабу автомобіль, і сів неподалік на патронні бляшанки, мружачись від світла.

— Ну що, у вас все пострілюють? — спитав Мартинов.

Іван Ілліч не відповів, знизав плечима. Князь Бєльський говорив далі стиха:

— Головне — це сморід. Я написав додому, — мені не страшна смерть. За вітчизну я ладен пожертвувати життям, для цього я, власне кажучи, перевівся в піхоту і сиджу в окопах, але сморід мене вбиває.

— Сморід — це дурниці, не подобається, не нюхай, — відповів Мартинов, поправляючи аксельбанти, — а от, що тут немає жінки — це важливо. Це — до добра не доведе. Подумай сам, командуючий армією — стара трухлятина, і нам тут влаштували монастир — ні горілки, ні жінок. Хіба це піклування про армію, хіба це війна?

Мартинов підвівся з ліжка і чоботом став підштовхувати палаючі поліна. Князь замислено курив, дивлячись на вогонь.

— П’ять мільйонів солдатів, які паскудять, — сказав він, — крім того, гниють трупи й коні. На все життя у мене залишиться спогад про цю війну, як про те, що погано тхне. Брр…

Надворі зачахкав автомобіль.

— Панове, пошту привезли! — гукнув у двері схвильований голос.

Офіцери вийшли на ганок. Коло автомобіля рухались темні постаті, кілька чоловік бігло по двору. І хрипкий голос повторював: «Панове, прошу не хапати з рук».

Мішки з поштою і посилками були внесені в прихожу, і на сходах, під Адамом і Євою, їх почали розпаковувати. Тут була пошта за цілий місяць. Здавалося, в цих брудних парусинових мішках було сховане ціле море любові й журби — все покинуте, миле життя, яке не повернеться.

— Панове, не хапайте з рук, — хрипів штабс-капітан Бабкін, гладкий, багровий чоловік. — Прапорщик Телєгін, шість листів і посилка… Прапорщик Ніжний — два листи…

— Ніжний убитий, панове…

— Коли?

— Сьогодні вранці.

Іван Ілліч пішов до каміна. Всі шість листів були від Даші. Адреса на конвертах написана розгонистим почерком. Івана Ілліча заливало ніжністю до цієї милої руки, що написала такі великі літери. Нахилившись до вогню, він обережно розірвав перший конверт. Звідти війнуло на нього таким спогадом, що довелося на хвилину заплющити очі. Потім він прочитав:

«Ми вирядили вас і виїхали з Миколою Івановичем тога ж дня в Сімферополь і ввечері сіли в петербурзький поїзд. Зараз ми на нашій старій квартирі. Микола Іванович дуже стурбований: від Катюші немає ніяких звісток, де вона — не знаємо. Те, що у нас з вами сталося, таке велике й таке раптове, що я й досі не можу опам’ятатися. Не обвинувачуйте мене, що я вам пишу «ви». Я вас люблю. Я буду вас вірно й дуже сильно любити. А зараз дуже тривожно — вулицями проходять війська з музикою, і так сумно, ніби щастя відходить разом з сурмами, з цими солдатами. Я знаю, що не повинна цього писати, але ви все-таки будьте обережні на війні».

— Ваше благородіє! Ваше благородіє! — Телєгін насилу обернувся, у дверях стояв вістовий. — Телефонограма, ваше благородіє… Викликають у роту.

— Хто?

— Підполковник Розанов. Якнайшвидше просили бути.

Телєгін склав недочитаного листа, разом з іншими конвертами заховав під сорочку, насунув картуза на очі і вийшов.

Туман тепер став ще густіший, дерев не було видно, іти довелося як у молоці, визначаючи дорогу тільки за хрускотом жорстви. Іван Ілліч повторював: «Я буду вас вірно і дуже сильно любити». Раптом він спинився, прислухаючись. В тумані не було ані звука, тільки падала інколи важка крапля з дерева. І от, неподалік, він став розрізняти якесь булькання і м’яке шарудіння. Він рушив далі, булькання стало виразніше. Він сильно відкинувся назад — брила землі, відірвавшись з-під його ніг, обвалилась і важко хлюпнула в воду.

Очевидно, це було те місце, де соша обривалась над річкою, коло спаленого мосту. По той бік, кроків за сто звідси, він це знав, до самої річки підходили австрійські окопи. І справді, слідом за тим, як хлюпнула вода, наче батогом, з того боку ляснув постріл і покотився по річці, ляснув другий, третій, потім наче рвонуло залізо — залунав довгий залп, і у відповідь йому забахкали звідусіль заглушені туманом поквапливі постріли. Все гучніше, гучніше загуркотіло, заухало, заревло по всій річці, і в цьому окаянному гармидері квапливо зататакав кулемет. Бух! — ухнуло десь у лісі. Дірявий гуркочучий туман щільно висів над землею, прикриваючи цю звичайну й огидну подію.

Кілька разів коло Івана Ілліча з чваканням у дерево хлопала куля, падала гілка. Він звернув з соші на поле і пробирався навмання чагарником. Стрільба так само раптово почала затихати й закінчилась. Іван Ілліч зняв кашкета й витер мокрого лоба. Знов було тихо, як ні-д водою, лише падали краплі з кущів. Слава богу, Дашині листи він сьогодні прочитає. Іван Ілліч засміявся і перестрибнув через канавку. Нарешті зовсім поруч він почув, як хтось, позіхаючи, сказав:

— От і поспали. Василю, я кажу — от і поспали.

— Зажди, — відповіли уривчасто, — іде хтось.

— Хто йде?

— Свій, свій, — поспішно сказав Телєгін і зараз же побачив земляний бруствер окопу і два бородатих обличчя, що дивилися на нього з-під землі. Він спитав:

— Якої роти?

— Третьої, ваше благородіє, свої. Чого ж ви, ваше благородіє, по верху ходите? Зачепити можуть.

Телєгін стрибнув в окоп і пішов по ньому до ходу сполучення, що вів до офіцерської землянки. Солдати, розбуджені стрільбою, говорили:

— В такий туман, дуже просто, він річку де-небудь перейде.

— Нічого трудного.

— Раптом — стрільба, гуркіт — ні з того ні з сього… Налякати, чи що, хоче, чи він сам боїться?

— А ти не боїшся?

— Так я ж хіба що? Я страшенно полохливий.

— Хлопці, Гаврилові пальця геть одірвало.

— Заверещав, пальця отак догори держить.

— От кому щастя… Додому відправлять.

— Еге — відправлять! Якби йому всю руку відірвало, а з пальцем — погниє поблизу, та й знову давай у роту..»

— Коли ця війна скінчиться?

— Годі вже про неї.

— Скінчиться, та не ми це побачимо.

— Хоч би Відень абощо взяли.

— А тобі він нащо?

— Так, все-таки.

— До весни воювати не скінчимо, — однаково всі розбіжаться. Землю хто буде обробляти, — жінки? Народу накришили — далі нікуди. Годі. Напились, самі перестанемо.

— Ну, єнерали скоро воювати не перестануть.

— Це що за балачки?.. Хто це тут говорить?..

— Годі тобі собачитись, унтер… Проходь.

— Єнерали воювати не перестануть.

— Правильно, хлопці. Насамперед, — подвійна платня йде їм, хрести, ордени. Мені один чоловік розказував:: за кожного, каже, рекрута англійці платять нашим генералам по тридцять вісім карбованців з половиною за душу.

— От сволота! Як худобу продають.

— Гаразд, потерпимо, побачимо.

Коли Телєгін увійшов у землянку, батальйонний командир, підполковник Розанов, гладкий, в окулярах, з рідким волоссям, сказав, сидячи в кутку під ялиновими гілками на попонах:

— З’явився, голубчику.

— Пробачте, Федоре Кузьмичу, збився з дороги, — туман страшенний.

— Ось що, голубчику, доведеться цієї ночі потрудитися…

Він поклав у рот шматочок хліба, який весь час тримав у брудному кулаку. Телєгін повільно стиснув щелепи.

— Штука в тому, що нам наказано, дорогий Іване Іллічу, батечку мій, перебратися на той бік. Добре було б це діло проробити як-небудь легше. Сідайте отут поруч. Коньячку хочете? От я придумав, значить, таку штуку… Навести місток якраз проти великої верби. Перекинемо на той бік два взводи…

XVI

— Сусов!

— Тут, ваше благородіє.

— Підкопуй… Тихше, не кидай у воду. Хлопці, подавайте, подавайте вперед… Зубцов!

— Тут, ваше благородіє.

— Зажди-но… Наставляй сюди… Підкопай ще… Опускай… Легше…

— Легше, хлопці, плече відірвеш… Насувай…

— Ану, посунь…

— Не кричи, тихше, ти, сволоч!

— Став другий кінець… Ваше благородіє, піднімати?

— Кінці прив’язали?

— Готово.

— Піднімай…

У хмарах туману, насиченого місячним світлом, заскрипівши, піднялися дві високі жердини, з’єднані перекладинами, — перекидний міст. На березі, ледве помітні, рухались постаті охотників. Говорили й лаялись поквапливим шепотом.

— Ну, що — сів?

— Сидить добре.

— Опускай… обережніше…

— Легенько, легенько, хлопці…

Жердини, уперті кінцями в берег річки, в найвужчому місці її, повільно почали хилитись і зависли в тумані над водою.

— Дістане до берега?

— Тихше опускай…

— Важкий дуже…

— Зажди, зажди, легше!..

Але все-таки другий кінець мосту ліг на воду, гучно хлюпнувши. Телєгін махнув рукою:

— Лягай!

Нечутно в траві на березі прилягли, причаїлись постаті охотників. Туман рідшав, але стало темніше, і повітря холодніше перед світанком. По той бік було тихо. Телєгін покликав:

— Зубцов!

— Тут!

— Лізь, настеляй!

Росла постать охотника Василя Зубцова, що пахла їдким потом, сковзнула повз Телєгіна з берега у воду. Іван Ілліч побачив, як велика рука, тремтячи, вхопилась за траву, відпустила її і зникла.

— Глибоко, — мерзлякуватим шепотом промовив Зубцов звідкілясь знизу. — Хлопці, подавай дошки…

— Дошки, дошки давай!

Нечутно і швидко, з рук на руки, стали подавати дошки. Прибивати їх не можна було — боялись грюкоту. Наклавши перші ряди, Зубцов виліз з води на місток і стиха примовляв, цокочучи зубами:

— Швидше, швидше подавай… Не спи…

Під мостом дзюрчала холодна вода, жердини хиталися. Телєгін розрізняв темні обриси кущів на тім боці і, хоч це були такі самі кущі, як і на нашому березі, але здавались вони моторошними.

Іван Ілліч повернувся на берег, де лежали охотники, і крикнув різко:

— Вставай!

Зараз же в білуватих хмарах підвелись перебільшено великі, розпливчасті постаті.

— По одному бігом!..

Телєгін повернув до мосту. В ту ж мить, наче сонячний промінь уперся в туманну хмару, освітились жовті дошки, задерта з переляку чорноборода голова Зубцова. Промінь прожектора метнувся вбік, в кущі, вихопив звідти коряву деревину з голим гіллям і знову ліг на дошки. Телєгін, зціпивши зуби, побіг через міст. І зараз же наче обрушилась уся ця чорна тиша, громом відбилась у голові. По мосту з австрійського боку стали бити з гвинтівок і кулеметів. Телєгін стрибнув на берег і, присівши, обернувся. Через міст біг високий солдат, — він не розібрав хто, — гвинтівку притиснув до грудей, впустив її, підняв руки і перекинувся вбік, у воду. Кулемет шмагав по мосту, по воді, по березі… Пробіг другий, Сусов, і ліг коло Телєгіна…

— Зубами загризу, туди їх в душу!

Побіг третій, і четвертий, і ще один зірвався і закричав, борсаючись у воді…

Перебігли всі і залягли, понагортавши лопатами потроху землі перед собою. Постріли несамовито тепер гримотіли по всій річці. Не можна було підвести голови — по тому місцю, де залягли охотники, так і поливало, так і поливало з кулемета. Раптом шваркнуло невисоко — раз, два, — шість разів, і глухо попереду гримнуло шість розривів. Це з нашого боку вдарили по кулеметному гнізду.

Телєгін і поперед нього Василь Зубцов схопились, пробігли кроків сорок і лягли. Кулемет знову застукотів, зліва, з темряви. Але було ясно, що з нашого боку вогонь сильніший, — австрійця заганяли під землю. Користуючись перервами стрільби, охотники підбігали до того місця, де ще вчора перед австрійськими траншеями наша артилерія розкидала дротяне загородження.

Його знов почали були заплітати за ніч. На дротах висів труп. Зубцов перерізав дріт, і труп упав мішком перед Телєгіним. Тоді рачки, без гвинтівки, випереджаючи інших, заскочив уперед охотник Лаптєв і ліг під самий бруствер. Зубцов гукнув до нього:

— Вставай, кидай бомбу!

Але Лаптєв мовчав, не ворушився, не обертався, — мабуть, завмерло серце від страху. Вогонь посилився, і охотники не могли рушити далі, — припали до землі, закопалися.

— Вставай, кидай, сучий сину, бомбу! — кричав Зубцов. — Кидай бомбу! — і, витягнувшись, тримаючи гвинтівку за приклад, штиком тикав Лаптєву в шинелю, що стирчала коробом. Лаптєв обернув вишкірене лице, відстебнув від пояса гранату, і раптом, упавши грудьми на бруствер, кинув бомбу, і, слідом за розривом, стрибнув в окоп.

— Бий, бий! — закричав Зубцов не своїм голосом…

Підвелося чоловік десять охотників, побігли і зникли під землею, — було чути тільки рвані, різкі звуки розривів.

Телєгін метався по брустверу, як сліпий, і ніяк не міг відстебнути гранату, стрибнув нарешті в траншею і побіг, зачіплюючись плечима за липку глину, спотикаючись і кричачи на весь роззявлений рот… Побачив біле, як маска, обличчя чоловіка, що притулився у западині окопу, і схопив його за плечі, і чоловік, наче уві сні, забурмотів, забурмотів…

— Замовкни ти, чорт, не чіпатиму, — мало не плачучи, закричав йому в білу маску Телєгін і побіг, перестрибуючи через трупи. Але бій уже кінчався. Юрба сірих людей, покидавши зброю, лізла з траншеї на поле. Їх штовхали прикладами. А кроків за сорок, у критому гнізді, все ще гримотів кулемет, обстрілюючи переправу. Іван Ілліч, протовплюючись серед охотників і полонених, кричав:

— Чого ж ви дивитесь, чого ви дивитесь!.. Зубцов, де Зубцов?

— Тут я…

— Чого ж ти, чорт окаянний, дивишся!

— Та хіба до нього підступиш?

Вони побігли.

— Стій!.. Ось він!

З траншеї вузький хід вів у кулеметне гніздо. Нахилившись, Телєгін побіг по ньому, вскочив у бліндаж, де в темряві все тряслось від нестерпного грюкоту, схопив когось за лікті і потягнув. Зразу стало тихо, тільки, борюкаючись, хрипів той, кого він віддирав від кулемета.

— Сволота живуча, не хоче, пусти-но, — пробурмотів ззаду Зубцов і разів зо три вдарив прикладом того в череп, і той, здригаючись, заговорив: «Бу, бу, б у», — і затих… Телєгін пустив його і пішов з бліндажа. Зубцов крикнув навздогін:

— Ваше благородіє, він прикутий.

Незабаром стало зовсім світло. На жовтій глині було видно плями і патьоки крові. Валялось кілька обдертих телячих шкур, бляшанки, сковорідки, та, трупи, уткнувшись, лежали мішками. Охотники, розморені і мляві, хто приліг, хто їв консерви, хто обшукував покинені австрійцями сумки.

Полонених давно вже погнали за річку. Полк переправлявся, займав позиції, і артилерія била по других австрійських лініях, звідки відповідали мляво. Мжичив дощик, туман розвіяло. Іван Ілліч, спершись ліктями на край окопу, дивився на поле, по якому вони бігли вночі. Поле як поле — буре, мокре, де-не-де — обривки дроту, де-не-де — чорні слідр підкопаної землі та кілька трупів; охотників. І річка — зовсім близько. І ні вчорашніх величезних дерев, ні моторошних кущів. А скільки було витрачено сили, щоб пройти ці триста кроків!

Австрійці продовжували відходити, і російські частини не відпочиваючи переслідували їх до ночі. Телєгіну було наказано зайняти з своїми охотниками лісок, що синів на горбі, і він після короткої перестрілки зайняв його надвечір. Нашвидку окопались, виставили сторожову охорону, зв’язалися з своєю частиною телефоном, попоїли, що було в мішках, і під дрібним дощем, у темряві й лісовій прілі, багато хто поснув, хоч був наказ підтримувати вогонь цілу ніч.

Телєгін сидів на пеньку, притулившись до м’якого від моху стовбура дерева. За комір часом падала крапля, і це було добре, — не давало заснути. Вранішнє збудження давно минуло, і минула навіть страшенна втома, коли довелося йти верст з десять по розмоклих стернях, перелазити через тини й канави, коли затерплі ноги ступали куди попало і голова розпухла від болю.

Хтось підійшов по листю і голосом Зубцова сказав тихо:

— Сухарика хочете?

— Дякую.

Іван Ілліч узяв у нього сухаря і почав його жувати, і він був солодкий, так і танув у роті. Зубцов присів поруч навпочіпки:

— Покурити дозволите?

— Обережніше, дивись.

— У мене люлька.

— Зубцов, ти даремно все-таки убив його, га?

— Кулеметника отого?

— Еге ж.

— Звісно, даремно.

— Спати хочеш?

— Нічого, не посплю.

— Якщо я задрімаю, ти мене штовхни.

Повільно, м’яко падали краплі на пріле листя, на руку, на козирок картуза. Після галасу, криків, огидної метушні, після вбивства кулеметника — падають краплі, наче скляні кульки. Падають у темряву, в глибину, де пахне прілим листям. Шурхотять, не дають спати… Не можна, не можна… Іван Ілліч розліплював очі й бачив невиразні, мов позначені вуглем, обриси гілок… Але стріляти цілу ніч — теж дурне діло, нехай охотники відпочинуть… Вісім убитих, одинадцять поранених… Звичайно, треба б обережніше на війні… Ах, Даша, Даша. Скляні краплі все помирять, усе заспокоять…

— Іване Іллічу!..

— Так, так, Зубцов, не сплю…

— Хіба недаремно — вбити людину… У нього ж, мабуть, хатина своя, сімейство якесь там, а ти увігнав у нього штика, наче в опудало, — зробив діло. Я вперше як заколов одного, — потім їсти не міг, нудило… А тепер — десятого чи дев’ятого кінчаю… Це ж страхіття яке? Значить, гріх цей хтось уже взяв за це саме?..

— Який гріх?

— Та хоч би мій… Я кажу — гріх же мій на себе хто-небудь узяв, — генерал якийсь, або в Петербурзі який-небудь чоловік, котрий всіма цими ділами розпоряджається…

— Який же твій гріх, коли ти вітчизну борониш?

— Так-то воно так… я кажу, слухай, Іване Іллічу, — хто-небудь та буде за це винний, — ми знайдемо. Хто цю війну допустив — той і відповідатиме… Дуже відповідатиме за ці діла…

В лісі гучно ляснув постріл. Телєгін здригнувся. Пролунало ще кілька пострілів з другого боку.

Це було тим більш дивно, що з вечора ворога не було безпосередньо близько. Телєгін побіг до телефону. Телефоніст висунувся з ями:

— Апарат не працює, ваше благородіє.

По всьому лісі тепер кругом чути було часті постріли, і кулі чиркали по гілках. Передові пости підтягалися, відстрілювались. Біля Телєгіна з’явився охотник Климов, степовим якимось, божевільним голосом промовив: «Обходять, ваше благородіє!» — схопився за обличчя і сів на землю, — ліг ниць. І ще хтось закричав у темряві:

— Братики, помираю!

Телєгін розрізняв поміж стовбурами рослі нерухомі постаті охотників. Вони всі дивилися в його бік, — він це почував. Він наказав, щоб усі, розсипавшись поодинці, пробивались на північний край лісу, мабуть, ще не оточений. Сам же він з тими, хто захоче залишитися, затримається, наскільки можна, тут в окопах.

— Потрібно п’ять чоловік. Хто залишається охотою?

Від дерев відділились і підійшли до нього Зубцов, Сусов і Колов — молодий хлопець. Зубцов крикнув, обернувшись:

— Ще двох! Рябкін, іди!

— Що ж, я можу…

— П’ятого, п’ятого.

З землі підвівся низькорослий солдат у кожушку, в кудлатій шапці.

— Ну ось і я, мабуть.

Шість чоловік залягли кроків на двадцять один від одного і відкрили вогонь. Постаті за деревами зникли. Іван Ілліч випустив кілька пачок і раптом дуже виразно побачив, як завтра вранці люди в голубих капотах перевернуть на спину його вишкірений труп, почнуть обшукувати, і брудна рука залізе за сорочку.

Він поклав гвинтівку, розгріб пухку сиру землю, і, вийнявши Дашині листи, поцілував їх, поклав у ямку, і засипав, пригорнув зверху прілим листям.

«Ой, ой, братики!» — почув він голос Сусова зліва. Залишилось дві пачки патронів. Іван Ілліч підповз до Сусова, що лежав ниць, ліг поруч і брав пачки з його сумки. Тепер стріляли тільки Телєгін та ще хтось з правого боку. Нарешті патрони скінчились. Іван Ілліч пождав, озираючись, підвівся і почав звати на ймення охотників. Відповів один голос: «Тут», — і підійшов Колов, спираючись на гвинтівку. Іван Ілліч спитав:

— Патронів нема?

— Нема.

— Інші не відповідають?

— Ні, ні.

— Гаразд. Ходімо. Біжи!

Колов перекинув гвинтівку через спину і побіг, ховаючись за стовбурами. А Телєгін не пройшов і десяти кроків, як ззаду в плече йому ткнув тупий залізний палець.

XVII

Всі уявлення про війну як про молодецькі кавалерійські наскоки, незвичайні марші і геройські подвиги солдатів та офіцерів — виявились застарілими.

Знаменита атака кавалергардів, коли три ескадрони, в пішому строю, пройшли без єдиного пострілу дротяні загородження, маючи на чолі командира полку князя Долгорукова, що виступав під кулеметним вогнем з сигарою в роті і, за звичаєм, лаявся по-французьки, звелась до того, що кавалергарди, втративши половину складу вбитими й пораненими, взяли дві важких гармати, які вже були заклепані й охоронялись одним кулеметом.

Осавул козачої сотні говорив з цього приводу: «Доручили б мені, я б з десятьма козаками взяв це лайно».

З перших же місяців виявилось, що доблесть колишнього солдата, — величезного, вусатого і геройського на вигляд чоловіка, який умів скакати, рубати і не кланятись кулям, — непотрібна. На головне місце у війні була поставлена техніка й організація тилу. Солдати повинні були тільки уперто і слухняно вмирати в тих місцях, де вказано на карті. Став потрібний солдат, який уміє ховатися, закопуватись у землю, зливатися з кольором пилу. Сентиментальні постанови Гаагської конференції, — як морально і як не морально вбивати, — були просто розірвані. І разом з цим клаптем паперу розлетілися останні пережитки нікому вже більш не потрібних моральних законів.

Так за кілька місяців війна завершила роботу цілого століття. До цього часу ще дуже багатьом здавалось, що людське життя керується вищими законами добра. І що кінець кінцем добро повинно перемогти зло, і людство стане досконалим. На жаль, це були пережитки середньовіччя, вони розслаблювали волю і гальмували хід цивілізації. Тепер навіть запеклим ідеалістам стало ясно, що добро і зло є поняття суто філософські і людський геній — на службі у поганого господаря…

Це був час, коли навіть малих дітей навчали, що вбивство, руйнування, знищення цілих націй — доблесні і святі вчинки. Про це товкли, галасували, закликали щоденно мільйони газетних аркушів. Особливі знавці щоранку провіщали, чим кінчатимуться битви… В газетах друкувались провіщення знаменитої ворожки мадам Теб. З’явилась безліч ворожбитів, складачів гороскопів і провісників майбутнього. Товарів бракувало. Ціни зростали. Вивіз сировини з Росії припинився. В три гавані на півночі і сході — єдині продухвини, що залишились у замурованій на смерть країні, — ввозились тільки снаряди і знаряддя війни. Поля оброблялись погано. Мільярди паперових грошей ішли на село, і селяни вже неохоче продавали хліб.

У Стокгольмі на таємному з’їзді членів окультної ложі антропософів фундатор ордену говорив, що страшна боротьба, яка відбувається в найвищих сферах, перенесена зараз на землю, настає світова катастрофа, і Росія буде принесена в жертву для спокутування гріхів. Дійсно, всі розумні міркування потопали в океані крові, — вона лилася на величезній смузі в три тисячі верст, що оперізувала Європу. Ніякий розум не міг пояснити, чому залізом, динамітом і голодом людство уперто знищує само себе. Виливались якісь вікові гнійники. Переживалась спадщина минулого. Але й це нічого не пояснювало.

В країнах починався голод. Життя всюди спинялось. Війна починала здаватися лише першою дією трагедії.

Перед цим видовищем кожна людина, ще недавно «мікрокосм», гіпертрофована особа, — зменшувалась, перетворювалась на безпорадну порошинку. На її місце до вогнів трагічної рампи виходили первісні маси.

Найтяжче було жінкам. Кожна, відповідно до своєї вроди, чарівності і вміння, розкидала павутиння — нитки тонкі і для звичайного життя досить міцні. В усякому разі, той, кому призначено, потрапляв у них і дзижчав любовно.

Але війна розірвала й ці сіті. Плести наново — нічого було й думати в такий жорстокий час. Доводилось ждати кращих часів. І жінки ждали терпляче, а час минав, лічені жіночі роки минали марно й сумно.

Чоловіки, коханці, брати й сини, — тепер нумеровані і цілком абстрактні одиниці, — лягали під земляні могилки на полях, на узліссях, понад шляхами. І ніякими зусиллями не можна було зігнати нових і нових зморщок з жіночих старіючих облич.

XVIII

— Я кажу братові, — ти начотчик, ненавиджу соціалдемократів, у вас людей катуватимуть, коли хто хоч словом помилиться. Я йому кажу, — ти астральна людина. Тоді він все-таки вигнав мене з дому. Тепер — у Москві, без грошей. Страшенно цікаво. Будь ласка, Даріє Дмитрівно, попросіть Миколу Івановича. Мені однаково яке місце, — найкраще, звичайно, в санітарному поїзді.

— Добре, я йому скажу.

— Тут у мене — нікого знайомих. А пам’ятаєте нашу «Центральну станцію»? Василь Веніамінович Валет — мало не в Китай заїхав… Сапожков десь на війні. Жиров на Кавказі, читає лекції про футуризм. А де Іван Ілліч Телєгін — не знаю. Ви, здається, були з ним добре знайомі?

'Єлизавета Київна і Даша повільно йшли між високими кучугурами провулком. Падав сніжок, порипував під ногами. Візник на низеньких санках, висунувши з козел зашкарублого валянка, протрюхав мимо і гукнув:

— Баришні, зачеплю!

Снігу було дуже багато цієї зими. Над провулком висіло липове гілля, вкрите снігом. І все білясте снігове небо було повне птахів. З криком, розбурханими зграями, церковні галки злітали над містом, сідали на башти, на куполи, шугали в холодну височінь.

Даша спинилась на розі і поправила білу косинку. Котикова шубка її і муфта були вкриті сніжинками. Обличчя її схудло, очі були більші й суворіші.

— Іван Ілліч пропав без вісті, — сказала вона, — я про нього нічого не знаю.

Даша дивилася вгору на птахів. Мабуть, голодно було галкам у місті, заметеному снігом. Єлизавета Київна з застиглою усмішкою дуже червоних губів стояла, схиливши голову у вухатій шапці. Чоловіче пальто на ній було тісне в грудях, хутряний комір надто широкий, і короткі рукави не прикривали почервонілих рук. На її жовтуватій шиї танули сніжинки.

— Я сьогодні ж поговорю з Миколою Івановичем, — сказала Даша.

— Я на всяку роботу піду. — Єлизавета Київна подивилась під ноги і похитала головою. — Страшенно любила Івана Ілліча, страшенно, страшенно любила. — Вона засміялась, і її короткозорі очі налилися слізьми. — Значить, завтра прийду. До побачення.

Вона попрощалась і пішла, широко ступаючи у валяних калошах і по-чоловічому засунувши змерзлі руки в кишені.

Даша дивилась їй услід, потім звела докупи брови і, завернувши за ріг, увійшла в під’їзд особняка, де містився міський лазарет. Тут, у високих кімнатах, оздоблених дубом, пахло йодоформом, на ліжках лежали й сиділи поранені, стрижені і в халатах. Коло вікна двоє грали в шашки. Один ходив з кутка в куток, — м’яко, в пантофлях. Коли з’явилась Даша, він швидко оглянувся на неї, зморщив низького лоба і ліг на ліжко, закинувши за голову руки.

— Сестрице, — покликав кволий голос. Даша підійшла до одутлого великого парубка з товстими губами. — Поверни, Христа ради, на лівий бік, — промовив він, стогнучи через кожне слово. Даша обхопила його, з усієї сили трохи підняла і повернула, як мішок. — Температуру мені ставити час, сестрице. — Даша струснула градусник і засунула йому під пахву. — Нудить мене, сестрице, кришечку з’їм, — все геть. Несила мені.

Даша укрила його ковдрою і відійшла. На сусідніх ліжках усміхались, один сказав:

— Він, сестрице, тільки задля вас розрюмався, а сам здоровий, як кабан.

— Нехай, нехай поманіжиться, — сказав другий голос, — він нікому не шкодить, — сестриці клопіт і йому легше.

— Сестрице, а от Семен вас щось спитати хоче, та боїться.

Даша підійшла до мужика, що сидів на ліжку, — з круглими, як у галки, веселими очима і ведмежим маленьким ротом, величезна — віником — борода його була розчесана. Він виставив бороду, витягнув губи назустріч Даші.

— Сміються вони, сестрице, я всім задоволений, дякую красно.

Даша усміхнулась. Від серця одійшов недавній тягар. Вона сіла на ліжко до Семена і, відгорнувши рукав, почала оглядати перев’язку. І він почав докладно розповідати, як і де у нього крутить.

У Москву Даша приїхала в жовтні, коли Микола Іванович, спонукуваний патріотичними почуттями, вступив у московський відділ Міського союзу, що працював на оборону. Петербурзьку квартиру він передав англійцям з військової місії і в Москві жив з Дашею сяк-так — ходив у замшевому френчі, лаяв м’якотілу інтелігенцію і працював, як він висловлювався, мов кінь.

Даша читала карне право, вела маленьке господарство і щодня писала Іванові Іллічу. Душа її була тиха і прикрита. Минуле здавалося далеким, наче з чужого життя. І вона жила ніби на половину дихання, сповнена тривоги, дожидання звісток і турботи про те, щоб зберегти себе для Івана Ілліча в чистоплотності й суворості.

На початку листопада, вранці, за кофе, Даша розгорнула «Русское слово» і в списках зниклих без вісті прочитала ім’я Телєгіна. Список займав дві шпальти пети|том. Поранені — такі-то, убиті — такі-то, пропали без вісті — такі-то, і в кінці — Телєгін, Іван Ілліч, прапорщик.

Так була відмічена ця подія, що затьмарила все її життя, — рядок петиту.

Даша відчула, як ці маленькі літери, сухі рядочки, шпальти, заголовки наливаються кров’ю. Це була хвилина невимовного жаху, — газетний аркуш перетворювався на те, про що там було написано, — на смердюче і криваве місиво. Звідти тхнуло смородом, ревло безгучними голосами.

Дашу била пропасниця. Навіть її розпач тонув у цій огиді і тваринному страху. Вона лягла на диван і прикрилась шубкою.

На обід прийшов Микола Іванович, сів в ногах у Даші і мовчки гладив її ноги.

— Ти зажди, головне, — зажди, Данюшо, — говорив Микола Іванович. — Він пропав без вісті, — очевидно, в полоні. Я знаю тисячу подібних прикладів.

Уночі їй приснилось: в порожній вузенькій кімнаті з вікном, заснованим павутинням і порохом, на залізному ліжку сидить чоловік у солдатській сорочці. Сіре обличчя його спотворене болем. Обома руками він колупає свій лисий череп, облуплює його, як яйце, і те, що під шкаралупою, бере і їсть, запихає в рот пальцями.

Даша так закричала серед ночі, що Микола Іванович, в накинутій на плечі ковдрі, опинився біля її постелі і довго не міг добитися, що трапилось. Потім накапав у чарочку валер’янки, дав випити Даші і випив сам.

Даша, сидячи в постелі, била себе в груди складеними пучкою пальцями і говорила тихо і розпачливо:

— Розумієш, не можу жити більше. Ти розумієш, Миколо, не можу, не хочу.

Жити після того, що трапилось, було дуже трудно, а жити так, як Даша жила досі, — неможливо.

Війна тільки торкнулась залізним пальцем Даші, і тепер всі смерті і всі сльози були також і її справою. І коли минули перші дні гострого розпачу, Даша стала робити те єдине, що могла й уміла: пройшла прискорений курс сестер-жалібниць і працювала в лазареті.

Спочатку було дуже трудно. З фронту прибували поранені, які по багато днів не міняли перев'язок; від марлевих бинтів ішов такий дух, що сестер нудило. Під час операцій Даші доводилось держати почорнілі ноги й руки, з яких шматками відпадало налипле на ранах, і вона взнала, як сильгй люди скрегочуть зубами і тіло у них тріпоче безпорадно.

Цих страждань було стільки, що не вистачило б на всьому світі жалю на них. Даші стало здаватися, що вона тепер назавжди зв’язана з цим спотвореним і закривавленим життям і що іншого життя нема. Вночі в кімнаті чергового світиться зелений абажур лампочки, за стіною хтось бурмоче з гарячки, проїхав автомобіль, і задзвеніли пляшечки на поличці. Цей смуток і є частина справжнього життя.

Сидячи в нічні години коло стола в кімнаті чергового, Даша пригадувала минуле, і воно все ясніше здавалось їй як сон. Жила на висотах, звідки не видно було землі: жила, як і всі там жили, закохана в себе, зарозуміла. І от, довелося впасти з цих хмар у кров, у грязь, у цей лазарет, — де тхне хворим тілом, де тяжко стогнуть уві сні, марять, бурмочуть. Зараз от умирає татарин-солдат, і через десять хвилин треба йти впорскувати йому морфій.

Сьогоднішня зустріч з Єлизаветою Київною розхвилювала Дашу. День був трудний, з Галичини привезли поранених у такому вигляді, що одному довелося відрізати кисть руки, другому — руку по плече, двоє передсмертно марили. Даша стомилася за день, і все ж з пам’яті не виходила Єлизавета Київна, з червоними руками, в чоловічому пальті, з жалюгідною усмішкою і лагідними очима.

Увечері, сівши відпочити, Даша дивилась на зелений абажур і думала, що от би уміти так плакати на роздоріжжі, говорити сторонній людині: «страшенно, страшенно любила Івана Ілліча…»

Даша вмощувалась у великому кріслі то боком, то підібгавши ноги, розгорнула була книжку — звіт за три місяці діяльності Міського союзу, — стовпчики цифр і зовсім незрозумілих слів, — але в книжці не знайшла втіхи. Глянула на годинник, зітхнула, пішла в палату.

Ранені спали, повітря було важке. Високо під дубовою стелею, в залізному колі люстри, світилась неясна лампочка. Молодий татарин-солдат з відрізаною рукою марив, мотаючи бритою головою по подушці. Даша підняла з підлоги пузир з льодом, поклала йому на палаючий лоб і підіткнула ковдру. Потім обійшла всі ліжка і сіла на табуретці, склавши руки на колінах.

«Серце не навчене, ось що, — подумала вона, — любило б тільки вишукане й гарне. А жаліти, любити нелюбиме — не навчене».

— Що, на сон хилить, сестрице? — почула вона ласкавий голос і обернулась. З ліжка дивився на неї Семен — бородатий. Даша спитала:

— Ти чого не спиш?

— Вдень виспався.

— Рука болить?

— Перестала… Сестрице!

— Що?

— Личко у тебе малесеньке, — на сон хилить? Пішла б подрімала! Я догляну, — якщо треба буде, покличу.

— Ні, спати я не хочу.

— З своїх у тебе є хто-небудь на війні?

— Жених.

— Ну, бог збереже.

— Пропав без вісті.

— Ай, ай, — Семен закивав бородою, зітхаючи. — У мене брат без вісті пропав, а потім лист від нього прийшов, — у полоні. І людина хороша — твій, значить?

— Дуже, дуже хороша людина.

— Може, я чув про нього? Як звуть його?

— Іван Ілліч Телєгін.

— Чув. Зажди, зажди. Чув. Він у полоні, казали… Якого полку?

— Казанського.

— Ну, він самий. У полоні. Живий. О, хороша людина! Нічого, сестрице, потерпи. Сніг почне танути — війні кінець, — замиримось. Синів йому ще народиш, ти мені повір.

Даша слухала, і сльози підступали до горла, — знала, що Семен усе вигадує, Івана Ілліча не знає, і була вдячна йому. Семен сказав тихо:

— Ах ти, хороша…

Знову, сидячи в кімнаті чергового, лицем до спинки крісла, Даша відчувала, ніби її, чужу, прийняли з любов’ю, — живи з нами. І їй здавалось, що вона жаліє зараз усіх хворих і сплячих. І жаліючи й думаючи, вона раптом уявила з разючою ясністю, як Іван Ілліч теж, десь на вузькому ліжку, так само, як і ці, — спить, дихає…

Даша почала ходити по кімнаті. Раптом затріщав телефон. Даша сильно здригнулась — такий різкий у цій сонній тиші і грубий був дзвінок. Мабуть, знову привезли поранених з нічним поїздом.

— Я слухаю, — сказала вона, і в трубку поспішно проговорив ніжний жіночий схвильований голос:

— Будь ласка, попросіть до телефону Дарію Дмитрівну Булавіну.

— Це я, — відповіла Даша, і серце її страшенно забилось. — Хто це?.. Катя?.. Катюша!.. Ти?.. Люба!..

XIX

— Ну от, дівчатка, ми і знову всі вкупі, — говорив Микола Іванович, обсмикуючи на животі замшевий френч, взяв Катерину Дмитрівну за підборіддя і смачно поцілував у щоку. — Доброго ранку, серденько, як спала? — Проходячи за стільцем Даші, поцілував її в волосся. — Нас з нею, Катюшо, тепер водою не розіллєш, молодець дівчина, — трудівниця.

Він сів за стіл, накритий свіжою скатеркою, підсунув фарфорову чарочку з яйцем і ножем почав зрізувати його зверху.

— Уяви собі, Катюшо, я полюбив яйця по-англійськи — з гірчицею і з маслом, дуже смачно, раджу тобі спробувати. А от у німців видають по одному яйцю на людину два рази на місяць. Як це тобі подобається? — Він розтулив великого рота і засміявся: — Оцим самим яйцем ухекаємо Німеччину остаточно. У них, кажуть, вже діти без шкіри починають народжуватись. Бісмарк їм, дурням, говорив, що з Росією треба жити в мирі. Не послухали, погордували нами, — тепер, будь ласка, — двоє яєць на місяць.

— Це жахливо, — сказала Катерина Дмитрівна, опускаючи очі, — коли діти народжуються без шкіри, — це однаково жахливо, у кого народжуються — у нас чи в німців.

— Пробач, Катюшо, ти говориш дурниці.

— Я тільки знаю, — коли щоденно вбивають і вбивають, це так жахливо, що не хочеться жити.

— Що ж подієш, моя люба, доводиться на власній шкурі почати розуміти, що таке держава. Ми тільки читали у різних Іловайських, як якісь там мужики воювали землю на різних Куликових і Бородінських полях. Ми думали, — ах, яка Росія велика! — глянеш на карту. А от тепер, будь ласка, дай певний процент життя, щоб зберегти цілим те саме, що на карті пофарбовано зеленим через усю Європу й Азію. Невесело. От, коли ти кажеш, що державний механізм у нас поганий, — тут я можу погодитись. Тепер, коли я йду вмирати за державу, я насамперед питаю, — а ви, ті, що посилаєте мене на смерть, ви — у всеозброєнні державної мудрості? Можу я спокійно пролити свою кров за вітчизну? Так, Катюшо, уряд і досі за старою звичкою все ще скоса поглядає на громадські організації, але вже ясно, що без нас йому тепер не обійтись. Дзуськи! А ми спочатку за пальчик, потім і за руку вхопимось. Я дуже оптимістично настроєний. — Микола Іванович підвівся, взяв з каміна сірники, стоячи закурив і кинув догорілого сірника в шкаралупу з яйця. — Кров не буде пролита даремно. Війна скінчиться тим, що коло державного керма стане наш брат, громадський діяч. Те, чого не могли зробити «Земля і воля», революціонери і марксисти, — зробить війна. Бувайте здорові, дівчатка, — він обсмикнув френч і вийшов, з спини схожий на переодягнену огрядну жінку.

Катерина Дмитрівна зітхнула і сіла коло вікна щось плести. Даша підсіла до неї на підлокітник крісла й обняла сестру за плечі. Обидві вони були в чорних закритих платтях, і тепер, сидячи мовчки й тихо, дуже схожі були одна на одну. За вікном повільно падав сніжок, і снігове, ясне світло лежало на стінах кімнати. Даша притулилася щокою до Катиного волосся, що ледь чутно пахло незнайомими духами.

— Катюшо, як ти жила цей час? Ти нічого не розказуєш.

— Про що ж, любко, розказувати? Я тобі писала.

— Я все-таки, Катюшо, не розумію, — ти гарна, чарівна, добра. Таких, як ти, я більше не знаю. Але чому ти нещаслива? Завжди у тебе сумні очі.

— Серце, мабуть, нещасливе.

— Ні, я серйозно питаю.

— Я про це, дівчинко, сама думаю весь час. Мабуть, коли у людини є все, — тоді вона по-справжньому і нещаслива. У мене — хороший чоловік, любима сестра, воля… А живу, як у міражі, і сама, як привид… Пам’ятаю, в Парижі думала: от би жити мені де-небудь зараз у глухому маленькому місті, доглядати птицю, город, вечорами бігати до милого дружка за річку… Ні, Дашо, моє життя скінчене.

— Катюшо, не говори дурниць…

— Знаєш, — Катя потемнілими, порожніми очима глянула на сестру, — цей день я відчуваю… Іноді ясно бачу смугастий матрац, простиню, що сповзла на підлогу, таз із жовчю… Я лежу мертва, жовта, сива…

Опустивши шерстяне плетиво, Катерина Дмитрівна дивилась на сніжинки, що падали в безвітряній тиші. Вдалині під гостроверхою кремлівською баштою, під розчепіреним золотим орлом, кружляли галки, як хмара чорного листя.

— Я пам’ятаю, Дашенько, я встала рано, рано. З балкона видно було Париж, весь у голубуватому серпанку, і всюди здіймались білі, сірі, сині димки. Вночі був дощик, — пахло свіжістю, зеленню, ваніллю. Вулицею йшли діти з книжками, жінки з кошиками, відчинялися продовольчі крамниці. Здавалось — це міцне й вічне. Мені захотілось зійти туди, вниз, змішатися з натовпом, зустріти якусь людину з добрими очима, покласти їй руки на груди. А коли я спустилась на великі бульвари, — все місто вже було божевільне. Бігали продавці газет, всюди — схвильовані купки людей. В усіх газетах — страх смерті і ненависть. Почалась війна. З цього дня тільки й чути — смерть, смерть… На що ж ще сподіватися?

Помовчавши, Даша спитала:

— Катюшо…

— Що, рідненька?

— Як ти з Миколою?

— Не знаю, здається, ми простили одне одному. Дивись, ось уже три дні минуло, — він зі мною дуже ніжний. Які там жіночі рахунки. Мучся, збожеволій, — кому зараз це потрібно? Так, пищиш, як комар, і себе ледве чути. Заздрю старим жінкам — у них усе просто: скоро смерть, до неї і готуйся.

Даша заворушилась на підлокітнику крісла, зітхнула кілька разів глибоко і зняла руки з Катиних плечей. Катерина Дмитрівна сказала ніжно:

— Дашенько, Микола Іванович мені сказав, що ти наречена. Правда це? Бідненька, — вона взяла Дашину руку, поцілувала і, поклавши на груди, почала гладити. — Я вірю, що Іван Ілліч живий. Якщо ти його дуже любиш, — тобі більш нічого, нічого на світі не потрібно.

Сестри знову замовкли, дивлячись на сніг, що падав за вікном. Вулицею, серед кучугур снігу, сковзаючись чобітьми, пройшов взвод юнкерів з віниками й чистою білизною під пахвами. Юнкерів гнали в лазню. Проходячи, вони заспівали самою горлянкою, з присвистом:

Злиньте, соколи, орлами, Годі гірко горювать…

Пропустивши кілька днів, Даша знову почала ходити в лазарет. Катерина Дмитрівна залишалась сама в квартирі, де все було чуже: два нудних пейзажі на стіні — копиця сіна і тала вода між голими березами; над диваном у вітальні — незнайомі фотографії; в кутку — сніп запорошеної тирси.

Катерина Дмитрівна пробувала їздити в театр, де старі актриси грали Островського, на виставки картин, в музеї, — все це здавалось їй блідим, злинялим, напівживим і сама вона собі — тінню, що блукає по давно всіма залишеному життю.

Цілими годинами Катерина Дмитрівна просиджувала коло вікна, коло теплої батареї опалення, дивилась на засніжену тиху Москву, де в м’якому повітрі, крізь падаючий сніг, линув сумний церковний дзвін, — служили панахиди або ховали привезеного з фронту. Книжка падала з рук, — про що читати? про що мріяти? Мрії і колишні думи, — яке це все тепер мізерне!

Час ішов від вранішньої газети до вечірньої. Катерина Дмитрівна бачила, як усі навколишні люди жили тільки майбутнім, якимись уявними днями перемоги й миру, — все, що зміцнювало ці сподівання, переживалось з підвищеною радістю, від невдач усі хмурніли, хнюпили голови. Люди, як маніяки, жадібно ловили чутки, уривки фраз, наймовірні повідомлення і спалахували від газетного рядка.

Катерина Дмитрівна наважилась, нарешті, і поговорила з чоловіком, просячи влаштувати її на яку-небудь роботу. На початку березня вона почала працювати в тому ж лазареті, де служила й Даша.

Спочатку в неї, так само як і в Даші, була огида до бруду і страждання. Але вона переборола себе і потроху втяглася в роботу. Це переборення було радісне. Вперше вона відчула близькість життя навколо себе. Вона полюбила брудну й важку роботу і жаліла тих, для кого працювала. Одного разу вона сказала Даші:

— Чому це видумано було, що ми повинні жити якимось незвичайним, витонченим життям? Власне, ми з тобою такі самі баби — нам би чоловіка якнайпростішого, та дітей якнайбільше, та до травички якнайближче…

На страсному тижні сестри говіли у Миколи на Курячих Ніжках, що на Ржевському. Катерина Дмитрівна возила святити лазаретські паски і розговлялася разом з Дашею в лазареті. У Миколи Івановича тієї ночі було екстрене засідання, і він заїхав за сестрами о третій годині ночі на автомобілі. Катерина Дмитрівна сказала, що вони з Дашею спати не хочуть, а просять повезти їх кататися. Це було безглуздо, але шоферові дали склянку коньяку і поїхали на Ходинське поле…

Було трошечки морозяно — холодило щоки. Небо —. безхмарне, в рідких, ясних зірках. Під колесами хрустів льодок. Катя і Даша, обидві в білих хустинках, в сірих шубках, тісно. притулились одна до одної в глибокому сидінні автомобіля. Микола Іванович, що сидів з шофером, озирався на них, — обидві були чорноброві, з великими очима.

— Їй-богу, не знаю, — котра з вас моя дружина, — сказав він тихо. І хтось з них відповів:

— Не вгадаєш, — і обидві засміялись.

Над величезним темним полем починало ледь помітно по краях зеленіти небо, і вдалині проступали чорні обриси Срібного бору.

Даша сказала тихо:

— Катюшо, любити дуже хочеться.

Катерина Дмитрівна кволо стиснула їй руку. Над лісом, в зеленуватій волозі світанку, сяяла велика зірка, мінилась, немов дихала.

— Я й забув сказати, Катюшо, — промовив Микола Іванович, обертаючись на сидінні всім тілом, — тільки що приїхав наш уповноважений — Чумаков, розказує, що в Галичині, виявляється, становище дуже серйозне. Німці лупцюють нас таким ураганним вогнем, що дощенту знищують цілі полки. А у нас снарядів, бачите, не вистачає… Чортзна-що таке!..

Катя не відповіла, тільки звела очі до зірок. Даша притулилася щокою до її плеча. Микола Іванович згадав чорта ще раз і звелів шоферові завертати додому.

На третій день свят Катерина Дмитрівна занедужала, не пішла на чергування і лягла в ліжко. Виявилось, що у неї запалення легенів, — мабуть, застудилась на протягах.

XX

— Отакі у нас діла — сказати страшно.

— Годі тобі на вогонь витріщатися, лягай спати.

— Отакі діла… Ех, люди добрі, пропаде Росія!

Під глиняною стіною сарая, вкритою високою, як ожеред, солом’яною покрівлею, коло тліючого вогнища сиділо троє солдатів. Один розвісив на кілочках сушити онучі, поглядав, щоб не загорілись; другий пришивав латку на штани, обережно тягнув нитку; третій, сидячи на землі, підібгав ноги і засунув руки глибоко в кишені шинелі; рябий і носатий, з чорною ріденькою борідкою, він дивився на вогонь запалими божевільними очима.

— Все продано, он які діла, — говорив він неголосно. — Як тільки наші починають натискати, — зараз наказ — відійти. Тільки й знаємо, що жидів на гілляках вішаємо, а зрада, мабуть, на самому верху кублиться.

— Так обридла мені ця війна, що в жодній газеті не опишуть, — сказав солдат, котрий сушив онучі, і обережно поклав хворостинку на жар. — Пішли наступати, відступили, знову наступ, от, пропаду на них нема! — і тим самим способом знову повертаємось на своє місце. Безрезультатно! — промовив він і плюнув на вогонь.

— Недавно до мене підходить поручйк Жадов, — з усмішкою, не підводячи голови, сказав солдат, який латав штани, — ну, добре. З нудьги, чи що, чорти ним порають. Починає прискіпуватись. Чому дірка на штанах? Та — як стоїш? Я мовчу. І скінчилась наша розмова дуже просто — тиць мене в зуби.

Солдат, який сушив онучі, відповів:

— Гвинтівок нема, стріляти нічим. На нашій батареї снарядів — сім штук на гармату. Тільки й залишається — в зуби давати.

Той, що латав штани, здивовано глянув на нього, похитав головою, — ну, ну! Чорний, страшноокий солдат сказав:

— Весь народ підняли, беруть тепер до сорока трьох років. З такою б силою світ можна пройти. Хіба ми відмовляємось? Тільки ж і ти своє виконуй, — ми своє виконаємо.

Той, що латав штани, кивнув:

— Правильно…

— Бачив я поле під Варшавою, — говорив чорний, — лежать на ньому тисяч п’ять або шість сибірських стрільців. Всі побиті лежать, як снопи. Нащо? Чому? А от чому… На військовій раді стали рішати, що, мовляв, так і так, і зараз же один генерал виходить звідти і нишком — телеграму в Берлін. Зрозумів? Два сибірських корпуси прямим маршем з вокзалу — прямо на це поле — і потрапляють під кулемети. Що ти мені кажеш, — в зуби дали. Батько мій, бувало, не так хомута засупониш, — підійде і б’є мене по морді, і правильно, — вчись, страх знай. А за що сибірських стрільців, як баранів, поклали? Я вам кажу, хлопці, пропала Росія, продали нас. І продав нас наш же таки мужик, з мого села Покровського, бродяга. Ім’я його навіть говорити не хочу… Неграмотний він, бешкетник, солодкомордий, одбився від роботи, почав коні красти, по монастирях тинятися, звик до жінок, до горілки солодкої… А тепер у Петербурзі за царя сидить, міністри, генерали круг нього так і крутяться. Нас б’ють, тисячами в сиру землю лягаємо, а в них, у Петербурзі, електрика так і палахкотить. П’ють, їдять, від жиру лопаються…

Він раптом замовк. Було тихо й вогко, в сараї хрумтіли коні, один глухо вдарив у стіну. З-за даху на вогонь сковзнула нічна птиця і зникла, жалібно крикнувши. І в цей час вдалині, в небі, виникло надривне ревіння. Воно наближалося, наче з неймовірною швидкістю летів звір, розриваючи рилом темряву, і ткнувся десь, і далеко за сараєм рвонув розрив, задвигтіла земля. Затупотіли коні, брязкаючи недоуздками. Солдат, який зашивав штани, промовив з острахом:

— Оце так гепнуло!

— Ну й гармата!

— Зажди!

Усі троє підвели голови. В беззоряному небі виростав другий звук, тривав, здавалося, хвилин зо дві, і десь зовсім близько, по цей бік сарая, гримнув другий розрив, виступили конуси ялин, і знову задвигтіла земля. І зараз же стало чути — летів третій снаряд. Звук його захлинався, притягав… Слухати було так нестерпно, що спинялося серце. Чорний солдат підвівся з землі і почав задкувати. І зверху дунуло, — сковзнула ніби чорна блискавка, і з рваним гуркотом знявся чорно-вогняний стовп.

Коли стовп осів, від місця, де було вогнище й люди, залишилась глибока вирва. Над розверненою стіною сарая загорілась і повалувала жовтим димом солом’яна покрівля. З полум’я, хропучи, вилетів довгогривий кінь і шарахнув до сосон, що виступали з темряви.

А вже за зубчастим краєм рівнини миготіли зірниці, ревіли гармати, піднімались довгими черв’яками ракети, і вогні їх, повільно падаючи, освітлювали темну, сиру землю. Небо свердлили, з гарчанням і ревінням, снаряди.

XXI

Того ж вечора, недалеко від сарая, в офіцерському бліндажі, з тієї нагоди, що капітан Тетькін одержав повідомлення про народження сина, офіцери одної з рот Усольського полку влаштували «бомбаус». Глибоко під землею, під потрійним накатом, в низенькому погребі, освітленому пучками вставлених у склянку стеаринових свічок, сиділи за столом вісім офіцерів, лікар і три сестри-жалібниці з летючого лазарету.

Випито було багато. Щасливий батько, капітан Тетькін, спав, уткнувшись у тарілку з недоїдками, брудна рука його висіла над лисим черепом. Від задухи, від спирту, від м’якого світла свічок сестри здавались дуже гарненькими; вони були в сірих платтях і в сірих косинках. Одну звали Мушка, на скронях її були закручені два чорних кучері; не перестаючи, вона сміялась, показуючи біленьке горло, в яке впивалися важкими поглядами два її сусіди і двоє тих, що сиділи навпроти. Друга, Марія Іванівна, повна, з рум’янцем до брів, чудово співала циганські романси. Слухачі в нестямі стукали по столу, повторюючи: «Ех, чорт! От було життя!» Третьою коло столу сиділа Єлизавета Київна. В очах у неї дробились, променились вогники свічок, обличчя біліли крізь дим, а одно обличчя сусіда, поручика Жадова, здавалося страшним і прекрасним. Він був широкоплечий, русявий, бритий, з прозорими очима. Сидів він рівно, туго підперезаний паском, пив багато і тільки бліднув. Коли розсипалась смішком чорноволоса Мушка, коли Марія Іванівна брала гітару, зібганою хустинкою витирала лице і починала грудним басом: «Я в степях Молдавии родилась», — Жадов повільно усміхався куточком прямого рота і підливав собі спирту.

Єлизавета Київна дивилась близько йому в чисте, без зморщок, обличчя. Він розважав її пристойною і незначною розмовою, розказав, між іншим, що в них у полку є штабс-капітан Мартинов, про якого ходить слава, ніби він фаталіст; справді, коли він вип’є коньяку, то виходить уночі за дріт, наближається до ворожих окопів і лає німців чотирма мовами; цими днями він поплатився за свою честолюбність раною в живіт. Єлизавета Київна, зітхнувши, сказала, що, значить, штабс-капітан Мартинов — герой. Жадов усміхнувся:

— Пробачте, є честолюбці і є дурні, але героїв нема.

— Але, коли ви йдете в атаку, — хіба це не геройство?

— По-перше, в атаку не ходять, а примушують іти, і ті, що йдуть, — боягузи. Звичайно, є люди, які рискують своїм життям без примусу. Але це ті, у кого — органічне прагнення вбивати. — Жадов постукав твердими нігтями по столу. — Якщо хочете, — то це люди, які стоять на найвищому ступені сучасної свідомості.

Він, легко підвівшись, взяв з далекого краю столу велику коробку з мармеладом і запропонував Єлизаветі Київні.

— Ні, ні, не хочу, — сказала вона і почувала, як стукотить серце, слабне тіло. — Ну, скажіть, а ви?

Жадов наморщив шкіру на лобі, обличчя його взялось дрібними несподіваними зморшками, стало старе.

— Що — а ви? — повторив він різко. — Вчора я застрелив жида за сараєм. Хочете знати — приємно це чи ні? Яка дурниця!

Він стиснув гострими зубами цигарку і чиркнув сірника, і плоскі пальці, що тримали його, були тверді, але цигарка так і не потрапила у вогник, не закурилась.

— Ну, я п’яний, пробачте, — сказав він і кинув сірника, що догорів до нігтів. — Ходімо на повітря.

Єлизавета Київна підвелась, як уві сні, і пішла за ним до вузької пролазки з бліндажа. Навздогін закричали п’яні, веселі голоси, і Марія Іванівна, рвонувши гітару, затягнула басом: «Дьішала ночь восторгом сладо- страстья…»

Надворі гостро пахло весняною пріллю, було темно й тихо. Жадов швидко йшов по мокрій траві, засунувши руки в кишені. Єлизавета Київна йшла трохи позаду нього, не перестаючи усміхатись. Раптом він спинився й уривчасто спитав:

— Ну, то що ж?

У неї запалали вуха. Стримавши спазму в горлі, вона відповіла ледве чутно:

— Не знаю.

— Ходімо. — Він кивнув убік, де темнів дах сарая. Через кілька кроків він знову спинився і міцно взяв Єлизавету Київну за руку холодною рукою.

— Я збудований, як бог, — промовив він з несподіваним запалом. — Я рву двогривеники. Кожну людину я бачу наскрізь, як скляну… Ненавиджу! — Він запнувся, немов згадавши щось, і тупнув ногою. — Оці всі хи-хи, ха-ха, співи, боязкі балачки — гидота! Вони всі, як черв’яки в теплому гною… Я їх давлю… Слухайте. Я вас не люблю, не можу! Не буду любити… Не сподівайтесь… Але ви мені потрібні… Мені огидне це почуття залежності… Ви повинні зрозуміти… — Він сунув руки свої під лікті Єлизавети Київни, з силою притягнув її і припав до скроні губами, сухими й гарячими як жар.

Вона рвонулась, щоб звільнитися, але він так стиснув її, що хруснули кістки, і вона схилила голову, важко повисла на його руках.

— Ви не така, як ті, як усі, — промовив він, — я вас навчу… — Він раптом замовк, підняв голову. В темряві виростав різкий, свердлячий звук.

— А, чорт! — сказав Жадов крізь зуби.

Зараз же вдалині гримнув розрив. Єлизавета Київна знову рвонулась, але Жадов ще дужче стиснув її. Вона промовила благаюче:

— Пустіть же мене!

Розірвався другий снаряд. Жадов продовжував щось бурмотіти, і раптом зовсім поруч, за сараєм, злетів чорно-вогняний стовп, гуркотом вибуху швиргонуло високо палаючі жмути соломи.

Єлизавета Київна рвонулася з його рук і побігла до бліндажа.

Звідти, з пролазки, поспішно виходили офіцери, оглядаючись на палаючий сарай, підтюпцем побігли по чорно-покопаній від скісного світла землі, — одні — ліворуч до ліска, де були окопи, другі — праворуч — в хід сполучення, що вів до передмостового укріплення. За річкою, далеко за пагорками, гримотіли німецькі батареї. Обстріл почався з двох місць, — били в правий бік — по мосту, і в лівий бік — по переправі, яка вела до фільварку, недавно зайнятого по той бік річки ротою Усольського полку. Частина вогню була зосереджена на російських батареях.

Єлизавета Київна бачила, як Жадов, без шапки, засунувши руки в кишені, ішов прямо через поле, до кулеметного гнізда. І раптом на місці його високої постаті виріс патлатий, вогняно-чорний круг. Єлизавета Київна заплющила очі. Коли вона знову глянула, — Жадов ішов лівіше, так само відкинувши лікті. Капітан Тетькін, що стояв з біноклем коло Єлизавети Київни, крикнув сердито:

— Казав я, — на чорта нам цей фільварок! Тепер, будь ласка, дивіться, — всю переправу розвернули. От сволочі! — І знову почав дивитись у бінокль. — тОт сволочі, знову гатять прямо по фільварку! Пропала шоста рота. Ех! — Він одвернувся і швидко почухав голу потилицю. — Шляпкін!

— Тут, — враз відповів маленький носатий чоловік у папасі.

— Говорили з фільварком?

— Сполучення перерване.

— Передайте у восьму роту, щоб послали підкріплення на фільварок.

— Слухаю, — відповів Шляпкін, чітко віднімаючи руку від скроні, відійшов два кроки і спинився.

— Поручик Шляпкін! — сердито знову покликав капітан.

— Тут.

— Потрудіться виконати наказ.

— Слухаю. — Шляпкін одійшов трохи далі і, нахиливши голову, став паличкою колупати землю.

— Поручик Шляпкін! — загорлав капітан.

— Тут.

— Ви людську мову розумієте чи не розумієте?

— Так точно, розумію.

— Передайте у восьму роту наказ. Від себе скажіть, щоб його не виконували. Вони й самі не ідіоти, щоб посилати туди людей. Нехай пошлють чоловік п’ятнадцять до переправи відстрілюватись. Зараз же повідомте в дивізію, що восьма рота молодецьким ударом форсує переправу. А втрати ми покажемо з шостої роти. Ідіть. Та забирайтесь ви, баришня, — обернувся він до Єлизавети Київни, — забирайтесь к чортовій матері звідси, зараз почнеться обстріл.

В цей час з шипінням пролетів снаряд і вдарив поблизу.

XXII

Жадов лежав коло самої щілини кулеметного бліндажа і жадібно, не відриваючись від бінокля, стежив за боєм. Бліндаж був викопаний на схилі зарослого лісом пагорка. Коло підніжжя його пологою дугою загиналась річка; праворуч валував клубами міст, який тільки що загорівся; за ним по той бік у трав’яному болоті видно було ламану лінію окопів, де сиділа перша рота усольців, ліворуч від них крутився в очеретах струмок, що впадав у річку; ще лівіше, за струмком, палали три будівлі фільварку; за ними в окопах, що виступали кутом, сиділа шоста рота. Кроків за триста від неї починались німецькі лінії, що йшли потім у правий бік, в далечінь, до лісистих пагорків.

Від полум’я двох пожеж річка здавалась брудно-багровою, і вода в ній кипіла від безлічі падаючих снарядів, злітала фонтанами, повивалась бурими хмарами.

Найдужчий артилерійський вогонь був зосереджений на фільварку. Над палаючими будівлями щохвилини виблискували розриви шрапнелей, і по обидва боки кутом зламаної лінії окопів злітали кудлато-чорні стовпи. З-за струмка, в очеретах і траві, спалахували голочки стрільби з гвинтівок.

«Рррррах, ррррррах» — потрясали повітря розриви важких снарядів. «Ппах, ппах, ппах» — ледве чутно лопалась шрапнель над річкою, над луками і по цей бік, над окопами другої, третьої і четвертої роти. «Рррррууі ррррруу» — котився громовий гуркіт з-за пагорків, де зірницями спалахували дванадцять німецьких батарей. «Сссик, ссссик» — свистали в повітрі наші снаряди, що летіли на відповідь за ці пагорки. Від грюкоту колупало в вухах, тиснуло в грудях, злість підкочувалась під серце.

Так тривало довго, дуже довго. Жадов глянув на світний годинник; показувало пів на третю, значить — уже розвидняється, і треба ждати атаки.

Дійсїго, гуркіт артилерійської стрільби посилився, ще сильніше закипіла вода в річці, снаряди били по переправах і горбах по цей бік. Іноді глухо починала дрижати земля, і сипались глина й камінці з стін і стелі бліндажа. Але на площі догоряючого фільварку стало тихо. І раптом здалека, навскоси до річки, знялись вогненними стрічками десятки ракет, і земля освітилась, наче сонцем. Коли вогні погасли, на кілька хвилин стало зовсім темно. Німці повилазили із сховищ і пішли в атаку.

В неясних сутінках світанку Жадов побачив нарешті далеко на лугу рухливі маленькі постаті, вони то припадали, то випереджали одна одну. Назустріч їм з фільварку не спалахнув жодний вогник. Жадов, обернувшись, крикнув:

— Стрічку!

Кулемет задрижав, як від скаженої люті, поквапливо став випльовувати свинець, душити їдким чадом. Зараз же швидше заворушились маленькі постаті на лузі, деякі припали до землі. Але вже все поле було повне цяточок наступаючих. Передні з них підбігали до зруйнованих окопів шостої роти. Звідти піднялось десятків зо два чоловік. І біля цього місця швидко, швидко збилась юрба.

Цей бій за фільварок був лише мізерною часткою величезної битви, що розігралась на фронті на кількасот верст і коштувала обом сторонам кількохсот тисяч чоловік убитими.

Росіяни зайняли фільварок два тижні тому для того, щоб забезпечити собі плацдарм на випадок наступу через річку. Німці вирішили зайняти фільварок для того, щоб винести ближче до річки спостережний пункт. Одна і друга мета була важлива тільки для начальників дивізій — німецької і російської, входила до глибоко обдуманого ними з усіма подробицями стратегічного плану весняної кампанії.

Командуючий російською дивізією, генерал Добров, що півроку тому з височайшого дозволу змінив так своє колишнє неросійське прізвище, сидів за преферансом у той час, коли було одержано повідомлення про наступ німців у секторі Усольського полку.

Генерал облишив преферанс і разом з обер-офіцерами і двома ад’ютантами перейшов у зал, де на столі лежали топографічні карти. З фронту доносили про обстріл переправи й мосту. Генерал зрозумів, що німці мають намір відібрати фільварок, тобто те саме місце, на якому він побудував свій знаменитий план наступу, схвалений уже штабом корпусу і поданий командуючому армією на затвердження. Німці атакою фільварку розбивали весь план.

Щохвилини телефонограми підтверджували це побоювання. Генерал зняв з великого носа пенсне і, граючи ним, сказав спокійно, але твердо:

— Гаразд. Я не відступлю ні на крок від зайнятих мною позицій.

Зараз же була дана телефонограма про те, щоб вжити відповідних заходів до оборони фільварку. Кундравінському полку третьої черги, що стояв у резерві, наказано було рушити в складі двох батальйонів до переправи на підкріплення Тетькіна. В цей час від командира важкої батареї надійшло донесення, що снарядів мало, одна гармата вже підбита і відповідати належним чином на ураганний вогонь противника немає можливості.

На це генерал Добров сказав, суворо глянувши на присутніх:

— Гаразд. Коли скінчаться снаряди, — ми будемо битися холодною зброєю. — Вийнявши з кишені сірої з червоними вилогами тужурки білосніжну хустину, труснув нею, протер пенсне і нахилився над картою.

Потім на дверях з’явився молодший ад’ютант, граф Бобруйський, корнет, обтягнутий, як рукавичкою, темнокоричневим хакі.

— Ваше превосходительство, — сказав він, ледь помітно усміхаючись краєчком гарного юнацького рота, — капітан Тетькін доносить, що восьма рота молодецьким ударом форсує переправу, незважаючи на нищівний вогонь противника.

Генерал поверх пенсне глянув на корнета, пожував бритим ротом і сказав:

— Дуже добре.

Але, незважаючи на бадьорий тон, донесення з фронту надходили все більш невтішні. Кундравінський полк дійшов до переправи, ліг і окопався. Восьма рота продовжувала молодецькі удари, але не переправлялась. Командир мортирного дивізіону, капітан Ісламбеков, доніс, що у нього підбито дві гармати і мало снарядів. Командир першого батальйону Усольського полку, полковник Бороздін, доносив, що, в зв’язку з відкритими позиціями, друга, третя і четверта роти зазнають великих втрат людьми, і тому він просить або дозволити йому кинутись і збити зухвалого ворога, або відійти до узлісся. Донесень від шостої роти, що займала фільварок, не надходило.

О пів на третю після півночі була скликана військова рада. Генерал Добров сказав, що він сам піде попереду ввірених йому військ, але не відступить ані вершка зайнятого плацдарму. В цей час надійшло донесення, що фільварок зайнятий і шоста рота до єдиного чоловіка знищена. Генерал стиснув у кулаці батистову хустинку і заплющив очі. Начальник штабу, полковник Свєчин, підняв повні плечі і, наливаючись кров’ю у м’ясистому чорнобородому обличчі, промовив виразним хрипом:

— Ваше превосходительство, я неодноразово вам доповідав, що винесення позицій на правий берег — рисковане. Ми покладемо на цій переправі два, і три, і чотири батальйони, і якщо навіть відіб’ємо фільварок, то удержати його буде дуже трудно.

— Нам потрібний плацдарм, ми його повинні мати, ми його будемо мати, — промовив генерал Добров, і на носі його виступив піт. — Йдеться про те, що коли буде втрачено плацдарм, то мій план наступу сходить на нуль.

Полковник Свєчин заперечував, ще більш багровіючи:

— Ваше превосходительство, війська фізично не можуть переходити річку під ураганним вогнем, не підтримані в належній мірі артилерією, а, як вам відомо, артилерії підтримувати їх нічим.

На це генерал відповів:

— Гаразд. В такому разі, передайте військам, що по той бік річки на дротах висять георгіївські хрести. Я знаю моїх солдатів.

Після цих слів, що мали увійти в історію, генерал підвівся і, крутячи за спиною в коротких пальцях золоте пенсне, почав дивитись у вікно, за яким на лугу в ніжно-голубому вранішньому тумані стояла мокра береза. Табунець горобців обсів її тоненькі ясно-зелені гілки, зацвірінчав поквапливо й заклопотано і раптом знявся і полетів. І весь туманний луг з неясними обрисами дерев уже пронизувало скісне золотисте проміння сонця.

Коли зійшло сонце, бій закінчився. Німці займали фільварок і лівий берег струмка. З усього плацдарму в руках росіян залишилась тільки низина по правий бік струмка, де сиділа перша рота. Цілий день через струмок тривала лінива перестрілка, але було ясно, що перша рота перебуває під загрозою оточення, — безпосереднього зв’язку в неї з цим берегом не було, бо міст згорів, і найрозумнішим здавалось — очистити болото тієї ж ночі.

Але після полудня полковник Бороздін, що командував першим батальйоном, дістав наказ готуватися цієї ночі до переходу бродом на болото для посилення позиції першої роти. Капітану Тетькіну наказано нагромаджувати сили, в складі п’ятої і сьомої рот, нижче фільварку, і переправлятися на понтонах. Третьому батальйону усольців, що стояв у резерві, — зайняти позиції атакуючих. Кундравінському полку — переправлятися на мілкому місці, коло спаленої переправи, і вдарити в лоб.

Наказ був серйозний, диспозиція ясна: фільварок охоплювався кліщами, з правого боку — першим і з лівого — другим батальйоном, запасний Кундравінський полк повинен привернути на себе всю увагу і вогонь ворога. Атака була призначена на північ.

Коли смеркло, Жадов пішов ставити кулемети на переправі і один кулемет з величезною обережністю перевіз човном на невеликий, на кілька десятків квадратних сажнів, острівець, зарослий верболозом. Тут Жадов і залишився.

Цілий день російські батареї підтримували лінивий вогонь по фільварку і глибше — по німецьких позиціях, що були висунені до річки. Де-не-де по річці ляскали поодинокі постріли з гвинтівок. Опівночі війська почали мовчки переправлятися зразу в трьох місцях. Щоб відвернути увагу ворога, частини Білоцерківського полку, які стояли за п’ять верст вище по течії, почали жваву перестрілку. Німці насторожились, мовчали.

Розгорнувши обплутаний павутинням верболіз, Жадов стежив за переправою. Праворуч жовта немигаюча зірка стояла невисоко над лісистими пагорками, і тьмяний відблиск її тремтів у чорній річці. Цю смугу відблиску стали перетинати темні предмети. На піщаних острівцях і мілинах з’явились перебігаючі постаті. Недалеко від Жадова чоловіка з десять їх ішло, стиха хлюпаючи, по груди в воді, тримаючи в піднятих руках гвинтівки і патронні сумки. Це переправлялись кундравінці.

Раптом далеко на тім боці спалахнули швидкі вогні, заспівали, налітаючи, снаряди, і — пах, пах, пах — з металічним тріском почали лопатись шрапнелі високо над річкою. Кожен спалах освітлював підняті з води бородаті обличчя. Уся мілина кишіла людьми, що бігли по ній. Пах, пах, пах — розірвалась нова черга. Залунали крики. Злетіли і розсипались сліпучими вогнями ракети по всьому небу. Загриміли російські батареї. До ніг Жадова течією прибило чоловіка, що борсався у воді. «Голову, голову пробили!» — придушеним голосом повторював він і чіплявся за лозу. Жадов перебіг на другий бік острова. Вдалині через річку рухались понтони, повні людей, і було видно, як частини, що вже переправились, перебігали по полю. Зараз, як і вчора, над річкою, на переправах і по пагорках приголомшливо, засліплююче гримотіла буря ураганного вогню. Кипляча вода була ніби червива: крізь чорні й жовті клуби диму, поміж водяними стовпами, лізли, кричали, борсались солдати. Ті, що перебралися на той бік, повзли на берег. З тилу били жадовські кулемети. Рвались попереду російські снаряди. Обидві роти капітані Тетькіна били перехресним вогнем по фільварку. Передні частини кундравінців, — як виявилось згодом, вони втратили під час переправи половину складу, — пішли були в штики, але захлинулись і лягли під дротом. З-за струмка, з очеретів висипали густі цепи першого батальйону. Німці відбігли з окопів.

Жадов лежав біля кулемета і, вчепившись у замок, що шалено стрибав, поливав настильним вогнем позад німецької траншеї трав’яний схил, по якому перебігали то двоє, то троє, то купка людей, і незмінно всі вони спотикались і падали ниць, набік.

«П’ятдесят вісім, шістдесят», — рахував Жадов. Ось підвелася щупленька постать і, тримаючись за голову, попленталась на схил. Жадов повів стволом кулемета, постать сіла на коліна і лягла. «Шістдесят один». Раптом нестерпне, пекуче світло виникло перед очима. Жадов відчув, як його підняло в повітря і гострим болем рвонуло руку.

Фільварок і всі лінії окопів, що прилягали до нього, були зайняті: захоплено близько двохсот полонених; на світанку вщух з обох боків артилерійський вогонь. Почали прибирати поранених і вбитих. Обшукуючи острівці, санітари знайшли в поламаному верболозі перекинутий кулемет, біля нього — нижнього чина з відірваною потилицею, що лежав ниць у піску, і сажнів за п’ять, на другім боці острівця, лежав ногами у воді Жадов. Його підняли, він застогнав, з зашкарублого від крові рукава стирчав кусок рожевої кості.

Коли Жадова привезли в летючку, лікар гукнув до Єлизавети Київни: «Молодчика вашого привезли. На стіл, негайно різати».

Жадов був непритомний, із загостреним носом, з чорним ротом. Коли з нього зняли сорочку, Єлизавета Київна побачила на білих широких грудях його татуїровку — мавпи, що зчепилися хвостами. Під час операції він зціпив зуби, і обличчя його стало зводити судорогою.

Після муки, перев’язаний, він розплющив очі. Єлизавета Київна нахилилась до нього.

— Шістдесят один, — сказав він.

Жадов марив до ранку і потім заснув. Єлизавета Київна просила, щоб їй самій дозволили відвезти його у великий лазарет при штабі дивізії.

XXIII

Даша увійшла в їдальню. Микола Іванович і Дмитро Степанович, що приїхав три дні тому, викликаний терміновою телеграмою з Самари, замовкли. Притримуючи коло підборіддя білу хустку, Даша глянула на червоне, з розпатланим волоссям обличчя батька, який сидів, підібгавши ногу, глянула на перекривленого, з червоними повіками Миколу Івановича. Даша теж сіла коло стола. За вікном у синюватих сутінках стояв ясний вузький серп місяця.

Дмитро Степанович курив, сиплючи попелом на волохатий жилет. Микола Іванович старанно згрібав купку крихт на скатерці. Сиділи довго мовчки.

Нарешті Микола Іванович промовив здавленим голосом:

— Чому всі залишили її? Не можна ж так.

— Сиди, я піду, — відповіла Даша, підводячись. Вона вже не почувала ні болю в усьому тілі, ні втоми. — Папочка, піди, впорсни ще, — сказала вона, затуляючи рота хусткою. Дмитро Степанович сильно сопнув носом і через плече кинув догорілу цигарку. Вся підлога круг нього була закидана недокурками. — Папочка, впорсни ще, я тебе благаю.

Тоді Микола Іванович роздратовано і тим самим, наче театральним, голосом гукнув:

— Не може вона жити самою камфорою. Вона вмирає, Дашо.

Даша раптово обернулась до нього:

— Ти не смієш так говорити! Не смієш! Вона не вмре!

Жовте обличчя Миколи Івановича сіпнулося. Він обернувся до вікна і теж побачив пронизливий, тонкий серп місяця в синюватій пустелі.

— Який жах, — сказав він, — якщо її не стане, — я не можу…

Даша навшпиньках пройшла по вітальні, ще раз глянула на вікна, — за ними був крижаний, вічний холод, — і прослизнула в Катину спальню, ледве освітлену нічником.

В глибині кімнати, на широкій і низькій постелі, як і досі непорушно, на подушках лежало маленьке личко з закинутим догори сухим, потемнілим волоссям, і трохи нижче — вузенька долоня. Даша стала навколішки перед ліжком. Катя ледве чутно дихала. Через довгий час вона промовила тихим, жалібним голосом:

— Котра година?

— Восьма, Катюшо.

Подихавши, Катя знову спитала так само, ніби скаржачись:

— Котра година?

Вона повторювала ці слова весь день сьогодні. Її напівпрозоре лице було спокійне, очі заплющені… Ось уже довгий час вона йде по м’якому килиму довгого жовтого коридора. Він весь жовтий — стіни і стеля. З правого боку, високо, крізь запорошені вікна, — жовтувате болісне світло. З лівого боку безліч плоских дверей. За ними, — якщо відчинити їх, — край землі, безодня. Катя повільно, так повільно, як уві сні, йде повз ці двері і запорошені вікна. Попереду — довгий, плоский коридор, весь у жовтуватому світлі. Душно, і віє смертною тугою від кожних дверей. Коли ж, господи, кінець? Спинитися б, прислухатись… Ні, не чути… А за дверима в темряві починає гудіти, як пружина в стінному годиннику, повільний, низький звук… О, як тяжко!.. Коли б опам’ятатися… Сказати що-небудь просте, людське…

І Катя насилу, ніби скаржачись, повторювала:

— Котра година?

— Катюшо, про що ти все питаєш?

«Добре, Даша тут…» І знову м’якою нудотою слався під ногами коридорний килим, лилося різке, душне світло з запорошених вікон, здалека гуділа пружина годинника…

«Не чути б… Не бачити, не почувати… Лягти ниць… Коли б швидше кінець… Але перешкоджає Даша, не дає забутися… Тримає за руку, цілує, бурмотить, бурмотить… І ніби від неї в порожнє легке тіло ллється щось живе… Як це неприємно… Як би їй пояснити, що вмирати легко, легше, ніж почувати в собі це живе… Коли б пустила».

— Катюшо, люблю, люблю тебе, ти чуєш? — «Не пускає, жаліє… Значить — не можна… Дівчинка залишиться сама, осиротіє…»

— Дашо!

— Що, що?

— Я не вмру.

Ось, мабуть, підходить батько, пахне тютюном. Нахиляється, одгортає ковдру, і в груди гострим, солодким болем входить голка. По крові розливається блаженна вільга заспокоєння. Хитаються, розсуваються стіни жовтого коридора, віє прохолодою. Даша гладить руку, що лежить поверх ковдри, припадає до неї губами, дихає теплом. Ще хвилинка, і тіло розтане в солодкій темряві сну. Але знову різкі жовтенькі риски випливають збоку, з-за очей і — чирк, чирк — самовдоволено, самі по собі, існують, множаться, будують болісний, душний коридор…

— Дашо, Дашо, я не хочу туди.

Даша обхоплює голову, лягає поруч на подушку, тулиться, жива і сильна, і ніби ллється з неї груба, гаряча сила, — живи!

А коридор уже знову простягнувся, треба вставати і йти з стопудовим тягарем на кожній нозі. Лягти не можна. Даша обхопить, підведе, скаже — йди.

Так три доби боролася Катя з смертю. Безперестану відчувала вона в собі Дашину палку волю і, якби не Даша, давно знесилилася б, заспокоїлася б.

Цілий вечір і ніч третьої доби Даша не відходила від постелі. Сестри стали немовби одною істотою, з одним болем і з одною волею. І от перед ранком Катя нарешті спітніла і лягла на бік. Дихання її майже не було чути. Стурбована Даша покликала батька. Вони вирішили ждати. О сьомій годині ранку Катя зітхнула й обернулась на другий бік. Криза минула, почалось повернення до життя.

Тут же, біля ліжка, у великому кріслі заснула й Даша, вперше за ці дні. Микола Іванович, дізнавшись, що Катя врятована, обхопив волохатий жилет Дмитра Степановича і заридав.

Новий день настав радісний — було тепло й сонячно, всі здавались одне одному добрими. З квіткового магазину принесли дерево білого бузку і поставили у вітальні. Даша почувала, як своїми руками відтягла Катю від чорної, холодної діри у вічну темряву. Ні, ні, на землі нічого не було дорожчого за життя, — вона це знала тепер твердо.

В кінці травня Микола Іванович перевіз Катерину Дмитрівну під Москву, на дачу, в рублений будиночок з двома терасами, — одна виходила в березовий, з вічно рухливою зеленою тінню лісок, де блукали рябі телята, друга — на спадисте хвилясте поле.

Щовечора Даша і Микола Іванович виходили з дачного поїзда на полустанку і йшли болотяним лугом. Над головою товклись комарики. Потім доводилось іти під гору. Тут звичайно Микола Іванович спинявся, ніби для того, щоб глянути на захід сонця, і говорив, відсапуючись:

— Ах, як хороше, чорт візьми!

За потемнілою хвилястою рівниною, вкритою то смугами хлібів, то кучерями ліщинових і березових перелісків, лежали хмари, ті, що бувають, коли заходить сонце, — лілові, непорушні й безплідні. В їх довгих щілинах тьмяним світлом догоряла небесна заграва, і неподалік, внизу, в заводі струмка, відбивалась оранжева щілина неба. Ухали, охали жаби. На плоскому полі тем- ніли ожереди й покрівлі села. В полі горіло багаття. Там колись, за валом і високим частоколом, сидів Тушинський самозванець. З протяжним гудком з-за лісу з’являвся поїзд, що віз солдатів на захід, у тьмяний присмерк.

Підходячи узліссям до дачі, Даша і Микола Іванович бачили крізь шибки тераси накритий стіл, лампу з матовою кулею. Назустріч, чемно гавкаючи, прибігав дачний собачка Шарик і, добігши та покрутивши хвостом, про всяк випадок відходив у полин і гавкав убік.

Катерина Дмитрівна тарабанила пальцями в шибку тераси — в сутінки їй було ще заборонено виходити. Микола Іванович, зачиняючи за собою хвіртку, говорив: «Дуже гарна дачка, я тобі скажу». Сідали вечеряти. Катерина Дмитрівна розповідала дачні новини: з Тушина прибігав скажений собака і покусав у Кишкіних двох курчат; сьогодні переїхали на симовську дачу Жилкіни, і зараз же у них украли самовар; Мотрона, куховарка, знову набила сина.

Даша мовчки їла — після міста вона стомлювалась страшенно. Микола Іванович витягав з портфеля пачку газет і починав читати, колупаючи зубочисткою зуба; коли він доходив до неприємних повідомлень, то починав цикати зубом, поки Катя не говорила: «Миколо, будь ласка, не цикай». Даша виходила на ганок, сідала, підперши підборіддя, і дивилась на потемнілу рівнину, з вогниками багать де-не-де, на дрібні літні зірки, що з’являлись на небі. З садочка пахло политими клумбами.

На терасі Микола Іванович, шарудячи газетами, говорив:

— Війна вже тільки тому не може довго тривати, що країни згоди і ми — союзники — розоримося.

Катя питала:

— Хочеш кислого молока?

— Якщо тільки холодне… Жахливо, жахливо! Ми втратили Львів і Люблін. Чортзна-що! Як можна воювати, коли зрадники вганяють ножа в спину. Неймовірно!

— Миколо, не цикай.

— Дай мені спокій! Якщо ми втратимо Варшаву, буде така ганьба, що не можна жити. Справді, іноді спадає на думку — чи не краще укласти хоч би перемир’я яке-небудь та й обернути штики на Петербург.

Здалека лунав гудок поїзда, — було чути, як він стуч котів по мосту через той струмок, де недавно відбивався захід сонця: це везли, мабуть, поранених у Москву. Микола Іванович знову шарудів газетою:

— Ешелони відправляються на фронт без гвинті иок, в окопах сидять з палицями. Гвинтівка — одна на кожну п’яту людину. Ідуть в атаку з тими ж палицями, сподіваючись узяти гвинтівку, коли вб’ють сусіда. Ах, чорт візьми, чорт візьми!..

Даша сходила з ганку і спиралась ліктями на хвіртку. Світло з тераси падало на глянсуваті лопухи коло паркана, на дорогу. Мимо, похиливши голову, загрібаючи босими ногами пил, нехотя — з горя, йшов Мотронин син, Петька. Йому нічого більш не залишалось, як вернутися на кухню, дати себе набити і лягти спати.

Даша виходила за хвіртку і поволі йшла до річки Хімки.

Там, у темряві, стоячи на кручі, вона прислухалась, — десь, чутне тільки вночі, дзюрчало джерело; зашурхотіла, покотилась до води і хлюпнула земля з сухої кручі. Збоку непорушно бовваніли чорні дерева, — раптом сонно починало шуміти листя, і знову було тихо. «Коли ж, коли ж, коли?» — неголосно говорила Даша і хрустіла пальцями…

В перших числах червня, в свято, Даша встала рано і, щоб не будити Катю, пішла митися на кухню. На столі лежала купа овочів і поверх неї якась зеленувата листівка, мабуть, торговець овочами взяв її на пошті разом з газетами. Петька, Мотронин син, сидів на порозі і, сопучи, прив’язував до палички курячу ногу. Мотрона розвішувала на акації білизну.

Даша налила в череп’яний таз води, що пахла річкою, спустила з плечей сорочку і знову подивилась, — що воно за чудна листівка? Взяла її за кінчик мокрими пальцями, там було написано: «Люба Дашо, я турбуюсь, чому ні. на один з моїх листів не було відповіді, невже вони пропали?»

Даша швидко сіла на стілець, потемніло в очах, ослабли ноги…

«Рана моя зовсім загоїлась. Тепер я щодня займаюсь гімнастикою, взагалі тримаю себе в руках. А також вивчаю англійську і французьку мови. Обнімаю тебе, Дашо, якщо ти мене ще пам’ятаєш. І. Телєгін».

Даша підняла сорочку на плечі і прочитала листа вдруге:

«Якщо ти мене ще пам’ятаєш!..»

Вона схопилась і побігла до Каті в спальню, відгорнула ситцеву фіранку на вікні.

— Катю, читай вголос!..

Сіла на постіль до переляканої Каті, і, не дожидаючи, прочитала сама, і зараз же схопилась, сплеснула в долоні:

— Катю, Катю, як це жахливо!

— Але ж, слава богу, він живий, Данюшо.

— Я люблю його!.. Господи, що мені робити!.. Я питаю тебе, — коли скінчиться війна?

Даша схопила листівку й побігла до Миколи Івановича. Прочитавши листа, в розпачі, вона вимагала від нього найточнішої відповіді: коли скінчиться війна?

— Голубонько ти моя, та цього ж ніхто тепер не знає.

— Що ж ти тоді робиш у цьому дурнячому Міському союзі? Тільки мелете нісенітницю з ранку до ночі. Зараз їду в Москву до командуючого військами. Я вимагатиму від нього…

— Що ти від нього вимагатимеш?.. Ах, Дашо, Дашо, ждати треба.

Кілька днів Даша не знала де подітися, потім затихла, ніби померхла; вечорами рано йшла в свою кімнату, писала листи Іванову Іллічу, запаковувала, зашивала в парусину посилки. Коли Катерина Дмитрівна заводила мову про Телєгіна, Даша звичайно мовчала; на вечірні прогулянки вона тепер не ходила, сиділа більше з Катею, шила, читала, — здавалось, якнайглибше треба було загнати в себе всі почуття, обрости буденною, невразливою шкірою.

Катерина Дмитрівна хоч і зовсім очуняла за літо, але так само, як і Даша, наче погасла. Часто сестри говорили про те, що на них, та й на кожну тепер людину, ліг, як жорно, тягар. Тяжко прокидатися, тяжко ходити, тяжко думати, зустрічатися з людьми; не діждешся — коли можна лягти в постіль, і лягаєш замучена, тільки й радості — заснути, забутися. От Жилкіни вчора покликали гостей на нове варення, а за чаєм приносять газети, — в списках убитих — брат Жилкіна: поліг на полі слави. Хазяї пішли в кімнати, гості посиділи на балконі в сутінках і розійшлись мовчки. І так — всюди. Жити стало дорого. Попереду неясно, сумно. Варшаву віддали. Брест-Литовськ висаджений у повітря і взятий ворогом. Всюди шпигунів ловлять.

На річці Хімці, в яру, завелись розбійники. Цілий тиждень ніхто не ходив у ліс — боялись. Потім стражники вибили їх з яру, двох узяли, третій утік, перекинувся, кажуть, у Звенигородський повіт — обчищати двори.

Якось уранці, на майданчик поблизу смоковниковської дачі, примчав, стоячи в прольотці, візник. Було видно, як з усіх боків побігли до нього жінки, куховарки, діти. Щось сталося. Дехто з дачників вийшов за хвіртку. Витираючи руки, потюпала через сад Мотрона. Візник, червоний, гарячий, говорив, стоячи в прольотці:

— … Витягли його з контори, розгойдали, — та об брук, та в Москву-ріку, а на заводі ще п’ять душ переховуються — німці… Трьох знайшли, — городові відбили, а то бути б їм тим самим способом у річці… А по всьому по Лубянському майдану шовки, оксамити так і літають. Грабіж по всьому місту… Народу — хмари…

Він з усієї сили стьобнув віжками баского жеребця, що присів у вигнутих голоблях, — ану, ти! — стьобнув ще, і жеребець, захропівши, в милі, вискоком помчав вулицею хитку прольотку, завернув до шинку.

Даша і Микола Іванович були в Москві. Звідти в сірувату, розпечену сонцем імлу неба піднімався чорний стовп диму і слався хмарою. Пожежу добре було видно з сільського майдану, де стояв купками простий народ. Коли до них підходили дачники, — розмови вщухали: на панів поглядали чи то з усмішкою, чи то з чудним вичікуванням. З’явився кремезний чоловік, без шапки, в подертій сорочці, і, підійшовши до цегляної каплички, закричав:

— У Москві німців ріжуть!

І — тільки крикнув — заголосила вагітна жінка. Народ стовпився біля каплички, побігла туди й Катерина Дмитрівна. Юрба хвилювалась, гомоніла:

— Варшавський вокзал горить, німці підпалили.

— Німців дві тисячі зарізали.

— Не дві, а шість тисяч, — всіх у річку повкидали.

— Почали з німців, а потім пішли підряд чистити. Кузнецький міст, кажуть, рознесли геть-чисто.

— Так їм і треба. Нажерлись на нашій кривавиці, сволочі!

— Хіба народ спиниш, народ спинити не можна.

— У Петровському парку, їй-богу, не брешу, — сестра оце звідти прибігла, — у парку, кажуть, на одній дачі знайшли бездротовий телеграф, і при ньому двох шпигунів з прив’язаними бородами, — вбили, звісно, голубчиків.

— По всіх би дачах піти, оце діло!

Потім було видно, як з гори, до греблі, де проходила Московська дорога, побігли дівки з порожніми мішками. Їм стали кричати навздогін. Вони, обертаючись, махали мішками, сміялись. Катерина Дмитрівна спитала у благовидного древнього мужика, що стояв коло неї з високим ціпком:

— Куди це дівки побігли?

— Грабувати, мила бариня.

Нарешті о шостій годині на візнику з міста приїхали Даша і Микола Іванович. Вони були збуджені і, перебиваючи одне одного, розказували, що по всій Москві народ збирається юрбами і громить квартири німців і німецькі магазини. Кілька будинків підпалено. Розграбовано магазин готового одягу Манделя. Розбито склад беккерівських роялів на Кузнецькому, їх викидали з вікон другого поверху і звалювали у вогнище. Лубянський майдан засипано медикаментами й битим склом. Кажуть, були вбивства. Після полудня пішли патрулі, почали розганяти народ. Тепер уже спокійно.

— Звичайно, це варварство, — говорив Микола Іванович, від збудження кліпаючи очима, — але мені подобається цей темперамент, здоровенна сила в народі. Сьогодні рознесли німецькі крамниці, а завтра барикади, чорт візьми, почнуть будувати. Уряд навмисне допустив цей погром. Так, так, я тебе запевняю, — щоб випустити надлишок озлоблення. Але народ через такі штуки захоче чогось і серйознішого…

Тієї ж ночі у Жилкіних обікрали погріб, у Свєчникових зірвали з горища білизну. В шинку до ранку горіло світло. І ще через тиждень на селі перешіптувались, поглядали незрозуміло на гуляючих дачників.

На початку серпня Смоковникови переїхали до міста, і Катерина Дмитрівна знову почала працювати в лазареті. Москва тієї осені була повна біженців з Польщі. На Кузнецькому, Петровці, Тверській не можна було протовпитись. Магазини, кофейні, театри — повні, і всюди було чути новонароджене слівце: «звиняюсь».

Вся ця суєта, розкіш, переповнені театри й готелі, гамірні вулиці, залиті електричним світлом, були прикриті від усіх небезпек живою стіною дванадцятимільйонної армії, що спливала кров’ю.

А воєнні справи так само були дуже невтішні. Всюди, на фронті і в тилу, говорили про злу волю Распутіна,_ про зраду, про неможливість далі боротися, якщо Микола-угодник не вирятує чудом.

І от, під час смутку і розвалу, генерал Рузський несподівано, в чистім полі, спинив наступ німецьких армій.

XXIV

В осінні сутінки на морському узбережжі північносхідний вітер гнув дугою голі тополі, потрясав рами в старому домі з дерев’яною баштою, що стояв на пагорку, гримотів дахом так, що здавалось, ніби по залізній покрівлі ходить важенна людина, дув у комини, у двері, в усі щілини.

З вікон дому було видно, як на бурих плантажах метлялись голі троянди, як над поораним свинцевим морем летять рвані хмари. Було холодно й нудно.

Аркадій Жадов сидів на старенькому диванчику, на другому поверсі дому в єдиній жилій кімнаті. Порожній рукав його колись елегантного френча був засунутий за пояс. Обличчя з припухлими повіками вибрите чисто, проділ ретельно пригладжений, на вилицях два рухливих жовна.

Примруживши очі від диму цигарки, Жадов пив червоне вино, що лишилося ще в бочках у погребі батьківського його дому. На другому кінці диванчика сиділа Єлизавета Київна, теж пила вино й курила, лагідно усміхаючись. Жадов привчив її мовчати цілими днями, — мовчати і слухати, коли він, видудливши пляшок з шість старого каберне, почне висловлюватись. А думок у нього за війну, за голодне сидіння в «Шато Каберне», напівзруйнованому будинку на двох десятинах виноградника — єдиній спадщині, що залишилась у нього після батькової смерті, — жорстоких думок у Жадова набралось багато.

Шість місяців тому в тиловому лазареті, в одну з поганих ночей, коли у Жадова нила неіснуюча, відрізана рука, він сказав Єлизаветі Київні з роздратуванням, злісно й образливо:

— Замість витріщатися на мене цілу ніч закоханими очима, заважати спати, — покликали б завтра попа, щоб скінчити цю мороку.

Єлизавета Київна зблідла, потім кивнула головою, — гаразд. У лазареті їх обвінчали. В грудні Жадов евакуювався в Москву, де йому зробили другу операцію, а ранньою весною вони з Єлизаветою Київною приїхали в Анапу й оселилися в «Шато Каберне». Засобів для життя у Жадова не було ніяких, грошенята на хліб добувалися від продажу старого інвентаря і домашнього манаття. Зате вина було вдосталь — любительського каберне, витриманого за роки війни.

Тут, у порожньому, напівзруйнованому домі, з баштою, засидженою птахами, настало довге і безнадійне безділля. Балачки всі давно перебалакані. Попереду порожнеча. За Жадовими наче зачинились двері наглухо.

Єлизавета Київна намагалась заповнити собою порожнечу болісно довгих днів, але виходило у неї це погано: в бажанні подобатись вона була смішна, неохайна і невміла. Жадов дражнив її цим, і вона з розпачем думала, що, незважаючи на широту думок, страшенно чутлива як жінка. І все-таки ні за яке інше вона не віддала б цього злиденного життя, повного образ, засмоктуючої нудьги, плазування перед чоловіком і рідких хвилин божевільного захвату.

Останнім часом, коли засвистала осінь по голому узбережжі, Жадов став особливо дражливий: не ворухнись, — зараз же у нього сіпалась губа над злими зубами, і крізь зуби, виразно відрубуючи слова, він говорив страхітливі речі. Єлизавета Київна іноді тільки в душі здригалась, тіло її бралося гусячою шкірою від образ. І все-таки цілими годинами, не зводячи очей з вродливого, змарнілого обличчя Жадова, вона слухала його нісенітниці.

Він посилав її за вином у склепистий цегляний погріб, де бігали великі павуки. Там, присівши коло бочки, дивлячись, як у череп’яний глечик біжить багровий струмінь каберне, Єлизавета Київна давала волю думкам. Із захоплюючим болем думала вона, що Аркадій коли-небудь уб’є її тут, у погребі, і закопає під бочкою. Мине багато зимових ночей. Він засвітить свічку і спуститься сюди до павуків. Сяде перед бочкою і, дивлячись отак само на струмінь вина, раптом покличе: «Лізо…» І тільки побіжать павуки по стінах. І він заридає вперше в житті від самотності, від смертельної нудьги. Так мріючи, Єлизавета Київна надолужувала всі образи, — кінець кінцем не він, а вона візьме гору.

Вітер усе дужчав. Дрижали шибки від його поривів. На башті заревів дикий голос і пішов ревти, видно, на всю ніч. Жодної зірки не засвічувалось над морем.

Єлизавета Київна вже три рази спускалася в погріб, наповнювала глечик. Жадов усе сидів нерухомо і мовчки. Треба було ждати сьогодні вночі особливих розмов.

— А картопля є у нас? — несподівано і голосно промовив Жадов. — Ти, здається, могла б помітити, що я не їв з учорашнього дня.

Єлизавета Київна завмерла. Картопля, картопля… З ранку вона так була зайнята своїми думками, ставленням до неї Аркадія, що не подумала про вечерю. Вона рвонулася з диванчика.

— Сядьу нечупаро, — крижаним голосом сказав Жадов. — Я й без тебе знаю, що картоплі у нас нема. Мушу тобі сказати, що ти в житті ні на що не здатна, крім того, щоб думати всякі дурниці.

— Я побіжу до сусідів, можна обміняти на вино трохи хліба і картоплі.

— Ти це зробиш, коли я скінчу говорити. Сядь. Сьогодні мною остаточно вирішено питання про припустимість злочину. (При цих словах Єлизавета Київна загорнула хустку, посунулась у куток дивана). З дитинства мене цікавило це питання. Жінки, з якими я зустрічався, вважали мене злочинцем і з особливим запалом віддавались мені. Але ідея злочинності мною розв’язана лише за минулу добу.

Він потягнувся за склянкою, жадібно випив вино, закурив цигарку.

— Я сиджу в окопах за триста кроків від ворога. Чому я не вилізаю через бруствер, не йду у ворожу траншею, не вбиваю там, кого мені потрібно, не грабую гроші, ковдри, каву і тютюн? Якби я був певний, що в мене не будуть стріляти, або будуть, та не влучать, — то, звичайно, я пішов би, убив і ограбив. І мій портрет, як героя, надрукували б у газетах. Здається — ясно, логічно. Тепер, якщо я сиджу не в траншеях, а за шість верст від Анапи, в «Шато Каберне», то чому я не йду вночі до міста, не вдираюсь у ювелірний магазин Муравейчика, не беру собі самоцвіти й золото, а якщо нагодиться сам Муравейчик, то і його з приємністю — клинком осюди. — Він твердо показав пальцем на те місце, де починається шия. — Чому я цього досі не роблю? Теж тільки тому, що боюсь. Арешт, суд, страта. Здається, я логічно говорю? Питання про вбивство і пограбування ворога розв’язане державною владою, тобто зверху встановленою мораллю, тобто зводом карних і цивільних законів, у позитивному розумінні, Отже, питання зводиться до мого особистого відчуття, кого я вважаю своїм ворогом.

— Там — ворог держави, а тут тільки твій ворог, — ледве чутно промовила Єлизавета Київна.

— Поздоровляю, ви мені ще про соціалізм що-небудь розкажіть. Дурниця! В основі моралі покладено право особи, а не колектив. Я запевняю, — мобілізація блискуче вдалась в усіх країнах, і війна триває третій рік на повний хід, скільки б там не протестував папа римський, — тільки тому, що ми всі, кожна особа, виросли з дитячих пелюшок. Ми хочемо, а якщо прямо й не хочемо, то нічого не маємо проти вбивства і грабежу. Вбивство і грабіж організовані державою. Дурники, шмаркачі продовжують називати вбивство і грабіж вбивством і грабежем. Я ж віднині називаю це цілковитим здійсненням права особи. Тигр бере те, що хоче. Я вищий тигра. Хто сміє обмежувати мої права? Звід законів? Його з’їли черви.

Жадов підібгав ноги, легко підвівся і заходив по кімнаті, ледве освітленій крізь брудні шибки тьмяною смугою заходу.

— Мільярд людей перебуває в стані воєнної дії, п’ятдесят мільйонів чоловік б’ються на фронтах. Вони організовані й озброєні. Поки що вони являють собою два ворожі колективи. Але їм ніщо не перешкоджає одного чудового дня припинити стрільбу і з’єднатися. І це буде тоді, коли яка-небудь людина скаже тому п’ятдесятмільйонному колективові: «Бовдури, стріляєте не в ту ціль». Війна повинна скінчитися бунтом, революцією, світовою пожежею. Штики обернуться всередину країн. Колектив стане господарем життя. На трон посадять жебрака в лахмітті і перед ним схилятимуться. Нехай буде так. Але тим більш у мене розв’язані руки для боротьби. Там — закон мас, тут — закон особи, оголеної особи на повному диханні. Ви — соціалізм, а ми — закон джунглів, а ми — організовану залізною дисципліною священну анархію.

У Єлизавети Київни страшенно билося серце. Це були саме ті «безодні», про які вона мріяла колись на квартирі у Телєгіна. Але вже не веселенькі жарти у вигляді дванадцяти пунктів «самопровокації», що їх вивішували на дверях Лізи телєгінські мешканці… Зараз в сутінках, повз вікна ходив чоловік, дійсно страшний, як пума в клітці. Він і розмовляв тільки тому, що був не на волі. Вслухаючись у його слова, Єлизавета Київна почувала,

XXV

Серед загальної зневіри і безнадійного чекання, на початку зими 16-го року російські війська, прокопуючи глибокі тунелі в снігах, видираючись по обмерзлих скелях, несподівано взяли штурмом фортецю Ерзерум. Це було в той час, коли англійці зазнавали воєнних невдач у Месопотамії і під Константинополем, коли на західному фронті точилась уперта боротьба за будиночок поромника на Ізері, коли відвоювання кількох метрів землі, густо политої кров’ю, вже вважалося перемогою, про яку по всьому світу квапливо бурмотіла Ейфелева башта.

На австрійському фронті російські армії під командою генерала Брусилова так само несподівано перейшли в рішучий наступ.

Стався міжнародний переполох. В Англії випустили книгу про загадкову російську душу. Дійсно, всупереч логічному сенсу, після півтора року війни, розгрому, втрати вісімнадцяти губерній, загальної зневіри, господарського розорення і політичного розвалу Росія знову рушила в наступ по всьому своєму тритисячоверстному фронту. Знялась зворотна хвиля свіжої і наче невиснаженої сили.

Сотнями тисяч потяглися полонені в глиб Росії. Австрії було завдано смертельного удару, після якого вона через два роки легко, як череп’яний горщик, розвалилась на частини. Німеччина таємно пропонувала мир. Карбованець подорожчав. Знову воскресли надії воєнним ударом покінчити світову війну. «Російська душа» стала надзвичайно популярна. Російськими дивізіями вантажились океанські пароплави. Орловські, тульські, рязанські мужики виспівували «солов’я-пташечку» на вулицях Салонік, Марселя, Парижа і шалено ходили в штикові атаки, рятуючи європейську цивілізацію.

Ціле літо йшов наступ. Призивались все нові роки запасних. Сорокатрирічних мужиків брали з поля, з робіт. По всіх містах формувалися поповнення. Число мобілізованих сягало мало не двадцяти чотирьох мільйонів. Над Німеччиною, над усією Європою нависла стародавнім жахом хмара азіатських полчищ.

Москва дуже спустіла за це літо — війна, як насосом, викачала чоловіче населення. Микола Іванович поїхав на фронт, у Мінськ. Даша й Катя жили в місті тихо і самотньо, — роботи було багато. Надходили іноді коротенькі й сумні листівки від Телєгіна, — він, виявляється, пробував утекти з полону, але був спійманий і переведений у фортецю.

Деякий час до сестер ходив дуже милий чоловік, капітан Рощин, якого було відряджено в Москву приймати спорядження. Його одного разу привіз на обід Микола Іванович з Міського союзу на своєму автомобілі. З того часу Рощин почав заходити.

Щовечора, в сутінки, дзвонив на парадному дзвінок. Катерина Дмитрівна зараз же обережно зітхала і йшла до буфета — покласти варення у вазочку або нарізати до чаю лимон. Даша помітила, що коли, слідом за дзвінком, у їдальні з’являвся Рощин, Катя не зразу обертала до нього голову, а хвилинку ждала, потім на губах у неї з’являлася звичайна ніжна усмішка. Вадим Петрович Рощин мовчки кланявся. Він був худорлявий, з темними невеселими очима, з оббритим ладним черепом… Не поспішаючи, сівши до столу, він тихим голосом розповідав воєнні новини. Катя, принишкнувши за самоваром, дивилася йому в обличчя, а по очах її, з великими зіницями, було видно, що вона слухає його особливо. Зустрічаючись з її поглядом, Рощин трохи начебто хмурився. Здригалися під столом його шпори. Іноді за столом заходило довге мовчання, і раптом Катя зітхала і, почервонівши, винувато усміхалась. Годині об одинадцятій Рощин підводився, цілував руку, Каті — шанобливо, Даші — неуважно, і йшов, просячи не проводити його до прихожої. По безлюдній вулиці довго чути було його тверді кроки. Катя перетирала чашки, зачиняла буфет, і, так само не сказавши ні слова, йшла в свою кімнату, і повертала в дверях ключ.

Одного разу, коли заходило сонце, Даша сиділа коло відчиненого вікна. Над вулицею високо літали стрижі. Даша слухала їх тонкі скляні голоси і думала, що завтра буде жаркий і ясний день, якщо стрижі високо, і що стрижі нічого не знають про війну, — щасливі птахи.

Сонце зайшло, і над містом стояв золотистий пил. В сутінках коло воріт і під’їздів сиділи люди. Було сумно, і Даша ждала, і от неподалік споконвічною міщанською вечірньою нудьгою заграла шарманка. Даша сперлась ліктем на підвіконник. Високий, аж до самих горищ, жіночий голос співав: «Суху шкоринку я там їла, холодну воду я пила…»

Ззаду до Дашиного крісла підійшла Катя і теж, мабуть, слухала, не рухаючись.

— Катюшо, як співає гарно.

— За що? — промовила раптом Катя низьким і диким якимось голосом. — За що нам це послано? Чим ми винні? Коли воно скінчиться, — адже буду старою бабою, ти зрозуміла? Я не можу більше, не можу, не можу!.. — Вона, задихаючись, стояла коло стіни, коло портьєри, бліда, із зморшками, що виступили біля рота, дивилась на Дашу сухими, потемнілими очима.

— Не можу більше, не можу! — повторювала вона тихо і хрипко. — Це ніколи не скінчиться!.. Ми вмираємо… Ми ніколи більше не зазнаємо радощів… Ти чуєш, як вона виє? Живцем ховає…

Даша обхопила сестру, гладила її, хотіла заспокоїти, але Катя підставляла лікті, відхилялась.

У прихожій подзвонили. Катя відсторонила сестру і дивилася на двері. Увійшов Рощин в грубій сукняній сорочці, в нових юхтових чоботях. Усміхнувшись, він поздоровкався з Дашею, подав руку Каті і раптом здивовано глянув на неї і нахмурився. Даша зараз же вийшла в їдальню. Ставлячи чайний посуд на стіл, вона почула, як Катя стримано, але тим самим низьким і хриплуватим голосом, спитала Рощина:

— Ви виїжджаєте?

Покашлявши, він відповів сухо:

— Так.

— Завтра?

— Ні, через годину з чвертю.

— Куди?

— В діючу армію. — І потім, трохи помовчавші, він заговорив: — Річ ось у чому, Катерино Дмитрівно. Ми бачимось, очевидно, востаннє, і я наважився сказати…

Катя перебила його квапливо:

— Ні, ні… Я все знаю… І ви теж знаєте про мене…

— Катерино Дмитрівно, ви…

Розпачливим голосом Катя крикнула:

— Так, бачите самі!.. Благаю вас — ідіть…

У Даші в руках затремтіла чашка. Там, у вітальні, мовчали. Нарешті Катя промовила зовсім тихо:

— Ідіть, Вадиме Петровичу…

— Прощайте.

Він зітхнув коротко. Проскрипіли його юхтові чоботи, грюкнули парадні двері. Катя увійшла в їдальню, сіла коло стола, з усієї сили притиснула до обличчя руки.

З того часу про Рощина вона не говорила ні слова. Катя мужньо зносила біль, хоч ранками вставала з почервонілими очима, з припухлим ротом. Рощин прислав з дороги листівку, — поклін сестрам, — листівку поклали на камін, де її засиділи мухи.

Щовечора сестри ходили на Тверський бульвар — слухати музику, — сідали на лавку і дивились, як під деревами гуляють дівчата й підлітки, в білих, рожевих платтях, — дуже багато жінок і дітей; зрідка проходив військовий, з підв’язаною рукою, або інвалід на милиці. Духовий оркестр грав вальс «На сопках Маньчжурії». «Ту, ту, ту» — сумно співав трубний звук, відлітаючи у вечірнє небо. Даша брала Катину кволу, худу руку.

— Катюшо, Катюшо, — говорила вона, дивлячись на призахідне світло, що проступало між гіллям, — ти пам’ятаєш:

О любов моя недовершена, В серці холонуча ніжність…

Я вірю, — якщо ми будемо мужні, ми доживемо — коли можна буде любити, не мучившись… Адже ми знаємо тепер, — нічого на світі немає вищого за любов. Мені часом здається, — приїде з полону Іван Ілліч і буде зовсім інший, новий. Зараз я люблю його самотньо, безплотно. І ми зустрінемось так, наче ми любили одне одного в якомусь іншому житті.

Прихилившись до її плеча, Катерина Дмитрівна говорила:

— А у мене, Данюшо, така гіркота, така темрява на серці, зовсім воно стало старе. Ти побачиш хороші часи, а я вже не побачу, відцвіла пустоцвітом.

— Катюшо, соромно так говорити.

— Ні, дівчинко, треба бути мужньою.

В один з таких вечорів на лавку, на другий її кінець, сів якийсь військовий. Оркестр грав старий вальс. За деревами засвітились неяскраві вогні ліхтарів. Сусід на лавці дивився так пильно, що у Даші від напруження затерпла шия. Вона обернулась і раптом злякано, неголосно вигукнула:

— Ні!

Поруч з нею сидів Безсонов, худий, облізлий, у френчі, що висів мішком, в кашкеті з червоним хрестом.

Підвівшись, він мовчки привітався. Даша сказала: «Здрастуйте», — і міцно стулила губи. Катерина Дмитрівна відхилилась на спинку лавки, в тінь Дашиного капелюха і заплющила очі. Безсонов був чи то весь запорошений, чи то немитий — сірий.

— Я бачив вас на бульварі вчора й позавчора, — сказав він Даші, підводячи брови, — але підійти не наважився… Іду воювати. От бачите, — і до мене добрались.

— Як же ви їдете воювати, ви ж у Червоному Хресті? — сказала Даша з раптовим роздратуванням.

— Правда, небезпека порівняно, звичайно, менша. А проте, мені все байдуже, — уб’ють, не вб’ють… Нудно, нудно, Даріє Дмитрівно, — він підвів голову і подивився їй на губи тьмяним поглядом. — Така нудьга від усіх цих трупів, трупів, трупів…

Катя спитала, не розплющуючи очей:

— Вам через це нудно?

— Так, дуже нудно, Катерино Дмитрівно. Раніш залишалась ще сяка-така надія… Ну, а після цих трупів і трупів залягла остання ніч… Трупи і кров, хаос. Так от… Даріє Дмитрівно, я, власне кажучи, підсів до вас для того, щоб попросити пожертвувати мені півгодини часу.

— Навіщо? — Даша дивилась йому в обличчя, чуже, хворобливе, і раптом їй здалося з такою ясністю, що запаморочилась голова, — цю людину вона бачить вперше.

— Я багато думав над тим, що було в Криму, — промовив Безсонов, кривлячись. — Я б хотів з вами поговорити, — він повільно почав діставати з бічної кишені френча портсигар, — я б хотів розвіяти деяке невигідне враження…

Даша примружилась, — ані сліду на цьому одворотному обличчі чарів. І вона сказала твердо:

— Мені здається, нам нема про що говорити з вами. — І одвернулась. — Прощайте, Олексію Олексійовичу.

Безсонов скривився усмішкою, підняв над головою картуза і відійшов геть. Даша дивилась на його кволу спину, на дуже широкі штани, що ніби мали от-от упасти, на важкі запорошені чоботи, — невже це був той Безсонов, демон її дівочих ночей?

— Катюшо, посидь, я зараз, — промовила вона швиденько і побігла за Безсоновим. Він звернув у бічну алею. Даша, задихавшись, догнала його і взяла за рукав. Він спинився, обернувся, очі його, як у хворого птаха, стали прикриватися повіками.

— Олексію Олексійовичу, не сердьтеся на мене.

— Я не серджусь, але ж ви самі не захотіли зі мною говорити.

— Ні, ні, ні… Ви не так мене зрозуміли… Я до вас дуже добре ставлюсь, я вам хочу всякого добра… Але про те, що було, не варто згадувати, колишнього нічого не лишилось. Я почуваю себе винною, мені вас жаль…

Він підняв плечі, з усмішкою подивився повз Дашу на гуляючих.

— Дякую за жалість.

Даша зітхнула: якби Безсонов був маленьким хлопчиком, вона повела б його до себе, вимила б теплою водою, нагодувала б цукерками. А що вона вдіє з цим, — сам собі вигадав муку і мучиться, сердиться, ображається.

— Олексію Олексійовичу, якщо хочете, — пишіть мені щодня, я буду відповідати, — сказала Даша, дивлячись йому в обличчя якнайдобріше. Він відкинув голову, засміявся дерев’яним сміхом:

— Дякую… Але мені огидні папір і чорнило… — Скривився, наче сьорбнув кислого. — Або ви — свята, Даріє Дмитрівно, або ви — дурна… Ви — пекельна мука, послана мені ще за життя, зрозуміли?

Він хотів був піти, але ніби не міг відірвати ніг. Даша стояла, похиливши голову, — вона все зрозуміла, їй було сумно, але на серці холодно. Безсонов дивився на її схилену шию, на незаймані, ніжні груди, видні в проріз білого плаття, і думав, що, звичайно, — це смерть.

— Будьте милосердні, — сказав він простим, тихим, людяним голосом. Вона, не підводячи голови, прошепотіла зараз же: «Так, так». І пішла між деревами. Востаннє Безсонов відшукав поглядом у натовпі її світловолосу голову, — вона не обернулась. Він поклав руку на дерево, вчепився пальцями в зелену кору, — земля, останнє пристановище, вислизала з-під ніг.

XXVI

Тьмяним кругом над торфовими пустинними болотами висів місяць. Курів туман по канавах залишених траншей. Всюди стирчали пеньки, подекуди чорніли низькорослі сосни. Було вогко й тихо. По вузькій греблі повільно, кінь за конем, посувався санітарний обоз. Смуга фронту була лише верст за три, за зубчастим обрисом лісу, звідки не дблітало ані звука.

В одному з возів у сіні навзнак лежав Безсонов, прикрившись попоною, що тхнула кінським потом. Щоночі після заходу сонця у нього починалась пропасниця, від якої цокотіли зуби, все тіло наче висихало, і в мозку з холодним кипінням проходили ясні, уривчасті думки. Це було дивне відчуття втрати ваги тіла.

Натягнувши попону до підборіддя, Олексій Олексійович дивився в імлисте, гарячкове небо, — ось він — кінець земної путі: імла, місячне світло, і, наче колиска, погойдується віз; так, обійшовши круг століть, знову риплять скіфські колеса. А все, що було, — сни: вогні Петербурга, строга пишність будівель, музика в сяючих теплих залах, звабливість театральної завіси, що піднімається вгору, звабливість сніжних ночей, жіночих рук, розкинутих на подушках, темних, безумних зіниць… Хвилювання від слави… Розкошування славою… Напівсвітло робочої кімнати, захоплене биття серця і захват від слів, що народжуються… Дівчина з білими ромашками, що несподівано швидко увійшла з світла прихожої в його темну кімнату, в його життя. Все це сни… Гойдається віз… Збоку йде мужик у картузі, насунутому на очі: дві тисячі років він ступає збоку коло воза… Ось він, розкритий у місячній імлі, безмежний простір часу… З темряви віків насуваються тіні, чути — риплять вози, чорними коліями борознять світ. А там, у тьмяному тумані, — стирчать пічні комини, серед згарищ дими до самого неба, й рипіння, і гуркіт коліс. І рипіння, і гуркіт дедалі гучнішають, ширшають, все небо сповнене гуркоту, що потрясає душу…

Раптом віз спинився. Крізь гуркіт, що сповнював білясту ніч, чулися злякані голоси обозних. Безсонов підвівся. Невисоко над лісом, в світлі місяця, пливла довга колона, поблискуючи гранчастими боками, — повернулася, блиснула, ревучи моторами, і з черева її з’явився вузький синювато-білий промінь світла, побіг по болоту, по пеньках, по звалених деревах, по ялиннику і вперся в сошу, у вози.

Крізь гуркіт почулися неголосні звуки, наче швидко застукотів метроном… З возів посипались люди. Санітарна двоколка звернула на болото і перекинулась… І от, за сто кроків від Безсонова, на соші спалахнув сліпучий кущ світла, чорною купою піднявся в повітря кінь, віз, знявся величезний стовп диму, і гуркотом та вихром розкидало весь обоз. Коні з передками поскакали по болоту, побігли люди. Воза, де лежав Безсонов, шарпнуло, перекинуло, і Олексій Олексійович покотився під сошу, в канаву, — в спину йому вдарило важким мішком, завалило соломою.

Цепелін кинув другу бомбу, потім гуркіт моторів його почав віддалятися і вщух. Тоді Безсонов, стогнучи, почав розгрібати солому, насилу виповз з-під поклажі, що навалилася на нього, обтрусився і видряпався на соту. Тут стояло кілька возів, боком, без передків; на болоті, закинувши морду, лежав кінь в голоблях і, як заведений, сіпав задньою ногою.

Безсонов помацав обличчя й голову, — коло вуха було липко, він приклав до подряпини хустинку і пішов по сошею до лісу. Від переляку й падіння так тремтіли ноги, що через кілька кроків довелося сісти на купу зашкарублого щебеню. Хотілось випити коньяку, але фляжка залишилася з поклажею в канаві. Безсонов насилу витягнув з кишені люльку, сірники і закурив, — тютюновий дим був гіркий і противний. Тоді він згадав за пропасницю, — діло погане, хоч би там що треба дійти до лісу, там, йому казали, стоїть батарея. Безсонов підвівся, але ноги йому зовсім відібрало, вони зробились як дерев’яні, ледве рухались внизу живота. Він знову сів на землю, і почав їх розтирати, витягати, щипати, і, коли відчув біль, підвівся, й поплентався далі.

Місяць тепер стояв високо, дорога крутилася в імлі по пустинних болотах, здавалось, — не було їй кінця. Поклавши руки на поперек, похитуючись, ледве піднімаючи і волочачи пудові чоботи, Безсонов сам говорив із собою:

«Плентайся, плентайся, поки не переїдуть колесами… Писав віршики, спокушав дурненьких жінок… Взяли тебе й викинули, — плентайся на захід, поки не впадеш… Можеш протестувати, будь ласка. Протестуй, вий… Спробуй, спробуй, закричи якнайстрашніше, завий…»

Безсонов раптом обернувся. З шосе вниз сковзнула сіра тінь… Холодок пройшов по спині. Він усміхнувся і, голосно вимовляючи уривчасті, беззмістовні фрази, знову рушив серединою дороги… Потім обережно оглянувся, — так і є, кроків за п’ятдесят за ним тягся головатий, цибатий собака.

— Чортзна-що таке! — пробурмотів Безсонов. І пішов швидше і знову озирнувся через плече. Собак було п’ять штук, вони йшли позад нього низкою, опустивши морди, — сірі, вислозаді. Безсонов кинув на них камінцем: — Я вам!.. Геть звідси, погань…

Звірі мовчки шарахнули вниз, на болото. Безсонов набрав каміння і час від часу спинявся й кидав ним… Потім ішов далі, свистав, кричав: «Гей, гей…» Звірі вилізли з-під соші і знову тяглися за ним низкою.

Обабіч дороги почався низькорослий ялинник. І от, на повороті, Безсонов побачив поперед себе людську постать. Вона спинилася, придивилась і повільно відступила в тінь ялин.

— Чорт! — прошепотів Безсонов, і теж позадкував у тінь, і стояв довго, намагаючись перемогти удари серця. Спинились і звірі неподалік. Передній ліг, поклав морду на лапи. Чоловік попереду не рухався. Безсонов дуже виразно бачив білу, як пліва, довгу хмару, що насувалася на місяць. Потім пролунав звук, який голкою увігнався в мозок, — хруснули гілки під ногами, мабуть, того чоловіка. Безсонов швидко вийшов на середину дороги і пішов далі, люто стискаючи кулаки. Нарешті праворуч він побачив його, — це був високий солдат, сутулуватий, в накинутій шинелі, довге, безброве обличчя його було, як неживе, — сіре з напіввідкритим ротом. Безсонов крикнув:

— Ей ти, якого полку?

— З другої батареї.

— Іди сюди, проведи мене на батарею.

Солдат мовчав, не рухаючись, дивився на Безсонова каламутним поглядом, потім повернув обличчя ліворуч:

— Це що ж воно таке?

— Собаки, — відповів Безсонов нетерпляче.

— Е, ні, це не собаки.

— Ходім мерщій, проведи мене.

— Ні, я не піду, — сказав солдат тихо.

— Слухай, у мене пропасниця, будь ласка, доведи мене, я тобі грошей дам.

— Ні, я туди не піду, — сказав солдат голосніше, — я дезертир.

— Дурню, тебе ж піймають.

— Все може бути.

Безсонов скоса глянув через плече — звірі зникли, мабуть, зайшли в ялинник.

— А далеко до батареї?

Солдат не відповів. Безсонов обернувся, щоб іти, але солдат зараз же схопив його за руку коло ліктя, цупко, наче кліщами:

— Ні, ви туди не йдіть…

— Пусти руку.

— Не пущу! — Не відпускаючи руки, солдат дивився вбік, поверх ялинника. — Я третій день не їв… Недавно оце задрімав у канаві, чую — йдуть… Думаю, значить, частина йде. Лежу. Вони йдуть, сила-силенна, — йдуть у ногу по сошею. Що воно за мара? Я з канави дивлюсь — ідуть у саванах, — кінця-краю нема… Як туман…

— Що ти мені розказуєш? — закричав Безсонов диким голосом і рвонувся.

— Кажу правду, а ти вір, сволоч!..

Безсонов вирвав руку й побіг, наче на ватяних, не на своїх ногах. Слідом затупотів солдат чоботищами, важко дихаючи, схопив за плече. Безсонов упав, закрив шию і голову руками. Солдат, сопучи, навалився, просуваючи тверді пальці до горла, — стиснув його й завмер, застиг.

— Он ти хто, он ти хто виявився! — шепотів солдат крізь зуби. Коли по тілу лежачого пройшов довгий дрож, воно витягнулось, опустилось, наче розплюснулось у поросі, солдат пустив його, підвівся, підняв картуза і, не обертаючись на те, що було зроблено, пішов дорогою. Похитнувся, мотнув головою і сів, спустивши ноги в канаву.

— Що ж тепер, куди ж тепер? — промовив солдат про себе. — О смерть моя!.. Жеріть мене, сволочі…

XXVII

Іван Ілліч Телєгін намагався утекти з концентраційного табору, але його спіймали й перевели в фортецю, в одиночне ув’язнення. Тут він задумав другу втечу і протягом шести тижнів підпилював грати у вікні. В середині літа несподівано всю фортецю евакуювали, і Телєгін, як штрафний, потрапив у так звану «Гнилу яму». Це було страшне і гнітюче місце: в широкій улоговині на торфовому полі стояли чотири довгі бараки, обгороджені колючим дротом. Вдалині, під пагорками, де стриміли цегляні димарі, починалась вузькоколійка, іржаві рейки тягнулися через усе болото і кінчались недалеко від бараків, коло глибокої виїмки — місця торішніх робіт, на яких від тифу і дизентерії загинуло понад п’ять тисяч російських солдатів. По другий бік буро-жовтої рівнини височіли нерівними зубцями лілові Карпати. На північ від бараків, далеко по болоту, виднілась безліч соснових хрестів. В жаркі дні над рівниною здіймались випари, дзижчали оводи, сонце стояло червонувато-каламутне, розкладаючи це безнадійне місце.

Утримання тут було суворе й голодне. Половина ув’язнених хворіла на шлунок, на пропасницю, у багатьох були нариви, висип. Проте в таборі був збуджений настрій: Брусилов із сильними боями йшов уперед, французи били німців у Шампані і під Верденом, турки залишали Малу Азію. Кінець війни, здавалося, тепер уже по-справжньому недалекий.

Але минуло літо, почались доїці. Брусилов не взяв ні Кракова, ні Львова, вщухли криваві. бої на французькому фронті. Союз і Згода зализували рани. Ясно, що кінець війни знову відкладався на наступну осінь.

Отоді в «Гнилій ямі» почався розпач. Сусід Телєгіна по нарах, Вискобойников, перестав раптом бритися й умиватися, цілі дні лежав на неприбраних нарах, не відповідаючи на запитання. Інколи підводився і, вишкірившись, з ненавистю шкрябав себе нігтями. На тілі його то з’являлись, то зникали рожеві лишаї. Якось уночі він розбудив Івана Ілліча і глухим голосом промовив:

— Телєгін, ти жонатий?

— Ні.

— У мене дружина й дочка в Твері. Ти їх навідай, чуєш!

— Перестань, спи.

— Я, брат, міцно засну.

Перед ранком, під час переклички, Вискобойников не відгукнувся. Його знайшли у відхідку — він висів на тонкому ремінному паску. Весь барак захвилювався. Ув’язнені товпились коло тіла, що лежало на підлозі. Ліхтар освітлював спотворене гидливою мукою обличчя і на грудях, під розірваною сорочкою, розчухані місця. Світло ліхтаря було брудне, обличчя живих, що нахилилися над трупом, — опухлі, жовті, скривлені. Один з них, підполковник Мельшин, обернувся в темряву барака й голосно сказав:

— Що ж, товариші, мовчати будемо?

По натовпу, по нарах пройшов глухий гомін. Вхідні двері бухнули, з’явився австрійський офіцер, комендант табору, натовп розступився, пропустив його до мертвого тіла, і зараз же залунали різкі голоси:

— Мовчати не будемо!

— Замучили людину!

— У них система!

— Я сам живцем гнию!

— Ми не каторжники.

— Мало вас били, окаянних…

Звівшись навшпиньки, комендант крикнув:

— Цить! Всі по місцях! Руські свині!

— Що?.. Що він сказав?..

— Ми руські свині?!

Зараз же до коменданта протовпився кремезний чоловік, зарослий плутаною бородою, штабс-капітан Жуков.

Піднісши короткого пальця до самого обличчя австрійського офіцера, він закричав ридаючим голосом:

— А дулю мою бачив, сучий ти сину, оце ти бачив? — І, захитавши патлатою головою, схопив коменданта за плечі, люто затряс його, звалив і навалився на нього.

Вони борюкались, а офіцери, тісно стовпившись над ними, мовчали. Але ось залунали, хлопаючи по дошках, кроки солдатів, що бігли сюди, і комендант закричав: «Рятуйте!» Тоді Телєгін розштовхав товаришів і кажучи: «Збожеволіли, він же його задушить!» — обхопив Жукова за плечі і відтягнув від австрійця. «Ви негідник!» — крикнув він комендантові по-німецьки. Жуков важко дихав. «Пусти, я йому покажу — свині», — промовив він тихо. Але комендант уже підвівся, насунув зім’яте кепі, швидко й пильно, наче запам’ятовуючи, глянув в обличчя Жукову, Телєгіну, Мельшину і ще двом, трьом, що стояли біля них, і, твердо дзенькаючи шпорами, пішов геть з барака. Двері зараз же замкнули, біля входу поставили вартових.

Того ранку не було ні переклички, ні барабана, ні жолудевої кави. Десь опівдні в барак увійшли солдати з носилками і винесли тіло Вискобойникова. Двері знову замкнули. Ув’язнені розбрелись по нарах, багато з них лягли. В бараку стало зовсім тихо, — справа була ясна: бунт, замах і — військовий суд.

Іван Ілліч почав цей день, як звичайно, не порушуючи жодного з приписаних ним самим правил, яких він пильно додержував уже понад рік: о шостій годині ранку накачав у відро коричневої води, облився, розтерся, проробив сто один гімнастичний рух, стежачи за тим, щоб хрустіли мускули, одягся, побрився і, тому що кави сьогодні не було, натщесерце сів за німецьку граматику.

Найтруднішим і найбільш руйнуючим у полоні було фізичне стримання. На цьому багато полонених схибнулося: один раптом починав пудритись, підмазувати очі й брови, перешіптувався цілі дні з таким самим напудреним молодцем, другий цурався товаришів, валявся, загорнувшись в головою в ганчір’я, немитий, неприбраний, дехто починав погано лаятись, чіплятися до всіх з мерзенними оповіданнями і нарешті утинав що-небудь таке непристойне, що його забирали в лазарет.

Від усього цього був один порятунок — суворість. За час полону Телєгін став мовчазний, тіло його, вкрите бронею мускулів, підсохло, стало різким в рухах, в очах з’явився холодний, упертий блиск, — в хвилину гніву або рішучості вони були страшні.

Сьогодні Телєгін ретельніше, ніж звичайно, повторив виписані звечора німецькі слова і розгорнув пошарпаний томик Шпільгагена. На нари до нього підсів Жуков. Іван Ілліч, не обертаючись, продовжував читати півголосом. Зітхнувши, Жуков промовив:

— Я на суді, Іване Іллічу, хочу сказати, що я божевільний.

Телєгін швидко глянув на нього. Рожеве добродушне обличчя Жукова з широким носом, кучерявою бородою, з м’якими, теплими губами, видними крізь зарості сплутаних вусів, було опущене, винувате; світлі вії часто кліпали.

— Надало мені з дулею проклятою соватись, — сам тепер не збагну, що я довести хотів. Іване Іллічу, я розумію, — винен, звичайно… Вискочив, підвів товаришів… Я так вирішив — удам із себе божевільного… Ви схвалюєте?

— Слухайте, Жуков, — відповів Іван Ілліч, закладаючи пальцем книжку, — кількох чоловік з нас в усякому разі розстріляють… Ви це знаєте?

— Так, розумію.

— Чи не простіше буде не клеїти дурня на суді… Як ви гадаєте?..

— Та воно так, звісно.

— Ніхто з товаришів вас не винуватить. Тільки ціна за приємність набити австріякові морду надто висока.

— Іване Іллічу, а мені самому хіба легко — підвести товаришів під суд! — Жуков закивав патлатою головою. — Хоч би вони, сволочі, мене одного запроторили.

Він довго ще говорив щось подібне, але Телєгін уже не слухав його — читав далі Шпільгагена. Потім устав і, потягнувшись, хруснув мускулами. В цей час з грюкотом відчинились надвірні двері, і ввійшло чотири солдати з примкнутими штиками, стали по обидва боки дверей, брязнули затворами гвинтівок, увійшов фельдфебель, похмурий чоловік з пов’язкою на оці, оглянув барак і глухим, лютим голосом крикнув:

— Штабс-капітан Жуков, підполковник Мельшин, підпоручик Іванов, підпоручик Убейко, прапорщик Телєгін…

Названі підійшли. Фельдфебель уважно оглянув кожного, солдати обступили їх і повели з барака через двір до дощаного будиночка — комендантської. Тут стояв військовий автомобіль, що недавно прибув. Колючі рогатки, що закривали проїзд через дріт на дорогу, були розведені. Коло смугастої будки непорушно стояв вартовий. В автомобілі, відкинувшись на сидінні коло руля, сидів шофер, хлопчина з припухлими очима. Телєгін торкнув ліктем Мельшина, що йшов поруч з ним:

— Керувати машиною вмієте?

— Умію, а що?

— Мовчіть. їх ввели в комендантську. За сосновим столом, прикритим рожевим промокальним папером, сиділо троє недавно прибулих австрійських обер-офіцерів. Один, синювато вибритий, з багровими плямами на товстих щоках, курив сигару. Телєгін помітив, що він не глянув на них, коли вони увійшли, — руки його лежали на столі, пальці засунуті в пальці, товсті й зарослі волоссям, око прищулене від сигарного диму, комір врізався в шию. «Цей уже вирішив», — подумав Телєгін.

Другий, голова суду, був худий старик, з довгим сумним обличчям в рідких і чисто промитих зморшках, з пухнасто-білими вусами. Брова його була піднята моноклем. Він уважно оглянув обвинувачених, перевів велике крізь скло сіре око на Телєгіна, — око було ясне, розумне й лагідне, — вуса у нього здригнулися.

«Зовсім погано», — подумав Іван Ілліч і глянув на третього суддю, перед яким лежали черепахові окуляри і чвертка дрібно списаного паперу. Це був присадкуватий, землисто-жовтий чоловік з цупким волоссям йоржиком, з великими, як вареники, вухами. З усього було видно, що це служака з невдах.

Коли підсудні вишикувались перед. столом, він неквапно надів круглі окуляри, розгладив списаний аркуш сухенькою долонею і несподівано, широко розкривши жовті вставні зуби, почав читати обвинувальний акт.

Обіч стола, насупивши брови, стиснувши рота, сидів потерпілий комендант. Телєгін напружував увагу, щоб вслухатись у слова обвинувачення, але мимоволі думка його гостро і квапливо працювала в іншому напрямі.

«… Коли тіло самогубця було внесене в барак, кілька росіян, скориставшись цим, щоб підбурити своїх товаришів до явної непокори владі, почали вигукувати лайливі й обурливі вислови, загрозливо вимахуючи кулаками. Так, у руках підполковника Мельшина опинився розкритий кишеньковий ніж…»

Через вікно Іван Ілліч бачив, як хлопець-шофер колупав пальцем у носі, потім повернувся боком на сидінні і насунув на обличчя величезний козирок кашкета. До автомобіля підійшли двоє низькорослих солдатів у накинутих на плечі голубих капотах, постояли, подивились: один, присівши, ткнув пальцем у шину. Потім обидва вони обернулись, — у двір в’їжджала кухня, з труби її мирно йшов димок. Кухня повернула до казарм, куди ліниво поплентались і солдати. Шофер не підвів голови, не обернувся, — значить, заснув. Телєгін, кусаючи від нетерплячки губи, знову став прислухатися до скрипучого голосу обвинувача:

«… Вищеназваний штабс-капітан Жуков, з явним наміром загрожуючи життю пана коменданта, спочатку показав йому п’ять складених пальців, причому п’ятий стирчав між вказівним і середнім; цей огидний жест, очевидно, мав намір зганьбити честь імператорського королівського мундира…»

При цих словах комендант підвівся і, взявшись червоними плямами, докладно почав пояснювати суддям малозрозумілу історію з пальцями штабс-капітана. Сам Жуков, погано розуміючи по-німецьки, з усієї сили дослухався, поривався вставити слово, з доброю, винуватою усмішкою озирався на товаришів і, не витримавши, промовив по-російськи, звертаючись до обвинувача:

— Пане полковнику, дозвольте доповісти, — я йому кажу: за що ви нас, за що?.. По-німецьки не знаю, як висловитись, значить, пальцями йому показую.

— Мовчіть, Жуков, — сказав Іван Ілліч крізь зуби.

Голова постукав олівцем. Обвинувач читав далі.

Описавши, яким чином і за яке саме місце Жуков схопив коменданта і, «зваливши його навзнак, натискав йому великими пальцями на горло з метою заподіяти смерть», полковник перейшов до найбільш делікатного місця обвинувачення: «… Росіяни підштовхували і криками підбурювали вбивцю, один з них, а саме прапорщик Йоганн Телєгін, почувши, що біжать солдати, кинувся до місця події, відіпхнув Жукова, і тільки одна секунда відділяла пана коменданта від смертельної розв’язки». В цьому місці обвинувач, спинившись, самовдоволено усміхнувся. «Але в цю мить з’явились чергові нижні чини, і прапорщик Телєгін встиг лише крикнути своїй жертві: «Негідник».

За цим ішов хитромудрий психологічний розгляд вчинку Телєгіна, котрий, «як відомо, двічі намагався втекти з полону…». Полковник безумовно обвинувачував Телєгіна, Жукова і Мельшина, який підбурював до вбивства, вимахуючи кишеньковим ножем. Щоб загострити силу обвинувачення, полковник навіть вигородив Іванова й Убейка, «які діяли в стані нестями».

По закінченні читання комендант підтвердив, що саме так усе й було. Допитали солдатів; вони посвідчили, що перші троє обвинувачених дійсно винні, про других двох — нічого не можуть знати. Голова, потерши худі руки, запропонував Іванова й Убейка від обвинувачення звільнити через недоведеність доказів. Багровий офіцер, що докурив до губів сигару, кивнув головою; обвинувач, трохи повагавшись, теж погодився. Тоді двоє з конвойних підняли гвинтівки. Телєгін сказав: «Прощайте, товариші». Іванов похилив голову, Убейко мовчки, з жахом, глянув на Івана Ілліча. їх вивели, і голова надав слово обвинуваченим.

— Чи вважаєте себе винним у тому, що підбурювали до бунту і вчинили замах на життя коменданта табору? — спитав він Телєгіна.

— Ні.

— Що ж саме ви бажаєте сказати з цього приводу?

— Обвинувачення від першого до останнього слова — чистісінька брехня.

Комендант, розлючений, схопився, вимагаючи пояснення, голова знаком спинив його.

— Більше ви нічого не маєте додати до вашої заяви?

— Ні.

Телєгін одійшов від стола і пильно подивився на Жукова. Той почервонів, засопів і на запитання повторив слово в слово все, що сказав Телєгін. Так само відповів і Мельшин. Голова вислухав відповіді, стомлено заплющив очі. Нарешті судді встали і вийшли в сусідню кімнату, де в дверях багровий офіцер, що йшов останнім, виплюнув докурену до губів сигару і, піднявши руки, солодко потягнувся.

— Розстріл, — я це зрозумів, як тільки ми ввійшли, — сказав Телєгін півголосом і звернувся до конвойного: — Дайте мені склянку води.

Солдат поквапливо підійшов до стола і, придержуючи гвинтівку, почав наливати з графина каламутну воду. Іван Ілліч швидко, в саме вухо, прошепотів Мельшину:

— Коли нас виведуть, постарайтесь завести мотор.

— Зрозумів.

Через хвилину з’явились судді і зайняли свої старі місця. Голова не поспішаючи зняв монокль і, близько тримаючи перед очима клаптик паперу, що злегка тремтів, т прочитав короткий вирок, за яким Телєгін, Жуков і Мельшин засуджувались до смертної кари через розстріл.

Коли були сказані ці слова, Іван Ілліч, хоч і був певний, що вирок буде саме такий, все ж відчув, як кров відлила від серця; Жуков похилив голову; Мельшин, дужий, широкий, з яструбиним носом, повільно облизав губи.

Голова потер стомлені очі, потім, прикривши їх долонею, промовив виразно, але тихо:

— Панові коменданту доручається виконати вирок негайно.

Судді встали. Комендант одну ще секунду сидів, витягнувшись, з блідим, аж зеленим обличчям. Він устав, обсмикнув чистенький мундир і перебільшено різким голосом скомандував двом солдатам, що залишилися, вивести засуджених. У вузьких дверях Телєгін загаявся і дав можливість Мельшину вийти першим. Мельшин, ніби знесилівши, схопив конвойного за руку і забурмотів, ледве повертаючи язиком:

— Ходім, ходім, будь ласка, недалеко, от ще трошечки… Живіт болить, далі не можу…

Солдат здивовано дивився на нього, опирався, злякано обертався, не розуміючи, що йому в цьому непередбаченому випадку робити. Але Мельшин уже дотяг його до передньої частини автомобіля і присів навпочіпки, кривлячись, примовляючи, хапаючись тремтячими пальцями то за гудзики свого одягу, то за ручку автомобіля. З обличчя конвойного було видно, що йому жалко й гидко.

— Живіт болить, ну, сідай, — пробурчав він сердито, — мерщій!

Але Мельшин раптом з шаленою силою закрутив ручку стартера. Солдат злякано нагнувся до нього, відтягаючи. Хлопець-шофер прокинувся, крикнув щось злим голосом, вискочив з автомобіля. Далі все сталося за кілька секунд. Телєгін, намагаючись бути ближче до другого конвойного, спостерігав спідлоба за рухами Мельшина. Зачахкав мотор, і в такт цим різким, дивовижним ударам лунко забилося серце.

— Жуков, держи гвинтівку! — крикнув Телєгін, обхоплюючи свого конвойного впоперек тулуба, підняв його на повітря, з силою кинув об землю і за кілька стрибків уже був коло автомобіля, де Мельшин боровся з солдатом, вириваючи гвинтівку. Іван Ілліч з розгону вдарив солдата кулаком по шиї — той ойкнув і сів. Мельшин кинувся до руля машини, натиснув важелі. Іван Ілліч виразно побачив Жукова, що ліз з гвинтівкою в автомобіль, хлопчину- шофера, що крався вздовж стіни і раптом шмигнув у двері комендантської, у вікні довге спотворене обличчя з моноклем, постать коменданта, що вискочив на ганок, револьвер, що стрибав у його руці… Постріл, постріл… «Мимо. Мимо. Мимо». Здавалось, що автомобіль вріс колесами в торф. Але завили шестерні, машина рвонула. Телєгін перевалився на шкіряне сидіння. В обличчя дужче повіяв вітер, швидко стала наближатися смугаста будка з вартовим, що взяв гвинтівку на приціл. Пах! Як буря, промчав повз нього автомобіль. Ззаду по всьому двору бігали солдати, припадали на коліна. Пах! Пах! Пах! — залунали ледве чутні постріли. Жуков, обернувшись, насварився кулаком. Але похмурий квадрат бараків ставав усе менший, нижчий, і табір зник за поворотом. Назустріч летіли, шалено мелькаючи мимо, стовпи, кущі, номери на каменях.

Мельшин обернувся, лоб його, око і щока були залиті кров’ю. Він крикнув до Телєгіна:

— Прямо?

— Прямо і через місток — праворуч, в гори.

XXVIII

Пустельні й сумні Карпати в осінній вітряний вечір. Тривожно і неспокійно було втікачам, коли покрученою, вимитою дощами до каменю білуватою дорогою вони виїхали на перевал. Три, чотири високі сосни хиталися над урвищем. Внизу курів туман, і в ньому, майже невидимий, глухо шумів ліс. Ще глибше, на дні прірви, бурчав і хлюпотів повноводий потік, гуркотів камінням.

За стовбурами сосон, далеко за лісистими, пустельними вершинами гір, серед свинцевих хмар, світилась довга щілина — заходило сонце. Вітер віяв вільно й сильно на цій висоті, ляпав шкірою автомобільного фартуха.

Втікачі сиділи мовчки. Телєгін розглядав карту, Мельшин, спершись ліктем на руль, дивився на захід сонця. Голова його була забинтована ганчіркою.

— Що ж нам з автомобілем робити? — спитав він неголосно. — Бензину нема.

— Машину так залишати не можна, боже борони, — відповів Телєгін.

— Зіпхнути її з кручі, от і все. — Мельшин, крекнувши, стрибнув на дорогу, потупав ногами, розминаючись, почав трясти Жукова за плече. — Гей, капітане, годі спати, приїхали!

Жуков, не розплющуючи очей, виліз на дорогу, спіткнувся і сів на камені. Іван Ілліч витягнув з автомобіля шкіряні плащі і ящик з харчами, приготовленими суддям на обід у «Гнилій ямі». Харчі розіклали по кишенях, наділи плащі і, взявшись за крила машини, покотили її до кручі.

— Послужила нам, голубко, — сказав Мельшин. — Ану, піддай!

Передні колеса звисли над прірвою. Попелясто-сіра довга машина, оббита шкірою, окована бронзою, слухняна, як жива істота, осіла, нахилилась і разом з камінням і щебенем звалилася вниз; на виступі скелі зачепилась, затріщала, перевернулась і, з дедалі більшим гуркотом уламків заліза та каміння, що летіло за нею, загула вниз, у потік. Відгукнулась луна і далеко покотилась по туманних міжгір’ях.

Втікачі звернули в ліс і пішли вздовж дороги. Говорили мало, пошепки. Було тепер зовсім темно. Над головами поважно шуміли сосни, і шум їх був подібний до шуму води, що падає десь удалині.

Час від часу Телєгін сходив униз на шосе подивитись на верстові стовпи. В одному місці, де мав бути військовий пост, зробили великий обхід, перелізли через кілька ярів, у темряві наражались на повалені дерева, на гірські струмки, — промокли й обдерлись. Ішли цілу ніч. Один раз перед ранком залунав шум автомобіля, — тоді вони лягли в канаву, автомобіль проїхав недалеко, було навіть чути голоси.

Вранці втікачі вибрали місце для відпочинку в глухій лісовій балці, коло струмка. Попоїли, випорожнили до половини пляшку з коньяком, і Жуков попросив побрити його знайденою в автомобілі іржавою бритвою. Коли були зняті борода й вуса, у нього несподівано виявилось дитяче підборіддя і припухлі великі губи. Телєгін і Мельшин довго реготали, показуючи на нього пальцями. Жуков був у захваті, щось мимрив і ляпав губами, — він просто був п’яний. Його прикрили листям і звеліли спати.

Після цього Телєгін і Мельшин, розіклавши на траві карту, зрисували кожен для себе маленький топографічний знімок. Завтра вирішено було розділитися: Мельшин з Жуковим підуть на Румунію, Телєгін зверне на Галичину. Велику карту закопали в землю. Нагребли листя, зарилися в нього і зараз же поснули.

Високо на краю шосе над балкою стояв чоловік, спершись на гвинтівку, — вартовий, що охороняв міст. Навколо, біля ніг його, в лісовій пустелі, було тихо, лише важкий тетерук пролітав через галявину, зачіплюючи крильми об ялини, та десь одноманітно падала вода. Вартовий постояв і відійшов, взявши напоготів гвинтівку.

Коли Іван Ілліч розплющив очі, була ніч; між чорним нерухомим гіллям світились ясні зірки. Він почав пригадувати вчорашній день, але відчуття душевного напруження на суді і під час втечі було таке болюче, що він одігнав від себе ці думки.

— Ви не спите, Іване Іллічу? — спитав тихий голос Мельшина.

— Ні, давно не сплю. Вставайте, будіть Жукова.

Через годину Іван Ілліч ішов сам-один вздовж дороги, що біліла в темряві.

XXIX

На десяту добу Телєгін досяг прифронтової смуги. Весь цей час він ішов тільки ночами, а як починало розвиднятись, звертав у ліс, коли ж довелося спуститися на рівнину, вибирав для нічлігу місце якнайдалі від житла. Живився сирими овочами, крадучи їх на городах.

Ніч була дощова й холодна. Іван Ілліч пробирався по соші між санітарними хурами, що йшли на захід, повними поранених, між возами з домашнім добром, юрбами жінок і стариків, що несли на руках дітей, клунки і посуд.

Назустріч, на схід, рухались військові обози і військові частини. Було дивно подумати, що минув чотирнадцятий і пятнадцятий і кінчається шістнадцятий рік, а по розбитих дорогах так само риплять обози, плентаються в покірному розпачі жителі зі спалених сіл. Але тепер величезні військові коні — ледве волочать ноги, солдати — обдерлись і стали дрібніші, юрби бездомних людей — мовчазні і байдужі. А там, на сході, звідки різкий вітер жене низькі хмари, і досі ще вбивають люди людей і не можуть знищити одні одних.

На грузькій низині, на мосту через збутнілу річку, ворушилося в темряві величезне стовпище людей і возів. Гуркотіли колеса, ляскали батоги, лунали вигуки команд, рухалась безліч ліхтарів, і світло їх падало на каламутну воду, що крутилася між палями.

Сковзаючи по схилу соші, Іван Ілліч добрався до мосту. По ньому проходив військовий обоз. Перш ніж розвидниться, нічого було й думати пробратися на той бік.

В’їжджаючи на міст, коні присідали в голоблях, чіплялися копитами за розмоклі дошки, ледве витягаючи вози. Скраю, коло в’їзду, стояв вершник у розмаяному вітром плащі, тримав ліхтар і кричав хрипко. До нього підійшов старик, скинув картузика, — щось, видно, просив. Вершник, замість відповіді, вдарив його в обличчя залізним ліхтарем, і старик упав під колеса.

Далекий кінець мосту потопав у темряві, але плями вогнів створювали враження, що там — тисячі втікачів. Обоз повільно йшов і йшов. Іван Ілліч стояв, притиснений до воза, — на ньому в напнутій ковдрі сиділа худа жінка з навислим на очі волоссям. Одною рукою вона обхопила клітку з птицею, в другій тримала віжки. Раптом обоз зупинився. Жінка з жахом обернулась. По той бік мосту наростав гомін голосів, швидше рухались ліхтарі. Щось трапилось. Дико, по-звіриному, завищав кінь. Чийсь протяжний голос крикнув по-польськи: «Рятуйтесь!» І зараз же залп з гвинтівок рвонув повітря. Шарахнули коні, затріщали вози, завили, заверещали жіночі, дитячі голоси.

Праворуч, здалека, мигнули рідкі іскорки, пролунали постріли на відповідь. Лван Ілліч виліз на колесо, придивляючись. Серце калатало, як молоток. Стріляли, здавалось, звідусюди, по всій річці. Жінка з кліткою полізла з воза, зачепилась спідницею і впала. «Ой! рятуйте!» — басом закричала вона. Клітка з птицею покотилась під укіс.

З криками і тріском обоз знову рушив через міст риссю. «Стій, стій!» — почулися зараз же несамовиті голоси. Іван Ілліч побачив, як великий віз нахилився до краю мосту, перекинувся через поручні і звалився в річку. Тоді він зіскочив з колеса, перестрибуючи через покинені клунки, догнав обоз і впав ниць на віз, що їхав останнім. Зараз же в голову йому вдарив солодкий запах печеного хліба. Іван Ілліч просунув руку під брезент, відламав від хлібини окраєць і, задихаючись від пожадливості, почав їсти.

У метушні, серед пострілів, обоз перейшов, нарешті, на той бік мосту. Іван Ілліч зіскочив з воза, пробрався поміж екіпажами втікачів на поле і пішов вздовж дороги. З уривчастих фраз, вловлених з темряви, він зрозумів, що стрільба була по ворожому, тобто російському, роз’їздові. Отже, лінія фронту десь верст за десять, не далі, від цих місць.

Кілька разів Іван Ілліч спинявся — перевести дух. Іти було трудно проти вітру й дощу. Ноги ломило в колінах, обличчя пашіло, очі почервоніли і припухли. Нарешті він сів на горбок канави й опустив голову в руки. За шию текли холодні краплі дощу, все тіло боліло.

В цей час до нього докотився круглий глухий звук, немовби десь далеко провалилась земля. Через хвилину виникло Друге таке саме зітхання ночі. Іван Ілліч підвів голову, прислухаючись. Він розрізняв між цими глибокими зітханнями глухе бурчання, — воно то затихало, то виростало в сердиті перекати. Звуки доносились не з того боку, куди Іван Ілліч ішов, а зліва, майже з боку протилежного.

Він пересів на другий бік канави: тепер ясно було видно низькі, розірвані хмари, що летіли в небі, брудному й залізному. Це був світанок. Це був схід. Там була Росія.

Іван Ілліч підвівся, затягнув паска і, роз’їжджаючись ногами по грязі, пішов у той бік через мокру стерню, канави і напівзавалені залишки торішніх окопів.

Коли зовсім розвиднілось, Телєгін знову побачив укінці поля шосейну дорогу, повну людей і екіпажів. Він спинився, озираючись. Осторонь, під величезним деревом, з якого наполовину облетіло листя, стояла біла капличка. Двері були зірвані, на круглому даху і на землі валялося в’яле листя.

Іван Ілліч вирішив тут переждати до смерку, зайшов у капличку і ліг на зелену від моху підлогу. Ніжний і нудний запах листя паморочив голову. Здалека доносились гуркотіння коліс і удари батогів. Цей шум здавався надзвичайно приємним і раптом провалився. На очі наче натиснули пальцями. В свинцевому тягарі сну потроху появилась жива цятка. Вона ніби силкувалась перетворитися на якийсь сон, але не могла. Втома була така велика, що Іван Ілліч щось мимрив і глибше поринав у сон. Але цятка тривожила. Сон ставав усе тоншим, і знову загуркотіли вдалині колеса. Іван Ілліч зітхнув і сів.

У двері було видно густі плоскі хмари; сонце, схилившись до заходу, простягнуло широкі промені під їх свинцево-мокрими днищами. Пляма неяскравого світла лягла на ветху стіну каплички, освітила схилене лице дерев’яної, злинялої від часу божої матері в золотому віночку; немовля, одягнене в ситцеве зотліле платтячко, лежало у неї на колінах, благословляюча рука її була відламана.

Іван Ілліч вийшов з каплиці. На порозі її, на кам’яній приступці, сиділа молода жінка з дитинкою на колінах. Вона була одягнена в білу, забризкану болотом свитку. Одна рука її підпирала щоку, друга лежала на строкатій ковдрочці немовляти. Вона повільно підвела голову, глянула на Івана Ілліча, — погляд був світлий і чудний, — виплакане обличчя здригнулось, немов усміхнулось, і тихим голосом вона сказала по-русинськи:

— Помер мій хлопчик.

І знову схилила обличчя на долоні. Телєгін нахилився до неї, погладив по голові, — вона поривчасто зітхнула.

— Ходім, я його понесу, — сказав він ласкаво.

Жінка хитнула головою.

— Куди я піду? Ідіть самі, пане добрий.

Іван Ілліч постояв ще хвилину, насунув картуза на очі і відійшов. У цей час з-за каплиці риссю виїхали двоє австрійських польових жандармів у мокрих і брудних капотах, вусаті й сизі. Проїжджаючи, вони оглянулись на Івана Ілліча, придержали коней, і той з них, що був попереду, гукнув хрипко:

— Підійди!

Іван Ілліч наблизився. Жандарм, нагнувшись із сідла, уважно обмацав його карими очима, почервонілими од вітру і безсоння, — раптом вони блиснули.

— Руський! — крикнув він, хапаючи Телєгіна за комір. Іван Ілліч не виривався, тільки усміхнувся криво.

Телєгіна замкнули в сараї. Була вже ніч. Виразно доносився гуркіт стрільби з гармат. Крізь щілини було видно тьмяно-червоне світло заграви. Іван Ілліч доїв залишки хліба, взятого вчора з воза, походив вздовж дощаних стін, оглядаючи — чи нема де-небудь пролазки, спіткнувся об тюк спресованого сіна, позіхнув і ліг. Але заснути йому не довелося — після півночі неподалік почали бухати гармати. Червонуваті спалахи проникали крізь щілини. Іван Ілліч трохи підвівся, прислухаючись. Проміжки між чергами зменшувались, дрижали стіни сарая, і раптом зовсім близько затріщали постріли з гвинтівок.

Ясно, що бій наближався. За стіною почулися стривожені голоси, запихкав автомобіль. Протупотіло безліч ніг. Чиєсь важке тіло вдарилось знадвору об стіну. І аж тоді Іван Ілліч почув, як у стіну наче б’ють горохом. Він зараз же ліг на землю.

Навіть тут, у сараї, тхнуло пороховим димом. Стріляли без перерви, очевидно — росіяни наступали страшенно швидко. Але ця буря жахливих звуків тривала недовго. Почулися тріскотливі удари — розриви ручних гранат, наче давили горіхи. Іван Ілліч схопився, забігав вздовж стіни. Невже відіб’ють? І нарешті залунало хрипко-пронизливе ревіння, вищання, тупіт. Одразу вщухли постріли, В довгу секунду тиші було чути тільки удари в м’яке, залізний брязкіт. Потім злякано закричали голоси: «Здаємось, рус, рус!..»

Віддерши в дверях тріску, Іван Ілліч побачив, як біжать постаті, — вони закривали голови руками. З правого боку на них налетіли величезні тіні вершників, врізались у юрбу, закрутились. Троє піших повернули до сарая. Слідом за ними рвонувся вершник, з башликом, що підлітав за спиною. Кінь, — величезний звір, — хропучи, важко звівся дибки. Вершник, як п’яний, вимахував шаблею, рот його був широко роззявлений. І коли кінь опустив перед, він із свистом ударив шаблею, і лезо, врізавшись, зламалось.

— Випустіть мене! — не своїм голосом закричав Телєгін, стукаючи в двері. Вершник спинив коня:

— Хто кричить?

— Полонений. Російський офіцер.

— Зараз. — Вершник відкинув ефес шаблі, нахилився і відсунув засув. Іван Ілліч вийшов, і той, хто випустив його, офіцер «дикої» дивізії, сказав насмішкувато:

— Оце так зустріч!

Іван Ілліч придивився:

— Не впізнаю.

— Та Сапожков, Сергій Сергійович. — І він зареготав різким сміхом. — Не сподівався?.. От, чорти б його взяли, от війна!

XXX

Останню годину до Москви поїзд з протяжним свистом ішов повз спорожнілі дачі; білий дим його плутався в осінньому листі, в прозоро-жовтому березняку, в пурпуровій осичині, звідки пахло грибами. Іноді до самої колії звисала багряна лапата гілка клена. Крізь поріділий чагарник видно було подекуди скляні кулі на клумбах, і в дачних будинках ~ забиті вікна, на доріжках, на східцях — опале листя.

Ось промайнув полустанок; два солдати з торбами байдуже дивились на вікна поїзда, і на лавці сиділа в картатому пальтечку сумна, забута баришня, видряпуючи кінцем зонтика візерунок на мокрих дошках платформи. Ось, за поворотом, з-за дерев, появився дерев’яний щит з намальованою пляшкою! «Незрівнянна горобинова Шустова». Ось скінчився ліс, і по один і другий бік його потяглися довгі ряди біло-зеленої капусти, коло шлагбаума — віз з соломою, і жінка в чоловічому кожушку держить за поводи норовисту конячину. А вдалині, під довгою хмарою, вже видно гострі верхи башт, і високо над містом — сяючий купол Христа-Спасителя.

Телєгін сидів біля вікна у вагоні, вдихаючи густий запах вересня, запах листя, прілих грибів, диму від соломи, що десь горіла, і запах землі, прибитої на світанку приморозком.

Він почував позад себе шлях двох тяжких років і кінець його — в цій чудовій довгій годині дожидання. Іван Ілліч знав: рівно о пів на третю він натисне головку дзвінка в цих єдиних дверях, — вони йому уявлялися світлодубовими, з двома шибками вгорі, — куди він приплентався б і мертвий.

Городи скінчились, і обіч колії замиготіли забризкані гряззю будиночки передмість, сяк-так бруковані вулиці з гуркочучими вантажними візниками, огорожі і за ними садки з старезними липами, що простягнули віти до середини провулків, різнокольорові вивіски, прохожі, які йдуть у своїх дрібничкових справах, не помічаючи гримотючого поїзда і його — Івана Ілліча — в вікні вагона; внизу, в глибину вулиці побіг, як іграшковий, трамвай; з-за будинку виплив купол церковці — колеса застукотіли по стрілках. Нарешті, нарешті — після двох довгих років — поплив вздовж вікон дощаний перон московського вокзалу. В вагони полізли чистенькі й байдужі старички в білих фартухах. Іван Ілліч далеко висунув голову, придивляючись, Дурниці, він же не сповіщав, що приїде.

Іван Ілліч вийшов на вокзальний під’їзд і не міг — засміявся: кроків за п’ятдесят на майдані стояв довгий ряд візників. Махаючи з козел рукавицями, вони кричали:

— Я подаю! Я подаю! Я подаю!

— Ваше здоров’я, от на вороній!

— От, на баскому, на дудках!

Коні, стримувані віжками, тупотіли, хропли, вищали. Крик стояв на всьому майдані. Здавалося, ще трохи і весь ряд візників налетить на вокзал.

Іван Ілліч виліз на дуже високу прольотку в вузьким сидінням; нахабний красивий лихач з ласкавою поблажливістю спитав у нього адресу і для шику, сидячи боком і тримаючи в лівій руці опущені віжки, пустив рисака, — дуті шини застрибали по булижнику.

— З війни, ваше здоров’я?

3 полону втік.

— Та невже? Ну, як у них? Кажуть — їсти нема чого. Ей, стережись, бабусю. Національний герой… Багато втікають звідти. Ломовий, стережись… От мугир!.. Івана Трифоновича не знаєте?

— Якого?

— З Розгуляя, сукном торгує!.. Вчора возив його, плаче. От історія!.. Нажився на поставках, грошей дівати нікуди, а жінка його взяла та з полячком позавчора і втекла. Наші візники всю Москву оповістили про пригоду. Йому ж, Іванові Трифоновичу, тепер хоч на вулицю не виходь… От тобі й накрав…

— Голубчику, швидше, будь ласка, — промовив Іван Ілліч, хоч баский високий жеребець, як вітер, летів по провулку, задираючи від поганої звички злу морду.

— Приїхали, ваше здоров’я. Другий під’їзд. Тпру, Вася!..

Іван Ілліч швидко, з трепетом, глянув на шість вікон білого особняка, де спокійно й чисто висіли мереживні штори, і зіскочив коло під’їзду. Двері були старі, різьблені, з лев’ячою головою, і дзвінок не електричний, а звичайний. Кілька секунд Іван Ілліч постояв, не маючи сили підняти руку до дзвінка, серце билося рідко й боляче. «Власне кажучи, нічого ще не відомо, — може, вдома нікого нема, може, і не приймуть», — подумав він і потягнув мідну ручку. В глибині дзенькнув дзвінок. «Звичайно, нікого вдома нема». І зараз же почулися швидкі жіночі кроки. Іван Ілліч розгублено оглянувся, — весела пика візника підморгувала. Потім брязнув ланцюжок, двері відчинились, і висунулось рябеньке обличчя покоївки.

— Тут проживає Дарія Дмитрівна Булавіна? — кашлянувши, промовив Телєгін.

— Вдома, вдома, будь ласка, — ласкаво, співучим голосом відповіла рябенька дівчина, — бариня й баришня вдома.

Іван Ілліч, як уві сні, пройшов через сіни-галерейку з скляною стіною, де стояли корзини і пахло шубами. Покоївка відчинила праворуч другі двері, оббиті чорною клейонкою, — в напівтемній маленькій прихожій висіли жіночі пальта, перед дзеркалом лежали рукавички, косинка з червоним хрестом і пухова хустка. Знайомий, ледве помітний запах незвичайних духів точився від усіх цих невинних речей.

Покоївка, не спитавши ймення гостя, пішла доповідати. Іван Ілліч торкнувся пальцями пухової хустки і раптом відчув, що зв’язку нема між цим чистим, чарівним життям і ним, що виліз із кривавої каші. «Баришня, до вас прийшли», — почув він в глибині кімнат голос покоївки. Іван Ілліч заплющив очі, — зараз розітнеться грім небесний, — і, затремтівши з ніг до голови, почув голос швидкий і ясний:

— До мене? Хто?

По кімнатах залунали кроки. Вони летіли з безодні двох років дожидання. В дверях прихожої з світла вікон з’явилась Даша. Легке волосся її золотилось. Вона здавалась вищою на зріст і тоншою. На ній була плетена кофточка і синя спідниця.

— Ви до мене?

Даша запнулась, її обличчя задрижало, брови злетіли вгору, рот розтулився, але зараз же тінь раптового переляку зійшла з лиця, і очі засвітились здивуванням і радістю.

— Це ви? — ледве чутно промовила вона, закинувши лікоть, рвучко обхопила шию Івана Ілліча і ніжно-тремтячими губами поцілувала його. Потім відхилилась:

— Іване Іллічу, ідіть сюди, — і Даша побігла в вітальню, сіла в крісло і, пригнувшись до колін, закрила обличчя руками. — Ну, дурна я, дурна, звичайно… — прошепотіла вона, з усієї сили витираючи очі. Іван Ілліч стояв перед нею. Раптом Даша, вхопившись за ручки крісла, підвела голову: — Іване Іллічу, ви втекли?

— Втік.

— Господи, ну?

— Ну, от і… прямо сюди.

Він сів навпроти в крісло, з усієї сили притискаючи до себе кашкета.

— Як же це сталося? — запинаючись, спитала Даша.

— Та так — звичайно.

— Було небезпечно?

— Так… Тобто — не дуже.

Так вони сказали одне одному ще якісь слова. Потроху обох почала огортати соромливість; Даша опустила очі:

— Сюди, в Москву, давно приїхали?

— Тільки що з вокзалу.

— Я зараз скажу подати кави…

— Ні, не турбуйтесь… Я зараз у готель.

Тоді Даша ледве чутно спитала!

— Увечері приїдете?

Стуливши губи, Іван Ілліч кивнув. Йому нічим було дихати.

Він підвівся.

— Значить, я поїду. Увечері приїду.

Даша простягнула йому руку. Він узяв її ніжну й сильну руку, і від цього дотику стало гаряче, кров хлинула в обличчя. Він стиснув її пальці і пішов у прихожу, але в дверях оглянувся. Даша стояла спиною до світла і дивилася спідлоба.

— Годині о сьомій можна прийти, Даріє Дмитрівно?

Вона кивнула. Іван Ілліч вискочив на ганок і сказав візникові:

— В готель, в хороший, в найкращий!

Сидячи відкинувшись у прольотці, засунувши руки в рукава шинелі, він широко усміхнувся. Якісь голубуваті тіні — людей, дерев, екіпажів — летіли перед очима. Свіжий вітрець, що пахнув російським містом, холодив обличчя. Іван Ілліч підніс до носа долоню, що пашіла ще від Дашиного дотику, і засміявся: «Чари!»

В цей час Даша, провівши Івана Ілліча, стояла коло вікна у вітальні. В голові дзвеніло, ніякими силами не можна було зосередитись, зміркувати — що ж трапилось? Вона міцно зажмурилась і раптом ойкнула, побігла в спальню до сестри.

Катерина Дмитрівна сиділа коло вікна, шила й думала. Почувши Дашині кроки, вона спитала, не підводячи голови:

— Дашо, хто був у тебе?

Катя придивилась, обличчя її здригнулось.

— Він… Не розумієш, чи що… Він… Іван Ілліч.

Катя опустила шитво і повільно сплеснула в долоні.

— Катю, ти зрозумій, я навіть і не рада, мені тільки страшно, — промовила Даша глухим голосом.

XXXI

Коли настали сутінки, Даша почала здригатись від кожного шелесту, бігала в вітальню і прислухалась… Кілька разів розгортала якусь книжку — все на одній і тій самій сторінці: «Маруся любила шоколад, що його чоловік привозив їй від ЇСрафта…» В морозних сутінках навпроти в будинку, де жила актриса Чародєєва, спалахнули два вікна, — там покоївка в чепчику накривала на стіл; з’явилась худа, як кістяк, Чародєєва, в накинутій на плечі оксамитній шубці, сіла до столу і позіхнула, — мабуть, спала на канапі; налила собі супу і раптом задумалась, втупилась скляними очима в вазочку з зів’ялою трояндою. «Маруся любила шоколад», — крізь зуби повторила Даша. Раптом подзвонили. У Даші кров відхлинула від серця. Але це принесли вечірню газету. «Не прийде», — подумала Даша і пішла в їдальню, де світилась одна лампочка над білою скатеркою і цокав годинник. Було без п’яти сім. Даша сіла коло стола: «Отак з кожною секундою спливає життя…»

У парадному знову подзвонили. Задихнувшись, Даша схопилась і вибігла в прихожу… Прийшов сторож з лазарету, приніс пакет з паперами. Іван Ілліч не прийде, звичайно, і правильно зробить: ждала два роки, а діждалась — слова не знайшла сказати.

Даша витягнула хустинку і стала кусати її з ріжка. Почувала ж, знала, що саме так воно і трапиться. Два роки любила свого якогось, вигаданого, а прийшов живий чоловік… і вона розгубилася.

«Жахливо, жахливо», — думала Даша. Вона не помітила, як відхилилися двері і з’явилась рябенька Ліза.

— Баришня, до вас прийшли.

Даша глибоко зітхнула, легко, наче не торкаючись підлоги, пішла в їдальню. Катя побачила Дашу перша і усміхнулась до неї. Іван Ілліч схопився, кліпнув і випростався.

Одягнений він був у нову сукняну сорочку, з новеньким, через одно плече, спорядженням, чисто побритий і підстрижений. Тепер особливо було помітно, який він високий, підтягнутий і широкий у плечах. Звичайно, це була зовсім нова людина. Погляд світлих очей його твердий, по боках рівного, чистого рота — дві зморшки, дві рисочки… У Даші забилося серце, вона зрозуміла, що це — слід смерті, жаху і страждання. Його рука була сильна і холодна.

Даша взяла стілець І сіла поруч з Телєгіним. Він поклав руки на скатерку, стиснув їх і, поглядаючи на Дашу, швидко, мигцем, почав розповідати про полон і про втечу з полону. Даша, сидячи зовсім близько, дивилась йому в обличчя, рот її розтулився.

Розповідаючи, Іван Ілліч почував, як голос його звучить, ніби чужий, здалека, а сам він весь вражений і схвильований. І поруч, торкаючись його коліна платтям, сидить істота, про яку не розказати ніякими словами, — дівчина, незрозуміла зовсім, і пахне від неї чимось теплим, що паморочить голову.

Іван Ілліч розповідав цілий вечір. Даша перепитувала, перебивала його, часом сплескувала руками, оглядаючись на сестру:

— Катюшо, розумієш, — засудили до розстрілу!

Коли Телєгін описував боротьбу за автомобіль, якусь мить, що відділяла від смерті, машину, що рвонулася, і вітер, що шугнув в обличчя, — воля, життя! — Даша страшенно зблідла, схопила його за руку:

— Ми вас нікуди більше не пустимо!

Телєгін засміявся:

— Призовуть знову, нічого не вдієш. Я тільки надіюсь, що мене відчислять куди-небудь на воєнний завод.

Він обережно стиснув її руку. Даша стала дивитись йому в очі, вдивлялась уважно, на щоки її набіг легкий рум’янець, вона визволила руку:

— Чому ви не курите? Я вам принесу сірники.

Вона швидко вийшла і зараз же повернулась з коробкою сірників, спинилась перед Іваном Іллічем і почала чиркати сірники, тримаючи їх за самий кінчик, вони ламались, — ну й сірники наша Ліза купує! — нарешті сірник загорівся. Даша обережно піднесла до цигарки Івана Ілліча вогник, що освітлив її підборіддя. Телєгін закурив, мружачись. Він не знав, що можна зазнати такого щастя, закурюючи цигарку.

Катя весь цей час мовчки стежила за Дашею і Телєгіним. Вона була рада, дуже рада за Дашу, і все ж їй було дуже сумно. З пам’яті не виходив не забутий, як вона сподівалась, зовсім не забутий Вадим Петрович Рощин: він так само сидів з ними за столом, і так само одного разу вона принесла йому сірники і сама запалила, не зламавши жодного.

Опівночі Телєгін пішов. Даша, обнявши, міцно поцілувала сестру і зачинилась у своїй кімнаті. Лежачи в постелі, закинувши руки за голову, вона думала, що от виринула, нарешті, з сумовитого лихого часу, навколо ще дико, й порожньо, і страшнувато, але все — синє, але це щастя.

XXXII

На п’ятий день після свого приїзду Іван Ілліч одержав з Петрограда казенний пакет з призначенням негайно з’явитися на Балтійський завод.

Радість з цього приводу, решта дня, проведена з Дашею в біганині по місту, поквапливе прощання на Миколаївському вокзалі, потім купе другого класу з сухим теплом і цокаючим опаленням, і несподівано знайдений у кишені пакетик, перев’язаний стрічкою, і в ньому двоє яблук, шоколад і пиріжки, — все це було як уві сні. Іван Ілліч розстебнув гудзики на комірі сукняної сорочки, витягнув ноги і, не маючи сили зігнати з обличчя дурнячу посмішку, дивився на сусіда навпроти — невідомого строгого дідка в окулярах.

— З Москви зволите їхати? — спитав дідок.

— Так, з Москви. — Боже, яке це було чудесне, любовне слово — Москва!.. Провулки, залляті осіннім сонцем, сухе листя під ногами, легка, тоненька Даша, що йшла по цьому листю, її розумний, ясний голос, — слів він не пам’ятав ніяких, — і постійний запах теплих квітів, коли він нахилявся до неї або цілував її руку.

— Содом, содомське місто, — сказав дідок. — Три дні прожив у Москві… Надивився… — Він розставив ноги, взуті в чоботи й високі калоші, і плюнув. — На вулиці вийдеш: люди — туди-сюди, туди-сюди… Вночі — світло, гомін, вивіски, вертиться, крутиться… Народ плавом пливе… Безглуздя!!! Еге ж, це Москва… Звідси земля постала… А бачу я, що бісівська, безглузда біганина. Ви, молодий чоловіче, в боях бували, поранені?.. Це я зразу бачу… Скажіть мені, старому, — невже за цю суєту окаянну у нас там кров ллється? Де вітчизна? Де віра? Де цар? Вкажіть мені. Я по нитки оце в Петроград їду… Та хай би вони запалися, ці нитки!.. Тьху!.. З чим я в Тюмень повернусь, що привезу — нитки?.. Ні, я не нитки привезу, а приїду, скажу: люди, пропали ми всі, — ось що я привезу… Згадаєте моє слово, молодий чоловіче, — поплатимось, за все поплатимось… За це безглуздя відповідати доведеться… — Дідок, спираючись на коліна, встав і опустив шторку на вікні, за яким у темряві летіли паровозні іскри вогненними лініями. — Бога забули, і бог нас забув… Ось що я вам скажу… Буде розплата, ой, буде розплата жорстока…

— Що ж ви думаєте: німці нас, чи що, завоюють? — спитав Іван Ілліч.

— Хто їх знає. Кого господь пошле на кару — від того й муку приймемо… У мене, скажімо, в крамниці прикажчики почали бешкетувати… Потерплю, потерплю, та й одному — по потилиці, другого — стусаном, третього — за поріг… А Росія — не моя крамничка, он яке господарство. Господь милосердний, та коли люди до нього дорогу забули — треба дорогу розчистити чи, може, ні, га? Ось про що я кажу… Бог від людей одійшов… Страшніше за це бути нічого не може…

Дідок склав руки на животі, заплющив очі і, строго поблискуючи окулярами, погойдувався в кутку сірої койки. Іван Ілліч вийшов з купе і став у проході коло вікна, майже торкаючись шибки лицем.

Крізь щілину проникало свіже, гостре повітря. За вікном, у темряві, летіли, перехрещувались, припадали до землі вогненні лінії. Проносилась іноді сіра хмара диму. Постукували слухняно колеса вагонів. Ось завив протяжно паровоз, завертаючи, освітив вогнем з топки чорні конуси ялин, — вони виступили з темряви і зникли. Простукала стрілка, м’яко гойднувся вагон, мигнув зелений щиток ліхтаря, і знову вогненним дощем промчали вздовж вікна довгі лінії.

Дивлячись на них, Іван Ілліч з раптовою потрясаючою радістю відчув на всю силу все, що сталося з ним за ці п’ять днів. Якби він міг розказати кому-небудь це своє почуття, — його б вважали божевільним. Але для нього не було в цьому нічого ні дивного, ні безумного: все надзвичайно ясно.

Він відчував: у нічній темряві живуть, мучаться, вмирають мільйони мільйонів людей. Але вони живі лише умовно, і все, що відбувається на землі, — умовне, майже уявне. Настільки майже уявне, що, коли б він, Іван Ілліч, зробив ще одне зусилля, все змінилося б, стало б іншим. І от серед цього уявного існує жива серцевина: це його, Івана Ілліча, постать, що нахилилася до вікна. Це — улюблена істота. Вона вийшла з світу тіней і в огненному дощі мчить над темним світом.

Це незвичайне почуття любові до себе тривало кілька секунд. Він зайшов у купе, виліз на верхню койку, подивився, роздягаючись, на свої великі руки і перший раз в житті подумав, що вони гарні. Він закинув їх за голову, заплющив очі і зараз же побачив Дашу. Вона схвильовано, закохано дивилась йому в очі. (Це було сьогодні, в їдальні. Даша загортала пиріжки. Іван Ілліч, обійшовши стіл, підійшов до неї і поцілував її в тепле плече, вона швидко обернулась, він спитав: «Дашо, ви будете моєю дружиною?» Вона тільки глянула).

Зараз, на койці, бачачи Дашине лице і не вдовольняючий цим видінням, Іван Ілліч, також перший раз у житті, відчув глибочезну радість, захват від того, що Даша любить його, — того, у кого великі й гарні руки.

Приїхавши в Петербург, Іван Ілліч того ж дня з’явився на Балтійський завод і був зарахований у майстерні на нічну зміну.

На заводі багато що змінилося за ці три роки: робітників збільшилось утроє, частина була молодих, частина — переведені з Уралу або з західних міст, частину взято з діючої армії. Робітники читали газети, лаяли війну, царя, царицю, Распутіна і генералів, були злі і всі певні, що після війни «вдарить революція».

Особливо злі були всі на те, що в міських пекарнях до хліба почали домішувати потеруху, і на те, що на базарах по кілька днів іноді не бувало м’яса, а як бувало — то смердюче; картоплю привозили мерзлу, цукор — з гряззю, і до того ж — продукти всі подорожчали, а крамарі, скоробагатьки і спекулянти, які нажилися на поставках, платили в цей час по п’ятдесят карбованців за коробку цукерок, по сотні за пляшку шампанського і слухати не хотіли, щоб замирятися з німцем.

Іван Ілліч одержав на влаштування особистих справ триденну відпустку і весь цей час бігав по місту, шукаючи квартиру. Він передивився десятки будинків, — йому ніщо не подобалось. Але в останній день він знайшов саме те, що уявлялось йому тоді в вагоні: п’ять невеликих кімнат з чисто вимитими вікнами на захід. Квартира ця, в кінці Кам’яноострівського, була дорогувата для Івана Ілліча, але він її зараз же найняв і написав про це Даші.

На четверту ніч він поїхав на завод. На чорному від вугільної грязі дворі світились на високих стовпах ліхтарі. Дим з труб вогкістю і вітром збивало до землі, жовтуватим і задушливим чадом було насичене повітря. Крізь напівкруглі величезні й запорошені вікна заводських корпусів було видно, як крутились незліченні шківи й паси трансмісій, рухались чавунні станини верстатів, свердлячи, стружачи, обточуючи сталь і бронзу. Крутились вертикальні диски штампувальних машин. Угорі бігали, злітали в темряву каретки підіймальних кранів. Рожевим і білим світлом палахкотіли горна. Потрясаючи землю ударами, ходила гігантська хрестовина парового молота. З низьких труб виривались у темряву сірого неба стовпи полум’я. Людські постаті рухались серед цього скреготу, гуркоту верстатів…

Іван Ілліч увійшов у майстерню, де працювали преси, формуючи шрапнельні стакани. Інженер Струков, давній знайомий, повів його по майстерні, пояснюючи деякі невідомі Телєгіну особливості роботи. Потім увійшов з ним у дощану конторку в кутку майстерні, де показав книги, відомості, передав ключі і, надягаючи пальто, сказав:

— Майстерня дає двадцять три проценти браку, цієї цифри ви і тримайтесь.

У його словах і в тому, як він здавав майстерню, Іван Ілліч відчув байдужість до справи, а Струков, яким він його знав раніш, був чудовий інженер і гаряча людина. Від цього йому стало прикро, він спитав:

— Знизити процент браку, ви гадаєте, неможливо?

Струков, позіхаючи, похитав головою, насунув глибоко на нечесану голову кашкета і вернувся з Іваном Іллічем до верстатів:

— Плюньте, голубе. Хіба вам не однаково, — ну, на двадцять три проценти вб’ємо менше німців на фронті. До того ж нічого вдіяти не можна — верстати спрацювались, ну їх к чорту!

Він спинився коло преса. Старий коротконогий робітник у шкіряному фартусі поставив під штамп розпечену болванку, рама опустилась, стрижень штампа увігнався, як у масло, в рожеву сталь, майнуло полум’я, рама піднялась, і на долівку упав шрапнельний стакан. І зараз же старичок підніс нову болванку. Другий, молодий високий робітник з чорними вусиками, порався біля горна. Струков, звертаючись до старого, сказав:

— Що, Рубльов, стаканчики, бач, з брачком?

Старий усміхнувся, хитнув убік ріденькою борідкою і хитро, щілинками очей, скоса глянув на Телєгіна.

— Це правда, що з брачком. Бачите, як вона працює? — Він поклав руку на зелений від жиру стовпчик, по якому сковзала рама преса. — Вона дрижати починає. Це чортовиння викинути б давно пора.

Молодий робітник біля горна, син Івана Рубльова, Васька, засміявся:

— Багато б треба звідси повикидати. Заіржавіла машина.

— Ну, ти, Василю, не дуже, — сказав Струков весело.

— Ото ж бо, що не дуже. — Васька труснув кучерявою головою, і худе, трохи вилицювате обличчя його, з чорними вусиками і злими, пильними очима, вишкірилось злісно й самовпевнено.

— Найкращі робітники в майстерні, — відходячи, неголосно сказав Струков Івану Іллічу. — Прощавайте. Сьогодні їду в «Червоні бубонці». Ніколи там не бували? Чудовий шинок, і вино дають.

Телєгін з цікавістю почав придивлятись до батька й сина Рубльових. Його вразила тоді в розмові майже умовна мова слів, усмішок і поглядів, якими обмінявся з ними Струков, і те, як вони втрьох наче випробовували Телєгіна: наш він чи ворог? З особливої легкості, з якою в наступні дні Рубльови заходили з ним у розмову, він зрозумів, що він — «наш».

Це «наш» стосувалось, мабуть, навіть і не політичних поглядів Івана Ілліча, які були у нього непродуманими й невиразними, а скорше того почуття довір’я, що виникало в кожного у його присутності: він нічого особливого не говорив і не робив, але було ясно, що це чесна людина, добра людина, наскрізь ясна, своя.

У нічні чергування Іван Ілліч часто, підходячи до Рубльових, слухав, як батько й син починали сперечатись.

Васька Рубльов був начитаний і тільки й міг говорити, що про класову боротьбу та про диктатуру пролетаріату, причому висловлювався книжно і спритно. Іван Рубльов був старообрядець, хитрий, зовсім не богобоязливий старичок. Він говорив часом:

— У нас, в Пермських лісах, по скитах, у книгах усе написано: і ця сама війна, і яка од війни буде руїна, — вся земля наша розориться, і скільки залишиться народу, а народу залишиться дуже мало… І як вийде з лісів, з одного скиту, людина, і стане землею правити, і правитиме страшним божим словом.

— Містика, — говорив Васька'.

— Ах ти, шибеник, нечема, слів нахапався… Соціалістом себе називає!.. Який ти соціаліст — станичник! Я сам такий був. Йому аби тільки дорватися, — шапку на вухо, в очах усе перевертом, лізе, горлає: «Вставай на боротьбу…» З ким, за що? Пеньок осиковий.

— Бачите, як старичок висловлюється, — вказуючи на батька великим пальцем, говорив Васька, — анархіст найвредніший, в соціалізмі ні бе ні ме не розуміє, а мене в порядку заперечення щоразу лає.

—. Ні, — перебив Іван Рубльов, вихоплюючи з горна болванку, що бризкала іскрами, — ні, панове, — і, описавши нею півколо, вправно підставляв під стрижень преса, що опускався, — книжки ви читаєте, та не ті читаєте, які потрібно. А смиренності нема ні в кого, про це вони не думають… Не розуміють вони, що кожна людина повинна бути духом убога в наші часи.

— Плутанина у тебе в голові, батьку, а недавно оце хто кричав: я, каже, революціонер?

— Еге ж, кричав. Я, брат, коли що до чого — перший вила оці схоплю. Мені чого за царя держатися? Я мужик.

Я сохою за тридцять років, знаєш, скільки землі покопирсав? Звісно, я революціонер: мені ж порятунок душі дорогий чи ні?

Телєгін писав Даші щодня, вона відповідала йому рідше. Її листи були чудні, наче пришерхлі льодком, і Івана Ілліча проймало трохи холодом, коли він читав їх. Звичайно він сідав коло вікна і кілька разів прочитував аркуш Дашиного листа, написаний широкими рядками, що загинались донизу. Потім дивився на лілово-сірий ліс на островах, на хмарне небо, таке ж каламутне, як вода в каналі, — дивився і думав, що так саме й треба, щоб Дашині листи не були ніжними, як йому, нерозумному, хочеться.

«Любий друже мій, — писала вона, — ви найняли квартиру аж з п’ятьох кімнат. Подумайте — в які витрати ви вганяєте себе. Адже якщо навіть доведеться вам жити не самому, — то й це багато: п’ять кімнат! А прислуга, — треба тримати двох жінок, і це в наші часи. У нас, у Москві, осінь, холодно, дощі — просвітку нема… Будемо ждати весни…»

Як тоді, в день від’їзду Івана Ілліча, Даша відповіла тільки поглядом на запитання його — чи буде вона його дружиною, так і в листах вона ніколи прямо не згадувала ні про весілля, ні про майбутнє життя удвох. Треба було ждати весни.

Це дожидання весни і невиразної, розпачливої надії на якесь чудо було тепер у всіх. Життя спинялося, залягало на зиму — смоктати лапу. Наяву, здавалось, не було більше сил пережити це нове дожидання кривавої весни.

Одного разу Даша написала:

«… Я не хотіла ні говорити вам, ні писати про смерть Безсонова. Але вчора мені знову розказували подробиці про його жахливу загибель. Іване Іллічу, незадовго перед тим, як він мав їхати на фронт, я зустріла його на Тверському бульварі. Він був дуже жалюгідний, і мені здається, якби я його тоді не відштовхнула, він би не загинув. Але я відштовхнула його. Я не могла зробити інакше, і я б так само зробила, якби довелося повторити минуле».

Телєгін просидів півдня над відповіддю на цей лист… «Як можна думати, що я не перейму на себе всього, що з вами, — писав він дуже позільно, вдумуючись, щоб не покривити жодним словом. — Я часом перевіряю себе, — якби ви навіть покохали іншу людину, тобто якби трапилось найстрашніше зі мною… Я перейняв би на себе й це… Я б не примирився, ні: моє сонце потьмарилося б… Але хіба любов моя до вас в самій радості? Я знаю почуття, коли хочеться віддати життя, тому що надто глибоко любиш… Так, очевидно, почував Безсонов, коли виїжджав на фронт… І ви, Дашо, повинні почувати, що ви безмежно вільні… Я нічого не прошу у вас, навіть любові… Я це зрозумів за останній час…»

Через два дні Іван Ілліч повернувся на світанку з заводу, прийняв ванну і ліг у постіль, але його зараз же розбудили — подали телеграму:

«Все гаразд. Люблю страшенно. Твоя Даша».

Одної неділі інженер Струков заїхав за Іваном Іллічем і повіз його в «Червоні бубонці».

Шинок містився в підвалі. Склеписта стеля і стіни були розмальовані барвистими птахами, немовлятами з розпусними личками і багатозначними закрутками. Було гамірно й димно. На естраді сидів маленький лисий чоловік з нарум’яненими щоками й перебирав клавіші рояля. Кілька офіцерів пили міцний крюшон і пускали голосні зауваження про жінок, які входили. Кричали, сперечались присяжні повірені, причетні до мистецтва. Голосно реготала цариця підвалу, чорноволоса красуня з припухлими очима. Антошка Арнольдов, крутячи пасмо волосся, писав кореспонденцію з фронту. Коло стіни, на підвищенні, схиливши п’яну голову, дрімав родоначальник футуризму — ветеринарний лікар з перекривленим сухотним обличчям. Хазяїн підвалу, колишній актор, довговолосий, лагідний і завжди п’яний, з’являвся часом у бічних дверях, дивлячись божевільними очима на гостей, і зникав.

Струков, що захмелів від крюшону, говорив Івану Іллічу:

— Я чому люблю цей шинок? Такої гнилі ніде не знайдеш — просто втіха!.. Дивись — он у кутку сидить одна — худа, страшна, ворушитися навіть не може: істерія в останньому градусі, — має надзвичайний успіх.

Струков коротко зареготав, сьорбнув крюшону і, не витираючи м’яких, відтінених татарськими вусиками губів, продовжував називати Івану Іллічу імена гостей, вказувати пальцем на невиспані, хворобливі, напівбожевільні обличчя.

— Це все останні могікани… Залишки естетичних салонів. Га! Пліснява ж яка. Га! Вони тут закупорились — і вдають, ніби ніякої війни немає, все по-старому.

Телєгін слухав, дивився… Від задухи, тютюнового диму й вина все здавалось ніби уві сні, паморочилась голова… Він бачив, як кілька чоловік обернулось до вхідних дверей; розліпив жовті очі ветеринарний лікар; висунулось з-за стіни божевільне обличчя хазяїна; напівмертва жінка, що сиділа збоку коло Івана Ілліча, підвела сонні повіки, і раптом очі її ожили, з незрозумілою жвавістю вона випросталась, дивлячись туди, куди і всі… Несподівано стало тихо в підвалі, упала й задзвеніла склянка…

На вхідних дверях стояв середній на зріст літній чоловік, виставивши вперед плече, засунувши руки в кишені сукняної чумарки. Вузьке обличчя його з чорною висячою бородою весело усміхалось двома глибокими звичними зморшками, і поперед усього обличчя горіли сірим світлом уважні, розумні, пронизливі очі. Так тривало з хвилину. З темряви дверей до нього наблизилось друге обличчя, чиновника, з тривожною усмішкою, і прошепотіло щось на вухо. Чоловік нехотя зморщив великого носа:

— Знов ти з своїми дурощами… Ах, набрид! — Він ще веселіше оглянув гостей у підвалі, мотнув бородою і сказав голосно, протяжним голосом: — Ну, прощавайте, дружки веселі.

І зараз же зник. Грюкнули двері. Весь підвал загув. Струков вп’явся нігтями в руку Івана Ілліча.

— Бачив? Бачив? — промовив він задихаючись. — Це Распутін,

XXXIII

О четвертій годині ранку Іван Ілліч ішов пішки з заводу. Була морозна груднева ніч. Візника не траплялось, тепер їх трудно було діставати навіть у центрі міста в таку годину. Телєгін швидко йшов посеред безлюдної вулиці, дихаючи парою у піднятий комір.

У світлі рідких ліхтарів усе повітря було пронизане падаючими морозними голками. Гучно хрускотів сніг під ногами. Попереду, на жовтому і плоскому фасаді будинку, мерехтіли червонуваті відблиски. Звернувши за ріг, Телєгін побачив полум’я вогнища в гратчастій жаровні і круг неї закутані, у хмарах пари, обмерзлі постаті. Далі на тротуарі стояли, виструнчившись у лінію, непорушно чоловік сто — жінки, старики й підлітки: черга біля продовольчої крамниці. Збоку притупував валянками, ляпав рукавицями нічний сторож.

Іван Ілліч ішов вздовж черги, дивлячись на прихилені до стіни, закутані в хустки, в ковдри, скорчені постаті.

— Вчора на Виборзькій три крамниці рознесли вщент, — сказав один голос.

— Тільки й залишається.

— Я вчора хотіла взяти гасу півфунта, — ні, кажуть, гасу більше зовсім не буде, а Дементьєвих куховарка зразу ж після цього приходить і при мені п’ять фунтів узяла за вільну ціну.

— Почому?

— По два з половиною за фунт, дівчино.

— Цебто за гас?

— Так воно не минеться цьому крамареві, пригадаємо, настане час.

— Сестра моя розказувала: на Охті теж отак крамаря за такі діла взяли та в діжку з розсолом головою засунули, — утопився він, любоньки, а так же просився пустити.

— Мало мучили, їх гірше треба мучити.

— А поки що — нам мерзнути.

— А він у цей час чаєм наливається.

— Хто це чаєм наливається? — спитав хрипкий голос.

— Та всі вони чаєм наливаються. Моя генеральша встане о дванадцятій годині і до самої ночі жере, — як її, ідола, не розірве.

— А ти мерзни, сухоти наживай.

— Це ви цілком правильно говорите, я вже кашляю.

— А моя баришня, любоньки мої, — кокотка. Я повернуся з ринку, а у неї — повна їдальня гостей, і всі вони п’яні. Зараз давай їм яєчню, хліба чорного, горілки, — словом, що простіше.

— Англійські гроші пропивають, — промовив чийсь голос упевнено.

— Що ви, справді, кажете?

— Все продано, — правду вам кажу, — вірте: ви тут стоїте, нічого не знаєте, а вас усіх продали на п’ятдесят років наперед. І армія вся продана.

— Господи!

Знову чийсь застуджений голос спитав:

— Пане сторож, агов, пане сторож!

— Що трапилось?

— Сіль видавати будуть сьогодні?

— Мабуть, що солі видавати не будуть.

— Ох, прокляті!

— П’ятий день солі нема.

— Кров народну п’ють, сволочі.

— Годі вам, жінки, галасувати — горло застудите, — і сказав сторож густим басом.

Телєгін поминув чергу. Затих злий гомін голосів, і знову рівні вулиці були безлюдні, тонули в морозній імлі.

Іван Ілліч дійшов до набережної, звернув на міст і, коли вітер рвонув поли його пальта, згадав, що треба б знайти все-таки візника, але зараз же забув про це. Далеко на тім березі, ледве помітні, мерехтіли цяточки ліхтарів. Лінія тьмяних вогників пішого переходу тягнулась навскоси через лід. По всій темній широкій пустелі Неви летів холодний вітер, дзвенів снігом, жалібно посвистував у трамвайних проводах, у прорізі чавунних поручнів мосту.

Іван Ілліч спинявся, дивився в цю похмуру темряву і знову йшов, думаючи; як часто він думав тепер все про одне й те саме: про Дашу, про себе, про ту хвилину в вагоні, коли він, як вогнем, був охоплений щастям.

Кругом усе було неясне, невиразне, суперечне, вороже цьому щастю. Щоразу доводилось робити зусилля, щоб спокійно сказати: я живий, щасливий, моє життя буде світле і прекрасне. Тоді, коло вікна серед іскор, що летіли повз вагон, сказати це було легко, — зараз потрібне було величезне зусилля, щоб відділити себе від тих напівзастиглих постатей у чергах, від грудневого вітру, що виє смертною тугою, від загального занепаду, нависаючої загибелі.

Іван Ілліч був певний одного: любов його до Даші, Дашина чарівність і радісне відчуття самого себе, коли він стояв тоді коло вагонного вікна, любимий Данією, — в цьому було добро. Затишний, старий, може надто тісний, але чудовий храм життя здригнувся і затріщав від ударів війни, захиталися колони, на всю широчінь тріснув купол, посипалось старе каміння, і от, серед летючого пороху і гуркоту храму, що валився, двоє людей, Іван Ілліч і Даша, в радісній нестямі любові, наперекір усьому, захотіли бути щасливими. Чи правильно це?

Вдивляючись у похмуру темряву ночі, в мерехтливі вогники, слухаючи, як надривною нудьгою посвистує вітер, Іван Ілліч думав: «Навіщо приховувати від себе: найвище — це бажання щастя. Я хочу наперекір усьому, — нехай. Можу я знищити черги, нагодувати голодних, спинити війну? Ні, Але якщо не можу, то чи повинен я також зникнути в цьому мороці, відмовитись від іцастя? Ні, не повинен. Але чи можу я, чи буду щасливий?..»

Іван Ілліч перейшов міст і, вже зовсім не помічаючи дороги, йшов набережною. Тут яскраво горіли високі електричні ліхтарі, розгойдуючись на вітрі. По оголених торцях летів з сухим шарудінням сніговий пил. Вікна Зимового палацу були темні й порожні. Біля смугастої будки в наметеній кучугурі снігу стояв велетень вартовий у кожусі і з гвинтівкою, притисненою до грудей.

На ходу раптом Іван Ілліч спинився, подивився на вікна й пішов ще швидше, спочатку проти сильного вітру, а потім підштовхуваний вітром. Йому здавалось, що він міг сказати зараз всім, всім, всім людям ясну, просту істину, і всі повірили б у неї. Він би сказав: «Ви бачите, — так жити далі не можна: на ненависті побудовані держави, ненавистю проведені кордони, кожен з вас — клубок ненависті — фортеця з наведеними в усі боки гарматами. Жити — тісно і страшно. Весь світ задихнувся від ненависті — люди нищать одне одного, течуть ріки крові. Вам цього мало? Ви ще не прозріли? Вам треба, щоб і тут, у кожному будинку, людина знищувала людину? Опам’ятайтесь, киньте зброю, поламайте кордони, відчиніть двері й вікна життя… Багато землі для хліба, лук для худоби, гірських схилів для виноградників… Надра землі невичерпні — всім вистачить місця… Хіба не бачите, що ви всі ще в темряві минулих віків…»

Візника і в цій частині міста не було. Іван Ілліч знову перейшов Неву і заглибився в криві вулички Петербурзької сторони. Думаючи, розмовляючи вголос, він, нарешті, заблудив і брів навмання темнуватими й безлюдними вулицями, поки не вийшов на набережну якогось каналу… «Ну і прогулянка!» — Іван Ілліч, переводячи дух, спинився, засміявся і глянув на годинник. Було рівно п’ять годин. З-за близького рогу, риплячи снігом, виринув великий відкритий автомобіль з погашеними ліхтарями. За рулем сидів офіцер у розстебнутій шинелі: вузьке брите обличчя його було бліде, і очі, як у дуже п’яного, — нерухомі. Позад нього другий офіцер у збитому на потилицю кашкеті, — обличчя його не було видно, — обома руками придержував щось довге, загорнене в рогожу. Третій в автомобілі був цивільний, із зведеним коміром пальта і в високій котиковій шапці. Він підвівся і схопив за плече того, що сидів за рулем. Автомобіль спинився недалеко від містка. Іван Ілліч бачив, як усі троє зіскочили на сніг, витягли згорток, проволокли його кілька кроків по снігу, потім насилу підняли, донесли до середини мосту, перехилили через поручні і скинули під міст. Офіцери зараз же вернулися до машини, а цивільний деякий час, перегнувшись, дивився вниз, потім, відкочуючи коміра, бігцем догнав товаришів. Автомобіль рвонувся повним ходом і зник.

— Тьху ти, яка гидота, — пробурмотів Іван Ілліч, що стояв усі ці хвилини, затамувавши подих. Він пішов до містка, але скільки не придивлявся з нього, — в чорній великій ополонці під мостом нічого не було видно, тільки булькотіла смердюча й тепла вода із стічної труби.

— Тьху ти, яка гидота, — пробурмотів знову Іван Ілліч і, кривлячись, пішов тротуаром вздовж каналу. На розі він знайшов нарешті візника, промерзлого старезного дідка на губатому коні, і, коли, сівши в санки і застебнувши мерзлу запону, заплющив очі, все тіло його загуло від втоми. «Я люблю, оце істинно, — подумав він, — що б я не робив, якщо це від любові, — це добре».

XXXIV

Згорток у рогожі, скинений трьома людьми з мосту в ополонку, був тілом убитого Распутіна. Щоб умертвити цього неймовірно живучого й дужого мужика, довелося напоїти його вином, до якого був підмішаний ціаністий калій, потім вистрілити йому в груди, в спину і в потилицю і, нарешті, розміжчити голову кастетом. І все-таки, коли його тіло було знайдене і витягнене з ополонки, лікар встановив, що Распутін перестав дихати аж під льодом.

Це вбивство було ніби дозволом для всього того, що почалося через два місяці. Распутін не раз говорив, що після його смерті завалиться трон і загине династія Романових. Очевидно, в цій дикій і шаленій людині було те невиразне передчуття лиха, яке буває у собак перед смертю в домі, і він насилу помер — останній захисник трону, мужик, конокрад, несамовитий бузувір.

Після його смерті в палаці запав зловісний смуток, а по всій землі радіння; люди поздоровляли одне одного. Микола Іванович писав Каті з Мінська: «Тієї ночі, коли була одержана звістка, офіцери штабу головнокомандуючого зажадали, щоб у гуртожиток було принесено вісім дюжин шампанського. Солдати по всьому фронту кричать «ура»…»

Через кілька днів у Росії забули про це вбивство, але не забули в палаці: там вірили в пророкування і з похмурим розпачем готувалися до революції. Таємно Петроград був поділений на сектори, від великого князя Сергія Михайловича зажадали кулеметів, коли ж він відмовився їх дати, то їх виписали з Архангельська чотириста двадцять штук і розмістили на горищах, на перехрестях вулиць. Було посилено тиск на пресу, газети виходили з білими шпальтами. Імператриця писала чоловікові розпачливі листи, стараючись пробудити в ньому волю і твердість духу. Але цар, як зачарований, сидів у Могильові серед вірних, — у цьому він аж ніяк не сумнівався, — десяти мільйонів штиків. Жіночі бунти і зойки у петроградських чергах здавались йому менш страшними, ніж армії трьох імперій, що давили на російський фронт. В той же час, таємно від царя, в Могильові начальник штабу верховного головнокомандуючого, генерал Алексєєв, готував план арешту цариці і знищення німецької партії.

У січні, щоб запобігти весняній кампанії, був підписаний наступ на північному фронті. Бій почався під Ригою, в холодну ніч. Разом з відкриттям артилерійського вогню — зірвалася снігова хуртовина. Солдати йшли в глибокому снігу, серед завивання хуртовини і полум’я снарядів, що рвалися ураганом. Десятки аеропланів, що вилетіли в бій на підмогу наступаючим частинам, вітром прибивало до землі, і вони в імлі снігової бурі косили з кулеметів ворогів і своїх. Востаннє Росія намагалась розірвати залізне кільце, що здавило її, востаннє російські мужики, одягнені в білі савани, гнані полярною заметіллю, билися за імперію, що охопила шосту частину світу, за самодержавство, котре колись збудувало землю і було грізним для світу, а тепер стало лише пережитком, який надто довго затягнувся, історичним безглуздям, смертельною хворобою всієї країни.

Десять днів тривав запеклий бій, тисячі людей полягли під заметами. Наступ був спинений і завмер. Фронт знову застиг у снігах.

XXXV

Іван Ілліч збирався на різдво поїхати в Москву, але замість цього дістав заводську командировку в Швецію і повернувся звідти аж у лютому; зразу ж він виклопотав триденну відпустку і телеграфував Даші, що виїжджає двадцять шостого.

Перед від’їздом довелося цілий тиждень чергувати в майстернях. Івана Ілліча вразила зміна, що сталася за його відсутність: заводське начальство стало, як ніколи, ввічливим і дбайливим, робітники ж такі були всі злі, що от-от, здавалось, вдарить хто-небудь об землю ключем і крикне: «Кидай роботу, виходь на вулицю…»

Особливо хвилювали їх у ці дні звіти Державної думи, де йшли дебати у продовольчому питанні. З цих звітів було ясно видно, що уряд, ледве зберігаючи спокій і гідність, з останніх сил відбивається від нападу, і що царські міністри розмовляють уже не як чудо-богатирі, а людською мовою, і що промови міністрів і те, що говорить Дума, — неправда, а справжня правда на язиці у всіх: зловісні й темні чутки про загальну, і то найближчим часом, загибель фронту й тилу від голоду і розрухи.

Під час останнього чергування Іван Ілліч помітив особливу тривогу в робітників. Вони щохвилини залишали верстати й радились — видно, ждали якихось звісток. Коли він спитав у Василя Рубльова, про що радяться робітники, Васька раптом зі злістю накинув на плече ватяного піджака і вийшов з майстерні, грюкнувши дверима.

— Страшенно, сволоч, злий став Василь, — сказав Іван Рубльов, — револьвер десь роздобув, з собою носить.

Але Василь незабаром з’явився знову, і в глибині майстерні його обступили робітники, що збіглися від усіх верстатів.

— «Командуючого військами Петербурзького військового округу генерал-лейтенанта Хабалова оголошення… — гучно, з наголосами почав читати Васька білу афішу. — Останніми днями відпуск борошна в пекарнях і випікання хліба провадяться в тій же кількості, що й раніш…»

— Бреше, бреше! — зараз же крикнули голоси. — Третій день хліба не видають…

— «Недостачі в продажу хліба не повинно бути…»

— Наказав, розпорядився!

— «Якщо ж у деяких крамницях хліба не вистачало, то через те, що багато хто, побоюючись недостачі хліба, скуповував його в запас на сухарі…»

— Хто це сухарі пече? Покажіть ці сухарі, — закричав чийсь голос. — Йому самому в горлянку сухар!

— Мовчіть, товариші, — перекричав усіх Васька. — Товариші, ми повинні вийти на вулицю… З Обуховського заводу чотири тисячі робітників ідуть на Невський. І з Виборзької йдуть…

— Правильно! Нехай хліб покажуть!

— Хліба вам не покажуть, товариші. В місті тільки на три дні борошна, і більше хліба й борошна не буде. Поїзди всі стоять за Уралом. За Уралом елеватори завалені хлібом… У. Челябінську три мільйони пудів м’яса гниє на станції… В Сибіру колеса змащують коров’ячим маслом…

Вся майстерня загула. Василь підняв руку:

— Товариші… хліба нам ніхто не дасть, поки самі його не візьмемо… Разом з іншими заводами виходимо, товариші, на вулицю з лозунгом: «Вся влада Радам…»

— Знімайся!.. Кидай роботу!.. Гаси горна!.. — заговорили робітники, розбігаючись по майстерні.

До Івана Ілліча підійшов Василь Рубльов. Вусики у нього здригались.

— Іди звідси, — промовив він виразно, — іди, поки цілий!

Іван Ілліч погано спав тієї ночі і прокинувся від неспокою. Ранок був похмурий: знадвору на залізний карниз падали краплі… Іван Ілліч лежав, збираючись з думками. Ні, неспокій його не облишав, і дражливо, наче в самий мозок, падали краплі. «Треба не ждати двадцять шостого, а їхати завтра», — подумав він, скинув сорочку і голий пішов у ванну, пустив душ і став під крижаний шмагаючий струмінь.

До від’їзду було багато справ. Іван Ілліч нашвидку випив кави, вийшов на вулицю і вскочив у трамвай, повний людей: тут він знову відчув ту саму тривогу. Як і завжди, пасажири похмуро мовчали, підгинали ноги, зі злістю висмикували поли одежі з-під сусіда, під ногами було липко, по вікнах текли краплі, дражливо деренчав дзвінок на передній площадці. Навпроти Івана Ілліча сидів військовий чиновник з забрезклим жовтим обличчям; бритий рот його застиг у кривій посмішці, очі з явно невластивою їм жвавістю дивились запитливо. Придивившись, Іван Ілліч помітив, що всі пасажири теж так, — здивовано і запитливо, — поглядають один на одного.

На розі Великого проспекту вагон спинився. Пасажири заворушились, почали озиратися, кілька чоловік зіскочило з площадки. Вагоновожатий зняв ключа, сунув його за пазуху синього кожуха і, прочинивши передні дверцята, сказав із злою тривогою:

— Далі вагон не піде.

На Кам’яноострівському і по всьому Великому проспекту, куди тільки сягало око, стояли трамвайні вагони. На тротуарах було чорно, — ворушився народ. Часом з гуркотом опускалась залізна віконниця на магазинному вікні. Падав мокрий сніжок.

На даху одного вагона з’явився чоловік у довгому розстебнутому пальті, зірвав шапку і очевидно щось закричав. По натовпу прокотилося зітхання «о-о-о-о-о»… Чоловік почав прив’язувати вірьовку до даху трамвая; знову випростався і знову зірвав шапку. «О-о-о-о!» — прокотилося по натовпу. Чоловік стрибнув на брук. Натовп відхлинув, і тоді стало видно, як тісна купа людей, роз’їжджаючись по жовто-брудному снігу, тягне за вірьовку, прив’язану до трамвая. Вагон почав хилитися. Натовп одійшов, засвистали хлопчаки. Але вагон похитався і став на місце. Чути було, як стукнули колеса. Тоді до купки тих, що тягнули, підбігли з усіх боків люди, заклопотано й мовчки стали хапатись за вірьовку. Вагон знову нахилився і раптом упав, — задзвеніло скло. Натовп так само мовчки посунув до перекинутого вагона.

— Пішла писать губернія! — промовив позад Івана Ілліча той самий чиновник з жовтим забрезклим обличчям. І зараз же кілька голосів безладно затягнуло:

Ви жертвою впали в нерівній борні…

По дорозі до Невського Іван Ілліч бачив ті самі здивовані погляди, стурбовані обличчя. Всюди, як маленькі водовороти, навколо вісників новин збирались жадібні слухачі. У під’їздах стояли гладкі швейцари, висувала носа покоївка, оглядаючи вулицю. Якийсь пан з портфелем, з пещеною бородою, в розстебнутій тхорячій шубі питав у двірника:

— Скажіть, голубе, що там за юрба? Що там, власне, діється?

— Хліба вимагають, бунтують, пане.

— Ага!

На перехресті стояла бліда дама, тримаючи на руці склерозну собачку з одвислим тремтячим задом; у всіх, що проходили повз неї, дама питала:

— Що там за юрба?.. Чого вони хочуть?

— Резолюцією пахне, добродійко, — проходячи, вже весело вигукнув пан у тхорячій шубі.

Вздовж тротуару, жваво вимахуючи полами кожушка, ішов робітник; нездорове обличчя його сіпалось.

— Товариші, — раптом, обернувшись, крикнув він надірваним плачучим голосом, — довго будуть кров нашу пити?..

Ось товстощокий офіцер-хлопчак спинив візника і, тримаючись за його пояс, дивився на схвильовані купки народу, немов на затемнення сонця.

— Подивись, подивись! — проридав, проходячи повз нього, робітник.

Юрба більшала, займала тепер усю вулицю, тривожно гуділа й рушила до мосту. У трьох місцях викинули білі прапорці. Прохожі, як тріски по дорозі, втягалися цим потоком. Іван Ілліч перейшов разом з юрбою міст. По туманному, засніженому й рябому від слідів Марсовому полю проскакало кілька вершників. Побачивши юрбу, вони повернули коней і повільно наблизились. Один з них, рум’яний полковник з роздвоєною борідкою, сміючись, взяв під козирок. В юрбі важко й сумно заспівали. З імли Літнього саду, з темного голого гілля злетіли настовбурчені ворони, які злякали колись убивців імператора Павла.

Іван Ілліч ішов попереду; горло його було стиснене спазмою. Він прокашлювався, але знов і знов піднімалось у ньому хвилювання. Дійшовши до Інженерного замку, він звернув ліворуч і пішов по Литейному.

На Литейний проспект з Виборзької сторони вливалась друга юрба, що далеко розтягнулась по мосту. Там, де вона проходила, усі ворота були повні цікавих, в усіх вікнах — збуджені обличчя.

Іван Ілліч спинився коло воріт поруч із старим чиновником, у якого тряслись собачі щоки. Праворуч, вдалині, впоперек вулиці, стояв цеп солдатів, нерухомо, спираючись на гвинтівки.

Юрба підходила, хід її уповільнювався. В глибину полетіли злякані голоси:

— Стійте, стійте!..

І зараз же знялось виття тисячі високих жіночих голосів:

— Хліба, хліба, хліба!..

— Не можна дозволяти, — промовив чиновник і суворо поверх окулярів глянув на Івана Ілліча. В цей час з воріт вийшли двоє рослих двірників і плечима налягли на цікавих: Чиновник затряс щоками, якась баришня в пенсне вигукнула: «Не смій, дурень!» Але ворота зачинили. По всій вулиці почали зачиняти під’їзди й ворота.

— Не треба, не треба! — лунали злякані голоси.

Виюча юрба насувалась. Поперед неї вискочив юнак з червонощоким схвильованим обличчям, у крислатому капелюсі.

— Прапор наперед! Прапор наперед! — залунали голоси.

В той же час перед цепом солдатів з’явився рослий, з тонким станом офіцер у заломленій папасі. Придержуючи коло стегна кобуру, він кричав, і можна було розібрати: «Дано наказ стріляти… Не хочу кровопролиття… Розійдіться!..»

— Хліба, хліба, хліба! — дико завили голоси;.. І юрба рухалась на солдатів… Повз Івана Ілліча почали протовплюватись люди з ошалілими очима… — Хліба!.. Геть!.. Сволочі!.. — Один упав і, задираючи зморщене обличчя, вигукнув нестямно: — Ненавиджу… ненавиджу!..

Раптом наче рвонули коленкор вздовж вулиці. Зразу все стихло. Якийсь гімназист обхопив кашкет і пірнув у натовп… Чиновник підняв вузлувату руку, щоб перехреститись. Залп даний був у повітря, другого залпу не було, але юрба відступила, частково розійшлася, частина ж з прапором рушила до Знаменського майдану. На жовтому снігу вулиці залишились шапки й калоші. Вийшовши на Невський, Іван Ілліч знову почув гомін безлічі голосів. Це рухалась третя юрба, що перейшла Неву з Васильєвського острова. Тротуари були повні гарно вбраних жінок, військових, студентів, невідомих іноземного вигляду. Стовпом стояв англійський офіцер з рожево-дитячим обличчям. До шибок магазинних дверей липли напудрені, з чорними бантами продавщиці. А посеред вулиці, гублячись у туманній її широчині, йшла люта юрба робітниць і робітників, завиваючи:

— Хліба, хліба, хліба!..

З боку тротуару візник, боком навалившись на передок саней, весело говорив почервонілій зляканій барині:

— Куди ж я, самі подумайте, поїду, — і мухи тут не пропускають.

— Їдь, дурень, не смій зі мною розмовляти!..

Ні, тепер я вже не дурень… Злізайте з саней…

Прохожі на тротуарі штовхались, просували голови, слухали, питали схвильовано:

— Сто чоловік убито на Литейному?..

— Брешуть… Жінку вагітну застрелили і старика…

— Господи, а старика ж за що?

— Протопопов усім порядкує. А він, знаєте, божевільний…

— Панове, новина… Неймовірно! Загальний страйк!

— Як і вода, й електрика?

— От дав би бог, нарешті…

— Молодці робітники!

— Не радійте, — задавлять…

— Дивіться, коли б вас раніше не задавили, з вашим виразом обличчя…

Іван Ілліч, досадуючи, що змарнував багато часу, пішов по потрібних йому адресах, але нікого не застав удома і, сердитий, знову побрів по Невському.

Вулицею знову котились санки, двірники вийшли згрібати сніг, на перехресті з’явився великий чоловік у чорній шинелі і піднімав над збудженими головами, над розтріпаними думками обивателів магічний жезл порядку — білий кийок. Злорадний прохожий, що перебігав вулицю, обертаючись до городового, думав: «Зажди, голубчику, настане час». Але нікому й на думку не спадало, що час уже настав, і цей колоноподібний вусач з кийком був уже не більш як привид, і що завтра він зникне з перехрестя, з буття, з пам’яті…

— Телєгін, Телєгін! Спинись, глуха тетеря!

До Івана Ілліча підбігав інженер Струков у картузі на потилиці, з шалено веселими очима…

— Куди йдеш? Зайдім-но в кофейню…

Він підхопив Телєгіна під руку і втягнув у кофейню. Тут від сигарного диму щипало за очі. Люди в котелках, в котикових шапках, в розстебнутих шубах сперечались, галасували, схоплювались. Струков протовпився до вікна і сів за столик напроти Івана Ілліча.

— Карбованець падає! — вигукнув він, хапаючись обома руками за столик. — Папери всі летять к чорту. От де сила!.. Розказуй, що бачив…

— Був на Литейному, там стріляли, але, здається, в повітря…

— Що ж ти на все це скажеш?

— Не знаю. По-моєму, уряд серйозно тепер повинен взятися підвозити продовольство.

— Пізно! — закричав Струков, ударяючи по скляній стільниці. — Пізно!.. Ми самі свої власні кишки зжерли… Війні кінець, годі!.. Знаєш, що на заводах кричать? Скликання Ради робітничих депутатів, — ось що вони кричать. І нікому, крім Рад, не вірити!

— Що ти кажеш?

— Це справжнісінький кінець, голубе! Самодержавство лопнуло… Протри очі… Це і не бунт… Це навіть не революція… Це початок хаосу… Хаосище… — На лобі Струкова, впоперек, під краплями поту, набрякла жила. — Через три дні — ні держави, ні армії, ні губернаторів, ні городових… Сто вісімдесят мільйонів патлатих людей. А ти розумієш, — що таке патлата людина? Тигри й носороги — дитячі іграшки. Клітина розкладеного організму, — ось що таке патлата людина. Це дуже страшно. Це — коли в краплі води інфузорії гризуть інфузорій.

— А ну тебе к чорту, — сказав Телєгін, — нічого такого нема й не буде. Ну, так, — революція. Ну то й слава богу.

— Ні! Те, що ти бачив сьогодні, — не революція. Це розпад матерії. Революція прийде ще, прийде… Та ми вже її з тобою не побачимо.

— А може, і так, — сказав Іван Ілліч, встаючи. — Васька Рубльов — оце революція… А ти, Струков, ні. Занадто вже ти галасуєш, премудро розмовляєш…

Іван Ілліч вернувся додому рано і зараз же ліг спати. Але задрімав лише на хвилину, — зітхнув, важко повернувся набік, розплющив очі. Пахло шкірою чемодана, що стояв розкритий на стільці. В цьому чемодані, купленому в Стокгольмі, лежав чудової шкіри срібний несесер — подарунок для Даші. Іван Ілліч почував до нього ніжність і щодня розгортав його з шовковистого паперу і розглядав. Він навіть ясно уявляв собі купе вагона з довгим, як у неросійських поїздах, вікном і, на койці, — Даша в дорожньому платті; на колінах у неї ця дрібничка, що пахне духами і шкірою, — знак безтурботних, чудесних мандрів.

Іван Ілліч дивився, як за вікном в імлистому небі розливалось брудно-ліловим світлом відображення міста. І він ясно відчув, з якою тоскною ненавистю повинні дивитись на це світло ті, хто завивав сьогодні про хліб. Нелюбе, тяжке, остогидле місто… Мозок і воля країни… І ось воно уражене смертельною хворобою… Воно в агонії…

Іван Ілліч вийшов з дому годині о дванадцятій. Туманний широкий проспект був безлюдний. За трохи запітнілим вікном квіткового магазину стояв у кришталевій вазі пишний букет червоних троянд, обсипаних великими краплями води. Іван Ілліч з ніжністю глянув на нього крізь падаючий сніг.

З бічної вулиці з’явився козачий роз’їзд — п’ять чоловік. Крайній з них повернув коня і риссю під’їхав до тротуару, де йшли, тихо і схвильовано розмовляючи, троє людей у кепках. Люди ці спинилися, і один, щось весело кажучи, взяв за поводи козацького коня. Рух цей був такий незвичайний, що у Івана Ілліча здригнулося серце. Але козак засміявся, труснув головою і, пустивши підтюпцем храпатого коня, догнав товаришів, і вони широкою риссю поїхали в імлу проспекту.

Поблизу набережної Іван Ілліч почав зустрічати купки схвильованих обивателів, — видно, після вчорашнього ніхто не міг заспокоїтись: радились, переказували чутки й новини, — багато народу йшло до Неви. Там, вздовж гранітного парапету, чорним мурашником рухалось по снігу кілька тисяч цікавих. Коло самого мосту галасувала купка горланів, — вони кричали до солдатів, які, перепиняючи прохід, стояли впоперек мосту і вздовж аж до самого кінця, ледве видного за імлою падаючого снігу:

— Нащо міст загородили! Пустіть нас!

— Нам до міста треба.

— Це знущання — обивателів утискувати…

— Мости для того, щоб ходити, а не для вашого брата…

— Руські ви чи ні?.. Пустіть нас!

Рослий унтер-офіцер, з чотирма «георгіями», ходив від поручнів до поручнів, брязкаючи великими шпорами. Коли йому крикнули з юрби лайку, він обернув до горланів похмуре, трохи рябе від віспи, жовтувате обличчя:

— Ех, а ще пани, — виражаєтесь. — Закручені вуса його здригались. — Не можу дозволити проходити по мосту… Змушений буду вдатись до зброї в разі непослуху…

— Солдати стріляти не будуть, — знову закричали горлані.

— Поставили тебе, чорта рябого, собаку…

Унтер-офіцер знову обертався і говорив, і хоч голос у нього був хрипкий і уривчастий — військовий, в словах було те саме, що й у всіх у ці дні, — тривожне нерозуміння. Горлані почували це, лаялись і напирали на заставу.

Якийсь довгий, худий чоловік, в криво надітому пенсне, з довгою шиєю, обмотаною шарфом, раптом заговорив голосно і глухо:

— Затримують рух, скрізь застави, мости оточені, це вже цілковите знущання. Можемо ми вільно ходити по місту чи нам уже й цього не можна? Громадяни, пропоную не звертати уваги на солдатів і йти по льоду на той бік…

— Правильно! По льоду! Урра!.. — І зараз же кілька чоловік побігли до гранітних засніжених сходів, що спускалися до річки. Довгий чоловік у розмаяному шарфі рішуче попрямував по льоду повз міст. Солдати, перехиляючись зверху, кричали:

— Ей, вернись, стріляти будемо… Вернись, чорт довгий!..

Але він прямував не обертаючись. За ним, низкою, підтюпцем, пішло все більше й більше людей. Вони горохом скочувались з набережної на лід, бігли чорними фігурками по снігу. Солдати кричали їм з мосту, ті, що бігли, прикладали руки до рота і теж кричали. Один із солдатів взяв був на приціл гвинтівку, але другий штовхнув його в плече, і той не вистрілив.

Як виявилось потім, ні в кого з тих, що вийшли на вулицю, не було певного плану, але коли обивателі побачили застави на мостах і перехрестях, то всім, як повелося здавна, захотілося саме того, що зараз не було дозволено: ходити через ці мости і збиратися юрбами. Розпалювалась і без того хвороблива фантазія. По місту полетіла чутка, що всіма цими заворушеннями хтось керує.

Під кінець другого дня на Невському залягли частини Павловського полку і відкрили подовжній вогонь по купках цікавих та по окремих прохожих. Обивателі стали розуміти, що починається щось, схоже на революцію.

Але де було її вогнище і хто керував нею, — ніхто не знав. Не знали цього ні командуючий військами, ні поліція, ні тим більше диктатор і фаворит, сімбірський суконний фабрикант, якому свого часу в Троїцькому готелі в Сімбірську поміщик Наумов провалив голову, пробивши ним дверну фільонку і пошкодивши йому таким чином череп і мозок, що спричинило йому болі голови та неврастенію, а згодом, коли йому було довірено керувати Російською імперією, — фатальну розгубленість. Вогнище революції було всюди, в кожному домі, в кожній обивательській голові, сповненій фантазій, злоби і невдоволення. Це незнаходження вогнища революції було зловісне. Поліція хапала примари. Насправді ж їй треба було арештувати два мільйони чотириста тисяч жителів Петрограда.

Весь цей день Іван Ілліч провів на вулиці, — у нього так само, мабуть, як і в усіх, було дивне почуття — ніби не перестає паморочитись голова. Він почував, як у місті зростало збудження, майже божевілля, — всі люди розчинились у загальному, масовому запамороченні, і ця маса, шумуючи і хвилюючись по вулицях, шукала, прагнула знака, блискавки, яка, осліпивши, злила б усіх в одну грудку.

Стрільба вздовж Невського мало кого лякала. Люди по-звіриному збирались до двох трупів — жінки в ситцевій спідниці і старика в єнотовій шубі, які лежали на розі Володимирської вулиці… Коли постріли ставали частіші, люди розбігались і знову скрадалися вздовж стін.

В сутінки стрільба вщухла. Повіяв холодний вітер, очистив небо, і в хмарах, купами навалених за морем, запалав похмурий захід. Гострий серп місяця став над містом низько, в тому місці, де небо було вугільно-чорне.

Ліхтарі не засвічувались тієї ночі. Вікна були темні, під’їзди зачинені. Вздовж імлистої пустелі Невського стояли в козлах гвинтівки. На перехрестях виднілись рослі постаті вартових. Місячне світло поблискувало то на дзеркальному вікні, то на смузі рейок, то на сталі штика. Було тихо і спокійно. Тільки в кожному домі неживим овечим голосом бурмотіли телефонні трубки божевільні слова про події.

Вранці 25 лютого Знаменський майдан був повний війська і поліції. Перед Північним готелем стояли кінні поліцейські на золотистих тонконогих пританцьовуючих конях. Піші поліцейські в чорних шинелях розташувались навколо пам’ятника Олександру III і — купками по майдану. Коло вокзалу стояли козаки в заломлених папахах, з тороками сіна, бородаті й веселі. З боку Невського виднілись брудно-сірі шинелі павловців.

Іван Ілліч з чемоданчиком у руці виліз на кам’яний виступ вокзального в’їзду, звідси було добре видно весь майдан.

Посеред нього на криваво-червоній, брилі граніту, на величезному коні, що опустив від ваги вершника бронзову голову, сидів важкий, як земне тяжіння, імператор, — похмурі плечі його і кругленька шапочка були вкриті снігом. До його підніжжя на майдані напирали з п’ятьох вулиць юрби народу з криками, свистом і лайкою.

Так само, як і вчора на мосту, солдати, особливо ж козаки, що парами ступою під’їжджали до народу, який напирав з усіх боків, потроху лаялись і зубоскалили. В купках городових, рослих і хмурих людей, було мовчання і явна нерішучість. Іван Ілліч добре знав цю тривогу, коли ждеш наказу до бою, — ворог уже на плечах, усім ясно, що треба робити, але з наказом не поспішають, і хвилини тягнуться болісно. Раптом брязнули вокзальні двері, і з’явився на сходах блідий жандармський офіцер з полковницькими погонами, в короткій шинелі. Випроставшись, він оглянув майдан, — світлі очі його сковзнули по обличчю Івана Ілліча… Легко збігши вниз поміж козаками, що розступилися, він почав говорити щось осавулові, піднявши до нього борідку. Осавул з кривою усмішкою слухав його, розсівшись у сідлі. Полковник кивнув у бік Старого Невського й пішов через майдан по снігу підстрибуючою ходою. До нього підбіг пристав, туго переперезаний по величезному животу, рука у нього тремтіла під козирком. А з боку Старого Невського збільшувались крики юрби, що підходила, і нарешті стало чути спів. Івана Ілліча хтось міцно схопив за рукав, поруч з ним видряпався збуджений чоловік, без шапки, з червоним садном через брудне обличчя.

— Братики, козаки! — закричав він тим страшним, надривним голосом, яким кричать перед убивством і кров’ю, диким, степовим голосом, від якого спиняється серце, безумство застилає очі. — Братики, убили мене… Братики, оступіться… Убивають!

Козаки, повернувшись у сідлах, мовчки дивились на нього. Обличчя їх блідли, очі розширялися.

В цей же час на Старому Невському чорно й густо хвилювались голови: підійшла юрба колпінських робітників. Вітром метляло мокрий кумачевий прапор. Кінні поліцейські відокремились від фасаду Північного готелю, і раптом блиснули в руках їх вихоплені широкі шаблі. Несамовитий крик зчинився в юрбі. Іван Ілліч знову побачив жандармського полковника, він біг, підтримуючи кобуру револьвера, і другою рукою махав козакам.

З юрби колпінських полетіли уламки криги й каміння в полковника і в кінних городових. Тонконогі золотисті коні дужче затанцювали. Негучно заляскали револьверні постріли, з’явились димки біля підніжжя пам’ятника, — це городові стріляли в колпінських. І зараз же в строю козаків, за десять кроків від Івана Ілліча, стала дибки рижа горбоноса донська кобила; козак, нахилившись до шиї, штовхнув її, за кілька скоків долетів він до жандармського полковника, і на ходу, вихопивши шаблю, навідліг свиснув нею, і знову підняв кобилу дибки. Усім строєм рушили до місця вбивства козаки. Юрби людей, прорвавши застави, розлились по майдану… Де-не-де ляскали постріли і були заглушені загальним криком:

— Урра… урра-а…

— Телєгін, ти що тут робиш?

— Я неодмінно повинен сьогодні виїхати. Товарним поїздом, на паровозі, — однаково…

— Плюнь, зараз не можна виїжджати… Голубчику, — революція ж… — Антошка Арнольдов, небритий, облізлий, з червоними повіками вирячених очей, вп’явся пальцями Івану Іллічу в полу пальта. — Бачив, як жандармові голову змахнули?.. Як футбольний м’яч покотилась, — красота!.. Ти, дурню, не розумієш, — революція! — Антошка бурмотів, наче з гарячки. Стояли вони, притиснені юрбою, в проході вокзалу. — Вранці Литовський і Волинський полки відмовились стріляти… Рота Павловського полку із зброєю вийшла на вулицю… В місті розгардіяш, ніхто нічого не розуміє… На Невському солдати, як мухи, сновигають, бояться йти в казарми…

XXXVI

Даша й Катя в шубах і в пухових хустках, накинутих на голову, швидко йшли ледве освітленою Малою Нікітською. Хрустіли під ногами тонкі плівки льоду. На захололому зеленому небі піднімався дворогий ясний місяць. Де-не-де гавкали за ворітьми собаки. Даша, сміючись у вологий пушок хустки, слухала, як хрустять крижинки.

— Катю, якби видумати такий інструмент і приставити сюди, — Даша поклала руку на груди, — можна б записувати незвичайні речі… — Даша тихо заспівала. Катя взяла її під руку.

— Ну, ходім, ходім!

Через кілька кроків Даша знову спинилась.

— Катю, а ти віриш, що — революція?

Вдалині колола очі електрична лампочка над під’їздом Юридичного клубу, де сьогодні, о пів на десяту ввечері, під впливом божевільних чуток з Петрограда, були влаштовані кадетською фракцією публічні збори для обміну враженнями і для того, щоб знайти загальну формулу дії в ці тривожні дні.

Сестри вбігли сходами на другий поверх і, не скидаючи шуб, тільки відкинувши хустки, увійшли в зал, повний людей, що напружено слухали рум’яного, бородатого, гладкого пана з приємними рухами великих рук.

— … Події наростають з запаморочливою швидкістю, — говорив він красивим баритоном. — В Петрограді вчора вся влада перейшла до генерала Хабалова, який розклеїв по місту таку афішу: «Останніми днями в Петрограді сталися заворушення, які супроводились насильством і замахом на життя військових і поліцейських чинів. Забороняю скупчуватись на вулицях. Попереджаю населення Петрограда, що мною підтверджено у військах вживання зброї, не спиняючись ні перед чим для запровадження порядку в столиці…»

— Кати! — прогудів чийсь семінарський бас з глибини залу.

— … Це оголошення, як і слід було сподіватись, переповнило чашу терпіння. Двадцять п’ять тисяч солдатів усіх родів зброї петроградського гарнізону перейшли на бік повсталих… — Він не встиг договорити, — зал тріснув від оплесків. Кілька чоловік вискочило на стільці і кричало щось, вимахуючи руками, ніби протикаючи наскрізь старий порядок. Оратор з широкою усмішкою дивився на бунтуючий зал, — потім підняв руку і продовжував: — Тільки що одержано надзвичайно важливу телефонограму. — Він вийняв з кишені картатого піджака і розгорнув аркушик паперу. — Сьогодні головою Державної думи, Родзянком, послана государеві телеграма по прямому проводу: «Становище серйозне. В столиці анархія. Уряд паралізований. Транспорт, продовольство і паливо цілком розладнані. На вулиці відбувається безладна стрілянина. Частково війська стріляють одне в одного. Необхідно негайно доручити особі, яка користується довір’ям країни, створити новий уряд. Гаятись не можна. Всяке загаяння — до смерті подібне. Молю бога, щоб у цю годину відповідальність не впала на вінценосця».

Рум’яний пан опустив аркушик і блискучими очима оглянув зал. Такого захоплюючого спектаклю не пам’ятали москвичі.

— Ми стоїмо, панове, на грані величезної події в нашій історії, яка от-от має здійснитись, — продовжував він оксамитним, рокочучим голосом. — Може, в цю хвилину там, — він простягнув руку, як на статуї Дантона, — там уже здійснилось сподівання стількох поколінь, і скорботні тіні декабристів відомщені…

— О господи! — не витримавши, ахнув жіночий голос.

— Може, завтра вся Росія зіллється в одному світлому братерському хорі — свобода!..

— Ура!.. Свобода!.. — закричали голоси.

Пан сів на стілець і провів зворотним боком долоні по лобі своєму. З ріжка стола підвівся високий чоловік з солом’яним довгим волоссям, з вузьким обличчям, з рудою мертвою бородою. Не дивлячись ні на кого, він почав говорити насмішкуватим голосом:

— Тільки що я чув, — якісь товариші кричали: ура, свобода. Правильно. Що може бути краще: заарештувати у Могильові Миколу Другого, віддати до суду міністрів, штовханами прогнати губернаторів, городових… Розгорнути червоний прапор революції. Початок правильний… За наявними відомостями — революційний процес почався правильно, енергійно. Як видно з усього, на цей раз не зірветься. Але от тільки що передо мною дуже гарно говорив один пан. Він сказав, — чи мені вчулося, — він висловлював цілковите задоволення з того, що має здійснитись революція, і мав на увазі в найближчому майбутньому злитися з усією Росією в єдиному братерському хорі…

Чоловік з солом’яним волоссям витягнув носову хустку і притулив її до рота, начебто для того, щоб приховати посмішку. Але вилиці його взялися плямами, він закашлявся, піднявши кістляві плечі. Позад Даші, що сиділа на одному стільці з сестрою, хтось запитав:

— Хто це говорить?

— Товариш Кузьма, — відповіли швидким шепотом, — в 1905 році був у Раді робітничих депутатів. Недавно повернувся з заслання.

— Я б не поспішав захоплюватись на місці попереднього оратора, — продовжував товариш Кузьма, і раптом воскове обличчя його стало злим і рішучим. — Дванадцять мільйонів селян приготовлені на забій, вони ще на фронтах… Мільйони робітників задихаються в підвалах, голодують у чергах. На спинах робітників і селян, чи що, ви будете виспівувати братерським хором…

В залі зашикали, обурений голос крикнув: «Це провокація!» Рум’яний пан знизав плечима і торкнув дзвінок. Товариш Кузьма продовжував говорити:

— … Імперіалісти вкинули Європу в страхітливу війну, буржуазні класи, з верху до низу, проголосили її священною, — війну за світові ринки, за нечуваний тріумф капіталу… Жовта наволоч, соціал-демократи, підтримали хазяїна під ручку, визнали: так точно, війна національна і священна. Селян і робітників погнали на забій… Хто, я питаю, хто подав голос у ці криваві дні?

— Що він говорить?.. Хто він такий?.. Заставте його замовкнути! — залунали злі голоси. Знявся галас. Дехто схопився, жестикулюючи.

— … Час настав… Полум’я революції повинно перекинутись у саму гущу селян і робітників…

Далі вже зовсім не можна було нічого розібрати через галас у залі. Кілька чоловік у візитках підбігло до стола.

Товариш Кузьма позадкував з естради і зник за дверима. На його місці з’явилась відома діячка по дитячому вихованню.

— Обурлива промова попереднього оратора…

У цей час хтось коло самого вуха прошепотів Даші схвильовано й ніжно:

— Здрастуй, рідна моя…

Даша, навіть не обертаючись, рвучко підвелась, — у дверях стояв Іван Ілліч. Вона глянула: найкраща в світі, моя власна людина. Він знову, як це не раз з ним бувало, був вражений тим, що Даша зовсім не та, якою він її уявляв, але незрівнянно краща: гарячий рум’янець залив її щоки, синьо-сірі очі бездонні, як два озера. Вона була досконала, їй нічого не було більше потрібно. Даша сказала тихо: «Здрастуй», — взяла його під руку, і вони вийшли на вулицю.

На вулиці Даша спинилась і усміхаючись дивилась на Івана Ілліча. Зітхнула, підняла руки і поцілувала його в губи. Від неї пахло жіночною принадністю гіркуватих духів. Мовчки Даша знову взяла його під руку, і вони пішли по хрустких пластинках льоду, що поблискував від світла місячного серпа, який висів низько в глибині вулиці.

— Ах, я тебе люблю, Іване. Як я ждала тебе…

— Я не міг, ти знаєш…

— Ти не сердься, що я тобі писала дурні листи, — я не вмію писати…

Іван Ілліч спинився і дивився їй у підняте до нього, мовчки усміхнене обличчя. Особливо милим, простим воно було від пухової хустки, — під нею темніли смужки брів. Він обережно наблизив Дашу до себе, вона переступила ботиками і притулилась до нього, так само дивлячись в очі. Він знову поцілував її, і вони знову пішли.

— Ти надовго, Іване?

— Не знаю, — такі події…

— Еге, знаєш, — революція ж.

— Ти знаєш, — я на паровозі приїхав…

— Знаєш, Іване, що… — Даша пішла з ним в ногу і дивилась на кінчики своїх ботиків.

— Що?

— Я тепер поїду з тобою, — до тебе…

Іван Ілліч не відповів. Даша тільки відчула, як він кілька разів намагався глибоко вдихнути в себе повітря. Їй стало ніжно і жаль його.

XXXVII

Другий день був незвичайний тим, що ним підтверджувалось поняття про відносність часу. Так, візник віз Івана Ілліча з готелю з Тверської до Арбатського провулка приблизно року півтора. «Ні, пане, минув час за полтинички їздити, — говорив візник. — У Петрограді волю взяли. Не сьогодні-завтра в Москві будемо брати. Бачиш — городовий стоїть. Під’їхати до нього, до сучого сина, і батогом по морді шмагонути. Заждіть, пане, з усіма розправимось».

У дверях їдальні Івана Ілліча зустріла Даша.

Вона була в халатику, попелясте волосся її було нашвидку сколене. Від неї пахло свіжою водою. Дзвін часу вдарив, час спинився. Весь він був наповнений Дашиними словами, сміхом, її сяючим від вранішнього сонця легким волоссям. Іван Ілліч відчував неспокій навіть тоді, коли Даша відходила на другий кінець стола. Даша відчиняла дверцята буфета, піднімала руки, з них сповзали вниз широкі рукава халатика. Іван Ілліч думав, що у людей таких рук бути не може, тільки дві білих віспинки трохи вище ліктя свідчили, що це все-таки людські руки. Даша діставала чашку, і, обернувши світловолосу голову, говорила щось надзвичайне, і сміялась.

Вона примусила Івана Ілліча випити кілька чашок кави. Вона говорила слова, і Іван Ілліч говорив слова, але, очевидно, людські слова мали зміст тільки в часі, що проходив звичайно, — сьогодні ж у словах змісту не було. Катерина Дмитрівна, що сиділа тут же в їдальні, слухала, як Телєгін і Даша, дивуючись захоплено і негайно забуваючи, говорять незвичайні дурниці з приводу кави, якогось шкіряного несесера, зрубаної в Петрограді голови, Дашиного волосся, рудуватого — як дивно — на яскравому сонці.

Покоївка принесла газети. Катерина Дмитрівна розгорнула «Русские ведомости», ахнула і почала читати вголос наказ імператора про розпуск Державної думи. Дашу і Телєгіна страшенно це здивувало, але далі «Русские ведомости» Катерина Дмитрівна читала вже нишком. Даша сказала Телєгіну: «Ходім до мене», — і повела його через темний коридорчик у свою кімнату. Увійшовши туди першою, вона промовила поспішно: «Зажди, зажди, не дивись», — і щось біле сховала в шухляду комода.

Перший раз в житті Іван Ілліч побачив кімнату Даші: її туалетний столик з безліччю незрозумілих речей; вузьку білу постіль з двома подушками — великою і маленькою: на великій Даша спала, маленьку, засипаючи, клала під лікоть; потім, біля вікна — широке крісло з пуховою хусткою на спинці.

Даша сказала Івану Іллічу сісти в це крісло, підсунула табуретку, сіла сама навпроти, сперлась ліктями на коліна, підперла підборіддя і, пильно дивлячись в обличчя Івану Іллічу, звеліла йому говорити, як він її любить. Дзвін часу вдарив другу мить.

— Дашо, якби мені подарували все, що є, — сказав Телєгін, — усю землю, мені б від цього не стало краще, — ти розумієш? — Даша кивнула головою. — Коли я один, навіщо я сам собі, правда ж?.. Нащо я сам собі? — Даша кивнула. — їсти, ходити, спати — для чого? Для чого ці руки, ноги?.. Що з того, що я, скажімо, був би казково багатий… Але ти уявляєш, — яка нудьга бути самому? — Даша кивнула. — Але зараз, коли ти сидиш отак… Зараз мене більше нема… Я відчуваю тільки — це ти, це щастя. Ти — це все. Дивлюсь на тебе, і паморочиться голова, невже ти дихаєш, ти жива і ти — моя… Дашо, розумієш що-небудь?

— Я пам’ятаю, — сказала Даша, — ми сиділи на палубі, віяв вітрець, в склянках блищало вино, я тоді раптом відчула — ми пливемо до щастя…

— А пам’ятаєш, там були голубі тіні?

Даша кивнула, і зараз же їй стало здаватись, що вона теж пам’ятає якісь прекрасні голубі тіні. Вона згадала чайок, що летіли за пароплавом, невисокі береги, вдалині на воді сяючу сонячну дорогу, яка, їй здавалось, розіллється в кінці в синє сяюче море-щастя. Даша згадала навіть, яке на ній було плаття. Скільки минуло з того часу довгих років…

Увечері Катерина Дмитрівна прибігла з Юридичного клубу схвильована й радісна і розказала:

— В Петрограді вся влада перейшла до Думського комітету; міністри заарештовані, але ходять дуже тривожні чутки: кажуть, цар залишив ставку, і на Петроград іде на втихомирення генерал Іванов з цілим корпусом… А тут на завтра призначено брати штурмом Кремль і арсенал… Іване Іллічу, ми з Дашею прибіжимо до вас завтра зранку дивитись на революцію…

XXXVIII

З вікна готелю було видно, як унизу по вузькій Тверській вулиці рухається повільним чорним потоком народ, — ворушаться голови, картузи, картузи, картузи, шапки, хустки, жовті плями облич. В усіх вікнах — цікаві, на дахах — хлопчики.

Катерина Дмитрівна, в піднятій до брів вуалі, говорила, стоячи коло вікна і беручи то Телєгіна, то Дашу за руки:

— Як це страшно!.. Як це страшно!

— Катерино Дмитрівно, запевняю вас, — настрій у місті зовсім мирний, — говорив Іван Ілліч. — До того як ви прийшли, я бігав до Кремля, — там провадяться переговори, очевидно, арсенал буде зданий без пострілу…

— Але чого вони туди йдуть?.. Дивіться — скільки народу… Що вони хочуть робити?..

Даша дивилась на хвилястий потік голів, на обриси дахів і башт. Ранок був імлистий і м’який. Вдалині, над золотими куполами кремлівських соборів, над розкаряченими орлами на гостроверхих баштах, кружляли зграї галок.

Даші здавалось, що якісь великі ріки прорвали лід і розливаються по землі і що вона, разом із своїм коханим, підхоплена цим потоком, і тепер — тільки міцно триматися за його руку. Серце билось тривогою і радістю, як у птаха в височині.

— Я хочу все бачити, ходім на вулицю, — сказала Катя.

Цеглисто-брудна будівля з колонами, схожими на пляшки, вся в балясинах, балкончиках і маленьких баштах, — Головний штаб революції, — міська дума, — була прикрашена червоними прапорами. Кумачеві смуги обвивали колони, висіли над шатром головного ганку. Перед ганком на мерзлому брукові стояли чотири сірі гармати на високих колесах. На ганку сиділи зігнувшись кулеметники з пучками червоних стрічок на погонах. Великі юрби народу дивилися з веселим острахом на червоні прапори, на тьмяно-чорні вікна думи. Коли на балкончику над ганком з’являлась маленька збуджена постать і, вимахуючи руками, щось беззвучно кричала, — в юрбі знімалось радісне ричання.

Надивившись на прапори й гармати, народ ішов по проїденому відлигою, брудному снігу через глибокі арки Іверської на Красну площу, де біля Спаських і біля Нікольських воріт повсталі військові частини вели переговори з виборними від запасного полку, який сидів, зачинившись, у Кремлі.

Катя, Даша і Телєгін були принесені юрбою до самого ганку думи. Від Тверської по всій площі, все посилюючись, лунав крик.

— Товариші, дайте дорогу… Товариші, додержуйте законності! — чути було молоді схвильовані голоси. Крізь натовп, що неохоче розступався, пробивались до ганку думи, вимахуючи гвинтівками, чотири гімназисти і гарненька розпатлана баришня з шаблею в руці. Вони вели арештованих десять чоловік городових, величезних на зріст, вусатих, з закрученими за спиною руками, з опущеними похмурими обличчями. Попереду йшов пристав без кашкета: на сизо-бритій голові його біля виска запеклася й чорніла кров; рижими блискучими очима він поквапливо перебігав по глузливих обличчях натовпу; погони на пальті його були вирвані з м’ясом.

— Діждались, голубчики! — говорили в юрбі.

— Назнущалися з нас, — годі…

— Поцарювали…

— Плем’я прокляте!.. Фараони!..

— Схопити їх і як слід помучити…

— Хлопці, натискай!..

— Товариші, товариші, пропустіть, додержуйте революційного порядку! — надірваними голосами кричали гімназисти; вибігли, підштовхуючи городових, на ганок думи і зникли у великих дверях. Туди ж за ними протиснулось кілька чоловік, серед них — Катя, Даша і Телєгін.

У голому високому, тьмяно освітленому вестибюлі, на мокрій підлозі сиділи навпочіпках кулеметники біля апаратів. Товстощокий студент, що одурів, видно, від крику і втоми, кричав, кидаючись до всіх, хто входив:

— Знати нічого не хочу! Пропуск!..

Дехто показував йому пропуск, дехто просто, махнувши рукою, ішов широкими сходами на другий поверх. На другому поверсі, в широких коридорах, попід стінами сиділи й лежали запорошені, сонні й мовчазні солдати, не випускаючи з рук гвинтівок. Деякі жували хліб, деякі хропли, підібгавши обмотані ноги. Тут же тинявся гулящий народ, читаючи дивовижні написи, прибиті на папірцях до дверей, озираючись на комісарів, що бігали з кімнати в кімнату, збуджених до останньої людської можливості, охриплих.

Катя, Даша і Телєгін, надивившись на всі ці чудеса, протовпились у двосвітний зал з линяло-пурпуровими завісами на величезних вікнах, з оббитими пурпуром напівкруглими лавками амфітеатра. На передній стіні двосажневими чорними латками зяяли порожні золочені рами імператорських портретів, перед ними, у відкинутій бронзовій мантії, стояла мармурова Катерина, усміхаючись привітно й лукаво до народу свого.

На лавах амфітеатра сиділи, підпираючи голови, потемнілі, оброслі щетиною, змучені люди. Кілька чоловік спало, уткнувшись обличчям у пюпітри. Деякі мляво здирали шкірку з шматочків ковбаси, їли хліб. Внизу, перед усміхненою Катериною, біля зеленого з золотими торочками довгого стола сиділи в чорних сорочках молоді люди із змарнілими обличчями. Серед них був один — рудобородий і довговолосий…

— Дашо, бачиш — товариш Кузьма за столом, — сказала Катя.

До товариша Кузьми в цей час підійшла стрижена гостроноса дівчина і почала щось шепотіти. Він слухав не обертаючись, потім устав і сказав:

— Міський голова Гучков удруге заявив, що робітникам зброя видана не буде. Пропоную голосувати без дебатів протест проти дій Революційного комітету.

Телєгін нарешті допитався (спитавши у малорослого гімназиста, що заклопотано курив цигарку), що тут, у Катерининському залі, вже другу добу без перерви відбувається засідання Ради робітничих депутатів.

В обідній час солдати запасного полку, які сиділи в Кремлі, побачили димок похідних кухонь на Красній площі, — здались і відчинили ворота. По всій площі пішов крик, полетіли шапки. На Лобне місце, де лежав колись голим, в овечій машкарі, з блазенською дудкою на животі убитий Лжедмитрій, звідки криком і настановляли і скидали царів, звідки читані були всі вольності і всі неволі народу російського, на невеликий цей горбок, який багато разів заростав лопухами і знову заливався кров’ю, вийшов солдатик у зашкарублій шинелині і, кланяючись та обома руками насуваючи на вуха папаху, почав говорити щось, — через гомін ніхто не розібрав. Солдатик був зовсім миршавий, вишкрябаний останньою мобілізацією з глушини, — проте бариня якась, у скособоченому капелюшку з пір’ям, полізла його цілувати, потім його стягли з Лобного місця, підняли на руки і з криком понесли.

На Тверській у цей час проти будинку генерал-губернатора молодець з юрби видряпався на пам’ятник Скобелєву і прив’язав йому до шаблі червоний клапоть. Кричали «ура». Кілька загадкових людей пробралися з пїровулка в охоронний відділ, і було чути, як там вилітали шибки, потім повалував дим. Кричали «ура». На Тверському бульварі, біля пам’ятника Пушкіну, відома письменниця, вмиваючись слізьми, говорила про зорю нового життя і потім, з допомогою якогось гімназиста, уткнула в руку Пушкіну, ще стояв задумливо, червоний прапорець. В юрбі кричали «ура». Все місто було як п’яне цілий той день. До пізньої ночі ніхто не йшов додому, збирались купками, говорили, плакали від радості, обнімались, ждали якихось телеграм. Після трьох років зневіри, ненависті і крові переливалась через край обивательська душа міста.

Катя, Даша і Телєгін повернулися додому смерком. Виявилось — покоївка Ліза пішла на Пречистенський бульвар, на мітинг, а куховарка зачинилася в кухні і виє глухим голосом. Катя уасилу допросилась, щоб вона відчинила двері:

— Що з вами, Марфушо?

— Царя нашого вби-и-и-и-ли, — промовила вона, закриваючи рукою товстого, розпухлого від сліз рота. Від неї тхнуло спиртом.

— Які ви дурниці говорите, — з досадою сказала Катя, — ніхто його не вбивав.

Вона поставила чайник на газ і пішла готувати на стіл. Даша лежала у вітальні на дивані, в ногах її сидів Телєгін. Даша сказала:

— Іване, любий, якщо я несподівано засну, ти мене розбуди, коли чай подадуть, — дуже чаю хочеться.

Вона повертілась, поклала долоні під щоку і промовила вже сонним голосом:

— Дуже тебе люблю.

В сутінках біліла пухова хустка, в яку закуталась Даша. Її дихання не було чути. Іван Ілліч сидів непорушно, — серце його було повне. В глибині кімнати з’явилось у дверній щілині світло, потім двері відчинились, увійшла Катя, сіла поруч з Іваном Іллічем на валик канапи, обхопила коліно і, помовчавши, спитала стиха:

— Даша заснула?

— Вона просила розбудити на чай.

— А на кухні Марфуша реве, що царя вбили. Іване Іллічу, що воно буде?.. Таке почуття, що всі греблі прорвані… І серце болить: тривожусь за Миколу Івановича… Друже мій, я прошу вас, раненько завтра надішліть йому телеграму… Скажіть, а коли ви думаєте їхати з Дашею в Петроград?

Іван Ілліч не відповів. Катя повернула до нього голову, уважно придивилась до обличчя великими, зовсім як Дашині, тільки жіночими, серйозними очима, усміхнулась, притягла Івана Ілліча і поцілувала в лоб.

Зранку на другий день все місто висипало на вулицю. По Тверській, крізь гущу народу, під нестихаючі крики «ура» ішли грузовики з солдатами, наїжачені штиками й шаблями. На гуркочучих гарматах їхали верхи хлопчики. На брудних кучугурах снігу вздовж тротуарів стояли, охороняючи порядок, молоденькі баришні з піднятими шаблями й напруженими личками і озброєні, нещадно суворі, гімназисти, — це була вільна міліція. Крамарі, вилізши на драбини, збивали з вивісок імператорські орли. Якісь хворобливі дівчата — робітниці з тютюнової фабрики — ходили по місту з портретом Льва Толстого, і він суворо поглядав з-під насуплених брів на всі ці чудеса. Здавалось — не може бути більше ні війни, ні ненависті, здавалось — треба ще кудись, на якусь височенну дзвіницю вивісити червоний прапор, і весь світ зрозуміє, що ми всі брати, що немає іншої сили на світі, — тільки радість, свобода, любов, життя…

Коли телеграми принесли приголомшливу звістку про зречення царя та про передачу держави Михайлові і про його відмовлення від царського вінця, в свою чергу, — ніхто особливо не був вражений: здавалось — не таких ще чудес треба ждати в ці дні.

Над нерівними лініями дахів, над оранжевим заходом сонця у прозорій безодні неба мерехтіла зірка. Голе гілля лип чорніло непорушно. Під ним було зовсім темно, хрустіли замерзлі калюжки на тротуарі. Даша спинилась і, не розмикаючи з’єднаних рук, якими держала під руку Івана Ілліча, дивилась через низеньку огорожу на світло, що засвітилося в глибокому віконці церкви Миколи на Курячих Ніжках.

Церковця і дворик були в тіні, під липами. Десь далеко грюкнули двері, і через дворик пішов, порипуючи валянками, низенький чоловік у довгому, до землі, пальті, у капелюсі грибом. Було чути, як він задзвенів ключами і став не кваплячись підніматись на дзвіницю.

— Паламар дзвонити пішов, — прошепотіла Даша і підвела голову. На золоті невеликого купола дзвіниці лежав відблиск заходу.

«Бумм» — ударив дзвін, який триста років скликав жителів до спокою душі перед сном. Миттю в пам’яті Івана Ілліча постала капличка і на порозі її жінка в білій свитці, що мовчки плакала, з мертвою дитиною на колінах. Іван Ілліч міцно притиснув ліктем Дашину руку. Даша глянула на нього, немов питаючи: що?

— Ти хочеш? — спитала вона швидким шепотом. — Ходімо…

Іван Ілліч широко усміхнувся. Даша нахмурилась, потупала черевиками.

— Нічого нема смішного, — коли йдеш під руку з людиною, яку любиш більш за все на світі, і бачиш світло в вікні, — зайти й повінчатися… — Даша знову взяла Івана Ілліча під руку. — Ти мене розумієш?

XXXIX

— Громадяни, солдати віднині вільної російської армії, мені припала незвичайна честь поздоровити вас із світлим святом: кайдани рабства розбиті. За три дні, без єдиної краплі крові, російський народ здійснив найвеличнішу в історії революцію. Коронований цар Микола зрікся престолу, царські міністри заарештовані, Михайло, наслідник престолу, сам відхилив від себе непосильний вінець. Нині вся повнота влади передана народові. На чолі держави став Тимчасовий уряд, для того щоб у якнайшвидший строк провести вибори у Всеросійські установчі збори на підставі прямого, загального, рівного і таємного голосування… Віднині — хай живе Російська революція, хай живуть Установчі збори, хай живе Тимчасовий уряд!..

— Урра-а-а-а! — протяжно заревла тисячоголоса юрба солдатів. Микола Іванович Смоковников вийняв з кишені замшевого френча велику захисного кольору хустину і витер шию, обличчя і бороду. Говорив він, стоячи на збитій з дощок трибуні, куди треба було вилазити по щаблях. За його спиною стояв командир батальйону Тетькін, недавно підвищений у підполковники, — обвітрене, з короткою борідкою, з м’ясистим носом обличчя його зображувало напружену увагу. Коли залунало «ура», він заклопотано підніс долоню ребром до козирка. Перед трибуною на рівному полі з чорними проталинами і брудними плямами снігу стояли солдати, тисяч зо дві чоловік, без зброї, в залізних шапках, у розперезаних, пом’ятих шинелях, і слухали, пороззявлявши роти, дивні слова, що їх говорив їм червоний, як індик, пан. Вдалині, в сіренькій імлі, стирчали обгорілі комини села. За ним починались німецькі позиції. Кілька кострубатих ворон летіло через це сумне поле.

— Солдати! — простягнувши перед собою руку з роз- чепіреними пальцями,' продовжував Микола Іванович, і шия його налилася кров’ю. — Ще вчора ви були нижніми чинами, безсловесною чередою, яку царська ставка гнала на забій. Вас не питали, за що ви повинні вмирати… Вас сікли за провини і розстрілювали без суду. (Підполковник Тетькін кашлянув, переступив з ноги на ногу, але промовчав і знову нагнув голову, уважно слухаючи). Я, призначений Тимчасовим урядом комісар армій Західного фронту, оголошую вам, — Микола Іванович стиснув пальці, ніби беручи повіддя, — віднині немає більше нижніх чинів. Назва скасовується. Віднині ви, солдати, рівноправні громадяни держави Російської: різниці більше немає між солдатами і командуючим армією. Назви — ваше благородіє, ваше високоблагородіє, ваше превосходительство — скасовуються. Віднині ви говорите: «здрастуйте, пане генерал», або «ні, пане генерал», «так, пане генерал». Принизливі відповіді: «точно так» і «нікак нєт» — скасовуються. Віддача честі солдатом якому б не було офіцерському чинові — скасовується назавжди. Ви можете здоровкатися за руку з генералом, якщо захочете…

— Го-го-го, — весело прокотилось по юрбі солдатів. Усміхнувся і Тетькін, кліпаючи злякано.

— І нарешті найголовніше: солдати, досі війну провадив царський уряд, тепер її провадить народ — ви. Тому Тимчасовий уряд пропонує вам створити в усіх арміях солдатські комітети — ротні, батальйонні, полкові і так далі, аж до армійських. Посилайте в комітети товаришів, яким ви довіряєте!.. Віднині солдатський палець гулятиме по військовій карті поруч з олівцем главковерха. Солдати, я поздоровляю вас з найголовнішим завоюванням революції!..

Криками «ура-а-а-а» знову зашуміло все поле. Тетькін стояв виструнчившись, тримаючи під козирок. Обличчя у нього стало сіре. З юрби почали кричати:

— А скоро замирюватися з німцем будемо?

— Мила скільки видаватимуть на людину?

— Я про відпустки. Як там сказано?

— Пане комісар, як же у нас тепер — короля, чи що, будуть обирати? Воювати ж хто буде?

Щоб краще відповісти на запитання, Микола Іванович зліз з трибуни, і його зараз же обступили збуджені солдати. Підполковник Тетькін, спершись ліктем на бильце трибуни, дивився, як у гущі залізних шапок рухалась, крутячись і віддаляючись, непокрита стрижена голова і гладка потилиця військового комісара. Один з солдатів, рудуватий, радісно-злий, в шинелі наопашки (Тетькін добре знав його, — з телефонної роти), схопив Миколу Івановича за пасок френча і, бігаючи навколо очима, почав питати:

— Пане військовий комісар, ви нам солодко говорили, ми всі солодко слухали… Тепер ви на моє запитання дайте відповідь.

Солдати радісно загомоніли і стовпились тісніше. Підполковник Тетькін нахмурився і стурбовано поліз з трибуни.

— Я вас запитаю, — говорив солдат, майже торкаючись чорним нігтем носа Миколи Івановича. — Одержав я з села листа, здохла у мене вдома корівка, сам я безкінний, і хазяйка моя з дітьми пішла з торбами просити у людей хліба… Значить, тепер маєте ви право мене розстрілювати за дезертирство, я вас питаю?

— Якщо особистий добробут вам дорожчий за свободу, — зраджуйте її, зраджуйте її, як Іуда, і Росія вам кине в очі: ви негідні бути солдатом революційної армії… Ідіть додому! — різко крикнув Микола Іванович.

— Та ви на мене не кричіть!

— Ти хто такий на нас кричати!..

— Солдати, — Микола Іванович підвівся навшпиньки, — тут сталося непорозуміння… Перший заповіт революції, панове, — це вірність нашим союзникам. Вільна революційна російська армія з свіжою силою повинна обрушитись на найлютішого ворога свободи, на імперіалістичну Німеччину.

— А ти сам годував вошей в окопах? — залунав грубий голос.

— Він їх зроду й не бачив…

— Подаруй йому зо три на розплід…

— Ти нам про свободу не говори, ти нам про війну говори, — ми три роки воюємо… Це вам добре в тилу черево відрощувати, а нам знати треба, як війну кінчати…

— Солдати, — вигукнув знову Микола Іванович, — прапор революції піднесено, свобода і війна до останньої перемоги.

— От чорт, дурень безмозкий…

— Та ми три роки воюємо, а перемоги не бачили…

— А нащо тоді царя скидали?..

— Вони навмисне царя скинули, бо він заважав їм війну затягати…

— Товариші, він підкуплений…

Підполковник Тетькін, розсуваючи ліктем солдатів, протовплювався до Миколи Івановича і бачив, як сутулуватий, величезний чорний артилерист схопив комісара за барки і, трясучи, кричав в обличчя:

— Чого ти сюди приїхав?.. Говори, чого до нас приїхав? Продавати нас приїхав, сучий сину…

Кругла потилиця Миколи Івановича втягалася в шию, піднята борода, наче намальована на щоках, моталась. Відпихаючи солдата, він роздер йому судорожними пальцями комір сорочки. Солдат, скривившись, зірвав з себе залізний шолом і з силою вдарив ним Миколу Івановича кілька разів по голові і в обличчя…

XL

Коло дверей ювелірного магазину Муравейчика сиділи нічний сторож і міліцейський, розмовляли стиха. Вулиця була безлюдна, магазини зачинені. Березневий вітрець посвистував у ще голих акаціях, шарудячи рекламою «позики свободи», що відклеїлась на паркані. Місяць, по-південному яскравий і живий, як медуза, високо стояв над містом.

— А він якраз в Ялті на своїй дачі байдикував, — не поспішаючи розповідав нічний сторож. — Виходить він прогулятися, як то годиться, в білих штанах, при всіх орденах, і тут йому на вулиці додають телеграму: зрікся государ імператор. Прочитав, голубчик, цю телеграму та як заллється привселюдно слізьми.

— Ай, ай, ай, — сказав міліцейський.

— А через тиждень йому відставка.

— За що?

— А за те, що він — губернатор, тепер цього не полагається.

— Ай, ай ай, — сказав міліцейський, дивлячись на худого кота, який обережно пробирався в своїх справах у місячній тіні під акаціями.

— … А государ імператор жив у той час у Могильові, серед свого війська. Ну, добре, живе, не журиться. Вдень виспиться, вночі депеші читає — де яка битва сталася.

— Неодмінно він, падлюка, пити хоче, до води пробирається, — сказав міліцейський.

— Ти про що?

— «3 тютюнового магазину Сіноплі кіт гуляти вийшов.

— Ну, добре. Коли це говорять государеві імператорові по прямому проводу, що, мовляв, так і так, народ у Петербурзі бунтується, солдати проти народу йти не хочуть, а хочуть вони розбігатися по домівках. Ну, думає государ, це ще півбіди. Скликав він усіх генералів, надів ордени, стрічки, вийшов до них і говорить: «У Петербурзі народ бунтує, солдати проти народу йти не хочуть, а хочуть вони розбігатися по домівках. Що мені робити? Говоріть ваш висновок». І що ж ти думаєш, дивиться він на генералів, а генерали, друже ти мій, висновку свого не говорять, і всі вбік одвернулися…

— Ай, ай, ай, от біда!

— Один тільки з них не одвернувся від нього — п’яненький старий генерал. «Ваша величність, — говорить, — накажіть, і я зараз же за вас життя віддам». Похитав государ головою і гірко усміхнувся. «З усіх, — каже, — моїх підданих, вірних слуг, один мені вірний лишився, та й той щодня зранку п’яний. Видно, царству моєму настав кінець. Дайте аркуш гербового паперу, підпишу зречення від престолу».

— І підписав?

— Підписав і заплакав гіркими слізьми.

— Ай, ай, ай, от біда яка…

Вулицею в цей час повз магазин швидко пройшов високий чоловік у низько насунутому величезному козирку кепі. Порожній рукав його френча був засунутий за пояс. Він повернув обличчя до тих, що сиділи коло магазину, — виразно блиснули його зуби.

— Четвертий раз чоловік оцей проходить, — тихо сказав сторож.

— З усього видно — бандит.

— З цієї самої війни розвелося бандитів, — е-е, голубе ти мій. Де їх зроду й не бувало — наїхали. Артисти!

Вдалині на дзвіниці продзвонило три години. Зараз же заспівали другі півні. На вулиці знову з’явився однорукий. Цього разу він ішов прямо на сторожів, до магазину. Вони, замовкнувши, дивились на нього. Раптом сторож прошепотів швиденько:

— Пропали ми, Іване, давай свисток.

Міліцейський потягнувся був за свистком, але однорукий підскочив до нього, і вдарив ногою в груди, і зараз же ручкою револьвера вдарив по голові нічного сторожа. В ту ж мить до під’їзду підбіг другий чоловік у солдатській шинелі, кремезний, з настовбурченими вусами, і, навалившись на міліцейського, швидким і сильним рухом закрутив йому руки за спиною.

Мовчки однорукий і кремезний почали працювати над замком. Відімкнули магазин Муравейчика, втягли туди приголомшеного сторожа і зв’язаного міліцейського. Двері за собою причинили.

За кілька хвилин усе було скінчено — самоцвіти й золото зав’язані в два вузлики. Потім кремезний сказав:

— А ці? — і штовхнув чоботом міліцейського, що лежав на підлозі коло прилавка.

— Любі, дорогі, не треба, — неголосно промовив міліцейський, — не треба, любі дорогі…

— Ходімо, — різко сказав однорукий.

— А я тобі кажу — донесуть.

— Ходім, мерзотнику! — і Аркадій Жадов, схопивши вузлик у дуби, навів маузер на свого компаньйона. Той усміхнувся, пішов до дверей. Вулиця була так само безлюдна. Обидва вони спокійно вийшли, завернули за ріг і попрямували до «Шато Каберне».

— Мерзотник, бандит, паскудник, — по дорозі говорив Жадов присадкуватому, — Якщо хочеш зі мною працювати, — щоб цього не було. Зрозумів?

— Зрозумів.

— А тепер — давай вузлик. Іди зараз же і готуй човна. Я піду за дружиною. На світанку ми повинні бути в морі.

— В Ялту поїдемо?

— Це вже не твоє діло. В Ялту там чи в Константинополь… Я розпоряджаюсь.

XLI

Катя залишилась сама. Телєгін і Даша поїхали в Петроград. Катя провела їх на вокзал, — вони були такі неуважливі, як уві сні, — і повернулась додому смерком.

В будинку було порожньо. Марфуша й Ліза пішли на мітинг домашньої прислуги. В їдальні, де ще залишився запах цигарок і квітів, серед неприбраного посуду стояло деревце в цвіту — вишня. Катя полила її з графина, прибрала посуд і, не засвічуючи світла, сіла коло стола, обличчям до вікна, — за ним пригасало небо, обгорнене хмарами. В їдальні постукував стінний годинник. Коли б серце навіть розірвалось від нудьги, він однаково так само постукував би. Катя довго сиділа не рухаючисьг потім узяла з крісла пухову хустку, накинула на плечі й пішла в Дашину кімнату.

Неясно в сутінках було видно смугастий матрац спорожнілої постелі, на стільці стояла порожня картонна коробка з-під капелюха, на підлозі валялись папірці й клаптики матерії. Коли Катя побачила, що Даша взяла з собою всі свої дрібні речі, не залишила, не забула нічого, їй стало прикро до сліз. Вона сіла на ліжко, на смугастий матрац, і тут, так само, як у їдальні, сиділа нерухомо.

Годинник у їдальні гучно видзвонив десять. Катя поправила на плечах хустку і пішла на кухню. Постояла, послухала, потім, звівшись навшпиньки, дістала з полиці кухонний зошит, вирвала з нього чистий аркушик і написала олівцем: «Лізо і Марфушо, вам повинно бути соромно на весь день до самої ночі залишати квартиру». На аркушик капнула сльоза. Катя поклала записку на кухонний стіл і пішла в спальню. Там швидко роздяглась, влізла в ліжко і затихла.

Опівночі грюкнули кухонні двері, і, гучно тупаючи та голосно розмовляючи, увійшли Ліза і Марфуша, заходили по кухні, принишкли, і раптом обидві засміялись, — прочитали записку. Катя закліпала очима, не ворухнулась.

Нарешті на кухні стало тихо. Годинник безсонно й гучно видзвонив годину. Катя повернулась на спину, ногою збила з себе ковдру, через силу зітхнула кілька разів, наче їй бракувало повітря, зіскочила з ліжка, засвітила електрику і, мружачись від світла, підійшла до великого стоячого дзеркала. Денна тоненька сорочка не доходила їй до колін. Катя стурбовано і швидко, як дуже знайоме, оглянула себе, — підборіддя у неї здригнулось, вона близько підійшла до дзеркала, підняла з правого боку волосся. «Так, так, звичайно, — ось, ось, ось ще… — Вона оглянула все обличчя. — Так, звісно… Через рік — сива, потім стара». Вона погасила електрику і знову лягла в постіль, прикрила очі ліктем. «Жодної хвилини радості за все життя. Тепер уже кінець… Нічиї руки не обнімуть, не стиснуть, ніхто не скаже — дорога моя, люба моя, радість моя…»

Серед гірських думок і жалю Катя раптом згадала піщану мокру доріжку, кругом галявина, сива від дощу, і великі липи… Доріжкою йде вона сама — Катя — в коричневому платті і чорному фартушку. Під туфельками хрускотить пісок. Катя почуває, яка вона вся легка, тоненька, волосся тріпає вітрець, і поруч, — не по доріжці, а по мокрій траві, — іде, ведучи велосипед, гімназист Альоша. Катя відвертається, щоб не засміятися… Альоша говорить глухим голосом: «Я знаю, — мені нема чого сподіватись на взаємність. Я тільки приїхав, щоб сказати це вам. Я скінчу життя де-небудь на залізничній станції, в глушині. Прощайте…» Він сідає на велосипед і їде лугом, за ним у траві тягнеться сизий слід… Сутулиться спина його в сірій куртці, і білий картуз зникає за зеленню. Катя кричить: «Альоша, верніться!»

… Невже вона, змучена зараз безсонням, стояла колись на тій вогкій доріжці, і літній вітер, що пахнув дощем, метляв її чорного фартушка? Катя сіла в ліжку, обхопила голову, сперлась ліктями на голі коліна, і в пам’яті її виникли тьмяні вогники ліхтарів, сніговий пил, вітер, що гудів у голих деревах, верескливе, тужливе, безнадійне рипіння санок, крижані очі Безсонова близько, біля самих очей… Солодка знемога, млість… Огидний холодок цікавості…

Катя знову лягла. В тиші дому різко затріщав дзвінок. Катя похолола. Дзвінок повторився. По коридору, сердито дихаючи спросоння, пройшла босоніж Ліза, брязнула ланцюжком парадного і через хвилину постукала в спальню: «Бариня, вам телеграма».

Катя, кривлячись, взяла вузький конвертик, розірвала заклейку, розгорнула, і в очах їй стало темно.

— Лізо, — сказала вона, дивлячись на дівчину, у якої від страху почали тремтіти губи, — Микола Іванович помер.

Ліза зойкнула й заплакала. Катя сказала їй: «Ідіть». Потім удруге перечитала потворні букви на телеграфній стрічці: «Микола Іванович помер тяжких поранень одержаних славному посту виконання обов’язку крапка тіло перевозимо Москву кошти союзу…»

Катю занудило під грудьми, на очі попливла темрява, вона потягнулась до подушки і знепритомніла…

На другий день до Каті з’явився той самий рум’яний і бородатий пан, — відомий громадський діяч і ліберал князь Капустін-Унжеський, — якого вона чула в перший день революції в Юридичному клубі, — взяв у свої руки обидві її руки і, тулячи їх до волохатого жилета, почав говорити про те, що від імені організації, де він працював разом з покійним Миколою Івановичем, від імені міста Москви, товаришем комісара якої він зараз працює, від імені Росії і революції висловлює Каті безутішне співчуття з приводу передчасної загибелі славного борця за ідею.

Князь Капустін-Унжеський був весь з природи своєї такий щасливий, здоровий і веселий і так щиро журився, від його бороди й жилета так затишно пахло сигарами, що Каті на хвилину стало легше на душі, вона звела на нього свої очі, що блищали від безсоння, розтулила сухі губи:

— Дякую, що ви так говорите про Миколу Івановича…

Князь витягнув величезну хустку і витер очі. Він виконав тяжкий обов’язок і поїхав, — машина його страшенно заревіла у провулку. А Катя знову почала сновигати по кімнаті: спинялася перед фотографічними картками чужого генерала з лев’ячим лицем, брала в руки альбом, книжку, китайську коробочку, — на кришці її була чапля, яка схопила жабу, — знову ходила, дивилась на шпалери, на штори… До обіду вона не доторкнулась. «Що ж ви, з’їли б хоч киселю», — сказала покоївка Ліза. Не розтуляючи зубів, Катя хитнула головою. Написала була Даші коротенького листа, але зараз же порвала.

Лягти б, заснути. Але лягти в постіль, — як у труну, — страшно після минулої ночі… Найболючішою була безнадійна жалість до Миколи Івановича: був він хороша, добра, безладна людина… Любити його треба було таким, яким він є… А вона мучила. Через те він так рано й посивів. Катя дивилась у вікно на тьмяне, білясте небо. Хрустіла пальцями.

На другий день була панахида, а ще через добу — похорон останків Миколи Івановича. На могилі говорились чудові промови: покійного порівнювали з альбатросом, що загинув у вирі, з людиною, яка пронесла через славне життя палаючий факел. Відомий соціаліст-революціонер, що спізнився на похорон, низенький чоловік в окулярах, сердито буркнув Каті: «Ану поступіться, громадянко», — протиснувся до самої могили і почав говорити про те, що смерть Миколи Івановича зайвий раз підтверджує правильність аграрної політики, яку проводить його, оратора, партія. Земля обсипалась з-під його неохайних черевиків і стукаючи падала на труну. У Каті горло стискалося нудотною спазмою. Вона непомітно вийшла з натовпу і поїхала додому.

У неї було одне бажання — вимитися й заснути. Коли вона увійшла в дім, її пойняв жах: смугасті шпалери, фотографії і коробочка з чаплею, зім’ята скатерка в їдальні, запорошені вікна, — яка нудьга! Катя звеліла приготувати ванну і, застогнавши, лягла в теплу воду. Все тіло її відчуло, нарешті, смертельну втому. Вона ледве допленталась до спальні і заснула, не розкриваючи постелі. Крізь сон їй вчувалися дзвінки, кроки, голоси, хтось постукав у двері, вона не відповіла.

Прокинулась Катя, коли було зовсім темно, — болісно стиснулось серце. «Що, що?» — злякано, жалібно спитала вона, підводячись на ліжку, і з хвилину сподівалась, що, може, все це страшне їй тільки приснилось… Потім, теж з хвилину, відчувала образу й несправедливість, — навіщо мене мучать? І вже зовсім прокинувшись, поправила волосся, наділа туфельки на босу ногу і ясно, і спокійно подумала: «Більше не хочу».

Не кваплячись Катя відчинила дверці кустарної маленької шафки-аптечки, що висіла на стіні, і почала читати написи на пляшечках. Пляшечку з морфієм вона розкрила, понюхала і затиснула в кулачку і пішла в їдальню за чарочкою, але по дорозі спинилась, — у вітальні було світло. «Лізо, це ви?» — тихо спитала Катя, відхилила двері і побачила чоловіка у військовій сорочці, що сидів на дивані. Брита голова його була перев'язана чорним. Він поквапливо встав. У Каті почали тремтіти коліна, стало порожньо під серцем. Чоловік дивився на неї розширеними, страшними очима. Рівний рот його був міцно стулений. Це був Рощин, Вадим Петрович. Катя піднесла обидві руки до грудей. Рощин, не опускаючи очей, сказав повільно і твердо:

— Я зайшов до вас, щоб засвідчити свою пошану. Ваша прислуга розказала мені про нещастя. Я залишився, бо вважав за потрібне сказати вам, що ви можете розпоряджатися мною, всім моїм життям.

Голос його здригнувся, коли він вимовив останні слова, і худе обличчя залилось коричневим рум’янцем. Катя з усієї сили притиснула руки до грудей. Рощин зрозумів по очах, що треба підійти й допомогти їй. Коли він наблизився, Катя, цокочучи зубами, промовила:

— Здрастуйте, Вадиме Петровичу…

Мимоволі він підняв руку, щоб обхопити Катю, — така вона була тендітна й нещасна, з судорожно затисненою в кулаці пляшечкою, — але зараз же опустив руки, насупився. Чуттям жінки Катя зрозуміла раптом: вона, нещасна, маленька, грішна, невміла, з усіма своїми невиплаканими слізьми, з мізерною пляшечкою морфію, стала потрібна й дорога цій людині, яка мовчки й суворо жде — прийняти її душу в свою. Стримуючи сльози, неспроможна сказати нічого, розняти зуби, Катя нахилилась до руки Вадима Петровича і припала до неї губами та обличчям.

XLII

Поклавши лікті на мармуровий підвіконник, Даша дивилася у вікно. За темними лісами, в кінці Кам’яноострівського, півнеба було освітлено призахідним сонцем, В небі були сотворені чудеса. Коло Даші сидів Іван Ілліч і дивився на неї не ворушачись, хоч міг ворушитись скільки завгодно, — Даша однаково тепер нікуди не зникла б з цієї кімнати з багряним відблиском зорі на білій стіні.

— Як сумно, як гарно, — сказала Даша. — Наче ми пливемо на повітряному кораблі…

Іван Ілліч кивнув. Даша зняла руки з підвіконника.

— Дуже хочеться музики, — сказала вона. — Скільки вже я не грала? З того часу, як почалась війна… Подумай — ще війна… А ми…

Іван Ілліч заворушився. Даша зараз же продовжувала:

— Коли скінчиться війна, — ми візьмемось до музики… А пам’ятаєш, Іване, як ми лежали з тобою на піску і море набігало на пісок? Пам’ятаєш, яке було море — злиняле, голубе… Мені здається, що я любила тебе все життя… — Іван Ілліч знову заворушився, хотів щось сказати, але Даша нагадалась: — А чайник же кипить! — і побігла з кімнати, але у дверях спинилась. Він бачив у сутінках тільки її обличчя, руку, що взялась за штору, і ногу в сірій панчосі. Даша зникла. Іван Ілліч закинув руки за голову й заплющив очі.

Даша і Телєгін приїхали сьогодні о другій годині вдень. Цілу ніч їм довелося сидіти в коридорі переповненого вагона на чемоданах. Приїхавши, Даша зараз же взялась розкладати речі, заглядати в усі закутки, витирати пил, захоплюватись квартирою і вирішила все переставити по-іншому. Зробити це треба було негайно. Знизу покликали швейцара, який разом з Іваном Іллічем возив з кімнати в кімнату шафи й дивани. Коли переставляти закінчили, Даша попросила Івана Ілліча повідчиняти всюди кватирки, а сама пішла митися. Вона дуже довго хлюпалась, щось робила з лицем, з волоссям і не дозволяла заходити то в одну, то в другу кімнату, хоч головне завдання Івана Ілліча за весь день було — щохвилини зустрічати Дашу і дивитись на неї.

Надвечір Даша нарешті вгамувалась. Іван Ілліч, вимитий і побритий, прийшов у вітальню і сів коло Даші. Вперше після Москви вони були самі, в тиші. Немов побоюючись цієї тиші, Даша старалась не мовчати. Як вона потім призналась Іванові Іллічу, їй раптом стало страшно, що він скаже їй «особливим» голосом: «Ну що ж, Дашо?..»

Вона пішла подивитись на чайник. Іван Ілліч сидів із заплющеними очима. Вона пішла, а повітря було ще сповнене її диханням. Невимовною чарівністкУ постукували на кухні Дашині підбори. Раптом там щось задзвеніло — розбилось, і Дашин жалібний голос: «Чашка!» Гаряча радість залила Івана Ілліча: «Завтра, коли прокинусь, буде не звичайний ранок, а буде — Даша». Він швидко підвівся, Даша з’явилась на дверях.

— Розбила чашку… Іване, невже ти хочеш чаю?

— Ні…

Вона підійшла до Івана Ілліча і, тому що в кімнаті було зовсім темно, поклала руки йому на плечі.

— Про що думав? — спитала вона тихо.

— Про тебе.

— Я знаю. А що про мене думав? її неясне лице в сутінках здавалось нахмуреним, насправді ж воно усміхалось. Її груди дихали рівно, піднімались і опускались.

— Думав про те, що якось погано у мене зв’язано: ти — і що ти — моя дружина, — потім я раптом зрозумів це і пішов тобі сказати, а тепер знов не пам’ятаю.

— Ай, ай, — сказала Даша, — сідай, а я збоку. — Іван Ілліч сів у крісло. Даша сіла збоку, на підлокітник. — А ще про що думав?

— Я тут сидів, коли ти була в кухні, і думав: «В домі оселилась дивна істота…» Це погано?

— Еге ж, — відповіла Даша задумано, — це дуже погано.

— Ти любиш мене, Дашо?

— О, — вона знизу вгору кивнула головою, — люблю до самої берізки.

— До якої берізки?

— Хіба ти не знаєш: у кожного в кінці життя — могилка і над нею плакуча береза.

Іван Ілліч взяв Дашу за плечі. Вона з ніжністю дала себе пригорнути. Так само, як давним-давно на березі моря, поцілунок їх був довгим, їм бракувало дихання. Даша сказала: «Ах, Іване», — і обхопила його за шию. Вона чула, як важко стукає його серце, їй стало жаль його. Вона зітхнула, встала з крісла і сказала просто:

— Ходімо, Іване.

На п’ятий день після приїзду Даша одержала від сестри листа. Катя писала про смерть Миколи Івановича.

«Я переживала час безнадії і розпачу. Я ясно відчула, що на віки вічні — одна. О, як це страшно!.. Це так страшно, що я наважилась якнайшвидше позбутися цього… Ти розумієш. Мене врятувало чудо… Може — випадковість… Ні, ні, це було як чудо… Я не можу про це писати… Я розкажу, коли ми побачимось…»

Звістка про смерть зятя, Катин лист вразили Дашу. Вона негайно зібралась їхати в Москву, але наступного дня надійшов другий лист від Каті — вона писала, що складає речі і виїжджає в Петроград, просить підшукати їй недорогу кімнату. В листі була приписка: «До вас зайде Вадим Петрович Рощин. Він розкаже вам про мене все докладно. Він мені як брат, як батько, як друг життя мого».

Даша і Телєгін ішли алеєю. Була неділя, квітневий день. У прохолоді ще по-весняному синього неба летіли тонкі уривки хмари, що танула від сонця. Сонячне світло, наче крізь воду, проникало в алею, сковзало по білому платтю Даші. Назустріч рухались червонувато-сухі щогли сосон, — шуміло їх верховіття, шелестіло листя. Даша поглядала на Івана Ілліча, — він зняв кашкета й опустив брови, усміхаючись. У неї було почуття спокою і наповненості — чарівністю дня, радістю того, що так добре дихати, так легко йти і що так віддана душа цьому дню і цій людині, яка йде поруч.

— Іване, — сказала Даша і усміхнулась.

Він спитав з усмішкою:

— Що, Дашо?

— Ні… подумала.

— Про що?

— Ні, потім.

— Я знаю про що.

Даша швидко обернулась:

— Слово честі, ти не знаєш…

Вони дійшли до великої сосни. Іван Ілліч відколупнув луску кори, вкриту м’якими краплями смоли, розламав у пальцях і лагідно з-під брів дивився на Дашу:

— Ні, знаю.

У Даші затремтіла рука.

— Ти розумієш, — сказала вона пошепки, — я почуваю, як я вся повинна перелитися в якусь ще більшу радість… Така я вся повна…

Іван Ілліч покивав головою. Вони вийшли на галявину, порослу тендітно-зеленою травичкою і жовтими квіточками курячої сліпоти, що тріпотіли на вітрі. Вітер підхопив Дашине плаття. Вона на ходу заклопотано кілька разів нахилялась, щоб обсмикнути спідницю, і повторювала:

— От же який вітер!

В кінці галявини тягнулись високі двірцеві штахети з потемнілими від часу золоченими списами. Даші в туфельку закотився камінець. Іван Ілліч присів, зняв туфлю з Дашиної теплої ноги в білій панчосі і поцілував ногу коло пальців. Даша наділа туфлю, потупала ногою і сказала:

— Хочу, щоб від тебе була дитинка, ось що…

XLIII

Катерина Дмитрівна оселилась недалеко від Даші, в дерев’яному будиночку у двох бабусь. Одна з них, Клавдія Іванівна, була колись давно співачкою, друга — Софочка, її компаньйонкою. Клавдія Іванівна, зранку підмалювавши собі брови і надівши парик кольору воронячого крила, сідала розкладати пасьянс. Софочка вела господарство і розмовляла чоловічим голосом. В будинку було чистенько, тіснувато, по-старовинному безліч скатерочок, ширмочок, пожовклих портретів з неповоротної молодості. Вранці в кімнатах пахло доброю кавою; коли починали готувати обід, Клавдія Іванівна страждала від запаху страв і нюхала сіль, а Софочка кричала чоловічим голосом з кухні: «Куди ж я цей сморід подіну. Не на одеколоні ж картоплю смажити». Вечорами засвічували гасові лампи з матовими кулями. Бабусі піклувались про Катю.

Вона жила тихо в цьому старозавітному затишку, що залишився непорушеним від бур часу. Вставала вона рано, сама прибирала кімнату і сідала до вікна — лагодити білизну, штопати панчохи або переробляти з своїх старих пишних платтів що-небудь простіше. Після сніданку Катя звичайно йшла на острови, брала з собою книжку або шитво, і, дійшовши до улюбленого місця, сідала на ліавку поблизу маленького озера і дивилась на дітей, що гралися на купі піску, читала, вишивала, думала. О шостій годині вона поверталась обідати до Даші. Об одинадцятій Даша і Телєгін проводили її додому: сестри йшли попереду під руку, а Іван Ілліч, в зсунутому на потилицю кашкеті і посвистуючи, йшов ззаду, «прикриваючи тил», тому що вечорами тепер ходити по вулицях було не зовсім безпечно.

Щодня Катя писала Вадиму Петровичу Рощину, що був весь цей час у командировці, на фронті. Уважно й чесно вона розказувала в листах усе, що робила за день і що думала: про це просив її Рощин і підтверджував у листахвідповідях: «Коли ви мені пишете, Катерино Дмитрівно, що сьогодні переходили Єлагін міст, почав накрапати дощ, у вас не було зонтика і ви пережидали дощ під деревами, — мені це дорого. Мені дорогі всі дрібниці вашого життя, мені здається навіть, що я б тепер не зміг без них жити».

Катя розуміла, що Рощин перебільшує і прожити б, звичайно, зміг без її дрібниць, але подумати — залишитися хоч би на один день знову одній, самій з собою, було так страшно, що Катя намагалась не роздумувати, а вірити, ніби все її життя потрібне й дороге В адиму Петровичу. Тому все, що вона тепер робила, — набувало особливого сенсу. Загубила наперсток, шукала цілу годину, а він був на пальці: ото вже Вадим Петрович посміється, яка вона стала неуважна. До самої себе Катя тепер ставилась, як до чогось не зовсім свого. Одного разу, працюючи коло вікна і думаючи, вона помітила, що тремтять пальці; вона підвела голову і, протикаючи голкою спідницю на коліні, довго дивилась поперед себе, нарешті погляд її розрізнив навпроти, де була дзеркальна шафа, худеньке лице з великими сумними очима, з волоссям, причесаним просто, — назад, вузлом… Катя подумала: «Невже — я?» Опустила очі і продовжувала шити, але серце билось, вона вколола пальця, піднесла його до рота і знову глянула в дзеркало, — але тепер уже це була вона, і гірша за ту… Того ж вечора вона написала Вадиму Петровичу: «Сьогодні цілий день думала про вас. Я за вами скучила, милий мій друже, — сиджу коло вікна і жду. Щось зі мною діється давним-давно забуте, якісь дівочі настрої…»

Навіть Даша, неуважна й захоплена своїми складними, як їй здавалось — єдиними від створення світу, відносинами з Іваном Іллічем, помітила в Каті зміну і одного разу за вечірнім чаєм довго доводила, що Каті завжди тепер треба носити гладенькі чорні плаття з глухим коміром. «Я тебе запевняю, — говорила вона, — ти себе не бачиш, Катюшо, тобі на вигляд, ну — дев’ятнадцять років… Іване, правда ж, вона молодша за мене?»

— Так, тобто не зовсім, але можливо…

— Ах, ти нічого не розумієш, — говорила Даша, — у жінки молодість настає зовсім не від років, зовсім від інших причин. Роки тут зовсім ніякої ролі не відіграють…

Невеликі гроші, що залишились у Каті після смерті Миколи Івановича, кінчались. Телєгін порадив їй продати її стару квартиру на Пантелеймонівській, що стояла порожньою з березня місяця. Катя погодилась і разом з Дашею поїхала на Пантелеймонівську — відібрати деякі речі, дорогі як спогад.

Піднявшись на другий поверх і глянувши на пам’ятні їй дубові двері з мідною дощечкою — «М. І. Смоковников», — Катя відчула, що, от, замикається коло життя. Старий, знайомий швейцар, який, бувало, сердито сопучи спросоння і прикриваючи горло коміром накинутого пальта, відчиняв їй після півночі парадні двері і гасив електрику завжди раніш, ніж Катя встигала піднятись до себе, — відімкнув зараз своїм ключем двері, зняв кашкета і, пропускаючи вперед Катю і Дашу, сказав заспокійливо:

— Не сумлівайтесь, Катерино Дмитрівно, крихти не пропало, день і ніч за мешканцями наглядав. Синка в них убили на фронті, а то б і зараз жили, дуже були задоволені квартирою…

У прихожій було темно і пахло нежилим, у всіх кімнатах опущені штори. Катя увійшла в їдальню і повернула вимикач, — кришталева люстра яскраво спалахнула над накритим сірим сукном столом, посередині якого все ще стояла фарфорова корзина для квітів, з давно засохлою гілкою мімози. Байдужі свідки веселого життя, що відшуміло тут, — стільці з високими спинками і шкіряними сидіннями, — стояли вздовж стін. Одна половинка дверцят у величезному, як орган, різьбленому буфеті була відхилена, виднілись перевернуті бокали. Овальне венеціанське дзеркало припало пилом, і зверху на ньому все ще спав золотий хлопчик, простягнувши ручку на золотий завиток…

Катя стояла нерухомо коло дверей.

— Дашо, — тихо промовила вона, — ти пам’ятаєш, Дашо!.. Подумай, і нікого більше нема…

Потім вона пройшла у вітальню, засвітила велику люстру, оглянулась і знизала плечима. Кубічні і футуристичні картини, що здавались колись такими зухвалими й моторошними, тепер висіли на стінах жалюгідні, померхлі, немов давним-давно покинені вбрання, що стали непотрібними після карнавалу.

— Катюшо, а оцю пам’ятаєш? — сказала Даша, показуючи на розкарячену, з квіткою, в жовтому кутку «Сучасну Венеру». — Тоді мені здавалось, що вона і є причина всього лиха.

Даша засміялась і почала перебирати ноти. Катя пішла в свою колишню спальню. Тут усе було точно таким самим, як три роки тому, коли вона, одягнена по-дорожньому, в вуалі, вбігла востаннє в цю кімнату, щоб узяти з туалету рукавички.

Тепер на всьому лежала якась тьмяність, все було набагато менше розміром, ніж здавалось раніш. Катя відчинила шафу, повну залишків мережив і шовку, ганчірок, панчіх, туфельок. Ці речі, які колись здавались їй потрібними, і досі трохи пахли духами. Катя без мети перебирала їх, — з кожною річчю був зв’язаний спогад життя, яке відійшло назавжди.

Раптом тиша в усьому домі здригнулась і наповнилась звуками музики, — це Даша грала ту саму сонату, яку розучувала, коли три роки тому готувалась до екзаменів. Катя зачинила дверцята шафи, пішЛа у вітальню й сіла коло сестри.

— Катю, правда, чудово? — сказала Даша, напівобернувшись. Вона програла ще кілька тактів і взяла з підлоги другий зошит. Катя сказала:

— Ходімо, у мене голова розболілась.

— А як же речі?

— Я нічого не хочу звідси брати. Тільки рояль перевезу до тебе, а то все — нехай…

Катя прийшла на обід, збуджена від швидкої ходьби, весела, в новій шапочці, в синій вуальці.

— Ледве встигла, — сказала вона, торкаючись теплими губами Дашиної щоки, — а черевики все-таки промочила. Дай мені перемінити. — Стягаючи рукавички, вона підійшла у вітальні до вікна. Дощ, що поривався вже кілька разів іти, ринув зараз сірими потоками, закружляв у поривах вітру, зашумів у ринві. Далеко внизу було видно, як бігли зонтики. Потемніле повітря мигнуло перед вікнами білим світлом, і так тріснуло, що Даша ойкнула.

— Ти знаєш, хто буде у вас сьогодні ввечері? — спитала Катя, кривлячи губи в усмішку. Даша спитала: «Хто?» — але в прихожій подзвонили, і вона побігла відчиняти. Почувся сміх Івана Ілліча, човгання його ніг по підстилці, потім вони з Дашею, голосно розмовляючи і сміючись, пройшли в спальню. Катя стягла рукавички, зняла капелюха, поправила волосся, і весь цей час лукава й ніжна усмішка кривила її губи.

За обідом Іван Ілліч, рум’яний, веселий, з мокрим волоссям, розповідав про події. На Балтійському заводі, як і всюди зараз на фабриках і заводах, робітники хвилюються. Ради підтримують усі їх вимоги. Приватні підприємства почали потроху закриватися, казенні — працюють із збитками, але тепер війна, революція, — не до прибутків. Сьогодні на заводі знову був мітинг. Виступали більшовики, і всі в один голос кричали: «Треба кінчати війну, ніяких поступок буржуазному урядові, ніяких угод з підприємцями, вся влада Радам! — а вже вони наведуть порядок!..»

— Я теж виліз поговорити. Куди тут — з трибуни стягли. Васька Рубльов підскочив: «Я ж знаю, — каже, — що ти нам не ворог, навіщо ж ти дурниці верзеш, у тебе в голові сміття». Я йому: «Василю, через півроку заводи стануть, їсти — нічого». А він мені: «Товаришу, до Нового року вся земля, всі заводи відійдуть трудящим, буржуя жодного в республіці не залишимо навіть на розплід. І грошей більше не буде. Працюй, живи, — все твоє. Зрозумій ти, — соціальна революція!» Отак усе це до Нового року й обіцяв.

Іван Ілліч стримано засміявся, але похитав головою і став пальцем збирати крихти на скатерці. Даша зітхнула:

— Мають бути великі випробування, я почуваю.

— Так, — сказав Іван Ілліч, — війна не скінчилась, у цьому вся річ. Власне — що змінилося з лютого? Царя прибрали, але безладдя стало більше. А купка адвокатів і професорів, безперечно людей освічених, запевняє всю країну: терпіть, воюйте, настане час, ми вам дамо англійську конституцію і навіть набагато кращу. Не знають вони Росії, ці професори. Погано вони російську історію читали. Російський народ — не умоглядна яка-небудь штуковина. Російський народ — запальний, талановитий, сильний народ. Недарма російський мужик допер у личаках до Тихого океану. Німець буде на місці сидіти, сто років свого добиватися, терпітиме. А цей — нетерплячий. Цього можна мрією захопити всесвіт завоювати. І піде, — в полотняних штанах, у личаках, з сокиркою за поясом… А професори хочуть одягти розбурханий океан народний у добропристойну конституцію. Еге ж, видно, доведеться побачити нам дуже серйозні події.

Даша, стоячи коло стола, наливала в чашечку кави. Раптом вона поставила кофейник і притулилась до Івана Ілліча — обличчям, до грудей.

— Ну, ну, Дашо, не хвилюйся, — сказав він, гладячи її по волоссю. — Нічого поки що не трапилось жахливого… А з нами траплялося й дещо гірше… От, я пам’ятаю, — ти послухай мене, — пам’ятаю, прийшли ми на Гнилу Липу…

Він почав згадувати про воєнні злигодні. Катя оглянулась на стінний годинник і вийшла з їдальні. Даша дивилась на спокійне, міцне обличчя чоловіка, на сірі його усміхнені очі і заспокоювалась потроху: з таким не страшно. Дослухавши оповідання про Гнилу Липу, вона пішла в спальню припудритись. Перед туалетним дзеркалом сиділа Катя і щось робила з лицем.

— Данюшо, — сказала вона тоненьким голосом. — У тебе не залишилось тих духів, пам’ятаєш, — паризьких?

Даша присіла на підлогу перед сестрою і дивилась на неї з величезним здивуванням. Потім спитала пошепки:

— Катюшо, пір’ячко чистиш?..

Катя почервоніла, кивнула головою.

— Катюшо, що з тобою сьогодні?

— Я хотіла сказати, а ти не дослухала, — сьогодні увечері приїжджає Вадим Петрович і з вокзалу заїде прямо до вас… До мене незручно, пізно…

О пів на десяту залунав дзвінок. Катя, Даша і Телєгін вибігли в прихожу. Телєгін відчинив, увійшов Рощин у пом’ятій шинелі наопашки, в глибоко насунутому кашкеті. Його худе, похмуре, темне від загару обличчя пом’якшилось усмішкою, коли він побачив Катю. Вона розгублено й радісно дивилась на нього. Коли він, скинувши кашкета і шинелю на стіл і вітаючись, сказав сильним і глухуватим голосом: «Пробачте, що так пізно вдираюсь, — хотілось сьогодні ж побачити вас, Катерино Дмитрівно, вас, Даріє Дмитрівно», — Катині очі наповнились світлом.

— Я рада, що ви приїхали, Вадиме Петровичу, — сказала вона і, коли він нахилився до її руки, поцілувала його в голову затремтілими губами.

— Даремно без речей приїхали, — сказав Іван Ілліч, — однаково ми вас залишимо ночувати.

— У вітальні на турецькому дивані, якщо буде ко ротко, приставимо крісло, — сказала Даша.

Рощин, наче крізь сон, слухав, що йому говорять ці ласкаві, елегантні люди. Він увійшов сюди, ще весь наїжений після безсонних ночей у дорозі, лазіння у вагонні вікна за «постачанням», безупинної боротьби за шість вершків місця в купе і лайки, що застрягала в вухах. Йому ще було дико, що ці троє людей, майже немислимо гарні й чисті, які гарно пахнуть, стоять на дзеркальному паркеті, зраділи саме тому, що з’явився він — Рощин… Наче крізь сон він бачив прекрасні очі Каті, які говорили: рада, рада, рада…

Він обсмикнув паска, розправив плечі, зітхнув глибоко.

— Дякую, — сказав він, — куди накажете йти?

Його повели в ванну — митися, потім у їдальню — годувати. Він їв, не розбираючи, що йому підкладали, швидко наївся і, відсунувши тарілку, закурив. Його суворе, худе, брите обличчя, що злякало Катю, коли він з’явився у прихожій, тепер пом’якшилось і здавалося ще більш стомленим. Його великі руки, на які падало світло оранжевого абажура, тремтіли над столом, коли він запалював сірника. Катя, сидячи в тіні абажура, придивлялась до Вадима Петровича і почувала, що любить кожну волосинку на його руці, кожного гудзика на його темно-коричневому пом’ятому френчі. Вона помітила також, що, розмовляючи, він часом стискав щелепи й говорив крізь зуби. Його фрази були уривчасті й безладні. Видно, він сам, почуваючи це, намагався подолати в собі якесь давнє і постійне гнівне збудження… Даша, перезирнувшись з сестрою і чоловіком, спитала Рощина, що, може, він стомився і хотів би лягти? Він несподівано спалахнув, випростався на стільці:

— Далебі, я не для того приїхав, щоб спати… Ні… Ні… — І він вийшов на балкон і став під дрібний нічний дощ. Даша показала очима на балкон і похитала головою. Рощин промовив звідти:

— Ради бога, пробачте, Даріє Дмитрівно… це все чотири безсонних ночі…

Він з’явився, пригладжуючи волосся на тім’ї, і сів на своє місце.

— Я їду прямо з ставки, — сказав він, — везу дуже невтішні повідомлення військовому міністрові… Коли я побачив вас, мені стало боляче. Дозвольте вже я все скажу: ближчої за вас, Катерино Дмитрівно, у мене ж на світі немає людини. — Катя зблідла. Іван Ілліч став, заклавши руки за спину, біля стіни. Даша страшними очима дивилась на Рощина. — Якщо не станеться чуда, — сказав він, покашлявши, — то ми загинули. Армії більше не існує… Фронт розбігається… Солдати їдуть додому на дахах вагонів… Спинити руйнування фронту нема людської можливості… Це відплив океану…. Російський солдат втратив уявлення, за що він воює, втратив пошану до війни, втратив пошану до всього, з чим зв’язана ця війна, — до держави, до Росії. Солдати певні, що досить крикнути: «Мир», — і того ж дня війні кінець… І не хочемо миритися тільки ми — пани… Розумієте, — солдат плюнув на те місце, де його одурювали три роки, покинув гвинтівку, і примусити його воювати більше не можна… До осені, коли ринуть усі десять мільйонів… Росія перестане існувати як суверенна держава… — Він зціпив щелепи так, що надулись жовна на вилицях. Усі мовчали. Він продовжував глухим голосом: — Я везу план військовому міністрові. Кілька панів генералів склали план порятунку фронту… Оригінально… В усякому разі союзники не зможуть дорікати нашим генералам за відсутність бажання воювати. План такий: оголосити повну демобілізацію в найкоротші строки, тобто організувати втечу і тим врятувати залізниці, артилерію, вогневі і продовольчі запаси. Твердо заявити нашим союзникам, що ми війни не припиняємо. В той же час виставити в басейні Волги загородження з вірних частин — такі знайдуться; у Заволжі почати формувати зовсім нову армію, ядро якої повинно бути з добровольчих частин; підтримувати і формувати одночасно партизанські загони… Спираючись на уральські заводи, на сибірське вугілля і хліб, почати війну наново…

— Відкрити фронт німцям… Віддати батьківщину на пограбування! — крикнув Телєгін.

— Батьківщини у нас з вами більше нема, — є місце, де була наша батьківщина. — Рощин стиснув руки, що лежали на скатерці. — Велика Росія перестала існувати з тієї хвилини, коли народ кинув зброю… Як ви не хочете зрозуміти, що вже почалось… Микола-угодник вам тепер поможе? — та йому ж і молитися забули… Велика Росія тепер — гній під оранку… Все треба наново: військо, державу, душу треба іншу втиснути в нас…

Він сильно втягнув повітря крізь ніздрі, упав головою в руки на стіл і глухо, собачим, грудним голосом заплакав…

Того вечора Катя не пішла ночувати додому — Даша поклала її з собою в одну постіль; Івану Іллічу постелили в кабінеті; Рощин, після тяжкої для всіх сцени, вийшов на балкон, змок і, повернувшись в їдальню, просив пробачити йому; справді, найрозумніше було лягти спати. І він заснув, ледве встигнувши роздягнутись. Коли Іван Ілліч навшпиньках зайшов погасити у нього лампу, Рощин спав на спині, поклавши на груди руки, долоню на долоню; його худе обличчя з міцно заплющеними очима, із зморшками, що різко проступали від синюватого світанку, було як у людини, що перемагає біль.

Катя і Даша, лежачи під одною ковдрою, довго розмовляли пошепки. Даша час від часу прислухалась. Іван Ілліч все ще не міг угамуватися у себе в кабінеті. Даша сказала: «От, все ходить, а о сьомій годині треба на завод…» Вона вилізла з-під ковдри і босоніж побігла до чоловіка. Іван Ілліч, лише в штанах зі спущеними підтяжками, сидів на посланому дивані і читав величезну книгу, тримаючи її на колінах.

— Ти ще не спиш? — спитав він, блискучими і невидющими очима глянув на Дашу. — Сядь… Я знайшов… ти послухай… — Він перегорнув сторінку і стиха почав читати:

«Триста років тому вітер вільно гуляв по лісах і степових рівнинах, по величезному кладовищу, що звалося Російською землею. Там були обгорілі стіни міст, попіл на тих місцях, де були зола, хрести і кості над зарослими травою шляхами, зграї ворон та вовче виття ночами. Подекуди ще лісовими стежками пробирались останні ватаги бродяг, які давно вже пропили награбовані за десять років боярські шуби, дорогоцінні чаші, перлові оправи з образів. Тепер усе було виграбувано, вичищено на Русі.

Спустошена й безлюдна була Росія. Навіть кримські татари не набігали більше в Дике поле — грабувати було нічого… За десять років Великої Смути самозванці, лиходії і польські зайди пройшли шаблею і вогнем з краю в край усю російську землю. Був страшний голод, — люди їли кінський гній і солонину з людського м’яса. Ходила чорна пошесть. Залишки народу розбрідались на північ до Білого моря, на Урал, в Сибір.

У ці тяжкі дні до обгорілих стін Москви, геть-чисто розореної і спустошеної і на велику силу очищеної від польських загарбників, до величезного цього попелища везли на санях грязькою березневою дорогою зляканого хлопчика, обраного, за порадою патріарха, зубожілими боярами, купцями, яким нічим було торгувати, і суворими з північних і приволзьких земель мужиками в царі московські. Новий цар умів тільки плакати й молитися. І він молився і плакав, з острахом і журбою дивлячись у вікно візка на обшарпані, здичавілі юрби російських людей, що вийшли зустрічати його за московські застави. Не було великої віри в нового царя у російських людей. Але жити треба було. Почали жити. Позичили трохи грошей у купців Строганових. Городяни стали одбудовуватись, селяни — орати облоги. Стали висилати кінних і піших добрих людей бити розбійників по дорогах. Жили бідно, суворо. Кланялись низько і Криму, і Литві, і шведам. Берегли віру. Знали, що є одна тільки сила: дужий, спритний, легкий народ. Надіялись перетерпіти і перетерпіли. І знову почали заселятися спустошені місця, порослі бур’яном…»

Іван Ілліч закрив книгу:

— Ти бачиш… І тепер не пропадемо… Велика Росія пропала! А от онуки цих самих обшарпаних мужиків, які з кіллям ходили виручати Москву, — розбили Карла Дванадцятого і Наполеона… А онук цього хлопчика, якого силоміць у Москву на санях привезли, Петербург збудував… Велика Росія пропала!.. Повіт від нас залишиться — і звідти постане російська земля…

Він фиркнув носом і почав дивитись у вікно, за яким наставав сіренький ранок. Даша прихилилась головою до його плеча, він погладив, поцілував її в волосся:

— Іди спати, боягузко…

Даша засміялась, попрощалася з ним, пішла й обернулась на дверях:

— Іване, а як його Катя любить…

— Ну, чудова ж людина…

Вечір був безвітряний і жаркий. У повітрі пахло бензиновим перегаром і гудроном дерев’яних мостових. По Невському серед випарів, тютюнового диму й пилу рухались строкаті, безладні юрби народу. Ухкаючи, крякаючи, проносились з тріпочучими прапорцями урядові автомобілі. Пронизливі голоси хлопчиків — продавці? газет — вигукували приголомшливі новини, яким ніхто вже не вірив. Шмигляли в юрбі продавці цигарок, сірників і крадених речей. У скверах розляглись на газоні, серед клумб, солдати, лузали насіння.

Катя поверталася сама з Невського. Рощин умовився з нею, що десь о восьмій годині ждатиме її на набережній. Катя звернула на Двірцевий майдан. У чорних вікнах на другому поверсі криваво-червоного похмурого палацу жовтіли лампочки. Коло головного під’їзду стояли автомобілі, походжали, сміялись солдати й шофери. З трі- скотом пролетів мотоциклет з кур’єром — хлопчик в автомобільному кашкеті, в надутій за спиною сорочці. На наріжному балконі палацу, спершись ліктями на поручні, непорушно стояв якийсь старий чоловік з довгою сивою бородою. Обходячи палац, Катя обернулась, — над аркою генерального штабу, як і досі, підіймались назустріч заходу сонця легкі бронзові коні. Катя перейшла набережну й сіла коло води на гранітну лавку. Над ліниво пливучою Невою висіли мости голубуватими прозорими обрисами. Ясним золотом блищав, відбивався в річці шпиль Петропавловського собору. Убогий човник посувався по відблисках води. За Петербурзькою стороною, за дахами, за димами, в оранжеву заграву опускався згасаючий круг сонця.

Склавши на колінах руки, Катя тихо дивилась на це згасання, ждала смирно й терпляче Вадйма Петровича. Він підійшов непомітно, ззаду, і, спершись ліктями на граніт, дивився зверху на Катю. Вона відчула його, обернулась, усміхаючись, встала. Він дивився на неї чудним, здивованим поглядом. Вона вийшла східцями на набережну, взяла Рощина під руку. Вони пішли, Катя спитала тихо:

— Що?

Рот його перекривився, він знизав плечем, не відповів. Вони перейшли Троїцький міст і на початку Кам’яноострівського Рощин кивнув головою на великий особняк, облицьований коричневими кахлями. Широкі вікна зимового саду були яскраво освітлені. Біля під’їзду стояло кілька мотоциклеток.

Це був особняк знаменитої балерини, де зараз перебував Головний штаб більшовиків. День і ніч тут сипали горохом друкарські машинки. Щодня перед особняком збирався великий натовп робітників, фронтовиків, матросів, — на балкон виходив глава партії більшовиків і говорив про те, що робітники й селяни повинні з боєм брати владу, негайно кінчати війну і встановлювати в себе і в усьому світі новий, справедливий лад.

— Недавно я був тут у юрбі, я слухав, — промовив Рощин крізь зуби. — З цього балкона ляскають вогненними бичами, і юрба слухає… О, як слухає!.. Я не розумію тепер: хто чужий у цьому місті — ми чи вони? — Він кивнув на балкон особняка: — Нас не хочуть більше слухати… Ми бурмочемо слова, позбавлені змісту… Коли я їхав сюди — я знав, що я — росіянин… Тут я — чужий… Не розумію, не розумію..»

Вони пішли по Кам’яноострівському. Їх випередив чоловік у рваному пальті, в солом’яному капелюсі, — в одній руці він тримав відерце, в другій — пачку афіш…

— Я розумію тільки одне, — глухо сказав Рощин і відвернувся, щоб вона не бачила його спотвореного обличчя, — сліпуча жива цяточка в цьому хаосі — це ваше серце, Катю… Нам з вами розлучатися не можна…

Катя тихо відповіла:

— Я не сміла цього вам сказати… Ну, як же нам розлучитися, друже милий…

Вони дійшли до того місця, де чоловік з відерцем тільки що наліпив на стіну білу невелику афішу, і тому що обоє були схвильовані, то на мить спинилися. При світлі ліхтаря можна було прочитати на афішці: «Всім! Всім! Всім! Революція в небезпеці!..»

— Катерино Дмитрівно, — промовив Рощин, беручи в руки її худеньку руку і продовжуючи повільно йти принишклим в сутінках широким проспектом, в кінці якого все ще не могла догоріти вечірня зоря, — минуть роки, вщухнуть війни, відшумлять революції, і нетлінним залишиться одне тільки — лагідне, ніжне, любиме серце ваше…

Крізь відчинені вікна великих будинків доносились веселі голоси, суперечки, звуки музики. Сутулуватий чоловік з відерцем знову випередив Катю і Рощина і, наліплюючи афішку, обернувся. З-під рваного солом’яного капелюха на них глянули пильні, ненавистю палаючі очі.

Серпень 1921 року

КНИГА ДРУГА ВІСІМНАДЦЯТИЙ РІК

В трьох водах топили, в трьох кровях купали, в трьох лугах варили. Чистіші ми чистого.

І

Все було скінчено. По спорожнілих вулицях принишклого Петербурга морозний вітер гнав паперове сміття — обривки військових наказів, театральних афіш, відозв до «совісті й патріотизму» російського народу. Різнокольорові клапті паперу з присохлим на них клейстером, зловісно шарудячи, повзли разом з сніговими зміями заметілі.

Це було все, що залишилось від ще недавно галасливої і п’яної метушні столиці. Пішли гулящі юрби з майданів і вулиць. Спорожнів Зимовий палац, пробитий крізь дах снарядом з «Аврорьі». Втекли в безвість члени Тимчасового уряду, впливові банкіри, знамениті генерали… Зникли з обшарпаних і брудних вулиць блискучі екіпажі, пишно вбрані жінки, офіцери, чиновники, громадські діячі з розбурханими думками. Все частіше ночами стукав молоток, забиваючи дошками двері магазинів. Подекуди на вітринах ще виднілись: там — шматочок сиру, там — засохлий пиріжок. Але це тільки збільшувало журбу за зниклим життям. Наляканий прохожий тулився до стіни, скоса поглядаючи на патрулі — на купки рішучих людей, що йшли з червоною зіркою на шапці і з гвинтівкою дулом донизу через плече.

Північний вітер дихав холодом» у темні вікна будинків, залітав у спорожнілі під’їзди, видуваючи примари колишньої розкоші. Страшний був Петербург в кінці сімнадцятого року.

Страшно, незрозуміло, незбагненно. Все скінчилось. Все було скасовано. Вулицю, виметену вітром, перебігав чоловік у подертому капелюсі, з відерцем і щіткою. Він наліплював нові й нові аркуші декретів, і вони лягали білими латками на вікові цоколі будинків. Чини, відзнаки, пенсії, офіцерські погони, буква ять, бог, власність і саме право жити як хочеться — скасовувались. Скасовано! З-під капелюха люто поглядав розліплювач афіш туди, де за дзеркальними вікнами ще блукали по холодних покоях мешканці в валянках, в шубах, — заламуючи пальці, повторювали:

— Що ж це таке? Що буде? Гине Росія, кінець усьому… Смерть!

Підходячи до вікон, бачили: навскоси, коло особняка, де жило його високопревосходительство і де, бувало, городовий виструнчувався, скоса позираючи на сірий фасад, стоїть довга хура, і якісь озброєні люди виносять з навстіж відчинених дверей меблі, килими, картини. Над під’їздом — кумачевий прапорець, і тут же тупцює його високопревосходительство, з бакенбардами, як у Скобелєва, в легкому пальтечку, і сива голова його трясеться. Виселяють! Куди в такий холод? А куди хочеш… І це — високопревосходительство, нерушиму кісточку державного механізму!

Настає ніч. Чорно — ні ліхтаря, ні світла з вікон. Вугілля нема, а кажуть, Смольний заллятий світлом, і в фабричних районах — світло. Над змученим, простріленим містом виє хуртовина, висвистує в дірявих дахах: «Буде нам лихо-о-о-о-о-о». І бухають постріли в темряві. Хто стріляє, навіщо, в кого? Чи не там, де мерехтить заграва, забарвлюючи сніжні хмари? Це горять винні склади… В підвалах, у вині з розбитих бочок, захлинулись люди… Чорт з ними, нехай горять живцем!

О руські люди, руські люди!

Руські люди, ешелон за ешелоном, валили мільйонними юрбами з фронту додому, на села, в степи, в болота, в ліси… До землі, до жінок… У вагонах з вибитими вікнами стояли впритул, густо, не ворушачись, так що й мерця не можна було витягти з тісноти, викинути у вікно. Їхали на буферах, на дахах вагонів. Замерзали, гинули під колесами, проламували голови на габаритах мостів. В сундучках, у вузлах везли добро, що траплялось під руку, — все знадобиться в господарстві: і кулемет, і замок від гармати, і барахло, взяте з мерця, і ручні гранати, гвинтівки, грамофон, і шкіра, зрізана з вагонної койки. Не везли тільки грошей — цей мотлох непридатний був навіть на цигарки.

Повільно повзли ешелони російськими рівнинами. Спинялися знесилені на станції з вибитими вікнами, зірваними дверима. Матірним ревінням зустрічали ешелони кожний вокзал. З дахів стрибали сірі шинелі, клацаючи затворами гвинтівок, кидались шукати начальника станції, щоб тут же рішити прихвосня світової буржуазії. «Давай паровоз!.. Жити тобі обридло, такий-сякий, материн син? Відправляй ешелон…» Бігли до зачахлого паровоза, з якого і машиніст, і кочегар повтікали в степ. «Вугілля, дров! Ламай огорожі, рубай двері, вікна!»

Три роки тому багато не питали, — з ким воювати і за що. Немов небо розкололось, земля затряслась: мобілізація! війна! Народ зрозумів: час для страшних подій настав. Скінчилося старе життя. В руці — гвинтівка. Хай буде що буде, а до старого не повернемось. За століття накипіли кривди.

За три роки взнали, що таке війна. Спереду кулемет і за плечима кулемет, — лежи в лайні, у вошах, поки живий. Потім — здригнулись, запаморочилось у головах, — революція… Опам’ятались, — а ми що ж? Знову нас обманюють? Послухали агітаторів: значить, раніш ми були дурнями, а тепер треба бути розумними… Навоювались, — завертай додому на розправу. Тепер знаємо, в чиє пузо — штик. Тепер — ні царя, ні бога. Тільки ми. Додому, землю ділити!

Наче плугом пройшлись фронтові ешелони по російських рівнинах, залишаючи позад себе зруйновані вокзали, розбиті поїзди, обдерті міста. По селах і хуторах заскрипіло, забрязкало, — це напилками відпилювали обрізи. Руські люди серйозно осідали на землю. А по хатах, як у давні-прадавні часи, світилася скалка, і жінки натягали основи на прабабчині ткацькі верстати. Час, здавалося, покотився назад, у віджилі віки. Це було взимку, коли починалась друга революція, Жовтнева…

Голодний, розтягуваний селами, наскрізь пройнятий полярним вітром Петербург, оточене ворожим фронтом, розхитуване змовами місто без вугілля і хліба, з погаслими димарями заводів, місто, як оголений мозок людський, — випромінювало в цей час радіохвилями Царськосельської станції шалені вибухи ідей.

— Товариші, — застуджуючи горло, кричав з гранітного цоколю худий чоловічина у фінській шапочці задом наперед, — товариші дезертири, ви обернулися спиною до гадів імпер’ялістів… Ми, пітерські робітники, говоримо вам: правильно, товариші… Ми не хочемо бути найманцями кривавої буржуазії… Геть імпер’ялістичну війну!

— Геть… еть… еть… — ліниво прокотилось по купці бородатих солдатів. Не знімаючи з плечей гвинтівок і торбів з добром, вони стомлено й важко стояли перед пам’ятником імператорові Олександру III. Замітало снігом чорну брилу царя і — під мордою його куцого коня — оратора в розхристаному пальтечку.

— Товариші… Але ми не повинні кидати гвинтівки! Революція в небезпеці… З чотирьох кінців світу піднімається на нас ворог… В його хижих руках — гори золота і страшна нищівна зброя… Він уже тремтить від радості, йому ввижається, як ми захлинаємось у крові… Але ми не похитнемось… Наша зброя — полум’яна віра в світову соціальну революцію… Вона буде, вона близько…

Кінець фрази звіяв вітер. Тут же, біля пам’ятника, спинився для малої нужди широкоплечий чоловік з піднятим коміром. Здавалось, він не помічав ні пам’ятника, ні оратора, ні солдатів з торбами. Але раптом якась фраза привернула його увагу, навіть не фраза, а несамовита віра, з якою вона була викрикнута з-під бронзової кінської морди:

— … Та зрозумійте ж ви… через півроку назавжди знищимо найпроклятіше зло — гроші… Ні голоду, ні злиднів, ні зневаги… Бери, що тобі треба, з громадської кладової… Товариші, а з золота ми збудуємо громадські нужники…

Але тут сніговий вітер залетів глибоко в горлянку ораторові. Згинаючись із злою досадою, він закашлявся і не міг спинитися: розривало легені. Солдати постояли, хитнули високими шапками й пішли, — хто на вокзали, хто через місто за річку. Оратор зліз із цоколю, сковзаючи нігтями по мерзлому граніту. Чоловік з піднятим коміром гукнув до нього неголосно:

— Рубльов, здоров був.

Василь Рубльов, все ще кашляючи, застібав пальтечко. Не подаючи руки, дивився недобрим поглядом на Івана Ілліча Телєгіна.

— Ну? Чого треба?

— Та радий, що зустрів…

— Ці, чорти, бовдури, — сказав Рубльов, дивлячись на невиразні за падаючим снігом обриси вокзалу, де стояли коло скиданого докупи барахла ті самі, заїдені вошима, бородаті фронтовики, — хіба їх проймеш? Втікають з фронту, як таргани. Недоумки… Тут потрібно — терор…

Холодна рука його схопила сніговий вітер… І кулак забив щось у цей вітер. Рука звисла, Рубльов повів плечима від холоду…

— Рубльов, голубчику, ви мене знаєте добре, — Телєгін відкотив коміра і нахилився до землистого обличчя Рубльова. — Поясніть мені, ради бога… Адже ми в зашморг ліземо… Німці, захочуть, через тиждень будуть у Петрограді… Розумієте, я ніколи не цікавився політикою…

— Як це так, — не цікавився? — Рубльов весь настовбурчився, боком повернувся до нього. — А чим же ти цікавився? Тепер — хто не цікавиться — знаєш хто? — Він люто глянув в очі Івану Іллічу. — Нейтральний… ворог народу…

— Отож-бо й є, і хочу з тобою поговорити… А ти говори по-людськи.

Іван Ілліч теж настовбурчився від злості. Рубльов глибоко вдихнув повітря крізь ніздрі.

— Чудак ти, товаришу Телєгін… Ну, ніколи ж мені з тобою розмовляти, — можеш ти це зрозуміти?..

— Слухай, Рубльов, я зараз от у якому стані… Ти чув: Корнілов Дон піднімає?

— Чули.

— Або я на Дон піду… Або з вами…

— Як це так: або?

— А отак — у що повірю… Ти за революцію, я за Росію… А може, і я за революцію. Я, знаєш, бойовий офіцер…

Гнів згас у темних очах Рубльова, в них була тільки безсонна втома.

— Гаразд, — сказав він, — приходь завтра в Смольний, знайдеш мене… Росія… — він похитав головою, усміхаючись. — Так розлютишся на цю твою Росію… кров’ю очі заллє… А тим часом за неї помремо всі… Ти от піди зараз на Балтійський вокзал. Там тисяч зо три дезертирів третій тиждень валяються на підлозі… Промітингуй з ними, проагітуй за Радянську владу… Скажи: Петрограду хліб потрібний, нам бійці потрібні… (Очі його знову висохли). Скажи їм: а як будете на печі пузо чухати — пропадете, як сучі діти. Пропишуть вам революцію по м’якому місцю… Продовбай їм головешку цим словом!.. І ніхто зараз не врятує Росію, не врятує революцію, — одна тільки Радянська влада… Зрозумів? Зараз нема нічого в світі важливішого за нашу революцію…

Обмерзлими сходами, в темряві, Телєгін піднявся до себе на п’ятий поверх. Помацав двері. Постукав три рази і ще раз. До дверей зсередини підійшли. Помовчавши, спитав тихий голос дружини:

— Хто?

— Я, я, Дашо.

За дверима зітхнули. Брязнув ланцюжок. Довго не піддавалася защіпка на дверях. Чути було, як Даша прошепотіла: «Ой боже мій, боже мій». Нарешті відчинила, і зараз же в темряві пішла коридором, і десь сіла.

Телєгін старанно замкнув двері на всі защіпки й засуви. Зняв калоші. Помацав, — от чорт, сірників нема. Не роздягаючись, у шапці, простягнувши перед собою руки, пішов туди, куди пішла Даша.

— От лихо, — сказав він, — знов не горить. Дашо, де ти?

Помовчавши, вона відповіла неголосно з кабінету:

— Горіло, погасло.

Він увійшов у кабінет; це була найтепліша кімната в усій квартирі, але сьогодні й тут було холоднувато. Придивився, — нічого не можна було розібрати, навіть дихання Дашиного не чути було. Дуже хотілося їсти, особливо хотілось чаю. Але він почував: Даша нічого не приготувала.

Відкотивши комір пальта, Іван Ілліч сів у крісло коло дивана, обличчям до вікна. Там, у сніговій темряві, блукало якесь неясне світло. Чи то з Кронштадта, чи то ближче звідкілясь — обшукували прожектором небо.

«Добре б у грубці затопити, — подумав Іван Ілліч. — Як би так спитати обережно, де у Даші сірники?»

Але він не наважувався. Аби знати точно, що вона — плаче, дрімає? Надто вже було тихо. В усьому багатоповерховому будинку — пустельна тиша. Тільки десь негучно, зрідка ляскали постріли. Раптом шість лампочок у люстрі злегка зажевріли, червонувате світло ледве освітило кімнату. Виявилось, що Даша коло письмового стола, — сиділа, накинувши шубку поверх ще чогось, відставивши одну ногу у валянку. Голова її лежала на столі, щокою на промокашці. Лице худе, змучене, око відкрите, — навіть ока не заплющила, сиділа незручно, неприродно, абияк…

— Дашенько, не можна все ж таки так, — глухувато сказав Телєгін. Йому нестерпно стало жаль її. Він пішов до стола. Але червоні волосинки в лампочках затріпотіли й погасли. Тільки й було світла, що на кілька секунд.

Він спинився за спиною Даші, нахилився, стримуючи дихання. Дуже ж просто, — хоч би погладити її мовчки. Але вона, як труп, нічого не відповідала на його наближення.

— Дашо, ну не муч же так себе…

Місяць тому Даша народила. Дитина її, хлопчик, померла на третій день. Пологи були раніше строку — трапились після страшного потрясіння. В сутінки на Марсовому полі на Дашу наскочили двоє, вище людського зросту, в розмаяних саванах. Мабуть, це були ті самі «стрибунці», які, прив’язавши до ніг особливі пружини, лякали в ті фантастичні часи весь Петроград. Вони заскреготіли, засвистіли на Дашу. Вона впала. Вони зірвали з неї пальто і пострибали через Лебяжий міст. Деякий час Даша лежала на землі. Шмагав дощ поривами, дико шуміли голі липи в Літньому саду. За Фонтанкою протяжно хтось кричав: «Рятуйте!» Дитинка била ніжкою в животі Даші, просилася в цей світ.

Вона вимагала, і Даша підвелась, цішла через Троїцький міст. Вітром прибивало її до чавуйних поручнів, мокре плаття липло між ногами. Ні вогню, ні прохожого, внизу — схвильована чорна Нева. Перейшовши міст, Даша відчула перший біль. Зрозуміла, що не дійде, хотілося тільки добратись до дерева, прихилитися за вітром. Тут, на вулиці Червоних Зір, її спинив патруль. Солдат, придержуючи гвинтівку, нагнувся до її помертвілого обличчя:

— Роздягли. От сволочі! Еге, дивись, вагітна.

Він і довів Дашу додому, втягнув на п’ятий поверх. Грюкнувши прикладом у двері, закричав на Телєгіна, що висунув голову:

— Хіба це діло — ночами дамочку саму пускати, на вулиці мало не обродилась… Чорти, буржуї безмозкі…

Пологи почались тієї ж ночі. В квартирі з’явилась балакуча акушерка. Муки закінчились через добу. Хлопчик не дихав — наковтався води. Його ляпали, розтирали, дмухали в рот. Він скривився і заплакав. Акушерка не втрачала надії, хоч у дитини почався кашель. Вона все плакала, жалібно, як кошеня, не брала груді. Потім перестала плакати і тільки кректала. А вранці на третій день Даша потягнулась до колиски і відсмикнула руку, — намацала холодне тільце. Схопила його, розгорнула, — на високому черепі його світле й ріденьке волосся стояло сторч.

Даша дико закричала. Кинулася з постелі до вікна: розбити, викинутись, не жити… «Занапастила, занапастила… Не можу, не можу!» — повторювала вона. Телєгін ледве вдержав її, поклав у ліжко. Виніс з кімнати трупик. Даша сказала чоловікові:

— Поки спала, до нього прийшла смерть. Зрозумій же, — у нього волоссячко стало сторч… Сам-один мучився… Я спала…

Ніякими умовляннями не можна було відігнати від неї уявлення про самотню боротьбу хлопчика зі смертю.

— Добре, Іване, я більше не буду, — відповіла вона Телєгіну, щоб не чути чоловікового розважливого голосу, не бачити його здорового, рум’яного, незважаючи на всі нестатки, «життєрадісного» обличчя.

Телєгінського здоров’я з лишком вистачало на те, щоб від світанку до пізньої ночі гасати в подертих калошах по місту, шукаючи будь-якої підсобної роботи, продовольства, дрівець та іншого. По кілька разів на день він забігав додому, був надзвичайно дбайливий і уважний.

Але саме це ніжне піклування менш за все було зараз потрібне Даші. Чим більше Іван Ілліч виявляв життєвої діяльності, тим безнадійніше віддалялася від нього Даша. Цілий день сиділа сама в холодній кімнаті. Добре, якщо надходила дрімота, — подрімає, проведе рукою по очах, і ніби нічого. Піде в кухню, згадуючи, що Іван Ілліч просив щось зробити. Але навіть найнезначніша робота падала з рук. А листопадовий дощик стукав у вікна. Шумів вітер над Петербургом. В цьому холоді на кладовищі коло узмор’я лежало мертве тільце сина, який не вмів навіть поскаржитись…

Іван Ілліч розумів, що вона хвора душевно. Погаслої електрики було досить, щоб вона вклякла де-небудь в кутку, в кріслі, закрила голову хусткою і затихла в смертельній журбі. А треба було жити, треба жити… Він писав про Дашу в Москву, до її сестри Катерини Дмитрівни, але листи не доходили, Катя не відповідала чи, може, з нею трапилось теж що-небудь недобре. Трудні були часи.

Тупцюючи за Дашиною спиною, Іван Ілліч випадково наступив на коробку сірників. Зараз же все зрозумів: коли погасла електрика, Даша боролася з темрявою, з тугою, запалюючи час від часу сірники. «Ай, ай, ай, — подумав він, — бідолашна, адже сама цілий день».

Він обережно підняв коробку, — в ній залишилось ще кілька сірників. Тоді він приніс з кухні заготовлені ще зранку дрівця, — це були ретельно розпиляні частини старого гардероба. В кабінеті, присівши навпочіпки, почав розпалювати невелику грубку, обкладену цеглою, з залізною трубою — коліном через усю кімнату. Приємно запахло димком — загорілись тріски. Завив вітрець у прорізах дверцят грубки. Кружало хиткого світла з’явилося на столі.

Ці саморобні грубки дістали згодом дуже поширену назву буржуйок або бджілок. Вони чесно послужили людству під час воєнного комунізму. Прості — залізні, на чотирьох ніжках, з одною конфоркою, або хитромудрі, з духовкою, де можна було спекти коржики з гущі кави і навіть пиріг з воблою, або розкішні, обкладені кахлями, зідраними з каміна, — вони і гріли, і варили, і пекли, і наспівували споконвічну пісню вогню під виття хуртовини.

До їх гарячого жару люди збиралися, як у давні часи до вогнища, — гріли померзлі руки, ждучи, коли затанцює накривка на чайнику. Вели розмови, на жаль, ніким не записані. Присунувши ближче пошарпане крісло, професори, оброслі бородами, у валянках і пледах, писали дивні книги. Прозорі від голоду поети складали вірші про любов і революцію. Змовники, сівши тісним колом, прихиливши один до одного голови, пошепки передавали вісті, одна за одну дивніші, фантастичніші. І багато розкішних старовинних меблів вилетіло через залізні труби димом у ці роки.

Іван Ілліч дуже поважав свою грубку, замазував щілини на ній глиною, чіпляв під труби бляшанки, щоб дьоготь не капав на підлогу. Коли закипів чайник, він вийняв з кишені пакет і насипав багато цукру в склянку. З другої кишені вийняв лимон, який чудом потрапив йому до рук сьогодні (виміняв за рукавиці у інваліда на Невському), приготував солодкий чай з лимоном і поставив перед Данією.

— Дашенько, тут з лимончиком… А зараз я налагоджу кліпавку.

Так називався пристрій з бляшаної баночки, де в соняшниковій олії плавав гнотик. Іван Ілліч приніс кліпавку, і кімната сяк-так освітилась.

Даша вже по-людськи сиділа в кріслі, сьорбала чай. Телєгін, дуже задоволений, сів поблизу.

— А знаєш, кого я зустрів? Василя Рубльова. Пам’ятаєш, у мене в майстерні працювали батько й син Рубльови? Страшні мої приятелі. Батько — з хитрющим оком, — одна нога на селі, друга на заводі. Цікавий тип! А Василь тоді вже був більшовиком, — розумний, злий, як чорт. У лютому перший вивів наш завод на вулицю. Лазив по горищах, розшукував городових; кажуть, сам засік їх мало не півдюжини… А після Жовтневого перевороту став велика цяця. Так от, ми з ним і поговорили… Ти слухаєш мене, Дашо?

— Слухаю, — сказала вона. Поставила порожню склянку, підперлась худим кулачком, дивилась на плаваючий вогник кліпавки. Сірі очі її були байдужі до всього на світі. Обличчя витягнуте, ніжна шкіра здавалась прозорою, носик, такий колись незалежний, навіть легковажний, загострився.

— Іване, — сказала вона (мабуть, для того, щоб висловити подяку за чай з лимоном), — я шукала сірники, знайшла за книжками коробку з цигарками. Якщо тобі треба…

— Цигарки! Та це ж ще старі, Дашенько, мої улюблені! — Іван Ілліч перебільшено зрадів, хоч коробку з цигарками сам заховав за книжки на чорний день. Він закурив, скоса поглядаючи на Дашин неживий профіль. «Вивезти її треба, якнайдалі звідси, до сонця».

— Ну, так от, поговорив я з Василем Рубльовим, і він мені дуже допоміг, Дашо… Я не вірю, щоб ці більшовики так раптом і зникли. Тут корінь у Рубльові, розумієш?..

Дійсно, їх ніхто не обирав. І влада їхня — на волосинці, тільки в Пітері, в Москві та по деяких губернських містах… Але тут весь секрет у якості влади… Ця влада зв’язана кров’яною жилою з такими, як Василь Рубльов… Їх небагато на нашу країну… Але у них віра. Якщо його левами й тиграми цькувати або живцем палити, він і тоді з захопленням заспіває «Інтернаціонал»…

Даша все мовчала. Він помішав жар у грубці. Сидячи навпочіпки перед дверцятами, сказав:

— Розумієш, чому це я кажу?.. Треба кудись хитнутися. Сидіти і ждати, поки воно все зробиться, якось, знаєш, незручно… Сидіти над шляхом, просити милостині — соромно. Я здорова людина. Я не саботажник… У мене, по совісті кажучи, руки сверблять…

Даша зітхнула. Повіки її сплющились, з-під він поповзла сльоза. Іван Ілліч засопів:

— Звичайно, насамперед треба вирішити питання про тебе, Дашо… Тобі треба знайти сили, стрепенутися… Адже так, як ти живеш, це згасання.

Він не стримався — роздратовано підкреслив це слово: згасання. Тоді Даша промовила жалібним дитячим голосом:

— Хіба я винна, що не вмерла тоді! А тепер заважаю вам жити… Ви лимон приносите… Я ж не прошу…

«От, поговори з нею!» Іван Ілліч походив по кімнаті, постукав нігтями по запітнілій шибці. Крутився сніг, співала завірюха, мчав лютий вітер з такою силою, наче випереджаючи самий час, летів у майбутні часи сповіщати про незвичайні події. «За кордон її відправити? — думав Іван Ілліч. — У Самару, до батька? Як усе це трудно… Але так жити не можна далі…»

Дашина сестра, Катерина Дмитрівна, завезла чоловіка, Вадима Петровича Рощина, в Самару до батька, де можна було спокійно переждати до весни, не тремтячи за кожен шматок хліба. До весни, звичайно, більшовики повинні були скінчитись. Лікар Дмитро Степанович Булавін намічав навіть точні дати, а саме: між закінченням морозів і початком весняного бездоріжжя німці розгорнуть наступ по всьому фронту, де мітингували залишки російських армій, а солдатські комітети серед хаосу, зрадництва і дезертирства марно намагалися знайти нові форми революційної дисципліни.

Дмитро Степанович постарівся за ці роки, жив абияк і ще більше говорив про політику. Він надзвичайно зрадів, коли приїхала дочка, і зараз же взяв у політичну обробку Рощина. Цілими годинами сиділи вони в їдальні за самоваром (двовідерною погнутою машиною, що пропустила через нутро своє ціле озеро окропу і від старості призвичаїлась, — тільки кинь у неї жаринку, — довго співати провінціальних самоварних пісень). Дмитро Степанович, одягнений дуже неохайно, забрезклий і гладкий, з сивими нечесаними кучерями, курив смердючі цигарки, кашляв, червонів і говорив, говорив…

— Країнонька наша провалилась к чортовій матері… Війну ми йрограли, еге ж… Не в прогнів сказати вам, пане підполковнику. Треба було в п’ятнадцятому році укладати мир, еге ж… Іти до німців у кабалу й виучку. І тоді б вони нас дечого навчили, тоді б ми ще могли стати людьми. А тепер кінець, еге ж… Медицина, як то кажуть, в цьому випадку безсильна… Облиште, будь ласка!.. Чим ми будемо оборонятися, — вилами-трійчатками? Цього ж літа німці займуть усю південну і середню смугу Росії, японці — Сибір, мугирів наших із знаменитими трійчатками заженуть у тундри до Полярного кола, і почнеться порядок, і культура, і шанобливе ставлення до особи… І буде у нас Русланд… чим я дуже задоволений, еге ж…

Дмитро Степанович був старим лібералом і тепер з гіркою іронією знущався з минулого «святого». Навіть на всьому домі його лежав відбиток цього самообпльовування. Кімнати з запорошеними вікнами не прибирались, портрет Менделєєва в кабінеті густо затягло павутинням, рослини в діжках повсихали, книги, килими, картини так і лежали в ящиках під диванами з того часу, як останній раз, влітку чотирнадцятого року, тут була Даша.

Коли в Самарі влада перейшла до Совдепу і більшість лікарів відмовилась працювати з «собачими і рачачими депутатами», — Дмитрові Степановичу запропонували пост завідуючого всіма міськими лікарнями. А тому що за його розрахунками виходило, що однаково до весни в Самарі будуть німці, він прийняв призначення. З медикаментами було погано, і Дмитро Степанович лікував самими клістирами. «Вся річ у кишці, — говорив він асистентам, дивлячись на них з іронічною вищістю через тріснуте пенсне. — За час війни населення не чистило шлунка. Попорпайтесь у первопричинах нашої благословенної анархії — і натрапите на забитий шлунок. Так-то воно, панове. Безумовний і для всіх без винятку клістир…»

На Рощина розмови за чайним столом справляли тяжке враження. Він ще не видужав від контузії, яку дістав першого листопада в Москві у вуличному бою. Тоді він командував ротою юнкерів, захищаючи підступи до Нікітських воріт. З боку Страсного майдану насідав з більшовиками Саблін. Рощин знав його по Москві ще гімназистом з голубими очима і соромливим рум’янцем. Було дико порівняти юнака з інтелігентної старомосковської сім’ї і цього запеклого більшовика чи лівого есера, — чорт їх там розбере, — в довгій шинелі, з гвинтівкою, що перебігав за липами того самого, оспіваного Пушкіним, Тверського бульвару, де зовсім ще так недавно доброзвичайний гімназист прогулювався з граматикою під пахвою. «Зрадити Росію, армію, відкрити дорогу німцям, випустити на волю дикого звіра, — от, значить, за що ви б’єтеся, пане Саблін!.. Нижнім чинам, цій сопливій наволочі, ще пробачити можна, але вам…» Рощин сам ліг за кулеметом (в окопчику на розі Малої Нікітської, біля молочної крамниці Чичкіна) і, коли знову вискочила з-за дерева тонка постать у довгій шинелі, полив її свинцем. Саблін впустив гвинтівку і сів, схопившись за стегно коло пахвини. Майже в ту ж хвилину з Рощина зірвало осколком кашкет. Він вибув із строю.

На сьому ніч бою на Москву наліг густий жовтий туман. Вщухло булькання пострілів. Ще билися де-не-де окремі роз’єднані купки юнкерів, студентів, чиновників. Але Комітет громадської безпеки, на чолі з земським лікарем Руднєвим, перестав існувати. Москва була зайнята військами ревкому. Наступного ж дня на вулицях можна було бачити молодих людей в цивільному, в руці — вузлик, в очах — недобре. Вони пробирались до вокзалів — Курського і Брянського… І хоч на ногах у них були військові обмотки або кавалерійські чоботи, — ніхто їх не затримував.

Якби не контузія, пішов би й Рощин. Але в нього трапився легкий параліч, потім сліпота (тимчасова), потім якась чортівня з серцем. Він усе ждав — от-от підійдуть війська з ставки і почнуть бити шестидюймовими з Воробйових гір по Кремлю. Але революція тільки ще починала заглиблюватись у народні товщі. Катя умовила чоловіка виїхати, забути на деякий час про більшовиків, про німців. А там буде видно.

Вадим Петрович скорився. Сидів у Самарі, не виходячи з лікаревої квартири. Їв, спав. Але — забути! Розгортаючи щоранку «Вестник Самарского совета», іцо друкувався на обгортковому папері, стискав щелепи. Кожен рядок шмагав, як хлист.

«… Всеросійський з’їзд Рад селянських депутатів закликає селян, робітників і солдатів Німеччини і Австро-Угорщини дати нещадну відсіч імперіалістичним вимогам своїх урядів… Закликає солдатів, селян і робітників Франції, Англії і Італії примусити свої криваві уряди негайно укласти чесний демократичний мир усіх народів… Геть імперіалістичну війну! Хай живе братерство трудящих усіх країн!»

— Забути! Катю, Катю! Тут треба забути себе. Забути тисячолітнє минуле. Колишню велич. Ще століття не минуло, коли Росія диктувала свою волю Європі… Що ж, і все це покірно покласти до ніг німцям? Диктатура пролетаріату! Слова ж які! Дурість! Ох, дурість російська… А мужичок? Ох, мужичок! Заплатить він гірко за свої діла…

— Ні, Дмитре Степановичу, — відповідав Рощин на довгі міркування лікаря за чайним столом, — в Росії ще знайдуться сили… Ми ще не видихались… Ми не гній для ваших німців… Поборемось! Відстоїмо Росію! І покараємо… Покараємо жорстоко… Дайте час…

Катя, третя співбесідниця за самоваром, розуміла з усіх цих суперечок тільки одне, що її коханий, Рощин, нещасний і зазнає жорстоких мук. Коротко обстрижена, кругла голова його взялася сріблом. Худе обличчя з запалими темними очима було наче обгоріле. Коли він говорив, стискаючи важкі руки на рваній клейонці стола: «Ми помстимося! Ми покараємо!» — Каті уявлялось тільки, що от він прийшов додому, ображений, знесилений, змучений, і погрожує комусь: «Зажди-но ти, вже ми з тобою розправимось…» Кому, справді, міг помститись Рощин — ніжний, делікатний, смертельно стомлений? Не цим же обдертим російським солдатам, що випрошували на холодних вулицях хліба й цигарок?.. Катя обережно сідала поруч з чоловіком і гладила його руку. Її заливала ніжність і жалість до нього. Вона не могла відчувати зла: відчувши його до кого-небудь, вона осудила б насамперед себе.

Вона нічого не розуміла в тому, що відбувалося! Революція уявлялась їй грозовою ніччю, що залягла над Росією. Вона боялася деяких слів: наприклад, Совдеп здавався їй лютим словом, ревком — страшним, як ревіння бугая, що просував кучеряву морду крізь пліт у садок, де стояла маленька Катя (була така пригода в дитинстві). Коли вона розгортала коричневий газетний аркуш і читала: «Французький імперіалізм з його страхітливими загарбницькими планами і хижацькими союзами…» — їй уявлявся тихий у голубуватій літній імлі Париж, дух ванілі й смутку, дзюркотливі струмочки вздовж тротуарів, згадувала про незнайомого старого чоловіка, який ходив за Катею всюди і за день перед смертю говорив з нею на лавці в саду: «Ви не повинні мене боятися, у мене грудна жаба, я старий. Зі мною трапилось велике нещастя — я вас покохав. О, яке миле, яке миле ваше обличчя…» «Ну, які ж вони імперіалісти», — думала Катя.

Зима кінчалась. По місту ходили чутки, одна за одну дивніші. Говорили, що англійці і французи таємно миряться з німцями, щоб спільними силами рушити на Росію. Розказували про легендарні перемоги генерала Корнілова, який із жменькою офіцерів розбиває багатотисячні загони Червоної гвардії, бере станиці, віддає їх, бо вони йому не потрібні, і на літо готує генеральний наступ на Москву.

— Ах, Катю, — говорив Рощин, — от я сиджу в теплі, а там б’ються… Не можна, не можна…

Четвертого лютого повз вікна лікаревої квартири пішли юрби народу з прапорами й лозунгами. Падав лапатий сніг, зривалась завірюха, мідні труби ревіли «Інтернаціонал». Галасливо увійшов у їдальню лікар у шапці й шубі, засипаний снігом.

— Панове, мир з німцями!

Рощин мовчки глянув на задерикувате, широке, мокре, з задоволеною усмішкою обличчя лікаря і підійшов до вікна. Там за суцільною запоною завірюхи йшли незліченні юрби, — обнімаючись, купками, кричачи і сміючись… Шинелі, шинелі, кожухи, жінки, хлопчаки, — сунула сіра, корінна Русь. Звідки взялось їх стільки?

Срібна потилиця Рощина, напружена й нерозуміюча, втягнулась у плечі. Катя щокою торкнулась його плеча. За високим вікном проходило незрозуміле їй життя.

— Дивись, Вадиме, — сказала вона, — які радісні обличчя… Невже це кінець війні? Не віриться, — яке щастя…

Рощин відхилився від неї, стиснув за спиною руки, розріз рота його був жорстокий.

— Рано зраділи…

У невеликій склепистій кімнаті сиділо за столом п’ять чоловік, — у пом’ятих піджаках, у солдатських сукняних сорочках. Їх обличчя були темні від безсоння. На пропаленому сукні, яким був накритий стіл, серед паперів, недокурків і шматків хліба стояли чайні склянки і телефонні апарати. Часом двері відчинялися в довгий коридор, у якому гомоніли люди, заходив широкоплечий, у ременях, військовий, приносив папери на підпис.

Головуючий, п’ятий за столом, невеликий на зріст чоловік у сірому куцому піджаку, сидів у кріслі, надто високому на його зріст, і, здавалося, дрімав. Ліва рука його лежала на лобі, прикриваючи очі й носа; було видно тільки прямий рот з твердими вусиками і небриту щоку з рухливим мускулом. Тільки той, хто близько знав його, міг помітити, що в щілину між пальцями, які стомлено прикрили обличчя його, дивиться гостре, лукаве око на доповідача, відмічає, як змінюються обличчя співбесідників.

Майже безперервно дзвонили телефони. Той самий широкоплечий у ременях знімав трубку, говорив стиха, уривчасто: «Раднарком. Нарада. Не можна…» Час від часу хтось налягав на двері з коридора, крутилась мідна ручка. За вікнами бушував вітер з узмор’я, бив у шибки крупами й дощем.

Доповідач закінчив. З тих, що сиділи, дехто опустив голову, дехто обхопив її руками. Головуючий пересунув долоню вище на голий череп і написав записочку, підкресливши одне слово тричі, так що перо ввіткнулося в папір. Перекинув записочку третьому зліва, худорлявому, з чорними вусами, з стоячим волоссям.

Третій з лівого боку прочитав, усміхнувся в вуса, написав на тій самій записці відповідь…

Головуючий, не поспішаючи, дивлячись на вікно, де бушувала завірюха, порвав записочку на дрібні клаптики.

— Армії нема, продовольства нема, доповідач має рацію, ми борсаємось у порожнечі, — промовив він глухуватим голосом. — Німці наступають і будуть наступати. Доповідач має рацію…

— Але це кінець? Який же вихід? Капітулювати? Іти в підпілля? — перебили голоси.

— Який вихід? — Він примружився. — Битися. Битися жорстоко. Розбити німців. А якщо зараз не розіб’ємо, — відступимо в Москву. Німці візьмуть Москву, — відступимо на Урал. Створимо Урало-Кузнецьку республіку. Там — вугілля, залізо і бойовий пролетаріат. Евакуюємо туди пітерських робітників. Чудова справа. А коли треба буде, — відступатимемо хоч до Камчатки. Одне, одне треба пам’ятати: зберегти цвіт робітничого класу, не дати його вирізати. І ми знову займемо Москву й Пітер… На Заході ще двадцять разів переміниться… Похнюпити носи, хапатися за голову — не більшовицьке це діло…

З несподіваною жвавістю він схопився з високого крісла, побіг, руки в кишенях, до дубових дверей, відчинив половинку. З коридора, з густих випарів і тьмяного світла присунулись до нього вусаті, худі, зморшкуваті обличчя, блискучі очі пітерських робітників… Він підняв велику руку, Замазану чорнилом:

— Товариші, Соціалістична Батьківщина в небезпеці!..

II

На початку зими на вузлових станціях південноросійських залізниць зустрічалися два людські потоки, З півночі в донські, кубанські, терські, багаті хлібом місцевості втікали від апокаліпсичного жаху громадські діячі, переодягнені військові, комерсанти, поліцейські, поміщики з палаючих садиб, аферисти, актори, письменники, чиновники, підлітки, що зачули часи Фенімора Купера, словом, — ще недавно галасливе й різноманітне населення обох столиць.

Назустріч з півдня рухалась суцільною масою закавказька мільйонна армія із зброєю, гарматами, снарядами, вагонами солі, цукру, мануфактури. На перехрестях створювалась тиснява, де орудували білогвардійські шпигуни. Козаки-станичники виїжджали до поїздів скуповувати зброю, багаті мужики міняли хліб і сало на мануфактуру. Шмигляли бандити і дрібні шахраї. Спійманих уколошкували тут же на коліях.

Червоногвардійські заслони були надто слабкі, їх проривали, як павутиння. Тут були степи, воля. Тут ще в давню давнину ходили в шапках набакир. Все було неміцне, плинне, невиразне. Сьогодні перекрикували іногородні, малоземельні й обирали Совдеп, а другого дня станичні козаки розганяли шаблями комуністів і надсилали гінця, — з листом у шапці, — в Новочеркаськ до отамана Каледіна. Чхали тут на пітерську владу.

Але з кінця листопада пітерська влада почала вже розмовляти серйозно. Створювались перші революційні загони, — це були ешелони матросів, робітників, бездомних фронтовиків, що пересувалися в побитих вагонах. Вони не дуже слухали командування, бушували, билися люто, але при найменшій невдачі відкочувались і на грандіозних мітингах після бою погрожували розірвати командирів.

За тоді вже задуманим планом Дон і Кубань оточувались по трьох основних напрямках; з північного заходу рухався Саблін, відрізуючи Дон від України, півкільцем до Ростова й Новочеркаська підходив Сіверс, з Новоросійська натискали загони чорноморських матросів. Зсередини готувалося повстання в заводських і вугільних районах.

В січні червоні загони наблизились до Таганрога, Ростова і Новочеркаська. В донських станицях розбрат між козаками й іногородніми не досяг ще того напруження, коли треба братися до зброї. Дон ще лежав нерухомий. Ріденькі війська отамана Каледіна під тиском червоних без бою залишали фронт.

Червоні нависали смертельною загрозою. В Таганрозі повстали робітники й вибили з міста добровольчий полк Кутепова. Червоний загін урядника Подтьолкова розбив і знищив під Новочеркаськом останній отаманський заслон.

Тоді отаман Каледін звернувся до Дону з останнім безнадійним закликом — послати козаків-добровольців у єдине стійке військове утворення — в Добровольчу армію, що формувалася в Ростові генералами Корніловим, Алексєєвим і Денікіним… Але на заклик отамана ніхто не відгукнувся.

29 січня Каледін скликав у новочеркаському палаці отаманський уряд. В білому залі за півкруглим столом сіли чотирнадцять окружних старшин війська Донського, знамениті генерали і представники «московського центру для боротьби з анархією і більшовизмом». Великий на зріст, похмурий, з одвислими вусами отаман сказав з невеселим спокоєм:

— Панове, мушу заявити вам, що становище наше безнадійне. Сили більшовиків з кожним днем збільшуються. Корнілов відкликає всі свої частини з нашого фронту. Рішення його остаточне. На мій заклик про захист Донської області знайшлося лише сто сорок сім штиків. Населення Дону й Кубані не тільки не підтримує нас, — воно нам вороже. Чому це? Як назвати цей ганебний жах? Шкурництво занапастило нас. Немає більше почуття обов’язку, немає честі. Пропоную вам, панове, скласти з себе повноваження і передати владу в інші руки. — Він сів і потім додав, ні на кого не дивлячись: — Панове, говоріть коротше, час не жде…

Помічник отамана, «донський соловей» Митрофан Богаєвський, крикнув йому злісно:

— Інакше кажучи — ви пропонуєте передати владу більшовикам?..

На це отаман відповів, що нехай військовий уряд робить так, як йому захочеться, і зараз же залишив засідання — вийшов, важко ступаючи, в бічні двері, до себе. Він глянув у вікно на голі дерева парку, що гойдались під вітром, на безнадійні снігові хмари, покликав дружину: лона не відповіла. Тоді він пішов далі, в спальню, де горів камін. Він зняв тужурку і нашийного хреста, останній раз, наче не цілком ще певний, близько глянув на військову карту, що висіла над постіллю. Червоні прапорці густо обступили Дон і Кубанські степи. Голка з триколірним прапорцем була увіткнута в чорній точці Ростова; Та й тільки. Отаман витягнув із задньої кишені синіх з лампасами штанів плоский теплий браунінг і вистрілив собі в серце.

Дев’ятого лютого генерал Корнілов вивів свою маленьку Добровольчу армію, що складалася вся з офіцерів, юнкерів і кадетів, обози генералів і особливо важних біженців з Ростова за Дон, у степи.

Маленький, з калмицьким обличчям, сердитий генерал ішов у авангарді військ пішки, з солдатським мішком за плечима. В одному з возів, в обозі, їхав прикритий тигровою ковдрою, нещасний, хворий на бронхіт генерал Денікін.

За вагоном пливли бурі степи, з яких зійшов сніг. У розбите вікно віяв свіжий вітер, що пахнув розталою землею. Катя дивилася в вікно. Її голова і груди були запнуті оренбурзькою хусткою, зав’язаною на спині вузлом. Рощин, у солдатській шинелі й подертому картузі, простягнувши ноги, дрімав. Поїзд ішов повільно. Ось потягнулись голі, з притисненими до стовбурів гілками, високі дерева, густо обсаджені гніздами. Зграї граків кружляли над ними, розгойдувались на гіллі. Катя підсунулась ближче до вікна. Граки кричали тривожно, дико — по-весняному, так само, як кричали в далекому дитинстві, — про весняні води, про тумани, про перші грози.

Катя і Рощин їхали на південь, — куди? В Ростов, у Новочеркаськ, в донецькі станиці? Туди, де заплутувався вузол громадянської війни. Рощин спав, схиливши голову, небрите обличчя було худе, різкі зморшки виступали біля рота, скривленого гидливо. І раптом Каті стало страшно: це було не його обличчя, — чуже, гостроносе… У вікно вітер ніс крики граків. Похитуючись на стрілках, повільно просувався вагон. Болотяним шляхом, що навскоси йшов у степ, тягнулись вози, — кудлаті конячки, тачанки, заліплені гряззю, бородаті, чужі, страшні люди. Рощиц завів уві сні чи то хропіння, чи то стогін, хриплуватий, болісний. Тоді Катя тремтячими руками доторкнулась до його обличчя:

— Вадиме, Вадиме…

Він раптово обірвав страшну ноту, розплющив безтямні очі.

— Тьху, чорт, сниться гидота…

Вагон спинився. Тепер почулися, крім грачиних, людські голоси. Пробігли в чоловічих чоботях жінки з мішками, штовхаючись, показуючи білі литки, полізли в товарний вагон. У вікно купе, прямо на Катю, просунулась у засмальцьованому картузі патлата голова, від самих ведмежих очей заросла бородою, збитою в пасма.

— Кулеметика, бува, не продаєте?

На верхній полиці крекнули, хтось сильно повернувся, веселим голосом відповів:

— Гарматки є, а кулеметики всі розпродали.

— Гармати нам не потрібні, — сказав мужик, роззявляючи великого рота, так що борода розійшлась на два боки віником… Він вліз з ліктями у вікно, хитцо оглядаючи середину купе, — чи не можна ще щось приторгувати? З верхньої койки зіскочив рослий солдат, — широке обличчя, голубі дитячі очі, ладний бритий череп. Затягнув сильним рухом паска на шинелі.

— Тобі, дядьку, не воювати, на піч пора, шептунів пускати.

— Це правда, — сказав мужик, — що на піч. Ні, солдате, тепер на печі не влежиш. Спати не дадуть. Якось же харчуватися треба.

— Розбоєм?

— Ну, ти скажеш…

— А навіщо тобі кулемет?

— Як тобі сказати? — Мужик закрутив носом, корявою рукою розгорнув вовну на обличчі, і все це для того, щоб приховати блиск очей, — так вони у нього лукаво засміялись. — Синаш у мене з війни повернувся.

Поїдь та поїдь, каже, на станцію, приторгуй кулеметика.

Пудів за чотири пшенички я б узяв. Га?

— Куркульня, — сказав солдат і засміявся, — чорти гладкі! А скільки у тебе коней, папашо?

— Восьмеро бог дав. А з речей яких або зброї нічого на продаж нема? — Він ще раз оглянув пасажирів у купе і, — раптом і усмішка зникла, і очі погасли, — одвернувся, наче це не люди були в купе, а послід, і пішов по грязі, по перону, помахуючи батіжком.

— Бачили його? — сказав солдат, ясно глянувши на Катю. — Восьмеро коней! А синів у нього душ з дванадцять. Посадить їх на коней і пішли гуляти по степу, — здобичники. А сам — на піч, гузном у зерно, здобич складати.

Солдат перевів очі на Рощина, і раптом брови його піднялися, обличчя заясніло.

— Вадиме Петровичу, ви?

Рощин швидко озирнувся на Катю, але нічого не вдієш. «Здрастуй», — простягнув руку; солдат міцно потиснув її, сів поруч. Катя бачила, що Рощину ніяково.

— От, зустрілись, — сказав він кисло. — Радий бачити тебе в доброму здоров’ї, Олексію Івановичу… А я, як бачиш, — маскарад…

Тоді Катя зрозуміла, що цей солдат був Олексій Красильников, колишній вістовий Рощина. Про нього Вадим Петрович не раз розповідав, вважав його чудовим типом розумногр, обдарованого російського мужика. Було дивно, що зараз Рощин так холодно з ним повівся. Але, видно, Красильников зрозумів — чому. Усміхаючись, закурив. Спитав стиха, діловито:

— Дружина ваша?

— Еге ж, оженився. Будьте знайомі. Катю, це той самий мій ангел-хранитель, пам’ятаєш, — я розказував… Навоювались, Олексію Івановичу… Ну, що ж, — вітаємо з ганебним миром… Російські орли, хе-хе… Оце тепер пробираюсь з дружиною на південь… Ближче до сонечка… (Це «сонечко» прозвучало погано, Рощин різко скривився, Красильников ніби й не помітив). Нічого іншого не залишається… Вдячна вітчизна нагородила нас — штиком у черево… (Він сіпнувся, наче по всьому тілу його закусали воші). Поза законом, — вороги народу… Отаке-то…

— Становище ваше скрутне! — Красильников хитнув головою, примружившись на вікно. Там, за зламаною огорожею, в залізничному палісаднику, сходилась юрба. — Становище — як у чужій країні! Я вас розумію, Вадиме Петровичу, а інші не зрозуміють. Ви народу нашого не знаєте.

— Тобто як не знаю?

— А так… І ніколи не знали. І вас завше обманювали.

— Хто обманював?

— Обманювали ми — солдати, мужики… Відвернетесь, а ми сміємося. Ех, Вадиме Петровичу! Самовіддану відвагу, любов до царя, вітчизни — це пани видумали, а ми товкли по солдатській словесності… Я — мужик. Зараз оце за братом моїм їду в Ростов, — він там поранений лежить, офіцерською кулею пробиті груди, — візьму його і — назад, на село… Може, хліборобити будемо, може, воювати… Там побачимо… А будемо воювати своєю охотоюбез барабанного бою, люто… Ні, не їдьте на південь, Вадиме Петровичу. Добра там не знайдете…

Рощин, дивлячись на нього блискучими очима, облизав сухі губи. Красильников все уважніше придивлявся до того, що діялось у палісаднику. А там наростав злий гомін голосів. Кілька чоловік полізли на дерева —. дивитись.

— Я кажу, — з народом однаково не справитесь. Ви однаково як чужоземці, буржуї. Це слово зараз небезпечне, все одно сказати — конокради. На що вже генерал Корнілов вояка — сам мені георгіївського хреста приколов. А що ж, — думав підняти станиці за Установчі збори, і вийшов — пшик: слова не ті, а він же народ знає нібито… І чутка така, що гасає зараз по Кубанських степах, як собака у вовчій зграї… А мужики кажуть: «Буржуї казяться, що їм волі в Москві не дано…» І вже гвинтівочки, будьте певні, про всяк випадок вичистили і змастили. Ні, Вадиме Петровичу, верніться з дружиною в столицю. Там вам безпечніше буде, ніж з мужиками… Дивіться, що роблять… — Він раптом підвищив голос, нахмурився. — Уб’ють зараз його…

У палісаднику, видно, діло вже кінчалося. Двоє кремезних солдатів, міцно, із звірячими обличчями, тримали хирлявого чоловіка, в роздертій на грудях куртці з байкової ковдри. Небрите обличчя його з припухлим носом було смертельно бліде, струминка крові спливала з краю тремтячих губів. Блискучими побілілими очима він стежив за молодою несамовитою жінкою. Вона то рвала з голови своєї теплу хустку, то присідала, шарпаючи за спідниці, то кидалась до блідого чоловіка, хапала його за скуйовджене волосся, кричала з якимось навіть захватом:

— Украв, витягнув з-під спідниці, безсоромний! Віддай гроші! — Вона схопила його за щоки, завмерла.

Блідий чоловік несподівано вивернувся з її пальців, але кремезні насідали на нього. Жінка вереснула. Тоді, розштовхуючи людей, на місце пригоди з’явився той самий мужик з ведмежою головою, плечем одіпхнув жінку і коротко, хазяйновито удариб блідого чоловіка в зу» би: «І-ех!» Той зразу осів. На найближчому дереві, перехилившись, закричав хтось з довгими рукавами: «Б’ють!» Юрба зараз же підійшла тісніше. Над тілом нагинались і розгинались, вимахуючи кулаками.

Вікно вагона попливло повз юрбу. Нарешті! У Каті в горлі стояв клубочок придушеного крику. Рощин гидливо кривився. Красильников похитував головою.

— Ай, ай, ай, і напевне ж убили марно. Жінки ці кого хочеш розпалять. Не такий чоловік лютий, як вони. Що з ними зробилось за чотири ці роки, — не повірите! Повернулись ми з війни, дивимось — інші жінки стали. Тепер її не погладиш віжками, — сам стережись, дивись веселіше. Ах, які ж завзяті стали жінки…

На перший погляд здається незрозумілим, чому «організатори порятунку Росії» — головнокомандуючі Алексєєв і Лавр Корнілов — повели жменьку офіцерів і юнкерів, — п’ять тисяч чоловік, — з мізерною артилерією, майже без снарядів і патронів, на південь до Катеринодара, в саму гущу більшовизму, що охопив півколом столицю кубанських козаків.

Певного стратегічного плану тут не було. Добровольча армія була випхнута з Ростова, якого захищати не могла. В Кубанські степи її гнала буря революції. Але був план політичний, який справдився через два місяці. Багате козацтво неминуче повинно було піднятися проти іногородніх — тобто всього прийшлого населення, що жило з оренди козацьких земель і не мало ніяких прав і привілеїв. На Кубані на один мільйон чотириста тисяч козацтва припадало іногородніх мільйон шістсот тисяч.

Іногородні неминуче повинні були прагнути захопити землю і владу. Козацтво неминуче — із зброєю стати за збереження своїх привілеїв. Іногородніми керували більшовики. Козацтво спочатку не хотіло над собою ніякої руки: як добре було — сидіти поміщиками по станицях! Та коли в лютому авантюрист, родом козак, Голубов з двадцятьма сімома козаками вдерся в Новочеркаську на засідання похідного штабу отамана Назарова, і, потрясаючи наганом, під брязкіт гвинтівочних затворів, закричав: «Встать, мерзото, радянський отаман Голубов прийшов, прийняти владу!» — і, справді, на другий день у гаю за містом розстріляв отамана Назарова разом із штабом (з тим, щоб самому взяти отаманську булаву); розстріляв ще близько двох тисяч козачих офіцерів, кинувся в степи, схопив там Митрофана Богаєвського, почав возити його по мітингах, агітуючи за вільний Дон і за своє отаманство, і, нарешті, сам був убитий на мітингу в станиці Заплавській, — словом, в лютому козацтво залишилось без голови. А тут ще з півночі насідала нетерпляча, голодна, розбурхана Великоросія.

Стати головою козацтва, сівши в Катеринодарі, мобілізувати регулярне козаче військо, відрізати від більшовицької Росії Кавказ, грозненську й бакинську нафту, підтвердити свою вірність союзникам — ось який був на перший час план командування Добровольчої армії, що вирушила в так названий згодом «льодовий похід».

Матрос Семен Красильников (брат Олексія) ліг разом з іншими на ріллю, на гребені яру, недалеко від залізничного насипу. Поруч з ним поквапливо, як кріт, копирсав лопаткою армієць. Закопавшись, висунув поперед себе гвинтівку і звернувся до Семена:

— Глибше в землю заривайся, братішка.

Семенові трудно було вигрібати з-під себе липкі грудки. Співали кулі над головою. Лопата задзвеніла об цеглу. Він вилаявся, став на коліна, і зараз же гаряче штовхнуло його в груди. Захлинувся і впав лицем у викопану ямку.

Це був один з численних коротких боїв, що перепиняли шлях Добровольчій армії. Як завжди майже, сили червоних були значніші. Але вони могли битися, могли й відступити без великої біди: в бою, в цей перший період війни, перемога для них не була обов’язкова. Чи була позиція невдала, чи надто огризались кадети, — гаразд, дамо їм чосу другим разом, і пропускали Корнілова.

Для Добровольчої армії кожен бій був ставкою на смерть чи життя. Армія повинна була перемогти і просунутись разом з обозами й пораненими ще на денний перехід. Відступати було нікуди. Тому в кожен бій корніловці вкладали всю силу відчаю — і перемагали. Так було і цього разу.

За півверсти від цепів, що залягли під кулеметним вогнем, на стіжку торішнього сіна, стояв, розставивши ноги, Кориілов. Піднявши лікті, дивився в бінокль. За спиною у нього здригався полотняний мішок. Чорний з сірою опушкою некритий кожушок розстебнутий. Йому було жарко. З-під бінокля уперто стирчало підборіддя, заросле сивою щетиною.

Внизу, прихилившись до стіжка, стояв поручик Долинський, ад’ютант командуючого, — окатий, чорнобровий юнак в офіцерській шинелі, у хвацько зім’ятому кашкеті. Ковтаючи хвилювання, що качалося по горлу, він дивився знизу вгору на сиве підборіддя командуючого, ніби в цій щетині — страшно людяній, близькій — був зараз весь порятунок.

— Ваше превосходительство, зійдіть, благаю вас, підстрелять, — повторював Долинський. Він бачив, як розліпились у Корнілова лілові губи, судорогою вишкірився рот. Значить, діло погане. Долинський не дивився вже туди, де чорними крихітними фігурками піднімались над буро-зеленим степом, перебігали густі цепи більшовиків. Туди, — «сссссик, сссссик», — летіли шрапнелі. Але ж він знав, снарядів мало, чорт, мало… «Бумммм», — серйозно ухала за висадженим у повітря мостом червона шестидюймівка… Поквапливо стукотів кулемет. І бджілками співали кулі близько десь над головою командуючого.

— Ваше превосходительство, підстрелять…

Корнілов опустив бінокль. Коричневе калмицьке обличчя його, з чорними, як у жайворонка, очима, взялося зморшками. Тупцюючи по сіну, він обернувся назад, нахилився до текинців, що позлізали з коней і стояли за стіжком, — до свого особистого конвою. Це були худі, кривоногі люди, у величезних круглих овечих шапках і в смугастих, кольору сьомги, черкесках. Не рухаючись, картинно, вони тримали за поводи худих коней.

Різким, гавкаючим голосом Корнілов віддав наказ, показавши рукою в бік яру. Текинці, як коти, скочили на коней, — один крикнув гортанно, по-своєму, — вихопили криві шаблі і риссю, потім галопом пішли в степ, в бік яру, де чорніла рілля і за нею виднілась смужка залізничного насипу.

Семен Красильников тепер лежав на боку — так було легше. Ще годину тому сильний і злий, зараз він кволо, часто стогнав, насилу спльовуючи кров’ю. З правого і з лівого боку від нього безладно стріляли товариші. Вони дивились туди, куди й він, — на бурий, похилий бугор по той бік яру. По ньому вниз мчали вершники, чоловік з п’ятдесят, лавою. Це була атака кінного резерву.

Ззаду підбіг хтось, упав навколішки поруч з Красильниковим і кричав, кричав надриваючись, вимахуючи маузером. Він був у чорній шкіряній куртці. Вершники зсипалися в яр. Чоловік у куртці кричав не по-військовому, але страшенно наполегливо:

— Не смійте відступати, не смійте відступати!

І от над цим краєм яру піднялись величезні шапки, — залунало протяжне виття, як вітер. Вискочили текинці. Лежачи в смугастих бешметах над гривами коней, вони скакали по грузькій ріллі, де по борознах ще лежав брудний сніг. Летіли в повітря шматки болота з-під копит. «І-ааааа, і-ааааа», — вищали вискалені, смугляві личка з вусами з-під папах. Ось уже видно водяний блиск кривих шабель. Ох, не витримають наші кінної атаки! Сірі шинелі підводяться з ріллі. Стріляють, задкують. Комісар у шкіряній куртці забігав, — наскочив, ударив одного в спину:

— Вперед, в штики!

Красильников бачить: один смугастий бешмет наче навмисне покотився з коня, і добрий кінь, озираючись злякано, поскакав убік. Рвонув по цепу залізний брязкіт, димними пухирями, жовтим вогнем розірвалась черга шрапнелі. І армієць Васька, жартівник, в шинелі не на зріст, сплохував. Кинув гвинтівку. Весь — білий, і рота роззявив, дивиться на підлітаючу смерть. Вони все ближче, виростають разом з кіньми. Один — попереду — кінь стелеться, як собака, опустивши морду. Текинець розігнувся, стоїть у стременах, розлітаються поли халата.

— Сволоч! — і Красильников тягнеться за гвинтівкою. — Ех, пропав комісар! — текинець рвонув коня на шкіряну куртку. — Стріляй же, чорт!

Красильников бачив тільки, як різонула крива шабля по шкіряній куртці… І зараз же вся кінна лава обрушилась на цеп. Війнуло гарячим кінським потом.

Текинці проскочили, завернули у фланг. А на ріллю з яру вже вибігали, спотикаючись, світло-сірі й чорні шинелі, по-панськи виблискуючи погонами.

— Уррррра!

Бій віддалився до залізниці. Красильников довгий час чув тільки, як стогнав комісар, порубаний шаблею. Все рідше лунали постріли, замовкли гармати. Красильников заплющив очі, гуло в голові, ломило груди. Йому жаль було себе, не хотілося вмирати. Обважніле тіло тягнуло до землі. З жалем згадав дружину Мотрону. Пропаде сама. А як же вона ждала його, писала в Таганрог: «Приїжджай». Побачила б зараз його Мотрона, перев’язала б рану, принесла б напитися. Добре б води з кислим молоком…

Коли Красильников почув матірну лайку і голоси, не свої — панські, він розплющив одне око. Йшли четверо: один у сірій черкесці, двоє в офіцерських пальтах, четвертий у студентській шинелі з унтер-офіцерськими погонами. Гвинтівки — по-мисливському — під пахвою.

— Дивись — матрос, сволоч, шпигни його, — сказав один.

— Чого там — здох… А цей — живий.

Вони спинилися, дивлячись на Ваську-жартівника, що лежав непорушно. Той, що був у черкесці, раптом гримнув шалено:

— Встань! — ударив його ногою.

Красильников бачив, як підвівся Васька, половина обличчя заллята кров’ю.

— Стать струнко! — крикнув у черкесці, коротко вдарив його в зуби. І зараз же всі четверо взяли гвинтівки напоготів. Плачучим голосом Васька закричав:

— Пожалійте, дядечку.

Той, що був у черкесці, відскочив від нього і, різко видихаючи повітря, вдарив його штиком у живіт. Повернувся й пішов. Троє нахилились над Ваською, стягаючи чоботи.

Коли добровольці, пристреливши полонених і запаливши, — щоб пам’ятали, — станичну управу, пішли далі на південь, Семена Красильникова підібрали на ріллі козаки. Вони вернулися з жінками, дітьми й худобою в станицю, як тільки обози кадетів потонули за плоским горизонтом степу, що тільки-но починав зеленіти.

Семен боявся померти серед чужих людей. Гроші у нього були з собою, і він упросив одного чоловіка відвезти його на возі в Ростов. Звідти написав братові, що тяжко поранений у груди і боїться померти серед чужих, і ще написав, що хотів би побачити Мотрону. Листа послав з земляком.

До вісімнадцятого року Семен служив у Чорноморському флоті матросом на ескадреному міноносці «Керчь».

Флотом командував адмірал Колчак. Незважаючи на розум, освіту і, як йому здавалось, некорисливу любов до Росії, — Колчак нічого не розумів ні в тому, що діялось, ні в тому, що неминуче повинно було статися. Він знав склад і озброєння всіх флотів світу, міг безпомилково визначити в морському тумані профіль будь-якого військового судна, був найкращим знавцем мінної справи і одним з ініціаторів піднесення боєздатності російського флоту після Цусіми, але якби хто-небудь (до сімнадцятого року) заговорив з ним про політику, він відповів би, що політикою не цікавиться, нічого в ній не тямить і вважає, що політикою займаються студенти, неохайні курсистки і євреї.

Росію уявляв він дредноутами (існуючими і уявними), що диміли в кільватерній колоні, і андріївським прапором, що гордо, — на страх Німеччині, — розвівався на флагмані. Він любив строгий і статечний (у стилі великої імперії) під’їзд військового міністерства із знайомим швейцаром (по-батьківському щоразу, знімаючи пальто: «Погана погода зволить бути, Олександре Васильовичу»), вихованих, елегантних товаришів по службі і замкнутий, дружний дух офіцерського зібрання. Імператор був на чолі цієї системи, цих традицій.

Колчак, безперечно, любив і іншу Росію, ту, яка вишиковувалась на шканцях корабля, — в безкозирках із стрічками, широколиця, загоріла, мускулиста. Вона чудовими голосами співала вечірню молитву, коли на заході сонця спускався прапор. Вона самовіддано вмирала, коли їй наказували вмерти. Нею можна було пишатися.

В сімнадцятому році Колчак не вагаючись присягнув на вірність Тимчасовому урядові і залишився командувати Чорноморським флотом… З їдкою гіркістю, як неминуче, він пережив падіння глави імперії, зціпивши зуби, взяв до відома матроські комітети і революційний порядок, все тільки для того, щоб флот і Росія перебували в стані війни з німцями. Якби у нього залишився один мінний човен, здається — і тоді він продовжував би воювати. Він ходив у Севастополі на матроські мітинги і, відповідаючи на задирливі промови ораторів, приїжджих і місцевих — з робітників, говорив, що особисто йому не потрібні протоки, — Дарданелли і Босфор, — бо у нього немає ні землі, ні фабрик і вивозити йому з Росії нічого, але він вимагає війни, війни, війни не як найманець буржуазії (гидлива гримаса кривила його брите обличчя з сильним підборіддям, кволим ротом і глибоко запалими очима), — «але говорю це як російський патріот».

Матроси сміялися. Жахливо! Вірні, готові ще вчора у вогонь і в воду за вітчизну і андріївський прапор, вони кричали своєму адміралові: «Геть найманців імпер’ялізму!» Він вимовляв ці слова, «російський патріот», з силою, з відкритим жестом, сам у цю хвилину готовий самовіданно померти, а матроси, — чорт їх збаламутив, — слухали адмірала, як ворога, котрий намагався їх підступно одурити.

На мітингах Семен Красильников чув, що війну хочуть продовжувати не «патріоти», а заводчики і великі поміщики, щоб загарбувати великі капітали, а народові ця війна не потрібна. Говорили, що німці такі самі селяни й робітники, як і наші, і воюють через те, що обдурені своєю кривавою буржуазією і меншовиками. Братва на мітингах шаленіла від ненависті… «Тисячу років обманювали російський народ! Тисячу років кров з нас пили! Поміщики, буржуї, — ах, гади!» Очі відкрилися: ось чому жили гірше за худобу. Ось де ворог!.. І Семен, хоч і дуже Скучив за залишеним господарством та за молодою дружиною Мотроною, стискав кулаки, слухаючи ораторів, п'янів, як і всі, вином революції, і забувалась у цьому хмелі туга за домівкою, за дружиною, вродливою Мотроною…

Одного разу з Пітера приїхав видатний агітатор, Василь Рубльов. Поставив питання: «Чи довго вам, братішки, ходити дурнями, зубами клацати на мітингах? Керенський вас давно вже капіталістам продав. Дадуть вам ще недовгий час погавкати, потім контрреволюціонери всім голови поодривають. Поки не спізнились, скидайте Колчака, беріть флот у свої робітничо-селянські руки…»

Другого дня з лінійного корабля дано було радіо: роззброїти весь командний склад. Кілька офіцерів застрелились, інші віддали зброю. Колчак на флагмані «Георгий Победоносец» звелів свистати нагору всю команду. Матроси, посміхаючись, вийшли на шканці. Адмірал Колчак стояв на містку, в повній парадній формі.

— Матроси, — закричав він тріснутим, високим голосом, — трапилось непоправне лихо: вороги народу, таємні агенти німців, роззброїли офіцерів. Та який же останній дурень може серйозно говорити про офіцерську контрреволюційну змову! Та взагалі, маю вам сказати, — ніякої контрреволюції нема і в природі не існує. — Тут адмірал забігав по містку, брязкаючи шаблею, і став відводити душу: — Все, що трапилось, я розглядаю насамперед як особисту образу мені, старшому з офіцерів, і, звичайно, командувати більше флотом не можу й не бажаю. І зараз же телеграфую урядові — залишаю флот. Досить!..

Семен бачив, як адмірал вхопився за золоту шаблю, стиснув її обома руками, почав відстібати, заплутався, рвонув, — аж губи у нього посиніли.

— Кожен чесний офіцер повинен зробити на моєму місці так само!..

Він підняв шаблю і кинув її в море. Але й цей історичний жест не справив ніякого враження на матросів.

З того часу пішли великі події у флоті, — барометр упав на бурю. Матроси, тісно зв’язані життям на морі, здорові, сміливі і спритні, більш розвинені, ніж прості солдати, матроси, що бачили океани й чужі землі і більш почували непрохідну грань між офіцерською кают-компанією і матроським кубриком, — були силою, яка легко займалася. Нею в першу чергу скористалась революція. Братва з усім невичерпним запалом пішла в самісіньке пекло боротьби і сама розпалювала сили противника, який, ще вагаючись, ще не наважуючись, вичікував, підтягався, збирав сили.

Семенові ніколи тепер було й думати про домівку, про дружину. В жовтні скінчилися прекрасні Слова, заговорила гвинтівка. Ворог був на кожному кроці. В кожному погляді, зляканому, ненависному, потайному, крилася смерть. Росія від Балтійського моря до Тихого океану, від Білого до Чорного морів хвилювалась каламутно і зловісно. Семен взяв на плече гвинтівку і пішов битися з гідрою контрреволюції.

Рощин і Катя, з клуночком і чайником, протовпились через юрбу на вокзалі, разом з людським потоком пройшли через заставу, що погрожувала штиками, і поволі пішли вгору головною вулицею Ростова.

Ще півтора місяця тому тут гуляв, від магазину до магазину, цвіт петербурзького товариства. Тротуари рябіли від гвардійських кашкетів, дзенькали шпори, чути було французьку мову, елегантні дами ховали носики від вогкого холоду в дорогоцінні хутра. З незбагненною легковажністю тут збиралися тільки перезимувати, щоб до білих ночей повернутися в Петербург у свої квартири й особняки з статечними швейцарами, колонними залами, килимами, палаючими камінами. Ах, Петербург! Кінець кінцем повинно воно все якось влаштуватись. Бо чим, справді, завинили елегантні дами?

І от великий режисер ляснув у долоні: все зникло, як на поворотній сцені. Декорація змінилась. Вулиці Ростова безлюдні. Магазини позабивані, дзеркальні шибки пробиті кулями. Дами поховали хутра, позакутувались хустинками. Менша частина офіцерства втекла з Корніловим, решта — з театральною швидкістю перетворилась на смирних міщан, на акторів, куплетистів, учителів танців тощо. І лютневий вітер поніс купи сміття по тротуарах…

— Так, спізнились, — сказав Рощин. Він ішов, схиливши голову. Йому здавалось — тіло Росії розламується на тисячі шматків. Єдине склепіння, що прикривало імперію, розбите в дрізки. Народ стає чередою. Історія, велике минуле зникають, як туманні завіси декорації. Виникає гола, спалена пустиня, — могили, могили… Кінець Росії. Він почував, — всередині у нього дробиться і муляє колючими уламками щось, що він усвідомлював у собі непохитним, — стрижень його життя… Він пішов спотикаючись, трохи позад Каті. «Ростов упав, армія Корнілова, останній бродячий клаптик Росії, не сьогодні-завтра буде знищена, і тоді — кулю в лоб».

Вони йшли навмання. Рощин пам’ятав адреси декого з товаришів по дивізії. Але, може, вони втекли або розстріляні? Тоді — смерть на вулиці. Він подивився на Катю: вона йшла спокійно і скромно в коротенькій драповій кофточці, в оренбурзькій хустці. Її миле обличчя, з великими сірими очима, простодушно оберталось до здертих вивісок, до вибитих вітрин. Куточки її губів майже усміхались. «Що вона, не розуміє всього цього жаху? Що це за всепрощення якесь?»

На розі стояла купка беззбройних солдатів. Один, рябий, з запухлим від садна оком, тримаючи сіру хлібину під пахвою, не поспішаючи відламував шматок за шматком, повільно жував.

— Тут не розбереш, яка влада, — чи Радянська, чи ще яка, — сказав йому другий з дерев’яним сундучком, до якого були прив’язані стоптані валянки. Той, що їв, відказав:

— Влада — товариш Бройницький. Добийся до нього, дасть ешелон, поїдемо. А то вік будемо гнити в Ростові.

— Хто він такий? Який чин?

— Військовий комісар, чи що…

Підійшовши до солдатів, Рощин спитав, як пройти на таку-то адресу. Один недоброзичливо відповів:

— Ми не тутешні.

Другий сказав:

— Невчасно, офіцер, заїхав на Дон.

Катя зараз же сіпнула чоловіка за рукав, і вони перейшли на протилежний тротуар. Там, на зламаній лавці, під голим деревом, сидів старик у приношеній шубі і солом’яному капелюсі. Поклавши щетинисте підборіддя на головку ціпка, він здригався. Із заплющених очей його текли сльози по запалих щоках.

У Каті затремтіло лице. Тоді Рощин сіпнув її за рукав:

— Ходімо, ходімо, усіх не пережалієш…

Вони довго ще блукали по брудному й обдертому місту, поки не знайшли потрібний їм номер будинку. Зайшовши у ворота, побачили короткого, товстоногого чоловіка з голим, як яйце, черепом. На ньому була ватна солдатська безрукавка, до останньої міри засмальцьована. Він ніс казан, одвертаючи обличчя від смороду. Це був однополчанин Рощина, армійський підполковник Тетькін.

Він поставив казан на землю і поцілувався з Вадимом Петровичем, стукнув закаблуками, потиснув Каті руку.

— Бачу, бачу, і слів не говоріть, влаштую. Доведеться тільки в одній кімнатці. Зате — дзеркало-трюмо і фікус. Дружина моя, прошу вас, тутешня… Спочатку ми тут жили (він показав на цегляний двоповерховий будинок), а тепер, по-пролетарському, сюди перебрались (він показав на дерев’яний скособочений маленький флігель). І я гуталін, як бачите, варю. На біржі праці записався, — безробітним… Якщо сусідки не викажуть, якось перетерпимо. Люди ми руські, нам не звикати.

Відкривши великого рота з чудовими зубами, він засміявся, потім промовив задумано: «Отакі от діла діються», — і долонею потер череп, вимазав його гуталіном.

Дружина його, така сама низенька і кремезна, співучим голосом привітала гостей, але по карих очах було помітно, що вона не зовсім задоволена. Катю і Рощина влаштували в низенькій кімнатці з обдертими шпалерами. Тут дійсно стояло в кутку, дзеркалом до стіни, поганеньке трюмо, фікус і залізне ліжко.

— Дзеркальце ми, щоб було безпечніше, до стіни лицем обернули, знаєте — цінна річ, — говорив Тетькін. — Ну, прийдуть з обшуком і зараз же — скло в дрізки. Виду свого не терплять. — Він знову засміявся, потер череп. — А проте я трохи розумію: така, знаєте, іде ломка, а тут — дзеркало, — звичайно, розіб’єш…

Дружина його чистенько накрила на стіл, але виделки були іржаві, тарілки побиті, видно, добро приховали. Рощин і Катя з їдкою насолодою їли в’ялений рибець, білий хліб, яєчню з салом. Тетькін метушився, все підкладав. Дружина його, склавши повні руки під грудьми, скаржилась на життя:

— Таке кругом безладдя, утиски, прямо єгипетські кари. Я, знаєте, другий місяць не виходжу з дому… Хоч би вже швидше цих більшовиків прогнали… В столиці про це як у вас говорять? Скоро їх знищать?..

— Ну, ти вже бовкнеш, — збентежено сказав Тетькін. — За такі слова тебе, знаєш, тепер не пожаліють, Софіє Іванівно.

— І не буду мовчати, розстрілюйте! — У Софії Іванівни очі стали круглими, міцно підхопила руки під грудьми. — Буде у нас цар, буде… — До чоловіка, хитнувши грудьми: — Один ти нічого не бачиш…

Тетькін винувато скривився. Коли дружина з досадою вийшла, він заговорив пошепки:

— Не звертайте уваги, вона душевна людина, чудова господарка, знаєте, але від подій стала ніби ненормальна… — Він подивився на Катине розчервоніле від чаю обличчя, на Рощина, що скручував цигарку. — Ах, Вадиме Петровичу, не просто це все… Не можна — зопалу — тяп та ляп… Доводиться мені зустрічатися з людьми, багато бачу… Буваю в Батайську, — по той бік Дону, — там переважно біднота, робітники… Які ж вони розбійники, Вадиме Петровичу? Ні, ні, — принижене, скривджене людство… Як вони ждали Радянської влади!.. Ви тільки, ради бога, не подумайте, що я більшовик який-небудь… (Він благально приклав до грудей коротенькі волосаті руки, немов дуже просячи пробачення). Зарозумілі й нерозумні правителі віддали Ростов Радянській владі… Подивилися б ви, що у нас діялось при отамані Каледіні… По Садовій, знаєте, блискучими юрбами розгулювали гвардійці, розбещені й самовпевнені: «Ми цю наволоч заженемо назад у підвали…» Ось що вони говорили. А ця наволоч — весь російський народ, еге ж… Він опирається, в підвал іти не хоче. В грудні я був у Новочеркаську. Пам’ятаєте — там на головному проспекті стоїть гауптвахта, — мабуть, чи не отаман Платов ще спорудив її при Олександрі Благословенному, — невеличка така будівля в стилі ампір. Заплющую очі, Вадиме Петровичу, і ніби зараз бачу східці цього портика, залляті кров’ю… Проходив я тоді мимо, — чую страшний крик, такий, знаєте, буває крик, коли мучать людину… Серед білого дня, в центрі столиці Дону… Підходжу. Біля гауптвахти — юрба, козаки спішені. Мовчать, дивляться, — біля колон відбувається екзекуція, на страх населенню. З караулки виводять, по двоє, робітників, заарештованих за співчуття більшовизму. Ви розумієте, — за співчуття. Зараз же руки їм прикручують до колон, і четверо дуженьких козачків б’ють їх нагаями по спині і по заду, еге ж. Тільки — свист, сорочки, штани летять клаптями, м’ясо — шматками, і кров, як з тварин, ллє на східці… Трудно мене здивувати, а тоді здивувався, — кричали дуже страшно… Від самого фізичного болю так не кричать…

Рощин слухав, опустивши очі. Пальці його, що тримали цигарку, тремтіли. Тетькін колупав гірчичну пляму на скатерці.

— Так от, — вже отамана нема живого, цвіт козачої знаті закопаний у яру за містом, — кров на східцях заво- дала про помсту, Влада бідноти… Персонально мені байдуже, чи гуталін варити, чи ще щось інше… Вийшов живим із світової війни і ціню одне — дихання життя, пробачте за порівняння; в окопах багато книжок прочитав, і порівняння у мене літературні… Так от… — Він озирнувся на двері і заговорив тихіше: — Примирюсь з усяким життєвим ладом, якщо побачу людей щасливими… Не більшовик, зрозумійте, Вадиме Петровичу… (Знову руки до грудей). Мені самому багато не треба: шматок хліба, пучку тютюну та щирим словом з ким-небудь перемовитись… — Він зніяковіло засміявся. — Але в тім-бо й річ, що у нас робітники нарікають, про обивателів і не кажу… Про військового комісара, товариша Бройницького, чули? Раджу вам: побачите, — мчить його автомобіль, — ховайтеся. Вискочив він негайно після взяття Ростова. Як тільки що: «Мене, — кричить, — високо цінить товариш Ленін, я особисто телеграфуватиму товаришеві Леніну…» Оточив себе карним елементом, — реквізиції, розстріли. Ночами на вулицях роздягають, кого тільки попадуть. Поводиться, як бандит… Що ж це таке? Куди йде реквізоване?.. І, знає те, ревком з ним вдіяти нічого не може. Бояться… Не вірю я, щоб він був ідейною людиною… Пролетарській ідеї він більше шкоди наробить, ніж… (Але тут Тетькін, бачачи, що далеко зайшов, одвернувся, засопів і знову, вже без слів, став прикладати руки до грудей).

— Я вас не розумію, пане підполковнику, — промовив Рощин холодно. — Різні там Бройницькі і компанія і є Радянська влада дев’яносто шостої проби… Їх не виправдувати, — боротися з ними, не шкодуючи життя…

— В ім’я чого? — поквапливо спитав Тетькін.

— В ім’я великої Росії, пане підполковнику.

— А що це таке? Пробачте, я по-дурному спитаю: велика Росія — в чийому, власне, розумінні? Я б хотів точніше. В уявленні петроградського вищого товариства? Це одне… Чи в уявленні стрілецького полку, в якому ми з вами служили і який геройськи загинув на дротах? Чи московської торговельної наради, — пам’ятаєте, у ВеликЬ— му театрі Рябушинський ридав за великою Росією? Це — вже справа третя. Чи робітника, який сприймає велику Росію у свята з брудної пивнички? Чи ста мільйонів мужиків, які…

— Так, чорт вас візьми… (Катя швидко під столом стиснула Рощину руку). Пробачте, підполковнику. Досі мені було відомо, що Росією називалась територія, яка займає одну шосту частину земної кулі, населена народом, який прожив на ній велику історію… Може, побільшовицькому це і не так… Прошу пробачення… — Він гірко усміхнувся крізь трудно стримуване роздратування.

— Ні, саме так… Пишаюсь… І особисто я цілком задоволений, читаючи історію держави Російської. Але сто мільйонів селян книг цих не читали. І не пишаються. Вони хочуть мати свою власну історію, розгорнуту не в минулі, а в майбутні часи. Ситу історію… З цим нічого не вдієш. До того ж у них вожді — пролетаріат. Ці йдуть ще далі — наважуються творити, так би мовити, світову історію… З цим теж нічого не вдієш… Ви мене обвинувачуєте в більшовизмі, Вадиме Петровичу… Себе я обвинувачую у споглядальності — тяжкий гріх. Але виправдання — у великій втомі від окопного життя. Згодом сподіваюсь стати більш активним і тоді, можливо, не заперечуватиму вашого обвинувачення…

Словом, Тетькін наїжився, на почервонілому черепі його виступили краплі поту. Рощин поквапливо, не потрапляючи гапликами в петлі, застібав шинелю. Катя, вся скривившись, дивилась то на чоловіка, то на Тетькіна. Після тяжкого мовчання Рощин сказав:

— Шкодую, що втратив товариша. Уклінно дякую за гостинність…

Не подаючи руки, він пішов з кімнати. Тоді Катя, завжди мовчазна, — «овечка», — майже крикнула, стиснувши руки:

— Вадиме, прошу тебе, — зажди… (Він обернувся, підвівши брови). Вадиме, ти зараз не маєш рації… (Щоки у неї спалахнули). З таким настроєм, з такими думками жити не можна…

— Он як! — погрозливо промовив Рощин. — Поздоровляю…

— Вадиме, ти ніколи не питав мене, я не вимагала, не втручалася в твої справи… Я тобі вірила… Але зрозумій, Вадиме, любий, те, що ти думаєш, — неправда. Я давно, давно хотіла сказати… Треба робити щось зовсім інше… Не те, задля чого ти приїхав сюди… Спочатку треба зрозуміти… І тільки тоді, якщо ти певний (опустивши руки, від великого хвилювання вона їх усе заламувала під столом)… Якщо ти такий певний, що можеш узяти це на свою совість, — тоді йди, вбивай…

— Катю! — злісно, як від удару, крикнув Рощин. — Прошу тебе замовкнути!

— Ні!.. Я говорю так тому, що шалено тебе люблю… Ти не повинен бути вбивцею, не повинен, не повинен…

Тетькін, не сміючи кинутись ні до неї, ні до нього, повторював пошепки:

— Друзі мої, друзі мої, давайте поговоримо, договоримось…

Але договоритися вже не можна було. Все, що накипіло в Рощині за останні місяці, вибухнуло лютою ненавистю. Він стояв у дверях, витягнуши шию, і дивився на Катю, показуючи зуби.

— Ненавиджу, — прошипів. — К чорту!.. З вашою любов’ю… Знайдіть собі жида… Більшовичка… К чорту!..

Він видавив горлом той самий болісний звук, як тоді у вагоні. От-от, здавалось, він зірветься, буде лихо… (Тетькін ворухнувся навіть, щоб загородити Катю). Але Рощин повільно зажмурився і вийшов…

Семен Красильников, сидячи на лазаретному ліжку, похмуро слухав брата Олексія. Гостинці, прислані Мотроною, — сало, курятина, пироги, — лежали в ногах на ліжку. Семен на них не дивився. Був він худий, обличчя нездорове, небрите, волосся від довгого лежання збилося, худі були ноги в жовтих бязевих спідніх. Він перекочував з руки в руку червону крашанку. Брат Олексій, загорілий, з золотистою борідкою, сидів на табуретці, розставивши ноги в добрячих чоботях, говорив приємно, лагідно, а з кожним його словом серце Семена ставало більш чужим.

— Селянська лінія — само собою, браток, робітники — само собою, — говорив Олексій. — У нас на руднику «Глибокому» сунулись робітники в шахту — вона затоплена, машини не працюють, інженери всі розбіглись. А їсти треба, так чи ні? Робітники всі до єдиного пішли в Червону гвардію. Їх інтереси, значить, поглиблювати революцію. Так чи ні? А наша, селянська революція — всього шість вершків чорнозему. Наше поглиблення — ори, сій, жни. Правильно я кажу? Всі підемо воювати, а працювати хто буде? Жінки? їм самим з худобою дай боже впоратися. А земля любить догляд, добрий обробіток. Он воно як, браток. Їдьмо додому, на своїх харчах швидше поправишся. Ми тепер з земелькою. А рук нема. Боронувати, сіяти, збирати, — хіба ми самі з Мотроною впораємось? Кабанів у нас тепер вісімнадцять штук, корівчину другу напитав. На все потрібні руки.

Олексій потягнув з кишені шйнелі кисет з махоркою. Семен хитнув головою — відмовився курити: «Груди ще болять». Олексій, продовжуючи кликати брата на село, перебрав гостинці, взяв пухкий пиріг, поторкав його.

— Та ти їж, тут масла самого Мотрона фунт загнала.

— Ось що, Олексію Івановичу, — сказав Семен, — не знаю, що вам і сказати. Поїхати додому — це навіть з охотою, поки рана не зажила. Але хліборобити зараз не залишусь, не сподівайтесь.

— Так. А спитати можна — чому?

— Не можу я, Альоша… (Рот Семенові звело, він переміг себе). Ну, зрозумій ти — не можу. Рани я своєї не можу забути… Не можу забути, як вони товаришів катували… (Він обернувся до вікна з тією ж судорогою і дивився ошалілими очима). Повинен ти зрозуміти моє становище… У мене одно на думці, — гадюк отих… — Він прошепотів щось, потім голосніше, стиснувши в кулаку червону крашанку: — Не заспокоюсь… Поки гади кров нашу п’ють… Не заспокоюсь!..

Олексій Іванович похитав головою. Поплювавши, загасив недокурок між пальцями, оглянувся, — куди? — кинув під ліжко.

— Ну що ж, Семене, діло твоє, діло святе. Поїдемо додому поправлятися. Силувати не буду.

Як тільки Олексій Красильников вийшов з лазарету, зустрівся йому земляк Гнат, фронтовик. Спинились, поздоровкались. Спитали, — як живеться? Гнат сказав, що працює шофером у виконкомі.

— Ходімо в «Солейль», — сказав Гнат, — звідти до мене ночувати. Сьогодні там бій. Про комісара Бройницького чув? Ну, не знаю, як він сьогодні вивернеться. Хлопці у нього такі фартові, — місто криком кричить. Учора вдень на тому розі двох хлопчиків, школярів, зарубали, і нізащо, наскочили на них з шаблями. Я отут стояв, коло стовпа, то мене — аж блювати потягло.

Розмовляючи, дійшли до кінематографа «Солейль». Людей було багато. Протовпились, стали біля оркестру. На невеликій сцені, перед столом, де сиділа президія (круглолиця жінка в солдатській шинелі, похмурий солдат з забинтованою брудною марлею головою, сухенький дідок-робітник в окулярах і двоє молодих у гімнастерках), ходив, дрібно ступаючи, сюди й туди, немов у клітці, дуже блідий, сутулуватий чоловік з копицею чорного волосся, Говорячи, одноманітно помахував кволим кулачком, друга рука його стискала пачку газетних вирізок.

Гнат шепнув до Красильникова:

— Учитель — у нас у Раді…

… Ми не можемо мовчати… Ми не повинні мовчати… Хіба у нас у місті Радянська влада, за яку ви боролись, товариші?.. У нас сваволя… Деспотизм гірше царського… Вдираються в дім до мирних обивателів… Смерком не можна вийти на вулицю, роздягають… Грабують… На вулицях убивають дітей… Я говорив про це у виконавчому комітеті, говорив у ревкомі… Вони безсилі… Військовий комісар покриває своєю необмеженою владою всі ці злочини… Товариші… (Він судорожно ударив себе в груди пачкою вирізок). Навіщо вони вбивають дітей? Розстрілюйте нас… Навіщо ви вбиваєте дітей?

Останні слова його були приглушені схвильованим гомоном усього залу. Всі перезирались, налякані і збуджені. Оратор сів до стола президії, затулив скривлене обличчя газетними аркушами. Головуючий, солдат з забинтованою головою, оглянувся на куліси:

— Слово надається начальникові Червоної гвардії товаришеві Трифонову…

Весь зал зааплодував. Плескали, піднявши руки. Кілька жіночих голосів з глибини закричало: «Просимо, товаришу Трифонов». Чийсь бас ревнув: «Дайош Трифонова!» Тоді Олексій Красильников помітив рослого і стрункого чоловіка в елегантній шкіряній куртці з офіцерськими, навхрест, ременями, який стояв коло самого оркестру спиною до залу і тепер, як пружина, випростався — обличчям до галасуючих. Світло-сталеві вирячкуваті очі його насмішкувато, холодно сковзали по обличчях, — і зараз же руки опускались, голови втягались у плечі, люди переставали аплодувати. Хтось, нахиляючись, швидко пішов до виходу.

Чоловік із сталевими очима презирливо усміхнувся. Коротким рухом поправив кобуру. У нього було акторське, довге, чисто вибрите обличчя. Він знову обернувся до сцени, поклав обидва лікті на загородку оркестру. Гнат штовхнув у бік Красильникова:

— Бройницький. От, брат ти мій, гляне, — аж страшно.

З-за куліс, гупаючи важкими чобітьми, вийшов начальник Червоної гвардії Трифонов. Рукав байкової його куртки був перев’язаний шматком кумачу. В руках він тримав картуза, також перев’язаного по околичці червоним. Весь він був кремезний, спокійний. Не поспішаючи, підійшов до краю сцени. Сіра шкіра на оббритому черепі заворушилась, Тіні від надбрів’їв закрили очі. Він підняв руку (запала тиша) і напівзігнутою долонею показав на Бройницького, що стояв унизу.

— От, товариші, тут знаходиться товариш Бройницький, військовий комісар. Дуже добре. Нехай він нам дасть відповідь на запитання. А не захоче відповідати, ми примусимо…

— Ого! — погрозливо промовив знизу Бройницький.

— Так, примусимо. Ми — робітничо-селянська влада, і він повинен їй коритися. Час такий, товариші, що в усьому зразу трудно розібратися… Час каламутний… А як відомо, лайно завжди зверху плаває… Звідси ми робимо висновок, що до революції примазуються різні пройдисвіти…

— Тобто?.. Ти ім’я, ім’я назви, — крикнув Бройницький з сильним польським акцентом.

— Дійдемо і до імені, не поспішай… Кривавими зусиллями робітників і селян очистили ми, товариші, місто Ростов від білогвардійських банд… Радянська влада твердою ногою стоїть на Дону. Чому ж з усіх боків чуємо протести? Робітники хвилюються, червоногвардійці незадоволені… Бунтують ешелони, — навіщо, мовляв, гноїте нас на коліях… Тільки що ми чули тут голос представника інтелігенції (долонею — на попереднього оратора). В чому ж річ? Виходить, наче всі незадоволені Радянською владою. Кажуть, — навіщо ви грабуєте, навіщо вбиваєте дітей? Попередній оратор навіть сам запропонував себе розстріляти… (Сміх у двох-трьох місцях, кілька разів хтось ляснув у долоні). Товариші! Радянська влада не грабує і не вбиває дітей. А от різна наволоч, що примазалась до Радянської влади, грабує і вбиває… І тим самим підриває віру в Радянську владу, і тим самим дає нашим ворогам у руки нещадну зброю… (Пауза, тиша, не чути дихання сотень людей). От я і хочу поставити товаришеві Бройницькому запитання… Чи відомо йому про вчорашнє вбивство двох підлітків?

Крижаний голос знизу:

— Так, відомо.

— Дуже добре. А чи відомо йому про нічні грабежі, про поголовне пияцтво в готелі «Палас»? Чи відомо йому, в чиї руки потрапляють реквізовані товари? Мовчите, товаришу Бройницький? Вам нічого відповісти. Реквізовані товари пропиваються зграєю бандитів… (Гомін у залі. Трифонов підняв руку). І ось що ще нам стало відомо… Ніхто вам влади в Ростові не давав, і ваш мандат фальшивий, і ваші посилання на Москву, тим більше на товариша Леніна, — нахабна брехня…

Бройницький стояв тепер випроставшись… По красивому, зблідлому обличчі його пробігали судороги. Раптом він кинувся вбік, де стояв, роззявивши рота, білявий хлопчина-армієць, схопив його за шинелю і, вказуючи на Трифонова, крикнув страшним голосом:

— Застрель його, падлюку!

У хлопчини люто перекривилось обличчя, — потягнув з спини гвинтівку. Трифонов стояв нерухомо, розставивши ноги, тільки нагнув голову волячим рухом. Вискочивши з-за куліси, біля нього з’явився робітник, поквапливо зацокав затвором гвинтівки, зараз же — другий, третій, і вся сцена зачорніла від курток, бекеш, шинелей, задзвеніли, стикаючись, штики. Тоді голова виліз на стіл і, поправляючи марлю, що налазила на очі, закричав застудженим голосом:

— Товариші, прошу не вносити паніки. Нічого непередбаченого не трапилось. Там, ззаду, зачиніть двері. Товариш Трифонов у цілковитій безпеці. Слово для відповіді надаю товаришеві Бройницькому.

Але Бройницький зник. Тільки білявий армієць з гвинтівкою і досі стояв біля оркестру, здивовано роззявивши рота.

III

Під станицею Кореневською Добровольча армія натрапила на дуже серйозний опір. Проте з великими втратами станиця була взята. І тут підтвердилось те, що приховували від армії і чого боялись більш за все на світі: кілька днів тому столиця Кубані, Катеринодар, — тобто мета походу, надія на відпочинок і база для дальшої боротьби, — здалася без бою більшовикам. Кубанські добровольці під командою Покровського, кубанський отаман і Рада втекли невідомо куди. Так, несподівано, за три переходи від мети походу, армія опинилася в пастці.

Не справдилась і надія на гостинність Кубані. Козаки, видно, вирішили самі, без допомоги кадетів, розібратися в тому, що діялось. Хутори, там, де проходила армія, були покинуті, в кожній станиці ждала засада, за гребенем кожного пагорка чигав кулемет. На що тепер могла сподіватись Добровольча армія? Чи не на те, щоб кубанські козаки, — вихідці з України, — або черкеси, які згадали давню ворожнечу до росіян, або ешелони Кавказької армії, що застрягли на багатій Кубані, — раптом заспівали б разом з золотопогонним офіцерством і безвусими юнкерами: «Так за Корнілова, вітчизну і за віру, ми гримнем дружнеє ура!» Але це, тільки цю формулу, нестравну і стерту, як царський четвертак, і могла запропонувати Добровольча армія і багатим козачим станицям, що насторожились: «а чи не час уже оголосити свою, козачу, незалежну республіку?», і іногороднім, що хитнулися під червоні прапори, щоб битися за рівність прав на донські й кубанські землі та рибні ловлі, за станичні Ради…

Правда, в обозі за армією їхав знаменитий агітатор, матрос Федір Баткін, кривоногий, чорнуватий мужчина в бушлаті й безкозирці з георгіївськими стрічками. Багато разів офіцери намагались застрелити його в обозі, як жида і червоного сучого сина. Але його охороняв сам Корнілов, який вважав, що знаменитий матрос Баткін цілком надолужує всі недоліки щодо ідеології в армії. Коли головнокомандуючому доводилося говорити перед народом (в станицях), він випускав перед собою Баткіна, і той хитромудро доводив селянам, що Корнілов захищає революцію, а більшовики, навпаки, — контрреволюціонери, куплені німцями.

Здатися армії не можна було — в полон у той час не брали. Розійтися — переб’ють поодинці. Був навіть план пробитися через Астраханські степи на Волгу і піти в Сибір. Але Корнілов наполіг: продовжувати похід на Катеринодар, щоб брати місто штурмом. Від Кореневської армія повернула на південь і перейшла з тяжкими боями коло станиці Усть-Лабинської річку Кубань, збутнілу й бурхливу в ту пору року. Армія йшла не спиняючись, тягнучи за собою обози з великою кількістю ранених. Але все-таки вона настільки була страшна і так боляче огризалась, що кільце червоних військ щоразу розривалось, пропускаючи її.

Армія рухалась у напрямку на Майкоп, обманюючи противника, але дійшовши до станиці Филипівської, перейшла річку Білу і круто завернула на захід, у тил Катеринодара. Тут, за Білою, у вузькому міжгір’ї, її оточили великі сили червоних. Становище здавалось безнадійним. Роздали гвинтівки легкопораненим з обозу… Бій тривав цілий день. Червоні з висот били з гармат і мели кулеметами по переправах, по обозу, не давали піднятися цепам. Але смерком, коли розтріпані частини добровольців з останнім, відчайдушним зусиллям рушили в контрнаступ, червоні відхлинули з висот і пропустили корніловське військо на захід. Сталося те, що й раніш: перемогли воєнний досвід і усвідомлення, що від того, як закінчиться цей бій, залежить життя.

Цілу ніч навкруги горіли станиці. Погода псувалась, віяв північний вітер. Небо затягло непроглядними хмарами. Почався дощ і лив, як з відра, цілу ніч. П’ятнадцятого березня армія, що рухалась на Новодмитровську, побачила перед собою суцільні простори води і рідкої грязі. Зрідка траплялись пагорки з коліями доріг, але вони зникали в тумані, що слався над землею. Люди йшли по коліна в воді, вози й гармати загрузали по маточину. Ішов мокрий сніг, закрутилась небувала хуртовина.

Рощин виліз з товарного вагона, поправив гвинтівку і заплічний мішок. Озирнувся. На коліях галасували купки солдатів Варнавського полку… Тут були і шинелі, і некриті кожушки, і міські пальта, підперезані мотузочками. У багатьох — кулеметні стрічки, гранати, револьвери. У кого — картуз, у кого — папаха на голові, у кого — віднятий у спекулянта котелок. Грузьке болото місили подерті чоботи, валянки, ноги, обгорнуті ганчір’ям. Стикаючись штиками, кричали: «Гайда, хлопці, на мітинг! Самі розберемось! Мало нас на забій ганяли!»

Збудження було з приводу, як завжди перебільшених, чуток про поразку червоних частин під Филипівською. Кричали: «У Корнілова п’ятдесят тисяч кадетів, а на нього по одному полку посилають на забій… Зрада, хлопці! Давай командира!»

На станційний двір, що зараз же за станцією переходив у степ, повитий дощовою імлою, збігалися бійці. В товарних вагонах з грюкотом від’їжджали двері, вискакували здичавілі люди з гвинтівками, заклопотано бігли туди ж, де над юрбою свистав вітер у ще голих пірамідальних тополях і горлало, кружляло гайвороння. Оратори вилазили на дерновий дах погреба, простягаючи перед собою кулак, — кричали: «Товариші, чому нас б’ють корніловські банди?.. Чому кадетів підпустили до Катеринодара?.. Який тут план?.. Нехай командир відповідає».

Тисячна юрба ревнула: «Нехай відповідає!» — з такою силою, що гайвороння злетіло аж під хмари. Рощин, стоячи на ганку вокзалу, бачив, як у гущі ворухливих голів поплив до дерев’яного погреба зім’ятий кашкет командира: кістляве, брите лице його, з нерухомим поглядом, було бліде й рішуче. Рощин впізнав старого знайомого, Сергія Сергійовича Сапожкова.

Колись, ще до війни, Сапожков вйступав від групи «людей майбутнього», розносив на дрізки стару мораль. З’являвся в буржуазному товаристві із звабливими малюнками на щоках і в сюртуку з яскраво-зеленої бумазеї. Під час війни пішов вільноопреділяючимся в кінноту, був відомий як відважний розвідник і бретер. Дістав чин підпоручика. Потім несподівано, на початку сімнадцятого року його заарештували, відвезли у Петроград і засудили до розстрілу за приналежність до підпільної організації. Визволений Лютневою революцією, виступав деякий час від групи анархістів у Раді солдатських депутатів. Потім кудись зник і знову з’явився в жовтні, брав участь у взятті Зимового палацу. Одним з перших кадрових офіцерів пішов на службу в Червону гвардію.

Зараз він, сковзаючись і зриваючись, виліз на дерновий дах і, зібравши зморшки під підборіддям, засунув великі пальці за пасок, дивився на тисячі задертих до нього голів.

— Хочете знати, чорти горлаті, чому золотопогонна наволоч вас б’є? А от через оцей крик і безладдя, — заговорив він насмішкувато й не дуже голосно, але так, що було чути скрізь. — Мало того, що ви не слухаєте наказів главковерха, мало того, що з усякого приводу починаєте гавкати… Виявляється, тут ще й панікери!.. Хто вам сказав, що під Филипівською нас розбили? Хто сказав, що Корнілова зрадницьки підпустили до Катеринодара? Ти, чи що? — Він рвучко витягнув руку з наганом і вказав ним на когось з тих, що стояли внизу. — Ану, вилізь до мене, поговоримо… Ага, це не ти сказав… (Він неохоче засунув револьвер у кишеню). Думаєте, я такий дурень і мамій — не розумію, чого ви гавкаєте… А хочете, скажу — чого? Он — Федько Іволгін — раз, Павленков — два, Терентій Дуля — три — одержали по прямому проводу повідомлення, що на станції Афіпській стоять цистерни з спиртом… (Сміх. Рощин криво усміхнувся: «Вивернувся, чортяка, блазень такий»). Ну, ясна річ, — ці хлопці рвуться в бій. Ясна річ, главком — зрадник. А що, як цистерни з спиртом потраплять корніловським офіцерам… От горе для республіки… (Вибух сміху і знову — гайвороння під небо). Інцидент вважаю ліквідованим, товариші… Читаю останнє оперативне зведення.

Сапожков витягнув аркуші й почав голосно читати. Рощин відвернувся, вийшов через вокзал на перон і, сівши на зламану лаву, почав крутити цигарку з махорки. Тиждень тому він записався (по фальшивих документах) в червоногвардійський ешелон, що йшов на фронт. З Катею було сяк-так влаштовано. Після тяжкої розмови у Тетькіна за чаєм Рощин протинявся до кінця дня по місту, вночі повернувся до Каті і, не дивлячись їй в обличчя, щоб не зрадити себе, сказав суворо:

— Ти поживеш тут місяць-два — не знаю… Ви з ним, сподіваюсь, цілком порозумієтесь у переконаннях… При першій можливості я йому заплачу за постій. Але наполягаю, будь ласка, скажи йому зараз же, що недаром, без благодіяння… Ну, а я на деякий час зникну.

Кволим рухом губів Катя спитала:

— На фронт?

— Ну, це, знаєш, тільки самого мене стосується…

Погано, погано було влаштовано з Катею. Минулого літа, в липневий день, на набережній, де в дзеркальній Неві відбивалися обриси мостів і колонада Васильєвського острова, — в той далекий уже сонячний день, — Рощин сказав Каті, що сиділа коло води на гранітній лавці: «Скінчаться війни, минуть революції, зникнуть царства, і нетлінним залишиться одне тільки серце ваше…» І от розлучились ворогами на брудному дворі… Катя не заслужила такого кінця… «Але яке це має значення, коли всій Росії — кінець…»

План Рощина був простий: добратися разом з червоногвардійською частиною в район боїв з Добровольчою армією і при першій же нагоді перебігти. В армії його особисто знали генерал Марков і полковник Нєженцев. Він міг дати їм цінні відомості про розташування і стан червоних військ. Але найголовніше — почувати себе серед своїх, скинути прокляту машкару, зітхнути, нарешті, на повні груди, — виплюнути разом з пачкою куль в обличчя «обманутим дурням, розгнузданим дикунам» кривавий згусток ненависті…

— Командир правильно сказав про спирт. Галасуємо багато. Великий галас зняли, а як розбиратися будемо, тут, брат, треба подумати, — промовив непоказний чоловічок у некритому кожушку з вовною, що стирчала під пахвами й на спині. Він підсів на лавку до Рощина і попросив тютюну. — Я, знаєш, по-стариковськи, люлечку покурюю. (Він повернув хитре, обвітрене обличчя з безбарвною борідкою і примруженими очима). В Нижньому служив у купців при коморах, ну і звик до люльки. З чотирнадцятого року воюю, все перестати не можу. От, брат, вояка, їй-богу.

— Еге ж, пора б уже тобі на спочинок, — неохоче сказав Рощин.

— На спочинок! Де це такий спочинок? Ти, чоловіче, я бачу, з багатеньких. Ні, я воювати не покину. Я он скільки зазнав горя від буржуїв! З шістнадцяти років по людях, і все в сторожах. Дійшов був до кучера у Васенкових купців, — може, чув, — та обпоїв пару сірих, добрі були коні, обпоїв, прямо признаюсь; прогнали, звісно. Сина вбито, жінка давно померла. Ти тепер мені говори, — за кого мені воювати: за Ради чи за буржуїв? Я ситий, чоботи от минулого тижня зняв з покійника. Вогкості не пропускають, — дивись, який товар. Робота: постріляв, сходив на ура і сідай до казана. І трудишся за своє діло, чоловіче. Бідняки, голота, як кажуть, безштаньки, у кого горе-недоля в хаті на лаві сидить, — от наша армія. А Установчі збори, — я баГЧив у Нижньому, як обирали, — самі інтелігенти та нещадні старики.

— Здорово ти насобачився балакати, — сказав Рощин, потай сковзнувши поглядом по співбесіднику. Звали його Квашин. З ним він їхав ось уже тиждень в одному вагоні, спав поруч на верхніх нарах. Квашина у вагоні звали дідом. Всюди, де тільки можна, він прилаштовувався з газетою, — надівав на сухенький ніс золоте пенсне і читав півголосом. «Цю пенсне, — розказував він, — одержав я в Самарі по ордеру. Цю пенсне замовив собі Башкиров, мільйонер. А я користуюсь».

— Це правильно, що насобачився, — відповів він Рощину, — я жодного мітингу не пропускаю. Прийдеш на вокзал, всі декрети, постанови, все прочитаю. Наша пролетарська сила — розмова. Чого ми варті мовчазні, без свідомості? Дрібна рибка!

Він вийняв газету, обережно розгорнув її, поважно надів пенсне і почав читати передову, вимовляючи слова так, ніби вони були написані якоюсь чужою мовою:

— «… Пам’ятайте, що ви б’єтеся за щастя всіх трудящих і експлуатованих, ви б’єтеся за право будувати краще, справедливе життя…»

Рощин відвернувся і не помітив, що Квашин, вимовляючи ці слова, пильно дивиться на нього поверх пенсне.

— От, чоловіче, і видно, що ти з багатеньких, — інакшим уже голосом сказав Квашин. — Моє читання тобі не подобається. А ти не шпигун?

Від станції Афіпської ешелон Варнавського полку в пішому строю рушив до станиці Новодмитровської.

В опівнічній темряві свистав вітер на штиках, рвав одяг, сік обличчя крижаними крупами. Ноги провалювались крізь примерзлий зверху сніг, вгрузали в липке болото. Крізь шум вітру доносились крики: «Стій! Стій! Легше! Не напирай, чортяки!»

Холод віяв крізь шинелину, хололи кості. Рощин думав: «Аби тільки не впастц, — тоді край, затоїічуть…» Найгірше були оці зупинки І крики попереду. Ясно, що збилися з дороги, блукали десь по краю чи то яру, чи то річки. «Братики, не можу більше», — прощався чийсь надірваний голос. «Чи не Кващин це крикнув? Він весь час ішов поруч. Догадуєтеся, не вірить жодному слову», (Рощин насилу від нього вчора відчепився). От знову спереду зупинились. Рощин уткнувся в чиюсь дубом замерзлу спину. Стоячи з засунутими в рукава задубілими руками, із схиленою головою, подумав: «Отак чотири роки перемагаю втому, сходив тисячі верст — для того, щоб убивати. Це дуЯсе важливо. Образив і покинув Катю, — це менш важливо. Завтра, післязавтра перебіжу і в таку ж заметіль убиватиму цих, росіян. Дивно. Катя каже, що я благородна й добра людина. Дивно, дуже дивно».

Він з цікавістю відмітив ці думки. Вони обірвались. «Е-е, — подумав він, — погано. Замерзаю. Надходять останні, головні думки. Значить, зараз ляжу в сніг».

Але замерзла спина попереду хитнулась і пішла. Хитнувся й пішов за нею Рощин. Ось ноги вже стали загрузати по коліно. Пудовий чобіт насилу вивертався з глини. Донесло вітром уривок крику: «Річка, хлопці…» Розкотилась лайка. А вітер усе свистав у штиках, навіваючи дивні думки. Невиразні, зігнуті постаті брели повз Рощина. Він зібрав сили, застогнавши, витягнув ногу і знову побрів.

Темною рисою на снігу проступав бурхливий потік, далі все запнуло летючим снігом. Ноги сковзались по укосу. Шалено мчала темна вода. Крики:

— Міст залляло…

— Назад, чи що?

— Це хто — назад? Ти, чи що? Ти — назад?

— Пусти… Товаришу, пусти.

— Дай йому прикладом…

— Ой… ой… ой…

Внизу за краєм берега спалахнув конус світла від електричного ліхтарика. Освітився горбочок мосту, заллятого сірою, бурхливою водою, розколений кусок поручнів. Ліхтарик мигнув високо, зигзагом, — погас. Хрипкий, страшний голос:

— Відділення… Переходь… Гвинтівки, патрони на голову. Не напирай, по двоє… Вперед!

Піднявши гвинтівку, Рощин увійшов по пояс у воду, і вона була все-таки не така холодна, як вітер. Вона сильно била в правий бік, штовхала, намагалася знести в цю сіро-білу пітьму, у вир. Ноги сковзались, ледве намацуючи дошки розбитого мосту.

Варнавський полк перекинули на Новодмитровську для підкріплення місцевих сил. Все населення станиці копало окопи — укріплювали станичну управу й окремі будинки, ставили кулемети. Важка артилерія була далі на південь, у станиці Григор’ївській. В тому ж районі стояв 2-й Північнокавказький полк під командою Дмитра Шелеста, який переслідував Добровольчу армію від самого Ростова. Далі на захід, на Афіпській, — гарнізон, артилерія і бронепоїзди. Сили червоних були розкидані, що було неприпустимо в таку грязюку й бездоріж.

Надвечір через майдан до станичної управи прискакав козак, заліплений мокрим снігом і гряззю. Спинив коня коло ганку. Кінь важко носив боками, від яких ішла пара.

— Де товариш командир?

На ганок вискочили, квапливо застібаючи шинелі, кілька чоловік. Розштовхуючи їх, з’явився Сапожков у кавалерійському кожушку.

— Я — командир.

Перевівши дух, навалившись на луку, козак сказав:

— Застава вся перебита. Один я втік.

— Ще що?

— А ще те, — на ніч ждіть сюди Корнілова, іде всією силою…

На ганку перезирнулись. Серед тих, що стояли, були комуністи, організатори оборони станиці. Сапожков засопів, зібрав зморшками підборіддя: «Я готовий, як ви, товариші?..» Козак, злізши з коня, став розповідати, як усю заставу порубали черкеси з бригади генерала Ерделі. Тісна юрба бійців, козачок, хлопчаків збиралась коло ганку. Слухали мовчки.

Підійшов і Рощин, обв’язаний башликом. Вночі йому вдалося виспатись і обсушитися в жаркій і смердючій хаті, де покотом серед онуч і мокрої одежі лежало чоловік п’ятдесят червоноармійців. Хазяйка на світанку напекла хліба, сама розрізала й роздала хлопцям шматки:

— Ви вже постарайтесь, солдати, не допустіть офіцерів у нашу станицю.

Червоноармійці відповідали молодій хазяйці:

— Нічого не бійся… Одного бійся…

І вкидали таке слівце, що вона замахувалась окрайцем:

— А ну вас, кабани, — перед смертю — все про одне…

Від учорашнього нічного походу у Рощина залишилась ломота і тупий біль у всьому тілі. Але рішення його було тверде. Зранку він копав мерзлу землю на городах. Потім носив бляшанки з патронами з підвід у станичну управу. В обід видали по чарці спирту, і від вогненної вологи у Рощина пройшла ломота, відм’якли кістки, і він вирішив — не відкладати, кінчити сьогодні.

Зараз він крутився біля ганку, шукаючи нагоди попроситися в передову заставу. Продумано було все, аж до капітанських погонів, зашитих на грудях у гімнастерці. Як він сподівався, так воно і сталося. Кремезний матрос, що стояв поруч із Сапожковим, спустився з ганку і став викликати охочих на небезпечну справу:

— Братішки, — сказав він чавунним голосом, — ану, кому життя не дороге…

Через годину з одною з партій на п’ятдесят бійців Рощин виходив з станиці на рівнину, оповиту непроглядним туманом. Залягали гнилі сутінки. Сніг тепер перестав, поривчастий вітер шмагав краплистим дощем. Ішли без дороги, по суцільній воді, як по озеру, в напрямі пагорків, де треба було копати окопи.

У вогкій вранішній імлі блиснула зірниця. Бухнуло. Завило, віддаляючись… І зараз же по пагорках, по березі річки безладно заляскали постріли. Знову — зірниця, гарматний постріл, і там, попереду, в тумані затукав кулемет.

Це підходив Корнілов. Його передові частини були вже на тому березі річки. Рощину здалося, що він розрізнив дві-три постаті, які перебігли, нахилившись до самої води, в кущі. Калатало серце. Він висунувся з окопчика, викопаного біля кручі над річкою.

Каламутна, жовто-олов’яного кольору річка вирувала високо в берегах. Ліворуч, посеред неї, було видно наполовину затоплений міст. На нього з води вилізло десятків зо два тих невиразних постатей, — нагнувшись, перебігли. Все безладніше, все частіше стріляли з пагорків по річці, по мосту. Зовсім близько, на тім березі, вдарило довге полум'я гармати. Над окопчиком, де сидів Рощин, розірвалася шрапнель. З-за гребеня, вниз до переправи посипались сірі й чорні постаті, — збігали, сповзали на заду, скочувались, падали. У всіх рисочками на плечах виднілись погони.

Знову гарматний удар і рваний гуркіт над окопчиком. «Ой, ой браточки…» — затягнув голос. Крізь тріск стрільби хтось закричав:

— Обходять! Хлопці, відступайте!..

Рощин почував: от, от — жадана хвилина. Він швидко ліг ниць, не ворушився. Промайнуло в голові: «Хустинки нема, клапоть сорочки на штик і кричати, — обов’язково по-французьки…» На спину йому важко хтось упав, навалився, обхопив за шию, крекчучи, поліз до горла пальцями. Рощин стрепенувся, побачив за плечем своїм обличчя, залите кров’ю, з виряченим рижим оком, з роззявленим беззубим ротом. Це знову був Квашин. Він повторював, наче в нестямі:

— Хрестишся… своїх побачив…

Рощин, віддираючи його з спини, підвівся на весь зріст, захитався. Як кліщ, вчепився Квашин у плечі. Борючись, Рощин перекинувся на бруствер окопчика, шалено вчепився зубами у смердючий кожушок. Почував — лікті й коліна починають ковзати по рідкій глині — обрив був за півтора кроку.

— Пусти ж! — захрипів нарешті Рощин. Земля під ним осіла, і він разом з Квашиним покотився під обрив до річки.

Від гарматної стрільби гуділо все навколо, здригалася земля від вибухів. Через річку переправлялись головні сили армії. По переправах била артилерія з станиці Григор’ївської. Гранати лягали всюди по засніженому полю, падали в річку, злітали стовпами води.

Піхота білих переправлялась — по двоє — на конях. Коні задкували, заходячи в бистру річку, їх кололи штиками. З крутого роз’їждженого берега скоком з’їхав гарматний запряг. Перехиляючись з боку на бік, гармата зникла під водою. Їздові били нагаями, худющі коні сяктак виволікали гармату на горб напівзатопленого мосту. Обабіч падали, рвалися снаряди, кипіла вода. Коні ставали дибки, заплутувались у посторонках.

Поскакали вниз кулеметні двоколки, повз міст — в річку. Попливли, закрутились. Одну перевернуло, понесло разом з кіньми і з людьми, що вчепилися за колеса. З неба сковзнула в цю кашу граната, і високо піднялись у водяному стовпі уламки дерева і шматки розірваних тіл.

На березі крутився на заляпаній конячині невеликий чоловік з борідкою, в коричневій байковій куртці, в білій, низько насунутій папасі. Погрожуючи нагаєм, він кричав високим, задавакуватим голосом. Це був генерал Марков, що розпоряджався переправою. Про його хоробрість розказували фантастичні історії.

Марков був з тих людей, що билися в світову війну і назавжди отруїлись її трупним духом: з біноклем, на коні або з шаблею в наступаючому цепу, командуючи жорстокою трою битви, він, мабуть, почував ні з чим не зрівнянну насолоду. Кінець кінцем він міг би воювати з ким завгодно і за що завгодно. В його мозку містилось кілька готових формул про бога, царя і вітчизну. Для нього це були абсолютні істини, більш нічого не треба було. Він, як гравець у шахи, розв’язуючи партію, з усього світового простору бачив тільки пересування фігур на квадратиках.

Він був честолюбний, погордливий і різкий з підлеглими. В армії його боялись, і багато хто таїв образи на цього чоловіка, який бачив у людях лише шахові фігури. Але він був хоробрий і добре знав ті гострі хвилини бою, коли командирові для вирішального ходу треба пожартувати із смертю, вийти наперед цепу з хлистиком під шмагаючий свинець.

Годину, і другу, і третю тривала переправа. Річку над берегом знову запнуло сніговою хуртовиною. Вітер посилився, обертаючись на північ. Швидко холоднішало. Рощин, що лежав з вивихнутим плечем коло води під кручею, давно вже перестав надіятись, що його хто-небудь помітить. Незважаючи на біль у плечі, він витягнув з-за пазухи погони, сяк-так причепив їх до гімнастерки, зірвав п’ятикутну зірку з картуза. Труп Квашина давно взяла вода. Ранені валялися всюди, було не до них.

Армія, переходячи, не спинялася, з боєм ішла на Новодмитровську. На людях замерзала одежа, вкривалась крижаною корою. Земля застигала і дзвеніла під копитами й колесами, грудки й колії рвали взуття, роздирали ноги. Дехто з поранених підвівся і поліз на крутий берег, шкандибаючи і зриваючись. Рощин почував, що ноги його примерзають до землі. Зціпивши зуби (боліли плече, поперек, розбите коліно), він також підвівся і поплентався за низкою ранених. На нього не звертали уваги. Дуже важко було видертись на кручу. Там, нагорі, підхопила заметіль і посвистували кулі. Сутулуватий чоловік у мерзлій офіцерській шинелі і в башлику, що стирчав конусом, шкандибав попереду. Несподівано він хитнувся набік, упав. Рощин тільки нижче нагнувся, перемагаючи вітер.

Заметений снігом, валявся кінь з задертою задньою ногою. Коло покиненої гармати стояли, низько похиливши морди, дві кістляві шкапи, боки їх змерзлись, і на спини намело купки снігу. А попереду все грізніше, все наполегливіше стукотіли кулемети. Добровольча армія билася за те, щоб цієї ночі залізти в теплі хати, не здохнути в хуртовині, в полі.

По наступаючих била артилерія з Григор’ївської. Але решта сил червоних, також і резерви з Афіпської, не були кинені в бій. Другий Кавказький полк дістав наказ про наступ аж після того, як Варнавський був оточений у Новодмитровській і гинув у рукопашному бою на вулицях. Другий Кавказький пройшов десять верст по суцільних болотах і плавнях, втративши цілу роту потоплими й замерзлими, і вдарив у тил білим, давши можливість решткам варнавців прорвати оточення.

Така сама плутанина й безладдя були й у білих. Кубанський загін Покровського, який повинен був атакувати станицю з півдня, уперся і не пішов по болотах. До того ж Покровський, що одержав генеральські погони не від царя, а від кубанського уряду, був жорстоко ображений на військовій нараді генералом Алексєєвим, який сказав йому з вельможною зневагою: «Е, годі вам, полковнику, пробачте, не знаю, як вас тепер величати…» За цього «полковника» Покровський і не пішов через болото. Кінноті генерала Ерделі, яку послали в обхват станиці з півночі, не вдалося перейти через повний води яр, і до ночі вона повернулась до загальної переправи.

Першим у Новодмитровській опинився офіцерський полк. Напівзамерзлі оскаженілі офіцери, запеклі вояки, почули жилий дух кізяка і печеного хліба, побачили тепле світло у вікнах і, не дожидаючи підкріплень, поповзли по сніжно-болотяному місиву, по суцільній воді, що взялася льодком. Біля самих підступів їх помітили й відкрили по них кулеметний вогонь. Офіцери кинулися в штики. Кожен з них знав, як і що кожної секунди він повинен робити. Всюди мелькала біла папаха Маркова. Це був бій командного складу з невміло керованою і погано дисциплінованою юрбою солдатів.

Офіцери вдерлися в станицю і перемішались у рукопашній сутичці на вулицях з варнавцями і партизанами. В темряві і сутичці кулеметники були заколені або розірвані гранатами біля своїх кулеметів. До білих безперервно підходили підкріплення. Червоні були оточені й почали відступати до майдану, де в станичній управі сидів ревком.

Стріляли з-за кожного прикриття, бились на кожному перехресті. У вихрі грязюки підскакав гарматний запряг, завернувши на край майдану, гармата напрямилась рилом у фасад станичної управи і вдарила гранатою: «Бухдззінь! бух-дззінь!» З вікон почали вискакувати люди, заклубився жовтий дим, — там від гарматного вогню почали рватися бляшанки з патронами.

Якраз у цей час-2-й Кавказький полк обстріляв зі сходу наступаючих. Варнавці почули бій в тилу у ворога і підбадьорились. Сапожков, що надірвав голос від крику і лайки, вихопив у прапороносця йолковий прапор, обгорнутий клейонкою, і, вимахуючи ним, побіг через майдан до високих тополь, що розгойдувались на вітрі, де найгустіше збиралися білі. Варнавці почали вискакувати з-за воріт і огорож, підводитись з землі, бігли з усіх боків з штиками напереваги. Збили загородження, прорвались і вийшли з станиці на захід.

Цю ніч Рощин перебув у покиненому возі, витягнувши з нього два замерзлих трупи і зарившись у сіно. Цілу ніч поодинці бухали гармати, рвалися шрапнелі над Новодмитровською. Зранку туди потягнулись обози добровольців, що ночували в станиці Калузькій. Рощин виліз з воза і пройшов за обоз. Він був такий збуджений, що не почував болю.

Вітер, все ще сильний, віяв тепер зі сходу, розганяючи снігові й дощові хмари. Годині о восьмій ранку крізь обривки негоди, що мчали в вишині, засиніло вимите небо. Прямим, як мечі, гарячим промінням падало сонячне світло. Сніг танув. Степ швидко темнів, проступали яскравозелені смужки озимини і жовті смужки стерні. Блищали води, бігли струмки коліями на шляху. Трупи, обсохлі на пагорках, дивились мертвими очима в синяву.

— Дивись, та це Рощин, їй-богу! Рощин, як ти сюди потрапив? — крикнули з воза, що проїжджав мимо. Рощин обернувся. В заляпаному гряззю і розламаному возі, яким правив похмурий козак, що накрився прілим кожухом, сиділо троє з замотаними головами, з підв’язаними руками. Один з них, довгий, з худою шиєю, що вилазила з коміра, вітав Рощина, часто киваючи головою, розтягнувши в усмішку запечені губи. Рощин ледве впізнав у ньому товариша по полку Ваську Теплова, колись веселого, рум’яного бабія і п’яницю. Мовчки підійшов до воза, обняв, поцілував.

— Скажи, Теплов, до кого мені треба з’явитися? Хто у вас начальник штабу? Як-не-як, бачиш, у мене погони шпилькою приколені. Вчора тільки перебіг…

— Сідай. Стань, спинись, сволоч! — крикнув Теплов до підводчика. Козак щось пробурмотів, але спинився. Рощин виліз на віз, звісив ноги над колесом. Це було розкішно — їхати під гарячим сонцем. Стисло, наче рапорт, він розповів свої пригоди від самого від’їзду з Москви. Теплов сказав, дрібно покашлюючи:

— Я сам з тобою піду до генерала Романовського… Доїдемо до станиці, наїмося, і я тебе враз улаштую… Чудак! Ти хотів прямо з’явитися до начальства: так, мовляв, і так — перебіг з червоної зграї, маю честь з’явитися… Ти наших не знаєш. До штабу не довели б, прикололи б… Дивись, дивись, — він показав на довгий труп в офіцерській шинелі. — Це Мишко, барон Корф, валяється… Ну, пам’ятаєш його… Ех, був хлопець… Слухай, цигарки є? А ранок який, ранок! Розумієш, голубе мій, післязавтра в’їжджаємо в Катеринодар, виспимось у ліжках і — на бульвар. Музика, баришні, пиво!

Він голосно, наче крізь плач, засміявся. Його обтягнуте до кісток, хворе обличчя скривилось, гарячкові плями червоніли на вилицях.

— І так по всій Росії буде: музика, баришні, пиво. Відсидимось у Катеринодарі з місяць, обчистимось і — на розправу. Хаха! Тепер ми не дурні, голубе мій… Кров’ю купили право розпоряджатися Російською імперією. Ми їм порядочок влаштуємо… Наволоч! Он, дивись, валяється. — Він показав на гребінь канави, де, неприродно розчепірившись, лежав чоловік в овечому кожусі. — Це неодмінно який-небудь їхній Дантон…

Воза випередив незграбний плетений тарантас. У ньому, заліплені болотом, в чапанах з відкоченими на спину комірами і в мокрих хутряних шапках сиділи двоє: гладкий величезний чоловік з темним забрезклим обличчям і другий — з довгим мундштуком в кутку проваленого рота, з неохайною сивуватою бородою і набрезками під очима.

— Рятівники вітчизни, — покивав на них Теплов. — Не маючи нічого іншого, — терпимо. Стануть у пригоді.

— Це, здається, Гучков, товстий?

— Еге ж, і буде в свій час розстріляний, можеш бути певний… А той, з мундштуком, — Борис Суворін, теж, брат, не все у нього гаразд… Так ніби він монархії хоче і — не зовсім монархії; крутить, але здібний журналіст… Його не розстріляємо…

Віз в’їхав у станицю. Хати й будинки за палісадниками здавалися спорожнілими. Диміло пожарище. Валялось кілька трупів, до половини втиснутих у болото. Де-не-де лунали окремі постріли, — це добивали іногородніх, витягнувши їх з погребів і сінників. На майдані безладно стояв обоз. Кричали з возів поранені. Між возами сновигали одурілі, змучені сестри в брудних солдатських шинелях. Звідкілясь з двору лунав моторошний крик і удари нагаїв. Скакали верхівці. Коло огорожі купка юнкерів пила молоко з бляшаного відра.

Все яскравіше, все гарячіше світило сонце з голубої вітряної безодні. Між деревом і телеграфним. стовпом, на жердині, погойдувались на вітрі, звернувши шиї, опустивши носки роззутих ніг, сім довгих трупів — комуністи з ревкому і трибуналу.

Настав останній день корніловського походу. Кінні розвідники, затуляючись від сонця, побачили у вранішньому мареві, за каламутною річкою Кубанню, золоті куполи Катеринодара.

Завданням передової кінної частини було — відбити у червоних єдиний в тих місцях пором на переправі через Кубань коло станиці Єлизаветинської. Це була нова хитрість Корнілова. Його могли ждати з півдня — від Новодмитровської, з південного заходу — по залізниці Новоросійськ — Катеринодар. Але припустити, що для штурму міста він обере дуже небезпечний обхід убік, на захід від міста, і переправу без мостів, лише на одному поромі, всієї армії через бурхливі води Кубані, відрізуючи тим собі будь-яку можливість відступу, — такого тактичного ходу штаб командуючого червоними силами — Автономова — припустити не міг. Але саме цей шлях, що найменш охоронявся й давав два-три дні для перепочинку від боїв та виводив армію прямо в садки й городи Катеринодара, і вибрав хитрий, як старий лис, Корнілов.

Цедостача огневих припасів була поповнена на зайнятій залізничній станції Афіпській, де добровольці висадили в повітря залізничні колії, щоб забезпечити себе від вогню броньових поїздів. Проте кулемети одного з червоних поїздів сягали до флангу наступаючих, які йшли суцільною талою водою. Коли смуга куль, здіймаючи фонтанчики води, добігала до них, — вони падали в воду, поринали з головою, як качки. Виринувши, перебігали. Гарнізон Афіпської захищався одчайдушно. Але червоні були приречені, бо вони тільки захищались, а противник їх наступав.

Повільно, змійками цепів, частини Добровольчої армії оточували й обходили Афіпську. Сонце заливало синю рівнину з деревами, що стирчали з води, стіжками, дахами хуторів, з тінями весняних хмар, що пролітали по заливних озерах. Корнілов у короткому кожушку з м’якими генеральськими погонами, з біноклем і картою, їхав на коні поперед свого штабу по цьому дзеркальному мареву. Він віддавав накази ординарцям, і вони у вихрі бризок мчали на конячках. Якось він потрапив під обстріл, і поруч з ним легко поранило генерала Романовського.

Коли станція була обійдена з заходу і почався загальний штурм, Корнілов ударив коня нагайкою і риссю поїхав прямо в Афіпську. Він не мав сумніву, що переможе. Там, між залізничними коліями, низками поїздів, залізничними спорудами, пакгаузами й казармами корніловські частини знищували червоних. Це була остання і найкривавіша перемога Добровольчої армії.

Полковник Нєженцев, червонощокий, моложавий, збуджений, стрибаючи через трупи, підбіг до Корнілова, — блиснув скельцями пенсне, рапортував:

— Станцію Афіпську зайнято, ваше превосходительство.

Корнілов перебив зараз же нетерпляче:

— Снаряди взяті?

— Так точно, сімсот снарядів і чотири вагони патронів.

— Слава богу! — Корнілов широко перехрестився, дряпаючи нігтем мізинця по зашкарублому кожушку. — Слава богу…

Тоді Нєженцев очима показав йому на ударників, що стояли юрбою коло вокзалу, — окремий полк з відчайдушних головорізів, що носили на рукаві триколірний кут. Наче люди, що вийшли на круту гору, вони стояли, спираючись на гвинтівки. Обличчя їх застигли у стомлених гримасах люті, руки і, у багатьох, обличчя — в крові, блукаючі очі.

— Два рази рятували становище і вдерлися першими, ваше превосходительство.

— Ага! — Корнілов ударив коня і на весь кар’єр, хоч відстань була невелика, підскакав до ударників (вони зараз же захвилювались і швидко стали шикуватись), з усієї сили, як це звичайно зображують на пам’ятниках, осадив коня, відкинув голову, крикнув уривчасто:

— Спасибі, мої орли! Дякую вам за блискучу роботу і ще раз за те, що захопили снаряди… Низько вам кланяюсь…

Діставши запас вогневого спорядження, армія почала переправлятися через Кубань на дощаному поромі, захопленому передовим кінним загоном. Сили армії на цей час становили дев’ять тисяч штиків і шабель і чотири тисячі коней. Переправа тривала три дні. Величезним табором розкинулись по обидва боки її військові частини, обози, вози, парки. Весняний вітер тріпав лахміття праної білизни, розвішаної на голоблях. Диміли вогнища. Паслись на луках стриножені коні. Повеселілі офіцери вилазили на вози і в біноклі старалися розглянути в синіючій далині садки й куполи заповітного міста.

— Слово честі… Отак само хрестоносці підходили до Єрусалима…

— Там, панове, були жидівочки, а тут — пролетарочки…

— Оголосимо жіночу соціалізацію… Хо-хо…

— В баню, на бульвар і — пива!

З боку Катеринодара не було спроб перешкодити переправі. Часом тільки пострілювали розвідники. Червоні вирішили захищатися. Спішно, всім населенням — жінки й діти — копали окопи, заплутували дріт, встановлювали гармати. З Новоросійська під’їжджали ешелони чорноморських моряків, везли гармати і снаряди. Комісари говорили у військових частинах про класову суть корніловських добровольців, про те, що за їх спиною «нещадна світова буржуазія, якій, товариші, ми даємо вирішальний бій», — і клялися — вмерти, а не віддати Катеринодара.

На четвертий день Добровольча армія рушила на штурм столиці Кубані.

Ураганним вогнем батарей з боку Чорноморського вокзалу і від пристаней на Кубані були зустрінуті шалено наступаючі колони добровольців. Але нерівна місцевість, садки, канави, огорожі й річиїца струмків дали можливість без великих втрат підійти до міста.

Тут зав’язався бій. Поблизу так званої «ферми» — коло білого будиночка, що стояв на узліссі тополевого, ще голого гаю на високому березі Кубані, — червоні завзято оборонялися, були вибиті, але знову густими юрбами кинулись на кулемети, оволоділи фермою і через годину вдругє були вибиті кубанськими пластунами полковника Улагая.

На фермі, в одноповерховому будиночку, зараз же розташувався Корнілов із штабом. Звідси, як на долоні, видно було прямі вулиці Катеринодара, білі високі будинки, палісадники, кладовище, Чорноморський вокзал і поперед усієї панорами — довгі ряди окопів. Був яскравий весняний вітряний день. Всюди злітали димки пострілів, і сяючий простір важко, надриваючи душу, гуркотів від безперервного ревіння гармат. Ні червоні, ні білі не шкодували життя в той день.

У білому будиночку головнокомандуючого Корнілову дали наріжну кімнату, поставили польові телефони, стіл і крісло. Він зараз же увійшов туди, сів за стіл, розгорнув карту і заглибився в думки над ходами початої гри. Два його ад’ютанти — підпоручик Долинський і хан Хаджієв — стояли — один коло дверей, другий коло телефонів.

Калмицьке, обтягнуто-зморшкувате обличчя головнокомандуючого, з напівсивим волоссям йоржиком, було похмуре, як ніколи. Суха маленька рука з золотим перснем, як нежива, лежала на карті. Він один, всупереч порадам Алексєєва, Денікіна та інших генералів, наважився на цей штурм, і тепер, наприкінці першого дня, самовпевненість його захиталась. Але він не признався б у цьому навіть самому собі.

Допущені були дві помилки: перша — це те, що третина військ, з генералом Марковим, була залишена на переправі охороняти обоз; тому перший удар по Катеринодару виявився недостатньо зосередженим і не дав того, чого сподівались: червоні витримали, вчепились за окопи і засіли, видно, міцно. Друга помилка полягала в тому, що до Катеринодара було застосовано тактику каральної експедиції, ту саму, що й раніш в дорозі — до станиць: місто було обложене з усіх боків (на правому флангу — рухом піхоти і пластунів вздовж ріки до шкіряних заводів, на лівому — глибоким обходом кіннотою Ерделі) з тим, щоб заперти всі ходи й виходи і розправитися з захисниками міста і з населенням, як з «бандитами» і «бунтівливими хамами», — розстрілом, шибеницею і шомполами. Така тактика призводила до того, що оборонці міста вирішували — краще вмерти в бою, ніж на шибеницях. «Корнілов усіх намірився погубити!» — кричали по місту. Жінки, дівчата, діти, старе й мале бігли під кулями в окопи з глечиками молока, з варениками й пиро- ззо гами: «їжте, матросики, їжте, солдатики, товариші рідні, обороніть нас…» І продовжували носити захисникам їжу і бляшанки з патронами, хоч усюди, особливо надвечір, скакали вершники і кричали: «Геть з вулиць! По домівках! Гаси світло!..»

Так перший день приніс перемогу червоним. Білі того ж дня втратили трьох кращих командирів, близько тисячі офіцерів і рядових і вистріляли, без відчутної мети, понад третину вогневих припасів.

А з Новоросійська, прориваючись крізь вогневі завіси, прибували і прибували розтріпані поїзди з матросами, снарядами й гарматами. Бійці з вагонів бігли прямо в окопи. Через скупченість і відсутність командування втрати були величезні.

Корнілов, не виходячи з своєї кімнати на фермі, сидів над картою. Він уже розумів, що іншого виходу нема, — або взяти місто, або вмерти всім. Його думки підійшли до грані самогубства… Армія, якою він одноосібно командував, танула, як олов’яні солдатики в печі. Але цей безстрашний і нерозумний чоловік був упертий, як буйвол.

На церковній паперті в станиці Єлизаветинській на сонечку сиділи десятків зо два ранених офіцерів. Зі сходу, то посилюючись, то вщухаючи, доносився гарматний грім. А тут, у безхмарне небо над дзвіницею, пробитою снарядом, раз у раз злітали голуби. Майдан перед церквою був безлюдний. Хати з вибитими вікнами — покинуті. Коло плоту, де на бузку розпукувались бруньки, лежав лицем до землі напівзакритий труп, а на ньому густо сиділи мухи.

На паперті говорили стиха:

— Була у мене наречена, гарна, чудова дівчина, так і пам’ятаю її в рожевому платті з шлярками. Де вона тепер — не знаю.

— Еге ж, любов… Якось навіть дико. А вабить, вабить до колишнього життя… Чисті жінки, ти розкішно одягнений, спокійно сидиш у ресторані… Ах, хороше, панове…

— А тхне-таки цей більшовичок, засипати б його…

— Мухи зжеруть.

— Тихше… Заждіть, панове… Знов ураганний вогонь…

— Повірте мені, це — кінець… Наші вже в місті.

Мовчання. Всі обернулись, дивляться на схід, де сіро- жовтою хмарою висять дим і пил над Катеринодаром. Шкутильгаючи, підходить рудий, худий, як кістяк, офіцер, сідає, говорить:

— Валька тільки що помер… Як кричав: «Мамо, мамо, чуєш ти мене?..»

Згори з паперті промовив різкий голос:

— Любов! Баришня з шлярками… Дурррниці. Обозні балачки. У мене дружина краща за твою наречену з шлярками… і ту послав до… (Злісно фиркнув носом). Та й брешеш ти все, ніякої в тебе нареченої не було… Наган у кишені та шабля — от тобі вся сім’я і все інше…

Рощин, що ходив з гвинтівкою в караулі коло церкви, спинився й уважно глянув на того, що говорив, — у нього було хлоп’яче, з кирпатим носом, світловолосе обличчя, дві виразних зморшки коло рота і старі, важкі, каламутно-голубого кольору очі вбивці, який не проспався. Рощин сперся на гвинтівку (і досі боліла нога), і непрохані думки обсіли його. Спогад про покинену Катю гострим жалем пройшов у пам’яті. Він притулив лоба до холодного заліза штика. «Годі, годі, це — слабість, це все не потрібно…» Він стрепенувся і заходив по свіжій травичці. «Не час жаліти, не час для любові…»

Коло цегляної стіни, зруйнованої снарядом, стояв, дивлячись у бінокль, кремезний, нахмурений чоловік. Гарна шкіряна куртка, шкіряні штани і м’які козацькі чоботи його були забризкані засохлою гряззю. Біля нього в цегляну стіну раз у раз цокали кулі.

Нижче, за сто кроків від нього, розташувалась батарея і зелені снарядні ящики. Коней тільки що відвели до огорожі, і вони стояли понуро, наваливши паруючих кізяків. Обслуга, сидячи на лафетах, сміялась, курила, поглядала в бік командира з біноклем. Майже всі були матроси, крім трьох обшарпаних бороданів артилеристів.

Дим і пил заступали горизонт — лінії окопів, нерівності землі, садки. Те, що розглядав командир, неясно з’являлось і зникало з поля зору. З-за будинку, де він стояв, вивернувся мідно-червоний, в самому тільнику матрос, прослизнув по-котячому вздовж стіни і сів коло ніг кремезного чоловіка, обхопив коліна татуйованими дужими руками, ледь примружив рижі, як у яструба, очі.

— Коло самого берега два дерева, бачиш? — сказав він стиха.

— Ну?

— За ними — будиночок, стіна біліє, бачиш?

— Ну?

— То ферма.

— Знаю.

— А праворуч — дивись — гай. А он дорога.

— Бачу.

— З чотирьох годин там верхівці пробігли, народ почав повзати. Увечері дві коляски приїхали. Там і сидить диявол, більше ніде.

— Котися вниз, — владно сказав кремезний і підкликав командира батареї. На пагорок виліз бородатий чоловік в овечому кожусі. Кремезний передав йому свій бінокль, і він довго придивлявся.

— Хутір Слюсарєва, ферма, — сказав він застудженим голосом, — дистанція чотири версти з чвертю. Можна і по Слюсарєву вдарити.

Він віддав бінокль, незграбно сповз униз і, надувши горло, ревнув:

— Батарея, готуйсь!.. Дистанція… Перша черга… Вогонь…

Бахнули громовими горлянками гармати, відскочили стволи на компресорах, вилетіло полум’я, і важкі гранати полетіли, бурмочучи про смерть, до високого берега Кубані, до двох голих тополь, де в білому будиночку перед картою сидів похмурий Корнілов.

На другий день штурму був викликаний з обозу генерал Марков з офіцерським полком. У цій колоні ішов Рощин рядовим. Сім верст до Катеринодара, ще густіше, ніж учора, обгорненого пилом канонади, пробігли за одну годину. Попереду йшов у зсунутій на потилицю папасі, у розстебнутій ватяній куртці Марков. Звертаючись до штабного полковника, що ледве встигав за ним, він лаявся і сволочився на адресу вищого командування:

— Розшарпали на частини бригаду, в обозі мене — трах-тарарах — примусили сидіти… Пустили б мене з бригадою — я давно б — трах-тарарах — в Катеринодарі був…

Він перестрибнув через канаву, підняв нагайку і, обернувшись до колони, що розтяглася по зеленому полю, скомандував, — від крику надулись жили на його шиї…

Засапані офіцери, із спітнілими серйозними обличчями, почали перебігати, колона поверталася, як на осі, і розтяглася перед містом чотирма хиткими стрічками по полю. Рощин опинився недалеко від Маркова. Кілька хвилин стояли. Пробували затвори. Поправляли, оглядали патронні сумки. Марков знову скомандував, розтягаючи голосівки, — тоді відділилась сторожова охорона і бігом одійшла далеко вперед. За нею рушили цепи.

З лівого боку, назустріч, роз’їждженою дорогою ледве посувались вози — везли ранених. Деякі йшли пішки, схиливши голови. Багато ранених сиділо на гребенях канав, на перекинутих возах. І здавалось — возів і ранених безліч — вся армія.

Випереджаючи полк, на вороному коні проїхав рослий і гладкий чоловік з вусами, в кашкеті з червоною околичкою і в гарно пошитому френчі з джгутами — погонами конюшенного відомства. Він весело закричав щось до генерала Маркова, але той відвернувся, не відповів. Це був Родзянко, який відпросився з обозу — глянути збоку на штурм.

Полк знову спинився. Здалека почулася команда — багато хто закурив. Усі мовчали, дивились туди, де серед канав і бугрів ховалася сторожова охорона. Генерал Марков, помахуючи нагайкою, пішов у напрямі до високого тополевого гаю. Там, з глибини дерев, що взялися зеленим серпанком, через невеликі проміжки часу здіймалися патлаті стовпи диму, високо злітало гілля і груддя землі.

Стояли довго. Була вже п’ята година. З-за гаю показався вершник — він скакав, пригнувшись до шиї коня. Рощин дивився, як конячка його, вся в милі, закрутилась біля канави, боячись перестрибнути, потім, махнувши хвостом, стрибнула, вершник загубив кашкета. Підскакуючи до полку, він закричав:

— Наступати… артилерійські казарми… генерал попереду… там…

Він кинув рукою туди, де на пагорку маячіло кілька постатей; на одній з них біліла папаха. Залунала команда:

— Цеп, вперед!

Рощину перехопило горло, очі висохли, — була мить страху і захоплення, тіло стало безплотним, було бажання — бігти, кричати, стріляти, колоти, і щоб серце в хвилину захоплення залилося кров’ю: серце — в жертву…

Відділився перший цеп, і в ньому з лівого флангу пішов Рощин. Ось і горбок, де, розставивши ноги, обличчям до наступаючого полку стояв Марков.

— Друзі, друзі, вперед! — повторював він, і завжди примружені очі його здавались зараз розширеними, страшними.

Потім Рощин побачив сухі стебла трави, що стояли сторч. Всюди між ними валялись, як мішки, — ниць і на боку, — нерухомі люди в солдатських сорочках, в матроських куртках, в офіцерських шинелях. Він побачив попереду невисоку огорожу з плитняку і колючі кущі без листя. Спиною до огорожі сидів довголиций чоловік у стьобаному солдатському жилеті, роззявляв і закривав рота.

Рощин перестрибнув через огорожу й побачив широку дорогу. По ній швидко наближались фонтанчики пилу. Це більшовики мели кулеметами по наступаючих. Він спинився, поточився назад, перехопило дух, оглянувся. Ті з наступаючих, хто перескочив через огорожу, лягали. Рощин ліг, припав щокою до колючої землі. З зусиллям примусив себе підвести голову. Цеп лежав. Попереду на полі, кроків за п’ятдесят, тягнувся бугор канави. Рощин схопився і, низько нагинаючись, перебіг ці п’ятдесят кроків. Серце шалено калатало. Він упав у канаву, в липку грязь. За ним поодинці побіг весь цеп. Один, другий, не добігши, вклякли. Лежачи в канаві, важко дихали. Над головами по гребеню мели кулями.

Але ось попереду щось змінилось, звідкілясь засвистали снаряди в бік казарм. Вогонь кулеметів ослаб.

Цеп з зусиллям піднявся і рушив уперед. Рощин бачив свою довгу червонувато-чорну тінь, що сковзала по нерівному полю. Вона кривилась, то вкорочувалась, то втікала бог зна куди. Подумав: «Як дивно, все ще живий і навіть — тінь від мене».

Знову посилився вогонь з боку казарм, але поріділий цеп уже заліг за сто кроків від них у глибокому водориї. Там по сірому глинястому дну походжав Марков із страшними очима.

— Панове, панове, — повторював він, — невеликий перепочинок… Покуріть, чорт візьми… І — останній удар… Дурниці, всього сто кроків…

Поруч з Рощиним низенький лисий офіцер, дивлячись на верхній край ярка, що курів від куль, повторював неголосно одну й ту саму матірну лайку. Кілька чоловік лежало, закривши обличчя руками. Один, присівши і тримаючись за лоб, блював кров’ю. Багато хто, як гієни в клітках, ходили сюди й туди по дну яру. Пролунала команда: «Вперед, вперед!» Ніхто наче й не почув її. Рощин судорожним рухом затягнув паска, вхопився за кущ, поліз нагору. Зірвався, заскреготів зубами, поліз знову. І вгорі яру побачив Маркова, що присів навпочіпки. Він кричав:

— В атаку! Вперед!

Рощин побачив за кілька кроків попереду, як миготіли діряві підметки Маркова. Кілька чоловік випередили його. Цегляна стіна казарми була заллята призахідним сонцем. Блищали у вікнах уламки шибок. Якісь фігурки втікали від казарм по полю до далеких будинків з палісадниками…

Купка цивільних і солдатів стояла коло зламаної гімнастики на піщаному дворі артилерійських казарм. Обличчя були бліді, змарнілі, зосереджені, очі опущені, руки висіли, як неживі.

Перед ними стояла купка трохи менша, — офіцерів, — спираючись на гвинтівки. Вони з тяжкою ненавистю дивились на полонених. Ті й ті мовчали, ждучи. Але ось на дорозі показався ротмістр фон Мекке, що йшов швидко, підскоком, той самий, — Рощин впізнав його, — з очима вбивці, який не проспався.

— Всіх, — крикнув він весело, — наказано — всіх… Панове, десять чоловік, виходьте…

Перш ніж десять офіцерів, клацаючи затворами, виступили вперед, полонені заворушились. Один, грудистий і рослий, став скидати через голову сукняну сорочку. Другий, — цивільний, сухотний і беззубий, з прямими чорними вусами, — закричав ридаючим голосом:

— Пийте, паразити, робітничу кров!

Двоє міцно обнялися. Чийсь хрипкий голос нескладно затягнув: «Повстаньте, гнані і голодні…» Десять офіцерів втиснули ложа гвинтівок у плечі. В цей час Рощин відчув пильний погляд. Підвів голову. (Він сидів на ящику, перевзувався). На нього дивились очі (обличчя не бачив) з передсмертним докором, з високою поважністю… «Знайомі, рідні сірі очі, боже мій!»

— Плі!

Не разом, поквапливо ударили постріли. Залунав стогін, крики, Рощин низько нахилився, обмотуючи брудною онучею ногу, зачеплену кулею.

Другий день, як і перший, не приніс перемоги добровольцям. Правда, на правому флангу були зайняті артилерійські казарми, але в центрі не просунулись, ні на крок, і корніловський полк, що бився там, втратив убитим командира, підполковника Нєженцева, улюбленця Корнілова. На лівому флангу кіннота Ерделі відступала. Червоні билися з не чуваною досі упертістю, хоч у Катеринодарі в кожному майже будинку лежали поранені. Багато жінок і дітей було вбито поблизу окопів і на вулицях. Якби на місці Автономова було бойове, вміле командування загальним наступом червоних військ, — Добровольча армія, розтріпана, з перемішаними частинами, неминуче була б збита і знищена.

На третій день сяк-так і ким попало поповнені полки добровольців знову були кинені в атаку і знову відкотилися до вихідних ліній. Багато хто, покидавши гвинтівки, пішов у тил, в обоз. Генерали занепали духом. На позиції приїхав Алексєєв, похитав сивою головою, поїхав. Але ніхто не смів піти і сказати головнокомандуючому, що гра вже програна і що, — коли чудом яким-небудь і вдертися в Катеринодар, — однаково тепер не вдержати міста.

Корнілов, після того як поцілував у мертвий лоб любимця свого Нєженцева, якого привезли возом на ферму під його вікно, більше не розкривав рота і ні з ким не говорив. Тільки один раз, коли біля самого дому розірвалась шрапнель і одна з куль крізь вікно увігналась у стелю, він похмуро показав на цю кулю сухим пальцем і сказав навіщось ад’ютантові Хаджієву:

— Збережіть її, хан.

У ніч на четверту добу по всіх польових телефонах надійшло розпорядження головнокомандуючого: «Продовжувати штурм».

Але на четвертий день усім стало ясно, що темп атаки дуже ослаб. Генерал Кутепов, який змінив убитого Нєженцева, не міг підняти корніловського (найкращого в армії) полку, що лежав у городах. Частини билися мляво. Кіннота Ерделі продовжувала відступати. Марков, надірвавши від крику і лайки голос, засинав на ходу, його офіцери не могли висунути носа далі казарми.

Опівдні в кімнаті Корнілова зібралась військова рада з генералів Алексєєва, Романовського, Маркова, Богаєвського, Филимонова і Денікіна. Корнілов, увібравши маленьку срібну голову в плечі, слухав доповідь Романовського:

«Снарядів нема, патронів нема. Добровольці козаки розходяться по станицях. Усі полки пошарпані. Стан пригнічений. Багато не ранених з бойової лінії йдуть в обоз…» І так далі…

Генерали слухали, опустивши очі. Марков, приткнувшись на чиєсь плече, спав. В сутінках (бо вікно було запнуте) вилицювате обличчя Корнілова було схоже на висхлу мумію. Він сказав глухуватим голосом:

— Отже, панове, становище дійсно тяжке. Я не бачу іншого виходу, як узяти Катеринодар. Я вирішив завтра на світанку атакувати місто по всьому фронту. В резерві залишився полк Казановича. Я його сам поведу в атаку.

Він раптом засопів. Генерали сиділи, похиливши голови. Кремезний, з напівсивою борідкою, схожий на служаку чиновника, генерал Денікін, що хворів на бронхіт, гукнув мимоволі: «О господи, господи!» — закашлявся і пішов до дверей. В спину йому Корнілов блиснув чорними очима. Він вислухав заперечення, встав і відпустив раду. Вирішальний штурм був призначений на перше квітня.

Через півгодини в кімнату повернувся Денікін, все ще висвистуючи грудьми. Сів і сказав з м’якою щирістю:

— Ваше високопревосходительство, дозвольте, як людина людині, поставити вам запитання.

— Я слухаю вас, Антоне Івановичу.

— Лавре Георгійовичу, чому ви такі непохитні?

Корнілов відповів зразу, наче давно вже приготував цю відповідь.

— Іншого виходу нема. Якщо не візьмемо Катеринодара, я пущу кулю в лоб. (Пальцем з обгризеним до кореня нігтем він показав собі на скроню).

— Ви цього не зробите! — Денікін підняв повні, дуже білі руки, притиснув їх до грудей. — Перед богом, перед батьківщиною… Хто поведе армію, Лавре Георгійовичу?..

— Ви, ваше превосходительство…

І нетерплячим жестом Корнілов дав зрозуміти, що кінчає цю розмову.

Жаркий ранок 31 березня був безхмарним. Від зеленої вже землі піднімались хвилі випарів. Ліниво в крутих берегах пливли каламутно-жовті води Кубані, тільки дене-де скидалася риба. Було тихо. Лише зрідка ляскав постріл та бухала вдалині гармата, посвистуючи пролітав снаряд. Люди відпочивали, щоб узавтра почати новий кривавий бій.

Підпоручик Долинський курив на ганку будинку. Думав: «Випрати б сорочку, кальсони, носки… Добре було б скупатися». Навіть птиця якась залітна весело висвистувала в гаю. Долинський підвів голову. «Ф’юїть» — тиркнула граната прямо в зелений гай. З залізним скреготом розірвалась. Пташка більше не співала. Долинський кинув недокурком на дурну курку, що незрозуміло як не потрапила в суп, зітхнув, повернувся в будинок, сів коло дверей, але зараз же схопився й увійшов у напівтемну кімнату. Корнілов стояв коло стола, підтягуючи штани.

— Що, чай ще не готовий? — спитав він тихо.

— Через хвилину буде готовий, ваше високопревосходительство, я дав розпорядження.

Корнілов сів до стола, поклав на нього лікті, підніс сухеньку долоню до лоба, потер зморшки.

— Щось я вам хотів сказати, підпоручику… От, не згадаю, просто біда…

Долинський, ждучи, що він скаже, нагнувся над столом. Все це було так не схоже на головнокомандуючого, — тихий голос, розгубленість, — що йому стало страшно.

Корнілов повторив:

— Просто біда… Згадаю, звичайно, ви не йдіть… Оце дивився у вікно — ранок чудовий… Ага, ось що…

Він замовк і підвів голову, прислухаючись. Тепер і Долинський почув, як, наближаючись і надриваючись, вила граната, здавалось — прямо в запнуте вікно. Долинський поточився назад. Страшно тріснуло над головою. Рвонуло повітря. Блиснуло полум’я. По кімнаті метнулося знизу вгору розчепірене тілр головнокомандуючого…

Долинського викинуло в вікно. Він сидів на траві, весь білий від вапна, з тремтячими губами. До нього побігли.

Біля тіла Корнілова, що лежав на носилках і до половини був прикритий буркою, порався навпочіпки лікар. Осторонь стояли купкою штабні, і ближче до носилок — Денікін, — в незграбно надітому крислатому кашкеті.

Хвилину тому Корнілов ще дихав. На тілі його не було видно пошкоджень, тільки невелика подряпина на виску. Лікар був непоказний чоловік, але в цю хвилину він розумів, що всі погляди спинились на ньому, і, — хоч йому було ясно, що все вже скінчено, — він продовжував значливо оглядати тіло. Не поспішаючи встав, поправив окуляри і похитав головою, ніби кажучи: «На жаль, тут медицина безсильна».

До нього підійшов Денікін, промовив придушено:

— Скажіть же що-небудь втішне.

— Безнадійний! — лікар розвів руками. — Кінець.

Денікін судорожно вихопив хустинку, притулив до очей і затрясся. Кремезне його тіло все осіло. Купка штабних підійшла до нього, дивлячись уже не на труп, а на нього. Ставши навколішки, він перехрестив жовтовоскове обличчя Корнілова і поцілував його в лоб. Двоє офіцерів підвели його. Третій промовив схвильовано:

— Панове, хто ж прийме командування?

— Та я, звичайно, я прийму, — високим, ридаючим голосом вигукнув Денікін. — Про це було раніш розпорядження Лавра Георгійовича, про це він ще вчора мені говорив…

Тієї ж ночі всі частини Добровольчої армії нечутно залишили позиції, і піхота, кіннота, обози, лазарети й підводи з політичними діячами пішли на північ, в напрямку хуторів Гначбау, везучи з собою два трупи — Корнілова і Нєженцева.

Корніловський похід не вдався. Головні вожді і половина учасників його загинули. Здавалося — майбутньому історикові потрібно буде лише кілька слів, щоб згадати про нього.

Насправді ж корніловський «льодовий похід» мав надзвичайно велике значення. Білі знайшли в ньому вперше свою мову, свою легенду, дістали бойову термінологію, — все, аж до нововстановленого білого ордена, що зображував на георгіївській стрічці меч і терновий вінок.

Надалі при наборах і мобілізаціях, у неприємних переговорах з іноземцями та під час непорозумінь з місцевим населенням вони висували першим і найвищим аргументом вінець великомучеництва. Заперечувати було нічого: ну що ж, наприклад, що генерал такий-то перешмагав цілий повіт шомполами (шомполував, як тоді стисло висловлювались). Шмагали великомученики, наступники великомучеників, а з них нічого й не візьмеш.

Корніловський похід був тим початком, коли, слідом за прологом, піднімається завіса трагедії, і сцени, одна за одну страшніша і згубніша, проходять перед очима в нестерпній кількості.

IV

Олексій Красильников зіскочив з підніжка вагона, взяв брата, як дитину, на руки, поставив на перон. Мотрона стояла коло вокзальних дверей, біля дзвона. Семен не зразу впізнав її: вона була в міському пальті, чорне блискуче волосся її покривала зав’язана очіпком, по новій радянській моді, біла гарна хустка. Молоде, кругле, вродливе обличчя її було злякане, губи міцно стиснені.

Коли Семен, підтримуваний братом, підійшов, ледве переступаючи ногами, карі очі Мотрони закліпали, лице її затремтіло…

— Голубчику мій, — сказала вона тихо, — змарнів же як.

Семен болісно зітхнув, поклав руку на плече дружині, торкнувся губами її чистої, холодної щоки. Олексій взяв у неї батога. Постояли мовчки. Олексій сказав:

— От тобі й чоловіка приставив. Убивали, та не вбили. Нічого — косити разом будемо. Ну, їдьмо, дорогі родичі.

Мотрона ніжно й сильно обняла Семена за спину, довела до воза, де поверх домотканого килимка лежали вишивані подушки. Посадила, сіла поруч, простягнула ноги в нових, міського фасону, черевиках. Олексій, поправляючи шлею, сказав весело:

— В лютому один кавалер від ешелону відбився. Я його дві доби самогоном наливав. Ну, і п’ятсот карбованців дав ще керенками, от тобі й кінь. — Він ласкаво ляпнув сильного рижого коня по заду. Скочив на передок воза, поправив смушеву шапку, сіпнув за віжки. Виїхали на польовий шлях, в ледве зазеленілі поля, над якими в сонячному світлі, тріпсчучи крильми, завзято співав жайворонок. На небрите, землисте Семенове обличчя набігла усмішка, Мотрона, пригортаючи його до себе, поглядом запитала, і він відповів:

— Еге ж, ви тут користуєтесь…

Приємно було Семенові увійти в простору, чисто вибілену хату. І зелені віконниці на маленьких віконцях, і новий дощаний ганок, і от, — ступив через знайомі низенькі двері, — тепла, чисто вимащена крейдою піч, міцний стіл, накритий вишиваною скатеркою, на полиці — якийсь зовсім не сільський посуд з нікелю і фарфору, ліворуч — спальня Мотрони з металевим широким ліжком, накритим мереживним укривалом, з купою збитих подушок, праворуч — кімната Олексія (де колись жив покійний батько), на стіні — вуздечка, сідло, оздоблена збруя, шабля, гвинтівка, фотографія, і в усіх трьох кімнатах — дбайливо розставлені квіти в риновках, фікуси й кактуси, — весь цей достаток і чистота здивували Семена. Півтора року він не був удома, і — дивись — фікуси й ліжко, як у принцеси, і міська одежа на Мотроні.

— Поміщиками живете, — сказав він, сідаючи на лаву і насилу розмотуючи шарф. Мотрона поклала міське пальто в скриню, почепила фартуха, перекинула скатерку виворотом догори і швидко подала на стіл. Сунула в піч рогач і, присівши під тягарем, так що голі по лікті руки її порожевіли, витягла на припічок чавун з борщем. На столі вже стояли і сало, і копчена гусятина, і в’ялена риба. Мотрона блиснула очима на Олексія, він моргнув, вона принесла череп’яний глечик з самогоном.

Коли брати сіли за стіл, Олексій підніс братові першому чарку. Мотрона вклонилась. І коли Семен випив вогненного перваку, ледве віддихався, — обоє — і Мотрона, і Олексій — витерли очі. Значить, дуже були раді, що Семен живий і сидить за столом з ними.

— Живемо, братику, не те, щоб уже на диво, — а нічого, хазяйновито, — сказав Олексій, коли скінчили їсти борщ. Мотрона прибрала тарілки з кістками і сіла близько до чоловіка. — Пам’ятаєш, на князівській дачі клин біля гаю, земелька — золоте дно? Багато я погорлав у громаді, шість відер самогону поставив людям — відрізали. Тепер ми з Мотроною його виорали. Та цього року непоганий був урожай на ниві коло річки. Все, що бачиш: ліжко, дзеркало, кофейники, ложки-миски, різне ганчір’я-барахло, — все цієї зими придбали. Мотрона твоя дуже люта до господарства. Жодного базарного дня не пропускає. Я ще по-старому — на гроші продаю, а вона — ні: зараз кабана заколе, курчат наріже, борошна там, картоплі — на віз, підіткне спідницю і — до міста… І на базар не виїжджає, а прямо йде до різних колишніх панів на квартиру, очима нишпорить: «За це,»— каже, — ліжко — два пуди борошна і шість фунтів сала… За цю, — каже, — покривалу — картоплі…» Просто сміх, як з базару їдемо, — чисті тобі цигани — на возі хурда-бурда.

Мотрона, тиснучи чоловікові руку, говорила:

— Двоюрідну мою сестру, Явдоху, пам’ятаєш? Старша за мене на рік, — за Олексія її сватаємо.

Олексій сміявся, шукаючи чогось у кишені.

— Жінки, вони перш за мене вирішили… А воно й справді, брат, обридло вдівцем жити. Нап’єшся і — до звідниці, така гидота, потім не відплюєшся…

Він вийняв кисеїг і обгорілу люльку з мідними висячими брязкальцями, насипав доморослого тютюну, і заклубочився дим по хаті. У Семена від балачок та від самогону запаморочилась голова. Сидів, слухав, дивувався.

Смерком Мотрона повела його в баньку, дбайливо вимила, попарила, нахльоскала віником, закутала в кожушок, і знову сиділи за столом, вечеряли, вихилили череп’яний жбанчик до останньої краплини. Семен хоч був ще слабий, але ліг спати з жінкою і заснув, обвитий за шию її гарячою рукою. А вранці — розплющив очі — в хаті було прибрано, тепло. Мотрона, поблискуючи очима, білозубою усмішкою, місила тісто. Олексій незабаром мав приїхати з поля снідати. Весняне світло лилося в чисті віконця, блищало листя фікусів. Семен сів на ліжку, потягнувся: наче вдвоє прибуло здоров’я за вчорашній день, за цю ніч, переслану з Мотроною. Одягнувся, умився, спитав — де у брата бритва? — в його кімнаті біля вікна перед уламком дзеркала побрився. Вийшов на вулицю, став коло воріт і вклонився старому-престарому дідові, що сидів у сусідів у палісаднику, — він пам’ятав чотирьох імператорів. Дід скинув шапку, поважно кивнув головою — і знову сидів, рівно поставивши мертві ноги у валянках, рівно склавши жилаві руки на костурі.

Знайома вулиця в цей час була безлюдна. Між хатами виднілися смуги озимини, що далеко йшли в поле. На могилах, на обрії де-не-де стояли розпряжені вози. Семен подивився в лівий бік — над крейдяним урвищем ліниво махали крилами два вітряки. Нижче, на схилі, серед садів і солом’яних покрівель, біліла дзвіниця. За ще прозорим гаєм горіли від сонця вікна колишнього князівського будинку. Кричало гайвороння над гніздами. І гай, і красивий фасад будинку відбивалися в заливному озері. Там коло води лежали корови, бігали діти.

Семен стояв і поглядав спідлоба, засунувши руки у просторі кишені братового сіряка. Дивився, і находив сум йому на серце, і потроху крізь прозорі хвилі спеки, що струменіли над селом, над ліловими садами і зораною землею, бачив він уже не цей мир і тишу. Під’їхав Олексій возом, ще здалека весело гукнув. Відчиняючи ворота, уважно глянув на Семена. Випріг коня і почав мити руки на дворі під висячим рукомийником.

— Нічого, братику, призвичаїшся, — сказав він лагідно. — Я теж, з германського фронту повернувся, ну — не дивився б ні на що: кров в очах, нудьга… Ах, будь вона, ця війна, проклята… Ходімо снідати.

Семен промовчав. Але й Мотрона помітила, що чоловік невеселий. Після сніданку Олексій знову поїхав у поле. Мотрона, боса, підтикавшись, пішла возити гній другою конякою. Семен ліг на братову постіль. Перевертався, не міг заснути. Смуток лежав на серці. Зціпивши зуби, думав: «Не зрозуміють, і говорити нічого з ними». Але увечері, коли вийшли втрьох посидіти коло воріт на колодках, Семен не витримав, сказав:

— Ти, Олексію, гвинтівку б все-таки вичистив.

— А ну її зовсім… Воювати, брат, тепер сто років не будемо.

— Рано зраділи. Рано фікуси завели.

— А ти не сердься передчасно. — Олексій закурив люльку, сплюнув між ноги. — Давай говорити по-мужицькому, ми не на мітингу. Я ж це все знаю, що на мітингах говорять, — сам кричав. Тільки ти, Семене, умій слухати, що тобі потрібно, а чого тобі не потрібно — те пропускай. Скажімо — землю трудящим. Це цілком правильно. Тепер, скажімо, — комітети бідноти. У нас у селі ми цих комітетчиків загнуздали. А он у Сосновці комітет бідноти що хоче, те й робить, такі реквізиції, таке чортовиння, — хоч утікай. Маєток графа Бобринського весь пішов під радгосп, мужикам землі ані вершка не нарізали. А хто в комітеті? Двоє місцевих бурлак безкінних, а решта — чорт їх знає хто, зайди, якісь каторжники… Зрозумів чи ні?..

— Ех, та не про те я… — Семен відвернувся.

— Отож-бо, що не про те, а я про те саме. В сімнадцятому році і я на фронті кричав про буржуазію. А садонуло, — дай боже йому здоров’я, хто мене садонув тоді кулею в ногу, — зразу евакуювався додому. Бачускільки не наїсишся, другого дня знову їсти хочеться. Трудись…

Семен постукав нігтями по колоді:

— Земля під вами горить, а ви спати лягли.

— Може, у вас у флоті, — сказав Олексій твердо, — або в містах революція і не скінчилась. А в нас вона скінчилась, як тільки землю поділили. Тепер ось що буде: закінчимо сівбу і візьмемось ми за комітетчиків. До Петра жодного комітету бідноти не залишимо. Живими в землю закопаємо. Комуністів ми не боїмося. Ми ніякого чорта не боїмося, це ти запам’ятай…

— Годі, Олексію Івановичу, дивись — він весь тремтить, — промовила Мотрона тихо. — Хіба можна з хворого питати?

— Не хворий я… Чужий я тут! — крикнув Семен, устав і відійшов до тину.

На цьому розмова і скінчилась.

У смузі вже згаслої зорі літали два кажани, два чортики. Де-не-де світилося у вікнах — кінчали вечеряти. Здалека линула пісня — дівочі голоси. Ось пісня урвалась, і широкою темною вулицею дрібно застукотіли копита. Той, що скакав, спинився, щось крикнув, знову погнав коня. Олексій вийняв з рота люльку, прислухаючись. Підвівся з колоди.

— Нещастя якесь? — спитала Мотрона тремтячим голосом.

Нарешті показався верхівець — парубок без шапки скакав, метляючи босими ногами.

— Німці йдуть! — крикнув він. — У Сосновці вже чотирьох чоловік убили!..

Після укладення миру, на середину березня за новим стилем, німецькі війська по всій лінії від Риги до Чорного моря почали наступ на Україну і Донбас.

Німці повинні були одержати за мирним договором із Центральною радою 75 мільйонів пудів хліба, 11 мільйонів пудів живої худоби, 2 мільйони гусей і курей, 2 1/2 мільйона пудів цукру, 20 мільйонів літрів спирту, 212 тисячі вагонів яєць, 4 тисячі пудів сала, крім того — масло, шкури, вовну, дерево та інше…

Німці наступали на Україну за всіма правилами — колонами зелено-попелястого кольору, в сталевих шоломах. Невеликі заслони червоних військ зміталися важкою німецькою артилерією.

Ішли війська, автомобільні обози, величезні артилерійські парки з гарматами, пофарбованими зламаними лініями у строкаті кольори, гриміли танки і броньові автомобілі, везли понтони, цілі мости для переправ. Дзижчали в небі ключі аеропланів.

Це була навала техніки на майже безоружний народ. Червоні загони, — з фронтовиків, селян, шахтарів і міських робітників, — розрізнені й кількістю набагато менші за німецьке військо, відходили з боями на північ і на схід.

У Києві на місце Центральної ради, яка продала німцям Україну, був посаджений генерал з царського почту Скоропадський; одягнений у любу самостійникам синю свитку, взявшись у боки, держав гетьманську булаву: «Хай живе щира Україна! Віднині й навіки — мир, порядок і благоліпність. Робітники — до верстатів, хлібороби — до плуга! Цур, цур! — згинь, червона маро!»

Через тиждень після того, як вулицею села Володимирського проскакав страшний вісник, вранці на крейдяній кручі коло вітряків показався кінний роз’їзд, — двадцять вершників на рослих вороних конях, — рослі, неросійського вигляду, в коротких зелено-сірих мундирах і уланських шапках із шнурами. Подивилися вниз на село і злізли з коней.

В селі були ще люди — багато їх сьогодні не виїхало в поле. І от побігли од воріт до воріт хлопчики, перегукнулися жінки через тини, і незабаром на церковному майдані зібралася юрба. Дивилися вгору, де коло вітряків, ясно було видно, — улани ставили два кулемети.

А незабаром після цього, з другого боку, по селу загримотіли ковані колеса, заляскав батіг, і на майдан широкою риссю влетіла пара карих у милі, запряжена у військовий візок. На козлах правив білоокий, з довгою нижньою щелепою, незграбний солдат у безкозирці і в вузькому мундирі. Позад нього, — руки в боки, — сидів німецький офіцер, суворий і чудний на вигляд пан, із скельцем в оці і в новенькому, наче іграшковому, кашкеті. По лівий бік його тулився старий знайомий, князівський управитель, який утік минулої осені з маєтку в самих спідніх.

Тепер він сидів насупившись, у доброму пальті, в теплому картузі, — круглолиций, бритий, в золотих окулярах, — Григорій Карлович Міль. Ох, і зачухались мужики, як побачили Григорія Карловича.

— Шапки долой! — несподівано крикнув по-російськи чудний офіцер. Деякі, хто стояв ближче, нехотя скинули шапки. На майдані притихло. Офіцер, сидячи так само, руки в боки, поблискуючи скельцем, почав говорити, відрубуючи слова, з зусиллям, але правильно вимовляючи:

— Хлібороби села Володимирського, ви побачили там, на горбі, два німецькі кулемети, вони чудово діють… Ви, звичайно, розсудливі хлібороби. Я б не хотів заподіяти вам шкоди. Мушу сказати, що німецькі війська імператора Вільгельма прийшли до вас для того, щоб відновити серед вас життя чесних людей. Ми, німці, не любимо, коли крадуть чужу власність, за це ми караємо дуже нещадно. Більшовики вас учили іншого, правда ж? За це ми прогнали більшовиків, вони ніколи більше до вас не повернуться. Раджу вам добре подумати про свої погані вчинки, а також про те, щоб негайно повернути власникові цього маєтку те, що ви в нього украли…

В юрбі навіть крекнули після цих слів. Григорій Карлович весь час свдів, насунувши козирок на очі,-уважно придивлявся до селян. Один раз на повному обличчі його майнула переможна усмішка, — видно, він впізнав когось. Офіцер скінчив промову. Мужики мовчали.

— Я виконав свій обов’язок. Тепер скажіть ви, пане Міль, — звернувся до нього офіцер.

Григорій Карлович дуже шанобливими словами відхилив цю пропозицію:

— Пане лейтенант, мені з ними говорити нема про що. Вони й так усе зрозуміли.

— Гаразд, — сказав офіцер, якому було байдуже. — Август, поїхали!

Солдат у безкозирці ляснув батогом, і військовий візок покотився крізь юрбу, що розступилася, до князівського будинку, де ще три дні тому перебував волвиконком. Селяни дивилися вслід.

— Взявся в боки німець, — промовив у юрбі чийсь голос.

— А Григорій Карлович, люди добрі, щось мовчить.

— Зажди, він ще розговориться.

— От біда, господи, — та за що ж це?..

— А тепер скоро жди справника.

— В Сосновку вже прибув. Скликав сход і давай людей лаяти: ви, мовляв, такі-сякі, грабіжники, бандити, забули дев’ятсот п’ятий рік? Години зо три чистив, і все по матері. Всю політику пояснив.

— А що ж тепер буде?

— А шмагати будуть.

— Зажди, а як же зоране? Чиє воно тепер?

— Зоране споловини. Зібрати дадуть, половину — князеві.

— Ех, чорт, піду я…

— Куди підеш, дурню?..

Поговорили селяни, розійшлись. А надвечір понесли в князівський будинок дивани, крісла, ліжка, фіранки, золочені рами з дзеркалами й картинами.

У Красильникова вечеряли, не засвічуючи світла. Олексій щоразу клав ложку, оглядався на вікно, зітхав. Мотрона ходила тихо, як миша, від печі до столу. Семен сидів зсутулившись, кучеряве темне волосся падало йому на лоб. Прибираючи шматки, ставлячи миску з новою стравою, Мотрона раз у раз торкалась його то рукою, то грудьми. Але він не підводив голови, мовчав уперто.

Раптом Олексій відхилився до вікна, ударив у нього нігтями, виглянув. Тепер у вечірній тиші було ясно чути здалека дикий, довгий крик. Мотрона зараз же сіла на лаву, затиснула руки між коліньми.

— Ваську Дементьєва б’ють, — тихо промовив Олексій, — недавно його вели на князівський двір.

— Це вже третього, — прошепотіла Мотрона.

Замовкли, слухали. Крик людини, так само розпачливий і жахливий, висів над вечірнім селом.

Семен рвучко підхопився. Коротким рухом підтягнув паска на штанах і пішов до брата в кімнату. Мотрона теж мовчки кинулась за ним. Він знімав з стіни гвинтівку. Мотрона обхопила його за шию, повисла, закинувши голову, зціпивши білі зуби, — завмерла. Семен хотів відштовхнути її і не міг. Гвинтівка впала на долівку. Тоді він упав на ліжко лицем у П0душку. Мотрона сіла коло нього, поквапливо гладила чоловіка по шорсткому волоссі.

Не надіючись на сили стражників і нового гетьманського війська — гайдамаків, управитель Григорій Карлович Міль клопотався, щоб прислали в село Володимирське гарнізон. Німці охоче погоджувались у таких випадках, і у Володимирське увійшли два взводи з кулеметами.

Солдатів розквартирували по хатах. Казали, нібито Григорій Карлович сам намічав двори під постій. В усякому разі, всі ті з селян, хто брав торік участь у розгромі. князівської садиби, і всі члени волвиконкому з безпартійних (чоловік десять молоді зникло з села ще до того, як з’явились німці) одержали на годівлю по солдатові з конем.

Так і до Олексія Красильникова постукав у ворота бравий німецький солдат у повній амуніції, при гвинтівці і в шоломі. Незрозуміло белькочучи, показав Олексієві ордер, поляпав по плечу:

— Карашо, друг…

Солдатові дали Олексієву кімнату, прибрали тільки збрую і зброю. Солдат зараз же влаштувався — постелив добру ковдру, на стіну почепив фотографію Вільгельма, звелів замести долівку чистіше.

Поки Мотрона замітала, він зібрав брудну білизну і попросив попрати. «Шмуціг, фуй, — говорив він, — біте, прачкать». Потім, дуже всім задоволений, перекинувся в чоботях на постіль і закурив сигару.

Солдат був товстий, з плоскими вусами, закрученими догори. Одежа на ньому була хороша, ладна. І їв він добре, як кабан. Жер усе, що тільки приносила йому в кімнату Мотрона; особливо сподобалось йому солоне свиняче сало. Мотроні жаль було страшенно годувати салом німця, але Олексій сказав: «Облиш, нехай жере та спить, аби тільки носа нікуди не тикав».

Коли нічого було робити, солдат тихенько наспівував військові марші або писав листи на батьківщину на листівках з ландшафтами Києва. Не бешкетував, тільки ходив дуже гучно — тупотів чобітьми, як хазяїн.

У Красильникових було тепер — наче мрець у хаті: сідали за стіл, вставали мовчки. Олексій — невеселий, на лобі зморшки. Мотрона змарніла, зітхала, крадькома втирала сльози фартухом. Найбільше боялась вона за Семена, коли б він не зірвався згарячу. Але він за ці дні наче притих, затаївся.

Тепер щодня у волосній управі і на воротях по дворах розліплювали універсали гетьмана про повернення землі й худоби поміщикам, про реквізиції і побори, про примусовий продаж хліба, про нещадні кари за спроби бунтувати, за переховування комуністів і так далі…

Селяни читали універсали, помовчували. Потім почали доходити зловісні чутки про те, що в такому-то селі скупники під охороною німецької кінноти вивезли навіть немолочений хліб, розплатились неросійськими папірцями, яких і жінки брати не хочуть, в такому-то селі забрали половину худоби, а в такому-то не залишили нібито і горобцеві клюнути.

Ночами у відлюдних місцях мужики стали збиратися невеликими купками, слухали розповіді, кректали. Що тут було робити? Чим допомогти? Така навалилась сила, що тільки мовчи та дихай.

Семен почав ходити на ці збори — поза городами, до річки, під вербу. У піджаку наопашки сидів на землі, курив, слухав. Часом хотілося схопитись, кинути піджака, розпростати плечі: «Товариші!..» Даремно, — тільки налякаєш їх, затрясуть мужики матнями, розбіжаться.

Одного разу смерком на вигоні він зустрів якогось чоловіка — той стояв, вишкірявся. Семен пішов був мимо, чоловік гукнув неголосно:

— Братішка!

Семен здригнувся: невже свій? Спитав, скоса оглядаючи того:

— А чого треба?

— Ти Олексіїв брат?

— Ну, скажімо, так.

— Своїх не впізнаєш… Команду на «Керчи» пам’ятаєш?

— Кожин! Ти? — Семен міцно сунув руку йому в руку.

Стояли, дивились один на одного. Кожин, швидко озирнувшись, сказав:

— Обрізи відпилюєте?

— Ні, у нас поки що тихо.

— А путящі хлопці є?

— Хто їх знає, поки що не видно. Ждемо, що далі буде.

— Що ж ви, хлопці, робите? — заговорив Кожин, і очі його весь час бігали, вдивляючись у сутінкові обриси. — Чого ви дивитесь? Так вас, як гусей, обскубуть, а ви й голівки підставили. А знаєте ви — у нас уже село Успенське все спалили артилерійським вогнем. Жінки, діти розбіглись хто куди, чоловіки в ліс… З Новоспаського народ утікає, з Федорівки, з Гуляйполя — всі до нас…

— До кого ж це — до вас?

— Дібрівський ліс знаєш? Туди збираються… Ну, гаразд. Ти ось що шепни хлопцям: щоб від вашого Володимирського сорок обрізів, та гвинтівок з патронами штук десять, та гранат ручних — скільки зберете, — і це ви заховаєте в стіжку, в полі… Зрозумів? У Сосновці вже під стіжки ховають, хлопці тільки мене ждуть… В Гундяївці тридцять чоловік на конях ждуть. Утікати треба.

— Але куди? До кого?

— Ну, до отамана… Звуть — Щусь. Зараз ми по всій Катеринославщині загони збираємо… Минулого тижня розбили гайдамаків, спалили економію… От, братішка, була кумедія: спирт отой, цукор даром селянам кидали… Значить, пам’ятай — через тиждень прийду…

Він підморгнув Семенові, перескочив через тин і побіг пригнувшись в очерет, де голосно квакали жаби.

Чутки про отаманів, про наскоки доходили до Володимирського, але не вірилось. І от — з’явився живий свідок. Семен того ж вечора розказав про нього братові. Олексій вислухав серйозно.

— Отамана як, кажеш, звати?

— Щусь, кажуть.

— Не чув. Про Махна, Нестора Івановича, ходять чутки, нібито зграя в нього чоловік двадцять п’ять головорізів, — налітають на економії. А про Щуся не чув… Все може бути: тепер мужик на все здатний. Що ж, Щусь то й Щусь, діло святе… Тільки ось що, Семене: мужикам ти поки що не говори. Коли треба буде, скажу сам.

Семен усміхнувся, знизав плечима:

— Ну, ждіть, поки не обскубуть догола.

<p>Того ж вечора Кожин бачився, мабуть, не тільки з Семеном. По селі зашепотіли про обрізи, гранати, про отаманські загони. Де-не-де по дворах, уночі, — коли прислухатись, — почали ширкати напильники. Але поки що все було тихо. Німці навіть навели порядок, видали наказ — з суботи на неділю замітати вулицю. Нічого, — і вулицю замели.</p>.

Потім прийшло і лихо. Вранці, коли ще не виганяли напувати худобу, заметеною вулицею пішли стражники і десяцькі з бляхами, застукали у вікна:

— Виходь!

Селяни почали вискакувати за ворота, босоніж, застібаючись, і тут же одержували казенний папір: з такого-то двору — стільки-то хліба, вовни, сала і яєць приставити німецькому інтендантству за таку-то ціну в марках. На майдані коло церкви вже стояв військовий обоз. По дворах, коло воріт осміхались постояльці-німці, в шоломах, з гвинтівками.

Почали чухатись мужики. Той божитись почав, той шапку кинув об землю:

— Та нема ж у нас хліба, боже ж ти мій! Хоч ріж — нема нічого!..

І тут вулицею на дрожках проїхав управитель. Не так солдатів або стражників злякались люди, як його зо-, лотих окулярів, бо Григорій Карлович усе знав, усе бачив.

Він спинив жеребця. До дрожок підійшов справник. Поговорили. Справник гаркнув до стражників, ті увійшли в перше подвір’я і зразу ж під гноєм знайшли зерно, У Григорія Карловича тільки окуляри блиснули, коли він почув, як закричав хазяїн.

В цей час Олексій ходив у себе по подвір’ю, — так розгубився, що жаль було дивитись. Мотрона, насунувши на очі хустку, плакала на ганку.

— Нащо мені гроші, марки оці, нащо? — питав Олексій, піднімав цурку або зламане колесо, кидав у кропиву під тин. Побачив півня, затупотів на нього: — Чортяко! Хапався за замок на коморі: — їсти ж ми що будемо? Марки оці, чи що? Значить, — з торбами хочуть нас пустити? Остаточно розорити?.. Знову в остаточну кабалу?

Семен, сидячи коло Мотрони, сказав:

— Ще гірше буде… Коня твого відберуть.

— Ну, це вже ні! Тут я, брат, — сокирою!

— Пізно нагадався.

— Ой голубчики, — промовила Мотрона, — та я їм горло зубами перегризу…

У ворота гримнули прикладом. Увійшов пожилець, товстий німець, — спокійно, весело, як до себе додому. За ним — шість стражників і цивільний, з гетьманською, у вигляді тризубця, кокардою на чивновницькому кашкеті, з шнурованою книгою в руках.

— Тут — багато, — сказав йому німець, кивнувши на комору, — сал, кліб.

Олексій люто глянув на нього, відійшов і з усієї сили жбурнув великого заіржавленого ключа під ноги гетьманському чиновникові.

— Ну, ну, мерзотнику! — крикнув той. — Різок захотів, сучий сину!

Семен ліктем відкинув Мотрону, кинувся з ганку, але в груди йому зараз же уперлось широке лезо штика.

— Хальт! — крикнув німець твердо і владно. — Руський, на місце!

Цілий день вантажились військові вози, і пізно вночі валка виїхала. Село було пограбоване дощенту. Ніде не світили світла, не сідали вечеряти. По темних хатах вили жінки, затиснувши в кулаку паперові марки…

Ну, поїдуть чоловік з жінкою до міста з цими марками, походять по крамницях, — порожньо: ні цвяшка, ні аршина матерії, ні шматка шкіри. Фабрики не працюють. Хліб, цукор, мило, сировина — поїздами відпливає до Німеччини. Не рояль же чоловікові з жінкою, не старовинну ж голландську картину, не китайський чайник везти додому. Подивляться на чубатих, з одвислими вусами гайдамаків у синіх свитках, в смушевих, з червоним верхом, шапках, потиняються на головній вулиці серед сизо-бритих, в котелках, торговців повітрям і валютою, зітхнуть гірко і їдуть додому ні з чим. А по дорозі верст двадцять від’їхали — стоп, загорілись осі на вагонах, — немає мастила, машинного масла: німці забрали. Пісочком засиплють, поїдуть далі, і знову горять осі.

Від цього всього жінки й вили, затиснувши в кулаку зім’яті німецькі марки, а чоловіки ховали скотину в лісисті яруги, далі від гріха; хто його знає, який узавтра розклеять гетьманський універсал!

У селі не засвічували світла, в усіх хатах було темно. Тільки за гаєм, над озером, яскраво світились вікна князівського будинку. Там управитель частував вечерею німецьких офіцерів. Грала військова музика — дивно й моторошно лунали звуки німецьких вальсів над темним селом. Ось вогненним шнуром, чортзна в яку височінь злетіла ракета на втіху німецьким солдатам, що стояли у дворі маєтку, куди викотили бочку з пивом. Лопнула. І солом’яні покрівлі, сади, верби, біла дзвіниця, тини освітлились повільно падаючими зірками. Багато невеселих облич підвелося до цих вогнів. Світло було таке яскраве, що кожна похмура зморшка виступала на обличчях. Жаль, що їх не можна було сфотографувати в цю хвилину з допомогою якого-небудь невидимого апарата. Такі знімки дали б великий матеріал для роздумування німецькому головному штабові.

Навіть у полі, за версту від села, стало ясно, як удень. Кілька чоловік, що пробиралися до самотнього стіжка, швидко лягли на землю… Тільки один коло стіжка не ліг. Задерши голову до вогників, що падали з неба, усміхнувся:

— От, матері його ковінька!

Вогники погасли, не долетівши до землі, стало чорно. Коло стіжка зійшлися люди, забрязкала, падаючи на землю, зброя.

— Скільки всього?

— Десять обрізів, товаришу Кожин, чотири гвинтівки.

— Мало…

— Не встигли… Завтра вночі ще принесемо.

— А патрони де?

— Ось держи, — в кишенях… Патронів багато.

— Ну, ховай, хлопці, все під стіжок… Гранат, гранат, хлопці, несіть… Обріз — стареча зброя — сидіти за кущем у канаві. Вистрілив, у штани наклав, і — весь бій. А молодому бійцеві потрібна гвинтівка і — найперша річ — граната. Зрозуміли? Ну, а хто може, то — шабля. Вона всім зброям зброя.

— Товаришу Кожин, а якби сьогодні вночі це зробити?

— Їй-богу, всім селом піднімемось… Така злість, — ну, живе ж забрали… З вилами, з косами, можна сказать, з усім трудовим знаряддям підемо… Та їх, сонних, перерізати легше легкого…

— Це хто, ти — командир? — крикнув Кожин рубаючим голосом. Помовчав, заговорив спочатку влесливо, потім усе підвищуючи голос: — Хто тут командир? Цікаво мені… Чи я з дурнями говорю? Або я зараз піду, нехай вас німці, гайдамаки б’ють і грабують… (Пошепки матюкнувся). Дисципліни не знаєте? Чи мало я шаблею голів зрубав за це? Коли їдеш у загін, повинен присягу дати, що цілком, без заперечень будеш коритись отаманові… Інакше — не йди. У нас — воля, пий, гуляй, а гукнув батько: «На коня!» — і ти вже не свій. Зрозуміло? (Помовчав примирливо, але суворо). Ні сьогодні, ні завтра німців чіпати не можна. Тут потрібна велика сила.

— Товаришу Кожин, нам би хоч до Григорія Карловича добратися — він нам однаково жити не дасть.

— Щодо управителя, то — можна, не раніш як на тому тижні, — інакше я з ділами не впораюсь. Цими днями в Осипівці германець згвалтував жінку. Отаке. Та йому у вареники голок підсипала. Попоїв він, вискочив з-за стола — на подвір’я. Перекинувся і незабаром з нього дух вийшов. Німці цю жінку тут-таки й порішили. Чоловіки за сокири. Що тут німці зробили, — і згадувати не хочеться… Тепер і місця цього, де Осипівка стояла, не знайдеш… От як воно, коли самовільно, тяп та ляп! Зрозуміли?

Мотрона зітхала, перевертаючись на ліжку. Починало світати, співали півні. Лягала роса на підвіконник відчиненого вікна. Дзвенів комарик. На припічку прокинулась кішка, легенько стрибнула й пішла нюхати сміття в кутку.

Брати стиха розмовляли коло ненакритого стола: Семен — підперши руками голову, Олексій — все нахиляючись до нього, все заглядаючи йому в обличчя:

— Не можу я, Семене, зрозумій ти, рідний. Мотрона одна не впорається з господарством. Адже тут роками збирано, — як же його покинути? Розорять останнє. Повернешся на порожнє місце.

— Як покинути? — сказав Семен. — Пропаде твоє господарство — ото велика біда! Переможемо — кам’яний дім збудуєш. — Він усміхнувся. — Партизанська війна потрібна, а ти з своїм господарством.

— Знову ж кажу — хто вас годуватиме?

— А ти й так не нас годуєш, — німців, та гетьмана, та різну наволоч годуєш… Раб…

— Стривай. В сімнадцятому році я не бився за революцію? В солдатський комітет мене не обирали? Імперіалістичного фронту я не розкладав? Отож-бо… Ти мене не страми, Семене… І зараз, — ну, нехай би підійшла Червона Армія, я перший схоплю гвинтівку. А куди я піду в ліс, до яких отаманів?

— Тепер і отамани в пригоді стануть.

— Так-то воно так.

— Рана проклята зв’язала мене, — Семен поклав руки на стіл… — Оце моя мука… А наших чорноморських хлопців багато пішло в ці загони… Запалимо Україну з чотирьох кінців, зажди тільки…

— Кожина ти бачив ще?

— Бачив.

— Що він говорить?

— А ми з ним говорили, що незабаром освітлення влаштуємо на селі.

Олексій глянув на брата, зблід, похилив голову.

— Так, звісно, слід було б… Стирчить ця проклята садиба, як більмо… Поки Григорій Карлович живий, він нам дихати не дасть.

Мотрона скочила з постелі в одній сорочці, — тільки накинула шаль з рожами, — підійшла і кілька разів постукала кісточками кулака по столу:

— Моє добро беруть, я терпіти не буду! Ми, жінки, швидше за вас розправимося з цими чортами.

Семен несподівано весело глянув на неї:

— Ну? Як же ви, жінки, воюватимете? Цікаво.

— Будемо воювати по-жіночому. Сяде він жерти, — миш’яку… Порошки ми дістанемо. На сіно в сарай його заманю, або в баню, — в’язальної голки у мене немає, чи що? Так шпигну в те місце — не ойкне. Ми почнемо, ви тільки не злякайтесь… А треба — то й ми з гвинтівками підемо, не гірш за вас…

Семен тупнув ногою, засміявся на все горло:

— Оце — жінка, ух ти чорт!

— Пусти! — Махнувши хусткою, Мотрона коло порога сунула босі ноги в черевики, потупала ними й пішла, мабуть, подивитися до худоби. Семен і Олексій довго хитали головами, усміхаючись: «Отаман жінка, ну й жінка». У відчинене вікно залетів передранішній вітрець, зашурхотів листям фікусів, і донеслось бурмотіння й уривки якоїсь неросійської пісні. Це повертався з садиби п’яний пожилець-німець, загрібав порох чобітьми.

Олексій з люттю зачинив вікно.

— Пішов би ти, Семене, та ліг.

— Боїшся?

— Та причепиться п’яний чорт… Він пам’ятає, як ти на нього кидався.

— І ще раз кинусь. — Семен підвівся, пішов був у свою кімнату. — Ех, Альоша, революція через це гине, що вас розворушити трудно… Корнілова вам мало? Гайдамаків, німців мало? Чого вам ще? — Він раптом замовк. — Стривай…

Надворі почулося бурмотіння, важко, невпевнено затупотіли чобітьми. Пролунав злий жіночий крик: «Пусти!..» Потім — метушня, сопіння, і знову, ще голосніше, як від болю, закричала Мотрона: «Семене, Семене!..»

На кривих ногах, шалено вискочив Семен з хати. Олексій тільки схопився за лаву, залишився сидіти, — однаково, він знав, що буває, коли так кидаються люди. Подумав: «Недавно в сінях сокиру залишив, нею значить…» Диким голосом крикнув Семен на дворі. Почувся хрусткий удар. На дворі щось зашипіло, забулькотіло, важко повалилось.

Увійшла Мотрона, біла як полотно, тягла за собою хустку. Прихилилась до печі, дихаючи високими грудьми. Раптом замахала руками на Олексія, на очі його…

На дверях показався Семен, спокійний, блідий:

— Брате, допоможи, занести його треба куди-небудь, закопати…

V

Німецькі війська дійшли до рубежів Дону й Азовського моря і зупинилися. Німці оволоділи багатющим краєм, більшим, ніж уся Німеччина. Тут, на Дону, так само, як і на Україні, німецький головний штаб негайно втрутився в політику і зміцнив велике землеволодіння — станичників, багате козацтво, яке лише років чотири тому нахвалялося з наскоку взяти Берлін. Ці самі кремезні, з червоними лампасами, широколиці козаки, дужі, наче з сталі вилиті, здавались тепер свійськими овечками.

Ще німці не підходили до Ростова, як уже десятитисячна козача армія під командою похідного отамана Попова кинулась на донську столицю Новочеркаськ. У кривавому бою на високому плоскогір’ї — над Доном — червоні козаки Новочеркаського гарнізону й більшовики, які надійшли на той час з Ростова, почали перемагати донців. Але справу вирішив фантастичний випадок.

З Румунії пішки йшов добровольчий загін полковника Дроздовського. 22 квітня він несподівано вдерся в Ростов, тримав його до вечора і був вибитий. Дроздовці йшли степом — шукали корніловську армію. В дорозі, 25 квітня, почули під Новочеркаськом шум битви. Не питаючи, — хто, чому й чого б’ється, — повернули до міста, врізалися з броньовиками у резерви червоних і зчинили страшний переполох. Побачивши допомогу, що звалилася наче з неба, донці перейшли в контратаку, завернули і погнали червоних. Новочеркаськ був зайнятий. Влада від ревкому перейшла до Кругу порятунку Дону. А потім підійшли й німці.

Під їх заступництвом Козачий круг у Новочеркаську, — куди німці, розумно зробивши, не ввели гарнізону, — вручив отаманський пернач генералові Краснову, — як він сам висловлювався: «Особистому другові імператора Вільгельма». Задзвонили в усі дзвони в соборі. На величезному брукованому майдані перед собором станичники закричали: «Ура!» І сиві козаки говорили: «Ну, в час добрий».

Далі за Ростов, у глиб Дону й Кубані, німці не пішли. Вони спробували були приборкати Батайськ — станицю, що лежала на лівому березі навпроти Ростова, населену робочим людом з ростовських майстерень та фабрик і приміською біднотою. Але незважаючи на ураганний вогонь і кровопролитні атаки, взяти його так і не змогли. Батайськ, майже весь заллятий повіддю, опирався відчайдушно і залишився незалежним.

Німці спинилися на цій межі. Вони обмежились зміцненням отаманської влади і підвезенням зброї, взятої з російських військових складів на Україні. Так само обережно було розв’язане колюче питання про ставлення до обох добровольчих груп: денікінської армії і дроздовського загону. Добровольці визнавали дві заповіді: знищення більшовиків і відновлення війни з німцями, тобто вірність союзникам до гробу. Перше здавалось німцям розумним і хорошим, друг? вони вважали не дуже небезпечною дурістю. Тому вони удавали, що не знають про існування добровольців. Дроздовці й денікінці теж удавали, що не помічають німців на російській землі.

Дроздовському загонові під час походу з Кишинева на Ростов довелося одного разу переходити річку. По один бік її, в Бориславі, стояли німці, по другий, коло Каховки, — більшовики.

Німці не могли форсувати міст через річку. Тоді дроздовці самі форсували міст, вибили червоний загін з Каховки і, не дожидаючи від німців подяки, пішли далі.

Така сама, але більших розмірів суперечність постала і перед Денікіним. В кінці квітня розтерзані під Катеринодаром залишки Добровольчої армії сяк-так добралися до району станиць Єгорлицької і Мечетинської, верст за п’ятдесят від Новочеркаська. Тут несподівано прийшов порятунок — звістка, що Ростов зайнятий німцями, Новочеркаськ — отаманськими донцями. Червоні дали спокій добровольцям і повернули фронт проти нового ворога — німців.

Добровольці могли перепочити, підлікувати поранених, зібратися з силами. Насамперед необхідно було поповнити матеріальну частину армії.

Всі станції від Тихорєцької до Батайська були забиті величезними запасами воєнних матеріалів для контрнаступу червоних, що готувався на Ростов. Генерали Марков, Богаєвський і Ерделі трьома колонами кинулись у найближчий тил червоних, на станціяхКриловська, Сосика і Новолеушковська розбили ешелони, висадили в повітря бронепоїзди і з величезною здобиччю відійшли назад у степ. Наступ Червоної Армії на німців був зірваний.

Вивихнуте плече, невеличкі подряпини, що їх дістав Рощин у боях, загоїлись. Він зміцнів, засмаг і за останні дні в тихій станиці поправився.

Завдання, що мучило його, як душевна хвороба, з самої Москви — помститись більшовикам за ганьбу, — було виконане. Він мстився. В усякому разі, він пам’ятав одну хвилину… Підбіг до залізничного насипу… Була перемога… Тремтіли коліна, било в скроні. Він зняв м’якого кашкета і витер ним штик. Зробив це мимоволі, як старий солдат, що береже чистоту зброї. У нього не було колишньої божевільної ненависті — свинцевих обручів на черепі, крові, що заливає очі. Він просто — наздогнав ворога, увігнав лезо й витер його; значить, мав рацію, мав? Прояснілий розум силкується збагнути, — чи має він рацію? Так? Має? То чого ж він питає самого себе про це?

Була неділя. Правилось у станичній церкві. Рощин спізнився, потинявся на паперті серед свіжовибритих потилиць і побрів за церкву на старе кладовище. Походив по траві, де цвіли кульбаби, зірвав травинку і, кусаючи її, сів на могилку. Вадим Петрович був чесною і — як говорила Катя — доброю людиною.

З напіввідчиненого, заснованого павутинням вікна лунав спів дитячих голосів, і густі возгласи диякона здавались такими гнівними й нещадними, що — от-от — зараз злякаються дитячі голоси, пурхнуть, полетять. Мимоволі думки Вадима Петровича стали блукати по минулому, немовби шукаючи світле, найбільш безгрішне…

Він прокидається від радості. За чистим високим вікном — весняне небо, темно-синє, — такого неба він не бачив з того часу ніколи. Чути, як шумлять дерева в саду.

На стільці коло дерев’яного маленького ліжка лежить нова сатинетова сорочка — голуба з крапкою. Від неї пахне неділею. Він думає про те, що робитиме цілий довгий день і з ким зустрінеться — це так звабливо й радісно, що хочеться ще полежати… Він дивиться на шпалери, де повторюються: китайський будиночок із загнутим дахом, крутий місток і два китайці під зонтиками, а третій китаєць, у капелюху, схожому на абажур, ловить з містка рибу. Добрі смішні китайці, як їм хороше живеться в будиночку коло річки… З коридора чути голос матері: «Вадиме, ти скоро? Я вже готова…» І цей милий, спокійний голос лунає по всьому його життю удачею і щастям… В крапчастій сорочці він стоїть коло матері. Вона в пишному шовковому платті. Цілує його, виймає з свого волосся гребінь і причісує йому голову: «Ну от, тепер добре. Поїдемо…» Спускаючись широкими сходами, вона розкриває зонтик. На підметеній площадці, із слідами мітли на землі, ледве стоїть нетерпляча тройка рижих: лівий підпряжний крутиться, солідний корінний у голоблях вибив яму копитом. Кучер, ситий і задоволений, в малинових рукавах, в оксамитній безрукавці, обертає пугачовську бороду, говорить: «З празничком». Мати зручно умощується в колясці, нагрітій сонцем. Вадим тулиться до матері іЛд щастя й передчуття — як зараз засвище вітер у вухах, полетять назустріч дерева. Тройка летить, об’їжджаючи садибу. Ось і широка вулиця села, — поважно кланяються мужики, кудкудачуть кури, вибігаючи з-під коліс. Біла ограда церкви, зелений луг, берізки ще з дрібним листячком, під ними скособочені хрести, могилки… Паперть із старцями… Знайомий запах ладану…

Церква ця й берези стоять ще й досі там. Вадим Петрович наче бачить їх зелене мереживо на синяві… Під одною — п’ятою від церкви — давно вже лежить мати, могилка над нею обгороджена оградою. Років зо три тому старий дячок писав Вадимові Петровичу, що ограда поламана, дерев’яний хрест згнив… І тільки тепер з жахливим каяттям він згадав, що так і не відповів на листа.

Миле лице, добрі руки, голос, що будив його вранці і сповнював щастям на цілий день… Любов до кожної волосинки, кожної подряпинки на його тілі… Боже мій, — яке б не було в нього горе — він знав, воно завжди потоне в її любові. Все це лягло з німим обличчям під могилку в березовій тіні, розпалося землею…

Вадим Петрович поклав лікті на коліна, закрив лице руками.

Минули довгі роки. Завжди здавалось, треба ще щось одне подолати, і він прокинеться від щастя в такий самий, як у минулому, синіи ранок. Два китайчики під зонтиками поведуть його через горбатий місток у будинок з піднятим дахом… Там жде його невимовно любима, невимовно рідна…

«Моя батьківщина, — подумав Вадим Петрович, і знову згадалася тройка, що мчала по селу. — Це — Росія… Те, що було Росією… Нічого цього більше нема і не повториться… Хлопчик у сатинетовій сорочці став убивцею».

Він швидко встав і заходив по траві, заклавши руки за спину і похрускуючи пальцями. Думки самі занесли його туди, куди він, здавалось, з розмаху зачинив двері. Адже він вірив, що йде на смерть… І от, не вмер… Як було б просто зараз валятися, обсипаному мухами, денебудь у степовому водориї…

«Ну що ж, — думав він, — померти легко, жити трудно… В цьому й заслуга кожного з нас — віддати гинучій батьківщині не просто живий мішок м’яса й кісток, а всі свої тридцять п’ять прожитих років, уподобання, надії, і китайський будиночок, і всю свою чистоту…»

Він навіть застогнав і озирнувся, — чи не чує хто-небудь? Але дитячі голоси так само співали. Туркотіли голуби на іржавому карнизі. Поквапливо, наче крадучи, він згадав ще одну хвилину нестерпного жалю. (Він ніколи про неї не нагадував Каті). Це було рік тому, в Москві. Рощин ще на вокзалі взнав, що того дня поховали чоловіка Катерини Дмитрівни і що вона зараз — зовсім самотня. Він прийшов до неї смерком, прислуга сказала, що вона спить, він залишився ждати і сів у вітальні. Прислуга пошепки розказала, що Катерина Дмитрівна все плаче: «Обернеться до стіночки на постельці і, ну, як дитина, — заведе, то ми вже в кухню двері зачиняємо…» Він вирішив ждати хоч би й цілу ніч, сидів на дивані і слухав, як цокає маятник десь, забираючи з собою час, віднімаючи секунди життя, кладучи зморшки на любиме обличчя, сріблячи волосся, — нещадно, невблаганно… Рощину здавалось, що коли Катя не спить, то саме думає про це, слухаючи, як цокає годинник. Потім він почув її кроки, негучні й невпевнені, наче у неї підвертався каблучок. Вона ходила в спальні і ніби щось шепотіла. Спинялась, подовгу не ворушилась. Рощин почав турбуватися, наче розумів крізь стіну Катині думки. Рипнули двері, вона пройшла в їдальню, задзвеніла кришталем у буфеті. Рощин випростався, готовий кинутись. Вона одхилила двері: «Лізо, це ви?» Вона була у верблюжому халатику, в одній руці стискала чарку, в другій — якусь маленьку пляшечку… Хотіла цими засобами позбутися журби, самотності, невблаганного часу, всього… Її сірооке змарніле лице було як у дитини, покиненої всіма… Її б — у китайський будиночок. Вадим Петрович сказав їй тоді: «Розпоряджайтеся мною, всім моїм життям…» І вона повірила, що може всю свою самотність, усі роки життя, що залишились, утопити в його жалю, в любові…

Якого чорта, справді, якого чорта! Звичайно, він завжди знав, що ні на одну мить Катя не відступала від нього — і коли його давила ненависть свинцевими обручами, і в цей страшний місяць боїв. Мов невидимою тінню, розкинувши руки, беззвучно благаючи, вона перепиняла йому путь, і він, охриплий від шаленого крику, вганяв штик у червоноармійську шинелю, вганяв крізь цю невідступну тінь і, знявши кашкета, витирав лезо…

Відправа скінчилась. З церкви сунула юрба загорілих юнкерів і офіцерів. Неквапно пішли знамениті генерали із звично суворими очима, в чистих гімнастерках, з орденами і хрестами: високий, картинно стрункий красунь, з роздвоєною борідкою і кашкетом набакир, — Ерделі; непоказний, у брудній папасі — колючий Марков; низенький — Кутепов, — кирпатий, кремезний, з ведмежими очицями; козак Богаєвський із закрученими вусами. Потім вийшли, розмовляючи, Денікін і холодний, загадковий, як називали його в армії, з вродливим розумним обличчям — Романовський. Побачивши головнокомадуючого, всі підтягнулись, ті, що курили під березами, — покидали цигарки.

Денікін був тепер уже не той нещасний, у стоптаних чоботях і в цивільному, хворий на бронхіт «старичок», що причепився без багажу в обозі за армією. Він випростався, був навіть франтувато одягнений, срібна борідка йбго викликала у кожного синівську пошану, очі округлились, налились суворою вологою, як у орла. Звичайно, йому далеко було до Корнілова, але все-таки з усіх генералів він був найдосвідченіший і найрозсудливіший. Прикладаючи два пальці до кашкета, він поважно пройшов у церковні ворота й сів у коляску разом з Романовським.

До Рощина підійшов довгов’язий Теплов; ліва рука його була на перев’язі, на плечі накинута пом’ята кавалерійська шинеля. Він побрився задля свята і був у чудовому настрої.

— Новини чув, Рощин? Німці і фінни не сьогоднізавтра візьмуть Петербург. Командує Маннергейм — пам’ятаєш його? Генерал з царського почту,» молодчина, хоробрий рубака… У Фінляндії всіх соціалістів вирізав дощенту. І більшовики, розумієш, уже кивають п’ятами з Москви з чемоданами через Архангельськ. Факт, слово честі… Приїхав поручик Сєдельников з Новочеркаська, розказує… Ну, а в Новочеркаську — йолки мальовані — жінок шикарних, дівчаток! Сєдельников розказує: на одного — десять… (Він розставив худі, зігнуті в колінах ноги і зареготав так, що кадик у нього виліз з коміра гімнастерки).

Рощин не підтримав розмови про «йолки мальовані», і Теплов знову звернув на політичні новини, якими в степовій глушині жила армія.

— Виявляється, вся Москва замінована — Кремль, храми, театри, — всі найкращі будинки, цілі квартали, — і електричні проводи відведені в Сокольники, якась там є таємнича дача, охороняється день і ніч чекістами… Ми підходимо, — уявляєш, — хоп! Москва злітає в повітря… — Він нахилився, притишив голос: — Факт, слово честі. Головнокомандуючий вжив відповідних заходів: в Москву послані особливі розвідники — найти ці проводи і, коли будемо підходити до Москви, — не допустити до вибуху… Але зате вже повішаємо! На Красній площі! Йолки мальовані! Прилюдно, з барабанним боєм.

Рощин скривився, підвівся:

— Ти б уже краще про дівчат розказував, Теплов.

— А що — не подобається?

— Так, не подобається. — Рощин твердо подивився в рудуваті, дурні очі Теплова. У того довгий рот кутом поповз набік.

— Отож-бо, ти забути не можеш червоного пайка…

— Що? — Рощин зсунув брови, підступив ближче. — Що ти сказав?

— Те сказав, що у нас в полку всі говорять… Пора тобі дати звіт, Рощин, про роботу в Червоній Армії…

— Мерзотник!

Тільки те, що у Теплова одна рука була на перев’язі і він вважався ще на становищі пораненого, врятувало його від ляпаса. Рощин не вдарив його. Заклавши руку за спину, він круто обернувся і, весь як дерев’яний, з піднятими плечима, пішов поміж могилками.

Теплов накинув на плече шинелю, що була сповзла, і, ображено усміхаючись, дивився на його рівну спину.

Підійшли корнет фон Мекке і нерозлучний з ним веснянкуватий юнак з великими світлими мрійними очима, — син тютюнового фабриканта з Сімферополя Валер’ян Онолі, одягнений у приношену в бурих плямах студентську шинелю з унтер-офіцерськими погонами.

— Що тут у вас трапилось — полаялись? — різким голосом, як буває у глухуватих людей, спитав фон Мекке. Все ще дивуючись і смикаючи себе за висячі вуса, Теплов переказав усю розмову з підполковником Рощиним.

— Дивно, ви ще й дивуєтесь, пане штабс-капітан, — байдуже, з мрійними очима, промовив Онолі. — Мені з першого дня було ясно, що підполковник Рощин шпигун.

— Облиш, Валька, — фон Мекке підморгнув йому всією лівою стороною обличчя, ураженого контузією. — Річ у тому, що його особисто знає генерал Марков. Тут з плеча не рубай… Але я ставлю мій шпалер, що Рощин — більшовик, сволота і погань…

До кінця травня на Північному Кавказі було порівняно тихо. Обидві сторони готувалися до рішучої боротьби. Добровольці — до трго, щоб захопити головні вузли залізниць, відрізати Кавказ і з допомогою білого козацтва очистити область від червоних. ЦВК Кубано-Чорноморської республіки — до боротьби на три фронти: з німцями, з білим козацтвом і з «бандами Денікіна», що знову ожили.

Червона Кавказька армія, що складалася в переважній масі з фронтовиків колишньої царської Закавказької армії, з іногородніх і малоземельної козачої молоді, нараховувала до ста тисяч бійців. Головкома її — Автономова — підозрівали члени Кубано-Чорноморського ЦВК в диктаторських прагненнях, і він увесь час сварився з урядом. На величезному мітингу в Тихорєцькій він обізвав ЦВК німецькими шпигунами і провокаторами. У відповідь на це ЦВК затаврував Автономова і Сорокіна, що приєднався до нього, бандитами і ворогами народу і віддав їх на прокляття і вічну ганьбу.

Вся ця буза паралізувала армію. Замість того щоб почати концентричний наступ трьома групами на Добровольчу армію, що перебувала в центрі розташування цих груп, Червона Армія хвилювалась, мітингувала, скидала командирів і, в кращому разі, здатна була на трагічну загибель.

Нарешті московські декрети продовбали упертість крайових властей. Автономов був призначений інспектором фронту, командування північною групою армії перейшло до похмурого латиша, підполковника Калніна. Сорокін залишився командуючим західною групою.

Якраз у цей час до Добровольчої армії приєднався полковник Дроздовський з тритисячним загоном добірних і лютих офіцерів, що варті були в бою кожен десяти рядових бійців; підтягалося на конях станичне козацтво; з Петрограда, Москви, з усієї Росії просочувалось, поодинці і купками, офіцерство, яке прочуло про чудеса «льодового походу»; отаман Краснов, хоч і скупувато, давав зброю і гроші. З кожним днем Добровольча армія міцніла, і настрій її розпалювався умілою пропагандою генералів та громадських діячів, невмілими діями крайової Радянської влади і розповідями очевидців, що прибували з півночі.

В кінці травня її вже не могли роздавити місцеві сили червоних. Вона сама перейшла в наступ і завдала північній групі Червоної Армії Калніна страшного удару на станції Торгова.

— Що ж ви, хлопці, перестали співати?

— Похрипли.

— Ану, я жаринку дістану. — Іван Ілліч Телєгін сів коло вогнища, в якому яскраво горів кинений зверху залізничний щит, і розкуривши люльку, залишився послухати.

Час був пізній. Майже всі вогнища вздовж залізниці погасли. Холоднувата ніч пишно розкинулась зірками. Вогонь освітлював угорі, на насипу, товарні поїзди — цеглисто-червоні вагончики, обдерті й розбиті. Деякі прибігли від берегів Тихого океану, деякі з полярних боліт, з пісків Туркестану, з Волги, з Полісся. На кожному була помітка: «Термінове повернення». Але всі терміни давно минули. Збудовані для мирної роботи, терплячі вагончики з немазаними осями і проламаними боками готувалися зараз, — відпочиваючи під зірками, — зовсім уже до фантастичної діяльності. Їх будуть скидати цілими поїздами з усім, що в них є, під укоси; напхавши в них, як оселедців у бочку, полонених червоноармійців і наглухо забивши двері й вікна, одвезуть за тисячі верст з поміткою крейдою: «Вантаж, який не псується, повільна швидкість». Вони перетворяться на кладовище висипнотифозних, на рефрижератори для перевезення морожених трупів. Вони будуть підлітати у вогненних вибухах аж до неба… В сибірських хащах їх двері й стіни будуть розтягатися на огорожі і скотні двори… І — уцілілі, обгорілі, розбиті, — вони ще не скоро, дуже не скоро приплентаються на вимогу термінового повернення і стануть на іржавих коліях на ремонт.

— А що, товаришу Телєгін, як у Москві пишуть, скоро скінчиться громадянська війна?

— Поки не переможемо.

— Бачите… Значить — надіються на нас…

Кілька чоловік біля вогнища, бородаті, засмаглі, чорні, лежали ліниво… Спати не хотілось, навіть розмовляти теж не хотілось. Один попросив у Телєгіна махорки.

— Товаришу Телєгін, а хто це такі — чехословаки? Звідки вони взялись у нас? Раніш начебто не було таких людей…

Іван Ілліч пояснив, що чехословаки — австрійські військовополонені, з них царський уряд почав формувати корпус, щоб перекинути до французів, але не встиг…

— А тепер Радянська влада не може їх випустити, раз вони їдуть на імперіалістичний фронт… Поставили вимогу, щоб вони роззброїлись. Вони і збунтувалися…

— Що ж, товаришу Телєгін, невже і з ними будемо воювати?

— Ніхто зараз нічого не знає… Відомості дуже непевні… Думаю, що навряд… Їх усього тисяч сорок…

— Ну, це поб’ємо…

Знову замовкли біля вогнища. Той, хто попросив тютюну в Телєгіна, скоса глянувши, сказав, видно тільки так, для пошани:

— Гнали нас за царя під Саракамиш. Нічого нам не пояснювали: за що повинні бити турків, за що ми повинні помирати. А гори там страшнючі. Подивишся, — ой, думаєш, породила тебе мати не в добрий час… А тепер — не те: ця війна — для себе, запекла… І все зрозуміло, — і хто і за що…

— Ну, от я, скажімо, на прізвище — Чортогонов, — густо промовив другий солдат, підвівшись на лікті, і сів так близько до вогню, що стало дивно, як не загориться у нього борода. Вигляд його був страшний, чорне волосся спадало на лоб, на дубленому обличчі горіли круглі очі.-Два рази був на Далекому Сході, в буцегарнях сидів без ліку за бродяжництво… Отак. Все-таки мене ув’язнили в казарму, військовий білет і — на війну. Шість поранень… От, дивись. — Він заклав пальця в рот, віддер його набік, показав пеньки вибитих зубів. — Примудрився я потрапити в Москву, в лазарет, а тут — і більшовики…

Кінець моїм мукам. Запитання: «Соціальне становище?» Я їм: «Далі не шукайте, я тут, потомствений почесний батрак, роду-плоду не знаю». Як вони засміються! Мені — гвинтівку, мені — мандат. І стали ми в той час обходити місто, шукати буржуїв… Зайдеш у хорошу квартиру, хазяї, звісно, полякаються… Дивишся, де у них що заховано: борошно, цукор… Сволочі, адже бояться, тремтять, а не говорять нічого, хоч ти що… Часом оскаженієш, — не людина, чи що, гладка твоя морда, розмовляй, лайся, благай мене… Гахнеш його матюком, а вони все мовчать… В чому, думаю, річ?.. І так мені стало кривдно — цілий вік мовчав, на них, чортів гладких, працювам, кров за них проливав… І мене за людину не мають… Ось вони, думаю, які буржуї! І стала мене пекти класова ненависть. Гаразд… Треба було реквізувати особняк у купця Рябінкіна. Пішли ми туди вчотирьох з кулеметом, для паніки. Стукаємо в парадне. Через деякий час відчиняє нам акуратненька покоївка, вся, голубонька, зблідла і заметушилась: ах, ах — навшпиньки… Ми її одіпхнули, заходимо в залу, — величезна кімната з стовпами, посередині стоїть стіл, за ним Рябінкін з гостями їдять блини. Діло було в масницю, всі, звісно, п’яні… Це в той самий час, коли пролетаріат гине з голоду!.. Як я гвинтівкою стукнув об підлогу, як я на них за це закричав! Дивлюсь, — сидять, усміхаються… І підбігає до нас Рябінкін, червоний весь, веселий, очі вирячені: «Дорогі товариші, — каже, — я вже давно знаю, що ви мій особняк з усім майном реквізуєте! Дайте доїсти блини, а тим часом сідайте з нами… Це не сором, бо це все народне добро», — і показує на стіл… Ми повагалися, але сіли до столу, держимо гвинтівки, хмуримось… А Рябінкін нам — горілки, блинів, закуски… І говорить, і регоче… Про що він тільки не розказував, все в особах, із шпильками… Гості регочуть, і ми почали сміятися. Пішли жарти про всякі витівки буржуїв, почалися суперечки, але як тільки хто з нас визвіриться, хазяїн глушить його горілкою: чайну склянку, — з іншого посуду не пили… Почали відкубрювати шампанське, і ми гвинтівки поставили в куток… Чортогонов, думаю, чи це ти ходиш по залі, чіпляєшся за стовпи? Пісень почали співати хором. А надвечір поставили на ганку кулемет, щоб ніхто сторонній не вдерся. Півтори доби пили. Надолужив я за все моє безсловесне життя. Але все-таки Рябінкін нас одурив, — от спритний купець!.. Поки ми гуляли, він встиг, — покоївка йому допомагала, — всі брильянти, золото, валюту, різні коштовні речі переправити в надійне місце… Реквізували ми тільки стіни та меблі!.. Вже коли з нами прощався Рябінкін, з похмілля, звичайно: «Дорогі товариші, беріть, беріть усе, мені нічого не шкода, з народу я вийшов, в народ і повернусь…» І того ж дня зник за кордон. А мене — в Чеку. Я їм: «Винуват, розстріляйте». За несвідомість тільки й не розстріляли. А я й тепер радий, що погуляв… Є що згадати…

— Багато лиходіїв серед буржуїв, але й серед нас немало, — промовив хтось, що сидів за димом. В його бік подивились. Той, що просив махорки у Телєгіна, сказав:

— Раз уже через кров переступили в чотирнадцятому році, народ тепер нічим не спиниш…

— Я не про те, — повторив голос з-за диму. — Ворог — ворог, кров — кров… А я — про лиходіїв.

— А сам ти хто?

— Я? Я і є лиходій, — відповів голос тихо.

Тоді всі замовкли, почали дивитись на жар у догорілому вогнищі. Холодок пробіг по спині Телєгіна. Ніч була холоднувата. Дехто біля вогнища поворушився і ліг, поклавши шапку під щоку.

Телєгін підвівся, потягнувся, розпростуючись. Тепер, коли дим розвіявся, можна було бачити по той бік вогню лиходія, що сидів, підібгавши ноги. Він кусав стеблинку полину. Жар освітлюіав його худе, з світлим ріденьким пушком, майже по-жіночому м’яке, довге обличчя. На потилиці — засмальцьований картуз, на вузьких плечах — солдатська шинеля. Він був по пояс голий. Сорочка, в якій він, мабуть, шукав, — лежала біля нього. Помітивши, що на нього дивляться, він спроквола підвів голову й усміхнувся, повільно, по-дитячому.

Телєгін впізнав, — це був боєць з його роти. Мишко Соломій, з-під Єльця, з приміських селян, взятий був як доброволець ще в Червону гвардію, і потрапив на Північний Кавказ з армії Сіверса.

Він тільки на мить зустрівся поглядом з Телєгіним і зараз же опустив очі, ніби від ніяковості, і тільки тоді Іван Ілліч згадав, що Мишко Соломій славився в роті тим, що складав вірші і був страшенний п’яниця, хоч п’яним бачили його рідко. Лінивим рухом плеча він скинув шинелю і почав надівати сорочку. Іван Ілліч поліз по насипу до класного вагона, де безсонно в одному вікні у командира полку, Сергія Сергійовича Сапожкова, горіла гасова лампа. Звідси, з насипу, було ясніше видно зірки і внизу, на землі, — червонуваті цяточки догоряючих вогнищ.

— Окріп є, іди, Телєгін, — сказав Сапожков, висуваючись з кривою люлькою в зубах у віконце.

Гасова лампа, припасована на бічній стіні, тьмяно освітлювала обдерте купе другого класу, зброю, що висіла на гачках, книжки, розкидані всюди військові карти. Сергій Сергійович Сапожков, в брудній бязевій сорочці й підтяжках, обернувся до Телєгіна, що зайшов у купе:

— Спирту хочеш?

Іван Ілліч сів на койку. У відчинене вікно разом з нічною свіжістю долітало булькання перепелиці. Пробухали, спотикаючись, кроки червоноармійця, що виліз спросоння з теплушки за потребою. Тихо бренькала балалайка. Десь зовсім близько загорлав півень, — була вже перша година ночі.

— Як це так — півень? — спитав Сапожков, кінчаючи поратися з чайником. Очі його були червоні, і рум’яні плями проступали на худому обличчі… Він пошукав позад себе на койці, знайшов пенсне і, надівши його, почав дивитись на Телєгіна. — Яким чином у розташуванні полку міг опинитися живий півень?

— Знову біженці прибули, я вже доповів комісарові. Двадцять підвід з жінками, з дітьми… Чортзна-що таке, — сказав Телєгін, помішуючи в кружці з чаєм.

— Звідки?

— З станиці Привольної. Їх велика валка йшла, та козаки по дорозі побили. Всі іногородні, біднота. У них у станиці два козачі офіцери зібрали загін, вночі налетіли, розігнали Раду, скількись там повішали.

— Словом, звичайна історія, — промовив Сапожков, виразно вимовляючи кожну букву. Здається, він був дуже п’яний і заклйкав Телєгіна, щоб відвести душу… У Івана Ілліча від втоми гуло все тіло, але сидіти на м’якому і сьорбати з кружки було так приємно, що він не йшов звідси, хоч мало що могло вийти путящого з розмови з Сергієм Сергійовичем.

— Де у тебе, Телєгін, дружина?

— У Пітері.

— Чудний чоловік. В мирній обстановці вийшов би з тебе якнайблагополучніший міщанин. Доброчесна дружина, двоє доброчесних дітей і грамофон… Якого чорта ти пішов у Червону Армію? Тебе ж уб’ють…

— Я тобі вже пояснював…

— Ти що ж, у партію, може, націляєшся?

— Треба буде для діла, піду і в партію.

— А мене, — Сапожков примружився за каламутними скельцями пенсне, — вари в трьох котлах, комуністом не зробиш…

— Коли вже хто чудний, то це ти чудний, Сергію Сергійовичу…

— Нічого подібного. У мене мозок не діалектичний… Дика порода — одне око завжди в ліс дивиться. Гм! Так ти кажеш — я чудний? (Він усміхнувся, видно, з задоволенням). З жовтня місяця б’юсь за Радянську владу. Гм! А ти Кропоткіна читав?

— Ні, не читав.

— Воно й видно… Нудно, братику… Буржуазний світ підлий і нудний аж до пекельної згаги… А переможемо ми, — комуністичний світ буде теж нудний і сірий, доброчесний і нудний… А Кропоткін хороший старик: поезія, мрія, безкласове суспільство. Надзвичайно вихований старик: «Дайте людям анархічну свободу, зруйнуйте вузли світового зла, тобто великі міста, і безкласове людство влаштує сільський рай на землі, бо основний рушій у людині — це любов до ближнього…» Хи-хи…

Сапожков, наче ображаючи когось, пронизливо засміявся, пенсне застрибало на кістлявому його носі. Сміючись, витягнув з-під койки бляшаний бідончик із спиртом, налив у чашку, випив і хрустко розгриз шматочок цукру.

— Наша трагедія, любий друже, в тому, що ми, російська інтелігенція, виросли в безтурботному лоні кріпосного права і революції злякались не те що до смерті, а прямо — до мізкової блювоти… Не можна ж так лякати тендітних людей! Га? Сиділи собі в тиші сільської альтанки, думали під спів пташок: «А добре було б, справді, зробити так, щоб усі люди були щасливі…» От звідки ми постали… На Заході інтелігенція — це мізковики, добір буржуазії, — виконують залізне завдання: рухати науку, промисловість, індустрію, напускати на білий світ втішні міражі ідеалізму… Там інтелігенція знає, для чого живе… А в нас, — ой братику!.. Кому служимо? Які наші завдання? З одного боку, ми — плоть від плоті слов’янофілів, духовні їх наступники. А слов’янофільство, знаєш що таке? — расєйський поміщицький ідеалізм. З другого боку, гроші нам платить вітчизняна буржуазія, на її утриманні живемо… А при всьому тому служимо виключно народові… От чудаки: народові!.. Трагікомедія! Так плакали над горем народним, що сліз не вистачило. І коли у нас ці сльози відняли, — жити стало нічим… Ми мріяли — от-от дійдуть наші мужички до Царграда, вилізуть на кумпол, поставлять православний хрест над Святою Софією… Земну кулю мріяли мужичкам подарувати. А нас, ентузіастів, мрійників, плакальників, — вилами… Нечуваний скандал! Переляк страшенний… І починається, любий друже, саботаж… Інтелігенція позадкувала, голову з хомута виймає: «Не хочу, ану спробуйте — без мене обійдіться…» Це коли Росія на краю чортової безодні… Величезна, непоправна помилка. А все — панське виховання, тендітні дуже: неспроможні збагнути революцію без книжечки… В книжечках про революцію прописано так цікаво… А тут — народ утікає з німецького фронту, топить офіцерів, на шматки розриває головнокомандуючого, палить маєтки, ловить купчих по залізницях, виколупує у них з сороміцьких місць брильянтові сережки… Ну, ні, ми з таким народом не граємось, в наших книжках про такий народ нічого не написано… Що тут робити? Океан сліз пролити у себе в квартирі, так ми ж і плакати розучились, — от горе!.. Вщент розбиті мрії, жити нема чим… І ми — з остраху та з огиди — головою під подушку, деякі з нас — навтікача за кордон, а хто зліший — до зброї взявся. Виходить скандал у благородному сімействі… А народ, на сімдесят процентів неписьменний, не знає, що йому робити з його ненавистю, кидається — в крові, в жахові… «Продали, — каже, — нас, пропили! Бий дзеркала, ламай усе дощенту!» І в нашій інтелігенції знайшлась одна тільки купка — комуністи. Коли гине корабель, — що роблять? Викидають усе зайве за борт… Комуністи насамперед викинули за борт старі бочки з російським ідеалізмом… Це все «старик» орудував, — руська, брат, людина… І народ зразу звіриним чуттям зачув: це свої, не пани, ці ридати не будуть, у цих балачка коротка… Ось чому, любий друже, я — з ними, хоч вирощений у кропоткінській оранжереї, під склом, у мріях… І нас немало таких, — ого! Ти зубів не вишкіряй, Телєгін, ти взагалі ембріон, примітав життєрадісний… І є, знаєш, такі, яким свідомо доводиться вивернути себе навиворіт, м’ясом назовні і, почуваючи кожен дотик, утвердити в собі одну вольову силу — ненависть… Битися без цього не можна… Ми зробимо все, на що спроможна людина, — поставимо попереду мету, куди піде народ… Але ж нас — купка… А вороги — всюди… Ти чув про чехословаків? Прийде комісар, він тобі розкаже… Знаєш, чого боюсь? Боюсь, що у нас це самогубство. Не вірю, — місяць, два, півроку — більше не продержимось… Приречені, брат… Скінчиться все — генералом. І я тобі кажу — винні в усьому слов’янофіли… Коли почалося звільнення селян, треба було кричати: «Лихо, гинем, нам потрібне інтенсивне сільське господарство, бурхливий розвиток промисловості, загальна освіта… Нехай приходить новий Пугачов, Стенька Разін, однаково, — в дрізки розбити кріпосний кістяк…» Ось яку мораль треба було тоді кинути в маси, ось на чому виховувати інтелігенцію… А ми спливли потоками щасливих сліз: «Боже мій, яка неосяжна, яка самобутня Росія! І мужичок тепер вільний, як повітря, і поміщицькі маєтки з тургенєвськими баришнями цілі, і таємнича душа в народу нашого, — не то що на скнарому Заході…» І от я тепер — топчу всяку мрію!

Сапожкбв більше не міг говорити. Обличчя його палало. Але, очевидно, найголовнішого він так і не сказав. Телєгін, приголомшений водоспадом його слів, сидів, відкривши рота, з прохололою кружкою на колінах. У проході вагона почулися кроки, наче йшов хтось неймовірно важкий. Двері купе відхилились, і показався широкий, середній на зріст чоловік з прилиплим до великого лоба темним волоссям. Він мовчки сів під лампою, поклавши на коліна великі руки. На обвітреному грубому обличчі його рідкі зморшки здавалися шрамами, очей не було видно в тіні очних западин і навислих брів. Це був начальник особливого відділу полку товариш Гимза.

— Знову спирту дістав? — спитав він неголосно і серйозно. — Гляди, товаришу…

— Який там спирт? Ну тебе к свиням. Бачиш, чай п’ємо, — сказав Сапожков.

Гимза, не ворухнувшись, прогудів:

— То ще гірше, що брешеш. Спиртякою з вікна так і тхне, в теплушках ворушитись почали, бійці принюхуються… Бузи у нас мало? По-друге, знову філософію завів, дурну волинку, звідси я роблю висновок, що ти п’яний.

— Ну, п’яний, ну, розстріляй мене.

— Розстріляти мені тебе недовго, це ти добре знаєш, і якщо я терплю, то беручи до уваги твої бойові якості…

— Дай-но тютюну, — сказав Сапожков.

Гимза поважно вийняв з кишені ганчір’яний кисет. Потім, звертаючись до Телєгіна, продовжував повільним голосом, наче тер жорна:

— Щоразу одна й та сама неприпустима картина: минулого тижня розстріляли трьох падлюк, я сам допитував, — v гниль, в усьому признались. І він зараз же дістає спирту… Сьогодні розстріляли явну сволоту, денікінського контррозвідника, він же сам його і спіймав в очеретах…

Готово: нажлуктався і тягне філософію. Така у нього виходить капуста, ну, от я зараз стояв під вікном, слухав, — нудить, як від тухлятини… За цю філософію інший, не я, давно б його відправив в особливий відділ, тому що він же розкладається… Він потім два дні хворий, не може командувати полком…

— А якщо ти розстріляв мого університетського товариша? — Сапожков примружився, ніздрі у нього затріпотіли.

Гимза нічого не відповів, наче й не чув цих слів. Телєгін схилив голову… Сапожков говорив, наближаючи спітнілого носа до Гимзи:

— Денікінський розвідник, це так. А ми разом з ним бігали на філософські вечори. Чорт його знає, чого він поліз у білу армію… Може, з розпачу… Я сам його до тебе привів… Досить з тебе, що я виконав обов’язок? Чи тобі треба, щоб я камаринського танцював, коли його в яр повели?.. Я ззаду йшов, я бачив. — Він зблизька пильно дивився Гимзі в темні западини очей. — Можу я мати людські почуття, чи я вже все повинен у собі спалити?

Гимза відповів не поспішаючи:

— Ні, не можеш мати… Інший хто-небудь, там уже не знаю… А ти все повинен у собі спалити… Від такого гнізда, як у тобі, контрреволюція і починається.

Довго мовчали. Повітря було важке. За темним вікном затихли всі звуки. Гимза налив собі чаю, відламав великий шматок сірого хліба і повільно почав їсти, як дуже голодна людина. Потім глухим голосом почав розказувати про чехословаків. Новини були тривожні. Чехословаки збунтувалися в усіх ешелонах, розтягнутих від Пензи до Владивостока. Радянські власті не встигли опам’ятатися, як залізниці й міста опинились під ударами чехів. Західні ешелони очистили Пензу, підтягнулись до Сизрані, взяли її і звідти йдуть на Самару. Вони дуже дисципліновані, добре озброєні і б’ються уміло й відчайдушно. Поки що трудно сказати, що це, — простий військовий заколот, чи ними керують якісь сили ззовні? Очевидно, — і те і друге. В усякому разі, від Тихого океану до Волги спалахнув, як порохова нитка, новий фронт, який загрожує неймовірним лихом.

До вікна знадвору хтось підійшов. Гимза замовк, нахмурився, обернувся.

Голос покликав його:

— Товаришу Гимза,'вийди-но.»

— Чого тобі? Говори…

— Секретне.

Опустивши брови на западини очей, Гимза обперся руками об койку, сидів так секунду, перебореним рухом підвівся і вийшов, зачепившись плечима за обидва одвірки. На площадці він сів на приступку, нахилився. З темряви до нього підійшла висока постать у кавалерійській шинелі, дзенькнули шпори. Чоловік цей поквапливо зашепотів йому коло самого вуха…

Сапожков, як тільки Гимза вийшов, почав швидко розкурювати люльку, люто плюнув кілька разів у вікно. Зняв, жбурнув пенсне і раптом засміявся:

— Ось у чому весь секрет: прямо відповісти на поставлене запитання… Є бог? — нема. Можна людину вбити? — можна. Яка найближча мета? — світова революція… Тут, братику, без інтелігентських емоцій…

Він раптом перестав говорити, витягнувся, слухаючи. Весь вагон здригнувся, — це кулаком у стіну вдарив Гимза. Люто-хрипкий голос його проричав:

— Ну, якщо ти мені збрехав, сучий сину…

Сергій Сергійович схопив Телєгіна за руку:

— Чуєш? А знаєш — у чому річ? Ходять неприємні чутки про нашого головкома Сорокіна… Це товариш з особливого відділу повернувся звідти. Зрозумів — чому Гимза, як чфрт, похмурий..

Зірки вже блякли перед світанком. Знову закричав півень між возами. На сонний табір падала роса. Телєгін пішов у своє купе, стягнув чоботи і, зітхнувши, ліг на койку, зарипівши пружинами.

Телєгіну часом здавалось, що коротке щастя життя тільки приснилося йому десь у зеленому степу під стукіт коліс… Було життя — удачливе й тихе: студентство, величезний, бездонний Пітер, служба, безтурботна компанія чудаків, що жили у нього на квартирі на Васильєвському острові. Тоді здавалося — майбутнє ясне, як на долоні. Він і не замислювався про майбутнє: роки летіли над дахом його будинку неквапливо і не стомлювали. Іван Ілліч знав, що чесно виконує призначену йому працю, і — коли голова посивіє, — оглянеться на минуле і побачить, що пройшов довгий-довгий шлях, не звертаючи в небезпечні закутки, як тисячі таких самих Іванів Іллічів. У його прості будні владно увійшла Даша і грізним щастям засяяли її сірі очі. Правда, у нього раз у раз, дуже потаємно, виникав коротенький сумнів: щастя призначалось не йому! Але він відганяв цей сумнів, він мав на думці — от тільки минуть дні війни — збудувати щасливий маленький дім для Даші. І навіть коли повалились капітальні стіни імперії, і все змішалося, і заричав бід гніву й болю стоп’ятдесятимільйонний народ, — Іван Ілліч все ще думав, що буря пролетить і моріжок коло Дашиного будинку мирно засяє після дощу.

І ось він — знову на койці, у військовому ешелоні. Вчора — бій, завтра — бій. Тепер ясно: до минулого вороття нема. Соромно йому було і згадувати, як він, рік тому, метушився, влаштовував квартирку на Кам’яноострівському — придбав ліжко з червоного дерева, щоб Даша на ньому народила мертве немовля.

Даша перша вдарилась об дно водовороту. «Стрибунці», що наскочили на неї в Літньому саду, волоссячко у мертвої дитинки, що стало сторч, голод, темрява, декрети, де кожне слово дихало гнівом і ненавистю, — ось якою постала перед нею революція. Ночами революція свистала над дахами, кидала снігом у замерзлі вікна. «Чужа!» — кричала вона Даші хуртовинними голосами. Коли сіренька петербурзька весна повіяла вогким вітром, закапало з дахів і з гуркотом по дірявих ринвах полетіли вниз крижані бурульки, Даша сказала Івану Іллічу (він прийшов додому збуджений, у розхристаному пальті, і особливо блискучими очима подивився на Дашу — вона вся знітилась, загорнулась у хустку до підборіддя):

— Як би я хотіла, Іване, — сказала вона, — розбити собі голову, все забути назавжди… Тоді б ще могла бути тобі подругою… А так, — лягати в страшну постіль, знову починати проклятий день, — зрозумій же ти: не можу, не можу жити. Не думай, мені не треба ніякого достатку, — нічого, нічого… Тільки жити, дихаючи на повні груди… А крихти мені не потрібні… Розлюбила… Прости…

Сказала й одвернулась.

Даша завжди була сувора в почуттях. Тепер вона стала жорстока. Іван Ілліч спитав її:

— Може, нам краще на деякий час розлучитись, Дашо?..

І тоді вперше за всю зиму побачив, як радісно злетіли її брови, дивною надією блиснули очі, жалібно затремтіло її худеньке лице…

— Мені здається, нам краще розлучитися, Іване.

Тоді ж він почав рішуче клопотати через Рубльова, щоб його зарахували в Червону Армію, і в кінці березня виїхав з ешелоном на південь. Даша проводжала його на пероні Жовтневого вокзалу і, — коли вікно вагона попливло, — гірко заплакала, опустивши плетену хустку на обличчя.

Багато сотень верст виїздив з того часу Іван Ілліч, але ні бій, ні втома, ні нестатки не примусили його забути любиме заплакане обличчя в юрбі жінок біля прокопченої стіни вокзалу. Даша прощалася з ним так, як прощаються назавжди. Він силкувався зрозуміти — чим же не догодив їй? Кінець кінцем, звичайно, тільки в ньому полягала причина її охолодження: адже не тільки у неї народилася мертва дитина. Не революція ж вирвала у неї серце… Скільки подружніх пар він перебирав у пам’яті, — тісніше тулилися одне до одного в цей грізний, неспокійний час… У чому ж була його провина?

Часом у ньому виникало обурення: добре; знайди, люба, пошукай другого такого, хто буде з тобою так само панькатись… Світ тріщить по всіх швах, а їй дорожчі за все власні переживання… Просто — розбещеність, звичка живитися здобними булочками; а не хочеш — чорненького, з висівками?

Усе це правда, все так, але звідси був дальший висновок, що Іван Ілліч сам дуже хороший і не любити його злочинно. На цьому щоразу Іван Ілліч спотикався… «Дійсно, ану, що у мені такого особливого? Фізично здоровий — раз. Розумний і цікавий надзвичайно? — ні, нормальний, як десятий номер калош… Герой, велика людина? Звабливий самець, чи що? Ні, ні… Сірий, чесний обиватель, яких мільйони… Випадково витягнув номер у лотереї: полюбила чарівна дівчина, в тисячу разів запальніша, розумніша, вища за мене, і так само незрозуміло розлюбила…»

Так, оглядаючись на себе, він думав: чи не в тому причина, що він малий на зріст порівняно з цим часом, — що і воює він навіть по-обивательському, наче служить у конторі? Йому не раз тепер доводилось зустрічати людей, страшних у злі й добрі, що незмірно великою тінню ступали по кривавих побоїщах… «А ти б, Іване Іллічу, хоч би ворога на всю силу зненавидів, смерті б як слід злякався…»

Івану Іллічу від цього всього було дуже прикро. Сам не помічаючи того, він ставав одним з найнадійніших, найрозсудливіших і наймужніших працівників у полку. Йому доручали небезпечні операції, він виконував їх блискуче.

Розмова з Сергієм Сергійовичем змусила його дужче замислитись. Превеселий, здавалося, командир теж корчився від муки… Та ще якої… А Мишко Соломій? А Чортогонов? А тисячі інших, повз яких проходиш бездумно? Всі вони на один зріст з часом, патлаті, величезні, спотворені муками. У інших і слів нема сказати, тільки гвинтівка в руці, у інших — дикий розгул і каяття… Ось вона — Росія, ось вона — революція…

— Товаришу ротний… Прокиньтеся…

Телєгін сів на койці. У вагонне вікно дивився золотистий круг сонця, висячи над краєм курчачо-жовтого степу. Широколиций, рудобородий солдат, червоний, як вранішнє сонце, ще раз трусонув Івана Ілліча:

— Терміново, командир викликає…

В купе у Сапожкова й досі світилася смердюча лампочка. Сиділи: Гимза; комісар полку Соколовський, чорноволосий сухотний чоловік з безсонно-блискучими чорними очима; двоє батальйонних; кілька чоловік ротних і представник солдатського комітету, з незалежним і навіть ображеним виразом обличчя… Всі курили. Сергій Сергійович, вже у френчі і при револьвері, держав у тремтячій руці телеграфну стрічку.

— «… таким чином несподіване захоплення станції противником відрізало наші частини і поставило їх під подвійний удар, — хриплувато читав Сапожков, коли Іван Ілліч спинився на дверях купе. — В ім’я революції, в ім’я нещасного населення, яке жде неминучої смерті, страт і катувань, якщо ми залишимо його на волю білих банд, не гайте ні хвилини, шліть підкріплення».

— Що ж ми зробимо без розпорядження головкома? — крикнув Соколовський. — Я ще раз піду спробую з’єднатися з ним по Юзу…

— Іди спробуй, — зловісно сказав Гимза. (Всі подивилися на нього). А я от що скажу: іди ти, візьми чотирьох бійців, он Телєгіна візьми, і шкварте в штаб дрезиною… І ти без розпорядження не повертайся… Сапожков, пиши головкому Сорокіну…

На трав’янистій могилі стояв вершник і уважно, приклавши долоню до очей, дивився на смужку залізничної колії — по ній швидко наближалась хмарка пилу.

Коли хмарка зникла у виїмці, вершник торкнув шенкелем і шпорою коня, худий рижий жеребець сіпнув злою мордою, повернувся і зійшов з могили, де по обох схилах перед тільки що накиданими купками землі лежали добровольці — взвод офіцерів.

— Дрезина, — сказав фон Мекке, зіскакуючи з сідла, і стеком почав поляскувати жеребця по передніх колінах. — Лягай. — Норовистий кінь підгинав ноги, щулив вуха, проте, переможений, з глибоким зітханням ліг, торкаючись мордою землі. Ребристий бік його здувся і затих.

Фон Мекке присів навпочіпки на верху могили поруч з Рощиним. Дрезина в цей час вискочила з виїмки, тепер можна було розрізнити шістьох людей у шинелях.

— Так і є, червоні! — фон Мекке повернув голову в лівий бік: — Відділення! — Повернув у правий бік: — Готуйсь! По рухливій цілі швидкий вогонь… Плі!

Як накрохмалений коленкор, розірвалося повітря над могилою. Крізь хмарку пилу було видно, що з дрезини впав чоловік, перевернувся кілька разів і покотився під укіс, рвучи руками траву.

На дрезині, що мчала далі, стріляли — троє з гвинтівок, двоє з револьверів. Через хвилину вони повинні були сховатися в другій виїмці за будкою стрілочника. Фон Мекке, свистячи в повітрі хлистом, лютував:

— Втечуть, втечуть! Ворон вам стріляти! Соромно!

Рощин вважався добрим стрільцем. Спокійно ведучи мушкою на фут попереду дрезини, він націлювався на широкоплечого, рбслого, бритого, видно, командира…

«Як же він схожий на Телєгіна! — подумав він. — Так… це було б жахливо…»

Рощин вистрілив. У того злетів кашкет, і в цей час дрезина пірнула в другу виїмку. Фон Мекке жбурнув хлист…

— Лайно. Все відділення лайно. Не стрільці, панове офіцери, — лайно.

І він з виряченими очима вбивці, що не проспався, лаявся, поки офіцери не повставали з землі і, обтрушуючи коліна, не почали бурчати:

— Ви б, ротмістр, припнули язика, тут є і вищі за вас чином.

Вкладаючи свіжу пачку патронів, Рощин почував, що в нього й досі тремтять руки. Чого ж би? Невже від самої думки, що цей чоловік був такий схожий на Івана Телєгіна? Дурниця, він же в Петрограді…

Комісар Соколовський і Телєгін з обв’язаною головою піднялись на ганок цегляного двоповерхового будинку — станичної управи, що стояла, як звичайно, навпроти собору на незабрукованому майдані, де в колишні часи бували ярмарки. Тепер крамниці стояли забиті, вікна повибивані, огорожі розтягнені. В соборі містився лазарет, на церковному дворі метлялось на вірьовках солдатське ганчір’я.

В станичній управі, де містився штаб головкома Сорокіна, у прихожій, закиданій недокурками й паперами, з боку сходів, що вели нагору, сидів на віденському стільці червоноармієць, тримаючи між ногами гвинтівку. Заплющивши очі, він мугикав щось степове. Це був вилицюватий хлопчина з чубом, — знаком військового нахабства, — випущеним з-під зсунутого на потилицю кашкета з червоною околичкою. Соколовський поквапливо спитав:

— Нам треба до товариша Сорокіна… Куди пройти?

Боєць розплющив очі, каламутні від сонної нудьги.

Ніс у нього був м’який, несерйозний. Він подивився на Соколовського — на обличчя, на одежу, на чоботи, потім так само — на Телєгіна. Комісар нетерпляче підійшов до нього.

— Я вас питаю, товаришу… Нам у невідкладній справі бачити головкома…

— А з вартовим не полагається розмовляти, — сказав чубатий.

— Тьху ти чорт. Це завжди в штабах така наволоч — формалісти! — крикнув Соколовський. — Я вимагаю, щоб ви відповіли, товаришу: вдома Сорокін чи нема?

— Нічого не відомо…

— А де начальник штабу? В канцелярії?

— Ну, в канцелярії.

Соколовський шарпнув Івана Ілліча за рукав, кинувся був на сходи. Тоді вартовий зробив падаючий рух, але залишився сидіти на стільці, тільки випростав з-за ніг гвинтівку:

— Куди ж ви йдете?

— Тобто як — куди? — до начштабу.

— А пропуск є?

У комісара аж піна виступила на губах, коли він почав пояснювати вартовому, в якій справі вони примчали на дрезині. Той слухав, дивлячись на кулемет, що стояв перед входом, на декрети, накази, сповіщення, якими були заліплені всі стіни у прихожій. Закрутив головою.

— Треба розуміти, товаришу, а ще ви сознательний, — сказав він з нудьгою. — Є пропуск — іди, нема пропуску — нещадно стрілятиму.

Доводилось скоритися, хоч пропуски видавали десь на другому краю майдану і ця установа напевне була зачинена, комендант десь пішов, — кажуть, — до завтра. Соколовський зразу навіть аж стомився… В цей час з майдану в двері кинулась, гупаючи чобітьми, низенька постать, у роздертій до пупа сорочці, гукнула:

— Митько, мило видають…

Вартового як вітром звіяло з стільця. Він вискочив на ганок. Соколовський і Телєгін без перешкод піднялись на другий поверх і, — після того, як припухлоокі гарненькі громадяночки в шовкових кофточках посилали їх то праворуч, то ліворуч, — знайшли, нарешті, кімнату начштабу.

Там, з ногами на обдертому дивані, лежав чепурно одягнений військовий, розглядаючи нігті. З великою чемністю і вдумливо-пролетарським поводженням, через кожне слово згадуючи «товариш» (причому «товариш» звучало у нього зовсім як «граф Соколовський», «князь Телєгін»), він розпитав про суть справи, попросив пробачення і вийшов, порипуючи жовтими, до колін зашнурованими черевиками. За стіною почувся шепіт, грюкнули десь далеко двері, і все затихло.

Соколовський палаючими очима дивився на Телєгіна:

— Ти розумієш щогнебудь? Куди ми приїхали? Це що ж воно таке — білий штаб?

Він підняв худі плечі і так і залишився настовбурченим від крайнього здивування. Знову за стіною зашепотіли. Двері широко відчинились, і увійшов начальник штабу, середніх років, кремезний, з великим лисим лобом, нахмурений чоловік, в грубій солдатській сорочці, підперезаний по великому животу кавказьким пасочком. Він пильно, побіжно глянув на Телєгіна, кивнув Соколовському і сів за стіл, звичним рухом поклавши перед собою волосаті руки. Лоб його був вологий, як у людини, яка тільки що добре попоїла й випила. Відчувши, що його розглядають, він ще більше нахмурив одутле красиве обличчя.

— Черговий мені переказав, що ви, товариші, прибули в терміновій справі, — сказав він поважно й холодно. — Мене здивувало, чому командир полку або ви, товаришу комісар, не скористалися прямим проводом…

— Я три рази намагався з’єднатися. — Соколовський схопився і витягнув з кишені телеграфну стрічку, простягнув її начштабу. — Як ми можемо спокійно ждати, коли гинуть товариші… Від штабу армії розпоряджень нема… Нас благають допомогти… Полк Пролетарської свободи гине, при ньому обоз з двох тисяч біженців…

Начштабу мигцем глянув на стрічку і кинув її — вона заплуталась об масивну чорнильницю.

— Про те, що зараз ідуть бої в розташуванні полку Пролетарської свободи, нам, товариші, відомо… Хвалю вашу старанність, ваш революційний запал. (Він наче підшукував слова). Але надалі я просив би не розвивати паніки… Тим більше, що операції противника мають випадковий характер… Словом, усіх заходів вжито, ви можете спокійно повернутися до ваших обов’язків.

Він підвів голову. Погляд був суворий і ясний. Телєгін, розуміючи, що розмова закінчена, підвівся. Соколовський сидів, наче його прибили.

— Я не можу повернутися в полк з такою відповіддю, — сказав він. — Сьогодні ж бійці збіжаться на мітинг, сьогодні ж полк самовільно виступить на допомогу «пролетарцям»… Попереджаю, товаришу, що на мітингу я буду говорити за виступ…

Начштабу почав червоніти, — голий, величезний лоб його заблищав. З грюкотом відкинувши крісло, він устав. Солдатські штани його наполовину зсунулись, він засунув руки за пояс:

— І ви відповідатимете перед ревтрибуналом армії, товаришу! Не забувайте, у нас не сімнадцятий рік!

— Не залякаєте, товаришу!

— Мовчать!

В цей час двері швидко відчинились, і увійшов високий, надзвичайно стрункий чоловік у синій черкесці з тонкого сукна. Похмуре вродливе обличчя його, з темним волоссям, що спадало на лоб, з висячими вусами, було ніжно-рожевого кольору, який буває у жорстоких людей і тих, що п’ють запоєм. Губи його були вологі й червоні, чорні очі розширені. Вимахуючи лівим рукавом черкески, він близько підійшов до Соколовського і Телєгіна, глянув їм в очі диким поглядом. Обернувся до начштабу. Ніздрі його гнівно здригнулись:

— Знрву старорежимні штучки! Це що таке за «мовчать»? Якщо вони винні, вони будуть розстріляні… Але — без генеральського знущання…

Начштабу вислухав зауваження мовчки, похиливши голову. Заперечувати не доводилось — це був сам головком Сорокін.

— Сідайте, товариші, я слухаю вас, — промовив Сорокін спокійно і сів на підвіконник.

Соколовський знову взявся пояснювати мету поїздки: добитися дозволу Варнавському полку негайно виступити на допомогу сусіднім з ним «пролетарцям»; крім революційного обов’язку, це продиктовано також простим розрахунком: якщо «пролетарці» будуть розбиті — Варнавський полк буде одрізаний від бази.

Сорокін тільки секунду сидів на підвіконнику. Він почав бігати від дверей до дверей, ставлячи короткі запитання. Гарна шапка волосся його розліталась, коли він рвучко обертався. Солдати любили його за запал і хоробрість. Він умів говорити на мітингах. І те, і друге в ті часи часто заміняло воєнну науку. Він був з козачих офіцерів, в чині підосавула, воював в армії Юденича в Закавказзі. Після Жовтневого перевороту повернувся на Кубань і у себе, в станиці Петропавловській, організував з станичників партизанський загін, з яким вдало бився при облозі Катеринодара. Зоря його швидко сходила. Слава паморочила голову. Сили вихлюпувались через край — вистачало часу і воювати, і гуляти. До того ж начштабу особливо ретельно оточував його гарненькими жінками і всією належною обстановкою, щоб можна було розгулятись душі.

— Що вам відповіли у іюєму штабі? — спитав він, коли Соколовський закінчив і судорожно витирав лоба брудною зібганою хустинкою.

Начштабу сказав поспішно:

— Я відповів, що нами вжиті всі заходи для порятунку полку Пролетарської свободи. Я відповів, що штаб Варнавського полку втручається в розпорядження штабу армії, а це зовсім неприпустимо, і крім того, створюється паніка, для якої нема підстав.

— Е, ви, товаришу, не так підходите до цієї справи, — несподівано примирливо промовив Сорокін. — Дисципліна — звичайно… Але є речі в тисячу разів важливіші за вашу дисципліну… Воля мас! Революційний порив треба заохочувати, хоч би це йшло всупереч вашій науці… Нехай операція Варнавського полку буде марна, нехай шкідлива, чорт візьми! У нас революція… Забороніть їм зараз, вони кинуться на мітинг, — я знаю цих горлопанів, знову кричатимуть, що я пропиваю армію…

Він одбіг до грубки і вже шалено глянув на Соколовського:

— Подайте рапорт!

Телєгін зараз же вийняв папір і поклав на стіл. Головком схопив його, швидко переглянув бігаючими зіницями і, бризкаючи пером, почав писати:

«Наказую Варнавському полку негайно виступити в похідному порядку і виконати свій революційний обов’язок».

Начштабу дивився на нього з усмішкою, коли ж головком простягнув йому папір, він відступив, заклавши руки за спину:

— Нехай мене віддадуть до суду, але цього наказу я не підпишу.

В ту ж хвилину Іван Ілліч кинувся і схопив Сорокіна за руку біля кисті, не даючи йому підняти револьвер. Соколовський затулив собою начштабу. Всі четверо важко дихали. Сорокін вирвався, сунув револьвер у кишеню і вийшов, грюкнувши дверима так, що полетіла штукатуркас.

Грюкнули двері, затихли шалені кроки головкома.

Начштабу промовив примирливо-басовито:

— Можу вас запевнити, товариші: якби я підписав наказ, нещастя могло б набрати великих розмірів.

— Яке нещастя? — кашлянувши, хриплувато запитав Соколовський. Начштабу чудно глянув на нього.

— Ви не догадуєтесь, про що я кажу?

— Ні. — У Соколовського затремтіли куточки очей.

— Я кажу про свою армію…

— Що таке?

— Я не маю права розкривати воєнні таємниці перед комісаром полку. Хіба ж не так, товаришу? За це ви перший повинні мене розстріляти… Але ми зайшли надто далеко. Гаразд… Беріть усе на свою відповідальність…

Він підійшов до карти, втиканої прапорцями. Соколовський і Телєгін також підійшли і стали за його спиною. Видно, те, що близько біля нього гаряче дихали два роти, було трохи неприємно начштабу — лопатки його під сорочкою зарухались. Але він спокійно витягнув брудну зубочистку, і згризений кінчик її сковзнув по карті від триколірних прапорців у південному напрямі в густе розташування червоних.

— Ось де білі, — сказав начштабу.

— Де, де? — Соколовський впритул підступив до карти, блукаючи по ній осліплими очима. — Але це ж Торгова…

— Так, це Торгова. Коли вона буде взята, для білих шлях наполовину розчищений.

— Не розумію… Ми вважали, що білі десь далі на північ, принаймні верст на…

— То ми вважали, товаришу комісар, а не білі. Торгова в теперішній момент перебуває під концентричним ударом. У білих аероплани й танки. Це не колишня корніловська банда… Вони діють по внутрішніх лініях, завдаючи ударів, де хочуть. Ініціатива в їхніх руках…

— На північ від Торгової Сталева дивізія Дмитра Жлоби, — сказав Телєгін…

— Розбита…

— А кавбригада?..

— Розбита…

Соколовський сіпнув шиєю, ступив ближче до карти.

— Ви дуже витримана людина, товаришу, — промовив він. — Ви наче вже примирилися з тим, що Торгова взята. Той розбитий і цей розбитий. — Він обернувся до начштабу: — А наша армія?

— Ми ждемо розпорядження главковерха. У товариша Калніна свої розрахунки. Штаб головкома не може, стукаючи кулаками, вимагати у ставки главковерха наступу, — як ви гадаєте? Війна не мітинг.

Начштабу тонко усміхнувся. Соколовський не дихаючи дивився в його товсте, спокійне обличчя. Начштабу витримав погляд.

— Ось які справи, товариші, — сказав він, повертаючись до стола. — Ось чому я не маю права зняти жодної частини з фронту, хоч би це здавалось цілком розумним і необхідним… Наше становище дуже не легке. Отже, повертайтеся негайно в свою частину. Все, що я вам сказав, поки що заборонено оголошувати. Треба зберегти цілковитий спокій в армії. Що ж до полку Пролетарської свободи — за долю його можете не турбуватися, я одержав заспокійливі відомості…

Брови начштабу зсунулись над карлючкуватим носом. Кивнувши головою, він відпустив відвідувачів. Соколовський і Телєгін вийшли з кабінету. В сусідній кімнаті черговий чистив нігті, стоячи біля вікна. Коли Соколовський і Телєгін виходили, він чемно їм вклонився.

— Сволота, — прошепотів Соколовський.

Коли вийшли на вулицю, він схопив Телєгіна за рукав:

— Ну? Що ти скажеш?

— Формально він має рацію. А по суті — саботаж, звичайно.

Саботаж? Ну, ні… Тут гра більша… Я повернусь, застрелю його…

— Облиш, Соколовський, не дурій…

— Зрада, я тобі кажу — тут зрада, — бурмотів Соколовський. — Гимзі щодня доносять: у штабі пияцтво. Сорокін розігнав комісарів. А спробуй підступись. Сорокін — цар і бог в армії, чорт його знає, люблять за хоробрість, — своя людина. А начштабу, ти знаєш, хто такий? Бєляков, царський полковник… Зрозумів — який вузол? Ну, їдьмо… Проскочимо, як ти думаєш?

Начштабу торкнув дзвінок, — в дверях виразно з’явився черговий.

— Дізнайтесь, в якому стані головком, — сказав Бєляков, суворо дивлячись у папери.

— Товариш Сорокін у їдальні. Стан — півградуса.

Черговий ждав, поки начштабу не усміхнеться знехотя, тоді значливо усміхнувся і він:

— З ним — Зінка.

— Гаразд. Ідіть.

Бєляков пройшов у відділ служби зв’язку. Переглянув телефонограми. Підписав чітко, дрібним почерком кілька паперів і в коридорі, коло крайніх дверей, затримався на мить. За дверима чути було тихий дзвін гітарних струн. Начштабу вийняв хустинку, обтер міцну червону шию, постукав і, не дожидаючи відповіді, увійшов.

Посеред кімнати коло стола, накритого розгорнутими газетами і заставленого брудним посудом та чарками, сидів Сорокін, відгорнувши широкі рукава черкески. Вродливе обличчя його було таке саме похмуре. Пасмо темного волосся падало на мокрий лоб. Розширеними зіницями він витріщився на Бєлякова. Збоку на табуретці сиділа Зінка, поклавши ногу на ногу, так що видно було підв’язки й мережива, і перебирала струни гітари. Це була молоденька Жінка з яскравим офарбленням синіх очей і вологих губів, з тоненьким і рішучим носиком, з розпатланим, високо піднятим русявим волоссям. І тільки хворі зморшки коло рота, правда — ледве помітні, надавали її ніжному обличчю виразу звіряти, яке уміє кусатися. За документами вона була звідкілясь з Омська, дочка залізничного робітника, чому, звичайно, ніхто не вірив, не вірили і тому, що їй вісімнадцять років, ні її прізвищу — Канавіна, ні її імені — Зінаїда. Але вона чудово писала на друкарській машинці, пила горілку, грала на гітарі і співала звабливі романси. Сорокін обіцяв власноручно застрелити її при першій спробі розводити в штабі білогвардійську гниль і плісняву. На тому й заспокоїлись.

— Гарно, нічого сказати, — промовив Бєляков, хитаючи головою і про всяк випадок тримаючись коло дверей. — В яке ти мене ставиш становище? З’являються два явних цекісти, погрожують мітингами, і ти негайно перекидаєшся на їх бік… Ще простіше, іди до апарата, телеграфуй в Катеринодар, — негайно тобі пришлють єврейчика, він тобі сформує штаб, він з тобою в ліжку буде спати, ходити з тобою у відхідок, всі думки твої візьме на облік. Справді, жах! У головкома Сорокіна ухил до диктатури! Ну і йди під контроль… А мене звільни… Розстріляти мене ти можеш… Аає в присутності підлеглих погрожувати револьвером я не дозволю… Яка ж після цього дисципліна!.. Чорт тебе візьми, справді.

Дивлячись весь час на начштабу, Сорокін простягнув руку, велику й сильну, і, промахнувшись, стиснув повітря замість шийки пляшки. Коротка судорога звела його рот, вуса настовбурчились. Але він узяв шяшку і налив дві стопки:

— Сідай, пий.

Бєляков скоса глянув на мереживо Зінчиних панталон, підійшов до столу. Сорокін сказав:

— Коли б ти не був розумний — був би ти в розході… Дисципліна… Моя дисципліна — бій. Ану, нехай хто з вас підніме маси… А я поведу, і дай тільки час — ніхто не може, один я роздавлю білогвардійську наволоч… Світ здригнеться… — Ніздрі його захопили повітря, червоні жили запульсували на скронях. — Без цекістів і Кубань вичищу, і Дон, і Терек… Майстри вони співати в Катеринодарі, комітетчики… Сволочі, боягузи… Ну, то що ж, я на коні, в бою, я — диктатор… Я веду армію!

Він простягнув руку до склянки з спиртом, але Бєляков швидко перекинув його склянку:

— Досить пити…

— Ага. Наказуєш?

— Прошу, як друга…

Сорокін відкинувся на стільці, кілька разів коротко зітхнув, почав озиратися, поки погляд його не спинився на Зінці. Вона провела нігтиком по струнах.

— «Дьішала ночь…» — заспівала вона, ліниво звівши брови.

Сорокін слухав, і жили дужче пульсували на скронях. Підвівся, відхилив назад Зінчину голову і жадібно став цілувати в рот. Вона перебирала струни, потім гітара сповзла з її колін.

— Оце інша річ, — добродушно сказав Бєляков. — Ех, Сорокін, люблю я тебе, сам не знаю за що — люблю.

Зінка нарешті визволилась і, вся червона, низько нагнулась, піднімаючи гітару. Яскраві очі її блиснули з-під розпатланого волосся. Кінчиком язика облизала припухлі губи.

— Фу, боляче зробив…

— А знаєте що, друзі? У мене є про запас заповітна пляшечка…

Бєляков обірвав, подавившись словом. Рука з розчепіреними пальцями повисла в повітрі. За вікном ляснув постріл, загули голоси. Зінка з гітарою, наче на неї дмухнули, вилетіла з кімнати. Сорокін нахмурився, пішов до вікна…

— Не йди, я раніш узнаю в чому річ, — поквапливо сказав начштабу.

Скандали і стрільба в розташуванні ставки головкома були звичайним явищем. До складу сорокінської армії входили дві основні групи: кубанська — козача, ядро якої було сформоване Сорокіним ще минулого року, і друга — українська, зібрана з залишків українських червоних армій, які відступали під тиском німців… Між кубанцями й українцями точилася затяжна ворожнеча. Українці погано держали фронт на чужій їм землі і не дуже панькались з фуражем та продовольством, коли доводилось проходити через станиці.

Бійки і скандали траплялись щодня. Але те, що почалось сьогодні, виявилось більш серйозним. З криком мчали кінні козаки. Від огорож і садів перебігали злякані купки червоноармійців. Десь коло вокзалу лунала шалена стрільба. На майдані перед вікнами штабу дико кричав, повзаючи в поросі і крутячись, поранений козак.

У штабі почався переполох. Ще зранку сьогодні телеграфна лінія не відповідала, а зараз звідти посипалась купа божевільних донесень. Можна було розібрати тільки, що білі, швидко просуваючись у напрямку Сосика — Уманська, женуть поперед себе ешелони червоних, що рятуються в паніці. Передні з них, докотившись до ставки, почали грабіж на станції і в станиці. Кубанці відкрили стрільбу. Зав’язався бій.

Сорокін вилетів за ворота на рижій рослій злій кобилі. За ним — півсотні конвою в черкесках, з розмаяними за спиною башликами, з кривими шаблями. Сорокін сидів як влитий у сідлі. Шапки на ньому не було, щоб його зразу впізнали. Вродлива голова відкинута, вітер рвав волосся, рукава й поли черкески. Він був ще п’яний, рішучий, блідий. Очі дивилися пронизливо, погляд їх був страшний. Коні шалено скакали, за ними хмарою здіймалась курява.

Поблизу вокзалу з-за живоплоту залунали постріли. Кілька конвойців голосно крикнули, один покотився з коня, але Сорокін навіть не обернувся. Він дивився туди, де між товарними поїздами кричала, кишіла й перебігала сіра маса бійців.

Його впізнали здалека. Багато хто поліз на дахи вагонів. В юрбі махали гвинтівками, горлали. Сорокін, не зменшуючи ходу, перестрибнув через огорожу вокзального садочка й вилетів на колії, в саму гущу бійців. Коня його схопили за поводи. Він підняв над головою руки і крикнув:

— Товариші, соратники, бійці! Що трапилось? Що за стрільба? Чому паніка? Хто вам голови морочить? Яка сволоч?

— Нас зрадили! — провив панічний голос.

— Командири нас продали! Зняли фронт! — закричали голоси. І весь багатотисячний натовп на коліях, у вагонах заревів:

— Продали нас… Армія вся розбита… Геть командуючого! Бий командуючого!

Залунав свист, вереск, наче налетів диявольський вітер. Завищали, зводячись дибки, коні конвойних. До Сорокіна вже протовплювались перекривлені обличчя, чорні руки. І він закричав так, що сильна шия його роздулась:

— Мовчать! Ви не революційна армія… Отара бандитів і наволочі… Видати мені шкурників і панікерів… Видати мені білогвардійських провокаторів!

Він раптом штовхнув кобилу, і вона, махнувши передом, врізалась глибше в юрбу. Сорокін, перехилившись з сідла, показав пальцем:

— Ось він!

Мимоволі юрба обернулась до того, на кого він вказав. Це був високий, з великим носом, худий чоловік. Він зблід, розчепірив лікті, задкуючи. Чи знав його дійсно Сорокін, чи жертвував ним, як першим, хто потрапив під руки, рятуючи становище, — невідомо… Юрбі потрібна була кров. Сорокін вихопив криву шаблю і, навідліг свиснувши нею, ударив високого чоловіка по довгій шиї. Кров сильним струменем бризнула в морду кобилі.

— Так революційна армія розправляється з ворогами народу.

Сорокін знову штовхнув кобилу і, помахуючи закривавленою шаблею, страшний і блідий, крутився в юрбі, лаючись, погрожуючи, заспокоюючи:

— Ніякого розгрому нема… Розвідники й білі агенти навмисне роздувають паніку… Це вони штовхають вас на грабіж, зривають дисципліну… Хто сказав, що нас розбили? Хто бачив, як нас били? Ти, чи що, мерзотнику, бачив? Товариші, я водив вас у бій, ви мене знаєте… У мене самого двадцять шість ран! Вимагаю негайно припинити грабіж! Всі по ешелонах! Сьогодні я поведу вас у наступ… А боягузів і шкурників жде розправа народного гніву…

Юрба слухала. Дивувались, лізли на плечі, щоб глянути на свого головкома. Ще ричали голоси, але вже серця розгорялись. То тут, то там чути було: «А що ж, він правду каже… І хай веде. І підемо…» З’явились ротні командири, що поховались були, і потроху частини стали відходити до своїх ешелонів. Черкеска на грудях Сорокіна була розірвана, він віддирав її, показував старі рани… Обличчя його було несамовито бліде… Паніка вщухла, назустріч ешелонам, що підходили, були виставлені кулеметні застави. По всій залізниці летіли телеграми найрішучішого змісту.

Проте не можна було уникнути відступу армії. Аж через кілька днів, у районі станції Тимашевської, вдалося навести у військах порядок і почати зустрічний наступ. Червоні рушили двома колонами на Виселки в Коренівку. Де тільки в бою виникала якась непевність, всюди червоноармійці бачили Сорокіна, як він летів на рижому коні. Здавалось, одною своєю запальною волею він повертав долю війни, рятуючи Чорномор’я. ЦВК Північно-Кавказької республіки залишалось тільки офіціально визнати за ним зверхність у воєнних операціях.

VI

В ті ж дні кінця травня, коли денікінська армія виступила в «другий кубанський похід», — над Російською радянською республікою зібралась нова гроза. Три чеські дивізії, просуваючись з Українського фронту на схід, збунтувалися майже одночасно в усіх ешелонах від Пензи до Омська.

Цей бунт був першим заздалегідь підготовленим ударом інтервенції по Радянському Союзу. Чеські дивізії, що почали формуватися ще з чотирнадцятого року з чехів, які жили в Росії, потім з військовополонених, — виявились після Жовтня стороннім тілом всередині країни і збройно втрутилися у внутрішні справи.

Умовити їх на збройний виступ проти російської революції була справа не проста. У чехів ще жило ставлення до Росії як майбутньої визволительки чеського народу від австрійської імперської влади. Чеські селяни, відгодовуючи гусей до різдва, за старою традицією говорили: «єднего гуса для руса». Чеські дивізії, відходячи з боями від німців, що наступали на Україну, готувались до переїзду у Францію, щоб на фронті демонструвати перед усім світом за свободу Чехії, за участь її в перемозі над австро-германцями.

Назустріч чеським ешелонам, що прямували у Владивосток, йшли військовополонені німці і особливо ненависні угорці. На зупинках, де стикалися два зустрічні потоки, лютували пристрасті. Білогвардійські агенти нашіптували чехам про підступні задуми більшовиків, про їх намір нібито роззброїти і видати німцям чеські ешелони.

14 травня на станції Челябінськ сталася серйозна бійка між чехами й угорцями. Челябінський Совдеп заарештував кількох особливо задирливих чехів. Весь ешелон вхопився за зброю. У СовДепа, як і всюди по залізниці, були самі лише сяк-так озброєні червоноармійці, — довелося поступитись. Звістка про челябінський інцидент полетіла по всіх ешелонах. І вибух стався, коли у відповідь на ці події був виданий зрадницький і провокаційний наказ голови Вищої військової ради республіки:

«Всі Совдепи зобов’язані під страхом відповідальності роззброїти чехословаків: кожен чехословак, знайдений озброєним на залізничній колії, повинен бути розстріляний на місці, кожен ешелон, у якому буде знайдений хоч би один озброєний солдат, повинен бути вивантажений з вагонів і ув’язнений у табір для військовополонених».

Тому що у чехів була чудова дисципліна, спаяність і бойовий досвід, багато кулеметів і гармат, а у Совдепів погано озброєні загони Червоної гвардії, без досвідченого командування, — то не Совдепи, а чехи роззброїли.

Совдепи і стали господарями по всій залізниці від Пензи до Омська.

Бунт почався в Пензі, де Совдеп вислав назустріч чотирнадцяти тисячам чехів п’ятсот червоногвардійців. Вони повели наступ на залізничну станцію і були майже всі перебиті. Чехи вивезли з Пензи друкарський верстат Експедиції заготівлі державних паперів, у великому бою розбили червоних під Безенчуком і Липягами і зайняли Самару.

Так утворився новий фронт громадянської війни, який швидко охопив величезний простір Волги, Уралу і Сибіру.

Лікар Дмитро Степанович Булавін лежав животом у відчиненому вікні і слухав глухий гуркіт артилерійської стрільби. Вулиця була безлюдна. Біле сонце нестерпно напікало стіни невисоких будинків, запорошені вікна порожніх магазинів, непотрібні вивіски й асфальтову вулицю, що припала вапняковим пилом.

З правого боку, куди дивився лікар, на майдані стримів дерев’яний, із злинялим лахміттям обеліск, що прикривав пам’ятник Олександру Другому; збоку стояла гармата; купка обивателів вовтузилась з камінням, щось копала, явно безглузде. Тут були і протоієрей Словохотов, і краса й гордість самарської інтелігенції нотаріус Мишин, і власник гастрономічного магазину Романов, і колишній член земської управи Страмбов, і колись великий пан, сивий красунь, поміщик Куроєдов. Усі — клієнти Дмитра Степановича, партнери у вінт… Червоноармієць, поставивши гвинтівку між ногами, курив, сидячи на тумбі.

Гармати за річкою Самаркою бухали. Тихо побрязкували шибки у вікнах. Від цих звуків лікар єхидно кривив рота, фиркав ніздрею у сиві вуса. Пульс у нього був сто п’ять. Значить, жила ще в ньому стара громадська закваска. Але якось більше виявляти свої почуття було поки що небезпечно. Якраз навпроти, по той бік вулиці, на дошках, що прикривали забите дзеркальне вікно ювелірного магазину Ледера, більмом білів наказ ревкому, який погрожував розстрілом контрреволюційним елементам.

На безлюдній вулиці показалась чудна постать зляканого чоловіка, в капелюсі «здрастуйте-прощайте» з кокосової мочалки і в чесучевому піджаку довоєнного покрою. Чоловік скрадався вздовж стіни і, щохвилини озираючись, підстрибував, наче над вухом у нього стріляли. Мочального кольору волосся його висіло до плечей, рудувата борода здавалась приліпленою до дуже блідого довгого обличчя.

Це був Говядін, земський статистик, який колись безуспішно намагався розбудити в Даші «красивого звіра». Він ішов до Дмитра Степановича, і справа, видно, була настільки серйозна, що він перемагав страх безлюдної вулиці і гупання гарматних вибухів.

Побачивши лікаря у вікні, Говядін одчайдушно махнув рукою, що повинно було означати: «Ради бога, не дивіться, за мною стежать». Озираючись, притулився до стіни під об’явою ревкому, потім кинувся через вулицю і зник під ворітьми. Через хвилину він постукав у лікареву квартиру з чорного ходу.

— Ради бога, зачиніть вікно, за нами стежать, — голосно прошепотів Говядін, входячи в їдальню. — Спустіть штори… Ні, краще не спускайте… Дмитре Степановичу, мене послали до вас…

— Чим можу служити? — насмішкувато спитав лікар, сідаючи за стіл, накритий пропаленою і брудною клейонкою. — Сідайте, розказуйте…

Говядін схопив стільця, кинувся на нього, підібгав під себе ноги і, бризкаючись, голосно зашепотів у саме вухо лікареві:

— Дмитре Степановичу… Тільки що на конспірдтивному засіданні комітету Установчих зборів проголосовано запропонувати вам портфель товариша міністра охорони здоров’я.

— Міністра? — перепитав лікар, опускаючи куточки рота, так що все підборіддя взялося зморшками. — Так, так. А якої республіки?

— Не республіки, а уряду… Ми беремо в свої руки ініціативу боротьби… Ми створюємо фронт… Ми одержуємо машину, щоб друкувати гроші… З чехословацьким корпусом на чолі прямуємо на Москву… Скликаємо Установчі збори… І це — ми, розумієте — ми… Сьогодні була запекла сутичка. Есери й меншовики вимагали всі портфелі. Але ми, земці, відстояли вас, провели ваш портфель… Я пишаюсь. Ви погоджуєтесь?

Якраз у цей час так страшно бухнуло за річкою Самаркою, — на столі задзвеніли склянки, — що Говядін схопився, взявшись за серце:

— Це чехи…

Гримнуло знову, і, здавалось, зовсім близько застукотів кулемет. Говядін, зовсім білий, знову сів, підібгавши ногу.

— А це червона наволоч… У них кулемети на елеваторі… Але сумніватись не можна — чехи беруть місто… Вони візьмуть місто…

— Власне, я погоджуюсь, — пробасив Дмитро Степанович. — Хочете чаю, тільки холодний?

Відмовившись від чаю, в нестямі, Говядін шепотів:

— На чолі уряду стоять патріоти — найчесніші люди, найблагородніші особи… Вольський, ви його знаєте, — присяжний повірений з Твері, чудова людина… Штабскапітан Фортунатов… Климушкін — це наш, самарський, теж дуже благородна людина… Всі есери, непримиренні борці… Ждуть навіть самого Чернова, — але це величезна таємниця… Він бореться з більшовиками на півночі… Офіцерські кола в найтіснішому блоку з нами… Від військових висувається полковник Галкін… Кажуть, що це новий Дантон… Словом, все готове. Ждемо тільки штурму… За всіма даними, чехи призначили штурм на сьогоднішню ніч… Я — від міліції. Це страшенно небезпечно і клопітно… Але треба ж воювати, треба жертвувати собою…

За вікном залунали гучні й нестройні звуки військових сурм — «Інтернаціонал». Говядін зігнувся, ліг головою на живіт Дмитра Степановича; солом’яне волосся його здавалося неживим, як у ляльки.

Сонце зайшло за грозову хмару. Ніч не принесла прохолоди. Зірки оповило імлою. Гарматні удари за річкою стали частіші й гучніші. Від розривів двигтіли будинки. Шестидюймова батарея більшовиків, що стояла за елеватором, відповідала в темряву. Стукотіли кулемети на дахах. За Самаркою, в слободі, куди ліг дерев’яний міст, неголосно ляскали постріли червоноармійських сторожових охорон.

Хмара наповзала, погримуючи. Наставала непроглядна темрява. Жодного вогника не видно було ні в місті, ні на річці. Тільки миготіли зірницями гармати.

В місті ніхто не спав. Десь у таємничому підпіллі безперервно засідав комітет Установчих зборів. Добровольці з офіцерських організацій нервувались по квартирах, одягнені і озброєні. Обивателі стояли біля вікон, вдивляючись у моторошну темряву. По вулицях перегукувались патрулі. У проміжках тиші чути було сумовито-дикі гудки паровозів, що вивозили шоїзди на схід.

Ті, що дивились у вікна, бачили звивисту блискавку, яка перебігала від краю неба до краю. Похмуро освітились каламутні води Волги. Проступили обриси барж і пароплавів коло пристаней. Високо над річкою, над бляхою дахів з’явились: озія елеватора, гострий шпиль лютеранської кірки, біла дзвіниця жіночого монастиря, за переказом збудована на гроші мандрівної черниці Сусанни. Погасло. Темрява…

Розкололось небо. Налетів вітер. Страшно завило в коминах. Чехи йшли на штурм.

Чехи наступали рідкими цепами з боку станції Кряж — на залізничний міст і повз салотопні заводи — на зарічну слободу. Нерівна місцевість, гребля, зарості шелюги затримували просування.

Ключем до міста були обидва мости — дерев’яний і залізничний. Артилерія більшовиків, на майдані за елеватором, обстрілювала підступи. Її важкі удари і спалахи підтримували мужність у червоних частинах, не впевнених у досвідченості командного складу.

Наприкінці ночі чехи вдались до хитрості. Поблизу елеватора в бараках жили залишки польських біженців з жінками й дітьми. Чехам це було відомо. Коли їх снаряди почали рватися над елеватором, поляки повибігали з бараків і заметушились, шукаючи схованки. Артилеристи відганяли їх. від гармат матюком і банниками. Коли шестидюймівки гримотіли — приголомшені й засліплені біженці кидались геть… Але ось від амбарів побігла нова юрба жінок. Вони кричали:

— Не стріляйте, проше пана, не стріляйте, благаємо, не губіть нещасних.

З усіх боків вони обступили гармати.

Чудні польські жінки хапались за банник, за колеса гармат, міцно брали під руки, важко висіли на одурілих від гуркоту артилеристах, вчіплювались їм у бороди, валили на брук… Під кофтами у жінок були мундири, під спідницями — галіфе.

— Хлопці, це чехи! — закричав хтось, і голову йому розніс револьверний постріл. Одні боролись, інші кинулись утікати… А чехи вже знімали замки з гармат і відступали, відстрілюючись. І потім, наче крізь землю, зникли в щілинах між амбарами.

Батерея була виведена з строю. Кулемети збиті. Чехи продовжували наступати, охоплюючи засамарську слободу аж до Волги.

Вранці зникли хмари. Сухе сонце вдарило в непромиті вікна квартири Дмитра Степановича. Лікар сидів коло стола, старанно одягнений. Очі його позападали — він не лягав спати. Полоскальниця, піднос і блюдечка були повні недокурків. Інколи він виймав зламаного гребінця і причісував на лоб сиві кучері. Щохвилини він міг сподіватись, що його покличуть до виконання міністерських обов’язків. Виявилось, що він був страшенно честолюбний.

Повз його вікна Дворянською вулицею плентались поранені. Вони йшли наче по вимерлому місту. Деякі сідали на тротуар під стінами, сяк-так перев’язані закривавленим ганчір’ям. Дивилися на порожні вікна, — але не було в кого попросити води і хліба.

Сонце напікало вулицю, не освіжену нічною грозою. За річкою бухало, ахало, стукало. Промчав автомобіль, наповнивши Дворянську хмарами вапнякового пилу, мигнуло перекривлене обличчя військового комісара з чорним ротом. Автомобіль утік вниз, через дерев’яний міст і, як розповідали потім, був розірваний разом з пасажирами артилерійським снарядом. Час спинився, — бій здавався нескінченним. Місто не дихало. Жінки з вищого товариства, вже одягнені в білі плаття, лежали, закривши голови подушками. Комітет Установчих зборів пив вранішній чай, сервірований власницею млина. В підвалі обличчя міністрів здавались трупними. А за річкою бухало, стукало, ахало…

Опівдні Дмитро Степанович підійшов до вікна і, засопівши, відчинив його, неспроможний довше сидіти в сизому тютюновому диму. На вулиці вже не було жодного пораненого. Багато вікон повідхилялись — там скоса поглядало око з-за штори, там металося схвильоване обличчя. З під’їздів виглядали голови, ховались. Скидалося на те, що нема вже більшовиків… Але часта стрільба за річкою?.. Ах, як було нестерпно!..

Раптом — чудо — з-за рогу з’явився, постояв з секунду і пішов серединою вулиці довгоногий офіцер у білому, як сніг, кітелі з високою талією. По халяві його била шабля. На плечах горіли полудневим сонцем, старорежимним щастям золоті погони…

Щось забуте ворухнулося в серці Дмитра Степановича, наче він щось згадав, на щось обурився. З незрозумілою жвавістю він висунувся в вікно і крикнув до офіцера:

— Хай живуть Установчі збори!

Корнет зараз же підморгнув товстому обличчю лікаря і відповів загадково:

— Там побачимо…

А з усіх вікон висувалися, закликали, питали:

— Пане офіцер… Ну, що? Ми взяті? Більшовики втекли?

Дмитро Степанович надів білого картуза, взяв ціпка і, оглянувши себе в дзеркало, вийшов. На вулицю висипав народ, як із церкви. І справді — десь задзвонили в усі дзвони. Юрба з радісним гамором стовпилась на перехресті. Дмитра Степановича схопила за рукав пацієнтка, дама з потрійним підборіддям, штучні квіти на її громіздкому капелюсі пахли нафталіном.

— Доктор, дивіться ж — чехи!

На перехресті вулиць, оточені жінками, стояли з гвинтівками наперевіс два чехи: один сизо-бритий, другий з чорними вусищами. Напружено усміхаючись, вони швидко оглядали дахи, вікна, обличчя. їх елегантні шапочки, френчі з шкіряними гудзиками і нашитим на лівому рукаві відмітним щитком, міцні сумки й патронташі, їх рішучі обличчя —¦ все викликало захоплення, шанобливе здивування. Ці двоє наче звалилися на Дворянську вулицю з іншого світу.

— Ура! — закричали в юрбі кілька чиновників. — Хай живуть чехи! Качати їх! Берись!

Дмитро Степанович, протовпившись і сопучи, хотів виголосити достойне привітання, але від хвилювання у нього пересохло горло, і він поспішив на конспіративну квартиру, де його ждали високі обов’язки.

В підвалі коло млина було порожньо, — тільки тютюновий перегар, наїжачені недокурками попільниці, і кінець стола спав блондин, припавши до помальованих носатими пиками паперів. Дмитро Степанович торкнув його за плече. Блондин глибоко зітхнув, підвів бородате обличчя з блукаючими спросоння світло-голубими очима:

— В чому річ?

— Де уряд? — суворо спитав Дмитро Степанович. — З вами говорить товариш міністра охорони здоров’я.

— А, доктор Булавін, — сказав блондин. — Тьху, чорт, а я теє… Ну, як у місті?

— Не все ще ліквідовано. Але це кінець. На Дворянській — чеські патрулі.

Блондин роззявив зубатого рота і зареготав;

— Здорово! Ох, чорт, ловко! Значить, уряд збереться тут рівно о третій. Якщо все буде благополучно — надвечір переберемося в краще приміщення…

— Пробачте… — у Дмитра Степановича промайнула страшна догадка. — Я говорю з членом ЦК партії? Ви не Авксентьєв?

Блондин відповів невиразним рухом, що ніби говорив: «Що ж тут вдієш…» Задзвонив телефон. Він схопив з стола трубку.

— Ідіть, доктор, ваше місце зараз на вулиці… Пам’ятайте, ми не повинні допустити ексцесів. Ви представник буржуазної інтелігенції, — вгамуйте їх запал… А то, знаєте, — він підморгнув, — буде незручно потім…

Лікар вийшов. Все місто тепер висипало на вулиці. Вітались, як на Великдень. Поздоровляли. Повідомляли новини:

— Більшовики тисячами кидаються в Самарку… Пливуть собі на цей бік…

— Ну і б’ють же їх…

— А потонуло скільки… Безліч…

— Це правда, — трохи нижче міста вся Волга в трупах…

— І слава творцеві, я скажу… За гріх це не вважаю…

— Правда, собакам собача смерть…

— Панове, чули? Паламаря з дзвіниці скинули…

— Хто? Більшовики?

— Щоб не дзвонив… Називається — грюкнули дверима… Я ще розумію — кого-небудь, але паламаря за що?

— Куди ви, куди, папаша?

— Вниз. Хочу на амбар подивитись. Чи цілий…

— Збожеволіли. На пристанях ще більшовики.

— Дмитре Степановичу, діждались денька!.. Ви куди такий заклопотаний?

— Та от — обрали товаришем міністра…

— Поздоровляю, ваше превосходительство…

— Ну, поки що ні з чим… Москви поки що не взяли…

— Е, доктор, нам би подихати свіжим повітрям, і за те спасибі…

В юрбі войовничо пропливали золоті погони. Це був символ усього старого, затишного, усього, що охоронялось. Рішучим кроком пройшов загін офіцерів, його супроводили, кривляючись, хлопчаки. Сміялись пишно вбрані жінки. Юрба звертала з Садової на Дворянську мимо недоладно розкішного, викладеного зеленими кахлями особняка Курліної. Якийсь чоловічина кинувся в юрбу…

— Що таке? Що трапилось?

— Пане офіцер, у цьому дворі більшовики, двоє за дровами…

— Ага… Панове, панове, проходьте.

— Куди це офіцери побігли?

— Панове, панове, ніякої паніки…

— Чекістів знайшли!

— Дмитре Степановичу, відійдімо все-таки, а то коли б…

Залунали постріли. Юрба шарахнула. Побігли, гублячи шапки. Дмитро Степанович, засапавшись, знов опинився на Дворянській. Він відчував відповідальність за все, що відбувається. Дійшовши до майдану, він примружився на обеліск, що прикривав пам’ятник Олександрові Другому. Простягнувши руку, сказав сердито й голосно:

— Більшовики ладні знищити все російське. Вони добиваються, щоб російський народ забув свою історію. Тут стоїть пам’ятник цареві-визволителю, який нікому не шкодить. Зніміть же з нього ці дурні дошки і це гидке ганчір’я.

Така була його перша промова до народу. Зараз же спритні хлопці в картузиках — видно, прикажчики — закричали:

— Ламай!

Затріщали зривані з пам’ятника дошки. Дмитро Степанович пішов далі. Юрба рідшала. Тут гучніше лунали зарічні постріли. Назустріч лікареві від Самарки біг майже голий чоловік у самих мокрих спідніх. Темне волосся падало йому на очі. Широкі груди були татуйовані. Кілька жінок, заверещавши, кинулись від нього до воріт. Він раптом круто повернув і кинувся до спуску, вниз до Волги. За ним бігли ще троє, потім ще і ще, — мокрі, напівголі, засапані… На вулиці закричали:

— Більшовики! Бий їх!

Усі вони, як кулики від пострілу, завертали до спуску, до пристаней. Дмитро Степанович захвилювався, теж побіг, схопив якогось хирлявого чоловіка без він і з вигинчастим носом:

— Я — міністр нового уряду… Сюди потрібний негайно кулемет! Біжіть же, я наказую…

— Не понімай по-руську, — невдоволено повертаючи язиком, відповів хирлявий чоловік… Лікар відштовхнув його. Треба було поспішно діяти… Він сам пішов розшукувати чехів з кулеметом… І от коло чавунного під’їзду, де, наполовину збита, висіла червона зірка, побачив ще одного більшовика — загорілого, аж чорного, чоловіка з бритою головою і татарською борідкою. Військова сорочка на ньому була розірвана, з невеличкої плями на плечі повзла кров. Показуючи дрібні зуби, він по-собачому крутив головою, огризався, — видно, що страшно вмирати.

Юрба напосідала на нього. Особливо жінки вигукували несамовиті слова. Багато хто вимахував зонтиками, ціпками, стиснутими кулаками… Тут же на східцях ганку відставний генерал силкувався всіх перекричати, махаючи на більшовика ліловими руками. Величезний кашкет поповз по його лисині, під дряблою шиєю метлявся орден.

— Рішучіше, панове. Це комісар. Без пощади. У мене у самого син червоний… Таке горе… Прошу, панове, знайдіть, приведіть до мене мого сина… Зараз же при всіх уб’ю. Уб’ю мого сина… І з цим не повинно бути ніякої пощади…

«В даному разі втручатися марно», — схвильовано подумав Дмитро Степанович і, відійшовши, оглянувся… Крики затихли… Там, де тільки що стояв поранений комісар, вимахували ціпки й зонтики… Стало зовсім тихо, чулися тільки удари. Відставний генерал дивився з ганку вниз, кволо, як диригент, помахуючи рукою над кашкетом, що сповз на ніс.

Дмитра Степановича наздогнав нотаріус Мишин. Він був у брудному балахоні, застебнутому до шиї, обличчя запухле, в пенсне бракувало скельця.

— Убили… Уколошкали зонтами… Жахливо — ці самосуди… Ах, доктор, а кажуть, що діється зараз на березі Самарки — жахливо…

— В такому разі ходімо туди… Ви знаєте, я в уряді…

— Знаю, радію…

Ім’ям уряду Дмитро Степанович спинив офіцерський загін з шести чоловік і зажадав, щоб його провели до бе, — рега, де відбувалися небажані ексцеси. Тепер уже всюди на перехрестях стояли чеські патрулі. Причепурені жінки прикрашували їх квітами, тут же навчали російської мови, дзвінко сміялись, стараючись, щоб іноземцям подобались і жінки, і місто, і взагалі Росія, яка остогидла чехам за роки полону гірше гіркої редьки.

На брудному березі Самарки добровольці кінчали з залишками червоних, що втекли з слободи. Дмитро Степанович прийшов туди надто пізно. Червоні, які встигли ще перебігти через дерев’яний міст, перепливли навскоси Самарку, сідали на баржі й пароплави і відпливали вгору Волгою. На березі в лінивій хвилі лежало кілька трупів. Багато сотень мерців уже попливли у Волгу.

На перевернутому гнилому човні сидів Говядін, рукав його був перев’язаний триколірною стрічкою. Мочальне волосся мокре від поту. Очі, зовсім білі, цятками зіниць дивились на сонячну ріку. Дмитро Степанович, підійшовши до нього, гукнув суворо:

— Пане помічник начальника міліції, мене було повідомлено, що тут відбуваються небажані ексцеси… Воля уряду, щоб…

Лікар не договорив, побачивши в руках Говядіна дубового кілка з прилиплою кров’ю і волоссям. Говядін прошипів шерстяним голосом, беззвучно:

— Он ще один пливе…

Він мляво зліз з човна і підійшов до самої води, дивлячись на стрижену голову, що повільно пливла навскоси течії. Чоловік п’ять гевалів з кіллям підійшло до Говядіна. Тоді Дмитро Степанович повернувся до своїх офіцерів, які пили баварський квас у моторного квасника в чистому фартусі, — він незрозуміло яким способом уже встиг виїхати з візком. Лікар звернувся до офіцерів з промовою про припинення надмірної жорстокості. Він вказав на Говядіна і на пливучу голову. Той самий довгоногий ротмістр у свіжому кітелі ворухнув білими від квасної піни вусами, підняв гвинтівку й вистрілив. Голова зникла під водою.

Тоді Дмитро Степанович, почуваючи, що він все-таки зробив усе, що від нього залежало, повернувся до міста. Треба було не спізнитися на перше засідання уряду. Лікар засопів, ідучи під гору, курів черевиками. Пульс був не менше ста двадцяти. В його уяві розгортались запаморочливі перспективи: похід на Москву, всі сорок сороков задзвонять в усі дзвони, — чорт його знає, може, навіть і крісло президента… Адже революція така штучка: як покотиться назад, не встигнеш оглянутись, — всякі есери, есдеки, дивишся, вже й валяються з випущеними тельбухами у неї під колесами… Ні, ні, досить лівих експериментів.

VII

Катерина Дмитрівна сиділа в низенькій вітальні за фікусом і, стискаючи в кулаку мокру від сліз хустинку, писала листа сестрі Даші.

В пухирчасте віконце ляпотів дощ, надворі гойдались акації. Од вітру, що гнав хмари з Азовського моря, ворушились на стіні відклеєні шпалери.

Катя писала:

«Дашо, Дашо, мій розпач безмежний. Вадима вбито. Мене повідомив про це вчора хазяїн, де я живу, підполковник Тетькін. Я не повірила, спитала — від кого він узнав. Він дав адресу Валер’яна Онолі, корніловця, який приїхав з армії. Я вночі побігла до нього в готель. Мабуть, він був п’яний, звін втягнув мене в номер, почав пропонувати вина… Це було жахливо… Ти не уявляєш, які тут люди… Я спитала: «Мого чоловіка вбито?..» Ти розумієш, — Онолі його однополчанин, товариш, разом з ним був у боях… Бачив його щодня… Він відповів, знущаючись: «Так, убито, заспокойтесь, голубонько, я сам бачив, як його їли мухи…» Потім він сказав: «Рощин у нас був під підозрінням, щастя для нього, що він загинув у бою…» Він не сказав ні прр день, в який це трапилось, ні про місце, де вбито Вадима. Я благала, плакала… Він крикнув: «Не пам’ятаю — де хто вбитий». І запропонував мені себе взамін… Ах, Дашо!.. Які люди!.. Я, не тямлячи себе, втекла з готелю…

Я не можу повірити, що Вадима більше нема… Але не вірити не можна, — навіщо було брехати цій людині? І підполковник каже, що, очевидно, так… Від Вадима з фронту за весь час я одержала одного листа — коротенького і не схожого на нього… Це було другого тижня після великодня… Лист без звернення. Ось слово в слово: «Посилаю тобі гроші… Бачити тебе не можу…. Пам’ятаю твої слова, коли ми розлучались… Я не знаю — чи може людина перестати бути вбивцею… Не розумію — звідкіля взялось, що я став убивцею… Стараюсь не думати, але, видно, доведеться і подумати, і щось зробити… Коли це минеться, — якщо це минеться, — тоді побачимось…»

І — все. Дашо, скільки я виплакала сліз. Він пішов від мене, щоб померти… Чим мені було вдержати його, повернути, врятувати? Що я можу? Пригорнути його до серця з усієї сили… Та й усе… Але він і не помічав мене останнім часом. Йому в обличчя пильно дивилася революція. Ах, я нічого не розумію. Чи треба нам усім жити? Все зруйновано… Ми, як птахи в ураган, шугаємо по Росії… Навіщо? Коли всією пролитою кров’ю, всіма стражданнями, муками повернуть нам дім, чистеньку їдальню, знайомих, що грають у преферанс… То ми й знову будемо щасливі? Минуле загинуло, загинуло назавжди, Дашо…

Життя скінчилось, нехай приходять інші. Сильні… Кращі.»

Катя поклала перо і зібганою хусточкою витерла очі. Потім дивилася на дощ, що струменів по чотирьох шибках вікна. Надворі гнулась і гойдалась акація, немов сердитий вітер шарпав її за волосся. Катя знову почала писати:

«Вадим поїхав на фронт. Настала весна, все моє життя було — ждати його. Як сумно, як це нікому не потрібно було… Я пам’ятаю, надвечір дивилася в вікно. Розвивалась акація, великі бруньки розпукувались. Метушився табунець горобців… Мені стало так прикро, так самотньо… Чужа, чужа на цій землі… Минула війна, мине революція. Росія стане вже не тією. Воюємо, гинемо, мучимось. А дерево розвивається так само, як і минулої весни, як багато весен назад. І це дерево й горобці — вся природа — відійшли від мене в страшенну далечінь і там живуть своїм, уже незрозумілим мені життям…

Дашо, навіщо ж усі наші муки? Не може бути, щоб даремно… Ми, жінки, ти, я, — знаємо свій маленький світ… Але те, що відбувається навколо, — вся Росія, — яке це палаюче вогнище! Повинно ж там народитися нове щастя… Якби люди не вірили в це, хіба б вони так ненавиділи, знищували одне одного… Я втратила все… Я не потрібна собі… Але от — живу, тому що соромно, — не страшно, а соромно піти покласти голову під паровоз… прив’язати за гак вірьовку.

Завтра виїжджаю з Ростова, щоб ніщо більше не нагадувало… Поїду в Катеринослав… Там є знайомі. Мені радять стати на роботу в кондитерську. Може, Дашо, приїдеш на південь і ти… Розказують, у Пітері у вас дуже погано…

От різниця: жінка ніколи б не покинула коханого, хай би там хоч кінець світу… А Вадим пішов… Він любив мене, поки був певний себе… Пам’ятаєш, у червні в Петербурзі, — яке сонце світило нашому щастю… Не забуду до смерті блідого сонця на півночі… У мене не залишилось від Вадима жодної фотографії, жодної дрібнички… Немов усе було сном… Не можу, Дашо, не можу збагнути, що його вбито… Напевне, я збожеволію… Як сумно й марно прожите життя…»

Далі Катя не могла писати… Хустинка вся змокла… Але все-таки треба було розказати сестрі все те буденне і звичайне, що найбільше цінять у листах… Під шум дощу вона написала ці слова, не вкладаючи в них ні думки, ні почуття… Про ціни на продукти, про дорожнечу життя… «Немає ніяких матерій, ниток… Голка коштує півтори тисячі карбованців або двоє живих поросят… Сусідка по двору, сімнадцятилітня дівчина, повернулася вночі гола й побита — роздягли на вулиці. Головне — полюють на черевики…» Написала про німців, що вони влаштували в міському саду військову музику і наказують підмітати вулиці, а хліб, масло, яйця вивозять поїздами в Німеччину… Простий народ і робітники ненавидять їх, але мовчать, бо допомоги ждати нема звідки.

Все це їй розказував підполковник Тетькін. «Він дуже милий, але, видно, не легко йому з зайвим їдцем… А дружина його, вже не церемонячись, говорить про це». Катя ще написала: «Позавчора мені минуло двадцять сім років, але вигляд у мене… та бог з ним… Тепер це байдуже… Нема для кого…»

І знову взялась за хустинку.

Цього листа Катя передала Тетькіну. Він обіцяв з першою ж нагодою переправити в Пітер. Але ще довго після того, як Катя поїхала, носив його в кишені. Сполучення з північчю було дуже трудне. Пошта не діяла. Листи доставляли особливі ходаки, відчайдушні голови, і брали за це великі гроші.

Перед від’їздом Катя продала всі свої нечисленні речі, що привезла з Самари; залишила тільки одну дрібничку — ізумрудний перстень, його подарували Каті в день народження. Це було давно, до війни, весняного петербурзького ранку. Він одійшов у таку далеку пам’ять, що ніщо вже не зв’язувало Катю з тим туманним містом, де пролетіла її молодість. Даша, покійний Микола Іванович і Катя пішли на Невський. Вибрали перстень з ізумрудом. Вона наділа на палець зелений вогник і тільки його винесла з того життя…

З ростовського вокзалу відходило зразу кілька поїздів. Катю заштовхали, ввіпхнули в якийсь вагон третього класу. Вона сіла коло вікна, вузлик з заштопаною білизною примостила на колінах. Попливли заливні луги, донські плавні, дими на обрії, туманні обриси Батайська, що не скорився німцям. Під крутим берегом — напівзатоплені рибальські села, білі хати, садки, перевернуті баркаси, хлопчики, що йшли з волоком. Потім молочною запоною розіслалось Азовське море, вдалині — кілька косих парусів. Потім погаслі димарі таганрозьких заводів. Степи. Могили. Занедбані шахти. Величезні села на схилах крейдяних горбів. Шуліки в синьому небі. Сумний, як ці простори, свист поїзда. Похмурі селяни на станціях. Залізні каски німців…

Катя дивилась у вікно, зігнувшись, як бабуся. Мабуть, обличчя її було таке сумне і прекрасне, що якийсь німецький солдат, що сидів навпроти, довго дивився на цю чужу російську жінку. Худе, в нікелевих окулярах, стомлене обличчя його теж ніби пойнялося смутком.

— Винні зазнають розплати за все, мадам, настане час, — неголосно сказав він по-німецьки. — Так буде й у нас у Німеччині, так буде в усьому світі: великий суд… Соціалізмус — буде ім’я судді…

Катя не зрозуміла спочатку, що звертаються саме до неї, — звела очі на великі чисті нікелеві окуляри. Німець покивав їй дружньо:

— Мадам говорить по-німецьки?

— Так.

— Коли людина багато страждає, втіхою їй служить доцільність тих причин, через які вона страждає, — сказав німець, підгинаючи ноги під лавку і опускаючи лоб, так що очі його тепер дивились на Катю поверх окулярів. — Я багато вивчав історію людства. Після довгого затишшя ми знову входимо в смугу катастроф. Ось мій висновок. Ми присутні при початку загибелі великої цивілізації. Одного разу арійський світ уже пережив подібне. Це було в четвертому столітті, коли варвари зруйнували Рим. Багато є охочих провести паралелі з нашим часом. Але це нічого. Рим був розкладений ідеями християнства. Варвари розірвали вже тільки труп Риму. Сучасна цивілізація буде переорганізована соціалізмом. Там було руйнування, тут буде будування. Найбільш руйнівними ідеями християнства були рівність, інтернаціоналізм і моральна перевага бідності над багатством. Це були ідеї варварів, які годували жахливого паразита — Рим, що потопав у розкоші. Ось чому римляни так боялися і так жорстоко переслідували християн. Але в християнстві не було творчої ідеї, воно не організовувало праці. На землі воно задовольнялось тільки руйнуванням, а все інше обіцяло на небі. Християнство — це був тільки меч, руйнуючий і караючий. І навіть на небі, і в ідеальному житті, воно не могло обіцяти нічого, крім вивернутого навиворіт ієрархічного, класового й чиновницького ладу Римської імперії. Такі були його основні помилки. На противагу йому Рим висунув ідею порядку. Але тоді само безладдя — загальний хаос — і було заповітною мрією варварів, які ждали того часу, щоб полізти штурмом на стіни Риму. Час цей настав. Там, де були міста, задиміли руїни. Трупи лежали по дорогах, розп’яті кіллям, розчавлені возами варварів. Порятунку не було, тому що Європа, Мала Азія, Африка палали від краю до краю. Римляни, як птахи, шугали по світовому пожарищу. Їх убивали варвари, в лісах роздирали дикі звірі, вони гинули в пустелях з голоду, спраги й холоду. Я читав оповідання сучасника, про те, як Проба, дружина римського префекта, втекла вночі у човні з двома дочками з Риму, куди вдерлися германці Аларіха. Пливучи по Тібру, римлянки бачили полум'я, що пожирало вічне місто. Це був кінець світу…

Німець розв’язав заплічний мішок, з дна його дістав пухлу, в потертій шкірі записну книжку і деякий час із стриманою усмішкою перегортав її.

— Ось, — сказав він, пересідаючи на Катину лавку, — щоб вам краще уявити, які вони були, римляни, перед загибеллю, послухайте одне місце з Амміана Марцелліна. Він так описує цих владарів всесвіту:

«Довга одежа з пурпуру і шовку розвівається на вітрі і дає можливість розглянути під нею багату туніку, оздоблену вишивками, що зображувать різних тварин. В супроводі почту з п’ятдесяти чоловік прислуги їх закриті колісниці потрясають брук і будинки, летячи по вулиці з надзвичайною швидкістю. Якщо хто-небудь з них входить у лазню, звичайно сполучену з магазинами, ресторанами та місцями для прогулянок, — він владним тоном вимагає, щоб предмети загального вжитку були віддані лише в його користування. Виходячи з лазні, він надіває персні і пряжки з дорогоцінними самоцвітами і вбирається в дорогий халат, полотна якого вистачило б на дванадцять чоловік. Потім іде верхня одежа, яка тішить його самолюбство, при цьому він не забуває надати собі величної постави, якої не можна було б пробачити і великому Марцеллу, завойовникові Сіракуз. Проте інколи й він влаштовує сміливі походи з величезним почтом слуг, кухарів, клієнтів і огидно спотворених євнухів у свої італійські маєтки, де бавиться полюванням на птахів і кроликів. Якщо випадково, особливо в спеку опівдні, він наважиться перепливти на роззолоченій барці озеро Лукрін, вирушаючи на свою приморську дачу, він порівнює потім цю подорож з походами Цезаря й Олександра. Якщо муха проникає за шовкову завісу палуби або крізь складки упаде промінь сонця, він нарікає на своє лихо, ремствуючи, що не народишся в країнах кіммерійських, де вічні сутінки.

Найкращими гостями у знатних вважаються паразити й підлесники, які уміють плескати в долоні на кожне слово господаря. Вони дивляться із захватом на мармурові колони кімнат і мозаїчні підлоги. За столом птахи й риби незвичайної величини викликають загальне здивування. Приносять вагу, щоб упевнитись, скільки важать ці страви, і в той час, коли благорозумні гості відвертаються від такої сцени, паразити закликають нотаріуса, щоб скласти протокол у вірогідності подібних чудес…» Так, sic transit…[9] — сказав німець, закриваючи записну книжку. — Ці люди пішли блукати, шукаючи прожитку, по дорогах і зруйнованих містах. А хвилі варварів продовжували котитись зі сходу, спустошуючи і грабуючи. За якихось п’ятдесят років від Римської імперії не залишилось і сліду. Великий Рим заростав травою, серед залишених палаців паслись кози. Майже на сім століть залягла ніч над Європою. Це сталося тому, що християнство могло руйнувати, але не знало ідеї організації праці. В заповідях не говорилося про працю. Їх моральні закониможна застосувати до людини, яка не сіє, не жне, а за яку сіють і жнуть раби. Християнство стало релігією імператорів і завойовників. Праця залишилась неорганізованою і поза мораллю. Релігію праці принесуть у світ другі варвари, які зруйнують другий Рим. Ви читали Шпенглера? Це римлянин від голови до п’ят, він має рацію лише в тому, що для його Європи заходить сонце. Але для нас воно сходить. Йому не вдасться потягти за собою в могилу світовий пролетаріат. Лебеді кричать перед смертю. Так от, буржуазія примусила Шпенглера кричати лебедем… Це її останній ідеалістичний козир. У християнства згнили зуби. У нас вони залізні… Йому ми протиставимо соціалістичну організацію праці… Нас примушують воювати з більшовиками… Ого!.. Ви думаєте, ми не розуміємо, хто штовхає нашу руку і проти кого? О, ми набагато більше розуміємо, ніж це здається… Раніш ми зневажали росіян. Тепер ми починаємо дивуватися з росіян і поважати їх…

Протяжно свистячи, поїзд ішов повз велике село: мелькали добрі хати, криті бляхою, довгі ожереди соломи, садки за парканами, вивіски крамниць. Поряд з поїздом курним шляхом їхав селянин у військовій сорочці без пояса і в смушевій шапці. Розставивши ноги, він стояв у невеликому возі на залізному ходу і крутив кінцями віжок. Ситий, рослий кінь заскакував, силкуючись перегнати поїзд. Селянин обернувся до вагонних вікон і щось крикнув, широко показуючи білі зуби.

— Це Гуляйполе, — сказав німець, — це дуже багате село.

В дорозі довелося кілька разів пересідати. (Катя, помилившись, сіла не в прямий поїзд). Метушня, чекання на вокзалах, нові люди, ніколи раніш не бачені простори степів, що повільно пливли за вагонним вікном, одвернули її від тяжких думок. Німець давно вже зліз, — на прощання міцно труснув Катину руку. Цей чоловік непохитно був певний в закономірності того, що відбувалося, і здавалося, з точністю визначав і частину своєї в ньому участі. Його спокійний оптимізм здивував і стривожив Катю. Те, що всі вважали загибеллю, жахом, хаосом, для нього було довгожданим початком великого початку.

За цей рік Катя тільки й чула безсилий скрегіт зубів та зітхання крайнього розпачу, тільки й бачила, — як того березневого ранку в батьківському домі, — спотворені обличчя, стиснені кулаки. Правда, не зітхав і не скреготів підполковник Тетькін, але він був, як сам казав, «блаженний» і революцію вітав від якоїсь своєї «блаженної» віри у справедливість.

Всі ті люди, серед яких жила Катя, вбачали в революції остаточну загибель Росії і російської культури, розгром усього життя, світову пугачовщину, Апокаліпсис, що здійснюється. Була імперія, механізм її працював зрозуміло й чітко. Селянин орав, вуглекоп ламав вугілля, фабрики виготовляли дешеві й хороші товари, купці спритно торгували, чиновники працювали, як коліщата годинника. Нагорі хтось від усього цього одержував розкішні блага життя. Балакали, що такий лад несправедливий. Але що ж подієш, коли бог так влаштував. І раптом усе розлетілося в дрізки, і — розвернена мурашина купа на місці імперії… І пішов обиватель, очманіло хитаючись, з білими від жаху очима…

Поїзд довго стояв у тиші на полустанку. Катя висунулась у вікно. В темряві тихо шелестіло листя високого дерева. Неосяжним здавалося зоряне небо над цією незрозумілою землею.

Катя сперлась ліктями на раму спущеного вікна. Шелест листя, зірки, теплий запах землі нагадали їй одну ніч. Це було під Парижем, у парку… Кілька чоловік, усі добрі знайомі, петербуржці, приїхали туди на двох автомобілях… В альтанці над ставком, де вечеряли, було дуже хороше. Наче сріблясті хмари, над водою стояли плакучі верби.

Серед тих, що вечеряли, був незнайомий Каті чоловік, німець, який жив колись у Росії. Він добре говорив пофранцузьки. Він був у вечірньому костюмі, без капелюха. Худий, з довгастим нервовим обличчям, з великим лисим лобом і важкими повіками серйозних очей. Він сидів спокійно, поклавши довгі пальці на денце винного бокала. Коли Каті хто-небудь подобався, ставало тепло й лагідно. Липнева ніч над озером наче доторкалась до її напіввідкритих плечей. Крізь листя повзучого винограду над альтанкою видно було зорі. Свічки тепло освітлювали обличчя друзів, нічних метеликів на скатерці, задумливе обличчя незнайомого чоловіка. Катя почувала, що він задумався, поглядаючи на неї. Мабуть, вона була дуже гарна того вечора.

Коли встали з-за столу й пішли темною, як високе склепіння, алеєю в кінець парку до тераси, щоб звідти дивитися на вогні Парижа, німець пішов поруч з Катею.

— Ви не вважаєте, добродійко, що краса не дозволена, неприпустима? — сказав він суворим голосом, підкреслюючи, що він не хотів би надавати словам двозначності. Катя йшла повільно. Як добре, що цей чоловік з нею заговорив, і голос його не глушив шелесту темного склепіння дерев. Ідучи по лівий бік від Каті, німець дивився поперед себе в глибину алеї, де розливалась лілова заграва міста. — Я інженер. Мій батько дуже багатий. Я працюю на великих підприємствах. Мені доводиться мати діло з сотнями тисяч людей. Я бачу і знаю багато з того, що вам не відомо. Пробачте, вам не цікава ця розмова?

Катя обернула до нього голову, мовчки усміхнулась. У відблиску далекої заграви він побачив її очі й усмішку і продовжував:

— Ми живемо, на наше нещастя, на грані двох віків. Один заходить, прекрасний і пишний, другий народжується в скреготі машин і суворих одноманітних фабричних вулиць. Ім’я цьому вікові маса, людська маса, де знищені всі відмінності. Людина — це тільки розумні руки, які керують машинами. Тут інші закони, інший рахунок часу, інша правда. Ви, добродійко, — остання з старого віку. Ось чому мені так сумно дивитись на ваше обличчя. Воно не потрібне новому вікові, як усе некорисне, неповторюване, здатне викликати відмираючі почуття — любов, самопожертву, поезію, сльози щастя… Краса!.. Навіщо?

Це тривожно… Це неприпустимо… Я вас запевняю, — в майбутньому будуть видавати закони проти краси… Вам доводилось чути про роботу на конвейєрі? Це остання американська новина. Філософію роботи коло рухомої стрічки треба впроваджувати в маси… Злодійство, вбивство повинно здаватися менш злочинним, ніж секунда неуважності біля конвейєра… Тепер уявіть собі: в залізні зали майстерень заходить краса, те, що хвилює… Що ж виходить? Плутанина рухів, тремтіння мускулів, руки допускають секунди спізнень, неточності… З секундних помилок складаються години, з годин — катастрофи… Мій завод починає викидати продукцію нижчої якості, ніж завод сусідній… Гине підприємство… Десь зазнає краху банк… Десь біржа відповіла стрибком на зниження… Хтось вганяє кулю в серце… І все через те, що по заводському цеху пройшла, шарудячи вбранням, злочинно прекрасна жінка.

Катя засміялась. Вона нічого не знала про конвейєр. Вона ніколи не бувала на заводах, бачила тільки закопчені труби, що псували пейзаж… Людську масу — юрбу — вона дуже любила на великих бульварах, і нічого зловісного в ній не ввижалося. Двоє з її знайомих, що вечеряли на озері, були соціал-демократи. Отже, з боку совісті теж усе було гаразд. Те, що говорив її супутник, повільно, з підведеною головою йдучи в теплій темряві алеї, було цікаве й нове, як, наприклад, кубічні картинки, що висіли колись у Каті в вітальні… Але того вечора їй було не до філософії…

— Мабуть, вам влетіло від гарних жінок, якщо ви їх так ненавидите, — сказала вона і знову тихо засміялась, думаючи про інше… Це інше було невиразне, як ця ніч, із запахом квітів і листя, із зоряним промінням у просвітах між верхів’ями, — наближення любові солодко паморочило голову. Не до цього високого чоловіка, — а може, і до нього. Він викликав у ній якесь бажання. Те, що ще недавно здавалося таким трудним і навіть безнадійним, — легко підійшло, легко охопило…

Невідомо, що сталося б з нею в ті дні в Парижі… Але зразу все обірвалось… Заревіли гармати світової війни… Німця Катя так і не зустріла більше… Чи знав він про наближення війни, чи догадувався? В дальшій розмові коло кам’яної балюстради, звідки милувалися розкиданими по темному обрію миготючими, як алмази, вогнями Парижа, німець кілька разів починав говорити з якоюсь суворою безнадійністю про неминучість катастрофи. Його немов опанувала нав’язлива думка про те, що все марне: і принадність ночі, і чарівність Каті.

Вона не пам’ятала, що говорила йому, мабуть, нісенітниці. Але це було байдуже. Він стояв, спершись ліктями на балюстраду, майже торкаючись щокою Катиного плеча. Катя знала, що нічне повітря змішувалось із запахом її духів, її плечей, її волосся. Мабуть, — чи тепер їй так здалося, — якби тоді він поклав велику руку їй на спину, вона б не відсунулась… Ні, цього нічого не сталося…

Вітер бив у щоку, тріпав волосся. Летіли іскри з паровоза. Поїзд ішов степом. Катя відірвалась од вікна, все ще нічого не бачачи. Притулилася в кутку полиці. Стиснула холодні пальці.

Вона тепер каялась. Що ж це було таке? Тижня не минуло, як узнала про смерть Вадима, і гірше, ніж зрадила, гірше, ніж забула… Замріялась про небувалого коханця… Німець цей, звичайно, убитий… Він був офіцером запасу. Убитий, убитий… Всі померли, все загинуло, розірвано, розвіяно, як та ніч у парку на терасі, над річкою, зникло без вороття.

Катя стиснула губи, щоб не застогнати. Заплющила очі. Пронизливий смуток розривав їй груди… В брудному вагоні, де тьмяно мерехтіла свічка, було небагато людей. Коливались чорні безсонні тіні від піднятої руки, від скуйовдженої бороди, від роззутих ніг, спущених з верхньої полиці. Ніхто не спав, хоч час був пізній. Розмовляли стиха.

— Найгірший оце район, я вже вам кажу…

— А що? Невже й тут небезпечно?

— Звиняюсь, що ви говорите? І тут теж грабують? Це ж дивно, чого ж німці дивляться? Вони ж повинні охороняти проїжджу публіку… Окупували країну, то й наводь порядок.

— Німцям, пробачте, панове, на нас звисока наплювати… Самі справляйтесь, мовляв, голуб’ята, — заварили кашу… Так. В природі це у нас, — бандитизм… Сволоч народ…

На це впевнений голос відповів:

— Всю російську літературу треба перекреслити і спалити по всьому світі… Показали! Чесної людини на всю Росію, може, жодної нема… От, пам’ятаю, був я у Фінляндії і забув у готелі калоші… Верхівця послали з калошами навздогін, і калоші ж рвані… Оце чесний народ. І як вони розправлялись з комуністами. З росіянами взагалі. В місті Або, після придушення повстання фінни палили й катували начальника тамтешньої Червоної гвардії. За річкою було чути, як кричав цей більшовик.

— Ой господи, коли в нас уже якийсь порядок зроблять…

— Звиняюсь, я був у Києві… Шикарні магазини, в кофейнях музика… Дами відкрито ходять у брильянтах. Повне життя… Дуже добре працюють контори по скуповуванню золота та іншого… Вуличне життя процвітає, і таке інше… Чудове місто…

— А на штани відріз — за півроку жалування. Задушили нас спекулянти… І ви знаєте — всі такі лобаті, всі в синіх шевйотових костюмах… Сидять по кофейнях, торгують накладними… Вранці встав — немає в місті сірників. А через тиждень коробка — карбованець. Або оті голки. Я от жінці на іменини дві голки подарував і котушку ниток. А раніш дарував серги з брильянтами… Інтелігенція гине, вимирає…

— Розстрілювати спекулянтів без пощади…

— Ну, пане-товаришу, тут вам все-таки не більшовизія…

— А що, які чутки в Києві — гетьман міцно сидить?

— Поки німці тримають… Кажуть, з’явився ще претендент на Україну — Василь Вишиваний. Сам він габсбурзький принц, але ходить у малоросійському костюмі.

— Громадяни, спати пора, погасили б свічку.

— Тобто як — свічку? Це ж вагон…

— А так — безпечніше якось… З поля всі вікна видно — миготять.

У вагоні зразу замовкли. Особливо виразно постукували колеса. Летіли паровозні іскри в темряву степу. Потім хтось прохрипів, страшенно обурившись:

— Хто сказав «погасити свічку»? (Мовчання. Стало трохи моторошно). Ага, свічку… А самому по чемоданах лазити. А от знайти, хто сказав, і з площадки — під укіс.

Хтось з остраху почав цикати зубом. Панічний голос промовив:

— Минулого тижня я їхав, — у одної жінки два клунки гаком витягли…

— Це неодмінно махновці.

— Будуть тобі махновці за двома клунками турбуватися. Поїзд пограбувати — це їх діло.

— Панове, проти ночі не варто б про них…

І пішли балачки одна за одну страшніші. Згадувались такі пригоди, що буквально морозом проймало. І тут виявилось, що місця, по яких, не дуже поспішаючи, тягся поїзд, — саме розбійницьке гніздо, де німці уникають навіть їздити, і що на попередній зупинці навіть охорона злізла… По селах тут дядьки гуляють у бобрових шубах, дівки — в шовку й оксамиті. Не буває дня, — тра-та-та, — або обстріляють поїзд з кулемета, або відчеплять задні вагони, відведуть самокотом, або на повному ходу раптом відчиняються двері, і входять бородаті, з сокирами, обрізами: руки вгору! Руських залишають у чому мати народила, а попадеться їм єврей…

— Що єврей? При чому тут єврей? — дико закричав бритий чоловік у синьому шевйотовому костюмі, той, що захоплювався Києвом. — Чому в усьому винні євреї?..

Від цього крику стало зовсім страшно. Голоси притихли, Катя знову заплющила очі. Грабувати у неї було нічого — хіба ізумрудний перстень. Але і її пойняв нестерпний страх. Щоб позбутися неприємного завмирання серця, вона спробувала знову згадати чарівність тієї ночі, що не здійснилась. Але тільки стукали колеса в чорній порожняві: «Ка-тю-шо, Ка-тю-шо, скін-че-но, скін-че-но, скін-че-но…»

… Раптом, наче влетівши в тупик, вагон спинився, гальма завищали залізним зойком, загримотіли ланцюги, задзвеніли шибки, кілька чемоданів важко впало з верхньої полиці. Найдивніше, що ніхто навіть не ойкнув. Посхоплювалися з місць, озиралися, прислухалися. І без слів було ясно, що вскочили в халепу.

В темряві гримнули постріли гвинтівок. Бритий чоловік у шевйоті метнувся по вагону, кудись пірнув, притаївся. За вікнами під самим насипом побігли люди. «Бах, бах» — блиснуло в очі, вдарило у вуха… Страшний голос закричав: «Не висуватися!» Рвонуло гранату. Хитнуло вагон. Дрібно-дрібно у пасажирів зацокотіли зуби. На площадку полізли. Бухнули прикладами в двері. Штовхаючись, ввалилось чоловік десять у смушевих шапках, погрожуючи гранатами, стикаючись у тісноті зброєю. Шумно дихали груди.

— Забирай речі, виходь у поле.

— Швидше ворушись, а то…

— Мишко, шквар гранатою буржуїв…

Пасажири шарахнули. Світловолосий парубок із злим блідим обличчям кинувся всім корпусом уперед, піднявши гранату, і так на секунду застиг з піднятою рукою…

— Виходимо, виходимо, виходимо, — зашелестіли голоси. І більше не протестуючи, не кажучи ні слова, пасажири полізли з вагона, — хто з чемоданчиком, хто захопивши тільки подушку або чайник… Один, в пенсне, із збитою набік борідкою, навіть усміхався, пробираючись між розбійниками.

Ніч була холоднувата. Розкішним покровом розкинулись зорі над степом. Катя з вузликом сіла на стос гнилих шпал. Не вбили зразу — тепер уже не вб’ють. Вона почувала таку кволість, наче після непритомності. «Хіба не однаково, — думала, — сидіти тут на шпалах чи блукати по Катеринославу без шматка хліба…» Плечам було холодно. Вона позіхнула. У вагоні рослі мужики стягали з полиць чемодани, викидали їх через вікна. Чоловік у пенсне поліз був на укіс до вагона:

— Панове, панове, там у мене фізичні прилади, ради бога, обережніше, воно ламке…

На нього зашипіли, схопивши ззаду за непромокальний плащ, втягли в юрбу пасажирів. В цей час з темряви з дзвоном і тупотом примчав кінний загін. На два кінських корпуси поперед нього скакав, підстрибуючи в сідлі, хтось неймовірно дужий, у високій шапці. Пасажири шарахнули. Загін з піднятими гвинтівками й шаблями спинився біля вагона. Дужий у шапці крикнув гучно:

— Втрат ніяких, хлопці?

— Ні, ні… Вивантажуємо… Гони тачанки, — відповіли голоси. Дужий у шапці повернув коня і в’їхав у юрбу пасажирів.

— Показуй документи, — наказав він, виграючи конем, так що піна з кінської морди летіла у вирячені від страху очі пасажирів. — Не бійся. Ви під захистом народної армії батька Махна. Розстрілювати будемо тільки офіцерів, стражників, — він загрозливо підвищив голос, — і спекулянтів народного добра.

Знову чоловік у непромокальному плащі виступив наперед, поправляючи пенсне.

— Пробачте, можу дати слово честі, серед нас немає вищевказаних вами категорій… Тут тільки мирні обивателі… Моє прізвище Обручов, учитель фізики…

— Учитель, учитель, — докірливо промовив дужий у шапці,-а злигався з усякою наволоччю. Одійди вбік. Хлопці, цього не чіпати, це вчитель…

З вагона принесли свічку. Почалася перевірка документів. Дійсно, ні офіцерів, ні стражників не виявилось. Бритий чоловік у шевйоті метушився тут же, ближче всіх до свічки… Але був він уже не в шевйоті, а в припорошеному селянському сіряку і в солдатському картузі.

Було незрозуміло, де він усе це роздобув, — мабуть, возив з собою в чемодані. Він по-дружньому плескав по плечах суворих розбійників:

— Я співак, дуже радий з вами познайомитись, друзі. Артистам треба вивчати життя, я артист…

Він кашляв, прочищаючи горло, поки хтось не сказав йому загадково:

— Там розберуть — який ти артист, завчасно не радій…

Під’їхали тачанки — невеликі вози на залізному ходу.

Махновці повкидали в них чемодани, кошики, клунки, сіли зверху на ре; чі, погоничі засвистали по-степовому, ситі тройки рвонули скоком, і з свистом і тупотом обоз зник у степу.

Поскакав десь і кінний загін. Кілька махновців ще ходило коло вагона. Тоді пасажири простим підняттям рук обрали делегацію, щоб просити у розбійників дозволу їхати далі. Прийшов світловолосий парубок, обвішаний бомбами. Чуб з-під козирка кашкета закривав йому око. Друге синє око дивилось ясно й нахабно.

— Що таке? — спитав він, оглядаючи з голови до ніг кожного делегата. — Куди їхати? На чому? От дурні… Та коли ж машиніст чкурнув з паровоза в степ, тепер верст за десять чеше. Я вас тут не можу залишити в нічний час, мало тут хто по степу швендяє неорганізований… Громадяни, слухай команду… (Він зійшов з укосу, поправив важкий пасок. До нього спустилась решта махновців, перекидаючи за спини гвинтівки). Громадяни, стройся по четверо в колону… З речами в степ…

Проходячи повз Катю, він нагнувся, торкнув її за плече.

— Ей, дівко… Не журись, не скривдимо… Бери вузлика, ступай поруч зі мною без строю.

З вузликом у руці, насунувши хустинку до брів, Катя йшла рівним степом. Парубок з чубом ішов по лівий бік від неї, поглядаючи через плече на мовчазну купку полонених, що плентались похнюпившись. Він тихо посвистував крізь зуби.

— Ви хто ж така, звідки? — спитав він Катю. Вона не відповіла, одвернулась. Тепер у неї не було ні страху, ні хвилювання, тільки байдужість, — все здавалося їй як у півсні. Парубок знову спитав про те саме.

— Значить, не бажаєте себе принижувати, розмовляти з бандитом. Дуже жаль, дамочко. Тільки панську пиху треба б збити — не ті часи…

Обернувшись, він раптом зірвав з плеча гвинтівку, злісно крикнув якійсь невиразній постаті, що шкутильгав ла осторонь від полонених:

— Ей, сволоч, відстаєш… Стріляти буду!

Постать поспішно кинулась у юрбу. Він задоволено усміхнувся.

— А куди йому втікати, дурневі?.. Мабуть — до вітру хотів. От які діла, дамочко… Не бажаєте говорити, а мовчати — воно страшніше… Не бійтеся, я не п’яний. Я коли п’яний — мовчазний… Недобрий… Познайомимося, — він підкинув два пальці до козирка, — Мишко Соломій. Дезертир Червоної Армії… Скоріше — бандит по своїй природі, так треба розуміти. Лиходій. Тут ви не помилились…

— Куди ми йдемо? — спитала Катя.

— В село, в штаб полку. Перевірять вас, допитакггь, декого носом у землю, деяких відпустять. Вам, як молодій жінці, боятися нічого… Крім того, я з вами.

— Вас, як я бачу, і треба більш за всіх боятися, — сказала Катя, мигцем скоса глянувши на свого супутника. Вона не сподівалась, що ці слова так опечуть його. Він весь випростайся, зітхнув поривчасто через ніздрі, — довге обличчя його скривилось, бліде від світла зірок. «Сука», — засичав він. Ішли мовчки. Мишко на ходу закурив.

— Хоч і будете заперечувати, я знаю, хто ви. З офіцерського звання.

— Так, — сказала Катя.

— Чоловік, звісно, в білих бандах.

— Так… Мого чоловіка вбито…

— Не поручусь, що не моя куля його уколошкала…

Він показав зуби. Катя швидко глянула, спіткнулась.

Мишко підтримав її під лікоть. Вона випручала руку, похитала головою.

— Я ж з Кавказького фронту… Тут тільки чотири тижні, весь час з білобандитами воював. З цієї гвинтівки не одну кулю увігнав у голубі кісточки…

Катя знову затрясла головою. Він деякий час ішов мовчки, потім засміявся:

— Ну і вскочили ж ми в халепу під станцією Уманською. Від нашого Варнавського полку пух залишився. Комісара Соколовського вбили, командир полку Сапожков втік лише з жменькою бійців, усі поранені… А я ушкварив через німецький фронт до батька. Тут веселіше. Над душею ніхто не стоїть — народна армія. Партизани ми, дамочко, а не бандити. Командирів обираємо самі…

Скидаємо самі: взяв наган і бахнув… Один тільки й є над нами — батько… Ви думаєте, поїзд ограбили, то це все в шинках проп’ємо? Нічого подібного. Все добро — в штаб. Звідти — розподіл. Те — селянам, те — армії. Поїзди — це наше інтендантство. А ми, — народна армія, значить, сам народ, — в стані війни з Німеччиною. От як питання поставлене. Поміщиків вирізуємо. Стражники, гетьманські офіцери — краще нам не попадайся — нищимо холодною зброєю. Дрібні загони австрійців і німців відганяємо до Катеринослава. Ось які ми бандити.

Зіркам у степу, здавалось, не було кінця. В одному краю, там, куди йшли, небо ледве почало зеленіти. Катя все частіше спотикалась, стримано зітхала. А Мишкові хоч би що, як з гуски вода, — йшов би і йшов з гвинтівкою за плечима тисячу верст. Катя турбувалась тепер про одне: не показати, що ослабла, щоб цей свистун і хвалько не почав її жаліти…

— Всі ви хороші! — Вона спинилась, поправила хустку, щоб перепочити, і знову пішла по полину, по ховрахових норах. — Роди вам синів, щоб їх убивали. Не можна вбивати, от і все.

— Цю пісню ми чули. Це пісня жіноча, старовинна, — сказав Мишко, не задумуючись. — Наш комісар, бувало, так на це: «Дивіться з класової точки зору…» Ти націляєшся з гвинтівки, і перед тобою — не людина, а класовий факт. Зрозуміло? Жалість тут ні до чого і навіть — чиста контрреволюція. Є інше питання, голубонько… — Дивно раптом змінився голосу нього, — глухуватий, ніби він сам слухав свої слова: — Не вік мені крутитися з гвинтівкою по фронтах. Кажуть, Мишко пропита душа, алкоголік, туди йому к чорту дорога, — в яр. Правильно, та не зовсім… Помирати скоро не збираюсь, і навіть дуже не хочу… Та куля, котра мене вб’є, ще не відлита. — Він відмахнув чуб з лоба: — Що таке тепер людина — шинеля та гвинтівка? Ні, це не так… Я б чортзна-чого хотів! Та от — сам не знаю чого… Почнеш думати: ну, віз грошей? Ні. В мені людина страждає… Тим більш, такий час — революція, громадянська війна. Б’ю ноги, від холоду, від ран мучуся — для свого класу, свідомо… В березні місяці довелося в сторожовій охороні лежати півдня в ополонці під кулеметним вогнем… Виходить, я герой перед фронтом? А перед собою — нишком — хто ти? Налився алкоголем і в нерозважному гніві на себе витягаєш ножа з-за халяви.

Мишко знову весь випростався, вдихаючи нічну прохолоду. Обличчя його здавалось сумним, майже жіночим.

Руки він глибоко засунув у кишені шинелі і говорив уже не Каті, а наче якійсь тіні, що летіла поперед нього:

— Знаю, чув, — освіта… У мене розум дикий. Мої діти будуть освічені. А я зараз, який є, — лиходій… Це моя смерть… Про інтелігентних пишуть романи. І як же багато цікавих слів! А чому про мене не написали романа? Ви думаєте, тільки інтелігентні божеволіють. Я уві сні крик чую… Прокидаюсь — і вдруге убив би…

З темряви наскакали вершники, кричачи ще здалека: «Стій, стій…» Мишко зірвав гвинтівку. «Стій, так твою мать! Своїх не впізнаєш!..» Залишивши Катю, він пішов до вершників і довго про щось радився.

Полонені стояли, тривожно перешіптувались. Катя сіла на землю, схилила обличчя в коліна. Зі сходу, де ясніше зеленів світанок, повівало вогкістю, димком кізяка, домовитим запахом села.

Зірки цієї нескінченної ночі почали блякнути, зникати. Знову довелося встати й іти. Незабаром загавкали собаки, показались ожереди, журавлі колодязів, покрівлі села. Проступили на лузі грудками снігу сонні гуси. Коралова зоря відбилась у плоскому озерці. Мишко підійшов нахмурившись:

— З іншими ви не ходіть, вас я влаштую окремо.

— Добре, — відповіла Катя, чуючи немов здалека.

Однаково було, куди йти, аби тільки — лягти, заснути…

Крізь повіки, що злипалися, вона побачила великі соняшники і за ними зелені віконниці, розмальовані квітками і птахами. Мишко постукав нігтями в пухирчасте віконце. В білій стіні хати помалу відчинилися двері, висунулась скуйовджена голова дядька. Вуса його поповзли вгору, зубатий рот позіхнув. «Ну, добре, — сказав він, — ходімо, чи що…»

Похитуючись, Катя пішла в хату, де задзвеніли потурбовані мухи. Дядько виніс з-за перегородки кожуха й подушку: «Спіть», — і пішов. Катя опинилась за перегородкою на постелі. Здається, Мишко нахилявся над нею, поправляв під головою подушку. Було розкішно провалитися в небуття.

… Тривожив стукіт коліс. Вони котились, гуркотіли. Котилося безліч екіпажів. І сонце виблискувало позад них у вікнах високих-високих будинків. Напівкруглі графітові дахи. Париж. Мимо мчать екіпажі з пишно вбраними жінками. Всі щось кричать, обертаються, на щось показують… Жінки вимахують мереживними зонтиками…

Все більше мчить екіпажів. Боже мій! Це погоня… І це в Парижі, на бульварах! Ось вони» Величезні тіні на кудлатих конях у зеленуватому світанку. Ні ворухнутися, ні втекти! Який тупіт! Які крики! Забило дух!..

… Катя сіла на постелі. Гриміли колеса, іржали коні за вікном. Крізь незапнуті двері перегородки вона побачила, як входять і виходять люди, обвішані зброєю. В хаті гули голоси, тупотіли чоботища. Багато людей товпилось коло стола, щось на ньому розглядали. Пускали круті слівця. Був уже білий день, і кілька димних променів било в сизий махорчаний дим хати крізь маленькі вікна.

На Катю ніхто не звертав уваги. Вона поправила плаття і волосся, але залишилась сидіти на постелі. Очевидно, в село увійшли нові війська. З тривожного гомону людей, які товпилась у хаті, було зрозуміло, що готувалось щось серйозне. Різкий голос, з запинкою, з жіночим відтінком крикнув владно:

— Щоб його чорти взяли! Покликати його, падлюку!

І полетіли голоси, крики з хати на двір, на вулицю, туди, де стояли запряжені тройками вози, осідлані коні, купки солдатів, матросів, озброєних селян.

— Петриченко… Де Петриченко?.. Біжи за ним…

— Сам біжи, кабан гладкий… Ей, браток, поклич полковника… Та де він, чорт його душу знає?.. Тут він, на возі спить, п’яний… З відра його, чорта, облити… Чуєш, там, з відром, побіжи до колодязя, — полковника не добудимось… Ей, братва, водою його не відлити, масти йому рило дьогтем… Прокинувся, прокинувся… Скажи йому: батько гнівається… Іде… іде…

В хату ввійшов учорашній рослий чоловік у високій шапці. Він так, видно, міцно спав, що на вусатому багровому обличчі його ледве можна було добачити заплилі очі… Буркочучи, він протовпився до стола й сів.

— Ти що ж, негіднику, армію продаєш! Купили тебе! — вереснув з запинкою високий скреготливий голос.

— А що? Ну — заснув, ну, от і все, — прогудів полковник так густо, наче говорив це, сидячи під бочкою.

— А те. А те, тобі кажу… А те! — голос захлинувся. — А те, що проспав німців…

— Як німців проспав! Я нічого не проспав…

— Де твої застави? Ми йшли цілу ніч, — жодної застави… Чому армія в мішку?

— Та чого ти кричиш? Хто ж їх знає, звідки ті німці взялися… Степ великий…

— Ти винен, мерзотнику!

— Ho, но…

— Винен!

— He хапай!

Зразу в хаті стало тихо. Відскочили ті, що стояли коло стола. Хтось, важко дихаючи, борюкався. Підлетіла рука з револьвером. В неї вчепилось кілька рук. Залунав постріл. Катя затулила вуха, швидко прилягла на подушку. Зі стелі посипалась штукатурка. І знову, вже весело, загули голоси. Полковник Петриченко підвівся, дістаючи смушевою шапкою мало не до стеді, і з юрбою молодців поважно вийшов на вулицю.

За вікном почався рух. Повстанці сідали на коней, вскакували в тачанки. Ось заляскали батоги, затріщали осі, знялась неймовірна лайка. Хата спорожніла, і тоді Катя зрозуміла, чому досі не могла побачити того, хто так владно кричав жіночим голосом. Це був маленький чоловік. Він сидів коло стола, спиною до Каті, поклавши лікті на карту..

Пряме каштанового кольору довге волосся падало йому на вузькі, як у підлітка, плечі. Чорний сукняний піджак був перехрещений ремінням, за шкіряним паском — два револьвери й шабля, ноги — у франтуватих чоботях із шпорами — схрещені під стільцем. Похитуючи головою, від чого жирне волосся його повзло по плечах, він поквапливо писав, перо бризкало і рвало папір.

Обережно з двору увійшов той дядько, що дав Каті свою постіль.

Обличчя у нього було рожеве, догідливе. У волоссі — сіно. Придуркувато кліпаючи, він сів на лаву, навпроти чоловіка, що писав, підсунув під себе обидві руки і почав чухати босою ногою ногу.

— Все тобі клопіт, все клопіт, Несторе Івановичу, а я сподівався — обідати залишишся. Вчора теличку різали, наче я так і знав, що ти заїдеш…

— Ніколи… Не заважай…

— Ага… (Дядько помовчав, перестав кліпати. Очі його стали розумними, важкими. Деякий час він стежив за рукою того, що писав). Значить, як же воно, Несторе Івановичу, бій приймати не збираєтесь у нас у селі?

— Як доведеться…

— Ну да, само собою, діло воєнне… А я про те, якщо бій будете приймати, — треба б щось з худобою… На хутори, чи що, її вигнати?

Довговолосий чоловік відклав перо і занурив маленьку руку в волосся, перечитуючи написане. У дядька засвербіло в бороді, засвербіло під пахвами. Почухався. І наче тільки зараз згадав:

— Несторе Івановичу, а як же нам з мануфактурою? Сукно ти пожертвував, — добре сукно. Інтендантське, аж очі вбирає… Адже шість возів.

— Мало вам? Не ситі? Мало?

— Ну, що ти, — чого мало… І за це не знаємо як дякувати… Сам знаєш — сорок бійців від села до тебе послали… Синаш мій пішов. Я, каже, батьку, повинен кров пролити за селянську справу. Мало буде — ми підемо, старики візьмуться… Ти тільки воюй, підтримаємо… А от з мануфактурою, коли що до чого, — ну, не дай боже, наскочать германці, стражники… сам знаєш, яка у них розправа, — от, як же нам: сумніватися чи не сумніватися нащот бою?

Спина у довговолосого випросталась. Він висмикнув руку з волосся, вхопився за край стола. Чути було — задихав. Голова його задиралася. Дядько обережно почав від’їжджати від нього по лаві, випручав з-під себе руки й боком-боком вийшов з хати.

Стілець захитався, довговолосий пожбурив його ногою. Катя аж здригнулась, побачивши нарешті обличчя цього маленького чоловіка в чорному напіввійськовому костюмі. Він здавався переодягненим монашком. З-під сильних надбрів’їв, із западин дивились на Катю карі, шалені, пильні очі. Обличчя було рябувате, з жовтизною, чисто вибрите — жіноче, і щось у ньому здавалось недостиглим і лютим, як у підлітка. Все, крім очей, старих і розумних.

Ще дужче здригнулася б Катя, якби знала, що перед нею стоїть сам батько Махно. Він розглядав молоду жінку, що сиділа на ліжку, в запорошених черевиках, у пом’ятому, ще елегантному шовковому платті, в темній хустинці, зав’язаній по-селянському, і, видно, не міг угадати — що воно за птиця залетіла в хату. Довгу верхню губу його перекосило усмішкою, що відкрила рідко посаджені зуби. Спитав коротко, різко:

— Чия?

Катя не зрозуміла, затрясла головою. Усмішка сповзла з його обличчя, і воно стало таким, що у Каті затремтіли губи.

— Ти хто? Проститутка? Якщо сифіліс — розстріляю. Ну? По-російськи говорити вмієш? Хвора? Здорова?

— Я полонена, — ледве чутно промовила Катя.

— Що вмієш? Манікюр знаєш? Інструменти дамо…

— Гаразд, — ще тихше відповіла вона.

— Але розпусти не заводь в армії… Зрозуміла? Залишайся. Повернусь увечері після бою — почистиш мені нігті.

Багато чого говорилося в народі про батька Махна. Говорили, що, бувши на каторзі в акатуйській тюрмі, він багато разів намагався втекти і втік, але був застуканий у дров’яному сараї і сокирою бився з солдатами. Йому переламали прикладами всі кості, посадили на цеп; і три роки він сидів на цепу, мовчав, як тхір, тільки день і ніч стягав і не міг стягнути з себе залізні наручники. Там, на каторзі, він заприятелював з анархістом Аршиновим-Маріним і став його учнем.

Родом Нестір Махно був з Катеринославщини, з села Гуляйполе, син столяра. Бити його почали змалку, коли він служив у роздрібній крамниці, і тоді ж прозвали тхорем за злість і карі очі. Коли після прочухану він ошпарив окропом старшого прикажчика, — хлопчину вигнали. Він підібрав собі ватагу: лазили по баштанах, по садках, хуліганили, жили вільно, поки батько не віддав його в друкарську науку. Там нібито його побачив анархіст Волін, що став через вісімнадцять років начальником штабу і вченою головою всієї справи у Махна. Хлопчик нібито так сподобався Воліну, що той почав учити його грамоти й анархізму, віддав у школу, і Махно зробився вчителем. Але це невірно. Махно вчителем ніколи не був, і вірніше вважати, що й Воліна він узнав уже згодом, а з анархізмом обізнався через Аршинова, на каторзі.

З 1903 року Махно знову починає бешкетувати в Гуляйполі, але вже не на баштанах і городах, а по панських маєтках, по коморах крамарів: то виведе коні, то очистить погріб, напише записку крамареві, щоб поклав гроші під камінь. З поліцією у нього в той час велась дивна і п’яна дружба.

Махна стали серйозно остерігатися, але селяни його не виказували, бо чим ближче підходив час до революції 1905 року, тим рішучіше Махно докучав поміщикам. І коли, нарешті, запалали садиби, коли селянство виїхало орати панську землю, — Махно кинувся в міста на велику роботу. На початку 1906 року він напав з молодцями в Бердянську на казначейство, застрелив трьох чиновників, захопив касу, але був виказаний товаришами і потрапив в Акатуй на каторгу…

Через дванадцять років, визволений Лютневою революцією, він знову з’явився в Гуляйполі, де селяни, не слухаючи двозначних розпоряджень Тимчасового уряду, вигнали поміщиків і поділили землю. Махно нагадав про старі заслуги і був обраний товаришем голови у волосне земство. Він зразу взяв круту лінію на «вільний селянський лад», на засіданні місцевої управи оголосив земців буржуями й кадетами; розгарячившись у суперечці, застрелив тут же на засіданні члена управи і сам призначив себе головою і районним комісаром.

Тимчасовий уряд нічого з ним вдіяти не міг. Через рік прийшли німці. Махнові довелося втікати. Деякий час він мандрував по Росії, поки, влітку вісімнадцятого року, не потрапив у Москву, що кишіла в той час анархістами. Тут були і старий Аршинов, що меланхолійно споглядав події революції, якими, через незрозумілу йому примху долі, керували більшовики, і могутній теоретик і стовп анархії —«матері порядку» — Волін, який ніколи в житті не розчісував бороди й волосся, і нетерплячий честолюбець Барон, і Артен, і Тепер, і Яків Алий, і Краснокутоький, і Глагзон, і Цінціпер, і Черняк, і багато інших великих людей, які ніяк не могли зачепитися за революцію, сиділи в Москві без грошей, з єдиною повісткою щоденних засідань: «Постановка організації і фінансові справи»… Одні з них згодом стали вождями махновської анархії, інші — учасниками висадження в повітря Московського комітету більшовиків у Леонтієвському провулку.

Безперечно, що приїзд Махна справив враження на анархістів, які нудьгували в московських кофейнях. Махно був людина діла, до того ж рішуча. Було надумано — їхати Несторові Івановичу в Київ і перестріляти гетьмана Скоропадського та його генералів.

Удвох з підручним анархістом Махно перейшов у Бєленіхіні український кордон, приспавши пильність страшного комісара Саєнка, що контролював там дороги. Переодягнувся офіцером, але в Київ їхати роздумав: в ніс йому вдарив вільний вітер степів, і не до смаку здалася конспіративна робота. Він чкурнув прямо в Гуляйполе.

У рідному селі він зібрав п’ятірку надійних хлопців. З сокирами, ножами й обрізами засів у яру поблизу економії поміщика Рєзникова, уночі пробрався в будинок і вирізав без великого галасу поміщика з трьома братами, які служили в державній варті. Будинок підпалив. На цій справі він здобув сім гвинтівок, револьвер, коней, сідла і кілька поліцейських мундирів.

Не гаючи тепер часу, добре озброєний і на конях, він вривається з своєю п’ятіркою на хутори, запалює їх з чотирьох кінців. Він поповнює загін. З шаленим запалом кидається він з одного кінця повіту в другий і очищає його від поміщиків. Нарешті він наважується на одну справу, яка широко прославила його.

Було це на тройцю. Степовий магнат, поміщик Миргородський, віддавав дочку за гетьманського полковника. На весілля прибули дехто з сусідів, які не злякалися в такий лихий час промчати степовим шляхом. Приїхали гості і з губернії та з Києва.

Садиба Миргородських добре охоронялася стражниками. На горищі панського будинку був поставлений кулемет, та й сам жених прибув з однополчанами — рослими молодцями в широких синіх шароварах з матнею, яка, за старовинним звичаєм, повинна мести по землі, в свитках з червоного сукна, в смушевих шапках з золотою китицею мало не до пояса. У всіх висіли збоку криві шаблі, які били на ходу по козлових чоботях із загнутими носками.

Наречена не дуже давно приїхала з Англії, де закінчувала освіту в закритому пансіоні, і вже непогано говорила по-українськи, носила вишивані рукава, намисто, стрічки й червоні чобітки. Панотцеві прислали з Києва на окреме замовлення оксамитний жупан, облямований хутром, точнісінько як на відомому портреті гетьмана Мазепи. Весілля хотіли справити по-стародавньому, і хоч столітні меди трудно було дістати на палаючій Україні, але для широкого бенкету всього наготували вдосталь.

Після відправи наречену повели через парк у нову кам’яну церкву. Дружки, що йшли з нареченою і співали пісень, були навдивовижу гарні, а вона — зовсім як з козацької думи. «Еге, — сказали бояри жениха, що ждали біля огради, — еге, видно, повернулись на Україну добрі часи…» Після вінчання молодих обсипали на паперті вівсом. Панотець, у мазепинському жупані, поблагословив їх стародавнім образом з Межигір’я. Випили шампанського, крикнули: «Хай живе», розбили бокали, і молоді на автомобілі поїхали на поїзд, а гості залишились бенкетувати.

Залягала ніч на широкому дворі садиби, де слуги і стражники виробляли ногами хитромудрі викрутаси. Всі вікна в будинку весело сяяли. Привезений з Олександрівська єврейський оркестр рипів і дудів щосили. Уже панотець ушкварив хвацького гопака й пив содову. Вже дівчата й дами шукали прохолоди у відчинених вікнах, а женихові бояри — всі курінні батьки, хорунжі й підполковники — повернулись до столів із закускою і, брязкаючи шаблями, погрожували йти бити проклятих москалів, дійти до самої Москви.

В цей час серед бенкетуючих з’явився маленький на зріст офіцер у мундирі гетьманської варти. Нічого в тому не було дивного, що до садиби в такий день заїхала поліція. Увійшов він скромно, мовчки вклонився, мовчки скоса глянув на музик. Лише дехто помітив, що мундир на ньому був начебто великий, та одна дама з тривогою раптом сказала другій: «Хто він? Який страшний!..» Хоч невідомий офіцер і старався держати очі опущеними, але мимоволі вони у нього горіли, як у диявола… Та хіба мало яка чортівня може приверзтися з п’яних очей…

Музики після мазурок і вальсів заграли танго. Дватри червоних жупани, які ще твердо стояли на ногах, підхопили дам. Хтось звелів погасити верхнє світло. В напівсвітлі, під розслаблені звуки, що долітали, здавалось, з глибини навіки віджилих літ, пари пішли виламуватись, знемагати, зображуючи любострастя смерті.

І тоді залунали постріли. Юрба гостей скам’яніла. Музика урвалась. Махно, одягнений у форму вартового офіцера, стояв позаду закусочного стола коло напіввідчинених дверей і стріляв з двох револьверів по червоних жупанах. Рослий багровий підполковник, друг жениха, розкинувши руки, важко повалився на стіл і перекинув його. Пронизливо закричали жінки. Другий витягав шаблю, та, так і не витягнувши, вкляк лицем у килим… Ще троє з шаблями кинулись на Махна, — двоє зараз же впали, третій вискочив у вікно і там закричав, як заєць. У протилежних дверях з’явилися двоє, лютих і чубатих, теж у мундирах варти, і відкрили стрільбу по гостях. Жінки металися. Падали. Панотець не міг підвестися з крісла, і Махно, підійшовши, увігнав йому кулю в рот. Лунала стрільба на дворі і в парку, де були гості, що повискакували в вікна. Небагатьом вдалося сховатися в кущах, в осоці на ставку. Перебиті були дворова челядь і стражники. Махновські молодці запрягли вози і до світанку вантажили їх добром і зброєю. Сонце зійшло над палаючою садибою.

На Гуляйполе цей сміливий наскок справив сильне враження. На той час селяни вже зовсім занепали духом під німцями, під садженими поміщиками, під швидкою на розправу державною вартою. Не довіряючи селянам, поміщики відмовлялися здавати землю в оренду і вимагали не тільки врожаю цього літа, але й повернення зерном збитків минулого року. Залишилось вити по-вовчому.

З’явився Махно й оголосив терор. По хуторах і селах полетіла чутка, що знайшовся батько.

Селяни схопились. Запалали садиби. Запалали в степах скирти пшениці. Партизанські загони зухвало нападали на пароплави й баржі з хлібом, що його вивозили в Німеччину. Заворушення перекидались на правий берег Дніпра. Австрійським і німецьким військам відданий був наказ припинити безпорядки. Сотні каральних загонів розсипались по країні. І тоді Махно перший, з невеликим, добре озброєним загоном, почав нападати на австрійські війська.

В той час армія батька Махна була невелика. Постійне ядро її, яке не розбігалося, складалося з дво-трьох сотень одчайдушних голів. Тут були і чорноморські матроси, і фронтовики, яким з різних причин не можна було показатися в рідному селі, і дрібні батьки, що влилися з своїми загонами до Махна, і люди без роду і плоду, які воювали задля молодецтва й веселого життя.

Тоді ж до армії почали прибиватися й анархісти-одинаки, так звані «бойовики», що зачули про нову гайдамаччину, яка вільно гуляла на конях. Приходячи пішки в махновський табір, обдерті й голодні, з бомбою в одній кишені і з томом Кропоткіна в другій, анархісти говорили батькові:

— Чули ми, ніби ти геніальна особа. Гм! Подивимось!

— Подивіться, — відповідав батько.

— Що ж, — говорили вони, — якщо ти справді такий, потрапиш на сторінки світової історії. Чорт тебе знає, а може, тобі судилося стати другим Кропоткіним.

— Можливо, — відповідав батько.

Анархісти почали їздити за батьком в обозі, пити з батьком спирт, говорити йому дивні слова, до яких він був дуже охочий, — про історію і про славу. І потроху дехто з них почав проходити на відповідальні й командні місця. І вже за кожним потяглася тачанка із здобиччю, взятою в боях: ящик коньяку, барило з золотом, мішок з одягом. Такими одинаками були — Чалдон, Скоропіонов, Юголобов, Чередняк, Енгарец, Француз та багато інших. На довгих постоях вони роздобували цілими домами розпусти веселих дівчат і влаштовували афінські ночі, запевняли батька, що такий підхід до статевого питання розкріпачує побут, що ж до сифілісу — то це дрібниця й дурниця, коли здійснюється абсолютна свобода. Махно називав своїх анархістів повзучими гадами, не раз погрожував їх перестріляти, але терпів, як людей книжних, котрі добре розуміли, що таке світова слава.

В армії не було постійної ставки. В міру потреби вона переїжджала з кінця в кінець губернії на конях і тачанках. Коли задумували наскок або мав бути бій, Махно надсилав гінців по селах і сам у людному місці говорив запальну промову, після чого його підручні кидали з тачанок у юрбу сувої сукна й ситцю. За один день ядро його армії обростало селянами-партизанами. Кінчався бій, і добровольці так само швидко розбредалися по селах, ховали зброю і, — ніби вони не вони, — стоячи коло воріт, ліниво чухались, коли повз них гуркотіла німецька артилерія, шукаючи ворога. Австрійські й німецькі загони, переслідуючи Махна, завжди ударяли в порожняву, і завжди в тилу у них опинявся цей всюдисущий диявол. Партизани, як стародавні кочовики, не приймали вирішального бою, розсипалися з виттям, свистом і пальбою на конях і тачанках і, зібравшись знову там, де їх не ждали, нападали зненацька.

Село спорожніло. Поїхав слідом за армією і Махно на тройці, у візку, застеленому килимом. Був уже полудень. Товста заплакана дівка, у високо підіткнутій спідниці, замітала хату віником з полину. Хазяїн сидів коло відчиненого вікна і, поглядаючи на пагорки, куди пішли піші й кінні і де зараз мирно крутилися два вітряки, тяжко зітхав: видно, його не заспокоїла недавня розмова з Махном.

Катя ходила до колодязя, помилась, причепурилась. Хазяїн покликав її снідати, вона з’їла дві галушки, випила молока. І тепер, вже зовсім не знаючи, що робити, чого ждати, — сиділа коло другого вікна. Була спека. На вулиці багато курей тинялося по свіжому гною. В палісадниках никли золоті шапки соняшників, наливалася вишня. Плавали шуліки над селом. Хазяїн кректав, зітхав.

— Ти спідницю ще на голову задери, безсоромна, — сказав він заплаканій дівці. — Ото біда — залапали… Не тебе першу.

Дівка схлипнула, покинула віника і спустила спідницю на товсті білі литки. Хазяїн деякий час дивився на віник.

— Хто саме? Ти скажи, не бійся, Олександро…

— Та я ж його, проклятого, і не знаю, як звати… Не наш… В окулярах…

— Бачиш ти, — швидко сказав хазяїн, наче зрадів. — В окулярах… Це хто-небудь з них — анархіст. — Він обернувся до Каті. — Племінниця Олександра… Послав її на тік по солому… А тік знаєте де? Повернулася вранці вся обдерта. Тьху!..

— Він п’яний. Револьвером погрожував. Що ж я могла? — Олександра тихо заскиглила.

Хазяїн тупнув на неї босою ногою:

— Іди звідси. Тут сам не знаєш, чи живий залишишся.

Дівка вибігла. Він знову почав кректати, поглядаючи на пагорки.

— Ну, що ти вдієш? Раді ми, чи що, цих розбійників годувати? Скажімо, наряд — коней під тачанки. А вони ж скачуть, чорти, по вісімдесят верстов… Коняка не машина, з нею треба любовно… У нас тепер уся скотина скалічена… Ех, війна!..

Задеренчало скло в лампі, що висіла над столом, тихо задзвеніли шибки. Гаряче повітря ніби зітхнуло. По землі прокотився далекий грім. Хазяїн швидко висунувся у вікно до половини тулуба і довго дивився на пагорки, де коло вітряків маячив самотній верхівець. Потім, поважно прикладаючи пальці, перехрестився в куток на картинку.

— Германська артилерія, по наших гатять, — сказав він, і знову засвербіло у нього під линялою сорочкою. — Ех, часи, часи! — Він підняв віника, кинув його в куток і пішов надвір, підгинаючи пальці на босих ногах. Знову прокотився далекий гуркіт над селом. Катя не могла більше сидіти в хаті і вийшла на осоння, де тхнуло гноєм.

Вулицею в цей час ішли стурбованою купкою вчорашні пасажири. Попереду виступав, дивлячись поверх пенсне, учитель фізики Обручов; він був у резиновому плащі й калошах і здавався ватажком, — в нього вірили.

— Приєднуйтесь до нас! — крикнув він до Каті. Вона підійшла. У пасажирів був пом’ятий вигляд, обличчя змарнілі; у двох літніх жінок патьоки від сліз. Переодягненого спекулянта не видно було.

— Один з нашої партії безслідно зник, — очевидно, розстріляний, — сказав Обручов бадьорим голосом. — Нас усіх жде його доля, панове, якщо ми не знайдемо в собі достатнього припливу енергії… Ми негайно повинні розв’язати питання: чи ждати кінця бою, чи скористатися тим, що нас ніхто, як видно, не охороняє, і постаратися пішки дійти до залізниці… Оратора обмежую одною хвилиною.

Тоді заговорили всі зразу. Одні вказували на те, що коли розбійники наздоженуть їх у відкритому степу, то, безумовно, всіх знищать. Другі — що у втечі є все-таки надія на порятунок. Треті, впевнені в перемозі німців, наполягали — ждати кінця бою. Коли знову загримотіло за горбами, всі примовкли і, болісно кривлячись, дивились туди, де нічого не було видно, тільки ліниво крутились крила вітряків. Обручов виголосив чітку промову, в якій згрупував усі суперечності. Обидві дами дивилися йому в рот, як проповідникові. Нічого не вирішивши, пасажири так і стояли серед курей і горобців на безлюдній вулиці, де ні одна душа не подумає пожаліти свого ж, руського… Де там! Он простоволоса жінка виглянула в вікно, позіхнула, одвернулась. Вийшов з-за рогу хати сердитий непідперезаний селянин, подивився мимо, підняв грудку глини, з усієї сили жбурнув на чужого кабана. І так само байдуже плавали над селом шуліки, — поглядаючи на пограбованих, нікому тут не потрібних городян.

За пагорком знялася хмарка пилу. Од вітряків поскакав і зник верхівець. Дехто з пасажирів запропонував вернутися назад у волосну управу, де всі перебули цю ніч. Обидві дами пішли першими. Коли з-за пагорків з’явились тройки, які мчали щодуху, — пішЛа й решта. На вулиці залишились Катя і вчитель фізики, що мужньо схрестив руки під плащем.

Тройок було лише чотири чи п’ять. Вони об’їхали озеро і з’явилися в селі. Везли поранених. Передня спинилась коло вікон хати. Рослий, в розстебнутому кожусі партизан, що правив кіньми, крикнув:

— Надіє, твого привезли.

З хати вибігла жінка, зриваючи з себе фартуха, заголосила низьким голосом, припала до тачанки. З неї зліз блідий, аж зелений, чоловік, обхопив жінку за шию, схилив голову, згинаючись, поплентався до хати. Тройка під’— їхала до другого подвір’я, звідки вискочили три яскраво вбрані дівки.

— Беріть, лебеді, свого — легко ранений, — весело крикнув їм возій. Після цього він рушив повільно тройкою, поглядаючи, куди б завезти останнього пораненого. В тачанці сидів з заплющеними очима Мишко Соломій, голова його була обв’язана закривавленим лахміттям сорочки, зуби зціплені. Раптом возій спинив коней:

— Тпру… Матінко моя, та це ж ви! Катерино Дмитрівно?..

Цього Катя вже ніяк тут не сподівалась. Перехопило дух від хвилювання, побігла до тачанки. В ній стояв, — широко розставивши ноги, взявшись одною рукою в бік, у другій тримаючи ремінні віжки, — Олексій Красильников.

На щоках його кучерявилась борода, світлі очі дивились весело. На поясі — гранати, кулеметна стрічка поверх кожуха, за плечима кавалерійська гвинтівка.

— Катерино Дмитрівно… Як же ви до нас потрапили? Ви в чиїй хаті? В оцій? У Митрофана? — мій троюрідний брат, теж Красильников. От, дивіться: Мишка жаль, — півголови шрапнеллю розвернуло…

Катя йшла поряд з тачанкою. Олексій був весь ще гарячий, п’яний після бою. Блищав очима, зубами, усмішкою:

— Германців вщент розкришили… От дурні… Три рази напорювались на наші кулемети. Лежать, голубчики, по всьому полі… Батькові тепер є в що армію одягнути… Тпр-рру… Митрофане! Вилазь з барлогу… Приймай раненого героя… А ви ось що, Катерино Дмитрівно, від цієї хати не відбивайтесь. У нас тут не гаразд…

На дзвіниці ударили в усі дзвони. Загрюкали хвіртки по селі, повідчинялись віконниці, на вулицю вибігли жінки, вийшли обережні чоловіки, з’явилась незрозуміло звідки сила-силенна народу; з піснями й гомоном пішли на шлях — зустрічати переможну махновську армію.

Олексій Красильников разом з Катею відніс напівмертвого Мишка на Митрофанове подвір’я, поклав його в холодку, в літній хижці, на ліжко Олександри. Катя взялась перев’язувати, насилу віддерла од волосся зашкарубле від крові ганчір’я. Мишко тільки скрипів зубами. Коли почали промивати страшну рану з правого боку черепа, Олександра, що держала таз, ойкнула і захиталась. Олексій, вхопивши таз, одіпхнув її.

— Стирчить, бачите, збоку гостренька кісточка, — сказав він Каті. — Сашко, принеси цукрові щипці…

— Ой, нема, зламались.

Катя нігтями схопила уламок кісточки, що стирчав у рані. Потягнула. Мишко заричав. Це був, безперечно, осколок. Нігті її сковзали, вона перехопила глибше. Витягла.

Олексій шумно зітхнув, засміявся:

— Отак воюємо — по-мужицькому…

Чистим полотном забинтували Мишкову голову. Весь мокрий, дрібно тремтячи, він ліг під кожух і розплющив очі. Олексій нахилився до нього.

— Ну як, живий будеш?

— Учора їй вихвалявся, от і нахвалився, — помертвіло усміхаючись, промовив Мишко. Він дивився на Катю. Вона витирала руки і теж підійшла й нахилилась до нього.

Він ворухнув губами:

— Альоша, побережи її.

— Знаю, знаю.

— Я погане над нею задумав… В місто її треба відправити.

Він знову витріщився на Катю майже шаленим поглядом. Він перемагав біль і жар гарячки, як дрібницю, досаду. Дотик смерті розкидав у ньому всі вихорі пристрастей і суперечностей. Він відчув у цю хвилину, що не п’яниця він і не лиходій, а руська душа, що знялася, як птиця в бурю, і що на геройські вчинки він здатний не гірш за іншого, — спроможний він і'на високі справи…

Олексій сказав тихо:

— Тепер нехай спить. Нічого, хлопець гарячий, відлежиться.

Катя вийшла з Олексієм на подвір’я. Тривав той самий чудний стан сну наяву під неосяжним небом у цьому гарячому степу, де пахло стародавнім димом кізяка, де знову після вікової стоянки гасала на коні людина, широко вишкіряючи зуби до вільного вітру, де пристрасті заспокоювались, як спрага, повною чашею. їй не було страшно. Своє горе згорнулось у грудочку, нікому, навіть їй самій, тут не потрібне. Коли б її покликали зараз на жертву, на подвиг, вона пішла б з тією ж легкістю, не думаючи. Коли б сказали їй: треба вмерти, — ну що ж, — тільки зітхнула б, звівши до неба ясні очі.

— Вадима Петровича вбито, — сказала вона. — Я в Москву не повернусь, там у мене — нікого… Нічого нема… Що з сестрою — не знаю… Думала куди-небудь подітися — в Катеринославі, може…

Розставивши ноги, Олексій дивився в землю. Похитав головою:

— Марно пропав Вадим Петрович, хороша був людина…

— Так, так, — сказала Катя, і сльози наповнили її очі. — Він був дуже хороша людина.

— Не послухали ви мене тоді. Звісно, ми — за своє, і ви — за своє. Тут ображатись нема на що. Але куди ж воювати проти народу! Хіба ми здамося!.. Бачили сьогодні мужиків? А справедлива був людина…

Катя сказала, дивлячись на важку гілку черешні, що звисала з-за плоту:

— Олексію Івановичу, порадьте мені, що робити? Жити ж треба… — Сказала і злякалась — слова полетіли в порожняву. Олексій відповів не зразу:

— Що робити? Ну, запитання звичайнісіньке панське. Це як же так? Освічена женщина, умієте на різних чужоземних мовах, красуня, і питаєте у мужика — що робити?

Обличчя у нього стало презирливим. Він тихо побрязкував гранатами, що висіли на поясі. Катя знітилась. Він сказав:

— У місті діло для вас знайдеться. Можна в шинок — співати, танцювати, можна — кокоткою, можна і в канцелярію — на машинці. Не пропадете.

Катя схилила голову, — почувала, що він дивиться на неї, і від цього погляду не могла підвести голови. І як і тоді з Мишком, вона раптом зрозуміла, чому погляд Олексія так злісно спинився на її тім’ї. Не такий тепер був час, щоб прощати, милувати. Не свій — означало — ворог. Спитала, як їй жити. Спитала у бійця, ще гарячого від скачки, від свисту куль, від хмелю перемоги… Як жити? І Каті диким здалося це запитання. Спитати — з яким другом, за яку волю летіти по степу в тачанці? — отут би по-доброму блиснули його очі…

Катя зрозуміла й удалась до хитрості, як маленьке звіря. За цю добу вперше спробувала захищатися:

— Погано ви мене зрозуміли, Олексію Івановичу. Не моя вина, що мене ганяє, як сухий лист по землі. Що мені любити? Чим мені дорожити? Не навчили мене, то й не питайте. Навчіть спочатку. (Він перестав постукувати гранатами, значить — насторожився, прислухався). Вадим Петрович проти моєї волі пішов у білу армію. Я не хотіла цього. І він мені кинув докір, що у мене немає ненависті… Я все бачу, все розумію, Олексію Івановичу, але я — осторонь… Це жахливо. В цьому вся моя мука… Ось чому я вас спитала, що мені робити, як жити…

Вона помовчала і потім одверто, ясно глянула в очі Олексію Івановичу. Він кліпнув. Обличчя стало простуватим, розгубленим, ніби його здорово ошукали. Рука полізла на потилицю, почухала.

— Це — драма, це ви правильно, — сказав він, кривлячи носа. — У нас — просто. Брат убив у мене на подвір’ї германця, хату спалили і — пішли. Куди? До отамана. А ви, інтелігенція… Справді…

Катина хитрість вдалася. Олексій Іванович, видно, мав намір тут-таки розв’язати прокляте питання: за яку правду боротися таким, як Катя, — безземельним і безкінним.

Це було марне заняття коло плоту під черешнею, на яку дивилась Катя. Їй захотілося зірвати дві чорні ягоди, що висіли сережкою, але вона, як і раніш, тихо стояла перед Красильниковим, тільки у великих очах її, осяяних небом, миготіли іскорки гумору.

— Якщо ми, мужики, вас, міських, годуємо, — значить, вам треба стояти за нас, — сказав Олексій Іванович, посилюючи враження рішучим рухом. — Ми, селянство, проти німців, проти білих, проти комуністів, але за сільські вільні Ради. Зрозуміло?

Вона кивнула. Він говорив далі. Тоді вона звелась навшпиньки і лівою рукою, тому що на правій було розірвано під пахвою, зірвала дві ягоди: одну поклала в рот, другу крутила за хвостик.

— Якби я була сільська — все було б ясно, — сказала вона і виплюнула кісточку. — Скільки разів чула: батьківщина, Росія, народ, а що це таке, — от, бачу вперше. — Вона з’їла другу ягоду, оглядаючи Олексія Івановича, його золотаву на світлі борідку, розхристаний на грудях кожух, міцні ноги, страшне озброєння.

— Народ, народ, — промовив він, все більше ніяковіючи, — невелика цяця, звісно… Але свого не віддамо. — Він міцно вхопився за пакіл, що стирчав з плоту, пробував — чи міцний. — Жорстоко будемо воювати хоч з цілим світом… Вам, Катерино Дмитрівно, не мене, — наших би анархістів послухати, вони майстри… Тільки… (Брови його ворухнулись, очі допитливо сковзнули по Каті). Біда з ними, — шибеники несосвітенні, алкоголіки… Мабуть, так, що вас не варто їм і показувати…

— Дурниці, — сказала Катя.

— Тобто як дурниці?

— Так, я не маленька, з цим до мене не сунешся.

— Це ви добре говорите…

У Каті здригнулося підборіддя, усміхаючись потягнулась знову до черешневої гілки. Почувала, як усе тіло проймає, пестить сонячна спека. І це був сон наяву.

— Все-таки, — сказала вона, — що ж я могла б у вас робити, як ви думаєте, Олексію Івановичу?

— По освітній справі… У батька заводиться політвідділ… Кажуть, газету свою хоче завести…

— Ну, а ви?

— Я?.. — Він знову взявся за пакіл, гойднув пліт. — Я простий боєць, візник на кулеметній тачанці, моє місце — в бою… Ви, Катерино Дмитрівно, спочатку обдивіться, зразу, звісно, не рішайте. Я вас зведу з невісткою, братановою жінкою Мотроною. Ми вас у сім’ю приймемо…

— А батько Махно наказав мені прийти увечері нігті йому чистити.

— Що?! — Олексій зразу вхопився обома руками за пояс під кожухом, навіть ніс у нього загострився. — Нігті?.. А ви що йому відповіли?

— Відповіла, що я — полонена, — спокійно сказала Катя.

— Гаразд. Пошле за вами — ідіть. Тільки я теж там буду…

З ганку в цю хвилину, метляючи фартухом, збігла товста Олександра.

— Їдуть, їдуть! — закричала вона, кидаючись відчиняти ворота. Здалека було чути крики «ура», окремі постріли, тупіт коней. Повертався батько з армією. Катя й Олексій вийшли на вулицю. Хмари куряви здіймалися над шляхом. На пагорках, повз вітряки, мчали вершники, тройки.

Головна частина армії входила в село. Кругом крутились хлопчаки, бігли дівки. Мокрі, вмилені коні носили боками. Махновці стояли на возах, у поросі, в поту, з заломленими шапками.

В тачанці з розмаяними краями перського килима їхав Махно. Він, узявшися в боки і тримаючи коло стегна смушеву шапку, сидів на снарядному ящику. Бліде обличчя його застигло в напруженні, запечені губи були стиснені.

За ним у другому возі їхали шість чоловік, на вигляд городян — у піджаках, в м’яких капелюхах, у солом’яних кашкетах, всі з довгим волоссям, з борідками, в окулярах: анархісти з штабу й політвідділу.

VIII

П’ять місяців Даша Телєгіна прожила одна у спорожнілих кімнатах. Іван Ілліч, виїжджаючи на фронт, залишив їй тисячу карбованців, але цих грошей вистачило ненадовго. На щастя, в квартиру нижче поверхом, звідки ще в січні втік з сім’єю важний петербурзький сановник, вселився спритний іноземець Матте, який скуповував картини, меблі, всяку всячину.

Даша продала йому двоспальне ліжко, кілька гравюр, фарфорові дрібнички. Вона байдуже розлучалася з речами, що зберігали в собі, як старий запах, відболілі спогади. З минулим усе, — все було скінчено.

На гроші, виручені від продажу, вона прожила весну й літо. Місто спорожніло. За годину їзди від Петербурга, за Сестрою-рікою, починався фронт. Уряд переїхав у Москву. Палаци дивилися в Неву розстріляними, порожніми вікнами. Вулиці не освітлювались. Міліціонери не мали великої охоти охороняти спокій однаково вже приречених буржуїв. Вечорами з’являлися на вулицях страшні люди, яких раніш ніхто й не бачив. Вони заглядали у вікна, вештались по темних сходах, пробуючи ручки дверей. Не дай боже, якщо хтось не остерігся, не защепнувся на десять защіпок і ланцюжків. Чути було підозрілий шурхіт, і в квартиру проникали невідомі. «Руки вгору!» — кидались на мешканців, зв’язували електричними проводами і потім не кваплячись виносили клунки з добром.

У місті була холера. Коли достигли ягоди, стало зовсім страшно: люди падали, корчачись на вулицях і на базарах. Всюди перешіптувались. Ждали нечуваного лиха. Говорили, що червоноармійці чіпляють на картуз п’ятикутну зірку догори ногами, — і це є антихристова печать, і нібито в замкненій каплиці на мосту лейтенанта Шмідта почав з’являтися «білий муж», — і це до того, що лиха треба ждати від великих вод. З мостів показували на погаслі заводські труби — у багровому світлі заходу вони стирчали, як «чортові пальці».

Фабрики закривались. Робітники йшли у продовольчі загони, інші — по селах. На вулицях між булижником зазеленіла травичка.

Даша виходила з дому не щодня, і то тільки ранками — на базар, де безсовісні чухонки заправляли за пуд картоплі дві пари штанів. Все частіше на базарах з’являлись червоногвардійці і стрільбою в повітря розганяли пережитки буржуазного ладу — чухонок з картоплею і дамочок з штанами й фіранками. Що день, то трудніше ставало добувати харчі. Іноді виручав той самий Матте, вимінюючи старовинні речі на консерви й цукор.

Даша старалася менше їсти, щоб менше було клопоту. Вставала рано. Що-небудь шила, якщо бували нитки, або брала книжку, помічену тринадцятим, чотирнадцятим роком, читала — аби тільки не думати; але найбільше думала, сидячи біля вікна: вірніше, думки її блукали навколо темної цятки. Недавнє душевне зворушення, розпач, журба — все наче стиснулось тепер в цю сторонню грудочку в мозку: залишок хвороби. Вона так схудла, що стала схожа на шістнадцятирічну дівчинку. Та й усю себе почувала знову по-дівочому, але вже без дівочої гри.

Минало літо. Кінчались білі ночі, і похмуріше розливалось світло на заході сонця за Кронштадтом. У відчинене вікно з п’ятого поверху далеко було видно: порожніючі вулиці, де западав нічний морок, темні вікна будинків. Світла не засвічували. Рідко чути було кроки прохожого.

Даша думала: «Що ж буде далі? Коли скінчиться це задубіння? Незабаром осінь, дощі, знову завиє крижаний вітер над дахом. Немає дров. Шубу продано. Може, повернеться Іван Ілліч… Але буде знову нудьга, червоніючі жаринки в лампочках, непотрібне життя».

Знайти сили, скинути задубіння, втекти з цього дому, де вона живцем похована, виїхати з цього вмираючого міста!.. Тоді повинно ж трапитись щось нове в житті… Вперше за цей рік Даша подумала про «нове». Вона піймала себе на цій думці, схвилювалась, здивувалась, наче знову крізь завісу безнадійного смутку привиділись відблиски осяйного простору — того, що примарився їй колись на волзькому пароплаві.

Тоді настали дні журби за Іваном Іллічем: вона жаліла його по-новому, по-сестриному, з жалістю згадувала його терпляче піклування, його добродушність, яка кінець кінцем нікому не заважала.

Даша відшукала в книжковій шафі три білі томики віршів Безсонова — зовсім зотлілий спогад. Прочитала їх надвечір, в тиші, коли повз вікна літали ластівки, як чорні стрілки. У віршах вона знайшла слова про свою журбу, про самотність, про темний вітер, який буде посвистувати над її могилою… Даша помріяла, поплакала. Вранці дістала з сундука, з нафталіну, плаття, пошите для весілля, і почала його переробляти. Як і вчора, літали ластівки, світило бліде сонце. В тиші далеко лунали рідкі удари, часом — тріск, важко щось падало на брук: мабуть, у провулку ламали дерев’яний будинок.

Даша, не кваплячись, шила. Наперсток все зсувався у неї зі схудлого пальця, один раз мало не впав за вікно. Згадалось, як з цим наперстком вона сиділа на сундуку в прихожій у сестри, їла мармелад з хлібом. Це було в чотирнадцятому році. Катя посварилася з чоловіком і виїжджала в Париж. На ній була маленька шапочка із зворушливо-незалежною пір’їною. Уже на дверях вона обернулась, побачила Дашу на сундуку, нагадалась. «Данюшо, їдьмо зі мною…» Даша не поїхала. А тепер… Перенестись у Париж… Даша знала його з Катиних листів: голубий, шовковий, запашний, як коробочка з-під духів… Вона шила й зітхала від хвилювання… Поїхати!.. Кажуть, поїздів нема, за кордон не випускають… Пробратися 0 пішки, іти з торбиною за плечима через ліси, гори, поля, сині ріки, з країни в країну, в дивне, чарівне місто…

В неї закапали сльози. Які дурниці, ах, які дурниці! Всюди війна. Німці стріляють у Париж з величезної гармати. А ти мрієш! Хіба справедливо — не давати людині жити спокійно й радісно… «Що я зробила їм?..» Наперсток закотився під крісло, сонце розпливлося крізь сльози, з пустельним свистом шугали ластівки: їм хоч би що, — ; аби мухи були та комарі… «А я піду все-таки, піду!» — плакала Даша…

Потім у прихожій пролунало кілька рідких і настирливих ударів у двері. Даша поклала голку й ножиці на підвіконник, витерла очі зібганим шитвом, кинула його в крісло й пішла спитати — хто стукає…

— Тут живе Дарія Дмитрівна Телєгіна?

Даша замість відповіді нахилилась до щілини в замку, З того боку теж нахилились, і в щілину обережний голова промовив: «Їй лист з Ростова…»

Даша зараз же відчинила двері. Увійшов невідомий у пом’ятій солдатській шинелі, в подертому картузику. Даша злякалась, відступила, простягнувши руку, Він поспішно сказав:

— Ради бога, ради бога… Даріє Дмитрівно, ви мене не впізнаєте?

— Ні, ні…

— Куличок, Никанор Юрійович… помічник присяжного повіреного. Пам’ятаєте Сестрорєцьк?

Даша опустила руки, вдивляючись у гостроносе, давно не брите, худе обличчя. Зморшки коло очей, уважних і бистрих, говорили про звичну обережність, неправильний рот — про рішучість і жорстокість. Він був схожий на звірка, який пильно придивляється, де небезпека.

— Невже забули, Даріє Дмитрівно… Був тоді помічником у Миколи Івановича Смоковникова, покійного чоловіка вашої сестри… Був у вас закоханий, ви мене тоді ще здорово відшили… Пригадуєте? — Він раптом усміхнувся якось по-забутому, по-довоєнному, простодушно, і Даша все згадала: плоский піщаний берег, сонячну імлу над теплою і лінивою затокою, себе — «недоторканну», дівочий бант на платті, закоханого Куличка, якого вона від усієї своєї зарозумілої незайманості зневажала… Запах високих сосон, що день і ніч поважно шуміли на піщаних дюнах…

— Ви дуже змінилися, — тремтячим голосом сказала Даша і простягнула йому руку. Куличок спритно підхопив її, поцілував. Незважаючи на шинелину, зразу було видно, що ці роки служив у кінноті.

— Дозвольте передати листа. Дозвольте пройти куди-небудь скинути чобота… Він, пробачте, у мене в онучі. — Куличок значливо глянув і пройшов за Дашею в порожню кімнату, де сів на підлогу і, кривлячись, узявся стягати брудного чобота.

Лист був від Каті, той самий, якого вона передала в Ростові підполковникові Тетькіну.

З перших же рядків Даша скрикнула, схопилась за горло. Вадима вбито!.. Не встигаючи очима, пролетіла по листу. Жадібно перечитала ще раз. Знесилено сіла на ручку крісла. Куличок скромно стояв на віддалі.

— Никаноре Юрійовичу, ви бачили мою сестру?

— Ні, не бачив. Лист був переданий мені десять днів тому одною особою; вона повідомила, що Катерина Дмитрівна вже більш як місяць залишила Ростов…

— Боже мій! Де ж вона? Що з нею?

— На жаль, не було можливості розпитати.

— Ви знали її чоловіка? Вадим Рощин!.. Убитий… Катя пише, ах, як це жахливо!

Куличок здивовано підвів брови. Лист так тремтів у Даші в худенькій руці, що він узяв його, перебіг ті рядки, де говорилось про Валер’яна Онолі, який розказав про смерть чоловіка… Куточок рота у Куличка недобре поповз угору:

— Я завжди думав, що Онолі здатний на підлість… З його повідомлення виходить, що Рощина убито в травні. Так? Дуже дивно… Здається мені — я бачив його трохи пізніше.

— Коли? Де?

Але тут Куличок витягнув хижого носика, колюче втупився в Дашу. А втім, тривало це лише секунду. Дашині палаючі хвилюванням очі, холодні тремтячі пальчики ясніше ясного говорили, що тут діло певне: хоч і дружина червоного офіцера, але не викаже. Куличок запитав, наближаючись до Дашиних очей:

— Ми самі в квартирі? (Даша поспішно закивала: так, так). Слухайте, Даріє Дмитрівно. Те, що я скажу, ставить моє життя в залежність від…

— Ви денікінський офіцер?

— Так.

Даша хруснула пальцями, тоскно глянула в вікно — в цю недосяжну синяву.

— У мене вам нічого боятися…

— В цьому я був певний… І хочу просити у вас нічлігу на кілька днів.

Він промовив це твердо, майже погрозливо. Даша нахилила голову:

— Добре…

— Але, якщо ви боїтеся… (Він одскочив). Ні? Не боїтеся? (Наблизився). Я розумію, розумію… Але вам боятися нічого… Я дуже обережний… Буду виходити тільки ночами… Жодна душа не знає, що я в Пітері… — Він витягнув з-під підкладки картуза солдатський документ. — Ось… Іван Свищов. Червоноармієць. Документ справжній. Своїми руками зняв… Так ви хотіли знати про Вадима Петровича? По-моєму, тут якась плутанина… — Куличок схопив Дашині руки, стиснув: — Отже, ви, значить, з нами, Даріє Дмитрівно? Ну, дякую. Вся інтелігенція, все ображене, замучене офіцерство збираються під священні прапори Добрармії. Це армія героїв… І ви побачите — Росія буде врятована, і врятують її білі руки! А ці хамські лапища — геть від Росії! Досить сентиментальностей. Трудовий народ! Оце проїхав півтори тисячі верст на даху вагона. Бачив трудовий народ! От звірина! Я запевняю: тільки ми, мізерна купка героїв, несемо в своєму серці справжню Росію. І ми штиком приколемо наш закон на порталі Таврійського палацу…

Дашу приголомшив потік слів… Куличок пронизував чорним нігтем простір, летіла піна з куточків його рота. Мабуть, йому дуже довго довелося мовчати на даху вагона.

— Даріє Дмитрівно, не буду приховувати від вас… Мене послали сюди, на північ, для розвідки і вербування. Багато людей ще не уявляють собі наших сил… У ваших газетах ми — просто білогвардійські банди, мізерна купка, яку вони післязавтра остаточно зітруть з лиця землі… Не дивно, що офіцерство боїться їхати… А ви знаєте, що насправді діється на Дону й Кубані? Армія донського отамана росте, як снігова груда. Воронезька губернія вже очищена від червоних. Ставрополь під ударом… З дня на день ми ждемо, що отаман Краснов вийде на Волгу, захопить Царицин… Правда, він злигується з німцями, але це — тимчасово… Ми, денікінці, йдемо, як на параді, на південь Кубані. Торгова, Тихорєцька і Великокняжеська нами взяті. Сорокін розбитий вщент. Усі станиці з захватом вітають Добрармію. Під Білою Глиною ми влаштували Мамаєве побоїще, ми наступали по таких горах трупів, що ваш покірний слуга по пояс вимок у крові.

Даша зблідла, дивлячись йому в очі. Куличок гордовито усміхнувся:

— Думаєте, це — все? Це тільки початок розправи. Пожежа перекидається на всю країну. Самарська, Оренбурзька, Уфімська губернії, весь Урал — у вогні. Краща частина селянства сама організує білі армії. Уся середня Волга в руках чехів. Від Самари до Владивостока — геть скрізь повстання. Якби не прокляті німці, вся Малоросія повстала б до однієї людини. Міста верхнього Поволжя — це динамітні погреби, куди залишається тільки сунути гніт… Більшовикам я не даю і місяця життя, не ставлю за них стертого п’ятака.

Куличок тремтів від збудження. Тепер він уже не здавався звірком. Даша дивилась у його гостроносе обличчя, обпалене степовим вітром, загартоване в огні боїв. Це було гаряче життя, що вдерлося в її прозору самотність. У Даші гостро ломило скроні, билося серце. Коли він, показуючи дрібні зуби, почав скручувати цигарку з махорки, Даша спитала:

— Ви переможете. Але не буде ж війна вічно… що буде потім?

— Що потім? — затягаючись, він примружився. — Потім — війна з німцями до остаточної перемоги, мирний конгрес, куди ми входимо величними героями, і потім — спільними силами союзників усієї Європи, відновлення Росії — порядку, законності, парламентаризму, свободи… Це в майбутньому… Але на найближчі дні…

Він раптом схопився за правий бік грудей. Намацав щось під шинелею. Обережно вийняв зламану пополам картонку, — накривку від цигаркової коробки, — покрутив у пальцях. Знову вколов Дашу зіницями.

— Я не можу рискувати… Бачите, в чому річ… У вас тут обшуки на вулицях… Я вам передам одну річ. — Він обережно розліпив картонку і вийняв невеликий трикутник, вирізаний з візитної картки. На трикутнику були написані рукою дві букви: «О» і «К»… — Сховайте це, Даріє Дмитрівно, зберігайте, як святиню… Я вас навчу, як цим користуватися… Пробачте… Ви не боїтеся?

— Ні.

— Молодчина, молодчина!

Сама того не знаючи, просто підхоплена нестримною волею, Даша потрапила в саму гущу змови так званої «Спілки захисту батьківщини і свободи», що охопила столиці і цілий ряд міст Великоросії.

Поведінка Куличка — емісара денікінської ставки — була легковажна, майже неймовірна: з перших же слів серйозно довіритися малознайомій жінці, дружині червоного офіцера. Але він колись був закоханий у Дашу і тепер, дивлячись у її сірі очі, не міг не вірити, якщо очі сказали: «Довіртесь».

В той час натхнення, а не спокійне роздумування рухало людською волею. Ревів ураган подій, бушувало людське море, кожен почував себе рятівником гинучого корабля і, вимахуючи револьвером на танцюючому містку, командував — право або ліво руля. І все лише здавалося тоді — навколо неосяжної Росії блукали білогвардійські міражі. Очі помутилися від ненависті. Те, чого хотілось, — виникало в моментальних декораціях міражу.

Так, близька загибель більшовиків здавалась безперечною; здавалось, війська інтервентів уже пливли з чотирьох країв світу на допомогу білим арміям; здавалося, сто мільйонів російських селян ладні були молитися на Установчі збори; міста єдиної і неділимої імперії тільки й ждали, здавалось, знаку, щоб, розігнавши Совдепи, на другий день відновити порядок і парламентську законність.

Одурювали себе, марили міражами всі: від петербурзької барині, що чкурнула з одною переміною білизни на південь, до премудрого професора Мілюкова, який з погордливою усмішкою дожидав кінця подій, ним самим встановлених в історичній перспективі.

Одною з тих, що вірили у втішні міражі, була так звана «Спілка захисту батьківщини і свободи». Заснована вона була на початку весни вісімнадцятого року Борисом Савінковим, після того як наказний отаман Каледін скінчив життя самогубством, а корніловська армія вийшла з Ростова. Спілка була наче нелегальною організацією Добрармії.

На чолі її стояв невловимий і законспірований Савінков. Він походжав з фарбованими вусами по Москві, носив англійський френч, жовті гетри й захисне пальто. Спілка організувалась по-військовому: штаб, дивізії, бригади, полки, контррозвідка і різноманітні служби. В установах штабу сидів полковник Перхуров.

Вербували в члени спілки надзвичайно конспіративно. Одна людина могла знати тільки чотирьох. На випадок провалу могла бути арештована п’ятірка, далі кінців не було. Місце перебування штабу й імена вождів для всіх залишались таємницею. До тих, що бажали вступити до спілки, з’являвся на квартиру начальник полку або частини, опитував, видавав грошовий аванс і записував шифровану адресу до себе на картку. Ці картки з кружками, що означали кількість членів, і адресами щотижня надходили до штабу. Огляд сил влаштовувався на бульварах, коло пам’ятників, причому члени організації повинні були приходити або в шинелях, особливим способом розхристаних, або з стрічкою в умовному місці на шинелі. Тим, що служили по зв’язку, видавався трикутник з візитної картки з двома буквами, які означали: перша — пароль, друга — місто. Коли подавали трикутник, його прикладали до кусочка картону, до того місця, звідки його було вирізано. Спілка мала в своєму розпорядженні значні сили розвідки. У квітні на підпільній конференції було постановлено припинити саботаж і йти працювати в радянські установи. Таким чином члени спілки проникли до центра державного апарату. Частина їх влаштувалась у московській міліції. В Кремлі посадили інформатора. Вони просочились у військовий контроль і навіть у Вищу військову раду. Кремль, здавалось, був міцно обплутаний їх тенетами.

В той час здавалось, що німецькі війська фельдмаршала Ейхгорна неминуче здобудуть Москву. І хоч серед членів спілки була міцна германофільська течія — віра в одні тільки німецькі штики на світі, — загальна орієнтація була на союзників. У штабі спілки призначили навіть день вступу в Москву німців — п’ятнадцяте червня. Тому було вирішено, відмовившись від захоплення Кремля і Москви, вивести військові частини спілки в Казань, висадити в повітря всі підмосковні мости й водокачки, в Казані, Нижньому, Костромі, Рибінську, Муромі підняти повстання, з’єднатися з чехами й утворити східний фронт, спираючись на Урал і багате Заволжя.

Даша повірила всьому, до останнього слова, про що говорив Куличдк: російські патріоти — або, як він назвав їх, рицарі духу — билися за те, щоб зникли назавжди нахабні чухонки з картоплею, щоб вулиці в Петербурзі яскраво освітилися і щоб пішла по них весела, гарно вбрана юрба, щоб можна було в хвилину смутку надіти шапочку з пір’їною, виїхати в Париж… Щоб на полі коло Літнього саду не стрибали «стрибунці». Щоб осінній вітер не посвистував над могилою Дашиного сина.

Все це їй обіцяв Куличок у розмові за чаєм. Він був голодний, як собака, знищив половину запасу консервів, їв навіть борошно з сіллю. Смерком він непомітно зник, узявши ключа від дверей.

Даша пішла спати. Запнула вікно, лягла, і, як це буває у втомні години безсоння, — думки, образи, спогади, раптові догадки, гаряча гризота помчали, збиваючи, випереджаючи одне одного… Даша переверталась, засувала руки під подушку, лягала на спину, на живіт… Ковдра пекла, пружини канапи кололи в бік, простині сповзали на підлогу.

Погана була ніч — довга, як життя. Темна маленька пляма в Дашиному мозку ожила, пустила отруйні корінці в усі потаємні звивини. Але навіщо були всі ці гризоти, почуття жахливої провини? Якби ж то зрозуміти!

І от, пізніше, коли посиніла завіска на вікні, Даша стомилася крутитись у фантастичному танку думок, ослабла і, затихнувши, взяла і просто й чесно осудила себе від початку до кінця — закреслила себе всю.

Сіла на постелі, зібрала волосся в вузол, сколола його, опустила голі худі руки в коліна і задумалась… Самотня, мрійлива, холодна жінка, яка нікого не любила, — прощай, чорт з тобою, не жаль… І добре, що тебе налякали «стрибунці» коло Літнього саду: мало, страшніше треба було б налякати… Тепер — зникнути… Тепер, підхоплена вітром, лети, лети, душе моя, куди велять, роби, що велять… Твоєї волі нема… Ти одна з мільйона мільйонів… Який спокій, яке визволення!..

Куличок не з’являвся дві доби. Без нього приходило кілька чоловік, всі рослі, в приношених піджаках, трохи розгублені, але надзвичайно виховані люди. Нахиляючись до щілини в замку, вони говорили пароль. Даша впускала їх. Дізнавшись, що «Івана Свищова» вдома нема, вони виходили не зразу: один раптом починав розказувати про свої сімейні злигодні, другий, попросивши дозволу курити, обережно, як пещену, витягав з портсигара з монограмами радянську вонючку і, гаркавлячи, лаяв на всі заставки «рачачих і собачих депутатів». Третій удавався до одвертості: і моторний катер у нього приготовлений на Крестовському, коло палацу Білосельських-Білозерських, і дорогоцінності вдалося витягнути з сейфа, але от діти лежать у коклюші… Страшенно не щастить!..

Видно, всім було приємно побалакати з худенькою, надзвичайно милою молодою жінкою з великими очима. Ідучи додому, їй цілували руку. Дашу дивувало тільки: дуже вже простацькі були ці змовники, зовсім наче з якої-небудь дурної комедії… Майже всі вони обережно розпитували — чи не привіз «Іван Свищов» грошей на початок роботи? Кінець кінцем вони були більш ніж певні, що «оця дурна історія з більшовиками» дуже скоро скінчиться. «Німцям зайняти Петроград, ну, зовсім же нічого не варто».

Нарешті знову з’явився Куличок, знову голодний, брудний і дуже заклопотаний. Він розпитав — хто приходив без нього. Даша докладно розказала. Він вишкірився:

— Падлюки! За авансами приходили… Гвардія! Дворянське гузно ліньки оддерти від крісла, хочуть, щоб німці їх прийшли визволити: просимо, ваша вельможність, тільки що повісили більшовиків, усе гаразд… Обурлива річ, обурлива річ… З двохсоттисячного офіцерського корпусу знайшлося справжніх героїв духу — три тисячі у Дроздовського, тисяч з вісім у Денікіна і у нас — у «Спілці захисту батьківщини» — п’ять тисяч. І це все… А де решта? Продали душу й совість Червоній Армії… Деякі варять гуталін, торгують цигарками… Майже весь Головний штаб у більшовиків… Ганьба!..

Він наївся борошна з сіллю, випив окропу і пішов спати. Вранці він розбудив Дашу. Коли, нашвидку одягнувшись, вона прийшла у їдальню, Куличок, кривлячись, бігав коло стола.

— Ну, от ви? — нетерпляче крикнув він до Даші. — Ви могли б рискнути, пожертвувати багато чим, зазнати тисячі прикростей?..

— Так, — сказала Даша.

— Тут я нікому не довіряю… Одержано тривожні вісті… Треба їхати в Москву. Поїдете?

Даша тільки закліпала, підвела §црви… Куличок підбіг, посадив її коло стола, сів близесенько, торкаючись її коліньми, і почав пояснювати, з ким треба побачитись у Москві і що на словах переказати про петроградську організацію. Говорячи все це з повільною люттю, він втовкмачував Даші в пам’ять слова. Примусив її повторити. Вона покірно повторила.

— Чудово! Розумна ви жінка! Нам саме таких і треба. — Він схопився, швидко потираючи руки. — Тепер, що робити з вашою квартирою? Ви скажіть у домовому комітеті, що на тиждень виїжджаєте в Лугу. Я тут залишусь ще кілька днів і потім ключ передам голові… Добре?

Від усього цього поспіху у Даші паморочилась голова. Здивовано почувала, що, не опираючись, поїде куди завгодно і зробить усе, що велять… Коли Куличок згадав про квартиру, Даша озирнулась на буфет пташиного ока: «потворний, похмурий буфет, як труна»… Згадались ластівки, що вабили в синій простір. І їй уявилося: щастя полетіти в дике, широке життя з цієї запорошеної клітки…

— Що там квартира? — сказала вона. — Може, я і не повернусь. Робіть, як хочете.

Один з тих, хто приходив, коли не було Куличка, — довгий, з довгим обличчям і висячими вусами, чемний чоловік, — посадив Дашу в твердий вагон, де були вибиті всі шибки. Нагнувшись, пробасив у вухо: «Ваша послуга не буде забута», — і зник у юрбі. Перед відходом мимо поїзда побігли якісь люди, з клунками в зубах полізли в вікна. У вагоні стало зовсім тісно. Залазили на місця для чемоданів, заповзали під полиці і там чиркали сірниками, з великою приємністю димили махоркою.

Поїзд повільно тягся повз туманні болота з погаслими трубами заводів, повз запліснявілі ставки. Пропливла за сонячним світлом вдалині Пулковська висота, де, забуті всіма на світі, премудрі астрономи і сам сімдесятирічний Глазенап як і раніш обчислювали кількість зірок у всесвіті. Побігли соснові порослі, сосни, дачі. На зупинках нікого більше не впускали у вагон — виставили озброєну охорону. Тепер було хоч і гамірно, але мирно.

Даша сиділа, затиснена між двома фронтовиками. Зверху, з полиці, звішувалась весела голова, щохвилини втручаючись у розмову.

— Ну і що ж? — питали на полиці, душачись від сміху. — Ну і як же ви?

Навпроти Даші, поміж заклопотаними й мовчазними жінками, сидів одноокий, худий, з висячими вусами і щетинистим підборіддям селянин у брилі. Сорочка його, пошита з мішка, була зав’язана на шиї поворозкою. На поясі висіли гребінець і недогризок чорнильного олівця, за пазухою лежали якісь папери.

Даша не стежила спочатку за розмовою. Але те, що розказував одноокий, було, мабуть, дуже цікаве. Потроху з усіх полиць повернулися до нього голови, у вагоні стало тихіше. Фронтовик з гвинтівкою сказав упевнено:

— Ну так, я вас зрозумів, ви, словом, — партизани, махновці.

Одноокий трохи помовчав, хитро усміхаючись у вуса:

— Чули ви, братішки, та не той дзвін. — Провівши ребром зашкарублої руки під вусами, він зігнав усмішку і сказав з деякою навіть урочистістю: — Це організація куркульська. Махнр… Оперує він на Катеринославщині. Там, як двір — то й півсотні десятин. А ми — інша річ. Ми червоні партизани.

— Ну і що ж ви? — спитала весела голова.

— Район наших дій Чернігівщина, тобто Чернігівська губернія, і північні волості Ніжинщини. Зрозуміло?

І ми — комуністи. Для нас, що німець, що пан-поміщик, що гетьманські гайдамаки, що свій сільський куркуль — одна каша… Отож і виходить — плутати нас з махновцями не можна. Зрозуміло?

— Та зрозуміли, не дурні ж ми, ти далі розказуй.

— А далі розказувати так… Після цього бою з німцями занепали ми духом. Відступили в Кошелівські ліси, забралися в такі хащі, де тільки вовки водились. Відпочили трохи. Почали до нас збігатися люди з сусідніх сіл. Жити, кажуть, не можна. Німці серйозно взялися очищати округу від партизанів. А на підмогу німцям — гайдамаки: кожного дня так і влітають у село, і по доносах куркулів — хлоста. Від цих балачок наших-хлопців така злість розбирала — дихати нічим. А на той час підійшов ще один загін. Зібралася в лісі ціла армія, чоловік триста п’ятдесят. Обрали начальника групи — веркіївського партизана прапорщика Голту. Стали думати, в якому напрямі розвивати далі операції, і вирішили взяти під свій нагляд Десну, а по Десні перевозилось до німців військове спорядження. Пішли. Обрали місця, де пароплави проходили коло самого берега. Засіли.

— Ух ти, ну і як же? — спитала голова з полиці.

— А ось як. Підходить пароплав. «Стій!» — кричать у передньому цепу. Капітан не виконав наказу, — залп. Пароплав, звісно, — до берега. Ми зараз же на палубу; поставили вартових, — і перевірка документів.

— Як полагається, — сказав фронтовик.

— На пароплаві вантаж — сідла і збруя. Везуть їх два полковники, один старезний, другий — бравий, молодий. Крім того, вантаж медикаментів. А це нам і потрібно. Стою на палубі, перевіряю документи, дивлюсь, підходять комуністи Петро й Іван Петровські, з Бородянщини. Я зразу догадався, але нічим не виявив, що з ними знайомий. Обійшовся офіціально, суворо: «Ваші документи»… Петровський подає мені паспорт і з ним записку на цигарковому папері: «Товаришу П’явка, я виїжджаю з братом з Чернігова, їду в Росію, і прошу вас, — поводьтеся з нами нещадно, щоб не звернути уваги навколишніх, бо навколо нас — шпики…» Добре… Перевіривши документи, розвантажили збрую, сідла, аптеку, а також п’ятнадцять ящиків вина для підкріплення наших ранених. Треба віддати належне лікареві з пароплава: поводився геройськи. «Не можу, — кричить, — віддати аптеки, це суперечить усім законам і, між іншим, міжнародному трактату». Наша відповідь коротка: «У нас у самих ранені, — значить, не міжнародні, а людські трактати вимагають: давай аптеку!..» Заарештували десять чоловік офіцерів, зняли їх на берег, а пароплав відпустили. Тут же на березі старий полковник почав плакати, проситися, щоб не вбивали, пригадав свої воєнні заслуги. Ну, ми подумали: «Навіщо його чіпати, він і сам скоро помре». Відпустили через свою великодушність. Він і чкурнув у ліс…

Голова на полиці залилась радісним реготом. Одноокий пождав, поки пересміються.

— Другий, чиновник воїнського начальника, справив на нас хороше враження, охоче відповідав на всі запитання, поводився невимушено, ми його теж відпустили… Решту завели в ліс… Там розстріляли за те, що ніхто з них нічого не хотів говорити…

Даша дивилась не дихаючи на одноокого. Обличчя його було спокійне, гірко-зморшкувате. Єдине око, що бачило багато чого, сизе, з маленькою зіницею, задумливо стежило за соснами, що бігли повз вікно. Через деякий час одноокий провадив далі розповідь:

— Недовго довелося посидіти на Десні — німці нас обійшли, і ми відступили на Дроздовські ліси. Трофеї роздали селянам; вина, правда, вихилили по кухлику, а решту віддали в лікарню. По лівий бік від нас на той час орудував Крапив’янський з великим загоном, по правий — Маруня. Наше спільне завдання було — підійти до Чернігова, захопити його зненацька. Якби був у нас добрий зв’язок між загонами… Зв’язку справжнього не було, — і ми спізнились. Німці щодня гонять війська, артилерію, кінноту. Дуже їм допекло, що ми існуємо на світі. Тільки вони вийдуть, скажімо, з села, — в селі зараз же організується ревком, — і пару куркулів — на осику… Тут мене послали в загін Маруні по гроші, — потрібні були до зарізу… За продукти ми платили населенню готівкою, мародерство у нас заборонялося під страхом смертної кари. Сів я на дрожки, поїхав у Кошелівські ліси. Тут ми з Марунею поговорили про свої справи, одержав я від нього тисячу карбованців керенками, їду назад… Коло села Жуківки, — тільки я в долинку спустився, — налітають на мене двоє верхівців, дозорні жуківського ревкому. «Куди ти — німці!..» — «Де?» — «Та вже до Жуківки підходять». Я — назад… Коня — в куїці, зліз з дрожок. Стали ми міркувати — що робити? Про масовий опір німцям не могло бути й мови. Їх — ціла колона рухалась при артилерії…

— Утрьох проти колони — важко, — сказав фронтовик.

— Отож-бо, що важко. І вирішили ми тільки налякати німців. Поповзли попід житом. Бачимо: отак — Жуківка, а звідси, з ліска, виходить колона, чоловік двісті, дві гармати й обоз, і ближче до нас — кінний роз’їзд. Видно, слава про партизанів добре прогриміла, що навіть артилерію на нас послали. Залягли ми в городах. Настрій чудовий, загодя сміємося.

Ось уже роз’їзд за п’ятдесят кроків. Я командую: «Батальйон — плі!» Залп, другий… Один кінь перевертом, німець повзе в кропиву. А ми — плі! Затворами клацаєм, брязкіт, гуркіт…

У голови на полиці аж очі застрибали, — затулив рукою рота, щоб не заіржати, не пропустити слова. Фронтовик задоволено усміхався.

— Роз’їзд поскакав до колони, німці зараз же розвернулись, вислали цепи, пішли в наступ по всій формі. Гармати — геть з передків, та як бахнуть з тридюймовок по городах, а там жінки підгортали картоплю… Вибух, земля вгору… Жінки наші… (Одноокий нігтем зсунув бриля на вухо, не міг — усміхнувся. Голова на полиці пирхнула). Жінки наші з городів, як кури, хто куди… А німці підтюпцем підходять до села… Тоді я й кажу: «Хлопці, пожартували, давайте навтікача». Поповзли ми знову через жито — в яр, я сів на дрожки і без пригод доїхав у Дроздовський ліс. Жуківці потім розказували: «Підійшли, — кажуть, — німці до городів, до самих тинів, та як крикнуть: «Ура»… А за тинами — нема нікого… Ті, хто це бачив, зо сміху, — кажуть, — лягли…» Німці Жуківку зайняли, ні ревкомівців, ні партизанів там не знайшли, об’явили село на воєнному становищі. Днів через два до нас у Дроздовський ліс надійшло донесення, що в Жуківку увійшов великий німецький обоз з вогневим припасом. А нам патрони дорожчі за все… Почали ми радитись, у хлопців розгорілись апетити, вирішили — наступити на Жуківку і вогневий припас відбити. Нас зібралося чоловік сто. З них тридцять бійців послали на шлях, щоб, коли все буде гаразд, перепинили німцям відступ на Чернігів. Решта — колоною — пішли на Жуківку. Смерком підповзли, залягли в житі коло села і вислали сім чоловік у розвідку, щоб вони видивились їх розташування, повідомили нас, і вночі ми зробимо несподіваний наскок. Лежали ми нишком, курити заборонено. Мжичив дощ, спати хочеться, вогко… Ждемо, ждемо, почало розвиднятись. Ніякого руху. Що таке? Дивимось, вже жінки почали виганяти худобу в поле. І от ці голубчики, наші розвідники, повзуть, — семеро… Виявляється, вони, прокляті, дійшовши до млина, прилягли відпочити, та так і проспали цілу ніч, поки жінки не натрапили на них з худобою. Наступ, звісно, зірваний… І так нам було прикро, що просто-таки не знаємо, де дітися. Треба було. чинити суд і розправу над розвідниками. Одноголосно вирішили їх розстріляти. Але тут вони почали плакати, просити пощади і цілком визнали свою провину. Хлопці були молоді, перша провина… І ми вирішили їм простити. Але запропонували спокутувати провину в першому бою.

— Як коли, то й простити треба, — сказав фронтовик.

— Еге ж… Почали радитись. Що ж: не взяли Жуківки вночі, — візьмемо її вдень. Операція серйозна, хлопці розуміли, на що йдуть. Розсипались ріденько, ждемо, от-от застукотять кулемети, не повземо, а прямо чешемо навкарачках…

— Гии! — зверху, з полиці.

— А назустріч нам, замість німців, — жінки з кошиками: пішли по ягоди, день був святковий. І взяли нас на сміх: спізнились, кажуть, німецький обоз годин зо дві вже, як пішов Куликовським шляхом. Тоді ми одностайно вирішили догнати німців, — хоч би усім полягти в бою. Захопили з собою для самоокопування лопати; жінки нам млинців, пирогів назносили. Виступили. І пристала до нас така сила народу, — більш, звісно, з цікавості, — ціла армія. Ось що ми зробили: роздали чоловікам, жінкам кілля і построїлись двома цепами, поставили людину від людини кроків на двадцять так, щоб один був озброєний, другий з палицею, з кілком, — щоб, значить, настрахати. Розтяглися верстов на п’ять. Я добрав п’ятнадцять бійців, між ними цих наших горе-розвідників, і взяв двох нами ж мобілізованих офіцерів, явних контрреволюціонерів, але їх попередив, щоб вони справдили довір’я і тим врятували собі життя. Забігли ми цією групою поперед німецького обозу на шлях… І зав’язався, братики мої, бій не на один день і не на два… — Він нехотя махнув рукою.

— Як же так? — спитав фронтовик.

— А так… Я з групою пропустив колону й налетів на хвіст, на обоз. Відбили возів з двадцять із спорядженням. Швидко понапихали сумки патронами, роздали чоловікам, — кому встигли, — гвинтівки і продовжуємо наступати на колону. Ми думаємо, що ми її оточили, а виявилось, німці нас оточили: трьома шляхами йшли до цього місця військові частини всякого роду зброї… Поділились ми на дрібні групи, позалазили в канави. Наше щастя, що німці розвивали операцію за всіма правилами великого бою, а то б ніхто не врятувався… З партизанів оце я та, може, ще чоловік з десять і залишились живі. Бились, поки були патрони. І тоді вирішили, що нам тут не дихати, треба пробиратися за Десну, в нейтральну зону, в Росію. Я заховав гвинтівку і нібито військовополонений попрямував у Новгород-Сіверський…

' — Куди ж ти тепер оце їдеш?

— У Москву по директиви.

П’явка багато ще розказував про партизанство і про сільське життя-буття. «З одного лиха та в друге — отак і живемо. І довели мужика до вовчого стану: одно залишається — горло гризти». Сам він був з-під Ніжина, працював на цукрових заводах. Ока позбувся при Керенському, під час злощасного червневого наступу. Він так і говорив: «Керенський мені вибив це око». Тоді ж, в окопах, він познайомився з комуністами. Був членом Ніжинського Совдепу, членом ревкому, працрвав у підпіллі по організації повстанського руху.

Його розповідь вразила Дашу. В його розповіді була правда. Це розуміли і всі пасажири, що дивилися в рот оповідачеві.

Решта дня і ніч були втомні. Даша сиділа, підібгавши ноги, заплющивши очі, і думала до болю в голові, до розпачу. Були дві правди: одна — одноокого, оцих фронтовиків, оцих хропучих жінок з простими, стомленими обличчями; друга — та, про яку кричав Куличок. Але двох правд немає. Одна з них — помилка страшна, згубна…

У Москву приїхали серед дня. Старенький візник підтюпцем повіз Дашу по брудній і облупленій Мясницькій, де вікна порожніх магазинів були забризкані болотом. Дашу вразила безлюдність міста, — вона пам’ятала його в ті дні, коли тисячні юрби з прапорами й піснями вештались по обмерзлих вулицях, вітаючи одне одного з безкровною революцією.

На Лубянському майдані вітер крутив порох. Пленталися два солдати в непідперезаних сорочках, з підкоченими комірами. Якийсь щуплий, довголиций чоловік в оксамитовій куртці озирнувся на Дашу, щось їй крикнув, навіть побіг за візником, але йому запорошило очі, він відстав. Готель «Метрополь» був покопирсаний артилерійськими снарядами, і тут, на майдані, крутився пил, і було дивно бачити в засміченому сквері клумбу яскравих квітів, незрозуміло ким і навіщо посаджених.

На Тверській було жвавіше. Де-не-де доторговували крамнички. Навпроти Совдепу, на місці пам’ятника Скобелєву, стояв величезний дерев’яний куб, оббитий кумачем. Даші він здався страшним. Дідок-візник показав на нього пужалном:

— Героя стягли. Скільки років у Москві їжджу, і все він тут стояв, а тепер, бачиш, не сподобався урядові. Як жити? Прямо лягай і помирай. Сіно — двісті карбованців пуд. Пани порозбігались, — самі товариші, та й ті ходять більше пішки… Ех, держава!.. — Він засіпав віжками. — Хоч би короля якого-небудь нам…

Не доїжджаючи до Страсної, ліворуч, під вивіскою «Кафе Бом», за двома дзеркальними вікнами сиділи на диванах гулящі молоді люди і мляві дівчата, курили, пили якусь рідину. У відчинених на вулицю дверях стояв, прихилившись плечем, довговолосий, нечесаний, бритий чоловік з люлькою. Він наче здивувався, придивляючись до Даші, і вийняв люльку з рота. Але Даша проїхала. Ось рожева башта Страсного, ось і Пушкін. З-під ліктя у нього й досі стриміла на палиці злиняла ганчірочка, почеплена під час бурхливих мітингів. Худенькі. діти убігали по гранітному п’єдесталу, на лавці сиділа дама в пенсне і в шапочці, зовсім такій, як у Пушкіна за спиною.

Над Тверським бульваром пливли рідкі хмарки. Прогримотів грузовик, повний солдатів. Візник сказав, моргнувши на нього:

— Грабувати поїхали. Овсянникова, Василя Васильовича, знаєте? Перший у Москві мільйонер. Вчора приїхали до нього теж отак, на грузовиках, і весь особняк дочиста вивезли. Василь Васильович тільки покрутив головою, та й ні-ішов світ за очі. Бога забули, отак старики вважають…

В кінці бульвару показалися руїни гагарінського будинку. Якийсь одинокий чоловік у жилетці, стоячи вгорі, на стіні, виламував киркою цеглини, кидав їх униз. З лівого боку озія обгорілого будинку дивилася в бліде небо порожніми вікнами. Навкруги всі будинки, як решето, були побиті кулями. Півтора року тому цим тротуаром бігли в накинутих на голову пухових хустках Даша й Катя. Під ногами хрустів льодок, в замерзлих калюжах відбивалися зірки. Сестри бігли в адвокатський клуб на екстрену доповідь з приводу чуток про революцію, що нібито почалася в Петербурзі. П’янким, як щастя, було весняне морозне повітря…

Даша труснула головою: «Не хочу… Поховано…»

Візник виїхав на Арбат і звернув ліворуч у провулок. У Даші так забилося серце, що потемніло в очах… Ось двоповерховий білий будинок з мезоніном. Тут з п’ятнадцятого року вона жила з Катею і покійним Миколою Івановичем. Сюди з німецького полону прибіг Телєгін. Тут Катя зустріла Рощина. З цих облуплених дверей Даша вийшла в день весілля, Телєгін підсадив її на сірого лихача, — помчали в весняних сутінках, серед ще блідих вогнів, назустріч щастю… Вікна в мезоніні вибиті. Даша впізнала шпалери в колишній своїй кімнаті, вони висіли клаптями. З вікна вилетіла галка. Візник запитав:

— Праворуч, ліворуч, — як вам?

Даша заглянула в папірець. Спинились коло багатоповерхового будинку. Парадні двері зсередини були забиті дошками. Тому що питати нічого не можна було, Даша довго розшукувала на чорних сходах квартиру 112-а. Де-не-де, коли Даша проходила повз двері, вони прочинялися на ланцюжках. Здавалось, за кожними дверима стояла людина, попереджаючи мешканців про небезпеку.

На п’ятому поверсі Даша постукала, три рази і ще раз, — як її вчили. Почулися обережні кроки, хтось, дихаючи в щілину, розглядав Дашу. Двері відчинила літня висока дама з яскраво-синіми, страшними, вирячкуватими очима. Даша мовчки простягнула їй картонний трикутник. Дама сказала:

— Ах, з Петербурга… Будь ласка, зайдіть.

Через кухню, де, видно, давно вже не готували, Даша пройшла у велику кімнату з запнутими вікнами. В напівтемряві виднілися обриси прекрасних меблів, поблискувала бронза, але й тут було щось нежиле. Дама запросила Дашу на диван, сама сіла поруч, розглядаючи гостю страшними, розширеними очима.

— Розказуйте, — суворо, владно наказала вона.

Даша чесно зосередилась, чесно почала переказувати ті невтішні відомості, про які велів розказати Куличок. Дама стиснула гарні, в перснях, руки на стулених колінах, хруснула пальцями…

— Отже, вам ще нічого не відомо в Петрограді? — перебила вона. Низький голос її тремтів у горлі. — Вам не відомо, що вчора вночі був обшук у полковника Сидорова… Знайдено план евакуації і деякі мобілізаційні списки… Вам не відомо, що сьогодні на світанку заарештовано Віленкіна… — Випроставши судорожно груди, вона підвелася з дивана, відігнула портьєру, що висіла на дверях, обернулася до Даші: — Ідіть сюди. З вами будуть говорити…

— Пароль, — владно сказав чоловік, що стояв спиною до вікна. Даша простягнула йому картонний трикутник. — Хто вам передав це? (Даша почала пояснювати). Коротше!

Він тримав лівою рукою коло рота шовкову носову хустку, що закривала його смугле чи, може, загримоване обличчя. Невиразні, з жовтим обідцем очі нетерпляче придивлялись до Даші. Він знову перебив її:

— Вам відомо: вступаючи в організацію, ви рискуєте життям?

— Я самотня й вільна, — сказала Даша. — Я майже нічого не знаю про організацію. Никанор Юрійович дав мені доручення… Я не можу більше сидіти згорнувши руки, Запевняю вас, я не боюсь ні роботи, ні…

Ви зовсім дитина. — Він сказав це так само уривчасто, але Даша насторожено підвела брови.

— Ви — жінка? (Вона не відповіла). В даному разі це важливо. (Вона ствердно нахилила голову). Про себе можете не розповідати, я вас усю бачу. Я вам довіряю. Ви здивовані?

Даша тільки кліпнула. Уривчасті, впевнені фрази, владний голос, холодні очі швидко зв’язали її незміцнілу волю. Вона відчула те полегшення, коли біля ліжка сідає лікар, блискаючи премудрими окулярами: «Ну, ангел мій, з сьогоднішнього дня ми будемо поводитись отак…»

Тепер вона уважно оглянула цього чоловіка з хустинкою коло обличчя. Він був невисокий на зріст, в м’якому капелюсі, в захисному, гарно пошитому пальті, в шкіряних крагах. І одягом, і точними рухами він схожий був на іноземця, говорив з петербурзьким акцентом, невиразним і глухуватим голосом:

— Ви де спинилися?

— Ніде, я сюди прямо з вокзалу.

— Дуже добре. Зараз ви поїдете на Тверську, в кафе «Бом». Там попоїсте. До вас підійде один чоловік, ви впізнаєте його по шпильці в галстуку — у вигляді черепа. Він скаже парольї «З богом, в добру путь». Тоді ви покажете йому оце. — Він розірвав картонний трикутник і одну половину віддав Даші. — Покажіть так, щоб ніхто не бачив. Він дасть вам дальші інструкції. Коритися йому беззаперечно. У вас є гроші?

Він вийняв з бумажника дві думські асигнації по тисячі карбованців.

— За вас будуть платити. Ці гроші постарайтеся зберегти на випадок несподіваного провалу, підкупу, втечі. З вами може трапитись усе. Ідіть… Заждіть… Ви добре зрозуміли мене?

— Так, — із запинкою відповіла Даша, складаючи тисячні папірці все в менший і менший квадратик.

— Ні слова про побачення зі мною. Ні слова нікому про те, що ви були тут. Ідіть.

Даша пішла на Тверську. Вона була голодна і стомлена. Дерева Тверського бульвару, похмурі люди, що проходили зрідка, — пливли, наче крізь туман. І все-таки їй було спокійно тому, що скінчилась болісна непорушність, і незрозумілі їй події підхопили її чортовим колесом, понесли в дике життя.

Назустріч, наче кінотіні, пройшли дві жінки в личаках. Озирнулись на Дашу, сказали тихо:

— Безсоромна, на ногах не встоїть.

Далі пропливла висока дама з напівсивим, зібраним у вороняче гніздо волоссям, з трагічно жалібними зморшками коло припухлого рота. На обличчі, колись, мабуть, вродливому, застигло величезне нерозуміння. Довга чорна спідниця залатана, ніби навмисне, іншою матерією. Під хусткою, що волочилася кінцем по землі, вона тримала в’язку книжок і стиха звернулася до Даші:

— Є Розанов, заборонене, повний Володимир Соловйов…

Далі стояло кілька старичків; нахилившись до садової лавки, вони щось робили; проходячи, Даша побачила на лавці двох червоногвардійців, що міцно спали плече до плеча, з відкритими ротами, з гвинтівками між коліньми; старички пошепки лаяли їх нехорошими словами.

За деревами сухий вітер гнав куряву. Продзвонив самотній трамвай, гуркочучи по брукові зламаним підніжком. Сірі грона солдатів висіли на поручнях і ззаду на гальмі. У бронзового Пушкіна на голові стрибали горобці, байдужі до революцій.

Даша звернула на Тверську: з спини на неї налетіла курна хмара, закрутила папірцями, донесла до кафе «Бом» — останнього пристановища старого, безтурботного життя.

Тут збиралися поети всіх шкіл, колишні журналісти, літературні спекулянти, спритні юнаки, які легко й ловко пристосовувались до тяжкого часу, дівчата, отруєні нудьгою і кокаїном, дрібні анархісти, що шукали гострих розваг, обивателі, що спокусилися тістечками.

Як тільки Даша зайняла в глибині кафе місце під бюстом знаменитого письменника, хтось змахнув руками, кинувся крізь тютюнові туманності і ляпнувся поруч з Дашею, хихикаючи вологою, гнилозубою усмішкою. Це був давній знайомий, поет Олександр Жиров.

— Я за вами гнався по Лубянці… Певний був, що це ви, Даріє Дмитрівно. Яким побитом, звідки? Ви самі? З чоловіком? Ви пам’ятаєте мене? Був колись закоханий, — ви знаєте це, правда?

Очі його маслились. На жодне запитання він, очевидно, не ждав відповіді. Він був такий самий — з гарячкою збудження, лише прив’яла нездорова шкіра; на худому, довгому обличчі виразним здавався кривуватий, широкий внизу ніс.

— А я стільки пережив за ці роки… Фантастика… В Москві недавно… Я в групі імажиністів. Серьожка Єсенін, Бурлюк, Кручених. Ламаємо… Ви проходили повз Страсний? Бачили на стіні аршинні букви? Це світове зухвальство… Навіть більшовики розгубилися. Ми з Єсеніним цілу ніч працювали. Богородиці й Ісусові Христові дали такого чосу… Таке, знаєте, космічне паскудство, — на світанку дві бабусі прочитали — і обидві зразу дуба врізали». Даріє Дмитрівно, я, крім того, в анархічній групі «Чорний коршун»… Ми вас залучимо… Ні, ні, і мови не може бути… У нас шефом — знаєте хто? Знаменитий Мамонт, Дальський… Геній… Кін… Великий зухвалець… Ще якихось два тижні — і вся Москва в наших руках. От почнеться епоха! Москва під чорним прапором. Перемогу ми задумали відсвяткувати знаєте як? Оголосимо загальний карнавал… Винні склади — на вулицю, на майданах — військові оркестри… Півтора мільйона ряджених. Ніякого сумніву, — половина з’являться голими… І замість фейєрверка — висадимо в повітря на Лосиновому острові артилерійські склади. В світовій історії не було нічого подібного.

За ці дні це була вже третя політична система, з якою знайомилась Даша. Тепер вона просто злякалася. Навіть забула про голод. Задоволений враженням, що він його справив, Жиров удався до подробиць:

— Хіба ви не блюєте кров’ю, коли дивитесь на банальність сучасного міста. Мій друг, Валет, геніальний художник, — та ви пам’ятаєте його, — склав план — як цілком змінити обличчя міста… Зламати й наново збудувати — ми не встигнемо до карнавалу… Дещо вирішено висадити в повітря, — звичайно, Історичний музей, Кремль, Сухареву башту, будинок Перцова… Вздовж вулиці ставимо, на всю висоту будинків, дощані щити і розмальовуємо їх архітектурними сюжетами новітнього, небувалого стилю… Дерева, — натуральне листя недопустиме, — дерева ми офарбовуємо з допомогою пульверизаторів у різноманітні кольори… Уявляєте — чорні липи Пречистенського бульвару, моторошно ліловий Тверський бульвар… Страхіття! Ухвалено також всенародне блюзнірство над Пушкіним… Даріє Дмитрівно, а пригадуєте «прекрасні блюзнірства» і «боротьбу з побутом» на квартирі Телєгіна? Адже з нас тоді знущались.

Дрібно, наче мерзлякувато, посміюючись, він згадав минуле, ближче підсунувся до Даші і вже кілька разів, жестикулюючи, зачепив її ледве опуклі груди…

— А ви пам’ятаєте Єлизавету Київну — з баранячими очима? Вона була до паморок закохана у вашого жениха і зійшлася з Безсоновим. Її чоловік — дуже видатний анархіст-бойовик, Жадов… Він та Мамонт Дальський — головні наші козирі. Слухайте, і Антошка Арнольдов тут! За Тимчасового уряду орудував усією пресою, два власних автомобілі… Жив з аристократками… Одна у нього була — угорка з «Вілла Роде», — такої дивовижної краси, — він навіть спав з револьвером коло неї. Їздив у Париж в минулому липні, — мало його не призначили послом… Осел!.. Не встиг перевести валюту за кордон, тепер голодує, як сучий син. Еге ж, Даріє Дмитрівно, треба йти в ногу з новою епохою… Антошка Арнольдов загинув тому, що завів шикарну квартиру на Кірочній, золочені меблі, кофейники, сто пар черевиків. Палити, ламати, рвати на клапті всі забобони. Абсолютна, звірина, первісна свобода — от! Іншого такого часу не трапиться… І ми здійснимо велику спробу. Всі, хто тягнеться до міщанського добробуту, — загинуть… Ми їх розчавимо… Людина — це нічим не обмежене бажання… — Він притишив голос, прихилившись до Дашиного вуха: — Більшовики — лайно… Вони тільки тиждень були хороші, в Жовтні… І зразу потягли на державність. Росія завжди була анархічною країною, російський мужик — природний анархіст. Більшовики хочуть перетворити Росію на фабрику, — дурниця. Не вдасться. У нас Махно… Перед ним Петро Великий — щеня… Махно на півдні, Мамонт Дальський і Жадов у Москві… З двох кінців запалимо. Сьогодні вночі я вас поведу в деякі місця, самі побачите, який розмах… Згода? Ходімо?

Ось уже кілька хвилин, як за сусідній столик сів блідий молодий чоловік з гострою борідкою. Через пенсне пильно, з-за газети, він дивився на Дашу. Приголомшена фантазією Жирова, вона не пробувала протестувати: в хмарах тютюнового диму, здавалось їй, народжувались, як блискавка, ці неймовірні задуми, плавали чудні обличчя з затисненими в зубах цигарками і розширеними зіницями… Що вона могла заперечити? Пропищала б жалібно про те, що її серденько тремтить перед цими спробами, — і, звичайно, в гуркоті диявольського реготу, гутюкання, гоготання потонув би її писк.

Очі чоловіка з гострою борідкою все настирливіше обмацували її. Вона побачила в його яскраво-червоному галстуку маленький металевий череп, — шпильку, — догадалась, що це той, з ким їй треба зустрітися, підвелась була, але він коротко крутнув головою, наказуючи сидіти на місці. Даша наморщилась, міркуючи. Він показав очима на Жирова. Вона зрозуміла і попросила Жирова принести їй чогось поїсти. Тоді чоловік з борідкою підійшов до її стола і сказав, не розтуляючи губів:

— З богом, в добру путь.

Даша розкрила сумочку й показала половину трикутника. Він приклав її до другої половини, розірвав їх на дрібні клаптики.

— Звідки ви знаєте Жирова? — спитав він швидко.

— Давно, з Петербурга.

— Це нас влаштовує. Треба, щоб вас вважали з їх компанії. Погоджуйтесь на все, що він запропонує, А завтра, — запам’ятайте, — в цей самий час ви прийдете до пам’ятника Гоголю на Пречистенський бульвар. Де ви ночуєте?

— Не знаю.

— Цю ніч перебудете де хочете… Ідіть з Жировим…

— Я страшенно стомилась. — У Даші очі наповнились слізьми, затремтіли руки, але, глянувши йому в недобре обличчя, на шпильку з черепом, вона покірливо опустила очі.

— Пам’ятайте — абсолютна конспірація. Якщо проговоритесь, хоч би ненавмисне, — час бойовий — вас доведеться усунути…

Він підкреслив це слово. У Даші підігнулись пальці на ногах. До стола протовплювався Жиров з двома тарілками. Чоловік із шпилькою підійшов до нього, кривлячи посмішкою тонкого рота, і Даша почула, як він сказав:

— Гарненька дівчинка. Хто така?

— Ну, це ти, знаєш, облиш, Юрка, не для тебе приготовлена. — Усміхаючись чи то погрожуючи, Жиров показав йому навздогін уламки зубів і поставив перед Данією чорний хліб, сосиски і склянку з коричневою бурдою. — То як же, сьогодні ввечері ви вільні?

— Однаково, — відповіла Даша, з болісною насолодою відкушуючи сосиску.

Жиров запропонував піти до нього, в номер готелю «Люкс», навскоси через вулицю.

— Поспите, помиєтесь, а годині о десятій я за вами прийду.

Він метушився і клопотався, все ще за старою згадкою трохи побоюючись Даші. Ліжко у нього в кімнаті, — з парчевими завісами й рожевим килимом, — було таке підозріле, що він і сам це зрозумів, — запропонував Даші влаштуватися на дивані; прибравши газети, рукописи, книжки, постелив простиню, чорне ількове хутро, випороте з чиєїсь дорогої шуби, хихикнув і пішов. Даша роззулася. Поперек, ноги, все тіло ломило. Лягла і зараз же заснула, пригріта глибоким хутром, що трохи пахло духами, звіром і нафталіном. Вона не чула, як заходив Жиров і нахилившись розглядав її, як на дверях пробасив рослий бритий чоловік, схожий на римлянина: «Ну, що ж, поведи її туди, я дам записку».

Був уже пізній вечір, коли вона, зітхнувши, прокинулась. Жовтуватий місяць над дахом будинку ламався у нерівній шибці вікна. Під дверима лежала смужка електричного світла. Даша згадала нарешті, де вона, швидко натягнула панчохи, поправила волосся і плаття і підійшла до умивальника. Рушник був такий брудний, що Даша подумала, розчепіривши пальці, з яких капала вода, і витерлась подолом спідниці з вивороту. її пойняла гостра нудьга від усього цього жалюгідного життя, огидою стиснуло горло: втекти звідси додому, до чистого вікна з ластівками. Повернула голову, глянула на місяць, — мертвий, зламаний, страшний серп над Москвою. «Ні, ні… Повороту нема, — умирати в самотині в кріслі коло вікна, над безлюдним Кам’яноострівським, слухати, як забивають вікна й двері в будинках… Ні… Нехай буде, що буде…»

У двері постукали, навшпиньках увійшов Жиров.

— Дістав ордер, Даріє Дмитрівно, ходімо.

Даша не спитала, який ордер і куди треба йти, наділа саморобну шапочку, притулила до бока сумочку з двома тисячами. Вийшли. Одна сторона Тверської була в місячному світлі. Ліхтарі не горіли. Порожньою вулицею повільно пройшов патруль, — мовчки й похмуро прогупали чобітьми.

Жиров звернув на Страсний бульвар. Тут лежали місячні плями на нерівній землі. В непроглядну темряву під липи страшно було дивитись. Спіереду в цю тінь ніби шарахнула людина. Жиров спинився, в руці у нього був револьвер.

Постоявши, він неголосно свиснув. Звідти відповіли. «Полундра», — сказав він голосніше. «Проходь, товаришу», — відповів ліниво виразний голос.

Вони звернули на Малу Дмитрівку. Тут, назустріч їм, швидко перейшли вулицю двоє в шкіряних куртках. Оглянувши, мовчки пропустили. Коло під’їзду Купецького клубу, — де з другого поверху над входом звисав чорний прапор, — виступили з-за колон четверо, навели на них револьвери. Даша спіткнулась. Жиров сказав сердито:

— Ну вас к чорту, справді, товариші! Чого даремно лякаєте. У мене ордер від Мамонта.

— Покажи.

При місячному світлі четверо бойовиків, що сховали безбороді щоки у зведені коміри й очі — під козирки кепок, оглянули ордер. Обличчя Жирова, як неживе, застигло, розтягнуте усмішкою. Один з чотирьох спитав грубо:

— А для кого ж?

— Ось, для товаришки, — Жиров схопив Дашину руку, — вона артистка з Петрограда… Необхідно одягнути… Вступає в нашу групу…

— Гаразд. Заходь…

Даша і Жиров увійшли в тьмяно освітлений вестибюль з кулеметом на сходах. З’явився комендант — низенький, з надутими щоками студент у форменій куртці і фесці. Він довго вертів і читав ордер, непривітно спитав Дашу:

— Що з речей потрібно?

Відповів Жиров:

— Мамонт наказав — з ніг до голови, щонайкраще.

— Тобто як це — наказав Мамонт… Пора б знати, товаришу: тут не наказують… Тут не крамничка… (У коменданта в цей час засвербіло на стегні, він дуже скривився, почухав). Добре, ходімо.

Він вийняв ключа і пішов попереду в колишню гардеробну, де тепер містилися склади Будинку анархії.

— Даріє Дмитрівно, вибирайте, не церемоньтесь, це все належить народові…

Жиров широким розмахом вказав на вішалки, де рядами висіли соболеві, горностаєві, чорно-бурі палантини, шиншилові, мавпячі, котикові шубки. Вони лежали на столах і просто купами на підлозі. В розкритих чемоданах навалені плаття, білизна, коробки з взуттям. Здавалось, сюди були вивезені цілі склади розкоші. Комендант, байдужий до цього багатства, тільки позіхав, присівши на ящик.

— Даріє Дмитрівно, беріть усе, що сподобається, я заберу; ходімо нагору, там переодягнетесь.

Що там не кажи про Дашині складні переживання, — насамперед вона була жінкою. У неї порожевіли щоки. Тиждень тому, коли вона в’янула, як конвалія, коло вікна, і здавалось, що життя скінчене і ждати нічого, — її не спокусили б, мабуть, ніякі скарби. Тепер усе навколо розсунулось, — те, що вона вважала в собі скінченим і непорушним, почало рухатись. Настав той дивний стан, коли бажання і надії, прокинувшись, пориваються у тривожний туман завтрашнього дня, а сучасне — все в руїнах, як покинутий будинок.

Вона не впізнавала свого голосу, дивувалась з своїх відповідей, вчинків, спокою, з яким сприймала фантастику, що закрутилася навколо. Якимось інстинктом самозбереження, що дрімав досі, вона відчула, що зараз треба, розпустивши вітрила, летіти, викинувши за борт вантаж.

Вона простягнула руку до сивого соболевого палантина:

— Будь ласка, оцей.

Жиров глянув на коменданта, той труснув щоками. Жиров зняв палантин, перекинув через плече. Даша нахилилась над розкритим кофр-фором, — на мить стало противне це чуже, — занурила по лікоть руку під купку білизни.

— Даріє Дмитрівно, а туфельки? Беріть уже й черевики для дощу. Вечірні туалети — в тому гардеробі. Товаришу комендант, дай ключика… Для артистки, розумієш, туалет — знаряддя виробництва.

— Байдуже, беріть, що хочете, — сказав комендант.

Даша і за нею Жиров з речами вийшли на другий поверх, в невеличку кімнату, де було дзеркало, пробите кулею. Серед павутиння розколин у туманному склі Даша побачила якусь іншу жінку, яка повільно натягала шовкові панчохи. Ось вона опустила на себе тонесеньку сорочку, наділа білизну в мереживі. Переступаючи туфельками, відкинула набік штопане. Накинула на голі худі плечі хутро… Ти хто ж, любко моя? Кокоточка? Грабіжниця? Злодійка?.. Але яка ж хороша… Так значить, — все попереду? Ну що ж, — потім якось розберемося…

Великий зал ресторану в «Метрополі», пошкоджений жовтневим бомбардуванням, уже не працював, але в кабінетах ще подавали їжу і вино, бо частина готелю була зайнята іноземцями, переважно німцями і тими з відчайдушних ділків, хто зумів добути собі іноземний — литовський, польський, персидський — паспорт. В кабінетах бенкетували, як у Флоренції під час чуми. По знайомству, з чорного ходу, пускали туди й корінних москвичів, — переважно акторів, певних, що московські театри не дотягнуть і до кінця сезону: і театрам, і акторам — безпросвітна загибель. Актори пили, не шкодуючи життя.

Душею цих нічних гульбищ був Мамонт Дальський, драматичний актор, трагік, чиє ім’я в недавньому минулому гриміло не менш гучно, ніж Россі. Це був чоловік дикого темпераменту, красень, картяр, розважний безумець, небезпечний, величний і хитрий. За останні роки він виступав рідко, тільки в гастролях. Його зустрічали в картярських домах у столицях, на півдні, в Сибіру. Розповідали про його неймовірні програші. Він починав старітись. Казав, що залишає сцену. Під час війни брав участь у темних комбінаціях з поставками. Коли почалась революція, він з’явився в Москві. Він відчув гігантську трагічну сцену і захотів зіграти на ній головну роль у нових «Братах-розбійниках».

З усією переконливістю геніального актора він заговорив про священну анархію і абсолютну свободу, про умовність моральних принципів і право кожного на все. Він сіяв по Москві збудження в умах. Коли окремі групи молоді, підсилені карними особами, почали реквізувати особняки, — він об’єднав ці розрізнені групи анархістів, силою захопив Купецький клуб і оголосив його Будинком анархії. Радянську владу він поставив перед доконаним фактом. Він ще не оголошував війни Радянській владі, але, безперечно, його фантазія заходила далі складів Купецького клубу і нічних гульбищ, коли у дворі Будинку, стоячи у вікні, він говорив перед народом, і, слідом за його античним жестом, вниз, у двір, в юрбу летіли штани, чоботи, сувої матерії, пляшки з коньяком.

Цього чоловіка, — похмуре, наче вилите з бронзи, обличчя, на якому пристрасті й бучно прожите життя, як великий скульптор, викарбували складки, зморшки, рішучі лінії рота, підборіддя і шиї з м’яким брудним комірцем, — Даша побачила першим, коли увійшла разом із Жировим у кабінет «Метрополя».

Кришка рояля була піднята. Щуплий бритий чоловік в оксамитній куртці, закинувши голову, стиснувши в зубах цигарку, прикривши віями масляні очі, брав похоронні акорди. За столом, серед безлічі порожніх пляшок, сиділо кілька світових знаменитостей. Один з них, кирпатий, підперши долонею характерне підборіддя, від чого м’яке обличчя його сплющилось, співав тенорком за священика. Інші — резонер, з тельбатим обличчям; похмурий, з одвислою губою, комік; герой, не бритий третю добу і з загостреним носом; любовник, п’яний понікуди; великий прем’єр, з полум’яним чолом, глибоко перерізаним зморшками, і на вигляд зовсім тверезий, — вступали, коли потрібно, хором.

Архідиякон від Христа-Спасителя, сивіючий красень у золотих, на півтора фунта вагою, окулярах, подарованих йому московським купецтвом, походжав по килиму, помахував рукавом підрясника і подавав возгласи. Від звірино-оксамитного баса його деренчав кришталь на столі. Кабінет був обіпнутий темно-червоним шовком з парчевими портьєрами і тристулковими ширмочками коло вхідних дверей.

Спершись ліктем на ці ширми, стояв Мамонт Дальський. В руці він тримав колоду карт. На ньому був напіввійськовий костюм — англійський френч, картаті, з шкірою на заду галіфе і чорні чоботи. Коли Даша увійшла, він злісно усміхнувся, слухаючи панахиду.

— Збожеволіти можна — яка вродлива жінка! — промовив чоловік коло рояля. Даша зніяковіла. Зупинилась. Всі подивились на неї, крім Дальського. Архідиякон сказав:

— Чисто російська врода.

— Дівчино, ідіть до нас, — оксамитно промовив прем’єр.

Жиров зашепотів:

— Сідайте ж, сідайте.

Даша сіла до столу. У неї стали цілувати руки, з підходами й урочистими поклонами, як у Марії Стюарт, після чого спів продовжувався. Жиров підкладав ікорки, закусочок, примусив випити чогось солодкого, пекучого. Було душно, димно. Після тягучого напою Даша скинула хутро, поклала голі руки на стіл. Її хвилювали ці похмурі акорди, древні слова співу. Вона не відриваючись дивилася на Мамонта. Тільки що, по дорозі, Жиров розказував про нього. Він, як і раніш, стояв осторонь, коло ширми і був чи то розлючений, чи то п’яний до нестями.

— Так що ж, панове, — сказав він басом, що сповнив кімнату. — Ніхто не хоче?

— Ніхто, ніхто не хоче з тобою грати, і так нам весело, і відчепись, вгамуйся, — скоромовкою, тенорком, промовив той, у кого було сплющене обличчя. — Ану, Яшенько, підмахни глас сьомий.

Яша коло рояля, зовсім закинувши голову, зажмурившись, поклав пальці на клавіші. Мамонт сказав:

— Не на гроші… Плював я на ваші гроші…

Однаково не хочемо, не підлещуйся, Мамонт.

— Я хочу грати на постріл…

Після цього з хвилину всі мовчали. Герой з загостреним носом провів долонею по лобі і волоссю, підвівся, почав застібати жилетку.

— Я граю на постріл.

Комік мовчки схопив його, навалився вісьмома пудами, посадив на місце.

— Я ставлю моє життя, — закричав герой, — у падлюки Мамонта краплені карти… Байдуже, нехай здає. Пустіть мене…

Але він уже знесилився. Резонер з розширеним донизу обличчям сказав лагідно:

— Ну от, і вина нема ані краплі. Мамонт, це ж свинство, голубе…

Тоді Мамонт Дальський кинув на телефонний столик колоду карт і великий автоматичний пістолет. Чітко окреслене велике обличчя його зблідло від люті.

— Звідси ніхто не вийде, — промовив він по буквах. — Ми будемо грати, як я хочу… Ці карти не краплені.

Він сильно потягнув повітря широкими ніздрями, нижня губа його випнулась. Всі зрозуміли, що настала небезпечна хвилина. Він оглянув обличчя тих, що сиділи за столом. Яша коло рояля одним пальцем заграв чижика. Раптом чорні брови у Мамонта підвелись, в непроглядних очах мигнуло здивування. Він побачив Дашу. У неї швидко стало холонути серце під цим поглядом. Не хитаючись, він підійшов до неї, взяв кінчики її пальців і підніс до запечених губів, але не поцілував, тільки доторкнувся.

— Кажете — нема вина… Вино буде…

Він подзвонив, продовжуючи дивитись на Дашу. Увійшов татарин-лакей. Розвів руками: жодної пляшки, все випито, погріб замкнений, управитель уже пішов. Тоді Мамонт сказав:

— Іди. — І пішов, як під поглядом тисячі глядачів, до телефону. Викликав номер: — Так… Я… Дальський… Послати наряд. «Метрополь». Я тут… Негайно… Так… Чотирьох досить…

Він повільно поклав трубку, прихилився на весь зріст до стіни і склав на грудях руки. Минуло не більш як п’ятнадцять хвилин. Яша тихо награвав на роялі Скрябіна. Запаморочилась голова від цих знайомих звуків, що летіли з минулого. Час зник. Срібна парча на грудях Даші піднімалась і опускалась, кров приливала до вух. Жиров щось шепотів, вона не слухала.

Вона була схвильована, почувала щастя визволення, легкість юності. Здавалось їй — вона летіла, як повітряний пухир, що відірвався від дитячої колясочки, — все вище, все запаморочливіше…

Прем’єр погладив її голу руку, оксамитним голосом сказав по-батьківськи:

— Не дивіться так ніжно на нього, моя голубко, осліпнуть оченята… В Мамонті, безперечно, щось сатанинське…

Тоді несподівано розчинились половинки вхідних дверей, і за ширмами з’явились чотири голови в кепках, чотири в шкіряних рукавах руки, що стискали ручні гранати. Чотири анархісти крикнули погрозливо:

— Ані з місця! Руки вгору!

— Одставить, все в порядку, — спокійно пробасив Дальський. — Дякую, товариші. — Він підійшов до них і, перегнувшись через ширми, щось почав пояснювати стиха. Вони кивнули кепками й пішли. Через хвилину почулися окремі голоси, заглушений крик» Від глухого удару вибуху злегка задрижали стіни будинку. Мамонт сказав:

— Дітлахи, не можуть без ефектів. — Він подзвонив. Миттю вскочив у кабінет блідий лакей, зуби у нього цокотіли. — Прибери все, поставити чисте для вина! — наказав Мамонт. — Яшка, перестань мучити мої нерви, грай бравурне.

Справді, не встигли накрити чисту скатерку, як анархісти знову з’явилися з безліччю пляшок. Поклавши на килим коньяки, віскі, лікери, шампанське, вони так само мовчки зникли. За столом залунали вигуки здивування й захоплення. Мамонт пояснив:

— Я наказав забрати в номерах тільки п’ятдесят процентів спиртного. Половина залишена власникам. Ваша совість може бути спокійна. Все в порядку.

Яша на роялі гримнув туш. Полетіли шампанські корки. Мамонт сів поруч з Дашею. Освітлене настільною лампою, його обличчя здавалося ще більш скульптурно значливим. Він запитав:

— Сьогодні в «Люксі» я вас бачив, ви спали… Хто ви така?

Сміючись від запаморочення, вона відповіла:

— Ніхто… Повітряний пухир…

Він поклав їй велику гарячу руку на голе плече, став дивитися в очі. Даші було хоч би що, — тільки тепло холоднуватому плечу під вагою руки. Вона підняла за тоненьку ніжку бокал з шампанським і випила до дна.

— Нічия? — спитав він.

— Нічия.

Тоді Мамонт трагічно співучим голосом заговорив над Дашиним вухом:

— Живи, дитя моє, живи всіма силами душі… Твоє щастя, що ти зустріла мене… Не бійся, я не спотворю любов’ю твою юність… Вільні не люблять і не вимагають любові… Отелло — це середньовічне вогнище, інквізиція, диявольська гримаса… Ромео і Юлія… О, я знаю, — ти потай зітхаєш за ними… Це старий мотлох… Ми ламаємо з верху до низу все… Ми спалимо всі книги, зруйнуємо музеї… Треба, щоб людина забула тисячоліття… Свобода в одному: священна анархія… Великий фейєрверк пристрастей… Ні! Любові, спокою не жди, красуне. Я визволю тебе… Я розірву на тобі ланцюги незайманості… Я дам тобі все, що ти придумаєш між двома обіймами… Проси… Зараз проси… Може, завтра буде пізно.

Крізь цю маячню слів Даша всією шкірою відчувала поруч з собою важку закипаючу пристрасть. Її охопив жах, як уві сні, коли немає сили ворухнутися, а з темряви сну насуваються розжарені очі чудовиська. Звалить, зімне, розтопче… Ще страшніше було те, що в ній самій, назустріч, піднімались незнайомі, пекучі бажання, які душили її… Відчувала всю себе жінкою… Мабуть, вона була така схвильована й гарна в цю хвилину, що прем’єр потягнувся до неї, цокаючись, і промовив із задрістю:

— Мамонт, ти мучиш дитину…

Наче від пострілу впритул, Дальський схопився, вдарив по столу, — підстрибнули, поперекидались бокали.

— Застрелю! Доторкнись тільки до цієї жінки!

Він рвонувся до телефонного столика, де лежав револьвер. Перекидаючи стільці, посхоплювались усі, що сиділи за столом. Яша кинувся під рояль. Тоді, сама не розуміючи як, Даша зависла у Мамонта на руці, що стискала револьвер. Вона благала очима. Він схопив нижче лопаток її тендітну спину, трохи підняв і припав до рота, торкаючись зубами зубів. Даша застогнала. В цей час задзвонив телефон. Мамонт посадив Дашу в крісло (вона закрила очі рукою), зірвав телефонну трубку:

— Так… Що потрібно? Я зайнятий… Ага… Де? На Мясницькій. Брильянти? Коштовні? Через десять хвилин я буду…

Він сунув револьвер у задню кишеню, підійшов до Даші, взяв у руки її обличчя, кілька разів жадібно поцілував і вийшов, зробивши прощальний рух рукою, як римлянин.

Решту ночі Даша провела в «Люксі». Заснула як мертва, не знявши плаття з срібної парчі. (Жиров з остраху перед Мамонтом спав у ванній). Потім до півдня сиділа коло вікна, зажурившись. З Жировим не розмовляла, на запитання не відповідала. Десь о четвертій годині пішла і до п’яти ждала на Пречистенському бульварі, на площадці, де під носатим Гоголем тихо гралися худенькі діти — робили з піску і пороху пиріжки й калачики.

На Даші знову було стареньке плаття й саморобна шапочка. Сонце гріло в спину, сонце стояло над бідним життям. У дітей були маленькі, від голоду старенькі личка. Кругом — тиша й порожнява. Ні стукоту коліс, ні гучних голосів. Усі колеса покотились на війну, а прохожі обережно мовчали. Гоголь у гранітному кріслі горбився під вагою шинелі, загидженої горобцями. Не помічаючи Даші, пройшли двоє з бородами: один дивився в землю, другий на дерева. Долетів уривок розмови:

— Цілковитий розгром… Жахливо… Що тепер робити?

— Але ж Самару взято, Уфу взято…

— Нічому тепер не вірю… Цієї зими не переживемо…

— Але ж Денікін розправляється на Дону…

— Не вірю, ніщо не врятує… Загинув Вавілон, загинув Рим, і ми загинемо…

— Але ж Савінкова не заарештовано. Чернова не заарештовано…

— Дурниці все це… Еге ж, була Росія, та загула…

Та сама, що й учора, пройшла сива дама, боязко показала з-під хустки збірку творів Розанова. Даша відвернулась. До її лавки бічком підходив молодий чоловік з шпилькою-черепом. Обдивившись, поправив пенсне, підсів до Даші.

«— Ніч провели в «Метрополі»?

Даша схиХила голову, самими губами відповіла: «Так».

— Чудово. Я вам влаштував кімнату. Увечері переберетесь. Жирову ні півслова. Тепер — про справу: ви знаєте в обличчя Леніна?

— Ні.

Він вийняв кілька фотографічних карток і сунув їх у Дашину сумочку. Посидів, запихаючи в рот і покусюючи волосинки борідки. Взяв Дашині руки, що безживно лежали на колінах, труснув.

— Річ ось у чому… Більшовики — це Ленін. Ви розумієте? Ми можемо розгромити Червону Армію, але, поки в Кремлі сидить Ленін, — перемоги немає. Зрозуміло? Цей теоретик, ця вольова сила — величезна небезпека для всього світу, не тільки для нас… Подумайте і дайте мені тверду відповідь: погоджуєтесь ви чи ні…

— Убити? — дивлячись на голопузу дитину, що шкандибала перевальцем на кривих ніжках, спитала Даша. Молодий чоловік пересмикнувся, подивився праворуч, примружився на дітей і знову вкусив волосинку борідки:

— Ніхто про це не говорить… Якщо ви думаєте, то — не кричіть вголос… Ви взяті нами в організацію… Хіба ви не зрозуміли, про що говорив Савінков?

— Він зі мною не говорив… (Молодий чоловік усміхнувся), Ага, значить, той, з хустинкою, і був…

— Тихше… З вами говорив Борис Вікторович… До вас виявлено страшенне довір’я… Нам потрібні свіжі люди. Були великі арешти. Вам відомо, звичайно: план мобілізації в Казані провалений. Робота центру переноситься в інше місце… Але тут ми залишаємо організацію… Ваше завдання — стежити за виступами Леніна, відвідувати мітинги, бувати на заводах… Працюватимете ви не самі… Вас будуть сповіщати про його поїздки з Кремля і можливі виступи… Якщо зав’яжете знайомства з комуністами, просіться в партію — це буде найкраще. Стежте за газетами і читайте літературу. Дальші інструкції одержите завтра вранці, на цьому ж місці…

Потім він дав їй адресу явки, пароль і передав ключ від кімнати. Він пішов у напрямку Арбатських воріт. Даша вийняла з сумки фотографію і довго розглядала її. Коли замість цього обличчя всрна почала бачити інше, що випливало з-за малинових портьєр минулої ночі, — вона швидко закрила сумочку і теж пішла, нахмурена, із стуленими губами. Маленький хлопчик на кривих ніжках задріботів був за нею, але ляпнувся на пісок кволим тільцем і гірко заплакав.

Дашина кімната була на Сівцевому Вражку, в старенькому особнячку у дворі. Видно, будинок був покинутий. Даша ледве достукалась з чорного ходу: її зустріла брудна низенька бабуся з вивернутими повіками, на вигляд — нянька, що прижилася при домі. Вона довго нічого не розуміла. Впустивши, нарешті, і провівши Дашу до її кімнати, почала незрозуміло розповідати:

— Розлетілись ясні соколи — і Юрій Юрійович, і Михайло Юрійович, і Василь Юрійович, а Василькові на провідному тижні тільки шістнадцятий рік пішов… Вже почала їх за упокій душі поминати…

Даша відмовилась від чаю, роздяглася, лягла під ватяну ковдру і в темряві заплакала гіркими слізьми, затуляючи рота подушкою.

Вранці біля пам’ятника Гоголю вона одержала інструкції і наказ — завтра вранці бути на заводі. Думала повернутися додому, але передумала — пішла в кафе «Бом». Там затоптався коло неї Жиров, питаючи, куди вона зникла, чому пішла без речей. «Жду від Мамонта телефонограми, що йому відповісти про вас?» Даша відвернулась, щоб він не побачив, як у неї запалали щоки… Сама, почуваючи, що бреше, подумала: «Кінець кінцем —: інструкція така, що треба продовжувати з ними знайомство…»

— За речами зайду, — сказала вона сердито, — а там побачимо.

З пакунком, де лежали дорогоцінний палантин, білизна і вчорашнє плаття, вона повернулася додому. Коли розгорнула речі, кинула на ліжко, глянула, — її охопив такий дрож, зуб на зуб не потрапляв, плечі знову відчули вагу його руки і зуби — холод його зубів… Даша сіла перед ліжком і сховала обличчя в запашне хутро.

«Що ж це таке, що ж це таке?» — безтямно повторювала вона…

Вранці вона одяглася, як звеліли, в темне ситцеве платтячко, закуталась хустинкою по-пролетарськи (вона повинна була удавати з себе колишню покоївку з багатого дому, згвалтовану паном; платтячко їй привіз чоловік із шпилькою) і трамваєм поїхала на завод.

У неї не було перепустки. Дідок-сторож на воротях підморгнув їй: «Що, дівко, на мітинг? Іди в головний корпус». По гнилих дошках вона пішла повз звалища іржавого заліза і шлаку, повз повибивані величезні вікна. Всюди було порожньо, в безхмарному небі тихо диміли труби. їй вказали на заяложені дверцята в стіні. Даша увійшла в довгий цегляний зал. Похмуре світло проникало сюди крізь закопчений скляний дах. Все було голе й відкрите. З мостів звисали ланцюги підйомних кранів. Нижче тяглися вали трансмісій, нерухомо на їх шківах висіли приводні паси. Незвичне око дивували чорні станини, то присадкуваті, то витягнуті, то розкарячені обриси стругальних, токарних, фрезерних, довбальних верстатів, чавунні диски фрикціонів. За широкою аркою, в напівтемряві вимальовувалось підбочене громаддя тисячопудового молота.

Тут були машини й механізми, які там, за похмурими стінами заводу, наповнювали життя світлом, теплом, рухом, розумністю, розкішшю. Тут пахло залізними стружками, машинним мастилом, землею і махоркою. Безліч людей стояло перед дощаною трибуною, багато хто сидів на станинах верстатів, на високих підвіконниках.

Даша пробралась ближче до трибуни. Рослий хлопець, оглянувшись, відкрив широкою посмішкою зуби — білі на замурзаному обличчі, — кивнув на верстат, подав руку. Даша стала на верстаті під вікном. Кругом кілька тисяч голів, — обличчя нахмурені, лоби наморщені, роти стиснені. Щодня на вулицях, у трамваях вона бачила ці обличчя — звичайні російські, стомлені, з поглядом, що не пускає в себе. Одного разу, — це було ще до війни, — під час неділішньої прогулянки по островах два помічники присяжних повірених, що супроводили Дашу, завели розмову про ці обличчя. «Візьміть паризьку юрбу, Даріє Дмитрівно, — вона весела, добродушна, шумує радістю… А у нас — кожен дивиться вовком. Он ідуть двоє робітників. Хочете, підійду, скажу щось жартома… Образяться, не зрозуміють… Безглуздий, тяжкий російський народ…» Тепер оці, що не люблять жартів, стояли схвильовані, похмурі, зосереджено-рішучі. Це — ті самі обличчя, але потемнілі від голоду, ті самі очі, але погляд — засвічений, нетерплячий.

Даша забула, чого прийшла. Враження життя, куди вона кинулась з порожнього вікна вулиці Червоних Зір, підхоплювали її, як птицю буря. Вона з незайманою щирістю вся віддалась цим новим враженням. Вона зовсім не була дурненькою жінкою, але, — так само, як багато інших, — полишена на саму себе, на свій мізерний досвід. В ній була жадоба правди, особистої правди, жіночої правди, людської правди.

Доповідач говорив про становище на фронтах. Втішного було мало. Хлібна блокада посилювалась: чехословаки відрізували сибірський хліб, отаман Краснов — донський. Німці нещадно розправлялися з українськими партизанами. Флот інтервентів загрожував Кронштадту й Архангельську. «Але все-таки революція повинна перемогти!» — доповідач кинув лозунги, увігнав їх кулаком у простір і, вхопивши портфель, збіг з трибуни. Йому поплескали в долоні, але мляво, — справи повертались так, що не заплещеш. Похнюпились голови, прикрились бровами очі.

Зубатий хлопець, — Даша зустрілася з ним очима, — знову весело до неї вишкірився:

— От, дівко, біда, — як тих мишей, хочуть заморити… Що ти вдієш?..

— А ти злякався? — сказала Даша.

— Тобто я? Страх як злякався. (На нього сердито зацитькали: «Тихше, ти, чортяко!») А тебе як звуть?

Даша подивилася на нього, — на мускулястих грудях розхристана чорна сорочка, воляча шия, весела голова, усмішка, спітнілі кучері, охочі до жінок круглі очі, весь чорний…

«— Ач який! — сказала Даша. — Чого ти вишкіряєшся?

Мамка з лавки впустила. А ти ось що, — післязавтра їдьмо з нами на фронт. Гаразд? Однаково тобі тут пропадати в Москві… З гармошкою поїдемо, дівко…

Слова його заглушив шум оплесків. Hа трибуні стояв новий оратор — невеликий на зріст чоловік у сірому піджаку, в зім’ятому поперечними зборками жилеті. Нагнувши лисий бугристий череп, він розбирав папери. Він сказав трохи гаркавим голосом: «Товариші!» — і Даша побачила його заклопотане обличчя з примруженими, як на сонці, очима. Руки його спирались об стіл, об листочки записок. Коли він сказав, що темою сьогодні буде величезна криза, яка обрушилась на всі країни Європи і найтяжче — на Росію, темою буде — голод, три тисячі чоловік під задимленим дахом затамували подих.

Він почав із загальних міркувань, говорив рівним голосом, намацуючи зв’язок із слухачами. Кілька разів одходив від стола і повертався до нього. Він говорив про світову війну, яку не можуть і не хочуть закінчити дві групи хижаків, що вп’ялися, один одному в горло, про шалену спекуляцію на голоді, про те, що війну може закінчити тільки пролетарська революція…

Він заговорив про дві системи боротьби з голодом: про вільну торгівлю, яка неймовірно збагачує спекулянтів, і про державну монополію. Він відступив кроків на три в бік від стола і, нахилившись до аудиторії, заклав великі пальці з боків за жилет. Зразу виступили вперед лобата голова і великі руки, — вказівний палець був забруднений чорнилом:

— … Ми стояли і будемо стояти пліч-о-пліч з тим класом, з яким ми виступили проти війни, разом з яким повалили буржуазію і разом з яким переживаємо весь тягар теперішньої кризи. Ми повинні стояти за хлібну монополію до кінця… (Зубатий хлопець навіть крякнув при цьому). Перед нами завдання — необхідність перемогти голод або принаймні зменшити тягар до нового врожаю, відстояти хлібну монополію, відстояти право Радянської держави, відстояти право пролетарської держави. Всі надлишки хліба ми повинні зібрати і добитися того, щоб усі запаси були звезені в ті місця, де терплять нужду, і правильно їх розподілити. Це основне завдання — збереження людського суспільства, і в той же час неймовірний труд, який розв’язується тільки одним шляхом: загальним, посиленим підвищенням праці…

В бездиханній тиші хтось раптом глухо ойкнув, чиясь змучена душа спіткнулась на цьому крижаному підйомі, куди вів чоловік у сірому піджаку. Лоб його нависав над слухачами, з-під опуклостей дивились очі — пильні, невблаганні:

— … Ми зіткнулися віч-на-віч із здійсненням завдання революційно-соціалістичного, тут постали перед нами надзвичайні труднощі… Це ціла епоха якнайзапеклішої громадянської війни… Тільки розбиваючи наголову контрреволюцію, тільки продовжуючи політику соціалістичну в питанні про голод, у боротьбі з голодом, ми переможемо і голод, і контрреволюціонерів, які користуються цим голодом… — Рука його вилетіла з-за жилета, знищила когось у повітрі й повисла над залом: —… Коли робітники, збиті з пантелику спекулянтськими лозунгами, говорять про вільний продаж хліба, про ввіз вантажного транспорту, ми відповідаємо, що це значить — піти на виручку куркулям… Цим шляхом ми не підемо… Ми будемо спиратися на трудовий елемент, з яким ми здобули Жовтневу перемогу, будемо добиватися свого рішення тільки впровадженням пролетарської дисципліни серед верств трудового народу. Перед нами історичне завдання, ми розв’яжемо його… Найбільш корінне питання життя про хліб — порушили останні декрети. Вони всі мають три керівні ідеї. Перша — ідея централізації, або об’єднання всіх разом в одну спільну роботу під керівництвом центру… Так, нам вказують, як на кожному кроці мішечництво і спекуляція руйнують хлібну монополію. Все частіше доводиться чути від інтелігенції: але ж мішечники роблять їм послугу, і вони всі ними годуються… Так, але мішечники годують по-куркульському, вони діють саме так, як треба діяти, щоб зміцнити, встановити і увічнити владу куркулів… — Рука його закреслила те, чого більше ніколи вже не буде.-… Наш другий лозунг — об’єднання робітників. Вони виведуть Росію з неймовірно скрутного становища. Організація робітничих загонів, організація голодних з неземлеробських голодних повітів, — їх ми кличемо на допомогу, до них звертається наш комісаріат продовольства, їм ми говоримо: «В хрестовий похід за хлібом».

З тяжкою люттю обрушились оплески. Даша бачила, як він відступив, засунувши руки в кишені, підняв плечі. На вилицях його горіли плями, повіки дрижали, лоб був вологий:

— … Ми будуємо диктатуру… Ми будуємо насильство по відношенню до експлуататорів…

І ці слова потонули в оплесках. Він махнув рукою: перестаньте ж… І — в тиші:

— …«Об’єднуйтесь, представники бідноти», — ось наш третій лозунг… Перед нами історичне завдання: нам треба дати самосвідомість новому історичному класові… В усьому світі загони робітників міських, робітників промислових об’єдналися поголовно. Але майже ніде в світі не було ще систематичних, беззавітних і самовідданих спроб об’єднати тих, хто по селах, у дрібному землеробському виробництві, в глушині й темряві отуплений всіма умовами життя. Тут стоїть перед нами завдання, яке зливає в одну мету не тільки боротьбу з голодом, а боротьбу і за весь глибокий і важливий лад соціалізму. Тут перед нами такий бій, за який варто віддати всі сили і поставити все на карту, тому що це бій за соціалізм, тому що це бій за останній лад трудящих і експлуатованих.

Він швидко долонею витер лоба.

— … І недалеко від Москви, і в губерніях, що лежать поряд — в Курській, Орловській, Тамбовській, — ми маємо, за обрахунками обережних спеціалістів, ще тепер до десяти мільйонів пудів надлишків хліба… Давайте, товариші, братися до цієї справи спільними зусиллями. Тільки спільні зусилля, тільки об’єднання всіх, хто найбільше страждає в голодних містах і повітах, нам допоможуть, і це — той шлях, на який вас кличе Радянська влада: об’єднання робітників, об’єднання бідноти, їх передових загонів для агітації на місцях, для війни за хліб проти куркулів…

Він частіше проводив долонею по лобі, голос його стихав, — він сказав уже все, що хотів. Він узяв зі стола аркушик, глянув, зібрав решту паперів:

— Отже, товариші, якщо ми все це засвоїмо, все це зробимо, тоді переможемо напевне.

І раптом усмішка, добродушна і ясна, освітила його обличчя. І всі зрозуміли: свій, свій! Закричали, заплескали, затупотіли. Він побіг з трибуни, втягаючи голову в плечі. Хлопець коло Даші ревів волячою горлянкою:

— Хай живе Ілліч!

Даша могла тільки сказати: бачила й чула «інше»… Повернувшися з мітингу, вона сиділа на ліжку, розширеними очима дивилась на закрутень шпалер. На подушці лежала записка від Жирова: «Мамонт жде об одинадцятій, у «Метрополі». На підлозі коло дверей валялася друга записка: «Будьте сьогодні о шостій коло Гоголя…»

По-перше, це інше було суворо моральне, значить — вище… Говорилося про хліб. Раніш вона знала, що хліб можна купити або виміняти, — ціна йому відома: пуд борошна — пара штанів без латок. Але виявилось, що цей хліб революція гнівно відштовхує від себе. Хліб цей нечистий. Краще вмерти, але цього хліба не їсти. Три тисячі голодних людей зреклися сьогодні нечистого хліба.

Зреклися в ім’я… (Але тут у Дашиній бідній голові знову все сплуталось). В ім’я принижених і пригноблених… Адже так він сказав? Віддати всі сили, все поставити на карту, життя — за трудящих і експлуатованих… Ось чому у них ця трагічна суворість…

Куличок розказував, що з усіх країв світу готові простягнутися руки допомоги, руки з хлібом… Тільки — знищити радянський лад… Знищити — і буде хліб… В ім’я чого? В ім’я порятунку Росії. Порятунку від кого ж? Від самих себе… Але вони не хочуть «так» рятуватися, — вона сама бачила…

Бідна, бідна Дашина голова. Пізно ти, Дашенько, взялася до політики… «Стривай, — сказала вона, — стривай». Заклала руки за спину і пройшлась по кімнаті, дивлячись під ноги.

«Що може бути вище, ніж віддати життя за принижених і пригноблених?.. А Куличок каже, що від більшовиків гине Росія, і всі це кажуть…» — Даша заплющила очі, силкуючись уявити Росію як щось таке, що вона повинна любити більше за саму себе. Згадалась картина Сєрова: двоє коней на косогорі, смуга хмари на заході і розтріпана солом’яна покрівля… «Ні, це у Сєрова…» І в заплющені очі їй весело й дико вишкірився отой самий зубатий хлопець. Даша знову пройшлася… «Яка ж така Росія? Чому її рвуть у різні боки? Ну, я — дурна, ну, я нічого не розумію… Ах, боже мій!» — Даша стала пухкою пальців стукати себе в груди. Але й це не допомогло… «До Леніна побігти спитати? Ах, чорт, та я ж в іншому таборі…»

Всі ці жахливі суперечності і збентеження душі привели до того, що о шостій годині Даша насунула на очі шапочку і пішла до пам’ятника Гоголю. Чоловік із шпилькою зараз же одійшов від дерева:

— Спізнилися на три хвилини… Ну? Були? Чули Леніна? Розкажіть саму суть… Як він приїхав, хто його супроводив, чи була охорона на трибуні?

Даша помовчала, збираючись з думками:

— Скажіть, в ім’я чого його хочуть убити?

— Ага! Чого ви так думаєте? Ніхто не збирається…

Так, так, так… Значить — на вас вплинуло? Ну, ще б пак… От через те він такий і небезпечний.

— Але він говорить справедливі речі.

Витягнувши шию, з усмішечкою — тоненькою і вологою, під самі Дашині очі, — він спитав улесливо:

— Так що ж, може б, вам відмовитись, га?

Даша відсунулась. А в нього шия витяглась, як гумова, в самі Дашині зіниці блиснули зайчики його пенсне. Вона прошепотіла:

— Я нічого не знаю… Я нічого більше не розумію… Я повинна бути переконана, я повинна бути переконана…

— Ленін — агент німецького генерального штабу, — просвистав чоловік із шпилькою. Потім він витратив з півгодини на те, щоб розтлумачити Даші про пекельний план німців: вони посилають найнятих за величезні гроші більшовиків у запломбованому вагоні, більшовики руйнують армію, дурять робітників, знищують вітчизняну промисловість і сільське господарство… Через якийсь місяць німці візьмуть Росію голими руками.

— Зараз більшовики роздувають громадянську війну, кричать про хлібну блокаду і разом з тим розстрілюють мішечників — наших рятівників… Вони свідомо організовують голод… Ви бачили, як сьогодні кілька тисяч дурнів дивилися в рот Леніну… Хочеться кусати собі руки від болю. Він о'бдурює маси, мільйони, весь народ… В одному плані, фізичному, він — «великий провокатор»… В другому… — він хитнувся до Дашиного вуха і шепнув одним подихом, — антихрист! Пам’ятаєте пророкування? Строки здійснюються. Північ іде війною на південь. З’являються залізні вершники смерті, — це танки… В джерела вод падає зірка Полинь, — це п’ятикутна зірка більшовиків… І він говорить народові, як Христос, тільки все навпаки, перекручено… Сьогодні він і вас намагався спокусити, але ми вас не віддамо… Я переведу вас на іншу роботу.

Нез’ясованим залишилося третє питання. (Даша знову повернулась додому, лягла на ліжко, прикривши ліктем очі). Їй раптом остогидло думати… «Та що мені, справді, — сто років? Бридка я, як смертний гріх? Візьму і дам собі волю… Хочеш іти в «Метрополь» — іди… Для кого ховати все це, що не хоче бути захованим, душити в грудях крик щастя? Для кого з такою мукою стискати коліна? Для чиїх пестощів? Дурна, дурна, страхополох…

Та розпростайся ж, кинься… Все одно — к чорту любов, к чорту себе…»

Вона вже знала, що піде в «Метрополь». І якщо роздумувала, то тільки тому, що не настав ще час іти, — були сутінки — найотрутніший час для роздуму. В будинку повільно, як на башті, годинник продзвонив дев’ять. Даша рвучко зіскочила з ліжка… «Ганебно так хвилюватися, не хочу!..»

Вона поспішно роздяглася і в самій сорочці побігла в ванну, де були скидані дрова, сундуки, манаття. Стала під душ. Крижаний дощ упав на спину, Даша майже задихнулась. Мокра повернулась у кімнату, стягла з ліжка простиню, витерлась, цокочучи зубами.

І навіть і в цю хвилину не прийшло рішення: вона дивилась то на старе платтячко, скинене прямо на підлогу, то на вечірнє, перекинуте через спинку крісла. І знову зрозуміла, що це — полохливість, тільки відстрочка. Тоді вона почала одягатися. Дзеркала не було, і слава богу! Накинула соболевий палантин і, як злодійка, вийшла на вулицю. Були вже глибокі сутінки. Вона йшла бульварами. Мужчини здивовано проводжали її очима, навздогін летіли зауваження, не дуже заспокійливі. З-під дерева метнулися двоє в солдатських шинелях, гукнули: «Паразит, зажди, куди біжиш?»

На Нікітському майдані Даша спинилася, — ледве дихала, кололо в серці. Безупинно дзвонячи, проходив освітлений трамвай з причепом. На приступках висіли люди. Один, ухопившись правою рукою за мідну штангу, а в другій тримаючи плоский крокодиловий чемоданчик, пролетів мимо й обернув до Даші брите сильне обличчя. Це був Мамонт. Даша ойкнула і побігла за трамваєм. Він побачив її, чемоданчик у його руці судорожно підлетів. Він одірвав від поручня другу руку, зіскочив на всьому ходу, похитнувся навзнак, марно хапаючись за повітря, задер одну величезну підошву, і зараз же його тулуб зник під трамвайним причепом, чемоданчик упав до ніг Даші. Вона бачила, як піднялись судорогою його коліна, почувся хрускіт кісток, чоботи забили по брукові. Завищали гальма, з трамвая посипались люди.

Графітове світло попливло в очах, м’яким, як запона, здавався брук, — знепритомнівши, Даша упала руками і щокою на крокодиловий чемоданчик.

IX

Перехід у наступ Добровольчої армії, так званий «другий кубанський похід», почався з операції проти станції Торгової. Оволодіти цим залізничним вузлом було надзвичайно важливо, — з його здобуттям весь Північний Кавказ відрізувався від Росії. Десятого червня армія на дев’ять тисяч штиків і шабель під загальним командуванням Денікіна кинулась чотирма колонами на оточення Торгової.

Денікін перебував при колоні Дроздовського. Напруження було величезне. Всі розуміли, що результат першого бою вирішує долю армії. Під артилерійським обстрілом противника, захищені вогнем єдиної своєї гармати, що стріляла на картеч, дроздовці кинулись вплав через річку Єгорлик. У передньому цепу борсався в воді, як барило, захлинаючись і лаючись, командир полку, штабс-капітан Туркул. Червоні відчайдушно захищались, але невміло, дозволили досвідченому противникові оточити себе. Застави були збиті — з півдня колоною Боровського, зі сходу — кіннотою Ерделі. Перемішані частини червоних і величезні обози, залишивши Торгову, почали відступати на північ. Але тут з боку Шабліївки їм перегородила шлях колона Маркова. Перемога добровольців була цілковита. Козачі сотні Ерделі гасали по степу, рубаючи втікаючих, беручи полонених і вози з добром.

Уже смеркло. Бій вщухав. Денікін, заклавши повні руки за спину, червоний і нахмурений, ходив по перону вокзалу. Юнкери з жартами і сміхом, — як жартують після смертельної небезпеки, що минула, — носили мішки з піском, укладали їх на відкриті платформи, встановлювали кулемети на саморобному бронепоїзді. Зрідка, стрясаючи повітря, доносився гарматний постріл, — це на півночі за Шабліївкою били з червоного бронепоїзда. Останній снаряд звідти впав коло мосту через Манич, там, де на сивій конячині сидів генерал Марков. Він не спав, нічого не їв і не курив дві доби і був роздратований тим, що Шабліївку зайняли не так, як йому хотілось. Станцію займав сильний загін з артилерією і броньовиками. Вчора, одинадцятого, і сьогодні цілий день його обхідна колона билась уперто й без успіху. Швидке щастя на цей раз зрадило його. Втрати були величезні. І тільки надвечір, очевидно в зв’язку з загальною обстановкою, більшовики, що займали Шабліївку, відступили.

Трохи перехилившися з сідла, він придивлявся до не- виразних обрисів кількох трупів, що лежали в застиглих позах, так, як їх застала смерть. Це були його офіцери, кожен з них у бою вартий був цілого взводу. Зовсім безглуздо, через якусь млявість його розуму, було вбито й поранено кількасот найкращих бійців.

Він почув стогін, хрипучі зітхання людини, яка наче прокидалась від кошмару, якесь шипіння. З передмостового окопу підвівся офіцер і зараз же упав животом на бруствер. Закректавши, обперся, насилу підняв ногу, виліз і став непорушно дивитись на велику ясну зірку в згасаючому заході. Покрутив оббритою головою, застогнав, пішов, спотикаючись, побачив генерала Маркова. Взяв під козирок, одірвав руку:

— Ваше превосходительство, я контужений.

— Бачу.

— Я дістав постріл у спину.

— Даремно…

— Я контужений з спини в голову з револьвера впритул… Мене намагався вбити вільноопреділяючийся Валер’ян Онолі…

— Ваше прізвище? — різко спитав Марков.

— Підполковник Рощин…

Якраз у цю хвилину, востаннє, вистрілила шестидюймова гармата з червоного бронепоїзда, що відходив на північ. Снаряд, виючи, промчав над темним степом. Сива конячина генерала, злякавшись, прищулила вуха, почала сідати. Снаряд шарахнув з неба й розірвався за п’ять кроків від Маркова.

Коли розвіявся пил і дим, Вадим Петрович Рощин, відкинений вибухом, побачив на землі сиву конячину, що хвицала повітря, і коло неї — розкинуте маленьке бездиханне тіло. Рощин, підвівшись, закричав:

— Санітари! Убито генерала Маркова!

Зайнявши Торгову, Добровольча армія повернула на піеніч, на Великокняжеську, з подвійною метою: щоб допомогти отаманові Краснову очистити Сальський округ від більшовиків і щоб міцніше забезпечити свій тил з боку Царицина. Великокняжеську взяли без значних втрат, але й успіху не вдалося розвинути, бо в нічному бою кінний загін Будьонного збив і розтріпав козачі частини Ерделі і не дав їм переправитись через Манич.

Під самою станцією мало не загинув перший добровольчий бронепоїзд. З нього помітили, як біг паровоз під білим прапором і, вважаючи, що це парламентери, припинили вогонь. Але паровоз летів, не зменшуючи ходу, безперервно свистячи. Аж в останню хвилину з бронепоїзда догадались дати по ньому кілька пострілів впритул. Проте зіткнення сталося, одна платформа була розбита, і паровоз перекинувся — він був облитий нафтою і обвішаний бомбами. На кілька хвилин усе поле бою зацікавилось цим кадром з американського фільму.

Передавши район донському командуванню, залишивши загонам станичників самим кінчати з місцевими більшовиками, Денікін знову повернув на південь, щоб оволодіти дуже важливим вузлом — станцією Тихорєцькою, яка з’єднувала Дон з Кубанню, Чорномор’я з Каспієм. Він ішов назустріч великим небезпекам. На шляху лежали два великих іногородніх села — Піщанокопське й Біла Глина — вогнища більшовизму. Їх спішно укріплювали. Армія Калніна гарячково окопувалась під Тихорєцькою. Армія Сорокіна заспокоїлась на той час від паніки і починала налягати з заходу. Перегруповувалися розбиті на Маничі частини червоних, переходили з тилу в наступ. З багатьох станиць висилалося ополчення.

Денікін міг розраховувати тільки на одне: неузгодженість у діях противника. Але й це могло змінитися щохвилини. Тому він поспішав. Місцями йому доводилось самому піднімати цепи, що лежали зовсім знесилені. Піхоту везли на возах. Попереду армії посувався той самий саморобний бронепоїзд.

Під Піщанокопським разом з червоноармійцями билося все населення. Такої люті добровольці ще не бачили. Від ранку й до ночі дрижав степ від канонади. Полки Боровського і Дроздовського два рази були вибиті з села. І тільки побачивши себе оточеними з усіх боків, не знаючи сил і засобів противника, червоні залишили село всі до останньої людини. Тепер усі частини, вс4 загони і юрби біженців сходилися в Білу Глину.

Тут у центрі десятитисячного ополчення стояла Сталева дивізія Дмитра Жлоби. Люди всіх років були призвані до зброї. Укріплювались підступи, вперше проявлялись організованість і тактичне розуміння. На мітингах закликали — перемогти або вмерти.

Ніщо не допомогло. Противник був учений — проти хоробрості, проти відчайдушності висував науку, враховував кожну дрібницю і рухався, як по шаховому полю, завжди опиняючись несподівано в тилу. Правда, початок наступу білих був невдалий. Полковник Жебрак, що вів дроздовців, напоровся в темряві на хутір — на передові цепи; зустрінутий зблизька вогнем, кинувся в атаку й упав мертвим. Дроздовці відхлинули і залягли. Але вже

0 дев’ятій годині ранку з півдня в Білу Глину вдерлися Кутепов з корніловцями, кінний полк дроздовців і броньовик. З боку захопленої станції підходив Боровський. Почався вуличний бій. Червоні відчули, що оточені, і заметались. Броньовик врізувався в їх юрби. Запалали солом’яні покрівлі. Корови й коні гасали серед вогню, пострілів, зойків…

Сталева дивізія Жлоби відступила єдиною ще вільною дорогою. Там, коло залізничної будки, стояв на коні Денікін. Він сердито кричав, приставивши долоні до рота, щоб перетнути дорогу відступаючим, — за залишками Сталевої дивізії відходили партизани, все населення. Навздогін за втікачами скакала кіннота Ерделі. Не витерпіли і конвойці головнокомандуючого, вихопили шаблі, помчали рубати. Штабні офіцери закрутилися в сідлах і, як хорти за звіром, поскакали теж туди, рубаючи по головах і спинах. Денікін залишився один. Знявши кашкета, обвівав ним збуджене обличчя. Ця перемога розчищала йому дорогу на Тихорєцьку і Катеринодар.

Смерком у селі, на подвір’ях, чулися короткі залпи: це дроздовці мстилися за вбитого Жебрака — розстрілювали полонених червоноармійців. Денікін пив чай у хаті, повній мух. Незважаючи на душну ніч, тісна тужурка на ньому, з широкими погонами, була застебнута до ший Після кожного залпу він обертався до розбитого вікна і зібганою хустинкою проводив по лобі і з боків носа.

— Василю Васильовичу, голубчику, — сказав він своєму ад’ютантові,-попросіть до мене зайти Дроздовського; так же не можна все-таки.

Дзенькнувши шпорами, приклавши, відірвавши руку, ад’ютант обернувся і вийшов. Денікін почав доливати з самовара в чайник. Новий залп залунав зовсім близько, так, що брязнули шибки. Потім у темряві завив голос: «У-у-у», Окріп перелився разом з чаїнками через край. Антін Іванович закрив чайник. «Ай, ай, ай!» — прошепотів він. Раптом відчинилися двері. Увійшов смертельно блідий тридцятилітній чоловік у пом’ятому френчі, з м’якими, теж пом’ятими, генеральськими погонами. Світло гасової лампи тьмяно відбилося в скельцях його пенсне. Квадратне підборіддя з ямкою щетинилось, випиналося, запалі щоки сіпались. Він спинився у дверях. Денікін важко підвівся з лави, простягнув назустріч руку:

— Михайле Григоровичу, сідайте. Може, чайку?

¦— Дуже дякую, немає часу.

Це був Дроздовський, якого недавно зробили генералом. Він знав, навіщо покликав його головнокомандуючий, і, як завжди, — ждучи зауваження, — болісно стримував лють. Нагнувши голову, дивився вбік.

— Михайле Григоровичу, я хотів про ці розстріли, голубчику…

— У мене немає сил стримати моїх офіцерів, — ще більш бліднучи, заговорив Дроздовський неприємно високим голосом, що зривався на істерику. — Відомо вашому превосходительству, — полковник Жебрак по-звірячому замучений більшовиками… Тридцять п’ять офіцерів, кого я привів з Румунії, замучені і спотворені… Більшовики вбивають і мучать усіх… Так, усіх… (Зірвався, задихнувся). Не можу стримати… Відмовляюсь. Невгодний вам, ради бога, — рапорт… За щастя вважатиму бути рядовим…

— Ай, ай, ай, — сказав Денікін. — Михайле Григоровичу, не можна так нервуватись… При чому тут рапорт… Зрозумійте, Михайле Григоровичу: розстрілюючи полонених, ми тим самим збільшуємо опір противника… Чутка про розстріли піде гуляти. Навіщо ж нам самим завдавати шкоди армії? Ви згодні зі мною? Правда ж? (Дроздовський мовчав). Перекажіть це вашим офіцерам, щоб подібні факти не повторювались.

— Слухаю! — Дроздовський обернувся і грюкнув за собою дверима.

Денікін довго ще похитував головою, думаючи над склянкою чаю. Вдалині вибухнув останній залп, і ніч затихла.

Операція проти Тихорєцької задумана була за планом розгортання армії на широкому шістдесятиверстовому фронті. Спочатку треба було очистити плацдарм від окремих загонів і партизанських частин. Це було доручено молодому генералові Боровському: він за дві доби з боями пройшов сто верст, зайнявши ряд станиць. В історії громадянської війни це був перший, як його називали, «рейд» в тилах противника.

Добровольча армія розгорнулась на очищеному плацдармі. Тридцятого Денікін дав короткий наказ: «Завтра, першого липня, оволодіти станцією Тихорєцькою, розбивши противника, що групується в районі Терновської — Тихорєцької…» Вночі колони вирушили, широкими обіймами охоплюючи Тихорєцьку. Більшовики після короткої перестрілки почали відступати до укріплених позицій.

Тут уже не було того відчайдушного опору, як тиждень тому. Падіння Білої Глини спричинило замішання. Припинився наступ Сорокіна. Жертви, — тисячі полеглих у кривавому бою, — були марні. Противник рухався, як машина. Уява в десять разів перебільшувала сили добровольців. Розповідали, що з усієї Росії хмарами сходяться до Денікіна офіцери, що кадети не дають пощади нікому, що, як тільки вони очистять край, слідом прийдуть німці. Калнін, командуючий тихорєцькою групою, сидів, як паралізований, у своєму поїзді на станції Тихорєцькій. Коли він побачив, що полчища денікінців підходять з чотирьох боків, він занепав духом і наказав відступати.

О дев’ятій годині ранку бій затих, червоні війська відійшли на укріплене півкільце. Калнін замкнувся в купе і ліг подрімати, певний, що бою сьогодні більше не буде. Добровольці тим часом продовжували глибокий обхват противника, рухаючись по полях у густій пшениці. Над полудень їх крайні фланги зімкнулися і вийшли з півдня в тил. Корніловський полк кинувся на станцію і без втрат захопив її. Залізничники поховались. Калнін зник, — в купе валявся його кашкет і чоботи. Поруч у купе був знайдений його начальник штабу, генерального штабу полковник Звєрєв: він лежав на підлозі з розваленим черепом. На койці ниць, закривши голову хусткою, ще дихала його дружина з простріленими грудьми.

Після цього добровольчим колонам залишалося тільки стиснути в лещатах Червону Армію, позбавлену командування, відрізану від бази й доріг. До вечора вони громили її з гармат і кулеметів. Люди металися в півкільці, свинцевий ураган косив в обличчя і в спину. Ошалілі люди піднімалися з окопів, кидались у штикові атаки і скрізь знаходили смерть. Надвечір Кутепов перепинив єдиний ще вільний шлях на північ і вогнем та холодною зброєю знищив групу червоних, яка пробивалася до залізниці. Смерком усе перемішалося в густій пшениці — і червоні й білі. Командири, бігаючи, як перепелиці в хлібі, збирали офіцерів і знову кидали в бій. В одному місці з окопів викинули на штиках хустки. Кутепов з офіцерами підскакав і був зустрінутий залпом і лютими матюками. Він утік, пригнувшись до шиї коня. Наказ головнокомандуючого був — не розстрілювати полонених; але ніхто не наказував їх брати.

Вранці Денікін повільно об’їжджав поле бою. Куди тільки не глянь — пшениця була витолочена. В розкішній синяві плавали стерв’ятники. Денікін поглядав на лінії окопів, що крутилися по полях через стародавні могили й балки; з них стирчали руки, ноги, мертві голови, мішками валялися тіла. Він був у ліричному настрої і, напівобернувшись, щоб до нього підскакав ад’ютант, промовив задумано:

— Та це ж усе руські люди. Жахливо. Немає повної радості, Василю Васильовичу…

Перемога була повна. Тридцятитисячна армія Калніна була розгромлена, перебита й розігнана. Тільки сім ешелонів червоних встигло проскочити в Катеринодар. Армія Сорокіна відрізувалась. Роз’єднувались остаточно окремі групи червоних військ: східна, в районі Армавіра, і приморська — Таманська армія. Денікінці захопили величезну здобич: три броньованих поїзди, броньові автомобілі, п’ятдесят гармат, аероплан, вагони гвинтівок, кулеметів, снарядів, багате інтендантське майно.

Враження від перемоги було приголомшливе. Отаман Краснов у новочеркаському соборі служив молебні й виголошував перед військами промову не гірш за свого друга — імператора Вільгельма. Хоч за три тижні денікінці втратили четверту частину армії, але склад її до перших чисел липня подвоївся: йшов безперервний потік добровольців з України, Новоросії, Центральної Росії; вперше почали формуватися військовополонені червоноармійці.

Після дводенного відпочинку Денікін розділив армію на три колони і повів широкий наступ на три фронти: на захід — проти Сорокіна, на схід — проти армавірської групи і на південь — проти залишків армії Калніна, що прикривали Катеринодар. Завдання було — очистити весь тил перед штурмом Катеринодара. Все було враховано й розроблено за законами найвищої воєнної науки. Денікін не врахував тільки єдиної і найважливішої обставини: перед ним була не ворожа армія, сили й засоби якої він міг би оцінити і зважити, а озброєний народ, незрозумілі йому сили. Він не врахував того, що одночасно з його перемогами в цій народній армії зростають ненависть і одностайність, що час бурхливих мітингів, коли скидалися невгодні командири і більшістю голосів ухвалювався наступ, минув, замінювався новою, ще дикою, але з кожним днем міцніючою дисципліною громадянської війни.

Все, здавалось, провіщало легку і швидку перемогу. Розвідка доносила про панічний рух військ Сорокіна, які відходили на Катеринодар, за Кубань. Але це було не зовсім так. Розвідка помилилась. За Кубань утікали дезертири і дрібні загони, відходили обози біженців. Тридцятитисячна група Сорокіна очищалась від усього небоєздатного, підтягалась і лютіла. Батайський фронт проти німців був залишений. Червоні ждали зустрічі у відкритому полі віч-на-віч з Денікіним. І сталося так, що Добровольча армія, окрилена перемогами, майже досягнувши мети, мало не загинула вся чисто в десятиденній кривавій битві з військами Сорокіна, що незабаром зав’язалася.

З бонапартівською погордою Сорокін відповів на запитання Кубано-Чорноморського ЦВК: «Агітаторів мені не потрібно. Денікінські банди агітують за мене. Історична доблесть моїх військ зіб’є всі перепони контрреволюції». Спинивши паніку в військах у перші дні наступу Денікіна, Сорокін, здавалось, опам’ятався від п’яної бездіяльності. День і ніч він гасав по фронту — у вагоні, на дрезині, верхи. Він влаштовував огляди, власноручно застрелив перед фронтом двох командирів за мляве ставлення до поточного моменту, витягаючись на стременах, говорив такі слова про ворогів народу, так матюкався з піною на скривлених губах, що червоноармійці переривали його ревінням, як буйволи у хмарі оводів. Він посилив роботу військових трибуналів і особливих відділів, оголосив смертну кару за несправність гвинтівки і давав по армії накази, де говорилося: «Бійці! Трудящі всього світу з надією дивляться на вас, вони принесуть вам свою великодушну подяку, — з відкритими очима і дужими грудьми ви йдете назустріч кривавому світанку історії. Паразити, повзучі гади, банди Денікіна і вся контрреволюційна наволоч повинні бути виметені вогнем і свинцем. Мир трудящим, смерть експлуататорам, хай живе всесвітня революція!»

Він сам у гарячковому збудженні складав ці накази, їх читали вголос по ротах. Українські селяни, донецькі шахтарі, фронтовики Кавказької армії, іногородні й козаки — вся строката, обдерта, галаслива братва, що не визнавала ніякого чорта, — слухали, як заворожені, ці пишні слова.

Начальник штабу Бєляков, розумний і досвідчений військовий, розробляв план наступу, власне — мав бути здійснений прорив усією тридцятитисячною групою крізь оточення, щоб вийти за річку Кубань. Так принаймні думав начштабу, який не мав ніякої надії на щасливий кінець зустрічі з Денікіним. Прорив намічався в районі станції Кореневської (між Тихорєцькою і Катеринодаром). Зайнявши Кореневську, не важко було впоратися з відрізаними на півдні від головних сил колонами Дроздовського і Казановича, повернути на Катеринодар, а там — що чорт пошле, так міркував начштабу. Становище його було дуже непевне: він усім нутром, і уві сні, і наяву, ненавидів червоних, але проклята доля зв’язала його з більшовиками. Коли б він потрапив до рук Денікіна, про якого він думав з тривожним і заздрісним захопленням, — смерть! Коли б його запідозрив Сорокін у недостатньому революційному запалі і недостатній ненависті до Денікіна, — смерть! Єдиною надією, правда, фантастичною, — як і всі події того часу, — була несамовита честолюбність Сорокіна. На цьому можна було грати: всіма силами висувати Сорокіна в диктатори, а там — що чорт пошле!..

В усякому разі, до наступу він готувався діяльно: до станції Тимашевської стягалися запаси вогневого спорядження і фуражу, вивантажувались снаряди, величезні обози відходили в степ. Армія розгорталася в районі Тимашевської фронтом на південний схід, щоб одночасно ударити на Кореневську і на північ від неї — на Виселки.

На світанку 15 липня польові гармати червоних відкрили ураганний вогонь по Кореневській, і через годину лава за лавою кінні сотні вдерлися в селище й на станцію. Рубали кадетів із свистом, збивали кіньми, в полон взяли тільки тих, хто ще здалека кинув гвинтівку. Піхотні частини йшли цілу ніч і в Кореневській негайно почали окопуватись не півкільцем, як під Білою Глиною, а суцільним овальним оточенням.

Біле сонце сходило в імлі пилу і спеки. Скрізь у степу був рух: мчала кіннота, повзли полки, гуркотіли колесами батареї, чулася лайка, удари, постріли, кінське вищання, хрипкі крики команди. До самого обрію тягнулись обози. День був гарячий, як піч. Сорокін на півдорозі покинув штаб і верхи на білому від мила жеребці крутився серед військ. Від нього, як хорти, летіли з наказами чергові й вістові.

Шапку він загубив під час скачки, черкеску скинув. На ньому була шовкова малинова сорочка з закоченими вище ліктів рукавами, сині кавалерійські штани, тісно підперезані оздобленим пасочком. Всюди бачили його чорне від поту й пилу обличчя, вишкірені зуби. Він перемінив уже третього коня, оглядав розташування батарей, окопи, де піхотні частини по-кротячому закопувались у чорнозем, вискакував у степ до секретів, мчав до обозів із снарядами, що під’їжджали і розвантажувались, помахом нагайки підкликав командирів і, перехиляючись до них із сідла, гарячий і страшний, з шаленими очима, вислухував рапорти. Він, наче диригент гігантського оркестру, натягав нитки музики битви, що починалася. Він покинув біля вокзалу коня, що важко носив боками, вбіг у відділення телеграфу, відіпхнув ногою від порога труп у погонах, з розсіченим черепом, і, читаючи стрічку, що бігла з апарата, відчував шалене, п’янюче збудження: з півдня, залишивши станцію Динську, спішно підходили війська Дроздовського і Казановича — приймати бій.

Дроздовці вирушили на возах — цілий день у хмарах гарячого пилу мчали по степу сотні підвід. Марковці генерала Казановича, навантажені разом з артилерією в поїзди, випередили їх і на світанку шістнадцятого прямо з вагонів кинулись в атаку на Кореневську.

Генерал Казанович стояв на цямрині колодязя біля залізничної будки і спокійно стежив за умілими рухами офіцерських цепів, що йшли без пострілу. Тонке, випещене обличчя його, з напівсивими довгими вусами і підстриженою бородою (як носив государ імператор), було насмішкувато-зосереджене, гарні очі холодно, з жіночною палкістю, усміхались. Він був такий певний результату бою, що й хвилини не захотів ждати дивізії Дроздовського. Він був суперником Дроздовського в шуканні слави, хворобливо самолюбним, обережним і, часто на шкоду справі, неквапливим. Він любив війну за її пишний розмах, за музику бою, за гучну славу перемог.

Величезний сонячний круг викотився з-за далеких могил, — у нього була липнева лють; сліпуче світло вдарило в очі більшовикам. Застукотіли кулемети, гарячу тишу розірвали залпи. Видно було, як з окопів піднімались густі цепи противника. Марковці бігли вперед, жодний не кланявся кулям. Назустріч їм повзли тисячі фігурок. Казанович підняв до очей бінокль. Дивно!

— Шрапнеллю три черги по товаришах! — наказав він телефоністові, що сидів біля колодязя. Дві батареї, заховані за насипом, відкрили вогонь. Низько над цепами противника рвонулись ватні клубки шрапнелі. Фігурки заметушились, вирівнялись і продовжували наступати. Тепер усе поле гримотіло від пострілів. Заревіли нарешті батареї більшовиків. Казанович, дивуючись, усміхнувся, вузька рука його з біноклем затремтіла. Марковці лягали, квапливо окопувались. Обличчя його зблідло під загаром. Він зіскочив з колодязя, присів над телефонним ящиком і викликав генерала Тимановського.

— Цепи лягають, — закричав він у трубку. — За всяку ціну збити ліве крило… Дорога секунда…

Зараз же з-за залізничного насипу, скочуючись під укіс, побігли марковці — резерви Тимановського. Купками, цеп за цепом, рішучі і схвильовані, вони зникали у високій пшениці, що вже обсипалася. Тимановський, — молодий, рум’яний, завжди смішливий, у папасі набакир, в брудній полотняній сорочці з чорними генеральськими погонами, — підхопивши шаблю, побіг за цепами. Діялось незрозуміле: більшовиків наче підмінили, всі моменти, коли вони неминуче повинні були завагатись, минули. Тепер весь степ повнився їх наступаючими фігурками. Шалено стукотіли добровольчі кулемети, — нові хвилі противника змінювали полеглих.

Там, де кінчався пшеничний лан, бігли з штиками наперевіс роти Тимановського — одна, друга… Казанович витягнувся, як струна, на цямрині колодязя. У вузьке поле бінокля він бачив люті потилиці марковців. Скільки напруження! Падають, падають! Він вів біноклем за тими, що мчали, — і раптом побачив роззявлені роти, широкі обличчя, матроські шапочки, голі бронзові груди… Більшовики-матроси… Зараз же все змішалося, збилося в клубок, — удар в штики. Болісна усмішка застигла на вишукано окреслених губах Казановича… Марковці не витримали. Залишки першої роти втекли в пшеницю, лягли. Друга рота відхлинула, лягла.

Тоді він зіскочив з колодязя і легко побіг по полю. Його побачили. Йому вдалося підняти цепи, кричачи: «Панове, панове, соромно!» Він кинув їх у штики, але вогонь був такий шалений, людей падало так багато, що цепи знову лягли. Невже це був програний бій?

О дев’ятій годині ранку з заходу почулися удари гармат Дроздовського. Сірою черепахою, перевальцем з’явився в степу броньовик. Дроздовці методично й не поспішаючи повели наступ. Третій раз піднялись цепи Казановича. Добровольці насувались тепер широким фронтом — півмісяцем. Цього удару не повинні були витримати більшовики.

Між окопами більшовиків з’явився вершник, — він несамовито скакав, вимахуючи блискотючим клинком. Вилетів на могилу, спинив коня. На вершнику була яскраво-червона сорочка з закоченими рукавами, голова закинута, він кричав і знову махав шаблею. І ось на цепи наступаючих дроздовців вилетіли лави кінноти. Низенькі злі конячки слались по землі. Постріли припинились. Далеко було чути свист клинків, виття, тупіт. Вершник у яскраво-червоній сорочці зірвався з могили і, кинувши поводи, помчав уперед. Здіймалась чорна хмара куряви, облягаючи поле бою. Дроздовці й марковці не витримали удару кінноти й побігли. Вони спинились і окопались за річечкою Кірпелі.

Іван Ілліч Телєгін, кривлячись і трясучись від болю, бинтував собі голову марлею з індивідуального пакета.

Подряпина була невеличка, кістки не зачеплено, але боліло страшенно, — гвинтом скручувало весь череп. Він так ослаб від зусиль, що після перев’язки довго лежав на спині в пшениці.

Дивно було чути мирне, наче нічого й не сталося, тріщання коників. Невидимі в щілинах землі коники й великі зірки південної ночі та кілька вусатих колосків, що нерухомо висіли між очима й небом, — ось чим скінчилася кривава метушня, зойки і залізний гуркіт битви. Ще недавно стогнав десь недалеко ранений, — і він затих.

Хороша річ — тиша. Завмирав нестерпний біль у голові, — здавалося, заспокоєння наставало від цієї урочистої величності ночі. Промайнули були в пам’яті яскраві уривки дня, всього розкиданого на клапті ударами гармат, криками роззявлених по-звіриному ротів, спалахами ненависті, коли біжиш, біжиш, бачачи тільки вістря штика та бліде обличчя людини, яка стріляє в тебе. Але спогади увігналися в мозок так болюче, так скрутили раптом череп, що Іван Ілліч застогнав: швидше, швидше про що-небудь інше…

Про що ж інше міг він думати? Або оці страшні клапті тривалої події, якої не охопити уявою, — революція, війна, — або далекий, замкнений на замок сон про щастя — Даша! Він почав думати про неї (власне, він ніколи не переставав думати про неї), про її безпритульність: самотня, невміла, безпорадна, фантазерка…

Сердиті очі, а серце, як у птаха, тривожне, поривчасте, — дитя, дитя…

У відкиненій руці Іван Ілліч затиснув грудочку теплої землі. Заплющив очі. Розлучилась — певна, що назавжди. Дурненька… І ніхто твоїх сердитих очей не злякається… І ніхто вірніше за мене не любитиме, дурненька… Натерпишся образ, гірких, незабутніх…

З-під він у Івана Ілліча виступили сльози — ослаб від поранення. Під самим вухом почав тиркати, тріщати коник. Від світла зірок криваве, потоптане поле здавалося сріблястим. Все прикрила ніч… Іван Ілліч трохи підвівся, посидів, обхопивши коліна. Все було, як уві сні, як у дитинстві. Серце жаліло, плакало… Він устав і пішов, стараючись, щоб кроки не відбивалися в голові.

Кореневська була за версту звідси. Там де-не-де світились вогнища. Ближче, у видолинку, танцював над землею бездимний язик полум’я. Іван Ілліч відчув спрагу й голод і звернув у бік вогнища.

З усього поля брели туди темні постаті, — той легко поранений, той заблудив з розпорошеної частини, той волік полоненого. Перегукувались, чути було хрипку лайку, міцний регіт… Коло вогнища, де горіли шпали, лежало багато людей.

Іван Ілліч потягнув носом запах хліба, — всі ці припалі порохом люди жували. Поблизу вогню стояв віз із хлібом і з барилом, звідки худа, змучена жінка у білій косинці точила воду.

Він напився, одержав скибку і прихилився до воза, їв, дивлячись на зірки. Люди коло вогнища здавались заспокоєними, багато з них спали. Але ті, що підходили з поля, ще кипіли злістю. Лаялись, погрожували в темряву, хоч їх ніхто не слухав. Сестра роздавала скибки хліба і кварти з водою.

Один, чорнобородий, голий по пояс, приволік полоненого і збив його з ніг коло вогнища.

— От, сука, паразит… Допитуй його, хлопці.

Він копнув лежачого чоботом і відступив, підтягаючи штани. Запалі груди його роздувались. Іван Ілліч впізнав Чортогонова і — відвернувся. Кілька чоловік кинулись до лежачого, нагнулись:

— Вільноопреділяючийся… (Зірвали з нього погони, кинули у вогонь).

— Хлопчина, а злий, гадюка!

— За батьківські капітали пішов воювати… Видно, з багатеньких…

— Очима блискає, от сволота…

— Чого на нього дивитись, пусти-но…

— Стривай, може, в нього які-небудь папери, — в штаб його…

— Волочи в штаб…

— Ні! — закричав Чортогонов, кидаючись. — Він ранений лежить, я підходжу, — бачиш чоботи ось, — він в мене два рази стріляв, я його не віддам… — І він закричав до полоненого ще дикіше: — Скидай чоботи!

Іван Ілліч знову скоса глянув. Оббрита кругла юнацька голова вільноопреділяючогося виблискувала при вогні. Зуби були вишкірені, зіниці великих очей металися, маленький ніс весь узявся зморшками. Мабуть, він зовсім втратив розум… Різким рухом схопився. Ліва рука його, як нежива, висіла в розірваному, закривавленому рукаві. Між зубами залунав тихий свист, він навіть шию витягнув… Чортогонов поточився назад, — таке було страшне це живе видіння ненависті.

— Еге! — промовив з юрби чийсь густий голос. — А я ж його знаю, у батька його працював на тютюновій фабриці, — то ж ростовський фабрикант Онолі…

— Знаємо, знаємо, — загули голоси.

Нагнувши лоба, Валер’ян Онолі закрутив головою, закричав з пронизливим хрипінням:

— Мерзотники, хами, черррвона наволоч! В морду вас, в морду, в морду! Мало вас били, вішали, собаки? Мало вам, мало? Усіх за члени перевішаємо, хамові сволочі…

І, нічого вже не тямлячи, він схопив Чортогонова за кудлату бороду, почав бити його чоботом у голий живіт…

Іван Ілліч зараз же відійшов од воза. Грізно загомоніли голоси, гострий крик прорізав їх наростаючий гнів. Над юрбою піднялось розчепірене тіло Валер’яна Онолі, що дригало ногами, злетіло і впало… Високо шугнув над вогнищем стовп дрібних іскор…

В передранішній прохолоді степу заляскали батогами ще ліниві постріли, урочисто прокотився гарматний гуркіт. Це колони Дроздовського і Боровського знову пішли в наступ з-за річечки Кірпелі, щоб відчайдушним зусиллям повернути щастя на свій бік.

Тієї ж ночі командарм Сорокін одержав з Катеринодара наказ від ЦВК, що безперервно засідав, бути головнокомандуючим усіма червоними силами Північного Кавказу.

Повідомив його про це начальник штабу Бєляков: з телеграфною стрічкою кинувся в вагон головкома і, скинувши йога ноги з койки, прочитав наказ, освітлюючи стрічку бензиновою запальничкою. Сорокін, не маючи сили прокинутись, витріщав очі, падав на гарячу подушку. Бєляков почав трясти його за плечі:

— Та прокинься ти, ваше високопревосходительство, товаришу головнокомандуючий… Хазяїн Кавказу — зрозумів? Цар і бог — зрозумів?

Тоді Сорокін зрозумів усю величезну важливість звістки, всю дивовижну долю свою, відбиту крапками й лініями на вузькій смужці паперу, що звивалася в пальцях начштабу. Він швидко підтягнув штани, накинув черкеску, пристебнув кобуру, шаблю.

— Негайно оголосити наказ по армії… Мені — коня…

На світанку Іван Ілліч Телєгін, після перев’язки, розшукуючи штаб свого полку, пробирався поміж возами. В цей час з боку вокзалу вулицею пролетіла купка конвойних з розмаяними башликами, попереду скакав сурмач, за ним — двоє: Сорокін, що рвав повід у гриватого коня, і козак із значком головнокомандуючого на списі. Як нічні духи у вихорі куряви, вершники помчали в бік пострілів.

На возах, мокрих від роси, підводились заспані голови, виставлялись бороди, хрипіли голоси. І вже далеко в степу співала сурма горніста, що скакав на коні, оповіщаючи про те, що головнокомандуючий близько, тут у бою, під кулями… «Зіб’ємо ворога, та-та-та, — співала сурма, — до перемоги і слави вперед… Для героя смерті нема, але слава навік, та-та-та…»

В мазаній хаті з вибитими віконцями Іван Ілліч знайшов Гимзу. Більше нікого з штабу полку тут не було. Гимза сутулувато сидів на лаві, величезний і похмурий, рука його з дерев’яною ложкою висіла між розведеними коліньми. На столі стояв горщик з борщем і поруч туго напханий портфель — весь апарат начальника особливого відділу.

Гимза, здавалося, дрімав. Він не ворухнувся, тільки повернув очі в бік Івана Ілліча:

— Поранений?

— Дрібниця, подряпина… Провалявся півночі в пшениці… Відбився від своїх, — така плутанина… Де полк?

— Сядь, — сказав Гимза. — їсти хочеш?

Він насилу підняв руку, віддав ложку. Іван Ілліч накинувся на горщик з прохололим борщем, аж застогнав. З хвилину їв мовчки.

— Наші билися вчора, товаришу Гимза, цепи і піднімати не треба: на триста, на чотириста кроків кидалися в штики…

— Попоїв, годі, — сказав Гимза. Телєгін поклав ложку. — Ти чув наказ по армії?

— Ні.

— Сорокін — верховний головнокомандуючий. Зрозуміло?

— Ну що ж, це добре… Ти бачив його вчора? Кинувши повіддя, пер у самий вогонь, — червона сорочка, весь на видноті. Бійці, як забачать його, — ура! Якби не він учора, — не знаю… Ми ще дивувалися вчора: просто цезар.

— Отож-бо, що цезар, — сказав Гимза. — Жаль —, розстріляти його не можу.

Телєгін опустив ложку:

— Ти… смієшся?

— Ні, не сміюсь. Тобі однаково цих ділов не зрозуміти. — Важким поглядом, не кліпаючи, він дивився на Івана Ілліча. — Ну, а ти не зрадиш? (Телєгін спокійно глянув йому в очі). Ну що ж… Хочу доручити тобі трудну справу, товаришу Телєгін… Думаю я, — мабуть, ти найбільш підходящий… На Волгу тобі треба їхати.

— Слухаю.

— Я напишу всі мандати. Я тобі дам листа до голови Військової ради. Якщо ти не справишся, не передаси, — тоді краще йди до білих, назад не з’являйся. Зрозумів?

— Гаразд.

— Живим в руки не давайся. Більше за життя бережи листа. Потрапиш у контррозвідку, — все зроби, з’їж цього листа, чи як там… Зрозумів? — Гимза заворушився й опустив на стіл кулак так, що горщик підстрибнув. — Щоб ти знав, — в листі ось що буде: армія в Сорокіна вірить. Сорокін зараз герой, армія за ним куди завгодно піде… І я вимагаю розстрілу Сорокіна… Негайно, поки він революцію не осідлав. Запам’ятав? Ці слова — твоя смерть, Телєгін… Зрозуміло?

Він помовчав. По лобі його повзли мухи. Телєгін сказав:

— Добре, буде зроблено.

— Значить, їдь, друже… Не знаю, — через Святий Хрест, на Астрахань — далеко… Краще тобі пробиратися Доном на Царицин. До речі, розвідаєш, як там у білих в тилах… Візьми офіцерські погони, покрасуйся. Які тобі — капітанські чи підполковницькі?

Він усміхнувся, поклав Телєгіну руку на коліно, поляпав, як дитину:

— Поспи годин зо дві, а я напишу листа.

X

Тритижнева відпустка була нарешті одержана. Вадим Петрович Рощин, розбитий, хворий, розтерзаний суперечностями, перебував у той час у добровольчому гарнізоні на станції Великокняжеській. Великих боїв не було, — всі сили червоних відтягнулись далі на південь, на боротьбу з головними силами Денікіна. А тут, по станицях на річках Маничі й Салі, спалахували подекуди заворушення, але козачі каральні загони отамана Краснова проворною рукою заспокоювали гарячі голови: де напоумляли честю, де шомполами, а де вішали.

Він усміхнувся, поклав Телєгіну руку на коліно, посилаючись на контузію. Коли можна було, не ходив на офіцерські гульбища, що влаштовувались на відзначення перемог Денікіна. І дивно: тут, в гарнізоні, так само, як і в діючій армії, до Рощина всі ставились насторожено, з прихованою ворожнечею.

Кимось, десь була пущена чутка про його «червоні підштанки», — так до нього це і прилипло.

В окопах під Шабліївкою вільноопреділяючийся Онолі стріляв у нього. Рощин виразно пам’ятав цю мить: гуркіт снаряда з бронепоїзда, крик ротного: «Лягай!» Розрив. І — запізнілий револьверний постріл, удар, як палицею, в потилицю, і східні очі Онолі, що. мигнули лютою радістю.

Тільки один чоловік міг повірити на слово честі Рощину — генерал Марков. Але він був убитий, і Вадим Петрович вирішив більше не порушувати непевної справи проти хлопчиська.

Його мучило: звідкіля ж така ненависть до нього? Хіба не було ясно, що він чесний, що він безкорисливий, що його вчинками керує тільки ідея величі Росії? Не за генеральськими погонами він пішов у ці страшні степи…

Рощину бракувало уміння нещадно ясно бачити речі. Розум його офарбовував світ і події в те, що він сам вважав кращим і головним. Те, що не підходило, пропускалось мимо очей, від настирливого він кривився. І світ він уявляв собі як закінчену систему. Походило це, мабуть, від вродженого панства, від багатьох поколінь благодушно безтурботних поміщиків. Ця зникла порода над усі блага ставила мирну благодушність і нав’язувала її всьому і всюди. Шмагали мужика на конюшні, — ну що ж: покричить-покричить мужик і після лози покається, йому ж буде краще — розкаяному і вгамованому. Протестують векселі, маєток іде з торгів, — що ж вдієш? Можна прожити й у флігельку, в лопухах і агрусі, без галасливих бенкетів: воно, може, так і душі буде спокійніше на старість… Ніякими зусиллями долі не вдавалось збити з пантелику благодушно безтурботного поміщика. І вироблявся у нього особливий лагідний погляд — бачити в усьому лише найпрекрасніше і найблагородніше!

Ця відсутність їдкого погляду на осіб і вчинки була й у Вадима Петровича. (Правда, події останніх років дуже пошарпали його романтизм, вірніше — від нього залишилось тільки лахміття). Йому тепер весь час доводилось жмуритися. Ось чому він не хотів, наприклад, відвідувати офіцерське зібрання.

Ці люди, — жменька офіцерів і юнкерів, — повинні були, на його думку, носити, як хрестоносці, білий одяг: адже вони підняли меч проти бунтівливої черні, проти чорних вождів, антихристових або німецьких, — чорт їх там розбере, — слуг і поплічників. (З цим зарядом ідей Рощин і потрапив на Дон).

Але на офіцерських гульбищах було дико слухати галасливі хвастощі під дзенькіт стопок, похвали братовбивчому молодецтву. Ці молоді, колись випещені обличчя «хрестоносців» спотворені нетерплячкою вбивати, карати, мститись; ось вони, стоячи із стопочками дев’яностоп’ятиградусного спирту, співають мертвий гімн тому, хто був наймізернішим з людей, був розстріляний, спалений, розвіяний по вітру, як колись Лжедмитрій, і, якби можна було зібрати всю кров, пролиту з його безсилої волі, то народ, звичайно, втопив би його живого в цьому глибокому озері…

Здавалося (на це і жмурився Рощин), цей мертвий гімн був єдиною ідеєю у його однополчан… Очистити Росію від більшовиків, дійти до Москви. Дзвонять в усі дзвони… Денікін в’їжджає в Кремль на білому коні… Так, так, усе це зрозуміло. Але ж далі що, — найголовніше? Про Установчі збори, наприклад, непристойно було й говорити серед офіцерів. Значить: гімн мерцеві?

Що ж вабило цих людей на боротьбу і смерть? Рощин жмурився… Підставляти груди під кулі й пити спирт у теплушках вже не було героїзмом, — застаріло. Це робили і хоробрі й боягузи. Переборення страху смерті увійшло в побут, життя стало дешевим.

Героїзм був у зреченні самого себе в ім’я віри і правди. Але тут знову жмурки, без кінця жмурки… В яку правду вірили його однополчани? В яку правду вірив він сам? У велику трагічну історію Росії? Але це була істина, а не правда. Правда — в русі, в житті, — не в перегорнених сторінках запорошеного фоліанта, а в тому, що тече в майбутнє.

В ім’я якої правди (якщо не вважати московського передзвону, білого коня, квітів на штиках та іншого) потрібно вбивати російських мужиків? Це питання починало хитатися у свідомості Вадима Петровича, коливатися, як відображення в воді, куди кинули камінь. Отут і починалось його болісне роздвоєння. Він був чужий серед однополчан, «червоні підштанки», «мабуть, чи не більшовичок».

Дедалі частіше з палаючими від сорому вухами він згадував останню розмову з Катею. Вона стискала руки, задихалась від хвилювання, ніби з-під ніг Вадима Петровича сипалися камінці у прірву: «Треба робити щось зовсім інше, Вадиме, Вадиме!!»

Йому ще трудно було признатися, що Катя, мабуть, мала рацію, що він безнадійно заплутується, що дедалі менше розуміє — звідки береться, зростає, як кошмар, сила «бунтівливої черні», що зопалу пояснювати, ніби народ обманутий більшовиками, — жахлива дурість, бо ще не відомо, хто кого призвав: більшовики революцію, чи народ більшовиків, що йому зараз більше нікого обвинувачувати, — хіба що самого себе.

Катя мала рацію в усьому. З старого життя вона винесла в ці бентежні часи один захист, один скарб — любов і жалість. Він згадував, як вона йшла по Ростову, в хустинці, з вузликом, — лагідна супутниця його життя… Люба, люба, люба… Покласти голову їй на коліна, притулити до обличчя її ніжні руки, сказати тільки: «Катю, я знесилився…» Але безглузда гордість вковувала Вадима Петровича. На курній вулиці станиці, в строю, в офіцерському зібранні з’являлася його худа постать, наче затягнута в залізний корсет, голова, зовсім уже сива, погордливо підведена… «Йолки мальовані,- говорили про нього, — тон держить, подумаєш — лейбгвардієць, сволота піхотна…»

Він послав Каті два коротеньких листи, але відповіді не одержав. Тоді він вирішив написати підполковникові Тетькіну. Але в цей час надійшла відпустка, і Вадим Петрович негайно виїхав у Ростов.

Опівдні з вокзалу взяв візника. Міста не можна було впізнати. Садова вулиця чисто заметена, дерева підстрижені, гарно вбрані жінки, всі в білому, гуляючи з того боку, де тінь, відбиваються в дзеркальних вікнах магазинів.

Рощин крутився на візнику, шукаючи очима Катю. Що за чорт? Жінки, як із забутого сну, — в капелюшках із старомодним пір’ям, у панамах, у білих шарфах. Білі ніжки летять по вимитому похмурими двірниками асфальті, жодної плями крові на цих білих панчішках. Так ось навіщо стоїть заслон у Великокняжеській? Четвертий тиждень б’ється Денікін з червоними полчищами. Ось вона — проста, як апельсин, правда білої війни!

Рощин гірко усміхнувся. На перехрестях стояли німці в нудотно знайомих сіро-зелених мундирах, в новеньких кашкетах — свої, домашні! Ах, ось один викинув з ока монокль, цілує руку високій веселій красуні в білому…

— Візник, давай швидше!

Підполковник Тетькін стояв кол® воріт свого будинку. Вадим Петрович, під’їжджаючи, вискочив з прольотки і побачив, що Тетькін відступає назад, очі його округлюються, витріщаються, товстенька рука піднялась і замахала на Рощина, ніби відхрещуючись.

— Здравія желаю, підполковнику… Невже не впізнали? Я… Ради бога, як Катя? Здорова? Чому не…

— Матінко моя, живий! — жіночим голосом крикнув Тетькін, — Голубчику мій, Вадиме Петровичу! — і він припав, обняв Рощина, замочив йому щоку слізьми.

— Що трапилось? Підполковнику… говоріть усе…

— Чуло моє серце — живий… А як же бідна Катерина Дмитрівна побивалася! — І Тетькін безладно почав розповідати про те, як вона ходила до Онолі, і він не знати навіщо запевнив її, що Рощин загинув. Розказав про Катине горе, від’їзд.

— Так, так, — твердо промовив Рощин, дивлячись під ноги, — куди ж поїхала Катерина Дмитрівна?

Тетькін розвів руками, добре обличчя його зобразило болісне бажання допомогти.

— Пригадую, казала, що їде в Катеринослав… Нібито навіть хотіла там у кондитерський заклад якийсь на роботу стати… З розпачу — в кондитерську… Я ждав — напише, — ані рядка, як у воду впала…

Роїцин відмовився зайти випити склянку чаю і зараз же повернув на вокзал. Поїзд на Катеринослав відходив увечері. Він пішов у зал для дожидання першого класу, сів на твердий дубовий диван, сперся на лікті, закрив долонею очі — і так на довгі години залишився нерухомим…

Хтось, з полегшенням зітхнувши, сів поруч з Вадимом Петровичем, видно, надовго. Сідали до цього багато інших, посидять та й підуть, а цей почав дригати ногою, стегном, трясучи весь диван. Не йшов і не переставав дригати. Не віднімаючи руки від очей, Рощин сказав:

— Слухайте, ви не можете перестати дригати ногою?..

Той охоче відповів:

— Пробачте, — погана звичка. — І сидів після цього нерухомо.

Голос його вразив Вадима Петровича: страшенно знайомий, зв’язаний з чимось далеким, з якимось прекрасним спогадом. Рощин, не віднімаючи руки, крізь розсунуті пальці одним оком скоса глянув на сусіда. Це був Телєгін. Витягнувши ноги в брудних чоботях, склавши на животі руки, він, здавалось, дрімав, прихилившись потилицею до високої спинки. На ньому був вузький френч, що тиснув під пахвами, і новенькі підполковницькі погони. На худому бритому загорілому обличчі його застигла усмішка людини, яка відпочиває після невимовної втоми…

Після Каті він був для Рощина найближчою людиною, як брат, як дорогий друг. На ньому лежало світло чарів сестер — Даші і Каті… Від здивування Вадим Петрович мало не крикнув, мало не кинувся до Івана Ілліча. Але Телєгін не розплющував очей, не ворушився. Секунда минула. Він зрозумів — перед ним був ворог. Ще в кінці травня Вадим Петрович знав, що Телєгін — в Червоній Армії, пішов туди своєю охотою і мав добру репутацію. Одягнений він був явно в чуже, можливо, взяте у ним же вбитого офіцера, в підполковницькі погони (а всього він був штабс-капітан царської армії)… Рощин відчув раптом липку гидливість, яка звичайно кінчалась у нього спалахом пекучої ненависті: Телєгін міг тут бути тільки як більшовицький контррозвідник…

Треба було негайно піти і сказати комендантові. Два місяці тому Рощин не завагався б і на мить. Але він приріс до дивана, — не мав сили. Та й гидливість ніби відійшла… Іван Ілліч, — червоний офіцер, — ось він, поруч, такий, як і був, — стомлений, весь — добрий… Не за гроші ж пішов, не вислужуватись, — яка дурниця! Розсудливий, спокійний чоловік, пішов тому, що вважає цю справу справедливою… «Так само, як я, як я… Виказати, щоб через годину чоловік Даші, мій, Катин брат, валявся без чобіт під парканом на купі сміття…»

Жахом стиснуло горло. Рощин весь знітився… Що ж робити? Встати, піти? Але Телєгін може впізнати його — розгубиться, гукне його. Як врятувати?

Непорушно, наче сонні, сиділи Рощин і Іван Ілліч близько на дубовому дивані. Вокзал спорожнів у цю годину. Сторож зачинив перонні двері. Тоді Телєгін промовив, не розплющуючи очей:

— Спасибі, Вадиме.

У Рощина нестримно затремтіла рука. Іван Ілліч легко підвівся і пішов до виходу на майдан спокійною ходою, не обертаючись. Через хвилину Рощин кинувся слідом за ним. Він оббіг навколо вокзальний майдан, де біля рундуків під білим сонцем, від якого топився асфальт, під в’язками копченої риби дрімали смугляві люди… Спалене було листя на деревах, спалене все повітря, насичене міським пилом. «Обняти його, тільки обняти», — і червоні круги пливли у Рощина перед очима. Телєгін як крізь землю провалився.

В ту годину, коли погасла степова зоря, коли Рощин, вилізши на вагонну полицю, глухо заснув під стукіт вагонних коліс, — та, кого він шукав, за ким душа його, хвора від крові й ненависті, болісно занудьгувала, — його дружина Катя їхала в степу на тачанці. Плечі її були закутані хусткою. Поруч сиділа красуня Мотрона Красильникова. Бряжчало залізо тачанки. Пофоркували коні. Безліч підвід розтяглося попереду й позаду по степу, приховані сутінками зоряної ночі.

Олексій Красильников, попустивши віжки, сидів на передку, Семен — боком на полудрабку тачанки, по чоботях його хльоскали реп’яхи і кашка. Пахло кіньми, полином. Катя думала в напівдрімоті. Вітерцем холодило плечі. Не було краю степові, не було краю дорогам. Споконвіку йшли коні, рипіли колеса, і знову йдуть, як тіні стародавніх кочовищ…

Щастя, щастя — вічна туга, край степів, синій берег, лагідні хвилі, мир, достаток.

Мотрона придивилась до Катиного обличчя, усміхнулась. Знову тільки тупіт копит. Армія виходила з оточення. Батько Махно звелів іти тихо. Важкі плечі Олексія сутулились, — мабуть, змагала дрімота. Семен сказав неголосно:

— Не відбиваюсь я від вас… При чому — Семен, Семен… (Мотрона коротко зітхнула, відвернулась, дивилася в степ). Я Олексієві казав ще весною: не стрічка мені матроська дорога, дорога справа… (Олексій мовчав). Флот тепер чий? Наш, селянський. Що ж, коли ми всі розбіжимося? Адже за одну справу боремось, — ви тут, ми — там…

— А що тобі там пишуть? — спитала Мотрона.

— А пишуть, щоб неодмінно повернувся на міноносець, інакше вважатимуть дезертиром, поза революційним законом.

Мотрона здвигнула плечем. Від неї так і пашіло жаром. Але стрималась, нічого не відповіла. Через деякий час Олексій випростався на передку, прислухався, показав у темряву пужалном:

— Катеринославський скорий…

Катя придивилась, але не побачила поїзда, що відвозив Вадима Петровича, який спав у купе на верхній полиці,-тільки почула свист, протяжний і далекий, і він пронизливим сумом відгукнувся в ній…

В Катеринославі прямо з вокзалу Вадим Петрович пішов по кондитерських, розпитуючи про Катю. Він заходив у жаркі кофейні, повні мух на непротертих вікнах і на марлі, якою накриті були солодощі, читав коленкорові вивіски: «Версаль», «Ельдорадо», «Симпатичний закуток»; з дверей цих підозрілих ресторанчиків дивилися на нього виряченими, як яєчний білок, очима смугляві вусачі, готові, якщо потрібно, приготувати шашлик з чого завгодно. Він питав і тут. Потім почав заходити підряд у всі магазини.

Нещадно пекло сонце. Сила-силенна різноманітного люду гомоніла й тинялася на подвійних алеях під пишними ясенами Катерининського проспекту. Дзвеніли обдерті трамвайчики. До війни тут створювалась нова столиця Південної України. Війна припинила її зростання. Зараз під владою гетьмана й охороною німців місто знову ожило, але вже по-інакшому: замість контор, банків, торговельних складів відкривались картярські будинки, міняльні крамниці, шашличні й лимонадні: діловий гомін і торговий рух змінилися істеричною метушнею продавців валюти, що бігали з небритими щоками, в картузиках на потилиці по кофейнях і перехрестях, вигуками неймовірної кількості чистильників чобіт і продавців гуталіну — єдиної індустрії того часу, — настирливістю зловісних бродяг, завиваннями оркестриків із «симпатичних закутків», безладною штовханиною гулящої юрби, яка жила купівлею і продажем фальшивих грошей і неіснуючих товарів.

У розпачі від марних шукань, приголомшений, змучений Вадим Петрович сів на лаву під акацією. Мимо нього пливла юрба: жінки, і пишно вбрані, і чудні, — в одягу з портьєр, в національних українських костюмах, жінки з мокрими від спеки, підведеними очима, з струменями поту на загримованих щоках; схвильовані спекулянти, що протовплювались, як маніяки, з простягнутими руками крізь цю юрбу жінок; гетьманські, з тризубцем на картузах, до дурості пихаті чиновники, заклопотані ідеями грошових комбінацій і крадіжок казенного майна; рослі й широкоплечі, з волячими потилицями гетьманські січовики, вусаті гайдамаки у величезних шапках з малиновим верхом, у синіх, як небо, жупанах і в дивовижних, з матнею, шароварах, за якими два століття нудьгували «самостійні» вчителі гімназій і галичанські романтики. Пливли в юрбі недоторканні німецькі офіцери, що дивилися з презирливою усмішкою поверх голів.

Рощин дивився — і злість роздувала йому серце. «Взяти б полити гасом, спалити всю цю наволоч…» Він випив у відкритій ятці склянку морсу і знову пішов з дверей у двері. Тільки тепер він почав розуміти марність цих шукань. Катя, без грошей, сама-одна, невміла, боязка, розбита горем (з гострим жахом він знову і знову згадував про склянку з отрутою в московській квартирі), — десь тут, у цій божевільній юрбі… До неї торкаються липкі руки валютчиків, звідників, шашличників, по ній повзають мерзенні очі…

Він задихався… Ліз з розчепіреними ліктями прямо в юрбу, не відповідаючи на крики і лайку. Увечері він взяв за величезну ціну номер у готелі, — темну щілину, де вміщалося тільки залізне ліжко з пролежаним матрацом, — стягнув чоботи, ліг і мовчки, уткнувши сиву голову в руки, плакав без сліз…

Перейшовши пішки донський кордон, Телєгін заховав полковницькі погони в заплічний мішок; поїздом добрався до Царицина і там сів на величезний теплохід, набитий од верхньої палуби до трюму селянами, фронтовиками, дезертирами, біженцями. В Саратові пред’явив у ревкомі документи і на буксирному пароплаві подався на Сизрань, де був чехословацький фронт.

Волга була пустинна, як у ті напівміфічні часи, коли до її піщаних берегів підходила кіннота Чінгісхана напувати коні з великої ріки Ра. Дзеркальна ширина повільно пливла в смужках піщаних урвищ, заливних лугів, порослих зеленим верболозом. Рідкі села здавалися покинутими. На схід стелились рівні степи, в хвилях спеки, в міражах. Повільно пливли відображення хмар. І тільки заклопотано ляпали в тиші пароплавні колеса по синіх водах.

Іван Ілліч лежав під капітанським містком на гарячій палубі. Він був босий, у ситцевій непідперезаній сорочці; золотиста щетина відросла у нього на щоках. Він розкошував, як кіт на сонці, втішався тишею, вологим запахом болотяних квітів, що повівав з низького берега, сухим тирсовим рухом степів, неосяжними потоками світла. Це був розкішний відпочинок.

Пароплав віз зброю і патрони для партизанів степових повітів. Червоноармійці, що супроводили вантаж, розімлівали від повітря, — деякі спали, деякі, виспавшись, співали пісень, дивлячись на прозорі води. Командир загону, товариш Хведін, чорноморський матрос, по кілька разів на день брався соромити бійців за несвідомість, — вони сідали, лягали коло нього, підперши щоки.

— Повинні ви зрозуміти, братішки, — говорив він їм хриплуватим голосом, — не воюємо ми з Денікіним, не воюємо ми з отаманом Красновим, не воюємо ми з чехословаками, а воюємо ми з усією кривавою буржуазією обох півкуль… Світового буржуя треба бити на смерть, поки він остаточно не набрався сили… Нам, ррруським (слово це він вимовляв виразно і форсисто), нам співчувають кровні брати, пролетарі всіх країн. Вони ждуть одного, — щоб ми доконали у себе паразитів і пішли підсобляти їм у класовій боротьбі… Це без слів зрозуміло, братішки. Як сміливішого за ррруського солдата не було на світі, — сміливіший тільки моряк-червонофлотець, так що у нас всі шанци. Зрозуміло, красавці? Це арифметика, що я кажу. Сьогодні бої під Самарою, а через недовгий час бої будуть на всіх материках…

Хлопці слухали, дивлячись йому в рот. Хто-небудь зауважував спокійно:

— Еге ж… Заварили кашу… На весь світ!

З лівого боку засиніли Хвалинські гори. Товариш Хведін дивився в бінокль. Городок Хвалинськ, лінивий і сонний, ясніше проступав за купами дерев. Тут повинні були брати нафту.

Сивенький капітан став коло стернового. Ріка розділялась на три річища, обходячи наносні верболозні острови, фарватер був примхливий. Хведін підійшов до капітана.

— В місті жодної душі не видно, що воно за штука?

— Нафту треба нам брати обов’язково, як хочете, — сказав капітан.

— Треба, то підчалюй.

Пароплав, що проходив коло самого острова, де гілля осокорів майже торкалося колісних кожухів, загудів, почав завертати. В цей час з острова, з густого верболозу, закричали розпачливі голоси:

— Стій! Стій! Куди ви йдете?

Хведін висмикнув з кобури револьвер. Команда відхлинула від борту. Закипіла вода під пароплавними колесами.

— Стій же, стій! — кричали голоси. Шумів верболіз, якісь люди пробрались до берега, з’явилися червоні, схвильовані обличчя, махаючі руки. Всі показували на місто. Нічого за шумом не можна було розібрати. Хведін покрив, нарешті, всіх морськими словами. Але й без того стало все зрозуміло… В місті коло пристані з’явились димки, по річці розкотилися постріли. Хвалинськ був зайнятий білогвардійцями. Виявилося, що люди на острові — залишки гарнізону, який утік з міста, частково — місцеві партизани. Деякі з них були озброєні, але патронів не було.

Червоноармійці кинулись у каюти по гвинтівки. Хведін сам став за капітана і лаявся на всю водну широчінь такими прокльонами, що люди на острові зразу заспокоїлись, на обличчях з’явились усмішки. Хведін зопалу хотів був зразу атакувати місто в лоб з пароплава, висадити десант і розправитися. Але його спинив Іван Ілліч. В короткій суперечці Телєгін довів, що атака без підготовки неможлива, що неодмінно її треба комбінувати з обхідним рухом, і що Хведін не знає сил противника, і — може, у них артилерія?

Хведін тільки заскреготав зубами, але погодився. Нароплав під пострілами спускався заднім ходом по течії і зайшов із західного боку острова, звідки місто було закрите ліском. Тут ошвартувалися. Люди з острова висипали на піщаний берег, — було їх чоловік з п’ятдесят, обдерті, розпатлані.

— Та ви слухайте як слід, чорти, що ми вам говорити будемо, — кричали вони.

— До нас на підмогу Захаркін іде з пугачовськими партизанами.

— Ми ще позавчора до нього ходака послали.

І вони розповіли, що позавчора місцеві буржуї збройним наскоком зненацька захопили Совдеп, телеграф і пошту. Офіцери начепили погони, кинулись до арсеналу, відібрали кулемети. Озброїлись гімназисти, купчики, чиновники, навіть соборний диякон бігав по вулиці з мисливською рушницею. Ніхто не сподівався перевороту, не встигли вхопити гвинтівки.

— Наші командири розбіглися, продали командири…

— Ми — як барани, метаємось.

— Ех, ви! — тільки й сказав на це Хведін. — Ех, ви, сухопутні!..

На березі всі спільно стали радити військову раду. Телєгіна обрали секретарем. Поставили питання: відбирати Хвалинськ у буржуїв чи не відбирати? Вирішили відбирати. Питання друге: ждати пугачовських партизанів чи брати місто своєю силою? Тут засперечалися. Одні кричали, що треба ждати, бо у пугачовців є гармата, другі кричали, що ждати не можна — з хвилини на хвилину зверху з Самари підбіжать білі пароплави. Хведіну обридли суперечки, — махнув рукою:

— Ну, годі горло дерти, товариші. Ухвалено одноголосно: до вечора щоб Хвалинськ був наш. Запротоколь, товаришу Телєгін.

В цей час на лівому березі, на кручі, з’явилися верхівці: спочатку вискочили двоє, потім четверо, побачили пароплав — кудись поскакали. Потім зразу весь берег заряснів вершниками, на сонці блищали широкі списи, зроблені з кіс. Хвалинські почали кричати:

— Ге-еее-й, чиї будете-е-е?

Звідти відповіли:

— Загін Захаркіна, пугачовської селянської армії…

Хведін узяв рупор, надуваючи шию, загудів:

— Братішки, ми вам зброю привезли, махай на острів… Хвалинськ будемо брати…

Звідти закричали:

— Гаразд!.. У нас гармата є… Гони сюди пароплав…

Вершники на березі були одним із загонів партизанської селянської армії, що билася в самарських степах проти волостей, які визнали владу самарського тимчасового уряду.

Армія виникла зараз же після того, як чехословаки зайняли Самару. Місто Пугачовськ, — колись Миколаївськ, — стало центром формування. Сюди збиралися всі гарячі голови, хто охочий був поїздити на конях, всі, хто загнаний був знаменитим земельним скупником Шехобаловим на злиденний селянський наділ, всі, хто судився за землю з багатющими уральськими станичниками, всі, у кого через край перехлюпувалась душа, народжена в безкраїх степах, де вільно шумить пшениця, де селянин, поганяючи неквапливих волів, іде за важким плугом.

Противник виникав усюди, як степовий міраж. В селі збирався сход, багатенькі мужики, унтер-офіцери царської армії, приїжджі з Самари переодягнені агітатори кричали, що нема такого закону, щоб бідняк, батрак, безземельний бродяга сідав правити волостю, брав у заможних селян землю і хліб. І сход ухвалював надсилати в сусідні села ходаків, щоб окопувались. Зразу піднімалась ціла волость, витягали з потайних місць зброю, проорювали плугом борозни на кордоні, копали окопи на десятки верст.

В деяких місцях проголошувалась республіка з підпорядкуванням самарському центру. Охорона території доручалась кінноті, піхота мобілізувалась тільки в разі нападу червоних. Для озброєння кінноти придатні були коси, — їх сторч прив’язували до тичок. Такі куркульські армії були страшні. Вони з’являлися несподівано з степового марева, налітали в хмарах куряви на цепи й кулемети червоних. Тут билися свої: брат на брата, батько на сина, кум на кума, — значить, без страху і нещадно. Розбивши червоних, кіннота озброювалась кулеметами й гвинтівками, але кіс не кидала.

Ні літописів, ні воєнних архівів не залишилось від цієї великої селянської війни в самарських степах, де ще збереглися в пам’яті походи Омеляна Пугачова. Хіба тільки на храм засперечаються за відром горілки батько з сином про колишні бої, докоряючи один одному за стратегічні помилки.

— Пам’ятаєш, Яшко, — скаже батько, — почали ви в нас гатити під Колдибанню з гармати? Неодмінно, думаю, це мій Яшка, сучий син… От же свого часу вух йому не поодривав. А здорово ми вас наполохали… Добре, що ти мені тоді не попався…

— Хвались, хвались! А взяла наша…

— Нічого, при нагоді — знову розійдемось.

— Що ж, і розійдемось… Ти як був куркуль, так і своєю кривавою точкою зору і лишився.

— Вип’ємо, синку!

— Вип’ємо, тату!

Пароплав підійшов до лівого берега. Кинули трап, і на борт піднявся командир пугачовського загону Захаркін. Чоловік із закарлюченим носом, як у орла стерв’ятника. Він був такий дужий і кремезний, що сходні затріщали під ним. Злинялий френч його тріснув під пахвами. По високих чоботях била крива шабля. Його старші брати, селяни Утевської волості, командували вже дивізіями.

За ним піднялося шестеро партизанів — командний склад, — одягнені мальовничо й незвичайно: вилинялі, в дьогтеві й поросі сорочки, розстебнуті коміри, у того валянки з шпорами, у того — личаки; кулеметні стрічки, гранати за поясом, німецькі плоскі штики, обрізи.

Захаркін і Хведін зустрілись на капітанському містку, потиснули руки — один дужче за одного. Почастували один одного цигарками. Хведін коротко ознайомив з воєнною обстановкою. Захаркін сказав:

— Я знаю, хто в Хвилинську воду каламутить, — Кукушкін, голова земської управи… Мені б цю сволоту живим узяти.

— А як у вас з гарматою, — сказав Хведін, — справна?

— Стріляє, але прямою наводкою, без прицілу, націляємось через дуло. Зате б’є, проклята: бахнеш — дзвіниця або водокачка в дрізки!

— Гаразд. А про десант і обхідний рух як думаєте, товаришу Захаркін?

— Кінноту перекинемо на той берег. Пароплавик оцей може перевезти сотню бійців?

— Заіграшки, — за два рейси.

— Ну, тоді й говорити нічого. Смеркне — перекинемо кінний десант трохи вище міста. Гармату поставимо на пароплав. А на світанку атакуємо.

Хведін доручив Івану Іллічу командувати стрілецьким десантом, який призначався для удару — в лоб по жристанях. Смерком пароплав обережно, без вогнів, пішов бічним річищем Волги вздовж острова. В тиші чути було тільки голос матроса, що вимірював глибину.

Слідом за пароплавом ішли по березі й пугачовці. Хвалинським була роздана зброя, вони лежали на піску. Телєгін ходив коло самої води, поглядаючи, щоб не курили, не запалювали вогню. Ледве чутно хлюпотіла ріка об пісок. Пахло болотяними квітами. Дзвеніли комарики. Люди на піску принишкли.

Ніч ставала все чорніша, все оксамитніша, обсипалася зірками. З степового берега повівало духом сухого полину, булькотіли перепелиці: «Спать пора…» Іван Ілліч ходив вздовж води, розганяючи сон.

Коли ніч переламалась, небо втратило оксамитну чорноту і далеко з-за ріки закукурікали півні, — по воді, що ледве задиміла туманом, заляпали колеса. Підходив пароплав. Іван Ілліч оглянув барабан револьвера, підтягнув паска на штанах і пішов вздовж сонних, поляскуючи їх паличкою по ногах:

— Товариші, прокидайтесь.

Люди очманіло схоплювались. Тремтячи від холоду, підводились, не зразу добираючи спросоння, що воно має бути… Багато хто пішов пити, опускаючи голову в воду. Телєгін командував стиха. Треба було наносити прикриття, — бійці почали стягати сорочки, насипали їх піском і укладали вздовж фальшборту. Працювали мовчки, — було не до жартів.

Починало розвиднятися. Приготування закінчились. Невелику гірську заіржавлену гармату встановили на носі. П’ятдесят бійців піднялися на борт, лягли за мішками. Хведін став на штурвал:

— Вперед, самий повний!

Закипіла вода під колесами. Пароплав швидко обійшов острів і головним річищем побіг на місто. Там дене-де жовтіли вогники. Позаду вимальовувалась невиразна лінія гір, укрита ніччю. Тепер голосно чути було крики півнів.

Іван Ілліч стояв коло гармати. Він ніяк не міг уявити собі, що зараз треба буде стріляти в цю споконвічну тишу. Хвалинський житель, що взявся бути навідником коло гармати, смирний, схожий на дячка-риболова, сказав лагідним голосом:

— Дорогий товаришу командир, а що, — чи не вдарити нам по пошті? Якраз добре… Бачите — два вогники жовтіють…

— Вдарити по пошті! — гримнув у рупор голос Хведіна. — Готовсь! Гармата! Прямою наводкою!

Бомбардир присів, дивлячись крізь ствол гармати, — навів його на вогники. Заклав снаряд. Обернувся до Телєгіна:

— Товаришу дорогий, одійдіть трошки, бо розірвати може цю штуку…

— Вогонь! — гримнув Хведін.

Відскочивши, засліпила, вдарила гармата, покотився по воді гуркіт, луною озвався в горах. Недалеко того місця, де жовтіли вогники, блиснув розрив, і друга луна покотилася по горах.

— Вогонь, вогонь! — кричав Хведін, крутячи штурвал. — З лівого борту частий вогонь! Залпами, залпами по сволочах!

Він тупотів ногами, шаленів, гримів якимись дикими словами. З борту вистрілили безладним залпом. Хвалинський берег швидко наближався. Бомбардир акуратно зарядив і знову вистрілив, — було видно, як полетіли тріски від якогось сарая. Тепер виразно виступали обриси дерев’яних будинків, садки, дзвіниці.

Внизу на пристанях почали спалахувати голочки вогню з гвинтівок. І ось те, чого побоювався Телєгін, залунало: виразно, поквапливо застукотів кулемет. Звично підігнулись пальці на ногах, немов у всьому тілі стиснулись судинки. Телєгін присів коло гармати, показуючи бомбардирові на довгу будівлю на схилі гори.

— Спробуй-но влучити он у той ріг, де кущі…

— Ех-хе-хе, — сказав бомбардир, — будиночок хороший, та вже нехай.

Третій раз ударила гармата. Кулемет на хвилинку вщух і застукотів у другому вже місці, вище. Пароплав крутим поворотом підбігав до пристані. Високо — по трубі, по щоглі — різонуло кулями.

— Не дожидай причалу, стрибай! — кричав Хведін. — Ура, хлопці!

Заскрипів, затріщав борт конторки. Телєгін вискочив першим, обернувся до хлопців, що повзли через борти:

— За мною! Ура!

І побіг сходнями на берег. За ним загорлала юрба. Стріляли, бігли, спотикались. Берег був порожній. Начебто в садові зарості метнулося кілька постатей. Де-неде стріляли з дахів. І вже зовсім далеко на пагорках застукотів з перебоями, замовк і ще разів зо два стукнув кулемет. Противник не приймав бою.

Телєгін опинився на якомусь нерівному майдані. Ледве переводячи дух, оглядався, збирав людей. Підошви босих ніг пашіли, — мабуть, поздирав шкіру об каміння. Пахло пилом. Дерев’яні будинки стояли з зачиненими віконницями. Не ворушилось навіть листя на бузку й акації. В двоповерховому будинку на розі, з провінціальною невеликою баштою, на балконі висіли на вірьовці чотири пари підштанків. Телєгін подумав: «Це поцуплять». Місто, здавалось, міцно спало, і бій, біганина, крики — тільки приснилися.

Телєгін запитав, де поштамт, телеграф, водокачка, і послав туди загони по десять чоловік. Бійці пішли, все ще нашорошені, відскакуючи, беручи на приціл гвинтівки кожне шарудіння. Противника ніде не було виявлено. Вже почали співати шпаки, і з дахів злітали голуби.

Телєгін із загоном зайняв Совдеп, кам’яну будівлю з облупленими колонами. Тут двері були навстіж, у вестибюлі валялася зброя. Телєгін вийшов на балкон. Під ним лежали пишні сади, давно не фарбовані дахи, курні безлюдні вулички. Провінціальна тиша. І раптом вдалині задзвонили на сполох: тривожний, частий, гучний голос дзвона полетів над містом. Там, звідки линув мідний крик про допомогу, почалася часта стрільба, вибух ручних гранат, крики, важкий кінський тупіт і вереск. Це десант Захаркіна перепинив дорогу противникові, що відступав у гори. Потім провулком, цокаючи підковами, проскакали вершники. І знову все затихло.

Іван Ілліч не поспішаючи пішов униз, до пароплава, доповісти, що місто зайняте. Хведін, вислухавши рапорт, сказав:

— Радянська влада відновлена. Робити нам більше тут нічого. Попливли далі. — Старичка-капітана, ледве живого від страху, він по-братерському ляпнув по спині: — Діждався, понюхав пороху. Так-то воно, брат… Передаю командування, ставай на вахту.

Під стукіт машини, дзюрчання води Телєгін проспав до вечора. Над річкою розлився захід прозоро-імлистою загравою. На кормі неголосно співали — з підголосками, що линули в ці пустинні простори. Марна краса вечірньої заграви лягала на береги, на ріку, лилася в очі, в душу.

— Ей, братішки, чого зажурились? Коли вже співати, то веселої! — крикнув Хведін. Він теж виспався, випив чарку спирту і тепер походжав по верхній палубі, підтягаючи штани. — Сизрань би нам ще взяти! Як, товаришу Телєгін? От би відчубучити…

Він вишкіряв білі зуби, раз у раз реготав. Плювати йому було на всі небезпеки, на смуток заволзьких заходів сонця, на смертну кулю, яка де-небудь чигає на нього, — чи в бою, чи з-за рогу… Жадоба життя, гаряча сила так і закипали в ньому. Палуба тріщала під його голими п’ятами:

— Зажди трохи, і Сизрань, і Самару візьмемо, наша буде Волга…

Заграва припадала попелом. Пароплав біг без вогнів. Вечір ліг на береги, вони розпливлися. Хведін, не знаючи, куди подіти силу, запропонував Івану Іллічу зіграти в карти:

— Ну, не хочеш на гроші, давай у носи… Тільки як бити, то вже бити.

В капітанській каюті сіли грати в носи. Хведін гарячився, нагнав до трьохсот носів, від надмірного запалу мало був не змахлював, але Іван Ілліч дивився пильно: «Ні, брат, не з дурнями граєш». І виграв. Умостившись зручніше на табуретці, Телєгін почав бити заяложеними картами. У Хведіна ніс зразу став як буряк.

— Ти де оце вчився?

— В полоні у німців вчився, — сказав Телєгін. — Морди не одвертай. Двісті дев’яносто сім.

— Ти дивись… Без протягу бий… А то я — з шпалера…

— Брешеш, останні три треба з протягом.

— Ну, бий, чортяко…

Але Телєгін не встиг ударити. В каюту увійшов капітан. Щелепа у нього стрибала. Кашкета тримав у руці. По сірій лисині спливали краплі поту.

— Як хочете, панове товариші, — сказав він з розпачем, — я готовий на все… Але, як хочете, далі не поведу… Адже на певну смерть…

Кинувши карти, Хведін і Телєгін вийшли на палубу. З лівого борту попереду яскраво горіли, як зорі, електричні вогні Сизрані. Величезний теплохід, весь яскраво освітлений, повільно посувався вздовж берега: простим оком можна було розглянути на кормі величезний білий андріївський прапор, чималі обриси гармат, постаті офіцерів, що походжали по палубі…

— Не можу вертатися, товариші. Хоч тут що, а треба пройти, — зашепотів Хведін. — Нам аби проскочити до Батраків, там ошвартуємось, вивантажимось…

Він наказав усій команді сісти в трюм, бути готовою до бою. На щоглі підняли триколірний прапор. Засвітили відмітні вогні. З теплохода помітили нарешті буксир. Короткими свистками наказали уповільнити хід. Голос у рупор пробасив звідти:

— Чиє судно? Куди йдете?

— Буксир «Купець Калашников». Йдемо в Самару, — відповів Хведін.

— Чому пізно засвітили вогні?

— Боїмося більшовиків. — Хведін опустив рупор і стиха Телєгіну — Ех, міну б оце… Писав я їм в Астрахань — вишліть міни… Роззяви радянські…

Після мовчанки з теплохода відповіли:

— Ідіть за призначенням.

Капітан тремтячою рукою надів кашкета. Хведін, вишкірившись, мружачись, дивився на вогні теплохода. Плюнув, пішов у каюту. Там, закурюючи, ламав сірники.

— Іди вже, добивай, чортяко! — крикнув він до Телєгіна.

Через годину Сизрань залишилася позаду. Недалеко від Батраків Телєгіна спустили в шлюпку. На станції Батраки він сів у дванадцятигодинний поїзд і о п’ятій після полудня ішов з самарського вокзалу на квартиру лікаря Булавіна. На ньому знову був пом’ятий і порваний френч з підполковницькими погонами. Поляскуючи по халяві паличкою, тією самою, якою під Хвалинськом уночі піднімав партизанів, він з величезною цікавістю, як давно невидане, прочитував по дорозі театральні афіші, відозви, об’яви, — всі вони були двома мовами — російською, з буквою ять, і чеською…

Підвівшись з бокалом лимонаду, Дмитро Степанович Булавін витягнув з-за жилета салфетку, пожував для гідності губами і голосом значливим і глибоким, набутим за останній час на посту товариша міністра, почав промову:

— Панове, дозвольте й мені…

Банкет давався представникам міста з приводу переможного походу армії Установчих зборів на північ. Зайняті були Сімбірськ і Казань. Більшовики, здавалось, остаточно втрачали середнє Поволжя. Під Мелекесом залишки Червоної кінної армії, на три з половиною тисячі шабель, відчайдушно пробивалися з оточення. В Казані, взятій чехами з наскоку, було захоплено двадцять чотири тисячі пудів золота, на суму понад 600 мільйонів карбованців, — більш як половина державного золотого запасу. Факт цей був такий неймовірний, грандіозний, що всі його невичерпні наслідки ще не цілком могли збагнути уми.

Золото було в дорозі до Самари. Ніхто ще напевно не накладав на нього владної руки, але чехи начебто вирішили віддати його самарському комітетові членів Установчих зборів, комузу. Самарське купецтво мало про долю золота свою думку, але поки що її не висловлювало. Почуття ж до переможців чехів досягли найвищої міри запалу.

Банкет був багатолюдний і галасливий. Дами самарського товариства, — а серед них були такі зірки, як Аржанова, Курліна і Шехобалова, власниці п’ятиповерхових млинів, елеваторів, пароплавних компаній і цілих повітів чорноземних перелогів, — дами, що виблискували брильянтами завбільшки як волоський горіх, в туалетах, якщо не зовсім уже й модних, то, в усякому разі, вивезених у свій час з Парижа й Відня; сміхотливий квітник цих дам обступив героя подій, командуючого чеською армією капітана Чечека. Як усі герої, він був божественно простий і чемний. Правда, його кремезному тілу було трохи жаркувато, тісний комір бездоганно пошитого френча врізувався в червону шию, але молоде повнокровне обличчя, з короткими рудими вусиками, з блискучими очима, так і просилось на поцілунок в обидві рум’яні щоки. Чарівна усмішка не сходила з його вуст, наче він одігнав від себе всяку славу, наче товариство дам в тисячу разів було приємніше йому, ніж грім перемог і здобуття губернських міст з поїздами золота.

Навпроти нього сидів гладкий, середніх літ військовий з білим аксельбантом. Яйцеподібний череп його був голий і масивний, як опора влади. На оббритому гладкому обличчі вартими уваги здавались товсті губи: він не перестаючи жував, звівши докупи брівні мускули, пильно поглядав на різноманітні закуски. Чарочка зникала у його великій руці, — видно, він звик більше до склянки. Коротко, закидаючи голову, випивав. Розумні голуйі ведмежі очиці його не спинялися ні на кому, немов він був тут насторожений. Військові схилялися до нього з особливою увагою. Це був недавній гість, герой уральського козацтва, оренбурзький отаман Дутов.

Недалеко від нього, між двома гарненькими жінками, блондинкою і шатенкою, сидів французький посол, мосьє Жано, у світло-сірій візитці, у сліпучій білизні. Маленьке личко його, з розкішними вусами і гострим носиком, було дуже поблякле. Він гортанно тріщав, схиляючись то до напівоголених принад шатенки (вона ударяла його за це квіткою по руці), то до перлово-рожевого плеча блондинки, що реготала так, ніби француз її лоскотав. Обидві дами розуміли по-французьки, тільки коли говорять повільно. Було очевидно, що жіночі принади звели з розуму бідолаху Жано. Але це не перешкоджало йому під час коротких пауз звертатися до солідного власника млинів Брикіна, який тільки що приїхав з Омська, або підняти бокал за доблесні вчинки отамана Дутова. Інтерес, що його виявляв мосьє Жано до сибірського борошна й оренбурзького м’яса та масла, вказував на його палку відданість білому рухові; в хвилини продовольчих утруднень французький посол завжди міг запропонувати урядові півсотні вагонів борошна та іншого… Знаходились скептичні особи, які твердили, що не завадило б, як це робиться всяким порядним урядом, запропонувати мосьє Жано подати повністю вірчі посольські грамоти… Але уряд вважав кращим шлях більш тактовний — довір’я до союзників.

За столом був ще один вартий уваги іноземець — смуглявий, бистроокий синьйор Пікколоміні (він запевняв, що це його справжнє прізвище). Він представляв у своїй особі дещо невиразно італійську націю, італійський народ. Короткий голубий мундир його був розшитий срібним шнуром, на плечах погойдувались величезні генеральські еполети. Він формував у Самарі спеціальний італійський батальйон. Уряд розводив руками: «Де він тут знайде італійців? Чорт його знає», — але гроші давав: все-таки союзники. В буржуазних колах йому значення не надавали.

Уряд не був присутній на цьому банкеті, крім безпартійних — лікаря Булавіна й помічника начальника контррозвідки Семена Семеновича Говядіна, який високо пішов угору по службі. Час обопільного захоплення, коли скидали більшовиків, минув. Члени уряду комузу, — всі до єдиного твердокам’яні есери, — верзли таку нісенітницю про завоювання революції, що тільки чехи, які ні чорта не розуміли в російських справах, могли ще їм вірити. Звичайно, на перший час, — коли робили переворот і треба було заспокоїти робітників і селян, — есерівський уряд був навіть чудовий. Самарське купецтво само повторювало есерівські лозунги. Але ось уже й Волгу звільнили від Хвалинська до Казані, і Денікін завоював мало не весь Північний Кавказ, і Краснов підходить до Царицина, і Дутов розчистив Урал, і в Сибіру як день, так виникають грізні білі отамани, — а ці нечесані голодранці Вольський, Брушвіт, Климушкін з товаришами, що засідають у пишному палаці самарського предводителя дворянства, і досі не можуть заспокоїтись: як би це їм все-таки довести до Установчих зборів. Тьху! І велике купецтво рішуче стало переходити на інші лозунги — простіші, міцніші, зрозуміліші…

Дмитро Степанович говорив, звертаючись головним чином до іноземців:

— … У змії висмикнуто жало. Цей феноменальний, поворотного значення факт недостатньо врахований… Я говорю про шістсот мільйонів золотих карбованців, що знаходяться зараз у наших руках… (У мосьє Жано вуси стали сторч. «Браво!» — крикнув він, потрясаючи бокалом; очі Пікколоміні загорілись, як у диявола). У більшовиків висмикнуто золоте жало, панове… Вони ще можуть кусати, але вже не смертельно. Вони можуть погрожувати, але їх не більше злякаються, ніж жебрака, який вимахує костуром… У них більше нема золота — нічого, крім друкарського верстата…

Брикін, купець з Омська, раптом роззявив рота, громогласно зареготав на ці слова і, витираючи салфеткою шию, пробурмотів: «Ох, діла, діла, господи!»

— Панове іноземні представники, — продовжував лікар Булавін, і в голосі його з’явився метал, якого раніш не бувало, — панове союзники… Дружба дружбою, а грошики грошиками… Вчора ми були для вас майже оперетковою організацією, якимось тимчасовим утвором, скажімо, як ота гуля, що неминуче вискакує після удару… (Чечек нахмурився, мосьє Жано й Пікколоміні зробили обурені жести…) — Дмитро Степанович з лукавством усміхнувся. — Сьогодні всьому світові вже відомо, що ми солідний уряд, ми — хранителі золотого державного фонду… Тепер ми договоримось, панове іноземні представники… — Він сердито стукнув кісточками пальців по столу. — Зараз я говорю як приватна особа серед приватних осіб в найінтимнішій обстановці. Але я передбачаю всю серйозність висловлених мною думок… Я передбачаю, як рушать пароплави із зброєю, з мануфактурою в російські гавані… Як виникнуть гігантські білі армії. Як меч суворої кари впаде на зграю розбійників, що верховодять у Росії… Шестисот мільйонів вистачить на це…

Панове іноземні представники! Допомога, широка і щедра — законним представникам російського народу!

Він пригубив з бокала й сів, насупившись і сопучи… Всі за столом гаряче заплескали в долоні. Купець Брикін крикнув:

— Спасибі, брат… Оце правильно, це, брат, по-нашому, без соціалізму…

Устав Чечек, коротко обсмикнув на животі паска:

— Скажу коротко… Ми віддавали і ми віддамо своє життя за щастя братів по крові — росіян… Хай живе велика, могутня Росія, ура!

Тут уже буквально загримів весь стіл від оплесків, дамські простягнуті ручки шалено заплескали серед квітів. Підвівся мосьє Жано. Голова його була благородно відкинута, пишні вуса надавали мужності його обличчю:

— Медам і месьє! Ми всі знали, що благородна російська армія, яка мріяла про славу своїх батьків, була підступно обманута зграєю більшовиків. Вони прищепили їй протиприродні ідеї та бузувірські інстинкти, і армія перестала бути армією. Медам і месьє, не приховаю — був момент, коли Франція завагалася в своїй вірі в щирість російського народу… Цей кошмар розвіявся… Сьогодні тут ми бачимо, що ні, і тисячу разів ні, — російський народ знову з нами… Армія вже усвідомлює свої помилки… Знову російський богатир готовий підставити свої груди під свинець нашого спільного ворога… Я щасливий у моїй новій певності…

Коли вщухли оплески, схопився, потрясаючи густими еполетами, Пікколоміні. Але тому, що ніхто з присутніх не розумів по-італійськи, то йому просто повірили, що він — за нас, і купець Брикін поліз до нього — чорненького й маленького — цілуватися. Потім були промови представників капіталу. Купецтво висловлювалось туманно й пишномовно, — більше кивали на Сибір, звідки повинно прийти визволення… Наприкінці упросили отамана Дутова сказати слівце. Він відмахувався. «Та ні ж бо, я воїн, я говорити не вмію…»

Проте він важко підвівся серед мовчання, що миттю запанувало в залі, зітхнув:

— Що ж, панове! Допоможуть нам союзники — добре, не допоможуть — якось справимося з більшовиками своїми силами… Аби гроші… Отут, панове, крил нам не підрізуйте…

— Бери, отамане, бери нас з тельбухами, нічого не шкодуємо, — в крайньому захваті загорлав Брикін.

Банкет удався. Після офіціальної частини до чорної кави були подані закордонний коньяк і лікери. Було вже пізно. Дмитро Степанович пішов по-англійськи — не прощаючись.

Коли Дмитро Степанович, під’їхавши до себе на машині, відчиняв парадні двері, до нього швидко підійшов офіцер.

— Пробачте, ви — лікар Булавін?

Дмитро Степанович оглянув незнайомого. На вулиці було темно, він розглянув тільки підполковницькі погони. Пожувавши губами, лікар відповів:

— Так… Я — Булавін.

— Я до вас у дуже, дуже важливій справі… Розумію — неприйомна година… Але я вже заходив, дзвонив три рази.

— Завтра в міністерстві після одинадцятої.

— Благаю вас, сьогодні. Я виїжджаю з нічним пароплавом.

Дмитро Степанович знову замовк. Було в незнайомому щось надзвичайно наполегливе і тривожне. Лікар знизав плечем:

— Попереджаю: якщо ви про допомогу, то це не через мою інстанцію.

— О, ні, ні. Допомога мені не потрібна!

— Гм… Заходьте.

З передньої кімнати Дмитро Степанович пройшов першим у кабінет і зараз же зачинив двері у внутрішні кімнати. Там було освітлено, видно, хтось із домашніх не спав. Потім лікар сів за письмовий стіл, вказав прохачеві стілець навпроти, похмуро глянув на купу паперів для підпису, засунув пальці між пальці:

— Ну, чим можу служити?

Офіцер притулив до грудей кашкета і тихо, з якоюсь надривною ніжністю промовив:

— Де Даша?

Лікар зараз же стукнувся потилицею об різьбу крісла. Тепер, нарешті, він глянув в обличчя прохача. Років зо два тому Даша прислала аматорську фотографію — себе з чоловіком. Це був він. Лікар раптом зблід, набрезки під очима у нього затремтіли, хрипко перепитав:

— Даша?

— Так… Я — Телєгін.

І він теж зблід, дивлячись в очі лікареві. Опам’ятавшись, Дмитро Степанович, замість природного привітання зятеві, якого бачив уперше в житті, театрально змахнув руками, промимрив якийсь невиразний звук, наче видавив кволий регіт:

— Он як… Телєгін… Ну, як же ви?

Від несподіванки, мабуть, не потиснув навіть руки Івану Іллічу. Кинув на ніс пенсне (не колишнє, в нікелевій оправі, тріснуте, а солідне, золоте) і, заметушившись, навіщось почав висувати шухляди стола, повні паперів.

Телєгін, нічого не розуміючи, здивовано стежив за його рухами. Хвилину тому він готовий був розказати про себе все як рідному, як батькові… А тепер подумав: «Чорт його знає — може, він догадується… Можливо, поставлю його в жахливе становище: що не кажи — міністр…» Схиливши голову, він сказав зовсім уже тихо:

— Дмитре Степановичу, я більш як півроку не бачив Даші, листи не доходять… Зовсім не знаю — що з нею.

— Жива, жива, благоденствує! — лікар нагнувся майже під стіл, до нижніх шухляд.

— Я в Добровольчій армії… Б’юся з більшовиками з березня місяця… Тепер командирований штабом на північ з секретним дорученням.

Дмитро Степанович слухав із зовсім диким виглядом, і раптом, при слові «секретне доручення», усмішка пробігла під його вусами:

— Так, так, а в якому полку зволите служити?

— В Солдатському, — Телєгін почував, як кров заливає йому обличчя.

— Ага… Значить, є такий у Добровольчій армії… А надовго до нас завітали?

— Сьогодні вночі їду.

— Чудово. А куди саме? Пробачте, — це військова таємниця, не наполягаю… Інакше кажучи — в справах контррозвідки?

Голос Дмитра Степановича зазвучав так дивно, що Телєгін, незважаючи на страшенне хвилювання, здригнувся, насторожився. Але лікар у цей час знайшов те, чого шукав:

— Дружина ваша в доброму здоров’ї. Ось, почитайте, одержав від неї минулого тижня… Тут і вас стосується. Лікар кинув перед Телєгіним кілька аркушів паперу, списаних розгонистим Дашиним почерком. Ці неправильні, безцінні букви так і попливли перед очима у Івана Ілліча. — Я, пробачте, на хвилину вийду. Та ви сідайте зручніше.

Лікар швидко вийшов, зачинив за собою двері. Останнє, що чув Іван Ілліч, це були його слова, відповідь комусь з домашніх:

— … та так, один прохач…

З їдальні лікар пройшов у темний коридорчик, де був телефон старовинної конструкції. Стоячи обличчям до стіни, покрутивши телефонну ручку, він попросив півголосом номер контррозвідки і викликав до апарата особисто Семена Семеновича Говядіна.

Дашин лист був написаний чорнильним олівцем, букви чим далі, тим ставали більші, рядки все крутіше загинались донизу:

«Папа, я не знаю, що зі мною буде… Все так невиразно… Ти єдина людина, кому я можу написати… Я в Казані… Здається, післязавтра я можу виїхати, але як потраплю я до тебе? Хочу тебе бачити. Ти все зрозумієш. Як порадиш, так і зроблю… Я залишилась жива тільки чудом… Не знаю — може, краще було б і не жити після цього… Все, що мені говорили, прищеплювали, — все брехня, неприкрита мерзота… Навіть Никанор Юрійович Куличок… Йому я повірила, з його намови поїхала в Москву. (Як побачимось, все розкажу докладно). Навіть і він учора заявив мені буквально: «Людей розстрілюють, купами звалюють у землю, куля з гвинтівки — ось вам ціна людини, світ захлинувся в крові, а тут ще з вами треба церемонитись. Інші й цього не скажуть, а прямо — в ліжко». Я опираюсь, папа, вір мені… Я не можу бути тільки закускою після стопки спирту. Якщо я віддам це останнє, що у мене залишилось, значить: світло погасне і — голову в зашморг. Я старалась бути корисною. В Ярославлі працювала три дні під вогнем як сестра-жалібниця… Вночі, руки — в крові, плаття — в крові, упала на ліжко… Будять, — хтось задирає мені іспідницю. Схопилась, закричала. Хлопчисько, офіцер, яке обличчя, — не забути! Озвірів, пхає, мовчки викручує руки… Мерзотник! Папа, я вистрілила в нього з його револьвера, — не розумію, як це сталося… Здається, він упав, — не бачила, не пам’ятаю… Вибігаю на вулицю, — заграва, горить все місто, рвуться снаряди… Як я не збожеволіла тієї ночі! І тоді вирішила — втікати, втікати… Я хочу, щоб ти зрозумів мене, допоміг… Я хочу втікати з Росії… У мене є можливість… Але ти допоможи мені відчепитися від Куличка. Він — всюди за мною, тобто він всюди тягає мене за собою, і щоночі одні й ті самі балачки. Але — нехай уб’є — я не хочу…»

Іван Ілліч зупинився, передихнув, повільно перегорнув сторінку:

«Випадково мені дістались великі дорогоцінності… При мені коло Нікітських воріт зарізало трамваєм одного чоловіка. Він загинув через мене, я це знаю… Коли опам’яталась, — в руках у мене опинився чемоданчик з крокодилової шкіри: мабуть, коли мене підводили, хтось сунув мені його в руки… Тільки другого дня я поцікавилась: в чемоданчику лежали брильянтові й перлові дорогоцінності. Ці речі десь були украдені цим чоловіком… Він їхав на побачення зі мною… Розумієш, — украдені для мене… Папа, я не намагаюсь розбиратися ні в якому праві, — ці речі я залишила у себе… В них зараз мій єдиний порятунок… Але якщо ти будеш доводити мені, що я злодійка, я однаково залишу їх у себе… Після того, як я бачила так багато смерті, я хочу жити… Я більше не вірю в людський образ… Ці чудові люди з прекрасними словами про порятунок батьківщини — наволоч, звірі… О, що я бачила! Будь вони прокляті! Розумієш, що трапилось: несподівано до мене заявився пізно вночі Никанор Юрійович, здаєтсья — прямо з Петрограда… Він зажадав, щоб я разом з ним залишила Москву. Виявляється, їх організація, «Спілка захисту батьківщини і свободи», була розкрита Чрезвичайкою, і в Москві — поголовні арешти. Савінков і весь штаб утекли на Волгу. Там, в Рибінську, в Ярославлі і в Муромі, вони повинні були підняти повстання. Вони страшенно поспішали з цим: французький посол не давав більше грошей і вимагав на ділі довести силу організації. Вони сподівались, що все селянство перейде на їх бік. Никанор Юрійович запевняв, що більшовикам залишилось існувати лічені дні, — повстання повинно охопити всю північ, всю північну Волгу і з’єднатися з чехословаками. Куличок запевнив, що моє ім’я знайдено в списках організації, що залишатися в Москві небезпечно, і ми з ним виїхали в Ярославль.

Там уже все було підготовлено: у військах, у міліції, в арсеналі, всюди начальниками були їхні люди з організації… Ми приїхали надвечір, а на світанку я прокинулась від пострілів… Підбігла до вікна. Воно виходило в двір, навпроти — цегляна стіна гаража, купа сміття і кілька собак, що гавкали на ворота… Постріли не повторились, все було тихо, тільки вдалині тріскотня і тривожні гудки мотоциклеток. Потім почався дзвін по місту, дзвонили в усіх церквах. На нашому дворі відчинились ворота, і увійшла група офіцерів, на них уже були погони. У всіх обличчя збуджені, всі вони вимахували зброєю. Вони вели оглядного бритого чоловіка в сірому піджаку. На ньому не було ні шапки, ні комірця, жилет не застебнутий. Обличчя його було червоне і гнівне. Вони били його в спину, у нього хиталась голова, і він страшенно сердився. Двоє залишились, тримаючи його коло гаража, решта відійшла і радилась. В цей час з заднього ганку нашого будинку вийшов полковник Перхуров, — я його вперше тоді побачила, — начальник усіх збройних сил повстання. Всі віддали йому честь. Це людина страшної волі, — глибоко запалі чорні очі, худорляве обличчя, підтягнутий, в рукавичках, в руці — стек. Я відразу зрозуміла: це — смерть тому, в піджаку. Перхуров почав дивитись на нього спідлоба, і я побачила, як у нього злісно вишкірились зуби. А той продовжував лаятись, погрожувати й вимагати. Тоді Перхуров сіпнув головою і скомандував і зараз же пішов… Двоє, ті, що держали, відскочили від товстого чоловіка… Він зірвав з себе піджак, скрутив його і кинув в офіцерів, що стояли перед ним, — прямо в обличчя одному, — весь почервонів, лаючи їх. Тряс кулаками і стояв у розстебнутому жилеті, величезний і шалений. Тоді вони вистрілили в нього. Він весь здригнувся, простягнув перед собою руки, ступив крок і впав. В нього ще деякий час стріляли, в лежачого. Це був комісар-більшовик Нахімсон… Папа, я бачила страту! Я до смерті тепер не забуду, як він хапав повітря… Никанор Юрійович запевнив мене, що це добре, — що коли б не вони його розстріляли, то він би їх розстріляв…

Що було далі — погано пам’ятаю: все, що далі відбувалося, було продовженням цієї страти, все було насичене судорогами величезного людського тіла, яке не хотіло вмирати… Мені звеліли йти в якусь довгу жовту будівлю з колонами, і там я писала на машинці накази й відозви. Мчали мотоциклетки, вихрилась курява… Вбігали схвильовані люди, сердились, наказували; з усякого приводу зчинявся галас, хапались за голову. То — паніка, то — перебільшені надії. Але коли з’являвся Перхуров, з невблаганними очима, і кидав короткі слова, — вся метушня вщухала. Другого дня за містом почали гриміти гарматні постріли. Підходили більшовики. В нашій установі з ранку до ночі юрмились обивателі, а тут раптом стало порожньо. Місто наче вимерло. Тільки ревів, гасаючи, автомобіль Перхурова, проходили озброєні загони… Ждали якихось аеропланів з французами, якихось військ з півночі, пароплавів з Рибінська з снарядами… Надії не справдились. І от місто охоплене кільцем бою. На вулицях рвалися снаряди… Валились стародавні дзвіниці, падали будинки, всюди займались пожежі, їх нікому було гасити, сонця не видно було за димом. Не прибирали навіть трупів на вулицях. Виявилось, що Савінков підняв таке саме повстання в Рибінську, де знаходились артилерійські склади, але повстання придушили солдати, що села навколо Ярославля й не думають іти на допомогу, що ярославльські робітники не хочуть сідати в окопи, битися проти більшовиків… Найстрашніше за все було обличчя Перхурова, — я всюди зустрічала його в ці дні. Це — смерть їздила на машині по руїнах міста, все, що діялось навколо, було немов втіленням його волі. Кілька днів Куличок тримав мене в підвалі. Але, папа, в усьому я почувала і свою провину… Я б однаково збожеволіла в підвалі… Я наділа косинку з хрестом і працювала до тієї ночі, коли мене хотіли згвалтувати…

За день до падіння Ярославля ми з Никанором Юрійовичем втекли човном за Волгу… Цілий тиждень ми йшли, ховаючись від людей. Ночували під копицями, — добре, що були теплі ночі. Туфлі мої розпались, ноги збились до крові. Никанор Юрійович десь роздобув мені валянки, — просто, мабуть, украв з тину. Якогось дня, не пам’ятаю коли, в березовому лісі ми побачили чоловіка в подертому сіряку, в личаках, в кудлатій шапці. Він ішов похмуро, швидко і прямо, як маніяк, спирався на ціпок. Це був Перхуров, — він теж утік з Ярославля. Я так злякалася його, що впала ниць на траву… Потім ми прийшли в Кострому і спинилися в слободі у чиновника, Куличкового знайомого. І там прожили, поки чехи не здобули Казань… Никанор Юрійович весь час доглядав мене, як дитину, — я вдячна йому… Але тут сталося, що в Костромі він побачив дорогоцінні камінці, — вони були в носовій хустинці, в моїй сумочці, яку він цілу дорогу ніс в кишені піджака. Я тільки в Костромі про них згадала. Довелося розказати йому всю історію, — сказала, що по совісті вважаю себе злочинницею. Він розвів з цього приводу цілу філософську систему: виходило, що я не злочинниця, але витягла якийсь там лотерейний квиток життя. З того часу його ставлення до мене змінилось, стало дуже складним. Вплинуло й те, що ми жили чистенько й тихо у провінціальному будиночку, пили молоко, агрус і малину, Я поправилась, Одного разу після заходу сонця, в садочку, він заговорив про любов взагалі, про те, що я створена для любові, почав цілувати мені руки. І я відчула, — він не має сумніву, що через хвилину я Віддамся йому на цій лавці під акацією… Після всього, що було, ти розумієш, папа? Щоб не пояснювати всього, я сказала тільки: «Нічого у нас не вийде, я люблю Івана Ілліча». Я не збрехала, папа…»

Іван Ілліч витягнув хустинку, витер обличчя, потім очі і продовжував читати:

«Я не збрехала… Я не забула Івана Ілліча. У мене з ним ще не все скінчено… Ти ж знаєш, — ми розлучилися в березні, він поїхав на Кавказ, в Червону Армію… У нього прекрасна репутація, справжній більшовик, хоч і не партійний… У нас з ним порвалося, але минуле нас зв’язує міцно… Минулого я не розірвала… А Куличок підійшов до справи дуже просто, — лягай… Ах, папа, те, що ми колись називали любов’ю, — це лише наше самозбереження… Ми боїмося забуття, знищення… Ось чому так страшно зустріти ніччю очі вуличної проститутки… Це лише тінь жінки… Але я, я — жива, я хочу, щоб мене любили, згадували, я хочу бачити себе в очах коханця. Я люблю життя… Якщо мені захочеться віддатися от так, на мить, — о, безперечно… Але в мені зараз тільки злість, і огида, і жах… За останній час щось сталося з обличчям, з фігурою, я покращала… Я — як гола зараз, всюди голодні очі… Будь проклята краса!.. Папа, я посилаю тобі цього листа, щоб ні про що вже, коли побачуся з тобою, не говорити… Я ще не зламана, ти зрозумій…»

Іван Ілліч підвів голову. За дверима, що вели в прихожу, почулися обережні кроки кількох чоловік, шепіт. Дверна ручка повернулась. Він швидко схопився, оглянувся на вікна…

Вікна лікаревої квартири були, по-провінціальному, невисоко над землею. Середнє було відчинене. Телєгін підскочив до нього. На асфальті лежала довга, як циркуль, людська тінь і ще довша від неї — тінь гвинтівки.

Все це сталося за якусь частку секунди. Ручка вхідних дверей повернулась, і в кабінет увійшли зразу, плічо-пліч, двоє молодців міщанського вигляду, в картузиках, у вишиваних сорочках. Позад них моталось рудобороде, вегетаріанське обличчя Говядіна. Перше, що побачив Телєгін, коли вони кинулись у кабінет, три спрямованих на нього револьверних дула.

Це сталося в наступну частку секунди. Досвідом військової людини він зрозумів, що відступати, маючи на плечах сильного й нерозбитого противника, — нерозумно. Перекинувши браунінг у ліву руку, він зірвав з пояса, з-під френча, невелику гранатку, до якої був прикручений лист Гимзи, і, весь налившись кров’ю, закричав, зриваючи голосові зв’язки:

— Кидай зброю!

І вигук цей, дуже зрозумілий, і весь вигляд Івана Ілліча були такі промовисті, що молодці збентежились і трохи подались назад. Вегетаріанська фізіономія майнула вбік. Ще секунда була виграна… Телєгін з піднятою гранатою навис над ними:

— Кидай…

І тут трапилось те, чого ніхто з присутніх, а особливо Телєгін, ніяк уже не міг сподіватись… Негайно слідом за другим його вигуком за горіховими суцільними дверима, що вели з кабінету у внутрішні кімнати, залунав болісний крик, жіночий голос вигукнув щось з розпачливою тривогою… Горіхові двері відчинились, і Телєгін побачив Дашині розширені очі, пальчики її, що вчепилися за одвірок, худеньке обличчя, що все тремтіло від хвилювання.

— Іване!..

Біля неї опинився лікар, схопив її за боки, відтягнув, і двері зачинилися… Все це за одну мить перевернуло наступально-оборонні плани Івана Ілліча… Він стрибнув до горіхових дверей, з усієї сили плечем штовхнув їх, щось у них тріснуло, — і він ускочив у їдальню… Він ще тримав у руці знаряддя вбивства… Даша стояла коло стола, вхопившись коло шиї за вилоги смугастого халатика, горло її рухалось, наче вона ковтала щось. (Він помітив це з пекучою жалістю). Лікар задкував, — вигляд у нього був переляканий, настовбурчений.

— На допомогу! Говядін! — просичав він зім’ятим голосом. Даша прожогом побігла до горіхових дверей і повернула в них ключ:

— Господи, як це жахливо!

Але Іван Ілліч зрозумів її слова інакше: справді, жахливо було вдиратися до Даші з цими штуками. Він поквапливо сунув револьвер і гранатку в кишені. Тоді Даша схопила його за руку. «Ходімо», — і потягла в темний коридорчик, а з нього — у вузьку кімнатку, де на стільці горіла свічка. Кімната була гола, тільки на цвяху висіла Дашина спідниця та коло стіни — залізне ліжко з пом’ятими простинями.

— Ти одна тут? — пошепки спитав Телєгін. — Я прочитав твого листа.

Він озирався, губи, розтягнуті в усмішку, тремтіли. Даша, не відповідаючи, тягла його до відчиненого вікна:

— Втікай, та втікай же, ти збожеволів!..

З вікна невиразно було видно двір, тіні й дахи будівель, що збігали до річки, внизу — вогні пристаней. З Волги віяв вологий вітрець, що гостро пахнув дощем… Даша стояла, вся торкаючись Івана Ілліча, підвівши перелякане обличчя, напіврозтуливщи рота…

— Прости мені, прости, втікай негайно, Іване, — пробурмотіла вона, дивлячись йому в зіниці.

Як йому було відірватись? Зімкнулось довге коло розлуки. Уникнув тисячі смертей, і ось дивиться в найдорожче обличчя. Він нагнувся і поцілував її.

Холодні губи її не відповідали, тільки затремтіли:

— Я тебе не зрадила… Даю слово честі… Ми зустрінемось, коли буде краще… Але — втікай, втікай, благаю…

Ніколи, навіть у щасливі дні в Криму, він не любив її так сильно. Він стримував сльози, дивлячись на її обличчя:

— Дашо, ходім зі мною… Ти розумієш. Я буду ждати тебе за річкою, — завтра вночі…

Вона затрясла головою, в розпачі простогнала:

— Ні… Не хочу.

— Не хочеш?

— Не можу.

— Гаразд, — сказав він, — в такому разі я залишаюсь. — Він відійшов до стіни… Даша ойкнула, схлипнула… І раптом шалено накинулась, схопила за руку, знову потягла до вікна. На двері рипнула хвіртка, обережно хруснув пісок. Даша в розпачі припала головою де рук Івана Ілліча…

— Я прочитав твого листа, — знову сказав він. — Я все зрозумів.

Тоді вона на секунду перестала тягти його, обхопила за шию, припала до обличчя всім обличчям.

— Вони вже у дворі… Вони тебе вб’ють, вб’ють…

Від світла свічки золотилось її розсипане волосся.

Вона здавалася Іванові Іллічу дівчинкою, дитиною, — зовсім такою, як тоді вночі, коли він, ранений, лежав у пшениці і, стискаючи в кулаку грудочку землі, думав про її непокірне й неспокійне, таке тендітне серце.

— Чому не хочеш піти зі мною, Дашо? Тебе тут замучать. Ти бачиш, які тут люди… Краще — всі бідування, але я буду з тобою… Дитя моє… Однаково, ти зі мною в житті і смерті, як моє серце зі мною, так і ти.

Він сказав це тихо і швидко з темного кутка. Даша закинула голову, не випускаючи його руки, — у неї бризнули сльози…

— Вірна буду тобі до смерті… Іди… Зрозумій, я не та, кого ти любиш… Але я буду, буду такою.

Далі він не слухав, — його сп’янила шалена радість від її сліз, від її слів, від її розпачливого голосу. Він так стиснув Дашу, що в неї хруснули кістки.

— Добре, все зрозумів, прощай, — шепнув він. Кинувся грудьми на підвіконник і через секунду, як тінь, посунувся вниз, тільки легко стукнули його підошви по дерев’яному даху сарая.

Даша висунулась у вікно, але нічого не було видно: темрява, жовті вогники вдалині. Обома руками вона стискала груди там, де серце. Ані шелесне на дворі… Але ось з тіні висунулись дві постаті. Пригнувшись, побігли навскоси по двору. Даша закричала, так пронизливо, страшно закричала, що постаті з розгону закрутилися, стали. Мабуть, обернулись до її вікна. І в цей час вона побачила, як у глибині двору через гребінь дерев’яного даху переліз Телєгін.

Даша впала на ліжко ниць. Лежала не ворушачись. Так само раптово схопилась, пошукала туфлю, що спала з ноги, і побігла в їдальню.

В їдальні стояли, готові до бою, лікар з маленьким нікельованим револьвером і Говядін, озброєний наганом. Обидва навперебій спитали Дашу: «Ну, що?..» Вона стиснула кулачок, люто глянула в рижі очі Говядіну.

— Негіднику, — сказала вона і потрясла кулачком перед його блідим носом, — вас таки розстріляють колинебудь, негіднику!

Довге обличчя його пересмикнулось, ще більш зблідло, борода звисла, як нежива. Лікар робив йому знаки, але Говядін весь уже трусився від злості.

— Ці штучки з кулачком облиште, Даріє Дмитрівно… Я зовсім не забув, як ви одного разу зволили вдарити мене, здається, навіть туфелькою… Кулачок ваш сховайте… І взагалі радив би мною не нехтувати.

— Семене Семеновичу, гаєте час, — перебив лікар, продовжуючи робити знаки, але так, щоб Даша не бачила.

— Не турбуйтесь, Дмитре Степановичу, Телєгін від нас не втече…

Даша крикнула, рвонулась:

— Ви не посмієте! (Говядін зараз же загородився стільцем).

— Ну, ми побачимо — посміємо чи ні… Попереджаю, Даріє Дмитрівно, в «Штабі охорони» дуже зацікавлені особисто вами… Після сьогоднішнього інциденту ні за що не ручусь. Коли б не довелося вас потурбувати.

— Ну, ви вже, здається, починаєте забріхуватись, Семене Семеновичу, — сердито сказав лікар, — це вже занадто…

— Все залежить від особистих відносин, Дмитре Степановичу… Ви знаєте мою до вас прихильність, мою давню симпатію до Дарії Дмитрівни…

Даша миттю зблідла. Від усмішки обличчя Говядіна все перекривилось, як у кривому дзеркалі. Він узяв кашкет і вийшов, напружуючи потилицю, щоб зі спини не здаватися смішним. Лікар сказав, сідаючи до стола:

— Страшна людина цей Говядін.

Даша ходила по кімнаті, хрустячи пальцями. Спинилась перед батьком:

— Де мій лист?

Лікар, що намагався відкрити срібний портсигар, засичав крізь зуби, вхопив нарешті цигарку і м’яв її в товстих пальцях, що й досі тремтіли:

— Там… Чорт його знає… В кабінеті, на килимі…

Даша вийшла, зараз же повернулася з листом і знову спинилась перед Дмитром Степановичем. Він закурював, — вогник танцював коло кінчика цигарки.

— Я виконав свій обов’язок, — сказав він, кидаючи сірника на підлогу. (Даша мовчала). — Люба моя, він більшовик, мало того — контррозвідник… Громадянська війна, знаєш, не жарти, тут доводиться жертвувати всім… На те нам і дана влада, народ ніколи не прощає слабостей. (Даша, не поспішаючи, ніби в задумі, почала розривати листа на дрібні клаптики). З’являється, — ясно, як божий день, — вивідати у мене, що йому потрібно, і при зручній нагоді мене ж у колошкати… Бачила, як він озброєний? З бомбою. В дев’ятсот шостому році, на розі Москательної, у мене на очах розірвало бомбою губернатора Блока… Подивилася б ти, що від нього залишилось, — тулуб і шматок бороди. — У лікаря знову затремтіли руки, він жбурнув цигарку, якої не закурив, узяв нову. — Я завжди не любив твого Телєгіна, дуже добре зробила, що з ним порвала… (Даша й на це змовчала).

І почав він з примітивної хитрості, — бачте, зацікавився, де ти…

— Якщо Говядін його схопить…

— Ніякого сумніву, у Говядіна чудова агентура… Знаєш, ти з Говядіним надто вже різко повелася… Говядін неабияка людина… Його і чехи дуже цінять, і в штабі… Часи такі — ми повинні жертвувати особистим… для блага країни, — згадай класичні приклади… Ти ж моя дочка; правда, голова у тебе хоч і з фантазіями, — він засміявся, закашлявся, — але не дурна голова…

— Якщо Говядін схопить його, — сказала Даша хрипко, — ти зробиш усе, щоб врятувати Івана Ілліча.

Лікар швидко глянув на дочку, засопів. Вона стискала в кулачку клаптики листа.

— Ти ж зробиш це, папа!

— Ні! — крикнув лікар, вдаривши долонею по столу. — Ні! Дурниці! Бажаючи тобі ж добра… Ні!

— Тобі буде трудно, але ти зробиш, папа.

— Ти дівчисько, ти просто — дурна! — загорлав лікар. — Телєгін негідник і злочинець, військовим судом він буде розстріляний.

Даша підвела голову, сірі очі її розгорілись так нестерпно, що лікар, засопівши, закрився бровами. Вона підняла, наче погрожуючи, кулачок із стисненими в ньому клаптиками.

— Якщо всі більшовики такі, як Телєгін, — сказала вона, — значить, правда у більшовиків.

— Дурна!.. Дурна!.. — Лікар схопився, затупотів, червоний, тремтячий. — Більшовиків твоїх разом з Телєгіним треба вішати! На всіх телеграфних стовпах… Шкіру дерти з живих!

Але у Даші характер був, мабуть, крутіший, ніж у Дмитра Степановича, — вона тільки зблідла, підійшла до нього близько, не зводячи з нього нестерпних очей.

— Мерзотнику, — сказала вона, — чого ти казишся? Ти мені не батько, божевільний, розбещений тип!

І вона жбурнула в обличчя йому клаптики листа…

Тієї ж ночі на світанку-лікаря розбудили по телефону. Грубуватий, спокійний голос проговорив у трубку:

— Доводжу до відома, що поблизу Самольотської пристані, за борошняним базаром, тільки що знайшли два трупи, — помічника начальника контррозвідки Говядіна і одного з його агентів…

Трубку повісили. Дмитро Степанович роззявив рота, хапаючи повітря, і звалився тут же коло телефону в сильному серцевому припадку.

XI

Армія Сорокіна, розбивши найкращі в Добрармії війська Дроздовського і Казановича, порушила початковий план виходу за Кубань і замість цього, повернувши під Кореневською на північ, почала наступ на станцію Тихорєцьку, де перебував штаб Денікіна.

Десять днів уже тривала нещадна битва. Підбадьорені першими успіхами, сорокінці змітали всі заслони перед Тихорєцькою. Здавалося, тепер ніщо не могло спинити їх нестримного руху. Денікін спішно стягав розкидані по Кубані сили. Лють була така велика, що кожна сутичка кінчалась ударом в штики.

Але з тією ж нестримністю в сорокінській армії йшов і розклад. Загострювалась ворожнеча між кубанськими полками й українськими. Українці і старі фронтовики по дорозі наступу спустошували кубанські станиці, не розбираючи, за білих вони стоять чи за червоних.

Усі поняття плутались. Станичники з жахом бачили, як з-за краю степу в хмарах куряви насуваються полчища. Денікін принаймні платив за фураж, а ці сорокінці — одно — гарячі були на руку. І от молодий сідав на коня і їхав до Денікіна, старий з жінками, дітьми і ско-. тиною — втікав у яри.

Цілі станиці піднімались проти армії Сорокіна. Кубанські полки кричали: «Нас на забій посилають, а іногородні нашу землю грабують!» Начальник штабу армії Бєляков відчайдушно крутився у вирі подій, він тільки хапався за голову, чи ціла вона ще на плечах. Ще б пак! Стратегія летіла к чорту. Уся тактика була — у вістрі штика та в революційній люті. Дисципліну заміняв невідхильний, нестримний рух усіх військових мас. На головнокомандуючого Сорокіна страшно було й дивитись: у ці дні він живився спиртом і кокаїном, — очі його почервоніли, обличчя почорніло, він зірвав голос і, як божевільний, пер вперед на плечах армії.

Сталося неминуче. Добровольча армія, прогартована наскрізь залізною дисципліною, бита і відступаюча, але, як механізм, скоряючись вблі єдиного командування, знов і знов переходила в контратаки, зачіплювалась за кожну зручну складку землі, холодно й уміло вибирала слабкі місця противника. І от, 25 липня під Виселками, за 50 верст від Тихорєцької, розігрався останній, десятий день битви.

Позиції військ Дроздовського і Казановича були навіть гірші, ніж у попередні дні. Тут червоним вдалося зайти в тил, і добровольці потрапляли майже в такий самий мішок, як більшовики під Білою Глиною. Але сорокінська армія була вже не та, що дев’ять днів тому. Запальне напруження спадало, упертість противника вселяла недовір’я, сумнів, відчай, — коли ж кінець, перемога, відпочинок?

О четвертій годині дня сорокінці кинулись в атаку по всьому фронту. Удар був жорстокий. Кругом по всьому обрію ревіли гармати. Густі цепи йшли не лягаючи. Напруження, йетерпіння, лють досягли найвищої міри…

Так почалась загибель армії Сорокіна. Перша хвиля наступаючих була розстріляна і знищена в штиковому бою. Наступні хвилі змішалися під вогнем серед трупів, поранених, падаючих. І тоді трапилось те, чого не можна врахувати, ні збагнути, ні спинити, — все напруження враз зламалось. Бракувало сил, бракувало запалу.

Холодна воля противника продовжувала завдавати розрахованих ударів, збільшуючи замішання… З півночі марковці й кінний полк, з півдня кіннота Ерделі врізалися в перемішані полки. Поповзли броньовики, які різали вогнем, задиміли бронепоїзди білих. Тоді почався відступ, втеча, бійня. До четвертої години весь степ у південному й західному напрямках був укритий відступаючою, знищеною як єдина сила армією Сорокіна.

Начштабу Бєляков силоміць звалив головнокомандуючого в автомобіль. Налиті кров’ю очі Сорокіна були вирячені, рот у піні, чорною рукою він ще стискав вистріляний револьвер. Подірявлений кулями, погнутий автомобіль шалено промчав по трупах і зник за пагорком.

Головна частина розгромленої сорокінської армії відходила на Катеринодар. Туди ж почала відступати з Таманського півострова західна група червоних військ, — так звана Таманська армія під командуванням Кожуха. На її шляху кругом повставали станиці, і тисячі іногородніх — з майном і худобою, — рятуючись від помсти станичників, утікали під захист таманців. Дорогу перепинила біла кіннота генерала Покровського. Оскаженілі таманці розбили, розпорошили її, але однаково рухатись далі — на Катеринодар — було вже неможливо, і Кожух повернув свою армію з обозами біженців круто на південь, в пустельні і трудно прохідні гори, сподіваючись пробитися до Новоросійська, де стояв Червоний Чорноморський флот.

Денікіна тепер ніщо вже не могло спинити. Легко розчищаючи путь, він з усіма силами підійшов до Катеринодара, зайнятого залишками більш уже не існуючої Північнокавказької армії, і з наскоку взяв його запеклим штурмом. Так закінчився «льодовий похід», шість місяців тому початий Корніловим з жменькою офіцерів.

Катеринодар став білою столицею. Багатющі області Чорномор’я спішно очищалися від усього, що шумувало й бушувало. У генералів, які ще недавно власною особою шукали вошей у сорочці, відродились великодержавні традиції, старий імператорський розмах.

Колишній кустарний спосіб провадження війни через добування зброї і вогневого спорядження в бою або наскоком у більшовиків був, звичайно, непридатний для нових, широких планів. Потрібні були гроші, широкий приплив зброї і спорядження, постановка інтендантської частини для великої війни, потужні бази для наступу в глиб Росії.

Епоха домашньої міжусобної війни кінчалась, — в гру вступали ззовні могутні сили.

Особлива й несподівана небезпека постала перед німецьким головним штабом зараз же після перших червневих перемог Денікіна. Більшовики були ворогом, зв’язаним по руках і ногах Брест-Литовським договором. Денікін виявлявся ворогом, ще не дослідженим і не вивченим. З розгромом сорокінської армії Денікін виходив до Азовського моря і до Новоросійська, де з перших чисел травня перебував весь російський військовий флот.

З боку Чорного моря німці не були захищені. Поки флот був у руках більшовиків, вони були спокійні, — на всяку його ворожу дію вони відповіли б переходом через український кордон. Але п’ятнадцять ескадрених міноносців і два дредноути в руках Денікіна були вже серйозною загрозою перетворення Чорного моря на фронт світової війни.

Десятого червня Німеччина пред’явила Радянському урядові ультиматумі за десять днів перевести Чорноморський флот з Новоросійська в Севастополь, де стояв сильний німецький гарнізон. В разі відмовлення Німеччина загрожувала наступом на Москву.

Тоді ж з Одеси начальник штабу австрійських окупаційних військ писав у Відень — міністрові закордоннихсправ:

«Німеччина переслідує на Україні певну господарськополітичну мету. Вона хоче назавжди закріпити за собою безпечний шлях на Месопотамію і Аравію через Баку і Персію.

Шлях на схід іде через Київ, Катеринослав і Севастополь, звідки починається морське сполучення на Батум і Трапезунд.

Для цієї мети Німеччина має намір залишити за собою Крим, як свою колонію, або в якій-небудь іншій формі. Вони ніколи вже не випустять із своїх рук цінного Кримського півострова. Крім того, щоб повністю використати цей шлях, їм необхідно оволодіти залізничною магістраллю, а тому що постачати вугілля з Німеччини цій магістралі і Чорному морю неможливо, то їй необхідно заволодіти найзначнішими шахтами Донбасу. Все це Німеччина так чи інакше забезпечить собі…»

Коли десятого червня в Москві був одержаний німецький ультиматум, Ленін — як завжди, без вагання — розв’язав це тяжке і для багатьох «нерозв’язне» питання. Вирішено було: воювати з німцями зараз ще не можна, але і флоту їм віддавати не можна.

З Москви в Новоросійськ виїхав представник Радянського уряду товариш Вахрамєєв. В присутності делегатів від Чорноморського флоту і всіх командирів він запропонував єдину більшовицьку відповідь на ультиматум: Рада Народних Комісарів надсилає відкрите радіо Чорноморському флоту з наказом іти в Севастополь і здаватися німцям, але Чорноморський флот цього наказу не виконує і топиться на Новоросійському рейді.

Радянський флот — два дредноути і п’ятнадцять ескадрених міноносців, підводні човни й допоміжні судна, приречені Брест-Литовським договором на бездіяльність, — стояв у Новоросійську, на рейді.

Делегати від флоту з’їхали на берег і похмуро вислухали Вахрамєєва, — він пропонував самогубство. Але — куди не кинь, виходить клин: нічого не вдієш, у флоту не було ні вугілля, ні нафти. Москву заслоняли німці, зі сходу наближався Денікін, на рейді вже креслили піняві смуги перископи німецьких підводних човнів, і в синяві поблискували німецькі бомбовози. Довго й гаряче сперечалися делегати… Але вихід був один: топитися… Проте перед цією страшною справою делегати вирішили поста- вити долю флоту на голосування всього флотського екіпажу.

Почалися багатотисячні мітинги в Новоросійській гавані. Трудно було зрозуміти морякам, дивлячись на ошвартовані сіро-сталеві гіганти — дредноути «Воля» і «Свободная Россия», на вкриті воєнною славою швидкохідні міноносці, на складні перепльоти башт і іцогл, що громадились над гаванню, над юрбами народу, — трудно було уявити, що цей грізний здобуток революції, плавуча батьківщина моряків опуститься на дно морське без єдиного пострілу, не опираючись.

Не такі були голови у чорноморських моряків, щоб спокійно наважитись на самознищення. Багато було викричано несамовитих слів, бито себе в груди, подерто тільників на татуйованих грудях, розтоптано кашкетів із стрічками…

Від світання до смеркання, коли захід червонив лілово-похмурі води не свого тепер, проклятого моря, — густі юрби моряків, фронтовиків та іншого приморського люду хвилювались по всій набережній.

Командири суден і офіцери дивилися на справу порізному: більша частина таємно згоджувалась іти на Севастополь і здаватися німцям; менша частина, на чолі з командиром есмінця «Керчь», старшим лейтенантом Кукелем, розуміла неминучість загибелі і все величезне значення її для майбутнього. Вони говорили:

«Ми повинні покінчити самогубством, — на деякий час закрити книгу історії Чорноморського флоту, не заплямувавши її…»

На цих грандіозних і шумних, як ураган, мітингах вирішували: вранці — так, увечері — інак. Найбільше успіху було у тих, хто, вдаривши об землю шапкою, кричав:

— … Товариші, чхали ми на москалів. Нехай вони самі потонуть. А ми нашого флоту не віддамо. Будемо з німцями битися до останнього снаряда…

«Уррра!» — котилося ревіння по гавані.

Особливо велике збентеження почалось, коли за чотири дні до строку ультиматуму примчали з Катеринодара голова ЦВК Чорноморської республіки Рубін і представник армії Перебийніс — сажневого зросту, страшний на вигляд чоловік з чотирма револьверами за поясом. Обидва вони — Рубін у предовгій промові і Перебийніс, гримлячи басом і потрясаючи зброєю, — доводили, що ні віддавати, ні топити флот не можна, що в Москві самі не розуміють, що говорять, що Чорноморська республіка доставить флоту все, що йому потрібно: і нафту, і снаряди, і харчі.

— У нас на фронті справи такі, в бога, в душу, в віру… — кричав Перебийніс, — на майбутньому тижні ми суку Денікіна з його кадетами в Кубані втопимо… Братішки, кораблів не топіть, — ось що нам потрібно. Щоб ми на фронті почували, що в тилу у нас могутній флот. А будете топитися, братішки, то я від усієї кубано-чорноморської революційної армії категорично заявляю: такого зрадництва ми не можемо стерпіти, ми з відчаю повернемо свій фронт на Новоросійськ в кількості сорока тисяч штиків і вас, братішки, всіх до єдиного, піднімемо на свої штики…

Після цього мітингу все пішло врозбрід, запаморочились голови. Команди почали втікати з кораблів світ за очі. В юрбі все більше з’являлось темних типів — вдень вони голосніше за всіх кричали: «Битися з німцями до останнього снаряда», — а вночі купки їх підбирались до збезлюділих міноносців — готові напасти, повкидати у воду команду і грабувати.

В ці дні на борт міноносця «Керчь» повернувся Семен Красильников. Семен чистив мідну колонку компаса. Вся команда працювала зранку, шкребучи, миючи, чистячи міноносець, що стояв за десять сажнів від стінки. Гаряче сонце сходило над вигорілими від спеки прибережними пагорками… В безвітряній задусі висіли прапори. Семен старйнно надраював мідяшку, стараючись не дивитися в бік гавані. Команда прибирала міноносець перед смертю.

В гавані диміли величезні труби дредноута «Воля». Виблискували гармати із знятими чохлами. Чорний дим піднімався до неба. Корабель, і дим, і бурі пагорки, з цементовими заводами коло підніжжя їх, відбивались у дзеркальній затоці.

Семен, присівши на голі п’яти, тер, тер мідяшку. Цієї ночі він держав вахту, і так йому було гірко, коли роздумався: даремно заїхав сюди. Даремно не послухав брата й Мотрону… Сміятися будуть тепер: «Ех, — скажуть, — добре ти повоював з німцями — пропили флот, братішки…» Що скажеш на це? Скажеш: своїми руками почистив, прибрав і потопив «Керчь».

Від «Воли» до суден бігав моторний катер, махали прапорцями. Есмінець «Дерзкий» відчалив від стінки, взяв на буксир «Беспокойного» і повільно потяг його на рейд. Ще повільніше, мов хворі, рухались за ним по дзеркалу затоки ескадрені міноносці: «Поспешньїй», «Живой», «Жаркий», «Громкий».

Потім у русі настала перерва. В гавані залишилось вісім міноносців. На них не було помітно ніякого руху. Всі очі тепер були спрямовані на світло-сіре, з іржавими патьоками по бортах сталеве громадйще «Воли». Моряки дивились на нього, покидавши швабри, суконки, брандспойти. На «Воле» розвівався ліниво прапор командуючого флотом, капітана першого рангу Тихменєва.

На борту есмінця «Керчь» моряки говорили стиха, тривожно:

— Дивись… Втече «Воля» в Севастополь…

— Братішки, невже вони такі гади!.. Невже у них революційної совісті нема!..

— Ну, якщо втече «Воля», в кого ж тоді вірити, братішки?..

— Не знаєш, чи що, Тихменєва? Самий і є ворог, лисиця дворушна!

— Втече! От зрадники!..

За «Волей» на якорях стояв рідний брат «Воли» — дредноут «Свободная Россия». Але він, здавалося, дрімав спокійно, — весь покритий чохлами, на палубах не видно було ані душі. Від молу щосили гребли до нього якісь човни. І от ясно у безвітряній гавані залунали боцманські свистки, на «Воле» загуркотіли лебідки, полізли вгору мокрі ланцюги, обліплені мулом якорі. Ніс корабля почав завертати, перепльоти щогл, труби, башти зрушились на фоні білуватих міських дахів.

— Втекли… До німців… Ех, братішки… В полон здаватися!.. Що ви зробили?..

На місток міноносця «Керчь» вийшов командир з великим облупленим носом на чорно-загорілому обличчі. Запалі очі його стежили за рухами «Воли». Перегнувшись з містка, він скомандував:

— Підняти сигнал…

— Єсть, підняти сигнал! — зразу пожвавішали моряки, кидаючись до ящика з сигнальними прапорами. До щогли «Керчи» злетіли барвисті прапорці, затріпотіли в синяві. Їх сполучення означало:

«Суднам, які йдуть у Севастополь, — ганьба зрадникам Росії!..»

На «Воле» не відповіли на сигнал сигналом, ніби й не помітили… «Воля» пливла повз військові судна, що залишались вірними честі, — безлюдна, зганьблена… «Помітили!» — раптом здивувались моряки. Дві величез-; ні гармати на кормовій башті «Воли» піднялись, башта повернулася в бік міноносця… Командир на містку «Керчи», вхопившись за поручні, задер облупленого великого носа назустріч смерті. Але гармати поворушились і застигли.

Розвиваючи хід, «Воля» обійшла мол, і незабаром гордий профіль її потонув за обрієм, щоб через багато років пришвартуватися, обеззброєною, заіржавленою і навіки зганьбленою, в далекій Бізерті.

Командуючий флотом Тихменєв наполіг на своєму і виконав формальний наказ Раднаркому: дредноут «Воля» і шість ескадрених міноносців здалися в Севастополі на милость. Екіпаж і офіцери були відпущені на волю.

Моряки розбрелись хто куди — на батьківщину, по домівках. Розказували, звичайно, що рука, мовляв, не піднялась топити кораблі, а більше всього злякалися сорока тисяч чорноморських червоноармійців, що обіцяли підняти на штики весь Новоросійськ.

Дредноут «Свободная Россия» і вісім ескадрених міноносців залишились у Новоросійському порту. На другий день минав строк ультиматуму. Над містом високо кружляли німецькі літаки. На рейді, серед виграючих дельфінів, з’являлися перископи німецьких підводних човнів. В Темрюку, неподалік, — чути — висаджувався німецький десант. А на набережних Новоросійська, не розходячись, день і ніч бушували мітинги, і все настирливіше кричали якісь цивільні типи:

— Братішки, не губіть себе, не топіть флоту…

— Офіцери тільки хочуть топити флот, офіцери, всі до одного, куплені Антантою…

— В Севастополі покидали ж у воду офіцерів у грудні місяці, що ж — тепер боїтесь? Дайош вахрамєєву ніч!..

Тут же, замість крикуна, кидався агітатор, рвав на грудях сорочку:

— Товариші, не слухайте провокаторів. Одведете до німців флот, німці ж вас будуть розстрілювати з цих гармат… Не віддавайте зброї імперіалістам… Рятуйте світову революцію!..

От і розберись: кого слухати? А на місце агітатора вилазив фронтовик з Катеринодара, весь обвішаний зброєю, знову погрожував сорока тисячами штиків… І до ночі на вісімнадцяте червня багато команд не повернулися на судна, — зникли, розбіглись, поховались, пішли в гори…

Цілу ніч міноносець «Керчь» перемовлявся світловими сигналами. «Свободная Россия» відповідала, що принципово готова топитися, але команди на ній залишилося з двох тисяч менше сотні, і навряд чи можна буде навіть розвести пару, відійти від стінки.

Міноносець «Гаджи-бей» промиготів, що на ньому й досі триває бурхливий мітинг, з’явилися дівки з міста з спиртом, очевидно, підіслані, і можливий грабіж судна. На міноносці «Калиакирия» залишились командир і судновий механік. На «Фидониси» — шість чоловік. Про те саме сигналізували й міноносці «Капитан Баранов», «Сметливьій», «Стремительньїй», «Пронзительньїй». Повністю команди знаходились тільки на «Керчи» і «Лейтенанте Шестакове».

Опівночі до «Керчи» підійшла якась шлюпка, і зухвалий голос звідти покликав:

— Товариші моряки… З вами говорить кореспондент «Известий ЦИК». Тільки що одержано телеграму з Москви від адмірала Сабліна: ні в якому разі флоту не топити і в Севастополь не йти, а чекати дальших розпоряджень…

Матроси, перегнувшись з фальшборту, мовчки вдивлялися в темряву, де гойдався човен. Голос продовжував доводити й умовляти… Лейтенант Кукель, вийшовши на місток, перебив його:

— Покажіть телеграму адмірала Сабліна.

— На жаль, залишилась удома, товаришу, зараз можу привезти.

Тоді Кукель голосно промовив, розтягаючи слова, щоб було чутніше:

— Шлюпці з правого борту відійти на півкабельтових. Ближче не підходити…

— Звиняюсь, товаришу, — нахабно закричав голос з шлюпки, — ви не бажаєте слухати розпоряджень центру, я буду телеграфувати.

— В противному разі буду топити шлюпку. Вас візьму на борт. За дії команди не відповідаю.

З шлюпки на це нічого не відповіли. Потім обережно хлюпнули весла. Обрис човна потонув у темряві. Матроси засміялися. Командир, заклавши руки за спину, сутулуватий, худющий, ходив по містку, крутився, як у клітці.

Тієї ночі мало хто спав. Лежали на палубі, мокрій від роси. Час від часу підніметься голова і скаже слово, і сой втікає від очей, говорять стиха. Ось уже поблідли зірки. Зайнялася зоря за пагорками. З берега прийшов мічман Анненський, командир «Лейтенанта Шестакова», повідомив, що команди втікають не тільки з міноносців, портових буксирів і катерів, але й на комерційних кораблях не залишилось жодного матроса, — невідомо, чим буксирувати судна на рейд.

Командир «Керчи» сказав:

— Мічман Анненський, відповідальність лежить на нас, за всяку ціну ми потопимо кораблі.

Мічман Анненський труснув головою. Помовчали. Потім він пішов. Коли зоря розгорілась над затокою, «Лейтенант Шестаков» повільно відчалив від стінки, тягнучи на буксирі «Капитана Баранова», і почав виводити його на зовнішній рейд, до місця потоплення. Міноносці тримали на щоглах сигнал:

«Гину, але не здаюся».

Незабаром вони зникли у вранішньому тумані. Всі судна здавались тепер безлюдними. Над сталевим громадищем «Свободной России» літали чайки. Диміла «Керчь». Незважаючи на ранній час, юрби народу бігли на набережні, смужка молу була обліплена чорно, як мухами. Біля кораблів починалась тиснява, лізли на плечі, зривалися в воду.

Семен Красильников стояв на варті коло сходнів. О шостій годині з юрби протовпився невеликий, червоний від збудження чоловік у чорній морській тужурці без погонів, застукотів підборами по сходнях. Рум’яне обличчя його з маленьким скривленим ротом було в поту.

— Тут старший лейтенант Кукель? — крикнув він до Семена, витріщившись голубими, веселими, круглими очима на матроса, що загородив дорогу штиком. Він поляпав себе по боках, по грудях, витягнув і пред’явив мандат на ім’я представника центральної Радянської влади, товариша Шахова. Матрос похмуро опустив штик:

— Проходьте, товаришу Шахов.

Кукель зійшов йому назустріч і почав розповідати про майже безнадійне становище. Він говорив докладно й не поспішаючи. У Шахова нетерпляче крутились очі:

— Дурниці, викручувались і з гіршої халепи. Я вже говорив з моряками, настрій чудовий. Зараз дістану вам буксир, все, що потрібно… Скличемо мітинг… Утрясеться якнайкраще…

Він узяв катер і відплив на «Свободную Россию». Звідти почав мотатися в катері від судна до судна. Семен бачив, як його коротенький тулуб повисав на штормових трапах торгових пароплавів, як він, вискакуючи на берег, поринав у юрбу, і звідти лунали крики, піднімались руки. В одному місці тисячі горлянок заревіли «ура».

Кілька шлюпок, порчі моряків, відчалили від стінкй, пішли в глиб гавані, до заіржавленого невеликого пароплава, і незабаром з труби його повалив густий дим, він знявся з якоря і підійшов до «Свободной России». Ще на одній шхуні заметлялись паруси. Повернувся «Лейтенант Шестаков» і взяв на буксир другого міноносця.

О десятій годині юрба вже підійшла аж до сходнів «Керчи». Настрій начебто знову змінився на гірше. До борту протовплювались якісь голодранці, у кожного — ковбаса, хліб, сало. Вишкіряючи зуби, підморгували морякам, показуючи пляшки з спиртом. Тоді Кукель наказав прибрати сходні й віддати кінці. «Керчь» одійшла від цих диявольських спокус на середину гавані, звідки і стежила за буксируванням міноносців.

Іржавий пароплав, що здавався шкаралупою, пихкаючи і димлячи, зрушив нарешті «Свободную Россию», і вона велично попливла повз тисячні юрби. Багато хто знімав шапку, як перед труною. «Свободная Россия» поминула бони, ворота й гавань і віддалялася в глиб рейду. Знову ждали німецьких аеропланів, але небо й море були спокійні. В гавані залишився тільки есмінець «Фидониси».

Знову в юрбі почалось вирування, і чорна ікра голів збилась коло стінки, де стояв «Фидониси». До нього підходила парусно-моторна шхуна, щоб узяти на буксир. З юрби полетіло каміння назустріч шхуні, ляснуло кілька револьверних пострілів. Сивоволосий чоловік, вилізши на ліхтар, кричав:

— Братовбивці, Росію продали… Армію продали… Братішки!.. Чого ж ви дивитесь!.. Останній флот продають…

Юрба заревіла, вивертаючи каміння. Кілька чоловік перескочило через борт «Фидониси». Тоді швидко до берега підійшла «Керчь», дзвін на ній пробив бойову тривогу, гармати жерлами повернулись на юрбу, командир закричав у мегафон:

— Назад! Відкрию вогонь!

Юрба позадкувала, відхлинула, заверещали роздавлені. Знявся пил, і берег збезлюдів. Шхуна взяла на причал і повела «Фидониси».

«Керчь» повільно йшла слідом до місця, де на рейді лежали всі кораблі на легкій хвилі. Семен дивився на чайок, що летіли високо за кормою, потім почав дивитись на командира, який вчепився обома руками за поручні містка.

Була четверта година дня. «Керчь» обійшла з правого борту «Фидониси», командир сказав одне тільки слово, — чорною тінню мелькнула з апарата міна, пінява смуга побігла по хвилі, і от, якраз посередині, корпус «Фидониси» піднявся, розламуючись, патлата гора води й піни злетіла з морської безодні, важкий гуркіт покотився далеко по морю. Коли гора води опала, на поверхні не було «Фидониси», — нічого, крім піни. Так почалося потоплення.

Підривні команди відкривали на міноносцях кінгстони і клінкети, віддраювали всі ілюмінатори на нахиленому борту і, перед тим як сідати з потопаючої палуби в шлюпку, запалювали бікфордів шнур, щоб висадити в повітря десятифунтовим патроном турбіни й циліндри. Міноносці швидко зникали під водою на багатосажневій глибині. Через двадцять п’ять хвилин рейд був пустинний.

«Керчь» повним ходом підійшла до «Свободной России» і викинула міни. Матроси повільно зняли кашкети. Перша міна ударила в корму, — дредноут хитнувся, охоплений потоками води. Друга влучила в борт, в середину. Крізь хмару піни й диму було видно, як захиталася щогла. Дредноут боровся, наче жива істота, ще величніший серед ревучого моря і громових вибухів. У матросів текли сльози. Семен закрив долонями лице…

Командир Кукель весь висох у ці хвилини, — залишився у нього тільки ніс, простягнутий до гинучого корабля. Вдарила остання міна, і «Свободная Россия» почала перевертатися догори кілем… Вона зробила ще зусилля, наче піднімалася з води, і швидко пішла на дно в пінявому вирі.

Від місця загибелі «Керчь» пішла, розвиваючи граничну швидкість, на Туапсе. Перед ранком команда була висаджена в шлюпки. Після цього «Керчь» послала радіо:

«Всім… Загинув, знищивши частину суден Чорноморського флоту, які вважали краще загинути, ніж ганебно здатись Німеччині. Ескадрений міноносець «Керчь».

Міноносець відкрив кінгстони, висадив у повітря машини й затонув на п’ятнадцятисажневій глибині.

На березі Семен Красильников радився з товаришами, — куди тепер іти? Думали так і сяк і зговорились іти на Астрахань, на Волгу, де, чути було, Шахов формує річковий військовий флот для боротьби з білогвардійцями.

Гірськими стежками і навмання, переслідувана по п’ятах, оточена поголовно повсталими станицями, Таманська армія під командою Кожуха пробивалась обхідним шляхом на верхів’я Кубані.

Шлях лежав через Новоросійськ, зайнятий після загибелі флоту німцями. Колони таманців підійшли несподівано, — війська з піснями проходили через місто. Німецький гарнізон, не розуміючи їх намірів, кинувся на судна й обстріляв морськими гарматами задню колону і заразом п’яних і озвірілих станичників, що насідали на її хвіст.

З обачності німці залишили місто, і воно, коли Кожух, відбиваючись, пішов далі, було зайняте козаками і потім регулярними військами білих. Місто було віддане на поталу і розорення.

Матросів, червоноармійців і просто жителів, котрі беззахисніші, без суду вішали на телеграфних стовпах. Ломові візники звезли в ті дні три тисячі трупів у море. Новоросійськ став білим портом.

По голодному узбережжю Таманська армія, обтяжена обозами п’ятнадцяти тисяч біженців, дійшла до Туапсе і звідти круто завернула на схід. Денікінці гнались по п’ятах, попереду всі ущелини й висоти були зайняті повстанцями. Кожний день розгортався в тяжкий бій. Спливаючи кров’ю, огризаючись, вмираючи від голоду, армія сповзала в ущелини, видиралась на круті горби, танула і йшла, пробиваючи лобом дорогу.

Одного разу до Кожуха привели відпущеного генералом Покровським полоненого червоноармійця з листом, написаним з військовою простотою:

«Ти, мерзотнику, зганьбив усіх офіцерів російської армії і флоту тим, що наважився вступити в ряди більшовиків, злодіїв і босяків; май на увазі, що тобі і твоїм босякам настав кінець. Ми тебе, мерзотника, взяли в цупкі руки і ні в якому разі не випустимо. Якщо хочеш пощади, тобто за свій вчинок відбутися арештантськими ротами, тоді я наказую тобі виконати мій наказ: сьогодні ж скласти всю зброю, а банду, роззброєну, відвести на віддаль чотирьох-п’яти верст на захід від станції Бєлорєченської. Коли це буде виконано, негайно повідомиш мені на четверту залізничну будку…»

Кожух, читаючи цього листа, пив чай з консервної банки. Він подивився на босого, в непідперезаній сорочці червоноармійця, що сумовито стояв перед ним.

— Гівнюк ти, брат, — сказав йому Кожух, — як же ти мені передаєш такі листи? Іди в свою частину…

Тієї ж ночі Кожух завдав генералові Покровському страшного удару, збив і гнав кіннотою його частини. Прорвався на Бєлорєченську і вийшов з оточення. Наприкінці вересня Таманська армія з’явилась під Армавіром, зайнятим денікінцями, взяла його штурмом і в станиці Невинномиській з’єдналася з залишками армії Сорокіна.

Втративши після розгрому під Виселками й Катеринодаром вплив в армії, скуштувавши хмелю воєнної слави і озлоблений невдачами, Сорокін відступав все далі й далі на схід, крутячись, як тріска, у вирі того, що ще недавно називалося дивізіями, бригадами, полками. Тепер це були юрби, які втікали при перших пострілах противника. Відступаючи, вони все змітали по дорозі. Їх вабило одне — якнайшвидше одірватися від смерті, що висіла за плечима, втекти світ за очі. Нескінченні юрби дезертирів плентались Терськими степами, стародавньою дорогою народів, вкритою полином і могилами.

З-під Катеринодара вийшло близько двохсот тисяч війська й біженців. Ті, хто залишився, були зарубані, повітані, замучені станичниками. В кожній станиці гойдалися трупи на пірамідальних тополях. Червоним мстилися тепер без пощади, не побоюючись їх повернення, В усьому краю випалювали саме ім’я більшовиків.

Сорокін був народжений революцією. Він звіриним чуттям розумів її піднесення й падіння. Він не керував відступом, це було б марно. Стихія спрямувалась на схід, — вона спиниться, коли у білих ослабне упертість переслідування.

Йому залишалось тільки похмуро дивитись у вікно вагона, що повз спаленими степами, мимо могил стародавніх пелазгів, кельтів, германців, слов’ян, хозарів… Особистий конвой охороняв його поїзд, бо ті, що йшли повз нього, кричали:

— Братішки, командири нас продали, пропили, бий командирів, ми своїх побили.

Начштабу Бєляков приходив у купе, зітхав і обережно починав говорити туманні слова про неможливість дальшої боротьби. «Революція має свої фази, — постійно повторював він, погладжуючи долонею великого лоба, — піднесення минуло, проти нас виступають уже стихійні сили. Ми боремося не з офіцерами тільки, а з усім народом. Треба вчасно врятувати завоювання революції… Врятувати хоч би компромісним миром…» І він наводив дуже переконливі приклади з історії…

«За які гроші хочеш мене купити, падлюко?» — тільки й відповідав на це Сорокін. Коли б йому потрапив Денікін зараз у руки — з’їв би його живцем. Але найлютіше розгорялось його серце на товаришів, членів Чорноморського ЦВК, що втекли з Катеринодара в П’ятигорськ. Вони тільки й знали, що «вишукувати засоби, як обеззброїти диктаторські наміри Сорокіна…» Не виконували термінових наказів, всюди втручалися, — лізли з своїм Марксом в саму душу головнокомандуючого.

В салон-вагоні Сорокіна знову з’явилась Зінка-блондиночка, — в цьому почувалось піклування Бєлякова. Зінка була така сама рожевенька і спокуслива, тільки голосок трохи охрип; усі її шовкові кофточки й гітару поцупили в обозі. Поводження її з головнокомандуючим стало більш незалежним.

Ночами, коли опускалися штори в салоні і Сорокіна поймав похмурий захват сп’яніння, Зінка, побренькавши на балалайці, починала верзти ті самі нісенітниці, що й Бєляков: про близький кінець революції, про блискучу долю Наполеона, який зумів перекинути міст від якобінського терору до імперії… У Сорокіна починали світитися очі, билося серце, гонячи в мозок гарячу кров навпіл із спиртом. Він зривав штору й дивився у вікно, в нічну темряву, де йому ввижалися відблиски його гарячкової фантазії…

Натиск білих послаблювався. Червона Армія зачепилась, нарешті, за лівий берег верхньої Кубані і сіла в окопи. В цей час з Царицина повернувся через Киргизькі степи командир Сталевої дивізії Дмитро Жлоба з вантажними автомобілями. Він привіз двісті тисяч патронів і передав наказ кавказьким військам — просуватись на північ, на допомогу Царицину, що його отбчувала білокозача армія отамана Краснова.

Сорокін навідріз одмовився виконати наказ. Українські полки, яким набридло воювати на чужій землі, захвилювались і знялися з фронту. На умовляння й погрози Сорокіна вони чхали. І тільки Жлобі, що був родом з Полтави, вдалося спинити частину військ; він говорив й ними розсудливо й не кваплячись, по-селянськи, — поквалив їх, похвалив себе. Українці побачили, що це не хто-небудь, а батько, і послухали. Дмитро Жлоба повів їх у бій і під Невинномиською розбив сильну офіцерську колону. За це Сорокін люто зненавидів його.

Поздоровивши з перемогою, він призначив Дмитра Жлобу командуючим частиною фронту і того ж дня таємно наказав роззброїти його частини, а Жлобу і весь командний склад розстріляти. Дізнавшись про таємний наказ, Жлоба із своєю Сталевою дивізією, поповненою українцями, знявся з фронту і пішов солончаковими степами, глибокими пісками на Царицин, виконуючи наказ реввійськради Десятої армії. Тоді Сорокін оголосив його поза законом, поставив за обов’язок кожному червоноармійцеві застрелити його і заборонив кому б то не було постачати Сталевій дивізії фураж. Але Жлоба пішов, ні одна рука не піднялась застрелити його. Коли в дорозі потрібний був фураж, він в’їжджав у село, знімав шапку-кубанку і з слізьми на очах просив у сільського виконкому сіна, вівса і хліба і пояснював, що не він, Жлоба, зрадник, а білобандит і запроданець головнокомандуючий Сорокін.

Незабаром настало і друге випробування для сорокінської честолюбності: з-за гір з’явився Кожух, якого вважали загиблим, і наскоком взяв Армавір, відкинувши білих за Кубань. Таманці неохоче виконували розпорядження Сорокіна або й зовсім не слухали. Загартована в надзвичайно важкому поході Таманська армія увійшла кістяком у розтріпану сорокінську й укріпилась тепер на лінії Армавір — Невинномиська — Ставрополь.

Була осінь, ішли затяжні і криваві бої за оволодіння багатим містом Ставрополем. Всюди на чолі билися таманці.

У денікінців також з’явилася нова сила — білий партизан Шкуро, відчайдушного життя пройдисвіт і вояка, що сформував з усякої наволочі вовчу сотню.

Штаб Сорокіна перейшов у П’ятигорськ. Сорокін більше не з’являвся на фронті: наставали нові порядки, на Кавказ проникала влада Москви, відчувалась що день, то міцніше. Почалося з того, що крайовий комітет партії постановив утворити Військово-революційну раду. З Москвою Сорокін не змагався, довелося скоритись. В Реввійськраду були обрані всі нові люди. Влада головнокомандуючого переходила до колегії. Сорокін зрозумів, що йдеться про його голову, і почав відчайдушно боротися.

На засіданнях Реввійськради він сидів похмурий і мовчазний; коли брав слово, то відстоював кожну букву, і йому вдавалося проводити все, що він хотів, бо в П’ятигорську були зосереджені вірні йому військові частини. Його боялися, і недаремно. Він шукав нагоди показати владу і знайшов нагоду. Командир другої таманської колони Мартинов заявив на військовому з’їзді в Армавірі, що відмовляється виконувати бойові накази головнокомандуючого. Тоді Сорокін зажадав у Реввійськради голови Мартинова. Він пригрозив цілковитою анархією в армії. Врятувати Мартинова було не можна. Його викликали в П’ятигорськ, заарештували, і на майдані перед фронтом він був розстріляний. Буря прошуміла по полках таманців, вони поклялися помститись.

Був сформований новий штаб при головнокомандуючому. Бєлякова усунули зовсім, і Сорокін не відстоював його. Начштабу здав гроші і справи і з’явився на квартиру до колишнього друга за поясненнями. Сорокін ходив по кімнаті, заклавши руки за спину. На столі горіла бляшана лампа, стояла незачеплена їжа, почата пляшка горілки. За вікном у сухому світлі призахідного сонця темнів лісистий Машук…

Мигцем глянувши на Бєлякова, коли той увійшов, Сорокін продовжував ходити. Бєляков сів коло стола, схиливши голову. Сорокін зупинився перед ним, здвигнув плечем:

— Горілки хочеш? По останній. — Він хрипко зареготав, швидко налив дві чарки, але не випив і знову почав ходити. — Ти своє вже відспівав, брат… І моя порада — утікай звідси… Я за тебе оступатися не буду… Завтра призначу комісію — для ревізії твоїх справ, зрозумів? Найпевніше — розстріляємо…

Бєляков підвів до нього обличчя — сіре, змарніле, провів долонею по лобі, і рука впала.

— Мізерна… маленька людина, ось ти хто, — сказав Бєляков. — Даремно я тобі віддавав усю душу… Сволоч ти… А я його в Наполеони готував… Воша!..

Сорокін узяв чарку, — зуби зацокотіли по склу, — випив. Заходив, засунувши руки в кишені черкески. З розгону спинився:

— Ревізії не буде. Забирайся к чорту. Що я тебе не застрелив зараз, — пам’ятай, — це за твої заслуги… І оціни, — зрозумів?

Ніздрі його стали втягати повітря, губи посиніли, він весь затремтів, стримуючи шалену лють.

Бєляков надто добре знав характер Сорокіна: не зводячи з нього очей, позадкував до дверей і швидко зачинив їх за собою… Вийшов він заднім ходом через двір і тієї ж ночі зник з П’ятигорська.

Година за годиною, випиваючи чарку за чаркою, Сорокін продумав цілу ніч. Колишній друг отруїв його краплею презирства, але отрута була страшна, муки нестерпні…

Він закривав руками обличчя: правду, правду казав Бєляков… В червні був наполеонівський розмах, а скінчилося засіданнями у військовій колегії, вічною оглядкою на московських партійців… Бєляков не своє сказав… Так говорять в армії, в партії. І Денікін, ой Денікін! Він пригадав, і зараз на всю глибину жала пронизала його одна статейка в катеринодарській білогвардійській газеті — інтерв’ю з Денікіним. «Я думав: передо мною лев, але виявилось, що цей лев — полохлива собака, яка нап’яла на себе лев’ячу шкуру… Власне, це мене не дивує, — Сорокін був і залишився малограмотним, ординарним козачим офіцером у чині хорунжого». Ох, Денікін! Зажди… настане час… Пожалієш.

Сорокін стискав руки, скрипів зубами. Кинутись на фронт, повести всю армію, збити, гнати, топтати кіньми офіцерів, палити з чотирьох кінців станиці. Вдертися в Катеринодар… Наказати прйвести до себе Денікіна, — взяти його прямо з ліжка, у підштанках… «А що, чи не ви ото, Антоне Івановичу, вправлялися в заміточках для газети про ординарного хорунжого? Він перед вами, мій шановний… То як же тепер, — паси вам будемо вирізувати з спини, чи вистачить з вас півтори тисячі шомполів?»

Сорокін стогнав, відганяючи настирливі маячні мрії… Дійсність була темна, невиразна, тривожна, ганебна… Треба було наважуватись. Старий друг, начштабу, зробив йому сьогодні останню послугу… Сорокін підходив до вікна, куди легкий вітер доносив гіркий, сухий дух полиневих степів. Темно-багрова смуга вранішньої зорі, ще не світячись, проступила в похмурому небі. І знову виднілось лілове громадище Машука… Сорокін усміхнувся: «Ну що ж, спасибі, Бєляков… Гаразд, — вагання, нерішучість к чорту…» І тієї ж ночі Сорокін вирішив грати ва-банк.

Найближчими днями Реввійськрада Кавказької армії після довгих вагань проголосувала нарешті наступ. Тили перекидались у Святий Хрест, армія зосереджувалась у Невинномиській і звідти мала вирушити на Ставрополь і Астрахань, щоб з’єднатися флангом з Десятою армією, що билася під Царицином. Це був якраз той план, що його Дмитро Жлоба привіз із Царицина.

Взяття Ставрополя було доручено таманцям. Усе завсь рушилося, — тили рушили на північний схід, ешелони — на північний захід. Політруки й агітатори рвали голосові зв’язки, піднімаючи настрій у частинах, кидаючи запалюючі лозунги. Начальники колон виїхали на фронт. П’ятигорськ спорожнів. У ньому залишився тільки уряд — ЦВК Чорноморської республіки і Сорокін з своїм штабом та конвоєм. У метушні ніхто не помітив, що уряд, власне, відданий на добру волю головнокомандуючого.

Увечері, повертаючись додому в супроводі вістового, Сорокін пустив коня широкою риссю і, завертаючи від міського парку під гору, штовхнув конем якогось сутулуватого, широкого чоловіка в шкіряній куртці. Той похитнувся, вхопився за стегно, де висів у нього наган. Сорокін гнівно звів докупи брови і впізнав Гимзу. Він мав бути на фронті… Гимза зняв руку з кобури. Погляд його напівзакритих бровами очей здавався чудним… Такий погляд був у Бєлякова під час останньої розмови… На темному, як халява, бритому обличчі Гимзи раптом заблищала вузька смужка зубів. У Сорокіна похололо всередині, — і цей сміється!..

Він так стиснув шенкелі, що кінь, захропівши, рвонувся, поніс головнокомандуючого по цокаючому брукові вгору, де мекала, трясла курдюками, повертаючись з поля, духовита отара баранів. Це було в ніч на тринадцяте жовтня. Сорокін викликав до себе начальника конвою, і той, оглядаючись на вікно, сказав пошепки, що Гимза дійсно сьогодні приїхав у П’ятигорськ і запропонував ЦВК викликати з фронту дві роти для охорони… «Дурневі зрозуміло, товаришу Сорокін, проти кого ці заходи…»

Коли над темним і сонним П’ятигорськом, над Машуком розгорілись на всю красу осінні зорі, конвойні Сорокіна тихо, без шуму, увійшли в квартиру голови ЦВК Рубіна, членів Власова і Дунаєвського, члена Реввійськради Крайнього і голови Чека Рожанського, взяли їх з ліжок, вивели з приставленими до спини штиками за місто, за насип залізниці, і там, не наводячи ніяких підстав, розстріляли.

Сорокін стояв у цей час на площадці свого вагона на станції Лермонтово. Він чув постріли, — п’ять ударів у нічній тиші. Потім почулося важке дихання, — підійшов, облизуючи губи, начальник конвою. «Ну?» — спитав Сорокін. «Ліквідовані», — відповів начальник конвою і повторив прізвища убитих.

Поїзд одійшов. Тепер головнокомандуючий на крилах летів на фронт. Але швидше за нього летіла звістка про небувалий злочин. Кілька комуністів з крайового комітету, ще вчора попереджені Гимзою, раніш за Сорокіна виїхали з П’ятигорська на автомобілі. Тринадцятого вони скликали в Невинномиській фронтовий з’їзд. І в той час, коли Сорокін з’явився перед частинами своєї армії, — пишний, як східний володар, оточений сотнею конвойців, з сурмачами, що грали тривогу, з особистим прапором головнокомандуючого попереду, — в цей час фронтовий з’їзд у Невинномиській одностайно оголосив Сорокіна поза законом, оголосив про те, що він має бути негайно заарештований, приставлений у станицю Невинномиську і відданий до суду.

Головнокомандуючому закричали про це таманці-червоноармійці, відчинивши двері теплушок. Сорокін повернувся на станцію і викликав до себе командирів колон. Ніхто не прийшов. Він просидів до смерку на вокзалі. Потім звелів подати собі коня і вдвох з начальником конвою поскакав у степ.

У Реввійськраді, де тепер залишилось тільки троє, була велика розгубленість: головнокомандуючий зник у степах, армія, замість наступу, вимагала суду і страти Сорокіна… Але стоп’ятдесятитисячна людська машина продовжувала розгортатися, нічого спинити вже було не можна… І двадцять третього жовтня почався наступ Таманської армії на Ставрополь і одночасно контрнаступ білих. Двадцять восьмого командири всіх колон повідомляли, що не вистачає снарядів і патронів, і якщо їх завтра ж не підвезуть, — сподіватися на перемогу неможливо. Реввійськрада відповіла, що снарядів і патронів немає, «беріть Ставрополь голими штиками…». В ніч на двадцять дев’яте були виділені дві штурмові колони. Під прикриттям артилерії, що стріляла останніми снарядами, вони підійшли до села Татарського, за п’ятнадцять верст від Ставрополя, куди був винесений фронт білих. Над степом зійшов великий мідний місяць — це було сигналом, бо в армії не знайшлося ракет… Гармати замовкли… Цепи таманців без пострілу пішли до передових окопів противника і вдерлися в них. Тоді заревіли труби оркестрів, забили барабани, і густі хвилі обох штурмових колон таманців під музику, що заміняла їм кулі і гранати, випереджаючи музикантів, падаючи сотнями під кулеметним вогнем, вдерлися в усю головну лінію укріплень. Білі відхлинули на пагорки, але й ці висоти були взяті нестримним розгоном. Противник утікав до міста. Навздогін йому мчали червоні козачі сотні. Вранці тридцятого жовтня Таманська армія увійшла в Ставрополь.

Другого дня на головній вулиці побачили головнокомандуючого Сорокіна, — в супроводі начальника конвою він спокійно їхав верхи, був тільки блідий і очі опущені. Червоноармійці, забачивши, роззявляли роти, задкували від нього: «Що то за біс з того світу?..»

Сорокін зіскочив з коня кола будинку Ради, де на дверях ще висів напівзірваний напис: «Штаб генерала Шкуро», куди збирались депутати і члени виконкому, котрі лишились живі; сміливо увійшов по сходах, спитав у військового, що шарахнув від нього: «Де засідання пленуму?» — з’явився в залі коло стола президії, погордливо підвів голову і звернувся до здивованих і розгублених зборів:

— Я головнокомандуючий. Мої війська вщент розбили банди Денікіна і встановили в місті й області Радянську владу. Самочинний військовий з’їзд у Невинномиській нахабно оголосив мене поза законом. Хто дав йому це право? Я вимагаю призначення комісії для розслідування моїх нібито злочинів. До висновку комісії влади головнокомандуючого я з себе не зніму…

Потім він вийшов, щоб сісти на коня. Але на сходах несподівано кинулись на нього шість червоноармійців з третього таманського полку, звалили, скрутили руки.

Сорокін мовчки, шалено боровся; командир полку Висленко вдарив його нагаєм по голові, закричав: «Це тобі за розстріл Мартинова, гадюко…»

Сорокіна одвели в тюрму. Таманці хвилювались, боячись, щоб він не вирвався з тюрми, не втік як-небудь від суду. Другого дня, коли Сорокіна привели на допит, він побачив за столом головуючого Гимзу і зрозумів, що загинув. Тоді ще раз у ньому піднялася вся жадоба життя, він ударив по столу, лаючись матірно:

— Так я ж буду судити вас, бандити! Зрив дисципліни, анархія, прихована контрреволюція!.. Розправлюся з вами, як з падлюкою Мартиновим…

Член суду Висленко, що сидів поруч з Гимзою, білий як папір, загнув руку за спину, витягнув автоматичний великий пістолет і впритул випустив всю обойму в Сорокіна.

Дальший рух з Ставрополя на Волгу не міг здійснитись. Вовча кіннота Шкуро залетіла в тил і відрізала Таманську армію від бази — Невинномиської. Денікін зосереджував усі сили, оточуючи Ставрополь. З Кубані були стягнуті колони Казановича, Дроздовського, Покровського, кіннота Улагая і нова кінна кубанська дивізія, якою комадував колишній гірничий інженер, що почав у чині молодшого офіцера світову війну, — тепер генерал Врангель.

Двадцять вісім днів билася Таманська армія. Полки за полками гинули в залізному кільці противника, багатого спорядженням. Почались дощі, не було шинелей, чобіт, патронів. Допомоги ждати не було звідки, — решта Кавказької армії, відрізана від Ставрополя, відступала на схід.

Таманці металися в кільці, удари їх були страшні і кровопролитні. Командуючий Кожух звалився у висипному тифі. Майже всі кращі командири були вбиті й поранені. В середині листопада таманцям вдалося, нарешті, прорвати фронт. Від героїчної Таманської армії вціліли жалюгідні залишки, роззуті й роздягнені. Залишивши Ставрополь, вони відходили у північно-східному напрямі, на Благодатне. Їх не переслідували, — почалися дощі, осіння негода спинила дальший наступ білих.

XII

Рік тому, в жовтні, народи, що населяють Росію, зажадали закінчення війни. Багатомільйонний стогін і крики: «Геть війну, геть буржуазію, що продовжує війну, геть військову касту, що провадить війну, геть поміщиків, що живлять війну», — вилились в один промовистий і короткий удар з крейсера «Аврора» по Зимовому палацу.

Коли цей постріл, що пробив оздоблений свинцевими статуями і чорними вазами дах ненависного будинку, розірвався в спорожнілій царській спальні з непрохололою ще постіллю, де істеричне безсоння коротав Керенський, хто міг передбачити, що цей заключний, здавалося, голос революції, який провіщав війну палацам і мир хатам, прокотиться з кінця в кінець по неосяжній країні і, відбиваючись, як луна, посилюючись, множачись, виростаючи, зареве ураганом.

Хто сподівався, що країна, яка тільки-но покинула зброю, знову підніме її, і підніметься клас на клас — бідняк на багача… Хто сподівався, що з купки корніловських офіцерів виникне величезна денікінська армія; що бунт чехословацьких ешелонів охопить війною на тисячу верст все Поволжя і, перекинувшись у Сибір, зросте на монархію Колчака; що блокада охопить задушними обіймами Радянську країну, і в усьому світі на всіх нових географічних картах і глобусах шоста частина світу буде позначатися як порожнє — незафарбоване — місце без назви, обведене товстою рисою…

Хто сподівався, що Великоросія, одрізана від морів, від хлібних губерній, від вугілля і нафти, голодна, злиденна, в тифозній гарячці, не скориться, — зціпивши зуби, знову і знову пошле своїх синів на страшні битви… Рік тому народ утікав з фронту, країна ніби перетворилась на безначальне анархічне болото, але це було невірно: в країні виникали могутні сили зчеплення, над утробним буттям підносилась мрія про справедливість. З’явилися незвичайні люди, яких раніш ніхто не бачив, і про діла їх з подивом і страхом заговорили всюди.

Зсередини Радянську країну потрясали заколоти. Одночасно з повстанням у Ярославлі (що перекинулось у Муром, Арзамас, Ростов Великий і Рибінськ) в Москві збунтувались ліві соціалісти-революціонери. Шостого липня двоє з них, з підробленим підписом Дзержинського на документах, прийшли до німецького посла графа Мірбаха і під час розмови вистрілили в нього й кинули бомбу. Посол був убитий останньою кулею, що влучила йому в потилицю в той час, коли він вибігав з кімнати. Увечері того ж дня в районі Чистих Прудів і Яузького бульвару з’явились озброєні матроси і червоноармійці. Вони спиняли автомобілі і прохожих, обшукували, відбирали зброю і гроші і відводили в особняк Морозова у Трьохсвятительському провулку, в штаб командуючого військами повстання. Тут же сидів під арештом Фелікс Дзержинський, який сам приїхав у цей особняк, шукаючи вбивців Мірбаха. Цілий вечір і частину ночі відбувалися арешти. Був захоплений телеграф. Але почати рішучі дії проти Кремля ще не наважувались. Бунтівників було близько двох тисяч, вони розташувалися фронтом від Яузи до Чистих Прудів.

Захистом Кремля тієї ночі були телефони та стародавні стіни. Війська стояли в таборах на Ходинському полі, частина їх була розпущена з нагоди переддня Івана Купайла. Настрій у Кремлі ставав нервовим. Проте до ранку вдалося стягнути близько восьмисот бійців, три батареї і броньовики; о сьомій ранку війська пішли в наступ і розбили з гармат особняк Морозова у Трьохсвятительському провулку. Багато було шуму, але мало жертв, — «армія» лівих есерів втекла провулками, задніми дворами в невідомому напрямку. Її командуючий Попов, губатий юнак з божевільними очима, зник з Москви. Через рік він з’явився у Махна начальником контррозвідки і вславився витонченою жорстокістю.

Заколот був придушений у Москві й на Волзі. Але заколот таївся всюди: бунтували проти більшовиків, проти німців, проти білих. Села йшли на міста і грабували їх. Міста скидали Радянську владу. Починалась епоха незалежних республік, вони виростали й лопалися, як дощові гриби, деякі з них можна було обскакати верхи від зорі до зорі.

Радянська влада напружувала всі зусилля, щоб оволодіти анархією. І в цей час їй було завдано страшного удару: тридцятого серпня, після мітингу на заводі Міхельсона права есерка Каплан (з організації людини з шпилькою-черепом) стріляла і тяжко поранила Леніна.

Тридцять першого на вулицях Москви бачили загін людей, одягнених з голови до ніг у чорну шкіру, — вони рухались колоною посеред вулиці, несучи на двох древках прапор, на якому було написано одне слово: «Терор»… День і ніч на заводах Москви й Петрограда тривали мітинги. Робітники вимагали найрішучіших заходів.

П’ятого вересня московські і петроградські газети вийшли із зловісним заголовком:

ЧЕРВОНИЙ ТЕРОР

«… Наказується всім Радам негайно провести арешти правих есерів, представників крупної буржуазії і офіцерства і тримати їх як заложників… При спробі сховатися або підняти повстання — негайно застосовувати масовий розстріл беззастережно… Нам необхідно негайно й назавжди забезпечити наш тил від білогвардійської наволочі… Не повинно бути найменшого прогаяння при застосуванні масового терору…»

В містах у той час мало давалося світла, цілі квартали стояли темними. І от мешканці заможних квартир з жахом побачили, як розжарювалися червонуваті волосинки електричних лампочок… Загони озброєних робітників пішли по цих передсмертно освітлених будинках.

Вісімнадцятий рік кінчався, промчавши диким ураганом над Росією. Темна була вода в осінніх хмурних хмарах. Фронт був всюди — і на далекій Півночі, і на Волзі під Казанню, і на Нижній Волзі під Царицином, і на Північному Кавказі, і по границях німецької окупації. На тисячі верст тягнулися окопи, окопи, окопи. Насувалася осінь, вона не веселила серця бійців, і багато з них, поглядаючи на хмари, що повзли з півночі, думали про свої села, де вітер задирав солому на покрівлях, кропивою заростали подвір’я і гнила картопля на городах. А війні й кінця не видно. Попереду — непроглядні ночі та стародавня лучина по рідних хатах, де ждуть не діждуться батьків і синів та слухають розповіді про такі страшні діла, що діти починають плакати на печі.

У відповідь на осінній смуток Центральний Комітет партії, після того як республіка впоралася з заколотами, мобілізував у Москві, в Петрограді, в Іваново-Вознесенську найбільш стійких комунарів і послав їх в армію. Поїзди з комунарами йшли до фронтів, ламаючи по дорозі вільний чи невільний саботаж залізничників. Суворий режим терору проник в армію. З розтріпаних загонів формувалися полки, підпорядковані єдиній волі Реввійськради. Відвага і доблесть стали обов’язком кожного. Полохливість була прирівняна до зради. І от, червоний фронт перейшов у наступ. Коротким ударом була взята Казань, а за нею і Самара. Білогвардійські загони втікали з жахом перед червоним терором. Під Царицином, де членом Реввійськради Десятої армії сидів Сталін, розгорталась величезна і кривава битва з білокозачою армією отамана Краснова, якого забезпечував і підганяв німецький головний штаб…

Але все це було тільки початком великої боротьби, розгортанням сил перед головними подіями дев’ятнадцятого року.

Іван Ілліч Телєгін виконав доручення Гимзи. Під час боїв під Казанню одержав призначення командувати полком і одним з перших увірвався в Самару. В жаркий осінній день він їхав ступою на кудлатій конячині поперед свого полку по Дворянській вулиці. Поминули майдан з пам’ятником Олександру Другому — його знову спішно забивали дошками. Ось і другий будинок від рогу… Іван Ілліч схилив голову,’— він знав, що він побачить, і все-таки серце його журно стиснулось. Усі шибки на другому поверсі, в квартирі лікаря Булавіна, були вибиті, — з коня йому було добре видно: он горіхові дверцята, в яких тоді, як сон, з’явилася Даша, он кабінет, перекинена книжкова шафа, на стіні криво висить портрет Менделєєва з вибитим склом… Де Даша? Що з нею? Тут уже ніхто, звичайно, не міг відповісти.

КНИГА ТРЕТЯ ХМУРНИЙ РАНОК

Жити переможцями або вмерти зі славою…

(Святослав)

І

Коло вогнища сиділо двоє — чоловік і жінка. В спину їм віяв з степової балки холодний вітер, посвистуючи в стеблах пшениці, що давно обсипались. Жінка підібгала ноги під спідницю, засунула руки в рукава драпового пальта. З-за плетеної хустки, опущеної на очі її, тільки було видно рівненького носа й уперто стулені губи.

Вогонь був невеликий, горіли сухі коржі кізяків, що їх чоловік недавно назбирав — кілька оберемків — у балці коло водопою. Було недобре, що дужчав вітер.

— Красоти природи, звісно, набагато приємніше сприймати під тріщання каміна, сумуючи коло вікна… Ах, боже мій, нудьга, нудьга степова…

Чоловік промовив це неголосно, єхидно, з задоволенням. Жінка повернула до нього підборіддя, але не розтулила губів, не відповіла. Вона стомилась від довгої дороги, від голоду і від того, що цей чоловік дуже багато говорив і з якимось самозадоволенням угадував її найпотаємніші думки. Трохи закинувши голову, вона дивилась з-під опущеної хустки на тьмяний за ледве помітними пагорками осінній захід сонця, — він простягнувся вузькою щілиною і вже не освітлював пустинного й бездомного степу.

— Будемо зараз пекти картопельку, Даріє Дмитрівно, щоб звеселити душу й тіло… Боже мій, що ви без мене робили б?

Він нагнувся й почав вибирати коров’ячі коржі, котрі грубші, — вертів їх і так і сяк, обережно клав на жар. Частину жару одгріб і під нього став закопувати кілька картоплин, достаючи їх з глибоких кишень бекеші. У нього було червонувате, надзвичайно хитре — скорше навіть лукаве — обличчя, з м’ясистим, на кінці приплюснутим носом, ріденька борідка, розтріпані вуса, прицмокуючі губи.

— Думаю я про вас, Даріє Дмитрівно, дикості у вас мало, чіпкості мало, а цивілізація така собі поверхова, серденько… Яблучко ви червоне, солодке, але недостигле…

Він говорив це, пораючись коло картоплі, — недавно, коли проходили повз степовий хутір, він украв її на городі. М’ясистий ніс його, що залиснів від жару вогнища, мудрувато й хитрувато сіпав ніздрею. Чоловіка звали Кузьма Кузьмич Нефедов. Він страшенно набридав Даші теревенями й відгадуванням думок.

Знайомство їх сталося кілька днів тому, в поїзді, що тягся за фантастичним розкладом і маршрутом і був пущений білими козаками під укіс. Задній вагон, у якому їхала Даша, залишився на рейках, але по ньому різонули з кулемета, і всі, хто там був, кинулися в степ, тому що, за звичаями того часу, треба було сподіватись пограбування і розправи з пасажирами.

Цей Кузьма Кузьмич ще в вагоні придивлявся до Даші, — чимось вона йому припала до вподоби, хоч ніяк не йшла на одверті розмови. Тепер, на світанку, в безлюдному степу, Даша сама вхопилася за нього. Становище було небезпечне: там, де під укосом лежали вагони, було чути стрілянину і крики, потім розгорілося полум’я, погнавши похмурі тіні від старих реп’яхів і висохлих кущиків полину, припалих інеєм. Куди було йти в тисячоверстову далечінь?

Кузьма Кузьмич так, приблизно, міркував, ступаючи поряд з Дашею в той бік, звідки з зеленіючого світанку повівав пахучий дим з печі: «Ви мало того, що налякані, ви, красуне моя, нещасні, як мені здається. Я ж, незважаючи на численні злигодні, ніколи не знав ні нещастя, ні — тим більше — нудьги… Був попом, за вільнодумство розстрижений і ув’язнений в монастир. І от, блукаю «меж двор», як в давнину говорили. Якщо людині для щастя потрібна неодмінно тепла постіль, та тиха лампа, та за спиною ще поличка з книжками, — така людина не зазнає щастя… Для такої воно завжди — завтра, а в один нещасний день немає ні завтра, ні постельки. Для такої — вічне ох та ах… От, я йду по степу, ніздрі мої чують запах печеного хліба, — значить, десь на тім боці хутір, почуємо скоро, як загавкають собаки. Боже мій! Бачиш, як займається світанок! Поруч — супутник в ангельському образі, який стогне, пориває мене на милосердність, на бажання тупотіти копитами. Хто ж я? — найщасливіша людина. Торбинка з сіллю завжди у мене в кишені. Картоплю завжди потягну з городу. Що далі? — різноманітний світ, де сутичка пристрастей… Багато, багато я, Даріє Дмитрівно, міркував про долю нашої інтелігенції. Не російське все це, маю вам сказати… От і звіяло її вітром, от і — ох та ах! — порожнє місце… А я, розстрига, йду заіграшки і довго ще маю намір бешкетувати…»

Без нього Даша пропала б. А він не розгублювався ні в яких випадках. Коли на сході сонця вони доплентались до хутора, що стояв у голому степу без єдиного деревця, з спорожнілою кінською оборою, з обгорілим дахом глинобитного двору, — їх зустрів біля колодязя сивий злий козак з берданкою. Поблискуючи з-під нахмурених брів шалено світлими очима, закричав: «Ідіть геть!» Кузьма Кузьмич швиденько обплутав цього старика: «Знайшов поживу, дідусю, ах, ах, земле рідна!.. Втікаємо день і ніч від революції, поприставали, язик від спраги порепався, зроби ласку — застрель, все одно йти нікуди».

Виявилось, що старик не страшний і навіть слізливий. Сини його були мобілізовані в корпус Мамонтова, дві невістки пішли з хутора в станицю. Землі він тепер не орав. Проходили червоні — мобілізували коня. Проходили білі — мобілізували домашню птицю. От він і сидить один на хуторі, з окрайцем прозеленілого хліба, та тре торішній тютюн…

Тут відпочили і проти ночі пішли далі, тримаючи напрямок на Царицин, звідки найлегше було пробратися на південь. Ішли вночі, вдень спали, — найчастіше в торішніх ожередах. Населених місць Кузьма Кузьмич уникав. Дивлячись одного разу з крейдяного горба на станицю, що розкинула привільно білі хати по обидва боки довгого ставу, він говорив:

— В масі людина в наш час може бути небезпечна, особливо для тих, хто сам не знає, чого хоче. Незрозуміло це і підозріло: не знати, чого хотіти. Руська людина гаряча, Даріє Дмитрівно, самовпевнена і сил своїх не розраховує. Дайте їй завдання, — здається, над силу, але велике завдання, — за'це в ноги поклониться… А ви спуститесь у станицю, з вами заговорять допитливо. Що ви їм скажете? — інтелігентка! Що у вас ніщо не вирішено, так-таки ніщо: ні по одному параграфу.

— Слухайте, одчепіться від мене, — тихо сказала Даша.

Скільки вона не кріпилась, — від самолюбства й неохоти, — все-таки Кузьма Кузьмич випитав у неї майже все: про батька, лікаря Булавіна, про чоловіка, червоного командира Івана Ілліча Телєгіна, про сестру Катю, «чарівну, лагідну, благородну». Одного разу, в підвечірок ясного дня, Даша, добре виспавшись у соломі, пішла до річки, помилась, причесала волосся, що збилося під плетеною хусткою, потім попоїла, повеселішала і несподівано сама, без розпитувань, розказала:

— … Бачите, як усе це вийшло… У батька в Самарі я більше жити не могла… Ви мене вважаєте паразиткою, але, знаєте, про саму себе я значно гіршої думки, ніж ви… Але я не можу почувати себе приниженою, найостаннішою з усіх…

— Зрозуміло, — прицмокнувши, відповів Кузьма Кузьмич.

— Нічого вам не зрозуміло… — Даша примружилась на вогонь. — Мій чоловік рискував життям, щоб тільки на хвилинку побачити мене. Він сильний, мужній, людина остаточних вирішень… Ну, а я? Варто через таку цяцю рискувати життям? От, після цього побачення я й билась головою об підвіконник. Я зненавиділа батька… Тому що він в усьому винен… Яка він смішна й мізерна людина! Я вирішила виїхати в Катеринослав, розшукати сестру, Катю, — вона б зрозуміла, вона б мені допомогла: розумна, чуйна, як струнка, моя Катя. Не усміхайтесь, будь ласка, — я повинна робити звичайне, благородне й потрібне, от чого я хочу… Але я ж не знаю, з чого почати? Тільки ви мені зараз не патякайте про революцію…

— А я, серденько, і не збираюсь патякати, слухаю уважно і щиро співчуваю.

— Ну, щиро, — це ви облиште… В цей час Червона Армія підійшла до Самари… Уряд утік, — дуже було гидко… Батько зажадав, щоб я їхала з ним. Була у нас тоді розмова, — виявили себе в усій красі — він і я… Батько послав за стражниками: «Будеш, люба моя, повішена!» Звичайно, ніхто не з’явився, всі вже повтікали… Батько з одним портфелем вискочив на вулицю, а я у вікно докрикувала йому останні слова… Жодної людини не можна так ненавидіти, як батька! Ну, а потім — з головою в хустку, — на диван і ревти! І на цьому відрізане все моє минуле життя…

Так вони йшли степом мимо збуджених громадянською війною сіл і станиць, майже не зустрічаючись з людьми і не знаючи, що в цих місцях розгортались криваві події: сімдесятип’ятитисячна армія всевеликого війська Донського після серпневих невдач вдруге йшла на оточення Царицина.

Підворушуючи в попелі картоплю, Кузьма Кузьмич говорив:

— Якщо ви дуже стомились, Даріє Дмитрівно, можна цю ніч перепочити, над нами не капає. Тільки стійбище вибрали невдале. Вітрець з яру нам спати не дасть.

Краще поплентаємось помаленьку під зірками. Який же гарний світ! — Він підняв хитре червоне обличчя, наче перевіряв: чи все в порядку в небесному господарстві? — Хіба це не чудо з чудес, серденько: ось повзуть дві комашки по всесвіту, допитливим розумом спостерігаючи зміни явищ, одне дивніше за одне, роблячи висновки, які ні до чого нас не зобов’язують, заспокоюючи голод і спрагу, не неволячи своєї совісті… Ні, не поспішайте швидше скінчити подорож.

Він вийняв з кишені торбинку з сіллю, покидав на долоні картоплю, дмухнув на пальці, розламав її і подав Даші.

— Я прочитав силу-силенну книжок, і цей вантаж лежав у мені без ніякої системи. Революція визволила мене з монастирської тюрми і не дуже ласкаво жбурнула в життя. В посвідці про особу, виданій мені одною дуже розумною людиною — саратовським начальником районної міліції, у якого я просидів тижнів зо два під арештом, — проставлено ним власноручно: професія — паразит, освіта — лженаукова, переконання — безпринципний. І от, Даріє Дмитрівно, коли я опинився лише з одною торбинкою солі в кишені, абсолютно вільний, я зрозумів, що за чудо життя. Непотрібні знання, що захаращували мою пам’ять, почали відсіватися, і багато з них стали корисними навіть як мінова вартість… Наприклад, вивчення людської долоні, або хіромантія, — цій науці, тільки їй, я завдячую постійним поповненням мого соляного запасу.

Даша не слухала його. Чи тому, що вітер бездомною тугою тоненько посвистував у стеблах пшениці, їй дуже хотілось плакати, і вона все відверталася, дивлячись на тьмяний захід сонця. Безнадія огортала її від того безмежного простору, по якому треба було пройти, шукаючи Івана Ілліча, шукаючи Катю, шукаючи саму себе. Мабуть, в колишні часи Даша знайшла б навіть втіху, болісно жаліючи себе, таку безпорадну, маленьку, покинуту в холодному степу… Ні, ні!.. Взявши у Кузьми Кузьмича картоплину, вона жувала її, ковтаючи разом з слізьми… Згадувала слова з Катаного листа, одержаного ще тоді, в Петрограді: «Минуле загинуло, загинуло назавжди, Дашо».

— Крім цілковитої відірваності від життя, безцільна поквапливість, розбещеність — один з пороків нашої інтелігенції, Даріє Дмитрівно… Ви коли-небудь спостерігали, як ходять люди вільної професіїякий-небудь ліберал дріботить цапиними ніжками від нетерплячки, немов його пече… Куди, чого?

Цей нестерпний чоловік все говорив і говорив, вихвалявся.

— Ні, треба йти, звичайно, ходімо, — сказала Даша, з усієї сили затягаючи плетену хустку на шиї. Кузьма Кузьмич допитливо глянув на неї. В цей час у непроглядній тіні яру блиснуло кілька спалахів і прокотилися постріли…

Як тільки пролунали перші постріли, ожив безлюдний степ, над яким уже змикалась у далеких хмарах щілина заходу. Даша, тримаючись за кінці хустки, навіть не встигла схопитись. Кузьма Кузьмич поквапливо почав затоптувати вогнище, але вітер дужче підхопив і погнав іскри. Вони освітили вершників, що мчали вскачки. Нагинаючись до грив, вони хльостали коней і втікали від пострілів з яру.

Все промчало, і все затихло. Тільки боязко билося Дашине серце. З яру щось почали кричати, — і зараз же посунули звідти озброєні люди. Вони рухались обережно, розтягнувшись по степу. Найближчий завернув до вогнища, крикнув ламким молодим голосом: «Ей, хто такі?» Кузьма Кузьмич підняв руки над головою, з готовністю розчепіривши пальці. Підійшов юнак у солдатській шинелі: «Ви що тут робите?» Чорноброве обличчя його, готове наважитись на все в одну мить, оберталося до цих людей коло вогнища. «Розвідники? Білі?» І не дожидаючи, він штовхнув Кузьму Кузьмича прикладом. «Давай, давай, розкажеш по дорозі…»

— Та ми, власне…

— Що, власне! Не бачиш, що ми в бою!..

Кузьма Кузьмич, не протестуючи більше, пішов разом з Дашею під конвоєм. Довелося майже бігти, так швидко посувався загін. Зовсім уже в темряві підійшли до солом’яних покрівель, де коло ставочка фиркали коні серед розпряжених возів. Якийсь чоловік спинив загін окриком. Бійці оточили його, заговорили:

— Відступили. Не можна нічого зробити. Натискають, гади, з флангів… Отут зовсім недалеко в балочці — напоролися на роз’їзд.

— Накивали п’ятами, молодці, — насмішкувато сказав той, кого обступили бійці. — Де ваш командир?

— Де командир? Ей, командир, Іване!.. Іди швидше, командуючий полком кличе, — залунали голоси. З темряви з’явився високий сутулуватий чоловік:

— Все гаразд, товаришу командир полку, втрат нема.

— Розвести пости, вистав охорону, бійців нагодувати, світла не засвічувати, опісля зайдеш до хати.

Люди розійшлися. Хутір немовби спорожнів, тільки було чути неголосну команду й вигуки вартових у темряві. Потім і ці голоси затихли. Вітер шелестів соломою на покрівлі, підвивав у голому гіллі верби на березі ставочка. До Даші й Кузьми Кузьмича підійшов той самий молодий червоноармієць. При світлі зірок, що розгорілися над хутором, його обличчя було худорляве, бліде, з чорними бровами. Придивляючись, Даша подумала, що це — дівчина… «Ідіть за мною, — суворо сказав він і повів їх до хати. — Заждіть у сінях, сядьте тут на щонебудь».

Він відчинив і зачинив за собою двері. За ними чути було, як бубонів грубувато низьким голосом командир загону. Це тривало так довго й одноманітно, що Даша прихилилась головою до плеча Кузьми Кузьмича. «Нічого, викрутимось», — шепнув він. Двері знову відчинились, і червоноармієць, намацавши рукою їх обох, повторив: «Ідіть за мною». Він вивів їх на двір і, озираючись куди б заперти полонених, вказав на низеньку комірчину, придавлену солом’яною покрівлею. На ній були зірвані двері. Даша і Кузьма Кузьмич зайшли всередину, Червоноармієць сів на високому порозі, не випускаючи гвинтівки. В комірчині пахло борошном і мишами. Даша сказала з тихим розпачем:

— Можна сісти поруч з вами? Я боюсь мишей.

Він неохоче посунувся, і вона сіла поруч на порозі. Червоноармієць раптом позіхнув солодко, по-дитячому, скоса глянув на Дашу:

— Значить — розвідники?

— Слухайте, товаришу, — Кузьма Кузьмич з темряви підсунувся до нього, — дозвольте вам пояснити…

— Потім розкажеш.

— Ми ж мирні жителі, ми втекли.

— Еге, мирні… Як це так — мирні? Де це ви мир знайшли?

Даша, притулившись потилицею до одвірка, дивлячись на чорноброве гарне обличчя цієї людини, з тонким обрисом трохи піднятого носа, маленького припухлого рота, ніжного підборіддя, несподівано спитала:

— Як вас звуть?

— Це не має значення.

— Ви — жінка?

— Вам від цього легше не буде.

На тому розмова і скінчилася б, але Даша не могла одірвати очей від цього чудового обличчя.

— Чому ви розмовляєте зі мною, як з ворогом? — тихо запитала вона. — Ви ж мене не знаєте. Навіщо наперед вважати, що я — ворог? Я така сама російська жінка, як і ви… Мабуть, тільки більш за вас страждала…

— Як це — російська?.. Звідки це — російське?.. Буржуї, — з запинкою і тому насупившись, промовив червоноармієць.

У Даші розтулились губи. Поривчасто, як усе було в ній, вона присунулась і поцілувала його в шершаво-гарячу щоку. Цього червоноармієць не чекав і закліпав віями на Дашу… Устав, підхопив гвинтівку, одійшов, перекинув ремінь гвинтівки через плече.

— Це ви облиште, — сказав погрозливо. — Це вам, громадянко, не поможе…

— Що, що мені поможе? — палко відповіла Даша. — От ви знайшли, що робити, а я не знайшла… Я без пам’яті втекла від того життя. Втекла за своїм щастям… І мені заздро… Я б теж так — підперезала паском шинелю!

Вона так схвилювалась, що відкинула з голови хустку, з усієї сили стискала в кулачках її кінці.

— У вас все ясно, все просто… Ви за що воюєте? Щоб жінка без сліз могла дивитись на ці зірки… Я теж хочу такого щастя…

Вона говорила, і він слухав, не намагаючись її спинити, збентежений цим незрозумілим запалом. В цей час з хати вийшов ротний командир і пробасив:

— Ану, Горпино, давай сюди гадів.

Командир полку, з широко розставленими блискучими очима, з люлькою в зубах, і ротний командир, обвітрений, як кора, — обидва в шинелях і картузах, — сиділи в хаті коло стола, поклавши лікті перед вогником каганця. Ротний звелів Даші й Кузьмі Кузьмичу, що спинилися коло дверей, підійти ближче.

— Чому були в степу в розташуванні військ?

Очі його пильно дивились не куди-небудь, а прямо в їх очі. Від цього погляду Даша раптом знемогла, прошепотіла сухими губами:

— Він розкаже. Можна — я сяду?

Вона сіла, тримаючись за краї лави, і дивилась на вогник, що плавав у черепку. Кузьма Кузьмич, прицмокуючи, переступаючи з ноги на ногу, почав розказувати про те, як він підібрав у степу Дарію Дмитрівну і як вони йшли до Дону, розмовляючи переважно про високі матерії. Про цю сторону їх подорожі він заговорив докладно, захлинаючись, поспішаючи, щоб його не перебили. Але командири за столом сиділи, як дві брили.

— Велике діло, громадяни командири, мислити великими категоріями. Що хочу сказати? Спасибі революції за те, що одірвала нас від мізерних дрібниць. Богорівна істота, людина, призначена для здійснення високих завдань, — як Орфей струнами ліри оживляти каміння і вгамовувати шаленість дикої природи, — людина ця при чадному каганці ялозила кредитки й розум, як би спритніше ошукати сусіда… Спасибі вам, — розбили убоге життя, хай йому нелегко тикнеться… Ялозити більше було нічого, хочеш не хочеш — перебудовуйся на високі теми… На доказ моєї щирості — от… (Він витягнув торбинку з сіллю). Ось єдина моя власність, більше мені нічого не треба, решту або випрошу, або вкраду. Але, громадяни командири, хочу з вами посперечатись… Боретесь ви заради щастя людського, а про людину часто забуваєте, вона у вас пропадає між рядками. Не відривайте революції від людини, не робіть з неї умоглядної філософії, бо філософія — дим: набувши дивного вигляду, він зникає… Ось чим пояснюється моє співчуття до долі цієї жінки: в ній я перегортаю захоплюючу і поетичну повість, як, власне, і в кожній людині, якщо підійти до неї з цікавістю, з жадобою… Адже це всесвіт ходить перед вами в драній бекеші і в шкарбанах.

— Хитро закручено, — пустивши димок, сказав командир полку.

— Ану, покажіть документи, — слідом за ним сказав ротний. Взявши у Кузьми Кузьмича і Даші паспорти, він присунув каганець і низько нахилився, слинячи палець, обережно перегортаючи паспортні книжки. Командир полку зрідка важко зітхав, посмоктуючи обгорілу люльку, яка диміла у нього під вусами вже п’ятий рік війни.

— Хто ваш батько? — спитав ротний у Даші.

— Лікар Булавін.

— Це що ж, не міністр колишнього самарського уряду?

— Так.

Ротний глянув на командира полку і подав йому Дашин паспорт. Хмурячись, спитав у Кузьми Кузьмича:

— Ви, що ж, самі — з жереб’ячого товариства.

Кузьма Кузьмич, ніби давно чекаючи на це запитання, з захопленням зачовгав шкарбанами:

— Двічі був вигнаний з семінарії — за споганення страви і за складання вільнодумних куплетів. Батько мій, саратовський благочинний, двічі батьківською рукою спускав мені шкуру з спини. Дальший послужний список доданий при паспорті…

Не слухаючи його, ротний скоса глянув на Дашу:

— Тяжка ваша справа… Доведеться вам розказати всю правду. — Він скривився і закректав, перегортаючи паспорт. — Це ще, можливо, вас виручить. Так, тяжка справа.

Даша мовчки дивилась на нього розширеними очима. Тоді Горпина, що стояла коло дверей, сказала з упертістю:

— Іване, їй можна вірити, я з нею говорила…

Ротний, піднявши великого носа, втупився очима в Горпину. Командир полку усміхнувся. Кузьма Кузьмич часто-часто закивав червоним, веселим обличчям. Ротний проказав повільно:

— Це — де ми, на посиденьках? (Кучеряві вуси командира полку застрибали, очі примружились). Червоноармієць Чебрець, на якій підставі встряєте в допит?..

Горпина аж задихала від злості; коли б не було тут командира полку, вона б не довго думала, відповіла б ротному, як жінка на перелазі… Але він пробасив:

— Червоноармієць Чебрець, вийди за двері.

Горпина тільки блиснула темними очима, стукнула прикладом, стиснувши губи, вийшла з хати. Ротний, сопучи, став діставати з кишені тютюн.

— Так, значить, і тут встигли, агітували?..

Похиливши голову, Даша відповіла:

— Я прошу мені вірити. Якщо не вірите, мені нічого й говорити. Мій батько, Булавін, ваш ворог, він і мій ворог… Він хотів мене стратити, я втекла з Самари…

Ротний розвів великими руками перед каганцем.

— Громадянко, як же вам вірити, ви ж байки розказуєте.

Тоді командир полку вийняв люльку з рота, обтер її об рукав і сказав солідно:

— Не гарячись, Гора, вона, може, діло говорить… Ваше прізвище Телєгіна? (Даша — ледве чутно: «Так».) Ім’я по батькові Ьашого чоловіка пам’ятаєте?

— Іван Ілліч.

— Штабс-капітан царської служби?

— Здається… так…

— Був ротним командиром в Одинадцятій червоній армії?

— Ви його знаєте?

Даша кинулась до стола, щоки її залив рум’янець; тільки що сиділа зів’яла, мертва, — розцвіла:

— Я бачила Івана востаннє, коли він під пострілами втікав по дахах… Ось як це було…

— А ви. сядьте, заспокойтесь, — сказав командир полку. — Знаю Іва» а Ілліча, разом були на германській війні, разом втекли з полону. Мельшин моє прізвище, Петро Миколайович, може, він вам згадував коли-небудь? І в Червоній Армії його добре знають. — Він обернувся до ротного: — Жінка твоя правильніше за тебе цей горіх розкусила. — І до Даші: — Відпочинете, завтра поговоримо. Ви тут можете влаштуватися. Вийдете в сіни, там буде кухня. Спіть спокійно.

Даша і за нею Кузьма Кузьмич, — якого командири наче перестали помічати, — увійшли через сіни в тепло натоплену порожню кухню. Кузьма Кузьмич порадив Даші вилізти на піч: «Кісточки погрієте, в одну ніч за тиждень виспитесь. Дайте-но, я вас, серденько, підсаджу…»

Даша насилу вилізла на піч, розмотала хустку, підклала її під щоку, укрилась пальтом, підібгала ноги. Тут було хороше, пахло теплими цеглинами, хлібним димком. Цвірчав цвіркун, незмінний пожилець. Він і не давав Даші заснути вмить: сон тільки плівкою покривав її, цвіркун — цвір, цвір — прострочував її сон сірою ниткою….

То їй уявлялось, що стукає метроном, вона сидить за роялем, заклякла й опустила руки. Від дожидання серце тривожно б’ється, але не кроки любимого, найдорожчого — знову чути цвірчання цвіркуна, — строчить і строчить…

«Який спокій, який спокій, — повторював у ній голос… — Повернулась на батьківщину, бідна Дашо… Але ти ж ніколи не знала батьківщини, Дашо, Дашо… Ах, не заважайте мені… Ну, звичайно, це диригент стукає кістяною паличкою, зараз залунає музика…» І знову — цвір, цвір…

Кузьма Кузьмич примостився на лаві під піччю і теж не міг зразу заснути, — прицмокував, бурмотів:

— Повірили, повірили… Прості серцем… На їх місці я б так скоро не повірив, — чому? Сам себе не знаєш, людина темна… Повірили — сильні люди завжди прості… В цьому їх сила. Тепер уже нам паспорт даний, — повірили. Еге ж, вам потрібна тямуща людина? Революції вона потрібна? Потрібна… От вам — я… Даріє Дмитрівно… Я питаю — революції потрібна тямуща людина?..

II

Іван Ілліч Телєгін після воєнних операцій під Самарою дістав нове призначення.

Десята червона армія в серпневих боях під Царицином витратила і без того мізерне бойове спорядження. На запитання й вимоги — постачати Царицину все необхідне перед неминучим новим наступом Донської армії, Вища військова рада республіки відповідала дуже повільно й неохоче. Але в Москві сидів бойовий товариш командарма Ворошилова, посланий туди з спеціальним завданням — підштовхувати і пробивати незрозумілу повільність і писарську тяганину постачальних установ Вищої військової ради. Йому вдалося підкидати дещо для Царицинського фронту.

Іванові Іллічу було доручено навантажити в Нижньому на буксирний пароплав ящики з спорядженням та дві гармати і доставити їх у Царицин. Знову, як цього літа, як багато літ тому, він плив по лінивій, неосяжно могутній пустельній Волзі. Низенький коричневий буксир ляпав колесами по безвітряній воді. Попереду завжди виднівся берег, наче там і кінчалася ріка;— за широким поворотом відкривалась нова далечінь, глибока і ясна під осіннім сонцем. В ці місяці Волга була очищена від білих, проте пароплав тримався дальше від берегів, де над кручами розлягалось потемнілими зрубами велике село, або на лисому бугрі крізь золоте листя виднілась дзвіничка, звідки зручно різонути з кулемета.

Десять балтійських моряків теревенили на кормі біля гармати. Там же звичайно часом лежав на боку й Іван Ілліч, — то охаючи й обмираючи, то до сліз регочучи з їх балачок. Він був простим, довірливим слухачем, а морякові іншого й не треба: тільки дивись йому в рот.

Щоденно наймолодший з моряків, комсомолець Шаригін, високий і ставний, ішов до суднового дзвона й бив аврал: «Усі наверх!» Моряки сідали кружка, з люка вилазив машиніст, старичок, який втратив у час революції, кажуть, чималі гроші; висувався до пояса з люка кочегар, сварливий, озлоблений чоловік; з камбуза, витираючи руки, з’являлася жінка-кок. Шаригін сідав на скручений канат, самовпевненим голосом починав просвітительну бесіду. Бувши молодим, він не встиг багато прочитати, але встиг зрозуміти головне. Під матроською шапочкою носив він темні кучері, були у нього світлі гарні очі, і тільки напсував ніс — маленький, сторчаком, здавалось, ніби він потрапив зовсім з іншої організації.

Завдання його було не легке. Моряки розуміли революцію, як людц, давно відірвані від свого господарства, від злиденної сохи, від рибальського човна на Помор’ї. Пройшли вони тяжку флотську службу; коли настав час — викинули офіцерів за борт і піднесли прапор всесвітньої революції. Світ вони бачили, оббігали його. Це була річ широка, зрозуміла морській душі. Раніш усе майно моряка було в сундучку. Тепер немає і сундучка, тепер господарство моряка — твинтівка, кулементна стрічка та весь світ… Якби зараз були часи Степана Разіна, — кожен би з них, загнувши на вухо шапку з червоним верхом, пішов би на весь розмах душі вільно гуляти по неосяжних просторах, залишаючи позад себе заграву аж до неба… «Гей, царські, боярські холопи, горе-нещастя, голота п’яна, діли землю, діли золото, — все твоє, живи!..» Пролетарська революція зажадала від них програми складнішої, зажадала обмеження розмаху почуттів.

— Революція, товариші, це — наука, — самовпевненим голосом говорив їм Шаригін. — Хоч би ти був наймудріший — не збагнеш її, і ти завжди зробиш помилку. А що таке помилка? Краще ти батька з матір’ю заріж: помилка приведе тебе до буржуазної точки зору, як мишу в пастку, — влетів і сиди, гризи хвоста, всі твої заслуги закреслені, і ти — ворог…

Моряки нічого не могли заперечити, — без науки й корабля не поведеш, не то що впоратися з отакою контрреволюцією. Хіба хто-небудь, охопивши татуїрованими могутніми руками коліно, запитував:

— Добре, ти ось на що дай відповідь: без таланту й печі в лазні не змуруєш, без таланту тісто у жінки не зійде. Потрібно це?

Шаригін відповідав:

— Бачите, товариші, куди загинає Латугін? Талант — і це річ нам властива, це річ небезпечна. Вона може людину призвести до буржуазного анархізму, до індивідуалізму…

— О, пішов верзти, — безнадійно махав на нього рукою Латугін. — Ти спочатку ці слова розжуй та проковтни, та до вітру ними сходи, тоді і вживай…

А кочегар сердито хрипів із люка:

— Талант, талант! Нігті насандалить, штани — кльошем, на шиї ланцюжки… Бачили вашого брата… Талант!

Тоді серед моряків здіймався гамір. Кочегар, прохрипівши про те, що «вам би років з десять попріти коло кочегарки», од гріха зникав у машинному відділі. Шаригін спокійнісінько вгамовував хвилю, що грізно здіймалась. «Справді, — говорив він, — є серед нас такі товариші з насандаленими нігтями, але це покидьки. Вони добром не скінчать. Є також заражені есерами. Але вся маса моряків самовіддано віддала себе революції. Про талант треба забути, його треба підпорядкувати. Гуляти будемо опісля, хто живий залишиться. Я особисто — не сподіваюсь…»

Шаригін тріпав кучерями. Деякий час було чути, як дзюрчала вода під кормою. Суворість слів добре впливала на слухачів. Руська людина охоча до всього святкового. Гуляти — то досхочу, щоб шапку загубити, битися — то вже не оглядаючись, шалено. Смерть страшна в будень, в дощ беспросвітний, — в гарячому бою, у великому ділі смерть розлючує, тут руська людина не боязка, аби тільки почувати, що життя гаряче, як у свято; а цокне тебе ворожа куля, налетів на блискучий клинок, — значить, спіткнувся, в широкому степу розкинув рукиноги, захмеліла навіки голова від вина, міцнішого за яке немає в світі.

Морякам подобались ці слова Шаригіна, що живим він бути не сподівається. І вони прощали йому і книжну мову, і юнацьку самовпевненість, і навіть кирпатий носик здавався підходящим. А він розказував про хлібну монополію, про класову боротьбу на селі, про світову революцію. Сизоусий машиніст, напівзаплющивши очі, склавши пальці на животі, кивав схвально, особливо в тих місцях, коли Шаригін, збиваючись з думки, починав висловлюватися туманно. Жінка-кок, Онися Назарова, взята в минулий рейс в Астрахані, ніколи не сідала з чоловіками, стояла осторонь, дивлячись, як відпливали береги. Виснажене стражданням молоде обличчя її, з опуклим лобом, з гарним попелястим волоссям, обкрученим косою круг голови, було спокійне і незворушне, лише інколи в горлі її трудно котився клубок.

Телєгін також брав участь у цих бесідах, — розказуючи про воєнні справи, креслив крейдою на палубі розташування фронтів.

— Контрреволюція, як бачите, товариші, задумана за єдиним планом: оточити Центральну Росію, відрізати її від постачання хлібом і паливом і здавити. Контрреволюція піднімається на окраїнах, на багатьох землях. На Кубані, наприклад, півтора мільйона козаків і стільки ж селян-орендарів. Між ними ворожнеча не на життя, а на смерть. Денікін це прекрасно врахував і з жменькою офіцерів-добровольців сміливо кинувся в саме пекло, — розгромив стотисячну армію прохвоста Сорокіна, якого з самого початку треба було розстріляти за анархію і дику жадобу зрадництва, — і зараз Денікін створює собі міцний тил, допомагаючи козакам вирізати червоних на Кубані. Денікін розумний і небезпечний ворог.

Моряки дивились на Телєгіна, ніздрі у них роздувалися, сині жили проступали під смуглявою шкірою. А машиніст усе кивав: «Так, так…»

— У отамана Краснова завдання набагато вужче, — тому що козаків за межі Дону підняти трудно. Знаєте приказку: «Козак їсть, п’є та байдики б’є». Козак хоробрий, коли б’ється за свою хату. Але зате красновська контрреволюція в теперішній час для нас небезпечніша за всіх. Якщо ми будемо відтиснені від Волги і втратимо Царицин, Краснов і Денікін з’єднаються з усією сибірською контрреволюцією. На наше щастя, між Красновим і Денікіним договореності повної нема. Донці називають добровольців «мандрівними музикантами», а добровольці донців — «німецькими проститутками»… Але цим нічого втішатися. Планові контрреволюції ми повинні протиставити свій великий план, а це насамперед правильна організація Червоної Армії, без партизанщини на колесах…

Шаригін, ревниво поглядаючи на Телєгіна, вставляв:

— Оце правильно… Отже, товариші, ми повертаємось до того, з чого я почав… Що ж таке революційна дисципліна?..

Під час одної з таких бесід Онися Назарова, несподівано простягнувши перед собою, як сліпа, руку, сказала рівним голосом, але таким значущим, що всі обернулися до неї і стали слухати.

— Пробачте, товариші, що я вам скажу… Ось про такі діла я вам розкажу…

Вранці, як тільки почало розвиднятись, Онися Назарова пішла доїти корову. Але тільки відчинила теплий хлів, звідки з темряви благально замукала Ряба, — почулися постріли з степу. Онися поставила відро, поправила на голові хустку. Серце у неї билося, і коли пішла до хвіртки, ноги обімліли. Проте вона відхилила хвіртку, — станичною вулицею бігли люди за тачанкою, на ходу вилазячи на неї. Постріли тепер було чути ближче і частіше, і з степу, і від ставка, і з одного кінця широкої вулиці, і з другого. Тачанка з товаришами з станичної Ради не встигла сховатися, — її оточили верхівці. Вони крутилися, як собаки, коли рвуть собаку, стріляли і рубали шаблями.

Онися зачинила хвіртку, перехрестилась і пішла була за відром, але раптом схаменулась і подалася в хату, де спали діти — Петрик і Ганька. Гладячи їх по голівках, шепочучи на вухо, вона розбудила їх, одягла і повела на подвір’я за корівник, де стояла скирта кізяків, складена високим мурашником, всередині порожня. Онися розібрала кілька кізякових кирпичів і наказала дітям залізти в скирту і там сидіти, не подавати голосу.

Тепер уся вулиця стугоніла під кінськими копитами, лунали вигуки, бряжчала зброя. Нарешті у ворота Онисиного подвір’я почали бити прикладом: «Відчиняй!»

І коли Онися відчинила, її схопили двоє станичників, гарячих від самогону. «Де Сенька Назаров, де чоловік, говори — уколошкаємо на місці». А чоловік Онисин — не козак, іногородній, був у Червоній Армії, і вона навіть не знала, чи живий він тепер. Так вона і сказала, що не знає, де чоловік, — влітку якісь люди забрали його з собою. Покинувши шарпати Онисю, козаки увійшли до хати. Там усе перевернули, переламали і, вийшовши, знов схопили Онисю й потягли на вулицю до станичної Ради, де колись жив отаман.

Сонце вже було високо, а станиця стояла з зачиненими віконницями і ворітьми, — наче й не прокидалась. Тільки перед Радою крутилися станичники на конях і підходили піші, ведучи зв’язаних, деяких побитих до крові селян і козаків. Потім з’ясувалось, що брали за списком усіх, хто ще весною голосував за Радянську владу.

В отаманській хаті сидів непроспаний офіцер з нашитою на рукаві мертвою головою і двома кістками. І поруч з ним — добре всім відомий хорунжий Змібв, який півроку тому втік із станиці. Про нього всі й думати забули, а він — ось він, з висячими вусами, налитий, здоровий, червоний, як мідь. Коли Онисю упхнули в хату, хорунжий кричав до арештованих, — а їх під охороною стояло тут більш як півсотні:

— Червонопуза наволоч, допомогла вам Радянська влада? Ану розказуйте тепер, чого вас навчили московські комісари?..

Офіцер, дивлячись у список, говорив тихо кожному, кого випихали до стола:

— Ім’я, прізвище признаєш? Так. Співчуваєш більшовикам? Ні? Голосував у травні місяці? Ні? Значить, брешеш. Всипати. Далі, козак Родіонов. — І зводив бліді, рябі, як у вівці, очі: — Стати по формі, дивитись на мене! Був делегатом на селянському з’їзді? Ні? Агітував за Ради? Знову ні? Значить, брешеш польовому суду. Наліво! Слідуючого…

Станичники підхоплювали людей і, зіпхнувши з ганку, валили на землю, стягали шаровари, заголювали, один сідав на пацаючі ноги, другий коліньми притискав голову, і ще двоє, витягнувши з гвинтівок шомполи, били лежачого, — з свистом, з розмаху.

Офіцер не міг уже говорити тихим голосом, — так страшно верещали і кричали люди за вікнами. Екзекуцію обступила юрба кінних і піших станичників з загону, що саме наскочив, і тих з місцевого козацтва, хто вискакував з хати назустріч загонові, кричачи: «Христос воскрес!..» Вони теж горлали й матюкались: «Бий до кості! Бий до останньої крові! Знатимуть Радянську владу!»

Нарешті в отаманській хаті залишились тільки Онися і молоденька вчителька. Вона приїхала в станицю своєю охотою, все старалася просвітити місцевих жителів: збирала жінок, читала їм Пушкіна і Льва Толстого, з дітьми ловила жуків, — це в такі часи ловити жуків!

Хорунжий Змієв закричав на неї:

— Встать! Жидівська морда!

Учителька встала, деякий час беззвучно трясла губами:

— Я не єврейка, ви це добре знаєте, Змієв… І якби навіть була єврейкою, не бачу в цьому злочину…

— Давно в Комуністичній партії? — спитав офіцер.

— Я не комуністка. Я люблю дітей і вважаю своїм обов’язком учити їх грамоти… В станиці дев’яносто процентів таких, що не вміють читати й писати, ви уявляєте…

— Уявляю, — сказав офіцер. — А ось ми вас зараз відшмагаємо.

Вона зблідла, поточилась назад. Хорунжий закричав на неї: «Роздягайся!» Гарненьке личко її затремтіло, вона почала розстібати картате пальтечко, стягла його, як уві сні…

— Слухайте, слухайте! — і замахала на офіцера рукою. — Та що ви, що ви! — А за вікном хтось нестерпно завив несамовитим голосом. А хорунжий усе своєї: «Скидай панталони, стерво!»

— Мерзотник! — крикнула йому вчителька, і очі її загорілись, обличчя заллялось гнівним рум’янцем. — Розстрілюйте мене, звірюки… Вам це так не минеться…

Тоді хорунжий схопив її, підняв і гепнув об підлогу. Два станичники задерли спідницю, притиснули їй голову й ноги, офіцер не поспішаючи виліз з-за стола, взяв у козака нагай, на сіре обличчя його наповзла усмішка. Замірившись нагаєм, він сильно вдарив дівчину по стидному місцю; хорунжий, перегнувшись із стільця, голосно сказав: «Раз!» Офіцер не поспішаючи шмагав, вона мовчала… «Двадцять п’ять, годі з тебе, — сказав він і кинув нагая. — Іди тепер, скаржся на мене окружному отаманові». Вона лежала, як мертва.

Станичники підняли її і винесли в сіни. Черга дійшла до Онисі. Офіцер, підтягаючи кавказького пасочка, тільки кивнув головою на двері. Онися, ошаленівши від ненависті, почала видиратися, — коли її потягли, хапала за волосся, виламувалась, кусала руки, била коліньми. Вирвалась і, простоволоса, обдерта, сама кинулась на станичників і знепритомніла, коли її вдарили по голові. Їй облупили шкіру на спині шомполами і кинули коло ганку, — мабуть, думали, що погана баба пустилась духу.

Каральний загін ротмістра Немєшаєва навів у станиці порядок, настановив отамана, навантажив кілька підвід печеним хлібом, салом і деяким реквізованим барахлом і пішов. Цілий день у станиці було тихо, — не топили в печах, не випускали скотини. А вночі зайнялось кілька іногородніх дворів, в тому числі запалав Онисин двір.

Сусіди побоялись гасити пожежу, бо коли показався перший вогонь на краю станиці, туди поскакало кілька козаків і було чути постріли. Онисине подвір’я згоріло дотла. Тільки вранці сусіди нагадалися: а де ж її діти? Діти Онисі, Петрик і Ганька, що сиділи до ночі в кізяковій скирті, і корова, вівці, птиця — згоріло все.

Добрі люди забрали Онисю, що стогнала в нестямі біля отаманового ганку, поклали у себе і виходили її. Коли через кілька тижнів вона прийшла до пам’яті, — розказали їй про дітей. В станиці Онисі робити було більше нічого, — так вона і сказала добрим людям. Була вже осінь. Від чоловіка — ніяких звісток. Жити їй не хотілось. Вона пішла — від станиці до станиці, жебраючи попід вікнами. Добралась до залізниці й потрапила нарешті в Астрахань, де її взяли на пароплав коком, тому що в минулий рейс кок зійшов на берег і не повернувся.

Таку пригоду в своєму житті розповіла Онися Назарова.

— Спасибі вам, товариші, — сказала вона, — взнайте моє горе, спасибі вам…

Втерла фартухом очі й пішла в камбуз. Моряки, обхопивши жилавими руками коліна, нахмурившись, довго ще мовчали. Іван Ілліч одійшов і ліг осторонь. Стримуючи зітхання, думав: «От, зустрічаєш людину і проходиш мимо байдуже, а вона перед тобою, як ціле царство в димучих руїнах…»

Потроху від вражень розповіді цієї жінки він перейшов до своїх жалів, — їх він глибоко ховав від усіх, від самого себе в першу чергу. Мало у нього було надії коли-небудь ще раз зустрітися з Дашею. Правда, людина живуча, ні один звір не витерпить таких ран, таких злигоднів. Але ж простір який! Де тепер шукати Дашу в потоку мільйонів, що ринули на схід. Старий дурень, лікар Булавін, чого доброго, ще майне з нею за кордон.

Похитуючи головою, зітхаючи від жалю, він згадував Дашине замилування душевним комфортом, елегантністю, її холоднувату палкість, як кипіння крижаного вина. «Не під силу їй було, не під силу… Вирощена в теплиці, і — на от тобі — повіяв отакий світовий протяг… Бідна, бідна. Тоді в Пітері, як померла дитина, відмовлялась жити, — згасала в холодних сутінках…»

Про те, що сталося з нею після Пітера, Іван Ілліч знав тільки з поспіхом прочитаного її листа. Безперечно, Даша багато пережила після Пітера, багато чого зрозуміла… З якою пристрастю тоді, рятуючи його від шпигів, потягла до вікна. «Вірна буду тобі до смерті, втікай, втікай…» Запах її тонкого русявого волосся, коли припала до нього, Іван Ілліч не забув і ніколи не забуде. Дивна, чудна, над усе любима жінка… «Ну, що ж, на тому і скінчимо з своїми спогадами…»

Погода почала псуватися. Волга потемніла, з півноч; знялися валами невеселі, холодні хмари, засвистав вітер у тросах низенької щогли. Не пришвартовуючись, пропливли Камишин, глухий дерев’яний городок з голими садками на пагорбах. Зараз же за Камишином починався Царицинський фронт.

III

Насичені холодом хмари повзли над Царицином, вітер зривав куряву, вихрами обгортав дерев’яні будиночки, — вони тісно і сяк-так — то задом до річки, то передом — разом з нужниками й заводами купчились на сипких кручах. Іван Ілліч пробирався вгору крутою вулицею, де брукове каміння було вивернуте дощовими потоками. На набережній, на рипучих пристанях і тут, у місті, не видно було ні душі. І тільки на майдані, де крізь пил проступала сіра споруда кафедрального собору, він зустрів озброєний загін. Одягнені в хто що мав, ішли молоді й літні, люто відвертаючись од вітру.

Попереду виступала худа сердита стара жінка в червоноармійському картузі і так само, як і всі, з гвинтівкою через плече. Коли вона порівнялась, Іван Ілліч запитав у неї, де знаходиться штаб. Стара жінка сердито скоса глянула на нього, не відповіла, і весь загін поквапливо пройшов, оповився курявою.

Івану Іллічу треба було з’явитися в штаб армії, рапортувати про прибуття пароплава з вогнеприпасами і передати накладну. Але чорт його знає, де шукати цей штаб! Позабивані магазини, нежилі вікна та вивіски, що грюкали залізом і готові були от-от зірватися. Раптом Іван Ілліч налетів на якогось військового з перев’язаною рукою — той болісно потягнув повітря крізь зуби і пошепки вилаявся. Іван Ілліч, попросивши пробачення, спитав його про те саме. І аж тоді побачив, що перед ним Сапожков, Сергій Сергійович, його колишній командир полку.

— Ну чого ти біжиш, як очманілий, — сказав Сапожков. — Ну здрастуй. — Іван Ілліч примірявся був обхопити, обняти його. — Сапожков відступив. — Ну облиш, справді, тримайся спокійно. — Ти звідки взявся?

— Та, розумієш, пароплав сюди пригнав.

— От чудак — живий!. Щоки від здоров’я тріскаються!.. От — порода расєйська! Тобі штаб потрібний? Так оце ж і є штаб. Де спинився? Ніде, звичайно. Гаразд, я тебе зажду.

Він разом з Телєгіним зайшов у під’їзд кам’яного купецького будинку і показав на другому поверсі штабні кімнати.

— Ванька, я жду, пам’ятай…

Іван Ілліч бачив штаби і у Сорокіна, і в арміях Південного фронту, де ніколи не знайдеш потрібних тобі дверей, — всі брешуть, наче змовились, всюди тютюновий дим, панічна тріскотня друкарок, шмигляння з дверей у двері важних ад’ютантів у галіфе з крилами. Тут було тихо. Він одразу знайшов потрібні двері. Коло запорошеного вікна, що ледве пропускало світло, сидів черговий; він підняв кістляве малярійне обличчя і, не кліпаючи червоними повіками, почав пильно дивитись на Телєгіна:

— Нікого нема, штаб на фронті, — відповів він.

— Дозвольте зв’язатися з командуючим, — вантаж треба здати терміново.

Черговий з легкістю людини, що виснажилась від безсоння, підвівся й подивився у вікно. Там хтось під’їхав.

— Заждіть, — сказав він тихо і продовжував розкладати на кілька купок донесення і рапорти, деякі написані олівцем такими закарлюками, що з їх змісту можна було зрозуміти одну тільки велич простої і мужньої душі.

Увійшли двоє. Один у смушевій бекеші, з біноклем через шию і з важкою, на сиром’ятній портупеї кавалерійською шаблею. Другий — у довгій солдатській шинелі, в теплій шапці з навушниками, які носять пітерські робітники, і без зброї. Обличчя у обох були темні від пилу. Черговий сказав:

— Прямий провід на Москву полагоджений.

Той, що був у смушевій бекеші, моложавий, з круглими карими веселими очима, зразу спинився: «Оце — чудово!» Другий, у шинелі, закиданій землею, вийняв хустинку, обтер худорляве лице, змахнув — скільки було можливо — пил з чорних вусів, і Телєгін відчув на собі пильний погляд його блискучих очей з трохи піднятими нижніми повіками.

— Товариш до вас з рапортом, — сказав черговий.

Іван Ілліч перший раз бачив цих людей, не знав — хто вони такі, і трохи зам’явся. Черговий нахилився до нього:

— Говоріть, товаришу, це Військрада фронту.

Телєгін вийняв документи й рапортував. Почувши, що він тільки-но пришвартував пароплав з вогнеприпасами, ці люди перезирнулись. Той, що був у шинелі, взяв накладну, другий з-за його плеча жадібно бігав по ній зіницями, і навіть губи його маленького рота ворушилися, повторюючи цифри кількості патронів, снарядів, кулеметних стрічок…

— Скільки у вас команди на пароплаві? — спитав чоловік у шинелі.

— Десять балтійських моряків і дві польові гармати.

Вони знову перезирнулись.

— Заповніть анкету, — знову сказав той самий. — О сімнадцятій годині будьте з усією командою в розпорядженні командуючого фронтом. — Неквапливим рухом він закрутив ручку телефонного апарата, що сухо вищала, з’єднався з кимось, стиха сказав кілька слів і поклав трубку. — Товаришу черговий, організуйте негайно якнайбільше ломових підвід. Для розвантаження мобілізуйте робітників з гарматного заводу. Перевірте виконання і скажіть мені.

Обидва чоловіки пішли в сусідню кімнату. Черговий узявся накручувати телефон і здавленим голосом повторювати: «Транспортний відділ… Товариша Іванова. Нема такого? Убитий? Давайте іншого чергового. Говорить штаб фронту…» Іван Ілліч сів заповнювати анкету. Справа була ясна: з’явитися до командуючого — значить, прямо в окопи. Іван Ілліч розлінувався на пароплаві, і от тепер, поскрипуючи пером, що чіплялося за папір, відчував знайомий вольовий рух, який стільки разів повторювався за ці роки, коли все, що є в людині спокійного, теплого, побутового, котре охороняє своє життя, своє невелике щастя, з зітханням відсувається, і невидимим розводящим стає інший Іван Ілліч — спрощений, твердий, вольовий.

До п’ятої години залишалося багато часу. Телєгін передав анкету і вийшов у коридор. Сапожков швидко встав з дерев’яного дивана.

— Звільнився? Ходімо, приткнемось куди-небудь.

Він з усмішкою дивився на спохмурнілого Телєгіна.

Сапожков був той самий: неспокійний, напружений, він ніби знав щось таке, чого інші не знають, тільки зовні дуже змарнів — рожеве обличчя його стало маленьке, як у моложавого старичка. Телєгін пояснив, що — ось таке діло — треба бігти на пристань, збирати команду, вивантажувати ящики…

— Жаль. Ну, що ж, ходімо на пристань. Я три місяці мовчав, Ваню, дійшов до того, що в госпіталі мало не почав писати «Записки колишнього інтелігента»… І не п’ю, брат, забув…

Сапожкова дуже вразила зустріч з Іваном Іллічем. Вони вийшли. Вітер погнав їх по вулиці — вниз до потемнілої Волги, що махала довгими пінявими хвилями.

— Де полк, Сергію Сергійовичу? Яким чином ти від нього відбився?

— Від нашого полку залишилися ріжки та ніжки. Нема більше такого полку в Одинадцятій армії.

Телєгін мовчки, з жахом, глянув на нього. Сапожков почав розказувати, затуляючись рукою від пилу:

— Кінчились ми на хуторі Безпокойному. Відома тобі трагедія Одинадцятої армії? Головком Сорокін натворив такого, — мало йому трьох страт, сучому котові. Приховав від армії наказ царицинської Військради — пробитися на з’єднання з Десятою армією. Тільки дивізія Жлоби виконала наказ і повернула на Царицин, і то лише тому, що Дмитра Жлобу він хотів розстріляти й оголосив поза законом. Уявляєш: від Мінеральних Вод ми відрізані, від Ставрополя, де гине Таманська армія, — відрізані. Вогнеприпаси Сорокін у паніці покинув ще в Тихорєцькій… З правого боку на нас натискає кіннота Шкуро, з лівого — кіннота Врангеля. І ми відходимо на схід, у безводний степ… Від полку мого залишилась одна рота. Спимо на ходу, аби тільки одірватися від противника, пробираємось балочками, жерти нічого, води нема, холоднючий вітер, — будь він проклятий, цей степ! Були випадки — людина й кінь задубіють, і засипає їх піском, як скіфською могилою… Добрались до хутора Безпокойного, — ані душі, ані курчати, навіть собак вивезли козачкй. А хати, розумієш, не заперті, — навстіж… Хлопці і давай пити молоко. Розумієш? Почали качатисд по землі, та вже пізно, — живих залишилось десятків зо три душ… І тут нас рано-пораненьку, як і годиться, оточили з кулеметами й кінчили…

Слухаючи його, Іван Ілліч ішов усе швидше, поки не спіткнувся.

— Ну, а як же ти?

— Чорт його знає. Пощастило… Поранили мене з самого початку, — в руку, нерв, чи що, якийсь зачепило, — знепритомнів… Багато чого з того часу почав переглядати… Поки валявся догори лійкою, — бійці, виявляється, перев’язали мені руку, віднесли до ожереда, закидали соломою… В такій обстановці і то, бачиш, потурбувались… Запевняю: нашого народу ми не знаємо і ніколи не знали… Іван Бунін пише, що це — дикий звір, а Мережковський, що це — хам, та ще грядущий… Пам’ятаєш, ми в вагоні вночі розмовляли? Я був п’яний, але я нічого не забуваю. В чому була помилка: виходить, що філософія і логіка коректуються, як стрільба, видимою ціллю, глибоким пізнанням життєвих сутичок… Революція — це тобі не Еммануїл Кант!

— Сергію Сергійовичу, ну а далі що було?..

— А далі… Вночі виліз я з соломи. На хуторі горлають пісень, — значить, переможці вже п’яні. Наткнувся на знівечений труп, на другий, — все ясно… Спіймав конячину, втік у степ, де провів кілька жахливих днів… Підібрав мене кінний загін Будьонного, — є у них в Сальських степах такий вершник… Доставили мене на станцію Куберле і значить — сюди. Тут байдикую в госпіталі… Послужний список, документи — все залишилось на току, в бекеші… Пам’ятаєш мою бекешу? Такої тепер не матимеш…

— Слухай, і Гимза там же загинув?

— Гимзу ми давно загубили, разом з обозом, у нього сипняк був страшенючий…

— Жаль Гимзу.

— Всіх жаль, Іване… А проте, брешу, не жалістю це називається… Звик я до полку, незручно якось одному залишатися живим… Місця собі не знаходжу, Іване… Ходив у штаб — просити роту хоч би. Цілком їх розумію, людина я їм невідома, тільки військовий квиток на руках… Ти вже мене в штабі атестуй, будь ласка…

— Та звісно ж, Сергію Сергійовичу…

— Хоча краще всього — бери мене в загін, слово честі. Хоч помічником, хоч зв’язківцем… От, зводить нас доля… Пам’ятаєш, як у тебе на квартирі вірші писали, лякали буржуїв? Ніщо не минається даром, все позначається: погрався та й забув, — дивишся, а ти вже стоїш перед грандіозною картиною, так що волосся стає сторч. Слухай, а пам’ятаєш, як я знайшов тебе в сараї у німців? От був наскок, от була рубка! Я ще тоді шаблю зламав… Це дуже добре, що ми знову вкупі… В тобі, Іване, є якесь незламне здоров’я… Прив’язався я, чи що, до тебе… Слухай, а де твоя дружина?

Розмовляти їм далі не довелося. Їх випередили вантажні вози, що риссю прогуркотіли вниз до пристані.

За міськими дахами крізь вихор пилу проступав захід сонця, величезний і похмурий, насичуючи кривавою силою повзучі хмари. Над Волгою закрутився ріденький сніг. Навантажені вози, під охороною озброєних робітників, давно поїхали. Набережна спорожніла. Пароплав одійшов від конторки і, не засвічуючи вогнів, пришвартувався десь нижче по течії.

Моряки в підперезаних бушлатах, з гранатами, з заплічними мішками, з гвинтівками сиділи на конторці за вігром, — не курили, примовкли. З оповідань робітників їм уже було відомо, що діялось у цьому пустельному місті, освітленому каламутно-кривавим заходом сонця. Справи тут були невеселі.

Іван Ілліч ждав кінних запрягів для вивантажених гармат, з тривогою поглядав на годинник, кілька разів дзвонив у штаб. Вияснилось: запряги вже вислані, загонові наказано йти разом з гарматами прямо на вокзал. Перемагаючи вітер, що налягав на двері, він вийшов на палубу конторки. Перед ним стояла Онися Назарова.

— Ви чого тут?

Вона мовчала, стуливши губи, під його поглядом схилила голову. Старенька, полатана хустка, видно, єдиний захист від холоду, була зав’язана у неї на плечах; за спиною — рядняний мішок.

— Ні, ні, ні, — сказав Іван Ілліч, — ідіть на пароплав, Онисю, ви мені в загоні не потрібні…

Поки по сходнях скочували гармати на пісок та поралися з запрягами, — хмари згасли, і річка злилася з потемнілими берегами. Загін вирушив до міста, поганяючи конячок, запряжених у гармати. До Івана Ілліча підійшов Шаригін і — стщха:

— Що нам з Онисею робити? Товариші просять залишити при загоні.

Зараз же, одійшовши від колеса гармати, до Івана Ілліча з другого боку підійшов Латугін.

— Товаришу командир, вона нам ніби як мати. В таких ділах, — фронт, знаєш, — побігти, принести чого-небудь, сорочку випрати… Та вона войовнича, тільки так, на вигляд така. Причепилась і причепилась, як собачка, що ти зробиш…

Онися опинилась тут же, за Іваном Іллічем, — вона йшла за загоном так само — із схиленою головою. Шаригін сказав:

— Нехай буде у нас сестрою милосердною, без кваліфікації… Хороше діло…

Іван Ілліч кивнув:

— Правильно, я й сам хотів її залишити.

Латугін побіг знову до гарматного колеса, вхопився за нього, гукнув на конячки, що пнулися на гору з останніх сил: «Но, добрі, вивозь!» Пісок, зірваний з укосу, обрушився на загін, закрутився, як скажений. Нарешті колеса покотились по вулиці. В ледве помітних будиночках не світилося жодне вікно; страшно вили проводи на стовпах та гримотіли вивіски. Іван Ілліч ішов і усміхався… «От, дістав урок, бренькнули по носі: ей, командир, неуважний до людей… Правильно, нічого не скажеш… Від Нижнього до Царицина вилежувався, розпустив вуха ї не поцікавився: які вони, ці балакуни… Бачиш — ідуть перевальцем, вітер метляє стрічки на шапочках… Чому Онисине горе, гірку долю її, вони, не змовляючись, раптом зв’язали з своєю долею, та ще в такий час, коли наказано покинути легке життя на пароплаві і крізь піщані крижані вихрі йти чорт знає в яку темряву, — битися і вмирати?.. Хоробрі вони, чи що, дуже? Начебто ні, — звичайнісінькі люди… Еге ж, поганенький ти командир, Іване Іллічу… Сіра людина… Той командир хороший, котрий при найтяжчих обставинах тримає в пам’яті складну душу кожного бійця, дорученого тобі…»

Недавня розмова з Сергієм Сергійовичем і цей, нібито незначний, випадок з Онисею дуже схвилювали Івана Ілліча. Насамперед він накинувся на самого себе і картав себе за егоїзм, вайлуватість, сірість… В такий час він, бачте, наїв собі щоки, — навіть Сергій Сергійович це помітив… Так роздумуючи, Іван Ілліч піймав себе ще на одній думці, — йому раптом стало жарко, і серце на мить ніби пірнуло в блаженство, — в усьому підтяганні себе була ще й потайна думка: повернути Дашину колишню закоханість. Але він тільки фиркнув у курний вихор, що налетів з-за рогу, і відігнав ці зовсім уже недоречні думки.

На вокзалі Іван Ілліч дістав наказ: негайно вантажити гармати й виступити на артилерійські позиції в район станції Воропоново. Наказ передав йому комендант — рослий чолов’яга з чорними, як березнева ніч, страшними очима й пишною порістю на щоках, щось подібне до бакенбардів. Іван Ілліч трохи розгубився, почав пояснювати, що він не артилерист, а піхотинець, і не може взяти на себе відповідальність командувати батареєю. Комендант сказав тихо і погрозливо:

— Товаришу, вам зрозумілий наказ?

— Зрозумілий. Але я пояснюю ж вам, товаришу…

— В даний момент командування не потребує ваших пояснень. Ви будете виконувати наказ?

«Ох ти чорт, як тут розмовляють», — подумав Іван Ілліч і мимоволі підкинув руку до козирка: «Слухаю», — обернувся і пішов на колії…

У цьому місті були зовсім не схожі ні на що порядки. На вокзалах, наприклад, у деяких містах, якщо треба пройти куди-небудьпереступай через лежачих покотом переодягнутих буржуїв, дезертирів, чоловіків і жінок з мішками, звідки стирчить півнячий хвіст або сопе порося. Тут було порожньо, навіть підметено, хоч пил, гнаний вітром через розбиті вікна, густо встеляв плакати на стінах і давно покинутий буфетником прилавок. Тут і розмовляли якось особливо — коротко, застережливо, наче поклавши палець на гашетку.

Іван Ілліч без зайвої біганини і без крику швидко одержав паровоз і наряд на вантаження. Подзвонив у штаб про Сапожкова, і звідти відповіли: «Добре, беріть його на свою відповідальність…» Команда вже вантажила гармати на дві платформи під ліхтарями, що розгойдувались на вітрі. Іван Ілліч стояв і придивлявся до облич моряків. Ось Гагін, новгородець, з глибокими зморшками твердого обличчя, з чорним волоссям, що падало з-під безкозирки — «Беспощадньїй» — на лоб до брів; ось помор Байков, з широкою, наче почепленою до маленького обличчя, забитою пилом бородою, з круглою головою, міцною, як горіх, — балакун і запивоха. Всі дев’ять товаришів ухопилися за колеса гармати, вкочуючи її по круто поставлених дошках, а Байков то тут присяде, то з другого боку гляне: «Добре, добре, хлопці, ану наляж, давай…» Хтось навіть штовхнув його коліном: «Та берись ти сам, чудо морське…»

Ось нижньогородець з керженських лісів, Латугін, з широким, зухвалим обличчям, яструбиним, мабуть, перебитим у бійці, носом, середній на зріст, силач, розумна голова, небезпечний у сварці і «страшенно лютий» до жіночого роду… Ось — Задуйвітер…

— Іване Іллічу, — до нього підійшов Шаригін, — ви знаєте, де це Воропоново?

— Нічого я тут не знаю.

— Та ось тут же, поруч, під самим Цариццном, — тут і фронт… Білі, кажуть, так і пруть… Артилерії — сила, і танки, і літаки… Та за військом ще тисяч сто мародерівкозаків їдуть возами.

Шаригін говорив тихо і збуджено, сині очі блищали, усміхаючись, гарні губи тремтіли. Іван Ілліч насупився:

— Ви що, в серйозних боях ще не були, Шаригін? — У того спалахнуло обличчя і краска перелилась на маленький ніс, він так і залишився червоним. — Моя порада: менше слухайте різні балачки… Все це паніка… Ви потурбувались про продовольство для загону?

— Єсть! — Шаригін підкинув долоню до безкозирки, чого ніхто звичайно не робив. Обличчя у нього проясніло. Хлопець був хороший, надто вразливий, — але нічого, обімнеться. Іван Ілліч пішов до товарного вагона, який причіплювали позад платформи з гарматами. По перону біг збуджений Сапожков, з торбою і шаблею під пахвою.

— Іване, влаштував?

— В порядку, Сергію Сергійовичу… Сідай у вагон.

Сапожков поліз у товарний вагон. Там, в кутку, на матроському манатті вже сиділа Онися.

Недалеко від Воропонова — станції Західної залізниці — ще до світанку гармати були вивантажені і встановлені у розташуванні одного з артилерійських дивізіонів. Тут Телєгін і його загін узнали, що справи на фронті дуже важкі. Під Воропоновом будувалася лінія укріплень, вона йшла півпідковою всього за яких-небудь десять верств від Царицина, починаючись на півночі, коло станції Гумрак, і кінчаючись коло Сарепти — на південь від Царицина. Ця дуга укріплень була останнім захистом. В тилу за нею тяглося невисоке пасмо пагорків і далі — похила рівнина аж до самого міста. Відступати можна було тільки в Волгу, в крижані хвилі.

Вчорашній вітер розігнав хмари, звалив їх за краєм степу в непроглядну імлу. Зійшло негріюче сонце. На плоскій бурій рівнині копошилось безліч людей; одні кидали землю, другі забивали кілля, натягали колючий дріт, укладали мішки з піском. З боку Царицина під’їжджали товарні поїзди, вивантажувались люди, розходились, зникали під землею. Інші вилазили з складок землі і стомлено плентались до станції. Було схоже, що сюди призвано на роботу — хочеш чи не хочеш — все населення міста, вдатне тримати лопату…

Одна з таких партій, десятка півтора різношерстих громадян — чоловіків і жінок, підійшла до розташування батареї Телєгіна; їх привів маленький старенький військовий інженер.

— Громадяни! — охриплим голосом крикнув він, висуваючи сиві вуса з товсто замотаного верблюжого шарфа. — Ваше завдання просте: мені треба підняти бруствер до чотирнадцяти вершків, беріть землю звідси і кидайте сюди, до позначки на кілочку… Розійдіться на крок — і дружно до роботи!

Він підбадьорююче поляскав ліловими від холоду маленькими руками і бадьоро поліз з виїмки. Громадяни провели його поглядами, повними обурення. Одна з жінок затрясла круглим лицем йому навздогін:

— Соромтесь, Григорію Григоровичу, соромтесь!

Всі інші продовжували стояти, тримаючи лопати так, наче самі ці лопати й були огидним знаряддям пролетарської диктатури. Тільки один — губатий юнак з великим кадиком, якому було дуже цікаво потрапити на бойові позиції,-взявся був копирсати землю, але на нього зараз же зашипіли:

— Сором, Петю, перестаньте зараз же…

І всі заговорили, звертаючись до чоловіка з жовтим нервовим обличчям, що стояв до того, заплющивши очі, злегка похитуючись; формене пальто на ньому — відомства народної освіти — було демонстративно підперезане вірьовкою.

— Ну, а ви чого ж мовчали, Степане Олексійовичу? Ми обрали вас… Ми ждемо від вас…

Він страдницьки звів повіки, щока його сіпнулась тиком:

— Я буду говорити, панове, але буду говорити не з Григорієм Григоровичем. Ми всі повинні надіти траур по нашому Григорієві Григоровичу…

В цей час з бруствера полетіли грудки землі, над виїмкою з’явилась кінська морда, перебираючи в зубах вудила, і зверху, з сідла, перехилився широкий, червонощокий, бородатий вершник в кубанській шапці. Примруживши очі, він спитав насмішкувато:

— Ну що _ ж, громадяни, не можете договоритися — працювати чи ні?

Тоді нервовий Степан Олексійович у пальті, підперезаному вірьовкою, виступив трохи наперед і, задерши голову до вершника, відповів йому з переконливою лагідністю, як говорять з дітьми на уроках:

— Товаришу, ви тут старший начальник, наскільки я розумію… («Еге», — вершник весело кивнув і рукою в рукавичці поляпав коня, що сторожко стояв над урвищем). Товаришу, від імені нашої групи, насильно мобілізованої сьогодні вночі на підставі якихось нікому не відомих списків, висловлюємо наш категоричний протест…

— Егегповторив, але вже з погрозою, бородатий вершник.

— Так, ми протестуємо! — голос у Степана Олексійовича зірвався вгору. — Ви примушуєте людей, непристосованих до фізичної праці, копати для вас окопи… Адже це найгірші часи самоправства!.. Ви чините насильство!..

Обидві щоки, у нього засіпались, він заплющив очі, бо сказав надто багато, і захитав піднятим жовтим обличчям… Вершник дивився на нього примружившись, — великі ніздрі у нього затремтіли, рот склався твердо, прямий, як розріз. Він зліз з коня, зіскочив у виїмку і, обтрусивши одним ударом кавалерійські штани, сказав:

— Цілком точно: ми вас примушуємо обороняти Царицин, якщо ви не бажаєте добровільно. Чому ж це вас обурює?.. Ану, дайте-но лопату хто-небудь.

Він, не дивлячись, простягнув велику руку в коричневій рукавичці, і та сама повна, круглолиця жінка поквапливо подала йому лопату і вже весь час не зводила з нього здивованих очей.

— Чого нам сваритися? Це ж чисте непорозуміння. — Він увігнав лопату, підхопив землю і сильно кинув її наверх, на бруствер. — Ми воюємо, ви нам підсобляєте, ворог у нас один… Козачки ж нікого не пощадять, — з мене здеруть шкуру, а вас перешмагають поголовно, а деяких порубають шаблями…

Від нього, як од печі, пашіло здоров’ям і силою. Кинувши кілька лопат, він швидко оглянув гурт людей. «Ану, — і ляснув по плечу юнака з великим кадиком і другого — миловидого, дурнуватого, з солом’яними віями, — ану покажемо, як треба працювати». Вони, ніяково усміхаючись, почали копати й кидати. За ними, знизавши плечима, взялися за лопати ще кілька чоловік. Круглолиця дама сказала: «Ну, дозвольте вже, і я», — і спіткнулась об лопату. Бородатий командир зараз же підхопив її і, мабуть, сильно стиснув, — вона розчервонілась і повеселіла. Степан Олексійович рискував залишитися самотнім.

— Дозвольте, дозвольте, — сказав він високим голосом, — але ж революція і — насильство, товариші! Революція насамперед заперечує всяке насильство.

— Революція, — розкотисто відповів бородатий начальник, — революція здійснює насильство над ворогами трудящих і сама здійснюється через це насильство… Зрозуміло?

— Дозвольте, дозвольте… Це антиморально…

— Пролетаріат тільки для того і вчиняє над вами насильство, щоб визволити весь світ від насильства…

— Дозвольте, дозвольте…

— Ні, — твердо сказав начальник, — не дозволю, ви починаєте баламутити, це саботаж, беріть лопату… Товариші, я, значить, можу надіятись — до одинадцятої години бруствер буде готовий. В час добрий, до побачення…

Моряки, слухаючи здаля цю розмову, качалися з реготу. Коли начальник артилерії Десятої Ірмії поїхав, вони пішли до інтелігенції — підсобити, щоб у них не охолов ентузіазм.

IV

Полк Петра Миколайовича Мельшина разом з усією дивізією відходив по лівому боці Дону, день і ніч відбиваючись від передових частин другої колони добре спорядженої і сформованої по-регулярному Донської армії. У Мельшина в полку люди були виснажені боями й нічними переходами, без гарячої страви, без сну й відпочинку. Красновські козаки добре знали кожен ярок, кожен водорий у цих степах і відтискали противника в такі місця, де було зручно його атакувати. На світанку їх стрілецькі частини починали перестрілку, відвертаючи увагу, а кінні сотні пробиралися ярами й балочками у фланги і несподівано накидалися з люттю, свистом, вереском.

Мельшин говорив бійцям: «Витримка, товариші, — це головне. Одностайність — це наша сила. Нам ці укуси не страшні. Ми знаємо, за що б’ємося, смерть нам легка. А козак завзятий та зажерливий, — йому здобич потрібна, життя він втрачати не хоче, і найбільш за все йому жаль коня».

Рота Івана Гори йшла в ар’єргарді, прикриваючи обоз, де на кожному возі лежали поранені. Залишити їх не можна було і ніде: станичники в полон не брали, — тих, що лишались цілими після бою, всіх, на кому червона зірка, роздягали догола й рубали — і з коня, і піші; навтішавшись, од’їжджали, оглядаючись на страшно розрубані трупи, витирали клинки об кінську гриву.

Ні в які часи на Дону не чули такої лютої ненависті, яка піднялась у багатих станицях — Вешенській, Курмоярській, Есаулівській, Потьомкінській, Нижньочирській Усть-Медвединській… Туди приїжджали агітатори з Новочеркаська, а в деякі станиці — і сам отаман Краснов. Церковним дзвоном збирали Круг порятунку Дону і, за старовинним звичаєм, знімаючи шапки і кланяючись, закликали козацтво нагострити шаблі і вставити ногу в стремено: «Настав твій час, вставай, вільний Дон.» Грізною козацькою хмарою рушимо на Царицин, знищимо прокляте гніздо комуністів, виметемо з Дону червону заразу… Не хочуть вони, щоб Дон жив багато й весело! Хочуть вони вигнати наші табуни й череди, землі наші віддати зайдам — тульським та орловським мужикам, жінок наших качати по своїх постелях, а вас — станичники, богатирі, сіль землі донської — послати в шахти навічно… Не дайте обдерти храми божі, обороніть вівтар нашої батьківщини. Не пошкодуйте життя… А вже отаман всевеликого війська Донського віддасть вам Царицин на три дні і три ночі».

Ротний командир Іван Гора, довгий і сутулуватий, з обличчям почорнілим від безсоння, звик за ці дні до верхівців козаків, що маячили край степу; узнав їх повадки і не клав цеп без толку, велів бійцям іти не обертаючись.

Попереду рухався обоз — тісно, вісь до осі; позаду йшов цеп, важко похитуючись, — обдерті, змарнілі бійці, що дивилися під ноги. Останнім ішов Іван Гора, як опоєний. Ще півроку тому був він могутнім чоловіком, аде давалося взнаки поранення в голову, коли цього літа на продрозверстці його рубали сокирою в сараї, давалася взнаки контузія, яку він дістав у бою під Лихою. Він то бадьорився, то на ходу починав дрімати; перед мутніючими очима випливав який-небудь приємний спогад: люди в літніх сутінках сидять на колодах, над головами літає кажан… Або — зелений подорожник, на ньому ситцева подушка, на ній усміхнена Горпина… Він одганяв ці мрії, на часинку спинявся, поправляючи на плечі гвинтівку, розкривав важкі повіки, оглядав людей, що йшли попереду, вози з пораненими, що кидались від болю, рівний вигорілий степ, що плинув йому в душу, — хоч конем по ньому грай, ані деревця, ані телеграфного стовпа, пливе бурий, безбарвний, тоскний, похитується… Спіткнувшись, стріпував носом… Ех, добре зараз іти за возом, поклавши руку на полудрабок, — хвилину подрімати, переступаючи ногами!

От — знову! З’їжджаються на краю степу малесенькі вершники і звідти — постріли, і кулі посвистують, як безвинні.

— Бадьорись, товариші, увага! Гей, в обозі, не спати!..

В обозі їхала Горпина, жінка його, поранена в руку. Там же за одним з возів ішли Даша і Кузьма Кузьмич.

У темряві почулись протяжні крики. Обоз зупинився. Даша Зараз же притулилась до полудрабка воза, поклала голову на руки. Крізь забуття вона чула, як підійшов Іван Гора і тихо заговорив з Горпиною, що сиділа в тому ж возі.

— Покурити б, з ніг падаю.

— Чого спинилися?

— До п’яти годин — відпочинок.

— Хто тобі сказав?

— Проїжджав вістовий.

— Поклади до мене голівоньку, Ванюша, поспи.

— Еге, поспи. Він тобі поспить. Хлопці наші — де стояв, там і впав… Ти чого не спиш, Гапо, рука болить?

— Болить. — Віз легенько заскрипів, він пригорнув до себе Горпину. Глибоко, як стомлений кінь, зітхнув.

— Вістовий каже: ох, і сили у нього переправляється через Дон під Калачем та під Нижньочирською! За полками йдуть попи з корогвами, везуть бочки з горілкою. Козаки летять в атаки п’яні, просто м’ясники…

— З’їж хлібця, Ванюша.

Він повільно почав жувати. Ледве ковтаючи, невиразно промовив:

— Ми коло самого Дону. Недалеко тут повинен бути пором, козаки його на той бік перегнали. От через що спинились, мабуть.

Воза знову хитнуло, — Іван Гора одвалився й пішов, важко тупаючи. Все затихло — і люди, і коні. Даша дихала носом у рукав… Все б, усе віддала за таку хвилину суворої ласки з любимим чоловіком. Заздрісне, ревниве серце! Про що раніш думала? Чого ждала? Любимий, дорогий був поруч, — прогавила, втратила навіки… Клич тепер, кричи: Іване Іллічу, Ваню, Ванюшо…

… Дашу ррзбудив Кузьма Кузьмич. Вона лежала, вклякнувши під возом. Лунали постріли. Займалася зелена зоря. Було так холодно, що Даша, цокочучи зубами, захукала на пальці.

— Даріє Дмитрівно, беріть сумку швидше, ходімо, ранені є…

Постріли лунали внизу по річці, гучні у вранішній тиші. Даша насилу встала, вона зовсім отупіла від короткого сну на холодній землі. Кузьма Кузьмич поправив на ній санітарну пов’язку, побіг вперед, вернувся:

— Ступайте, серденько, бадьоріше… Наші тут, недалеко. Не чуєте, десь стогне? Ні?

Забігаючи, він спинявся, витягаючи шию, придивлявся. Даша не звертала уваги на його метушливість, тільки було противно, що він так боїться…

— Серденько, пригинайтесь, чуєте, кулі посвистують?

Все це він вигадував, — не стогнали ранені, і кулі не свистали. Світло зорі розгорялося. Попереду виднілась біла запона, ніби річка вийшла з берегів. Це над річкою і по голому прибережному верболозу лежав густий, низький осінній туман. В ньому, як у молоці, по пояс стояв Іван Гора. Трохи далі — боєць у високій шапці і — другий і третій, видні по пояс. Вони дивились на правий — високий — берег Дону, куди не доходив туман. Там, за чорними заростями, піднімалось у безвітрі безліч димків.

Побачив їх і Кузьма Кузьмич — ніби захлинувшись від захоплення, розкрив очі:

— Дивіться, дивіться, Даріє Дмитрівно, що робиться! Це ж грабувати приїхали за армією — сто тисяч возів… Це ж Батий, кочовики, половці!.. Бачите, бачите — коні розпряжені, вози… Бачите — коло вогнищ лежать, — бородаті, з ножами за халявами… Та гляньте ж, Даріє Дмитрівно, один раз у житті таке присниться…

Даша не бачила ні возів, ні коней, ні станичників, що лежали біля вогнищ… Проте їй стало моторошно… Іван Гора обернувся і рукою показав їм, щоб присіли в туман. Кузьма Кузьмич, ніби заглиблюючись у сторінку якоїсь надзвичайної повісті, забурмотів:

— Це показати б нашій інтелігенції. Га? Це сон нерозказаний… От тобі, конституції захотіли! Російським народом керувати захотіли… Ай, ай, ай… Байки про нього складали — і терплячий він, і ледаченький, і богоносний… Ай, ай, ай… А він он який… По пояс у тумані стоїть, грізний і розумний, всю долю свою розуміє, очі вирячив на половецькі полчища… Тут такі силищі підперезались, натягнули рукавиці, — ні в одній історії ще не написано…

Раптом обірвалась вдалині стрільба з гвинтівок і кулеметів. Кузьма Кузьмич спіткнувся на півслові. Іван Гора, що стояв попереду, повернув голову. Нижче на річці залунали два глухих вибухи, і зараз же там почала розливатися в тумані каламутна червона заграва. Долинули окремі крики, і знову задріботіли постріли.

— Їй-богу, пором підпалили наші на тому березі, — Кузьма Кузьмич висував голову з туману, — ой різанина там зараз, ой різанина!

Іван Гора і цеп його бійців, нагнувшись, побігли до берега і зникли в заростях. Зоря широко палахкотіла над степом. Туман, розходячись, ворушився і рвався між голим гіллям верболозу. Там, під берегом, під покривом туману, на річці раптом залунали такі страшні крики, що Даша притиснула кулаки до вух, Кузьма Кузьмич ліг ниць.

Удари, брязкіт, постріли, зойки, хлюпіт води, розриви ручних гранат.

Потім із заростей з’явився Іван Гора. Він ішов, хапаючи ротом повітря, важко відсапуючись. На голові у нього не було кашкета, зате в руці він ніс два козацьких картузи з червоними околичками. Підійшовши до Даші, сказав:

— Пришлю носилки, і ви біжіть до води — перев’язати треба двох товаришів.

Він глянув на картузи, один з них покинув, другий поривчасто насунув на лоба.

— Обійти нас хотіли, сволочі, на човнах… Ідіть, не бійтесь, там усіх кінчили…

V

Шуміли береги Дону між станицями Нижньочирською і Калачем, — по трьох плавучих мостах, на поромах і човнах переправлялись кінні й піші полки всевеликого війська Донського. В похідному строю ішли кінні сотні в нових мундирах, в заломлених безкозирках, з випущеними за звичаєм на лоб чубами, оспіваними в піснях. Метлялись прапорці на списах, бризкала між мостовими дошками вода з-під копит молодих коней, що боязко скоса поглядали на сірий Дон.

Пливли впоперек річки довгі човни, навантажені піхотинцями — безбородою молоддю; роззявивши роти, озирались вони на невидане стовпище козаків, коней, возів; вистрибували з човнів у воду, видряпувались на крутий берег, шикувались — гвинтівка при нозі, — зривали шапки; диякони з розмаяними патлами звіроподібно ревіли, брязкаючи кадилами, протопопи, подібні до золотих дзвіниць, в ризах з пишними трояндами, благословляли воїнство.

На могилі — поперед полковників і конвойців — стояв під своїм прапором командуючий генерал Мамонтов, спостерігаючи переправу. Він був добре видний усім, як влитий, у похідному козачому чорному бешметі, на сріблястому коні, що колупав копитом могилу. Війська проходили з піснями, гриміли литаври, в повітря підлітали кінські хвости бунчуків. На сході бурого степу, оповитого курявою від руху війська, перекочувався гарматний грім.

Командуючий, піднявши руку, на якій висіла нагайка, затулився від сонця, дивлячись, як пливли аероплани з трохи відкинутими назад крильми; він полічив їх і стежив, поки вони, знижуючись, не зайшли за обрій. Повз могили пройшли тільки що звантажені з пароплава важкі гаубиці, їх щити і стволи були розмальовані ламаними лініями, зацряги різномастих, волохоногих, низьких, кудлатих коней проскакали важким галопом, бородаті їздові хвацько били їх нагаями. Ще не осів пил — пішли танки, величезні, з клепаних листів, із задертими носами гусеничних передач. Він полічив їх — десять сталевих страховищ, щоб давити червону наволоч на вулицях Царицина. Він риссю з’їхав з могили й поскакав вздовж берега, прапороносець — за ним, на півкорпусу позаду, маючи над ним тріпотливим чорно-сизим прапором.

Підходили і вантажились у човни нові війська, пливли пороми з возами сіна і всякого військового добра. Поблизу переправ стояли вози, брички, великі гарби, на яких возять снопи з поля. Біля них спокійно стояли, ждучи переправи, або походжали шановані станичники, деякі закушували, сидячи коло вогнищ. Це були послані станицями до своїх частин — сотень і полків — торгові козаки. Вони вели господарство, брали здобич — чи то гроші, худобу, хліб, фураж, чи всякі потрібні речі — одежу, ковдри, матраци, перини, дзеркала, зброю; з цієї здобичі постачали свої сотні фуражем і харчами, якщо потрібно — одягом і зброєю, а решту переписували, укладали на вози і з підлітками або з жінками відправляли в станиці.

Мамонтов проїхав хутір Ричков, де половина дворів була спалена і токи чорніли від попелу, і звернув уздовж залізниці, дожидаючи, коли з правого боку Дону підійде бронепоїзд.

Донська армія, чисельністю дванадцять кінних і вісім піхотних дивізій, наступала п’ятьма колонами.

Всі п’ять колон рухались швидким маршем до останньої межі оборонних укріплень Царицина. Десята червона армія, що втратила зв’язок з північними й південними частинами, відступала, згущуючись на фронті, який все більше звужувався. Її п’ять дивізій малого складу витрачали останні кулі й останні сили.

Вища військова рада республіки, яка повинна була подати в ці дні рішучу допомогу Десятій армії, була паралізована таємною добре замаскованою зрадою, — вона виявлялась у надзвичайній повільності всіх дій і в тому, що царицинські справи тлумачили як другорядні, що нічого не вирішують, а настрій царицинської Військради — як панічний.

Царицин полишений був відбиватися від козаків своїми силами. В ці дні Військрада Десятої видала два накази: перший — вивести з Царицина на північ усі пароплави, баржі, човни й пороми, щоб не було й думки про відступ військ на лівий берег Волги, і другий — по армії: з зайнятих позицій не відступати до розпорядження; ті, що відступлять, мають бути розстріляні.

На батареї Телєгіна перша половина дня минула спокійно. Гуркотіло десь за обрієм, але рівнина була безлюдна. Моряки копали сховище. Онися, нікого не питаючись, пішла на станцію і годин через три повернулася з двома мішками, — ледве донесла: хлібець і кавуни. Постелила випорожнені мішки на землі між гарматами, нарізала хліба, розрізала кожен кавун на чотири частини: «їжте!..» І сама стала остбронь, скромна, задоволена, дивлячись, як голодні моряки уминають кавуни. Моряки, не витираючи щік, їли, похвалювали:

— Оце так Онися!

— Дорого коштує таку знайти.

— Моря оббігаєш…

Поважний і ревнивий до всякої розмови Шаригін сказав:

— З ініціативою вона, ось що важливо. — Моряки, піднявши голови від скибок кавуна, враз зареготали. Він насупився, встав, узяв лопату. — Пропоную, товариші, викопати для Онисі окремий бліндаж, таких товаришів треба берегти, товариші…

Моряки пересміялись і викопали позад батареї в ярку невеликий окопчик для Онисі, — відсиджуватись на випадок обстрілу. Робити більше було нічого. Сотня снарядів, вивантажених з пароплава, рядочками укладена біля гармат. Гвинтівки протерті. Сапожков налагодив зв’язок з командним пунктом дивізіону. Моряки розляглися в котловані, на сонечку. «Тепер іди до нас, генерал Мамонтов».

Іван Ілліч сидів на лафеті, вертів, ламаючи, суху стеблинку. Іван Ілліч не вдавався до якихось там великих міркувань, йому дорогий був цей маленький світ людей, що зійшлися з різних кінців землі, не були схожі один на одного і так дружно поєднали долю свою. Он Сергій Сергійович, вже, здається, ніяким клеєм його ні з ким не склеїш, вічно наїжений усіма думками, — зразу став усім потрібний; зразу обжився, примостився біля колеса і сопе. Шаригін, — честолюбець, хлопець невеликого розуму, але упертий, з ясною душею, без світлотіні, — тихо спить на боку, підклавши кулак під щоку, Задуйвітер вельможно розлігся на піску, підставивши сонцю грубо зроблене гарне обличчя: хлопець хитрий, сміливий, розважливий — живий буде, повернеться додому хазяїном. Другий богатир з керженських лісів, Латугін, могутньо хропе, прикривши обличчя безкозиркою, — цей набагато складніший, без хитрості, — вона йому ні до чого, — він ще сам не знає, в яке небо видирається з наганом і ручною гранатою…

Дванадцять чоловік довірили Івану Іллічу своє життя. Військрада доручила йому батарею в такий відповідальний момент… Правда, він дещо розуміється на математиці, але все-таки слід було твердо заявити, що батареєю він командувати не повинен…

— Слухай, Гагін, хто-небудь з вас уміє обчисляти ці самі кути прицілу? Далекоміра ж у нас нема…

Гагін, що стояв на приступці, звідки через бруствер дивився в степ, обернувся.

— Далекомір? — похмуро перепитав він і витріщився на Телєгіна чорним поглядом. — А навіщо тобі далекомір? Кут, приціл нам по телефону скажуть з командного пункту.

— Ага, правильно…

— Кути, приціли, дистанційні трубки — це ми все знаємо, не в цьому річ, товаришу Телєгін… Бій буде страшний, без далекомірів, на злість… Кишки на руку намотуй, а бий до останнього снаряда, ось про що думай… Іди-но сюди, я тобі покажу.

Телєгін виліз до нього на приступку. Артилерійська канонада посилилась, ніби наблизилась, обрій на заході й півдні вкрило димною імлою. Стежачи за пальцем Гагіна, він розрізняв на рівнині купки людей і валки возів, що повзли з півночі.

— Наші втікають, — сказав Гагін і кивнув на величезний дим, що піднімався грибом на півдні в бік Сарепти. — Я давно дивлюсь: по цьому курсу тисячі, тисячі перейшли… Розриви бачиш? А недавно їх не було. З важких б’є. Вранці жди сюди генерала.

Іван Ілліч ще раз оглянув господарство батареї. Перелічив снаряди, патрони, — їх вистачало всього по дві обойми на гвинтівку. Особливо його тривожило, що батарея була оголена. Сажнів за двісті звідси виднілись тільки що викопані окопчики, але в них не було помітно ніякого руху, — частини червоних військ проходили значно далі. Він присів коло Сапожкова, — обличчя Сергія Сергійовича було скривлене, ніби сон для нього теж не був легкий.

— Сергію Сергійовичу, пробач, я тебе потурбую… Зв’яжи мене з командиром дивізіону…

Сапожков розплющив мутні очі:

— Навіщо? Вказівки дані — не стріляти. Коли треба, скажуть… Чого ти хвилюєшся? — Він підсунувся до колеса, позіхнув, але явно удавано. — Ліг би, виспався — ото найкраще.

Іван Ілліч повернувся на приступку і довго стояв нерухомо, поклавши руки на бруствер. Величезне темнооранжеве сонце сідало в імлу, підняту десь за обрієм копитами незліченних козачих полків. Нічна тінь насувалась на рівнину, — більше вже не можна було на ній помітити руху військ. Нижче ясної вечірньої зірки небо на заході стало удавати з себе фантастичну країну біля зеленого моря, там будувались китайські башти, одна відокремилась і попливла, перетворилась на коня з двома головами, стала жінкою і заломила руки…

Здавалося: тільки вилізеш з котлована і, перебираючи ногами, як буває уві сні, долетиш до цієї незвичайної країни. Для чогось же вона показується, щось вона означає для тебе в годину смертного бою?..

— Ех, чорна галка, сиза полянка, — сказав Сергій Сергійович, поклавши йому руку на спину, — це ж чистий ідеалізм, Ваню, витріщати очі на картинки… Махорочки курнемо? В госпіталі украв пачку, бережу — покурити перед смертю…

Він, як завжди, говорив насмішкувато, хоч у гірких зморшках коло рота, в несвіжих очах затаїлась туга. Скрутили, закурили: Телегін без затяжки, Сапожков — вдихаючи дим з хлипом.

— Чого ж ти похоронної заспівав? — тихо спитав Телєгін.

— Смерті почав боятися… Кулі в голову боюсь; в інше місце — не вб’є, а в голову боюсь. Голова — не мішень, для іншого зроблена. Думок своїх жаль…

— Всі ми боїмося, Сергію Сергійовичу, — думати про це тільки не слід…

— А ти коли-небудь цікавився моїми думками? Сапожков — анархіст, Сапожков — спирт дудлить, — ось що ти знаєш… Тебе я, як скляного, бачу до останньої звивини, від тебе живим людям я передам записочку, а ти від мене записочки не передаси… І це дуже жаль… Ех, заздрю я тобі, Ваню.

— Чого ж, власне, мені заздрити?

— Ти — на долоні: обов’язок, віддана любов і самокритика. Найчесніший служака і предобрий хлопець, І дружина тебе буде обожувати, коли переказиться. І тому ще тобі життя легке, що ти старомодний тип…

— От спасибі за атестацію.

— А я, Ваню, жалкую, що тоді влітку Гимза мене не розстріляв… Революції ждали, тремтячи від нетерпіння… Викинули в світ купу ідей: ось він — золотий вік філософії, найвищої свободи! І — катастрофа, катастрофа найжахливіша, розпротак твою, розтак…

Він ляпнув себе долонею по очах так, що кашкет з’їхав на потилицю…

— Хотів з цього приводу зробити повідомлення людству — ніяк не меншій аудиторії, — повідомлення винятково злісне, і не для користі, — к чорту її, — а для зла… Але рукопису нема, не написав ще… Прошу пробачення.

Було вже темно. На обрії розгорялись пожежі, димнобагрові заграви злітали все вище й ширше, особливо на півдні, десь коло Сарепти. Горіли хутори, освітлюючи шлях швидко наступаючому ворогові. Телєгін слухав тепер одним вухом, — далеко, прямо на заході, немов змії висували світляні голови з-за обрію, піднімались зелені ракети по три зразу.

Сергій Сергійович, уперто не бажаючи помічати всієї цієї ілюмінації, говорив тремтячим голосом, від якого Івана Ілліча раз у раз продирали мурашки:

— Чи ми живемо тільки для того, щоб їсти? Тоді нехай куля розкрає мені головешку, і мій мозок, який я зовсім помилково вважав рівновеликим усьому всесвіту, розлетиться, як бульбашка з мильної піни… Життя, бачиш, це цикл вуглецю плюс цикл азоту, плюс ще якоїсь погані… З молекул простих створюються складні, дуже складні, потім — страшенно складні… Потім — крак! Вуглець, азот та інша погань починають розпадатися до найпростішого стану. І все. І все, Ваню… При чому ж тут революція?

— Що ти верзеш, Сергію Сергійовичу? Революція саме і підносить людину над буденністю…

— Дай мені спокій! Та я і не з тобою розмовляю, багато ти розумієш у революції. Вона скінчена… Вона роздавлена, — дивись поперед носа… Радянська Росія вже зараз — в межах до Івана Грозного… Незабаром усі дороги будуть білі від кісток… І будуть тріумфувати цикли вуглецю й азоту — оті самі, що прийдуть сюди вранці на конях…

Телєгін мовчав, стоячи рівно, руки за спиною, — в темряві трудно було розглядіти його обличчя, червонувате від заграви.

— Іване… Жити варто тільки задля фантастичного майбутнього, великої і остаточної свободи, коли кожній людині ніхто й ніщо не перешкоджає усвідомлювати себе рівновеликою всьому всесвіту. Скільки вечорів ми розмовляли про це з моїми хлопцями! Зірки були над нами ті самі, що й при великому Гомері. Вогнища горіли ті самі, що освітлювали шлях крізь тисячоліття. Хлопці слухали про майбутнє й вірили мені, в очах їх відбивалися зірки, і на бойових штиках світилося полум’я вогнищ… Вони всі лежать у степах… Мій полк я не привів до перемоги… Значить, обманув!

Праворуч, кроків за півтораста, почувся окрик вартового і потім неголосна розмова. Телєгін обернувся, придивляючись, — мабуть, до Гагіна, що стояв з того боку в охороні, хтось підійшов з своїх.

— Іване, а якщо це майбутнє — тільки чарівна казка, розказана в російських глухих степах? Якщо воно не здійсниться? Коли так, тоді в світ заходить жах. — Сапожков присунувся зовсім близько і заговорив пошепки: — Жах прийшов, ніхто по-справжньому ще не вірить цьому. Жах тільки випробовує силу опору. Чотири роки винищування людства — дрібниці порівняно з тим, що готується. Знищення революції у нас і в усьому світі — ось основне… І тоді — загальна, поголовна мобілізація осіб, — оббриті лоби і бляшанки на руці… І над сірим попелищем світу — роздутий, тріумфуючий жах… То краще вже я зразу загину від гарячого удару козацької шаблі…

— Знаєш, Сергію Сергійовичу, тобі треба відпочити, полікуватися, — сказав Телєгін.

— Іншої відповіді від тебе я не чекав!..

У котлован спустився Гагін з якимось високим сутулуватим військовим. Телєгін невимовно зрадів — кінчити нестерпно тяжку розмову. Чоловік, що підійшов, весь обліплений гряззю, з відірваною полою шинелі і чомусь в козацькому картузі, сказав так густо, наче він тиждень просидів по шию в болоті:

— Здоров, товаришу командир, ну, як у вас діла, снаряди є?

— Доброго здоров’я, — відповів Телєгін, — а ви хто такі?

— Качалінського полку рота, наказано перед вами зайняти позиції. Я командир.

— Дуже приємно. А я турбувався, — окопчики викопані, а охорони у нас нема…

— От ми їх і зайняли. Ми тут ранених привезли, вантажимо в ешелон. У коменданта хліба хотів попросити, каже — нема, вранці буде… Легко сказати — вранці, — рота третій день не їла… У вас, бува, нема? Хоч по шматочку, хоч запах його почути… Завтра б віддали… А то можемо корівку вам подарувати.

— Іване Іллічу… — Телєгін обернувся, Онися, як тінь, підійшла і слухала… — Хлібця я на три дні запас зробила, — можна їм дати… Завтра знову дістану…

Телєгін усміхнувся:

— Добре, віддайте товаришеві ротному чотири хлібини…

Ротний не сподівався, що так легко дадуть йому хліб, «Ну? — спитав. — От спасибі». І, взявши принесені Онисею хлібини — тісно під обидві руки, не наважився зразу піти з ними. Підійшли моряки, щулячись спросоння і розглядаючи такого замурзаного й обдертого чоловіка. Він почав їм говорити про подвиги полку, який десять днів виходив з оточення і не втратив ні одної гармати, ні одного воза з пораненими, але розказував так уривчасто й невиразно, що дехто з моряків, махнувши рукою, відійшов.

Латугін сказав, холодно дивлячись на нього:

— Ти виспись, тоді розкажеш… А чи не знаєш, чому там яскраве освітлення? — і він простягнув долоню в бік Сарепти.

— Знаю, — відповів Іван Гора, — на вокзалі зустрів одного чоловіка звідти… Генерал Денисов штурмує Сарепту» Каже — в германську війну такого вогню не було, артилерія геть-чисто все змітає. Козачі лави насуваються з ярів, ну, жах, — аж бороди в них у піні… Ну, таке кришиво, — живих не беруть..» Від морозовської дивізії поло-? вина залишилась, А він — бачиш ти — до Волги пре, щоб йому поміж Сарептою І Чапурниками до Волги вискочили, — тоді амінь!

Він кивнув морякам і поліз з котлована. Телєгін спитав його:

— Хто у вас командує полком?

Іван Гора відповів уже з темряви!

— Мельшин Петро Миколайович…

VI

Під натиском п’ятої колони цілу ніч і наступний день морозовська дивізія повільно відступала до Сарепти і до приозерного села Чапурники. Сотні трупів лежали на рівнині. Генерал Денисов не давав змоги червоним передихнути. За кожною відбитою атакою негайно починалася нова. Над окопами лопалась і вищала шрапнель; земля двигтіла від вибухів, бійців заливало вихрами землі. Змовкали козачі гармати, бійці висували з окопа обличчя, спотворені злобою, болем, вимазані кров’ю…

З-за горбів, з ярів появилась густі купи вершників, на скаку розкидалися лавою, — пил у них курів під копитами… Крутячи клинками, верещали вони, за старим татарським звичаєм. Коли б тут здригнувся і побіг хоч один боєць, жахнувшись налітаючої лави рижих грудистих коней і чорних вершників, що витягнулися над гривами в нестримному русі — швидше напоїти гарячою кров’ю клинок, — цеп бійців був би збитий, порубаний, затоптаний…

Фланги морозовців, притиснені до садів Сарепти і до токів села Чапурники, трималися стійко, але центр прогинався до Волги — так само невблаганно, як розгинаються мускули руки, коли на них навалиться тягар понад силу. Начдив, разом з комісаром, ад’ютантом і вістовими, що сиділи навпочіпки біля покладених верхових коней, був тут же, в центрі, на передових лініях. Убитих і поранених він заміняв все рідшими поповненнями, ЗНЯТИМИ З флангів. Але резервів він не вимагав у командарма: й Царицині взяти було більше нічого.

Там сьогодні вранці на головній лінії оборони сталося нещастя: два полки, Перший і Другий селянські, мобілізовані по хуторах і ближніх селах, несподівано вилізлу з окопів і, піднявши над головами гвинтівки, пішли здаватися в полон білим. У штабі Першого полку кільку командирів, зібравшись коло похідної кухні, обступилй полкового комісара й комуністів і впритул розстріляли їх, В той же час і в Другому полку були застрелені командир, комісар і кілька комуністів. Тільки дві роти не піддались на провокацію і відкрили вогонь по зрадниках, що бігли в полон з білими прапорами. Цепи мамонтовців, здалека побачивши юрби, думали, що це атакуючі, і відкрили шалену стрільбу по них. Рештки двох селянський полків, заметавшись, кидаючи зброю, повернули назад, їх оточили й повели. Фронт майже на п’ять верст був відкритий.

У Царицині тривожно заревіли гудки на збройовому, механічному і всіх лісопильних заводах. Комуністи, по" лані Військрадою, обходячи цехи, говорили:

— Товариші, кидайте роботу, беріть зброю, рятуй фронт.

Робітники, — а на заводах залишились підстаркуваті, калічені та підлітки, — кидали роботу, ховали інструменти, спиняли верстати, гасили горни й бігли в пакгаузи, не зберігалась їх власна зброя. За ворітьми строїлись і йшли на вокзал.

З будиночків на околицях вибігали жінки й матері, тикали їм у руки вузлики з їжею, і багато жінок ішло за нерівним строєм загонів, що прямували до вокзалу, і багато їх проводжали далі, до самих позицій. І там матері й жінки довго ще стояли на пагорках, поки не під’їхав командарм і, прикладаючи руку до грудей, жалісно просив іти додому, бо тут вони не потрібні і навіть заважають, — зображуючи собою на пагорках добре видну ціль для навідників мамонтовської артилерії.

Ще до кінця дня три тисячі царицинських робітників заповнили прорив на фронті, куди вже почали вливатися білі, і з тяжкими для себе втратами відкинули їх.

Це було тоді, коли морозовська дивізія стримувала небувалої люті натиск кінноти й піхоти. Центр дивізії був відтиснений майже до самої Волги. Снаряди вже рвалися на вулицях Сарепти. Село Чапурники зайнялося, і полум’я гуляло по солом’яних покрівлях, горіли очерети по берегах плоского степового озера.

Начдив оглядав у бінокль рівнину. Сонце вже було на підвечірку. Він бачив, як з’їжджалися і роз’їжджалися козачі сотні, перестроюючись відкрито й нахабно. Досвідченим оком він визначив по жвавості коней, що це — свіжі частини, які готувалися до останньої атаки. Видно, до заходу сонця вже вся морозовська дивізія піде суворим маршем по полях історії на чолі з своїм начдивом.

Він опустив бінокль, вийняв почорнілу люльку, не поспішаючи насипав у неї пучку саратовської махорки, почав шукати сірників, ляпаючи себе по кишенях шинелі. Сірників не було. Він подивився праворуч і ліворуч, — за кілька кроків поперед нього лежали перед накиданими купками землі бійці: у одного розцливлась на боку по сукняній сорочці чорна пляма, другий хрипів, сам не свій, терся щокою об ложе гвинтівки.

Начдив обережно кинув люльку на землю, вона закотилася в полин. Знову взяв бінокль. І руки його мимоволі затремтіли…

На південному заході видно було нові величезні скупчення кінноти… Вона відкілясь взялася, поки він насипав тютюн в люльку… Багато тисяч вершників виїжджало з-за пагорків, збиваючи куряву, освітлену скісним сонцем. Отака здоровенна сила одним махом зімне й потопче!.. Начдив на мить одірвався від бінокля. В окопах усе завмерло, все насторожилось, бійці повставали, стоячи на весь зріст, стискаючи гвинтівки. Начдив не встиг розкрити й рота, щоб сказати їй гаряче слово, — здалека докотився гуркіт гармат. Начдив знову прилип до бінокля. Що за чортівня! Десятків зо два розривів знялося на рівнині поблизу козачих сотень, що з’їжджалися докупи… Козачі сотні риссю швидко розгорталися в лаву, — в її гущині майнув отаманський прапор. Козаки повертали назустріч цим кінним масам, що мчали з пагорків… Щільна козача лава, наїжена списами, задкувала, строїлась і враз погнала коней, — дві лави, ця і та, з пагорків, зближались і зійшлися… Величезна хмара куряви стала над цим місцем… Начдив повів біноклем ближче й побачив, як панічно піднімаються цепи пластунів, що були залягли…

«Еге, — сказав сам до себе начдив, — значить, ось чому голова Військради так наполягав по телефону, щоб нам триматися до останньої крові… Та то ж підійшла Сталева дивізія Дмитра Жлоби…»

Слідом за кіннотою, що налетіла на козаків, піднялися з-за пагорків густі ряди стрілецьких цеців Сталевої дивізії. А далі, на самому обрії, вже виднілися крізь куряву верблюди, вози, юрби людей» Це були величезні обози дивізії, які тягли за собою, як незабаром з’ясувалося, десятки тисяч пудів пшениці, бочки з спиртом, сотні біженців, череди корів і овець…

Багато козаків полягло в цьому бою. Розбита біла кіннота втекла на захід, піхота, заметушившись між цепами Сталевої дивізії і морозовцями, частково була знищена, частково здалася. Коли все скінчилось, — а бій тривав щось з годину, — начдив сів на коня і повільно поїхав по рівнині, встеленій полеглими людьми й кіньми. Ще подекуди диміла земля і стогнали непідібрані ранені. Назустріч начдиву виїхала група вершників. Передній з них, одягнений по-кубанськи, з газирями, з великим кинджалом на животі й башликом за плечима, загарячив вороного коня, підскакав до начдива і, раптово спинивши, сказав різким, владним голосом:

¦— Здоровенькі були, товаришу, з ким я говорю?

— Ви говорите з начальником морозовсько-донської дивізії, здрастуйте, товаришу, а ви хто будете?

— Хто буду я? — усміхаючись відказав вершник. — Придивись. Буду я той самий, кого головком Одинадцятої оголосив поза законом і хотів розстріляти у Невинномиській, а я, — бачиш, — прийшов у Царицин і, здається, вчасно.

Начдиву не дуже сподобалась така довга і хвальковита промова; насупившись, він сказав:

— Значить, ви будете Дмитро Жлоба…

— Начебто так мене звали з дитинства. Ану, покажи, де мені тут поговорити по телефону з Військрадою?

— Я вже казав, Військраді все відомо.

— А нащо мені, що ти казав, мій голос нехай послухають, — погордливо відповів Дмитро Жлоба і так штовхнув коня, що вороний жеребець стрибнув, як скажений.

VII

Тоді ж, пізно увечері, Іван Ілліч послав полковникові Мельшину записку: «Петре Миколайовичу, я тут, дуже хочу тебе бачити…» Мельшин відповів з тим самим посланим: «Дуже радий, упораюсь — прийду, багато чого маю розказати… Між іншим, тут твоя…»

Але чи то олівець у нього зламався, чи писав у темряві, тільки Іван Ілліч не розібрав останніх слів, хоч і спалив кілька сірників…

Мельшин так і не прийшов. Після опівночі степ почав освітлюватись ракетами. На батареї був одержаний наказ — приготуватися.

— Ну от, товариші, треба вважати, що починається, — сказав Іван Ілліч команді. — Значить, давайте старатися, щоб ні один снаряд не розірвався даром… І ще, значить, вам відомий наказ командарма, щоб без окремого розпорядження ні на крок не відступати. В бою всяке буває, значить… («От чорт, — подумав, — чого воно до мене прив’язалось оце «значить»). В п’ятнадцятому році у нас у тилу ставили кулемети, генерали не надіялись, що мужичок усю кров віддасть за царя-батюшку… Хоч, треба сказати, вже якими, бувало, в окопах всякими словами згадували Миколашку, а Росія все-таки своя… Страшнішого за російські штикові атаки нічого в ту війну не було…

— Командир, що ти нам співаєш? — раптом хрипко запитав Латугін. — Навіщо? Ну?

Іван Ілліч ніби не почувши цього:

— Тепер за нашою спиною кулеметів нема… Страшніше за смерть для кожного з нас — продати революцію, значить — щоб своя шкура залишилась без дірок… Ось як треба розуміти наказ командарма: щоб не ослабнути у вирішальну годину, коли земля закипить під тобою. Кажуть, є люди без страху, — пусте… Страх живе, голівку підводить, — а ти йому голівку скрути… Ганьба сильніша за страх… А кажу я тому, товаришу Латугін, що у нас є товариші, які ще не випробували себе в серйозних боях… І є товариші з хворими нервами… Буває, найдосвідченіша людина раптом розгубиться… Так от, якщо я, командир, ослаб, скажімо, пішов з батареї, — наказую застрелити мене на місці… І я з свого боку застрелю такого, значить… Ну, от і все… Курити до світанку забороняю…

Він знову кашлянув і деякий час ходив позад гармат. Хотів сказати багато, а якось не вийшло…

— Розмовляти не забороняю, товариші…

— Товаришу Телєгін, — покликав знову Латугін, і Іван Ілліч підійшов до нього, заклавши за спину руки. — От ще до військової служби походив я поміж людей… голий, і босий, і сварливий — і на пристанях вантажником, і в купців дрова рубав, нужники чистив, у архієрея був конюхом, та полаявся з його преосвященством за пісний борщ… Із злодіями одного разу був злигався… Всього бачив! Ох, і дурень же був, забіяка; били мене часом п’яного, мало сказати, що до півсмерті…

— Через жінок, мабуть, — сказав Байков, і неясне світло ракети, що лопнула десь далеко, освітило його дрібні зуби в густій бороді…

— Через жінок теж часом били… Не про те кажу. А ось про що. Ти, товаришу Телєгін, нам не те сказав, — ; ні те ні се, не саму суть… Революційний обов’язок, — ну що ж, правильно. А от чому обов’язок цей ми на себе прийняли добровільно? Ось ти про що скажи! Не можеш! Інакший харч їв. А нас у трьох лугах виварювали, душу з нас витрясали, — здається, жодна тварина такого знущання не витерпить… Та ти б на нашому місці, як шкапа, губу повісив і тягнув би хомут. Зажди, не ображайся, ми розмовляємо по-людському. Чому моя мати все життя тинялася по людях? Чим вона гірша за королеву грецьку?

— Оце загнув! — знову перебив Байков. — У тринадцятому році ми королеву грецьку бачили в Афінах. Чого ж ти її згадав?..

— Чого мій батько жив, як свиня, й ухекали його стражники в полі та ще й плюнули? Чому звання моє — сукин син?

— Так не годиться, — промовив Шаригін, підводячись з колін; сидів він на своєму місці, коло снарядів. — Латугін, неорганізовану розмову завів. При чому тут — сукин син, при чому — королева грецька? Це все надбудова. А суть у класовій боротьбі. Ти повинен себе визначити — хто ти: пролетар чи ти декласований елемент…

— Ану тебе к чорту! Я цар природи, — крикнув йому Латугін. — Зрозуміло це тобі чи ти ще молодий?.. Прочитав я одну книжку, там сказано: людина — цар природи. Ось чому я стою коло цієї гармати. Живий в нас цар природи. Обов’язок, обов’язок, страх, страх! Я в господа бога тарарахну сьогодні чергу, не то що по генералу Мамонтову, — от тобі й надбудова! Зубами хрящі перегризатиму.

— Тихо, товариші! — крикнув з прикриття Сергій Сергійович, що сидів коло польового телефону. — Повідомляю: під Сарептою у нас великий успіх. Розбиті два полки кінноти й полк пластунів, півтори тисячі убитих, вісімсот полонених…

Чутка про успіх під Сарептою облетіла фронт. Одна з частин Десятої армії, відрізана наступом п’ятої колони, кінна бригада Будьонного, — пробивалася в той час із Сальських степів на Царицин. Похід був тяжкий, і люди, й коні потомилися. А коли на одному з полустанків несподівано вдалося з’єднатись по телефону з штабом морозовців і чийсь веселий голос, пересипаючи мову міцною сіллю приказок, гаркнув у трубку: «Так чого ж ви спите, йе знаєте, що під Сарептою порубали на собачу закришку дві кавалерійські дивізії гадів, приходьте полонених рахувати…» — почувши про таку знамениту справу, хоч би й дуже перебільшену, бригада залишила під охороною свої обози і стоверстовим маршем пішла на північ — назустріч гадам генерала Денисова.

Але успіх під Сарептою все-таки був місцевий, і на головних царицинських позиціях не стало від цього легше, а стало трудніше. Мамонтов дуже швидко врахував щасливий випадок з двома селянськими полками, за ніч перестроїв штурмові колони і на світанку все напруження атак переніс на цю найбільш вразливу п’ятиверстову дільницю фронту, ріденько заслонену робітничими дружинами.

Рівнину, по якій наступав цвіт Донського війська, прорізували з заходу на схід два величезні глибокі яри, — вони перетинали фронт і тягнулися до самого міста. По них козача кіннота і стала підбиратися аж до самих окопів червоних. Вся рівнина, як мурашниками, була вкрита купками землі: це повзла піхота. Перед нею сюди й туди сліпими гусеницями сунулись величезні танки. Аероплани Кружляли над батареями, над валками обозів, що тяглися степом з Царицина і в Царицин, скидаючи невеликі грушоподібні бомби, які рвалися з страшною силою.

Бронепоїзд Мамонтова димів на обрії. По правий і по лівий бік від нього весь степ повнився возами станичників. Тісно, вісь до осі, вони рухались зразу ж за військами. Торговим козакам уже було видно місто з куполами, фабричними трубами й димами пожеж на околицях. Ох, і горіли ж очі під насупленими бровами у цих димом, салом і дьогтем пропахлих людей.

Над степом, натискаючи повітря, летіли снаряди і з гуркотом оперізували червоні укріплення фонтанами землі, що підлітали й опадали. Із глибоких ярів з вереском вилітала кіннота, і, не зважаючи ні на що, йшла через дроти на окопи з такою п’яною люттю, що іншого козака вже прошила куля і в очах смертна темрява, а він все ще на скаку ріже повітря шаблею, поки не схилиться в сідлі і, підкинувши руки, наче від божевільного реготу, покотиться з коня, що шарахнув убік.

Піхотні цепи, підповзаючи, кидались уперед. Коло червоних окопів змішувались у сутичці кінні й піші. Мамонтов у цей день всім козакам наказав поперев’язувати білими стрічками околички кашкетів, щоб згарячу свої не рубали своїх. І тим страшніший, запекліший був бій, що з обох боків билися руські люди… Одні — за незнане нове життя, другі — за те, щоб старе стояло непорушно.

І щоразу хвилі атак відбігали, відкинені червоними бронелетючками. Ці устатковані нашвидку на цар'ицинських заводах бронепоїзди, — з двох бензинових цистерй або з двох товарних платформ з паровозом посередині, — курсували по навкружній залізниці частково попереду, частково позад фронту. З кулеметами й гарматами вони врізувались часом у саму гущу бойовища. Витискаючи з старих паровозів-кукушок останні сили, вони крізь вибухи, у хмарах пари з прострелених паровозних боків ганяли по розвернених коліях, розвозячи в окопи воду, хліб і вогнеприпаси.

— Лягай!

Поруч рвонуло так, що світло потьмарилось і тіло придавило, і зараз же по спинах, по головах, обхоплених руками, гучно заляпали, падаючи, грудки землі.

— До гармати… По місцях! — кричав Телєгін, схоплюючись і ледве крізь пил розрізняючи задерту одним колесом догори гармату і людей, що злісно підскочили до неї… «Всі цілі — Латугін, Байков, Гагін, Задуйвітер… Нема Шаригіна… тут… цілий… Друга гармата в порядку, — Печонкін, Власов, Іванов… головою хитає…»

— Лівіше шість вісімдесят, приціл шість ноль, батарея, вогонь! — хрипів Сапожков, висуваючись з телефонною трубкою з заваленого прикриття.

Кашляючи пилом, Телєгін повторював команду. Шаригін кидав снаряд Байкову, той оглядав підривач і перекидав заряджаючому — Гагіну. Задуйвітер відкривав замок, Латугін, встановлюючи наводку, піднімав руку.

— Вогонь…

Стволи гармат шарпались, снаряди відлітали… Поквапливі рухи людей завмирали, як у кінострічці, яку спинили… Так і є, — знову мигнула люта тінь — блискавка в землю, поруч.

— Лягай!

І все повторювалось — гуркіт, вихор землі, задуха… Злість була така, — жили, здається, тріснуть… Але що можна було вдіяти, коли з того боку снарядів не шкодували, а тут залишалось їх — лічені, і на дивізійному спостережному пункті сидів сліпий чорт, не міг як слід намацати важку батарею…

На цей раз поранило Латугіна. Він сидів і скрипів зубами. Біля нього лагідно і моторно поралась Онися, — незрозуміло, куди вона ховалась, звідки з’являлась, — швиденько стягла з нього бушлат, тільник, перев’язала плече. «Голубчику, — сказала вона, присівши навпочіпки перед його очима, — голубчику, ходімо, я одведу на пункт». Він, голий по пояс, закривавлений, вишкірений, наче справді гриз хрящі, відштовхнув Онисю, кинувся до гармати.

Нарешті сталося те, чого нестерпно ждала злість, що знемагала всіх уже багато годин від початку цього нерівного артилерійського поєдинку. Сапожков тільки що повідомив на запитання командира дивізіону про те, скільки залишилося снарядів, і ждав відповіді; брудні сльози з почервонілих очей його повзли по обличчю, раз у раз він віднімав од вуха телефонну чашку і дмухав у неї. В самому повітрі раптом щось сталося: настала тиша і загула у вушних перетинках. Телєгін, занепокоєний, поліз животом на бруствер, і якраз вчасно… Почалась рішуча загальна атака. Простим оком можна було розрізнити темні маси козачої кінноти й піхоти і де-не-де серед них — блиск золотих корогов, — це підвезені на автомобілях попи благословляли військо, в чистім полі, перед очима у червоних батарей…

Моряки теж вилізли — животами на бруствер. Дихали важко. Байков сказав, щоб насмішити:

— Ех, по ангелах би прямою наводкою.

Ніхто не засміявся. Латугін сказав різко, владно:

— Командир, давай викочувати гармати на відкрите місце, — чого ми тут, як щурі, в ямі…

— Без запрягів не впораємось, Латугін.

— Впораємось…

— Не смієш, не смієш ти в бою сперечатися з командиром, це анархія, — закричав Шаригін так несподівано, негарно, по-хлоп’ячому, що моряки похмуро оглянулись на нього. Він згріб в обидві жмені піску і почав терти собі обличчя з усієї сили. Вернувся на місце, на номер, і став нерухомо, тільки великі вії його тремтіли над натертими щоками.

Телєгін зліз з бруствера, підійшов до гармати, торкнув її за колесо.

— Латугін вніс правильну пропозицію, товариші… Про всяк випадок давайте отут розкидаємо землю.

Моряки, що досі стежили за його рухами, мовчки кинулись до лопат і почали розкидати уступ в котловані в тому місці, де найлегше можна було витягти гармату на відкрите місце.

— Телєгін, — надриваючи захрипле горло, закричав Сапожков, — Телєгін, командир питає, чи можна своїми силами викотити гармати на відкрите місце?

— Скажи: можна.

Телєгін сказав це спокійно і впевнено. Латугін, працюючи лопатою, хоч нестерпно пекло й ломило поранене плече і кров проступала крізь пов’язку, штовхнув ліктем Байкова:

— Люблю антилігентів. Га?

Байков відповів:

— Повчаться ще решетом воду носити, то дечого в мужика й навчаться.

Раптом тиша роздерлась гуркотом ураганного вогню. Телєгін кинувся до бруствера. Рівнина вся наповнилась рухливими військами. З правого боку — навперейми їм — по невисокому залізничному насипу, завиваючи, димлячи, викидаючи іржаві димки, мчали броньові летючки командира Аляб’єва, який уславився того дня. Увага Івана Ілліча була зосереджена на найближчому прикритті — роті Качалінського полку, що лежала за дротом навіть не в окопах, а в ямках. Тільки що їм повезли бочку з водою. Кінь затупцював на місці, круто повернув, перекинув бочку і помчав з передком. Телєгін побачив учорашнього чудака-здоровила Івана Гору. Він, наче навприсядки, бігав навкарачках вздовж окопів, — мабуть, роздавав патрони — по останній обоймі на стрільця…

По лівий бік від розташування роти (і телєгінської батареї), ближче ніж на півверсти, пролягав той самий яр, що прорізував фронт до самого міста. Цілий день яр був під обстрілом, і козачі лави вибігали з нього далеко звідси. Зараз Іван Ілліч, стежачи за особливою тривогою серед бійців Івана Гори, зрозумів, що козаки неодмінно повинні пробратися глибоким яром — атакувати окопи з тилу і батерею з флангу і наробити неприємностей. Так воно і сталося…

З яру, зовсім без укріплень, вимчали вершники, розкинулись, — частина їх стала повертати в тйл Івану Горі, інші мчали на батарею. Телєгін кинувся до гармат. Моряки, сопучи й матюкаючись, витягали гармату з котлована на горбок, колеса її грузли в піску.

— Козаки! — якнайспокійніше сказав Телєгін. — Навались! — І вхопився за колесо так, що затріщала спина. — Швидко, картеч!

Уже чути було козачий дикий вереск, наче з них живцем дерли шкіру. Гагін ліг під лафет і зрушив його на плечах: «Давай дружно!» Гармату висмикнули з піску, і вона вже стояла на горбку, криво завалившись, опустивши дуло. Гагін узяв у великі руки снаряд і, ніби не поспішаючи, увігнав його в гармату. Вершників з тридцять, нагнувшись до грив, крутячи шаблями, скакало на батарею. Коли назустріч їм вилетіло довге полум’я і завищала картеч, — кілька коней стало дибки, решта повернули назад, але десяток вершників, не мігши стримати коней, вилетіло на горбок.

Отут і розпорядилась накипіла злість. Голий по пояс Латугін, хрипко гукнувши, перший кинувся з кривим кинджалом-бебутом і вгородив його під оздоблений пояс у чорний козачий бешмет… Задуйвітер опинився під конем, з досадою розпоров йому черево і, не встиг вершник звалитися на землю, вдарив і його бебутом. Гагін, ухилившись від удару шаблею, зчепився із здорованем хорунжим, — новгородець з донцем, — стягнур його з коня, звалив на землю і закляк на ньому. Інші з команди, стоячи за прикриттям гармати, стріляли з карабінів. Телєгін уповільнено-спокійно, як завжди у нього бувало в таких пригодах (переживання починались потім уже, заднім числом), натискав гашетку револьвера, закритого на запобіжник. Сутичка була коротка, четверо козаків залишились лежати на горбку, двоє, без коней, побігли були і впали під пострілами.

Остання атака відхлинула так само, як і перші того ж дня. Не вдалося прорвати червоний фронт, — лише в одному, найдошкульнішому місці цепи пластунів глибоко вклинились між двома червоними дивізіями. Вечоріло. Розжарились жерла гармат, потомилися коні, отупіла злість у кінноти, і піхоту все трудніше стало піднімати з-за прикриття. Бій закінчився, затихали постріли на спорожнілій рівнині, де лише повзали санітари, підбираючи ранених.

На батареї і в окопи потягнулись бочки з водою і вози з хлібом та кавунами, — по дорозі назад вони брали ранених. Втрати в усіх частинах Десятої армії були жахливі. Але страшніше за втрати було те, що за цей день довелося витратити всі резерви, — місто нічого вже більше дати не могло.

В класний вагон, що стояв позаду станції Воропоново, повернувся командарм. Він повільно зліз з коня, тут до нього підійшов начальник артилерій армії — той рослий, рум’яний бородатий чоловік, що приїжджав розмовляти з інтелігенцією на телєгінську батарею, і збудоражений, схожий на студента, що повернувся з барикад, начальник бронепоїздів Аляб’єв. Командарм глянув на них, і обидва товариші відповіли йому на погляд усмішками: вони раді були, що він повертався з передових ліній, де командармові довелося кілька разів за цей день брати участь у штикових атаках. Бекеша його була прострелена, ложе карабіна, що висів на плечі, розтрощене.

Командарм пішов у салон-вагон і там попросив води. Він випив кілька кухлів і попросив цигарку. Закурив, — сухі очі його затуманились, бін поклав цигарку на край стола, присунув до себе аркуші зведень і нахилився над ними. «Так… Втрати тяжкі, надмірно тяжкі, і вогнеприпасів на завтра залишалось мало, дуже мало». Він розгорнув карту, і всі троє схилилися над нею. Командарм повільно повів недогризком олівця ліцію;— вона лише де- не-де зламалася за цей день, але незначно, а під Сарептою далеко навіть загнулась до білих; але на тій дільниці, де вчора сталася неприємність з селянськими полками, лінія фронту круто завертала до Царицина. Все повільніше рухався олівець командарма. «Ану, — сказав він, — перевіримо ще…» Зведення були точні. Олівець спинився за сім верст від Царицина, якраз по річищу яру, і так само круто повернув назад, на захід. Виходив клин. Командарм кинув олівець на карту і тилом долоні вдарив по цьому клину:

— Це все вирішує.

Начальник артилерії, насупившись у бороду і відвівши очі, сказав уперто:

— Беруся згризти цей клин, підкинь за ніч снарядів.

Начальник бронепоїздів сказав:

— Настрій у частинах бойовий: підживляться, посплять годину-другу, витримаємо.

— Витримати мало, — відповів командарм, — треба розбити, а лінія фронту для цього несприятлива. Скажи, паровоз причеплений? Гаразд, я їду… — Він сидів ще з хвилину, скутий втомою, підвівся і обняв за плечі товаришів:

— Ну, щасти вам…

Начальник артилерії і начальник бронепоїздів повернулися на спостережний пункт, на самотню залізничну водокачку, яку цілий день посилено обстрілювали з землі й повітря. Піднявшись нагору, де містилися телефони, вони знайшли принесену їм вечерю: дві скибки черствого хліба і на двох половину недостиглого кавуна. Начальник артилерії був людина повнокровна й життєрадісна, і така мізерна пайка його засмутила.

— Поганий кавун, — говорив він, стоячи коло отвору, проламаного в цегляній стіні,-якщо кавуна ріжуть ножиком, то це вже не кавун, — кавун треба розколювати кулаком. — Випльовуючи кісточки, мружачись, він поглядав на рівнину, видну, як на долоні, під сонцем на заході. — Гарячих галушок миску, оце було б добре. А як ти думаєш, Василю, ніби схоже на те, що вночі буде наказ — відступити…

— Тобто як відступити? Віддати навкружну залізницю? Та ти при своєму розумі?

— А ти був при своєму розумі, коли допустив прорив, — чого гав ловили твої броньові летючки?

Начальник артилерії, розмовляючи, вряди-годи підносив до очей два розчепірені пальці або виймав з кишені сірникову коробку і, тримаючи її в простягненій руці, визначав кути й дистанції з точністю до півсотні кроків.

— Та в них же сапери спеціально йшли за цепами і встигли підірвати залізницю в десяти місцях.

— І все-таки клина не можна було допустити, — уперто повторив начальник артилерії. — Слухай, глянь-но, ти нічого не помічаєш?

Тільки гостре, досвідчене око могло б помітити, що на бурій рівнині, яка стелилася на захід, не було безлюдно і спокійно, а відбувався якийсь обережний рух. Всі нерівності землі, всі горбочки, схожі на тисячі мурашників, відкидали довгі тіні і деякі з цих тіней повільно переміщувались.

— Змінюються цепи, — сказав начальник артилерії. — Повзуть, красавці… Візьми-но бінокля… Помічаєш, ніби поблискують смужечки?..

— Бачу ясно… Офіцерські погони…

— Це зрозуміло, що офіцерські погони поблискують… Ух, як поповзли, матінко рідна, дивись, як павуки!.. Щось багато офіцерських погонів… Інших і не видно…

— Еге, дивно…

— Позавчора Сталін попереджав, щоб ми цього ждали… Оце, мабуть, вони самі й є.

Аляб’єв глянув на нього. Зняв картуза, провів нігтями по черепу, скуйовдивши волосся, що злиплося від поїу, сірі очі його погасли, він схилив голову.

— Так, — сказав, — зрозуміло, чому вони так рано сьогодні заспокоїлись… Цього треба було сподіватись. Це буде трудно…

Він швидко сів до телефону і почав накручувати. Потім насунув картуза і скотився по гвинтових сходах.

Начальник артилерії спостерігав за рівниною, поки не зайшло сонце. Тоді він подзвонив у Військраду і сказав тихо й виразно в трубку:

— На фронті офіцерська бригада змінює пластунів, товаришу Сталін.

На це йому відповіли:

— Знаю. Незабаром ждіть пакет.

Дійсно, скоро почулося тріщання мотоцикла. По скрипучих сходах затупотіли кроки, в люк ледве проліз чоловік, весь у чорній шкірі. Начальник артилерії був не малого зросту, а цей мотоцикліст — навис над ним:

— Де тут начальник артилерії армії?

І, почувши: «Це я», — мотоцикліст зажадав ще й посвідчення, чиркнув сірника і читав, доки він не догорів до нігтів. Аж тоді він з величезною підозрілістю вручив пакет і затупотів униз.

У пакеті лежала половина четвертинки жовтого пожолобленого паперу, на ньому рукою голови Військради було написано:

«Наказую вам в ніч до світанку зосередити всю («всю» було підкреслено) наявність артилерії і боєприпасів на п’ятиверстовій дільниці в районі Воропоново — Садова. Пересування зробити по можливості непомітно для ворога».

Начальник артилерії читав і перечитував несподіваний і страшний наказ. Він був більш ніж рискований, виконання його — неймовірно трудне. Він означав: зосередити на крихітній дільниці (в районі прориву) всі двадцять сім батарей — двісті гармат… А якщо противник не захоче полізти саме на це місце, а вдарить правіше, або лівіше, або, що ще небезпечніше, — по флангах, на Сарепту і Гумрак? Тоді — оточення, розгром!..

В глибокому душевному збентеженні начальник артилерії сів до телефонів і почав викликати командирів дивізіонів, даючи їм вказівки, — якими дорогами йти і в які місця пересувати все величезне громіздке господарство: тисячі людей, коней, двоколок, возів, наметів — усе це треба було навантажити, відправити, пересунути, розвантажити, поставити на місце, вкопати гармати, протягнути дріт, і все це — за кілька годин до світанку.

Не відриваючись від телефону, він крикнув вниз, щоб принесли ліхтар та щоб сказали всім вістовим — тримати коней напоготові. Розстебнувши комір сукняної сорочки, погладжуючи чисто оббриту голову, він диктував короткі накази. Вістові, одержуючи їх, скочувались з водокачки, кидались на коней і мчали в ніч. Начальник артилерії був хитрий, — він звелів, щоб на місцях розташування батарей — після того, як вони знімуться, — розпалили вогнища, не дуже великі, а такі, щоб вогонь горів натурально, — нехай ворог думає, що червоні в холодну ніч гріють коло вогню свої босі ноги.

Ще раз перечитавши наказ, він додумався, що не годиться зовсім оголювати фланги, і вирішив все-таки залишити під Сарептою і Гумраком тридцять гармат. Коли командири дивізіонів відповіли йому, що запряги на місцях, снаряди й санітарне господарство навантажені і вогнища, як наказано, запалили подекуди, — начальник артилерії сів у старенький автомобіль, що ходив на суміші спирту й гасу і гримів кузовом, немов циганський віз, і поїхав у Царицин, в штаб.

Він прогримотів по темному й безлюдному місту, спинився коло купецького особняка, вбіг по неосвітлених сходах на другий поверх і увгйшов у велику кімнату з готичними вікнами й дубовою стелею, освітлену лише двома свічками: одна стояла на довгому столі, заваленому паперами, другу високо в руці держав командарм, — він стояв коло стіни, перед картою. Поруч з ним голова Вінськради кольоровим олівцем позначав розташування військ для бою на завтра.

Хоч у кімнаті були тільки ці двоє старших товаришів — друзів, — начальник артилерії з усією військовою виправкою підійшов, спинився і рапортував про попереднє виконання наказу. Командарм опустив свічку й обернувся до нього. Голова Військради одійшов від карти й сів коло стола.

— Двадцять батарей до світанку будуть перекинені на лобову дільницю, — сказав йому начальник артилерії, — сім батарей я залишив на флангах, під Сарептою і Гумраком.

Голова Військради, іцо запалював люльку, відмахнув від обличчя дим і спитав тихо й суворо:

— Які фланги? При чому тут Сарепта і Гумрак?

В наказі про фланги не говориться ні слова, — ви не зрозуміли наказу.

— Ні, я зрозумів наказ.

— В наказі сказано (нижні повіки у нього здригнулись і очі звузились), в наказі сказано ясно: зосередити на лобовій дільниці всю артилерію, всю до останньої гармати.

Начальник артилерії глянув на командарма, але той теж дивився на нього серйозно і остерігаюче.

— Товариші, — палко заговорив начальник артилерії, — адже цей наказ — ставка на життя й на смерть.

— Так, — підтвердив голова Військради.

— Так, — сказав командарм.

— Ну що з того, що на лобовій дільниці ми зберемо потужний кулак та геть-чисто оголимо фланги? Де певність, що білі полізуть саме на лобову дільницю? А якщо поведуть бій в іншому місці? Самій піхоті атак не витримати, піхота вимоталась за сьогоднішній день. А знову перестроювати батареї буде вже пізно… Ось чого я боюсь… Броньові летючки нам уже не підмога, піхоту однаково доведеться відтягти за ніч від навкружної залізниці… Ось чого я боюсь.

— Не боятись! — Голова Військради стукнув пальцем по столу один і другий раз, — Не боятись! Не вагатись! Невже вам не ясно, що білі всі сили повинні кинути завтра саме на лобову дільницю… Це невблаганно продиктовано всією обстановкою вчорашніх бойових операцій. В них дуже серйозна невдача під Сарептою, — поткнутись туди вдруге вони вже не захочуть, їм відомо про рух бригади Будьонного в тил п’ятої колони. Їх учорашній успіх на центральній дільниці — вдале вклинення в наш фронт. Нарешті, вся вигідність плацдарму під Воропоново — Садова, — яри і найкоротша відстань до Царицина. Ви самі повідомили мене про зміну пластунів офіцерською бригадою. Робіть звідси висновок. Офіцерська бригада — це дванадцять тисяч добровольців, кадрових офіцерів, які вміють битися. Мамонтов не кидатиме таку частину для демонстрації… У нас всі підстави бути певними, що атака буде на лобову дільницю.

— Вечірнє зведення підтверджує це, — сказав командарм, — білі зняли з південного й північного напрямків чотирнадцять чи п’ятнадцять полків і пересувають їх грунтом… Це — крім офіцерської бригади…

— Таким чином, — сказав голова Військради, — противник сам для себе створює обстановку, в якій, — якщо ми без вагання будемо рішучі і сміливі, — він сам підставить нам для розгрому свої головні сили. І наше завдання завтра — не відбити атаку, а знищити ядро Донської армії…

Начальник артилерії широко усміхнувся, сів, стукнув себе кулаком по коліну.

— Сміливо! — сказав. — Сміливо! Заперечувати нічого. Так я ж йому таку баню влаштую, аж до самого Дону будуть утікати без пам’яті.

Голова Військради підсунув свічку до триверстової карти, і начальник артилерії почав давати роз’яснення, як він має намір розташувати батареї: тісно, вісь до осі, у скільки ярусів.

— Не закопуйся в землю, — сказав йому командарм, — став гармати на відкритих пагорбах. Піхоту підведемо до самих батарей. Іди дзвони командирам.

Через кілька хвилин на всьому сорокаверстовому фронті почався мовчазний і поквапливий рух. По темній рівнині, над якою висипали на небі зірки і Чумацький Шлях мерехтів так, як буває тільки в деякі осінні ночі, мчали кінні запряги з гарматами й гаубицями, повзли —: по вісім пар коней — важкі гармати, скоком проносились вози і двоколки. Непомітно знімались і відступали піхотні частини, згущаючись на звуженому півкільці оборони.

На сивій від інею рівнині горністи заграли зорю, піднімаючи на бій козачі полки. Викотилось сонце з-за волзьких степів. Загриміли вдалині гармати. Застукотіли кулемети. Червоний фронт мовчав, він був весь у тіні, проти сонця. Всім батареям було сказано: ждати сигналу — чотирьох високих розривів шрапнелі.

Атака білих почалась ураганним вогнем з лінії обрію. Все живе прилягло, скулилось, причаїлось, кожен горбок, кожна ямка стали захистом. Крізь гуркіт лунав часом дикий крик, та разом з груддям вирваної землі злітало колесо од воза або димуча солдатська шинеля. Сорок п’ять хвилин тривала артилерійська підготовка. Коли люди змогли підняти голови, — вся рівнина вже колихалася од військ, що рухались вперед. Ішли в кілька рядів, наставивши штики, офіцерські цепи, не поспішаючи і не лягаючи, за ними дванадцятьма колонами йшли офіцерські батальйони, з інтервалами, як на параді. Маяли два полкові прапори, підняті високо. Надривно тріщали барабани. Свистали флейти. А позаду, за піхотою, колихались чорні маси незчисленних козачих сотень.

— … Іване Іллічу, оце класові вороги! Оце вояки!

— Одягнені… Взуті… М’ясом годовані…

— Ох, жаль буде таку одежу рвати…

— Товариші, перестаньте балакати, насторожіть увагу.

— Так ми ж з остраху заговорили, товаришу Телєгін…

Передні ряди прискорили ходу, вони були вже за п’ятсот кроків… Можна було роздивитися обличчя… Не доведи господи побачити ще раз такі обличчя, — з запалими, білястими від ненависті очима, з обтягнутими вилицями, напружені перед тим, як роздерти пащі ревом: «Ура!»

Начальник артилерії висунувся по пояс у пролом в цегляній стіні водокачки, випростав позад себе руку, щоб нею подати сигнал телефоністові: чотири шрапнелі! Ждав ще хвилину: цепи й колони, що колихалися в розмірній ході під барабани і флейти, повинні перейти лінію навкружної залізниці. Ще хвилина… Аби тільки вони, чортяки, не перейшли з кроку на біг…

— … Товаришу ротний… Не можу більше… Їй-богу…

— Лізь в окоп назад, так твою…

— Нудить… Я ж одійду тільки…

— Уб’ю, так твою…

— Товаришу Іван Гора… Не треба!

— Бери гвинтівку!

… Начальник артилерії загадав: оці передні дійдуть до стовпчика… Передня частина вже вигинається, колишеться, вже люди ступають косолажо, сяк-так… Примружившись, він чітко бачив цей скособочений стовпчик з обривком дроту… Отож він вирішував долю всієї атаки, долю сьогоднішнього дня, долю Царицина, долю революції, чорт візьми!.. Он той — у жовтих чоботях — вирвався перший, ступив за стовп… Начальник артилерії розтулив за спиною кулака, розчепірив пальці, висунувся з пролому, ревнув до телефоніста: «Сигнал!..»

Високо над ідучими колонами в ясному небі лопнули ватними хмарками чотири шрапнелі. Важкий, ніким ніколи не чуваний гуркіт потряс повітря. Захиталась кам’яна водокачка. Телефоніст впустив трубку і вхопився за вуха. Начальник артилерії тупотів ногами, наче танцював, і махав руками, немов перед оркестром…

Рівнина, по якій тільки що струнко і грізно рухались сіро-зелені батальйони, стала схожа на димно кипучий гігантський кратер вулкана. Крізь пил і дим можна було розглядіти, як, вражені, залягли наступаючі цепи, змішались задні. З півночі кільцевою залізницею, що залишилась незайнятою, вже мчали їм у тил броньові летючки. З окопів піднялися червоні роти і кинулись в контратаку. Начальник артилерії вихопив у телефоніста трубку: «Перенести вогонь глибше!..» І коли вогневий шквал загородив відступ білим, в гущу їх врізались грузовики з кулеметами, і почався розгром.

VIII

Даша сиділа у дворику на ящику з написом: «Медикаменти»; вона поклала на коліна руки, тільки що вимиті й червоні від холодної води, і, заплющивши очі, підставляла обличчя жовтневому сонцю. На голій акації, там, де кінчалася тінь від даху, настовбурчували пір’я, чистились, вихвалялись один перед одним горобці з набитими волами. Вони тільки що були на вулиці, де перед білим одноповерховим особняком валялося скільки завгодно розсипаного вівса й кінських кізяків. Їх сполохали під’їжджаючі вози, і горобці перелетіли на березу. Пташине щебетання здавалось Даші невимовно приємною музикою на тему: живемо, хоч би там що.

Вона була в білому халаті, забрудненому кров’ю, в косинці, тісно пов’язаній по самі брови. В місті більше не деренчали шибки від канонади, не чути було глухих вибухів аеропланних бомб. Жах цих двох днів закінчився щебетанням горобців. Якщо глибоко вдуматися, — то це було навіть образливо: зневага цієї летючої тварі з набитими волами до людини… Цінь-цвірінь, малий горобець, та розумний, — кізячків поклював, через горобчиху з гілочки на гілочку пострибав, а заходить сонечко — пискнув услід, і — спати до світанку, от і вся мудрість життя…

Даша чула, як за ворітьми спинилися вози… Привезли нових поранених, вносили їх в особняк. Від утоми вона не могла навіть розліпити повіки, що просвічували рожевим світлом. Коли треба буде — лікар покличе… Цей лікар — хороша людина: грубувато нагукує і лагідно поглядає… «Зараз же, — сказав, — марш на двір, Даріє Дмитрівно, ви нікуди не годитесь, посидьте там де-небудь, — розбуджу, коли треба буде…» Скільки все-таки чудових людей на світі! Даша подумала — було б добре, якби він вийшов покурити, і вона розказала б йому свої спостереження над горобцями, — надзвичайно глибокодумні, як їй здавалося… А що ж тут поганого, коли вона подобаєтеся лікареві?.. Даша зітхнула, і ще раз зітхнула, вже тяжко… Все можна витерпіти, навіть неможливе, якщо зустрічаєш ласкавий погляд… Нехай побіжний, — назустріч йому піднімаються душевні сили, віра в себе. От і знову людина жива… Ех, горобчики, вам цього не збагнути!..

Замість лікаря виліз з підвалу, де містилася кухня, громадянин з жовтуватим нервовим обличчям і трагічними очима. Він був одягнений у пальто відомства народної освіти, але вже тепер не підперезаний вірьовкою. Піднявшись на кілька цегляних східців, він витягнув тонку шию, прислухаючись. Але тільки щебетали горобці.

— Жахливо! — сказав він. — Який кошмар! Страхіття якесь!

Він затулив вуха долонями і зараз же відняв їх. Низьке сонце збоку освітлювало його обличчя з тонким хрящуватим носом і припухлими губами.

— Цьому немає кінця, боже мій!.. У вас коли-небудь було звукове марення? — несподівано спитав він Дашу. — Пробачте, ми не знайомі, але я вас знаю… Я вас зустрічав до війни в Петербурзі, на філософських вечорах. Ви були молодша, але зараз ви краща, значніша… Звукове марення починається з далекої лавини, вона ще безгучна, але наближається з страхітливою швидкістю. Наростає різноголосий гуркіт, якого немає в природі. Він наповнює мозок, вуха. Ви усвідомлюєте, що нічого немає в реальності, але цей шум — в вас усередині… Вся душа напружена, здається: ще трохи — і ви більше не витримаєте цих ієрихонських труб… Ви втрачаєте притомність, вас це рятує… Я питаю, — коли кінець?

Він стояв перед Дашею проти сонця, перебирав тонкими пальцями і хрускав ними.

— Я мушу десь накопати глини, замісити її і полагодити піч, бо нас виселили в підвал як нетрудовий елемент… Мій батько ціле життя прослужив директором гімназії і збудував цей будинок на свої заощадження… От ви їм це і скажіть… У підвалі валяється обгоріла цегла; двоє віконець на тротуар — такі запорошені, що не пропускають світла. Мої книжки скинені на купу в кутку. У моєї матінки міокардит, їй п’ятдесят п’ять років, у моєї сестри від малярії параліч ніг. Надходить зима… О боже мій!

Даша подумала, що він, як душа Цукру в «Синій птиці» з Художнього театру, зараз відламає собі всі десять пальців.

— Хто не працює, той не їсть!.. Скінчити історикофілологічний факультет, майже закінчити дисертацію… Три роки викладати в жіночій гімназії в цьому страшному місті, в цьому безнадійному глухому закутку, де я скутий по руках і ногах хворобою матері й сестри… І фінал усього життя: хто не працює, той не їсть! Мені тичуть в руки лопату, насильно виганяють копати окопи й змушують поклонятися революції. Насильству над свободою!.. Перемозі мозолів!.. Знущанню над наукою!.. Я не дворянин, не буржуй, я не чорносотенець. Я ношу на собі рубець від удару каменем під час студентської демонстрації… Але я не бажаю поклонятися революції, яка загнала мене в підвал… Я не для того розвивав свій розум, щоб з підвалу через запорошене віконце дивитися на ноги переможців, які тупотять по тротуару… І я не маю права вкоротити собі життя, — у мене сестра й мати. Навіть у мріях мені нікуди піти, нікуди сховатися… «Винесемо запалене світло!..» Його нікуди нести, на землі не залишилось більше відлюдних печер…

Він говорив усе це надзвичайно швидко, очі його блукали. Даша слухала його, не дивуючись і не співчуваючи, ніби цей нервовий чоловік, що вискочив із півпідвальної кухні, був таким самим необхідним завершенням жаху цих днів — гуркоту, пожеж, стогону поранених.

— Що вас привело до них? — несподівано звичайним, незадоволеним голосом спитав він. — Недоумство? Страх? Голод? Так знайте ж: я стежив за вами ці два дні, я згадував, як у Петербурзі на філософських вечорах безмовно милувався вами, не сміючи підійти і познайомитись. Ви — майже блоківська незнайома… (Даша зараз же подумала: «Чому — майже?») Царівна, яка вишиває золоті заставки, — в брудному халаті, з червоними руками, тягає ранених… Жах, жах!.. Ось — обличчя революції…

Даша раптом так розсердилась, що, стуливши губи, жодного слова не відповівши цьому жовто-блідому неврастенікові, пішла в дім, де після свіжості двору в обличчя їй важко війнув запах йодоформу і стражденного людського тіла.

У кожній кімнаті лежали поранені на тісно поставлених койках з неструганих дощок. В операційній, де — до виселення — учитель жіночої гімназії писав свою дисертацію, вона знайшла лікаря. Він витирав рушником оголені вище ліктя волосаті руки і, побачивши Дашу, підморгнув їй карим оком:

— Ну як, встигли посопти носиком? А у мене тут була цікава операція: відрізав хлопчині аршин з п’ять тонких кишок і через місяць буду з ним пити горілку. Тут ще привезли одного командира, тяжкий випадок шоку… Впорснув камфору, серце працює, але сам поки що непритомний… Простежте за пульсом, якщо почне падати, зробіть ще одну ін’єкцію…

Перекинувши рушника через плече, він підвів Дашу до дощаної койки. На ній навзнак лежав Іван Ілліч Телєгін. Очі його були з зусиллям зажмурені, наче в них било сліпуче світло. Розтягнуті губи стиснені. Ліву руку його, що лежала на грудях, лікар узяв, спробував пульс, легенько тріпнув:

— Бачите, а була стиснена, як судорогою… Шок, я вам скажу, дає інколи надзвичайно цікаву картину… Штучка мало вивчена… Тут така сама механіка, як родимчик у немовлят… Центральна нервова система не встигає виставити захист проти несподіваного нападу…

Лікар урвав мову на півслові, тому що сам дістав несподіваний шок, хоч і незначний… Дарія Дмитрівна помалу стала на коліна перед койкою і всім лицем припала до покиненої лікарем руки цього командира…

IX

Вадим Петрович Рощин прокинувся пізно в поганючій готельній кімнаті з, брудним вікном, запнутим пожовклою газетою, на коротенькому ліжку, під ріденькою ковдрою. Поїзд відходив пізно вночі. Попереду був незапов- нений день. В цигарковій коробці залишалась одна цигарка. Він пом’яв її, закурив і став дивитись на свою худу, жилаву руку з гусячою шкірою. Розшуки Каті були безуспішні… Каті він не знайшов. Відпустка скінчилася, треба було повертатись на Кубань, у полк.

Через дві доби він вилізе з вагона, сяде в бричку, поїде степом, не заводячи розмови з нижнім чином на козлах. У станиці, на широкій вулиці, колеса брички загрузнуть у коліях, повних уже безплідної в листопаді дощової води. Він вилізе прямо в грязь, накаже віднести чемодан до хати і піде до станичної управи, в штаб, до командира полку, генерал-майора Шведе.

Він застане цього викоханого дурня за читанням віршиків символістів: «Полум’яне коло» Сологуба або «Перли» Гумільова. Після рапорту Вадим Петрович прийме взвод. Може, одержить роту. Почнеться одноманітність: стройові заняття, відвідування офіцерського зібрання, де його будуть розпитувати про дівчат, про бенкети, пускатимуть дотепи з приводу його худорби, сивого волосся і похмурого вигляду.

Вечорами — ходіння з кутка в куток у себе в хаті. О десятій годині денщик мовчки стягне з нього чоботи… Це — одна ймовірність, а друга — якщо полк на фронті, в боях…

Йому ввижався той самий мертвий степ з валами північних хмар, комини серед пожарища, загрузлі в болоті вози з пораненими, здохлі коні і — крайня межа цього степу: окоп з людьми, які валяються серед калу і закривавленого ганчір’я… Він уявив себе професіональним хватом, легендарним фаталістом, що показує приклад холодної ненависті, якої у нього нема, якої у нього давно більше нема. В ньому тільки гидливість і нудота, коли подумає про людей.

Він підвівся на ліжку, стараючись застебнути гудзика на сорочці, шукаючи тютюну, потягнувся за штанами, що впали на підлогу, і ліг знову, закинувши руки.

— Все-таки з таким настроєм не можна, — промовив він тихо, і цей не його голос йому не сподобався, гидливість постала в ньому до того, як він це сказав… «Чому не можна? Чому це «все-таки» не можна? Все можна! Аж до ремінного паска, — одним кінцем до дверної ручки, другим — за шию… Давай, Рощин, по-чесному… Отакий ти чистоплюй… Така ж сволота, як і всі…»

І він зло і мстиво почав згадувати тисячі зустрічей тут, у Катеринославі… Жінок з слідами евакуацій на об- личчях і з жалюгідними залишками неприступності, які бігають по готелях і пропонують різні дрібні речі, «дорогі як спогад»; генералів, які поплескують по спині, називаючи голубчиком, — сизо бритих, спливаючих здоров’ям, надзвичайно розв’язних знавців по продажу й купівлі залізничних накладних на казенні товари; громоголосих пбміщиків, зігнаних із своїх садиб, — вони тиснулися в номерах, разом з своїми безтолковими поміщицями і довгими, веснянкуватими, розчарованими дочками, перехоплюючи грошенята, повнокровно наїдалися в ресторані, де вчили кухарів готувати нечувані страви, називали революцію заварухою і загалом збували час серед рожевих надій, які не облишали російське дворянство навіть у найтяжчі часи. Він пригадував у вестибюлі готелю різноманітний люд, який надзвичайно швидко втрачав громадську стійкість, лише по гербових гудзиках та кашкетах можна було догадатися: це — прокурор, і, отже, причепився до якогось нахабного хлопчака, щасливого спекулянта, силкуючись всунути йому поламаного годинника; а цей — начальник департаменту акцизних податків, сивий, кашливий, з ціпком, — він, видно, розтринькав уже свої цінності і заздрісно поглядає на багаті угоди, на миготливі руки, в яких ворушаться кредитки…

Пронозливі спекулянти в шикарних костюмах влітають крізь парадні двері, крутять пальцями й очима, збиваються в купки, нервово перешіптуються і вибігають знову на вулицю, як крилаті Гермеси — боги торгівлі й удачі. У вестибюлі можна взнати про просування казенних вантажів, про цистерну з машинним мастилом, яка десь поділася, про курс долара, що підстрибує і падає по кілька разів на день, в прямій залежності від французьких або німецьких контратак на Західному фронті, але це вже — справи серйозні… Дрібні спекулянти у вестибюлі широко розступаються, стрибаючі від збудження очі їх спрямовані на «велику» людину…

Поважно і не кваплячись він заходить у дуже довгому пальті, в картузику або в оксамитовому капелюсі на потилиці, в руці зонтик, борода його від підборіддя прилизана до шиї, від цієї недоторканної бороди можна лише — для зосередження розумової діяльності — відділити пальцями одну волосинку і покрутити. Очі його відображують напружене духовне життя, далеке від дрібниць, бо він — мислитель: він зіставляє, шукає і знаходить ті категорії, які обумовлюють падіння або піднесення концентратів світової енергії — тобто твердої валюти…

Тут, у вестибюлі й на вулицях поблизу готелю, відбувається гра. Офіціально гетьманськими властями й німецьким окупаційним командуванням вона заборонена. Грачі перебувають у постійному русі на тротуарі — від дверей готелю до найближчого перехрестя. З допомогою пильно спрямованих очей, руху пальців і кількох слів вони продають і купують. Ні в кого з них валюти нема, вона захована, і взагалі, скільки її є в місті — невідомо. Грають на різницю курсу, і розраховуються гетьманськими карбованцями. За хвилину створюються багатства, за хвилину багач стає злидарем. Щасливець іде з підлабузниками в кафе — їсти тістечка з жолудевою кавою, невдаха зневірено плентається по бульвару, і листопадовий вітер, що мете папірці й опале листя, підхоплює запорошені поли його довгого пальта.

Люди, які населяють цей готель, які скупчуються на тротуарах, в тютюнових крамничках, в кафе, шашличних, які торгують і обдурюють одне одного, були частиною галасливого, ненажерливого стада, що ревіло й горлало по всіх одбитих у революції містах, де йому не заважали жерти, пити, злягатися, шахрувати і спекулювати… Це стадо треба було оберігати штиками й гарматами, одвойовувати для нього нові міста, відновлювати для нього очищену від більшовицької скверни велику, єдину, неділиму Росію…

— Пошлість, пошлість і брехня! — знову вголос промовив Вадим Петрович. — Ну, а якщо дезертирувати?

І він почав роздумувати про це, перший раз за своє життя попустивши моральні віжки, з гострою насолодою виявляючи в собі поклади підлоти й низькості… Він навіть посміхався із зціпленими зубами… Думки його були як несподівана творчість, як перший гріх…

«В ім’я яких це таких святинь проїхав ти, голубе, по життю на натягнутих віжках? Вважав себе порядною людиною, належав до порядного товариства, навіть пішов з полку в університет, щоб розширити розумовий кругозір… В юності тобі здавалось, що ти схожий на Андрія Волконського. Моральний імпульс давав тобі задоволення, і цього було цілком досить: ти почував себе чистоплотним. Від усього сумнівного й нечистого ти одвертав носа, як від помийної ями. У тебе було тільки три зв’язки з заміжніми жінками, і ти порвав з цими бабами на висоті найделікатніших відносин, коли схвильована цікавість починала змінятися соковито звичними поцілунками. І от — загальний підсумок: куди ж привело тебе бездоганне життя з гордо піднятою головою? Пожарище! Від людини — тільки обгорілий комин!»

Зробивши такий підсумок, Вадим Петрович методично почав обмірковувати можливості дезертирства. «Втекти за кордон? Весь світ охоплений війною. Всюди шпиги шукають підозрілих іноземців, везуть в тюрми і там вішають… В усьому світі бадьорих хлопців вантажать на транспорти… «Тру-ля-ля, — горлають хлопці,-якнайшвидше всиплемо свиням німцям і повернемось до веселих подружок…» В океанах їх торпедують, і веселі хлопці борсаються в крижаній воді навколо масляної плями… В Європі колони молодих людей у захисному одягу, пошитому, як на мерців, густими цепами, в безнадійному розпачі, покірливо йдуть на кулемети, на бомбомети, на міномети, на вогнемети, — вогонь спереду, вогонь ззаду. Поїздка за кордон відпадає. Можна пробратися в Одесу, дістати липовий паспорт і — в шашличну — половим… Але хто-небудь: «Е-ге-ге, — здивується, — та це ж, здається, Рощин, що ж це ви, голубе?» Спекулювати потроху чи навіть — красти? Потрібний запас великої життєрадісності… Сутенером? Старий… Ну, добре, припустимо — проісную якось до остаточної перемоги: соціалісти перевішані, мужики перешмагані, англійці нам простили, з винуватим виглядом починаємо за Волгою збирати армію — бити німців. Зброю роздали, і одного непогожого дня солдатня уколошкує панів офіцерів, героїв «льодового походу», і казка починається спочатку. Бідна моя Катя, так і не знайдена, десь на вокзалі з вибитими вікнами, серед сонних, маячних і мертвих, покличе востаннє: «Вадиме, Вадиме…» Отже, є ще можливість: повіситись, негайно… Страшно? Анітрохи. Противно робити це зусилля над собою…»

Руки його були, як лід, він потилицею відчував холод. Ніякого рішення він прийняти не міг. І немовби маленькі чоловічки, бігаючи по ньому, як мухи, розтягали його волю, його душу… Коли смеркне, він устане, надіне штани, піде пішки на вокзал і, напевне, навіть цигарок купить на дорогу… І буде жити, — такого і шабля не зачепить, і куля не вб’є, і тифозна воша не вкусить.

За стіною, там, де були двері, заставлені комодом, вже давно поквапливо сперечались два сердиті чоловічі голоси. Один усе починав фразу: «Слухайте, пане Папрікакі, якби я був бог…» Але другий не давав йому договорювати: «Слухайте, Габель, ви не бог, ви ідіот! Треба збожеволіти — за півгодини до виходу газети купувати акції Крупп Штальверке…» — «Слухайте, я ж не бог!..» — «Слухайте, Габель, у вас не вистачить бебехів, щоб сплатити мої збитки, ви — труп…»

Фрази ці силоміць лізли у вуха Вадима Петровича.

«От чорт, — подумав він, — добре б оце вистрілити в двері…» Потім за другими дверима, що вели в готельний коридор, почалась біганина, і схвильовані голоси: «Треба ж лікаря…» — «При чому тут лікар, — він уже холоне…» — «А що таке, як це трапилось?» — «Як трапилось, так і трапилось, хіба вам не однаково…»

Голоси затихли, почувся дзенькіт шпор.

— Пане вартовий начальник, пробачте, будь ласка, — правда, що він племінник австрійського імператора?

— Правда, все правда… Ану, панове, вийдіть у коридор.

І потім уже коло самих дверей двоє заговорили стиха:

— Ніяке це не самогубство, його застрелив його ж ад’ютант, більшовик.

— Тобто як це, — австрійський офіцер, і — більшовик?

— А ви думали! Вони — всюди… Не то, що Відень, — Берлін з учорашнього дня у них в руках…

— Боже мій, боже мій. Цього ніяк не збагну…

— Значить, треба втікати…

— Куди втікати?

— А чорт його знає, — на які-небудь острови…

— Правильно… Вчора розказували — в Голландській Індонезії острови з хлібними деревами. Одежі не треба ніякої. Але як туди добратися?

Потім, не постукавши, в кімнату вскочив хлопчик, чистильник чобіт при готелі, — з приплюснутим носом і веселим ротом — од вуха до вуха.

— Екстрений випуск, революція в Німеччині… Пасажир, платіть три карбованці…

Він кинув газету на груди Рощину, не помічаючи ні відкритих страшних очей цього пасажира, ні його мертвенного обличчя…

— Гроші беру на підвіконнику. Пасажир, прочитайте газету…

Він вискочив з кімнати. Серце у Вадима Петровича істерично билось, але ще довго на грудях у нього нерозгорнутим лежав сліпо надрукований газетний аркуш…

«Революція в Німеччині!.. Солдати на дахах вагонів, розбиті вокзали, юрби, що співають дикими голосами, оратори, що вигукують з п’єдесталів пам’ятників, молотячи кулаками повітря: свобода, свобода! Нібито свобода замінить їм хліб, батьківщину, почуття обов'язку і розмірений спокій віками злагодженої держави! Революція, — засмічені міста, розпатлані дівки на бульварах… І нудьга, нудьга людини, яка дивиться з вікна на вилинялі дахи міста, де більше не залишилось таємниць… Навіть сонце піднялось недосяжно високо… Нудьга людини, яка з такими зусиллями намагалася пронести через життя саму себе, свою незалежність, свою гордість, свою печаль».

Вадим Петрович зрозумів нарешті, що розмовляє вголос. Це вже було схоже на марення з розплющеними очима. Він розгорнув газетний аркуш. На всю сторінку великими літерами йшло повідомлення про революцію, що почалася в Німеччині. Вона вибухнула в момент переговорів про перемир’я в Комп’єнському лісі, коли в поїзд генерала Вейгана, який стояв в артилерійському тупику, з’явилися німецькі уповноважені.

Вони спитали, які будуть французькі пропозиції? Генерал, не запрошуючи їх сісти, не подаючи руки, з холодною люттю відповів: «У мене немає ніяких пропозицій… Німеччина повинна бути поставлена на коліна».

Того ж дня правителі, які призвели Німеччину до ганьби, були скинуті. В Берліні утворилась Рада робітничих і солдатських депутатів. Імператор Вільгельм таємно залишив ставку в Спа і втік у Голландію, на кордоні віддавши голландському армійському поручикові свою шпагу.

Через кілька хвилин Вадим Петрович, одягнений, в шинелі, тісно підперезаній паском, у кашкеті, ще раз перечитав газету, стоячи коло вікна. Сунув у кишеню зім’яті кредитні папірці і вийшов на вулицю.

Він побачив: повз готель ішов кремезний чоловік, який ніби тільки що виліз із скафандра — з великої глибини: багрове обличчя роздуте, очі викочувались з орбіт; ворушачи товстими губами, обкиданими коркою, він повторював: «Продаю, Крупп Штальверке, продаю, продаю…» Він перекочував очі на прохожих з божевільною надією — знайти дурня, ще більшого, ніж він…

Його почали штовхати й одіпхнули до стіни австрійські солдати, — вони йшли купками без строю, перекинувши гвинтівки за спину, дулом донизу… Це була одна з ознак революції, — яка зразу ж, з першого свого дня відмовлялася від вбивства людей… Обік цієї юрби тротуаром ішов тоненький офіцер з шовковистими юнацькими вусиками; вродливе обличчя, напружене до страждання, було погордливо підняте, на лівому погоні — червоний бант. Цьому хлопчикові, випущеному в полк у воєнний час, не вдалося, мабуть, повештатися в новенькому мундирі, волочачи металеві піхви шаблі по тротуарах веселого Відня, де жінки так чарівно безтурботні. Припало йому — через молодість і добродушність — бути обраним до солдатського комітету, і от він веде свою роту на вокзал, евакуюватися, крізь фланговий вогонь злорадісних, насмішкуватих поглядів… А в Відні — хаос, голод, робітники будують барикади…

Рощин довго дивився вслід цим гордим європейцям. У нього теж піднімалась злорадність: «Недовго погостювали на Україні, попоїли гусей і сала… Брест вам, видно, вийшов боком…» Але він зараз же насупився: «А тобі що до того? Потирають руки в Москві. А ти йди у смердючий окоп, до своїх контрреволюціонерів…» І він дужче насупився від того, що вперше, та ще так спокійно, цинічно вимовив це слово… Саме в цьому слові ховалася причина його душевного розбрату. Катя була прозорливіша за нього, коли сказала під час їх шаленої сварки в Ростові: «Якщо ти віриш всією силою душі в справедливість твоєї справи, тоді йди і вбивай…» За всіма традиційними поняттями чесного інтелігента, який поважає себе, контрреволюціонер — значить, падлюка й негідник… От, і живи з цим…

Засунувши руки в кишені шинелі, він повільно йшов угору широким Катерининським бульваром. І хода у нього була, як у негідника й падлюки: човгаюча, квола. Проходячи повз перукарню, він мимоволі глянув на себе у вузьке дзеркало з боку дверей: до нього зло і криво усміхнулось його обличчя трупного кольору. Він зайшов, не скидаючи шинелі, сів у крісло: «Побрити!» Тут теж усе викликало у нього огиду — і низеньке тепле приміщення, обклеєне дешевими шпалерами, що відстали від стін, і сам перукар з гребінцем у волоссі, повному лупи, з брудними ніжними руками, що пахли якоюсь солодкою поганню…

Збиваючи піну і не поспішаючи намилювати Вадиму Петровичу щоки, перукар говорив:

— Не мала баба клопоту, та купила порося… Воювали чотири роки, а тепер у них революція… Про що вони думали, чому не спитали мене? — Він розкрив бритву і люто почав гострити її. — Велика політика і наше маленьке тихе діло, — бажаю вам мати різницю. — Гарячою піною він почав намилювати Вадиму Петровичу щоки. — Сьогодні ви у мене перший клієнт. Люди дуріють. Якщо імператор Вільгельм утік в Голландію, то в нашому місті вже ніхто не хоче бритися! Я вам скажу чому. Вони всі бояться більшовиків, вони бояться махновців, вони всі хочуть відростити собі щетину, щоб бути схожими на пролетарів. — Він з хрустом повів лезом по щоці. — Пробачте, ви не любите, коли беруть за кінчик носа? Є такі, що цього просять. Я вчився в Курську, наш майстер працював по-старому, засував пальця в рот клієнтові, а для благородних у нього були огірки. З пальцем — десять, з огірком — дванадцять, — непогані були гроші. Вас буду брити ще раз, — часу вистачить. От тільки що перед вами заходив один божевільний. Ви знаєте Папрікакі? Наш великий фінансист. У нього розладнані нерви, його не можна брити, у нього висип на щоках, страшний біль, навіть як торкнутися щіточкою. Сьогодні у нього, слава богу, висипало вже по всьому тілу. Так він мене потішив: німці збираються виходити з України, під Бєлгородом уже почали наступати більшовики, а в Білій Церкві об’явився новий український уряд: Директорія. Рада була, Совєти були, гетьман був, Директорії ще не було. На чолі — Петлюра і Винниченко. Обидва в шістнадцятому, в Києві, були моїми клієнтами. Петлюра — бухгалтер, служив у земському союзі. Винниченко — письменник, ми ходили на його п’єси, — нічого особливого: одна жінка, уявіть собі, обманює живописця, він з криком з нею розмовляє, а тут до неї підкотився полюбовник, і ця дамочка влаштовується з ним поруч у кімнаті. Живописець — увійти до них, уявіть собі, не може, розігнати їх і покинути це стерво не хоче, і він гризе собі руку, щоб сухожилки перекусити, стати інвалідом, на злість цій жінці. Брив я Винниченка, у нього обличчя дрябле, дірчасте… Папрікакі каже: Директорія випустила вже універсал, закликає хліборобів скинути гетьмана Скоропадського… Оце не було гетьманові кропоту!.. — Побривши другий раз щоки В адиму Петровичу, він осудливо примружився на його відросле сиве волосся: — Дозвольте вам підстригти а-ля бокс, якщо бажаєте, залишилось у мене трохи закордонної фарби — воронячого крила? Кому це потрібно — сива куделя? («Побрийте голову», — крізь зуби сказав Рощин). Слухаю. — І він почав клацати коло самого вуха ножицями, ніби набираючи швидкість. — Знаєте, пане капітан, одна моя мрія: є ж на світі де-небудь тихий городок, ну, нехай щонайглухіший, з гасовими ліхтарями. Багато мені треба? Десяток клієнтів. Роббту скінчив, люльку закурив і сиди коло дверей. Тиша, спокій, мирні старички проходять, — встанеш, уклонишся, і вони тобі уклоняться. Про маленьких людей, пане капітан, ніхто зараз не думає, — скинуті з рахівниці. А нас нема, — от куделя у вас і росте. Гляньте, — якими прийшли і що я з вас зробив: картинка!

Рощин дивився на себе в дзеркало. Лиснючий череп був гарної місткої форми, — для благородних і високих думок. Рбличчя — вузьке, з делікатним переходом від ледве виступаючих вилиць до підборіддя, не дуже випнутого, але й не безвольного. Темні, зведені коло перенісся брови примхливо розліталися на скронях, пом’якшуючи суворість розумних невеликих очей, що здавалися чорними від розширених зіниць. Таке обличчя не варто було б закривати рукою від сорому. Але, мабуть, рот псував усе. Можна збрехати очима, очі брехливі й потайні, але рота не можна замаскувати… От бачиш, — ніякої форми, весь рухливий, як слизняк… Чортзна-що таке. До Фауста не дотягнув, Вадиме Петровичу… Він устав, насунув похідного, брудного, простреленого кашкета — трохи набік, щедро розплатився і вийшов… Рішення у нього й досі не було ніякого… Але він уже не почував кволості в ногах, не зачіплювався носками чобіт за брук. Ось що означає побувати у перукаря! Краплина любові до себе просочилась у каламутний розпач його душі.

У вікнах засвічували світло. Шумів вітер у голих тополях, що зливались верховіттям з сутінками. Між стовбурами їх — по другий бік вулиці — яскрава лампочка нахабно спалахнула над розмальованими дверими ресторану-кабаре «Бі-Ба-Бо»… Цей шинок славився аматорськими шашликами. Подумавши про їжу, Вадим Петрович відчув, як у нього злипся шлунок, — з учорашнього дня він не їв. Це було могутнє, мужнє почуття голоду, воно виникло й заступило всі психологічні складності. Рощин рішуче повернув до освітлених дверей. Від дерева одійшла істота в білій спідниці, намагаючись перепинити йому дорогу, і вже вслід пропищала благально: «Офіцерику, я вам справлю приємність…»

Це було низьке, довге приміщення, не так давно розмальоване знаменитим тоді лівим художником Валетом, який утік з Петрограда. Стеля в «Бі-Ба-Бо» була чорна, з великими зірками з срібного паперу. По чорних стінах немовби мчали, підхоплені ураганом, жовті, оранжеві, цеглисті примари з розчепіреними ногами й руками, — о вугласті схеми чоловіків і жінок. Для шинку цей стінний живопис був надто серйозний: жах, а зовсім не хтивість, гнав по стінах це голе стадо. Капіталіст, який вклав гроші в це підприємство, — той самий Папрікакі, — сказав од. — ного разу: «Вирвіть мені ноги з тулуба, якщо я розумію цю мазанину, мене від неї нудить, а публіці подобається…»

Рощин пообідав і пив вино. Поїзд відходив о четвертій годині ранку; він вирішив пробути тут до трьох, а там буде видно… Йому було тепло, в голові трохи шуміло.

Офіціант, — татарин з московського неповоротного «Яру», — старий знайомий, — часто підходив, брав з відра пляшки і, схилившись, наливаючи, говорив:

— Пробачте, Вадиме Петровичу, я все до вас чіпляюсь… Згадаєш Москву… Ех! Бачите, як тут живемо. Навіть сниться оця шушваль…

Незважаючи на тривожний настрій у місті,-де по околицях і в темряві завулків лунали поодинокі постріли, а кінні гетьманські стражники, проїжджаючи вгору до губернаторського палацу, старалися їх не чути, — незважаючи на паніку сьогоднішньої чорної біржі, ресторан був повний. Кабаре ще не починалось. На маленькій сцені сидів коло піаніно дозгий молодий чоловік з витягнутою шиєю завтовшки як рука, з негритянським волоссям, що з’їхало на потилицю і росло сторч. Він грав попурі з спереток.

Круг столика Рощина було гамірно і п’яно. Кілька поміщиків, не витримавши нудьга у себе в номері серед розчарованих дочок, розважалися тут за графинчиком…

— Запевняю вас, — кричав один з пещеними щоками, — німцям тепер капут! До Нового року англійський експедиційний корпус буде в Москві. Будемо пити скочвіскі. Нема лиха без добра! — Роззявивши рота з чудовими зубами, добряк реготав. — Виходить: ура німецькій революції!

Другий, елегантно худий, з очима, що насмішкувато мерехтіли з глибини попелястих западин, підняв руку, просячи уваги:

— Лорд-канцлер у палаті лордів сидить, як відомо, на мішку з вовною… А сімбірське дворянство пишалося, що у них у зібранні на дворі стоїть мармуровий стовп — на потвердження того, що з панами родовитими дворянами на віки вічні нічого неприємного не трапиться… А тому безтурботно куняли в холодку під лопухами… Історія російського дворянства скінчена, — мішка з вовною нам не вистачало… Так само, як історія матінки Росії скінчена, панове… Повість про місто Глупов прочитана, книжку закинено в куток. І трапилось це не в грозу й бурю, як сказав один дуже розумний чоловік, а в простий понеділок, — бог плюнув і загасив свічку… Ще в чотирнадцятому році я продав земельку і з того часу — громадянин всесвіту… Так воно певніше…

— Вам добре, голубе, ви Оксфордський університет закінчили, а куди я з трьома моїми дівками подінусь? Куди? — Рум’яний добряк засопів і потягнувся за графинчиком. — А щодо кінця Росії — теж не згодний, це у вас англійська відрижка, еге ж. У прикажчики піду, в підрядчики піду, сам буду господарювати на трьох десятинах, а в Росію вірю. — Він налив і зараз же важко обернувся до третього співбесідника: — Куди я їх подіну? Вигнались три коломенські версти, плаксиві, рябі, плоскогруді — тургенєвські баришні, і це в наш вік! Мати в усьому винна, та і я теж винен, каюсь. Старша хотіла на Бестужевські курси, — одговорили, до того ж лінива… Молодша захоплювалась театром і була б, скажу я вам, першокласною актрисою… З великого розуму одговорили, навіть погрожували… Словом — домострой, і це в наш вік!.. А все від недоумкуватості… Англієць на три роки наперед бачить, сидячи на мішку з вовною, це правильно… А ми, так би мовити, мислили в кожну пору року інакше. — Випивши, потрясши щоками, він несподівано додав: — А проте — не пропадем…

Третій співбесідник був уже такий п’яний, що тільки скрипів зубами і їв квіти — дрібні айстри, — відриваючи їх од риновки на столі. Він нічого не слухав, не зводячи мутних очей з сусіднього столика, де сиділи дуже гарненька дівчина з великим невинним вузлом попелястого волосся і огрядний молодий чоловік у напіввійськовій гімнастерці. Підперши щоку, не звертаючи ні на кого уваги, ніби тут справді були самі примари, він мовчки плакав. Дівчина, жалібно кривлячи кругле синьооке лице, гладила його руку, брала її і цілувала; близько нахиляючись, квапливо, злякано шепотіла йому. Він повільно похитував великим обличчям. Рощин почув його тьмяний неживий голос, яким бурмочуть уві сні:

— Облиш, Зіно, дай мені спокій… Я нічого більше не хочу, ні тебе, ні себе…

Він міг би й не говорити далі, і так було зрозуміло, чим скінчиться ця ніч для молодого чоловіка… Дівчина чимось нагадувала Катю, не обличчям, — тихою лагідністю рухів… Теж скінчить життя де-небудь серед сипнотифозних на вузловій станції… Їх заступили двоє хлопчаків, що швиденько сіли за столик, який звільнився.

У обох — підстрижені чубчики до брів, гнилі зуби, на брудних пальцях брильянти… «Я як оперіщу Машку залізною палицею, — хвастав один другому, — як почав її топтати, аж кістки у неї затріщали, у стерва».

— Пане капітан, дозволите зайняти місце за вашим столиком?

Рощин мовчки кивнув. За його столик сів чоловік у нікельованих окулярах, підібгавши під стіл невкладисті ноги. На ньому був зелено-сірий, тісний у грудях мундир німецького ландштурміста. Ледве вимовляючи російські слова, він сказав офіціантові:

— Будь ласка, покушать трошки, я не кушав дуже давно, і пива, пива!

Він роздув худі щоки, показуючи, як він нап’ється пива, засміявся, потім трохи здивовано глянув голубими, як у галки, спокійними очима на похмурого Рощина:

— Пан капітан говорить по-німецьки?

— Говорю.

— Якщо я вам заважаю, я охоче пошукаю другого столика.

— Ви мені не заважаєте.

Рощин на цей раз відповів лагідніше. У ландштурміста було одне з тих німецьких облич, — вузьке, з трохи проваленим маленьким ротом, — яке до старості зберігав дитячий вираз і ніжний рум’янець. Ніс його був трохи задертий, ніби від доброзичливої цікавості до кожної людини.

— Раніш нам, солдатам, не дозволялось бувати в ресторанах, — сказав він. — З учорашнього дня німецька дисципліна стала розумнішою.

Рощин криво усміхнувся. Ландштурміст поспішив уточнити свою думку, піднявши по-професорськи палець з твердим нігтем:

— Дисципліна повинна бути розумною, тоді вона єсть форма громадського порядку і необхідна умова розвитку. Така розумна дисципліна народжується з глибоких соціальних рухів. Але якщо це не так, якщо вона тільки одне із знарядь примусу, тоді ми її не будемо називати дисципліною…

Він весело кивнув, закінчуючи цю свою, трохи невиразну, думку.

— Евакуюєтесь у Німеччину? — спитав Рощин.

— Так. Наша військова частина обрала комітет, і він ухвалив рішення, на щастя, — хоч це було й не без боротьби, — чисто принципове.

— Ну, що ж, по-російськи кажуть: скатертю дорога.

— Я непогано вивчив російську мову, я знаю, коли кажуть «скатертю дорога», це означає: «забирайся під три чорти»…

— А хоч би й так… Ви, здається, розумна людина: чого ж нам прикидатися? Ворогами були, ворогами й розлучилися…

— Так, так, — подумавши і похитавши головою, сказав ландштурміст, — з мого боку було б даремно і навіть безтактно заперечувати це.

І він знову усміхнувся тонкими губами, закінчуючи і цю тему. Йому принесли їжу й пиво. Він попросив пробачення, що на деякий час виключається з розмови, і взявся до шашлика, не поспішаючи, з якрюсь навіть урочистістю пережовуючи шматочки м’яса, пшеничного хліба і смажених помідорів.

— Смачно, — сказав він, почуваючи, що Рощин не зводить з нього злих, темних очей. Він з’їв усе до крихти, скоринкою вичистив тарілку і скоринку поклав у рот. Напівзаплющивши повіки, вихилив велику склянку холодного пива.

— Німці до їжі ставляться дуже серйозно. Німці багато голодували, і мають ще багато голодувати, перш ніж буде остаточно розв’язана проблема їжі.

І знову його довгий палець поліз угору.

— На світанку історії, коли людство переходило від первісного збирання дарів природи до насильницького вторгнення в природу, їжа стала результатом трудного й небезпечного процесу добування її. Їжа стала священним актом. Нажертись — значить заволодіти чужим життям, чужою силою. Звідси походять уявлення про можливість заклясти природу, тобто магія. Магічний ритуал їди покладений в основу всіх містичних культів. Їдять тіло бога… У мене записана цікава розмова з одним російським ученим про походження млинців. Масниця — це Свято поїдання сонця. Його заклинали хороводними танками, потім їли його зображення — млинці. Як бачите, слов’яни в своїх світоглядах завжди поривалися дуже високо…

Він засміявся. Розстебнув металічного гудзика мундира і вийняв пухлу, в потертій шкірі записну книжку, — ту саму, яку два місяці тому діставав у вагоні, щоб прочитати Каті Рощиній одне місце з Амміана Марцелліна. Поклавши її на стіл, обережно перегортав сторінки, дрібно списані замітками, виписками, адресами…

— Ось, — сказав він, поклавши палець на сторінку. Але Рощин дивився не на ці рядки, а на те, що було написано зверху рукою Каті: «Катерина Дмитрівна Рощина, Катеринослав, до запитання».

— Звідки у вас цей запис? — хрипко спитав він. В обличчя йому шугнула кров, він підніс руку до коміра гімнастерки. Ландштурмістові здалося, що другою рукою російський офіцер зараз витягне револьвер, — звичаї були воєнні… Але в страшних очах офіцера були тільки мука і благання… Ландштурміст якнайлагідніше сказав йому:

— Очевидно, вам добре відома ця дама, я можу дещо розказати про неї.

— Відома…

— О, це одна з сумних пригод…

— Чому — сумних? Ця дама загинула?

— Напевне не можу цього сказати… Мені б хотілося сподіватися на краще… За час війни я побачив, що людина надзвичайно живуче створіння, незважаючи на те, що поранити її легко і вона така чутлива до всякого болю… Це буває тому…

І він знову підняв був палець, — Рощин весь скривився:

— Кажіть, де ви бачили її, що з нею трапилось?

— Ми познайомились у вагоні… Катерина Дмитрівна тільки що втратила свого палко любимого чоловіка…

— Це була провокація! Я живий, як бачите….

Ландштурміст відкинувся на стільці, маленький рот його став круглим, галчачі очі — круглими, він ляпнув долонями по столі:

— Я приходжу в цей ресторан, де ніколи не бував, сідаю за цей столик, виймаю книжку… І — мертві пробуджуються! Ви чоловік цієї дами? Вона мені розповідала про вас, і я тоді ж уявив вас таким, саме таким… О ні, камрад Рощин, ви не повинні, ви не повинні…

Запнувшись, він стулив тонкі губи і поверх окулярів суворо, допитливо глянув Вадиму Петровичу в очі, повні сліз. На доброзичливо задертому носі у ландштурміста проступили краплини поту:

— Я сходив раніш Катеринослава, ваша дружина записала мені свою адресу. Я на цьому наполягав, я не

6Z9 хотів втратити її, як птицю, що пролетіла. За дорогу мені вдалося вселити їй деяку бадьорість. Вона дуже розумна, її ясний, але мало розвинений розум прагне добрих і високих думок. Я їй сказав: «Горе — це доля мільйонів жінок у наш час, — горе і злигодні повинні бути перетворені на соціальну силу. Нехай горе додасть вам твердості». — «Навіщо, — вона спитала, — мені ця твердість? Хіба я хочу жити далі?» — «Ні, — я їй сказав, — ви хочете жити. Нема нічого значнішого, ніж воля до життя. Якщо ми бачимо навкруги тільки смерть, злигодні і горе, — ми повинні зрозуміти: ми самі винні в тому, що досі ще не усунули причини цього і не перетворили землю на мирне і щасливе пристановище для такого чудового феномена, як людина. Позаду вічне мовчання й попереду вічне мовчання, і тільки невеликий відрізок часу ми повинні прожити так, щоб гцастям цієї миті надолужити всю безмежну пустоту мовчання…» Я їй це сказав, щоб потішити її. Отже, я зліз і прибув у свою частину. Вночі ми дістали відомості, що поїзд, у якому їхала ваша дружина, був спинений бандою махновців, пограбований і всі пасажири відведені в невідомому напрямку. Оце все, що я знаю, камрад Рощин…

На сцені почалося кабаре. Піаніно й музиканта з волоссям, що стояло сторч, засунули за куліси. З’явився дон Ліманадо, конферансьє, московська знаменитість, гарненький, з підведеними очима, невизначеного віку чоловік у смокінгу й солом’яному твердому брилику, насунутому на брови.

— Поздоровляю вас, панове, з німецькою революцією! — він сам собі міцно потиснув руки. — Тільки що був на вокзалі. «Драстуйте, — кажу я німецькому оберлейтенантові, — як поживаєте?» — «Дуже добре, — каже він, — а як ви поживаєте?» — «Теж дуже добре, — кажу я, — надворі листопад, в солом’яному брилику холодно, а я теплого в Москві залишив, тепер не знаю, коли виручу». — «А ви купіть, — каже, — теплу шапку». — «Я, — кажу, — на шапку тисячу марок зібрав, а сьогодні мені за них п’ять карбованців видали». — «Ай-ай-ай», — каже він. «Ай-айай», — кажу я. Так ми з ним поговорили про те, про се, а його солдати на дахи вагонів лізуть. «Виїжджаєте?» — кажу я. «Виїжджаємо», — каже він. «Зовсім?» — кажу я… «Зовсім», — каже він. «Дуже жаль», — кажу я. «Нічого не вдієш», — каже він. «А як це розуміти — нічого не вдієш?» — кажу я. «А так розуміти, — каже він, — що без ніякого розуміння». — «Ай-ай-ай, — кажу я, — а ми надіялися, що у вас цього не буде». А тут солдати на дахах як гримнуть «Яблучко», — я й пішов… Кругом темно, вітер свище, у провулках стріляють, а мені програму починати, я спізнююсь, на серці тяжкий тягар. Я і заспівав.

За кулісою гримнуло піаніно. Конферансьє підскочив, перебив ногами:

Ех, яблучко, Нічка темная… Невідомо куди йти, Бо непевний я…

Обернувшись спиною до сцени, дивлячись в очі цьому чудному німцеві, Рощин спитав:

— Ви не могли б дати відомостей — в якому районі зараз оперує Махно?

— За нашими останніми зведеннями, Махно почав серйозно натискати на виступаючі австрійські і подекуди німецькі військові частини. Штаб Махна знову тепер у Гуляйполі…

X

На початку листопада Качалінський полк стояв у резерві для поповнення й відпочинку. В ньому після закінчення боїв залишилось не більш як три сотні бійців. Петро Миколайович Мельшин, що одержав несподівано для себе бригаду, говорив у Військраді, і на його пропозицію командиром Качалінського полку був призначений Телєгін, який лежав у госпіталі, заступником — Сапожков, і полковим комісаром — Іван Гора. Батарея Телєгіна увійшла до складу полкової артилерії.

Стояли вогкі дні, що пахли пічним димом і мокрою псятиною. Вогкість капала з потемнілих покрівель, земля розкисла, і бійці, повертаючись з навчання, волокли пуди болота на чоботях. Закінчилось страшне напруження: Донська армія була відкинена далеко за правий берег Дону. Була чутка, що отаман Краснов у Новочеркаську бився головою об стіну, дізнавшись про цей свій другий страшний розгром під Царицином.

Коли кінчався день стройового навчання, політосвіти і ліквідації неписьменності, бійці в сутінках, щулячись від холоду, розбредались по селу: хто до знайомих, хто до нової куми, а ті, у кого не було ні знайомих, ні куми, просто ходили з піснями, або, забравшись у сухе місце, балачками принаджували дівчат. І часто, починаючи з жартів і сміху, кінчали суперечками, часом запеклими, бо душі тоді у всіх були розбурхані.

З десяти моряків телєгінської батареї двоє були тяжко поранені, троє вбиті. Залишилось п’ять чоловік. Розквартирувались моряки на доброму козачому дворі, з якого втік господар. З ними жила й Онися, формально зарахована в нестройову роту. Нарівні з бійцями вона проходила стрій, і стрільбу, і політосвіту. Носила тепер чепурну червоноармійську форму і тільки не хотіла стригти кучерявого гарного волосся. Побачивши стільки страхіть і смертей, вона в цю жовтневу гарячку перейшла, як переходять вбрід по горло, через своє непоправне горе. Зморшки більше не спотворювали її помолоділого, погрубілого обличчя; на тилових харчах щоки у неї налились, стан вирівнявся, хода стала легкою. Вся вона була ніби тільки що вмита. Ночами, коли моряки на всі заставки хропли в натопленій хаті, вона потайки обпирала їх, штопала й латала, часом за цією роботою її заставала сурма горніста, що грала протяжну зорю в сивому світанку.

При полку залишився і Кузьма Кузьмич Нефедов на позаштатній посаді писаря. В найтяжчі дні, шістнадцятого і сімнадцятого, він проявив не то що мужність, а навіть особливу відчайдушність, витягаючи поранених з вогню. Це було відзначено всіма. Не відставав він і надалі, коли залишки Качалінського полку перейшли в контрнаступ, не відстав і за Доном, коли полк був змінений і відведений у тил.

Іван Гора, зустрівши його одного разу коло польової кухні, — змоклого, брудного, худого, збудженого, — підкликав пальцем:

— Що мені з вами робити, Нефедов?.. Ніяк не зрозумію, — що ви за людина?.. Піп-розстрига, і вік ваш немолодий. Чого ви до нас прив’язались?

Кузьма Кузьмич шморгнув, бо з його облупленого носа скочувалися краплини дощу, і рижими веселими очима глянув на комісара:

— Прив’язливий, Іване Степановичу, прив’язуюсь я до людей… Куди я піду, якого мені ще шукати людського товариства? Адже я мислячий…

— Та не в тім річ, слухайте…

— Що ж до полкового пайка (Кузьма Кузьмич показав на повний казанок), — то цей куліш з сальцем я заробив чесно, шкури своєї начебто не шкодував… Штани, чоботи, як бачите, сам роздобув у ворога, на полі бою… Нічого не прошу, нікого не обтяжую. І надалі надіюсь бути корисним… Адже революції тямуща людина потрібна? Потрібна… У вас у полку грамотного писаря нема. А я пишу навіть по-латині і по-грецькому… Та хіба мало на що я можу придатися…

Іван Гора подумав: «Чого ж і справді не використати людину, якщо вона тямуща й хоче працювати…»

— Та от, — сказав, — походження ваше турбує, коли б ви туману не стали напускати…

— Був, був колись спокушений міражами, правди ніде діти, — промовив Кузьма Кузьмич, — поринув був у їх пустиню… Ні, агітації моєї не бійтеся, з богом я посварився…

— Посварилися? — спитав Іван Гора. — Чи так же воно? Ну, гаразд, увечері зайдіть до мене до хати, поговоримо…

Смерком Кузьма Кузьмич з’явився в хату до комісара, який сидів коло вікна в шинелі й кашкеті і читав газету, ворушачи губами. Іван Гора склав газету, встав, запер двері:

— Сідайте. Тут одне діло таке, некрасиве… Ви язика вмієте тримати за зубами? Проте вам же буде гірше, якщо почнете базікати зайве: мені все відомо, навіть кому з бійців що снилося…

Він почав одривати від білого краю газети вузьку смужку, крекчучи, скручував її пальцями, що ледве згиналися:

— Люди впоралися, хліб звезли, з молотьбою трохи запізнилися через воєнні справи. Але народ нам довіряє, це головне, — хоче вірити, що Радянська влада стала міцно… Добре… А скоро ж — покрова…

Іван Гора трохи підвів очі на Кузьму Кузьмича, великий ніс його збентежено потягнув ніздрею.

— Скоро покрова… Забобони в народі ще живуть… Декретом їх за один день не скасуєш… Потрібна, так би мовити, тривала… Ну, гаразд… А дівки ходять незадоволені, ждуть покрови, а сватів ніхто не присилає. Вчора був у селі Спаському. Жінки спинили мою бричку, і давай плакати, і лають, і сміються… Настрій цілком радянський, але от не дає їм спокою ця покрова. Село багате, хліба багато, хлібної розверстки у них ще не було… Підійти до них треба розумно, щоб свідомо дали хліб… Але як там проагітуєш, коли жінки висмикнули у мене віжки і кричать: дай їм попа… Я їх соромити: «Мало ви, — кажу, — надивились, як ваші попи генералові Мамонтову кадилами махали…» — «Так то ж, — кажуть, — були білі попи, ми їх самі з села повиганяли, а ти дай нам червоного попа… Нам треба весілля справляти, у нас дівки засиділись, та в нас, — кажуть, — ще півтори сотні дітей по колисках кричать нехрещені…» Тьху ти, знаєш, навіть голова в мене болить другий день… Так мене збентежили ці жінки… Не можу ж я їм попа ставити? А питання треба вирішувати. Вони подумають, подумають, та й пошлють у Новочеркаськ за старим попом… Значить — конфлікт… Ти, Кузьмо Кузьмичу, в цих ділах тямущий. Виручи мене. Візьми бричку, поїдь на село, поговори з жінками… Тільки щоб я нічого не знав. А дівок цих я бачив, страх: кам’яні. — Іван Гора показав собі на груди. — Діло ж воно людське… Поїдеш?

— З охотою, — відповів Кузьма Кузьмич, трясучи обличчям і складаючи губи трубочкою.

— Нудно ти говориш, Шаригін, така мозкова сухота, прямо хоч утікай від тебе світ за очі…

Латугін узяв кашкета, надів його криво — козирком на вухо — і ворухнувся на лаві, але не встав, а, підкотивши очі, глянув на Онисю.

Вона сиділа, нахмурена від уваги, пильно дивлячись, як завжди під час навчання, на один який-небудь предмет, скажімо, на цвях у стіні. Непривчений мозок ледве вбирав у себе абстрактні ідеї, — вони, наче слова чужої мови, лише часточками, іскорками проникали до її живих відчуттів. Слово «соціалізм» викликало в ній уявлення чогось сухо шурхотливого, як червона стрічка, що чіплялася ворсом за шершаві руки. Ця стрічка їй снилася. «Імперіалізм» був схожий на царя Навуходоносора з лубочної картинки, закапаної мухами, — з короною, в мантії, пофарбованій мазком карміну, — цар упустив скіпетр і державу, побачивши руку, яка писала на стіні: мене, текел, фарес…

Але Онися була працьовита й уперто перемагала ці недосконалі уявлення.

Вона відчула на собі погляд Латугіна, але не відірвалась від цвяха в стіні, тільки повільно стиснула розведені коліна.

— Чим же я нудно говорю, Латугін? Стаття, яку ми розбираємо, надрукована в «Известиях». Вона, чи що, тобі не подобається? — спитав Шаригін. — Якщо ти воїн революції, то, заряджаючи свою гвинтівку, ти повинен чітко уявляти собі як поточний момент, так і загальні завдання.

Сказавши це, Шаригін перевів млосний погляд синіх гарних очей своїх на Онисю. Вона продовжувала дивитись на цвях. Байков промовив тонким голосом, без сміху:

— Нащо вовкові піджак, обдере об кущі однак. Шалапутові наука — скука.

— До ладу! — зараз же відповів Латугін, теж без усмішки. — Та не така вона вже й правда. Ні, не наука шалапутові скука. Я науку шаную, якщо від неї діти бувають… А там нудьга, де людина не знає, з якого боку у слона ноги ростуть, а з якого голова… Та годі вам мене сердити. Справжнє слово, як жінка, обійме тебе й опече, за ним босоніж по жару побіжиш… Ось якими словами говори зі мною, Шаригін. А то завів одної, як у берестову дуду: «Світовий пролетаріат та соціалізм…» Я за нього на смерть пішов! Я хочу, щоб мені про нього розказували, я б слухав і вірив: коли, де, по якому дереву я вперше сокирою вдарю, — цей дім будувати. По яких лугах я гуляти піду в шовковій сорочці… Ех, стукнути б тебе земною кулею по голові, щоб ти навчився, як говорити про світову революцію.

Онися глянула на його широке сильне обличчя, з очима, розставленими, як у племінного бугая, глянула і з тугою подумала, що вже краще б витекли очі її.

Ні Гагін, ні Задуйвітер, ні Байков не схвалювали поведінки Латугіна. Розмовляли гарно, мирно, під тихий шум дощу по солом’яній покрівлі. Правда, Шаригін, бувши молодим, ще не освоївся з наукою і важкенько іноді міркував, боячись простих слів, як би не завели вони його куди-небудь у пастку. З іноземними, перевіреними, йому було вільніше. Але все-таки не слід було Латугіну, отак собі ні з сього ні з того, піднімати на сміх чесного товариша, та й козирився він і форсив з іншої, звісно, причини, — це всі розуміли, — і причини цієї теж не схвалювали.

— Комісар збирає продовольчий загін, от ти піди до комісара і попросись, — сказав йому Гагін. — Без діла ти нудьгуєш, доброго від тебе ждати не доводиться, застоявся, друже…

Байков затряс бородою і засміявся. Задуйвітер теж зрозумів натяк і, роззявивши рота з міцними зубами, зареготав. Онися залилась таким гарячим рум’янцем, що виступили сльози. Взяла шинелю, одвернувшись, одяглась, тісно підперезалась і вийшла з хати. Вийшло вже зовсім не добре. Шаригін, усміхаючись, повільно склав газету.

— Ходімо, поговоримо, — сказав він Латугіну.

Той примружився:

— Поговоримо.

І вони вийшли на двір у темряву, під дрібний доїцик, що лоскотав обличчя. Шаригін почував, що Латугін з усмішкою тільки жде початку розмови, щоб гостро й нахабно відповісти. Шаригін хотів якнайспокійніше поставити питання про порушення товариської дисципліни і про те, як треба виживати з себе гнилу буржуазну спадщину… Замість цього, глибоко втягнувши ніздрями нічну вогкість, сказав:

— Облиш Онисю… Не гаразд це… Брудно це… Пустощі це…

Сказав і замовк. І Латугін, що ніяк не сподівався такого повороту, стояв перед ним нерухомо. Ніщо не годилося, ніяка відповідь: ні те, що, мовляв: «Тебе, шмаркача, незайманого, гувернантку, я не просив мені свічку тримати», ні те, що, мовляв: «Багато хто мене про такі діла просив, та мало хто від мене цілим ішов…» Кругом виходило, що він, Латугін, брудна людина. Здіймалася в ньому пекуча образа… Як це було колись, отут би й лізти на рожен… Він навіть зажмурився, скрипнувши зубами: «Не можна!..»

— Так-так, — сказав, — ось коли ти мені докоряєш, значить, я кров свою проливав даремно, значить, — як був я бродяга, бандит, сукйн син, так і залишився?.. Ну, спасибі тобі, Костю…

Він пішов до воріт і шалено грюкнув кулаком у хвіртку.

Життя повільно поверталось до Івана Ілліча Телєгіна. (Він, крім нервового зворушення, був поранений у багатьох місцях крихітними шматочками сталі від снаряда).

Спочатку було забуття. Потім воно змінилося сном з короткими перервами, коли йому давали їсти. Потім він почав відчувати щасливий стан спокою. Очі його були прикриті пов’язкою. Він лежав в окремій кімнаті з щільно запнутим вікном. Часом він чув м’які кроки, шепіт, — не гучніший, ніж шелест листя, — брязкіт ложечки, шарудіння плаття. Безперервно коло голови його цокав годйнник, то гучніше, то тихіше. Відчуття, що доходили до нього ззовні, обмежувались тільки цим і ще невидимою присутністю якоїсь обережної істоти. Він зітхнув, і зараз же — легкий рух повітря, і та істота нахиляється над ним, і він навіть чує запах, ніжний і свіжий…

Раз у раз вдиралась груба істота, що тхнула міцним потом, а головне — тютюном:

— Ну, як пульс?

Ніжна істота ледве чутно шелестіла у відповідь. А груба гуділа бадьоро:

— Прекрасно! Чолов’яга дужий… Головне, стежте: абсолютний спокій, ніяких зовнішніх подразнень…

Іван Ілліч в думці повільно вимовляв: «Сам ти зовнішній подразник… Іди собі, не гуди… А ти, дбайлива, нахились, поправ що-небудь, а ще краще — погладь руку… От бачиш, подумав — і зрозуміла. Що це за доглядачка, де вони таку хорошу знайшли?»

Говорити йому було заборонено, але думати заборонити не можна. Багато років не було з ним такої нагоди, щоб залишитися — без гризот і турбот — на самоті з самим собою. Це була велика нагорода за всі тяжкі роки чесної служби. Нечесного він не зробив нічого, і срвість його спокійно дрімала, як димчастий кіт у непогожий день. Думки його блукали по якомусь напівреальному світу. Найчастіше згадувалось літнє північне сонце, яке бувало в Петербурзі, коли в холоднуватий день воно ллє світло на синюватий асфальт тротуару, по якому мете вітрець… Скільки думано, скільки було прожито в Петербурзі… І от, перед його закритими повіками випливає віконце дерев’яного будинку, сонце неяскраво світить на пухирчасті шибки, за ними ввижається йому… Але спогад згасав і відпливав, залишалась тільки любовна туга від його дотику.

Невідв’язно в пам’яті повторювались давно забуті слоЬа пісеньки, — чув він її, точно не згадати, мабуть, у Новому Селі, що за річкою Крестовкою, на дачі. В голубуватому півсвітлі ночі лінива худа циганка співала стиха, перебираючи струни: «Підете ви праворуч і ліворуч — скрізь пітьма, блукатимете довго в домі, та дарма, бо хоч нарешті вдасться двері вам знайти, проте ніяк не дійдете ви до мети…»

Співала їм, мужчинам, що сиділи мовчки на стільцях перед нею, про вічну нудьгу, без неї і життя не життя, шукай, шукай дверей, — чи не там? «Ех, ви, дурні, з похмілля! Кого ви шукаєте? Йдете довгою вулицею на захід північного сонця, під ногами вітрець жене куряву, шукаєте, — де ж те віконце з пухирчастими шибками? Чи не за ним, бува, сидить на підвіконнику наймиліша в світі, в ситцевому платтячку, піднявши коліна, — читає книжку, а в книжці написано про тебе, котрий іде, шукає. Все це дурниці, — шукаєте ви самих себе…»

В тиші й темряві, під цокання годинника, Іван Ілліч напівдрімав, напівмарив: разом з поверненням до життя в ньому прокидалася любов до себе, глибоко захована, принципово ним осуджувана. В цьому напівфантастичному світі він ніби збирав свої спогади, найдобріші, найневинніші, найлюбовніші, — те, що людина за своє життя розгублює по дорозі, і часто — безповоротно. Любов до себе входила в нього, як здоров’я. Він уже їв з апетитом і нишком, щоб сестра не бачила, міцно потягався.

Одного разу, добре виспавшись, наївшись гречаної каші, зручно вмостившись на подушці, він несподівано голосно сказав:

— Сестрице, можна побалакати з вами трошки, про дрібниці…

Вона швидко нахилилась до нього.

— Тсс, — прошепотіла злякано і долонею стиснула йому губи. — Тсс! — А коли відняла руку, він знову — вже навмисне голосно:

— Тоді ви що-небудь розкажіть… От, у вас рука приємна, маленька. Скільки вам років? Як вас звуть?

Вона кілька разів коротко зітхнула, чи то схлипуючи, чи то задихаючись… Чудна якась була. А він їй хотів сказати ось що: «Я прокинувся, і раптом мені спало на думку… Якщо людина сама себе не любить, тоді вона нікого не може любити, — на що вона тоді здатна? Наприклад, безстидники, падлюки — вони себе не люблять..» Сплять вони погано, все у них свербить, вся шкіра свербить, то злість до горла підкочується, то страх обпече… Людина повинна себе любити і любити в собі таке, що може любити в ній інша людина… І особливо — жінка, кохана жінка…»

Але Іван Ілліч нічого цього не сказав; сестра вийшла з кімнати і незабаром повернулася з лікарем, ворогом зовнішніх подразників, і він якнайнахабніше почав гудіти:

— Що ж це, голубе, бешкетуєте? Ні, ні… Кілька слів, найнеобхідніших, ще дозволяю… Мені вас треба віддати в полк у найкращій формі. І ваш обов’язок, голубе мій, якнайшвидше стати повноцінною людиною… Дайте-но йому снотворного, сестро…

— Стій, чоловіче добрий, я тут вилізу, в село я пішки увійду, — сказав Кузьма Кузьмич.

— Чого ж пішки?

— Ти вже мене не вчи. Увійду як прочанин, зрозуміло тобі?

— Діло твоє… — Латугін спинив ситого артилерійського коня на розбитому шляху коло греблі з кривими вербами, з яких уже облетіло листя. Село Спаське було по той бік плоского ставу. Близько до берега підходили токи з ожередами свіжої соломи. На очеретяних покрівлях, що низько й тепло прикривали мазані хати, з коминів курів димок.

— Самогон гонять усім селом, — сказав Латугін і, глибоко зітхнувши, почав дивитись на гусей. Гладкі білі поважні птиці йшли греблею. Передній гусак, побачивши тачанку, що стояла з двома людьми, осудливо сцинився, і за ним спинилося півсотні гусей. Вони погелготали між собою, радячись, і перевальцем, сповзаючи на животах, спустилися з укосу греблі на воду і попливли, ніби гнані легким вітром, по темній воді до болітця.

— В такому гусаку фунтів з п’ятнадцять, у падлюці, — сказав Латугін. — Варити його треба, ух, матінко рідна!..

— Ти, чоловіче добрий, їдь собі. — Кузьма Кузьмич поквапливо став тикати йому руку. — І скажи комісарові, що мені тут треба обдивитися, те та се, покрутитися. А вже тоді, отак через тиждень, — приходьте з продзагоном. Все буде полюбовно.

— Розіп’єшся ти тут вкрай, Кузьмо.

— Я, чоловіче добрий, його і в рот не беру. Ну, завертай, завертай, а то нас ще побачать…

Латугін обернув тачанку, сердито вдарив хворостиною крижистого коня і покотив не обертаючись. А Кузьма Кузьмич пішов через греблю на село. Стара, аж зелена бекеша його, колись перероблена з попівської шуби, була підперезана ситцевою хустинкою, за спиною — червоноармійська полотняна торба, на голові — солдатська висока шапка часів недоброї пам’яті імперіалістичної війни. Словом, вигляд у нього був підходящий.

Нудно в селі пізньої осені. З вишень і яблунь облетіло листя, і воно лежить, мокре від нічного інею, на розкопаних грядках, звідки повитягали овочі. Замість соняшників, що приваблюють сонце в маленькі віконця хат, стримлять лише гнилі штурпаки. Болото всюди — до самого порога. Злинялі віконниці скриплять і грюкають від холодного вітру, і не хочеться виглянути у віконце, звідти побачиш хіба тільки ворону на тину, яка похмуро дожидає, коли хазяйка викине на подвір’я що-небудь їстівне.

«Живуть не розбуджені, крекчуть та чухаються. Пристрасті дрімають, бажання без фантазії… А кожен же створений в образ і подобу якого-небудь Арістотеля або Пушкіна. Ті самі у вас двоє очей, щоб бачити чудеса землі, до яких не можна звикнути… Та сама у кожного на плечах голова — найдивніше з усіх чудес… (Кузьма Кузьмич навіть тріпнув високою шапкою). Якщо її порівняти з всесвітом, то голови й нема зовсім. А з другого боку, весь всесвіт у цій голові, — вона, голова, в такі таємниці проникає, куди біблійний бог і носа не потикав… То чого ж це з вікон на ворон дивитись?»

Приблизно так міркуючи, прицмокуючи від задоволення, Кузьма Кузьмич ішов повз низенькі тини й хати, придавлені очеретяними покрівлями. Йому зустрілась дівчина в чоботях, у некритому короткому кожушку, — несла на коромислі повні відра. Широка, ставна, непривітна.

— Надією зовуть, мабуть? Не помилився? Здрастуйте.

Дівчина спинилася, повільно обернула до нього широке обличчя:

— Ну, Надією. А ви звідки знаєте?

— Духовидець.

— У нас такі тепер перевелися. Ідіть своєю дорогою.

— Ну, прогнали мене, — сказав Кузьма Кузьмич, — пішов я знову в степ, — лічити могили. Ех, далека дорога — йти самотою Боже мій, яка далечінь!..

Дівчина скривила губи. Вона ступила була, щоб відійти, але знову зупинилась, підозріло дивлячись на неймовірно хитре, усміхнене обличчя цього чоловіка. Кузьма Кузьмич розвів перед нею руками:

— Спати захочу — в копиці висплюся, їсти захочу — вкраду що-небудь… Не це мені потрібно, хороша моя… Пророки по гострому камінні босоніж ходили, пророкували. Святителі на стовпах стояли, акридами живились… А знаєш — що таке акриди? Коники… Через що терпіли? Ану скажи… Задумалась… — Він підступив до неї, витягнув губи. — Людину любили… Кожна людина — чудо, а ти, Надіє, чудо подвійне… А що бачу: пшенички ви намолотили, самогону нагнали, по подвір’ях смаленою свининою пахне… Всього у вас доволі… А от невесело… Світла у вас немає…

— Ти гас, чи що, продаєш? — вже невпевнено спитала дівчина, обдивляючись.

— Нічого не продаю і милостині не прошу. Прийшов я до вас веселитися і вас веселити.

Дівчина помовчала, знову глянула на нього довгими очима, сірими, як хмара. Присівши, поставила відра, поклала на них коромисло:

— У нас на селі невесело, нас не розвеселиш… А чим ти маєш веселити?

— Значить, знаю спосіб, коли говорю… Я піп-розстрига…

Дівчина розкрила рота, такого свіжого, з такими рівними білими зубами, що Кузьма Кузьмич затупотів від задоволення. І непривітність у неї, як вітром, звіяло з обличчя.

— Ой, — сказала вона, поклавши руки під груди, на яких не сходився кожушок, — ой, — повторила вона, переступивши широкими стегнами, — то ходімо ж до хати… Батько з вами поговорить, у нього ключі від церкви…

— Ні, — сказав Кузьма Кузьмич, — не піду… Ви до мене прийдіть… Отак-то, чорноброва…

Підморгнув, весело здвигнув плечима й пішов вулицею, поглядаючи, де гіршеньке подвір’я.

Настав день, коли Іванові Іллічу зняли пов’язку з очей. Сталося це в сутінки. За дверима сестра щось злякано шепотіла лікареві… «Дурниці, — повторював він, — чоловік не орхідея, — робіть, як я сказав…» Сестра повернулася до ліжка, нахилилась так, що тонке волосся її залоскотало ніс Іванові Іллічу, зняла пов’язку, і перший раз, замість шелесту і шепоту, він почув її голос — кволий і уривчастий:

— Хворий, лежіть спокійно, звикайте до світла…

Трохи з острахом він розплющив очі після довгої, довгої темряви. Все було неясне. В кімнатку проникало напівсвітло, — на вікні з одного кутка була підгорнута ковдра, якою воно було запнуте. В ногах ліжка сиділа коло столика сестра, — обличчя її він не міг розглянути, — вона низько схилилася й робила щось з марлевим бинтом.

Іван Ілліч лежав і усміхався. Над головою — похила стеля, там, звичайно, драбина на горище, а це — те саме пухирчасте віконце. Кращого місця не знайти… І зараз же, наче віддираючи свіжу пліву на рані, поповз спогад про інше місце, димне, гуркітливе, покопирсане, коли перед ним блиснув сліпучо-жовтий розрив… «Не треба, не хочу», — Іван Ілліч одігнав спогад, що мало не почав скручувати йому мозок… Знову стало чути, як цокає годинник, м’яко і без болю відриваючи рівні проміжки життя…

— Сестро, — покликав Іван Ілліч, — я погано вас бачу.

Вона затрясла головою. Бинт покотився з її колін, розмотався, вона знову взялася його скручувати. У неї були легкі рухи, — мабуть, зовсім ще молоденька… І вже яка досвідчена! Хоч як силкувався Іван Ілліч придивитися до неї, сутінки згущалися, тепер тільки невиразно розрізняв її полотняний халат і косинку, що закривала плечі, як у сфінкса.

«Зрозуміло, зрозуміло… Бідолашна, мабуть, спотворена віспою, або вже якась дуже негарна. Почуває, звичайно, який я їй вдячний. — Іван Ілліч зітхнув. — А скільки таких, — ніжних і відданих, — друзів на життя і смерть.

І розумненька, мабуть, — негарні всі розумні… Ото з ними й треба одружуватись, ото їх і любити… А чоловіки готові шкуру з себе здерти — аби тільки в них на подушці лежала гарненька голівка з віями, як у ляльки, аби сюсюкала всяку нісенітницю й банальність… Даша інша річ, не за красу її полюбив… — Іван Ілліч заплющив очі, поклав кулак під щоку. — Брешеш, брешеш… За особливу красу полюбив… А от вона й не захотіла…»

Сестра тихенько встала, думаючи, що він заснув, пішла і довго не поверталась. Потім ледве чутно рипнули двері. З’явилось жовте, неяскраве світло. Іван Ілліч, не ворушачись, трошечки відкрив повіки. Він побачив, що увійшла Даша в білому халаті й косинці. Вона несла маленьку бляшану лампу, прикриваючи вогонь просвічуючою рожевою долонею. Іван Ілліч не здивувався, побачивши Дашу, — тільки він не повірив, що це Даша.

Вона поставила лампу на стіл, прикрутила гнота, сіла й почала дивитись на Івана Ілліча. Лице у неї було худеньке, як у дівчинки, що перехворіла на тиф. В кутку трохи припухлого рота — зморшка. Освітлена одна щока й око, спокійне й величезне, з цяточкою лампового вогника в зіниці. Умощуючись сидіти довго, вона сперлася ліктем на коліно й опустила підборіддя на кулачок. Так сидіти уміла тільки одна Даша.

… Того вечора в Петербурзі вона прийшла на «Центральну станцію для боротьби з побутом», — на квартиру Телєгіна, там він побачив її вперше, вона здалася йому прекрасною, як весна. Щоки її палали, їй було тепло в сукняному чорному платті. Кімната, де на дошках, покладених на колоди, сиділи поети, учасники «прекрасних брюзнірств», наповнилась ніжним запахом духів. Слухаючи заумні віршики, вона опустила підборіддя на кулачок і мізинцем торкала трохи припухлі, капризні губи… Стілець, на якому вона сиділа, він одніс потім до себе в кабінет…

Усе це спалахнуло в пам’яті між двома ударами серця. Все гучніше воно стукало у Івана Ілліча, як сторож опівночі: прокинься! Але ця жінка на табуреті — в ногах ліжка — не могла ж бути Дашею! Не ворушачись, він жадібно дивився на неї крізь щілинки повік… Мабуть, вона помітила це і вся подалась наперед…

— Сестро, — покликав він, — сестро!..

І, широко розкривши очі, підвівся… Даша зірвалась назустріч йому з тривожним, кволим, щасливим криком… Він схопив її за плечі, за спину, ніби боячись, що розтане видіння… Це була Даша, худенька, тендітна, жива! Він пригортав до себе її лице і почував, як тремтять її губи, все тіло її здригається… Він узяв її голову й одвів од себе, щоб дивитись у її любиме, завжди нове, завжди несподівано прекрасне лице. Вона повторювала з заплющеними очима:

— Я з тобою, все добре, все добре…

Він почав цілувати її рот, куточки її рота, де страждання проклали дві ниточки, її заплющені очі.

— Тепер заспокойся, Іване, любий, — шепотіла вона, — я нікуди не піду, я з тобою назавжди, назавжди…

Надвечір усе село знало, що у самотньої вдови, Ганни Трижильної, в хаті сидить якийсь чоловік, котрий догнав Надьку Власову на вулиці і сказав їй: «Прийшов вас веселити, я піп з червоної сторони…» Жінки всі, старі й молоді, цьому повірили. У Надьки язик заболів розказувати одне й те саме, як вона несла відра, і ще у неї було ніби передчуття, він узяв та й гукнув: «Надіє!» («Та люди ж добрі, — перебивали слухачки, — звідки ж він узнав?») «Тож-бо й є, що — духовидець…» І обличчя у нього руське червоне, ніби вся шкіра здерта, волосся до плечей, одягнений у латане-перелатане, але не голодний, веселий, все загадками говорить…

Чоловіки, чуючи жіночі пересуди, сміялися: «Коли б цей ясновидець села не запалив з чотирьох кінців… Якби він був справжній піп, то перше діло — шасть у найбагатшу хату… А у Трижильної і тарганам їсти нічого… Ні, жіночки, треба його вести до сільради, нехай покаже документи… Може, він розвідник від бандитів? Отак-то…»

«Годі зуби вишкіряти, люди сміються, — відповідала жінка такому чоХовікові, і інші жінки підтакували одностайно. — Слухали ми вас до революції, — кричала жінка, безстрашно виблискуючи очима, — добра од ваших наказів мало бачили… — І бралася в широкі боки. — Розуму у нас не менш як у вас, та розуміємо ми більше… Любі мої, — зверталася вона до жінок, — та гляньте на мою Надьку, у неї кофта на грудях тріскає… В люстерко подивиться: мамо, кличе, мамо, за що я пропадаю? Так що ж їй — до нової покрови ждати? — І знову до чоловіка: — Ні, чому він до тебе в хату не пішов — свинину жерти? Христос тільки по багатих, чи як, ходив? Через те він у цієї Ганьки. У дубленої шкури, сидить, що він — червоний піп, йому не свинина твоя потрібна, він турбується про наше бідолашне щастя».

Чоловік тільки махав рукою, ішов куди-небудь. Надвечір жінки зібралися юрбою коло Ганниної хати і послали туди делегаток. Перш ніж увійти, делегатки дізналися від дівчинки, від сусідів, що Ганна Трижильна топила сьогодні вранці лазню (поганеньку чорну лазню на задвір’ї, на березі ставка), і піп там мився, і вона дала йому з покійного чоловіка чисту сорочку. Піп зараз оце, після лазні, збирається пити з Ганною шавлію (в селі її пили замість чаю).

Піп сидів у голубій вилинялій сорочці на лаві, поклавши руки на стіл, і — Надька не збрехала — обличчя у нього було червоне, можна злякатися, губи солодко складені, як у ведмедя. Вдова смажила на трісках яєчню; з самовара крізь діряву трубу, наставлену під комин, гуготіло синє полум’я.

Три делегатки увійшли, вклонившись, сказали: «Здрастуйте», — і сіли на лаву ближче до дверей. Вони нічого не говорили, але все помічали.

— Кажіть, чого прийшли? — раптом голосно спитав Кузьма Кузьмич. У делегаток забігали очі. Одна, Надіїна мати, відповіла солоденьким голосом:

— Звичаї, кажуть, скасували? А ми, батюшко, за звичаї. Весілля справляти один раз, а жити довго… Так чи ні?

— Довго жити — багато добра нажити, — відповів Кузьма Кузьмич. — То в чому ж річ?

— Та ти нас не бійся, ми радянські. Ми в сільраду обирали, голосували за Радянську владу. Церкву запечатали і попа постановили здати в повітову Чеку за те, що переховував кулемет.

— Ого, — сказав Кузьма Кузьмич, — видно, піп у вас був серйозний.

— І ще й як цей піп погрожував: «Я, — каже, — анци- христи, ваш мітинг з максима поллю, з вікна…» Так нас налякав… Наші дівки, звісно, голосували з усією громадою, а коли підійшло до покрови, захотіли вінчатися в церкві, — уперлися, змовились, мабуть, а знаєш, — дівки зіб’ються в череду, — жодної не відірвеш… От ти і розкажи нам, що робити? Ти, кажуть, розстрижений?

— Еге ж, — відповів Кузьма Кузьмич.

— Як же так?

— За вільнодумство, — з богом посварився.

Делегатки тривожно перезирнулись. Надіїна мати шепнула одній і другій на вухо, ті їй — теж на вухо. Вони — вже голосом твердішим:

— Значить, вінчання буде не справжнє?

— Чого ж, — аби була у дівки охота… Обвінчаю і в книгу запишу, — на вселенському соборі не розвінчають. І вінець надіну, як на бубнову даму, і круг аналоя обведу, і спитаю, що потрібно, і скажу, що потрібно, і погуляємо без гріха і досхочу… Що вам ще треба?

Друга делегатка сказала:

— У нас ще немовлята нехрещені, без імені.

— Скільки?

— Можна полічити. Багато.

— Що ж вони — нехрещені — гірше соску ссуть?

Делегатки знову перезирнулись, здвигнули плечика.

Вдова поставила на стіл сковороду і, одійшовши до печі, похмуро дивилась, як Кузьма Кузьмич, набираючи. ложкою яєчні, уминає і жмуриться.

— І хрещення буде справжнім? — спитала друга делегатка.

— Якнайсправжніше, як за Володимира Святого.

— Як же ти служити будеш, без диякона, без півчих?

— А навіщо вони мені? Один справлюсь, — на різні голоси.

Тоді Надіїна мати підійшла до нього, сіла і ребром долоні постукала по столу:

— Багато грошей візьмеш?

Кузьма Кузьмич відповів не одразу. Вона навіть важко задихала, і рука у неї почала тремтіти, а ще дві делегатки, сидячи коло дверей, витягнули шиї.

— Ні копійки я з вас не візьму, ось що. Не для цього я сюди прийшов. Заплатіть лише в сільраді писареві за документи.

З усіх боків принадною здалася пропозиція цього чоловіка, але і страшно було: а якщо він — який-небудь перевертень… Місяця півтора тому, коли село було ще під отаманом Мамонтовим, теж отак прийшов один, в калошах на босу ногу, заріс бородою від самих очей. Підійшов до хати, де люди сиділи смерком та гомоніли, постояв, поки до нього звикли, і сів коло старого діда Якима. Думав, мабуть, що йому дадуть покурити, але йому не дали. Він ногу на ногу закинув і до діда — секретно на вухо: «Впізнаєш мене, старий солдате?» — «Нікак нєт». Той ще секретніше: «То впізнай — я імператор Микола Другий, в Катеринбурзі не мене стратили, я ходжу по землі таємно, поки не настане час відкритися…» Дід Яким був глухуватий, не все розібрав та й закричав. Люди не дурні, — зараз же цього імператора потягли на греблю топити, — тільки тим і врятувався, що все вигукував: «Що ви, що ви, братики, я ж пожартував…»

— На юродивого ти не схожий, та й немає їх тепер, — сказала Надіїна мати і розстебнула бекешу, так їй стало жарко. — Чому ти грошей не береш? Які у тебе думки? Як тобі повірити?

— Я сіль люблю. Від кожного двору, де буду вінчати і хрестити, дасте мені по пучці солі. — Кузьма Кузьмич поклав ложку й обернувся до вдови: — Давай самовар! От бачите, — і вказав делегаткам на Ганну, худу, з темним змарнілим обличчям, плоскогруду, в залатаній підіткнутій спідниці, — вона в мене повірила, за мною куди хочеш піде. А ви, ситі, гладкі, все шукаєте — де в людині гидота, шукаєте в людині шахрая. Куркульки ви, скучно мені з вами, розсерджуся, чуть світ піду — шукати веселощів в інше місце…

Ганна поставила на стіл самовар, і делегатки побачили, що вона усміхається, змарніле некрасиве лице її було щасливе. Надіїна мати, як соколиха, різонула її очима:

— Гаразд! — І простягнула тверду долоню Кузьмі Кузьмичу. — Не сердься, далеко ходити тобі нічого, все тут знайдеш…

Зранку Кузьма Кузьмич виліз на дзвіницю і вдарив у великий дзвін, — покотився мідний гул по селі, до вікон поприпадали діди й баби. Вдарив другий і третій раз, підхопив вірьовки від малих дзвонів і почав видзвонювати дрібно і знову — бум! — в трьохсотпудовий. Не встигнеш піднести пальці до лоба, — телень-дзелень! — так і шкварить розстрига піп, хоч танцюй.

Дехто з статечних селян вийшов за ворота, осудливо дивлячись на дзвіницю…

— Щось не те викомарює піп…

— Стягти його звідти за патли та й відправити…

— Куди ти його відправиш, він тебе сам відправить…

— А доладно у нього виходить… Що ж, дівки раді, жінки раді, нехай народ потішить.

Все село — прошені й непрошені — готувалось гуляти. День був імлистий, на траві лежав іній, пахло печеним хлібом, смаленою свининою. На деяких подвір’ях починалась біганина, кричала птиця, через ворота перелітали гуси, кури… В одній хаті нудьгував на лаві, на покутті, одягнений, побритий жених, — не їв, не курив. В другій убирали молоду. Баби, зачувши, іцо в таких справах тепер без них не обійтися, — учили її пристойно голосити.

То не качка в берегах закрякала, Дівка красна в теремі заплакала…

— заспівувала бабуся мертвяцьким голосом, і друга підхоплювала, журливо схиливши на долоню зморщену щоку:

Ти прости, прости, ясне сонечко, Рідний соколе мій, батеньку, І рідная моя матінко. Обвінчали мене, продали, Продали мене, пропили, На чужу, далеку сторононьку…

Але молодухи жодна не захотіла голосити, навіть досадували:

— Це за ваших часів, бабусю, пропивали на чужу сторононьку, в нас одна сторона — Радянська…

Всюди варили й пекли, бігали з відрами й віниками, З хати в хату ходили свати, від яких уже міцно тхнуло горілкою. Коло церкви збиралася молодь, два гармоністи перебирали голосники…

Саме в цей час приїхав з пошти голова сільради, інвалід і кавалер чотирьох «георгіїв», Степан Петрович Недоїжкаші. Не звертаючи уваги на дзвін, ніби його й не чує, він одімкнув двері сільради, зайшов туди і через деякий час вийшов на ганок з молотком і аркушем паперу; чотирма гвіздками прибив аркуш до дверей, вийняв з кишені загорнуту в шматок газети печатку, похукав на неї і приклав до свого підпису. На аркуші стояло:

«Громадяни села Спаського, з приводу революції, що сталася в Німеччині, призначаю збори-мітинг сьогодні об одинадцятій годині».

Люди посунули до сільради. Кузьма Кузьмич, побачивши зверху, що майдан коло церкви спорожнів, перестав дзвонити і зліз з дзвіниці. Церковний староста, Надіїн батько, в синьому каптані з галуном, грюкнувши з досадою кришкою свічного ящика, сказав:

— Цей сукин син, Стьопка Недоїжкаші, влітку тиждень за мною ходив, просив двісті карбованців — хату тесом крити. Мститься, одноногий чорт! Зірвав весілля.

— А що трапилось?

— Та ще десь там революція, в Німеччині, чи що… Мітинг зігнав, без політики йому хвилини не терпиться! А що вже дурень, господи!

На ганку сільради Степан Петрович, працюючи в повітрі кулаками, стукаючи по дошках дерев’янкою, говорив до народу. Обличчя у нього було дебеле, рот роззявистий, вуса, як шпичаки.

— Міжнародне становище складається сприятливо для Радянської влади! — кричав він, коли Кузьма Кузьмич протовплювався ближче до ганку. — Німці простягають нам свою трудящу руку. Це означає велику допомогу нашій революції, товариші. Німців я бачив, як у Німеччині бував. Одне скажу: скупо живуть, кожен шматок у них лічений, але живуть краще за нас. Над цим фактом треба подумати, товариші. В такому селі, як от наше, у них — водопровід, каналізація, яка викидає кал на городи, телефон, проведений газ у кожну квартиру, перукарня, пивна з більярдом… Про школи й не кажу, про поголовну грамотність не кажу… Велосипед у кожному господарстві, грамофон…

По юрбі пішов гомін, хтось плеснув у долоні, і тоді всі заплескали.

— Мені відірвало нижню кінцівку німецьким снарядом у Східній Пруссії. Але я, в даний момент, стаю над особисті стосунки…

— Зрозуміліше говори! — крикнув юнацький голос.

— За це моє нещасне каліцтво я винувачу не німецький народ, — не він винен, а винен міжнародний імперіалізм… От кому треба горло перервати з усією рішучістю… Ми, руські, це зрозуміли раніш, але й німці це нарешті зрозуміли. І ми, товариші, на цьому мітингу кидаємо лозунг обом народам: «Хай живе світова революція!..»

— Ура! — закричав молодий голос, і збори знову заплескали.

— Переходжу до місцевих справ… В школі у нас дах тече, як решето, про це була постанова. Я питаю — гроші зібрані, тес для покрівлі куплений? Ні. А на гулянку у вас гроші є. На попа у вас гроші знайшлися. Од цих усіх дзвонів на десять верстов кругом тоскно… Заради цих фактів, чи що, німці простягають нам трудящу руку? Пропоную ухвалити постанову: поки не будуть зібрані кошти на ремонт школи, на оплату праці вчительки, а також на зошити й олівці, щоб покрити загальну суму: чотири тисячі дев’ятсот сім карбованців сім копійок, — весілля не справляти і в усі дзвони не дзвонити…

Промова голови справила враження, — головне, що стало соромно. Після нього виступило кілька ораторів, і всі вони повторили його слова, додавши тільки, що коли вже весілля підготовлені, то воловодитись нічого і гроші зібрати негайно, але не по загальній розкладці, а нехай ці шістнадцять багатих дворів, де справляють весілля, і заплатять. На тому загальні збори й ухвалили резолюцію.

Молодухи зняли такий крик, взнавши про резолюцію, наговорили батькам таких слів, — батьки одлічили грошики і внесли в сільраду. Степан Петрович видав розписки і сказав тільки: «Шкварте».

Було вже надвечір, коли повели молодух до церкви. Народ не знав, як дивуватися: чого тільки на цих не було накручено! Шуби з хутряними комірами, фати з срібними, з золотими торочками, черейики на двовершкових підборах, — молодухи йшли, як навшпиньках. А коли в притворі вони пороздягались, — матінко! — які вбрання, які невидані плаття! Різних кольорів, в заду вузькі, мало не тріскаються, внизу — букетом, шиї голі, а у Надьки Власової і руки голі по пахви.

«Дивіться, дивіться, та невже ото Ольга Голохвастова?» — «Он на Степаниду гляньте!» — «Звідки це в них?» — «Звісно, — вона з батьком п’ять разів у Новочеркаськ волами борошно, сало возила… у новочеркаських панів наміняно…»

Деякі бувалі люди говорили так:

— Бачив я губернаторські бали, але — куди!

— Що бали… Трьохсотріччя Романових було в Новочеркаську, в соборі зібрались барині, — з карет вилазили, по сукну йшли, але до цих — далеко…

Кузьма Кузьмич вийшов без ризи, лише в стихарі і в заяложеній камилавці, що прикривала лисину. (Колишній піп, мало того що втік з-під арешту, — встиг пограбувати ризницю). Кузьма Кузьмич оглянув наречених, — красуні, пишні, налиті! Женихи із зляканими обличчями здавалися дрібніші за них. Кузьма Кузьмич, задоволено крякнувши, потер змерзлі руки і почав вінчання — швидко, весело, то бурмочучи скоромовкою, то гудучи за диякона, то підспівуючи, але все честь по честі, слово в слово, буква в букву, як належить.

Закінчивши вінчання, він звелів молодим поцілуватися і звернувся до них із словом:

— В колишні часи вам говорили притчі, — розкажу вам бувальщину. Років за п’ятнадцять до революції мав я парафію в одному глухому селі. Жив я тоді вже у великому збентеженні, дорогі мої громадяни. Я людина руська, неспокійна, все мені не по-моєму, все не так, від усього мені боляче, до всього мені діло: шукаю справедливості. І от, одна пригода скінчила мої вагання. Прийшов до мене древній старик, сліпий, з поводатарем хлопчиком. З-за онучі витягнув троячку, теж стару, пом’яв її, помацав, поклав передо мною і каже: «Це тобі за сорокоуст по моїй старій, пом’яни її за упокій її душі…» — «Дідусю, — кажу, — ти троячку свою візьми, твою стару я й так пом’яну… А ти здалека прийшов?» — «Здалека, десять днів ішов». — «Скільки ж тобі років буде?» — «Збився я, але, мабуть, понад сто». — «Діти є?» — «Нікого, всі померли, стара жива була, шістдесят років прожили, звикли, жаліла вона мене, і я її любив, і вона померла…» — «Старцюєш?» — «Старцюю… Зроби ласку — візьми троячку, відслужи сорокоуст…» — «Та гаразд, — кажу, — ім’я скажи». — «Чиє?» — «Старої своєї». Він на мене і витріщився невидющими очима: «Як звали її? Забув, з голови випало… Молода була, молодицею звали, потім хазяйкою звали, а вже потім — бабою та й бабою…» — «Як же я без імені поминати її буду?» Сперся він на подорожню палицю, довго стояв: «Еге, — каже, — забув, від злиднів це, трудно жили. Гаразд, піду допитаюсь, може, люди ще пам’ятають…» Повернувся цей старий уже восени, витягнув з-за онучі ту саму троячку: «Узнав, — каже, — на селі один чоловік згадав: Петрівною її звали».

Всі шістнадцять молодух стояли, опустивши очі, стуливши губи. Молоді чоловіки їх, напружено-червоні від тісних комірів сорочок, стояли обік з ними не ворушачись. І люди затихли, слухаючи.

— Руська людина, як бур’ян глухий, росла, імені свого не пам’ятала. Пани панували, купці грошики загрібали, наше попівство ладаном кадило, і вам би, красуням, у ті прокляті часи не з жилки в жилку гарячу кров переливати, а в’янути, як квітам у бур’яні, не розцвівши. — Кузьма Кузьмич урвав промову, ніби задумавшись, зняв камилавку, почухав лисину. Надія Власова спитала неголосно:

— Тепер можна йти?

— Ні, зажди… Ось мені наприкінці життя і довелось побачити саму справедливість. Не така, як про неї писано у Некрасова. Читали, мабуть? Ні… і не така, як мріялось мені, бувало, коло річки, увечері, на самотній риболовлі, сидячи коло багаттячка та припліскуючи на шиї комарів. Справедливість — войовнича, грізна, непримиренна… Правду треба сказати, — не раз я лякався її. Як почнуть з кулемета строчити та вилетять вершники з клинками, — тут уже не до філософії. (По юрбі пройшов стриманий сміх). Справедливості не знайдеш ні там, — він показав на купол, — ні круг себе. Справедливість — це ти сама, безстрашна людино. Бажай і наважуйся. Чого ж ви дивитесь на мене? Чи, може, я незрозуміло говорю? Прийшов я сюди, щоб навчити вас гуляти… Будете ви сьогодні, — і він став показувати рукою пойменно, — Олю, Надю, Степанидо, Катерино, танцювати так, щоб підлога вгиналася, щоб у Миколи, Федора, Івана очі горіли, як у шалених. Все… Проповідь скінчена.

Кузьма Кузьмич обернувся до народу спиною і пішов у ризницю.

Комісар полку, Іван Гора, повернувся з Царицина, де йому розказали, що продзагони, які приїжджають з Петрограда й Москви, не завжди справляються з завданням. Люди в них трапляються недосвідчені, озлоблені від голоду і, бачачи, як на селі їдять гусей, втрачають самовладання. Один такий загін зник без вісті, другий був виявлений на станції Воронеж у запечатаному товарному вагоні, там лежали троє пітерських робітників з розпоротими животами, набитими зерном, у одного прибита до лоба записка: «Жери досхочу».

Комісар обіцяв царицинським товаришам допомогу. Повернувшись у полк, він почав підбирати людей у загін, спочатку поговоривши з ними. В село Спаське призначив їхати Латугіна, Байкова і Задуйвітра; викликав їх до себе в хату, де раніш було голо й нетоплено, а тепер, коли повернулася з госпіталю Горпина, підлога була заметена, коло порога лежала рогожа, на столі — вишиваний рушник, і пахло вже не кислою махрою, а печеним хлібом; попросив товаришів добре витерти ноги.

— Сідайте. Що скажете доброго?

— Ти що скажеш? — відповів Латугін.

— Та от чув, нібито наші хлопці неохоче їдуть по хліб.

— І при чому тут — охота, неохота? Треба — поїхали. Тобі ще — щоб з охотою!

— Та діло це дуже делікатне.

Іван Гора, сидячи спиною до вікна, звернувся до Заду йвітра, що похмуро стукотів нігтями по столі:

— Ти, хлібороб, що ти про ці справи думаєш?

— Тобі скільки пшениці треба взяти в Спаському?

— Багатенько. З ста шістдесяти двох дворів — чотири з половиною тисячі пудів зерна, за класовою розверсткою, звісно…

— Стільки навряд чи дадуть.

— За тим вас і посилаю, щоб дали. Посилаю без зброї, товариші.

— Вона й ні до чого, — пробурчав Латугін.

— Без неї запальніше будеш доводити, — сказав Байков, підморгнувши. — Не до ворогів їдемо, — до своїх.

— І до своїх, і до ворогів, — суворо сказав Іван Гора.

— Слухай, комісаре, — сказав Задуйвітер, — я не задкую, май це на увазі. Але не наше все-таки це діло — в чужі комори лазити. Противно.

— А ти як думаєш, Латугін?

— Не лізь ти до мене в душу, Іване… Привеземо тобі хліб, і — край.

— А ти, Байков?

— А я помор, я людина артільна.

— Товариші, ось для чого я вас покликав, — Іван Гора поклав великі руки на стіл і почав говорити тихим голосом, як батько з синами. — Хлібна монополія — це станова жила революції. Скасуй зараз монополію, — хоч би скільки ми поту і крові своєї проливали, — хазяїном таки буде куркуль. Не колишній крамар, з відерним самоваром, але — підкований, у семи лугах виварений, гартований…

— Та який — куркуль, куркуль? — крикнув Задуйвітер. — Поясни ти мені. У мене в хазяйстві дві корови. Хто я?

— Не в коровах річ, а чия буде влада? Сільський куркулик день і ніч про це думає. Він і наймита відпустив, він і корову зарізав, і землі восени не орав, і на мітингах кричить, голосує за Ради. Він міцненький, як блоха.

— Добре, Іване… Я додому повернувся, купив ще корову або пару волів. Тоді як?

— А ти волею чи неволею пішов у Червону Армію?

— Ну, волею, — погодився Задуйвітер.

— Тоді волів не купиш…

— Чому? Не знаю — чому б мені не купити волів.

— Інтерес у тебе повинен бути ширший. Не задля цієї ж пари волів ти взяв гвинтівку…

— Та купить він волів, — сказав Латугін, — чого ти його мучиш. Говори далі.

Іван Гора хитнув головою, усміхаючись:

— Не буду сперечатись, а хочеться в людину вірити… Ну, гаразд… Яке ж завдання у цього класу? Завдання у куркуля — перехопити хлібну торгівлю. Революція йому розкрила очі, йому вже тепер не сільська крамничка, не шинок сниться, — сняться йому елеватори та пароплави. Якщо він революцію осідлає, попрацюєш ти на нього, Задуйвітер, до кривавого поту, і твої воли будуть його волами. Він і монополію думає повернути на свою вигоду. Був такий випадок: приїжджаємо ми в село з продзагоном, хоч як б’ємося, все дарма: ворожнеча, ніякі слова не впливають. Їхній кровопивець, Бабулін, — в поганенькому кожушку, в дірявих валянках, лагідний, смирний, тільки все борідку кусає… Що, думаю, таке? Ми в комори до нього, — там ні зернини. Звісно, покопали, — нічого нема. На оборі — паршивенька конячина та дві коров’ячі шкури під стріхою. Що ж він зробив? Узнав, сучий кіт, що ми приїдемо, пішов по мужичках: «Ох та ой, царські справники вас так не мучили, як мучить Радянська влада. Мені, — каже, — однаково, я до дочки в місто переберусь, дочка моя — за головою виконкому, а ви — вже не знаю — як цей рік переживете. Більшовики все беруть і солому у вас з стріх заберуть для Червоної Армії… Бог любить милостивих, — ідіть, браття, до мене в комори, беріть хліб до останнього зерна, живі будемо — поквитаємось…» Розписочки все-таки він з них узяв, але — добродійник… Нам він нічого не дав, а зерно своє з селян поверне вдвічі. Він малий, та він — скрізь, його багато. Справитися з ним не легко. Він тисячу років сидить коло селянського рота, він знає — кого за яку нитку потягнути. Отак, хлопці, хлібна монополія — капітальна, далекосяжна справа. Важка, — правильно. А хіба що легко робиться? Цілину орати завжди важко. Легко тільки на балалайці грати… Якщо селянин цей великої політики не розуміє, — винен насамперед ти. Заходиш ти на заможне подвір’я, говориш хазяїнові: «Одімкни комору». Кожне зерно в ній, як сльоза. Але кожне зерно —¦ святе, для святої справи.

— А де ключі від сільради?

— У голови ж…

— А де голова?

— Там же гуляє…

Латугін, Байков і Задуйвітер вилізли з тачанки й не знали — що їм робити. Чоловік, у якого вони питали, десь пішов. Вони довго дивились, як він сновигав по вулиці, ніби земля під ним сама лізла вгору і западалась прірвою. Вони сіли на ганку сільради, скрутили цигарки й закурили. Холодний вітер гнав хмари і дув їм в обличчя; посипались, як з решета, колючі крупи і зразу забили снігом колії на чорній дорозі; стало ще сумніше.

— Послухаєш комісара, аж рука до клинка проситься, — сказав Задуйвітер. — А на ділі — село як село. Де вони, ці самі вороги? Чуєш, як гарно витинають!

Дворів через десять звідси видно було невелику юрбу, — мабуть, тих, кого не просили до хати, або просто не вмістилися там. Звідти линули широкі, на весь розмах гулящих рук, звуки гармонії і тупіт ніг.

— Ти тільки кісточки хочеш замочити, а поринати треба до дна, дорогий товаришу, — сказав Латугін. — Революція потребує поглиблення, — про це говорив комісар.

— Поглиблювати, поглиблювати! Доки ж поглиблювати? Розвернемо все, а жити треба. Хліб сіяти треба, дітей родити треба. Це ж коли?

— А чорт його знає, коли, не мене питай.

Латугін був злий, кусав соломинку. Задуйвітер, наморщивши лоба, думав, не відриваючись, не збиваючись, — по-мужицькому, — про вчорашні слова комісара. Байков сказав:

— Так у нас діло не зрушиться з місця, хлопці! Піти, чи що, за головою?

Він підвівся. Латугін — до нього:

— Не підеш.

— Тобто як це? Чому?

— Не цікаво пояснювати тобі причину.

Тоді Задуйвітер — рішуче:

— Іти, то вже всім разом. Пішли за головою.

— Не піду.

— Повинен скоритися.

— Годі тобі, Латугін, — примирливо сказав Байков, — та ми до стола й не цідійдемо, та ми й краплі не вип’ємо, ми голову в сіни викличемо.

Вони пішли шукати голову. Степан Петрович Недоїжкаші кріпився два дні, на третій почав думати, що село від нього може відірватися. Він зіскріб грязь з дерев’янки, надів чорні штани на випуск, закрутив вуса і поважно пішов в обхід по селу.

«Ну, слава богу… Степане Петровичу, просимо…» Хазяїн обнімав його, другий міцно ляпав по руці: «Голові — перше місце!». Садовили його на покуття. Сваха підносила густо соленої каші на блюдечку, щоб він відкупився, і він відкуповувався карбованцем (багато не давав), приймав повний стаканчик, закусював в’яленою рибкою. Він помилився, думаючи, що на третій день гулянка вже кінчається. На третій день тільки й починалося широке гуляння, танці, пісні, обійми, щирі розмови, сварки, замирення.

Ох, і міцний був народ! Чого тільки не витерпіли за ці роки: і царські мобілізації, коли, вже наприкінці, почали брати п’ятдесятичотирьохлітніх і коло землі робити довелося самим жінкам; десь там на півночі жінка і справляється з однокінною сохою, — в цих місцях орали чорнозем важким плугом, двома, а то й трьома парами волів; жінки досі згадували ту осінь. Багато народу померло від іспанки. Село горіло два рази. Не встигли чоловіки повернутися з світової війни, — почались красновські мобілізації, тяжкі побори і постої козачих сотень. Козаки — відомо — легкі на руку. Здається вже — такий свій, кум хороший, а сів козак у сідло, і він уже — козак не козак, якщо, проїхавши вулицею, не наштрикне на піку поросяти, що біжить повз нього. Все це лишилося позаду. Тепер влада була своя, недоїмки скасовані, земельки прибавлено, — народ хотів погуляти, ні про що не думаючи.

Степан Петрович, посидівши в одному місці саме стільки, щоб не образити хазяїв, ішов у другу хату, де гуляли. Заводив на покутті розумну мову з тестем і тещею, з свекром і свекрухою про громадянську війну, що кипіла тепер на півночі Дону, під Воронежем і Камишином, де Краснов шарпав Восьму і Дев’яту армії: «… так що, свекре дорогий, тестю дорогий і свати дорогі, дрімати нам не можна, — коли б чогось не продрімати! — а треба нам допомагати Радянській владі…» Говорив про домашні справи, і про те і про се, і хазяї тільки дивувалися, як воно все Степанові Петровичу відомо: у кого що лежить у коморі, і стоїть у хліві, і в кого що приховано.

Все важче ставало йому переповзати на дерев’яній нозі з хати до хати і знову починати спочатку: здоровкатись і сідати. В одному місці він раптом узяв у свахи блюдечко з кашею, і цю кашу — голу сіль — з’їв, витягнув з кишені солдатської шинелини зібгані кредитки, — все, що у нього залишилось, — ткнув їх свасі в руку, вихилив велику склянку самогону і крикнув до молодої, — яка третю добу танцювала в жарі й духоті, в тісноті кадриль у десять пар:

— Степанидо, піддай жару!

В цей час йому сказали, що його питають троє червоноармійців. «Клич їх сюди!» — «Та ми кликали — вони не хочуть…»

Степан Петрович сперся обома руками об стіл, нахиливши голову, постояв трохи. Виліз і, розпихаючи людей, пішов у сіни, де справді стояли три серйозних чоловіки.

— Що ви за люди? — спитав він твердим голосом.

— Продзагін!..

Латугін відповів погрозливо, сподіваючись, що голова принаймні похитнеться. Але Степан Петрович, — від якого йшов такий густий і приємний дух, що Байков навіть підступив ближче, — анітрохи не похитнувся:

— Якраз добре, що прибули! Давно вас жду… Народ! — заревів Степан Петрович у відчинені двері, за якими стояв галас, дзвін, тупотіння. — Тимчасово припиніть музику! — на цей раз його так сильно хитнуло, що Байков узяв його на буксир. — Товариші, ви не куди-небудь приїхали, — в спаську сільраду! — І, вхопившись за одвірок, він ще рішучіше закричав у хату: — Громадяни, всі на мітинг!

Він пішов з сіней на двір, де троє підстаркуватих селян, прихилившись до розпряженого воза, співали врізноголос козацької пісні, двоє, обнявшись, щось доводили один одному, а ще один крутився, ніяк не знаходячи відчинених воріт, щоб піти додому. І тут, і за ворітьми, де танцювали під гармошку, Степан Петрович повторив, щоб ішли не гаючись до сільради. Люто вганяючи дерев’янку в мерзлу землю, він говорив на ходу:

— Гульня гульнею, а діло ділЬм… Списки готові, запаси вияснені… Посилайте телеграму в Царицин: хліб зданий повністю. — На умовляння Байкова і Задуйвітра — відкласти мітинг хоч би до завтра, коли люди витверезяться, він повторював: — Я п’ю та гуляю, а розуму не пропиваю. Завтра буде гірше: треба не дати декому опам’ятатися.

Поки збирались люди до сільради, Степан Петрович розіклав перед товаришами з продзагону відомості і списки і почав гаряче шепотіти:

— Куркульських дворів у нас три: Кривосучки — це бандит, в дев’ятсот сьомому пограбував пошту, вбив поштаря і десять років ховав гроші, а як це діло задавнилось — поставив кам’яну комору і крамницю, у війну нагріб грошей на поставках волячих шкур. В самому Спаському вирізав половину худоби. Зараз добивається влаштувати кооперативне товариство і передати свою крамницю, — але цю хитрість я розкушу скоро… Про себе він говорить, що у нього сухоти, і ночами бачить світло… Небезпечний чоловік. Другий двір Миловидова, — цей був підрядчиком на шахтах, повернувся на село перед війною, почав держати таємний шинок з заставою… Такий павук, лихвар, сволоч, — усе село висмоктав потроху. Це він, ми взнали, підіслав сюди для проби одного чоловіка, який говорив про себе нібито він імператор Микола Другий… Третій двір; Микитенко — з діда-прадіда прасол, у нього свої баржі були на Дону. Крім цих дворів, вважай — їхня рідня, свати, куми, — ще дворів з десяток. Та є обережні мужички: «Чим воно, — мовляв, — усе це ще скінчиться, чия воно буде влада, найкраще ні з ким не сваритися». Це — супротивний фронт… А оце — всі наші, всі наші. — Степан Петрович водив товстим пальцем по списках. — Становище на селі гостре, — або мене вб’ють, або я декому підріжу крила…

Люди все підходили до сільради, — і тверезі, і п’яні. Юрба товпилась, хвилювалась і гуділа. Байков, що дивився у вікно, приказував про себе морську приказку:

Чайки на піску кигичуть, Морякам біду накличуть, І поки не сядуть в. воду, — Штормову чекай погоду…

І голосно до товаришів:

— Давайте на ганок швидше, а то коли б не зірвалася хвиля…

Дівчинка від сусідів, маленька, веснянкувата, голубоока, всезнаюча, вскочила в Ганнину хату і скоромовкою сказала, вдихаючи в себе повітря:

— Ой матінко, що коло сільради робиться, чоловіки вже кілля з тину вивертають…

Вона зиркнула некліпаючими очима і все помітила: і те, що Ганна — в бордовому платті, яке раз в житті надівала при живому чоловікові, в черевиках з вушками, на ній білі панчохи, і вона, простоволоса, сидить скраєчку на ліжку, а розстрига на цьому ліжку лежить, піднявши коліна, і Ганна знову йому чисту сорочку дала — в чорненьку крапку, і він держить Ганнину руку…

— Куди ж ти в двері прешся! — збентежено гукнула на неї Ганна, і дівчинка вискочила з хати, нічого не договоривши з остраху. Але Кузьму Кузьмича вона всетаки розбудила. Він притомився за ці дні, — багато пив і їв і ще більше балакав. Селяни ані слова тоді не проминули з його проповіді, дечого не зрозуміли, але ці темні місця лише надали їй значливості. В кожній хаті йому доводилось говорити переважно про те, що найдужче їх вразило: про справедливість. Коли за столом залишались самі підстаркуваті та статечні, хто-небудь, кому горілка розв’язала думки, відсунувши рукавом кістки й недоїдки, починав:

— Кузьмо Кузьмичу, скривдив ти нас… Як же так, — справедливості нема? Тоді — дикий ліс.

Другий перебивав його:

— Молодь наша, — і кивав на другий кінець хати, де крутилися спідниці, вертілись коси, стрічки, збуджені обличчя. — Впину їм немає. Тепер, вони кажуть, усе можна: бога нема, царя нема, батько з матір’ю дурні, — от і добре… До якого прикореня дітей наших тепер прив’язувати? Де ця станова жила? А ти ще: справедливості нема…

Третій, бородань, втручався в розмову:

— Якщо вона — від людини, то хто дужчий, того й воля, той і справедливий. І знову ми — як той обкошений кущ…

— Ти дужий? — питав Кузьма Кузьмич.

— Я дужий… А карбованець дужчий за мене, карбованцем мене все життя били.

— А ти кому-небудь скаржився?

— Та куди б я пішов скаржитись?

— В Києво-Печерську лавру до мощей ходив?

— Ні, туди не ходив.

— Значить, нема справедливості?

— Як так нема? Я кажу, що злість у мене накипіла. Я з війни гвинтівку приніс, став на межі, — ви що, кажу, мене убитим вважали? Прирізуй мені три десятини!..

— Прирізали?

— Аякже…

— Є, значить, справедливість?

— Яка ж це справедливість — гвинтівкою людей лякати? Ні, брат, я нікому кривди не дію, але. й мене не кривдьте. А то он дід Яким — сам-самотою… Працювати більше не може, живе в людей на запічку, дають йому гіркий шматок. Куди його вся праця пішла? Була хатина, — Миловидов за борги взяв… А моя праця куди піде? За п’ятдесят років я стільки наперевертав — чотири кам’яних будинки можна поставити, а у мене діри на ліктях… Мої труди, як голуби, від мене летять, до когось на дах сядуть, тільки не до мене. Доладно ти говорив: «Справедливість — це ти, безстрашна людино». Кузьмо Кузьмичу, я смерті не боюсь, на спині ще й зараз двадцять пудів піднімаю, а справедливості не можу добитися. Це була б справедливість, щоб людину лічити не на карбованці, а на працю… Як цього добитися? От тоді — спасибі Радянській владі…

— Чудак-чоловік, то це ж і є закон Радянської влади…

— Ну, значить, до нас ще не дійшов.

Кузьмі Кузьмичу було прикро, що при всій своїй хитрості не може нічого відповісти такій людині. З інтелігенцією розмовляти було набагато легше, ніж з селянами. В усіх застольних бесідах він уловлював і ніби задоволення, і ніби незадоволення, і збентеження, і дожидання. Здавалося, ці люди, самі не знаючи, ждуть від революції чогось корінного і підганяють її вперед.

На другу добу вночі він причвалав до Ганни зовсім нікудишній. Сів на підлогу мимо лави, плескав себе долонями по обличчю, закривався, сміявся, повторював: «Кволий я став, Ганнусю, старий я став, Ганнусю».

Ні слова не кажучи, Ганна повела його на берег ставка в лазню. Сама його мила й парила. У Кузьми Кузьмича тільки обличчя було старе, а тіло — біле, гладеньке, і у Ганни клекотіла ніжність, коли він, як рибка, підстрибував на полиці: «Ану віничком, повітря, повітря наді мною січи!»

Після лазні він заспокоївся і спав, тихо дихаючи, до пізнього ранку. Прокинувся, попоїв молочка, сказав: «Ти вже на мене не сердься, Ганнусю, чогось голова болить», — і знову заснув. А коли розбудила його сусідська дівчинка, він був уже веселий, як і раніш.

— Чого дівчинка прибігала?

— Та збори, чи що, червоноармійці приїхали по хліб, от і галасують.

— Матінко, це наші!

Кузьма Кузьмич став поквапливо одягатися. Ганна мовчки, спідлоба поглядала на нього. В цей час знову шарпнули двері, і дівчинка вже тільки просунула голову:

— Б’ються, людей побили! Уласиха чоловіка повела, весь закривавлений… На всю вулицю кричить, вас лає… Митрофан Кривосучка коня почав запрягати, йому не дали, — як потягли його за ворота, як почали молотити, матінко!

Вона знову зникла. Кузьма Кузьмич тільки ступив слідом за нею в двері, — Ганна крикнула страшним голосом:

— Не пущу!

Вона стояла коло печі, висока, худа, — піднімаючи чоловічі плечі — вихилялась, ніби їй ламали спину. Кузьма Кузьмич з усієї сили стиснув їй руку:

— Ганно, не дурій! А то як візьму рогача… Заспокойся, я скоро прийду… З товаришами, обідати… Напечи нам млинців, чуєш… Ну, перестань, кажу тобі!

Ганна — насилу крізь зціплені зуби:

— Добре, батюшко…

Сусідській дівчинці хотілось чогось набагато страшнішого, ніж вона бачила, бігаючи до сільради й назад — по дворах, розносячи звістку. Але збори дійсно були галасливі. Питання про здачу хліба не викликало великих суперечок: «Треба — то треба». Прочитаний головою список справедливої розверстки вислухали мовчки і заставили повторити. В юрбі почалися короткі розмови, рух — одні люди стали ближче протовплюватися до ганку, другі подавалися ліворуч, до сусіднього городу, де був пліт.

«Неправильно!» — крикнув усім знайомий владний голос Микитенка. «Правильно, правильно!» — відповіло багато голосів. На ганок кинувся бородатий чоловік з відірваним рукавом, кинув шапку під ноги й почав виказувати давні кривди:

— Куди всі мої труди пішли? Он вони до кого пішли. Чого ж я маю за шматок хліба йому в ноги кланятись? Це хіба Радянська влада?

Його одіпхнув другий чоловік, — блідий від злості, — почав говорити ще страшніші слова. Тоді частина юрби, що стояла осторонь, кинулась до плоту, вивернула кілля й налетіла на збори з тилу. Латугін, Задуйвітер і Байков збігли з ганку в юрбу, розкидаючи людей, вихоплюючи з рук у них кілля, кричали: «Ніякої паніки, все гаразд, мать вашу так, збори продовжуються…»

Сутичка була коротка, нападаючих було не дуже багато. Деякі з них зникли, за деякими гнались вулицею. Кілька чоловік залишилось лежати на землі, запорошені сніговими крупами…

Щоб скоротити шлях, Кузьма Кузьмич пішов перелазами через тини й городи, заблудив і потрапив на чиєсь подвір’я. Там стояли жінки, — одна голосила, інші слухали її. Побачивши Кузьму Кузьмича, вони заговорили, і Варвара Власова, Надіїна мати, гнівно підсуваючи довгі рукава бекеші з чортової шкіри, почала підходити до Кузьми Кузьмича; інші рушили за нею.

— Ось чому ти з нас грошей не взяв, розстриго! — сказала Варвара. — А ми, дурні, йому й повірили… Все село підпоїв… Все у нас вивідав… Всіх дурнів збаламутив, баламут… Продав нас комуністам… Та чого ви на нього дивитесь, на сатану, бийте його на смерть…

— Не можна мене бити, — відповів Кузьма Кузьмич, відступаючи, — пожалієте, жінки… Не чіпайте мене!

— А ти нас пожалів?

Збиваючи 3v голів своїх хустки, розпалюючись, жінки закричали всі разом, обвинувачуючи розстригу у каторжній розверстці і побоїщі коло сільради, і в тому, що тепер доброму хазяїнові місця нема на селі, і в тому, скільки гусей і поросят зжерли за ці дні, — у всьому був він винен. Жінки притиснули його до плоту. Даремно Кузьма Кузьмич силкувався знову зачарувати їх, силувано усміхаючись і бурмочучи: «Ну, посердились, і гаразд… Давайте мирно поговоримо…» Варвара Власова перша вчепилася йому в волосся коло вух, по зігнутій спині його замолотили кулаки. Він зміркував, що найрозумніше буде лягти і закритися руками. Ребра у нього так і тріщали. «Ох, аби тільки твердим чим-небудь не потягли…» І він почув дикий голос: «Кілком його, перевертня!» Спробував вивернутись, але тільки потемніло в очах. І раптом його пустили. Тоді він почув своє кректання і ледве зміг перестати кректати. Його підвели і притулйли до плоту. Кузьма Кузьмич розліпив забиті снігом і половою очі й побачив Ганну, з-за спідниці її — сяюче личко веснянкуватої дівчинки; побачив Латугіна, Задуйвітра, Байкова.

— Живий? — спитав Латугін. — Йому склянку самогону мерщій принесіть хто-небудь. Ну, Кузьмо, натворив ти тут ділов… На зборах ухвалено дякувати тобі за антирелігійну агітацію.

— Ти не можеш уявити собі, Дашо, якою я був сірою і занудливою людиною весь цей час, тобто з самого Петрограда, коли ми розлучились… Був, розумієш, був… Є у нас якесь підсвідоме життя. Як недуга — точить, і тлієш на повільному вогні… Пояснюється, звичайно, просто… Ти мене розлюбила, і я…

Даша швидко обернула до нього голову, — сірі, вологі, завжди страшні очі її сказали, що він помиляється, — вона його не розлюбила. Від цього погляду Іван Ілліч на хвилину онімів, рот його розповзався в посмішку, не дуже розумну, в усякому разі — щасливу. Даша продовжувала укладати в маленький кошик те, що сьогодні вранці Іван Ілліч, оббігавши десяток установ, одержав як речові пайки.

Тут були речі потрібні й корисні: панчохи, кілька клаптиків матерії, з яких можна було пошити плаття; дуже гарна батистова білизна, на жаль, на недоростка, але Даша була така тендітна й тонка, що могла зійти й за недоростка; були навіть черевики, — цим добром Іван Ілліч пишався не менш, ніж якби захопив ворожу батарею. Були й речі, про які треба було думати: чи знадобляться вони в майбутньому похідному житті? Івану Іллічу їх втулили замість простинь на одному складі, — фарфорову кішку й собачку, шкіряні папільйотки, дюжину листівок з ландшафтами Криму і надзвичайно добротного матеріалу корсет з китовим вусом, такий великий, що Даша могла ним обгорнутися два рази…

— Дашенько, я кажу про наше прощання на вокзалі… Ти мені сказала тоді щось таке: «Прощай назавжди…» Може, мені просто причулося, я був теж дуже пригнічений… Ти була зелененька, бліденька, далека, розлюбила мене…

— Яка гидота, — сказала Даша, не обертаючись. Вона загорнула кішечку в товсту панчоху, щоб не розбилася в дорозі. Даша завжди була неуважна до речей, але ці дві фарфорові дрібнички, гарненька кішечка і сонна собачка з великими вухами, чомусь їй дуже сподобались: наче самі прийшли до неї, щоб влаштувати для Даші в цьому великому, страшному, розореному житті, над яким мчали грозові хмари ідей і пристрастей, маленький світ невинних усмішок…

— В усякому разі, з цим образом твоїм я виїхав з Петрограда… Поніс його, з ним жив… Ти була зі мною, як моє серце зі мною. Я так і вирішив: проживу самотою, холостяком…

Він старався рухатись по кімнаті так, щоб Даша була в центрі його обертання. Косинку вона зняла, кучеряве попелясте волосся її було перев’язане на потилиці червоною атласною стрічкою (видали на складі артилерійського управління). Даша то нахилялась над кошиком, поставленим на табуретку, то, взявшись у боки, обдумувала щось. На ній був, чарівніший за всяке розфуфирене плаття, білий сестрин халат, і вона його ще підперезала в талії (так само, як і стрічка, було це не без наміру).

— Як дивно, Дашенько, небезпека, смерть раніш здавались якимись неістотними — уб’ють то вб’ють… У воєнній справі це зовсім не значить, що ти хоробрий, а просто — меланхолік… А тепер мені заднім числом іноді страшно… Хочу жити тисячу років, щоб отак до тебе доторкатись, дивитися на тебе…

— Гарна я буду через тисячу років… Слухай, Іване, що мені все-таки з ним робити? — вона знову розгорнула корсет і притулила його до себе. — Тут три жінки можуть вміститися. Може, не брати його?

— А може, поповнієш, пригодиться.

— Не ношу я ніколи корсетів, ти з глузду з’їхав. Знаєш що, коли витягнути з нього вуса і розпороти, може вийти непоганий жилет.

Іван Ілліч скористався тим, що обидві руки її були зайняті, підійшов з-за спини і ніжно пригорнув Дашу:

— Так правда? Скажи ще раз…

— Звичайно — правда… Ти єдина людина на землі, без тебе я — ніщо… Я ж пішла тебе шукати… Іване, ти все-таки щось думай, — вона визволила плечі і трохи відхилилась, — ти ж зважай на свою силу, а то коли-небудь просто мене зламаєш… Слухай, що ми забули? Хоч тепер уже пізно…

— Моментально злітаю…

— Добре б дістати губку…

— Є губка…

Іван Ілліч кинувся до шинелі і витягнув з кишені губку і ще кілька примусових речей.

— А це ось, Дашо, мені ніхто не міг пояснити, для чого воно, але я все-таки взяв.

— Іване, це розкішна річ, це — резинова штучка для масажу обличчя, який ти хороший, це мені страшенно потрібно…

Уклавши кошика, Даша підійшла до Івана Ілліча, що сидів на краю ліжка і був готовий щохвилини зірватися, підняла його обличчя, уважно глянула в очі йому:

— Я зареклася. В моєму новому житті — не ждати нічого, я не Сольвейг, не хочу більше дивитись у морські тумани. Тільки кохати і робити… Такою ти мене й бери… Чи погана, чи хороша, але я тобі вірна дружина. Почнемо з то'бою все спочатку.

Як завжди не постукавши, вбіг лікар з свіжою газетою і голосно почав повідомляти воєнні новини:

— Цей самий адмірал Колчак, котрий розігнав в Омську Директорію і влаштував робітникам криваву баню, проголошений не більш і не менш як верховним правителем усієї Росії!.. І французи, і англійці його визнали… Як це вам подобається? У нього шістсоттисячна армія, — Далекий Схід він, прошу вас, люб’язно віддає японцям! Слухайте далі: з’єднаний англійський і французький військовий флот з’явився на рейдах Севастополя і Новоросійська… Союзнички! Кому ми, чорт їх забери, допомогли виграти війну своїми боками! — Лікар страшно випнув губи. — Інтервенція, і зовсім до того ж неприкрита! Даріє Дмитрівно, не дивіться на мене такими страшними очима… Беріть вашого благовірного, та ходімо до мене їсти борщ… Пам’ятаєте, у нас один лежав з штиковими ранами, — прислав мені мішок капусти, гусака й порося… Еге ж, Іване Іллічу, жаль, жаль, жаль: отаку сестру у мене з-під носа вихопили… Між іншим, сьогодні ми з вами вип’ємо горілки, чорт би забрав усіх інтервентів…

XI

Небагато потрібно було Вадиму Петровичу, щоб покінчити з ваганнями, — це саме й був слід Каті, він знайшовся. Так на піску біля прибою відбиток босої жіночої ноги викликає в уяві якої-небудь людини цілу повість про ту, — прекрасну, — що тут пройшла під шум хвиль великого моря. Ревнива й болісна пристрасть вдерлася до нього, розправилась з його безнадійними думками, з його безвольною тугою, і все стало здаватися йому простим і очевидним.

Тієї ж ночі (після розмови з ландштурмістом) він виїхав з Катеринослава. Чемодан покинув у готелі, лише взяв переміну білизни й заплічний мішок. І вже в дорозі зняв офіцерські погони, кокарду, споров з лівого рукава нашивки й викинув у вікно, — разом з цим сміттям полетіло все, що до ночі в «Бі-Ба-Бо» здавалось йому необхідним для самоповаги. Розставивши ноги, засунувши долоні за пасок, він сидів на полиці в майже порожньому, темному вагоні, — дика радість наповнювала його. Це була свобода! Поїзд мчав його до Каті. Що б там з нею не було, — він продереться до неї, нехай навіть доведеться все тіло порвати на шматки.

В Катеринославі начальник станції попереджав, що на половині дороги до Ростова знову сильно бешкетують бандити, і це буде останній поїзд, який відправляється на схід, і невідомо навіть — чи піде він низом, через Гуляйполе, чи верхом, через Юзівку. Там же, на вокзалі, старший кондуктор розказував пасажирам, що обступили його, про бандитів; гасають вони по степу на возах, на бричках, — шукають здобичі; палять поміщицькі маєтки, де ще по дурості сидять поміщики, котрі дурніші, зухвало нападають на військові склади, на спиртові заводи, кружляють навколо міст.

— Все б нічого, якби не було в отаманів батька, — розказував старший кондуктор басовитою скоромовкою, — а батько у них знайшовся, отаман над усіма отаманами — Махно. Популярна людина. У нього ціла держава і столиця — Гуляйполе. Цей дрібницями не задовольняється. Поїзди пропускає безборонно, з оглядом, звичайно, — декого зсадять, тут же коло семафора уколошкають з нагана. В минулий рейс — підходимо до перону, — Махно стоїть під дзвоном, курить сигару. Я зіскакую, підходжу, беру під козирок. Він мені — непривітно: «Прийми руку, я тобі не цар, не бог… Комуністів везеш?..» — «Нікак нєт», — кажу. «Білогвардійців везеш?..» — «Нікак нєт, самі місцеві пасажири». — «Грошові перекази везеш?» У мене аж всередині тенькнуло. «Ходімо, — кажу, — переконаєтесь самі, — багажний і поштовий вагони порожні». — «Ну гаразд, відправляй поїзд».

Нестерпні були зупинки на полустанках, — принишклий перестук коліс, непорушність, нудне чекання. Вадим Петрович виходив на площадку. На темному пероні, на коліях — ані душі. Лише в станційному вікні ледве жовтіє світло вогника, що плаває в олії, та видно — сидять дві постаті — кондуктор і телеграфіст, готові так просидіти цілу ніч, уткнувши носа в комір. Піти до них, спитати — марно, — поїзд рушить, коли дадуть колію з сусідньої станції, а там, може, і живого нікого нема.

Вадим Петрович втягав холодне повітря, все тіло його випростувалось, напружувалось… У вітряній листопадовій темряві, в неосяжній пустельній Росії була одна жива цяточка — грудочка гарячої плоті, жадібно любима ним… Як могло статися таке затемнення, що через ненависне бажання мститися, карати він одірвав від себе Катині руки, які схопили його в останньому розпачі, жорстоко покинув її одну, в чужому місті. Звідки ця впевненість, що, розшукавши її і без слів (тільки так, тільки так) кинувшись цілувати ступні її ніг, в панчішках, які вже і штопати, мабуть, нічого, дістанеш прощення?.. Такі зради не легко прощають.

Поки Вадим Петрович так міркував один на площадці, сердито бурмочучи і ворушачи бровами, кондуктор вийшов зі станції і став коло вагона, байдужий до всякого подолання простору… Вадим Петрович спитав — чи довго ще ждати? Кондуктор навіть не захотів здвигнути плечем. Закопчений ліхтар, який він держав у руці, погойдувався, освітлюючи поли його чорного пальта, що метлялись на вітрі. Раптом погасло тьмяне вікно на вокзалі, грюкнули двері. До кондуктора підійшов телеграфіст, і обидва вони довго дивилися в бік семафора.

— Гаси, — пошепки сказав телеграфіст.

Кондуктор підняв ліхтар до вусатого одутлого обличчя, дмухнув на чадний вогник, і зараз же вони з телеграфістом полізли на площадку й відчинили двері на другий бік колії.

— Утікайте, — сказав кондуктор Рощину, швиденько зліз і побіг.

Рощин стрибнув слідом за ними. Спотикаючись об рейки, налетівши на купу шпал, він вибіг у поле, де було трохи ясніше і попереду бовваніли, йдучи, дві постаті. Він догнав їх. Телеграфіст сказав:

— Тут ями десь, — темрява проклята! Пісок брали, тут я завжди ховаюсь…

Виявилось, що ями трохи ліворуч. Рощин слідом за своїми супутниками сповз у якийсь рів. Зараз же підійшли ще двоє, — машиніст і кочегар, — вилаялись і теж сіли в яму. Кондуктор зітхнув тяжко:

— Покину я цю службу. Так обридло. Ну хіба це рух!

Тепер із степу чути було тупіт коней, стукіт коліс.

— Хто ж це у тебе тут бешкетує? — спитав кондуктор телеграфіста. — Жокей Смерті, чи що?

— Ні, той у Дібрівському лісі. Це, мабуть, Маруся гуляє. Хоч, здається, теж не вона, — та скаче з факелами… Місцевий якийсь отаманчик.

— Та ні ж, — прохрипів машиніст, — це махновець Максюта, мать його…

Кондуктор знову зітхнув і

— Єврейчик у мене один у третьому вагоні, з чемоданами, — не сказав йому, ех…

Кінський тупіт наближався, як вітер перед грозою. Колеса вже загримотіли по бруку коло станції. Залунали крики: «Гайда, гайда!» Брязкіт шибок, постріл, короткий зойк, удари по залізу… Кондуктор почав дути у складені човником руки:

— І неодмінно їм — шиб'ки бити у вагонах, от же п’яний звичай…

Вся ця метушня тривала недовго. Несамовитий голос: «Сідай!» Затріщали вози, захропли коні, прогуркотіли колеса, і отаманська ватага помчала в степ. Тоді ті, що сиділи в ямах, вилізли, не поспішаючи повернулись до темного поїзда і розбрелись по своїх місцях: телеграфіст засвітив олійного гнотика і почав зв’язуватись з сусідньою станцією, машиніст і кочегар оглядали паровоз, — чи не потягли бандити яку-небудь важливу частину; Рощин поліз у вагон; кондуктор, хрустячи на пероні скалками розбитих шибок, бурчав:

— Ну, так і є, коцнули бідолаху… Ну взяли б чемодани, — неодмінно їм треба душу з людини випустити.

Минуло ще не відомо скільки, але багато часу, кондуктор дав, нарешті, короткий свисток, паровоз завив з обуренням у порожньому степу, і поїзд рушив в бік Гуляйполя.

Вадим Петрович, поклавши лікті на відкидний столик і уткнувши обличчя в руки, напружено рішав загадку: Катя виїхала з Ростова другого ж дня після того, як негідник Онолі повідомив її про його смерть. Зустрілася вона з ландштурмістом у вагоні, значить, через дві доби… Припустімо, цей німчик утішав її без ніяких зазіхань надалі… Припустімо, вона теж дуже потребувала розради. Але на другий день після втрати коханого чоловіка написати так акуратненько в чужій записній книжці свою адресу, ім’я, по батькові, не забути проставити розділові знаки, — це загадка!.. Адже над нею завалилося небо. Коханий чоловік валяється десь, як падло… Хоч би якихось там перших кілька днів природно, здається, побути в розпачі безнадійному. Виявляється — адресу дала до запитання. Значить — просвіт якийсь таки знайшла… Загадка!..

— Громадянине, документики покажіть. — Кондуктор сів навпроти Рощина, поставив коло себе закопчений ліхтар. — Проїдемо Гуляйполе, тоді спіть спокійно.

— Я в Гуляйполі зійду.

— Ага… Ну, тим більше… Мене ж спитають — кого привіз…

— Документів у мене нема ніяких…

— Як же так?

— Порвав і викинув.

— Тоді про вас мушу заявити…

— Ну і чорт з вами, заявляйте…

— Навіщо ж чорта згадувати в такий час… офіцер, чи що?

Рощин, у якого думки були загострені, напружені, відповів крізь зуби:

— Анархіст.

— Так, зрозуміло… Возив багато з Катеринослава вашого брата. — Кондуктор узяв ліхтар і, тримаючи його між ногами, довго дивився, як за чорним вікном миготіли паровозні іскри. — От ви, видно, людина інтелігентна, — сказав він тихо. — Навчіть, що робити?.. В минулий рейс розговорився я теж з анархістом, серйозний такий, сивий, патлатий. «Нам, — каже, — твої залізниці не потрібні, ми це все зруйнуємо, щоб і гадки про них не було. Від залізниць іде рабство й капіталізм. Ми, — каже, — все поділимо нарівно між людьми, людина повинна жити на свободі, без влади, як тварина…» От і спасибі!.. Я тридцять років їжджу, та наїздив будиночок у Таганрозі, де моя стара живе, та коза, та дві сливи на городі, — весь мій капітал. І нащо мені ця свобода, — козу пасти на косогорі? Скажіть — був за старого режиму порядок? Експлуатація, само собою, була, не заперечую. Візьмімо вагон першого класу: тихо, чинно, той сигару курить, той куняє дуже поважно. Почуваєш, що це — експлуататори, але лайки прямої не було ніколи, боже борони… Береш під козирок, нищечком проходиш по вагону… В третьому класі, звісно, мужва один на одному, там не церемонишся… Це все правда, бувало… Але і курочка смажена у тебе, і шинка, і яєчка, а вже хліб, матінко моя, калачі ж, пам’ятаєте? — Він замовк, придивляючись до іскор у вікні. — Це букса горить у багажному вагоні. Мастила немає, і без анархістів транспорт кінчається… От мені і скажіть — що воно тепер буде? Проміняли царя на Раду, Раду — на гетьмана, а його на що міняти будемо? На Махна? Дурень один узявся кувати леміш, палив, палив залізо, половину спалив, давай кувати сокиру, знову половину спалив, виходить тільки шило, він по ньому гепнув, і вийшов пшик. Отаке-то… Порядку нема, страху нема, хазяїна нема. Ви в Гуляйполе приїдете — побачите, як живуть «вільним анархічним ладом». Одне можу сказати — весело живуть, такої гульні зроду ніхто не чув. Весь район оголошений «виноградним». Скільки я туди повій провіз! Да… Скажу вам по-стариковськи, пробачте мені, товаришу анархіст: пропала Росія…

Багато хазяйновитих мужичків, що повтікали літом до отаманських загонів, почали тепер подумувати про повернення додому. Укладали на віз усе добро, що по чесній дільбі припало їм після вдалих наскоків, міняли різні місцеві гроші на миколаївські, міцно вшнуровували брезент, прив’язували до задньої осі казанок і нишком, а деякі і явно, прийшовши до отамана і кажучи: «Прощавай, Хведоре, я тобі більше не боєць». — «А чого так?» — «За домівкою скучаю, ні пити, ні їсти, ні спати не можу. Коли потрібний буду, поклич, прийдемо», — запрягали добрих коней і виїжджали на хутори та в села, звільнені від німецького постою.

Задумався про це і Олексій Красильников. Радився з Мотроною — братовою жінкою — і навіть з Катею Рощиною: чи не рано додому? Коли б чого не сталося. Непомітно в село Володимиреьке не заявишся, можуть ще притягти до відповідальності за вбивєтвр німецького унтера. Німці народ серйозний. З другого боку — повернешся на пожарище, — доведеться будувати хату, ставити двір — робити це треба тепер же, восени.

П’ятеро молодих дужих коней і три вози барахла, мануфактури і всякого господарського добра мав Олексій Красильников в обозі махновської армії. Все це не так Олексій, як Мотрона зібрала. Вона безстрашно приходила на збори, де отаман загону або сам Махно ділив здобич, — завжди прибрана, гарна, зла, — брала, що хотіла. Який-небудь мужик готовий був і засперечатися з нею, — кругом починався регіт, коли вона виривала у нього якунебудь річ — хустку, шубу, шматок доброго сукна: «Я жінка, мені це потрібніше, ти однаково проп’єш, бандите, до мене ж принесеш уночі…» Вона і міняла, і скуповувала, тримаючи для цього на возі барило спирту.

Олексій роздумував і не наважувався, поки не прийшла радісна звістка, що Скоропадський, залишений німцями і своїми військами, зрікся гетьманства, в Київ увійшли петлюрівські січовики і там оголошена «демократична українська республіка». Одночасно з цим з радянського рубежу рушила українська Червона Армія. Це вже було зовсім надійно.

Олексій, нікому нічого не кажучи, вночі пригнав з степу коней, розбудив Мотрону й Катю і звелів готувати сніданок, поки він запрягатиме; добре попоїли перед довгою дорогою і ще до світанку, в тумані, рушили полем додому, в село Володимирське.

Трудно було впізнати в Каті Рощиній, що їхала на возі в некритому кожусі, в юхтових чоботях, з щоками, обвітреними, як персик, колишню тендітну бариньку, готову, здається, при найменшому наскоку життя підібгати лапки, як та кузка сонечко. Напівлежачи на сіні, вона поганяла коня, щоб не відставати від передньої тройки, яку вів Олексій, пускаючи часом риссю застояних карих. Заднього воза вела Мотрона, яка не довіряла жодній людині — ні пішій, ні кінній.

Степ був пустельний. Де-не-де в ярках білів сніг, завіяний туди грудневим вітром з крейдяних плоскогір’їв. Де-не-де з-за обрію піднімались іржаві піраміди шахтних звалищ. В краю, покинутому окупантами, ще не починалося життя. Багато людей з шахт і заводів пішло в червоні загони і воювали тепер під Царицином. Багато втекло на північ, де коло радянських рубежів формувалися частини української Червоної Армії. Шляхи позаростали, на покинених полях стояв бур’ян, в якому де-не-де жовтіли кінські ребра. В цих місцях рідко траплялося житло.

Мотрона повторювала діверові: «Держись від людей якнайдалі, добра від них не жди». Олексій тільки посміхався: «Ух, звірюга… А була ж жіночка — медова… Хижаком стала, Мотрона моя дорога…»

У Каті для думок часу було вдосталь. Трусилася на возі, кусала соломинку. Вона прекрасно розуміла, що везуть її в село Володимирське як здобич, — для Олексія Івановича, може, найдорожчу з усього, що було у нього на трьох возах. Чим іншим була вона, як не полонянкою із зруйнованого світу? Олексій Іванович поставить на своєму згарищі добру хату, одгородить її від людей міцним парканом, заховає під поміст усі свої скарби і скаже твердо: «Катерино Дмитрівно, тепер одно залишилось, — останнє, — слово за вами…»

Як спалене війною місто, — купи попелу та обгорілі комини, — таким здавалось їй усе життя. Любимі померли, дорогі пропали без вісті. Недавно Мотрона одержала листа від чоловіка, Семена, з Самари, де він повідомляв, між іншим, що заходив на вказану адресу на колишню Дворянську вулицю, — ніякого там лікаря Булавіна нема, ніхто не знає, куди він подівся з дочкою. У Каті залишилось тільки двоє людей, які жаліли й любили її, як приблудне кошеня, — Олексій і Мотрона. Хіба могла вона в чому-небудь відмовити їм? їй, що пережила такі довгі роки, довгі й наповнені, як століття, давно б треба було стати бабусею із згаслими від сліз очима. Але щоки її лише рум’янив холодний вітер, і під овечим кожухом їй було тепло, як у юності. Це відчуття нев’янучої молодості було їй навіть прикре, — адже душа була стара? Чи й це теж не так?

Мотрона не раз починала розмову з Катею про те, що «бог уже зв’язав її з ними, один бог і розв’яже». Олексій ні разу не спонукав її до таких розмов. Але було кілька випадків, коли він жорстоко рискував, виручаючи Катю з прямої біди: чинив, як мужчина задля жінки, яку береже для себе. Катя не могла б йому відмовити, — не знайшла б слів, які справдили б її невдячність. Але їй хотілося, щоб цього якнайдовше не траплялось. Олексій Іванович був привабливий — грубуватим прямодушним обличчям, завжди ніби освітленим сонцем; незворушний і дужий, з негнучкою спиною і широкими грудьми, з густою шапкою волосся; сміливий і розважний у хвилини небезпеки, лагідно-насмішкуватий і добрий з Катею. Але коли Катя думала про те, що настане день, коли треба стати близькою йому, — вона заплющувала очі, і все тіло її терпло, наче бажало заритися в сіно на возі.

Одного разу в обід звернули з дороги до річечки, що розлилася в цьому місці в невелику заводь, з залишками паль водяного млина і полеглим очеретом. Мотрона пішла по дрова для багаття, Катя — до річки — мити казанок. Трохи згодом туди прийшов Олексій. Кинув на траву шапку й рукавиці, присів коло води, біля Каті, обмив обличчя й витерся полою кожушка…

— Руки застудите…

Катя поставила на траву казанок, підвелася з колін, — руки у неї заклякли, аж зашпори зайшли, вона стріпнула з них краплі води і теж почала витирати їх об вовну кожуха.

— Руки вам, мабуть, цілували в колишній час, — сказав він напружено, недобре, вичікуючи.

Вона ясно глянула на нього, ніби питаючи, — що з ним сталося? Катя ніколи не знала сили своєї краси, простодушно вважала себе гарненькою, іноді дуже гарненькою, любила подобатись, як пташка, тріпочучи пір’ячком (коли на сивій росі почне виблискувати рожевувате сонце, підводячись між стовбурами). Але те, що було її красою, що, як оце зараз, примусило Олексія Івановича одвести очі з сухим блиском, — залишалось їй невідомим.

— Кажу — руки змастіть, у мене на возі є соняшникова олія в пляшечці, а то порепаються…

Під шорстко-кучерявими вусиками на свіжих губах його була колишня усмішка. Катя зітхнула полегшено, хоч і не зовсім зрозуміла, як близько на цей раз було те, чого вона так не хотіла. Чи то від дрімоти в сіні, на хиткому возі, чи від степового спокою, Олексій, — як тільки Мотрона пішла по дрова, — почав пильно дивитись на Катю, що присіла коло води. І він пішов туди, як хлопчина, який зачув раптом стукіт праника на кладці, де яка-небудь сусідська Пріська, підіткнувши спідницю, жадано біліючи литками, пере сорочки, і він потайки пробирається до неї через лопухи і кропиву, жадібно втягаючи ніздрями всі запахи, які несподівано стали запаморочливими. Але тут Олексій Іванович не то що злякався, — злякати його було не легко, — Катя поглядом спокійних прекрасних очей сказала: так не гаразд, так не годиться.

Він володів собою і не в таких пустих пригодах, проте руки його тремтіли, як після спроби підняти жорно. Він узяв з трави казанок:

— Що ж, ходімо кашу варити. — Вони пішли до возів. — Катерино Дмитрівно, ви два рази були замужем, чому дітей нема?

— Такий час був, Олексію Івановичу… Перший чоловік не виявляв бажання, а я дурна була.

— ¦ Покійний Вадим Петрович теж не хотів?

Катя нахмурила брови, одвернулась, промовчала.

— Давно хочу спитати… Практика у вас велика… Як у вас ці солодкі діла починались?.. Що ж, чоловіки, женихи тобто, ручки вам цілували? Балачки всякі наздогад? Так, чи що? Як це воно у панів робилось?

Підійшли до возів. Олексій з усієї сили пожбурив на землю збрую, що лежала на возі, взяв з-під неї дугу і, підперши нею голоблю, на кінці почав підв’язувати казанок…

— Ви з панського верха прийшли, а я — з мужицької печі… От, зустрілися на вузькій доріжці. Вам назад вороття нема, амінь. Чого ще не розвалили — до решти скоро розвалимо… Іти вам нікуди, окрім нового хазяїна…

— Олексію Івановичу, чим я вас образила?

— А нічим… Я вас хочу образити, та слів мені бракує. Мужик… Дурень… Ох, і дурень же я, мать твою…

Бачу, бачу, — ви тільки й ждете — кудись чкурнути… За кордон — найкраще місце для вас…

— Як вам не соромнр, Олексію Івановичу, хіба я щокебудь зробила, — так мене обвинувачувати… Я зобов’язана вам всім життям і ніколи цього не забуду…

— Забудете… Ви бачили, як Мотрона людей боїться? Я теж людям не вірю. З чотирнадцятого року в крові купаюсь. Людина тепер стала звіром. Може, вона ним і раніш була, та ми не знали. Кожен з-під кожного — тільки й чатує — днище вибити… І я — звір, не бачите, чи що, ех ви, пташка сизокрила… А я хочу, щоб діти мої в кам’яному будинку жили, по-французьки краще за вас говорили: пардон, мерсі…

Підійшла Мотрона з оберемком хворосту і трісок, кинула їх під казанок, що висів на кінці голоблі, і уважно глянула на Олексія і на Катю.

— Даремно її, Олексію, кривдиш, — сказала вона тихо. — Коні напував?

Олексій обернувся й пішов до коней. Мотрона почала підкладати тріски під казанок:

— Любить він тебе. Скільки я йому дівок не сватала, не хоче… Не знаю вже, як воно у вас вийде, — трудно вам обом…

Мотрона ждала, що Катя скаже що-небудь. Катя мовчки дістала крупи, сало, розстелила на землі рядно, почала різати хліб.

— Чого ж ти мовчиш?

Катя, нарізуючи скибки хліба, нижче схилила голову, по щоках її текли сльози.

Родючі степи Катеринославщини, що йдуть схилом до Чорного й Азовського морів, були новим краєм. Це було те Дике поле, де колись у давнину проносились на кудлатих конячках, по плечі в траві, скіфи, низенькі, гладкі й довговолосі; пробирались під надійною охороною грецькі купці — з Ольвії в Танаїс; рухались з чередами рогатої худоби готи, що кочували у величезних возах між двома морями; від північних кордонів Китаю, як ті хмари сарани, вторгались сюди полчища численних племен гуннів, наводячи такий великий жах, що степи ці безлюділи на багато століть; розкидали смугасті арамейські шатри хозари, ідучи від Дербента воювати дніпровську Русь; кочували з незліченними табунами коней і верблюдів половці в хорезмських шовкових халатах, доходячи до степового валу Святослава; і пізніше топтали їх легкокінні татарські орди, збираючись для наскоків на Москву.

Людські хвилі пройшли, залишивши тільки могили та подекуди на них кам’яних ідолів з плоскими обличчями й маленькими ручками, складеними на животі. Катеринославські степи почали заселятися хліборобами українцями, росіянами, козачими вихідцями з Дону й Кубані, німецькими колоністами. Новими були в цих степах величезні села й численні хутори, без дідівських звичаїв, без старовинних пісень, без пишних садів і водних угідь. Тут був край пшениці й сірих поміщиків, добре обізнаних з закордонними цінами на хліб. Новим було і Гуляйполе — нудний городок, що розтягнувся вздовж заболоченої і пересихаючої річечки Гайчур.

Від станції до Гуляйполя було сім верст степом. Рощин найняв «фаетон», який довіз його до великого базару, що розкинувся на вигоні. Тут же Вадим Петрович почав торгувати смажену курку в нахабної жінки, що сиділа розчепірившись на возі серед сільського добра, привезеного на продаж. Недотепна тітка гарячилася, то тикала під самий ніс покупцеві свій товар, то хапала у нього з рук, і лаяла його верескливо, і крутилась, озираючись, щоб з воза не потягли чого-небудь. За смажену курку вона заправила п’ять карбованців і зараз же не захотіла віддавати за гроші, а тільки за котушку ниток.

— Та ти візьми у мене гроші, дурна, — сказав їй Рощин, — нитки купиш, он ходять — продають нитки…

— Ніколи мені од воза одходити, сховайте гроші, одійдіть від товару…

Тоді він протовпився до чубатого військового, обвішаного зброєю, який, тиняючись по базару, підкидав на долоні дві котушки ниток. Каламутно подивившись на Рощина, він заворушив опухлими губами:

— Ні. Міняю на спирт.

Так Рощину й не пощастило купити курку. На базарі відбувалась переважно мінова торгівля, звичайнісіньке варварство, де вартість визначалася лише потребою; за дві голки давали порося і ще що-небудь на додачу, а вже за сукняні штани без латок продавець пив кров з покупця. Сотні людей торгувались, кричали, лаялись, крутячись серед безлічі возів; тут же — на табуретці або просто на колесі — примощувались парикмахери з пересувним інвентарем; моментальні фотографи, з ящиком-лабораторією на тринозі, через п’ять хвилин подавали клієнтові вогку фотографію; сліпі скрипалі збирали в гурток слухачів, не гребуючи залазити в кишеню до якого-небудь гави дурня… Всі ці люди в найкоротший час готові були знятися з місця, розбігтися й поховатися, якщо починалася серйозна стрільба, без якої в Гуляйполі не минало жодного базару.

Пробираючись між возами, Вадим Петрович потрапив у гулящу юрбу коло каруселі; на дерев’яних конях з неймовірно вигнутими шиями і здибленими ногами крутилися, сидячи поважно, вусаті люди в гусарських куртках, в бушлатах, в кавалерійських кожушках, обвішані гранатами і всякою холодною та вогнепальною зброєю. «Швидше, швидше», — грізним басом повторював хто-небудь з них. Двоє голодранців з усієї сили крутили карусель. Два гармоністи грали «Яблучко», шалено роздуваючи міхи, наче забираючи в них всю широчінь і завзяття душі махновської вольниці. «Годі, злазь!» — кричали ті, хто дожидав своєї черги. «Швидше!» — горлали ті, що крутилися на конях. І вже з когось злетіла папаха, хтось у захопленні вихопив шаблю і вимахував нею, рубаючи гада, який йому привидівся. Тоді ті, що стояли навколо, кидались і на лету стягали вершників. Починалась заворуха, під пронизливий свист бухали кулаки, і знову крутилась карусель, і нові вершники бралися в боки на конях з вивернутими червоними ніздрями.

Вадим Петрович одійшов, не бачачи тут тямущої людини, з ким би можна було заговорити. У лоточника купив шматок пирога з сиром і, жуючи, пішов забрукованою широкою вулицею. Треба було забезпечити собі нічліг. Грошей у нього залишилось небагато, і якщо зважити, скільки він заплатив за пиріг, то грошей не вистачить і на тиждень. Він неуважно поглядав на двоповерхові цегляні будинки купецького будування, на лабази, крамниці, розмальовані вивіски, жував і думав теж неуважно: після стрибка в дику свободу життєві дрібниці не дуже турбували його.

Назустріч йому їхав чоловік на велосипеді, вихляючи переднім колесом. За ним верхи — двоє військових у черкесках і заломлених смушевих шапках. Маленький і худенький чоловік на велосипеді був одягнений у сірі штани й гімназичну курточку, з-під околички синього з білим кантом гімназичного картуза його висіло пряме волосся майже до плечей. Коли він порівнявся, Вадим Петрович здивовано побачив його засмоктане, безброве обличчя, Він кольнув Рощина пильним поглядом, колесо в цей час вильнуло, він насилу вдержався, дуже зморщивши, як печене, жовте обличчя своє, і проїхав.

Через хвилину один з вершників повернув коня, коротким галопом підскакав до Рощина і нагнувся з сідла, придивляючись до нього бігаючими очима.

— В чому річ? — спитав Рощин.

— Ти що за людина? Звідки?

— Що я за людина? — Рощин одвернувся від міцного запаху цибулі й сивухи. — Я вільна людина. Їду з Катеринослава.

— З Катеринослава? — погрозливо спитав вершник. — А чого ти тут?

— А того я тут, що шукаю дружину.

— Дружину шукаєш? А нащо погони споров?

Тремтячи від люті, Рощин відповів як тільки міг спокійно:

— Захотів спороти погони і споров, тебе не спитав.

— Сміливо відповідаєш.

— А ти мене не лякай, я не з полохливих.

Вершник так і бігав зіницями по обличчю Рощина, шукаючи відповіді. Раптом випростався, вузьке, перекошене асиметрією обличчя його нахабно усміхнулось, він ударив шпорами коня і поскакав до велосипедиста. Рощин пішов далі, спотикаючись від хвилювання.

Але його зараз же наздогнали ці троє. Велосипедист у гімназичному кашкеті крикнув високим голосом, що застрягав у вухах:

— Нам не хоче говорити, Льовці скаже…

Вершники заіржали і з обох боків кіньми придавили Рощина. Велосипедист проїхав уперед, з усієї сили п’яної людини крутячи педалями. «Ступай, ступай», — повторювали вершники, примушуючи Рощина майже бігти між кіньми. Вириватися, протестувати було безглуздо. Спинилися на цій же вулиці біля цегляного будинку з витоптаним палісадником. Вікна були замазані крейдою, над дверима висів чорний прапор і під ним напис на фанері: «Культпросвіт народно-революційної армії батька Махна».

Рощин був такий злий, що не пам’ятав, як його упхнули в будинок, провели темними закапелками в запльовану, засмічену кімнату з таким кислим запахом, що забило дух. Зараз же увійшов лиснючий чоловік з усмішкою на обличчі, трохи перевальцем, бо був гладкий, в короткій чумарці, які в провінції носили опереточні знаменитості й куплетисти.

— Ану? — спитав він і сів коло розхитаного столика, змахнувши з нього недокурки.

— Батько звелів спитати — чи це гад, чи ні, — сказав йому кривопикий, що супроводив Рощина.

— Ану, вийди, товаришу Каретник, — і коли той вийшов: — Ану, сядь.

— Слухайте, — хвилюючись, сказав Рощин товстому, усміхненому чоловікові в чумарці, — я розумію, що потрапив у контррозвідку. Я поясню — хто я такий, чого я тут, мені приховувати нічого… Я приїхав для того, щоб…

— Ану, подивись на мене, — не слухаючи його, сказав чоловік у чумарці, — я Льова Задов, зі мною брехати не треба, я тебе буду питати, ти будеш відповідати…

Ім’я Льовки Задова знали на півдні всі не менш, ніж самого батька Махна. Льовка був кат, людина такої дивовижної жорстокості, що Махно нібито навіть не раз намагався зарубати його, але прощав за відданість. Чув про нього й Рощин. Вперше він похолов. Він стояв перед столом, Льовка Задов сидів, пишно кучерявий, рум’яний, втішаючись владою над людиною, жахом, який він наводив.

— Ану, давай балакати. Денікінський офіцер?

— Так. Колишній…

— Колишній? Ай, ай, ай… Звідки їдеш?

— З Катеринослава в Гуляйполе, — я ж вам розказую…

— Ай, ай, ай… Навіщо ж ти говориш Льові, що їдеш з Катеринослава, коли ти приїхав з Ростова…

— Ні, я приїхав з Катеринослава.

Рощин поквапливо став шукати квиток, на хвилину знову похолов, — а якщо він його викинув? Квиток знайшовся в кишені френча, разом з пом’ятою і вицвілою фотографічною карткою Каті. Він простягнув Льовці квиток, і той довго вертів його і розглядав на світло. Квиток, що не кажи, був правильний, це трохи спантеличило Льовку, в якого, видно, вже все було вирішено аж до вироку.

Квиток змінював усю картину, Льовка навіть перестав вишкірятися, товсті губи його гидливо здригались:

— А навіщо, везучи в штаб Денікіна розвідку, сходиш з поїзда в Гуляйполі?

— Я не везу розвідки. Я вже два місяці з армії. Я більше не служу. Я порвав військовий білет. Сюди я приїхав як вільна людина…

Льовка не зводив з нього чорних очей. Під цим поглядом, в якому не було нічого розумного й людського, Рощин напружував усі зусилля, щоб перебороти хвилювання, відповідати обдумано, і він почав був розповідати (спрощено, доступно) про причини, які примусили його дезертирувати…

— Якщо ти, сволоч, — перебив його Льовка тихим голосом, — будеш мені ще брехати, я з тобою зроблю, що содома не робила з гоморрою…

Швидким, злодійським рухом він узяв у Рощина Катину фотографію. Усміхаючись, як знавець жінок, розглядав її і, — давши щигля по ній нігтем:

— А це що за сучечка?

— Моя дружина… Задля неї я приїхав… Віддайте мені фотографію…

— Її покладуть на твій кривавий труп. — Льовка прикрив фотографію товстою, налитою сальцем рукою. — Ану, давай відомості розвідки…

— Ні слова я тобі більше не скажу! — крикнув Рощин.

— Мені скажеш. У мене балакають. — Льовка легко підвівся і, як кіт лапою, ударив Вадима Петровича в обличчя. Удар припав незручно — по скроні. Рощин упав непритомний.

Вороги Радянської республіки вважали, що вона приречена за якийсь найкоротший строк упасти під ударами. Але вона всю загостреність розуму, науки, всі духовні й матеріальні сили народу організувала для того, щоб самій перейти в наступ. Воєнний план більшовиків полягав у тому, щоб, підпорядковуючи все завданням оборони, ні на одну годину не послаблювати проведення глибоких соціальних змін, безстрашно впроваджувати в життя ті принципи, здійснення яких лежало за межами сьогоднішнього дня. Потім: створити тримільйонну Червону Армію; захиститися обороною на півночі; вести наступ на Сибір і Південний Урал і основне напруження наступальних операцій розвинути проти красновського козацтва на Дону і проти Денікіна на Північному Кавказі.

Російська Радянська республіка, стиснута з усіх боків білими арміями, створила фронт завдовжки більш як п’ятнадцять тисяч кілометрів; до нього ще за останній час виник складний і плутаний фронт України.

З особливою силою на багатій Україні розгорялася громадянська війна. Населення її на той час було глибоко розшароване недавньою окупацією, гетьманською владою і мстивою реставрацією поміщиків. Робітничий і шахтарський Донбас, малоземельне селянство й батрацтво хилились до Радянської влади; багате селянство і буржуазія, боячись ревкомів, комнезамів, виконкомів, комісарів і хлібної розверстки, тягнули до самостійної Директорії і глави її — батька Петлюри. Його ж підтримувала і та частина інтелігенції, у якої вся величезна тема радянської революції вкладалася у відповідь: «Геть, прокляті москалі!», — а стара романтика широчезних, як Чорне море, штанів, оселедців, козацьких жупанів і кривих шабель заступала сумні історичні довідки про криваві жертви українського народу, який три століття боровся за свою незалежність.

Петлюра скинув гетьмана, сів з Директорією в Києві, оголосив самостійну республіку і почав безнадійну боротьбу з пролетарською революцією. У нього було кілька дивізій з гетьманських січовиків, які перейшли на його бік, і з стійких, дисциплінованих галичан, які повірили, що здійснюється стара мрія про з’єднання їх з вільною Україною, та з усякого наброду відчайдушних людей, які годувалися воєнним грабежем. Але він не був достатньо розумний або хитрий, щоб запропонувати українському селянству, розшарованому й розбурханому, щось реальне, крім пишномовних універсалів. Резервів у нього не було.

В грудні на Полтавщині, в городку Суджі, організувався підпільний Радянський уряд України. Голова царицинської Військради послав у Суджу командарма Десятої Ворошилова з тим, щоб він увійшов де уряду. В Суджі була організована реввійськрада.

На той час регулярна українська Червона Армія, що задовго до цих подій формувалася під Курськом, переважно з українських селян, які втекли від суду і страти, чисельністю на дві дивізії, почала наступ на захід в напрямі Києва і на південь — на Харків і Катеринослав. Оскільки сил двох дивізій було явно недостатньо, розрахунок був на підтримку партизанських загонів. З них найсильнішим вважали загін батька Махна.

Махно гуляв. У здобутій після наскоку на Бердянськ гімназичній формі їздив велосипедом напоказ усьому місту, або разом з своїм ад’ютантом Каретником співав пісень під гармошку, тиняючись по вулиці, або з’являвся на базарі, злий і блідий, шукаючи сварки, але всі від нього ховалися, знаючи, як легко у нього з кишені штанів вилітає револьвер. Здоровані махновці, що не боялись ні бога ні чорта, забачивши його біля каруселі, злазили з дерев’яних коней і пускались навтікача. Батькові доводилось самому разом з Каретником крутитися до паморок.

По всьому Гуляйполю точились балачки, що батько останнім часом почав багато пити і коли б не пропив армію. Але тільки дехто догадувався, що він хитрує. Був він хитрий, потайний, живучий, як стріляний дикий звір.

Махно відтягав час. У ці дні йому треба було приймати велике рішення. На Катеринославщині не стало ні німців, ні гетьмана з січовиками, з ким він бився. Розбігалися поміщики. Малі міста були пограбовані. Із трьох боків насувались, тиснучи його, нові вороги: з Криму й Кубані — добровольці, з півночі — більшовики, з Дніпра — петлюрівці, які тільки що зайняли Катеринослав. Хто з них небезпечніший? В який бік обернути кулеметні тачанки? Вирішувати треба було не гаючись. Армія зменшувалася, в ній починалося вагання. Бійці з мужичківхліборобів говорили: «От спасибі, що на Вкраїну йдуть більшовики, тепер можна й по домівках, а кому ще не обридло, — ліпи на лоб червону зірку». Ядро армії — чорна сотня імені Кропоткіна — рубаки, що відбилися від усякої роботи задля розгульної волі на конях, кричали:

— … А захоче батько продати нас більшовикам, — зарубаємо його перед фронтом, та й тільки… Он уже Петлюра забрав Катеринослав, а ми все ждемо… Попроїдали все чисто, босі й голі, скоро нам у степу з вовками вити… Братва, дайош Катеринослав!

Третій день у Гуляйполі сидів матрос Чугай, делегат від главковерха української Червоної Армії, і непохитно дожидав, коли Махно проспиться, щоб з ним поговорити. В ці ж дні з Харкова приїхав славнозвісний філософ, член секретаріату анархістської конфедерації «Сполох», теж, щоб розмовляти з батьком. Члени махновської вінськово-політичної ради, місцеві анархісти, найближчі порадники, ловили, де тільки могли, батька і ревниво попереджали його нікого не слухати і триматися найвищої свободи особи.

Махно розумів, що коли він не прийме зараз же твердого, бажаного армії рішення, — кінець його справі, його славі. Тільки два вибори були перед ним: поклонитися більшовикам, робити, що накаже главковерх, і ждати, коли його кінець кінцем розстріляють за сваволю. Або, зарубавши делегата Чугая, піднімати на Україні селянське повстання проти всякої влади. Але чи вчасно це? Коли б не помилитись…

Думки ці були такі потайні, що небезпечно було їх висловлювати навіть відданим собакам Льовці й Каретникові. Йому було тісно від думок. Армія ждала. Делегат Чугай і дідок, світовий анархіст з Харкова, ждали. Махно пив спирт, не пропиваючи розуму, навмисне дурів і бешкетував, — око його було пильне, вухо чуйне, він усе знав, усе бачив. Злість кипіла в ньому.

Звелівши заарештувати й відвести до Льовки невідомого чоловіка в офіцерській шинелі, який говорив, що він з Катеринослава, Махно незабаром і сам з’явився в культпросвіт, пройшовши з велосипедом у камеру, де допитували. Льовка Задов, незручно ударивши Рощина, сидів за столом, поклавши кулак на кулак і на них підборіддя. Махно оглянув чоловіка, що валявся на підлозі, поставив велосипед:

— Ти що з ним зробив?

— Ну, погладив, — відповів Льовка.

— Дурень… Убив?

— Та я ж не хірург, звідки я знаю…

— Допитував? (Льовка здвигнув плечем). Він — з Катеринослава? Що він говорить? Денікінський розвідник?

Махно дивився на Льовку так пильно й нестерпно, що у того очі млосно підкотились під повіки.

— У нього повинні бути відомості… Де вони? З смертю граєшся…

— Так я ж не встиг, тільки почав, Несторе Івановичу… Чорт його душу знає, — до чого сволоч квола…

Рощин у цей час застогнав і підігнув коліна. Льовка — зрадівши:

— Та ну ж, психує.

Махно знову взявся за велосипед і побачив на столі Катину фотографію. Схопив, придивився:

— У нього взяв? Хто? Дружина?

Як у людей вольових, зосереджених, недовірливих, з величезним життєвим досвідом, у Нестора Івановича була добра пам’ять. Він зараз же згадав першу появу Каті (коли він примусив її робити собі манікюр) і заступництво Олексія Красильникова, і всі відомості, які йому розказали про цю красиву жінку. Він сунув фотографію в кишеню, ведучи велосипед, на хвилину спинився, — обличчя Рощина оживало, рот трохи відкрився.

— Приведеш його до мене, я сам допитаю…

Одне твердо визначилось у голові Нестора Івановича за ці дні гульби: необхідність вести армію на Катеринослав, взяти його штурмом і піднести прапор анархії над Міською думою. Така здобич підбадьорить і згуртує армію, Катеринослав багатий — на цілу губернію вистачить у ньому мануфактури і всякого барахла, щоб по селах і хуторах викидати з вагонів і тачанок сувої сукна, ситцю, вигортати лопатами цукор, кидати дівкам стрічки, позументи, панчохи й черевики: «Ось вам, селяни-хлібороби, подарунки від батька Махна! Ось вам вільний лад безвладдя, без поміщиків і буржуїв, без Рад і Чрезвичайок…»

Все інше було ще не вирішено. Зараз, глянувши на Катину фотографію, він раптом знайшов це вирішення, — воно вискочило у нього, як петрушка з райошника. Але він нічим не дав зрозуміти, що все в ньому затанцювало від радості… Сів на велосипед і поїхав через вулицю до довгого будинку з великими вікнами й голими тополями перед ними. Це була школа, де містився штаб, його ад’ютанти і він сам квартирували в одній кімнаті.

Через годину до нього привели Рощина. Поперед нього йшов Льовка, позаду махновець, — в єнотовій шапці з попівського коміра, з чорною стрічкою навскоси, — підштовхував Рощина в спину дулом револьвера. Махно сидів на ситцевому диванчику, подертому до пружин.

— Це що? — крикнув він високим голосом. — У стражників, у царських жандармів граєтесь? Прибрати зброю! Вийди! — кивнув він знизу вгору жовтим, засмоктаним обличчям на махновця. (Той зараз же, тупаючи чоботищами, кинувся за двері). Махно устав з диванчика, стиснув сухого кулачка і вдарив Льовку в обличчя, в губи, в ніс.

— Кат! Кат! — заверещав він. — Алкоголік! Сифілітик! Плямуєш ідею! Плямуєш мене!

Льовка Задов, добре знаючи батька, не став ждати, поки його гнів більш розпалиться, втягнув голову в гладкі плечі, закрившись руками від ударів, задки вийшов за двері і причинив їх за собою.

Махно зняв кашкета, лоб його був мокрий. Він знову сів на диванчик. Йому бракувало чоток, щоб зовсім бути схожим на фанатика послушника.

— Сядьте, будь ласка, — він махнув довгою рукою, вказуючи Рощину на стілець. — Якщо вас і доведеться розстріляти, однаково — ганьба, ганьба — ображати людську гідність. Візьміть цигарку, закурюйте. Ви розвідник?

_ Ні, — глухо відповів Рощин, усміхнувся і взяв цигарку.

— Добровольчий офіцер?

— Я дезертирував. Покінчив з цим. Ви ж мені однаково не вірите, — чого я буду розказувати…

— Мені не брешуть, — сказав Махно тим самим високим, особливим голосом, який важко було б записати на нотні знаки. Рощину він здався схожим на клекіт. — Мені не брешуть, — повторив він, і очі його, сухі й некліпаючі, виявляли таку перевагу волі, що трудно було дивитися на них. Наверталися сльози у того, хто хотів би витриматц цей погляд. Проте Рощин витримав. У нього після недавньої пригоди тріщала голова, — перемагаючи цей біль, він весь напружився для останньої сутички.

— Якщо вам потрібні відомості про Добрармію, — питайте. Але відомості мої старі. Я пішов у відпустку два місяці тому. Цієї весни я зробив неправильний хід, ціна йому — життя… Ви збираєтесь мене розстріляти… Так чи інакше, не зараз — після, мені не минути кулі за свою помилку.

В очах Махна з’явилась і зникла іскорка гумору… «Не вірить…» Вадим Петрович глибоко затягнувся цигаркою, поклав її на край стола, засунув руки за пояс. «Ну, зажди ж…»

— Насамперед — як я потрапив у білий табір? Прикотився, як яблучко згори. Ну, що ж… Були ми російськими інтелігентами, значить — сіль землі, читали Михайловського, Канта, Кропоткіна і навіть Бебеля, крім інших втішних книг. Пам’ятаю, з Олексієм Боровим[10] не одну безсонну ніч провів у таких-от самих балачках… (Як він і сподівався, при згадці цього імені у Махна зараз же затуманились очі, наче подурнішали, але тільки на мить, не більше). Сповнені були захоплених сподівань. І от — Лютнева революція! Скінчилося все це кислотою: замість розкішного свята — бульвари, засипані лушпинням, та матросня, та сіра солдатня, — не велика країна, а тісто, житній кисіль без солі…

Махно заворушився на диванчику і раптом, сам не помічаючи цього, сів, наче на якійсь майовці, обхопивши худі коліна. Навіть в очах його з’явилося щось уважнособаче.

— Опинилася інтелігенція без діла. А вже в Жовтні взяли нас за карк, як кошенят, і — на смітник. От, власне, і все. Добрармія — це всеросійський смітник. Нічого творчого, навіть відбудовного в ній немає й бути не може. А наламати вона може, і навіть дуже серйозно… Жаль, що пізно все це зрозумів… Але радий, що зрозумів… Отак-то, Несторе Івановичу… (Якось само собою вийшло, що назвав його на ім’я й по батькові). Жити мені не слід би, та й не хотілось… Але є одна істота… Дорожча мені за всі філософії, дорожча за мою совість… Це мене і спинило…

— Оця? — раптом спитав Махно, показуючи йому фотографі ю.

— Так, ця.

— Та ви візьміть, мені вона не потрібна…

Рощин заховав у кишеню френча Катину фотографію. Взяв недокурок, закурив. Руки його не тремтіли. Він не збився, розповідаючи.

— Військовий білет — на клапті, і сюди — по її слідах. А коли вже вхопився знову за життя, — то давай знову і філософію й ідеологію: ми не ремісники… Єдине, що для мене прийнятно… Зовсім абстрактно, звичайно, зовсім абстрактно… Це абсолютна свобода, дика свобода… Нехай безумна, неможлива, а проте… Умирати треба за якісь найвищі фантазії.

— Розвідку, все-таки, дайте, де вона у вас захована? — тихо сказав Махно.

Рощин запнувся, відвернувся і кволо, безнадійно махнув рукою. Махно довго не ворушився на диванчику. Раптом схопився й почав шарити серед купи речей в кутку кімнати, — серед зброї, сідел, збруї, сувоїв, паперу… Знайшов кілька коробок консервів, дві пляшки спирту, поставив усе це на стіл і, крутячи ключем, почав віддирати накривку з коробки сардин.

— Я беру вас у штаб, — сказав він. — Ваша дружина в шостій роті, у Красильникова, на хуторі Прохолодному… Зараз прийде делегат від більшовиків. Нехай він думає, що я злигуюсь з добровольцями. Ваше завдання напускати туману. Зрозуміло? В карти граєте?

Тут Вадим Петрович справді розгубився і тільки кліпав, навіть не намагаючись зрозуміти — як це все обернулось і що все це означає. Махно, зламавши сардиночного ключа, витягнув з кишені перламутрового ножика з півсотнею лез і ним продовжував орудувати, відкриваючи бляшанки з ананасами, французьким паштетом, з омарами, від яких різко запахло в кімнаті.

— Розстріляти я вас завжди встигну, а використати хочу, — сказав він, немовби відповідаючи на розгублені думки Роиріна. — Ви штабіст чи фронтовик?

— В світову війну був при штабі генерала Еверта…

— Тепер будете при штабі батька Махна… На царській каторзі мене піднімали за голову, за ноги, кидали на цегляну підлогу… Так виковуються народні вожді. Зрозуміло?

Задзвонив телефон у жовтому ящику, що стояв серед мотлоху на підлозі. Махно, присівши навпочіпки, крикнув у трубку клекотливим голосом:

— Жду, жду!

Делегат Чугай, повільний чоловік, дуже сильний, в приношеному, але охайному бушлаті, в безкозирці, зсунутій на потилицю, сидів, розгорнувши карти так, щоб не можна було в них підглядати, і блискучими вирячкуватими очима стежив за всіма рухами Нестора Івановича. Широке в вилицях, нерухоме обличчя його з чорними вусиками не виявляло нічого, лише гнутий стілець потріскував під його тягарем. Здавалося — візьми такого, підігни йому ноги в матроських штанах, заправлених у короткі й широкі халяви, посади під сім мідних змій з роздутими горлами і молись на нього.

Грали в козла, гру, вигадану на фронтах, щоб під сміх і жарти забувати про рани і тривоги. Нестір Іванович, як тільки увійшли гості, не встав навіть з-за стола, не подав руки, запропонував був зіграти в дев’ятку на інтерес (задля цього, мовляв, і покликав). Швидко — не встигнеш простежити очима — здав карти, кинув на стіл папірець — тисячу карбованців — і прикрив його банкоїр з омарами. Але Чугай узяв свої дві карти і підсунув їх теж під банку.

— Боїшся? — спитав Махно.

Чугай відповів:

— На інтерес зі мною не сідай. Давай у козла.

Махно, з картами під столом, відкинувшись, сидів спиною до дверей, маючи позад себе вільний простір (що негайно й відмітив Чугай). По ліву руку його сидів Рощин, по праву — Леон Чорний, член секретаріату конфедерації «Сполох», — патлатий, невизначеного віку, маленький, дуже сухий, без легень у пташийих грудях, про якого тільки й подумаєш, що живий самим духом. Пом’ятий піджачок його був обсипаний лупою і сивим волоссям. Карти через неуважність він розгорнув так, що всім було видно.

Ідучи сюди, він приготувався до запеклої боротьби з Чугаєм, який мав намір узурпувати Махна і його армію, — явище, сповнене невичерпних можливостей. Думки Леона Чорного були зосереджені, як динаміт у бляшанці. Трохи спантеличений тим, що замість генерального бою з більшовиком йому доводиться грати в козла, він скидав не ті карти або впускав їх під стіл. Він уже чотири рази підряд залишився козлом. «Беешка, беешка, смердючий!» — кричав йому Махно, сміючись одною нижньою частиною обличчя.

Після кожної партії Махно мавпячим рухом простягав руку до пляшки з спиртом і наливав у чашки й чарки, стежачи, щоб усі пили однаково. Розмова за столом була пуста, ніби й справді зібралися друзі пересидіти непогожий вечір, коли в чорні вікна січе дощ, а вітер, забравшись у голі тополі перед будинком, гойдає їх, і свище, і виє, як нечиста сила.

Махно вичікував. І Чугай спокійно вичікував, готовий до всяких випадковостей, особливо коли з деяких натяків хазяїна зрозумів, що цей четвертий за столом, мовчазний і пристойний, з синцями під очима, сивоголовий чоловік — денікінський офіцер. З усього видно було, що першим повинен був вибухнути Леон Чорний, він уже витягнув брудну носову хусточку, судорожно скачав її в клубочок і прикладав до носа й очей після кожної чарки спирту. Так воно і сталося.

— Ще в Парижі ми почали суперечку з вашими більшовиками, — буркотливо промовив він, махнувши розчепіреними картами в бік Чугая. — Суперечка не скінчена, і ніхто ще не довів, що Ленін має рацію. Замість феодально-буржуазної держави створювати робітничо-селянську!.. Але — державу, державу! Замість одної влади — другу. Скинути панський каптан і надіти сіряк! І у них ото буде безкласове суспільство!

Він дрібно засміявся, притискаючи хустинку до сухеньких губів. У Чугая на обличчі нічого не відбилося, він тільки витріщився на банку з омарами, присунув її і, — захопивши виделкою скільки влізло:

— А ви що пропонуєте, цікаво? Анархію, матір порядку?

— Руйнування! — зашипів на нього без голосу, перехопленого спиртом, Леон Чорний, і віхті його сивої борідки наїжились, як у барбоса. — Руйнування всього злочинного суспільства! Нещадне руйнування, до рівної землі, щоб не залишилось каменя на камені… Щоб з проклятого насіння знову не відродилися держава, влада, капітал, міста, заводи…

— Хто ж у вас жити буде на голому місці?

— Народ!

— Народ! — крикнув Махно, витягаючись до Чугая. — Вільний народ!

— То чого ж з крику починати, — промовив Чугай, — тоді вже треба кінчати стрільбою. — Він узяв пляшку й налив усім. (Леон Чорний рвучко відставив свою чарку, вона розлилась). — Взяти та й розвалити, це діло нехитре. А от, як ви далі будете жити?

Леон Чорний, випереджаючи відповідь Нестора Івановича:

— Наше діло: страшне, повне і нещадне руйнування. На це піде вся енергія, весь запал нашого покоління. Ви в полоні, матрос, в полоні у безкрилого, полохливого мислення. Як жити народові, коли зруйнована держава? Хе-хе, як йому жити?

Махно йому — зараз же:

— Тут ми розійшлися, товаришу Чорний. Дрібних підприємств я не руйную, артілей я не руйную, селянського господарства не руйную».

— Значить, ви такий самий боягуз, як цей більшовик.

— Та ні ж бо; полохливості йому не закинеш, — сказав Чугай і прихильно підморгнув Нестору Івановичу (засмоктане обличчя у того було червоне, як від жару). — Крові своєї Нестір Іванович не жалів, це відомо… Отак за ніщо ми його вам не віддамо… За нього будемо битися.

— Битися? Починайте. Спробуєте, — несподівано спокійно мовив Леон Чорний, і віхті бороди на його щоках прилягли. Неуважно й жадібно він узявся до паштету. Чугай скоса глянув на Рощина, — той байдуже курив, піднявши очі до стелі. Нестір Іванович вишкірив великі жовті зуби беззвучним сміхом. «Так, зрозуміло, змовились», — подумав Чугай. Стілець під ним заскрипів. Крім того, що треба було виконати наказ главковерха — схилити Махна на спільні дії, — в першу чергу проти Катеринослава, — Чугай мав усі підстави побоюватись тяжких організаційних висновків, якщо він не переможе в суперечці цього анархіста, що згриз, напевне, не одну сотню товстелезних книжок. Не подобався йому і мовчазний денікінець, теж — по морді видно — з інтелігентів. Що він з батькового штабу, Чугай, звичайно, не вірив.

Він тісніше насунув шапочку на потилицю.

— Я вам поставлю запитання.

Леон Чорний з напханим ротом:

— Будь ласка.

— Торариш Ленін сказав: через півроку в Червоній Армії буде три мільйони чоловік. Можете ви, Леон Чорний, мобілізувати за такий строк три мільйони анархістів?

— Певний.

— Апарат у вас є для цього, так треба розуміти?

— Ось мій апарат, — Леон Чорний показав виделкою на Махна.

— Дуже добре. Спинимось на цій особі. Ви, значить, постачаєте Нестору Івановичу зброю і вогнеприпаси на три мільйони бійців, звичайно ж — амуніцію, продовольство, фураж. Коней лише для такої армії потрібно буде півмільйона голів. Це все є у вас, треба вважати?

Леон Чорний відсунув від себе спорожнілу бляшанку. Лоб його взявся дрібними зморшками:

— Слухайте, матрос, цифрами мене не залякаєте. За вашими цифрами — порожнеча, мізерні спроби залатати гнилими нитками цю саму Росію, що рветься на клапті. Прихований націоналізм. Три мільйони солдатів у Червоній Армії! Залякав! Мобілізуйте тридцять. Однаково справжня, священна революція пройде повз ваші мільйони мужичків-власників, декорованих червоною зіркою… Наша армія, — він стукнув кулачком, — це людство, наші вогнеприпаси — це священний гнів народів, які більше не бажають терпіти ніяких держав, ні капіталізму, ні диктатури пролетаріату… Сонце, земля і людина! І - у величезне вогнище всі твори від Арістотеля до Маркса! Армія! П’ятсот тисяч коней! Ваша фантазія не підноситься вище фельдфебельських вусів. Дарую їх вам. Ми озброїмо півтора мільярда чоловік. Якщо у нас будуть тільки зуби й нігті і каміння під ногами, — ми поб’ємо ваші армії, в купу руїн перетворимо цивілізацію, все, все, за що ви судорожно чіпляєтесь, матрос…

«Еге, дідок легенький», — подумав Чугай, стежачи, як Махно, що спочатку весь був напружився від уваги, опускав плечі і рум’янець згасав на його запалих щоках: він переставав розуміти, учитель відривався від здорового глузду.

Тоді Чугай сказав:

— Друге запитання вам, Леон Чорний…

— Ану…

— Я так вас зрозумів, що загальна мобілізація у вас не підготовлена. Але всякій справі потрібний запал: бомбі — капсуль, вогнищу — сірник. На який запал ви розраховуєте? Де ці ваші кадри? Батько Махно? (У Леона Чорного забігали зіниці, — він шукав пастки). Армія у нього бойова, правильно, але процент анархістів невеликий. Це не ваша армія.

Він скоса глянув на Махна, — чи не лізе його рука в кишеню за шпалером, але він сидів спокійно. Леон Чорний став презирливо усміхатись:

— Наша розмова звелась до того, що мені доводиться вас учити азбуки, матрос.

— Дуже бажано.

— Розбійницький світ — ось наш запал, ось наші кадри!.. Розбій — найпочесніший вираз народного життя… Це треба знати! Розбійник — непримиренний ворог усякої державності, включаючи і ваш соціалізм, голубе… В розбої — доказ життєвості народів… Розбійник — непримиренний і невгамовний, він руйнує задля руйнування, — ось істинна народно-суспільна стихія. Протріть очі.

Махно під час цього пристрасного вибуху ідей підійшов навшпиньках до дверей, відхилив їх, заглядаючи в коридор, і знову вернувся до стола. Рощин тепер з цікавістю придивлявся до фантастичного дідка, — чи не дурить він?

— Я бачу — ви вже кліпаєте, матрос, ви вражені, ваші чесноти обурені! — кричав Леон Чорний. — То знайте ж: ми поламали наші пера, ми вихлюпнули чорнило з наших чорнильниць, — нехай ллється кров! Час настав! Слово перетворюється в діло. І хто в цей час не розуміє глибокої необхідності розбою як стихійного руху, хто не співчуває йому, той відкинений у табір ворогів революції…

Махно, мружачись, почав кусати нігті. Рощин подумав: «Ні, дідок знає, що говорить». Чугай, навалившись на стіл, поставив на нього лікоть і підняв палець, щоб Леону Чорному було на чому зосередитись.

— Третє запитання. Добре, ці кадри ви мобілізували. Діло своє вони зробили. Розкидали все… Заваруха ця повинна ж коли-небудь скінчитися? Повинна. Розбійники, по-нашому — бандити, люди розбещені, працювати вони не можуть… Працювати він не буде, — навіщо? — що легко лежить, те і взяв. Значить, як же тоді? Знову на них повинен хтось працювати? Ні? Грабувати, розоряти — більше нічого. Значить, залишається вам — загнати бандитів у яри і там ухекати? Так, чи що? Дайте мені відповідь на це запитання…

В кімнаті стало тихо, наче співбесідники зосередили всю увагу на піднятому пальці, загнутому нігті Чугая. Леон Чорний устав, — маленький (коли сидів, здавався вищим), невблаганний, як філософська думка.

— Застрель його! — сказав він, обернувшись до Махна, і викинув руку в бік Чугая. — Застрель… Це провокатор…

Махно зараз же відскочив у вільний простір кімнати, до дверей. Чугай поквапливо задряпав нігтями по кришці маузера, що висів у нього під бушлатом. Рощин позадкував від стола, спіткнувся і сів на диванчик. Але зброя не була вийнята: кожен знав, що вийнята зброя повинна стріляти. Очі у Махна світились від напруження. Чугай промовив повчально:

— Некрасиво, папаша… Удаєтесь до дешевих прийомів, це не суперечка… А за провокатора слід би вас ось чим… — Показав такий кулачище, що у Леона Чорного болісно пересмикнулося обличчя. — Беручи до уваги ваші слабенькі груди, не відповідаю… Папаша, з словами треба поводитись акуратніше…

Махно й цього разу не оступився за вчителя. Леон Чорний насупився, наче заховався у віхті бороди, взяв своє пальто, з витертим, колись бобровим коміром, такого ж старенького оксамитного картуза, одягнувся і вийшов, мужньо несучи з собою невдачу.

— Ну, поїхали далі? — сказав Махно, повертаючись до столу і беручись за пляшку. — Товаришу Рощин, піди до чергового, щоб показав тобі вільну койку.

Рощин козирнув і вийшов, вже за дверима чуючи, як Махно говорив Чугаєві:

— Одні — «батько Махно», другі — «батько Махно», ну, а ти що скажеш батькові Махнові?..

XII

Тільки приїхавши додому в село Володимирське, походивши по своєму згарищу, присипаному сніжком, потягнувши ніздрями димок, що тягнув від сусідів, подивившись, як гладкі гуси, що вже вхопили першого льодку, гордо стріпуючи крильми і гелгочучи, біжать підлітаючи по сивому лузі, — Олексій Красильников зрозумів, як йому обридло розбійничати.

Не селянське це діло — гасати в тачанках по степу поміж палаючими хуторами. Селянське діло — поважно думати коло землі та працювати. Земля-матінка, тільки не полінуйся, а вона вже тобі віддячить. Все веселило Олексія Івановича: і господарські думки, від яких він одвик, бувши у Махна, і м’якенький сірий деньок, що рідко сіяв повільні сніжинки, і сільська тиша, і запах рідного диму. Походжуючи, Олексій нема-нема та й піднімав іржавий покрівельний лист, цвях, шматок заліза в окалині, — скидав їх на одну купу. Не нажива, привезена на трьох возах, була йому дорога, було йому дороге те, що, не оглядаючись тепер на кожен карбованець, він будуватиме й заводитиме господарство. Від першого пакола на згарищі до того дня, коли Мотрона викине з печі запашний хліб свого врожаю («Нова піч, скаже, а як добре пече»), до цього дня праці — ні оглянути, ні зміряти. І це веселило Олексія: нічого, селянський піт вирощує…

Розгрібаючи носком чобота попіл, він знайшов сокиру з обгорілим топорищем, довго розглядав її, з усмішкою хитнув головою: «Та сама! З неї тоді все і почалося». Згадалося, як брат Семен, почувши жалібний крик Мотрони, шалено вискочив з хати. Олексій навіщось увігнав сокиру в сінях в обрубок коло самих дверей. Коли б не натрапив на неї очима Семен, — нічого б, може, й не було.

«Ех, Семене, Семене, — і Олексій кинув заіржавлену сокиру на ту саму купу. — Удвох би ми он як гаряче взялись до роботи… Еге ж, брате, я вже нагулявся, годі з мене…»

Він дивився собі під ноги, думаючи. В тому листі, одержаному від Семена ще під Гуляйполем, брат писав такі слова: «Мотроні моїй перекажи, щоб від пустощів якихось там, будь ласка, берегла себе, не треба їй цього, не той час… Уб’ють мене — тоді розв’язана… Час такий, що зуби треба зціпити. Вас тільки уві сні згадую. Скоро мене не ждіть, — громадянській війні і краю не видно…»

Олексій стрепенувся, — а ну її к чорту, далі носа однаково нічого не побачиш. Знову почав дивитись на тихі дими, — то там, то там піднімались вони за тинами, за голими садками, над хатами, обставленими очеретом і соломою. «Люди приготувались тепло прожити зиму. Ну, і добре зробили. Червона Армія не через тиждень, то через два буде тут. Як це так — не видно кінця громадянській війні? Що Семен бреше! Хто ще сюди сунеться? Ех, Семене, Семене… Звичайно, бовтається на міноносці в Каспійському морі, от йому кров очі й заливає…»

Проте у Олексія смутно було на душі. Витягнув був кисет, — тьху ти чорт, паперу нема… Цього літа один фельдшер розказував, що в махновській армії багато нервових, — на вигляд людина здорова, півпуда каші змаламурить, а нерви у неї, як котячі кишки на скрипці.

«Гаразд, нерви, — пробурчав Олексій, — раніш ми про них і не чували». Він підійшов до'обгорілого комина, що самотньо стирчав на згарищі, спробував його похитати, — чи міцний? Наліг плечем, і він похитнувся… «Отож-бо, нерви…»

Олексій оселився з Катею і Мотроною у родички, вдови. Було у неї тісно й незручно. Мотрона побілила піч, змастила сірою глиною долівку, запнула мереживами підсліпуваті віконця. Олексій купив борошна, картоплі і скільки треба паші для коней — у кого віз, у кого два. Він ні з ким не торгувався, грошей не жалів і навіть, якщо дуже просили, давав трохи солі, що була дорожча за золото. Він знав, що односельці його гроші вважають легкими і три вози добра та п’ятеро коней довго не подарують йому.

Важче було умовити односельців, щоб не заважали йому будуватися. Він надумав розвалити флігель у князівській садибі, що стояла, розорена й занедбана, за голим парком на горі. В панському будинку нічого не залишилось, — тільки вибиті вікна чорніли між облупленими колонами. А флігель, де жив управитель, був цілий. Його не важко розібрати й перенести на згарище.

Але селяни все ще чогось боялись. На селі не було ніякої влади, — гетьманську вигнали, петлюрівська сяк-так трималась тільки по містах, червона ще не прийшла. Без влади, може, через незвичку, було все-таки страшнувато: коли б хтось потім не спитав. Вирішили обрати старосту. Але в старости ніхто не захотів іти, — багаті й розумні тільки махали рукою: «Та що ви, та навіщо воно мені…» Поставити на цю посаду злидаря якого-небудь, якому втрачати нічого, — не хотілось. З радянського боку йшла чутка про цих злидарів, що з смирних стають вони, ой, які спритні.

Підходящу людину знайшли жінки, — одна нараяла одній, і защебетали по всьому селу, що старостою сам бог велів обрати діда Опанаса. Цей дід жив собі спокійно при двох своїх невістках (синів його убили в германську війт ну), в полі не працював, доглядав птицю та коло хати І нагукував на невісток. Старий був дріб’язковий, причепливий. В давні-предавні часи служив при генералі Скобелеві.

Дід Опанас зразу погодився бути старостою: «Спасибі, вшанували мене, але вже не відмагайтесь — слухати себе присилую». З сивою бородою, розчесаною по-скобелєвськи на два боки, в підперезаному низько кожусі, з високою горіховою палицею ходив він по селу і придивлявся __ до чого б причепитися.

Олексій, зустрічаючи його, щоразу знімав шапку і шанобливо кланявся. Дід Опанас, насунувши на очі страшні брови, питав:

— Ну, чого тобі?

— Нічого, спасибі, Опанасе Опанасовичу, все на тому самому місці горюю.

— З людьми ніяк не можеш поладнати?

— Тільки й надії на вас, Опанасе Опанасовичу… Зайшли б коли-небудь.

— Чи не забагато шани тобі буде, га?

Олексій все-таки заманив Опанаса Опанасовича: послав Мотрону до його невісток — купити гусака, котрий гладший, та сказати, що завтра, мовляв, справляємо іменини, кликати нікого не кличемо, — тісно, а добрим людям раді. Дід Опанас був до того ж цікавий. Як тільки зимові сутінки залягли над селом, він прийшов на іменини в жар—?0 натоплену хату, з доріжкою від порога до багато накритого стола. Скрізь світили скалками або каганцями з олії в консервних бляшанках, — тут над столом горіла гасова лампа.

Дід Опанас увійшов суворий, як і належить владі, і, знімаючи шапку, побачив красуню Мотрону — із стуленими губами, з чорними недобрими очима, і ту, другу, про яку в селі ходили різні балачки, іменинницю, теж гарну жінку. Обидві, і Мотрона, і Катя, були одягнені в міські плаття, одна — в червоне, друга — в чорне. Дід Опанас розмотав шарф, стягнув кожуха і швидко збив бороду на обидва боки.

— Ну, — сказав він задоволено, — приємній кумпанії моє шанування.

Вчотирьох сіли за стіл. Олексій з-під лави дістав пляшку миколаївської горілки. Почалася приємна розмова.

— Опанасе Опанасовичу, іменинниця наша, будьте знайомі, — моя наречена, любіть і жалуйте.

— Он як? Будемо, будемо жалувати, жінки ласку люблять. А з яких вона?

Олексій відповів:.

— Офіцерська вдова. У її покійного чоловіка служив я вістовим…

— Он як!.. — Дід усе дивувався, було про що потім розказати жінкам. Йому й самому захотілось похвалитися: — Коли я «георгія» одержав під Плевною, генерал Скобелєв мене залишив при собі — вістовим… Під ядра, кулі посилав… Скаже, бувало: скачи, Афонька… Ех, любив мене!.. Значить, наречена ваша благородного званія. Важкенько їй буде на селянській роботі…

— Селянська робота не про неї, Опанасе Опанасовичу. Слава богу, достатку у нас знайдеться на робочі руки…

— Само собою… Ну що ж, вип’ємо за здоров’я нареченої, гірким за солодке. — Випивши, дід крякав, швидко долонею куйовдив жовтуваті вуса. — От мої невістки п’ятипудові мішки тягають. А спочатку, як чоловіків погнали на війну, довелося, дурепам, взятися до чоловічої роботи: «Ой, спиноньки не розігну, — стогнуть, — ой, рученьки, ніженьки!» Кумедія! — дід раптом засміявся дурнуватим сміхом. — А я з жінками в злагоді живу… Мене генерал Скобелєв так і прозвав: Афонька — жіночий король…

Мотрона поривчасто встала, тамуючи сміх, пішла за завіску до печі — діставати смаженого гусака. Катя, не підводячи очей, сиділа — тиха, скромна. Олексій, наливаючи, сказав душевно:

— Не те нам гірко і кривдно, Опанасе Опанасовичу. Я б хоч і завтра весілля справив, та хіба можу я влаштувати молоду жінку в такій халупі? Вона з Мотроною на вузенькому ліжку тиснеться, я на ділівці сплю… Кривдно — сільська громада до нас, як до чужих… Чого вони уперлися? Цей флігель без толку стоїть на белебені. Випадково ж тільки його й не спалили. Кому він потрібний? Ждуть, що князь знову сюди повернеться та їм подякує?

— Є такі думки, — сказав дід Опанас, розламуючи гусячу ногу.

— Чорт сюди швидше повернеться, ніж поміщик… Ну, гаразд… Цей флігель я купую в громади, я за все відповідаю… (Мотрона зиркнула очима на Олексія, він стукнув по столу). Купую! Я — людина нетерпляча… Ех, та чого там… Задля такої зустрічі, Мотроно, дістань у мене під подушкою в ганчірці одна річ завинута. (Мотрона, нахмуривши брови, затрясла головою). Подай, подай, не жалій. Жалкішого за життя нічого нема.

Мотрона подала. Олексій розгорнув ганчірочку, вийняв вороненого годинника з дзвоном і з сталевим ланцюжком. Потряс його, приклав до вуха.

— Випадком трапився, наче знав — для кого діставав. Носіть на здоров’я, Опанасе Опанасовичу.

— Що ж це — ти мені хабара даєш? — суворо запитав дід Опанас, і все-таки рука у нього затремтіла, коли Олексій поклав йому годинника на долоню.

— Не обижайте нас, Опанасе Опанасовичу, даруємо від щирого серця… У мене десятків зо два цього мотлоху, Мотрона все на спирт вимінювала. А цей, — у ньому те й добре, що з дзвоном. Як вам удосвіта прислухатись до півнів, то ось пружинку оцю натиснули, — дзвонять; валянки взуваєте, ідете до скотини…

— Ах, — сказав дід Опанас і роззявив рота з рідкими зубами, — ах, невісток моїх будити!.. Тепер вони у мене не просплять, гладкі.

Дід замотав шарфом жилаву шию, похитуючись, надів кожуха і вийшов. Мотрона, прикрутивши гнота в лампі, разом з Катею мила за завіскою посуд. Олексій сидів коло стола.

— Миколаївська оця, чи що, міцна чи не пив я давно, — промовив він глухим голосом. — Мотроно, пішла б ти до скотини довідалась.

Вона не відповіла, наче не чула. Трохи згодом глянула на Катю, усміхнулась.

— Не збагну, не розберу… Чи ви гордуєте нами, — знову сказав Олексій, — чи у вас не всі вдома…

Мотрона вогненним поглядом наказала Каті не відповідати, — щоки її палали.

— Та хоч заплачте, чи що… Перший раз таких бачу, їй-богу. її атестуєш, а вона хоч би кашлянула… Сидить, опустила очі… Ні риба ні м’ясо… русалка, чесне слово… Мотроно! — покликав він. — А цього вона не розуміє, що малі діти на неї пальцями показують. Олексій на возі привіз, в карти її у Махна виграв… Це їй нічого… А мені що! — шалено крикнув він. — Нехай тепер знають — моя наречена!

Катя зблідла, з рушником і тарілкою пішла була за завіску. Мотрона сильно шарпнула її за плече.

— Ми знаємо тепер, — з якого кінця за життя хапатися… Я першу людину вбив у чотирнадцятому році. — Олексій коротко засміявся. — Сиджу, німець повзе, носа підняв, я — цок, він і звалився набік. А я жду — вилетить у нього душа чи ні? Я багато людей убив, у жодного душі не бачив… Ну і годі, спасибі за науку… На згарищі будинок будемо ставити: перший — дерев’яний, другий — кам’яний, третій — під золотою покрівлею… Даремно, даремно, Катерино Дмитрівно, ведете зі мною таку політику. Я вас силою не тримаю, не милий, гидкий, — ідіть на всі чотири сторони. Наречена! Що я оце такий жених — мені втіхи ждати не доводиться…

Мотрона сковзнула губами по Катиній щоці і в саме вухо: «Дурень п’яний, не слухай його…» Катя почепила на протягнуту вірьовочку рушника і вийшла за завіску. Олексій сидів коло стола боком, — нога на ногу, — звісивши набряклу велику руку, і запалими очима дивився на Катю. Вона сіла на табуреті, навпроти нього. Погляд Олексія був не п’яний, пильний, — вона опустила очі.

— Олексію Івановичу, нам давно треба поговорити… Олексію Івановичу, я вас вважаю хорошою людиною. За весь час нашого похідного життя я бачила у вас тільки справжню добрість. Я до вас прив’язалась… Що ви об’явили сьогодні, — чого дивуватися, я давно цього ждала… Олексію Івановичу, тут, коли ми приїхали, щось трапилось… Ви тут — інша людина…

Олексій захрипів, прочищаючи горло, потім спитав:

— Тобто як — інша? Тридцять років був одним; тепер став інший?

— Олексію Івановичу, моє життя було, як сон безпробудний… Ну, от… Я була непотрібна домашня тварина… Ах, мене любили, — ну, і що ж! — трошки огиди, трошки розпачу… Коли круг нас стала війна, — це було пробудження: смерть, руйнування, страждання, біженці, голод… Непотрібним домашнім тваринам залишалось, поскавучавши, померти… Так би воно і трапилось, — мене врятував Вадим… Він говорив, і я вірила, що наша любов — це весь сенс життя… А він шукав тільки помсти, знищення… Але ж він був добрий? Не розумію… — Вона підняла голову, дивлячись на прикручений вогник бляшаної лампи над столом. — Вадим загинув… Тоді мене підібрали ви.

— Підібрав! — Він усміхнувся, не зводячи з неї очей. — Кішка ви, чи що…

— Була, Олексію Івановичу… А тепер не хочу… Була ні доброю, ні злою, ні росіянкою, ні іноземкою… Русалкою… — Куточки її губів лукаво піднялись, Олексій нахмурився. — Виявилось, що я просто — російська баба… І з цим не розлучусь тепер… З вами я побачила багато тяжкого, багато страшного… Витримала, не пискнула… Пам’ятаю один вечір… Розпрягали вози, під’їжджали вершники… Біля киплячого казана зібралися збуджені, галасливі люди…

— Пам’ятає! Мотроно, чуєш…

— Їх усе більше збиралось біля киплячого казана… Кожен розказував про славні удари, як він зрубав голову, і налетів ще, і зчепився… Мабуть, вони багато вигадували… Але в цьому було велике і сильне.

— Мотроно, це вона ось що згадує, — бій з німцями під Верхніми хуторами… Гаряче було діло…

— Я пам’ятаю, як ви зіскочили з тачанки. До вас страшно було підійти… — Катя помовчала, наче вдивляючись кудись розширеними зіницями. — От, це було… Коли ми їхали сюди, я думала: переді мною широке життя… Не на маленькому клаптику землі, — тут тільки поросята, кури, город, і далі — глухий паркан і сірі деньочки без просвіту… (Катя наморщила лоба, її бідний розум тільки хотів висловити це велике, відчутне, що їй привиділось у степах, але висловити не міг). Коли ми приїхали — наче повернулися з свята… Сьогодні ви оголосили мене нареченою, оголосили обмірковано. От, все і скінчилось. Далі — ну, що? Родити… Ви збудуєте дім, скоро будете заможним, а там і багатим… Все це я знала, все це залишилось по той бік… Було в Петербурзі, було в Москві, було в Парижі, тепер починається в селі Володимирському…

Така туга була в її руках, що впали на коліна, в її схиленій голові з чистим проділом у темно-русому, як попіл, темному волоссі, — Олексій з силою зажмурився… Полетіла, не давалась йому в руки ця жар-птиця.

— Дурна ви дуже, Катерино Дмитрівно, — сказав він тихо. — Така у вас плутанина… От як у брата Семена, чи що, — хочете в крові купатися?.. Здивували ви мене цією балачкою… Ні, однаково, не пущу я вас…

XIII

Іван Ілліч і Даша приїхали в полк і оселилися на хуторі в мазаній хаті. Приймальна Телєгіна, з телефонами, грошовим ящиком і прапором у чохлі, була поруч, через сіни. А тут було тільки Дашине царство: тепла піч, у якій не варили, але де Даша милася, як її навчили козачки, залізаючи всередину на розстелену солому; ліжко з двома твердими подушками й ріденькою ковдрою (Іван Ілліч укривався шинелею); накритий чистим полотном стіл, де їли; дзеркальце на стіні; віник коло порога, і в заглибині штукатуреної печі — в запічку — стояли фарфорові кішечка й собачка.

Два роки тому Даша і Іван Ілліч так само оселилися вдвох, закохані й шалені. Даша ніколи не забувала того першого вечора на їх молодій квартирі, з вікнами, відчиненими на вологий після дощу Кам’яноострівський: їй було по-дівочому ясно і спокійно, Іван Ілліч сидів у сутінках, коло вікна, вона бачила, що він збентежений майже до страждання, і вона перша наважилась, знаючи, що зараз зробить йому величезну радість, вона сказала: «Ходім, Іване». Вони увійшли в спальню, де на підлозі в банці стояв величезний оберемок солодко пахучих мімоз. Даша відчинила дверцята шафи, за ними роздяглася, боса перебігла кімнату, залізла під ковдру і спитала скоромовкою: «Іване, ти любиш мене?»

Даша була недосвідчена в любовних справах, хоч вони цікавили її більше, ніж було потрібно. Те, що сталося того вечора між нею й Іваном Іллічем, — розчарувало Дашу. Це виявилось не тим, задля чого було написано стільки поем, романів і музики, — цієї заворожуючої сили, що викликала захоплення і сльози, коли, бувало, Даша, одна, в порожній Катиній квартирі, сиділа за чорним «стейнвеєм» і раптом, обірвавши, вставала, засунувши пальці в пальці, і якби все тіло її не було в ці хвилини холоднуватим і прозорим, як скло, — те, що вирувало й кипіло в ній, напевне, задушило б її.

Даша незабаром тоді завагітніла. Вона дуже любила Івана Ілліча, але почала проганяти його від себе. Потім почались страшні місяці,-холод і темрява. петроградської осені, дика пригода на Лебежій канавці, що кінчилася передчасними пологами, смерть дитини і одне бажання — не жити. Потім — розлука.

Тепер усе почалося наново. їх почуття було складніше і глибше за колишню піднесену закоханість, в якій усе здавалось загадками й ребусами, як у барвисто розмальованій чарівній скриньці з невідомими подарунками. Обоє вони багато пережили і нічого ще не встигли передати одне одному. Тепер любов їх, — особливо для Даші, — була повна й відчутна так само, як повітря ранньої зими, коли минулись листопадові бурі і в легкій морозній тиші перший сніг пахне розрізаним кавуном. Іван Ілліч усе знав, усе вмів, на все міг знайти відповідь, розвіяти будь-який сумнів. І розмальована чарівна скринька знову випливала перед Дашею, але в ній уже не свавільні, самодостатні відчуття, не ребуси й загадки, — в ній були подарунки, радощі і прикрощі суворого життя.

Одне їй не зовсім було зрозуміле в Іванові Іллічі і стало навіть засмучувати Дашу, — його стриманість. Щовечора, лягаючи спати, Іван Ілліч робився заклопотаний, — переставав дивитись на Дашу, знімаючи чоботи, кректав на лаві, іноді, вже роззувшись, говорив: «Дашенько, рідна, спи, люба», — і йшов босоніж через холодні сіни в канцелярію; повертався навшпиньках, і обережно, щоб не заскрипіло ліжко, лягав скраю, і зразу засинав, укрившись з головою шинелею.

А вдень він був веселий, життєрадісний, рум’яний, — вибігав і прибігав, цілував Дашу в щоки, в її русу, теплу, милу голову.

— Ще раз здрастуй, командиршо… Ну що — налагоджується у тебе?

Про це він питав по тридцять разів на день. Даші було запропоновано комісаром Іваном Горою налагодити місцевими силами полковий театр.

З переляку Даша відмовилась була: «Господи, та я ж нічого не розумію…» Іван Гора поплескав її по руці:

— Справитесь, голубонько, навчитесь на помилках, — і не такі справи витягали. Аби тільки нам від цієї буденщини відійти. Давайте що-небудь революційне, задушевне, щоб бійців за очі щипало.

Комісар дуже підганяв з театром. Качалінський полк, поповнений і переобмундирований з мізерних запасів царицинського інтендантства, готувався незабаром виступити на фронт. Незважаючи на стомлюючі стройові заняття, на дві години щоденної політосвіти, бійці, поправившись на хуторах, починали жирувати від надміру сил. Був скликаний мітинг.

Сергій Сергійович Сапожков виступив на ньому, після стількох років мовчання діждавшись нагоди розкрити рота, щоб викинути в світ купу ідей, які розпирали його. Він сказав про революційну ломку театру, про знищення всяких меж між сценою і глядачем, про майбутній театр під відкритим небом або в гігантських цирках на п’ятдесят тисяч глядачів, де братимуть участь цілі полки, стрілятимуть гармати, злітатимуть угору повітряні кулі, спадатимуть справжні водопади,' і героїчними персонажами будуть уже не окремі актори, а маси.

— Де ви, майбутні драматурги? — розмахнувшись руками, наче силкуючись злетітй під крокви сарая, запитував Сапожков у червоноармійців, які весело слухали його, хоч і туманні були багато його слів, і занадто швидко він низав їх одне до одного. — Де ви, драматурги нашої незмірної епохи? Нові Шекспіри? Софокли, які зійшли з мармурових постаментів, щоб узяти участь з нами в бенкеті мистецтва, в бенкеті творчості? Хіба була коли-небудь так розкрита перед вами людина? Хіба історія викидала коли-небудь такі розкішні купи ідей?

Само собою, Даша після такого виступу зовсім налякалась. Але відступати було нікуди.

Вона поїхала з Сапожковим у Царицин за книжками, полотном, фарбами. Дещо вдалося дістати. Сергій Сергійович надав їй багато корисних, а ще більш божевільних порад. Вирішено було без ніякої попередньої тяганини підібрати акторів і зразу починати репетирувати «Розбійників» Шіллера.

Телєгін був захоплений не так майбутньою виставою «Розбійників», як тим, що Даша нарешті знайшла роботу, захоплена нею, бігає, метушиться, розмовляє з червоноармійцями, сердиться, часом плаче з досади і тепер уже не повернеться (як йому через душевну простоту здавалось) до напруженої зосередженості на самих своїх переживаннях.

Наказом по полку в драматичну трупу були зараховані Горпина, Онися, Латугін, — він ходив до комісара, щоб його не обминули в цій справі, — Кузьма Кузьмич, Байков і ще кілька червоноармійців, гармоністів, балалаєчників та співаків.

Увечері в сараї при світлі недогарка Даша прочитала п’єсу. В мізерному освітленні обличчя акторів ледве проступили крізь пару від дихання. Через щілини брами вітрець наносив снігу. Даша читала ясним, чистеньким голосом, стараючись по пам’яті наслідувати, як читав колись Безсонов: одна рука за лацканом чорного сюртука, відчужений від життя голос, і слова, як шматочки криги, і літературні дами, що жадібно ковтають їх, важко дихаючи навколо в кріслах…

Вже з середини читання Даша зрозуміла, що п’єса не подобається, хоч у ній багато чого було викреслено. Наприкінці Даша зовсім заспішила. Закінчивши, сказала після ніякового мовчання:

— Ну от, це — «Розбійники» Шіллера, яких ми повинні грати…

Чоловіки закурили, один з них, Латугін, — неголосно:

— Мудра штучка.

Тоді Кузьма Кузьмич, діставши з кишені свіжий недогарок, засвітив його і сів поруч з Дашею.

— Товариші, Дарія Дмитрівна ознайомила нас з твором, а тепер я його прочитаю.

І він, взявши у неї книжку, почав голосно читати, зображаючи голосом і всім обличчям то батьківську скорботу старого графа Моора, то шипів з присвистом, і ніс його приплющувався, і очі лізли навскоси: «… Я був би жалюгідним роззявою, коли б не зміг вирвати любимчика сина з батьківського серця, хоч би він був прикутий до нього залізними ланцюгами… О совість! Чудове опудало для горобців… Пливи, хто може пливти, а хто важкий, — потопай…»

І слухачі ніби своїми очима бачили повзучого гада франца Моора. Але ось голос Кузьми Кузьмича міцнів, рукою він куйовдив волосся, збиваючи його над лисиною, страшно витягались губи в нього, блищали очі найблагороднішим гнівом: «О люди! Люди! Брехливе, коварне поріддя крокодилів! На вустах — поцілунок, в руці — кинджал, щоб увігнати в серце… Пекло і тисяча дияволів! Палай вогнем, терпіння благородного мужа, перетворюйся на тигра, смирна вівця…»

Онися Назарова тихо ойкала; Латугін весь подався до свічки, що освітлювала чарівну книжку, по рядках якої повзав ніготь Кузьми Кузьмича. Сам Карл Моор гримів у темному сараї, — бунтівливий чоловік, якого розуміли схвильовані слухачі. Та ще які знаходив слова, щоб розказати про свої кривди, оце п’єса, б’є під самий корінь!

Коли догорів недогарок, і Кузьма Кузьмич похмуро проговорив останні слова Карла, який згадав, ідучи на страшну смерть, про бідняка-наймита, — Онися й Горпина почали витирати очі рукавами шинелі. «Правдива штучка», — промовив Латугін. І всі погодились на тому, що Карл даремно, згарячу, неправильно убив кохану Амалію, її треба було взяти в ватагу, перекувати. В цьому місці Шіллера доведеться виправити, інакше через таку дрібницю хороша п’єса не сподобається червоноармійцям, і можуть бути навіть шкідливі наслідки серед бійців. Амалію, тут же коло стола, вирішили не заколювати, а Карл їй говорить: «Іди додому, нещасна», — заплакавши гірко, вона виходить.

Онисі доручили грати Амалію, Карла — взявся Латугін. Падлюку й гада Франца хотіли дати Байкову, — побоялись: не втримається, почне смішити публіку, червоноармійці, як побачать його бороду, — так і гримнуть. Вирішили: Франца грати Кузьмі Кузьмичу, а щоб він здавався молодшим — зобов’язати його наголо оббритися. Старого графа Максиміліана фон Моора віддали червоноармійцеві Ваніну, з густим голосом. Решту ролей розхапали Горпина й молоді бійці. Хтось приніс клоччя й гасу, в сараї стало ясно від диму палаючого факела. Не розходячись, почали репетирувати.

Даша повернулася додому аж перед ранком і ще довго розказувала Іванові Іллічу, — він босий, в шинелі наопашки, сидячи на ліжку, реготав до сліз.

— Латугін Карла Моора грає? (І він пирхав і хрюкав, тримаючись за живіт). Ой не можу… А ти знаєш, чого він Карла Моора взявся грати, прохвостище? Він за Онисею упадає… А йому Шаригін обіцяв печінки вирвати… А Кузьма Кузьмич? Франца… Цей може… В чому ж вони — не в гімнастерках же будуть ламатися? Я пошлю завгоспа, на хуторі одному якийсь присяжний повірений з Петрограда застряг з чемоданами… Розживемось на сюртуки і фраки…

— Ти так хрюкаєш, що просто нема охоти нічого тобі розказувати. Пусти мене, — Даша залізла в ліжко і лягла до самої стіни, спиною до чоловіка. Коли він обережно підіткнув їй одіяло й накрив ноги шинелею, бо піч уже вичахла і в хаті було холоднувато, Даша промовила, засинаючи: — Все буде гаразд.

В полку тепер тільки й мови було, що про театр. Сапожков прочитав лекцію про німецьку літературу часів «Бурі й натиску», де порівнював бурхливих геніїв — Шіллера, Гете, Клінгера — з молодими орлятами, розбудженими близькими вже зірницями Великої французької революції. Сапожкову посипалось стільки запитань, що довелось оголосити ряд лекцій з історії кінця вісімнадцятого століття. Він цілі ночі просиджував при світлі каганця, пишучи олівцем і витискаючи все з пам’яті, бо, не маючи книг і довідників, задовольнявся димом махорки. На лекціях запитання сипались, як гірський обвал, — червоноармійці хотіли все знати. Коли він згадував про щонебудь, — давай докладно. Надало йому вкинути слівце про декабристів, — давай їх сюди, розказуй.

Його слухали по багато годин, переборюючи втому, — деяких знемагала дрімота, але вони відганяли її. Захоплююча була повість про минулі часи, про чужу країну, де отак само люди, настромивши на спис червоного ковпака, ішли напролом одні проти всього світу. Голодні й роззуті, видумали нову воєнну тактику, щоб перемогти. І, перемігши, були скручені по руках і ногах тими, кому не догадались вчасно відрубати голови.

— О Максиміліан Робесп’єр, Максиміліан Робесп’єр! — вигукував Сапожков самим хрипом надірваного голосу. — Ти міг перемогти, ти міг врятувати революцію!

Твій фатальний день, коли ти зірвав чорний прапор Комуни з паризької ратуші…

Уже співали півні по дворах, приходив комісар Іван Гора і гудів:

— Товариші, через три години підйом.

Суфліруючи, Даша перебивала:

— Стоп! Товаришу Ванін, ви зображуєте якогось покійника. Не треба навмисно кашляти, звідки у вас цей огидний натуралізм? Запальніше, вкладайте більше душі… Все спочатку.

Даша знайшла серед привезених з Царицина книжок театральний журнал з статтею Кугеля: «Не маючи гербового — пишуть на простому», — повною лайки на адресу Художнього театру. Автор згадував великих російських трагіків, що вражали розум і серце звіроподібною геніальністю. Тоді театр був поганським храмом, завіса здавалася таємничим покривалом Таніти. На жаль, порода гігантів трагіків вимерла, останній з них, Мамонт Дальський, проміняв свої котурни на колоду карт. Великих акторів, що вражали душі, замінив режисер, учений добродій, який запропонував шановній публіці замість розп’ятої перед залом глядачів людської душі — настрій, колихливі завіси, двері з справжніми одвірками і дзижчання комарів… «Ні, — вигукував автор, — справжній театр — це патлате страховище пристрастей!» З статті Даша вичитала також деякі практичні відомості, які допомагали їй репетирувати.

Латугін і Онися сиділи осторонь, дожидаючи виходу. За ці кілька днів у неї змарніло обличчя, — ще б пак, не легко було влазити в чуже життя. Онися втратила апетит, їжа стала їй противна. Думала, думала, як їй повірити в Амалію? — і знайшла пролазку, побачивши в книжці зображення цієї баришні в широкому платті (Амалія сумувала, підперши рукою щічку).

Онися довго, з зітханням, розглядала картинку, порівнювала: от тоді, в моєму горі, куди гіршому, пленталась я, спотикаючись, від села до села, не бачачи світу від сліз, простягала руку за шматком черствого хліба… Ні, картинка неправильна. їй би, Амалії, — нехай у шовках, в оксамиті,-Онисине горе, — отак би заломила руки в коротеньких рукавицях з мереживом, отак би закотила очі!

Так, потроху, Амалія фон Едельрейф, кохана Карла Моора, стала Онисею. Вчора на репетиції всі навіть примовкли, коли вона, знявши високу шапку з нашитою зіркою з кумачу і торкнувшись розсипаного волосся, сіла на табурет і заговорила, ніби беручи рукою за серце:

«О ради бога! Задля всякого милосердя! Мені вже не треба кохання… Лише смерті прошу я… Покинута, покинута! Чи розумієш ти жахливі звуки цього слова: «покинута…»

Сьогодні вранці на стройових заняттях командир відділення за цілковиту неуважність Онисі вліпив їй наряд поза чергою; довелося втрутитись комісарові, і обмежились суворою доганою. Зараз вона нищечком сиділа поруч з Латугіним, — у великих синіх очах її блукала мрія, губи її, то усміхаючись, то здригаючись, беззвучно вимовляли слова.

— Була у нас Саша, дівчинка з ясненькими очима, — стиха говорив їй Латугін, — мені чотирнадцять в той час, їй — сімнадцять. Хода у неї, чи що, була особлива? Ідуть дівчата з поля, і вона з ними, — хустинка, кофтина канарейкова, іде з граблями, наче от зараз до тебе пригорнеться… Віддали за старого шкарбана, поникла моя Саша… А ти питаєш, чого наш брат непокоїться! (Він говорив, у Онисі ледве рожевіли щоки, ніби її пестили). Небувалого життя шукаємо, небувалого, неспробуваного, дорога моя Онисю. Про одну все думаємо, про таку, яка й не присниться…

— Таких не буває.

— Ти не знаєш! В Тихому океані на кораловому острові такі живуть.

Онися подивилась на його бичаче обличчя з широко розставленими очима, і знову в ній щось здригнулося, і гаряча, волога ніжність пройшла по її тілу. Але тепер не млість покірлива, жіноча, — ні, цього вже більше нема, спасибі за той час! — тепер їй стало весело, — усміхнулася:

— А ти там бував?

— Що з того… В лоції про це написано.

— В якій це лоції?

— В морській книзі про різні дива.

— Мелеш ти, Латугін, аж неохота тебе слухати.

— А ти слухай, а я буду брехати. А ось тобі правда: задумав я, Онисю, з тобою недобре зробити, та була у мене розмова з одним чоловіком. Ткнули мене, як кота мордою, в це саме… Гаразд… Людина — цар природи. Спасибі за науку…

Онися знову, але вже здивовано, глянула на нього. Латугін так підвищив голос, що Даша постукала олівцем:

— Товариші, заважаєте репетирувати…

— На Керженці у нас скопці живуть, — пошепки продовжував він. — Холостять себе через те, що не можуть з собою справитися. Один розказував: «Сниться мені жарптиця, сниться, — розплющуєш очі — сіра нудьга…» І лютують, і жінок лупцюють до смерті… Іде він до свого коновала — білого голуба: «Врятуй мою душу», — і той його гасить, як свічку… «Живи, вичищений, благополучно, господь з тобою…» Ні, Онисю, кров’ю умиємось, в трьох лугах виваримось, — спіймаємо ясну птицю, хоч би вона на край життя полетіла…

Даша стукала олівцем:

— Товариші, Карл, Амалія, остання сцена, робіть перестановку…

Коли вранішня малинова морозна зоря проступила за димами хутора, — коло хати, де містився штаб полку, зіскочив верхівець, покинув вкритого памороззю коня і шалено почав стукати в двері. Іван Ілліч сам відчинив йому. Червоноармієць передав пакет. Того ж дня були мобілізовані підводи на найближчих хуторах, і полк виступив у похід.

Починалось оточення Царицина Донською армією — вже третє з серпня місяця. Цього разу генерал Мамонтов брав Царицин у кліщі, з флангів. Верст на п’ятдесят на північ від міста три кінні полки генерала Татаркіна раптовим ударом прорвали фронт і вискочили до Волги коло селища Дубівка.

На день пізніше, на півдні під Сарептою, почала наступати кіннота генерала Постовського. Сарепту прикрій вали частини Сталевої дивізії Дмитра Жлоби. Самого Жлоби вже не було: він полаявся з Військрадою, що заборонила йому самопостачання і сваволю, і, побоюючись арешту, кинувся в Москву — скаржитись. В Сталевій дивізії йшло заворушення: одні говорили, що батько Жлоба повернеться командармом, інші, — що батько арештований і «треба всією громадою» йти на Царицин — виручати його, але більше вірили чуткам, що батько втік в Астрахань і там збирає вольницю. Тисячі півтори кінних бійців, знявшись з фронту, переправились через Волгу й пішли лівим берегом на Астрахань. Сталева дивізія була розтріпана, генерал Постовський зайняв Сарепту і навис з півдня над Царицином.

Передбачаючи ці флангові удари, Військрада Десятої ще за тиждень до того почала зосереджувати ударну групу з двох кавалерійських бригад: доно-ставропольської і бригади Семена Будьонного. Але вони не встигли з’єднатися, — стався прорив, і всю силу удару прийняли на себе доно-ставропольці. На допомогу до них день і ніч гнав коней Будьонний.

До місця зосередження ударної групи були кинені качалінці. Весь кінець дня і з коротким перепочинком всю наступну ніч полк рухався в напрямі на каламутну заграву в морозній імлі. Вона збивала світло зорі; сонце зійшло праворуч від заграви, лише ненадовго показавшись між розжареними, як мідь, шаруватими хмарами.

Телєгін, Іван Гора і Сапожков їхали верхи, позад них по засніженому степу в багато рядів розтяглися вози з червоноармійцями, гармати й обози. Вдалині маячіли кінні розвідники. Обидва командири і комісар здивовано слухали сердите зітхання артилерійської стрільби, що доносилось не так уже й здалека. Вони пустили коней риссю; випередивши полк, з’їхались, спинилися і, вийнявши з планшета карту, почали розглядати її. Місце, куди наказано прибути полкові, було ще далеко, але гуркіт гарматної стрільби вказував, що фронт наблизився. Зв’язку в них з ним не було ні по дроту, ні по кінному ланцюжку. Така неясність могла швидко перетворитись на загибель.

— Степ проклятий, повземо, як жуки по скатерці, — сказав Іван Гора. — Добре, якщо козачкй нас ще не вислідили.

— Ну, як не вислідили, — сказав Телєгін, — у них своя пошта, від самих хуторів за нами стежать.

Сапожков насунув папаху аж на брови, поскакав до розвідників.

Підходили передні вози на кудлатих від поту конях, що важко дихали. З возів позіскакували червоноармійці, і Іван Ілліч наказав їм бігти — махати і кричати до тих, що відстали, щоб підтягалися і трималися тісніше. Пробираючись між возами, він побачив Кузьму Кузьмича, який обв’язав вуха ганчіркою, — він поганяв коня; на купі декорацій сиділа Даша, в башлику, в некритому білому кожусі, обличчя її було, як у маленької, яскраво рум’яне і заспане. Мружачись від снігового світла, вона щось закричала йому, але за рипінням возів, голосним гомоном він нічого не почув. Потім побачив Горпину, що сиділа з трьома червоноармійцями, — вона теж щось почала кричати, показуючи рукавицею на небо. «Чого їй там треба?» — Іван Ілліч відхилився назад у сідлі. Ясно видно було літака — чорну пташку нижче шаруватої хмари, під якою розходилось імлисте сонячне повітря.

Тепер його побачили всі. Іван Ілліч, ударивши коня, врізався між возами: «Розсипайся!» Величезний Іван Гора, підвівшись на стременах, загорлав басом: «Вогонь по літаку!» Повз Івана Ілліча промчав віз, — Даша з страшними очима і Кузьма Кузьмич, що шмагав коня кінцями віжок. Почалась безладна стрілянина. Літак, люто ревучи, з відігнутими крильми почав заходити за хмари, з черева його посипались яйця, з свистом полетіли вниз і вибухнули на чистому снігу чорними кущами.

Таке страхіття багато з червоноармійців бачили вперше, — деякі вози поскакали далеко в степ. Протяжно заграла сурма, збираючи розсипаний стрій. І довго ще молоді хлопці сторожко поглядали на хмари.

Тепер треба було ждати й самих козаків. Вози йшли вісь коло осі, тісними рядами. З гармат, що повзли в середині витягнутого чотирикутника, були зняті чохли. Надвечір попереду заліловіли обриси села. Звідти підтюпцем повертався Сапожков з двома розвідниками. Збуджений і веселий під’їхав до Телєгіна й Івана Гори, зняв папаху, скуйовдив мокре волосся:

— Все гаразд, на хуторі нікого, крім жінок і дітей. Далі, верст за п’ять, станиця, там — козаки…

— Козаки, козаки, потішили теж! — сердито перебив Іван Гора. — А де наші?

— Не знаю, кажу ж тобі… Наші від станиці відійшли, а на хуторі їх не було…

— Хутір треба займати, — сказав Іван Ілліч, — поки не зв’яжусь з фронтом, ані кроку далі хутора не ступлю.

Смерком зайняли хутір, що розкинувся понад берегом загаченого яру. Червоноармійці стукали в віконниці, кричали залякуюче: «Хазяї, вилазь!» Заходили в натоплені темні хати. Лише де-не-де за піччю знаходили жінку з дитиною або бабусю, що бурмотіла з остраху. Все чоловіче населення втекло в станицю. Телєгін наказав окопуватись. Обидва кінці вулиці загородили тісно поставленими возами. Сапожкова він ще завидна послав з охочими в глибоку розвідку, щоб за ніч зв’язатися з фронтом.

Ніч минула тривожно. Хоч козаки не дуже охочі битися ночами, проте можна було сподіватися від них усякої пакості. Іван Ілліч і Іван Гора ходили з кінця в кінець хутора, пробирались по гнучкому ще льоду на той бік ставка. Небо було непроглядне, гарматна стрільба на північному сході затихла. Зривався вітер, що віяв вогкістю, мороз зменшувався, і сніг уже не рипів під ногами.

— У пастку, ну чисто в пастку потрапили, — гудів Іван Гора, похмуро ступаючи поруч з Телєгіним, — не змогли довести полку… Ганьба! Нас шукають: ми шукаємо, що за чортівня! Хто винен, ну, хто?

— Та облиш, ніхто не винен!

— З кого першого спитають? З мене. І правильно. Комісар у степу з полком загубився, от чортівня!..

Гучно пролунав поодинокий постріл. Іван Гора з розгону спинився. Було чути удари його серця. І зразу знялась ураганна стрільба і так само раптово вщухла. В темряві лише перемовлялися люди, що повискакували спросоння з хат.

— Нервуються хлопці, — сказав Іван Ілліч. — Молодь необстріляна. Давай покуримо.

Перед світанком він зайшов на хвилинку в хату, обережно переступаючи через ноги сонних, навпомацки добрався до грубки. Дашина рука в темряві відшукала його і погладила по обличчю, він притулив до губів її теплу долоню.

— Чого ти не спиш?

— Знаєш, я про що, Іване, коли ми довго простоїмо на хуторі, кінець кінцем можна зіграти «Розбійників» під відкритим небом і навіть просто в шинелях, не в цьому суть…

— Ну, звичайно, Дашенько.

— Так гаряче у нас пішло — жаль, якщо вони все розгублять…

— Правильно… Я завтра подивлюсь, — може, сарай який-небудь знайдеться. Спи, дитинко…

Він знову вийшов на вулицю і глибоко вдихнув вогкий вітер. Після стількох років нудьги за щастям Іван Ілліч ніяк не міг звикнути до того, що воно було за два кроки в низенькій хаті, на теплій печі під кожухом…

«Не спить, тривожиться… І отже, ні словечка… Тільки зраділа, лапку простягнула… Яка дивна жінка!..»

Те, що вона відшукала його в темряві, і погладила, і притулила долоню до його губів, так схвилювало Івана Ілліча, що й на вітрі обличчя його палало… Невже він все-таки помиляється? «Ні, дорогий мій, ці дурниці — геть… Подруга — так, так, так… Вірна — так, так, так… І тим будь щасливий…»

Він ніколи не міг забути тих темних вечорів у Петрограді, коли, прибігаючи з добутим пиріжком, з цукеркою якою-небудь для Дашеньки, він викликав у неї тільки огиду й жах… Значить, в ньому було таке і нікуди воно не поділося. Але, боже мій, як же він любив цю жінку, як він бажав її!

З темряви підійшов Іван Гора, руки його були глибоко засунуті в кишеню бекеші.

— А якщо вони Сапожкова у нас перехоплять?

— Дуже можливо. Я на світанку висилаю другу розвідку.

— Раніш, набагато раніш треба було все це робити!.. — Іван Гора витягнув руку з кишені і постукав себе кулаком по лобі. — Не справдив довір’я комуніст! Видряпаємось з цієї історії благополучно, — однаково не прощу собі… Я б такого комісара повів он за ту комору: прощавай, товаришу!

— Іване Степановичу, я стільки ж, як і ти, винен, якщо хочеш…

— Ні, ні. Ну, ходімо, давай закуримо…

Цілу ту ніч Сергій Сергійович Сапожков з п’ятьма розвідниками-охотниками кружляв по степу, сподіваючись виявити які-небудь ознаки фронту. Але степ був глухий і непроглядний. Запалювали сірника й орієнтувались по компасу. Негодовані коні потомилися, а той, на якому був нав’ючений кулемет, закульгав і тягнув поводи. Сапожков наказав злізти з коней, розгнуздати, попустити попруги. З засідельних торб дістали пшениці, насипали в шапки, почали годувати коні, поставивши їх спиною до вітру.

— Товаришу командир, я знайшов пояснення, чому ми не могли натрапити на фронт, — сказав Шаригін, як завжди вдумливо добираючи слова. — Фронт сконцентрувався… (Він змерз, губи у нього ледве ворушились). Ми підтягнули фланги в район бою, і козаки сконцентрувалися. Можливий такий факт?

— О козаки, козаки, брехливе й коварне поріддя крокодилів! Пекло і тисяча дияволів! — серйозно промовив Латугін. Троє молодих червоноармійців (мобілізовані на козачих хуторах) пирхнули зо сміху. Шаригін зараз же відповів:

— Не завжди жарт до речі, товаришу Латугін. Нахабство треба придержати в серйозних справах.

Сапожков тихо:

— Годі, хлопці, не сваріться.

Коні бряжчали вудилами, з хрустом жуючи пшеницю.

За спинами у розвідників посвистував вітер у дулах гвинтівок.

— Їж, не дурій, холеро! — крикнув Латугін, коли кінь, висмикнувши голову з шапки, став йому кланятись.

Оце недавно, на хуторі біля колодязя, де зібрались червоноармґйці, Сергій Сергійович Сапожков викликав охочих у розвідку. І першим підійшов до нього Шаригіи: «Я йду з вами», — причому не стримався, додав, хвилюючись: «Не подумайте, товаришу командир, я не з молодецтва вискакую, але, як комсомолець, свідомо, так би мовити…»

Латугін, який привів до колодязя артилерійський запряг і сміявся з червоноармійцями, почув це, побачив червоне, збуджене обличчя Шаригіна: «От, чорт кирпатий, — подумав, — ні, брешеш, не випередиш…» І, здвигнувши плечима, підійшов до Сапожкова:

— Не зайвий буду у вас, Сергію Сергійовичу? Коли так, то побіжу на батарею, відпрошусь.

Цілу дорогу він чіплявся до Шаригіна і смішив червоно армійців. Зараз його назвав нахабою, і командир зробив зауваження. Так! Латугін висипав з шапки в жменю залишки зерна, кинув його в рот:

— Язика треба добути, чого ж без толку по степу кружляти… Тоді будемо знати — де фронт сконцентрувався…

— Правильно, — підтвердив Шаригін, — слушна пропозиція.

— Ну, товариші, по конях!

Сапожков надів шапку, загнуздав коня, крекчучи, підтягнув попруги і скочив у сідло. Перед світанком стало підморожувати, і ніч була вже не така темна. Передранішнє зеленувате світло позначило каламутні краї хмар. Хлопці, наїжившись, тюпачили.

— Стій! Он вони! — Латугін, збивши шапку, через голову потягнув карабін. — Шестеро… семеро! — В зеленуватій каламуті тільки його морські очі могли побачити щось таке, чого зовсім не можна було розпізнати… — Та ні ж, чорт, — сичав він розвідникам, що з’їхались докупи. — Не туди дивишся. Он вони — ледве мріють…

Поки квапливо розв’ючували кулемет, почувся кінський тупіт, і вирізнились перебільшені, неясні обриси вершників.

— Снохачі, клади зброю, здавайся! — диким голосом закричав Латугін. Не по-кавалерійськи вдарив коня дулом карабіна і поскакав, і, доганяючи його, поскакав слідом Шаригін. «Назад, назад!» — надривався Сапожков. Козаки, що були на хвилину спинились, — видно теж розвідники, — повернули коней і почали втікати. Латугін з сідла вистрілив кілька разів; під одним, що скакав позаду (решту вже ледве було видно), кінь кинувся вбік і впав. Латугін і Шаригін закрутилися навколо чоловіка, що зіскочив. «Давай сюди, товариші!» — кликав Латугін, борюкаючись з ним біля коня на землі. Коли до нього підбігли, він уже сидів верхи на козаку і скручував йому руки. «Невеликий, а який дужий дядько…» Козак лежав ниць, щокою в снігу, і хрипів, зморшкувато зажмуривши очі.

Йому наказали встати, штовхали його, перевернули на спину. Козак почав лаятись задирливо, з викрутасами, ніби наривався, щоб його швидше кінчили. Сапожков, збліднувши, вдарив його піхвами шаблі: «Встать!» Козак, підвівши голову, дико глянув на нього, встав, похитуючись. Був він невеликий на зріст, похилий у плечах, з широкою, як сяйво, бородою, забитою снігом.

— Чиряк тобі на язик, матірщинник, куролап! — закричав на нього Сапожков. — Перед тобою командир полку, відповідай на мої запитання.

Козак потягнув за спиною скручені ременем руки. Круглими жовтими очима, повертаючи бороду, дивився на своїх переможців. Раптом облизав губи.

— Я тебе знаю, — сказав він одному з червоноармійців, рум’яному і сміхотливому, — ти Куркіну рідний племінник, не соромно тобі?

— Тю! І я тебе знаю, Якове Васильовичу…

— Якове Васильовичу, здрастуй, голубчику, — сказав Латугін, і сміхотливий червоноармієць знову пирхнув. — Чудище бородате, а ми вас цілу ніч шукаємо. Якого полку? В складі якого корпусу?

Сапожков, відсторонивши його, дістав карту й почав допит. Козак відповідав неохоче, потім, видно, зміркував, що за розмовою можна виграти час, — червонопузі трохи прохолонуть, можна буде виплутатись, — і розговорився. З його слів узнали про прорив фронту генералом Татаркіним і про те, що дальший розвиток успіху припинений доно-ставропольцями і що зараз триває кровопролитний бій під Дубівкою, куди стягаються й білі, й червоні.

Кінець ниточки був знайдений. Вирішили козака відправити в полк з одним чоловіком, решті, не шкодуючи коней, йти на Дубівку — рапортувати командуючому про прибуття Качалінського полку. І аж тоді похопились — де ж Шаригін?

— Мишко, — покликав Латугін, — заснув з кіньми?

Залишений кінь Латугіна стояв, наступивши на повід.

З-під черева Другого коня, що похилив худу шию, виднілися чудно підігнуті ноги Шаригіна. Він обхопив сідельну подушку, притулився до неї обличчям.

— Мишко! — з тривогою Латугін взяв його за плечі, потягнув до себе. — Братішка, чого дурієш?

Шаригін відхилився й важко звалився на нього. Обличчя його було землисте. Шинеля від грудей до патронташа набрякла кров’ю. Латугін опустив його на сніг, заголив білий живіт його, затулив долонею колоту рану, з якої йшла кров.

— Ти його почастував шаблею? Ех, Якове, Якове!.. — Латугін зірвав з себе шинелю й гімнастерку, від коміра роздер сорочку, скрутив її джгутом і швидко й спритно почав перев’язувати Шаригіну живіт.

— Сергію Сергійовичу, треба його на хутір везти.

— Зажди, як же…

— Що — як же!.. Я один його довезу і полоненого прижену.

На помертвілому обличчі Шаригіна виступив піт, підкочені під лоб очі ожили, до них поверталася притомність, і здивування, і страх: що таке сталося з ним, — молоде, сильне тіло його, яке ніколи не хворіло, тепер зламалось…

— Товариші, рідні, що ж мені тепер робити?

— Снігу, снігу з’їж, дурний! — Латугін щипав сніг І клав йому на губи.

Поки поралися з Шаригіним і перев’ючували кулемет з закривілого коня, вже зовсім розвиднілось, вітер гнав низькі, розтріпані хмари, з яких сіявся дрібний холоднючий дощик. За клопотом не помітили, як з півдня, разом з клубами туману, насунулись величезні скупчення кінноти.

Від тупоту її загудів степ. Риссю проходили хвилями колони вершників, запряги гармат, четверики тачанок. Розвідники дивилися на них, тримаючи коней за поводи. Втікати було пізно.

Розвідників помітили, десятків зо два верхівців відділилися від голови довжелезної колони і галопом погнали до них. Оглянувшись, Сапожков бачив, як Латугін, серйозний і зблідлий, повільно потягнув шаблю; сміхотливий червоноармієць, безтямно клацаючи затвором гвинтівки, все обличчя зібрав зморшками, наче від болю…

Передній вершник, в заломленій смушевій шапці, в плечистій бурці, що покривала до ріпиці невелику конячку, щось закричав і показав на розвідників. Сапожков вистрілив, і зараз же Латугін, падаючи на нього з сідла, схопив за руку:

— Г… но! Не стріляй! Свої!

Вони наближалися галопом. Флангові, оточуючи, стелилися на конях. Високий чоловік у бурці налетів на Сапожкова і так тріпнув за груди, що в того вилетіли ноги з обох стремен.

— Осліп!.. Що за люди, якої частини?

Чорні очі у нього крутилися, вуси наїжачились, він ледве стримувався, щоб рукояткою шаблі не стукнути наполоханого Сапожкова.

— Ми Качалінського стрілецького полку. Шукаємо зв’язку з фронтом.

— Погано ж ви шукаєте зв’язку з фронтом, коли він у вас під носом, — заспокоюючись, відповів вусатий і з тріском кинув шаблю в піхви. — Сідай, їдь з нами.

— У нас поранений, ось у чому річ…

— А боже ж ти мій, весь полк у вас такий безтолковий? Піднімай пораненого на коня, он до того здорового, — показав він на Латугіна. — А це що за герой?

— Язика взяли.

— Давай нам язика. (Сапожков заїкнувся був, що язика треба відіслати в полк). Ах, з вами трудно мені розмовляти. З вами буде розмовляти начштабу бригади, треба ж щось тямити. — Він поправив плечем бурку і пішов широкою риссю, так, наче кінь пританцьовував під ним, поблискуючи копитами, кидаючи сніг. За ним поскакали всі: і Латугін з Шаригіним, що припав до нього, і полонений козак, якому розв’язали руки і який насупився від сорому й горя б широку бороду.

Кавалеристи невимовно здивувалися з запитання Сергія Сергійовича: що це за кавалерія, що йде так швидко в похідних колонах, які вже ледве видно було крізь дощ і туман?

— Як, що за кавалерія? То ж бригада Семена Михайловича Будьонного.

— Відпочили трошки, Даріє Дмитрівно? Чогось личко заклопотане? Зранку, мабуть, нічого й не їли? Так, так. А я ціле відро молока надоїв. Побіг би, слово честі, приніс, — червоноармійці все з’їли. Хліба ми накришили і втрьох змаламурили. Здорово животи понапихали…

Кузьму Кузьмича розпирало від надміру життя. Даша не могла дивитися на його обличчя, оббрите наголо, — таке воно було непристойне: маленьке, метушливе підборіддя і рот, такий одвертйй і голий, наче сам просився, щоб його прикрили… Даша прокинулась пізно, ні в хаті, ні на дворі нікого вже не було. В повітрі пахло відлигою, хлівами, за очеретяні покрівлі зачіплювались клапті туману, Кузьма Кузьмич побачив її з сусіднього двору, швиденько переліз через тин і давай круг неї притупувати, потираючи маленькі брудні руки.

— По-перше, все гаразд, благополучно, Даріє Дмитрівно… Чоловік ваш на тому березі ставу. Ви зволили міцно спати, не чули, — була перестрілка. Козачкй хотіли нас поскубти, ми їх так стукнули — вони стрімголов назад у станицю. Поки що окопуємось… Бігав я на батарею, — Карл Моор ще не повернувся з розвідки. Проїжджала з бочкою Онися — сама на себе не схожа, губи стиснені, ніс гострий, не захотіла зі мною розмовляти. Такий огляд зовнішніх подій. Щодо вас, — беріть відро, налийте в ківшик теплої води з чавуна, ходім доїти корову. Нічого нема більш заспокійливого для душі й тіла, особливо для мрійної інтелігентки, як дотик до коров’ячих дійок.

Даша засміялась. Але він наполягав:

— Шіллер — Шіллером, а з вашого двору хазяї десь чкурнули. Покинули скотину не напоєну, не нагодовану, не видоєну. Це непорядок. Ходімо за відром.

— Я ж не вмію, Кузьмо Кузьмичу.

— От типова відповідь. Нічого ви не вміли, Дарів Дмитрівно, голки держати не вміли, чоловіка через невміння мало не втратили навіки. А ось ми надоїмо молока, я вас навчу, як учиняти молочні млинці, на трісках яєчню смажити. Прийде Іван Ілліч, голодний, як звір, І красуня дружина подасть йому сковорідку, на ній сало шкварчить, як скажене. Він накинеться, а ви йому ще — млинців! Сідаєте навпроти і дивитесь на нього з спокійною усмішкою, і вона йому здається загадковою, як у Джіоконди, Ось які жінки у командирів Червоної Армії!

Кузьма Кузьмич наполіг на своєму, — коли вже вганялась йому ідея яка-небудь, як колючка в голову, краще було з ним погодитись. В напівтемному хліві Даша, підібравши спідницю, присіла під коровою, — та не штовхнула рогом і не пацнула ногою. Даша помила теплою водою вим’я і почала тягти за пошерхлі дійки, як учив Кузьма Кузьмич, що присів ззаду, їй було страшно, що вони одірвуться, а він повторював: «Енергійніше, не бійтеся». Широка корова обернула голову і шумно дихнула на Дашу гарячим і добрим диханням. Тоненькі цівки молока, що пахли дитинством, дзвеніли об відро. Це був безсловесний, «низенький», «добрий» світ, про який Даша до цього часу не мала уявлення. Вона так і сказала Кузьмі Кузьмичу — пошепки. Він — за її спиною — теж пошепки:

— Тільки про це ви нікому не кажіть, сміятись будуть: Дарія Дмитрівна в корівнику відкрила світ незнаний! Стомились пальці?

— Страшенно.

— Пустіть… — Він присів на її місце: — Ось як треба, ось як треба… Ай, ай, ай, ось вона, російська інтелігенція! Шукали вічних істин, а знайшли корову…

— Слухайте, а ви самі…

— Я? — від обурення він аж перестав доїти.

— Сидите під коровою і філософствуєте.

— Душенько, ви з колишнім попом краще не заходьте в суперечку.

Він узяв відро і разом з Дашею пішов з корівника в хату. Там він почав колоти тріски.

— Філософствування є гультяйство думок. Йоганн Георг Гаман, прозваний північним магом, твердив: «Наше власне буття й існування інших предметів поза нами ніяк доведені бути не можуть і вимагають тільки віри…» А якщо віри нема, значить, і світу нема? І вас, і мене нема? І не тріска це, а — ніщо? На цьому нічому яєчню будемо смажити?

Він поклав тріски на припічок, з печі вигріб кілька жаринок і почав роздмухувати їх.

— Інша річ — філософія життя, Даріє Дмитрівно. Вивчи життя, пізнай його і опануй… Без втручання високого розуму життя йде злими шляхами. Існування моє є факт цілком незаперечний і особисто для мене надзвичайно важливий. І тому що я товариський і цікавий, то хочу все бачити і все зрозуміти. І скоро зрозумію багато чого з того, що робиться навколо нас, і з нами самими, бо це — не стихія, а керується людським розумом. Я от не можу добитися поговорити з нашим комісаром. А мені б не з ним, мені б з людиною в цивільному піджачку, з отакенною головою, посидіти б годинку… Даріє Дмитрівно, побіжіть на двір, там далі — комірчина, я її давно нагледів і навіть замок на дверях зламав. Принесіть борошна — ну, пригорщ зо дві…

Сніданок був готовий. Замість Івана Ілліча, якого Да- ша ждала з хвилини на хвилину, до хати вбіг червоноармієць з гвинтівкою і напханим підсумком:

— Командир наказав, запрягай, укладайся… Збирай барахло! — Він потягнув носом, зсунув шапку на потилицю, придержуючи гвинтівку, підійшов до печі, взяв із сковороди, скільки міг захопити, гарячих млинців, ніяково шморгнув носом і пішов.

— Товаришу, — крикнула Даша, — товаришу, а що трапилось?

— Як що трапилось? Гляньте на вулицю…

Зовсім близько, мабуть, на подвір’ї, так рвонуло, що вилетіли шибки в обох маленьких віконцях.

План грудневого наступу на Царицин був розроблений військовими спеціалістами в ставці Денікіна. На величезну важливість оволодіння цим містом вказував один з наймолодших генералів, барон Врангель. Отаман Краснов прийняв план, На допомогу Донській армії була послана дивізія під командою Май-Маєвського, що звільнилася після розгрому червоних на Північному Кавказі. Вона була підсилена найкращими бойовими частинами корніловців, марковців і дроздовців. Май-Маєвський рушив через Донбас, щоб прикрити тил Донської армії, яка була відкрита для ударів з заходу, з боку України, і на своїх північних кордонах залишила тільки сильні заслони. П’ятдесят тисяч добірного Донського війська попрямувало до Царицина.

В той же час Ставка головного командування червоних армій республіки розробляла план зустрічного наступу. Восьма і Дев’ята червоні армії, які стояли на північній границі Донської області, вторглися в неї по обидва боки Дону, притискали красновських білокозаків до штиків Десятої і спільно перемелювали Донську армію в царицинських степах. Розгромивши її, червоні армії поверталися на сто вісімдесят градусів і рухались на захід, до Дніпра, очищали Україну від петлюрівців.

У цьому плані не враховано було головне: те, що під лініями і кружечками військової карти, під сіткою знаків і цифр кипіла класова боротьба з своїми особливими законами й можливостями. Крапки і лінії були різної якості: одні могли влити нові сили в червоні полки, бригади й дивізії, другі — ослабити їх.

План головкома посилав червоні армії не в тих напрямках, які передбачались вищою стратегією громадянської війни. Рух їх з півночі на південний схід, по Дону, Хопру і Медведиці, повз вороже настроєні козацькі станиці, ослабляв сили наступу, зволікав його час, давав противникові можливість маневрувати і перестроюватись.

Такі були дальші скрадливі кроки таємгіої зради в надрах Вищої військової ради республіки, що прийняла порочний план головкома до виконання. Помилка, яку, на перший погляд наче трудно було збагнути, зросла через півроку в грізну небезпеку.

Грудневий контрнаступ червоних армій почався. Він відбувався значно далі на схід від Донбасу, де в заводських і шахтарських районах нетерпляче ждали Червону Армію, щоб підняти повстання. Але туди з півдня вдерлася дивізія Май-Маєвського з шомполами й шибеницями. Правий фланг червоного наступу опинився під загрозою. Наступ загальмувався. Всю силу удару знову, вже третій раз з серпня місяця, приймала на себе Десята армія.

Ворог був численніший, краще озброєний і з багатим постачанням. У нього був злобний наступальний порив. Сили були дуже нерівні. Царицин послав на фронт останнє поповнення, все, що міг, — п’ять тисяч робітників. На допомогу прийшла творчість революції.

Французький народ в 1792 році, голодний, роззутий, озброєний саморобними піками, для того щоб перемогтй навчені війська європейської коаліції, придумав ураганний артилерійський вогонь і, всупереч усім військовим статутам, масову атаку піхоти проти знаменитих каре короля Фрідріха.

Російський народ створив нові форми ррганізації кінної бойової частини. Такою була бригада Семена Будьонного, що вийшла з Сальських степів. Не в самій лише хоробрості полягала її сила. Білокозаки теж уміли рубати до сідла. Від обозного бороданя до прапороносця з вусами на чверть будьоннівська бригада була спаяна вірністю і дисципліною. її ескадрони, її взводи формувались з односельців. Бійці, які колись разом ловили метеликів у степу, йшли поруч на конях. Сини, племінники — в строю; батьки, дядьки — на тачанках і в обозі. З того першого дня, коли Семен Будьонний вивів з станиці Платовської загін на три сотні шабель, і по цей день у них не було жодного вйпадку дезертирства… Та й куди б од’— їхав такий боєць? Не до себе ж у станицю або на хутір — на ганьбу й на суд.

За звичаєм, не написаним у статуті, в бригаді було два суди; офіціальний — трибунальський і неофіціальний — товариський. Бійця, який провинився, — чи схибнув у бою, чи не виконав наказу, чи наважилась рука на чуже добро, — судив трибунал. А крім трибуналу, в окремих випадках, бійці самі судили винних. Збиралися де-небудь далі від очей, смерком, і починали свій суд над цією людиною. І траплялося так, що трибунал, беручи до уваги одне та друге, виправдає, а товариський суд розсудить суворіше, і людина пропадала, і не було в кого допитатися про її долю.

За новим, і знову ж таки ні в яких польових статутах не написаним правилом був влаштований бойовий порядок. Ескадрон розвертався для атаки лавою в два ряди. Попереду йшли досвідчені рубаки з важкою рукою, звичайно кавалеристи старої служби, — бували в них такі удари, що ворожий кінь виносив на собі тільки нижню половину хазяйського тулуба. За ними скакали вправні стрільці з наганами й карабінами, кожен охороняючи в бою свого переднього. Передні, під завісою вогню товаришів, сміливо й не оглядаючись, врізувались з клинками в противника, і ще не було випадку, щоб ворожа кіннота, навіть удвоє і втроє сильніша чисельністю, могла витримати таку, злиту з окремих осмислених ланок, зосереджену атаку будьоннівців.

Хутір горів у багатьох місцях. Валував дим серед скупчених покрівель, вибивалося полум’я, викидаючи під низько летючі хмари іскри й віхті палаючої соломи. Голуби, кружляючи, падали у вогонь. По хлівах мукала скотина. Розламавши пліт, вирвався племінний бугай і, ревучи, метався по вулиці. Жінки з дітьми на руках вибігали з палаючих хат, шукаючи — куди їм заховатися. З боку станиці, з-за горбів, била й била козача артилерія.

Десь опівдні звідти показались перші цепи пластунів, рідкими цятками на великому просторі, маючи намір охопити й оточити палаючий хутір і загнати в вогонь Качалінський полк, що сидів у нашвидку викопаних окопах. Вони починалися від кузні — від краю хутора, тяглися по березі ставка, де гранатами був зірваний лід, і загинались до вітряка на могилі.

Вздовж окопів їхали верхи Телєгін і Іван Гора, за ними — вістовий комісара Горпина, в заломленій, як вона перейняла це від козаків, смушевій шапці. Коло відділення, що сиділо по пояс у вузенькій канавці, наїжившись під такою погодою, або коло кулеметної обслуги спинялися: Іван Ілліч — рум’яний, з веселими очима, Іван Гора — потемнілий і змарнілий на обличчі від нічних переживань, але тепер уже спокійніший, коли ясна стала обстановка. Телєгін поправлявся в сідлі, рукою в рукавичці проводив по губах, наче для того, щоб зігнати з них усмішку, і говорив, ловлячи тишу серед гуркоту розривів:

— Товариші, вам надається можливість завдати ворогові кривавої втрати. Стріляти без паніки, спокійно, вибираючи, — по кулі на людину: такої стрільби ми з комісаром ждемо від вас. В штикову контратаку переходити дружно, люто… Наказую — не відступати ні при яких обставинах.

Комісар, Іван Гора, мотнувши головою, вигукував:

— Хай живе товариш Ленін! Хай похилиться і повалиться світовий капіталізм!

Сказавши, їхали до другої групи бійців. Об’їхавши весь фронт, злізли з коней коло вітряка. Розвідка на цей час встановила, що за ніч у станицю увійшли великі сили козаків. З того, як вони прожогом наступали, можна було зрозуміти, що поява на хуторі Кйчалінського полку захопила їх зненацька при виконанні якогось іншого завдання і що вони, видно, вирішили змести червоних з шляху одним ударом.

Під дахом вітряка свистав вітер, порипували дерев’яні шестерні, домовито пахло борошном і мишами. Іван Гора, важко зітхаючи, нема-нема та й висувався поміж відірваними дошками, поглядав, чи не з’явиться в бурому степу на сході Сергій Сергійович. Телєгін, що кричав унизу в телефон, вибіг по прямовисній драбині.

— Повторюємо царицинську операцію! — збуджено промовив він, піднімаючи бінокль.

— Яка там у чорта операція, оточені, як барани… А я тобі кажу — убили його, вже ж друга година.

— Сергія Сергійовича не так-то легко вбити…

— А чого ти такий веселий?..

— Битися треба весело, Іване Степановичу.

Дим від соломи, що горіла на токах, слався низько над землею в бік наступаючих. Тепер можна було розрізнити окремі перебігаючі постаті. Передові застави, відстрілюючись, одійшли до окопів. Весь фронт Качалінського полку, що оперезав неправильною підковою палаючий хутір, причаївся.

— Ага! Лягають! — крикнув Телєгін. — Нерви не витримали, жовтороті. Дивись, дивись — лягають цепи… Іване Степановичу, біжи, Христа ради, скажи серйозніше, щоб не стріляти… Без мого наказу жодного пострілу.

— Комісар! — навмисне злякано крикнув Байков. — Обслуга по місцях!

Обслуга першої гармати: Байков, Задуйвітер, Гагін і Онися — піднощиця — підхопились і стали на місця. З-за глиняної стіни обгорілої хати показався Іван Гора, на крок позад нього — Горпина. Вони йшли до відділення, що прикривало батарею. Іван Гора почав говорити до червоноармійців. Горпина, випростана, як прут, стояла поруч з ним, тримаючи в опущеній руці наган.

— … без окремого наказу — якнайсуворіше — жодного пострілу, — зачувся наполегливий голос Івана Гори. — Товариші, попереджаю, за непослух — розстріл на місці…

Байков тріпнув бородою, що посивіла від краплин дощу.

— Братва, бійся цієї жінки з наганом, застрелить — оком не кліпне…

Онися відповіла:

— Чого ти з неї смієшся? Горпина правильний товариш…

Іван Гора повернув до гармати, такий серйозний, що обслуга завмерла. Горпина йшла, як прив’язана, крок у крок за чоловіком. Перша гармата стояла на незвичайній сйоруді із збитих дощок, коліс від воза, кругом валялись пилки, сокири, тріски. Іван Гора глянув на цю дивовижу, — кліпав, кліпав, спитав:

— Це що ж таке?

— Нашвинахід, товаришу комісар, — відповів Байков. — Ніби морська поворотна башта…

— Колеса од воза нащо?

— Щоб швидше повертати гармату. Корисна річ…

— Так, так, так. — Іван Гора пішов далі, Горпина — слідом. Байков повів оком на неї:

— В одній з нею драматичній трупі, товариші, а комісара не боюсь — її боюсь… Очі круглі, як у миші, ну — ніякого жалю… Ех, жінки, жінки, за що воюємо!..

— Даріє Дмитрівно, відніс… На вітряк не пустили… Він зверху мені покивав: «Та невже сама Дашенька пекла?» — «Сама, — кажу, — та жаль — холодні…» — «А я, — каже, — холодні млинці більше люблю… Передай їй тисячу поцілунків…»

Це ви все вигадали.

— Їй-богу, ні… Пригоду чули? Наш Іванов, ну — лікар, так злякався, хлопчина, — блювота, кольки… Комісар розлютився: «Поправити йому нерви!» Наказав роздягти і біля колодязя облити водою… Чуєте, верещить, третю баддю на нього ллють… Сміха! А я теж боягуз, Даріє Дмитрівно…

Даша, мов у клітці, ходила од вікна до дверей у хаті, де були розкладені перев’язочні матеріали і вже пахло карболкою і йодоформом. Кузьма Кузьмич крутився біля неї.

— До мене один сон прив’язався, мало не щоночі сниться: в руках гвинтівка, серце трясеться, як ганчірочка, і я стріляю, я натискаю з усієї сили на цю саму собачку, і весь би я так і вліз у цю прокляту гвинтівку, а вона не то що стріляє, а ледве-ледве спускається курок, димок помаленьку повзе з дула, а той — в кого стріляю — без обличчя, — ніколи обличчя не бачив, — насувається, розширюється… Тьху9 яка гидота!

— Чому так тихо? — спитала Даша, хруснула пальцями і спинилась коло вікна… Уже починались ранні сутінки… Пожежі пригасали. Розривів і надривного свисту снарядів більше не було чути. Стрільба з гвинтівок вщухала. Козачі цепи присунулись, підповзли, — вони майже оточили хутір. Даша відвернулась од вікна і знову йЬчала ходити. — Буде багато поранених. Як ми справимось?

— Комісар пришле Горпину, це велика підмога. Слухайте, я у нього й Онисю випросив: «їй, — кажу, — не місце коло гармати, з чистої романтики вона — коло гармати…» Так от, мій сон, — що це таке?

— Ви правду скажіть — Іван Ілліч здоровий? Все гаразд?

— Висунувся до мене в діру на даху, — рот до вух. Абсолютно впевнений у перемозі…

— Ах! — Даша стріпнула головою. Треба було примусити себе не думати про ці. тисячі чоловіків, що підповзають, як звірі. Однаково — цього не зрозуміти… Вона з усієї сили, наче казкове страховище за вірьовку, тягла свою уяву сюди, на ці дрібні предмети, покладені на столі: бинти, склянки, хірургічні інструменти… «От йоду мало, це жахливо!» Уява м’яко скорилась і непомітно, якимись невловимими пролазками знову опинялась там, розширивши очі, як два озера… «Чому, чому цим людям так треба вбивати всіх невинних, всіх хороших, любимих? Ненависть, — що може бути страшніше в людині?» Ненависть оточувала Дашу, підступала — вичікуюча, невблаганна, — щоб вгородити штик, за який судорожно вхопишся пальцями…

— Ні, це просто безсоромно — так, — сказала Даша. — І дикий погляд її розкритих очей злякав Кузьму Кузьмича. — Ну, чого на мене дивитесь? Мені млосно, розумієте, так само, як нашому лікареві… Не можу стерпіти ненависті… Делікатно вихована? Ну й подавіться цим… — Вона безцільно переставляла пляшечки й пакетики: — Теж не розумію — навіщо мені якийсь сон почали розказувати…

— Ага, Даріє Дмитрівно, справджений сон… Є ненависть, яка очищає, як любов… Ненависть — як вранішня зірка на високому чолі… Є ненависть утробна, звіряча, кам’яна, — ото її ви й боїтеся… Я теж жахнувся, пам’ятаю, в чотирнадцятому році… розказували: росіян застала мобілізація за кордоном. Кинулись до останнього поїзда… Дітям маленьким ручки одбивали вагонними дверима німецькі кондуктори. А сон ось до чого, — я його комісарові не розказував би, нікому, крім вас, — і то вже в таку хвилину. Безсилий я, скінчилась моя подорож по землі. — Він несподівано схлипнув. — Гвинтівка моя нб стріляє, а тільки шипить.

— Ненавиджу! — раптом крикнула Даша і пучкою стала бити себе в груди. — Я бачила, я знаю ці обличчя: очі вбивців, які ще не вбили, прищі на щоках від хтивості, одвислі підборіддя… Сволота! Тупі, темні… Таким нема, нема місця на землі!..

— Спокійно, спокійно, Даріє Дмитрівно. Давайте краще подивимось, чи закипіла вода в чавуні?

Даша швидко підійшла до вікна, — в сизих сутінках пробігали, нагнувшись, червоноармійці з гвинтівками, спрямованими, як в атаку. Вона розгляділа навіть обличчя, напружені до зморщок. Один спіткнувся, падаючи, пробіг і, махнувши руками, випростався, обернувся, вишкірив зуби.

В степу злетіла ракета, розкинула зелені яскраві вогні. Повільно падаючи, вони освітили пригнуті сірі спини в окопах і близько — сажнів за двісті, не більш, — постаті пластунів, що підводились. Між ними біг чоловік, крутячи над головою шаблею. Вогні погасли. В чорній темряві, що запанувала на мить, почався крик, посилюючись, як грозовий вітер: «Урра-а-а-а!..»

Телєгін зняв шапку, провів долонею по мокрому волоссі. Все, що можна було продумати, передбачити і зробити, — зроблено. Тепер починалась психологія бою. Ворог був, напевне, разів у чотири сильніший, якщо вважати скупчення його резервів, ледве видних у бінокль. Придивляючись, він по самі плечі висунувся в пролом у даху.

Раптом хутір оперезався вогнем пострілів. У Івана Ілліча все попливло в очах… То там, то там по окопах збивалися купки людей… Він почав був шукати шапку: «Чорт, загубив таку шапку…» І потім опинився вже внизу й побіг з могили до окопів.

Перша козача атака майже всюди відхлинула, лише біля кузні, як і передбачав Іван Ілліч, бій розгорався. Там була купа людей, дикі крики, рвалися гранати. Він добіг до земляної стіни сарая, де знаходився резерв, але його там не було, — червоноармійці, не витримавши, розпорядилися самі й кинулись до куані на підмогу. Туди ж біг підтюпцем, зігнувшись під вагою мішка з гранатами, Іван Гора…

— Комісар! — крикнув Іван Ілліч. — Що робиться! Непорядок! Не можна так.

Іван Гора тільки повернув до нього лютого носа з-під мішка. Через два кроки Іван Ілліч побачив Дашу, — вона йшла у ворота, підтримуючи бійця, що стрибав на одній нозі. Іван Ілліч зупинився… Підняв руку з розчепіреними пальцями: «Так, — сказав він, — так от я чого йшов…» Обернувся й побіг назад до батареї.

— На батареї все благополучно?

— Як у господа бога в свято. Здрастуйте, Іване Іллічу.

— Товариші, — шрапнель… По резервах!..

Вилізши поблизу на дах, Іван Ілліч влип очима в бінокль. Резерви, які він недавно помітив з вітряка, наближалися густими масами. Він закричав з даху:

— Швидкий вогонь!

В свинцевих сутінках почали спалахувати один за одним шрапнельні розриви. Ряди наступаючих шарахались і йшли. Все нижче й нижче лопали шрапнелі над головами їх, — цепи йшли. Злетіла ракета й повисла, як змія, вогненними голівками над рядами олов’яних солдатиків, осяваючи їх молодецький подвиг: погуляйте, братики, сьогодні на більшовицьких кісточках… І тільки погасла — з правого боку на сході злетіло підряд три ракети, що розсипались червоними вогнями, каламутними й зловісними, по всьому небу. Телєгін закричав:

— Відповісти ракетами: три червоних підряд!

Будьоннівці, підійшовши в сутінках руслом плоского яру, кинулись на ліве крило наступаючих несподівано і з такою злістю, що за хвилину ряди пластунів були зім’яті, збиті, і почалося те страшне для піхоти при зустрічі з кіннотою, від чого немає порятунку. — рубання втікаючих. Вогні ракет, що піднімалися з хутора, освітлювали степ, де всюди — смерть від свистячого клинка. Люди, біжачи, кидали зброю, закривали голову руками, — їх наздоганяла чорна тінь від коня і вершника, і будьоннівський кавалерист, — пружинячи на стременах, відхиляючись на лівий бік, з усього розмаху рубав, і котилося козаче тіло під кінські копита.

Будьонний, коли побачив, що вже по всьому полю козачі маси збиті і втікають, придержав коня і підняв шаблю: «До мене!» З півсотнею, що з’їхалаєь до нього, він повернув і поскакав до хутора. Кінь під ним був баский, Семен Михайлович скакав, відкинувшись у сідлі, тримаючи клинок опущеним до стремена, щоб відпочила рука, сріблясту смушеву шапку зсунув на потилицю, щоб вітер освіжав спітніле обличчя й вільно гуляв по вусах. Кавалеристам доводилось, щоб встигнути за ним, шпорити коней. Проскакали по березі ставка, де в ополонках відбивалися падаючі зірки ракет. Якісь люди кидались від вершників і прилягали до землі. Не звертаючи на них уваги, Семен Михайлович вказав шаблею туди, де коло кузні все ще не могли розчепитися пластуни з качалінцями: та і друга сторона по кілька разів кидалась в штики, відступала і залягала.

Будьоннівська півсотня розсипалась лавою і, попустивши повіддя, дивлячись на сріблясту шапку, що підстрибувала попереду, налетіла від ставка з пагорка на пластунів, — ні кулеметна черга, ні постріли, ні наставлені штики не могли спинити коней, що хропли від натуги. Що потрапило під клинки — було порубано. Семен Михайлович раптово спинив коня аж на вулиці хутора.

До нього поквапливо йшов Телєгін. Семен Михайлович не зразу відповів йому; хустинкою витер лезо, хустинку цю кинув на землю, поклав у піхви велику, з мідною рукояткою, шаблю і, піднісши до скроні пряму долоню, сказав:

— Здрастуйте, товаришу, з ким я говорю? З командиром полку?.. З вами говорить командуючий групою комбриг Будьонний. Наказую вам: залишити одну роту для охорони обозу й ранених, з рештою сил і з артилерією негайно наступати до станиці, зайняти її і очистити від білокозаків.

— Слухаю, буде виконано…

— Хвилинку, товаришу…

Він зіскочив з коня, підсунув долоню під попругу, вдарив пальцями по губах коня, що намагався вхопити його за рукав, і подав руку Іванові Іллічу:

— Втрати великі?

— Ні, не великі.

— Це добре. А що — продержалися б своїми силами, якби не ми?

— Та продержалися б, чого ж, вогнеприпасів досить.

— Це добре. Ідіть.

— Болі в животі остаточно минули, Онисю Костянтинівно, я навіть не почуваю — де у мене живіт… Так воно неконструктивно влаштовано, — найсерйозніший апарат, і ніякого захисту… Шабля увігналась не більш як на вершок — і така руйнація… така руйнація… Напитись дайте…

Онися сиділа коло нього — стомлена, мовчазна. Госпіталь містився тепер у станиці, в двоповерховому цегляному будинку. В ньому залишались тільки легкопоранені та ті, яких трудно було везти, всіх інших кілька днів тоту евакуювали в Царицин. Шаригін помирав. Так йому не хотілось помирати, так було жаль життя, що Онися замучилася з ним. Вона вже не втішала його, тільки сиділа коло ліжка і слухала.

Онися встала, щоб набрати кухлем води з відра і дати йому напитись. Обличчя його палало. Великі сині, як у дитини, очі не відриваючись стежили за Онисею. Вона була одягнена по-жіночому: в білий халат; золоте волосся, яке йому часто снилося, було заплетене в косу й обкручене круг голови. Він боявся, що вона піде, тоді — тільки закинути голову на подушку, зціпити зуби і слухати нерівні удари крові, що стукають у скронях. Він говорив безперестанку. Думки його спалахували, як у догораючому каганці вогонь гнота, — то лизне по краях, і підніметься, і яскраво освітить, то пригасне і зачадить.

— Некрасива ви тоді були, Онисю Костянтинівно, старша вдвоє здавалися… Підіпре рукою щоку й дивиться, нічого не бачить, — в очах темно від горя… Але я не жалісливий, це я в собі витравив. Жалісливі люди — найбільш черстві. Треба один тільки раз в житті пожаліти..» І стоп! вимкнув рубильника… Серце давай на ковадло, та ще раз його — в розжарене вугілля, та знову під молот… Такі повинні бути комсомольці… Я тоді на пароплаві зібрав секретну нараду і товаришам роз’яснив, що негідно борцям за революцію вас чіпати… Латугін тоді ляпнув про посудницю… Ах, Латугін, Латугін! Зовсім не треба цього вам, Онисю Костянтинівно… Підібрала вас революція. Налились ви красою, — не для нього ж… Це ж тупик… Питання це треба ставити, треба боротися за це питання…

Вогник його лизнув краї життя, зміряв близьку темряву і пригас. Шаригін провів по губах сухим язиком. Онися піднесла йому кухоль. Він знову заговорив:

— Я знаю, за що вмираю, у мене це не викликає сумнівів… Хочеться мені, щоб ви про мене пам’ятали… Я з Петрограда, з Васильєвського острова. Тато мій столяр, я в ремісничому вчився, у тата працював… Він струже — я стружу, він струже — я стружу… Обидва мовчимо і мовчимо… Пішов я працювати на Балтійський суднобудівельний… Там відкрилось мені найголовніше — для чого я існую… Почалась гарячка думок, нетерплячка. Високе звабило, внизу вже ані години несила залишатися… Ну, а там війна, призвали у флот, — від злості зуби в роті кришилися… Як ви не можете зрозуміти, Онисю Костянтинівно, що побачив я живу людину, яку ми самі видумали, завоювали, самі зробили. Та як же — пустити вас знову блукати з похиленою головою?.. Навіщо тоді революція? Неправильно це… Ви повинні бути актрисою… Я щовечора коло того сарая крутився, бачив, чув… «О ради бога! Задля всякого милосердя… Покинута, покинута…» Будете фронти потрясати… Скінчиться громадянська війна — станете світовою актрисою… Цією дорогою вам іти… Слабість вам ні до чого… Він вам буде співати, а ви не слухайте, Онисю Костянтинівно, хочеться мені вам довести: на особисте життя ви прав не маєте. Мила… Чого ви відвернулись? Відпочину, нагадаюсь, ще хочу сказати… Щось я проминув, один важливий доказ…

Голова його закачалась на подушці, потім він затих і мовчав так довго, що Онися близько нахилилася: зіниць у нього не було видно крізь напіврозплющені повіки. Не його балачки, а в журбі закочені очі вразили Онисине серце. їй стало зрозуміло все, що він намагався їй висловити гарячковими й невиразними словами. Мабуть, ті двоє маленьких так само тоді кликали її, налякавшись вогню, що зашумів навколо їх скирточки, де вони сіли близенько одне коло одного. Онися з того часу жодного разу не згадувала дитячих облич, боялася цього, — а зараз вони, наче живі, випливли перед нею: Петрик — чотирилітній і меншенька — Ганька, кучеряві, товстощокі, сміхотливі, з маленькими носиками… І тепер цей, третій, кликав її. З ним вона попрощається, його вона випровадить.

Онися тихенько пригладжувала його залежане волосся. Повіки його тремтіли. І вона бачила, що синюваті плями розливаються по скронях його…

XIV

Головнокомандуючий Денікін щоп’ятниці увечері грав у вінт у Катерини Олексіївни Квашніної, своєї далекої родички по матері. Цей вінт почався ще в дев’яностих роках, коли Антон Іванович учився в академії і наймав кімнату у Катерини Олексіївни на 5-й лінії Васильєвського острова в чепурній — по-петербурзькому — квартирі її у півпідвалі. З того часу з чотирьох постійних партнерів живими залишились тільки їх двоє, закинені жорстокими часами в Катеринодар, де Антон Іванович, з волі божої, став на чолі збройних білих сил, а Катерина Олексіївна, що втекла з Петербурга на початку вісімнадцятого року, скромно проживала тут з своєю дочкою — теж Катериною Олексіївною — молодшою.

Головнокомандуючий не раз пропонував їй під тим чи іншим приводом допомогу, але вона відповідала: «Краще, щоб це не стояло між нами, Антоне Івановичу, — гроші псують дружбу». Вона брала додому коректури видань Інформаційного агентства, і, крім того, у неї з дочкою залишалися деякі цінні дрібнички на чорний день.

Вечір п’ятниці був священним, ніхто, навіть начальник штабу, генерал Романовський, не смів відривати головнокомандуючого від традиційного вінта. Рівно о дванадцятій годині коло дерев’яного непоказного будиночка з ворітьми — у віддаленій степовій частині міста — спинялася одноколісна коляска з піднятим шкіряним верхом. Головнокомадуючий наказував кучерові, — бородачеві з «Георгіями» на всі груди, — приїхати за ним опівночі, повільним кроком входив у хвіртку і піднімався на ганок, де вже самі собою відчинялися перед ним двері.

Шпиги, яких щоп’ятниці посилав сюди начальник контррозвідки, старались не потрапляти на очі головнокомандуючому. Один, сидячи на даху, ховався за комином, другий — за старою пірамідальною тополею, на Другім боці вулиці, і ще двоє — у дворі, за смітником. Денікін, як військова людина, терпіти не міг шпигів. Одного разу, з картами в руках, він розказав з приводу цієї сумної необхідності історію про покійного государя. Микола II любив самотні прогулянки в царськосельському парку. Шпигів садовили зранку за куртинами й кущами вздовж стежок, де міг пройти цар. Взимку їх замітало снігом і зовсім не було видно. Походжаючи одного разу, він почув, як за спиною його залунав хрипкий голос з-за куща: «Сьомий номер пройшов». Миколі було дуже прикро, — чому саме він проходить у шпигів під кличкою «сьомий», — і усунув з посади начальника охорони, після чого його іменували вже «номером першим».

Увійшовши в малесеньку прихожу, де горіла свічка, Денікін скидав шкіряні калоші з мідними задками, знімав, — завжди сам, без нічиєї допомоги, — простору солдатського сукна шинелю на малиновій підкладці, пригладжував поріділе й зачесане назад волосся свинцевого відтінку і підходив до ручки Катерини Олексіївни. Він брав у свої руки й ласкаво тріпав гарненьку, кволу ручку Катерини Олексіївни молодшої і вітався коротко й лагідно: «Здрастуйте, панове», — з іншими двома партнерами: своїм ад’ютантом, князем Лобановим-Ростовським і з Василем Васильовичем Струпе, колишнім начальником відділу якогось з міністерств, старим петербуржцем, надзвичайно приємною людиною.

У вітальні вже був розкритий стіл з двома свічками і віялом розкинутими картами на зеленому сукні. Навіть палички крейди і круглі щіточки були традиційні, як у ті світлі роки, на Васильєвському.

Катерина Олексіївна, в чорному приношеному платті, завжди весела, дуже маленька на зріст, з перебільшено повною нижньою частиною тіла, котилася на коротеньких ніжках до стола. Кругле обличчя її сміялося, великий рот шепелявив. Через її непосидючість під нею безперестану рипів старий гнутий стілець, під який вона ставила ослінчика для ніг. Перш ніж витягнути карту, щоб розміститися за столом, вона загадувала, і щоразу так випадало, що її партнером був головнокомандуючий. Вона весело плескала в пухлі долоні перед своїм носом:

— От бачите, панове, я загадала… Катю, ми знову з Антоном Івановичем…

— Чудово, — похмурим голосом «говорив Василь Васильович Струпе, сідаючи і вибираючи собі крейду і щіточку.

Василь Васильович — урівноважений, всезнаючий, дотепний скептик, з худорлявим, суворим обличчям, що рано постарілось, був надзвичайно небезпечним суперником у вінт і, як усі петербуржці, ставився з серйозною вишуканістю до цієї гри.

— Чудово, як сказав один титулярний радник, віддаючи всі козирі, — повторював він, і пещені пальці його з твердими нігтями швидко починали тасувати колоду.

Четвертий партнер, князь Лобанов-Ростовський, незважаючи на молодість, був теж сильним вінтером. Цим та ще деякими особистими дорученнями головнокомандуючого обмежувались його ад’ютантські обов’язки. Для оперативних справ були інші люди, сучасної вдачі. Як усі Лобанови-Ростовські, князь був некрасивий, з видовженим лисим черепом і величним лобом при незначних рисах обличчя. Якщо не вважати одної вади — дригання довгими ногами під столом, ніби від нетерплячки по малій нужді, — князь був прекрасно вихований. Він ніколи не висловлював своєї думки; коли його про що-небудь питали — відповідав несподіваною дурістю, бо прекрасно розумів, що ні з чим путящим до нього не звернуться; був чемний без послужливості і цього літа в боях, до свого поранення і відчислення, проявив хоробрість.

Грали, ніби священнодіючи. В цьому будинку в ці години про політику і про війну не говорили, чулося тільки: «Бубна… Чирва… Без козиря… Два без козиря…» Потріскувала свічка. Диміла цигарка, покладена на край скляної попільниці. І — нарешті:

— Ну що ж, Катерино Олексіївно, віддамо?

— Жаль, ах, як жаль, Антоне Івановичу…

Катерина Олексіївна молодша сиділа тут же на плюшевому диванчику і, не підводячи голови, що-небудь плела й усміхалась. Обличчя, очі й волосся у неї були безбарвні; у згині ніжної шиї і в гарних руках почувалась невдоволена жадоба ласки. Катерина Олексіївна молодша була влюблива, їй минав двадцять шостий рік, усі її сентиментальні історії кінчалися сумно: то він, нашвидку попрощавшись, виїжджав на війну, то несподівано виявлялось, що у нього є любима жінка, і він безжалісно повідомляв про це. Тепер вона закохалась у некрасивого, але страшенно милого Лобанова-Ростовського. Він жартома упадав за нею, — це було приємно головнокомандуючому, який ставився до Катерини Олексіївни майже як до дочки. Вона старомодно мріяла про те, як він забуде у них свій портсигар, другого дня вранці, коли не буде вдома Катерини Олексіївни старшої, з’явиться перед вікном будиночка, верхи на коні, увійде, дзенькнувши шпорами, привітається (на ній чорне шерстяне плаття з білим комірцем і манжетками), попросить пробачення, і один з його легких жартів замре на губах, — придивившись до її обличчя, він зрозуміє. Вони ввійдуть у вітальню обоє схвильовані… Раптом він бере її за руки вище ліктів, притягає до себе: «Я вас не знав, — скаже схвильовано, — я вас не знав, ви інакша, ви благоуханна…» На цьому слові політ фантазії обривався… Катерина Олексіївна плела й усміхалась, не підводячи очей на князя, що сидів між двома свічками, їй було досить, що він тут, і вона почуває запах його дорогого тютюну…

Такий був маленький світ, уламочок старої Росії, де кожної п’ятниці відпочивав від тяжких турбот головнокомандуючий Денікін.

Сьогодні головнокомандуючий, проти правил, прибув з запізненням, чимось стурбований і трохи неуважний. Скидаючи калоші, він наступив на лапу котові, що крутився під ногами, — кіт заверещав гидким голосом, Лобанов-Ростовський схопив його і виніс у кухню. Катерина Олексіївна старша засміялась. Василь Васильович сказав: «Коти бувають нестерпні». Всі ждали, що Денікін пройде у вітальню. Але він задумливо почепив шинелю і продовжував стояти, пощипуючи сиву — клинчиком — борідку. Тоді обличчя всі стали серйозні, і тривожна пауза тривала, поки князь, повернувшись, не повідомив, що з котом усе гаразд…

— Ага, — сказав Денікін, — тим краще… Не будемо гаяти часу.

Грав він гірше, ніж звичайно, скидаючи не ті карти, і все обертався до вікон, хоч вони були закриті віконницями. Катерина Олексіївна молодша нишком устала, накинула шубку і вийшла на двір — перевірити, чи на місцях охорона. Шпиг, який сидів на даху за комином, де свистав колючий вітер, а вище, як божевільна, поринаючи в хмари, мчала половинка каламутного місяця, — крикнув звідти, цокочучи зубами:

— Баришня, винеси, Христа ради, горілочки…

Десь о десятій годині під’їхав автомобіль. Головнокомандуючий поклав карти, напружені очі його заблищали. Увійшов в офіцерській шинелі, перехопленій на грудях кінцями башлика, високий, рум’яний, гордовитий генерал Романовський. Знявши кашкета, сухо дзенькнув шпорами, вклонився всім одним поклоном.

— Антоне Івановичу, я за вами.

— Отже — сталося?

— Так точно, Антоне Івановичу.

Денікін заспішив:

— Я повернусь, панове, ви вже пробачте, такі обставини. — І в прихожій, не зразу потрапляючи в рукава: — Ви, князю, залишайтесь, зіграйте роберок з болваном… Значить, я не прощаюсь, Катерино Олексіївно…

Партнери повернулись до столу, але грати не хотілось, Катерина Олексіївна старша стримано зітхнула. Василь Васильович, нахмуривши густі брови, малював крейдою на сукні маленькі шибениці й чортиків. Князь підсів на диван до Катерини Олексіївни молодшої, вона розцвіла й поклала плетиво. Подригуючи ногою, він почав розказувати про те, що тут розшукав незвичайну ворожку і хоче привезти її до Антона Івановича.

— Вона бере у вас волосину, спалює її на свічці, і у неї показується піна з рота…

— Що вона вам наворожила?

— Наворожила дорогу на коні, уявіть собі, буду ранений три рази, і все скінчиться бучним весіллям.

Дригнувши обома ногами і розхитуючись, наче його трясли за плечі, князь почав давитися сміхом. Ніжна шия і маленьке вухо Катерини Олексіївни порожевіли.

— Все так тривожно, справді, — сказала Катерина Олексіївна старша, витираючи очі. — Так натягнуті нерви у всіх… Боже мій, коли ми думали, що так будемо жити…

— Так, так, малувато ми думали, — відповів Василь Васильович і намалював сокиру і плаху. — Росія — курйозна країна…

Головнокомандуючий додержав обіцянки: коли англійський годинник у футлярі тоненько продзвонив одинадцять, за вікнами заквакав автомобіль, і Антон Іванович, знову скидаючи калоші, говорив:

— Я знав, я знав, Катерино Олексіївно, що у вас сьогодні індичка з каштанами… А тому, князю дорогий, дістаньте-но у мене з автомобіля пляшечку шампанського.

Він був дуже збуджений, потирав руки, але пропозицію докінчити робер відхилив: «А бог з ним, ми з Катериною Олексіївною заздалегідь капітулюємо, рятуємо тільки честь». Він навіть узяв у Василя Васильовича з золотого портсигара цигарку й закурив, чого з ним ніколи не бувало. З вечерею заспішили. Всі пройшли в маленьку їдальню, де дві свічки м’яко, по-старовинному, освітлювали дешевенькі шпалери, а на столі — на побитих тарілочках — домашні смачні паштети й закусочка. Не було тільки любимої страви Антона Івановича — міног у гірчичному соусі. І не було звичайного спокою, коли по закінченні робера сідають за стіл, продовжуючи сперечатись: «Та ви вже мені повірте — треба було скидати піки…» Або: «Голубонько моя, та я ж знаю, що у нього на руках туз, король, дама, а ви мене під столом штовхаєте…»

Князь, почуваючи деяке напруження, самовіддано заволодів увагою, розказавши про одного двірника з петербурзької сторони, що мав таємничу силу замовляти зубний біль, опіки й бешиху, він же, між іншим, провістив німецьку війну, дивлячись у блюдечко з кофейною гущею. Згадка про війну прозвучала не зовсім доречно. Василь Васильович зараз же, взявши графинчик, налив горілки:

— Доводиться випити за те, щоб на Русі не перевелися чудодії двірники…

В цей час внесли індичку. Головнокомандуючий, відкинувшись на спинку стільця, пильно стежив, як несли це блюдо, як його поставили серед тісноти на столі, від нього піднялась пара до вогників свічок, і вони легенько захиталися.

— Тільки в Росії є такі індички, — сказав він і вибрав собі крило. Князь устав, без звуку відкубрив пляшку шампанського і налив вино в чайні склянки. Антон Іванович повільно витягнув салфетку з-за коміра, взяв склянку, встав, тримаючись за стіл, і сказав:

— Панове, я не можу втриматися, щоб не порадувати вас… Річ у тім, що сьогодні вранці французькі війська висадились в Одесі, грецькі війська зайняли Херсон і Миколаїв. Нарешті довгождана допомога союзників прийшла…

В Катеринодарі приземлився на англійському літаку чоловік, такий чудний, що в правлячих і впливових колах не знали, як і подумати: чи це таємний агент Клемансо, чи просто пройдисвіт, а може, і велике цабе. Прізвище його було французьке — Жіро, звали — Петро Петрович, по-російськи говорив без запинки, з південним акцентом; паспорт — уругвайський, хоч це вказувало не так на його національність, як на пролазливість. Приїхав він з Парижа на пароплаві, який вивантажив у Новоросійську гвинтівки, патрони та іншу зброю. Документи, пред’явлені ним військовому комендантові міста, були в блискучому порядку, це були: рекомендаційні листи від парламентських депутатів; лист від міністра віросповідань і ще один — від французької герцогині з прізвищем, яке важко було вимовити; журналістська кйртка газети «Пті парізьєн» і нарешті ділові пропозиції різних контор, що почали в той час виникати, як мухомори, на гігантських запасах різноманітних товарів і вантажів, які швидко псуються, звезених з усього світу у Францію.

Хоч скільки суши голову — нічого не можна було вдіяти: з Парижа в глухий Катеринодар, який ще зберігав сліди березневих і літніх боїв, звалився з неба шикарно одягнений, цілком європейський чоловік, у куцій шубчині з скунсовим коміром, у барвистому кашне на всі груди, з двома новенькими чемоданами і фотографічним апаратом через плече, в нечувано гарних жовтих черевиках з такими товстими підметками на ранту, що навіть військовий комендант не міг одірвати від них очей, не кажучи вже про публіку на вулиці, де Петро Петрович Жіро йшов позаду козака з його чемоданами, весело піднявши голову в елегантно насунутому світло-сірому капелюсі.

Іноземця помістили в найкращому готелі, в номері люкс, викинувши звідти приїжджого спекулянта Папрікакі разом з його дівкою. На другий день Жіро зробив візит генералу Денікіну.

Антон Іванович збентежився й вислав до нього в приймальну генерала Романовського з пробаченням, що головнокомандуючий трохи нездужає, але радий бачити у себе в місті такого цікавого гостя.

Жіро заїхав з візитом до професора Кологривова, одного з стовпів Державної думи, який групував тут навколо Денікіна атмосферу державної мислі під назвою «Національний центр». Професор Кологривов добре знав і любив Париж і продержав надзвичайно люб’язного Жіро кілька годин, з захопленням згадуючи обіди в маленьких ресторанчиках і нічні розваги на Монмартрі. Він згадував запах бульварів і, незважаючи на одвислий живіт і безладно відрослу бороду, зобразив на обличчі молоде лукавство:

— Шер амі, та що казати, а цей особливий, неповторний запах паризьких жінок!.. Ах, я готовий цілувати каміння на вулицях Парижа. Так, так, нехай це не здасться вам дивним, — в кожному росіянині ви знайдете палкого патріота Франції… Ось про що вам треба писати!..

Було вирішено: зібратися в приватному домі обмеженому колу представників «Національного центру» і за сніданком вислухати повідомлення пана Жіро про міжнародну політику.

— Шер амі! — вигукував професор Кологривов, дружньо відкручуючи гудзики на піджаку гостя, — ви побачите людей, які зрозуміли раніш ніж ви в Європі, страхітливу небезпеку червоної м’ясорубки… Більшовизм — це всеруйнуюча злоба низів, лють покидьків людства… Ви, навіть найкраїці, найрозумніші з вас, робите реверанс в бік соціалізму. Дурниця! Пошлість, о пошлість! Соціалізм є, але соціалістів нема, тому що соціалізм нездійсненний… Ми це вам доведемо! Волею історії Росія покликана бути бар’єром, об який розбиваються вічні хвилі анархії — тим самим ми, розплачуючись нашими боками, даємо можливість спокійного розвитку європейській цивілізації. Задля цього, задля порятунку Європи, всього світу від червоної примари ми простягаємо до вас руки: допоможіть же нам… Ми готові йти на які завгодно поступки, Росія принесе які завгодно жертви… Ось про що вам треба писати…

Багато клопоту було з цим сніданком: спробуй дістати в Катеринодарі що-небудь делікатне, все — сало, гусятина та свинина: не галушками ж годувати парижанина! Член «Національного центру» фон Лізе, відомий гурман, порадив меню: бульйон, пиріжки, матльот з минька в червоному вині і на третє — курку, варену без єдиної краплі води в сечовому міхурі свині. Пристойне вино дістали через спекулянта Папрікакі. Рівно о першій годині на квартирі у члена Державної думи і редактора-видавця газети «Родная земля» Шульгіна зібралося шість чоловік, включаючи Петра Петровича. Сніданок дійсно був делікатний. Коли подали каву з паленого ячменю, Жіро почав своє повідомлення:

— Кілька слів про Париж, панове… Ви його добре знали. Іноземці залишали в ньому щороку понад чотири мільярди франків золотом. Не дивно, що випари його вулиць паморочили голову навіть таким мрійникам, хто дивився на потоки пишних автомобілів з висоти мансардних вікон. На жаль, мрійників у Парижі більше нема, їхні трупи, заражаючи повітря, гниють на Соммі, в Шампані й в Арденнах. Париж більш не веселе місто, де танцюють на вулицях і регочуть на все горло з бороди короля Леопольда або з любовних невдач російського ґранддюка. Парижу і Франції бракує півтора мільйона мужчин, — вони вбиті. Париж тепер повний хлопчаків, які професіонально займаються гомосексуалізмом. На терасах кафе сумно сидять самі старики, не цікаві навіть двадцятифранковим дівчатам. По розбитих торцях деренчать таксі, побиті на Марні. В шикарні ресторани й кафе досі ще пускають американських солдатів з темпераментом застояних жеребців. Жінки! О — жінки завжди на висоті… Вони обрізали спідниці по коліна і скасували нижню білизну.

Голоси за столом:

— Ясніше, будь ласка…

— Жінки увечері — в театрі, в ресторані — прикривають зверху тільки те, що неістотне; точніше, весь їх одяг — це дві вузькі смужки матерії, на яких тримається коротенька спідниця. Весь шик у відкритих ногах, — у парижанок вони прекрасні. При чому тут нижня білизна? Для чогось же ми терпіли нестатки в окопах, чорт візьми! Але все це дрібниці. Париж сьогодні — це місто-переможець. Він похмурий, він погано заметений, але весь пронизаний тривожними і двозначними розмовами. Париж виграв світову війну, він готується виграти світову контрреволюцію.

Троє за столом тихо сказали: «Браво!» Четвертий утримався, бо був заклопотаний скачуванням хлібної кульки. П’ятий з невиразною усмішкою непевно здвигнув плечем.

— Париж сьогодні — це лігво розлюченого тигра. Клемансо прагне помсти: раніш, ніж буде підписаний мир, — а це станеться ще не скоро, — Німеччина зазнає всіх страхіть голодної блокади. У неї назавжди вирвуть зуби й обріжуть пазури. В одній приватній розмові Клемансо сказав: «Я вб’ю у німців саму надію стати чимось інакшим, крім заштатної країни. Гороху та картоплі у них вистачить, щоб не вмерти з голоду». Але, панове, п’ятдесят років тому Клемансо, крім приниження від сорому під Седаном, зазнав приниження від жаху перед Паризькою комуною. Одного разу на сніданку журналістів він поринув у спогади і розказав про своє враження, коли на Вандомському майдані побачив уламки колони великого імператора, зваленої комунарами з допомогою безлічі канатів і лебідок: «Я був вражений не самим фактом руйнування, а ідеєю, яка запалила французьких робітників зробити це. На цивілізацію насувається смертельна небезпека, її можна віддалити, але вона прийде, і прийде в той день, коли в руки народові дадуть зброю. Це буде день нашого реваншу за Седан, день, коли нам доведеться битися на два фронти…» Панове, Клемансо мав рацію: в Париж повертаються демобілізовані. Вони переступили через страхіття Вердена і Сомми, і будувати барикади та битися на вулицях для них лише розвага. По всіх шинках, збираючи коло стойки слухачів, вони кричать, що їх обдурили: ті, хто бився, дістали нашивки, хрести і протези, а ті, за кого вони бились, загребли в кишені мільярди чистими грошиками… З крикунами цокаються буржуа, розорені інфляцією. Паризькі передмістя схвильовані. Заводи спинені. Війська паризького гарнізону загадкові. В Німеччині — хаос революції, соціал-демократи ледве стримують її натиск. Угорщина не сьогодні-завтра оголосить Ради… Англія б’ється в паралічі страйків, — уряд Ллойд Джорджа старається лише лавірувати між рифами. Погляди всіх звернені на Клемансо. Він один розуміє, що смертельного удару всій європейській революції має бути завдано у вас, в Москві: італійські рибаки, коли витягають з сіті восьминога, перегризають йому зубами повітряний мішок, — щупальці його з страшними присосками повисають безсило.

За столом куйовдили волосся, знімали запітнілі окуляри. Коли Жіро спинився, щоб відкусити кінчик нової сигари, навперебій почали запитувати:

— Скільки французьких дивізій послано в Одесу?

— Французи мають намір наступати в глиб країни?

— В Парижі відомі останні невдачі красновського наступу на Царицин? Краснову буде допомога?

— Чи поділені вже сфери впливу в Росії? Зокрема, хто має намір серйозно допомагати Добровольчій армії?

Жіро повільно випустив сизий димок:

— Панове, ви питаєте мене, ніби я — Клемансо. Я — журналіст. Російським питанням зацікавились деякі газети, мене послали до вас. Питання про безпосередню допомогу військами ускладнюється. Ллойд Джордж не хоче дратувати гусей. Якщо він пошле в Новоросійськ хоч би два батальйони англійської піхоти, він втратить на додаткових виборах у парламент дві дюжини голосів. Мої останні відомості такі: Ллойд Джордж примчав у Париж на літаку, віддаючи перевагу цьому способу пересування перед можливістю злетіти в повітря, бо через шторми ЛаМанш знову повний блукаючих мін, і — це було днями — в Раді десяти висловив такі думки: сподіванка на швидке падіння більшовицького уряду не здійснилась, є відомості, що зараз більшовики сильніші, ніж будь-коли, а вплив їх на народ посилився; що навіть селяни стають на бік більшовиків. Беручи до уваги, що більшовицька Росія увійшла в свої природні кордони часів Московсько-Суздальського царства п’ятнадцятого століття і не являє ні для кого серйозної небезпеки, треба запропонувати московському урядові приїхати в Париж і стати перед Радою десяти, подібно до того, як Римська імперія скликала вождів віддалених областей, підпорядкованих Риму, з тим, іцоб ті давали їй звіт про свої дії… Ось, панове, таке становище у нас на Заході… У вас є ще які-небудь запитання?

Через кілька днів після цього сніданку (записаного професором Кологривовим в аннали) військовий комендант на доповіді у головнокомандуючого повідомив:

— Якраз навпроти готелю «Савой», ваше високопревосходительство, відкрився скупний магазин, — беруть тільки золото і брильянти, платять навіть занадто добре донськими купюрами… Маємо сумнів щодо якості грошей: надто новенькі…

— Ви завжди маєте сумнів, Віталію Віталійовичу, — сердито сказав Денікін, переглядаючи гранки воєнних зведень, — от знову нишком від мене відшмагали якогось єврея, а він, виявилось, не єврей зовсім, а орловський поміщик… Серед орловських трапляються брюнети, навіть схожі на циган… Ех, ви!..

— Винуват, затемнення найшло, ваше високопревосходительство… Так от, про магазин, — патент на нього взятий катеринославським спекулянтом Папрікакі, а ми вияснили, що справжній хазяїн, який вклав у скупне підприємство капітал сумнівної якості (тут комендант нахилився, наскільки дозволяла йому огрядність), — француз, Петрб Петрович Жіро…

Денікін кинув на стіл гранки:

— Слухайте, полковнику, ви мені тут через якісь там дрібниці, через якісь там ланцюжки, перстеньки хочете зіпсувати відносини з Францією! Що ви там ще натворили з цим магазином?

— Запечатав касу…

— Ідіть, негайно все розпечатати і попросити пробачення… І щоб…

— Слухаю…

Комендант навшпиньках виніс за двері свій живіт. Головнокомандуючий довго ще стукотів пальцями по воєнних зведеннях, сиві вуси його здригалися.

— Шахрайський народ! — сказав він, незрозуміло до кого відносячи це — до своїх чи до французів…

XV

Нове розчарування ждало Вадима Петровича на хуторі Прохолодному. Двір, де жила Катя з Красильниковими, стояв з навстіж відчиненими ворітьми, чистий сніжок замів усі сліди й лежав купкою, поточеною краплями, на порозі спорожнілої хати.

Жодна людина не захотіла сказати Вадимові Петровичу, куди виїхав Красильников з двома жінками. Був тут такий Красильников, — цього не заперечували, — але звідки він, з якого села, хто його знає, багато тут усяких людей прибивалося до батька Махна.

В хаті пахло холодною піччю, на долівці — сміття, через розбиту шибку намело снігу, під стіною — дві голих койки. На облуплених стінах навіть тіні не залишилось від Каті, що пішла звідси. Після стількох зусиль зійшлися шляхи, і от — спізнився.

Вадим Петрович сів на койку з неструганих дощок.

На цій чи на тій було у них подружнє ложе? Олексій — чоловік гарний, нахабний… «Поплакала, і годі, витри очі», — сказав він їй не грубо, — він розумний, щоб не грубіянити делікатній бариньці, — сказав весело, категорично… І кішечка принишкла, скорилась. Соромливо й охайно дозволила йому робити з собою все, що йому хочеться… Та ну ж, — не розбила, напевне, голови об стіну! — без запалу, без волі обвилась круг такого стовбура блідою повитицею, пригорнулась гіркими квіточками…

Вадим Петрович закружляв по хаті, топчучи порожні бляшанки з-під консервів. Уяво, розбещена, блудлива, брешеш! Катя боролася, не далась, залишилась вірна, чиста! О боягуз, о пошляк! Чесна, вірна — світлій пам’яті твоїй, чи що? Скажи краще: убив би ти їх обох на цій скрипучій койці? Або так: з порога глянув би на них, побачив би Катюшині очі, — твій втрачений світ: «Пробачте, — сказав би, — я, здається, тут зайвий…» От тобі, от тобі випробування на біль… Ось воно, нарешті, страшне випробування!.. Терпіти більше не можеш? Ні, можеш, можеш! Катю шукати будеш, будеш, будеш…

Криволиций Каретник, що супроводив Вадима, ждав у тачанці. Рощин вийшов за ворота, вліз у тачанку і підняв комір шинелі, захищаючись од вітру. Особистий кучер Махна, він же тілохранитель, що виконував на ходу короткі батькові вироки, — під кличкою Великий Німий, — довгий і небалакучий чолов’яга, з витягнутою, як у вигнутому дзеркалі, нижньою частиною обличчя, погнав четверик коней так, що ледве можна було сидіти, вхопившись за полудрабки тачанки.

Каретник, підстрибуючи і гепаючись, говорив фамільярно:

— Перестань рюмати, дурна голово, — батько накаже — під землею знайдемо твою жінку. Ех, матінко рідна, є за чим журитись! Баби ззовні тільки розмальовані, а всі вони — одна сира матерія! Одна зараза… Плюнь на свою, не піде вона від нього, — Альошка Красильников три вози їй добра награбував… Перший у роті мародер, — його щастя, що вчасно втік…

Вадим Петрович, ховаючись до брів у піднятий комір, повторював у думці: «Можеш, можеш. Це початок, тільки початок твоїх випробувань…»

Не применшуючи ходу, промчали по бруківці Гуляйполя. Біля штабу Великий Німий спинив мокрого четверика. Рощина ждали і зараз же покликали до батька. Махно засідав на великій військовій раді в нетопленій класній кімнаті, де командири незручно розмістилися на маленьких партах, а Нестір Іванович, у чорному френчі, перетягненому жовтими ременями, ходив, як ягуар, перед партами. Обличчя у нього, у тверезого, було ще більш засмоктане, руки він тримав за спиною, схопившись правою рукою за ліву, що висіла, як нежива. Він з хвилину тримав під некліпаючим поглядом Вадима Петровича.

— Поїдеш у Катеринослав, — сказав він в’їдливим голосом, — пред’явиш у ревкомі мандат. Від мого штабу будеш інспектувати план повстання. Іди.

Рощин коротко козирнув, обернувся і вийшов. В коридорі його ждав Льовка Задов.

— Все гаразд. Мандат у мене. — Він обняв Вадима Петровича за плечі і, ведучи по коридору, стегном підштовхнув його до одних дверей. — Шинельку доведеться скинути. Я тобі подарую бекешу. — Не пускаючи його плеча, він трьома ключами відмикав двері. — Особисто мою, на розкішному хутрі. З Льовою дружити треба. Льова такий: кому Льова друг — у того дев’ятка на руках.

ЗаЬівши Рощина в кімнату з тим самим прокислим запахом, як і в культпросвіті, продовжуючи вихвалятися собою і своїми речами, накиданими всюди, він убрав Вадима Петровича в бекешу, дійсно хорошу, тільки трохи попсовану кульовими дірками на грудях і спині. Крекчучи від огрядності, заліз під койку; витягнувши звідти купу шапок, вибрав одну — смушеву з малиновим верхом — і через кімнату кинув її Рощину, певний, що той її підхопить на лету. І — вже розкошуючи — зірвав з стіни кавказьку шаблю, оздоблену сріблом: «Хай буде, що буде, бери, — конвойська…» Він і сам почав наряджатися: на обидві руки надів золоті годинники-браслети, підперезався поверх чумарки ременем з двома маузерами, начепив шаблю в облуплених піхвах, спочатку приклавши палець до леза: «Це моя — робоча…» Вбив ноги у високі гумові калоші: «Ну, скажімо, я не кавалерист, як говорять в Одесі-мамі…» Поверх усього одягнув некритий кожух: «їдьмо, котику, я тебе супроводжую…»

На вокзал їх повіз той самий Великий Німий. Про нього Льовка сказав так, щоб той не чув:

— Незвичайної сили людина, карний злочинець. Батько з ним з царської каторги втікав. Ти з ним будь обережний, — не любить, звір, щоб на нього довго дивилися. Його навіть я боюсь…

Льовка самовдоволено розсівся в тачанці, щасливий, рум’яний:

— Пощастило тобі, Рощин, подобаєшся ти мені чомусь… Люблю аристократів… Довелося мені — оце недавно — пустити в розход трьох братів князів Голіцинських… Ну, не налюбуєшся, як поводились…

В купе вагона, куди Льовка звелів принести з станційного буфету спирту й закусок, продовжувались ті самі розмови. Льовка скинув кожуха, розпустив паска.

— Незрозуміло, — говорив він, нарізуючи товстими скибками сало, — незрозуміло, як ти раніш про мене не чув. Одеса ж мене на руках носила: гроші, жінки… Треба було мати мою богатирську силу. Ех, молодість! В усіх же газетах писали: «Задов — поет-гуморист». Та ну, невже не пам’ятаєш? Цікава у мене біографія. З золотою медаллю закінчив реальне. А папаша — простий биндюжник з Пересипу. І зразу я — на вершину слави. Звісно: красивий, як бог, — цього живота не було, — сміливий, нахабний, голос розкішний — високий баритон. Каскади дотепних куплетів. Так це ж я ввів у моду коротеньку чумарку й лаковані чобітки: російський витязь!.. Вся Одеса була обліплена афішами… Ех, хіба Задову чого-небудь жаль, — все проміняв без жалю! Анархія — ось де життя! Мчу в кривавому вихрі. Та ти, котику, не мовчи, будь лагідніший з Льовою, — чи й досі сердишся? Ти мене полюби. Багато людей бліднуть, коли я говорю з ними. Але кому я друг, — той мені відданий до смерті… Дуже люблять мене, дуже…

У Вадима Петровича голова йшла обертом. Після вранішнього потрясіння йому хотілось вити, як собаці на вигоні під каламутним місяцем. Несподіване доручення — короткий і незрозумілий наказ — було новим випробуванням сил. Він розумів, що за кожен непевний або підозрілий крок він заплатить життям, — для цього і приставлений до нього Льовка. Що це за військревком, куди треба з’явитися для інспектування? Що це за план повстання? Кого, проти кого? Льовка, звичайно, знав. Кілька разів Рощин намагався ставити йому навідні запитання, — у Льовки тільки брова лізла вгору, очі ставали як скляні, і, ніби не дочувши, він продовжував вихвалятися; їв — чавкав, не витираючи губів, розчервонівся, розстебнув комір вишиваної сорочки.

Вадим Петрович теж вихилив склянку спирту і без смаку жував сало. Всіма силами він тамував у собі огиду до цієї страшної і смішної людини… Про таких він навіть не чигав ні в яких романах… Бачиш, придумав про себе: «Мчу в кривавому вихрі…» Спирт розливався по крові, розмикалися кліщі, що стиснули мозок, і замість майже вже автоматичного, майже вже не діючого наказу: «Можеш, можеш», — з’являлась впевнена легковажність.

— Ти все-таки облиш зі мною дурня валяти, — сказав він Льовці, — батько дав мені певну директиву, я людина військова, загадок не люблю. Розказуй, в чому там річ?

У Льовки знову спинилася усмішка. Пухла, ніздрювата рука його повисла з пляшкою над склянкою:

— Раджу тобі — менше питай, менше цікався, все передбачено.

— Значить, мені не довіряють? Тоді — якого чорта!..

— Я нікому не довіряю… Я батькові не довіряю… Ну, давай вип’ємо…

Розкривши рота так, що край склянки торкнувся нижніх зубів, Льовка повільно влив спирт у горлянку. Від нього пахло солодкою пріллю, сирим м’ясом з цукром. Помотавши пишним, насиченим електрикою, волоссям, він почав виламувати курячу ногу:

— Я б на твоєму місці не взяв би цього доручення. Мало що — батько наказав. Батько любить дуріти. Засиплешся, котику…

Рощин міцно потер долонями обличчя, засміявся:

— Радиш ухилитися? Може, піти в убиральню та й вискочити на ходу?.. Як друг, значить, радиш?

— А що ж… Я сказав, ти роби висновок…

— Бовдур ти, бовдур… Ти як думаєш — я смерті боюсь?

— А чого мені думати, коли я тебе наскрізь бачу, повзучого гада… Сховай зуби, вирву… Ну, наливай склянку…

Рощин через силу глибоко зітхнув:

— Ти мене знаєш?.. Ні, Задов, ти мене не знаєш… От тебе поставити до стіни — от ти, сволоч, заверещиш, як свиня…

Льовка, що приладнався був укусити курячу ногу, закрив рота так, що стукнули зуби, спітніле обличчя його обвисло.

— Поки що помічалось навпаки, — промовив він незадоволено. — Поки що верещали інші. Цікаво — чи не ти мене збираєшся гробонути?

— Та коли б попався мені місяців зо три тому…

— Ні, ти не крути, білий офіцер, договорюй до кінця…

— Не терпиться тобі, м’ясник?..

— Ну, жду, договорюй…

Говорили вони поквапливо. Обидва вже дихали важко, підібгавши ноги під койку, дивлячись з напруженням в очі один одному. Свічка, приліплена до відкидного столика, потріскувала, і вогник почав гаснути. Тоді Рощин помітив, що багрове Льовчине обличчя сіріє, — він сказав глухо:

— Ану, вийдімо в коридор… Виходь вперед.

— Не піду…

— Ану…

— А ти не нукай, я не загнузданий…

Синенький вогник залишився на кінчику гнота, як кощеєва смерть. Льовка, видно, розумів, що в тісному купе у жилавого, невеликого Рощина всі переваги, якщо в темряві вони кинуться один на одного… Він заревів бичачим голосом:

— Встать… в коридор!

Двері в купе шарпнули, — вогник свічки мигнув і розгорівся, — увійшов Чугай.

— Здорові були, браточки. — Під вусиками рот його усміхався, витрішкуваті очі перекочувались з Льовки на Рощина. — А я вас шукаю по всьому поїзду.

Він сів поруч з Рощиним — навпроти Льовки. Взяв порожню пляшку, потряс нею, понюхав, поставив.

— А чого невеселі обидва?

— Характерами не зійшлись, — сказав Льовка, одвертаючись від його насмішкуватого погляду.

— Ти при ньому ніби як комісар?

— Не ніби, а бери вище, ану, чого питаєш?

— Тим більш повинен розуміти — на яку відповідальну роботу везеш товариша. Характер треба придержати.

Ти, браток, вийди з купе, я з ним без тебе хочу поговорити.

Чугай сидів міцно: руки складені на животі, стегна широко розсунені; при вогнику свічки обличчя його здавалось рожевим, наче з фарфору, дитяча шапочка з стрічками якимось дивом трималась на потилиці. Він спокійно ждав, коли Льовка переживе приниження і скориться.

Засопівши, надутий, багровий, Льовка погрозливо глянув на Рощина, шумно підвівся і, блиснувши в дверях лакованими халявами, вийшов. Чугай защепнув двері:

— Чого ви з ним не поділили?

— А, дурниці, — сказав Рощин. — Просто напилися.

— Так, правильно відповідаєш. Але ось що, браток: тепер ти в моєму розпорядженні і відповідати повинен на кожне моє запитання.

Чугай пересів навпроти і близько коло свічки розгорнув четвертинку паперу, підписану батьком Махном, де збитими літерами друкарської машинки, з граматичними помилками, без розділових знаків, було сказано, що Рощин відчисляється в розпорядження військово-революційного штабу Катеринославського району.

— Переконливо для тебе? (Рощин кивнув). От і прекрасно. Скажи — що тебе привело в цю компанію?

— Це — формальний допит?

— Формальний допит, угадав. Не знаючи людини, довіритись не можна, та ще в такій важливій справі. Згодний? (Рощин кивнув). Деякі довідки про тебе навів… Невтішно: ворог, запеклий ворог ти, браток…

Рощин зітхнув, відкинувся на койці. За чорним вікном, де відбивався вогник свічки, проносилась ніч, темна, як вічність. Йому стало спокійно. Тіло м’яко погойдувалось. За ці три доби, проведені майже без сну, починався третій допит і, видно, останній, остаточний. Кінець кінцем, яку правду він міг розказати про себе? Складну, заплутану і каламутну повість про людину, виштовхану невідомими людьми з старого дому — з тієї вулиці, де він народився, з свого царства. Але чи так воно? Чи не сам він узяв себе, за карк і викинув на смітник? Чого він, власне, злякався? Що він, власне, зненавидів? Чи дуже потрібний був йому для щастя і старий дім, і старе затишне Царство? Чи не примари це його хворої уяви? Коли згадати — нічого розумного не знайдеш у його вчинках за Цей рік, і нічого виправдуючого. Тут, в купе, не суд з присяжними засідателями і красномовним адвокатом, що стріпує романтичною гривою. Тут віч-на-віч треба зробити майже неможливе — розказати правду, не про вчинки маленької людини, — це не має значення в цій розмові, — але про свою велику людину… Тут ти і підсудний, і сам собі суддя… І не має значення і практичний висновок з цієї розмови, якщо вже дійшло діло до великої людини…

— Що ти там бурмочеш, говори вже вголос, — сказав Чугай.

— Ні, я не ворог, це надто просто, — промовив Рощин, тулячись потилицею до спинки койки. — У ворога — ціль, злість, підступність… Хочу запитати вас…

— Давай.

— Я вам потрібен як військовий спец?

Чугай помовчав, розглядаючи його обличчя з глибокими тінями в западинах щік.

— А ти сам як скажеш?

— Думаю, що потрібен, і особливо не батькові, а вам.

— Ти мене краще тикай, мені легше розмовляти.

— Гаразд. Буду тикати.

— Батько сказав, що ти нібито по мобілізації потрапив у Добровольчу армію, переконаний анархіст, і походження начебто підходящого…

— Все це брехня… Походження зовсім не підходящого. В Добрармію пішов своєю охотою. І вийшов звідти своєю охотою.

— Соромно стало?

— Ні… А ти чого мені підказуєш? Я за соломинку не чіпляюсь, — давно вже на дні… Якби вірити у відплату за гріхи тяжкі!.. Немає у мене навіть цієї втіхи…

— Налютував, чи що, багато?

— Було, було… Все життя я вимагав від себе чесності, моя чесність виявиХась безчестям… І все так, — перевернулося з живота на спину, з білого стало чорним…

— Біографію, браток, розкажи для порядку.

— Скінчив Петербурзький університет… Юрист… Ага, вам треба про походження… Поміщик, з дрібномаєтних. Після смерті матері продав останні крихти — будинок, сад і могили за оградою. Вийшов з полку… Ну, що ще… Був я, як усі хоч трохи порядні люди, лібералом… (Вадим Петрович гидливо скривився). Майбутній революції, звичайно, співчував, навіть під час страйків, — в тринадцятому, чи що, році, — відчинив кватирку і крикнув кінним поліцейським на вулиці: «Кати, опричники…»

Оцим, здається, і обмежилась моя революційна діяльність… Чого було особливо поспішати, коли й так жилося добре… (На цей раз у Чугая здригнулись вусики). Ні, ти мною не гордуй… Я говорю чесно. Я все-таки бокалів з шампанським на банкетах не піднімав за страдницький російський народ. А в сімнадцятому на фронті від сорому й ганьби збожеволів. В окопах два з половиною роки просидів, не подавши рапорту… І шовкової білизни від вошей не носив.

— Заслуга.

— А ти не знущайся, обійдись без цього… (Вадим Петрович зморщив лоба. Глибокими тінями взялося його худе обличчя). Ти скажи: що для тебе батьківщина? Червневий день у дитинстві, бджоли гудуть на липі, і ти почуваєш, як щастя медовим струменем вливається в тебе… Російське небо над російською землею… Хіба я не любив цього? Хіба я не любив мільйони сірих шинелей, вони вивантажувались з поїздів і йшли на лінію вогню і смерті… З смертю я договорився, — не сподівався повернутися з війни… Батьківщина — це був я сам, велика, горда людина… Виявилось, батьківщина — це не те, батьківщина — це інше… Це — вони… Скажи: що ж таке батьківщина? Що вона для тебе? Мовчиш… Я знаю, що скажеш… Про це питають раз у житті, питають — коли втратили… Ах, не квартиру в Петербурзі втратив, не адвокатську кар’єру… Втратив у собі велику людину, а маленькою бути не хочу, — стріляй, коли хоч одному моєму слову не віриш… Сірі шинелі розпорядилися по-своєму… Що мені залишалось? Зненавидів! Свинцеві обручі набило на мозок… В Добрармію йдуть тільки месники, оскаженілі криваві хулігани… «Так за царя, за віру, батьківщину ми гучно гримнемо ура…» І — циганською тройкою за розтягаями до «Яру»…

— Готовий, браток, прямо на лопаті — в піч, — сказав Чугай, і напружений погляд його опуклих очей повеселів. — Що за оказія — розмовляти з інтелігентами! Звідки це у вас — така плутанина в мозку? Адже все-таки руські люди, розумні нібито… Значить, буржуазне виховання. Сам себе загубив! Є він, нема його, — і цього він не знає. Ах, денікінці! Ну, ну, розвеселив ти мене… Як же ми тепер з тобою договоримось? Хочеш працювати не за життя, а за совість?..

— Якщо так ставиш, — буду працювати.

— Без охоти?

— Сказав — буду, значить — буду.

Чугай знову взяв порожню пляшку, тріпнув; подивився під відкидний столик; глянув на багажну сітку:

— Давай уже твого сукиного кота покличемо. — Він відчинив двері і покликав: — Комісар, куди спирт заховав? — І значливо підморгнув Рощину: — Ти з ним коротше, коли що до чого, — його на мушку. Найвредніша у батька людина.

Рощин, Чугай і забрезклий за ніч Льовка вилізли на останній зупинці перед мостом. За туманом, що піднімався з Дніпра, не видно було Катеринослава на тім березі. Всі троє мовчали, щулились від вогкого холоду. Поїзд нарешті загримотів буферами і поповз через міст. Тоді на дощаній платформі з’явилась жінка, закутана в шерстяну хустку, видно було тільки її бистрі очі. Пройшла повз них раз, пройшла другий раз і коли, все повільніше, проходила третій раз, Чугай сказав не їй, а взагалі:

— Де б чайку напитися?

Вона зараз же спинилась.

— Можна провести, — відповіла, — тільки у нас цукру нема.

— Цукор свій.

Тоді вона одгребла з обличчя шерстяну хустку; обличчя у неї виявилось аж дивно таке гарненьке, юне, з ямочкою на круглій щоці, з маленьким припухлим ротом.

— Звідки, товариші?

— Ну, звідти ж, звідти, годі тобі, — конспірація! Веди, — сердито відповів Льовка. Дівчина здивовано підняла брови, але Чугай сказав їй, що «вони ті самі, кого вона зустрічає». Вона стрибнула з платформи і повела їх по коліях, де стояло багато понівечених поїздів. Жодна жива душа не трапилась їм, коли вони, то перелізаючи через гальмові площадки, то поринаючи під вагонами, підійшли до товарної теплушки. Дівчина постукала:

— Це я, Маруся, — привела.

Двері вагона обережно відсунулись, виглянуло худе, суворе, бліде обличчя з антрацитовими очима.

— Лізьте швидше, — тихо сказав цей чоловік, — холоду напустите.

Усі троє — за ними Маруся — влізли в вагон. Чоловік засунув двері. Тут було тепло від розжареної залізної грубки; вогник, що плавав у банці з-під гуталіну, ледве освітлював непроникне обличчя голови військревкому і дві невиразні постаті в глибині.

Чугай пред’явив мандат. Льовка теж витягнув папірець. Голова, присівши навпочіпки коло вогника, читав довго.

— Добре, — сказав, підвівшись, — ми вас третю ніч ждемо. Сідайте. — Він скоса глянув на Льовчині лаковані халяви. — Не квапиться щось батько Махно.

Льовка сів першим на єдиний табурет коло дощаного столика. Чугай примостився на обрубку. Рощин відійшов до вагонної стіни. Так он він який, штаб більшовиків… Голий вагон і суворі обличчя, здається, залізничних робітників, мовчазних і насторожених.

Голова говорив рівним голосом:

— Ми готові. Народ горить. Починати треба от-от… Є відомості: петлюрівці вже щось пронюхали, вчора в місті вивантажилась важка батарея. Ждуть військ з Києва. У нас зрадників нема, — значить, відомості можуть надходити тільки з Гуляйполя.

Льовка — погрозливо:

— Но, но, легше на поворотах!

Зараз же дві постаті з темряви підійшли ближче. Голова продовжував так само рівно:

— У вас все нарозхрист. Так не можна, товариші… В Катеринославі почались арешти. Поки що хапають безладно, але вже взяли одного нашого товариша…

— Мишка Кривомаза, комсомольця, — дзвінко, трохи по-дівчачому ламаючи голос, сказала Маруся. Відкинувши на плечі хустку, вона стояла поруч з Вадимом Петровичем.

— Допитував його сам Нарегородцев, начальник розшуку. Значить, у них тривога…

— Мишка Кривомаза били резиною по лобі, очі повилазили у бідного, — швидко сказала Маруся і раптом схлипнула носом. — Одрубали йому два пальці, розпороли живота, він нічого не виказав.

Льовка, поставивши шаблю між ногами, сказав презирливо:

— Дешева робота. Нарегородцев, кажеш? Запам’ятаємо. А хто тут прокурор? Хто начальник варти?

— Прізвища й адреси ми вам скажемо…

Голова зупинив Марусю:

— Давайте організовано, товариші. Федюк нам зробить доповідь про сили противника. — Він вказав на кремезного чоловіка з порожнім рукавом засмальцьованої куртки, засунутим за пасок. — Про роботу ревкому доповідь зроблю я. Про Махна надамо слово вам. Четверте питання — про меншовиків, анархістів і лівих есерів. Ця наволоч почуває, що пахне смаженим, як очманілі готуються битися за місця в Раді. Починай, Федюк.

Твердим голосом Федюк почав здалека, — про криваві плани світової буржуазії, — голова зараз же перебив його: «Ти не на мітингу, давай голі факти». Голі факти були дуже серйозні: в Катеринославі стояло петлюрівців близько двох тисяч штиків і шістнадцять гармат, з них чотири важких. Крім того, були добровольчі дружини з буржуазних елементів і офіцерів, з великою кількістю кулеметів. Та ще Київ готувався підкинути підкріплення.

З другої доповіді вияснилось, що військревком може розраховувати на три з половиною тисячі робітників, які без вагання підуть за більшовицькою організацією, і на приплив селянської молоді з навколишніх сіл, де проведена агітація. Але зброї мало: «Можна сказати, десяту частину озброїмо, а решта — з голими руками».

Бачачи, як заворушився Чугай, як Льовка відвалив нижню губу, голова, антрацитово блиснувши очима, підвищив голос:

— Ми не наполягаємо, якщо батько побоїться сам іти на місто, нехай сидить у Гуляйполі, тільки дасть нам зброю і вогнеприпаси.

Льовка почервонів, стукнув об підлогу шаблею:

— Не дуріть мені голови, товаришу… Ми не торгуємо зброєю… Батько вимете петлюрівську наволоч, як мух, одним махом…

Тоді сказав Чугай:

— Товаришу Льова, не гарячись, помовч трохи. Так от, товариші, з батьком Махном ми договорилися. Батько підпорядковується главковерхові Української. Народна армія батька, тепер — п’ята дивізія, виступав на Катеринослав негайно за наказом. Наказ главковерха у мене в кишені. Давайте погодимо дії… З нами — військовий спец. Товаришу Рощин, притуляйся ближче.

Чугай виїхав тієї ж ночі назад до батька в Гуляйполе. Він повіз з собою і Льовку, — щоб робітники не позирали скоса на його гладку морду, на лаковані халяви й високі калоші, та й не хотілось залишати такого дурня удвох з Рощиним.

До Рощина приставили для зв’язку і нагляду Марусю. Воєнний план ревкому був зовсім не вдалий, Рощин сказав про це тоді ж з усією прямотою. Ревком запропонував йому самому обслідувати місто й подати свій план. Щоранку вони з Марусею перепливали човном серед крижин паруючий Дніпро, вилазили на правому березі, в слободі.

Мандирівці, просили кого-небудь з селян, що їхали на базар, підвезти їх до вокзалу, і звідти — иішки або на трамваї — потрапляли в центр.

Вокзал з залізничним мостом був на південній стороні, звідки через усе місто тягнувся широкий, в акаціях і пірамідальних тополях, Катерининський проспект; по обидга боки його стояли нові, солідні, з дзеркальними вікнами будівлі — банків, готелів, пошти й телеграфу, міської думи. Проспект круто піднімався до старого міста, що розкинулось навколо соборного майдану. Тут же містилися казарми.

Вадим Петрович навчив Марусю лічити кроки, на око визначати кути, запам’ятовувати особливо важливі точки обстрілу. Час від часу вони заходили в кофейню і на аркушику накреслювали план. Аркушик цей, складений конвертиком, Маруся носила затисненим у кулаку, щоб сунути в рот і проковтнути, якщо їх спинять вартові. Але на них жодного разу ніхто скоса не глянув, хоч гарненька Маруся в простенькій хустці, зав’язаній по-українськи, і Рощин у шапці з малиновим верхом тільки лінивому могли б не впасти в очі. Але тут було не до них. Петлюрівські власті, що оголосили себе республікансько-демократичними, борсалися серед різноманітних комітетів: боротьбистів, соціалістів, сіоністів, анархістів, націоналістів, установників, есерів, енесів, пепеесів, поміркованих, середніх, з платформою і без платформи; всі ці дармоїди вимагали легалізації, приміщень, грошей і погрожували позбавленням громадського довір’я. Остаточну плутанину вносила міська дума, де сидів Папрікакі-молодший (Папрікакі-старший, бувши розумнішим, утік до Денікіна). Дума проводила політику паралельної влади і навіть наполягала на організації окремого полку, — по-петлюрівськи — куреня, імені покійного міського голови Хаїма Соломоновича Гісторія. Зрозуміло, що петлюрівським властям залишалась одна вільна дільниця для діяльності — хапати подекуди ночами по квартирах робітників-комуністів, і то тих, хто жив на правому березі.

Після цілоденної біганини Рощин і Маруся поверталися вже найкоротшим шляхом — через міст — на лівий берег, у слободу, в білий будиночок на кручі над Дніпром.

В будиночку завжди була гаряче натоплена піч і затишно пахло особливим кислуватим запахом кізяка. Марусина мати входила з товстою вагонною свічкою (Марусин батько працював на залізниці), пробувала долонею піч, питала тихим голосом:

— Тепло?

— Тепло, мамо.

— Вечеряти будете?

— Як собаки, голодні, мамо.

Зітхнувши, вона говорила:

— Ми вже з батьком повечеряли. Ідіть, повечеряйте, молодим завжди їсти хочеться.

Повільно, ніби думаючи про щось невимовно сумне, вона йшла за перегородку. Брала рогач, присідаючи від напруження і примовляючи: «Христос з тобою, не впадь, не розпадься», — витягала з печі великий чавун з борщем. Батько, курячи люльку, незручно сидів на ліжку. І він, і мати старалися не помічати Рощина (між собою вони називали його «секретним», але, якщо Вадим Петрович просив чого-небудь, — води, сірників, — Марусин батько поквапливо зривався з койки, і мати готовно тупцювала).

Рощин і Маруся сьорбали борщ, підливаючи з чавуна в облуплені тарілки. Маруся, не перестаючи, говорила, — враження дня відбивалися з найменшими подробицями в прозорій волозі її пам’яті.

— Христос з тобою, їж розбірливіше, — говорила їй мати, стоячи коло печі, — їжа не на пожиток за балачкою.

— Мамо, я за день намовчалась. — Маруся здивованими яскраво-синіми невеликими очима поглядала на Рощина. — Ви знаєте, я страшенно балакуча, за це мене в комсомол не хотіли брати. Ну, де ж конспірація, розумієте, якщо людина балакуча? Випробування проходила, сім діб мовчала.

Після вечері Маруся напиналась теплою хусткою й бігла на партійні збори. Рощин, подякувавши за хліб-сіль, ішов за глуху перегородку, в вузеньку кімнатку, таку низьку, що, піднявши руки, можна було провести по шершавій стелі. Засунувши долоні за пасок, він ходив од віконця, закритого віконницею, до Марусиного соснового комодика. Знімав паска, гімнастерку і сідав коло вікна, слухаючи крізь віконниці, як далеко внизу глухо і м’яко шарудять крижини на Дніпрі. За перегородкою вже полягали спати. В тиші маленького будинку потріскувала штукатурка на грубці та, пригрівшись, пиляв цвіркун малесенькою пилкою крихітну дерев’янку. Вадиму Петровичу було несподівано хороше і спокійно, і лише прості, буденні думки блукали в його голові.

До Марусиного повернення лягати не хотілось, і, щоб відігнати дрімоту, він знову вставав і ходив. Йому дуже подобалась ця побілена крейдою крихітна кімната; Марусиних речей тут було небагато: спідниця на цвяху, гребінець і дзеркальце на комоді та кілька книжок з бібліотеки… Під стіною — коротеньке залізне ліжко, Маруся віддала його Рощину, а сама стелила собі на підлозі, на повстині.

Грюкали двері в сінях, обережно рипіли двері в кухні. З’являлася Маруся, рум’яна від холоду. Розмотуючи хустку, говорила:

— От і добре, що ви мене заждали. Знаєте новину? Махно буде тут через три дні. Завтра вам уже треба подати плани. А ніч яка, мамонько! Тихо, зірок висипало!..

Маруся така була заклопотана важливими справами, різними враженнями, така була простодушна, що, пославши собі на підлозі, без ніяковості роздягалась при Вадимі Петровичеві. Спідницю, кофту, панчохи кидала, куди попало. Секунду сиділа на повстині, обхопивши коліна: «Ой, стомилась», — і, ткнувши кулаком у подушку, укладалася, натягаючи на голову ватну ковдру. Але зараз же висувалося її обличчя, з незгасаючим рум’янцем, з ямочкою, з коротеньким носом. Вона викидала голі руки поверх ковдри.

— Ой, як жарко! Слухайте, ви не спите?

— Ні, Марусю, ні.

— Це правда, що ви були білим офіцером?

— Правда, Марусю.

— От я сьогодні сперечалась… Деякі товариші вам не вірять. Є у нас такі, знаєте, похмурі… Мати рідна у них на підозрі… Та як же не вірити в людину, коли віриться! Вже краще я помилюсь, ніж про кожного подумаю, що — гад. З ким, кажу, ви революцію будете робити, якщо кругом самі гади? А ми ж — всесвітню робимо… Революція, кажу, — це особлива сила… Зрозуміло вам? Ну, що б я робила без революції? Мазала б столярним клеєм по дванадцять годин у картонажній майстерні… Одна радість — в неділю полузати насіння на Катерининському бульварі… Ну, розжилася б на високі черевики, — подумаєш, радість! То як же, кажу, ви, товариші, не вірите: інтелігент помилявся, ну, добре, служив своєму класу, але він же теж людина… Революція і не таких затягувала. Може він свій паршивенький клас проміняти на всесвітню? Може… І він свідомо приходить до нас — битися за нашу робітничу справу… Похмурим треба бути, якщо не вірити в це… Ну! Я багатьох переконала.

Рощин, підібгавшись, лежав на коротенькому ліжку й дивився на Марусю. Вона то махала голими руками, то з запалом стискала їх. Низенька кімната, здавалось, була наповнена її дівч-ачою свіжістю, наче внесли сюди гілку білого бузку.

— Інша річ, слухайте, що інтелігентів треба перевиховувати… Ми й вас будемо перевиховувати… Чого ви смієтеся?

— Я не сміюсь, Марусю… За багато, багато років я не почував себе таким потрібним для хорошої справи… Ось що я зараз думаю: з першим загоном займати міст — іду я…

— Ой, їй-богу, підете?

Маруся швидко вилізла з-під ковдри і присіла до нього на край койки:

— Отепер я вірю, що ви наш по-справжньому… А то — кричала, кричала, сперечалась, сперечалась, а все-таки, знаєш, доказу прямого таки нема.

Вдень двадцять шостого по залізних плитах мосту через Дніпро з грюкотом промчала півсотня кінних петлюрівців, наскочила на товарну станцію, порубала робітників, що охороняли чотири платформи, які бронювалися мішками з піском, і розсипалась по коліях, стріляючи в вагони, — все це поквапливо, з осторогою. Наскок мав бути вчинений на штаб ревкому, але петлюрівці побоялись засідки в тісноті між поїздами, швиденько вискочили в поле і пішли, звідкіля прийшли.

На мосту по той бік вони поставили кулемети і у кожного прохожого перевіряли документи. Напруження зростало. З міських районів надходили відомості про поголовні обшуки. Приміські селяни приходили того дня вже не поодинці, а десятками, без нічого, в тісно підперезаних кожухах. Ревком формував з них окремий полк. Формальності були короткі — кожного питали:

— Чого прийшов?

— А того прийшов — давай зброю.

— Навіщо тобі зброя?

— Ради треба ставити, а то чортівня знову починається.

— Радянську владу визнаєш без застережень?

— Та які там застереження…

— Іди в другу роту.

Але зі зброєю було погано, поки опівдні несподівано на паровозі з одним вагоном не прикотив Чугай, привіз триста австрійських гвинтівок з патронами. Це трохи полегшило становище. І нарешті пізно ввечері загриміло, застукотіло в степу, — почала підходити довгождана армія батька Махна.

Першою з’явилася в селищі кінна сотня — гвардія імені Кропоткіна, — здорові батькові синки — рослі, як один. Вони зараз же зайняли школу, викинули звідти книжки, парти і вчительку і пішли владно стукати по хатах. За ними в’їхало до двохсот возів і тачанок з піхотою. І після всіх коло школи спинилася велика, очевидно архієрейська, дорожня карета — четвериком вряд — з Великим Німим на козлах, з неї поважно вийшов Махно з Льовкою і Каретником.

Батько негайно викликав до себе на нараду штаб ревному. На той час коло ревкомівського вагона зібралося вже чимало схвильованих робітників. Вони кричали до голови:

— Мироне Івановичу, ти піди сам подивись, — яке це радянське військо, це ж бандити… От послухай тітку Гапку — вона тобі скаже, що вони з нею зробили…

Тітка Гапка заливалася слізьми:

— Мироне Івановичу, вжитки мої ти знаєш… Шелеп до мене в хату два хлопці… Давай молока, давай сала… Ну, такі здоровані голодні… Веди на подвір’я, показуй — де кабан, де птиця… Все похапали, щоб їм на пупі нарвало, проклятим…

Голові довелося суворим голосом розтлумачити, що коли вже справа зроблена, — Махна з військом покликали, — задкувати пізно, і тепер одне завдання: штурмом узяти місто й передати владу Радам. І раптом нагукав на тітку Гапку:

— Двох кабанів, — мало тобі? — череду кабанів тобі подаруємо… Перестань народ баламутити…

На засіданні Махно поводився чудно: нахабно й полохливо. Він зажадав, щоб його призначили головнокомандуючим усіма силами, і пригрозив: в противному разі армія сама оберне коней назад. Він повторював, що у Радянської влади нема ще іншої такої бойової одиниці і цю одиницю треба берегти, а не розбазарювати в непродуманих виступах. Він гриз нігті і вряди-годи засував руку під куртку і чухався. Виявилось, що він більш за все на світі боїться шістнадцяти гармат у петлюрівців. Тоді Чугай сказав йому:

— Добре! Якщо у тебе свербить від цих гармат, сьогодні вночі я поїду до міста, поговорю з командиром артилерії.

— Тобто як — поговориш?

— А це вже моє діло — як…

— Брешеш!

— Ні, не брешу. Хто у них командир артилерії? Мартиненко. Наш — балтієць, комендор з броненосця «Гангут», мій земляк, а може — свояк, а може — кум… Він по нас стріляти не буде…

— Брешеш! — повторив Махно, вчепившись нігтями йому в рукав. І, видно, повірив, і раптом заспокоївся, і набрав молодецького вигляду:

— Розказуйте, який у вас план наступу…

Ревком подав йому такий план: загін робітників, озброєних гранатами, вночі переправляється на той бік, люди поодинці сходяться коло залізничного мосту, на світанку атакують кулеметників біля передмостового укріплення, захоплюють кулемети і тримають під обстрілом вулиці, що виходять до мосту. Коли залунають вибухи гранат, бронепоїзд (з чотирьох платформ), з озброєними робітниками й частиною тільки що сформованого селянського полку, руцщть через міст і атакує міський вокзал. В той же час штаб сповіщає по лише йому відомих адресах і телефонах районні більшовицькі комітети, і ті піднімають повстання в місті, — збір коло вокзалу, де буде роздана зброя, привезена на бронепоїзді. Туди ж на той час перенесе свої операції штаб. Кіннота Махна вривається в місто пішохідним мостом. Піхота двома колонами переправляється через Дніпро вище й нижче мосту і з’єднується у вказаних місцях на Катерининському проспекті, звідкй веде наступ угору, щоб захопити міські установи й казарми. Успіх повстання залежить від швидкості й раптовості нападу, тому штурм треба призначити сьогодні вночі.

— Люди потомилися в поході, коні підбилися, треба кувати, — сказав Махно.

Голова ревкому відповів на це:

— Люди відпочинуть, коли заберемо місто, а коней перековуй уже на радянські підкови.

Чугай сказав:

— Ти що, батьку, розташувався табором так, що тебе все місто бачить, — відпочивати? Почастують тебе завтра з шестидюймових. Коротко говори: або цієї ночі, або йди собі…

Дніпро тієї ночі замерз, але лід був ненадійний. Робгь ники цілу ніч носили на берег дошки для переправи, волокли половинки воріт, цілі тини. Працювали нарівні і всі члени ревкому разом з головою.

Тільки батькові синки, розкішно обвішані зброєю, походжали по березі, боячись упріти, і підморгували один одному на рідкі міські вогні по той бік. Великий і багатий був Катеринослав!

Годин за дві до світанку двадцять чотири чоловіка вийшли на лід. їх вів Роїцин. Все було заздалегідь пояснено. Лід потріскував у спайках між крижинами, місцями доводилось накидати дошки, що їх несли в руках. Один тільки раз блиснуло на березі поблизу чорної і невиразної споруди гратчастого мосту, розкотився одинокий постріл. Усі прилягли. І звідси вже поповзли, наскільки можливо відділяючись один від одного.

Рощин виліз на берег там, де він і намітив, коло напівзатопленої баржі. Звідси вгору йшла глуха вуличка. Він вийшов по ній і звернув до задньої сторони якраз того двору, — торговельного складу, тепер спорожнілого, — де був призначений збір. Вогні вокзалу посилали сюди неяскраве світло. Все місто міцно спало. Рощин деякий час ходив вздовж огорожі легкими кроками, повторюючи одну фразу: «Ходиш та й ходиш, що ж ти знаходиш». Він з задоволенням поглядав на високу огорожу, знаючи, як без зусилля перекине через неї своє тіло, що, здавалось, не мало ваги. Поодинці, як тіні, стали з’являтися товариші. Всім він звелів стрибати в двір і йти до воріт. І знову ходив легким кроком.

З двадцяти чотирьох чоловік зібралося двадцять три, один або заблудив, або був узятий роз’їздами. Рощин підстрибнув, підтягнувся на руках, задряпав носками чобіт по дошках і не так легко, як думалось, перекинувся на той бік і стрибнув на биту цеглу.

Робітники стояли коло воріт, мовчки дивились на Рощина, що підходив до них. Деякі сиділи на землі, опустивши обличчя в підняті коліна. До світанку залишалося недовго. Вирішальними і найтяжчими були ці останні хвилини чекання, особливо у людей, які вперше йшли в бій. Рощин ледве добачав стиснені вольовим напруженням роти, сухий блиск некліпаючих очей. Це були чесні хлопці, які думали довірливо і просто, важкорукі руські люди. Своєю охотою пішли чорт знає на яке небезпечне діло. За всесвітню, як говорила Маруся в білій кімнатці, осяяній свічкою. До нього підступило почуття налітаючої радості і знову та сама легкість, — хвилюванням стиснуло горло.

Все це було не схоже ні на що, все — небувале…

— Товариші, — сказав він, хмурячись. — Якщо ми спокійно зробимо цю справу, — буде удача й надалі. Від нас зараз залежить успіх усього повстання. (Ті, що сиділи на землі, повставали, підійшли). Ще раз повторюю — хитрості тут великої нема, головне — швидкість і спокій. Цього ворог боїться більш за все, — не зброї, а самої людини… От, якщо у тебе… — Він глянув знизу вгору на юнака з голою сильною шиєю. — Якщо у тебе, товаришу… — Йому нестримно захотілось, і він поклав руку йому на плече, торкнувся його теплої шиї. — Якщо у тебе під серцем холодок, то й у ворога ж теж під серцем холодок… Значить, хто сміливіший, — той і взяв.

Юнак хитнув головою і засміявся:

— А правильно ти кажеш, — хто кого обдурить… Вони дурні, а ми розумні… Ми ж знаємо, за що… — Він раптом звільнив шию, вона надулася, гарний рот його перекривився. — Ми ж знаємо, за що помирати…

Другий, протовплюючись, спитав:

— Ти от скажи, — я кинув гранати, що я далі буду, без зброї?

Хтось хрипким шепотом відповів йому:

— А руки у тебе нащо? Дурило!

— Товариші, ще раз повторюю вам всю операцію, — сказав Рощин. — Ми розділимося на дві групи…

Розказуючи, він поглядав, — коли ж, нарешті, в непроглядній темряві за Дніпром засіріє світанок… Густі хмари заступали його. Далі морити людей було нерозумно.

— Пора. — Він осунув паска. — Розділяйся. Відчиняй ворота.

Обережно відчинили ворота. Вийшли по одному і, скрадаючись, дійшли до того місця, де кінчалась огорожа. Звідси добре видно було міст на смузі замерзлої ріки. Перед ним неясно бовванів горбок передмостового окопу, з кулеметами і, як видно, сонною командою. Другий такий самий окоп був по другий бік насипу.

— Бери гранати… Побігли…

Побігли разом усі двадцять три чоловіка, мовчки, з усієї сили, як бігають, коли грають у гилки, — половина людей — прямо на окоп, другі тринадцять чоловік — завертаючи праворуч до насипу. Рощин старався не відстати. Він бачив, як довгі тіні в підперезаних куртках високо перестрибують через залізничний насип. Він звернув туди, за ними. Він зрозумів, що сталася помилка, — вони не встигнуть добігти до другого окопу, нарвуться на тривогу. За спиною його залунав вибух, дико закричали голоси, ще, і ще, і ще рвалися гранати… Перший окоп взятий… Не обертаючись, хапаючи роззявленим ротом різке повітря, він видряпався на насип. Тринадцять чоловік — поперед нього — мчали величезними стрибками… Вони підбігали… Назустріч їм затріпотіло скаженим метеликом полум’я кулемета. Наче вітер пронісся над головою Рощина… «Господи, зроби чудо, це буває, — подумав він, — '— інакше — тільки загинути…» Він бачив, як той, високий хлопець з голою шиєю, не пригинаючись, кинув гранату, і всі тринадцять, живі, звалилися в окоп. Він побачив, як борсались хрипуні тіла. Один, бородатий, у погонах, вириваючись, підвівся і шаблею оскаженіло колов тих, хто хапався за нього. Рощин вистрілив: бородатий осів, схилив голову. І зараз же звідти поліз другий, в офіцерській шинелі, відбрикуючись і вигукуючи. Рощин схопив його, офіцер, вирвавши руки, вчепився йому в шию: «Сволоч, сволоч!» — і раптом розтиснув пальці:

— Рощин!..

Чорт його знає, хто це був, — здається, з штабу Еверта. Не відповідаючи, Рощин ударив його револьвером у скроню…

І цей окоп був взятий. Робітники повертали кулемети. За Дніпром вив паровоз. І по мосту, гуркочучи, поповз бронепоїзд на штурм вокзалу.

Сонце давно зійшло, і палило, й не гріло. Бронепоїзд знову, пихкаючи чорним димом, пішов через міст, перевозячи до захопленого вокзалу людей і зброю. Люди криками проводили його з окопів. Справи йшли добре. Махновська піхота давно вже переправилась по льоду, як мурашки, полізла на крутий берег, збила поліцейські застави і розсипалась по вулицях. Не послаблюючись, гриміли постріли то здалека, то — от-от — близько.

— Сашко, йди на вокзал, знайди головнокомандуючого і скажи, що ми тут сидимо з п’ятої години ранку, померзли й не їли, нехай нас замінять, — сказав Рощин хлопцеві з голою шиєю. Безвусе, лише обросле кучерявим пушком, мужнє і дитяче обличчя його було в кривавих подряпинах, — так його недавно опорядив здоровань кулеметник, прощаючись з життям.

Сашко змерз у легкій куртці і швидко побіг відкритим місцем, хоч у повітрі часто посвистували кулі. Йому кричали: «Пропадеш, дурню… Сашко, цигарок принеси…» Він незабаром повернувся, присів навпочіпки перед окопом, кинув товаришам пачку цигарок і Рощину передав записку з свіжонамазаним штампом: «Дожидайте, пришлю. Махно».

— Вам уклін від Марусі, — сказав він Рощину.

Вадим Петрович від несподіванки роззявив рота, з хвилину дивився з окопу на Сашка, що присів тут.

— Товаришу Рощин, хороша дівчина, пощастило тобі, чуєш…

— Ти де бачив її?

— На вокзалі шурує… Без неї я б до Махна й не пробився. Що робиться, хлопці, — народу! Не встигають зброю роздавати… Наш Катеринослав!

Штаб Махна розташувався на вокзалі. Батько сидів у залі I–II класу за буфетною стойкою з штучними пальмами — з неї змахнули тільки на підлогу всякий скляний мотлох — і писав накази. Каретник ляпав по них печаттю. Той, хто одержував їх, прожогом вибігав геть. Безперестанку вбігали збуджені люди, вимагаючи патронів, підкріплень, похідних кухонь, цигарок, хліба, санітарів… Який-небудь командир, розпалений тим, що вже зовсім близько підібрався до торговельно-промислового банку, — залишалось два кроки до дверей, — через недостачу вогнеприпасів заліг, кусаючи від досади землю, — підходив до батька і, вихопивши гранати, що висіли коло пояса, для остраху з грюкотом кидав їх на прилавок:

— Ти що тут — богу молишся? В душу, в віру, в мать, — гони патрони!..

Батько давав накази тільки тим, хто їх вимагав. Страшно ворушачи щелепами, він удавав, що розпоряджається. Насправді ж, в голові його була неймовірна плутанина. Продираючи папір, він ставив хрестики на карті міста — там, де наступали або відступали частини військ. В цьому чортовому місті ніде було розвернутися, всюди тіснота, ворог зверху, збоку, ззаду… Витріщившись на карту, батько не бачив ні цих вулиць, ні цих будинків. Він втратив всяке орієнтування. Гра йшла наосліп. Недарма він називав міста шкідливою річчю, всім заразам заразою.

Крім того, тривожила його непевність з Мартиненком. Чугай підтвердив, що Мартиненко стріляти по своїх не хоче. Чи бачився Чугай з ним цієї ночі, чи вони змовились раніш, — справді, в артилерійському парку було все спокійно, половина гарматної обслуги розбіглась, і сам Мартиненко, мабуть, через непевність становища, п’яний, як ніч. З його парку тільки дві польові гармати стояли біля вокзалу, покинені петлюрівцями. Махно зрадів, — гармат він ніколи не захоплював, — наказав викотити їх на проспект і сам смикнув за спусковий шнур; обличчя його зморшкувато засміялось, коли гармата ревнула, — люди аж поприсідали, — і снаряд завив над високими тополями.

Штаб ревкому містився на привокзальному майдані. Там горіли вогнища, і коло них купками стояли робітники, що прибували з усіх районів. Члени ревкому знали майже кожного в обличчя і звідки він. Викликали товаришів по заводах і майстернях — металістів, мукомолів, шкіряників, текстильників, — робітники одходили від вогнищ і строїлись чоловік по п’ятдесят. Якщо серед них знаходився підходящий, його призначали командиром, або команду приймав хто-небудь з членів ревкому. Роздавали гвинтівки, зразу ж показуючи тим, що не знали, як з ними поводитись. Загонові давалось бойове завдання. Командир піднімав гвинтівку, потрясав нею:

— Вперед, товариші!..

Робітники теж піднімали цю дорогу річ, яка нарештітаки потрапила їм до рук:

— За владу Рад!

Загони йшли в бік Катерининського проспекту в бій.

Рощин протовпився до головнокомандуючого і докладно рапортував про здобуття передмостових укріплень і про втрати в особовому складі: четверо поранених, один задавлений на смерть. Махно, кусаючи олівець, дивився на коричневе, змарніле обличчя Рощина з твердим до зухвальства і майже безумним поглядом.

— Добре, будеш нагороджений срібним годинником, — сказав він і на край стойки присунув карту міста, що лежала перед ним. — Дивись сюди, — І повів олівцем лінію по хрестиках. — Наступ затримується. Ми доскочили он куди, — вулиця, кривий заівулок, бульвар… І далі — он куди хрести загинають… Я хочу знати причину, — чого топчемось, мов у багні? — крикнув він різким, птичим голосом. — Іди і виясни. — На клаптику паперу він надряпав кілька слів, і Каретник з-під його ліктя, хукнувши на печать, стукнув по підпису. — Можеш розстрілювати боягузів, даю тобі право…

Рощин вийшов на майдан, де продовжували строїтись нерівними рядами робітничі загони, лунали крики команди і крики «ура!». Від диму вогнищ, на яких уже подекуди прилаштували варити в казанах кашу, у нього запаморочилась голова, і в пам’яті пропливло: знайомий чавун з борщем, який Маруся, вискочивши з-за столу, підхоплювала з рук матері, і Марусині зуби, що кусають скибку запашного хліба. Ну, гаразд!

За Рощиним ішли з гвинтівками Сашко і ще двоє з команди: один — рябий, веселий, кремезний, як казанок, на прізвище Чиж, другий — гарний юнак, який весь час усміхався, з твердим обличчям і підбитим оком, прикритим низько насунутим козирком чорного картузика, — водопровідник, називав він себе Роберт. По Катерининському проспекту довелося пробиратись, ховаючись за виступами будинків, від під’їзду до під’їзду. Кулі так і співали. Бульвар був порожній, але всюди за вікнами, заваленими матрацами, з’являлись і ховались обличчя цікавих. В під’їзді ювелірного магазину сидів чоловік у кожусі, — маленьке, висмоктане злиднями лице його було задерте догори, наче він підняв його разом з сивою бородою до старого єврейського неба, запитуючи: що ж це воно, господи?

— Ти що тут робиш? — спитав Чиж.

— Що я роблю? — скорботно відповів чоловік. — Жду, коли мене вб’ють.

— Іди додому.

— Чого я піду додому? Пан Папрікакі скаже: що дорожче — твоє паршиве життя чи мій магазин… То краще я вмру коло магазину…

Не встигли вони одійти, сторож висунув бороду з-за дверного виступу:

— Молоді люди, там далі вбивають…

Коли дійшли до рогу, над головами по штукатурці різонула черга з кулемета. Нагнувшись, побігли в бічну вулицю і притулились у заглибині воріт. Важко дихаючи, побачили й полічили: на перехресті, на брукові лежало сім трупів і відкинені гвинтівки. Тут нарвався на вогонь один з робітничих загонів. Роберт, усміхаючись і роздільно, з злістю, вимовляючи слова, сказав:

— Ріжуть з горища готелю «Асторія». Пропоную ліквідувати цю точку.

Пропозиція здалася слушною. Готель «Асторія», де два місяці жив Рощин, був по той бік бульвару, підійти до нього можна було тільки під вогнем. Рощин розкинутими руками притиснув товаришів до воріт:

— Тільки по одному, з інтервалами, швидко, риску ніякого.

Нагнувшись, майже падаючи, він пробіг до перехрестя і приліг за труп. З горища «Асторії» стукнуло два рази. Схопившись, він кинувся зигзагами, як заєць, до тополь, на середину бульвару. З горища з запізненням поквап- диво застукало, але він був уже в «мертвому» просторі. Прихилившись до стовбура тополі, знявши шапку, витер нею обличчя, набрав повітря, крикнув:

— Сашко, біжи ти…

В дзеркальні двері готелю довелося постукати ручними гранатами, — тоді з середини відсунули комод і двері відчинили. Роберт одіпхнув солідного швейцара, що загорлав був: «Ромка, куди ти, стерво…», — і кинувся з піднятою гранатою. У вестибюлі було повно постояльців, що спустилися з усіх поверхів, — забачивши романтично настроєного юнака з гранатою і за ним ще трьох озброєних, публіка мовчки почала втікати вгору по сходах. Ті, що засапались, прилипали до поручнів. Рощин, піднімаючись по сходах, упізнавав багатьох. І його впізнали, — якби можна було убити поглядом, він би сто разів упав мертвим. Один тільки благодушний поміщик, той, на чиїй шиї висіло три незаміжні дочки, вийшовши з запізненням із свого номера, де він у цей час обідав всухом’ятку, мало не вхопив Рощина в обійми, дихнувши на нього мадерою:

— Голубчику, Вадиме Петровичу, то це ви, а мої дівки торохтять, нібито якісь більшовики вдерлися.

Але слова завмерли у нього, коли він побачив величезного Сашка з кривавими подряпинами на щоках, і прикрите козирком око водопровідника, і веселого, рожевого, але мало схильного до класової поблажливості Чижа…

Водопровідник знав у готелі всі ходи й виходи. Коли вибігли на третій поверх, він повів на чорні сходи і звідти — на горище. Залізні двері туди були відхилені… «Тут вони», — прошепотів він і, рвучко відчинивши двері, кинувся з такою злістю, наче ждав цього все життя… Коли Рощин, нахиляючись у темряві під балками, добіг до слухового вікна, Роберт усе колов штиком якогось чоловіка в шубі, що лежав ниць біля кулемета.

— Я казав — це сам хазяїн!

Коли спускались з горища, хлопчина раптом знесилився, в нього так затремтіли губи — сів на східці й закрив обличчя картузом. Сашко, взявши у нього гвинтівку, сказав грубо: «Ждати нам тебе!» — і Чиж сказав йому: «Ех, ти, а ще Роберт…» Він схопився, вирвав у Сашка свою гвинтівку й побіг униз, стрибаючи через східці. Його і Чижа Вадим Петрович залишив стерегти готель. Сашка послав у штаб з запискою, щоб в «Асторію» вислали наряд, і один повернувся на бульвар.

День уже кінчався. Робітничі загони зайняли пошту й телеграф, міську думу і казначейство. Всі ці місця Ро- щин обійшов і звідусіль послав у штаб зв’язківців. З усіх ознак, бій затягався. Махновська піхота, вичерпавши перший одчайдушний порив, почала нудьгувати в міських умовах… Коли б це був бій у степу, — давно б уже ділили трофеї, варили б на вогнищах куліш та, зібравшись у коло, дивилися б, як заядлі танцюристи шкварять гопака в добрих чобітках, здертих з убитих. Петлюрівці в свою чергу опам’ятались від розгубленості, — відступивши до середини проспекту, окопалися і вже почали подекуди переходити в контратаки.

Аж смерком Рощин повернувся на вокзал. Але Махна там не було, свій штаб він переніс у готель «Асторія». Рощин пішов в «Асторію». З учорашнього дня не їв, випив тільки кухоль води. Ноги від утоми підгиналися в кісточках, бекеша висіла на плечах, як свинцева.

В готель його не пустили. Коло дверей стояло два кулемети, і по тротуару походжали, видзвонюючи шпорами, батькові гвардійці, з довгим, за гуляйпольською модою, волоссям, напущеним на лоб. Щоб не застудитися, один поверх кавалерійського кожушка напнув тхорячу шубу, другий обмотав шию соболевою шаллю. Гвардійці зажадали у Рощина документів, але обидва були неграмотні і пригрозили рішити його тут-таки на тротуарі, якщо він буде наполягати й добуватися в двері. «Ідіть ви к такійсякій матері з своїм батьком», — мляво сказав їм Рощин і знову пішов на вокзал.

Там, у напівтемному, розореному буфеті, куди крізь високі вікна падали відблиски вогнищ, він ліг на дубовий диван і зараз же заснув, — хоч би які там лунали крики, паровозні свистки і постріли. Але крізь тяжку втому пливли і пливли безладні уривки сьогоднішнього дня. День прожитий чесно… Не зовсім, власне… Навіщо вдарив того в скроню? — адже чоловік здався… Щоб кінці, чи що, в воду? Так, так, так… І спливло в пам’яті: карти на столі, стаканчики глінтвейну… І тут же — убитий — капітан Веденяпін, кар’єристик, з каріозними зубами і мокрим ротом, як куряча гузка, складеним, ніби для поцілунку в афедрон командуючому армією, генералові Еверту, що сидить за преферансом… Ну і чорт з ним, правильно вдарив…

Сон і тривожні удари серця боролися. Рощин розплющив очі й дивився на спокійне, чарівне обличчя, осяяне червонуватим світлом з вікна. Зітхнув і прокинувся. Поруч сиділа Маруся, тримаючи на колінах кухоль з окро-. пом і шматок хліба.

— На, з’їж, — сказала вона.

Тієї ночі Чугай і голова ревкому пробралися в артилерійський парк, де на варті залишились тільки свої люди, розбудили Мартиненка, і Чугай сказав йому так:

— Прийшли по твою чорну совість, товаришу, гірше, як ти робиш, — далі нікуди… Або ти напевне котись до Петлюри, але живим ми тебе не пустимо, або — запрягай гармати…

— А що ж, можна, — вранці приведу до вас гармати…

— Не вранці, давай зараз… Ех, проспиш ти царство небесне, Мартиненку…

— Та я хіба що, зараз — то й зараз…

На другий день усі вікна в Катеринославі задеренчали від гарматної стрільби. На проспекті полетіла в повітря бруківка, гілля тополь, шматки бульварних кіосків. Захоплені цією суворою музикою, робітничі загони, селянський полк і махновська піхота кинулись на петлюрівців і відтиснули їх до половини гори. Тоді представники різних партійних і безпартійних організацій, а також Папрікакі-молодший, несучи на ціпках білі прапори, з великою небезпекою добрались до ревкому і запропонували посередництво, щоб якнайшвидше досягти перемир’я і припинити громадянську війну.

Мирон Іванович, сидячи (сутулуватий, в пальтечку з відірваними гудзиками і в засмальцьованій кепці) коло стола у вестибюлі «Асторії» і без найменшого виділення слинних залоз жуючи черствий хліб, сказав делегатам:

— Нам самим не цікаво руйнувати місто. Пропонуємо ультиматум: до третьої години після полудня всі петлюрівські частини складають зброю, контрреволюційні дружинники припиняють стрільбу з горищ. В противному разі о третій годині першій хвилині наша артилерія відкриває вогонь по місту в шаховому порядку.

Голова говорив повільно, жував ще повільніше, обличчя його було темне від кіптяви. Делегати занепали духом. Довго пошепки радились і захотіли сперечатись. Але в цей час мармуровими сходами у вестибюль з галасом спустились строкато й різноманітно одягнені люди: попереду йшли двоє, тримаючи в руках — в обіймах — кулемети «льюїса», за ними — дюжина нахабних хлопців, обвішаних зброєю, і посередині — довговолосий чоловік з окаянними очима…

Делегати вихопили з рук голови ультиматум і поспішили на бульвар, на свіже повітря, під летючі кулі.

Петлюрівське командування відхилило ультиматум.

0 третій годині першій хвилині батько Махно лютував і стукав револьвером по столі, за яким засідала Реввійськрада, вимагаючи рознести місто без пощади в шаховому порядку. Членам Реввійськради, місцевим робітникам, які народилися тут, жаль було міста. Проте виявляти слабість не можна було, тому вирішили наполохати буржуїв. З запізненням чотирнадцять гармат Мартиненка ревнули. Подекуди з стін великих будинків, що піднімалися уступами, бризнули уламки цегли і штукатурки. Представники комітетів забігали, як миші, від петлюрівців до Реввійськради. Атаки робітничих загонів не припинялися. Петлюрівці почали відступати в кінець бульвару на саму гору.

В ніч на четверту добу повстання ревком оголосив у місті Радянську владу.

Цілу ніч ревком формував уряд. Як тоді в вагоні і передбачав Мирон Іванович, анархісти й ліві есери уклали блок з батьком Махпом, на його плечах вдерлися на засідання і шалено билися тепер за кожне місце. Есери підібрались чомусь усі невеличкі на зріст, але міцненькі, вони добре виспались, і переспорити їх було дуже трудно.

Кожен з них, схоплюючись, з свіжою усмішкою насамперед звертався до батька, _ мовляв, Махно — справжній представник народної стихії, він — казковий вождь і великий стратег, всеочищаючий вогонь і залізна мітла… А яка красота його хлопці, самовіддані молодці!

Батько, стиснувши бліді губи, слухав і тільки кивав засмоктаним обличчям. А невгамовний есер піднімав голос так, щоб чули його за дверима, що весь час відчинялися, в коридорі, де товпились махновці й різна публіка, що, чорт її знає як, пролізла в готель.

— Товариші більшовики, про що нам сперечатись? Ви за Ради, і ми за Ради… Розходження наше чисто тактичне. Ми дістаємо в спадщину буржуазний апарат міського господарства. Ви хочете зробити його радянським за один день. А ми знаємо, що з комуністами міський апарат працювати не буде. Саботаж забезпечений. Гарантовані голод і розруха. А з нами працювати вони хочуть, — є постанова міської думи. Ось чому ми 6,’ємося за кандидатуру комісара продовольства товариша Воліна. Пропоную закрити дебати й голосувати…

Анархісти, що трималися загадково й навіть зневажливо, втнули несподівано таке, що навіть батько завертів курчачою шиєю. їх представник, студент, у червоній, як мак, фесці, виставив кандидатуру в комісари фінансів Папрікакі-молодшого…

— Ми його будемо обстоювати всіма засобами, які є в нашому розпорядженні. Папрікакі-молОдший — наш однодумець, анархіст кабінетного типу, знавець фінансів і в наших руках буде слухняним і корисним знаряддям повсталого вільного народу… Пропоную дебатів не відкривати й голосувати простим підняттям рук…

Маруся з Вадимом Петровичем сиділи тут же під стіною, на одному стільці. Маруся обурювалась, сердито стискала руки, схоплювалась, щоб крикнути надламано й високо: «Це ганьба!» — або: «А де ви були, коли ми билися!» — і знову сідала з палаючими щоками. У неї був тільки дорадчий голос.

За ці дні вона схудла і засмагла. В ростебнутій кожушанці їй було жарко, волосся у неї розпатлалось. В паузах між промовами вона поквапливо розповідала Рощину про свої пригоди… Спочатку працювала в комісії для постачання загонів хлібом і окропом… Була переведена в санітарний загін і нарешті призначена зв’язковим… Бігала по всьому місту… її обстрілювали «сто разів». Вона показувала Рощину пелену спідниці з дірками…

— Коли б я не була проворна, мені б каюк. Кричать: Маруська! Я закрутилася, а тут бомба'на цьому місці, де я хвилинку тому була, як тарарахне, а я — за тополю… Ну, так налякалась, що й досі коліна тремтять.

Життєрадісності у Марусі вистачило б ще на десяток повстань. Під час її балаканини в дверях з’явилося подряпане обличчя Сашка. Він насилу протовпився сюди і кивнув до Марусі пальцем. Вона побігла, і він щось їй зашепотів. Маруся сплеснула в долоні…

Чугай гудів, відводячи кандидатури:

— Товариші, ми не сперечатись зібралися, ми тут не доводити зібралися, ми зібралися наказувати… А наказує той, у кого сила.

Маруся ледве могла діждатися, — підбігла до стола, повідомила:

— В місті йде повсюдний грабіж… От послухайте товаришів… їх сюди пускати не хочуть… їм руки повикручували…

Тоді за дверима почався гомін, метушня, надривні голоси, і в кімнату вдерлися Сашко й кілька робітників з гвинтівками. Вони заговорили разом:

— Що ж це таке! Тут у вас поліцію поставили! Підіть краще подивіться… Весь бульвар оточений, батькові хлопці магазини розбивають… Возами вивозять…

У Махна напружились губи, наче він збирався вкусити… Виліз з-за стола й пішов… Махновські хлопці в коридорі й вестибюлі розступилися, бачачи, що батько вишкіряє жовті, як у старого собаки, зуби. Іти йому далеко не довелося, — на протилежному боці проспекту коло вікон великого магазину метушились якісь тіні. Тільки-но він переступив за двері, готелю, як на тротуарі з’явився Льовка.

— В чому річ, через що хай? — спитав Льовка і похитнувся. Махно крикнув:

— Де ти був, мерзотнику?

— Де я був… Шаблю тупив… Тридцять шість одною цією рукою… Тридцять шість…

— Ти мені порядок у місті подай! — заверещав Махно, сильно штовхнувши Льовку в груди, і побіг через бульвар до магазину. За ним — Льовка і кілька гвардійців. Але там уже догадалися, що треба втікати, тіні коло вікон зникли, і лише кілька чоловік, важко тупаючи, вже далеко втікали з клунками.

Проте один батьків хлопець з великими вусами загавився, і гвардійці витягли його з магазину. Він плаксиво завів, що прийшов сюди тільки подивитися, як прокляті буржуї пили громадянську кров… Махно весь тіпався, дивлячись на нього. І коли від готелю підбігли ще цікаві, — викинув руку в обличчя йому:

— Це відомий агент контрреволюції… Не будеш ти більше творити чорну справу!.. Рубай його, і все…

Вусатий хлопець загорлав: «Не треба!..» Льовка витягнув шаблю, крякнув і навідліг, з видихом ударив його по шиї…

— Тридцять сьомий! — хвалькувато сказав, відступаючи.

Махно почав люто бити ногою тіло, що сіпалось у кривавій калюжі, яка розпливалась по тротуару.

— Так буде зроблено з кожним… Вакханалія грабежів скінчена, скінчена… — І він круто обернувся до публіки, що шарахнула від нього. — Можете йти спокійно по домівках…

Маруся несподівано заснула на стільці, прихилившись до плеча Рощина, розпатлана голова її потроху схилялась до нього на груди. Була вже сьома година ранку. Старий похмурий лакей, що змінив з нагоди встановлення Радянської влади свій фрак на домашню приношену куртку з бранденбурами,' приніс чай і великі шматки білого хліба Уряд був уже сформований, але залишилося ще багато невідкладних питань. Так, ще звечора був поданий запит залізничниками, хто буде їм платити утримання і в якому розмірі? Махно, підтримуваний анархістами, запропонував таке формулювання: нехай залізничники самі визначають ціни на квитки, самі збирають гроші і самі ж собі платять утримання…

Але дебати не встигли розгорнутися. В кімнаті, прокуреній до сизого туману, раптом задеренчали шибки у вікнах. Долинув глухий вибух. Мартиненко, що спав на дивані, замуркотів. Шибки знову задеренчали. Мартиненко прокинувся: «А щоб їх чорти взяли, чого вони дуріють…» — і почав насувати папаху на бритий череп. Долетів третій важкий удар. Чугай і Мирон Іванович, опустивши шматки хліба, тривожно перезирнулись. У двері вдерлися Льовка й кавалерист, що мотав, як ведмідь, головою без шапки.

— Пропали, — промовив кавалерист і помахав рукою над вухом, — пропав весь ескадрон…

— Під Дієвкою! — крикнув Льовка, трясучи щоками. — Все балакаєш, батьку!.. Полковник Самокиш підходить з шістьма куренями: б’є по вокзалу з важких…

Злорадно й відкрито, не ховаючись уже за матраци, з усіх вікон дивились жителі Катерининського проспекту, як утікає махновська армія. Мчали вершники, хльоскаючи нагайками на обидва боки, маяли од вітру за їх плечима шуби, бурки, гусарські ментики, шовкові ковдри… Коні, обтяжені вузлами в засідельних тороках, спотикались на обмерзлому брукові: і кінь, і вершник, і здобич котилися к чорту, під копита… «Ага! — кричали за вікнами. — Ще один!» Скакали вантажені награбованим добром вози; розкидаючи все по дорозі, мчали четверики з тачанками, так що іскри сипалися з-під кованих коліс. Бігли піхотинці, які не встигли скочити на вози…

Все це з дикими зойками, гуркотом і тріском прямувало вгору по проспекту, до нагірної частини міста, бо полковник Самокиш уже захопив залізничний міст і вокзал… Батько Махно, вибігши тоді з ревкому, в безсилій люті затупотів ногами, заплакав, кажуть, кинувся в тачанку, яку Льовка пригнав до готелю, накрився з головою кожухом, — чи то від сорому, чи то для того, щоб його не впізнали, — і втік з проклятого міста невідомо куди.

Батькова армія, що втікала без єдиного пострілу, виходячи з міста, несподівано наткнулась на петлюрівські застави, заметалася в паніці і повернула коней до Дніпра, на явну загибель. Берег тут був крутий. Ламаючи кущі й тини, перекидаючись разом з возами, махновці скотилися на лід. Але лід був тонкий, почав гнутися, затріщав, і люди, коні та вози заборсались у чорній воді серед крижин. Лише невелика частина махновської армії — жалюгідні залишки — добралася до лівого берега.

Тієї ночі багато робітників з загонів відпросилися: піти додому, погрітися, перезутися, попоїсти гарячого. При зброї залишались тільки патрульні загони та бійці селянського полку, яким нікуди було піти. Цьому селянському полкові й довелося в нерівних умовах прийняти весь удар петлюрівських куренів полковника Самокиша. Полк був оточений поблизу вокзального майдану і знищений майже весь у штиковому бою, лише небагатьом удалося пробитися і втекти через прохідні двори і, повернувшись на села, розказати про страшний бій, де полягло три сотні добрих хлопців, які прийшли в Катеринослав, щоб становити Радянську владу.

Члени ревкому, Мирон Іванович і Чугай, кинулися збирати робітничі загони і стягати патрулі. Вони не сподівались удержати місто, — завдання полягало в тому, щоб дати можливість усім тим, що брали участь у повстанні, вийти через пішохідний міст на лівий берег. Зібрані загони засіли за будинками, за вивернутим камінням, за барикадами, відкидаючи кулеметним вогнем петлюрівців, що насідали все більше. Звідусюди до мосту й через міст бігли сотні робітників з жінками й дітьми… Деякі виносили на руках мізерні пожитки, які без жалю можна було покинути. По них стріляли з дахів, стріляли знизу, з берега.

Чугай, Мирон Іванович, Рощин, Маруся, Сашко, Чиж і десяток товаришів відступали останніми. Волочачи кулемет, вони перебігали від рогу до рогу, від прикриття до прикриття. Сірі папахи самокишців раз у раз висувалися неподалік від під’їздів. Залишалось найтяжче — ступити на міст, де не було ніякого захисту, крім трупів та покинених вузлів… Чугай обернув кулемет, приліг за щитком, залишивши біля себе Сашка, і крикнув до всіх інших: «Біжіть прудко…» Під гуркіт кулемета, що працював, поки не розтопиться ствол, усі побігли.

На самій середині мосту Маруся спіткнулася й пішла важко, невпевнено, Рощин наздогнав її, підтримав, вона здивовано глянула, щось хотіла вимовити І тільки дивилась на нього. Рощин, присівши, підняв її, як беруть дітей, на руки. Маруся все важче тулилася до нього. Ось і кінець мосту, — по стегну Вадима Петровича вдарило ніби залізною палицею. Він силкувався вдержатися на ногах, щоб не впустити, не зробити боляче Марусі. Ззаду надбіг Чугай. Рощин — йому: «Впущу ж, візьми її…» І зараз же з нього збило шапку і почало темніти в очах. Він ще чув голос Чугая:

— Сашко, не можна його кидати…

XVI

«Розбійники» були поставлені аж у лютому, під час короткого перепочинку Качалінського полку. Довгі переходи в мороз і завірюхи, коли попереду замість теплої ночівлі розливалася під хмарами похмура заграва і в засніжених степах не знайти було тріски — обігріти заклякле тіло біля вогнища, затяжні бої, вранішні тривоги, люті короткі сутички з козаками, — все залишилось позаду. Мамонтов з залишками потріпаних полків був далеко за Доном. Армія його танула. Йому більше не вірили: даремно він поклав у землю десятки тисяч — цвіт Донського війська — в трьох наступах на Царицин.

Качалінці, зайнявши без бою велику станицю, яка замирилася, повеселішали: попоїли ситно і виспались тепло. Попереду — весна, а там і кінець, може, затяжній війні.

Півтора місяця тяжкого походу виснажили Дашу, — їй і на думку не спадало братися знову за цей спектакль. Театральне майно розгубилося, кілька чоловік з трупи було поранено, пропала й сама книжка з п’єсою. Даші хотілося хоч кілька вечорів побути в теплі з Іваном Іллічем, посидіти коло нього, — без слів, без думок, збуваючи в сутінках тихий спокій під безсонну пісеньку того самого цвіркуна під грубкою.

Треба було попрати й полатати білизну, віддати підшити Івану Іллічу валянки. Трохи опорядити себе, а то й чоловік, і всі на світі, та й сама вона в тому числі забули, що вона жінка. Першого ж вечора Даша й Горпина ішли з лазні по замерзлих калюжах, легкий мороз віяв коло гарячих, розпарених щік, — от було щастя! Вони з Горпиною поставили самовар, приготували вечерю. Іван Ілліч і Іван Гора теж повернулися з лазні, і вчотирьох сіли за стіл, — чоловіки кректали від задоволення, борщ же який запашний, з самовара ж так хороше пахло! Іван Гора сказав:

— От, Іване Іллічу, по трудах і відпочинок…

Відпочити Даші не довелося. На другий день, перед тією годиною, коли мав повернутися Іван Ілліч, прийшла Онися з книжкою — Шіллером, стримана, серйозна, і заговорила, піднімаючи мрійні очі:

— Нудьга у мене, Даріє Дмитрівно… Чи я якась наврочена… Усі люди як люди, а я наврочена… У мене ще у маленької це помічалося… Ну, потім, звісно, рано вийшла заміж, діти… Та от — горе моє трапилось… Мені двадцять чотири роки, Даріє Дмитрівно… Скінчиться війна, — куди я піду? З чоловіком жити в хаті, дивитися в степ порожній? Після всього, що бачила, що я чула, — мені інше потрібно… — У Онисі під шинеллю піднялися груди, очі примружились: — Я цю книжку всю прочитала, в боях не розлучалася з нею… Може, я малосвідома, темна, неосвічена, але це можна поправити. Даріє Дмитрівно, в мені різні голоси живуть… Про себе я нічого не знаю, а про людей знаю… Сльози киплять, коли думаю, як би могла хоч про ту саму графиню Амалію розказати… Жива б вона постала з цієї книжки… Мені і Шаригін покійний про це саме говорив… Даріє Дмитрівно, ми сьогодні знайшли приміщення, в школі, чоловік на триста… Тут і теслярі є, і дерева можна дістати, і парусини… Чого б нам не зіграти «Розбійників»? Ролі ми пам’ятаємо… Сьогодні хлопці згадували: добре було б посміятися…

Прийшов Іван Ілліч і, звичайно, зрадів: «Прекрасна ідея! З тиждень тут постоїмо… Чудове буде свято для хлопців!..» Дивний був чоловік Іван Ілліч, — ніщо в ньому не могло затуманити життєрадісності: коли Даша коло нього, значить, мчимо на повен хід до щастя… Як у ті далекі, сині, вітряні червневі дні на пароплаві…

Так Даші й не вдалося послухати в сутінки, як б’ється серце коханого чоловіка, підсунутися обережно, наче котячою лапкою, до потаємних думок… Та чи й було у нього потаємне? Та й навіщо воно тобі, Дашо? Іван Ілліч — просто щедрий чоловік, все, що є у нього, до останку, — бери… І обличчя його, огрубіле від морозів і вітру, — просте, як сонце… Ах, все воно було б інакше, якби у Даші, в ніжній темряві її худенького тіла, заворушилось добре життя, плоть від його плоті…

Трупа почала репетирувати. Що це були за муки! Даша мовчки плакала, артисти соромились дивитися в очі одне одному. Огрубіли, розлютились, застудили голоси… Допоміг Сапожков: прочитав доповідь про походження театру взагалі, де довів, що театр властивий навіть деяким птицям і тваринам, наприклад, лисиці, яка «мишкує», тобто впіймає мишу і влаштовує з нею перед лисенятами ви ставу: і підстрибує, і навзнак перекидається, і ходить на лапках, крутить хвостом… Трупа підбадьорилась, і діло потроху пішло на лад. У школі збили поміст, розмалювали полотна. Рампу влаштували з лойових каганців. Фраки й сюртуки, що пропали в поході, — ті, що Іван Ілліч ще на хуторі реквізував у проїжджого адвоката, — несподівано знайшлися в обозі.

І нарешті настав той день: ще сонце було над спочивком, — по станиці проїхав артилерійським сивим конем червоноармієць (вигадка Івана Ілліча), засурмив у мідну сурму й почав кричати: «Громадяни й товариші, вистава «Розбійники» Шіллера починається…»

До школи збіглася вся станиця. Ганок і вхід в зал штурмували так, що туди вдиралися люди з виряченими очима, без шапок, без гудзиків… Ті, що не потрапили на виставу, не довго журилися. Над станицею стояв молодий місяць у глибокому передвесняному небі. Перед школою залились гармошки. Червоноармійці дивували козачок, які недавно замирилися, любимою піснею: «По небу опівночі ангел летів…» Знайомились, а там уже пішли й жарти, — «в очі дивляться, губи цілують»… А то ще й так: «Військовій людині женитися — не чихнути, можна й заждати».

Публіка в залі спочатку вибухала реготом, впізнаючи в розмальованому старику, з волоссям з клоччя, в балахоні, перефасоненому з попівської ряси, — червоноармійця Ваніна… «Він це! — кричали. — Давай, Ванін, шквар, не бійся…» Коли особливими, повзучими кроками з-за запони в кулісах з’явився чоловік у бахматій одежі з двома хвостами, в жіночих панчохах, — зуби вишкірені, очі вирячені, — І зашипів по-зміїному: «Папаша, тут я, ваш вірний син, Франца — публіка теж зразу впізнала Кузьму Кузьмича і лягла зо сміху…»

Даша за кулісами, вхопившись за голову, повторювала Сапожкову:

— Це кінець, це страхітливий провал, я так і сподівалась…

Але артисти подолали веселий настрій у залі. Публіка всіх впізнала Й почала Слухати. Латугін підходив до чадних каганців, — вони освітлювали знизу його могутнє обличчя, з наліпленою з овечої вовни борідкою, з люто зламаними бровами, — стиснувши руки на грудях так, що тріщав чорний адвокатський сюртук, він говорив сильним голосом:

— «О, якби я міг закликати до повстання всю природу, і повітря, і землю, і океан, і вдарити війною на це паскудне плем’я шакалів…»

Тут уже публіка затихла, розуміючи, до чого йдеться в п’єсі.

Декорацій не змінювали, перестановок особливих не робили. Перед початком кожної картини крізь завісу просувався Сергій Сергійович, — обличчя в нього усміхалось, ніби він знав щось особливе:

— Картина третя. Уявіть розкішний замок графів Моор. У вікно ллються пахощі з саду. Прекрасна Амалія сидить у своїй кімнаті…

Обличчя його, освітлене каганцями, ховалося. Завіса розсувалася. Нікому й не хотілося впізнавати в цій гнівній красуні, в широкій спідниці, в рябенькій хустині, зав’язаній косинкою на грудях, — рум’яну, кучеряву, з величезними очима на все обличчя, — Онисю Назарову з другої роти.

Заговорила вона низько, з тремтінням, наче заспівала, кулачком застукала по столу на Франца: «Геть від мене, негіднику…» І пішла п’єса, як чарівна казка, яку в дитинстві в зимові вечори, бувало, розказує дід, а ти слухаєш, звісивши голову з печі…

Кузьма Кузьмич боявся за одне місце, де Амалія б’є його по щоці. У неї все-таки, при її мрійливості, рука була червоноармійська. Кузьма Кузьмич шепнув був їй: «Легше…» Вона ж від усієї душі: «О безсоромний обмовник!» — розмахнулась, наче весь тягар минулого життя ліг у її руку, і вдарила, — Кузьма Кузьмич відлетів у кулісу. Але ніхто не засміявся. З публіки крикнули: «Правильно…» І всі заплескали в долоні, бо кожному хотілося так само стукнути негідника.

Потім вона зірвала з шиї намисто, кинула його, розтоптала:

— «Носіть ви золото й срібло, багатії! Наїдайтесь за розкішними столами, покойте тіло своє на м’якому ложі хтивості! Карл! Карл! Люблю тебе…»

Сергій Сергійович, ведучи за собою завісу, усміхаючись, значливо сказав: «Антракт…» Онися, підійшовши за кулісою до Даші, притулилася до неї, уткнула обличчя їй в груди, дрібно тремтіла:

— Не хваліть мене, не треба, Даріє Дмитрівно…

Далі спектакль пішов самопливом. У першому акті актори спітніли, напружені мускули у них обм’якли, стиснені голоси стали людськими, і плювати вже їм було, якщо чогось і не дочули від Сергія Сергійовича, що суфлірував свистячим шепотом, — не вагаючись, вигадували своє, дошкульніше, ніж у Шіллера, в усякому разі — дохідливіше.

Публіка була дуже задоволена спектаклем. Телєгін, що сидів поруч з комісаром у першому ряду, кілька разів пустив сльозу; Іван Гора, якому годилося бути стриманим, шумно сопів носом, наче під час якої-небудь вдалої воєнної операції. А особливо задоволені були артисти, — не хотілось роздягатися, розгримовуватися, хоч починай другий сеанс, незважаючи на те, що вже по всій станиці співали півні.

Свято скінчилося. Затихли пісні й гармошки, лише дене-де грюкала хвіртка. Переспівали півні. Станиця спала. Вулицею повільно йшла Онися, поруч — Латугін, в шинелі, накинутій на одне плече, — йому й досі було жарко.

— От, Онисю, от, чудно… Ідеш ти в цій шкаралупі своїй, в шинелині, а я крізь неї тебе бачу… Не підходять звичайні слова, і не хочеться їх тобі говорити…

Ішли вони в кінець станиці, туди, де степ вдалині зливався з темрявою. Місяць високо підбився в почорнілому небі. А перед Онисиними очима й досі горіли каганці, за ними в гаряче надиханій темряві кожне її слово з силою відгукувалось, і звідти йшли до неї схвильовані зітхання, і було в цій її силі бездонне, небувале, жіноче. їй приємно було слухати Латугіна…

— Багатьох я знав, крале моя… Та ну їх усіх к чорту. Такої не стрічав… Зарізався я, — хочеш слухай, хочеш ні…

Він зупинився, і вона зупинилась. Він обняв її, — шинеля з його плеча впала на сніг. Довго, сильно поцілував Онисю в холоднуваті губи. Відхиливши, дивився в її наче байдуже обличчя з щоками, підрум’яненими буряковим соком. А вона — не на нього, підведені очі її дивилися на місяць.

— Ось вона де, мука моя! Ну, гаразд…

Він підняв шинелю, і вони знову пішли…

Тієї ночі Даші теж не спалося. Спираючись ліктем на подушку, вона говорила:

— Я розумію — зараз цього здійснити не можна… Але слухай — Онися у нас є, Латугін у нас є. Кузьма Кузьмич — це просто талант. Це Яго… Ми будемо ставити «Отелло», Поповнимо трупу, завтра ж ти дай наказ по полку… Побачиш — в дивізії, в корпусі будемо грати… Але треба, по-перше, зберегти наші декорації… Поговори з комісаром, нехай він виділить нам. спеціальні підводи… А як слухали! У мене було враження, що глядач — це губка, яка вбирає мистецтво.

— Правду, правду кажеш, — відповів Іван Ілліч. Заклавши руки за спину, в непідперезаній сорочці, без чобіт, у м’яких пантофлях, які йому Даша купила в козачки, він ходив, щоразу заступаючи великим чорним тілом вогник на столі, і чомусь Даші це було неприємно. А коли доходив до вікна, обертався, і вогник освітлював його червонувате, міцне, як з бронзи, усміхнене обличчя, у Даші тривожно стукало серце.

— Ти правду кажеш… Руська людина любить театр… У руської людини особливе таке чуття до мистецтва. Потреба якась незвичайна, жадоба… Скажи — півтора місяця боїв, повиснажувались люди — тільки шкіра та кістки, адже так і собака здохне… При чому тут ще Шіллер? Сьогодні — немовби це тобі в Москві прем’єра в Художньому театрі. А візьми Онисю!.. Нічого не розумію, — справжній самородок… Які рухи, благородність… Який запал! Красуня до того ж.

Вимахуючи руками, він знову заступив світло, Даша сказала:

— Іване, ти можеш не ходити по кімнаті?..

В голосі її було давно, давно ним не чуте роздратування; спершись ліктем на подушку, вона пильно дивилась потемнілими очима. Іван Ілліч зразу замовк, підійшов до постелі, присів на край. Не криючись, злякався.

— Іване, — і вона сіла в постелі, — Іване, я давно хотіла тебе запитати. — Вона швидко провела пальцями по очах. — Це дуже важко, але я не можу більше…

По його обличчю вона побачила, що він зрозумів — яке буде це запитання, і все ж вона сказала, тому що тисячу разів повторювала його сама собі:

— Іване, ти вже зовсім не вважаєш мене за жінку?

У нього почали підніматися плечі, він пробурмотів щось невиразне, взявся за голову. Даша пронизливо дивилась на нього, у неї ще була якась надія… Невже це вирок?

— Дашо, Дашо, так не розуміти… Все-таки треба бути великодушною.

— Великодушною? («Ось він — вирок!»)

— Я тебе, Дашо, так люблю… Ти мене можеш ненавидіти… Хоч, власне, не знаю, — за що? Органічно, так би мовити, відсахнутися… Це мені дуже зрозуміло. Полюбив я тебе на все життя, чи тяжко мені, чи легко, це — слово честі — не має значення… Серце моє зі мною, то й ти з мною… Живи спокійно, будь щаслива…

Даша, слухаючи, трясла головою, він, кривлячись, з зусиллям говорив:

— Чомусь я завжди уявляв твої бідні ніжки, — скільки вони сходили, шукаючи щастя, і все даремно, і все даремно…

Даша випростала з-під одіяла голі худенькі ноги, зіскочила на долівку і, підбігши, погасила вогник на столі.

Іван Гора, повернувшись з Горпиною із спектаклю, засвітив недогарок і переглядав різні папірці, яких чимало набралося за день, — така у нього була звичка: перш ніж лягти спати, все впорядкувати. Горпина, не скидаючи шинелі й шапки, сиділа осторонь, на лаві коло дверей.

— Ти теж нічого собі зіграла, — говорив він, позіхаючи і чухаючи шию. — Не дочув я, що ти там пропищала, ролька у тебе дуже маленька… Але — Онися, Онися! — опустивши носа до свічки, усміхаючись, він перегортав папірці. — Надто вже вона, здається, як це кажуть по-вашому, спідницею крутила — мужчину почуває, це у неї є… Поберегти її треба, поберегти… А що ти думаєш — мало таких революція наверх витягла? В цьому вся і річ… На цьому все і сплановано, народ не сірий, ні… Багатий народ… Тільки от воюємо надто вже розкішно… Машин би нам треба… От, прочитай… — він розгладив один з аркушів, — захопили ми танк голими руками… Та це ж варварство… Коли б у мене був син, я б йому, шмаркачеві, на грудях випік: пам’ятай, не забувай, кому зобов’язаний щастям, чиї кістки в бур’янах біліють…

Горпина, прихилившись до стіни, заплющивши очі, стуливши губи, пригадала найжалісливіше про себе, що могло пригадатися… Як Іван Гора лежав уночі в степу, не ворушачись, не дихаючи, і їй було однаково тоді — живий він ще, чи вже мертвий. У гвинтівці у неї залишилась остання обойма… Горпина не захотіла піти з іншими, вже ж вона його не покинула в тому степу, вночі… Жаль, що там з того часу не валяються білі кісточки Горпинині…

— Ти чого спати не лягаєш, Гапо?

Іван Гора затулився долонею від свічки і придивився, — у Горпини текли сльози з зажмурених очей, часто капали з довгих він, чорні брови високо були підняті… Він зібрав у польову сумку папірці, підійшов до Горпини і присів навпочіпки перед нею:

— Ти чого, дурненька… Стомилась, чи що?

— Печи, печи йому груди, вчи його, вчи про білі кісточки…

— Гапо, що ти верзеш?

Вона відповіла дівчачим розпачливим голосом:

— На другому місяці я… Не бачиш ти нічого… Знаєш одно — Онися, Онися…

Іван Гора тут-таки й сів коло ніг у Горпини. Рот його сам розтягнувся, як у дурнуватого…

— Гапо, а ти не брешеш? Гапо, щастя яке, невже вагітна? Люба ти моя, жадана, Гапочко…

І коли він так сказав, вона — вже низьким, жіночим голосом:

— Та ну тебе, йди з очей геть…

Потягнулась до нього, обняла і припала, все ще схлипуючи, щоразу коротше й тихіше…

Третій розгром отамана Краснова під Царицином викликав пожвавлення всього Південного фронту, що навис трьома арміями — Восьмою, Дев’ятою і Тринадцятою — над Доном і Донбасом. Козацтво, що ворогувало, здавалось, готове було махнути рукою на ворожнечу, почепити сідла в сарай, — нехай їх каляють голуби, — загорнути в просалені ганчірки гвинтівки, закопати глибше в землю. Який чорт видумав, що під більшовиками не можна жити! — земля нікуди не поділась, ось вона парує на оголених горбах під весняним сонцем, і руки при собі, і коні просяться в хомут, воли — в ярмо…

Головком з Серпухова підганяв з наступом. Початковий порочний план головком а трохи змінювався. Армії перестроювались на ходу: замість рухатись по Дону, на південний схід, червоним арміям у бездоріжжя доводилось повертатися на південний захід, на Донець. Але робити це було вже пізно: стовпова дорога революції — пролетарський Донбас — була закрита міцно: за ці два місяці тупцювання на місці дивізія Май-Маєвського, що вдерлася в Донбас, поповнилась сильними добровольчими частинами, знятими з Північного Кавказу після того, як там, в астраханських пісках, була розпорошена Одинадцята червона армія. На правому березі Дінця стояло тепер п’ятдесят тисяч добірних білих військ під командою Май-Маєвського, Покровського і Шкуро.

Весна, почалася дружно. Під патлатим сонцем раптово почав танути сніг, налилися синьою водою степові яри, збутнів Донець, невидано розлились заплави. Тому що залізничні колії в цих місцях ішли по меридіанах, перегрупування доводилось робити грунтом, по бездоріжжю. Армійські обози грузли в невилазному болоті, одриваючись від своїх частин. Все це гальмувало й уповільнювало перегрупування. Переправи через Донець, що широко розлився, були зайняті білими. Наступ виливався в затяжні бої. І тоді ж у тилу, в станиці Вешенській, яка замирилася, несподівано спалахнуло організоване денікінськими агентами уперте і криваве козаче повстання. Білі аероплани перекидали туди агітаторів, гроші і зброю.

Тільки одна лівофлангова Десята армія, згідно з наказом головкома, продовжувала рухатись на південь вздовж залізничної магістралі, відкидаючи і знищуючи залишки красновських частин.

Десята армія ішла назустріч своїй загибелі.

В степ, на південь, звідки віяв запашний вітер, боляче було дивитись: в калюжах, в струмках, у весняних озерах палало сонце. В прозорому густо-синьому небі махали крильми табунці птахів, з трубними криками пливли ключі журавлів, — проводжай їх, задерши голову, з приступки вагона!.. Куди, вільні? На Вкраїну, на Полісся, на Волинь і — далі — в Німеччину за Рейн, на старі гнізда… Гей, журавлі, кланяйтесь добрим людям, розкажіть там, стоячи на червоній нозі на покрівлі, як летіли ви над Радянською Росією і бачили, що льоди на ній розламані, весняні води йдуть через край, такої весни ніде й ніколи не було, — лютої, грізної, вагітної…

Даша, Горпина, Онися часто збиралися тепер на площадці вагона, ошалілі від сонця й вітру. Ешелон ішов на південь, а весна летіла назустріч. Бійці вже ходили в одних сорочках, розстібаючи коміри. Інколи попереду, за обрієм, постукувало, погрюкувало, — це передові частини Десятої вибивали з хуторів останні банди станичників. Без великого труда взята була Великокняжеська. Проїхавши її, ешелон Качалінського полку вивантажився на березі річки Манич і почав займати фронт.

Сальські степи, по яких весною Манич гонить каламутні води поверх очеретів, пустельні й рівні, як застигла, зазеленіла рівнина моря. Тут, по Маничу, з незапам’ятних часів летіли стріли з берега на берег, рубалися азіатські кочовики з скіфами, аланами й готами; звідси гунни спустошили всю землю до Північного Кавказу. Тут, сидячи коло повстяних юрт, калмики слухали стародавню повість про богатирські подвиги Манаса. Розкішні були ці степи весною, — земля, напившись, поспішала вкритися травами і квітами; вологі вечірні зорі рум’янили край неба в бік Чорного моря; величезні зірки палали до самого обрію; з-за Каспію, як персидський щит, викочувалось гаряче сонце.

Штаб Качалінського полку розташувався в єдиному жилому приміщенні в цій пустині — за огорожею покиненої кінської обори, в землянці, критій очеретом. Противника поблизу не виявлялось, армійські роз’їзди пішли далеко на південь, в бік Тихорєцької і на захід — до Ростова. Бійцям трудно було розтлумачити, що прийшли вони сюди не рибу глушити в Маничі гранатами, не витрачати дорогі патрони на качок на вечірній зорі, — має бути тяжка боротьба: армія кинена в тили ворогові, і ворог цей — не доморослий і ще не випробуваний…

Іван Гора одного разу повернувся з штабу дивізії, покликав Івана Ілліча; мовчки пішли на берег, сіли над водою, закурили; червоне сплющене сонце опускалось, застеляючись випарами землі; кричали жаби по всьому Маничу, — нахабно, голосисто квакали, ухали, стогнали, сичали…

— Ікру, сволочі, викидають, — сказав Іван Гора.

— Ну, що ти взнав?

— Все те саме. Тривога, — всі розуміють, і нічого не можна зробити: залізний наказ головкома — наступати на Тихорєцьку. Що ти скажеш на це?

— Розмірковувати не моє діло, Іване Степановичу, моє діло — виконувати наказ.

— Я тебе питаю, що ти сам про себе думаєш?

— Що я думаю?.. А ти не збираєшся часом мене розстріляти?

— Тьху ти, чудак… І всі отак відповідають. Боягузи ви всі…

Іван Гора, скинувши картуза, почухав голову, потім у нього засвербів бік; з берега під ногами відірвалась грудка землі і, м’яко хлюпнувши, впала в каламутні коловороти. Жаби кричали з хтивою люттю, ніби збиралися населити всю землю своїм слизьким плем’ям…

— Значить, ти вважаєш правильною директиву головкома?

— Ні, не вважаю, — тихо і твердо відповів Іван Ілліч.

— Ага! Ні! Добре… Чому ж?

— Ми й тут уже майже одірвались від резервів, від баз постачання; противник переріже де-небудь нашу ниточку на Царицин, — тоді скидай чоботи. Не солідно це все.

— Ну, ну?..

— Наступати нам ще далі на південь, на Тихорєцьку, значить, лізти, як котові, головою в халяву. Нічого доброго з цього не вийде. Я ще міг би зрозуміти, якщо наша армія послана для демонстрації, щоб будь-якою ціною відтягти сили білих з Донбасу…

— Так, так, так…

— Але це надто вже дорога приємність — задля демонстрації угробити армію…

— Висновок який твій?

Іван Ілліч надув щоки, кинув погаслу собачу ніжку в воду:

— От висновку я не робив, Іване Степановичу…

— Брешеш, брат, брешеш… Ну, гаразд — мовчи. Без тебе все зрозуміло. Ти мені якось, Іване, розказував про свого комісара Гимзу, — пам’ятаєш, як він тебе послав… до головкома з секретним донесенням на зоадника Сорокіна… Так от… — Іван Гора оглянувся і притишив голос: — Я б, здається, сам зараз поїхав, і не в Серпухов до головкома, а в Москву, прямо туди… Десь сидить якась сволота, — чи то в головному командуванні, чи то у Вищій військовій раді… Та інакше й бути не може: війна… Дуже ми довірливі… Якщо у нашого брата, у кого думки — високі, серце — широке, — йому і здається, що, крім буржуїв, весь світ хороший: рубай чесно, направо й наліво… Я придивлявся в Пітері до Володимира Ілліча, — у нього таке око руське, примружене… Ентузіаст, мислитель, — руки закладе за піджак, ходить, лоба наставить і раптом — оком поведе на людину: все зрозуміє… Отак треба… Я за тобою, за кожним рухом, за кожним словом твоїм стежу… А ти за мною не стежиш, ти мені сліпо довіряєш… Я тобі дам шкідливе завдання, — ти промовчиш і виконаєш…

— Ні, не виконаю…

— Ти ж тільки що сказав: міркувати не твоє діло..» Ну, а що ти зробиш?

— Постараюсь переконати, умовити…

— Умовити! Інтелігент… Стріляти треба!.. Ах, боже мій…

Іван Гора поклав великі руки на картуз, на голову, сперся ліктями на коліна. Він не розказав Телєгіну про головне, про те, що вчора в дивізії на партійних зборах була прочитана телеграма з Москви голови Вищої військової ради республіки — відповідь на тривожний запит командарма Десятої, — телеграма погордлива й погрозлива, в якій категорично підтверджувались раніш дані директиви…

— А от тобі й останні відомості: на правому фланзі у нас зосереджуються чотири дивізії генерала Покровського, перекинені з Донбасу, в лоб насувається корпус генерала Кутепова, він уже відрізав нам дорогу на Тихорєцьку, — розгадав план головкома… На лівому фланзі скупчується кіннота генерала Улагая… А позаду на чотириста верст — порожнеча…

— Оце все й вирішує, — сказав Іван Ілліч. — Якщо хочеш, моя думка: негайно евакуювати всіх хворих, все зайве відправити в тил, щоб ніщо не обтяжувало. Маничу нам не вдержати…

Іван Гора нічого не відповів. Помовчавши, сердито плюнув у річку:

— За такі балачки слід би і мене, й тебе — в ревтрибунал. Сказано буде тобі: умерти на Маничі — і умреш…

— Від цього я не відмовлявся ніколи, здається, і не відмовляюсь.

Другого травня за річкою показались роз’їзди кутеповців. Спочатку це були невеликі обережні купки вершників. Вони сновигали по степу, то на час спиняючись, то щодуху під пострілами мчали по блискучих калюжах. їх скупчувалось все більше, вони сміливіше наближались до фронту, злазили з коней і, кладучи їх, обстрілювали передові застави.

Третього травня в гуркоті гарматної стрільби підійшли головні сили Кутепова. Зосереджуючись у районі залізниці, вони впевнено, хвилями, одна за одною атакували береги Маничу. Налітали біплани-розвідники, не схожі ні на російські, ні на німецькі. Розкидаючи воду й болото, йшли грузовики з понтонами. Того ж дня ударна частина кутеповців прорвалася через річку, в розташування морозовської дивізії, але була знищена в штиковому бою.

На ніч цепи відхлинули й залягли. Ніде не запалювали вогнищ. Вщухала перестрілка, і ніч зайшла над степом така сама тиха, волога, запашна. Заквакали, ніби нічого особливого не сталося, нахабні жаб’ячі хори. Деяким людям, що спали вухом до землі, вчувалося м’яке шарудіння трави, що розсувала могильну темряву ніжними й сильними паростками.

В штабній землянці у Івана Ілліча цілу ніч тривала нарада. Нетерпляче ждали наказу з дивізії про наступ, — для всіх було очевидно, що такому ворогові не можна давати ані години часу безкарно маневрувати і завдавати ударів там, де він хоче, по ріденькому фронту Десятої армії, розтягнутої мало не на півсотні верст, відкритої і з флангів, і з тилу. Командири доносили про настрій своїх частин: червоноармійці збуджені, не сплять, шепочуться по окопах, — коли б це був вісімнадцятий рік, весь полк збігся б на мітинг, погрожуючи розірвати командира, якщо зараз же не буде наказу — вперед! Бувають такі особливі хвилини розпачу і злості, коли все, здається, можна змести на шляху своєму.

В землянку увійшов ротний командир Мошкін, — він тільки що перебрався по шию в воді через Манич з того берега, де був один взвод з його роти. Був він з царицинських металістів, воєнну справу любив з запалом мисливця.

— Симпатичний у вас душок, товариші, — сказав він, жмурячись від тютюнового диму, в якому ледве мерехтіла свічка. Стрибаючи то на одній, то на другій нозі, стягнув чоботи, вилив з них воду. — Мої хлопці кадета підбили, хотів його привести, жаль — сконав… Хлопчина — шмаркач, але злющий який: «Хами, хами!» Хлопці дивувались… Споряджений, — суконце, черевички, ремінці… Що козаки! Козак — дурень, мужик, свій брат, — ти його тюк, він тебе тюк і відскочив… А ці — такі білоручки безпощадні, ай—!.. У взводі — самі офіцери, взводний — полковник. У кожного на руці — годинник… Я вже моїм хлопцям сказав: ви, бродяги, про годинники забудьте, до білих постів по годинники не повзати, зуби повибиваю…

Мошкін засміявся, відкриваючи гарні зуби, — добротою освітилось некрасиве, рябувате, розумне обличчя його.

— Становище таке, товариші: в степу — гомін, давно ми його чуємо, як тільки смеркло. Послав розвідника, Стьопу Щавелєва, — дух святий, а не чоловік. Поповз, приповз… Артилерія, каже, у них підійшла і начебто на возах піхота… Готуйся, товариші…

Іван Ілліч, одурівши від диму, на хвилинку вийшов із землянки на повітря. Серед побляклих зірок стояв гострий, пронизливо ясний серп місяця. На огорожі з трьох жердин сиділи три жіночі постаті. Іван Ілліч підійшов.

— Сказано: всім ночувати тільки в окопах, — я не розумію!

— Нам не спиться, — сказала Даша, зверху, з жердини, нахиляючись до нього.

І Даша, і Онися, і Горпина здавалися окатими, худенькими, незвичайними… І він не міг розібрати — усміхаються вони до нього чи якось особливо кривляться.

— Ми тут заждемо, коли у вас скінчиться, — сказала Горпина.

— А я з ними, товаришу командир полку, дозвольте залишитися, — сказала Онися.

— Злазьте на землю, ну чого ви, як кури, посідали… Кулі ж літають, — чуєте?..

— Внизу гній і блохи, а тут піддуває, хороше, — сказала Даша.

— Це не кулі, це — жуки, ви нас не обманюйте, — сказала Горпина.

Даша, — знову нахиляючись:

— Жаби подуріли, ми сидимо і слухаємо…

Іван Ілліч обернувся до річки, тільки зараз звернувши увагу на ці зітхання, ритмічний стогін жадання й дожидання, і ось він — переможець, ротатий соліст, вершків зо три ростом, з виряченими зеленими очима — починає пісню й виспівує, певний, що самі зорі слухають його хвалу життю…

— Здорово, браво, — сказав Іван Ілліч і засміявся. — Ну гаразд, сидіть, тільки, коли щось почнеться, — негайно в схованку… — Він за плече притягнув до себе Дашу і шепнув на вухо: — Чорт знає, як хороше… Правда? Ти дуже гарна…

Він махнув рукою і пішов до землянки. Коли вони знову залишились самі, Онися сказала тихо:

— Вік би отак сидіти…

Горпина:

— Щастя ж кров’ю добуваєш… Тому воно й дороге…

Даша:

— Дівчатка мої, чого я тільки в житті не бачила, і все летіло мимо, летіло, летіло, не зачіпаючи… Все ждала небувалого, особливого… Дурне серце себе мучило й інших мучило… Краще любити хоч одну ніч, та отак… Все зрозуміти, всім наповнитися, за одну ніч прожити мільйон років…

Вона схилилась головою до плеча Онисі. Горпина подумала і теж прихилилась з другого боку до Онисі. І так вони довго ще сиділи на жердині, спиною до зірок.

Кутеповську артилерію коригували новенькі біплани, — покружлявши над розривами, скинувши червоним кілька бомб, вони, як яструби, планірували в степ до обрію, до батарей, що почали на світанку сильний обстріл Маничу.

Щоб настрахати противника, з дивізії прилетіла єдина машина, яка піднімалася в повітря, — старий тихохідний ньюпор, що відслужив службу в імперіалістичній війні і був кустарно відремонтований у Царицині.

На нього страшно було дивитись, коли він, всупереч всім природним законам аеродинаміки, дерев’яний, з залатаними крилами, з тріщанням, і от-от завмираючи, проносився над головами. Зате літав на ньому відомий усьому Південному фронту і прекрасно відомий білим льотчикам Валька Чердаков — маленький, як мавпа, весь покалічений, кривий, кривоплечий, склеєний. Його питали: «Валька, правду кажуть, що в шістнадцятому році ти збив німецького аса, на другий день злітав у Німеччину і скинув йому на могилу троянди?» Він відповідав писклявим голосом: «Ну, а що?» Відомий прийом його був: коли витрачена кулеметна стрічка, — кинутися зверху на противника і вдарити його шасі. «Валька, та як же ти сам не розбиваєшся?» — «Ну, а що, і угроблююсь, нічого особливого…»

Коли побачили його машину, що летіла низько над степом, усі повеселіли, хоч веселого було мало. Бризантні снаряди рвалися по обох берегах Маничу, притискаючи червоноармійців в окопи. Проти одної нашої гримотіло без перепочинку з їх боку принаймні шість батарей. Цепи противника швидкими перебіжками, азартно й нестримно наближались.

Валька Чердаков підлетів, похитав крилами, приземлився недалеко, виліз з літака і, кульгаючи, ходив коло нього. До нього підбігли червоноармійці. Все обличчя його булр залляте машинним маслом.

— Чого, ну, чого не бачили? — сердито сказав він, витягаючи з фюзеляжа чемоданчик з інструментами й запасними частинами. — Відганяйте від мене літаки противника, — я буду працювати.

Справді, білі його помітили, і три їх літаки почали кружляти над цим місцем, — досить високо, бо червоноармійці стріляли по них. Бомба за бомбою падали і рвали землю. Валька, не звертаючи уваги, лагодив маслопровід. Одна бомба розірвалася так близько, що літак його хитнуло і по крилах застукотіли грудки землі. Тоді він подивився на небо і насварився пальцем. Закінчивши ремонт, крикнув червоноармійцям:

— Давай сюди, берись, крути пропелер. — Вліз у машину, вмостився. — Товариші, як ви крутите, це ж не баб’ячий хвіст, ану, не бійся упріти.

Мотор зачахкав, запукав оглушливо, заревів, червоноармійці відскочили, машина, похитуючись, підстрибуючи, покотилася в степ так далеко, — здавалося, ніколи їй не відірватися, — і піднялася. Валька набрав висоту і почав перекидати машину, щоб добре збовтати в баку нікудишню суміш бензину із спиртом. Зробивши широку мертву петлю, з розгону полетів на противника. Але три біплани швидко стали втікати, не приймаючи бою.

Політавши над фронтом, скільки він вважав за потрібне, Валька Чердаков знову приземлився й надіслав Телєгіну записку:

«Бачив вісім нових легкових автомобілів. На фронті — Денікін з іноземцями, це факт, візьміть до уваги. Дві гармати противника підбиті. Обстріляв похідну колону. Лечу на базу за бензином…».

Денікін був на фронті. Минуло трохи більш як рік з того часу, як він, хворий на бронхіт, закутаний у тигрову ковдру, трясся у возі в обозі семи тисяч добровольців, які під командою Корнілова пробивали собі кривавий шлях на Катеринодар. Тепер генерал Денікін був повновладним диктатором усього Нижнього Дону, всієї багатющої Кубані, Тереку і Північного Кавказу.

Денікін узяв з собою на цю прогулянку на фронт до генерала Кутепова військових агентів — англійця і француза, щоб їм стало дуже неприємно й соромно за Одесу, Херсон і Миколаїв, ганебно зданих більшовикам. Хоч би регулярна Червона Армія вибила звідти французів і греків! — мужики, партизани коло самих французьких ескадрених міноносців порубали шаблями в Миколаєві цілу грецьку бригаду. В паніці, чи що, перед російськими мужиками відступили переможці у світовій війні — французи, полохливо віддавши Херсон, і евакуювали дві дивізії з Одеси… Дурниця й нісенітниця! — злякалися московської комунії. Антон Іванович вирішив наочно продемонструвати прославленим європейцям, як увінчана емблемою лавра й меча його армія б’є комуністів.

Він затамував іще одну образу: на ухвалу Ради десяти в Парижі про призначення адмірала Колчака верховним правителем усієї Росії. Сподобався їм Колчак! В сімнадцятому році він зірвав з себе золоту шаблю і жбурнув її з адміральського містка в Чорне море. Про це повідомили газети мало не в усьому світі. В цей час генерал Деніт кін був ув’язнений у Биховську тюрму, — газети про це мовчали. У вісімнадцятому Колчак утікає в Північну Америку і у них, у військовому флоті, інструктує мінну справу, — в газетах друкують його портрети поруч з кінозірками… Генерал Денікін утікає з Биховської тюрми, бере участь у «льодовому поході», біля тіла загиблого Корнілова бере тяжкий хрест командування і завойовує територію більшу, ніж Франція… Десь у паризькій револьверній газетині друкують три рядки про це і якусь фантастичну фотографію з бакенбардами, — «женераль Денікін»! І правителем Росії призначається світовий рекламіст, істерик з манією величі і пристрастю до кокаїну — Колчак!

Антон Іванович не вірив в успіх його зброї. В грудні колчаківський скороспечений генерал Пепеляєв узяв був Перм, і вся закордонна преса загаласувала: «Піднято залізний кулак над більшовицькою Москвою». Навіть Антон Іванович на одну хвилину повірив цьому й болісно пережив успіх Пепеляєва. Але туди, на Каму, послали з Москви (як повідомляла контррозвідка) комісара Сталіна, того, хто восени два рази розбив Краснова під Царицином; він крутими заходами швидко організував оборону і так дав коліном прославленому Пепеляєву, що той вилетів з Пермі на Урал. Цим же, безперечно, повинен був скінчитись і теперішній наступ Колчака на Волгу — ведеться він без солідної підготовки, на галай-балай, з неймовірним міжнародним галасом і під радісне ревіння п’яного сибірського купецтва…

— Тактика у нас дещо інша, ніж ви, і ми, і німці застосовували в світову війну, цепи — рідші і з значно більшими інтервалами, кожен взвод виконує самостійне завдання, — говорив Денікін, стоячи в новенькому відкритому елегантному «фіаті» і рукою в білій замшевій рукавичці вказуючи на чітке, як на параді, розгортання стрілецької бригади генерал-майора Теплова.

Поруч з головнокомандуючим у машині стояв француз в небесно-блакитному, тоненького сукна френчі і в таких самих галіфе, на маленькій голові глибоко й ловко насунуте оксамитне кепі з золотим галуном; з-під бінокля, в який він дивився, стирчали шовковисті вусики; на боку алюмінієва фляжка з коньяком. Просто не описати, який же й комфортабельний француз! На підніжку машини стояв, також дивлячись у бінокль, англієць, — дещо грубіший і одягнений простіше, в хакі з величезними кишенями, напханими фотографічними котушками, тютюном, люльками, запальничками; кашкет його, блином, зсунутий на ніс, був об’єктом обговорення у російського почту, що стояв на достатній віддалі. «Що не кажи, не вміють англійці носити форму, штафедрони! Інша річ кавалергардський кашкетик! А як носили кашкети царськосельські гусари її величності, га? Іде отакий барбос!»

Біля машини на калмицькому жеребчику сидів непривітний Кутепов, — кремезний, напівсивий, в розстебнутому овечому кожушку, задля параду він надів рукавички й начепив шпори; маленькі очі його були червоні; він п’ятий день довбав цей проклятий Манич і прекрасно розумів, що розгортання бригади Теплова, яке відбувається зараз перед очима у цих франтів, — балет, який дорого коштуватиме бригаді.

— Особливість цієї війни — її велика маневреність, — пояснював Денікін. — Звідси все значення, що його у нас набирає кіннота. Тут у мене вирішальна перевага: Терек, Кубань і Дон дадуть мені сто тисяч кадрових шабель…

— О ла-ла-ла-ла, — легковажно проспівав француз, не відриваючись від бінокля.

— У червоних кінноти нема, і їм нема з чого її створити, за винятком бригади Будьонного, що наробила стільки клопоту бідному екс-отаманові Краснову…

— Сто тисяч сідел і вуздечок — їх треба мати, — крізь зуби промовив англієць, теж не відриваючись од бінокля.

— Так, в цьому і річ, — сухо відповів Денікін. Він стримався, хоч йому дуже хотілося сказати всю правду цим союзничкам, саме зараз — серед своїх військ, під гуркіт гармат (автомобілі стояли лише за версту від батарей). Сказати, що вони — крамарі, що вся їх політика — короткозора, полохлива, копійчана, на полушку наміняти п’ятаків… Доведено ж їм, як два рази по два, що більшовизм небезпечніший для них, ніж двісті п’ятдесят німецьких дивізій. Так давайте ж зброю, скільки мені потрібно, панове, якщо боїтеся посилати в Росію ваших солдатів… Розрахуємось потім у Москві.

— А як не вистачить у мене сідел — охляп посаджу козака на коня, — не стримавшись все-таки, хоч і не дуже різко, але без зайвої добродушності сказав Денікін і обернувся до перекладача. — Перекладіть їм обом, що значить «охляп».

Перекладач, чемний до огиди, південного типу молодий чоловік, раптом замість відповіді почав з жахом тягти в себе повітря. І зараз же Кутепов крикнув, задираючи коневі голову і пришпорюючи його:

— Панове, негайно — під машину!

За шумом бою не помітили, як налетів прямо на автомобілі жовтий незграбний літак… Ніхто навіть не встиг вистрілити по ньому, — він круто злетів угору. Перегнувшись з нього, маленький, чубатий Валька Чердаков кинув дві лимонки, — ручні гранати, — одну прямо в капот прекрасного «фіата», другу коло нього… Мигнув вишкіреними білими зубами і полетів високо.

Генерал Денікін, англієць і француз встигли вже кинутись під автомобіль, — особливо трудно було залазити під нього Антону Івановичу з його животиком і в товстій шинелі. Відбулися тільки переляком. Почет, як розбризканий, кинувся врозтіч, встиг відскакати й генерал Кутепов.

Добровольці напирали з нечуваною злістю. Багато іх лежало на рівному степу, уткнувшись носами в землю. Але все нові й нові цепи підходили до Маничу. Під настильним вогнем легких кулеметів вони — то там, то там — підводились, нагинаючись, перебігали і скупчувались по той бік річки. Телєгін наказав винести з землянки полковий прапор і зняти чохол з нього.

Вирішальна хвилина настала. Артилерія білих перенесла вогонь на качалінські резерви і там підняла суцільний вал землі. З того берега линула злива свинцю. Не лягаючи, набігали останні цепи добровольців. Зразу кулеметний вогонь припинився, і сотні людей кинулись у Манич з такою люттю, що закипіла вода; потрясаючи гвинтівками, йшли по груди, по шию, пливли, шарпались, вражені кулями, борсались, тонули, — по тілах їх лізли нові й нові… Завширшки річка була тут всього сажнів з тридцять… Ніяким кулеметним вогнем не можна вже було спинити знавіснілих людей, що горлали без тями… Але даремно генерал-майор Теплов, стоячи на тім березі в очеретах, махаючи шаблею і вигукуючи: «Вперед, вперед!», сподівався, що такий страхітливий порив атаки примусить червоних у паніці відхлинути й побігти.

Качалінці весь день ждали цієї хвилини, і ті, у кдго тоскно спинялося серце, пережили млість, заклякли в злісному напруженні. Коли атака почалась, командири й комунари, вчепившись чи за сорочку, чи за штани, вдержували червоноармійців: «Стріляй, стріляй…» Жахлива лайка котилась по окопах. Немало тут було таких, хто хлопчиком або вже й дорослим зимою на льоду, на мосту або серед вулиці, — тісно підтягнувши пояса, надівши шкіряні рукавиці, — ішов стіна на стіну, кінець на кінець, В крові була стара, молодецька охота кулачних боїв: «Ах, гади, ах, гади!» І злість гартувала серце… «Пусти, так твою так!!!» З диким вигуком, наставивши штик, першим кинувся з окопу Латугін… За ним з похилого берега назустріч атакуючим ринули червоноармійці: «Ура, ура, ура!..» І у відповідь гади: «Ура, ура, ура!..» Штиковий удар качалінців був нестримний, шалений. Збили тих, хто вже добрався до берега, кинулись у воду, билися вже на середині річки, б’ючи прикладами, кидаючи гранати, зчіплюючись врукопашну… Де ж було офіцерам, хоч і бойовим, але делікатним тілом панським синкам, витримати проти насадистих сільських парубків, що вистрибували з води, кидались на плечі, проти донбаських шахтарів, волзьких портових вантажників, лісогонів… Над схвильованим Маничем, що почервонів від крові, чулися зойки, брязкіт зброї, гуркіт вибухаючих гранат. Білих ломили, тиснули, і вони вже стали вилазити на той берег. Генерал-майор Теплов кинув нові підкріплення. Тоді комісар Іван Гора взяв у прапороносця полковий прапор, — вишневого шовку з золотою зіркою, пробитий кулями в минулих боях, — високо підняв його і, оточений комунарами, побіг на важких ногах до Маничу.

Вище по річці, там, де почала спадати вода і на заплаві вийшли з-під води зарості очерету, Телєгін ще до початку атаки розташував резерв під командою Сапожкова. Коли Іван Гора взяв прапор, Телєгін залишив командний пункт, скочив на коня і поскакав на заплаву. Він заїхав в очерет і закричав до червоноармійців, які півдня лежали в болоті, як кабани:

— Товариші, противник утікає, не давай йому опам’ятатися!

Півтораста бійців, несучи на руках важкі кулемети, залишаючи чоботи в грузькому мулі, — де поповзом,' де пливучи, — переправились під прикриттям очерету на той бік, вийшли у фланг кутеповцям і вдарили по них. Кінець бою був вирішений. Білі відхлинули від Маничу, і під перехресним вогнем почали відступати, й побігли. Далеко з правого їх флангу, розкинувшись по степу рідкою лавою і загинаючи навперейми їм, мчали кавалеристи ескадрону, який підоспів на допомогу качалінцям з сусідньої дільниці.

Рештки бригади Теплова виходили з оточення. Лише окремі відсталі купки білих падали під штиками червоноармійців. Далі переслідувати було небезпечно. Телєгін наказав Сапожкову вирівняти фронт і окопуватися і поскакав туди, де за півверсти плив по степу полковий прапор. Він давно стежив за ним: як прапор переправлявся через річку, рушив уперед, спинився, і раптом поник, і знову піднявся, і, колихаючись, рушив уперед…

Імлисті хмари закрили сонце на заході, степ швидко темнів. Блиснули на обрії кутеповські гармати, тиркнули снаряди, летячи чортзна-куди, і все затихло, — ніч прикрила поле кривавого бою.

Поки можна було ще бачити, Телєгін ходив, розшукуючи комісара Івана Гору. Червоноармійці, яких він зустрічав, говорили про нього різне. Всі бачили, як він з прапором перейшов Манич. Але прапор потім ніс уже комрот Мошкін. Проте й Мошкіна поранило. Наприкінці бою прапор опинився в руках одного здорового чолов’яги. До Івана Ілліча підійшли Латугін і Гагін. Тільки вони й залишились живими з гарматної обслуги, коли снарядами вщент розбило їх гармату, що відслужила свою вірну службу.

Латугін сказав, насилу розціплюючи зуби:

— Іване Іллічу, от страхіття було, згадати моторошно.

— До хлопців і зараз небезпечно підійти до деяких, — так само тихо сказав завжди мовчазний Гагін. — Дихають отак, ребрами, так і дивись, штиком пирне…

— Іване Іллічу, ви Івана Степановича, мабуть, шукаєте?

— Так, так, ти його бачив?

— Ходімо.

Вони пішли до річки, обходячи трупи. З темряви дене-де чувся стогін, бурмотіння. Перегукувались санітари, відшукавши пораненого. Іван Ілліч почув, як шепотів, захлинаючись, Кузьма Кузьмич. Латугін, що йшов попереду, раптом зупинився і присів.

Іван Гора лежав ниць, великий і довгий, — як уразила його куля в серце, так і впав він, розкинувши руки, нач§ обхоплюючи всю землю, не бажаючи і мертвий віддати її ворогові.

Старі качалінці, ті, хто знав Івана Гору ще червоноармійцем, а потім ротним командиром, зібралися вночі в полі й вирішили поховати комісара на видному й пам’ятному місці, на високій могилі на березі Маничу.

Могил було тут розкидано чимало, а ця одна височіла, як горб. Може, в стародавні часи її насипали для ханської юрти, щоб з висоти далеко було видно незліченні табуни на степу. Може, в ще давніші часи під нею скіфи поховали свого вождя разом з конем і любимою жінкою, і зверху уклали рядами зрізані лозини, і поставили — вістрям до неба — величезний бронзовий меч, який вони визнавали за божество родючості і щастя.

Комісара Івана Гору на піднятих руках перенесли через річку, поклали зверху могили на весняну траву, причесали йому волосся і накрили його витягнуте тіло полковим прапором.

Ніч була тиха і ясна від місячного світла. В ногах комісара став з голою шаблею Іван Ілліч, в головах — комісар першої роти Бабушкін — петроградський комунар. Червоноармійці проходили по черзі мимо, — кожен брав гвинтівку на караул.

— Прощай, товаришу…

Коли попрощалися всі і треба було братися, щоб опустити комісара в яму, на могилу знову вибіг Латугін.

— Сьогодні, — крикнув він, — сьогодні смертельні вороги вбили нашого найкращого товариша… Він нас учив: для чого мені дана ця гвинтівка… Воювати правду! От для чого вона у мене в руці… І сам він був правдивий чоловік, корінний наш чоловік… Нас учив, — коли вже мама тебе породила, запищав ти на світі на цьому, — іншого діла для тебе нема: воюй правду… Я прошу командира полку і комісара Бабушкіна прийняти від мене заяву в партію. Кажу це по совісті, над цим тілом, над прапором…

Комісара поховали. Пізно вночі Даша викликала Івана Ілліча з землянки і сказала, хрустячи пальцями:

— Піди ти до неї, будь ласка, відведи ти її.

Вона повела Івана Ілліча до могили. Ніч потемніла перед світанком, місяць зайшов, степовий вітрець посвистував коло вуха.

— Ми з Онисею перемучились, вона нічого не слухає…

На могилі коло засипаної ями Івана Гори сиділа Горпина, похмуро схиливши голову, шапка і гвинтівка лежали коло неї. Осторонь сиділа Онися.

— Вона, як кам’яна, головне — одірвати її, відвести, — прошепотіла Даша і підійшла до Горпини, — Бачиш, командир полку теж тебе просить.

Горпина не підвела голови. Що людські слова, що вітер над могилою — однаково для неї летіли мимо. Онися, що й досі сиділа осторонь, схилилась лицем у коліна. Іван Ілліч покашляв, сказав:

— Не годиться так, Горпино, скоро розвиднятись почне, ми всі підемо на той бік, що ж, — одна залишишся… Не гаразд…

Не підводячи голови, Горпина пробурчала глухо:

— Тоді його не покинула, тепер — тим більше… Куди я піду?

Даша знову прошепотіла, показуючи собі на лоб:

— Розумієш, помутилося у неї в голові…

— Гапо, давай поміркуємо. — Іван Ілліч присів коло неї. — Гапо, ти не хочеш від нього відходити… То хіба це тільки й залишилось від Івана Степановича? Він у пам’яті нашій житиме, запалюватиме нас… Зрозумій це, Гапо, ти — його дружина. А в тобі ще — плоть його жива зріє…

Горпина підняла руки, стиснула їх перед обличчям і опустила.

— Ти нам тепер подвійно дорога. Дитя твоє всиновить полк, подумай, який ти несеш обов’язок. — Він погладив Д по волоссю. — Візьми гвинтівку, ходімо…

Горпина гірко покивала головою до того місця, коло якого сиділа цілу ніч. Встала, взяла гвинтівку й шапку і пішла з могили.

Криваві бої на Маничі тривали до середини травня і затихли. Генерал Денікін, роздосадуваний марними зусиллями Кутепова прорвати фронт Десятої армії і надзвичайно великими втратами, викликав його в Катеринодар. У себе в кабінеті, в присутності погордливого, зневажливого Романовського, — несправедливо, кидаючи товстий олівець на папери, що лежали перед ним, — Антон Іванович говорив підвищеним тоном:

— Кінець кінцем ми воюємо чи ми влаштовуємо циркові вистави для панів союзників? Ми не гладіатори, ваше превосходительство! До чого все це молодецтво? Скандал! Абсолютно некультурна операція, партизанщина якась!

Кутепов добре знав Денікіна і розумів, чого він так кипить. Він мовчав, похмуро — скоса — дивлячись на маленький букетик квітів поруч з чорнильницею.

— Ось, прочитайте, порадуйтесь, — Денікін узяв верхній аркуш з пачки паперів. — Фронт Дев’ятої червоної армії прорваний з мізерними втратами для нас, прорваний блискуче… Ми вступили в район козачого повстання. Очевидно, цими днями займемо станицю Вешенську… Але операції на Дінці могли б уже вилитися в широкий наступ, — коли б ми не зв’язали тут, на Маничі, стільки наших сил. Мені соромно, панове, за нашу стратегію… Весь світ дивиться на нас… Там вони дуже вразливі, будьте певні… Прошу вас сюди..»

Він відшукав серед паперів своє пенсне і підійшов разом з Кутеповим і Романовським до дубового стола, де лежали військові карти.

План полягав у тому, щоб генералам Покровському й Улагаю, які закінчили зосередження великих кінних мас на флангах Десятої, прорватися в тили, розбити польову кінноту більшовиків, захопити станцію Великокняжеську і за чотири-п’ять днів закінчити повне оточення червоних на Маничі.

Денікін вийняв з бічної кишені тужурки чисту полотняну хусточку, що пахнула одеколоном, і став протирати пенсне, — короткі пальці його з блискучою сухою шкірою трохи тремтіли.

— Добрармія розв’язує питання світової політики. На заході — після провалу Одеси, Херсона й Миколаєва — це починають розуміти… Ми повинні діяти блискавйчними й нищівними ударами, — оплески в цій війні перетворюються на транспорти із зброєю. Я завжди остерігав проти авантюр, я не люблю азартних ігор. Але я не люблю і програвати… Якщо наші успіхи в Донбасі не набудуть розмаху загального наступу в глиб країни і не закінчаться Москвою, — я пущу собі кулю в голову, панове…

Красунь Романовський з всезнаючою пихатою усмішечкою постукував цигаркою об срібний портсигар. Скоса поглядаючи на нього з-під наморщеного низенького лоба, генерал Кутепов зрозумів, звідки у Антона Івановича раптом такий розмах думок. Здорово, значить, йому тут накручують хвоста. Але Кутепов був не штабний, а польовий генерал: питання вищої стратегії здавались йому надто туманними і стомлюючими, його справа була на місці рвати горло ворогові.

— Зробимо все, що можемо, ваше високопревосходительство, — сказав він, — накажете взяти Москву цієї осені — візьмемо…

Третю добу, без краплини води, без шматка хліба, качалінці пробивалися до залізниці. Наказ про відступ був даний двадцять першого травня. Десята армія відхлинула від Маничу на північ, на Царицин, величезними зусиллями й жертвами розриваючи оточення. Віяв сухий вітер, пригинаючи до землі полин, — сірим був степ, каламутною далечінь, де вовчими зграями збирались кіннотники Улагая.

Обозні коні здихали. Ранених і хворих товаришів клали на вози, на яких і так нікуди було приткнутися.

За возами, спотикаючись, ішли легкоранені й сестри. Від спраги розпухали і тріскались губи. Запаленими очима, мружачись проти східного вітру, шукали на горизонті обрисів залізничної водокачки. З широких степових ярів не повівало навіть вогкістю, а ще недавно тут переправлялись по пояс у холоднючій воді, — хоч би краплею тієї вологи змочити чорні роти!

В одному з таких ярів наткнулись на засідку: коли вози спустились по трав’яному косогору, близько залунали постріли. Обоз змішався. Піднявши коней чорт їх знає з-за якої схованки, на нього налетіли козаки, сподіваючись на легку поживу. З півсотні снохачів-мародерів мчало по косогорах, виставивши бороди. Але вони так само легко й відскочили, коли з-за кожного воза почали стріляти по них, — гвинтівки були у кожного пораненого; навіть Даша стріляла, заплющивши очі з усієї сили.

Козаки повернули коней, тільки один покотився разом з конем. До нього підбігли, сподіваючись узяти на ньому флягу з водою. Виявилось, що він був у срібних погонах. Його витягли з-під убитого коня. «Здаюсь, здаюсь… — повторював він злякано, — дам відомості, ведіть до командира…»

З нього зірвали флягу з водою та ще дві фляги знайшли в тороках.

— Давай його сюди живого! — кричав комрот Мошкін, що сидів з перебитою рукою і забинтованою головою на возі.

Полонений офіцер виструнчився перед ним. Такої паскудної фізіономії мало доводилось зустрічати: дрябла, з розквашеним ротом, з мертвими очима. І тхнуло від нього важко, гостро.

— Ви хто — регулярні чи партизани?

— Іррегулярної допоміжної частини, так точно.

— Повстання в тилу у нас піднімаєте?

— Згідно з наказом генерала Улагая, провадимо мобілізацію надстрокових…

Обоз знову рушив, і офіцер пішов поруч з возом. Відповідав він з великою готовністю, запобігливо, чітко. Знав, як купувати собі життя, видно, був запеклий контррозвідник. Деякі з червоноармійців, щоб слухати його, пішли коло воза. Люди почали перезиратися, коли він, відповідаючи на запитання, розказав про відступ з Дінця Дев’ятої червоної армії і про те, як у розрив між Дев’ятою і Восьмою врізався кінний корпус генерала Секретєва і пішов гуляти рейдом по червоних тилах.

— Брешеш, брешеш, цього не було, — невпевнено сказав комрот Мошкін, не дивлячись на нього.

— Нікак нєт, це єсть, — дозвольте: при мені зведення верховного командування…

Онися Назарова злізла з воза і теж пішла з купкою червоноармійців біля полоненого. Мошкін читав аркуші зведення, що тріпотіли на вітрі. Всі ждали, що він скаже. Онися кволою рукою все одпихала товаришів, щоб підійти ближче до полоненого, — їй говорили: «Ну, чого ти, чого не бачила…» Ноги її були налиті тягарем, голова боліла, очі немов запорошило сухим піском. Не пробившись, вона випередила товаришів, спіткнувшись, вхопилась за віжки і спинила воза. Ніхто зразу не збагнув, що вона хоче робити. Витягнувши шию, великими — на все потемніле, схудле обличчя — блідими очима дивилась на полоненого.

— Я знаю цього чоловіка! — сказала Онися. — Товариші, цей чоловік живцем спалив моїх дітей… Мене бив до смерті… В нашому селі двадцять дев’ять чоловік засік на смерть…

Офіцер тільки усміхнувся, здвигнув плечем. Червоноармійці, зразу підступивши, дивились то на нього, то на Онисю. Мошкін сказав:

— Добре, добре, ми розберемось, — піди ляж на віз, голубонько, піди приляж…

Онися повторювала, ніби в нестямі:

— Товариші, товариші, його не можна залишити живого, краще вирвіть мені серце… Обшукайте його… Звуть його Немєшаєв, він мене пам’ятає… Дивіться, впізнав мене! — радісно крикнула вона, показуючи на нього пальцем.

Десятки рук потяглися, розірвали на офіцерові пропотілий козачий бешмет, розірвали сорочку, вивернули кишені, і правильно — знайшли військовий квиток на ім’я ротмістра Миколи Івановича Немєшаєва…

— Нічого не знаю, не розумію, — похмуро повторював він, — жінка бреше, марить, у неї сипняк…

Червоноармійці знали історію Онисі і мовчки розступились, коли вона, взявши у когось гвинтівку, підійшла до Немєшаєва, торкнула рукою його за плече, сказала:

— Ходімо.

Він дико оглянувся на серйозні обличчя червоноармійців, задихнувшись, хотів сказати щось Мошкіну, який одвернувся від нього, далі читаючи аркуші зведення; вчепився за полудрабок воза, ніби в цьому був порятунок. Але його віддерли, пхнули в спину:

— Іди, іди…

Тоді він здивовано пішов у степ, втягаючи голову в плечі, ступаючи, як сліпий. Онися, ідучи — за десять кроків — слідом, підняла важку гвинтівку, притиснула ложе до плеча:

— Обернись до мене.

Немєшаєв швидко обернувся, готовий стрибнути. Онися вистрілила йому в обличчя і, більше не дивлячись, не обертаючись, вернулась до товаришів, що дивились непорушно й суворо, як здійснюється справедлива кара.

— Чия гвинтівка, візьміть, — сказала Онися і пішла до заднього воза, вилізла на нього, лягла і потягнула на себе попону.

XVII

Катя виправляла диктант у шкільних зошитах. Ці зошити, нарізані і зшиті з різних сортів шпалерів (писали на них тільки з одного боку), були великим досягненням у її бідному житті. За ними вона самостійно їздила в Київ. До народного комісара дійти було легко. Нарком освіти, дізнавшись, хто вона і чого приїхала, взяв її за лікті й посадив у крісло; з закопченого чайника, що стояв на прекрасному столі, налив морквяного чаю і подав їй з половиною цукерки; походжаючи в накинутому на плечі хутряному пальті і в валянках по килиму, він розвивав грандіозну програму народної освіти.

— За десять-п’ятнадцять років ми будемо освіченою країною. Скарби світової культури ми зробимо здобутком народних мас, — говорив він з фанатичною усмішкою, скубучи борідку. — Треба проробити гігантську роботу по ліквідації неписьменності. Ця ганьба має бути змита, — це справа честі кожної інтелігентної людини… Все молоде покоління повинно бути охоплене вихованням від ясел і дитячих садків до університету… Ніхто й ніщо не перешкодить нам, більшовикам, здійснити на ділі те, про що могли тільки мріяти найкращі представники нашої інтелігенції…

Нарком освіти обіцяв Каті десять тисяч зошитів, підручники, літературу, олівці і грифельні дошки. Вона виходила від нього мармуровими сходами, як уві сні. Але потім почались утруднення і неув’язки. Чим ближче Катя присувалась до зошитів і підручників, тим далі в нереальність відсувались вони, і тим двозначнішими, іронічнішими або похмурішими робились люди, від яких залежало видати їй по ордеру зошити'й підручники. В готелі, в нетопленому номері, де на ліжку не було навіть матраца і під стелею, як перед смертю, ледве жевріла електрична лампочка, Катя, охоплена розпачем, сиділа в шубці на хиткому диванчику.

Одного разу до неї в номер — не постукавши — увійшов рослий чоловік у кудлатій шапці, в підперезаній куртці і — прямо до справи — спитав басовито:

— Ви й досі тут? Я вашу справу знаю. Покажіть, які там у вас довідочки…

Стоячи під червонуватою лампочкою, він переглядав документи. Катя довірливо дивилась на його насмішкувате, сильне, гарне обличчя.

— Сволочі, — сказав він, — саботажники, падлюки… Завтра раненько приходьте до мене в міський комітет, влаштуємо, щось придумаємо… Ну, будьте здорові.

Через цього чоловіка Катя одержала зі складів шпалери, олівці і цілком — реквізовану у одного естета цукрозаводчика — бібліотеку, наполовину французькою мовою. Найбільш стомлюючою, мабуть, була подорож назад з цими скарбами в товарному вагоні, куди на кожній зупинці вривалися бородаті, страшноокі чоловіки з мішками і збудоражені жінки, роздуті, як корови, від усякого їстівного добра, прихованого у них під кацавейками і під спідницями.

Виявилось, що у Каті є сяка-така сила. Не таке вже вона безпомічне кошеня, — з тендітною спинкою і гарненькими оченятами, — що муркоче на чужих постелях.

Сила у неї знайшлася того вечора, коли Олексій невдало оголосив її своєю нареченою. Катя заглянула тоді у приготовлений їй добробут сільської крамарки і поточилась назад, так само, як спиниться і з огидою здригнеться людина, побачивши на шляху своєму викопану могилу. Могилою здалися їй налиті горілкою, жадібні очі Олексія — хазяїна, чоловіка! В Каті все збурилось, збунтувалось, і було це для неї самої несподівано й радісно, як відчуття сили після довгої хвороби. Так само несподівано вона вирішила втекти в Москву, — коли потепліє. У неї знайшлася й хитрість, щоб усе це приховати. Олексій і Мотрона тільки помічали, що вона повеселішала: працює і наспівує.

Олексій щоразу тепер за обідом і за вечерею (іншим часом його вдома й не бачили) підморгував: «Дівочиться наша…» Він теж ходив веселий: добився дозволу сільського сходу, ламав флігель на князівській садибі і возив дерево та цеглу до себе на подвір’я.

На початку січня, коли Червона Армія взяла Київ, через село Володимирське пройшла військова частина, і Олексій на мітингу перший кричав за Ради. Але незабаром справа обернулася інакше.

В селі з’явився товариш Яків. Він реквізував добрий будинок у попа, виселивши його з попадею в невеличку лазню. Скликав мітинг і поставив питання так: «Релігія — опіум для народу. Хто проти закриття церкви, той — проти Радянської влади…» — і тут же, нікому не давши слова, проголосував і церкву запечатав. Після цього почав відшаровувати батраків, безкінних незаможників і незаможниць — а їх було чоловік сорок на селі — від решти селян. З цих сорока організував комітет бідноти. Збираючи їх у попівському будинку, говорив з напористою злістю:

— Російський мужик є темний звір. Прожив він тисячу років у гною — нічого у нього, крім тупої злості й жадібності, за душею нема й бути не може. Мужикові ми не віримо і ніколи йому не повіримо. Ми щадимо його, поки він наш попутник, але скоро щадити перестанемо. Ви — сільський пролетаріат — повинні міцно взяти владу, повинні допомогти нам надламати крила у мужика.

Яків налякав усе село, навіть і членів комітету. На селі відоме кожне сказане слово, і пішов шепіт по дворах:

«Нащо він так говорить? Які ж ми звірі, здається, росіяни, у себе на батьківщині живемо, — і от нам вірити не можна… Та як же це так — гамузом усім крила ламати? Ламай Альошці Красильникову, — він бандит… Ламай Кондратенкову, Ничипорову, — відомі кровопивці, правильно… А мені за мою солону сорочку ламати крила? Е, ні, тут щось не те, помилка…» А інші говорили: «Матінко моя, он вона яка Радянська влада!..»

Коли Яків виходив з двору в якій-небудь своїй недобрій справі, невмитий, давно небритий, в подертій солдатській шинелі і в картузі з відірваним козирком, але, між іншим, в добрих чоботях та, кажуть, і під шинелиною одягнений добре, — з усіх вікон стежили за ним, — селяни хитали головами у великому збентеженні, ждали: що воно буде далі?

В березні, коли тільки-но почали вивозити гній у поле, Яків скликав загальні збори і, знову погрожуючи обвинуваченням у контрреволюції, зажадав поголовного перепису всіх коней, реквізиції кінських лишків і негайного створення в князівській садибі комунального господарства… Зірвав вивезення гною і весняну оранку, невмитий чорт!

Незабаром після цього на село приїхав продзагін. Зразу стало відомо, що Яків подав їм такі списки хлібних лишків, що продзагінники, кажуть, руками розвели. Яків сам з понятими пішов по подвір’ях, позначаючи крейдою на воротях — скільки тут брати зерна…

«Та зроду я цих пудів не бачив!» — кричав хазяїн, намагаючись стерти рукавом написане. Яків говорив продзагінникам: «Копайте у нього під помостом…» Хазяїнові страшно було перед Яковом хреститися, — з слізьми дер кожушка на собі: «Та нема ж там, їй-богу…» Яків наказував: «Ламай у нього піч, під піччю заховано…»

Завдяки його старанням геть-чисто вимели село, вивезли навіть насінну пшеницю. Олексія Красильникова він викликав окремо до себе в комітет, замкнув двері, на яких був прибитий цвяшками портрет голови Вищої військової ради республіки, на стіл коло себе поклав револьвер і глузливо оглядав похмурого Олексія.

— Ну, як же ми будем розмовляти? Хліб є?

— Звідки у мене хліб? Восени не орав, не сіяв.

— А куди коней подів?

— По хуторах розтикав, по знайомих.

— Гроші де заховані?

— Які гроші?

— Награбовані.

Олексій сидів, схиливши голову, — тільки пальці у нього на правій руці розтискались і стискались, відпускали і брали.

— Негарно воно виходить, — сказав він, — ну, податок, зрозуміло, податок… А це що жі хапай за горло, скидай Сорочку…

— В Чека доведеться відправити…

— Та я не відмовляюсь, треба, то треба, гроші принесу.

Олексій удома зразу кинувся під поміст і почав виволікати звідти дорожні торби, мішки і сувої мануфактури. В одній торбі були у нього миколаївські й донські Гроші, — ці він розтикав по кишенях І в пазуху. Другу торбу, напхану керенками, — нічого не вартим мотлохом, — дав Мотроні:

— Віднеси в комітет, скажеш — інакших у нас не було. Вони не повірять, прийдуть сюди мостини зривати, то ти не протився. Годинники й ланцюжки вкинь у колодязь. Мануфактуру поклади в тачанку, прикидай сіном, вночі візьми у діда Опанаса коня, відвезеш на Дементіїв хутір, я там буду ждати.

— Олексію, ти куди зібрався?

— Не знаю. Скоро не повернусь — тоді щось інакше про мене почуєте.

Мотрона опустила на брови плетену хустку, кінцями її прикрила торбу з керенками і пішла в комітет. Олексій накинув защіпку на двері й обернувся до Каті, що стояла коло печі. Очі у нього були весело-зді, ніздрі роздуті.

— Одягайтеся тепліше, Катерино Дмитрівно… Шубку хутряну та панчішки шерстяні. Та під низ — тепле… Та швиденько, часу в нас обмаль…

Він дивився на Катю, розширюючи очі, навколо зіниць його наче спалахували іскорки, шорсткі русяві вуса здригалися над відкритими зубами. Катя відповіла:

— Я з вами нікуди не поїду…

— Це ваша відповідь? Іншої відповіді нема?

— Я не поїду.

Олексій підступив, роздуті ніздрі його побіліли.

— Одну тебе не залишу, не надійся… Не для цього солодко годована, сучко, щоб тебе інший покривав… Баринька сахарна… Я ще до твоєї шкіри не добрався, застогнеш, тварюко, як виверну руки, ноги…

Він узяв Катю налитими залізними руками й захрипів, — вона уперлася йому ліктем у кадик, — за два кроки доніс до ліжка. Катя, напруживши всю силу, що незрозуміло звідки взялась у неї, виверталася: «Не хочу, не хочу, звір, звір…» Схоплювалась, і він знову її ламав. Олексієві було важко й жарко в кожушку, напханому грішми. Він наосліп почав бити Катю. Вона ховала голову, повторювала з дикою ненавистю крізь зціплені зуби: «Убий, убий, звір, звір…»

Защіпка на дверях стрибала, Мотрона кричала з сіней: «Відчини, Олексію!..» Він відступив од ліжка, схопив себе за обличчя. Вона дужче стукала, він відчинив. Мотрона, увійшовши:

— Дурню, втікай швидше. Сюди мають прийти…

Хвилинку Олексій дивився на неї, — зрозумів, обличчя стало більш тямущим. Забрав на оберемок сувої мануфактури, мішки і вийшов. На єдиному залишеному при господарстві коні він виїхав з двору поза токи, через проломи в тинах, риссю з’їхав до річки і вже на тім боці поскакав і зник за переліском.

Трохи згодом Мотрона дістала з скрині спідницю й кофту і кинула їх на ліжко, де, вся обдерта, лежала Катя.

— Одягнися, піди куди-небудь, соромно дивитись на тебе.

Яків з понятими обшукав Олексієву хату від помосту до горища, але того, що було заховане в тачанці, не знайшли. Мотрона вночі привела коня й поїхала на хутір. Цілу ніч Катя, не скидаючи шуби, сиділа в темній, вистудженій хаті, ждучи світанку. Треба було дуже спокійно все обдумати. Як тільки розвидниться, — піти звідси. Куди? Поклавши лікті на стіл, вона стискала голову й починала схлипувати. Ішла до дверей, де стояло відро, і пила з кварти. Звичайно, в Москву. Але хто там залишився з старих знайомих? Все, все розгублено… Тут же коло стола вона заснула, а коли сильно здригнулась і прокинулась, — було вже видно. Мотрона й досі не поверталася. Катя поправила на голові хустку, глянула в дзеркальце на стіні, — жахливо! І пішла в комітет.

Вона довго ждала на задньому ганку, коли в попівському будинку прокинуться. Нарешті вийшов Яків з помийним відром, вихлюпнув його на купу брудного снігу і сказав Каті:

— А я оце хотів посилати за вами… Ходім…

Він повів Катю в будинок, запропонував їй сісти і деякий час рився в шухляді стола.

— Вашого чоловіка, чи як він там вам доводиться, ми розстріляємо.

— Він мені не чоловік, ніхто, — швидко відповіла Катя. — Я прошу тільки — дайте мені можливість виїхати звідси. Я хочу в Москву…

— «Я хочу в Москву», — насмішкувато повторив Яків. — А я хочу врятувати вас від розстрілу.

Катя просиділа у нього до вечора: розказала все про себе, про свої відносини з Олексієм. Час від часу Яків виходив надовго, — повертався, розсідався, закурював.

— За інструкцією Наркомосу, — сказав він, — в селі треба відновити школу. Не дуже ви підходите, але в крайньому разі — спробуємо… Другий ваш обов’язок — повідомляти мене про все, що робиться на селі. Про подробиці цієї кореспонденції умовимось після. Попереджаю: якщо почнете базікати про це, будете покарані жорстоко. Про Москву поки що раджу забути.

Так, несподівано, Катя стала вчителькою. їй відвели маленьку порожню хатину коло школи. Дідок-учитель, що був тут, помер, ще в листопаді від запалення легень; петлюрівці, які один час займали школу під військову частину, забрали на цигарки всі книжки й зошити, навіть географічну карту. Катя не знала, з чого й почати, — і пішла за порадою до Якова. Але його на селі вже не було. Раптом, так само, як був з’явився, він виїхав, одержавши якусь телеграму з гінцем, — встиг сказати тільки дідові Опанасові, який вештався тепер коло комітету бідноти, боячись втратити свій вплив:

— Передай товаришам, — поблажок мужичкам — ні-ні, ніяких. Повернуся, — перевірю…

Коли Яків виїхав, на селі стало тихо. Селяни, приходячи до попівського будинку посидіти на ганку, говорили комітетчикам:

— Натворили ви ділов, товариші, як же будете відповідати?.. Ай, ай…

Комітетчики й самі розуміли, що «ай, ай» і на селі тихо тільки ззовні. Яків не повертався. Пройшла чутка про Олексія Красильникова, нібито він зібрав у повіті загін і перекинувся до отамана Григор’єва. А незабаром усе село заговорило про цього Григор’єва, який випустив універсал і пішов громити радянські міста. Знову стали ждати змін.

У сільраді Каті обіцяли дечим допомогти: полагодити печі, повставляти шибки. Катя сама вимила в школі підлоги й вікна, разставила покалічені парти. Вона була сумлінна жінка і вечорами сама у себе в хатині плакала, бо їй було соромно обманювати дітей. Чого вона могла навчити їх — без книжок, без зошитів? Які могла викладати правила, коли всю себе вважала неправильною… І от, вранці біля школи залунали веселі голоси хлопчиків і дівчаток. їй довелся зібрати все самовладання. Волосся вона гладенько зачесала і зав’язала тугим вузлом, руки чисто- вимила. Відчинила шкільні двері, усміхнулась і сказала маленьким хлопчикам і дівчаткам, що позадирали до неї кирпаті носики:

— Здрастуйте, діти…

— Здрастуйте, Катерино Дмитрівно… — закричали вони так чисто, дзвінко, весело, що у неї раптом стало молодо на серці. Вона розсадовила дітей по партах, сіла на кафедру, підняла вказівний палець і сказала:

— Діти, поки у нас немає книжок і зошитів і нема чим писати, я буду вам розказувати, а ви, якщо чогось не зрозумієте, то перепитуйте… Сьогодні ми почнемо з Рюрика, Синьоуса і Трувора.

Господарство у Каті було зовсім мізерне. З Олексієвого двору вона нічого не захотіла брати, та й тяжко їй було зустрічатися із змарнілою, похмурою Мотроною. В Катиній хатині лежав віник коло порога, на припічку — два череп’яні горшки та в сінях стара дерев’яна діжечка з водою. Втіхою був маленький садочок, обгороджений плотом, — дві черешні, яблуня, агрус. За плотом починалось поле.

Коли зацвіли вишні, Катя відчула, що їй наче сімнадцять років.

В садочку вона звичайно готувалась до уроків, читала французькі романи з бібліотеки цукрозаводчика і часто згадувала Париж в голубому серпанку минулих років. Тоді — в чотирнадцятому році — вона жила в передмісті Парижа, в напівмансардній квартирі з балконом, що звисав над тихою вузенькою вулицею, над дахом невеличкого будиночка, в якому колись жив Бальзак. Вікна його кабінету виходили не на вулицю, а в сади, що спускалися до Сени. В його часи тут була глушина. Коли з боку вулиці з’являлись кредитори, він нишком утікав від них через сади на Сену. Тепер сади належали якійсь багатій американці, і там вечорами, коли Катя виходила ка балкон, кричали павичі різкими весняними голосами, і Каті, що приїхала в Париж після розриву з чоловіком, — в журбі, в самотині, — здавалось, що життя вже скінчене.

Діти полюбили Катю, на уроках дуже уважно слухали її оповідання з російської історії, схожі на казки. Звичайно, задачі з арифметики, таблиця множення і диктанти були трудною справою для дітей і для самої Каті, але спільними зусиллями справлялись. На селі тепер до неї ставились набагато краще, — всі знали про те, як Олексій мало не вбив її. Жінки приносили хто молочка, хто яєчок, хто хліба. Що принесуть, те Катя і їла.

Сидячи під старою, оброслою мохом яблунею, Катя виправляла зошити. За низеньким, теж старим, плотом давно вже хлипав маленький хлопчик.

— Тьотя Катя, я більше не буду.

— Ні, Іван Гавриков, я на тебе сердита, і я з тобою два дні не розмовляю.

Іван Гавриков — з голубими невинними очима — був неймовірний пустун. На уроках він тягав дівчат за коси; коли йому за це дорікали, він ніби засинав і звалювався під парту, — не можна навіть описати всіх його пустощів.

— Ні, ні, Гавриков, я прекрасно бачу, що ти не каєшся, а прийшов сюди тільки тому, що тобі нічого робити…

— Їй-бо, присяй-бо, більше не буду.

В хату з вулиці хтось увійшов, і голос Мотрони покликав Катю. іЦо їй було потрібно? Катя швидко простила Гаврикова й пішла до хати. Мотрона зустріла її пильним, недобрим поглядом.

— Чула? Олексій близько… Катерино, не хочу я цього більше, не під масть ти нам… Однаково — уб’є він тебе… Звіром він став, скільки крові ллє! Ти за все винна… Один чоловік от тільки що розказував — Олексій іде сюди на тачанках… Катерино, виїжджай звідси… Підводу тобі дам і грошей дам…

Поки Вадим Петрович лежав у харківському госпіталі, часу для всяких думок було досить. Отже, він опинився по цей бік вогненного кордону. Цей новий світ був зовні непривабливий: нетоплена палата, за вікнами йде мокрий сніг, погана їжа — сірий супчик з воблою — і буденні розмови хворих про їжу, махорку, про температуру, про головного лікаря. Жодного слова про невідоме майбутнє, куди прагнула Росія, про події, які потрясали її, про нескінченну криваву боротьбу, учасники якої — ці хворі й поранені люди з бритими головами, в байкових несвіжих халатах — то спали цілими днями, то тут же, на ліжку, грали в саморобні шашки, то хто-небудь стиха заводив тужливу пісню.

Вадима Петровича не цуралися, але й не вважали його за свого. А йому хоч говори з самим собою — стільки набралося у нього непродуманого й невирішеного, і стільки спогадів обривалось, як книга, де вирвана сторінка в найцікавішому місті. Вадим Петрович прийняв без вагання цей новий світ, тому що це діялось з його батьківщиною. Тепер треба було все зрозуміти, все усвідомити.

Одного разу головний лікар приніс йому московські газети. Вадим Петрович прочитав їх зовсім іншими очима — не так, як бувало, заздалегідь злісно знущаючись… Російська революція перекидалася в Угорщину, в Німеччину, в Італію. Газетні рядки були насичені сміливістю, впертістю, оптимізмом. Росія, роздавлена війною, розривана міжусобицею, заздалегідь поділена між великими державами, береться керувати світовою політикою, стає грізною силою.

Він починав розуміти буденний спокій товаришів у сірих халатах, — вони знали, яка справа зроблена, вони попрацювали… їх спокій — багатовіковий, важкорукий, важконогий, багатодумний — витримав п’ять століть, а вже, господи, чого тільки не було… Дивна й особлива історія російського народу, Російської держави. Величезні й неоформлені ідеї шумують у ній з століття в століття, ідеї світової величі і правдивого життя. Здійснюються небувалі і сміливі починання, які бентежать європейський світ, і Європа з острахом і обуренням вдивляється в це східне чудище, і кволе, і могутнє, і злиденне, і незмірно багате, що народжує з темних надр своїх цілі заграви вселюдських ідей і задумів…

І нарешті Росія, сама Росія, обирає новий, ніким ніколи не пробуваний шлях, і з перших же кроків чути її ходу по світу…

Зрозуміло, що з такими думками Вадимові Петровичу було однаково — які там брудні струмки за вікнами гонять на вулиці березневий сніг і плентається похмурий і незадоволений радянський службовець з торбою на продукти і бляшанкою на гас за плечима, в розкислих черевиках — засідати в одній з численних колегій; було однаково — який ковтати суп, з якими риб’ячими очима. Йому не терпілось якнайшвидше самому почати підсобляти цій справі.

Україна очищалась від петлюрівців. Недавно був взятий Червоною Армією Катеринослав. Петлюра ще чіплявся за Білу Церкву, але звідти його нарешті вибили, і він з залишками куренів вийшов за кордон, в Галичину. Попереду наступаючих військ Червоної Армії котився широкий вал партизанських повстань. їх розмах трудно було врахувати, трудно було ними керувати. Вони спалахували, як пожежі, по селах і волостях, що роздиралися жорстокою боротьбою малоземельного селянства з міцним куркульством. І ті, і другі виставляли загони, що зіштовхувалися між собою з усією люттю — кінні й піші — в кривавих битвах. Всюди нишпорили, маскуючись і провокуючи, таємні агенти — петлюрівські, денікінські й польські, і ще більше темних і прихованих організацій. Радянська влада була по містах та по магістралях залізниць, а за ними по боках, — куди міг долетіти снаряд з бронепоїзда, — бушувала війна.

Вадим Петрович одержав нарешті довгождане призначення — в штаб курсантської бригади, де комісаром був Чугай, в середині березня виписався з госпіталю, — ще кульгаючи, з паличкою, — і поїхав до Києва, в свою частину.

Банда Зеленого, що відокремилась від отамана Григор’єва, громлячи сільради й полюючи на комуністів, підскакувала на сотнях тачанок до самого Києва. По слідах Зеленого на дорогах знаходили людей із здертою шкірою, деяких — посаджених на розколений пеньок, комітетчиків він палив живцем у коморах, євреїв прибивав цвяхами до воріт, розрізував. животи, зашивав туди кішок. План ліквідації цієї банди був розроблений з участю Рощина в штабі Наркомвійськ. Сил було небагато. Нарком військ України виїхав з Києва на пароплаві, щоб керувати операцією на місці.

Дніпро був ще широкий. Пароплав ляпав колесами по ясній воді, порушуваній лише лінивими вирами. Ні плюскіт коліс, ні голоси курсантів не могли заглушити солов’їного співу по берегах, порослих пахучою і липкою зеленню, — в котиках, в пуху, в курчачій жовтизні. На палубі було гаряче від сонця, що підбилося над розливом. Вадим Петрович стояв коло борту і дивився на блискучу воду.

Багато було прожито весен, але ніколи з такою силою не шумувало в ньому вино життя… Та ще в такий непідходящий і невідповідний час. Туманилась голова невиразними передчуттями… Краще й не лізь у кишеню за цигаркою, не хмур брів, серйозна ділова людино, — не відчепишся від налітаючих чарів… Ось вона, весняна імла, піднімається над розливом, над острівцями, над напівзатопленими хатами, пронизана завислим у ній величезним сонцем. Світло його м’яко лягає на воду, на дерева з блідими й хиткими відображеннями, на спини корів, що зайшли по коліна в воду, на зарослий травою бугор, куди виліз бик, озираючись на невидане, невідоме чудо весни.

Дивно, дуже дивно, — Рощин весь цей час, починаючи з Катеринослава, мало згадував про Катю, немовби вона відійшла разом з його минулим, — надто нерозривно була зв’язана з життям, пристрасно ним самим засудженим… Повертаючись думкою до Каті, він повертався до того самого Рощина, якого він побачив колись у парикмахерській у дзеркалі: тоді у нього не вистачало огиди, щоб вистрілити, принаймні хоч плюнути в своє відображення, — тепер би він зробив це.

Дві весни тому його почуття до Каті, здавалось, наповнювало всесвіт, — цілий всесвіт за його зморщеним лобом смертельно розгубленої і ображеної людини. Тоді йому потрібна була Катина любов, особливо потрібна була в самотню годину, в катеринославському готелі, коли він дивився на дверну ручку, на якій можна повіситися… «А тепер — не потрібна? Так, чи що? В Ростові зрадив Катю вперше, в Катеринославі — вдруге?»

Він дивився на пливучі береги, втягав всіма грудьми медове вологе повітря і не почував ні гризоти, ні каяття.

«Ні, в Катеринославі зради не було… Там кінчався розрахунок з минулим. І була Маруся… Проспівала коротеньку, невинну, палку пісню про нове життя — ось про цю весняну повінь, про незмірне, незазнане щастя».

Бик, що стояв на трав’янистому пагорку, заревів, і на кормі пароплава засміялися курсанти, хтось із них теж заревів, перекривляючи. Рощин блаженно заплющив очі: «Хіба смерть — безнадійність? Марусина смерть була світла. Смерть її була, як крик того, що відходить, тим, що залишаються: любіть життя, візьміть його з усією пристрастю, зробіть з нього щастя!..»

Він не облишив спроб розшукати Катю. На його прохання, з військового наркомату в повітові виконкоми Катеринославщини й Харківщини був посланий запит про Олексія Красильникова, але відомостей про його місцезнаходження досі не надійшло. Більше Вадим Петрович зробити зараз не міг, — ці кілька годин на палубі пароплава були єдиним вільним часом за півтора місяця роботи по вісімнадцять годин на добу.

До нього підійшли Чугай і нарком військ. Це був худорлявий чоловік у парусиновій толстовці, з почервонілим від сонця обличчям і очима, вологими й ніби п’яними, хоч він ніколи не пив і ненавидів п’яних так, що мало не розстріляв хорошу людину, комбрига, заставши його в халупі за баклажкою горілки… Вказуючи на високий берег, де біліла дзвіниця, нарком військ говорив:

— Моє село… Бабуся, бувало, зачує, гуде пароплав, — непосидюща була старенька, — зараз мені слив у кошик, груш, горіхів, і жене на пристань торгувати… Ну — купця з мене не вийшло…

— А у мене бабуся до-обренька була, — сказав Чугай, — все по святих місцях ходила, до десяти років мене з собою брала — старцювати…

Нарком військ, не слухаючи його:

— Потім уже віддали мене в кузню — підмайстром, вона й тепер, мабуть; стоїть, 9ц грнижче дзвіниці». Досі люблю запах деревного вугілля, чаду, коли мені потилицю набили добре, я й подався в Київ, у паровозне депо, — от як було… А потім уже — в Харків, на механічний.

Чугай, не слухаючи його:

— Майстер я був гугнявити на церковній паперті. Роздряпнеш собі що-небудь, морду кров’ю вимажеш, очі під лоба — і давай лазаря… Потім з бабусею, бувало, бійка у нас за копійки. — Чугай повторив, уже неуважно: — Значить, бійка у нас з бабусею…

Він дивився на берег, що випинався мисом, коло якого Дніпро завертав до лугового розливу. Опуклі очі Чугая напружувались. Він прибив долонею шапочку з стрічками і швидко пішов до капітанського містка:

— Ей, папаша, — крикнув він до капітана — сухенького старичка з висячими вусами, — держи далі до лугового боку!

— Не можна, товариші, ідемо фарватером, а там же обмілина…

— Давай, давай не фарватером! — Чугай ляпнув себе по кобурі. — Давай крутіше!..

Пароплав обходив мис, і потроху відкривалося на пологому березі велике село з високою дзвіницею, вітряками, білими хатами і свіжою зеленню низеньких, пишних садів.

— Бачите, он збоку, — ледве видно, — хатина, там я й народився, — говорив нарком військ Рощину.

Чугай крикнув серйозно:

— Давай, заразо, крутіше, ліво руля!

На березі стояло багато возів, коло берега — багато човнів, до них товпились люди, стрибаючи в човни, і на одному вже поквапливо гребли. Чугай у розмаяному бушлаті бігом по трапу спустився на палубу. І майже одночасно ляснули постріли з берега і з човнів по пароплаву, і — з пароплава заторохтіли кулемети. З пливучого човна в воду посипались люди. Юрба на березі заметушилася, кидаючись по тачанках, і вони вскачки, здіймаючи пил, поскакали вгору широкою вулицею. Загудів і задзвонив на сполох дзвін на дзвіниці.

Стрільба і втеча тривали всього кілька хвилин. Берег спорожнів. Чугай, весело поблискуючи опуклими очима, піднявся по трапу.

— Зелений! Ну й сукин же син, прорвався-таки! От, Вадиме Петровичу, тобі й план оточення! Що ж, нарком, десант треба висаджувати…

Банда Зеленого металася в оточенні, як зграя вовків, була нарешті притиснена до залізничного насипу під вогонь бронепоїзда і знищена в густій ліщині, куди кинулись на прорив бандитські тачанки. Все заросле поле було там заздалегідь перекопане, — четверики запінених коней під кулями і гранатами вилітали з ліщини, задні врізувались у вози, ламаючи і перекидаючи їх. Бандити кидались по кущах, де їх ждала смерть, — ніхто з них і не пробував благати про пощаду.

Отамана Зеленого взяли під купою торішнього хворосту; коли його витягли звідти за ноги, курсанти здивувалися — думали: велетень який-небудь страховинний, виявилось — щуплий, миршавий, плюнути нема на що, тільки бігаючі очиці — безбарвні, ненависні — виказували його вовчу породу. Йому скрутили руки, ноги, щоб живим доставити в Київ.

Один загін з його банди все-таки прорвався стороною і втік на схід. В погоню за ним нарком військ послав кавалерійський полк на триста шабель з Чугаєм і Рощиним. Почалася довга й обережна погоня. Бандити на хуторах змінювали коней, червоні йшли на беззмінних, по сліду. Виявилось, що бандити прямують на село Володимирське. Про це розказували селяни в одному селі, де у них за добу до того бандити реквізували коней і пограбували, — що могли взяти похапцем.

— Та вже кінчили б ви їх, товариші, швидше, бо, правду кажучи, нам страх як набридли воєнні дії, — говорили селяни Чугаю і Рощину біля колодязя, де кавалеристи напували коней. — Отамана їхнього ми добре знаємо: він з села Володимирського, Альошка Красильников, правильний був чоловік, нічого не скажеш, але розбестився, такий, сатана, став шалений…

Так Вадим Петрович напав несподівано на слід Олексія, за яким гнався другий тиждень, на слід Каті. Було чого йому збентежитись: від Каті відділяв його один денний перехід. Якою знайде її? Замученою, невпізнанною? — такою, що лише мовчки пригорнути її сиву голову до грудей… Сиву, сиву… «Ну от, Катю, тепер — відпочинеш, будемо жити, треба жити…» Ні, ні, неможливо, — покірною дружиною Олексія вона не стала!.. А певніше — в кінці денного переходу кінь його спиниться біля Катиної могили… І, може, так краще для неї… Катин образ залишиться незайманим, неспоганеним…

Полк швидко йшов курним шляхом. Вадим Петрович погойдувався в сідлі. Образ Каті плутався і стирався в його суворій пам’яті. Якою знайде її, — такою і прийме в своє життя.

В селі Володимирському ще диміли спалені хати, ще з острахом діти приходили дивитись на калюжі крові, не запорошені попелом, ще ховалися по чужих подвір’ях тремтячі, розпухлі від сліз жінки, коли Чугай і Рощин з двох кінців двома лавами увірвалися в село. Але Красильникова там уже не було. Хтось попередив його, і він, після розправи з комітетчиками, зарубавши шаблями сімнадцять чоловік і вісімнадцятого діда Опанаса, — цього вже просто з пустощів, — втік із своїми бандитами за якихось півгодини до появи червоних.

Селяни такі були злі на нього, що збіглися мало не всім селом, обступивши кіннотників, під якими хиталися коні.

— Доженіть його, — кричали, — вбийте Альошку, в нього сил небагато, у нього патронів нема. Він далеко не втік, ми знаємо, куди вони, сволочі, втекли. Ви їх голими руками візьмете.

— А що, громадяни товариші, — спитав Чугай, — дасте нам свіжих коней?

— Дамо… Для цього — дамо.

— Скільки?

— З півсотні наберемо… Своїх ви у нас залишіть, потім обміняємо… їй-богу, адже він нам жити не дасть.

Поки бігали за кіньми та пересідлували, Вадим Петрович, розминаючи ноги, підійшов до жінок. Вони, бачачи, що людина щось хоче спитати, приступили ближче.

— Красильникова я знав ще в германську війну, — сказав він. — Брат у нього був жонатий, а сам він, здається, був не жонатий. Як він тепер? Сімейний?

Жінки, не розуміючи ще, до чого він хилить, охоче заговорили:

— Жонатий, жонатий…

— Та який він жонатий! Не жінка вона йому…

— Ну, жив просто з нею…

— І не так… Товаришу військовий, я тобі розкажу… Виграв він цю жінку в карти у Махна і привіз її сюди, хотів з нею одружитися… Вона, звісно, каже йому, женись, тільки жити по-мужицьки я не звикла… Бо сама вона з панів, вродлива, молода… А обійстя у Альошки ще минулої осені німці спалили… От він і почав будуватися… А тут ще пішли ці діла з Яковом…

Третя жінка, ще більш поінформована, протовпилась до Вадима Петровича:

— Слухай, бив він її, так бив, товаришу командир, та не вдалося йому, окаянному чортові, її вбити… З березня місяця вона у нас вчителькою…

— Так, так, — промовив Вадим Петрович, покашлюючи, — що ж, вона й зараз тут, на селі?

Жінки стали поглядати одна на одну. Тоді четверта, яка тільки що підійшла:

— Вивіз він її, в тачанці під сіном, живу, мертву, — не знаємо…

Маленький хлопчик, що дивився зачарованими очима на Рощина, — на шаблю з мідною рукояткою, на запорошені чоботи з шпорами, на великого годинника на руці, на револьвер з шнуром, — мало не падаючи назад, щоб побачити його обличчя, сказав грубим голосом:

— Дядечку, брешуть вони. Вони про тьотю Катю нічого не знають. Я все знаю.

Худенька, з болячкою на губі, некрасива дівчинка, що стояла за його спиною, сказала:

— Дядечку, ви йому вірте, цей хлопчик усе знав.

— Ну, що ти знаєш?

— Тьотю Катю Мотрона на станцію завезла. Тьотя Катя не хотіла їхати та як заплаче, а Мотрона — теж як заплаче… Потім тьотя Катя мені сказала: «Я повернусь, скажи дітям…» Альошка на тачанках в село в’їжджає, а Мотрона з тьотею Катею з другого кінця виїхали!.. Як вони на гору виїхали, так з воза мене й зігнали…

— По конях!.. — крикнув Чугай.

Вадиму Петровичу не вдалося дослухати. Загін на свіжих конях, з кулеметними тачанками вирушив з села. Поруч з Чугаєм і Рощиним скакав, підкидаючи лікті, низенький чорний чоловік з тих, кому весь цей день довелося просидіти в колодязі по пуп у воді й болоті. Він так і виліз охляп на коня, весь зашкарублий, у подертій сорочці, босоніж, із скуйовдженою бородою. Він повів загін в обхід до дубового лісу, куди бандитам була одна дорога в цих місцях.

Туди встигли ще завидна й почали обступати ліс, залишаючи один вільний вихід бандитам, — в засаду. Низьке сонце з-під глянсового листя пробивалося між кривими стовбурами, кінь під Вадимом Петровичем ішов неспокійно, мотав головою, спинявся, покусював себе за коліна, бив задньою ногою по череву. Він нарешті кинув повід і тримав карабін обома руками напоготові, Сонячне

Ш

проміння з хмарами комарів, що золотилися в ньому, рябило і смужило ліс, — трудно було що-небудь розглядіти попереду і збоку від себе, де — праворуч і ліворуч — рідким ланцюжком, обережно похрускуючи сушняком, пробиралися спішені курсанти крізь пагінки й високу папороть.

Десь тут, як попереджав провідник, мала бути лісникова сторожка й дорога, якою бандити тільки й могли проникнути в лісову гущавину. Порослий мохом дах, що осів сідлом, показався несподівано за кілька кроків. Вадим Петрович зупинився, придивляючись з-за густих заростей. Неголосно посвистав. Дужче й ближче затріщав сушняк під ногами курсантів. Він знову рушив конем, проїхав крізь кущі й побачив занедбану сторожку, — на невеликій галявині коло неї стояло кілька розпряжених тачанок, валялося якесь манаття й ганчір’я. Бандити звідси пішли.

Вадим Петрович, тримаючи напоготові карабін, обережно почав об’їжджати сторожку. Олексій Красильников так само обережно задкував поперед нього від одного рогу до другого, маючи намір заволодіти конем цього вершника. Рощин, озираючись, спинився коло бічної стіни, Олексій — коло передньої, з вибитим вікном і зірваними дверима. Щоб усе зробити без галасу, він тримав тільки ножа напоготові. Коли Рощин виїхав з-за рогу, Олексій з ножем кинувся на нього, але Рощин встиг загородитися карабіном. Олексій, одскочивши, сильно вдарився спиною об стіну сторожки. Ніж у нього випав, він дивився на Вадима Петровича, на ожилого мерця. Заверещав від забобонного жаху і, нагнувшись, побіг, безладно махаючи руками.

— Олексію, — крикнув Рощин, шарпнув повід і поскакав за ним. Олексій раптом, добігши до дерева, вхопився за нього, обняв, притулився обличчям до дубового стовбура. Спина його здригалася. Рощин на ходу зіскочив з сідла і майже впритул почав стріляти в Олексієву широку спину.

— Тут вона жила?

— Ага.

Рощин, нахилившись, переступив через поріг у скособочену хатину, з одним віконцем, таким низеньким, що лопухи знадвору зовсім закрили його. В зеленуватому світлі коло віконця, на столі, теж маленькому й низенькому, лежали зошити, зшиті з шпалер, і кілька книжок.

Один із зошитів був розгорнений, і біля нього — пляшечка з чорнилом і перо. Значить, Катя встигла тільки вибігти. Він присів навпочіпки перед столом. Маленький хлопчик, тихенько прикривши рота рукою, почав давитися сміхом і вказувати очима Рощину на піч.

В челюстях печі, на припічку, сиділо галченя, з круглими, дурними очима, — мабуть, впало з комина, де було гніздо. Побачивши, що на нього звернули увагу, галченя, допомагаючи собі крильми, боком пострибало в піч.

— Їх там чотири штуки, — сказав хлопчик, — я вже їх переловлю…

Перебираючи те, що лежало на столі, Вадим Петрович знайшов Катин шкільний щоденник, де вона записувала уроки й деякі особливі пригоди. Майже кожен денний запис кінчався: «Іван Гавриков знову пустував…» Або: «Даю собі слово честі три дні не розмовляти з Іваном Гавриковим…» Або: «Іван Гавриков знову ходив по самому краю даху, щоб налякати дівчаток. Я просто в розпачі…»

— Хто це Іван Гавриков? — спитав Рощин.

— Я.

— Чого ж ти пустуєш, прикрості чиниш Катерині Дмитрівні?

Іван Гавриков тяжко зітхнув, голубі очі його стали зовсім невинними.

— Доводиться… Я вчусь добре. Ти подивись у дівчат краснопис: тин — палиці. Ось мій зошит. От здивуєшся. Таблицю множення всю знаю, хочеш — спитай? — Він з усієї сили зажмурився.

— Вірю, вірю.

Вадим Петрович сів на долівку, підібгавши ноги, продовжував перегортати щоденник. В ньому ані слова не було про себе. Але з кожної сторінки ніби піднімалась до нього Катина вічна юність, довірлива й чиста ніжність. І він бачив її руки з голубуватими жилками, її теплі, ясні очі…

— Дев'ять по дев’ять — вісімдесят один, що, хіба не так? — сказав Іван Гавриков.

— Молодець, молодець… Слухай, вона тобі нічого не сказала — куди поїхала?

— В Київ.

— Ти не брешеш?

— Дуже мені потрібно брехати.

— У неї, — може, ти знаєш, — де-небудь ще заховані листи, зошити?.

— Всі тут, Я й ці сьогодні додому візьму, вона наказувала: як свого ока, пильнуй зошити, а то чоловіки знову покурять.

На останній сторінці щоденника він прочитав:

«… Я чомусь вірю, що ти жива і ми зустрінемось коли-небудь… Ти уявляєш — я вийшла з довгої, довгої ночі… Мені хочеться розказати тобі про маленький світ, в якому я живу. Пташки за вікном мене будять. Я йду на річку купатися. Потім, по дорозі, я п’ю молоко у тітки Гафії, — я їй винна вже карбованець шістдесят копійок, але вона зажде. Потім приходять діти, і ми вчимося. Нам ніщо не заважає, у нас немає ніякого клопоту. Виявляється — людині зовсім не те потрібно, що нам здавалося потрібним і без чого ми не могли жити… Прямо соромно сказати — мені наче знову сімнадцять років, — я знаю, Дашенько, ти зрозумієш, про що я хочу сказати… Мені тільки часом завдає прикрості мій найлюбиміший хлопчик, Іван Гавриков… Він надзвичайно…»

На цьому лист обривався, тому що не вистачило більше місця в зошиті. Вадим Петрович підтягнув Івана Гаврикова, поставив його у себе між колінами.

— Ну? Що тобі подарувати?

— Патрон.

— Порожнього у мене нема…

— А ти вистріли, ходім на двір.

Вадим Петрович устав з долівки, склав зошит і почав засувати його за гімнастерку.

— Цього зошита, Іване, я візьму.

— Ні, вона буде лаяти.

— Я тьотю Катю скоро побачу і скажу їй, що взяв… Ходімо на двір — стріляти…

XVIII

Сонце в безвітрі палило безлюдні вулиці Царицина, де коло під’їздів з навстіж відчиненими дверима лежали купи сміття. Обивателі поховалися. Лише на спусках до Волги гуркотіли вскачки ломові візники з казенним майном і архівами установ. Місто доживало останні години. На підступах до нього Десята армія, дуже поріділа після Маничу, ледве стримувала натиск свіжої Північнокавказької армії генерала Врангеля.

Ще працювала телефонна станція, але в місті вже не було ні води, ні електрики. Заводи спинилися. Все, що можна було вивезти з них, було відгвинчене, зняте, розібране й вивезене на пристані. В робітничих слободах залишились тільки малі та старі. Царицинський пролетаріат, який за ці десять місяців приніс величезні жертви на оборону міста, не ждав пощади від білих, — ті, хто ще міг, билися в армії, інші виїжджали на дахах вагонів, на палубах і в трюмах пароплавів. Люди втікали на північ — світ за очі. Догоряли на березі Волги склади дерева. Все виразніше й ближче чувся гуркіт гармат.

Все життя міста зосередилось на вокзалах та на пристанях. Берег Волги був завалений мішками, ящиками, частинами машин і верстатів, — сотні людей, обливаючись потом, з криками і лайкою тягали все це й несли по сходнях на судна. Тисячі людей, ждучи вантаження, стояли в тісних чергах або, мовчазні, голодні, лежали на березі, дивлячись крізь непорушну запону пилу на маслянисту воду, що виблискувала під сонцем. Широка Волга в кінці червня обміліла так, що непомітно присунулась з того боку піщана мілина, де ходили голяком, купались якісь люди. Купались і по цей бік між конторками, серед плаваючого сміття в теплій воді. Але навіть від ріки не віяло прохолодою.

Один по одному до пристаней підчалювали обдерті і брудні пароплави, з них лунали маячні крики. Палуби були переповнені біженцями й червоноармійцями, — живими серед трупів і висипнотифозних, що стогнали, бурмотіли, біснувались в гарячці. Десятки пароплавів і буксирів, ждучи розвантаження й навантаження, терлися бортами об борти, гуділи хрипко. Всі вони прибули знизу, з Астрахані і з Чорного Яру.

Обсипані вапном санітари бігли на палуби, переступали через лежачих хворих, відбирали трупи і скидали їх на берег, щоб очистити місце для живих. Сипали вапно й лили карболку. Був наказ — складати трупи на березі в лимонадні і квасні кіоски. Від спеки трупи почали набрякати й розпирали ці легко збиті балагани. Тяжкий сморід особливо квапив людей залишити царицинський берег. Над містом пропливли — тінями крізь курне марево — врангелівські літаки. Вони скинули бомби в річку.

Люди проривали застави коло пристаней, — чіпляючись мішками за штики червоноармійців, кидались на палуби. З тріском туди ж летіли ящики, мішки. Пароплав осідав так, що вода підходила до бортів.

В цій штовханині, на березі коло самих сходнів стояв віз, у якому лежали Онися й Даша. Привіз їх з фронту Кузьма Кузьмич — згідно з твердим наказом командира полку: хоч самому здохнути, але обох жінок евакуювати не залізницею, а неодмінно пароплавом. Телєгін сказав йому:

— Товаришу Нефедов, ви ніколи не виконували більш відповідального доручення. Ви їх висадите і влаштуєте там, де це буде можливо. Крадіть, убивайте, але ви повинні їх добре годувати… Відповідаєте за їх життя…

Сяк-так прикриті ганчір’ям, вони лежали в сіні на возі, як два обтягнутих шкірою кістяки. Онися була вже при пам’яті, але така слаба, що не могла сама відкрити рота.

Кузьмі Кузьмичу доводилось пальцем розціплювати їй зуби, щоб дати напитися з пляшки теплої води. Даша, що захворіла на сипняк пізніше за Онисю, не перестаючи, щось бурмотіла з гарячки тихим, сердитим голосом.

Кузьма Кузьмич пропустив уже багато пароплавів. З слізьми він благав і удавався до всяких хитрощів, просячи людей допомогти йому перенести жінок на палубу, — в такій суворій обстановці його навіть не слухали. Прихилившись до воза, він дивився запаленими очима на цей міраж: на червонуваті крізь пил відблиски сонця на теплій, душній річці і ревучі з нетерплячки пароплави, напхані трупами. Знову залунало грізне ревіння моторів, — бомби на цей раз підкинули землю десь неподалік, і порохом заслало всю набережну. Багато людей кинулось у Волгу і попливло до теплохода, що підходив, кричачи: «Кидайте кінці…» Але кінців їм не кинули, і довго ще коло його бортів крутились голови, як чорні кавуни.

Тепер залишився, мабуть, чи не останній пароплав — жовтий, низенький буксир з величезними погнутими кожухами коліс. Він підпливав не до конторки, а коло неї — прямо до помосту, де не було людей. Кузьма Кузьмич повернув воза по глибокому піску і риссю перший під’їхав до помосту, побіг по ньому і щосили замахав руками.

— Ей, капітане, товаришу, — закричав він до старенького старорежимного старичка на містку, — я евакуюю дружину і сестру командуючого фронтом. Справа пахне для вас розстрілом, давайте-но мені двох з команди — перенести жінок на буксир…

Збуджене обличчя його і рішучі слова вплинули. Через борт на поміст переліз голий по пояс, похмурий, брудний кочегар у подертих штанях.

— Де вони у вас?

— Товаришу, вам одному не справитись…

— Ну да…

Кочегар підійшов до воза, глянув на жінок, що лежали, показав на Онисю:

— Ця, чи що, жінка командуючого фронтом?

— Вона, вона сама… Коли що з нею не в порядку буде, — ну, прямо всім розстріл…

— Чого ви мені туману напускаєте, це ж наш кок Онися, — спокійно сказав кочегар.

— Ви очманіли, товаришу, який там кок…

— Та ти на мене не кричи, чудак. — Він легко вийняв Онисю з воза, взяв на плече, підкинув зручніше.

— Підсоби-но, і цю, чи що, взяти…

Забрав на оберемок обох жінок і пішов до буксира, — дошки гнулися під ним до самої води.

Кузьма Кузьмич, дуже задоволений, ніс за ним мішок з хлібом і салом і сумку з медикаментами.

Вранці третього липня Степан Олексійович, учитель гімназії, витягав з підвальної кухні на маленький двір матраци, подушки, крісла, оббиті зеленим плюшем, купки книжок і рукописів. Виволік, похитуючись, величезний оберемок запорошених штанів і сюртуків, спідниць і шерстяних платтів, кинув усе це на землю і роззявив рота, витираючи рукавом струмені поту. У нього все було мокре — жовте волосся й борода, парусинові штани й не свіжа сорочка, що прилипла разом з підтяжками до сутулуватих лопаток. Його мати, крихкотіла жінка в чорному, сидячи тут же на віденському стільці, кволо вибивала паличкою килим. Його паралічна сестра, з опуклим лобом і маленькою сплюснутою рештою обличчя, блаженно лежала в кріслі на коліщатах, в тіні акації. Горобці і ті пороззявляли дзьоби від спеки.

— Мамо, здається, все, — сказав Степан Олексійович, — я більше не можу! Господи, що б я зараз дав за кухоль холодного пива!

— Стьопушка, в нас — ні краплі води, прийдеться тобі, голубчику, взяти відро й піти.

— Невже, мамо! Чи не можна обійтись? Ах, от уже справді прокляття!

Степан Олексійович удався в гострий розпач: принести води — означало спуститися на берег Волги, де ще лежали купи попелу й обгорілих трупів, спалених у квасних і лимонадних кіосках, зайти по груди в річку, де вода чистіша, набрати у відро й нести його по кісточки в піску під гору в таку страшенну спеку…

— Чи не можна б кого-небудь найняти, я б, здається, заплатив десять карбованців за відро. Своє серце дорожче, я думаю…

— Роби, як знаєш…

— Так, але тобі, мамо, хотілося б, щоб я сам надривався цими відрами.

Мати не відповіла, продовжуючи кволо ляпати по килиму. Степан Олексійович важко задихав, дивлячись на її повне обличчя з струменями поту.

— Де відро? — тихо спитав він. — Де ваше відро? — крикнув він таким неприємним голосом, що хвора сестра під акацією промовила благально:

— Не треба, Стьопо…

— Ні, треба, треба! Буду вам носити воду, буду носити горшки! До кінця життя працюватиму, як водовозна шкапа! Чорт з моїм майбутнім, моєю кар’єрою, моєю дисертацією! Всьому кінець, все зруйновано!.. Вошива пустиня, обгорілі трупи, кладовище!.. Ніяким Денікіним нічого не відновити!..

Він почав ламати мокрі від поту пальці, як тоді, перед Данією. Так чи інакше він мав намір одкрутитися од відра води. Несподівано гучно вдарив великий дзвін на соборній дзвіниці, що мовчав уже більш як рік. Вдарив і поплив над спорожнілим містом урочистий звук, що заспокоював усі хвилювання. Степан Олексійович урвав мову на півслові, худе обличчя його, що сіпалось, раптом заспокоїлось і навіть стало дурнуватим від усмішки.

— Стьопушка, — сказала мати, — треба тобі все-таки причепуритися та піти до церкви.

— Він невіруючий, атеїст, мамо, — з тихою злістю сказала сестра з-під акації.

— Ну, то що ж, — принаймні покаже себе, і так уже нас вважають за якихось червоних…

— Мамо, про що ти говориш! — болісно вигукнув Степан Олексійович. — Тільки що ми визволились від більшовицьких штучок, а ти вже поспішаєш тягти мене в міщанське болото. Так, так! — вишкірився він в бік акації, де його сестра заплющила очі? щоб не слухати. — Хто вважає мене за червоного? Твої Шавердови, Прейси… Обивателі, мізерія… Опуститися до них, боже мій! Перекреслити тоді самого себе! Нащо було вчитися, думати, мріяти! Я ненавиджу більшовиків не за те, що вони загнали мене в підвал. І не за те, що вивезли все вугілля з водопровідної станції… Ні, за те, що розтоптували мою внутрішню свободу… Я бажаю мислити так, як наказує моя совість, мій геній. Я бажаю читати ті книжки, які мене запалюють. Але не бажаю, чуєте, не бажаю читати Карла Маркса, хоч би він тисячу разів мав рацію… Я єсть я!.. І так самісінько, мамо й сестрице, я не буду цілувати руку вашому Денікіну… З тих самісіньких міркувань…

Промовивши усе це з якнайсильнішою жестикуляцією на сорокаградусній спеці, Степан Олексійович так само зовсім непослідовно витягнув з купи одягу свій сюртук і штани і спустився в підвал. Він з’явився через півгодини — одягнений, у накрохмаленій сорочці, тримаючи в руці формений кашкет і ціпок. Ніхто на дворику більше не промовив жодного слова. Він вийшов на вулицю і тим боком, де була тінь, пішов до соборного майдану.

Низенькі акації навколо собору були сірі від пороху, під ними сиділо кілька, обідранців. Один — знизу вгору, прямо в очі — насмішкувато глянув на вчителя гімназії, що саме проходив.

— Раз у раз чарівна зміна на обличчі цім, — сказав він виразним баском.

За оградою стояла спішена сотня козаків у захисних сорочках, та взвод юнкерів, у повній парадній формі, із скачаними шинелями через плече, з казанками й лопатками, лежав на вигорілій траві… Коло паперті розташувалась купка громадян. Степан Олексійович побачив єлейного галантерейщика Шавердова, що прибрався у вишивану косоворотку, з дружиною і двома дітьми; маленького, розхристаного, метушливого друкаря Прейса — вихреста, з дружиною і шістьма дітьми. Степан Олексійович кивнув їм недбайливо і увійшов в прохолодний собор, — зважаючи на формений сюртук, його без перешкод пропустили, навіть дехто оступився з дороги.

Хоч у соборі ще збереглися сліди занедбаності (за більшовиків у ньому містився продовольчий склад), шибки у величезних вікнах були вибиті й на облуплених стінах збереглися написи: «Картоплі 94 міш… Прийняв (нерозбірливо)», але сяючий відблиском безлічі свічок золотий іконостас і димок ладану, що підносився до купола, і звіроподібні возгласи диякона, що гриміли Під склепінням, і безстрасні дитячі голоси півчих — все це справило на Степана Олексійовича змішане враження: йому стало звично урочисто, і так само звично він відчув приниженість, — інтелігентський хвостик його, що стирчав незалежно, сам собою підібгався.

Попереду стояло — лицем до вівтаря — високе начальство, диктатори: десять генералів, низенькі й високі, огрядні й худі, в білосніжних кітелях, з м’якими, широкими, золотими і срібними погонами. Кожен у зігнутій лівій руці держав кашкета, правою — при возгласах диякона: «Господу помолимось…» — помазував себе пучкою по грудях. Спереду, окремо на килимку, стояв генерал середнього зросту в просторій захисній куртці, в довгих штанах з лампасами; напівсиве, зачесане назад волосся його було наче витерте на потилиці. Значно рідше, ніж інші генерали, він піднімав невелику, повну, дуже білу руку і хрестився повільно, широко, тісно прикладаючи пучку до зморщок трохи відкинутого лоба.

Степан Олексійович зрозумів, що це — Денікін. Жадібно розглядаючи його, він все-таки не переставав — але вже цілком не свідомо — усміхатися тонкими губами з ущипливим скептицизмом. Один з офіцерів, який уважно стежив за ним, непомітно наблизився і став поруч. Степан Олексійович був захоплений суперечливими переживаннями. Його особливо вабила ця біла рука генерала Денікіна. Кому не знайомі генеральські руки, їх особлива повільна млявість. Скільки не старайся, руці особливої по важності не надаси, від цих марних намагань генеральська рука завжди смішна, — особливо, коли начальник милостиво звішує її вам для рукостискання, або коли він надає своїм безмускульним сосискам значливості, здаючи карти, або засуваючи салфетку за шию. Все це так. Але біла рука Денікіна хапала саму історію за горло, від її руху армії кидались у кривавий бій…

Степан Олексійович так розхвилювався від цих думок, що не помітив, як скінчилася служба, на амвон вийшов благочинний — низенький старик в окулярах — і, дивлячись на генерала Денікіна, почав казання:

— Історичний наказ возлюбленого нашого вождя, головнокомандуючого білими силами Півдня Росії генераллейтенанта Антона Івановича Денікіна, випалений вогненними знаками в кожному серці російської православної людини. Головнокомандуючий починає свій наказ словами: «Маючи своєю кінцевою метою захопити серце Росії, Москву, цього третього липня наказую почати загальний наступ…» Панове, чи не розверзлось небо над нами, чи не глас архангела Михаїла скликає біле, чисте воїнство…

Степан Олексійович відчув, як защипало в носі, груди його під розмоклою накрохмаленою маніжкою часто задихали, радість пойняла його. Він бачив, як Денікін повільно підніс долоню до лоба. Степан Олексійович зрозумів раптом, що повинен, повинен поцілувати цю руку… І коли через кілька хвилин Денікін, поцілувавши першим хреста, пішов по килимовій доріжці, — простенький, з підстриженою сивою борідкою, схожий на домашнього дядюшку, — Степан Олексійович в крайньому захваті прожогом ступив до нього. Денікін відхитнувся, затулився руками, обличчя його болісно й жалісно скривилося. Його зараз же заступили генерали. Степана Олексійовича хтось схопив ззаду за лікті і сильно потягнув донизу так, що підігнулись коліна.

— Слухайте, слухайте, я хотів…

Офіцер, що схопив його, бігав очима по його обличчю.

— Ви як сюди потрапили?

— Я хотів тільки руку…

— Де пропуск?

Офіцер продовжував відпихати Степана Олексійовича в юрбу, не випускаючи його. Коло бічного виходу він кивнув головою, підкликавши двох хлопчаків-юнкерів з гвинтівками:

— Взяти оцього. В комендатуру…

«Як ви зволите переконатися, дорогий і великошановний Іване Іллічу, прочухрали ми до самої Костроми. Ніде в дорозі я не наважився висадитись, навіть Нижній Новгород не здався мені надійним місцем щодо воєнних випадковостей. В Костромі ми й осіли, на околиці міста, над Волгою, в дерев’яному будиночку з калиною і горобиною, все — честь честю… Городок привільний, стоїть на пагорках, як Рим, а вже тиша, а вже глушина!.. — але це нам і потрібно.

Дарія Дмитрівна поправляється, хоч і помалу, — ще дуже квола, я її, як малу дитину, беру з ліжка і виношу на двір. Апетит у неї, з усього видно, вовчий, хоч говорити вона не може, але очима показує: їсти… Крім очей, у неї, здається, нічого не залишилось, — личко як кулачок, — і часто плаче від кволості, просто так — течуть сльози по щічках. В гарячці й непритомна вона пробула майже три тижні, поки ми ляпали колесами по Волзі. Гарячка у неї була неспокійна й болісна, душа її безперервно боролася з якимись примарами минулого. Значну роль, хоч це й дуже дивно, відігравав у неї якийсь скарб, якісь брильянти, що опинилися у неї нібито після якогось злочину. І все марення було в тому, що Дарія Дмитрівна розмовляла двома голосами: один осуджував, другий виправдувався, — тоненький такий, плаксивий голосок. Я не писав би вам про це, якби не одне випадкове і надзвичайне відкриття…

Твердо пам’ятаючи ваш наказ — годувати наших дорогих хворих добре — і маючи це як головне завдання, не раз я впадав у розпач і навіть у паніку. Час трудний. Люди або мислять великими категоріями, розуміють ніяк не менше, як в обсязі всієї земної кулі, або з голісіньким цинізмом рятують свою шкуру. І в тому, і в другому випадку відсутнє побутове милосердя: одну людину можна захопити, іншу можна налякати, але розжалобити, попросити фунтиків десять хліба, задля голодних сліз своїх, — це звичайно не вдається.

Зайве манаття, все, що ми захопили, я обміняв на хліб, яйця, рибу. Скільки разів була спокуса — загнати Дарії Дмитрівни драпове пальтечко, в якому вона втекла восени з Самари. Але стримувався, і не стільки через благорозумність, — бо близько осінь, — скільки через те, що це пальтечко незмінно фігурувало, як якийсь, незрозумілий мені, викривач у маренні Дарії Дмитрівни. Значить доводилось удаватись до хитрощів, до обману довірливих душ і прямої крадіжки. Виручала знову-таки хіромантія. Націлишся на пристані на сільську жінку з мішком і починаєш їй розводити теревені, шукаючи слабкого місця. А воно завжди знаходиться, — життєвий досвід велика річ. Заведеш розмову про антихриста, на Волзі зараз про нього багато говорять, особливо повище Казані. Чи багато ж треба, щоб налякати дурну жінку? Треба, щоб вона тобі повірила, і вже половина її мішка — моє…

Не далі як учора, в неділю, вранці опоряджав я туалети Дарії Дмитрівни. В Костромі я один, здається, володію великою котушкою ниток, — факт немаловажний. До нас навіть ідуть як на прощу: гудзика пришити до штанів чи там латочку… Не соромлячись беру за це різним їстивом. Сиджу на ганку, розгорнув пальтечко Дарії Дмитрівни: підбійка на ньому, як ви, певне, пам’ятаєте, фланелева, шотландська, картата. От, думаю, якщо підбійку зняти і зробити з неї гарненьку спідничку? Стара у неї — як решето… А на підбійку загнати щось гіршеньке. І так мене опанувала ця думка, — питаю Онисю Костянтинівну, вона теж: «Спідниця буде хороша, поріть…» Почав я пороти підбійку, — звідти посипались брильянти, великої ціни, тридцять чотири камінці… От вам і марення наяву! Того ж дня показую камінці Дарії Дмитрівні. І раптом бачу, згадала! В очах у неї — благання й жах, і губами щось хоче висловити… А говорити вона розучилася… Я нахиляюсь до її блідих губок, і пролепетала вона перше слово за час хвороби: «Викинути, викинути…»

Іване Іллічу, без вас нічого не смію. Не знаю — звідки у неї цей скарб, і чому він їй такий одворотний, не знаю, що зробити, — держати вдома боюсь і викинути вважаю нерозумним. Дарії Дмитрівні забожився, що, взявши човна, виплив на середину Волги і вкинув туди камінці. Вона зразу заспокоїлась, оченята її прояснились, наче вона щось, нарешті, від себе одірвала прилипле…

Пробачте, Іване Іллічу, що так про все пишу докладно, але єсмь многословний і балакучий. Прихитріться — сповістіть нас про ваше здоров’я і про те, чи зимувати нам тут, у Костромі, чи подаватися в Москву?.. По всьому тому залишаюсь відданий до гроба вам і Дарії Дмитрівні Кузьма Нефедов…»

— Я взяв з собою пошту, — сказав Сапожков, влізаючи в плетений тарантас і вмощуючись у сіні поруч з Телєгіним. — Поздоровляю, Іване.

— Сумно це все, Сергію Сергійовичу. По своїй волі б так уже й залишився командиром наших качалінців. Нові люди, нові турботи, — не для мене все це.

— Чого стариком прикидаєшся?

— Та минеться, стомився трохи…

Коні йшли підтюпцем польовою дорогою, плетений тарантас підстрибував, ліворуч темнів дубовий ліс, праворуч на стерні ледве мріли в сутінках купки снопів, укладених хрестами. Пахло пшеничною соломою. Висипали серпневі зорі.

— А хто у тебе в бригаді буде начальником штабу?

— Призначать кого-небудь.

Дорога звернула ближче до лісу, звідки трохи віяло вогкістю. Коні почали пофиркувати.

— Мені листів нема, звичайно? — спитав Телєгін.

— Ой, пробач, Іване, тобі лист.

Іван Ілліч сидів, — зігнувшись, стомлений, куняючи, — раптом аж підскочив.

— Як же ти, ах, Сергію Сергійовичу! Де він?

Сапожков довго рився в сумці. Спинили коней і чиркали сірниками, які шипіли й відскакували. Телєгін узяв листа, — він був від Кузьми Кузьмича, — і крутив його в пальцях.

— Товстий який, скільки написав, — пошепки сказав Сапожков.

— А що? — так само пошепки спитав Телєгін. — Це погано?

Він вискочив з тарантаса й пішов до узлісся. Там поквапливо почав ламати сухі гілки, запалив сірника і дмухав на них.

— Та ти візьми снопа, він зразу займеться. — Сапожков бігом приніс йому пшеничний сніп і відійшов. Солома зразу запалала. Телєгін присів навпочіпки, читаючи листа. Сапожков бачив, як він прочитав, рукавом витер очі і знову почав читати. Значить, справа ясна. Сергій Сергійович шморгнув носом, вліз у тарантас і закурив. Дідок, що сидів на передку і якому хотілось якнайшвидше повернутися додому, сказав:

— Коли б на поїзд не спізнитись, тут далі дорога — самий пісок, та ще броду шукати… Проваландаємось…

Сапожков не став дивитись на Телєгіна, коли той підійшов до тарантаса, важко перегнув його, вліз і сів у сіно. Коні рушили тюпки. На відстані трьох мільйонів світлових років над головою Сапожкова простягнувся роздвоєною туманністю Чумацький Шлях, порипувало, вихляючись, заднє колесо у тарантасі, але дідок на козлах не звертав на це уваги, — зламається, то зламається, що ж тут вдієш…

Телєгін сказав придушеним голосом:

— Яка сила духу у неї. Вічна боротьба за оновлення, за чистоту, досконалість… Просто я вражений…

— Та жива вона?

— Ну, а як ти думаєш! У Костромі й поправляється…

Сергій Сергійович швидко обернувся до нього і обидва засміялись. Сапожков штовхнув його кулаком, і Телєгін штовхнув його, потім він докладно розказав зміст листа, проминув тільки пригоду з брильянтами. Це були ті самі дорогоцінності, про які вона минулого літа писала батькові, так всіма силами борючись за життя і разом знищуючи себе. Видно, тоді ж, в дні її розгубленості, Даша зашила камінці в пальто. І вона жодного разу ні слова не сказала про них Івану Іллічу. Очевидно, забула, — це так на неї схоже, — забула і згадала тільки в гарячці. І — «викинути, викинути», — у Івана Ілліча перехопило горло радісним хвилюванням… Звичайно, в усій цій історії багато було темного, але він ніколи не намагався до кінця розуміти Дашу.

— Мені одно ясно, Сергію Сергійовичу, заслужити любов жінки, скажімо, такої, як Даша, — це великий виграш у житті.

— Еге ж, тобі здорово пощастило, я завжди це говорив.

— О, як треба завжди бути на висоті, Сергію Сергійовичу! А от же — зриваєшся… Ти теж, мабуть, зриваєшся?

— У мене — зовсім інше…

— Невже у тебе немає вічної туги — знайти таку жінку, як моя Даша?

— Жінки якось не відіграють такої ролі в моєму житті. Я до цих речей ставлюсь набагато простіше… Без клопоту…

— Ну, завів своєї! Знаю я тебе… Сергію Сергійовичу, життя у нас піднесене: перемога або смерть, — до цього все зведено. І — живемо! І ще як живемо з цим! У відносинах з жінкою всякі дрібниці повинні бути усунені… Любов треба берегти. Завжди будь напоготові! Пробував ти задивлятися в любимі очі? Це чудо життя…

Сергій Сергійович не відповів, потроху кашкет його зовсім з’їхав на потилицю, — він знову дивився на Чумацький Шлях.

— З цього боку десь є провал у всесвіті, — сказав він, — беззоряне, чорне місце у формі обрису кінської голови… На фотографії це дуже страшно. Настане час, коли ми зрозуміємо, — зовсім просто й очевидно, — що жаху незмірного простору нема. Кожен атом нашого тіла — та сама незмірна зоряна система. І в той, і в другий бік — безкрайність. І ми самі — безкраї, і все в нас безкрає. І воюємо ми з тобою за безкрайність, проти того, що має край…

Попереду забовваніли неясні обриси величезних дерев, але виявилось, що це невисокі прибережні кущі. Запахло річковою вогкістю. Тарантас з’їжджав з гори. Коні, остерігаючись, голосно зафиркали і захлюпали по мілкій воді.

— Коли б нам у яму не влетіти, — сказав дідок. Але річку проїхали благополучно. На тім боці він легко, як молодий, зіскочив з передка й побіг збоку біля тарантаса, сіпаючи за віжки й нагукуючи. Коні вибігли по піску на узвіз і спинилися, важко дихаючи. Дідок виліз на козли. Звідси до станції було вже недалеко. Він обернувся:

— Не вийде у нього нічого з цих ділов, тільки марно народ б’ють. На селі у нас так кажуть: землі назад однаково не віддамо, силою нас не візьмеш, сьогодні не дев’ятсот шостий рік, мужик зміцнів, нічого не боїться. В Колокольцевці, — він вказав у темряву пужалном, — з аероплана скинули листок, люди прочитали, — значить, він пропонує викупляти земельку. Он куди повернув, вже не сподівається, що ми даром віддамо… Нічого, ми заждемо: він як прикотився, так і відкотиться… Ах, Денікін, Денікін!

Вранці Телєгін і Сапожков приїхали в штаб Південного фронту, в Козлов, у яблучне царство. Ось де — матінка Росія! Будиночки з линялими покрівлями, герані в маленьких віконцях, та пролетить хмарка пилу слідом за драною візницькою прольоткою по горбатому брукові повз самотні телеграфні стовпи з обривками паперових зміїв на дротах, та цегляна крамниця з навісом і навхрест дошками забитими дверима, та боса дівчинка злякано перебігає дорогу, тягнучи братика, що дибає перехильцем на кривих ніжках, та неприбраний щебінь зруйнованої каплиці біля громадського водопою на грязькому майдані, де раніш був базар, а тепер — порожньо. За старими й наполовину розібраними огорожами — важкі від рум’яних і зелено-воскових плодів яблуні. І над садами, і над дахами літає весела зграя шпаків, раптом показуючи виворіт крил.

Тут, здається, так і прожив би в лихолітті обиватель ще тисячу років, якби не така оказія — революція. Та, власне, і втрачати тут нічого не жаль, — життя копійчане. Тільки що спали багато.

— І ти ж подумай, — говорив Сапожков, трясучись поруч з Телєгіним у візницькій прольотці, — за морем секунди переводять на гроші, людину штампують під страхітливим пресом, щоб була придатна для виробництва; як у гарячці, у них валяться з фабрик товари, товари, — десять мільйонів чоловік довелося вбити, щоб на короткий час розторгуватися. Цивілізація! А тут паперові змії на дротах висять… Он, дивись, дядько у вікні чухає спросоння розпатлану головешку… І прямо звідси перестрибуємо в невідоме — будувати вселюдську мрію… От, Росія-матінка!.. Весело жити, Ваню… Яблуками здорово пахне, майже так, як молоденькою жінкою… Аби тільки дожи'ги! Почуваю, напишу я книжку…

Візник підвіз їх до штабу фронту, звідки з усіх відчинених вікон лунала тріскотня друкарських машинок.

Ждучи прийому, Телєгін і Сапожков тут же взнали всі воєнні новини. Загальна картина була така: збройні сили головнокомандуючого Денікіна після короткої затримки продовжують наступ на Москву трьома групами. Відрізуючи від Центральної Росії хлібні краї — Заволжя і Сибір, вздовж Волги посувається Північнокавказька армія генерала Врангеля (від якої в липні місяці Десятій армії вдалося відірватися, пожертвувавши Камишином); похідний отаман Сидорін з Донською армією, відновленою новим донським отаманом Богаєвським, — ставлеником Денікіна, — натискає в напрямку на Воронеж, маючи на чолі два ударні кінні корпуси — Мамонтова і Шкуро; Добровольча армія під командою Май-Маєвського, талановитого, але завжди п’яного генерала, розвиває наступ широким фронтом, одночасно очищаючи Україну від червоних військ і партизанських загонів і націляючись своїм кулаком, — гвардійським корпусом генерала Кутепова, — на Орел — Тулу — Москву.

Воєнні успіхи Денікіна — наявні, постачання у нього прекрасне, добровольчі полки, хоч і дуже вже розбавлені селянськими контингентами, б’ються впевнено, уміло. Але в тилах у нього настрій з кожним днем все більш загрозливий (причому він катастрофічно цього недооцінює): Кубань хоче відокремлення, повної самостійності, і йому, щоб навести там великодержавний порядок, довелося повісити двох найвидатніших членів кубанської Ради; на Тереку — криваві чвари; донське козацтво, коли був оголошений похід на Москву, заговорило: «Тихий Дон був наш і буде наш, а Москву Денікін нехай сам собі здобуває»; селянське питання в зайнятих добровольцями областях розв’язується з військовою простотою — шмаганням шомполами; садовлять губернаторів, повітових начальників і царських жандармів, і селяни знову, як при німцях минулого року, пиляють гвинтівки на обрізи і ждуть Червону Армію; Махно, після того, як прихитрився особисто застрелити свого головного суперника — отамана Григор’єва, відкрито оголосив вільний анархічний лад по всій Катеринославщині, зібрав тисяч п’ятдесят бандитів і погрожує відібрати у Денікіна Ростов, і Таганрог, і Крим, і Катеринослав, і Одесу… З’явилися ще зелені — особлива різновидність отаманщини, — переконані дезертири, і там, де ліси й гори, там і вони під боком у Денікіна.

Червона Армія після тяжких поразок Тринадцятої і Дев’ятої та героїчного відступу Дванадцятої з Дністра й Бугу вирівняла фронт. Настрій поліпшується, і боєздатність зростає головним чином тому, що триває масовий приплив комуністів з Петрограда, Москви, Іванова та інших північних міст. З дня на день ждуть наказу головкома про контрнаступ.

Оформивши нові призначення, Телєгін — командиром окремої бригади, Сапожков — командиром Качалінського полку, — вони того ж дня виїхали назад, цілу дорогу розмовляючи про почуті новини; обидва погоджувались на тому, що грандіозний план Денікіна повисає в порожнечі, і те, що минулого року йому вдалося на Кубані, повторити в Великороси не вдасться: там він побив Сорокіна, а тут йому доведеться зіткнутися з самим Леніним, з корінним, потомственим пролетаріатом, та й селянин тут жилавий, — тутешній селянин Наполеона на вила підняв…

— Прапор наперед! Зняти чохол!

Прапороносець і Латугін з Гагіним, що стояли з ним на караулі, ступили вперед. Телєгін, що передавав полк новому командуючому, Сергію Сергійовичу Сапожкову, був серйозний, похмуро зосереджений, і навіть звичайний рум’янець зійшов у нього з засмаглого обличчя. В руці тримав папірець, на якому записав план промови.

— Качалінці! — сказав він і глянув на червоноармійців, що стояли при зброї: він знав кожного, знав, у кого яка була рана і яка була турбота, це були рідні люди. — Товариші, ми з вами сходили не одну тисячу верст, в зимовий холод і в літню спеку… Ви двічі під Царицином укрили себе славою… Відступаючи, — не з своєї вини, — дорого віддавали ворогові тимчасову й ненадійну перемогу. Багато було у вас славних справ, — про них не написано гучних реляцій, рапорти про них потонули в загальних зведеннях… Це нічого… (Телєгін скоса глянув на папірець, що лежав у нього в зігнутій долоні). Попереджаю вас — попереду ще багато трудів, ворог ще не зламаний, і його мало зламати, його треба знищити… Ця війна така, що в ній треба перемогти, в ній не можна не перемогти. Людина зчепилася з звіром, — повинна перемогти людина… Або от приклад: проросле зерно своїм паростком, — здається, воно ж і зелене, і тендітне, — пробиває чорну землю, пробиває камінь. У пророслому насінні вся міць нового життя, і воно буде, його не спиниш… В непогожий, хмурий ранок вийшли ми в бій за світлий день, а вороги наші хочуть темної розбійницької ночі. А день настане, хоч ти трісни з досади… (Він знову заклопотано глянув на записку і зім’яв її). Признаюсь вам, товариші, мені не весело, тяжко буде без вас… Багато означає — просидіти вкупі цілий рік біля похідних вогнищ. Залишаю вас, прощаюся з вашим бойовим прапором. Хочу і вимагаю, щоб він завжди вів до перемог славний Качалінський полк…

Іван Ілліч зняв кашкета, підійшов до прапора і, взявши край злинялого, простреленого полотнища, поцілував його. Надів кашкета, віддав честь, заплющив очі й міцно зажмурився, так, що все обличчя його зморщилось.

Після проводів, влаштованих вскладку Сапожковим і всіма командирами, у Івана Ілліча шуміло в голові. Сидячи в візку, придержуючи під боком речовий мішок (де між іншими речами були Дашині фарфорові кішечка й собачка), він розчулено згадував палкі промови, сказані за столом. Здавалося, неможливо було сильніше любити одному одного. Обіймались, і цілувались, і трясли руки. Ох, які хороші, чесні, вірні люди! Молоді командири, схоплюючись, співали за всесвітню — словами простими і навіть книжними, але впевнено. Батальйонний, скромний і тихий чоловік, раптом захотів лізти на стіл, і виліз, і вшкварив несамовитого гопака серед обгризених гусячих кісток і кавунячих лушпайок. Згадавши це, Іван Ілліч зареготав на все горло.

Візок спинився, коли виїжджали з села. Підійшли троє — Латугін, Гагін і Задуйвітер. Поздоровкались, і Латугін сказав:

— Ми сподівалися, Іване Іллічу, що ти нас не забудеш, а ти забув все-таки.

— Так, ми ждали, — підтвердив Гагін.

— Стривайте, товариші, ви про що?

— Ждали тебе, — сказав Латугін, поставивши ногу на колесо. — Рік вкупі прожили, душу один одному віддавали… Ну, тоді прощавай, якщо тобі однаково. — Голос у нього був злий, тремтячий.

— Стривай, стривай, — і Телєгін виліз з візка.

Задуйвітер сказав:

— Що ми тут, в піхоті? — чужі люди! Що ж нам, — вік ногами куряву збивати?

— Морські артилеристи, ти пошукай таких, — блиснувши очима, сказав Гагін.

— В Нижньому сіли, було нас дванадцять, — сказав Латугін, — залишилося троє та ти — четвертий… Ти сів у візок — і бувайте здорові… А ми — не люди, ми Івани, сірі шинелі… Були й нема. Та що з тобою, з п’яним, говорити!

Задуйвітер сказав:

— Тепер у вас, Іване Іллічу, бригада, є в ній важка артилерія…

— Та йди ти в штани з своєю артилерією, — крикнув Латугін. — Я капоніри буду чистити, якщо треба! Мені прикро людину втратити! Повірив я в тебе, Іване Іллічу, полюбив… А це знаєш що — полюбити людину? А я для тебе, виявилось, — п’ятий з правого флангу. Ну, кінчаймо балачку… По дорозі решту зрозумієш…

— Товариші! — У Івана Ілліча і хміль пройшов від таких розмов. — Ви передчасно мене осудили. Я саме так і мав на увазі зробити: приїхавши в бригаду, відчислити вас трьох до себе в артилерійський парк.

— От за це спасибі, — прояснівши, сказав Задуйвітер.

А Латугін сердито тупнув розбитим чоботом.

— Бреше він! Це він зараз видумав. — І вже трохи лагідніше, хоч і насварившись на Телєгіна зігнутим пальцем: — Совісті самої мало, товаришу, на ній самій далеко не поскачеш. Хоч і за це спасибі.

Телєгін засміявся, ляпнув його по спині:

— Ну й гарячка! Ну й несправедливий же ти чоловік…

— А на якого чорта мені та справедливість, — я не збираюсь людей обманювати. Тільки за те тобі можна простити, що ти простий. За це тебе жінки люблять. Ну, гаразд, не сердься, сідай у тарантас. — І міцно схопив його за лікоть. — Знаєш, як за товариша на ніж лізуть? Не траплялось? — І шарив світлими, широко розставленими, холодно-палкими очима по обличчю і очах Івана Ілліча. — Збрехав же, га? Збрехав?

Іван Ілліч нахмурився, кивнув:

— Ну, збрехав. А ви добре зробили, що нагадали, напоумили…

— Тепер правильно говориш…

— Пусти його, чого ти причепився… Знову — цар природи, цар природи, — прогудів Гагін.

Ні слова більше не кажучи, Іван Ілліч попрощався з ними, вліз у візок і довго ще в дорозі усміхався сам до себе і похитував головою.

До штабу окремої бригади можна було долетіти літаком за одну годину, кіньми — прогаяти добу з гаком. Іван Ілліч їхав залізницею чотири доби, пересідаючи і до одуру нудьгуючи на брудних, голодних вокзалах. Окремого салон-вагона, як йому твердо обіцяли, звичайно, не було. Останню частину дороги довелося їхати в теплушці, до половини завантаженій крейдою, незрозуміло, кому і для чого потрібною в такий час. Крім того, на нарах був пасажир з гладким обличчям, схожим на глек у пенсне. Він весь час муркотів про себе з Оффенбаха: «… Ветчина з Тулузи, ветчина… без вина ця ветчцна буде несмачна…» А коли смеркло, почав вовтузитись з своїми мішками, щось у них перекладаючи, виймаючи, нюхаючи і знов укладаючи.

Іван Ілліч, який стомився до нудоти і був голодний, почав виразно дочувати запахи різного їстівного. Коли ж цей мерзотник узявся розбивати, сопучи, облуплювати і їсти печене яйце, Іван Ілліч не витримав:

— Слухайте-но, громадянине, зараз буде зупинка, негайно викочуйтеся з вашими мішками.

Той, у темряві, зараз же перестав жувати й не ворушився. Через хвилину Іван Ілліч відчув різкий запах ковбаси коло свого носа і з злістю відштовхнув простягнену невидиму руку.

— Ви мене не так зрозуміли, товаришу військовий, — м’яким теноровим голоском сказав цей чоловік. — Просто пропоную випити й закусити! Ах! — він зітхнув, і Телєгін знову носом відчув, що ковбаса тягнеться до нього. — Все у нас тепер принципи та принципи. Ну, який же в малоросійській ковбасі особливий принцип? З часничком та з сальцем. Спирт є — по разу ковтнути. — Він вичікуюче замовк, і Телєгін мовчав. — Ви, мабуть, вважаєте мене за спекулянта або мішечника?.. Прошу пробачення! Я артист. Може, я не Качалов, не Юр’єв, не Мамонт Дальський, упокой господи його чорну душу. От був великий трагік! Уявив, скотина, себе вождем світової анархії, сподобалось йому грабувати московські особняки; а вже в карти з ним, бувало, й не сідай… Прізвище моє — Башкін-Раздорський, досить відоме в провінції, — пишуся з нового рядка… — Він сподівався, мабуть, що Телєгін гукне: «А! Башкін-Раздорський, ну, як же, дуже приємно…» Але Телєгін мовчав. — Два сезони грав у Москві: в Ермітажі і у Корша… Володимир Іванович Немирович-Данченко почав уже коло мене кружляти. «Е, ні, — кажу я йому, — дайте мені, Володимире Івановичу, ще пограти досхочу, тоді беріть…» В вісімнадцятому відкрились ми у Корша «Смертю Дантона», — я грав Дантона… Рикаючий лев, трибун, вивернуті губи, бик, звір, геній, ненажера, хтивець… Що було! Який успіх! А дров нема, в Москві темрява, збору ніякого, трупа розбіглась. Ми — п’ять чоловік — давай халтурку по провінції, цю саму «Смерть Дантона». В Москві нарком освіти Луначарський нам заборонив, а вже в провінції ми розперезались, — в останньому акті витягаємо на сцену гільйотину, і мені голову — тюк… Збори — ну! Публіка, не повірите, кричить: «Давай ще раз, рубай…» Грали — Харків, Київ, — це ще при червоних, потім — Умань — в пожежному сараї, Миколаїв, Херсон, Катеринослав. Чорт нас поніс в Ростовна-Дону. Зіграли — успіх дикий. Один офіцер навіть націлявся стріляти з ложі в Робесп’єра… І на другий день градоначальник викликає мене і по-старорежимному лізе кулаком у морду: «Моліться богу за головнокомандуючого Денікіна, а я б вас повісив… Геть з Ростова: раз, два…» Да, важко зараз з мистецтвом… Шмигляємо по глухих закутках, як цигани. Декорації пошарпали вщент, соромно ставити. Гільйотину нам у Козлові не дозволили вантажити в вагон, як предмет невідомого призначення. Будь ласка! — будемо рубати мені голову сокирою! Сірники у вас є? А то я б вам показав: голова у мене в мішку. В Малому театрі в Москві бутафор зробив, — геній… А вже ця цензура! — приносиш примірник, товариш читає, читає… Пояснюєш: це історичний факт… Знову він ялозить сторінки… «А де тут засвідчено, що це історичний факт?» Показуєш захоплену рецензію Луначарського. Він її теж читає… «А чи не можна вам що-небудь веселіше показати»? Так, знаєте, шкрябне пазурами по нервах… Не знаю, що зараз з нами буде… їдемо грати в Енськ, в штаб окремої бригади…

Несподівано для нього Телєгін запитав:

— А де ж ваша трупа?

— Поруч, в теплушці з декораціями. Робесп’єр — на паровозі, — артист Тинський, чули, звичайно, найкращий Робесп’єр в республіці… Це вже будьте певні: спирт він з-під землі дістане, — геній! — зараз же сідає на паровоз, і ми їдемо спокійно. То як же, товаришу військовий, закусимо? — не відмовляйтесь…

— Та, мабуть, не відмовлюся.

— Зробите мені велику приємність. — Башкін-Раздорський шарив по торбах, крекчучи й шепочучи: «Куди, ну куди я її засунув…» В руку Телєгіна потрапило яйце, шматок ковбаси, сухар. — Відіграємо в Енську і — в Москву… Спасибі, поциганили! На Неглинному проїзді, в будинку номер п’ять, у дворі, один вірменин влаштував закусочну, — геній! Сосиски, всяка там смаженина, все, що хочете. Міліція щодня — обшук. В чім річ? Від усіх відвідувачів тхне спиртом. Обшукують, і спирту знайти не можуть, і не знайдуть… У нього бідон — на четвертому поверсі, на горищі, і приєднаний до порожньої ринви. А внизу — в закусочній — раковина і звичайний кран. Відкручуєте кран, наливаєте собі стопочку спирту, і ви вдома.

З насолодою жуючи ковбасу і розчулившись від спирту, Телєгін сказав йому:

— Я вам постараюсь надати все потрібне, відпочинете, прорепетируєте, не поспішаючи, і вже давайте нам хороший спектакль. В Енську ви будете моїми гостями, я командир бригади…

— У-у-у-у, — тихо завів Башкін-Раздорський, — так он ви хто… А я весь час дивився на вас, — ох, думаю, ось вона, моя смерть! Нагнали ви страху! Говорю, говорю і сам не розумію, чому я ще не під укосом… Голубчику, зіграємо ми вам, зіграємо від душі, для себе, по-актор ськи.

Телєгін з заплічним мішком виліз з теплушки. Розбитий гасовий ліхтар ледве освітлював на пероні кількох чоловік військових.

— Здрастуйте, товариші, — сказав Іван Ілліч, підходячи до них. — Ждете комбрига? То це я, Телєгін. Пробачте, що в такому вигляді…

Тиснучи їм руки, він здивовано глянув на одного — сивого, невеликого на зріст, сухого, суворого, з доброю виправкою… Коли йшли через вокзал на темний майдан, він ще раз скоса глянув на нього через плече, але обличчя так і не розглядів. Івана Ілліча посадили в прольотку, і він довго їхав непроглядним полем, де тхнуло звалищем. Коло якогось довгого будинку, схожого на сарай з високим дахом, спинилися. Тут Івану Іллічу була приготовлена кімната, тільки що вибілена й порожня. На підвіконнику горіла свічка і стояла тарілка з їжею, прикрита тарілкою. Він кинув мішок на підлогу, зняв гімнастерку, потягнувся і, сівши на чисто постелену койку, почав стягати забруднені крейдою чоботи. В двері тихо постукали. «Треба було зразу погасити свічку, підуть тепер розмови, чорт, адже п’ята година…» — з досадою подумав він і відповів:

— Ага, зайдіть…

Швидко увійшов той самий, невеликий на зріст, сивий військовий, причинив за собою двері і коротким рухом підняв пряму долоню до скроні.

Телєгін, наступивши підбором на до половини стягнений чобіт, так і спинився, витріщившись на цього двійника…

— Пробачте, товаришу, — сказав він, — на пероні не зовсім зручно вийшло, але я вже вирішив ознайомлення, взагалі справи відкласти до завтра… Якщо не помиляюсь, ви мій начальник штабу?

Військовий, що стояв коло дверей, відповів коротко:

— Так точно…

— Пробачте, ваше прізвище?

— Рощин, Вадим Петрович.

Телєгін почав безпорадно озиратися. Розкрив рота і кілька разів ковтнув повітря.

— Ага… Значить… — Обличчя його затремтіло, і він —. вже пошепки: — Вадим?

— Так.

— Розумію, розумію… Дуже дивно… Ти — у нас, мій начальник штабу… Господи помилуй!

Рощин сказав так само твердо, сухо:

— Іване, я вирішив зараз же поговорити з тобою, щоб не ставити тебе завтра в незручне становище.

— Ага… Поговорити…

Іван Ілліч швидко натягнув напівзнятого чобота, підняв з підлоги і почав надівати гімнастерку. Вадим Петрович, нахиливши лоба, стежив за його рухами, ніби спостерігаючи, без нетерплячки, без хвилювання.

— Боюсь, Вадиме, що ми трохи не зрозуміємо один одного.

— Зрозуміємо…

— Ти розумна людина, так, так… Я дуже тебе любив, Вадиме… Я пам’ятаю зустріч минулого року на ростовському вокзалі… Ти виявив тоді високу великодушність… У тебе завжди було гаряче серце… Ах, боже мій, боже мій…

Він підтягав поясок, крутив гудзика, нишпорив по кишенях, — чи то від великої розгубленості, чи то, щоб якось відтягти неминучість тяжкої розмови…

— Ти, очевидно, вважаєш, що ми помінялися місцями і я в свою чергу повинен виявити високе почуття… Є воно у мене до тебе, дуже високе почуття… Так ми були зв’язані, як ніхто на світі… Ну, от… Вадиме, що ти тут робиш? Чого ти тут? Розкажи…

— Для цього я і прийшов, Іване.

— Дуже добре… Якщо ти сподіваєшся, що я можу що-небудь покрити… Ти розумна людина, умовимось: я нічого не можу для тебе зробити… Тут ми в корені з тобою розійдемось.

Телєгін нахмурився й одвів очі від Рощина. А Вадим Петрович слухав і усміхався.

— Ти щось затіяв… Ну, зрозуміло, що… І чутка про твою смерть, очевидно, входить у цей план… Розказуй, але попереджаю — я тебе арештую… Ах, як це все так…

Телєгін безнадійно — і на нього, і на себе, і на все тепер зламане життя своє — махнув рукою. Вадим Петрович рвучко підійшов, обняв його і міцно поцілував в губи.

— Іване, хороша ти людина… Проста душа… Радий бачити тебе таким… Люблю. Сядьмо. — І він потягнув Телєгіна, хоч той опирався, до койки. — Та не опирайся ти. Я не контррозвідник, не таємний агент… Заспокойся, я з грудня місяця в Червоній Армії.

Іван Ілліч, ще не зовсім отямившись від свого рішення, яке вразило його до самої глибини, і ще сумніваючись, і вже вірячи, дивився в темнозагоріле, тверде і разом ніжне обличчя Вадима Петровича, в чорні, розумні, сухі очі його. Сіли на койку, не випускаючи рук один одного. Вадим Петрович почав розказувати про все те, що привело його на цей бік, — додому, на батьківщину.

З самого початку розмови Телєгін перебив його:

— А де Катя, жива вона, здорова, де вона зараз?

— Я сподіваюсь, що Катя зараз у Москві… Ми знову розминулися з нею, — в Київ я потрапив надто пізно, перед самою евакуацією… Але я знайшов її слід…

— Але вона знає, що ти живий і ти у нас?..

— Ні… Оце і зводить мене з розуму…

XIX

Минуло два місяці.

Наступ армій генерала Денікіна спинити не вдалося. Колчак, верховний правитель Росії, з останнім відчайдушним зусиллям натискав на Урал. У Прибалтиці горенещастя вилізло на плечі Сьомій червоній армії, що відступала по непролазному болоту від генерала Юденича, втрачаючи і Псков, і Лугу, і Гатчину, і генерал уже дав наказ по військах: «Вдертися в Петроград…»

Радянська республіка була начисто відрізана од хліба й палива. Транспорту ледве вистачало для перевезення військ і вогнеприпасів. Жовтневе небо плакало над російською землею, над голодними й задубілими містами, де життя жевріло, ждучи ще більш безнадійної зими, над бездимними заводськими трубами і спорожнілими цехами, звідки робітники розбрелися по всіх фронтах, над кладовищами паровозів і розбитих вагонів, над стародавньою тишею солом’яних сіл, де залишилось мало чоловіків, і знову, як у дідівські часи, засвічувалась скалка і вже постукував, порипував де-не-де доморобний ткацький верстат.

В цей непогожий час генерал Мамонтов знову, вже вдруге, прорвався крізь червоний фронт і, громлячи тили та розриваючи всі комунікації, пішов зі своїм козачим корпусом у глибокий рейд.

Над пошарпаною картою, підклеєною слиною, сиділи Телєгін, Рощин і комісар Чесноков, нова людина (його недавно прислали в бригаду на місце їх комісара, що захворів на сипняк), москвич, робітник, який надірвав здоров’я на царській каторзі, виснажений голодом і передчасно постарілий. Погладжуючи лисого лоба, наче у нього боліло над бровою, він десятий раз перечитував черговий оперативний наказ головкома.

Телєгін смоктав люльку. Останнім часом він покинув крутити собачі ніжки і призвичаївся до люльки, — її подарував йому Латугін, добувши на розвідці у білого офіцера. Вона виявилась втіхою і заспокійливим засобом у тяжкі хвилини, — а їх останнім часом було аж занадто, — і якщо довго її не чистити, лагідно посвистувала, як от самовар на столі в непогожий вечір.

Вадим Петрович, якому з першого погляду була ясна вся безперспективна істерика наказу, ждав, коли комісар скінчить свої роздуми над цим штабним твором; відкинувшись до рубленої стіни, він сердито зорив очима з-за напівприкритих повік.

Сиділи вони на хуторі, де розташувався польовий штаб бригади, верст за десять від фронту, В обох пблках, які в серпні прийняв Телєгін, за два місяці не залишилось і трьохсот бійців, — поповнення, що їх присилали, трудно було назвати бійцями. Головне командування формувало їх нашвидку, переважно з дезертирів, виловлюючи зелених по містах і селах, куди вони тепер стали подаватися, коли почались осінні дощі, Без обробки й підготовки їх сяк-так спихали в маршові роти й везли на фронт, де вони повинні були виконувати бойові завдання, чітко здійснювані лише в русі червоного олівця по триверстній карті в урочисто тихому кабінеті головкома.

— Не розумію, — сказав комісар Чесноков і подивився на аркуш з другого боку, хоч там нічого не стояло, — Загальної думки не розумію…

Рощин відповів:

— І розуміти нічого: академічний наказ по фронту.

Головком з’їв за сніданком пару яєць, випив чашку какао, закурив добру цигарку, підійшов до карти. Начальник штабу, тільки того і ждучи, щоб в один прекрасний ранок, як сон, минулось прокляте наслання, витягає двома пальцями червоний прапорець, що зображує 123-й полк нашої бригади, — за зведеннями відділу кадрів на дві тисячі сімсот штиків, — і переколює його граціозно на сто верст далі на південь: «Таким чином, зайнявши село Гноївку, ми створюємо флангову загрозу противникові…» Бере другий прапорець, що зображує 39-й полк нашої бригади, — на дві тисячі сто штиків за зведеннями відділу кадрів, — переколює його далі на південний схід на дев’яносто п’ять верст: «Таким чином, тридцять дев’ятий лобовою атакою і так далі…» Головком через димок мружить очі на карту і погоджується, бо однаково у начштабу за ніч усе продумано, лінії і стрілки акуратно проведені червоним і синім чорнилом, і тому, — чи так переставляй прапорці, чи сяк, — результат буде один: жвава діяльність на фронті… А цього й треба…

— Ну, знаєш, — перебив Чесноков, хитаючи великою, лисою головою. — Це, брат, не критика, це вже злість…

— Так, злість… Чому я повинен мовчати, якщо я так думаю… І Телєгін так думає, і бійці наші так думають і так говорять.

Телєгін, не виймаючи люльки з рота, тяжко зітхнув.

В душі комісара піднімався біль, сумніви, розгубленість — все, що він намагався притамувати в собі. За десять років царської каторги не те щоб він відстав від життя, але надто вже багато в ньому з’явилося складного, — такі вири, не дай бог… Серце його, що висвітлилось за роки страждань, насилу сприймало недовір’я до людей, які борються за революцію. Він зразу починав любити таку людину, а не раз виявлялось, що та людина — затаїлась. Рощин тому і подобався йому, що був злий, одвертий і не боявся ніякого чорта, хоч пристав йому пушку до очей.

— Ну, а що ж такого особливого говорять бійці? — спитав комісар. — Скоро видамо теплі ватянки та валянки — інші підуть балачки. Хто базікає? Дезертири базікають! Пробере його дощем до кісток, та в животі порожньо, от і клацає зубами…

— Коли ми видамо валянки й ватянки? — спитав Рощин.

— В головному інтендантстві мені твердо обіцяли…

Накладну бачив… Півтори тисячі гусей різаних обіцяли, сала піввагона…

— Смажених райських птиць не пропонували?

Комісар тільки крякнув, нічого не відповів на це.

Справді, крім обіцянок та папірців, він нічого не міг пред’явити в бригаду. Він їздив у Серпухов, і лаявся по телефону, і перестав спати ночами, походжаючи, за старою тюремною звичкою, з кутка в куток по хаті… Щось робилося незрозуміле, — всюди, куди потикався його здоровий революційний глузд, виростала загадкова перепона, в якій усе плуталось і все загрузало.

— Ну, а що ж все-таки вони говорять?.. — спитав комісар.

Рощин люто ткнув пальцем у наказ:

— Тут сказано: силою двох рот зайняти село Митрофанівку і хутір Дальній і вдержати їх. Село Митрофанівку і хутір Дальній ми вже займали один раз, згідно з наказом головкома. І вилетіли звідти кулею. Те самісіньке повториться післязавтра, коли ми виконаємо те, що тут написано.

— Чому?

— Тому… Цю позицію не можна втримати, і ми не повинні туди йти.

— Правильно, — кивнув люлькою Телєгін.

— А ми підемо, покладемо сотню бійців на цій операції, вклинимося в білий фронт, не маючи ніякого зв’язку з своїми, і коли на нас натиснуть з правого і з лівого боку, негайно вискочимо з цього мішка, причому доведеться три рази переходити річку, де нас будуть розстріг лювати на переправах, потім — рівне поле, де нас атакує кіннота, і — болото, де загрузне половина наших возів.

— Стривай, адже в загальному стратегічному плані для чогось нам потрібні це село й хутір…

— Ні… Глянь на карту… От про це й говорять бійці, — що ні сенсу, ні мети, ні плану немає в усіх наших операціях за останні два місяці. Топчемось на місці без ніякої перспективи, завдаємо безглуздих ударів, втрачаємо людей, втрачаємо віру в перемогу… Побачиш — сьогодні вночі кілька десятків бійців самовільно залишать фронт… А через місяць їх привезуть нам назад… Що трапилось, я питаю, що робиться? Параліч!..

Похрипівши люлькою, Телєгін сказав:

— Сьогодні мені сказали у нас в ескадроні, — звідки вони, чорти, знають? — Мамонтов нібито знову прорвався через Дон і йде по наших тилах.

Рощин схопив наказ, забігав по ньому зіницями, шпурнув листочок і знову відкинувся до стіни:

— Дуже можливо… Хоч тут — навіть натяку нема…

До хати увійшов днювальний, низенький бородатий дядько з брудним полотняним підсумком:

— Товаришу комбриг, вас особисто викликають до телефону.

Телєгін здивовано глянув на комісара, поквапливо натягнув шинелю, вийшов. Комісар сказав, знову потираючи лоба:

— Повірити тобі, Рощин, так всю віру втратиш. Що ж виходить? Зрада, чи що, у нас?

— Нічого не припускаю, не тверджу, але знаю, що далі так воювати не можна.

— Бойовий наказ повинен бути виконаний?

— Так, повинен. Я його завтра й виконаю…

Комісар, подумавши, усміхнувся:

— Смерті, чи що, шукаєш?

— Це зовсім справи не стосується і найменше стосується тебе… А крім того, я не шукаю смерті… Якби ти до нас не вчора приїхав, то знав би, що полк цього наказу не захоче виконати. А треба, щоб вони його виконали… Життя армії — у виконанні бойового наказу. Якщо цього нема, — розвал, анархія, смерть… Я сам прочитаю наказ і поведу їх у наступ… Вважай цю операцію перевіркою дисципліни… І на цьому скінчимо…

Повернувся Телєгін, не виймаючи рук з кишень шинелі, сів. Очі у нього були круглі:

— Товариші, по фронту їде голова Вищої військової ради. Через годину буде у нас…

Минула і година, і друга. Мжичив дощ. Ескадрон у повному складі і комендантська команда стояли на доріжці, на вигоні, за хутором. Краплями дощу оздобились закучерявлені кінські гриви, розчесані холки й посивілі шинелі кіннотників. Коні натоптали болота під копитами. Коні більше схожі були на падло, витягнене з води, — ребра знати, кістки випинаються, губи одвисли… Командир ескадрону Іммерман, колишній поручик гусарського гродненського, круглолиций, з хлоп’ячим кирпатим носом, в розпачі поглядав на Телєгіна. Ганьба! І ще бракувало, — звідкілясь з’явилось цибате брудне щеня і, повне благодушної цікавості, сіло перед ескадроном.

Іммерман засичав, замахав на нього, цуценя тільки наставило вуха, звернуло голову набік. І от, кінний махальник, що стояв недалеко на горбі, квапливо б’ючи закаблуками, повернув коня і важким галопом, розкидаючи грязь, поскакав до Телєгіна.

Величезний блискучий радіатор з широко розставленими фарами дибки злетів на пагорб, і показалась відкрита світло-сіра довга машина.

Від могутнього її ревіння коні в ескрадроні почали переступати й задирати голови. Іммерман скомандував: «Струнко!» Машина спинилася, мало не задавивши цуценя, що відскочило вбік, як ватне, і знову сіло. Телєгін під’їхав, відсалютував шаблею навмання комусь з трьох військових, що сиділи в машині, — в рудих чапанах поверх шинелей. Той, що сидів поруч з шофером, устав і, поклавши руку на вітрове скло і не дивлячись на Телєгіна, прийняв рапорт.

Потім він різко повернувся до фронту. Двоє військових на задньому сидінні, — один — блідо-паперовий, з мокрою бородою, і другий — повний, надутий, лютий, — повставали і взяли під козирок. Він заговорив гавкаючим голосом, сіпав угору обличчям так, що чорніли його ніздрі і танцювало на переніссі запітніле пенсне:

— Бійці, іменем робітничо-селянської влади наказую вам краще нагострити шаблі й міцніше пригвинтити штики. Хто з вас не хоче напоїти свого коня в гирлі тихого Дону? Тільки боягуз не хоче цього… Чому ви ще тут, а вже не там? Республіка жде від вас легендарних подвигів. Вперед! Збийте ворога і розвійте його порох по степу широкому.

Він говорив усе напористіше, в тому ж роді. Скінчив і оглянув фронт. «Ура!» — крикнув він, піднімаючи над головою стиснений кулак, і бійці різноголосо відповіли. Збентежила їх ця промова. Ніби людина з місяця впала. Чого-чого, а вже такої образи, що назвав їх боягузами, — вони не сподівались.

Кивнувши головою, він підкликав Телєгіна:

— Я незадоволений станом ваших бійців, — це набрід на конях! Я незадоволений станом ваших коней, — це шкапи! їдьте за мною.

Він упав на сидіння поруч з шофером. Величезна машина з місця рвонула до хутора.

Телєгін поскакав слідом, квапливо міркуючи: «Це може скінчитися розстрілом…»

Машина спинилась коло хати польового штабу.

Телєгін і за ним Чесноков, що невміло гицав у сідлі, підскакали. На ганку стояв черговий телефоніст з наляканим обличчям, у нього тремтіла рука, піднесена до скроні. Він очима благав Телєгіна дозволити говорити. Заїкаючись від зусилля висловлюватись формально, він повідомив, що хвилину тому його викликав штаб бригади (всі установи, майно, гроші й архіви бригади перебували верст за сорок на північ, в селі Гайворони). Йому встигли переказати, що на село Гайворони наскочили роз’їзди білих, не інакше, як мамонтовці, і телефонний зв’язок зразу ж обірвався.

Надутий військовий, — начальник штабу головкома, — важко сповзаючи на коліно, перегнувся до переднього сидіння і почав шепотіти голові. Той кивнув і — через плече до Телєгіна:

— Мої директиви ви одержите польовою поштою.

Телєгін і Чесноков довго ще, мовчки й ошаліло, дивилися на чорну дорогу, по якій, як привид, помчала й розтала в дощовій імлі звіроподібна машина.

Даша працювала в виконкомі, в відділі меліорації, другим помічником начальника «стола проектів». Іноді вона розфарбовувала аквареллю плями на карті Костромської губернії, де передбачалось осушування болота, добувати невичерпну кількість торфу і болотної руди. Іноді переписувала записки, що їх складав інженер Грибосолов для того, щоб держати виконком у постійному й нервовому збудженні від грандіозності його задумів, по суті зовсім безплідних, бо, крім скриньки з фарбами, щіточки і невеликого запасу ватманського паперу, в меліоративному відділі не було нічого: ні лопат, ні возів, ні коней, ні насосів, ні грошей, ні робочої сили.

Даша одержувала пайок: чверть фунта хліба з остюками, часом трохи лаврового листу або перцю зернами. Онися, що працювала в виконкомі кур’єром, одержувала за бойові заслуги посилений пайок: крім хлібної восьмушки й перцю, ще півтори вобли, іноді іржавого оселедця.

За сполученням Онися працювала в драматичному гуртку й бігала слухати загальнодоступні лекції на історико-філологічному факультеті, евакуйованому сюди з Казані. До своїх безпосередніх обов’язків — сидіти в коридорі в подертому вольтерівському кріслі коло дверей заступника голови виконкому — Онися ставилась надзвичайно погордливо: або вона, обхопивши голову, щоб заткнути пальцями вуха, і нагнувшись до колін, читала трагедії Шекспіра, і коли її кликали, відповідала неуважно: «Зараз, зараз…» — і навіть огризалась на повторні пропозиції — віднести який-небудь пакет у яку-небудь одну з численних кімнат, заставлених столами й повних людей, які вигадували собі роботу; або її взагалі не бувало на місці. Одного разу, коли з цього приводу одна з співробітниць, з картопляним обличчям, зробила їй зауваження, Онися так темно глянула на неї: «Не підвищуйте голосу, товаришко, козацької шаблі я не боялась…», що інтелігентна співробітниця, яка колись багато потрудилась в галузі жіночої емансипації, вирішила краще не зв’язуватись з цією робітничо-селянською нахабою…

Даша поверталася додому о шостій годині. Онися — часом уже пізно вночі. Жили вони в дерев’яному будиночку над Волгою. Кузьма Кузьмич, добре пам’ятаючи наказ Івана Ілліча, — годувати Дашу й Онисю досхочу, — продовжував, проти своєї совісті, займатися туманними справами по здобуванню їстівних продуктів і дрівець, — хоч важкенько йому часом доводилось: і літа давалися взнаки, і осіння негода вабила від суєти до тихих філософських думок біля натопленої грубки під м’який шум дощу по покрівлі.

Звичайно, коли світанок уже синів у вікні, Даша й Онися пили морквяний чай з чим-небудь і йшли на роботу. Кузьма Кузьмич, помивши посуд, винісши помийне відро й підмівши віником підлогу в обох невеличких кімнатах, починав неквапно, а часом і з зітханням, обмірковувати і прикидати: у кого б сьогодні можна стрельнути пару яєць, шматок сала, пляшку молока, півшапки картоплі… Кузьма Кузьмич не жебрав, боже борони! Він лише робив чесний обмін філософських і моральних ідей на предмети харчування. За ці два місяці його взнала майже вся Кострома, і він не раз мандрував у приміські села.

Роздумуючи, він звичайно що-небудь лагодив або пришивав вранці коло вікна. Життя — могутнясила. Навіть в часи найглибших історичних зрушень і тяжких випробувань люди вилізають з материнського лона головою вперед і з сердитим криком вимагають собі місця в цьому бутті, подобається воно чи не подобається їхнім батькам; люди закохуються одне в одного, незважаючи на те, що зовнішніх засобів для цього у них незрівнянно менше, ніж, скажімо, у тетерука, коли він, пританцьовуючи на весняній проталині, розпускає розкішного хвоста. Люди шукають втіхи й готові половину хлібини відрізати людині, яка проллє несподіваний спокій у їхню душу, змучену сумнівом: «Куди ж ми пройдемо кінець кінцем, — траву будемо їсти, страм капустяним листям прикривати?» Інші вдячні тямущому слухачеві, перед ким, не побоюючись губчеки, можна вивернути себе навиворіт з усією накипілою злобою.

Кузьма Кузьмич вирушав по дворах. Витирав у темних сінях ноги й заходив на кухню. Бувало, що хазяйка кричала йому зі злістю:

— Знову, дармоїд, приплентався! Нема нічого сьогодні, нема, нема…

— Про Марію Савівну прийшов дізнатися, — привітно трясучи червоним обличчям і кривлячи губи, відповідав Кузьма Кузьмич. — Погано їй?

— Погано.

— Ганно Іванівно, не смерть страшна, свідомість марно прожитого життя точить нас журбою. Ось де потрібна втіха людині, — поклавши руки їй на холонучий лоб, сказати: життя твоє було мізерне, Маріє Савівно, і нічого жалкувати про нього, але ти потрудилась, як малесенька кузочка, — безрадісно і клопітно тягла свою соломинку. А труди ніколи не пропадають даром, все складається, — дім людський росте і широкий, і високий, і десь там твоя соломинка щось підпирає. Дітей, онуків ти виростила, от і вечір твій настав: заплющ очі, засни тихо. Не шкодуй ні про що: не ти за твої злидні винна…

Кузьма Кузьмич бубонів, сидячи коло дверей на табуреті, а хазяйка, що колола скалки, раптом кидала сікач, часто — кілька разів — зітхала, і повзли у неї сльози по щоках…

— Живи, живи… Здохнеш, ніхто спасибі не скаже…

— А тому, що життя у нас ще неправильне… Кожній людині за її труди пам’ятник треба б ставити. Колись воно так і буде, Ганно Іванівно, колись життя буде добре.

— Це на тому світі, чи що?

— Чому, на цьому…

— Ти один виродок добрий знайшовся…

— Це моя професія, Ганно Іванівно, а я не добрий… Я цікавий. Людину не жаліти треба. Людина любить, коли нею цікавляться. Що ж, можна пройти до Марії Савівни?

— Та вже пройди…

З такого дому Кузьма Кузьмич виходив не з порожніми руками. Увечері, розрізавши й наколовши взяту з чийого-небудь двору дошку, затопивши в грубці на жіночій половині, здмухавши попіл з киплячого самовара і поставивши його на стіл, Кузьма Кузьмич розказував Даші й Онисі про свої пригоди.

— З’явився у мене конкурент, — говорив він, дмухаючи на блюдечко. — Став швендяти по дворах старичок, в одній сорочці з мішка, босий, з навмисне скуйовдженою бородою, з надзвичайно вражаючим носом — на все обличчя. Звуть його отець Ангел. Придумав цей пройдисвіт простий анекдот: вдирається в будинок, сідає на підлогу і починає розгойдуватися, сплесне в долоні і розгойдується: «От тобі, Ангел, от тобі і не вірив, тьху, тьху, тьху… Своїми очима бачив, своїми руками пробував, тьху, тьху, тьху…» Слухачі роти пороззявляють, він ще покривляється і розказує: оце вночі, проти п’ятниці, у одної жінки, у якої чоловік в Червоній Армії, народився дебелий хлопчик з зубами. Обмили його, сповили, дали матері на руки. Вона грудь виймає, дає йому, а він груді не взяв, та як гляне на матір, і сказав: «Мамо, мамо, я вже прийшов!..» — Сьорбнувши з блюдечка, Кузьма Кузьмич засміявся: — Відіб’є у мене Ангел клієнтуру. Ревнивий! Сьогодні зустрілись на одному дворі, він мені пальцями роги показує: що, каже, Кузьмо, за моїми недоїдками прийшов? А як ходитимеш за мною слідком, матимеш діло з моїм жезлом…

— Кидайте ви всі ці дурощі, Кузьмо Кузьмичу, — сказала Даша суворо. — Ставайте на радянську службу. Нічого, нічого, проживемо й на самому пайку… А то про вас уже почали говорити недобре, мені це дуже неприємно…

Онися, як завжди, — опам’ятавшись від налітаючої мрії, — сказала:

— Сьогодні я з одним поговорила, така сволота. — І вона показала в особах і в різних голосах: — Я сиджу, читаю, звичайно. Підходить наш співробітник з відділу цивільного постачання, гнилий такий, миршавий, косбротий.

«Дуже б хотів, — каже, — з вашим дядьком познайомитись».

«З яким це дядьком?»

«А з яким ви, — каже, — живете… Треба у нього духовну пораду одержати…»

«Він, — кажу, — ніяких порад не дає…»

«А я, — каже, — чув навпаки, — багато хто до нього ходить і дістають полегшення…»

«Товаришу, — кажу, — мені ніколи слухати ваші дурощі, бачите, я зайнята…»

А він мені — на вухо, з слиною:

«А ви про немовля, котре говорить, не чули?..»

«Забирайтесь, — я йому кажу, — к чорту…»

«Недалеко ходити, він говорить, ми всі давно вже у чорта… А немовля оте не антихрист, бува?»

— Дуже, дуже неприємно, — сказала Даша.

— Еге ж — глушина… — Кузьма Кузьмич задумливо налив собі ще склянку окропу. — Така глушина — у вухах дзвенить. А все-таки руська людина допитлива, — і допитлива, і вразлива. Дорогоцінна у неї голова. їй би знання та шлях вірний з цього візантійського плетива. Давно хочу, та от ніяк не наважусь, дорогі мої, безцінні женщини, запропонувати вам перебратися в Москву.

— В Москву? — перепитала Онися, розширюючи сині очі.

— До світла, до ідей, ближче до великих справ. Даю слово честі, іграшки свої облишу… Мене вже й самого давностало нудити… А як побачив свій портрет — отця Ангела, — прикро мені стало, зовсім прикро.

— В Москву, в Москву! — сказала Даша. — У нас там є навіть де притулитися: у Каті залишилася квартира разом з старенькою жінкою — Марією Кіндратівною. Може, цього нічого вже й нема?.. Ах, Кузьмо Кузьмичу, голубчику, давайте, не будемо відкладати… Адже ми тут за ваші пампушечки, ватрушечки найдорожче своє продаємо. І ви тут іншим стали, гіршим стали. Слухайте, в Москві зараз же Онисю влаштуємо в театральне училище…

Онися на це нічого не сказала, тільки почервоніла, прикрила очі повіками.

— Кузьмо Кузьмичу, завтра ж побіжіть, дізнайтесь, чи йдуть ще які-небудь пароплави до Ярославля?..

Даша страшенно захвилювалась, замовкла і зітхала. Кузьма Кузьмич, наїжившись, приклавши долоні до живота, роздумував про те, що в Москві, мабуть, особливого риску не буде здобувати харчі для жінок: на крайній випадок залишились — таємно ним приховані — Дашині дорогоцінні камінці… Та із собою з Костроми можна взяти житнього борошна пудів зо два… І як це у нього сьогодні вирвалось про Москву! Вирвалось — то й вирвалось, — велика біда! Та воно й на краще, звичайно… І він в думці вже складав пояснюючого листа Івану Іллічу, від якого недавно була коротенька листівка, яка повідомляла, що живий, здоровий, любить і цілує.

Онися, спершись ліктями на стіл, дивилась на кволий вогник бляшаної коптилки, і їй ввижалися то сходи (як у виконкомі), якими вона спускається з голими плечима, волочачи шовковий поділ, і потирає закривавлені руки, то соснова — довгим ящиком — труна, з якої вона піднімається, й бачить Ромео, і бачить пляшечку з отрутою…

Так вони втрьох довго ще сиділи коло співучого самовара. Ніч поривчасто хльоскала дощем у шибки маленького віконця. Але що було їм до негоди, до убогості житла, до всієї випадкової мізерності, — серця їх гаряче, впевнено стукали в двері життя, наче були вони вічно юні…

Іван Ілліч вважав себе людиною врівноваженою: чого-, а вже розуму ніколи він не втрачав, так от треба ж було, щоб трапилось таке, що він, зовсім не думаючи, раптом наче осліпнувши, неслухняними пальцями відстебнув кобуру, витягнув револьвер і, приставивши його до голови, клацнув курком. Пострілу не сталося, бо хтось навіщось патрони з його нагана вийняв.

До Івана Ілліча обернулись Рощин і комісар Чесноков і почали злісно лаяти, обзиваючи шмаркачем, інтелігентом, ганчіркою, непридатною навіть, щоб витерти під хвостом у старої кобили. Кричали вони на нього в полі, позлазивши з коней коло копиці сіна, що почорніла від дощу. Тут же неподалік стояв ескадрон і комендантська команда, посаджена на коні. Це було все, що залишилось від бригади Телєгіна.

Корпус Мамонтова широким фронтом пройшов по його тилах, порвав увесь зв’язок, зруйнував комунікації, знищив у селі Гайворони склади продовольства й боєприпасів; за якусь добу весь тил бригади перетворився на хаос, де без ніякого зв’язку з якою-небудь командною точкою відступали, ховалися, блукали розпорошені частини й окремі люди.

Обидва стрілецькі полки, не встигнувши опам’ятатися, опинились у мішку: з тилу на них налетіли мамонтовці, з фронту натиснули донські пластуни. Червоноармійці залишили фронт і розбіглися.

Розміри катастрофи виявлялись поступово, потроху. Телєгін з ескадроном і комендантською сотнею рушили шукати свою бригаду. У нього ще залишалась надія зібрати які-небудь залишки, — паніка минулась, і Мамон- тов був уже далеко, — але незабаром виявилось, що під свинцевим небом, на розкисаючих стернях і непролазній ріллі, по ярах і перелісках, де плутається туман, ніяких людей зібрати неможливо… Одні пішли розшукувати яку-небудь фронтову частину, щоб з нею з’єднатися, другі розбрелися по хуторах, просячи попід вікнами пустити нагрітися, треті того тільки й ждали, — подались навтікача, якнайдалі від цих місць — по домівках, до жінок, на печі.

Два червоноармійці з 39-го полку, такі охлялі, що без сил сиділи під копицею, розказали Телєгіну, Рощину й комісарові Чеснокову, які натрапили на них, дуже невеселу історію…

— Даремно їздите по полю, нікого не зберете, — сказав один. — Був полк, нема його.

Другий, продовжуючи сидіти спиною до копиці, вишкірив зуби:

— Продали нас, от і все… Що ми — не розуміємо бойових наказів? Ми все розуміємо — продали… Командування, мать твою! Картонні підметки ставлять! — І поворушив пальцями, що стирчали з чобота. — Кінчили воювати… Кінець… Амінь!

Коло цієї копиці Телєгін і схибнувся. В пам’яті його виплив страхітливий радіатор з двома широко розставленими прожекторами. Ну, як же тут виправдатися! З лінивою благодушністю все прогавив, розтринькав, розгубив…

— Заждіть, не кричіть на мене, — сказав він Рощину і Чеснокову. — Ну, ослаб, ну, злякався, ну, винен… — І він, гидливо кривлячись, почав ховати наган у кобуру. — Все життя мені щастило, все життя ждав, що зірвусь коли-небудь… Гаразд, нехай судить ревтрибунал…

— Та чорт тебе забери, не в тобі зараз річ, — сіпаючи щокою, закричав на нього Рощин. — Куди ти ведеш ескадрон? На схід, на захід? Які у тебе плани? Яке безпосереднє завдання? Думай!

— Дай карту…

Телєгін сердито взяв карту з рук Рощина і, розглядаючи її, бурмотів під ніс всілякі обозні вирази, що стосувались його самого, Назви міст, сіл, хуторів стрибали у нього перед очима. Він і Це нарешті подолав. Після суперечки було вирішейд — рушити на схід, шукаючи зустрічі з частинами Восьмої армії.

Аж до вечора йшли риссю, де тільки було можна. Темної ночі, коли вже не видно й кінських вух, вислали розвідників пошукати поблизу село Рождественське, що загубилося в непроглядній темряві. Спинились, не сходячи з коней, і довго ждали. Вадим Петрович, під’їхавши конем до коня Телєгіна, торкнувся коліном його коліна.

— Ну? — спитав він. — Може, все-таки поясниш?.. Розмовляти з тобою можна?

— Можна.

— Навіщо ти влаштував цей спектакль?

— Який спектакль, Вадиме?

— З незарядженим револьвером.

— Ти збожеволів!.. — Іван Ілліч перегнувся в сідлі до нього, але так нічого й не побачив, крім невиразної плями з чорними западинами очей. — Вадиме, значить, не ти вийняв патрони?

— Не я вийняв патрони з твого револьвера… Починаю думати, що ти хитріший, ніж здаєшся…

— Не розумію… Змалодушничав… при чому тут хитрість… я б на твоєму місці не згадував би вже…

— Не викручуйся, не викручуйся…

Говорили вони тихо. Рощин весь тремтів, як на парфорсному нашийнику:

— Весь ескадрон прекрасно бачив цір гидку сцену біля копиці… Знаєш, що вони кажуть? Що ти комедію ламав… Життя купував у ревтрибуналі…

— Чорт знає, що ти говориш!..

— Ні, ти вже вислухай! — Кінь під Рощиним теж починав гарячитися. — Ти повинен відповісти мені по чистій совісті… В такі дні випробовується людина… Витримав ти випробування? Розумієш ти, що на тобі пляма?.. Ти не маєш права бути з плямою…

Кінь його, крутячись, боляче хльоснув хвостом по обличчю Телєгіна. Тоді Іван Ілліч прохрипів голосом, упертим в горлову спазму:

— Від’їжджай!.. Я тебе зарубаю!..

І зараз же комісар Чесноков сказав з темряви:

— Хлопці, годі вам лаятись, — патрони я вийняв.

Ні Рощин, ні Телєгін нічого не відповіли на це. Не бачачи один одного, вони важко сопли, — один від жорстокої образи, другий — весь ще наїжений від ненависті. З темряви залунали короткі, як постріли, голоси:

«Стій! Стій!» — «Що за люди?» — «Не хапай…» — «Чиї ви?» — «Ми свої, а ви чиї, туди вашу розтуди?»

Це розвідка наскочила на розвідку, і верхівці, крутячись один коло одного і боячись у такій чортовій темряві витягти зброю і від злого запалу не бажаючи роз’їхатись, кричали й лаялись, вже почуваючи з міцних виразів, що і ті й другі — свої, червоні.

«То чого ж ти за повід хапаєш?..»

«Якої частини?..»

«Мать твою богородицю не спитали, — ми велика кавалерійська частина».

«Де ваша частина?»

«Завертай з нами…»

Обидві розвідки нарешті вгамувались, мирно під’їхали до ескадрону. Виявилось, що село Рождественське недалеко, за лісом і річкою. На запитання — яка військова частина знаходиться в селі, один з чужих розвідників відповів не дуже чемно:

— А от приїдете, взнаєте…

В хаті за столом сиділи Семен Михайлович Будьонний і два його начдиви і пили чай з великого самовара. Семен Михайлович, побачивши Телєгіна, Рощина і Чеснокова, що увійшли, сказав весело:

— Нашого війська прибуло. Здрастуйте. Сідайте, пийте з нами чай.

Вони підійшли до стола і привіталися з Будьонним, який лукаво поглядав на бродячого комбрига і його штаб (йому вже все було відомо), привіталися з начдивом Четвертої, який був невеликого зросту, але з такими страхів ливими вусами, що їх легко можна було закласти за вуха, з начдивом Шостої, що простягнув кожному велику руку, стискуючи її так, наче згинав підкову, — молоде і рум’яне обличчя його виявляло глибокий спокій.

Семен Михайлович спитав, чи добре вони розквартирували на ніч свою частину і чи нема якоїсь скарги або просьби? Рощин відповів, що розквартирувались, як могли, скарг ніяких нема.

— А коли нема, то й краще, — відповів Будьонний, прекрасно знаючи, що в селі, де став на короткий перепочинок його кінний корпус, навіть мусі ніде притулитися як слід. — То чого ж ви стоїте, беріть ослона, сідайте. А я вас добре запам’ятав, товаришу Телєгін, баню тоді влаштували донським козакам… Еге… — І він, дуже задоволений, мружачись, оглянув співбесідників за столом; начдив Шостої спокійно кивнув, підтверджуючи, що дійсно була тоді баня козакам, і начдив Четвертої гордо, сухо кивнув калмицьким обличчям. — Значить, цього разу Мамонтов вас поскуб трохи. А що з вами — комендантська команда чи бойова частина?

— Бойова частина, посилений ескадрон, — сказав Телєгін.

— Коні в якому стані?

— Коні в прекрасному стані, — швидко відповів Рощин, — ковані на передні ноги.

— Скажи, будь ласка, — навіть ковані на передні ноги! — здивувався Будьонний. — Я думаю, чого вам іти далеко, шукати Восьму армію, може, вона вже не там, де була…

— Я повинен подати рапорт командармові, — сказав Телєгін.

— Подай рапорт мені… А що, начдиви, беремо комбрига з його посиленим ескадроном?

Обидва начдиви, погоджуючись, кивнули. Будьонний з бляшаної коробочки взяв пучку тютюну і почав скручувати цигарку.

— Далеко ходити вам нікуди, — повторив він. — Приєднуйтесь до нас. Ми так от з начдивами якось посиділи і подумали, а подумавши, вирішили: коні у нас жиріють, бійці у нас нудьгують; підемо на північ — шукати генерала Мамонтова. От і бігаємо: він од нас, а ми за ним…

Семен Михайлович жартував, а справи були дуже серйозні. Дізнавшись про перехід корпусу Мамонтова через червоний фронт, він рискнув своєю головою, не виконав особистого наказу голови Вищої військової ради — неухильно продовжувати виконання явно тепер дурного і давно вже опороченого, якщо не зрадницького, воєнного плану, — і на власний розсуд кинувся в погоню за Мамонтовим. І Будьонний, і його начдиви добре уявляли собі, як люто заскрипіли пера в канцелярії головкома і які погрози, що пахли могилою, ждуть їх на «морзянці», на кінці прямого провода. Але порятунок Москви був їм дорожчий, ніж свої голови. А порятунок вони бачили тільки в негайній погоні за Мамонтовим, в розгромі цієї найкращої кінноти білих. А те, що вона не видержить удару семи тисяч будьоннівських шабель і ляже, порубана, де-небудь на широких полях між Цною і Доном, в цьому вони не мали сумніву, — трудно було тільки наздогнати Мамонтова, який перейняв у бандитів звичай замінювати підбитих і стомлених коней по селах і хуторах.

У Мамонтова, в його завзятих, але розбещених донських полках нараховувалось багато більше шабель. Але він не шукав зустрічі з Будьонним, він боявся досвідченого противника, який гнався за ним; це була вже не партизанська кіннота, але найстрашніше, з чим не дай боже зустрітися, зіткнутися в чистім полі, — регулярнії російська кавалерія. Будьонний рухався повільніше, але розумніше, — то вибирав коротку або зручнішу дорогу, то відтискав Мамонтова в такі місця, де трудно було добути фураж або свіжих коней.

День за днем тривала ця погоня, смертельна гра двох могутніх кіннот. Димами з загравами в осінніх туманах позначався шлях Мамонтова. Він накидався на тилові частини червоних і поквапливо відскакував убік. І нарешті Будьонний обманув і наздогнав його. Раннім ранком, тільки-но забовваніли вугільні обриси старих верб на городах, Семен Михайлович вдерся з ескадроном в невеличке сільце, де ночував Мамонтов.

Але зараз же на другому кінці сільця з воріт вилетіла рижа тройка і ЇТочала втікати. У відкритій колясці, обернувшись на сидінні, Мамонтов, з непокритою головою, в незастебнутій шинелі, кілька разів вистрілив по головному вусатому вершнику в чорній бурці, що скакав за ним, — він упізнав Будьонного, але карабін танцював у нього в руках. За тройкою погнались, але рижі донські коні, як вітер, понесли коляску.

По дворах ще лунали дикі вигуки, брязкіт зброї, по одинокі постріли, — це на смерть билися козаки особистої генеральської охорони. Будьоннівці, обшукуючи село, почали виганяти з усіх закапелків на вулицю якихось переляканих людей, — хто був у підштанках, хто, з остраху, в одному чоботі. Виявилось — музиканти. їх обступили, почали з них сміятися. Під’їхав Семен Михайлович і, дізнавшись, в чому річ, наказав їм принести інструменти.

Бачачи, що більшовики не рубають їх шаблями, а тільки сміються, музиканти побігли, швидко повдягались і принесли свої фанфари, величезні гелікони, труби, корнети, — всі труби у них були з чистого срібла. Будьоннівці, дивуючись, цмокали язиками. Оце так здобич!

— Ну що ж, — сказав Семен Михайлович, — з паршивої собаки хоч шерсті жмут… А вмієте ви грати «Інтернаціонал»?

Музиканти могли грати все, що завгодно, — серед них були учні московської консерваторії, які вже півтора року, — шукаючи заробітку й білих пампушок, — бігали з міста до міста, рятуючись від погромів, заповнення анкет і вуличної стрільби, поки в Ростові їх не мобілізували. Капельмейстер з губчастим носом, насиченим алкоголем, заявив навіть, що він старий переконаний революціонер. Дивлячись на його сизо-ліловий ніс, йому повірили, що шкодити не буде.

Мамонтов і цього разу ухилився від зустрічі. Корпус його швидким маневром вийшов із зіткнення. Погоня тривала. Але вже був очевидний його намір — проскочити через червоний фронт на свій бік. Цього Будьонний побоювався більш за все: тоді весь похід — марний і тоді, мабуть, чи не довелося б відповідати перед головкомом, ще гірше, перед головою Вищої військової ради.

Погано було й те, що не вдавалось встановити ніякокого зв’язку і дізнатись, що робиться на білому світі в ці дні… Нарешті дійшли до залізниці. Будьонний з своїм начштабом і комісаром поскакав уперед, на вокзал, і сів на апарати. Телефонними проводами помчали на нього такі новини, що він терміново викликав на вокзал начдивів і старших командирів.

Зібралися в буфетному залі, де у великі розбиті вікна було видно, як у похідному строю наближались ескадрони й переходили через залізницю. Позад них розкинувся похмурий захід сонця, — коло самої землі, придавлений хмарами. Ряди вершників зі значками на піках, піднімаючись на схил, здавалися чавунними, незмірно сильними на дужих конях. Телєгіна вразило обличчя Вадима Петровича, який дивився у вікно, — у відблиску заходу — горде, застигле, наче в нестямі.

— Ми повинні були знати, що вона така… — глухо промовив він, і Іван Ілліч підступив ближче, щоб виразніше почути. — Ми забули це: нема тієї кари, щоб покарати за таку зраду… Поцілуй землю за те, що простила тобі…

Після сварки біля копиці Вадим Петрович вперше так заговорив. Телєгін розумів, що мучиться і мовчить він не З гордості, а певніше з розпачу, що нема чим — не словами ж: «Пробач, Іване…» — покаятись перед Телєгіним. Зараз, у довгому напруженні і втомі настала у нього хвилина переповнюючого відчуття ним втраченої, забутої і знову знайденої батьківщини, і це було також його благанням про прощення…

Іван Ілліч, покашлявши, теж схотів сказати щось хороше В адиму Петровичу, щоб забути — наче й не було її — дурну сварку… В цей час з телеграфного відділу вийшов Будьонний. Його обступили. Він сказав:

— Товариші, великі новини… Почнемо з неприємних, Орел, товариші, взятий Кутеповим. Розвідки його вже під ІГулою. Цим наступом він вбив широкий клин у наш фронт. Восьма і Десята відкинені на схід. Дев’ята і Тринадцята — на захід… Так от, це було минулого тижня. — Будьонний помовчав, і очі його весело блиснули. — З того часу багато чого змінилося, товариші… По-перше, можу вас порадувати: все головне командування змінене. І голова Вищої військової ради більше не порядкує на Південному фронті… Орел взятий нами назад… Прославлені корніловські, марковські і дроздовські полки вщент розбиті між Орлом і Кромами… Чого ми довго ждали — почалося… Подробиці поки що не відомі, але проти Кутепова вдало діє окрема ударна група…

Семен Михайлович знову спинився, крутячи в руках обривок телеграфної стрічки, поворушив вусами і яструбом глянув на командирів, що стояли круг нього.

— Операції нашого корпусу відбувалися не згідно з наказом головкома, а всупереч наказові… Нам наказано було йти на південь, у Сальські степи, на Манич, де мало не наложила головою Десята армія, — ми попрямували на північ. Замість лівого берега — опинились на правому березі Дону. Замість утікати від донської кінноти, — вчепилися їй у хвіст. Не гаразд, не годиться!.. А щодо нашого простого розуміння, то наші голови — мужицькі, козацькі, не повинно у нас бути свого розуміння, — на це в штабі у головкома є освічені, світлі голови… От ми й ішли, а накази головкома йшли за нами, — я їх не брав, не читав: прочитаєш, і шабля може з руки випасти… Всетаки, хочеш не хочеш, а наказ наздогнав мене. Наказ без довгих слів… — Він розгорнув телеграфну стрічку так, щоб вона не перекручувалась, і прочитав: — «Комкору кінного Будьонному… Останні дані розвідки вказують на рух ворожої кінноти з району Воронежа на північ. Наказую комкору кінного Будьонному розбити цю кінноту противника…» Оце й усе, коротко і ясно. Значить правильно розуміли наші голови… Наказ підписаний головою Реввійськради Південного фронту Сталіним у ставці головного командування, в Серпухові.

Катя повернулася в Москву, в той самий Староконюшенний провулок на Арбаті, в особнячок з мезоніном (куди на початку війни Микола Іванович Смоковников переїхав разом з Дашею з Петербурга і куди з Парижа повернулась Катя), в ту саму кімнату, де в сумний день похорону Миколи Івановича так безнадійно згустився смуток над Катиним життям. Тоді, прикрившись на ліжку шубкою, вона не захотіла більше жити. Позітхавши, вилізла з-під шубки й пішла в їдальню, щоб принести трохи води, запити морфій, і в сутінках несподівано побачила своє друге життя: Вадим Петрович сидів і ждав її…

І от і це — друге коло її життя, — напружене, любовне, болісне, — закінчилося. Позаду залишився довгий, довгий шлях втрат, яких не повернеш. Особливо гостро відчула це Катя, коли в середині липня йшла з вузликом з Київського вокзалу… В обмілілій Москві-ріці хлюпались маленькі діти, і голоси їх пронизливо-сумно звучали в тиші, та на березі, на миршавій траві, сидів старий чоловік з вудочкою; вийшовши на Садову, де по всьому бульвару зникли огорожі і штахети, Катя була вражена тишею, — тільки шелестіли величезні липи, поважно прикриваючи зеленою тінню своєю спорожнілі особняки; на колись багатолюдному Арбаті — ні трамваїв, ні візників, лише зрідка прохожий, похнюпивши голову, переходив іржаві рейки. Катя дійшла до Староконюшенного, звернула по ньому і нарешті побачила свій будинок, — у неї ослабли ноги. Вона довго стояла на протилежному боці тротуару. У спогадах цей особнячок уявлявся їй прекрасним, золотистого кольору, з плоскими білими колонками, з чистими вікнами, запнутими шторами… Там жили тіні Каті, Вадима Петровича, Даші… Хіба може без сліду зникнути те, що було? Хіба життя зникає, наче сон у голові, яка лежить на подушці, і, звабивши марним обманом, розтає після зітхання пробудження? Ні, ні, в минулих днях десь так і застигли в нежданій радості — Катя, що впустила на килим пляшечку з морфієм і без сил повисла на закам’янілих руках Вадима Петровича, і він, що шепотів їй слова любові, весь наче обгорілий від хвилювання. Це не було сном, це не зникло, це й зараз там — за чорними вікнами. І там же їх перша ніч, без сну, в мовчазних і глибоких, як страждання, поцілунках і в повторенні тих самих і все нових слів здивування від того, що це — єдине на землі чудо, яке з’єднало так тісно сплетеними смуглими дужими й білими тендітними руками, — найбільш ніжне і найбільш мужнє…

Особнячок стояв кособокий, убогий, весь облуплений, і ніяких на ньому не було білих півколонок. Катя їх видумала. Два крайніх вікна на першому поверсі закриті зсередини газетними аркушами, решта такі забризкані сухими кружальцями грязі, що ясно: там ніхто не живе… В мезоніні, де була Дашина спальня, вибиті всі шибки.

Катя перейшла вулицю й постукала в парадні двері, на яких коричнева фарба відколупувалась цілими стружками. Катя довго постукувала, поки не помітила, що замість дверної ручки — діра, забита пилом. Тоді вона згадала, що на чорний хід треба пройти з провулка. Хвіртка була відчинена, і від неї через невеличкий двір, зарослий травою, вела ледве помітна стежка. Значить, тут все-таки жили.

Катя постукала в кухонні двері. Трохи згодом двері відчинив маленький чоловік, блідий, як папір, блондин, в окулярах, з великою скуйовдженою головою:

— Я ж кричу вам, що двері не замкнені. Чого вам треба?

— Пробачте, я хотіла спитати: чи тут ще живе Марія Кіндратівна, бабуся?

— Так, тут, — відповів він голосом, яким міркують про математичні формули. — Але вона померла…

— Померла! Коли?

— Якось недавно, точно не пам’ятаю…

— Що ж я тепер робитиму? — розгублено промовила Катя. — Моя квартира зайнята?

— Зовсім не знаю — ваша чи не ваша це квартира, але вона зайнята.

Він хотів був уже зачинити двері, але, бачачи, що у гарної жінки очі повні сліз, загаявся.

— Як це неприємно… Я прямо з вокзалу… Куди ж тепер подітися? Два роки не була в Москві, повернулась додому і от…

— Додому повернулися? — перепитав він здивовано. — В Москву?..

— Так. Я весь час жила на півдні, потім на Україні…

— Ви що — ненормальна?

— Ні… А чому? Хіба повернутися додому так дивно?

На виснаженому, паперовому обличчі цього чоловіка тонкі губи піднялися з одного кутка, кривлячи запалу щоку:

— Ви хіба не знаєте, що в Москві вмирають з голоду?

— Я чула, що з їдою погано… Але мені мало треба… Потім — це ж тимчасово… Коли дуже трудно «— краще бути вдома.

— Ви, власне, хто ж така?

— Я — вчителька, Рощина Катерина… Та я вам зараз покажу…

Катя зубами почала розв’язувати вузол на полотняній торбі. Дістала посвідчення Наркомосу.

— Я працювала до самої евакуації в Києві в російській школі для молодшого віку. Нарком зажадав, щоб я нізащо не залишалась при білих… Я б сама не залишилась… І дав ще цього листа до наркома Луначарського… Але він запечатаний…

Чоловік прочитав посвідку, прочитав адресу на конверті, — всі рухи у нього були уповільнені.

— Власне, кімната старої ніким не зайнята. Якщо вам неодмінно хочеться жити саме тут, — займайте. Хоч тут усе гниль і мотлох… В Москві можна знайти який хочете порожній особняк…

Він одступив і пропустив Катю в напівтемну кухню, завалену поламаними меблями. Він вказав на ключ від кімнати бабусі, що висів на цвяху в закопченому коридорчику, і повільно пішов у свою кімнату (в колишній кабінет Миколи Івановича). Катя насилу відчинила двері в душну кімнату з двома вікнами, заліпленими знадвору брудними кружальцями. Це була її спальня, і на тому самому місці стояло її ліжко, і так само на стіні висіла різьблена маленька шафка-аптечка з побляклим Алконостом і Сіріном на дверцятках, — з неї вона взяла тоді морфій. Покійна Марія Кіндратівна позносила сюди найкращі речі з усієї квартири, — дивани, крісла, етажерочки були накидані купою, поламані й укриті павутинням і пилом.

Катю охопив розпач, — у величезній, розпеченій під липневим сонцем, безлюдній і голодній Москві, в цій заставленій непотрібними речами, непровітреній кімнаті треба було почати жити, почати третє коло свого життя. Вона сіла на голий матрац і мовчки заплакала. Вона дуже стомилась і була голодна. Майбутні труднощі і складності здалися нездоланними для її невеличких сил. їй згадалась мила, прехороша, скособочена хатина коло школи, палісадник, пагористе поле за тином… Віник коло порога, діжка з водою в сінях, зеленувате світло крізь листя в віконці падає на дитячі зошити… Безтурботні, веселі діти, любимий хлопчик — Іван Гавриков…

«Чому не можна було там залишитись назавжди?»

Катя злізла з ліжка, щоб принести трохи води, розмочити суху булочку, привезену з Києва. Але навіть склянки не знайшлося, щоб почати жити! Катя вже сердито витерла очі й пішла до блідого чоловіка.

Тихенько постукавши, вона сказала тоненьким голосом:

— Пробачте, будь ласка, я вам усе заважаю…

Він повільно підійшов, відчинив двері і, ніби насилу розуміючи, пильно глянув на Катю.

— Пробачте, будь ласка, чи немає у вас склянки, мені хочеться пити.

— Мене звуть Маслов, товариш Маслов, — сказав він. — Яка вам потрібна склянка?

— Яка-небудь зайва…

— Добре…

Він пішов у глиб кімнати, залишивши двері відчиненими, і Катя побачила багато книжок на прогнутих полицях з неструганих дощок, розгорнені книжки й рукописи на письмовому столі, мізерне залізне ліжко, на якому теж валялися книжки, сміття на підлозі й пожовклі газети на вікнах. Маслов так само повільно повернувся до Каті й подав їй брудну склянку.

— Можете її взяти зовсім…

В кухні Катя насилу пробралась до раковини, з верхом заваленої сміттям, але вода йшла. Вимивши склянку, Катя з насолодою напилася і вернулась у свою кімнату. їй захотілось — перш ніж з’їсти булочку — відчинити вікна і хоч трохи помитися, але виявилось, що віддерти замазані рами не легко. Катя довго поралася, колупала, била ніжкою від стільця по шпінгалетах, голосно зітхала. На стукіт з’явився Маслов і деякий час вражено дивився на Катю.

— Навіщо вам відчиняти вікна?

— Тут можна задихнутися.

— Ви думаєте, вуличне повітря буде чистіше? Пил і сморід. По всіх дворах гниє… Не раджу. — Катя вислухала це, стоячи на підвіконнику, стиснула губи і знову взялася стукати ніжкою од стільця. — Припустимо, ви відчините, а на ніч знову доведеться зачиняти… Навіщо зайві зусилля…

Шпінгалет нарешті подався, Катя зіскочила з підвіконника, відчинила вікно й висунулась, жадібно вдихаючи вуличне повітря.

— Так, так, — задумливо промовив Маслов, — проблему міста ми не розв’язали. — Коліна його раптом здригнулись, підігнулись, він озирнувся, куди б сісти, і прихилився до одвірка, засунув великі пальці за шнурок, яким злегка підперезана була його полотняна несвіжа сорочка. — Розтав сніг, і вся грязь, сміття, собаче, котяче і навіть кінське падло залишилось на вулицях і по дворах… Дещо змило дощами, але це не розв’язання проблеми.

Катя перебила його:

— Скажіть, ванна у вас діє?

— Зовсім не знаю… Жив тут один час водопровідник, неділями вовтузився на кухні і в ванній — порядком особистої ініціативи, але пішов на фронт…

— Знаєте що, ви собі йдіть, — рішуче сказала Катя. — Я хоч трохи приберу кімнату, помиюсь і прийду до вас. По-перше, мені необхідно взнати різні адреси: я ж нічого не знаю в Москві… Ви мені допоможете, добре?

— Так, так, сьогодні неділя, я цілий день буду вдома…

Він повільно відхилився від одвірка і вийшов. Катя повернула за ним ключ у дверях. Треба було тільки розсердитись, і тоді діло закипить. Вона скинула кофточку й спідницю, щоб не забруднити їх, і почала боротьбу з пилом. Ганчір’я по різних ящиках було скільки завгодно. Риючись, Катя знайшла постільну білизну з своїми позначками, потім знайшла свої сорочки й панталони та кілька пар штопаних панчіх. «От золота людина Марія Кіндратівна, — зберегла такі безцінні речі… Покійна бабуся взагалі була злодійкувата й жадібна… Ну й нехай, — земля їй пером…»

Того ж вечора Маслов показав Каті свої рукописи і навіть прочитав дещо з них, це було історичне дослідження про класиків утопістів-соціалістів. Він говорив Каті, що сиділа на його неприбраному ліжку:

— Вам здасться дивним, що в такий час можна займатися утопістами? Утопія — в епоху пролетарської диктатури! Де ж внутрішня логіка? Признайтесь, ви здивовані?

Катя, у якої злипалися очі, покивала, підтверджуючи, що здивована.

— А тим часом тут є логіка… Я докладно спиняюся на спробах окремих осіб і невеликих груп в середині дев’ятнадцятого століття провести в життя утопічні ідеї. Це одна з найцікавіших сторінок історії соціального руху… — Він одвернувся від Каті, щоб сховати усмішку, що оголила його дрібні зуби. — Але писати доводиться тільки по неділях. Я навантажений у районному комітеті, і нас мало: в Москві майже не залишилося партійців… Я був звільнений від мобілізації на фронт лише через дуже поганий стан здоров’я… Я виснажений фізично й морально.

Незважаючи на свій хворобливий стан і, як здавалось, майже повну нематеріальність, Маслов, виявилось, був досить спритний. Другого ж дня він пішов з Катею в Нар- комос, познайомив її з потрібними товаришами і допоміг їй оформитись і одержати продовольчі картки.

Без нього Катя зовсім розгубилася б у величезному наркоматі, з безліччю відділів, столів і завідуючих, тим більш, що дух неспокою й огиди до рутини гнав співробітників принаймні раз на тиждень перебиратися, разом із столами, шафами й архівами, з місця на місце, з поверху на поверх, а також змінювати внутрішню систему підпорядкування, зв’язку і відповідальності.

Катя зараз же дістала призначення педагогом у початкову школу на Прєсні. Коло другого стола її мобілізували порядком громадського навантаження на вечірні курси по ліквідації неписьменності. Коло третього стола її ухопив неймовірно худий, оливковий чоловік з гарячковими величезними очима, — він повів Катю по коридорах і сходах у відділ пропаганди мистецтва. Там її навантажили виїзними лекціями на заводи.

— Зміст лекцій ми уточнимо потім, — сказав їй оливковий чоловік, — вам буде дана відповідна література і план. Не треба паніки, ви — культурна людина, цього досить. Наша трагедія в тому, що у нас надто мало культурних людей, — більш як половина інтелігенції саботує. Вони дуже й дуже пошкодують про це. Решту поглинув фронт. Ваш прихід справив на всіх дуже сприятливе враження…

І нарешті в одному з коридорів на Катю наскочив кремезний, надзвичайно метушливий чоловік з великими губами і в парусиновій толстовці, прозеленілій під пахвами.

— Ви актриса? Мені на вас тільки що вказали, — поквапливо заговорив він, і, не звертаючи уваги на відповідь Каті, що вона вчителька, обняв її за плечі, і повів коридором. — Я вас включаю в летючку, поїдете на фронт в окремому вагоні, після виїзду з Москви — хліб без обмеження, цукор і найкраще вершкове масло… Репертуар, а! З вашою фігуркою — заспівали, протанцювали, червоноармійці будуть плескати… Я послав на фронт професора Чебутикіна, йому шістдесят років, він хімік чи астроном, — я знаю? Так він називається тепер «король летючки», — співає куплети з Беранже… Можете мені не дякувати, я чистий ентузіаст…

— Слухайте! — крикнула Катя, звільняючись з-під його руки. — У мене школа, лекції і лікбез… Я фізично не можу…

— Що значить фізично? А я можу фізично? Шаляпін теж не може фізично, проте я дістав йому ящик коньяку, то він тепер сам проситься на фронт… Добре, ви подумайте… Я вас знайду…

Катя йшла додому, пригнічена відповідальністю. Гарячий вітер, віючи з порожніх провулків, закручував вихрі пилу й папірців на бруківці. Катя звернула на Тверський бульвар. Вона вираховувала, — чи вистачить їй часу, якщо спати шість годин? Значить, залишається вісімнадцять… Мало! Заняття в школі, перевірка зошитів, підготовка до завтрашніх уроків… Лікбез — дві години, не менше… Боже мій, а ходити туди й назад? Потім — треба ж до них готуватися… Вісімнадцять годин мало!

Катя сіла на бульварі, здається, на ту саму лавку, де вони з Дашею в шістнадцятому році зустріли Безсонова, він ішов весь запорошений, ледве клигаючи… Яка дурниця! Дві абсолютно ні до чого не придатні жінки не знали, що їм робити від надміру часу, і переживали неабияку трагедію, коли Безсонов — зовсім з віршів Олександра Блока: «Мерцеві тяжко між людьми живим й запальним прикидатись…» — уклонився їм і повільно пройшов мимо, і вони дивилися йому вслід, і особливо жалюгідним здалося їм те, що у нього ніби спадали на ходу напіввійськові штани…

Треба спати чотири години і висиплятися по неділях… А ще ж продуктові черги! Катя заплющила очі й застогнала… Вітер розвівав у неї кучері на тоненькій шиї; залітаючи в стару липу над Катиною головою, люто шумів листям… І під цей шум Катя кінець кінцем перестала мучити себе розв’язанням завдання, як з доби викроїти більш, ніж двадцять чотири години. Нічого, якось воно буде!.. Думки її пішли блукати навколо тієї дивної в ній самій зміни, яка не переставала її дивувати й радувати. В той час, коли, притулившись потилицею до печі, дивлячись у розлючене обличчя Олексія, вона сказала: «Ні!» — в ній почало зростати спокійне і впевнене дожидання якогось нового щастя. Трошки цього щастя вона зазнала весною: щовечора перед сном вона згадувала прожитий день, — в ньому нічого не було темного, нічого задушливого. Катя сама собі подобалась. І от зараз вона перебільшено грала в жах і відчай — нібито через те, що неможливо було справитися з громадськими навантаженнями… Зовсім не в цьому річ: ще недавно жалюгідне підібране кошеня раптом виявилось значною істотою, Катя, виявляється, навіть була потрібна, відповідальний товариш з оливковим обличчям і дуже гарними очима говорив з нею з великою пошаною… Треба було все це справдити, — справжній жах, якщо в Наркомосі скажуть: «А ми ж на неї надіялись…» Тут, у Москві, було зовсім не те, що трястись по степу на возі позад Олексієвої тройки, гризти соломинку й думати: «Нащо тобі, полонянко, твоя краса?»

Маслов зажадав у Каті докладного звіту. Коли вона переказала йому розмову з оливковим товаришем, вся права щока у Маслова зібралась концентричними зморшками кривої усмішки.

— Так, так, — і він відвернув обличчя від Каті, — трагедія з інтелігенцією ще півбіди… Є дещо набагато трагічніше.

Першого серпня Катя відкрила школу. Маленькі босі дівчатка з кісками, зав’язаними ганчір’яними поворозками або вірьовочкою, і маленькі наголо стрижені хлопчики в подертих сорочечках тихо прийшли і тихо посідали на партах. У багатьох обличчя були прозорі і старечі від худорби.

Катя весь перший день знайомилася з дітьми, сідаючи до них на парти, розпитувала й викликала їх на розмови. У неї вже був невеликий досвід, як можна зразу зацікавити дітей. Вона брала книжку, розгортала: «Ось книжка, — білі сторінки, чорні букви, сірі рядки. Дивіться на неї хоч з ранку до вечора — нічого в ній більше нема. А якщо навчишся читати, писати та взнаєш історію, географію й арифметику, і ще багато іншого, книжка ця раптом оживе…»

Вона згадувала, якою цікавістю, бувало, починали блищати оченята у дівчаток і хлопчиків у неї в школі в селі Володимирському. Особливо захоплююче вона розповідала про «царя Салтана»:

«Ти почав учити — а, б, в, потім писати букви на дошці, потім по буквах читати слова, а потім — обов’язково вголос — читати слова підряд від крапки до крапки… І раптом, одного прекрасного дня, рядки почнуть пропадати у тебе в очах, замість рядків — побачиш сине море й набігаючі на берег хвилі і почуєш навіть, як хвиля розіб’ється об берег, і вийдуть з морської піни сорок богатирів у залізних кольчугах і шоломах, веселі й мокрі, і з ними бородатий дядько Чорномор…»

Розповідаючи це тут, на Прєсні, вона почувала, як слова її ніби не потрапляють у дитячі вуха, наче тьмяно в’януть у класній кімнаті, де половина шибок у вікнах забита фанерою і на стінах штукатурка облупилася до цегли. Дівчатка з такими худими руками, що їх можна пропустити крізь кільце для салфетки, і хлопчики, із зморшками й болячками, тихо слухали, і в їх очах вона помічала лише пробачливість… Всі вони думали про інше.

На великій перерві діти пішли на двір, але лише кілька дівчаток почали стрибати на одній нозі, пересуваючи камінець, та двоє хлопчиків завели похмуру сварку. Більшість посідали в тіні огорожі, де росли лопухи, і так сиділи, — ніхто з них не приніс з собою їжі. Всі вони були синами і дочками робітників, які жили в цьому районі, у багатьох з них батьки пішли на фронт. Один з хлопчиків, опустивши руки на землю, дивився на хмару, що стояла над Прєснею, схожу на дим. Катя сіла коло нього, спитала діловито:

— Петров Митя, правильно я запам’ятала?

— Ага.

— Тато твій де працює?

— Тато давно на війні.

— А мама як твоя?

— Мама — вдома, хвора.

— Тато пише з фронту?

— Ні.

— А чому ж він не пише?

— А що йому писати… Радості мало… Він як ішов, сказав мамі: я за твою трудову грижу десять генералів уб’ю… Він страх який сміливий.

— Ти, як виростеш, — ким хочеш бути?

— Не знаю… Мама каже — цієї зими не переживемо…

На Москву насувались білі полчища, а ще швидше насувалась осінь. Просяяло кілька золотистих сумних днів бабиного літа, і вітер уперто зарядив з півночі, гонячи хмари безпросвітними валами.

У школі нічим було топити залізну грубку. Катя ходила в Наркомос до оливкового чоловіка скаржитися, але він тільки кивав головою, не відриваючи гарячкових очей від Катиного милого обличчя: «Розумію, Катерино Дмитрівно, вашу турботу й ціню Ваш запал, але з дровами буде жахливо цієї зими: Наркомосу обіцяні дрова, але вони у Вологодській губернії, звідти їх треба везти возами… Взагалі ж, штовхайте, натискайте, де тільки можна…»

Діти приходили в школу посинілі й мокрі, в таких дірявих пальтечках, в старих маминих кацавейках, які хіба тільки на. город почепити, що Катя, нарешті, наважилась на відкритий бандитизм і призначила суботник, щоб зламати огорожу. Шкільний сторож — глухий старик з дерев’яною ногою, Катя й діти, — а вони прийпіли майже всі, — темного вечора, під шум вітру з дощем розламали огорожу і все перенесли в шкільні сіни. Сторож нарізав дров, і на другий ранок у класній кімнаті було тепло, вогко, від сирих стін ішла пара, діти сиділи повеселілі, і Катя розказувала їм з кафедри про сонячну енергію (про це вона саіра взнала лише вчора з корисної книжки «Сили природи»).

— Все, що ви бачите, діти, — ця кафедра, ці парти й вогонь у печі, і ви самі — це сонячна енергія… Оволодіти нею — завдання людства… Ось для чого треба вчитися і вчитися, боротися й боротися… А тепер ми перейдемо до уроку російської мови… Російська мова — це ж також сонячна енергія, тому нею треба добре оволодіти…

Під час перерв діти розказували Каті всякі новини. Діти знали все, що робилось на Прєсні в Москві і навіть за кордоном, у лордів-мордів. Катя дуже багато взнала з цих оповідань. Так, раніш ніж з газет, вона дізналася про прорив білих під Орлом, звідки почали прибувати поранені. Дві дівчинки на власні вуха чули, як у Микуліних — куди вони навмисне бігали — Степан Микулін, токар, який тільки що повернувся, бідний, весь прострелений, підвівся на ліжку, — а йому лікарі суворо наказали лежати, — і кричав страшним голосом до дружини й матері:

— Зрада у нас на фронті, зрада! Дайте мені паперу, чорнила, я напишу Володимиру Іллічу! Найкращі пролетарі кров’ю вмиваються, сирою землею вкриваються, а Москви не хочуть віддати білому генералові… Ми не винні, що Орел зданий, — зрада!..

Петров Митя, слухаючи ці розповіді дівчаток, зробився блідий як штукатурка, і очі у нього все розширялися, такі мученицькі, що Катя сіла поруч на парту, пригорнула його голову до грудей, але він мовчки випростався, — йому було не до втіхи, не до ласки.

Кілька днів лив як з відра дощ, і Прєсня, здавалось, по коліно увійшла в рідке олов’яне болото, діти приходили зовсім розгублені від страшних чуток, що поширювались по місту, як чума. Було трудно примусити дітей зосередитись на уроках. Руденька дівчинка, Клавдія, яка не приготувала складання й віднімання, голосно заплакала посеред уроку арифметики. Катя постукала олівцем по кафедрі:

— Візьми себе зараз же в руки, Клавдіє.

— Не можу, тьо-о-о-о-тя Ка-а-а-тя…

— Що трапилось?

Дівчинка відповіла хриплувато:

— Мама каже: однаково, не вчись, Клашко, арифметики…

— Дурниці, мама твоя ніколи цього не говорила.

— Ні, вона сказала: однаково — вийшла з болота й підеш у болото… Офіцери всіх нас кіньми потопчуть…

Смерком Катя пішла на лікбез, — пробиралась попід самі огорожі, щоб якнайменше замочити ноги, в розпачі спинялась на перехрестях, не знаючи, як перебратися через вулицю. На квартиру робітника Чеснокова (недавно посланого на фронт комісаром) з десяти жінок, яких вона навчала, не прийшла того вечора жодна. Чесночиха, яка півроку тому вийшла заміж, вагітна, страшенно схудла, вся в жовтих плямах, сказала Каті:

— Не ходіть ви зараз до нас, заждіть, не до того нам… Та й вам буде краще.

Вона показала Каті записочку від чоловіка, з фронту:

«Любо, якщо Тулу візьмуть, тоді готуйтеся. Москву віддавати не будемо, тільки через останній труп… Пишу нашвидку, є нагода… Може трапитись, до тебе зайде військовий товариш Рощин — ти йому вір. Він розкаже про все, — добре, якщо його послухають наші товариші… Та нехай йому допоможуть, коли йому щось буде потрібно… З усім цим живий, здоровий, навчився їздити верхи, про що ніколи й не думав…»

— Ждемо цього товариша Рощина, та щось не їде, — сказала Чесночиха, тужно дивлячись на мокре вікно. — Приходьте тоді, послухаєте, я за вами дівчинку пришлю… Це хто ж Рощин — чи не ваш чоловік?

— Ні, — відповіла Катя, — мій чоловік давно вбитий.

Повернувшись додому, вона затопила залізну грубку з трубою в кватирку — бджілку, названу так тому, що грубки ці наспівували, коли їх топили трісками, — її зробили на Прєсні робітники й самі встановили в Катиній кімнаті, вважаючи, що їх учительці буде набагато здоровіше ночувати хоч в якомусь теплі. Катя зняла розмоклі черевики, панчохи і спідницю, забризкану гряззю, вимила ноги в холоднючій воді, наділа все сухе, налила чайник і поставила на бджілку, вийняла з кишені пальта шматочок сірого колючого хліба, нарізавши скибочками, поклала чисту салфетку поруч з чашкою і срібною ложечкою. Все це вона робила неуважно. Коли стукнули кухонні двері і в коридорі проволоклись нестерпно повільні кроки Маслова, вона пішла й постукала до нього.

— А! Моє шанування, Катерино Дмитрівна. Сідайте.

Дурна погода… А ви все, я бачу, кращаєте. Кращаєте. Так-с…

Він був чомусь надзвичайно злий того вечора. На запитання Каті: що кінець кінцем діється, чого така всюди тривога? — він, не обертаючись, зробив тонкими губами одну з своїх в’їдливих усмішечок:

— ¦ Вас цікавлять партійні новини чи ще що? Фронт? Наших б’ють. Що ще я можу вам сказати? Б’ють! А в Москві, як завжди, оптимістичний, бадьорий настрій… Масова мобілізація комуністів проти Денікіна… В Петрограді масові обшуки в буржуазних кварталах… Ухвалено — рішення про закриття всіх фабрик і заводів через нестачу палива… Остання, вже остаточно підбадьорююча, новина: оголошена перереєстрація партійних квитків, тобто очищення авгієвих конюшень… І от тут-то ми й переможемо і Денікіна, і Юденича, і Колчака…

Він волочив ноги по кімнаті, закиданій недокурками; з-під кінців мокрих, брудних штанів його волочились розв’язані поворозки підштанків… Ходячи, він клацав пальцями, які через кволість погано клацали.

— От тут-то й переможемо, тут-то й переможемо, — повторював він глузливим голосом. — Вам, звичайно, все це незрозуміло… І не дивно, що вам незрозуміло… Набагато дивніше, що й мені, наприклад, незрозуміло… Не розумію більше ні-чо-го… Соціалізм будується на базі матеріальної культури. Соціалізм — найвища форма продуктивності праці. Так. Наявність високорозвиненої індустрії — обов’язкова? Так. Наявність високорозвиненого й численного робітничого класу — обов’язкова? Аякже! Ми Карла Маркса читали, добре читали… Ну що ж, візьмемося до перереєстрації… Є ще у нас порох у порохівницях…

Катя так від нього нічого й не взнала до пуття. В Наркомосі, куди вона другого дня пішла по інструкції, в головному коридорі, де ніколи не помічалось протягу, а сьогодні (чи то десь вибили вікно, чи то навмисне відчинили) дуло пронизливим холодом, і незважаючи на це, всюди збирались і шепотілись купки співробітників, Катя даремно ходила з кімнати в кімнату, — їй тільки сказала одна співробітниця, ховаючи носа в скунсовий потертий комір:

— Та ви що — спросоння, громадянко, не знаєте, що ми, мабуть, евакуюємось у Вологду…

І раптом, так само несподівано, сталася крута зміна. Ранком, тільки стало розвиднятись, Катя побігла до школи. На Садовій їй довелось зупинитися й перечекати. По закам’янілій грязі, розбиваючи замерзлі калюжі, під величезними, виючими вже по-зимовому, голими липами, проходили озброєні загони робітників. За ними їхали вози. І знову, тісно ряд до ряду, йшли колони, ступаючи повільно, як заворожені. То тут, то там суворі незлагоджені голоси затягали «Інтернаціонал». На кумачевих полотнищах, які вони несли, поспіхом, кривими літерами було написано: «Всі на боротьбу з білими бандами Денікіна!», «Хай живе пролетарська революція в усьому світі!», «Осиковий кіл світовій буржуазії!» З вранішньої похмурої імли наближались і проходили все нові колони. Катя дивилася на ці обличчя — оброслі, худі, виснажені, темні, — і здавалось, у всіх у них було єдине в погляді, в міцно стиснених ротах: переборене страждання, рішучість, невблаганність…

У школі діти зараз же розказали Каті новину: вчора на Прєсні, на механічному заводі, був Ленін, і почався партійний тиждень…

Недалеко від Воронежа до Мамонтова приєднався кубанський корпус Шкуро. Тепер у нього було шість кавалерійських дивізій проти двох у Будьонного. Він зупинився і став ждати його. Мамонтов був обережний. Він виділив частину сил для зміцнення оборони Воронежа; обидва корпуси перебудував у три колони і вибрав місце для бою, де буде оточена і знищена червона кіннота, — величезне поле, що впиралося в залізницю, по якій крейсував бронепоїзд — сталева черепаха з шестидюймівками.

Будьонний був сміливий, але розважливий. Він дістав докладні відомості про всі приготування й махінації генерала Мамонтова… Яка-небудь дівчинка з коряво надряпаною запискою, захованою під хустину — під косу, або сірома-бабуся, з торбою для шматків, проходили через застави білих, — мало хто зазіхне на вошиве дівча, а вже від бабусі відплюється всякий козак, — і вони знаходили будьоннівських розвідників і передавали їм відомості.

Будьонний зупинився між лісом і болотами, не дійшовши до широкого поля, призначеного йому для загибелі. Він наказав добре годувати коні й добре оглянути підкови (коні були ковані тільки на передні ноги). Наказав поповнити вогнеприпаси і замість пшона та пшона — приїлося пшоно — видати бійцям трофейної солонини з бобом, солодкого консервованого молока та різного крихкого печива й запашного тютюну, щоб поласувати коло вогнищ. Все це добувалося з «пересувного арсеналу» — так називались багаті обози білих. Тепер вони день і ніч тягнулись з Воронежа до Мамонтова. Особливо наказував Семен Михайлович взяти новенькі японські карабіни, — щоб замінити ними, наскільки можливо, старі гвинтівки, розхитані в боях, — а також канцелярське приладдя.

Прикриваючись лісом і болотами, можна було спокійно виспатися перед серйозною операцією. Але вона уявлялась бійцям все ж таки настільки серйозною — зчепитися врукопашну з шістьма донськими дивізіями, — що мало хто був спокійний. Вони чистили коней неабияк, а до білої хустинки, лагодили сідла, гострили шаблі. Ні пісень, ні гармошок не було чути по ескадронах, — точились глибокодумні розмови. Побачать комісара й махають, — іди-но сюди, комуніст… «Розкажи нам, товаришу дорогий: кінчимо Мамонтова — невже не будемо брати Воронежа, адже яка сила-силенна у них там всякого добра?..» Комісар відповідав, що про Воронеж Семен Михайлович поки що розпорядження не давав. Тоді починалися суперечки: чи можна кавалерією брати укріплений район? Одні говорили, що можна при великому запалі, інші твердили, що це протизаконно.

Телєгінський ескадрон, призначений в сторожову охорону, стояв скраю болота. На південь починалось поле, де час від часу маячіли білі розвідники. Було відомо, що з того боку групувалась одна з трьох мамонтовських колон. Там ночами мерехтів у хмарах слабий відблиск вогнищ.

В ескадроні також було чимало розмов навколо наступного бою, на який з’їхались такі небувало великі й могутні кінні маси. Старий кавалерист Горбушин розповідав, як у чотирнадцятому році був один такий бій під Бродами:

— Австрійська гвардійська дивізія — чотири полки — завзято атакувала нашу легку кавалерійську дивізію, та після цього бою австріяки вже відвели всю свою кінноту в тил… Атакували вони зверху, з півгори, розраховуючи:; бити наших у видолинок. А наші вилетіли назустріч з видолинка під гору, на флангах по чотири козачих сотні з піками, в центрі улани, з піками теж, та охтирські гусари, з жовтими околичками, жовтими кантами, — молодецькі були гусари! Наші розуміють, що австріякам, з гори, з такого розгону, не можна буде завертати, — і як почали вони з нами зближатися, не сподівались вони такої нашої злості, стримують коней, — пізно! Наші їх піками — знизу вгору — дуже зручно; ткне, та піку кине, та через строй проскочить, та обернеться, і — рубає шаблею, та не по плечах, — у них під погонами підкладені сталеві пластини, — а впоперек тулуба… Так і лишились лежати на півгорі всі чотири гвардійських полки, порубані, приколені до землі піками, — страхіття!

Латугін, який не дуже любив, коли хто-небудь при ньому цікаво розповідав, перебив цього старого рубаку:

— Ну да, було, було, мало що було, це міг бути випадок… А ти розкажи про те, як троє наших червоноармійців німецький батальйон захопили… Не знаєш? A-а!.. Тожбо й є, що треба було б тобі знати…

— Ану, розказуй, Латугін, — залунали голоси. Він сидів навколішки біля вогнища, коло самого жару, що освітлював його змарніле обличчя, на ньому лишились самі жили після трьох тижнів гицання в сідлі. Він, Гагін і Задуйвітер з самого початку взяті були Телєгіним у комендантський батальйон і два місяці наїдали щоки, а тепер числились кавалеристами в складі ескадрону.

— Був у нас в Десятій Льонька Щур, іншого такого головоріза навряд чи можна знайти, коли навіть добре шукати, — почав розказувати Латугін, поклавши руки на ефес шаблі, поставленої сторч. — Минулої осені, коли він був ще в одній українській бригаді, виїхав він у розвідку з двома товаришами. їдуть вони, нічого не думають і напоролись на німців, на — без малого — цілий батальйон. Розташувались німці в глухій місцевості і варять собі суп..»

— Ну, це вже ти брешеш, — сказав хтось із слухачів, — буде тобі німець у глухій місцевості варити суп…

Латугін важко подивився на цього чоловіка:

— Пояснити тобі, чому вони варили суп?.. Добре… Німці пробирались додому, це вже в них була революція… На Україні кругом усі села повстали, обгородились кулеметами, нікуди не поткнешся, німці зголодніли… Тепер зрозуміло тобі?.. Не встигли німці сполохатись, Льонька вихопив з сумки чисту онучу, начепив на шаблю і сміливо йде до них. «Здавайтесь, — каже, — ви оточені величезною силою кавалерії, ми навіть і шабель кривавити не будемо, потопчемо вас самими кіньми…» Знайшовся перекладач, ці слова його переклав. Командир батальйону, унтер-офіцер, кремезний німець, відповідає Льоньці; «Сумніваюсь, щоб у ваших словах була правда…» А Льонька йому: «Це правильно, що ви сумніваєтесь, сідайте на коня, їдьмо до нас у штаб, там запропонують вам пристойні умови…» Німці серйозно порадились, командир говорить: «Гут морген, — гаразд, — ми з вами поїдемо в потрійній проти вас кількості, в разі якщо буде обман з вашого боку, по дорозі вас ухекаємо…» Льонька йому: «Будь ласка, а обману ніякого не буде, ви маєте діло з бійцями революції…» Поїхали. Приїжджають у штаб. Починаються з німцями переговори. Вони вимагають пропустити їх до залізниці і хочуть, щоб дали їм пшона пудів з двадцять п’ять. А наші вимагають, щоб німці віддали зброю і дві гармати. Німці уперлись, і наші уперлись. А Льонька тут-таки весь час крутиться й говорить: «Товаришу комбриг, вони голодні, тому й незгодливі, я їх проагітую, накажи видати доброго сала й пшеничного хліба». Про спирт він, сатана, офіціально не згадав, а завідуючий господарством був його близький кум, він у нього й підчепив четверть. Сів він з німцями в хаті, нарізав сала, хліба, налив спирту в кружку і давай розмовляти з ними про се й про те, — як у нас на Україні добре їдять та добре п’ють, та й народ, взагалі, привертає до себе симпатію. Похвалив він і німців за те, що вони Вільгельма скинули. І хоча розмова у них відбувалась без перекладача на цей раз, — німці все розуміли: він їх і кулаком по спині погладжував по-дружньому і, взявши за вуха, цілував. Незабаром за столом залишились двоє, він та командир їхній, унтер-офіцер. Льонька надривається, а німець тільки сміється, пальцем хитає… Прислали від штабу — взнати, як справи? Льонька відповідає: «Погано, командир не піддається на агітацію, треба ще четверть…» Ну, вже коли вони кінчили цю другу четверть, коло стола лишився один Льонька. Німці переночували. Вранці унтер-офіцер залишив своїх товаришів заложниками — однаково вони з перепою й на коня не могли вилізти, — і вдвох з Льонькою поїхали. А надвечір привів увесь батальйон, — чоловік чотириста, — з червоним прапором… Так йому сподобалась Льоньчина агітація…

Коли Латугін кінчив оповідання, набагато краще, ніж у Горбушина — про бій під Бродами, і червоноармійці дружно засміялися: хто реготав, показував усі зуби, хто витирав сльози, хто тільки охав, помахуючи рукою, до вогнища підійшов Рощин і, нахилившись до Латугіна, сказав:

— Розшукайте Гагіна і Задуйвітра і з ними приходьте до намету.

У вранішньому білому тумані, що лежав щільно по всьому полю, мчало п’ять вершників: на гнідій кобилі з стриженою гривою — Рощин, на півкорпусу поперед нього, на вороному жеребчику, — маленький Дундич, серб, командир одного з будьоннівських ескадронів; на своєму непримиренному шляху Дундич знайшов другу батьківщину і з усім запалом простодушної, життєрадісної і відчайдушно сміливої людини полюбив неозору Росію і її неозору революцію; він і Рощин були одягнені в світлі офіцерські шинелі з золотими погонами; позад них, поганяючи, скакали, в хвацько зім’ятих кашкетах з кокардами, в кожушках з урядницькими погонами, Латугін, Гагін і Задуйвітер. їм було поставлено завдання: проникнути в Воронеж, роздивитись, де розташована артилерія, кількість кінних і піших сил і наостанці вручити командуючому обороною — генералові Шкуро — запечатаний пакет, у якому був лист Будьонного.

Дундич любив життя і любив гратися з ним у небезпечну гру, а в ці бадьорі жовтневі дні, коли мускули так і потягалися під гімнастеркою, — тільки-но вдихнеш живлюще повітря вранішнього туману, повне всяких чудових пахощів, — йому особливо не терпілося без діла. Він сам напросився передати Шкуро запечатаний пакет. Він пішов розшукувати Рощина і сказав йому:

— Вадиме Петровичу, ви дуже підходяща людина для одної невеличкої пригоди, — ви знаєте офіцерські звичаї і всяку там ввічливість. Ви б не погодились поїхати зі мною в Воронеж? Це буде зроблено за один день. Буде добра проскачка. Будьонний обіцяв нам особистих коней, Півника й Аврору…

Смішно було — погоджуватись чи не погоджуватись. Вадима Петровича неприємно тільки кольнуло нагадування про офіцерську ввічливість. Але й справді йому довелося поморочитися цілий вечір, навчаючи товаришів, як треба нижнім чинам тягтися, козиряти й відповідати і який має бути зовнішній вигляд у офіцера-добровольця: у дроздовців — в обличчі іронія, люблять носити пенсне — на честь їх покійного шефа; у корніловців — традиційно тухлий погляд і в обличчі — зневажливе розчарування; марковці шикують брудними шинелями й матюками.

Було умовлено: якщо спинять і будуть питати, — відповідати: «Веземо в Воронеж секретний пакет від командира резервного добровольчого полку, що прибув з півдня в район Касторної». Це і туманно, і переконливо.

Годин через три доброго ходу в білястому світлі, що прорвалось ненадовго з-під свинцевих хмар, показався Воронеж — куполи, пожежні каланчі, червонуваті дахи. За весь час дороги не причепилась ні одна розвідка, — подивляться в бінокль на п’ятьох вершників, що скачуть до міста, і ступою їдуть далі. Перша затримка сталася на мосту. Дерев’яний, сяк-так збитий міст охоронявся. По ньому походжали якісь солідні люди в безкозирках, в білих некритих кожухах, які носять жінки на Україні, і всі чомусь з широкими бородами. По той бік коло передмостових окопів курила купка юнкерів.

Дундич спинив коня, зіскочив і почав підтягати попругу.

— Показувати липові документи не дуже б хотілося, — сказав він стиха. — Річка збутніла, переїжджати де-небудь вбрід, — замочимось по шию, цього ще більше не хотілося б. Доведеться їхати через міст.

— Гаразд, відлаємось, — похмуро сказав Латугін.

Задуйвітер тут же зайшовся сміхом:

— Ой товариші, щоб мені повилазило, — та це ж попи на мосту, жереб’яча команда…

— Кроком і весело, вперед, — сказав Дундич, як кішка вскакуючи в сідло. Бородаті люди на мосту врізноголос загомоніли: «Стій, стій». Дундич їхав на них, тримаючи натягненим повід і лоскочучи шпорами Півника. Але вони зняли такий крик, вимахуючи гвинтівками, що кінь під ним почав підгинати зад, зло обмахуватися хвостом. Довелося спинитись. Кілька рук потяглося, щоб схопити за повід. Латугін закричав, напираючи конем:

— Очманіли: у його високоблагородія повід чіпати! Хто ви такі взагалі, — покажи документи!

— Мовчать! Од’їдь конем! — спокійно, через плече сказав йому Дундич і з білозубою усмішкою під вусиками, що стояли сторч, нагнувся з сідла до бороданів: — Ви вимагаєте пропуск через міст? У мене його нема… Я підполковник Дундич, зі мною — моя охорона… Ви задоволені? Дякую…

І він, засміявшись, погнав Півника так, що той захропів, став дибки, показуючи сіро-замшеве черево, і стрибнув поміж бороданів, що ледве відскочили на два боки. Але зараз же Дундич спинив його і перевів на крок. На тім березі зчинилася тривога. Юнкери покидали цигарки і, плутаючись у полах довгих до землі шинелей, побігли до глинястих окопів, звідки на вершників навели стволи двох кулеметів. Командир передмостового укріплення — високий офіцер з млявим вусатим обличчям — крикнув, ліниво розтягаючи слова, таким знайомо нахабним голосом, що Рощин від огиди зціпив зуби:

— Ей, там на мосту, спішитись, приготувати документи… Рахую два і відкриваю вогонь…

Дундич, звернувши рота в бік Рощина:

— Нічого не вдієш, доведеться атакувати.

Рука його потяглася до шаблі. Рощин швидким рухом спинив його.

— Теплов! — гукнув він до високого офіцера. — Облиш кулемети..» Це я — Вадим Рощин…

І він неквапливо зліз з коня і, ведучи його за повід, один пішов через міст. Офіцер цей був той самий Васька Теплов — колись його однополчанин — п’яниця, хвалько і дурень, якого Рощин одного разу серйозно попередив, що наб’є йому морду за плітки й пошлість. Теплов підозріливо дивився на Рощина, що наближався, повільно ховаючи наган у кобуру.

— Не впізнав… З перепою, чи що? Здрастуй, йолки мальовані… — Рощин, не знімаючи рукавички, подав йому руку. — Що ти тут робиш? Набрав собі команду пузатих бороданів, от дурень! Тобі ж пора полком командувати… Знову розжалуваний, чи що? За пияцтво, звичайно?

— Фу ти, йолки мальовані! — промовив Теплов, шепелявлячи через те, що під вусами у нього чорніла діра замість передніх зубів. — Вадим Рощин!.. — І лілові набрезки у нього під очима затремтіли. — З неба впав… Ми ж вважали тебе дезертиром…

— Спасибі!.. — Рощин глянув твердо й гаряче в обличчя йому. (Теплов, почуваючи незручність від цього погляду, вирішив, що краще йому не продовжувати розмови про дезертирство).-Дуже ви доброї думки про мене… Я весь час був в Одесі у Гришина-Алмазова… А тепер начальник штабу п’ятдесят першого резервного. Може, тобі все-таки пред’явити мої документи?.. — задерикувато спитав він, обернувся й махнув: — Дундич, під’їжджай, можеш не злазити з коня…

Теплов тільки» сердито засопів, він завжди побоювався Рощина:

— Облиш, справді, дурня валяти… Ти взяв собі якусь особливу манеру зі мною розмовляти, Рощин… Куди ви їдете?

— До генерала Шкуро. Підійшли з полком вам на виручку. Кажуть, ви тут дуже Будьонного злякалися…

— Та, розумієш, такий у нас бордель… Все цивільне населення мобілізували, відставних генералів, якусь наволоч з чиновників… Попів нарядили, мені прислали…

Рощин вийняв портсигар, в ньому були іноземні цигарки, взяті вчора в штабному обозі. Теплов закурив, попихкав собі на вуса запашним димком.

— От! — здивувався. — Йолки мальовані, справжні закордонні! Звідки? А нам махру видають… Страшенно пече від неї… Дай, будь ласка, хоч парочку, про запас…

— Ну, як, взагалі, живеш, Васька?

— Живу сволочно, грошей нема… Все обридло… — Він спідлоба глянув на Дундича, що скочив з коня, на трьох похмурих кавалеристів позаду нього. — Якщо хочете в Воронежі повеселитися — маком, панове… Червонопуза наволоч усе вичистила, — жодного шинку, жодного заведєнія з дівчатами, — просто відпочити ніде…

— Познайомся, — сказав Рощин, — підполковник Дундич.

— Штаб-ротмістр Теплов.

Вони одкозиряли один одному. Дундич, кривлячи сміхом смугле, бистрооке обличчя:

— Жаль, жаль, — сказав, — а ми й справді мріяли повеселитися… Грошенят узяли…

— Та є, звичайно, по приватних квартирах дівчата, і миколаївку можна дістати, і шампанське приховане у спекулянтів… П’ятсот карбованців пляшка! Ну, що це таке! — припухлі очі Теплова, на які весь час набігали сльози, зобразили обурення. — Комендатура прямо, як з святими, панькається з цими спекулянтами… Рятівники вітчизни! В Тамбові, розумієш, ми напилися… Ну, рахунок дикий, ну, платити ж нічим, ну, я в морду й заїхав… І розжалували… Розумієш, Вадиме, у нас в частинах дуже пригнічений настрій. Кінець кінцем — віддаємо життя… Минає молодість… А що попереду? Розорена Москва? Безгрошів’я… Тобі добре, ти університет скінчив, — зняв к чорту вошивий мундир і читай собі лекції які-небудь… А мені — тягни лямку… Та й армії ж справжньої нам не дозволять держати…

— Штаб-ротмістре, вам необхідно розважитись, — сказав Дундич. — їдьмо в місто. Діла у нас тільки — передати пакет командуючому і потім — на всю ніч… Я відповідаю шампанським…

— Чортзна-що таке! — промовив Теплов, потягнувшись чухати за вухом. — Незручно залишити пост, отак — ні з сього, ні з того…

— А ти передай команду старшому по взводу, — сказав Рощин. — А комендантові скажеш, що у тебе закралось підозріння, чи не переодягнені ми червоні розвідники… В крайньому разі — вилають тебе дурнем…

Теплов роззявив беззубого рота й зареготав і, витираючи очі:

— Це ідея! І я ще навіть хотів вас заарештувати…

— Правильно.

— Старший унтер-офіцер Гвоздьов! — вже розкотистобадьоро крикнув Теплов, обернувшись до окопу, де знову нудьгували юнкери біля кулемета. І коли старший унтерофіцер, років вісімнадцяти хлопчик з голубими нахабними очима, підійшов і чітко, тримаючи лікоть врівні з плечем, узяв під козирок, Теплов передав йому командування і наказав подати коня.

По дорозі до міста, соваючись від нетерплячки в сідлі, Теплов розказав усе, що було потрібно: які в Воронежі військові частини, і скільки артилерії, де вона розташована…

— Собача паніка, і більше нічого… Скажи, будь ласка, у Кутепова під Орлом якась там невдача, — то наші вже в штани накладають… Ніколи цього раніш не було… А пам’ятаєш, Вадиме, «льодовий похід»! У нас тепер пішло одне слівце: «серце загубили…» Так, так, щось загублено, — колишній запал… Та й мужики тут сволочі, — вовками дивляться… Правильно, правильно казав генерал Кутепов, — він, кажуть, відрубав головнокомандуючому: «Москву можна взяти з умовою: дати населенню земельну реформу й шибеницю…» Щоб жодного телеграфного стовпа порожнього не залишилось… Вішати, як при Пугачові, — цілими селами… А проте, все це нецікава матерія… Мені дали один адресок: дві сестри, люб’язні собі дівчата, грають на гітарах, співають романси, — розкіш, йолки-палки! Знаєте що, давайте прямо зразу до них…

Теплова, видно, добре знали, — кілька патрулів, що зустрілися їм, лише відкозиряли, навіть скоса не глянувши на Дундича і Рощина. На головній вулиці звернули до чавунного під’їзду готелю. Теплов зліз і, розставляючи ноги, сказав ніяково:

— Не люблю зайвий раз перед очима стовбичити, я краще вас тут зажду, головний штаб — на другому поверсі… Тільки, панове, швидше. — І суворо до рябого, з татарськими вусиками кубанського козака, що стояв у під’їзді: — Пропусти, бовдур…

Дундич і Рощин пішли вгору чавунними наскрізними сходами. На пакеті Будьонного стояло: «Генерал-майору Шкуро, особисто, секретно…» Вирішено було — передати пакет через ад’ютанта. В залі ресторану з обдертими вікнами містилась канцелярія; Дундич і Рощин увійшли туди, й зараз же перед ними в другі двері увійшли два чоловіки: один, довгий і громіздкий, з пишними підвусниками на грубо красивому обличчі, був на милиці, що відтопірчувала під пахвою його світло-сіру генеральську шинелю. Рощин впізнав Мамонтова. Другий — у коричневій черкесці, з запаленим, вилицюватим хуліганським обличчям, з роззявленими ніздрями кирпатого носа, був генерал Шкуро. Увійшовши, вони спинилися коло стола, де штабний офіцерик у широких, як крила кажана, галіфе, диктував щось гарненькій блондиночці, яка високо підкидала руки, друкуючи на ундервуді.

Рощин показав Дундичу на Шкуро, питаючи: «Що ж тепер робити?» Мамонтов у цей час обернувся і, побачивши двох незнайомих офіцерів, басовито наказав:

— Підійдіть, панове…

Рощин виструнчився, залишившись коло дверей. Дундич підійшов до Шкуро:

— Маю передати вашому превосходительству пакет.

Шкуро стояв майже спиною до Дундича, він не обернувся, тільки повів міцною червоною шиєю, в яку врізався галунний комір, і, не дивлячись в обличчя, піднявши по-вовчому вгору верхню губу, спитав:

— Від кого пакет?

— Від командира п’ятдесят першого резервного, що прибув на правий берег Дону в ваше розпорядження…

— Це що ж за п’ятдесят перший полк? — тепер уже обернувшись, але так само неприязно промовив Шкуро, взяв пакет і вертів його в пальцях. — Хто командир?

Вадим Петрович, що стояв у дверях, відчув неприємний холодок і опустив руку в кишеню шинелі на рукоятку нагана. Виходило надзвичайно по-дурному, і невміло, і даремно… «Дундич зараз бовкне якесь несусвітне прізвище… Жаль! Могли б привезти Будьонному цінні відомості».

— Командує п’ятдесят першим полком граф Шамбертен, — не задумуючись, відповів Дундич і веселим поглядом впіймав косий, налитий жовчю, непроспаний погляд Шкуро. — Дозволите йти, ваше превосходительство?

— Заждіть, заждіть, підполковнику. — Мамонтов незграбно почав обертатися на милиці. — Щось знайоме прізвище, заждіть-но… — М’ясисте красиве обличчя його раптом болісно перекривилося: незручним рухом він роз’ятрив ногу в лубку, роздроблену кулею минулого тижня, коли він тройкою втікав від Будьонного. — А, чорт! — пробурмотів він, — а, чорт!.. Можете йти, підполковнику…

Дундич, відкозирнувши, зробив чіткий півоберт і підійшов до дверей. Рощин бачив, як Шкуро, говорячи щось і досі скривленому від болю Мамонтову, повільно розривав пакет; у ньому був лист, підписаний Семеном Будьонним; зміст був відомий Дундичу й Рощину: «24 жовтня, о шостій годині ранку, я прибуду в Воронеж. Наказую вам, генералові Шкуро, вишикувати всі контрреволюційні сили на майдані біля круглих рядів, де ви вішали робітників. Командувати парадом наказую вам особисто…»

Вони спускалися чавунними сходами. Назустріч їм піднімались — один за одним — юнкери з гвинтівками. Рощину здавалось, що маленький Дундич — поперед нього, задерши носа, чітко подзенькуючи шпорами, — йде дуже повільно… Непотрібна і дурна бравада!..

Нагорі, на другому поверсі, залунав різкий, хриплий крик… Дундич і Рощин вийшли в під’їзд, де до них з тротуару кинувся Теплов, — дрябле обличчя його з висячими вусами прагнуло шампанського, романсів і дівчат…

— Ну слава богу, панове… їдьмо…

Засунувши чобіт у стремено, він застрибав на одній нозі біля коня, що заноровився. Рощин був уже в сідлі. Дундич вийняв портсигар, закурив, — смуглі, сухі пальці його злегка тремтіли, — він кинув горящого сірника, взяв у Латугіна повід і — різко:

— В перший провулок ліворуч, риссю марш!

До першого провулка було лише десяток будинків; Латугін, Гагін і Задуйвітер, цокаючи копитами по брукові, перші звернули туди; Теплов закричав, стримуючи коня і обертаючись:

— Панове, панове, другий праворуч…

Але кінь його заніс разом з усіма ліворуч. Рощин, завертаючи, на розі обернувся і побачив, як з під’їзду готелю вибігали юнкери, швидко озираючись і клацаючи затворами.

— Рощин, що за чорт! — мало не плачучи, кричав Теплов, переходячи з усіма на галоп. Дундич на скаку близько під’їхав до нього, перегнувшись, міцно вхопив його за руку і, обриваючи шнур, висмикнув у нього з кобури револьвер.

— Шампанське за мною! — крикнув він йому, вишкіряючи зуби. Тепер уже й він, і Рощин, і троє бійців мчали кривим провулком щодуху повз будинки, огорожі, старі липи, які чіплялись голим гіллям за їх шапки. Позаду лунали постріли. Не зменшуючи ходу, вони проскакали поле, недалеко від мосту знову перейшли на рись і вже повільно під’їхали до передмостових окопів. Дундич покликав, ляпаючи коня по паруючій шиї:

— Старший унтер-офіцер Гвоздьов! — і коли той, ховаючи в рукав цигарку, підійшов: — Штаб-ротмістр Теплов просив мене переказати, що повернеться через півгодини. Двадцять четвертого вранці ми знову будемо тут, то ви вже нас кулеметами не лякайте…

— Слухаю, пане підполковнику…

Коли міст залишився далеко позаду, і вже смеркало, і вмиленим коням, що почали спотикатися, дали перепочинок, Дундич сказав Рощину:

— Мені дуже неприємно перед вами і перед товаришами… Багато разів я лаяв себе за шикування… Небезпека п’янить, розум загострюється, закоханий у самого себе, забуваєш про мету й відповідальність… І потім завжди каєшся… Якби зараз товариші злізли з коней, стягли мене за ногу й набили добре, я б не образився, навіть відчув би полегкість…

Рощин закинув голову й голосно зареготав, — йому теж треба було звільнити себе від тривалого напруження, що здавило його всього.

— Ай справді, Дундич, варто б вас добре віддубасити — особливо за ту цигарочку в під’їзді…

Хитрість Будьонного вдалася. Мамонтов і Шкуро, прочитавши його листа, переданого з таким нечуваним зухвальством особисто їм у руки, просто оскаженіли. Щоб так писати, та ще призначити день і годину здобуття Воронежа, — потрібна певність. Значить, вона була у Будьонного. Генерали втратили почуття рівноваги.

Його план поразки білої кінноти грунтувався на контратаці всіма своїми зосередженими силами послідовно проти трьох колон донських і кубанських дивізій, що прагнули оточити його. Вони гаялись з наступом і обмежувались розвідкою. Тепер він був певний, що вони кинуться на нього наосліп.

В ніч на дев’ятнадцяте жовтня розвідка донесла, що почався рух противника. Час кривавої битви настав. Семен Михайлович, який сидів з своїми начдивами при свічці над картою, сказав: «В час добрий», — і віддав наказ по дивізіях, по полках, по ескадронах:

«По конях!»

Чи в темній хаті, чи в полі, в окопчику, прикритому гіллям і сіном, чи просто під стіжком задзвонили польові телефони. Зв’язківці почули в навушники те, чого всі ждали з години на годину, Вістові, кинувшись на коней, на скаку ловлячи стремено, помчали в темряву. Бійці, що спали не роздягаючись, цієї чорної, як ворожа могила, безвітряної ночі, прокидались від протяжного крику: «По конях!» — схоплювались на ноги, струшуючи сон, кидались до конов’язей і поквапливо сідлали, підтягали попруги так, що коні хиталися.

Ескадрони з’їжджались на поле по криках команди, що перекочувались по фронту, знаходячи в темряві своє місце. Строїлись і довго ждали, поглядаючи в той бік, де повинен от-от зажевріти світанок. По-нічному важко зітхали коні. Вогкий холодок пробирався під ватні куртки, кожушки й ріденькі солдатські шинелі. Мовчали, не курили.

І от далеко пролунав перший булькаючий постріл. Почулись голоси комісарів: «Товариші, Семен Михайлович наказав вам розбити противника… Найманці буржуазії рвуться до Москви, — смерть їм! Укрийте славою революційну зброю».

Зоря не освітила поля. Лежав туман. З важким тупотом — стремено до стремена — мчала, розгорнувшись на кілька верст, лава восьми будьоннівських полків. В густому тумані було видно тільки — товариш з правого боку, та товариш з лівого, та попереду кінські зади, що стрибали в хиткому молоці.

Противник був близько — на зближенні. Вже чути було його безладні постріли. Вже бійці, все підганяючи, все підганяючи коні, витягали шиї, силкуючись побачити його… І от по всій лаві прокотився крик, — голосніше, зліше, лютіше. Передні побачили його…

З туману почали виростати тіні вершників, що завертали назад. Не витримало серце у донських козаків. Вони такою самою лавою мчали назустріч… Та, видно, чорт заніс їх так далеко від рідних станиць — рубатися з цими червоними дияволами. Почули, як гуде і двигтить все поле, зрозуміли, яка страшна сила зштовхне от-от коней і людей, змішає, закрутить, і поваляться гори закривавлених тіл… Коли б хоч було за що! І понадіялись козаки на прудких донських скакунів, — почали спиняти, завертати… Хіба лише кілька найбільш одчайдушних, п’яних від молодецтва, врізалися в будьоннівську лаву, рубаючи шаблями з плеча і навідліг…

Не врятували донські скакуни. Ті, хто вже повернув, стикалися з тими, хто ще поспішав уперед… Свої збивали своїх… Будьоннівці, наскакуючи, рубали, і топтали, і гнали… Почалися дикі вигуки… В тумані тільки й видно було — вершника, що припав до гриви, і другого, що наздоганяв його, відкинувшись у сідлі, щоб ударити шаблею. Вищали, хапаючи зубами, оскаженілі коні…

Тепер уже всі козачі полки кинулись утікати. Але глибоко з флангу їм перепинили шлях кулеметні тачанки і вогнем відкинули їх вбік. А там, в безладно змішані купки козаків, врізувались свіжі будьоннівські ескадрони.

До білого світу тривало переслідування двох мамонтовських дивізій. Тисячі трупів у синіх козачих бешметах, шароварах з червоними лампасами лежали на полі, і гасали наполохані коні без вершників.

В обід будьоннівці величезним табором на рівному полі товпились біля хороших, з чистої міді, похідних кухонь, відбитих у ворога. В них парував куліш, як і годиться, з пшона з салом, і на цей раз з добавкою макаронів, рису, бобів, солонини, і багато ще такого для смаку було намішано туди кашоварами.

Добре попоївши, бійці курили і хвалилися один перед одним: хто зброєю, добутою в бою, — кавалерійською шаблею в сріблі, японським карабіном, — хто донським скакуном — рудим, з лисиною, в «панчохах».

Збудження від бою не вщухало, — де там! всюди заграли гармошки. Гримнули голоси з підголосками: «Все хмари, хмари облягали, на поле впав туман…» А подекуди під бринькання балалайки пішли вигупувати підборами, під присвист — вимахувати руками, як лебідь крильми, — дрібно бити землю навприсядки.

Але ось протяжно заграли сурми. Знову — в бій, на трудну роботу! Вдалині ступою проїхав Будьонний, в бурці і сріблястій папасі, і з ним обидва начдиви. І знову почали строїтись полки, і в гущі їх попливли, погойдуючись, вісім червоних прапорів.

Страшний розгром першої колони примусив білих припинити оточення Будьонного, — початковий план був зірваний, і він зараз же скористався цим замішанням противника. Тієї ж ночі на світанку будьоннівці атакували другу колону мамонтовців, вона також не витримала удару і відступила до залізниці, під охорону бронепоїзда. Він ішов з Воронежа, важко гуркочучи, через мости. Під сталевими баштами його, коло шестидюймовок і кулеметів артилеристи офіцери вдивлялися в туман, що повільно розходився. Час від часу попереду на колії з’являвся зв’язківець, який махав прапорцем. На хвилину бронепоїзд спинявся, приймаючи відомості. Так стало відомо про тяжкий стан другої колони, яку будьоннівці гнали до залізниці.

Бронепоїзд розвинув швидкість. Не змовкаючи, ревів хриплий гудок на його паровозі, даючи знати своїм про близьку допомогу.

Артилеристи, що дивились в баштові щілини, побачили невиразну в тумані тінь, — вона мчала колією назустріч бронепоїзду. Він застопорив і дав задній хід. По тіні, що швидко виростала, вдарили з гармати. Але було вже пізно. Великий товарний паровоз, пущений без людей, на всіх парах налетів на передній сталевий вагон бронепоїзда. Паровоз був весь — спереду і з боків — обкладений динамітом. Гримнув вибух. Зараз же від детонації вибухнули снаряди в броневагоні. В вихрі землі, піску, вогню, диму, пари броневагон став сторч і перекинувся, роздавлюючи і стягуючи під укіс всю чудову сталеву черепаху.

Друга колона мамонтовців утекла на Воронеж, Туди ж — без бою — почала відступати і третя колона, Але її примусили прийняти бій — на четверту добу цього нечуваного побоїща — і вщент розбили її, встеляючи на версти поля і пагорки порубаними станичниками.

Розкидані, втративши в деяких полках майже половину складу, всі донські й кубанські дивізії відійшли за річку. Туди ж — вранці двадцять четвертого — підступили головні сили будьоннівців. Дерев’яний міст, що охоронявся попівською командою і тепловськими юнкерами, був покинутий цілим. З боку міста стріляло кілька батарей, підкидаючи стовпи болота й води. Будьонний під’їхав до мосту і побачив, що він збудований на живу нитку. Він викликав музикантів з срібними трубами й наказав їм перейти на той бік річки і там грати щось дуже веселе, задьористе, — марші й польки. Учні консерваторії, — як були тоді взяті: в куцих шинельках, з жовто-червоними нашивками на плечах, — побігли через міст, і — тільки-но встигли перебратися — в нього вдарив снаряд, і він завалився. Під гуркіт вибухів, напівживі від страху, музиканти задуділи й заревли в срібні труби…

Кожному кінному бійцеві був даний в руки артилерійський снаряд. «Вперед, вперед!» — закричали комісари й командири і поперед ескадрону кинулися в крижану воду, що кипіла й вирувала від вибухаючих снарядів. На глибині люди сповзали з сідел і пливли, тримаючись одною рукою за гриву, другою підтримуючи снаряд. Поскакали в сердиту річку артилерійські запряги, волочачи гармати по дну. Переправившись, будьоннівці, злі й мокрі, на мокрих конях, гаряче атакували Воронеж. Але й тут дивізії Мамонтова і Шкуро не прийняли бою і поквапно одійшли за Дон, в бік Касторної.

Розгром найкращої кінноти білих і здобуття Воронежа входило одною з початкових операцій в грандіозний воєнний план, створений новим керівництвом Південного фронту.

Аркуші цього плану, на синюватому папері, підписані Сталіним, були одержані командармами, комкорами, начдивами, комбригами й командирами полків. У ньому передбачались якнайдокладніше, — зрозумілі кожному червоноармійцеві і на ділі здійсненні, — операції всіх частин Південного фронту, починаючи від району Орла і Кром, звідки, під ударами окремої групи, керованої Серго Орджонікідзе, відступала пошарпана денікінська гвардія з генералом Кутеповим, який поклявся — першим вдертися в Москву, — від операцій у районі Воронежа і Касторної, де корпусу Будьонного було поставлено завдання — розітнути білий фронт на стику Донської і Добровольчої армій, кінчаючи здобуттям Ростова-на-Дону, шлях на який лежав в утворений прорив через пролетарський шахтарський Донбас.

Несподівано для всіх, хто в пропльованих готелях сидів уже напоготові, з укладеними чемоданами, певний, що до Нового року в Москву французи привезуть шампанське, устриць і навіть пармські фіалки, і для тих, хто в Парижі, бувало, годинами дожидав у прийомній у владаря Європи, а тепер з піднятим чолом і майже, от-от уже, з конституційною Росією за плечима, не затримуючись, входив у кабінет Жоржа Клемансо, де тріщав камін і маленький, згорблений, з сивими бровами, що нависли над проектом світової могильної тиші, сидів диктатор, і француз вставав, а росіянин з захопленням стискав його вузлуваті пальці; нарешті, несподівано для самого Антона Івановича Денікіна, який давно вже перестав грати кожної п’ятниці у вінт і, будучи слабким, як усі люди, почав вірити в своє обрання з неба, — більшовики, які дихали на ладан, щось таке зробили незрозуміле: в розпалі висипного тифу, страшного голоду і остаточної господарської розрухи організували могутній контрнаступ, і пішла тріщати вся світова політика задушення і розчленування червоної Росії, цієї неосяжної країни, що була — правду кажучи — загадкою для західноєвропейських умів.

Загадкою здавались джерела натхнення російського народу. Ідеї загального щастя і справедливого суспільного ладу, — які, здавалось, назавжди були поховані під купами тіл світової війни, — перелетіли, як те вихром підхоплене насіння райського дерева, в злиденну, розорену Росію, де неписьменні мужики й досі розповідали один одному казки про Івана-дурня, бабу-ягу та килими-самольоти і сліпі діди й баби співали тягучі епічні поеми про битви, бенкети і весілля богатирів.

Ці ідеї набули у народів Росії пружності й сили сталевого клинка. Мужики, які розповідають казки, і робітники з напівзруйнованих фабрик, що давно вже перестали диміти, переборюючи голод, висипний тиф і остаточне господарське розорення, б’ють і женуть першокласну армію Денікіна, зупинили коло самих воріт Петрограда й погнали назад в Естонію ударну армію Юденича, розгромили й розпорошили в сибірських снігах численну армію Колчака і самого правителя всієї Росії схопили й розстріляли, б’ють і відганяють японців на Далекому Сході і натхнені ідеями Леніна, — самими тільки ідеями, тому що в Росії нічого їсти і нема в що одягатися, — вірять, що вони найсильніші за всіх на світі і що на руїнах злиденної їх держави вони збудують найближчим часом справедливе комуністичне суспільство.

XX

Каті здавалося, що шлунок у неї тепер, напевне, не більший за маленький капшучок для дрібних грошей. Туди вміщалася якраз восьмушка хліба, шматочок вареної вобли й кілька ложок супу. Біда була з спідницями, вони сповзали, перешивати було нічим і ніколи. Зате Катині очі стали вдвоє більші, ніж минулої осені, коли Мотрона навмисне відгодовувала її жирними коржиками.

Дівчатка в школі, зворушливо кривлячи голодні роти, часом говорили їй:

«Тьотю Катю, яка ви гарненька…»

Це Каті давало втіху, тому що все життя було в майбутньому. Єдина пам’ятка — ізумрудний перстень, зелененький вогник — загубився ще в селі Володимирському. Дорогі тіні, що населяли цей старий будинок у Староконюшенному, їй більше не згадувались. А майбутнє, куди спрямовані всі надії, всі думки людей, змучених голодом, холодом, розоренням, війною, — уявлялось Каті широкою дорогою, що виблискувала, як скло під сонцем, серед зелених лук і димних озер з непорушними шатрами дерев, — дорога вела до обрисів голубуватого міста, незвичайного, пишного, прекрасного, де всі знайдуть щастя.

Одного разу Катя розказала про це на уроці. Діти слухали, принишклі. Сентиментальним дівчаткам особливо сподобалось, що дорога в майбутнє в’ється повз зелені луки, де можна побігати за метеликами і збирати букетики крихітних квіток, схожих на зірочки. Хлопчиків це оповідання не задовольнило: Катя нічого не сказала про поїзди, які мчать всюди по цих луках повз семафори, через гратчасті мости й тунелі, не згадала про величезні труби, з яких весело шугає дим. Усі погодились на тому, що місто майбутнього — звичайно, голубе, з такими будинками, за які зачіплюються хмари, з страшенно швидкими трамваями, з гойдалками на всіх бульварах і рундуками, де роздають булки й ковбасу. Катя спитала: «А морозиво?» Але, виявляється, ніхто з дітей ніколи морозива не куштував, — може, й куштували, як були маленькими, але забули.

Каті доводилось дуже берегти сили. Недавно вона несла на двір повне відро й відчула, що не може його вдержати, поставила на підлогу, — довелося прихилитись до стіни, перемагаючи темноту в очах. На щастя, читання лекцій про мистецтво так і не відбулося: Москва зовсім збезлюділа, — можна було пройти від Арбата до Страсної, не зустрівши прохожого. Але зате щодня тепер в «Известиях» друкувалися переможні воєнні зведення. Червоні армії через розрив фронту під Касторною широким потоком вливались на Донбас, і в тилу у білих палахкотіли селянські повстання. Тепер уже видно було кінець війні і нещастям.

Годині о восьмій вечора Катя сиділа вдома, не засвічуючи коптилки. Бджілка, коли топилася, давала досить світла через напівзачинені дверцята. Сидячи на низенькому ослінчику, Катя обережно підкладала трісочки, вони яскраво загорялися й весело потріскували, тому що були з тієї самої сонячної енергії, про яку Катя розповідала в школі.

Катя читала «Злочин і покарання». Боже мій, яке ж безутішне було те життя! Поклавши руки на книжку, Катя дивилась на вогонь. Яка то була страшна ніч, проведена Свидригайловим у дерев’яному трактирі, на Великому проспекті. Це був той самий ресторан, де Катя лише один, лише один раз за своє життя була удвох з Безсоновим і, може, в тій самій кімнаті, де Свидригайлов зволікав час, годину за годиною, вже знаючи, що не подолає жаху і огиди до життя.

Це прокляття розбите, спалене, розвіяне. І можна отак сидіти, спокійно читати про минуле, підкладати трісочки й вірити в щастя.

По коридору врізнобій затупотіли кроки, — мабуть, знову до Маслова прийшли радитись: останнім часом до нього завжди смерком приходили якісь люди, і злі голоси їх чути було навіть у Катиній кімнаті. Коли б не кінчалась нарада, Маслов, провівши до кухні людей, обережно стукав до Каті:

«Невже спати лягли? Соромно, соромно рано вкладатися… А ще сучасна жінка… Ай, ай, ай…»

Він настирливо крутив дверну ручку, і Катю трясло від обурення. Маслов був упертий і неймовірно самовпевнений. Він міг до ранку стояти за дверима.

«Катерино Дмитрівно, та хочу лише нишком посидіти коло вашої грубки… Розгулялися нерви… Пустіть по-товариському…»

Було нерозумно відмовчуватись, і Катя кінець кінцем відчиняла двері. Він сідав перед бджілкою, підкладав полінячки, — а кожна така полінячка була дорожча за золото, — і, загадково усміхаючись та простягаючи вузенькі долоні над розжареним залізом, починав міркувати про грізний, як космос, взаємний потяг чоловічої і жіночої статі… В покорі цьому потягові — краса! Все інше — мерзенне пуританство. До того ж Катя — гарна, самотня і «вільна від постою», як він висловлювався. Він був непохитно впевнений, що вона не сьогодні-завтра пустить його під свою ковдру…

Сьогодні, начитавшись Достоєвського, Катя з тугою прислухалася до голосів у кімнаті Маслова. Там лунали люті вигуки й падали — раз у раз — якісь предмети, наче на підлогу жбурляли книжками. Вже сьогодні він обов’язково з’явиться заспокоюватись…

В двері пошкреблись, в дверну щілину прошепотів голосок: «Тьотю Катю, ви вдома?» Це була Клавдія, в величезних, обв’язаних шворками, валянках.

— Чесночиха за вами прислала, у неї сидить Рощин з фронту.

— А що, холодно надворі?

— Страшенно, тьотю Катю, вітрило так і запорошує очі, хоч би — сніг, та от нема й нема снігу… Якась зима скажена. А у вас тепло, тьотю Катю…

Каті дуже не хотілося виходити на холод і тягтися до Чесночихи на Прєсню, але ще більше стомлюючою уявлялась неминуча нічна розмова. Вона наділа пальто і зверху на голову накинула теплу хустку. Обережно, щоб не почув Маслов, вони з Клавдіею вийшли на вулицю. Нічний вітер рвонув на них з темного провулка з такою силою, що Катя прикрила дівчинку кінцями хустки. Порох колов обличчя, грюкотіли залізні покрівлі. Вітер вив і свистав так, ніби Катя і Клавдія останні люди на землі, — все вимерло, і сонце більше ніколи не зійде над світом…

Біля тьмяно освітленого віконця дерев’яного будиночка Катя обернулась до вітру спиною, щоб передихнути. В шпарину між нещільно зсунутими фіранками вона побачила кімнату, заставлену речами, чорну трубу, протягнуту коліном у камін, посеред кімнати — вогник бджілки і в кріслах — кілька чоловік. Усі вони, підперши голови, слухали юнака, який стояв перед ними, — гордо піднявши кирпатого носа, він читав щось із зошита. На ньому було благеньке пальто, розхристане на голих грудях, і обмотані шворками валянки, такі самі, як у Клавдії. З руху його руки і з того, як він героїчно стріпував нечесаним густим волоссям, Катя зрозуміла, що юнак читає вірші. їй стало тепло на серці, усміхаючись, вона обернулась проти вітру і, не випускаючи Клавдії з-під хустки, побігла до Арбата.

У Чесночихи було багато людей: жінки тих робітників, котрі пішли на фронт, і кілька стариків, що сиділи на почесному місці коло стола, де приїжджий розповідав про воєнні справи. Зараз його питали, перебиваючи одне одного, нро те, чи скоро полегшає з хлібрм, чи можна сподіватися, що до різдва підвезуть у Москву паливо, про те, чи видають у частинах валянки й кожушки. Називали прізвища чоловіків і братів, — чи живі вони, чи здорові? — немовби цей військовий міг знати на ймення всі тисячі робітників, які билися на всіх фронтах.

Катя не могла протовпитись у кімнату й залишилася в дверях. Підводячись навшпиньки, вона мигцем побачила, що приїжджий щось записує на папері, схиливши голову, забинтовану марлею.

— Всі запитання, товариші? — спитав він, і Катя затремтіла так, наче цей тихий, строгий голос увійшов у неї, розриваючи серце. Вона зараз же обернулась, щоб вийти. Ніщо, виявляється, не забулось… Звук голосу, схожий на той, рідний, який назавжди замовк, розбурхав у ній колишню тугу, колишній біль, непотрібний, даремний… Так самотній людині присниться давно пережитий спогад, — побачить вона ніколи нею не бачений будиночок у лісі, освітлений попелястим світлом, і коло будиночка — свою покійну матір, — вона сидить і усміхається, як у далекому дитинстві. Людина хотіла б до неї потягтися, викликати її з сну в життя і не може до неї доторкнутися, вона мовчить і усміхається, і людина розуміє, що це тільки сон, і глибокі сльози піднімають груди сонного.

Мабуть, у Каті було таке обличчя, що одна з жінок у дверях сказала:

— Громадянки, пропустіть учительку наперед, заштовхали її зовсім…

Катю пропустили наперед, в кімнату. Вона увійшла, і той чоловік коло стола підвів голову, обв’язану марлею, — вона побачила його суворе обличчя. Перш ніж радість освітила, розширила його темні очі, Катя похитнулась, у неї запаморочилась голова, в її свідомості все зрушилось, знявся гомін голосів і відійшов у далечінь, світло почало тьмаритись, так само, як тоді в сінях, коли мало не впустила відро… Катя, винувато усміхаючись, часто задихала, бліднучи, почала опускатися…

— Катю! — крикнув цей чоловік, розштовхуючи людей. — Катю!

Кілька рук підхопило її, — не дали їй упасти на підлогу. Вадим Петрович взяв у долоні її поникле миле, чарівне обличчя з похололим напіввідкритим ротом, з очима, закоченими під повіки.

— Це моя дружина, товариші, це моя дружина, — повторював він тремтячими губами…

Вони йшли, вітер дув їм у спину. Вадим Петрович пригортав до себе Катю за тендітні плечі. Вона цілу дорогу плакала, спинялася й цілувала Вадима. Він почав був їй розповідати, — чому його всі вважають мертвим, тоді як він цілий рік по всій Росії шукає Катю. Але це вийшло плутано, довго, та й зовсім зараз було не потрібно. Катя часом говорила: «Зажди, ми зовсім не туди зайшли…» Вони повертали і блукали по темних і безлюдних провулках, де скрипіли іржаві флюгери на димарях, скреготали напіводірвані листи заліза або з надривним виттям вимахувала з-за зруйнованої огорожі чорним гіллям липа, яка пам’ятала, як тут, може, такої самої ночі, боячись чортів, у розмаяній шинелі, пробігав Микола Васильович Гоголь.

На Староконюшенному Катя сказала:

— Ось наш будинок, ти пригадуєш? Тільки ти приходив з парадного. Я живу в тій самій кімнаті, Вадиме.

Вони пробігли через маленький дворик. Двері на кухні були заперті.

— Ах, неприємно… Доведеться стукати… Стукай якнайдужче…

Катя засміялась, потім трошки заплакала, поцілувала Вадима і знову засміялась. Кадим Петрович гримнув у двері обома кулаками.

— Хто там? Хто там? — стурбовано спитав Маслов за дверима. v — Відчиніть, це я, Катя.

Маслов відчинив, в руці його тремтіла бляшана коптилка з скляним ковпаком. Побачивши позад Каті військового, він відсахнувся, щоки його взялись подовжніми зморшками, очі ненависно звузились…

— Дякую, — сказала Катя і побігла в свою кімнату, не випускаючи руки Вадима. Вони увійшли в кімнату, де ще не вихололо тепло. Катя пошепки спитала:

— Сірники у тебе є?

Він був такий схвильований, що відповів теж пошепки:

— Є…

Вона засвітила світло, маленький вогник у баночці, якого було цілком досить, щоб цілу ніч дивитись одне на одного. Розмотуючи хустку, вона не зводила очей з Вадима. Він був зовсім сивий, навіть у бровах кілька сивих волосин; його обличчя змужніло, в ньому був незнайомий їй вираз суворості і спокою. Це зачаровувало її, він був молодший, і мужніший, і кращий, ніж той, кого вона пам’ятала в Ростові. Вона побачила його пов’язку, злегка відкрила рота й зітхнула:

— Ти поранений?

— Подряпина… Але через неї дістав двотижневу відпустку в Москву… Я знав, що ти тут, але як би я тебе знайшов? (Вона радісно й лукаво усміхнулась, трохи піднявши куточки рота). Ти знаєш, я ж мало не застав тебе в тому селі… Я гнався за Красильниковим… (У Каті здригнулось підборіддя, вона сердито затрясла головою), Катю, я його вбив… (Вона опустила повіки й нахилила голову), Катю, я почав тобі розказувати, як це вийшло, що ти одержала звістку про мою смерть… Власне, моя смерть була… (Катя з тривогою почала дивитись на нього, і знову її великі очі налились слізьми). Я їхав уночі в вагоні, мені більше нічого було жити, я помилився в головному, мені було ясно, що маю бути знищений або самознищуся… Катю, прости, це — тяжко, трудно, але я хочу розказати… Тільки думка про тебе, не любов, ні, — любити вже нічим було, — але напружена думка про тебе, як про те, чого не можна розірвати, відкинути, забути, не можна зрадити, — тільки це зв’язувало мене, Ця ніч у вагоні була крахом усього себе… Зараз, коли на кінці мушки я впізнаю знайомі обличчя, я розумію — в яку чорну, спустошену душу я посилаю кулю…

Катя поклала руки йому на плечі і щокою притулилася до його серця, що сильно й часто билося. Вони так і стояли посеред кімнати, — він у розстебнутій шинелі, вона в шубці. Вона розуміла, що він говорить зараз про найголовніше… Дорога, прекрасна людина… Він хоче якнайшвидше виправдатись, щоб вона любила в ньому його нове, чесне, суворе, запальне… Коли він у Ростові божеволів і покинув її, вона знала, що він буде страшенно мучитись і все зрозуміє… Притулившись до нього, вона слухала його слова, невиразні й уривчасті, ніби він поквапно креслив ієрогліфи своїх величезних переживань… Але й без слів Катя все розуміла…

— Катю, завдання незмірне… Нам не снилось, що ми будемо його здійснювати… Ти пам’ятаєш — ми багато говорили, — яким стомлюючим безглуздям здавався нам круговорот історії, загибель великих цивілізацій, ідеї, перетворені на жалюгідну пародію… Під фрачною сорочкою — ті самі волосаті груди пітекантропа… Брехня! Запона зірвана з очей… Все наше минуле життя — злочин і брехня! Росією народжена людина… Людина зажадала права людям стати людьми. Це — не мрія, це — ідея, вона на кінці наших штиків, вона здійсненна… Сліпуче світло осяяло напівзруйновані склепіння всіх минулих тисячоліть… Все гармонійно, все закономірно… Мета знайдена… її знає кожен червоноармієць… Катю, тепер ти трошечки розумієш мене?.. Я б хотів передати тобі всього себе… Моя радість, моє серце, кохана моя, зоре моя…

Він раптом так стиснув її в своїх обіймах, що у Каті хруснули всі кісточки, і вона лише міцніше пригорнулась до його серця. У двері постукали, і голос Маслова:

— Катерино Дмитрівно, можна вас на хвилиночку… — І, тому що ніхто йому не відповів, він узявся, як завжди, крутити ручку дверей. — Річ у тому, що вам відоме надзвичайне становище в місті. У вас мужчина після десятої години. Тому, що я відповідальний…

— Зажди, я з ним зараз поговорю, — сказав Рощин, знімаючи з плечей Катині руки.

— Вадиме, облиш, я сама поговорю… Благаю тебе, будь ласка…

Вона зараз же вийшла за двері, причинивши їх за собою. Маслов стояв, посміхаючись, все з тією ж коптилкою в руці.

— До мене не можна, товаришу Маслов, — сказала вона твердо, як ніколи з ним не говорила. Він почав, підкликаючи її пальцем, задкувати від дверей, дивлячись на Катю істерично пильно. Вона, йдучи за ним, спитала: — Ну? Що вам потрібно? Не розумію…

— Хочу попередити, Катерино Дмитрівно: щоб ви не надавали особливого значення моїй катастрофі… її немає… Вам уже сказали, звичайно… По всьому району — радість і торжество… Рано, рано торжествувати й радіти…

— Нічого не розумію, — сердито відповіла Катя. — Одним словом, прошу не стукати до мене…

— Не брешіть! Все розумієте… Ах, як я вас перевірив! Так от, перше: продовжуйте розмовляти зі мною так, ніби партійний квиток у мене не відібраний… Так буде краще надалі… (У Маслова клекотіло в горлі, хоч говорив він тихо й навіть мляво). Нічого не змінилося, Катерино Дмитрівно!.. Друге: ваш нічний гість зараз піде… Ви хочете спитати, чому я наполягаю на цьому? Ось моя відповідь… — Він запустив руку в бічну кишеню засмальцьованого, з обідраними гудзиками піджака, витягнув плоский парабелум і, тримаючи його на долоні, показав Каті. — Потім будемо продовжувати наші колишні взаємини…

Катя була така вражена, що тільки помалу кліпала. Штовхнувши двері, вийшов Рощин:

— Що вам потрібно від моєї дружини?

Обличчя Маслова скривилось до самих вух, він присів, щоб поставити коптилку на підлогу, револьвер вертівся у нього в руці.

— Е, облиште, — сказав Рощин, підходячи до нього, шарпнув, витягнув у нього з руки револьвер і поклав у кишеню шинелі. — Завтра я здам його в районну Чека, там його можете одержати. Коли ще раз підійдете до наших дверей, я вам зламаю хребет…

Вони повернулись до кімнати. Катя мовчки хрустіла пальцями. Рощин зняв з неї шубку.

— Катю, все зрозуміло, і він більше сюди не поткнеться. Мабуть, про цього Маслова я чув на фронті. Це з тих, хто розвалював армію…

Він зняв шинелю й сів на підлогу біля Каті, що розгублено сиділа в кріслі, — поклав голову їй на коліна. її руки стали сковзати по його волоссі, щоці, шиї. Обоє вони зараз же забули дурну історію з Масловим. Вони мовчали. Нове хвилювання, — могутнє, завжди незвідане, з незайманою силою піднімалося в них: в ньому радість бажання її, в ній — радість відчуття його радості…

— У мільйон разів дужче, Катю, — сказав він.

— Я теж… Хоч я… — завжди, завжди, Вадиме…

— Тобі холодно?

— Ні, ні, просто надто тебе люблю…

Він сів поруч з нею в старе, широке крісло і цілував її очі, її рот, куточки її губ. Він поцілував її в грудь, і Катя згадала, що на лівій груді у неї — родимка, якою він чомусь захоплювався. Вона розстебнула шерстяну кофточку, щоб він поцілував родимку.

Грубка дійсно вичахала, в кімнаті ставало холодно. Вадим, весь час поглядаючи на Катю і відкриваючи усмішкою рівні зуби, присів над бджілкою, роздуваючи жар і підкладаючи полінця, напиляні з ніжок і спинок крісел червоного дерева. Знову стало тепло. Роздягаючись, Катя почервоніла, і він засміявся і, взявши в долоні її обличчя, цілував його.

Цілу ніч вітер вив у димарі і грюкав залізом. Катя кілька разів вставала, як Псіхея, поправляла вогник у коптилці і не відриваючись дивилась на обличчя сонного Вадима.

Вона була сповнена щастя і знала, що й він повен щастя, і тому обличчя його таке спокійне і серйозне.

— Катю, Катю! — закричала Даша, вбігаючи в кухню. — Катю, моя Катю! — кричала вона, тупаючи обмерзлими валянками по коридору. Вона налетіла на Катю, схопила її, цілувала, відпихаючи, дивилася несамовито і знову пригортала й гладила. Від Даші пахло снігом, кожухом, чорним хлібом. Вона була в некритому кожусі, в селянській хустці, за спиною у неї висів клунок.

— Катю, голубко, люба, сестро моя… Як же я тужила, мріяла про тебе… Ні, ти тільки уяви, — ми йдемо пішки з Ярославського вокзалу. Москва — як село: тиша, галки, сніг, по вулицях протоптані стежечки… Далечінь, ноги підламуються… А у Кузьми Кузьмича два пуди борошна… Добралась до Староконюшенного… Не можу знайти~-будинку! Три рази з кінця в кінець проходили весь провулок… Кузьма Кузьмич каже, не той провулок… Я просто несамовита, — забула дім!.. І раптом… Ні, ти уяви! З-за рогу появляється чоловік, військовий. Я — до ньбго: «Слухайте, товаришу…» А він на мене як витріщиться… А я тільки роззявила рота й сіла в сніг… Вадим! Думаю — з глузду з’їхала, покійники в Москві по провулках стали ходити… Він як зарегоче, та — цілувати… А я встати не можу… Катю, гарна, розумна моя… Нам же розповідати одна одній треба десять ночей… Господи, впізнаю кімнату… І ліжко, і Сірін з Алконостом… Вадим розказував мені про Івана. Я вирішила: цими днями відправляється в їхню частину санітарний поїзд, — їду санітаркою, і Онися, і Кузьма Кузьмич зі мною. Самого його ми тут не залишимо, задуріє… Катю, по-перше, хочемо їсти… Став чайника… Потім — митися… Ми від Ярославля їхали в теплушці тиждень… Все це з нас треба зняти, оглянути. Ми поки що в кімнату до тебе заходити не будемо, ми на кухні… Ходім, я тебе познайомлю з моїми друзями… Це такі люди, Катю! Я їм зобов’язана життям і всім… Ми самі й плиту затопимо, і води нагріємо, там купа всяких меблів… Катю, та невже у тебе немає сивого волосся? Боже мій, ти молодша за мене на десять років… Я вірю — скоро, скоро настане день, коли ми всі будемо вкупі…

У Москві на картки видавали овес. Ніколи ще столиця республіки не переживала такого трудного часу, як у зиму двадцятого року. Наступ червоних армій забирав усі життєві сили. Захоплені у білих запаси хліба й вугілля швидко розтанули. Багаті губернії, по яких пройшлися козаки й добровольці, були розорені. Продовольчі робітничі загони знаходили там лише мізерні залишки хліба.

У річницю «льодового походу» Добрармія втікала на Новоросійськ, встеляючи непролазні кубанські болота покинутими обозами, екіпажами з майном, загрузлими гарматами й кінським падлом. Все було скінчено. Антон Іванович Денікін, посивілий, згорблений, відплив на французькому міноносці в еміграцію — писати свої мемуари. Мізерні рештки добровольчих полків на транспортах переправлялись у Крим. Донське й кубанське козацтво зрозуміло нарешті, що його жорстоко одурили, і вони своїми невідомими могилами, — від Воронежа до Новоросійська, — заплатили за свою упертість.

У Москві все ще стояла зима. Березневі хуртовини завалили снігами місто. В бджілках уже були спалені всі огорожі і зайві меблі. Фабрики й заводи стояли. В установах службовці, сидячи в шубах, хукали на розпухлі пальці, щоб як-небудь удержати в руці олівець, — чорнило в чорнильницях замерзло аж до теплих днів. Люди ходили повільно, не розлучаючись з заплічними мішками, і мало хто міг проитй від свого дому до місця служби, не перепочивши в кучугурі снігу або — за вітром — прихилившись у воротях. Голод був жахливий, — людям снились одварені поросята на блюді з петрушкою в вишкіреній сміхом морді, уві сні на голі зуби жували жирну шинку і круті яйця. Але думки у всіх були збуджені. Уперта, кривава, задушлива злоба контрреволюції була зламана, життя йшло на піднесення, ще небагато місяців нестатків і страждань, і буде новий хліб, і демобілізовані червоні армії візьмуться до мирної праці, до відбудови всього зруйнованого і побудови того нового, в чому забудуться всі страждання, вся гіркість вікових кривд…

Дашине бажання здійснилось: вони всі знову були вкупі. Іван Ілліч і Рощин, діставши коротку відпустку, приїхали в Дашиному санітарному поїзді в Москву — хмурного березневого ранку, коли над містом клубочились вогкі хмари, сніг з’їжджав з дахів, падали величезні сосульки і важке повітря було пахуче і тривожне.

Катя зустрічала їх. Вадим Петрович перший побачив її з площадки вагона і стрибнув на ходу. Катя, світячись радістю, — очима, усмішкою, — бігла до нього крізь паровозний дим, що плутався між залізними колонами. Вона здавалася йому ще милішою, ніж у ту зустріч у грудні. Все їх любовне життя було в таких коротких зустрічах. Вони зараз же одійшли вбік, під годинник. Але ревнива Даша підтягла до них свого Телєгіна. їй було край потрібно, щоб сестра голосно захоплювалась Іваном Іллічем.

— Катю, та дивися ж на нього… Ти помічаєш, як він змінився? В Петербурзі у нього в обличчі було щось недороблене… У нього й очі інші… Пробач, Іване, але коли ми їхали в Самару на пароплаві, у тебе були світло-голубі очі, навіть дурнуваті, і мене це навіть бентежило… Тепер — як сталь…

Іван Ілліч стояв перед Катею і стримано зітхав від повноти почуттів. Каті він теж здався дуже привабливим, — родинно-близький, спокійний, ваговитий…

— І от тобі весь його портрет, Катю… Під час походів, — ні, ти вдумайся! — навіть коли він верхи переслідував Мамонтова, він возив з собою в засідельній торбі, — вгадай — що? — такі собі малесенькі фарфорові кішечку й собачку, які він мені подарував в день нашого другого весілля в Царицині, і тільки тому, що вони мені дуже подобались…

Підбіг до Каті Кузьма Кузьмич, що на хвилину вискочив з вагона. Обома руками він довго тряс Катину руку, наголо оббрите червоне обличчя його лисніло від задоволення й відданості; в білому халаті він здавався таким гладким, що худі люди, які проходили по перону, вороже позирали на нього…

— Полюбив вас за короткі дні тоді, Катерино Дмитрівно, не менш, ніж Дарію Дмитрівну… Завжди кажу, немає прекрасніших жінок за російських жінок… Чесні в почуттях, і самовіддані, і люблять любов, і мужні, коли потрібно… Завжди до ваших послуг, Катерино Дмитрівно. От, — тільки впораюсь, — в обід забіжу, занесу деякі гостинці з Ростова… У нас там весна… А все-таки на півночі — любіше серцю… Ну, пробачте…

Підійшла Онися, теж у халаті. Обличчя її, великооке, було розчароване: їй хотілося з цим рейсом залишитися в Москві, але старший лікар, — просто вже не по-радянському, — навіть не захотів її слухати: «Які там ще театральні училища! Незабаром знову великі бої, підсиплють ранених… Не пущу!»

— Що ж, зажду до осені, — сказала вона Даші і ріжком косинки витерла носика. — Роки минають, роки втрачаю, ось що прикро… Латугін тут, прийшов мене зустрічати, — теж чортяка… Приїхав делегатом на з’їзд. Гордий став, серйозний… Третій день, каже, бігаю на вокзал, зустрічаю ваш санітарний… Пішов умовляти старшого лікаря, щоб відпустив мене на добу… Даріє Дмитрівно, він про Горпину розказував: вона в Саратові, народила, чи хлопчика, чи дівчинку — не знає. Довго хворіла… Повернулася з дитиною в полк. Жаль її, важка вдача у неї, — однолюбка…

З вокзалу пішли пішки через усю Москву на Староконюшенний, — там для Даші і Телєгіна була приготовлена кімната, де раніш жив Маслов. Ось уже два місяці його більше не було, — спочатку він вивіз книжки, потім зник сам… Ішли повільно через Катю. Вадиму Петровичу хотілося б узяти її на руки й нести під цими весняними патлатими хмарами, що клубочились над Москвою. Телєгін і Даша трохи відставали, щоб не заважати їм. Даша говорила:

— Я боюсь за Катю. Москва і ця школа її доконають. Вона нічого не їсть… За три місяці стала зовсім прозора… її треба до нас у поїзд… Я б її підгодувала… А то — живе одним духом, що ж це таке…

Телєгін, тихо і значливо:

— Та й Вадим без неї тане, ось що…

Їх незабаром наздогнали Латугін і Онися. Вона була вже без халата, і щоки її рожевіли. Латугін, нахмурений, серйозний, стримано привітався і вийняв з-за обшлага шинелі чотири квитки для гостей у Великий театр, аж на верхній ярус.

— Так, на фронті легше, ніж у вас у Москві, — сказав він, роздаючи квитки, — великий бій довелося витримати за цю петрушку… Добре, що комендант — наш морячок з крейсера «Аврора»… Так що не спізнюйтесь, засідання важливе сьогодні. Ну, Онисю, ходімо…

В п’ятиярусному залі Великого театру в тумані, надиханому людьми, ледве світилися сотні лампочок червонуватим накалом. Було холодно, як у погребі. На величезній сцені з полотняними арками в кулісах, збоку біля тьмяної рампи сиділа за столом президія. Всі вони, повернувши голови, дивилися в глиб сцени, де з колосників звішувалась карта Європейської Росії, укрита різнокольоровими кружками й колами, — вони заповнювали майже весь простір. Перед картою стояв маленький чоловік, в хутряному пальті, без шапки; відкинуте з великого лоба волосся його кидало тінь на карту. В руці він тримав довгий кий і, рухаючи густими бровами, вказував час від часу кінцем кия на той чи інший кольоровий кружок, який загорявся зараз же таким яскравим світлом, що тьмяне золото ярусів у залі починало мерехтіти і ставало видно напружені, худі обличчя, з очима, розширеними увагою.

Він говорив високим голосом у напруженій тиші:

— У нас лише в Європейській Росії — десятки трильйонів пудів повітряно-сухого торфу. Запасами його ми забезпечені на століття. Торф — паливо на місцях. З одної десятини торфового болота виходить в двадцять п’ять разів більше енергії, ніж з десятини лісу. Торф — в першу чергу, за ним — біле вугілля і чорне вугілля розв’язують проблему революційного будівництва, яка стоїть перед нами. Бо революція, яка перемогла тільки на полі бою і не перейшла до реального здійснення своїх ідей, вщухає, як раптова буря. Володимир Ілліч Ленін, який сидить тут, серед нас, натхненник моєї сьогоднішньої доповіді, вказав генеральну лінію творчої революції: комунізм — це Радянська влада плюс електрифікація…

… — Де Ленін? — спитала Катя, вдивляючись з висоти п’ятого яруса. Рощин, що тримав, не відпускаючи, її худеньку руку, відповів також пошепки:

— Той, у чорному пальті, бачиш — він швидко пише, підняв голову, кидає через стіл записку… Це він… А скраю — худорлявий, з чорними вусами — Сталін, той, хто розгромив Денікіна…

Доповідач говорив:

— Там, де у віковічній тиші Росії таяться мільярди пудів торфу, там, де спадає водопад або несе свої води могутня ріка, — ми споруджуємо електростанції — справжні маяки усуспільненої праці. Росія визволилась назавжди від ярма експлуататорів, наше завдання — осяяти її немеркнучою загравою електричного вогнища. Колишнє прокляття праці повинно стати щастям праці.

Піднімаючи кий, він вказував на майбутні енергетичні центри й описував по карті кола, в яких розташовувалась майбутня нова цивілізація, і кружки, як зорі, яскраво спалахували в сутінку величезної сцени. Щоб так освітлювати на коротеньку мить карту, треба було зосередити всю енергію московської електростанції, — навіть у Кремлі, в кабінетах народних комісарів, були викручені всі лампочки, крім одної — на шістнадцять свічок.

Люди в залі для глядачів, у кого в кишенях військових шинелей і прострілених бекеш було по жмені вівса, виданого сьогодні замість хліба, не дихаючи, слухали про запаморочливі, але реально здійсненні перспективи революції, що ставала на шлях творчості…

Телєгін тихенько говорив Даші:

— Путяща доповідь. Я цього інженера Кржижановського добре знаю. Ось закінчимо війну, — повернусь на завод, у мене теж дещо задумано… Страшенно хочеться, Дашенько, працювати… Якщо вони таку електричну базу підведуть, — страх що можна розгорнути… Чорт знає — які у нас багатства! Підняти на справжню роботу таку махину, — куди тій Америці! Ми багатші… Поїдемо з тобою на Урал…

Даша — йому:

— Будемо жити в рубленому будинку, чистому, чистому, з краплинами смоли, з великими вікнами… В зимовий ранок горітиме камін…

Рощин — Каті на вухо пошепки:

— Ти розумієш, якого смислу набувають усі наші зусилля, пролита кров, усі безвісні й мовчазні муки… Світ буде нами перебудовуватись для добра… Всі в цьому залі готові віддати за це життя… Це не вигадка, — вони тобі покажуть рубці й синюваті плями від куль… І це — на моїй батьківщині, і це — Росія…

— Остаточне рішення прийнято! — говорив чоловік коло карти, спираючись на кий, як на спис. — Ми за барикадами боремось за наше і за світове право — раз і назавжди покінчити з експлуатацією людини людиною.

22 червня 1941 року

ЗМІСТ

Епопея про долю вітчизни. Андрій Кулінич

Книга перша. Сестри

Книга друга. Вісімнадцятий рік

Книга третя. Хмурний ранок

Примітки

1

А. Н. Толстой. Полное собрание сочинений, т. 13. М., Гослитиздат, 1949, стор. 494.

(обратно)

2

А. Н. Толстой. Полное собрание сочинений, т. 13. М., Гослитиздат, 1949, стор. 411.

(обратно)

3

А. М. Горький. Собрание сочинений, т. 29. М., Гослитиздат, стор. 138.

(обратно)

4

А. М. Горький. Собрание сочинений, т. 29. М., Гослитиздат, стор. 142.

(обратно)

5

Алексей Толстой. Собрание сочинений, т. 1. М., Гослитиздат, стор. 57.

(обратно)

6

А. Н. Толстой. Полное собрание сочинений, т. 13. М., Гослитиздат, 1949, стор. 11.

(обратно)

7

«Новый мир», 1955, № 2, стор. 226–227.

(обратно)

8

А. Н. Толстой. Полное собрание сочинений, т. 8. М., Гослитиздат, 1949, стор. 668.

(обратно)

9

Sic transit gloria mundi — так минає слава світу (лат.).

(обратно)

10

Олексій Боровий — теоретик-анархіст того часу, популярний серед анархістів, які оточували Махна. (Прим. автора).

(обратно)

Оглавление

Олексій Толстой ХОДІННЯ ПО МУКАХ Трилогія

ЕПОПЕЯ ПРО ДОЛЮ ВІТЧИЗНИ

КНИГА ПЕРША СЕСТРИ

  І

  II

  III

  IV

  V

  VI

  VII

  VIII

  IX

  X

  XI

  XII

  XIII

  XIV

  XV

  XVI

  XVII

  XVIII

  XIX

  XX

  XXI

  XXII

  XXIII

  XXIV

  XXV

  XXVI

  XXVII

  XXVIII

  XXIX

  XXX

  XXXI

  XXXII

  XXXIII

  XXXIV

  XXXV

  XXXVI

  XXXVII

  XXXVIII

  XXXIX

  XL

  XLI

  XLII

  XLIII

КНИГА ДРУГА ВІСІМНАДЦЯТИЙ РІК

  І

  II

  III

  IV

  V

  VI

  VII

  VIII

  IX

  X

  XI

  XII

КНИГА ТРЕТЯ ХМУРНИЙ РАНОК

  І

  II

  III

  IV

  V

  VI

  VII

  VIII

  IX

  X

  XI

  XII

  XIII

  XIV

  XV

  XVI

  XVII

  Ш

  XVIII

  XIX

  XX

ЗМІСТ Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg