«Літа зрілості короля Генріха IV»

Літа зрілості короля Генріха IV (fb2) - Літа зрілості короля Генріха IV (пер. Юрий Яковлевич Лисняк) 3062K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Генрих Манн

Генріх Манн ЛІТА ЗРІЛОСТІ КОРОЛЯ ГЕНРІХА IV Роман

HEINRICH MANN

DIE VOLLENDUNG DES KONIGS HENRI QUATRE

1938

©    — україномовна пригодницька література

Переклав з німецької Юрій Лісняк

Передмова і примітки Кіри Шахової

ІСТОРИЧНИЙ РОМАН ГЕНРІХА МАННА ПРО ВОЙОВНИЧОГО ГУМАНІСТА

Томас Манн у відкритому листі про смерть свого брата Генріха називав літературну працю його життя «працею грандіозною». Він вважав його самого «великим публіцистом», «одним з найбільших поетів німецької мови» і відзначав: «Життя його було сповнене звершень, і слід його, гадаю, зітреться лише із зникненням на землі цивілізації і гідності людини».

Один з найбільших письменників XX сторіччя, Томас Манн був людиною бездоганної чесності, нещадно-суворим критиком власної літературної праці й ніколи не ставився поблажливо до творів найближчої йому людини — рідного брата. Вони, ці брати, були дуже різні, часто в суперечках з принципово важливих, глобальних питань кожен пристрасно обстоював свою думку, і це іноді закінчувалося драматичними, болісними для обох розривами, навіть на кілька років. Отож оцінка, яку дав Томас творчості Генріха, заслуговує того, щоб прислухатися до неї шанобливо й уважно.

Кількома словами один класик німецької літератури точно визначив найяскравіші риси письменницького генія другого. І справді, Генріх Манн працював титанічно, створив чимало значних, епічного розмаху, романів як про сучасність, так і про історію, серед яких деякі ось уже кілька десятиріч живуть у колі шедеврів світового красного письменства. Передусім це «Вірнопідданий» (1912) — могутньої викривальної сили сатира, яка так яскраво типізує риси буржуа, що відтоді в кожному гострокритичному романі, де зображено образ представника класу капіталістів, ми натрапляємо на щось характерне, відкрите для читача саме постаттю Дідеріха Геслінга. Цей створений німецьким сатириком персонаж так яскраво узагальнює найвідразливіші риси власника, «еталонні» для свідомості та поведінки буржуа, що його можна назвати образом прозивним. І оцінка цього літературного образу не буде захопленим перебільшенням, якщо кайзерівського вірнопідданого, боягузливого і жорстокого череваня Дідеріха Гесліига, цього предтечу фашистів, поставити в один ряд з такими відомими образами негідників у світовій літературі, як Іудушка Головльов, Яго або Жорж Дюруа. В критиці не раз вказувалось на те, що постать Дідеріха — це модель типового бюргера, що образ цей створено як узагальнення, квінтесенцію буржуазності, і в цьому не лише його літературне, а й соціально-політичне значення, яке не втратить своєї гостроти, поки існує капіталістичний лад. На підтвердження цієї тези наведемо такий факт. Нещодавно Південно-Західне радіо ФРН розіслало вісьмом тисячам читачів анкети з проханням назвати сім улюблених творів світової літератури. З вивчення повернутих анкет виник список — сто дев'яносто дев'ять назв. На першому місці стала філософська книжка Е. Фромма «Мати чи бути» — науково-критичне дослідження буржуазного способу життя. А на другому (власне, першому серед художніх творів) — «Вірнопідданий» Генріха Манна.

На нашу думку, факт цей не випадковий. Сатира великого німецького реаліста виявила в наші дні свою животрепетну актуальність, неминущу силу проникнення у саму сутність буржуазної державності, буржуазного парламентаризму, в це поєднання політичної влади з владою капіталу при першості саме капіталу. Сьогодні, коли громадську думку раз у раз приголомшують усе нові й нові викриття афер, пов'язаних з підкупом парламентаріїв великими монополіями (причому цей підкуп виявляється не лише у ФРН, айв інших капіталістичних державах), художнє дослідження, своєрідна анатомія того, як у місті Нетцігу придушувались рештки буржуазно-ліберальної демократії, як був куплений правий соціал-демократ Фішер, що став виконавцем волі нетцігських багатіїв та шовіністів у рейхстагу, здається зробленим ніби сьогодні.

Тема буржуазності, дослідження принципів того, як діє механізм діяння буржуазних партій, буржуазної держави, питання, що таке демократія і якою мірою народ насправді може втілювати в життя свою волю, захищати свої інтереси, завжди цікавили Манна. Підтвердженням цьому є такі його твори, як «У маленькому місті» (1903), «Бідні» (1917), «Голова» (1925). В них, так само, як і у «Вірнопідданому», письменник ішов від всебічного вивчення дійсності до створення типізованої моделі функціонування її інституцій, створення узагальнених образів і соціально визначених характерів. Були й інші шляхи в його творчості, коли він змальовував глибоко індивідуальні образи, а також навіть образи ідеалізовані, як, наприклад, у трилогії «Богині» (1908).

Другим після «Вірнопідданого» найбільшим твором Генріха Манна став історичний роман-дилогія про молоді літа та літа зрілості короля Генріха IV (перший том — 1935, другий — 1938). В ньому автор зумів створити високий позитивний образ не ідеалізованої, а живої людини з усіма її пошуками й стражданнями, перемогами й поразками. В уже згаданому відкритому листі Томас Манн шкодує, що Генріх не встиг завершити задуманого ним циклу історичних сцен та діалогів з життя Фрідріха Прусського, і називав ці епіко-драматичні сцени «блискучими, мов старовинні емалі», за те, що вони чудово відтворюють колорит доби. Оця краса, подібна до живої барвистості старовинних емалей, що, не втрачають з часом ні свого колориту, ні свіжості й блиску своїх барв, властива передусім дилогії про єдиного з французьких королів, якого народ називав «добрим». Письменник-реаліст прагнув і у великому, і в подробицях бути справжнім художником, малювати словом виразно й точно, влучно передавати дух і букву відтворюваного ним часу, вважаючи це неодмінною передумовою для написання роману про давно минуле, але — не головним своїм завданням.

В наші дні історичний роман став особливо популярним різновидом романного жанру. І кількісно, і якісно він — одна з найплідніших, найбільш розгалужених вітей на дереві художньої епіки. Однак ця гілка не завжди приносить золоті плоди. Визрівають на ній і червиві яблучка: книжки з лише поверховим історичним забарвленням, пишним барвистим антуражем, які насправді не містять в собі нічого глибокого й цікавого про історію й історичних осіб. Та вони швидко падають з дерева літератури, без сліду зникають з пам'яті читачів.

XX сторіччя може пишатися й творами, що вже стали класикою художньої історичної прози і дуже багато дають вдумливому читачеві. Не лише тому, що знайомлять його з естетично осмисленою історією, мистецьки відтвореним минулим того чи іншого народу, живо й правдиво зображеними постатями відшумілої доби, а й тому, що спонукають до порівнянь, паралелей, асоціацій з сучасністю, змушують замислитися не тільки над тим, що було колись, а й над сьогоденням і майбуттям, над філософськими проблемами життя людини, народів і всього людства.

Багато політичних, соціальних, етичних, культурних питань, що сповнювали неспокоєм наших попередників, і до сьогодні не втратили свого значення. Відповіді на них, правильні чи помилкові, збагачують наш досвід, стають повчальними. Успішні рішення, навіть якщо вони й не були остаточними, корисні як потенціальна можливість досягти більшого, кращого, як реальна перспектива поступу суспільства. Саме для того, щоб художній твір про минуле виконав своє завдання, ніс у собі повчання й приклад, щоб він переконував нас, людей сьогоднішніх, і допомагав нам, він повинен грунтуватися на подіях реальної історії, а не на тенденційних її перекрученнях, на глибоко досліджених фактах, а не на вигадках, на правді, а не на ілюзіях. Митець не може змінити в історії сутність її подій і явищ, не може поміняти місцями переможців і переможених, не може пришвидшити плин реального часу. Історія сама творить фабулу, у неї свій сюжет. Все це дисциплінує талант письменника, вводить його фантазію у певні чітко окреслені береги, хоча аж ніяк не збіднює процесу творчості.

Світова література 20–30-х років поряд з яскравими творами про сучасність збагатилась також великими історичними романами, в яких прогресивні митці різних країн зверталися до найважливіших сторінок історії своїх і чужих народів. Можна твердити, що саме в цей час були закладені підвалини історичного роману XX століття, створені такі шедеври цього жанру, що й досі правлять за взірець. Чому саме після першої світової війни і Жовтневої революції історичний роман як оповідна форма привернув до себе таку пильну увагу митців? Інтерес цей продиктовано незвичайним, небувалим за насиченістю подіями глобального масштабу часом.

Митцям різних країн потрібно було розібратись у ході розвитку людства, побачити його головний напрямок, зазирнути в майбутнє, зрозуміти, що є рушійними силами історичного поступу, осягнути роль особистості — звичайної людини і так званих видатних діячів — у історичному процесі. Напруженість політичного життя, щодалі гостріші сутички між силами реакції і силами прогресу, запеклі класові бої в більшості капіталістичних країн, свіжий і кривавий досвід першої світової війни, прихід до влади фашистських і профашистських урядів, загроза нової всесвітньої бойні — все це. треба було осмислити, зіставити з уже відомими фактами для того, щоб література могла впливати на суспільне життя, на формування свідомості мільйонів читачів у позитивному дусі, стати на перешкоді імперіалістичній реакції, мілітаризмові, фашизмові. Це спонукало великих митців звертатися до досвіду історії як до повчального прикладу й перестороги.

Майстри літератури показували рух історії як наслідок діяння мас, зображували не лише героїв, що могли б правити за приклад людям XX століття, а й народ. Письменники соціалістичного реалізму творили свої історичні романи, маючи в своєму арсеналі марксистське вчення про розвиток суспільства. Це надавало їхнім історичним творам такої глибини, такої масштабності, якої не знала література попередніх десятиліть. Не лишались осторонь плідних впливів і представники критичного реалізму. Значні досягнення в царині історичного роману мала німецька література — твори Ліона Фейхтвангера, Томаса Манна, Стефана Цвейга, Бруно Франка, в яких письменники намагались дати узагальнений образ розвитку власної нації і всього людства. Не міг не включитися в ці ідейно-художні шукання і Генріх Манн, який завжди цікавився вітчизняною і світовою історією.

Генріх Манн шукав у історичному минулому народів підтвердження слушності своїх думок про добро як переможну динамічну силу людської діяльності, людського існування, про творення добра як призначення, мету кожного, хто хоче називатися людиною. Шукав доказів того, що його історичний оптимізм виправданий. У своєму великому історичному романі про короля Генріха IV він спромігся об'єднати «поезію і правду» (Гете), досконале знання подій і рушійних сил цих подій в історії Франції з напрочуд топким проникненням у психологію людей, які творили цю історію, глибоким знанням їхнього духовного світу й середовища, в якому вони жили. 1 це головні причини успіху твору в читачів, того, що серед зарубіжних історичних. романів, написаних у XX сторіччі, його дилогія про короля войовника і миротворця посідав одне з найпочесніших місць, багато в чому лишається неперевершеною.

Є й інші причини. Наприклад, та, про яку згадував Томас Мани. Автор дилогії був «великим публіцистом». Його публіцистика ясно відбивала стійкі й еволюціонуючі політичні, суспільні, естетичні погляди письменника, його наполегливі пошуки істини, вистражданий справжній демократизм, неприйняття ним світу буржуазних цінностей, заперечення всього комплексу явищ, пов'язаних з імперіалізмом, — економічні кризи, війна, фашизм.

Політичне і соціальне мислення, до якого піднявся Генріх Маші, було недоступне більшості навіть найталановитіших сучасних йому буржуазних письменників. Прогресивні антифашистські сили вбачали в особі Генріха Манна не просто союзника, а й одного з найактивніших, найавторитетніших борців. Генріх Манн не встиг повернутися з сумного вигнання (під час другої світової війни він у дуже важких умовах жив у Сполучених Штатах) на землю своєї вітчизни. Він помер напередодні від'їзду до Європи. Проте великий син німецького народу повернувся до нової Німеччини духовно, живе в гуманістичній культурі соціалістичної країни своїми творами, формуючи багатий внутрішній світ поколінь будівників першої на німецькій землі держави робітників і селян.

Про історичну дилогію ««Молоді літа та літа зрілості короля Генріха IV» багато написано авторами з НДР та Радянського Союзу. Всі літературознавці, що цікавляться проблемами історичного роману і його різновиду — роману-біографії про історичну особу чи романізованої історичної біографії, — не проходять повз цей епохальний твір. Його перекладено російською і багатьма мовами світу. Історія перекладу дилогії українською мовою склалася так, що між виходом у світ першої і другої частини минуло десять років. Кожну з книг читач може сприймати як завершений твір, вони цікаві й захоплюючі кожна сама по собі, мають свої наскрізні сюжети, пластично завершені характери тощо. Однак дилогія була задумана як твір цілісний, з даною в розвитку центральною постаттю, чиє ім'я винесене в заголовок, з чітко окресленою історичною добою, яка збігається з життям короля Генріха IV. Два томи про молоді літа і літа зрілості короля-гуманіста становлять єдиний великий історико-біографічний роман.

Тим, хто читав перший том дилогії, слід нагадати, а тим, хто читатиме другу книгу про короля Генріха IV, розповісти про головні моменти задуму письменника, про час, коли була виконана його монументальна обсягом і значенням праця, про місце, яке дилогія посідає у світовому літературному процесі тридцятих років нашого сторіччя.

Дилогія написана в ті роки, коли Генріх Манн, що після приходу до влади гітлерівців змушений був покинути свою батьківщину, жив у Франції (1933–1940). Фашисти переслідували відомого в усьому світі письменника, члена Академії мистецтв країни, ще до 1933 року, до тих жахливих днів, коли вони підпалили рейхстаг і розв'язали, кривавий терор проти всіх прогресивних сил, передусім проти комуністів. Цькуванням Генріха Манна керував сам «кульгавий біс» нацистської пропаганди Геббельс. Цей поплічник фюрера змусив боягузливих літераторів-реакціонерів проголосувати за виключення автора «Вірнопідданого» з лав академіків. Імітуючи праведне обурення, «справжні патріоти» так і зробили. Ворога не пробачили письменникові його виступів проти кайзерівської монархії, проти знавіснілих мілітаристів та шовіністів, його послідовного антифашизму, в'їдливої сатири на буржуазію. Вони прагнули помсти. Від фізичної розправи Манна врятувало лише те, що він уже у лютому 1933 року емігрував з Німеччини.

Хоча перебування Генріха Манна у Франції в 30-х роках було вимушеним, проте він завжди любив цю країну, її мову, завжди цікавився її історією та культурою, не раз звертався у своїх художніх творах і публіцистичних статтях до скарбниці мистецького та політичного досвіду Франції. Він присвятив низку праць найвидатнішим французьким письменникам, проникливо розкриваючи сутність творчості Бальзака і Стендаля, Жорж Санд і Флобера, Гюго і Франса. Особливо близькі були йому Золя і Барбюс. З Анрі Барбюсом Манн був особисто знайомий, і письменник-комуніст мав на нього значний вплив. Ще за років Веймарської республіки, звертаючись до Барбюса та його друзів, Манн писав: «Наші заповітні думки перегукуються з вашими. Ми так само стоїмо за духовний Інтернаціонал, за об'єднання борців духу в усіх країнах. Для того, щоб життя народів будувалось за велінням розуму, потрібно об'єднати зусилля всіх мислячих людей. Ми повинні викривати огидне й безглузде підґрунтя зненависті, що розділяє народи світу, повинні всіма засобами виявляти та наголошувати на спільності їхнього духовного життя, їхніх характерів» (1919). У цих словах вчувається ще відгомін прекраснодушних ідей Манна про перемогу над силами реакції завдяки лише духовним зусиллям митців-інтернаціоналістів. Але важливо, що вже тоді, у 1919-му, Манн відгукнувся на заклик засновників групи «Кларте» — першої міжнародної організації прогресивних літераторів, значення якої дуже високо оцінив В. І. Ленін.

Згодом, озброєний досвідом тяжких двадцятих років, Генріх Манн ще вище оцінив суспільний внесок Анрі Барбюса, його роль, у згуртуванні сил прогресивної інтелігенції для справжньої, безкомпромісної боротьби в ім'я гуманізму. Він узяв участь у Міжнародному конгресі на захист культури, скликаному з ініціативи Барбюса і Роллана 1935 року в Парижі. Після смерті французького письменника-комуніста Генріха Манна вважали спадкоємцем місії Барбюса у міжнародній антифашистській боротьбі. А сам він, створюючи дилогію про Генріха IV, про короля-гуманіста, що вміє сидіти в сідлі й володіє мечем, якого називав королем бідних і гноблених, часто згадував Анрі Барбюса. Німецький письменник був переконаний, що «справжніми гуманістами є лише ті, хто не тільки думає, а й бореться». І цю любов до людей, бажання і вміння по-бойовому обстоювати людяність він найвище цінував в особистості Барбюса — «він був бійцем, і такими повинні бути ми».

Тут названі лише деякі із зв'язків, що поєднували Генріха Манна з улюбленою ним Францією, її народом, її мистецтвом. Для письменника-інтернаціоналіста було природним те, що він присвятив свою багаторічну працю історії сусіднього народу, що героїчний взірець борця за справедливість, добро і мир він знайшов у цій країні.

Праця над дилогією йшла паралельно з надзвичайно напруженою громадською діяльністю письменника, тоді ж ним було написано ряд гострих публіцистичних творів. Сторінки історичного роману писалися в той самий час і на тому ж столі, де створювалися статті, що вже самі їхні назви говорять про їх бойовий, наступальний характер — «Привіт Іспанії», «Розмова про мир», «Фронт думки проти фронту мракобісся», «Великий образ СРСР», «Боротьба Народного фронту», «Ми хочемо врятувати мир в усьому світі», «СРСР — надія передового людства», «Імперіалістична війна — змова проти народів», «Свобода не загине» та ін. І зрозуміло, що думки про події сучасності, які так хвилювали німецького митця, на які він відгукувався з такою пристрастю і громадянською мужністю, не залишали його і тоді, коли він звертався до історії. Манн вчитувався в архівні матеріали доби останніх Валуа, досліджував зафіксовані в документах, мемуарах, образотворчому мистецтві, проаналізовані і описані в наукових працях події — Варфоломіївську ніч, облогу армією Генріха Парижа, нескінченні бої на полях Франції між прихильниками римського папи і гугенотами, між військом короля й арміями могутніх герцогів, його політичних суперників. Він розмірковував над спробами короля зробити для свого народу й народів Європи вічним мир, завойований великою кров'ю французів. І повсякчас, вдивляючись внутрішнім зором в усе це, митець і мислитель зіставляв процеси і явища минулого з тим, що відбувалося в бурхливі тридцяті роки нашого сторіччя. Ця глибинна актуальність роману, ця співзвучність далекого і близького часу відчуваються на його сторінках постійно, хоча письменник не модернізує історію, не вдається до анахронізмів, штучних паралелей тощо.

Перший том роману дослідники часто називають своєрідним історичним варіантом «роману виховання» — «ерціунгсроман», як цей романний вид визначають у Німеччині, де він виник (цей німецький термін увійшов і в інші мови). Це й справді так. Перед нами історія становлення яскравої, талановитої особистості від її дитячих років, що минули у вільних горах Беарну, через залежну, ув'язнену юність при підступному дворі Валуа й Медічі і до років змужніння, до початку боротьби за владу, за Францію, за здійснення свого державного ідеалу. «Роман виховання» містить у собі (в його класичному варіанті) такі обов'язкові життєві етани, як-от: період навчання, спілкування з мудрими вчителями й наставниками, випробування нещастями, працею, творчістю, коханням, здобутками та розчаруваннями. І все це випадав на долю Анрі в його молоді літа. З роками він втрачав легковажність і довірливість, молоду щирість, розкритість душі, став замкненішим, зібранішим, навчається краще розбиратися в людях, розрізняти за маскою справжнє обличчя, а головне — розумів, хто може бути йому опорою. Зрілість разом із великим життєвим досвідом приносить Генріху вистраждане переконання в тому, що лите завойований для народу мир, доброта, людяність можуть дати справжню, не ілюзорну перемогу і зробити державного діяча по-справжньому великим. Народ, хоч би який темний, забобонний, заляканий він був, — та єдина сила, на якій тримається батьківщина, Франція. І, щоб стати проводирем вітчизни, треба розуміти бажання, прагнення, інтереси народу. Це одна з головних ідей, якими керується Генріх, приймаючи ті чи інші рішення, наскрізна думка в пору його зрілості, про яку йдеться у другому романі дилогії.

І в першому, і в другому томі письменник заглиблюється у внутрішній світ свого героя, передав найтонші порухи його душі, складні й суперечливі думки, гарячі, пристрасні почуття. Він показує й зовнішній світ, часто немовби побачений очима Генріха. Авторська оповідь і роздуми героя не раз переплітаються, створюючи дуже щільну й суцільну, єдину тканину. Ми бачимо героя у важкий для нього час, коли йому треба вирішити, в який спосіб, не проливаючи зайвої крові, він може стати господарем становища, не номінальним, а фактичним королем, сісти на французький трон у Парижі. Релігійна війна, що десятиріччями винищувала сили французького народу, сплела політичні, соціальні, економічні, релігійні суперечності в такий тугий і заплутаний вузол, що розплутати його було неможливо, хіба що тільки розрубати одним ударом. І таким ударом міг би стати перехід Генріха з протестантської віри в католицьку. Саме цією ціною він може увійти в Париж, що сам розкриє перед королем-католиком усі свої брами. Але для Генріха, що давно вже не вважає для себе принциповим — чи бути гугенотом, чи католиком («богові байдуже, якого віровизнання дотримуються люди», «ніякому богу це вже не може бути важливе»), — це розрив з юністю, близькими друзями, образа пам'яті тих, хто бився поряд із ним і загинув, свого роду зрада власного минулого. Людина і політик, вразлива людська душа і мудрість державного діяча вступають у двобій в одній особистості, позбавляють короля спокою і сну. Він на порозі остаточного рішення, воно невідворотне, але як неймовірно важко, як боляче зважитись на нього.

За вплив на короля сперечаються прелати, друзі, кохана жінка. Кожне з них обстоює свій інтерес, і лише він один іде до остаточного рішення, тримаючись як провідної нитки думок не про своє щастя, славу й могутність, а про те, що треба чимало потрудитися, щоб роздати народові хліб рідної землі, що нелюдяність — найстрашніший з усіх пороків і що нема нічого вищого за розум. Саме тому Генріхів сподвижник де Прален каже королю: «Величносте, ви ж повсюди уславились добротою, ви державець нової людяності і того сумніву, що його філософи називають плідним». Парижани — католики, яким проповідники утовкмачували, що Генріх — антихрист, бо як же інакше міг би «єретик триматися проти всієї Ліги, проти іспанських полчищ, проти золота короля Філіппа й- папського прокляття», ці самі парижани поступово схиляються до думки, що Генріх незвичайний король, простий і приступний, людина, як усі.

Хоч би які були впливи на Генріха, хоч би як він сам вагався, страждав, у глибині його душі давно вже визріло переконання, що його з догляду моральності, по-людському, може, й не зовсім бездоганний вчинок — зречення віри батьків, — допоможе утвердитися справедливості, праву. А для нього самого — не насильство, не жорстокість, не розрахунок, а саме справедливість веде до перемоги, «право — найдовершеніший вияв людяності».

Цей період душевних вагань і роздумів завершується в романі блискуче написаною масовою сценою — переходом короля в нову віру 25 липня 1593 року. В цій сцені, як і в багатьох інших картинах народних виступів, битв, свят чи трагічних подій, Генріх Манн виявляє свій неабиякий хист художника-жанриста, баталіста. Барвисті, динамічні, з десятками написаних вправною рукою лаконічних, але виразних портретів картини нагадують масові сцени у засновника жанру історичного роману Вальтера Скотта і водночас позначені стильовою своєрідністю німецького письменника.

Читачі весь час бачать усе, що відбувається в романі, начебто в подвійній перспективі. З одного боку, це певною мірою об'єктивна авторська оповідь, а з другого — це зображення з погляду головного персонажа твору, його особисте сприйняття барв, звуків, рухів навколишнього світу. І що цікаво — не тільки його. В деяких сценах роману переплітається багато голосів — це автор, король і самі учасники подій. Такі сцени набувають особливої об'ємності, місткості, створюється дивовижний оптичний ефект. Читач не замислюється над цим багатоголоссям, воно не заважає йому, а навпаки, сприймається як щось цілісне й напрочуд багате, різнобарвне, симфонічне.

Інша важлива подія, з якої також починається дія другого тому, — це випадкова зустріч Генріха з найбільшим коханням його життя, чарівною красунею Габрієллю д'Естре. Історія цього кохання, як не дивно, є певною паралеллю до перипетій підкорення столиці. Кохану жінку Генріх теж завойовує завдяки надзвичайним якостям своєї особистості, а не бере її серце штурмом. Довгий час лише прекрасна зовнішня оболонка Габрієлі належить Генріху, а її душа — ні. А може, точніше буде сказати, що на початку цього жагучого кохання в Габрієлі немає ще душі, вона спить, немов цю душу приспали злі чаклуни. Не випадково один з радянських літературознавців порівнював постать Габрієлі з героїнею казки про зачаровану сплячу королівну. Письменник сам дає підстави для цих порівнянь. Побачивши вперше золотокосу красуню, король думає: «Іде, наче фея… наче королева». І далі — «він почував себе наче в казці». Казково прекрасною постає д'Естре перед Генріхом: «Вона саме опускала ногу на верхню сходинку. Погойдувалась розіпнута на обручах сукня з зеленого оксамиту. Згори лилось надвечірнє сонце, і в ньому сяяли золоті коси й мінились уплетені в них перли… І як зграбно погойдувалось, спускаючись зі сходинки на сходинку, її тіло! Кожен крок — справжнє диво рівноваги й розкутості, пружності й величі».

В казках жертва темних чаклунів приречена ховати добру й прекрасну душу, гаряче серце під потворною оболонкою жаби чи іншої якоїсь гидкої тварини. В романі золотокоса, блакитноока Габріель з гнучким станом і напрочуд гарною ходою — це лише оболонка, бо серце її розбещене, не здатне на справжнє кохання, вона холодна, хтива, діє з розрахунку, зраджує безтямно закоханого в неї короля. А проте структура стародавньої казки повторюється, хоча й у свій спосіб. Гаряче, живе, самовіддане кохання пробуджує в Габріелі не відомі їй самій почуття і якості її душі. Вона починає співчувати Генріхові, навчається не лише захоплюватись його перемогами, а й поважати його, навчається любові й вірності.

Казково-романтичне зображення Габрієлі існує поряд з об'єктивно-реалістичним і навіть іронічним. З іронією змальовано родину д'Естре — пані де Сурді у цупкій робі на обручах, з білим, наче обсипаним борошном, обличчям і жовто-зеленою пір'їною у рудому волоссі, схожу на племінницю, як карикатура на оригінал; лисого, низенького пана де Сурді; батька Габріелі — злодія, що легко впадав у гнів і багрянів на виду; нездарного пана де Шеверні та інших. Всі вони торгують чарівною Габріеллю, щоб одержати від короля високі титули, прибуткові посади, щедрі дарунки. І ця зграя дрібних людців існує в книжці поряд із закоханим рицарем Генріхом, який мов казковий герой мчить через ліси й доли, щоб на хвилину побачити свою обранку. Існує на основі контрасту. Романтичне, поетичне стає іще піднесенішим, коли його відтіняє нікчемне, мізерне, дріб'язкове. Слід зауважити, що, романтизуючи кохання Генріха, його вчинки, письменник ніколи не впадав в пишномовність або в сентиментальність, він дуже часто вдається до контрастів не тільки з метою зробити барви яскравішими, а й для того, щоб уникнути пафосу й патетики, щоб показати в героєві, в його житті звичайне, людське, одним словом, завжди залишається справжнім реалістом.

Генріх Манн-реаліст не вірить у чаклунство, містику будь-якого гатунку — християнську чи поганську. Однак поряд з казковими мотивами в його творі існують мотиви, властиві легендам, і навіть елементи нерозгаданих таємниць, містичні. Пояснюється це тим, що митець відтворює добу, коли релігія та інші форми міфології відігравали чималу роль у свідомості людей, навіть таких мудрих і освічених, як Генріх IV та його друзі-гуманісти. Що вже казати про простих людей, про тисячі селян і городян, які вірили у пророцтва, таємні знаки на землі і на небі, у незбагненну силу чаклунів, відьом та інших наділених надприродними силами істот. Г. Манн талановито і тонко вводить у тканину роману цей пласт духовного життя людей кінця XVI — початку XVII сторіччя. Попереду — вже йшлося про те, що розповідь у романі побудована в особливий спосіб. Поряд з голосом автора ми чуємо голоси людей

Єлизавета Англійська виступає в романі як союзниця Генріха. Письменник не лестить королеві, він підкреслює негарне в її обличчі й постаті, не раз згадує довгі, худі ноги і пронизливий погляд її схожих на пташині очей, «сіро-голубих і начебто без повік». Він показує Єлизавету в хвилини розпачу, коли старіюча жінка, знавіснівши від підозр і ревнощів, готує помсту своєму знахабнілому молодому фаворитові Ессексу. Але в її постаті для письменника головне те, що в дійсності було найсильнішою прикметою дочки Едуарда VIII і зробило її найуславленішою з англійських монархів, — поєднання в її особі могутньої волі і холодного розуму, завдяки якому Єлизавета не лише домоглася необмеженої влади, а й поклала край нескінченним політичним та релігійним чварам у самому королівстві, забезпечила Англії тривалі роки мирного існування, небувалого піднесення економічної могутності, культурного розвитку (згадаймо хоча б театр Шекспіра й інших драматургів, т. зв. «елизаветинців»).

Генріх Манн не ідеалізує цієї розумної, хитрої і мстивої жінки, він створює індивідуалізований, суперечливий, як у житті, образ. Але в цілому він виступає усупереч традиції, що йде від його великого земляка Ф. Шіллера, який показав Єлизавету холодним чудовиськом, а все жіночне, привабливе, романтичне віддав її політичній суперниці Марії Стюарт. Якщо підійти об'єктивно до історичної ролі сучасниці Шекспіра, зваживши все, що вона зробила для своєї країни, то королева Єлизавета безперечно може стояти в тому ж ряді, що й Генріх IV або Петро І. Отож і художнє втілення цього образу в дилогії Г. Манна історично вірогідніше, ніж у Ф. Шіллера.

В другому, як і в першому томі дилогії діють десятки персонажів, чиї прототипи існували в реальній дійсності, були активними учасниками подій, доклали праці до творення самої історії. Зображуючи їх, романіст відштовхувався від відомих йому наукових та архівних матеріалів, широко використовував збережені народною пам'яттю перекази, веселі та сумні історичні анекдоти (вони дуже пожвавлюють розповідь, допомагають у створенні соковитих жанрових сцен). Проте чимало важила й інтуїція письменника, що допомагала йому заповнити лакуни там, де не міг зарадити жоден документ, підказувала єдино правильний вибір психологічно переконливого рішення.

Генріх Манн майстер скрупульозного портрета, він полюбляв акцентувати увагу на характерних рисах облич своїх персонажів або на своєрідності їхніх постатей. Такий портрет не завжди розгорнутий, часто на різних сторінках роману згадуються окремі риси й рисочки. Але, відібрані дуже точно, вони закарбовуються в пам'яті, і зрештою в уяві читача виникає цілісний, зримий образ.

Романіст, як уже згадувалося вище, дуже цікавився іконографією відповідної історичної доби й був добре обізнаний з нею. Наділений здібностями до малювання, майбутній письменник певний час мріяв навіть присвятити себе образотворчому мистецтву. Манн став художником слова, але все життя цікавився історією мистецтв.

В роботі над романом про Генріха IV знання живопису, зокрема портретного, стало йому дуже в пригоді. Коли ми читаємо рядки, які змальовують нам портрети Філіппа, Єлизавети, Марії Медічі, Габрієлі д'Естре, в нашій свідомості вони асоціюються з картинами видатних живописців доби Генріха IV, на яких зображені ці люди. Генріх Манн писав свої портрети, так би мовити, з натури, тільки за натуру в цьому випадку йому правили живописні чи графічні зображений. Скажімо, марнославну Марію Медічі увічнив пензель самого Рубенса. Написані ним на її замовлення портрети й велика серія алегоричних картин з її життя зберігаються у спеціальній галереї Лувру. Ці полотна, — згадаймо хоча б одне: «Заручини Марії Медічі», — дали письменникові багатющий матеріал для створення деяких сцен. Костюми доби, одяг придворних, воїнів, городян, архітектура, спосіб, у який прикрашали церкви й вулиці в урочисті дні, — все це можна знайти на картинах Рубенса, що зображують життя Марії Медічі, а також на картинах його французьких, іспанських та англійських сучасників.

Філіппа II не раз малював великий Тіціан. Щоправда, він виконував портрети короля, коли той був ще зовсім молодий. А зовнішність Філіппа II, яким він постає із сторінок роману, зазнала з віком разючих змін. Але відомі також портрети 80-х, 90-х років XVI ст. Іспанських живописців — Алонсо Санчеса Коельйо і Хуана Пантохи де ла Крус. Останній портрет короля Філіппа, намальований за кілька місяців до його смерті, зберігається в палаці Ескуріал. Портрет цей «цінний і як твір живопису, і як історичний документ… Перед глядачем стоїть знесилений, одягнений у чорне старий чоловік, що вже ледве тримається на хворих подагричних ногах. Худе обличчя вирізняється своєю блідістю, кутики уст опущені, важкі повіки томлено прикривають безбарвні очі»[1].

Королева Єлизавета любила позувати художникам. Збереглися десятки її портретів від наймолодших років і аж до старості. Фаворитам вона дарувала медальйони із зображенням свого обличчя, які чудово малював придворний художник Ніколас Хіллард. Йому ж належать портрети всіх відомих воєначальників та політичних діячів єлизаветинської доби. В останні роки життя королеву малював Маркус Герертс Молодший, йому ж належить і вишуканий портрет Єлизаветиного фаворита — рудобородого красеня герцога Ессекса.

Габріель д'Естре разом з її сестрою увічнив якийсь із художників майстерні Клуе, того самого Клуе, який намалював портрети всіх останніх королів з династії Валуа. Відомо, що саме до його спадщини Г. Манн звертався найохочіше, вірив йому як художнику-психологу. Можливо, саме ця картина підказала Г. Манну риси прекрасного обличчя коханої короля Анрі — високі дуги брів, маленькі вуста, пишне волосся — і її прозоро-мармурове тіло, про яке так часто згадується в романі.

Доба, про яку йдеться в романі, — час піднесення мистецтва барокко. Цей мистецький напрям відбився не тільки в іконографічному матеріалі, який вивчав автор дилогії, а й у стильових моментах самого роману. В деяких описах, картинах подій, масових сценах, здається, аж шумує бароккова пишнота, ряснота, навіть надмірність деталей, подробиць, барв. Згадаймо наведені на початку передмови слова Томаса Манна про те, що його брат був «одним з найбільших поетів німецької мови». Саме в історичній дилогії Генріх Манн блискуче доводить свою мовну майстерність, демонструє багатство й поетичність мовних скарбів, якими він володів. Видатний стиліст, письменник рафіновано тонко відтворював стиль доби, про яку писав, вільно оперував різними стильовими засобами, вдавався до стилізації й робив це напрочуд вишукано. Коли в романах про сучасність ми натрапляємо в нього на імпресіоністичну, натуралістичну, близьку до експресіонізму манеру, то в романі про Генріха IV це передусім подібність до образотворчого мистецтва бароко, хоча в цілому роман написаний у міцній реалістичній стилістиці.

Порівнюючи перший і другий том дилогії, навіть мимоволі доходиш висновку: кожен з них відрізняється своїм загальним колоритом. Якщо її перших розділах книги про літа зрілості французького короля ще відчутний той самий живий, енергійний настрій, який попри всі випробування і драми характерний для світовідчуття Генріха в роки його юності й молодості, то далі похмурі інтонації густішають. І це ніяк не ознака того, що з роками Генріх старішає, втрачай бадьорість і сили. Ні, він залишається такий же енергійний, по-молодому сповнений задумів і мрій, але щодалі чіткіше і ясніше розуміє, що за його життя ці мрії здійснитися не можуть. Всіх його зусиль не досить, щоб подолати опір доби. Він випередив свій час. Те, що він хотів збудувати на землі Франції, — суспільство миру, щастя і добробуту громадян, — можливе лише в майбутньому. Він відчуває свою перевагу над більшістю тих, хто його оточує, не раз йому була дана радість здійснити свою волю, перемогти в борні, і водночас на схилі віку він пізнає гіркоту нездійсненності задумів. Звідси й похмурість інтонацій, а інколи й нотки трагізму, що з'являються в другому романі. Більшість сучасників починають сумніватись у слушності ідей короля, відходять від нього, вважаючи його за дивака-ідеаліста на троні. Вбивство Генріха (завершення одного з численних замахів на його життя) — перемога насильства, сліпої люті над розумом і гуманізмом. Але це лише тимчасова перемога, яка на певний час може затримати історичний поступ, але не здатна повернути рух історії назад. Тому в філософському задумі роману таку велику роль відіграє останній короткий розділ, який називається «Звернення Генріха IV, короля Франції і Наварри, з хмари, що розступилася, відкривши його, а потім зступилася перед ним». Автор не хотів закінчувати свій великий твір трагічною нотою загибелі героя, який так і не завершив свого задуму. Крім того, «Зверненням» він наче перекидає міст з минулого в сучасність, різко й чітко прокреслюючи лінії, що їх зв'язують: «Я не маю чим докорити вам, рідні мої сучасники, що відстали від мене на три сторіччя. Одне а тих сторіч я побачив: воно було вже не моє. Я стояв вище за нього, хоч це й не перешкоджало мені вже й тоді бути уламком минулих часів. Може, й тепер я такий серед вас? Мабуть, ні: ви б визнали мене, я очолив би вас, і все б можна було почати спочатку. Можливо, цього разу я й не загинув би. Правда, я сказав, що не хочу воскресати. Але ж я й не вмирав. Я живу, так, живу, і то не в якомусь містичному розумінні. Мов життя триває у вашому.

Не втрачайте ні крихти мужності серед жахливої колотнечі, в якій вам загрожує стільки могутніх ворогів. Гнобителі народу, ненависні мені, були і є; вони навіть не змінили свого обличчя, хіба що одіж. Я ненавидів короля Іспанії — ви його знаєте під іншим ім'ям…

Я хочу нагадати: людству нема потреби зрікатися своїх мрій, бо мрії — це тільки що не пізнана дійсність. Щастя існує. Вдоволеність і достаток — ось-ось, тільки рукою сіпнути. А кинджалом цілого народу по вб'єш. Не бійтеся тих убивць, що їх підсилають до вас. Я марно жахався їх. А ви будьте розумніші. Я вичікував надто довго. Революції не приходять на замовлення, і тому їх треба доводити до кінця, хни навіть силою».

Зрозуміло, що це не так слова літературного героя, як-самого Генріха Манна, що ними письменник-борець, письменник-антифашист ввертається до своїх сучасників, закликаючи їх до послідовної мужньої революційної боротьби. В період завершення дилогії Генріх Манн, за своїми переконаннями, за своєю напруженою політичною діяльністю, був близький до комуністів, бачив майбутнє людства в побудові демократичного, соціалістичного суспільства, в перемозі ідей демократії і братства народів. Саме ці переконання, до яких великий письменник ішов усе своє життя, надають завершенню дилогії її історичного оптимізму, гідно увінчують цю величезну творчу працю.

Історична дилогія про юність і літа зрілості короля Генріха IV не старіє з часом. Її автор спромігся створити таку жанрову єдність, яку ми можемо по праву назвати найбільш характерним для XX сторіччя типом історичного роману, в якому об'єдналися наукове розуміння історії, знання її фактів і документів з чудовим летом художньої фантазії, вірність зображеному часу — з посланництвом, зверненим до сучасності і майбутнього. В цьому творі історія стала не об'єктом для яскравих ілюстрацій, оживлених картин, а скарбницею, з якої людство постійно має черпати досвід, повчання і приклад.

Кіра ШАХОВА

ЛІТА ЗРІЛОСТІ КОРОЛЯ ГЕНРІХА IV

І. ВОЄННИЙ ТАЛАН

Поголоска

Король переміг. Уперше він відкинув, упокорив ворога. Правда, ще не зломив його могутності, не зупинив його остаточно. Королівству, як і доти, загрожує смертельна небезпека, та воно поки що й не під його владою. Воно досі під владою Ліги, бо за цілі десятиріччя міжусобних війн розперезаність сучасників, їхній опір ладові й розумові дійшли вже справжнього божевілля. А скоріше — людей опанувало щось іще гірше, ніж явне божевілля: тупе призвичаєння до розбещеності й нерозуму, сумне примирення з власною ганьбою.

Одна-єдина перемога короля ще не може цього змінити. Окрема нетривка удача — скільки тут випадковості, а скільки присуду долі? Така удача ще не може переконати більшість одноплемінців, що вони помилялись. Як же так? Виходить, що той протестант із півдня — не розбійницький отаман, а справжній король! А хто ж тоді всі оті могутні проводирі Ліги — адже кожен з них володіє цілою провінцією або править цілою округою, і то править по-справжньому, власною особою, маючи там повну владу. А цей король владарює, можна сказати, лиш де стоїть його військо. Правда, думками королівство — за нього; це визнає багато хто, визнає не без тривоги чи скрухи. Думки — це щось менше, ніж справжня влада, але водночас це й щось більше. Королівство — це не тільки якась підвладна територія; королівство — це те саме, що воля, воно тотожне з правом.

Коли на нас погляне з небес правічна справедливість, вона, певне, бачить, як жахливо ми впосліджені, і навіть більше: що ми — тлін і порох, мальовані гробниці. Заради щоденних потреб ми підкорились наймерзеннішим зрадникам і через них мусимо опинитись під п'ятою володарки світу — Іспанії. Із звичайнісінького людського страху ми терпимо у себе в країні неволю, духовне здичавіння, зрікаємось найвищого добра — свободи совісті. Ми, вбогі дворяни, що служимо у війську Ліги або займаємо державні посади, і ми, достойні городяни, що постачаємо їй припаси, і ми, простий люд, що йдемо за нею, — ми всі не завжди дурні, а часом і не безчесні. Але що ж нам діяти? Хіба пошепотітися поміж собою, нишком помолитися богу, а після несподіваної перемоги короля під Арком у нас на короткий час спалахне надія, що день настає!

Дивна річ: з певної відстані ми здебільшого бачимо значення подій краще, ніж зблизька. Король здобув перемогу на узбережжі Північного моря; здається, тим, хто живе в околі двох-трьох днів дороги, слід би замислитися. А надто отим парижанам варто б озирнутись на себе й узятися нарешті за розум, не триматись більше так уперто за свої давні хибні погляди. Та де там! На півночі, звісно, багато людей бачили на власні очі, як розбите велетенське військо Ліги розсипалось на окремі ватаги й сіє пострах по всьому краю; але до голови їм це не доходило. Для них Ліга лишалася непереможною; король, мовляв, завдяки густому туманові, що насунув в моря, та ще примсі воєнного талану відвоював нікчемний клапоть землі — оце й усе.

Зате для внутрішніх земель королівства справді видимо наблизилася сподівана розв'язка. На річці Луарі й у місті Турі, згадуючи давнє, вже чекали, що врешті король власною особою прибуде до них. Уже не одне сторіччя вони стрічали королів інколи як нещасних утікачів, та врешті-решт як державців. А що вже казати про далекі провінції заходу й півдня! Там люди бачили оту битву під Арком, немовби вона ще раз відбулася перед їхніми очима, немовби то було грізне веління самого неба. Завзяті протестанти в фортеці Ла-Рошель, над океаном, співали: «О господи, яви свій вид», — той самий псалом, що з ним їхній король домігся перемоги. А весь південь країни, навскоси вниз від Бордо, в невтримному захваті наперед тішився подіями, які ще тільки мріли в далекому майбутньому: підкоренням столиці, покаранням можновладних зрадників, велеславним об'єднанням королівства зусиллями їхнього Анрі[2] чи то Генріха Четвертого, що народився серед них, звідси виступив у похід, в тепер піднісся так високо!

Чи справді його земляки забігали думкою далі за всіх? Великою найлегше назвати людину, якої ви й у вічі не бачили. А його земляки з півдня не раз здибувалися з ним і добре знали, що він середній на зріст, ходить у повстяному капелюсі й у витертому камзолі й ніколи не має грошей. Вони пригадували його лагідні очі; про що, власне, свідчила та лагідність — про життєрадісну вдачу чи про пережиті скорботи? Та хай там як, а розум у нього меткий, і він уміє розмовляти з простими людьми — а надто з жінками. З них чимало — ніхто не відає, скільки, — могли б виказати його таємниці. Але, звичайно такі пащекухи, вони враз замовкають, як дійде до цього. Одне слово, тут його добре знають у обличчя, тільки не були при ньому там, у його останньому ділі, на півночі, де стояв туман, де наші співали псалом, коли вдарили на величезне військо і розбили його. То була велика, дуже велика праця, і, поки вона робилася, земля й небо затамували дух.

А тепер і в дуже далеких краях довідалися, чим вона скінчилась. Про самого короля туди ще не дійшли ніякі звістки. Здалеку така новенька слава здається неземною й бездоганною. І той, кого вона сповила, враз постає ніби велетнем. Світ дожидав його, світові вже остогидло терпіти Філіппа Іспанського як єдиного пана і владаря — все того самого завжди понурого Філіппа. Пригноблений світ уже давно благав, щоб з'явився визволитель, — і ось він тут! Його перемога — невелика битва, аж ніяк не різкий злам у становищі; і все ж вона важливіша, ніж недавній розгром Армади. Бо тут хтось тільки своєю власною силою трусонув трон володаря світу. Хай не дуже трусонув, але струс той усе ж відчули й за кордонами, і за горами, і за морем. Адже в одному славнозвісному заморському місті процесія, кажуть, носила по вулицях його портрет. Тільки чи то справді був його портрет? Десь у крамничці старих речей розшукали потемнілу картину, відмили… «Король Франції!» — загукав люд, і зразу зібралась процесія, навіть священики пристали до неї. Поголоска знає все на світі й летить, мов на крилах.

Дійсність

Сам він не святкував своєї перемоги. Бо одне успішно завершене діло зразу тягне за собою інше; і хто досяг успіху не хитрістю, а чесно виборов його, той, власне, й не відчуває якоїсь там перемоги, а сп'яніння — й поготів. Король думав тільки про те, щоб захопити зненацька свою столицю Париж, поки туди ще не дістався герцог де Майєнн з розбитим військом Ліги. Король був швидший; до того ж у Парижі повірили чуткам, ніби їхній Майєнн розбив його і він утікає скільки духу, і це дало йому ще більшу перевагу. Та, поки він прибув, Париж устиг отямитись і приготувався до оборони — щоправда, не вельми розумно. Бо парижани, замість обороняти міцні мури та вали довкола центру міста, вирішили утримувати й передмістя. А це було якраз до речі королю, що сподівався зім'яти їх там, а потім на плечах утікачів удертися в міські брами.

Зовнішні укріплення він узяв легко, одначе брами перед ним устигли зачинити. Скінчилося тим, що його військо — всі оті швейцарці, німецькі ландскнехти, чотири роти всяких шукачів пригод, чотири тисячі англійців, шістнадцять французьких полків — кинулося плюндрувати, різати й грабувати. Більше не досягнуто нічого. Правда, короля зустрічали вигуками «слава!» — але серед грабунку та різанини. Хоч він і наказав бити з гармат понад мури, проте вже бачив, що своєї столиці не здобуде й цього разу. І він подався спочивати до палацу, названого його родовим ім'ям: Малого Бурбонського. Анрі довелося ввійти туди, як чужому, і навіть путньої постелі він там не знайшов — тільки свіжу солому. На сон йому лишилося всього три години, та й з тих частину зайняли думки та всякі зіставлення.

«У Парижі стоїть Луврський палац, до я пробув у неволі кілька років і чимало за ті роки навчився: на мені й досі їхня познака. Невже я ніколи не побачу цього міста як вільна людина й король? Колись, у Варфоломіївську ніч, у палаці полягли майже всі мої друзі, а в місті — більшість моїх одновірців. Через вісімнадцять років за вас відплачено! Сьогодні на одному тільки перехресті мої вояки вклали вісімсот ворогів, вигукуючи: «Святий Варфоломій!» Яке страхіття, що все вертається і ніщо, ну таки ніщо не може назавжди зникнути з цього світу! Я волів би забуття й прощення, я волів би людяність. Бо чия правда в наших чварах? Що я знаю? Певно тільки одне: що ми вбиваємо і в міських мурах, і поза ними. Якби ж мені пощастило прорватися до брами, поки її не зачинили! Вони б побачили милостивого переможця й справжнього короля. Королівство мало б столицю, люди — мету, що запалювала б доброту в їхніх очах. А так — тільки трохи вгамовано помсту, та, як завжди, розлито кров, та ще — воєнний талан».

Анрі, що за свої тридцять шість років звідав удосталь страхів і терпеливої праці, але й радощів зазнав без ліку завдяки веселій натурі, лежить тепер на свіжій соломі, біля ніжок великого обіднього столу. Він іще раз схоплюється; наказ короля — не займати церков. «Та й людей!» — гукає він навздогін капітанові. А потім таки засинає, бо навчився володіти собою — як у невдачах та прикрощах, так і в дні, коли доля напрочуд зичлива. Сон — його щирий друг, він з'являється на перший поклик і здебільшого приносить саме те, чого потребує Анрі: не страхи, а добрі провістя. Тієї ночі Анрі приснилося, що до нього пливуть кораблі. Спочатку вони тільки мріли в імлі на обрії, потім виросли й заполонили осяяне сонцем море; могутні й пишні велетні, вони наближались, вони шукали його. Серце в нього забилось, він уві сні здогадався, що це за гості. Про щось таке справді говорили незабаром після тієї виграної битви. Але він тоді не дослухався, бо мав негайні, невідкладні справи й клопоти. Хіба до казок йому тоді було! А коли він прокинувся після тригодинного сну, від того видива — кораблів — у пам'яті не лишилося й сліду.

Настав день усіх святих; котрі з королівського війська були католики, ті порозходилися по церквах передмість. А обложеним було не до свята, вони оплакували своїх убитих і трусилися зі страху за себе. Але надвечір вони вже були врятовані: підійшло військо Ліги, і король не зміг перешкодити йому ввійти до міста з другого боку, — нагоду прогавлено. Він дозволив, щоб його вояки ще захопили одне абатство й вимордували три сотні парижан. То було прощання — не скажеш, що гарне, це він сам розумів краще, ніж будь-хто. Він і покарав себе: щоб глянути на місто, піднявся на дзвіницю, взявши за провідника якогось ченця. А нагорі, в тісноті, наодинці з тим ченцем, йому стислося серце: він згадав свого попередника, Генріха Третього. Адже його вбив чернець. І на нього самого, на Генріха Четвертого, не раз уже з рукава сутани блискав ніж. Анрі метнувся за спину свого супутника й міцно вхопив його за обидві руки. Чернець, хоч був високий і дужий, не ворухнувся. Анрі недовго дивився згори на свою столицю; спускаючися з вежі, він пропустив підозрілого ченця вперед, а сам ішов на кілька сходинок позаду. Внизу він зустрів свого маршала Бірона.

— Величносте, — сказав Бірон, — ваш чернець вибіг як опечений і втік.

Саме в ту мить залунав радісний крик парижан: прибув їхній полководець Майєнн власною особою, і вони зустрічали на вулицях його військо. Наступного дня король вишикував свої сили в бойові лави й лишив ворогові три години на те, щоб вийти з мурів. Марно; Майєнн не наважився. Тоді король відступив від міста. Дорогою він брав фортеці, але декотрі з його полків розбіглися, бо він заборгував їм платню. З рештою король подався до свого міста Тура, щоб там прийняти послів Венеції. Поголоска справджувалася: стара республіка послала до нього з такої далечі свої кораблі. Посольство зійшло на берег і, поки король підкоряв менші міста, неквапно посувалося через королівство на північ, щоб віддати йому шану.

Казка

Йому день у день доповідали про наближення послів; він хвилювався й тому жартував: «От лихо, дощ іде! У тих східних мудреців ладан намокне!» Але насправді боявся, що їх візьме в полон і перехопить у нього Ліга, перше ніж вони прибудуть на місце з усіма великими почестями та гучною хвалою, якою хочуть ушанувати його. Коли їм лишалося ще кілька днів шляху до Луари, він послав назустріч чималий загін війська — нібито для почесного супроводу, але насправді з серйознішою метою. А тоді вже став дожидати їх у своєму турському замку — і чекав довгенько. Дорогою один з похилих віком венеціанських вельмож занедужав.

— Ця республіка таки справді дуже стара, — сказав Анрі своєму дипломатові Філіппу дю Плессі-Морнею.

— Найстаріша в Європі, величносте. Вона була одною з наймогутнінінх, а тепер вона найдосвідченіша. Хто каже «досвід», той звичайно не розуміє, що насправді це означає «занепад». Але ті, що їдуть до нас, свідомі цього. Тож оцініть те, що діється! Наймудріший у світі уряд, який уже дбає тільки про те, щоб з гідністю нести свою старечу неміч і якнайдалі відсовувати смерть, який тримає при всіх дворах якнайметкіших спостерігачів і весь час читає їхні повідомлення, — цей уряд раптом стрепенувся й починає діяти! Венеція кидає виклик всесвітній державі, вона вшановує вас після вашої перемоги над володаркою світу! Яка ж велика ваша перемога!

— Я вже й сам чимало думаю про свою перемогу. Перемога, пане де Морней, — почав Анрі, затнувся й знову пройшовся туди й сюди по викладеній кам'яними плитами великій залі Турського замку. Товариш його молодих літ проводжав його очима: як уже багато разів, Морнеєві спало на думку, що він вдало вибрав собі владаря. Бо за свою перемогу той віддає хвалу тільки богові! Подумавши так, суворий протестант скинув капелюха. І так він стояв, сорокарічний чоловік у темному вбранні з простим білим комірцем — за звичаєм його одновірців. Нижня частіша обличчя — як у Сократа, чоло високе, напрочуд гладеньке, сприйнятливе для будь-якого світла.

— Морней! — Анрі зупинився перед ним. — Моя перемога вже не така, як була. Ми з тобою знали інакші перемоги.

— Величносте! — ясно, без хвилювання відказав посол. — Колись, як були ще тільки королем Наваррським, ви зуміли привести до тями кілька озлоблених міст, що не хотіли скоритися вам. Десять років зусиль та трудів і одна визначна битва; а після цього Фама так уславила вас, що ви стали спадкоємцем корони. Королю Франції, яким ви тепер стали, вже не доведеться так важко боротись, ви здобудете ще величніші перемоги, і Фама заради вас муситиме жвавіше махати крильми.

— Якби ж то різниця була тільки в цьому! Морнею, після цієї моєї перемоги, що змусила венеціанців їхати сюди, я обложив Париж, але відступив, спіймавши облизня. Невже венеціанці не знають цього?

— До Венеції далеко, а вони вже були в дорозі.

— Могли повернутися. Адже вони люди не дурні й розуміють, що це означає, коли король мусить облягати власну столицю, та ще й безуспішно. Трохи різанини, трохи грабунку — а тоді відступили, і я тільки заглянув у місто з дзвіниці та перелякався якогось ченця.

— Такий уже воєнний талан, величносте!

— Це ми так кажемо. Але що таке насправді той воєнний талан? Поки я стеріг одну браму, Майєнн увійшов до міста іншою. Він переправився через річку мостом; той міст я наказав розламати, але він зостався цілий. Ось що таке насправді воєнний талан. Я маю підозру, що й тоді, коли я перемагаю, буває так само.

— Людських рук діло, величносте…

— Однаково, є ж полководці— Анрі урвав мову: він мав на увазі одного воєначальника, герцога Пармського[3],— про нього ходила слава, що він не покладається ні на який воєнний талан і не виправдовується недосконалістю діла людських рук.

— Морнею! — гукнув Анрі й струснув свого порадника за плечі.— Скажіть мені! Чи можу я перемогти? Моє покликання — врятувати це королівство; та душа моя була спокійніша, коли ніхто не їхав іще сюди, щоб передчасно віддавати мені шану.

— Венеція хоче, щоб ви були переможцем, величносте. Вона б не відкликала своїх послів, навіть якби ваше військо зовсім розвалилось.

Анрі сказав:

— Отже, я дізнаюся, що слава — це непорозуміння. Я її заслужив, але дісталась вона мені не за мої заслуги.

Мить — і вираз його обличчя змінився; він крутнувся на підборах і з бучною веселістю привітав гурт людей, що саме входили до нього. То були найкращі з його дворян — і всі одягнені в нове й гарне.

— Молодця, де ла Ну! — гукнув Анрі.— Рука залізна, а річку перепливли! Молодця, Роні! На вас самоцвіти з найкращих домів, хоча й не з вашого власного! А скільки ж то грошиків знайшли ви в паризьких передмістях і прихопили з собою? Чи не зробити мені вас своїм міністром фінансів замість товстуна д'О?

Він оглядівся круг себе — як на нього, вони сміялись надто мляво.

— Нікого я так не боюсь, як понурих людей. Я не довіряю їм.

Та вони мовчали. Анрі подивився на одного, на другого, на третього — і врешті здогадався, в чому річ. І тоді йому кивнув його давній друг д'Обіньє, його супутник і в полоні, і в боях, завжди сміливий, завжди праведний — як у віршах, так і в ділах. Отож цей друг кивнув йому й сказав:

— Величносте! Справді так… Примчав гонець, мокрий як хлюща, само коли ми чепурилися, щоб їх зустріти.

Анрі похолов з ляку. Він зачекав, поки ляк минеться, а коли відчув, що вже знову цілком володіє своїм голосом, бадьоро відповів давньому другові:

— Що ж ти хочеш, Агріппо, такий воєнний талан. Посли повернули назад. Та вони ще перемінять свою думку, бо я незабаром виграю нову битву.

За дверима щось гучно загупало. Вони широко розчинились, і ввійшло двоє вартових, а посередині — мокрісінький гонець. Він так засапався, що не міг вимовити й слова. Його посадили на стілець і дали йому напитись.

— Це не той, — зауважив Агріппа д'Обіньє.

Нарешті гонець заговорив:

— За півгодини посли будуть тут.

Анрі, почувши те, вхопився за серце.

— Тепер я примушу їх чекати до завтра.

І швидко вийшов.

А за ніч сталося чудо: листопад обернувся в травень. Із півдня повіяв теплий вітер, розігнав усі хмари, і небо розпростерлось, ясне й безкрає, над парком Турського замку, над широкою річкою, що звільна несла свої води між ланами в самому осередді королівства. Високі берези стояли майже безлисті; з замку дивились, як причалюють барки, що перевозили послів. Їх розмістили в заміських будинках за річкою. Під вікнами першого поверху, що сягали аж до підлоги, чекав весь двір: пани й дами були вбрані так пишно, як тільки мали змогу чи вважали за пристойне. Роклор був найвишуканіший. Агріппа мав найпишніші пера, Фронтенак змагався з Роні. А в того на капелюсі й на комірі було більше коштовностей, ніж на сукнях у дам. Проте його обличчя, молоде й гладеньке, було розумно-поважне, як завжди. Вийшла сестра короля — і затьмарила красою всіх дам. Її зграбна білява голівка спочивала у високому комірі з мережив та діамантів, крізь по-двірському церемонний вираз обличчя все ж просвічувала внутрішня дитинність, яка не вмирає ніколи. Катрін переступала поріг, коли її протканий золотом шарф за щось зачепився. Чи, може, вона спіткнулась кульгавою ногою? Весь двір вишикувався па шляху принцеси. І в ту мить вона побачила, як дверима навпроти входить її брат, король. Тихий радісний зойк — вона вже забула про себе, несподівано легко підбігла кілька кроків.

— Анрі!

Вони зустрілися посередині зали. Катрін де Бурбоп схилила коліно перед братом — на початку життя вони гралися разом, вони подорожували по країні в старих важких ридванах зі своєю матір'ю Жанною. «Наша люба матуся хоч була недужа й мала неспокійну вдачу, та яку силу давала їй віра, що її вона навчала нас! І врешті виявилося, що вона мала рацію, — хоча спершу їй довелось померти від отрути лихої старої королеви, та й нам припало багато страхів і труднощів. І все ж ми тепер — король і сестра короля, і стоїмо у великій залі, в самому осередді королівства, і збираємось прийняти венеціанських послів».

— Катрін! — крізь сльози промовив брат, підвів сестру, що стала була на коліно, і поцілував. Придворні радісно загукали.

Король у білому шовку, з блакитним шарфом і в червоному плащику, повів принцесу, високо тримаючи її руку; придворні розступалися, але позаду короля з сестрою зступалися знову. Обоє зупинилися під найвищим вікном, всі тислися навколо них, і наперед пропихалися не тільки найдостойніші. Сестра шепнула на вухо братові:

— Я не люблю твого канцлера Вільруа[4]. А ще дужче — твого скарбника д'О. А в тебе є й гірші. Анрі, любий брате, якби ж то всі, хто служить тобі, були нашої віри!

— Я б теж цього хотів, — так само на вухо сестрі шепнув він і кивнув якраз тим двом придворним, кого вона назвала. Катрін з нехіттю повернула назад: чим далі від них, тим приязніші обличчя. Під стіною вона наткнулась на цілий гурт давніх друзів, бойових сподвижників її брата, кавалерів колишнього Наваррського двору: тоді вони здебільшого ходили в простих шкіряних колетах.

— Які-бо ви чепурні, панове! Бароне Роні, коли я вчила вас танцювати, ви ще не мали діамантів! Пане де ла Ну, вашу руку! — Вона взяла гугенотову залізну руку — не живу, а залізну взяла — й сказала тільки для нього, Агріппп д'Обіньє та довготелесого дю Барта — Якби бог попустив одній-однісінькій піщинці скотитися з гори на наш шлях не так, як вона скотилась, ми б не були тут. Ви ж це, певне, знаєте?

Вони кивнули головами. На спохмурнілому обличчі довготелесого дю Барта вже можна було прочитати якісь духовні вірші, що їх він збирався виголосити, але враз надворі засурмили сурми. Посли йдуть! Приберімо гідної постави, хай вони побачать могутній двір! Більшість облич умить засяяла — урочистість, пом'якшена цікавістю; всі виструнчились, і принцеса Бурбонська теж. Вона шукала очима дам, але при цьому мандрівному дворі, чи то похідному таборі, їх було небагато. Швидко наважившись, вона взяла за руку Шарлотту Арбалест, дружину протестанта Морнея, і вийшла з нею наперед. І раптом усе затрималося.

Посли там, унизу, мабуть, ще не вишикували свою процесію як треба. А сурмачі засурмили надто рано. Дорога від берега була досить крута, — може, занадто крута для стареньких панів венеціанців? Король, видно, чогось розвеселився, принаймні навколо нього сміялись. Принцеса, його сестра, підвела свою супутницю до іншого вікна і прикро збентежилася, бо поруч брата-короля стояв їхній кузен Суассон, якого вона кохала. «Хоч би я не йшла попідруч із цією бездоганною протестанткою!» — подумала Катрін, наче сама була іншої віри. Справді, вона розгубилась, як губилася щоразу все своє недовге життя, несподівано побачивши коханого. Серце її закалатало, вона часто задихала, а щоб приховати своє хвилювання, напустила на себе гордовитий вигляд, одначе насилу розуміла сама, що каже своїй сусідці.

— Серце колотиться, — казала вона. — Пані де Морней, адже й з вами таке бувало? Ще в Наваррі, коли ви мали клопіт із консисторією через свої перегарні кучері?

Шарлотта Арбалест мала на голові чепчик, що закривав лоба мало не до очей; ті волого-блискучі очі не відали ніяковості. Доброчесна дружина протестанта Морнея спокійно підтвердила:

— Мені закидали нескромність, бо я носила штучні буклі. Пастор не допустив мене до причастя, і не тільки мене, а й пана де Морнея. І справді, від тодішніх хвилювань у мене й досі серце дуже вразливе, хоч минуло вже так багато років.

— Отакою несправедливою буває до нас наша церква, — поквапилась відзначити принцеса. — Адже ви за нашу віру пішли у вигнання, жили в убозтві, врятувавшись під Варфоломіївської ночі. Ми всі, що чекаємо тут послів, теж були колись або в'язнями, або вигнанцями в ім'я віри: і ви самі, і пан де Морней, і король, мій брат, та й я теж.

— Та й ви теж, — повторила Шарлотта. Її ясний погляд лився просто в очі Катрін, що аж тремтіла від збентеження. «Слова тут не поможуть, — зрозуміла вона. — Ця жінка бачить мене наскрізь».

— Але ви, наперекір пасторам, ще довго носили свої рудуваті буклі,— вперто провадила бідолашна Катрін. — І слушно робили, я вам кажу. Як це так? Спочатку переслідування, вигнання, а коли ви нарешті повернулись на батьківщину — вашої жертви не приймають, і тільки через якісь там буклі.

— Ні, мені не слід було так поводитись, — визнала дружина протестанта. — То була нескромність. — Цими словами вона хоч і виказала свою слабкість, але водночас нагадала принцесі про неї саму та про її ще тяжчу провину. І зробила те цілком недвозначно. — Моя нескромність була не просто дрібничкою: вона була умисна й опиралась усім осторогам. Та в молитві на мене зійшла благодать, і я нарешті відкинула неправедне. Відтоді я скромно ношу чепчик.

— І страждаєте від серцебиття, — докінчила Катрін. Гнівним поглядом окинула вона обличчя співрозмовниці, бліде, пісне й видовжене — таке воно було тепер. «А колись, як вона була гарненька, ми вдвох ходили на бали, — подумала вона, і гнів її вщух. Прийшло співчуття, а тоді й каяття. — А я й досі така, як була тоді, гріх мій зі мною. Я знаю себе, я дістала науку, але не виправилася, і прощення мені не буде, — з жалем думала вона. — Господи, поможи й мені сьогодні ж увечері надягти чепчик і вже не скидати!» — подумки ревно молилась вона, хоч і не дуже сподівалася, що бог її почує.

Перед ними зупинився граф Суассон і сказав:

— Шановні дами, його величність просить вас до себе.

Обидві однаково спокійно, покірно схилили голови. Він узяв їх за кінчики пальців і, піднявши їхні руки, повів до короля. Кузинину руку він спробував нишком потиснути. Катрін не відповіла па потиск і йшла відвернувшись. Суассон чемно передав її братові-королю.

Між тополями щось блиснуло, наче метал. Спочатку всі подумали, що то зброя або ж бойові обладунки. Ні, сказали жінки: ми ж таки знаємо, як блищать самоцвіти! Або принаймні то парчеві убори. Та насправді там було і те, й друге, й третє — і ще багато чого: всі зчудовано побачили срібний корабель, що неначе плив до них у повітрі попереду всієї процесії, що нарешті показалася теж. Той срібний корабель був такий великий, що на палубу його могли б зійти й люди; і справді: чиїсь руки напинають вітрило, але то дитячі руки. Корабельний екіпаж — хлопчики, що вдають із себе моряків і співають моряцької пісні. Вторує їм тихий бренькіт, що лине хтозна-звідки, — і взагалі, яка сила рухає цей чарівний корабель?

За двадцять кроків перед фасадом замку той корабель спинився — чи, власне, його поставлено на землю, — і з-під розкішних тканин, що звисали з його носа, повискакували карлики: це вони й несли його. Горбаті карлики, всі в червоному; вони, мов бісенята, кинулися врозтіч, розвеселивши двір. Тим часом наблизились якісь ноші. Що таке? Це ж трон! Щойно цю споруду несли над самою землею, та ось вона підноситься вгору, — тільки найдосконаліші механізми могли так нечутно підняти її в повітря, — і обертається на трон. А повітря блакитне, воно вільно обвіває біляву голівку жінки, що сидить на тому троні. На білявій голівці висока зачіска, в ній міняться великі перлини. Самий трон — пурпуровий, жінка — велична постать у злототканих шатах, таких любить малювати Паоло Веронезе[5]. Хто ж це? На очах у неї маска з чорного оксамиту… хто ж це? Двір завмер. Король скинув капелюха, а за ним і всі.

Поряд високого трону йдуть, чи то гупають, якісь грізні постаті: чорні панцери, похмуро-строкаті вбрання, непокриті голови, якісь дикі чуприни, руді або чорні. Але їх розпізнають по страхітних щелепах: то склавони, підкорені піддані Венеції. Склавонів змінюють рибалки, справжні сини морської столиці, без ніяких оздоб, у полатаній одежі, з обшмульганими веслами в руках, — такі, наче їх узято прямо з-під мосту на котромусь каналі. Ці співали — дуже чистими голосами, дуже просто, без таємничості, хоч їхня мова зрозуміла не всім. Виходило урочисто — і водночас весело. Придворним уявилося, наче вони в церкві,— хоч ніхто не бачив тієї церкви, що іскрилася ген у далині, над морем.

Співаки змовкли, урвавши пісню на щонайсолодшій ноті, бо дама па троні простягла руку. То була незвичайно прекрасна рука — повна, з тонкими, ледь відігнутими вгору пальцями, без ніяких прикрас, рожева, як пелюстки троянди; вона кивала велично, але й знадливо, ніби давала знак коханцеві, що його ласкаво допускає до себе така вельможна дама. «Посол іде!» — зрозумів двір, і король Франції сам вийшов на терасу перед входом привітати його.

Водночас рибалки відступили від трону й поставали на коліна. Так само відійшли і повклякали й войовничі склавони. Повклякали й діти на кораблі, і червоні карлики позаду, за кущами. Поруч трону звільнився прохід, і в нього ступив худорлявий чоловік у чорній мантії й береті: вчений, вирішив двір. Чому вчений? Республіка поставила на чолі посольства вченого? Інші два посли, сивобороді воєначальники, йдуть позад нього.

Агріппа д'Обіньє і дю Барта, двоє гуманістів, що мали на собі безліч шрамів з давніх і недавніх боїв, квапливо радилися, поки посол дуже повільно наближався до короля. Пан Моченіго — родич дожа, вельми старий чоловік. Він брав колись участь у знаменитому морському бою при Лепанто[6], де розбито турків. А тепер викладає латину в Падуї, і по цьому його знає весь християнський світ.

— Яка велика честь! — радів поет Агріппа. — Пан Моченіго віддає шану нашому королю; а я на радощах міг би описати віршами битву при Лепанто — так, ніби сам був там!

— Опиши краще нашу наступну битву, — похмуро запропонував йому довготелесий дю Барта. «Бо сам я вже замовкну навіки», — сказав він сам до себе, до свого віщого серця.

Король уже надів капелюха з плюмажем і загнутими вгору крисами, з-під яких дивилися не затінені ними очі, широко розплющені, щоб усе бачити. Але він зворушений; може, й сльози в нього блищать. Мабуть, через це він і розплющив очі так широко, й не кліпає повіками, і не ворухнеться. Посол, вітаючи його, схилив голову на груди. Потім підвів її, відхилив назад — і аж тоді всі побачили, що одне око в нього закрите повікою й перетяте червоним шрамом.

Він заговорив, і його латинська мова була якось дивно милозвучна — плавна й водночас тверда. «Наче мармур», — подумали придворні. І що це за обличчя, тепер уже роздивилися: кощаве, вугласте, гострий ніс, рот з опущеними кутиками — все як на погрудді Данте, мудреця давнини. Двір розумів не кожне слово, бо знайома мова виходила з чужинських уст. По обличчю посла всі відчували, що їхнього короля оцінено дуже високо: його прирівняно до римських полководців і визнано гідним такого порівняння.

Анрі, лише він один, розуміє кожне слово, і не тільки в прямому його значенні, а й багато глибше. «Складається присуд твоєму ділу. Хто ти? Про це ти довідаєшся з цієї промови — чи принаймні тобі здаватиметься, ніби ти здогадуєшся, поки вона звучить. Одноокий мудрець начебто порівнює тебе з першим завойовником цього королівства римлянином Цезарем, твоїм попередником. Але насправді він остерігає тебе, щоб ти не лишався таким, як досі: півником-забіякою, відчайдушним кіннотником, великим у дрібному, але не випробуваним іще на високих діяннях. Я знаю, кого він ставить вище за мене: свого співвітчизника Фарнезе, герцога Пармського, найуславленішого стратега наших часів. А я не такий, я тільки півник-забіяка, не досвідчений у справжньому мистецтві».

Від цього йому стало аж душно, і він ще ширше розплющив очі. А гість, що так несподівано сказав йому правду в вічі, тепер — аж тепер! — по-справжньому поважно придивився до його обличчя, побачив, що воно худорляве, худорлявіше, ніж у будь-кого тут, і саме ота змарнілість розкрила гостеві весь запал і самозречення цього чоловіка, — таких посол не сподівався тут спіткати. Він урвав свою промову і склав руки.

А коли заговорив знову, голос його звучав глухіше, вже не так плавно й твердо, та й сказав він усього кілька слів, і головне з них було — «любов». «І хоч би я знав усі мистецтва й здобув усі перемоги, та любові не мав…» Це вже Євангеліє замість Цезаря; таке не було передбачене, воно здивувало всіх, а найдужче — самого промовця, що зразу й замовк. Тоді й Анрі зробив щось несподіване. Він не подав послові руку, як було умовлено, — щоб посол піднявся на терасу: ні, він сам сплигнув униз, обняв старого, пригорнув до себе й поцілував у обидві щоки. Двір, побачивши те, вдоволено загукав. І діти на срібному кораблі побачили, і жінка в золотих шатах на троні,— а що вона була дочка одного з рибалок у полатаній одежі, то забула всю свою велич і почала плескати в долоні. Заплескали й войовничі склавони, і рибалки, і обидва сивобороді воєначальники.

Анрі глянув навколо і весело засміявся, хоча в ту ж мить поза спиною в нього пробіг досі не знаний дрож. Не такий, як тоді, коли позад тебе вбивця, — ні, тепер це був наче повів крил. «Тебе торкнулася слава — уперше, коли тобі вже під сорок. Велика, всесвітня слава. На вигляд вона немов казка зі східних країв, вона пройняла тебе дрожем і зараз відлетить».

— Пане посол, коли церемонія скінчиться, поговорімо наодинці.

— Про що, ваша величносте?

— Про герцога Пармського.

Геральдична птиця

«Мені потрібна що одна битва», — вирішив Анрі, тільки-но венеціанські посли поїхали. Власне, він сказав це собі ще під час урочистої зустрічі. Саме ота моторошна слава розкрила йому очі на його становище. Він і досі був королем без корони і без столиці. У такого полководця ніколи не буває грошей, і, щоб військо його не розбіглося, він мусить по змозі частіше здобувати міста: вони за нього платитимуть. А це міста його королівства, і дуже важке це діло — лишатися батьком рідного краю й улюбленцем народу і водночас мандрувати по країні, підкоряючи ворогів і стягуючи данину. Ще й тижня не минуло після казкового свята в Турі, а він уже знов опинився в самій гущі суворого життя.

Він очистив від ворога Турень та сусідні провінції і вступив до Нормандії — але ж він уже стояв там, коли здобув перемогу під Арком! Що дала йому ця перемога? Здобуті фортеці, які він лишив за собою, знов повідпадали від нього. Його ворогом була не людина, така, як він, а багатоголова гідра. Сім голів зітнеш — вісім виросте. «Отак виходить у мене з Лігою. Вулиця за вулицею повертаються до мене мої піддані, коли я заволодію їхнім містом. Немовби ніколи й не здіймали зброї проти мене, — а перекопай по їхні садки, і там знайдуться мушкети. Все це ніби розвага, і я наче створений для такого життя. Та насправді я створений для чогось більшого, тільки про це розумніше мовчати — я й мовчу».

— Я ще ніколи не був такий здоровий, — хвалився він кожному тієї зими, і то була правда, дарма що часто падав сніг і спати доводилось на замерзлій землі.— У війську моєму теж ніяких хвороб, і воно весь час зростає, бо одне отаке містечко виплачує мені шістдесят тисяч екю. Ось закладімося: перше ж на моєму шляху місто здасться мені ще до четверга!

І справді, він уклав таку угоду а містом Онфлером. Якщо Майєнн або його син Немур до четверга не прибудуть туди, місто повинне відкрити брами йому. І справді: так і вийшло. Проводир Ліги Майєнн покинув свою Лігу напризволяще й відпочивав у Парижі. «Там колись і я порозкошую!» — впевнено похвалився Анрі. А сам подумав: «Мені потрібна ще одна битва». Він обмірковував це то як веселу витівку, то як вирішальний поворот у своєму житті.

Він повсюди возив із собою одну досить рідкісну річ — будильника, якого старанно наставляв щовечора. На сон у нього йшло менше часу, ніж у товстуна Майєнна на трапезу. Це було нове для його здорової натури; інколи він пропускав навіть ці короткі години. Підперши голову рукою, він думав: «Мені потрібна ще одна битва — і не така, як досі, коли я міг і виграти, й програти. Я не маю права програти цю, програти цю не маю права, бо тоді — кінець. До мене починає придивлятись надто багато людей, весь світ придивляється, і мої союзники, що передчасно складають мені шану, але насамперед король Іспанії, що прагне захопити це королівство. І захопив би його, тільки-но мене не стало б. Хто б же йому перешкодив? У народі тривають чвари через віру. Якби французи нарешті знайшли істинну, тоді й сам Філіпп нічого не втнув би з ними. А тим часом — що я знаю? Кожен має свою віру; я ось гугенот і лежу на замерзлій землі. Коли прийде дон Філіпп, навалиться з великою силою, тоді байдуже, чи моя віра істинна, тоді вже йтиметься не про віровизнання, а про саме королівство, а воно так чи так від бога. Це діло вирішується між мною і богом», — ось яка думка враз осяяла короля серед темної ночі, коли в наметі зашкварчав і погас олійний каганчик.

Задзеленчав будильник, король схопився й гукнув своїх офіцерів. Того дня малося багато зробити, довго не сходити з коня. Треба було спустити воду з рову, щоб обложники могли підійти аж під мури фортеці. Скінчивши це діло, перестрілювалися з обложеними, поки не звечоріло. Анрі тим часом знову поїхав верхи наглянути за іншими роботами в широкій окрузі. Голоднющий, на час вечері добрався він до міста Алансона і з нечисленним ескортом заїхав у дім одного відданого йому капітана, одначе не застав його. Дружина капітанова не знала короля в обличчя, тож вирішила, що це хтось із королівських воєначальників, і прийняла його як годиться, хоча й досить збентежено.

— Може, ми невчасно, пані? Скажіть відверто, не церемоньтеся зі мною.

— Що ж, пане, скажу вам навпростець. Сьогодні четвер, і я посилала прислугу по всьому місту, але нічого ніде не можна дістати, і я не знаю, що й діяти. Ось тільки наш сусіда, порядний ремісник, каже, що в нього висить на гаку жирна індичка, але він віддає її тільки з умовою, що й сам вечерятиме з вами.

— А який він у товаристві?

— О, ласкавий пане, в нас у всій околиці нема другого такого дотепника. І взагалі пристойний чоловік, а за короля в огонь і в воду піде, та й заможний, нівроку.

— Ну, то кличте його, ласкава пані. Бо я таки виголодався, і хоч би він і нудьгар був, то краще повечеряти з ним, ніж зостатись без вечері.

Тоді ремісника покликано, і він прийшов у святковому каптані, зі своєю індичкою. Поки птиця смажилась, він розважав короля, якого теж, видно, не впізнав, а то навряд чи говорив би з ним так невимушено, не сипав би міськими плітками, побрехеньками, жартами, і то так кумедно, що Анрі на часинку й про голод забув. Незабаром і він мимохіть, сам того не помітивши, збився на такий тон. Та це не дуже й важко — зоставатися батьком рідного краю і своєю людиною в народі, хоч ти й силуєш підданих до послуху і стягуєш із них податки. Весь секрет у чистому сумлінні, а чисте воно, бо справа твоя чесна. Без крутійства, без хитрощів навертати своїх співвітчизників до розуму і рятувати королівство. Про це Анрі думає, по суті, безнастанно — і вві сні, й під час жвавої розмови. Порядний ремісник сидить навпроти нього, просторікує, але теж не забуває про свою майстерню.

Король думає: «Мені потрібна ще одна битва. Тепер вона вже недалеко. Я вже назаймав досить фортець для того, щоб товстунові відібрало спокій. Мій родич маршал Бірон теж завдає Лізі чимало прикрощів, і про всі наші успіхи я сповіщаю королеву Англії. Зараз ми збираємось обложити місто Дре; Майєнн цього вже не стерпить, він мусить прибути з військом і стати до бою. Та й іспанці цього зажадають. Бо навіщо ж у нього їхні допоміжні війська, перші, яких Ліга дочекалась від Філіппа. Їх послав з Нідерландів Філіппів намісник Фарнезе. І невже я не побачу його самого — великого стратега, славетного майстра воєнного мистецтва? Цікаво знати, що він каже про мене, той Фарнезе».

Згадавши це ім'я, Анрі мимохіть підхопився. Ремісник застиг із роззявленим ротом. Але Анрі переповів достеменно все, що той розповідав:

— Отже, коли рукавичник застав у своєї дружини здоровила коваля, то простяг йому руку й сказав: «Про тебе, друже, я нізащо не повірю!» — Анрі засміявся. — От сміхота, кумцю!

— Ще й яка сміхота, кумцю! — потвердив добряга ремісник: його тішила така галаслива поведінка співрозмовника.

В ту хвилину господиня покликала гостей до столу. Втрьох вони ум'яли чималу птицю, одначе господиня й ремісник стримувались, і найбільше дісталося гостеві. І що більше він їв, що дужче сміявся з оповідок свого сусіди, то дужче підносився настрій у того. Через те досить дивно було бачити, як після останнього келиха, коли вже мали вставати з-за столу, його кругле обличчя видовжилось, і він злякано заплющив очі. Король подумав, що це якась витівка, але в ту ж мить ремісник упав йому до ніг і почав благати:

— Простіть мені, пане, простіть! Це був найпрекрасніший день у моєму житті. Я знаю вашу величність, я служив у війську й бився під Арком за мого короля, я заплатив за свою мрію — сидіти за вашим столом. Ще раз простіть, величносте, я мусив прикинутися дурником, щоб ви трохи посміялися з моїх жартів. А тепер нещастя вже сталось — я, простолюдець, вечеряв з вами.

— І що ж нам тепер робити? — спитав король.

— Я бачу тільки одну раду.

— Яку?

— Доведеться вам надати мені дворянство.

— Тобі?

— А чом ні, величносте? Я працюю своїми руками, але в голові ношу свої помисли, а в серці — свого короля.

— Чудово, любий друже, а якого ж ти хочеш герба?

— Індичку. Це ж їй я завдячую всю честь.

— Оце твій найкращий дотеп. Устань же, «лицарю Індички»!

Лицарський роман

Новий лицар подбав сам, щоб про нову його пригоду пішли балачки, дуже корисні для короля, бо вони прихиляли до нього люд. «Нарешті у нас король — простий чолов'яга, як ми самі. Не гне кирпу, з ним можна говорити, хоч його, як єретика, й чекає вічна погибель. Король-єретик — до цього теж можна звикнути, коли богові так завгодно. Чи попустить йому бог перемогти?»

Король також питав себе про це. Ще до жодної зі своїх битв не готувався він так обачливо. Він знімає облогу з Дре, стягує звідусюди свої війська й дає відтіснити себе аж до кордонів провінції Нормандії — але не на її землю.

Він зупиняється під Іврі — це ще Іль-де-Франс, сама серцевина країни, що містить у собі Париж.

Герцог де Майєнн із Лотарінзького дому вже гадав був, що цього разу, з такою чисельною перевагою, як у нього, можна буде обійтись без бою. Іспанський генерал Фарнезе, герцог Пармський, за наказом дона Філіппа мусив надати йому цвіт своєї армії: шість тисяч мушкетерів і тисячу двісті валлонських списників. Загалом під командою Майєнна було двадцять п'ять тисяч душ. Що ж утне проти нього якийсь там король без країни, чиє військо не налічує й третини цього числа, а проти нього виставлено іспанські полки. Це ж сили всесвітньої держави, що ніколи не знали поразки! Але король зупинився під Іврі.

Це було дванадцятого березня 1590 року. Той день і ту ніч Анрі перебув зовсім не так, як він звичайно поводився в години перед битвою. Він не їздив від загону до загону, підбадьорюючи вояків, не бачили його і з заступом у руках на спорудженні укріплень. Та їх і не було, ніхто їх не споруджував. Широка рівнина, невеличка річечка, по той бік — незліченний ворог, а тут — чоловік, що міркує, як розбити його.

Анрі лежав на землі й щось креслив. Маршали Бірон[7] і Омон[8] не впізнавали його, а він був одержимий думкою про герцога Пармського. Уславлений полководець не прибув сам, ця битва не здавалась йому аж настільки важливою — поки що ні; то згодом дон Філіпп пошле його рятувати, що пощастить. «Що ж, може, бог дасть. Господи! До тебе волаю».

Анрі також молився. Щоразу, як він відривався від своїх планів, на зміну честолюбству стратега приходила ревна покора перед волею господнею. Він молився разом зі своїм військом, хоча й не боронив тим, що визнавали іншу віру, приймати причастя у своїх церквах, і багато хто йшов туди — церкви в околиці були повні. Більшість вояків, незалежно від віровизнання, хотіли почути, як король молитиметься, — і він проказав молитву посеред широкого кола своїх військ, обвів те коло поглядом, а тоді звів очі до летючих хмар, немовби посилав тому, хто царює в високостях, усе, що хвилює тут, унизу, людське серце. І те людське серце було його власне, воно билось у нього в грудях. І тому голос його лунав гучніше, ніж будь-коли досі. А часом зривався від хвилювання, або ж вітер відносив його. Старі гугеноти в передніх лавах поставали навколішки, схилили обвітрені обличчя, і кому набігала сльоза, той не втирав її.

Після цієї розмови з небом Анрі ще повеселішав, і його впевненість передалася всім. Та й його високий співрозмовник там, у захмар'ї, підтвердив цю певність; весь час прибували нові й нові гугеноти — допомогти королю виграти бій. Уночі йшов дощ, і це було на шкоду тільки ворогові: королівське військо стояло по селах. Уранці король вишикував його за своїм планом; Майєнн, спостерігаючи з-за річки, аж дивувався, що так справно все відбувається. Ще тільки тринадцяте число; Майєнн не хоче ставати до бою так рано. Нехай-но півник-забіяка там, за річкою, понервується, дожидаючи. Хай помарнує час на гусарські вихватки. Ось він витягує з-під яблуні швейцарського полковника, захоплює кількох ландскнехтів. А ввечері півникові-забіяці доводиться ламати бездоганний стрій свого війська, і всі зусилля йдуть намарне.

Чотирнадцяте. Анрі знов терпляче шикує військо: кінноту маршала Омона й герцога де Монпансьє, а в центрі — свою власну, і поряд кінноту барона Бірона, сина старого маршала; кожен кінний загін завбачливо підстрахований піхотою: французькими полками, і швейцарськими, і навіть ландскнехтами з-за Рейну. Та загалом у нього й тепер усього якихось шість чи сім тисяч піхоти й дві з половиною тисячі кінноти. А що стоять вони зімкнутими лавами, то ворогові здалеку видається, ніби їх іще менше. Ворог, навпаки, розтяг свій фронт якомога ширше, аби підкреслити чисельну перевагу. Одначе вона, така велика спочатку, вже поменшала. По-перше, до короля весь час стікалися підкріплення — новий «лицар Індички» і ще тисяча таких, як він, що вірять у короля й коряться власному сумлінню. А з другого боку — з війська Ліги за останні дні чимало людей розбіглося: не тільки через дощ та інші невигоди, а й просто зі страху. Вони бозна-звідки дізналися, що перемогти має король.

Він сам не втрачав розважності й тільки сподівався, що її виявить і бог. Від дев'ятої до десятої години ранку його військо було розставлене як і напередодні, тільки трохи не так повернене — взято до уваги сонце, вітер і дим від аркебузів. Анрі променів неземною радістю — як завжди перед боєм, коли молитву проказано й лишається тільки битись. І, звичайно, за цією ознакою кожен передбачав перемогу. Серед його офіцерів був один поет — дю Барта, на вісім років старший за Анрі Наваррського, його супутник ще з молодості, в численних злетах і падіннях, що разом з ним пережив і Варфоломіївську ніч, і тривалий полон у Луврі, і бої, й перемоги, і сходження на трон, і несталість воєнного талану, — дю Барта, височенний чолов'яга з похмурим обличчям, дужче зацікавлений смертю, ніж життям, і то що далі, то більше. І ось тепер він побачив Анрі. Ще раз подивився на нього з усією палкою любов'ю й твердою надією, як колись замолоду, коли вони зімкнутим загоном, кінь при коні, їхали через усю країну. Для них, гугенотів, для їхніх окрилених душ ця країна була священна, і вони так і чекали, що ось за найближчим поворотом до них під'їде сам Ісус у плоті, а вони гукнуть йому: «Величносте!» Вони поїхали б за ним і перемагали б його ім'ям. Ось що знову відчув дю Барта, побачивши короля під Іврі.

Анрі зупинився: той погляд затримав його.

— Отже, нам знов доводиться битись за віру, — сказав він. — Тебе, дю Барта, завжди непокоїли засліплення і злість людей. Чи ж то просвітить їх наша перемога і наша влада?

— Можливо, — відповів дю Барта, сповнений передчуттям. — Я сподіваюся на це. Принаймні тих, котрим судилося побачити перемогу в очах господніх. Величносте! Ви повинні відпустити мене.

— Ні! — твердо сказав Анрі, а тоді стишив голос. — Це ж цілий шмат життя — давні друзі, часи щасливого невідання. Я не хочу їх утратити, лишитися без них. Зоставайтесь при мені, а то що ж із мене вийде? Дю Барта, колись я посилав тебе до чужоземних дворів з таємними дорученнями. Як я платив тобі за ті подорожі?

— Одного разу сто п'ятдесят екю, другого — вісімдесят п'ять.

— Наступного разу ти станеш губернатором у якому-небудь великому місті.

— Усе це вже минуло, — відказав дю Барта. — Пане мій! Сьогодні я ще послужу вам, завтра — вже служитиму вищому за вас. Я склав і гімн, якого ви маєте проспівати на подяку за вашу перемогу. — Він подав королю аркуш паперу. — І це не мій гімн, а ваш, це ви самі його придумали й створили. Скажіть це всім, щоб у вашій славі жила на землі й часточка мене.

В цю хвилину їх перебили, і Анрі аж зрадів. А втім, то під'їхав швейцарський полковник Тіш — поговорити щодо платні своїм солдатам. Це ж найзручніша хвилина — перед самим боєм. Король зразу його розкусив і вибухнув гнівом — навіть трохи перебільшеним, щоб Тіш, приголомшений тим гнівом, забув про гроші. Швейцарець також почервонів, як буряк, і міцно стиснув губи, щоб не відповісти королю на круті слова. Потім Анрі дивився, як полковник відходить, тупаючи здоровезними чоботиськами, і думав, що швейцарцям уже запізно кидати його. Тепер вони мусять битись — і то не абияк, а завзято, бо єдина їхня надія одержати свої гроші — це здобич у бою.

Та принаймні їм неминуче треба наважитись на той бій. Інші швейцарці, що на ворожому боці, теж не отримали платні, а крім того знали, що король Франції — союзник їхньої федерації, тому не хотіли й пальцем ворухнути в цій битві. Так вони пообіцяли, і це знали обидва — як полковник Тіш, так і Анрі,— а тому, правду кажучи, не дуже й непокоїлись один через одного. Вони виграють бій. Анрі начепив на капелюх величезний білий плюмаж, і не менший гойдався на голові в його коня. Він виїхав перед лави свого війська й промовив так:

— Браття мої! Бог за нас, он там наш ворог, а тут ваш король! Уперед! І коли знамено перед вами більш не кликатиме вас за собою, шукайте очима мій білий плюмаж, ви знайдете його там, де лежить шлях до перемоги й до слави!

Він випростується в сідлі. Очі на його худорлявому обличчі широко розплющені, в голові думка: «Треба ж вам на щось дивуватися! От і маєте мій капелюх. Він мені коштував сто екю — з білим аметистом і перлинами. Та ще й плюмаж… А швейцарці битимуться!» — ще подумав він, але вже побачив, що вороже військо рушає, а поперед усіх — якийсь чернець: він нахвалявся, що від його здоровезного хреста вороги-єретики зразу кинуться тікати. Анрі, вже зі словами «До бою!» на язиці, ще мчить на коні вздовж фронту своєї армії, аж туди, де стоять швейцарці.

— Полковнику Тіш! — Він обнімає вершника, не сходячи з коня. — Я скривдив вас, але все вам відшкодую.

— Ох, величносте! Ваша доброта коштуватиме мені життя, — відповів старий полковник. І ось вони вже роз'їхались, помчали на ворога — кожен на чолі свого загону. Найперший зітнувся з ворогом маршал д'Омон і відкинув назад його легку кінноту. А тоді німецькі рейтари відкинули ескадрони короля на його ж таки піхоту й наробили в королівському війську великого замішання. На додачу до всього ще й граф Егмонт[9] зі своїми валлонами вдарив на королівських солдатів, і тим нарешті довелося зітнутися з самою Іспанією, з Габсбурзьким домом, — доти вони ще ні разу не сходились віч-на-віч із всесвітньою державою, що не знала поразок. Це страхіття, бо перша невдала сутичка може зразу перерости в утечу й катастрофу. Один з королівських вояків у клекоті бою, поки його не відтисли далі, встиг гукнути до товариша:

— Агов, старий єретику, хто виграє бій?

— Король його вже програв. Аби хоч живий зостався!

Роні, завжди такий непохитний лицар, теж зневірився; у нього вже п'ять ран, від куль з пістолів, від шпаг і від списів, він вирішує, що з нього досить, сяк-так вибирається з шарварку й ховається під розложистим гіллям якоїсь груші. Маючи стільки ран, кому це охота слухати гамір бою, тож Роні, званий згодом Сюллі, зразу поринає у млість. І навіть грім гармат не може збудити його.

Як і в усіх своїх боях, король покладається на гармати і вміє як слід використати їх. Ворожі ядра перелітають через нього, його ядра влучають. Перший узяв ноги на плечі той чернець, що так дуже нахвалявся. А у війську Ліги панують забобони й неймовірна пиха: коли розсипалась та брехня, що додавала йому сили, розсипалось і воно само. І сталось це завдяки королівським гарматам. Граф Егмонт з іспанцями та ландскнехтами в нестямній люті кинувся просто на ті гармати, зневажаючи смерть. Штовхнув задом свого коня в одне з тих вогнедишних жерл, аби показати своє презирство, бо то, на його думку, була зброя єретиків і боягузів. Щоправда, гармата саме не стріляла. Зате королівська кіннота налетіла на нерозважних ворогів і порубала їх на шматки з самим Егмонтом разом. Герцог Брауншвейзький[10] поліг в атаці своїх німецьких рейтарів, і ті зразу ж завернули коней. Анрі! Не проґав у вихорі подій того, що німці, втікаючи, навалилися на свій власний фронт, і на правому фланзі він похитнувся.

Одна мить, невимірна, невагома; пропусти її — і квит. Король зупиняє коня і зводиться в стременах. Немовби ту мить усе ж можна виміряти, він сягає до кишені, по годинника — та його нема: загубив, пропало вісімдесят екю, й миті не виміряєш. Його плани були не такі; справді, цей честолюбний стратег ніколи не замишляв і не передбачав того, що зробить зараз. Погляд назад, де запала тиша, несподівана глибока тиша:

— Оберніться! І, як не хочете битись, дивіться, як я гину!

І вже він попереду всіх на два кінські тулуби, знавісніло вдирається в ліс ворожих списів, хапає їх руками, стримує ворогів, поки надлетять його кіннотники. І не тільки стримує їх руками, а й показує їм своє обличчя, з якого промовляють сила й велич. Звичайно щось, може, інше, але в цю мить — велич і сила. Спершу ганьба з ченцем, тоді їхній страх перед гарматами, а тепер — обличчя короля. Прогавили ви свою мить, іспанці, французи, німецькі рейтари! Королівські вояки вже налетіли, рубають, розганяють, проривають поріділі лави щойно такого грізного ворога. Якийсь кіннотник приносить королю знайденого годинника — от так диво! — ще й каже:

— Величносте! Ще й чверть години не минуло, як ми були розбиті.

— Щадіть французів! — гукав король до переслідувачів. Швейцарці з війська Ліги здались без жодного удару. Сам король на чолі всього п'ятнадцяти-двадцяти вершників погнався за гуртом з десятків восьми чи й більше втікачів. Поки спинився, власноручно зарубав сімох і захопив прапор. На тому місці, де він спинився, й закінчилась битва під Іврі — закінчилась його перемогою. Король сплигнув з коня і став навколішки. Капелюха він кинув додолу: тепер уже нікому не треба стежити за його великим білим плюмажем, а сам він радий був би зостатись на самоті, далеко від усіх. Проте зусібіч долинав безладний гамір на рівнині. Король, стоячи навколішки, дістав із-за пазухи аркуш паперу — подячний гімн, складений його давнім сподвижником дю Барта.

А ген далеко Майєнн із Лотарінзького дому, проводир могутньої Ліги, товстун Майєнн із двома своїми прибічниками відчайдушно намагався зібрати докупи хоча б рештки війська. І так само далеко, тільки в іншому боці, очуняв зранений лицар, що доти лежав зомлілий під грушею, — майбутній славнозвісний герцог де Сюллі.

Роні обмацав себе всього — кругом рани від шпаг, куль та списів, ніщо його не минуло, а до того ж він ще й упав разом зі своїм першим конем, коли тому розпороли черево. Другого коня він не міг уже й пригадати. На ньому самому скрізь, де не торкни, позапікалася кров. «Гарний, мабуть, вигляд у мене, — подумав барон, що луже дбав про своє гладеньке обличчя. Вже вечоріло. — Шпага поламана, шолом пом'ятий, кірасу треба скинути, бо погнуте залізо страшенно тисне зранене тіло».

— Гей! Аркебузире, куди так квапишся? Підійди сюди, п'ятдесят екю дам за оту шкапу, що ти ведеш на поводу! Тільки поможи в сідло видертись.

Тільки-но вхопивши гроші, солдат тікає. Лицар, хитаючись у сідлі від утрати крові, голоду, спраги та кволості, не знає, куди їхати, й блукає навмання по бойовищу. І ось він іще натикається на ворога — інших лицарів, на чиєму прапорі чорні хрести Лотарінзького дому. «Певне, хочуть узяти мене в полон — адже ми програли битву».

— Хто їде? — гукнув один з дворян Ліги.

— Пан де Роні, на службі в короля.

— Що? Як? Та ми ж вас знаємо. Дозвольте відрекомендуватись вам, пане де Роні. Будьте такі ласкаві, візьміть нас у полон. Ми сплатимо викуп.

— Що? Як? — зразу перепитав і він. Але слово «викуп» умить прояснило йому мозок. Шестеро заможних дворян, і кожен ладен заплатити свою ціну. Тоді Роні зрозумів, як стоять справи. Під своєю грушею він ненароком став переможцем.

Подячний гімн

А його король тим часом стояв навколішки на бойовищі. За товариство йому були самі трупи — купами й поодинці, і вже смеркало. Кіннотники, що були при ньому в останній сутичці, від'їхали, помітивши, що він читає щось з аркуша паперу, ворушачи губами. Споночіло, і він заховав аркуш, на якому, звісно ж, був написаний подячний гімн — для нього той гімн звучав занадто пишно і водночас занадто сумно. Його власна подяка богові була проста: він назвав бога розважним. Бог завжди на боці розуму, сказав Анрі, стоячи там навколішки після бою; але й згодом, гордо випростаний на троні, він казав те саме.

«У моїх ворогів убогі чванливі мізки, сповнені брехні та облуди, в цьому й річ. Вони амбітні й зарозумілі непомірно, і звідси гнів божий. Віра їхня напевне фальшива — вже тому, що вона їхня, і розум бога діє проти них. Бо він за королівство».

Такий був його символ віри — ясний для нього, як іще ніколи, в тиші й присмерку спустілого бойовища. І тому він уперше не відчув ніякого жалю до переможених. «З тисячу їх, напевне, вбито, не менш як півтисячі взято в полон, а в річці потонуло хтозна й скільки. Все ж таки довготерпіння господнє має межі. А як ми зараз пустимося в погоню, то й весь їхній обоз дістанеться нам, і хоч без нього їм легше буде тікати, цього разу ми повинні прибути до Парижа раніше за них. Дай нам це, о господи, бо довготерпіння твоє мас межі».

Ось як звучала його молитва після перемоги — а не так, як досі, коли він лив сльози за кожним з полеглих співвітчизників. Врешті-решт зло стає непрощенним — це Анрі зрозумів тепер дуже гостро, і зараз він ладен був повісити гладкого Майєнна. Та ось позаду заблищали вогники, що рухались по бойовищу. Король рушив туди: то його дворяни розшукували поміж трупами своїх.

— Це пан де Фук'єр, — упізнав він одного вбитого. — Не слід було йому гинути, він був ще потрібен мені.

Йому сказали, що в полеглого лишилася дружина і що вона при надії.

— Отримуватиме за нього пенсію, — постановив король.

І вони пішли зі смолоскипами далі від трупа до трупа.

Врешті натрапили на полковника Тіша. Король відсахнувся й затулив очі рукою. «Якби ж я не обнімав його! Ми зразу кинулись у бій, і тоді воно, певне, й сталося. Він хотів занадто чесно віддячити мені».

— Моєму хороброму швейцарцеві жертвую свій хрест Святого Духа, — сказав король і хотів зняти орден з грудей. Але хреста не було — загубився в бою, і жоден кіннотник його не приніс. Король понурив голову в почутті власного безсилля. «Отак вони йдуть від мене, а я не маю чого послати їм услід. Що їм тепер з моєї нетривалої перемоги, коли вони самі вже в оселі вічної звитяги?» І зразу йому згадався весь подячний гімн, що його він прочитав на смерканні; тоді гімн здався йому занадто пишним і занадто сумним. А тепер груди його стислися від тривоги.

Він хутко вихопив у одного з супутників смолоскип і заквапився до найближчих мерців. І врешті знайшов того, про кого йому нагадало передчуття. Заридати він не міг — надто болісно стисло йому груди. Тільки світив смолоскипом на свого давнього сподвижника, дивився, як він лежить, склавши руки, і силкувався прочитати в погаслих очах його останню волю. Ні, не прочитав. Звісно, ні. Адже по-перше, це тільки один з багатьох — з колишнього кінного загону. Лишається ще досить гугенотів. Але цей захотів піти. Чому? «Чи надійшов твій час, друже дю Барта? А мій коли ж?»

У відповідь па ці запитання, які зринали в його стиснутих грудях, він сказав дворянам, що вони мають проспівати подячний гімн господові, і зараз він прокаже їм його слова. І почав співати, наче псалом, просто й неголосно. Решта знали мелодію й тихо підхопили:

Хай нині, боже, син коханий твій, Немов людина, з глини твір земний, Злетить до нас в небесній колісниці. Любов і правда хай його ведуть, Звитягу — сонми янголів несуть, Що, небо вкривши, грізно крильми б'ють У сяйві зір і в блиску громовиці. Нас божий син благословить на бій! Таких боїв не зрів ти, краю мій! Побідні мають над тобою стяги. Тебе, королю, слава не мине. Як твій тріумф усіх нас осяйне — Жадає серце: відпусти мене Летіть в оселю вічної звитяги!

Доспівавши до кінця, король гірко заплакав, і ніхто не зрозумів, чому. Вже останні рядки гімну він вимовляв невиразно. Побожний речитатив дворян заглушував його голос.

У сільській корчмі панували буйні веселощі, але кілька чоловік за дверима святково прибраної світлиці дожидали короля, що вертав з бойовища.

— Величносте, чекаємо ваших наказів!

— Ще вдосвіта вирушаємо на мою столицю!

— Величносте, цього вимагає від вас ваша слава… На цей раз вас не зможе зупинити ніхто і ніщо… Перед вашою славою брами самі розчиняться! — Ці фрази лунали з різних уст, але поєднувались так доладно, ніби в добре розученій п'єсі. Таке виникло враження в короля — надто коли він почув оці слова:

— Великий король, король-переможець, ніколи не зречеться своєї віри!

Анрі обвів поглядом усіх. То ось які вони — ті, що засумнівались у ньому й у його непохитності! Він давно це знав, розумів, що багато хто в душі починає вагатись, бо гадає, ніби вагається й він. Найкраще він міг бачити це по своїх власних тривогах і сумнівах. Йому знов стисло груди, як над останками давнього сподвижника.

— Бог послав перемогу гугенотові, панове, — сказав він урочисто й владно. — Господь мій учить мене шанувати обидва віровизнання й лишатися вірним своєму.

Саме щодо цього він уже не був певний — та й, поглянувши довкола, переконався, що декотрі з тих протестантів, які тепер слухали його, не дуже вірять його словам. Але Морней — той вірить. Його доброчесний Морней, його дипломат, сповнений практичної мудрості, що дипломатичними нотами завдавав шкоди його ворогам не гірше, ніж гарматами, — саме він певен у його непохитності. «Та звідки він може знати, коли я й сам не знаю?» Дивно, але щиросерда певність доброчесного Морнея дратує Анрі, і він відвертається. В цю мить хтось вимовляє:

— Величносте! Париж вартий меси.

Король рвучко обертається. Ці слова промовив дворянин на прізвище д'О — просто О, та й тільки, і на вигляд він був такий: молодик з кругленьким черевцем, що завдяки ласці покійного короля зробився неробою і злодієм, один з тих ловців щастя, що розпаювали між собою країну та її прибутки. Саме через це Анрі зоставив його тим, ким він був: державним скарбником. Бо державу найлегше збудувати, залучаючи тих, хто хоче на цьому поживитись. А доброчесні й так їй служитимуть. Коли запитливий погляд короля впав на Морнея, той сказав:

— Усі порядні католики служать вашій величності.

Tе саме відповів колись король цьому д'О та його братії, коли вони вперше натисли на нього, щоб перемінив віру. Це сталось над трупом убитого короля, і було воно грізною осторогою. І все ж тоді Анрі вимовив ці слова сам, а сьогодні їх сказав тільки його Морней. Проте король узяв свого Морнея за руку, стис її й спитав довірчо:

— Ми ж билися за віру? І це була найкраща з наших битв.

— Могла бути найкраща, — відказав Морней. — Величносте! Ви вже не маєте права так важити своїм життям, як сьогодні, коли ви кинулись між ворожі списи. Це було найсміливіше навіженство у вашому житті.

— Виходить, тепер усе не так? Що це ви кажете, Морнею!

Коли король увійшов до бенкетної світлиці, сміх і крик змовкли. Всі посхоплювалися з-за столів, забувши про келихи, і, дивлячись на короля, заспівали подячний гімн. То був той самий гімн, що його вперше проспівав Анрі на нічному бойовищі з кількома дворянами. Ті, видно, добре запам'ятали слова — а найкраще Агріппа д'Обіньє, давній друг. Присадкуватий, він витягся, скільки міг, і співав на весь голос. Останні рядки, які Анрі, власне, промимрив чи навіть проковтнув, звучали у нього зовсім виразно:

Жадає серце: відпусти мене Летіть в оселю вічної звитяги!

Агріппине обличчя, від природи зухвале й насмішкувате, стало в цю мить таке промовисте, що в короля не лишилося сумніву: їхній давній приятель дю Барта, перше ніж загинув, показав цей гімн їм обом. Хтось сказав:

— Цей подячний гімн склав наш король.

— Так, — голосно підтвердив Анрі, як і вимагав від нього небіжчик. Він сказав це під насмішкуватим і зухвалим поглядом Агріппи, і той кивнув головою. Анрі подумав: «Але ж це неправда, як і все, що тут діється. Тільки на вигляд воно ще таке, як наші давні гугенотські перемоги».

Стіл без гостей

Так скоро, як наказував король, рушити на столицю не вдалося. Навіть у тій армії, котра перемогла, теж настає деякий безлад, особливо коли треба підбирати багато здобичі й гнатися за втікачами. Король міг тільки чекати, поки його воєначальники зберуть докупи свої загони. А тим часом він перепочивав після важкого бою, розважаючись ловами та коханцям. Цього останнього йому давно вже бракувало. А воно якраз було головною рушійною силою його єства: це вмить визначив ще венеціанський посол. У всьому, що він робить, первісний рушій — любовна жага й те піднесення сил, яке вона викликає, вкидаючи нас в екстаз. Битва кінчається, а екстаз лишається, і Анрі згадує жінок: тих, що він колись кохав і втратив, та й тих, котрих жадав, побачивши.

Він писав листи Корізанді — його музі тих днів, коли він здобував трон. Тепер у неї обличчя було все в червоних плямах, він соромився її й був радий, що вона далеко на півдні, за сотню миль від нього. І все ж вона лишилась у його пам'яті як пережите щастя, тож він, уже не кохаючи графині де Грамон, ще писав їй листи — в цьому він став майстром, коли романтично поклонявся їй. І цю майстерність теж дала йому та сила, яку пробуджує в нас екстаз кохання.

Колишня Корізанда розуміє, що він тільки дурить себе, її він одурив уже давно. Вона пише прикрі зауваження па берегах його сповнених життя листів; за те вона й ненавидить їх, що її життю в них немає місця — тільки його битвам, його вбивцям, ворогам, перемогам, його великим сподіванням, його королівству. Чи він хоч пам'ятає ще, як було в них колись вирішено, що вона стоятиме на балконі як найголовніша особа, коли він вступатиме до своєї столиці! Зрадливий, ти викинув це з голови! Вона хапає ножиці й штрикає ними в лист — у його ім'я.

Він цього не відчув. Навіть королеву Наваррську він жадав у ті дні, але мусив похапцем задовольнятись пестощами якої-небудь мандрівної шукачки пригод. Усе ж таки він, поки був молодий, найчастіше обнімав свою королеву, і то в нещасті, в смертельній небезпеці! Тоді вона була заодно з ним, хоч би скільком чоловікам, на її смак вродливішим, на хвильку віддавала перевагу, — була заодно з ним, рятувала його, приїхала за втікачем до його краю — Наварри. «Невже кінець, Марго? Коли мій шлях повів угору, ти стала моєю заздрісною супротивницею, ти споряджала військо проти мене і робила б це й далі, якби мала гроші. А тепер сидиш сама в спустілому замку й ненавидиш мене. А я б тебе знову полюбив і любив би довіку, о Марго Варфоломіївської ночі!» Так мріяв він після Іврі, а Маргарита Валуа у спустілому замку, дізнавшись про його перемогу, розбила кілька найкращих своїх італійських майолік.

Замок овдовілої графині де ла Рош-Гюйон[11] стояв у Нормандії; Анрі було недалеко туди їздити, і він робив це частенько, відколи познайомився з графинею. Аж до битви під Іврі він звичайно прямував туди вночі — вдень його затримували всякі справи та воєнні клопоти. Вдосвіта він під'їздив під її вікно; молода жінка виходила на балкон, і вони якусь часину розмовляли: Анрі — в сідлі, вона — на безпечній висоті. Анрі казав їй, що вона прекрасна, як сама фея Моргана, коли та фея існує не тільки в мріях. Але тут, над головою в нього, являється йому втілена мрія — білява жінка, висока, гнучка, і якби йому було дозволено торкнутись її тіла, воно, певне, не розтануло б у повітрі, як то буває з феями.

Антуанетта відповідала двозначними жартами в такому ж дусі. Вона то розгортала запинало, що спадало з її пліч, то вгорталася знову, а сині очі ставали то поважні, то задерикуваті, а то спокійні-спокійні. І щоразу ця розумна й вельми порядна дама подавала якісь надії палкому закоханцеві. Але, постоявши трохи під вікном, він мусив вертатися ні з чим: вона його не впускала. Відмагалася тим, що, мовляв, іще ніч. Але тепер, коли робота його скінчена, вона цієї вимовки не матиме. Незабаром після Іврі він сповістив її, що має намір приїхати серед білого дня. «Хоч би як довго ми зволікали, а рано чи пізно Антуанетта зізнається, що любить Анрі. О пані! Тілом я вже відпочиваю, тільки душа моя не звільниться під смутку, поки Ви не стрибнете через цю перешкоду. Моя вірність заслуговує цього. Наважтеся, серденько! Життя моє, полюбіть того, хто божествитиме Вас до могили. Засвідчую це, мільйон разів цілуючи Ваші білі руки».

Так він писав; але згодом, коли все лишилося в далекому минулому і Антуанетта так і не піддалась йому, він ні за чим не шкодував: ні за її опором, ні за своєю пристрастю. З поваги до її доброчесності він навіть надав їй титул королевиної статс-дами.

А тоді, сповістивши про свій візит, він, як і щоразу, приїхав сам-один, без почту. Вона вдала здивовану, зустріла його, спустившись до середини парадних сходів, і завела в замок — до столу, заставленого келихами й тарілками щонайменше на двадцять осіб. Спочатку він не зрозумів і став оглядатися — де ж гості. Вона засміялась, і Анрі нарешті здогадався, в чому річ. Тоді й він відповів жартом на жарт: зажадав, щоб слуги, вишикувані під стіною, подавали страви невидимим гостям. Вона відіслала лакеїв, а він відразу ж повторив усе, що вже писав їй у листі: про зволікання і про стрибок через перешкоду, — тільки багато галантніше й барвистіше, ніж можливо написати в найкращому листі. Далебі, їй нема чого боятися його зради — адже він дав їй слово! В те слово він і сам щиро вірив. Та вона відповіла:

— Величносте! Вірність аж до смерті? Я ще занадто молода й не хотіла б побачити, як ви помрете, коли не дотримаєте вірності.

Вони сиділи вдвох за столом, накритим на двадцять осіб. Миле, тонке обличчя жінки знов стало задумливе й насторожене, і вона сказала:

— Я жартую, величносте, зі страху. Це так, як ото люди в темряві співають, щоб розігнати страх. Ви ж здобули перемогу під Іврі, а це було куди важче, ніж здобути одну самотню жінку.

Тоді він упав їй до ніг, поцілував її в коліно й почав смиренно благати. Але вона не піддавалась:

— Я занадто низького роду, щоб стати дружиною короля, і занадто високого — щоб стати його коханкою.

Та він і далі домагався свого. Тоді вона вдала, ніби вже йде до своєї спочивальні, а насправді вийшла задніми дверима з дому й сіла в екіпаж, що стояв там напоготові. Перше ніж Анрі помітив, що її нема, вона вже була в безпеці.

Шукаючи її, він заходив до кількох кімнат. В останній розчинилися двері навпроти, і якийсь чоловік вийшов з них назустріч йому. Тільки підійшовши зовсім близько до нього, Анрі розгледів, що то він сам, відбитий у дзеркалі. Мабуть, він би здогадався про це раніше, якби не був спантеличений поведінкою господині.

— Здоров був, старий! — гукнув він до дзеркала; побачене там збудило в ньому підозру: а чи не того насправді втекла ця молода жінка, що він видався їй не досить молодим? Це вперше така підозра виникла в нього. Від такої думки злякаєшся, придивишся, а врешті засмієшся — бо її спростовує власне серце і любовна жага, що примножує твої сили, як і досі. І що важать супроти цього запалі щоки, сивина в бороді, глибока зморшка від перенісся до середини поборозненого лоба? Та він стримав сміх, щоб краще роздивитись напруження у високо піднятих бровах, а в широко розплющених очах — тугу.

«Звідки вона? — спитав він себе цілком поважно. — Адже в глибині душі я веселий, і всі вони захоплюють мене». Він мав на увазі жінок, усю їхню стать. Певно, ніс їй здався завеликий, вирішив він. Занадто довгий і гачкуватий, аж обвислий. Та ще й на такому щуплявому обличчі — отакенний носяра! Врешті він дійшов висновку, що йому доведеться більше ніж досі упадати за «ними». Легкі успіхи молодості минулися. Проте він не помітив, що змінилося не тільки це. «Анрі!» — промовила в ту саму мить графиня Антуанетта, але рипіння її карети на вибоїстій дорозі покрило все — і цей вигук, і її муку.

«Анрі! Якби ж ти не був великим переможцем у недавньому бою… Величносте! Чом я не потрапила вам на очі тоді, коли ви були ще незначним принцом, зустріли в лісі, полюючи, дружину вугляра й ущасливили її! А то ще якось на балу ви звеліли погасити всі свічки й у темряві заволоділи тією, котрої жадали. Чом то не була я! Все б уже минулося, переболіло, і ви б давно помчали далі. А тепер ви надумали зробитися сталим; «вірний коханець» — ось що було написано в тебе на чолі, мій Анрі, і в очах твоїх я прочитала те саме. А я пішла б за тобою куди завгодно, тільки не в твою велич, не в твою славу. Пробач мені! Твоє занадто ясне сяйво освітило б і мене. Величносте, ви б десять разів обіцяли одружитися зі мною, але так би цього й не зробили».

— Помалу, візничий! Помаленьку додому.

Тепер він, напевне, вже поїхав. І вона плаче.

Тихе запитання

Розради від любовних невдач Анрі шукав у полюванні; і якось, летячи верхи з гуртом мисливців за собаками по рівнині, на краю якої височів пагорб із замком, — що ж він угледів? Якась процесія, дуже дивна на вигляд, підіймалась на той пагорб — підіймалась дуже повільно, і мисливці легко наздогнали її.

— Гей, люди, це що таке?

Попереду йшли рослі коні, зранені й скошлані.

— Величносте, це верхові коні пана де Роні. Отой, найбільший, був його першим конем під Іврі. Цей кінь упав під ним, а згодом ми його підібрали.

— А чого паж везе обладунок і білий стяг?

— То паж пана де Роні, він везе головне знамено, відбите в католицького війська. А другий паж тримає на зламаному списі пом'ятий шолом пана де Роні.

— А хто ж то їде за ними?

— Отой, що з перев'язаною головою, — то стайничий пана де Роні, а другий, на англійському іноходці,— його камердинер, на ньому жовтогарячий із сріблом плащ його пана, а в руках — докази перемоги: шпаги та пістолі, що їх пан де Роні поламав на ворогах.

— А посередині, на ношах?

— То сам пан де Роні, величносте.

— Сподіваюся, що він почуває себе незле, а то б він не зміг улаштувати собі такий бучний парад, — сказав Анрі, обернувшись до своїх супутників. Тоді знову спитав одного з учасників процесії: — А хто ж то їде на віслюках за ношами?

— То, величносте, ті дворяни, котрих пан де Роні взяв у полон.

— Певне, вони розмовляють про несталість воєнного талану. А що робите ви самі аж у хвості процесії?

— Ми слуги пана де Роні і їдемо за нашим паном до його родової оселі. Ото он їде його прапороносець із чотою списників та двома чотами кінних аркебузирів. Понад півсотні їх полягло, та й у тих, що зосталися, поперев'язані голови або руки.

Анрі залюбки посміявся б з цієї марнославної комедії, та чи годиться висміювати славолюбство, коли його несуть на ношах? Він під'їхав до тих нош; вони були зроблені з зеленого гілля та обручів від барил і покриті полотном, а поверх нього застелені плащами бранців — чорний оксамит, рясно затканий срібними лотарінзькими хрестами. Там лежали ще й їхні погнуті шоломи з чорно-білими плюмажами. А посеред усього того спочивав із тріумфальним виглядом, хоч і тяжко зранений, сам лицар. Анрі щиро мовив:

— О, вітаю, вітаю, любий мій друже! А вигляд у вас куди кращий, ніж можна було сподіватися. Кістки всі цілі? Глядіть, не зостаньтесь калікою, цього нам не можна. Про ваші подвиги вже така слава йде, що аж віри не йметься.

Від цих простих слів де й поділось усе самозамилування пана де Роні. Він звівся на ношах і вже хотів був злізти з них на землю, та король не дозволив. Отож барон заговорив вельми розважно.

— Величносте! — сказав він, навіть не підпускаючи страдницьких ноток у голос. — Ви приносите мені розраду й ушановуєте мене аж надміру такою турботою про мене. Я не здатен виразити своїх почуттів і скажу тільки, що бог недвозначно явив мені свою поміч. З ласки господньої рани мої вже гояться, навіть найтяжча — та, що на культі,— і я сподіваюся щонайбільше через два місяці набути собі нових на службі у вас — за ту саму платню, тобто з чистої любові.

Анрі, те почувши, так розчулився, що вже ладен був плакати, а не сміятись. Він обійняв пана де Роні, що говорив скромно й поважно, а не пишно.

— Дивіться, панове! — гукнув король. — Оце справжній, щирий лицар, я вам кажу!

Він ще трохи проїхав поряд з ношами, тоді нахилився до них і тихенько сказав:

— Одужуй швидше. Роні, затятий старий єретику, бо треба здобувати Париж.

Барон відповів теж пошепки:

— Ви вже так говорите, ваша величносте, ніби людина не нашої віри.

Анрі — ще тихіше:

— А вам не однаково?

Роні — у наставлене вухо короля:

— Величносте! Від такого затятого гугенота, як я, ви не можете жадати, щоб він порадив вам іти до меси. І все ж я скажу вам: це, звичайно, найлегший і найшвидший спосіб відбитись від усіх нападок.

Король випростався в сідлі. Немовби нічого не почувши, він показав на вже недалекий замок:

— Прощавайте, друже, і видужуйте. Коли мені пощастить і я примножу свою владу й вагу, ваш пай, пане Роні, буде вам забезпечений.

По тих словах король Фрапції дав коню остроги і попереду мисливців та собак завзято помчав через лісові угіддя свого вірного й розумного слуги. Трохи згодом він виїхав з лісу на поле, оточене високими березами. Їхні верхівки ледь гойдалися в небесній синяві. На полі, низько понахилявшись, працювали селяни. Почувши кінський тупіт, вони позводили голови й хотіли відбігти вбік. Та мисливці враз зупинились, і король, якого ці люди ще не знали в обличчя, показав на замок, що височів удалині над верховіттям, повитий синьою імлою, й спитав у найстаршого селянина:

— Скажи, друже, чий то замок?

— Пана де Роні,— відповів старий.

А його синові-крем'язневі король наказав:

— Подай мені жменю землі.

І той справді подав вершникові грудку. Король перекинув землю з руки на руку.

— Добра земля, масна. Чий це лан?

— Пана де Роні.

— Дивіться-но! — Король розломив грудку, і всередині заблищало срібне екю. — Це тобі, Мадлон. Підніми фартушок!

Дівчина послухалась, він кинув у фартушок монету, а вона всміхнулась до нього вгору — з лукавим зблиском примружених очей і таємною згодою в погляді, такою знайомою йому ще з днів молодості.

Вже рушивши далі, він гукнув через плече:

— Маєте доброго пана, і я йому теж буду завше добрим паном!

Селяни перезирнулися, пороззявлявши роти, — а тоді, занімілі з подиву, кинулись бігти за ним і бігли довгенько. З-під кінських копит летіло груддя, радісно заливалися собаки, а один мисливець засурмив у ріг.

Пекло

— От новина люба — король врізав дуба, — казали в Парижі й справді вірили, що цього разу він не просто зазнав поразки, а наклав головою. А король не спростовував цих чуток. Безперестану йшов дощ, шляхи були пустельні, і про нього нічого не чули, хоча він стояв у Манті, за якийсь день дороги. Це місто, як і всі інші, йому довелося брати з боєм. Тільки-но опинившися в його мурах, він дав бенкет пекарям. Їхній цех прочув, що король у себе вдома, на півдні, мав власного млина й прозивався «мельником з Барбасти». Щоб підтримати честь цього прізвиська, він заграв з ними у м'яча; вони виграли в нього всі гроші й захотіли на цьому припинити гру. Він зажадав відігратись, а коли вони відмовилися грати далі — примусив їх цілу ніч пекти хліб. Уранці він спродав той хліб за півціни; отоді пекарі прибігли до нього, упрохуючи грати далі!

Про цю пригоду він умисне пустив розголос у Парижі. Таким чином у столиці довідались не тільки про те, що він живісінький — це вже само собою було досить прикро, — а ще й про те, що він усюди скуповує збіжжя. Видно, у нього війська без ліку! І раптом з'ясовується, що всі знають: король під Іврі переміг. «Він розбив нашого герцога вщент. Товстун Майєнн зі своїм розігнаним військом не може дістатись до нас по розгрузлих дорогах. Цього разу він нас не порятує. А єретика не спинить ніщо, і ми його таки діждемось: прийде, як минулого разу, коли виплюндрував усі наші передмістя й перебив дев'ять тисяч душ».

Насправді вбитих було вісім сотень, але панічні чутки у великому місті перебільшували все — і грізну силу короля, і власне безсилля. «Цей єретик завойовує млини та хлібні комори всієї країни. Ми повмираємо з голоду!» — нарікали парижани і, скуті лихим передчуттям, тільки дивились, як «іспанці» забезпечуються продовольством. «Іспанці» — то були посол Мендоса й архієпископ Толедський, що прибув з надзвичайною місією: розвідати для свого короля дона Філінпа, чого найбільше бракує людям, які найближчим часом стануть новими підданими всесвітньої держави, — віри чи грошей. Виявилося, що хліба, як міг спостерегти архієпископ[12]. І він, і вся іспанська партія себе забезпечили — особливо шістнадцять старшин міських округ, а насамперед монастирі. Герцоги де Немур[13] та д'Омаль[14], що командували залогою, були мимохіть союзниками іспанців, але в душі стояли за Францію, що тоді траплялось у Парижі нечасто. Бо тільки старі люди, котрі сиділи по в'язницях, іще пам'ятали, що таке свобода, справжня віра та здоровий глузд. Один з них, Бернар Паліссі[15], з Бастілії послав герцогові де Немуру, з роду Гізів, філософський камінь. Так він називав скам'янілий людський череп — і гадав, що вигляд таких ветхих останків людини просвітить лотарінжця, і той зречеться недоречного згубного честолюбства свого роду й визнає справжнього короля Франції. Бо незабаром усі ми станемо перед богом, міркував цей вісімдесятирічний чоловік, який так ніколи й не довідався, що доторк до того «філософського каменя» й справді змусив Немура замислитись. Крім того, була ще сестра лотарінжців, славнозвісна герцогиня де Монпансьє, чоловік якої служив у короля; сама вона належала до його ворогів і пишалася тим, що нацькувала вбивцю на попередника Анрі — Генріха Третього. Мало того — вона хотіла побачити гугенота на ешафоті. Так, так, на колесі або на шибениці. Фурія Ліги вже знов підбурювала зі свого балкона студентів, і ті розносили по вулицях її кровожерні вигуки. А у себе в палаці вродлива, але вже підстаркувата герцогиня стискала свої непогамовні груди: жадоба помсти й ненависть, що терзали їх, були дуже болючі, а врешті почали здаватися їй самій підозрілими. Про перемогу короля Наварри під Іврі вона дізналась від переможеного, свого брата Майєнна, ще раніше, ніж іспанці, але довго не розкривала таємниці нікому, не признаючись навіть собі, чому, — аж поки їй не стало терпцю. Вона казала: «король Наварри», аби не казати «король Франції»; але в своїй жагучій душі називала його просто «Анрі», і власна ненависть допікала їй не менше, ніж його щастя. До неї дійшло, що він спіймав пріора монастиря, з якого був той чернець, котрого вона нацькувала вбити короля. Анрі Наварра передав пріора своєму судові в Турі, і його розірвано чотирма кіньми, а герцогиня три години пролежала непритомна. Покликали Амбруаза Паре, старого хірурга, якого всі поважали, хоч він був гугенот. Він пустив герцогині кров, і та, очутившися, зразу спитала: «Він уже тут?» — таким тоном і з таким виразом обличчя, що старий відсахнувся, хоча він пережив Варфоломіївську ніч та й узагалі не раз у житті бачив пекло.

Велике місто вірило всьому. Вірило й у те, що він уже тут, хоч він ще тільки розмірковував, чи напустити ще раз своїх вояків на передмістя Парижа. «Ми помираємо з голоду!» — скиглили парижани, коли їхні базари ще могли бути завалені припасами; але їх зрадили старшини шістнадцяти міських округ, які думали іспанською, хоч рідна мова їхня була французька. Восьмого травня 1590 року король нарешті зімкнув кільце облоги круг своєї столиці. Цього разу він не зоставив жодного виходу з міста — ні по правому, ні по лівому берегу Сени, зайняв передмістя, спинив плюндрування і заходився стріляти по місту з гармат — не дуже часто, але обложив Париж щільно, без жодної лазівки.

Чотирнадцятого почалися процесії. Ченці керували городянською самообороною. Всі ще були ситі, а ченці — навіть ситіші, ніж треба: вони аж сопли, запхавши черева в тісні панцери. Ряси попідтикали, каптури повідкидали назад, ходили в шоломах і при зброї. Коли перед ними з'явився папський легат, духовне воїнство надумало привітати його як годиться; та ненароком застрелили його скарбника — роздавача милостині. Тоді герцог де Немур довірчо сказав герцогові д'Омалю:

— Доки ми будемо потурати оцьому неподобству? Я з Лотарінзького дому, а отже — француз; але тут уже Іспанія. Ми опинились не на тому боці. Наше справжнє місце — за мурами, а з нами й нашим сімнадцятьом сотням німців, вісьмом сотням французької піхоти й шістьом сотням кінноти. Гіз чи Наварра — хай це вирішиться на бойовищі, в чесній битві.

Д'Омаль відповів:

— Нe забувайте про городянську самооборону і про всіх тих, хто колись різав гугенотів. Не забувайте про страх перед відплатою, через який громадянські війни бувають такі запеклі. Якщо ми тепер вийдемо з міста, Париж очманіє зі страху; вони тут одні одних переріжуть, присягаючись, що вce це — за істинну віру.

Його співрозмовпик показав рукою на розшалілу ревучу процесію — мовляв, зрозуміло.

— Париж хоче стати іспанським, — мовив Немур. — Нас, Гізів, одурено: дон Філіпп уже навіть платню мені не виплачує. Мендоса карбує мідяки для старців і розкидає їх зі своїх вікон. Навіщо? Адже наш люд уже їсть хіба що котів, та й то тільки в неділю.

Обидва герцоги їздили по місту, яке мали захищати, тільки з сильною охороною. Звичайно перед ними всі кидались урозтіч — чи то через нечисте сумління, чи то не довіряючи вже нікому. Тепер ніхто не хотів виходити з дому одинцем. А для якогось діла збирались у гурти — заради чисельної переваги. Робили труси в монастирях — поперед усіх городянська самооборона; знаходили, правда, лише стільки, скільки могли з'їсти зразу, бо решта була добре захована, зате збиткувалися з ченців, нагадуючи їм, що на кораблі без стерна першими з'їдають найжирніших. А коли наїдалися — слухали месу й проповіді, аби підігріти свою відвагу й завзяття.

Інші юрби облягали вежі: кожному хотілося нагору, щоб хоч здалеку глянути на лани, де достигав урожай. А потім озлоблено збігалися перед парламентом і кричали до хрипу, вимагаючи хліба. Серед жінок спалахнуло божевілля: вони пропонували самих себе на заріз — хай продають їхнє м'ясо, аби лиш дітям дали хліба!

Що міг зробити для цих бідолах Бріссон[16], голова верховного суду? Він сам не мав нічого — він був чесний чоловік. У нього вдома також споживали вже те непевне борошно, що його підпільні торговці приносили потай, добуваючи не на млипі, а ночами на цвинтарі. Бріссоті, гуманіст, відданий законові, а тому в душі прихильник короля, радився з паном де Немуром про те, як урятувати це знавісніле місто. То була найнебезпечніша з усіх розмов, на які лишень могли наважитися високий міський урядовець і великий аристократ під залізним небом фанатизму. Вони відверто визнали один перед одним, що бунт нечестивих безумців уже справді вийшов за будь-які межі і що знищення Ліги, ціною хоч би яких жертв, — єдиний спосіб заспокоїти людський розум і вмилосердити бога.

«Ціною будь-яких жертв!» — казали обидва, проте самі нерішуче визирали у відчинено вікно, розхиливши завіси. Видно їм було церкву, товпище па паперті, вулицю, забиту людьми, — безмовні, всі бліді від голоду, вони аж хиталися на ногах або падали від кволості навколішки; а чути було тільки голос проповідника — справжній гавкіт. Король, мовляв, заборонить обідню й вимордує всіх! Людо! Згадай про спасіння душі! Жрець брехні, Буше вже багато років своєю хитрою несамовитістю роздимав і множив її, а тепер доводив до крайнощів, аж над край безодні. Він завивав, він скреготів зубами на амвоні. Котрі стояли ближче, ті злякано сахались і спинами тисли на натовп, а натовп хитався від кволості й стогнав від смертельного страху. Люди душили й топтали одні одних майже безгучно. Чути було тільки стогони та гавкіт з амвона. І Бріссон з Немуром облишили свою безнадійну нараду. Але, звичайно, їх підслухали. Ченці з бандою зарізяк удерлись до парламенту, щоб усіх там перевішати. Герцог хіть-не-хіть наказав стріляти.

Коли випробуваний промовець Буше скінчив своє казання проти короля й здорового розуму, його слухачі, голодні, як і перше, посунули додому спочатку суцільним потоком людських тіл, потім повільнішими струмочками — а врешті потекли й залишки, мов тонкі цівочки, неспроможні наздогнати течію. Ці задні мляво, по краплі просочувались у довколишні завулки. Ось якась жінка знесилено сперлась на стіну будинку. О надія! Її малий синок побачив щура в рівчаку, що тягнеться серединою вулиці, де відкритий, а де перекритий. Хлоп'я спускається в рівчак, залазить під каміння й вилазить із дірки, тримаючи щура в руці.

— Мамо! З'їмо його!

В цю мить до завулка звертають двоє ландскнехтів: один здоровило, а другий маленький, гостроносий. Цей другий хапає хлопця, хоче відняти в нього щура, хлопець кричить і не випускає здобичі. Тоді здоровило хапає його самого ззаду за курточку, піднімає своїм ручиськом і несе перед собою, наче куплену річ. Важко гупаючи ногами, вік звертає за ріг, а його блідий приятель, примруживши одне око, ще раз озирається і зникає вслід за ним.

Кілька перехожих у завулку застигають на місці від жаху; ще якусь хвильку чути, як верещить нещасний хлопець. Мати хоче бігти навздогін, заточується, натикається на іншу жінку, що саме вийшла з дому. Аж тоді лупає материн крик, крик відрази, жаху, розпачу, і мати падає додолу, вона вже не ворушиться. Жінці, що вийшла з дому, доводиться переступити через неї. Двоє старих людей у найтемнішому закутку перешіптуються:

— Ця вже робила таке. Оте, що ландскнехти збираються зробити з хлопцем, — ця панія вже скуштувала його. У неї в самої син номер, тільки ніхто не бачив його мертвого, а вона відтоді живиться солониною.

Їхні кволі тремтячі голоси завмирають, старі принишкли, а жінка проходить повз них. Вона схожа на вельможну даму: підбирає спідниці, щоб не забруднитись. На її закам'янілому обличчі безтямні очі втуплені в безвість.

Боротьба з сумлінням

А король наступного дня випустив з міста три тисячі душ, щоб вони не померли з голоду. Коли його висока союзниця, Єлизавета Англійська, довідалась про це, вона виявила велике невдоволення, і йому довелось посилати до неї свого надзвичайного посла, Філіппа Морнея, — а втім, він зробив це вельми охоче, аби позбутись його на якийсь час. Посол мав переконати королеву, що смерть жменьки нещасних французів не змусить іспанську партію здати Париж, поки вона сама ще має припаси. Навіть більше — король дозволяв парижанам робити короткі нічні вилазки, щоб жати хліб на ланах поблизу міських мурів. Несподівано у пекарів знову з'явився хліб, і люд за те ладен був благословляти короля. Але ченці та городянська самооборона, щоб цьому перешкодити, стали ще завзятіше залякувати парижан, а крім того пустили чутку, що король достачив той хліб тільки через гостру потребу в іспанському золоті. Його військо розбігається, а полки нашого законного повелителя дона Філіппа вже підходять! Слава господу, тому недоростку-єретикові кінець. Його найзаповітніша мрія — побачити, як вимирає столиця королівства, — не справдиться.

Коли Анрі почув це, його охопив жах. Усі огидні наклепи па нього, що кружляли в міських мурах і доходили до його слуху, були, на жаль, не новиною для нього: його власне сумління вже твердило йому те саме, і що далі, то невідчепніпіе. «Анрі! Ця битва, що ти провадиш тут, не відважна й не справедлива. Анрі! Ти перемагаєш людей, які не підносять проти тебе зброї, і це — жителі твоєї власної столиці. Вони падають від виснаження, вони збуваються розуму, вони грішать проти природи, — а сам ти спиш і бенкетуєш у безпечних оселях».

Та це були ще не всі докори, якими пекло його сумління. Він кохався з вродливою настоятелькою одного жіночого монастиря, а тоді ще й перебрався жити до іншого. «Анрі! — казало йому сумління після хвилини насолоди. — Ці черниці віддаються тобі так, як Юдіф Олофернові. Спочатку вони — наче ягнятка під різницьким ножем, а врешті шаленіють від свого запалу, бо пекельний вогонь чимраз ближче, і вони ладні вбити тебе за це. Отже, на єресі лежить прокляття, печать погибелі», — так відчував король-протестант, але, як і перше, закладав кучерик за вухо, звичаєм своїх одновірців. Маршал Бірон жартував, що він «міняє віру», — так називав старий ті пошуки розмаїття в посвячених богові жінках. Король викликав маршала до себе й уперше висловив свій намір зректися давньої віри й перейти в іншу.

До цього змусили його каяття й жаль за вчинками, яких він, власне, й не чинив, але був у них замішаний. Та старий воїн не здатен зрозуміти цього до кінця — хоча саме для Бірона не були таємницею деякі темні глибини в душі його забіякуватого півника й короля. Їхня боротьба між собою, поки вони ще не знайшли й не пригорнули до серця один одного, була не просто собі боротьбою, а пильним взаємним вивірянням, і Бірон цього не забував. Худий, випростаний, ледь похитуючись — бо він пив вино з ранку до вечора, не втрачаючи, одначе, ясності розуму, — обличчям схожий на череп з обвислими вусами, маршал Бірон постояв, подумав і сказав навдивовижу лагідно й нерішуче:

— Величносте! Чи розказувати про це іншим?

Анрі лише кивнув головою, бо йому забракло голосу. Потім прошепотів:

— Розказуйте, але так, ніби це неправда.

Бірон погодився.

— Нехай відгадують правду — не відгадають. Бо я й сам її не знаю. Адже ваша величність, бувши гугенотом, понад двадцять років захищали свою віру й право на трон — зокрема проти мене, бо я був вашим ворогом і ворогом адмірала Коліньї, що його ми, папісти, замордували так жахливо. Я нічого не забув з усіх минулих років, величносте. А ви?

Король вислухав цю делікатну, але й владну осторогу з уст католика. «Чи справді мені слід зректися віри моєї матері королеви?» — міркував Анрі. Він побачив перед собою сліпуче, убивче сяйво, з якого хтось невідступно дивився на нього, — тільки почуття провини підказувало йому, хто саме. Його засліпило, бо те сяйво було внутрішнім спалахом його сумління. «Мамо», — подумав він. «Пане адмірале», — подумав він.

Хоч і дуже поблідлий, відчуваючи велику кволість, він зібрався на силі й твердим голосом повторив свій наказ. В останню мить, уже з порога, Анрі повернув Бірона:

— Але моїм протестантам не кажіть! Протестантам — не треба!

Він розумів, що вони, звичайно, дізнаються. І поведінку кожного з давніх друзів міг передбачити. Він тільки був радий, що послав Морнея, або ж Чесноту, до Англії. Поки чутка дійде туди, вона поблідне, стане звичайною побрехенькою, і Морней переконає в цьому королеву Єлизавету, якщо в тієї все-таки виникнуть підозри. Та замість одного відсутнього він зустріне вдосталь інших суворих чи сумних поглядів. Декотрих він вважав легковажнішими. Роклор, що любить блиск, честолюбний Тюренн, — ви маєте силу бути щирими й засуджувати короля, здатного до брехні! Його Агріппа, правда, вдавав, ніби нічого не знає, але насправді тільки й думав, як заскочити короля зненацька.

— Величносте! — почав він. — Я не знаю, що мені діяти.

— Ти, Агріппо?

— Я. А хто ж іще? Один мій приятель з Парижа розкрив мені імена змовників і навіть прислав їхні листи, з яких видно, що вони зазіхають на життя вашої величності.

— Давай ті листи мені!

— Саме вам? Величносте, іспанський посол заплатить мені більше, коли я повідомлю його, що цю змову розкрито. Та хоч я завжди полюбляв грошики, як вам відомо, але добувати їх, злигавшися з ворогами моєї віри й мого короля, не буду нізащо.

— Волієш почекати, поки вбивці доберуться до мене? Чи якої плати ти від мене жадаєш?

Так докірливо Агріппа не дивився на нього ще ніколи. За ці хвилини він наче підріс на три дюйми.

— Ніякої. Я подбаю навіть про те, щоб ви не розпізнали цих людей, коли вони з'являться вам на очі.

— Тоді я не повірю тобі, що мені загрожувала небезпека.

— Як накажете, величносте, — закінчив Агріппа своїм звичаєм, зухвало й водночас насмішкувато. А незабаром по тому прибуло кілька іспанських дворян — за дорученням дона Філіппа, щоб запропонувати королю Франції, який облягав свою столицю, руку інфанти. Анрі, що жадав миру зі своїми підданими, поквапився прийняти цих посередників. До нього привели тільки першого з них, тримаючи за обидві руки, — ліворуч хтось інший, але праворуч Агріппа, що вдавав, ніби то вияв невимушеної люб'язності, але насправді стискав зап'ясток посла дуже міцно. Анрі все зрозумів. Він швиденько спровадив фальшивого посла і навіть не спитав, що сталося потім з ним і з рештою. Своєму Агріппі д'Обіньє він не пропонував нагороди за врятоване життя і вже й поготів не подякував за науку, як слід бути некорисливим, прямодушним і непохитно відданим своїй справі.

Він гадав, що йому самому, на жаль, ота зрадливість рокована богом, бо його обрано врятувати королівство. «Я шаную бога, — так виправдовував він свою зрадливість, а це нелегко навіть перед всевидцем. — Я корюсь йому навсупереч пам'яті своєї матері, адмірала й усіх наших борців за віру, навсупереч науці пасторів, незважаючи на цілий мільйон жертв релігійних війн». І його душу в ту мить охопила нова, жахлива самотпість. «Ні давні друзі, ні наша партія, ні укріплені міста, де ми мали право молитись, ні навіть ти, приморська Лa-Рошель! Ні одностайність з моїми одновірцями, ні псалми в бою, — ніщо не може спинити, коли кличе королівство. Бо королівство — це щось більше, ніж переконання чи намір, більше навіть, ніж слава: це живі люди, як я», — так запевняв він себе. І справді відчував у ту мить: він урятований!

Живі люди але я на власні очі бачу, як декотрі з них там, за мурами, грішать, проти природи! Ось до чого вони доходять, як тільки король утрачає змогу втримати їх на шляху людською обов'язку! І я їх утримаю: тільки це може дати мені спасіння перед богом і людьми».

— Що ж, приймімо обох нечестивців, — сказав він, маючи на увазі зустріч з кардиналом Паризьким[17] та архієпископом Ліонським[18]. Він називав їх нечестивцями, щоб зміцнити свою віру в королівство, бо таким, як вони, до нього байдужісінько. Взявши понад тисячу дворян, опівдні одного серпневого дня він поїхав до певного монастиря за мурами обложеної столиці; туди приїхали до нього й посли. То були достойні й значні пани, вони поки що не зазнавали ніяких нестач, так само як і весь їхній почет. Вони вклонились королю, проте не занадто низько: обложеній столиці це ще не було потрібне, як судити по її послах. Так статечно, як вони, король триматись не міг: занадто густий був натовп круг нього. Він сказав їм:

— Не дивуйтеся, що мені так мнуть боки. В бою буває й гірше.

Він, звичайно, бачив, що вони хочуть тільки виграти час, поки Майєнн діждеться підкріплень із Фландрії й зніме з Парижа облогу. Їхні переговори з королем мали тільки стримати голодний паризький люд, щоб він не збунтувався. Зате обидва єпископи були переконані, що голодна смерть кількох тисяч простолюду так само байдужа йому, як і їм самим. От тільки чи може він визнати це відверто — він, що так дорожить славою улюбленця народу! Обом сторонам здавалося, що найрозумніше буде пильно дотримати всіх формальностей, тому король зажадав від послів письмових повноважень, і вони вручили їх йому. Там було написано, що панове кардинал і архієпископ мають поїхати до «короля Наваррського», аби вблагати його, щоб він погодився на замирення в усьому королівстві, а потім до герцога Майєнна, щоб і той подбав про це. Пусті слова — і зневага до королівського сану.

Анрі звернув їхню увагу на те, що «король Наваррський» аж ніяк не владен дарувати Парижеві й Франції мир. Проте він хоче миру й спокою, а не суперечки за титули. Він навіть запевняв, що ладен віддати за це палець, а тоді доклав і другий. Одного пальця була для нього варта битва, а два він обіцяв за загальний мир. Обидва духовні дипломати вирішили, що він мастак у лицемірстві, і це піднесло його в їхніх очах.

— Та ні! — вигукнув він раптом, ще дужче здивувавши їх. — Ні! Париж марно чекатиме загального миру, поки в його мурах панують страх і голод. Бо чого варті самі безпредметні слова про мир! Не годиться, щоб Париж і далі голодував. Я люблю свій Париж. Він мені як найстарший син. — Таким способом він викрив фальш їхнього мирного посольства; але не кожен викритий відразу помічає це.

«Він колись був у Парижі в'язнем, ось що він пам'ятає,— подумали обидва посли. — Він називає себе батьком цього народу, та досить однієї поразки, і він знов опиниться за ґратами й більше не вийде на волю живий». А коли він ще на додачу порівняв себе зі справжньою матір'ю на суді в царя Соломона[19] й сказав, що воліє зректись Парижа, ніж відкопувати його з-під трупів, щоб потім заволодіти ним, — вони тільки перезирнулись у захваті, змішаному з іронією. А тоді спробували ще перевершити його в майстерній брехні. Вдали, ніби мають сумніви щодо його військової сили і щодо тривкості його перемог і сподіваються повороту в ході подій. Коли Париж здасться йому до встановлення загального миру, Майєнн з іспанським королем знов візьмуть місто й жорстоко його покарають.

Але в цю мить посли побачили несподіване. Побачили воїна, на якого перед їхніми очима зійшла благодать величі. Вони вже не розуміли, хто тут промовляє і з яких висот. Він присягається, уриває сам себе, сам наляканий своєю присягою, але повторює ту присягу ім'ям бога живого.

— Ми їх розіб'ємо!

І тисяча його дворян підхопили безладно, але куди гучніше, ніж лунав би зграйний хор:

— Ми їх розіб'ємо! Присягаємось! Поки бог є на небі, такої ганьби не стерпимо!

Вражені посли збагнули, що перед ними — посланий небом ворог їхнього світу, що це навсупереч безсилому повелителеві країн і народів, навсупереч нелюдській всесвітній владі Габсбургів заявляє про своє право справжня, жива велич. Щоб у таке повірити, треба його побачити на власні очі. В житті майже все відбувається не на замовлення — це тільки високопоставлені недовірки привчилися так думати з власного щоденного досвіду, і через те вони вважають кожного можновладця за облудника і таким його й приймають. Та цих двох тепер мов громом уразило: весь образ світу захитався в їхніх очах, бо вони спізнали справжню велич. А втім, велич — занадто слабка назва для всепереможної благодаті божої, як і самі ми слабкі перед богом та його благодаттю й далекі від них. Досі ці два князі церкви ніколи про це не задумувались, поки не спізнали цього на собі: воїн, на якого перед їхніми очима сходить благодать величі.

З тої хвилини Анрі на цих переговорах тримав своїх супротивників у жмені. Після миті високого осяяння він щедро користався зі своєї переваги над ними. Він уже не сприймав їх поважно, а зажадав, немов якоїсь дрібнички, щоб Париж здали йому протягом тижня. Величчю не можна надуживати, не можна її марнувати, бо благодать сходить на нас рідко, та й взагалі — чи не краще трохи піддурити цих добряг, ніж силувати їх схилятися перед величчю.

— Я даю вам тиждень, мої любі. Коли ви волієте зволікати зі здачею міста, поки у вас зовсім скінчиться продовольство, — що ж, буде для вас остання вечеря, а потім — зашморг.

— Так немилосердно жоден французький король не поведеться зі своєю столицею й жоден християнин — з двома слугами господніми.

— Що ж, покладіться на це.

— Знов же страшно: чи не вишлють до вас потім нас-таки обох, тільки вже з зашморгами на шиях.

— Ну, то здайте мені місто негайно.

— Якщо іспанці та шістнадцятеро це почують, вони повішають нас.

— Ну, то чекайте на Майєнна та на підкріплення з Фландрії.

— Але ж ви, величносте, можете врешті-решт перемогти, і тоді нас іще певніше повісять.

— Ну, тоді поклопочіться про здачу міста.

— Величносте! Ви ж забудете про нашу послугу й віддасте нас на поталу людові.

— Ну, то полиште йому здихати з голоду.

— Величносте, у вас хибні відомості. В Парижі ще ніхто не голодує.

— Ну, тоді хай нам і далі так добре ведеться. На цвинтарях є ще багато чого, та й дітей удосталь лишається без нагляду, коли мати зомліє від кволості.

На це вони, хоч якими зухвалими були досі в думках, не наважились відповісти — тільки понурили голови. Вони просто-таки втратили грунт під ногами, і тому їм здавалося, що король обморочив їх. «Так, він побавився з нами в запитання й відповіді, за взірцем славнозвісної сцени з Рабле, отого жартуна й фігляра. Такий самий і цей король, і він глузує з нас у вічі». Їхня гідність де й поділась, вони остаточно розгубилися. Король не дав їм змоги отямитись, а навпаки — добив їх. Останні слова він вимовив уже не швидко й недбало, а з притиском і вагомо, як суддя.

— Пане архієпископе, — сказав він. — Нещодавно ви на мосту Сен-Мішель попали в тисняву. Люди кидались під ноги вашим коням і волали хліба або смерті. До вас тоді звернувся один старий чоловік?

— Не пам'ятаю, — промимрив архієпископ Ліонський, і голова у нього пішла обертом: так, як, певне, буде в день страшного суду.

— Він звернувся до вас і назвав ті розпачливі крики, що лунали круг вас, останньою осторогою господа бога.

Від цього королевого ясновидіння архієпископа охопила страшна млість — точнісінько мов якусь матір простолюдинку, в якої зі страхітливим наміром відняли дитину. Люди з почту підхопили його, кардинал стояв поряд блідий, змарнілий. Король гукнув, щоб їм принесли вина, а поки вони чекали того покріплення, вже вихопився на коня. Їдучи, він пояснив найближчим зі своїх дворян, хто був той чоловік на мосту, що остеріг архієпископа. То був метр Амбруаз Паре, вісімдесятип'ятирічний хірург; на мосту він говорив з останніх своїх сил, а тепер лежить при смерті.

— Колись він був біля замордованого Коліньї,— додав король Анрі, міцно стиснув губи й до кінця дороги більш не розтуляв їх.

Його супутники теж мовчали. Глухо стукотіли копита. Анрі думав про старих гугенотів. Тут він непохитно лишався одним із них.

Митець

У таборі йому вибігли назустріч:

— Фарнезе вже підходить! Фарнезе стоїть у Mo!

Король зневажливо засміявся: Mo надто близько, і він би дізнався про це раніше. Та й його приятелів архієпископа й кардинала, напевне, сповістили б, і вони б не дозволили йому довести їх до млості своїми кпинами. Він знизав плечима й хотів їхати далі, але на дорозі його дожидали ще двоє сперечальників. Пан де ла Ну натягував повіддя свого коня залізною рукою. Пан де Роні сидів па своєму боком, інакше сидіти йому перешкоджали його доблесні рани; одна рука була в черезплічнику. Король сказав:

— Тихо, тихо, панове!

Ла Ну відказав:

— Ваша величносте! Фарнезе.

Роні втрутився:

— Величносте! То хитрощі. Він не може стояти в Mo.

— Мій королю! — гукнув старший. — Кому ви вірите — оцьому чванькові чи мені? Фарнезе такий хитрющий, що часом може навмисне розпускати замість брехні правду.

Роні, хоч і сидів у сідлі боком, а капелюх оздобив діамантами, але обличчя мав розважне й холодне, не глянувши на простосердого старигана під'їхав до короля й спинив коня поряд.

— Це байки! — пихато промовив віп.

Лa Ну скипів:

— Юначе! А поїдьте-но туди у вашому пишному вбранні! Ви так сподобаєтеся герцогові, що він іще візьме вас у полон.

— Пане! — відказав Роні.— У мене одна рука — і у вас одна. Отже, ми можемо стати на двобій!

— На це варто подивитися, — сказав король, але якось неуважливо. Зрадів тільки старий. Його обличчя під сивою чуприною густо почервоніло, і ось це гнівне обличчя вже по дитячому всміхалось.

— Я ж сам п'ять років просидів у іспанській неволі[20], і це було не з медом. Величносте, я в своїй темниці писав про віру й про воєнне мистецтво і тільки завдяки цьому не занепав духом. Але те воєнне мистецтво, про яке я писав, було мистецтво Фарнезе. Він митець, не забувайте цього ніколи, величносте!

— Ваш король не митець, а вояк, і це важить більше, — заявив Роні. Через свої рани, та й через пиху він тримався випростано й скуто, ніби статуя. Зате бретонський гугенот завзято розмахував руками — навіть залізною.

— Що я знаю, те знаю з досвіду! Набутого за дванадцять років у Фландрії, на чолі протестантського війська. Перше ніж іспанці схопили мене, я відбирав там у них усі міста, які хотів. Та відколи туди прибув герцог Пармський — уже не міг узяти жодного.

Король, задумавшись про своє, рушив далі; вже вечоріло. Другого дня довідалися, що військо Ліги з Майєнном на чолі та іспанське підкріплення під проводом герцога Пармського з'єдналися під Mo. На військовій раді в короля ла Ну наполягав на тому, щоб уперто вичікувати під Парижем, але Бірон, теж зі старших, вимагав рушати назустріч. Насамперед нападати! Ми завжди нападали.

Ла Ну сказав:

— Ваша величність неперевершені в бою. Проте ви ще не зустрічалися з таким супротивником, що уникає боїв і досягає всього, чого хоче, мистецтвом. Я, величносте, знаю Фарнезе.

Роні вже знову хотів був накинутись на непоказного полководця в шкіряному колеті; але віконт де Тюренн, не менш родовитий і вродливий, ніж Роні, спинив його. Надзвичайне честолюбство рано навчило цього молодика оцінювати ситуації й навіть людей. Маршал Бірон зміг без перешкод доводити, що королівське військо, розставлене довкола всього Парижа, неминуче має вразливі позиції. Ворог прорветься там і підвезе в місто припаси. На те ла Ну заперечив:

— Саме тому він муситиме переправлятись через річку або проходити лісом, а це якраз зручна нагода для нас.

— Нападати! — наполягав Бірон. — Уперед — і на ворога, поки він ще далеко й не сподівається цього. Отак воюють!

— Як ви воюєте, Фарнезе знає! — вигукнув ла Ну. І додав повільно, невесело: — А от ви не знаєте, як воює Фарнезе.

— Це вже якийсь забобон, — зауважив навіть розсудливий Тюренн; Роні тільки холодно осміхався, а Бірон сопів. Король запитав думки всіх інших, хто ще був на раді, а оскільки вони бачили, що король воліє нападати, більшість висловилася за наступ.

І ось спочатку склалося так, що уславлений Фарнезе, герцог Пармський, викликав у всіх відважних вояків, своїх супротивників, тільки глибоку зневагу. Маючи таку велику військову силу, чи годиться окопуватись за якимсь нікчемним болітцем? Королівські загони, наступаючи, бачили тільки те болітце, бо воно лежало у них на дорозі. Пагорка за болітцем вони не бачили, а саме за ним ховалась їхня майбутня невдача.

Королівське військо утримувало всі шляхи сполучення а Парижем, особливо річку Марну та Ланьї — містечко, до якого Фарнезе, певно, хотів дістатися потай. А він тим часом окопався за своїм болотом, немов нічого так не боявся, як наступу отієї нової знаменитості. Та хай там як, а він примусив цю нову знаменитість дожидати бою день, два, цілий тиждень. У короля було чудове військо з дворян; ті дворяни знудились і один по одному роз'їхалися хто куди, забравши й свої загони. Вони збирались узяти столицю; хоч би довелося цілий рік стояти під її мурами, врешті-решт її, певне, таки взяли б, і кожен з них розбагатів би. А що візьмеш із цього Фарнезе, якого не дістанеш у його шанцях, в укріпленні з обозних возів? Отож дворяни, яких цікавила тільки здобич, поїхали чекати кращої нагоди. Такі люди, як Роні, залишились — почасти з почуття честі, але й тому, що думали: «Хтозна, там же іспанський обоз, мішки з золотими пістолями. Може, колись я таки розпорю їх, і те золото потече в мої кишені».

Анрі довелось визнати, що його уславлений супротивник — твердий горішок, але твердий на якийсь загадковий манір. Король послав до нього сурмача— нехай, мовляв, вельможні герцоги вилазять зі своєї лисячої нори. Італієць відповів холодно: він не для того прийшов сюди з такої далечі, щоб спитати поради у ворога. Король розсердився, але битви не домігся й навіть не зміг побачити Фарнезе в обличчя. Щодня Анрі виїздив з містечка Ланьї, яке захищала не тільки його військова сила, — від ворога його відмежовувала насамперед річка, — обходив болото й дожидав Фарнезе.

Минав день за днем, а йому все не щастило побачити італійця. Та ще прикріші були йому повідомлення розвідників, що від Фарнезе не втік жоден вояк — вони бояться свого командира. Дозори там міняються в залізному порядку. А особливо в нічній тиші, коли прислухатись, долинали з того боку слова команд під час зміни— різними мовами, але точні й чіткі. Там панувала залізна дисципліна. В такому ж порядку, всього за двадцять днів, ці солдати прийшли сюди з Фландрії, й дорогою вони щовечора робили собі укріплений табір, як у давнину легіонери Цезаря. В руках інших воєначальників це військо було б не більш як різномовна орда — трохи справжніх іспанців, багато валлонів та італійців, воно пустошило б країну незгірше за диких кабанів, — але воно стало справжньою римською армією під проводом цього Фарнезе. Хто ж він такий?

Анрі не міг заснути, бо знав: «По той бік теж хтось не снить і міркує, як знищити мою славу. Таке доручення він дістав від дона Філіппа. Треба поберегтися». Марно силкувався він пройняти зором темряву. «У Фарнезе жодного вогники, але він ніколи не снить. Він, мабуть, бачить і в темряві й стежить за мною. Кажуть, що він недужий, уже старий, і хтозна — може, то не стільки жива людина, скільки тінь, демон». Сирої, безмісячної ночі легко проймає дрож, надто коли думки хиляться до невідомого. Щось доторкнулось до його плеча, і він рвучко обернувся. Швидше ніж оком змигнути, майнуло перед ним обличчя, не встигнувши сховатись. А коли зникло, в темному нерухомому повітрі лишився слід — запах болота й тліну.

Голосно засміявшись, Анрі пішов далі. Луна його власного сміху неначе глузувала з нього, але він вчасно згадав, що уславлений стратег, як урешті стало відомо, так і не дав ради голландцям. У Голландії його спіткала велика невдача. А з другого боку, він не надає ваги оцьому походові до Франції: він з'явився сюди тільки з наказу свого повелителя, дона Філіппа. Невже можливо бути полководцем з наказу і переможцем для інших? Адже ж він сам — незалежний державець, але забуває про своє герцогство за служінням іспанському королю, — а тому ні на що не служать власні ноги, бо він весь час сидить сиднем. Тільки сидить у самоті й посилає маячні накази про завоювання чужих королівств оцьому другому каліці кудись на чужину. 1 чим воно скінчиться?

А вранці після цієї ночі запитань герцог Пармський почав на них відповідати: вишикував своє військо до бою. Власне, то було тільки військо Ліги, він наказав лише замінити капелюхи та прапорці. В той вересневий день бій розгорівся гаряче; французи у війську короля гадали, що врешті зітнулися з легендарними іспанцями, перед якими тремтить весь світ, тільки не вони! І тільки в бою врукопаш виявили, що й одні, й другі говорять французькою. Та вже допавшись до бійки, рубали тих гаданих іспанців іще завзятіше, дарма що обличчя часом були давно знайомі. Тим часом Фарнезе непомітно вивів з бойовища свої загони, що стояли в центрі. Навіть гладкому Майєннові, що бився в передніх лавах, він не звірив свого задуму. Поза пагорбом, прикритий тією непоказною височиною, яка для нього з самого початку була важливіша за болото й шанці, він перевів своїх солдатів по наплавному мосту через Марну — тихенько, потаємно, в залізному порядку. До того ж запал бою не давав його учасникам щось помітити. Правда, Анрі похопився раніш за Майєнна. Ланьї було вже захоплене чи майже захоплене, а з цього берега річки і Майєнн, нарешті оцінивши становище, почав стріляти по містечку з гармат, і королівське військо відступило, програвши бій.

Таким чином до Парижа завезли по річці припаси, а королю лишилося тільки чинити наскоки, але він марно силкувався перебратись через мури своєї столиці. Фарнезе сказав про нього так: «Я сподівався зустріти тут короля. А це якийсь гусар».

Іще гірше виставив він на посміх герцога де Майєнна з могутнього дому Гізів, лишивши його так відважно битись у невіданні, просто для ока, тим часом як сам мистецьким маневром позбавив сенсу весь бій. Та Майєнн, хоч як розгнівився, все ж був радий, що Фарнезе лишив йому три полки. Довершивши свій мистецький трюк, знаменитість рушила назад до Фландрії. Король негайно знову обложив Париж; та стратегові було байдуже до того.

Про короля він, певно, думав так: перехвалена посередність. Треба тільки поставити її на своє місце. Тепер він гідний супротивник щонайбільше для Майєнна. Vale et me ama[21].

Ми хочемо жити

Після цього Анрі цілих два дні почував себе справді розбитим. Тепер, після тривалої терплячої боротьби, після кількох блискучих перемог, коли він уже почав здобувати визнання в світі, це було куди трагічніше, ніж у ранню пору життя. Здобуття столиці надовго відкладено, а тим часом саме заради цього він оголив усі провінції, забравши звідти війська. Грошей і так немає, ось уже два дні не печуть хліба, а в короля вже й сорочки цілої нема. А які люди його оточують— шкода й мови! Totus mundus exercet historionem: усі ми комедіанти, і хто хоч трохи збочить, до того зразу злітаються — і звідки лишень їх приносить! — щирі друзі, сама потолоч. Якийсь вигнаний німецький архієпископ, що зі злості став протестантом; про кого ж це нам нагадує? І ми ж бо надумали зрадити свою віру. Шахрай д'О має лиху славу, але він багатий, тож хай пригощає нас і платить нашим звідникам.

Відколи увечері після бою під Іврі скарбничий вимовив певні слова, — погані слова, негідні, але чіпкі,— Анрі уникав його, але слова таки вчепилися. Він навіть не намагався обминати його; це виходить само собою, коли єство наше борониться — не стільки від когось чужого, скільки від нас самих. І що таке слова? Погано лиш, коли ти їх упізнаєш, немовби сам уже знав їх, тільки затаював.

Тепер скарбничий знову здобув ласку. Хто сипле грішми, той нам і приятель, хоч би навіть він, як один там гасконський капітан, наш земляк, позбувся носа в знегодах кохання. Король водиться з такими авантюристами, від яких інші сахались би.

Так. І він оточує себе ними, щоб вивіряти на них себе, своє здоров'я, свою здатність до опору. Послухайте-но, що діється в Парижі! Вони там доводять свавілля вже до крайнощів. Врешті-решт кожен чіпляється за якусь маячню й нею виправдовує своє існування. Та чим вищий твій рід, тим неможливіше для тебе весь час, кожну мить витати в хмарах тієї маячні: це було б жахливо. Тож вивчаймо себе по цих авантюристах, але тільки до тої межі, за якою сам починаєш скидатись на такого! Ще нині якась куля може влучити, і цього маленького короля в зношеній одежі закопають у землю, немовби він ніколи й не переорював копитами своїх коней цієї країни, немовби вона й не була його королівством. У Парижі саме вішають голову верховного суду, бо той нібито брав участь у змові проти Іспанії на користь свого короля.

Та це дія вирішальна: вона надійніш, ніж найміцніші мури, відмежовує від королівства місто, що вбиває того, хто ще обстоює закон. Тому вороги президента Бріссона застрахували себе всілякими хитрощами: вони зібрали підписи під вимогою страти невідомо кого і аж потім уписали туди ім'я голови верховного суду. Вони домоглися підтримки іспанських воєначальників, випросили відпущення в найвищої духовної школи Сорбонни, а люд налаштували заздалегідь за допомогою таких промовців, як Буше. Вдосвіта Бріссона виманили на вулицю, підступно схопили й укинули до в'язниці разом із двома його радниками, потім їхні вороги повісили всіх трьох на сволоку й дивилися, присвічуючи ліхтарем, поки вирішили, що всі три трупи витяглись достатньо, а обличчя набули бажаного вигляду. Потім вони відвезли всіх трьох своїх підопічних, прибраних як годиться, на Гревський майдан і почепили там на справжню шибеницю.

Старий правник навіть не уявляв собі, що беззаконня колись дійде до такої межі; існував же корпус законів, перший у країні, він сам його складав. Але праця духу не просто відмежовує нас від поганої дійсності: вона й витісняє цю дійсність, не даючи вірити в неї. Одначе з широким загалом не так. Люд, звичайно, буде святково збуджений, бо ж найвищий суддя загинув такою незвичайною і ганебною смертю. Така наруга над законом — це ніби демонстрація сили, що заворожує дух. Коли розвиднилось, майдан заповнився людом, і ворог повішеного, ставши в нього під ногами, зразу почав репетувати, яким зрадником був Бріссон та як він хотів віддати Париж на поталу королю, а той покарав би городян, і всім їм, усім до одного настав би кінець. Ти врятований, люде, бо онде висить Бріссон. Справді, на шибениці хтось висить, у самій сорочці, з почорнілим обличчям. І це — президент королівського парламенту, це — один із найславетніших клейнодів, які ще зостались у нашій нещасній країні?

Ніхто й не поворухнувся, весь натовп скам'янів від того видовища, і кожен, хто надходить, умить ціпеніє. З усіх кутів майдану поставлені там посіпаки кричать, що страчені змовники були багаті і що їхні оселі з усім добром законно належать людові. Та ніхто й не ворухнеться. Грабувати не щодня вільно, тож користайтеся з нагоди! І все ж цей люд потихеньку розходиться по домівках. Аж відійшовши далеченько від місця страти, люд заговорив голосніше. І до одного з шістнадцятьох старшин долетіли такі слова: цього ранку король Франції виграв свою справу, треба йому тільки зректися своєї неправої віри. Того члена ради шістнадцятьох, кравця з фаху, так це ошелешило, що він розлючено оголосив: він би поперерізав горлянки всім шістнадцятьом (крім себе, звісно).

Королю серед його авантюристів доносили з Парижа кожне слово, але сам він не казав нічого, а тільки вислухував авантюристів — і не просто з цікавості. Він і без того знав, що думають такі люди й що вони можуть йому порадити. Зректися віри, негайно, і столиця розчинить перед ним свої брами! У таких людей у голові тільки власний досвід, власні помилки, проґавлені нагоди. Про це все вони тепер з подвоєним запалом розповідали дворові й таборові, а що вже два дні вони були друзями короля, то їхні перестороги не лишалися зовсім без уваги. Анрі мав тонкий слух. У гомоні великої зали, на вигляд наче поринувши в легковажний настрій, він здалеку вловлював різні розмови, і навіть по кілька водночас. Ось гурт юнаків — королю їх не видно, але він чує, що голоси молоді,— притакуючи, слухає повчання бувалих людей, знавців життя. Злодюга д'О ганить бідність: її треба уникати будь-що-будь.

Таким бідним, як наш король, справді не годиться бути, — підтвердив Роні, і Анрі, хоч саме голосно реготав, чув кожне слово. Після свого Роні він почув і свого розумника Тюренна, — той погоджувався з капітаном Алексісом:

— Такого лиха треба стерегтися, — твердила ця безноса проява.

Тихо радилися старий Бірон і старий ла Ну. Тепер вони не гарячкували, бо зійшлись на одній думці: після приниження, зазнаного від Фарнезе, королю лишається тільки поставити крапку. В такий спосіб, як саме тепер пропонує йому Париж; нічого іншого вони не могли мати на увазі, хоч сором не дозволяв обом полководцям називати речі своїми іменами, і якби хтось вимовив перед ними те сакраментальне слово, вони спалахнули б від гніву — не тільки протестант ла Ну, а навіть Бірон. Як солдати, вони не прагли миру, бо їх годувала війна. І вже зовсім прикро було б їм складати зброю після невдачі. І все ж вони розмовляли про те, чого вимагало нинішнє становище, хоча й не називали його відверто. Але Анрі чув і розумів.

Ось голосно заговорив його гугенот Агріппа д'Обіньє. Він засперечався з німцем-архієпископом, якому перехід у протестантство коштував єпископського престолу; відтоді архієпископ вважав надійною запорукою престолу тільки католицьку месу і тепер також наполегливо радив, щоб король пішов до меси. Анрі вибрався зі свого гурту, пропхався до гугенота Агріппи й уже розтулив був рота, щоб сказати йому прямо в вічі своє слово. Він мав сказати: «Я не зроблю цього», — і Агріппа вже чекав саме цих слів. Та раптом короля торкнув за плече дворянин, прозваний Шіко[22]. Цьому Шіко вільно було казати речі, про які будь хто інший волів мовчати; тому його прозвали королівським блазнем, і він, мавши розважливо-іронічну вдачу, поводився так, ніби це справді його служба. Король теж удавав, ніби взяв його на таку посаду, й інколи дозволяв пойменованому так дворянинові розголошувати речі, в яких сам іще не хотів зізнаватися. Нові істини дозволені насамперед для блазнів. Отож Шіко штовхнув короля і, не давши йому вимовити слова, голосно сказав:

— Друже! У тебе нездоровий вигляд. Постав собі клістир зі свяченої води.

Зі слів людини, яку вважають блазнем, заведено сміятись, адже так? Але ті, хто стояв ближче, враз заніміли, і ця мовчанка розходилась по всій залі, аж поки стала гнітючою. Все товариство, що набилось туди, раптом помітило, що тут уже нема чим дихати; вікна порозчинялись у вечірній присмерк, усі посунули до них, і Анрі зі своїм давнім другом Агріппою лишились посеред зали самі. Обидва поблідли, вони побачили це у світлі внесених свічок. Бони мовчали; кожного поглинало єдине почуття — ніби останнє слово вже вимовлене.

Звичайно Агріппа, коли, на його думку, король платив йому невдячністю, складав ущипливі вірші. Він мав бадьору вдачу, був швидкий на слово й досі ніколи не вагався сказати своєму королю сувору правду. Не страшно викликати невдоволення, можна стерпіти й неласку. Цього разу було інакше: він аж надто виразно бачив, що король страждає. Агріппа опустив погляд і сказав:

— Ви довго й мужньо опиралися.

— Ще ж не кінець, — квапливо відказав Анрі.

Замість відповіді Агріппа звів на нього очі.

— Агріппо! — звелів Анрі.— Ходімо звернімося до господа бога нашого.

— Я звертаюсь до вас, величносте, і прошу: «Жадає серце — відпусти мене».

— За це саме поліг і дю Барта, — сказав Анрі поряд. — Ми з тобою знаємо один одного. Ми хочемо жити.

І вони вийшли. Посідали на коней і виїхали в широке поле, де побачили дозорні вогнища, намети — цілий військовий табір. Ніхто з оточення короля й гадки про це не мав, навіть спостережливий Агріппа. Отже, ти, Анрі, вже подбав про нове військо замість, того, що розбіглося: ти потай від усіх написав чимало листів, ти розсилав гінців, ти знову з далини підбадьорював і надихав своїх дворян — словами, яких не дано поетові Агріппі. Все це ти, Анрі, робив потихеньку, про людське око розважаючись із авантюристами й ладнаючись зректися своєї віри.

— Величносте! — голосно мовив Агріппа. — Не відпускайте мене, серце зовсім не жадає цього.

Король нічим не показав, що почув ті слова; він віддавав накази, і всі вони стосувалися негайного походу на Руан. Коли вже Парижа цього разу взяти не пощастило, треба чимшвидше відібрати в Ліги столицю Нормандії і відтягти Майєнна, та й Фарнезе, на північ, на бойовища, вже знайомі одному з них. Агріппа д'Обіньє, об'їздячи табір зі своїм дивовижним королем, розгадав цей намір і подивувався його мудрості. І саме там його чекала ще одна несподіванка. Анрі покликав одного зі своїх пасторів:

— Пане Дамур! Помоліться з військом.

Цей самий пастор під Арком з наказу короля заспівав псалом, і це повернуло вже втрачену перемогу над величезним військом Ліги, це був рятунок війська борців за волю, за віру. І ось вони, ті самі, знову тут. Із наметів, від дозорних багать збігаються в коло гугеноти, поперед усіх найстарші; на обличчях такі самі зморшки, як у їхнього короля, й такі самі шрами на тілі, і їм досить, що вони знають про це. «Ми боролись за нього, ми боротимемось за нього, а тепер помолімося з ним».

Агріппа д'Обіньє серед хору хрипких, ревних голосів намагається вторувати їм, але його власний внутрішній голос уриває його. Він думає: «Це — спасенна брехня. Величносте! Ви дурите своїх давніх борців за волю й за віру. Бо те, що ви зробите насправді, вже обдумане й вирішене. Ви нічого не зміните, бо цього не хоче бог. О господи! Хай буде воля твоя. Коли мій король мусить зрадити свою віру й вірність, я лишуся вірним і богові, і йому». Отак Агріппа почав нарешті молитися з усіма, і ніщо більш не відвертало його.

Наша частка

Король обложив місто Руан; якщо він його візьме, то знову перетне довіз припасів до Парижа. Нарешті Майєнн виступив на допомогу місту. Цей проводир Ліги встиг тим часом більш-менш напоумити Париж шибеницями та розстрілами, саме коли столиця в сліпому завзятті вже ладна була стати зовсім іспанською. Але потім йому знов довелося кликати з Фландрії іспанського полководця собі на поміч, бо він уже не сподівався розбити короля без Фарнезе. Його небезпечний союзник і сам з не меншою охотою, ніж король, захопив би Руан, тому Майєннові коштувало неабияких зусиль усякими вимовками стримати Фарнезе від походу на це місто. Хай, мовляв, король, якому так кортить битися, сам прийде назустріч їм у те місце, яке вони визнають зручним для себе. Та король уже почав розгадувати стратега Фарнезе і замість відкритого бою вирішив показати йому деякі мистецькі трюки в його ж таки дусі. Тому він наблизився до ворога тільки з загоном легкої кавалерії — от диво! всього дев'ять сотень вершників! І ніхто не розуміє, що він надумав.

Дорогою йому доповіли, що іспанці йдуть із сурмами й барабанами — сильне військо з вісімнадцяти тисяч піхоти й семи тисяч кінноти, — і посуваються вони зімкнутим строєм, посередині кіннота, по боках обози, а найлегші ескадрони розкинулись на флангах і літають уперед-назад, наче крила вимахують. То було захопливе видовище для знавця — отой наступ Фарнезе по хвилястій, пагористій місцевості. Король побачив його з-під омальських мурів, де стояв у захистку зі своєю кіннотою; але, бажаючи побачити більше, він виїхав з того прикриття сам-один.

Чудове військо враз зупинилося, заворожене якимсь духом. І Анрі серед білого дня побачив його, навіть не сподівавшись. Дух мав старе, зів'яле і воднораз якесь хлоп'яче обличчя — безбороде, свавільне, втомлене. Згорбившись, наче від болю, через що здавався ще меншим, він сидів у візочку попереду, на чолі свого чудового війська, і на ногах мав капці. Отак цей дух їздив на двох колесах перед строєм і порядкував усім. Один помах його руки — і кожен маневр, чи то перед очима в нього, чи то в найдальшому кінці, виконувався так, ніби це відбувалось на сцені, між кулісами, і театральні машини здійснювали все в бездоганному порядку, а здавалось, ніби всім керують боги з вогненних хмар; і саме це надавало такої високої дієвості людському мистецтву. То була розкішна вистава: глядача, що виїздив усе далі в чисте поле, вона просто прикувала до себе, вона б його зовсім задовольнила. Якби тільки…

Якби тільки не оте зів'яле хлоп'яче личко й не оті капці. Анрі здавалося, що вітер з того боку доносить до нього запах хворості. Він подумав: а чи не відчувають того запаху і солдати Фарнезе? Здоровим людям, певне, вчувається щось моторошне в полководці, якого треба носити чи возити і який сам не владає ніякою зброєю. Цікаво, чи до нього підсилають убивць? Ні. Головне, що цього ніхто й не пробував. Він немічний, але й невразливий. Паланкіни й візки обережно переносять його по всій Європі, щоб він здобував перемоги для повелителя світу. І він перемагає — холодно й безрадісно. Він неначе віддає своє велике мистецтво в жертву й наказує нести себе далі, дозволяючи простим солдатам грабувати й палити для перепочинку від суворої дисципліни. Та на сигнал барабана вони мусять кидати все, бо інакше їх повісять. Вчинків духа не передбачиш, і його бояться — попри всю його тілесну неміч і безрадісність. Різномовні народи, підкорені всесвітньою державою, впізнають себе в ньому.

Король Франції Анрі — чи то Генріх Четвертий — стоїть без ніякого захистку серед поля, нечисленні супутники тихо радяться, як остерегти його, але йому й не в думці тікати. Він аж нахилився вперед і затамував дух. Цього видовища він більше ніколи не побачить, та й сам подбає, щоб воно не повторилося. Александр Фарнезе, герцог Пермський, забуває свій квітучий край, своє місто-перлину, мармурові статуї, картини — все забуває, все кидає задля зовсім не потрібного йому походу, який він сам вважає безглуздим і безсоромним: йому не терпиться явити своє мистецтво. Він переходить Марну під Ланьї, і Париж ніби чарами отримує припаси: оце його шедевр. І тут, зі своєю великою театральною машиною, він знов випробовує своє мистецтво, готує магічну несподіванку, ще один шедевр стратегії.

Ясний, розважний голос барона Роні перебив думки короля й нагадав йому про дійсність.

— Величносте! Ці ось панове люблять вас дужче, ніж власне життя. Тож не наражайте більше на таку небезпеку свого!

— Ет! Ви, мабуть, просто боїтеся! — сказав король, здивувавши й трохи образивши своїх супутників. Проте Роні від їхнього імені ще раз нагадав йому, що з дев'ятьма сотнями війська ніяк не можливо нападати на таку велику, майстерно вишикувану армію. Він і не збирався так робити, але з якоїсь дивної прихильності до цього супротивника дорікнув своїм людям, що цей чоловік — перший, кого вони злякалися. Вони почали присягатись, що їм дороге тільки його життя. Він дозволив себе власкавити, але тим часом кіннота герцога Пармського вже налетіла на них. Він зі своїми дев'ятьма сотнями мусив відбиватися від видимої смерті — та багато їх і не уникли її. Самого короля легко поранили, і йому пощастило втекти лиш завдяки тому, що його уславлений супротивник не міг повірити, ніби це справді він, король Анрі, і ніби в ньому так багато гусарського і так мало королівського.

Проте Фарнезе судилося краще взнати цього короля, перше ніж від'їхати в далекі краї, де він незабаром і помер. Сталося так, що Анрі маршами й контрмаршами відтіснив його на півострів між Сеною й морем, як і намірявся з самого початку; а сутичка під Омалем тільки маскувала цей намір. І враз мандрівний митець зі своєю армією, своїм досконалим знаряддям, попав у пастку. На півострові — ніяких припасів, а на підмогу королю вже поспішає голландська ескадра. Фарнезе поранено; здавалось, йому кінець. І що ж він зробив? Те самісіньке, що й під Ланьї. Сена тут широка, як море, і все ж він перейшов її по наплавному мосту — вночі, в цілковитій тиші. Коли королівське військо прокинулось і побачило, що спійманого в пастку ворога вже нема, розітнувся гнівний крик. Анрі сміявся, він визнавав, що трюк удався чудово. А його супротивник, вислизнувши, вимовив кілька слів, з яких випливало, що він урешті все-таки став думати інакше про короля Франції; слова ті свідчили також про передчуття смерті: «Цей король стопче більше чобіт, ніж капців».

Згодом дійшла звістка, що Фарнезе прибув до Парижа; але й тамтешнім своїм друзям він уділив не більше часу, ніж звичайно вділяв ворогам. «Я тут своє скінчив», — нібито тільки й сказав він, урвавши пусту мовчанку. Він справді таки зробив багато дивовижного, незважаючи на мінливий воєнний талан. Як митець, що йому ще раз удався його твір, покинув те, що вже було йому непотрібне, — цю країну, цей народ — і під звуки сурм та барабанів поніс свою зістарілу славу в далекі краї.

Та ми, Анрі, ще не «скінчили свого тут». Для цього нам би слід бути безсмертними: так багато ще доведеться нам боротись за свою частку. Наша частка — це люди.

II. ЗНЕГОДИ КОХАННЯ

Покажи її мені!

Король полював у Комп'єнських лісах; того дня він гнався за оленем мало не до кордону провінції Пікардії. Там мисливці — королі, і його перший стайничий герцог де Бельгард[23] — згубили слід. Решта ловецького товариства давно відстала від них; удвох сіли вони перепочити на галявині. Король умостився на поваленому дереві. Крізь листя, вже по-осінньому рідке, падало сонячне проміння, золотило те листя й сповивало світлом постаті двох чоловіків — сорокарічного й тридцятирічного.

— Попоїсти б чогось! — сказав король. І здивувався: головний стайничий умить дістав і розіклав на колоді все, чого лиш можна бажати. Вони вгамували голод і спрагу. Під час їжі король міркував: коли Бельгард мав у сідельній торбі ці припаси, то, певне, збирався покинути мисливців і кудись гайнути — куди ж то?

— Куди ти хотів їхати, Бляклий Листе? — навпростець спитав король і з лукавим виразом став чекати відповіді, але не дочекався. — Тут у тебе вид ще жовтіший, ніж завжди: певне, від пожовклого листя. А так ти вродливий хлопець, і тобі всього тридцять років. Ех, мені б стільки! Тоді вони мені багато мороки не завдавали та й знаходилися завжди. Придивись-но пильно он туди, між два дуби! Тобі не здасться, наче якась хоче вийти з сутіні й не наважується? Тоді вони виходили зразу.

— Величносте! — сказав де Бельгард. — Хочете побачити мою кохану?

— Де? Яку?

— Вона дужо вродлива. Їхній замок недалеко звідси.

— Як же він називається?

— Кевр.

Коротке запитання, точна відповідь, і король уже знав усе.

— Кевр… То це котрась із панн д'Естре[24].

— Габрієль, — відповів стайничий, і в тому імені забилось і його серце. — Її звуть Габрієль, вона чарівна. Їй двадцять років, коси в неї — щире золото, ясніше від оцього світла, що блищить на листі. Очі голубі, як небо, і я часом думаю, що день такий гарний тільки від них. Вії у неї темні, а чорні брови — два тоненькі, гордо вигнуті луки.

— Певне, вона їх підголює,— докинув король, і коханець злякався й змовк. Йому досі й на думку щось таке по спадало. — Покажи її мені! Сьогодні у вас умовлене побачення. Але наступного разу візьмеш мене з собою.

— Хоч і зараз, величносте! — Бельгард схопився, йому не терпілось показати королю свою прекрасну кохану. Дорогою вони розмовляли про її родину; король пригадав:

— Батька твоєї красуні звуть Антуан, він був би губернатором у Ла-Фері, якби Ліга не прогнала його. Мати?.. А, вона ж утекла від чоловіка?

— З маркізом д'Алегром, ще кілька років тому. Перед тим вона хотіла продати свою дочку. Та що це доводить? Ви ж, величносте, самі знали двір свого попередника.

— Так, чистотою звичаїв там не могли похвалитись. Але ваша Габрієль була ще надто молода, щоб її продавати.

— Шістнадцять років — на вигляд зовсім недоросток. І все ж я зразу накинув на неї оком. Та, на щастя, вона стала моєю, вже як зовсім розквітла.

— A! То була її сестра… — Король пригадував далі.— Як пак її звати?

— Та їх аж шість. Але ви, ваша величносте, маєте на увазі найстаршу, Діану. Першим у неї був герцог д'Еперпон.

Король трохи не сказав: «А в усіх сімох, разом з матусею, перебував, мабуть, цілий полк». Йому пригадалось також, що всіх їх разом прозивали «сім смертних гріхів». Натомість він зауважив:

— У гарну ж родину ти входиш, Бляклий Листе. Ти хочеш одружитись зі своєю Габрієлою?

Герцог де Бельгард, сповнений гордості, заявив:

— Одну даму з роду її матері обдаровували своєю прихильністю Франціск Перший, Климент Шостий і Карл П'ятий. Один за одним її любили король, папа й імператор.

Та король уже не хотів говорити про тих легковажних дам з родовідного дерева коханої його першого стайничого. Вимовлено було ім'я герцога д'Епернона, ім'я, обтяжене пам'яттю про давні чвари, й досі не завершені. Всі злигодні його королівства раптом обступили короля; він пустив коня ступою, хоч як нетерпеливився його супутник, і заговорив про своїх ворогів. Вони розпаювали між собою королівство, і кожен у своїй провінції вдавав із себе незалежного державця, що не підкоряється королю-єретикові. Навіть такий собі Епернон, що починав свою кар'єру як любчик Генріха Третього! Навіть цей має змогу користатися приводом віри. Анрі голосно сказав:

— Бельгард, ти католик і мій друг. Скажи, чи справді я мушу зважитись на цей небезпечний стрибок?

Дворянин зрозумів короля й відповів:

— Величносте! Я певен, що вам не треба міняти віри. Ми й так вам служитимемо.

— Якби ж то справді,— прошепотів король.

— А зараз ви побачите мою кохану! — в захваті вигукнув його супутник.

Король підвів голову. По той бік лісистої долини, за шумливого річкою, за пагорбами, за хвилями барвистого листя серед верховіть на тлі синього неба мрів замок. Здаля такі замки, поки ми не роздивимось їх ближче, часто здаються нам повітряними. Покрівлі їхні блищать. Що нас там чекає? Вони захищені ровами й мурами, нагорі в них гармати, але по мурах спинаються троянди. Що чекає на нас у цьому замку? Жерущий неспокій через ворогів і страх перед зміною віри — все це робило короля сприйнятливим до передчуттів. Він зупинився, сказав, що вже занадто пізно, й хотів був завернути назад. Та Бельгард узявся вмовляти Анрі, бо йому хотілося, щоб володар похвалив його незрівнянний скарб. Король почув про пурпурові губи, між якими біліють перлини, і про щоки, схожі на лілеї й троянди, — лілеї, одначе, переважають, і так само біле все тіло, перса з мармуру, плечі — як у богині, а ноги — як у німфи.

Король дав себе умовити, і вони поїхали далі.

Замок височів за ровом і звідним мостом. Головний будинок і два висунуті уперед крила; на кожному — ажурна вежка. Середня будівля мала два поверхи, високий дах, відкриту колонаду, масивний портал, круг вікон — оздобні лиштви. Колись суворий, тепер замок був вишукано прикрашений; повсюди плелися троянди, і подекуди ще осипались останні квітки.

Король зачекав надворі, а його супутник увійшов. У глибині вестибюлю піднімалися двома крилами викруглені сходи. Герцог де Бельгард пройшов попід ними в залу, до якої з садка позад замку падало зеленаве світло. Ось він повернувся; поруч нього йшла молода темноволоса дама в жовтій сукні, гаптованій віночками з троянд. Швидко й легко вона випередила герцога й низько схилилась перед королем. У тій скромній поставі вона, одначе, позирала на нього лукавим поглядом. Примружені очі ніби підказували: не треба сприймати скромність цієї гарненької жіночки занадто поважно; та король і не мав такого наміру. Він зразу сказав:

— У вас стільки принад, мадемуазель, що ви, безперечно, та сама, заради котрої мій перший стайничий учащає сюди. Мої сподіванки не були надмірні.

— Ви гарно говорите, величносте, говоріть же й далі. А ваш головний стайничий тим часом пошукає мою сестру. — І вона відступила назад, до вестибюлю. Король пішов за нею.

— То ви — Діана! — вигукнув він, удаючи здивованого. — Тим ліпше. Ви вільні. Ми порозуміємось.

Вона не забарилася з відповіддю:

— Я ніколи не буваю зовсім вільна. Та хто хоче зі мною порозумітись, той має бути досвідченим. А знаєте, скількох жінок треба спізнати для цього? Двадцять вісьмох.

Саме стількох коханок поголоска приписувала королю — не рахуючи побіжних захоплень. Вона була добре обізнана, а до того ж виявила дотепність.

— От і чудово, — сказав і він, уже міркуючи, як би домовитися з нею про побачення. І в ту мить угорі на сходах з'явилась жіноча постать.

Вона саме опускала ногу на верхню сходинку. Погойдувалась розіпнута на обручах сукня з зеленого оксамиту. Згори лилось надвечірнє сонце, і в ньому сяяли золоті коси й мінились уплетені в них перли. Король аж сіпнувся вперед, тоді завмер, і руки його повисли безвладно. Так подіяв на нього ще не звіданий чар тієї, що спускалася сходами. «Іде, наче фея… наче королева», — подумав король, ніби ніколи не бачив бридких королев; але ж він почував себе наче в казці. Як добре, що вона по-дитячому несвідомо робить усе так, ніби фея й королева! Одна її рука підтримувала разок перлів, друга ковзала по поруччю — і як зграбно погойдувалося, спускаючись зі сходинки па сходинку, її тіло! Кожен крок — справжнє диво рівноваги й розкутості, пружності й величі, все воднораз; король іще ніколи не бачив, щоб людина не йшла, а пливла.

Він стояв у тіні, вона його не бачила — чи взагалі не знала, що він тут. Бельгард розминувся з нею, він надто поквапно рушив угору не тим крилом сходів, і вона сміялася з цього, повернувши голову живим, дитинним рухом. Так, вона забулася про все й аж стрибнула на дві сходинки вгору — поспішала до свого коханого. Але — мабуть, на його знак — зупинилась і, осяйна, знов попливла вниз. Король не чекав її, він задкував до виходу. Коли вона спустилась, він уже стояв перед порталом.

Із самого нутра його вмить піднявся якийсь схлип і, дійшовши до горлянки, здушив мову. Габрієль д'Естре підвели до нього, а він був німий. Перший стайничий випустив руку дівчини — він злякався. Йому зразу стало ясно, чого він накоїв. Королю відібрало мову, він, видно, вражений, приголомшений, прибитий жахом, — подумав Бельгард і глянув на свою кохану, чи не обернулась вона в Медузу. Та ні, вона лишалася дівчиною, такою, як і всі, тільки, звичайно, вродливішою за всіх, — це Бельгард знав якнайкраще. Власницька гордість не завадила йому визнати надмірним те враження, яке вона справила на короля, — не кажучи вже про те, що воно було небезпечне.

Габрієль опустила перед королем вії — довгі, темні, вони аж кидали тінь на світлі щоки. Жоден погляд, жодна усмішка не викликали в короля думки, що її скромна поведінка умисна. Ця жінка по думала про те, щоб йому сподобатись чи привернути його увагу, — нібито біла злотокоса богиня може її не привернути! Чи вона це розуміла? Коли так, то їй просто байдуже. Король зітхнув і, попросивши це небесно видиво не бентежитись через нього, кивнув у бік свого стайничого. А той узяв дівчину за руку й підвів на кілька кроків — під мур, де ще осипалися троянди.

Діана сказала:

— Тепер, величносте, ви будете сліпі до всіх моїх принад, але я добра сестра.

Він квапливо спитав, чи є ще хто в домі, крім них двох. Вона відповіла — нема: батько кудись подався верхи, а тітка поїхала каретою в гості. Тітка? Він звів брови.

— Пані де Сурді,— пояснила Діана, і цього йому вистачило: він чудово знав своє королівство. Пані де Сурді, сестра втікачки — Габрієлиної матері,— й сама велика зальотниця. Зраджує пана де Сурді з паном де Шеверні[25], колишнім канцлером покійного короля. Пан де Сурді, колишній шартрський губернатор, у такому становищі, як і пан д'Естре: без посади. Всі вони без посад, їм буде потрібно багато грошей. «Дорого обійдеться мені ця історія», — подумав король, але зразу й відігнав думку. Яке пуття опиратись видимо неминучому?

Діана розповідала ще про щось, а він здаля дивився на Габрієль таким поглядом, наче в бою, і губи його ворушились — так палко й невтримно відчував він: це — ВОНА.

«Це вона, і я мусив чекати до сорока років, поки вона з'явиться. Кажуть: «мармур», «пурпур», «корали», «сонце», «зорі»… Все це пусті звуки; хто, крім мене, знає те, що не має назви? Хто, коли не я, може володіти безмежним? «Богиня» чи «фея» — що це? «Королева» — нічого не каже. Я весь вік шукав, весь вік не міг зустріти її, і ось — вона».

І в розмові з Бельгардом вона зберігала скромний вираз. Чи, може, холодний? Вираз очей важко розгадати: вони обіцяють, але наче самі не знають що. «Вона не кохає Бляклого Листа, — переконував себе Анрі навсупереч ревнощам, що пекли його. — А чи мене вона хоч примітила? Адже вона опустила вії. Ось вона схиляє обличчя над трояндою; я ніколи не забуду, як повернулась і вигнулась її шия. Вона підводить лице — зараз гляне на мене, зараз гляне! О! Ні. Так далі не можна».

Двома широкими кроками він ступив до неї й весело зажадав:

— Троянду, мадемуазель!

— Ви хочете її? — спитала Габріель д'Естре ввічливо й навіть гордовито. Анрі завважив те й схвалив: гордовитість личить їй. Він поцілував троянду, подану йому; посипались пелюстки. Король зробив знак, і Бельгард відійшов. Анрі в ту ж мить запитав:

— Як я вам подобаюсь?

Вона це визначила давно, хоч який невиразний і замріяний був її погляд, коли вона роздивлялась його. Але вона сказала:

— Мені спершу кажуть, як подобаюсь я.

— А хіба я ще цього не сказав? — вигукнув Анрі. Він забув, як йому відібрало мову, і гадав, що вона й так усе зрозуміла.

— Чарівна Габрієль, — промовив він ніби сам до себе.

— Хто це вам сказав? Ви ж на мене й не дивитесь, — відказала вона спокійно.

— Я вже побачив аж забагато, — вихопилось у нього, але він зразу ж легковажно засміявся й почав упадати коло неї так, як вона мала право сподіватись. Він говорив і ніжно, й сміливо, — як годиться зальотному королю, що мав двадцять вісім коханок, — виправдовував свою славу. Вона відмагалась, хоча й трошки кокетувала — задля пристойності, а ще й тому, що все-таки приємно, коли хтось виправдовує свою славу. Ото був і весь його успіх, не більше, і він сам це добре відчув. А тому розгубився, хоча й не замовк, і врешті спитав її раптом про матір. Довершене обличчя стало холодне, справді мармурове, і Габрієль пояснила, що матері тут немає.

— Вона в Іссуарі, у маркіза д'Алегра, — додав він, уже не стримуючись, — саме тому, що відчув отой холод.

І зразу побачив: вона не відвернулась від нього тільки тому, що він король. Одначе окинула його з ніг до голови таким поглядом, що він ураз відчув ніби втому. Він рисочку за рисочкою перебрав подумки все, що вона в ньому побачила. Ніс занадто вислий, кілька разів повторював він у думці, щоразу настійливіше, ніби це була найгірша його вада. Та це ж іще не все…

Він озирнувся на Бельгарда, хотів порівняти своє власне обвітрене обличчя з лицем того красеня. І вищий він, а зуби які! «Ще як я був молодим королем Наваррським, то покрив свої золотом. Ми також це вміли, тільки відтоді мали забагато іншого клопоту».

Діана, що стежила за королем, сказала:

— Величносте, може, хочете спочити? Для вас приготовано спочивальню. А в нашому ставу є розкішні коропи вам на вечерю.

— Дайте мені хліба а маслом, я поцілую ту руку, що винесе його мені сюди на подвір'я, перше ніж ми попрощаємось. До оселі пана д'Естре я ввійду тільки в його присутності.

Всі ці слова звернені були до Габрієлі, і вона ж таки пішла винести те, що він попросив. Король зітхнув наче аж із полегкістю, і Бельгард та Діана здивувалися.

Анрі сподівався, що Габрієль підніметься сходами нагору і ще раз спуститься ними, пливучи. Та вона ввійшла до одного з покоїв унизу і незабаром вийшла знов. Король стоячи з'їв хліб з маслом; за їжею він жартував і розпитував про господарство та про місцеві плітки. Отак само він би розважався з будь-ким зі своїх підданих: з пекарями в Мані, з «лицарем Індички». А потім вони з першим стайничим пішли до коней. Але король іще вийняв ногу зі стремена, підійшов близько до Габрієлі д'Естре й промовив швидко:

— Я приїду ще. — В очах його блищала така жвавість і розум, що це не могло не вразити її: таких вона ще не бачила. — Красо моя кохана, — додав він. Тоді сів на коня й рушив попереду, не озираючись.

Коли вершники зникли за деревами, Діана спитала cecтру, що це шепнув їй потай король. Габрієль повторила його слова.

— Як! — вигукнула Діана. — І ти лишилась байдужа? Зрозумій же, що це таке! Це ж не більш і не менш як щастя. Ми всі станемо багаті й могутні.

— Через кілька слів, кинутих на вітер?

— Не на вітер, а до тебе він сказав їх, чи варта ти того, чи ні, і якась інша не скоро почує від нього такі слова, хоч їх і чуло вже від нього аж двадцять вісім. Ми ж обидві не дурні й добре бачили, як він тут угризся.

— Своїми попсованими жовтими зубами, — докінчила Габрієль.

Діана аж задихнулась від обурення:

— Як ти смієш казати таке про короля?

— Дай спокій, — відмахнулась Габрієль. — Зрештою, він уже старий.

— Ех, ти, — сказала сестра. — Йому ще й сорока немає, і він — загартований вояк. Яка струнка постать, і стан міцний!

— А обличчя наче прокопчене і все в зморщечках, — зауважила красуня.

— А ти б як хотіла? Він усе життя прожив у походах. Там нема коли рівненько підстригати бороду.

— Сиву бороду, — уточнила Габрієль.

Сестра крикнула розлючено:

— Коли хочеш знати, то в нього ще й шия погано вимита!

— А ти думаєш, я не помітила? — байдуже спитала Габрієль.

Діана тоді зовсім оскаженіла.

— Саме через це я б і лягла з ним у ліжко хоч сьогодні. Бо тільки великий переможець і уславлений чоловік може собі дозволити такі дивацтва.

— А я волію звичайних людей. Упадання короля Франції мені байдуже, коли на ньому протертий камзол і старий капелюх.

Із цими словами Габрієль покинула сестру. Голосом, пронизливішим, ніж звичайно, Діана гукнула їй услід:

— Волієш свого цибатого дженджика! Прилизаного! Напахченого!

Габрієль кинула через плече:

— Ти мені ще одне нагадала. Від короля і тхне погано.

Нічна дорога

Поки король і його придворний їхали через пагорби, через хвилі барвистого листя, небо ще червоніло вечірньою загравою. А тепер перед ними чорною стіною стояв ліс. Король зупинив коня й подивився на замок, що мрів над верховіттям. Відблиск догорілого дня м'яко забарвлював високі дахи. Так недавно вони яскраво блищали й обіцяли — що ж? «Мені якось моторошно. Це так і слід, це діло звичне: на початку бою мені завжди бувало так. Та в мене таке почуття, що цього разу я піддамся й попаду в полон».

Спочатку все передбачаєш, мов ясновидець, а тоді зразу й забуваєш, очманівши. «Цього разу, — думав Анрі,— мені судилось терпіння. Все терпіти, заплющивши очі; це неминуче, бо ми, позначені слідами пережитого, не можемо сподобатися з першого погляду. Тільки це вирішує. Перед усім іншим, що мені судилось, перед страхіттями, перед турботами, в сімнадцять юних літ я знав дочку садівника Флерету. Ранок, іскриться роса. Я взяв її, я кохав її, наша ніч була сповнена захвату, я ще тримаю її за руку, і в криниці відбиваються наші обличчя; але, як те відображення в воді, так само швидко розпливлось і кохання, і ось уже я помахав їй здалеку, і мій кінний загін прийняв мене. А зараз — чорний ліс».

Він повернув туди. Бельгард був далеко попереду, і Анрі, задумавшись, пустив коня ступою. «Мені доведеться довго-довго облягати її,— думав він, — а облогу звичайно знімають, коли втратять досить часу й людей. Тільки не цю, друже, — тут межа твоєї волі, і ти скоріше спливеш кров'ю, ніж її знімеш». Він злякався, зупинив коня і втупився в темряву, крізь яку помалу проникали, звикнувши до неї, його очі. «Не просте це діло; треба, щоб я знайшов з нею щастя!» Він згадав про щастя, і воно явилось йому: серце його забилося шпаркіше, в голові проясніло, і він подумав, що старість — це помилка, вона настає лише тоді, коли ми їй піддаємось. «Я хочу бути щасливим, стати ще раз сімнадцятирічним, і обіцянка того щастя сьогодні зветься Габрієль. Здійсни ж його сам! Тут вибору нема, і сором не допоможе, і втоми не можна собі дозволити. Борись! Стань знову королем Наваррським, маленькою людиною перед великими небезпеками. Вони не вломили його, і навіть ця не зломить».

Випроставшись у стременах, щоб звести дух, він побачив віддалік нерухомого вершника. Рівна дорога тяглась удалину, над нею схилялося гілля дерев, і все ж Анрі поміж листям, поміж тінями розрізнив далеку й маленьку статую, що дожидала його: «Ось кого вона кохає! Це правда, і перед цією правдою я схиляюсь. Та якби й він її кохав, то він би отут, зараз всадив мені в горло кинджала. А коли він цього не зробить? Тоді моє зверху, бо я король. Він вродливий і молодий; убий мене, Бляклий Листе, а то втратиш свою кохану. Вона не завжди вважатиме мене старим і бридким, про це я подбаю, Бляклий Листе. Борода в мене сива, але то дарма, бо сам я такий молодий, як ніхто. Вона це зрозуміє, хоч би скільки довелось мені заплатити; хоч я муситиму дарувати, без кінця дарувати, вдавати сліпого, залицятися, благати, принижуватися, та врешті-решт вона кохатиме не тебе, Бляклий Листе. Мене вона кохатиме, мене!»

Під'їхав. Спинив свого коня поруч із другим, нахилився до вершника:

— Бельгард! Прокинься! Що ти хотів зробити?

— Супроводити вас, величносте, коли вам більше не бажатиметься бути самому.

Анрі здивувався, почувши ввічливий, спокійний голос. «Як? Його буря не зачепила, тільки мене вона пошарпала? Хай би хоч недовіру відчув, цього я маю право жадати».

— Старію я, — сказав король, коли вони рушили далі.— Це помітно по тому, як мене останнім часом зустрічають жінки. Одна, хоч вір, хоч ні, покинула мене за столом, накритим для двадцятьох відсутніх гостей, а сама вислизнула з дому й утекла. Тоді хоч-не-хоч помітиш, що твої справи кепські. Отак і сьогодні. Ти можеш бути задоволений. Ти ж задоволений? — спитав король, бо його супутник мовчав. Отже, все-таки ревнує! Король тріумфував.

— Ти сам хотів цього, Бляклий Листе. Я неодмінно мав побачити твою кохану, а ти радий був показати її мені хоч і в купелі. Вона й справді біла й рожева, як ти її змалював. Не так рожева, як біла, — теж правда. Ніколи ще я не бачив чогось такого білого, осяйного, і ніколи ще самий вигляд жінки не обіцяв мені стільки щастя. Як жаль, що я старий…

Усе це говорилося із щирим смутком — або ж із дуже талановито вданим. Слухаючи, Бельгард усе дужче впевнювався у власному щасті, бо його щастя було дійсністю, а не порожньою обіцянкою.

— Правду кажете, я щасливий, — гукнув він угору, до безшелесних верховіть. І зразу почав півголосом: — У мене найвродливіша в світі кохана, я перший стайничий Франції, мені тридцять років, я непоганий на вроду, і вечір такий погожий. Я маю честь їхати поруч короля. Величносте! Ви б хотіли відняти в мене мою прекрасну подругу, і це була б щонайбільша честь для вашого придворного. Але Габрієль д'Естре кохає мене, і вона зраджувала б вас.

— Вона тебе забуде, — так само тихо відказав Анрі.

— І все ж таки я зостануся для неї першим, — заперечив Бельгард. — Ми покохали одне одного ще при дворі покійного короля, коли їй було шістнадцять. Король звелів нам танцювати вдвох, убраними в однакові кольори. Дуже добре, що ми тоді не піддалися взаємному жаданню. Хоч я й не доторкнувся до неї, та однаково вона була призначена мені, а не кардиналові де Гізу і не герцогові де Лонгвілю[26]. Втеча короля з Парижа розлучила нас на три роки, і я зустрів її знову завдяки чистій випадковості. Та хіба таке буває випадково?

«Надто поважно ти про це розводишся, — хотілось вигукнути Анрі. Надто поважно й довго». Але він змовчав. Чим темніше ставало в лісі, тим самозабутніше поринав Бельгард у спокійне сп'яніння своїм щастям.

— Мені кажуть — вона в Кеврі. Я поїхав туди — і хто ж стоїть серед зали? Ми глянули одно на одне — і все вирішилось. Вона дожидала мене три роки, я лишався для неї першим. Тітка наглядала за нею, я підплатив тітку, і тої ночі двері до її кімнати зостались не замкнені. Сходи в одній з ажурних вежок ведуть нагору до бічного крила, і там я з нею спав, — докінчив Бельгард; його протверезило саме це слово, і він замовк, мабуть, міцно стиснувши губи.

— Це все? — спитав Анрі, якось дивно пригнічений, хоч це все ж таки була кумедна історія — як підплачують тітку й сплять із небогою.

— Я й так сказав забагато, — зауважив коханець Габрієлі. Те саме відчував Анрі: йому було соромно, що він усе це почув. «Щирі зізнання того, кого я збираюсь пограбувати, засоромили мене». Бо він уже забув, як допіру, в хвилину ясновидіння, ладен був піти на що завгодно, на будь-які приниження, на добровільну сліпоту, на муки сорому, аби тільки домогтися свого.

Вершники виїхали на галявину — ту саму, звідки почалася їхня пригода; вона була залита місячним сяйвом. Кожен ураз побачив, що другий поважний і блідий; і тоді Бельгард у цій глибокій самоті заговорив як придворний.

— Величносте! Не вимагайте, щоб я хвалився своєю молодістю, — попросив він. — Щасливий король і в сорок років молодий. А я… сьогодні, може, останній день щасливий.

— Ти чогось дуже жовтий, Бляклий Листе. Навіть місячне сяйво цього не приховує. Крім молодості має вагу здоров'я. Тобі треба поїхати на води, Бляклий Листе.

Чарівна Габрієль

Де б не був Анрі, завжди й усюди йому треба стерегтися ворогів. Одного дня між двома ворожими арміями прокрадається якийсь селянин. З лантухом соломи на голові йде він чотири милі лісом, виходить до замку Кевр, через міст входить па подвір'я, і там його гукає служниця:

— Стій, діду! Кухня з заднього боку.

Їй щось тицьнули в жменю, вона вкрай здивовано розглядає ту річ і врешті виконує те, про що її пошепки попросили. З дому виходить Габрієль д'Естре.

Boна бачить низенького селянина, сивобородого, згорбленого; темне зморшкувате обличчя, як звичайно в простолюду.

— Чого тобі?

— Я приніс панночці звістку. Тільки не скажу, від кого, — той пан не хотів.

— Кажи або йди собі.— Габрієль уже сама повернулася, щоб іти. Але вона вчасно помітила жвавий і розумний погляд старого. «Чи це справді селянин? Де я вже бачила ці очі?» Правда, тобі слід було першого разу краще роздивитися їх.

— Величносте! — скрикнула вона, злякалась і додала стиха: — Який ви бридкий!

— Я ж казав, що прийду ще.

— В такому вигляді! Невже я не гідна того, щоб ви з'явились у шовку й оксамиті, з почтом?

Анрі засміявся в сиву запилюжену бороду. «Ага! Я був застарий для неї. Цей селянин старіший, ніж узагалі може бути король. Коли так, то я вже щось виграв. Ще трохи, і вона вирішить, що я вродливіший, ніж Бляклий Лист, коли я прибуду з усією помпою».

Габрієль неспокійно озиралась на дім, та у вікнах поки що не видно було нікого.

— Ходімо! Я покажу вам ставок, де коропи.

Вона побігла попереду, і Анрі пішов за нею, широко ступаючи. Обоє зайшли за дім. Анрі посміювався в бороду. Вона вже пишається залицяльником-королем і нізащо не хотіла б показати його своїй рідні в подобі брудного селюка. Успіхи є.

За будівлями сад незабаром почав спускатися в діл, тож і добре: їх не буде видно. До ставка вели між кущів широкі сходи, засипані жовтим листям. Раптом Анрі двома-трьома стрибками збігає аж униз. Випростаний, уже не схожий на селянина, він стоїть там і чекає, що Габрієль не йтиме, а пливтиме, як тоді, коли вона, ступаючи на верхню сходинку, ввійшла йому в серце.

Вона хвильку вагається, тоді опускає ногу на першу сходинку. Одна рука підтримує разок перлів, друга ковзає по поруччю — достоту як того разу. Довгі темні вії опущені. Вона не йде, а пливе. Диво рівноваги й розкутості, пружності й величі знов являється йому. Серце в нього калатає, очі набігають слізьми. Це триватиме вічно — так почуває він. Коли вона підходить, вії ще затінюють її погляд. Та ось вони піднімаються — в голубих очах та сама чарівлива непевність. Ніхто не міг би сказати, чи знає вона, що робить.

Анрі про те не питав. Він бачив її коси, її обличчя. Світло, що точиться з захмареного неба, кладе на її золоте волосся спокійний, мов благодать, полиск. А обличчя від того світла матово-біле, і ця білість заворожувала його. Він труснув головою.

— Ваша величносте, ви не задоволені своєю слугою, — сказала Габрієль д'Естре вельми витончено-скромно й схилила коліно перед королем — трішечки, не надто низько. Анрі квапливо підвів її, вхопивши за лікоть. Це він уперше доторкнувся до її тіла.

Доторк той нагадав йому два відчуття, в яких би він нізащо не посмів їй признатись. Перше — поруччя з гладенького старого мармуру, нагрітого сонцем, там, на півдні, в його рідному Нераку. Він проводив по них рукою й почував себе вдома. І друге — один кінь, колись давно, в юності. Він гладив живу трепетну шкіру і відчував свою владу й водночас захват.

— Величносте! Що ви робите? Ви ж мене забруднили.

Він пустив її руку — на ній лишилась чорна пляма. Анрі почав губами стирати її. Габрієль не хотіла цього дозволити, дістала мереживну хусточку; але, торкнувшись його обличчя, хусточка вбралась у сажу, як і рука.

— Ще й це, — мовила вона, невдоволено засміявшись; але він пережив мить захвату, мить любові без меж і без кінця. Її рука під його губами… «Габрієль д'Естре, твоя рука, яку я цілую, має смак квітів, смак папороті з моїх рідних гір. Такий смак у сонця й предковічного моря — гарячий і гіркий, бо я люблю створене в трудах, у поті лиця. В тобі є все — хай бог простить мені, і сам він теж є в тобі».

Аж тепер він помітив її невдоволений усміх і теж засміявся — дуже лагідно й тихо, чим зразу скорив і власкавив її. Обоє й далі сміялись без причини, наче діти, аж поки Габрієль затулила йому рота рукою і в ту ж мить озирнулась, повернувши голову отим незабутнім рухом, — немовби їх у цих хащах хтось міг підгледіти. Та вона тільки хотіла нагадати йому, що ця їхня зустріч таємна, і Анрі зрозумів. Тоді він спитав її відверто про її тітку де Сурді й про те, що вона воліла б дістати: коштовності, шовк, гроші?

— Мабуть, посаду для пана де Шеверні,— не бентежачись, відповіла Габрієль. — І для пана де Сурді,— ще сказала вона. Потім хвильку повагалась, але врешті спокійно додала: — Мені й самій потрібна посада для пана д'Естре, бо мій батько тепер у жахливому настрої. А щодо коштовностей, шовку та грошей, то я сама не знаю, що мені любіше.

Анрі запевнив, що наступного разу привезе з собою і те, й друге, й третє. Але, щоб призначити трьох згаданих панів губернаторами, йому необхідно спочатку чимало здобути — міста, землю, а ще — одну спальню. Він описав, де та спальня міститься.

— Сходи в одній з ажурних вежок ведуть нагору до бічного крила… Там я з нею спав, — докінчив він раптом, але не власним голосом, а голосом першого стайничого. Габрієль упізнала той голос і закусила губу. Маленькі перламутрові зубки вп'ялись у неї. Анрі дивився й віри не йняв: усе в Габрієлі було прекрасне, як день, як вічний перший день. Лиш від сьогодні ніс її вигинався так зграбно, а чи були ще коли на світі такі довгі, золотаво-каштанові вії! І такі рівні, високі й тонкі дуги брів! Годі й подумати, що вона може підголювати їх.

Габрієль д'Естре провела короля через сад у поле, щоб він не зустрівся ні з ким із дому. І тепер, у подобі селянина пробираючись між двома арміями, він замість принад Кевру думав тільки про добру нагоду взяти Руан. Ліга поставила над цим чудовим містом свого коменданта, якому… леле, ще давно, у Варфоломіївську ніч, відібрало розум, і тепер він сварився з городянами, замість відбудовувати укріплення та запасати продовольство. Королю таки справді слід було спрямувати всі свої сили на здобуття Руана; він так і вирішив і вже оголосив. Та коли він усе ж таки змінив намір, люди почали дошукуватися, звідки ця зміна, і дуже легко дошукалися родини д'Естре та де Сурді на чолі з їхньою перлиною й принадою. Бо ж король відверто, з сильним ескортом поїхав до Кевру.

Першого-таки разу там його дожидали всі в повному складі, бо їх повідомлено: нині де Сурді в цупкому криноліні, панове д'Естре, де Сурді, де Шеворні й усі шість дочок, з котрих при гостях залишились тільки Діана й Габрієль. Менші, вже знаючи, що тут обговорюватимуть поважні справи, підстрибом подались геть.

Пані де Сурді з суворою міною прийняла гаманця, якого король видобув з-під свого червоного плащика. Гаманець був шкіряний, вона висипала його вміст на долоню, і аж тоді обличчя її проясніло, бо там були чималенькі самоцвіти. Вона прийняла їх як королівську обіцянку дарувати ще більші — «в належний час», висловила вона свою надію. Під час цього вступного торгу дама стояла перед королем сама, посеред великої зали на першому поверсі замку, з якої був вихід і в сад, а зі стін на них дивилися портрети кількох маршалів, які були в цьому роду, і зброя, яку вони носили, і знамена, які вони добули в бою; все це було аранжовано вельми урочисто.

Король думає: «Як же воно буде? Вже й ці кілька сапфірів та топазів мій Роні позичив мені зі своїх запасів украй неохоче». Це жахлива жінка, від неї ж очей не відведеш. Такими маленькими й сухими, кажуть, бувають тільки отруйниці. Пташине личко, біле-біле — аж неприродно біле, думає він, почуваючи глибоку відразу, хоча, власне, очевидно, що це в них фамільна риса; одначе те, що одній надає принадності, в другій нагадує про отруту й смерть.

Господар замку мав велику лисину, що червоніла від найменшого хвилювання. Він був завзятий мисливець, порядний чолов'яга. Пан Сурді, низенький, широкий у стані, не бентежився нітрохи, хоч поводився тихенько й скромненько. Зате Шеверні, колишній канцлер, вирізнявся з-поміж усіх: він був тут найвищий на зріст і грав роль красеня, хоч десь-інде його б назвали безбарвним і казенно-сухим. Правда, вбраний він був найстаранніше — завдяки своїм взаєминам з господинею.

Анрі окинув усіх трьох панів одним поглядом. Щодо чоловіків він мав великий досвід, який його не підводив. А жінки… Побачимо. Вони завжди вводять нас в оману, і винні тут не вони, а наша уява. Габрієль стоїть поруч своєї сестри Діани. Зворушлива родинна сценка: дві скромні й милі дівчини. Анрі мало не забув, що одна — жадана жінка, незрівнянна в красі й величі, мета життя, яка поглинула все його серце. Нам завжди здається, що ми до останньої миті владні над собою й можемо відступити.

Така жінка, як пані де Сурді, розуміє це. Тому вона рішуче кивнула рукою вбік, понад розчепіреними ребрами-зборками свого барвистого криноліну, і Габрієль випустила Діанину руку й ступила насередину, до Анрі. Він спочатку мовчав, бо відкривав наново свою любов, і такою вона сходитиме перед ним щодня неминуче, як сонце. Ні, він не може відступити, як відступив був колись.

Тим часом зала наповнювалась людьми. Двері до неї стояли навстіж, як і брама замку, і через вестибюль видно було, що па подвір'я одна за одною в'їздили карети. Кавалери й дами в святкових уборах з'їжджалися з усієї околиці. Вони приїздили, наче на заручини, й, зацікавлено перешіптуючись, тислися попід стінами; і ось таки навіч побачили, що зробив король. Він підняв руку красуні д'Естре майже до своїх уст і надів їй па палець каблучку — правда, не таку, щоб у дам загорілись очі. Вузенький обідочок з кількома діамантами, скромний перстеник, якого міг би надіти на палець бідній падчерці найменший син у родині. А тоді господиня жезлом дала знак служникам подавати перекуски. І зразу до зали вступила тріумфальна процесія фруктових вод, мигдалевого молока, мармеладів та шербету; служники вносили й ставили вже накриті столи з паштетами та вином — під наглядом величного кухаря, що корився помахам жезлу. Твердо стискаючи той жезл у сухій руці, пані де Сурді ледь-ледь поводила ним, майже як фея. На її рудій перуці гойдалися зелена й жовта пір'їни. Голову вона повертала достоту як Габрієль — надзвичайно схоже, тільки грація тут оберталась на карикатуру, насолода — у відразу. Яке ж бо споріднене все на світі!

Приваблені стравами, гості забули про свою нерішучість, посунули на середину й почали галасливо сперечатись за місця. Найзначніші з них просили придворних підвести їх до короля, щоб вони могли запевнити його у своїй відданості, а це було так потрібно, бо зовсім недавно вони билися проти нього у війську Ліги. Хоча це був для нього чистий виграш, він сказав просто, що кожен добрий француз визнає його й служить йому; а втім довго ні в ким не затримувався й поговорив тільки з герцогом де Лонгвілем. Той теж залицявся до Габрієлі; вона вагалась чи й досі вагається, кому віддати перевагу — йому чи Бляклому Листові. Оце такі вони… У цього штучно вибілене волосся й дівоче обличчя — такі були в моді при дворі Генріха Валуа. І все ж він не боягуз: якось, бувши в однієї дами, в самій сорочці, вколошкав її чоловіка, коли той удерся до спальні. Розкажи про це Лонгвілю! Король змушує його говорити, і Габріель д'Естре ображено відходить. Вона, звісно, могла б виправдатися, що її віднесло вбік у тисняві, яка пануває в залі, бо всі пхаються чи побачити короля, чи захопити щось із їжі. Все це товчеться, пріє, гостро тхне, над стовпищем колихаються пір'їни, а шиї, в кого довша, підносять над збриженими комірами голови, які наче витають у залі, позбавлені тіла.

Короля й самого крутило туди й сюди і занесло аж у другий кінець зали, де один куток був відгороджений стіною з по-селянському кремезних служників. Господиня чекала його там, піднісши жезл, немов принаджувала короля чарами. Його посадовили за осібний стіл, і панове де'Естре, де Сурді й де Шеверні стоячи прислуговували йому: перший подавав вино й диню, другий — жирного коропа, третій — паштет із дичини, щедро приправлений трюфелями. На короля раптом напав сильний голод, проте він спершу зажадав, щоб Габрієль д'Естре посадили біля нього. Але її не могли розшукати. Замість неї над королем схилявся батько, пан д'Естре, наливав йому вина й говорив із щирим обуренням, бо лисина в нього почервоніла:

— Величносте! Мій дім — це якесь кубло розпусти. Якби я вночі надумав обійти спальні цього замку, щоб помститися за честь родини, від тієї родини нічого б не лишилось. Та яке мені з того пуття буде? Тільки мені й утіхи, що ота парочка перелюбників у Іссуарі.

Він мав на увазі свою дружину й маркіза д'Алегра. Король спитав добрягу, яким це чином саме та парочка може давати йому втіху. Пан д'Естре відповів, що маркіз д'Алегр викликає загальну ненависть у підлеглому йому місті, яке він мусить обдирати задля пані д'Естре: адже її жадоба невситима. І це для них добром не скінчиться… В ту хвилину подали жирного коропа. Пан де Сурді, чия черга була обслужити короля, не говорив про домашні прикрощі, дарма що на лобі в нього було виразно видно гіллясті роги. Ні, його тривожило тільки місто Шартр із округою. Колись він сам правив містом, а округою порядкував його приятель де Шеверні, поки їх обох не прогнано внаслідок дедалі більшого беззаконня й занепаду королівської влади. На думку коропа — бо пан де Сурді був схожий на нього, — королю слід було брати не Руан, а саме Шартр, неодмінно Шартр. Неодмінно, — підтвердив і колишній канцлер, що змінив коропа й подав королю паштет із куріпок, щедро приправлений трюфелями. Цей блідий урядовець виявився спритним як ніхто — насамперед у ролі лакея, але й у своїй незвичайній обізнаності з королевими намірами та уподобаннями.

— Величносте! — мовив він поважно й проникливо. — Ви можете примусити ваше місто Руан здатися вам, і цим зразу вбезпечите свою провінцію Нормандію. Та це коштуватиме дуже багато крові. А ваша величність самі не раз казали, що ви тільки з великою скрухою бачите, як ваші підданці лежать трупом на бойовищах, і що де ви виграєте, там ви й програєте. Тим часом один високий урядовець, якого в цих краях добре знають, запросто зміг би привести Шартр до покори вам шляхом переговорів. — Ось як добре знав він, чого хоче король, та й голос мав такий сповнений гідності!

Настала черга пані де Сурді: на порух її жезла внесли велику накриту миску, і, коли підняли срібний ковпак, з'явилась, наче жива, фігурка Амура, лукавого хлоп'яти з пальчиком біля уст, із трояндами в кучерях, з повним стріл сагайдаком. Поки всі дивувалися з того гарненького лучника і по залі лунали охи та ахи, пані де Сурді, в рудій перуці з жовтою та зеленою пір'їнами, піднесла перед королем свій жезл і спитала:

— Опустити? Шартр для пана де Сурді, а для пана де Шеверні — королівську печатку.

Повіки короля ледь ворухнулись, але пані де Сурді стежила пильно. Вона опустила жезл, і на стільці поряд із королем, зовсім близько, опинилась чарівна Габрієль.

«Йосафатова долина»

На схід від Єрусалима, в протилежний від Середземного моря бік, але недалеко від Мертвого моря, лежить Йосафатова долина. То улоговина між міським муром, що кільцем оточує Єрусалим, і Єлеонською горою. Ми знаємо той край, знаємо й долину, а Гефсіманський сад[27] знаємо аж надто добре. Найпобожніші люди прагнуть, щоб їх поховали тільки в йосафатовій долині, бо сурма воскресіння й суду, коли вона нарешті пролунає, буде почута насамперед там. А отут унизу, між деревами саду, лукавий спокушав нашого господа. Юда мав його зрадити, і це аж ніяк не втаїлось від нього, бо власна слабкість відкрила йому велику схильність людей відпадати від бога. Йому не хочеться помирати, і в Гефсіманському саду, з краплями холодного поту на чолі, він звертається до бога: «Отче, коли можливо, хай обмине мене ця чаша! Та хай не моя воля діється, а твоя».

«Йосафатовою долиною» називався королівський табір під Шартром, і коли одного дня король, весь у болоті, виліз із шанця, кого ж несли в паланкіні йому назустріч? Анрі кинувся бігти, мов хлопчак, щоб подати руку своїй Габрієлі, коли вона сходитиме на землю, і за цим майже забув про пані де Сурді. А потім повів їх обох до «Йосафатової долини». Габрієль була в зеленій оксамитовій сукні, що так пасувала до її золотих білявих кіс; у черевичках із червоного сап'яну ступала вона по грязюці, але всміхалась переможно. Для коханої короля опорядили вузьку й довгу будівлю одного заїзду; вона тієї ж таки ночі, не марудячи його довго, прийняла там того, хто так палко її жадав.

Вона зробила це, бо її досвідчена тітка де Сурді сказала їй, що воно оплатиться, а король такий чоловік, що платитиме й потім: його закоханість розгорятиметься ще дужче. Виявилося, що це справді дуже проникливі слова, і першою відчула вигоду сама пані де Сурді, бо її давній приятель Шеверні отримав від короля печатку й став іменуватися «паном канцлером». Тривалі злигодні виховують у нас недовірливість. Коли блідий урядовець, знаряддя в руках покійної Катерини Медічі, натхненниці Варфоломіївської ночі, увійшов до покою протестантського короля, як було в нього на серці? Лоб йому змокрів, бо він думав, що тут над ним хочуть тільки позбиткуватись, а незабаром його потихеньку усунуть. Адже за його часів робили саме так.

У короля стояв спереду, біля вікна, не хто інший, як його перший камердинер д'Арманьяк, старий, сивоголовий. Цей чоловік усі довгі роки супроводив свого владаря повсюди — в полоні, на волі, у смертельних небезпеках, у щасливі дні. Він рятував йому життя, добував для нього шматок хліба, оберігав від напастей, коли ними загрожували чоловіки. Перед жінками він не остерігав його ніколи, бо, як і його пан, не сподівався від жінок нічого лихого — хіба від бридких. А д'Арманьякові якраз пані де Сурді здавалася вродливою — через руді коси й нахабні голубі очі, що вкидали в подив цього лицаря-південця. Тому він був уже наперед прихильний до пана де Шеверні й по своїй змозі подбав, щоб король добре прийняв приятеля пані де Сурді. На ледве помітний знак д'Арманьяк взяв зі столу печатку й ключі, урочисто, мов на прилюдній церемонії, подав їх королю, й тому нічого не лишалось, як наслідувати свого першого камердинера. Анрі обняв пана канцлера, похвалив його й пробачив йому давні кривди.

— Тепер, — сказав король, озирнувшись, — пан канцлер спрямовуватиме оцю зброю — ключі й печатку — не проти мене, а проти моїх ворогів.

Шеверні, хоча й бував у бувальцях, занімів з подиву. Позаду в кімнаті чути було шепіт, ремство, навіть, коли слух не дурив його, брязкіт зброї. То були дворяни-протестанти, і їхнє невдоволення викликала не тільки ця сцена: присутність обох дам у Йосафатовому таборі їм не подобалась. Їх озлобило те, що заради жінок вони не здобувають ключового Руана, а марнують час під Шартром. Вони сподівались від нового захоплення короля ще більших лих, бо вже не покладались на його твердість у вірі.

Щасливо уникнувши страхіть цього покою, пан де Шеверні спочатку ніяк не міг оговтатись, і тільки його приятелька де Сурді розтлумачила йому, хто сильніший у «йосафатовій долині». Не пастори, де там! Проте обоє погодились, що всі служники Габрієлі мають бути протестантами. Вона й сама зрозуміла, що так буде краще. А втім, вона майже весь час танцювала. Щовечора в «Йосафатовій долині» бували бенкети й танці; то була найвеселіша з облог. Коли вже всі ляжуть спати, король брав сотню кіннотників і їхав у дозор. Його ніч була коротка, сонце заставало його вже за роботою, а вдень він полював — і все тому, що ця кохана своєю близькістю відбирала йому спокій, як жодна жінка досі, й підхльоскувала його снагу та жадобу діяльності так, як іще не бувало з ним. Тим дужче він нетерпеливився, що обложене місто не хоче скоритись. Він добре знав: Габрієль д'Естре піддалась йому, послухавшися практичних порад, а не голосу свого серця.

Анрі заприсягся перед собою, що так буде не завжди; бо в жінок є різні спонуки, і розрахунок не виключає у них почуттів. У сорок років таке вже знаєш. У двадцять ми навряд чи знадились би на коханку, що волоче за собою цілий обоз безпосадних родичів. Ми зроду б не повірили, що завдаватимемо собі такого клопоту, показуючи їй себе в різних подобах, від мізерної до величної: як старого маленького селянина, що йому вона каже: «Який ви бридкий!», а потім — як пишного короля, а потім — як воїна, що наказує, порядкує, ніколи не спить; але врешті вона має побачити переможця. Тоді чуття її напевне не встоять перед ним, бо жінки завжди мріють про завойовників міст і людей і ради них забудуть будь-якого молодого стайничого. «Тоді вона буде моя, і боротьба скінчиться».

Нарешті Шартр таки здався, бо королівські солдати підвели шанці аж під мури. Взяли один бастіон за одним, а врешті — фортецю й само місто; і отак само Анрі здобув Габрієль, яка ще не кохала його, хоча вже ділила з ним спальню в заїзді «Залізний хрест». Отак само його невтомність здобула йому перші бастіони її серця, і він мав підстави гадати, що проник і в найпотаємнішу його твердиню, коли взяв Шартр. Був ясний-ясний день, двадцяте квітня, калатали дзвони, в місті повивішували килими, діти розкидали квітки, духівництво співало, мер ніс ключ, а четверо радників — балдахін із синього оксамиту, під яким верхи на коні їхав король, оглядаючи своє місто, і воно, тільки-но завойоване, радісно вітало його. Чудовий день! Чудовий день, і в цей день на нього дивиться жінка, найлюбіша йому в усьому його житті.

Урочистий вступ святкувався в знаменитому на всю країну соборі, і серед натовпу поперед усіх сяяла його кохана з усім почтом, а король являв перед нею свою велич і, позираючи скоса, пересвідчувався, що вона вже ладна розтанути в його промінні. Та якась таємна причина перешкоджала їй, і вона червоніла, кусала губи… а потім іронічний усміх виказав її. Тому король, на лихо, відкрив, що позад неї хтось чаїться в затінку; Анрі давно вже не бачив його, та й не питав про нього. А він, бач, огинається тут. У першому спалаху гніву Анрі помахом руки підкликає до себе всіх своїх протестантів, вони пробивають йому в натовпі дорогу, і він поспішає на проповідь до одного дому з поганою славою. Так, його пастор, щоб послужити богу, не має іншого місця, тільки оце, де звичайно виступають комедіанти й чинять свої паскудства звідники та злодії. І такому місцю король віддав перевагу перед товариством порядних людей; це так обурило всіх, що йому лишилось тільки покинути Шартр.

Та спершу він помирився з Габрієлою; вона заприсяглася, що його підвели власні очі: той дворянин ніяк не міг бути в соборі, бо інакше б вона знала про те! Це був її найкращий доказ, і Анрі дуже хотілося прийняти його, хоч як била в очі нелогічність. Хто ж йому сказав, що вона насправді про те не знала? В кожному разі, не ухильний, непевний погляд її голубих очей. Той погляд промовляв: «Стережися!» І все ж він дав себе власкавити — саме тому, що досі володів нею не сам і хотів боротися за неї далі.

Вона повернулась додому, до Кевру, і він провідував її там. Одного разу пан д'Естре заявив йому, що такий стан речей тільки шкодить репутації дому. Обидва висловлювались по-чоловічому.

— Як ви самі назвали свій дім? — спитав король.

— Кублом розпусти, — буркнув добряга— Прості дворяни давно безчестили його, бракувало тільки короля, а тепер і це маємо.

— Кумцю, найпростіше було б, якби ви самі супроводили свою дочку до Шартра. По-перше, ви могли б наглядати за нею, по-друге, ви б тепер були там губернатором. Замість нас там лишився пан де Сурді, але він такий бридкий, що його ніхто не любить. Крім того, він раптом зробився хижаком — з коропа обернувся на щуку. А мені потрібні чесні люди, кумцю.

— Величносте! Я прагну добре служити королю — зокрема й тим, що наведу лад у власному домі.

— Давно пора, — погодився король. — І хочете почати з мене?

— Так, хочу почати з вас, — запевнив пан д'Естре, і лисина його почервоніла.

Король сів на коня й поїхав, так і не побачивши коханої, а дорогою обмірковував пропозицію королеви Англії. Він міг узяти в неї три або й чотири тисячі солдатів із платнею за два місяці, і невеликий флот вона посилала йому — якщо він по-справжньому візьметься за Руан. То була її умова, цілком природна для старої жінки, у якої в житті лишилась тільки влада, й більше ніяких утіх. Король пустив коня швидше — риссю, а врешті й галопом, і здивовані супутники відстали. Він тішився власною рухливістю; а в Англії незрушно сидить стара жінка.

Єлизаветі вже далеко за п'ятдесят; боячись за свою владу, вона страчувала фаворитів, та й зі своїми католиками чинила не інакше. Анрі ніколи не віддав у жертву жодної жінки, він часто щадив навіть чоловіків, що хотіли вбити його. Він, правда, не переміг ніякої Армади, цього удару всесвітня держава зазнала не від нього — на жаль, не від нього. І хоч би Єлизаветі було вже й шістдесят, її народ не бачить тих літ, йому являється на білому коні велика королева, прекрасна, як завжди. Єлизаветою керує одна-єдина воля, якої не зломить ніщо! Ні жалість, ні кохання. «Слово «великий» до мене не пасує», — думає Анрі.

Кінь його стишив біг, пішов ступою. «Слово «великий» до мене не пасує. Та й чи довго ще можна відкладати свої особисті справи, коли тобі вже сорок? Я знаю, що з Руаном мені не горить; спершу треба забезпечити пана д'Естре». І Анрі незабаром це зробив. Він узяв місто Нуайон і посадовив там губернатором батька Габрієлі. Тут уже цей добряга відчув, що віднині ніщо його не може збезчестити. Дочка звірилась йому: вона сподівається стати королевою.

Всі слуги її були протестанти. Вона давала пасторам гроші на їхню єресь, та й саму її вже підозрювали в єресі. Ще того літа король почав обдаровувати її так щедро, що їй вистачало і на особисті витрати, і на більш високі цілі. Нa пораду своєї тітки де Сурді вона зав'язала стосунки з консисторією — чи не погодяться там розірвати королів шлюб. Бо інакше — натякала вона через посередників — слід побоюватися, що король перемінить віру. Таким чином він воднораз і здобуде свою столицю, і стане досить могутнім, щоб домогтися від папи, чого хоче, — чи, краще сказати, того, що нашіптують йому пані де Сурді та її безбарвний приятель. Бо Анрі, закоханий, того літа забув про все на світі. Так воно було, на жаль.

Він лишився діяльним у дрібницях, бо не міг інакше; та, на жаль, про більш далекосяжні діла не думав: вони, власне, були давно зважені й вирішені, і він пустив їх на самоплив. А хто ж не дозволяє собі перепочинку, зупинки, послаблення? Можливо, це й не послаблення — може, він, певний свого успіху, тільки набирається сили для нового стрибка? Це не так, як у жінки, чиїм задумам може стати на заваді власне серце. Хоча кліка Сурді й користувалась якнайпрекраснішим знаряддям, але тому знаряддю не чужі були слабості жіночої природи. В замку Кевр, де не жив уже ніхто, крім кількох служників, Габрієль приймала свого Бельгарда.

Англійський посол написав з Нуайона своїй королеві, що король ніяк не може вирватися звідти — так палко закохався в губернаторову дочку. А та, між іншим, уже не раз щезала з міста, і король навіть не потребував стежити за нею, бо йому й так усе доносили: першого разу — куди вона подалася, другого — що вона там робила. У третій подорожі він сам супроводив її здалеку, непомітно, бо це діялося вночі. Він обмотав копита своєму коневі шматтям. У місцях, освітлених місяцем, він ховався в тінь. Габрієль їхала в низенькому округлому візочку, запряженому бараном, і сама правила ним. Широкий плащ волікся за нею по землі. В білому місячному світлі вона пропливала, наче видиво, і серце в Анрі калатало, а коли візок завертав за узлісся, він гнав коня лісом навпростець і наздоганяв її.

До Кевру він під'їхав з поля, припнув коня й прокрався до саду, по-літньому розбуялого: серед густої зелені там легко було сховатись. Та Анрі нюхом чув ворога. Чуття, загострені ревнощами, і в незрушному, теплому повітрі, серед усіх пахощів зела вловлювали присутність людини. Ось відхили кущ, тільки один кущ, і відкриєш обличчя, що не зичить тобі добра! Та Бельгард не ворушився, він поводився так само тихо, як і Анрі, а їхня кохана спускалася сходами до ставка.

Глибока тиша в природі. Листок, якого вона торкнулася, ще шелестить, а вона сторожко зупиняється і вдивляється в темряву. Широкі сходини з одного боку чорні, з другого — сліпучо-білі. Внизу таємниче поблискує вода. Складки плаща Габрієлі таять у собі срібло, і рука, що притримує плащ коло шиї, теж оправлена в срібло. Крислатий капелюх, її охоронець на заказаних шляхах, затінює обличчя аж до підборіддя, а підборіддя біле-біле.

О блідолиця зрадо! О жінка й ніч — обидві зачаровані й оманливі! Анрі забуває про все на світі, очі йому застилають сльози, він відхиляє кущ, стрибав через три сходини зразу, наздоганяє Габрієль і хапає рукою, щоб вона не втекла. Відхиляє їй голову назад і каже крізь зуби:

— Тікаєте, моя люба красуне? Від мене? Від мене?

Вона силкується опанувати себе, голос її ще тремтить:

— Як могла я знати, що ви тут, мій високий владарю!

Анрі відповів не зразу: він прислухався. На її обличчі він теж бачив напруження.

— Хіба ми не для того створені, щоб відчувати одне одного? — спитав він романтичним тоном, підхожим до ночі та її примарного духу. — Хіба чарівне дзеркало наших передчуттів не показує нам, де перебуває і що робить кожне з нас?

— Так, так, звичайно, так, мій високий владарю, — відповіла вона — й сама не почула свого голосу, бо прислухалась до тріску гілля, що все тихішав і врешті завмер. Вона зітхнула з полегкістю.

Анрі не згірше за неї знав, хто то відійшов.

— Яке солодке зітхання! Яка промовиста блідість! Не відмагайтесь: ви дожидали тут мене. Хіба ж могли ми не зустрітись! Хіба ми не з тих вічних коханців, що не помітили б, якби й світ довкола них запався? Як Абеляр і Елоїза[28], як Єлена й Паріс.

Вона дуже боялася, щоб йому не спало на думку, що він тут не Паріс, а Менелай. І все ж не могла стримати сміху; іронічно глянула на нього з-під крислатого капелюха й сказала:

— Мені холодно, ходімо вже.

Він узяв Габрієль за кінчики пальців, підняв її руку й повів садовими сходами, через сонне подвір'я замку, до лівої з двох ажурних вежок. Аж нагорі, у своїй кімнаті, Габрієль опанувала себе цілком, а що вже нічого не можна було змінити, то вона хутенько скинула з себе все й шурхнула в ліжко. А під ним лежав на підлозі той, другий, — такого не могла й сподіватись обачлива коханка. Тільки чоловік у запалі пристрасті розумів відчайдушність суперника, передбачав, що той не відступить, і, ввійшовши, зразу обшукав поглядом кімнату. Ліжко було залите місячним світлом.

Анрі ліг поруч Габрієлі, і вона з готовністю розкрила йому обійми. Та коли вона простягла до нього свої прекрасні руки, він уперше помітив, що вони ледь-ледь закороткі. І найприкрішим здалось йому те, що другий теж знав про цю ваду. Після любощів обоє відчули голод і відкрили коробку з цукерками, яку Анрі привіз з собою. Обоє мовчали, понапихавши роти. Та ось Габрієль почула якийсь шелест, відмінний від плямкання її коханця. З переляку вона перестала жувати й застигла.

— Бери ще! — сказав Анрі.— Чи у твоїй вежці водяться духи? Нехай їхні зітхання тебе не лякають, у мене шпага напохваті.

— Ох! Любий мій пане, це страхіття! Вже не одну ніч я ночувала у служниць, позад замку, бо тут у кімнаті щось стогнало. — Тепер їй уже не хотілося сміятись.

Анрі відказав:

— А це часом не дух Бляклого Листа? Я його вже давно не бачу: може, він помер? Та дарма, жити хоче кожен, чи то людина, чи дух, — заявив він і кинув під ліжко жменю цукерок. Обоє прислухались — і справді там наче рипнуло зубами: звук скоріш люті, ніж смакуваня.

— Тікаймо! — благала Габрієль, тремтячи й чіпляючись за нього.

— Ти ж не даєш мені встати.

— Забери мене з собою, я боюсь. Відчини двері, я кину тобі одежу. — Габрієль перелізла через нього й потягла його за руку, перелякано благаючи: — Не заглядай під ліжко! Бо накличеш нещастя.

— Духи — не найстрашніші з моїх ворогів, — сказав він, чи, скоріш, промимрив — від муки й гнітючого страху десь у нутрі.— В духів я завжди вірив. У що я не хочу вірити й чого не хочу знати, так це минуле, те, що було для тебе плоттю й кров'ю, та й досі, може, ще живе у твоїх думках.

— Ради бога, тікаймо ж!

— Мені про тебе все розповіли: і про Бляклого Листа, і про Лонгвілля, й про те, що було до них. Коли ти надокучила покійному королю, він продав тебе левантинцеві Цамету[29], отому лихвареві.

Він збирався перелічити ще кількох, хоча не вірив у жодного — то тільки проривалась назовні його мука, — та вона впала йому до ніг і стискала його коліна, поки він устав, але й тоді сиділа коло ліжка долі, щоб він не міг зазирнути під нього. Він одягся, і не глянувши туди. Потім накинув на неї широкий плащ, підняв її, по кручених сходах зніс униз і поніс через подвір'я, через сад, аж до поля, де стояв його кінь. Він посадив її перед собою. Тиха ніч, обмотані копита, м'яка рілля — Габрієль виразно чула шепіт у себе за спиною:

— Так краще. Я знаю. Спокуса, випробування, тяжка година. І все ж я тебе здобуду, красо моя кохана.

Катрін, як завжди

Сад у Кеврі потопав у розмаї літа, Анрі — можна сказати, в своєму коханні, а в такому стані ніхто не бачить далі, як на крок уперед. Та скоро настала осінь, буяння почуттів порідшало, як листя, і король знов узявся за всі свої справи — ще завзятіш, ніж доти, за всі зразу — і всі зразу осягав зором, хоча траплялись і несподіванки, та ще й такі, що легко через них розгубитися. Громом з ясного неба було те, що надумала його люба сестриця, — покинути й зрадити його, а королем зробити свого коханого Суассона. Тоді вона сама зі своїм славним чоловіком зійшла б на трон замість її брата Анрі. Той, почувши про це, знавіснів. Погрожував смертю всім, хто доклав рук до цієї інтриги. А своїй любій сестриці звелів приїхати до його мандрівного табору; не приїде, то він накаже привезти її силоміць.

Накаже викрасти її з їхньої давньої батьківщини, Беарну, де вона потай кує проти нього небезпечні плани — мало того, що збирається одружитись зі своїм кузеном Суассоном. Потім, певне, надумається, що треба вбити свого любого братика. Життя навчить — та ще таке життя, коли вони виросли разом як брат і сестра й разом пройшли всі злигодні, де не знайдеш ніякої опори. По суті, кого ще мають у світі діти королеви Жанни, як не одне одного, та й тільки? Дивно, але Анрі в ту хвилину забув про Габрієль д'Естре — бо хоч та, чужа людина, й призвела до багатьох помилок та збочень, але що це супроти змови «моєї маленької Катрін»!

Він назвав її так, як колись у дитинстві, й ухопився за чоло. Він не виходив з кімнати всі ті дні, поки її карета ще була в дорозі, та врешті не втерпів, помчав назустріч. Он попереду — хмарка куряви, і в ній — усе, що лишилось від першої половини його життя. Якби воно зникло, він став би сам собі чужим. Хмарка куряви опала, карета зупиняється. Ніхто й не ворухнеться, дворяни з ескорту стримують коней і дивляться, як король підходить до дверцят карети.

— Чи не зволите вийти, пані? — церемонно запропонував він, і аж тоді вона вийшла. Неподалік у полі стояла селянська садиба. Вони покинули всіх, що були з ними, на дорозі й удвох пішли туди. Анрі сказав:

— Люба сестрице, яке у вас затяте обличчя! А я ж так зрадів, що бачу вас…

Це звучало підбадьорливо, навіть примирливо, зовсім не схоже на ті суворі слова, які він наготував. Відповіді не було, але сестра повернула до нього обличчя, і цього вистачило: він був приголомшений. Чітке світло хмарного дня показало йому змарнілий, згорьований вид. Ця білява дитина-квітка — бо для нього вона довіку лишатиметься дитиною-квіткого, а всі сліди злигоднів будуть тільки поверхові,— тепер видавалась йому світлою трояндою, зів'ялою під бурями. Анрі боляче шпигнуло сумління, та він угамував його. «Це тільки поверхові сліди. Постаріла? Та хто не старіє! Хто-хто, але не ми». Та однаково він побачив навіч: вони старіють.

І враз він збагнув свою власну провину, хоч доти ні разу не подумав проo неї. «Слід було давно віддати її заміж — чом би й не за Суассона? Чи багато нам відміряно часу на щастя? Вона й так досить уже боролася з собою через те, що він католик. А тепер і сам я скоро стану католиком. Через віщо ми себе мучимо? Кожне грає роль комедіанта. Totus mundus… Наше призначення в житті — здебільшого комедія».

Крізь вікна видно було, що в селянському домі нікого нема. Анрі витер лаву коло дверей, щоб Катрін могла сісти. А сам, звісивши ноги, сів на стіл а товстими необтесаними ніжками, вкопаними в землю.

— Через віщо ми себе мучимо? — повторив він уголос. Говорити зараз про зраду було б украй не до речі, так, це був би фальшивий тон — таке часом відчуваєш дуже виразно. — Сестрице, — почав він, — ти ж, певне, знаєш, що я найбільше зі страху перед тобою й досі не наважився перемінити віру. Тоді мені було б куди легше. Але я й подумати не міг, що ти сама захочеш це зробити й стати католицькою королевою.

Він говорив легким тоном, примирливо, майже весело, і їй би слід усміхнутися, хоч би крізь сльози. Та ні — обличчя в неї лишалося змучене й замкнуте.

— Брате, ви часто розчаровували мене, — сказала вона, коли вже не можна було далі зволікати з відповіддю. І він зразу підхопив:

— Знаю. І все ж у мене були найкращі наміри, коли я в добрий час пропонував кузенові поєднати наші родини.

— Ти зробив це, аби прихилити його на свій бік, а тільки-но він позбувся прибічників, що могли б підсадити його на трон, — ти порушив дане йому слово, — суворо докінчила Катрін. Розпалившись, вона говорила водночас і суворо, й щиросердо. Тільки оце єдине створіння в усьому світі могло промовляти до нього так дошкульно: якби не вона, Анрі так ніколи б і не довідався, що порушив своє слово. Досі це не здавалося йому надто важливим — так, марничка, як і сам Суассон. Справжньою небезпекою був Лотарінзький дім, а тепер нею став дім Габсбургів. Любого кузена можна усунути побіжним словом: «Тобі я віддам сестру». Сказано, і досить. Дворяни-католики саме тоді особливо невідчепно наполягали, щоб Анрі поставив крапку й перемінив віру, бо інакше вони, мовляв, проголосять королем кузена. «Все це діло не варт було сприймати дуже поважно, — знову запевнив себе Анрі.— Бо хіба я міг би отак зовсім його забути? А тепер із нього вийшла зрада. Отак і стаєш справді зрадником».

Сестра кивнула головою: вона читала думки по його обличчю.

— Завжди тільки про свою вигоду, — сказала вона. Вже не суворо, тільки поважно. — Про щастя інших ти зовсім забуваєш — і все ж ти добрий… Тебе називають людяним, тільки забудькуватим.

— Ти ж знаєш, як воно виходить, — промурмотів він. — Допоможи мені, сестричко, — попросив він, певний, що слово «допоможи» більше зворушить її серце, ніж «пробач».

— Що ти маєш на думці? — спитала вона, буцім не зрозумівши, хоча думала про те саме, що й він: про скликання Генеральних штатів у Парижі.

Він пояснив зневажливим тоном:

— Мій розбитий ворог Майєнн вихваляється й розсилає гінців, скликає Генеральні штати — щоб королівство зробило вибір між мною і Філіппом Іспанським. Їм мало програних битв.

— Але королівство може вибрати й графа де Суассона, — повчально зауважила вона. — Він, як і ти, з Бурбонського дому, тільки вже католик.

— Тоді я, їй же богу, покваплюсь перемінити віру!

— Брате! — жахнулась вона. Глибоке хвилювання змусило бідолашну схопитися з лавки, і вона нерівною ходою — тепер виразно видно було її кульгавість — пробігла попід невисокою стіною будинку. З гілки звисав персик, вона зірвала його й принесла братові. Той поцілував руку, з якої взяв плід.

— І все ж, — сказав він, — ми лишаємось самі собою.

— Ти — безперечно. — Сестра прибрала того суворого, але й відстороненого виразу цнотливої дами, з яким вона завжди говорила про його амурні пригоди, та й про власну недозволенну поведінку. — В тебе знов завелась така, що штовхає тебе на все. Не ради Генеральних штатів хочеш ти зректись нашої віри, — заявила вона, хоч це твердження не дуже в'язалося з усім сказаним допіру. — Ні. Але мадемуазель д'Естре досить підняти пальчик, і ти вмить зрадиш нашу любу матусю разом з паном адміралом, та й нас, котрі ще можемо це бачити.

— Габрієль сама протестантка, — заперечив він, щоб по змозі спростити все: адже вона принаймні зустрічалася з пасторами.

Катрін зневажливо скривилась.

— То ж інтриганки, скількох ворогів маєш ти через неї! Я певна — це вона зажадала, щоб ти мене заарештував, і за її наказом я мусила приїхати сюди. — Вона обурено розглядала засмічене подвір'я, курей на ньому. Анрі палко заперечив:

— Про це Габрієль ні словом не прохопилась. Вона цілком розважна жінка й віддана мені в усьому. Зате сама ти злочинно хотіла нашкодити мені, а твій коханець без дозволу покинув військо.

Та її, як не дивно, заспокоїв цей його вибух. Анрі хотів на цьому скінчити, але вона зажадала:

— Далі!

— А чого тобі ще? Твоє одруження означало б для мене смертельну небезпеку, хіба цього мало? Якщо у вас будуть діти, тоді тим убивцям, котрих до мене підсилають, кінця не жди. А я ж усе життя боявся ножа. Я хочу, щоб бог дав мені смерть у бою.

— Братику, любий!

Вона підступила до нього й розкрила обійми, щоб він сперся на неї, і він припав до її грудей, поклавши чоло їй на плече. Очі в неї лишалися сухі — принцеса де Бурбон була не така легка на сльози, як її брат-король. Не мала вона й такої уяви, як у нього, і та небезпека, що нібито загрожувала його життю від її одруження, здавалась їй вигадкою її ворогів. Але тим невигубніше запала їй у серце ця скорботна хвилина, хоча його очі, затуманені слізьми, не прочитали цього на її постарілому лиці.

Після цього Катрін лише нагадала йому про одну давню пригоду.

Бона сталась під кінець його ув'язненя в Луврському палаці і, власне, дала йому поштовх до втечі. Того разу він зустрів свою сестру Катрін у порожній залі зі своїм двійником: те саме обличчя, та сама постать, але все це стало таким разючим тільки завдяки тому, що той двійник був одягнений точнісінько як Анрі, і його сестра спиралась йому на руку так достоту, як завжди спиралась на руку Анрі.

— Я так прибрала його, щоб він був ще більше схожий на тебе, ніж від природи. — Так сказала тут, на селянському подвір'ї, постаріла жінка. — Ну, з'їж персика. Я ж бачу, що тобі хочеться його з'їсти.

Він послухався. Їв персик, а сам думав про те, як багато таїться під поверхнею повсякденного життя.

Кинув кісточку геть. Сказав замислено:

— А чого ж я погрожував смертю всім, хто хоче нас посварити! Це не моя звичка — погрожувати смертю. Заради трону я б цього не зробив — тільки заради тебе.

Отак скінчили обоє цю розмову — як брат і сестра. І розмова досягла своєї мети, хоча й полишила чимало сумнівів. Мимовільним рухом обоє простягли руки долонею догори, помітили це, усміхнулись, і брат повів сестру через поле назад до карети. Потайці, немовби хтось міг підслухати їх на польовій дорозі, Анрі шепотів Катрін на вухо:

— Не вір, Катрін, у те, що я ближчим часом робитиму й казатиму.

— Вона… не стане королевою?

На це наполегливе запитання, задля якого вона проїхала всю далеку дорогу, він відповів непрямо, але таким тоном, що сумнівів не могло лишитись.

— Ти — перша.

Принцеса наказала своїм людям завертати коней. Король мовчав, і її послухались, хоч і вкрай здивовано. Заради цього їхати в таку далеч? Принцеса сіла в карету зі своїми дамами та муринкою Мелані; король гукнув візничому, щоб гнав скільки духу. Він сам мчав верхи обік дверцят карети, нахилився до них, простяг руку у віконце й хвильку тримав руку принцеси в своїй. Почався ліс, дорога повужчала, і королю довелось відстати. Він зупинив коня й дивився вслід кареті, аж поки вона зовсім змаліла в далині, а повернув назад, аж як за нею зімкнулася хмара куряви.

Ще раз Агріппа

Так багато всього зразу, що недовго й розгубитися. Генеральні штати в Парижі, дуже мила мішанка з навіженого сектантства та безглуздого нахабства всесвітньої держави, що вже на весь розгін котиться в прірву, але до останку ще хоче поглинати королівства. І цей фарс ті панове грають перед змученими голодом глядачами, які воліли б, щоб їхній законний король розділив між ними земні плоди їхньої країни. Як радо працювали б вони за те! «Наше призначення в житті — здебільшого комедія». Так каже уславлений нині давній приятель короля Франції, Монтень на ім'я. Той самий, що сказав також: «Що я знаю?» Але незабутніми зосталися для короля його слова: «Я не скептик». Так, деякі явища зовнішнього світу змушують нас відкидати вагання й убивають в нас доброту. Доводиться брати їх у облогу, штурмувати й топити в крові, і зовнішній світ здебільшого схильний вибачати це — принаймні до певного часу. Або, заради ладу в державі, чинити насильство над собою, зрікатися своєї віри й переходити в іншу. Бог відає, що буде потім. Але така, видно, його воля, і не лишається іншої ради, скоро не лишиться й вузенького краєчка над прірвою, щоб розігнатись перед великим смертельним стрибком.

Отож поквапся! Як же вчинив Анрі? Він закликав до себе свого д'Обіньс, свого закутого в крицю лицаря-проповідника, своє безстрашно сумління, того, що завжди мав псалом на устах, високо підняту голову й гордий усміх праведника. Цей скромний чоловік сказав: «Я тішусь великою ласкою й не можу ухилитись від діла», — але за зухвалим виразом обличчя таїлась болюча свідомість того, що це — останній раз. Це востаннє, Агріппо, твій король Наваррський визнає тебе. Незабаром — смертельний стрибок на той бік, а на цьому лишаться його давні друзі, що поділяли з ним небезпеки війни, і бідність, і істинну віру.

Як завжди, Агріппа без церемоній скористався з нагоди поговорити з королем і висловив усе навпростець, почавши, за звичкою, з того, що він не має грошей. А він же, як відомо всім, п'ять чи шість разів урятував королю життя.

— Величносте! Вашими коштами порядкує неприторенний пройдисвіт, і цей-таки д'О підбиває вас перейти в католицтво. Скажіть самі, до чого це може призвести!

Агріппа думає: «Коли це вже станеться, тоді він не захоче вислухати від мене жодного слова. Яка страшна відстань між тим, що сталось, і тим, що не сталось! Тепер він схиляє голову переді мною. Тепер він говорить».

Анрі:

— Totus mundus exercet histrionem[30].

Агріппа:

— Я вже бачу, що папа набуде поганого сина. Але нас ви покинете, і люди, в чиїй відвазі й вірності ви могли бути певні, зненавидять вас.

Анрі:

— Все залежить тільки від їхньої розважності. Мій Роні радить зробити це.

Агріппа:

— Так у нього ж очі голубі, наче фаянсові, й обличчя мов намальоване. Йому не болить, що ви попадете в пекло.

Анрі:

— А мій Морней! Морней, або ж Чеснота. Ми з ним сперечались. І обидва визнали, що чистилища нема. Щодо цього я твердий, і жоден патер мене не переконає, будь певен. Але що з причастям ми приймаємо справжню кров Христову — в це я завжди вірив.

Агріппа:

— Такі диспути добрі й корисні для душі, поки вона ще прагне знати істину. Чесний Морней вірить у вас. Його вам легко обдурити, пообіцявши йому скликати великий собор з богословів обох віровизнань, щоб вони визначили, котра віра істинна. Та коли істинною виявиться не та, котра вигідна, яке пуття з великого собору?

Анрі:

— А я кажу — пуття буде. Бо вже багато пасторів визнали, що душу можна спасти як у одній, так і в другій вірі.

Агріппа:

— Коли в цих пасторів плоть слабка, то й дух у них не міцний.

Анрі:

— Я щиро дорожу спасінням своєї душі.

Агріппа:

— Охоче вірю, мій пане. Але я тепер прошу й заклинаю вас: оцініть ваших прихильників по їхніх заслугах. Не всі ми такі холодні й архірозважні, як Роні. І не всі такі чисті душею, як ваш дипломат Морней. Та один із найкращих ваших солдатів, Тюренн, уже питав, чого це вас не можна зрадити: адже ви самі даєте приклад.

Тепер король знову понурив голову, і це бачить Агріппа.

Анрі:

— Зрада. Це тільки слово.

Він думає про свою розмову з сестрою. Найближчі люди зраджують одне одного, усвідомлюють це аж потім і починають розуміти: уникнути зради можливо, тільки не народившись на світ. І враз він чує ім'я пастора Дамура.

Агріппа:

— Габрієль Дамур. Під Арком, коли ми вже програвали бій, він заспівав псалом, і ви були врятовані. Під Іврі він проказав молитву — і ви перемогли. А тепер настав час, коли він метає в вас громи з амвону. Досі отруйне гаддя тільки тяглося до вас, але лишалось безсилим. А цей суворий голос — сама правда, але для відступника вона буде отрутою. Громада благочестивих відвертається від нього.

Це правда. Пастор уже писав королю: «Послухались би краще Габрієля Дамура, ніж якоїсь там Габрієлі».

Анрі:

— В чому моя найбільша провина?

Та про це Агріппа мовчить: чи то з цнотливості, чи то його пиха не сягає так далеко, щоб скласти остаточний вирок. «Велика блудниця вавілонська, — думає він; так само сказав сам до себе й пастор Дамур, хоч і не перед громадою — аби не було спокуси. — Куди заведе тебе ця д'Естре, величносте! Вона дурить тебе, і це ти й сам міг би знати. Але її батько краде — ще цього тобі бракувало».

Агріппа:

— Моя душа в смертельній спокусі. Як добре було в часи переслідувань! Вигнання було почесне. Тиха провінція на півдні, до трону ще далеко, і коли ви не мали грошей на гру в серсо, то доручали мені складати побожні сентенції, щоб розважати ваш двір безкоштовно. Зіркою над нашою хатиною була тоді принцеса, ваша сестра.

Анрі:

— Я завжди мав підозру щодо обох вас.

Агріппа:

— Вона клала мої вірші на музику й співала їх. Моїм марним словам вона давала голос, скромні весняні квітки перев'язувала золотом і шовком.

Анрі:

— Мій Агріппо! Ми любимо її.

Агріппа:

— Хоч голос не слухається мене, та все ж я признаюся, що бачився з нею. Хоч як швидко, потай відіслали ви принцесу в далеку зворотну путь, я дочекався її на узліссі.

Анрі:

— Скажи мені все, що почув від неї.

Агріппа:

— Вона сказала, що в Наваррському домі панує салічний закон[31] і все успадковується по чоловічій лінії — все, тільки не сталість.

У короля зразу опустились руки — так налякали його ці сестрині слова. Тоді він благально сплів пальці й прошепотів:

— Моли бога за мене!

Таємничий чоловік

І Агріппа молився, та й ще багато людей у ті дні молились за короля, кожен у своєму серці, бо їм здавалося, що його обступили небезпеки — насамперед для душі, але й для тіла теж. І рятунок справді прийшов — чи принаймні шанси на рятунок з'явились у короля. Пан д'Естре віддав дочку заміж.

До нього якось дійшли чутки про її останню пригоду в Кеврі — з королем у ліжку й першим стайничим під ліжком. Бельгард не вмів мовчати. Крім того, цей ревнивець мстився за приниження: він закохався в мадемуазель де Гіз[32] із Лотарінзького дому, а дім цей, як і перше, рветься до трону, і герцог де Майєнн не припиняє війни з королем. Тому Бляклий Лист зник зі сцени — його не бачено ні в шанцях під Руаном, ні під час багатьох подорожей короля по країні у військових справах. Пан д'Естре скористався з відсутності обох їх і звінчав Габрієль із паном де Ліанкуром — непоказним чоловічком, якого підшукав сам. Ні розумом, ні сильною вдачею той Ліанкур теж не вирізнявся, зате сплодив четверо дітей, з яких двоє були живі. На цьому батько наголошував перед Габрієллю особливо: при такому чоловікові вона напевно стане матір'ю, а куди заведуть її романи? То була найщиріша турбота пана д'Естре. Незле було й те, що його обранець — тридцятишестирічний багатий удівець, замок його недалеко, рід — досить значний.

Габрієль, у тяжкій тузі, опиралась гордо, але недовго, бо їй із самого початку бракувало твердого переконання. Красень спокусник, як вона почувала, кинув її, від високого владаря вона теж не сподівалась допомоги, а то була б покликала його. Крім того, вона рада була подратувати обох — і високого владаря, і коханця. Більше мороки завдав панові д'Естре майбутній зять — від природи несміливий, він з жахом думав про те, щоб відбирати в короля таке свіже завоювання. Та й крім того, мадемуазель д'Естре була, як на нього, аж занадто вродлива. Він занадто палко жадав її, а це в сукупності з його несміливістю мало призвести до розчарувань. Він же знав сам себе — хоча, з другого боку, саме ця скромна думка про себе давала йому почуття духовної вищості. Отаку натуру мав пан де Ліанкур, а тому, коли наблизився урочистий день, він ліг у ліжко, вдаючи хворого. Нуайонському губернаторові довелося з солдатами везти зятя до вінця. Ситуація не була приємна ні для кого, опріч самого добряги д'Естре: той почував, що кругом має рацію, а таке з ним бувало не часто. Тітка, пані де Сурді, мала б неначе розпрощатися з мрією про велике майбутнє родини й оплакувати ту мрію. Проте вона знала, яке мінливе щастя.

І коли вона через три дні після весілля навмисне приїхала з Шартра до замку Ліанкура, що ж там почула пані де Сурді? Власне, вона сама делікатно випитала все в небоги, підказуючи їй і відповідь. Урешті вже неможливо було докопатися, як це з'ясувалось, одначе самий факт лишився незаперечним: пан і пані де Ліанкур сплять нарізно. Почувши це, обурений батько молодої жінки всю дорогу проїхав чвалом — але застав у домі тільки збентежені обличчя й не почув ні твердого «так», ні виразного «ні». Лише віч-на-віч дочка призналась йому, що її шлюб і досі лишився не здійсненим по-справжньому, і, наскільки вона встигла з'ясувати, надії на пана де Ліанкура мало. Батько з червоною від гніву лисиною кинувся до господаря, що зневажив свій обов'язок. Породив чотирьох дітей — і посмів завдати такої образи! Пан де Ліанкур почав виправдовуватися тим, що його, вже овдовілого, хвицнув кінь.

— Тоді нащо було женитись! — пирхнув тесть.

— А я не женився, це ви мене оженили, — тихо відповів бідолаха. Поводився він, правда, несміливо, але водночас неначе витав думкою в захмар'ї. Важко було вгадати, що він за людина: чи неприторенний хитрюга, чи недоумок, чи якась мара. В пана д'Естре вмить погас увесь запал, і він поїхав геть.

Зразу після того, отримавши відповідні звістки, до Нуайона приїхав король. Не тільки про несподівану втрату коханої Габрієлі дізнався він у ті дні, а й про жахливу загибель її матері. Іссуар — місто, що лежить далеко, аж у Оверні, і пані д'Естре, що вже давно занедбала родинні обов'язки, не могла наважитись на розлуку з маркізом д'Алегром і навіть на доччине весілля нe приїхала. Краще б їй було приїхати! Ця жінка, старіючи, хотіла вичерпати все кохання аж до дна, але й у грошових справах нічого не попускала своєму коханцеві. Іссуарський губернатор мусив нещадно визискувати населення, аби задовольняти коханчині претензії. Тож люди зненавиділи їх обох до смерті — і смерть їх не минула. Одної червневої ночі їх замордували дванадцятеро городян, поміж них два різники. Скрутили охорону, вдерлись до спальні й уколошкали обох. Маркіз мужньо захищався, і все ж їх викинули голих із вікна крукам на поживу.

Король сказав нуайонському губернаторові, що іссуарського губернатора спіткала жахлива смерть.

— І його полюбовницю теж, не забувайте, — зауважив пан д'Естре, киваючи головою, як людина, чиї слушні передбачення справдились. Королю слід було б відчути, як витають круг нього молитви щирих друзів, і добачити тут можливість рятунку для себе. Мати його коханки перша пішла неправим шляхом і знайшла на ньому свій кінець. Як на людський розсуд, і дочки теж не можна було втримати від цього; але король мав саме такі наміри. Габрієль тепер опинилась під захистом чоловіка; Анрі тільки радів, що цей чоловік — не Бляклий Лист: із тим було б більше мороки. Він негайно відвідав свою прекрасну кохану й почав заклинати її всім, чим завгодно, щоб вона покинула чоловіка й жила з ним, з Анрі, бо він не може без неї. Вона без нього теж не може, призналась нарешті Габрієль і заридала на грудях у нього. Може, й сльози були, — Анрі їх не бачив. Так чи інакше, а вона шепнула ім'я пана де Ліанкура і ще одне слово, від якого в Анрі завмерло серце.

— Це правда? — спитав він.

Габрієль кивнула головою. І все ж, зітхнувши, сказала, що воліє зостатися з чоловіком, хоч як він її розчарував.

— Смерть моєї бідної матусі — це для мене страшна осторога. Я боюсь пана де Ліанкура, бо не розумію його. Все, що він каже, якесь безглузде, а що робить — незрозуміле. Він замикається в своїй кімнаті. Я пробувала підглядати крізь замкову шпарку — він її затуляє.

— Це ми з'ясуємо, — вирішив Анрі й у войовничому настрої подався до господаря замку, але гідного супротивника в ньому не знайшов. Двері стояли відчинені; чоловік, якийсь безлиций, уклонився; його наче не цікавило ніщо, крім хіба власного вишуканого вбрання, гаптованого сріблом, та сніжно-білого збриженого коміра. І панчохи, і штани, й камзол сиділи на ньому як улиті — надто коли зважити, яку миршаву постать він являв собою. Аби за щось зачепитись, Анрі спитав чепуруна, де він купував тканину на вбрання й скільки платив. А не дослухавши відповіді, спитав раптово:

— Це правда, що ви не чоловік?

— Я був ним, — відказав лан де Ліанкур із відповідною міною. Потім додав офіційним тоном, по одному вимовляючи слова і вклоняючись: — І часом буваю. Величносте, я сам вирішую, коли мені бути ним.

Це могла бути чистісінька пиха. Або покора перед вінценосним коханцем своєї дружини: шкода було розгадувати, що на думці в цього чоловіка, чи сподіватись від нього чогось певного. Анрі вимовив майже прохально:

— А кінь вас хвицав?

— Це було. Висновок лікарів про той удар та його наслідки можна тлумачити по-різному.

Король просто рота роззявив, почувши це. Йому стало якось аж моторошно. Безвиразне обличчя, незбагненна скромність, а водночас певність себе — наче сновида або привид. Ця мара нічого не визнає, нічого не хоче, — вона тільки показується, тільки засвідчує своє існування, та й то досить мляво.

Анрі не міг довше витерпіти це. Він грюкнув по столу й гукнув:

— Правду!

Він був лютий на обох: і на цю примару, а ще дужче — на Габрієль, бо вона, мабуть, брехала йому і щоночі спала з оцим. Він широкими кроками переміряв кімнату, впав у крісло і куснув себе за кулак.

— Правду, коли вам життя дороге!

— Величносте! Ваш слуга чекає наказів.

Аж тоді ревнивець зрозумів, що тут справді можна всього домогтись наказом. Йому слід було раніше збагнути це. Він умить заспокоївся й владно заговорив:

— Ви передасте пані де Ліанкур мені. За це я надам вам титул камергера. Габрієль отримає від мене як посаг маєток Ассі — з замком, лісами, полями й лугами.

— Я не вимагаю нічого, — сказав чоловік Габрієлі.— Я корюся.

— Габрієль і далі носитиме ваше прізвище. Може, згодом я зроблю її герцогинею д'Ассі. Коли вона помре, все успадкують ваші дочки. Добродію! — гукнув він, бо співрозмовник наче заснув стоячи. Король наказав: — За це ви без заперечень підтвердите все, що нам буде завгодно заявити, а ні — то лихо вам. Мадемуазель д'Естре вийшла за вас тільки з примусу, і подружніх обов'язків ви ніколи з нею не виконували — чи то через удар копитом, чи то через таємну хворобу. Зрозуміли?

Пан де Ліанкур зрозумів — це вже було видно попри його дивне заціпеніння. А воно зростало тим більше, чим більше дарунків, смертельних небезпек і поворотів долі сипалось на нього. Анрі покинув його на самоті й вийшов, грюкнувши дверима.

Господар, зоставшись сам, якусь хвилину стояв нерухоме, дивлячись собі під ноги. Підвівши нарешті голову, він відімкнув двері й затулив замкову шпарину. Тоді вийняв зі скрині товсту книгу з гербом роду Амерваль де Ліанкурів на шкіряній оправі й почав писати. Як усі події свого життя, описав він і цю останню. З великою точністю змалював він короля, його слова, його емоції і те, як він ходив по кімнаті. Хотів він того чи ні, але образ і роль короля вийшли в нього такими, що сам він міг дивитись на нього звисока. Зі своєю прекрасною дружиною він давно вже зробив те саме. А закінчив він свої записи повідомленням для нащадків. І великими літерами написав заголовок: «Щонайважливіше й правдиве свідчення, складене Нікола д'Амервалем, господарем Ліанкуру. Прочитати після його смерті й зберігати на віки вічні».

«Я, Нікола д'Амерваль, господар Ліанкуру та інших маєтків, при повному розумі, свідомий своєї смерті, але не певний щодо її дня й години…» Те, що хотів залишити по собі, він убрав в урочисту форму заповіту; далі там ішлося про те, що все заподіяне йому — несправедливість, наклеп і насильство. Він ані неспроможний, ані невправний у плотському ділі зачаття — бог тому свідок. А коли на шлюборозлучному процесі він посвідчить інакше, то це станеться тільки для покори королівській волі, а також зi страху за своє життя.

Пастор ла Фей[33]

Габрієль негайно приїхала до Анрі. Він послав по неї дворян, що привезли її до його мандрівного двору, і обоє були дуже щасливі. Вона раділа, що вирвалася зі свого примарного замку, де за зачиненими дверима діялись непевні речі. А він був у захваті, що вона його любить; і, звичайно, як порівняти з покинутим у замку, вона його справді любила. Її осяйне, п'янке тіло, і віддаючись, лишалося спокійне, але коханець у своїй бурхливій жазі того не помічав. Поступ був безперечний: тоді — невесела покірність його бажанням, тепер — стільки терпіння й ласкавості. Анрі гадав, ніби досяг усього, а хто опинився на вершині, той почуває себе вільним. Йому здається, ніби тепер він на свій вибір може лишитися з Габрієллю чи не лишиться. Кінець такий далекий, що можна говорити про вічність — хоч із багаторазового досвіду він добре знав, як довго це триває. Тобто, власне, як коротко.

Насправді Анрі не знав нічого. Ця була не така і ма?ла завдати йому більше мороки, ніж усі інші, разом узяті. Замало простору було для нього і його почуттів у тих літах, які ще зосталось їй прожити; а потім — її смерть, найстрашніша смерть перед його власною. Тепер Габрієль віддається йому приязно, не більше, бо вона щира й не хоче здобувати щось лицемірством. Але те, чого вона ще не почуває, він виборе в неї поступово — і ніжність, і запал, і честолюбство, і відданість. Йому відкривається в ній усе нове й нове, і на кожному ступені їхньої близькості він схвильовано вступає у новий світ. І сам ставатиме новим королем і нового людиною щоразу, коли вона завдяки йому ставатиме інакшою. Зарікатиметься й соромитиметься самого себе, аби лиш вона його кохала. Перемінить віру й здобуде королівство. Стане переможцем, твердинею слабких, надією Європи, — стане великим. Скоро й насититься: все це вже вирішене й має настати, одне по одному. І, нарешті, кохана великого короля принесе йому ще й останнє: вона помре, а йому дано буде стати мрійником і провидцем. Цього вистачить, щоб сучасникам надокучив і він, і всі його діла. Від нього відвернуться, а він у самотині сходитиме все вище, поки не зникне. Нічого цього не знав Анрі, коли запросив пані де Ліанкур до свого кочового двору й був дуже щасливий з нею.

Тут вона дуже сподобалась усім і не нажила собі жодного ворога — ні серед чоловіків, ні серед жінок. Жінки бачили й визнавали, що ні в її мові, ні в поведінці нема й сліду нескромності. Вона, зовсім іще молода, виявляла належну пошану кожній дамі більш високого роду чи дозрілого віку. Не інтригами чи розпустою, а тільки з ласки короля здобула вона своє становище, і негідно було б докоряти їй за нього. Чоловіки при кочовому дворі були простосерді воїни — суворий Крійон, хоробрий Арамбюр. «Одноокий», — так прозивав його друг і владар. «Завтра бій, Одноокий! Побережи своє око, а то зовсім осліпнеш!» Старші гугеноти при цьому таборі-дворі були людьми чистих звичаїв і в цьому не схожими на короля. Молоді брали його за приклад в усьому; але для обох різновидів протестантів, та й для відданих йому католиків, Анрі був великою людиною, гідною тільки захвату, а зрозуміти до кінця можна тільки тоді, коли любиш.

Відчувши все це, красуня д'Естре неминуче перейнялась тим духом, що панував у околі короля. Тут він поставав перед нею як особистість далеко значніша, ніж той коханець, до якого вона мусила звикати, і навіть шартрський переможець, чий блиск лестив їй, відступив назад. Тут кожен з чоловіків будь-коли віддав би своє життя замість нього, а кожна жінка пожертвувала б сином. І всі, чоловіки й жінки, вважали б, що вони тільки виграли, бо король був утіленням усього найкращого, що було в них, їхньою власною, але досконалішою суттю, їхньою вірою і їхнім майбуттям. Габрієль, натура не палка, скоріш розважлива, ніж невтримна, нишком спостерігала їх, потихеньку сміялась — але й навчалася, в чому її шанси і як їй слід поводитись. Хоч серце її не було ще по-справжньому зворушено, та думки змінилися.

При дворі вона була найурівноваженіша. Її високе становище виявлялось майже винятково у великій стриманості; дехто навіть вважав це холодністю. Її шанувальник, пан д'Арманьяк, перший камердинер короля, називав її «північним янголом». Ніхто, крім Анрі, не розумів так її чару, як д'Арманьяк. «Північний янгол», — казали й інші гасконці і з відвертим поклонінням у очах шукали її погляду, світлого й загадкового. А ті дворяни, котрі самі були родом з північних провінцій, вимовляли це прізвисько, на взірець свого владаря, ледь насмішкувато й дуже зичливо. Врешті й упертий Агріппа д'Обіньє визнав, що нині д'Естре, попри всю свою надзвичайну вроду, не випромінює гріховного чару.

В такому яскравому світлі, на очах у всіх, Габрієль майже не припускалась помилок — у кожному разі, найголовнішої вона уникала. Всі чекали, чи вимовить вона ім'я Бельгарда. Хоч би як вона вчинила — згадала про нього чи замовчала, — однаково б нашкодила собі. Врешті-решт вона таки згадала про свого колишнього коханця, але сподіваного конфузу аж ніяк не вийшло. Молодий Жіврі[34], ровесник першого стайничого й не гірший за нього вродою, шанобливо й делікатно упадав за нею — а власне, через неї упадав за королем.

— Пане де Жіврі, ви сказали слова, яких король вам ніколи не забуде, — сказала вона йому при багатьох слухачах. — Ці ваші слова вже знає все дворянство: «Величносте! Ви король хоробрих, покидають вас тільки боягузи». Так ви сказали — і цілком слушно. Але герцог де Бельгард не боягуз, і він напевне скоро повернеться, щоб служити королю.

І все. Жодної згадки про мадемуазель де Гіз — і це вже був недвозначний натяк, щоб ні про які любовні історії мови не було, бо єдино важливе — це вірність королю. Досить спритний хід, він здавався навіть щирим і скромним. Скандалу уникнуто чи все-таки ні? Декому здавалося, що вона заходить надто далеко у своїх відвертих претензіях на бездоганність, коли згадати справжній стан речей. Про нього весь час нагадували пастори двору-табору: обоє, і король, і пані де Ліанкур, одружені, тож це подвійне перелюбство, спокуса для світу й зневага віри. Цього разу пастори піднесли голос і кричали: «Єзавель!» — тоді як прелати мовчали. «Єзавель!»— казали пастори, немовби дружину іудейського царя Ахава, що навертала його до віри в свого вітчизняного бога Ваала, можна було рівняти з католичкою — приятелькою короля Франції. Правда, пророк Ілія переслідував Єзавель, аж поки її зжерли собаки, зоставивши тільки голову, ступні та руки по зап'ясток. Пророк слушно провістив їй таке. А от пастори могли й помилятися; вони показали себе занадто суворими і вже через це — не дуже мудрими. Вони настрахали жінку й розвіяли її добрі наміри.

Зате від священиків своєї церкви кохана короля чула тільки добросерді напучення, хоча вони й не подавали їй надій на шлюб із вінценосцем: так далеко справи ще не зайшли. Поки що навіть розлучення пані д'Естре зі своїм чоловіком було ще дуже непевним ділом, то як же міг би обережний церковний дипломат, що не хоче зіпсувати всього, згадувати про одруження короля. Навіть про його перехід у католицтво, хоча все наче прямувало до цього й хоч як видимо ця переміна наближалась, прелати в розмовах з Габрієллю не згадували. Для Габрієлі це було наукою, і вона її зрозуміла. В години інтимних зустрічей Анрі не чув від неї жодного нашіптування про перехід у її віру. Одначе своїх слуг-протестантів вона тихенько позвільняла — на пораду тітки, пані де Сурді, що не втрачала пильності.

Пастор ла Фей був старий добросердий чоловік, що колись чукикав Анрі на колінах. Він і наважився поговори з королем. Саме ла Фей міг собі це дозволити, бо не був святенником чи непохитним сторожем доброчесності. Він визнавав, що спасіння душі може досягти і протестант, і католик:

— Я незабаром стану перед ликом божим. Та якби я був католиком і мене покликано до бога з-посеред меси, а не з посеред проповіді, як я сподіваюсь, то господь у своїм небеснім чертозі не відвернув би від мене ока свого.

Пастор сидів, а король ходив перед ним по кімнаті туди й сюди.

— Кажіть далі, пане пасторе! Ви ж не Габрієль Дамур, вогненний меч — не ваша зброя.

— Величносте! Ви повертаєте на гірше. Не вводьте в спокусу своїх одновірців, дозволяючи силоміць вирвати себе з лона церкви!

— Коли я послухаюсь вашої поради, то скоро не стане ні короля, ні королівства, — відказав Анрі.

Пастор зневажливо махнув рукою.

— Мирські балачки, — сказав він байдуже, як про щось таке, від чого треба відмахнутись. — Король почуває, що йому загрожує ніж, коли він зостанеться у своїй вірі. Та коли він зречеться її, тоді нам, гугенотам, не буде забезпечено ні свободи віровизнання, ні навіть життя.

— Подбайте самі про свою безпеку, — мимохіть сказав Анрі, але, засоромившись цих слів, вигукнув палко: — Я бажаю миру всім своїм підданим, а собі самому — душевного спокою.

Пастор повторив:

— Душевного спокою… — Повільно, з притиском: — Це вже не мирські балачки, так говоримо тільки ми. Величносте! Після вашого зречення ви вже не зможете з легким серцем і просто, просто й без страху стояти перед народом, який любив вас, — а тому вас любив і господь. Ви були добрі — бо ні в чому не завинили, і веселі — бо нікого не зрадили. А після цього… Величносте! Після цього ви вже не будете надією.

Слушні були ці слова чи хибні — мабуть, і те, й друге водночас, — але вимовлені були вони з усією вагою духовної відповідальності, і король поблід. Старому охоронцеві його дитячих літ нестерпне було це видовище, і він квапливо прошепотів:

— Але ви не можете інакше.

Він хотів підвестися, аби показати, що його устами промовляє вже не віра, а тільки смиренна людина. Та король наказав йому сидіти, а сам і далі міряв кімнату великими кроками.

— Далі! — зажадав він і спитав — чи, власне, подумав уголос: — Хіба в мене тепер інші хиби й інші чесноти?

— Вони ті самі,— відказав ла Фей, — але з літами набувають іншого сенсу.

Король:

— І я вже не маю права бути щасливим?

Пастор, похитавши головою:

— Ви, звісно, вважаєте себе щасливим. Та колись бог давав нам щастя безгріховне. А тепер вам доведеться зазнати багатьох кривд і самому завдати ще тяжчих — заради своєї любої владарки.

— Моєї любої владарки… — повторив Анрі, бо він справді називав її так. — Що ж лихе може мене спіткати через неї?

— Величносте! Зустріньте сміло все, що неминуче. Іди з миром!

Як це розуміти? Королю вже надокучили випади та загадки старого; він покинув кімнату й вийшов на вулицю свого міста Нуайона. Вулицею сунула якась юрба. Аж як підійшов король, та юрба розступилась і випустила зі своїх надр не кого іншого, як самого пана д'Естре, губернатора міста, а з часу блискучого піднесення дочки — губернатора всієї провінції. Він насилу вирвався з юрби, і кілька рук іще тяглося за ним.

— Пане губернаторе, хто це насмів зачепити вас? — гнівно спитав король; а що тим часом надійшла і його охорона, натовп почав розбігатись. Убрання на панові д'Естре було пошарпане, з-під нього звисали якісь дивні предмети: дитяча шапочка, малесенькі черевички, дешевий бляшаний годинник, дерев'яний коник — сивий у яблуках, блискучий від лаку.

— Це я купив, — сказав пан д'Естре.

— Моєї шапочки він не купував, — заявила одна крамарка.

Якийсь ремісник підхопив:

— І черевичків у мене теж ні.

Ще один приязно, хоч і не без глуму, попросив пана губернатора заплатити йому за іграшки. Король у гнітючому чеканні дивився на свого губернатора; той белькотів щось незрозуміле, але почервоніла лисина виказувала його. Капелюх його лежав розтоптаний долі, і несподівано один чепурно одягнений городянин щось із нього вийняв — ти ба, перстень! Не підробка, справжній самоцвіт.

— Це зі скриньки, що її пан д'Естре попросив мене показати йому, — пояснив купець.

— З речей ніщо не пропало, — заявив король. — Це я вабився об заклад із паном губернатором, що він не зуміє купити їх отак нищечком, потихеньку. Я програв і за все заплачу.

Сказав і, широко ступаючи, пішов геть.

Слуга короля

Відтак він негайно, не прощаючись, покинув місто: в Арманьяка подорожні сакви завжди були напоготові, а коні стояли осідлані. Анрі мав намір трохи віддалитись від родини д'Естре, хотів воювати і їздити по країні без турбот. Проте від туги за Габрієллю, а ще від того, що мусив соромитись за неї, він важив своїм життям у шанцях під Руаном. Королева Англії дуже гнівалась на нього за це, як він довідався з листів свого посла Морнея. А тим часом багато дворян-католиків попереджували його, що не можуть довше чекати, поки він наважиться змінити віру. Бо Майєнн призначив їм останній термін, щоб вони перейшли до більшості. І вони могли зволікати лише доти, доки не зберуться Генеральні штати. Але нн було сумніву: ці штати оберуть королем тільки католика. І ось посеред усіх цих турбот Анрі бачить, що Дьєпським шляхом, погойдуючись, наближається якийсь паланкін. Він умить здогадується, хто це прибув до нього; серце його стрепенулось, але не з радості й палкого жадання, як тоді, коли паланкін з'явився вперше, — в «Йосафатовій долині». Відтоді сталося багато чого.

Він пішов до себе додому й дочекався її там. Габрієль, сама-одна, тихо ввійшла до кімнати.

— Величносте! Ви мене принижуєте, — сказала вона, сказала не як скаргу чи докір, сяючи своєю байдужою вродою, і він дивився на ту вроду з мукою в серці, як на щось утрачене. В її досконалості він відкривав риси, звабливіші за саму досконалість. Але обоє мовчали зі страху перед розмовою, яка мала відбутись. Анрі розгледів натяк на подвійне підборіддя. Ледь помітна зморщечка, видна тільки при певному освітленні, але яка безмірно мила!

— Я готовий відшкодувати вам за це, пані,— почув він власний голос, офіційний, наче звернений до чужої людини. Одначе вона відповіла по-давньому щиро, хоч і з гідністю.

— Як могли ви так немудро вчинити, — і похитала головою. — Чому ви не захистили мого батька й мене від нуайонців, що вже не хочуть нас поважати?

— Цього від них і вимагати не можна, — сказав він сухо, проте кивнув водночас на крісло, щоб вона сіла. Вона послухалась, але подивилась на нього ще суворіше:

— Ви самі в усьому винні. Чому ви не покарали зразу ж той зухвалий люд, що посмів зводити наклепи на пана д'Естре?

— Бо люди мали слушність. Куплене висіло в мого губернатора з усіх розпірок на одежі. У мене було таке почуття, ніби я сам це зробив.

— Ви наче дитина! Це в нього маленьке невинне дивацтво. Може, останнім часом воно трохи посилилось. Ми вже звикли до цього; я просто забула вас підготувати. Скільки разів уже моя тітка де Сурді їздила до крамарів та владнувала непорозуміння! До того ж звичайно це бувають якісь марнички.

— Ну, перстень — не марничка, — відзначив він і сторопів, глянувши на її прекрасну руку, що лежала на бильці стільця. На пальці блищав самоцвіт. Вона носить той перстень! — Я дивуюся, — сказав він, хоч у голосі його звучав скоріш захват. — Але поясніть мені, пані, навіщо моєму губернаторові дитячі іграшки.

Вона глянула па нього, і погляд її дивно змінився. Щойно ясний і прямий від гніву через завдані їй образи, він зненацька затуманився ніжністю. О, ця ніжність була не штучна, не напускна!

— Габрієль! — стиха вигукнув Анрі; вже підняті руки його враз опали. — Навіщо ці іграшки? — шепнув він.

— Для дитини, що скоро буде в мене, — сказала вона, схилила чоло й несміливо простягла до нього руки. Покірна й певна свого права, вона чекала поцілунку й подяки.

Під час другої зустрічі вона зажадала більше: щоб король призначив пана д'Еспре начальником усієї артилерії. Він повинен дати її батькові сатисфакцію, наполягала вона. Чому саме таку? Вона не пояснила. Анрі спробував перевести все на жарт:

— А що тямить пан д'Естре у використанні пороху? Адже Сіру вежу підірвав не він.

Підірвав ту вежу барон Роні, коли король облягав місто Дре. Роні, дуже вправний в обрахунках, володів і мистецтвом підкопів та фугасів. «Підкоп пана де Роні» — то був під час облоги Дре ходячий вислів, насмішка над марудними трудами честолюбного педанта. Шість днів і шість ночей минуло, поки він начинив грубезні мури Сірої вежі чотирмастами фунтами пороху. Весь кочовий двір разом з дамами зібрався дивитись на вибух і вправлявся в дотепах, коли спершу тільки повалило багато диму й почувся глухий тріск, а потім на цілих сім з половиною хвилин усе затихло. Здавалось, ученого войовника спіткала кара за самовпевненість; коли це раптом вежа в одну мить розкололася згори донизу, пролунав ще нечуваний грім, і вона завалилася. Ніхто не чекав цього, навіть обложені. Вони стояли на вежі, і їх загинуло без ліку. Кілька уцілілих отримали від короля по срібному екю. А Роні, який мав стати в Дре губернатором, знову відтіснили — насамперед тому, що він був гугенот. Його суперник, гладкий шахрай д'О, міг крім того пообіцяти королю ту частину громадських грошей, що не прилипне йому до рук. То як же міг він не стати губернатором!

Але принаймні посада начальника артилерії лишалась вільною, і Анрі постановив віддати її своєму Роні за заслуги. Цим він хотів його нагородити, коли ревний служака повернеться з міста й фортеці Руана, куди король послав його з дорученням сторгуватися про здачу міста.

— Красо моя кохана! — сказав Анрі Габрієлі д'Естре. — Люба владарко! — попросив він. — Не просіть у мене цього. Виберіть для пана д'Естре щось інше, що тільки спаде вам на думку, тільки не посаду начальника артилерії.

— Чи можу я послухатись вас у цьому! — відповіла вона. — Весь двір гордуватиме мною і моїм батьком, якщо ви не відшкодуєте нас цією посадою.

Може, така впертість пояснювалась вагітністю. Анрі поки що відбувся туманною обіцянкою, а сам негайно послав до Руана наполегливого листа панові Роні, щоб той поквапився. Нехай не шкодує грошей і будь-що-будь відкриє королю руанську браму. Може, Габрієль забуде про всю історію з посадою для батька, коли гордо вступить зі своїм вінценосцем-коханим крізь тріумфальну браму до столиці герцогства Нормандії.

А поки що королів лист виявився його послові вкрай потрібним. Так, коли б не цей лист, король взагалі міг би позбутися свого міста Руана, і його посол Роні — навіть життя.

Роні вже два дні сумлінно сперечався про ціну з паном де Війяром, що правив у Руані від імені Майєнна й Ліги, відкидав усі вимоги губернатора й твердив, що вони не до снаги королівській скарбниці. А тим часом уповноважені Ліги й короля Іспанії пропонували тому самому Війяру незліченні купи золота, погоджуючись на будь-які умови. Розважливий Роні був справжнім сином цих північних країв, і йому не вкладалось у голові, що треба викинути такі гроші: хіба не краще підірвати вежі, а місто розтрощити гарматними ядрами. А з другого боку, Роні, згодом герцог де Сюллі, дуже ревно дбав про свою гідність і заради неї був схильний навіть до пишноти. Особисто його можна було власкавити, бо пан де Війяр оселив його в найкращому заїзді, надав йому до послуг своїх людей, послав до нього навіть свого секретаря й запросив його до дому своєї коханки. Щодо цього все було гаразд. Та губернатор, чоловік прямолінійний, висипав зразу всі вимоги, які лишень міг придумати; і, природно, ті вимоги все наростали в міру того, як інша сторона обіцяла йому чимраз більші купи золота. Нарешті з того вийшов довжезний список: посади й титули, фортеці, абатства, мільйон і двісті тисяч ліврів на оплату його боргів, а понад те ще щорічна пенсія. А далі знов ішли абатства. Усе те вже годі було запам'ятати, і пан де Війяр, чоловік акуратний, записав свої вимоги й тепер зачитував їх з папірця.

Роні відповів не зразу, бо думав собі: «Ах ти ж, грабіжник! От через що ти мені так годиш, навіть до своєї коханки запросив! А коли я викреслю щось із цього списку, ти продаси себе Іспанії. Звісно, ти мав би в цьому слушність, якби не наші гармати. Ну, я ж тобі покажу, як начиняють вежі порохом! А скінчиться тим, що ти повиснеш у зашморгу».

Блакитні очі й гладеньке обличчя Роні не виражали нічого зайвого, коли він почав викладати свої помірковані зустрічні пропозиції; але губернатор перебив його: він забув додати ще одне. Принаймні в околі шести миль біля Руана мали бути заборонені протестантські обряди — таке заявив він єретикові, послові короля-єретика. Через це переговори збились на запальний тон і того дня вже не змогли привести ні до чого. А втім, уклали попередню угоду, але тільки тому, що Роні страшенно любив документи та підписи; без документа, хай найпустішого, він не міг скінчити жодної наради. Через гінця він повідомив короля про безсоромні губернаторові вимоги. І ось, перше ніж устигла надійти відповідь, пан де Війяр забрав собі в голову, ніби Роні надумав його вбити, хоч той був богу духа винен. Це було непорозуміння; насправді губернатора хотів викрасти задля викупу якийсь пройдисвіт. Та хай там як, а коли губернатор зустрівся знову з Роні, в нього очі лізли на лоба і в думках були тільки шибениця та зашморг. Те саме думав Роні минулого разу, але не показував цього так явно. А тепер здоровий глузд підказував йому, що відвернути лихо і врятувати його може тільки якась божевільна вихватка. Тому він зразу роз'юшився ще гірше за губернатора, обізвав його безчесним зрадником, і Війяр так сторопів, що йому відібрало мову.

— Я — зрадник? Та ви ошаліли, пане мій!

— Це ви в шаленому гніві плетете щось про якесь убивство, а мені невтямки, що й до чого! Атож, ви навіть хочете зламати слово, бо я ж маю попередню угоду!

Ця переконлива мова трохи остудила пана де Війяра, і, коли ввійшла його коханка, він сказав:

— Не кричіть, пані, адже й я вже не кричу.

Проте навряд чи він утихомирився б надовго. Безневинність пана де Роні потребувала негайного вагомого доказу, або ж усе ще могло скінчитися для нього погано. І саме в ту мить один із його слуг приніс йому листа від короля. То була ніби відповідь, на безсоромні вимоги руанського губернатора, хоч насправді безпосереднім приводом для листа були вимоги пані де Ліанкур, і без них він не надійшов би, певне, так до речі. А втім, важко сказати, чи посол Роні не отримав його насправді ще зранку, в заїзді. Ефект від його вручення в таку напружену хвилину був аж надто разючий, і згодом, обміркувавши, ніхто вже не вірив у випадковий збіг. Губернаторова коханка незабаром висловила сумнів.

Та хай там як, а король приймав усі вимоги, опріч заборони проповідей; про неї він навіть не згадав, і пан де Війяр теж обминув цей пункт: адже чин генерал-адмірала він таки отримає. Перед послом він вибачився в хибному звинуваченні щодо замаху. На щастя, спіймався один з поплічників справжнього вбивці. Губернатор наказав привести його, власноручно накинув на нього зашморг, і слуги повісили лиходія прямо на очах обох панів, що дивилися з вікна. Після цього лишилося тільки відсвяткувати справу, що скінчилася так щасливо.

— Ліга сіла в калюжу! — брутально, як старий солдат, гукнув губернатор з вікна до люду, що вже зібрався дивитись на повішеного Губернатор наказав: — Гукайте всі: «Хай живе король!»

Люд підхопив, і крик покотився аж до гавані, а там кораблі почали салютувати з гармат. На фортечних валах теж загриміли залпи, і не було в місті жодного церковного дзвону, що не задзвонив би радісно. Подячна відправа в соборі Матері божої — Роні на лаві першого ряду; прихід депутації міських цехів, що принесли королівському послові дарунок — розкішний столовий сервіз із позолоченого срібла; а потім Роні поїхав.

Коли він під час бою при Іврі ліг зранений під грушею, він і там виявився переможцем і навіть узяв кількох багатих бранців, бо цього чоловіка вподобало щастя. Цього разу його заслугою — щастя тут тільки підсобило — король здобув одне з найкращих міст. І щирий слуга короля таки справді був гідний нагороди. Тим часом він приїздить, попадає в обійми, виголошує гарну промову, що сервіз із позолоченого срібла належить королю, бо його слуга принципово не бере подарунків ні від кого. Король лишає сервіз йому й докладає ще три тисячі золотих екю. Що ж, гаразд. Та коли Роні попросив посади начальника артилерії, король ще раз обняв його й призначив губернатором міста Манта. Роні знетямився. Він у вічі дорікає королю невдячністю. Тоді король, за своєю давньою звичкою зводити поважні речі на жарт (Роні до такого ніколи не мав смаку), каже:

— Та це вже не новина — моя невдячність. Стривайте, ось ви почуєте придворні новини.

Дуже скоро Роні вже знав усе. Він на годину замкнувся в себе, а тоді пішов до пані де Ліанкур. Вона зразу здогадалася, що він прийшов через посаду начальника артилерії, хоч по ньому не видно було нічого: він тримався із звичайною гідністю. Одяг його був обсипаний самоцвітами.

— Пані, я прошу у вас честі бути присутнім при вашому вранішньому туалеті. Я слуга короля, то, може, колись придамся і вам.

Габрієль відповіла, не подумавши:

— Дякую. Коли король на війні, мої листи передає йому пан де Варенн[35].

То був колишній кухар; тепер він возив любовні листи. Роні поблід; власне, фруктова рожевість не зійшла з його обличчя, тільки трохи потьмяніла. Габрієль, звісно, щось помітила, але не здогадалася ту ж мить перепросити його, і хоч згодом не раз пробувала це зробити, та все марно. Якби в ту хвилину при ній була її тітка де Сурді, вона б дала пораду Габрієлі, й та, може, якось би викрутилась і не нажила такого ворога на все життя. Натомість, помітивши свій промах, бідолашна затялась, подивилась на пана де Роні спогорда, аж камеристка покинула зачісувати її, й запала довга мовчанка.

Врешті пан де Роні став коліном на ослінчик і надів дамі черевичок, якого вона була роздратовано струснула в ноги. Габрієль дивилась на те нетерпляче й думала, що навіть це не поможе йому стати начальником артилерії: ним буде пан д'Естре. Ображений не дав узнаки нічого: він похвалив гарненьку ніжку й попрощався. Тільки-но він вийшов, у Габрієлі похололо серце: вона ж не поздоровила його, навіть не згадала про те, як він зі славою здобув місто Руан. А тепер він, мабуть, подався прямо до короля.

— Біжи! Поверни його! — наказала вона камеристці. Марно: Роні не повернувся. Він питав себе, чому ця вродлива жінка до глибини душі ненависна йому. Поки що він ще не збагнув справжньої причини: тому, що вони схожі одне на одного. Обоє з півночі, обоє біляві, світлолиці, холодно-розважливі. З королем, легким на сміх і на сльози, їх пов'язує розрахунок; та помалу в них обох наростає щось таке, чого їх не могли б навчити власна натура й досвід, — почуття, яке міг прищепити їм тільки цей південець. Незабаром кожне з них зажадає від короля більшого: не тільки королівської ласки, а ще й довіри та любові. Обоє вони ревнивці, обоє люблять того самого й прагнуть шкодити одне одному. І так до останку.

Король уже поїхав до Сен-Дені, де згодом мав зректися своєї віри. Щодо цього він іще сам не знав нічого певного і в глибині серця ще не наважився остаточно, хоча зробив уже стільки кроків, що цей останній міг відбутись ніби сам собою. А тим часом він радився з духівництвом, прислухався до того, що діялось на Генеральних штатах у Парижі, байдуже чекав якихось подій, що могли б повернути його долю в інший бік, сам зволікав чи, може, торгувався зі своїм богом. Серед своїх тривожних передчуттів він палкіш ніж будь-коли прагнув, щоб його краса кохана була з ним. Цього разу він покинув її в іншому місті, не маючи ще того досвіду, який мав прийти невдовзі, одначе й тепер відчував, що їм не слід розлучатись ніколи. На думку короля, безпечно привезти до нього кохану найкраще міг не хто, як його вірний Роні. Відданості справді щирого слуги не похитне ніяке розчарування. Вбачаючи свою провідну зірку в королі, той не може не любити Габрієлі. Так гадав Анрі.

Роні зразу почав готуватись до подорожі. Нащо йому зважувати, для кого все це робиться, хто буде осереддям усіх цих турбот? Дарма, що вони з пані д'Естре вороги: він безумовно вважав, що подорож має бути некваплива й урочиста. Попереду їхав верхи він сам і його почет; далі, за сто кроків, два мули з паланкіном, у якому спочивала кохана короля. Знову проміжок. Потім віз четвернею, в ньому служниці. А далеко позаду — дванадцятеро в'ючних мулів. Усе урочисто й вишукано, в усьому та ж доцільність і порядок, що й у всіх баронових діях. Так самісінько було б, якби осереддям поїзда була не Габрієль д'Естре, а цариця Семіраміда. На жаль, не всі такі ділові й сумлінні, як Роні. Саме на найкрутішому узвозі візничий, що правив четвернею, зліз із передка, не здогадавшись бодай тут стримати свою природну потребу. А якийсь норовистий мул, незважаючи на низьку ношу, пустився чвалом, підбіг до воза, задзеленчав дзвіночками й продемонстрував, як гучно вміє він ревти— нітрохи не гірше, ніж Сіленів[36] віслюк у Бафоській долині. Четверо коней схарапудились і понесли; вже здавалося, що важкий, віз ось-ось налетить на легкий паланкін, розтрощить його і скине в прірву — разом з найдорожчою перлиною королівства. «Держіть! Держіть!» — загукали всі, але ніхто не кинувся зупиняти коней, бо всіх скувало жахом. Та вломився дишель, віз зупинився, коні самі побігли далі, і десь попереду їх піймали люди пана де Роні.

Дама уникла такої жахливої небезпеки, що лицар кинувся до неї стрімголов. Переляк відібрав йому мову, він тільки жестами показував свою відданість та виражав радість хрипкими вигуками. Дама сердито надулась і густо почервоніла. Досі ніхто не бачив її інакшою, ніж у сяйві лілейності, що набагато переважала барву троянди. І лицар дивився на неї з таємним задоволенням, бо згадав кількох полюбовниць короля, котрих той покинув, бо не терпів у жінках схильності червоніти плямами. Правда, такій молодій жінці до цього було далеко, щонайменше років двадцять, та однаково Роні відчув надію і вже хотів рушати далі. Проте пані д'Естре думала не так; їй треба було на комусь зігнати оскому, і коли це не міг бути сам Роні, то він мусив хоч би власноручно відшмагати візничого за те, що тому так невчасно припекло. Видатний слуга короля так і зробив, а трохи згодом приставив прекрасну мандрівницю всю в сяйві лілей.

— Усі аж позеленіли з ляку, коли це сталося, — розповів він розгніваному коханцеві.— Тільки в пані де Ліанкур були ще принадніші рум'янці, ніж звичайно. Шкода, що вас там не було, величносте!

Нещасна Естер

Коханці не криючись оселилися разом у старому абатстві, і проповідник Буше репетував про це на весь Париж. Одначе вже не з таким успіхом, як давніше. Його слухачі вже не тислися так несамовито, і падучка не валила їх так часто — насамперед через те, що Генеральні штати нічого не вирішили. Люди нарешті побачили, що різні претенденти на французький трон усі не мають грунту під ногами, а перед брамою столиці чекає справжній король: йому досить тільки перемінити віру, і він може зразу ввійти до міста. Він доводив свою впевненість і тим, що більше не робив спроб удертись до столиці силою. Брами стояли відчинені, селяни привозили припаси, парижани важились виходити з міста. Вони вже від'їлись, а тому осміліли, і в них ожила цікавість, давно втрачена: адже хто з порожніми кишками слухає брехні все того ж таки Буше, той врешті-решт справді забуває, що треба самому подивитись і помізкувати.

Парижани плавом пливли до Сен-Дені, але до старого абатства доходили тільки поодинокі чи щонайбільш удвох — приятелі, аби захищати один одного. Врешті там же не абихто, а сам антихрист; за це промовляло майже все, бо як міг би хтось відлучений від церкви так довго вистояти проти всієї Ліги, іспанських армій, Філіппового золота і папського прокляття? Двоє небагатих міщан одного дня прокрались до монастирського саду, набравши з собою харчів, сховалися там і вирішили чекати, поки не побачать короля. І справді, та почвара з'явилася в ту ж мить, наче диявол, викликаний заклинанням, тільки що не в сірчаній хмарі. Він не має при собі навіть охоронців, і не в обладунку, й не при зброї; та й убраний не по-королівському. І вже знайшов нас, хоч не міг бачити крізь живопліт. Ні, таки щось тут нечисте.

— Величносте! Ми без ніяких лихих намірів.

— І я теж.

— Присягаємось, ми ніколи не вірили, ніби ви антихрист.

— Та й я не мав вас за таких дурнів. А тепер час нам познайомитися ближче. Адже нам, усім трьом, ще довго разом жиги.

На його знак вони вийшли з криївки, і незчувся він, як уже впали перед ним на коліна. Він добродушно посміявся з їхніх спантеличених облич, а тоді враз почав серйозно розпитувати про недавню скруту; а коли вони розповіли про якесь там борошно, що його справді добували на кладовищах, — тепер їм і самим уже в те не йнялося віри, — король заплющив очі й поблід.

Про цю зустріч вони потім розповідали безлічі цікавих, але ті допитувались не так про слова короля, як про його вигляд і поведінку. Чи він лихий, чи добрий.

— Він сумний, — заявив один з тих двох, що побачили його зблизька. Другий заперечив:

— Звідки ти знаєш? Він же весь час жартував. Хоча… Справді…— і той, котрий побачив у королі жартуна, затнувся.

— Хоча… Справді…— повторив, засумнівавшись, і той, котрому король видався засмученим.

— Він великий чоловік. — Щодо цього обидва були згодні.— Високий на зріст, не пихатий, такий простий, що аж страшно, еге ж, такий простий, що…

— Що хочеться подати йому руку, — докінчив другий. Перший збентежено мовчав. Він мало не прохопився, що вони падали королю в ноги.

Там-таки, в монастирському саду, король прийняв одного дня пастора ла Фея, що вів за руку якусь жінку під запиналом.

— Ми ввійшли непомічені,— такі були перші слова старого. Анрі не розумів, у чому річ; він перевів погляд з пастора на жінку, але запинало на ній було щільне.

— Непомічені і неждані,— квапливо відказав він, бо поспішав до Габрієлі.

— Величносте! Сину мій, — сказав старий. — Бог нічого не забуває, і, коли ми найменше сподіваємось того, він виставляє нам перед очі наші вчинки. І той, хто їх чинив, не повинен зрікатися їх.

Аж тоді Анрі зрозумів. Цю жінку він, певне, знав — бозна-де і в бозна-які дні. Марно він шукав якогось знаку на її неприкритій руці. Жодного персня; але пальці були набряклі й порепані від роботи. Він перебирав у думці імена, боячися, що за ним підглядають, і йому хотілось озирнутися на вікна будинку.

— Вона нашої віри, — сказав ла Фей і відгорнув запинало їй з обличчя. Перед Анрі стояла Естер з Лa-Рошелі; колись він кохав її, як і двадцятьох інших, і, може, палкіш, ніж десятьох із них, — хіба тепер вгадаєш? А зараз він ішов до Габрієлі.

— Пані де Буаламбер, як бачу. Ви дуже невдало вибрали час, пані, у мене невідкладні справи. — А сам думав: «Це ж неодмінно нашепчуть Габрієлі!»

Пастор ла Фей, з непокритою сивою головою, дуже рішуче:

— Придивіться краще, величносте! Люди нашої віри не втікають від свого сумління.

— А хто ж утікає! — Анрі вдав розгніваного, але помалу розгнівився й справді.— Я не втікаю, але в мене справи, і я не дозволю отак мене перепиняти. Навіть вам, пане пасторе.

— Величносте, придивіться краще! — наполягав пастор. І тоді в душі Анрі ніби опали крила: його не спонукали вже ні жадання, ні гнів. Перед ним, тепер уже справді нічим не закрита, стояла постаріла, хирлява, нужденна жінка; але ж колись вона будила в ньому любовний захват і надихала його силою. Він не пробився б так далеко, аж до розчинених брам своєї столиці, якби всі отакі не захоплювали й не надихали його. «Естер! Ось що з тебе стало… Ла-Рошель, фортеця над морем, міцна твердиня гугенотів, з неї ми вирушали на численні бої, як борці за сумління. Не треба, пасторе, метати в мене блискавками, — ми ж заодно. Це слушна мить…»

— Чого ви просите, пані? — спитав Анрі.

Він думає: «Це слушна мить для гугенотки Естер — стати мені перед очі такою нужденною. Я маю зректися своєї віри, зате я щасливий з Єзавеллю, що спокушає царя Ахава служити богу Ваалу. Але потім її зжеруть собаки. О, як скоро на красу падає відплата, і наша невдячність тьмарить її; цій Естер з Ла-Рошелі горе й злидні потьмарили обличчя!»

В цю мить він усе ж таки втік би, якби вона не заговорила. Кволим, хрипким голосом вона промовила:

— Величносте! Ваше дитя померло. Відтоді ваша скарбниця нічого не виплачує мені. Свої відштовхнули мене, я самотня і злидарюю. Згляньтеся!

Вона спробувала схилити коліно, але з великої кволості трохи не впала. Не Анрі — старий ла Фей підхопив її. Погляд його суворо блиснув, і Анрі відповів йому невтішним поглядом. А тоді пішов. Відходячи, він кивнув пасторові, ніби пообіцяв, що все залагодить. Він думав про це, поки простував переходами абатства, дедалі сповільнюючи ходу. «Що я наробив, і що я можу ще направити? Це ж найнепрощенніший приклад моєї безсердечності. Щоразу поплачу хвилинку і вже біжу до нової. Така й слава у мене, всі знають її, тільки я сам помічаю все останнім».

Йому справді ніби очі розкрились, і він здивувався, що з ним могло таке статись. Він пускав у світ жертви. Керуючись добрими засадами й слухаючись власного сумління, він мав би чинити інакше, бо з власного досвіду знав дуже добре, яке тяжке життя, і завжди потребував внутрішньої твердості — як у школі нещастя, так і на шляху до трону. Але за нашу твердість і стійкість ми мусимо платити, жертвуючи кимось. Анрі ще раз згадав Естер, бо йому не було де взяти тієї пенсії, яку він хотів дати їй, довелось би врізати ці гроші у Габрієлі, своєї любої владарки. Ні, це неможливе, він боявся цього, бо вона, звісно, нічим не поступиться. Йому досить було тільки викликати в пам'яті прекрасну руку на бильці крісла й блискучий самоцвіт на пальці — той самоцвіт, що його вкрав пан д'Естре.

Поринувши в турботи, він увійшов до її покоїв незвичайно тихо. З передпокою він зазирнув у прочинені двері; красуня сиділа за туалетним столиком. Вона писала. Але ця жінка не може писати нікому — тільки йому самому. Бо кожен інший лист був би підозрілий. Анрі йшов зовсім нечутно — тепер уже не через задуму. Нарешті він зазирнув Габрієлі через плече, і вона того не помітила, хоча сиділа перед круглим дзеркальцем, і на його ясній гладіні відбивалося все, що вони обоє робили. Анрі прочитав: «Пані, ви нещасні».

Він злякався, бо зразу збагнув, до чого воно йдеться, і все ж із тривогою й зацікавленням слідкував за рухом пера. Воно рипіло, і, може, через це Габрієль не чула, як він дихає. Його віддих затуманив дзеркало. Перо розгонисто виводило: «Пані, така буває наша доля, коли ми повіримо гарним словам. Нам треба стерегтись, а то пропадемо — і по заслузі. Мені вас не жаль, бо ви принижуєте себе, і ваша поведінка в саду ганьбить усіх жінок. Щоб ви забралися геть, я дам вам грошей. Батько вашої померлої дитини дуже легко може забути про це». Вона писала й ще щось, але Анрі прочитав уже достатньо.

Дзеркало зовсім затуманилось від його віддиху, і вона, раптово звівши очі, не розгледіла там його обличчя. Він зразу позадкував до дверей, певний, що вона знала про його присутність і писала не так для тієї, другої, як для нього.

Він кудись поїхав на кілька днів, думав навіть про розрив із Габрієллю. В неї пихата й важка вдача. Цим листом вона дала втямки, що ніколи не пробачить йому, якщо він допоможе тій, іншій. І справді, він на це не наважився. Він їздив з міста до міста в усяких справах, аби забути примхи своєї владарки. Примхи він забув, та не забув її; і з великої туги за Габрієллю вже й разу не згадав тієї бідолахи. На третій день він дізнався, що його кохана приймала в себе герцога де Бельгарда.

Він розпалився так, що здавалось, наче це гарячка — така, як та, що замолоду не раз валила його в ліжко після якихось надзвичайних зусиль: безсилля вольової натури, коли перед нею відкривається прірва. Через це — гарячка. Та сорокарічний чоловік уже не піддається. Розколину, яку дала його воля до життя, він затуляє власною рукою, — в такому загартованому віці на це стає сили. На коня, заскочити зрадників! Він зоставив далеко позаду своїх супутників і погнав назустріч вітрові словами скарги й помсти. Діяти! Не валятись у ліжку, віддаючись розпачеві, цього не можна, треба покарати їх обох! У непроглядній темряві мчав він по лісу, аж поки його кінь упав і він опинився на сухому листі.

— Пане де Прален![37] — гукнув він, коли наспіли дворяни.

У наставлене вухо він зашепотів накази, яких ніколи в житті не сподівався віддавати. Бельгард має померти.

— Виконайте це! Власною головою відповідаєте.

Прален не дуже любив головного стайничого і в двобої вклав би його залюбки, але він не вірив королю. Цей король не з тих, що можуть насилати потайних убивць, він не заподіяв смерті жодному особистому ворогові і навряд чи почне з Бляклого Листа. Прален розважно відповів:

— Величносте, почекаймо до ранку.

Король спалахнув.

— Ви думаєте — я збожеволів? Я справді хочу того, що наказую вам. І не тільки Бельгард. Коли застанете їх удвох, убийте не тільки його.

— У темряві я погано чую, — відказав пан де Прален. — Величносте, ви ж повсюди уславились добротою, ви державець нової людяності й того сумніву, що його філософи називають плідним.

— Та невже? — хрипко спитав Анрі.— Нічого цього я вже не пам'ятаю. Обоє мають померти; жінка навіть першою, спочатку її.— Тоді скрикнув: — Нe можу я цього бачити! — і затулив очі рукою від того, що малювала йому уява.

Свідок тієї темної години відійшов якомога далі, щоб уже не бути таким свідком. Нарешті король знову скочив у сідло. Поки доїхали до Сен-Дені, почало світати. Анрі, як шалений, біжить сходами нагору, вимагає, щоб його впустили; відчиняють не зразу, і він крізь щільно зачинені двері бачить так виразно, ніби сам стоїть у кімнаті, весь переполох поквапної втечі. Його мучить такий страх, що й ті, за дверима, не могли б відчувати більшого. Нарешті клацає замок — його люба владарка стоїть перед ним. Повернена; він раптом усвідомлює, що вже вважав її втраченою. Кров приливає йому до серця: він повернув її собі! Вона одягнена, наче в дорогу; вдосвіта — зовсім одягнена жінка біля вікна, і вікно щойно рипіло — хтось відчиняв його. І гупнуло в садку — хтось виплигнув.

— Поясніть усе це, пані.

Вона тримала голову високо й відповідала спокійно:

— Один чоловік, що попав до вас у неласку, просив мене поклопотатись за нього.

— Він виплигнув у вікно. Треба його затримати!

Вона заступила йому дорогу.

— Величносте! Ваші вороги з Ліги заманювали його, але він не зрадив вас.

— І з Лігою, і з вами! Пані, чого це ви одягнені, а ліжко ваше пом'яте? Поклопотатись? Удосвіта, коло пом'ятого ліжка?

Вона загородила ліжко широкою спідницею й сказала незворушно:

— Того, чого ви боїтеся, не сталось.

Він тупнув ногою, щоб уся ця сцена не здавалась такою мирною.

— Виправдайтеся! Ви ще не знаєте, що я приїхав прогнати вас геть!

Вона пильно подивилась йому в очі, немов побоюючись, що в нього починається напад гарячки. Тоді мовила гостро:

— Сядьте! — І сіла сама, відкривши перед ним розкидану постіль. А тоді заговорила: — Величносте, це ви вже не вперше ображаєте мене. Ви зневажили пана д'Естре. Далі, ви принизили мене, прийнявши в саду оту жінку. Ви поїхали не попрощавшись, а я піддалася спокусі й відповіла на лист надійнішого друга. Те, що він прийшов до мене вдосвіта, ви повинні вважати делікатністю. Невже вам було б приємніше, якби всі в домі, прокинувшись, побачили нас?

Він насилу дослухав її мову, стискаючи руками бильця, щоб не схопитись. Натомість він присунувся з кріслом до неї й роздільно, слово по слову, сказав їй у обличчя:

— Він мав забрати тебе з собою, тому ти й одягнена. Ви хотіли втекти. Ви хотіли звінчатися.

— З вашого дозволу, — відказала вона, ще вище піднявши голову, але не відсунувшись від нього.

— Я ніколи його не дам, — прошепотів він. І раптом голосно додав: — Матері моєї дитини.

На ті слова вона двічі швидко кліпнула очима — більше нічого; тоді запала мовчанка. Коліно при коліні, обличчя при обличчі, і обоє мовчали, не важачись дихнути. Він спочатку похолов, тоді йому враз пересохло в роті й горлянці, він не міг ковтнути. Встав, ступив до столу й напився води. А потім вийшов, більше й не глянувши на неї.

Пані де Ліанкур не стала довше чекати, а наказала пакуватись. Вона не була певна, чи програла. Мабуть, найкраще поїхати до тітки, пані де Сурді. Та сказала б їй: «Хоч хай би що сталося, нічого не проси і, боронь боже, не дякуй». Габрієль ніби чула свою порадницю навіть на відстані, а сама тим часом неуважливо вказувала покоївкам, що і як пакувати. Звісно, вона не мала глибокого розуму і, не сильна в мисленні, інколи припускалася фатальних помилок, як-от із паном де Роні. Але цього разу вистачило того, що їй згадався завчений принцип: нічого не просити, ні за що не дякувати, тільки чекати, поки супротивник уласкавиться сам. «Він же не має нікого, — думала вона. — Нікого в усьому світі, та ще й готується до стрибка, який сам називає смертельним — і добре знає, чому. В нього менше шансів здобути королівство, ніж утратити прибічників. Коли ми вночі лежимо поряд, я здебільшого мовчу, а він розмовляє сам із собою. Я зовсім не проти того, щоб видаватись дурненькою».

І вона наказала служницям облишити пакування. Зоставшись сама, наділа найлегший, найпрозоріший убір; раптом прийшла певність, що він повернеться. Його коханки майже всі зраджували його, а він тільки сміявся з цього. Він і не звик інакше — про це хто лиш не розповідає.

«Він ніколи не був ревнивий, оце зі мною вперше. Йому це, мабуть, дуже тяжко», — вимовила вона півголосом і, м'яко поклавши руки на коліна, на мить відчула якийсь повів ніжності до того, хто заради неї змінив свою вдачу і з її допомогою збагатив свою здатність страждати. Вона була недалека від каяття. «А я ще кліпнула очима, коли він згадав про свою дитину!»

Він увійшов, узяв її за обидві руки й сказав:

— Пані, забудьмо все це.

— Вам уже шкода, величносте, — відказала вона поблажливо, проте чудово постерегла, яка жахлива була для нього ця година. Його обличчя мало б видаватися блідим і змученим. Але обвітрене в усіх походах, здавна загартоване в боротьбі обличчя нн може бути блідим і змученим, хіба що ви зумієте зазирнути під шкіру. Саме це спробувала вона зробити — і розчулилась.

— Величносте! Ви невідпорні, коли добиваєтесь мене. — І розкрила йому обійми — вже не просто покірливо й приязно, а нарешті жагуче.

Коли хвилина палкої жаги для обох скінчилася, вони знову стали такими, як були: він — як і перше, невгамовний і запальний, а вона — загадкова і спокійна.

— Північний янгол, — промовив він у розпачі.— Заприсягніться, що вашій вірності не дорівняється нічия, крім моєї.— Але не став слухати її запевнень. — У якій ще вірності ви могли б мені присягатись, коли вже двічі порушили її. Мої жахливі підозри ви сприймаєте незворушно, а іншому вибачаєте відверту зрадливість. Бляклий Лист боїться Ліги; він не тільки сватався до мадемуазель де Гіз, він іще має успіх у її матері. Ви для нього ніщо, і мені він не відданий.

Ревнивець іще довго розпинався, на всякі лади принижуючи суперника й штурмуючи її неприступне серце.

— Як ви могли писати йому! Після всіх своїх обіцянок! Ви більш не маєте права казати: «Я зроблю». Тільки: «Я роблю». Наважтесь, папі, мати одного лише слугу.

Він застогнав і, притиснувши обидві руки до чола, вибіг із кімнати. «Нижче впасти вже неможливо», — таке почуття було в нього.

У старому саду його дожидав пастор ла Фей. Анрі, побачивши його, спинився мов укопаний, так приголомшив його зв'язок між нещастям його й провиною. Пастор стояв за десять кроків, під деревами.

— Нещасна Естер померла, — сказав він.

Анрі похилив голову на груди й довго стояв безмовний; старому пасторові в затінку дерев стало аж моторошно. Він промовив:

— Якби ж то це найбільша ваша провина, величносте! Нещасна Естер уже коло престолу вічної любові.

Анрі підвів голову й сказав, через верхівки дерев звертаючись до небесної вишини:

— В «Йосафатовій долині» я ще мав вибір.

Тоді швидко пішов геть.

Ла Фей, засмучений і обурений, зостався. Король блюзнить. Король у потьмаренні. Він збирається зректись істинної віри, а сам наважився порівняти себе зі спасителем, коли той боровся зі спокусою й переміг.

Аж згодом пастор ла Фей довідався: «Йосафатовою долиною» прозивали королівський табір під Шартром, і коли одного дня король, весь у болоті, виліз із шанця, кого ж несли в паланкіні йому назустріч? Створіння, яке сам бог поставив на шляху короля для своєї недовідомої мети.

Будь-який старий протестант нізащо не повірив би, ніби Габрієль д'Естре ні разу не умовляла свого коханця перемінити віру. І сам Анрі досі знав правду лиш настільки, наскільки її можна виявити з самих слів та замовчування. Проте, коли згодом хтось із близьких йому людей питав його: «Величносте! А хто, власне, навернув вас?» — він відповідав: «Моя люба владарка, чарівна Габрієль».

III. СМЕРТЕЛЬНИЙ СТРИБОК

Містерія кривди

Філіпп Морней мав у Англії всього лиш одного справжнього друга. Оскільки посол, що вже не раз їздив за Ла-Манш, тепер поїхав туди ще раз, і то з якнайтяжчим дорученням, йому довелось перебрати в нам'яті всіх своїх знайомих, їх було багато, з різних суспільних верств, і декотрих він не бачив уже так давно, що міг і забути. Але його найдавніше і найдовше перебування в Англії — то була колись пора вигнання, пора життєвої науки. І люди, у яких він учився, й досі жили в його пам'яті — декотрі з них уже тільки там. Майно втікача-протестанта було конфісковане, а якби його самого захопили на батьківщині, він би попав за грати, а то й на ешафот. Молодий іще чоловік, у тяжкій грошовій скруті, але тим завзятіший духом, він не гребував у Лондоні ніяким товариством і, маючи повну голову апокаліпсичних видінь Варфоломіївської ночі, виливав їх у розповідях, де тільки міг. За столом у дешевих харчівнях слухали його, і жоден навіть вусом не моргнув. Годі було з'ясувати, чи вони йому вірять. Вислухавши всі його нестямні прокляття душогубам, які захопили тоді владу в його країні, всі страхіття, які змальовував вигнанець, передрікаючи неминучі кари, небесні й земні, вислухавши все це, люди питали його: «Ви справді так думаєте?»

У ту далеку пору свого життя Морней якось пішов до одного кравця полагодити вбрання, і кравець, працюючи, залюбки слухав його розповідь; а його дружина скликала ще й сусідів з усього будинку. Вигнанець у своїй одержимості довго не помічав, що робить із себе посміховище, сидячи в самій сорочці — бо скинутий для лагодження камзол був у нього єдиний — і оголюючи вслід за тілом ще й душу. А помітивши те, замовк, і його слухачі теж не промовили більше й слова, аж поки кравець не одягнув його. Тоді одна сусідка принесла йому дзбан пива і сказала: «Звісно, все воно так і сталось, як ви оповідаєте, тільки ж дуже далеко звідси. Я не знаю жодної жінки такої навіженої, щоб пила людську кров».

Діставши цю науку, молодий Морней надалі уникав показувати свої почуття. Події, які начебто мусили збурити весь світ — такі вони були страхітні й так волали до бога, — за якусь сотню миль, у тому ж таки християнському світі, хвилювали людей не більше, ніж якась вигадка, та й то не дуже доладна. Відтоді вигнанець спирався тільки на знання: адже воно не втрачає істинності ні за якими кордонами і промовляє мовою, спільною для всіх. Так звичайно гадають. А тим часом він марно обходив усіх книгарів Лондона, щоб вони надрукували його теологічні праці. Одних лякали деякі думки, що були заборонені в цій країні, хоч вона й протестантська. Інші вимагали, щоб автор писав англійською мовою, а не латиною. Єдиною користю для нього було те, що по книгарнях він познайомився з кількома вченими й вельможами. Декотрі, зацікавившись, запрошували вигнанця до себе в дім, щоб подискутувати з ним, а їхніх дітей він навчав французької мови. Один з тих людей був лорд Барлі[38].

Він мав синів; найстарший з них був Морнеїв одноліток і напрочуд вразливий та чуйний юнак. Він не сприймав Морнеєве нещастя як щось цілком природне. «Ми обидва однієї віри, обидва багато думаємо й прагнемо вищої людяності, ми рівні походженням, як не рахувати того, що англійське дворянство взагалі стоїть вище, — одне слово, в нас із ним так багато спільного, що доля, коли б захотіла, могла б поміняти нас місцями». Так міркував вразливий та чуйний юнак, але нічим не виказував свого подиву з того, що саме йому припав щасливіший пай. «Я сиджу в безпеці, а йому довелось рятуватися втечею. Його пограбовано, він під загрозою, його знедолено до останку. Мені все йде назустріч, переді мною розгортається блискуче майбутнє — лиш тому, що я, такий схожий на нього, — англієць. Хай же благословить бог нашу королеву!»

Син лорда був вдячний своїй щасливій зірці, але, мавши живу душу, гостро відчував, що й на ньому лежить якась вина за людську недолю, яку можна було відвернути. Непричетними бувають тільки тупаки. А обізнаний повинен діяти, докладати рук, щоб християнський світ, який становить одне ціле, єдину будівлю, не сточили ті кривди, на які ми дивимось байдуже. От уявімо собі християнство як єдину будівлю з багатьох поверхів, що вище, то вужчих, а найвищі зникають нам з очей у високостях. Маючи жваву уяву, молодий лорд зразу й накреслив ту будівлю, хоча доти ніколи не малював. Унизу — колони-опори, поставлені кожна зосібна, але поряд: то Англія, Франція та інші країни й королівства. На них і спочиває вся будівля. І ось у ту гармонійну картину вдирається, розмахуючи смолоскипом, якийсь лиходій. Сам не відаючи, що чинить, він підпалює першу колону, незабаром загоряється й друга, тоді ще кілька. А християнин стоїть осторонь, скрушно притискує руки до грудей, але ніяк не намагається відвернути лихо. Та лиха, навдивовижу, не стається. Над зруйнованими підпорами будівля лишається ціла, вона ніби витає в повітрі, і вершина її губиться у вишині. Коли автор малюнка показав його вигнанцеві, той, окинувши малюнок поглядом, сказав:

— Кривда завжди таємнича. Ваш ескіз — це не більш і не менш як містерія кривди.

Ці слова здивували автора малюнка, і він нахилився над аркушем, ніби вперше його побачив. А Морней — от як далеко веде дорога вигнанця і як багато вона навчає! — в ту мить відчув гордість за всю кривду, якої зазнав: адже вона — частина таємниці! І вже ніколи не покинув називати її в думці так, хоч у справжньому житті утверджував правду, а в правді нема нічого чудесного.

Замолоду він зі своїм англійським приятелем більше грав у м'яча та веслував наперегонки, ніж провадив учені розмови. Вони обмінювалися книжками, ще частіше ділились товаришами та подругами — і те, й те по-братньому, невинно. Темза — і річка, й берег, і повітря — мінилася світлими вологими барвами, часом у неділю всі на ній почували себе щасливими дітьми, навіть вигнанець із чолом, позначеним стражданням. Як швидко ти розвіявся, о запашний раю, — прогулянки, пісні, цілунки, букети, таємні пестощі в альтанці, а ген за пагорбом тремтить звук скрипки… як швидко ти розвіявся, о запашний раю! Вигнанець повертається на батьківщину, вибирає державця, якому хоче служити, і, служачи йому, їздить послом до дворів — найчастіше до Англії. І це вже направду не дитяча гра. Тепер її жителі — предмет його дипломатичних заходів, і то не приємних і не легких. І все ж він щоразу легко зітхає, ступаючи на цей берег, на ці крейдяні урвища, — наче приїхав до друзів. А тим часом друга він тут має тільки одного. Той друг і від усіх інших віддячив йому за його приязнь до цієї країни. Країну люблять за дух, що панує в ній, за віру, за давню славу, а все це куди менш видне їй самій, ніж тому, хто приїздить уряди-годи і сходить на берег під урвищами.

Лорд Барлі успадкував батьків титул і тепер був першим лордом-скарбничим королівства. Надзвичайний посол поїхав зразу до нього, ще й не відвідавши постійного посла свого короля. Він увійшов до будинку, окутаного в хмари — так осібно від інших стояв той дім, що мав за підніжжя берег з рибальськими хатинами. Морней застав свого друга в не дуже великій кімнаті, де міністр наглядав за роботою кількох писарів; оце тут було зосереджене керування фінансами країни. Коли ввійшов гість, писарі цікаво позводили очі, й він стояв під тими поглядами, поки вони не опустились самі: для цікавості не було поживи. Витримавши пристойну паузу, достойний лорд сказав:

— Сподіваюся, що подорож минула добре.

А тоді запросив до свого кабінету. Аж там вони привіталися за руку і довго вдивлялись один одному в обличчя. Задля пристойності обидва сказали: «Ти зовсім не змінився», — але насправді вони просто любили дивитись у очі один одному.

— Становище складне, — почав Барлі, коли обидва сіли на тверді чорні стільці. Морней зрозумів, що приятель хоче допомогти йому висловитись. Він із зусиллям ковтнув слину. — Та до для вас діло звичне, — нагадав йому Барлі.

— І я не втрачаю мужності,— спромігся відповісти Морпей.

— Минулого разу вам тут нелегко довелось, але під кінець ви домоглися свого.

— Бо ваша королева справедлива й вірна собі,— додав Морней. Він повторив: «справедлива», — і ще раз сказав: «вірна собі». Про кого ж він думав у ту хвилину, хто це не був ні такий, ні такий? Він квапливо відігнав невисловлену думку і вголос сказав: — Мій король у душі так само непохитний, через це я й служу йому весь час. Тільки його становище хистке, але не він сам. Ваша королева незадоволена, що він не захотів підкорити свою столицю голодом. А ще гірше те, що до її британської величності дійшли чутки, ніби мій король вагається, чи не зректись істинної віри.

Барлі мовчав, суворо мовчав, і Морней спитав тихо:

— А ви вірите цьому? — Тоді вже голосніше додав: — Бог мені свідок, що я певен: це неправда.

— Тоді ви краще за будь-кого зумієте переконати й королеву, — почув він у відповідь.

— А ви, Барлі, підтримаєте мене, як минулого разу?

— Друже! — відказав достойний лорд, намагаючись віднайти давній приязний тон. — Минулого разу справа була яснісінька, й годі рівняти її з тією, про яку йтиметься тепер. Тоді в королеви на думці був чоловік[39]. Усі ми колись були молоді.

— Молоді? Таж це було всього два роки тому.

Міністр затнувся, прикинув подумки. Справді, всього два роки тому королева ще кохала, ще страждала. Але він не перебив Морнея, і той сказав:

— Усього два роки; чи багато могло змінитись за цей час? У вашої великої королеви палка натура, і вона завжди буде такою, чи то йтиметься про чоловіка, чи про щось незрівнянно дорожче: про віру. Я ще через графа Ессекса сім потів пролив…

І знову міністр подумав своє, не перебиваючи надзвичайного посла. «З пристрастями, — думав він, — легше впоратися, ніж із мудрістю. Що я можу вдіяти там, де вже не палають і не страждають…»

— Я ще через графа Ессекса сім потів пролив, — казав Морней, — як же мені тепер поведеться…

«Дивом надивуєшся, старий друже», — хотілося сказати лордові Барлі. Та він промовив тільки:

— Любий мій, цього разу ви самі більше говоритимете й гарячкуватимете, ніж її величність. Королевиного гніву вам тепер боятись не доведеться.

— Справді, Барлі? Коли Ессекс, не зважаючи на всі виклики та накази королеви, зоставався при своїх військах у Франції, бо волів попасти в неласку, аби тільки не проґавити прибуття герцога Пармського, — скільки тоді сипалось на мене погроз та докорів! Мовляв, мій король не прийняв Ессекса особисто, з належними почестями! Мій король легковажно наражає на небезпеку власне життя, а найнепрощенніше те, що він поставив англійське військо й Ессекса, самого Ессекса, в передні лави! Повернути негайно графа Ессекса, і жодного англійського солдата не буде більш послано проти знаменитого Фарнезе, поки Ессекс не повернеться до двору! Ці французькі справи вже остогидли її величності. Королева ще гнівно крикнула, що цілу ніч не спала, і їй стало недобре, довелось відкласти засідання.

— Два роки тому, — повторив Барлі, опустивши очі. Тоді підвівся й сказав: Морней, не забувайте, що ви говорите про минуле. Ви врешті-решт таки отримали військо, хоча й уже після вашого від'їзду, коли повернувся Ессекс. Ми обидва, Морней, мали якусь вагу у великої королеви, бо не помічали — не зумисне, а просто завдяки нашій натурі й способові думки, — не помічали й не пам'ятали тих обставин, у котрих усі жінки однакові. Ви, Морней, симпатичні королеві.

— Чи й досі? Поки мене тут не було, їй, здається, щось наклепали на мене.

— То сміховина, — відмахнувся Барлі, підвівся й справді щиро засміявся, радий, що тяжка розмова зійшла на легкі стежки. — За вашим столом, коли ви облягали Париж, хтось покепкував із того, що королева погано говорить французькою. Вона вже великодушно забула про це, і вас приймуть, як ви заслужили. Ви ж надійний друг нашої країни та її володарки.

Загалом побачення з Барлі підбадьорило Морнея. Доброю призвісткою можна було вважати й те, що королева вже на третій день викликала надзвичайного посла до себе. Вона прислала парадну карету до дому акредитованого при ній посла, і пан де Бовуар ла Нокль[40] поїхав з Морнеєм. За каретою їхав англійський почесний ескорт. У ту ж мить, коли обидва посли вступили до пишної зали, з дверей навпроти назустріч їм вийшла королева Єлизавета. Численний почет, що йшов за нею, розділився й вишикувався з обох боків. Якби не весь отой натовп кавалерів та дам, Морней іще дожидав би її британську величність, хоч вона вже власною особою стояла перед ним, дарма що між ними лежав чималий порожній простір. Вона здалась йому нижчою, ніж він її пам'ятав. Тулуб якось вільніше, не так випростано тримався на довгих ногах, і зачіска не була так високо підбита, як колись. Таж у неї на голові чепчик!

Оце й усе, що постеріг посол, увійшовши. Решту він розгледів, аж опинившись за три кроки від неї, коли випростався після шанобливого уклону. Королева вже не була нарум'янена, тільки легенькі тіні, покладені коло очей синьою й чорною тушшю, пом'якшували погляд. Завдяки цьому її очі, сіро-голубі, неначе без повік, не були насторожені та застигло пильні, мов у сокола. Всі риси її за ці роки загострились, обличчя постаріло. Чи, власне, старості було дозволено позначити його, і спостерігача вразило це послаблення волі великої жінки: він усе своє життя вбачав у Єлизаветі Англійській незламну, неминущу силу — навіть чисто тілесну. Якби не її тривале правління та невмируща молодість, що сталось би в Європі зі свободою совісті, чиї запевнення й запоруки зміцнювали б дух короля Наварри, а згодом Франції, в часи найбільшої самотності? І враз Морнею впало в око тоненьке сиве пасемце, що вибилося з-під чепчика. Він поблід і насилу спромігся почати промову.

А втім, ця промова була чисто парадна й церемоніальна, як усе, що діялось того дня. Королева стоячи вислухала урочисте привітання короля Франції, спочатку латиною, а потім англійською виголошене його надзвичайним послом. Щоб відповісти, вона сіла, піднявшись по чотирьох сходинках до крісла на підвищенні, але вже не такою легкою ходою, як іще недавно. Ні, вона йшла повільно — може, зумисне; Морней уже почав недовіряти їй. Переміни були занадто видимі, занадто різкі; а крім того, її умисна обважнілість дала одному з кавалерів привід подати їй руку; то був граф Ессекс. Єлизавета навіть не ковзнула по ньому поглядом, рука її ледве доторкнулась до його руки — і раптом до неї повернулась велична постава. Королева сидить на підвищенні, затягнена у вузький і тугий корсаж, убрана в темно-сірий шовк, а не в яскраві барви, що їх вона полюбляла так довго, незважаючи на літа. Її фаворитові щонайбільше двадцять шість років, хоч по гладенькому обличчю важко визначити точніше; тримається він по-хлоп'ячому безтурботно, трохи недбало, хоча й вишукано. А чого це одна з його струнких ніг зависла в повітрі? Він допомагав літній жінці піднятись по сходинках, та так і застиг у тому русі. Нехай усі бачать — тут ще є глядачі й із чужих країв, то нехай розносять звістку, що він важить при дворі більше, ніж ладна показати королева. Він міг би бути її паном, вона тільки тим і врятувалась від його чарів, що швидко постаріла. Це він показує самим своїм виглядом. Уся його запобігливість удавана, і навіть безперечна принадність штучно підкреслена. Цей красунчик напевне розпережеться, коли його покровителька не стерегтиметься. Струнка нога недовго лишатиметься отак у повітрі; королево, пильнуй кожного кроку цього непевного молодика, щоб заради пустого норову не обернувся він для тебе з забавки на пострах і кару.

Фаворит анітрохи не сподобався надзвичайному послові, і його дужо потішило те, що сталося далі. Ессекс зухвало випхався наперед. Адмірал, гофмаршал, усі учасники церемонії поставали півколом позаду королевиного крісла, а Ессекс поводився так, ніби всі вони підлягають насамперед йому, а королеву він тільки виставив напоказ. Він кивнув своєму дядькові Лейтонові, той підштовхнув ще одного придворного, і, нарешті, третій виступив із сувоєм списаного паперу— неохоче, як було добре видно: всі були шоковані. Ессекс, не зважаючи на те, клацнув пальцями, щоб тронну промову швидше подавали йому — він сам передасть її королеві. І справді, коли він подавав її величності розгорнутий аркуш — водночас недбало й запобігливо, — здавалося, що така честь не належатиме більше нікому. Та в ту ж мить її величність різким рухом відштовхнула папір, і він упав додолу. А королева вже говорила. Фаворит, що зостався без діла, спочатку дурнувато кліпав очима, тоді помалу насупився. Що діялося з ним далі, невідомо, бо він тихенько позадкував і сховався за спиною в дядька.

Голос її величності був ясний і владний, як завжди, його було чути аж за колонами та завісами, і дами порозтуляли роти, бо таку силу можна і вдихати. Єлизавета назвала короля Франції єдиним державцем християнського світу, що підносить меча проти Іспанії; тоді підвелась і зачекала, поки стихне схвальний гомін придворних. А потім ласкавими словами відпустила обох послів. Кланяючись їй, ті побачили, що сувій списаного паперу лежить там, де впав. Вони задки рушили до дверей, не зводячи очей з королевиного обличчя; і Морней, що пильно стежив за всім, помітив, як Єлизавета, спускаючись по сходинках убік, наступила на сувій.

Королева змусила посла чекати всього п'ять днів, а потім конфіденційно викликала його до себе. Морней прийшов пішки й застав Єлизавету на самоті, за робочим столом із книжками. В палаці він не зустрів нікого. Цю обставину дипломат використав: він висловив захват щасливим становищем держави, яка не є військовим табором і не ставить коло дверей по двоє вартових, а знаходить опору в справедливих законах. Єлизавета, що ласкаво привітала Морнея, після перших його слів схилила голову так, щоб, дивлячись на нього знизу вгору, ніби питати безмовно, що він думає насправді. Про свою безпеку вона дбала, дарма що вартові не стовбичили в кожного на дорозі, і він, звичайно, знав це. Він тільки хотів таким способом перейти до своєї теми: що його владар, король Франції, започинає добу миру в країні — такого ж, як той, що його завдячує Англія своїй великій королеві. Цим і пояснюються деякі повороти й вагання в поведінці його владаря, які за інших умов могли б декого здивувати. Цими словами він мав намір перевести мову на чутки про переміну віри. Королева й не слухала їх.

— Я часто мала підстави нарікати на короля Франції,— вимовила вона чітко, давно виробленим і випробуваним у виступах перед людьми голосом. А потім додала несподівано: — Він міг би взяти Руан збройною силою, для того я йому й посилала її.

Морней пригадав: ще два роки тому вона здавалася стражденною душею без тіла, бо її Ессекса ніяк не можна було відкликати з-під Руана! А нині перед ним сидить жінка, що впокорилась. Бракує тільки чепчика, і видно сиві пасма, а між ними руді, не начесані старанно зверху, а прикриті, ніби золото, що його ховають.

— А Париж він міг примусити до здачі голодом, — додала вона, але вже не так рішуче, як говорила про Руан. Морней зразу пустився в пояснення, які наготував заздалегідь: король повинен щадити життя своїх підданих, хоч би вони й бунтували проти нього. Бо й він, і вони мають, згідно з волею божою, жити одним життям.

Вона ще раз придивилась до нього, наскільки він щирий. А потім зауважила просто:

— Я схвалюю вашого короля.

Посол уклонився на знак подяки. «А як же переміна віри?» — подумав він. А Єлизавета вже приязнішим тоном пояснила, що саме вона схвалює:

— Ваш король — справжній державець. Він воліє викупляти свої міста, а не руйнувати їх гарматами. Для цього він користається гендлярами — такими, як отой Роні.

— То вірний слуга, — якнайрішучіше заперечив Морней.

Єлизавета кивнула головою.

— Так, він іще з давніх друзів. А королі шукають нових. Старих вони відкидають… — Помах руки: — Коли ті відслужать своє.

Морнеєві захотілося спитати, чи новим друзям дозволено бути негідниками й зрадниками. Але він мовчав і слухав далі.

— Можливо, він обійшовся б і без переміни віри. — Ось, нарешті, ці двоє слів вимовлено. В посла стрепенулося серце. Єлизавета, з розтуленими губами, ніби прислухалась до чогось далекого. — Але тільки ціною великої крові,— докінчила вона півголосом, здвигнувши плечима. — І мирна доба настала б не скоро. Після кожної його битви держави вагались би: чи ще не зарано визнавати його? «Vederemo», — сказав папа. «Побачимо». Але союзникам короля Франції врешті це теж набридло б, і вони б утратили і надію, і терпіння. — Несподіваний гострий погляд прямо послові в очі.

Той зрозумів — це слушна мить, але не знав, з чого почати. Він чекав, що його засиплють докорами; а Єлизавету, виходить, зовсім не обурюють ті фатальні чутки, — вона говорила так, ніби вони правдиві, і вдавала, ніби це бажане для неї. Морней не вірив їй. Велика протестантка не може втратити ні надії, ні терпіння, коли її союзник непохитно триматиметься їхньої віри. Це вона казала не про себе, її підозри стосувались інших. Морней припустив, що під личиною старості й покори вона ховає свою всім відому пристрасть до істинної віри, і те, як вона повертає розмову, не суперечить цьому. «Час квапить; гляди, не схиб! Не признавайся, що король може відступитись. Вона вивіряє тебе, щоб ти заговорив відверто. А ми так і говоритимемо — ми це можемо, не боячись. Мій король не зречеться віри!»

Всього одну мить Морней підбадьорював себе такими словами, і до нього вже повернулись як давно вироблена дипломатична вправність, так і вся його душевна сила. Отож він почав помірковано: перелічив успіхи нової віри та боротьби за визволення людства. Це ж одне й те саме, і якраз тому протестантство завойовує світ. Венеція, найстародавніша республіка, визнала короля Франції, вона розраховує на нього і на його діла, щоб відмежуватись від Рима. Сам папа мусив сказати: «Побачимо», — бо він не зможе довше піддавати анафемі державця, за якого стоїть пів-Європи.

— Це ж єдиний державець, що підносить меча проти Іспанії,— повторив Морней власні Єлизаветині слова. — І нехай Іспанія, вже занепадаючи, ще збиває армади, хай вона ще тисне на народи, мов труп, — на що вона здатна і чого досяне? Проти неї не тільки одинокий герой і державець, що підносить меч: проти неї народи Європи, боротьба за визволення людства. Хай ця боротьба знає і відступи, та з відступу переходять у наступ; хай вона зазнає й поразок, але тим певніш розгорятиметься. Мій король стоїть і бореться на твердому грунті: така воля божа в історії.

Королева слухала й мовчала. На обличчі в неї був шанобливий вираз, мов у школярки, а врешті вона нахилилась низько над столом, зіпершись підборіддям на долоню. У Морнея майнула думка: «Цією промовою я граю комедію, а вона вчиться у мене майстерності. Оце й усе?» Але він не мав часу обмірковувати це враження. Його мета — захопити, переконати королеву. Але чим? Усі справжні факти вже названі. «Я вже так уклав їх, як мусять вони лежати, щоб довести непохитність мого владаря в істинній вірі. Ні, марна річ! — визнав Морней. — Я не можу йти ще далі, бо він не залишиться вірним їй. Він її зречеться». Це була перша незаперечна істина, яку відкрив у ту хвилину Морней, і випливла вона з його власної промови під схвальним поглядом королеви Англії.

Він відірвав руки від билець крісла, вільно опустив їх, відвів погляд. І враз наважився: підвівся, притис праву руку до грудей і сказав просто:

— Визнаю. Мій король зречеться нашої віри. Він готується до смертельного стрибка — і сам так це називає.

Єлизавета мовчки притакнула: ми одної думки. Але чому лиш тепер? Морней відповів:

— Бо хоч це і якнайочевидніша річ, та водночас і неправда. Двадцять років боротьби за нашу віру теж не менш очевидні, їх нічим не зітреш. У серці він не може зректися.

Вона здвигнула плечима: ну, то зречеться не в серці. Морней заговорив твердіше:

— Він уже п'ять разів міняв віровизнання. Тричі це було нещиро, під примусом, з необхідності. Цей раз буде четвертий. І теж ненадовго. Я ручуся, бо знаю. Мій король має, щоб стати великим, тільки боротьбу за нашу свободу, без неї він не мав би нічого. Ваша величносте, запам'ятайте цей день і скромного слугу, що дав вам добру пораду. Не сприймайте зречення мого короля поважно, не позбавляйте його своєї приязні й підтримки. — Морней перевів дух, щоб наважитись на дальші, останні слова; чи, власне, вони й зродились у нього, поки він переводив дух:

— Король Франції заснує у своїй країні власну церкву: об'єднає обидва віровизнання, а папу з нашої релігії усуне. — 1 рішуче, бо тепер уже сам усе збагнув і усвідомив, докінчив готовою формулою: — Imminet schisma in Gallia[41].

Єлизавета подивилась на нього, задоволено покивала головою і тільки й відповіла, що з ревності він спроможен на те, чого йому не дала природа: на поетичний вимисел.

— Si natura negat, facit indignatio versum[42],— сказала вона. Правда, це означало також: «Усе це ваша вигадка, і ви несповна розуму». Але вона говорила приязним тоном. А далі почала його напучувати:

— Ваші слова про боротьбу за свободу, мій любий, дуже гарні. Це все, що він має, щоб стати великим. І тому він навіть після переміни віри воюватиме з його католицькою величністю королем Іспанії й перемагатиме його. За це я певна й буду його підтримувати. Але боротьба за віру… — Єдина гостра нота прозвучала в її голосі.— Пане дю Плессі, де ви були останні десять років?

Він зрозумів: «Я програв і більш не потребую прикидатись, а можу говорити як християнин». І сказав:

— Славити бога не менш важливо, ніж служити державцеві.

Почувши ті слова, Єлизавета наче враз постаріла зовсім.

— З такими думками готуйтеся до нового вигнання, — тремтячим голоском промовила вона, зворушена, здавалося, до сліз. — Ви наділені силою уяви й силою переконання. Ви таки добре напосілись на мене, але я стара королева й знаю, як воно буває. Ваш владар обніматиме вас, протестантів, бо в нього нібито добре серце, та як ви по-справжньому почнете йому опиратись, він почне стинати вам голови. Я й сама так робила зі своїми католиками, тільки що не обнімала їх. А воля божа — тут вона така, там інакша. Стинати голови… — повторила стара жінка скрушно і якби вона говорила інакше, у подобі самодержиці, звичнішим своїм ясним голосом, це прозвучало б огидно й нестерпно. Уже й тепер Морнеєві хотілось утекти.

Вона ще сказала, немов згадавши про нього:

— Але вас я порятую! Вам не станеться нічого, за вас я заступлюсь перед ним. Ви служили мені, як своєму королю, а такого я не забуваю. Але як його посол ви до мене більш не з'явитесь.

З кожним словом вона ставала природніша й молодша.

— Своєї протестантської слави він позбувся, коли взяв собі нову коханку. — Морней хотів заперечити, та вона відмахнулась. — Королеви знають і такі речі. Хто ж тепер буде кувати змови проти його католицької слави? До змов завжди причетні коханки. — Вона сиділа прямо, стискаючи пальцями кулі на кінцях брилець, і очі в неї стали схожі па пташині — сіро-блакитні, наче без повік. Схопилася, швидко ступила кілька кроків; через плече спитала, аж крикнула: — Ви його бачили?

Морней заціпенів, побачивши перед собою фурію.

— Я знаю його! — крикнула uoua. — Вже почала його розгадувати. Тоді ми насилу витягли його з під Руана, а краще було зоставити його там, — я ж наче й тоді вже мала досвід.

Рвучко ступаючи цибатими ногами, вона підійшла до Морнея й нахилилась над ним.

— Отой сувій паперу, га? Ви зрозуміли справжній сенс усієї церемонії? Він попереду всіх, а я — тільки напоказ? Тоді затямте, яка на вигляд небезпека. Ваш король це називає смертельним стрибком. Але я не хочу стрибати… — її крик перейшов у жалібний лемент. — Вашому королю доведеться стинати голови тим, кого він найбільше любив. Скажіть йому це! Нe забудьте остерегти його, щоб він випереджав усіх змовників. Він муситиме розгадувати їх, перше ніж вони самі втямлять, куди їх заведе їхній шлях.

Ця жінка вже плакала щиро, вопа впала ницьма на скриню, на оксамитові подушки: нещасна фурія страждала простодушно й не соромлячись. «Мені не слід дивитися, — подумав Морней, але й не ворухнувся. — Це ж королева!» Його пронизував дрож — важко сказати, чи з відрази, чи від шаноби. Під личиною старості й упокорення вона все ж таїла пристрасті — хай там уже які. «Не за віру вона так уболіває, а за владу й за своє королівство», — подумав праведник, відганяючи ще гірші підозри. І все ж у його уяві постав чорний ешафот, і він побачив, хто сходить на нього.

Він чекав, відвернувшись. А коли нарешті оглянувся, Єлизавета вже сиділа за столом із книжками. Одну з них вона розгорнула й читала, ворушачи губами. А помітивши його погляд, звернулася до нього:

— Ви задумались, пане посол. А я тим часом читала латиною, не французькою, бо цю мову, як вам відомо, я знаю не дуже добре. Ви, напевне, думали про тяжкі часи, що настануть для вас. Можливо, й справді настануть… Знову вигнання — у ваші літа, коли людині вже треба спокою. Але я до вас прихильна, як і давніше, і надам вам притулок.

З цими словами вона відпустила Морнея, і той повернувся до свого готелю над Темзою. Йому зараз не хотілось їхати ні до кого — ні до постійного посла, ні тим більше до лорда Барлі. Його кімната наслідувала палацову розкіш — без права на те й без сенсу, і нещасливець добачив у тому алегорію його власного становища. «Віднині ми — просто мальована гробниця. Якби я хоч мав мужність, потрібну для мого нового становища. До королеви я прийшов іще як жива людина; і їй довелось мені сказати, що мене викинуто між мерців». Він згадував: «Кілька разів я владнував дипломатичні справи, запевняючи, що мій король перемінить віру; але сам я вважав, що це неправда. А тепер це стало правдою, і одурений — я сам». Згорблено стояв він біля вікпа, під яким, виблискуючи, текла річка. Були ж колись літні дні, і на Темзі вода, повітря й берег мерехтіли світлими вологими барвами. Від цього всі обертались у щасливих дітей, навіть вигнанець. Були ж тут колись літні дні…

Морней був не така людина, щоб поринати в розчулення надовго, і в розпач він не вдався. Наступний тиждень він просидів у своїй кімнаті,— сказавши, що нездужає; але насправді він писав учений, бездоганно обгрунтований трактат про необхідність галліканської державної церкви. Якби він міг негайно, в цій-таки кімнаті, скликати собор пасторів та прелатів, з участю короля, то напевне переконав би їх. Та роботу зроблено, а кімната, як була, пустельна й порожня… Морней розпалив камін і вкинув усе написане у вогонь. А тоді відвідав посла Бо-вуара, нічого не прикрашуючи розповів про свою невдачу в королеви, але й запевнив: коли наполягати, вона ще може поступитися — вій її давно знає. Нехай Бовуар виклопоче йому ще одну аудієнцію: Морней уже почував у собі силу домагатись від королеви, щоб вона висловила королю свій протест проти його зречення. Вона остереже його від хибного кроку, наголошував Морней. Бонуар погодився, хоча не хотів такого втручання англійської королеви, а Морнея вважав скоріш за богослова, ніж за вправного дипломата, хоча той і вдавав, ніби йому йдеться про справи земні. А втім, Єлизавета відповіла, що не має тепер часу, але вона сподівається незабаром знов побачити пана дю Плессі-Мориея, і її адмірал надасть йому для повернення до Франції судно з королівського флоту.

Перше ніж те судно було готове, Морней іще попрощався зі своїм єдиним у Англії другом. Цього разу перший лорд-скарбничий не змусив його проходити через канцелярію з писарями, а відчинив йому потайні дверцята. Морней, нахилившись, пройшов до оздобленого чорним деревом кабінету. На столі стояла пляшка кларету — улюбленого вина короля Франції — і два келихи.

— Випиймо за його щастя й удачу, — сказав лорд Барлі, і вони стоячи випили.

Тоді сіли й помовчали.

— Тепер ви знаєте все, — нарешті мовив достойний лорд і скривився, ніби вино раптом здалось йому кислим. — Ваш король, як і перше, має союзницю проти Іспанії.

І проти нашої віри, подумали обидва. І проти справедливості. Такий наш світ, подумали вони. Жодному державцю не уникнути хиб і спокути. Морней говорив дуже повільно, бо намагався й почуттям вивірити свої слова:

— Наш король, наважуючись на свій смертельний стрибок, виявляє велику самопожертву — ми на таку не здатні. І де знайти мені слова, щоб гідно вславити мудрість вашої великої королеви! Її величність просто-таки чудесним чином просвітила мене щодо того, що таке правда і кривда.

— Чудесним чином, — повторив за ним Барлі. В нього заблищали очі, і він підніс вказівного пальця, ніби в його пам'яті зринали давні явлення про чудеса. — Розумію, — сказав він просто, як завжди. — Ваша спроба була марна. Пробачте мені, друже, що я не сказав вам про це наперед. Я знав королевину мудрість, знав і те, що з мудрістю важче боротись, ніж із пристрастями, а пристрасті свої вона вже поборола.

Морней не відповів, він змовчав про те, як Єлизавета оголила перед ним душу, і волів би зовсім не бачити того. Натомість він сказав:

— Між мною і моїм королем не зміниться ніщо. Я знаю свій обов'язок і після переходу короля в іншу віру виконуватиму його ще ревніше, бо мій владар опиниться в більшій небезпеці, ніж доти.

Барлі глянув на нього скоса й докинув:

— Вам самому доведеться перемінити віру.

— Ні! — вигукнув Морней, але отямився й закінчив уже тихіше — чи то з покори, а чи з упертості: — Хто я такий, щоб заперечувати істину? Я дивуюся, що королі це роблять, а світ не завалюється.

— Випийте ще келих, поки я щось розшукаю — попросив Барлі, підвівся й натиснув на одну панель у стіні. Панель повернулась. Він якусь хвильку пошукав, а тоді розгорнув на столі аркуш паперу, пожовклий і протертий па згинах. Малюнок, як і колись, зображував предковічну будівлю християнства, що спиналась угору дедалі вужчими ярусами — найвищі зникали у високості. Обидва мовчки розглядали його: як між колони вбігає загадковий лиходій зі смолоскипом, і колони вже горять, а християнин, охоплений жахом, стоїть і не робить нічого, але будівля все ж витає, цілісінька, над зруйнованими підпорами. Нарешті Барлі заговорив:

— «Містерія кривди», — так назвали ви тоді мій малюнок. І скільки ми знали тоді — поки ще не дізналися?..

— І на що лишень ми сподіваємося й досі, коли вже нема на що сподіватись? — відказав Морней.

Друг простяг йому аркуш, він склав його по протертих згинах і взяв із собою.

— Прощавай, Філіппе, — сказав йому друг. Жоден з них не пролив і сльози; навпаки, обличчя їхні посуворішали. Та, проти свого звичаю, вони обнялися.

Переможений

Його католицька величність, стоячи навколішки, прийняв відпущення гріхів. Сповідник доторкнувся долонею до ріденьких пасемець на схиленій голові, а тоді допоміг королю підвестись.

— Відхили завіску! — наказав дон Філіпп патерові так зневажливо, ніби говорив з лакеєм. У ту мить він не визнавав над собою ніякої духовної влади, бо очистився від усіх гріхів. «Усі вони такі, поки не приповзуть знову», — подумав патер, поширивши свій загальний досвід і на його католицьку величність. Одначе скорився, відхилив завісу на вікні й погасив свічку — останню, котра ще горіла. Вона була прикріплена на стіні біля самого столу, і срібний щиток відбивав світло па папери. Спочатку їх освітлювало кілька пломінчиків, та вони один по одному догоріли, поки минала безсонна для короля ніч.

До кімнати вже проникав сірий весняний світанок. Патер побачив, що в короля червоні повіки, й спитав, чи не треба відчинити вікно.

— Зачекай, поки я сам тобі накажу, — буркнув старий державець. — Meні не кортить починати день. — Він сів і заплющив очі.— Не кортить до гамору й штовханини, а ще менше — до пустих людських жадань. — Він був весь у чорному, тільки комір білий. Усе пом'яте, руки в пилюці й чорнилі. Підборіддя косо лежало на брижах коміра: хоч уже й не цупкий, зім'ятий, той комір змушував до такої незручної постави голову, що шукала спочинку на власних грудях, бо не знаходила його більше ніде. Король хропнув, і патер виглянув у вікно, на вулицю, де в ту пору ще нічого не діялось. Навпроти, за рогом, валявся кінський труп — ще від учора чи й з минулого тижня; видно було тільки здуте черево. Зійде сонце — налетить мушва. Поки що будинки, які тісним широким півколом обступають королівський палац, безбарвні, вони паче попригиналися ще дужче, ще запобігливіше — хай видніша буде відстань між палацом і ними: їх, нікчемні, ще огортає густа тінь, і тільки палац підноситься вгору, назустріч першому промінню.

Унизу під вікном вигулькнув хлопчик-жебрак, він тяг за собою непомірно гладку жінку, обшарпану, як і саме хлоп'я, тільки втричі старшу. Обоє ночували на кам'яній лаві між палацовими колонами, це знали всі; а тепер вони квапились підібрати з землі найкращі покидьки, поки їх не випередили інші жебраки. Тільки-но хлопчик помічав щось їстівне, він ляскав нечупару по заду, і вона квапилась туди. Паном був він. Патер зневажливо згадав усіх земних панів над людьми, зокрема того, що хропів у нього за спиною. Але сонний Філіпп стрепенувся, враз пробудився й сказав:

— Досить. Світ не знає спокою. У ньому ще ніколи не вдавалось установити цілковитий спокій.

— Навіть на майдані під вашими власними вікнами, — підтвердив патер. — Мир і спокій — тільки у бога. Короля настановлено, щоб він карав людей за їхні марні жадання… і ляскав по заду, — тихо додав він крізь зуби, для себе.

— Мене настановлено, — повторив король. — Чому ж воно не вдається мені — вдається дедалі менше? Я вже не раз був недалеко від того, щоб поширити свою державну владу й суворий спокій на весь християнський світ. І щоразу знаходиться якийсь бунтівник і перешкоджає мені. Ви можете пояснити, чому бог попускає, щоб якийсь зухвалий розбишака…

— Єретик, — поправив патер. — Єретики богові необхідні, бо їхня згуба весь час примножує його славу.

— І мої клопоти. Моє безсоння, тілесні недуги й духовні спокуси. На цій здичавілій землі нема ладу. Один би день без бунту і єресі — і я нарешті дозрів би для найвищого миру.

— Амінь, — докінчив патер.

— Натомість я програю битви, а зухвалий розбишака виграє їх. І яке мені пуття з моєї католицької величності! В Парижі його обирають королем Франції. В мене з рук вислизає королівство — єдине, від якого все залежить, останнє, яке я повинен приєднати до володінь мого батька, імператора, щоб цей світ був підкорений, щоб у нього прийшло спасіння.

— Це вам не підвладне. Упокортеся.

Дон Філіпп закричав несподівано високим голосом:

— А той розбишака упокориться? Він зречеться своєї єресі, увійде в лоно церкви і зразу стане королем Франції. І ви це допускаєте. Єпископи Французького королівства нині всі зібралися круг нього, напучують його у вірі, а він посміється з них і визнає все, чого вони хочуть. А тоді вступить у Париж зі своєю полюбовницею, бунтівник, єретик, розпусник, — і ви це дозволяєте.

— Ви ж дали тільки вісімдесят тисяч пістолів, щоб купити Францію.

— Я не тільки давав гроші, я зробив багато більше. Від папи Климента я домігся[43], щоб до єретика не наближався жоден священик. А тепер бач — усі вони зібралися круг нього і виявляють злочинну поблажливість до цього поганина й філософа, що ставить їм умови. Я тільки тому втратив це королівство, що ви зрадили віру.

— Ні, скоріш ви проґавили це королівство з чисто людської слабості.— Патер нахилився до нього. — Чому ви самі не поїхали до Парижа разом з інфантою й не добилися, щоб її проголосили королевою Франції? Той розбишака сам, власною особою обстоює себе. А ви хочете здобути й те королівство, не встаючи з-за цього столу, але ви вже занадто старі, а стіл бачте який хиткий! — Патер поторгав стіл. Король хотів схопитись, та він зупинив його.

— Річ зовсім не в тому, чи церква добре служить вам. Це гординя. Річ у тому, чи ви ще служите церкві,— ось що зважують у Римі.

Тоді король весь знітився; крісло стало наче завелике для нього, а патер бовванів перед ним чорним велетнем. Від завданого йому удару в дона Філіппа обличчя зморщилось так, що й очі, й ніс, і губи — все стало просто клаптем зморшкуватої шкіри. Від зіжмаканого обличчя лишились тільки ріденька борода та ще вузький лоб, зверху освітлений сірим світанком. На гострому тім'ї стирчали рідкі біляві кучерики.

Пауза минула, ляк переможено. Дон Філіпп повернув крісло спиною до вікна, і патерові довелось обійти його.

— Служіння, — сказав король, подумав і повторив: — Служіння — ось чим було все моє життя. Зважуйте як завгодно, хоч і в самому Римі,— ви нітрохи нн зміните того, чим був я!

Патер, не знайшовши що відповісти, мружився від дедалі яснішого світла, а обличчя дона Філіппа стало таке, як і було, — свавільне, відчужене від людей, котяче, як у ті години, коли він наказував. Йому не треба було говорити голосно: кожен, у найдальших краях і королівствах, підвладних йому, з самого страху зрозумів би його.

— Я правив всесвітньою державою з-за цього столу, не користуючись руками й ногами, бо це принизливо й сміховинно. Самому лиш моєму духові земна куля виявляла покору, вона була наче грудка м'якої глини, й самим лише велінням волі я ліпив з неї, що хотів. А тим часом дурні розбишаки ганяли по колу, тупцювали на місці, не бачачи вищої мети. Я — розслаблений? То розбишака такий, а я був швидкий, мов янгол.

Патер і бровою не повів.

«Це ще пусте, — думав він. — Та зараз він почне звеличувати себе й скінчить дитинячим блюзнірством».

— І чистий, як янгол. Я, наче безтілесна істота, утримувався від усього плотського, і то тільки силою свого духу, як і в усьому. Ви примушували мене молитись і каятись; тим легше я міг би пестити грубу плоть, як і розбишака, бо ви б мені відпустили цей гріх. Навіть сам господь всевишній не допомагав мені вподібнитись до святих. Це все зробили мій дух і воля — і тому я правив усесвітньою державою, не підпадаючи під владу людської плоті й не доторкаючись до неї. Груба плоть не піддавалась під моїми руками, вона не обдавала мене своїм запахом, не зволожувалася хіттю й не зачинала. Всією грубою плоттю я поступився розбишаці, бо йому ніколи й нізащо не досягти царства небесного.

«Що з того, — подумав безмовний патер, — коли у вашій мові плоть виринула вже десять разів, а в думках ваших— і не злічити».

— Врешті-решт влучний удар скине його в геєну вогненну. — Дон Філіпп уже не стримував свого запалу, він не говорив, а співав, очі йому закотились під лоба. — А мене руки господні скоро піднімуть до його трону. Стрімкі колони, і з них струменить сяйво, а не від самого господа — бо він тримається в тіні, як я тут. Але в тому сяйві спочиває плоть, безтілесна плоть янголів. У них напрочуд пишні жіночі форми, і їх можна торкатись, але неземним доторком, зовсім не подібним до насолоди грубою плоттю, що дісталася розбишаці.

Патер вирішив, що настала його хвилина. Він сказав підкреслено лагідно:

— Що ви знаєте про небо, доне Філіппе? Всесвітня держава не наблизилась до неба завдяки вашим зусиллям, а опинилась у тяжкій скруті. Між вами, що цілком належите до цього, земною світу, і вічним спасінням стоїть церква, не забувайте цього.

Дон Філіпп утупився в нього з затятим, але безпорадним виразом. Спробував заперечити: він, мовляв, говорить як християнин, що тільки-но висповідався і в цю мить вільний від гріхів. Та це не могло збентежити патера, навпаки, він заговорив суворо.

— Гріховні помисли. Все, в чому ви мені сповідаєтеся щоразу, знов і знов, — це гріховні помисли. І ви вже знов загрузли в цьому гріху по шию. Ви хочете стати святим? Це залежить тільки від мене. Моє слово відкидає в небуття ваші вчинки й стирає те, що ви подумали.

— Ви певні? — спитав дон Філіпп, зовсім розгубившись: патер побачив це по його бляклих очах.

— Засніть, — звелів він, — і стережіться снів. Розпусне життя короля Франції — це потаємна причина ваших спокус; я знав це раніше за вас. Засніть, а я вимолю в бога, щоб ви прокинулися безгрішним — до наступного разу.

Дон Філіпп склепив повіки, але голова його не знайшла спокою і на власних грудях; їй би слід було лежати й шукати забуття на інших грудях, щоб жадана плоть піддавалась під вагою тієї голови, обдавала її своїм запахом. Дона Філіппа тяжко турбувало те, що патер, стоячи на варті коло нього, розгадує чи навіть просто бачить кожен його гріховний помисел. Він довгенько вдавав, ніби спить. А коли вдав, ніби прокидається, патера вже не було. Дон Філіпп важко підвівся, дочовгав до вікна, прочинив його й вистромив голову надвір.

Сонце вже підбилось височенько, і біла повінь світла заливала землю по цей бік вулиці. По другий бік і далі, в глибині, будинки були ще темні, ще позамикані. Світло вирізняло на небрукованій землі різкі, глибокі вибоїни, в западинах купами лежали всякі нечистоти, і ранковий вітер мів понад ними пилюку. З-за рогу вибігли малі жебраки. Дон Філіпп утяг голову, бо вирішив, що його побачили. Та ні; з-за рогу на площу виїхав візок на двох колесах, запряжений трьома мулами. На візку — шовкові подушки, балдахін із золотої парчі. Погонич ішов поряд і махав батогом на хлопчаків, але марно. Їх було багато, вони спинили мулів, підкотившись їм під ноги цілим клубком з рук і ніг і ледве не перекинувши візка. Погонич облишив відганяти їх, служниця кинула крикунам грошей. З подушок підвелася пані.

То була пишнотіла, багата дама, але не з придворних — король зразу це визначив. Вона роззирнулась довкола — чи то шукаючи допомоги, чи то цікавлячись, хто на неї дивиться; але, звичайно, в таку ранню годину нікого не побачила. Дон Філіпп підглядав, сховавшись за завісою. Пишна плотська врода, великі перса, облямовані чорним шовком, а зверху відкриті напоказ: мереживо зсунулось, і красуня не поправляла його. Навпаки, вона виставила й ногу, збираючись зійти з візка та подивитися зблизька, як вовтузиться жсбрачня. Донові Філіппу здалося, що вона більше хоче показати себе, і то саме йому, хоча він, напевне, помилявся. Адже година рання, і така особа не встане з ліжка в зухвалій надії, що старий повелитель світу після безсонної ночі визиратиме крізь завіси на вулицю. Його підманює нечисте сумління, а коло вікна тримає гріховний помисел.

«Хто я такий? Цілі народи мусять гребти на моїх галерах. А я? Каторжник — без радості, без плоті. Десять кроків — крізь оті дверцята — до каплиці, де я спілкуюся з господом, бо інше товариство мені не личить. Патер ніколи про це не дізнається, але господь розмовляє зі мною довірчо, як з єдиним рівним йому. А потім, правда, відпускає мене до мого столу». І він уголос промовив:

— Я — каторжник, я, Філіпп, другий після бога.

— Не блюзни! — озвався патер. — Другий після бога — і воднораз каторжник, де такс чувано! — це вже відверто глузуючи.

Король процідив крізь зуби:

— Мовчи!

Він ледве повернув голову — патер уже не лякав його. Ні тим, що з'явився не знати коли й звідки, ні силою й суворістю. Постійному своєму наглядачеві дон Філіпп звелів:

— Скажи мені, хто ця жінка.

Патер тільки зиркнув у вікно.

— Хто її не знає. Найзнаменитіша блудниця. Вона сповідається в мене. Щоб ви знали, таким чином я розкриваю змови проти вашої безпеки.

— Приведи її сюди.

— Нащо? Вона недавно сповідалась і не скаже нічого нового.

— Коли хочеш жити, піди й приведи її до мене.

Тепер патер зрозумів і не став приховувати огиди. В тій огиді був і побожний жах, і звичайна зневага, але водночас на його виду з'явився і фамільярний вираз.

— Я чиню тяжкий гріх, — сказав він як священик. — А крім того, будуть свідки, бо в палаці вже дехто встав. Почекайте до вечора.

Дон Філіпп тільки глянув на нього, але глянув так, що патер сахнувся до дверей.

— Я мушу спитати своїх старших. Може, справді ваш намір можна виправдати — адже гріховні помисли змагають вас. — І вийшов.

Дон Філіпп, неначе на варті, почав ходити перед вікном туди й сюди, а повертаючись, щоразу пересвідчувався, що візок іще стоїть, а плоть збирається вилізти з нього. Вигодувана розпустою, пишна плоть вульгарно кричала й лаялась, бо жебрачня порвала одну посторонку, і погоничеві довелось перепрягати мула. Дон Філіпп ходив туди й сюди швидко, не човгаючи ногами, і з кожним поворотом у ньому наростали збудження й страх. Поки хитрий патер вийде з палацу, візок із плоттю поїде геть. І враз, попри своє хвилювання й метушню, він помітив, що в кімнаті щось ворухнулось, якась тінь під стіною. То був придворний, що приніс шоколад; він мав бути нечутний і невидимий, як тінь. Дон Філіпп у нестямі крикнув:

— Випий сам!

Чашка забряжчала, придворний перелякався. Чашку йому дав ключник, що одержав її від пажа, а паж — від служника, а той — від ще одного служника, і всі вони разом прийняли тацю від величного кухаря, а йому теж принесла її ціла вервечка кухарчуків, і на самому початку її стояла якась нечупарна проява, що зварила шоколад. Бідолаха придворний поквапно, бо його підганяв страх, перебрав усю ту низку. Пройшовши через стільки рук, шоколад устиг вихолонути, але якась невідома рука могла й підсипати туди отрути. «А король дізнався про це і тепер звинувачує мене, тому я й мушу випити шоколад!» Він випив — і зразу впав, зомлілий. Дон Філіпп не звернув на те уваги, бо патер нарешті вийшов до плоті.

Патер ішов не манівцями, а навпростець. Знаменита блудниця вислухала запрошення, висловлене п'ятьма сухими словами, і дуже спокійно відхилила його, так що довелось пообіцяти більшу плату. Бона, мовляв, їде до утрені й має на те причини, тож хай її не затримують, бо здоров'я їй дорожче, ніж примха якогось старого пана. Дон Філіп здогадався, як ідуть переговори. Він подзвонив; пронизливий дзвінок не розбуркав зомлілого придворного, але секретар, що чекав за дверима, стрімголов убіг до кімнати.

— Біжи швидше вниз. Дай більше за патера. Удвічі більше.

Ціна вже й так була до того безсоромна, що патерові аж дух забило:

— Що це ви собі надумали, небого? Та ви ще мусили б доплатити, дочко моя!

Одначе вона стояла на тому, що зібралась до утрені й має на те поважні причини. Коли прибіг секретар, вона тільки голосно засміялась у відповідь на його пропозицію.

— Паскудник, — сказала вона й уперше підвела обличчя просто до того вікна, з якого дивився король. Дона Філіппа наскрізь пройняло дрожем. Він забув відступити назад, і тепер вони дивились одне на одного, ніби оцінюючи: повелитель світу й знаменита плоть. Її очі жаріли крізь мереживну вуаль, а його зір насилу проникав крізь серпанок його маячні, його муки.

Жінка влізла у візок, уже готовий рушати далі, і дала знак рукою. Патерові й секретареві вона вже відповідала через плече. Дон Філіпп одним стрибком опинився біля дворянина, що саме прокидався, блідий, із млості.

— Спини її! Спини її, скажи, що вона одержить, скільки хоче.

Коли так, то нічого не вдієш, подумала знаменита повія, завернула візок і пішла за офіцером. Вона вже доволі тлумачила їм, що хоче до утрені й має на те поважні причини. Вона попередила. Ще вчора вона помітила підозрілі ознаки й саме вибралась у таку ранню, безлюдну годину помолитися, щоб бог не допустив до хвороби. А їй не дали помолитись, і тому вона захворіла. А через кілька днів виявилося: дон Філіпп, повелитель світу, заразився.

Роздуми

Великі переміни в житті такої людини, як Анрі, стаються і не внаслідок тривалих розрахунків, і не після раптової постанови. Ця людина стає на певний шлях, іще сама того не знаючи; а коли й знає, то ще не може повірити. Щось веде її на той шлях, інколи вона розпізнає страхітливу необхідність, але десь далеко-далеко попереду Вона вже ступила на шлях, повернути назад було б важко, мета непевна, і годі повірити, що можливо її досягти, аж раптом ти вже дійшов, неначе вві сні. Жодної миті Анрі не почував себе так, наче він спить, — він, що діяв безперестану! Удари й контрудари, вчинки, спрямовані невтомним прагненням до трону, тривкою пристрастю до цієї жінки, перемоги й поразки, — хто ж спить серед кипучої діяльності? Битви, облоги, переговори, стільки завойованих міст, не менше й куплених, і те саме з людьми: домовитись, перехитрувати, підкупити, присилувати. Коли його супротивник Майєнн надумав переманити від нього католиків, Анрі, навпаки, перехопив прибічників у нього, умовив їх на переговори й домігся від них зізнання, що їм перешкоджає визнати його королем єдине: його віра. І тоді він, звичайно, переказав зборам — навіть устами архієпископа, — що в такому разі все гаразд, він перемінить віру.

Цe він обіцяв часто, і не диво, що багато хто не повірив йому. А все ж у Парижі обрали не Суассона (той навряд чи й міг поважно сподіватись цього) і не інфанту, бо іспанська партія вже потонула в безсоромності та жорстокості. Вони обрали законного короля — байдуже, зречеться він єресі чи ні. Правда, в сподіванні, що таки зречеться, — цим заспокоювали всі сумніви. І якби він потім обдурив їх, ніхто не був би винний, навіть він сам. Бо помалу більшість визнала, що він має своє сумління й право на це сумління. Коли люди вже занадто довго страждали від власної впертості, вони проникаються терпимістю Люди втаємничені, чудово поінформовані нізащо не хотіли вірити в його навернення. «Заради самої вигоди беарнець віри не перемінить», — казав один посол. І Анрі сам підтверджував його слова, хоча вже навіч бачив те, що має зробити.

Єпископи й прелати, що оточували його, навчали його тоді тієї віри, якої держиться більшість, — власне, спростовували його заперечення, й не завжди успішно, бо син протестантки Жанни в богослов'ї вмів постояти за себе. Ще за три дні перед давно передбаченою подією він так само невтомно заперечував чистилище, яке називав невдалим жартом: невже ви, панове, справді сприймаєте його поважно? Відсилав їх геть із підготованим текстом зречення, і вони йшли, щоб повернутися з новим текстом. А тим часом папський легат взагалі заборонив їм і близько підходити до єретика. Анрі зі свого боку запевняв і велів запротоколювати, що на будь-які свої дії він питає ради тільки в свого сумління, і коли те сумління промовлятиме проти, то він і за четверо таких королівств не зречеться й не облишить віри, в якій був вигодуваний. Коли він вимовив ці слова й клірики-писарі записали їх, настала велика тиша.

Настала вона не на раді, там і далі щось доводили, спростовували, владнували. Тиша лягла в душі у сина королеви Жанни. Ще зроду для нього не змовкало отак усе навкруги і сам він не бував настільки самотній. Уперше він відчув: це сон. «Я діяв тільки про людське око, моя воля й прагнення були белькотінням крізь сон. Над тим, що зі мною діється, я не владен. Я марно шукаю слова, що відігнали б цей дурман. Досі я снив. Те слово не приходить до мене, а то я знав би багато. А то я знав би, хто я такий».

Тої ж таки ночі Габрієль плакала. Анрі лежав поруч, дивився на неї — й не бачив нічого. Це вона вперше скористалася з нічної близькості, щоб умовляти його перемінити віру. Досі ні вдень, ні під захистом спочивальні вона ще не натискала на нього з такою метою. Вона й не думавши розуміла, що тут її тіло і його кохання вирішувати не можуть, а коли вирішать, то без слів і без сліз. Найважче їй було саме плакати. Чарівна Габрієль не була сльозлива. Вона не вміла просити, не любила дякувати й рідко виявляла розчулення. Одначе тітка де Сурді приїхала й почала налаштовувати її та повчати, що й до чого. Король — пара ненадійна, він сперечається з прелатами, посилається на своє сумління, — хто ж робить так, уже наважившись на певний крок, а власне, вже зробивши його!

— Не крок, — заперечила Габрієль тітці,— він це називає стрибком, він мені писав: «У неділю я зроблю смертельний стрибок».

Вона промовила це ледь-ледь нетвердим голосом. Та однаково досвідчена Сурді помітила, що в її небоги пробуджується почуття, і не на користь практичному розумові. Тому вона не стала наводити всякі мало переконливі мотиви, як-от: інтереси віри, доля королівства чи небезпека для спасіння душі, коли християнка живе з єретиком. Відкинувши все це, вона вдалась до серйозних доказів, вона спитала:

— Ти хочеш, щоб твого батьки вигнали з Нуайона? А пана де Сурді — з Шартра? А пан Шеверні має віддати назад печатку — і все це через твій норов? Король програє гру й муситиме втікати, усі ми — теж, і винна будеш ти. Добро, що є я. Що? Тобі жаль твого закоханого рогоносця, ти відмовляєшся зробити єдино потрібне для того, щоб він зрікся єресі?

— А що саме — єдино потрібне? — спитала Габрієль, помітно налякана.

— Не допускати його до свого тіла. Тоді він учинить так, як повинен. І я приїхала, щоб навчити тебе такої простої речі!

— Я в це не вірю, — сказала Габрієль.

Тітці аж мову відібрало.

— Я тебе не впізнаю! — І вона демонстративно, але обережно втерла підмальовані очі.— Якщо ти не хочеш подумати про всіх нас, про злидні, про переслідування, що так дались нам узнаки й тепер загрожують знову, — дитя моє любе, хоч про себе подумай, коли не про нас! Тільки його перехід до законної церкви забезпечить твоє майбутнє. Він доможеться розлучення, він одружиться з тобою — піднесе тебе на трон. Усе це сьогодні ще в твоїй владі, і ти знаєш, яка на вигляд ця влада: така достоту, як ти сама, з твоїми грудьми, животом і стегнами. Коли проґавиш це сьогодні, сю ніч, завтра свого щастя вже не наздоженеш, воно залетить світ за очі. Тоді вийде, що ти принесла нещастя і йому, тоді він буде нещасливим королем, а це гірше, ніж зовсім не бути ним. Ніж так жаліти його за якесь там зречення, краще порятуй його від найгіршого. Ви житимете в нещасті: куди не повернися, скрізь нещастя. А в нещасті — повір мені, дитино моя кохана, — в нещасті ти не втримаєш нікого, а його й поготів.

Острах, що його відчула була Габрієль, розвіявся. Габрієль неквапно всміхнулась і похитала головою. Вона була певна: його вона втримає. А пані Сурді від того просто знавісніла. Вона тупала ногами, бігала по кімнаті й пронизливим голосом вигукувала огидні лайки.

— Ти й для повії занадто дурна! — така була остання. — І ось від кого доводиться залежати!

Вона замахнулася, щоб дати небозі ляпаса, але Габріель перехопила руку.

— Тітусю, — сказала вона напрочуд спокійно. — Де в чому ти, здається, маєш рацію. Тому я вирішила, що сьогодні вночі заплачу.

— Заплачеш. Гаразд, заплач. — Тітка зразу й заспокоїлась. — І до свого тіла його не допустиш?

На це Габрієль не відповіла нічого, тільки відчинила двері, впускаючи своїх служниць.

Коли вона вночі почала хлипати, закривши обличчя своїми прекрасними руками, Анрі не спитав, чого вона плаче, і Габрієль крізь свої сльози все ж помітила: він не дивиться на неї й на її нещирі страждання, а не зводить погляду з різьбленої стелі, на якій мерехтіли відблиски нічника. Габрієль не розуміла його, але їй стало страшенно важко натискати на свого владаря, як вона пообіцяла тітці. Вона захлипала голосніше й почала просити його, щоб він, заради бога, перемінив віру, — адже він так обіцяв, і це єдиний порятунок. Чи він чув її? Вираз у нього був такий, наче він прислухався не знати до чого. І раптом вона покинула силувано ридати, зовсім змовкла, а потім озвалось її серце. Справжній голос його був тихий, ледве чутний:

— У нас буде син.

Вона вже забула, як двічі швидко кліпнула очима, немов спіймана на гарячому, коли він назвав її матір'ю своєї дитини, і відтоді він мовчав про це. В цю нічну хвилину вона була певна, що він — справді батько, та й надалі трималась цієї думки й ніколи в ній не сумнівалась. Бо це та хвилина, коли вона почала його кохати — зі співчуття і за його незбагненність. Але він несхибно розрізнив ніжний голос її серця, він притулився щокою до її щоки, вона обняла його за шию, і одна її сльоза, вже щира, скотилась йому на губи. Таке було цього разу їхнє поєднання.

Вона заплющила очі, віддалася дрімоті, проте відчувала, що він так само лежить поряд і береже свою таємницю. Вже з напівсну спитала:

— Любий владарю, що ви бачите там, на стелі?

Він прошепотів сам до себе, бо вона вже дихала глибоко:

— Я не побачити, а почути хочу, і чекаю слова. Думати — це не допомагає, треба слухати, прислухатися. Коли в мені всередині все зовсім стихає, тоді лунає скрипка — не знаю, звідки. У неї такий глухуватий звук. Це був би справді найкращий супровід. Мені тільки слова бракує. Я занадто зчудований.

Уранці, прокинувшись, Габрієль уже не побачила його: він знову був зі своїми прелатами, що напучували його в новій вірі, яка мала стати для нього остаточною, бо потім уже не буде вибору й іспиту. І тому вони того дня, останнього, в суботу, п'ять годин не давали йому встати, хоча й сам він не думав нікуди йти, він скоріш боявся, що скінчаться ці розмови, які були, врешті, ще тільки розмовами.

А в іншій кімнаті старого монастиря Сен-Дені, де відбувалось це нелегке діло, сиділи разом кохана короля і його сестра. Принцеса Катрін приїхала сюди так само, як і пані де Сурді, і з такими самими намірами, тільки ці наміри не в кожного мають однакову подобу. Її любий брат мав зректися віри, щоб досягти слави. Вона сподівалася, що це йому проститься, але аж ніяк не була певна, що все скінчиться добре; не знала, чи в бога королівство важить більше за душу. Тому їй було страшенно жаль свого любого брата: адже він глава їхнього дому, який має владарювати і мусить платити за це, — хоч би тільки бог дав, щоб не спасінням душі. «Якби не було іншої ради, — думала Катрін, — я й сама перейшла б у католицтво, щоб із моїм бідолашним Суассоном зійти на трон. Тоді я утратила б царство небесне, але вберегла б свого любого брата. А тепер він стане великим королем; мій Суассон був би не варт нічого, це я знаю найкраще. Власне, я ніколи не прагнула зрадити свого любого брата — скоріш урятувати його».

Насправді вона не просто приїхала сюди, а, по суті, втекла, бо Суассон винуватив Катрін у своїй невдачі на виборах. Він казав, що вона діяла проти нього, на користь свого брата, і тому прощання їхнє було холодне. Це не вперше вони так розлучалися, щоб потім помиритись. Забагато вже вони змарнували обоє, щоб їм варто було жертвувати ще й самими своїми взаєминами. Вони, як і щоразу, зійдуться знов, але тепер Катрін почувала страх. Вона сиділа в братової коханки, пригнічена тривогою — як за нього, так і за себе. Габрієль почувалась так само, і коли не щось інше, то передчуття, яке без слів передавалось одній від одної, вже єднало їх. Цьому сприяло й ще багато дечого, а найголовніше — Катрін знала, що в Габрієлі буде дитина.

Коли вони перемовлялись, то тільки пошепки, але здебільшого мовчали — під впливом напруги й поважного настрою в цьому домі.

— Вже чотири години, як вони насідають на нього. Чи він підписав? — спитала сестра.

— На завтра все буде готове. Мені він не каже ні «так», ні «ні», тільки дослухається до чогось ізгори і все таїть у собі,— відказала коханка. Довгенько обидві мовчали, тоді вона почала ще тихіше: — Я ж хотіла, щоб це обминуло його. Саме тепер… — це вже майже нечутно, — коли я чекаю… Коли він чекає сина від мене.

Сестра зрозуміла по самому віддиху коханки — чи, може, здогадалася, легенько провівши рукою по її животу. Вона обняла Габрієль і сказала їй на вухо:

— Ми — одна родина. Я чекаю твоєї дитини разом з тобою.

Так було висловлене те, що Габрієль мала на думці, відколи сестра її любого владаря ввійшла до неї. Її прийнято… Вона вже не чужа. Зате чужими здалися їй обрахунки її тітки де Сурді. Коли вона, Габрієль, має стати королевою, справді королевою, це станеться природно, завдяки її лону, а ще тому, що сестра короля, яка зацікавлено провела по її животу рукою, віднині й надалі — і її сестра.

Катрін тихо повернулась на своє місце. Вона читала на цьому прекрасному обличчі знемогу й страждання; але вони плідні. «А моє в'яне марно і вже ніколи не розквітне, навіть у іншому, маленькому личку, бо я не матиму дитини. Як жe тут не позаздрити? Мій легковажний брат цього разу лишається сталим і вірним, тут уже нічого не вдієш. Гаразд, люба моя, але королевою? Ти не станеш королевою, постривай, я його знаю. Він тягтиме, поки стане запізно».

Принцесині очі тим часом блукали по кімнаті, обставленій дуже скупо. Єдина цінна річ — образ матері божої, щедро оздоблений самоцвітами. Катрін хотіла спитати про нього, та Габрієль почервоніла й відвернулась. Катрін не спитала. «Добре, люба моя. Вони приносили тобі коштовні подарунки, щоб і ти на нього натискала — сльозами, еге? Тяжким риданням — уночі, у хвилини любовних утіх».

Тільки-но подумавши так, Катрін прикрила рукою очі й сказала:

— Пробачте мені. В тому, що він зробить, вашої вини нема. Тут винні обставини й люди. Перші — всі на нього тиснули, а другі — всі його зраджували. Навіть я свого часу, навіть я.

Вона вперше заговорила голосно, бо озвалось її сумління. «Мій бідолашний брат!» І враз відчинилися двері — не рвучко, не поштовхом, як звичайно робив Анрі. Але то був таки він.

Він увійшов з опущеним поглядом, а тоді звів очі, побачив обох — найрідніших у його житті людей — і зразу став веселим, галасливим. Поцілував обох, сестру крутнув навколо себе, перед Габрієллю став навколішки, погладив її, засміявся. І все ж вони відчували, що йому не терпиться піти; власне, він і не був з ними. Він заходився передражнювати своїх прелатів та єпископів, їхні голоси, їхню поведінку. У Буржського — рило як у свині, а за Бонського доводиться боятись, що в нього ось-ось виростуть крила і він піднесеться на небо. Жінки слухали те все без усмішки. Раптом він умовк, повернув голову до вікна, прислухався, ще почекав і вийшов.

— Наче й не він, — глибоко налякана, сказала сестра. Але Габрієль понурила голову: їй було соромно, що при ній він став таким сумним.

Анрі спустився до старого саду; то була година перепочинку. Він порівнював її з такими годинами в Collegium Navarra, коли він був ще маленьким школяриком і на перервах між уроками бавився з двома друзями, яких тепер не було вже на світі. І раптом він побачив, що прийшов туди, де перед ним з'явилась нещасна Естер в пастором ла Феєм. Між одним і другим лежали невинність і провина, знання й невідання. Він зупинився й почув чиюсь розмову за живоплотом. Говорили півголосом, як і звичайно в ці гнітючі, моторошні дні.

Один голос:

— Тепер він нищитиме своїх давніх друзів. Хто сказав «А», мусить сказати й «Б».

Другий:

— Згодом, може, й так. Якщо доти не забуде про це. Ми вже знаємо, що він невдячний. А нові друзі мають іще вивчити його.

Третій:

— Тонкосльозий, забудькуватий, легковажний, — але хто з нас не любить його?

Четвертий:

— Такого як він став, — ніхто. Але того, що привів суденце аж у цю гавань, — усі.

Анрі хотів був уже показатись їм, та перший почав знову:

— Рятуймося! Хто як може.

— Не потрібно, Тюренне, — сказав Анрі й вийшов із-за живоплоту. — Я ваш — і зостанусь вашим. Ви самі це скажете, коли настане час.

Потім ухопив за руку Агріппу д'Обіньє, відвів його вбік, двічі широко ступнувши, і сказав йому на вухо:

— Я жертвую спасінням душі ради вас.

Очі широко розплющені, почервонілі; ні, він не тонкосльозий, не забудькуватий, не легковажний. Агріппа аж здригнувся з жалю. «І оцього от хтось із нас може не любити?»

І все ж тільки Агріппа був відданий йому всім серцем; аж тепер це виявилося, хоч досі, при сприятливіших обставинах, приязнь оточувала Анрі неначе з усіх боків однаково. І ось тепле почуття цього єдиного на хвилину ще прикувало Анрі до гурту втрачених товаришів, перше ніж він подався далі, щоб за своєю звичкою бути на самоті й прислухатися. Вже зайшовши за живопліт, він обернувся до Філіппа Морнея, посла, що прибув з важливими новинами, а король досі ще не прийняв його.

— Пане дю Плессі, ви зі мною привели наше суденце до гавані, але чи могли ви її вибирати? А тепер опинились у цій.

Він швидко відійшов аж у кінець саду. Там цвірінчали пташки, але, на жаль, не самі вони. За невисоким муром то з'являлись, то зникали дві голови; їхні власники поклонами та випнутими як для поцілунку губами намагались переконати одне одного у своїй найпалкішій приязні. Пані де Сурді щебетала:

— Будьте ж нашим другом, пане де Роні. Та ви, власне, вже наш друг, бо ми вам потрібні, як і ви нам.

— Так, точнісінько так, шановна моя приятелько, — і голова Роні зникла, а голова пані Сурді виринула.

— Хто б там іще пам'ятав про оте командування артилерією, — грайливо й упевнено сказала вона. — Замість того кулика, що спурхнув, ви встрелите десятьох.

— Аби тільки ви не спурхнули, — попросив барон і знову щез за муром.

— Король розірве свій шлюб, щоб одружитися з пані де Ліанкур. Підтримайте його в цьому намірі, то й самі матимете підтримку. Ох ви ж, пустун, — захихотіла дама й зникла. Натомість виринув кавалер — гладеньке обличчя, завжди сповнене гідності, хоч би що він говорив.

— А я з ним наперед уклав такий план, шановна пані. Він тільки для того й переходить у католицтво, щоб піднести на трон свою любу владарку. А як це діло вигорить, тоді зразу всі стануть протестантами — і король, і королева, й навіть ви, шановна пані.

По тих словах пані де Сурді не виринала довго, а коли випросталась, її очі були злі. Вона збагнула, що з неї глузують.

— Ви ще пошкодуєте, — просичала вона й крутнулась так швидко, що сукня аж засвистіла в повітрі. Грюкнула хвіртка. Роні з так само незворушним виглядом рушив алеєю далі. На одній з лав сидів король. Він дочекався, поки тямущий і вірний слуга підійде ближче, а тоді притишеним голосом спитав:

— А яка ваша справжня думка — тепер, у останню хвилину?

— Величносте, якби католицьку віру розуміли й сприймали так, як треба, вона б могла бути дуже корисною.

— Це я вже давно чув від вас. А більше нічого?

— За той світ… — Роні задумався на хвильку. — За той світ я не ручуся. — Гладеньке обличчя неквапно приготувалося засміятись. Та не встигло: король схопився й пішов. Одне здивувало Роні: він співав. Під деревами вже темніло, і він співав, наче дитина в темряві.

В трапезні старого абатства тим часом засвітили, і світло падало з вікон надвір. Коли воно впало на короля, урвався не тільки його дивний спів, — нагорі, на антресолях, скінчилися спокійні розмови, і вчені правникн, яких він скликав до себе, відійшли від повідчиняних вікон зустрічати його.

Анрі швидко збіг по сходах нагору. В переході перед освітленими дверима було ще темніш, і Анрі, не помічений ніким, постояв там, дивлячись у залу; вона здавалася ще просторішою й наче порожньою від того, що людей у ній було так мало. «Оце мої», — подумав Анрі; та по них і видно було: судді й радники у виношеній одежі, глибокі тіні під очима, а очі блищать від гарячки, від злигоднів, від постійних смертельних небезпек. Слуги юстиції — такі самі, як і всі, що були до них і після них, — вони, проте, в ім'я права вперто опирались насильству. Звісно, юстиція — це ще не право. Відомо навіть, що вона звичайно буває спритним засобом викривляти право та обмежувати його. «Серед них нема жодного гугенота, — подумав Анрі,— і все ж вони боролись за королівство, як мої старі сподвижники під Кутра, Арком, Іврі, і без їхніх битв мої були б марні. Вони стояли на боці гнаних, а не можновладних, стояли за бідняків проти могутніх розбійників. Такий я й сам, і я ж таки тисячам і тисячам селян, кожному осібно, повертав, відвоювавши, їхні садиби, і з цього склалось моє королівство. А їхнє королівство — то право. Так вони ставляться до людей».

Він увійшов, не скидаючи капелюха (так само й вони зоставались у своїх зношених капелюхах), і звернувся до них:

— Панове гуманісти! Ми сідали на коней і брали в руки мечі, мої панове гуманісти. Та завдяки тому, що ми були дуже войовничі, ми й стоїмо тепер тут, і брама нашої столиці відчинена для нас. Паризький парламент відкрив її мені, бо жахлива смерть вашого голови Бріссона була першим знаком і останньою осторогою.

Король скинув капелюха й схилив чоло; те саме зробили і його парламентарії. Коли безмовно вшанували пам'ять загиблого, заговорив головний суддя Руана Клод Грулар; хоча й католик, як усі вони, він рішуче наполягав на тому, щоб король не зрікався своєї віри, якщо його сумління проти цього. Анрі відповів:

— Я завжди прагнув тільки спасіння душі й завжди благав господа всемогутнього, щоб він дав мені досягти його. І господь всемогутній дав мені знак отими нелюдськими страхіттями, що їх чинили в Парижі мої супротивники, а відповідати за них мав я, — дав мені знак, що моє спасіння полягає в утверджені права, бо право — найдовершеніша подоба людяності, яку лишень я знаю.

Його слова припали до мислі вченим правникам, і вони загукали:

— Хай живе король!

Анрі не хотів більше дотримувати якоїсь відстані, тому вступив у їхній гурт і почав довірчо пояснювати декотрим, як важко було йому порозумітись із господом всемогутнім, поки той схвалив його перехід в іншу віру. Він не сказав «смертельний стрибок», хоча й подумав. Це сталося з ним під мурами його столиці, коли там панували страхіття. Він тоді по-справжньому змагався в богом. Адже сказано: «Не убий», — і цей закон такий людяний, що справді може бути тільки від бога.

— Як і король, що шанує людей та їхнє життя, — докінчив замість нього хтось інший. Сам він повернув мову скромніше й запевнив, що бесіди з прелатами дали свої плоди, і навіянням святого духа він починає знаходити смак у їхніх повчаннях та доказах. А потім провів своїх парламентаріїв у глибину зали, до накритого столу, й пригостив їх іншими, не духовними плодами: там було досхочу динь та фіг, а також м'яса й вина. Давно вже вони не бачили такої розкоші, отож почали вгамовувати свій голод, а коли котрийсь із них підвів очі, Анрі вже не було.

Він ліг у ліжко не ївши й заснув зразу. Коли він прокинувся, був уже ранок, і до ліжка підходив пастор ла Фей. Анрі запросив його сісти, поклав руку на потилицю старому й спитав його що раз: чи правда, що риси нашої вдачі з часом набувають інакшого змісту, як колись казав йому ла Фей. Так воно й є, відповів пастор.

— І віра наша теж? — допитувавсь Анрі.— Чи може вона тепер стати фальшивою, коли раніш була істинною?

— Величносте! Вам проститься. Ідіть до собору з радістю, щоб радів і наш господь.

Анрі сидів у постелі, уткнувшись чолом у старечі груди — груди людини, що хотіла втішити його. Па грудях наставника своїх юнацьких літ він заговорив:

— Я зрікаюся своєї віри й переходжу в іншу з чисто земних причин. У мене їх три. Пo-нерше, я боюсь ножа. Пo-друге, я хочу одружитися зі своєю любою владаркою. Пo-третє, я прагну здобути свою столицю й мирно володіти нею. А тепер виправдайте мене.

— Ваша мука була тяжка, тому я виправдовую вас, — сказав пастор ла Фей і пішов.

Перший камердинер, пан д'Арманьик, одягнув короля в усе біле — наче до першого причастя, сказав собі Анрі. Наче нову людину, і годі повірити, що це вже вп'яте. Ніякого бога це вже давно не цікавить. Хіба диявола, якщо він є…

— І чого ви не схотіли викупатись перед церемонією, — дорікнув йому Арманьяк.

— Після неї мені це буде потрібніше, — відказав Анрі. З його тону кмітливий слуга зрозумів, що король хоче лишитись на самоті.

Анрі й сам не знав, навіщо йому це. І чому Габрієль не з ним? За мовчазною згодою з Катрін вони обидві того дня сиділи в одній кімнаті. Всі пішли, а його скоро поведуть з великою пишнотою, серед густого натовпу, щоб усі могли бачити, як він зрікатиметься. Він не тільки зрікатиметься себе давнього, він помириться з більшістю, стане таким, як вони. «Що я таке? Мішок праху, як і всі інші. Ще до вчора я сваволив, сперечався з прелатами за слова. Бог не слухав, питання віри йому нудні, його не хвилює, якого віровизнання тримаються люди. Він називає нашу ревність дитинячою, а нашу чистоту відкидає, як гординю. Мої протестанти не знають його, бо він ніколи не водив їх цим тернистим шляхом, і сміють казати «зрада», коли людина кориться життю й слухається розуму».

Одначе тепер йому належало не думати, а робити інше: на своє святкове вбрання — білий шовк, аж до носків черевиків густо гаптований золотом, — він накинув чорного плаща, надів і чорного капелюха, а чорний плюмаж нахилив так, щоб він погойдувався. Несподівано він почув звук скрипки — той самий, що вже кілька разів йому вчувався, коли він прислухався до чогось у ці напружені дні, але слово, якого він шукав, не з'являлось, а долинали тільки звуки уявної музики. Тепер вони погучнішали, немов то була вже не уявна, а справжня скрипка, і Анрі зрозумів, що він готовий, що в порядку вже і його роздуми, і його убір — білий з золотом та густо-чорний. Роздуми він вичерпав у діяльності, в страхах і сумнівах, у бунті й примиренні, як душа будує свої творіння з розрахунків і мрій. «Ради вас я жертвую спасінням душі!» — скиглив я, а за хвилину вже козиряв тим, що моє спасіння — у відновленні права. Я співав у темряві, бо хтось налякав мене тим світом. Але ж я знаю: ми народжуємося, щоб шукати правду, а не щоб володіти нею; якраз на це спроможна тільки тогосвітня сила. Я маю панувати в цьому світі, а тут мій пострах — ніж. Неприємне зізнання, але я його висловив. Що сильніше — кохання до Габрієлі? Чи страх перед ножем? Та нелюдськість я вважаю за найгіршу ваду, найгірше нечестя, і навіть жінку я не шаную так, як розум».

Все це одночасно й без зусиль пролітало в його звільненому мозку, бо все це він уже вичерпав і спізнав раніше — він уже не пам'ятав, у якій скруті й сумнівах. Йому здавалось, ніби якісь чисті чари, наче музика, перенесли його в стан найвищого щастя. «В біле з золотом, мої кохані». Але звук скрипки лине дедалі звучніше й ніжніше, хоча гра не бозна-яка майстерна. Хто ж це може грати, коли не Агріппа. Анрі виходить на балкон і за найближчим кущем помічає руку, що водить смичком. Він сміється, махає рукою, і показується Агріппа у звичайному буденному камзолі — в церкву він не піде. Він не буде при тому, як Анрі зрікатиметься істинної віри; але він підбадьорює його натхненними звуками інструмента, що зветься «віола д'аморе».

Спочатку в Анрі ледь затремтіло підборіддя— він же, як відомо, легковажний і тонкосльозий. Та він вчасно помітив, що його славний Агріппа незлобливо й любовно підсміюється з нього. Тоді Анрі моргнув йому, і так вони робили по черзі: внизу давній друг, що грав на його честь, і потішаючи його, і трохи кепкуючи, а тут, на горі,— білий причасник із сивою бородою та обвітреним лицем. Урешті обом набридли поважні міни, і Анрі почав удавати вичепурену даму, що слухає серенаду, а Агріппа під звуки своєї скрипки надумав ще й кукурікати — це вже не годилось. Аж ось задзвонили соборні дзвони — зразу на повну силу. Обидва злякано здригнулись, і Агріппа зник за кущами. А другий кинувся до кімнати, поправив на собі вбрання, ще дужче нахилив плюмаж, щоб він погойдувався як слід, — і вже розчинилися двері. По нього прийшли.

Єднання

Це день, від бога даний, — двадцять п'яте липня тисяча п'ятсот дев'яносто третього року, — і він може бути тільки ясно-синім і теплим-теплим. Паризький люд знав це наперед і вбрався в найлегше вбрання, яке лишень уціліло в дні скрути. Люди понабирали оберемки квітів, руки їм відтягують кошики з їжею. Всю цю неділю вони пробудуть у Сен-Дені, бо король зрікається єресі й навертається до нової віри, а це видовище варте уваги, але тривале — в кожному разі, через нього можна проґавити священну годину обіду. Ну, ради такої рідкісної події і це не гріх. Отож потім люди розташуються на луках. Кошики можна поставити там заздалегідь: у такий радісний день красти ніхто не стане.

А квітками всиплють вулицю — весь шлях, яким має пройти король. Кажуть, він буде в білому: чутка про це випереджає його. Його черевики з білого атласу забарвляться трояндовим соком. Жінки твердо вірять, що це — красень принц, отож їхня любов і прагне, щоб він ступав по трояндах. Тому вони так тиснуться й штовхаються понад шляхом, що декотрі навіть падають. І це вадить їм самим куди менше, ніж охоронцям. Ті спочатку умовляють люд, та в бемканні дзвонів, у власному нетерплячому збудженні їх ніхто не чує. Тоді вояки вдаються до сили — по-доброму, не брутально, — і загонові щастить вишикуватись обабіч вулиці. Саме вчасно, бо вже показалась процесія.

Що завважує король, вступаючи у вузький прохід між двома стовпищами люду? Він бачить, що з вікон звисають барвисті полотнища, бачить, що земля всіяна квітками, а діти все кидають і кидають троянди через голови охоронців. Усі люди начепили білі перев'язі знак прихильників короля, всі обличчя радісні: одні святобливо зосереджені, інші з нетерплячки облизують губи, але більшість горлають: «Хай живе король!» Той крик перекривають куди гучніші голоси дзвонів; він аж надто ріденький і тихий, як на таку грандіозну подію; а як придивитися ближче, то чи не виказують і обличчя ще якихось залишків страху? Король думає: «Шість років страху, злиднів і ницих пристрастей лежать позаду них. Якби я більш нічого не зробив, а тільки дав їм оце свято, і цього було б майже доволі. Та буде й краще, хоча сподівання стількох людей навряд чи можна задовольнити». Йому аж голову захотілося схилити під тиском цілковитого безсилля: хіба можливо зробити всіх людей щасливими чи хоч би нагодувати досита? Але треба тримати голову високо, щоб вони бачили славу й силу — його й свою.

Люд бачить його в оточенні принців і вельмож, високих урядовців, дворян і вчених правників — ці найчисленніші. З його роду в процесії небагато; хоч граф де Суассон наостанці таки прибув. Попереду й позаду — особиста охорона та швейцарці з барабанами, але вони не б'ють у них. Дванадцять фанфар підняті до губів, aлe мовчать — і через дзвони, і щоб не порушувати святості хвилини. Люд відчуває це, він у глибині душі все розуміє: і коли, сп'янілий від сваволі, вчиняє криваві бенкети, і коли споглядає велич та добро. Тож його, звичайно, тішить розкішне вбрання короля, його міцна струнка постать і вояцька бравість. Але високі дуги брів скорботні, очі розплющені надто широко, та й сивий весь, хоч йому всього сорок чи трохи більше. Важко сказати, скільки каяття й скільки власної скрухи прокинулось у душах усіх цих багаторічних ворогів короля, що трохи запізніло надумали славити його й такою покірною юрбою стоять тепер тут. І хоч усі горлали: «Хай живе! Слава!» — та де в кого мимоволі завмирав голос. А дехто пробував схилити коліна, але в щільному натовпі це не дуже виходило.

Одна кумася — певне, бувала й досвідчена, — сказала так голосно, що почули всі довкола, та й король, який саме проходив мимо:

— А красень який! Такого великого носа ще в жодного короля не було.

Кругом зареготали аж надміру гучно. Король охоче зупинився б; напружено підняті брови його трохи опустились. І ще раз йому схотілося зупинитись, коли він помітив, що кілька глядачів у витертих шкіряних колетах безмовно й невідривно дивляться на нього — чи, може, й не на нього, а на його капелюх: там виблискував білий аметист. «Востаннє я носив його під Іврі. Але оці старі, певне, були зі мною й давніше, вони бачили його ще під Кутра». Він шукав очима їхніх поглядів — і таки зустрів їх, а тоді повертав голову, поки їх не закрили від нього інші.

Коло соборної паперті, коли Анрі вже збирався ступати на першу сходинку, йому стало недобре. Дуже дивне почуття: земля ніби вислизала з-під ніг, і хоч каміння бруку, звичайно, нікуди не ділось, але його доводилось намацувати ногою, і натовп довкола ніби розплився, голоси та обличчя подаленіли. Це тривало лише протягом одного кроку, а тоді все стало як було, і Анрі зійшов па паперть. Тільки один спогад лишився з тої миті: якийсь здоровило мружить очі. З думкою про того здоровила, що за примруженими повіками ховав надто гострий погляд, Анрі ступив на другу сходинку, а далі вже душею й тілом віддався тому, що мав зробити.

Він увійшов до собору головним порталом. Ще два-три кроки — і він опинився перед архієпископом Буржським, що в оточенні прелатів сидів на обтягненому білим дамастом кріслі для урочистих нагод. Архієпископ спитав його, хто він, і його величність відповів:

— Я король.

Цей архієпископ, що вже не мав згаданого раніше свинячого рила, а втілював своїм виглядом саму гідність і устами виражав духовну владу, знову спитав:

— Чого ви жадаєте?

— Я жадаю, — відповів його величність, — щоб мене прийняла в своє лоно римська апостольська католицька церква.

— Ви щиро хочете цього? — спитав превелебний отець. І його величність відповів:

— Так, хочу й жадаю.

І, уклякнувши на подушці, яку підклав йому кардинал дю Перрон[44], король проказав визнання віри, не забувши також відмежуватись від будь-якої єресі та заприсягтися, що винищуватиме єретиків.

Усе це вислухано, і король іще вклав у простягнену архієпископову руку власноручно переписане визнання віри. Аж тоді архієпископ зволив підвестися з крісла. Дуже коротку мить, поки він підводився, здавалось, наче він вагається, не знаючи, що робити далі. Винен тут був напружений погляд його величності, широко розплющені очі — ті самі, що під Іврі сковували й затримували цілий загін ворожих списників, аж поки наспіла підмога. Але тут ніхто не чекає його людей — навпаки, тепер він сам наш. І тому архієпископ усе ж підвівся. Не скидаючи, з голови митри, він підніс королю свячену воду, дав йому поцілувати хрест і вділив відпущення гріхів та благословення.

Як його превелебність, так і Анрі добре знали дальший хід церемонії, але пробратись через церкву до кліроса було нелегко: всю церкву заповнював люд, цікаві повидирались аж під склепіння й вистромлялись із кожного отвору в барвистих вітражах. На кліросі Анрі мав тільки повторити свою присягу, і цього разу він уже дозволив собі виявити деяку нетерплячку й квапливість. Далі він зайшов за головний вівтар і там під спів «Те Deum» висповідався. Принаймні так гадали всі, хоч насправді архієпископ гучно відсапувався, Анрі заплющив очі, і сказано було дуже мало. «Моя люба владарко, — думав Анрі.— Я тільки внизу міг розглядатись по церкві; чи знаєш ти, що я помітив тебе за колоною? Ти прекрасніша за райських дів, ти зваблива, як ніч, ох, хоч би вже та щаслива ніч швидше наставала!» Бажати цього була в нього особлива причина: пропихаючись крізь тисняву, він почув з уст одного зі своїх певне слово. «Коли так кажуть мої, то що ж думає пан архієпископ? Адже той чоловік — судовий урядовець, він разом з іншими супроводив свого владаря в урочистій процесії до собору. А тепер, коли я вже здійснив свій смертельний стрибок, він нашіптує такі страхіття. Його сусід у гаморі й не розчув тих слів. Тільки я їх розчув, бо я маю вуха; то було жахливе, лихе пророцтво».

Далі Анрі прослухав службу божу; правив її архієпископ Буржський, і для короля був споруджений ораторій — помісток, щоб стати навколішки, обтягнений червоним оксамитом у золотих лілеях, під балдахіном із золотої парчі. Король причастився. Тепер постало важке завдання: вишикувати знов процесію, щоб у тому самому порядку повернутися до абатства, де чекав обід. А людей із почту короля тим часом повідтісняли кого куди, і минув чималий час, поки більшість їх спромоглася вибратись із тисняви. І навіть тоді Анрі не побачив серед своїх дворян отого Шіко, прозваного блазнем, — а саме його він тепер хотів мати коло себе, бо Шіко був щасливець. Агей, що це там діється? Під стрільчастим склепінням — крик і суперечка: кому першому злазити з кам'яного дракона, що виступає далеко вперед над одним з пілястрів, а на ньому, обхопивши його руками й ногами, примостився цілий клубок людей. Хтось відштовхується й летить униз. Агей, Шіко!

Той летить зі свистом, валить людей, але одному здоровилові, що впав на всі чотири, сідає прямо па спину, верхи. Неначе з переляку, цупить його за лляні патли, аж поки дзюбате обличчя того здоровила повертається догори — і Анрі впізнає його: оці самі очі мружились на нього перед папертю. Тепер його обличчя перекривила лють, а може, як не дивно, й біль, хоча Шіко тільки цупить його за волосся. І він, такий здоровило, навіть не пробує звестись на ноги разом зі своїм вершником. Навіть рачкувати покинув — йому, видно, боляче, хоча й не добереш, від чого; але, вже виходячи з порталу, Анрі почув, як він там репетує. Снуючи здогади, король ішов на чолі вельможної процесії крізь стовпище люду, якого вже не стримували своєю лавою охоронці. І сурмачі та барабанщики вже не зважали на дзвони, а гриміли скільки було сили.

На розі якоїсь кривої вулички сталася затримка. Цілі сотні, орудуючи ліктями, намагалися пропхатись до короля й глянути йому в обличчя зблизька; і кому ж припало таке щастя? Якійсь старій-престарій бабі: її ніхто не відпихав, і вона раптом сама-одна, не тямлячи, як воно й вийшло, опинилася перед королем. А той узяв її за обидві руки, і вона поцілувала його в уста зів'ялими губами, що ради такої нагоди ще раз ожили. Тоді король сказав цій дев'яносторічній жінці: «Дочко моя». Він сказав:

— Дочко моя, це був гарний поцілунок, я не забуду його.

А квіти, які йому кидано, він зібрав у букет, обв'язав стрічкою, яку хтось подав йому, і цей чудовий барвистий букет застромив за пазуху бабці. Весь люд аж умлівав, аж нетямився від зворушення.

Якусь хвилину Анрі повертав обличчя в усі боки, щоб люди його побачили й упевнились у його зичливості. Погляд його проник і в той кривий завулочок, і він єдиний помітив — хоча й не виказав того нічим, — що Шіко веде туди здоровила. Міцно тримає йому руки за сипною, а чолов'яга, хоч утричі дужчий, не виривається, а шкутильгає, зігнувши могутню спину. Прямокутні плечі худого й довготелесого Шіко стирчать над ним. Капелюха Шіко загубив, кумедний чубчик стовбурчиться над лисим лобом; він не спускає очей зі свого бранця, і гачкуватий ніс, вузькі вилиці та хвацько задерта борідка вирізняються дивно чітким профілем. Там, де кривий завулочок повертає, якийсь горбатий будиночок виставив уперед ковану залізну вивіску з засохлим вінком; очевидно, то шинок, і в цю годину там нема ні душі, бо все місто, та й заїжджі тепер ідуть із королем — ідуть добропорядним, єдино доречним шляхом на обід. «Певне, Шіко зі здоровилом зараз увійдуть туди й у порожньому шинку побалакають про свою справу. Бачу, так воно й буде».

Анрі хотілось їсти, як і всім, хто там був, бо радість від такого чудового свята, свята єднання з королем, подвоїла і їхній, і його апетит, — а крім того, йому з полегкості аж зітхнулось нишком, коли він глянув у той кривий завулочок. Тільки-но ввійшовши до трапезні в старому абатстві, він вигукнув:

— Заходьте всі!

Тоді вартові при дверях відхилили свої алебарди, і зразу трапезня заповнилась людом, як допіру церква. Товпище могло б і столи зі стравами поперекидати, але, на щастя, всі були в чудовому настрої, і весь цей люд, що тільки-но здобув собі короля, намагався ніде не нашкодити. Краще ноги одне одному повідтоптувати, ніж скинути зі столу хоч одну миску. Та й королівські придворні були напрочуд чемні з людом, і то не з якогось там наказу: вони самі пускали за стіл простого чоловіка й розмовляли з ним.

Більшість думала тільки про те, щоб побачити короля, бо це був таки незвичайний король, і вони вже бозна-скільки говорили й думали про нього, поки він з'явився їм на очі. Он він сидить на підвищенні сам, осібно від усіх. Апетит у нього — дай боже, це всі бачать, хто очі має. Та й нам не шкодує частування; минулись уже ті часи, коли ми через нього їли борошно з цвинтарів. По ньому не видно, щоб він довів нас до такого умисне. Так міркували розважливіші й сміливіші. Він зовсім не схожий на ті подобизни, що їх виставляли перед нами з паризьких амвонів: це не апокаліпсичний звір[45], навіть не звичайний вовк. Я, мирний громадянин, — бо, попри всі неподобства наших часів, у глибині душі я завжди був тільки мирним громадянином, — віднині свідчитиму, що він на вигляд такий, як і ми з вами. Тепер я вже не ховатимусь за кущами, щоб підгледіти його, і не колінкуватиму в глину, вирячивши очі так, що і не добачу, й не згадаю потім, який він був: високий чи низенький, сумний чи веселий. Тепер я розглядаю його, не бентежачись. Ось люди вже рушають на луки обідати, в залі стає просторіше, я міг би підійти й побажати: «Хліб-сіль вам, величносте!» Тільки не наважуся. І чого б то? Чи тому, що він так пишно вбраний? Чи через сиву бороду та підняті брови? Та ні, річ у тому, що він пустив до себе всіх, навіть калік та жебраків. Я в своєму домі побоявся б так зробити. Що ж то він за людина!

Додумавшись до цього, чоловік не вибігав, а ніби тихенько прокрадався на луки до решти. Бенкетували довго. Кілька разів Анрі, перше ніж піднести келиха до уст, піднімав його до очей — і тоді всі вітали короля, повертаючи до нього обличчя, зокрема й той парламентарій, до якого Анрі хотів придивитись, бо запам'ятав його слова. То був учений правник саме в його дусі: очі в зморшках, але з вогником. Він мав запалі скроні, густе сиве волосся; поважна борода прикривала іронічну усмішку. Цей суддя нещодавно голодував, але й до голоду ставився іронічно. І, сидячи у в'язниці, він живив небезпідставні сумніви щодо людських дій, випадкових, обумовлених тільки силою, слабкістю та злістю, а не вивірених міркою природи, і не підтверджених природженими правами кожного смертного. Свою нещасливу долю він порівнював з долею тих дітей, яких знущання робить каліками, а потім суспільство не може зрозуміти, що це ушкоджені частини його власного тіла, — таке далеке поки що це суспільство від права.

Анрі любив цього чоловіка; якби ні, його б не зачепили так оті ненароком спіймані слова, — хіба мало всякого доводиться чути, а надто маючи такий вигострений слух. Там, у соборі, зразу після зречення, він проходив повз цього чоловіка, і той щось шепнув своєму сусідові, який у гаморі й не розібрав жахливих, недобрих слів, і тільки Анрі вловив їх. Тепер він опустив келих, кивнув правникові, і той підійшов до королівського крісла.

— Друже й сподвижнику, — звернувся до нього Анрі.— Коли ви лежали на сирій соломі й запросто могли б повиснути біля вікна, якби королівська сторона не взяла гору, — признайтеся, друже й сподвижнику, що серце ваше билося тоді шпаркіше. Ви не були тоді скептиком, як би вам хотілось, а в запалі своєму раді були б четвертувати своїх ворогів, стинати їм голови, палити їх на вогнищах — якби, звісно, в ту хвилину здобули владу й ваші вороги попали вам у руки.

— Величносте! Ви сказали правду. Це чиста правда, що я, коли не рахувати небагатьох годин просвітлення, у в'язниці думав саме так. Та, вийшовши на волю, я охолов і вже нікого не хотів убивати.

Нахилившись до нього ближче, Анрі спитав:

— А якби ви набули такої влади, що могли б не тільки вбивати, а й дійти згоди з вашими недавніми ворогами самою лише ціною визнання їхньої віри?

— Я зробив би це, як і ви, величносте.

Анрі, побліднувши, промовив:

— Аж тепер я зрозумів, які недобрі й жахливі були ті слова, що їх ви сказали в соборі, біля колони, якомусь чоловікові в зеленому плащі.

— Величносте! Навіть якби ви не згадали зеленого плаща, я знав би, про які слова йдеться. Дай боже, щоб вони були хибні. Я дуже шкодую, що ви їх почули.

— Але чи справді воно так, як ви там сказали? Тоді все ваше право — марне. Які ж ви судді, коли кара має спіткати того, хто хоче не примножувати вину, а дійти згоди?

— Та хто ж говорить про кару, — відказав правник занадто голосно навіть для цього гамору. — Йдеться про мерзенний злочин, якого я боявся.

— І для якого я нібито вже готовий.

Правник мав зрозуміти, що розмову скінчено. Та він ще раз благально обернувся, щоб наостанці перепросити короля, і ті перепросини убрав у слова гуманіста Монтеня:

— Людина добрих звичаїв може мати хибні думки. А правда може вийти з уст нелюда, який сам не вірить у неї.

Анрі провів його поглядом. «Звичайно, все це у нас від нашого друга Монтеня. Це саме та мудрість, яку хворобливий, але стійкий дворянин, мій давній знайомий, черпає з нас усіх і повертає нам довершеною. І тим жахливіші ті слова, що я почув у натовпі,— тим жахливіші й лихіші».

Думки його враз перескочили на його блазня. Що ж сталося за цей час із Шіко та отим дикуном? Слід би довідатися, хто з ким упоравсь. Анрі вже збирався послати солдатів до горбатого шиночка в кривому завулочку, але не зробив цього з кількох причин, із яких не остання була гордість. Так чи так вийде на яв, що він боїться. Та несподівано він підвівся, а то гості його бенкетували б іще не одну годину.

Назад до церкви, бо треба ще спожити як духовний десерт проповідь превелебного архієпископа, і після останнього «амінь» зразу мала початись вечерня. Його величність ревно вислухав усе те. А потім, правда, сів на коня, але тільки для того, щоб скласти подячну молитву в іншій, далекій церкві. Коли він повернувся до Сен-Дені, була вже ніч, горіли святкові багаття; люди, що спорожнили того дня кошики з харчами, та ще й повну чашу захвату, танцювали круг великих смолоскипів — котрі жвавіші, ті й на одній нозі,— і коли глянути тверезо, то ясно видно, що причин для радості вже нема. Вранці вони вітали свого короля криком, бо він на догоду їм пройшов тернистим шляхом і, щоб вигоїти заподіяні рани, з'єднався з ними в одній вірі.

Тепер, увечері, вони зустріли його куди галасливіше, але він не бачив у цьому ніякого сенсу, та й утомив його цей день дужче й глибше, ніж би втомив бій з ранку до вечора. Він притримав коня й подумав: «А що ж там сталося в шинку? Про це вони нічого не знають. Танцюють круг вогню. Навіть святкове багаття може обпекти, тож кричіть, коли якийсь інший дурень штовхає вас туди. Може, мені зараз поїхати до шинку? Мабуть, нікого я там не застану, і там усе скінчилось, як скінчився цей день, а я тяжко стомився».

У старому абатстві не світилося — хто б там його дожидав. Певне ж, не його люба владарка, хоч вона, звісно, лежить і прислухається. Та вона не окликнула його, та й не бажала, щоб він зайшов. До сходу сонця побути самому. — на щось інше ми не маємо відваги, тільки чуттями сповіщаємо одне одного, чи йому зараз тяжко, а чи любо. Проте купелі він зажадав, і перший камердинер, пан д'Арманьяк, погнав усю челядь по воду. Кваплива біганина потемки розбудила декого, поміж них і протестантів, і ті надто поспішно вирішили: король змиває з себе гріх, бо вислухав таку чудову месу.

Та це було не так.

Історія одного замаху

Шіко, високий, худий, простоволосий, міцно тримав здоровилові руки, викручені назад, і той шкутильгав, зігнувши могутню спину. Вони пробиралися пустельною кривою вуличкою — ніде ні душі, навіть немічні діди не визирають у вікна, — і хто ж кого, власне, вів? Шіко неначе підтримував щирого приятеля, щоб той не впав від якоїсь незрозумілої кволості, а насправді, скрутивши, вів кудись під нагляд. Та дорогу знав лише один, і то був не королівський блазень, а здоровило. Він знав цю вуличку, це він, стогнучи, ніби ненароком спіткнувсь на розі й звернув сюди, та й про шинок уже думав, коли його супутник ще й не здогадувався, куди попав. Досі в нього тільки й було на думці вибратись із тисняви, щоб не порушувати урочистої процесії з королем на чолі. Там, на вулиці, всі тільки й думали про те, щоб не проґавити священної години обіду. А тут, у завулку, не пахло гарячим смальцем, і з кожним кроком густа тінь дужче тхнула цвіллю. День був спекотний, і навіть прохолода в цьому кривому завулочку не освіжала; завулочок тільки користувався нагодою випарувати з себе нагромаджені в ньому паскудства: з першого будинку брудну жадобу, з другого — злиденну розпусту, а останній пітнів якоюсь моторошною вогкістю й смердів невикритим убивством.

Здоровило не міг іти далі — чи вдавав, що не може. Та й правда, під ноги йому вже натекла ціла калюжа крові,— Шіко добре знав, звідки й чому. Він усе чекав, що нагодиться дозор, тоді він передав би солдатам пораненого вбивцю короля. Бо саме така й не інакша була його здобич. Але дозорів не було. Натомість здоровило почав обважніло осідати, вислизнув у нього з рук і привалився до горбатої стіни невеличкого будиночка. Шіко мусив підпирати його, а то обидва зсунулись би додолу. І тепер би зверху опинився здоровило. А Шіко навіть не міг окликнути його на ім'я, воно ж на лобі в нього не написане, видно було тільки, що це відставний вояк. Так званий блазень свиснув, кличучи на поміч. І враз — так, наче він дожидав за дверима, — шинкар вистромив обличчя, дуже схоже на протилежну частину тіла.

— Вас двоє? — вихопилося в нього зопалу, і ці слова збудили у блазневій голові гарячкові підозри.

Насамперед шинкареві теж довелось підхопити велетня, і їм пощастило якось завести його до світлиці. Тільки-но впавши на лаву, він знепритомнів. Шинкар був низенький і товстий, він довго не міг відсапатись після зусилля, зате Шіко заговорив зразу:

— Так, нас двоє, бо він упізнав мене як давнього товариша по війську Ліги. Ми обидва служили в піхоті герцога де Майєнна, що, на жаль, не спромігся впорати беарнця ні живого, ні мертвого. Отож ми сьогодні зробили це після меси.

— Якби ви це зробили, мали б тепер бути невидимими, — зауважив шинкар і озирнувся на непритомного, а другим оком скоса поглянув на Шіко, але і те, й те його не задовольнило. — Він же був певен цього, як спасіння душі: що досить йому завдати удару, і він умить стане невидимим. А я його бачу, та й тебе теж, і це мені ще дужче не до вподоби. Я не розумію, чого ви робили це вдвох. Як це він тобі довірився? Це на нього не схоже. Я ла Бара[46] знаю.

— Я теж, — запевнив Шіко густим, щирим голосом, яким він звичайно казав людям свої блазенства, що в них вони тільки згодом розпізнавали правду. — Свого друзяку ла Бара я знаю й люблю куди давніше, ніж ти. Глянь: отой шкіряний колет, що на ньому, то мій колет — іще з тих часів, коли я був такий завгрубшки, як він. А тоді в мене завівся солітер, він висмоктує з мене всі соки, і я так схуд, що мусив віддати колета старому ла Барові; хоч які ми щирі друзі, а солітера я йому віддати не міг.

Ці подробиці, похитнули шинкареві сумніви, навіть почали переконувати його.

— Але чому ж ви не стали невидимі? — спитав він уже не так підозріливо, як цікаво.

— Це тому, — пояснив Шіко, — що нам пощастило зі своїм ділом лиш наполовину.

— То король не вбитий? Слава Ісусу Христу, — пробелькотів товстунець і з полегкості аж на лаву плюхнувся.

— Оце то гарно! Боягуз нещасний! — насварив його Шіко. з висоти свого зросту. — Спершу домовляєшся про зухвале вбивство, а потім сидиш весь час, замкнувшись та позавішувавши вікна, і перебираєш чотки.

Чотки й справді лежали на столі.

— Це ти молився, щоб у нас нічого не вийшло і щоб нас схопили, еге? — спитав він. — За це ти молився, так?

Товстун пробелькотів:

— Я молився трохи за те, щоб вам усе вдалось, а трохи за те, щоб не вдалось. От воно й удалось тільки наполовину. І я бачу вас теж тільки наполовину, — зітхнув він. І це було не тільки зі страху: жирні щоки його задоподібного обличчя не давали йому як слід розплющити очі.

— Поки що ми справді наполовину тут, — підтвердив Шіко так само спокійно, але вже з погрозливою ноткою. — Та коли король помре від тих семи ран, що ми з ла Баром завдали йому, ми зникнемо, й нас ніхто більш не побачить. А от хто зостанеться тут, так це ти, і ти цього заслужив своїми молитвами — адже вони й накликали на нас таку халепу. Тебе заберуть, допитають, посадять на розжарене залізо; тільки можуть посадити не задом, а пикою, бо в тебе їх дуже легко переплутати.

Шинкар, те почувши, впав ницьма й заридав. Від його виття непритомний прочнувся й підвів голову. Шіко, на своє нещастя, не помітив цього і далі розповідав товстунові, що буває з людиною, коли її четвертують: як тріщать суглоби, а тоді відриваються руки-ноги, і ти бачиш, як їх тягнуть за собою коні. А на дорозі вже чекають волохаті чортенята, стрибають і хапають шматки свіжого стратенцевого м'яса, щоб засолити їх. Усе це Шіко змальовував шинкареві, і той гірко ридав, а здоровило на лаві слухав, хоча більше не підводив голови.

Коли шинкар нарешті стих від цілковитого розпачу, Шіко поважно спитав його, чи не хоче він усе ж таки вийнятії голову з зашморгу. Тільки за це він ще має охоту молитись, відказав шинкар, я потім він уже не візьме на душу жодного смертного гріха, хоча тепер чимало їх, на жаль, гнітить його. І чи він, допитувався далі Шіко, любить сам себе дужче, ніж отого, що на лаві. Та вже ж, відповів шинкар. Ну, тоді все буде гаразд, запевнив Шіко, і обидва вони, хоч так само причетні до вбивства короля, як їхній спільник, іще можуть урятувати свої голови коштом їхнього славного приятеля ла Бара та його земного буття, яке, між іншим, і так уже тривало аж задовго.

— Біжи, кумцю, приведи варту, ми видамо його, а самі виправдаємося.

Шинкар несміливо заперечив, що в їхньому становищі це було б нелегко, а то б він не вагався, чи вчинити ще одне добре діло, тим більше що за ла Баром так чи так давно зашморг плаче.

— Та ми, на жаль, того самого поля ягоди і короля збирались убити всі разом. Вони не повірять нашій брехні, а заберуть і нас.

— Ну, моїй брехні повірять слово в слово, — запевнив Шіко. — Я розповім суддям, що був у соборі, коли король зрікався, і мені впав у око один чоловік, якого я доти не бачив! У нього на пиці було написано, що він збирається вбити короля, але й то ще не все: він весь час оберігався, щоб його не штовхали в правий бік, і з того я здогадався, що він сховав ножа за поясом під штаньми. Пропхавшись до нього ближче, я й справді розгледів той ніж — він випинався крізь холошу, з лікоть завдовжки, шпичастий і гострий на обидва боки, тому сам він за кожним доторком кривив пику. Я подумав: «Ось ти ще й не так її скривиш», — заліз на пілястр і почепився там на кам'яного дракона, де вже ліпилося кілька душ. Мій приятель стояв недалечко і, коли король проходив повз нього, вже сягнув за пазуху по ніж. А я стрибнув йому на в'язи. Він повалився й зарепетував, бо йому розпороло бік. Отак я оборонив нашого короля, хай його бог боронить. Отак я знешкодив убивцю й привів його сюди, бо не зустрів жодного дозору. Ну, кумцю, чи повірять у це судді?

— Та ти такий брехун, що хоч кого заморочиш, — підтвердив шинкар. Шіко ще раз запропонував йому збігати по солдатів, але він почухав потилицю й признався, що йому це не до смаку. Чи не краще їм самим, без допомоги сторонніх, уладнати це діло: — Повір, вигідніше буде зарізати його й засолити. Отам у темній комірчині стоїть здоровецька бочка, в ній він якраз і поміститься: з такого чолов'яги вийде багато солонини.

— А я так не думаю, — діловито заперечив Шіко. — Мені більше подобається четвертування. Це спосіб узвичаєний, законний, а от засолювання, скільки мені відомо, церква не схвалює.— За тривалою звичкою він і тут не втримався, щоб не поглузувати з церкви. — Та й нам самим воно могло б завдати ще більше клопоту, ніж нашому приятелеві,— бо він же, як не як, своєю дурістю заслужив таке, — докінчив він.

Вони дуже докладно обговорювали це питання, і кожен лишався при своїй думці, тільки, на відміну від блазня, що говорив рішуче й спокійно, шинкар дуже гарячився, що такий запас солонини має пропасти. І все ж йому нічого не лишалось, як зітхнути й поступитись.

— Ти сильніший. Ти разом з ним убивав короля, та й брехати мастак. Дожидай мене з солдатами.

Шинкар вийшов, і тоді непритомний ворухнув головою, звісив з лави голову зі лляними патлами й скоса подивився на Шіко.

— Приятелю, — кволим голосом промовив він.

— Я тут, приятелю, — відповів Шіко, хоча й налякався. А ла Бap сказав:

— Ти послав шинкаря по солдатів, то поможи мені тепер, та втечемо звідси. Ми ж із тобою вдвох убивали короля.

— Що? — скам'янівши з подиву, вигукнув Шіко. — Ми вбивали короля?

Лa Бар на те:

— Я, мабуть, заснув і мені щось приснилося. Приятелю мій любий, вийми з мене піж. Я так сплив кров'ю, що вже не тямлю, як воно було, коли ми вбивали короля.

Проте пам'ять нітрохи не підводила його; навпаки, Шіко збагнув, який хитрий і підступний цей здоровило. Якби тільки була хоч найменша надія викрутитись цим від ката, він уплутав би в свої злочинні діла й королівського блазня.

— Бачу, треба було віддати тебе на засіл, — гримнув на нього Шіко. Він почав ходити по світлиці, а здоровило водив за ним очима. Такий тяжкий злочин небезпечний і для того, хто про нього дізнався. Або вже треба вивідати більше, з'ясувати все до кінця й стати добрим, гідним віри свідком, що під загальне схвалення приведе злочинця на колесо й на шибеницю. «За кого мене має мій король? — думав Шіко. — За свого вірного блазня? Чи за найманого вбивцю? Можливе і те, й те, а в такі часи, як наші, кожен легко може накликати на себе підозру. Треба вбезпечитись від цього — самому зіграти роль судді, щоб не засудили мене».

З'ясувавши та обміркувавши це, блазень Шіко вийняв з рани солдата ла Бара гострий на обидва боки ніж, яким той хотів убити короля, проте ніж розпанахав бік йому самому, і, коли його вийнято, на підлогу так і хлюпнула кров. Здоровило, від природи вразливий і не звиклий плавати в соках свого тіла, трохи не зомлів знову, та Шіко не дав. Він ляскав його по щоках, поки не очутив, а тоді перев'язав рану його ж таки сорочкою, намоченою в розведеному оцті, посадив його, дав йому вина, а потім зажадав рішуче, щоб ла Бар розповів йому свою історію.

— Вона довга.

— А ти скороти!

— Скоро прийде шинкар із солдатами.

— Він ще гри години надумуватиметься.

— Про що?

— Про те, що йому скажуть: насправді з королем, нічого не сталося.

— А хіба з ним нічого не сталося?

Тут уже в Шіко урвався терпець.

— Хлопче! Ось у мене твій ніж. Близько до тебе я не підійду. Ти перев'язаний, а вино, можливо, додало тобі сили більше ніж слід. Але я з цього безпечного кутка жбурну в тебе ножем. Прямо в шию — і влучу, так само, як ти влучив би короля через голови люду. Бо ти ж саме так і не інакше хотів його вбити.

— Ти знаєш уже забагато, — сказав ла Бар. — Здаюся. Гаразд, розкажу все.

— Та гляди, без брехні. Я на службі в його величності, і якщо твій язик збреше, то я допитаю твої кишки, вони вже скажуть мені правду.

Почувши ці слова, ла Бар мало не впав з лави, так злякався — незрозуміло, чому. Шіко вже спитав сам себе: «Чи я говорю як суддя, чи як блазепь?» Задумавшись про те, він забув і допит починати, коли це його підслідний, не чекаючи запитання, сказав сам, що його звуть П'єр Бар'єр, а на прізвисько ла Бар.

— А з ремесла ти вбивця королів. Ні в якому іншому фахові ти б не досяг більше, бо слава твоя дійде й до далеких сторіч.

— Це не моє ремесло, — жалібно проскиглив здоровило. — Винен тут хто завгодно, тільки не я. Я був човнярем на Луарі й до двадцяти двох років лишався таким невинним, як у той день, коли народився в місті Орлеані.

— І хто ж відібрав у тебе невинність?

— Один вербівник дав мені завдаток, і я став солдатом у війську королеви Наваррської, але там закохався в одну з її дам. Це й було моє нещастя.

— Нещастя я шаную, — поважно ствердив Шіко. — Та поговорімо спочатку про пані Маргариту де Валуа, що її ти називаєш королевою Наваррською. Вона зазіхала на трон і життя свого чоловіка, нашого короля, і за то її тримають ув'язненою в замку, але вона наймає таких, як ти, щоб визволитись і знову стати небезпечною для нас. І для мене теж, бо я — на службі в його величності! Отож, найнявшись до пані де Валуа, ти, власне, вчинив замах на мою особу.

— Ви балакаєте, наче блазень, — буркнув ла Бар. Власне, Шіко гадав так само. «Звичайно, — подумав він, — я говорю просто, як годиться дворянинові, але всі сміються, бо мене прозвано блазнем. А тут треба говорити поважно, а я клею дурня. От дурна натура!» Ла Бар вернув його до тями.

— Все це вийшло тільки через моє нещасливе кохання до тієї дами. Вона день і ніч тільки про те й думала, як розважити товариство. Щоразу, як я лежав у неї на грудях, неодмінно ставалась якась пригода: або ми з нею падали в ставок, або під нами провалювалось горище на сіннику, або в нашій кімнаті з'являлись духи. Усе це робилось, аби побавити двір, і про такі забави дбала та панночка, в котру я так нещасливо закохався.

— Не часто зустрінеш таку саможертовну відданість, — визнав Шіко. — І через це ти, звичайно, й вирішив убити короля.

— Не кваптеся, — спинив його ла Бар. — Мені воно приснилось. Ніби її величність королева наказала мені вирядити її чоловіка, короля Франції, на той світ, і тоді вона дасть мені з тією дівчиною спокій на цьому, і навіть посаг їй виділить.

— Це тобі тільки снилось? А подумай: може, королева справді доручила тобі таке? — дуже наполегливо спитав Шіко. Йому враз перехотілося блазнювати. Лa Бар відповів:

— Не вона. Я сам зайшов до неї, коли вона була на самоті, і сказав їй про свій намір. Тоді королева заплакала, відвернулась до стіни і, стоячи так, заклинала мене, щоб я облишив ці думки й стерігся їх. А тоді звільнила мене зі служби, і я поїхав із замку.

Шіко мовчав, у нього калатало серце. «Як я зможу розповісти про це королю? Його власна дружина підсилає до нього вбивць, замість кидати їх у найглибшу темницю».

Хвилювання вигнало Шіко з кутка, він почав ходити но кімнаті, вимахуючи шпичастим ножем убивці. Коли він проходив повз того, ла Бар щулився, але стежив за Шіко блискучими примруженими очима. Шіко не звертав на нього уваги, його приголомшили страшні речі, про які він почув. Він хотів стати вірогідним свідком, а став небезпечним. І враз здоровило шарпнувся до нього рукою; ще трохи — й вихопив би в нього ніж. Шіко відскочив задки до дверей темної комірчини, простяг руку й відчинив їх.

— Зайди! — наказав він. Тa здоровило знову почав скиглити. Тільки не в темряву, не в бочку з солониною! Він має ще багато чого відкрити.

Побачивши, що його суддя вагається, ла Бар почав розповідати про якогось ліонського патера, що намовляв його вбити короля. Той патер і пообіцяв йому, що після вбивства він стане невидимим. Той-таки патер завів його до одного з вікаріїв архієпископа; там він виклав усе, що в нього на серці, але відповіді не дістав. Та мовчанка — це теж відповідь. Тим більше що й один капуцин теж заохочував його в цьому намірі, а також один дуже шанований чернець-італієць. Одне слово, вбивця короля звірявся стільком особам духовного сану, що половина ліонського духівництва, мабуть, тільки й чекає його замаху. Королівський блазень аж рота роззявив з подиву: невже його владар саме у своєму славному місті Ліоні має так багато смертельних ворогів? Тим часом ла Бар розійшовся і, скоса поглядаючи на страшну комірчину, почав розповідати, як він їздив до Парижа; тоді Шіко стулив рота. Бо він добре знав, як щиро прихильні до короля паризькі проповідники.

Моторошно прозвучало пояснення, чому один відомий священик схвалював убивство: бо король, чи піде він до меси, чи ні, католиком однаково не стане, в це той священик не повірить ніколи. «Що ж далі? — думав Шіко. — Ось ми зреклись — і все намарне. Вони однаково вб'ють його».

— А чого ж ти не вбив короля, перше ніж я тебе схопив? — іще спитав він.

Ла Бар відповів, що йому перешкодив якийсь таємний жах. Йому здалося, ніби хтось тягне його назад за мотузку, обв'язану йому круг поперека. Тоді Шіко так замислився, що аж забув, де він. У світлиці стало тихо-тпхо. Та ось почувся якийсь шепіт. Шіко спочатку не розчув його, та шепіт усе гучнішав, і долинав він неначе знадвору, крізь завішене вікно.

— Ла Бар, ти вже впорався з ним?

— Ні, не впорався, — промовив ла Бар до вікна.

— Тоді ми його впораємо.

— А скільки вас?

— П'ятеро.

— Дорогенькі мої, а як ви тут опинилися? — знову спитав ла Бар.

— Шинкар замість солдатів покликав нас.

Ла Бар сказав:

— Почекайте! Я поговорю з цим офіцером, може, він здасться й сам віддасть ножа. Що ви на це скажете? — спитав він ошелешеного Шіко і вже погрозливо ступив до нього. Тільки втримати ножа, — з цією думкою Шіко задки вскакує в комірчину. Ще стрибок назад — а за третім нога його не натрапляє підлоги, і він падає в якусь діру.

Він уже був певен, що зараз із нього й дух виб'є; але яма виявилась не бозна-яка глибока. Впавши на дно, Шіко зразу й схопився, правда, з купи якихось покидьків, але ножа тримав міцно. Тоді прислухався. Озвався тільки голос отого Бар'єра, на прізвисько ла Бар, і спитав його, чи все з ним гаразд.

— Спустись подивися, — відказав Шіко. — Ти й п'ятеро твоїх приятелів — один за одним, щоб я міг кожному відрізати голову.

— Тут є тільки одна голова — моя, — сказав убивця короля, — і я не гаючись віднесу її в безпечніше місце. І голову, й черево, що ним я вмію говорити: ото мої п'ять приятелів і говорили з мого черева. Ти, шарлатане, залякував мене, що мої кишки скажуть тобі правду, і я таки був злякався. А тепер мова моїх кишок скинула тебе у яму. Сиди там і не нудьгуй, а я тікаю. Шинкар уже забіг далеченько, але я його наздожену й скажу йому тепле слівце щодо тієї солонини.

Голос ла Барів змовк, потім стихла і його хода. В глибокій темряві Шіко назносив усе, що зміг розшукати, і по хистких підпорках вибрався нагору. А в світлиці впав на лаву й звісив голову. Куди поспішати — вже ніч.

Купіль

Король Анрі сидів у воді, якої, бігаючи на кухню й з кухпі, наносили служники й служниці. Її гріли на вогні, а потім виливали в заглибину посеред кімнати-лазні. Кімната була вузенька й низька, заглибина-купіль обмурована цеглою, вниз вели сходинки; на першій знизу голяка сидів король. Перший камердинер, пан д'Арманьяк, жмутом листатих гілок колотив воду, обхлюпуючи нею свого пана, а тоді виймав гілки з води і струшував з них на короля дощ крапель. Для такої мокрої роботи д'Арманьяк теж роздягся майже зовсім — на ньому був самий фартух. Анрі, як було в них двох заведено, цитував йому рядки латинянина Марціала в перекладі.

«Раб, із чорної шкури фартух пов'язавши, слугує тобі, як у теплій сидиш ти купелі».

Перший камердинер відповідав тими самими рядками, тільки мовою першотвору; його, як і короля, щоразу бавило те, що поет мав на увазі не чоловіка, а римську даму, яку розтирає у купелі раб. Дворяпин-слуга й цього разу, мабуть, чекав від короля якогось легковажного жарту, але не дуже здивувався, не почувши його: сьогодні король був якийсь на диво замріяний. Та ще хтозна, чи тільки замріяний, а не заглиблений у похмурі думки чи в якісь нові лихі передчуття. Д'Арманьяк замовк, скропляючи легким дощем з гілок голову й груди свого владаря, та врешті, коли Анрі потягся й звів очі до побілених сволоків, перший камердинер поклав жмут на край купелі й відступив, скільки міг. Простір круг заглибленої в підлогу купелі був зовсім вузький, у кутку стояв залізний триніжок із запаленими свічками, а навпроти, позаду короля, лежало на стільці його вбрання. Чи не лежало, а сиділо: цупкі від золотого гаптування, штани й колет сиділи на стільці, ніби людина без голови та шиї.

«Навіть святкове багаття може обпекти, — про це думав Анрі в купелі.— То сумне й недобре святкове багаття, вони штовхають туди кого лишень зможуть, і мене б залюбки штовхнули. Вони вагаються, і наше єднання лишається ненадійним. Однією месою ще нічого не зарадиш. Мені доведеться весь час завойовувати людей наново, так само, як уже було призначено мені досі. Під колоною в церкві я почув оті слова й злякався, бо вони були жахливі й недобрі. Що ж робить Шіко? Слова ті стали правдою ще раніше, ніж були вимовлені. Примружений здоровило залюбки справдив би їх. Ніж! Правник сказав: «Тепер він готовий». Де ж це Шіко? Та й він не поможе. Смертельний стрибок — я ж наважився на нього».

Анрі простягся на сходинках, вода захлюпалась, його змагала сонність. Пан д'Арманьяк чекав стоячи, не зворухнувшись, аж поки йому здалося, що його давній бойовий товариш розслабився до кінця. Він думав: «Ми старіємо. Марна річ удавати незламного, хоча тільки так нам годиться поводитись». Перший камердинер, нечутно ступаючи босими ногами, вийшов, обережно причинив двері й став коло них на сторожі. Час від часу він заглядав у замкову шпарку, чи не змінилося там щось. Одного разу він приклав до шпарки вухо; Анрі крізь сон промовив уголос: «Де ж це Шіко?»

Тa коли той, кого кликано, справді з'явився в кінці переходу, пан д'Арманьяк, широко розставивши ноги, загородив собою двері. Він іще здалеку відчув, що ця поява тільки розтривожить короля в його купелі. Коли дворянин підійшов ближче, підстав не впускати його ще побільшало; пан д'Арманьяк схрестив руки на грудях і випростався, як замолоду. Та Шіко сказав:

— Не бійтесь, добродію. Я не добиватимусь туди.

— І не думайте, добродію. Від вас смердить, як від цапа, а до того ж ви п'яні.

— Самі ви цап, добродію, з вашим шкуратяним фартухом та волохатими литками. Що ж до мого смороду, то я його завдячую огидній помийній ямі: мене змусив туди стрибнути один черевомовець. І що я трохи перебрав вина, коли виліз, — це теж цілком природно. Я був пригнічений невдалою пригодою і не знав, як розповісти його величності про те, що зі мною було, — хіба що напідпитку.

— Ви не ввійдете, — повторив пан д'Арманьяк непохитно, але тільки про око. У купелі захлюпотіло: король прокинувся. Шіко говорив дзвінко, на повний голос. Він був цілком тверезий і точно розрахував, що треба сказати королю напрямки, що замовчати, що пом'якшити і на що тільки натякнути:

— Величносте! — сказав би я, якби король міг мене почути, — вигукнув він дуже голосно. — Величносте! Ваш убивця, чи той чоловік, що мав ним стати, був солдат і доти ніколи й не подумав нічого лихого. Його звело на манівці тільки кохання. Ну як стерпіти коханцеві, коли кохана весь час глумиться з нього, аби посмішити легковажний двір? І при якому це легковажному дворі могло таке статися? — запитав сам Шіко, бо ніхто більше цього не питав. — Моя історія відбувається в замку високославної дами, званої королевою Наваррською. І чого лишень не діється там!

Він перевів дух. За дверима захлюпотіла вода, наче в ній хтось рвучко повернувся. Та марно чекав Шіко заперечення або наказу.

— Безділля всі вади плодить, — заявив він нарешті.— В цілому замку тільки й діла, що кохання та романи; то як же бідному солдатові не очманіти й не уявити себе бозна-чим! Він, бачте, надумав убити короля. Звичайно, славетна наваррська дама кинула його в найглибшу темницю.

— Гей! Не бреши там! — озвалося з лазні.

— Але вона заплакала! — скрушно, збентежено провадив Шіко. — Вона гірко заплакала й вигнала солдата з замку.

— І не повідомила мене про це, — зітхнув Анрі в своїй цегляній купелі.

— Як же вона могла! — жалібно мовив Шіко і почав вигадувати — але дуже правдоподібні, на його думку, речі.— Адже ченці, патери й прелати весь час напосідались на неї, загрожували смертю і їй самій, стерегли її, перехоплювали її листи, тож вона й мусила мовчати, хоч у затишній кімнатці лила сльози.

В ту мить із грудей пана д'Арманьяка несподівано вирвалось ридання. Королева Наваррська, хоч Шіко розповідав про неї як про витвір поетичної уяви, для першого камердинера була справжньою супутницею в пору кривавих ночей, пройденої школи нещастя, всіх трудів життя, що їх він зі своїм паном витримував багато років. Тоді вона бувала і жрицею жаги, і провідною зорею, сходила з ложа й вела до трону — і звалась Марго. Її боготворило ціле покоління, віддане людській красі, пізнанню людини, — поміж нього і цей дворянин, якому вона подавала свою незрівнянну руку.

Спогадавши все це, він знову заридав і вже не міг зупинитись. «Наша Марго, — думав постарілий лицар, — тепер ненавидить нас смертельно». Неспроможний стримати глибоко хвилювання, він покинув свій пост. Відходячи в самому фартусі з овечої шкури, він давився невиплаканими сльозами й задихався від гірких ридань.

А в лазні запала інша. Той, хто сидить там, легко пускає сльозу, і через те більшості здається ненадійним. Чому ж він цього разу не плаче? Шіко покивав головою, і кумедний чубчик захитався над його лисим лобом. Він міг би зазирнути в замкову шпарину, але не зробив цього. Той, хто за дверима, — сам-один, схований від чужих очей, голий, і йому загрожує ніж; а незрівнянна рука, яку він колись любив над усе, не спинила того ножа. А наготував його один із тих, що витанцьовують круг святкових багать, — котрі жвавіші, ті й на одній нозі,— і з усіма, з усіма він з'єднався. Заради них вислухав чудову месу, зважився на смертельний стрибок. «Хай же буде так! Хай же воно станеться!» — певне, думає той, хто сидить у купелі.

— Шіко!

Минула добра хвилина. Той, хто стояв під дверима, вже не прислухався, він поринув у думи. Почувши, що його кличуть, він стрепенувся й кинувся в лазню.

— Причини двері! — наказав голісінький король. — Багато людей причетні до замаху? — спитав він тихо.

Шіко перелічив усіх, більш не намагаючись нічого прикрасити. В гострому розумі блазня шлях убивці лежав як на долоні, і він змалював той шлях. У королівстві не лишилось людного місця, що не могло б стати душогубським кублом — таким, як те, звідки він щойно прийшов. Але й душогубські кубла бувають кумедні: принаймні можна посміятись і з солдата-черевомовця, який сподівається після вбивства стати невидимим, та й з шинкаря. І все ж у лазні панувало напруження, від якого обличчя кам'яніли. Прекумедно — не навмисне, а просто за звичкою — блазень переповів свою суперечку з шинкарем щодо засолювання чи колесування. А обличчя в обох кам'яні. Бовдур з розпанаханим боком — через власну необачну кровожерність; черевомовлення, п'ятеро спільників і помийна яма — все прекумедне, але обличчя кам'яні. Бовдур утік — дарма, нікуди він не дінеться. Він нагострить з обох боків нового ножа, ще раз підстереже короля, і його схоплять, бо вже знають. Годі про нього.

Шіко докінчив і замовк, бо й король міг тільки мовчати. Зненацька він підвів голову.

— Одне я хотів би знати. Лa Бар ні разу не наближався до мене так, щоб дістати ножем. Як же він думав це зробити?

Шіко вмить вихопив із штанів ножа (звідти ж таки, де ховав його на собі вбивця) і пожбурив його так швидко, що король і не завважив, куди. Він обвів поглядом кімнатку. Позад нього сидів на стільці його білий шовковий убір, неначе він сам, тільки без голови й шиї. І там, де мала бути шия, у стіні стримів ніж із лікоть завдовжки, точнісінько в горлянці, якої не було.

— Добре вцілив! — сказав Анрі.— Сто екю дав би, якби мав їх. — І, голісінький, зареготав. — Так, — ще раз глянув на ніж і зареготав голосно. Шіко з чемності теж скривив якусь усмішку. «Я ваш блазень, — означала вона. — Коли я блазнюю, то не сміюсь».

Та враз Анрі згадалося:

— Там у церкві під пілястром стояв ще один чоловік, то він сказав щось на вухо своєму сусідові, а я почув. То був один з моїх учених правників, і сказав він таке: «Ох! Тепер він пропащий. Досі він ще не був готовий на заріз, а тепер готовий!»

На ці слова — «готовий на заріз» — Шіко заіржав наче кінь, бо то був не його жарт. Анрі теж сміявся, але помірно. Щоб не втрачати настрою, він мусив раз у раз поглядати на ніж, що стримів точнісінько там, де могла бути — але не була — його шия.

IV. РАДІСНЕ СЛУЖІННЯ

Урочистий акт

Святе миро для помазання й посвячення королів Франції зберігалось у Реймському соборі; але місто Реймс іще належало Лізі. Столиця теж іще була в руках ворога. Анрі палко прагнув увійти до Парижа, та для цього спершу його мали миропомазати й коронувати. Сам він, може, й злегковажив би цей обов'язок, але всі інші надавали йому величезної ваги, і тому взялися шукати святого мира десь інде. Найкраще, яке знайшлося, було пов'язане з пам'яттю святого Мартіна, і це було для Анрі вирішальним. У своєму королівстві, за яке боровся так довго, він знав кожну п'ядь, знав, який святий є патроном у якому містечку чи селі, бо мусив усі їх завоювати. І найчастіше це був святий Мартін. Гаразд, зупинімось на Мартіні, а замість Реймса оберімо місто Шартр із його повсюди шанованим собором. Жоден щирий католик не зневажатиме урочистого акту, якщо той акт відбудеться в Шартрському соборі.

Анрі, звичайно, пам'ятав, що й у Сен-Дені, коли він зрікся ересі, прийняв праву віру, тріумфально з'єднався з усіма, і всі кругом раділи, ба й з Парижа прийшло чимало люду, — що й там урешті звідкись вигулькнув убивця. Тобто, власне, убивця був там із самого початку, він мало чим вирізнявся з люду, серед якого ховався, — люду начебто відданого королю душею й тілом. Ні, це помилка: людям так само легко вбивати, як і славословити та падати на коліна. Обставини змінюються, а людська душа багатолика. Наша провина, наша найбільша провина в тому, що ми не можемо переконати так званих добрих людей, щоб вони завжди були добрі. Тільки життєрадісність, поблажливість та милосердя гідні істот, наділених розумом. Але державу, де панують ці якості, треба спершу збудувати. І тим необхідніші урочисті акти, бо вони сприяють очищенню розбещених душ. «Коли частіше вдаватися до таких актів, — думає Анрі,— можливо, врешті навіть моїм убивцям набіжать на очі сльози чистого зворушення, хоч на це важко сподіватись. Я можу тільки сам подавати приклад. Не вбивати, а допомагати жити. Ото була б справді королівська влада, воістину влада», — збагнув він, і то вже не вперше, бо цей шлях був від природи накреслений для нього; але навіть при такій високій нагоді він не міг до кінця зглибити думкою сутність влади: надто багато діла стояло перед ним.

Урочистий акт у Шартрі доводилось підготовляти зовсім наново; всього бракувало — як виконавців, так і предметів, що вони мали тримати в руках. Корону, скіпетр та інші атрибути влади бунтівники залежно від матеріалу перетопили, розламали, порвали чи просто розікрали. Ті сановники, що їм належало здійснювати акт, або стояли на боці ворога, або ж були в полоні у нього, зокрема єпископи. Декотрі зі світських вельмож відмоглися, бо не вірили в міцність королівської влади. Париж лишається в руках іспанців, яке ж пуття з урочистого акту? На щастя, завжди знаходяться віддані люди, що не гаючись беруться до невідкладного діла, добувають необхідні предмети, як-от руку правосуддя з випростаними для присяги пальцями, лицарський меч і парчеві полотнища, досить великі, щоб позавішувати стіни в храмі. Все це поспіхом добувалось або виготовлялось; замість відсутніх статистів підшукували інших, репетирували з ними всю церемонію, щоб ніхто не спартачив ролі, а в день урочистого акту двоє дворян устали вдосвіта, о третій годині, щоб опорядити собор.

Весь попередній день зайняли в короля проповіді, в яких йому розтлумачували сенс урочистого акту, а також сповідь та молитви. Двадцять сьомого лютого вранці його повели на урочисту церемонію два єпископи й кілька вельмож, серед яких він грав роль першого. На ньому були такі шати, що аж віри не йнялося: широченна мантія з посрібленого полотна, а під нею довга сорочка з карміново-червоного шовку. Він мав вигляд якоїсь примари з невідомих часів, але так забажали його дами — люба сестриця й кохана владарка, а за тією, власне, стояла пані Сурді, бо її приятель, канцлер Шеверні, надавав великої ваги пишноті й урочистості. Канцлер і ще кілька високих урядовців ішли зразу позад короля, поміж них і головний стайничий герцог де Бельгард. Анрі на слух вирізнив ходу свого давнього приятеля Бляклого Листа й залюбки озирнувся б та всміхнувся до нього, але цьому перешкоджав дивовижний убір, не кажучи вже про все інше. Адже й у цьому соборі він був знову виставлений напоказ численному з'юрмищу. Перед ним по плитах церковного нефу ступали герольди, несли з великою помпою емблеми королівської влади, і йшов навіть конетабль з оголеним мечем. А далі йшов сам він, один одним, з таким урочистим виглядом, що ніхто, а насамперед він сам не міг збагнути, чи вигляд той величний, а чи просто кумедний.

Герольди почали виголошувати імена — легендарні дванадцять імен давніх вельмож цього королівства. Звичайно, на поклик герольдів не озвався герцог Аквітанський[47], бо такого давно не існувало, тож він і не міг з'явитись, а то попишався б давно забутим маскарадним костюмом, як і сам Анрі. Зате Анрі почув, як відгукнувся добряга Суассон, коханий його сестри; і далі кожен, хто був тут, озивався замість когось відсутнього, що або вже сто років як помер, або ухилився від урочистого акту. А коли єнпископ Шартрський замість єпископа Реймського помазав короля святим миром, теж не справжнім, помазаникові залоскотало, і він, щоб не засміятись, кахикнув. Усе це в найблагочестивішій поставі, зі схиленим чолом; і тільки потай, подумки він перемовився з чарівною Габріеллю, що сиділа на хорах, — бо він принаймні гадав, що чарівна Габрієль дивиться на всю церемонію з такими, як і в нього, почуттями. «Ти завважила Бляклого Листа, моя кохана красуне? Ти ще пам'ятаєш, як він лежав під ліжком, а я кидав йому цукерки? А тут у нього така урочиста міна!»

Проте чарівній Габрієлі на високих хорах середнього нефу й не в голові були такі спомини. Її любий владар і тут повторив усі належні присяги, зокрема ту, що проти єретиків, і ось єпископ наклав йому на голову корону — так, справді, корону, — і її любий владар уже коронований. У самих глибинах душі вона ніколи в це не вірила. Слухай, Габрієль д'Естре, як люди гукають: «Хай живе король!» Ось уже на його честь заспівали «Те Deum», а він же з'являвся до тебе в подобі маленького селюка з запилюженим обличчям, пішки пробрався до замку Кевр, і ти йому сказала: «Величносте! Який ви бридкий!» А потім довго глузувала з нього, раз по раз його дурила й лиш помалу піддалася, щоб він здобув тебе, бо при своєму кочовому дворі він мав славу великої людини. Хоча що то був за двір, який мусив переїздити туди чи сюди залежно від примх воєнного талану. Ти мусила спритно лавірувати між пасторами й прелатами, а метою твоєю було збагачення власної родини: пан д'Естре крав, а ти його захищала, і через твої родинні почуття пан де Роні став твоїм ворогом. Ти сприяла наверненню твого єретика — спочатку тихенько, потаємно, як тобі й наказано; тоді ти ще кохала іншого й мало не втекла з ним. Аж зовсім під кінець, у ніч сліз і загадкових видінь, ти зрозуміла, від кого ти носиш під серцем дитину І хто насправді твій любий владар. Отак і сталося, чарівна Габрієль, що ти високо на церковних хорах тремтиш від гордості й радості, твій зір туманить нестерпне блаженство, бо твій владар приймає корону.

Як ми можемо помилятись! Анрі не нажився позирнути вгору, до своєї любої владарки: він боявся, що і їй доведеться кахикати, як йому, аби стримати сміх. Урочисті акти нічого не виграють від повторення, коли ти відчуваєш фальш і усвідомлюєш, що це комедія. Анрі зужив усю свою поважність у боротьбі за сумління, під час тяжких роздумів та в смертельному стрибку. Його здійснено, і не питаймо себе, нащо. Якби хоч задля влади, так ми ж досить довго п'ялись до неї і знаємо їй ціну. Герольд вигукує ім'я давно померлого, а відгукується живий. Єпископ — такий, якого пощастило добути, — підносить фіал і і миром — найпристойніший з усіх, які пощастило знайти. А тоді опускає корону на голову, сповнену сумнівів, а не віри; та корона мала бути шанованою у віках, а вона — щойно з рук ювеліра. Отака й влада — її показний бік. Сонячний промінь виблискує на мечі, якого маршал де Матіньйон[48] тримає прямовисно перед собою: це буцімто меч конетабля. А насправді Матіньйон — ніякий не конетабль, зате він складає двозначні віршики й латиною, і рідною мовою; може, в нього й тепер уже є якісь напоготові, в ту мить, коли в його руках виблискує страхітний меч. Отака ця влада.

Тим часом Анрі думає про іншу, яку він носить у серці, і то, власне, й є влада над серцями. Урочистий акт йому не подобається; він не бачить, яким чином цей акт може прислужитись очищенню розбещених душ. Правда, не відчуває він тут і присутності вбивці — а це, по-перше, велика полегкість: можливо все ж таки, що помазання, коронація і вся вага сьогоднішньої церемонії зроблять його особу хоч на якийсь час недоторканною. Врешті-решт, учений правник зі своїми гіркими словами помилився. А по-друге, оскільки небезпека для життя усунута, цей король стає поважним, до нього повертається поважність, що була зосталася в горбатому шиночку, де головну роль грав блазень, або в лазні, коли там з'явився той самий блазень. Зовсім інша річ, коли король дивиться на свого вірного Роні.

Поки тривала церемонія, Анрі час від часу поглядав у обличчя баронові й щоразу лякався: то було єдине щире обличчя в соборі. Цей чоловік неначе зійшов із соборного фасаду; він би й там був на своєму місці, як кам'яна статуя з простими, величними рисами, яких ніщо не може зворушити. Протестант чув, як король присягається винищити єретиків, але обличчя його лишалось незворушне. Він був присутній, грав належну йому роль, але все нутро його промовляло: «Тинди-ринди». То безмовно озивалась у ньому сувора простота гугенотів, то була його думка про урочистий акт. «Сухозлітка, жіночі витребеньки, мерзота перед господом», так би вигукнув його внутрішній голос, якби барон дозволив. Та практичний Роні прирік тому недоречному голосові мовчати, а сам усією поставою й виглядом виражав, що він вірний і непохитний слуга свого короля. Анрі, що взагалі добре знав чоловіків, знав і свого Роні, але тільки тут, посеред урочистого акту, впевнився до кінця, що той довіку буде з ним.

Невдовзі по тому він призначив барона до королівської ради. Далі вже Роні сам подбав про те, щоб стати герцогом де Сюллі, всемогутнім розпорядником фінансів королівства, начальником артилерії, такої, як світ іще не бачив, і, практично, правою рукою короля — лиш доти, поки його великий король жив на світі, і ні хвилини не довше. Йому Роні віддав свою душу, з ним зв'язав свою долю, всупереч внутрішньому голосові давнього гугенота. «Скільки варт я для тебе, стільки й ти будеш для мене». Початок його висхідного шляху був тут, був складником цього урочистого акту: адже Анрі час від часу поглядав на обличчя барона. І щоразу лякався. Бо він поглядав у лице Обов'язкові й кам'яній Поважності — попри таємне «тинди-ринди». Анрі думав: «Пересічна людина, щоб не сказати посередність. От якби я міг брати з нього приклад!» Так думав Анрі, бо простота в той час йому здавалась вельми бажаною. Але досягти її найважче в світі — якщо ти не Роні.

Король вийшов із собору більш по-королівському, ніж увійшов туди. І хода, й постава були вже справді величні, а фантастичні шати здавалися цілком природними. Мавши таке осереддя, вся процесія набула куди більшої пишноти, особливо супроти того, якою була спочатку. Натовп понад шляхом безмовно падав навколішки. Звичайно, потім Анрі для обіду переодягся — відмахнувся від пана д'Арманьяка, коли той приніс йому білий шовковий убір, і сказав, що хоче почувати себе зручно, як щодня. В бенкетній залі він сидів під балдахіном, та це не зіпсувало йому апетиту; сидів за своїм столом сам і міг бачити по праву руку стіл духовних вельмож, а по ліву — стіл вельмож світських, і всі вони квапились наїстися, подібні в цьому до нього. Взагалі вважалося, що тепер вони й в усьому такі, як він, тільки він перший серед рівних, а разом вони й становлять королівство. Та він думав не так; він гадав, що це надмірна претензія, а з другого боку, що цього мало. Він і тепер наказав відчинити двері і впускати весь люд. Він не боявся тисняви; нарікали тільки вельможі.

Та скоро він спромігся відновити веселий настрій. Тим дворянам, що прислуговували йому, він сказав, що дон Філіпп, повелитель світу, доп'яв собі ганебну хворобу. Всі не могли надивуватися з незбагненного гріхопадіння його католицької величності після такої тривалої здержливості. Один-однісінький гріх — і зразу кара. Що б то було, якби кожен король-зальотник отак із першого разу попадався! Враз усі, й за лівим, і за правим столом, обернулись до короля, що сидів під балдахіном за поставленим упоперек столом. Король засміявся й тим дозволив сміятися всім. Ото вже потішилися з католицької величності — короля Іспанії — та з його сміховинного нещастя! Декотрі з присутніх сприйняли всю історію як жарт, хоча й дуже ризикований; саме ці й сміялись найдовше. Декотрі з вельмож, особливо з духовних, аж боки рвали і все плескали в долоні, піднявши вгору руки та обернувшись до короля: виражали йому своє захоплення. Адже цей король незрівнянно частіше від іспанського наражався на таку хворобу, проте не підхопив її. Так мало того — тепер вона ще й точить його ворога. Як же не захоплюватись таким щастям!

Декотрі замислились; їм перехотілося сміятись. Кому так щастить, того треба стерегтися. І подвійна гра його коштом може скінчитися зле; отже, тим учасникам бенкету, котрі ще мали зносини з іспанцями в Парижі, час було їх урвати. Іспанці не зостануться в Парижі, коли їхній володар доп'яв таку хворобу. Щастя подає знак; не знехтуй його! Хтось голосно сказав, що ганебна хвороба точить не тільки повелителя світу, а й усю його всесвітню державу, що вона гниє і від її тіла відпадає частина за частиною. Ці слова рознеслися по всіх столах, і їх обговорювали вельми жваво. Тим часом від вина та наїдків обличчя почервоніли, а голоси стали гучніші. Цей бенкет вельмож через новину з Іспанії почав перетворюватись у невтримну пиятику, і королю захотілось урвати його. Ті, котрі кмітливіші, помітили це. До них належав і кардинал дю Перрон — це він підкладав подушку під коліна королю, коли той зрікався своєї хибної віри.

Дю Перрон подав королю чашу для обмивання рук, уклонився й попросив дозволу проспівати пісню (дивна річ для князя церкви), і всі зразу притихли. Кардинал співав королю на вухо, пісня була коротенька і, видно, дуже зворушлива, бо в короля вогко заблищали очі. За ближчими кінцями обох столів розчули й ті нечисленні слова: «Уста твої коралі, а зуби кість слонова. А підборіддя повне — яке ж воно звабливе!» По королевих сльозах спочатку ближчі, потім дальші збагнули, про кого пісня. Усі один по одному попідводились, обернулись до короля і, стоячи, безмовно віддали шану його щастю, як щойно плескали в долоні його успіхові.

Втілення того щастя звалося Габрієллю, про це здогадались майже всі — навіть найтупішим ситий обід прояснив у головах. Декотрі в думці порівнювали той скарб, що припав йому, із гнітючими новинами з Іспанії. Поодинокі міркували глибше: вони бачили, як змінився цей колись легковажний чоловік, і в його вірності та сталості відчували тверде бажання осісти й володіти. Але володіти в цьому світі чимсь малим він не захоче. Його войовничість межує з величчю. Войовничості ж тільки й бракує володіння, щоб називатись величчю. Така принаймні думка розважливих; а найрозважливіший з усіх, пан де Роні, цілком безумовно пов'язував ідею величі з ідеєю володіння. Тому, всупереч своїй натурі й бажанню, він у цю хвилину вирішив укласти мир з пані де Ліанкур.

Тільки-но спожили одну багату трапезу, як уже чекала друга, надвечір, цього разу вже з дамами. Декотрі з гостей лягли поспати, інші збавляли час у розмовах. Сам Анрі грав у м'яча — важкими довгастими шкіряними м'ячами, що їх нелегко кидати з повним шлунком, а як улучить котрий, то лишить принаймні синця. А удар у повний живіт буває просто нищівний, і тому один із гравців незабаром простягся на траві, а інші ще раніш визнали себе переможеними. Але Анрі будь-що-будь хотів грати далі і за браком дворян покликав у партнери городян, глядачів тієї гри. Хто з них найкраще грає в м'яча, спитав він і, на їхній подив, зразу несхибно вибрав тих гравців сам, бо оцінював поглядом будову тіла. Обранцями стали один різник, один бондар, два пекарі й один фігляр, що ненароком затесався між шановних людей; але у грі він зразу здобув пошану й вагу. Звичайно ніхто не має охоти водитися з линвоходцем, фігляром і видимим пройдисвітом. Тільки гра рівняє всіх, і на якийсь час завдяки фаховій виучці й з фігляра може стати щось порядне.

Король своїми далекими кидками спочатку вибив із гри одного з пекарів. Решта витримували з годину, поки врешті різник, бондар і другий пекар здалися; всі троє повернулись і пошкутильгали геть.

— Ану, давай! — гукнув король до фігляра, і обидва почали кидати один одному м'ячі з якоюсь дивовижною легкістю, ніби за допомогою чарів. Перебігали з місця на місце, наче ртуть, і тільки простягали руки, а м'ячі ніби самі влипали в долоню — не один, а три, чотири, п'ять — і здавались легкими, ніби мильні бульки. На те видовище надивитись не можна було. Зібрався густий натовп, і світські, й духовні вельможі забули про травлення, і всі дивились на чудовну гру короля з фігляром.

А ті двоє справді вдавали з себе якихось безтілесних духів, проте надовго їх не вистачило. Одна річ мистецтво, а інша — дійсність. У обох уже змокріли чуби, піт стікав по лобі, заливав очі й заважав ловити м'ячі. Тоді обидва водночас поскидали колеги, — в лютневий день, надвечір, — і люди побачили обох, і короля, і його партнера, в самих сорочках. Побачили й ще дещо. На линвоходцеві й жонглерові була добра сорочка, а в короля — луснула вздовж усієї спини. Вона була стара, виношена й не витримала різких рухів.

Анрі зразу не збагнув, чому всі довкола перешіптуються. Він чув ремство, розрізняв зітхання, але нарешті хтось наважився сказати голосно:

— Величносте! У вас на сорочці дірка.

Коли все з'ясувалося, прикра ніяковість змінилася веселощами. Перший засміявся сам король, хоча намагався вдавати великий гнів.

— Арманьяк! — гукнув він, а коли перший камердинер з'явився, Анрі спитав: — Хіба в мене нема шести сорочок?

— Ох, — зітхнув д'Арманьяк. — Уже зосталось тільки три.

— Оце дожився… Скоро голий ходитиму. Отаке буває з королем, коли він не стягує податків з міст і викупляє їх у губернаторів Ліги, що просто-таки душили їх своїм здирством. А селянам я дарую їхні садиби, спершу відвойовуючи їх по одній. Звісно, що на коронаційний убір мені ще вистачає, а на сорочки — вже ні.

Сказав, повернувся і пішов — саме вчасно, щоб його мова зосталась у вухах у всіх. Він говорив сміливо й гордо. Дірка на сорочці обернулася жертвою, принесеною королівству, і примножила славу короля. Оце справжній король! Усі ще раз побачили в уяві, як він іде через собор у своєму фантастичному одінні, що здається на ньому природним, — порівняли, і цей, у подертій сорочці, видався їм навіть величнішим.

Анрі надів найкраще своє вбрання, бо на великому бенкеті, що почнеться незабаром, мали бути й дами — на чолі їх, у ролі господині дому, його люба владарка Габрієль. Велика зала архієпископського палацу в Шартрі від незліченних свічок сяяла тепло-золотими барвами. Жмути свічок в іскристих канделябрах, перед настінними дзеркалами та на столах обливали численних гостей у блискучих уборах сяйвом, яке кожного прикрашало й вирізняло. Завдяки цьому всі жінки на цьому бенкеті здавалися красунями, а чоловіки, що вже прожили чимало, видимо помолодшали — і щоки свіжі, і чоло гладеньке. Світло рясних свічок усім надавало вельможного виразу й марнотратної пишноти; вони самі ледве впізнавали одне одного, так чудово була освітлена ця зала. Весь блиск і сяйво були спрямовані на стіл, а за спинами в гостей чіткі обриси зразу танули, і там аж до стелі витала невиразно-осяйна імла, наче туман у тьмяному місячному світлі.

Король і пані де Ліанкур сиділи одне навпроти одного, як господар і господиня дому. По обидва боки Габрієлі розмістилися вряд дворяни. Ліворуч від Анрі сиділа пані Катрін де Бурбон — його люба сестриця; далі — принцеси й герцогині де Конті, де Немур, де Роган і де Рец. Праворуч від нього першою була принцеса де Конде, родичка його дому, а за нею — пані де Нівернуа й де Невер. Ці імена він сам перебирав у думці, бо то були великі імена його королівства, і носійки їхні сиділи тут, немов так і повинно бути; але він знав, скільки це коштувало. Чоловік тієї чи тієї ще й досі був на боці ворога, принаймні про людське око, і правив — теж тільки для годиться — Парижем, а дружина вже бенкетувала у короля. Такого бенкету не могло бути без попередніх інтриг, куди довших, ніж найдовший обід. Цей бенкетний стіл стоїть у кінці довгої низки мозольних трудів, таємних ходів, кривавих боїв. Якби ж то знати, що справді — в кінці!

Про це думав Анрі, перебираючи в думці своїх сусідок, що з них кожна й гадки не мала, як дорого вона обійшлася. А воднораз він жваво розважав їх, немовби вони сиділи тут просто так собі, як і годилось Кілька разів він перезирався з пані де Ліанкур, і погляди обох промовляли: «Ось чого ми досягли!» Або: «А могло бути й не так». Або ще: «Дякую тобі. Кохаю тебе».

Для Анрі Габрієль ще ніколи не була такою прекрасною, як тепер, бо він дивився на неї і гордо, й розчулено. Вбрання на ній було аж виклично розкішне; дами не могли відірвати від нього очей. Як м'яко лежить цей оксамит, а ко?льорові й назви не добереш — старе золото, осіннє листя, неяскраве сонячне свтло… І пишні, за іспанською модою, рукава. Хто коли бачив таку сукню, довершену, як цей день і цей вечір! А шию королевої подруги обнімає дрібно збрижений комір, і золотаві коси осяває алмазна діадема, подібна до сонця, і вони й самі аж міняться аж б'ють в очі блиском. Звичайно, дами виражають свій захват не зовсім щиро, хоч як вабить їх ця картина, і десь у душі вони недалекі від бажання, щоб це сонце зайшло.

Але сама Габрієль зворушувала їх. Саме сьогодні вагітність накладала такий відбиток на її обличчя, що не тільки її владар аж терпнув від ніжності й страху. Воно було таке бліде, таке тонке, від оспіваного повного підборіддя лишився тільки натяк, а шкіра просвічується прозорістю перлини. Тільки очі ще побільшали, і їхній гарячковий блиск будив жаль, примушував забувати те, що її біле тіло світиться перлово, а на ньому іскриться карбоване золото, рубіни і справжні перли. Кавалери позад неї притихли, та ще співчутливіше билися серця дам, які, нахиляючись до неї через стіл, підбадьорювали вагітну ласкавими словами. Пані Катрін, сестра короля, пильнувала, коли господиня за столом має віддати якийсь наказ, і замість неї кивала слугам подати таріль чи карафку. Один із дальших її сусідів (то був пан де Роні) схопився зі стільця й, випередивши служника, підняв ложку, що випала в Габрієлі з нетвердої руки.

Побачивши, що учта на честь коронування владаря перетворилась в ушанування його любої владарки, Анрі оголосив, не довго думаючи, на весь стіл, що він збирається домогтись від папи розірвання його шлюбу й одружитися з пані де Ліанкур. А її, звісно, духовний суд розлучить із чоловіком: адже той визнав, що його хвицнув кінь. Почувся сміх, Анрі сприйняв його як загальне схвалення і пішов ще й далі: сказав, що його кохана владарка незабаром дістане титул маркізи. І це ще не все: він підняв келих на честь маркізи й так довго та поважно, дивився на неї, широко розплющивши очі та звівши брови, що всі зрозуміли: її шлях веде ще вище. Піднесення чарівної Габрієлі скінчиться лиш тоді, коли вона поруч із ним прикрасить собою французький трон. Вона буде нашою королевою.

Проте загальне схваленим тільки ввижалось йому, та й то лиш поки він був щасливий і розчулений. Бо хто ж не знає, як вони уявляють собі королеву Франції: насамперед вона повинна бути не тутешньою, щоб ніхто не знав її й не почував себе витісненим нею — і щодо цього були вразливі не тільки жінки. Саме з цієї хвилини пан де Роні починає виявляти той затятий опір, на який Габрієль натраплятиме і в усіх інших, поки вона живе на світі і владарює над королем. Та поки що, за цим столом, ворожнеча ще не діймає Габрієлі. Хіба вона житиме вічно? Може, й пологів не переживе, вигляд її не віщує доброго й викликає жаль до неї. А насамперед — усі знають короля та його шлюбні обіцянки. Якби він — так, як досі,— хоч не висловлював їх прилюдно, тоді б їх можна було боятись. А сказав — то вже зламав. Одне слово, так чи так, а заздрити красуні д'Естре нема чого.

Тому Габрієль і дістала багато доказів співчуття й шаноби, коли, за прикладом короля, все товариство нарешті підвелося з-за столу. Анрі підвів до неї принцес де Бурбон і де Конде, і вони обняли й поцілували її. Серед усіх інших жінок теж не знайшлося жодної, котра, ставши нарешті перед її лицем, не запевнила б її, що вона така чарівна, як іще ніколи. І кожна говорила щиро, вони не відчували до неї ні ворожнечі, ні заздрості, а навпаки, якусь жіночу спорідненість — завдяки її станові, а то й просто людську спорідненість, бо цю учту на її честь, можливо, навідала невидима гостя, що пройняла всіх дрожем. Хто не похвалив би пишної вроди, що пишається своєю нетлінністю, як мистецький твір! Але перед красою, яка вже, можливо, у спілці зі смертю, люди схиляються.

Наостанці відчинили двері, за якими зразу починалися сходи. Кілька дворян узяли з рук у служників свічники з численними свічками і вишикувались по двоє на кожній сходинці — з обох боків. Попереду вшановуваної пари йшли принцеси королівського роду, а позаду, на деякій відстані,— всі інші дами та кавалери. Посередині Анрі вів Габрієль за високо підняту руку. Їм світили, вони піднімалися сходами. «Урочистий акт!» — так почував Анрі, молодий і щасливий. Урочистість була порушена — а може, ще й підсилена — тим, що вагітна відчула млість, і коханому довелось підхопити й підтримувати її. Весь супровід відстав, останні вогні лишилися внизу, а вони нагорі поринули в непевну сутінь, наче в туман, осяяний тьмяним місяцем, і зникли — немов розтанули.

Дама в масці

Париж уже достиг для того, щоби впустити короля, й навіть перестиг. Навіть сам герцог де Феріа[49], що й досі правив містом як намісник його католицької величності,— навіть він не міг уже вірити, що там, як і перше, існує іспанська партія. Брати до уваги доводилось лише затятість небагатьох непоправних та страх значно більшого числа тих, котрі не вірили, що їм можуть пробачити давнє. Проводирі Ліги на чолі з самим Майєнном про всяк випадок заховали своє рухоме майно й поховалися самі. Жоден з тих шістнадцятьох, що правили округами столиці, не пропустив нагоди потай запевнити короля у своїй відданості; отой кравець — у дні, коли вороги короля повісили його верховного суддю, — тільки випередив решту. Досить уже крові! Проповідники, що закликали до звірства, вже не мали успіху серед люду — їм самим слід було стерегтись. Бо люд тим часом перейнявся поблажливим і поміркованим настроєм — часом ладен був навіть до насильства вдаватись, обстоюючи добро. Через це бували заворушення; їх придушували, але більше для годиться. Котрий це можновладець, що має хоч сяку-таку владу, зречеться її і втече, поки ще має зброю — хай навіть саму зброю, а не руки, здатні нею володіти. Іспанський командувач мав понад чотири тисячі чужоземних вояків, і вони могли обороняти принаймні вали та брами.

Королю ще не так просто ввійти до міста. Тим чотирьом тисячам дати раду легко, та нелегко дати раду доброті люду, що чекає доброго короля. Король дозволив парижанам добувати припаси за мурами, аби не голодувати; то як же він може тепер стріляти з гармат по їхніх будинках і вдиратися до своєї столиці серед різанини? Йому цього не дозволено. Він мусить діяти у відповідності зі своєю доброю славою в народі і здобувати владу так, як личить королю — улюбленцеві народу. Анрі кілька тижнів витратив, умисне зміцнюючи свою репутацію приступної для всіх людини. Nihil est tam populare quam bonitas[50]. Якось він знову заблудив на ловах, а такі випадки завжди можна використати; вночі, о другій годині, сам-один прибився до якоїсь господині, і то було зовсім не розбійницьке кубло. Дім належав одному службовцеві його-таки податкової управи, і король знав про те; він взагалі добре знав своє королівство. Але дівчина, що впустила його, не впізнала короля; Анрі просто сказав їй, хто він такий, з'їв скибку хліба з маслом і простягся долі перед каміном, а не в ліжку. А вранці притьмом захотів до утрені; священика довелось привозити за три милі. Де ви бачили, щоб король був такий простий, а недавній єретик — такий ревний у вірі!

Декотрі нізащо не хотіли повірити в це, як, наприклад, один торговець свиньми, що з ним король сидів у сільській корчмі за одним столом, — він-бо знов заблудився. Люди, що були в корчмі, не впізнали його, а може, прикинулись дурниками: коли король удається до хитрощів, селянин його завше перехитрує. Одне слово, той торговець свиньми зважився наговорити йому всяких зухвалих слів, бо нібито не впізнав його. Анрі більш нічого не зоставалось, як зійти зі сцени з великою помпою. Він визирнув у вікно, і зразу до корчми під'їхало кілька панів на конях — вони, певно, розшукували заблукалого короля. А селяни загомоніли: оце-то так! То це ми самому королю правду в вічі сказали? І він ту правду стерпів? Торговця свиньми поплескав по плечу, відповів йому по-доброму й нічим не покарав. Потім ті селяни почали говорити між собою про Париж: мовляв, ті городяни зовсім не знають короля, а то б вони впустили його в місто. Бо такий спритний чоловік однаково свого допне.

А найкращу науку щодо цього дістала від Анрі одна дама в масці. Вона навмисне приїхала з Парижа до Сен-Дені, де він знову жив, і довірчо повідомила його про все, що діється в Парижі на його користь. Говорила вона так тихо, що в сусідній кімнаті крізь відчинені двері не почули жодного слівця. Крім королівських придворних, там були ще й гості з Парижа, що приїхали того дня ніби випадково. Ніхто в сусідній кімнаті не піддався ілюзіям щодо тієї дами. Всі питали: і оце справді звичайна добромисна городянка? Коли так, то що вона може знати? А по-друге — як це король, що так боїться ножа, зважився на самоті розмовляти з особою, яка навіть не відкрила свого обличчя? Вкрай неймовірно, треба сказати. Та ось пролунав голос короля, і говорив він зовсім не криючись: хай чують усі, хоч би й у самому Парижі. Він доручив дамі в масці, щоб вона переказала його щирим друзям там, у Парижі: він стоїть тут із сильним військом і стоятиме, поки не ввійде до міста, але без ніякого насильства. Хай тільки не вірять жодному слову герцога Майєнна. Миру хоче тільки їхній законний король, нехай навіть мир зі своєю столицею обійдеться йому недешево. Він нагадав дамі в масці про всі інші міста, які відкрили йому брами й тільки виграли від того. Десять років парижани не платитимуть йому податків, старшини цехів дістануть дворянство, а його щирі друзі, які сприяли йому, довіку будуть щасливі й задоволені.

— А хто мене зрадив, того хай судить бог.

Усе це він виклав перед дамою в масці, немовби не сама вона була з ним у цій кімнаті, а весь народ, не довіряти якому він не хотів — байдуже, чи той народ показує йому своє справжнє обличчя, чи ні. А потім він попрощався з нею; маски вона так і не скинула. Вона вийшла, закутана в широкий плащ, і так пройшла між придворними. А вони провели її аж до карети. Двоє зостались осторонь, вони не зазирали до карети і між собою не перезирались. Один був Агріппа д'Обінье, другий — такий собі пан де Сен-Люк, що служив у короля.

Тим часом над'їхав запилюжений верхівець — поспів якраз до від'їзду дами в масці, що сподобилась довіри короля. Той верхівець у шкіряному колеті, певне, вважав, що теж гідний такої довіри. Він увійшов без церемоній. Король стояв посеред порожньої зали, не гордий, не самовпевнений: він дивився в підлогу й підняв голову, тільки почувши гупання важких чобіт.

— Пастор Дамур! — сказав він. — Оце вас мені бракувало — саме в таку митть.

— Величносте! Отже, ви й матимете якраз те. чого хотіли. До вас промовляє суворий голос із давніх часів.

— У слушну мить, — додав Анрі.

— Величносте! Я це бачу, бо щойно звідси поїхала якась особа, що не відкрила свого обличчя. Тільки ви бачили її й тільки ви знаєте, чи то не був сам диявол.

— З дияволом я не знаюся. Краще вмерти. Краще позбутися всякої влади.

Пастор стоячи ляснув себе по стегнах і хрипко засміявся.

— Влада! Задля влади ви зреклися віри — що проти цього смерть! Задля влади ж таки ви тепер щохвилини розігруєте хитру комедію. Про ваші хитрощі вже гомонять люди, а часом і сміються — з певним виразом. Не хотів би я, щоб про мене так говорили і так з мене сміялися.

— Невже я не маю успіхів, пасторе?

— В тому ж бо й річ. Ви ловите людей. Я не хотів би вловити так і пічкура.

І враз пастор гордо випростався, скинув капелюха (досі він цього не зробив) і заспівав, так, заспівав, як колись у бою:

О господи, яви свій вид — І зразу щезне навіть слід По ворогах навіки.

Голос гримів на всю залу. Пастор Дамур підняв праву руку й виставив уперед ногу. Ще раз у бою, ще раз попереду старих гугенотів, і їхні полеглі крокують поряд, і всі підхоплюють псалом, вирішальний псалом гучнішає, ворог, охоплений страхом, лякається й відступає. Перемога борців за віру.

Хто дише злобою на нас, Погибель тих спіткає враз, Наш господи великий.

Голос гримів на всю залу. Король махнув рукою, і спів урвався. Пастор не тільки опустив руку — він понурив голову. Він отямився. Зате Анрі тепер забув про довколишню дійсність, і обидва мовчали, споглядаючи в думці свої давні діла — чесні й нелукаві.

Тоді Анрі взяв пастора за руку й промовив:

— Ваша голова й борода посивіли, а гляньте на мої. Обличчя у вас не тільки суворе, воно скорботне. А тепер я відверто показую вам своє. Чи воно веселе? І все ж я вам признаюся: здобуття влади — це де в чому сміхота.

— Так, сміхота, — повторив він і квапливо додав: — Люди варті того, щоб владу над ними здобували саме так. І сама влада схиляє до того.

— А ви — якраз підходяща людина для цього, — докінчив старий.

Король лагідно відповів йому:

— Кожен діє, як йому призначено. Тому я й дозволив вам вилити душу до кінця, пасторе Дамур.

— Ви мусите дати вилитись гнівові господньому! — сказав старий запально, і на скронях у нього випнулись жили.

— Так, мушу. — Король говорив ще лагідно, але пасторові час уже було знайти інший тон. Він це зрозумів, і кров відлинула йому від скронь.

— Хай простить ваша величність простій людині, Габрієлеві Дамуру, що він з'явився перед ваші очі.

Тоді Анрі розкрив обійми.

— Впізнаю вас. Отаким я хотів би завжди вас бачити: з гнівом господнім у всіх помислах і з непохитною вірністю в серці.

Він чекав з розкритими обіймами. Це була вирішальпа мить для всіх його протестантів. Від докорів ще можна очиститись, він прагне в це вірити. Як усе зважити, то постійна недовіра більше шкодить королям, ніж прислужується їм. Якби й усі давні друзі це зрозуміли, хоча їх уже зраджено й позбавлено привілеїв! Але в розкриті обійми ніхто не кинувся. І Анрі опустив руки, але сказав іще:

— Пасторе, те, що я мушу робити, робиться і для вас. Ви отримаєте свої права, коли я здобуду владу.

— Величносте! Пробачте бідному Габрієлеві Дамуру, але він вам не вірить.

Анрі зітхнув. Він іще сказав примирливо:

— Тоді вислухайте одну веселу історію — про даму в масці. Вона вже безперечно правдива, бо хвалитися мені тут нема чим.

Але пастор уже був коло дверей.

— То чого ж ви хочете? — гукнув услід йому Анрі.— Щоб я розвалив свою столицю з гармат? Щоб я всіх силоміць навернув до протестантства? Щоб я, поки живу, провадив війну й чинив як нелюд?

— Величносте, відпустіть з миром бідного Габрієля Дамура, — Це прозвучало вже не докором і не гнівом господнім, аж ніяк. Той, хто там, уже далеко від короля, стискав рукою дверну клямку, неначе поменшав, і не тільки через відстань, ні,— він весь зіщулився.

— Я хочу висповідатись перед вами, Габрієлю Дамур, — сказав здаля король.

— Величносте! Не я, а тільки ваше сумління має почути правду. — Слова суворі, але голос тихий. Анрі зрозумів тільки тому, що, власне, сам казав собі таке. Він відвернувся. А коли глянув до дверей — знову був сам.

Тоді він став обличчям до стіни, наскрізь пройнятий свідомістю того, що це було прощання з його протестантами. Та ні, це прощання не на все життя, він іще покаже їм, що в нього було на думці і яким він залишився. Але за нинішніх обставин йому не вірив ніхто; інші вірили не більше, ніж цей. «І стережися зрадників! — нагадав собі Анрі.— Ніхто не годиться для цієї ролі так, як давні друзі». Він дивився на стіну й перебирав в уяві всіх, хто міг би його зрадити. Дивно — з'явився образ Морнея, а він же був такий певний саме за нього! Морней, або Чеснота, — цей служитиме тобі й далі вірою і правдою. Тільки не жадай, щоб він схвалив твій спосіб здобуття влади і став хоч на дрібочку менш доброчесним. І це дуже дошкуляло королю, бо в ті дні зрада й зрадники стали для нього зручні і звичні. Йому неприємно було бачити перед собою сократівське обличчя свого Морнея, і Анрі стер з уяви той образ, викликав інший.

«Жодного друга, ми зовсім самотні в цьому хитромудрому й прикрому ділі здобування влади. Зате спільників та поплічників — удосталь. Ми допускаємо до себе якихось дам у масках; добре хоч, що пастор не захотів знати, хто та дама, і ця витівка лишиться назавжди таємницею. Бо хто може подумати, що то рідна дочка самого губернатора, і це з її батьком я потай заграю. Що це робиться з людьми, — я ж раніше вважав його чесним! Мені не до вподоби Морнеєва доброчесність. Але ще дужче не подобається мені, що Бріссак зраджує. Ще його попередника запідозрено в зносинах зі мною. Майєнн скинув його, а призначив графа Бріссака — саме за його просте серце. Ну, коли це називається простосердям, то я й сам не хитріший і не потайніший від малої дитини. Адже цей чоловік спокушає мене на те, щоб я здобув свою столицю підступом; він мені осоружний».

Усе це Анрі промовляв до стіни, — а він же більше звик думати про свої справи ходячи — швидко й розгонисто, щоб чоло обвівав вітер. У двері хтось пошкрябався і сполохав його пригнічені таємні думи. А тоді ввійшло двоє радісних вісників; як же не зустріти їх так само радісно? Першого, його славного Агріппу, видимо розпирало від новин, він насилу втримував їх у собі. Молодий пан де Сен-Люк був терплячіший — завдяки своїй відвертій самовдоволеності. Дуже ревно дотримуючись етикету, він привітав короля з вишуканою скромністю й безмежною шанобою, а тоді полишив говорити панові д'Обіньє.

— Ми запізнилися, — сказав Агріппа, — бо мусили спершу принаджувати, а потім спроваджувати слухачів: адже після від'їзду дами в масці вони стали непотрібні.

— Скоріш небажані,— підтвердив Анрі.— Відколи вона поїхала, в мене побував ще один гість, і це була досить гостра сценка, не призначена для третіх осіб.

Агріппа навіть не спитав, хто ж був той гість.

— Величносте, ви й не здогадуєтеся, хто була та дама в масці.

— Ви ж поручилися, що вона не небезпечна. А я не цікавий.

— А що б ви сказали, величносте, якби вам хтось розповів, що я був у Парижі?

— Ти? Не може бути!

— А от і був. Правда, в подобі старої селянки, а браму проїхав на возі з капустою.

— От так диво! І ти бачив губернатора?

— Він купив у мене на ринку всю мою цибулю — сам Бріссак у плоті й крові. А водночас ми домовилися, що задля більшої безпеки вашої особи і задля надійності до вас приїде пані де Сен-Люк, — так, так, рідна дочка губернатора Бріссака, — і вислухає те, що ви зволите переказати. Що, несподіванка?

— Я не можу отямитись від подиву, — сказав Анрі, хоч його сам Бріссак повідомив про візит пані де Сен-Люк. Бо в кожного все ж таки має бути хоч якась таємниця від інших. Чим хитромудріша роль, тим цікавішою вона здається нам. «Totus mundus exercet histrionem», — то чом би не грати й мені? Мого Агріппу здобуття Парижа зовсім не потішило б, якби йому не довелося зіграти роль селянки. І його так захопила ця гра, що йому й не в голові страждання бідолахи Габрієля Дамура; а хто відає, яку роль обрав собі сам бідолаха Габрієль Дамур? Його виступ був просто-таки біблійний».

Та це між іншим. Усі ці думки не перешкоджали Анрі випитувати свого давнього сподвижника, і то так по-дитячому докладно, що молодий Сен-Люк, стоячи позад Агріппи, аж губи кусав, щоб не засміятись. Чи, власне, удавав, ніби йому смішно: хай король як слід побачить, що пан де Сен-Люк, по-перше, свідомий своєї великої переваги над людиною старшого покоління, а по-друге — як і король, воліє ставитись до неї поблажливо. Анрі ця міміка не сподобалась, і він звернувся до Сен-Люка:

— Пані де Сен-Люк так чудово замаскувалася, що навіть ви не впізнали її?

Коли король сподівався, що цей молодик марнолюбно захоче похвалитись проникливістю, то він помилявся.

— Ваша правда, величносте, — підтвердив Сен-Люк. — Я не впізнав її.

— Брешете, — сказав Анрі.— Ви брешете, аби в чомусь перевершити нас, — він позирнув на Агріппу, — хоч би в скромності.

— Величносте, ви мораліст!

— Надто сьогодні,— відказав Анрі.— Тому я хотів би знати, чого це пан де Бріссак надумав удавати зрадника. Га? Ви, певне, знаєте про свого тестя щось таке, чого не знаю я, бо я ж не можу знати про нього все. При дворі мого попередника він здавався мені дуже простосердим, таким собі збирачем картин. Я був у спілці з Анрі Валуа, і Бріссак міг би лишитися зі мною, та й розуму б у нього вистачило зробити правильний вибір. Нащо йому було перекидатися до іспанців, коли це мало скінчитись тим, що тепер він їх ошукує й зраджує заради мене?

— Ваша величність виявляє мені дуже дивну честь такою відвертістю, що могла б зашкодити вашій справі, якби її витлумачити хибно.

Нарешті розумна й відверта відповідь, і Анрі вмить настроївся зичливіше. Він кинув ніби мимохідь:

— Бріссак уже не може відступити, він зайшов зі мною надто далеко. — А потім подивився в очі молодому придворному, чекаючи його пояснень. Той прокашлявся, озирнувся, ніби шукав підтримки, але признався, що йому просто потрібен стілець.

— Я можу думати тільки сидячи.

— А я мушу ходити. Але ж думати зараз треба вам, а не мені, тож сядьмо, — вирішив Анрі.

Агріппа також сів, дуже здивований: про що тут можна говорити так поважно чи навіть урочисто? Про Бріссака? То людина зовсім не вояцького вигляду, хитруватий простак, купує в фальшивої селянки цибулю, торгується, відходить, повертається знов — і щоразу кидає потай кілька слів. Адже це все курям на сміх, коли взагалі варте згадки.

Натомість молодий Сен-Люк говорив палко й задоволено, бо почував себе в цьому питанні впевнено:

— Пан де Бріссак — то неабияка загадка для кожного мораліста. Коли я сватав його дочку, він привів її до кімнати в масці, отак, як вона з'явилась і до вас. Та я однаково здогадався, що то не вона, а якась інша. Він гадає, ніби ніхто не вміє щось по-справжньому розгледіти, — тільки він сам, знавець картин.

— Загадка неабияка, згоден, — сказав Анрі.

— Він вивчив картин без ліку, не рахуючи книжок.

— Він поводиться не вояцькому, — озвавсь Агріппа.

— Навіть більше. — Сен-Люк поворушив руками, ніби розгортав щось невидиме, і впало в очі, що з однієї руки — лівої — він не скинув рукавички. — Пан де Бріссак збирає предмети мистецтва не просто для того, щоб вішати їх на стінах чи ставити у вітринки, — він невтомно збагачує свій розум усілякими образами та одкровеннями. Він проймається ними. І живе їхнім життям.

— А від нього самого нічого не лишається, — зрозумів Анрі.

Та Сен-Люк пояснював далі:

— Він не вдає зрадника, величносте. Він справді став ним, постійними вправами розвинув у собі зрадливість.

— Чи й він називає себе гуманістом? — спитав Агріппа д'Обіньє і схопився зі стільця. — Ми колись були гуманістами щиро й чесно. Я складав свої вірші на коні, з мечем у руці. А коли, як справжній хробак, босоніж копав шанці перед боєм на службі у войовничого гуманіста, мені являлись небесні видива.

Анрі сказав, ні на кого не дивлячись:

— Це один спосіб. Та є ще й другий, складніший; він вселяє непевність і позбавляє людину обличчя. — Тоді, обернувшись до Сен-Люка, засміявся: — Нехай собі граф Бріссак і далі користується своїм методом — збирати картини та читати античних авторів, — коли цей метод привів його до того, що він так хитро здає мені мою столицю. А той іспанець, Феріа, ні в чому його не підозрює?

— Та звідки! Пан де Бріссак сам запропонував герцогові де Феріа замурувати кілька брам, щоб легше було обороняти мури. Феріа не солдат, він і не помітить, що з замурованих брам знято варту і якраз ними має проникнути до міста ваша величність. Само собою зрозуміло, що насправді брами будуть тільки забиті землею.

— Це виявиться передчасно.

— Виявилось би, якби мій пронозливий тесть не був у спілці зі старшиною купецтва, з ратманами й з усіма на світі. Вже дійшло до того, що люди питають, чи є ще в Парижі хтось пошитий у дурні, крім Феріа, який поздоровляє себе з тим, що губернатор у нього такий недотепа.

— Кожен, мабуть, хоче знати, яку вигоду матиме з цього діла.

— Пан де Бріссак сподівається, що з ласки вашої величності стане маршалом Франції.

— Сміхота, — сказав Анрі — спочатку з поважним обличчям. Тоді повторив це слово, і враз його з незвичайною силою пройняв весь огидний комізм становища. Людина, що боролась увесь свій вік, — це він сам. Власною рукою рубав ворога, власною волею зберігав твердість — увесь свій вік. За віру й королівство боровся весь свій вік, і все це було б марне без отакого схибленого збирача картин та зрадника здуру. Сміх душив короля, але він стримав його, хоч від натуги аж посинів. Цей сміх, що рвався з нього, був би занадто злий.

Король підвівся й відійшов до вікна. Сен-Люк хвилинку зачекав, а тоді, нечутно ступаючи, теж підійшов: видно, розумівся-таки на порухах душі. Він наважився заговорити, але, щоб підкреслити свою підлеглість, висловлювався вкрай манірно і аж сюсюкав. Король і справді відчув погорду, але йому не хотілось вірити, що Сен-Люк прагнув саме цього. Не повертаючи голови, він повторив почуте:

— Кажете, той дивак уже віддав гаптувати перев'язь? Архангел Гавриїл, чи то Габрієль, — дуже промовисто й доречно, Габрієль на білому шовку. Цю перев'язь піднесе мені мій маршал у день мого вступу до міста… бозна-коли той день настане, — додав він, бо надто неправдоподібною здавалась ця картина.

— Сьогодні чотирнадцяте. Лишається тиждень, — просюсюкав пан де Сен-Люк. Анрі, почувши, рвучко обернувся.

— Ви знаєте більше, ніж слід вам знати. Чи, може, ви самі бачили губернатора? Ви були, перевдягнені, в Парижі?

— Ні, де там! Проте ось тут записані для вашої величності всі подробиці змови. — І молодий придвориий вийняв з рукавички — лівої, якої не скидав, — якийсь папір. Анрі вихопив аркуш у цього.

— Хто це вам дав?

— Сам Бріссак.

— То він тут?

— Або ж був тут — звісно, з дозволу герцога де Феріа. Він приїздив із двома нотарями, щоб уладнати зі мною деякі невідкладні родинні справи. Я покинув їх, тільки-но отримав цей папір. — Усе це він говорив уже зовсім не збентежено, не відчувалось також бажання здивувати. Цей молодик завжди влучав точно куди треба; то навіщо затримуватися з ним довше?

— Коня! — гукнув Анрі з вікна.

— Ви його вже не застанете, величносте.

Та Анрі вже вибіг надвір, вихопився в сідло й помчав паризьким шляхом. Скоро він побачив попереду величезну карету, що похитувалась на вибоях, займаючи всю ширину дороги, так що й не об'їдеш. Довелось випередити її просто лісом, а тоді стати між двома деревами й зачекати. Ось вона важко під'їздить; спереду в неї широке вікно, і Анрі розгледів нотарів: їх було троє. Всі, як один, у чорному, на головах високі шпичасті капелюхи, сухі обличчя, всі троє вже старі люди, втомлені дорогою, і жоден з них не захотів навіть глянути на непроханих вершників. Навпаки — вони позаплющували очі, порозтуляли роти й стали вже зовсім однакові. Анрі хотів гукнути, але стримався, і так та мара й прогуркотіла повз нього. В останню хвилину один з трьох нотарів поворухнув рукою: човником зігнув долоню, повільно-повільно підняв її до носа того, котрий куняв навпроти нього, а тоді черк — і спіймав муху. Ох, як засяяв простакувато-хитруватий вид!

На чужому носі спіймано муху, а король, якому він має здати його столицю, сидить у сідлі й дивиться. Тепер Анрі вже знав досить, тому й не став зупиняти карету. Він по-справжньому засумнівався: чи всі дома в цієї людини?

«Як вони пнуться зі шкіри, щоб не ходити навпростець і не чинити по-розумному!» Ось про що він думав, ступою їдучи назад. Так, у його пам'яті вже назбиралось чимало зразків людей розумово схиблених — починаючи з Варфоломіївської ночі, і далі, й далі. Його призначення — змінити саме це, а інакше навіщо бути королем? «Вони й далі ставитимуть тобі перешкоди, Анрі. Ловити мух — замість розпізнавального знаку — і посилати до тебе дам у масках для таємного порозуміння. І ти мусиш миритися з цим».

Захоплення влади

Все сталось, як було умовлено. Щодо обачності Бріссакові не було рівних. Він сказав іспанцям, щоб ті звірились на нього й сиділи тихо, аби не сполохати зрадників. Бо треба їм знати, що в місті є зрадники і вони легко можуть здогадатися, що Бріссак надумав їх переловити. Отож горді іспанці з недбальства полишили все па примху долі.

Анрі дуже добре підіграв своєму партнерові. Правда, черев помилку трохи-трохи не взяв його в полон. Двадцять другого о четвертій годині ранку Бріссак був уже запепав духом, бо королівські солдати все не з'являлися. Але причиною був лише густий туман, і, щойно виїхавши за мури, губернатор наткнувся на них. На щастя, то був саме загін, яким командував його зять, пан де Сен-Люк, і обійшлося без непорозумінь.

Обидві замкнені брами відчинили, і, тільки-но вдарили вранішні дзвони, король вступив до столиці. Його дворянам не терпілося; при повній зброї вони стрибали через останні перешкоди. А сам він, упершись рукою в бік і трохи нахиливши голову, вдавав, ніби оце повернувся з кількагодинних ловів. А насправді він не був тут вісімнадцять років.

Перший, на кого він наткнувся, був Бріссак з обличчям янгола. Таку чистоту виразу й сумління не часто зустрінеш, вона дуже рідко буває відбита на людських обличчях. Схиливши коліно просто у вуличне багно, а голубі очі звівши вгору, Бріссак підніс королю білу перев'язь. Король зразу пов'язав йому на груди свою, обняв ного й назвав «паном маршалом».

За це Бріссак віддячив йому доброю порадою: хай король краще надягне панцер. Бо хтозна… Хоча це, звісно, дуже мило — ходити поміж людом у простому колеті, як, видно, бажає його величність. Анрі злякався. Він зовсім забув про ніж… Та ні, Бріссак мав на увазі з'юрмище, тісняву, штовханину, яку дуже легко умисне зчинити у такому великому місті, а вона може стати небезпечною, бо й королю недовго загубитись у ній і попасти в руки ворогів.

Анрі відповів, що його нізащо не спіймають. Та вони навряд чи й прагнуть цього.

— Таких пташок, як я, ніхто не любить тримати в клітці.

Одначе послухався і в'їхав у свою столицю, маючи на собі, під плащем, панцер. Замість капелюха з розкішним білим плюмажем, що звістував би мир, на ньому був сталевий шолом. Такий убір трохи пригасив у ньому почуття тріумфу — а втім, це зробили вже й дощ та безлюддя на вулицях.

Там у цю світанкову годину не було нікого, та й з вікон дивилось небагато; королівське військо, що розділилось на кілька загонів, дорогою розігнало трохи іспанців, уклали або повкидали в воду три десятки ландскнехтів, і це, власне, все. Панові де Сен-Люку та його загонові стрілась дорогою купка міщан, що пробували обороняти укріплений будинок; але король на своєму шляху не натрапив і на таке. Він послав гінця переказати герцогові де Феріа, що той має залишити місто, і квит. А другий гонець помчав до собору Богоматері повідомити, що прибув король.

Прокинувшись і повстававши, парижани й віри не йняли новині, хоч вона летіла з дому в дім: король уже в місті. Вони перелякались на смерть. Перша думка була про грабунки та різанину — дарма що багато їх бачили короля зблизька ще в Сен-Дені, коли він зрікався своєї віри, або й у Шартрі під час коронації й були йому віддані тілом і душею. Що з того… Одна річ — пишнота святкового дня, інша — година тріумфу переможця: вона, звичайно, має бути кривавою.

А в нього й на думці такого не було, він і не здогадувався, що люд охоплений страхом. Та новоспечений маршал Бріссак це врахував: він розіслав дозорців на дуже рослих конях, з гучними голосами, щоб вони оголошували, по-перше, ласку й прощення, а по-друге — що в руках короля уже все місто. І хай парижани спокійно сидять по домівках. Але вони, навпаки, висипали на вулиці вітати французів у білих перев'язях, королівських сурмачів, а самого короля на плечах внесли до собору.

На Богоматері Паризькій дзвонили всі дзвони — кожен своїм голосом, по якому його впізнавали й прозивали. Попереду короля йшли сто французьких дворян, отже, це таки справжній король. Але ж той самий старий собор не так давно бачив процесії на честь святої Женев'єви, які мали вмолити її, щоб захистила від нього своє місто Париж. Про це згадали інші — архієпископ, що виголошував, як умовлено, вітання, і кардинал, що так і не показався. А от люд умить про все забув: саме люд, у своєму загалі, а не окремі люди, бо кожен про себе зберігав у пам'яті чимало. Проте весь люд, мовби нічого й не було, плавом плив до собору, радів, був щасливий і побожний.

Король мусив відповідати на вітання, він викинув з голови все, що не стосувалось цієї хвилини, і все ж був трохи отуманілий. Досі він виразніше уявляв собі, як має відбутися цей в'їзд, і в думці бачив усе в ясніших барвах. Він відповів архієпископові: «Я хочу захищати й полегшувати життя свого народу, за це я віддам власне життя до останньої краплі крові!» Запевнив його й у відданості католицькій вірі, закликавши у свідки й бога, і святу діву. Але туман у голові лишався. Анрі мав таке відчуття, ніби він тут не присутній, та й інші теж тільки ввижаються. Того, що діялось насправді, йому було замало. Занадто довго він чекав на нього.

«Париж! Париж мій, і всі визнають, що він мій. А он у тому притворі мене самого намальовано в подобі диявола. Ось уже помітили, що я дивлюсь туди, і картину прибирають геть». Він стояв навколішки на кліросі й слухав месу. А потім, коли вийшов із собору на бруковану площу, то на цілу хвилину забув про дійсність: перед його внутрішнім зором постав дерев'яний поміст, завішений килимами, — він стояв на оцьому самому місці в незапам'ятні часи. На тому помості його вінчали з принцесою де Валуа.

Він подумки відміряв на фасаді собору висоту того помосту. Виставлений там напоказ серед цвіту королівства, він тоді поглядав з радісної висоти на святковий люд, немов йому судилося легке життя, немов інакше й бути не може! Та лиш тоді почалася школа нещастя, і він спізнав неміч думки, зрісся з турботами життя. І ось тепер — Париж. «Але що означає «тепер»? Те, що мені й далі судились турботи, судилося пізнавати ще більше, кожне нещастя обертати в добро, а Париж — його я маю здобувати, поки й живу на світі».

Тієї хвилини, яку король пробув па самоті з собою па площі перед собором Богоматері Паризької, цієї його короткої відсутності вистачило, щоб солдати відтіснили натовп аж до найдальших країв площі. Повернувшись до дійсності, король злякався.

— Я бачу, — сказав він, — що цей нещасний люд заляканий тиранством, — ніби хотів аж тепер розділити з цим людом свою власну давню й тривалу боротьбу. Він наказав, щоб натовп знову допустили до нього. — Вони знудьгувалися за справжнім королем, — додав він, виражаючи цими словами, як багато зробив для всіх і скільки витерпів сам.

Він поводився дуже поважно — це неминуче в такі дні. Вже того ж таки ранку на ще напівтемній вулиці трохи не покарав власноручно одного солдата — тільки за те, що він хотів узяти хлібину, не заплативши. Просто не звик інакше. Але ж король був у своєму Парижі! Грабувати в його Парижі?! З цього б не здивувався навіть сам пекар. А в одному будинку на розі стояв коло вікна якийсь чоловік і, не скидаючи капелюха, з викликом дивився на короля. Він, певне, думав, що й так уже попав до чорних списків, тож йому нема чого втрачати. Охоронці короля хотіли побігти й схопити того нахабу, але король заборонив; усі навіть подумали, що цим він порушує заведений звичай.

Дорогою з собору до Лувру короля зворушував кожен вигук «слава!»; але потай його обурювала й дратувала така непристойна безтурботність тих, що гукали. Він перед очима в усіх ходив по столиці, що нарешті була під його владою, і добре знав, що мусить показати їй цю владу, а ні в якому разі не дозволяти, щоб з оцих купок людей то там, то там лупало ріденьке «слава!». Адже в тисячу разів більше було тих, що не відривались від свого звичайного діла — на кухні чи в крамниці — і хіба що між тим ділом казали: «Що, король дуже пишається, що вступив до Парижа? Дарма, вгамується!»

Колись, у незапам'ятну давнину, в провінційному місті, яке називалось Оз, такий собі молодий король Наваррський бенкетував на ринку з бідними й багатими, які спочатку побоювалися, що він їх переб'є, бо вони, бач, не відчинили йому брами добровільно. А він сів з ними до столу. Завдяки йому вони спізнали новину, яка звалась «людяність», і були вкрай здивовані. А що ми змалку й до останку однакові, то й тепер Анрі ладенп був обняти й поцілувати в обидві щоки всю свою столицю зразу, хоч яка вона велика. Проте між Озом і Парижем, на всьому довгому шляху крізь десятиріччя, стояли два ряди воїнів у обладунку; то були уроки досвіду, і тому короля дратувало кожне «слава!» отут, між Богоматір'ю Паризькою та Лувром, хоча й зворушувало його. По суті, він чекав сутичок — та їх і не забракло.

Один патер, озброєний протазаном, підбурював люд проти нього. Якийсь старий душогубець, ще з часів Варфоломіївської ночі, так шаленів, що гепнувся додолу, зламавши свою дерев'янку і мушкета. З вікон цілилися в королівських вояків. Король сам бачив, як в одному місці намагалися спорудити барикаду, і це було дужче схоже на справжнє життя, тож і не дало йому збитися з шляху. А по випадах своїх ворогів він розпізнав той шлях і нарешті щасливо дістався до Луврського палацу. Сів за стіл у великій галереї, обід чекав на нього, придворні та слуги на місці — все мало такий вигляд і відбувалось так, наче ці вісімнадцять років його тільки й дожидали тут. Він їв і нічим не турбувався, навіть не розглядався круг себе; тільки повторив свій наказ, щоб до третьої години іспанці, якщо їм дороге життя, покинули місто.

Герцог де Феріа, намісник його католицької величності, ще й досі з цим не змирився: він утримував частину передмість. Король звелів переказати йому кілька гострих слів, і Феріа, що не був воїном, скорився. Він послухався наказу навіть трохи раніше, ніж паризькі поплічники Філіппа, що отримали від нього вісімдесят тисяч пістолів. А втім, гроші ті були давно розтрачені, тож і віра в повелителя світу вичерпалась. Поза центром міста — від Богоматері Паризької до Лувру, — який король міцно тримав у руках, ще ворушилися не дуже численні недобитки колишньої Ліги. То були шаленці всіляких мастей, що вимахували зброєю, корчили страшні пики, але за годину мали стати посміховиськом; одначе досі ще були грізні й навіть гідні поваги, бо до останку боронили вже програну справу.

Що ж там сталось? Назустріч їм на їхньому ж таки терені висипали юрми беззбройного люду. Там були здебільшого діти, і вони дзвінко кричали: «Хай живе король!» І біснувата орда спинилась. За дітьми їхали верхи герольди з сурмами; вони проголошували мир і прощення. За ними — судові урядовці; і ото перед ними шаленці нарешті склали зброю. Роззирнулися довкола й побачили, що робити більш нема чого, бо їм, як і всім іншим, ідуть назустріч і простягають руку. Декотрі просто розгубились — вони не могли так швидко зректися свого життєвого досвіду й звичок: яке пуття з шаленства, насильства та всяких таких недоладностей, коли діти і правники в вирішальну хвилину являють вам таку відважну миролюбність? Кілька шаленців тут-таки згинуло, не витримавши надто різкого переходу від безумства до розуму.

З усього, що сталось того дня, — а сталося немало, — король Анрі жадав тільки одного, жадав палко й невідступно й хотів будь-що його побачити. Він піднявся на браму Сен-Дені й став біля вікна. Третя година вже надходить. Чому ж не йдуть іспанці! Ага, йдуть уже! Ступають повільно, несучи капелюхи в руках. Усі мовчать, очі в усіх похнюплені. Це найпихатіші зі смертних, вони вважали безсмертними коли не самих себе, то свою державу. Нехай вони й раніше втрачали міста, але з жодного ще не відступали так, як із цього, — без бою, просто тому, що їхній час минув і їхній володар зрікся їх.

Дощ сіявся на них. Вони не згинали спин; на возах вони везли своє майно — невелике, бо вони ніколи не крали. Їхні численні діти невесело дріботіли за ними, їхні собаки позвішували вуха. Одна жінка гукнула з воза: «Покажіть мені короля!» Довго дивилась па нього, тоді на весь голос закричала: «Добрий королю, великий королю, я молитиму в бога щастя для тебе!» Отака горда була іспанка. А в щільно зачиненій карсті від'їздив папський легат. Король хотів був помахати йому вслід рукою, але й сам поки що не зрозумів, чому рука, вже піднята для іронічного жесту, спинилась. Герцог де Феріа, худий, суворий, вийшов з карети, щоб віддати належну переможцеві шану. Він з гідністю вклонився і, дерев'яно ступаючи ногами, пройшов повз короля, перше ніж той спромігся на слово. Іспанські солдати знов оточили герцогову карету. Решта війська були неаполітанці, німецькі ландскнехти й валлони — скорочений реєстр підданців всесвітньої держави. Командири останніх чот напружено повернули голови до короля, коли той вигукнув:

— Вітайте вашого владаря, але більш не повертайтесь! — А тихіше, для тих, хто стояв коло нього, додав: — Бажаю йому видужати.

Всі засміялись.

Анрі стримував свою радість, щоб вона не переродилась у щось інше; він не довіряв собі. «Коли наше життя має якусь мету, нам не дано знати, яку саме, і ми ніколи не досягаємо її. Та однаково — ми стоїмо на брамі, а іспанці йдуть геть». Він з великою приємністю відчував, що про мочив ноги. Це ж іспанцям доведеться всю далеку дорогу тюпати в промоклих черевиках. «Мабуть, погожі дні були, коли ви простували сюди з півдня, загарбували моє королівство, таборились у моїй столиці? Я був ще дитиною, коли вперше почув, що на світі є вороги, і моїми ворогами були ви. А тепер бачите мою сиву бороду? Важко мені жилось через вас. А втім, це тільки як подумати, то важко, але завдяки чесному ворогові я півжиття прожив весело й без вагань. А сьогодні я отримав нагороду; хоч і натрудився за неї в десять разів більше, ніж хтось, та я її отримав. Ідіть же, і хай вам щастить, чесні вороги!»

Погляд його затуманився, і він аж спіткнувся на сходах, ідучи вниз. У Луврі на нього чекали справи, та він сказав:

— Я п'яний від радості. Що там ви говорите?

Він довго мовчки ходив туди й сюди по галереї, тоді раптом зупинився й гордо пройшовся ніби на дерев'яних ногах, опустивши уявного капелюха. Так, він передражнив сповнений гідності й смутку уклін герцога де Феріа. Присутні зрозуміли — і не схвалили цього. А Анрі до кінця дня твердив, ніби не тямить, де він.

— Пане канцлере, — питав він приятеля пані де Сурді,— чи вірити мені, що я справді тут?

Він отямився аж тоді, коли з'явились засвідчити йому пошану кілька високопоставлених членів Ліги. Він відповідав їм різко, а тоді повернувся до них спиною, і всі надміру поквапно вирішили, що кожен дістане по заслузі. Але той спалах гніву був просто відлунням невтримної радості. Вже через кілька годин Анрі прийняв такі вияви покори, що не могли бути щирими: міські старшини принесли йому хмільного меду та свічок, нарікаючи на свою бідність, і він похвалив їх принаймні за добре серце. А передусім послав гінця навздогін папському легатові, щоб той повернувся. Нехай легат вимагає чого хоче, — вірний син церкви й на коліна перед ним стане, і погодиться виявити будь-які, навіть найнеймовірніші, знаки покори.

Одначе прелат у щільно зачиненій кареті поїхав далі. Чи наздогнали його спішні гінці короля, того вечора в Лувр не повідомлено. Палац стоїть посеред столиці, сьогодні король узяв владу в свої руки. Завтра новина прогримить на весь світ, у ці нічні години звістка летить по всіх його шляхах; завтра велич короля сповнить помисли всіх людей, ця нагорода за його труди розворушить усіх. Ніщо начебто не встоїть перед його ім'ям, слава його буде найгучніша на всій землі,— але під безнастанним дощем, по розгрузлнх дорогах, що всі, як відомо, ведуть до Рима, їде, їде, віддаляючись, щільно зачинена карета.

Король Анрі у своєму Луврі бачив її ніби навіч — маленьку, як комашка, але видну виразно. І ця повзуча тваринка виявиться швидшою від окриленої Фами, богині слави. Куди б не долетіло ім'я короля, вона вже буде там. «Щоразу, як при дворах чи серед народів заговорять: «Король Франції вже у своїй столиці, він узяв у руки владу», — ті ж таки голоси заперечать: «А Рим його не визнає». І вийде, що нічого не відбулося, що я насправді зовсім не тут». За звичкою він казав усім, хто до нього з'являвся: «Я до нестями радий, що я вже тут», — та це були тільки слова.

З мимовільних порухів його пліч дедалі більше людей здогадувалися, що він їм не радий, і одне по одному щезали. Король сам не зміг би сказати, по яких залах чи покоях свого палацу Лувру він блукає. Часом він зупинявся, хапався за голову, ніби згадавши щось зовсім нове; але то було все те саме. «Я пропустив карету, ще й хотів помахати їй услід. Рука моя мимовільно спинилась; аж тепер я збагнув, чому».

— Ну, що там чути? — гукнув він сполохано, побачивши перед собою кількох нежданих вісників, але вже й сам відчув — і не помилився, — що вісті недобрі. Йому розповіли, що в якомусь капуцинському монастирі вбили необачного ченця, який радив своїм братам визнати короля. Анрі знизав плечима, ніби то була марничка.

Та зразу ж йому на очі набігли сльози. Правда, він сказав тим вісникам:

— Які-бо славні в мене вороги! Самі один одного мордують, щоб мені менше клопоту.

Тоді вже й ці панове побачили з поруху його пліч, що треба зоставити його самого. Та він зупинив одного з них і доручив йому негайно поїхати до герцогинь де Гіз і де Монпансьє: вони, його ненависниці, тепер, напевне, тремтять перед його помстою. Нехай заспокояться й покладуться на його приязнь, звелів він переказати. Та врешті він таки зостався, по суті, сам.

— Арманьяк, де ж це люди?

Перший камердинер вийшов із якогось тихого кутка, обійшов усі покої й підтвердив, що нікого нема. Аж потім він висловив свої враження докладніше; адже він уже давно стежив за своїм паном, як робив і завжди, а тому знав точно весь перебіг нинішнього дня — того дня, коли його пан узяв владу в свої руки.

Відчуття минулого

— Величносте! Всі сторонні особи вже пішли, і навіть дворяни теж покинули палац. На те було багато причин, і я бачу принаймні три. По-перше, ви нікого не затримували й не просили зостатись, а якраз навпаки. По-друге, ви сьогодні дуже раділи, незвичайно раділи, і для більшості така радість незбагненна. Хіба для іспанців. Вони єдині віддають вам належне, тому її забралися геть, як справжні, непримиренні вороги вашої величності. Зате ті, хто зостався тут, уже не сміють виставляти себе вашими ворогами, тепер це було б невчасно. Від них сподіваються, що вони вмить стануть вашими щирими друзями й підданими— не просто зі страху перед карою, що було б цілком зрозуміле й згідне з людською природою. Ні, без ніякої кари, завдяки вашому незглибимому милосердю, величносте, всі поспіль зрадники, душогуби, шалені підбурювачі та оббріхувачі мають ураз притихнути й перемінити свою душу. Ви, величносте, краще за будь-кого розумієте, що жоден з них цього не бажає, хоч би навіть і міг. Оце вам друга причина, з якої ці зали спорожніли.

— А третя? — спитав Анрі, бо Арманьяк замовк і взявся за щось інше. — Ти ж сказав, що причин три.

— Так, є ще одна, — підтвердив дворянин повільно, викресавши вогонь і засвітивши кілька воскових свічок. — От добре, що ваші достойні міські старшини свічечок принесли. Огляньтесь-но довкола, величносте. Ви за весь день ще й не роззирнулися по своєму Луврському палацу.

Анрі послухався — і нарешті помітив, що кругом пустка. А й справді, хіба серед своєї бентежної й багатолицьої радості ним уже давно не володіло таке почуття, ніби він і тут, і не тут? Це Лувр — але порожній, спустошений; ось у чому він пересвідчився, разом з паном д'Арманьяком походивши скрізь по лунких галереях та сходах. У кімнаті старої королеви Катерини Медічі першим погляд його впав на ту скриню, де звичайно сиділа Марго, його Марго, встромивши носа в якийсь оправлений у шкіру фоліант. Але він зразу переконався, що та скриня — тільки видиво, створене мигтінням свічки та його спогадом, а насправді там порожнє місце.

Як більшість колишніх мешканців палацу, так і його покої були мертві. Ось до цього колись у давній-давній день увійшли двоє в чорному й розгорнули на столі аркуш паперу з зображенням розпиляного черепа, а мати юного Анрі недавно померла від отрути, і та, кого він вважав отруйницею, сиділа навпроти нього. Стола вже нема, тож нема й усього іншого. Найяскравіше минуле блідне, коли не стало скрині й стола. Але загляньмо ще в одну кімнату: там високий камін іще підпирають кам'яні постаті Марса й Церери роботи майстра на ім'я Гужон. Їхній вигляд викликає в пам'яті ту гру, що колись відбувалася тут. Із примарних глибин піднімається картярський стіл з моторошною партією в карти. Тоді з-під карт без кінця точилась і точилась кров; то був знак для гравців, і всі вони вже на тому світі, і не знайдеш тепер ні карт їхніх, ні їхньої крові.

Ось тут між гобеленами, яких уже нема, горлаючи, гупав йогами Карл Дев'ятий, оце вікно, на якому вже нема завіс, він зачиняв, щоб не чути крику мордованих. Від своєї Варфоломіївської ночі він тікав у шаленство. Він удавав із себе буйного божевільною на всьому шляху по палацу, що був шляхом через пекло. Труп на трупі — друзі й вороги, де ви? Де поділась Марго? Коли нема перекинутих крісел і нема гаптування, жовтого з фіалковим, яким отут були накриті два юнацькі трупи, що лежали один на одному, — тоді, певне, всього цього й не було? Без декорації нема й вистави; сумнівна стає й історія, коли місце дії спустошене. «Я й радію, і не можу повірити, що я справді тут», — ця думка снувалась у голові в самотнього короля, коли він, тримаючи перед собою недогарок свічки, все повільніше, все тихіше ходив, а краще сказати — скрадався попід стінами.

Його єдиний живий супутник спустився в старе подвір'я, прозване Луврським колодязем, щоб розшукати в кухнях когось із челяді й, можливо, добути щось на вечерю. Він час від часу підбадьорливо погукував знизу, бо Арманьякові сьогодні дуже не подобався душевний стан його владаря, і він будь-що хотів дістати й принести йому вина. Анрі справді було недалеко до галюцинацій. У великій галереї він відчув сильний протяг. У тьмяних рамах давно не відчиняних вікон йому являлись примарні обриси людей; він розрізняв кавалерів і дам колишнього двору, що тислися там, аби подивитись на круків. Хмара птахів, шелестячи крильми, спустилась у Луврський колодязь; їж скликав принадний для них запах, і, тільки-но смеркло, вони накинулись на здобич.

Видиво розпливлось, коли Арманьяк гукнув знизу, що він неначе вгледів смужечку світла в котромусь із далеких вікон. Якщо й це йому тільки привиділось, тоді він пошле когось із сторожі біля брами, — не може ж його владар лишитись без келиха вина в такий вечір!

— Потерпіть ще трохи, величносте!

Та ні, в цю хвилину терпіння було найостаннішою з з якостей його владаря. Він раптом рвучко обернувся: наближалися чиїсь скрадливі кроки, майже нечутні навіть для такого слуху, як у нього. Його попередило скоріш якесь інше відчуття — як він гадав, те саме відчуття минулого, що явило йомупостаті придворного товариства давнини. Та духів треба зустрічати так, як і живих. Хто дасть їм узнаки, що має їх за щось інше, тому вони справді можуть дошкулити. І він, високо піднявши недогарок, відважно став чекати, хто ж там з'явиться.

З'явилася згорблена постать, досить схожа на новоспеченого маршала Бріссака; у першу мить Анрі подумав, що це він і є. Але саме за ту мить постать увійшла в тьмяне коло світла, і він побачив незнайоме, чуже обличчя — навіть не чуже, а наче не з цього світу. Очі погаслі, риси нечіткі; між білими патлами та бородою теж щось біліло, але якесь безтілесне, і здавалось, торкни його рукою — і все зникне. А шкода було б.

— Мене звуть Олів'є,— почувся примарний голос. Анрі помітив, що поява іще дужче згорбилась і що вона видимо боїться. Ну, а страх — це останнє з почуттів, що їх будь-коли виявляли духи. Та й справді, перед чим іще їм тремтіти! А ця поява, що назвала себе Олів'є, тремтіла.

— Забирайся геть! — гукнув Анрі не стільки зі злості, скільки випробовуючи появу. І вона справді відповіла:

— Не можу. Я прикутий до цього палацу.

— Дуже шкода, — відказав Анрі так само різко, хоч і не втямив, які це загадкові сили могли прикувати когось до спустошеного Лувру. — І давно ти тут?

— З незапам'ятних часів, — зітхнула примара. — Спершу недовгі літа втіх, а потім — нескінченна спокута.

— Кажи ясніше, — зажадав Анрі, якому стало просто-таки моторошно. — Коли ти маєш що мені відкрити, то висловлюйся зрозуміло.

Мара на ім'я Олів'є впала навколішки — правда, обережно й нечутно, і все ж той рух очевидячки був зовсім не примарний: просто жалюгідна людина спустилась у своєму впокоренні ще на один щабель, — і заскиглила зразу:

— Величносте! Пощадіть мої похилі літа. Яка вам користь із того, що ви накажете мене повісити? Меблі ж не повернуться. Я й так уже довго й тяжко караюся за те, що не досить чесно порядкував у вашому Луврі.

Анрі все зрозумів — і заспокоївся.

— Отже, це ти спустошив палац, — сказав він. — Гаразд. Ти крав, ти все нишком поспродував; так і будемо вважати. Але я хотів би ще знати, як це робилось, а головне — яким це чином такого шахрая настановили управителем палацу королів Франції.

— Тепер я й сам дивуюсь, — відповіла, не підводячись, жалюгідна поява. — Та коли мені надали цю посаду, всі були згодні з тим, що обрано такого достойного чоловіка, котрий завжди вправно порядкував власним майном. Усі думали, що він убереже від збитків і корону Франції. Я й сам заприсягся б у цьому. Величносте! Я не був шахраєм, тільки, на жаль, на собі звідав, як стають ним.

— І як же?

— Є кілька причин.

— Мабуть, три?

— Так, справді, три. А звідки ви знаєте, величносте? — Олів'є перебив сам себе ще жалібнішим скиглінням, а тоді благально підніс угору обидві долоні.— Я не можу довше стояти на кінчиках пальців однієї ноги й на коліні другої, бо це неприродна постава, а я до того ж ледь не помираю з голоду. Страх перед зашморгом ось уже стільки років приковує мене до цього покинутого замку та до його найглибших підвалів. Здебільшого я не важусь і світло світити, бо воно може пробитись у шпаринку, а добувати якусь їжу скрадаюсь тільки ночами. — І показав наочно, як він скрадається: на всіх чотирьох. Вигляд у нього був зовсім собачий. Із цього найнижчого щабля впокорення він промовив: — А як я колись, багато років тому, вперше з'явився сюди, то ходив гордо випростаний попереду цілого полку служників, і мені були довірені незліченні багатства. Ось тут стояв стіл з чистого золота, з ніжками в подобі лап, а замість пазурів — рубіни. А в оцьому простінку па килимах було п'ятьма тисячами перлин вигаптувано картину — весілля Самсона й Даліли[51], а також подвиги Геліогабала[52].— Оповідаючи, колишній повелитель палацу перебігав до певних місць на всіх чотирьох, але напрочуд моторно: видно було, що він давно вже не пересувається інакше.

— Годі! — звелів Анрі.— Встань!

Біла грива над підлогою затрусилась, паче па пуделі, але старий підвівся, хоч і похитуючись.

— Ну-бо, старигане, — підбадьорливо мовив Анрі,— відкрий мені свої таємниці!

Він мав надію, що цей божевільний хоч дещицю зі зниклих скарбів заховав у закутках та всяких важко приступних підземеллях Лувру; Анрі пригадав, що й сам мусив вишукувати тут різні таємні схованки, коли йому йшлося про життя і смерть. Та божевільний сказав щось інше зовсім несподіване:

— Величносте! Я спіткав вас у темряві самого, втікаючи від нашого придворного, бо він уже помітив моє світло. Певне, ви бачили в цій пітьмі давніх знайомих. Повернувся колишній двір. Повітря наситилось парфумами дам та кавалерів, а до них домішувались пахощі з кухні. Великі смолоскипи лили червоне світло на всю буйну розкіш зал та покоїв.

— Ну, до цього ще не дійшло, — промурмотів Анрі, вражений і знов діткнутий жахом, хоч це й сердило його.

— А в мене доходило й до цього, — відказав стариган і навіть спробував засміятись. — Я весь час, безнастанно відчуваю на собі пильне око невидимих, і не завжди вони лишались такі. Це була моя розплата за те, що я знав історію й був освіченим гуманістом. Мені ще тоді слід було усунутись, відмовитись від служби управителя. А що я зробив натомість? Почав улаштовувати пишні свята, бенкетував з іншими багатіями мого штибу, терпів коло себе блюдолизів, коли тільки вони більш менш правдоподібно зображували колишній двір. А найбільше назбирав я прекрасних, дуже дорогих дам, достеменних перлин жіноцтва; вони й справді поглинули врешті моє багатство.

— Це легко було передбачити, — докинув Анрі.

— Але якби я хоч на одну-однісіньку ніч зостався в палаці сам, — зашепотів божевільний, — то оті невидимі, що були всюди і час від часу являли свої обличчя, напевне скрутили б мені голову.

— Отже, тобі нестерпно було жити тут, — зауважив Анрі.— А друга причина?

— Друга причина — це самі часи. Весь Париж із тяжкого збентеження запав у розпусту, тоді як ваша величність здобували перемоги у своїх славнозвісних битвах, а коли вам того хотілось, облягали місто й морили нас голодом. Хто не міг кидатися грішми, той лив кров. Я вже не кажу, що й тут, під час безнастанних оргій…

— Годі! — ще раз перебив його Анрі.— Розповідай далі. Помалу склалося так, що ти мусив спустошити палац.

Жалюгідна постать зігнулася, і білі патли закрили все обличчя.

— Мною тоді володіли і пиха, й відчай. Величносте, повірте освіченому гуманістові: відчай вселяє в нас пиху, а пиха межує з відчаєм. Я хотів дійти до кінця того, що почав, і в цьому таїлась моя спокуса. Я й досі пишаюся тим, що піддався їй, як і годилося великій і могутній колись людині, що вичерпала всі втіхи й спустошила дощенту палац французьких королів.

Анрі підсумував:

— По-перше, місце твоє було не тут, по-друге, в усьому, що було звичне за твоїх часів, навіть у людожерстві, винен і ти. І, нарешті, ти дозволив собі виявляти цікавість щодо смерті. Ну, зараз ти з нею й зустрінешся.

Та враз пролунав голос живої людини — пана д'Арманьяка. Він озвався знадвору, з-під одного вікна, до якого спромігся видертись так, що міг зазирнути в кімнату. Адже йому цікаво було, з ким там розмовляє в темряві його владар. Останній недогарок, приліплений на підлозі, ледь блищав. Арманьяк устиг почути чимало.

— Величносте! — сказав він. — Викиньте того шахрая сюди, він у мене дістане своє.

І зразу той, хто називав себе Олів'є, наче забув про всі земні справи, опріч своїх власних, схованих у душі. Він ніби не почув ні останніх слів короля, ні вигуку його дворянина.

— А тепер я побігаю по-собачому, — шепнув він, ніби сам до себе, і справді впав на руки й напрочуд моторно оббіг кімнату. Випростався, наскільки це було ще дано йому, і з майже людською силою сказав: — Собача подоба — це нескінченна спокута, а до того були недовгі літа втіх. Але спершу звольте помилуватись на архігультяя й півня в курнику: ось він перед вами. Коли я вивіз із палацу священні скарби королів та обернув їх на гроші — о, як швидко мої вельми дорогі дами відібрали їх у мене! Як вони пишалися походженням моїх грошей і як любили мене за них, щирим серцем любили!

— Всі? — спитав Анрі з гидливим співчуттям.

— Усі. А було їх чимало — двозначне число, і друга цифра в чотири рази більша за першу.

Несподівано біле, розпливчасте обличчя вперше за весь час моргнуло до нього, і з-під примружених повік блиснула тьмяна іскринка; таку Анрі вже бачив у останнього зі своїх убивць. А втім, число його не здивувало — те само число коханок, яке приписували і йому. Тільки воно й ніяке більш мало зараз пролунати з уст божевільного; та ні, він не такий уже божевільний, щоб проґавити пагоду приплести й короля до своїх паскудств і тим самим прикрасити їх, в останню хвилину виправдати.

— Двадцять вісім, — ледь чутно шепнув собака й півень, фальшивий владар, вампір, безчесний управитель і примарний шахрай. Тоді Анрі без церемоній ухопив його за комір і викинув у вікно. Пан д'Арманьяк підхопив той клунок і зразу поніс куди треба. Кроки його помалу даленіли.

Останній недогарок догорів, розплився, погас; але королю, що того дня взяв у свої руки владу, в ту мить іще дужче бракувало стільця. День був нелегкий, а остання година його здалась Анрі найтяжчою. Щойно скінчена розмова доконала його; вона була хоч і найзагадковіша, але, безперечно, і найповчальніша. Хай навіть їй бракувало розумного сенсу, та в ній були ущипливі натяки, і той божевільний, що називає себе — ох, як ущипливо! — освіченим гуманістом, не зовсім безглуздо приплітає короля до своїх темних справ. «Зрештою, мені одна жінка обходиться дорожче, ніж усі оті знамениті двадцять вісім коханок, якби я їх справді мав. У мене три сорочки. Свою столицю я на десять років звільнив від усяких податків, чиншів та виплат, і це аж ніяк не полегшить мені викуплення решти міст мого королівства. Я маю привести до розквіту ремесла — замість війни, що досі була найважливішим промислом. І я ще не бачу, звідки в кожного з моїх підданих, хай лише вряди-годи, візьметься півень у горщику».

Він підступив до вікна, в яке нарешті впав з розірваних хмар місячний промінь. «Роботи, — думав він, — не для однієї пари рук. Ще одного, хто працюватиме зі мною, я знаю, а більше — жодного надійного. Це королівство вимагає всього зразу і повинне в день моєї смерті бути першим серед держав Заходу. Тримайтеся ж, король Анрі та його вірний слуга Роні, поки ви ще є на світі. А що буде після мене? Я одружений і не маю спадкоємця. Люба моя владарко, дай мені сина, щоб я справді володів своїм королівством».

— Я ніколи не володітиму ним без тебе й без твого лона, — ці останні слова він вимовив уже не подумки, він послав їх у небо, до місяця, — слова інтимні, як і його світло.

З тої хвилини король, що того дня взяв владу в свої руки, спрямував думки до небесного світила, де, як йому тої миті здавалося, жила чарівна Габрієль. Адже він сам оселив її в скромному палаці, що світить білими стінами неподалік, і сумирне світило теж, здається, так само недалеко. «О цій порі у ваших залах, пані, певне, горять гірлянди воскових свічок. Я стою, прислухаюсь і дихаю вашим відблиском, маркізо».

В отаких буйних мареннях застав його перший камердинер, що зразу повернув його на землю практичнішими повідомленнями. Насамперед — йому пощастило розшукати для короля спальню, і він повів Анрі туди. Король зоставив позад себе чимало сходів та переходів, на які й не дивився. Байдуже було йому й те, що д'Арманьяк устиг іще впорати. І той, роззуваючи владаря, почав оповідати сам.

— Так званого Олів'є вже закуто й ув'язнено.

— Ув'язнений він був і тут, у Луврі, вже давно, — зауважив Анрі, позіхнувши. Д'Арманьяк не без суворості поправив:

— Голову вашого парламенту розбудили вдома, і він мерщій приїхав допитати його. Обвинувачений признався в усіх злочинах; тільки щоб скласти їхній список, потрібно буде кількох писарів. На світанку його судитимуть.

— Ото квапляться. А де він має висіти? І що ти робиш із моїми черевиками, чого ти так довго їх смикаєш?

— Повісять його на Луврському мосту, щоб Париж на власні очі побачив, як карає король. Ваші черевики, величносте, доведеться розрізати. Їх не можна стягти. В них набилось багно з усього міста, і вони присмоктались вам до ніг.

— Найрясніший дощ був, коли відходили іспанці. Зостав черевики в мене на ногах, щоб я тих іспанців і вві сні згадував. А вироку Олів'є я не підпишу.

— Величносте! Народ не любитиме вас, якщо отой собака, півень чи шахрай, що спродав ваші меблі, не повисне на Луврському мосту.

Арманьяк пепомітно розрізав затверділу шкіру і, звільнивши ноги свого пана, відігрів їх у своїх долонях. Роблячи це, він звів обличчя до нього, і Анрі завважив: це вже не той Арманьяк, що двадцять років тому. Той не сказав би: «Величносте! Народ не любитиме вас». Його б це анітрохи не турбувало — по-перше, тому, що він навіть думки такої не припускав, а по-друге — тодішній відважний рубака взагалі не дуже про що задумувався. Він завжди з'являвся вчасно, коли його пан попадав у якусь халепу, і герцога де Гіза, обожнюваного улюбленця народу, Арманьяк розрубав би на дві рівнісінькі половини, як він і оголосив у своїй пишній промові після дуже доречного втручання. Герцог, вислухавши її, поблід.

— Старий друже, — стурбовано промовив Анрі.— Що сталося а тобою?

На обличчі дворянина відбилась лагідність, що межувала з несміливістю.

— Колись ти б не виміряв любов мого народу до мене шибеницею.

«Він старіє,— подумав король, але вголос не сказав. — Мабуть, з літами впевненість у собі згасає», — подумав Анрі ще.

— Ви впізнаєте спальню? — раптом спитав Арманьяк. Анрі сторопіло озирнувся довкола. Звичайна, не дуже й велика кімната, вбоге дощано ліжко з соломою; дивно тільки, що вгорі, під облупленою стелею, висять рештки балдахіна. Це ж вони цілі десятиріччя тримались над тим місцем, де колись молодий король Наваррський лежав із своєю дружиною в подружньому ложі, а його сорок дворян обступали їх обох; але він надто рано покинув те ліжко. Була ще ніч — та, що мала стати ніччю різанини, різанини аж до білого дня.

— Чому це я тут? — спитав король, ще того дня взяв владу в свої руки. — Я не хочу думати про це. Повісьте вашого злодюгу на мосту, щоб моя столиця бачила: привидів звідси вигнано. Мені більш не стрінеться жоден. Я мешкатиму в Луврі, як у новому палаці, і щоб ні слова про старий, ні згадки. У мене й народ новий, він мовчить про те, що було, мовчить, як і я, нерушимо. Я трудитимуся разом зі своїм новим народом. Привид хай висить — і квит. Мій народ любитиме мене, бо я з ним трудитимусь.

Два трудівники

Дивні гості відвідали того ранку майстерню чинбаря Жерома — відкриту повітку між вулицею й подвір'ям, у дуже людному місці. Їх було двоє. Нижчий на зріст — король, вищий — його вірний слуга на ім'я Роні. Про це вся вулиця вже знала, тільки-но вони з'явились. Кілька вояків очищали їм дорогу посеред вулиці, гукаючи:

— Дорогу! Король іде!

Сміхота почалась, коли король спитав старого ремісника:

— Ну як, чоловіче добрий? Підмайстер тобі не потрібен?

Чинбар, сторопівши, сказав, що потрібен; тоді король умить скинув колет, а рукава сорочки закатав аж до пліч і заходився коло роботи: він же бачив щойно, як її робить майстер. Та виходило в нього погано; а найгірше те, що шкури падали з його рук у воду, і їх відносило геть по стічному рівчаку, що тягся через подвір'я до глибокої ями. Кілька шкур уже спливло туди, поки старий чинбар помітив цей збиток. Спершу він завагався, як повестись: чи шанобливо, як підданий з королем, чи так, як майстер з підмайстром. Урешті він надумався вчинити як майстер, а не як підданий, і зажадати, щоб збиток йому відшкодували.

На вході тислися цікаві. Кмітливий господар певен був, що витягне в короля принаймні по золотому за кожну шкуру, впущену в яму. Проте переконався, що тут є людина, яка краще за нього знається на грошових розрахунках: отой показний королівський слуга-дворянин. Цей пан де Роні вперто торгувався, аж поки не зійшлися приблизно на справжній вартості шкур. Чинбар здивовано чухав потилицю, а глядачі сміялися з нього. Король, що доти мовчки працював, нарешті махнув рукою, щоб усі замовкли, і, миючи руки та одягаючись, звернувся до присутніх:

— Люди добрі, я ось тут скуштував нового ремесла і мушу визнати: не дуже воно в мене виходило, бо всяке діло на початку трудне. Та, звісно, й не збиравсь я вчити вас, як слід за всіма правилами чинити шкіру. Ні, я хотів тільки показати вам, чому нашої французької шкіри, колись так високо цінованої в усій Європі, ніхто більш не купує. Причина тут у тому, що після нескінченної міжусобної війни, коли панував безлад і безробіття, чинбарі можуть знайти тільки таких нікудишніх підмайстрів, як оце я. Мій майстер Жером таких більш не найме, бо вони йому всі шкури за водою пустять. Правда, майстре?

— Величносте, золоті ваші слова, — підтвердив чинбар, бо вирішив, що тепер час і шанобу показати. — І звідки лишень така особа, як ви, може знати про ці простацькі справи?

Aнpi знав про них від свого щирого слуги, а той уже вивідав їх хтозна й як. Хист до всього господарського у вояка Роні був надзвичайний, і король вирішив користатися з нього; тому ж то вони вдвох отак по-чудному навідували людні вулиці. Король нишком моргнув своєму слузі, а тоді ще раз звернувся до людей.

— Дітки! — сказав він цього разу. — Дітки, пам'ятайте про добру славу наших ремесел! Адже ви б хотіли відкладати в панчоху дзвінкі екю, га?

Вони відповіли «так» — іще трохи нерішуче. А король допитувався далі:

— А попоїсти добре, дітки? Хіба не любите? Щоб у неділю курка в горщику.

Тепер люди засвідчили свою згоду вже гучнішими голосами. Дві бідні жінки вигукнули: «Хай живе король!»

— А мій народ хай добре їсть, — відказав він. — Ви маєте синів? — допитувався далі.— Великі вже? І що вони роблять?

І дізнався, що хлопці не роблять нічого, «бо ремесла зійшли нінащо».

— Бо ваші сини не вчаться! Де вони? Ану, сюди їх! — звелів король, а що хлопці справді були серед юрби глядачів (а де ж би ще — як на цій вулиці народився, то й товктимешся тут), то король незабаром доручив їх майстрові. Ще й по голівках погладив. Від цього — і ні від чого більше — обидві матері аж заплакали. Інші жінки підхопили, і вся ця сценка вийшла б надзвичайно повчальна та зворушлива, якби Роні з чинбарем ізнов не почали торгуватись дуже вперто щодо плати за хлоп'ячу науку. Нарешті слуга короля таки вручив гроші чинбареві— широким жестом, блиснувши самоцвітами в перснях. Король іще нагадав майстрові, щоб давав хлопцям удосталь білого хліба й вина; а коли виявляться зовсім незугарні до роботи, то половина плати за науку лишається майстрові, а другу половину хай поверне до Лувру.

Така скрупульозність короля сподобалась людям іще дужче, ніж його щедрість. Тому перед ним на вулиці розступалися самі, без втручання вояків. І саме в цю точно розраховану хвилину па вулиці з'явився паланкін. Нa його розмальованому й полакованому дашку гойдалися пишні пір'їни. Перед будинком чинбаря носії поставили його додолу.

— Це вулиця Лa-Феронрі? — спитала в одного з них дама, що сиділа в паланкіні. Але пан де Роні вже стояв поряд і швидко прошепотів:

— Пані, ради бога, мовчіть! Ми ж домовилися, що ви попадете сюди чисто випадково.

— Пробачте. Це моя голова! Я забула свою роль, — сказала Габрієль, справді бліда й утомлена на вигляд. Пан де Роні тоді сам проказав її дальшу репліку, щоб вона не збилася знову:

— Ну чи не диво! В такому великому місті стрілися, немовби тут тільки одна вулиця.

Далі вже Анрі не пропустив своєї черги. В ту ж таки хвилину на найближчій церкві дзвони продзвонили полудень.

— Це ви, пані? — сказав король, скинувши капелюха. — А я саме збирався додому, щоб разом з вами сісти за обідній стіл, як усі порядні люди в цю годину.

Відчувши таку повагу до своїх звичаїв, люд схвально загомонів. Коли паланкін уже підняли, Габрієль швидко кинула ще одне зауваження; вона взагалі весь час порушувала розроблений план.

— Величносте, яка чудна вивіска на цьому будинку, що з нього ви вийшли!

Анрі озирнувся. На стіні над підворіттям було вирізьблене серце, увінчане короною і пробите стрілою.

Анрі злякався; сам не знав чому, але його серце пронизав холодний дрож. Увінчане й пробите!.. Повернувшись до Габрієлі, він промовив:

— Пані! Є одне серце, якому й ви присудили таку саму долю: увінчане й пробите.

Він сказав це тихо, для неї самої. Доторкнувся до кінчиків її пальців, які вона простягла йому, і провів даму в паланкіні поміж людом, що схвально перешіптувався. Роні йшов позаду, і обличчя його не виражало нічого, крім гордої впевненості. А за цією маскою він думав: «Тинди-ринди». Їй тільки цього й треба. А втім, його думку про красуню д'Естре вже й так неможливо було змінити: «Дурепа». Проте він ладен був заплющити очі на цей брак розуму, та й на інші, ще небезпечніші риси її, і поки що ладнати з нею. Це необхідно для слуг молодої держави, аби посіяти віру в нову владу, бо вона має набрати твердої форми в свідомості людей.

Отак вони й ішли: носії з паланкіном, король, його щирий слуга — йшли під захистом нечисленної охорони через багатолюдний Париж, який іще недавно не пропустив би їх отак мирно. Роні всю дорогу пильно прислухався до того, що говорили люди. Анрі вдавав, ніби нічого не чує і зайнятий тільки своєю дамою. Але не пропускав ні слівця. Хтось у натовпі голосно спитав: «Що це за красуня?» Неотеса вояк, відпихаючи цікавого з дороги, відповів: «Це хвойда короля», — промовив без ніякої зневаги, просто вживши знайомого й звичного слова. Та все ж то був охоронець самого короля, і люди засміялися. Перше ніж той сміх став злісним, Анрі підхопив його, і так усе обернулось невинним жартом.

Він і хотів, щоб усе проходило невинно. Перехід від недавнього беззаконня до влади закону мав відбутись непомітно, ніби ніде нічого. Але сам він, навпаки, весь був пройнятий почуттям, що ці дні вирішальні — як для нього, так і для королівства; і того, що тепер пустиш самопливом, потім уже не надолужиш. Уже п'ятий рік він був король тільки за назвою. «І звідки лишень у мене стільки терпіння», — думав він потай. Ним володіло гарячкове напруження, ніби йому треба бути повсюди водночас, бо рятунок залежить від кожної хвилини. Але назовні він не показував нічого — ні людові на вулицях та у своєму наново вмебльованому палаці, ані своїй таємній раді. Був простий, лагідний, добродушний, і саме через це врешті у нього почалась сильна гарячка — та сама, що нею він завжди розплачувався за велике напруження сил і вирішальні повороти в житті. Та недуга вже непомітно назрівала в ньому, але зовні не було видно нічого, — хіба що серед тих багатьох людей, які його оточували, знайшовся б дуже вдумливий спостерігач. Той принаймні згодом дещо зрозумів би. Коли його величність нарешті звалився в тій гарячці й почав тихо мугикати в ковдру щось чутне тільки для його сестри та для першого камердинера, — то були гугенотські псалми, і тепер дехто міг би сказати: «Ага! Он воно що. Тепер не одна загадка стає зрозуміла».

Його звичайний супутник, Роні, до таких розважань не був схильний і, звичайно, не помічав наближення гарячки в короля. Його поглинали економіка й балістика, не беручи вже до уваги турбот про власні успіхи. Губернатор міста Манта — то було все, чого він поки що досяг. Його милостивий, але обережний владар і не думав уводити протестанта до фінансової колегії; члени її, поспіль католики, сприйняли б таке призначення як передвістя справжнього перевороту. І то не стільки з турбот про віру, як із тривоги за власні незліченні прибутки. Досі розкрадання прибутків королівства було для цілого війська фінансових урядовців, аж до його верхівки, чимось природним, дозволенним. І тонке чуття враз підказало їм, що перехід влади в руки короля Анрі ставить їхні звички під сумнів, коли не під загрозу.

Король пробував остерігати їх — спочатку тільки жартома, при різних нагодах, коли стикався з простим людом, а таких нагод йому не бракувало ніколи. Він і досі ще не відмовляв собі в цьому: поїхавши у своїх справах до якогось міста, грав там з городянами у м'яча й виграні гроші складав у капелюх.

— Цих грошиків я з рук не випущу, — гукав він, — і ніхто їх у мене не поцупить, бо вони не проходять крізь руки моїх скарбничих! — І це зразу доходило до фінансових урядовців. Та все ж вони не дуже боялись короля, що в доброму гуморі міг сказати й зайве слово; ні, вони відчували, що небезпека насувається з іншого боку.

В будинку, що називався арсеналом, сидів один чоловік і неухильно перевіряв їх. Це вони знали. З того відлюдного будинку не просочувалось ні слова, окрім шепоту їхніх шпигів. Той чоловік у своєму пильно стереженому кабінеті виписував довгі колонки цифр; вони показували, наскільки зросли ціни, поки ще в країну рясно пливло іспанське золото. А заробітки за цінами не встигали; і що ж зосталось, коли пересохли потоки пістолів? Дорожнеча; для тпх небагатьох, котрим пощастило, — розкіш, а для більшості — злидні. Звідси стільки самогубств, а з другого боку — грабунки на шляхах. І те, й те — і гріховні замахи на власне життя, і злочинні розбійницькі напади — звичайно пояснюють занепадом віри в бога та відвертим опором державному порядкові.

Мовчазний трудівник у будинку, званому арсеналом, досліджував інші причини, і розголошення їх було небажане для багатьох. Вони охоче викурили б його звідти. А до Сени там сотня кроків, і дуже добре було б у темну ніч скупати цього чоловіка разом з його розрахунками в річці, та так скупати, щоб уже й не виплив. На жаль, він не тільки знавець господарства, а ще й артилерист. Його письмові доповіді королю стосуються не тільки ремесел та хліборобства, а й удосконалення гармат. На подвір'ї його дому стоять кулеврини та фальконети, тут-таки — і їхня обслуга, тож його нелегко схопити. Він ніколи не виїздить без охорони — особливо коли везе королю свої доповіді. Звісно, і ескорт, і всі коштовності, що виблискують на ньому, свідчать про пиху. Але насамперед — він наскрізь бачить усіх отих шановних слуг держави, що добряче наживаються на ній. І все свідчить за те, що він спонукає короля до ризикованих заходів.

А от і ні. Ніхто цього Роні не розумів, хоч усі бачили його завжди за роботою. В чому він сильний, до чого прагне? Підірвати вежу, заклавши під неї багато пороху, зуміє будь-хто. Коли була нагода підкупити губернатора, він як посередник без великих хитрощів здобув для короля місто Руан, але посади начальника артилерії для себе не здобув. Вона дісталась батькові «любої владарки», бовдурові, який що день то більше зсовується з глузду. Пан де Роні, як відомо, не пробачив цього. Усі знали, що він ладнає з «любою владаркою», як собака з кішкою; у глибині серця, коли припустити, що цей чоловік із кам'яним обличчям має там якусь глибину, він ненавидів і короля — щодо цього не було сумнівів. Пан де Вільруа потай розказав це, і воно розійшлося. Пан де Роні ненавидить короля, він тільки слушно боїться, що буде вбитий, як покине його. А з другого боку — зажерливий він дивовижно, тож ми легко перетягнемо його на свій бік обіцянками та завдатками, які легко буде повернути собі після його передчасної смерті. Власне, він цього від нас і чекає; цей шахрай пише свої доповіді, аби тільки витиснути з нас більше.

Пан де Вільруа, який помилявся щодо Роні так прикро, взагалі бачив у світі самих тільки шахраїв: власний досвід не навчив його, що можна чогось досягти й не таким шляхом. Він сам он скільки разів продавав то короля Лізі, то Лігу королю, і то без якихсь особливих хитрощів та хисту до прикидання, які давали змогу освіченому гуманістові й мухоловові Бріссаку майстерно розігрувати комедію й ошукувати байдуже кого, просто для власної приємності. Така манера не була властива панові де Вільруа, куди брутальнішому пройдисвітові. Анрі, що знався на людях, принаймні на чоловіках, першого ж таки дня призначив його до своєї фінансової ради. Там Вільруа крав, мав повні руки діла і завдяки тому вже не піддавався ще гіршим спокусам, як-от: викрасти короля, завезти його до одної з іще не підкорених провінцій і розпочати торг за його життя чи смерть. Якщо заплатять більше проводирі заколотників — він загине. Якщо ж він сам — то лишиться живий.

Чудово знаючи пана де Вільруа і все його поріддя, Анрі поки що давав їм змогу збагачуватись, хоч це й не заважало йому остерігати їх — завжди жартівливо, завжди по-простацькому, навіть тоді, коли не довіряв цієї остороги поголосці, а висловлював її у вічі. Пан де Вільруа має чудовий маєток, король навідується туди — цілком випадково, скромно, десяток-півтора дворян, без слуг і без припасів, усі зголоднілі. Король іде прямо до корівні; там якась жінка доїть корів.

— Величносте, ви добрий владар, — каже вона.

— Я добрий до всіх, хто чесно трудиться, як ти, — відказує він і просить налити йому молока. Всі дворяни сідають з королем за стіл у багатія Вільруа, але король не дозволяє подавати ніяких страв, тільки молоко в мисках. Та багатій Вільруа не бентежиться. Адже король — романтик, він любить прості дари природи.

— На ще якісь страви в цій корчмі нам не стане грошей, — каже Анрі, висьорбавши молоко, бо не вміє мовчати й конче мусить посмішити товариство. Пан де Вільруа сміється разом з усіма. Цей хвацький жартун — не з тих королів, що можуть піймати його, Вільруа. Про Людовіка Одинадцятого та його катів згадувати не варто. Оті стовпчики цифр, що виводить якийсь там Роні, можуть тільки знудити цього відчайдуха кіннотника. Артилерист проїдатиме вуха кіннотникові господарськими заходами, що збурять проти нього народ і всіх значних людей, коли він захоче здійснити ці заходи. І це неминуче коштуватиме йому королівства, казав потім Вільруа у фінансовій раді, де його слухали з порозумінням. Нова влада однаково довго не втримається, тож нащо скидати її,— вона ще має дати нам багато грошей, поки впаде.

А пан де Роні їхав до Лувру. То ще були перші дні нової влади, квітнева негода, вершник попав під рясний дощ. А він цінував добру одежу: не годиться, щоб капелюх намок і втратив форму, а збрижений комір розм'як і обвис. А як же із діамантами, що оздоблюють і одне, й друге, та ще й кавалерів плащ? Перед старим Сен-Мішельсьішм мостом, по якому плюскотіла злива, пан де Роні звернув у одне підворіття; супровід його міг побути й під дощем. І там він став свідком однієї сценки — на жаль, досить звичайної. Якийсь чоловік збирався скочити з мосту в воду. Його наміри були очевидні; на безлюдному мосту він був перед очима в усіх, якщо тільки хто дивився з будинків обабіч. Та глядачів не було: чи то через дощ, чи просто таке видовище вже давно стало для них нецікаве. Самогубець скинув черевики — хтозна й нащо, бо з них і так небагато зосталось. І каптан — дірка на дірці — теж кинув поперед себе у воду. Сорочки на ньому не було — голе тіло, самі ребра; пан де Роні подумав, що такому й справді не варто триматись за цей світ. І все ж він гукнув би своїм людям, але той хирляк уже видерся на поруччя, перевалився через них — тільки пуститись руками, і все, ніхто б уже не встиг добігти до нього.

Та ні. З того боку — так швидко, що годі було добрати, звідки, — хтось не прибіг, а, можна сказати, прилетів — такими величезними стрибками мчав він. Ухопив самогубця за ногу й шарпнув назад. Той скрикнув: шершаве каміння, по якому його тягли, обдирало йому шкіру. Закривавлений, принижений, розлючений став він перед своїм рятівником, уже підніс кулак — і раптом опустив його, а сам упав па коліна. Його рятівник був король.

Цього разу емальово-голубі очі папа де Роні розплющились так широко, що далі нікуди. Йому було не до вподоби те, що він побачив, але він відчував, що тут потрібні ще й інші глядачі — щоб береги не були такі пустельні. До цієї вистави, акторами в якій виступали король і врятований, пасував би натовп. Пан де Роні був певен, чи майже певен, що сценку підготовано, хоча й не так детально, як ту, що в чинбаря. Крім того, негода розігнала публіку. Та все ж трохи глядачів зібралось, бо хмари розійшлись і дощ тільки ледь накрапав. Пан де Роні побачив, що король скидає з себе плаща, — так, справді,— й накидає його на голе тіло самогубцеві.

Кинувши погляд круг себе, пан де Роні пересвідчився, що принаймні цей хід не лишився непомічений, а потім вирішив, що і йому слід показатись на сцені. Він вивів коня на міст і запропонував його королю якнайуклінніше, неначе самому святому Мартінові. Анрі від усього серця засміявся й сказав:

— Гляньте на цей плащ! Чи він набагато кращий від того каптана, що поплив за водою? Дайте цьому бідоласі грошей. Якщо я не маю для нього роботи, то мушу годувати його. Пошліть кого-небудь із ним до лікарні, щоб його там прийняли.

І вихопився на коня. Сценка була коротка, але кожне слово влучало в ціль. Хто з глядачів не зрозумів і не відчув нічого, той не був і варт її. Врятований чемно вклонився й проказав останню репліку.

— Величносте! — мовив він не без вишуканості.— Мене чекає смерть. Ваша величність не спроможеться прогодувати всіх таких, як я, коли ні сукна не тчуться, ні шкіра не чиниться, а родюча земля лежить облогом. А що я колись вивчав богослов'я, то вже зумію на тому світі розповісти про велику, діяльну любов до людей нашого короля Анрі.

І пішов до лікарні в супроводі одного солдата; в очах натовпу, бо вже зібрався таки справжній натовп, його роль була найголовніша: адже він побував так близько до того світу! Кожен би залюбки доручив йому щось переказати там. А король поряд із ним уже здавався персонажем хоч і значним, проте другорядним, неспроможним зворушити серця. Коли він пустив коня риссю, люди розступилися, щоб їх не забризкало, але не виявили ні приязні, ні неприязні. Він ще швидше пустив сивого коня пана де Роні, а той їхав на півкорпуса позаду на коні того солдата, що спішився й повів урятованого до лікарні. Невеличка кавалькада — шестеро чи семеро вершників, — не привертаючи особливої уваги, скоро доїхала до Луврського палацу Там Роні попросив аудієнції, і король завів його до великої порожньої кімнати вікнами на річку, відкритої вітрові та сонцю, квітневому сонцю, що саме пробилося крізь хмари. Анрі, ходячи по кімнаті, сказав:

— Оця стоятиме порожня, поки не привезуть меблі з мого замку в По. Ні в якій більше я не хочу жити. Бо мої меблі в По найкращі, найпрекрасніші з усіх, які я за цілий вік свій бачив у палацах королівства.

Хоч яке обмежене було коло почуттів і знань Роні, але тут він щось зрозумів чи відчув. Його владар хоче тяжкі обставини, в яких опинився тепер, пов'язати з колишніми, легшими. Може, йому потрібне підбадьорення? Чи, може, успадковане вмеблювання материного дому своїм виглядом має нагадувати йому, як високо він піднісся?

— Величносте! — почав щирий слуга. — Те, що владу взяв у свої руки принц крові, зрозуміле всім. Справжньому королю нема потреби начіплювати на себе ланцюжки та персні, як простому дворянинові, що не має досі ні посади, ні титулу. І все ж не виїздіть із Лувру без супроводу кількох осіб, що мають такий вигляд, як я! Тоді вам можна, коли вже так треба, носити й старого плаща, щоб подарувати його при нагоді комусь голому.

Ці слова здивували Анрі — не тим, що були такі сміливі, а тим, що вони грунтувались на хибних припущеннях. Насправді він опинився без ніякого ескорту біля Сен-Мішельського мосту зовсім не тому, що там на нього, як на рятівника, чекав самогубець. Замість відповіді він розповів таке:

— Вчора я сам-один їхав Сен-Жерменським шляхом. Хотів побачити, чи справді на ланах не працюють, бо мої селяни через надмірний утиск воліють іти в розбійники. І таки справді пересвідчився: сам попав розбійникам у руки. Їхній отаман був не селянин, а якийсь аптекар. Я спитав його, чи він для того підстерігає подорожніх на шляху, щоб ставити їм клістири, згідно зі своїм фахом. Уся ватага зареготала, і я був уже наполовину врятований. А коли повивертав кишені, мене відпустили.

Може, почуте налякало Роні, чи обурило, чи приголомшило; але його обличчя лишилось незворушне. Тільки мовчанка його затяглася ледь-ледь задовго. А коли король, швидко пройшовшись по кімнаті, повернувся і втупив у нього очі, Роні не без поспіху видобув свою доповідь.

Анрі стояв на місці — незвичайна для нього річ — і дивився в ті аркуші, з яких усе читав і читав Роні. Коли починалися колонки цифр, Анрі водив по них пальцем, не задовольняючись тим, що пробігав їх очима з-під високо піднятих брів. Ось вони дійшли до шести тисяч безробітних сукнярів.

— Ви правильно обрахували число, — сказав Анрі. Панові де Роні аж мову відібрало, і король пояснив: — Мені назвав його один чоловік на Сен-Мішельському мосту. Один богослов, що зі скрути подався в сукнярі, але й там годі було заробити шматок хліба: їх уже шість тисяч голодують. Паризькі фарбарні раніш обробляли за рік шістсот тисяч сувоїв сукна, а тепер — тільки сто тисяч. Ви маєте ці цифри, Роні? А, бачу, ось вони записані. Ви добре рахуєте. А я добре чую — особливо коли студент, що хотів стати сукнярем, а тоді зовсім зблизька побачив той світ, розповідає мені про цей. Ми з вами, друже мій, справні трудівники. Нам лишається тільки з'ясувати, що ми повинні робити, щоб усе стало інакше.

— Ваша величність це знає,— сказав Роні не принижено й не підлесливо, щоб не зрівнятись із звичайними придворними. — Ви схоплюєте все напрочуд легко й тонко, я таким похвалитись не можу. — А проте виклав свою програму, спочатку щодо сільського господарства. Одна з вимог була — очистити шляхи від розбійників.

— Це я пообіцяв і своєму аптекареві,— докинув Анрі.

— Як ви вже зауважили, величносте, я не приніс вам нічого нового. Браконьєри — це ті самі розбійники. Треба повісити кількох, як осторогу для всього селянського бидла, що полює в королівських лісах.

— А що мені робити з тими дворянами, чиї копі й собаки витолочують селянам посіви, пане де Роні? — спитав король; із його скісно нахиленого обличчя було видно, що він трохи побоюється відповіді.

— Величносте! Полювання — це давній привілей дворянства. Ваші провінційні дворяни крім цього мало що мають, а вони ж постачають вас офіцерами.

— Треба бути справедливим, — сказав Анрі. Це можна було витлумачити і так, і сяк. Але дальші слова він вимовив із притиском, а голову випростав: — На селянах непосильний тягар.

— Ось, — тільки й відказав Роні; погортав свої папери й підніс королю сторінку. Заглянувши в неї, Анрі поблід.

— Так докладно я цього не знав, — промурмотів він. — Погане діло.

— Величносте, тут нема нічого нового. Нове тільки те, що тепер у нас досвідчений і відважний король. Він ще давно не боявся в своєму маленькому королівстві Наваррі, навіть і під час війни, робити те, що має зробити зараз.

— Війни більш не буде, — рішуче сказав Анрі.— Я не хочу воювати з власними підданими. Краще я повикупляю свої провінції, хоч би довелось іти жебрати до Англії чи до Голландії. Руан і Париж коштували мені викупу. Ви знаєте, якого, і знаєте, чи довго ще можна так робити.

— Звичайно, — Роні кивнув головою і обвів поглядом голу кімнату, яка тільки підсилювала враження тимчасовості й ненадійності. Але Анрі відмів геть усі сумніви.

— Хай буде, що буде, але податки з селян треба зменшити на третину.

Великий рахівник мовчки показав йому готовий, ретельно розроблений план, що передбачав поступове зменшення податків із селянства. Анрі прочитав і сказав:

— Навіть не на третину. І розтягнено на кілька років. Цим я свого селянства не здобуду.

Ще одна сторінка перегорнулась ніби сама собою. Там були перелічені внутрішні мита, що відгороджували провінцію від провінції й душили торгівлю виробами сільського господарства. З усіх колонок цифр ця була найгустіша.

Анрі ляснув себе по стегну.

— Оце для мене новина. Тут я наведу лад. Пане де Роні, ви той, хто мені потрібен.

Ці його слова почув не тільки Роні. В ту саму мить відчинилися двері, і на порозі стала люба владарка. Щирому слузі не сподобалося, що їх перебили, проте він низько вклонивсь. А Анрі поквапився назустріч їй. Поважність і стурбованість умить покинули його, і він урочисто ввів її до кімнати.

— Люба владарко, ми страшенно раді, що ви прийшли, — сказав він.

— Величносте, той, хто вам потрібен, — це пан де Роні,— відказала вона, і страдницька усмішка її віддалась болем у його серці, але й сповнила його щастям. — У вас із ним важливі справи. А я хотіла тільки побачити вас.

На це він церемонно відповів:

— Пані, там, де з'являєтесь ви, кожен, навіть пап до Роні, забуває, що він хотів сказати.

— Величносте! — вигукнув пан де Роні.— Я б сам у цьому признався, якби ви не випередили мене. Стільця для ласкавої пані! — гукнув він і, перше ніж з'явився служник, сам побіг по стільця. Повертаючись до кімнати, він застиг на порозі й хотів було відвернутись. Бо король уже став на одне коліно, а на друге поставив ніжку любої владарки й гладив її. Розумний Роні збагнув, що доведеться схвалити й це. Він вніс стільця, і Габрієль сіла. Тоді подала руку королю, і той підвівся. Немовби нічого й не було, він повів мову далі.

— Це для мене новина, пане де Роні. Збіжжя не матиме твердої ціни, поки провінції будуть розмежовані митом. Я його скасую. Бо в одній провінції голодують, а в іншій селянин нічого не одержує за свою зайвину. Я скасовую мито. Моя воля така, щоб обіг товарів у всьому королівстві був вільний.

Роні розтулив був рота, але Анрі відмахнувся:

— Ви хочете сказати — сполучення. Його нема. Я його налагоджу. По всіх шляхах і путівцях мають їздити підводи, з ранку до вечора, і що дванадцять — п'ятнадцять миль мінятимуться коні.— Він постукав пальцем по оправі доповіді, яку Роні вже згорнув, ніби вона була тепер зайва.

— Там це є,— сказав Анрі задоволено.

— Так, величносте, там це є, тільки на одній із дальших сторінок, ви її ще не бачили. Ваш розум крилатий. А перо мого писаря повзе.

— Ну, як ми вам подобаємось, пані? — спитав Анрі.

Габрієль, приклавши до щоки пальчик своєї прекрасної руки, мовчала.

— Роботи собі завдали на десять років. Бог відає, чи побачимо її скінченою, — сказав він і несподівано перехрестився. — Але ми починаємо! — вигукнув він радісно. — Сьогодні ж таки, коли нашкрябаємо перші кілька тисяч екю, щоб усе це оплатити.

— Величносте, ваші фінанси можна направити, — сказав пан де Роні спокійно й упевнено. Анрі й Габрієль уважно й очікувально глянули на нього. — Коли ваша величність не має грошей і навіть сорочок, винен тут загальний непорядок, усілякі зловживання, крадійство й марнотратство без кінця й краю, щедрість без усякої міри. — Перелічуючи ті причини, він дедалі дужче запалювався. — Порядкування вашою скарбницею пройшло всі щаблі безгосподарності — від звичайного шахрайства і до безсоромного роздаровування державних прибутків можновладним людям, яких я можу назвати на ім'я, маю намір це зробити і ось тут уже списав їх усіх. — Він різко ляснув по оправі доповіді.— І не заспокоюсь, поки їх не буде скинуто й покарано.

В ту мить і Габрієль, і Анрі звернули увагу на його очі: вони потемніли й стали несамовиті. Химерні, завжди чітко вималювані рум'янці від бурхливого хвилювання розлились по всьому обличчі. Такого вони ще не бачили в нього. Вони вгледіли іншого Роні, не повсякденного, але, можливо, справжнього. Габрієль злякалась, бо відчула: «Цей ніколи не пробачить мені». Вражений Анрі дивився на свого щирого слугу з глибоким зацікавленням. Він збагнув виразніше, ніж будь-коли, що відданість і віра — це не дрібнички і що вони, коли справді глибокі, не можуть існувати в людині так, між іншим. Ні, вони є пристрастю. «Кам'яний лицар, що його я зняв для себе з соборного фасаду, тепер ожив, у ньому є життя, та ще й яке! Якби дати йому волю, він би шаленів. Його неймовірна чесність легко може коштувати йому життя, та це вже його діло. Але мені вона врешті-решт пошкодить більше, ніж усі злодії вкупі. Треба стерегтися кам'яного чоловіка!»

— Друже мій, — сказав Анрі.— Ваша відданість і непохитна віра добре мені відомі, краще, ніж ваші стовпчики цифр, і я повною мірою користатимуся з них на добро собі й своєму королівству. Роботою я вас забезпечу на все життя. Але ви ніколи не зможете вичавити з моїх фінансових установ стільки грошей, скільки там застрягає.

— Зможу, — запевнив Роні шанобливо і вже зовсім заспокоєно; очі в нього знов були голубі, а щоки — як у дівчини.

— Як же?

— Ризикуючи власною головою.

Пояснювати він не став, але його словам можна було повірити.

Анрі:

— Ну, гаразд. Покажіть мені найближче ваше бойовище і того, кого ви збираєтесь там розбити.

Роні:

— Багатьох, і саме там, де вони відчувають за собою право. Бо найжахливіші зловживання відбуваються законним шляхом. Мито на сіль передане на відкуп, і до державної каси потрапляє заледве чверть його. А решта збагачує кількох панів і дам. Вони поділили між собою паї, але не заплатили за них нічого. Величносте! Вам важко буде повірити, але до цього причетний сам головний управитель вашого фінансового відомства пан д'О.

— Саме лиш О, і більш нічого, — Анрі загадково усміхнувся й глянув на Габрієль. — Старий парубок, черево як бодня, чи принаймні було. Тепер він, певне, зовсім стух.

— Невже ви не знаєте, пане де Роні? Він лежить при смерті,— озвалась Габрієль.

Ні. Чоловік з арсеналу почув новину. Всі його дні минали за рахунками. Але він дивувався недовго і вмить запропонував:

— Конфіскуємо його майно, як тільки він помре. Такі люди разом із життям утрачають і спільників, що могли б захистити їх.

— Це треба обміркувати, — сказав Анрі, але в думці вирішив обмірковувати ще довгенько. — Самі розумієте, пане де Роні, що не слід надто поквапно відбирати роботу в інших, навіть у смерті.

Кам'яний лицар із собору, чоловік з арсеналу вмовк. Анрі не порушував того мовчання. Порушила його Габрієль, її голос задзвенів дзвіночком.

— Величносте, — промовила Габрієль д'Естре, — я прошу у вас ласки. На місце того, хто має померти, поставте пана де Роні.

Більше вона нічого не сказала, а стала чекати. Пан де Роні не був її другом, це вона знала, на жаль. Але ж король сказав йому: «Ви той, хто мені потрібен»; а на початку нової влади тим, у чиїх вона руках, слід триматися разом. Їх і так поки що лиш троє — троє в голій кімнаті. Очі в жінки стали напрочуд промовисті, вони волали до слуги короля: «Ми одне без одного не обійдемось. Я допоможу тобі. А ти допоможи мені!»

Але незворушний Роні подумав: «Тинди-ринди. Ти, моя красунечко, ніколи не станеш королевою. А я працюю — і дійду до своєї мети, хоч як далеко вона тим часом».

Анрі не сказав нічого — або сказав дуже багато. Він узяв руку своєї любої владарки й поцілував її.

Гарячка

День почався спасенно. Король вистояв службу божу в церкві позаду Лувру — тій, де був найгучніший у всьому Парижі дзвін. Якось він калатав страшенно гучно — того дня, коли адмірала Коліньї… та про це помовчім. Король саме ревно молився, і враз хтось шепнув йому, що помер кардинал Пеллеве[53]. Той кардинал був головою Генеральних штатів і прихильником Іспанії. Відколи король здобув владу, кардинал запав у шаленство й кричав; «Схопіть його! Схопіть його!» — а нарешті ось помер. Перше ніж вийти з церкви, король наказав, щоб за кардинала молились. Він хотів був додати: «І за душу пана ад…» Але навіть у думці не договорив до кінця.

На недовгому шляху назад до палацу дехто з придворних наважився дорікнути йому за м'якість і поступливість. Ворогам треба мстити; цього всі чекають, інакше не можна. Того, хто не мститься, високо не цінують. Король тільки прогнав сто сорок чоловік — кого з королівства, а кого зі столиці. Але не страчено нікого; хто ж це поважатиме і кого це настрашить? Пан де Тюрени, впливовий протестант, можливий спадкоємець герцогства Буйонського, прикордонного краю на сході,— цей Тюренн гостро остерігав Анрі перед зрадниками, та й недарма, бо згодом і сам мав зрадити, як і ще дехто. Анрі відповів йому і водночас своїм католикам:

— Якби ви і всі ті, хто говорить, як ви, щодня проказували свій отченаш щиро, ви б так не говорили. Я визнаю, що всі мої перемоги дарував мені бог; я не гідний їх, але він мені пробачає, тож і я повинен забувати хиби мого народу й бути ще ласкавішим та милосерднішим до нього, ніж досі.

День почався спасенно. Крім того, це була неділя й перший сонячний день тії весни. Всяка робота спинилась, працюють хіба що в арсеналі. Анрі звелів повідомити свою кузину де Монпансьє, що відвідає її. Була восьма година, о десятій він мав приїхати. Нe можна сказати, що цей його намір був такий уже до кінця спасенний. Він часом не без зловтіхи думав про фурію Ліги: вона, мабуть, теж кричала, що його треба схопити. Але кричала вже тільки у своїх покоях, не з вікон. Тих студентів, що боготворили її, вона вже не могла підбурювати з балкона на вбивство короля. І не сміла спокушати якогось плюгавого брудного ченчика своєю величною вродою, щоб він пішов до короля і всадив йому в груди ніж. Анрі аж ніяк не забував, що саме таке вона заподіяла його попередникові.

Він передбачав, що цих відвідин не схвалюватимуть, і тому ті придворні, котрі мали його супроводити, дізналися про це аж наостанці. Його й самого цей намір трохи бентежив: не хотілось би, щоб король Генріх Третій, його попередник, у ці хвилини дививсь на нього звідти, де він тепер. Але, з другого боку, цей візит до фурії здавався йому милосердним і розумним. Рід Гізів тепер уже ніколи не зійде на трон; чом же не пощадити їх, не помиритися з ними, як з усіма своїми підданими? І все ж найдужче, найнездоланніше тягла його туди зловтіха. Це ж, певне, прекумедне видовище — колишня фурія, вже безсила, та, мабуть, і перелякана; ще б пак ні, хоча він першого ж вечора звелів переказати їй, щоб вона не боялася. Прекумедне видовище! Ось що вирішило все — і саме того дня. Він хотів трохи розважитися в неділю, а до того ж ця розвага мала бути спасенна.

Тим часом герцогиня, хоч Анрі про те й гадки не мав, зовсім збулася розуму. Ні, не явно, не в очах усіх людей чи принаймні тих небагатьох, котрі ще лишалися при ній. Коли хтось відвідував її, то бачив горду, як завжди, даму; тільки ж мало хто хотів її відвідувати, накликаючи на себе підозру: так було вже незадовго до вступу короля, а тепер то й поготів. Її покої збезлюдніли, ненависниці нового короля всі зреклись, аби їх не застали в неї, коли по неї прийде його варта. А цього слід було сподіватись — раніше чи пізніше. Один хапає свою жертву зразу, інший розтягує насолоду від помсти. Треба мати дуже тверде становище при новій владі, щоб наважитись на взаємини з відринутою.

Коли герцогині де Монпансьє сказали, що о десятій приїде король, було пів на дев'яту. Дивна вість довго мандрувала з уст до уст, поки хтось передав її. Пані де Монпансьє не довго думавши послала по пані де Немур. Вона шукала підтримки, яка здавалась їй надійною. Становище пані де Немур було досить міцне — вона була одна з перших серед дам, якими король більш-менш пишався. «Королик», як свого часу називала стара Катерина Медічі свого маленького бранця. Відтоді цей королик уже так виріс, що збирає круг себе цілий двір вельможних дам. «Він їх дуже потребує,— думала його супротивниця. — Він же не має королеви, а коханка сміється з нього і зраджує його. Проти пані де Немур цей недоросток не дозволить собі нічого. Вона приїде й захистить мене. Та, власне, він нічого не посміє мені заподіяти».

Це була її остання ясна думка. В своїй туалетній вона раптом гукнула, щоб покликали Амбруаза Паре — лікаря, що давно помер. Він колись кидав їй кров, коли вона знепритомніла на цілих три години від своєї шаленої ненависті, що була якоюсь двозначною і якраз через це жахала її саму. «Король Наварри», — так вона називала його, щоб не казати «Франції», тоді як її збентежене серце промовляло: «Анрі», — звелів розірвати кіньми настоятеля того монастиря, звідки був її ченчик; він помстився за свого попередника, короля Анрі Валуа. «Він уже тут?» — спитала тоді герцогиня хірурга, що відволодав її; вона ще не повернулась цілком до тями, але обличчя й голос у неї були такі, що старий відсахнувся. Отак і тепер її камеристки розбіглись по кутках, коли вона схопилась і почала кликати давно померлого.

Пані де Монпапсьє до певної міри могла сама стримувати або попускати своє божевілля. Звичайно вона не виявляла нічого ні перед лікарем, ні перед своїми прислужницями. Вона була самотня, покинута всіма; герцог, що служив у короля, умисне цурався її; а літа її самі собою були критичні. Їй бракувало тільки чоловіка, що допоміг би їй бути такою, як вона хотіла: буйною божевільною; і от сьогодні він з'явився. Вона бігала по кімнаті, розметавши чорні, з сивими пасмами, коси, а руками стискала непогамовні груди. Вона була жінка висока, дебела й тілиста. Ось вона кинулась в один куток, і зразу покоївка, що забилась туди, безвладно впала додолу. І всі ці жалюгідні створіння, тремтячи й цокотячи зубами, позирали з-під меблів на ту пекельну бурю. «Це про?кляті душі! — подумав би кожен. — Отак вони стогнуть. Це їхні зойки».

Нещасна кликала померлих, бо через своє божевілля й сама була вже почасти на тому світі: свого ченчика, його настоятеля — обох вона в своїй несамовитій уяві навіки припинала до кілків, а потім уявляла, як коні роздирають їх і розтягують у різні боки. А ті роздерті тіла вона в нестямній радості називала ім'ям Анрі, і зразу в неї виривалися зойки ще жахливішої муки. Її власна плоть відчувала те, що вона накликала на інших, і вона без ніякого милосердя переживала свою власну страту, як ото буває де з ким уві сні. А ця жінка бачила сни наяву. Коли все минуло, вона отямилась на стільці, знесилена, і, трусячись від холоду, зажадала, щоб її добили кинджалом. «Хай хтось це зробить!» — невідчепно домагалась вона. Камеристки піднесли їй нюхальну сіль, і тоді вона згадала, що це був сон — такий, як уже часто навідував її. Коли вже почне снитися власна страта, цей сон повертається знов і знов. Про те, що було ще в тому сні і що лежало в його основі, вона розважливо забувала.

Вона захотіла, щоб її причесали, та швидше, — одну занадто повільну служницю аж ударила. Паж, що вже чекав біля дверей, кинувся тікати, але герцогиня помітила його й таким чином дізналася, що пані де Немур приїхала.

— Годі,— сказала вона. — Рум'янити не треба. Я не хочу молодитися.

Нехай зразу будуть видні її літа: це найповніший захист, і не тільки від в'язниці, а, можливо, і від нових помилок. Ідучи вниз, до парадних покоїв, вона, крім того, зрозуміла, що треба звіритися з усім герцогині де Немур, тоді вона почуватиме себе підготовленою. І справді, вона насамперед розповіла гості сон про свою страту: якраз сьогодні він знову мучив її.

Пані де Немур дуже зацікавилася, особливо тому, що віднедавна помічала: пані де Монпапсьє дуже змарніла. Вона стала допитуватись про загадкові подробиці сну, поцікавилась, чи з'являвся в ньому й король Анрі. Герцогиня вперто заперечувала, але приятелька, що дивилась їй в очі, не вірила жодному слову.

— У вашому сні він гине разом з вами. Розкажіть йому про це, неодмінно. Він вірить у призвістки й заради себе самого бажатиме, щоб ви жили дуже довго. — Хоч говорила вона так, та думала інакше: «Страхіття! Ця жінка ще й досі думає про душогубство, хоч сама тяжко боїться, щоб її не вбили. Треба остерегти короля».

В ту мить вибило десяту, і з передпокою ще через дві кімнати почулись голоси — то прибув король із почтом.

Він лишив усіх у передпокої, а сам увійшов і швидко рушив до двох дам повз високі вікна, крізь які щедро лилося сонячне проміння. Поперед нього, тільки догори ногами, рухалось його відображення в дзеркалі паркету. В кіпці того шляху його зустріли погляди двох жінок, і він узявся однією рукою в бік, а другою збив назад капелюха, щоб краще розглядіти обох. Рукави у нього, як і штани, вгорі були зібрані пишними буфами, і вся постать від того здавалася ще стрункішою. Опуклі груди, легка гра м'язів під час руху — міцний, схожий на підлітка чоловік, і ввійшов він паче до себе додому, привітався з любою родичкою, ніби повернувся з недовгої дороги. Перше ніж дами встигли підвестися, він уже сів коло них, почав розпитувати й сміятись. У кутиках його очей світилась іронія; вона найвиразніше виказувала його літа, бо була приправлена смутком.

Чи дами дуже здивовані, що бачать його в Парижі, безтурботно спитав він обох, а потім — чи їх не пограбовано. Ні? А втім, і їхній бакалійник мав би їм сказати, що в нього ніхто й крихти не взяв, не заплативши, — навіть послідуща потолоч, що увійшла до міста з військом.

— Що ви на це скажете, люба кузино?

Мадам де Монпансьє відповіла:

— Величносте! Ви справді великий король — милосердний, великодушний і шляхетний.

«І оцей страчує мене в моїх снах!» — подумала вона розчаровано й дала собі слово більше не снити. А він вирішив, що вона боїться, і трохи подражнився з нею. Певне, вона проклинає пана де Бріссака за те, що здав йому столицю? Та вона запевнила, що тільки воліла б, щоб це зробив не Бріссак, а її брат Майенн. А він весело вигукнув:

— Цього мені задовго довелось би чекати!

Під час розмови герцогиня помалу випростувалась: його проста поведінка збурювала в ній гордість. Може, він нічого не знає про те, що часом коять жінки уві сні? Він тямить тільки державні справи, і який же він мізерний супроти тої пристрасті, що вона марнувала на нього! Аж шкода. Чи, може, він усе-таки хоче знищити її? Тоді вона не дозволить йому гратися з нею й далі.

— Величносте! — холодно сказала вона. — Переможець ніколи не здійснює того, чого від пього чекають.

Він скипів:

— A то перед кожним будинком стояв би ешафот! — вигукнув гнівно; він і сам не думав, що може так спалахнути.

Герцогиня знітилась у кріслі й заплющила очі. Анрі відступив на крок, потім ще на кілька — так би й пішов. Але пані де Немур затримала його.

— Невже ви не бачите, що вона недужа й стара? — шепнула вона. І раптом ухопила його за руку: — Але ви поблідли, а рука у вас гаряча. Вам самому недобре.

— Мені недобре, — повторив він. — Але я так ніколи й не міг цілком звикнути до того, що в мене є вороги не тільки на бойовищі.

Пані де Немур сказала материнським тоном, немов матрона, ще захоплюється атлетом:

— Хіба ж могли б ви стати великим, якби не мали ворогів!

Тоді він лайнувся — своєю давньою, не зрозумілою для інших лайкою, яку вигадав сам, — і вигукнув:

— Хай кожен пошукає в собі самому, там він знайде досить такого, що треба побороти. А мені хай дадуть робити моє діло, я прагну чогось більшого, ніж тільки остерігатись убивць.

Не для того він сюди прийшов, щоб говорити такі речі, подумалось йому. Він приклав тремтячу руку до скроні й глянув на папі де Монпансьє; та вже оговталась, і її широко розплющені чорні очі дивляться прямо на нього.

— Люба кузино, — Анрі говорить по-дружньому, як на початку. — Мені спекотно. Я б чимось закропився, коли ваша ласка. Трішечки компоту, і все.

Герцогиня підводиться й іде до дверей. Він хоче її зупинити: нащо ж самій іти? Але пані де Немур каже:

— Величносте, вона не повернеться, а пришле когось перепросити вас.

Але вона повернулась у супроводі слуги, що ніс миску. В ній був компот з абрикосів; герцогиня зачерпнула його з миски й піднесла ложку до рота. Але Анрі схопив її за руку:

— Тітусю, як ви могли подумати! — З переляку він назвав її так, бо вона справді була йому тіткою.

— Як? — здивувалась вона. — Невже я ще не досить зробила, щоб стати підозрілою?

— Ніхто вас не підозрює,— і Анрі вже ковтнув ложку компоту. Пані де Немур намагалась ніби ненароком штовхнути його, щоб компот вилився додолу. Вона вважала за можливе, що туди всипано отрути, і аж побіліла, коли король ковтнув його. А він думав: «Невже ця фурія чогось туди підсипала? Тоді вона й сама ладна була отруїтись. Ну, що сталось, те сталось. Я не в такому настрої, щоб труситись від страху». І доїв компот.

Пані де Монпансьє раптом зітхнула:

— Ох! Нам треба стати вашими слугами. — І в неї вирвалося здушене, безмежно болюче ридання. Анрі зітхнув з полегкістю й попрощався з обома дамами: він аж упрів, розмовляючи з ними. Любу кузину він запросив до Лувру. Коли він згодом святкуватиме урочистий в'їзд до своєї столиці, хай вона неодмінно буде присутня. А коли ж це буде, спитала пані де Немур.

— Як тільки моя люба владарка подарує мені сина, — сказав він через плече, вже йдучи до дверей. Обличчя його дивно горіло.

Коли він вийшов, одна з дам сказала до другої:

— Дитина таки справді від нього.

— А ви ж сумнівались, — зауважила друга.

За обідом він майже нічого не їв, хоч звичайно мав чудовий апетит; а після обіду захотів проїхатись верхи. Взяв із собою й Бельгарда. Серед супроводу був і такий собі пан де Ліонн, загальний улюбленець, молодий, вродливий, чемний і люб'язний. Пан де Ліонн умів так чарувати людей, що вони були в захваті самі від себе, особливо жінки. Вони відчували, з яким розумінням і як делікатно намагається він не тільки сподобатись їм, а й їх зробити щасливими. Рідкісний кавалер — жодної не покривдив, такого за ним не знали.

Анрі любив мати його при собі — власне, заради першого стайничого, щоб його старий Бляклий Лист щохвилини бачив, що є й більші, ніж він, улюбленці і що часи несхибних успіхів для нього скоро минуться. Бо Анрі ще трохи побоювався давнього суперника в коханні до чарівної Габрієлі, незважаючи ні на її відданість, якій він не міг сліпо довіряти, ні на її стан, який іще додавав їй жіночності.

Вони їхали через містечко Булонь, кавалери ламали ще не зовсім розквітлий бузок і з коней простягали його дівчатам. Молоді селянки звабливо сміялись, але не давалися, щоб їх брали до себе на коня. Тільки одна взяла гілочку з іще не розпукнутими квітками, споважніла і сіла в сідло до пана де Ліонна.

— Бляклий Листе! — гукнув Анрі.— Згадай, і з нами таке траплялось, як ми були ще молоді й не жовті на виду.

— Величносте, я вже давно забув, коли те було, — запевнив Бельгард. А тим часом вони вже виїхали в поле. При дорозі стояло кілька хатин, укритих соломою; коло однієї хатини по-недільному зібрались селяни. Дві довгі лишки на трьох стовпцях — ото й стіл. Склянки вже спорожніли, зате голоси погучнішали. Товариство співало, і снів не урвався й тоді, коли пани позсідали з коней.

— Агей! — гукнув перший королівський стайничий. — Прогуляйте наших коней, хлоп'ята!

Застільники озирнулись, і кілька голосів відповіло без великої шаноби.

— Тут ми хазяїни! — сказав один. А другий додав:

— Поки ваші збирачі ще не відібрали в нас і стріху над головою.

Король непомітно підсів за стіл і лайнувся своєю лайкою, яку знали в усій країні; тоді декотрі озирнулись на нього.

— А ви не віддавайте! — гукнув він. — А то вони врешті й мене зоставлять без домівки.

Селяни мовчали і тільки зціплювали над мисками вузлуваті кулаки. Німотою дихали навіть їхні спини й плечі. У старших з-поміж них під каптанами з бурої вовни вгадувались тіла, згорбатілі й покорчені від десятиріч мозольної одноманітної праці з завжди однаковими рухами, від тягарів, що гнули їх до землі.

Ті, котрі не повернули до короля голови, поглядали то скоса на нього, то на свої власні неспокійні кулаки. У одних очі бігали туди й сюди, інші кивали головами, і це було схоже не на справжні, звичні, живі людські образи, a на якісь карикатури чи виплоди гарячкової маячні. Король підвівся й відійшов під горіхове дерево — йому стало жарко. Кілька дворян, поміж них і Бельгард, обступили його, відчуваючи якусь небезпеку. Усе врятував пан де Ліонн, коли справді така потреба існувала.

Він вийшов із-за кущів з гарненькою дівчиною, тією самою, яку був посадив до себе на коня. Обоє видимо сховались у кущах, але тепер пан де Ліонн вів молоду селянку за кінчики пальців, наче придворну даму, високо піднявши її руку. Так вони, всміхаючись у добрій згоді, наближалися до столу й до наймолодшого з численних чоловіків довкола нього. Той юнак був ще зовсім не згорбатілий, стрункий, немов дворянин, хоча й важчий та повільніший у рухах — без тієї гнучкості, яку розвиває гра в м'яч та фехтування. Це виявилось тоді, коли він кинувся був на пана де Ліонна; той дуже легко вгамував його, показавши несподівано залізну силу, але від того нітрохи не втратив ані зграбності, ані чарівливості. Він скинув капелюха перед селянином, що знов гепнувся на лаву, і сказав, що має честь привести йому його дівчину, бо завжди намагається оберігати жінок від неприємних пригод на шляху.

Старі люди, що сиділи поряд, схвально закивали головами. А юнакові, що й досі дивився спідлоба, пан де Ліонн запропонував побитись навкулачки і зразу почав молотити кулаками повітря — так весело, жваво, беззлобно, — очей не відведеш. Люди почали сміятись, і пан де Ліонн скористався цим успіхом, щоб обняти юнака. Той не опирався. Доброзвичайність вимагала відповісти на ті обійми, він тільки забарився з цим.

Анрі мовив до свого стайничого:

— Бляклий Листе, і все ж ти мені любіший. Бо це перша цілком бездоганна людина, яку я бачу. І коли я бачу її, мені стає страшно.

Один із селян — уже, видно, немолодий — витяг із-під столу замлілі ноги й підійшов роздивитись короля. Сам він мав згорблені плечі — руки з вузлуватими пальцями звисали мало не до землі — і сумне обличчя шістдесятирічного діда, що ніколи не зазнав у житті справжньої радості. Король спитав селянина:

— Скільки тобі років?

— Пане, я спитав одного з ваших людей, скільки вам, наші літа однакові,— відповів селянин.

— І не тільки це в нас однакове, — сказав король. — На нас обох життя зоставило такі самі сліди. І в тебе, і в мене на виду відбилось багато трудів і турбот.

Селянин помовчав, примруживши очі, тоді відповів:

— Це правда.

Ще подумав, хотів щось сказати, але завагався. Король не квапив його. Стояв і чекав, широко розплющивши очі й звівши брови.

— Величносте, ходімо зі мною, — зажадав селянин. — Недалеко, ось-о до потічка.

Панові де Бельгарду, що хотів був іти за ними, король кивнув, щоб не йшов, і рушив за селянином сам. Селянин вивів його на берег; вода там була гладенька, як дзеркало. Король нахилився над нею; обличчя в нього аж горіло, йому хотілось занурити його в воду. Та воно почало пухнути; відображене в воді, розпухало на очах, хоч він розумів, що це тільки здається, бо насправді хвороба підкрадалася до нього давно. У селянина був тепер глибокий, проникливий погляд. Він сказав:

— Величносте! Їдьте хутчій до вашого королівського палацу. Бо ви або помрете, або виживете, — як вам бог присудив.

— Краще буде і для мене, і для тебе, щоб я вижив, — сказав Анрі й спробував усміхнутись. Та губи не корились йому; з усього, що зазнав він того дня, це було найприкріше. У ту ж мить він почув чиєсь хропіння; так хропуть із повним черевом. І це теж розсердило його. — Що це таке?

Селянин пояснив:

— Це той чоловік, що їсть за шістьох.

Анрі не зрозумів. Уперше він побачив па обличчі в селянина радісну усмішку.

— Як? — здивувався він. — Ти радієш із того, що хтось їсть за шістьох, хоча сам не маєш удосталь і для себе одного?

Замість відповіді селянин показав королю на велику зелену купину; за нею здіймалось і опадало величезне черево. Селянин переступив через купину й почав термосити хропуна.

— Кумцю! — гукав він. — Кумцю Ненажеро! Встань! Король хоче подивуватися з тебе.

Чекати, поки сплюх підведеться, довелось довгенько. Анрі побачив грубезний тулуб, руки та ноги і обличчя наче у велетня-людожера з казки. Зразу над густими бровами починалась чуприна. В пащі й поза щоками помістився б не один фунт їжі, очі геть позапливали салом. Вся та гора м'яса аж хиталась від сонності.

Король спитав:

— Це правда? Ти можеш їсти за шістьох?

Товстун рохкнув.

— Може! — запевнив селянин. — Він прожер усе, що мав, і тепер ми гуртом годуємо його. Ось він і зараз покаже, як їсть за шістьох. Ходімо, кумцю! Покажи королю, як ти їси.

Гора м'яса рушила вперед; лугова земля аж задвигтіла під нею. Селяни за довгим столом зустріли череваня вибухом радості, декотрі знов завели пісню. А коли почули, що той ладен ще раз пообідати за шістьох, умить поназносили всього, що знайшлось у них удома. За хвилину довгі дошки вже аж угиналися від шинки, сала, яєць, а порожні склянки зникли за здоровезними глеками. А потім кощаві, покорчені від тяжкої праці люди обступили гору м'яса й почали підштовхувати її до столу. Король тим часом дав знак, і його дворяни попідганяли селюків, а сам він загримів на череваня:

— То це так ти обжираєш моїх селян? За шістьох їсти — це ти вмієш. Та чи й працюєш за шістьох?

Черевань пробурчав, що він, звісно, працює — по своїх літах і по силі. Хіба легко стравити їжу, коли тебе примушують їсти за шістьох? Оце і є його робота.

Король знову дав знак, і кілька його дворян накинулись на гору м'яса з нагаями й заходились ганяти її по колу. О, товстун міг хіба ж так бігати, коли треба! Селяни аж боки рвали зі сміху, але король щиро гнівився. Червоний і опухлий на виду, він кричав на них, що його королівства не вистачить, щоб напхати таких ні на що не здалих жерунів.

— Якби в мене було багато таких, як ти, — горлав він на товстуна, коли той під ударами нагаїв пробігав повз нього, — то я б вас перевішав! Бо ви, падлюки, враз заморили б моє королівство голодом!

Попри весь той гнів йому раптом стало холодно; його аж трусило, і він подумав, що це від вечірнього туману. Перше ніж сісти на коня, він іще наказав селянам, щоб самі з'їли все, що є на столі, але по їхніх обличчях побачив, що вони цього не зроблять. Вони й далі все, що спроможуться відірвати від свого рота, віддаватимуть тій ненажерливій потворі, бо то їхня гордість. І король роздратовано помчав геть.

— Тобі холодно, Бляклий Листе?

— Величносте, в нас у всіх ноги закоцюбли на вогкому лугу.

Більшість кавалерів не зразу половили своїх коней, хоч король із першим стайничим були вже далеко. Останнім був пан де Ліонн. Він дочекався, поки всі поїдуть. Із-за кущів постежив за селянами; ті ще сиділи, спантеличені неймовірною вимогою короля, щоб вони поїли все самі. Пан де Ліонн підсадив у своє сідло ту саму дівчину, з якою приїхав сюди, і спочатку вів коня за повід, щоб він ішов спокійно й тихо.

Діставшись до Лувру, Анрі мусив визнати, що він захворів. Зір йому застилав туман, і він знав, що плестиме маячню, коли заговорить. Він ліг у ліжко, лікарі зробили йому, що треба, і від того надмірна збудливість перейшла в байдужість до всього. Пізно ввечері до спальні ввійшов Бельгард і зразу почав розгублено, в нестямі:

— Величносте! Пан де Ліонн…

— Занадто бездоганна людина, — прошепотів Анрі.— Мене аж страх бере.

— І недарма, величносте. Бо він, трохи від'їхавши від шляху, розпоров сільській дівчині живіт і застромив туди ноги, щоб погріти їх.

— Оцього ще бракувало, — прошепотів Анрі. Щоб виразити обурення, йому в ту мить не ставало сили. Він насилу спромігся додати: — Нехай його судить мій суд і присудить четвертувати прилюдно.

— Величносте! Він же дворянин, — сказав Бельгард аж занадто голосно і підняв обидві руки над головою, вжахнувшись незбагненним вироком.

— А ти не дворянин? — спитав король Анрі нечутно, але з широко розплющеними очима. Бельгард опустив погляд і тихо вийшов.

Трохи пізніше хворого провідала його люба сестриця, пані Катрін де Бурбон. Її розбудили, бо лікарі сказали, що стан її брата загрозливий. Коли вона побачила його обличчя, у неї ринули сльози: вона не впізнала його. Але перший камердинер пан д'Арманьяк, стоячи в ногах ліжка, показав їй на свого владаря, що ворушив губами. Сестра нахилила вухо і не стільки почула, скільки здогадалась; тоді стала навколішки й тихо заспівала разом із братом псалом. День скінчився, як і почався, спасенно.

Любов народу

Хворобу він поборов куди швидше, ніж гадали: всього за сім з половиною днів, — бо вона була нічим більше, як даниною, що його тіло заплатило духові за повий поворот життя, нову вирішальну годину. А потім Анрі несповна за місяць мусив набратися сили, щоб знову вирушити на війну. З Нідерландів удерлося до країни іспанське військо — цього разу під проводом якогось графа Мансфельда; але справжнім натхненником усіх зазіхань на королівство й досі лишався той самий Майєнн із дому Гізів, і на його боці була більшість таких, як він, вельмож. Король у Парижі; звістка, що він уже володіє своєю столицею, всюди справляє найсильніше враження. Місто за містом, провінція за провінцією здаються йому вже з цієї причини, декотрі губернатори роблять це за гроші. Лишились тільки найвельможніші, які мають забагато зиску зі слабкості королівства і зі злигоднів як короля, так і його народу. Вони не можуть змиришся. На їхнє щастя, король ще й досі відлучений від церкви. Поки вона визнає його (а це станеться не так скоро), заколоти проти нього вважатимуться за добрі діла.

Король обложив міцну фортецю Лаон, а водночас провадив бої з армією, яку дон Філіпп, хоч і доп'яв погану хворобу, наслав на нього. Вони всі не можуть змиритися, поки не прогниють до кінця. Тож не журімося! Анрі довів, що вже видужав. Між турботами та небезпеками він писав чарівній Габрієлі якнайбадьоріші листи, — таких вона ще ніколи не отримувала від нього. У неї навіть з'явилась підозра, що йому так само легко й приємно кохати її здалеку; вона ревнувала його до його туги за нею і до того портрета, що дала йому в дорогу. Сина, що мав ось-ось народитися, заздалегідь назвали Цезарем, бо він був дитям війни, якщо не інших, не менш катастрофічних подій. Батько там удалині вже носив його на руках, коли мати ще тільки чекала тяжкої години пологів. Ці листи сповивали її всю його духом, так що до неї не могли й доступитись похмурі думки. І вона народила йому Цезаря.

Коли радісна звістка дійшла до нього, був погожий червневий день; за минулу ніч Анрі облазив усі схили Лаонської гори, шукаючи місця, звідки повести штурм, а тоді змив з рук і ніг робочий бруд і поїхав до однієї садиби в лісі. Він знав ту садибу ще змалечку: вона належала до закордонних володінь його маленького старого королівства Наварри. Там він якось їв полуниці з вершками, і ось захотів знову поласувати ними, коли серце сповнене щастям, бо він має дитину! Тепер усе це має одне ім'я — Цезар: і щастя, і дитина, і його власне серце.

Поспавши після обіду, він, немов хлопчак, видерся на сливу — і там його й заскочили. Недалечко засвистіли в повітрі свинцеві сливи. Показалась ворожа кіннота, що запросто могла піднести йому таке частування, яке нелегко стравити. На коня, на коня! — і наспів він до Лаона якраз у ту хвилину, коли смертельно поранили його маршала Бірона. Ось він лежить, чоловік, що з давніх-давен був жилавий і суворий, але тепер став безвладним і беззахисним, — так буває, коли надходить смерть. У солдатів Анрі несхибно розпізнає її, знає й те, коли її ще можна відвернути, а коли вже ні. Піднімає голову й плечі свого Бірона з землі, яка незабаром його вкриє. Вони дивляться один одному в очі; в поглядах найбільша скорбота прощання, останньої хвилини. Ми були ворогами — звідси наша непохитна вірність. Не забувай мене, ти не можеш мене забути. І ти не зможеш — там, куди тебе покликано. До побачення. Та ні. Чим же ми побачимо один одного, — адже ці очі скоро стануть тліном. Анрі пильно дивився в них, поки вони не застигли й не погасли.

У той самий день він отримав свого Цезаря і втратив свого Бірона. Він гостро відчув мінливість життя, перед натиском якої ми боронимось і повинні триматися стійко. Сини, йдіть на зміну. Я пригорну вас, а ви підтримаєте мене. У Бірона при війську зостався син, і Анрі звелів покликати його.

— Маршале Бірон, — звернувся він до сина, і в такий спосіб той дізнався, що став батьковим наступником. Та він і не чекав іншого, хоча й подякував підлесливо, а побачивши, що король плаче, нестямно заголосив — ніби з наказу. Біронів син був незвичайно м'язистий, та й узагалі не жилавий, тільки суворий. Відданість його король мав іще спізнати. А поки що син ридав та голосив аж надмірно, як на дужого тридцятип'ятирічного чоловіка, але тільки доти, поки король, якому це обридло, заговорив про платню, що належалась новому маршалові Франції. Тоді Бірон-син почав торгуватися. Свої вимоги він підкріплював усіма доказами, які лишень міг знайти.

— Ви маєте ворогів, — нагадав він королю. — А я можу голіруч задушити будь-кого. Що, якби я був проти вас? Величносте, ви можете вважати, що вам пощастило.

Чи це була тільки наївність та невихованість? Чи й хитрість?

Король не хотів убачати в цьому нічого, крім хвастощів дуже здорової людини, що пишається надзвичайною фізичною силою. А коли Бірон почав нагадувати про своїх могутніх родичів, Анрі вчув навіть осторогу. Адже він сам, король Анрі, покликаний (і прагне) зломити силу могутніх родів та кланів, зменшити її на користь народу й королівства. Бірон-син про це й не здогадувався. Анрі придивився до нього. Кругла низьколоба голова нагадала йому того селянина, котрий їв за шістьох і котрого він побачив уже в гарячці. І все ж, попри свою похмуру тупість, це був дворянин і син його давнього сподвижника. Анрі любив у ньому його батька, тож обняв його й пообіцяв усе, про що Бірон просив.

У липні фортеця Лаон здалась королю, бо її змушено; але Ам'єп та ще кілька міст зробили так самохіть, бо тільки й чекали такої нагоди. Оскільки іспанців — чи тих, кого називали так, — знов було відігнано, король повернувся у свою столицю і в обійми чарівної Габрієлі. Поряд її ліжка стояла колиска: чудовий сюрприз. Правда, в уяві Анрі вже давно пригортав сина. Але тепер побачив його насправді — і тільки скрикнув з подиву, а тоді вхопився за стілець, бо йому стяло млосно. Від радості, звичайно ж, від радості. А як подумати, то ще й тому, що цей міцний, здоровий хлопчик — його син, що забезпечить йому майбутнє, дальше життя на цьому світі поза межами приділеного йому віку. Адже і те, й те досі не мало ніяких запорук. Ось яка думка аж тепер приголомшила батька.

Він думав над тією колискою про те, що досі зборював усі численні й великі труднощі, не маючи, власне, ніяких перспектив, і досить було однієї кулі, щоб зітерти все це зі світу. А тепер уже ні. Віднині нас двоє. Ці слова він повторював ще й ще, аж нарешті почав вимовляти вголос, а мати терпляче чекала його слів: адже вона сама була лоном його щастя, хоч те щастя аж ніяк не поміщалось у її свідомості. А він, промовляючи сам до себе: «Великий і дужий. Тепер мені ніщо не страшне», — промовляючи ці скупі слова, пробігав у думці все своє життя, а надто молодість. Королева, його мати, змалечку загартовувала його. Він сам, син недужої жінки, не зразу став великим і дужим, це вона зробила його витривалим. Це давало йому снагу, коли він у походах спав на голій землі, коли мчав назустріч ворогові, все назустріч ворогові, знов і знов у боях за королівство. «Бої, облоги, кров, багно, вороги послизаються, падають, а я стою. А ти, сину мін?»

Усупереч усьому власному досвідові батько пообіцяв своєму міцненькому синові, що йому житиметься легко — ні ворогів, ні перепон, а тільки мир, радість, убезпечене королівство і народ, що любить нас. «Я доб'юсь цього, сину, і здобуду для нас народну любов». Він узяв дитя з колиски, поцілував його й передав матері, щоб і вона поцілувала малого. А тоді запевнив її, що вони невдовзі одружаться. Перше і невідкладне — розлучити її з паном де Ліанкуром. А тоді розірвати його шлюб із принцесою де Валуа. Папі доведеться це зробити. А що він удіє, коли король Франції, переможець Іспанії, погрозить, що знову стане протестантом?

Папа зніме з нього відлучення і власноручно дасть причастя послові короля. Він розірве його шлюб, звінчає його її любою владаркою й накаже всім щирим католикам слухатись його. Все це ще вельми непевне, але в цю мить неначе вже збулося. Бо король має сина й тримає його на руках, і від цього все стає легким, усе вдається запросто. Така щаслива була ця ніч, ніби у сп'янінні, навіть у обіймах чарівної Габрієлі він більше не зазнає такого.

Та поки що чарівній Габрієлі треба одужати. Крім прохання, поданого до ам'єнського духовного суду, якому підлягали вона й пан де Ліанкур, не робиться нічого, поки не відновилася вся її врода і вона разом з королем не вступила урочисто до столиці. Цей вступ має відбутись не потай, не вдосвіта, а офіційно, в усьому блиску величі. Королю не кортіло ще раз відбути лише задля показу те, чого він уже добився по-справжньому. Та разом із ним до столиці має вступити його люба владарка, і звідси весь його запал. Двір, звичайно, бачив це.

Ніхто не перечив йому. І при дворі, й у місті про все це майже не шепотілись: і двір, і місто були приголомшені зухвальством короля. Він збирається виставлятися зі своєю коханкою перед нами і простим людом. Аж до інших дворів та народів має дійти новина, що наш король зробив цю свою приятельку учасницею його тріумфу й вирішив посадити її на троні поруч себе. На перший щабель до трону красуня д'Естре вже зійшла, подарувавши королю сина. Згадайте лишень, що вже п'ятдесят років жоден король Франції не дав доказу своєї чоловічої снаги! А красуня д'Естре вже піднімає ніжку до другого щабля. Стережімось, не піддаваймось! Тримаймося всі дружно, а то ще справді матимемо королеву зі свого-таки народу й країни.

Така була загальна думка. По суті, вона не обминула нікого, навіть самої Габрієлі. Їй було тоскно — а надто в день урочистого вступу, який її любий владар призначив на п'ятнадцяте вересня. Чотирнадцятого її тітка де Сурді майже не лишала її саму. Пані Сурді власноручно приміряла на неї те, що вона мала надягти завтра, — сукню, коштовності, блиск і багатство, гідні королев і більше нікого.

— Жодна жінка нашого звання ще не бувала так одягнена, — сказала тітка. А небога відказала:

— Мені страшно.

І в неї з рук упала важка золота оздоба.

— Дурепа, — сказала тітка.

Вона теж стала дратлива, бо, як не дивно, папі де Сурді й сама була при надії: можливо, від свого блідолицього приятеля Шеверні, але не виключено, що й від когось іншого. Власне, вона заздрила небозі через оте царствене вбрання; разом з Габрієллю дивилась у велике дзеркало й відзначала, що в неї самої тіло ще біліше. А сукня з чорного оксамиту відтінювала б ту сліпучу білість іще дужче. Вся в іскристому гаптуванні, напиналась вона на широких пласких фіжмах, що погойдувалися круг стану вкрай спокусливими хвилями, і, замість прикривати розкішні форми тіла, ще підкреслювала їх. Тітка була певна, що її форми теж годились би для цього. Спереду в широкому розрізі мерехтіла спідниця, густо заткана сріблом і вкрита довгими низками перлин та великими зірками з самоцвітів. Тітці хотілося стукнути небогу по потилиці. Вона була тільки одна з багатьох, що завтра мали червоніти від жадоби й зеленіти з заздрощів. У кожному разі, вона намагалася ще дужче спантеличити Габрієль.

— Тобі слід би в належну хвилину занедужати, красуне моя, — казала вона. — Бо таку безмірну марнотратність не слід виставляти напоказ. Це небезпечно, і не тільки для тебе, а й для всіх нас. Пан де Роні потім підрахує, скільки грошей коштує все, що на тобі. А королю привели назад його коней, бо їх нема чим годувати. От і зістав одне з другим!

Габрієль розгадала думки пані де Сурді. Хоч яка розгублена в душі, вона сказала впевнено:

— Ми з паном де Роні залежимо одне від одного. Він підтримуватиме мене, як і я його. — І хоч тітка й далі остерігала її, Габріель вирішила ще сьогодні ввечері домогтись від короля, щоб він увів пана де Роні до фінансової ради.

А того ж таки вечора король сів з нею в карету — таємно від усіх, щоб і дорогою ніхто не знав, кого везе та карета. Поїхали вони недалеко — тільки до Сен-Жермена. Коли вони приїхали, старий замок чорнів у пожежі вечірньої заграви. Колись тут мешкав двір Валуа, і оцей самий образ — чорне на тлі полум'я — зустрів маленького хлопчика, що приїхав з далекої далини, чужий тут, зі своєю матір'ю Жанною. Саме звідси завтра вирушать вони, щоб урочисто в'їхати в столицю королівства.

— Вашу руку, пані: ми вдома. І всюди, куди б не ступити погою, ми будемо у себе вдома.

Так промовив він, виходячи з карети, бо, звісно, відчував, як їй моторошно. Перший королівський палац, де вони ночуватимуть удвох. Їй моторошно, бо вона поділяє загальну думку, що це велике зухвальство. Поширене уявлення про королівську владу має в основі забобон, і королю Анрі ніколи не пробачать, що в нього це уявлення інакше. Він хоче заспокоїти цю жінку, що народила йому сина, він бере в долоні її горде, нерозумне чоло. Але Габрієль заплющила очі, затремтіла ще дужче й так, не розплющуючи очей, попросила його, щоб він лишив її сю ніч саму.

З цього він мав би дуже багато виснувати, а натомість таки відбув свій урочистий в'їзд і лишився задоволений усім. Був вечір, світло смолоскипів мигтіло у вузьких вулицях, над ройовищем люду, осяваючи святково прибрані високі будинки. Люди обліпили навіть карнизи та виступи сволоків. Із землі й з повітря лунало: «Хай живе король!» Так, хай живе король, а це ж і він — на сивому в яблуках коні, випнуті груди в сірому шовку, аж цупкому від золотого гаптування. Цього разу на ньому капелюх із білим плюмажем, бо настав мир, і цей люд та його король — заодно.

Круг нього виступають у повному складі залоги Манта й Сен-Дені, міські старшини й ратмани, які в разі чого можуть стати й заручниками, отож хай буде мир і хай живе король! А колись же море нестямного захвату бушувало навколо іншого коня: на ньому сидів срібний лицар, срібний і білявий, а на думці в нього була тільки смерть, душогубство. Різанина, зрада, стільки років фанатичної колотнечі — поки той герой, улюбленець міста, й сам був замордований. Не згадуймо про покійного герцога де Гіза, в то народна любов сьогодні здасться нам далеко не такою палкою, і це може засмутити нас. Наша доля — радісне служіння. А заради любові народної служити особливо радісно.

Замість кровожерного улюбленця юрби ми виведемо перед очі всіх найвродливішу жінку в світі — вродливішої нема, не було й не буде. Її паланкін несуть поперед усіх — поперед короля, його війська, дворян, міських старшин, сановників. Попереду, на невеликій відстані, два мули в червоній збруї несуть паланкін, довкола — чота стрільців. Запони з червоного дамасту відгорнені; хто хотів, той міг захоплюватись соромливою усмішкою жінки. Вона не горда, казали одні. Вона подарувала королю сина. Як же вона може бути розпусним виплодком пекла, — таке-бо про неї балакали. Інші відповідали: сукня на ній занадто розкішна, так не годиться. Гляньте на обличчя жінок. Якою це треба бути, щоб ви витримати всю оту заздрість! А вона ж витримує, кажуть інші. Бо так захотів король. Вона — його окраса, його гордість, вона — його честь.

Це останнє казали вчені правники з його парламенту, в той час як сам він із усією процесією звертав до собору Богоматері Паризької. Він відповідав на вітальні вигуки всіх, хто пхався подивитись на нього та на його любу владарку. Капелюха з білим плюмажем він частіше мав у руці, ніж на голові. В одному вікні стояли три дуже вродливі жінки в жалобі,— він низько вклонився їм. На брукованій площі перед собором його гуманісти говорили: а все ж таки він привів нас до перемоги, і настала наша доба! Та вони, звичайно, бачили, що встигли за цей час посивіти, як і їхній король. Вони говорили: влада й володіння приходять пізно, щоб люди краще вміли користатися ними. А тоді рушили назустріч йому — більше сотні, всі в червоних мантіях.

Після «Te Deum» іще раз вишикувалась та сама процесія, але вона вже не принадила такого натовпу глядачів. Була восьма година — давно час вечеряти. Король дістався до свого Лувpy трохи не сам. Бо всі вже помалу розійшлися — кожен до себе. Коли йому принесли вечерю, його аж морозило. Старий замок холодний. Присутність любої владарки могла б його зігріти. Після прилюдної офіційної церемонії, у якій уперше взяла участь Габрієль, їм обом, звичайно, не годилося цього вечора бути разом. Чи не мерзне й кохана в своєму домі? Обом їм самотньо, і що вона думає про свій пишний виступ перед паризьким людом?

«Добре було б почути від неї, як їй здається: чи справді все минуло щасливо, а коли ні, то чому. Вона ж, напевне, відчувала справжній настрій круг себе не гірше, ніж я. Такі, як ми, навіть спиною відчуваємо, що думають про нас люди, — і саме спиною, коли ти вже проминув їх і вони відкричали своє «Хай живе!». Все, що залежало від мене, я зробив, — щодо цього Анрі був спокійний. — Мій сивий у яблуках танцював, коли я вклонявся трьом жінкам у жалобі. На коні я сидів не гордовито, наче його іспанська величність, і не хвацько, мов якийсь офіцерчик. Три жінки відповіли мені чарівливими усмішками. Але вигляд моєї володарки напевне вщасливив їх до сліз, і чоловіків, і жінок, інакше й бути не може».

— Хіба вона не була прекрасна? — тихо спитав він, утупивши очі в стіл і навіть не озирнувшись, хто з дворян саме прислуговує йому. А то якраз був хоробрий Крійон, чоловік, весь укритий шрамами незліченних боїв і один з найвідданіших йому. Він добре бився під Лаоном і випросив собі нагороду — цього вечора подавати королю вино. Він наповнив келих і відповів:

— Так, величносте, вона була аж занадто прекрасна.

Анрі повернув голову.

— Хоробрий Крійоне, сядь зі мною за стіл.

Інші дворяни сприйняли це як натяк, щоб вони відійшли.

— А тепер скажи, чим би ти міг дорікнути їй.

— Пане мій, та я молюсь на неї,— признався вояк. — Я ж увесь ваш і тому шаную вашу кохану, та й квит, із мене цього досить. Ну, а людей — самі знаєте, які вони, — обурила ота хусточка, що була у неї в руці. Мовляв, таку вигаптувати двадцять екю коштує. А хоч би й сто! Це ж кохана мого короля.

— Випий зі мною, хоробрий Крійоне. А що там ще балакають?

— Багато, величносте, і здебільша дурниці.

— Розказуй.

— Ну, я простий собі рубака, такий, як і безліч, тож ходжу між людом тихцем і чую: ви нібито підвищили утримання своїй коханій із чотирьох до п'яти тисяч екю щомісяця й купили їй маєток, а самі маєте тільки борги. Мені воно не вадить. Де є вояки, там є й лихварі. Ваша величність, щоб добути грошей, має отого Гонді або отого Цамета — все чужоземні шахраї, що видушують із вас соки, так каже люд. І через те вам доводиться дерти з народу податки, так балакають. Несправедливі податки, кажуть.

Анрі заговорив — уже не до Крійона, якому полишив випити келих, чи й не один.

— Бідолахи! Вони ще й досі лихі на мене. Й досі не хочуть визнати, що я аж ніяк не обтяжив їхнього життя, а навпаки — по змозі полегшую його. Та вони ще прийдуть до мене зі своєю любов'ю, коли я вже направлю все, як збираюсь і як вирахувано в арсеналі.

Вояк, що сидів за його столом, почув слово «арсенал» і пробурчав:

— Того, що в арсеналі, люди мають за найгіршого з усіх. Чого це раптом вояк ударився в фінанси!

— Це все? — знову спитав Анрі свого бойового товариша. У того почервоніли шрами на лобі й на щоках — не від випитого вина, його він би подужав і більше: навпаки, тільки вино дало йому відвагу говорити, інакше він би нізащо не здобувся на слово.

— Величносте! — сказав хоробрий Крійон. — І чом ви не зостались гугенотом!

— Авжеж, принаймні ти мене вподобав іще як єретика, — Анрі засміявся й поплескав його по плечу.

— Про мене, станьте хоч і турецьким султаном. — Вояк заговорив тихіше, ніби соромлячись. — Я не назву вас ні зрадником, ні лицеміром, але так вас називають проповідники з амвонів і ченці, що ходять в усі доми. А люди здебільшого гадають, ніби ви ні в що не вірите.

Ще тихіше, ніж Крійон, зовсім нечутно, дивлячись у стільницю, Анрі сказав:

— Я й сам часом так думаю. Що я знаю?

Хоробрий Крійон:

— Гадка в усіх така, що ви перемінили віру тільки задля вигоди, щоб вас визнав папа. А надто — щоб розірвав ваш шлюб, і тоді ви пошлюбите свою кохану.

Анрі лайнувся своєю лайкою.

— А я так і зроблю!

— Авжеж. Коли він погодиться. А ми муситимемо дивитись, як ви впокорюватиметесь перед тим святим отцем. Наш король ще ні перед ким не гнувся.

Анрі:

— Так папа ж намісник самого бога.

Хоробрий Крійон:

— Якого це бога? Бога отих ченців, що ходять та нашіптують, ніби ви антихрист? Мовляв, доля ваша вже вирішена і ви від неї не втечете.

Анрі:

— Ото таке балакають?

Він дуже добре знав, що таке балакають, тільки не сподівався, що настане час, коли один з вірних йому людей муситиме переповісти це йому.

А в бойового сподвижника прорвався відвертий гнів, і він наважився сказати дуже сміливі слова:

— Величносте! Розірвуть ваш шлюб чи ні, а вам однаково слід було одружитися з вашою коханою і сьогодні урочисто в'їхати до міста зі своєю королевою. Як людям кортить побачити антихриста, покажіть їм його. Не бійтесь, вони б підібгали хвости. І не король упокорився б, а папа в Римі впокорився б раз назавжди і вволив би вашу волю разом з попами, ченцями й усією братією. Амінь!

— Хоробрий Крійоне, ходімо вже спати, — докінчив Анрі.

Страта

Король наказав розшукати давні плани вже померлого будівничого і за ними почав розбудовувати свій палац Лувр, живучи в ньому. Мало-помалу він найняв аж дві тисячі робітників, що сповнювали гамором усю будівлю. Та під час усіх тих робіт королю частенько доводилось виряджатися в подорожі. Так він називав воєнні походи.

Південний садовий фасад палацу він оздобив орнаментом, у якому переплітались літери H і G — Henri й Gabrielе. Водночас він заходився споруджувати велику галерею від Лувру до Тюїльрі, і цей палац також обновив. Багато років провадитиме він ту розбудову й розширить палац в один бік до павільйону, названого ім'ям богині Флори, і в другий — до розкішного Тюїльрі. Коли все це буде завершене, вже мине й час, приділений йому. Отже, весь вік він матиме у своєму домі недокінченість, неспокій, жваву працю й клопіт, чим за неї платити.

Він почав з одного будинку, а врешті-решт виявилось, що перебудовано багато, все королівство, як помітили врешті. Поки все це відбувається, його не охоплюєш зором і не знаєш, як до нього ставитись. Турботи про користь для всіх завжди супроводяться недовірою, що випереджає вдячність. Та коли хтось щось утрачає — неправедну зайвину могутності, грошей, земель чи впливу, — то неминуче такі зміни набувають слави загального лиха. Про це є кому подбати. Всі вельможі, яких цей король витіснив із їхніх володінь, мали, звичайно, цілі тичби лизоблюдів. І кожен з них злочинно жирував за рахунок трудящих людей, ніби отой чоловік, якого Анрі побачив у гарячці і який їв за шістьох, а голодні селяни не могли не потурати йому.

Роні, згодом герцог де Сюллі (аж через багато років, король із цим не квапиться, бо цей чоловік із соборного фасаду його найкращий слуга й набуває йому найбільше ворогів), так ось, пан де Роні врешті таки справді потрапляє до фінансової ради. Цього домоглась від короля Габрієль д'Естре, і король сам засвідчив це перед паном де Роні. Тому рада поблажливо, крізь пальці дивилась на марнотратство любої владарки та її широко розгалуженої родини.

Королівський радник пан де Роні, як і обіцяв, сам узявся до діла, ризикуючи головою. Домігся, щоб король доручив йому, обминувши всіх старших членів колегії, перевірку фінансових установ по всьому королівству. Вже саме доручення озлобило всіх, а ще ж перевірка! Не було жодної установи, з якої Роні б не вицідив грошей, розкривши хитромудрі махінації й припинивши зухвале розкрадання — коли треба, то й силою. Бо королівський радник приїздив зі збройним супроводом, та й сам зразу ставав із радника вояком. А він же до того ще й протестант, уперто лишається ним і всім тим, хто через нього позбувся легкої поживи, дає нагоду говорити про віру. «Вашу віру переслідують! — це чуло селянство з усіх боків. — Тепер ви знов обробляєте землю, але не здаєте своїх прибутків нам, урядовцям, а це тяжкий гріх. Звільнені від примусових спродажів, ви підгодовуєте свою худобу так, як уже давно не могли, та й дороги вільні — ніякого тобі мита. Провінційний суд, що все ж таки спробував був установити мито, розпущено. А це насильство, і чинять його два єретики. Стережіться, не погубіть своєї душі».

Люди стереглись — і навіть бунтували. Всупереч очевидності, вони гадали, ніби живуть тепер гірше. Ось чого можуть досягти нашіптування, що безнастанно зрошують людські уми, як вода лани. А нашіптували їм, що за спиною у явного єретика Роні таємний єретик, званий тепер королем, хоче знищити католицьку віру, бо він — антихрист!

Король Анрі сміявся. Йому також не краще ведеться, і якби він був селянином, то теж бунтував би. А втім, навіть його вірні прихильники тисли на нього, щоб він угамував Роні. Так, у душі він і сам відчував спокусу усунути Роні від справ, але згадував про твердість, якої йому самому завжди бракувало: з літами вона стає все суворіша, з часом — ще небезпечніша. І свого Роні він волів нагороджувати, бо той не брав хабарів. Грішми великих хапуг Роні гребував з переконання, але залюбки погоджувався на те, щоб його владар відшкодовував йому за таку чесність. Гамани, що були платою за вірну службу, він накопичував так само тверезо, як загарбував свою пайку здобичі в ті дні, коли ще розграбовувано взяті приступом міста. І взагалі, давні звички не paз озивались у ньому: він радив своєму королю краще повісити того чи того вельможу, ніж марнувати на нього гроші, викуповуючи у нього провінцію.

— Дурню, — казав йому тоді король Анрі,— воювати проти одного з моїх підданих стане мені дорожче, ніж купити його.

Вагання й недовіра — ось який був поки що той урожай, що його пожинав король, як не рахувати чистого прибутку від подорожей Роні. Те саме виходило в нього і з майстернями в Луврському палаці. На першому поверсі він улаштував майстерні, де працювали як ремісники, так і митці,— для нього вони були рівні. Він хотів, щоб і народ, і чужинці могли тут, у зручному для цього місці, бачити навіч, як розцвітають ремесла в його королівстві. Він пішов ще далі й розпочав у своїй столиці спорудження Королівської площі: довгі вигнуті аркади круг величезного басейну, і в майбутньому там мало виставлятись напоказ те, чим пишався король, — виробництво шовку. Він його запровадив, він його плекав.

Але тією Королівською площею користуватимуться інші, аж після його смерті, і служитиме вона не ремеслу, а віджилій пишноті. Таке судилось цьому осередкові промислів, бо й найбільшого завзяття цього короля не вистачило для всіх справ, які він мусив звершити сам, за короткий час, відміряний йому. Крім того, його столиця, як і селянство, недовірливо ставилась до новацій і знов же висновувала з них те саме — що король проти їхньої віри. Городяни зі своїми родинами відвідували недокінчену площу, яка спочатку призначалася для них і для їхніх справ. Це їм не подобалось, і вони, зібравшися там, висловлювали сумнів, чи король тримається правої віри. Міський люд за божим велінням мусить працювати в тісноті. А широкий простір, склеписті галереї, басейн посередині — це добре для панів. Нехай вони тут грають у серсо та влаштовують турніри, як із призволу небес було споконвіку.

Та воно знов так буде, ось постривайте. Король Анрі вже й так посіяв невдоволення своїми майстернями, що їх і справді обладнує в Луврі та віддає ремісникам. Стукіт і брязкіт роботи, балачки з клієнтами, люди в робочій одежі, що сновигають туди й сюди, — і все це під одним дахом з королівською могутністю. Чи таке дозволено, чи це не блюзнірство? Ну гаразд, король будує. Ну гаразд, хай він насамперед доручив садівникові Ленотру розбити великі квітники й довгі алеї між підстриженими живоплотами. Ті прибутки, що вичавлює з народу його фінансовий радник Роні, він розтринькував на заморські дерева — пінії, помаранчі та платани, — а тоді все це обгородив і прогулюється сам по своїх зелених покоях. Це — по-королівському. Але те, що він заходить до майстерень, утручається в справи простого люду, дратує. Хіба ж там обійдешся без усяких пригод? А королю не годиться в них уплутуватись — надто цьому королю, бо він ще не твердо сидить на троні.

Ось у майстерні одного каменяра на якусь жінку напала падучка. Багато людей бачили: священна недуга схопила її від погляду на хрест, якого тримав перед нею витесаний з каменю святий. Біс, що вселився в неї, не стерпів цього й почав рватись назовні. Покликали священика, той проказав над одержимою всі владні слова, які слід промовляти в таких випадках, і злий дух напевне втік би. Жінка страшенно билась, металась, кричала нелюдським голосом. І враз надходить король зі своєю вартою, гукає: «Що це тут робиться?» — та лясь, лясь диявола по обличчю. Всі бачили, що під тими ляпасами проступила пекельна пика; жінка запінилась, ось-ось задихнеться. Тим часом надходить лікар — король послав по нього. Лікар кидає одержимій кров, ніби так і годиться. Він роздягає жінку до половини і, хоч вона б'ється й пручається, вгортає їй голову та плечі хустками, намоченими в холодній воді. В ту хвилину вулицею проносять святі дари, і хоч жінка крізь мокру тканину не може того бачити, вона верещить іще жахливіше.

Король зробив негаразд. Він покидає майстерню серед ворожої мовчанки. Ще добре, що з ним варта. Не скоро йому пробачать наругу над одержимою, хоч вона зразу по тому встала й пішла собі. Таке зцілення нічого не важить. І майстерні в Луврському палаці, й Королівська площа, і ще багато дечого, як-от мости, що ними він нарешті пов'язав частини Парижа в одне місто, — все це нічого не важить. Поки що — ні. Король прощає; він прощає всім: і своїм ворогам із Ліги, які залюбки повісили б його, і вельможам, яких би він мав повісити, а не платити їм викуп. Він відпускає на волю тих селян, котрих злидні донедавна гнали в розбійницькі ватаги; і навіть із протестантами, його колишніми одновірцями, не роблять нічого. Відколи цей король вступив до Парижа, там не було жодної страти, і людям це не подобається. Поки що — ні.

І все ж одного дня на Гревському майдані почалось любе й звичне для городян готування: катові помічники споруджують поміст, мастять колесо, щоб воно не заїдало, обертаючи стратенця, поки кат перебиватиме йому руки й ноги. А на додачу напоготові стоять четверо вороних коней, щоб роздерти його начетверо. Будинки, вгорі ширші, ніж унизу, цікаво дивляться слуховими віконцями, що ж тут буде. Люди в натовпі вирячають очі; під високими капелюхами та підстриженими під горщик чупринами носи аж гострішають від великої напруги. Вони й досі не вірять, що буде страта, хоча й чули пронизливе дзеленчання дзвіночка, що її звістує. Але неймовірне справді відбувається: в оточенні солдатів ведуть якогось дворянина.

Він проходив без перешкод, бо люди самі розступались перед ним. Хода його була навіть граційна, не кваплива й не сповільнена, голову він тримав кокетливо, показуючи всім юне, привабне лице. Жінки прикипали до нього очима, і він відповідав на ті погляди з ласкавою настирливістю, незбагненною, як згадати його становище й те, що він накоїв. У тих жінок, котрим він утоплював свій погляд у очі, тьохкало серце зі страху, але вони самі не знали, чи то жах перед ним, чи тривога за нього. Дві жінки, не дуже молоді, дебелі статурою, перші почали волати про помилування засудженого, їх ураз підхопили інші. Чи годиться колесувати кавалера з таким ласкавим поглядом! Такий гречний та люб'язний кавалер не міг учинити того страхіття, за яке його мають четвертувати!

Декотрих чоловіків їхні жінки взивали боягузами, і вони почали знехотя нарікати на королівський суд і на самого короля. В натовпі зчинився рух, усі посунули до помосту. Ще трохи, і передні видерли б пана де Ліонна з рук у солдатів, перше ніж ті передали б його катові. Цього не сталося лиш тому, що кат став навколішки й почав молитись. І в натовпі вирішили, що сам виконавець страшного діла не може наважитись, а до того ж зараз з'явиться гонець від короля й звільнить дворянина. Натомість його схопили катові помічники, а на приступках, що вели на ешафот, раптом з'явився якийсь молодий селянин і почав промовляти серед приголомшеної мовчанки. Голос його аж зривався з люті й ненависті:

— Вона була моя наречена! Він розпоров їй живіт і застромив туди ноги.

Тоді кілька жінок заголосили пронизливо, в лад квапливому дзвіночкові. Бо вони всі знали правду й тільки не хотіли в неї вірити — адже вродливий дворянин поводився так вишукано! А тепер це було неможливе для нього, бо його вже прив'язали, витягти руки над головою, а ноги від колін звисали з поземного колеса. Вслід за молодим селянином виступили й інші свідки. Слухаючи їх, у натовпі загомоніли злякано, приголомшено, гнівно, що цей негідник уже не вперше чинив такі злочинства, а надто у своїх власних володіннях. Тільки боячись його титулів та впливу, його досі не судили. Суддів стримував острах, а селян — давня звичка до покори.

Годі повірити, що може бути й не так. Усі витягували шиї — чи не їде гонець-рятівник? Але кат крутить колесо, здіймає залізну штабу. І над усім майданом пробігає зітхання. Весь цей натовп на Гревському майдані в Парижі хором видихує нестерпну напругу. Отже, справді настало щось нове: дворянина страчують за загальним законом для злодіїв та вбивць. Не стинають йому голову мечем, як усім іншим з його стану, і не за змову проти державця. А колесують і четвертують за знущання з бідних людей.

Якийсь чоловік, що тільки-но ремствував, під'юджуваний жінкою, раптом спаленів на виду й несамовито вигукнув:

— Хай живе король!

Голос народу — цього разу прихильний до Анрі — в цю хвилину не долетів до нього. Він у самоті ходив, широко ступаючи, по зелених покоях свого відгородженого саду й думав: «Хоч би вже бідолаха відмучився!» Дзвіночок сповістив його про початок страти, він зупинився й утер чоло. Він думав: «Божевільні є всюди. Я знав таких, що збулися розуму через ненависть, і таких, що через любов. Вони вбивають заради дочасного й заради вічного, заради небесного блаженства, бо хочуть його заслужити, і заради жінок, бо жадають їх. Небо й жінки — і одне, й друге дає нам життя, але й робить нас убивцями. Декотрі стають пророками, як ті проповідники, що звістують мою смерть і пишуть мені про це. А інші чаклують над моєю восковою подобою, щоб я вмер. Досить згадати мою гарячку, мою тітку де Монпапсьє й того чоловіка, що їв за шістьох; досить згадати пана д'Естре, що крав із дурості, або мухолова Бріссака, або герцога Пармського — полководця без мети, або невиправного Майєнна. Та ось у мене перед очима мій Роні — такий тверезий, а шанує гроші не менше, ніж честь. Господи боже мій, самі божевільні кругом. Скільки ще мені доведеться спізнати їхніх пустих претензій, оманливих вчинків, жадоби крові І якщо вони врешті доконають мене, таки доконають, тоді подивляться на своє діло цілком розумними очима, навіть не здогадуючись, що вони божевільні».

Дзвіночок, вісник страти, ще раз дзеленькнув і стих. Анрі схилив чоло і щиро помолився за пана де Ліонна: «Змилуйся над ним, господи! Він надміру любив жінок». Але, молячись, він у думці припадав не тільки до стіп господа, а й до лона своєї любої владарки: хай вона оборонить його від усього надмірного й огидного, від звиродніння, від упослідження. «Вони весь час загрожують нам, бо наш розум іде вузенькою стежечкою між безоднями, що надять і кличуть нас. А в тобі — мир, і безпека — в тобі!»

Біля колиски

Єзуїти забажали приставити до нього свого сповідника, але він усе зволікав. Він добре відчував, що вони ставатимуть тим небезпечніші для нього, чим довше він від них ухилятиметься. Але він не міг заходити ще далі у своїй покорі: його французи — і протестанти, й католики — не схвалили б цього. Весь час удавати перед Римом вірного сина й бідного прохача, та ще й терпіти за це глум, — це він вважав заслуженим, і хоча й відповідав прокльонами, та чув їх самий лише пан д'Арманьяк. Він не важився пропустити обідню хіба що ради найневідкладніших справ. Він пробував виправдовуватись: «Адже я, замість слухати обідню, працюю для загального добра. Отож мені здається, що, відходячи від бога, я все ж таки до нього наближаюсь». Та прелати цю вимовку приймали неохоче, і то тільки найпоблажливіші.

Але бойовий загін молодого ордену єзуїтів не приймав ніяких вимовок, не прощав нічого. Двір обурювався проти них, паризький парламент завів із ними позов, бо отці єзуїти не прирівнювали до божественної світську велич королів, як робила тепер уся Європа, а навпаки. Анрі, єдиний, хто поділяв їхню думку щодо цього, розв'язав той позов якнаймиролюбніше. Та отці єзуїти повелися зовсім не так. Вони вважали милосердя й поблажливість до ворогів злочином, і то єдиним, якого вони не мають права допускатись. Питання короля Франції вони докладно обговорили як тут, у країні, так і в Іспанії. Їхні войовничі писання в ті дні збільшились на кілька розділів, і кінцевим висновком, останньою заповіддю в них неодмінно було тирановбивство.

Своє власне духовне військо, своїх гугенотів Анрі оберігав, байдуже, чи знадобляться вони йому колись, чи ні. Таке може статись. Арк та Іврі не навіки відійшли в минуле, хоч ми й намагаємося забути про них. У Луврському палаці стоять напоготові кілька потай спакованих скринь — вони мають бути завжди напохваті, поки він королює, Коли така буде воля божа, ні скрині, ані наші гугеноти не будуть нам погрібні, бо ми маємо намір та надію перепинити шлях невблаганній долі. Король і батько свого народу не визнає улюбленців, ніхто не має права стояти найближче до його серця. Ті, хто працював у винограднику лише останню годину, дістануть таку саму плату, як і перші. До своїх перших Анрі ставився навіть суворіше, ніж до тих, хто прийшов найпізніше.

Філіппа Морнея вчасно остеріг внутрішній голос, що віднині він буде своєму королю завадою. Йому вже не довелося доповідати королю про свою місію до Англії так, як раніше, — довірчо, віч-на-віч. Він тільки вручив королю писану доповідь, у якій запевнив його щодо непохитної приязні Єлизавети. А невдовзі по тому вона відкликала з Франції всі свої війська. Тоді Морней, не сказавши й слова, подався до свого міста Сомюра: він був там губернатором ще з часів Генріха III. Він зробив навіть більше: укріпив місто з боку Луари. Писав, за своєю звичкою, богословські трактати — у вільний час. Королю він переслав (з безпечної відстані) готовий проект заснування галліканської державної церкви. А до цього додав запевнення, що в його душі ніщо не змінилось, відданість його лишається непохитною. А втім, він вважає перехід короля в іншу віру нетривалим потьмаренням. Одначе Морней укріпився в Сомюрі й на виклики короля, щоб він приїхав до Парижа, відповідав усякими вимовками. Врешті таки поїхав: недовіра не змогла побороти давньої любові.

Тюренн, ще один визначний протестант, уже більш ніколи не віддався добровільно в руки королю; його довелось урешті ловити хитрощами, і це зробив надійний Роні, що за те став герцогом. Успадкувавши невеличке герцогство Буйонське, Тюренн не тільки укріпився, як Морней у Сомюрі, а й почав удавати з себе незалежного владаря — за прикладом інших вельмож, котрі подекуди ще поводилися так. Королю Анрі ще судилося спізнати й заколотників-протестантів — після інших, звичних. Багато прихильників його давньої віри, не маючи досить сили, щоб збунтуватися проти нього, розпускали чутки, ніби він глузує з давніх одновірців. Буцімто, коли один лікар перейшов у католицтво, король покепкував зі своїх протестантів: «Ваша віра, певне, безнадійно хвора, коли вже й лікарі зрікаються її».

Так, він жартував їхнім коштом і хотів, щоб вони вгадували його таємні думки, а вони не вміли. І вже зовсім не розуміли, що він оберігає їх — не для війни, від якої нас хай бог боронить, а не оборонить, то ми вже самі дамо собі раду. Ні, Анрі прямував до того, щоб урівняти свою давню віру в законних правах і суспільній вазі з вірою більшості. Це буде не короткий шлях; перші кроки на ньому — це приниження перед папою, відмагання від єзуїтів, суворість до давніх друзів, легковажний жарт. Анрі має, на оці мету, якої не бачить більш ніхто, а він мусить про неї мовчати. Коли він таким чином убезпечить у своєму королівстві «істинну віру», дасть їй цілковиту волю, це буде його справжнім виправданням і апогеєм його правління. Він повинен стати дуже великим, перше ніж спроможеться на це.

Найкращий з його слуг, Роні,— що він, власне, знає? Або Агріппа, що любить його більше за всіх? Роні віддав себе державі, а отже, й королю. Це ж кам'яна статуя; хто перешкоджає піднесенню короля, того треба усунути, навіть його любу владарку Габрієль, — Роні твердо стоїть на цьому, хоч поки що заплющує очі на дещо. Тим менше тривожить найкращого слугу відхід власних його одновірців. Кожному по заслузі. Він сам стоїть непохитно, закутий у панцер; так, у обладунку, й позує портретистові, а портрета вішає в арсеналі, де він рахує та пише накази. Власний його життєвий шлях був повен лицарських пригод, з них уже склався б цілий роман, якого Роні, звичайно, не напише, зате він уже збирає матеріали для книги про господарство країни. Годі вже романтики; а втім, мабуть, Роні й у найромантичніших обставинах лишався тверезим.

Романтиком лишивсь Агріппа, бо таким уродився. Пан д'Обіньє якось дуже гостро зітнувся з паном де Роні — так, як можуть зітнутись тільки давні друзі, кожен з яких у глибині душі певен, що другий його не викаже, а тому вони в суперечці доходять до крайньої відвертості. Агріппа зажадав:

— Ні слова проти цієї прекрасної й чарівної жінки, бо вона надихає короля перевершувати самого себе. Без «любої владарки» його геній не досяг би такої різнобічності й сили. Ми й самі б від цього не виграли, а насамперед ви, пане де Роні, зостались би посереднім офіцером… Та ви, по суті, такий і є,— сам до себе додав Агріппа.

Роні в холодному гніві погодився:

— Хай так. Одначе «люба владарка» зраджує короля з герцогом де Бельгардом і від нього має отого королівського сина.

— Викликаю вас на двобій, шановний пане! — вигукнув запальний низенький чоловічок. Супротивник кинув па нього згори нищівний погляд голубих емальових очей.

— Перше ніж я заколю вас, — мовив пан де Роні,— опишіть хутенько прекрасний і чарівний предмет вашої спірки у віршах. Правда, вийдуть вони посередні, бо такий з вас і поет, і офіцер, — додав і він, теж сам до себе.

Агріппа був занадто гордий, щоб захищати свій талант. Про складання своїх віршів і про свої бойові якості говорити не годиться. Але він сказав — і сказав так, що обом видалось, ніби тепер уже він говорить звисока, бо він неначе виріс:

— Королю підсовують пасквілі. Не хотів би я бути тим, хто на це зважується.

— Про що це ви балакаєте, — сказав Роні не запитальним, а зневажливим тоном. Він мав тверді уявлення про власні обов'язки. Забіяка, фантазер і злидар Агріппа ніколи не вмів бачити дійсність, а для Роні обов'язок — це те саме, що розуміння дійсності. Отож він повів далі так: — Ваша царина — слова; байдуже, якого змісту, аби гарно звучали. Коли я не помиляюсь, ви не смієте показатись на очі його величності, бо набалакали зайвого. Ви розплескали, ніби в злиднях народу винна «люба владарки». Звісно, ця дама отримує більше грошей, ніж ви. Але ж це саме звинувачення є в тих пасквілях, і того, хто дає їх читати самому королю, а не пускає безвідповідальні жартики в нього за спиною, треба вважати людиною обов'язку.

Агріппа розчув тільки одне.

Я не смію показатись йому на очі? Я?

— Бо вам то кінець, Він вас уб'є — це його власні слова.

Aгріппа вмить вибіг, скочив на коня і чвалом помчав до Лувру. Анрі теж саме над'їхав.

— Величносте, я прийшов, щоб ви справдили своє слово і вбили мене.

Замість відповіді Анрі обняв свого Агріппу на шию. В тісних обіймах обидва намагалися приховати сльози. Король повів давнього сподвижника до недалекого дому Габрієлі, її самої не було. Він узяв з колиски свого Цезаря і поклав на руки панові д'Обіньє.

— Викапаний ви, величносте, — сказав добряга всупереч очевидності, бо хлопчик був великий, білявий, світлоокий, і взагалі вдався весь у матір.

Анрі відказав:

— От бачиш. Він мій, і я назвав його Цезарем.

— Горде ім'я, — зауважив Агріппа. — Великий Цезар у своїй державі скасував стани: хай усі будуть рівні, і тільки самодержець підноситься над усіма. Він об'єднав усі народи, що жили круг Середземного моря. Для них це означало, що вони мають тільки одного повелителя.

— І саме через це перестали бути рабами, — швидко докінчив Анрі. І зразу ж повів далі: — Це дитя ще не відає, що колись у нього в голові виникнуть такі задуми, в очах його ми бачимо ще тільки первісну чистоту чи порожнечу. А вже сьогодні гомонять про нього та про його походження! Порадь, що мені робити!

Добряга д'Обіньє палко вигукнув:

— Пане мій, треба сміятися з усіх балачок, з усіх пасквілів, та й з дурного дотепу, що вихопивсь у бідняка, бо йому не вистачає пенсії.

— Ми збільшимо її, колись потім. — Анрі забрав свого Цезаря до себе на руки. — Але сміятися чи прикидатись дурником мені й так уже доводиться частенько. Ось і сьогодні я взяв на глузи одного проповідника, бо він прилюднo почав вичитувати мені за те, що я щось шепнув на вушко моїй любій владарці.

— Під час проповіді? — спитав Агріппа. І сам відповів. — Королю це дозволено! — вигукнув він гнівно. — Нехай їздить із нею по вулицях, уряджає для неї лови і слухається краще її, ніж таких непринадних людей, як пан де Роні.

Анрі:

— Мого Роні не займай. Грації його не дуже цінують, зате він у добрій згоді з богинею Мінервою, не кажучи вже про Меркурія. Твоєї ради я просив у клопотах, що їх завдає мені не Габрієль, далебі не вона. Зате:..— він лайнувся своєю давньою лайкою. — Її тітка Сурді завдає мені халепи. Чорти б її вхопили, ту тітку.

— А чому? — спитав Агріппа невинно, одначе лукаво підморгнув.

— Та хіба ти не знаєш? Їй заманулося стати матір'ю. Не втерпіла. От що таке приклад!

Доброму Агріппі стало жаль, що його володар так збентежився.

— Ні слова більше, величносте! Я все знаю. Небога буде хрещеною матір'ю тій дитині, а ви маєте бути хрещеним батьком.

— І я вже погодився, — признався Анрі.

Агріппа:

— Оголосіть війну кому-небудь, то й викрутитесь.

Анрі:

— Ні, справді. Як ти гадаєш насправді?

Агріппа:

— Гадаю, що навряд ви коли одружитесь із пані д'Естре, чи де Ліанкур, чи з маркізою Монсо, а їй слід бути нашою королевою.

Анрі:

— І вона буде.

Він швидко перейшов кімнату але до дальшої стіни, а Агріппа — до протилежної. Звідти Агріппа наважився спитати:

— А пан до Роні? Він же сватає за вас трьох принцес відразу. Ви хочете з ними всіма одружитися та ще й з вашою коханою?

— Нехай собі сватає,— відказав Анрі через плече. — Однаково моя година настане.

Агріппа від другої стіни:

— Ваша прекрасна й чарівна владарка найбільше з усіх гідна владарювати над нами. Бо вона з нашого роду й плоду, і тільки ваша любов підносить її над нами. Хай же буде так. Моя душа, залітаючи вперед, бачить це. Дворові й народові очі відкриються, коли воно справді стапеться.

— Дай мені руку, — сказав Анрі, бо він почув те, що йому треба було почути. Він вийшов на середину кімнати, підійшов і Агріппа, але той довго стояв, схилившись над рукою свого владаря. Йому було недобре на серці, сумління докоряло йому, він не був упевнений у своїй пораді та й у королевій рішучості. А король мовив сам до себе:

— Тоді я можу її тітці догодити, потримати до хреста її дитину.

Агріппа випростав голову — саму тільки голову.

— Та це ще дрібниці, промурмотів він знизу вгору насмішкуватим тоном, аби слова не прозвучали сумно.

Містик

Хрестили малого Сурді, чи як там уже його слід було називати, в старій церкві з найбільшим дзвоном, у такій пишноті, що більшої вже й бути не може. Глядачі заповнили всю вулицю, вони мали з чого дивуватись та й обурюватись. Король як хрещений батько виступав у всій величі, а його кохана як хрещена мати насилу трималась на ногах — такий був тягар її коштовностей. Найвисокородніші дами королівства слугували їй як камеристки, один вельможний пан ніс солянку, ще один купіль, а немовля лежало на руках у дружини одного з маршалів. Воно було опецькувате й важке: коли хрещена мати взяла його, щоб потримати над купіллю, то трохи не впустила. Одна дотепна придворна дама сказала, що хрещеник такий ваговитий, бо в нього на задку, як відомо, висять королівські печатки.

Це був натяк на те, що справжній батько — канцлер де Шеверні, вельможа з купіллю. А інші називали винуватцем рідного дядька дитини, і той дядько був не хто інший, як сам єпископ, що хрестив її. Люди добрі, ну й звичаї! Двір сприймав їх весело, та що далі в глиб натовпу, то менше чулося жартів. Надворі лунали й лихі слова, і всі вони спрямовувались врешті-решт на короля.

Це ж самодержець, бог поставив його над нами, і ми падаємо перед ним ниць, а хто поцілував йому коліно, той уже до вечора не сміє взяти в рот їжу. Сам всевишній удихнув у державця свою благодать, тож ми й тремтимо перед нею. Кожному це відоме — а йому самому ні? Нащо він устряє своєю освяченою особою в отакі нечестиві діла? На жаль, він і сам перелюбник, та й живе з перелюбницею, ще й збирається посадити її поруч себе на троні, а тепер, бач, чужих байстрят до хреста тримає. І на всякі лади прилюдно милується зі своєю коханкою; хто стояв ближче, в самій церкві, той бачив. Та лиш надворі, в очах людей, що не бачили його поведінки навіч, вона оберталася в цілковиту наругу над святощами й над королівською величністю.

Якийсь юнак, статечно і пристойно вбраний у чорне, серед натовпу говорив у задумі сам із собою. Він не усвідомлював того, а помітивши, кидав довкола злякані погляди. Обличчя в нього було якесь землисте, з синявими плямами, під очима бліді підкови, вії тремтіли.

— От і славно, — мурмотів він сам до себе. — Не бійся, не бійся! Чини плотський гріх посеред священнодійства. Я все бачу, хоч і стою надворі. Я знаю, як воно робиться. Королю, ти в цьому на сповіді не покаєшся, і я теж свого гріха нікому не відкриваю й ношу в своїй нещасній душі, куди б не пішов, вічне прокляття.

— Отепер ти себе виказав, — шепнув хтось позад нього. Юнак крутнувся, вирячивши очі, й спробував угадати, хто це його страхає, але не зміг витримати погляду, з яким зустрівся.

— Нарешті,— зітхнув він. — Забирайте мене зразу, бо довше я б не стерпів цього.

— Іди за мною, — звелів невідомий. Але повів пристойно одягненого юнака не до вартівні, а в монастир поблизу тієї церкви, де відбулися нечестиві хрестини. Їх упустили; грюкнула брама, забряжчав ланцюг, і вони ввійшли до якоїсь порожньої комірчини. Невідомий замкнув за собою двері. Віконце аж під стелею було заґратоване. Вже вечоріло; блідий юнак мусив сісти так, щоб тьмяне надвечірнє світло вирізняло з сутіні його обличчя та руки. Невідомий лише раз кивнув йому, і перелякана душа почала виливатись у словах. А пальці заламувались і корчились.

— Мене звуть Жан Шатель[54]. Мій батько П'єр Шатель торгує сукном, його крамниця навпроти суду. Я виховувався в єзуїтів, а тепер вивчаю право. Натурою я розпусник — ще змалечку, інакшим я себе й не пам'ятаю. Але більш ніхто не знає, що я такий, — юнак здригнувся й застогнав.

Той, хто допитував його, визвірився:

— Ти, черв'як нещасний, ще хочеш і пишатися тим, що тримав у таємниці свої мерзенні гріхи! Потягуєшся, ховаєш очі й аж харчиш у мерзенному захваті від своєї натури. Створив її бог, і ми ще побачимо, навіщо. Ти ніколи не сповідався у своїх паскудствах, вихваляєшся цим і гадаєш, ніби твої вихователі нічого не знають?

— Ох! На жаль, вони не знають нічого, — промурмотів охоплений жахом юнак. Проте він відчував, що нарешті настає хвилина розплати. Страх перед нею давно вже гнав його від одного протиприродного вчинку до іншого. Він ніколи не сповідався в тому, що робив, і саме через це його розпусті не було ніякого впину.

— Ніколи не сповідався, прошепотів він. — На сповіді завжди замовчував гріх. А тепер запізно — жоден священик уже не відпустить мені гріхів, і святе причастя є для всіх, тільки не для мене. Краще б я був убивцею чи навіть зняв руки на самого короля!

— Твої отці, єзуїти, вже вирішили, що має бути з тебе. Ми знаємо про тебе все і вирішили твою долю. — Невідомий, що в цю мить став відомим, стишив голос і ще раз сказав: — Ми.

Юнак, що чинив протиприродне, зсунувся зі стільця, з зойком обхопив руками єзуїтові коліна й почав безголосо виливати в наставлене вухо свою огидну душу, єзуїт, вислухавши все, без зайвого жалю підтвердив усі страхи нещасного.

— Такому содомлянинові, як ти, сповідь, звичайно, вже не допоможе. Ти не матимеш спокою ні тут, ні там. Але, може, ти ще уникнеш вічних мук на тому світі, коли приймеш мученицьку смерть на цьому.

— Краще б уже я був убивцею! — проскиглив нещасний.

— Ти вже казав це. Але такі нікчеми, як ти, завжди тільки хочуть цього, а зробити не можуть.

Грішник:

— Як заздрю я тому панові, що застромив ноги дівчині в розпоротий живіт і потім був четвертований! Він спокутував свій гріх.

Єзуїт:

— Для тебе цього замало. Тобі дорога лежить прямісінько в ту саму пекельну безодню, що й іншому нечестивцеві, який теж оскверняє святощі своєю розпустою і виправдовує свої мерзенні жадання… чим же? Божественною благодаттю! А сам чинить так, як і ти. Але ж ти жалюгідний черв'як, а він — освячене вмістище найвищої влади, величності. Він грішить проти самої величності.

Грішник:

— І все ж я створений за тим самим взірцем, що й він. Цього в мене ніхто не відбере.

Єзуїт:

— І разом з ним полетиш на той світ. Якщо він допустить до цього, а це ще хтозна. Народившись розпусником, він помщається за свою власну природу на інших розпусниках, присуджує їх до жорстокої страти й тішить себе надією вихитрувати собі таким чином спасіння душі, бо його гріхи спокутують за нього інші грішники, подібні до нього.

Грішник:

— От ви й самі назвали мене подібним до нього. Достойний отче, я добре бачу: все складається так, що я мушу випередити його й заподіяти йому те, що він призначив для мене.

Єзуїт:

— Я цього не казав. Це ти сам кажеш.

Грішник:

— Я це зроблю.

Єзуїт:

— І заслужиш собі мученицьку смерть; як же ти, нікчемо, витерпиш її? А втім, якщо ні, то тобі судились вічні муки, і вибору в тебе нема.

Грішник:

— Чи можу я сподіватись милосердя божого, якщо добре впораюся?

Єзуїт:

— Старим, зачерствілим грішникам пробачалися гріхи за милостиню, подану один-однісінький раз у житті. А з другого боку, невідомо, чи навіть найпобожнішим і найкориснішим учинком можливо спасти вже пропащу душу. З милосердям господнім не торгуються, йому віддаються на ласку чи неласку.

Грішник, постогнавши й поскигливши:

— Я віддаюсь йому.

Єзуїт:

— Отже, ти згоден. Лишається тільки з'ясувати те, чого я, смиренний, не хочу вирішувати сам. Чи благочестивий і корисний обраний тобою вчинок?

Грішник:

— Якщо він може спокутувати свої гріхи моєю смертю, то наскільки ж легше мені спокутувати свої його смертю: адже він таки король!

Єзуїт:

— Годі тобі про свою спокуту, отці єзуїти не марнуватимуть на неї часу. Вони зважуватимуть становище й провину короля, що переслідує католицьку віру, а єресь терпить.

Грішник:

— Ви правду сказали, достойний отче, що я черв'як. Ну що ж, пишатимусь хоч тим, що я черв'як.

Поки що — ні

Дванадцятого грудня до міста Ам'єна приїхали король з маркізою де Монсо. Вони прибули з нечисленним почтом і негайно з'явилися до духовного судді — як звичайнісінька пара, що хоче побратись і клопочеться про розлучення однієї зі сторін. Їм сказали, що треба почекати, поки оскаржений чоловік дасть свої свідчення й наведе докази на свій захист. Пан де Ліанкур досі не з'являвся на виклик. З поваги до себе він усе відсовував надалі ганебну процедуру, нав'язану йому, але насправді вже погодився, хоч і з чисто особистими застереженнями, без яких не міг обійтись. У нього в скрині зберігалось вельми ваговите й правдиве свідчення, яке він заповідав прочитати після його смерті, а потім зберегти навіки.

Сімнадцятого, коли король з маркізою прождали вже п'ять днів, він таки з'явився нарешті додому до єпископського вікарія, привізши й свого нотаря. Але адвокат пані Габрієлі д'Естре заперечував свідчення їх обох. Присутній там не був більш ніхто, дім духовного судді був зачинений для сторонніх осіб. Знаючи пана Нікола д'Амерваля де Ліанкура, можна було не сумніватися, що висловлювтиметься він дуже скромно. А з другого боку, своєму супротивникові й утискачеві, що виступав від імені пані д'Естре, він дав так мало нагод за щось учепитись, як може тільки справді безтілесна істота.

Потім адвокат порадив скаржниці (щодо цього він уже домовився й з її вінценосним коханцем), щоб вона не наголошувала виключно на чоловічій неспроможності оскарженого. Річ у тому, що перша його дружина була зведеною двоюрідною сестрою папа Жана д'Естре, батька скаржниці. Це незаперечна обставина, і пан де Ліанкур її визнає без великої шкоди для своєї честі, а тим часом її вистачить, щоб його другий шлюб визнали недійсним.

Та цим не обійшлося; духовний суддя вів справу якнайдоскіпливіше і якнайбезсторонніше, хоча й надзвичайно швидко, — до цього, всупереч власному сумлінню, його спонукала присутність короля. Пана де Ліанкура звели на очі зі скаржницею, і він мусив визнати, що ні разу не спромігся виконати подружній обов'язок, скільки не пробував. Йому довелось вислухати свідчення двох лікарів— доктора медицини і хірурга-практика, що нібито обстежили його, як вони твердили. Зрозуміти, як вони це зробили, було важко — хіба що якимсь надприродним способом. Перед суддями було замкнуте обличчя, людина, неприступна у своїй скромності; прихована впевненість у собі немовби дивно відмежовувала цю істоту від усіх, хто сподівався довести її неспроможність.

Вікарій припинив допит оскарженого й звернувся до скаржниці з прямим запитанням:

— Чи погодились би ви, знаючи про стан здоров'я пана де Ліанкура, жити з ним як сестра з братом?

— Ні,— відповіла Габрієль.

По тому склали вирок, що оголошував шлюб недійсним. Вирішальною підставою лишилася зведена кузина. І тим незаперечніше було враження, що, власне, переміг тут пан де Ліанкур. Із королем він попрощався такими словами:

— Величносте! Сподіваюся, що я в усьому чинив згідно з вашою волею.

Може, то була чистісінька пиха, дарма що цей чоловік зігнувся вдвоє в уклоні й не розгинався, поки король із пані д'Естре не вийшли. На відповідь ніхто не спромігся.

Та хай там як, а люба владарка вже була вільна, а далі видно буде. Щасливі, обоє поквапливо повернулись до Парижа і вийшли з карети перед домом Габрієлі. Вона пішла перевдягтися. Короля, запорошеного, в чоботях, обступили його кузени Конті й Суассон та десятків зо три дворян, яких вони привели з собою. Ще кілька кавалерів, новачки при дворі, прийшли самі. Варта при дверях їх не знала, але їй сказано впустити їх, отож врешті-решт кожен, хто хотів, зміг проникнути до кімнати, де сидів король, а кімната була невелика.

Король, бувши в доброму настрої, жартував із блазнихою Матюріною — жіночкою стрункою й гарною, тільки трохи дурнуватою; вона грала свою роль при дворі з цілковитим правом. Коли вже існує посада блазня, то чом не бути й блазнисі; королю корисно задля вивчення людської натури пильно спостерігати обох — і Шіко, й Матюріну. Відповідаючи на вітальні слова придворних, король водночас перемовлявся з блазнихою галантними фразами, яких ні він, ні вона не сприймали поважно, хоч Матюріна, закотивши очі під лоба, випрохувала в нього поцілунок. І враз — якийсь ляск, наче від ляпаса: в тисняві ніхто й не догледів, що сталося.

— Тьху, чорт, ця навіжена кусається! — гукає король. Він підносить руку до губи— по ній тече кров. Один із придворних, такий собі пан де Монтіньї[55], що стояв, низько схилившись, бо хотів поцілувати короля в коліно, враз випростався й побачив за спиною в короля незнайоме обличчя, бліде й розгублене.

— Ви або я! — розлючено крикнув Монтіньї.— Хтось із нас двох поранив короля!

Блідого юнака схопили, біля його ніг знайшли закривавленого ножа. Він вибріхувався недовго і врешті зізнався, що поранив короля. Через те, що король борюкався з блазнихою, вбивця не влучив у шию і тільки зачепив губу. Король сказав:

— Відпустіть його.

Але юнак простяг руки, щоб його схопили й відвели. Як його звуть, він не признався, сказав тільки, що йому вісімнадцять років.

Хірург відразу зашив губу. Треба було зробити ще кілька стібків, але король не міг довше витерпіти біль. Тому рот у нього лишився помітно скривлений, і, звісно, знайшлись такі, що казали, ніби це від нещирої вдачі. Чарівна Габрієль прибігла зразу, як тільки почалася операція. Вона тримала своєму любому владареві голову, цілувала його в очі, щоб він відчував тільки її, а більше нічого. Коли він стогнав, вона повертала своє прекрасно обличчя то в один, то в другий бік і зустрічала тільки холодні погляди, а тому зрозуміла: «На якусь долоню далі — і я б зосталась сама, мені довелось би йти геть, та ще й хтозна, чи випустили б». Її обличчя перекривилось, це вже була не чарівна Габрієль.

У короля боліла рана, злякався він не дуже, навіть сказав, що не хоче лягати раніше через таку дрібничку. А навпаки, пішов до собору й вислухав подячну відправу. Вбивцю-невдаху через три дні засудили на смерть і стратили; хоч його брали на тортури, він так і не признався, хто його підбив на злочин. І все ж тих підбурювачів викрили, й королівський парламент послав на шибеницю одного з колишніх його вчителів. А всіх членів Товариства Ісусового вигнали з королівства.

Така рішучість нарешті змусила до поступок і папу: невдовзі він знову прийняв короля Франції в лоно церкви. Останні прибічники Ліги скільки сили намагалися перешкодити цьому. Поки ще не сплив відміряний їм куций час, вони повсюди піднімали зброю — Майєнн, Немур, Епернон, Жуайоз і Меркер[56], усе могутні вельможі, кожен у своїй провінції. З Нідерландів вони покликали іспанців, і востаннє королю Анрі довелось зіткнутися з повстанням, з міжусобною війною; а втім і те, й друге були приречені, їхній час минувся. Та однаково цей король, попри всю душевну стійкість, ненадовго втратив відвагу й зневірився в своєму радісному служінні.

Двадцять років радісного служіння, початого ще маленьким королем Наварри, боротьба, праця, перемоги, здобуття влади, смертельний стрибок і знов безнастанна праця — а тепер, здасться, все марне, нічого не досягнуто: ні миру, ні народної любові, ні повного володіння. Він не злякався, коли знову зазіхнули на його життя, ні, він скоріш засмутився і відчув утому, першу втому. Це й видно було. Одна придворна дама дозволила собі спитати: що це за новий настрій у їхнього життєрадісного владаря? Може, він чим незадоволений? Тоді він лайнувся своєю лайкою і вилив душу в злих словах — проти народу, а зовсім не проти тих сил, що його баламутили й підбурювали. Про них він мовчав навіть перед такою безневинною дамою. Невдячний народ! Тільки й думає, що про замахи на свого короля.

Дуже невеселий був п'ятий день нового року: велика процесія, король теж їде у своїй кареті, коні йдуть ступою, наче на похороні. На чиєму ж? «Не на моєму, — думає Анрі.— До мене вони не добрались. Поки що — ні». Але в густому натовпі завжди трапиться якийсь язикатий злюка, і зловити його неможливо; ось він виголошує:

— Вже його везуть у візку на Гревський майдан.

Що ж, бувають слова, від яких можна або сміятись, або плакати. Анрі навіть вусом не моргнув, сидів, наче засуджений, весь у чорному, з пластирем на губі. Той невловний паскудник на свій лад мав рацію. Може, цей шлях справді веде на Гревський майдан?

Коли він вийшов з карети, народ привітав його вигуками «слава!», і придворні поздоровили його з цим. Він промурмотів:

— Народ… А що ви хочете? Мого найлютішого ворога вони б вітали так само, а то й краще.

То був невеселий день. Та за ним ідуть нові й нові дні, й те, чим ти є й чим маєш лишитись, помалу знов бере в тобі гору, тільки вже збагачене, обтяжене досвідом. Діяльна натура вже не перейматиметься так глибоко тим, що на світі є нерозум та злоба і що їх не можна викорінити навіть найневтомнішими зусиллями. Навпаки, діяльна натура вивіряє себе на цьому, вона вчиться, і її ставлення до життя стає гнучкіше.

Анрі віднайшов свій гумор — той самий, що мав змолоду, з того самого тіста. Тільки виявлявся він тепер на іншому щаблі життя, і за ним таїлося більше. Насамперед до себе він не завжди ставився за правилами, яких вимагає велич найвищої влади, не дотримувався таємничості й урочистості. Щодо цього з ним якимись невідомими шляхами вмів порозумітися простий люд. Багато хто відчував, до якої межі можна дійти в недозволеному — звичайно, при умові, що вгадаєш слушну хвилину. Якось Анрі відвідав ярмарку — і ось перед однією будою бачить фігляра, достоту схожого на нього і вбраного так, як він того пам'ятного дня: весь у чорному, а на губі пластир. Раптом на пісному покутницькому виду наче зблиснула іскринка — майстерно вдано, — і фігляр у подобі короля дзвінким голосом починає вигукувати непристойності. Ото сміху було!

Ну що тут удієш? Звісно, нічого. Та Анрі й не хотів нічого робити. Дав фіглярові грошей і пішов своєю дорогою, зате йому стало ще трохи зрозуміліше, чому він розминувся з любов'ю народу, не спіймав її, наче кільце під час гри в серсо. Не так легко буде йому здобути народну любов. Від земного владики люди вимагають того самого, що й від небесного: суворості, незбагненності, недосяжності. Величі в шатах простоти не розуміють і не прощають; отже, виправдати його в майбутньому може тільки незрівнянна велич і славні на весь світ скарби. Аж під кінець, а може, й після кінця він здобуде любов народу. А поки що — ні. Ще його не вб'ють — і не любитимуть. Поки що — ні.

Після останнього замаху Агріппа сказав йому:

— Величносте! Ви зреклися своєї віри тільки устами, і цього разу ніж дістав тільки до уст. Лихо, коли ви зречетесь її серцем!

Король кивнув головою. Якось він усе ж таки зустрівся з ученим правником, що колись у Сен-Дені вимовив зловісні слова — задовго до того, як вони справдилися в замаху вбивці. Відтоді правник уникав зустрічі, і тепер він опустив очі. Король заспокоїв його приязною мовою, навіть не згадавши про ту давню зустріч, і тільки закінчив розмову з багатозначним притиском: «Nihil tam populare quam bonitas». Його шанувальник глянув на нього з подивом.

Отак згладжуються в пам'яті навіть найсуворіші, найкарколомніші випробування, і розум урешті згадує їх без страху — майже без страху. Звісно, король Анрі вже не з тими почуттями, що перше, вітав ніким не стримувану юрбу, коли вона з якоїсь нагоди обступала його.

— Багато люду, — казав він. — Я радий бачити свій люд. Тільки мушу спочатку обвикнути серед нього.

Він з радістю прийняв і молодого герцога Гіза[57], прощати було для нього щастям. Молодий вельможа зрозумів те, що ніяк не доходило до старих: час заколотів минув, і претензії його дому застаріли. Він з'явився до Лувру й приніс королю свою покору, тобто водночас і відмову Лотарінзького дому від боротьби за корону Франції. Його батько був блискучим героєм Ліги; о, того любов народу не обминула! Король заговорив до пана де Гіза, що стояв перед ним, глибоко збентежений:

— Облишмо слова, ми з вами обидва не красномовці. Я все знаю. Ви зі мною, і вам, сподіваюся, буде в мене краще, ніж там, де ви були. Я заступлю вам батька. — І обняв найпершого зі своїх ворогів. Цим виграшем він скористався не гаючись: оголосив війну Іспанії.

Філіпп, колишній повелитель світу, зазнав поразки від короля Анрі[58]. То була його перша явна перемога над всесвітньою державою. Бозна й відколи іспанські війська бились під личиною його внутрішніх ворогів, жодного разу не оголошуючи чесно, що збираються завоювати його королівство. І ось нарешті Анрі бачить давнього, ненависного ворога без личини. Навпаки, внутрішній ворог тепер скотився до ролі мізерного допоміжного війська, і його розбито разом з Іспанією — розбито непевним і ризикованим способом, яким Анрі досі починав і вигравав усі свої бої. Він сам лізе в гущу січі, важачи власним життям. З кількома сотнями кінноти заганяє багато численнішого ворога туди, куди хоче, і там розбиває його. Він лишається тим самим, «удає короля Наваррського», ніби й досі молодий. І це вдавання справді омолоджує його. Всі бачать це, всім це каже биття власного серця, і вони з розкритими ротами прислухаються до того, що розносить по країні Фама: «У нас вічно молодий король, він перший у світі, йому немає рівного, і він наш. У ньому ми віднайшли одні одних. Ніякі партії, ніякі ліги, ні навіть віра нас уже не роз'єднає. Ми б'ємось уже не з-під батога, не понуро. Ми б'ємося велично».

Звичайно, Анрі розуміє: це хвилинні пориви. Навіть у чаду перемоги він не забуває, що таке народ, а його народ не любить його. Поки що — ні. Бої — це свята, хоча й небезпечні свята, а перемоги далеко випереджають правду. А всю правду про нього розкриють тільки великі труди й турботи. Правда, після бурі успіхів життя здається гладеньким, ох, яким гладеньким та згідливим! Останні великі можновладці, чи принаймні передостанні, скоряються, навіть гладкий Майєнн. Його вже так розперло, що аж дивитись жаль; і чом це перемога над ворогами дається нам лиш тоді, коли на них уже й дивитися жаль? Цих останніх ворогів Анрі прийняв у Монсо, в маркізиному маєтку, — з музикою, виставою, добрим обідом і всіма почестями. Дивився, як Майєнн тричі вклоняється перед ним, а два ад'ютанти підтримують важке черево. Схилити коліна Анрі йому не дозволив. Тільки потім, у парку, ступав так широко й швидко, що товстун геть засапався; оце й була вся його помста.

— Вашу руку, пане кузене, більше вам не загрожує ніщо. — І доручив своєму Роні відпоїти змученого двома пляшками вина.

Як і слід було сподіватись, його парламент відмовився оплачувати війну. Мовляв, і так народ у тяжких злиднях. Але ж цілих дванадцять років злидні не стримували його від знущань із самого себе. І ось з'явився король, що врятував його від самого себе, не лиш від ворога. Король відповів своєму парламентові:

— Я говорю те, що почуваю. Така вже натура у французів: вони не можуть любити те, що бачать. А коли вже не бачитимете мене, тоді ви мене полюбите.

Він промовляв не сумно й не ображено, своїм звичайним, для всіх знайомим тоном, і вони почули з тих слів: «Любіть мене чи не любіть, а я знаю своє служіння, і воно для мене радісне».

V. ПЕРЕМОЖЕЦЬ

Феєрверк

Дві маленькі гарматки невинно, мов іграшкові, вистрілили в синє небо. Над парком зависли дві хмаринки диму, але швидко розпливлись у тихому, теплому повітрі. Дами на широких парадних сходах не покинули сміятись і кокетувати, спираючись білою рукою на червону подушку, обмахуючись віялом та з завченою грацією повертаючи голови до кавалерів, що сиділи на вищій сходинці. Коли дозволяла комплекція, кавалер схиляв одне коліно й стояв у такій позі за спиною у своєї дами аж до кінця вистави.

Постріли були сигналом, за яким усі алеї між живоплотами, альтанки й зелені зали враз заселилися пастухами, пастушками та польовими й лісовими божествами. Невидні, сховані музиканти заграли поважну пастораль. Зображувані акторами постаті, хоч вони ніби виникли з самої природи й уособлювали первісне життя, все ж не виходили за рамки мистецтва, переступали ногами, погойдували й поводили плечима згідно з правилами, і маленький фавн штрикав юну пастушку ріжками в такт музиці, а її зойк лунав у лад з гобоями.

Видовище було прегарне й тривало не менш як годину, бо все довелось повторити. Господиня замку, сидячи в першому ряду, заплескала в долоні, її чарівне обличчя аж розчервонілось від утіхи. І король поруч неї гукнув: «Ще раз!» Тоді виставу почали спочатку. Насамкінець кожен пастушок у рожевому та жовтому шовку ставав переможцем якогось лісового божества в штучній волохатій шкурі з мереживом і дуже зграбно вкладав його ниць. А потім піднімав здобуту дівчину з землі і, несучи її на простягнених руках, кружляв у вихорі танцю. Замість жіночого тіла тільки й видно було, що срібний пилок, який згори виблискував від сонячного проміння, але то була пастушка. А її партнер палахкотів унизу, наче полум'я. Шість пар, шість отаких рухливих пломенів та іскристих хмарок кружляли так довго, поки тривалі, невпинні оплески не нагадали танцюристам, що можна вже й зупинитись.

Тоді кожен пастушок опустив свою пастушку на землю, і всі дванадцятеро, побравшись за руки, вклонились вельможному панству й усміхнулись — так легко, ніби танець не коштував їм ніяких зусиль. Насправді вони аж похитувались, a з поглядів видно було, що зір їхній іще затуманений. У наймолодшої з танцівниць вінок із нарцисів зсунувся аж на ніс, і вона не знала, що діяти. Аж раптом сама господиня замку підійшла до неї так швидко, що ніхто не встиг її випередити, поправила на дівчині вінок і поцілувала її в розпашіле личко.

Король за руку провів свою любу владарку на місце, і тому почувся схвальний шепіт — замість осудливого, що його, власне, заслужила Габрієль своїм необачним вчинком. Тим часом пастушки? з пастушками пішли, а фінал виконали лісові божества кумедними цапиними стрибками. Спочатку вони стрибали один через одного, потім через невисокі живоплоти, а врешті через найвищі,— і все зникло, тільки чути було шелест у верховітті. А далі схована музика дала сигнал до відходу; вона лунала граційно й плавно, і саме так товариство довгою низочкою рушило до замку, а там — круг усієї парадної зали — до накритих столів. Для короля з маркізою стояв окремий маленький столик. Гості розсілись за великим, що мав форму літери «Г», або шибениці, і дехто з дворян не пропустив нагоди звернути на це увагу гладкого Майєнна. Та голод, не кажучи вже про все інше, зробив його нечутливим до цього жарту. Поруч нього порядкувала за столом темноволоса сестра білявої господині замку.

Діані д'Естре, тепер дружині маршала Баланьї, не дуже пощастило[59]. Місто Камбре, де правив її чоловік, зненацька захопили іспанці. Та Камбре лежить в Артуа, тобто майже у Фландрії, і король то здобуває його, то знов утрачає. Коли він утратить його, це нітрохи не ущерблює його слави: він так чи так лишається переможцем Іспанії. Світ знає тільки про його перемоги, а про Камбре й не чув. Це великий король, перший і єдиний після його католицької величності дона Філіппа, чий занепад і пригасла слава — діло рук короля Франції; це бачить уся Європа, їй таке становище до вподоби, і вона з ним мириться. А на уколи шпилькою не варто зважати, і сам переможений усвідомлює, що вони марні. Він може потьмарювати такі свята, як оце, але більшого й сам уже не прагне: в цьому королівстві господарем він уже ніколи не буде. «Воно моє, я заплатив за нього», — думав Анрі.

Так він думав, роблячи все що слід за бенкетним столом: споживаючи страви, нашіптуючи грайливі слова па вушко своїй любій владарці, піднімаючи келих до Майєнна, підкореного ворога. А ще він слухав, як один із придворних, пан де Сігоннь, розповідав про п'єсу, яку склав і розучив зі своїми акторами, — алегорію з постатями із стародавніх легенд, що прославляє короля Франції.

Того ж дня, ввечері, п'єсу мали показати отут у великій залі, хоча вранці вже відбувся великий балет. Усе товариство, і господиня замку, та й сам король жадібні до видовищ, вони ніколи не переситяться гарними образами й приємним змістом. На жаль, дійсність зовсім не радісна, її треба сприймати й переживати цілком поважно. Дні наставали й минали, і Анрі тільки бажав, щоб вони протікали для нього непомітно: він утомився від небезпек, але не від розваг.

За столом надійшла звістка, що впало місто Кале. Це вже не місто, яким на час можна пожертвувати: Кале — один із ключів до королівства. За столом спершу запала мовчанки. Всі заніміли: одні з несподіванки, інші — бо перелякались і в них зринули таємні думки, а декотрі (ті, що скрушно насупилися) зраділи. Ти ба, кардинал Австрійський[60] на чолі німецького війська несподівано вдарив на Кале, місто й морську фортецю навпроти Англії. Що ж тепер буде з королівством і новою владою? Тепер на узбережжі — іспанці, а по той бік протоки королева зрікається свого приятеля, невірного протестанта. Скоро тут буде не до бенкетів. Якась маркіза, що їй більше личило називатись зовсім інакше, вже недовго поглинатиме в своє продажне лоно наші прибутки, після того як її приятель пан до Роні витрусить їх із нас. А винен в усьому король, і тепер ця вина окошиться на ньому.

Такі почуття вже давно готові були виявитись, і після падіння Кале вони просто рвалися з уст, аж дехто затуляв рота рукою. І всі погляди на Майєнна: що думає він? А Майєнн так уже догодив своєму череву, що далі нікуди, і тепер був би радий винести його з-за столу. Новина була йому не до речі: вже почалося травлення, а тут обмірковуй, чи не передчасно ти здався, чи не помилково. Він не думав так, по-перше, через травлення, а по-друге — хіба не прикро визнати, що ти здався даремно? Кардинал Австрійський завдав йому прикрості, і він це й виповів. Майєнн перший порушив мовчанку, пробурчавши у свій келих, що підсилив голос його глухою луною:

— Хирляк нещасний. Дмухни — й перекинеться. Не втне нічого й він. — І вихилив свого келиха.

Кому ж було знати, як не йому, — він сам скуштував, чи легко впоратися з цим королем. Тому всі, хто досі чекав, що скаже Майєнн, обернулись до короля. Анрі був готовий до цього; хай від нього втікала веселість, коли ніхто на нього не дивився, але тепер він її не відпустить. Він сказав через стіл, зроблений у формі шибениці:

— Що сталось, те сталось. Кале втратили. Та розкисати не варто. Зі мною на війні ще й не таке бувало. Тепер черга ворогова, а колись настане й наша. Бог ні разу не покидав мене, коли я волав до нього з самого серця. Зараз ушануймо пам'ять полеглих, а тоді відплатимо з процентами.

Такі були його слова. Він кивнув комусь, наказав щось, ще трохи посидів. Коли він вимовив слова «з процентами», всі погляди самі собою звернулись на пана де Роні, верховного збирача грошей для короля. Його незворушне обличчя здалося всім жахливим; кожен із товариства подумки питав себе: а в скільки ще обійдеться падіння Кале йому самому? Холодним своїм голосом, не дивлячись ні на кого, Роні сказав:

— Кардинал Австрійський не зразу взяв Кале. Спершу йому здали Камбре.

Дружина маршала, маркізина сестра, схопилася й хотіла гнівно відповісти йому. Але кам'яний вираз пана де Роні перешкодив цьому, навпаки, він примусив бідолашну Діану втупити очі в тарілку, та й усіх інших теж. Бо інакше їхні очі зразу виказали б, що вони думають: винні в усьому родина «любої владарки» і вона сама. Багатіють, а міста королівства віддають ворогові.

Тим часом королю принесли те, по що він посилав. То портрет королеви Англії, і він повертає його на всі боки, щоб усі побачили, хто там зображений: шістдесятирічна жінка, міцна й невтомна. У неї не відбирають міст, поки вона бенкетує та тішиться балетами. Король підносить портрет до губів і цілує його — так здається всім. Насправді він не торкнувся до нього губами; за рамкою, що затуляла його очі, він звернув погляд до своєї подруги, що сама поділяла з ним маленький стіл. Габрієль зрозуміла, що він хоче її втішити, але цього разу вона не слухала його присяг, чи то вишептаних, чи й зовсім безгучних. Вона поблідла. Всюди вороги. В цю хвилину навіть любий владар не може захистити її від ненависті. І вона в усіх перед очима склала підняті долоні, наче для молитви в своїй кімнатці. Схилилась над рамою картини — і не велика Єлизавета, а тільки дерево, що облямовувало її відтворену подобу, дістало від Габрієлі покірний цілунок.

Панові де Сігонню, незважаючи ні на що, вдалось увечері показати свою вельми змістовну виставу. Сприйняли її з глибоким захватом — та й ще б пак ні. Героєм її був один король, такий звитяжний, учений і вродливий, що сам бог Марс урешті хіть-не-хіть мусив віддати йому свою Венеру, і та богиня пообіцяла народити йому гарних, мужніх синів. Після вистави на вечерю подали дрібні устриці; звичайно король любив їх, тож і цього разу вдавав, ніби смакує. Принаймні можна було не говорити, і він міг поміркувати про те, чи не доцільно було б іще якийсь час удавати втомленого й байдужого. Війна не скінчилась, він знав це від сьогодні, якщо тільки світова слава могла вводити його в оману досі. Перша думка — відвоювати Кале ударом з моря, і королева Англії, звичайно, допоможе. Та це означатиме подвійну загрозу, бо вона потім навряд чи віддасть Кале йому, а мати на своєму узбережжі чіпку Англію замість Іспанії, що завдає останніх кволих ударів, — перевага невелика.

А з другого боку, в короля виникла підозра, що вже нині до країни вдерся, власне, новий ворог. Кардинал Австрійський, його німецькі князі, їхнє військо — це нове обличчя давнього ворога. В Габсбурга воно не одне, адже це всесвітня держава, це гідра. «Я задушив одну голову, а до мене тягнуться ще дванадцять. Треба вбити всю потвору. Доведеться стати до бою з римським імператором, із всесвітньою монархією й усіма її провінціями; навіть Іспанія — це тільки одна з них, повелитель світу Філіпп був просто її агент, і таких у неї не один. Судилося чи склалося так, що я сам-один стою проти всієї гідри, що зветься християнський світ».

Це надлюдське завдання вжахнуло його. Ще кілька секунд тому він не знав, що воно постане перед ним. А воно таки постало, і це було вперше. З ним скоїлось велике нещастя, — то була його власна думка, що зринула насамперед. Він побачив свою остаточну місію, і вона була над його сили.

Він підвівся з-за столу, йому хотілось самому-одному втекти туди, де темно і де ніхто не завважить його великого страху, не зрозуміє, що сталося. Але його подруга злякано доторкнулась до його руки. Він глянув на неї й помітив, що вона відчула його ляк, хоч не знає ні сили того ляку, ні причини. Одначе страждає разом з ним, бо почуття вже обернули її на його частину — до самого її кінця. Він пригорнув її й зник в нічному саду.

Вони зійшли на терасу, що виступала зі стіни під їхньою спальнею; там ніхто не міг почути їх. Габрієль зашепотіла:

— Коханий мій пане, у нас є вороги. Щоб ви змогли перемогти кардинала Австрійського, я продам усе, що маю, і вкладу гроші до вашої воєнної скарбниці.

— Моя люба, моя кохана, — відказав Анрі.— Найдорожче моє добро — це ти сама. Забудьмо про ворогів, бо коли накликати їх, то дуже легко може з'явитись аж забагато.

Габрієль не зрозуміла таємничого натяку, але й не допитувалась. Обоє затихли, ніби саме настав час для пестощів. Але й знов їм завадило те саме нещастя, що в подобі думки спіткало Анрі. Він хотів відігнати його, щоб більше не зустрічати. Та, на жаль, саме вже це вимагало внутрішнього діалогу з узятою на себе місією. Вже взятою — понад силу вона йому чи ні.

Він думав: ще змолоду всі турботи й звади насилала на нього сама лиш Іспанія, хоч би з ким бився, хоч би чия куля будь-коли падала перед ним, хоч би скільки міст він здобував, а людей прихиляв на свій бік, поки з них усіх склалося його королівство. «Це коштувало півжиття, ні, більше. Та тепер я хочу спокою, хочу віддатися мирним трудам. Хіба Піренеї не досить високі, щоб я мусив іще громадити Оссу на Пеліон? Та за мною поженеться новий ворог — чи відрослі голови давньої потвори. У мене своя доля», — і він знов лайнувся своєю лайкою, цього разу навіть уголос.

Габрієль теж хвилював той діалог у його душі, хоч вона його й не чула. Вона сказала:

— Величносте! Може, справді я принесла вам нещастя? Впало Кале, і мене зненавиділи. Пан де Роні винуватить мене.

— Люба моя, кохана, — промовив її владар коло самих її уст, але дихав він гнівно. — За це пан де Роні завтра повернеться до арсеналу, де йому й місце. А ми зостанемось і пробудемо день на чистенькій молочарні, коло твоїх сорока доглянутих корів, на соковитій травичці. Кругом тебе всі дами красуватимуться в сільських уборах. Ти — їхнє осереддя, і ти — моє щастя.

— Любий владарю, — сказала вона, — я знов чекаю від тебе дитини.

Вона заплющила очі, хоч було й так темно, і відчула, як його серце забилось під радості. Його гнівного віддиху вона вже не чула, зате його губи доторкнулись до її губів, і глибоку тишу тих взаємних пестощів відмірював тільки ритм їхніх сердець.

Аж ось унизу, в садку, щось ляснуло, засичало, а тоді в небо злетів вогненний хвіст, описав плавну дугу, спустився, сиплючи іскрами, й погас. А з грудей усіх, хто гуляв у нічному саду чи дивився з парадних сходів або з вікон, чекаючи, що ж далі, вирвалось одностайне: «Ох!»

Звичайно, всі знають, як воно буває. Після першої, поодинокої, ракети злітають роями, і все відбувалось так, як і чекали: небесну висоту вмить осяяло полум'я в подобі водограїв, променів, слонів або куль, що світились або розсипались на сині, білі й червоні іскри. А під кінець за живоплотом у кінці саду закрутилось колесо, що бризкало срібним дощем, — і далеко розпростерлась та блискуча омана, така прекрасна, що здавалось, тут більше не може залишатись земний паділ. Вихоплений з темряви, яснів відмінений сад, оселище фей. Лебідь! Над цим царством щасливих — ох! — у повітрі витає лебідь, мерехтить, поводить крильми, застигає й гасне з чудесними звуками — так, ніби то кричать перед смертю лебеді.

І враз стало темно, як було. Всі терли собі очі. Просто феєрверк, і квит, потім вони самі сміятимуться, що так легко піддались омані й чарам. Та поки він горить, у багатьох зринають відчайдушні думки, які без нього лишились би десь на дні. Вони зринають і підносяться до того неба, що в душі, і воно осявається чудесним сяйвом. Анрі побачив феєрверк у собі самому; все його небо пломеніло. Радісно переступаючи свої природні межі, він прийняв на себе ту саму місію, яку щойно відкидав. Тепер він казав, що хоче звершити її, хоче зруйнувати царство тьми.

«Вони або я; вони не облишать добиватись мого падіння. Але, поваливши мене, вони повалять щось більше — волю, розум, людяність. Багато частин християнського світу поглинула всесвітня монархія, всесвітня влада — і стала через те потворою: неоковирною тушею з отруйними головами. Моя мета в тому, щоб народи жили й тішились живим розумом, а не страждали від лихих снів у розпухлому череві всесвітньої влади, що проковтнула їх. Моє призначення врятувати всіх тих, хто ще може вибирати і хоче йти зі мною моєю стежкою».

В цю мить надворі колесо бризнуло сріблом, а над ним завис лебідь. «Однаково, — думає Анрі,— нічого певного не існує. Чому ж неодмінно ждати лихого кінця? Я їм не дамся, цього королівства вони не матимуть. Я в ім'я господнє укладу вільну спілку з королівствами й республіками, які ще вціліли і сміють повстати проти Габсбургів».

А над садом сипались іскри, поки не стало темно. «І що таке, врешті, Габсбурги, — думає Анрі.— Імператор, якого його ченці тримають у такій самій темноті, як і всі його народи. Та ще отой, з поганою хворобою, що за горами, — той чванився найдужче. Проти них самих я не воюю, а їхня країна… по суті кажучи, ніякий глобус не покаже точно, де їхня країна. Вона лежить у мо?році. А моє царство починається на тому кордоні, за яким люди не такі дурні й не зовсім нещасливі. Завоюймо ж його, з божою поміччю!»

Перші слова, які він після цього сказав своїй подрузі Габрієлі, були такі:

— Пані, а справді, яка це старанна посередність — мій Роні!

Вільна спілка королівств і республік ніколи б не спала на думку його найкращому слузі, хай хоч які вогненні стріли свистять у повітрі й хоч які витають у ньому лебеді.

— То я не винна в падінні Кале? — спитала Габрієль. І він сказав:

— Кале, кардинал Австрійський, ви самі і я — все поспліталося з усім, і кінців не знайдеш. Хтось, може, бачить ті кінці, поки горить феєрверк, а потім — уже ні.— Він говорив утомленим голосом.

— Ходімо вже, — попросила вона, і він повів свою любу владарку до їхнього спільного покою, найкращого в домі. Перед ліжком похитав головою, немов бачив його вперше. Перини на ньому були з білого шовку, а подушки гаптовані сріблом так, що на них переплітались літери H і G. В ногах лежало відгорнене розкішне укривало з дамасту — в кармазинові й золоті смужки. З балдахіна звисали жовті запони — генуезький оксамит. У такому ліжку цей бідний король не лежав ще ніколи. Його кохана помітила, що він вагається.

— Любий владарю, ви думаєте, як і я, що нам доведеться все попродати, щоб поповнити вашу воєнну скарбницю.

— На жаль, мої мрії були куди зухваліші,— відказав Анрі.— І я вважав їх за справжню суть усього, поки горів феєрверк. Так, у ті хвилини я витав у незмірних високостях — і сам уже не знаю, як я заблукав туди. Адже ми живемо тут, унизу, і робимо завжди лиш те, що найближче; цього з нас досить. А най-найближче мені те, що я тебе кохаю.

Виграно

Перша турбота, як звичайно, була — де взяти грошей; та цього разу вона переродилась у справжній страх. Адже щодня міг настати фатальний злам: за Іспанію, що вже тіпалась у передсмертних корчах, усією своєю могутністю обстане Священна Римська імперія. Тоді ворожі війська, яких іще ніколи не бачило королівство, — варварські орди зі східної півкулі, криві шаблюки, низенькі дикі коненята, люди з жовтою шкірою й косо прорізаними очима, — вся ця навала столочила б тутешні поля, попалила б тутешні міста. І ніхто не передбачав цих страхіть, не бачив їх в уяві, самий лиш король. Ночами вони поставали перед ним у перебільшеній яскравості — а все тому, що ця турбота лежала тільки на ньому. Для його людей усе це було далеке: і для паризького парламенту, який вважав, ніби король забагато витрачає на маркізині балети, і навіть для Роні, якому король здавався надміру дратливим.

В рахунках король був не надто впевнений, здебільшого помилявся, і, на думку його щирого слуги, йому не варто було братись за це діло. Тепер вісім фінансових радників, опріч Роні, вже не поглинають півтора мільйона екю, як гадає король, — адже Роні пильнує. І так просто, позбавивши цих вісьмох надмірних зисків, коштів на війну не добудеш. Взагалі Роні схильний був вірити, що в світі настає більший лад, — адже він у своїй царині вживав для цього всіх розумних заходів. Ще менше схильні були погодитися з думкою короля парламентарії, чиї справи нарешті налагодилися. Криві шаблі, дикі конячки, люди з жовтою шкірою й косими очима, — тут такого з'явитись не може. Врешті-решт, тут панують культурні звичаї.

Але хто ж, ціною великих турбот і трудів, домігся того, що вони начебто запанували? Так міг би відповісти король своїм друзям, ученим правникам. Але він мовчав — не хотів наближати небезпеку, назвавши її, не хотів псувати й іншим сну так, як собі. Разом зі своєю любою владаркою він поїхав до Руана; там він збирався багато дечого зробити й хотів, щоб вона його супроводила. В'їхавши до міста, що зустріло його досить холодно, він не став марно чекати, а виголосив перед зборами станів своєї провінції Нормандії промову, яку довго обмірковував. Це відбувалось у капітульному залі абатства Сент-Уан, вельми шанованого монастиря, і король, який тут вимагав постанови народних представників, та ще й уперше, не мав права зазнати невдачі.

Збори вже зійшлись у повному складі на ту хвилину, коли він виступив, тож усі могли бачити, в якій пропорції представлені там усі стани: дев'ять єпископів, дев'ятнадцятеро вельмож, а міщан, ремісників та селян аж тридцять двоє. Збори не дуже численні, але склад їх такий, якого ще не бачено, і саме так хотів цей король — першого ж разу, коли з'явився перед представниками народу. Вони, нормандським звичаєм, обережно говорили про його несподівану й незвичну для них поведінку, хоч вони й раніше стикалися з ним. як і він з ними. Він був єретик і підозрілий авантюрист із півдня, коли облягав їхнє місто, але врешті він купив його, і це вони визнали розумним і гідним поваги. Та коли вони згадували його особисту поведінку, вона аж ніяк не задовольняла їхніх уявлень про гідність і поважність монарха, не кажучи вже про те, що зветься величчю і чого йому зовсім бракує. Чи годилося королю везти з собою коханку, вирушаючи здобувати розважливий, похмурий Руан, та й тепер знову, коли в'їздив у місто? Отож маркізі й не піднесли хліба та вина, хоч тут, в абатстві, їй віддали найкращі покої. Кожному по заслузі. А крім того, відколи приїхав король з маркізою, в місті освітлювали вулиці — хоча й тільки з наказу влади, бо нащо дурно витрачати гроші.

Встаньте, встаньте, король іде! Він увійшов до зали, оточений по змозі пишнішим почтом — загалом дванадцятеро вельмож, один одного значніший та могутніший; не бракувало там і папського легата. Сядь під балдахіном, маленький чоловічку бозна-звідки, що став тепер великим, а на це треба було неабиякої спритності, надто ж при всім відомій легкодухості, і все це й досі викликає підозру. Та що це? Велич, якої йому нібито бракувало, — вона все ж таки є, її видно зразу! Він стоїть на підвищенні й говорить до них згори, говорить звичайними словами, щонайприроднішим тоном, а проте і в словах, і в тоні вчувається велич. Вона якась незвичайна. Не сказати щоб чужоземна, — скоріш вона постає з зовсім не такої, як у всіх, натури, і цей чоловік, як відомо, виявляє її не завжди. Але він нею наділений.

Анрі мав у руках кілька аркушів і недбало перетасовував їх, наче колоду карт, проте кожним побіжним поглядом знаходив те слово, котрого шукав. Літери були дуже мілкі, він передбачливо переписав усі тези власноручно, щоб жодна не згубилась і жодна не розминулася з ціллю. Але говорив тепер так, ніби не надавав ваги тонові, хоч насправді ретельно розучив його. Він казав: «Якби я хотів блиснути перед вами красномовством…» — і водночас видимо був блискучим красномовцем.

— Я жадаю тільки двох гучних титулів. Я хочу зватись визволителем і відбудовником цієї держави.

Спочатку він приписав усю заслугу в досягнутому своїм вірним урядовцям, своєму хороброму, шляхетному дворянству, я тоді раптом виявилося, що все це зробив він сам.

— Я врятував Францію від загибелі; врятуймо її тепер від нової напасті! — цей заклик він звертав до всіх представлених тут, насамперед до більшості — до трудящих станів. Вони мали допомогти йому, і не самим тільки послухом: він вимагав їхньої довіри, просив у них поради. Це була дивна, нова для всіх річ. Правда, він називав їх «мої любі піддані», але, на відміну від своїх попередників, скликав їх не для того, щоб вони притакували на все, що він постановив.

— Я зібрав вас, щоб спитати у вас поради й послухатись її. Одне слово — я віддаю себе у ваші руки, під вашу опіку.

Що за слово! Усі в залі гучно зітхнули, почувши слово «опіка»; в королевих нотатках для нього було залишено кілька чистих рядків. Побіжний погляд промовця на останній аркуш, на ріденькі літери, а тоді король промовив з усією силою й величчю:

— Таке бажання не часто охоплює королів, та ще й сивобородих, та ще й переможців. Але все стає легке й почесне для того, хто любить вас так, як я, і прагне зватись визволителем.

Він сів, дозволив сісти всім і витримав паузу, недбало відкинувшись на спинку крісла, немовби й не виголошував щойно таких урочистих визнань, а по-простому говорив з простими людьми. А вони внизу перешіптувались, нахиляючи один до одного голови, поки врешті один із них прокашлявся, підвівся й щось проказав. Секретарі не дуже й розібрали його слова. То був селянин, він говорив місцевою говіркою, а крім того був збентежений і зворушений. Він пообіцяв королю, що віддаватиме йому одне су з кожного лівра щоразу, коли продасть худобину чи лантух зерна. Інші, далекоглядніші й красномовніші, додали й свою частку. Проте ніхто не вірив, що таким чином збереться дуже багато грошей. Для цього кожен з тих, котрі багатші, мусив би віддати половину свого майна. І той, хто мав не дуже багато, й не жадав цього від багатіїв. Сталось поки що одне: вони побачили короля і в упокоренні, і у величі. І вже не почували до нього недовіри.

Він зійшов з підвищення й зник десь позаду, — глядачі не зразу й добрали, де і як. І це ще посилило враження загадковості, яке він справив на них. Так, недовіри вони не почували, принаймні якийсь час, — хоч, може, й не всі. Але щось чуже для них у ньому лишилось, і, можливо, після цієї промови так було й краще для нього. Нормандці обережно ділились думками про те, як же сприймати його тепер. Вони стояли купками по всій залі, трохи нерішучі, не від того, щоб їх просвітили ті, котрі краще знали цього дивовижного короля. Хоч би, приміром, його придворні, з якими він увійшов до зали; декого з них він вибрав сам, щоб вони якраз і просвітили нормандців. На цих людей він міг покластися цілком; на інших, котрі зосталися тут із власної охоти, — менше.

Анрі за завісою, за якою він сховався, шепотівся з Габрієллю.

— Ну, як я говорив?

— Блискуче. Так не вміє більш ніхто. Тільки нащо ота «опіка»? Ви дуже до речі вставили це слово, я аж заплакала. Та невже ви справді хочете мати опікунів замість підданих?

Він тихо лайнувся, бо вона не зрозуміла його. Тоді взяв її руку й поклав на свою шпагу:

— З оцим-от при боці.

А тоді попросив свою подругу, щоб спокійно сиділа в кріслі,— адже їй, вагітній, важко вставати, — а сам підійшов до завіси, щоб послухати. Спочатку він розрізнив голоси простих людей; вони говорили протягло, але без насмішки, без непокори. Чужа говірка не заважала йому вловлювати настрій. Тепер, коли до країни знову вдереться ворог — хай то будуть іспанці, німці чи навіть англійці,— ці люди стоятимуть за свого короля. Їм узагалі не потрібен полководець, а війна й поготів. Та в найгіршому разі вони все ж таки стануть на бік такого короля, котрий, як видно з усього, людина своя: він уже дав їм добрі закони, а тепер сам питає їх, які податки вони згодні йому платити!

— Ну, а як йому буде замало, то що йому завадить послати до нас своїх вояків, — зауважив один селянин, що, видно, як слід зрозумів слова про опіку.

А якийсь міщанин заявив, що з вигляду здебільшого можна вгадати натуру людини; сам він по кожному покупцеві бачить, чи той заплатить, чи ні. Нечесна людина буває або занадто поступлива, або занадто зухвала. А в короля, хоч би що він говорив, обличчя було щире.

Цю купецьку думку підтвердив один з учених правників. Анрі не міг крізь завісу розрізнити, чи то був голова паризького парламенту, чи якого іншого, він чув кілька голосів відразу.

— На обличчі буває видно все — і радість, і страх, — сказав правник, звертаючись до простих людей, щоб вони здобули з його слів науку. А для нормандських панів, єпископів та дворян він повторив те саме мовою Ювенала: — Deprendas animi tormenta…[61]

Один із нормандських панів відказав украй обережно: якби й з'ясувалося, що актор-трагік своїм мистецтвом може надати власному обличчю будь-якого виразу, давні греки, як відомо, не стали б за це поважати його менше.

— Сто чортів, — промурмотів Анрі,— цей має мене за комедіанта.

Ремісники та скотарі знов же заспокоїли його: для них вирішальним було те, що він чогось досяг.

— Того разу, як він з'явився до нас, він був злидарем. А тепер — така пишнота! Цей уміє гребти грошики, при ньому можна жити!

Від тих слів по всіх перебіг шанобливий дрож. Цією хвилиною скористався маршал де Матіньйон, якого Анрі сам вибрав собі на підтримку.

— Люди добрі,— сказав маршал. — Чим король скоряє й вас, і ще й таких, котрі не рівня вам, — це сила така, що ні з чим не зрівняєш, бо нею наділяє сам бог, і то дуже мало кого. Оце і є велич.

Що таємничіше було для них це слово, то сильніш воно впливало на них. Їх і так щось дедалі більше схиляло відступити від звичної розважності, а слово «велич» іще дужче спонукало їх до того; бо вони справді відчули в ньому ту велич, тільки не знали досі, як її назвати. Тепер би вони погодилися з будь-чим, а коли Матіньйон ще розповів їм, що ця велика людина ще нікого не вшановувала такою близькістю й довірою, ці холодні північани просто-таки розпалились. Вони говорили всі водночас, вихвалялись відвагою та готовністю віддати все, що мають, а не тільки одно су а кожного лівра; ні, півлівра, а то й більше! Їм зразу стали звичними вислови «велика людина», «велич», ба навіть «улюбленець народу». І це слово було вимовлене!

Анрі за своєю завісою розчув його — посеред усього гомону воно не уникло його слуху. В першу мить він аж злякався й похилив чоло. Та зразу ж підніс його ще вище i промовив: «Виграно!» А в думці додав: «Чи ж надовго… Дай боже, щоб хоч доти, доки цей захват пошириться й на інші мої провінції, а їх легше розворушити, ніж цю. Я недарма почав звідси. Треба, щоб весь мій народ і королівство прокинулися вчасно й були напоготові, коли зі сходу ринуть дикі коні й криві шаблюки».

В залі міністр, пан де Вільруа, грюкнув кулаком по столу, за яким писали протоколи, і оголосив: усім особам простого стану, що засідали тут, його величність надає дворянство. Тоді запала глибока тиша, і тривала вона, аж поки в одного селюка — певне, від збентеження — вирвався непристойний звук, ще й дуже гучний.

— Нехай величність пробачить, але ж і простому духові треба якось вийти з нас, — сказав винуватець під загальний веселий регіт.

Зрозуміло, що найменше схвилювала велич короля і його разючий успіх його власних, привезених із собою, вельмож — насамперед духовних. Один із двох кардиналів нагадав другому рядки з Горація, що означають: «Він нехтує тим, що вже має, і запобігає перед тими, котрі його не хочуть».

— Transvolat in medio posita, et fugentia captat, — із якнайчистішою італійською вимовою процитував кардинал вірша. Латина другого мала французький присмак:

— Nil adeo magnum…

Зате він навів Лукреція, заримувавши відразу рідною мовою:

Величне спершу славлять якомога, А потім — відвертаються від нього.

Ці знавці поезії моргнули один одному, але папський легат відвів очі: він хоч приїхав сюди, але напевне сподівався побачити, що король остаточно провалиться. А виявилося, що побито його самого, і в душі він жалібно нарікав; а втім, пам'ять на класиків була в нього не гірша.

Чому той погляд вабить і чарує Моїх ягнят — нізащо не збагну я.

Так переклав він рядки з Вергілія: «Nescio quis teneros oculus mihi fascinat agnos», — і покинув залу; йому аж ноги підгиналися. За ним розійшлася й решта.

Коло дверей один нормандський вельможа сказав до одного з верховних суддів:

— Навіть мені згадалося давнє речення: «Fortis imaginatio generat casum». Коли хтось дуже яскраво уявить собі щось, воно ста' для нього дійсністю.

Вчений правник уже на порозі відповів йому:

— Пане мій, ви чудово збагнули натуру нашого короля.

Вони виходили з зали останніми, і король виразно розчув їхні слова. Він аж вистромив голову з-за завіси, щоб подивитись їм услід, і завважив, що в нормандця така сама довга, рівна спина й світла шкіра, як у його Роні. Звичайно, не кожен може бути статуєю з собору. Навіть у тверезості духу та в кам'яній суворості бувають м'якші відтінки. «Мій Роні приніс мені на службу досконалий вияв північної породи, в грі він усе поставив на мене, а в таких, як він, це означає відданість, поки я й живу».

— Виграно, — промовив він ще раз. — Саме цих я здобув. — Тоді гукнув: — Люба владарко! — кількома широкими кроками підійшов до неї й пригорнув до грудей золотаву голівку з трояндово-лілейним лицем і сірими, наче тутешнє море, очима. — Щоб тебе здобути, я служив би й довше, — сказав він, нахилившись до її чарівних уст, і вона, вщасливлена й горда, засміялась аж трішечки глузливо. А він пригорнув її обережно, не міцно, пам'ятаючи про її вагітність.

Дві зичливиці

Через сім днів кохана короля народила дівчинку. Гарнесенька, — так сказав про неї Анрі й звелів охрестити її урочисто, як дитя французького королівського дому, дитя Франції. Назвали її Катрін-Анрієтта, — сам король і його сестра вибрали таке ім'я для дочки Габрієлі. Її високість сестра короля не могла сама тримати до хреста дитину, бо лишалася протестанткою. Одначе вона мала право сидіти коло породіллі як найближча — і єдина — подруга, що її Габрієль знайшла при дворі.

Її високість сестра короля змалювала матері, яка здоровенька в неї донечка; говорила вона з побожним запалом, — адже бездоганна тілесна оболонка новонародженої вже свідчить, що з нею благодать небесна, і віщує щасливе земне життя. У її власному житті, хоч вона тепер і звалась «її високість сестра короля», вже не лишалося надії на щастя, і от Катрін була схильна вбачати першопричину своєї нещасливої долі в кульгавості. Вона нікому не признавалася в цьому й трималась перед усіма гордовито — з великою дитинною гордовитістю на вже пристаркуватому обличчі. Тільки Габрієль знала її інакшою: на неї Катрін трохи не молилась. Адже ця вродлива жінка дарувала її любому братові гарних, здорових дітей — одного за одним. Вона була благословенна обраниця. І коло породіллі її високість сестра короля сиділа таки справді з щирою шанобою, а не в догоду йому чи задля його ласки.

Змалювавши доладне тільце немовляти, вона описала й подушку, на якій у цю хвилину дівчинку несли, мов коштовність, через церкву святого Уана до купелі. Пишні кавалери й дами — всі, котрим дозволено доторкнутись до нього, — брали подушку з дитям Франції одне в одного з рук. З гаптованої подушки звисала срібляста тканина й горностаєве хутро, шість стіп завдовжки, і привілей нести той шлейф припав мадемуазель де Гіз.

— Усі так ненавидять мене, — шепнула Габрієль. Вона виказала свою тривогу, бо ще була дуже квола. А крім того, відчувала, що перед сестрою її владаря можна не таїтись. — Пані, чи наш владар одружиться зі мною? — прошепотіла вона.

— І не сумнівайся, — сказала Катрін, стала навколішки її погладила молодій матері ліву руку — ту саму, за яку її любий брат мав повести цю жінку до вівтаря. — Ти маєш щирих зичливиць, і одна з них я.

— А хіба є й друга? — спитала Габрієль, від подиву аж голову підвівши з подушки.

— Принцеса Оранська[62], як і я, хоче, щоб король обрав собі за королеву ту, котру слід.

— І це я — та, котра слід? На думку суворої й благочестивої дами, що у себе в Нідерландах, напевне, чує про мене тільки погане?

Стоячи, щоб її мова звучала ваговитіше й переконливіше, її високість сестра короля відповіла:

— Принцеса Оранська однією зі мною віри. Ми, протестанти, віримо в свободу совісті й у вибір серця. Король, мій брат, знайшов ту єдину, якою він хоче володіти до останку, і знайшов її у своєму королівстві.

Більше вона не сказала нічого — і цього мало вистачити надовго. Тому вона зразу вийшла з кімнати й заборонила служницям Габрієлі заходити туди: хай породілля спочине.

Габрієль лежала й намагалась осягти думкою почуте, наскільки це було до снаги ще знекровленому мозкові. Свобода совісті — змісту цих слів вона не розуміла, відчувала тільки, що вони сприятливі для неї. Дві протестантки підтримували її, а більше ніхто; вони обидві хотіли, щоб королева Франції була родом із цієї країни. Нe принцеса з чужоземного монаршого дому, хоч би якого могутнього, не інфанта, не ерцгерцогиня, не багата княжна. Не купа грошей і могутня рідня, — те, про що день і ніч думав пан де Роні, шукаючи по всій Європі пари, найвигіднішої для короля.

Про це Габрієль давно знала. Холодний розрахунок щирого слуги, ненависть усіх, хто дивився на неї й на її рід звисока, — і те, й те, на жаль, не було для неї таємницею. Скоріш воно було звичне. Тільки любов короля й «вибір серця» давали їй змогу бачити суворе й жорстоке життя все ж таки пом'якшено, крізь рожевий серпанок. Вона боялась інфант, але внутрішня осторога озвалася в ній лиш недавно — відколи її любий владар почав чекати навали кривих шаблюк зі сходу. Так, якби не його передчуття небезпеки, в ній це передчуття не озвалось би; але тепер, завдяки дітям, вона стала часточкою його крові й плоті. Вона вже другу дитину народила своєму владареві, й небезпеки начебто спинились, одначе тільки на сьогодні та, може, на завтра. Але вона передчувала, що потім усе почнеться спочатку.

Габрієль відвертає обличчя від світла, щоб не так важко було думати. «Я маю двох приятельок, і обидві — протестантки. Як же це? Адже я сама — не їхньої віри. І довкола короля нема протестантів, крім хіба пана де Роні, що ненавидить мене. Що ж із цього вийде? І що хотіла сказати її високість сестра короля?» Годі знайти відповідь, надто тепер, та й ніколи її легко не знайдеш. Засни невинно, і хай тобі присниться вінчальна сукня.

Габрієль утягло в велику гру потужних сил, і вона заплуталася в ній, мало що як слід розуміючи, проте відчуває: ця гра страшна. Ставки в ній завеликі; чи не вона сама є такою ставкою? Гранці прицілюються, кидають м'ячі, ловлять їх або прогавлюють, і останній похапає всі м'ячі й забере всі ставки. Королі, грає так добре, невже він не виграє тієї ставки? Звичайно, він уже зробив той свій смертельний стрибок, і цим наперед вирішено дуже багато. Але чи й у грі за Габрієль? Вона заснула невинно, і їй сниться вінчальна сукня.

Кардинал Австрійський

Анрі, Габрієль і двір покинули Руан і повернулись до Парижа саме в дні карнавалу. Цей карнавал був надзвичайно буйний, і в цьому якраз виявлялись перші наслідки чесного двобою в Руані, який виграв король. Париж також визнав себе переможеним. Вельможі, а головно шановні городяни, не погребували розвагами простого люду, бо побачили, що король прихильний до простолюду та його звичаїв. Кавалери й дами веселились незгірш за весь люд, і на ярмарках та людних вулицях кавалери поринали в товпище заклиначів, школярів, носіїв, хоч досі тільки звеліли б своїм слугам дати лупня цій потолочі при перших же ознаках зухвальства. А тепер вони самі набивались на розмови й суперечки, не зважали навіть на стусани, а один адвокат, від якого вже нізащо в світі такого не сподівалися, навіть загубив у якомусь шинку свого капелюха.

А дами забули про добре виховання: на ярмарку вони заходили до буд, де показували всіляких виродків. Навіть більше — вони не цуралися найпослідущих публічних жінок. Дійшло ніби до того, що одна дама вдвох із повією відвідала певний дім — щоправда, в масці, якої не скинула навіть у найкритичнішу хвилину. Габрієль, якій розповіли про це, вперше зустрівши ту даму, повернулась до неї спиною, хоч з усіма іншими була втілена люб'язність. Та їй самій це не допомогло; їй ніщо не могло вернути доброї слави — ні незмінно пристойна поведінка, ні цей поодинокий спалах обурення.

Про короля, маркізу д'Естре та кардинала Австрійського, що захопив Кале, в ті карнавальні дні склали віршика, і всі парижани переповідали його один одному:

Анрі недавно в ціль попав, Завдав іспанцеві досаду. Тепер утік він від попа Й прилип до хвойдиного заду.

Габрієль вгадувала приязне, дружнє місто Руан — там би ніхто не складав таких віршиків і не виспівував їх. Вона хотіла припинити їх розповсюдження, навіть підкупила кількох дужих хлопаків, щоб вони вжили заходів. Марно: одного вечора, коли вона була на самоті з Анрі, той прохопився, що знає їх. Він проказав ці рядки у хвилину найніжніших пестощів.

Замість відповіді Габрієль сердито відіпхнула його. Тоді поважно попросила, щоб він покинув грати. Навіть гра в м'яча, хоч який він у ній майстер і хоч як вона любить на неї дивитись, врешті-решт коштує багато грошей. А що вже казати про карти — ті й зовсім штовхнуть його в руки лихварів. Вона добре знала, кого має на увазі насамперед: такого собі Цамета. Дім його був водночас картярським кублом, позичковим банком і борделем, і король туди вчащав.

А оскільки найкраще все ж було супроводити його — принаймні на славнозвісний Сен-Жерменський ярмарок, — Габрієль узяла з собою дам: свою тітку де Сурді й пані де Сагон[63]. Ця остання була велика пліткарка, і Габрієль на те й розраховувала, що все одразу стане відоме дворові. Тому вона й улаштувала так, щоб король почав торгуватись за перстень. Господар-португалець зажадав від короля нелюдської ціни, і Габрієль відмовилась від персня. Проте ощадливість допомогла їй не більше, ніж моральна суворість. Хто хоче тлумачити все неприхильно, тому не забракне таких пояснень.

У вівторок, на масниці, її високість сестра короля дала великий бал на честь Габрієлі. Тюїльрійський палац, де жила пані Катрін, весь сяяв вогнями, в ньому не лишилося жодної темної комірчини, жодного потаємного куточка. Всі придворні дами, що зібралися круг сестри короля та його любої владарки, були вбрані однаково, в шовк кольору морської води: колір — бо такий любила білява Габрієль, а шовк — бо з майстерень короля. Всі були в масках, і, щоб розрізнити якусь даму, треба було дуже добре знати її фігуру або наперед домовитися з нею про умовний знак.

Музика лилася згори, негучна й поважна, танці дозволялись тільки статечні, й декотрі панночки перешіптувалися, що тут буде нудно. Дам уже дивувало, що кавалери так запізнюються, коли це вони з'явилися всі разом. Поява їхня була досить химерна: одні рухались через усю залу навприсядки, викидаючи вперед то одну, то другу ногу, й торохтіли тріскачками, а другі виступали поміж ними випростані, височезні, бо були на схованих під довгими мантіями дибах і в шпичастих шапках, розмальованих астрологічними знаками. Ці теж торохтіли, але не тріскачками, а дерев'яними бритвами об великі миски. По мантіях було видно, що вони зображують собою магів. Але водночас у них було щось і від голярів, а ті, котрі стрибали навприсідки, були достеменні лазники. Вони виймали з кишень навіть п'явок чи щось подібне.

Дими спочатку зустріли холодним подивом це видовище — неквапний танок кавалерів, спотворених не тільки масками та наліпленими носярами. Якась суміш магів із голярами, половина їх — ніби куці стрибучі пеньки, а друга несе голови, увінчані знаками сузір'їв, високо-високо; одні ніби пригнуті до землі, другі відірвані від неї, і жодного схожого на справжню людину, все якісь почвари, що танцюють вервечкою, якийсь нарад механічних ляльок. Дамам стало аж ніяково. «Чи це справді наші кавалери?» — питали вони одна одну, дивлячись на ту веремію. Та ось декотрі з них захихотіли, а врешті більшість дам невтримно зареготала. В двох чи трьох регіт перейшов у істерику, вони аж верещали, відкинувшись на спинку стільця.

Той регіт і вереск, та й уся ця пригода принадили до зали челядь. Навіть вартові коло брам та солдати, що стримували внизу натовп цікавих, покидали свої місця, — кожен гадав, що за нього там постереже інший. А той інший думав так само, отож урешті всі опинились нагорі. Вони стовпились у довгій галереї й заглядали до зали крізь розчинені двері. За ними насунули цікаві з вулиці, яких уже не було кому стримувати, і дуже скоро вся галерея заповнилася сторонніми глядачами. Солдати, які тут були теж не на своєму місці, не квапились розганяти їх. Тиснучись коло дверей, люди мимохіть упихали один одного аж у залу, де придворні виконували свій химерний балет. Панство частенько навідувало вулицю, і тепер вулиця прийшла віддати візит.

Серед тих, що прийшли з вулиці, був і один справжній голяр. Він теж начепив бородавчастого носяру з пап'є-маше. На його думку, і той ніс, і ремесло давали йому право взяти участь у балеті, виконуваному нібито на його честь. Він присів навпочіпки й заходився бряжчати справжнім перукарським начинням. Та коли спробував стрибати навприсідки, то, не навчений цього мистецтва, штовхнув і звалив переднього голяра, а сам упав у обійми задньому. Передній, падаючи, потяг за собою одного з магів, той послизнувся на дибах і гепнувся, перекривши своєю величезною довжиною кількох стрибунів. А за ними захитався ще один маг. І дами, й простолюд закричали з ляку й цікавості. Важко сказати, в кому переважав ляк, а в кому цікавість.

Тим часом справжній голяр лежав у обіймах фальшивого, і той, по запаху розпізнавши в ньому справжнього, сказав:

— Слухай, лайнюче! Хочеш заробити екю?

— Ще б пак, — відповів голяр.

— Он бачиш оту цяцю в зеленому, що ховається за скляними дверима? Обстрижи її наголо — так, як робить із цими хвойдами поліція, — сказав фальшивий. Справжній відказав:

— А що, як то придворна дама? За екю ризикувати не хочу, таке діло варте золотого.

— Хай буде золотий. — І фальшивий голяр показав йому монету. — Тобі й не доведеться її стригти, тільки скинь з неї перуку. З нею вже домовлено про цю витівку. Будь напоготові, тебе гукнуть.

Тим часом учасники порушеного балету попідводилися, голярі стояли випростані, маги — без диб. Дами виявляли щиру турботу про своїх кавалерів — чи не забився котрий, падаючи. Кожна розшукувала свого — і знаходила його легше, ніж він її. Габрієль д'Естре серед штовханини вхопила за руку короля: вона вже давно впізнала його в середньому з семи магів.

— Величносте! Швидше з цієї штовханини. Мій найлюбіший владарю, не забувайте про Жана Шателя та його ніж.

І повела його до одного з довколишніх покоїв; там вона зразу погасила всі свічки, до яких змогла дотягтися. Не випускаючи руки свого владаря, вона прикрила його собою, щоб його не було видно, й прошепотіла:

— Цього вам не слід було робити.

— Люба моя владарко, я не винен, що все так обернулося. Ви ж знаєте, що я хотів убратися магом, от і все А голяр затесався сам. І весь цей балет голярів та магів, хоч вони й розучили дуже ретельно, стався випадково, з недогляду й зненацька, я присягаюсь. — Анрі поцілував її в чарівне підборіддя, бо гарні губенята прикривало мереживо маски.

А в залі тим часом запала якась дивна тиша. Король з Габрієллю визирнули туди, але не добрали, що там сталось. Чийсь по-блазенському змінений голос промекекав у тій тиші:

— Солдати, слухайтесь мого наказу, я придворний вельможа. Заарештуйте оту в зеленому, вона втекла, від мене й прихопила мої самоцвіти.

Відповів йому інший, грубий:

— І добре зробила дівчина, що відшкодувала себе й мене. Адже ви, старий скнаро, й мені не заплатили за звідницькі послуги.

«Ота в зеленому», як її назвали, почала лаятись, і з хрипкого голосу всі зрозуміли, що та лайка справжня. Слова вуличної мови можна наслідувати, але нн тон. Одне слово, там розігралась комічна сцена між дівчиною з вулиці та двома придворними, яких король і його кохана скоро впізнали по голосах.

— Це пан де Роклор, — сказав Анрі.

— А то пан де Варенн, — озвалась Габрієль. Потім додала ще тихіше: — Який жах!

Бо вона раніш за короля здогадалася, що тут хочуть образити її. Пан де Роклор, сподвижник короля ще змолоду и його ровесник, зберіг і тодішні легкі звичаї. «Ненависті до мене він не почуває. Адже він протестант. Але він любить пожартувати — і для жарту тепер зраджує мене перед моїми ворогами, хоч, може, сам того не розуміє».

— От йолопи! — Анрі вже хотів вийти і втрутитись. Та Габрієль спинила його.

— Що це надумав мій Роклор? — спитав він. — А Варенн? Він же колись був у нас із тобою за посланця, листи наші возив. За те він з кухаря став багатою людиною. А тепер удає звідника, ніби насправді він не такий. Хай бог боронить, кругом самі божевільні.

— Не такі вони божевільні, як ви гадаєте, — прошепотіла Габрієль і враз поникла йому на груди. І він побачив, що її очі під маскою блищать від сліз.

— Красуне моя, — шепнув він. — Серце моє.

Перед цим новим горем він розгубився. Там, у залі, вдавали, ніби вони жартують. А те, що подають як жарт, ніколи не слід сприймати поважно, навіть коли воно насправді таке.

Габрієль наполегливо шепотіла:

— В цьому покої є потайні двері. Якби тільки знати, де. Тікаймо звідси, мій найлюбіший владарю!

Та знайти двері, не знаючи достеменно, де вони, було не так легко. Анрі, обстукуючи стіни, наблизився до виходу і вже кілька разів поривався ступити через поріг і урвати всю комічну сценку, бо вже збагнув, яка вона непристойна, зухвала і глумлива. Двоє солдатів з варти теж узяли в ній участь, і поки звідник оборонявся, той, що вдавав придворного, безперестану кликав голяра з бритвою. А повія хрипко верещала, що вона має оборонця, проти якого її нападники нічого не втнуть. Одно слово, далі терпіти не можна, пора втрутитись, бо з кожним їхнім словом стає очевидніше, що вони натякають на мене й мою любу владарку.

Він озирнувся на Габрієль; та стояла, прихилившись до стіни, й гарячково обмацувала її рукою. Проте рятунку вона чекала вже не від потайного ходу. Він сам мав її захистити, і цього ж таки прагнув він. «Якби я міг утрутитись, показатись там з відкритим обличчям!»

Він би й зробив так, та його випередив інший. Той інший був убраний як маг, а зростом і моторністю скидався на короля, і навіть його руку начебто впізнали глядачі, коли він, хапаючи за плечі, розіпхав їх на боки. Голяра він трусонув так, що в нього випала з уже піднятої руки бритва, й турнув його додолу. Звідник Варенн дістав копняка під зад, обидва солдати втекли самі. Лишився тільки пан де Роклор, що й далі щось мекекав по-цапиному. Та й у нього пропала вся охота, коли новий учасник сценки зірвав із себе маску.

То виявився граф де Суассон; яка несподіванка для більшості! Постаттю, та до певної міри й лицем він таки був схожий на свого коронованого кузена, тільки не мав такого гострого розуму й такої величі. І те, й те Суассон за подібних обставин надолужував грізною міною, тож і тепер усе його обличчя та шия густо почервоніли від гніву. Бороду він голив, а то інші з переляку були б подумали, що це справді сам король.

Розігнавши усіх ворогів «отієї в зеленому», добряга кузен узяв її за кінчики пальців, немовби справжню даму. Хтозна, які ще дурощі були в нього на думці. Та вулична дівчина була, на жаль, нетвереза. Злочинні жартуни привели її сюди, не зваживши на це. Тож вона зп'яну, та ще під стількома поглядами, так розлютилася, аж втратила тяму й садонула добрягу Суассона головою в живіт, хоча він зіграв роль її оборонця. Голяр, намагаючись стягти з неї перуку, зрушив її, і тепер та перука, не витримавши рвучких рухів, злетіла в дівулі з голови. Всі побачили, що вона голомоза, зовсім лиса. Вона сама помітила це, аж як почула вибух реготу серед придворних та простолюду. Вона спочатку скам'яніла, тоді кинулась шукати, на кому помститись за цю наругу, а врешті, побачивши, що лишилась на бойовищі сама, з лютим криком вибігла геть.

Гидке то було видовище, і всі глибоко засоромились — байдуже, чи придворні, чи люди з вулиці. Порятувати всіх ображених міг тільки король, і він це зробив. Разом з пані д'Естре, своєю любою владаркою, він вийшов із одного з довколишніх покоїв; обоє тримались за руки, і обличчя їхні були відкриті. Король заговорив голосно, щоб чули всі:

— Це все був жарт, я сам його придумав від початку до кінця. Я дякую цій милій дамі, що вдавала п'яну принижену дівулю: насправді вона тверезісінька, у неї розкішні коси, і я дарую їй гарний самоцвіт.

Простолюд дуже зрадів, почувши ті слова, а придворні зітхнули з полегкістю. Пан де Роклор, нарешті зрозумівши все, підійшов до короля й хотів уже впасти навколішки. Його величність не дозволив цього, а похвалив Роклора за чудово придуману і майстерно розіграну комічну сценку.

— А тепер ідіть, друже мій, і зачиніть за собою дворі. Маркіза втомилась від сміху, їй треба трохи спочити.

Трохи перегодя хтось наважився відчинити кімнату. Короля та пані д'Естре там уже не було, і ніхто не знав, як вони вийшли.

Анрі провів Габрієль до її дому, що був поряд із Лувром.

— Величносте! Зостаньтесь зі мною. Я така самотня…

Анрі:

— Люба владарко, скоро ми з'єднаємось назовсім.

Габрієль:

— Ви не думаєте того, що кажете. Ви думаєте, що мене ненавидять. Бо ви це бачили.

Анрі:

— А мене? Ми водночас і уславлені, й беззахисні. І що більш уславлені, то більш беззахисні.

Габрієль:

— Хіба в нас нема друзів?

Анрі:

— Наші друзі ще погіршують справу, як мій кузен Суассон комічну сценку.

Габрієль:

— Мій високий владарю, комічною сценкою цей день не скінчиться.

Вона уткнула обличчя в м'яку подушку, щоб самій не чути, що каже. І так дочекалась, поки він пішов.

У своєму пустельному Луврі він ліг у ліжко. Була одинадцята година, він рано покинув бал. Він ще тільки засинав, як увійшов пан д'Арманьяк.

— Величносте! Ам'єн.

На цьому слові д'Армаиьяк затнувся й не зміг вимовити другого. Анрі вмить схопився на ноги. На фортецю Ам'єн напали несподівано, взяли її, захопили сорок гармат, і ніщо, жодна річка, жодне військо не перепиняє ворогові шляху на Париж. Він може прийти.

— Тепер він пропав, — сказав Анрі, стоячи в нічній сорочці. Перший камердинер, тремтячи, спитав, хто.

— Кардинал Австрійський.

Швець Цамет

Роні розбудили в арсеналі й викликали до короля. Король без упину ходив по своїй маленькій кімнатці позаду зали з птахами. Запалені свічки не ввели в оману пташок, і ті мовчали, зіщулившись на сідалах. Король безмовно ходив, похнюпивши голову, човгав капцями й волочив шлафрок по підлозі. Кілька придворних стояли виструнчені під стінами. Ні слова, ні звуку. Пан де Роні, ввійшовши, вмить здогадався: якесь лихо.

— Гей! Друже! Лихо, — справді гукнув король назустріч йому.

Як дізнався щирий слуга, йшлося про Ам'єн, і взяте було місто й фортеця; він аж сторопів.

— Хто? Як це сталось?

— Іспанці. Серед білого дня, — відказав король. — А все черви те, що міста не хочуть приймати мої залоги. Тепер мені доведеться знов рушати на війну — негайно, як тільки розвидниться. Проти іспанців, — наголосив він, щоб ніхто не здогадався, що він насправді передбачає й чого боїться: він муситиме боротися зі Священною Римською імперією.

Такий розум, як й нього, мислить правильно, але надто швидко. «Тепер німецькі князі, чиїм одновірцем я раніше був, не підтримають мене, — думає він, і цілком слушно. — Цього разу для мене йдеться про все». Так, справді; а втім, для нього завжди йшлося про все. Кардинал Австрійський — полководець Священної Римської імперії, і, звичайно, за ним проти тебе посунуть ще багато їх. Але сама імперія зрушиться з місця тільки тоді, коли мине ще двадцять років. Тебе вже не буде тут, Анрі. Твоїм внеском у світовий лад буде те, що ти виграєш ці двадцять років. Після тебе — велика війна і всі її нескінченні злигодні. До свого королівства ти її не допустиш, хоч живим уже не будеш при тому. Але й тінь твоя не допустить її, бо ти мислив правильно, хоч і занадто швидко. Величносте! Дуже рідко людина мислить майбутнім, а діє в сучасності.

Щирий слуга Роні і діяв, і мислив тільки в сучасності, і це було дуже добре. Якби його владар у ту хвилину заговорив з ним про Римську імперію, Роні подумки сказав би: «Тинди-ринди», — хоч його обличчя лишилось би кам'яне. Король просто зажадав грошей і гармат — для Ам'єна. І не схибив: Роні й без наказу забезпечив принаймні друге. Гірше стояла справа з грішми — а вони ж важливіші за все. На цей час вони б могли бути, та й були б. Та досить згадати скасування податків, пільги для селян, позички ремісникам, викуп на міста.

Скрутна година змусила Роні говорити в вічі гірку правду. Скільки коштували новобудови короля, скільки — його свята, скільки — любов до гри. Якби на цьому столі лежали хоч ті гроші, які поглинула люба владарка! Та вони б на трьох столах не помістились. Тільки-но він договорив, як у кімнаті вже з'явилась вона сама, її сповістили про нещастя, коли вона лежала в безсонній тривозі. Вона надягла ту саму сукню, навіть маску наклала і мерщій прибігла до свого владаря, щоб поділити з ним тяжку годину і знайти в нього захист.

Анрі взяв її за руку і, немов невідому жінку з закритим обличчям, підвів до пана де Роні. Вона граційно схилила голову, а Анрі сказав: оця красуня в шовку кольору морської води добуде йому грошей на війну. Вмить наказав д'Арманьякові одягти його в мантію мага, начепив маску, і вони вийшли. Почет їхній примножило ще багато гостей, що танцювали на балу в її високості сестри короля. Було вже зовсім пізно, але на вулицях людно й гамірно. Анрі ще ніколи не бачив стількох жебраків; власне становище додало йому проникливості, і межа поміж безтурботністю й злиднями враз виступила страхітливо різко.

Король пройшов цей шлях пішки, щоб весь народ бачив його й не вірив у нещастя; таким чином та нічна процесія дійшла до вулиці Лa-Серізе й до глухого муру, за яким начебто не було нічого. Проте кожне знало той обгороджений сад і тихий будинок; король теж давно вже не таївся, що буває в шевця Цамета. Тільки-но розчинилась залізна брама, як слуги зі смолоскипами вбігли до саду, вишикувались і враз освітили його. То був сад в італійському стилі — більше колон, ніж дерев, більше каменю, ніж трави, і замість зелених зал там були храми, збудовані в подобі руїн. На невисокому фасаді будинку не було й п'яді, не вкритої різьбленням: то була суцільна коштовність із мармуру всіляких кольорів. Господар, прибраний не менш розкішно, чекав короля перед невисоким парадним ґанком і привітав його величність низьким уклоном, аж торкнувшись розчепіреними пальцями кам'яних плит.

Маркіза посередині між королем і шевцем, що був тепер багатим лихварем і називався шевцем тільки на згадку про початок його кар'єри, — отак увійшла ця поважна трійця до невеликих теплих покоїв. Усі троє мали багато намірів одне щодо одного. В маленьких покоях було не тільки підігріте повітря, вони тішили око неяскравим світлом і м'якою пишнотою. Невидимі розприскувачі пахощів тішили й нюх. У Цамета всі в домі гарно пахли, але найутішніші запахи йшли з відкритої напоказ взірцевої кухні, де гуготів вогонь у печах і метушились кухарі в білому.

Троє, з яких кожне мало до обох інших свою справу, неквапно обходили дім. Двоє були в масках, ні від кого не чекали, щоб він упізнав їх; за маленькими столиками не уривали їжі або гри. Де не кружляли миски, там ляскали карти. Анрі знайшов вільне місце за столом, де грали в приму. Ця гра подобалась йому чи не дужче, ніж брелан; того ж то хитрий Цамет — флорентієць, чи левантинець, чи бозна хто — умисне підвів туди короля, і вільний стілець знайшовся там теж не випадково.

— Цамет, — сказав король, кваплячись зайняти місце, — ось маркіза виявить вам честь, поговоривши з вами віч-на-віч.

— Я приголомшений такою честю, — пробелькотів маленький чужинець, вирячивши очі; обличчя він мав смагляве, пласке й кругле, а стан — наче в жінки.

— То поведіться в цьому ділі так, ніби ви дворянин, — сказав Анрі й хотів уже відвернутись, але ще показав на декого із свого почту. — Голярів я привів із собою, одначе тільки ви тут стрижете всіх. Але затямте: я, як маг, теж на дещо спроможен.

І заквапився до свого місця за гральним столом. Цамет глянув прекрасній масці просто в очі; довкола них обох утворилось вільне коло. Він холодно спитав:

— Скільки?

— Себастьяне, ви вродливий чоловік, — шепнула Габрієль, чи то проворкотіла, засміялась перлистим сміхом і підхилила голову назад, щоб він побачив чарівне підборіддя. А побачивши, що він зачарований, зразу перейшла до наказового тону.

— П'ять торбинок золота, — звеліла вона; голос у неї раптом залунав густо, наче дзвін, коли в нього вдарити злегенька, і, швидко нахилившись уперед, вона просто згнітила низенького чоловічка — самим уже тим, що вона Габрієль, «люба владарка». Йому справді здалося, ніби його щось вдавлює в мармурові плити його власного дому. З переляку він назвав її «високосте».

— Високосте, дозвольте мені хоч дух звести, — видушив він зі своєї куцої шиї й хотів був утекти. Та вона згорнула віяло й зашепотіла:

— Таємна звістка. Король переміг іспанців.

А тоді сама повернулася до нього спиною.

Габрієль обрала для себе один зі столів, за якими їли. Після всієї колотнечі й хвилювання їй раптом страшенно захотілось їсти. Жодна з решти масок не впізнала її — чи принаймні не виказала того. Габрієль щебетала, як і вони, випила келих вина, бо добре знала: найзавзятіша боротьба ще попереду. За спиною в неї хтось шепнув:

— Ходімо!

Габрієль озирнулась через плече, вичікуючи, поки маска назве себе.

— Сагон, — шепнула маска в сукні кольору морської води — такій, як на всіх придворних дамах. Габрієль підійшла за нею до одних дверей; за ними світло було ще скупіше, і кімната здавалась порожньою. На поріг вона не ступила. Її супутниця сказала швидко, крадькома:

— Не входьте.

Сказала, коли вже побачила, що Габрієль остерігається ввійти. А потім у неї розв'язався язик:

— Від таких, як він, можна чого завгодно сподіватися: звідки ж би таке багатство у шевця? Він шив м'які італійські черевики для покійного короля: той мав дуже ніжні ноги. А тоді почав позичати гроші дворянам, проценти наростали, при дворі не було жодного, хто не став би його боржником. Покійний король під кінець не мав уже нічого, а Цамет вивозив усі скарби королівства за кордон. У Франції лишається тільки те, що відбираємо в нього ми, жінки. Бо до нашої породи швець Цамет не байдужий, ласкава пані.

— Сагон, — урвала її Габрієль. — Я хочу знати тільки те, що доручив вам Цамет, а більш нічого.

Дама затнулась, потім вирішила обурено скрикнути. Але не встигла: Габрієль уже повернулась і пішла, й пані Сагон змогла тільки податися слідом. Габрієль зробила так, щоб Анрі побачив її наближення. За своїм столом він усім показував буйну радість, бо перед ним лежала купка золота, а партнери його дивились кисло, як переможені. Побачивши, що йде люба владарка, він моргнув їй з-під маски лівим оком, і це означало щось більше, ніж саму втіху від виграшу. Він помітив, як вона повелася з Сагон. Габрієль зупинилась на певній відстані від нього: звідси її любий владар розчує, що казатиме Сагон. Шевцева посередниця говоритиме тихо, а крім того, покладатиметься на гомін. У кого це слух аж такий тонкий, щоб вирізнити те, що стосується його самого! Але Габрієль знала про цей хист свого владаря: від нього не втаїться ніщо.

Пані де Сагон, щуплява жіночка з гострим носом, прикритим маскою, і тонкими губами, не прикритими нічим, аж задихалася від збентеження або від того, що вдавала дуже збентежену.

— Високосте, — сказала раптом і вона, немовби щойно підслухавши це слово у шевця. — Високосте, за п'ять торбинок, які позичить королю, він хоче одержати десять. Я сперечалась, я кричала, наче папуга. Ви не чули, як я кричала?

— У вас голос надто слабкий, — відповіла Габрієль. — Півторбинки, напевне, призначено для вас.

— А для вас — ціла торбинка, — просичала Сагон. Вона не дуже вміла стримуватись і, як будь-хто, за грішми забувала про все. Шевцеві Цаметові не слід було обирати для цього діла таку недосвідчену помічницю. Габрієль спокійно заперечила:

— Отже, я мала б пограбувати короля на півсотні тисяч екю. Я цього не бажаю.

До Сагон уже повернулась її обачність.

— Ви ж багаті,— вона ледь схилила коліна й улесливо повела далі: — Ви можете подарувати нашому владареві не тільки свою вроду, а й ще дещо. Але, повірте, і я роблю, що можу. Я вже збила безсоромні вимоги шевця з десяти торбинок на сім.

— Це вже інша річ. Більш-менш, — вирішила Габрієль. А Сагон, прикриваючись віялом, провадила:

— Стривайте, ще не все. Хтось відкликав шевця. Коли він повернувся, то вже знав, що Ам'єн узято, й аж сопів від злості. Тепер він менше десяти торбипок не візьме, а завтра, мабуть, зажадає дванадцять.

Габрієль дуже злякалася: що ж тепер буде з її любим владарем? Вона трошечки задовго вагалася з відповіддю, і це особливо привернуло увагу Анрі: він помітив саме її розгублену мовчанку, і в нього потекли під маскою сльози, поки він згрібав у купку золоті монети.

Та Габрієль, на його превеликий захват, швидко опанувала себе й сказала:

— Пані Сагон, вибачте мені. Цього разу ви повелись, як справжній друг. А тепер я вас прошу: скажіть панові Себастьянові Цамету, що я хочу поговорити з ним. Я навіть зайду до тієї напівтемної кімнати.

— Але він не ввійде, — відказала жінка. — Він боїться вас дужче, ніж короля. Треба брати те, що він пропонує, або не дістанете нічого.

— Зробіть те, що я кажу.

Тон Габрієлі не дозволяв непослуху, і пані де Сагон пішла, хоча й нерішуче, кілька разів зупинившись. Поведінка її була цілком природна: так поводиться посередник, коли не хоче, щоб сторони зустрілись особисто. Але та поведінка остерегла пильного Анрі, що тут є небезпека. Він негайно підкликав свого давнього сподвижника Роклора, і пан де Роклор дуже радо підставив вухо. Він сподівався, що зможе тепер загладити те, в чому завинив з легковажності,— комічну сценку.

Вислухавши доручення, він по змозі непомітно проникнув до напівтемної кімнати й став там під зачиненою стулкою дверей; друга була відчинена. Габрієль, якій пані де Сагон дала знак, хотіла вже ввійти, але на порозі її зупинили — не хто інший, як сам господар. Він попросив вельможну маркізу лишатись тут, серед товариства, хоч там панував гамір. Хай навіть їх підслухають, — які таємниці може мати такий чоловік, як він, із любою владаркою його величності? І він прихилився до стулки дверей, під другою стулкою яких стояв пан де Роклор. Може, хтось і підловить хитрого Цамета, але не король.

Габрієль заговорила:

— Себастьяне Цамет, я бачу, що помилилась. Ви — хтось більший, ніж звичайний позикодавець, чиє походження й ремесло не дозволяють йому думати шляхетно. І я з вами не хитруватиму. Так, король у скрутному становищі. Ам'єн він утратив. Але війну він виграє. Я знаю, що кажу, інакше не наважилась би віддати вам у заставу все, що маю.

Він мовчав і тільки дивився на неї круглими в подиву очима. Вона почала знов:

— Я маю свої відомості з війни, таких ви не можете мати. Тому я віддаю вам Монсо — замок і весь маєток, що колись стане герцогством, — у заставу за п'ять торбинок золота.

Вона ще не вимовила останнього слова, а Цамет уже все обміркував і вирішив. Ця жінка свого не проґавить, нема сумніву. Самими тільки ніжними почуттями жодна б не досягла того, що її занепала сумнівна рідня знов піднеслась на висоти, а сама вона… ким вона ще стане? Слова про герцогство схвилювали його найдужче. Він дивувався холодній упевненості цієї жінки й думав, що вона одної породи з ним, а то ще й переважить його. Це враження, хоч воно було й хибне, перешкодило йому вдатись до звичайних у комерції заходів остороги. Яку це звістку дістала вона з війни? І чому ризикує всім своїм майном, ставлячи на таку непевну перемогу короля?

А вона поставила на ту перемогу, бо кохала його. Хоч би його поразка була ще певніша, єдино певним лишалось її кохання. Вона вже давно й з лихвою повернула своєму владареві те, чим він обдарував її від щирого серця; тому Монсо, замок та маєток, належали йому. Але зрозуміти це було над силу такому, як Цамет. Пан де Роклор, стоячи під дверима, запам'ятовував кожне слово «любої владарки», щоб переказати своєму королю.

— Ваш маєток не вартий п'яти торбинок золота, але я дам шість. Не вам, — мені не треба вашої застави. Я даю їх королю, покладаючись на його велич. Після перемоги він про це згадає.

— Неодмінно згадає,— пообіцяла Габрієль. Вона доторкнулась віялом до шевцевої руки; Цамет сприйняв це як дуже велику відзнаку й провів її зачарованим поглядом. Гроші, які він позичав, зводили його з людськими долями. І часто роздуми про ті долі були його єдиним зиском.

Біля одного з гральних столів Габрієль зупинилась і тричі програла. Цамет відчув, що його аж дрижаки беруть. Коли вона підійшла до короля, той скинув з неї маску, тоді відкрив і своє обличчя й сказав: «Це ми», — а тоді привселюдно обняв свою кохану й поцілував. Його партнери, що все попрогравали йому, сиділи, ніби воскові фігурки, й дивились на купку золота. Але Анрі розсипав по столу ту блискучу купку. Золото приємно й мелодійно забряжчало, а він сказав:

— Панове, поділіть це все між собою. Я ж увесь час махлював, і ви напевне це добре бачили, але терпіли, бо впізнали мене, хоч і не сміли признатись. Та, якби я програв вам, це, можливо, стало б лихою призвісткою. Бо знайте, — він заговорив гучніше, — що не далі як за дві години я з усіма вами вирушу на війну.

Тоді все товариство посхоплювалось і загукало:

— Хай живе король!

Цей король рідко покидав товариство, не пожартувавши наостанці. Тепер жертвою його витівки мав стати пан де Варенн — колись кухар, потім носій любовних послань, а врешті дворянин; і майже вся вина за комічну сценку, що мала завдати образи любій владарці, падала на нього.

— Білий фартух і ковпак панові де Варенну! — наказав король. — Хай засмажить мені омлет.

І зразу в відкритій кухні, де куховарили напоказ, загуготів у печі вогонь. Пан де Варенн, весь у білому, з височенним ковпаком на голові, приготував омлет — щоправда, не звичайний, а винайдений нашвидкуруч ним самим, бо тут ішлося за його честь. Він покришив туди трохи лушпинки з помаранчі, трохи імбиру й щедро покропив страву різними настоянками. Над тарілкою спалахнуло полум'я, враз погасло, і пресмачний дух кинув усіх глядачів у захват. Вони прямо тислись перед кухнею, але найревніше захоплювались майстром самі кухарі — їхній старшина та його помічники. Вони цілою процесією йшли за паном де Варенном, коли той на кінчиках розчепірених пальців ніс золоту тарілку до столу, за яким сидів король.

Пан де Варенн став навколішки, за ним повклякали й усі кухарі. Король узяв тарілку з його руки, покуштував страву й щиро похвалив. Усе товариство заплескало в долоні. Пан де Варенн підвівся, відновивши свою добру славу. Декотрі казали йому: «Любий мій, така річ могла й не вдатись, та король однаково похвалив би вас. Цей король любить пожартувати, але нікого не принижує». Власне, такої думки був і сам де Варенн.

А тоді король з маркізою покинули італійський дім шевця Цамета. Той попрощався з ними, торкнувшись кінчиками всіх десятьох пальців кам'яних плит у своєму саду, а слуги його розмахували смолоскипами, і колони та руїни храмів то виступали на світло, то ховались у темряву. На вулиці чекали коні й паланкін. Анрі поїхав поряд з паланкіном; зазираючи всередину, він говорив:

— Люба владарко, мені вже не можна спочивати, але ви ще поспіть. Я проведу вас до своєї сестри Катрін і зоставлю вам сотню гвардійців для охорони.

— Хоч би й тисячу, мій коханий владарю, та не їдьте без мене! Тут я не буду в безпеці.

На вулиці було темно, але він тримав її за руку й відчував по тій руці, як їй страшно.

— Хай буде по-вашому, — зразу сказав він. — Я теж цього хочу. — І почув, як вона з полегкістю зітхнула. — Серце моє,— сказав Анрі в темний паланкін і почув у відповідь:

— Хай ніхто не знає, де я. Я їхатиму потай поперед вас.

— Майбутній королеві не годиться тікати, — заперечив він. І вирішив: — Ви поїдете під захистом двох полків, і з вами їхатимуть ті шість торбинок, що їх я без вас не добув би.

В ту саму годину швець Цамет наказав служникам випровадити на вулицю останніх гравців, що ніяк не могли покинути гру. Дім нарешті спорожнів, усю свою челядь Цамет власноручно замкнув, а тоді спустився в свій найближчий підвал, вхід до якого знав тільки він. Шість важких торбин витяг він одну по одній нагору. Ліхтаря він тримав у зубах. Він мав кволі плечі й широкі кульші і на кручених сходах до третього вглиб підвалу не раз зупинявся знеможено, але тяг і тяг.

Уже нагорі він сів на свої торбини, облитий потом, тремтячи за своє життя. Адже його розмову з вельможною дамою хтось міг підслухати. І, перше ніж посланці короля прийдуть по торбинки, грабіжники можуть убити його й забрати золото. Він погасив у домі все світло, крім свого ліхтаря, якого затуляв спиною, і вхідні двері він замкнув на ланцюги й на залізні шпуги. Під час того тривожного чекання у нього зринали думки — ох, уже не про недавнє задоволення від власної шляхетності й не про віру в велич короля. «Нізащо він не переможе, — думав швець Цамет. — І не слід йому перемагати, — думав він. — Я прикро схибив. Флорентійський посол, мій повірник, повідомить додому, що я зрадив інтереси іспанців. Хоч це й неправда, бо я їм служу. Та й як я міг би не служити Габсбургові,— адже в його землях обертаються мої гроші. Тут іще відчують, які могутні Габсбурги й мої гроші. І нащо я так захопився та повівся шляхетно? Багатіти можна тільки підлими способами або ніякими. Дай господи, щоб цього разу все обійшлося!»

Минали хвилини, а Цаметові здавалося — години. І швець почав молитись.

Його мурмотіння перебив голос ізнадвору, що вимовив умовлене слово. То прийшли посланці короля.

Небезпечні справи

Полками, які попереду головних сил рухались на північ, командував маршал Бірон-син. Хоча й не наділений тактом, з любою владаркою короля він поводився зразково. Він був великий упертюх і через ту впертість згодом іще став зрадником. Але нікчемою він не був — усе ж таки він лишався сином визначного батька. Якби підказали обставини, він міг би зі своїми полками й напасти на короля. Але шанувати й захищати пані д'Естре він би не перестав нізащо.

Попереду — гармати, далі піхота, а посеред загону — залізна скриня на колесах, у якій везли шість торбин золота. Далі, в оточенні кіннотників, друга коштовність — дорожня карета. Потім знов піхота й знов артилерія, — в такому порядку вервечка військ за перший день дісталась до Понтуаза. Бірон рухався б далі й уночі; тільки неоціненна перлина, яку він охороняв, змусила його зупинитись, запевняв він — щиро чи ні. Надвечір він дедалі частіше під'їздив до карети й питав пасажирку, як вона себе почуває. Вона казала, що спатиме в кареті й ладна їхати цілу ніч. І все ж для неї напнули намета.

Вранці виявилося, що авангард колони вже не з ними. Він вирушив раніше, щоб, перетнувши провінцію Іль-де-Франс, якомога швидше дістатись до провінції Пікардії. Габрієль заспала, бо жодна зі служниць не розбудила її. Коли вона послала по маршала, а їй натомість принесли записку від нього, вона дуже злякалася. В записці він дуже чемно виправдовувався, що, на превелику його скруху та досаду, він не може більше супроводити в подорожі найпрекраснішу з жінок. На жаль, він повинен дорогою збирати залоги міст і вести їх за собою. Але хай обожнювана дама не турбується щодо відданості своєї охорони. Всі вояки, як один, дадуть посікти себе на шматки за найдорожчий скарб короля. А під кінець Бірон просив, щоб найласкавіша пані не дуже поспішала, перечекала трохи. Незабаром до неї над'їде кілька дворян. Та при новому почті хай вона не забуває свого відданого Бірона, просив маршал. Габрієль марно допитувалася, хто ж має приїхати. Попри незграбні Біронові лестощі, вона не сподівалась від затримки нічого доброго. Адже, поки вона спала, король міг серед ночі промчати повз неї сам, бо квапився наздогнати її; за лісовою гущиною не помітивши вогнів табору, міг його проминути. І вона знов не при ньому. Її охопив давній страх перед ворогами, що женуться за нею, хочуть її схопити. Вона відчувала круг себе надто велику ненависть: тільки заплющити очі, і зразу з'являються обличчя… ох, на тих обличчях написано: «Смерть їй!» Та ще не зараз; досі їй щастило вберегтись. А Париж вона покинула вже не тією, що була. Віднині постійний супутник її — страх; він ніколи не розвіюється до кінця, а часом зростає, і, тільки тримаючи руку короля в своїй, Габрієль може заспокоїтись і почувати себе в безпеці.

Вона наказала вирушати, не дозволила й на ніч зупинитися й, трохи перепочивши, мусили рушати далі. Таким чином вона до наступного вечора проїхала шлях від річки Уази до річки Сомми, на якій стоїть Ам'єн; там було військо короля. Та що це? Його самого тут нема, він кудись від'їхав, зоставив її саму? Кілька днів минуло в тяжкій тривозі, а потім вона отримала від нього листа: він спробував наскоком узяти місто Аррас, проте без успіху; але він воліє нападати, щоб не дозволити це ворогові, а страх — страх він сам сіятиме тим, що буде повсюди водночас.

Це дуже присоромило Габрієль. Її владар сповнений відваги, хоч йому йдеться про все його королівство, а їй — тільки про власне нікчемне життя. Вона вирішила поводитись і мислити так, як годиться королеві. І саме на той час з'явилися дворяни, про яких її попереджав маршал Бірон. То були великі пани, особливо герцог Буйонський та й його приятель пан де Тремоїль[64],— обидва протестанти. Вони негайно з'явились до Габрієлі д'Естре. Вони гадали, що й Габрієль їхньої віри. Гадали так, бо знали, що двір ненавидить її, а сестра короля — її приятелька.

Намет стояв посеред військового табору, на пагорбі недалеко від річки. Герцог-протестант привів своє власне військо й оточив ним пагорб. Маршал Бірон довідався про це надто пізно. Намет був зверху шкіряний, а зсередини обтягнений тканиною — жовтою й сріблястою. Над ним маяв королівський прапорець — лілеї па білому тлі. Кохана короля не бажала сидіти на низьких подушках; вона сіла в високе крісло і так прийняла тих вельмож.

Тюренн, тепер герцог Буйонський, набув великої статечності відтоді, як супроводив молодого короля Наваррського в його втечі з тривалого луврського полону і в першій вільній подорожі через королівство, яке Анрі мав а часом здобути. Тоді Анрі зібрав своїх перших сподвижників — це було на галявині серед лісу. Тіні хмар набігають так, що часом затемнюють передній план, а часом і задній. А в осяяній середині, серед повені світла, Анрі підкликає до себе одного по одному. З кожним він якусь хвильку лишається наодинці, обнімає його за шию, або струшує за плечі, або стискає йому руку. Це його перші сподвижники. Якби він був ясновидцем, то прочитав би на обличчі кожного його долю, передбачив би його останній погляд — і не раз би зворушився, як не раз і жахнувся б.

Тюренн, тепер герцог Буйонський, а тоді просто юний дженджик, схилив перед своїм королем Наваррським коліна — коли це можна так назвати, бо він тільки торкнувся колінром землі й зразу підплигнув від надмірної легкості. А нині до намету вступив опасистий чоловік із гордим обличчям, що звикло дивитися згори на людей, які стоять навколішки. Цей не служить; він сам суверенний владар і тримає спілку з королем Франції лиш поки це йому вигідно, а ні — то знайде інших союзників. Швець Цамет не дістав у спадщину титулу герцога Буйонського, і цю різницю треба пам'ятати. Та й такою непохитною впевненістю в собі швець Цамет не сміє похвалитись. І все ж — з малих людей стають великі.

Тюренн, а за ним і де ла Тремоїль уклонились, як належить, майбутній королеві Франції. Та це ще не все: кивком і схвальним поглядом герцог Буйонський дав їй утямки, що він її визнає, бо вона володіє мистецтвом підноситись у житті чи не так, як і він. «Або як швець Цамет», — подумала Габрієль; їй ці двоє не сподобались. Пан де ла Тремоїль виразив навпростець те, на що його приятель тільки натякнув.

— Ласкава пані, от якби це побачила ваша родина: королівський прапорець на вашому наметі! Браво, браво! Шкода, що ваша вельмишановна матінка не дожила!

Панові де ла Тремоїлю дозволялось говорити так зухвало й вульгарно, бо він був комік. І то без ніяких зусиль: навіть вусом не моргав. Височезна худюща постать, скривлений набік ніс, густезна борода, а надто очі-вуглинки, посаджені занадто близько, — все це, кожне зокрема і все разом, свідчило про незвичайно похмуру вдачу. Та тільки-но він розкривав рота, як це враження зникало. Будь-хто сподівався густого, грізного голосу, а чув гугняву пискотню ярмаркового блазня. Будова рота і, можливо, якась вада в носі перешкоджали панові де ла Тремоїлю говорити так, як личить дворянинові. Але він за принципом «нема лиха без добра» обертав ваду на користь, пристосовуючи всю свою поведінку до того писклявого голосу.

Габрієль, що вже навчилась оцінювати людей, зразу збагнула, яким небезпечним знаряддям для прикидання та всіляких капостей є голос цього чоловіка. Але це їй не перешкоджало сміятися з пана де Тремоїля щоразу, як той розкривав рота.

— Ох, я згадав: ми шукаємо найвищого владаря, — сказав де ла Тремоїль з такими рухами, ніби дерся вгору по драбині — на височінь, де мав бути той, кого вони шукали.

Габрієль зневажливо засміялась: жарт був, на жаль, недоречний і з кожним дальшим словом міг стати ще прикріший. Якби не це побоювання, вона б залюбки повеселилась по-дитячому.

Пан де Тюренн розвіяв її недовіру, почавши вихваляти короля. Мовляв, де лиш той не з'явиться, всюди він піднімає дух у народі, зміцнює в ньому волю до опору, вбезпечує міста проти ворога. Звідси, природно, всякі затримки. Хай маркіза набереться терпіння, — додав він, маючи на увазі ще багато дечого: і одруження Габрієлі, і її коронацію. Вона зрозуміла значущий погляд Тюренна й витримала його. Коли вона вдруге кивнула на стілець, гордий герцог зволив сісти. Стілець був нижчий від крісла майбутньої королеви.

— А я постою, — озвався пан де ла Тремоїль. — Я не сідатиму, поки мій владар нездужає й мусить лежати в ліжку.

— Король захворів? — Їй не слід було виказувати себе, але вона з несподіванки аж схопилася, зіпершись руками на бильця крісла. Тепер гості знали, що Габрієль не має ніякої звістки. Вони швидко перезирнулись, і пан де ла Тремоїль пропищав:

— Нирки. Нирки йому допікають, отака з королем біда. Йому важко справляти потребу, — комік відвернувся до стіни, немовби сам хотів справити ту потребу. — Ой-ой! — застогнав він. — Не виходить. А втім, ця частина тіла створена для кращої мети. — Похмурий жартун обернувся й пропищав у обличчя дамі: — Та з цим у короля все гаразд, як відомо.

— Так, — спокійно підтвердила вона. — З цим у короля все гаразд. І з іншим теж. Ви, пане мій, брешете.

— Сподіваймося, — сказав Тюренн замість свого приятеля, що просто скосив очі вниз, на свій перекривлений ніс. — Може, чутки справді хибні. Та, з другого боку, це нагадує нам, що хвороба короля завжди може перекреслити якісь важливі наміри.

Габрієль слухала й чекала.

— Своїй любій владарці він обіцяв трон — дуже часто обіцяв, — наголосив Тюренн, — щодо цього я навряд чи помиляюсь. А втім, не частіше, ніж він обіцяв нам, протестантам, забезпечити наші права та вільності. Але ще не зробив нічого ні для нас, ні для вас, ласкава пані.

— Я йому вірю, — відказала Габрієль. — Довіртеся й ви королю, і він зробить усе в належний час.

Тюренн:

— Належний час уже настав. Бо він хоче відбити нагад Ам'єн і позбутись одного з найлютіших своїх ворогів. Я сам суверенний державець і маю по той бік кордону союзників-одновірців. Я можу надати королю загін війська, а можу й не дати. Вирішуватиме тут мій обов'язок перед самим собою і перед моєю вірою.

Габрієль:

— Більше перед самим собою, здається мені.

Тюренн:

— Пані, ви справді так погано розумієте свою вигоду чи тільки вдаєте? Щоб мати змогу допомогти нашій вірі, подбайте спершу про себе!

Габрієль:

— Чого ви від мене жадаєте?

Тюренн:

— Щоб ви намовляли короля й не відступались, поки він не видасть едикту, що зрівняє протестантів у правах з католиками по всьому королівству. Щоб вони могли правити свою службу божу всюди, а меса в їхніх укріплених містах щоб була, як і досі, заборонена.

Габрієль:

— Цього він не обіцяв ніколи.

Тюренн:

— Але тепер він учинить так, як велить йому необхідність.

Габрієль:

— Ні, не вчинить, бо необхідність має ваше обличчя і ваше ім'я, герцогу де Буйон.

Тюренн:

— Тепер я доможуся, що король визнав мою суверенність і незалежність мого герцогства від його влади. Тепер або ніколи. Лови мить.

«Коли в тебе, зраднику, є тільки ця мить, то в мене їх багато», — подумала Габрієль, одначе вирішила більш не розкривати своїх думок, а обходитись загальними фразами: нехай розкривається співрозмовник.

— Чудово, — сказала вона. — А я? Де тут моя вигода?

Тюренн милостиво кивнув головою.

— Ми починаємо розуміти одне одного. Ласкава пані, ви хочете зійти на французький трон. Є багато таких, що радше вб'ють вас, ніж допустять туди.

Габрієль відповіла твердо:

— Ніхто з моїх ворогів не сильніший, ніж талан короля. Тут, під Ам'єном, мою долю вирішить воєнний талан.

— А цей талан залежить від нас.

Тюренн дивився на вродливу жінку так, ніби справді замислився про її долю.

— Ви попали в зачароване коло, пані.— Він нахилив голову в один бік, тоді в другий, щоб краще розгледіти її.— Жаль за вас бере. Зрозумійте нарешті, хто стоїть за нас. Це протестанти. Ви маєте друзів, ладних підставити руку під вашу ніжку, щоб ви могли злетіти в сідло.

Пан де ла Тремоїль зразу й продемонстрував сказане. Він став навколішки, обережно взяв ногу Габрієлі й поставив на свою простягнену долоню. Вона не опиралась, бо на хвильку забула про свій намір поводитися стримано.

— Це правда? — спитала вона зацікавлено.

Бородатий фігляр пересунув її ногу з долоні на кінчики пальців, а тоді пустив, і вона впала підошвою на його схилену голову — на велику лисину.

Гордий Тюренн, показуючи на це, тільки й мовив:

— Як бачите, пані.

Тоді вона вдала підлещену й переконану, хоча зрозуміла, що це небезпечні друзі. Пана де Тремоїля вона попросила змінити свою незручну позу, бо він уже досить недвозначно показав, що має на думці.

— Протестанти допоможуть піднестись мені, а я — їм. Та коли я впаду, це окошиться й на них, і не одна голова може злетіти. — І показала на лису голову.

Гості спантеличено мовчали; так далеко їхні передбачення ще не заходили. Але над цим зауваженням варт було замислитись.

— Наша спілка таїть небезпеку для кожного з нас, — сказала вона. — Відверто кажучи, ми зраджуємо короля.

— Те саме робить і він — зраджує і нас, і вас, — відказав Тюренн і підвівся. Уклін його був недбалий: він тільки вдав, ніби хоче йти. Відразу повернувся, підступив до Габрієлі ближче, ніж перше, і заговорив, прикриваючи рота рукою, як швець Цамет:

— Пані, свій ризик ми беремо на себе. В скільки ви оцінюєте ваш? Десять тисяч ліврів на рік, скажімо. Таке утримання ви одержуватимете від протестантів, і один багатий можновладець ручиться перед вами за пунктуальну виплату.

Габрієль у першу мить не знала, як викрутитись. Допоміг їй фігляр. Він вигукнув, ніби ярмарковий закликач, і достеменно таким голосом:

— Вісім з половиною су — раз! Хто дасть більше?

— Треба дати більше, — підтвердила Габрієль. І попрощалася з гостями недвозначним рухом: відвернулась і покликала служниць.

Спустившись із пагорба, Тюренн зібрав свій загін і повів геть.

— Ви слушно робите, що не лишаєте тут нічого, — прогугнявив крізь свій дивовижний ніс пан де ла Тремоїль. — Ця особа не скаже своєму рогоносцеві й слова. Мені здається, що вона його кохає, як Пенелопа Одіссея[65].

— А мені здається, що вона любить гроші не менше, ніж пан де Роні,— відказав пан де Тюренн.

Обидва озирнулись угору, до намету з королівським прапорцем.

Вони пишуть

Коли почули, що їде король, його люба владарка верхи подалася зустрічати його. Вони обнялись, не сходячи з коней. Але, їдучи поряд до табору, говорили зовсім не як коханці.

— Величносте! — почала Габрієль. — Слід вам знати, що герцог де Буйон та інші протестантські вельможі або ж будуть битись за вас, або ж ні,— залежно від вашої поведінки.

— Вони хочуть більше влади — під звичайним приводом, ніби їхня віра потребує більше свободи. Не турбуйтеся, золото моє найдорожче! Я маю намір дати свободу вірі, але тих її захисників, котрі хочуть захопити більше влади, я кину за грати.

— Величносте, мій коханий владарю, стережіться своїх колишніх одновірців, та й мене. Бо вони мої прихильники й хочуть присилувати вас, щоб ви зробили мене своєю королевою.

Він втупив у неї очі, широко розплющені з подиву й захвату. Отже, вона відкидає своїх прихильників і довіряється тільки йому. Її чарівне личко не таїло від нього сорому й хвилювання.

— А ще що, золото моє?

Вона мовчала, аж поки доїхала до табору. А в своєму наметі призналась:

— Величносте, коханий мій владарю, мені накидали гроші, щоб я пристала до змови проти вас.

— І добрі гроші? — спитав він, а коли вона назвала суму — порадив згодитись. Коли скарбниця вже знов порожніє, придасться й таке.

Але вона видобула торбинку, поставила її на найвище крісло й підвела свого владаря до нього.

— Я заставила своє майно. Швець Цамет дав мені цю торбину. Більше я не варта. Я вся, отак як стою, належу вам до самої смерті, владарю мій, серце моє.

Такого признання він ще ніколи не чув. Вона хотіла навіть стати перед ним на коліна, та він підхопив її й міцно пригорнув. Зіпхнув з високого крісла торбинку, що забряжчала, впавши, і посадив туди кохану.

Його вірний Роні теж привозив йому гроші на воєнні видатки, але відбувалося це інакше. Поки тривала облога Ам'єна і весь цей похід, пан де Роні з'являвся щомісяця з блискучим почтом, за своїм звичаєм, і привозив півтораста тисяч екю, вибитих із членів парламенту, з багатих вельмож, заможних городян — а особливо з податкових відкупників. Цим останнім він погрожував слідством, і вони зразу поступались. Тоді вирушала блискуча процесія з численною охороною скарбу: гармати, піхота, знов гармати, пан де Роні в каре з розгорнених прапорів, поперед нього гармати, позад нього — скарбниця, а він — владар над тим і тим. На ньому легкий обладунок, круг шиї — тонке мереживо від якоїсь дами, а золота перев'язь зашпилена на плечі пряжкою, що здалеку б'є в очі райдужним блиском.

Королю він доповідав про спроби підкупити його. Сам він був невразливий щодо цього, інші — не зовсім. Рідна тітка любої владарки, пані де Сурді, взяла кольє від одного фінансиста, в якого, між іншим, вистачило зухвальства принести й до пані де Роні діамант вартістю шість тисяч екю. Більше він на таке не наважиться. Пан де Роні вмить відучив від таких речей цього руйнівника фінансової моральності. Та й не кажучи вже про гроші, чого лишень не завдячував король своєму вірному слузі! І як би він обходився без нього! Пан де Роні укладав контракти з різниками й годував двадцять тисяч солдатів. Пан де Роні запровадив те, чого й не бувало ніколи, — зразкові похідні шпиталі при війську, — й урятував без ліку поранених.

Щоб він не запишався надміру, Анрі мусив нагадати своєму незрівнянному слузі, що й самого короля б уже не було на світі, якби не один простий солдат. Його земляк, гасконець, що бозна-як опинився серед захисників фортеці, гукнув йому згори, з муру: «Агей! Мельнику з Барбасти! — (Так прозивали Анрі на його далекій батьківщині). — Стережись! Кицька зараз окотиться!» — гукнув гасконець своєю говіркою, яку тут розумів тільки Анрі. Так король дізнався, що стоїть на міні, і вона б його розірвала, якби він не відскочив.

Та що він був живий і не сходив з коня, то врешті здобув і Ам'єн. Це коштувало більш як трьох місяців трудів, не рахуючи наїздів до Парижа, де він мусив виголошувати громові промови, а то столиця підвела б його. Спочатку розбито кардинала-ерцгерцога Альбрехта Австрійського, а потім узято й Ам'єн. Кардинала розбито й вигнано з королівства, він більш ніколи його не побачить; і все це — завдяки набутому мистецтву полководця, який, подібно до герцога Пармського, навчився ухилятись від найризикованіших боїв. Він вимотував ворога в шанцях, мінами та контрмінами. Коли до кардинала надійшла підмога з Нідерландів, він сам так уже знесилів, що зазнав поразки й відступив з країни. Підмога була недостатня. Чому? Колись, уже давно, Анрі сягав думками того дня, коли на нього посуне вся Римська імперія. І ось той день позаду.

І нічого не сталося; він тільки відвоював одне своє місто й завдав поразки старому донові Філіппу. Це буде вже остання поразка: старий хоче укласти мир[66]. Мир! Двадцять шість років його майже не було чи й зовсім не було, бо його то обходили, то порушували. А тепер він має бути укладений на папері, і це зробить його непорушним, найсильніші армії нічого з ним не вдіють. Його ствердять печаткою, і в розтоплений віск увіллється честь королів. Його скріплять присягами, і свідком буде бог.

Те, що має бути священним і остаточним, вимагає часу. Поки посли зі своїми дорученнями та повноваженнями ще в дорозі й розпочати переговори не можна, король Анрі дожидає їх у тривозі. Невже Габсбург справді полишить напризволяще свого старого Філіппа, що так довго був володарем світу? Поки посли десь їдуть, під'їжджають, він щогодини дістає повідомлення про них, щодня вживає якихось заходів, щоб його перемога стала доконаною справою, яку вже годі заперечувати.

Ще в таборі під Ам'єном він призначив Роні начальником усієї артилерії. Зробилось це не без тиску з боку найкращого слуги. Його заслуги вже не полишали королю іншої змоги, а так само й той суворий вираз, із яким пан де Роні нагадував, що врешті-решт він лишається без титулу й без посади. Він — головний розпорядник фінансів держави, але не йменується так, а начальником артилерії лишається, як і доти, пан Жан д'Естре, нікчемний стариган, хоча й рідний батько любої владарки. І та була рада, коли король відкупив посаду в її батька. Це ж багато грошей, і попали вони в їхню ж таки родину. Та для найкращого слуги це знов же підстава докоряти Габрієлі. Вона сподівалась уласкавити його. Але де там! Її поступливість іще посилила ворожість пана де Роні до неї, і те саме було б, якби вона опиралась.

А втім, король під Ам'єном дав своїй коханій титул герцогині де Бофор. Цим він ніби скріпив свою перемогу і публічно підтвердив, що його коханій лишається до трону тільки один останній крок. Його радість від цього була безхмарніша, ніж її радість. Круг неї весь час наростали небезпеки; вона відчувала, що до неї злісно тягнуться якісь щупальця. Жодного дня вже не могла вона зоставатись сама, без короля, і все ж не хотіла показувати йому свій страх. Адже в нього саме щаслива пора, пора швидкого й легкого піднесення до величі, до володіння. Правда, й тут, сердешна красуне, не все таке просте й легке, як ти гадаєш. Він стережеться, як і ти, й вибирає свій шлях обачно. І все ж це правда: він переміг, і цієї години ніхто в нього не відніме.

Анрі писав: «Хоробрий Крійоне, можеш повіситися з досади, що не був тут у понеділок. Може, більш ніколи все не складеться так гарно, і я дуже хотів, щоб ти був коло мене. Кардинал наскочив на нас, надутий, мов індик, а втікав, підібгавши хвоста. В Ам'єні я не затримаюсь, треба зробити ще одне діло».

Габрієль писала: «Вельможна пані, мій великий друже! Ваш любий брат, мій владар, — наймогутніший у світі король. Чи можливо, щоб його столиця не визнала мене? Навіть при його дворі кружляє прізвисько — далебі, такої ганьби я не заслужила. Пані, я не відступлюсь, поки не власкавлю короля, щоб він більше не гнівався на графа де Суассона. Адже то лиш через лиху пораду наш друг відвів своє військо від королівського й ухилився від бою разом з герцогом Буйонським. А герцог — кепський протестант. Якби не це, граф був би вірний королю, як ви. А тепер, вельможна пані, звольте мені сказати: як ви мене приймете, і чи ви й досі мій великий друг?»

Катрін писала — та враз спинилася злякано. Її перо трохи не вивело: «герцогиня де Свиньйон» — прізвисько, що лунало всюди й здавалося людям дуже дотепним. Не всім Габрієль була однаково ненависна. Декотрі просто підхоплювали жарт, що саме був у моді й подобався їм. Інші не хотіли набувати ворогів, заступаючись за зненавиджену фаворитку. Найрозважливіші уникали згадувати непристойне прізвисько. Пані де Сагон задовольнялася кривою міною, коли заходила мова про Габрієль, але й та міна вмить зникала. До відвертого цькування, до свисту й тюкання було ще дуже далеко. Навпаки, тверезіші натури передбачали нове піднесення Габрієлі. Вона ще пройде половину останнього кроку — але тільки половину, не весь. Тож не варто поки що псувати взаємини!

Катрін писала: «Пані герцогине де Бофор, моя люба подруго! Я така задоволена вами, що насилу можу дочекатись вашого повернення, щоб поцілувати вас в обидві щоки. Ви так поводилися з моїм любим братом, королем, і так радили йому, наче я сама. Ви не хвалитеся тим, як відбули пана де Буйона, але я знаю. Знаю й те, що після від'їзду кепського протестанта король прикликав до себе доброго. Я маю на увазі пана де Морнея; це ваша заслуга, що він знов у ласці в нашого владаря. Люба моя, ви й самі цього не знаєте. Бо ви чиста серцем і служите нашій вірі без розрахунку. Але ми бажаємо, щоб ви вміли й молитись, і розраховувати. Я відкрию вам, що принцеса Оранська в Парижі, вона потай живе у мене в домі. Вона так багато страждала й боролася, що я в її присутності шкодую за своїми хибними кроками, хай навіть вони випливали з моєї натури й були неминучі. Графа де Суассона я весь цей час не бачила; він тяжко кається, що під Ам'єном зі своїм військом покинув короля. Ми слабкі. Але пані д'Оранж, сильна й благочестива, називає мою подругу Габрієль доброчесною й щирою християнкою».

Анрі писав: «Пане дю Плессі! Іспанський король хоче укласти зі мною мир і слушно робить. Я його розбив зі своїми двадцятьма тисячами війська, з них чотири тисячі англійців, яких ласкаво надала королева Єлизавета. Добре, що я мав таку людину, пане де Морней, що тішиться її довірою, як тішиться моєю, і зуміла знову зблизити нас. Як свідчення своєї довіри, я зараз посилаю вас до моєї провінції Бретані — провести переговори з паном де Меркером. Він у скруті: прибічники покидають його. Тепер він ще може вимагати з мене грошей за те, що здасть мені мою провінцію, а після укладення миру з Іспанією вже не могтиме, бо я прийду з військом. Покажіть своє вміння — ви ж завжди були моїм дипломатом, ви навіть угадали моє справжнє ставлення до протестантської віри, яке я незабаром доведу. Коли мене поранено в губу, ви всі тоді побачили в цьому осторогу. Що ж, треба в неї вірити — тим паче, що вона була не єдина; бо хоч би як розумно я намагався мислити й діяти весь час, деякі явища, що з ними я стикаюсь, суперечать розумові. Коли я в'їздив до Ам'єна, на моєму шляху стояла шибениця й на ній висів якийсь давній стратенець. Але його, на мою честь, одягли в нову білу сорочку. Зотліле тіло, а вбране наче для воскресіння з мертвих. Я й вусом не моргнув. А от мого маршала Бірона, хоч який він міцний, це видовище злякало дужче. Він мусив повернути свого коня до якогось будинку, сидячи в сідлі, зіперся на стіну й зомлів».

Протестант

Морней і сам наче воскрес із мертвих; дехто лякається його, як маршал Бірон стратенця у свіжій сорочці. Меркер, останній з Лотарінзького дому, що зберіг за собою владу в якійсь частині королівства, зрікається її — насамперед тому, що мусить, бо сам краще за всіх знає: висадки іспанців на бретонському узбережжі, якою він стільки погрожує, він не діждеться. Та Меркер відмовиться від своєї влади швидше, ніж міг би, коли перед ним стане Морней.

Цей Морней зробив із маленького Наварри великого короля, якщо тільки Анрі не домігся цього сам. Визнати це останнє член Лотарінзького дому аж ніяк не схильний. Він скоріш припише все надприродним якостям якогось Морнея. Адже той спромігся навіть повернути королю прихильність королеви Англії після того, як вона гнівно відвернулась від зрадливого одновірця, і, певне, знає й такі заклинання, що впливають на пропащих та мертвих. І не здумаєшся, як зі своїх могил устануть адмірал Коліньї, і жертви Варфоломіївської ночі, і всі гугеноти, полеглі в давніх боях. Чом ні, коли навіть уцілілі були видимо поховані живцем, і здавалося, що протестантам кінець навіки. Бо такому наверненому єретикові, як цей король, менш за все годиться прикликати до себе давніх сподвижників.

Але він ось прикликав цього Морнея, і це тільки початок. Навернений єретик, безнеречно, має на думці відновити протестантів у правах; до нього навіть вони самі не мали таких зухвалих претензій. 1 хто ж тепер йому перешкодить — йому, переможцеві Іспанії? Спочатку він насадить кругом єресь і аж потім погодиться на мир з католицькою величністю.

Герцог де Меркер убачав у всьому, що діялось, кричуще неподобство, несумісне з ладом і зі священними привілеями і взагалі незбагненне, неуявленне — справжнє диявольське наслання. «Десь узявся такий король, що стільки ламає — і весь час здобуває перемоги. Скасовує гідні шани звичаї, переступає через наймогутніші роди, врешті й через самий Лотарінзький дім: через мого брата Гіза, улюбленця народу, через мого гладкого брата Майєнна, а тепер і через мене, хоч я сиджу на найдальшому кінчику суходолу і, так довго протримавшись, уже гадав був, ніби я вічний, як океан або як всесвітня держава. І ось виявляється, що і всесвітня держава не вічна, і сам я мушу сумніватись у собі; отже, незабаром і океан, мабуть, відступить. Цей замок опиниться на сухому».

Та поки що буруни, ревучи, як завжди, ще били в скелі, на яких стояв замок, і крізь залізні грати хлюпали аж у найглибші його підземелля. Володар замку відчинив нагорі вікно; шум його моря був для нього приємний, мав нагадувати йому, хто він, коли протестант із королівським почтом увійде до цієї кімнати. Герцог убезпечився. Скільки почту приведе з собою посол, стільки ж увійде до кімнати правими й лівими дверима його, герцогових, людей. Морський володар уже став химерником — недарма він був рідним братом фурії Монпансьє. Нараз він помітив, що його ключник із дверей подав йому знак, а тоді причинив двері, лишивши тільки вузеньку шпарку. Меркер рвучко обернувся: в кімнаті стояв тільки один чоловік — той самий протестант.

Протестант дивився спокійно, а вельможа з могутнього дому, хоч стояв спиною до вікна, збентежено кліпав очима. Та він швидко отямився, роздивився прибулого й дав йому знак підійти ближче. Морней зачекав, поки герцог сяде, а потім повернув запропонованого стільця так, щоб світло з вікна не падало йому в очі. Герцог був змушений теж повернутись до нього, і тепер вони сиділи лице в лице, однаково освітлені, без помітної переваги на чиємусь боці. Меркер думав: «А все-таки лишається шум моря; цей до нього не звик. Прибій — ось моя перевага». Якусь хвильку він слухав протестанта, а тоді приклав долоню до вуха, і Морней урвав свою мову.

Вів став чекати. Вікна не зачиняли. Він розглядав Mеркера, а той його. Чи можна чекати несміливості від того, хто все життя прожив у подорожах до європейських дворів, від того, перед ким сама найбільша з королев у пам'ятну годину показала себе звичайною жінкою? Несміливості перед людьми — від того, хто тільки бога боїться. Його лоб іще повищав, бо волосся повипадало, і тепер він чи не більший за решту обличчя, але зморщок на ньому нема, відблиск неба сприймає так само гладенька поверхня. Бог пана дю Плессі-Морнея не любить наморщених лобів. На тім'я начесано ще чимало, і за обома мухами ще лежать кучерики, як ведеться у всіх старих протестантів ще з часів їхньої слави. Колись їх носив і король Анрі.

Оперення на послові чорне з білим, як у всіх цих круків. А проте вишукане. Добірні тканини, крапчастий плащ, на шиї відкритий, так що видно: на камзолі вигаптувано хрест, чорним по чорному, дуже скромно й шляхетно, і все ж хрест. Що тут удієш? Вони сповнені гордині, але, на жаль, бувають такі становища, коли навіть можновладець неспроможен покарати їх за ту гординю. Наприклад, крізь ляду в підлозі цієї зали скинути в найглибше підземелля замку. Приплив саме заповнив його так, що людині там можна тільки стояти по шию в воді. Ось що думає можновладець під одноманітний шум моря, що зробив його химерником.

Якби хоч знати, чи цей протестант усміхається. Чоло й очі його неприступно поважні, тим підозріліша тоненька зморщечка, що збігає по щоці, й, можливо, криє в собі непевну усмішечку. Та зморщечка збігає від носа, кінчик якого червоний, до сивого квачика на підборідді, що якраз поміщається між краями збриженого білого коміра. Якби знати, чого той ніс почервонів, від нежиті чи від вина, але насамперед — чи цей протестант усміхається. Це вже загрожує чаклунством. Герцогові де Меркеру здавалось, ніби посол бачить його наскрізь, — таке йому нашепотіли забобонні уявлення про містичні якості протестантів. З ними всіма діло нечисте. А цього-от іще й називають їхнім папою.

Вікно так і лишалось відчинене, тому пан де Морней почав свою мову спочатку. Він просто вирішив, що супротивник, загнаний у кут, хоче по змозі утруднити йому все. Звичайно, досвідчений промовець після стількох успіхів на бурхливих церковних радах його одновірців якось подолає й шум моря, і то не напруженням голосу, а самим лише мистецтвом. Пан де Меркер скоро в цьому пересвідчився; а втім, йому й ішлося не про це. Трохи раніше чи трохи пізніше він мусив поступитись і зректися своєї влади; йшлося щонайбільше про ціну. Його дужче тривожило щось інше.

— Це правда, що у вас свій, окремішній бог? — спитав можновладець, що зістарівся на цьому крайньому кінчику суходолу.

Морней відповів нітрохи не здивовано:

— Мій бог — єдино сущий.

— Чи він якось відкривається вам? — спитав Меркер.

— А хто ж, як не він, і нині, й завжди дає мені всю мою силу? — відказав Морней. Спокійно, без виклику він пояснив, що ніколи не здобував перемог нічим іншим, крім правди, зате правдою перемагав несхибно — навіть наймогутнішого ворога, який не володів правдою. Йому здалося, що на обличчі цього останнього ще могутнього члена Лотарінзького дому відбилась недовіра, і це тяжко образило Морнея, йому аж стало жаль недовірка. І тому він навів найкращі докази зі своїх богословських творів; так докладно він ще ніколи не говорив. Насамкінець він згадав земні вияви вічного. Міжусобна війна в королівстві з самого початку була ділом рук честолюбних чужинців і постійною спокусою для напівфранцузів — «таких, як Лотарінзький дім», вчулося Меркерові, хоч ніякі імена не були вимовлені. В ньому зразу ж загорілася лють. Вона б не дійшла до такого білого жару, якби не була заздалегідь підготована Меркеровим забобонним страхом перед цим протестантом. «У підземелля його!» — вимагала лють, тим часом як на обличчя він, навпаки, напустив спокій. А в душі був близький до того, щоб скористатись потайним механізмом і опустити ляду.

Морней своєю чистою душею гадав, що йому пощастило досягти цілковитого впливу на ворога віри й короля — впливу духовного й світського, на користь богові й мирові в державі. Адже на обличчі пана де Меркера не було вже тривоги й прихованої злості. Тепер господар дивився на нього як на друга, так лагідно, так просвітліло, думав Морней, тим часом як Меркер у своїй зіпсутій душі впивався його страшною повільною смертю в затопленому підземеллі.

Тільки в одному він іще хотів упевнитись:

— А ваш бог і нині творить чудеса? Вони скінчилися разом з Біблією, чи у вас він і далі творить їх?

— Благість господня триває вічно, — відповів протестант. І вперше в цій залі схилив чоло — аби втішити готового до каяття грішника.

Обличчя герцогове зразу спохмурніло. «Цей здатен утекти навіть із підземелля. З'явиться янгол і відкриє йому грати», — подумав він і вирішив не пускати в хід механізму. А до речі, хоч пан де Меркер помітив це не зразу, Морней без ніяких задніх думок так поставив свого стільця, що герцог мусив підсунутись до нього, отож провалився б разом з ним.

Того дня переговори більш не провадились, а в наступні герцог де Меркер завдавав послу більше труднощів, ніж передбачалось. У нього відродилась надія. Місто Вервен лежить у іншому кінці королівства, в герцогстві Гіз, звідки походив весь Лотарінзький дім. Саме у Вервені іспанці мали визнати себе остаточно переможеними й підписати угоду про те, що це королівство в усі майбутні поріччя їм не належатиме й з волі божої не може належати. Меркер отримав найсвіжіші новини, і вони підтвердили йому, що дипломати Габсбурзького дому ще чіпкіші, ніж генерали.

Тому він сам ладен був роздерти себе за те, що одного дня розгубився перед протестантом Морнеєм, а власне, перед самим єретиком Анрі, й не наважився тоді втопити одного з них. По-перше, цей був послом того, а можливо, навіть мав іще вищі повноваження. Вищі повноваження! Що ж, побачимо. Принаймні у Вервені бог цих людей іще не явився, та, видно, й не збирається, — так думав тепер герцог де Меркер. Але протестанта таки слід було втопити; до цієї думки він уперто повертався, бо на безлюдді, серед реву стихій, зробився химерником.

Під кінець жовтня Морней опинився в Анжері. Маршал Бріссак, учений гуманіст і мухолов, скликав до цього міста кількох значних панів, щоб вони схвалили його розпорядження з нагоди скорого приїзду короля. Король мав їхати через Сомюр і Анжер до своєї провінції Бретані. Губернатором Сомюра був пан де Морней, а в Анжері королівською залогою командував сам маршал. Тим прикріша була пригода, що сталася з королівським губернатором у королівському місті Анжері, трохи не перед очима в маршала, якому винуватець навіть доводився родичем.

В Анжері з паном де Морнеєм, губернатором Сомюра, зустрівся на вулиці такий собі пан де Сен-Фаль. Морней саме розмовляв з одним судовим радником. При ньому був його стайничий, а також економ, а крім того один секретар і один паж. Сен-Фаль був у супроводі десятьох озброєних людей, яких він спочатку заховав. Він звернувся до сомюрського губернатора зі скаргою за якісь перехоплені листи, що їх губернатор наказав розпечатати. Скаржник поводився зухвало, Морней відповідав йому стримано. Він, мовляв, наказав розпечатати листи, бо їх знайшли в підозрілої особи. А побачивши під ними підпис пана де Сен-Фаля, відіслав листи за адресою. Потім Морней висловив подив: адже після цього випадку минуло вже п'ять місяців!

Це разюче твердження не заспокоїло пана де Сен-Фаля, він почав говорити ще зачіпливіше й відмовився прийняти таке пояснення.

— Ну, то й не треба, — нарешті мусив сказати Морней. — Звітувати я повинен тільки перед королем. А з вами я готовий будь-коли стрітись на полі честі.

Сен-Фаль, ніби він дожидав цих слів як умовленого знаку, вихопив з-під плаща кийок, і в ту ж мить до нього кинулись десятеро його збройних супутників. Під їхнім захистом напасник зміг сісти на коня й утекти. Морней, чоловік уже немолодий, від удару по голові повалився додолу.

Західні провінції охопило сильне хвилювання. Ніхто не вірив, що йшлося про особисту сварку двох дворян. Ні, це був умисний, обміркований підступ: вивести з ладу так званого протестантського папу, і тоді король навряд чи наважиться вирушити у свою подорож і покине саму думку про те, щоб надати протестантам вільності. Адже в них усе вже підготовано: на своїх церковних радах і політичних зборах протестантська партія вже висунула свої умови, вкрай рішучі, і Морней домігся від короля обіцянки задовольнити їх. Удар по голові в останню хвилину врятував королівство від найжахливішої сваволі, яку збиралась чинити партія ворогів ладу.

А одновірці побитого зі свого боку запевняли одні одних, що треба облишити всі поступки. їм лишаються тільки їхні укріплені міста і знову війна. Отаке було становище, коли Морней, ще зовсім слабий, одержав листа від короля, де той писав, що образи завдано йому самому — як королю і як другові. «Як король я вчиню згідно з законом. Якби я був тільки друг, я оголив би шпагу».

То були слова обурення, слова непогамовного нетерпіння. Життя швидко йде вперед, та тільки-но замріє попереду вершина, як виправдання цього життя й цієї влади, — той рух раптом затинається, як у Вервені, так і в Бретані. Й замирення між вірами теж відсовується — через якийсь дурний удар по голові.

Маршал Бріссак дістав наказ видати свого швагера Сен-Фаля поліційному офіцерові, присланому від короля, «не зволікаючи й не утруднюючи справи ні під яким приводом, бо те, що сталось, зачіпає за живе мене самого, це замах на мою владу й на службу королю».

Саме це мухолов Бріссак знав якнайкраще, тому він підступив до крісла, в якому сидів недужий Морней, із таким щирим задоволенням, яке йому траплялось відчути дуже рідко.

— Наш владар страждає ще тяжче, ніж ви, шановний друже, — промовив Бріссак з обличчям апостола, намальованого рукою великого майстра. Видно було навіть пишну бороду, хоч її не було, а очі він, ніби мученик, звів до найвищих хмар. — Я ладен сам піти до в'язниці,— сказав цей святий, — щоб ваша кривда була відомщена, а король задовольнився. Краще себе віддати в жертву, ніж безсило дивитися.

— Ви не безсилий, — відказав Морней. — Ви лицемір. Свого швагра ви сховали від короля. Він знайшов притулок у котромусь із міст пана де Меркера. А з самим герцогом ви квапитеся сплести ще якусь інтригу, хоча йому скоро вже кінець, та й вам ця інтрига зовсім не потрібна.

— Хто я такий? — перепитав Бріссак, аж здригнувшись від жаху. — Ви самі в це не вірите. Подивіться на мене, й ви не посмієте повторити те слово.

Морней не став його повторювати: презирство переважило в ньому гнів. А Бріссак тим часом примудрився побліднути, наче мертвяк, погляд його погас, на голові з'явився терновий вінець. Морней дивився на те з огидою. А Бріссак думав: «Ось зараз я тебе одним махом так упораю, що ти, протестантський круку, впадеш зі своєї гілляки неживий. Спробувати?» Він насилу переборов спокусу.

«Пащо зважати на пропащого», — подумки сказав собі Морней. Бо цей лицемір і лицедій здавався йому найневиправнішим з усіх грішників. Після замаху, вчиненого на нього, він і про пана де Меркера став думати інакше. Себе він звинувачував у легковажності й наївності, бо ніколи нікого зі своїх ближніх не вважав невиправним, і тепер — навіть більше, ніж замолоду; та це й природно, бо з літами ми слабнемо. І все ж він гадав, що непогамовний герцог ближчий до образу божого, ніж оце безхребетне ніщо, яке кривляється перед ним.

Морней уже не зважав на те ніщо в людській подобі, він промовляв наче до неживої речі. Назвав умови, на яких згоден пробачити образу: перепросини в такій урочистій формі, щоб усі на них звернули увагу. І хай пан де Сен-Фаль стане перед ним на одне коліно. Почувши те, маршал Бріссак забув прикидатись і обурився щиро.

— Аякже! — вигукнув він. — Поїдьте, коли ваша ласка, до нього, і він вас перепросить як годиться, хоч і не в такій незвичайній формі. Хто ви такий, взагалі?

— Я представник короля, якого ми тут дожидаємо. Він розшукає твого Сен-Фаля й покарає його.

— Це ще побачимо, — відказав Бріссак. — Не забувайте, що мені довелося здати йому столицю, а то б він ніколи не здобув її.

З тими словами, які він мав іще сказати, Морней звертався вже до стіни. Він, мовляв, тепер добре розуміє, наскільки має рацію король, коли вимагає належного йому послуху і захищає своїх слуг та їхню дворянську честь. А втім, хай маршал Бріссак зволікає, скільки зможе: врешті-решт Сен-Фаль однаково опиниться за ґратами. Щодо цього Морней дає слово сам собі.

Бріссак мовчки пішов: непримиренність протестанта не менше жахлива, ніж його ревність у вірі. Удар кийком, що перепав йому, викликає не більш і не менш як славнозвісний «гнів божий». Треба їх усіх провчити. А цього Морнея поводити за ніс і виставити на посміх. І тим ліпше, коли й король дістане свою пайку. Він тоді буде обережніший і змусить своїх протестантів ще почекати того едикту.

Переговори

Звичайно, важко було над усяку міру. Морней, тільки-но зміг виходити, мусив пояснювати своїм одновірцям і вмовляти їх, щоб вони, ради бога, не вимагали від короля більше, ніж він може дати їм без шкоди для себе.

— А якщо він помре? — спитав пастор на прізвище Беро, що приїхав у Сомюр до губернатора за дорученням церковної ради.

Морней схилив чоло, підвів його й спокійно відповів:

— Поки він живий, вистачить едикту — такого, як він хоче видати.

А сам подумав, хоч і не сказав уголос: «Полиште мертвим ховати своїх мертвих. А ми, поки живі, повинні невідступно дбати про віру й про свою честь». Він аж надто добре знав, яких зусиль це коштувало — дочекатися цієї години, коли їхньому королю дозволено дарувати їм цей едикт. «Полиште мертвим ховати своїх мертвих». Удаючись до цих слів зі святого письма, Морней мислив і як побожна людина, і як державний діяч.

Він поїхав із пані де Морней до Парижа. Обох прийнято негайно: пані де Морней у домі сестри короля, куди водночас із нею з'явилися ще дві дами — герцогиня де Бофор і принцеса Оранська. А король прийняв Морнея, хоча саме чекав візиту папського легата.

Коли Анрі побачив на дверях свого Філіппа Морнея, він не наважився зразу обняти його, як хотів спершу: ця постать була йому чужа. Ні, не літа, а тільки нещастя може так змінити обличчя людини.

— Філіппе, — сказав Анрі.— Я вислухаю всі ваші скарги, хоч би які численні й тривалі. Вас жахливо образили, і мене разом з вами. Зате ж нарешті настав день, коли я можу відновити віру в правах.

— Безперечно, величносте, — кволим голосом відказав Морней. — Ви дотримаєте слова й подаруєте нашій вірі ті вільності й права, які вона вже мала ціле покоління тому.

— Більшого, ніж ви втратили у Варфоломіївську ніч, я вам повернути не можу, — визнав Анрі. Філіпп теж визнав:

— Я це знаю.

Обидва безнадійно махнули рукою. Трохи помовчавши, дипломат висловив шанобливу пропозицію. Його одновірці вимагають, щоб у законодавчій палаті парламенту від них було шість представників.

— Так це ж не становить більшості — при шістнадцятьох членах палати, — зауважив Анрі.

— Тому ми просимо вашу величність, щоб десятьох католиків ви призначили самі. Величносте! Тільки в вас одному наша безпека.

— А не в укріплених містах і навіть не в едикті?

— Тільки в вас.

Анрі більше не допитувався, а обняв свого Філіппа Морнея. Так довго й міцно він, мабуть, ще ніколи не пригортав його до грудей. На вухо він сказав йому:

— Нам обом слід би бути невмирущими. — Тоді поцілував його в другу щоку й сказав у друге вухо: — А то після нас мій едикт стане пустим папірцем.

— Цього нам не слід знати наперед, — остеріг його Морней. — У запалі боротьби за віру я трохи не забув, що наші діяння навряд чи переживуть нас. Через це й вимагаєш багато, не можеш удовольнитись і хочеш піднести свободу совісті до вічного закону. А вона гине разом з нами, і наші наступники муситимуть наново здобувати її. Так хоче владар доль.

— А як він відкрив вам це? — спитав Анрі, ступив крок назад і окинув поглядом постать перед ним: увійшовши, вона здалась йому чужою. І враз Морней заговорив голосно, наполегливо:

— Величносте! А за удар по голові й досі не відомщено.

Анрі:

— Буде відомщено. Я обіцяю.

Морней:

— Я скаржусь на те, що ви не квапитесь і мої вороги можуть сміятися з мене.

Анрі:

— Друже, недосконалий едикт вам легше стерпіти, ніж той удар.

Морней:

— Величносте! Удар ущербив мою честь.

Анрі:

— Ви впали додолу, а віра звелась.

Морней:

— Без честі нема виграшу. Коли від наших трудів однаково нічого не зостанеться, то хай вони хоч будуть доконані з честю; тоді наше ім'я житиме після нас.

Відповідні нема. Анрі думає про те, як часто саме цей чоловік брехав і обдурював ради нього — з чистим серцем і все ж за законами цього світу. «Одне — можна, інше — ні. Я сходжу на вибрані для себе вершини внутрішньо непохитний, і в цьому моя честь. Прямий шлях був би чимсь більшим, ніж честь, він був би чудом. Я ухиляюсь від убивць і забуваю удари по голові. Мститися — це пожирає забагато з того, що потім називатимуть величчю. Мститися…»

— Пане де Морней, ви насамперед дворянин і вже аж потім мудрець. Я це бачу. Невже ви досі не зрозуміли, що наша помста нікого не може так принизити, як нас самих?

Морней, благочестивий протестант, відказав:

— Величносте! Хай пана де Сен-Фаля посадять до в'язниці, і хай він мене перепросить.

— Гаразд, — сказав Анрі.— Буде по-вашому.

З цими словами він відпустив давнього сподвижника. Внизу, па вулиці, вже під'їздила легатова карета.

Анрі не зустрів легата ні па порозі, ні на сходах, а вийшов з кімнати іншими дверима. З сусідньої кімнати видно було Тюїльрі й вікна покоїв його сестри. Вікно, яке він шукав, було закрите тонкою завіскою, він розгледів на ній тіні постатей, і тих тіней було чотири. «Дами тремтять за мене, — подумав він. — Вони зібрались і моляться за мене, щоб я лишився непохитним. Катрін, не турбуйся, цього разу господар — я. Принцесо Оранська, моя година настала, і в моєму королівстві не знайдеться жодного вбивці, що посмів би зняти на мене ніж, бо той ніж сам би вгородився в його власне тіло».

Він рушив великими кроками, майже стрибками, щоб повернутись до зали, перше ніж увійде легат; але двері за собою лишив відчинені, нехай чотири тіні будуть присутні при тому, що зараз відбудеться. Пані де Морней, думав він, моліться не так за мене, як за свого чоловіка: він жадає помсти, але папського легата обмине десятою дорогою, щоб не піддатися спокусі з розважності поцілувати йому перстень.

За дверима вишикувалась варта; уже відчинялися двері. Анрі подумав: «Габрієль, моя люба владарко! Подивись на мене! Якщо я витримаю цей іспит, — тоді й ти перемогла. Молись із трьома протестантками, щоб ти стала королевою».

А легат уже переступив поріг. Далі він не ступив ні кроку. Стояв на місці й чекав, щоб король сам підійшов і поцілував йому перстень. Почет у легата був численний, він підіймався з глибини сходів, наче осяйна хмара. Барвисті убрання церковного й вояцького крою, поміж них і хлопчики, — хмара сунула за легатом аж занадто пишна. Він сам поки що вдавав згорбленого дідка й сумирну людину; і руку з перснем підняв якось нерішуче, ніби вимагав забагато. Але король поцілував перстень ревно, а тоді задки відступив на середину зали. Там йому належалось чекати. Почет, схожий на хмару ще й нечутністю, зупинився, двері тихо причинили. Легатові захотілось оглядітися. Невже він справді зостався на самоті з цим королем?

Входити до камери засудженого на смерть неприємно і навіть моторошно, особливо для літнього життєлюба, надзвичайно жадібного до всяких перипетій життя, але зовсім не зацікавленого смертю. А тим часом Мальвецці в Брюсселі твердить, що король Франції повинен умерти. Легат думає: «Двері за мною вже зачинено, лишається тільки пройти належний шлях». І він пройшов той шлях, не спускаючи з очей короля, якого йому було жаль — і з кожним кроком усе жалкіше. «І чого це якраз у бунтівника, єретика, невиправного руйнівника віри й божественного ладу в хвилини піднесення буває таке обличчя, така постава, яких не побачиш у найвродливішого юнака чи в найбезгрішнішого християнина! Шкода його… Мальвецці, легат у Брюсселі, вже п'ять років нацьковує на нього смерть. Це варварство, хоча й праведне діло, бо цей король сам кує собі згубу. Той легат тільки підштовхує того, хто вже має впасти. А я хотів би його втримати від падіння».

Легат сів, і аж тоді сів король. Легат поздоровив короля з перемогою над кардиналом Австрійським.

— Над Іспанією, — хутко поправив Анрі.— Над Габсбургами.

Легат трохи помовчав, тоді спитав:

— Над християнським світом?

— Я християнський король, — відказав Анрі.— Папа це знає; ті запоруки, які я йому пропоную, коштують мені всіх плодів моїх перемог. Я укладаю мир, а міг би й перенести війну за Рейн.

— Якби могли, ви б це зробили. Зрадівши, що замирилися зі своїми світськими ворогами, ви нападаєте на церкву.

— Боронь мене боже, — запевнив Анрі.

— Запоруки… — Легат остережливим жестом простяг до короля долоню. — Краще не давайте їх своїм протестантам, принаймні не їм першим. Бо це заведе далі, ніж ви хочете і ніж треба для вашого добра. Ви піднеслись високо, ви переможець і великий король. Будьте ж справді на висоті — знайте межі своєї могутності!

— Надто гучні слова для такої дрібної справи, — відказав Анрі.— В Римі я дав утямки, що мої протестанти не одержать нічого, крім аркуша паперу. Та вони, бідолахи, й не сподіваються більшого. Найкраще це знає хоробрий Морней, що поцілував вам перстень. Йому я сам усе сказав. Вони мене знають. І чому лишень Рим не вірить мені!

— Бо Рим знає вас краще.

Після цієї легатової відповіді запала важка мовчанка. Король підвівся, кілька разів перейшов кімнату, і кроки його дедалі сповільнювалися. Перед відчиненими дверима в другому кінці кімнати він щоразу трохи затримувався, щоб глянути на вікно в домі своєї сестри. З чотирьох тіней три були зовсім нерухомі, вони уважно стежили за рухами четвертої.

Сповіді

А там у кімнаті кожна з чотирьох жінок по черзі сповідалася перед іншими, розкриваючи серце. Вони сиділи довкола столу, на якому лежала книжка. Насамперед вони умовились духовно підтримувати його на відстані, бо в нього тепер тяжка година. Тож розкриймося, хто ми. І нам, і йому може допомогти тільки правда. Будьмо ж правдиві. Він відчує це й теж учинить по правді.

Пані де Морней була найнижча титулом і тому мала говорити перша. Вона злякалася, сказала: «Я не гідна!», — і поклала руку на книжку, щоб укріпитись духом. Вона була кощава, одягнена в усе чорне, волосся ховала під чепчиком, але, хоч вона того й не хотіла, будь-хто помітив би, що колись воно в цієї п'ятдесятирічної жінки було рудувате. Обличчя з розширеними порами — безживно біле. На простягненій уперед руці повипиналися блакитні жилки. Так само блідо-блакитні були й очі; примушуючи себе зосередитися, вона спрямувала їх кудись у далину, поверх інших трьох дам. Коли пані де Морней і побачила короля у вікні навпроти, то зразу ж примусила себе забути про це.

— Я християнка, — сказала вона, і вже в цих двох словах прозвучала щирість. Ця жінка мала неприємний голос і занадто довге обличчя, постаріле, але без зморщок, як і в її чоловіка; губи здавалися сухими й негнучкими. Три інші дами все це помітили; проте незаперечна була внутрішня поважна гармонійність, із якою розкривалась перед ними її душа — з усіма слабостями й хибами. — Але я християнка не стільки вірою, скільки своїми гріхами. Я була марнолюбна, і побожність моя була світська, фальшива, як ті кучерики, що я чіпляла собі. Коли пастори заборонили мені це, я обурилась — замість подякувати тому, хто послав їх до мене. Те страждання, що ним він мене випробовував, — вона уникала вимовляти ім'я господнє,— по суті, теж не виправило мене. Ми непоправні, бо кожному з нас наперед призначено грішити багато або мало, зовсім не грішити чи заробити вічну погибель. — Вона опустила очі, але це сталось несамохіть, і вона поквапилася звести їх до вікна навпроти. — Я мала особливий хист переконувати інших словами. Пан де Морней доручав мені впливати на тих людей, чиєї недовіри він мусив боятися. Часом я досягала успіху і саме через те не могла лишитись чистою. Спритний на це не здатен. Хто ми такі, щоб заради мирської вигоди доводити інших до відчаю? Я знаю одного князя, що через мене все втратив і опинився у вигнанні. А сама я уникла вигнання! Я втручалась у дії тієї сили, тієї саме сили, що хотіла спасти мене, але не ціною чиєїсь погибелі. Про це я не думала, а тим часом у мене посилилось серцебиття, і його не щастило вилікувати ніякими цілющими водами, хоч я й купалась у них, і пила їх. Бо моє серцебиття було осторогою сумління, як я нарешті збагнула, коли воно стало таким, що пройняло мене всю страхом.

Рухлива тінь у вікні навпроти — то був король. Пані де Морней з жалем дивилась, як він зловживає своєю спритністю: адже ми це робимо не вагаючись, хоч мали б завжди бути прямими — навіть тоді, коли прямота веде до смерті. От і пана де Морнея його вміння впливати на людей зробило спочатку гордим, а далі навіть мстивим. Та його принаймні врятувала чеснота, замкнена в його душі, тож світські справи не можуть ущербити її. Діяти — це одне, але він і мислить. Він — перший мирянин, що пише богословські твори. В них він бореться з мирським духом і не дурить ні людей, ні того, хто згори споглядає нас, і просиджує цілі години за столом, над аркушем паперу, й тоді він вільний, тоді він стає таким чистим, як більш ніколи.

Вона розкрила книжку, на якій лежала її рука, й пояснила:

— Це трактат про євхаристію[67].

— Як? — несподівано жваво вигукнула принцеса Оранська. Вона вже досить довго просиділа мовчки, хоча й не нудилась. Вона ніколи не нудилась — ні з людьми, ні на самоті.— То це той самий трактат? Але ж на нього чекає вся Європа! А книжка лежить тут. Чому ж вона не в наших руках?

Її високість сестра короля спитала:

— А правда, що ця книжка зовсім заперечує месу, і віднині навіть сам папа більш не захоче правити її?

— Її правитимуть і далі,— відказала пані де Морней, але пояснювати докладніше не стала. Вона обернулась до принцеси Оранської.— Пані д'Оранж, — сказала вона цій низенькій кругленькій жіночці з напрочуд ясними очима, сивим волоссям і дівочим кольором обличчя. — Ви найбільш випробувана з усіх християнок. Вас оточує аромат духовної чистоти, і останнього мого признання ви не зможете збагнути, хоч би як намагалися з незглибимої доброти своєї. Ця книжка не може вийти в світ, поки король не видасть свого едикту. Спершу едикт, бо після цієї книжки ми його не одержимо. Книжка завдасть нам горя; відкривання правди, на жаль, буває згубне.

— Ні! — вигукнула принцеса. Квітуча, життєрадісна жінка запевнила бліду й залякану: — Ми ті щасливці, котрим допомагає тільки правда. Навіть як усе зрадить нас — нехай: ми самі залишимось. Ми ж зібралися тут, щоб підтримати короля, ми розкривали свої душі, які вони є, щоб він там душею чув нас. На доказ цього з нами його кохана, і вона має стати королевою.

Її напрочуд ясні очі зупинились на Габрієлі, й та зашарілася. В бідолашної вирвався тихий, здушений схлип. Вона почувала себе сиротою серед цих протестанток, а вона ж не мала нікого, крім них. Багато що з їхньої мови лишалось їй незрозуміле. Таке самовивіряння, такі сповіді не були їй знайомі, вони лякали її. І все ж під тим поглядом, який зупинила на ній пані д'Оранж, вона тихо промовила, що й вона спробує розкрити свою душу.

— Любе моє дитя, витріть спершу очі. Сповідатися треба з сухими очима. — Принцеса зупинила Габрієль не так цими словами, як усмішкою. Так усміхатись уміла тільки вона. Та усмішка була непохитно розважна — тією розважністю, що проникає в саме серце. Габрієлі пані д'Оранж здавалась подібною до янгола. Вона відчувала, що виявляти розважність навіть в усмішці можуть тільки істоти іншої породи, ніж ми. Тому вона в раптовому щирому пориві хотіла вже поцілувати принцесі Оранській руку. Але принцеса випередила її, опікунчим жестом обнявши Габрієль, а знак говорити дала сестрі короля.

Промова легата

Анрі знову сів перед легатом і полишив говорити йому: хай скаже те, що хоче. «Може, Рим знає мене краще, ніж я сам? Ну, починай». І легат почав цілу промову. З щуплявого тіла виходив м'який і густий голос. Зів'яле обличчя давно вже навикло бути непроникним; виразна міміка ніколи не була властива цій людині. Зате очі його теж промовляли. В них не світилась велика мудрість, скоріше жадібна цікавість, яка здавалась безсоромною людям певного типу, і вони воліли б відвернутись. Але він був папський легат.

Король час від часу докидав короткі зауваження, на зміст промови вони не впливали. То були запевнення й заперечення: «Найвірніший син святого отця. Просто аркуш паперу. Мир на землі. Непохитна будівля християнства». Та легат лишався непохитним і остерігав тим недвозначніше.

— Ви даєте привід для підозри, що ви хочете відстоювати протестантство в усій Європі. І то не ради самої віри, а ради власної слави. Нехай розпадається від цього Римська імперія, нехай упаде свята церква, аби лиш ви стали володарем світу. А що провидіння не може цього бажати, то дозвольте вас остерегти. І усуньте всі приводи для підозри.

На заперечення короля:

— У кого виникла підозра? Цілком виразно — поки що тільки в мене, а я, як священик, умію мовчати. Інші ненавидять вас, не дуже дошукуючись, чому. Я не з них; ви самі добре бачите, що я не ненавиджу вас. Я дбаю про вас. Я сам сповідаюсь перед вами у ваших-таки гріхах. Якось ви стояли на брамі Сен-Дені й дивились на іспанців, що виходили з міста, — дивились, не як на переможених ворогів. Багато переможців вилазили високо, щоб натішитись перемогою. А ви тішились аж до запаморочення тим, що спромоглися зробити пролом у світовому ладі. Ви називаєте це своїм королівством; я знаю, слова завжди переконливі, й завжди знаходяться дуже сміливі, коли є нагода прихопити добрий шмат. Ваше королівство не таке, як інші. Ви перетворюєте його в націю. Це вже не ті суспільні етапи, що з давніх-давен поширювались на весь християнський світ, по суті, не визнаючи кордонів. Ви урівнюєте стани й називаєте це свободою. Я слухав вас у Руані, бо я скрізь супроводжу вас. Тоді ви зібрали збори станів вашої провінції Нормандії, але більшість надали найнижчому станові. І саме його ви спокушали, віддаючи йому свою владу, й за це одержали від нього гроші, і все це називається свободою. Ось чому це збунтоване, осамотніле королівство ви так розчулено називаєте своїм королівством.

Король заперечував: він має в світі й друзів. Він любить свій народ, і народ любить його. Його селяни не повинні бути рабами, а ремісники — сидіти без роботи. А застав він у країні не лад, а щось протилежне — занепад.

Легат:

— Занепад — річ минуща й нітрохи не порушує вічного ладу. Справжня небезпека для нього — загальна недовіра. Ось з'являється король, що вдирається в давній устрій всесвітньої монархії, мов чужорідна стихія. Світ не довіряє йому. Миру він не зуміє зберегти, та й не доб'ється його. Приклад свободи й суверенної нації — вкрай згубний приклад. Такого прикладу треба стерегтись, а то всім буде кінець. Друзі… ви маєте тільки таких друзів, яким нема чого боятись вашого прикладу, а інакше ви б їх не мали. Одні — республіки, інші — протестантські країни, а декотрі — і те, й те. Ви можете покластись на Голландію й на Швейцарію. Нещасна Венеція у захваті від вас. У Англії стара королева мала б заради вас прожити довше, ніж суджено жити людині. А самі ви?

— А сам я?.. — повторив Анрі.

Легат:

— Після вашого кінця — а він, може, недалеко, — едикт, який ви досі тільки обіцяєте своїм протестантам, утратить силу. Я до останку буду сподіватися, що обіцяєте не зовсім щиро. Буду сподіватися заради вас же!

— Заради мене… — повторив Анрі.

— Бо я боюся за вас.

Значуща пауза, погляд просто в очі. Анрі думає: «Цей сутанник (між іншим, він водиться з хлопчиками) знає багато, але недостатньо».

— Пора моїх убивць уже минула, — спокійно каже він.

Легат ураз притихає, він уже просить:

— Гляньте лишень на мене. Я не прихильник смерті — не так, як інші, котрих я знаю.

Анрі відказує:

— Серед мого народу ви сьогодні не знайдете для мене вбивці.

— Сьогодні,— повторює легат.

— Що ж, поговорімо через десять років.

Цього Анрі не слід було казати: легат старий і не любить, щоб йому про це нагадували. На цьому він закінчує розмову.

Обидва підводяться, і належний час іще триває церемонія прощання: легатові славослів'я, королеві запевнення, всі узвичаєні формули; король проводить легата аж до дверей, тоді повертається з ним насеред кімнати, знову проводить. Дивне було й те ходіння, й шанобливе легатове прохання, щоб король не проводив його до порогу. Тепер, коли з усім поважним і дражливим начебто скінчено, легат скористався наостанці нагодою поговорити про легковажніші речі — а може, він тільки вдавав ту легковажність і недбалість.

— Вам, цілком зрозуміло, потрібні гроші. Король, що хоче всіх зрівняти, найкраще досягне цього, збагативши всіх. На лихо, всі грошові магнати там, у всесвітній монархії. Тут у вас є тільки дуже скромні фінансисти, як отой Цамет. Та й він прислужник дому Медічі, правда ж? Від вас же не втаїться ніщо.

— І що ж тут можна вдіяти? — спитав король. Тепер, коли однаково доброї згоди не вийшло, можна було й похизуватись: — Щоб добратися до скарбниці великого герцога Тосканського[68], є тільки дві змоги: або спілка з ним, або напад на нього.

Проте він добре знав, що є і третій спосіб. Отож і легат назвав його таким тоном, ніби зайве й говорити про це:

— Герцог Тосканський— не тільки найбагатший з банкірів: він має ще небогу, наділену всіма чеснотами принцес із дому Медічі.

— Я знаю, — кинув Анрі.— Найчеснотливіша з них тримала мене отут у полоні багато років, і не було дня, щоб вона не дивилась на мене, як на печеню: чи вже готова? Більше я такого не хочу.

— Ви жартуєте, — сказав легат, одначе скоріш із подивом, ніж з усмішкою. — Великий король міг колись бути печенею? Це я затаю у своєму серці навіки. Що ж до полону, то пута бувають і сплетені з троянд.

Легат уже взявся за клямку — він виявився моторнішим, ніж могло здатись. І вийшов, не дожидаючи нових люб'язних слів прощання. Препишна хмара почту вмить сховала дідка з очей.

Король думає: «Загалом ця розмова була мені приємніша, ніж те, з чим приходив мій Морней, або ж Чеснота».

А легат серед своєї хмари думає: «Це ж мученик! Якби мені довелось писати нові житія святих… Бо що ж вирізняло наших мучеників, наших святих? Страх перед смертю, без цього який же ти мученик. Але святим робить тільки думка — неможлива, відворотна, огидна й ганебна думка, що зазіхає на всесвітній лад, хоче його повалити. Що ж, хай щастить тим, хто це побачить, — мене вже не буде на світі. І його теж».

Анрі власноручно зачинив двері. Якусь часину він ходить сюди й туди, виходить до другої кімнати, звідки видно вікно з чотирма тінями. Досі він не згадував про них; йому снувалась у голові думка, що легат уже давно повсюди супроводить його. «Може, потай був і при тому феєрверку, коли він горів, а в мені горіла моя мрія? Я вже сам про неї забув, але він її знає».

Анрі подумки засміявся. «Цього хитрого священика все таки одурено. Вони заглядають надто глибоко, підозрюють забагато. Я не хочу повалити папу й імператора, а задля самого принципу й поготів не хочу. Високі думки витають у горніх сферах, туди я не підношусь. Вони знайдуть свій шлях самі, а я дію тут, унизу, і роблю те, що найближче. А найближче для мене — це одружитися зі своєю любою владаркою, хай вона стане королевою». Він аж за боки вхопився. Ну хіба ж не сміхота, що доводиться стільки наморочитись, поки нарешті потрапиш у подружнє ліжко? «Тепер — едикт, бо її прихильники — протестанти. А раніше — навпаки, смертельний стрибок, бо тоді ми сподівались на поблажливість церкви та любов нашого католицького народу. Правда, нічого цього ми так і не діждались, окрім ножа, що знов же так і не влучає».

Оскільки Анрі був тепер сам, що з ним траплялось нечасто, він ліг на підлогу ницьма й стогнав, аби не верещати з реготу. «Коміку, будь трагічним! Великий трагіку, грай комедію! І все це — задля жінки. Всесвітня історія вершиться в спальні. От відкрив нову істину!»

Але, відкрита, вона перестала бути істиною. Стережися, не легковаж роллю Габрієлі! Це ж вона надихала короля, переносила його через усі перешкоди — і смертельний стрибок, і едикт, а поміж ними кілька боїв, здобуття багатьох людей, багато влади й хитрощів, не рахуючи всіх чесних трудів. А якби вона померла ще малою, що було б тоді? Чи так само існувало б королівство й оцей чоловік, що вже не сміється, а ховає обличчя в долоні? Лежить простягшись на підлозі й тяжко страждає, бо вперше в житті засумнівався в коханні, в любові. «Та як не маєш любові…» Анрі зовсім притих: на в'язах у нього сидів злісний тисячолітній карлик й тиснув йому на потилицю величезною, як лопата, й неймовірно сильною долонею. «Та як не маєш любові…»

Анрі здригнувся так, що тисячолітній карлик не втримався у нього на в'язах. Анрі схопився на рівні ноги. Тому, невидимому, що злетів з нього, наказав:

— Тільки не Медічі!

Наказ був такий голосний, що двері відчинились і до кімнати зазирнули придворні. Анрі сказав:

— Я хочу, щоб мій двір — весь мій двір — зараз вирядився до дому її високості пані Катрін ушанувати герцогиню де Бофор.

Габрієль сповідається

За столом протестанток її високість сестра короля говорила:

— Я не знаю гріха, хоча й живу невінчана. Бог сам знає, навіщо дозволяє таке. Перед світом я тримаюся з погордою й не боюсь його суду: мене судитиме всевишній. Він так хотів, щоб я лишалась віддана нашій вірі, тож хай буде все, як має бути. Від свого коханого я зазнаю кривд, і не тільки душевних.

Катрін почервоніла і обвела поглядом слухачок: що вони про неї думають? Але вони, видно, схвалювали її. Коли б її високість сестра короля захотіла розповісти їм докладніше, як граф де Суассон зраджував її, бив, викидав з ліжка, — ці благочестиві жінки теж схвалили б її. Бо твердості у вірі відповідає покірлива сталість у коханні. Гляньте на це постаріле дитяче личко: воно по вимагає ні співчуття, ні захоплення, воно просто не знає гріха. Але воно знає самопожертву.

Катрін ще говорить; у неї напрочуд чистий голос, і вона промовляє:

— Мій брат, король, хоче, щоб я вийшла за іншого. Це було б нещастя для мене. Хоч би він уже дав нам той едикт! Це б усе відшкодувало, навіть моє нещастя. Та коли до повної віддяки ще чогось бракуватиме, хай він піднесе на трон герцогиню де Бофор, бо вона дарує йому гарних дітей. Я хочу його шлюбу з нею, хочу едикту, — оце й уся моя сповідь.

Її високість сестра короля дала знак тій дамі, котру щойно назвала. А та, слухаючи свою найкращу подругу, набралась відваги. Вона вже дихала спокійно.

Габрієль:

— Оце її високість слушно сказала: я хочу дати нашому владареві гарних дітей. Не тільки гарних, а й багато. Я хочу стати матір'ю династії королів. Прагнучи до трону, я мушу ненавидіти тих, хто перепиняє мені дорогу, і особливо ненавиджу я королеву Наваррську. І все ж я легше могла б пробачити їй, коли б вона підіслала вбивць до мене, ніж до мого коханого. І хоч би я в своїй сповіді говорила про себе дуже погані речі, врешті-решт зостанеться одне: що я його люблю.

Всіх слухачок зворушили ці слова. Катрін квапливо нахилила до Габрієлі щасливе обличчя, принцеса Оранська погладила її по плечу, а бідна пані Морней піднесла вгору складені руки. Габрієль попросила цих добрих жінок почекати: вона ще не скінчила.

— Ви не знаєте, як це бути поганою і негідною. І майбутня королева не має права оповідати вам про це. Я мовчатиму з пошани до мого владаря. Одначе на світі є пиха, честолюбство й корисливість, пусті й фальшиві. «Та як не маєш любові…» — мабуть, кажете ви, протестанти. Всі ви, що зібралися тут, напевне, ніколи не розуміли по-справжньому, що це означає: «Як не маєш любові». Та, котра знає це, жахається свого минулого, бо то минуле зовсім іншої, нерозумної, заблудлої душі. А повноцінне життя почалося для мене, лиш відколи в мене є той, за кого я ладна хоч і вмерти. Його я здобула, і йому я віддана, — байдуже… о, зрозумійте мене! Байдуже, чи він великий і чи він одружиться зі мною.

— Це буде скоро, — сказала принцеса Оранська. Але Габрієль відказала:

— Пані д'Оранж, не бійтеся, що знайдете в мені забагато християнського самозречення. Я наважилась досягти своєї мети й не забула тих засобів, що їх мене навчило моє минуле. Двір іще побачить, що недарма дав мені таке ненависне прізвисько.

«Герцогиня де Свиньйон», — зразу подумали дами. Дивна річ — для них воно не прозвучало лайкою. З уст цієї жінки, що враз наче відмежувалась від них, промовляла до них велич, вона говорила як створена з королевого ребра, як його плоть і кров. Ніхто вже не нахилив до неї ласкавого обличчя, ніхто не торкнув її рукою.

Принцеса Оранська почала сповідатись без запрошення:

— Я переживаю всі події, не міняючись; це велика вада. Ми повинні бути обтяжені хибами, щоб мати змогу виправляти їх усвідомленням і зусиллям волі. А мені не треба зрікатись нічого: ні пихи, ні честолюбства, ні корисливості. З зубожілої вдови папа де Теліньї, загиблого у Варфоломіївську ніч, стала дружина Вільгельма Оранського, що міг би взяти за себе будь-яку багату принцесу. Але він обрав найбіднішу — і це тоді, коли його вже оточували вбивці. Його син від першої дружини, Моріц, захищав Голландію після батькової смерті. Та він хоче, скинувши з неї іспанське ярмо, панувати в ній сам — не так, як Вільгельм, що прагнув побачити країну вільною. Я стою за Барневелта[69], за право й за волю, проти свого пасинка Моріца, проти власної вигоди, бо ж моє власне дитя, тепер іще мале, було б спадкоємцем трону. І все це нічого не коштує мені; в цьому й полягає хиба. Я не борюся, мною керує бадьора впертість, а її помилково називають чеснотою.

Сповідальниця невідривно спрямовувала свій напрочуд ясний погляд на герцогиню де Бофор.

— Я гадаю, що невідання темних глибин душі виказує байдужість; це те, про що наш господь небесний сказав: «не холодний і не гарячий». Я зневажаю смерть, але мені це не зарахується, анітрохи. Я б не вмерла з любові. Хіба що з християнської впертості — вона в мене спадкова. Адже я була улюблена донька мого батька адмірала Коліньї.

Це ім'я було останнім словом її сповіді. Вимовляючи його, низенька кругленька жіночка трохи ввелася зі стільця. Інші три дами теж піднялися, Габрієль останньою. І раптом перед нею став і вклонився кавалер, — ніхто й не помітив, як він увійшов. Бо саме цього кавалера тут не чекали, а ще менше чекали, що він схилить перед нею свою гордість. Адже то був пан де Роні. Він сказав:

— Ласкава пані, король прямує сюди. Він наказав, щоб ми віддали вам шану. Двір уже зібрався й просить вас з'явитись перед ним.

Дами двома парами рушили до великої парадної зали; пан де Роні йшов попереду, як їхній гофмаршал. З самозаглибленості своїх сповідей вони враз виринули в гамір світової марноти. Габрієль зупинилась і вже хотіла повернутись, — такою бурею зустріло її це вшанування. Це вперше весь двір ставиться до неї так. Оплески, крик захвату, — але всі, човгаючи ногами й уклоняючись, відступали від неї назад, у глибину зали. Сотня дам і кавалерів збилась там, а Габрієль зосталась посеред зали сама, і, щоб вона не почувала себе такою покинутою в цьому моторошному тріумфі, пані д'Оранж узяла її під руку. А її величність сестра короля стала ліворуч неї.

Пані де Морней утекла. А вже за дверима зали сказала королю, що піднімався сходами:

— Величносте! Герцогині потрібна ваша допомога, покваптеся! Хоч би ж ви завжди встигали, коли життя вашої коханої буде в небезпеці!

Анрі кинувся бігом. Добігши до дверей зали, глянув — і що ж! Ніякої небезпеки, його найдорожчий скарб, його кохана владарка тріумфує! Серце його стрепенулось, воно вітало перемогу прекрасної Габрієлі і його власну.

У цьому самому залі з галереєю довкола і з суміжними покоями — неначе так давно! — відбувся балет магів та голярів. Тут-таки розігралась комічна сценка. «Нам з тобою довелось шукати сховку, ми були безсилі проти образи й раділи, що пощастило втекти потайними дверима. Тоді наше становище було досить-таки непевне. Відтоді — піднесення моє й твоє. Нарешті я — справжній переможець Іспанії, і навіть перед папським легатом я вистояв. О, тепер я чую за собою досить сили, щоб видати свій едикт. Настав, настав твій день, моя кохана владарко! Я зараз міг би змусити священика повінчати нас із тобою, і ти стала б моєю королевою».

Він думав так, ніби в чаду. Інші міркували про те саме спокійно. Трохи осторонь натовпу перешіптувалися дві дами.

Принцеса де Конті:

— Яка вона бліда! Хоч би пані д'Оранж міцніш підтримувала її, а то що впаде.

Принцеса де Конде, з Бурбонського дому:

— Може статися й гірше. Хоч би тільки щастя мого кузена було тривке! Йому треба бути справді дуже великою людиною, щоб із нею одружитись.

Принцеса де Конті:

— А хіба він уже й тепер не досить великий, щоб кинути всім нам виклик? Його люба владарка з'являється перед усім двором з двома протестантками. Я гадаю, вона й сама така, а то зрозуміла б, що їй загрожує, і завчасу зомліла б.

Принцеса де Конде:

— Правда, вона бліда. Але та блідість може виказувати й гордощі, а не страх. Коли є при дворі хоч одна-однісінька чиста жінка, то це пані д'Оранж. А вона дуже хвалить Габрієль д'Естре, її теперішню доброчесність, стійку любов, що зробить її гідною трону.

— Тим гірше для її безпеки, — докінчила перша дама, і друга погодилася.

Оплески, крик захвату; а один дворянин, лиш нещодавно прийнятий до двору, раптом став вищий за всіх, бо зліз на стілець.

— Я, мабуть, помиляюся, — сказав цей пан де Бассомп'ср[70] униз, у натовп. — Те, що я бачу, не може бути правдою, а то хтось із них довго не проживе.

Знизу спитали:

— А хто ж, по-вашому?

— Ну, це ясне діло, — відказав придворний зі стільця. — Король повинен жити. А тому дуже шкода цієї прекрасної жінки, але як не її, то його влучить ніж.

Пані де Сагон, знизу:

— Ви тут іще новий, бідолахо, й не здогадуєтеся, що наше найближче майбутнє — під знаком Венери.

Міністр Вільруа й Роні тож опинились у тисняві. Обидва пропихалися до за задньої стіни, і там вони зустрілись.

— А, це ви, любий друже!

— А, це ви…

— Здається, ми з вами згодні в тому, що цієї події краще б зовсім не бачити, — сказав міністр закордонних справ, що його міністр фінансів знав як зрадника. Тому Роні підказав:

— Так, навряд чи варто помічати її. І мадрідському дворові теж не варто знати про неї. Те, що діється тут, не має завтрашнього дня. Король сам забуде все, як тільки йому стане потрібно грошей. При цьому дворі тільки дурні можуть сумніватися, хто сильніший: його перший скарбничий чи його кохана. Тинди-ринди! Навіщо вбивство, навіщо смерть, коли гаман б'є певніше від сокири.

І пан де Роні дозволив тисняві, відіпхати його від пана де Вільруа, відомого йому як зрадник. Слова міністра фінансів — байдуже, наскільки він сам у них вірив, — були сказані з метою вбезпечити життя Габрієлі. Він не любив її, не був і співчутливий. Зате він мав велику гідність, і хай навіть ніхто крім нього по-справжньому не бачив усіх труднощів перших кроків нової влади, та принаймні для нього вона втілювалась у трьох іменах: «король, я і герцогиня де Бофор». Одначе ця жінка ніколи не досягне ще вищого становища й титулу, про це він подбає.

А Габрієль уже цілу вічність витримувала поклоніння двору та свій тріумф, хоч за годинником то були тільки хвилини. Вона перевела дух, коли любий владар узяв її за руку й повів через залу. І зразу натовп заметушився, дами й кавалери шикувались рядами вздовж шляху його величності, щоб почути від нього слово-друге. Вони не спускали очей з губів короля, але так само і з прегарних уст його владарки, яку він вів за підняту руку поперед себе. Широкий, плескатий кринолін давав йому змогу пропустити її вперед, показуючи всім, як свою коштовність, і він так і робив. Тепер у нього було обличчя справжнього владаря, не поблажливе й не терпиме, і це помітили всі.

Тому Габрієль на всіх обличчях бачила відданість. І на її щоки повернулися чарівні рум'янці. Вона сама, замість короля, зверталась до придворних і казала саме те, що треба; доторк його пальців давав їй потрібне самовладання. Перших на шляху вона ще проминула мовчки. А перед паном де Сансі[71], генерал-полковником швейцарців, зупинилась:

— Пане де Сансі, король і я вирішили поїхати до Бретані. Я дозволяю вам супроводити нас.

Те саме вона сказала багатьом, зокрема панові де Буйону, який вирішив, що краще буде звести в непам'ять свою зраду під Ам'єном. Отож він шанобливо змирився з тим, що ця дама, яку він тоді хотів підкупити, тепер не запрошує його в подорож, а наказує їхати.

Вже коло дверей Габрієль лице в лице зіткнулася з паном де Роні. Обоє високі, біляві, й колір обличчя, і колір очей майже однакові: брат і сестра, якщо завгодно. Та нікому не було це завгодно — ні глядачам, бо ті звикли до теплого чару Габрієлі й до крижаної холодності кам'яного чоловіка, ні тим паче їм самим (вони вже й зовсім не хотіли визнавати свою спорідненість). Габрієль підняла голову вище й сказала гордовитіше, ніж до будь-кого досі:

— Вам доведеться покинути свій арсенал і поїхати в моєму почті, пане де Роні.

Той весь почервонів і насилу спромігся відповісти здушеним голосом:

— Я чекаю наказу свого владаря.

— Вельможна герцогиня просить вас супроводити її,— сказав Анрі, і з потиску його пальців красуня зрозуміла, що повинна повторити прохання.

Вона так і зробила. Та було вже запізно.

Велика угода

Подорож короля до своєї провінції Бретані минула мирно, хоча він вів із собою дванадцять тисяч самої піхоти, не рахуючи кінноти й гармат. Узяти такий ескорт, аж надто пишний для звичайного візиту, порадив йому начальник артилерії. Анрі дозволив йому висловити те, що знав і сам, але не хотів визнати: без такої збройної погрози він би й тепер не здобув своєї Бретані. Іншої обставини він не передбачав: що треба вирушити чимскоріше. Пан де Роні наполягав на тому, та й мав підстави: герцог де Меркер тільки тоді облишить свої відмовки та крутню, коли побачить, що його заскочили зненацька.

Таку підставу Роні назвав. Другою, неназваною, була люба владарка, що не могла поїхати в призначений день: її дуже вимучила вагітність. Отже, пан де Роні так і не поїхав у її почті, як вона гадала. Він поїхав, а вона злягла. Через три дні поїхала й вона. Та поки Габрієль помаленьку доїхала до Анжера, Анрі зі своїм великим ескортом давно вже минув місто. Дорогою всі міста його провінції Бретані розкривали перед ним брами, і з усього півострова, що сміло виступає з суходолу в море, спішно з'їхалися дворяни зустрічати короля. Пан де Меркер на своїх скелях усе ж таки переоцінив могутність, невгамовного моря. Король Анрі виманив його з фортеці бур, що саме тепер, навесні, лютували понад звичайну міру; володар бур, які зробили його химерником, мусив, одначе, вирядитись на суходіл, де в нього незабаром віднімуть майже всю потугу; він мусив укласти угоду.

Це не просто угода про передачу провінції. Ні, повернення великої провінції під владу короля ніби випадково обумовлене іншою, ще важливішою угодою — шлюбною. Дочка герцога й герцогині де Меркер має вийти за Цезаря Вандомського, сина короля Франції та пані Габрієлі д'Естре. Ось що головно — коли не для всіх, то вже напевне для Габрієлі. Тому серце її так рвалось у цю подорож. Затримки й перешкоди злостили її, штовхали на вчинки, зовсім не властиві її вдачі,— хто міг би чекати їх від цієї незворушної красуні!

Герцогиня де Меркер, Марія Люксембурзька з дому Пентьєврів, була дуже високородна дама й мала якусь там д'Естре за багато нижчу від себе. Хоч би навіть Цезар не був виплодом подвійного перелюбства, вона однаково зневажала б цей шлюбний зв'язок, на який мусила погодитись. І навіть із таким королем Франції, як цей, що проклав собі шлях до трону сам, у тяжких зусиллях, вона б не бажала породичатись. Та й хто поручиться за його майбутнє і за його спадкоємність? Якби ніж нарешті влучив у ціль, її зразу почали б заперечувати. І тоді вони, Меркери, мали б зятем його байстрюка! Пані де Меркер, немовби створена для інтриг, плела їх безліч, і то вельми лихих. Габрієль вирішила покласти цьому край. Коли герцогиня з'явилась під Анжером з єдиною метою — знов якось відсунути справу, — Габрієль наказала закрити перед нею всі брами міста. Герцогиня мусила повернутись і стерпіти це приниження, поки приїде король і допоможе їй добитись ласкавої зустрічі. Бo йшлося таки про ласку — інколи це розумієш тільки тоді, коли перед тобою зачиниться брама.

Анрі тим часом заїхав далеко на північ, до Ренна, де відбувалися станові збори провінції Бретані. Ще кілька днів він не міг побачитися з коханою, а тому писав їй листи, як у ті дні, коли залицявся до неї. Так, листи були схожі на ті, що він колись посилав до Кеврського замку; декотрі тоді перехопили вороги. Вони легко могли б схопити й низенького старого селянина з запилюженим обличчям. Анрі думає: «Сім років минуло, а ми з тобою все вкупі. Чи правда те, чим ти мені дорікаєш і з чим я не погоджуюсь, — ніби тепер глибше кохаєш ти, а не я? В тисячу разів глибше? Трохи правди тут є: зовні ти розквітла й дозріла, як твоє серце. Ти більше не хотіла б жити без мене, і це я розумію: то було б життя, звернене назад. Але зі мною, скарбе мій найдорожчий, те самісіньке: я не вільніший, ніж ти. я разом з тобою піднісся й досяг володіння завдяки тобі, так я почуваю, бо в усьому, чим володію, я бачу тебе. Моє королівство я порівнюю з твоїм лоном: воно раніше часто зраджувало мене, але нині воно моє. 1 коли твоя краса зів'яне, я не зможу тебе покинути. То я колись міг забрати назад своє кохання, я, бідак, що став таким багатим!»

Про це й згадки не було в його листах, що їх, як і тоді, возив ла Варенн. Ні, він дотримувався того ж тону, що й тоді,— легкого, хвацького, з натяками на ту зброю, яку його владарка обрала сама і яка незабаром розв'яже їхню спірку. Таке писав король, знудившись промовами на зборах станів його провінції Бретані, яку він тепер здобував — останню в усьому королівстві. Борода його була сива, а волосся — біляве.

Він замовчував і ті дивні пригоди, що завжди втручались у хід його розважних дій — і тут так само. Вони б могли погано вплинути на її природну, здорову вагітність, і на дитині лишились би родимі знаки зустрічі її батька з протиприродним. Скінчивши свої справи на зборах, він іще добу перебув у Сомюрі, місті Філіппа Морнея, його давнього сподвижника, що завжди виявляв ясний і надійний розум у мирських ділах. Може, відтоді його сприйняттю дійсності пошкодило заглиблення в богословські таємниці,— хай там як, та йому всюди ввижався пан де Сен-Фаль.

— Що з вами? — спитав Анрі. Схудлий, зморщений Морней відповів якимсь потойбічним голосом:

— Він зазирав у вікно. Він глузує з мене. Образив, а тепер глузує.

— Друже, отямтеся! — владно гукнув Анрі.— Ви сидите у власному замку, самі його укріпили. Як він міг би попасти сюди, а тим більше — втекти звідси?

— Для того, хто уклав спілку з дияволом… — неспокійне обличчя бідолахи зовсім змінилось, він був уже ніби не на цьому світі.— Для нього нема ні мурів, ні зведених мостів.

— А де саме він міг би швидко заховатися? — спитав Анрі.

— Ось тут, — таємниче відповів Морней. Його палець тремтів, проте зразу влучив у певну точку великої карти, що висіла перед ними на стіні.

Анрі вже думав тільки про те, як самому вирватися звідси.

— Швидше! — гукнув він. — Доженімо його!

У нещасного страдника опустились руки, він наче аж поменшав і безсило поскаржився:

— Щоразу, як я подамся в погоню, лукавий його попереджує. Величносте! Ви ж дали мені слово. Спіймайте його!

— Так, я дав вам слово, — підтвердив Анрі й вибіг.

Надворі сів на коня; за ним кинулося стільки дворян із почту, що вистачило б переловити цілу витягу. Вершники помчали до лісу, де нібито серед ставка стояв будинок, у якому ховався пан де Сен-Фаль. Та король звернув з дороги, помітивши слід оленя, і відбився від супутників. У хащах Анрі довелося зсісти з коня; він не міг добрати, з якого боку відгукуються мисливці на його оклики, а вже вечоріло.

Цілком випадково він наткнувся в темряві на трьох своїх дворян; один з них був де Ту, голова суду. Вже немолодий, він супроводив короля в цій подорожі заради переговорів із Меркером. Женучись за оленем, він упав з коня й тепер кульгав. Король вирішив, що його не можна кидати самого, хоча суддя ревно просив його повертатись до міста.

— Як повертатись? Ми ж заблудилися, — відказав Анрі. Тим часом один із дворян зліз на дерево й гукнув згори, що бачить якесь світло. Рушили туди. Їхали дуже повільно, через ногу пана де Ту, а коли нарешті доїхали, то побачили самотній будинок серед ставка. Убрід під'їхали до нього; двері були незамкнені, але всі кімнати порожні. В одній горіла свічка, освітлюючи постелено ліжко.

— Все зрозуміло, — сказав Бельгард. — Той, кого ми шукаємо, був тут. Він хотів лягати спати, але ми його сполохали. Далеко він утекти не міг.

— То йди спіймай його, Бляклий Листе, — наказав Анрі з таким виразом, ніби Бельгардові слова переконали його.

Перший стайничий із третім дворянином спочатку наробили в темному домі страшного гуркоту, — видно, їм страшно було йти. Потім таки пішли, брьохаючи по воді. Король тим часом сказав панові де Ту, щоб той лягав; але в усьому домі було тільки одно ліжко. Голова суду відмовлявся лягти: хай лягає король. Нога в нього дуже боліла, і він примостився на краєчку ліжка, але роззути її в присутності його величності не погоджувався. Анрі сів у єдине крісло перед каміном; там були накладені дрова. Він підпалив ялинові шишки, роздмухав вогонь і сидів, дивлячись у нього широко розплющеними очима. Йому згадалось мимохіть, навіщо він їде до своєї провінції Бретані — заради важливих державних переговорів, якими мало скінчитись терпляче й розважне готування. А тут він опинився в погоні за пустою маною — навіть не його власною. І все ж цієї ночі він не міг вибратися з цих лісів, з безлюдного будинку, де, одначе, горіло світло. Коли зараз сюди вдеруться вбивці, то він має при собі тільки скаліченого старого чоловіка та, звісно, власну зброю. «От який немічний наш розум! Чи я не сам накликаю на себе свої небезпечні пригоди, і чи не остерігає ними саму себе моя недосконала натура? Якби ти ніколи не відступався від того, що знаєш, і неухильно чинив те, що в тобі закладене й що тобі доручене, ти б не сидів тут, та й у майбутньому уникнув би ще лихіших часів».

Ось що можна було вичитати в полум'ї, коли звести брови досить високо. Не вагайся більше, будь твердий, своєю королевою зроби цю, єдину! І він бачить, як вогонь виписує її ім'я, як полум'я виспівує його.

Повернулися Бельгард зі своїм супутником — цього разу нечутно, бо пороззувались і закасали штани. Вони твердили, що пан де Сен-Фаль утікав від них, ламаючи кущі, поки провалився в якусь яму. Анрі тільки попросив їх роздягти й укрити бідолашного голову суду, що від знеможення впав на ліжко й уже спав. А потім вони завели короля до іншої кімнати, що мала тільки один вхід; долі там лежала солома. Вони зоставили двері відчинені, а самі прихилились до одвірків обабіч їх. Проникнути до короля можна було тільки повз цих охоронців.

Анрі вмить запав у глибокий сон. Його захисники, вкривши ноги плащами, час від часу ворушили ними; цим кожен показував іншому, що він не спить. Та вретші-решт вони перестали ворушитись, і розбудив їх тільки чийсь відчайдушний крик: «Рятуйте!» Спочатку обидва вирішили, ніби вони все ще в лісі, натрапили на Сен Фаля, і кричить він. А трохи прочумавшись, згадали пана де Ту.

А до того в кімнату зайшли якась божевільна дівчина. В місті з неї знущались, і вона оселилась у цьому покинутому будинку, а коли почула, що сюди йдуть якісь люди, певне, втекла, хоч сама вже не пам'ятала того. Вона повернулась до своєї оселі, потемки роздяглась, бо світло давно догоріло, й повісила мокру одежу па кріслі перед каміном, де ще жеврів жар. Коли сорочка на дівчині трохи просохла, вона лягла впоперек ліжка в ногах у сонного пана де Ту й скоро заснула теж. Та коли панові де Ту захотілося перевернутись на другий бік, він зіпхнув божевільну з ліжка, уразивши при тому свою забиту ногу, і від болю прокинувся.

Де Ту відгорнув запону на ліжку. З вікна падало тьмяне світло, і в ньому рухалась якась біла постать. То не може бути гра уяви; ось постать підходить і дивиться на нього.

— Хто ти? — питає голова суду.

— Я цариця небесна, — відповідає примара. Голова суду, власне, розумів, що це нісенітниця й неподобство. І все ж його охопив забобонний страх; він закричав: «Рятуйте!» Дворяни прибігли, заспокоїли його й угамували божевільну.

Анрі так і не прокинувся, про всю пригоду він довідався аж уранці, коли вони вчотирьох їхали до міста. Він тільки сказав, що, бувши паном де Ту, перелякався б страшенно; а тоді надовго змовк. Він задумався про ту годину самозаглиблення, вночі, перед каміном, коли полум'я писало й співало. А незабаром, на великодній службі божій, коли в церкві заспівали «Regina Coeli lаеtare»[72], король підвівся й почав шукати очима пана де Ту.

Такі були менш зрозумілі події, хоча сенс їхній усе ж таки до певної міри вгадувався. Про них у листах до Габрієлі не було й слова. Повертаючись до неї, Анрі зустрівся з пані до Меркер; такої запобігливості він досі ще не бачив у такій гордій персоні й не чув іще стількох чудових обіцянок. Це навіяло йому тим сильнішу підозру, що він іще не знав, як приборкала цю даму його люба владарка. Він запросив її повернутися з ним до Анжера. Тамтешній замок мав багато міцних веж, герцогиня де Меркер налічила шістнадцять чи й більше і вже тривожилась, чи не посадять її в одну з них. Високі мури всипані були вартовими її супротивниці.

Ще вони не доїхали, як герцогиня де Бофор виїхала їм назустріч, так їй не терпілось обняти гостю. Вона навіть запропонувала їй місце у своєму паланкіні. Анрі аж дивувався, що Габрієль так добро навчилась діяти всупереч своїм почуттям і не забувати про мсту. Ще вище піднеслась у його очах розважність цієї вродливої жінки, коли тридцять першого березня нарешті підписали велику угоду — державну угоду, замасковану шлюбною.

В Анжерсььому замку королівський нотар метр Гійо зачитав уголос цей акт, і хоч він був дуже довгий, вельможні збори слухали до кінця, затамувавши дух. Герцог і герцогиня де Меркер давали своїй дочці Франсуазі як посаг у її шлюбі з герцогом Цезарем де Вандомом ціло багатство в грошах і коштовностях; а втім, усе це виплачувалося з тієї величезної суми, яку герцог де Меркер отримав від короля за те, що повернув йому його провінцію Бретань.

У цю хвилину багато хто з присутніх, хоч вони добре знали перебіг і результат переговорів, не змогли опанувати своїх почуттів.

— Хоч ми й добре знали все, — сказав кардинал де Жуайоз протестантові Буйонові,— та не могли повірити. Лотарінзький дім зрікається останніх залишків своєї влади. Цей маленький Наварра став нарешті необмеженим володарем у всьому королівстві.

— За винятком герцогства Буйонського, — відповів колишній пан де Тюренн, що успадкував те герцогство й мав надію відстояти себе від короля, що врешті стало фатальним для нього.

Метр Гюйо зачитував, що король зоставляє на своїх посадах усіх губернаторів та суддів провінції Бретані. В цьому місці один зі слухачів аж задихнувся з гніву — пан де Роні. Обличчя його лишалось кам'яне, але всередині клекотіло обурення. Всім відомі негідники й зрадники лишались тим, чим і були, замість стати перед судом, і він, Роні, не міг цьому перешкодити. Королівське правосуддя зазнавало приниження, і його захисник Роні подумки назвав короля слабодухим. Цей непохитний чоловік не розумів, що влада може бути й гнучкою. І про саму шлюбну угоду як привід для державної Роні казав «тинди-ринди» й усе пояснював марнолюбством любої владарки, що умовила короля.

Такий собі пан де Бассомп'єр, лиш недавно прийнятий до двору, спитав: а до чого тут її високість сестра короля? Бо її справді викликали й домоглись від неї схвалення.

— Тепер усе зрозуміло, — вирішив новачок. — Король збирається дати протестантам едикт. Те, що робиться тут, — це попередній крок.

Враз голос нотаря затих, і над зборами нависла глибока тиша. А тоді зашелестіли дві сукні. Одна — з бузкового шовку, друга — зелена, густо заткана сріблом: її високість сестра короля й герцогиня де Бофор. А посередині — король; отак ці троє вийшли насеред зали, до столу, на якому лежала розгорнена угода. А з другого боку, тільки на другий виклик, рушили герцог і герцогиня де Меркер. Усі інші, що теж мали підписати угоду, вишикувались біля столу, проте, лишилось і вільне місце. Там було підвищення, і на нього по приступках зійшло двійко дітей, убраних як дама й кавалер. Вони ступали повільно, статечно, і нагорі їхні маленькі постаті випромінювали гідність; з усіх облич їхні були найповажніші.

Тоді заусміхалися й ті, що досі дивились суворо. В декотрих жінок вирвались захоплені вигуки, інші зітхнули. Анрі стежив за обличчями подружжя Меркерів, — адже він позбавив їх і могутності, й володіння. Досі вони мали вираз заскочених на гарячому злочинців, то блідли, то червоніли, в герцога очі налилися кров'ю, герцогиня кашляла, щоб не розревтись чи не закричати. Та коли діти зійшли на своє підвищення, змінилася й поведінка цієї пари. Вони обоє зрозуміли свій виграш. Їхня дочка стане найближчою до трону! Цей хлопчик зійде на нього разом з нею. Отож король повинен одружитися з його матір'ю. Неодмінно і негайно!

Король підписався перший, тоді подав перо герцогині де Бофор. А в неї аж рука тремтіла — з радості. Всі витягали шиї, щоб побачити це. Найпрекрасніша ручка королівства вивела підпис — найзначніший у її житті. Тоді вона поклала перо й застигла в чеканні. Її любий владар усміхнувся до неї: не турбуйся! Тільки-но поставила свій підпис її високість сестра короля, як до пергаменту кинулись Меркери. Філіпп Емманюель Лотарінзький, герцог де Меркер, і Марія Люксембурзька, герцогиня де Меркер; Габрієль читає ті підписи, і очі в неї блищать, а в голові аж паморочиться від щастя. Вона втікає від того щастя, що тягарем навалилось на неї, до плеча свого коханого, і він її цілує в розпашіле обличчя.

Свідки беруть один в одного гусяче перо — насамперед пан Антуан д'Естре, батько героїні сьогоднішнього дня і тепер уже зовсім не сумнівна особа. А потім, не гаючи часу, урочисто справили заручини обох дітей; кардинал де Жуайоз благословив ті заручини в присутності двору й послів. Та вдруге участь дітей у акті, невідповідному їхньому вікові, вже не зворушує й не заморочує так, як уперше. Навпаки, тепер усі пригадують одну з умов шлюбної угоди. Коли нотар голосно й виразно зачитав той пункт, на нього не звернули уваги — чи, може, вдали, ніби вважають його зайвим. Коли в майбутньому хтось із заручених не побажає здійснити шлюб, йому досить заплатити відчіпне, і то навіть не дуже велике, як на багату родину.

— По суті, не сталось нічого, — здивовано сказав перший стайничий Бельгард. — Це ж іще чотирнадцять років мине, поки діти дійдуть віку.

— Хіба моя небога, герцогиня де Бофор, не дійшла його трохи раніше? — заперечила його сусідка.

Бельгард поглядом знайшов чарівну Габрієль, і не шукаючи; тоді, щоб їхні очі не зустрілись, опустив свої. Серце його сильно забилося від спогадів. «Покажи її мені!» — почув він голос поруч себе. «На цих словах скінчилось моє щастя», — подумав він тепер, хоча взагалі йому велося в житті непогано. «Якби я не напросився тоді на ці слова, не було б і королівського сина, зарученого тут. Одне слово — і разом зі щастям відлітає молодість».

— Що було їй призначено, тим вона й стала, — промовив він тихо.

— А ми цього й не передчували, — зітхнувши, відказала пані де Сурді; вона сама воліла б забути, до яких хитрощів удавалася, щоб призначення Габрієлі здійснилось.

Бельгард подивився на заручених дітей. Малий Вандом занадто швидко розвивався, був високий і товстенький; це йому не сподобалось. І все ж він знову розчулився — тільки він один. «Бідний хлопчик, — сказав він сам до себе. — По суті, нічого не сталось. Хто знає кінець цієї пісні…»

Едикт

Свята на честь великої угоди, хоч подивуватись на них і зійшлася сила народу, одним розчарували всіх. Найвродливіша з жінок не показувалася. Стан її вже не дозволяв їй брати участь у публічних церемоніях. Як тільки в короля з'явилася змога її супроводити, вони вдвох поїхали до Нанта, і там люба владарка народила йому другого сипа — Александра. Після Цезаря — Александр, а як дитя французького королівського роду, дитя Франції, він дістав титул «монсеньйор».

Місто й фортеця Нант тільки нещодавно здались королівському війську. А що королю Анрі зразу після прибуття до міста був подарований Александр-монсеньйор, то він у пориві батьківської радості підписав Нантський едикт. Так зрозуміли це всі, і сумнівів майже не було. Та незадовго перед тим укладено велику угоду, в якій заручення двох дітей включало в себе повернення королю останньої його провінції й применшувало цю подію — навряд чи навмисно. Хто мав би зняти крик, тепер замовк, невідомо тільки, чи надовго. І ось ми опинились в іншому залі, тут підписують Нантський едикт.

— Ось де ми опинились, — говорили між собою католицькі вельможі.— Ось куди хотів завести нас цей король. Переможені — ми.

Кардинал де Жуайоз:

— Він дарує свободу совісті. Настав його день. Чи він і досі гугенот, як і був? Чи, може, він відтоді не вірить уже ні в що?

Конетабль де Монморансі:

— Мене він величає своїм кумом. Але я його зовсім не знаю.

Кардинал:

— Колись під Кутра він розбив і повбивав обох моїх братів. Я не можу бути йому другом. Але я дивуюсь його наполегливості.

Конетабль:

— Чи бажаємо ми величі цього королівства? Тільки ціною свободи совісті ми уклали мир у Вервені як переможці. А що в нього на думці далі, я не знаю.

Кардинал:

— Свобода совісті… Той, хто мислить по-християнському, а не по-мирському, як наша свята церква, той сам би дарував її. Одначе нам доводиться мислити по-мирському, аби витривати.

Конетабль:

— Він прагне витривати, це вже напевне. Він називає свій едикт непохитним.

На ті слова кардинал повернув простягнену руку долонею донизу. Конетабль зрозумів знак: повалений лежить ницьма.

— Ми — переможені,— казали ті католики, котрі не воліли тільки мовчки думати так. — Король дає волю єресі, та якби ж то тільки це. Вам, протестантам, лишаються ваші укріплені міста. А де наші укріплені міста? — питали вони кого-небудь з інаковірців, що в тісній залі відбився від своїх і опинився тут поблизу. Досі мало хто пам'ятав, якої віри той чи той. А сьогодні віри порізнили їх. — Вам дозволяється правити свою службу божу в католицьких містах; нам у ваших — ні. Ви матимете всі громадянські права, будете урядовцями, навіть суддями.

— А ви хіба ні? — гукнув через кілька голів Агріппа д'Обіньє.— Хто, як не ми, віддавав королю всю свою кров? Якщо ми досі живі, то не своєю заслугою. А скількох я знаю таких, що вельми завзято помагали іспанцям занапащати цю державу! А тепер, коли наш король зійшов на трон завдяки боям, виграним нами, хто вимагає всіх посад і державної скарбниці тільки для себе? Ті, хто зраджував його й ладен зрадити знову.

Слово «зраджував» Агріппа вимовив трохи надміру гучно; з ним почали сперечатись, але голоси притишили: король саме зачитував едикт. За це слово ті, кому Агріппа гукнув його, охоче провчили б його. Відважного Агріппу врятував маленький зріст: його не видно було за вищими протестантами, і ті хутенько відтіснили його назад, щоб він сховався.

А в протестаптів маршал де Роклор казав панові Філіппові дю Плессі-Морнею:

— Чого у вас така кисла міна? Хіба сьогодні не радісний день?

— Так називали ми й день після Кутра, — відказав Морней. — Тоді ми були військом бідних. Військом гнаних за правду.

Роклор:

— У нашого короля були запалі щоки, я й досі бачу.

Морней:

— Оберніться й побачите: щоки в нього й досі запалі, його битва не скінчилась. — Він охочо додав би: «А в мене війна не на життя, а на смерть з паном де Сен-Фалем. І ще гірше: коли вийде в світ мій трактат про месу, я позбудусь ласки короля». Та маршал перебив його.

Роклор:

— Король сьогодні справджує дане нам слово, але не більше. Ми мали б стати в державі першими, а одержуємо такі права, які дають тим, кого лише терплять, і ніякої запоруки, що це надовго. А ми ж двадцять років боролись за свободу совісті!

Морней:

— Ми здобули її незаперечно. Король каже правду. — Але думав він так: «Свобода совісті — набуток духовний. Ще настануть часи, коли ми зможемо її зберігати тільки в серці та на вигнанні».

Між обома протестантами настала багатозначна мовчанка, виникла з думок, які звичайно не висловлюються. Нарешті Роклор усе ж таки сказав:

— Колись він не мав королівства й не був великий. Ми з ним їли сухий хліб і молились: «Усі язики обступили мене, та ім'ям господнім я їх розіб'ю». Хто ж тепер розбитий? Та й марне воно було б. Справджені надії розчаровують, — збентежено додав пан де Роклор, відомий при дворі як веселун і дотепник.

Філіпп Морней із мукою в серці відповів, не дивлячись на співрозмовника, що теж не дивився на нього:

— Не можна старіти. Ось ми маємо одного такого, що не старіє.— І повернувся всім тілом до свого владаря, якого обрав ще змолоду.

Король Анрі па підвищенні під балдахіном оголошує свій едикт. Не доручив нотареві зачитати його; сам виголошує з пам'яті, як свою тверду й вільну волю. Хто тримається належного тону — між наказом і виявом ласки, — той, слухаючи власний голос, може забути, що він насправді оголошує тут під балдахіном: недосконалий, неповноцінний підсумок, викривлюваний і затаюваний до останньої години. «Переговори й удавані поступки, чвари, розкол, нова згода між сторонами, у вічі — гарні слова, позаочі — лиха плутня, впертість, ненависть і невигубна жадоба своєї вигоди, — все це передувало моєму едиктові. 1 мої двадцять років боротьби. Ще як мізерний король Наваррський, зовсім не певний свого життя й трону Франції, я вже мав перед очима цей далекий день. Це міг би бути нічим не прикметний виступ під звичайним балдахіном, і едикт був би нічого не вартий; одначе королівство — це щось більше, ніж гроші та майно, більше, ніж проста влада над людьми. Нарешті я почуваю себе досить сильним, щоб сказати вам: віднині вам вільно вірити й мислити. От якби тут був і чув мене один чоловік, чиї очі й вуха вже вкрила земля! Пане Мішелю де Монтень, ми з вами колись розмовляли на морському березі. «Що я знаю?» сказали ви. Ми пили вино в розбитому ядрами будинку, ми співали рядки з Горація — ви і ваш мізерний учень, що тепер стоїть під балдахіном і оголошує свій едикт. Ви потішились би. Я тішуся».

Він єдиний тут відчував задоволення — і розумів це. Жодна з двох партій не була задоволена, вони тільки приймали те, що він їм уділив, бо нарешті став досить сильним для цього: свободу совісті разом з її наслідками. До підвищення, де він стояв, були звернені всі очі, немовби самої царственої величі вистачить, щоб змінити устрій суспільства, і немовби цьому дню не передували всілякі пригоди війни та миру. Анрі думає: «Труди були довгі, успіх непевний, радість недовга. Не тягнімо ж, а кінчаймо, поки вони ще не зовсім приголомшені. Заручини дітей, народження мого сина — ось що ми святкуємо, і з самого лише надміру батьківського щастя я роблю всіх вас рівними, відбираючи у вельмож їхні провінції, їхню владу. В цій державі вас уже не будуть розрізняти за віровизнанням, а отже — і за станом ледве чи будуть. Нe прислухайтесь так пильно, ми зараз кінчаємо».

— Я поділяю протестантів свого королівства на десять округ, і кожною з них правитимуть вони самі в особі своїх представників: двох пасторів, чотирьох міщан та селян і чотирьох дворян. А їхні незгоди та претензії владнуватиму я сам.

Король скінчив. Він бере з рук свого канцлера, пана де Шеверні, пергамент, підписує його й прощається зі зборами. «Це вони прийняли, — думає Анрі.— А надалі — лагідність і вмиротворення, щоб вони звикли».

Більшість просто споглядали царствену велич. Декотрі, що все зрозуміли, перемовлялися:

— Четверо дворян на шістьох із третього стану. Він починає з протестантів.

— Це влада простолюду.

— Коли не всевладдя державця.

Анрі вже був на дверях, коли в залі загукали:

— Хай живе великий король!

Але він вийшов, наче йшлося не про нього.

VI. ВЕЛИЧ І ВОЛОДІННЯ

Подорож річкою

Любій владарці не можна було пускатись у важку дорогу. Король повіз її на судні від Нанта до Орлеана — довга й приємна подорож. Річка Луара блищала під м'яким травневим сонцем, на небі пливли й танули білі хмари. Віяв легенький вітрець, і королівська барка під вітрилами повільно пливла проти води між тихими, рівнинними берегами. Аж до обрію стелились квітчасті луки та хлібні лани, а на обрії синіли ліси. Попереду виринали замки — грізне громаддя, але вежі обплетені трояндами. Хай навіть тільки одну з чотирьох веж молодить то плетиво — у воді відбивається вже не стародавній і дикий образ, а казковий, мрійний.

Міста Анжер, Тур і Блуа одне за одним занурюють у потік свої мирні віддзеркалення, а між ними на широкому просторі розкинулись села, хутори, садиби. І коли барка пропливає повз них, діти, що бавляться над річкою, зразу помічають: це не просте собі судно. І, застигши на місці, дожидають його, повипинавши животики, покидавши все з рук, з поважними й зосередженими очима.

Над палубою нап'ято дах із тканини. З нього аж до води звисають гірлянди, так що барку супроводять квіти. Облавки гарно вигнуті, помальовані, вітрила надимає вітер. Позолочена різьблена фігура на носі сурмить у сурму — і те саме, певно, робить богиня слави, чи принаймні чутка. Унизу в барці є спочивальні для всіх панів і дам; тільки король і герцогиня де Бофор мешкають на палубі, їжу споживають у наметах, схожих на альтанки. Тут, на цій блаженній річці, король обідає вже не осібно, за столом на підвищенні. Він сидить серед усіх інших, і розсаджуються всі як трапиться — веселун поряд із бурмилом, гордовита дама поруч скромної.

Вони всі в добрій злагоді, бо захоплені радісною подорожжю й розуміють: щоб подорож була радісна, такі мають бути й вони самі. Любу владарку короля всі ладні на руках носити і звертаються до неї святобливим голосом. Такий голос прорізався й у маршала Бірона, цього неотеси. Та навіть Роні, цей кам'яний чоловік, видимо злагіднів. Його дружина ще перевершили його, вона присилувала себе поводитись люб'язно. Пані де Роні, природно, ненавиділа Габрієль іще лютіше, ніж її чоловік: адже вона ще роздмухувала в собі його ненависть. До того ж вона не може, як він, потай бути інколи поблажливою до неї, визнаючи її заслуги, бо не знає про них: чоловік їй цього ніколи не відкриває. А сліпа ненависть дружини знов же підігріває його ненависть, не зовсім сліпу.

Вона в нього друга дружина — багата вдова з довжелезним носом, височенним лобом, ріденькими бровами й такими тонкими губами, що їх і не видно. Вона раз у раз кліпала очима, а коли ця пристаркувата жінка хотіла усміхнутись, вигляд її ставав безпорадний, і цим вона розчулила Габрієль. Герцогиня попросила свою любу приятельку, її високість сестру короля, щоб та посунулась і дала місце пані де Роні між ними двома. Того дня хмара, проклинаючи вгорі, покропила намет дощиком. Селянки в полі не кинули роботи, тільки задерли верхні спідниці аж на голови, а селяни накрили голови мішками, але врешті всі побігли шукати захисту. Пані де Роні аж заливалась:

— Вельможна герцогине, я така рада! Ми всі радіємо вашому щастю. Самі ж бачите, як оті селяни збігаються сюди привітати вас, про чию красу, добрість і розум аж сюди долинули вісті.

— Ласкава пані, хіба ви не бачите, що вони просто тікають від дощу? — спитала Габрієль. Марна річ — солодкомовну жінку годі було спинити. Її короткозорі очі добачили все, що вона хотіла, а більше нічого.

— Це ж оті пастушки? та пасту?шки з вашого парку в Монсо, тільки тут вони в натуральному вигляді. Всі такі охайні та милі, як лишень ви можете бажати. Це ваша заслуга, — лебеділа підлесниця.

Габрієль відповіла просто:

— Пані моя, я задоволена, що у вас такі приємні враження. Що ви думаєте, те й кажете. Та король гадає, що ці люди надто бідні: серед таких буйних пасовиськ, таких родючих ланів, таких густих лісів вони могли б жити й заможніше. А замки тут аж надто горді. Він має надію, що тепер його селяни не так часто постують, як до нього. Але але він не заспокоїться, аж поки врешті кожен із них щонеділі матиме курку в горщику.

«Ох ти ж, мудра зміє! Все спихаєш на нього», — подумала лицемірка. А тоді почала вдавати недосвідчену в господарстві, хоч насправді була вкрай зажерливою поміщицею, і селянам у неї жилось не з медом. Габрієль про це знала; в тим яскравішому світлі вона виставляла пана до Роні та його труди. Добробуту народу, а головне — процвітання сільського господарства без нього й не уявиш. Король ніколи не розлучиться з ним, запевняла вона — собі ж таки на шкоду. Пані де Роні злякалася цих слів — вона зрозуміла їх так, що коханка короля, як тільки дістане таку змогу, усуне його міністра. Треба неодмінно розповісти це чоловікові. Ще кілька влесливих слів, і вона відійшла. Своєю ненавистю до Габрієлі, що була, власне, його ненавистю, вона ніби лихварювала й віддавала йому проценти.

Але її чекала несподіванка. Роні втупив у неї суворий погляд і сказав:

— Ми маємо великого короля. Ми маємо такого короля, чиє щастя ніколи не потьмяніє.

Пан де Роні дуже добре знав, що має на увазі. Незабаром до річки вилетів загін вершників; вони зупинились па березі й замахали капелюхами. Король наказав причалити.

— Маршале де Матіньйон! — гукнув він на берег. — Добра звістка?

Голос його звучав твердо, хоч душевне напруження було таке, що він боявся впасти неживим, перше ніж почув звістку.

Матіньйон капелюхом окреслив у повітрі коло, а тоді дзвінким голосом сповістив:

— Величносте! У Вервені укладено мир. Іспанські посли підписали все. Вони їдуть до Парижа віддати шану вашій величності. Це королівство здобуло мир навіки, бо великий король переміг.

Останні слова Матіньйон вигукнув назад себе, в поля, і їх там почуто. Хоч люди ще не зрозуміли, що сталось, але з цікавості покидали лани й хатини. Так, усі збігались до річки. Коло причалу збився цілий натовп, задні ставали на возах, дітлахи видирались на яблуні, найменших батьки піднімали на руках. Усі притихли в чеканні й бачили, як король ворушить губами, але слів не чули. Та врешті він голосно, по-вояцькому гукнув:

— Мир! Мир!

А потім тихо додав:

— Маєте мир, діти мої.

Одні, почувши перший вигук короля, задивились на його поставу, але погляди інших після другого, тихого, прикипіли до його очей. Вони не квапились, пильно розглядали його, а тоді попадали навколішки — спочатку лиш кілька душ. Коли повклякали всі, серед них підвівся один селянин, чоловік у розквіті віку. Він промовив:

— Пане! Ви наш король. Коли настане яка біда, кличте нас!

Король у біді — з цих слів на барці поблажливо всміхнулись. Але Габрієль д'Естре злякалась і вхопилась за його руку. Вона б упала, якби він її не підтримав. А дужий селянин знову гукнув — уже грізно, як здалося декому:

— Пане! Вашу королеву ми боронитимемо, як вас самих!

Тепер усі на барці, навпаки, споважніли, відчули збентеження й застигли нерухомо. Добре, що саме принесли білий хліб і червоне вино. Діти піднесли це частування королю, але він розділив його з тим селянином, котрий промовляв. Кожен із двох з'їв половину хліба, і обидва випили вина з одного келиха.

Барка попливла далі, а добра вість про мир линула попереду. Віднині щоразу, як тільки пропливали повз якісь селища, знаходились руки, що кидали з берега чалку, щоб судно спинилось на часину. Люди, стуливши долоні, святобливо підносили і опускали їх. А коли барка пропливала мимо, безліч рук оберемками кидали на неї квіти. Кавалери ловили їх у повітрі й клали на коліна дамам. Так, приймаючи вітання й квіти, барка підпливала то під один, то під другий берег; часто над нею нависало віття дерев, і на палубу снігом сипались пелюстки.

Під містом Туром короля дожидали чужоземні посли: в каретах вони доїхали сюди з Нанта швидше, бо, хоч як легко барка ковзала по Луарі, вона мусила ніби пробиватися крізь вияви народного захвату. Посли, котрі від дружніх держав, сповістили, що слава короля гучно лунає при їхніх дворах і в країнах. Він наважився дарувати своїм протестантам едикт, і це не перешкодило тому, що його католицька величність король Іспанії прийняв мир на умовах, які визначив він, Анрі, чи то Генріх Четвертий. А може, й саме тому, що він спершу показав свою рішучість і дозволив свободу совісті. Виявившись досить сильним для цього, він став і для ворогів, і для друзів наймогутнішим королем світу.

Посли Голландії, Швейцарії, німецьких князів, королеви Англії та й ще дальших країн супроводили короля до його міста Тура так гордо й радісно, наче він був їхній власний король. Церковні дзвони, зустріч перед брамою, процесія по святково прибраних вулицях, вигуки: «Хай живе!», «Слава!» — а потім бенкет у замку. Колись цей замок був останнім притулком покійного короля, що втікав від ворогів. Тоді його вирятував зі скрути Анрі Наваррський, що й у ті дні вже здобував перемоги — для свого попередника, але той урешті загинув від ножа.

За столом, серед гомону, такий собі пан д'Антраг сказав:

— Тому я підтримував підборіддя на смертному ложі. Кому ж іще доведеться мені притискати його, щоб не відпадало?

Кардинал де Жуайоз:

— Разом з перемогами множаться спокуси. І наш король це знає. Він стережеться їх, шануючи волю божу, він — взірець християнина. Тільки сміхові його я вірю не більше, ніж його сльозам.

Далі за столом її високість сестра короля говорила:

— Мій вінчаний брат, король, завжди йшов прямим шляхом. Звідси його велич. Страх перед людьми не вгодний богові, ласка божа сходить на того, хто серцем твердий.

Маршал де Матіньйон:

— Ото був шлях! Від недолі до всесвітпьої слави, — і як він його пройшов! Без ніяких зусиль, сказав би я нині, хоч як часто бачив його вкритого потом. На крилах пісні, скажу я, бо я сам складаю пісні — і латиною, і рідною мовою.

— Чи то ж надовго, — буркнув Тюренн, герцог Буйонський, що сидів трохи далі.

— Коли це велич, то надовго, — прощебетала пані де Роні досить голосно, щоб почула й Габрієль. А та зразу нахилилась до свого коханого владаря:

— Величносте! Тут кажуть, що велич — це неминуще володіння.

— Але ніхто не знає, в які короткі хвилини свого життя він справді, може, був великий, — відказав Анрі на вухо чарівній Габрієлі.— Та навіть якби ми втратили все, — шепотів він їй, — то не втратили б нашого кохання.

Вже вечоріє, і всі спускаються на берег, щоб пливти далі на щасливому судні. Та стійте, хто це йде назустріч? Кілька збройних людей, посередині заарештований: пан де Сен-Фаль. Попався нарешті! Морней! Де ж це Морней?

Кинулись його шукати і знайшли в одному з тайників міського муру. Він і слухати не хотів про зустріч із ворогом, хоча стільки місяців прагнув цього, домагався, благав, маячив цим. А тепер, коли вони опинились віч-на-віч — побитий і напасник, — із них двох поблід і затремтів тільки один. Другий став навколішки, ніби так і слід, і слово за словом повторив з наказу перепрошення. Він говорив з таким штучним запалом, так перебільшував свою скруху, що всі бачили — він грає комедію. Так, видно було, що пан де Сен-Фаль розважається, і коли хто тут і остудив свою злість, то аж ніяк не Філіпп Морней.

Той озирнувся на короля й попросив дозволу сказати кілька слів віч-на-віч. Вони відійшли трохи далі, а Сен-Фаль стояв навколішки, поки ще не вирішили, що зробити з ним.

— Величносте! — сказав Філіпп. — До мене повернувся розум. Ви ж знаєте, що я на час позбувся його. Зробіть мені ласку — відпустіть пана де Сен-Фаля й не кидайте його до в'язниці.

— Пане де Морней, закон вимагає, щоб він відсидів своє. Він образив дворянина й короля.

— Мені належить помста, каже господь.

— Філіппе, слухати господа треба було раніше.

Та побитий іще раз скрушно попросив короля, і Анрі вирішив так: нехай Філіпп сам підведе свого кривдника з колін, і тоді милосердя заступить закон. Морней справді підійшов до Сен-Фаля:

— Пане мій, устаньте, король прощає вам.

— Але ви самі, пане мій, ніяк не можете мені простити, — відказав Сен-Фаль, відверто й безсоромно тішачись блідим обличчям свого ворога, його почервонілим носом. — Ніяк не можете, а тому мені лишається тільки відбути кару за свій вчинок.

Морней сказав:

— Ви не гідні того, щоб я вас підводив. Але так мені й треба. — І підхопив ницого глумителя під пахви.

Той опирався, не хотів підводитись. Урешті засапались обидва, а в стовпищі глядачів хто сміявся, а хто ціпенів з жаху.

Сен-Фаль сопів:

— Піду до в'язниці — тобі на злість.

Морней хекав:

— А я щодня молитимусь за тебе, хочеш ти цього чи ні.

Тоді король наказав воякам, щоб підвели заарештованого на ноги. Вони виконали наказ за допомогою штурханів і копняків, та й далі не шкодували їх. Сен-Фаля повели геть, і аж тоді йому сяйнуло, що в Бастілії з ним поводитимуться не як із дворянином.

Філіпп Морней попросив короля відпустити його, бо хотів повернутись до Сомюра.

— Пане дю Плессі,— спитав Анрі.— Адже ваш трактат про месу так і зостається під замком у вас у бібліотеці?

— Величносте! Знати правду й не сказати — це для мене найтяжчий гріх.

По тих протестантових словах король відвернувся від нього. Всі бачили: протестант у неласці. І декотрі пішли геть із полегкістю на серці.

Пісня

Коли щаслива барка під нічним вітром пливла до Блуа й Орлеана, на ній було вже не так людно. Більшість пішли спати, лиш декотрі зоставались па палубі з королем та герцогинею де Бофор. Пан де Роні відіслав свою дружину вниз, бо незлагідна вдова тільки перешкодила б йому в здійсненні одного наміру, задля якого він ушанував високих осіб своїм товариством. Крім нього, нагорі зоставалися тільки маршал де Матіньйон, залюблений у поетичні ночі, та ще один паж на ім'я Гійом де Сабле. Двадцятирічний Гійом нічим не відзначався, крім хіба великої родимки на правій щоці, яку успадкував від матері і в якій убачали схожість із різними речами: то з трояндою, то з фортецею, а то навіть із жіночим лоном. Габрієль уже хотіла була відіслати Гійома від двору, але Анрі попросив її, щоб вона тим часом просто не дивилась на нього.

— Він і не вродливий, і не приємний із себе, — погоджувався з нею король. — Що в ньому таїться, я не знаю. Одначе я певен, що він не звичайний собі юнак. Він нагадує мені тих юнаків, кому було двадцять років водночас зі мною. Тепер вони здебільшого вже зовсім забули той час, та це дарма: наше покоління інколи дає такі от парості.

Обидва придворні з юнаком відійшли трохи вбік. Тепер Габрієль спочиває в невисокому, наче для дитини, кріслі. Анрі напівлежить біли її ніг. Він то кладе голову їй на коліно й споглядає зорі, то спирається на нього підборіддям, і тоді осяйні світи освітлюють для нього її обличчя. А вона проводить пальцями по його чолу, відчуває, яке воно гаряче, й просить Анрі віддатися неподільно цій щасливій годині. День був багатий на радісні події, і їхнє відлуння ще бринить у серці в обох. Відлуння те бринить і словами, але обоє не знають і не шукають їх:

О сміх дзвінкий, вінки і плин води — Лиш добрі вісті хай летять сюди.

Анрі відповідає сузір'ю, що іскриться над ним. Якби він хотів викласти свою відповідь словами, вона була б така:

«Труди породжують нові труди, і так аж до смерті, а далі мої надії не сягають. Довгий час гнітить нас. Нема нічого кращого за спокій, але він може тривати не довше одного віддиху. Радість, спокій і надія — біла з пелюсток завія. Подорож із тобою».

— З тобою, — промовляє Габрієль, бо вона думає й почуває в унісон з ним. — З тобою я дійду до нашої мети й до нашого кінця. Мій любий владарю, на це я надіюся.

Вона цілує його, і він її — довгим, міцним, на все життя цілунком. Вони самі пливуть річкою Луарою кудись у безвість, а в серцях бринить відлуння:

О сміх дзвінкий, вінки і плин води — Лиш добрі вісті хай летять сюди.

Зіперши підборіддя їй на коліно, він дивиться їй у обличчя, а вона — йому.

— Твоя велич, владарю, — каже Габрієль. — Віднині в ній — віра всього світу, і скінчитись вона вже не може.

Анрі тихо сміється, з неї сміється, а вона з нього. «Ми ж обоє знаємо. Вода в нашій річці жодної миті не лишається та сама. Та й де вона, та річка? Чи не влилась вона, поки ми на неї дивилися, в море, безпам'ятне море?» Він подумав так — і зразу ж те саме відчула й вона. В обох забриніло те, що можна б виразити такими словами: все на світі нетривале і якраз тому прекрасне. Радість, спокій і надія — біла з пелюсток завія… Не лишиться нічого з тіла — то й велич щоб не відлетіла?..

В ту мить вони почули віддалік замріяний голос маршала де Матіньйона. Він натхненно говорив про замки над річкою, про їхні безмовні віддзеркалення в блискітливому потоці, про те, що й самі замки — тільки марева, і ніхто в цю ніч не проходить крізь їхні зачаровані брами, й ніхто не хоче володіти ними.

Співрозмовників не було видно; ось йому відповів напрочуд виразний і тверезий голос:

— Аякже! Ніхто не хоче володіти ними. Ось зараз ми пропливатимемо повз замок Сюллі, що належить панові де ла Тремоїлю. Спитайте-но його, чи віддасть він його задарма, чи зажадає за маєток і замок Сюллі сто двадцять тисяч ліврів.

— Не про це ж ідеться, — відповів настроєний на інакший лад Матіньйон.

— Як то не про це! — заперечив пан де Роні й ще раз назвав довжелезне число, чітко вимовляючи кожне слово окремо. — Якби це не такі страшенні гроші, я б, їй же богу, купив Сюллі. Правда, я міг би придбати його й дешевше, а то навіть задарма, але для цього треба всупереч своїй честі підтримувати герцога Буйонського, а не лишатись вірним слугою короля. А я про таке й думати не хочу. Ні заради найпишнішого замку, ні заради найприбутковішого маєтку.

Він замовк, полишивши силуетові замку промовляти за себе. Вежі та шпичасті покрівлі виринали одна за одною, підносились над чорними купами дерев і, осяяні, вітали подорожніх. Маршал і міністр, невидні, мабуть, відповідали на те вітання, кожен на свій лад захоплено. Світлі мури попереду купались у воді: замок обмивали Луара та її притока. Далі, в глибину, замок виростав: на острові були дві найвищі вежі, иайбільший із шпичастих дахів, і все це осяяне зоряним небом та блискітливою річкою.

— Як гарно! — сказала Габрієль.

— Маєток, гідний вас, пані,— сказав Роні, вийшовши наперед.

— Не мене, — заперечила Габрієль. — Найкращого слуги. Так, я певна, гадає й король.

Анрі повторив, ніби думаючи про щось інше:

— Так гадаю і я. — Тоді повернувся думкою до дійсності й вирішив: — Пане де Роні, ми забезпечимо вам щастя, коли ваше щастя в цьому. Про гроші на купівлю замку ми ще поговоримо.

Роні з радості аж злякався — він не сподівався, що так легко добуде маєток. Він був не з тих, котрі легковірно надіються на успіх свого задуму, хоч би й пожертвували йому сном і отиралися вночі коло свого владаря. З переляку він хотів був поцілувати короля в руку, та Анрі вже десь подівся, і Роні довелося звернути свою подяку до любої владарки. Цього разу його не дуже чутливе серце було таки справді зворушене.

Анрі тим часом зайшов у тінь від намету, став коло облавка барки й задивився на береги. Позаду замок Сюллі повільно ховався за деревами, зблиснув востаннє і зник. Його це не засмутило, він міркував собі: «Володіння… а коли ми, власне, володіємо? Замок із усім господарством може згоріти, королівство можна втратити. Смерть весь час стоїть над душею, свого часу вона забере і те, й те. Ця подорож була щаслива, я заволодів останньою зі своїх провінцій і виборов у ворога мир. Я досяг і ще більшого, важчого: утвердив свободу совісті,— а до цього я ж прагнув здавна. Я володію цим королівством, як не володів ним іще жоден король, — і плоттю його, й духом. Але чим я володію насправді?»

Саме коли він думав так, певний, що сам вільно спрямовує плин своїх міркувань, перед ним непрохано постав образ давнього Анрі, вісімнадцятирічного, того, який не володів іще нічим. Із друзями, двадцятирічними юнаками, він їхав кінно до Парижа, а приїхавши, дізнався, що його любій матусі відібрано життя, та й сам попав під владу старої королеви, що у своїй нечестивій душі вже виносила Варфоломіївську ніч. Коли та ніч надійшла і його друзів вимордувано, молодий Анрі Наварра надовго став бранцем чаклунки. Чи передчуває він це, коли в тісному гурті, в оточенні інших, їде до Парижа, а за ним — іще багато вершників?

Тісний гурт однодумців, шукачів пригод, побожних і відчайдушних… У селах вони зводять дівчат, але поміж себе часто говорять про свою віру. Всі вони бунтують проти можновладців, бо ті відступились від бога. Бог — з ними, з двадцятирічними, і щохвилини Ісус у плоті може виїхати з розпадини в скелях попереду, щоб повести їх за собою. Для них усіх його рани свіжі, вони ще кривавляться. Його історія злипається я їхньою сьогоднішньою дійсністю, вони переживають його життя як своє. «Ісусе!» — вигукує один із них, і це Філіпп Морней. Вигукує з таким запалом, що всі притихають і озираються, готові оточити господа й голосно звернутись до нього: «Ваша величносте! Того разу вороги подужали вас і розіп'яли на хресті. Та цього разу, з нами, ви переможете. Повбиваймо їх! Повбиваймо!»

На сорок восьмому році життя Анрі знов побачив те давнє видиво; його облило жаром, він міцніш ухопився за облавок своєї щасливої барки і вже хотів тяжко-тяжко зітхнути. Та вчасно згадав, що пливе на щасливому судні й уже володіє тим, чого прагнули колись молоді відчайдухи. «Чи зі мною господь? Що я знаю? Ще тоді я не вірив, ніби Ісус може сподобити нас свого товариства тому лише, що ми — протестанти. Всі інші по-справжньому чекали його, і я любив їх за це».

— Та он же ще стоїть один із них.

Це Анрі сказав, побачивши пажа Гійома де Сабле. Юний Гійом теж стояв коло поруччя сам. Він неначе виріс, бо ніч і те таємниче, що діялось у ньому і в ній, підносило його над собою. Видно було, що він близький до зірок, їхнє світло спливало йому по щоці, круг загадкової родимки. Він міцно стискав зуби, і на худорлявому обличчі випиналися м'язи. Очі відбивали осяйні світи й запал його душі.

— Про що ти мрієш? — спитав чийсь голос. Паж озирнувся, нікого не побачив, але невидимець казав далі: — Ти мрієш, ніби став маршалом Франції. Може, ти коли й станеш ним. З нами пливе один маршал — він складає вірші. Ти, напевне, вважаєш себе поетом. Спробуй-но, зримуй доладні слова про короля, що здобув свій найдорожчий скарб і володіє ним. І коли йому доводилось розлучатися з тим скарбом, ніякі бої, ніякі перемоги не могли втишити болю розлуки. Війною й перемогою можна здобути королівство, але не прекрасну зірку, на яку нам хочеться дивитись, поки ми й самі не згаснемо.

Голос у темряві змовк, і юний Гійом відчув, що він уже сам.

Анрі вже якусь часину сидів коло Габрієлі. Панове Роні й Матіньйон розважали короля і його кохану, всі були окрилено веселі, навіть новий володар замку Сюллі всупереч своїм звичкам сміявся. І ось до цих чотирьох осіб скромно й статечно підійшов юний Сабле. Вклонившись, він став чекати королевого наказу. Король кивнув йому й сказав:

— Ну, проспівай свою пісню!

І тоді нежданий гість низько вклонився герцогині де Бофор і справді заспівав:

— Ану, спочатку, — зажадав король. — Нехай і корабельники послухають.

Бо до них, почувши дзвінкий і ніжний голос, що завів пісню, підійшли кілька корабельників, що ставили вітрила на щасливій барці. Вони стояли й шанобливо слухали, попід облавками таємниче схлипувала вода, а Гійом, якого ніхто й не подумав перебивати, співав:

Чарівній Габрієлі «Прощай» сказав увіч. Минули дні веселі. Лечу на Марсів клич. Прощання, повне болю, Жорстока мить. Вернути б серцю волю — Або не жить! За сурмою Ерота Мені б летіти в бій, Щоб тугу побороти, Узрівши образ твій. Прощання, повне болю, Жорстока мить. Вернути б серцю волю — Або не жить! Над рідним краєм владу Здобуду я в бою, Але тобі в обладу Всю землю віддаю. Прощання, повне болю, Жорстока мить. Вернути б серцю волю — Або не жить! О зоре, о надіє! О мріє наяву! Від муки я блідію, Явись — і оживу. Прощання, повне болю, Жорстока мить. Вернути б серцю волю — Або не жить!

Коли Гійом скінчив[73], довго стояла тиша, тільки щось таємниче схлипувало, наче вода попід облавками. Нарешті підвелась герцогипя де Бофор. У світлі зірок поблідла родимка на щоці пажа Гійома де Сабле, схожа чи то на троянду, чи то на фортецю, чи то на жіноче лоно. Габрієль поцілувала його в ту родимку. Корабельники піднялись на щогли до вітрил і там нагорі почали наспівувати те, що запам'ятали з нової пісні. Гійом сказав до короля:

— Величносте, це ваша пісня.

— Так, я підказав тобі слова, але ж не я їх зримував, — відповів Анрі й подав юнакові руку. А тоді кинув погляд на нового власника замку Сюллі — з трохи насмішкуватим виразом. Але не сказав того, що подумав. «Наше володіння? Це пісня, яку співатимуть усі».

Та вмить той вираз змінився ніжно-розчуленим: він згадав давні псалми, які часто співав. Його пісня була схожа на них. Він шепнув це на вухо чарівній Габрієлі, відводячи її до намету.

Мир чи війна

При французькому дворі тоді їли добре. Після переможного миру перша турбота короля була — замовити зі своєї батьківщини, Беарну, найжирніших гусей. Бенкетами, ловами, святковими розвагами він хотів переконати себе й увесь світ, що ніяких загроз уже нема, що він міцно володіє набутим. І світ, здавалося, повірив у це. На частих парадних бенкетах король демонстрував свій усім відомий апетит, але насправді втратив його.

— Колись не було нічого, — сказав він у дружньому колі.— А тепер не хочеться нічого.

Товариш його юнацьких років, маршал Роклор, пояснив йому, в чому річ:

— Величносте, колись ви були відлучені від церкви. А такі люди завжди глитають, як диявол.

Та король сам знав причину краще.

Він добився до гавані, хай тимчасової, хай не дуже безпечної. Якби він тепер розпочав діла ще більші, то справді став би рятівником усієї Європи; досі він і був ним у очах інших, проте не в своїх власних. Він знав свою місію, але розважно відкладав її здійснення, зрікався її — не зі страху за себе самого, бо йому ця місія могла б тільки дати славу, а з турботи про свій народ, бо тому припав би тільки тягар. Миру! Миру!

Мілорда Сесіла і принца Нассауського[74] прийняли в Луврі ще перше, ніж із великою помпою прибули іспанські посли. Король швидко рушив назустріч їм.

— Дон Філіпп помер. — Він скинув капелюха, але зразу жбурнув ним об підлогу й попросив своїх союзників зробити так само. — Іспанський церемоніал відслужив своє.

Мілорд Сесіл:

— Звичайно, старий паскудник помер. Та й що йому більше лишалося робити після того, як ви його розбили.

Принц Нассауський:

— Йому самому більш нічого не лишалося. Що ж до Іспанії…

Король Анрі:

— Ви маєте на увазі всесвітню монархію?

Принц Нассауський:

— Я маю на увазі отих розбійників, що всі прикуті до своєї галери і так правлять світом.

Мілорд Сесіл:

— Мене тішить думка, що загарбники, хоч поки що й плюндрують нашу нещасну Європу, принаймні скуті всі одним ланцюгом, і як упаде перший, то потягне за собою ще кількох.

Король Анрі:

— Панове, є час для війни і є час для миру.

Мілорд Сесіл:

— Щодо мене, то я стою за мир.

Принц Нассауський:

— Мир лише тоді буде справжнім миром, коли його жадатимуть обидві сторони: не тільки ми, а й загарбник. А тепер він тільки вдає миролюбця. Після вашої уславленої Вервенської мирної угоди, величносте, в Європі вже не видно іспанських військ.

Мілорд Сесіл:

— Натомість з'явилися загони добровольців — я б назвав їх розбійницькими бандами й поспіль перевішав. Добровольці! Називають себе іспанцями, збіглися з усіх країв, але жодна держава їх не посилала, жодна не оголошує війни й не збирається оголошувати, боронь боже! Новітній спосіб, дуже хитро придуманий, химерна картина для британського прихильника миру.

Принц Нассауський, забувшися, схоплюється й кричить:

— Та не для нідерландського! І не для німецького! Моя країна гине. Мій народ винищують. Це гірше, ніж оголошена війна, це жахливіше, для душі воно ще відворотніше. Величносте! Допоможіть. Ви єдиний король, що владає мечем.

Король Анрі мовчить.

Мілорд Сесіл:

— Сядьте, Нассау. Все можна сказати спокійно. Король, як і ми, знає, що діється. Ті розбійницькі банди, що начебто не належать нікому, хоч усі знають, хто їх нацьковує,— вони з'їдають не тільки Голландію, вони вже взялись і до Німеччини. Вони вгороджують зуби в німців — байдуже, протестантів чи католиків. Але католики й протестанти теж почали вже винищувати одні одних. Це дає певну вигоду.

Принц Нассауський:

— Вигоду! Я ладен головою об стіну битись…

Мілорд Сесіл:

— Не варто. Вашим землякам і так порозбивають голови. Я хочу сказати — вигоду для загарбника. Він же ні за що не відповідає, як ми вже сказали. По-друге, ця шахрайська війна не коштує йому й щербатого мідяка, — його банди самі добувають свою плату. А третє, і головне, — таке може тривати скільки завгодно. Воно не скінчиться, поки розбійники всесвітньої монархії матимуть у цьому потребу.

Принц Нассауський:

— Ціле сторіччя!

Мілорд Сесіл:

— Півсторіччя. Цього вистачить, щоб уся Європа озвіріла. Я казав «з'їдають», «вгороджують зуби» фігурально. Але люди ще навчаться й насправді їсти одні одних.

Принц Нассауський:

— І що ж вирішить той король, у кому Європа бачить свого рятівника?

Король Анрі:

— Мілорде, а ваша велика королева підтримає мене, як підтримувала вже багато разів?

Мілорд Сесіл підводиться.

Принц Нассауський схоплюється.

Король Анрі уже встав.

Мілорд Сесіл:

— Її величність згодна й готова підтримати це діло своєю військовою силою на морі й на суходолі.

Принц Нассауський:

— Нідерландські Генеральні штати віддадуть усе, що зможуть.

Король Анрі:

— Тоді я справді був би найсильніший. Був би досить сильний, щоб відвернути велику війну, й моє ім'я благословили б сам бог і люди. І тільки надзвичайно поважні причини можуть заборонити мені навіть спасіння своєї душі, не кажучи вже про повагу всього світу. Так, війна мені заборонена, кажу я, і прошу вас, панове, дослухати мене до кінця. Я теж мусив вислухати папського легата, коли він отут, у цій кімнаті, заявив мені, що я врешті здійму зброю проти всього католицького світу. Мене, мовляв, підозрюють у тому, що я хочу повсюди брати під захист протестантство, але не заради самої віри, а тільки щоб самому прославитись. Відтоді я ще й підкріпив легатову підозру, оголосивши в Нанті свій едикт.

Мілорд Сесіл і принц Нассауський палко заговорили, перебиваючи один одного.

Король Анрі:

— Панове союзники! Прихильники миру й людяних звичаїв! Те, що робить загарбник, — мерзота. Світ був повний мерзоти, відколи я маю справу з ним. Та мене це не знеохочувало. Я завжди провадив війну тільки для захисту людяності. Я робив це у своєму королівстві й так само рушив би в похід проти ваших розбійників.

Мілорд Сесіл і принц Нассауський заговорили одночасно:

— Домовлено! Ви втрутитесь. Ви наш великий проводир. І нехай їхня Священна Римська імперія розсиплеться, хай їхня свята церква впаде в порох.

Король Анрі:

— Саме так висловився легат і ще додав, що я тоді стану володарем усього світу.

Мілорд Сесіл, облишивши принца Нассауського, відступає назад:

— Це, мабуть, жарт. Її величність королева Британії далека від думки провадити війну з такою метою.

Король Анрі:

— Я теж; тому й не буду провадити її.

Принц Нассауський — його душать сльози:

— Величносте! Невже вам не жаль цього нещасного світу?

Король Анрі:

— Жаль. І насамперед жаль мені свого народу й королівства. Бо в них за плечима вже двадцять років війни, і нинішньому поколінню вона довіку втямки буде. Я не паную над долею і взяв би на себе забагато, якби захотів уберегти інші країни від великої релігійної війни — такої, як пережила й витримала моя країна. Моє королівство винесло з тривалих злигоднів нову схильність до розумного життя, і цю схильність я хочу підтримувати, а не уривати. Кордони його не захищені, фортеці занедбані, морський флот у жалюгідному стані, декотрі провінції війна обернула в пустелю. Щоб мій народ мав що їсти й міг народжувати дітей, мені треба облишити війну.

Принц Нассауський:

— Для того, щоб ваші французи жили в достатку й спокої, ви прирікаєте більшу частину Європи на неймовірні страхіття. Коли ви вийдете з війни, розбійникам більш не буде чого боятись.

Мілорд Сесіл:

— Одначе це правда, що тут, у Франції, селяни й ремісники заживуть куди щасливіше.

Король Анрі:

— А люди на те й створені, щоб стати щасливими. Крім того, якби я не прагнув цього для них, вони б мене, просто прогнали. Моє власне щастя й доля держави залежать від одного чи двох програних боїв. Панове, хочу я того чи не хочу, а мушу розпустити своє військо.

Вони кажуть: великий

Іспанські посли прибули до Парижа. Вони в'їхали до міста урочисто, як вимагав нелегко досягнутий, навічно укладений мир. Тим більше здивувала їх невимушена поведінка двору й короля, якого вважали великим. На них він такого враження не справив. Король Франції насамперед повів їх до зали для гри в м'яч, і там вінценосець почав затято змагатись у грі зі своїм маршалом Біроном-молодшим, та з принцом де Жуенвілем. З галереї за стрибками та кидками невгамовної величності стежили дами в масках. Дон Луїс де Веласко, адмірал Арагонський, граф Аренберг і вся іспанська делегація зразу почали вгадувати, котра з масок — герцогиня де Бофор, і легко вгадали. Увага всіх була спрямована тільки на неї. Король, як помітили іспанці, грав для неї, грав у духоті переповненої зали, в червневу спеку.

Він, певне, мав також намір показати їм, що він і досі спритний, гнучкий, молодий, одне слово — що його слід боятись. Про це посли здогадалися потім, коли писали свій звіт. А поки що в них переважав холодний подив, що цей найхристиянніший король так занедбує перед ними свою гідність, складаючи її до ніг жінки. Після гри він попросив свою кохану відкрити обличчя, щоб посли його католицької величності могли як слід роздивитись його.

Та згодом їх спіткали ще непристойніші речі. Через два дні відбувся великий бенкет, а ввечері — бал. За столом на чільному місці, під балдахіном, сиділа поруч короля герцогиня де Бофор, і їй прислуговували вельможні дами; найвисокородніша з них була мадемуазель де Гіз. А вона ж походила з Лотарінзького дому, того, котрий ще так недавно в союзі з Іспанією являв грізну небезпеку для короля Франції. І ось тепер дочка того дому, що з волі Іспанії мав би владарювати в цій країні, мусить подавати страви — і кому!

Пізніш король сказав іспанцям:

— Під Ам'єном ви б могли перемогти. Моє найслабше місце було саме там, де стояв намет герцогині.

Дон Франсіско де Мендоса відповів поважно, як годиться:

— Навіть заради перемоги ми б не стали штурмувати бордель.

Всі іспанці на ті слова надуто мовчали, але тим щиріше зареготав король. Тоді вони побачили, що не зможуть принизити його нічим. Вечірній бал давала її високість сестра короля, але поруч неї була герцогиня де Бофор у смарагдовому шовку, а в косах у неї іскрились діамантові зірки, й урешті навіть ці іспанці не могли не визнати, що вона гарна аж надміру.

Проте їх і далі обурювало те, що при французькому дворі весь час попереду жінки. Ось танці припинилися, розкішні криноліни дам утворили посеред зали коло — і в те коло вступив якийсь юнак із родимкою на лівій щоці. Під музику він проспівав пісню, що починалася словами: «Чарівній Габрієлі…»

Іспанці аж до свого від'їзду чули ту пісню часто й повсюди і врешті почали ловити себе на тому, що й самі мугикають її. А коли весь Париж на власні очі побачив переможених ворогів короля й вони поїхали, відбувся урочистий в'їзд самого короля. Відбувся з такою пишнотою, як лишень можливо. Тільки сам король Анрі, що їхав верхи, був одягнений просто: в шкіру й чорну крицю, а на голові — білий плюмаж, як під Іврі. Таким знав його світ — і таким хотів його бачити. І він на догоду світові показав йому той образ великого короля, що жив у всіх в уяві.

Першими бучно привітали його чужинці, що з'їхалися з усіх країн. А тоді, після хвилинної нерішучості, буйний захват пойняв усю столицю. Недалеко від Луврського палацу король зупинився; з обох боків вулиці, з вікон будинків і з дахів лунав такий захоплений вітальний крик, якого він ще ніколи не чув — та навряд чи й почує вдруге. Він простяг руку перед собою. Якраз під долонею, біля його ніг, стояв паланкін, що його поставили носії. Анрі вигукнув:

— Ось вам мій мир і ваше добро — воно й моє!

Тоді в'їхав до свого палацу; але люди чудово зрозуміли його, й усі здогадалися, кого несли в паланкіні й кого король обрав за символ кращих часів. І вся вулиця, будинки, дахи заспівали «Чарівній Габрієлі».

Першу годину після свого тріумфу Анрі ніяк не міг зостатись на самоті, хоча в нього було таке почуття, наче він чогось не зробив, про щось забув. Надто великий був наплив людей: йому хотіли віддати шану двір і парламент, паризький магістрат, його маршали, його фінансова рада, а крізь ту тисняву збройні герольди в кольчугах і золотих лілеях прокладали шлях чужоземним послам.

Сюди з'їздилися, сюди квапилися, щоб своєю появою засвідчити тріумф короля Франції, повноважні й надзвичайні посли — не тільки знайомі йому, а й зовсім несподівані, і не всі були йому друзями, аж ніяк. Навпаки, вороги з'явились раніше, а поперед усіх — не відверті, не Іспанія й не Відень, чиї депутації ще не з'являлись та, може, й не з'являться. Першими прибігли приховані ненависники. Сусідня Савойя потай тягне руку за ворогом, а що герцог Савойський однією ногою стоїть у королівстві, то сутичка неминуча. Габсбург має слухняних поплічників у італійських державцях; їхні посланці вже тут, складають йому шану, а потім пошлють повідомлення про те, як сприймає свій тріумф король Франції. Та й рейнські владарі, духовні й світські, устами своїх підглядачів виливають захват перед великим королем.

Ці чужинці зображують захват дуже вміло, їм можна було б вірити, якби не знати, що джерело їхніх почуттів — ляк. Їхніми устами промовляє недавня приголомшеність, бо перемога короля виявилася для них такою цілковитою, що їхні владарі не зможуть утримати своїх позицій між ним та імператором. На заході Німеччини бояться могутності своєї, імператорської влади, що звичайно сама лишається невидима, але нагадує про себе в подобі нібито нічиїх, начебто нікому не підвладних розбійницьких банд. Поки ніхто не хоче визнавати їх своїми, їх називають іспанськими. А крім того — і понад усе — там бояться короля Франції з його військом, що розбило іспанців: воно ж найближче до Рейну, і хто його зупинить? Одягнений у чорне верховний володар всесвітньої монархії сидить у далекому віденському палаці, ніколи його не покидаючи; а єдиний король, що владає мечем, — ось він, тут, а в подвигах своїх він присутній усюди.

Посланці німецьких курфюрстів сподівались від цього таємного протестанта найстрашнішого. В головному вони сподівались якось викрутитися, хоч би вдавшись до чистісінького безглуздя. Розпач не вибирає, просто не має часу вибирати. Ну, а потім уже видно буде, що діяти. Кільком курфюрстам одночасно набігла думка обрати короля Анрі імператором Священної Римської імперії — принаймні зробити йому таку пропозицію, аби виграти час. І ось їхні посли один по одному просили його величність ласкаво вислухати віч-на-віч дуже конфіденційне, вкрай невідкладне повідомлення.

Та яке могло бути «віч-на-віч» у цій штовханині? До Луврської галереї набилось повно люду, всі виходи запрудили цехові депутації, яким не терпілося стати перед очі його величності. Кілька скромніших чужоземних послів усе-таки сподівались уловити зручну нагоду, а поки що силкувались відстояти своє місце й самих себе під натиску юрби. Як було заведено в цього короля, до палацу впускали й простолюд. Особливих наказів він не давав, командири варти чинили за його постійним правилом, і насилу вдавалося зберегти трохи вільного простору круг нього самого. В найгустішій тисняві кілька дам зомліло.

Король стояв не на підвищенні, а врівень з усіма, що крутились коло нього, швидко змінюючи одні одних, і вимовляли слова шаноби й хвали — коли довго слухати їх, вони ставали одноманітні й утрачали будь-який зв'язок із дійсністю. «Вони кажуть: великий, — думає Анрі.— Раз у раз називають мене великим королем, хоч ці слова нічого не означають, і вони могли б це знати. Одна перемога — чи так уже багато? Я перемагав не більше, ніж було потрібно й дозволенно для збереження мого королівства. Але остаточна перемога, визволення Європи від влади всесвітньої монархії, яка врешті-решт перетворює народи в розбійницькі банди, — така перемога виходила за ці межі, і я мусив зректися її. Я не смію допомогти. Я мусив вибирати між миром і війною — і вибрав. Стати великим я не смію».

Та ці думки не збивали його з пантелику, і він давав кожному гідну й стриману відповідь, якої від нього сподівались і яка личила великому королю. А в глибині душі був певен, що світової слави, мабуть, ніколи не слід сприймати цілком поважно, та й взагалі вона не витримала б іспиту, якби наважитись на нього. «Та це б означало образити людей, бо слава й велич їм дорожчі, ніж мені». Він повертав голову й весь повертався на всі боки спритно, як вправний гравець у м'яча. Він кивав головою, задирав її, переступав з ноги на ногу — і все це з міною й милостивою, і владною. Ні, йому не можна було закинути брак величі, і всі відчували її повною мірою, відчували справжній трепет шаноби. Правда, він не передбачав, що цей тріумф буде такий бучний, — через це й недоречна тиснява. Сам він репрезентував і зображував велич. «Але я ще навчуся втілювати її досконало», — вирішив він.

«Вони кажугь: великий. Якби вони оце тепер побачили мене в похідному таборі, вкритого окопною грязюкою, а бій був би ще попереду, — вони говорили б не так. Вони, очевидно, не вірять у небесний призвіл, бо приписують моє щастя випадковості й саме через це раді падати мені до ніг. Ще важче їм зрозуміти, що інколи тут, на землі, може звитяжити й розум — хай навіть тимчасово. А людину, яка просто скористалася здоровим глуздом, вони зустрічають несусвітнім безглуздям, — така їхня відсіч. Хочуть обрати мене римським імператором — немовби і я, й самі вони подуріли».

— Шляхетні панове, я не стільки чую, скільки вгадую вашу гідну уваги пропозицію, бо гамір тут великий, а ви маєте підстави говорити тихо. Ваші сподівання на те, що я дотримаю таємниці, роблять вам честь. Звичайно, ваші слова прикро вразили б слух його апостольської величності. Я бачу, що ви в чудовому настрої і що взагалі ви мої щирі друзі.

Його відповіді послам курфюрстів чемно ставили під сумнів їхній здоровий глузд, адже вони плели маячню, їхні прохання щодо таємної аудієнції він пускав повз вуха, прощався з ними й кивав новим. Усі рухались по колу: хто проходив перед королем, той опинявся перед герцогинею де Бофор. Вона сиділа, оточена принцесами, й чула, як її владар відбувається від своїх спокусників. А втім, посли курфюрстів не проминали нагоди попросити підтримки й у неї, і вона мусила обіцяти. Видно було, що обличчя в неї поблідло, — мабуть, із невтримної радості. Ті, котрі бачили, як гордощі красять іще дужче цю вельможну даму, дорого б дали, аби тільки довідатись, від чого ж ті гордощі.

Але герцогиня, кивнувши, підкликала свого щирого друга — хороброго Крійона. І за хвильку варта почала звільняти виходи й пробивати дорогу від того місця, де стояв король, до далекого кутка, до зібрався гурток скромних людей, що досі насилу оборонялись під тиску та штовханини. Самі вони, мабуть, ніколи не пробились би до короля. А тепер його величність, ведучи за високо підняту руку герцогиню де Бофор, сам попростував назустріч тим фламандцям. То були старшини міст, нещодавно покинутих іспанцями. То були старости сіл, знищених війною, і священики, чиїх амвонів уже не було. Вони не здогадались упасти навколішки перед своїм визволителем — вони вже забагато стояли навколішки.

Король привітав їх, а вони подивились на нього й почали перезиратися: котрому з них промовляти? І ось один заговорив неквапно, протягло:

— Владарю! Ми б хотіли стати французами, щоб бути вашими співвітчизниками.

— Ви люди, гідні поваги, — відказав король. — Задовольніться цим. Ваша безпека в тому, що ви хоробро захищаєтесь. Ваш добробут — у тому, що ви не боїтесь роботи. Ідіть з миром.

Один із них:

— Ми побачили великого короля.

Анрі — на вухо своїй любій владарці:

— Ніяк не можна інакше. І ці теж кажуть: великий.

А тоді запросив їх за свій стіл вечеряти.

Велич — ізсередини

Всім упало в очі, що він так вирізнив цих простих людей із Фландрії. Це, мабуть, придумала герцогиня де Бофор: хіба ж не видно було, що не король веде її за підняту руку, а вона тягне короля. Адже ж поки іспанці ще не відновили своєї влади у Фландрії, король міг би заволодіти цією країною й народом: він має силу для цього. І фламандцям тоді, звичайно, довелось би ще тяжче, ніж за іспанців. А він натомість поставився до них як до вільних, посадив їсти за свій стіл.

Зате завважте, що у його власному королівстві землевласників примушують справді прокладати ті шляхи, за які вони стягують мито з селян. За такі заходи багато хто вважає його владу щонайжорстокішою тиранією. Не те щоб він сам вигадував ці паскудні новації,— проти королівської величності ні слова! Але ж вона використовує таких баламутів, як отой Роні, що зазіхає на великі маєтності, не шануючи навіть законно набутих прав. Ні, правління цього короля добром не скінчиться, а міністр нехай остережеться поширювати своє свавільне здирство і на чужоземних податкових відкупників. Всесильні фінансисти світу тяжко помстяться цьому королівству.

Та хоч би там що говорили, а насправді Роні давав своєму владареві розумні й помірковані поради. Працюючи довгими ночами, Роні перевірив прибутки відкупника податків Цамета. Того дня, коли він показав королю свої підрахунки, була присутня і його люба владарка; це щоразу ображало Роні, хоч він досі ні разу не показав, як воно йому дошкуляє.

Побачивши цифри, король аж підхопився й гукнув, що флорентійця треба вислати з країни. Та щирий слуга відрадив його діяти в першому пориві гніву. Він запевнив, що йому легше впоратись сам на сам із таким, як Цамет, ніж королю — із всесильними європейськими фінансистами, коли він їх роздратує.

Люба владарка висловила подив, що пан Роні саме в цьому випадку відступається від своєї звичайної невблаганності й намагається зберегти для короля добрі стосунки з людьми.

— Мене й так уже ненавидять, — сухо відказав Роні. Але Габрієль зрозуміла: ідеться, власне, не про шевця Цамета, якого вона, до речі, вважала своїм добрим приятелем. Найкращий слуга мав на думці насамперед великого герцога Тосканського та його небогу[75]. «Вона має відтіснити мене й стати королевою Франції. Розрахунок цього кам'яного чоловіка непохитний, підлещуватись до нього — шкода праці. Ні, його ще мало ненавидять. Його ще зненавиджу і я. Але поки що мовчатиму».

Король уголос вихваляв розум свого міністра:

— Гляньте на нього, пані. Він такий розумний, бо не спить. І мені більш не можна спати. Наші справи кваплять, як тоді, у чинбаря на вулиці Лa-Феронрі.

Роні, коли король по тих словах відпустив його, сказав собі, що його величності вадить не міцний сон, а люба владарка, тому її треба повалити. А Габрієль відтоді чекала нагоди повалити його. Він розкусив її і надалі, коли треба було вдаватись до заходів, які викликали невдоволення, неодмінно пускав чутку, що винна тут насамперед герцогиня де Бофор. І помалу майже вся ненависть перейшла з нього на неї. Вона, мовляв, дратує всесильних фінансистів, вона змовляється з протестантами, і мета її — трон. І при французькому дворі, і при всіх європейських гадали, що саме Габрієль під'юджує короля на всі дії, що загрожують твердим майновим правам і вигідні тільки баламутам та простолюдові.

Вона знала це. Її владаря приниження не зачіпали, тільки на неї важилися нападатись, хоча й з належною обережністю з усіх поглядів. Ніхто б не посмів ображати її у вічі,— адже їй лишалось півкроку до того, щоб стати королевою. Та коли вельможні дами прислуговували їй за столом, то за спиною в неї повторювали слова іспанця, наслідуючи його дерев'яну гідність. Придворні дами, які зазирали в майбутнє — хоч би тільки з допомогою астрологів, — на чолі з пані де Сагон, у довірчих розмовах висловлювали захоплення покинутою дружиною короля, що обстоювала своє право й нізащо не давала згоди на розірвання шлюбу. Вона ніколи не поступиться місцем оцій нещасній шелихвістці, як писала вона зі свого замку, де була ув'язнена й звідки вже підсилала до короля вбивцю.

У пані Маргарити Валуа, колись уславленої жриці кохання, богині Венери свого покоління, вже не зосталось нічого з її природних дарів, крім смаку до інтриг: то був найтривкіший спадок по її підступній матері Катерині Медічі. Ще торік вона називала Габрієль д'Естре своєю сестрою й захисницею, випрохувала в неї подарунки, але спритно викручувалась, аби не повернути королю волі. Тепер це стало її заслугою, якою вона відверто пишалась. Габрієль була на висоті, вона ще трималась міцно, і ненависть, що кипіла круг неї, ще не могла її похитнути. Колишня Марго, нудьгуючи у своєму вигнанні, вхопилася за цю солодку втіху — розпалювати ту ненависть, — хоч це не могло дати ніякого зиску їй самій. Але в яку розв'язку, моторошну й сповнену принади, можуть урешті вилитись ненависть усього двору та інтриги жінки, — хто міг знати це краще, ніж дочка старої Катерини, натхненниці Варфоломіївської ночі! Її гра в певному розумінні некорислива, бо сама вона ні в якому разі не може стати королевою Франції, хоч її астрологи, звісно, обіцяють їй і це. Навпаки, вона ризикує тим, що король помститься на ній, коли його любу владарку спіткає лихий кінець. Та однаково пані Маргарита оживає душею, вона знов почуває себе в гущі подій, коли паплюжить Габрієль д'Естре.

Габрієль це знала. Її, не дуже розумну від природи, незвичайна доля наділила проникливістю. Пліч-о-пліч з великою людиною, — насправді Анрі такий лише для неї самої, всі інші тільки називають його так, — пліч-о-пліч із ним вона пізнала багато незвичайного. Лиш вона сама розрізняла складники того, що зветься величчю. Про велич говорять, але її не знають. Вона має лицьовий бік, що являється на звитяжних бойовищах, у залах, де підписують державні угоди, де велика людина оголошує свій едикт. Щоб здобути волю, націю, мир — для цього велич являє своє лице Але Габрієль у своїй великій людині знає не тільки отой лицьовий бік, не тільки гордий вигляд. Усередині, в душі тієї людини вона відкрила багато зворушливого, непевного — але аж ніяк не думала через це, ніби розкусила хитрі способи величі. Ця жінка у своїй щирій любові серцем відчувала, як одне випливає з другого. Сприйнятливість до істини ми часом завдячуємо не зусиллям розуму, бо маємо її від природи.

Цій жінці Анрі довірявся, хоч не довіряв більш нікому; тут вона часом знаходила в ньому голубину невинність, а зміїна мудрість тоді вже припадала на її пай.

Вона остерігала його. Якось увечері в спальні вона почала:

— Мій коханий, єдиний мій! Тепер багато людей з усіх боків підлещуються до вас. Сюди приїхали фламандські громадяни, щоб запевнити вас, ніби їхній край прагне приєднатися до Франції.

Анрі показав на перший із восьми великих гобеленів, що вкривали стіни їхньої спальні. Перший зображував райський сад і змія-спокусника. Ото на нього показав Анрі із знайомим їй виразом обличчя, що промовляв: «Мене ніхто не спіймає».

— Якраз ці фламандці були щирі,— заперечила Габрієль. — І ще деякі чужинці, багато дальші, не марнують солодких слів, а щиро бажають стати французами. Коханий мій владарю, ви не бачите, як вірить у вас світ. Ваші непомірні зусилля зробили вас байдужим до нагороди, що дістається вам без труду, з самої любові.

— Тобі можна так говорити. Символ усіх моїх змагань — це ти, і володіти тобою — ось моя нагорода.

Вона подумала: «Але в день свого тріумфу, коли він був всемогутній, він не одружився зі мною. Він знає листи королеви Наваррської і не боронить мене від її образ». Але вголос сказала:

— Ви марнуєте багато нагод.

Цими словами вона дошкулила йому. Він довго ходив по спальні туди й сюди, думаючи про те почуття, що непокоїло його цілу годину після тріумфального в'їзду. Змарнував те, що мало бути головним. Змарнована нагода — коли ж то вона повернеться? Коли він обняв кохану жінку, вона була млява й холодна. Він злякався й квапливо пообіцяв, що все надолужить, той день уже близько.

— Треба, щоб моя влада стала непохитною, а тепер за мене тільки мої діла, більш я не маю нічого.

Габрієлі стало соромно, що вона думала про себе. Її велика людина сама не знає своєї величі й через те багато в чому буває безпорадна, як мала дитина. Вона, Габрієль, повинна дбати про нього. Хай у ній не спить недовіра, коли не в ньому.

— Величносте! Довкола вас шпигуни.

— А не шанувальники, як я міг би мріяти.

— Послам німецьких курфюрстів ви майже повірили, коли вони пообіцяли, що вас оберуть римським імператором.

— Майже, та не зовсім. То фантазери, як і фламандці, й мають мене за визволителя Європи.

— Ні. То зрадники. Якби ви дали свою згоду, повідомлення вже було написане. Ось воно.

Анрі зблід. Він навіть не глянув на папірець, він хотів прочитати на прекрасному обличчі Габрієлі її долю, вперше тільки її долю. «Це ж та, що поділяє зі мною небезпеки, відводить ножа від моїх грудей. Ні, й до її грудей я його не допущу. Я все направлю: ти будеш королевою».

Побачивши, який він блідий і як карається, Габрієль пожаліла його. Він таки справді велика людина, велика в усьому — навіть у сумнівах, у невдачах, у безсиллі. Він не вірить у легенду про себе, він нічого не визнав у своїй величі, крім того, що вона непрощенна. «Коханий, ти не одружишся зі мною; щоразу на перешкоді ставатиме якесь діло, тоді ще одне й ще одне, аж поки всі твої діла заразом накличуть на нас обох аж надто люту ненависть, і ми проґавимо як щастя, так і життя».

Ось як думала вона, коли Анрі попросив її ще раз одягтися. Вони підуть до його сестри Катрін.

— Я такий радий, що ти її любиш.

Того вечора у її високості сестри короля правилась протестантська служба божа. Обоє ще за дверима почули духовний спів, і Габрієль хотіла вже повернутись. Та Анрі зупинив її:

— Ось побачите, пані, що станеться.

А сталось те, що король почав підспівувати гугенотському хоралові — псалом п'ятдесят восьмий, що з давніх його боїв: «О господи, яви свій вид».

Пані де Бофор затулила йому рота долонею, щоб він замовк. Невже він гадає, що коли він великий, то йому все дозволено? Він сам не знає про свою велич і зловживає нею.

Далі сталось те, що після відправи король з герцогинею де Бофор опинились перед усім двором: тільки-но почули, що він тут, як усі збіглись сюди. Обоє вони вийшли до придворних, і його величність оголосив, що вже остаточно вирішив одружитися з герцогинею де Бофор; отже, вона — майбутня королева.

Тоді всі почали один з-перед одного падати навколішки. Королівська величність висловила свою волю. А королівська величність священна — принаймні у своїй сутності, у своєму божественному призначенні, бо у своїх земних виявах вона священна далеко менше. Тому, що вже здійснене, доводиться скорятись; але вірити нездійсненим словам нікого не примусиш. Одна річ — схиляти коліна, а зовсім інша — загальна змова, щоб королівська величність не змогла справдити своїх слів. Величність не піднесе над усіма жінки, яка нічим не вища за всіх інших, ба навіть нижча за багатьох. Жодна з дочок цієї країни не стане королевою Франції — тільки чужоземна принцеса, і всі знають, котра саме. І його величність теж знає, по суті, він і сам бере участь у тій змові; так гадали мудреці — чи, власне, скептики, яких було куди менше, ніж мудреців.

Та королівська величність врешті-решт і сама не хоче справджувати свого слова. Це б суперечило добробутові королівства, не згадуючи вже про те, що цей король досі ще жодною жінкою не дорожив аж настільки. Отак шепотівся двір. Попереду — падали навколішки, позаду — шепотілися.

— Коли він уже переситився котрою, то на прощання обіцяє їй найбільшу нагороду, — сказала одна дама; а друга підхопила: — Ваша правда, пані. Крім того, хто ж не бачить, що чарівна Габрієль уже починає втрачати свій чар — і саме тоді, коли всі співають оту пісню про неї.

— Пані, у неї вже третя дитина. І це позначається на її сімох принадах, зокрема на отому знаменитому підборіддячку. Вона гладшає, а король ніколи цього не любив.

— А яка ваша думка, пане мій? — спитав хтось. — Чи справді великий король міг би наважитись на такий шлюб?

— Тільки великому королю може спасти па думку таке, — відповів інший, що був таємним єзуїтом.

— Коли так, то він став аж занадто великим.

— Скоріш він свій королівський титул зробив надто великим і не зможе втриматись на такій височині,— відказав таємний єзуїт.

Менш утаємничений:

— І тому він наважується взяти собі таку дружину.

Таємній єзуїт:

— Ні. Саме через те, що його велич має межі, він ніколи не візьме її.

Та хай там як, а король дав обіцянку. Отож і став наполегливіше домагатись згоди на розлучення з королевою Наваррською — як під неї самої, так і від Риму. Якби він ту хвилину був уже вільний, він би учинив, як пообіцяв; Габрієль того літа й сама вірила в це, і їй було легко на серці. Все те чудове літо, день за днем, належало їй, хай навіть воно було в неї останнє. Анрі часто провідував її в Монсо, а що особливо додавало їй певності, так це те, що він приїздив не просто як її любий владар або щоб побавитися з дітьми. Він викликав туди своїх міністрів і обговорював з ними державні справи; ходив по парку, бо його труди завжди потребували простору й повітря, — в кабінеті він не вирішував нічого. Та коли було треба підписати якийсь декрет, він підходив до своєї любої владарки, клав на пергамент її руку — на щастя, — а поряд ставив свій підпис.

В її парку, горнучись до неї, він розпорядився, щоб у всьому королівстві під загрозою суворої кари ніхто не міг носити при собі вогнепальну зброю — навіть оті маленькі пістолі, що саме з'явилися. Це справа громадської безпеки, а яке діло до неї можновладцям та авантюристам! Проте всі трудящі стани схвалили короля.

Цей дивакуватий король захотів, щоб його суди були незалежні від двору та губернаторів провінцій. Віднині суддів не будуть змінювати. І ще одне: він забороняє членам і так багатих родин одружуватися з багатими.

— А це означає…— тихо-тихо промовила Габрієль. Так тихо, щоб не почув навіть пан де Роні.— Це означає, величносте, що всі можновладці вашого королівства зичитимуть вам смерті.

— Зовсім ні,— відказав король Анрі, не стишуючи голосу. — Ось спитайте пана де Роні, моя люба. Він сам знайшов для сина щонайбагатшу наречену — хоче породичатися з домом Гізів. Йому я це дозволяю. Моя ласка належить щирим слугам моєї держави; от я й хочу, щоб усі затямили це.

Габрієль відказала:

— Ну, це слуга щирий. Я ніколи не відраджувала вас від того, що радив він.

Король:

— Він це знає. Він придумує всілякі ризиковані новації, а я доводжу справу до кінця. А відвагу на це даєте мені ви, пані.

— Ви маєте міністра, гідного вас, — сказала Габрієль. Вона сподівалась хоч би подяки за це слово, але Роні мовчав.

Анрі поглядом сказав їй, як невисоко цінує він Роні-людину — на відміну від Роні-міністра. Нехай собі, люба владарко: це не багата натура. Досить того, що він чесний і попри всю свою впертість слухається мене. Він мені потрібен.

Те саме Анрі сказав їй словами, коли вони пізніш зостались на самоті й розмовляли довірчо. Таке гарне літо у парку в Монсо — хай навіть останнє для неї. Габрієль віддавалася чарові хвилини, слухала свого любого владаря, не заперечила й словом. Вона знала багато такого, про що він мовчав. Пан де Роні був у змові з флорентійським послом проти неї. Він домігся того, що послові дозволено сватати за короля свою принцесу. Що тут діяти й проти чого боротись, коли королю потрібен цей слуга. Та ще більш він не хоче втратити свій найдорожчий скарб, він не поміняє його на мішок із грішми. Чи то Габрієль утомилась, чи то вона тепер занадто щаслива, щоб ненавидіти, але саме в цю годину її ворог може не боятись її.

Вона слухала слова Анрі:

— Мій Роні такий самий, як і всі довкола мене: в глибині душі він мене не схвалює. Він сміливий, але не великодушний. Він став пострахом для всіх, а користі з того — нікому. Ті гроші, які він віднімає у можновладних розбійників, лягли б у державну скарбницю мертвим тягарем: на випадок війни в Бастілії вже лежить золотий запас. А народ би лишався бідним. Пан де Роні ще не втямив, що тільки в щасливому народі — щастя держави.

— І в щасливому королі,— додала Габрієль тихо й млосно від ласкавого тепла й від того, що вона тепер іще була щаслива, хоч уже почувала нездужання. Треті пологи були в неї досить тяжкі, двох перший дітей вона народила легше. Анрі підкликав дітей до себе, й вони кинулись йому в обійми: ставний Цезар і гарненька пустотлива Катрін-Анрієтта. Анрі приголубив їх рясними поцілунками, а потім доручив їм віднести всі ті поцілунки матусі.

Потім відійшов від Габрієлі й дітей далеченько в парк; ступав він широко, як завжди, коли замислювався й хвилювався. «Люди не хочуть вірити, що Цезар — мій син. Роні навіть певен, що його батько — Бельгард; принаймні розпустив таку підозру. Може, він хоче, щоб про це дізнався і я? Адже кожна плітка, обійшовши всіх, доходить і до нас. Моя люба владарка знає про оту Медічі, ми про це не говоримо, бо й так розуміємо одне одного. А я своєю чергою дізнаюся, що я нібито рогач».

Він зник у одній із зелених листяних зал. «Пів-Європи притьмом хоче накинути мені оту Медічі. Взявши її, я зразу попав би в тенета всесвітньої монархії. Моя перемога над Іспанією зійшла б на пшик — того вони так і пнуться. І хто ж їм підсобляє? Мій щирий слуга, бо його божество — гроші. Якби його воля, він би затопив мене золотом, і серце моє захлинулось би в ньому».

В ту мить Анрі думав про свого слугу гнівно; то було вперше, і вдруге таке мало статися не скоро. «Працівник — добре, такий мені потрібен. Сидить у своєму арсеналі й пише, а що пише — не розуміє. Виконує все й тоді, коли подумки каже: «Тинди-ринди», — йому вистачає, що владар наказав. Моя артилерія без нього не була б найкращою в світі. Моє сільське господарство — на ньому він просто схибнувся, немовби воно потрібне саме для себе, а не для цього народу, немовби воно не було правом і власністю кожного, хто хоче їсти. Шовковиці для моїх шовкопрядів він би мене самого примусив саджати. Я йому їх показую у своїх садах, він вирячує оті свої емальово-голубі очі. Я наказую, щоб у кожній парафії висадили десять тисяч дерев, — він виконує наказ. Сидить і пише.

Пише, а в глибині душі вважає мене дурнем — одним із тих, кому набігають шалені фантазії, з яких інколи виходить пуття. Його щастя пов'язане з моїм; та якби навіть він міг безкарно зрадити мене, то ніколи не зробив би цього: натура у нього вірна. Таку мають тільки найкращі люди».

— Хто жадав би більшого, той справді був би дурнем, — сказав Анрі до стіни своєї листяної зали й поблажливо здвигнув плечима. «Ніхто не повинен у всьому — чи то в промисловості, чи то в мореплавстві— дошукуватися вигоди для королівства й відчувати життя кожної людини, селянина, вояка, ремісника, наймита, як своє власне. Хто до цього здатен, той має водночас бути і обранцем від природи, і найзвичайнішою в світі людиною. Я саме такий, і що далі то більше вся моя натура і всі мої вчинки здаються мені й природними, і воднораз недосконалими.

Так само дивиться на мене народ. Що здавалось йому сумнівним чи незвичайним, те скоро стає звичним, не вартим і згадки. Якби я зараз подався між них, то побачив би, що багато їх уже й одягнені краще, й харчуються краще, — байдуже, визнають вони мене чи ні. Проте вони добросердо вважають мене таким, як вони самі, а більшого я й не прагну. Я ж сам сказав колись давно: «Як уже не бачитимете мене, тоді ви мене полюбите». Я жадав забагато або ж замало. Мене любить одна-єдина».

Він вийшов на вільний простір, і його гукнув малий син. Донечка перелякано плакала. Цезар стримував себе, як годиться хлопцеві, він поважно сказав:

— Матусі недобре.

Анрі побіг до Габрієлі. Її прекрасна голівка схилилась на плече. Анрі знайшов поглядом очі — вони були заплющені, барви лиця зблякли, вона ніби поринула в лиховісний сон. У Анрі завмерло серце. Він узяв її за руку — вона не відповіла на потиск. Він схилився розтуленими устами до її уст — і не відчув її дихання. Він упав навколішки перед зомлілою — і вдарився коліном об раму якоїсь картини. Умить він здогадався, що сталось. Він квапливо сховав портрет. Тим часом прибіг малий Цезар з водою, і нарешті Габрієль пощастило повернути до притомності. Зітхнувши, ще не зовсім притомна вона сказала:

— Якби мені навіки забути те, що я побачила…

— Що ж то таке? Тобі щось приснилося, — сказав Анрі лагідно, а тоді наполегливо додав: — Розкажи мені свій сон, і я тебе заспокою.

Вона всміхнулася, зібрала всю свою мужність і погладила його по голові, думки якої, на жаль, не всі належали їй, а часом звертались і до нелюбої.

— Якби ти її кохав, то був би обережніший, — сказала вона в нахилене до неї обличчя.

Допитуватись, яку «її», йому не хотілося.

— Чим я завинив? — спитав він благально. Вона відповіла:

— Нічим, хіба що в моєму сні. Величносте, це я грішна перед вами, бо наснила, ніби ви ведете за руку якусь бридку жінку, й ведете так зграбно та шанобливо, як тільки ви вмієте. Насправді ви б цього ніколи не зробили.

— А яка вона була в себе? — спитав Анрі з мимовільним зацікавленням, і Габрієль, відчувши свою перевагу, зовсім опанувала себе: поцілувала його в скроню і ласкаво сказала:

— Цього вам не відкриє жоден портрет. Оцінити жінку може тільки жінка, хоч би й уві сні. У неї незграбні руки й ноги і вже відростає черево, хоч їй ще нема й двадцяти. Художники це пом'якшують, вони краще за саму природу вміють прикрасити чаром юності будь-яке тупе й вульгарне обличчя, хоч би й дочки міняйла.

В її голосі бриніли ненависть і страх. Анрі сказав дуже лагідно:

— А сам я всіх цих вад не помічав — у твоєму сні?

— Може, й помічали, мій любий владарю, — відповіла Габрієль. — Я бачила, що ваша витончена люб'язність, власне, удавана. А тоді з'явився швець Цамет.

— І цей навідує тебе в снах?

— Та й не один: зразу десятеро Цаметів, і кожен швець ніс важезну торбину, що пригинала його аж до землі. І всі спідлоба, знизу дивились на мене, і кожен був схожий на мавра й мав приплесканий ніс.

— А що зробив я? Дав копняка кожному з тих десятьох?

— Боюся, що ні. Я дуже боюся, що ви доти водили ту бридку жінку перед якимись розчиненими дверима, доки всі десять торбин не внесли туди.

— А потім?

— Кінця я не побачила, бо ви мене розбудили.

— І ніколи не побачиш! — із запалом пообіцяв він і поцілував її в заплющені очі: це єдиний засіб проти твоїх лихих слів, чарівна Габрієль.

Велич, як бачать її люди

Король раніш за герцогиню де Бофор повернувся до Парижа. У себе в Луврі він розглянув двірські справи. Тим дворянам, котрі скаржились йому на занепад своїх маєтків, він просто в вічі сказав, щоб не розраховували на його щедрість. Нехай повертаються до своїх провінцій, а не протирають скрині у нього в приймальні. Найтяжче було йому говорити про це зі своїми земляками — гасконцями. Вони були певні: тепер, коли на троні своя людина, їм нема про що турбуватися. Один з них тримав свічку, коли Анрі читав листа від коханої. Гасконець теж міг би його прочитати, але відвернувся так, що мало шиї собі не скрутив. За це зворушений земляк щось йому пообіцяв, але обіцянки тієї не дотримав. Врешті-решт усім таким людям довелося визнати, що ні зухвальством, ні хитрістю нічого не втнеш із королем, який довго був бідним і знає ціну грошам. А коли забуде її, то в вуличній штовханині випитуватиме людей, доки не дізнається, що можна купити за одне су і чи легко те су заробити.

Це тяжкі звинувачення: по-перше, що ти нічого не роздаєш, і по-друге — що забагато знаєш. Депутатам від духівництва, які прийшли скаржитись на його Нантський едикт, він відповів, перелічивши їхні власні беззаконня, — винуватячи, звичайно, не їх, а лихі часи. Та коли, мовляв, вони хочуть бути заодно з ним, тоді він відбудує церкву в усьому її давньому блиску, як сто років тому. Вони подумали: «А хіба тоді не було беззаконня?» І те саме подумав король.

Круто поводився він із міщанством, яке пнулось на державні посади, аби збагатитися. Ще крутіше — з суддями, які тлумачили закон на користь багатіїв. Бордоським суддям він кинув прямо в вічі: у вас позов завжди виграє найтугіший гаманець. А він же колись любив і вирізняв своїх учених правників чи не найбільше з усіх. Але відтоді його королівство стало великим понад усяке сподівання — завдяки йому самому. І коли тепер самовіддані люди зробились зажерливими, а праведні — навіть продажними, то вина, власне, лягала на нього самого, і звідси його гнів. Якось на полюванні він, самотній і невпізнаний, зайшов до однієї корчми, і там для скромно вдягненого чоловіка навіть не знайшлося чого попоїсти. Судовики, що обідали нагорі, через служника переказали, що не приймуть його до столу, хоч невідомий сказав, що заплатить за себе. Він звелів стягти їх униз і відшмагати, — хто б сподівався такого від короля, який звичайно ставився до всього легко й любив посміятись.

Із тих, котрі тепер не могли впізнати свого короля, одні казали, ніби він невдячний. Інші твердили, що він надміру заноситься й хапається за все зразу. Бо навіщо заводити ще й сукновальні, гути та дзеркальні мануфактури, коли він і так уже зовсім схибнувся на отих своїх шовкопрядах. На ці королівські витребеньки течуть гроші з державної скарбниці, а зайвину шовку доводиться роздавати простолюдові; у шовку тепер ходять і служниці по шинках — тим частіше, чим гіршу слану має шинок чи служниця. І одного вечора король дістав науку.

Він сидів у своїй кімнаті за картярським столом, бо, на жаль, у грі він теж не знає впину, хоч весь час програє. Адже думки його витають бозна-де. В кімнаті було повно людей, декотрі зазирали королю в карти з-за його спини. Карта йому йшла погана, для радісних вигуків не було підстави. Але він, сміючись, вигукнув свою всім знайому лайку, кинув на стіл карти, схопився й сказав:

— У мене в Луврі є один ремісник, то він робить їх без шва.

Що таке? Про що це він? Усе зразу й з'ясувалося. Король поставив ногу на стілець, провів долонею по шовковій панчосі й показав тим, котрі квапливо понагиналися, що вона суцільна, шва справді нема. Всі віри не йняли такій майстерності й вихваляли короля, наче він сам був тим винахідником.

— Хто може похвалитися чимось кращим? — спитав він. — Мої піддані мають бути плідними, щось творити. Пане начальнику артилерії, у вас щось є?

Те «щось» було просто сливою: Роні видобув її з кишені й пояснив своєму владареві, що цей сорт дуже довго виводили на Луарі, поблизу замку Сюллі, поки домоглися незвичайного жовто-червоного кольору й незрівнянно солодкого смаку. Довколишні селяни назвали її «сливою Роні». Але нині такі сливи вирощують і в інших краях, уже забувши, звідки вона походить, і називають «руні».

— Бо народ калічить назви, — сказав начальник артилерії.

— Хай навіть скалічене, але ваше ім'я житиме в цьому народі вічно, — відказав король Анрі.— В подобі сливи, — додав він насмішкувато. А тоді швидко сховав ноги в панчохах без швів під стіл і вдав, ніби знову цілком заглибився в гру. Але науку він дістав.

Усі гадали, що ця наука, як і інші подібні, може навіяти йому сумніви щодо його скороспілих новацій. Звільнені з війська солдати ставали пострахом усіх подорожніх, попадали до в'язниць, або скочувались до ганебного жебрацтва. А бачити, як його вояки ходять попідтинню, — це для будь якою короля більша ганьба, ніж якби вони грабували селянські садиби чи вколошкали десь на роздоріжжі вгодованого міщанина. А цей король вимагав, щоб вони працювали й допомагали йому розвивати промисловість. На думці в нього тільки добробут усіх трудящих станів. Украй недоречний добробут, бо він робить людей зарозумілими і підриває під корінь відносини між бідним і багатим, паном і хлопом. Простолюд забуває належну покірливість. Коли придворний пан, як заведено було споконвіку, захоче для науки всипати ремісникові, той уже відповідає кулаком. А коли пан пошле до нього десяток служників, ремісник виходить назустріч із синами та підмайстрами — їх теж набирається десяток. А що з кухні в нього пахне смачно, то голодні служники, замість битися з сукнярем, сідають до нього за стіл. От що виходить із гріховного нахилу вщасливлювати людей, тоді як їм корисне якраз убозтво, бо воно втримує їх у послуху та в ладу.

Хто звик, що мирський лад, як і лад божественний, існує сам для себе, а не ради людського щастя, той, може, вбачає у владі короля Анрі навіть настання царства антихриста. Чи принаймні не схвалює цієї влади через її суспільні наслідки. Не кожен, звісно, ганить усі її наслідки, бо дещо може бути й корисне чи для того, чи для іншого, — не всі ми думаємо однаково. Але багато що нікому не корисне, зате коштує нам великих грошей. Шановні городяни тільки з осудом дивились, як для їхніх-таки ремесел розбудовують і опоряджають Королівський майдан. І вже й поготів заперечують вони проти того, щоб виряджати кораблі до другої половини світу. Навіщо? По золото, оте вимарене золото з країн, що лишаються на карті білими плямами, — такі вони незвідані, холодні, пустельні й непевні? Ми того золота не побачимо ніколи, та й король теж.

Такий собі пан де Бассомп'єр, цікавий вдачею, якось зайшов до шинку, де численні застольники гомоніли про громадські справи. Придворного в ньому по впізнали: він назвався чужинцем. І там він почув справжню думку шановних городян, не кажучи вже про те, що докинули від себе не такі шановні. Послухавши їх якусь часину, Бассомп'єр сказав:

— А я бував у тих краях, що про них ви тут говорите. Що лишались білими плямами.

Його зразу запросили підсісти ближче, і він спитав, чи правдиві ходять чутки:

— Король Франції буцімто вибрав найхолодніші в Новому світі краї, аби переселити вас туди.

Це він сказав не з метою огудити перед ними короля, а просто щоб почути голос народу й потім повихвалятися при дворі. Власне, він ніколи не бував у тих далеких краях і взагалі не плавав по морю.

Шановні городяни за столом обачно стримали обурені вигуки, хоч вони й були доречні тут. Зате якийсь злидар, що пив кисле вино й мав полатані лікті, почав наперед протестувати, щоб його з жінкою й шістьма дітьми вивезли кудись за море. Він, мовляв, сплачує королю все, що належить, від свого рота відриваючи. То ще йому бракувало, кричав він, щоб королівське судно висадило його з родиною на краю пустелі та й попливло собі спокійнісінько додому.

Цікавий придворний намагався ще докладніше вивідати людські настрої. Він сказав, що саме в найхолодніших краях є найбагатші копальні, вщерть набиті золотом, — він на власні очі в цьому пересвідчився. А на вияви недовіри відповів, пославшись на Іспанію: адже та всю свою могутність завдячує скарбам Перу. Без них вона ніколи б не посміла простягати зажерливі руки до цього королівства, вашої батьківщини.

— Зате наш король Анрі розбив іспанців, і ніякі скарби ніяких Індій, що про них ви ото розказуєте, їм не помогли, — озвався статечний чолов'яга в шкіряному чинбарському фартуху. — Король любить нашу чесну працю, я це знаю, бо на собі пересвідчився. Він не посилатиме всяких пройдисвітів у чужі краї, щоб вони гребли там незароблене золото.

За одним кінцем столу обідав якийсь писар із суду: вранці він одержав могорич від позовника, а ввечері проїдав його. Він і так уже був червоний, а тепер від гніву зовсім збуряковів і загримів:

— Хай краще ті голодранці вбивають там дикунів, ніж тут чигатимуть на нас біля дверей наших-таки власних домівок.

Насправді писар не мав ніякої власної домівки, але тим завзятіше він захищав власність. Йому притакували. Цікавий придворний, що почув уже досить, хотів був устати й піти. Алe при всій тій розмові був присутній (хоча й не втручавсь у неї) якийсь чоловік, що сидів на лаві під стіною й щось креслим на аркуші паперу. Чоловік підвівся, вийшов на світло, і всі помітили, що він уже старий. Одяг на ньому був обношений, але, видно, не на чорній роботі, та й уся постать лишилася струнка й пряма. Обличчя зберігало риси, які закарбувало на ньому вчення і знання; люди ручної праці здебільшого сприймають їх за сліди журби.

— Пане де Бассомп'єр, — звернувся цей чоловік до цікавого придворного. — Ви теж називаєте себе мореплавцем, тому я дозволю собі припустити, що моє ім'я знайоме вам. Я — Маркюс Лескарбо[76].

Бассомп'єр прикро збентежився: звичайно, він чув про цю людину. Без ніякої лихої думки він відповів:

— А, ви ще з наближених адмірала Коліньї.

Люди за столом перезирнулися. Протестант…

— Так, — відповів старий, — я був серед тих перших французів, що вирушили до Нової Франції. Так називають північні узбережжя Америки відтоді, як ми ступили на них. Це країна з тисячомильовими берегами, а в глибині — цілий континент, і ми його досліджували. На оцьому побіжному начерку, що я зробив при тьмяному світлі, позначені багатства надр, рибальські угіддя, ліси з хутровим звіром, родюча земля, а також відомості про клімат. На моїй карті білих плям небагато. Я віддаю її тим, хто її не знає і ніколи не плавав до холодних Індій, хоч вони не такі вже й холодні.

Чоловік, що назвався Лескарбо, поклав аркуш на стіл, але й далі дивився в очі придворному. Поки всі застольники, понахилявшись над картою, розглядали її, Бассомп'єр тихо попросив:

— Не виставляйте мене ще дужче на сміх за те, що я збрехав. Я ж просто хотів довідатись, яка думка в людей, і потім розповісти королю. Йому треба це знати.

— Корисніше було б, якби люди знали, що думає король, — відказав Лескарбо.

Придворний заговорив скромно й шанобливо:

— Цим не може похвалитись ніхто. Великий король зважує «за» і «проти» більше, ніж під силу збагнути нам. Його величність вислухав вас. Не відмагайтесь, — зупинив він співрозмовника, що похитав був головою. — А то й я вас спіймаю на брехні, як ви мене. Його величність вислухав вас, але потім поцікавився й думкою свого міністра.

— Уславленого пана де Сюллі.— Маркюс Лескарбо вимовив ці слова зовсім іншим тоном: у ньому звучала гіркота, свідома ненависть, ворожнеча, але не особиста, а куди глибша. «Чому він не ховає своїх почуттів?» — подумав Бассомп'єр. Бо обличчя вченого враз стало обличчям канібала — так оголено виступило на ньому його ставлення до Роні.

— Уславлений, впливовий, без нього ніщо не обходиться, — недбало кинув придворний. Та бувалий старий чоловік уже відвернувся від нього до застольників, що розглядали його карту, і почав розповідати їм про Північну Америку так захоплено, з таким несамовитим запалом, що вони слухали його, пороззявлявши роти, немов ярмаркового шарлатана, що вихваляв свої чудодійні ліки.

— А скільки ж воно обійдеться? — питали декотрі.— Споряджати кораблі по те золото? А що, як вони потонуть?

— Не потонуть! — рішуче сказав Лескарбо; він аж поблід від хвилювання й тому здавався ще підозрілішим, — Та й викиньте нарешті з голови оте золото. Ви говорите так, наче недотепний міністр, — його цікавлять тільки ті скарби, котрі блищать. А благословенні тільки ті скарби, котрими природа винагороджує нашу працю. Та золота копальня, що я знаю, зветься вино, хліб та паша для худоби. Коли я маю це, то маю й гроші.

Слухачі замислились. Одежа на ньому обношена. Отже, ніякої паші з холодних Індій він не привіз. Та все ж один із застольників — той самий чинбар — прокашлявся й сказав:

— Король Анрі не пошле в ті краї пройдисвітів; я його знаю, він колись був у моїй чинбарні й сам не цурається роботи, це всім відомо. Як зумієте довести йому, що там, за морем, праця варта заходу, тоді він вас послухається.

— Келих вина! — гукнув Лескарбо, мореплавець із днів адмірала. — Я ще зовсім тверезий. Я хочу цокнутися з чинбарем.

І вихилив вино одним духом. А тоді сів і заговорив, щиро дивлячись у обличчя слухачам:

— Король хоче цього. Як і в багатьох інших ділах, тут він починав робити те, що задумав іще змолоду. Жоден міністр не відрадить його, хай хоч скільки розказує, ніби північніш від сорокового градуса там ніщо не росте й не родить. Король знає одно: там родяться й ростуть люди. Вони дикі й не знають нашої спасенної віри, — що ж, тим паче ми повинні вирушити туди й принести їм спасіння, хоч би й наражаючись на погибель самі. Бо й там, і тут живуть люди, і вони варті того, щоб ми навіть гинули за них. Ви слухаєте мене?

Вони слухали його дуже поважно, і тим найстійливіше прозвучало його запитання. Один із застольників, обхопивши руками голову, широко розплющеними очима дивився кудись у безвість.

— Я слухаю, — промурмотів він, не ворушачи губами. А Лескарбо в цілковитій тиші говорив далі:

— Тут є люди, що не можуть знайти собі роботи й шматка хліба, — звільнені з війська солдати та безробітні ремісники. Навіть із наших славних на весь світ сукноткалень половина ще не відновила роботи.

— Кому ви це розказуєте, — прошепотів той, що сидів, обхопивши голову руками.

— А там живуть люди, що не тямлять ніякого ремесла й не обробляють землі. До того ж вони погани. Нам слід вирушити за море й заради них. Наш король ладен помогати й тим людям, що там, і тим, що тут; задля цього він би й вирядив нас за море. Ще тоді, коли він звався королем Наваррським і був гугенотом, він разом з нами запитував: чи маємо ми право, допливши до тих країв, що їх назвали Новою Францією, захопити їх і пограбувати їхніх жителів? Ні. Ми повинні здобути їхню приязнь, подбати про те, щоб вони стали такі, як і ми. Винищувати ті далекі народи, як це робили іспанці,— таке нам не в голові. Ми додержуємось закону милосердя й жалості, як учив нас наш спаситель. «Прийдіть до мене всі тружденні й обтяжені. Я втішу вас, а не винищу», — така воля господа, і так само гадає наш король.

Німа тиша, спантеличені обличчя — людям і досі важко повірити, що справді все має чинитись за законом людяності і що саме так хоче чинити король. У того, котрий обхопив голову руками, очі затуманилися слізьми, але тим краще він бачив те, що жило в його душі. Перед ним міст під рясним дощем, кам'яне поруччя — і сам він уже наполовину по той бік його, вже сунеться вниз, ось-ось упаде. Та хтось рвонув його назад. А щойно ж довкола не видно було ні душі, і от замість самотності, яку він вважав уже остаточною, з'являється хтось і вертає його до життя. Вкриває йому голе тіло власним плащем, посилає солдата відвести його до лікарні, велить лікувати його, дає йому роботу, і з пропащого студента-богослова стає сукняр, що сидить тут, — один із відроджених сукнярів на сукноткальнях, що знов повідкривалися.

Колишній самогубець хоче говорити — вперше щось спонукає його поділитися з людьми тим, що він знає. Досі воно здавалось йому не дуже почесним і небагато вартим. І раптом перед ним постає цілий світ, по вінця повний усілякими подіями, і він уперше зазирнув у той світ. він затинається, перемагає хвилювання, говорить. Звертається він до судового писаря, — вибрав саме його, не знати чому. І писар, що нажерся за хабар, сам не знає, чому так шанобливо слухає. Хіба ж це на суді, й хіба тут ідеться про великі гроші?

Маркюс Лескарбо досяг, чого хотів, і потихеньку виходить. А слідом за ним — пан де Бассомп'єр, що вирішив ні на крок не відставати від цього неабиякого чоловіка. Тепер нема сумніву, як вирішив король. Королівського намісника в Новій Франції вже призначено, і він урочисто займе свою посаду. Цікавий придворний уже здогадується, вже знає, з якою помпою при дворі буде розіграно наступну дію колоніальної епопеї. Попередня розіграна в шинку, серед простолюду, але з неї випливає й заключна. А бути присутнім при них — яке це щастя для цікавого!

На дверях обох їх затримали музиканти, що саме входили до шинку: скрипаль, арфіст і співак. Тут вони застали всіляких слухачів своєї музики: придворного, мореплавця й ученого, тутешніх городян — і шановних, і не таких шановних, і зовсім непевних, і злодіїв, і врятованих. І перед усіма цими людьми залунало: «Чарівній Габрієлі…»

Велич явлена

Король Анрі весь, із голови до ніг, у блискучій сріблястій криці. Він стоїть на підвищенні, перед своїм троном, на якому лежить його пурпурова мантія. Над ним нависає червоний балдахін — вільно звисає згори посеред зали, нічим не підпертий. Біла стінка змурованого трону, вузька і гладенька, здіймається високо, золота лілея на вершечку її губиться в червоному балдахіні. Біла стінка цієї споруди — чи то трону, чи то каплиці,— лисніє дзеркально. Вона відбиває сяйво величності. Але ні самої величності, усамітненої на своєму підвищенні, ані відблиску її не бачить ніхто, бо всі спини зігнуті.

Габрієль д'Естре надовго схиляється у низькому, тривалому поклоні. З усіх, що складають тепер шану величності, вона ближче від усіх до трону. Позаду й попереду нього, посеред нескінченно довгої галереї тронові поклоняється невелике стовписько схилених спин і облич. Трон — посередині, вона найближче до нього. Вона ще внизу, біля підніжжя трону, але незабаром підніметься по цих сходинках, — конетабль і начальник артилерії зведуть її нагору. Самі вони потім спустяться й зостануться внизу, з рештою. А Габрієль д'Естре піднесеться на небувалу висоту — вище неї буде сама лише королівська величність. Біля ніг величності, на сходинках спорудженого трону сидітиме вона, але її сукня має звисати вниз із тих сходинок на знак того, що вона й королева, і все ж іще не королева. За її схиленим чолом — думка: «Коли ж?» Вона думає: «Незабаром… наступного разу… ще сьогодні, за годину… ох, ніколи».

Убрання її — з білого шовку, сріблясте, як панцер на королі. Вбрання королеви буде з червоного оксамиту — світло-червоного, кольору свіжого м'яса. Габрієль вирішує пошити собі таку сукню, хоч хай там що. Її любий владар — вона це відчуває — саме простягає до неї руку, хоче притягти її до себе, нагору! Вона підводить очі — ні, величність і не ворухнула рукою, навіть пальцем її не манить. Обличчя короля звернене в далину, за межі цієї зали, кудись далеко поверх стовпища придворних, поверх простолюду, що вливається в залу.

Простолюд уливається крізь усі входи, бо їх повідчиняно для нього. Падає навколішки, на колінах посувається аж до храму величності, де вона височить на троні над зігнутими спинами, незмінно горда й ласкава. Габрієль думає: «Будь незмінно гордий і ласкавий, мій коханий, я знаю це твоє обличчя, знаю й тіло, що під панцером, — міцне тіло, вкрите шрамами, ще й досі молоде, хоч часто недуже. Скільки я доглядала його, як любила!»

Вона мало не забула про свою роль. Конетабль і начальник артилерії взяли її за обидві руки й підвели по сходинках до підніжжя трону, до вона мала сидіти. Вона сідає, сукня стелеться вниз по двох сходинках. Величність переступає з ноги на ногу, зусиллям розплющує очі ширше, незмінно горда й ласкава.

Конетабль і начальник артилерії повернулись на свої місця. Це знак для всіх схилених в уклоні, щоб вони випростали спини й розбились на кілька гуртів, як визначено. На сходинку нижче від Габрієлі сідає її високість сестра короля. Та сходинка найширша, і сукня не звисає з неї. А внизу — так, щоб не прикривати собою обох вельможних дам, стають канцлер, начальник артилерії і конетабль. Ліворуч від величності, відмежованої порожніми сходинками трону — порожніми й неприступними, аж трепет проймає,— рішуче розміщуються якісь непоказні люди. Місця їм чомусь приділено навдивовижу багато.

Придворні розподіляються, як приписано, — тут дами, там кавалери, і ті й ті шикуються за своїми титулами й заслугами, хто ближче, хто далі. Принцеси, маршали й верховні судді, принци крові разом з маленьким Вандомом — з обох боків попереду, куди надає світло. Там його перехоплюють завіси, тут — підсилюють уміло розміщені дзеркала. Лице сонячного бога звернене до трону. Поза його промінням, що все націлене на величність, розпливаються людські обриси заднього плану. В найдальшої постаті вирізняються тільки білі плечі, в іншої, зовсім затіненої,— тільки горбатий ніс. Що далі вглиб, то тьмяніші барви та обриси, ген позаду вони зовсім тануть. Та й передні постаті сповиті в сірувату імлу — принаймні там, де на них не падає спереду відблиск величності. Лице сонячного бога звернене до трону.

Середина всієї сцени з волі неба й людей стає ніби джерелом світла, явлена людям величність збирає його на собі й відкидає на інших тільки розрізнені відблиски. Хоч вона й сліпить, але найдужче засліплена вона сама. Марно вона зводить вище брови, ширше розплющує очі. Поза її власним сліпучим сяйвом є тільки тіні, густіші й світліші, але всі непроникні. Вона пронизує їх своїм промінням, але сама їх не бачить. Тільки по легкому рухові на дні темної западини величність здогадується, що там стає навколішки люд. Очі в Анрі аж болять, а за ними в мозку зринає думка: «Що це за божевілля! Чи я хотів такого?»

Ось настав для величності час порушити свою недвижність і зробити належний жест. Старий канцлер подає їй нагору пергамент із підвішеною печаткою. Анрі бере його і встигає водночас наказати, щоб уже кінчали це чаклування. «Пригасіть!» — шепоче він. Уміло розміщені дзеркала відсовують, завіси відхиляють, і все повертається до більш менш природного вигляду. Увага! Перший погляд короля розшукує на довгій стіні, на половині її висоти нішу, а за її балюстрадою мольберт із полотном, за яким не видно художника. Той витикає з-за полотна молоде обличчя, киває головою. Нехай величність заспокоїться. Її образ схоплено досвідченим оком, упевнена, швидка рука повністю використала ті хвилини, коли король, якого називає великим увесь світ, віддалився від того світу й був самою лише марною величністю. Художник усміхається з-за свого мольберта, як із захистку.

Тоді король промовляє. Він згорнув пергамент, зіпер сувій на свою срібну кульшу. Його друга рука простягається до найдальших слухачів, що стоять навколішки. Король киває їм, і вони підводяться, ледь човгаючи підошвами, — ще тихіш, ніж допіру, коли ставали на коліна. Вони вслухаються в те, що промовляє з трону король:

— Тут є люди, що не можуть знайти роботу й наїстись досита, — звільнені з війська солдати й безробітні ремісники. А в Новій Франції є люди, що не тямлять ніякого ремесла, обробляють мало землі й не відають спасіння душі. Заради цих і тих людей нам слід вирушити в море.

З цієї миті король звертає свою мову до тих непоказних людей, що стоять ліворуч навдивовижу близько до його трону. Треба знати, що ці самі слова ще до нього сказав у одному шинку один дуже прикметний гість. І саме він сьогодні опинився найближче до сходинок трону — серед тих непоказних людей, на чолі яких, проте, стоїть адмірал. Не якийсь там вичепурений морський герой, а загартований негодами мореплавець, якраз придатний для здійснення задумів короля, — міцний тілом і стійкий душею. Саме ці якості будуть потрібні йому, та й його супутникам не менше. І Маркюс Лескарбо, чоловік в обношеній одежі і з суворим обличчям, та й увесь нечисленний гурток мореплавців готові негайно зійти на корабель і попливти на одчай душі крізь тумани та бурі. Хто не потоне, той побачить Нову Францію.

— Чи маємо ми право загарбати край, названий Новою Францією, відняти його в споконвічних жителів? Ні, не маємо. Ми здобуватимемо приязнь тих людей, дбатимемо про те, щоб вони стали такі, як і ми. Винищувати ті далекі народи — таке нам не в голові «Я втішу вас», — сказав господь. Він не сказав: «Я винищу вас». А його воля — це й воля вашого короля.

Слова стародавні, зміст їхній божественний, цього не заперечує ніхто, і королю вони личать. І все ж колонії — це непевна химера, вона може вдатись, а може й не вдатись. Якого кінця найімовірніш можна сподіватися? Уламки багатьох суден, пустельний острів, на ньому кількоро тих, котрі врятувались. Тинди-ринди, думає пан де Роні-Сюллі й дивиться кудись у далеч понад головами тих, що ніколи не привезуть золота.

Якраз навпроти нього Маркюс Лескарбо спогадує давніх мореплавців-гугенотів і одного канцлера в колишньому Наваррському королівстві. Той канцлер перший визнав колонізацію обов'язком гуманістів. «Саме йому належать оці слова, що їх ми зберегли в пам'яті й тепер добуваємо — кожен із глибини свого незрадливого серця. Я тепер знову сію їх між людей, але він їх проголошує з висоти трону. А тим часом ми встигли посивіти. «Дорога до Нової Франції далека», — сказала б тут людина, здатна втратити відвагу. Коли озирнешся далеко назад, від цього стає ще довшим той шлях, що попереду».

Король підносить угору пергамент із підвішеною печаткою й простягає до адмірала, але ще не так низько, щоб адмірал міг його взяти. Король оголошує всім:

— Я призначаю маркіза де ла Роша своїм генеральним намісником у краях — Канаді, Ньюфаундленді, Лабрадорі…

Він перелічує ще кілька назв. Мореплавцям вони знайомі, та й у місті останнім часом часто чули їх і могли прочитати на глобусах. Ті глобуси прикрашені зображеннями морських страховищ, божеств, німф, канібалів, заморських тварин — часом жахливих і неодмінно дивовижних. Казки завжди ваблять і чарують, і тому дехто серед люду наважується повірити королю й вирушити з його намісником у незнані краї. Ці люди тут, вони пропихаються наперед. Пропустіть! Нам треба до короля. А втім, душа в них утікає в п'яти — не через німф чи людожерів, а тому, що кожен крок наближає їх до трону.

А король уже сам спускається до них. Адміралові він просто запихає урочисту грамоту з призначенням за пазуху і цілує його в обидві щоки. І зразу опиняється серед добровольців-колоністів, що повірили йому, але, можливо, повмирають від скорбуту або опиняться на пустельних островах. Він голосно остерігає їх: іще є час повернутись додому. Та ніхто не вертається, принаймні в цю мить, бо тут промовляє король і кладе руку на плече тобі й мені.

Спочатку його остороги й щирі побажання ще чути й поза тим гуртом, до якого він замішався. А потім він стишує голос, і враз серед людей вибухають веселощі. Придворні перезираються. Хто ж не знає, як він це робить! Котрийсь юнак признався йому, що йде в подорож заради німф, а цей король уміє так змалювати їх йому, що в юнака очі загоряються. Веселість охоплює всіх. Дехто, набравшись відваги, мацає трон, вони хочуть на щастя доторкнутись до останньої з його сходинок хоч пальцями, як не сідницями. А тим часом король десь дівається.

Де він? Його починають шукати, розставлений у певному порядку двір перемішавсь як попало. Разом з королем десь поділись і герцогиня де Бофор та її високість сестра короля. Під тим місцем, де вона сиділа, бачать тільки пажа, і той у непохитній свідомості свого обов'язку тримає при боці важкий шолом короля, зроблений у подобі роззявленої левиної пащі. Його питають — він мовчить. Найцікавіший із придворних шепоче йому на вухо:

— Малий Сабле, та скажи ж! Він у художника нагорі? Навіть я не допильнував, тільки ти. Німий Гійоме! Чого мовчиш?

Паж насаджує цікавому шолом аж на очі й вуха.

Коли Анрі ввійшов до кімнатки нагорі, Пітер-Пауль Рубенс саме квапливо накладав фарби на свої чорно-білі начерки. То були якісь безладні плями — бо так і сонце кидало їх на картину в натурі, розтинаючи променями постаті й розтоплюючи всі чіткі обриси в мінливу гру світла. Художник зробив кілька різних ескізів: король на троні, король промовляє, король закликає свій народ, спускається з трону до людей. Зі своєї високої ніші художник бачив те, чого не розгледів більш ніхто: короля серед його мореплавців та майбутніх колоністів, лице в лице з ними, рука — на плечі в якогось юнака, що в захваті аж очі заплющив. Художник дозволив собі зовсім не звернути уваги на сміх, хоч як голосно він лунав. На обличчях людей, що обступали короля, був подив — декотрі аж роти порозтуляли.

Король справді міг викликати захват і подив — він упевнений, як мореплавець, що не відає катастроф; але уста скривлені від давньої рани ножем, а брови болісно зведені, й коло правої зміїться зморшка.

Анрі сказав:

— Такого там не було. І все ж це правдиве. Пане Рубенс, я покладу цей малюнок під замок і не дозволю вам зображувати мене так точно на картині. Не треба, щоб європейські двори знали мене таким.

— Величносте! Ті двори, що запрошують мене, отримують від мене те, чого вони бажають, — кожен тільки свою зовнішню подобу. Не всюди корисно вивертати нутро назовні.

Так безтурботно говорив молодий Рубенс. Ясним, чарівливим поглядом дивився він на цього великого короля, чий портрет уже намалював, але збирався ще відтворити його схожим до неправдоподібності.

Анрі:

— Ви хотіли зробити з мене сумну людину.

Рубенс:

— Не так, величносте. Улюбленця богів, які чимало залили йому сала за шкуру. І все ж уклали в його позначені багатьма знегодами риси свою власну, вічну веселість.

Анрі:

— Це ви при дворах навчилися так доладно говорити? Адже ви, фламандці, звичайно не швидкі на язик. Весела робота у вас, майстре. Ви бавитесь людьми, як хочете, правда ж? Малюєте їх з натури, такими, як вони здаються, але підмішуєте в портрет і того, що в них усередині. Ось у вас іще чоло гладеньке, борідка білява, а ви вже напам'ять знаєте, як ми всі збудовані. Я теж… коли був молодий, найдужче любив гортати анатомічний атлас.

Король виразним жестом показав, що він у своїх ділах керувався ретельним вивченням людської природи. Потім обидва замовкли. Вони стояли під вікном, з якого падало холодне світло. В кімнатці було порожньо — тільки стіл та малюнки на ньому. Вони не дивились ні на малюнки, ні один на одного.

Двері відчинились, і ввійшли герцогиня де Бофор та її високість сестра короля. Рyбенс уклонився, як справжній придворний. Коли входив король, він обійшовся без цього. Анрі відрекомендував його:

— Це пан Рубенс, він уже спізнав славу, а слава підносить митців вище за державців. Але пан Рубенс не впускав пензля, тому я не міг його підняти.

— Величносте! — сказала його сестра. — Нам кортить побачити ваш трон.

Художник, схилившись перед нею, відказав:

— Високосте, ви ж його знаєте краще за мене. Ви самі сиділи поряд короля.

За неї відповів Анрі:

— От бачте, пане Рубенс. Її високість повірить у вашу й мою велич тільки тоді, коли ви зобразите ту велич на картині.

Габрієль кінчиками двох пальців розсунула малюнки на столі. Її уваги не уникло те, що художник, побачивши на дверях її, перевернув і сховав один з аркушів. Тепер він пильно стежив за її пальцями, а сам думав: «Чи можна, щоб вона знайшла той малюнок? Обачніше було б лишити його для себе, усунути схожість і дати йому якусь назву з давніх легенд. Я з нього намалюю картину п'ять футів заввишки й чотири завширшки, то буде просто моя картина, та й годі».

Але Габрієль не наткнулась на той малюнок, що художник перевернув і сховав: вона діставала тільки начерки окремих груп і постатей. На першому ж таки вона впізнала оту довгу, пласку спину ще раніш, ніж кам'яний профіль. Вона злякалась, малюнок упав їй до ніг. Анрі був швидший, ніж художник: він підхопив аркуш і поцілував любу владарку, а тоді шепнув їй на вухо:

— Ваша правда. Тут він справжнє страшидло. Подивіться краще на себе в іще прекраснішому образі, коли це можлива річ.

Пані Катрін вдало вибрала аркуш і показала герцогині, щоб її втішити, її власну постать, відображену в усій пишноті своїх форм: барви тіла вже легенько позначені і навіть полиск шовку. Так, там сиділа чарівна Габрієль, уже досить пишнотіла, правду кажучи, але тим достойніша трону; а трохи нижче — Катрін. Але пані Катрін, розгледівши його на малюнку, злякалась: «Стоїть перед троном між нами обома, держить при боці шолом — роззявлену левину пащу, — а обличчям викапаний мій брат замолоду. І що це той художник надумав! Хоч би Габрієль не помітила. Та ні, як вона може помітити! Той час, коли ми були молоді, належить самій мені, і тільки я знаю це обличчя».

Після цього Катрін уже не хотіла дивитись ні на що, а нагадала, що пора йти. Король узяв за руку свою кохану й ступив до дверей. Та в Рубенса мимоволі вихопилося:

— У мене тут є ще щось.

Він мав на увазі той малюнок, який, власне, мав намір лишити для себе: «Моя картина, та й годі».

— А справді,— сказав король. — Ви показуєте нам деталі. А де загальний вигляд?

Тоді Рубенс дістав той аркуш, якого був перевернув і сховав. А тепер розправив і підняв у обох руках. Пані Катрін уже надивилась на малюнки й хотіла йти, вона б залюбки поринула у спогади на самоті. Бо що чекає на неї? Вона відчувала, як на неї накочується смуток, що тепер часто навідував її; вона вважала, що цей смуток не віщує їй довгого життя.

Анрі й Габрієль так і застигли на місці, тримаючись за руки. Так, вони поводились наче заворожені, що не можуть зрушити з місця й тільки витягують шиї.

Трон — біла порожнеча, посередині обрис величності, розмитий сліпучим світлом, а тисячі невагомих променів набирають виразних форм. То янголи й амури, вони витають густою хмарою, водоспадом, осяйною райдугою переплетених тіл, буянням неземної радості, повінню безсмертя. Величність — блідий обрис — широко розплющеними очима не бачить нічого; ні людських тіней унизу, ні повені янголів та амурів. А на краю трону сидить жінка, божественне сяйво оголило її, і жіноча плоть видна в усій її пишноті, в усій благодаті, бо над нею височить на троні володар світла, хоча й поблідлий від власного непомірного блиску.

— Яка сила! — сказав Анрі.— Такий надмір світла, що нас і не видно, ми поблідли в ньому. Неодмінно намалюйте таку картину, і я часто дивитимусь на неї, щоб учитися скромності. Оце такі ми — і не більше.

Рубенс відказав збентежено:

— Я зовсім не хотів зобразити скромність. Я це називаю величністю.

Габрієль — охоплена тривожним жаданням спокути й самоприниження, як і її любий владар:

— Цю жінку оголено від її гордині, тому вона й гола. Не ради того, щоб попишатися красою плоті, бо плоть підвладна тлінові. Я бачу й ладна присягтися, що вона згинає коліна й хоче вклякнути перед величчю, що явлена їй.

Вона розхвилювала себе цими словами аж надміру. Ця жінка, відчуваючи грізну небезпеку для свого життя, перетворила прекрасну картину в жахливу, і на її обличчі відбився нестямний жах. Анрі потяг її до дверей. Художник хотів сховати малюнок від неї, але вона простягла до нього руку.

— Це моє тіло, — сказала вона не своїм звичайним, а якимсь болісно надломленим голосом. — Отже, крім мене є ще людина, що вивчила його. Той, хто знає кожну складочку моєї плоті, той напевне може відкрити мені, що зі мною станеться, бо він астролог.

— Який там астролог! Анатом! — вигукнув Анрі. Запізно. Габрієль кинулась йому на груди, вся тремтячи. Вона побачила, як жива плоть ніби тане на її зображенні. На краю трону, так і не піднявшись на нього, сидів кістяк.

Габрієль у тривозі за своє життя

Восени того року хрестили Александра-монсеньйора. Хрестини справлено з небувалою розкішшю. Двір наочно пересвідчився, що люба владарка після двох перших дітей переступила всякі дозволені межі, а отже — саме час кінчати з нею. Скажімо, підсунути королю іншу коханку. Так порадила пані де Сагон, вона ж таки взяла на себе й вибір. Красуня, вибрана відповідно до смаків його величності, була, звичайно, новенька при дворі — юна, як Єва у перший день, а насамперед — худорлява. Вона й справді сподобалась королю, коли танцювала у великому «балеті чужоземців» майже роздягнена, бо зображувала одну з індіанок. То були тубілки з Нової Франції. Хоча там нібито занадто холодно, щоб так скупо вдягатись, одначе пан де Бассомп'єр, що встиг дослужитись до розпорядника розваг, керувався не так відомостями з географії, як порадами своєї приятельки Сагон.

Щоразу, коли мадемуазель д'Антраг, танцюючи, наближалась до короля, той люб'язно пропускав її, підібгавши ноги під крісло, щоб вона не перечепилась. Бо вона була надто зайнята тим, щоб видаватись високою й стрункою, витягуючи довгі ноги й ступаючи тільки на кінчики пальців. До речі, це давало смаглявій красуні ще й змогу жагуче поглядати на короля згори вниз — почасти відтворюючи принади всіх Індій, а почасти й від власного імені. Король усміхався в борідку, проте весь вечір просидів поруч із герцогинею де Бофор.

По-перше, він почував себе втомленим, майже нездоровим, але достатню причин нього вбачав у тому, що рік випав аж надто рясний трудами. Рік уже кінчається. Невже він наостанці принесе йому ще й хворобу? Анрі ніколи не вірив у свої хвороби і вже й не навчиться цього. Хоч він віддавна вивчав людську природу, та власне тіло раз у раз дивувало його новими несподіванками.

— Величносте! — шепнула йому на вухо Габрієль. — Я бачу, що вам уже надокучила ця розвага. Я не ображусь, якщо ви покинете моє свято й підете відпочити.

Анрі зрозумів, що треба заспокоїти свою кохану щодо настирливої молодої особи.

— Ця юна Анрієтта… — почав він.

— Ви вже знаєте, як її й звуть, — зауважила Габрієль.

— Я краще знаю її батька, — відказав Анрі.— Хоч згодом я зустрічав його багато разів у похідних таборах, та він навіки зостався мені в пам'яті таким, як стояв біля замордованого короля, мого попередника. Стояв у головах і притримував трупові підборіддя, щоб не падала щелепа. А коли я ввійшов, він із люті аж пустив те підборіддя. Всі ті панове, що були там у кімнаті, воліли б побачити мертвим мене, а не Анрі Валуа. Але найжахливіше враження лишилось у мене від того підборіддя.

— Підіть відпочиньте, коханий мій пане, я вас прошу. Хай навіть потім плескатимуть, ніби ви нудились на моєму святі.

Турбота Габрієлі зворушила Анрі. Він відповів:

— Послухаюсь вашої поради, хоча й почуваю себе цілком добре. — І вийшов, навіть не попрощавшися з товариством. А сам собі подумав, що від Анрієтти д'Антраг йому якось аж моторошно. Стережися дочки того чоловіка, що підтримував щелепу замордованому королю!

Скінчити з Габрієллю можна було, приміром, підсунувши королю нову коханку. А коли це, як видно, не вдалось, бо король уже так зжився зі своїм володінням, що й від звичної жінки його не відштовхнеш, — ну що ж, можна скінчити з нею й інакше.

Пан де Френ[77], член фінансової ради й протестант, щиро відданий герцогині, був єдиною опорою її в найвищих колах, як не рахувати старого Шеверні, що мав на те поважні причини. Адже він зостанеться канцлером лиш доти, доки його приятелька Сурді править королем через свою небогу, оту гарненьку жирну куріпочку. Так гадали всі. Хто ж там знає, що любов розумніша від корисливості й що Габрієль уже не слухається пані де Сурді. Кажуть: і тітка, й небога вибились нагору перелюбством і гребуть до себе навзаводи. А пан де Френ, хоч був дуже скромний і не хизувався багатством, теж мав незаслужену лиху славу: його вважали автором Нантського едикту. І через те був ненависніший багатьом, ніж бувають звичайно середні фігури у великій грі.

Цей добряга склав рахунок видатків на хрестини малого Александра-монсеньйора й послав той рахунок до арсеналу головному розпорядникові фінансів, не забувши, звісно, назвати хрещеника «дитям Франції». Пан де Сюллі замість потрібної суми визначив куди меншу: з неї не можна було оплатити наміть музик. А коли ті поскаржились йому, Сюллі просто витурив їх. І гукнув їм услід: «Я не знаю ніякої «дитини Франції»!» Вони переказали ці слова герцогині де Бофор.

Тоді нарешті ця дама та її найзаклятіший ворог розкрилися одне перед одним до кінця, і це в присутності короля, що викликав міністра до себе.

— Повторіть те, що ви сказали.

— Ніякої «дитиии Франції» я не знаю.

— Діти Франції мають матір, яку ви посміли образити, й батька, який прощає багато, але цього не простить.

Анрі, коли вже згадали його, мусив утрутитись.

— Викресліть плату музикам, Роні, я заплачу сам. Але візьміть назад і свої слова.

— Величносте! Я держусь того, що є насправді. Ви самі обрали для цієї пані титул і звання, й при них вона лишається.

— Та коли я захочу, не лишиться.

— Якщо захочете, — поправив Роні, чи то Сюллі, зі звичайним своїм кам'яним обличчям. А втім, тепер воно стало попелясто-сіре, як у справжньої статуї.

Чарівні барви обличчя Габрієлі теж поблякли. Вона заходилась висловлювати міністрові найжахливішу правду. Анрі не втручався — йому хотілось бути далеко звідси, і з собою він не взяв би ні одного, ні другу. Роні холодно спостерігав. «Загрузай, загрузай», — думав він і давав супротивниці висловити все до решти.

Габрієль говорила зовні спокійно, але в тому спокої виявлялось тільки страшне душевне напруження, породжене несамовитою люттю. Вона — майже королева. Двір визнав її, віддавши їй ще небачену шану на хрестинах її сина — дитини Франції. Вона навіть заглибилась у подробиці, почала перелічувати тих, хто найдужче підлещувався до неї, домагаючись її ласки. А Роні запам'ятовував названих, щоб потім усе переказати їм.

Анрі ходив від стіни до стіни, а врешті зупинився біля найдальшої, спиною до сперечальників. Його бідолашна владарка виказувала свої слабкості, він її жалів, а це вже недобре. Слухаючи, як вона вихваляється, що її приймальню прикрашали собою носії найгучніших імен, він уперше вгадав, що її походження не бозна-яке високе. Анрі поглядом наказав Сюллі мовчати про це.

Габрієль надто довго терпіла, надто довго таїла все в собі. І тепер нарешті збунтувалась остаточно.

— Я всіх виводжу в люди! — кричала вона. — От хоч би й ви, пане начальнику артилерії й розпоряднику фінансів. Хто вас вивів у люди? Гадаєте, це було легко? Гляньте на себе й скажіть самі, чи могли ви сподобатись королю? Затятий і впертий найживішому в світі, млявий дух— окриленому? Ви створені на те, щоб киснути у своїй посередності. Тільки я витягла вас із неї.

В тому було багато правди, і, перше ніж вона вихопилась тепер із цих запальних уст, Анрі не раз уголос висловлював такі думки в присутності Габрієлі. І саме тому він тепер відчув себе ураженим, йому самому завдано кривди. «Таким, як оце його виставляють переді мною, я, слово честі, ніколи не бачив свого щирого слугу». З тієї хвилини він став відверто на бік щирого слуги. Та ошаліла жінка не помітила цього, вона навіть не почула, як король гнівно тупнув ногою; зате Роні-Сюллі в ту мить упевнився, що переміг, а його супротивниця сама котиться до своєї погибелі. І він не спиняв її. «Залазьте в пастку ще глибше, пані». Він мовчав, вирячивши очі. А бідолашна втрачала останній грунт під ногами:

— Ви вже забули, як плазували переді мною! Ви ж починали як мій прислужник.

На те слово попелясто сіре обличчя спалахнуло краскою гніву — чи, може, ганьби.

— Годі, пані! Ви дозволили собі на одне слово більше, ніж слід. До мене те слово не пристає, але, як не помиляюсь, воно зачіпає короля. Мій владар хоче мене звільнити? — спитав старий лицар. У голосі його тремтів спогад про битви й труди без ліку. «Ніколи не були ми певні перемоги, а все ж обидва досягли того, чим ми стали».

Анрі жахнувся. Вудь які страхіття були б йому легші за оцю сцену й за гнітючу необхідність зробити вибір. Він з жахом почував: хоч як вирішити, однаково це буде катастрофа, нещастя, кінець. Обертаючись від стіни до них, він хотів був засміятись, думав примусити їх обох отямитись. Але, підійшовши, сказам несподівано для себе:

— Звільнити вас? І не подумаю. — Це до Роні. А Габрієль д'Естре почула з його уст: — Відмовитись від такого слуги через вас? Пані, ви не можете цього хотіти, якщо любите мене. — Це було вимовлено неласкаво.

Тільки-но договоривши, він зрозумів, що це не його слова, він тільки не зміг зупини їх. Він крутнувся й вийшов.

Пан де Роні ще з хвилину тішився поразкою своєї супротивниці, а вона вся тіпалась і, побіліла на виду, навіть не тямила, що на неї дивиться її ворог. На його обличчя повернулися квітучі барви, аж недоречні для чоловіка в його літах, і він покинув свою жертву, навіть не вклонившись.

Коли згодом у Роні й виникали деякі сумніви, він умів їх відігнати. Служіння королю — понад усе. Король сам сказав: «Такий слуга мені дорожчий за десять коханок!» Бо саме так, а не інакше почув Роні слова короля, чи принаймні так перетлумачив їх у думці. Таке тлумачення необачних слів він переказував і далі, й незабаром весь двір знав їх, а посли вписували в свої доповіді, й це ще дужче виправдовувало автора такого тлумачення. І він цілком щиро міг твердити:

«Все оте панькання «з любою владаркою», що раптом стала всього лиш однією з перших-ліпших коханок, тільки марно поглинає час і гроші. Нарешті король визнав: його кохання до неї вже не вистачить на те, щоб одружитися з нею. Я мав рацію й зробив йому справжню послугу тим, що нарешті розкрив йому очі». Так вирахував Роні й повідомив про цей підсумок свою дружину, пристаркувату вдову, що лишилась вельми задоволена ним.

Як чоловік із сумлінням, Роні відчував потребу примирити служіння королю з людським обов'язком щодо нещасливої жінки. Щоб заспокоїти своє сумління, йому вистачило нагадати собі, яка доля чекала б цю жінку, коли б він не втрутився й не виконав того обов'язку. Між троном i смертю, що були від неї однаково близько, але нема сумніву, котра з цих двох можливостей справдилась би раніше, — між троном і смертю він знайшов для неї шпарку для втечі: неласку короля. Не солодко для неї, що там казати. Що ж, хай називає нас жорстокими, зрадливими, невдячними — поки що. Тa колись потім, коли вона, жива й здорова, житиме собі господинею в маєтку Монсо, отримуючи від короля пенсію, тоді вона зрозуміє, хто її врятував. Нема за що дякувати, це був просто людський обов'язок. Ви, пані, інколи прислужувались моїй кар'єрі, а я за це врятував вам життя. От і добре, тільки не заводьтеся знову.

Сумління вдалося заспокоїти — принаймні більш-менш. Але перед своєю гостроносою дружиною Роні все ж не вихвалявся людяним вчинком щодо Габрієлі д'Естре. Бо дружинин ніс був досить довгий і гострий, щоб дістатись до зворотного боку людяного вчинку. Така пристаркувата вдова дожидалася довго, і нарешті вона тріумфує цілковито, не зважуючи й не вивіряючи своїх почуттів, як годилось би.

Герцогиня де Бофор поїхала до пані де Сюллі, але та її не прийняла. Тоді герцогиня дуже ввічливо поскаржилась на це панові де Сюллі, але той не відповів. І того, й того король не стерпів би, якби дізнався. Він, безперечно, сприйняв би все як образу для себе. І все ж Габрієль не сказала йому нічого. Вона вже мала у своїх руках доволі, щоб повалити щирого слугу одним ударом. Але вона боялася дістати відкоша — не так від Роні, як від свого ж таки любого владаря, що міг охолонути до неї. Вона вже була навчена.

В глибині її серця жив страх — він уже ніколи не покидав її зовсім. Король поводився з нею так, як і завжди, може, був би навіть ласкавіший, якби вона домагалась того. Він проклинав свій двір, та й інші двори, й тенета всяких складностей, якими був обплутаний, і свою несвободу, і загальну змову, що мала на меті применшити його перемогу над Іспанією, його самого. Габрієль розуміла його й чула невимовлене: «Пробач мені, скарбе мій найдорожчий». Тому вона ніколи не заводила мови про своє становище. Вона не змогла б цього зробити без дрожу: після сцени з Роні її тіло вже не могло відвикнути тремтіти й не корилось ніяким зусиллям волі. Аби лиш не показати, що вона боїться, — ось чого вона тепер боялась найдужче.

Так довірливо, як не часто бувало, Анрі розповідав їй про свої особисті переговори з папою Климептом щодо розірвання шлюбу а королевою Наваррською. Навіть його міністри не знали, як там стоять справи. Папа Климент вимагає на віддяку повернення до Франції єзуїтів. Король відповів: якби він мав двоє життів, то одне віддав би найсвятішому отцеві. Вона зрозуміла: «В нього, як і в мене, тільки одне життя — своє власне; і коли він учинить так, як бажаємо ми обоє, йому кінець. Зробить мене своєю дружиною, дістане за те на свою шию єзуїтів — і тим підпише нам обом вирок смерті на нашому троні. Отож він і просить: «Прости мене». Проте вона вдавала, ніби йдеться тільки про користь королівства.

Король наказав улаштувати лови на честь герцогині де Бофор — а ще не минуло й чотирьох днів після тих слів, за якими він досі шкодував, a вона досі від них тремтіла. На ці лови він запросив тільки її друзів, насамперед тих, хто став їй із ворога другом, як-от Роклор. Усі вони були солдати, а з них найнадійніші — найпростіші серцем, як хоробрий Крійон чи одноокий Арамбюр. Вони власною рукою колись стягли з сідла вбивцю короля, а йому самому казали: «Величносте! Одружіться зі своєю коханою». З ними й осінній день здавався яснішим від будь-якого. Ідеш на коні по широких полях, таких знайомих: копита наших коней переорювали їх, коли ми тут билися. Ліс неозорий, ліс аж до кордонів провінції Пікардії — сьогодні крізь уже безлисте гілля щедро ллється сонце, але ми б тут не заблукали й глупої ночі.

— Пам'ятаєш, Бляклий Листе, — сказав Анрі до свого першого стайничого Бельгарда через плече коханої, бо вона їхала між ними обома. — Пам'ятаєш, як темно тут було, коли ми вперше повертались із Кеврського замку? Так темно, що ти тоді надумав замордувати мене, Бляклий Листе. Непогана думка, як для ревнивця. Вона потім і в мене з'являлась, мушу тобі признатися, мій старий Бляклий Листе. Пані, погляньте на нього, вже й він сивіє.

Ні, вона не хотіла думати ні про сивобородого, ні про другого, з посрібленими скронями. Вона була сповнена щастя від того, що її коханий владар зберіг для неї юне серце — для неї! І голос його був радісний, хоча й тремтів розчулено, — так, давня мука від того, що він міг би втратити її або й зовсім не здобути, ця колишня мука повертається й тремтить у голосі.

— О прекрасне життя! — сказала Габрієль. — Як я тебе люблю!

Дивно — хоч у таку мить годилось би пустити коней шпаркою ристю, всі троє їх притримали й поїхали неквапною ступою. Тому інші мисливці почали їх наздоганяти, й почулись голоси.

— А я йому весь час це казав! — гарячкував один. — Рубонути! Заклик до народу, як він робив щоразу, коли треба. Священика сюди — і хай буде що буде, а ми б мали свою, французьку королеву. А назад потім уже запізно.

То говорив хоробрий Крійон. Одноокий Арамбюр гнівно відказав:

— А що ж ми маємо тепер? Ченці знов нападаються на нього в проповідях. Пророчать йому кару за всі гріхи. Закликають до великої спокути, щоб небо не завалилось над нашим королівством. Відколи укладено мир, Іспанія знов може насилати зі своїх монастирів оту сарану. Насунуло повно капуцинів у тернових вінцях на лисинах, а перед ведуть дами з роду Гізів. Чи сподівались ми такого ще недавно? І то від нього?

— Одноокий! — гукнув Анрі через плече. — Вони ще й бісів з одержимих знову виганяють. А я посилаю лікаря, як і перше робив. Мій звичай не змінився, можеш не боятись, що я поступлюся.

— А призвістки, — озвався ще один. — Ваші вороги, величносте, фальшують якісь там призвістки. Коли вже до цього дійшло, то стережіться!

На це Анрі не відповів, бо він знав: є такі призвістки, яких не сфальшуєш. А наше діло — уникати того, що вони віщують. Тим часом він упізнав галявину, на яку вони звернули; тут він захотів спішитись і попоїсти. Служники влаштували на пеньках стіл, довкола поклали колоди. Одну застелили попоною й прилаштували спинку; там Анрі посадив чарівну Габрієль.

На ній була зелена сукня зі срібною лямівкою й такий самий капелюшок. Холодне осіннє сонце не відбивалось від її волосся яскравим блиском святкових днів, коли в ньому іскрились діаманти. Та й навіщо? Спокійне сяйво, що огортає людину, яка ще з нами, але вже має покинути нас, проникає до сердець повільно, але несхибно. Анрі, подаючи їй наїдки, гладив її по кінчиках пальців. Щоки в неї — як сніг, що має розтанути, і крізь нього вже пробиваються троянди. О прекрасне життя! Як я тебе люблю! Це вона сказала давно, але її любий владар так досі й не розчув до кінця тону цих слів. Він вслухався в них, замислений, і всі розмови за їжею помалу затихли.

Підводячи Габрієль за руку, Анрі сказав їй:

— Відкрию вам таємницю, пані: з цього місця ми з Бляклим Листом тоді рушили до Кеврського замку, і я там побачив, як ви спускаєтеся сходами.

Герцог де Бельгард стояв у ту мить найближче до короля та його коханої: можна було подумати, ніби він там третій.

Потім вирішили справді пополювати; кавалери з їхньою єдиною дамою пішки заглибились у хащі, а там легко загубити одне одного, розминутись, і голос, що відповідає на твій оклик, слабшає, тихне, а врешті долинає звідусюди й нізвідки. Герцогиня де Бофор зникла, хоч Анрі майже весь час намагайся не губити її з очей. І перший стайничий, що нібито подався кудись навмання, зник теж. Король наказав своїм супутникам обшукати ліс. Сам він сів на коня; як він і сподівався, двох коней десь не було.

Спершу він погнав чвалом навпростець, через засіки, рови та яри. Зненацька йому пригадався пан де Роні. «Він має сумнів, чи Цезар мій син. Якби я спитав його в вічі, він би став відмагатись, а може, й ні, бо врешті завжди виявляється, що він мав рацію, як-от усього чотири дні тому». Анрі смикнув за повід і зупинив коня. Його взяв гнів на Роні, бо той завжди в усьому має рацію, і з самої злості вершник уже ладен був завернути коня. Він не хотів знати нічого, але грати роль дурня теж не хотів. Отож він довго стояв на місці, а його кінь бив землю копитом та іржав. Анрі ввижався попереду замок Кевр, хоч насправді звідти його ще не було видно. Мимоволі, попри весь його опір, погляд проникнув крізь мури в одну добре знайому кімнатку.

А як це вже сталось, йому нестерпно закортіло випити всю муку до дна, опинитись там, побачити навіч, а не тільки в уяві, як ті двоє лежать разом у ліжку. А самому — лежати під ним, як колись лежав той другий, що йому він кидав цукерки. «І всі ці сім років вони не переставали сміятися з мене. Невже це я, я сам давав усьому світові нагоду пліткувати про короля-рогача? І чому я вдавав із себе глухого?»

— Бо це все неправда! — гукнув він і рушив уперед із раптовою певністю, що не застане в замку нікого. «Сім років, і вона вже настільки моя, як ніщо в світі. У нас одна плоть і кров, і діти наші постали з неї, і серце в нас обох б'ється одне. Вона відчуває те, чого я ще й не сказав, а я знаю про неї все».

Він заприсягся: якщо не застане в замку нікого, то завтра примусить священика звінчати його з Габрієллю. Хтось спіймає облизня — власник маєтку Сюллі, начальник його артилерії. Ще не додумавши до кінця, він злякався майбутнього іспиту. В Кеврському замку на нього чекає вирок долі — хто ж це самохіть поспішає назустріч їй? Він завернув коня. Марна річ. Нестерпно буде не знати правди, і розум однаково не встоїть перед пристрастю, перед її свавільними здогадами та страхами. І він знову повернув до замку. Він хотів надолужити згаяний час, хотів устигнути — і боявся встигнути, то підганяв коня, то стримував його в спалахах то нетерплячки, то страху.

Доїхавши до звідного мосту, він подумав, що однаково спізнився: вони вже далеко, а він пошивсь у дурні. То була остання спроба втекти від долі. Та коли він в'їхав па подвір'я замку, його коня привітали двоє інших: їхнє іржання почулося з-за одного висунутого вперед крила будинку — лівого. Ажурна башточка — під нею припнуто коней. Третій кінь відповів їм; шкода — тих двох, що в кімнаті нагорі, передчасно сполохано. В якому ж вигляді він їх заскочить?

Увійшовши, Анрі побачив їх зовсім не такими, як сподівався. Габрієль дивилась у вікно, зіпершись па підвіконня, спиною до свого супутника, що був у чоботях з острогами. На плечі в неї Анрі помітив жовті листочки, що вчепились, коли вона їхала лісом. Хіба ті листочки зостались би там, яки вона тут роздягалась? Бельгард дивився на великого дикого птаха, що лежав зі зв'язаними лапами в нього коло ніг і відчайдушно бив крильми. Першому стайничому його здобич прикро забруднила руки — такими руками він ніяк не міг доторкатись до жінки.

Хоч Анрі збагнув усе це вмить, але нестерпний страх минулої години не хотів обернутись у сором і вилився врешті гнівом.

— Що це тут діється! — крикнув він. Ті двоє розгублено втупились у нього. Він, мабуть, теж з'явився перед ними не таким, як вони сподівались. Вони не думали, що він буде наче в корчах від хвороби й кричатиме, мов несамовитий. Перелякані, вони полишили йому шаленіти, поки він не вибився з сили — чи майже вибився. Габрієль відійшла від вікна й з благальною міною підступила до нього, а коли він після цілого потоку непогамовних слів замовк, наважилась узяти його за руку. Яка суха й гаряча була та рука! Габрієль сказала:

— Мій високим владарю! І нащо я це зробила… Я гадала дочекатись вас тут, щоб разом згадати минулі дні. А вийшло отаке лихо, і я дуже шкодую, що приїхала сюди, хоч і з добрими намірами.

Він відказав уже не так гучно, але не менш розлючено:

— Ви брешете, пані. Я знаю всю правду. Ви щойно виглядали у вікно, сподіваючись, що це приїхав не я. Тоді б ви до вечора мали час кілька разів поглумитися з рогоносця.

Бельгард стояв якось дивно згорблений, його обличчя враз помарніло. Він ухопив спійману птицю, що лежала в нього коло ніг, і хотів був вийти.

— Виправдайся, Бляклий Листе! — наказав йому Анрі. Зупинений тим наказом Бельгард обернувся боком і визнав:

— Я не можу, величносте.

— Ваш спільник виказує вас, пані! — вигукнув Анрі в новому нападі муки: досі він сам не вірив у те, що казав, а тепер мусив справді повірити.

Габрієль безпорадно здвигнула плечима. А Бельгард сказав:

— Величносте, мені лишається тільки проситись на службу до турецького султана. Він страчує своїх слуг, не допитуючи. А перед вами я ще маю й виправдовуватися. Я, той, хто був щиро відданий вам не тільки зі звички та з обов'язку. Ні, я довгі літа заглядав вам у душу й бачив — вона варта того, щоб заплатити за неї своїм життям, і така велика, що ви мали право забрати собі моє щастя. Я давно віддав вам і одне, й друге, і ви це самі знаєте, а найневніше моя відданість відома герцогині де Бофор. Інакше вона нізащо не дозволила б, щоб я супроводив її до цього замку й до цього покою.

Анрі відвів погляд від нього й буркнув ні до кого, навіть не до себе:

— Слова, хитрі слова. Розраховані на чулість.

Габрісль утрутилась саме вчасно:

— Він сказав не все. Він сказав, ніби я дозволила йому супроводити мене сюди. Ні. Я цього зажадала.

Вона не пояснила чому. Її коханий владар сам це збагнув: тільки-но ввійшовши, він розгадав усе. Він же знав її страждання, її страхи і зрозумів оцю відчайдушну спробу ще раз пробудити в ньому ревнощі. Вона хотіла повернути його в давні часи, в той забутий стан, коли він отак тремтів за неї, як вона тепер за нього. Тоді — чого лишень ви не зробили б мій високий владарю, щоб утримати мене! Любе моє дитя, чого лишень ти не зробила б тепер.

Він читав на її обличчі,— адже то було обличчя, в яке він вдивлявся найчастише, — читав на ньому все, що в неї на думці, що вона відчуває,— навіть її жалощі. Під час сцени з Роні він жалів її, тепер вона жаліє його. Не годиться нам давати привід для жалощів — ні тобі, ні мені. Ми сильні. Добре, що ви мені про це нагадали.

Спочатку він обняв Бельгарда й поцілував у обидві щоки. Коли настала черга його любої владарки, вона насилу зводила дух від пережитого хвилювання, і аж сяяла від здобутого успіху. Вона вже наперед чула те, що він хотів сказати. І справді, він, пригортаючи її до грудей, сказав:

— Завтра — все вже вирішено безповоротно. Завтра я покличу священика. Хоче він чи ні, а завтра він нас повінчає.

Вона повторила за ним: «Завтра», — так само сяючи, але подумала: «Якби ж то священик був зараз тут!»

Тільки-но від'їхавши від Кеврського замку, вони зустріли мисливців із собаками й гнались за оленем, поки не стемніло. Коли тварину нарешті звалили й випатрали, а собаки понажирались, мисливці обступили короля, що мусив сісти. Він сказав, що трохи забив коліно, нічого страшного. І враз у лісовій тиші почувся гамір інших ловів — гавкіт, покрики, звуки рога, все те не ближче як за півмилі. Та не встигли вони подумати, хто б це міг бути, як ті самі звуки почулися з відстані двох десятків кроків. Але не видно було нічого: між деревами вже залягла ніч.

Король здивовано спитав:

— Хто це сміє перебивати мені полювання? — і наказав графові де Суассону піти подивитися, хто там. Суассон подався в хащі й розгледів там якусь чорну постать, що з'явилась і вмить зникла, промовивши: «Не лякайся!» А може, то було: «Покайся!»

Граф де Суассон повернувся й сказав, що голос був грізний. Але його наказ він розчув не дуже виразно. Король не сказав на те нічого: він сів на коня й поїхав поруч герцогині де Бофор, а інші мисливці — зразу за ними. Ніхто не говорив про те, що від чужих ловів, хоч досі вони озивались так гучно, більш не чути було й звуку.

Доїхали до найближчого села, і король, не сходячи з коня, стан питати селян та пастухів, котрі в таку пору ще були надворі: що це таке діється в них у лісі? Декотрі відповідали, ніби знають того злого духа: тут нібито його володіння, і прозивають його Великий Ловчий. Допитуючись далі, король почув, що в цих лісах часто з'являється сам святий Губертус[78] і полює зі своїми невидимими, але чутними ловчими та собаками.

— Святий — це вже приємніше, — зауважив Анрі, звертаючись до Габрієлі, але зовсім заспокоївся лиш тоді, коли останній із розпитуваних признався йому, що то один тутешній браконьєр удає злого духа і в такий спосіб безкарно полює на королівську дичину. Та король однаково про все дізнається і зловить його.

— Неодмінно — наступного разу, — пообіцяв Анрі, задоволено рушив далі й запевнив свою кохану, що тепер вони дістали правдиве пояснення.

Габрієль, хоча й сказала: «Так, дістали», — але в глибині своєї тривожної душі думала: «Не лякайся» або «Покайся», — так не кричатиме жоден браконьєр. Це призвістка. Те саме підозрювала й більшість придворних, що тісним кільцем оточували її й короля, та й хтозна, що насправді думав сам король. За призвістки, хоча й фальшиві, вже була мова на початку цього полювання. Та чи справді вони поспіль фальшиві, коли ми раз у раз зустрічаємо їх усупереч своїм поглядам і натурі?

Той, хто перший заговорив того дня за призвістки, був пан де Роклор. І ось він, тільки-но мисливці дістались до Лувру, попросив у його величності дозволу щось повідомити віч-на-віч. Маршал Роклор дуже шкодував, що не відкрив усього завчасу. А тепер він прийшов запізно, і король відіслав його:

— Ви мені не потрібні. Мені негайно потрібен хірург.

І впав непритомний. Занадто довго терпів він муки через те, що не міг справити однієї потреби: не виходило.

Так Роклор і не зміг відкрити йому того, що знав, — а згодом навіть був цим задоволений, хоча його трохи мучило сумління. В цю історію довелось би замішати надто багато придворних. Вороги герцогині де Бофор розшукали двох шибеників, які знічев'я дуже добре навправлялись голосами наслідувати гамір полювання: покрики, собачий грай, звуки рогів, — удалині або й близько. І коли ще луна в лісі помножувала ті звуки, то будь-хто міг піддатись омані. А до всього ще й ота чорна постать у гущавині, що грізним голосом вимагала: «Покайся!»

Габрієль у тривозі за своє мізерне життя

Та хвороба мала вже не самі духовні причини. Перевтома душі досі виливалась тільки в гарячку. Цього разу тіло не допомагало збутися мук, а ще обтяжувало їх. Мусив утрутитись хірург і щодня подавати допомогу тому органові, що не справляв своєї служби. Анрі мужньо терпить тілесну муку; важче було стерпіти свідомість, що твоє тіло вже зраджує тебе. В гарячці він шепоче: «Якби я мав двоє життів, то одне віддав би святому отцеві». Так і казав: «святому отцеві», — язик вимовляє не те, що має на увазі розум: той шукає присутню тут людину. Марно напружує хворий широко розплющені очі, щоб розгледіти її: це їй він хоче віддати одне з двох життів. Він тягнеться до неї непевною рукою, але Габрієль уникає доторку.

А в неї повіки сухі, вони почервоніли від безсонних ночей коло її коханого владаря, а страх її вже дійшов до грані холоду. Ні дрожу, ні сліз, хіба тоді, воли її високість сестра короля навколішки молиться разом з нею. До цього не можна вдаватися часто: Габрієль боїться розслабитись у спілкуванні з усемогутнім. Їй самій треба бути тверезою й сильною, щоб заступати всемогутнього, як його служниці, й підтримувати життя в цьому чоловікові. Вона виконує щонайпринизливіші обов'язки, найпрекраснішими руками королівства допомагає тому органові, що не справляє своєї служби. Годину за годиною сидить в головах у недужого, схилившись до нього вухом, і ловить його плутані слова — не ті, що в нього в думках, бо ті всі звернені до неї. Його розум, що блукає манівцями в темних лісах, губить її образ, як тільки потягнеться до нього. Але й вона губить і шукає його, хоч він лежить тут, стражденний. В ті дні її гнітило жахливе передчуття, що вони вже ніколи не віднайдуть одне одного до кінця і їхні погляди й душі вже не будуть такі відкриті, як були. Хоч би як обоє прагнули до цього, їх завжди спинятиме й загадково різнитиме спогад: дерева в тумані, відлуння незримих подій, лови привидів.

Ту ніч, коли він уперше спокійно заснув і спав, як їй здавалось, аж надто тихо, вона сама вдихала повітря йому в розтулені уста, аж поки знемоглася. Вранці він прокинувся здоровий. Вороги Габрієлі лихословили: хоч вона й сиділа біля королевого ложа, але небо ще раз явило довготерпіння. Зате лікар ла Рів'єр[79] твердив: герцогипя де Бофор підтримала міцну природу короля, і це було вгодно богові.

На жаль, видужало тільки тіло, але не душа. Гарячка теж минулась не зовсім, та це пусте: безмірно гнітили його смуток і знесилля. Такої втоми він іще не відчував після жодного бою, і навіть смертельний стрибок не лишив її по собі. Але ж діла цього року були вершиною його правління, тож невже нагорода за це — така нехіть, що не піддасться нічому? Марні найкращі театральні вистави, хоч там літають у повітрі феї та дріади, а в дзеркалах з'являються магічні видива, і птахи людськими голосами розігрують комедію, — всі з цього дивуються й сміються, тільки не король. Марні найзвабливіші балети; добірні красуні являють оку нічим не прикриті принади, роблять це, щоб розвіяти меланхолію короля, — може, котрась зуміє. Честолюбно прагнучи зцілити короля, ті дами вигинались перед ним своїми спокусливими тілами так, що жодна складочка плоті вже не зберігала своєї таємниці. Наміри їхні були якнайшляхетніші, але йому вперше в житті не подобались їхні природні чари.

— Не цікаве воно мені,— казав він. — Ніщо мені не цікаве, — шепотів і відвертався, не зважаючи навіть на герцогиню де Бофор: вона сиділа поряд, але він поводився так, ніби її тут не було. Коли він зіперся чолом на руку й покинув дивитись на видовище та слухати солодкі звуки, одне по одному зникли танцівниці, музиканти й усі придворні, а він того й не помітив. Правда, після тривалої глибокої задуми король таки повернувся до дійсності й побачив, що він сам. Порожня зала, за піднятою завісою звалено рештки свята, музичні інструменти, театральні машини, позолочений шолом, зів'ялий букет. Покинутий король схилився в другий бік — крісло поряд було порожнє, навіть перекинуте. Певно, герцогиня втікала прожогом. Він спитав у свого почуття, але воно не відповіло, любо йому бути самому чи прикро.

— Ніщо мені не цікаве, — промовив він у порожнечу, і луна повернула йому ті слова.

Згодом герцогиню де Бофор хвалили: вона, мовляв, зрозуміла, що її гра дограна, й перебралася з Лувру до свого дому. Лиш тяжка хвороба короля давала їй право жити з ним, у королівських покоях, які не мали стати її покоями ніколи. І тим більше здавалось потрібно усунути її остаточно — коли можна, то не вдаючись до крайніх заходів. Бо її не тільки ненавиділи, а й жаліли. Багато хто наперед шкодував за тим, що готовий був зробити, — коли треба, то й перед крайніми заходами не спинитись. Досі це не виходило за межі звичайних усних нападок — проповідники й ченці посміливішали, дізнавшись про млявість і меланхолію короля, й проголошували, що цього разу йому ще даровано життя, аби він міг покаятись. А ще й цілі юрми люду збирались та пропихались аж до луврського подвір'я, де хором вигукували благання та вимоги, щоб король порятував країну і власну душу, усунувши Габрієль.

До неї й до самої приходили вельми дивні відвідувачі — правда, тільки по одному. Всі хотіли дізнатися, чи справді в неї був папський легат, хоч ніхто в це й не вірив. Нібито він потай увійшов у дім, коли вже смеркло, без численного почту, без жодного смолоскипа, і вийшов теж непомічений, хоча за будинком весь час стежили.

Майже так само потиху з'явилася до Габрієлі найдавніша з її смертельних ворогів — пані де Сагон. Її прийнято не зразу — Габрієль пустила її до себе лиш через годину, коли їй доповіли, що гостя чекає терпляче й покірно. Коли її впустили, вона вхопилась за стілець і насилу спромоглась заговорити.

— Пані, я завжди бажала вам тільки найкращого, — прожебоніла вона.

— Пані, ваші побажання справдяться, — відказала Габрієль гордовито — підкреслено гордовито, і Сагон скривила обличчя в плаксиву гримасу, чи то в плаксиву усмішку. Яким маленьким здавалось її пташине личко!

— Простіть мені! — пронизливо вигукнула вона, затріпотівши обома руками. — Я цього ніколи не хотіла.

— Чого ви не хотіли? — спитала Габрієль. — У мене все гаразд, король одужав, його ухвала одружитися зі мною непохитна. Ми не маємо жодного ворога, коли вже й ви мені друг.

— Пані, стережіться, о, стережіться! Я благаю вас, щоб ви були обачною, ревніше я не могла б і за власне життя просити.

Її непоказне личко аж позеленіло, і Сагон трохи-трохи не зсунулась зі стільця й не впала на коліна. Тому Габрієль сподобила її відвертого слова.

— Ви говорили дуже багато, папі. Коли б усе, що ви наговорили за ці літа задля моєї згуби, почало текти й залило цю кімнату, ми обидві потонули б. Але тепер лихі слова справді ринуть цілим потоком. Я бачу, що він вас лякає. Тож облегшіть душу й розкажіть нарешті не якісь вигадки, а те, що ви справді знаєте.

— Якби ж то я знала! — Сагон рада була б заломити руки, але вони в неї тіпались.

— Хто хоче вбити мене? — спитала Габрієль.

Сагон, умить скам'янівши, втупилась у неї.

Габрієль:

— Пан де Роні?

Сагон мовчки похитала головою.

Габрієль:

— Я б однаково вам не повірила. Люди герцога Тосканського? І як саме?

Сагон:

— Скрізь якісь шастають і шепочуться, вся Європа в це вірить, стільки таємних посланців від усіх дворів з'являються в Парижі й зразу щезають. Сердечними справами короля Франції заклопотані і папа, й імператор, але це ви й самі знаєте.

Габрієль:

— Що ж ви мені принесли нового?

Сагон — майже нечутно:

— Цамет. У його домі це буцімто вирішено.

— За картярським столом, звичайно, — сказала Габрієль. — І хто ж при тому був?

Сагон міною й жестами показала, що її відомості і навіть сила на цьому вичерпались.

— Уникайте того дому! До шевця Цамета вам не можна приходити навіть із королем, — зашепотіла вона ще таємничіше. — А без нього й поготів.

Вона хотіла вже встати, але зразу не спромоглась, і ця миттєва кволість дала їй час на те, щоб зважити своє власне становище: Сагон умить зрозуміла, що тепер не тільки сама Габрієль мусить боятися за своє життя.

— Я сказала забагато, — перелякано видихнула вона, схопилася, затулила руками обличчя й заридала. — Тепер я в ваших руках.

— Ніхто ж не здогадується, що ви тут, — сказала Габрієль.

Але Сагон заперечила:

— Невже ви гадаєте, ніби за вашим домом не стежать? Адже легата тут заскочили.

Це вона сказала знов із звичним розрахунком, а тому підняла тонкі пальці від очей і пильно стежила за виразом співрозмовниці. Насправді легата ніхто не заскочив. «Та коли я це вивідаю й зможу підтвердити чутки, тоді мої відвідини будуть виправдані, а я врятована».

Але Габрієль відповіла:

— Легат? Я ще з літа його не бачила.

«Чортова брехуха, — подумала Сагон. — Ну що ж, умри, герцогине де Свиньйон», — подумала вона в запізнілому гніві на саму себе через свою помилку. І тим улесливіше попрощалася, ще раз висловивши своє каяття, — і тепер уже й пояснила його. На початку, коли каяття було щире, вона цього не зуміла.

— Я завжди любила вас, пані. Тільки любов збила мене з пуття й змусила чинити так, ніби я вас ненавиджу.

Вона заглибилась у страшенно складні пояснення, весь час удаючи глибоке душевне збентеження, а поки говорила, господиня довела її до таємного виходу, яким збиралась випустити гостю. Там Габрієль сказала:

— Можете заспокоїтись, пані. Таємницю вашого візиту я заберу з собою в могилу.

Тоді Сагон аж похлинулась — по-перше, тому, що її розкусили, а по-друге, через ту незвичайну простоту, що з нею ця жінка, над якою нависла така тяжка загроза, говорила про свою могилу, і то без елегійних нарікань та істеричних зойків.

До краю спантеличена цим, Сагон спіткнулась і перескочила через поріг обома ногами зразу.

А Габрієль запросила до себе пана де Фронтенака, давнього сподвижника короля, — він мав честь командувати невеликим загоном її охоронців. Вона без передмови спитала:

— Де тепер той чоловік?

— За дві години дороги. Але він пробереться до міста аж завтра ввечері. Тільки накажіть, ласкава пані, і я схоплю його ще цієї ночі.

— Зачекайте, — відказала Габрієль.

Але вояк заперечив:

— Не варто чекати що довше. Ми ще з жодним із убивць короля стільки по воловодились. За цим я наказав стежити крок по кроку, підколи він переступив кордон королівства. Ми могли б його вже десять разів спіймати, цього фламандця, його в будь-якому перевдязі легко розпізнати.

— А як же ви його висвідчите? Треба, щоб його схопили в Луврі, коли тут буде юрба і в неї замішається король, а з ним і я.

Фронтенак остеріг:

— Наш єдиний доказ — його довгий ніж. А нагода його вихопити — це якраз у натовпі, в штовханині.

— Коли ви його схопите, — твердо принадила Габрієль, — то нишком підкиньте йому оцього ось листа. Брюссельський легат дав йому наказ тільки усно. Але треба, щоб на ньому знайшли той наказ чорним по білому, щоб король повірив нам, що хтось наважився на таке.

— Та воно й важко повірити, — зауважив вояк, сам дивуючись. — Миропомазана величність, переможець і великий король… Та хоч би з яким правом він вважав себе недоторканним і в безпеці, ви, пані, не спускайте його з очей. Наказуйте — я корюся.

Така була справа, якою саме клопоталась Габрієль — так клопоталася, що забула й про власну безпеку. І все відбулось так, як вона й передбачала. Король і герцогиня де Бофор десь перед полуднем їхали на конях через Луврський міст; це не звичайна їхня дорога, але один хоче побачити, що станеться, а друга це знає. Попід склепінням брами вони звертають до старого подвір'я, званого Луврським колодязем, довкола нього — всякі контори. Людей, що кажуть, ніби мають у тих конторах якісь справи, варта при брамі пропускає вільно. Коли там з'явилась герцогиня, багато людей кинулись до неї, вигукуючи прокльони, яких їх навчили. Вона завернула коня й від'їхала від короля, юрба посунула за нею, й король опинився на вільному місці. Зостався тільки ще один чоловік, і його вмить скрутили, коли він за п'ять кроків від короля вихопив ножа.

— Величносте! — сказав пан де Фронтенак. — Цього разу ви завдячуєте своє життя тільки герцогині.— Давній сподвижник був дуже схвильований. Жоден придворний не показав би цього. Король зсів з коня. Блідий від гніву, кинувся він бігти до вартівні під брамою, де солдати насилу обороняли від нападників його любу владарку; сукня на ній була вже порвана. Передніх із юрби король наказав повішати. Габрієль попросила:

— Величносте! Як віддяку за ваше врятування, я прошу вас: даруйте цим людям життя. Бо це все одурені. Ваш народ думає інакше.

Анрі не відповів. Він не гаяв часу на втішання чи подяки.

— На коня, пані! — гукнув він, навіть не підставивши руки їй під ногу. І поруч із нею погнав коня через міст, у зовнішню браму. Всій варті наказано супроводити його, але, хоч як бігли солдати, вони відстали від двох верхівців, і тільки пан Фронтенак, що теж був на коні, з голою шпагою в руці, встигав за ними.

До дому герцогині поїхали не зразу: король повертав коня в найлюдніші вулиці й гнав його ще швидше, не зважаючи на людей, і ті мусили розбігатися з підвищеної середини бруку. Хто правував повозом і не встигав швидко звернути, того офіцер квапив ударом і окриком: «Дорогу королю!» Всі бачили, що король блідий від гніву, і питали один одного: «Що сталося?» Жінки помічали на герцогині де Бофор розірвану сукню, і вже з уст в уста побігла поголоска — швидше, ніж спроможен утікати король.

Тільки-но він проїздив, услід йому вже лихословили:

— Оце ж він утікає з нею, бо його хотіли вбити за любовні шури-мури.

— І її разом з ним, — зразу додавав хтось.

— Чи ж то до лиця такий кінець королю, що звався великим?

— Він її кохає,— заперечували молоді жінки. — Ви не розумієте його, бо ви самі дрібні люди й нікчемні чоловіки, — казали старіші, з обличчями, зв'яленими турботою про хліб щоденний, і руками, вузлуватими від праці.

Молоді хлопці, випнувши груди, твердили:

— Дарма, він таки поставить на своєму! І ми всі, бувши ним, так би повелися.

Один священик повторював у різних місцях:

— А все-таки вельможна герцогиня сьогодні зробила більше. — І багатозначно кивав головою, але щоразу щезав раніше, ніж його встигали спитати, що ж саме. Папський легат якнайсуворіше наказав йому стерегтися, щоб його не впізнали.

Та ці слова не змушували людей притихнути й замислитись. Настрій юрби легко міняється навіть серед гамору. Коли король, його кохана й офіцер варти поверталися тією самою вулицею, зовсім не втікши світ за очі й не ведучи за собою підмогу, ніхто вже й словом не згадував про втечу. Ні, той-таки люд посунув услід за ними, декотрі навіть випередили їх, а двоє вхопили за поводи коней, що йшли тепер ступою. Отак супроводив люд свого короля й ту жінку, яку хотів мати своєю королевою, до широкого нового в'їзду в Луврський палац.

Пан де Фронтенак сховам шпагу в піхви, бо чув уже зовсім інакші голоси й дивився в очі найближчим. Ті очі волого блищали. Спочатку в них підбивались тільки лицарські почуття народу; та що далі, то яскравіше загорялося в них обурення. Король сам розпалював його.

— Діти мої! До дому герцогині! — наказав він.

І знову поїхав кружним шляхом. Із дверей майстерень вибігли ремісники. Спочатку вони нерішуче зупинялись: чи в путяще діло ми оце встряємо? Та гнів короля й порвана сукня на його дамі були досить промовисті. І ось уже пролунали перші прокльони на голови вбивць Габрієлі. Почувши це, вона аж похитнулась у сідлі. Анрі зсадив її з коня і ввів у дім.

Під вікнами у неї щось кричали, і вона заткнула вуха пальцями. Коли проклинають її вбивць — виходить, справді ті вбивці були. Темний люд розгадав, що не короля, а її хотіли вбити! Це провіщає розв'язку, і те, про що досі тільки шепотілись таємно, вперше проголошено відверто й голосно: вона має померти.

Анрі спитав:

— Які там іще ваші вбивці, пані? То був мій убивця, а не ваш, а я до такого звик.

Він послав людей очистити подвір'я. А коли повернувся, Габрієлі вже не було в кімнаті. Він подався шукати її, підійшов до зачинених дверей її спальні — власне, їхньої спальні,— вони були замкнені й не відчинились.

— Чуєте? Відповідайте!

Якісь здушені звуки — наче в тканину. Сміється вона, чи що? Він би волів, щоб то був плач. Такого сміху він від неї ще не чув: якби не в тканину, він звучав би різко.

— Я хочу знати одне, — сказав він крізь двері.— Хто повідомив вас, що має приїхати фламандець?

— Угадайте самі,— промовив з кімнати крижаний голос, і вона грюкнула якимись дверима.

Все це вона робила навмисне, аби він пішов. Коли стихли його кроки, їй захотілось повернути його, але вона впала на ліжко, уткнулась обличчям у подушку, і це разом з її спогадами породило в її уяві такий живий образ коханого, що вона заговорила до нього вголос:

— Величносте! Мій високий владарю! Як же погано все обертається!

І в неї нарешті ринули сльози. Вона довго плакала, а виплакавшись, побачила, що лежить на мокрій подушці сама. Вона подумала, що й він, певно, десь зачинився, відіслав усіх, хто прийшов вітати й поздоровляти його, — і коли не лежав, як вона, піддавшись тілесній слабкості, то міряв кімнату своїми широкими кроками, зупинявся, прислухався, чув калатання дзвіночка. А той дзвіночок дзеленчить так настирливо! Коханий! Він кличе нас обох.

Але вона збагнула, що він у своїй уяві не може чути похоронного дзвіночка. Адже до нього не приходила Сагон! Та й легат — кого він остеріг? Не його, й не в ту юдину, коли Мальвецці в Брюсселі вирядив фламандця в дорогу. Як це так, що папський легат, усупереч здоровому глуздові, хоче зберегти життя короля Франції? «Не знаю», — сказала собі Габрієль, схопилася з ліжка й почала напружено думати.

«Мабуть, щось пов'язує легата з королем — щось таке, про що сам король і не відає. Бо легат остеріг не його, а мене, і до того ж заборонив мені казати про це моєму владареві. Вгадай сам, коли можеш, мій любий владарю. Фальшивий лист. Величносте! Коли виймете його з-за пазухи в убивці, то побачите, що це підробка, і з того зрозумієте ще більше. Ви збагнете, як складно й ризиковано було врятувати вам життя цього разу. Ви вже не питатимете: «Які там ще ваші вбивці, пані?»

Ви вже не ставитимете таких недотепних запитань. Коханий, як засліплює тебе твоя велич! Ти стоїш на своєму троні й не бачиш нічого за променистим сяйвом своєї величі. Я рятую твоє життя від тих, хто зазіхає на моє власне. Через тебе вони хочуть відібрати життя мені, а через мене — тобі. Ми помремо разом — або помру я сама. Але ти не помреш без мене — такого не передбачено. Ми хотіли мати на двох одне, неподільне життя — а тепер маємо дві смерті, що женуться за нами наввипередки: котра швидше дожене».

Доповіли, що прийшла її тітка Сурді. Габрієль зраділа, бо її жахала самота й вона вже хотіла втекти зі свого дому, вже й надумала, куди. Але вабив її якраз той дім, що був їй заборонений.

Пані де Сурді обняла свою багатонадійну небогу; таке бувало не часто, але тепер вона нетямилася з радості.

— Ви врятували життя королю. Тепер він уже не відкрутиться — ми попадемо прямісінько на трон.

Її свіжопофарбована зачіска полум'яніла, руки, здійняті вгору, біліли. Хоч яка вона була швидкоока, та довгенько не помічала, що небога не поділяє її радісного хвилювання.

— Народ вів вашого коня за повіддя. Народ за нас! — вигукувала пані де Сурді.— Двір має запасти в землю перед нами! — крикнула вона пронизливо. — Воля народу — божа воля.

— Тихіше! — спинила її Габрієль. — Йому б не сподобалось, якби він вас почув.

— Пані, чи ви при тямі? — спитала тітка. — Невже він не щасливий, що завдячує життя вам?

Габрієль не відповіла. Вона змовчала б і тоді, коли б сама краще все розуміла. Вона відчувала: «Нe можна тиснути на нього. Він же не має двох життів, хоч моє життя належить йому».

Та що схвильована тітка не вгавала, Габрієль урешті пояснила їй, що життя королю рятувало вже багато людей, а може, він і сам зумів би вберегти себе. Пан де Фронтенак зловив оце вже другого чи третього вбивцю. Рятівником короля був і пан д'Обіньє, і навіть блазень Шіко.

— Але нікого мій високий владар не винагородив так, як свою служницю, — сказала Габрієль д'Естре і, на превеликий подив пані де Сурді, схилила коліна. Повернулася спиною до кімнати й у куточку почала тихо молитися до святої діви.

Тітці набридло слухати ту молитву, і вона пішла, в глибині душі обурюючись: «Якби ти, дурепище, не ставала щодень дурніша, то трималась би своїх протестантів і підбила б їх на гарненький бунт, щоб вони домоглися коронування королеви зі свого, французького дворянства».

— Пресвята діво, матір божа, — молилася Габрієль. — Ти знаєш моє серце, ще змалечку зіпсуте, і лиш ти можеш угамувати його гординю. Мій коханий владар показав мене людові в роздертій сукні. Такої великої дяки й нагороди я не заслужила. Царице небесна, збережи для мене його життя.

В тій молитві було й благання за власне життя — Габрієль не висловила його прямо, але сподівалася, що матір божа й так зрозуміє, і скінчила на цьому.

Габрієль приречена

Весь наступний день Анрі пропустив, не бачився з Габрієллю. Ввечері їй принесли від нього листа. «Янголе мій прекрасний, — писав він зі свого палацу Лувру, — ти гадаєш, що бути королем дуже приємно, а моє бідне серце часто гнітить смуток тяжчий, ніж у найпослідущого з моїх підданих. Жебрак у мене під вікном не такий гідний жалю, як я. Одні — католики; вони кажуть про мене: «Від нього тхне гугенотством». Інші — протестанти; вони кажуть, ніби я зрадив їх і став більшим папістом, ніж сам папа. Я тільки можу сказати тобі: серцем я француз, і я тебе кохаю».

Вона все зрозуміла в цьому листі, зрозуміла глибокі причини його смутку і те, що воля його скута, що супроти нього навіть жебрак вільний. «Ми не можемо поєднатись», — означало це все. Але її це не вкинуло в розпач. Його нарікання ще додавало їй упевненості й сили.

Несподівано вигулькнув ще один убивця. За цим ніхто не стежив у дорозі, і він без перешкод мало не виконав дорученого йому, — король сам його викрив і схопив за руку. Король тепер був надзвичайно сторожкий, бо тільки він один розумів, через віщо їх до нього підсилають і що за першим незабаром з'явиться другий. Між іншим, перший був домініканець із Фландрії, а другий, капуцин, приїхав з Лотарінгії. Одним миром мазані. Чи Іспанія, чи Рим, чи Лотарінзький дім, чи Габсбурзький — справжньої дружби між ними не було ніколи, але в одному вони погоджувалися: краще буде, коли король Франції помре.

Підданих імператора — друзів чи ворогів, байдуже якої віри, — іспанці, чи ті, хто називав себе іспанцями, грабували, різали, садовили на палі, смажили на вогнищах, вішали на деревах уздовж сільських вулиць. То була репетиція дуже далекосяжного задуму, поки що не оголошеного; ніхто ще не називає його війною — навіщо це слово, воно лякає всіх. Проте загарбник, не оголошуючи війни, захопив переправи через Рейн у напрямі Клеве.

І зразу полки короля Анрі вирушили в похід. Він набудував для них добрих доріг, і в його війську, хоч зменшеному, панує дисципліна, але не бездумна: солдат знає свого короля Анрі й свідомо вірить у нього. Ось чому повсюди, куди приходили полки короля Анрі, ворог брав ноги на плечі. Для солдатів недобре, коли їхнього полководця не поважають, — тоді вони не поважають і самі себе і в своєму зіпсутому нутрі покладаються тільки на безкарність, зумовлену випадком.

Загарбник розраховував, що королівське військо, втративши свого проводиря, зразу ослабне; отже, досить буде знищити його самого. А коли це не вдалось, припинилась і війна, якої, власне, ніхто й не називав війною. Король Анрі вже не бачив потреби самому вирушати на Рейн. Але битися йому кортіло так, як іще ніколи. По-перше, такий король, як він, завжди почуватиметься безпечніше при війську, ніж за спинами всієї варти в Луврському палаці. Бій — і в його клекоті можна забути, якої ганьби завдавали йому оті вбивці: так, наче він якийсь непевний бунтівник, що його тримають у постійному страху за своє життя. «Але ж я — принц крові, тож і буду поводитись, як король Наваррський».

Першого з двох вбивць він хотів був помилувати — аби тільки не дратувати Риму! Та як спіймано другого, їх обох засудили разом і стратили. Він погрозив також позовом про розлучення з пані Маргаритою Валуа — на підставі подружньої невірності. Вона зразу притихла, та й Рим зрозумів, що король Франції вже одужав від своєї тяжкої меланхолії. Тож коли Анрі й далі став виявляти давню твердість, його не спиняло ніщо: ні погрози відлученням, ні батьківські умовляння. Королівський парламент досі з усієї сили намагався обминати своєю увагою Нантський едикт, так що він ще не набув законної сили. І ось тепер Анрі сказав владне слово.

Він сказав його вченим правникам, яких колись любив, — а може, й вони його любили:

— Нині вже знову проповідують бунт, знову маячать попереду барикади, а ви, панове судді, тим часом забагатіли, спите на м'яких постелях у своїх власних домах, а не на соломі у в'язниці. А через це забули, з котрого боку барикади поставили вас доля й обов'язок. Та оскільки вже знову з'являються грізні призвістки, то хай вони будуть вам осторогою. Для мене вони важать мало, але для декого — багато. Колись давно я грав у карти з герцогом Гізом, то з карт крапала кров, і її не можна було стерти — крапала знов і знов. Кому це була призвістка — мені чи йому? Виходить, що не мені.

Так він почав, а потім викликав їх до свого кабінету, щоб вони, опинившись так близько від влади, настрахалися.

— Війна з протестантською вірою — ось чого вам хотілось би, еге? Барикад! Моя барикада на Рейні, я вас пошлю туди, отак як стоїте, у ваших довгих мантіях, і кожному дам у руки мушкета.

Цій погрозі вони б не дуже повірили, але він іще пообіцяв їм, що на місце кожного посадить двох чи трьох, отож прибутки їхні зменшаться вдвічі або й утричі. Така перспектива приборкала їх певніше, ніж погроза вкоротити підбурювачів на голову.

Парламент затвердив едикт. Рим не перечив.

Набравшись рішучості, він заразом одружив свою сестру з герцогом де Баром. Її високість сестра короля — протестантка, накинутий їй чоловік — католик; щоб їх повінчати, Анрі викликав архієпископа Руанського. То був його єдинокровний брат — нешлюбний, правда, та чи не однаково. І незчулась Катрін, як її звінчали — прямо в кабінеті короля.

Герцог відразу й попрощався, та й архієпископ зрозумів. що він тут уже зайвий. Брат і сестра опинились наодинці, віч-на-віч. Катрін сказала:

— Величносте! Я дивуюся вам. Яким молодим ви лишаєтесь! Яким швидким!

Він відчув похмуру іронію з відтінком покори.

— Пані, це треба було врешті зробити, — почула вона його слова; так сухо він ще ніколи в житті не говорив із нею. — Треба було — заради трону, заради мого наступника. Хай граф де Суассон більш не стоїть на шляху в мого спадкоємця.

Мізерне сестрине обличчя здригнулось. Вона схилила його й спідлоба кинула на брата швидкий погляд — добре, коли тільки суворий, а не якийсь іще прикріший. А потім сказала:

— Тоді вам, коли ви вже такий швидкий, слід було б отут сьогодні влаштувати зовсім інше вінчання.

Анрі мовчки відвернувся. Вона вже хотіла вийти, та враз він ступив до неї й ухопив її в обійми. Довго стояли вони обнявшись, і жодне з них не хотіло рознімати рук. Він нічого не пояснював, вона нічого не питала. Брат відчував: «Отак ми зістарілися. Пробач мені всі свої втрати. Своїй славі я приніс у жертву твоє щастя — не зопалу, бо я не швидкий, як ти кажеш. Я ж дав тобі зістарітися з ним, Катрін, пам'ятко по нашій любій матусі, що дивиться на мене твоїми очима. Поки ти ще тут, не все минулося».

А сестра відчувала: «Отже, ми маємо одне одного, як завжди, і хай кінець уже близько. Тричі смерть здіймала руку на тебе. Ти уникав її замахів — і хвороби, й ножа завдяки давньому досвідові з нею; та годі вже ризикувати. Зречися, любий брате, чарівної Габрієлі, бо вона коштуватиме тобі життя. Ми ж мали досить часу, щоб упокоритись. Одначе ти зостався молодим, твоя внутрішня стійкість не піддається літам, тебе ніщо по-справжньому не зачіпає. Ти не можеш зів'янути — можеш тільки зломитися. І невже я, отака втомлена, ще побачу, як ти лежатимеш на своєму парадному ложі з хрестом у складених руках?»

Анрі помітив, що вона здригнулася злякано. Відхиливши голову, він допитливо глянув їй у обличчя, а вона — йому. Очі в обох сухі. Де ви, сльози, де ті дні, коли ми сперечались, мирились, були добрі чи лихі, і нам легко й плакалось, і сміялося?

Чарівна Габрієль перемінила свою всім відому вдачу: стала примхлива. Хоч їй не нездужалось, вона цілий тиждень нікого до себе не впускала — замкнула навіть потайний хід зі свого дому до Лувру. Анрі посилав до неї пажа Сабле, щоб той спитав, чого вона жадає. Вона відказала, що має досить мороки зі своїми астрологами, від них у неї аж голова пухне. Юний Гійом схилив коліно й попросив вислухати його. Годі, нетерпляче гримнула вона й вигнала його. В ті дні її цікавили тільки її ворожбити.

Анрі боявся впливу таких людей. Він сказав:

— Вони брехатимуть доти, поки врешті, чого доброго, ще скажуть правду.

Через таку думку його зустріч із ними навряд чи минулась би спокійно, тому він попросив свою сестру сходити туди. Катрін подалася потайним ходом і стукала в двері, аж поки їй відчинили. Вона тихенько ввійшла до кімнати в позавішуваними вікнами, звідки чулися голоси. Одна-однісінька свічка освітлювала звіздаря, ворожку на картах і ще одного, що читав по лініях руки. Бідолашна красуня віддавала себе на поталу цим трьом мудрецям і без спротиву вислухувала їхні вироки, від яких інколи аж стогнала. Катрін пройняв глибокий жаль. «До чого ми дійдемо…» — часто казала вона віднедавна; і жінки, яку вона вважала найщасливішою в світі, ці слова, на жаль, стосувалися.

Три ворожбити були кожне у відповідному уборі; та ні мантія й шпичастий ковпак, ні маска, ні поважність, гідна лікаря, не допомагали їм тлумачити бодай один знак чи образ ясно: замість певності вони навіювали тільки сумніви та невиразні страхи, від яких і стогнала їхня жертва. Бідолашна знала тільки свій молитовник, і для неї моторошне було вже саме гортання таких грубезних фоліантів, а гороскоп нічого не відкривав їй, крім того, що вона буде одружена тільки раз. Чи зорі мають на думці її шлюб із паном де Ліанкуром? Шлюб, так і не здійснений і оголошений недійсним? А з її руки начитано, що вона помре молодою, так і не виконавши свого призначення, — в тому разі, коли народить ще одну дитину. Вона відсмикнула руку й судомно зціпила її. Марно — саме в ту миті, ворожка в масці так перемішала розкладені карти, що вони аж полетіли додолу. А Габрієль вибігла з кімнати.

Її перехопила сестра короля й відвела до найдальшої кімнатки, замикаючи за собою всі двері.

— Моя люба, я тепер ще певніша, що ви досягнете своєї мети, — сказала Катрін, бажаючи їй цього так само щиро, як і досі.

Габрієль шепнула безгучно:

— Мій гороскоп і лінії руки віщують інше, не кажучи вже за карти.

— А воля короля? — заперечила приятелька.

Габрієль — ледь чутно:

— Не поможе.

Її високість сестра короля:

— Вас одурено. Я шаную всі таємниці неба, але три ворожбити, всі троє заздрісні одне на одного, не могли б віщувати однаково, якби не були підмовлені наперед.

Габрієль, гірко схлипнувши:

— І все ж вони сказали правду. Те дитя, що не дозволить мені виконати своє призначення, я вже ношу під серцем. — І зразу вчепилась у плече приятельці, заблагала: — Не кажіть нічого!

Катрін поцілувала її.

— Адже тепер усе добре! — запевнила вона, ласкаво всміхнувшись.

Та Габрієль не вірила.

— Ця дитина — мій фатум, — наполягала вона. Катрін наостанці порадила їй більш не відштовхувати юного Сабле, а вислухати те, що він придумав. Бо він сміливий і відданий.

— Він нічого не може зробити для мене.

— Він же склав пісню про тебе, чарівна Габрієль. Її співають по всьому королівству. А що, як він піде й скличе їх?

— Кого? Щоб вони проспівали ту пісню? Ненависть репетує куди гучніше.

Та врешті Габрієль пообіцяла зробити так, як просить її високість. Поговоривши з пажем, вона ім'ям короля відпустила його в дорогу, і Гійом, сівши на коня, помчав додому, до своєї провінції Турені, де тече Луара.

Габрієль уже рада була зійти на вежу й кричати згори: «Рятуйте!» — так наростав у ній страх та й гнів від того, що діялося ще, як дізнавалась вона.

Новий канцлер був її ставлеником[80]. На місце старого Шеверні, якого, попри його взаємини з пані де Сурді, не можна було терпіти довше, люба владарка посадила такого собі пана де Сілері. Їй довелось використати весь свій вплив на короля, і завдяки цьому вона мала на своєму боці хоч одного з найближчих його радників — проти двох, Вільруа й Сюллі.

Вчинки короля були суперечливі. Оскільки сестра розповіла йому про вагітність коханої й наполегливо просила, щоб він її потішив, його змагала ніжність. Він негайно прибіг повторити їй у вічі всі свої присяги й цього разу приніс перстень. Вельми знаменний перстень — під час коронації єпископ Шартрський надів його на палець королю, ніби заручивши його з Францією.

— Величносте! Що ви робите? — вигукнула Габрієль. — Мої зорі обертають ваш дарунок у згубу. — І жахнулася, що сказала більше, ніж слід. Анрі заперечив:

— Кохана моя! Хіба ж ми можемо принести одне одному згубу? У нас обох та сама зоря — вона зветься Франція.

І перстень, важкий від символів та від самоцвітів, справді ковзнув з його пальця на її палець. Але вона насилу стримала зойк — перстень обпік її. Вона стріпнула рукою, і перстень упав додолу.

Анрі бачив, що давня сила й рішучість покинули її. Він виправдовував це її станом. А його власне вагання — чого він вагається? Важко знайти іншу причину, крім фінансів королівства, тієї величезної суми, що він винен великому герцогові Тосканському. Отож хто найкраще міг допомогти йому? Він викликав до себе Роні. Щирий слуга свого владаря, він такий відданий і такий тверезий, що, певно, вже забув про свою сутичку з герцогинею де Бофор. А коли й не забув, то ця сутичка, така безглузда й жорстока, не могла не змусити його тверезу голову замислитись. «Він тепер буде приступнішнй, ніж доти, — не тому, що серце його злагідніло, ні, сама служба вимагає від пана де Роні, щоб він полегшував мої клопоти, а не примножував їх». Так міркував Анрі, викликаючи до себе міністра.

Анрі, й сам не знаючи чому, почав цю розмову якось засоромлено. Обережно, кружним шляхом підійшов він до своїх шлюбних планів, ніби то не його плани, а те, що наказує добробут держави. Навіть папа ставить його перед такою необхідністю, бо нарешті погоджується розірвати його шлюб.

— Якби все робилось так, як мені бажається, то моя майбутня обраниця мала б усі сім головних чеснот відразу і крім вроди, чесності, спокійної вдачі, жвавого розуму, високого роду й плідності лона володіла б іще й великими багатствами. Але така, мабуть, народиться не скоро, — сказав він, сподіваючись на підбадьорливу відповідь. Проте не дочекався її.

— Поміркуймо-но вдвох, — попросив Анрі, але мусив сам перебрати цілу низку принцес — іспанських, німецьких і зі свого власного роду. З семи чеснот кожна могла похвалитись лиш небагатьма, за протестанток і взагалі не могло бути мови. Правда, в герцога у Флоренції є нібито дуже вродлива небога, рожева й білява. — Але вона, знов же з поріддя старої королеви Катерини, що завдала стільки шкоди і королівству, й мені.

Найгіршого Анрі в такий спосіб уникнув. Тепер настала черга щирого слуги, і той здивував-таки свого владаря. Бо не суперечив. Явно супроти своєї натури він висловив думку, що ні багатство, ні королівський рід не обов'язкові. Король хоче мати таку дружину, щоб подобалась йому й народжувала йому дітей. Тож хай оголосить по всьому королівству, щоб усі батьки, котрі мають гарних і здорових дочок віком від сімнадцяти до двадцяти років, попривозили їх до столиці.

Від сімнадцяти до двадцяти. Габрієль давно переступила ці межі. Анрі зрозумів, що цей новий Роні перебільшує свою поступливість, аби відстрашити його. Бажанням короля він надавав казкової подоби: барки, що з усього королівства звозять дочок на оглядини, і дівчата, зібрані в якомусь домі під пильною охороною, щоб король міг натішити очі. А коли він надивиться на них досхочу, вивчить найпотаємніші їхні принади, тоді зможе з певністю вибрати ту, котра народить йому найкращих синів.

— А втім, — додав пан де Роні, перейшовши від казки, від іронії до свого завсідного напутливого тону, — а втім, високі особи й видатні державці часом зачинали дуже хирлявих дітей, і прикладів цього вистачає.

Ті приклади він перелічив по пальцях — спочатку легендарні імена з найдавніших переказів, далі перських царів та римських імператорів, не пропустивши жодного, і скінчив на Карлі Великому.

Школярська премудрість, — це нагадало Анрі про посередність щирого слуги. І нащо йому оце все слухати? Він різко сказав:

— Годі прикидатись. Ви знаєте, котру я маю на увазі. Цим я ще не кажу, що одружуся з нею, — Анрі висловив це застереження, щоб не викликати надміру впертих заперечень. — Я наказую вам говорити відверто й сказати мені всю правду в вічі.

Що ж лишалося міністрові, як не заявити своєму владарю відверто, що його шлюб з герцогинею де Бофор спіткає загальний осуд? Чи треба це повторювати?

— Ви самі будете соромитись, коли вас уже не жбурлятимуть хвилі кохання. — Наказ говорити відверто виправдовував навіть такі слова. І далі: — Спадкоємність вашого трону будуть заперечувати, бо навіть обидва ваші сини сперечатимуться за нього. Перший з них породжений у подвійному перелюбстві, другий — тільки в звичайному. Не говорячи вже про тих, котрих ви породите згодом у шлюбі: вони вважатимуть себе єдино законними.

Роні, тепер Сюллі, врешті збився на поблажливий тон, а в тій поблажливості виказав і погорду.

— Перше ніж говорити більше, я б хотів, щоб ви на дозвіллі обміркували все це.

— Ви сказали цілком досить, — неласкаво відповів Анрі й відпустив міністра.

Він любив вислухувати так звану «правду в вічі». «Все, що можуть повідомити люди, дуже цікаве й різнобічне, воно відкриває мені суть людини і з якогось боку завжди буває слушним. Але єдиною істинною правдою воно не буває ніколи. Що я знаю?» І все ж від розмови з міністром у ньому лишилось якесь роздратування — не тому, що він, король, мусив почути, ніби йому колись доведеться соромитись. Проживши довгий вік, мусиш соромитись багатьох вчинків і становищ, яких годі уникнути. «Найдорожчий мій скарбе, моя найрідніша в світі, аби лише від оцих так званих «правд у вічі» прилипло до тебе не дуже багато! А то я мушу сердитись на тебе, я дратуюсь через тебе і вже й зовсім не знаю, чим воно все скінчиться».

Габрієль, що це знала, скільки сили поривалась назустріч розв'язці. В найкращі для неї часи вона спокійно чекала, що принесе їй доля, а коли й боролась, то не гарячково. Тепер їй не терпілось, і щовечора в спальні вона наполягала, домагалася свого права, про яке досі завжди мовчала: право піднести її вона полишала тільки своєму владареві. Чарівна Габрієль не намагалась досягти чогось — нехай це роблять для неї природа й талан. А тепер бідолашна Габрієль почала користуватися своєю красою як зброєю. Вона нагадувала королю про те блаженство, яке йому дарувала; та коли вона справді дарувала його, це виходило само собою — так, як проростає зерно.

Коли вона в такі вечори показувала на свій живіт і голосно вихвалялась вагітністю, через яку він повинен з нею одружитися, — щоразу в глибині душі обоє лякались. Він — через те, що вона так змінилась. Вона — тому, що посилалась на дитину, саме на ту дитину, що загрожувала їй нещастям, як несхибно провіщали зорі та лінії на руці. Коли їй дороге життя, їй тільки й лишається, зректися своєї мети; щоб це зрозуміти, їй не були потрібні й зорі. Та попри це розуміння, попри її бажання вона корилась якомусь злісному потягові до розв'язки — а самій аж дух забивало, бо це суперечило розумові й почуттю самозбереження.

Анрі пестив жінку, зломлену розпачем. Його власне роздратування втихало, її нездорову ненависть — коли вона й ненавиділа коханого в такі хвилини — відносив потік сліз, і вони давали одне одному щастя. Насолодою, жагою, ніжністю він переконував кохану й самого себе, що це й досі те саме кільце-перстень з утіх чуттєвих і душевних. Та інший перстень, ковзнувши з його пальця на її палець, уже завдав їй такого болю, що вона його впустила.

Вони знов їздили разом на лови. Анрі покидав її дуже рідко. Бо він відчував її страх, та й сам, звісно, побоювався за неї, хоч ті побоювання не були виразні, такі, проти яких можна вжити заходів. Якось уже смерком вони поверталися з ловів; при них було тільки двоє дворян — Фронтенак і Агріппа д'Обіньє. Вчотирьох вони під'їхали до міста по лівому берегу Сени, що там, трохи віддалік від старих мостів, називається набережною Малаке. Будівництво нового мосту[81], розпочате Анрі, було припинене через дуже важливі події в королівстві й поновлене тільки того року, отож переправлятися через Сену доводилось човном. Ось і човен з похмурим човнярем, що не дивиться на своїх пасажирів і не впізнає їх. А король, що любить видобувати правду з кожного, питає:

— Ну, як тобі подобається цей мир, що уклав наш король?

Човняр:

— Ет, що мені з того знаменитого миру! Податки які були, такі й зостались. Навіть за оцей нікчемний човен деруть податок, то як же з нього прожити?

Король:

— І король не наводить ніякого ладу в тих податках?

Човняр:

— Та король, може, й хотів би зробити лад; але ж він має утриманку, а тій щодень давай нові вбрання та всілякі витребеньки, і хто ж має за все те платити, як не ми? Та якби вона хоч вірна йому була! А то, кажуть, тільки й знає віятись.

Сміх короля урвався. Герцогиня де Бофор була в широкому плащі; каптур закривав їй усе обличчя. Човен причалив, дворяни плигнули на берег і подали руку дамі. Король зійшов з човна останній. Човняреві, що вже відштовхнувся, він гукнув:

— Я їй це перекажу!

Той, довготелесий і кістлявий, стояв, зігнувшись над своїм веслом, і навіть голови не повернув. А герцогиня сказала до короля голосно, так, що почули й дворяни, і сам човняр:

— Його слід повісити.

Цих слів по-справжньому злякався тільки один — Агріппа д'Обіньє. Анрі вже звик до цієї нової дратливості його коханої владарки. Нещодавно, коли вона, ризикуючи власним життям, знешкодила першого з двох його вбивць, вона сама просила помилувати вбивцю. І Анрі лагідно сказав:

— Не займайте цього бідолаху. Він через злидні так дратується. Нехай з нього більш не беруть податку за човен. Тоді, я певен, він довіку кричатиме: «Слава Анрі! Слава Габрієлі!»

Пройшли ще кілька кроків, і Габрієль, відкинувши з обличчя каптур, заговорила зі злістю й мукою в голосі:

— Його намовлено. Вам хочуть показати, що я всім ненависна. Величносте! Коли після замаху на вашу священну особу наших із вами коней вели за повіддя, тоді ваш народ не ненавидів мене. А згодом на подвір'ї й під моїми вікнами — ви ще пам'ятаєте, що там вигукували? Тоді не було ненависті.

— Пані, про ненависть і мови нема, — відказав Анрі. Обнявши її, він відчув, що під широким плащем вона вся тремтить. — Ви нічим не наживали собі ворогів. Ви були добра, а завдяки вам і я ставав кращий. Моєму Морнеєві я пробачив трактат про месу, бо ви мене умовили. І моєму Агріппі, коли він, бувало, дошкулить мені язиком, я щоразу повертав свою ласку — завдяки вашій доброті. Я люблю вас, тож заспокойтеся.

Віяв холодний вітер, і Анрі щільніш угорнув її плащем. Крізь тканину, що глушила її голос, вона жалібно шепотіла:

— За що мене так ненавидять? Я не хочу вмирати.

Тим часом вони вже підійшли до дому Габрієлі. Вона стрепенулась і вигукнула:

— Величносте! Сядьмо на коней. Ви побачите, що народ мене любить.

Тоді Агріппа зрозумів, що вже час йому урвати свою злякану мовчанку. Хто ж бо не знає, що діється! Кожен що-небудь чув про це або щось бачив хоч краєчком ока. Всі здогадуються, крім самого короля.

— Вислухайте мене, величносте! — попросив він. — Вельможна герцогине, пробачте мені те, що я скажу.

Анрі не впізнавав свого Агріппу. Цей зухвалий півник-забіяка розгубився й белькоче, мов спійманий провинник:

— Це правда, що ви сьогодні мали побачити в своїй столиці багато сільського люду. Перед вашим палацом Лувром мали зібратись великі юрми й волати до вас, щоб ви почули, чого хоче ваш народ. Щоб ви нарешті зважились і дали йому королеву одної з ним крові.

— Чому ж я не бачу цих людей? — спитав Анрі.— Звідки вони зійшлися? — додав з жадібною цікавістю в голосі.

Агріппа:

— Вони прибули з Луари.

Анрі:

— А, знаю. Подорож річкою. З берега один селянин пообіцяв мені: «Вашу королеву ми боронитимем, як і вас». Я не кликав їх. Тут їх нема. Що сталось?

Агріппа:

— Коли вони дійшли до арсеналу й хотіли ввійти до міста, пан де Роні з солдатами завернув їх. А їхнього ватажка заарештував.

Анрі:

— Того чоловіка, що обіцяв боронити нас? Я цього не хочу.

— Ні, їх привів сюди хтось інший, — прошепотів Агріппа, сторожко озирнувшись: чи ніхто не підслухує? Але й Фронтенак мав той самий вираз обличчя; обидва знали надто багато й мовчали надто довго. Вітер, присмерк, таємниця, і чотири постаті застигли на місці. Хто ступить перший крок, хто вимовить перше слово?

Габрієль:

— То був пан де Сабле. Я сама послала його. Йому не пощастило, бо він повів своїх людей повз арсенал. Величносте! Покарайте не його, а мене.

Анрі не відповів. Він наказав Фронтенакові провести герцогиню додому. А його самого Агріппа супроводив до першого дозору й там зупинився. Анрі пішов далі, проте обернувся й сказав:

— Дякую, старий друже.

Один із дозорних підняв ліхтар, і Агріппа прочитав на обличчі Анрі тяжкі муки сумління. Та це не налаштувало його ні на крихту лагідніше. До нього повернувся звичайний зухвалий тон.

— Запізно дякуєте. І чом я не заговорив вчасно! Спочатку було лиш декілька таких, кого слід було знешкодити, пославши у вигнання. А тепер це широченна змова, і учасники навіть не знають один одного. Але всі до неї причетні і всі будуть винні: і я, і ви теж.

На останньому, найзухвалішому слові присадкуватий чоловічок підскочив і став у позу чемного поклону: відставлена нога, капелюх у руці. Власне кажучи, не король відпустив його, а він короля.

Анрі замкнувся в собі. «Треба звести рахунки, провести рису і вписати підсумок, як робить хтось в арсеналі. У нього чисте сумління, яке йому забезпечують точні розрахунки, а інакшого йому й не треба. Він може будь-коли довести мені, що селяни прийшли до моєї столиці як бунтівники, а того, хто привів їх, посаджено до в'язниці справедливо, бо він молодий і зухвалий. А мені не можна бути таким, а то б я, далебі, знав, що робити!»

Він почав бігати по кімнаті, звалив додолу два великі глеки, і дзвін металу довго висів у повітрі. Нарешті король голосно застогнав, і з глибини кімнати з'явилась гордо випростана постать його першою камердинера д'Арманьяка.

— Величносте! — почав він, не чекаючи дозволу, таким самісіньким голосом, як той, що Анрі чув зовсім недавно. Агріппа, а тепер ще й цей: усі старі сподвижники раптом набрались відваги.

— Що там у тебе?

— Вам треба вже знати правду, наважився пан д'Арманьяк. — А потім ви вчините, як годиться великому королю.

— Про велич ми вже знаємо, — сказав Анрі.— Лишається правда. І вона відома тобі?

— Лікарям. Вашим лікарям, — повторив цей супутник цілого життя. Він трохи пом'якшив свою поважну міну й скривив уста. — А вони довірили її мені.

— Чому ж не мері? — спитав Анрі, знизавши плечима. — Адже вони так люблять урочистість! Коли я лежав хворий, вони всі збирались коло мого ліжка, і мій перший лікар ла Рів'єр звертався до мене з глибокодумними напученнями. Звичайно, той, хто дослідив мою природу, знає якусь правду про мене.

— Панові ла Рів'єрові не стало відваги сказати вам цю правду в обличчя, — д'Арманьяк притишив голос і опустив погляд.

Анрі зблід.

— Швидше кажи! Це стосується герцогині де Бофор?

— Її також. — Старий спробував іще раз напустити на себе поважний вигляд, одначе слова його прозвучали безсило. — Ви більше не зможете мати дітей.

Анрі чекав чого завгодно, тільки не цього.

— Але ж у мене знов буде дитина. Габрієль уже вагітна.

У відповідь він почув:

— Це у вас буде остання. Після вашої хвороби цьому настав кінець — так твердить пан ла Рів'єр.

Король не спромігся відповісти. У голові в нього лавиною ринули згадки, думки, висновки, д'Арманьяк здогадувався, які. Що більше їх накочувалось, то певніший був останній висновок, що проводив підсумкову рису. Вирішено, побачив Арманьяк. Ухвала тверда, вона вже не переміниться. Він одружиться з тією жінкою, від котрої має синів, бо не матиме їх більше.

Перший камердинер відступив убік; його владар про це не повідомить, бо це ухвала самої долі, вона не потребує ніяких аргументів ні «за», ні «проти». Якби в нього спитали поради, д'Арманьяк обережно натякнув би: чи не змовився пан ла Рів'єр з герцогинею де Бофор? А коли й не змовився, то, можливо, сам хоче догодити їй. А втім, він прислужується й королю — в міру свого розуміння. Погано прислужується, подумав д'Арманьяк. Він бреше: король напевне ще може мати дітей. І ця брехня запізніла. Тепер король уже наважився. Але з тої самої причини більш не вагатимуться й герцогинині вороги.

Старий, ураз постарілий ще на кілька років, насилу відняв і поставив на місце два важкі глеки. Король вірить лікарям. Астрологам він не вірить, зате тим певніше вірить лікарям. Допомогти вони вже неспроможні. Габрієль приречена

Про сумління

Будинок фінансиста Цамета стояв у тихому місці, хоча й над однією з найкращих вулиць Парижа, що починалась біля Сент-Антуанської брами. Ця вулиця тріумфальних в'їздів розширювалася праворуч у Королівський майдан короля Анрі, так досі й недобудований. Будинок навпроти стояв до гарної вулиці затиллям, та ще й був відгороджений високим муром; щоб увійти до цієї незвичайної для парижан садиби, треба було звернути у вузеньку вуличку, а звідти ще в глухий завулочок. Траплялося, що залізна хвіртка відчинялася. Для гостя, що прийшов туди рано-вранці того дня, вона відчинилась.

Гість увійшов на просторе подвір'я й стримано, як добре обізнана з такими речами людина, подивувався з великої, на італійський смак улаштованої садиби. Всі будівлі невисокі, галереї й тераси легкі, зграбні, підняті над землею. Там, нагорі, погожого дня могли прогулюватись сибарити, вдихаючи пахощі саду. Житловий будинок, лазні, стайні, контори та челядні були збудовані й розміщені вигідно, проте без зайвої пишноти. «Бо ми, на відміну від цих варварів, ніколи не намагаємось удавати з себе щось більше, ніж ми є насправді», — подумав гість.

Він спитав у воротаря, чи пан уже встав. А хтозна, — відповіли йому. Цю ранню годину, коли вже пішли останні клієнти і пан трохи перепочив, він звичайно сидить у своїй спальні за секретером, але турбувати його не дозволяється. Звичайно, бувають і винятки, додав служник із якоюсь дивною запобігливістю, хоча гість на вигляд не був багатієм. Не допитуючись, його провели в дім, ступаючи навшпиньки. В домі його зустрів низьким уклоном економ і приклав палець до уст на знак того, що він не пробалакається, а тоді повів таємничого гостя за собою, тихо постукав у стіну й натиснув якийсь потайний пристрій.

Себастьян Цамет не сидів над своїми рахунками, як слід було сподіватись. Таємничий гість увійшов до кімнати трохи передчасно й застав фінансиста ще за молитвою. Принаймні здавалося так, бо він квапливо підвівся з колін, обсмикуючи шовковий халат. Світло зимового ранку змагалося з блиманням свічок.

— Ви встали вже давно. І вигляд у вас зморений, — зауважив мессер Франческо Бончані, агент великою герцога Тосканського.

— Я дожидав вас, — відповів Цамет, уклонившись точнісінько так, як його економ. Він зовсім не лягав, бо душа його була сповнена тривоги, і він тільки про те й думав, як не виказати цього. Але політичний агент уже відвів очі від нього й роздивлявся по розкішній спальні. Цей чоловік дужче любив милуватись гарними речами, ніж спостерігати людей. Їх він знав і так, і це природна річ, що багатій якнайнижчого походження молиться. Кому ж і бути богомільним, як не таким людям.

Погляд гостя перебіг від граційних колонок ліжка з рожевого дерева до дамастових шпалер на стінах.

— Тут щось змінилося, — зауважив він.

— Може, хочете поснідати? — квапливо спитав Цамет. — Я накажу.

Але нахилив голову не до розтруба переговорної труби, а спочатку до свічок і погасив їх. У кутку від того залягла сутінь, але Бончані тим легше помітив картину.

— Я так і знав, — сказав він.

— Що ви знали? — спитав Цамет, гірко пошкодувавши, що забув її прибрати. А невчасний гість сказав:

— Ви слушно зробили, що погасили світло. Такі фарби світяться самі собою, як діаманти.

Він дуже добре знав, що ні самоцвіти, ні суміші з олії та кольорового пилку не мають блиску самі в собі. Блиск — це властивість багатства. А Бончані не міг не схилятись перед багатством — хай навіть таке схиляння не гідне розумної людини. Він зневажав багатіїв і шанував тільки саму ідею багатства; в цьому було його виправдання.

Цамет настирливо припрохував його сісти, підкладав у крісло подушку за подушкою, та Бончані годі було відтягти від картини. З характеру живопису він угадав ім'я майстра, побачив і те, що це ескіз з натури, згодом домальований для глядачів.

— Спочатку, я певен, вона була краща. Можу закластися, що виконання у великому масштабі (а воно не могло не спокусити такого варвара) втратило ще більше з первісного чару натхненно схопленої натури. Такий геній, як оце, вивчав наших італійських міністрів і все ж не зрозумів головного. Навіть при найбільшому зусиллі він навряд чи може вийти за межі чуттєвого. Яскраві барви, розкішна плоть; але царство довершеності, що має духовну природу, для нього неприступне.

— Призволяйтеся, будь ласка, — сказав Цамет, стоячи коло накритого столу, що нечутно піднявся знизу. Та Бончані говорив далі:

— І все ж спочатку ним керувало натхнення. Король, гордо випростаний на троні, як уособлення величності, а поряд простерта оголена коханка. Аж плач бере, що здійснення задуму невдале. Що створив би з цього будь-хто з наших!

— Нічого не зробив би, — заперечив Цамет: багатій не любив, коли гудять його власність. — Тепер мало хто з митців має хист до сміливих задумів. А ви гадаєте, легко було домогтися, щоб він, продавши велику картину королю, ескіз відступив мені? Правда, я запропонував стільки, що в усій Європі ніхто не міг би дати більше.

Бончані озирнувся на нього.

— Я можу заплатити вам удвічі більше — коштом герцога.

— Із самої пошани я залюбки передав би його високості цю дрібничку й безкоштовно, — Цамет поклав руку на груди, де тривожно билося серце. — Але король би мені цього ніколи не пробачив, — докінчив він знічено.

Політичний агент обернувся до нього всім тілом. До побоювань цього виплодка йому було байдуже; він недбало окинув поглядом мізерну постать із вислими плечима, жіночими клубами, з обличчям, що, може, й ставало рішуче, коли йшлося про зиск, проте лишалось пласке, як у раба. Не дуже цікаве видовище. Бончані відвернувся; зате Цаметові круглі очі ніяк не могли насититися спогляданням цього зловісного гостя. Лихвар відчував, що цей худорлявий, але ставний чоловік у приношеному вбранні привіз йому якісь жахливі клопоти. То байдуже, що Цамет давно вже їх передбачав. Раптом він почав бідкатися, що печені устриці вихололи.

— Я накажу спекти свіжих.

— Нe треба, — відмовився Бончані.— Я їх не їм. Ну, хіба з пошани до вашої уславленої кухні.

Він сів і начебто почав їсти. Але по його запалому роті годі було повірити, що він справді їсть. Над западинами щік у нього випиналось могутнє надбрів'я і чоло. Важко було розрізнити, чи то голова спереду лиса, чи чоло таке високе. Бончані не спирався на спинку стільця, ні на мить не опускав голови, і коли Цамет схилявся над своєю тарілкою, на ньому невблаганно спочивав холодний погляд. Гість мовчав, не заважав йому жувати, — швець добре знав, що то тільки хвилинна пільга. Аби якось розтягти її надовше, він з повним ротом белькотів вибачення, що з нагоди п'ятниці сьогодні у нього тільки рибні страви: запечена камбала з мідіями, в дуже смачній підливі, рецепт якої — таємниця. Король дуже любить цю підливу, бо в ній є трава тургун, що нагадує йому про рідний Беарн.

Цамет поквапився налити гостеві другий келих; першого той вихилив без помітних наслідків. Біле вино розігрівало кров, та холодний погляд лишався холодним. Цамета дратував цей чоловік: вічний злидень, якого герцог тримає в чорному тілі. Багатий пан знає, кому скільки треба платити: найменше — тому, хто постує з власної охоти і кому всі скарби заступає власний мозок. Йому дають змогу користатися тим мозком і нишком робити небезпечну роботу, тоді як повноважний посол владаря виступає в пишних шатах, але дуже рідко клопочеться найважливішими справами.

— Більш нічого не хочете? — спитав Цамет, аби покласти кінець як перекусці, так і ранньому візитові. Але він відчував, що це не вдасться. Гість заговорив.

— Тільки у Цамета знаються на куховарстві,— сказав він.

Господар перевів дух.

— Ви кажете те, що й усі. Пане Бончані, зважте, яка вбога кухня при тутешньому дворі.

— Я при дворі не буваю, — відказав агент і зразу перейшов до діла: — Я згадав про вашу кухню тому, що за певних обставин через кухню можна владнувати й великі державні справи.

«Владнувати» — ось як він це називає», — подумав фінансист, і йому стало тяжко на серці, бо від долі вже не було куди втекти.

Бончані провадив:

— Людей, що твердять, ніби для них людське життя священне, є два різновиди. По-перше, ті, для котрих воно справді священне. Це йолопи, але вони стають небезпечними, коли починають чорнити перед людським загалом рішучі й жорстокі вчинки або навіть наважуються викривати те, що вже вирішене й має статись.

І грізно глянув у круглі очі свого візаві. А тоді повів далі так спокійно, ніби читав із книжки:

— Другі кажуть, що їхнє сумління ніколи б не дозволило їм убити когось, хоч насправді вони вже робили це досить часто, і кожен про те знає. Наш володар, великий герцог, мудрий і справедливий державець…

Бончані урвав мову й нахилив голову в бік дверей.

— Не турбуйтеся, — сказав Цамет, що вже змирився з усім. — Я зумисне тримаю тільки тутешню челядь, вона не розуміє нашої мови.

А книжка провадила:

— Державець зобов'язаний не мати іншого сумління, крім сумління влади. Мій владар убив свого брата й братову дружину, це знають усі й усі мовчать, бо цим він довів свою моральну гідність і силу. Це визнають якраз нікчемні й слабкі люди, що самі ніколи не змогли б убити. Більшість людей створена так, що вони легко терплять владу вбивць, а до того ж охоче вірять убивці, коли він запевняє, ніби шанує людське життя, і суперечність тут тільки гадана.

Бончані допив другий келих, але й далі лишався блідий, аж жовтий. Цамет зрозумів не кожне слово з його вченої мови, але тим виразніше відчув важку ходу фатуму.

А вчений, піднявши довгого воскового пальця, говорив:

— Тільки дуже великій і очевидній брехні люди вірять беззастережно. Хто отрутою чи кинджалом позбавив життя тринадцять чоловік, хай не каже, що їх було тільки дванадцять. Треба казати — жодного. Ця брехня буде прийнята й стане незаперечною — при умові, що він має владу силоміць привчити впокорений народ до легковірності. Тоді йому не доведеться навіть силувати. Народ вірить і почуває себе щасливим.

Мислитель дуже добре усвідомлював, що сипле свої перли перед свиньми, вибравши за слухача цих витончених відвертостей отакого Цамета. Власне, він ушановував зовсім не цього лихваря, хай там уже як він зветься; він мав перед собою саме багатство, ідею, велич і сутність якої визначають не люди. Хоч які можуть бути нікчемні багатії самі собою, та незаперечно, що їхня орбіта має якусь таємну притягальну силу для видатних і блискучих творінь та діянь, що їх вони купують. Коли добре поміркувати, ціна прекрасних і сміливих речей — не гроші, а розбещеність тих, хто спроможен за них заплатити. Мистецтво не знає сумління. Думка теж позбавлена його. І те, й друге живиться існуванням тієї породи людей, для якої в принципі немає моральних обмежень, хоч якийсь там окремий фінансист у слабкості своїй може стояти навколішки й молитись. Однаково — для того, щоб жили на світі Бончані, необхідні Цамети.

Поки мислитель упевнено доводив до кінця своє діло, Цамет також напружував усі сили в одній безнадійній спробі — а може, й не зовсім безнадійній. Врешті-решт, перед ним тільки жалюгідний паразит, нахлібник і шпиг, що ніколи, ніякими найчорнішими злочинами не досягне могутності. І що він матиме з оцих високомовних балачок?

— Шановний пане! — заговорив нарешті Цамет. — Я, як і ви, ціную красу форми. Ваша мова дає мені ні з чим не зрівнянну насолоду. Дозвольте мені, не такому витонченому духовно, відповісти не словами. Дайте мені нагоду, оскільки я багатий, показати вам таємні скарби мого дому. Це шедеври золотарського мистецтва; та юрба дармоїдів, що день і ніч товчеться й шпигує в моїх покоях, про них і не здогадується. Але вам я покажу найцінніше, і не тільки щоб подивитись, а й узяти з собою те, що вам сподобається.

Після цієї пропозиції, якою його хотіли спекатись, таємний агент пильніше придивився до свого співрозмовника. Гладеньке обличчя Бончані — таке гладеньке, ніби його ніколи не борознили думки, — вкрилося зморшками й скривилось— не зразу, а так повільно, що Цамет добру хвилину не знав навіть, чого чекати далі. Нарешті перед його очима постало живе втілення зневаги; такої безмежної зневаги він не бачив ще ніколи, хоч на своєму віку зустрічався з нею досить часто. Він перелякався, проте ще спромігся покепкувати з себе: «Себастьяне, тебе стерто на порох!» А потім облишив будь-який опір і рухом руки показав, що вже готовий вислухати головне.

Тоді Бончані почав виявляти до своєї жертви певну делікатність, якої не відчувалося досі; одначе стриманість його не зменшилась. Він сказав:

— Одна дуже важлива державна справа має бути успішно завершена за допомогою кухні. Вибір упав на вас і вашу кухню, і я поздоровляю вас із такою честю.

— Я нічим не заслужив цієї ласки, — промурмотів Цамет.

— Одна особа, сказав Бончані, вимовляючи слова чітко, як по складах, — що часто й охоче їла тут, має спожити в цьому домі й останню в її житті страву.

— Я скоряюсь. Не подумайте тільки, ніби я хочу ухилитись від виконання високого наказу. Але, на мою скромну думку, нічого не варту, надто в очах такої поважної людини, як ви… на мою думку, згадана особа й так не досягне своєї мети. Навіщо ж її ще й… — Цамет ковтнув дальше слово й поправився: — Навіщо ж їй іще й подавати погану страву?

— Дуже добру. Надзвичайно корисну. Коли не для тієї особи, котра споживе її, то для його високості великого герцога. А також для короля Франції. І, нарешті,— для всього християнського світу. Ця картина, що я у вас відкуплю, незабаром ходитиме по всій Європі. Оця плоть, що зухвало розляглась поруч величності, переконає двори й народи, що рятунку можна сподіватись тільки від пресвятої руки господньої.

«Невже й рука мого кухаря теж пресвята? — питав сам себе Цамет із глибоким сумнівом. — Може, й справді це буде спасенне діло? Але й шанси попасти за це на колесо чи на шибеницю теж немалі. Та однаково, тепер уже запізно виявляти страх. Найстрашніше зараз — оцей чоловік, що сидить у нас у кімнаті. Він або я. Може, покликати своїх людей і прибрати його геть?» — подумав Цамет. Але подумав якось мляво: під пильним поглядом гостя таке бажання враз вивітрилося.

— Я скоряюсь, — пробелькотів він. — Я щиро прагну догодити його високості. На жаль, я не знаю, чим зміг би, так би мовити, заманити сюди згадану особу.

— Вона прийде сама, коли буде треба, — почув він у відповідь. А тоді посланець долі видобув якийсь папір і прочитав повідомлення, отримане від королівською духівника Бенуа. Перше ніж він згорнув той аркуш, Цамет своїми швидкими, навиклими очима розглядів, що папір чистий. Та навіть якби він був списаний, того, що вичитав Бончані, не могло бути на ньому. Таких речей не скріплюють підписом і печаткою, тож ці двоє домовилися без свідків і доказів. Так, чистий аркуш переконав Цамета, відбив йому рештки охоти опиратися твердій постанові.

Коли Бончані, кілька разів обгорнувши круг себе широке полотнище — свій плащ, — пішов, Цамет іще мурмотів запевнення. Коли за непроханим гостем нарешті зачинилися двері, аж тоді лихвар закам'янів. Знявши над головою обидві руки, він глухо застогнав, спробував упасти навколішки, але зразу облишив усе це й застиг нерухомо, приголомшений ударом, що спостиг його. Сумління промовляло йому: «Я, Себастьян Цамет, швець Цамет, маю отруїти кохану короля. І зроблю це, бо я боягуз, як і годиться шевцеві, а ні, то мене самого отруять».

Боячись, що його усамітнення може впасти всім у очі, він покинув спальню й узявся за свої щоденні справи. В думці він безнастанно підраховував, тільки не гроші. Він подумки клав на одну шальку терезів великого герцога Фердінанда та його страшного вченого, а на другу — короля Анрі та його найдорожчий скарб. Як не вчини — і так, і так загрожує згуба. Тільки бог може його врятувати, тільки пресвята рука господня. Тільки на неї вся надія бідного Цамета. Швець знову злякався, бо його ж таки внутрішній голос назвав його бідним. А він уже давно не був таким.

І тоді фінансист збунтувався. Хоча й тихо, несміливо, але він заволав до всемогутнього, щоб той пощадив його. Адже пресвятій руці господній так легко обійтися без лихваря при французькому королівському дворі, де той лихвар вибився в люди й з ласки короля хоче зберегти своє щастя. «І з ласки герцогині де Бофор, — додав він. — Адже їй раз у раз потрібні гроші; треба підрахувати, скільки вона мені винна, і зважити, чи можу я дозволити собі таке — власною рукою навіки позбавити її змоги сплатити мені свій борг. Навпаки, щоб розрахуватися зі мною, вона повинна стати королевою Франції!»

Міркуючи так, Цамет сидів у своїй конторі, між пальцями в нього текли гроші, за столами рипіли писарські пера, входили й виходили клієнти. Цамет схилявся над торбинами з золотом, щоб ніхто не бачив, що в нього на очах сльози. Його засмутила Габрієль.

В його уяві над ним знову схилялися всі її незрівнянні принади, як справді було того вечора, коли вона зажадала шести торбин золота на похід короля. «Такому ось шевцеві Цаметові найпрекрасніша жінка дозволяє споглядати свою красу тільки за великі гроші, інакше й бути не може. Та однаково я повівся тоді, як шляхетна людина, вона сама це сказала. Та чи варто було ставати шляхетним завдяки їй, коли тепер я маю віддячити за це такою юшкою. Щоб вона відчула, що з'їла, а я стояв би поряд, і її останнє слово до мене було б: «Негіднику!» Я не хочу цього. Я не зроблю цього».

Увечері, в переповненому домі, серед музики й гомону картярів Цамет думав уже інакше: тепер вагу мали тільки Тоскани й Габсбург, могутня влада, безпека для ділової людини. Тутешні дворяни всі злидарі, канючать, щоб він не квапив їх із картярськими боргами, та й королева ніколи не сплатить своїх. Та ще й дозволяє собі дивитись на нього зневажливо, коли він якнайшанобливіше звертається до неї з рахунками — хоч би тільки щодо процентів на проценти, і все ж другого дня Себастьян Цамет поїхав до арсеналу, до пана де Сюллі.

Фінансист мав такі карети, що розкішніших не було й у короля. Та цього разу він скористався скромним екіпажем, що належав його економові, й поїхав кружними шляхами, щоб не привертати уваги. Він весь час сидів, зіпершись руками на коліна, а в думках без кінця перебирав слова, з якими хотів звернутись до міністра, і чув відповіді шляхетного пана на ті слова. Цамет мав намір сьогодні величати його «шляхетним паном», хоча звичайно, раз у раз зустрічаючись у справах, вони трималися простого ділового тону. Він скаже: «Шляхетний пане! Вашому становищу загрожує грізна небезпека, та й моєму теж. Бо склалося так, що для нас обох вигідне й невигідне те саме, хоч таке було не завжди. Ті події, що насуваються на нас, зводять до пари лихваря й шляхетного пана».

Міністр відповість: «Я знаю. Те, що відбувається, ніяка не таємниця. Та поки що все це тільки плітки. Де факти? Де я можу вжити заходів, якщо захочу?»

А Цамет йому скаже: «Захочете, шляхетний пане, як тільки я розкажу вам, що за гість приходив до мене вчора на світанку. Не хотів би я, щоб такий гість приходив до мене ще раз. І коли нещастя справді станеться, що буде з нами? Я більш не побачу своїх грошей, а ви? Коли в цьому королівстві таке непевне життя, чи може хтось іще порадити моєму владареві, великому герцогові, щоб він і надалі вкладав тут свої капітали? Ви заперечите, що він же сам наказав учинити це діло. Та посланець набрехав: я добре знаю свого владаря. Якщо йому взагалі про все відомо, то він тільки хоче упевнитися, чи в безпеці тут життя найпершої з придворних дам, аби знати, як йому повестись. Послати сюди свою небогу, щоб і з нею сталося те саме? Про це, шляхетний пане, й не думайте. Ваш діловий розум підкаже вам, що зробити, хоч може, та нещасливиця й давала вам привід для не вельми приязних почуттів».

Міністр відмахнеться: «Неприязні почуття тут ні до чого. Я відповідальна особа. В столиці мого державця не повинні відбуватись такі сумнівні пригоди, не кажучи вже про їхні фінансові наслідки. Пане Цамет, ви показали себе людиною розумною й відважною, бо це ж очевидна річ, що, викриваючи переді мною цю змову, ви ризикуєте власним життям. За цим чоловіком стежитимуть».

Цамет, приголомшений почуттям вдячності: «Шляхетний пане!»

Міністр: «Дайте мені вашу руку і не називайте мене шляхетним. Я нітрохи не шляхетніший за вас. Це просто диво, що людина, заклопотана тільки грішми, змогла виявити таку шляхетність. Певно, так вам судилося. Король зробить належний висновок і надасть вам дворянство. На гербі вашому буде зображений янгол із розгорненими крильми, бо ви захистили від згуби вельможну даму і все наше королівство».

На такі висоти залітали в думках фінансиста його слова й сподівані відповіді на них. Тим часом екіпаж під'їхав до арсеналу, лакей сплигнув із задка й побіг, як звичайно, нагору доповісти, що приїхав його пан. Повернувся він куди повільніше: пан де Сюллі не приймає.

Чи він куди поїхав, спитав Цамет. Ні. Чи, може, в нього нарада з кимось? Ні, він сам. Чому ж тоді він нікого не приймає? Нікого — так не сказано. Сказано не приймати пана Цамета.

Той не зрозумів — спочатку. Він іще не вийшов з-під чару солодких мрій, яким віддавався дорогою. В екіпажі у нього було письмове приладдя. Цамет хутенько написав, що йому, тільки йому самому відома одна державна таємниця, і він вимагає аудієнції. Лакей ще раз побіг нагору. І зразу там, нагорі, щось грюкнуло, щось гупнуло, і лакей сторчголов злетів зi сходів. Цамет спитав, хто це зробив, і почув у відповідь: пан де Сюллі власною особою. Тоді він зрозумів і поїхав назад.

Роні повернувся до своєї роботи, наче ніщо й не перебивало її. Не сміло перебити! Але дотримати цієї постанови не вдавалося. Чоловік із довгою пласкою спиною встав із-за свого величезного столу й підійшов до портрета, на якому був зображений лицар у обладунку, — він сам. І зразу відійшов геть, але очі лицаря дивились на нього невідчепно, хоч би де він став. То була всім відома особливість портрету. Але сьогодні переслідуваний тим поглядом господар почервонів, його обличчя горіло.

«Може, повернути шевця? Звичайно, зараз поверну. Обов'язок наказує, щоб я його вислухав. Як я стану перед очі королю, коли він дізнається, що я відмовився; і як я дивитимусь йому в очі потім! А коли нічого не станеться? Я не така людина, щоб марнувати свій час на плітки. Нічим не підкріплені плітки, бо хто береться за таке діло, той не лишає слідів, він дбає про це. Не треба навіть знати, хто він, щоб це зрозуміти. Проти розбійників я можу послати солдатів, але цьому я не зможу запобігти. Коли я викличу до себе викажчика, то й сам стану співучасником. А бути співучасником я не хочу.

Я нічого не зроблю, я умию руки. Я сам остерігав, коли було ще не запізно. І його, і її — обох відраджував від їхньої примхи, невгодної богові. А йому невгодне все, що суперечить ладові й служінню. Служіння королю — передусім. Моє покликання — дбати про це служіння більше, ніж він сам. Я колись уже врятував їй життя. Мені вона завдячує спасенну неласку короля. Тим гірше для неї, коли вона не хоче схаменутись і не відступається, а сама вперто поривається до власної згуби, хоч і знає, в чому та згуба.

Запізно, я не можу врятувати її. Вона сама встромила голову в зашморг, і він урветься тільки разом з її життям. Без моєї участі! Господь небесний читає в моєму серці. Покірний обов'язкові, я змиряюся з тим кінцем, що ти його визначив, о мій господи Саваофе!»

Сказавши собі ці слова, Роні відчув, що тягар ніби чудом спав з його сумління. Він сів за свій величезний, завалений паперами письмовий стіл і твердим поглядом відповів на погляд лицаря, що провів його й туди.

Прощання

Лист від двадцять четвертого лютого 1599 року приніс Габрієлі велику новину: в ньому Анрі назвав її своєю самодержицею. Багатьма чудовими словами він уже називав її, не раз уже позичав вирази хвали для своєї коханої зі сфер могутності й величі. Але такої хвали, такого вславлення вона ще не чула від нього.

Вона була в захваті. А від глибокого захвату стала мовчазна. Не відповіла на лист і вже не відчувала нетерплячки; навпаки, тиждень здавався їй закоротким для того. щоб розглянути зокрема кожне з нечисленних слів його листа, зглибити його зміст. «Янголе мій прекрасний». — «Як недавно я була така далека від неземного янгольського спокою. І чи справді я прекрасна — тепер, коли ношу під серцем уже четверте наше дитя? Це ти сказав, мій любий владарю». — «Такої вірності, як моя, ще світ не бачив». — «Це щира правда, і він не силує себе, дотримуючи на восьмому році ще більшої вірності, ніж на першому. Це літа — вони поєднали нас».

Вона згадувала давні дні, своє власне переродження — як вона помалу стала належати йому до кінця, хоч, бувши ще нічим, мала холодне й горде серце. А тепер, на вершині щастя, створеного тільки з кохання, його та її кохання, їй захотілось низько схилитися перед кимось убогим чи недужим.

Сім днів проминули для неї солодко — під серцем дитя, в голові повно мрій — і були, мабуть, найкращі в її житті. Другого березня її коханий владар оголосив своєму дворові, що в першу неділю після великодня звінчається з нею. Оскільки нарешті було визначено день, папі Климентові теж лишилось небагато часу на вагання та зволікання. Кілька днів він молився, змусив увесь Рим постувати (це посеред карнавалу!), бо він мав розірвати шлюб короля Франції й дозволити йому звести на трон дочку свого народу.

Ту обручку, що колись була впала додолу, король тепер надів па палець своїй королеві прилюдно. До неї він додав коштовні золоті весільні дарунки; а втім, йому вони коштували не більше, ніж обручка, бо він сам колись отримав їх у дарунок від міст Ліона та Бордо. Двір, звичайно, звернув увагу і на це, й ще на деякі речі, що нібито ставили під сумнів щирість його наміру. Тим часом настав карнавал, і загальні веселощі трохи пом'якшили злість, яка доти була непримиренніша. В ті дні навіть не ходили чутки, не згадувано призвісток, не лунали прокляття з уст проповідників.

Габрієль і сама спочатку аж розгубилася — стільки всього було треба приготувати для її великого дня. Вона замовила вінчальну сукню зі світло червоного оксамиту, — адже це барва королев. І вона була гаптована золотом і тоненькими срібними нитками, мала понашивані шовкові стьожки й коштувала тисячу вісімсот екю. Кравець, що пошив ту сукню, зоставив її у себе в майстерні, поки її не оплатять. А вдома у Габрієлі її власний кравець працював над другою святковою сукнею, що коштувала не дешевше й особливо подобалась їй тим, що на широких, за іспанською модою, рукавах переплітались літери H і G. Кругле золоте сонце на голові в королеви мали прикрасити п'ятдесят вісім діамантів вартістю одинадцять тисяч екю.

А до того — ще таке складне діло, як вибір меблів для покою королев Франції в Луврі. Зроблено малюнки меблів, відхилено їх, зроблено знов; урешті вийшли звичайні крісла, тільки оббиті кармазиново-червоним шовком. Але то були королевині крісла, а тому вони здавалися дивом. Їх поставили у пані де Сурді до того часу, поки нова королева справді займе свої покої. Габрієль тим часом оселилась уже в Луврі, але зразу вибиралася звідти своїм потайним ходом, як тільки Анрі кудись від'їздив.

Той потайний хід тепер стерегли її пажі, серед них і юний Гійом. Коли вона якось увечері проходила повз нього, він дуже дивно остеріг її.

— Вельможна пані,— сказав пан де Сабле, — хоч ви, зa своєю звичкою, ходите повсюди у своєму королівському палаці, але, ради бога, уникайте невеличких сходів до мансарди в північному крилі. Там ви можете наткнутись на отруйного павука.

Наступного ж таки дня вона, йдучи сама, не знати як опинилась коло тих заказаних сходів. Хоч биття власного серця остерігало її, та вона ступила на поламані сходинки, вкриті густою пилюкою. Горішня комірчина стояла відчинена, під тьмяним даховим віконцем сидів, зігнувшись над фоліантами, якийсь дуже старий чоловік. Знов оті таємні книжки, по яких утаємничені читають людську долю… Габрієль перехилилась через поріг, далі вона не ступила — мабуть, не хотіла наражатись на свою долю, — але й назад не повернула. Старезного діда видно було тільки в напівпрофіль: обличчя аж чорне від зморщок. Він щось мурмотів, гортав сторінки, шкрябав на стіні якісь знаки.

І нарешті вголос підсумував те, що вичитав. Голос у нього виявився на диво лункий.

— Нікому цього не кажи, Біцакассере. Тепер ти один в усьому світі знаєш, що їй судилося. Вона не тільки ніколи не вийде за короля Франції. Очі її не побачать і наступного великодня. Але мовчи, Біцакассере: флорентійські мудреці бережуть свої таємниці.

Габрієль насилу дісталась до людної частини палацу. Вона зразу прийняла тих осіб, що хотіли поговорити з нею й не сподівались таких знаків ласки, які посипались на них. Але сама вона думала: «Чи він чув, що я підходила. Я просто збігла вниз по тих сходинках, але ж вони були товсто вкриті пилюкою».

Вона більш не хотіла піддаватися страхові й вірити ошуканцям. Наступний великдень — але ж він уже ось-ось, і її велика година вже не підвладна зорям: вона вже почалася. Коли вона вранці встає, сорочку їй подають вельможні дами; скоро на це матимуть право тільки герцогині. Принцеси з Лотарінзького дому допомагають їй одягатись. Найвідданіша з усіх, мадемуазель де Гіз, зачісує її. За столом позад неї стоять охоронці самого короля. За його наказом, пан де Фронтенак, супроводячи її у виїздах, бере з собою подвійну охорону. Що може статися з нею?

То була її найвеличніша пора. А найщасливіша? Та вже минула, вона була тоді, коли він їй написав: «Такої вірності, як моя, ще світ не бачив». Коли він звертався до неї: «Янголе мій прекрасний», — і називав її своєю caмодержицею. Тривала вона сім днів.

Тепер король виливав свої почуття в діях, квапливих і рішучих. Він убезпечував майбутнє матері й дитини від усіх можливих небезпек. Коли його самого не стане, то хай хтось інший має достатню могутність, щоб захищати їх, і хай він буде певен, що в цьому є вигода й для нього. Анрі обрав для цього маршала Бірона, сина людини, яку він любив, і цю любов він згодом переніс і на сина. Пообіцяв йому меч конетабля, а за дружину йому призначив Франсуазу, найменшу сестру Габрієлі. Правда, вважали, що вона не дочка старого пана д'Естре, а народилась нібито від нешлюбного співжиття її матері з маркізом д'Алегром, і це тепер завдавало багато клопоту. Мало того, що Бірон опирався, так ще й Антуан д'Естре нахвалявся зректися Франсуази й зняти галас через давно переболіле безчестя, якщо король не заплатить.

Бірон отримав нові титули й маєтки. Брат Габрієлі[82], відважний вояк на ім'я Аннібал, щиро відданий сестрі, мав допомагати маршалові, коли доведеться захищати королеву чи обстоювати право її сина Цезаря на трон. Крім того, король мав намір одружити Аннібала з мадемуазель де Гіз, уже підтоптаною красунею, через своє минуле небажаною для женихів з монарших родів. Зате Габрієль таким чином порідниться з домом Гізів. Чого ще бракувало для її безпеки? Принцеси крові пообіцяли королю, що стоятимуть за неї. На її бік став і незалежний владар, герцог Савойський[83], бо його сподобили високої честі — віддати дочку за спадкоємця французької корони. Правда, юний Цезар був уже заручений, але за нинішніх обставин мадемуазель де Меркер була йому нерівня. Для відшкодування її заручили з юним Конде — одинадцятирічним принцом з Бурбонського дому, єдиним, хто, за людським розсудом, міг стати небезпечним для сина Габрієлі. Король думав навіть, чи не зробити з можливого претендента на трон священика. «Кардинал, дуже багатий — а моїй Габрієлі й моєму плем'ю не буде чого боятись», — так думав Анрі.

Тим часом і до нього дійшло лихе пророцтво флорентійського мага, але він його в одне вухо впустив, а в друге випустив. Він діє і, якби долю можна було спинити, відвернув би все. Через два роки Бірон його зрадить і позбудеться голови, — це буде більше горе для короля, ніж для самого змовника. Всього два місяці — й де Габрієль?

Про чаклуна Біцакассера розповіла Габрієлі мадемуазель де Гіз, коли заплітала їй коси. Габрієль не злякалась, вона повторила те, що казав Анрі про астрологів: вони брехатимуть доти, поки нарешті вгадають правду, її доля не має нічого спільного з якимось старезним дідуганом, що все ж таки не зумів зберегти свої відкриття для себе. Її доля лежить відкрито на дужій долоні її владаря. Вона в безпеці, бо вона з ним: куди він, туди й вона.

Це було слушне вдень. Якби ж то не ніч із її снами! Однієї ночі, коли вона лежала в ліжку королев, а поруч неї лежав її коханий, і їх оточували всі мури Луврського палацу, на неї наринув страшний вогонь, що мало не пожер її. Вона прокинулась, від її стогону прокинувся й коханий — і він також побачив уві сні той самий вогонь і перелякався ще дужче через те, що був безсилий урятувати її. Обоє сіли в ліжку, обнявши одне одного. Те, що вони говорили, розрада, якої вони шукали, і жах, що стрясав їх — усе це було не дуже важливе. Їх обох до дна душі пройняв подив, що їхнє щастя, певно, скінчилось, минулося. Стільки зроблено, стільки підготовано й відвернуто — і всю штучну споруду безпеки й спокою розвалив один сон.

Кому, власне, принесено цю жертву, вранці вони вже не пам'ятали. Анрі сказав своїй самодержиці — так він назвав її знову, — що причина цієї тривоги тільки в її вагітності, а від неї тривога передалась і йому. Через це краще їм перебути піст не в місті. З усім своїм двором вони поїхали до Фонтенбло, і там Габрієль натішилась останніми тижнями, які милостиво вділила їй доля. Коханий і на хвилину не покидав її; не було й мови про те, що вони ще колись у житті можуть розлучитися. А саме це було вже близько, та про нещастя не хочеться думати: поки воно не настало, про нього забувають. І тим страхітнішим воно здається потім, коли стане живою дійсністю.

Патер Бенуа, простий священик, був душпастирем простого люду в міських кварталах навколо ринку, перше ніж король зробив його своїм духівником. Король Анрі вважав, що тому священикові, котрому довірявся простий люд, може довіритись і він, бо в ньому, певно, не буде фальшу. Патер Бенуа й справді був такий і з чисто релігійної вимогливості зажадав, щоб король пробув останній тиждень перед Великоднем сам, а герцогиню де Бофор на цей час відіслав від себе — на знак своєї готовності до покути. З коханкою при боці покути не відбувають; це ще примножило б спокусу, якої й так не бракує. Майбутня королева повинна перша подавати добрий приклад. Патер Бенуа з якнайкращими намірами відіслав її до Парижа, щоб вона там виконала свій благочестивий обов'язок перед очима в усіх.

Анрі спочатку сказав «ні». І навпростець спитав патера, хто це нашептав йому таке. Той голосно запротестував: він, мовляв, не слухається когось, а чинить так, як велить йому його духовне звання, — і Анрі врешті повірив. Сердега священик щиро відданий йому; Анрі зробив би його єпископом, якби не опирався Рим, що вважав Бенуа за таємного протестанта. Щодо Габрієлі — Анрі не пам'ятав жодного слова священика, яким той пробував би їй зашкодити. Він не проти Габрієлі й говорить так, безперечно, цілком щиро.

Так само гадає й сам Бенуа; згодом, коли станеться нещастя, він поки змога заспокоюватиме своє сумління, твердитиме собі, що його фатального втручання ніхто йому не підказав. Бо хто ж йому заявив, що булла, яка призначить його єпископом, ніколи не буде видана, якщо він не перешкодить королю прийняти святе причастя зі смертним гріхом на душі й не відішле його коханки до Парижа? Хто? І скільки їх було? Може, сам лукавий кинув це сім'я в голову священикові; чию ж подобу прибирав тоді лукавий? Він, певно, обертався в багато непримітних постатей, певно, чаклував, щоб потім ніщо не виказало його сліду. І все ж патер Бенуа помалу вистежить лукавого — пізніше, коли нещастя вже станеться. Він аж занедужає від того й попросить короля, щоб той відпустив його назад до ринку.

Коли Анрі сказав їй про неминучу розлуку, Габрієль зразу, без переходу, після такого глибокого спокою запала в страшний розпач. Вона так і знала! Біцакассер казав правду. Патер Бенуа теж у змові, а кермує всім, і навіть зорями, її найлютіший ворог Роні. Цей новий тон безмежної розпуки злякав Анрі. Ридаючи, кинулась вона йому до ніг. «Не покидай мене!» Тоді й він став навколішки, пригорнув її до грудей і почав ласкаво втішати: для них обох це однакове горе, але його треба перетерпіти. А вона нарікала:

— О любий мій владарю, ми більше не побачимо одне одного!

Він відповідав:

— Та всс минеться! Моя рука тебе захищатиме, де б ти не була. Хто це посміє!

Він і справді так думав: не посміють. А крім того, пояснював вагітністю і її лихі передчуття, і цей жахливий вибух. Водночас і йому самому дуже важко було не обуритись проти цієї нав'язаної ухвали. Решту днів він бачив її млявою, знеможеною, всі чуття, особливо зір, були ослаблені болем у голові, з ранку й до вечора ніби стисненій невидимим шоломом. Тільки не захворій, найдорожчий мій скарбе, єдине, що я маю!

Двір розпустили — кожне поїхало до своєї парафії, щоб там відбути покуту. При них лишились тільки ті, хто мав супроводити Габрієль у дорозі й відповідати перед королем за неї. П'ятого квітні, в понеділок великого тижня, герцогиня де Бофор вирушила до Парижа в паланкіні. Коханий провів її верхи. Дорогою вони зупинилися повечеряти, але не змогли їсти. Потім нічліг — остання їхня ніч, обійми, що вже не поєднують. Габрієль відвертає голову, стиснуту невидимим шоломом. Вона не засне; попри тяжку втому, вона вже давно не може спати.

Вранці вони доїхали до берега Сени, на воді чекала велика повільна барка. Її мали тягти коні; плавно, не трусько повезе вона далі найдорожчий скарб. Король суворо нагадує дамам з почту герцогині, герцогові де Монбазонові[84], командирові його охорони, і панові де Варенну, генеральному поштмейстерові, щоб ні на крок не відходили від герцогині: вони відповідають за неї головою.

В останню хвилину вона з іще не знаною йому силою стиснула його в обіймах. Ми вже ніколи не побачимось, ніколи, ніколи! Він був близький до того, щоб вимовити рятівне слово і повернутись разом з нею. Але її прекрасні руки ослабли, і він зміг лагідно зняти їх зі своєї шиї, цілуючи її в уста. Нарешті вона змирилася з розлукою, ще раз припоручила йому дітей, і він зійшов на берег. Коні налягли на хомути, і барка тихо попливла по річці. Поки вони бачили одне одного, Габрієль безперестану махала своєю прекрасною рукою, а Анрі простягав до неї руку з капелюхом. Коли її зовсім не стало видно, він утер очі: рідний образ іще раніше сховався за туманом сліз.

Чорна курка

Послужливий Бассомп'єр умить видобув колоду карт. Ні? Що ж, коли вельможна пані не хоче зіграти партію, то, може, вдасться розважити її розмовою. Це також не вдалося, і Бассомп'єр, що й далі поводився невимушено, навіть трошечки блазнював, подумав собі, що ця подорож небезпечна. Цікавий від природи, він устиг вивідати куди більше за інших. При першій-таки нагоді він покинув барку й повернувся до короля. Адже його послано з герцогинею тільки задля розваги їй. «Величносте! Мушу повідомити вас, що вельможну пані ніяк не щастило розважити, так вона тужить за вами. Але ще дужче гнітить її страх, — про це я маю свою думку, але вам її не скажу. Коли той страх виявиться пустим — мене при тому не було. Переконайтеся самі, що я тут».

Довго пливло річкою те сумне судно, та нарешті причалило біля арсеналу. Герцогиню де Бофор дожидали: її брат, її швагер маршал Баланьї, дами з роду Гізів — зокрема та вельможна панна, що так часто заплітала їй коси, — та й ще дехто. Всі помітили, як загострилися риси її обличчя, помітили блідість, червоні повіки, але їй сказали, що в неї чудовий вигляд, і взагалі, зустріли її по-святковому. Дім її сестри, дружини маршала де Баланьї, був поряд, і Габрієль спробувала відпочити там. Та зразу туди з'явились відвідувачі, вони напхалися й до кімнати, де Габрієль хотіла побути сама. Вона підвелася.

— Куди мені податися? — спитала пана де Варенна.

І з паном де Варенном сталося те саме, що й з патером Бенуа: він порадив найкраще, як на його думку, і потім так ніколи й не зрозумів до кінця, чому воно обернулось найгіршим. Правда, дещо згодом стало йому ясніше, ніж бідоласі священикові. Варенн весь час знав про агента Бончані. Нe те щоб той сам коли сказав йому: «Привези її туди». До нього, безперечно, з'являлись посередники та підшіптувачі невідомо від кого, але він не звертав на них ніякої уваги. З цього випливало, що то були якісь повсякденні знайомі, і вони й самі, певно, не здогадувалися, хто їх підсилає. Коли він порадив Габрієлі той дім, де вона, мовляв, знайде такий спокій, як ніде більш, йому не згадалося жодне обличчя, жоден голос. Він поки що й не усвідомлював, що, радячи їй поїхати до того дому, скорявся підступним нашіптуванням. Він збагнув це, аж коли все минулося. А тоді Варенн уже мав поважні підстави не відкривати правди нікому, — якщо, звісно, він сам був цілком певен за ту правду.

Габрієль звеліла, щоб її віднесли до того дому. Вона була і сонна, і водночас збуджена, в голові у неї снувалися гарячкові думки: «Цей дім не для мене, я не повинна туди входити, Сагон мене остерегла. Навіть із королем, а сама й поготів. Тітки Сурді в місті нема. Моя челядь розійшлася, всі відбувають покуту. Король теж відбуває покуту, і я ніяк не можу обминути цей дім. Я ніколи не думала, що ввійду туди, але тепер не маю вибору й скоряюсь».

В паланкіні з нею сиділа мадемуазель де Гіз, убрана так самісінько, як вона, — наче її сестра. Обличчя в цієї панни було вже зів'яле, її любовна кар'єра наближалась до кінця, і тепер вона всі свої надії покладала на одруження з Аннібалом, братом майбутньої королеви. Габрієль вона, звичайно, ненавиділа — як ненавиділа кожну жінку, котра мала ще шанси на щастя. Вона твердо поклала собі супроводити герцогиню де Бофор повсюди, тим паче що вона єдина з усіх принцес лишилася при ній; король їй за це віддячить. Дорогою вона розповідала всякі плітки, їй було байдуже, що Габрієль не слухає.

А там, куди прямував цей паланкін, його нетерпляче дожидало троє. Перший був сам господар дому, решта двоє — з супротивних стихій, непримиренні вороги один одному. За кілька днів перед тим до Цамета в контору прийшла якась проява, що її він залюбки наказав би викинути геть; її бридота була зловісна й відверто свідчила про злочинну душу. Проте старезна чорнолиця проява шепнула кілька слів, і швець відразу завів її до порожньої кімнати. Ввійшла вона старою і згорбленою; та щойно їй показали на стілець, вона скористалась ним не так, як усі люди, а лягла на нього животом і просунулась тулубом попід ним, головою вперед, не торкаючись підлоги. Це вона зробила з дивовижною легкістю, а за мить уже сиділа на стільці як звичайно, мовби нічого й не було.

Цамет зрозумів, що ця проява зовсім не ветха; навпаки, її спритність видалась фінансистові демонічною. Які жахливі слова шепнула вона! Переляканий Цамет почав говорити про чорні зморшки, про два нарости на лобі, схожі на роги. Як же приховати так виразно накарбовані прикмети! З таким обличчям, із якого можна наперед вичитати задумане чорне діло, навряд чи можливо виконати його перед очима в усіх. Щодо цього проява заспокоїла Цамета — чи, краще сказати, відняла в нього останню надію. Вона пообіцяла, що в належну годину з'явиться в подобі осяйного янгола. А тоді, згорбившись по-старечому, пішла.

Третій був паж Гійом де Сабле: він не спускав Біцакассера з очей від тої хвилини, коли чаклун з'явився в комірчині на горищі Луврського палацу. Тоді він зразу міг би знешкодити лихого ворога, але так би він ніколи не довідався, яка небезпека загрожувала. Гійом теж володів мистецтвом робитись інакшим, наприклад, маленьким і тихеньким, наче мишка. Біцакассер ні разу не помітив, що за ним хтось стежить, бачить усі його перетворення, що той хтось був присутній навіть у кабінеті агента Бончані, коли ті двоє готували отруту.

Невдовзі після того, як убивця Габрієлі пішов від шевця, до Цамета ввійшов юний Сабле й також шепнув йому кілька слів. Почувши їх, Цамет затрусився, відчинив ту саму порожню кімнату, ретельно замкнув за собою двері й зразу приклав руки до грудей, щоб заприсягтись у своїй безневинності. Пан де Сабле пильно подивився на нього й упевнився, що Цамет справді не супротивник йому, а скоріше спільник — наскільки дозволить страх. Юний Гійом іще зберіг ту душевну свіжість, що може доходити аж до віри в людсько серце. «Яка це людина, коли вона не погрузла до кінця в гріхах, може ненавидіти чарівну Габрієль!» — так мислив він.

Сабле спитав відкупника податків, чи той зичить добра герцогині де Бофор, і Цамет відповів «так», а по обличчю в нього текли великі краплі.

— Мене в це вплутали, і це найтяжча випроба за все моє життя, — признався він. — Це не вона інтригувала проти мене через державний борг, насправді то був пан де Роні, але він усе спихає па неї, бо ненавидить її.— Цамет ухопився за лоба, він забув, що говорить із вісімнадцятирічним юнаком, хай і дворянином. Далі він белькотів уже щось незрозуміле, але Гійом усе бачив і розумів. Він сказав:

— Вона гідна нашої любові, і ми її врятуємо.

— Слава Ісусу Христу! — вигукнув Цамет. — Пане мій, будьте ласкаві, підіть до мого економа, щоб він найняв вас між челядь на той день, коли з'явиться висока гостя. Той демон зробить так само.

— Будьте певні, що я не менший демон, — сміливо запевнив Гійом. Помітивши, що Цамет розглядає родимку в нього на щоці, він випередив можливе заперечення: він теж уміє змінюватися. Що ж, це добре; на цьому вони попрощалися.

І ось настав очікуваний день: з'явився паланкін, його поставили на кам'яні плити в саду, і швець Цамет, аж сяючи від такої високої честі, торкається всіма пальцями землі,— ще трошки, і він поцілував би ту землю. Пан де Монбазон, що командував охоронцями, розставляє солдатів по садибі. Обох дам із паном де Варенном господар веде в дім. Зручні сходи, велика зала — тут ми колись вечеряли і грали в карти. Який веселий був тоді король, хоча збирався на війну! «Які ми були щасливі», — думає Габрієль, спогадуючи минулі години, дарма що й тоді її гнітив страх. Вона повертається до дійсності. Оце сюди вона має ввійти? Це ж та сама кімната, якої вона тоді так боялась. Пустий страх, як здавалося тоді. А тепер виявляється, що він був не пустий. Нога не кориться їй. Але Габрієль входить.

Вона спочивала до вечері. Мадемуазель де Гіз не покидала її. Пан де Варенн поставив вартових коло дверей і аж тоді дозволив собі сісти за картярський стіл. Він знайшов партнерів, багатих, як і він сам, хоча кавалерів і дам, рівних йому становищем, тут не було. На місце двірського товариства, що роз'їхалось, насунули люди звичайно скромнішої ваги. Звістка, що герцогиня де Бофор у Цамета, швидко розлетілась по місту. Новобагатьки з'їжджались у каретах, бідні дворяни теж прокрадались туди, ухиляючись від бризок з-під коліс, і всі разом наповнили фінансистів дім ущерть. Одні були раді задля свого реноме програти тут гроші, інші — готові виграти ті гроші в них. І всі однаково палали бажанням привітати майбутню королеву.

Пан де Варенн не хотів відриватись від гри, тому всі докучали господареві, щоб він пропустив їх до її кімнати. Цього йому ще бракувало до всіх його турбот! Цамет насварився, що витурить усіх, як не сидітимуть чемненько за своїми картами. Обличчя в нього було землисте, він раз у раз утирав його, і страх за життя своєї високої гості не давав йому й на хвильку зупинитися. Власною особою він наглядав, коли привезли замовлені припаси, і серед них кошик із птицею, з якого вирвалася чорна курка — несподівано перелетіла над сходами й трохи не потривожила вишуканого товариства. Та її випередив і спіймав один кухарчук. Курка була чорна, а спритний хлопець — ясний, мов світанок. Він був не тільки весь у білому без жодної плямки, як годилось у такий святковий день, а голова його була наче позичена в янгола й насаджена на тулуб простого челядника. Саме коли Цамет споглядав цю загадку, хтось торкнув його ззаду, і голос його економа промовив:

— Це він. Як добре придивитесь, то розгледите, що шкіра на обличчі штучна, зроблена зі свинячого міхура й розмальована янгольськими фарбами. Кучерики, такі сонячно біліші, понаклеювані на голову, та ще й пришиті до штучної шкіри. І вміло накручені, щоб сховати оті нарости на лобі. Та хто знайомий з чортом, той однаково знає, що він має роги. Я його, на щастя, розкусив, а от він поки що має мене за вашого справжнього економа.

Тоді Цамет крутнувся на підборах, ще дужче злякавшися: його економ теж фальшивий Він побачив підстаркуватого чолов'ягу, в якого між перукою та густою бородою світились юнацькі очі.

— Сабле! — шепнув він і застогнав. — Чим воно скінчиться?

Паж Гійом уклонився, ніби вислухавши господарів наказ.

— Моє діло — пильнувати, щоб юшка вийшла смачна і щоб туди не попало ніщо негодяще. — І, сповнений гідності, в подобі економа пішов собі далі.

Цамет вчасно схаменувся, що не повинен іти за ним у двері для челяді. Він повернувся до своїх зал і побачив там звичну картину: люди пили вино, гучно сперечалися за виграші; важко повірити, що діється сьогодні насправді. Тим часом у відкритій, без передньої стіни, кухні розпалили вогонь, там стовпились цікаві, й вони з усіх боків смикали фінансиста. Коли ж нарешті вийде вельможна герцогиня! Вона мусить вийти, її обов'язок перед власним званням і перед товариством — споживати їжу прилюдно. Особливо напосідалась така собі пані де Мартіг: мовляв, її право — прислуговувати герцогині де Бофор за столом. Оскільки знатніших жінок саме не було там, Цамет мусив іще радіти, що нагодилася ця звичайнісінька інтриганка. Тільки-но він пообіцяв їй те, чого вона хотіла, йому спало на думку, що саме вона може бути отруйницею. Він крикнув: «Ні!» — сам перелякався, що виказує себе, й зник у стовпищі.

Економ стояв у кухні, спиною до зали. Його прикривали собою рослі, дужі лакеї, що демонстрували свої зуби та м'язи, не пускаючи людей до кухні. Там було повно челяді, поміж неї й недавно найняті служники, яких ніхто не знав, туди ж таки зайшли ще й поставники провізії. Панувала метушня, безладдя, робота не посувалась. Економ стежив за всім одночасно: за горщиками, за руками — що хто ними робить, надто янголоподібний кухарчук. Той бігав туди й сюди, бо старший кухар не давав йому спокою: наказував ловити чорну курку, а та раз у раз виривалася знову. Юнак кляв її, а курка позирала на нього скоса. Щоб уникнути його рук, вона пурхнула в нього над кучерявою головою й шаснула прямо під розпалене кухонне вогнище. Хлопець поліз туди за нею долічерева, бо так зажадав кухар. Чорної курки він під вогнищем не знайшов, усі вже думали, що вона згоріла, — а вона вже косує сердито з найдальшого кутка.

Старшому кухареві урвався терпець, і він щосили ляснув підлеглого по ніжнобарвному личку. Та від удару не лишилось ні червоної плями, ні синця. Поки хлопець ловив чорну курку, між кухарем і економом щось відбулося. Кожен моргнув другому — так вони порозумілися. Янголоподібний кухарчук уже набув собі в чорній курці запеклого ворога, і не він ганявся за нею, а вона за ним. Видно, надумала не більш і не менш як вискубти дзьобом один із його сонячних кучериків. Коли кухарчук зі своїм ворогом на спині пробігав повз економа, той схопив курку.

— Ти не скрутиш чорній курці голови, як тобі, певне, хочеться, — промовив спокійний голос чоловіка, звиклого до влади й поваги, а потім дзвінкий, бадьорий: — Я пильную.

Янгол уважно глянув на нього й прощебетав:

— Адже сьогодні у нас юшка з птиці,— а тоді зразу прорипів ніби заіржавіло: — З чорної курки, з білої гуски. — Підстрибнув і побіг.

А за спиною в економа пискляво закричав Цамет:

— Вельможна герцогиня вже зволить вийти! А в нас іще юшка не готова.

Хвилювання допомогло йому пропхати свою товстеньку постать крізь тисняву; він опинився коло дам, саме як вони виходили з кімнати, і, раз по раз кланяючись, підвів до столу. Той стіл був накритий тільки для них на найвиднішому місці, занадто великий для всього двох гостей, хоч би й таких вельможних. Пані де Бофор і мадемуазель до Гіз сиділи далеко одна від одної, а простір між ними заповнювали їхні пишні спідниці однакового кольору й крою. Цамет стояв навпроти високих осіб за порожнім краєм столу — не стояв, а похитувався, пританцьовував, кивав на всі боки своїм лакеям, щоб ті не підпускали до столу натовп. Звільнити місце, — тут ідеться про життя незамінної людини. Він повинен бачити все, не лишати без нагляду жодної тарілки чи ложки, а особливо того, що робить пані де Мартіг.

Вино Цамет відкоркував сам, і сам витер келихи; налив і зітхнув з полегкістю, коли принцеси випили: поки що з ними нічого не сталося. Пані де Мартіг подобалась йому дедалі менше. Вона домоглася того, щоб подавати страви вельможним дамам, — хоча як я міг це собі дозволити, питав себе Цамет. Вона маленька, худощока, додає собі зросту, накрутивши високу зачіску, але обличчя від того здається ще більше сплюснутим, і під білилом та рум'янами у неї риси достеменної отруйниці, дрібні й різкі. Якщо Біцакассер має тут спільників, то це може бути тільки вона. Бере в лакеїв найважчий таріль руками, схожими на павучі лапки, але тримають вони міцно, як залізні Ця підозріла інтриганка розрізує диню, — пильнуй, щоб вона чого не підмішала в сік. Тільки мадемуазель де Гіз узяла скибочку, Цамет дивиться пригнічено, але в думках охоче жертвує менш значною особою. Вона підставляє свою тарілку, і Мартіг хіть-не-хіть кладе їй скибку, призначену для герцогині. Цаметові вже здасться, що принцеса блідне; ось зараз вона впаде. Ну й дарма, хоч це й страхіття. Зате Габрієль була б урятована. Але ніхто не падає, не вмліває.

Майбутня королева просить помаранчу, сама чистить її, спершу пильно обдивившись з усіх боків. Круглі очі господаря боязко шукають на шкуринці дірочки — малесенької дірочки, як від уколу голкою. Господи боже, дорогоцінна істота кладе помаранчу, кривить уста й каже:

— Вона гірка.

Тепер настала черга зомліти Цаметові. Він хапається за живіт і верещить:

— Геть усі! Геть усі звідси!

Лакеї мусять випровадити всіх гостей до інших кімнат, чи делікатно, чи й силоміць. Фінансист махає обома руками: швидше, швидше!

— Що сталося? Що тут у вас? — питає пан де Варенн, що досі спокійно грав у карти.

Цамет уже отямився, він засоромлено мурмоче:

— Вельможна герцогиня…

— Трохи змарніла, — докінчує Варенн. — Вона ж на п'ятому місяці. І через це такий галас?

Але Цамет уже відійшов: він зробив нове відкриття. Тепер ніхто вже не дивився на високих осіб, та й самі вони заклякли з подиву, а тим часом пані де Мартіг шпорталась пальцями на потилиці в герцогині де Бофор. Ну звісно — розстебнула замочок на разку перлів, і разок упав додолу. Цамет підскочив, сильно вдарив злодійку по руці перснем-печаткою, а тоді впав навколішки.

— Вельможна папі, ваше намисто, осьде, розстебнулось і впало.

— Дякую, а більше нічого не сталося? — здивовано спитала Габрієль.

— Більше нічого. Нічого не сталося. Будьте спокійні. Нічого не сталося, — повторював він з повними сліз очима. — Ми перетривали все це. Нічого не сталося.

Який щасливий був Цамет! Габрієль дивилась на нього так, ніби він — мала дитина, а вона знає про життя більше за нього, безмірно більше. Вона була дуже бліда й утомлена, повіки в неї почервоніли; вона сказала:

— Треба з'їсти ще й юшку? Я вже хочу йти спати.

Фінансист почув тільки слово «юшка», зраділо вигукнув його й сам, схопився й побіг до кухні. Там він побачив диво дивне, і всі кухарі, попереду старший, а за ними всі водоноси, помивачі, дроворуби, прибиральниці позбігались і, широко позадиравши голови, розплющивши очі, пороззявлявши роти, дивились угору, боячись пропустити хоч дрібку. Там, угорі, боролись економ і кухарчук.

Боролись вони за скляну кулю, що яскраво блищала, відбиваючи палахкотливе вогнище: вона то попадала в руку одному із них, то котилась по руці й по плечі в другого, але не падала. Спочатку економ вихопив її в кухарчука, коли той хотів щось висипати з неї в горщик із юшкою. Янголоподібний юнак стусонув економа головою в живіт і повернув кулю собі. Підстрибнув, ухопився за нижній край галереї, що тяглась угорі по стінах, і, підтягшись на руках, уже сподівався втекти. Але економ у своєму поважному вбранні, з пишними бакенбардами таким самим гімнастичним стрибком опинився за поруччям. Там обидва боролись, поки кухарчук перевалився через поруччя. Глузливий скрик — і він справді полетів у порожнечу. Та хто б міг подумати — він устиг ухопитись за перекладину під стелею, на якій звичайно висіли окости. Обхопив ту перекладину всіма чотирма, але це не вадило йому відбиватись від економа. Бо той уже стрибнув за ним і неймовірно швидко посувався по сусідній перекладині, водночас намагаючись перехопити скляну кулю.

А вона качалась у кухарчука по грудях або по спині — залежно від його пози, що її він безперестану змінював, як і його ворог. Кожен з них рухався дедалі швидше, змушуючи до того ж і другого, аж урешті глядачам почало здаватись, ніби вони вільно висять у повітрі й крутяться, а куля танцює навкруг їхніх тіл. Тим паче що куля, виблискуючи вогнем, супроводила обох попід усією стелею, аж над вогнище, над горщик із юшкою. Глузливий скрик — зараз воно станеться. Та добрий дух вибив кулю з руки в злого саме в ту мить, коли вона була вже відкоркована і вміст її мав висипатись у горщик. Що ж сталося? Скляна куля розбилась на кахлях, і всі роззявляки вмить повернули обличчя вниз, щоб побачити нову чудесну пригоду. Не знати звідки вискочила чорна курка, підбігла до зернятка, що викотилося з кулі, такого довгастого зернятка, дзьобнула його й проковтнула. І зразу крикнула людським голосом (так запевняли згодом), упала, тіпнулась і вже була нежива.

Кухарі й хто там був іще в ту ж мить згадали про обох демонів, але їх уже не стало. Кожен визнав це за цілком природну річ і перехрестився. Цілком очевидно, що злий дух, коли його розпізнали, вилетів з димом у комин. Дехто бачив, як він спершу зірвав із себе янгольську личину й обернувся на чорного кажана. А добрий розплився в чудовні пахощі, від чого і юшка вийшла така запашна, як ще ніколи.

А біля входу до кухні, коли вся вистава скінчилась, опинився паж Гійом; він, видно, страшенно дивувався з того, що скоїлось, і досі ще хитав головою. Хтось торкнув його за плече: Себастьян Цамет, людина з надзвичайно вдячним виразом обличчя. Він узяв пана де Сабле за руку і, ступаючи навшпиньки, підвів його до столу вельможних гостей.

Принцеси сиділи в тих самих позах, відстань між ними заповнювали криноліни та рукава. Вони не допитувались, чому довелося чекати. Урочисто наблизилась процесія кухарів — попереду старший ніс високо підняту супницю. Золоті тарілки наповнив сам господар, а кухарі поставали навколішки. І не вставали, аж поки герцогиня де Бофор покуштувала юшку й похвалила її. Тоді Цамет кивнув їм, що вже можна йти.

Мадемуазель де Гіз запитала, що там, власне, сталось.

— Вельможна пані,— відповів Цамет, — прибігла чорна курка. Як вірити людям, були ще деякі пригоди.

Мадемуазель поклала ложку. Габрієль їла далі й весь час дивилась на пажа Гійома — тільки заради нього вона з'їла ту пресмачну юшку. Її очі дозволяли йому слугувати їй на свій лад.

— Вельможна пані,— сказав він. — Балакають багато всячини.

— Я знаю, — відказала вона, всміхнулася, глянула на нього — і він аж до старості зберіг у пам'яті той погляд і ту усмішку. — Багато й ще балакатимуть.

То були її останні слова, звернені до нього. Від неї в ту хвилину лилось тихе сяйво — певне, від якогось потайного джерела, — і вона ніби танула в тому сяйві. Згодом вона зрозуміла, що мала на увазі власну смерть та її обставини, й подякувала вона тоді живому, як уже вмируща.

Кінець пісні

Коли вранці виявилося, що вона ще жива, до неї з'явився з візитом пан де Сюллі. Він зостався в місті заради неї й тепер пересвідчився, що вона жива, але не здобувся на слово, щоб її поздоровити. Навпаки, Габрієль лестила міністрові, просила його повірити, що вона його любить і схиляється перед ним самим та перед його великими заслугами. Він вислухав усе це, а тоді ще послав до неї й пані де Сюллі, щоб і та з нею попрощалась перед тим, як і вона, й чоловік поїдуть до своїх маєтків.

Дружина великого міністра, чиє становище було непохитне, вкрай неохоче подалася з поклоном до коханки короля, після якої він матиме їх іще багато: так вона дивилась на справу. Випроставши довгий і плаский тулуб, сиділа вона перед хворою, і тій аж страшно було від холодних очей, що безцеремонно оцінювали, скільки вона ще варта сьогодні. Пані де Роні вирішила, що її вистачить уже ненадовго, а тому не схотіла запевняти її ні в чому. То Габрієль намагалась догодити цій суворій особі.

— Ви будете моєю найкращою приятелькою, — сказала вона. Певно, нещасна зовсім розгубилася, бо додала ще: — Я завжди рада буду бачити вас присутньою при моєму вставанні й укладанні на ніч. Тоді гостя аж схопилась, але від того не стала вища або суворіша. Замість поклону вона ледь опустила підборіддя й простягла кощаву руку до дверної клямки. Ця дворянка не дуже високого, але чесного роду, без жодної плями в фамільному родоводі (цьому вельми сприяє протестантська віра) так обурилася, що й потім, уже в дорожній кареті, сиділа так, ніби проковтнула кілок, і стискала тонкі губи.

Тільки вдома вона розходилась і влаштувала чоловікові скандал за те, що він послав її до тієї повії. Розпусний рід, всесвітня ганьба, кінець усіх успіхів, — як може порядна жінка йти туди, прикидатись і лащитись?

— Я маю бути присутня, коли вона лягає і розкарячує ноги! Це я б то! — кричала вона, нетямлячись від ураженої гордості та суворої моральності. Роні, який не дуже чого боявся, тут уже поквапився її заспокоїти: хтозна, на кому ще надумає вона зігнати злість. Він пообіцяв їй, що вона побачить дуже гарний спектакль, добре зіграний, коли тільки мотуз не урветься. В думках він, правда, пов'язував це не з мотузом. Жінці аж дух перехопило, а могутній лицар скориставя з її подиву й квапливо втік від небезпеки.

Габрієль, коли навіть вона й була вже отруєна, виконувала обов'язок благочестя не менш ренію. Спала вона неспокійно— звичайні кошмари, — а вранці ще візит отієї жахливої жінки, і все ж вона зразу по тому пішла до сповіді. Церква, що звалась «мала церква святого Антонія», була недалеко; мадемуазель де Гіз супроводила прекрасну грішницю. Вона з власного досвіду запевнила її, ніби жінки на те й створені, щоб вони грішили в коханні, а тому можуть не боятися за прощення гріхів. Ця панна твердо поклала собі стати при майбутній королеві першою дамою; її зізнання мали заохотити Габрієль розповісти дещо й про свої пригоди. Те, що знаєш, завжди може придатися.

Габрієль мовчала — не з обережності, вона просто була квола й сумна. Фривольна мова мадемуазель де Гіз не дратувала її; то був ніби залишок довколишнього світу, остання легковажність, яка ще промовляла й сміялась до неї. Перед сповідником вона не покаялася в жодному зі своїх вчинків, а в щирому коханні до свого любого владаря й поготів. Зате визнала, що була не дуже ревною християнкою й шкодує за цим, але виправлятись їй уже запізно. Так вона сказала, дістала відпущення гріхів і повернулась до шевцевого дому.

Цей дім вона ще раз покинула по обіді того ж таки дня, в середу, щоб послухати музику в тій самій церкві. Перші дні квітня того року, тисяча п'ятсот дев'яносто дев'ятого, були незвичайно теплі. Понад вулицею вже цвів виноград. Люди збігались подивитися на паланкін майбутньої королеви. Його охороняли королівські гвардійці під проводом пана де Монбазона, а позаду їхала карета принцеси Лотарінзької. Погожий весняний день, і ще раз показується на люди королева Франції, дочка цієї країни, — другої такої вже не буде.

Народ знає більше й розуміє багато краще, ніж утаємничені. Там, де проносять паланкін, стихають балачки й схиляються чола. Про сподіване весілля вже говорено часто й повсюди. Але це видовище зразу відганяє думки про весілля. Розкішні шати для вінчання й коронації вже змальовувано, про них усі знають. Але тут нагадують про інший, останній убір, який рано чи пізно буде на кожному. Герцогиня де Бофор має суворий вигляд — така суворість не личить людині в розквіті життя. Вона втомлена — такою втомою, від якої ще нікому не щастило відпочити. Серце стискається, коли глянеш на цей паланкін. Велике нещастя, нещастя для всіх, — воно ще тільки передчувається; та тільки-но станеться воно, як його значення вже й забудуть. А тут його проносять перед очима в усіх.

Габрієль у останній своїй подобі була прекрасна — вже не в мирському розумінні, бо трималася скромно й поважно; прекрасна тією красою, якої не поясниш. Вона це знала й бажала, щоб її владар міг бачити, як вона йде через церкву. «Переді мною тепер самі розступаються, мій любий владарю, а досі звичайно наша охорона мусила розчищати нам шлях крізь натовп. Люди самі мимоволі прикладають руку до серця. Вас і мене — обох нас цей народ любив». Так вона говорила в думках, бо в її свідомості химерно перепліталися знання і втішні ілюзії. Звичайна жадоба життя ще й тепер часто перемагала втому й покору, а під кінець вона мала спалахнути з особливою силою.

Осторонь для неї спорудили окремий поміст, щоб її не тисли в натовпі. Церква була повна людей, що прийшли послухати добру музику й побачити там, на помості, уславлену Габрієль. Поки в священних звуках ще панувала ніч, а наш господь іще лежав у домовині перед своїм воскресінням, — цю хвилину обрала мадемуазель де Гіз, щоб заслужити подяку приємними вістями. Надійшли листи з Рима, в яких повідомлялося, що незабаром шлюб короля буде розірваний. Правда, папа Климент мислив це інакше: він розірве шлюб, але не для того, щоб король одружився зі своєю полюбовницею, бо тоді вся гана за цей скандал лягла б на папу. Отож він сподіється, що провидіння порятує його в цьому прикрому становищі, день у день молиться про це і справді отримує звістку про знаменну подію в той самий день і годину, коли вона сталась, — надприродний випадок.

При тьмяному світлі в церкві, під скорботні співи біля домовини нашого господа Габрієль прочитала щасливу вість і таки повірила в неї, хоча холодний страх скував їй тіло. Тим часом мадемуазель де Гіз, що догоджала їй, принесла ще кращу: дві цидулочки від короля, що їх вона дістала з рук двох гінців, які прибули майже одночасно. Габрієль прочитала про його тугу за нею, про його ніжність, про те, що його рука її захищатиме, де б вона не була. Тоді їй стало тепло й любо — востаннє в житті. Її супутниця побачила, що вона всміхається, як дитина, і це їй сподобалось, бо віщувало легкий успіх у майбутньому. Коли прозвучала урочиста й радісна музика воскресіння, обидві дами рушили з церкви в дуже доброму настрої. Їм тільки стало трохи душно в переповненій церкві, і в Габрієлі ледь паморочилась голова. А у Цамета в саду вона впала й зомліла.

Тільки-но її встигли підняти й перенести на ліжко, в неї почались корчі. Все її обличчя і всі м'язи тіпались, повіки й очні яблука рухались особливо швидко. Очі закочувались у лівий бік, помітно було, що зіниці якісь застиглі. Як жахливо перекривлені ці уста, стільки ціловані! А щелепи стиснуті, ніби лещата.

Півхвилини — і всі ошалілі м'язи на руках, ногах, на шиї, на обличчі вміть завмерли. Голова закинулась назад, обличчя повернулось ліворуч, спину дугою підняло з ліжка. Водночас у цієї жінки, яка щойно була вища за всіх становищем, зупинилось дихання, і від цього її обличчя набрякло, посиніло, зробилося страшне. Язик вивалився з рота, зуби закусили його, і кривава слина бризнула на щоки, на волосся, на подушку. Цього знаку вистачило, щоб усі чимшвидше втекли від особи, яка щойно була тут найвища, — втекли, аби злий дух не вселився і в них. Або принаймні щоб не заразитись.

Габрієль опритомніла, озирнулась довкола й побачила самого тільки пана де Варенна, що безтямно, з жахом дивився на неї. Він же відповідав за неї перед королем, і сумління пекло його, бо це ж він привіз її до цього фатального місця.

— Заберіть мене геть із цього дому! — гнівно вигукнула герцогиня де Бофор, і Варенн злякався: це загрожувало йому щонайгіршим. Тому він остерігся викликати лікаря або священика, а просто виконав її наказ. Вона зажадала, щоб її віднесли до дому її тітки, пані де Сурді, й справді рушила туди у своєму паланкіні. Варенн посадив її туди, і він-таки єдиний ішов поряд. Вона, мабуть, гадала, що застане там своїх покоївок і вельможних дам, що прислуговували їй, а особливо мадемуазель де Гіз. Але там не було ні душі; ніхто вже не слугував їй, крім Варенна, колишнього кухаря та вісника кохання, а тепер він заступив їй камеристку і уклав її в ліжко. Тітка відпустила свою челядь на той час, який сама вона пробуде у своїй сільській парафії. Варенн послав до неї спішного гінця, щоб вона приїхала.

Тим часом у Габрієлі збудження чергувалось із знесиленням. Вона плакала й у порожньому домі кликала свого владаря. Щоб бути ближче до нього, вона захотіла негайно перебратись до Лувру:

— Я можу йти! Це ж недалечко.

Пан де Варенн, без камзола, у фартусі, запевняв її, що там їй буде ще самотніше.

— Чого вам, власне, треба в Луврі? — спитав він, уже втрачаючи терпець. Вона не сказала, хоч добре знала, чого їй там треба. Благодійна втома полегшувала їй думку про смерть, аби тільки померти коло свого владаря, в тій кімнаті, яку вона ділила з ним: повітря там було ще живе від їхнього змішаного віддиху.

Нарешті вона задрімала, ніч проминула спокійно, і вранці вона сама визнала, що вигляд у неї такий, як звичайно. Варенн був здивований; з його допомогою вона легко дісталась до церкви Сен-Жермен-д'Оксеруа й там прийняла святе причастя. Був уже чистий четвер. Іще два дні, а тоді, надіялась вона, її владар знов буде з нею. Цього разу вона виявила щиру побожність, бо вдячність розчулила її. Пополудні їй стало погано, довелось лягти. Перше ніж почалося знову страхіття, вона ще знайшла силу послати до короля гінця-дворянина, якого вибрала сама, бо вважала надійним. Вона просила у свого коханого владаря дозволу негайно повернутись до нього баркою, але думала, що він, отримавши листа, приїде сам. Безперечно, він не зоставить її в нещасті саму, бо не тільки прочитає написане, а й здогадається про решту.

Вона вже бачила, як він сідає на коня, а тим часом Варенн іще дописав до її листа: поспішати нема чого. Бо ж він, коли герцогиня споживала непевні страви, грав у карти. Йому не минути кари, і то тим суворішої, чим раніше король дізнається про всі обставини. Хто його не знає: коли вона видужає, він усе пробачить. Може, пробачить навіть у найгіршому випадку, бо тоді буде сумний, а не суворий. Та врешті верхівець помчав шляхами; вже була четверта година, й Габрієль корчилась від болю.

Наскільки міг судити розгублений Варенн, таке буває перед пологами. Він уже сам побіг привести повитуху, що тричі приймала в герцогині дітей, але внизу наткнувся на пана Сабле і послав його. А Гійом не тільки привів пані Дюпюї, він спішно викликав і пана ла Рів'єра. Так юний Гійом зрозумів пана де Варенна — чи принаймні мав намір виправдовуватися цим. А втім, лікаря він не застав удома, і той прийшов до хворої тільки через годину, аж о п'ятій. Пані Дюпюї доти не знала, що й діяти: вона ще ніколи не бачила такого.

Напад минав так, як і перший, тільки ще тяжче. Після шалених корчів настали заціпеніння й задишка, і обличчя жахливо спотворилось. Пані Дюпюї, яка досі, виконуючи свої обов'язки, бачила тільки чарівну Габрієль, а не оцю посинілу, перекривлену машкару з закоченими під лоб очима, не витримала такого видовища й відвернулась обличчям до стіни. Зостався самий Варенн, і під час цього, та й наступного нападу він тримав герцогиню, міцно обхопивши її руками.

Він бубонів сам до себе: «Ось віддих повертається, та й час уже. Як вона харчить! Та й ще б пак, — адже випари отрути не пропускають повітря. Все так, як і має бути», — це вже він додавав, щоб заспокоїти себе. Врешті, всі помирають, і нема в цьому ніяких чарів; навіть нічого незвичайного нема, казав собі пан де Варенн, що встиг побути ким завгодно, а тепер був генеральним поштмейстером, губернатором і вмів поладнати з єзуїтами, та й з будь-якою небезпечною силою, то чом і не зі смертю. Спочатку зі смертю інших людей, бо про власну смерть він ще не думав; а коли часом і випадало подумати про неї, то вона була ще дуже далеко, в подобі казкового похоронного проводу, який ще й з місця не зрушив.

Маючи дуже тверезу вдачу, він вважав, що ця нещасливиця, яку він тримав у обіймах під час найтяжчих корчів, просто втратила будь-яку вартість через своє нещастя. Він мав би за свій обов'язок покинути її, так само, як це зробили всі. Та, на жаль, з одного боку була ця грізна смерть, а з другого — ще грізніший король, який ще нічого не знав про неї. Найбільша небезпека для Варенна полягала в тому, що король міг дізнатися про смерть герцогині не від нього самого, а від інших людей, які звинуватять у ній Варенна. Тому він уже тепер міркував: а чи не варто вирядити вслід за першим другого гінця: «Запізно, величносте, не варто клопотатись».

А втім, він ставився до цієї істоти, вже нічого не вартої, цілком по-людському. Після кожного нового нападу корчів ця істота оклигувала й на якийсь час знову ставала жінкою, що здивовано розглядалася круг себе. Слова її важко було розібрати, бо вона прокусила собі язик. І все ж Варенн їх розбирав: він щоразу допомагав їй звестись, щоб вона написала до короля нове волання про допомогу. Він удавав також, ніби відсилає ті листи, але ні другий, ні третій не дійшли за призначенням. О п'ятій годині з'явився ла Рів'єр, перший лікар короля.

Тоді й вигляд хворої, і стан її змінився. Ла Рів'єр випустив їй багато крові й промив нутро солоною водою. Пані Дюпюї тим часом приготувала теплу ванну, як наказав лікар, і вони удвох перенесли хвору до ванни. Таких заходів уживають при отруєнні, і пан де Варенн злякався, бо ж підозра могла впасти й на нього. Але цьому страхові суперечила зовсім нова думка: герцогиня не помре. Цей чоловік її врятує. А що вона могла зостатися жива, то Варенн почав виявляти шалене завзяття. Він спробував рукою, чи тепла у ванні вода, не бентежачись виглядом голої красуні. Навіть почав голосно вихваляти її вроду. Король, мовляв, буде у захваті, вона тепер іще принадніша, ніж була, хоч це здавалось неможливим. А панові ла Рів'еру шепнув на вухо, що отрута, певне, вже вийшла з її тіла.

Лікар не відповів. Він саме слухав, що говорить хвора. Вона вираховувала години, коли прибудуть до короля її посланці: перший — як смеркне, а другий і третій зустрінуть короля вже в дорозі, ще цієї ночі. Та лікар дослухався не так до слів, як до самого звучання її мови: уривчастого, незв'язного. Він стежив за виразом її обличчя, вже не одутлого, а схудлого й білого як крейда. У воді він обмацав їй живіт. І раптом наказав панові де Варенну лишити його з герцогинею наодинці. Вода в ванні потемніла від рідини, що витікала з її тіла, але то була не кров.

Тоді лікар удвох з повитухою переніс хвору назад у ліжко, щоб уже до останку чекати того, що він з певністю передбачав. Проте він не переставав доглядати її й пильно стежити, щоб життя не спинилось перше, ніж воно само вигасне до останку. Це, наскільки він знав, мало тривати ще багато годин, бо хвора боронилася від смерті з незвичайною силою; ту силу давала їй думка про її владаря, що верхи на коні поспішає до неї.

Коли почався новий напад корчів, ла Рів'єр ухопив краєчок простирадла, запхав його хворій між зуби й притиснув язик до піднебіння. І зробив це саме вчасно, бо в таких жахливих корчах вона неминуче б відкусила собі язик. Так само вчасно він наказав повитусі подати миску, коли почалася блювота. А поміж усім тим сам намацав пульс хворої, частий-частий і нерівний від напруження, так що полічити його не можна було, — і вперше у лікаря майнула думка, чи це не передчасна агонія. Але він і далі вживав заходів, спрямованих на життя, а не на смерть. Пана де Варенна він послав по молоко. Навіщо тут молоко, спитав Варенн.

— Ідіть! Нам потрібна вода, забілена молоком.

Пан де Варенн вийшов з кімнати й скористався нагодою здійснити свій намір. Він написав королю: «Величносте! Благаю вас, не приїздіть!»

Тоді ще подумав. «Ви побачили б щось жахливе, — дописав він. — Якби герцогиня повернулась до життя, вона б навіки огидла вам».

Він підвівся. Щоб написати дальші слова, він мусив побороти свої сумніви. «Лікар доглядає герцогиню так, як людину, що їй судилося жити. Вираз обличчя в нього твердий і впевнений; коли робота марна, тільки про людське око, ніхто так не поводиться. Що, коли справді все вийде інакше й те слово, яке мені лишилося додати, виявиться брехнею? Та однаково, мої справи такі погані, що гірше вже нікуди, і нашкодити собі я вже не можу. Треба ризикнути, бо вибору нема». І Варенн, не сідаючи, дописав: «Приїздити марно, величносте. Герцогиня померла».

І відіслав найшвидшого гінця.

Пані Дюпюї вийшла на хвилинку — поплакати.

— Що, все скінчилося? — нетерпляче спитав Варенн.

У кімнаті зостались лікар і та, кого колись називала чарівною Габрієллю. Лікар говорив до неї так, ніби вона й досі лишалась чарівною. Він сказав, що це легке нездужання пов'язане з вагітністю, а після пологів вона видужає. Вона ледь поворушила на подушці головою, ппхитавши нею заперечливо, а проникливий погляд лікаря зустріла так байдуже, наче не впізнавала його. А вона ж любила лікаря, довіряла йому, і коли король захворів, викликала спершу його, а вже потім хірурга. На запитання, чи добре вона себе почуває, вона тільки відповіла, що помаранча здалася їй гіркою. А потім поскаржилася, що в неї дуже болить голова і що вона не розуміє, чому досі не приїхав король.

— Засніть, — попросив він, і вона послухалась. А він стояв і спостерігав, як її воля не дозволяє їй заснути міцно, хоч вона й прагне забуття. Тоді вжив усіх відомих йому заходів, щоб нові напади корчів були рідші. Він часто давав хворій воду, забілену молоком, і тоді нирки починали виділяти багато чорної рідни. Пані Дюпюї допомагала йому скільки сили, бо вона бачила, що лікареві заходи допомагають, і почувала до нього подив і шанобу. Але сам лікар бачив, що його зусилля марні. Хвора западала в зловісний сон, на обличчі з'явився отупілий вираз. Ось починається збудження, віддих натужний, уривчастий. Вона розплющує очі — зіниці розширені. Лікар спробував припинити напад, іще раз пустивши кров. Марно.

Коли це страхіття повторилося ще двічі, вичерпались сили не хворої, а доглядачки. Лікар дозволив їй спочити:

— Вже восьма година.

Жінка жахнулася:

— Вже чотири години вона терпить отаке! Інша померла б від першого нападу. І дитини не можна вийняти. А може, це не тільки дитина? — спитала вона ледь чутно й перехрестилась.

На ніч лікар лишився з умирущою вже зовсім наодинці. Він стояв і спостерігав. Напади вичерпали свою силу, а не її сили. «Можна сказати, коли хочеш, що цій жінці один крок до смерті. Але хіба всім нам не один крок до смерті протягом цілого життя? Завтра вона ще буде жива. Завтра п'ятниця, свята п'ятниця перед великоднем; вона доживе до неї, майже напевно доживе, а хто може сказати про себе більше?

Треба було б зробити розтин і видалити плід. Звичайно, дитини зберегти не вдалось би; зате, може, мати вижила б? Її воля сильніша за земну природу. Після таких нелюдських зусиль вона ще говорить у напівсні про свого владаря, їй здається, що вона знову з'єдналася з ним, вона щось жебонить у захваті,— мені не годиться слухати цього. Я повинен діяти. Лікарю, збережи життя!

А що, як моє втручання урве його? Видалення плоду аж ніяк не усуне дії отрути. А тій дії вона зможе опиратися довше без болісного втручання, якого я неспроможен пом'якшити. Природо, даруй їй півгодини нечутливості, і я допоможу тобі зцілити її. Неможливо: ця людина помре в лютих муках від крововиливу з нутрощів. А коли і його мені пощастить зупинити, то в наступному нападі задишки за двадцять секунд кров заллє мозок. І в мене на руках умре паралізована.

Лікар важко впав на стілець і обхопив голову руками. Блаженне жебоніння, яке він чув і від якого не міг утекти, ще посилювало його тривогу. «Хоч би що я зробив, я завжди буду винний перед природою, — вона, по суті, милосердна, тільки я не вмію з того скористатися, — і перед людьми, що так і чекають, як мене занапастити».

З соромом і тяжкою нехіттю він признався собі, що боїться людей. Його ненавидять як прихильника й улюбленця герцогині де Бофор. І тим скоріше почнуть твердити, що це він її вбив. Він і не протестант, і не католик, медицини вчився у маврів, довго жив у Іспанії, але найтяжчу підозру накликав на себе тим, що за наказом короля повертав розум одержимим — навіть зовсім недавно — і важився твердити, що вони зовсім не одержимі. Лікар зневірився в собі, зрозумівши, що не насмілився штучно видалити плід зі страху не тільки за чуже життя, але й за себе самого. «У мене не більше певності, що й сам я переживу завтрашній день».

Це признання він вимовив уголос, і зразу лагідний шепіт на ліжку стих. Уже зовсім стемніло, він засвітив свічки, і світло впало на зовсім відмінене обличчя. Перед ним лежала жива жінка, а не присмертна. Щоки були рожево-білі, округлі, як завжди, віддих легкий і спокійний. Воістину милосердна природа здійснила чудо. Аж заточившись від нестямної радості, ла Рів'єр навстіж розчинив вікно. І в ту ж мить знизу долинув дзвінкий молодий голос, що співав пісню.

«Чарівній Габрієлі» — пісню цю співав Гійом.

Габрієль розплющила очі — вони були блискучі. Габрієль ледь звела голову над подушкою, прислухалась і всміхнулась. «О зоре», — пролунало коло її останнього ложа, і вона розтулила уста.

О зоре, о надіє! О мріє наяву! Від муки я блідію, Явись — і оживу.

— Та я ж іду, — промовила Габрієль ясним, ніжним голосом. — Я вже йду, коханий. Я тут, мій високий владарю.

Голова її знов упала на подушку, але вона ще раз почула:

Прощання, повне болю, Жорстока мить. Вернути б серцю волю — Або не жить!

Кінець пісні — вона почула його.

Коріння мого серця

Анрі одержує першого з її листів; із трьох її останніх листів до нього дійшов тільки перший. Він читає, що вона хоче приїхати до нього й дуже просить його дозволу. Але ж далі вона пише, ніби помирає,— тож як вона може приїхати? Вона сподівається, що він устигне звінчатися з нею — заради дітей. Невже їй аж так погано? Варенн у дописаних його рукою рядках спростовує її страхи; нічого спішного, запевняє Варенн, а він же відповідає за неї головою.

— Пане де Пюїперу, — питає Анрі кінного гінця. — Хто вас послав?

Дворянин відповідає: сама герцогиня, і вона не хотіла ніякого іншого гінця, тільки його. Чи вона була притомна? Цілком притомна. Чи стан її небезпечний для життя? По ній цього не видно було, відповідає гонець. Проте він чув, що вона була зомліла.

Анрі міркує: «Після третьої дитини вона була схильна до млості. В Монсо я сам був при тому, як вона зомліла — з ревнощів до Марії Медічі та до її портрета. І цього разу те саме. Вона боїться, що я можу передумати без неї. Я заспокою її. Але шлюбу in articulo mortis[85] я не хочу. Вона не помре — як могла б вона покинути мене!»

Він зразу відсилає гінця назад зі звісткою, що він сам їде до неї й незабаром триматиме її в обіймах. «Такої вірності, як моя, ще світ не бачив», — змогла б вона прочитати, як колись. Але в п'ятницю, в її останній день, вона втратила зір. А втім, їй і не дали його листа.

Він тривожився, його навіть мучив страх, хоч він і заспокоював себе. Нарешті він заснув, але його розбудив лихий сон, і далі він уже тільки лежав та прислухався, і йому все вчувався тупіт копит. Удосвіта почувся й справжній тупіт. Анрі, що лежав одягнений, підбіг до дверей і в сірому світлі світанку насилу розібрав листа, писаного, вже не її рукою. Варенн писав сам, він повідомляв, що недуга не піддається зусиллям лікаря й з'їдає хвору. Життя герцогині вже не врятувати, а її врода марніє на очах. «Величносте! Не приїздіть, нащо вам це жахливе видовище!»

Що вона померла — про це в листі не було. В останню мить Варенн вручив гінцеві іншого листа, обережнішого. Врешті-решт він не наважився сам завчасу оголосити Габрієль мертвою, поки вона ще дихає. Він передав фальшиву звістку трьом іншим особам: нехай нони, вірячи в неї, з чистим сумлінним перекажуть її королю. Анрі, похололий від жаху, сідає на коня. Мчить, скільки духу. За чотири милі від Парижа наздоганяє Пюїнеру; той не дуже поспішав. Чому? Анрі не питає. Не наважується допитуватись, а, вилаявши гінця, мчить далі. Ось біля шляху стоїть дім канцлера Бельєвра[86], звідти назустріч королю вибігають маршал д'Орнано і пан де Бассомп'єр. Анрі бачить розгублені обличчя, і серце в нього холоне. А вони, похиливши голови, кажуть:

— Величносте, герцогиня померла…

Анрі скам'янів. Він сидів у сідлі нерухомо, наче статуя, забувши, де він і куди прямує. Побачивши, що король наче прибитий несподіваним жахом, наперед виступив пан де Бельєвр і в німій тиші підтвердив те, що сам мав за правду, навіть змалював жахливий вигляд тієї, котру назвав трупом; а вона ще й досі була жива — ще дихала, ще кликала свого владаря.

В Анрі нарешті пробилися сльози. Він зсів з коня і, відвернувшись, довго плакав. Потім сказав, що хоче побачити герцогиню де Бофор. На те канцлер твердо заперечив: кожен учинок короля в усіх на очах, і люди його обговорюють на всі лади. Й будуть дуже прикро вражені, коли він отак виставлятиме напоказ своє горе. Він ризикує тяжко образити релігійні почуття своїх підданих напередодні великодня. Анрі не спромігся відповісти: він насилу стояв на ногах.

Канцлерова карета рушила попереду; Анрі погодився, щоб його відвезли до найближчого абатства. В безмежній розпуці падає він на ліжко якогось ченця. Розпач і безперервне ридання — так минає для нього цей день, п'ятниця, той день, коли Габрієль іще жива й кличе його серед своїх передсмертних мук. Повільно добрався Анрі до Фонтенбло, зовсім осамітнілий; а вона витримала ще й ніч — так дожидала його. Але разом з надією згасають і її сили. З останнім нападом вона вже не бореться. У суботу на світанку вона вмирає.

У п'ятницю ввечері Варенн відкрив приблизну правду одній-однісінькій людині — він написав панові де Сюллі, бо вважав, що той схвалить його поведінку. Він признавався, що обдурив короля, і виправдовував свою брехню як міг; але насамперед намагався зіпхнути на Цамета ту підозру, що могла впасти на нього самого. Зраділий Роні й не подумав про вину й про кару. Він розбудив дружину, обняв ту пристаркувату жінку й сказав:

— Дівчинко моя, герцогиня вже не встане, тобі не доведеться ходити до її вставання. Мотуз урвався.

Близько цього часу вона справді померла. В ту саму годину папа Климент VIII вийшов зі своєї каплиці: на нього видимо зійшло надприродне прозріння ще задовго до того, як пошта могла дійти до Рима, і він сказав:

— Господь подбав про все.

Це могло означати лиш те, що багато хто, зокрема папа, збулися тяжкого клопоту, коли не стало герцогині де Бофор, і знали заздалегідь, що дехто має про це подбати. Саме через це вони не знали всієї правди про те, що сталося; який зухвалець може сказати, що він знає правду? Так думав лікар, стоячи коло ложа, на якому лежала покійниця.

Він не зміг вчасно покинути її: тільки-но герцогиня випустила останній дух, як до кімнати напхалося повно людей, — незрозуміло, де вони ховалися доти й хто їх сповістив. Цікаві очі, метушня й тиснява, в усіх гострі очі, і всі винагороджені жахливим видовищем, якого шукали. Найвродливіша жінка королівства — ось вона лежить зі скрученою набік і шиєю, очі закочені під лоб, обличчя почорніло. Перші, що її побачили, сказали: «Диявол!»— і так уже й лишилося для всієї юрби, якій не пощастило натішитись цим видовищем.

Лікар опинився в тому стовпищі, його притисли до ліжка, а що юрба жадала гострих відчуттів, то звернула й на нього свій забобонний жах, як він помітив зразу. Він збагнув, що йому загрожує, коли він сю ж мить не зречеться померлої й не скине з себе, як з лікаря, відповідальність за її неприродний кінець. Тому він витягся так, що став на три пальці вищим, і, вдаючи грізного архангела, вигукнув понад головами:

— Ніс manus Dei! Тут рука господня!

Тоді всі розступилися перед тим, хто навіч бачив «руку господню» в дії, і він зміг вийти. Він ніс голову високо, але почував себе зрадником — перед небіжчицею, перед королем, перед власним сумлінням, а тому постановив собі те, чого потім не дотримав, бо людина — розважливе й слабке створіння: «Ніколи вже не лікуватиму нікого».

Коли пані де Сурді прибула до свого дому, там не було ніякого нагляду: хто хотів, входив і виходив. Біля ліжка вона зомліла — більше для пристойності, бо вдачу мала не лякливу. Ця млість не перешкодила їй упіймати злодійку. То була пані де Мартіг: заволодіти разком перлів їй не пощастило, але вона постягувала з пальців у покійної найкоштовніші персні й нанизала їх на свої чотки. Сурді видерла в неї цю здобич, а саму інтриганку передала офіцерові поліції.

Всі ті два тижні, поки Габрієлі не поховали, ніхто не мав стільки діла й клопоту, як її тітка. Як померла небога, вона цікавилась не дуже, бо заклопотана була тим, як здобути з цієї смерті принаймні всю можливу ще вигоду. Вона вдягла небогу у весільне вбрання королев — кармазин із золотом, а поверх нього білий шовк. Але то не була сама небога, бо того, що лишилось від чарівної Габрієлі, не можна було виставляти напоказ. На парадному ліжку в передпокої будинку лежала воскова лялька, і їй віддавали шану двір та місто.

Тоді як сама вона лежала в забитій труні, навіки попрощавшися з цим світом, її незграбна подоба пишалась між шістьма грубими свічками з білого воску. В труні — саван і чорне обличчя, а вісім ченців, що співали псалми, стояли круг ляльки в золотій мантії, з золотою герцогською короною над виліпленим з воску чолом. Відринутий труп, а біля поквапно зліпленої подоби красуні цілу ніч стоїть уся її родина і два священики читають заупокійну месу. Перед пишною спорудою мар стоять і збройні герольди в чорних кольчугах, обсипаних золотими лілеями. Королева зі своїми лілеями лежить не в домовині; тут її салон, і вона приймає гостей: двадцять тисяч душ проходять повз неї. Коли йде якась герцогиня, їй хутенько підкладають під коліна подушечку.

Весь цей церемоніал тітка неухильно виконувала три цілих дні. Для воскової ляльки накривали стіл на сніданок, обід і вечерю, як у давнину робилося для померлих королев; їй прислуговували, капелан читав застільну молитву. Та все це був тільки початок. Нарешті настав день похорону: двадцять троє міських окликачів сповістили про це парижан, і імена та титули вельможної дами Габрієлі д'Естре ще раз пролунали па паризьких вулицях Церква сяяла незліченними свічками; жебраків, яких одягли в жалобу й поставили шпалерами, налічувалось аж сімдесят п'ять. Із церкви процесію вели охоронці короля з герцогом де Монбазоном на чолі: він супроводив небіжчицю після її останнього прощання з королем, йому належала й честь іти поруч її домовини. Там уже не було ніякої воскової ляльки. Там була вона сама. За нею, попереду всіх верхівців і карет, ішли троє її дітей. Четверте дитя супроводило її в домовині.

У процесії говорено багато чого; тільки її рідня, яку тепер очолював маршал де Баланьї, затято мовчала, тримаючись загадкових слів лікаря про руку господню. Казали, ніби король радий, що позбувся Габрієлі; згодом знайшовся й такий, що сказав йому це в вічі. Серед люду, що товпився попід будинками, чути було співчутливі слова: хоч і померла, мовляв, як собака, без соборування, а все ж перед самою смертю прийняла причастя і принаймні була в годину смерті чиста від гріхів. А ті пани, що в процесії, наперед знали, що вона помре, і не інакше. В юрбі шепотілися про кару господню: вона її накликала на себе, перше ніж диявол устиг виконати свою угоду з нею й зробити її королевою Франції. І двір, і місто одностайно відзначили, що сам король не посмів узяти участь у цьому королівському похороні. І не звелів поховати її в соборі Сен-Дені, де стоять домовини всіх королів і королев Франції. Правда, в тому соборі, над склепами королів, по ній відправили другу заупокійну службу, але в останній спочинок поклали в Монсо.

Анрі зачинився в себе. Перший тиждень після смерті Габрієлі ніхто з його звичайного оточення не бачив короля. Тільки його міністр Сюллі з'явився зразу, в суботу о шостій годині вечора. Габрієль тим часом справді померла, і її ворог негайно приїхав. Анрі в Фонтенбло не знав, що вона була ще жива, коли він почав її оплакувати, і Роні йому про це не сказав. Анрі обняв свого щирого слугу, і той проказав для нього псалом: «Хто віддавсь під владу господню…» — і тоді Анрі звів на нього очі й дивився довго, безмовно.

Анрі зрозумів у ті хвилини багато — зокрема те, що він має право зоставатися сам зі своїм горем, якого не поділяє ніхто. І від цього він зразу немовби втішився. «Не дуже глибоке це горе», — подумав міністр, зачиняючи за собою двері.

Чужоземних послів, що умисне приїхали до Фонтенбло не можна було не прийняти. Так само Анрі довелося терпляче слухати, коли депутація від його парламенту високими словами, наче йшлося про законну королеву, висловлювала йому свою офіційну скорботу. Потім вони знов лишили ного наодинці з думками; він стояв на місці мов укопаний. Вони так і розповідали: мов укопаний, вбраний весь у чорне; такої жалоби ще жоден король не носив, навіть по справжній королеві.

На початку другого тижня він убрався в лілове, як велить звичай державцеві, що втратив близьку людину. Але сидів зачинившися ще три дні; тільки його діти часто бували в нього, і тоді звідти чувся плач, що вважали природним. Несхвально відзначали, що вже злітаються круки.

Перший наважився протестант Морней — немовби справжнім джерелом зла не був Нантський едикт; адже тільки після нього бідолашного короля мало не змусили посадити на свій трон оту пропащу душу, агентку єретиків, — ще добре, що господь про все подбав. Пан де Морней з'явився не сам, із ним був старезний пастор, якого багато хто ще пам'ятав, — звали його ла Фей. Обох їх допущено до короля; але про що вони розмовляли з його величністю, лишилось таємницею. Цього разу крізь двері не проникло ні звуку, хоч до них і прикладали вуха. Пробували підглядати, але в замковій шпарці стримів ключ.

Після цих відвідин, перше ніж відчинити кімнату й стати таким, як він був звичайно, Анрі викликав до себе ла Рів'єра, першого королівського лікаря.

Ла Рів'єр увійшов без доповіді, а галерея була довга, тому Анрі не зразу помітив, що в другому кінці її з'явився хтось. Він сидів перед столом, випроставши спину і ледь нахилившись. У руці тримав перо, але не писав. Усвідомивши, що він не сам, король повернув голову і кивком, без слів запросив пана ла Рів'єра сісти навпроти нього. Лікар пригнічено скорився; король звичайно розмовляв, ходячи по кімнаті. «Невже зі мною справа стоїть аж так погано?» — подумав нещасний, що вже придумав був для свого рятунку «руку господню», але тут вона б йому не допомогла.

Очі в Анрі були широко розплющені, повіки почервонілі. Хвилину, що здалась лікареві вічністю, ці очі приковували до себе його погляд; потім король сказав:

— Ось ми й зустрілись.

У лікаря вихопилось:

— Величносте! Присягаюсь…

— Я теж, — перебив Анрі.— Та присягатись не треба. Ніякі присяги нас не виправдали б. — І тихо докінчив: — Її не отруєно.

— Ви це знаєте? — Ла Гів'єр не вірив своїм вухам. — Ваш високий розум… — почав був він. Та Анрі спинив його.

— Облишмо мій розум. Нe згадуймо ні мого, ні вашого. Я не посилав її на смерть, ви не вбивали її. Оце й усе, що ми можемо сказати на свою користь.

— Оце й усе, — визнав лікар. — Щодо себе я тільки можу додати, що не наважився вийняти плід, бо хвора вже була надто отруєна власними нирками та розладнаною печінкою. Її вбила не спожита з їжею отрута, а вироблена у власному тілі. Плід лежав не в матці, а в черевній порожнині, й здавлював нирки. Коли ми потім розітнули живіт, то виймали його шматками. Всім факультетом ми ще відчуємо, що це була природна недуга, проти якої наше мистецтво поки що безсиле.

За кожним «ми», яке вимовляв ла Рів'єр, у короля тіпалась одна брова над широко розплющеним оком. Помітивши це, лікар збагнув, що він повинен відповідати сам за себе, не шукаючи підтримки й захисту в факультету чи й у будь-кого. Бо той, хто сидів перед ним, не посилався ні на кого.

І лікар склав повний звіт, починаючи з тої хвилини, як уперше підійшов до герцогининого ліжка. Змалював усі ознаки, що одна по одній розкривали перед ним природу недуги й зводили нанівець усі його зусилля врятувати життя хворої. Що жахливіші були подробиці, то спокійніше він їх наводив — аж урешті злякався сам, урвав мову й вибачився. Мовляв, хоч це й неминуче, але навряд чи дозволено показувати внутрішню картину того тіла, котре в усім королівстві кохали найпалкіше.

— Що б я був за людина, — повільно сказав Анрі,— якби кохав тільки її зовнішню оболонку, a не нутро.

Далі провадити лікар уже не зміг. Він дивився, як змінилось обличчя цього чоловіка, що його всі називають величністю. Нема сумніву — він обвинувачуватиме. Величність може обвинуватити кого завгодно. Навіть природу? І справді, Анрі сказав:

— Вона могла б зостатись жива.

— Величносте! — наважився заперечити лікар. — Нe я, природа зцілює. А природі байдуже до буття й небуття. Мій учитель Гіппократ сказав би, що герцогиня де Бофор зцілилася.

— Амінь. — І Анрі скривив уста в усмішці.— Всі ми смертні. Лишається тільки питання, в яку мить вона ще не була приречена. Чого ми не зробили, щоб допомогти натурі зцілити її інакше, не через небуття?

Ла Рів'єр знову злякався й спробував боронитись. Під час хвороби короля герцогиня доглядала його, не знаючи втоми, і ні на що й словом не скаржилась. По ній нічого не було видно, твердив він. Тоді раптом почервонів, затнувся й нарешті перелічив ті зміни, які мали з'явитись у неї вже давно. Кошмари? Головний біль? Млості й погіршення нам'яті, а також зору? Анрі підтверджував усе це. І тоді ла Рів'єр зізнався, що його ввів у оману легкий перебіг попередніх вагітностей. Але під час третьої вже з'являлись такі ознаки, хоча й дуже слабкі. А тепер ясно, що хвороба печінки почалась у неї ще тоді, і це прирекло її до такого кінця, який її справді спіткав.

— Справді спіткав, — повторив Анрі. Тоді промурмотів: — Подумати лишень — її справді спіткав кінець. Бо я нічого не бачив і не хотів вірити в її страхи. Щоночі я поділяв із нею ті страхи, я схоплювався зі сну, як і вона. Обом нам і снилось те саме.

Аж тепер він устав і почав міряти кроками галерею. Ла Рів'єр відступив до стіни. Більше до самого себе, ніж до цього осиротілого чоловіка, що вслухувався тільки у власні спогади, він заговорив словами свого вчителя Гіппократа:

— Життя коротке, мистецтво тривале. Нагода миттєва, досвід оманливий, судити нам важко.

Цим лікар по змозі применшував свою відповідальність, бо нагода спостерігати герцогиню де Бофор була для нього справді миттєва.

Анрі, навпаки, ходячи по галереї, дедалі гостріше відчував свою вину. Йому не слід було відсилати Габрієль від себе, нізащо не слід було випускати з рук свій найдорожчий скарб. А потім він не помчав до неї негайно, на її останній розпачливий поклик. Ох, ні! Провина його багато далі в минулому. Якби вона давно вже стала його законною королевою, тоді не було б усіх її страхів, а вона й умерла від страху, що він її покине. Покине, як колись нещасну Естер, — ту пастор ла Фей виворожив із непам'яті й показав йому, не жінку, а тінь, невпізнанну після довгого небуття. «Пасторе, я невиправний. Що мені діяти, щоб і ця не розтанула в небутті, як усі забуті?»

«Величносте, цього не станеться, бо ви нарешті дістали сувору науку й самі вже стоїте на порозі того віку, коли в житті настає поворот».

«Мені так страшно за себе, пане ла Фей. Адже небіжчиця стежитиме за мною, як я старітиму. А що, коли моя старість буде не гідна і її, і мене?»

«Сину мій! Ви любили дитя людське, Габрієль. Силою своєї любові до неї ви стали великим королем».

Останні слова разом із тяжким риданням вирвались голосно з його грудей. Лікар коло стіни боявся, що почує забагато, бо король у задумі провадив уявні розмови й гадав, що свідків їм нема. Але дозволу піти пан ла Рів'єр не дістав, а тому боявся й ворухнутись. Біля одного вікна Анрі зупинився й притулив чоло до шибки. Тоді пан ла Гів'єр тихенько вийшов.

За дверима його зустрів настирливий шепіт придворних, що дожидали його. Чи король дуже гнівається? Кого він винуватить, кому чого слід боятися?

Перший лікар висловився, як він умів, ухильно й багатозначно:

— Королю ніщо не загрожує, бо він пам'ятає про свою велич.

Поки навколо розгадували ці слова, ла Рів'єр зник.

Анрі, тулячи до шибки чоло, звертався до тієї, якої не міг уже прикликати:

«З тобою, тільки з тобою став би я таким, яким повинен бути».

Тоді знову сів і ще раз перечитав листа від сестри, герцогині де Бар. «Якби така божа воля, я б із тих років, що мені лишились, віддала б кілька, аби полегшити ваше горе», — писала Катрін.

«Це б не допомогло, моя сестро і її подруго». Він узявся докінчувати недописану відповідь. «Туга й нарікання супроводитимуть мене аж до могили, — було написано там. — Проте бог пустив мене в цей світ не заради мене самого, а заради цього королівства». Він іще дописав: «Корінь мого серця всох і вже не дасть парості».

VII. ПОВОРОТ

Ми йдемо далі

Король із начальником артилерії вирушили в гори. Вони взяли з собою до Савойї сорок гармат, і супроводили їх п'ятнадцять тисяч піхоти, дві тисячі кінноти, маршал Бірон, граф Суассон і ще багато дворян. Хоробрий Крійон командував французькою гвардією, — нарешті попереду замріли бойові подвиги, за ними вже давно знудилися. Це справжнє щастя, що герцог Савойський порушив угоду. Він не віддав королю ні маркізату Салуццького, ні провінції Бресс. Тому вони й вирушили до Італії, щоб попросту забрати одне й друге, — восени 1600 року.

Герцог Савойський, звичайно, дотримав би угоди, якби Цезар, син Габрієлі, й досі лишався спадкоємцем французької корони і його зятем. Але син Габрієлі вже не був ні тим, ні тим. Незабаром король Франції мав через посередника одружитися з тосканською принцесою. Королева-чужоземка тоді негайно вирушить морем до Франції й привезе силу-силенну грошей на своїй галері, стіни якої, коли вірити чуткам, викладені безліччю самоцвітів. Навіть Габрієль д'Естре не мала їх стільки. Давні бойові сподвижники короля любили її, бо він її любив, та однаково — від правди ніде не дінешся: ні галери зі скарбами, ні отакого веселого походу від небіжчиці вже не було чого чекати, тому за нею ніхто не тужив — особливо прилюдно.

Вони казали: й сам король утішився. Не тільки тим, що одружується з чужоземкою. Через чотири місяці після втрати коханки він узяв собі нову — і то не бозна-яке щастя. Ще її матінка заколола кинджалом пажа. Королю з нею не мед. Він, певне, радісінький, що спекався хоч на час маркізи й іде з нами в похід.

Коні тягли гармати кам'янистими шляхами вище й вище, а вояки не могли надивуватись і з нелегкого задуму короля, і з того, що він так щасливо здійснюється. Одна-однісінька ніч, і в обох краях здобуто по фортеці: у Бресті маршал Бірон майже не спіткав опору, а пан де Крекі[87] захопив перлину Савойї, Монмельян — поки що тільки місто, а не замок. Той замок був надзвичайно міцний, такої гірської фортеці більше не знайдеш. Але, певне, дійде черга й до неї. А поки що артилерію перекидали до іншої.

Кожна гармата важила разом з лафетом вісім тисяч фунтів, і її тягло двадцять троє коней, а велику кулеврину — дев'ятнадцятеро. Хоробрий Крійон волів би бачити відкрите бойовище, а не оцю вузьку дорогу під скельною стіною, понад шаленою річкою. Йому хотілось, як у давнину, кинути своїх французьких гвардійців у атаку, але треба визнати, що ця країна ніби створена для начальника артилерії, його гармати без ніякого бою творять справжні дива. Коли ми з'явились під Шамбері, тамтешня залога думала була оборонятись. Пан де Роні викотив батарею з восьми гармат, навіть не стріляв, а тільки показав, і вже брама відчинилася — ми вступили до міста. Городяни зустріли нас так, ніби ми якісь вищі створіння, хоча стародавні боги не були такі важкі в ході, як ми зі своїм обозом. Ну що ж, ми зробились легконогими й зразу влаштували бал.

Одноокий Арамбюр, натужно деручись на гору поруч із приятелем, сказав йому:

— На чию ж честь давали ми той бал? На честь пані де Роні, з шаноби перед гарматами її чоловіка, — ті гармати й принадніші за неї. Маркіза не годиться ні на що, нова королева, кажуть, і французькою не вміє. А згадай-но, як було колись, Крійоне!

— Не згадуй нічого, Арамбюре. Що було, те загуло. Ми не тільки її мусили ховати. Але вона була прекрасна й добра.

— Невже король її забув?

— Кожному дню свого клопоту доволі. Тепер він дереться на гору, як і ми.

Їм довелося зупинитись, бо затрималась уся колона, неоглядна в усіх своїх звивинах на вузькій дорозі між бескидом та гірською річкою. Хмари, що давно вже загрожували дощем, нарешті сипонули ним, а коли розійшлися, на тлі неба враз постав замок, — доти його й не бачили. На чолі колони начальник артилерії сказав королю:

— Це Шарбоньєр. Як тільки, ваша величність, накажете, ми його візьмемо.

— Та мені легко наказувати, — промурмотів король собі в бороду. — Ви, пане де Роні, вже й у своєму грубому плащі промокли наскрізь. Підвезіть артилерію, не забудьте й про ядра та порох, і про всі чотирикінні підводи зі спорядженням: тут роботи на три дощові дні.

Роні впорав усе за один день, від натуги вкрився червоною висипкою, і довелось кинути йому кров. Другого ранку він уже сидів на коні. Він хотів податись на розвідку: замок здавався неприступним у своєму скелястому панцері, неначе ще міцнішому, ніж буває звичайно земна кора. Пан де Роні сподівався нагледіти слабке місце. Та врешті урвався терпець хороброму Крійонові.

— Стонадцять чортів! — закричав він. — Пане начальнику артилерії, ви, може, боїтеся, що звідти стрілятимуть? У вас — може, й так, але не в мене.

Отоді начальник артилерії добре провчив полковника: взяв його під руку і вивів із-за укриття. Рушничні кулі згори вельми повчально свистіли їм повз вуха, аж поки Крійон не витримав:

— Тепер я бачу, що ці поганці не зважають ні на ваш начальницький жезл, ні на мій хрест Святого духа. І можуть, чого доброго, ще влучити. Ходім в укриття. Ви хоробрий і щирий товариш, — сказав Крійон, від захоплення начальником артилерії забувши й про власний страх. А раніш дивився на нього не інакше, як на фурманського підрядчика.

І в усьому війську склалась нова думка про Роні. Під час цієї війни королівство по-справжньому познайомилося з тим, на що досі нарікало з меншим правом, — із тиранічною владою. Король зробив свого Роні всемогутнім, щоб той виграв для нього війну. Фінанси й артилерія, об'єднані в руках того самого міністра, надають йому такої могутності й невідпорності, що аж страх бере. Роні припинив усі державні виплати, крім тих, що на війну. Він примушував населення по шляхах і по річках підвозити величезні вантажі — його військове спорядження — аж до театру воєнних дій.

Але найнезвичніше було те, що він узявся за недбальців і зрадників. У нього в артилерії всі офіцери молоді, вони віддані йому й пильно стежать за вищими воєначальниками. За дотеперішніми звичаями будь-який маршал чи губернатор мав цілковите право укладати з ворогом свої окремішні угоди. Міг не розбивати його до останку, і врешті обидва мали з того вигоду: і маршал Бірон, і герцог Савойський. Принаймні герцог покладався на Бірона й тому не вважав за потрібне чинити йому дуже впертий опір у своїй провінції Брессі. Але Бірон, хіть-не-хіть, мусить іти від перемоги до перемоги, бо артилеристи пана де Роні роблять саме так, та й з нього не спускають пильного ока.

Це війна, якої ще не бувало, війна цілком королівська: хто йде своїм шляхом, того зразу оголошують зрадником. Постривайте, від начальника артилерії він не втече. Грабувати й різати теж не дозволяється — наказано щадити населення. Король сказав, що його ворог — тільки герцог. Його оновлене військо трохи не молиться на нього. І про його міністра теж склалась у війську нова думка. Мабуть, він усе ж таки не просто страшидло: великий король має великого слугу.

Перед цією гірською фортецею Шарбоньєр Роні готувався довго й терпляче, поки розставив усі гармати там, де потрібно. Чорна ніч, дощ як із відра, — чотириста охотників, швейцарців та французьких гвардійців, кожному начальник артилерії пообіцяв срібне екю. Одначе, промокнувши до рубця, вони покинули всю роботу хрящем, поховались, і він мусив силоміць витягати їх із-під накриття. Кілька душ і полягло. Він сам забрьохався то вуха, і мав не більше години, але вранці всі кулеврини стояли на своїх місцях. А тоді начальникові артилерії довелося сперечатись із королем. Тому не терпілося побачити дію гарматного вогню, поки ще не смеркло. Роні заперечував. Спершу, мовляв, треба зробити під гармати помости з колод, а тоді замаскувати їх гіллям. Король розгнівився:

— Всюди ви хочете бути головним. А головний — я.

Тоді щирий слуга поступився, хоч і невдоволено й тільки задля науки королю. Спроба, як він і передбачав, не вдалася.

— Я не маю охоти стріляти в горобців, — сказав начальник артилерії і лишив його величність самого під дощем. Уранці всі гори, разом з їхньою мішенню, сповивав густий туман. Фортеці не видно було, і король посміявся зі свого начальника артилерії. Але той не спантеличився. Тільки-но туман розійшовся, він наводить гармати. Одна, наведена його власною рукою, пробиває діру в фортечному мурі там, нагорі. Звідти відстрілюються, королівські каноніри падають. Налічили десятеро вбитих, між них двоє офіцерів. Анрі каже сам до себе: «Аж віри не йметься, що мій начальник артилерії був під Іврі. Там бились інакше, я сказав би — тоді ми вмирали більш по-бойовому. Він сам був весь укритий ранами, рубаними й колотими, і яка урочиста процесія везла його додому! Дивний чоловік… Та ми всі дивні — і годі зрозуміти, як ми ще можемо йти далі своїм шляхом після всього, що відбулось і що лежить позадy».

Коли там, нагорі, вибухнула порохова башта, обложені капітулювали. Начальник артилерії в'їхав у браму на коні, і всі жителі містечка зустріли його, стоячи навколішки. Вони показали йому своїх поранених, і він, побачивши стільки пошматованих, попечених тіл, розжалився й погодився на почесні умови капітуляції. Тільки з тих грошей, що він зажадав, їм не вдалось виторгувати нічого.

Замок височів над земляними терасами, вкритими скупою рослинністю. Король пішов прогулятися зі своїм начальником артилерії; під час розмови тільки він дивився на гори, ясні, ніби скло. Начальника артилерії краєвид не цікавив; він був поглинутий думкою про те, як тепер узяти ще й Монмельян. На військовій раді всі сказали йому, що та фортеця неприступна. Те саме твердив король під час прогулянки; правда, він скоріш хотів роздражнити начальника артилерії, щоб той перевершив сам себе у своєму мистецтві. Проте король споглядав і гори, ясні, наче скло, голі вершини, холодні, недовговічні барви, що їх рання осінь клала на далекі кряжі та зубці. Над сніговими полями висіло синє пустельне небо. Якби це були його рідні Піренеї, на голову короля, на його лісисті гори лилась би повінь сліпучого проміння. А тут повітря легке й морозяне, ним добре дихається, і обриси тієї цілі, на яку ми наставляємо гармати, такі чіткі, як нам треба.

Начальник артилерії нагадав королю про один випадок. Він раз у раз йому нагадував про се, про те. Адже герцог Савойський оглядав королівські гармати в арсеналі, коли угоду ще не було порушено і взаємини наче лишалися дружніми. Герцога зразу приголомшила така потужна артилерія, а начальник її ще й сказав йому прямо в вічі «Ясновельможний пане, цими гарматами я візьму й Монмельян». Як тоді горбатий герцог тупнув ногою! Аж побілів із люті, коли не зi страху.

— Пане де Роні,— сказав король. — Ви просите п'ять тижнів, щоб узяти фортецю. Це гордість герцога, так швидко він її не віддасть. Та однаково я даю вам п'ять тижнів, і ви самі порядкуватимете всім, я тільки дивитимусь.

Пан де Роні не погоджувався, щоб його величність наражався на небезпеки облоги. Насправді він просто не хотів, щоб король утручався в його накази. Чим далі він буде, тим краще. Король зрозумів його, а тому заговорив про інші речі. Він сказав, що цей похід дуже приємний — якби тільки не схопити кулю. В нього відпочиває і тіло, й душа, бо тут він має спокій від жінок, а отже — й від звідників.

Слухаючи цю мову, начальник артилерії поглядав на короля скоса — спочатку суворо, потім з усмішкою. Він був вищий за владаря, але останнім часом, коли йшов швидко, нахилявся всім негнучким тулубом уперед, а руки любив закладати за спину. Король був спритний і гнучкий у рухах, як давніше; поки говорив, він сплигнув із земляної тераси й з осінньою квіткою в руці виплигнув назад.

— Пане де Роні, отут у горах я вперше відчув, що надходить час, коли жінки мене вже не чаруватимуть, а отже, й не мучитимуть. З усіх їх тільки одна була моїм щастям і моїм володінням. Це не повернеться ніколи. — Досі він ні разу не вгадував у розмовах про втрачену. Запала мовчанка.

— Величносте! — нарешті зважився Роні.— Корабель з вашою високородною королевою й незліченними грішми привезе вам і те, й друге — і щастя, і володіння. Ви просто переситились коханками, і ви це самі легко зрозумієте, коли я розповім вам історію одного стародавнього державця. — І розповів королю його ж таки історію — з напутливим наміром. Хоча й молодший за свого владаря, майбутній герцог де Сюллі вважав себе покликаним напучувати його щодо всього — чи то буде артилерія, чи кохання. — Шістсот років тому, — почав начальник артилерії,— у одного славнозвісного володаря Сходу померла найулюбленіша одаліска.

«Шістнадцять місяців тому», — подумав Анрі, що зрозумів його.

— Султан у тяжкому горі заприсягся, — провадив казкар, — що більш ніколи не ввійде до свого гарему. Але така ухвала суперечила його натурі, і тому кожен, хто мав честь бути близьким до нього, тривожився за султанове здоров'я.

— Аякже! — вигукнув Анрі.— При дворах Сходу повно звідників… Уявляю, як вони докучали владареві.

— В кожному разі, він не примусив довго упрохувати себе, — сухо відповів Роні.— Він купив для свого сералю вісімнадцятирічну незайманку.

— Що вже не була нею, — докинув Анрі.

— Коли це може бути виправданням, я його приймаю, — сказав протестант. — Але смуток і усамітнення легко обертаються у непогамовну жадобу насолод. Так сталось і з нашим султаном: він аж ніяк не обмежився тією однією купівлею. Він придбав багато жінок, серед них навіть кузину своєї померлої владарки — можливо, просто на спомин. І всіх своїх хвилинних подруг — подумати лишень! — водив до того самого розкішного дому розваг, де часто, приймав його і його любу владарку господар лихвар.

Анрі поворушив губами. Хтозна, чи розчув Роні його слова, але він замовк, очікуючи.

— Той султан, — прошепотів король, — знав, що йому вже нема чого сподіватись від кохання. Він занедбав себе, скотився нижче гідної його межі.

Роні не чув нічого, бо він уперше з початку прогулянки задивився на гірський краєвид.

— Ми забули про вісімнадцятирічну, — зауважив він нарешті.

— Справді,— здивувався Анрі.— Ваш султан, пане начальнику артилерії, великий забудько. З ним часто бувало, надто коли він вирушав на війну, що нова коханка випадала в нього з пам'яті на день чи й на тиждень. «О зоре, о надіє, о мріє наяву», — таке йому й не снилося. «Прощання, повне болю», — дe там, він тільки радів.

Тоді казкар згадав ще одну постать — незлагідного візира:

— Наш султан мав суворого, ощадливого візира. Цей урядовець іще з небіжчицею сварився через те, що вона з усією своєю ріднею тягла з владаря дуже багато грошей, а врешті ще й захотіла стати законною султановою дружиною. А нова улюблениця з цього почала. Не досить того, що батько цієї дами продав султанові її дівоцтво за сто тисяч срібняків і візир мусив їх виплатити. Хто змалює переляк урядовця, коли його владар показав йому грамоту зі своїм підписом і з печаткою, в якій він за всіма правилами обіцяв тій захланній особі законний шлюб. Візир порахував до трьох — а тоді розірвав це монарше зобов'язання.

— Це вже ви казки розповідаєте, пане начальнику артилерії,— король зупинився і втупив у свого супутника очі.— Цього ви не посміли зробити!

— Та й марно було б, — відказав Роні.— Бо ви написали б нове. Ви були без тями від мадемуазель д'Антраг і тільки боялися, що проґавите й цю, як перед тим іншу. Вашому слузі лишалось одне: якнайшвидше одружити вас із якоюсь багатою принцесою.

Король скривився.

— Але ми не одержали й половини того посагу, що вимагали. Я мусив погодитись, аби мати з чого оплатити цю війну. А моє шлюбне зобов'язання зосталось у руках пана д'Антрага, того самого, що стояв біля смертного ложа мого попередника й притримував йому щелепу, щоб не відпадала. Ви могли б придумати щось краще, пане начальнику артилерії.

— У святому письмі сказано… — хотів був заперечити Роні. Але ніхто не дізнався, що саме написано в святому письмі, бо начальник артилерії стулив губи й опустив погляд, — такого за ним ще ніхто не помічав. Король рушив далі — швидше, ніж досі. Мовчки йшли вони через безлистий осінній сад на схилі гори — начальник артилерії поруч короля, який питав себе, що ж сказано у святому письмі. «Любов триває вічно?» Напевне не це. Я люблю Анрієтту не палкіше, ніж вона мене. Я квапився з нею так, бо коли старієш, не лишається часу. «Ноги тих, хто винесе тебе, вже стоять за дверима», — ось що сказано у святому письмі».

— Пане де Роні, кажіть уже вашу гірку правду! Я чекаю від вас гіркої правди.

Тепер голос слуги звучав не сухо, як звичайно. Диво дивне — він ледь не тремтів:

— Величносте! Найгіркіша правда стосується мене самого. Я ревнував вас до вашої любої владарки, що любила вас і була вашим набутком. Та хай там як, а я виконував свій обов'язок перед королем і не смію за цим шкодувати. Решту довершила смерть. І тепер ви біжите по цих осоружних терасах зі мною самим.

Анрі думає: «Щирий слуга. Зразковий слуга: наввипередки зі смертю він звільняє мене від усіх, кого я люблю. Хто ж на черзі?»

Роні не примусив його чекати. Він назвав маршала Бірона, якого Анрі любив, зрадником. Коли Анрі обурився, він навів докази зради.

— Звольте, ваша величносте, самі поїхати на арену його підозрілих дій.

— Пане начальнику артилерії, ви просто хочете спекатись мене, щоб я вам тут не заважав.

— Величносте! І тут, і всюди ви повинні перемагати. Мій ворог — той, хто стає нам на дорозі.— Це вже був знайомий непохитний тон. — Зніміть із мене голову. А коли ви лишаєте її мені, тоді мусять скотитися голови тих, хто зраджує короля, — хоч би ці люди мали від нього письмове зобов'язання з підписом і печаткою. Із мстивості вони стають змовниками проти мого владаря.

— Пане начальнику артилерії, ви вважаєте, що тільки ваша голова міцно сидить на в'язах. Мені не хочеться вірити, що ви маєте рацію.

На цьому скінчилась їхня прогулянка. Анрі думає: «Врешті-решт завжди виходить, що він мав рацію».

Химерне повернення

Король відвідав свого маршала Бірона на арені підозрілих дій. Перша з них була та, що Бірон спробував підставити короля під ворожі кулі. В обложеному місті ніяк не могли б угадати, де стоїть король, якби їх не повідомили.

— Поясніть мені цей дивний випадок, — зажадав Анрі, ніби не знав, що випадки не мають пояснень. Але зрада здавалась йому ще нез'ясовнішою.

— Ваш батько любив мене, а я його, — сказав він синові вже, мабуть, усоте, бо тільки пам'ять про старого виправдовувала всі вияви ласки, що дістались молодому. — Він був спочатку моїм ворогом, а тому, коли доля звела нас, став тим надійнішим другом. Чи не гадаєте ви, пане маршале, що незаслужена дружба штовхає того, кому вона дарована, до ненависті й помсти?

— Це надто мудровані питання, — пробурчав Бірон-син. Таку вже вдачу мав цей твердолобий, натоптаний чолов'яга з мертвотно-похмурим поглядом, що з нього й за кілька годин не пощастило б видобути більш ні слова. Та Анрі забився навзаклад сам із собою, що переможе впертість цього чоловіка й прихилить його до себе — довірою. Зрадника справді можна ослабити, а врешті навіть подолати безмірною довірою — при умові, що до зради його спонукає не природжена зрадлива вдача, а просто зручна нагода, яка трапилась на війні і якою гріх не скористатись, коли ти не дурень. Адже можновладці самі сіють воєнне беззаконня, щоб кожен міг захопити більше влади, ніж йому припало. То чого б це маршалові Бірону пасти задніх?

То вже буде клопіт начальника артилерії — зловити Бірона в його власні тенета. Анрі вже тепер бачив те, що Бірон мав збагнути тільки згодом: такий супротивник, як герцог Савойський, не вартий зради. Його фортеці здавались одна за одною, військо ухилялось від бою. Він утратив честь, переказав йому Бірон; але про честь у кожного своє уявлення.

Перші здобуті прапори Анрі послав своїй коханці, мадемуазель д'Антраг, аби втішити її. Бо коли в її кімнату вдарила блискавка, вона передчасно народила дитину, яка невдовзі й померла. Через це шлюбне зобов'язання втратило силу, хоч би скільки потім галасувала та погрожувала її родина. Тільки-но вставши після пологів, ця юна особа подалася вслід за своїм старим коханцем, і він поквапився їй назустріч. Спочатку вона була тільки змучена й нещасна, ох, як вона його розчулювала! І що ж він зробив? Того ж таки дня, дев'ятнадцятого жовтня, прийшла звістка, що у Флоренції укладено його шлюб. Анрі видає повноваження клопотатись у Римі про те, щоб його новий шлюб оголосили недійсним, бо він зв'язаний обіцянкою, даною мадемуазель д'Антраг. А та обіцянка, як він добре знав, утратила силу.

Юна особа урвала його розчулення. Маючи повноваження для Рима, вона зажадала, щоб він зовсім не приймав флорентійки, коли та прибуде на своєму повному грошей кораблі, або ж вона сама з'явиться на ту зустріч як його коханка. На превеликий подив тих, хто був присутній при цій сцені, король нітрохи не заперечував. Він наче не розумів усієї скандальності становища — а може, навпаки, свідомо йшов на це. В кімнаті був Бассомп'єр — уже давно не новачок при дворі, і з новою коханкою в нього були щонайкращі взаємини. Проте й він сторопів від того, що там діялось; навіть пана де Вільруа обсипало жаром, а хто ще був байдужіший за нього до вимог добропристойності!

Анрі сидів на стільці, а Анрієтта металась по кімнаті. Її найдужче дратували саме його поступливість та лагідність.

— Певне, я ще муситиму роззувати цю дочку італійського крамаря! — кричала вона різким голосом, що ламався, як у підлітка в перехідному віці. Вона шалено розмахувала довгими, тонкими руками, легкий убір зсунувся з них, оголивши й маленькі гострі перса. — Хай мені та гладка лихварівна й на очі не показується! — кричала вона, видимо суперечачи тому, що твердила щойно. Короля розважала така бурхлива натура, тому він спокійно сидів і дивився. Та це її дратувало — а може, вона хотіла ще підсилити враження. Вона підійшла до нього впритул, аж йому довелося прийняти ногу, й витяглась, зіп'явшись навшпиньки, як у балеті; такою він колись побачив її вперше.

Тоді в кріслі поруч нього сиділа чарівна Габрієль. Його хотіли віднадити від неї і для цього під приводом балетної вистави показали йому дівчину, що протанцювала повз нього навшпиньки, аж він мусив прибрати ноги; вона витяглася тоненькою постаттю так, що блискала на нього згори чорними очима, вузькими, як щілинки. І тепер те саме. Вона вже маркіза (Габрієль чекала цього титулу довше) і має право узивати королеву, як захоче. Анрі здвигнув плечима. Він спробував значуще перезирнутися з обома придворними, що були в кімнаті, але вони повідвертали голови.

Анрієтта д'Антраг несподівано перейшла від пронизливого галасу до грізної лагідності. Цей новий тон її здавався грізним, але короля він так само розважав. Він уже старий, мовила вона співчутливо й ледь чутно захихотіла. Йому довелось купувати її, а от інші можуть мати її задарма. Тепер уже вона спробувала значуще перезирнутися з паном де Бассомп'єром — не з більшим успіхом, ніж допіру король. Навпаки, придворний тихенько рушив до дверей.

— Куди ви? — через плече спитав його Анрі.— Ви тут по службі.

Новоспечена маркіза вперто трималася своєї образливої лагідності. Вона пролебеділа:

— Ця служба, величносте, у вас ніколи не гуляє. При моїй попередниці її справляв герцог де Бельгард.

Король схопився з крісла, змінившись на виду.

— А, допекло! — вереснула навіжена і, тицьнувши в нього довгими гострими пальцями, гукнула: — Рогач!

А тоді звелася навшпиньки й хвилину чи дві виконувала балетні фігури, тримаючись у світлі люстри й демонструючи все своє мистецтво. Ось вона зміїсто вигнула тулуб назад, аж поки долоні торкнулись підлоги, а довгі ноги з напруженими м'язами стояли рівно. Тим часом ця спритна особа скинула з себе й решту одягу. Оскільки голова її сховалась у неї за спиною, придворні наважились перезирнутися з королем і мовчки обмінятися враженнями. Це ж дитина, вона сама не тямить, що каже. Нехай собі танцює донизу головою. Дитина, та ще й трохи схиблена.

— Пані маркізо де Верней, ви перевершуєте самі себе й даруєте видовище, гідне королівства. — Міністр Вільруа чи то умисно, чи то мимохіть говорив тоном старого ласолюбця, якому несподівано припала велика втіха: він по-знавецькому тішиться, але не забуває й про смуток.

А молодість, що виставляла тут себе напоказ, — утілена молодість, і більше нічого, — раптом високо підстрибнула й закрутилась у повітрі дзигою. Тоді впала перед королем навколішки — без видимого зусилля молодість прибрала зграбної пози, яка не коштувала їй нічого, крім дрібки іронії. В щілинках очей поблискували іскри, але тремтіння рук показувало, як палко складає шану закохана рабиня. Тільки рабині з закоханим серцем тут видимо не було.

Король поблажливо засміявся й накинув убрання на промовисту голизну. Тільки-но повернувши собі його ласку, маркіза звеліла подати вечерю для неї і для короля. А обом придворним кивнула, що вони можуть іти.

За дверима один мовив до другого:

— З цією вам не слід було спати.

— Чого б то? — заперечив другий. — По-перше, я відмагався. По-друге, король до такого звик і стоїть вище від цього. По-третє, це ж я добув йому її. А по заслузі й нагорода. А якщо ви хочете остерегти мене перед цією навіженою, то не забувайте, як важко задовольнити жадання такого короля, котрий уже, власне, нічого не жадав. На це спроможна тільки отака юна дурепа, тому вона протримається довго, а з нею і я.

Ранок був такий, як і вечір. Для Анрі всі пори дня минали однаково, поки він терпів коло себе цю жінку. Вона бавила його більше, ніж він міг іще сподіватись від себе. Вона була щохвилини інакша, її чар нагадував примхливий, мінливий вітрець. Коли вона вдавала слабку — це була комедія, сльози вона мусила видушувати. От тільки хтозна, наскільки непідробна була її твердість і чи багато важили її погрози, які вона підкріплювала аж занадто трагічною мімікою. «Великий лицедійський хист, — думав Анрі,— а в родині його ще розвивали». Сам він, утративши справжню супутницю життя, почував себе таким розчарованим і втомленим емоційно, що не важився навіть тужити за нею, уникав споминів про неї, забував її… Анрі, що ж лишається тобі?

Лишається потяг до жінки, лишається чуттєвість. До останку вас не покине давній захват, величносте, і те, що він вам навіював усе життя. Які були б ваші діла без цього? І які були б ви самі? В вас клекоче снага, а ці тендітні створіння, хвилюючи вас, іще розпалюють ту снагу. За одними дедалі частіше приходили інші, і кожна нова перевершувала давню, аж поки з останньою, справжньою наповнилась ваша міра величі й володіння, величносте. Ви прикипали до жінок, а це вада, це врешті закінчується погано, — вам про те давно казали. Влада почуттів підносить нас, поки ми молоді, а ви були молодим довго, понад звичайну міру; і навіть пізніше вона ще дає нам плідність. Але бувають уже й смуги порожнечі.

Природа, схильна все рівняти, вже не кориться своєрідній особистості, й безплідне почуття перетворюється у власну пародію. Смуги порожнечі, і постарілий коханець натрапляє на жінок-лицедійок — з ними все виходить швидко й ніщо не має ціни. Згадайте, як довго довелося вам здобувати свою чарівну Габрієль, скільки наполегливості й трудів ви доклали, як терпіли приниження, спокутуючи свою пристрасть. Ваша мета була клопітна, як саме життя: «Оцю я повинен скорити, оця буде моєю». — і врешті вона таки скорилася вам, стала вашою до останку. А якби Анрієтту д'Антраг, вашу скороспечену маркізу, вашу безсоромну лицедійку взагалі можна було скорити, то ви цього й не хочете. Тут байдужий ви.

Зате юна маркіза принаймні ненавидить, як уміє, бо вона хоче забагато зразу і вже не знає, з якого кінця хапатись. Вона ненавидить вас за обіцянку одружитись, за марні пологи, за вашу королеву, що має прибути галерою. А ще більше, ніж усі її кривди, розпалює ту ненависть неповага, яку відчуває ваша коханка. Щоб відплатити дворові за цю неповагу, вона танцює перед чоловіками гола. Але найзгубніше, щоб ви знали, — це ваша власна глибока байдужість. За Анрієтту ви не служили б не те що семи років, а й одного дня. Ви квапитесь дужче, ніж ця вимоглива молода жінка, та й зрозуміло: смуга порожнечі. Її треба швидше зоставити позаду, перебігти, як щось минуще. Стати знову плідним! Ваша снага чекає, величносте, ви накопичуєте запаси й залишки. Вам нема чого боятись.

Кілька квапливих днів минуло в короля з коханкою. Вона не поступалась у своїх вимогах. Після кожної ночі з ним вона вставала як майбутня володарка, і це було б тільки кумедно: придворні дами й королеви забавлялись би її коштом; але Анрієтта й сама вміла бути дуже ущипливою. Встаючи, вона називала короля своїм «лицарем доброї волі». Оскільки це смішило і його, дами й кавалери так і не знали до пуття, з кого ж вони потай сміються. Тому їм важко було дотримувати офіційного церемоніалу, якого вимагала від них пані де Верней. А втім, вона й сама не здатна була довго триматись його — зривалась і наскакувала на короля, вистромляючи гострі кігтики. Він, мовляв, обморочив, обдурив її. Він і його Бассомп'єр грали з нею нечесно, мов ярмаркові шулери. Але вона йому ще покаже!

На це були згодні всі, і тому її давно вже не боялися. Батько її, губернатор Орлеана, міг би дошкулити королю — проте й прикрощі його величності теж були декому вигідні. Одружуватися він цього разу не буде, справжня небезпека виключена; тож кому це треба кувати похмурі підступи, як за часів любої владарки! Нехай собі ця Анрієтта бешкетує скільки хоче. Навіть цікаво, якою це помстою погрожує вона королю. А поки що вона розважає його, хоч це химерна розвага. Ясно, як білий день, що в почуттях короля є якесь збочення. Ну що ж, нехай…

По-справжньому зачіпало короля, коли маркіза починала обсипати образами небіжчицю. Вона це постерегла і заходила що раз то далі. Вона, мовляв, не якась терпляча квочка, в неї нема подвійного підборіддячка, наважилась вона сказати врешті й заспівала ламким, але й дзвінким голоском: «Чарівній Габрієлі…» Тоді король рвучко повернувся до неї спиною й гукнув:

— Бассомп'єр, хай сідлають! Я поїду назад, до начальника артилерії.

Придворний наважився звеліти, щоб сідлали тільки королевого коня.

— Я, — пояснив він, — стою на боці пані де Верней і зостаюся при ній. Бо я бачу: у вашої величності на думці те саме.

I справді, він доти бігав з його кімнати до її кімнати й назад, поки посварені коханці не зникли обоє в тій самій спочивальні.

Та все це були дрібниці, як згадати, що Анрі муситиме відіслати геть свою химерну живу іграшку, коли прибуде королева. Третього листопада вона зійшла на берег у Марселі. В спільній спочивальні в Шамбері від цього ніщо не змінилось. Королева привезла з собою папського легата, що мав доручення замирити супротивників у Савойї, і то спішно, бо Монмельян ось-ось мав упасти, і герцог зазнав би цілковитого розгрому. Нарешті Марія Медічі й кардинал Альдобрандіні опинились за два дні дороги від Шамбері, цього місця королівських розваг, і ті розваги не могли тривати далі.

Маркіза лютувала, вона збиралась тицьнути в очі кардиналові своє знамените шлюбне зобов'язання, щоб він тут-таки оголосив флорентійське вінчання недійсним. А король мав негайно одружитися з нею. Всі дивувалися, що він так покірливо терпить цей скандал. Він сперечався, наводив докази, ніби цим чогось можна досягти, але не вимовив жодного владного слова. Він поводився так, наче підлеглий, і цим доводив її до нестями — а може, він якраз цього й хотів? Бо коли вона нарешті зовсім знавісніла й сама злякалась, він зразу показав себе владарем; і ще дужче дивувало те, що вся їхня суперечка і його метаморфоза не зайняли й чверті години. Він обняв її твердою рукою й відвів на барку, що тішила око витонченим оздобленням і стояла на мальовничому озері. Шалена маркіза вмить угамувалась і аж у долоні плескала, радіючи приємній подорожі.

А потім у неї полилися сльози, як і годиться під час прощання щирих коханців, що мають витерпіти розлуку, хай і недовгу. Анрі пообіцяв, що скоро наздожене її. І він справді дотримає слова: коханка це знає. Він махав рукою вслід суднові, аж поки воно зникло в далині, але її постать розтанула в його затуманених очах, коли вона ще махала йому. Коли це все було вже? Де він отак само випроваджував жінку— з благаннями, слізьми, обіцянками, цілунками? Тоді це вийшло не так легко й швидко, як тепер, коли в серці порожнеча, а почуття нетривкі. Тоді все це було сповнене муки й каяття, що тривали довго — тривають й досі. Звідси й оце квапливе, химерне повернення.

Чужинка

Марія Медічі зійшла на берег зі своєї галери, де стіни в покоях іскрилися самоцвітами. На якір стало не тільки це судно, його супроводили три флоти — тосканський, папський і мальтійський. Королева привезла з собою сім тисяч італійців — вони мали зостатись тут, живитись коштом французького народу й повсюди голосно говорити мовою королеви-чужинки.

Майже всьому її почтові не терпілося швидше попасти до французького двору. Французькі дворяни, що прибули з королевою, їхали повільніше, а найповільніш з усіх — перший стайничий герцог де Бельгард. Король послав свого Бляклого Листа до Флоренції з приватним дорученням і тепер, мабуть, нетерпляче дожидав, що він повідомить. Але Бельгард не поспішав у гори: він вважав, що встигне саме вчасно відповісти на всі запитання, коли король прибуде до міста Ліона й на власні очі побачить Марію Медічі.

А вона поїхала насамперед до папської області, до Авіньйона, де єзуїти влаштували їй зустріч у своєму новому стилі: з надміру пишними тріумфальними арками та барвистими промовами. Авіньйон лежав у королівстві, та водночас і за його межами. Там можна було — принаймні вдавано — палити на вогнищах єретиків, і королеві показали таку сцену в театрі, дуже приємно нажахавши її — і не тільки цим. Ось іще, наприклад, число сім: учені отці розгадали його таємницю. Сімка, зокрема, визначає життєвий шлях короля, якай, на жаль, не визнає нічого надприродного й хотів би надміру обмежити сферу незглибимого. Єретиків у нього в королівстві не палять, їх навіть цінують вище, ніж християн. Аж віри не йметься, що в нас тепер тисяча шестисотий рік.

Королівство відстало від своєї доби — по суті, з вини однієї людини, коли вже казати по правді. Патер Суарес у папському місті Авіньйоні[88] поборов свій природний острах перед королівською величністю — священною, безперечно. Тим суворіше треба судити державця, коли він не розуміє власної величності, як і духу сторіччя. Ми — поступ, ми — нова доба, ми засвоїли її стиль і смаки, в яких божественне милостиво спускається до земного, — так повчав єзуїт королеву, що стояла навколішки в сповідальні.

Перше, чого вона повинна домогтися від його величності,— це дозвіл товариству Ісусовому повернутись до королівства. Це необхідне для спасіння її власної душі. І ще раз патер порадив їй триматися спасенної суворості, бо вже побачив, що ця чужинка й сама владолюбна і обмежена, й розпізнав у ній підхоже знаряддя. Ним малося зломити поборника свободи совісті, оскільки він іще сам пам'ятав, хто він. Жінки висотують розум із старого чоловіка, а ця, треба сподіватися, доконає його.

Коли ця жінка виїздила з міста, вона вже сама наполовину позбулася розуму. Досить було отцям па прощання побажати їй дитини, як вона запала в містичний екстаз, — чого ж їм іще бажати?

Її власний ескорт із двох тисяч вершників супроводив її до Ліона, і там вона цілий тиждень дожидала короля. Тепер його затримувала в Савойї вже не коханка — цю роль перебрав на себе папський легат. Тільки-но звіялась одна, як вигулькнув із-за гір другий. Перше розчарування: Альдобрандіні[89], родич Марії Медічі, сподівався виручити герцога Савойського, але не домігся нічого.

Король Франції виявив просто-таки молодечу непохитність. Без зайвих балачок він наказав, вітаючи янгола миру в червоних шатах, стріляти з гармат. Священики перехрестилися. А король під той гуркіт прокричав, що таких самих він має чотири десятки, і вони рознесуть фортецю Монмельян, а тоді герцогові вже не буде за що й торгуватись.

Війна розгорілась би знову, та випало невидано багато снігу. Довкола повиростали нові гори, і обложники обернулись на в'язнів. Кардинал сказав, що за них вирішило небо; король з пошани до віри не заперечив, а поїхав, випередивши кардинальську карету, до Ліона. Йому враз закортіло побачити королеву.

Він узяв із собою тисячу вояків, бо вже чув, який пишний ескорт у чужинки, й не захотів пасти задніх. Але його військо після тримісячних боїв у горах було брудне й пошарпане. Сам король теж був у всьому старому, в забризканих по коліна чоботях. Він вважав, що треба показатись їй у подобі переможців, бо пам'ятав: перемога завжди була найкращим козирем коханця. Він мало не ввійшов до її кімнати, не скинувши навіть острог.

Перед палацом він зустрів кількох вишуканих кавалерів у новісіньких убраннях; у їхньому вигляді крізь привабливість прозирало й щось грізне. Таке поєднання нелегко відтворити. Бо звичайно люди бувають або тверді, або м'які. Анрі рантом бачить: «Ці мені знайомі! Колись у Луврському палаці таких шастало досхочу — за тих часів, коли я був бранцем старої Катерини Медічі. І от знову з'являється королева з того самого роду і тягне за собою те саме поріддя». І він угамував свою нетерплячку.

Він послав до неї ла Варенна, випробуваного вісника кохання, якому вже ніщо не було цікаве. Проте вигляд королеви здивував навіть його. За вечерею вона сиділа в хутрах і накидках, навіть голова була закутана. Їй здавалося, що в цьому архієпископському палаці, першій її оселі в новій країні, панує страшенна холоднеча; дожидаючи переміни страв, вона перекладала з руки в руку кулю з гарячою водою. Аби зігрітись, вона випила вже забагато вина, і коли ла Варенн розтлумачив їй, що прибув король, — розтлумачив насилу, бо ні він не знав італійської, ні вона французької,— їй шугнула в обличчя кров. Спочатку вона хотіла доїсти м'ясо, що лежало купою на її тарілці, а служники підносили ще й ще. Але щось схоже на переляк скувало її. Ла Варенн вирішив, що це через холод або через те, що їй перебили вечерю. Щоб така росла й дебела жінка, вже під тридцять років, злякалась чоловіка — такого він зі свого багатого досвіду не пригадував і не міг у це повірити.

Королева спробувала скинути з себе свої числені накидки — марно, бо запакували її туго. Вона дуже розгнівалась і почала лаяти придворних, що покинули її саму, їхні імена були незнайомі ла Вареннові — за винятком двох літніх кавалерів, що, видно, вже лягли спати. Була дев'ята година вечора. Щоб низькородні слуги не торкались королеви, ла Варенн сам узявся її підводити й обняв її за стан; так само він обнімав і по змозі підтримував іншу, поки ще не було ясно, зійде вона на трон чи в могилу. На трон тепер сходила нова, але ла Варенн знову був напохваті. Та цього разу його винагородили добрячим ляпасом. Він запобігливо подякував і подумав, що з'явилася таки справжня королева.

Анрі, сховавшись за спинами своїх дворян, чекав у галереї, якою вона мала надійти. Там він кинув на Марію Медічі перший погляд — роздивитись добре, звичайно, не встиг. Хода її здалась йому величною, хоч і важкою; щоки, ледь обвислі, здригалися за кожним кроком. Обличчя вже запливло жиром, ніс довгий, але приплесканий, безбарвні очі дивляться перед себе, як неживі. А все ж повз нього проходила до своєї спальні нова жінка, з іще не знайомим йому тілом. Він спитав свого першого стайничого:

— Як скажеш, старий Бляклий Листе? Розкішний шматок, правда?

В голосі короля вчувався сумнів. Бельгард не квапився його розвіяти. Він заявив, що бойового коня, який носить на собі лицаря в повному обладунку, слід оцінювати не так, «як ваших улюблених струнких кобилиць, що аж пританцьовують, лоскочучи вам серце, величносте», — так дослівно сказав він.

Анрі спитав сумно:

— В неї, мабуть, дуже великі ноги? Чого ти не відповідаєш? Ти ж їхав з нею аж із Флоренції, то невже не бачив, які вони?

— Такі, як і все у неї,— викрутився Бельгард.

Анрі швидко відійшов, але, перемірявши галерею один тільки раз, повернувся до нього.

— Друже мій, я ж посилав тебе до Італії, щоб ти побачив там чимбільше, а твоїми очима — і я. А ти, відколи повернувся, такий маломовний, як іще ніколи не був. Звичайно після подорожі люди бувають балакучі. Що ти замовчуєш?

— Величносте, королева має молочну сестру[90].

— Я чув про неї. Мої посли повідомляли. Королева тримає при собі кавалерів для послуг, так заведено в неї на батьківщині. Це нібито невинний звичай, королевин духівник його не ганить. А тебе він непокоїть? — спитав Анрі, засміявся був, тоді урвав сміх і пильно подивився на Бельгарда. Той збентежено відвів очі.

— Що ще? — спитав Анрі. Бельгард мусив відповісти, але тільки повторив:

— Величносте, королева має молочну сестру.

Анрі лайнувся своєю давньою лайкою.

— Оце й усе, про що ти довідавсь у Флоренції? Жінка, що стоїть на варті коло іншої, або віднаджує від неї коханців, або приводить їх. Котрий з цих двох обов'язків виконує та молочна сестра?

— Третій, величносте, і вкрай дивний. Ваші посли повідомляють те, що їм до вподоби. — І Бельгард знову змовк. Цього одруження прагнули всі, і його вже не скасуєш.

Анрі знизав плечима.

— Може, в тієї молочної сестри якісь незвичайні принади? Не турбуйся, з мене вистачить королевиних. Ну, постукайся вже до неї!

Герцог скорився, постукав у двері й гукнув:

— Хай живе король!

Решта дворян підхопили його: хай чужинка зрозуміє, що година настала. Двері справді відчинились, і король із придворними хотіли ввійти. Проте королева, оточена своїми дамами, зустріла їх на порозі, підібрала сукню й низько-низько присіла, вітаючи його.

Вона була вища за нього, та коли присіла, він зміг з гідністю обняти її й поцілувати в уста. Для нього самого це було щонайприродніше діло, але для неї такий звичай був новий, і з ляку вона підвелась без його допомоги, а підібгану сукню забула пустити з руки, і він довше, ніж годилось би, затримав погляд на її ногах. Тоді похопився, звів очі й повів її до каміну. Її рука, яку він тримав у своїй, була безживна. Він говорив про всяку всячину: про жорстокі морози, про важку дорогу. А вона все мовчала, потім нарешті заторохтіла мов школярка, безглуздими для нього словами, і він подумав, що вона так само не зрозуміла його.

Оскільки розмовляти їм, не мавши спільної мови, було важко, він вирішив виголосити промову. Їй не треба було ні розуміти, ні відповідати: промову їй можуть розтлумачити потім. А він тим часом дістане змогу оцінити її принади. Насамперед він вибачився, що примусив її чекати цілий тиждень. На жаль, усього тиждень, подумав він, бо друге його враження підтвердило перше: принади її розвинулись більше, ніж хотілось би. Так, на портретах вона на десять років молодша, і тоді вираз у неї не був такий тупий і безживний.

Він примусив її чекати, говорив король, бо потребував часу, щоб упоратися з одним розбійником. Адже визволення французьких земель, певне, до мислі французькій королеві. А подумки відзначив, що дебелість і огрядність вона, очевидно, завдячує матері, Йоганні Австрійській, тупість і жорстокість, якими позначено її обличчя, — іспанському вихованню, а те прекрасне місто, звідки вона приїхала, не дало їй у посаг нічого, крім звуків мови. Він вирішив, що не житиме з цією жінкою довго. Тільки ніч може її врятувати — коли промине дуже вдало. А це малося з'ясувати невдовзі.

Говорив він, може, з півхвилини; відколи він увійшов, не минуло ще й двох, а йому враз захотілось їсти. Він познайомив її зі своїм почтом, вона його — зі своїм. Аж ба — ті самі чепурні паничики, що він бачив па вулиці: зовні обидва вилощені, всередині — як бритви. Кинджал може мати карбоване з золота руків'я і оксамитові піхви. Ті двоє були двоюрідні брати королеви — Вірджініо Орсіні та його брат Паоло. Побачивши їх, Анрі зрозумів той чужоземний звичай тримати кавалерів для послуг, у якому сповідник не вбачав нічого гідного догани. Він приїхав сюди запізно, він спізнився не на тиждень, не на сім днів, а на сім років, і їх уже не надолужити.

Подумки Анрі лайнувся, але назовні показав обличчя, сповнене іронії; обидва Орсіні позирнули один на одного: що смішного побачив у них цей король? А він заприсягся сам собі, що покарає тих, хто не повідомив його вчасно про всі оці дражливі обставини, надто Бельгарда, що їздив до Флоренції й мав би його остерегти. В ту ж хвилину він розгледів найвродливішого, що ніби ховався за спинами в дам.

— Як його звуть? — спитав король і кивнув чоловікові, що був вродливіший за обох кузенів, але поки що тримався ззаду. «Цей здатен був би помститись за мене, якби я сам, сивобородий, у заляпаних чоботях, не надавався для цього найкраще».

Молочна сестра

Звали його Кончіні. Коли він підійшов, вишукано вклонився й сподобився від короля потиску руки, Марія Медічі вперше усміхнулася. З її обличчя зникла благочестива поважність, на ньому проступив дурнуватий захват. Вона навіть заговорила, у неї знайшлося що сказати, крім недавньої безглуздої белькотні. Ці слова не повинні були пропасти марно, герцогиня де Немур переклала їх, бо знала обидві мови, а крім того, була обізнана із взаєминами цих осіб. Королева має молочну сестру, і шляхетний Кончіні — чоловік шляхетної дами Елеонори Галігай. Королева заговорила знову, вона вихваляла цю даму довго і з запалом, крізь який просвічував страх. Дурнуватий захват мов водою змило з білих щік, що трусились, мов холодець.

Дивно, але самої молочної сестри чомусь там не було, тільки її красень чоловік пиндючився, мов павич. Королева видимо намагалася не дивитись у його бік.

Перекладаючи слова королеви, пані де Немур уставляла між ними свої, призначені тільки для короля:

— Двоє пройдисвітів із фальшивими титулами. Стережіться!

Далі — переклад королевиної хвали доброчесності та побожності шляхетної дами Галігай, і знову власні слова герцогині:

— Тільки карлиця небезпечна, бо вона розумна. Чоловік — просто дурний павич. Вам, величносте, слід із самого початку знати, що вашу дружину обплутали… — говорила пані де Немур, бажаючи остерегти короля.

Але не доказала. Бо королева чомусь дедалі дужче непокоїлась. Вона була вже ніби не сама у своєму широченному криноліні, якась стороння сила смикала його сюди й туди, і Анрі злякався, що з нею зараз бозна-що станеться. Раптом і королева, й кринолін шарпнулись убік — то був не крок, а скоріш переляканий стрибок.

— Моя Леоноро! — вереснула Марія Медічі голосом папуги або театральної машини, що зображує людину. Вдруге вона вже не проверещала, а шепнула ті самі слова й показала рукою вниз.

На тому місці, звідки щойно зійшла королева, щось лишилося; щоб його розгледіти, всі нахилились.

Анрі побачив невеличку зграбненьку жіночку, так пропорційно збудовану, що її важко було назвати карлицею, їй видимо не подобалося стояти отак на очах у всіх. Мабуть, усе її життя минало за спідницею в королеви, коли не під тією спідницею. В неї був нездоровий колір обличчя, як у жінок, що все життя проводять у спальні іншої жінки. Такі загадки природи звичайно перебувають під владою невтримних жадань та бурхливих пристрастей. Наявний взірець прикривав очі вуаллю, та дві жарини зловісно світили й крізь серпанок.

Анрі ступнув назад. «То ось яка ця молочна сестра! Ще її мені бракувало», — думав він, звівши брови й широко розплющивши очі. Це злякало молочну сестру, і вона теж сахнулась, ніби хотіла тікати. Тут міг зарадити тільки якийсь надзвичайний крок. Анрі хотів був поцілувати це створіння в губи, але воно відверталось і пручалось. А як тільки він відпустив шляхетну даму, та кинулась навтікача.

Кімната була переповнена людьми з обох таборів — і з оточення королеви, і з почту короля. Тендітна жіночка пробилася крізь тисняву самою лише силою волі. Придворні короля й королеви квапливо розступались перед нею. Один підставив їй йогу, але вона не перечепилась і не впала, а зіп'ялась навшпиньки і дотяглась до його обличчя. Тоді він сам відчинив їй двері. То був хоробрий Крійон.

Анрі — до Марії Медічі:

— Пані, я хотів би привітати вашу молочну сестру.

Вона не зрозуміла слів, але вгадала його намір і замахала обома руками, благаючи не робити цього.

Цій чужинці марно щось пояснювати. Анрі доторкнувся до плеча пані де Немур і сказав їй: треба ж йому побачити що за цим таїться.

— Можливо, й ніж, величносте, — відповіла герцогиня.

Пройшовши в глибину кімнати, Анрі помічає, що за ним не йде ніхто. Тільки чоловік молочної сестри, пан Кончіні, знов вишукано вклоняється й запрошує короля переступити поріг. Двері за ним лишаються відчинені.

Анрі опинився в коротенькому, тьмяно освітленому проході. Світло пробивалось між завісами в кінці його. Згадавши остереження щодо ножа, король прикрив груди рукою, швидко ступив до завіси й шарпнув її. Важкі бганки не піддавались, і не диво: шляхетна дама вкуталась у них. У її очах, прикритих вуаллю, горів тріумф: вона чекала його тут. Карлиця відхилила завісу перед спальнею, показала йому королевине ліжко й небагатьма виразними жестами пояснила, чого вона хоче від нього і що забороняє. Вона не говорила й від того здавалася ще загадковішою. Взявши на себе таку сміливу роль, це створіння перемогло свій острах і забуло всякий упин.

Анрі дивився на неї твердо, і їй нелегко було стерпіти це: вона злісно зиркала спідлоба. Ось і він показав їй на ліжко, а замість цілої зв'язної фрази, що тільки утруднила б порозуміння, вимовив роздільно троє імен. Перші двоє викликали в молочної сестри всі ознаки ревнощів — дуже прикрого почуття; бідолаха вже хотіла була знов укутатися з головою в завісу. Та коли він вимовив третє ім'я, вона отямилась і позадкувала аж до ліжка. Учепилась руками в цей важливий предмет умеблювання й усім своїм виглядом демонструвала несамовиту готовність захищати його від усіх і кожного.

Анрі швидше, ніж його чекали, повернувся до королеви та її товариства — там ніхто не міг бачити того, що відбулось, хоча двері були відчинені. А відбулася вся сценка тим швидше, бо була безмовна. І королю, коли він повернувся, здавалось, ніби це сон. Тепер він перевів дух і засміявся, і королева засміялась услід за ним. Вона виразила свою полегкість від того, що він так ласкаво поставимся до її молочної сестри. Пані де Немур переклала, і він підтвердив це.

Тепер він уже справді відбув тут належне й без церемоній подався вечеряти. Відвів пані де Немур до порога, де їх ніхто не міг почути, і сказав їй, що збирається пробути в королеви цю ж таки ніч; хай герцогиня її підготує.

Тим часом його апетит перейшов у вовчий голод.

— Мабуть, я дуже довго пробув у спальні? — спитав він своїх придворних. Бассомп'єр, що ніколи не гаявся з відповіддю, заперечив:

— Менше, як десять хвилин, величносте.

А втім, незвичайні події, хоч би як швидко вони розгорталися, завжди здаються нескінченними.

Поглинаючи вечерю, він сказав своїм, що вони з усією своєю вояцькою славою не справили на королеву ніякісінького враження.

— Чом ви не прийшли викупані й напахчені! Що це за переможці, що приходять прямо з бойовища, та ще й не чепурні й не молоді.

Вони зрозуміли, що він говорить про себе самого й побоюється своєї королеви-чужинки та її молочної сестри. А тому засміялись і пообіцяли йому, що найвідважніший вояк сю ніч спатиме з карлицею. Анрі відповів несподівано поважно:

— Коли та карлиця отак зненацька вигулькнула, мені здалось, наче вона виповзла з-під спідниці в королеви.

А потім поринув у глибоку задуму, і його дворяни важилися тільки перешіптуватись між собою. А він згадував і уявляв товариство, між яке попав і яке відтепер мало жити під його дахом: зловісну молочну сестру, її непристойно вродливого чоловіка, обох двоюрідних братів і кавалерів для послуг, — усі вони були в найтіснішій спілці з чужинкою, яку він зашлюбив — поки що тільки через посередника. Під час другого вінчання він мав підвести її до вівтаря власною рукою, і відтак його трон стане її троном. А вона ж просто купа м'яса, якою замість доброї волі правлять упередження. Французької мови вона не вивчила навмисне, як йому сказали, через те, що назива її мовою єретиків. Це сказав пан Бассомп'єр, гордий своєю обізнаністю.

Це не віщує нічого доброго: звичайно ж, ота тепленька компанія шахраїв смикатиме її туди й сюди, як ляльку. Інакше не може бути, поки в неї є ота молочна сестра. Ця сестра в тій компанії найсильніша — завдяки своїй збоченій натурі. Анрі мав дуже багатий досвід щодо божевілля — серед людства зразки його вельми рясні. Анрі натрапляє на нього всюди, і врешті-решт божевілля, сховавшись під спідницею в королеви, зійде з нею на трон. Карлиця його ненавидить, її виказує те, що вона боїться глянути йому в очі. Адже Анрі може зламати її владу. своїми жаринами, що горять від пекельного вогню в її душі, вона боїться глянути в будь-чиї очі, щоб вони не побачили її наскрізь. Зурочливий погляд, від якого вона закривається вуаллю, — це просто той погляд, який може побачити її наскрізь.

Зала єпископського палацу в Ліоні, де Анрі обмірковував своє становище, була освітлена тьмяно. Його бойові сподвижники не посідали обабіч нього; вони шепотілися коло своєї свічки поодаль, аж у кінці столу, а скоро й зовсім замовкли. Тільки Бельгард сидів близько від Анрі, але й він полишив королю дивитись собі в душу й навіть відсунув свічника далі.

«Владу над королевою дає молочній сестрі її красунчик-чоловік, — міркував Анрі.— Інакше навіщо б він їй здався. Сам він не сміє й доторкнутись до неї, а якби спробував зазіхнути на ту, другу, лихо йому: карлиця б його отруїла. Марія Медічі має весь час мліти в своєму дурнуватому захваті, як я й помітив. Кончіні використовують, щоб засліплювати її, на більше він і не здатен, цей марнолюбний жевжик із фальшивим ім'ям. Власне, коли вже ступити на цей хисткий грунт, владу молочній сестрі дає не її красунчик чоловік, а її власна збочена натура. Королева боїться її. Хіба ж я не чую й досі, як тремтів її голос, коли вона згадувала молочну сестру й вимовляла її фальшиве ім'я. Королева — нещасна людина».

Анрі багато розгадав там, при тьмяному світлі, за порожнім келихом, — слушно розгадав чи хибно, про це він дізнається потім. Скінчились його прозріння співчуттям до королеви, бо становище її непевне через оту темну компанію масок, що обплутала її своїми тенетами. Гнів? — ні, гніву Анрі вже не відчуває: недарма ж у нього сива борода й очі, що бачили аж забагато. Одначе темну спілку й непевне становище слід би усунути. От тільки чи вдасться? Треба якось приборкати карлицю.

Бельгард уже гадав, що король забув про нього. Несподівано Анрі нахилив до нього обличчя й заговорив таємниче:

— Бляклий Листе, наші друзі мали рацію: найвідважніший вояк повинен сю ніч переспати з карлицею.

— То вони вихвалялися, величносте, — відказав перший стайничий. — Аж такого відважного серед них нема.

Анрі спробував заговорити суворіше:

— А ти знаєш, що я оце допіру збирався покарати тебе, коли побачив, у яке товариство я попав і як тепер муситиму жити через твоє недбальство?

— Величносте! — благально сказав Бельгард. — Я свідомий своєї провини, хоч остерігати вас було б запізно, та й зовсім марно. У Флоренції я й не бачив тієї молочної сестри, бо вона ховається по альковах і боїться світла.

— Ти брешеш, Бляклий Листе, тобі відомо було, що королева тремтить перед нею. Пані де Немур сьогодні призналась мені в цьому, а ти — ні. На спокуту за всі свої гріхи ти повинен сю ніч переспати з карлицею і приборкати її, ти якраз підхожий чоловік для цього.

Так сказав Анрі, і Бляклий Лист умить розгадав його намір. Він би й схвалив той намір, якби йшлося не про нього самого. Вкрай занепокоєно озирнувся він, шукаючи, як би врятуватись, — і справді, ззаду хтось їх підслухував, а тепер хотів утекти.

— Величносте! — шепнув Бельгард. — Он якийсь цікавий. Це саме той, кого треба, кращого ви не знайдете.

— Агей! — гукнув Анрі в сутінь. — Вийди-но!

Заскочений не квапився виходити. І все ж він був саме той, кого треба, завдяки своїй цікавості, а ще більше тому, що хотів устигнути всюди.

— Бассомп'єр, — сказав Бельгард, — король для здійснення свого наміру, що його ви завдяки доброму слухові вже знаєте, потребує саме такого чоловіка, як ви: молодого, гарного з себе, честолюбного й спритного.

— Ви зрозуміли? — спитав Анрі.

Нещасливець почав проситися:

— Величносте, я з жінками несміливий.

Замість короля відповів Бельгард, найдужче зацікавлений у тому, щоб королівське бажання хтось виконав:

— Можете бути несміливий скільки вам завгодно: темрява на арені вашої пригоди сховає вас від очей красуні. Ви сховаєтесь у тій самій залі, де сьогодні нас приймала королева. Світла там не буде, про це подбають. Молочна сестра врешті-решт вийде з королевиної спальні. А ви тільки прислухайтеся — ви ж до цього звичні.

— Не треба й прислухатися, — докинув сам Анрі.— Перед дверима спальні, в кінці темного переходу, висить завіса. Вгорніться в неї. Як тільки двері відчиняться, підставте ногу, і вона сама впаде вам у обійми.

— Вона ж налякала навіть хороброго Крійона, — заперечила нещасна жертва.

— Ви не несміливий, озвався Бельгард, змінивши Анрі — Ви просто боїтесь. І за страхом забуваєте про незрівнянну честь, що припала вам.

— Я усвідомлюю, яка це честь, і розумію, що не гідний її,— запевнив Бассомп'єр швидко й збуджено. — Адже це дозвіл бути присутнім під дверима при королівській шлюбній ночі.

— Ви любите маленьких жінок? — спитав Анрі.

— Так це ж молочна сестра королеви, — зауважив честолюбець. Видно було, що він гарячково вираховує, чи багато слави можна здобути на всьому цьому.

Королівська шлюбна ніч

Анрі, викупаний у запашних есенціях, рушив у шовковому халаті й м'яких капцях до свого шлюбного ложа. Перед ним несли кілька свічників. Позаду йшли ла Варенн та інші дворяни, але очолював процесію герцог де Бельгард.

Дорогою король Анрі думав про те, що волів би не йти, але як не зробити цього тепер, то потім ще важче буде знайти час. Краще зразу, ніж ніколи. Королівська шлюбна ніч відбувається не для розваги. Ти не стаєш смішним від того, що вже не молодий. Ті придворні, котрі вели його через дім, із такими самими офіційними обличчями присвічували б і молодому королю; вони б забули, що він прямує до плотських зносин, і думали б тільки про високе призначення королівської величності. Анрі озирався на них — чи вони справді поважно ставляться до цієї шлюбної процесії, разом із його халатом, що тягнеться по підлозі. Звісно, так, або ж вони надзвичайно добре володіють виразом обличчя. Ла Варенн, що добував йому коханок, — без ліку й з усіляких станів, — тут удає з себе якнайдостойнішого слугу коропи.

Замість засміятись, Анрі зітхає. Іде й думає: «Багато сподіватись від цієї шлюбної ночі не можна. Кохання королеви я не здобуду ніяким мистецтвом і марно вдаватиму лицаря доброї волі,— думає він, бо його зухвала маркіза називала його так привселюдно. — Отих чужинчиних прихвоснів я не подужаю, — він має на увазі обох Маріїних кузенів і третього, красеня над красенями. — А ще ж і молочна сестра. Чужинка ніколи не буде серцем на моєму боці, і це дуже велика небезпека для королівства, — це він особливо виразно бачить тепер, ідучи до шлюбного ложа. — Та все могло б іще бути добре, — визнає він наостанці,— якби я справді щиро прагнув її кохання. Я сам не можу любити, і квит, і нічого тут не вдієш. Навіщо ж тоді шлюбна ніч? Заради посагу? Е, ні, ми знаємо нащо. Треба зачати наступника трону, мого спадкоємця з кров'ю Медічі в жилах. Оскільки вона не жадає мене, а я не жадаю її, він успадкує від неї все, а від мене — нічого, але буде моїм законним спадкоємцем».

Під час цієї ясновидющої ходи він так замислився, що ледь не наткнувся на одвірок. То були двері зали, де його сьогодні зустріла королева. Він зупинився, всі здивувалися — чому, і вся процесія теж зупинилась. Анрі думає: «Мій спадкоємець… Я ж мав його — і ніколи не питав, скільки в ньому моєї крові, а скільки материної. Наша кров злилась в одне завдяки єднанню сердець і нашій любові до цієї країни, до цього королівства. Я все зробив, усе передбачив і зробив, щоб забезпечити синові Габрієлі трон. А тепер мушу сам позбавляти його трону й спадщини. Вони мають рацію, що я зараз іду здійснювати акт королівської величності, а не розважатись, бо кепська це була б розвага».

Герцог де Бельгард вирішив, що ця зупинка короля якось стосується їхньої таємної умови з паном де Бассомп'єром. Він шепнув до короля, щоб той не турбувався: ніхто не підніме передчасно певної завіси й не знайде там нікого. Поки що той, про кого йдеться, ховається десь-інде. «Але йому не терпиться відбути цю пригоду», — сказав Бельгард.

— Не треба заздрити йому, — зауважив Анрі з таким поглядом, що зрозуміти його міг би тільки Бляклий Лист, і то якби не виконував у ту мить службового обов'язку.

Підбадьорені таким чином, король і його почет рушили далі: перейшли залу, короткий переходик до королевиної спальні, довго шкрябались і стукались у двері, а не дочекавшись відповіді, відчинили їх самі. Й зразу побачили, в чому річ: усі в спальні розгублено метушились, бо королева лежала на ліжку як нежива, і її розтирали нагрітими серветками.

Короля зустріли німі докори: нащо він так квапився зі шлюбною ніччю й перелякав королеву? В неї справді похололо все тіло — він пересвідчився в цьому сам. Коли він доторкнувся до її руки, вона кліпнула очима й зразу ж їх заплющила. Молочна сестра упхалась між королем та ліжком і відігнала його, рукою показавши на обурені обличчя присутніх. То були королевині камеристки, лікарі, яких вона привезла з собою, але не бракувало й кількох вродливих кавалерів. Король легко розшукав очима тих трьох, що його цікавили.

Від їхнього вигляду його обсипало жаром. Де й поділася недавня покірність тому, що вже сталось: він умить закипів від гніву. Пані де Немур, побачивши це, відвернула вибух. Вона звернула його увагу на те, що слуги королеви, а особливо її служниці, зовсім не співчувають їй; навпаки, вони обурюються більше нею, ніж самим королем. Королева у свою шлюбну ніч поводиться так, наче п'ятнадцятирічне невинне дівчатко, а це зовсім не личить їй. Але вона чинить так із щонайкращим наміром, аби збудити любов короля, додала пані де Немур.

Анрі чи й слухав її. Обличчя обох кузенів та красеня Кончіні видимо подобались йому чимраз менше; Бельгард, що нетерпляче дожидав наказів короля, бачив це по спохмурнілому виразові.

— Хай живе король! — гукнув він, і інші французькі придворні теж гнівно загукали ці слова, посунули на чужинців і почали випихати їх за двері. Через тисняву це було нелегко робити, й виходило воно не завжди лагідно, бо у дворян короля вже накопичилось чимало обурення. Можна гадати, що той чи той із вродливих королевиних кавалерів якийсь час після цього міг розплющувати тільки одне око. Дами зняли несвітський вереск, розбігаючись по залах та переходах. Урешті вони таки поздавалися в полон і винагородили своїх переможців — чи, може, й ні.

Коли нарешті скрізь запанувала тиша, Анрі наказав провести зі свічкою герцогиню де Немур. При них лишався один-однісінькин служник; його він і вирядив з нею. А вона ще озирнулась і сказала:

— Величносте! Хай вам щастить із вашою королевою. Не варто було герцогові Бельгарду набувати вам стількох ворогів заради того, щоб ви трохи раніше зостались із нею вдвох.

Те саме подумав і Анрі, коли всі пішли. Що сталось, те сталось — тон уже задано, відносини між прихильниками короля й королеви визначилися. І ті, й другі займуть Луврський палац і хазяйнуватимуть там до останку, не випускаючи зброї з рук. Двобої він їм заборонить, але вбивства з-за рогу? Він уже передбачає великі прикрощі через свою чужоземну королеву та її почет. Він пригадує свій двір у часи іншої жінки, коли жінок шанували, а чоловіки відучились бути дармоїдами й шукати сутичок.

«Минулося… Тепер уже рік тисяча шестисотий. Це не сердега Бляклий Лист накликав таку зміну, а скоріш я сам зі своїм одруженням, неминучим, як і всі його наслідки». Анрі враз підвів похилену в задумі голову й подумки лайнувся. «Наслідки? Дофін. Задля цього я тут. Оце-то думки для шлюбної ночі!»

Королева й досі лежала, як нежива, але на дотик була вже тепла. І моргала до нього з якимось певним наміром: чи то принаджувала, чи то остерігала. Певне, таки друге, бо вона ледь помітно хитнула головою вбік, до проходу між ліжком і стіною: мовляв, пошукайте там чогось. Анрі обережно заглянув туди. Там сховалась молочна сестра, втулившись обличчям у запону ліжка. Вона не знає, що її викрито. У вузькому проході є місце тільки для неї. І витягти її можливо тільки силоміць. А надто поквапних вчинків у цій кімнаті вже й так було забагато. Анрі їх більш не хоче. Ніхто не може пошкодити його подружньому життю дужче, ніж молочна сестра.

Її треба випровадити з кімнати якось по-доброму. За дверима на неї чекає пригода; так, ми про це вже й забули! Як же з нею впоратися? Анрі й Марія перезираються, вперше між ними згода.

— Леоноро! — просить Марія. — Моя Леоноро! — туркоче вона. Та на її млосно-медовий голос не відповідає ніхто.

Тоді вона каже — ці слова може зрозуміти кожен:

— Ми самі. Король уже пішов.

А на нього дивиться спонукально і так спритно зчіплює й розчіплює пальці обох рук — той жест виказує досвід, але що він означає? Анрі очам своїм не вірить, а вона ще й поглядом пояснює йому, і на додачу піднімає ріжечок укривала. Він скоряється й залазить під нього, ховається там з головою, а зверху на нього ще навалюють подушку.

Що сталось далі, він уже не бачив, тільки здогадувався більш або менш. Мабуть, молочна сестра покинула свою схованку й почала шукати короля, а щоб вона не знайшла його в ліжку, королеви й сама зіперлась ліктем на свого чоловіка, якого й так уже душила подушка. А під вагою дружини він ледь не задихнувся.

Молочна сестра щось джергоче злісно й шпарко, аж слова ковтаючи, і їх годі розібрати. Але що може означати та злива слів, як не злість на Марію? Ти, мовляв, нікудишньо зіграла роль холодної жінки, — так, певне, каже вона. Дофін! — яке мені діло до твого дофіна! Поки ти його не маєш, король слухатиметься нас. Певне, вона каже «нас», але думає — «мене». Дуже можливо, що королеві дістався від молочної сестри й ляпас чи два: якийсь виляск проник крізь укривала й подушки. Тоді Марія виразно промовила троє слів: «жарко», «пити», «лимонаду», — й повторює їх на всякі лади, від страдницького шепоту до розпачливого зойку. А водночас ще глибше заривається своїми жіночими принадами в подушки, вже й так причавлені її тілом. Це щоб чоловік зрозумів: вона усунула Леонору, відіслала її, зайву тут, по лимонад.

Одначе шляхетна Галігай відмовляється сама блукати по темному будинку. Нова злива докорів означає, скоріш за все, що Марія сама винна, коли лежить отут самотня й покинута. Нащо вона дозволила, щоб її почет розігнали? І щоб шляхетна Галігай жертвувала собою задля дурної бодні, що вдає з себе королеву перед єретиками та варварами цієї країни? Йшла по лимонад, наражалась тут на якісь невідомі небезпеки? Ні, Маріє, по-твоєму не буде, хоч ти як прикидайся.

І Марія прикинулась: важко зітхнула, налягла на короля всією вагою, просто-таки всією, знерухоміла й лежала мов нежива. Молочна сестра зустріла цю хитрість пронизливим реготом. Вона сміялась і сміялась, не переводячи духу. «І не задихнеться ж із того реготу!» — подумав король, що сам уже зовсім задихався. Та врешті сміх почав стихати, подаленів. Тягар зсунувся з короля. Марія скинула з нього укривало і коротко, енергійним жестом пояснила, що сталось. Удар ребром правої долоні полівій руці означав: «Пішла!»

Анрі й сам бачив, що молочна сестра в сліпій люті покинула бойовище. Він метнувся до дверей, двічі крутнув ключ у замку, засунув важкий засув і озирнувся. Марія вже лежала напоготові, голісінька. Вона зустріла його словами:

— За батьківською заповіддю, з обов'язку перед вірою і за наказом мого дядька, великого герцога, я хочу мати від вас дофіна.

Аж згодом він замислиться над її словами, більш-менш зрозуміє їх і навряд чи буде задоволений ними. В цю мить її слова цікавлять його менше. Перед ним лежить її тіло, пишне й важке тіло; колись, поки він іще був жадібний без розбору до всього новенького, ця надмірна пишнота не відштовхнула б його. Але тепер оці виставлені напоказ чужинчині принади переконали його, що він уже не такий жадібний. Він міг би й відмовитись від них, і ось уперше в житті таке було в нього саме з тією жінкою, котра хотіла народити йому дофіна.

Перед ним, між темними запонами ліжка, лежить жінка, якій, очевидячки, не бракує любовного досвіду. Оті млості лякливої дівчинки — то одна річ: так треба було. А інша річ — без церемоній прийняти до себе чоловіка, щоб він справив свою службу. Ліва жменя її обхопила одну масивну грудь, і щедра хвиля плоті переливалась через пальці. Права лежала розтулена на широчезному, дивно пласкому стегні,— це було для глядача справді щось нове. Дочок чужих країв спізнаєш урешті з багатьох поглядів, але насамперед вони вражають незвичайністю свого тіла. Жодного обрису без складок, без припухлостей. Розтулена долоня виражає жадання, темне, оголене жадання. Живіт трясеться, його опуклість аж звисає набік. І м'ясисті крижі здригаються. Але найпромовистіша ота розтулена жменя.

Оскільки жадання красить, то й тут пропонується краса, тільки треба розуміти її. Голова відкинута назад, аж за узголівник, що спочатку мало зображувати жертовну покору: цнотлива дама воліє не бачити, що діятиметься далі. Крім того, в такому ракурсі обличчя її привабливіше: воно здається вужчим, і щоки вже не відвисають; по них пробігає складочка. То може бути слід утоми від життя, від тілесних мук — треба тільки розуміти її. Тінь прикриває коси, і не видно, які вони безбарвно-біляві, прикриває й очі — навіщо їм безглуздо витріщатися на високий акт? Межа тіні різка, і незатінена частина обличчя від того здається ніжно-білою, насправді воно не зовсім таке. Губи розтулилися, можна подумати, що мимовільно. Дихання ледь помітне, та якби вони заговорили, їхня мова була б зрозуміла.

«Ось тут я лежу, чужинка, що здалеку приїхала до вас, чужого мені. Нас поєднує спільне діло, і це не кохання. Ви кохали інших, тож не дивуйтеся, що й я люблю інших. Від того я не щасливіша за вас. Якби ви одним ударом звільнили мене від усього мого оточення, я б не мусила боятися нікого, крім вас єдиного. І ви стали б мені понад усяку міру ненависні,— та ви й тепер уже досить ненависні, бо я і мій син чекаємо спадку по вас. Тим палкіше жадаю я від вас, щоб ви виконали зі мною свій обов'язок. Моє лоно, живіт і руки не дурять вас. Візьміть оцю щедру білу плоть, візьміть її тут, між темними запонами. Пишна плоть — це новітня мода нового сторіччя. Прийди ж!»

Він не змусив себе чекати. Все побачене й передумане тут забрало менше півхвилини; і рівно стільки потрібно було на своє діло тим, іншим, що за дверима. Саме коли вінценосне подружжя було цілком захоплене власними справами, там пролунав зойк, щось гупнуло, щось завовтузилось, наче в боротьбі, затупотіли ноги, — діялося щось несподіване, принаймні для невтаємничених. Природно було б піти подивитися, що там таке. Але після здійсненого акту дружина по плоті ще міцніше стиснула чоловіка в обіймах. Ще з заплющеними очима вона щось говорила чи белькотіла — майже без ніякого сенсу, стрясання повітря, та й годі. «Леонора», — жебонів дитячий голосочок. Леонора, молочна сестра, нехай іде к бісу, коли ще не пішла туди, — Марії тепер байдужісінько. Вона хоче зберегти його, і йому не слід наражатись на можливу небезпеку там, за дверима, поки вона не впевниться цілком, що зачала від нього дофіна.

Вона зачала його, вона це знає, небо помогло їм обом. «Дофін» і «небо» — по цих двох словах він здогадався про решту. На нещастя, спільною турботою діло не обмежилося, хоч і та турбота не була по-справжньому спільною, — адже чужинка чекала дофіна від короля, а все ж на шкоду королю. Якби він не знав цього наперед, то дізнався б у її обіймах. А тепер вона звелась на лікті й зразу почала говорити про авіньйонських отців: нехай він поверне їх до Франції. Він повинен зробити це в нагороду їй — за те, що вона йому віддалась; а крім того, так велить нова доба й моральний стан Європи — і з тим, і з тим у згоді тільки Товариство Ісусове.

Вона піднесла голос, бо певна була: хто говорить голосно, того зрозуміють і послухаються. І справді, він відчув ту непохитність, із якою зверталась до нього чужа сила, ставила вимоги й накидала йому себе в кредитори — і все це на подружньому ложі. Як тільки він справив свій обов'язок щодо тіла цієї жінки, вона перетворилась у ворожого агента. Скінчилось белькотіння, знаджування. Відкинуто цнотливість разом із жаданням. Недвозначно, відверто вона виявляє жадобу влади і з пиховитою наївністю чужоземки приступає до речей, яких не може ні зрозуміти, ні зважити.

Але в цьому світі дурість носить у собі перемогу, Анрі це добре знає. Він сам, коли перемагав, тільки коли-не-коли вигравав час у боротьбі з дурістю. Чи вірив він хоч коли-небудь, що це навіки? Або принаймні надовго? Нині він іще сподівається хоч на одне: що це доти, доки він живе на світі. Єзуїти, мабуть, колись таки повернуться до королівства; але поки що він не допускає й думки, що може сам покликати їх. Його народ не вклякатиме перед їхніми надміру пишними тріумфальними арками, не заморочуватиметься їхніми барвистими словами. Він не відчуватиме приємного холодку поза спиною перед їхніми містичними виставами й не втрачатиме своєї крихти розуму в розважаннях над таємницями числа сім. Він не піддасться ні безглуздому насильству над духом, ні потягові до смерті, бо це потяг протиприродний. Ми ще тут. Ми пильнуємо. Іще нам бракувало допустити до країни оті їхні незліченні трактати, що виправдовують тирановбивство. Ні, король іще тут.

Це збагнула Марія Медічі, а не сподівавшися цього, перелякалася. Враз вона побачила, що король, накинувши халат, стоїть над її ложем і вираз його обличчя не віщує нічого доброго. Аби хоч обійшлось ув'язненням у монастирі! Зі страху вона не знала, до якого з двох викрутів удатись? Один був — знову зомліти й похолонути, як лід. Але вона обрала другий: заговорила французькою. Насправді вона мови не знала, але дорогою до Франції, на кораблі, їй дали читати любовний роман, щоб вона запам'ятала звідти підхожі вислови. Тепер вона знов удалась до кволого голосочка, що так не пасував до її пишної статури. Вона прожебоніла:

— О, прекрасний юначе! Там, куди ти ступиш, розквітають троянди. Навіть найтвердіша скеля згадує, що вона має серце, коли ти наближаєшся до неї з такою шляхетною гідністю, з такою невинністю, якій скоряється вся природа. Скеля, як нам відомо, — то заворожена панна, і вона проливає чисті сльози. Завдяки тобі віднині струменить джерело, якою досі не бачив жоден вівчар.

Ну що тут діяти! Вівчар не бачить свого водопою, а королева — своєї кумедності.

— Пані,— зауважив Анрі, я раджу вам насамперед поліпшувати вимову. На це потрібен певний час, а поки що краще мовчіть про деякі речі, що не стосуються заворожених панн. — Він був уже біля дверей, він відсунув засув. — Дозвольте мені нарешті подивитися, що там скоїлось.

За дверима було темно, хоч в око стрель, і Анрі помацки вийшов коротким переходом до зали, де його вперше прийняла королева. Там щось ворухнулось і наче захрипіло.

— Хто там?

Замість відповіді — ще тихіший стогін. Анрі рушив на звук і нарешті біля останнього вікна розрізнив у кріслі якусь постать, що, згорбившись, ховала обличчя в долоні.

— Бассомп'єр! Оце така ваша любовна ніч? Чого ви не озиваєтесь?

— Бо мені соромно, величносте. Мене поранили кинджалом. Отакого здоровила — якась карлиця.

— Вона ж молочна сестра самої королеви, — нагадав Анрі.

Пан де Бассомп'єр визнав, що завдяки цьому його пригода все ж таки лишається почесною. Одначе скінчилась вона його поразкою. Як це могло статися? Важко сказати, все відбулось надто швидко, безладно, всупереч будь-яким обдуманим планам. Адже задумано було, що честолюбець із-за своєї завіси підставить карлиці ногу, і вона впаде. Натомість упав він. Може, вона знала, що в завісі хтось ховається? Вона шарпнула її, і Бассомп'єр не встояв па ногах. І ледве встиг, уже лежачи, спіймати її за п'яти, коли вона переступала через нього.

— Ну, принаймні й ви ж її повалили.

— Не так, як хотів. Ще на підлозі я почав запевняти, що кохаю її, і справді був готовий па будь-яку жертву. Та вона захищала свою честь і зубами, і нігтями.

— Яка хоробра карлиця! — зауважив Анрі, а в думці пошкодував, що друга з молочних сестер не захищала так ревно своєї цноти і тому має тепер у лоні дофіна. — Ну, а далі що? Вас тяжко поранено? — спитав він свого менш удачливого товариша в пригодах тієї ночі.

Бассомп'єр зітхнув і розповів, як він узяв жіночку на руки, щоб, незважаючи на весь її опір, віднести на ложе втіх. Але, намагаючись не допускати її зубів до свого носа, не зміг утримати її рук, і вона замахнулася чимось гострим, наміряючись йому прямо в серце. На щастя, він устиг перехопити зброю, вона тільки черкнула його по плечу, не вгородившись глибоко. Але тоді він, звісно, відштовхнув шляхетну даму чимдалі від себе, хоч йому й шкода було поводитися з нею так неделікатно. Він іще почув, як вона скиглила, коли, гепнувшись на тверду підлогу, втікала на всіх чотирьох, а потім більш не бачив її.

— А може, вона сховалась тут, у залі, й підслухує нас? — висловив думку Анрі. Але другу думку — що в темному проході могла стояти, підслухуючи, Марія Медічі — він зоставив для себе. — Дуже болить рана? — спитав він. — Треба покликати хірурга.

— Величносте, звільніть мене від цієї ганьби, — попросив Бассомп'єр. — Збіжаться люди… Деякі поразки ми воліємо замовчувати.

— Так, їх воліють замовчувати, — погодився Анрі.— Скоро світатиме, тоді й розійдемося.

Сказавши так, він теж сів у крісло, і обидва стали чекати, поки скінчиться ніч.

Про зраду

А потім пішли свята. Стався й ще один замах на життя короля, але його затаїли. Настав день, коли легат дав новому подружжю своє урочисте благословення. Після цього Анрі поїхав би негайно, бо ночі з чужинкою гнітили його над будь-яку міру. Та лишався ще мир із Савойєю — морочливе діло, хоча герцог і програв війну. Він був згоден відступити спірну частину своїх родових володінь, але французьку провінцію Бресс хотів зоставити собі. В цьому Анрі та його начальник артилерії добачили підступну пастку.

В Савойї було багато єретиків, і їх там переслідували. Якщо король призначить туди губернатором протестанта, на нього негайно нападеться папа, якщо католика — то свої протестанти. Начальник артилерії казав йому це ще тоді, в Ліоні: про все це домовились герцог Савойський із Біроном.

— Величносте! Ви побачите самі, що Бірон невиправний і його вже не врятувати. Ви зробили його адміралом, маршалом, герцогом, пером. Ви довірили йому правити Бургундією, а там же губернаторами досі завжди були принци крові. В його руках був один з кордонів королівства, і він мав той кордон охороняти. Ви самі знаєте, що зробив він натомість.

— Нe знаю, бо не можу повірити, — заперечив Анрі.— Зрада — річ протиприродна.

Сюллі:

— Це не справжня ваша думка. Ви дуже добре знаєте нашу людську натуру: вона потребує зради, хоч би в ній навіть не було користі,— просто з норову, бо її надить власна погибель.

Анрі:

— Дуже мудро, пане Роні. І все ж я згадую одного, хто ніколи…

І затнувся. Навіть найкращий слуга, навіть він зрадив Габрієль д'Естре; а чому — це довіку лишиться незбагненним.

Сюллі, трохи помовчавши, сказав дуже тихо:

— Може, один і є, але двох не знайдеться.

І погляд емальово-голубих очей доказав: «Ви самі зрадили свою віру, чи цього не досить? А скількох ви зраджували людей, а як часто — своє слово? Хіба це було неминуче?»

Анрі сам у глибині серця питав себе, чи це було неминуче, і не знаходив відповіді. Але від начальника артилерії принаймні домігся, щоб іще зачекати й випробувати маршала Бірона. Сюллі поїхав, остерігши короля такими словами:

— Він зажадає, щоб ви віддали йому місто Бург-на-Брессі; тоді ви матимете доказ, що він змовився з вашими ворогами й хоче відкрити їм кордон королівства.

Коли нарешті приїхав сам Бірон, його супроводило багато люду. Вся вулиця хотіла бачити уславленого воїна, та й було що побачити: густо-червоне обличчя, могутні плечі й руки — жоден вантажник не захотів би з ним боротися, він роздушив би кожного. В нього, як у бугая, легко набігали кров'ю очі, на тілі він мав три десятки шрамів, він завжди й неодмінно перемагав, і все завоювання Савойї було справою тільки його рук. Так гадали люди, що здебільшого плутали його з батьком і вважали їх обох за ту саму людину. Одне слово, народним героєм був маршал Бірон, а не король.

Захват юрби заглушував у зрадникові й сумніви, якщо він їх мав, і побоювання, які він таки справді відчував. Король уникнув пастки — він не взяв ні п'яді Савойї, він зоставив собі Бресс, французьку провінцію. Чи багато знає він про зраду? Нічого не знає, вирішив Бірон, побачивши, як зустрічає його люд. Він і далі вірив, що народного героя ніхто не посміє зачепити.

З похмурим обличчям став він перед королем, що здавався веселим і приязним.

— Це чудова нагорода за вашу вірну службу, — сказав Анрі, показуючи за вікно. Бірон хвальковито випнув велике черево й відказав:

— Народ мене знає. Якби ви були Карлом Великим, то я був би Роландом[91]. Але своєю мирною угодою, що підказав вам страх, ви змарнували те, що здобула моя відвага. Мені жаль вас, величносте! — вигукнув Бірон, розлютившись через свій недавній страх.

Анрі не звернув уваги на це зухвальство. Він показав маршалові на невеличку статую бога Марса, увінчаного лаврами, обличчям схожу на короля.

— Кузене, як ви гадаєте: що сказав би на це мій брат, король Іспанії?

Натяк і осторога. Бірон не почув ні того, ні того.

— Отой? — буркнув він. — Ну, вас він навряд чи боїться.

Анрі ляснув його по животу й засміявся.

— Веселий хлопець, тільки розжирів трохи. Ну, хай там як, а мені ти до душі.

Від цих слів обличчя того недотепи почервоніло ще густіше. В його погляді, досі тупому, замигтіли божевільні вогники. «Чи можлива річ? — подумав Анрі.— Божевілля, скрізь божевілля. Якби мій начальник артилерії знав, як легко слабкому духові збитися з пуття, він би ставився до зради як до хвороби. Та, звичайно, коли ця хвороба зайде надто далеко, ліки їй не поможуть».

— Кузене, — сказав він, — скільки треба грошей, щоб покрити ваші борги?

Бірон:

— О, щоб задовольнити своїх кредиторів, мені треба стати могутнішнм за вашу величність.

Анрі:

— Ризикований жарт, але добрий. Так і треба — ставити себе високо, а то що б із нас було.

Бірон:

— Віддайте мені Бург-на-Брессі!

Ось воно, випливло наверх. Зрадник не витримав іспиту. Анрі сумно подивився на нього.

Анрі:

— Навіщо вам це місто?

Бірон:

— Я ж його завоював.

Анрі — сумно, але вже трохи гостріше:

— Вам наступали на п'яти люди начальника артилерії, тому ви й пішли навпростець.

Бірон:

— Шпиги вашого начальника артилерії! Що це за король, що не довіряє своєму маршалові!

Затята лють; цей чоловік не хоче ні від чого відступитись. Не хоче нічого визнати. І Анрі вдався до мови королівської величності. Відійшов трохи від Бірона й холодно запевнив його в своїй довірі. То був якраз належний тон, щоб ураз вернути до тями цього одержимого. Той прокашлявся, але голос лишився хрипким; затинаючись, він пробурчав:

— Величносте! Спокуса була дуже сильна. Кожен великий вельможа у вашому королівстві має нагоди вашим коштом стати ще більшим. Вас не бояться.

— Поки не стане запізно, — відзначив Анрі, але не так голосно, щоб Бірон по-справжньому зрозумів. Зрадник глянув на нього недовірливо: що це означає і наскільки слід бути відвертому? Нарешті він, не дивлячись на короля, промимрив щось про гроші, які, звичайно, присилала йому Іспанія, але ж хіба ними заткнеш його діряві кишені? Його ніхто не зможе збагатити.

— Я помру коли не на ешафоті, то в притулку для вбогих, — цими словами закінчив він своє зізнання, але зразу ж додав, що король повинен йому пробачити — бo він тільки вів переговори, а по-справжньому нічого не зробив, — і на цьому поставити крапку: так буде краще для них обох.

Анрі — з раптовою силою:

— Чим це ви мені погрожуєте?

Бірон, знітившись:

— Навпаки, я прошу вашу величність ласкаво пробачити мені.

Анрі:

— Все, що я знаю, вам уже пробачене.

Бірон:

— Усе — чи я вчинив його, чи не вчинив?

Анрі:

— Те, що я знаю. А більше ви нічого не вчините.

Швидко підступив до друга, обняв його за плечі й шепнув йому на вухо:

— Ми обидва.

Анрі:

— Ми обидва — зрадимо один одного? А заради чого? Гроші вам не допоможуть, а коли не стане мене — ви вже не будете прославленим маршалом Біроном. Той самий люд, що сьогодні вів вашого коня за повід, обминатиме вас. Вам доведеться втікати через чужі краї. Вашим владарем тоді буде мій брат, король Іспанії, а він уже не володіє світом.

Бірон — розгублено, видимо не знаючи, як бути:

— Стережіться, величносте! Може, Філіпп Третій і слабкий[92], але вбивць до вас і він здатен підсилати! — Ще не договоривши, він побачив, що король злякався.

Зрадник зачепив у короля дошкульне місце — не для того, щоб залякати короля, бо він і сам не почував певності. Але, побачивши, що король злякався, вмить набрався духу. Король не боїться ні битви, ні облоги, на тілі в нього досить шрамів — хоч і не тридцять, але стількох нема й у Бірона. Він не раз уже міг полягти від руки ворога, востаннє власний маршал підставляв його під кулі. Чи Анрі це забув? Насильну смерть ми знаємо в багатьох подобах; і тільки від однієї подоби він здригається.

Бірон, так само похмуро й тупо, як на початку розмови, і з байдужніти очима:

— Визнайте, що я остеріг вас. Насправді я тільки задля цього зайшов у зносини з певними змовниками. Я був і зостаюся вашим незламним маршалом.

Анрі:

— Мені хочеться вірити вам.

Бірон:

— І віддячити мені. Віддайте мені Бург-на-Брессі.

Анрі:

— Ні.

Бірон, виходячи:

— Величносте! Подумайте добре. Я ваш незламний маршал.

Коли двері зачинились, Анрі промовив:

— Так, мені справді доведеться добре помізкувати, щоб урятувати тебе, друже, від катівської сокири.

Він негайно поїхав до Парижа. Приводом була його люба маркіза: після всіх офіційних ночей із королевою-чужинкою він хотів нарешті мати знову свою француженку. Тим часом королеві, як і годилось, він посилав листи зі звертанням «серце моє найлюбіше». Анрієтта завжди мала в нього тільки титул «серце моє», і вона болісно сприймала цю різницю. Вчиняла йому вже знайомі сцени, чим розважала його, не виводячи надовго з рівноваги. Вона була для нього втіленням усього французького, і з часу одруження це набуло для нього особливої вартості. Крім того, як незабаром виявилось, вона чекала від нього дитини, і Анрі це тішило; навіть поява майбутнього дофіна не могла хвилювати його дужче.

Обидві жінки дурили його наввипередки, з першої хвилини, не вагаючись. Королевина невірність була йому неприємна, але неприємна була для нього й сама королева. Він навіть не зустрів її, коли вона прибула до Лувру. Це було ввечері, в королівському палаці ніде не світилось, її прислуга запізнилася, і чужинці довелось самій помацки пробиратись по темній будівлі, сходами нагору, через спустілі зали. Вмеблювання, яке бачила вона, було старе, і вся оселя занедбана, не гідна її високого звання. Вона проплакала б цілу ніч, якби такій великій монархині годилося плакати. Злопам'ятлива вдачею, вона довіку не забула, як того вечора думала, ніби вона зовсім не в Луврі, бо з неї поглумились. Іще один привід для помсти — на додачу до всіх інших.

Мстивість його маркізи бавила Анрі більше — вона була не одноманітна й рясна бурями. Свого часу Анрієтта спробує навіть викрасти й вивезти до Іспанії його сина: нехай спалахне гризня за наступництво на троні, а давній ворог, іспанці, як завжди, прийдуть на допомогу заколотникам. Вона підтримує зносини з усіма змовниками — вже й тепер, коли король вистежує свого маршала Бірона й сушить собі голову, як урятувати його від катівської сокири.

Водночас вона страшенно запальна, вибалакує те, що слід приховати, лішає на видноті листи — аби тільки немолодий коханець не легковажив її. Нарешті вона домоглась, чого хотіла: він уже не дозволяє їй танців, кривляння та дешевих жартів, а вимагає признатись в усьому. Погрожує карою, а вона сміється йому в вічі. Нахилившись до його обличчя, кричить своїм ламким голоском, що й досі так чарує його:

— Ну, ув'язніть мене в монастирі, щоб я вже мала спокій від вас! Чи ви такий красень? Чи, може, від вас гарно пахне? — навіть таке вигукувала, і то не віч-на-віч. Наслідком було те, що Анрі почав уживати більше парфумів, а його клята маркіза й далі розігрувала сцени на свій смак.

Коли він уже вивідав через неї майже все про широко розгалужену змову, йому хотілось тільки одного — погамувати її язика:

— Пані, ваших небезпечних таємниць не слід розголошувати. Поки про них знаю тільки я, я зроблю все можливе, щоб вас минула кара. Стережіться! Граф Ессекс також вірив у своє щастя, бо його любила королева, і вважав, що має законне право на зраду. Та врешті моя сестра, королева Англії, мусила зітнути йому голову, і відтоді в неї у самої болить шия.

Шалена маркіза витяглась якомога вище й глузливо гукнула:

— Так. Але ж вона більше схожа на чоловіка!

Цього разу король не засміявся.

Того літа він об'їхав усі провінції, якими правили верховоди змови; тепер він знав їх усіх, і навіть у самого начальника артилерії не було проти них стільки доказів. Епернон у Меці, Буйон у Седані, й навіть губернатор Лангедоку, а до того ж його конетабль Монморансі,— всі вони твердили вперто, що віддані йому. Король привів із собою військо; вони побачили, що їх розгадано, але тим упертіші були їхні запевнення. Але він приїхав не для того, щоб вислухувати брехню. Йому вкрай потрібно було настрахати їх, і це йому вдалося. Крім того, йому дуже хотілося подивитись на зрадників, перевірити своє давнє знання людей. Найбільше примножив його досвід — коли не скорботу — конетабль, його кум.

Але в той самий час іспанці облягли фламандське місто Остенде; через це й мусив Анрі настрахати своїх змовників. Його англійська приятелька саме тоді наполегливо пропонувала йому спільними силами допомогти Нідерландам. Наступальний союз — на таке Єлизавета ніколи не була щедра. А він тим часом саме тепер не міг покинути свого королівства. Тільки-но він повернеться спиною, вони зразу зчинять свій безглуздий заколот, їх не спинить і небезпека ворожого вторгнення. Король сам приїхав аж до узбережжя. Сам-один зійшов він на мури Кале, прислухався до канонади в Остенде; в душі його гризота, смак безсилля дуже гіркий.

Саме коли він довгорічними турботами й трудами зробив цю країну і народ кращими, щасливішими, — адже французи терплять один одного, незважаючи на різницю у віровизнанні, а це вже багато, і справді мають по неділях курку в горщику, як не всі, то хоч більше, ніж за його попередників, коли життя хоч поки що стало стерпним, — між ним і його успіхами відразу впихається зрада, отруйна гадина з холодною кров'ю, що й доторкнутись до неї гидко. Стоячи в Кале на мурах, Анрі тримається за залізні кільця, щоб буря не скинула його вниз; серце його до дна сповнене стражданням, бо нема нічого певного, ніщо не захищає його від падіння, від погибелі. «Що я знаю? Самого знання завжди було не досить. Але й діяння так само непевні, як знання». Лишається тільки завзяття й стійкість, і вони мають підтримувати його день у день.

А там, за Ла-Маншем, до Дувра того самого дня прибула королева, його союзниця, й чекала його слова, яке він не смів вимовити. Якби він послав уперед свої полки, її кораблі вийшли б у море. Та ні, ті полки були йому потрібні проти зради. Єлизавета передала йому послання, в якому писала, щоб він переловив і стратив усіх зрадників, а насамперед свого маршала Біропа. Він сказав: «Вона жінка вчена, справжній доктор по змовах, і лікує зраду способом хірургів — сокирою. Мені важче, бо я часто пересвідчувався, що насильство нічого не вирішує. Вирішує тільки любов».

Він казав сам собі: «Зі своїх двох жінок я не люблю жодної, тому вони й дурять мене. Я купив їх обох — і королеву, й маркізу. Зраджуючи мене, вони хочуть забути своє приниження. Ті жінки, що наставляють нам роги, захищають свою особистість. Це або багато, або мало; той, хто їх не любить, нехай відвернеться. Але Бірон? Я ж його любив, та й тепер іще хочу врятувати. Нелегко це буде — всупереч моїй англійській приятельці, всупереч моєму начальникові артилерії».

Повернувшися з подорожі, він зразу пішов до арсеналу — не з радісним сподіванням. Те, що він збирався відкрити, не було почесне — ні для його влади, ні для його імені.

Роні аж ніяк не поділяв подиву свого владаря з приводу всього цього зрадництва, всіх безглуздих зрад, що навіть самим зрадникам не могли дати користі, але зазіхали на загальну власність, на спільну для всіх землю. Адже не тільки король був би повалений, — загинула б країна, нація! Чи це не суперечить здоровому глуздові? Нe кажучи вже про те, що треба ж мати й людські почуття.

Щирий слуга думав своє. Хто стоїть при владі, той, мабуть, не здатен зрозуміти, чому на нього зазіхають. Отак просто пояснював усе Роні. Його тільки дивувало, що король знає так багато подробиць. Але він доторкнувся до болючого місця — згадав пана д'Антрага, маркізиного батька. Анрі зразу перебив його:

— Проти нього ви не маєте жодних доказів. Навпаки, маркіза зробила все можливе, щоб розкрити мені очі.

Саме це й хотів почути міністр. Він вирішив зробити обшук удома і в дочки, й у батька. Анрі гадав, ніби захистив свою маркізу, і тепер зажадав пільги й для Бірона:

— По-перше, він не в наших руках, а по-друге, він має військо й гармати.

— Ну, то ми заберемо в нього ті гармати, — пообіцяв непідкупний Роні.

— Бажаю успіху, — сказав Анрі.— Легше було б спочатку заарештувати інших.

Проте непідкупний усе ж таки зажадав голови маршала Бірона. Врешті у Анрі виступив на чолі холодний піт — у такій тривозі боровся він за свого заблудлого друга.

А непідкупний — спокійно й чітко, як завжди:

— Ви знаєте, величносте, що вам не можна вирушати до Фландрії з військом. Бо позаду вас спалахне збройне повстання.

— Ваша правда. — Анрі вмить став тверезий, як його щирий слуга. — Моя приятелька, королева Англії, радить мені вкоротити кожного з моїх змовників на голову, — так вона зробила зі своїм власним улюбленцем Ессексом.

— Це правда, єдина правда, — підтвердив начальник артилерії.— І перший, кого ви повинні вкоротити, це Бірон.

— Щодо нього вже вирішено, — поставив крапку Анрі.— Він поїде послом до Лондона, сповістить мою приятельку, королеву Англії, що я одружився. Повернеться він іншою людиною.

Щодо цього Роні мав сумнів; одначе він зрозумів, що король сказав своє останнє слово.

Бірон справді поїхав до Англії. Стара королева дуже хвалила перед ним його владаря. Тільки одну хибу мав, на її думку, король Анрі — занадто м'яку вдачу.

— Розкажіть-но йому, як чинять із зрадниками. — І з вікна показала послові на один предмет: вона завжди має його перед очима й може будь-коли подивитись на нього. То голова молодого Ессекса, якого вона любила. Власне, зостався самий череп; але Бірон до черепів звик, він їх боїться не дужче, ніж сама Єлизавета. І вона побачила, що Бірона вже ніщо не може остерегти: ні те видовище, ні її пояснення. Так вона й написала королю Франції — ще перше, ніж Бірон повернувся.

Поки він подорожував, одному з його агентів розв'язали язик, і зрадник сам був зраджений. Його спільники вже не довіряли йому, бо він став королівським послом. Вони бачили: король знає все. Він завдає їм контрударів: несподівано віднімає в них міський податок. А з чого ж вельможа так розбагатіє, щоб провадити війну навіть із королем, коли народ більше не платитиме йому податків? Жах пройняв їх наскрізь, вони самі подались до похідного королівського двору, не чекаючи, поки Анрі їх навідає. Могутній герцог д'Епернон запевняв пана де Роні — врешті-решт тільки міністра, — що король не має ніяких причин скликати таємні наради, бо ніхто й не думає ні про який бунт. Начальник артилерії попросив його сказати все це самому королеві; але якраз на це ніхто вже не наважувався.

Ненависть до короля найдужче намагались розпалити серед протестантів: мовляв, король має намір позбавити протестантські фортеці своїх грошових субсидій. Навіть більше — він збирає у своєму арсеналі гармати, щоб придушити всі свободи як однієї, так і другої віри. Найзначніший із змовників сам був протестант — Тюренн, нині герцог Буйонський, багатий владар, що ніколи не зречеться своєї гордині. Колись він був бідняком — тоді, як і Анрі,— і надій на майбутнє в короля було не більше, ніж у нього. Супутник років бідності менш ніж будь-хто здатен дотримуватись міри, коли настають роки достатку. «Що? Отой, колись такий самий злидень, як і я, тепер має стояти вище за мене?» Цей король — ворог кожного самовладного пана в королівстві, а насамперед — протестантського, і вже забув, що свої давні перемоги завдячує протестантам. Так гадали люди, бо так говорили ті, котрі щось мали — здебільшого аж забагато.

Анрі отримував такі звістки звідусюди й бачив, як вельможі відкидаються від нього; протестантський люд був проти нього — ще більше ніж католицький, у якого він здобув принаймні стільки прихильності, скільки був вартий скасований міський податок. Крім того, папістський простолюд іще пам'ятав, що цей король усе ж таки переміг його гнобителів, тоді як його колишні сподвижники, борці за віру, забули навіть, що він дав їм едикт. Його тоді мучили жахливі сумніви — до сумнівів він був схильний завжди. А тепер оця загальна змова, — звичайно, винен у ній він один. Не без причини ж після стількох подвигів, після того, як він зумів відродити королівство, його всі покинули й він лишився сам, як був на початку шляху.

Він викликав до Фонтенбло свого Роні, хоча добре знав, що цей глибокий внутрішній неспокій і сумніви щодо власних помилок — не такі речі, щоб начальник артилерії зрозумів їх. Про них Анрі мовчить, у цьому він і далі лишається самотній. Буйон та його бородатий приятель ла Тремоїль від'їхали до своїх володінь. Ані д'Епернона, ані кого іншого затримати не пощастило. «Хіба що довелось би їм сказати правду в вічі». Але досі він мовчав про те, що сприймає їхню зраду як ганьбу для себе.

Щирий слуга похвалив його за те, що він удався до хитрості й грає роль. Тим легше вскочить у пастку заводій злочинної змови. Звичайно, йому йдеться про Бірона, бо він жадає його крові, і квит. Король ходить, ступаючи занадто широко, як на такий маленький садок, думає Роні. Треба щось розповісти йому. Не навпростець, незграбно— ні, щирий слуга вмів пом'якшувати і повчання, і найтяжчі ухвали: він обеззброював владаря прикладами з історії або розповіддю про якісь буденні речі, що завжди існують поряд із величними й грізними, і в порівнянні з ними величні й грізні теж стають буденними.

Маршал Бірон уже не має гармат — начальник артилерії зумів утнути з ним штуку. Він переконав губернатора Бургундії, що гармати в того вже нікуди не годяться. Простак ухопився за принаду: відіслав старі гармати річкою вниз, а баржа з новими, як домовлено, вирушила назустріч, до Діжона. На жаль, вона заблудила вночі, в тумані, й ненароком причалила знов до арсеналу; маршалові гармати тим часом також прибули вже туди. Спритно зроблено, королю лишалося тільки засміятись.

Роні, навпаки, сказав якнайповажніше:

— Величносте! Тут ідеться про ваше королівство. Переборіть усе: свої спогади, почуття і…

— І ганьбу, — докінчив Анрі. Його слуга затнувся, замислився, але так і не зрозумів, чому король ужив цього слова.

— Переборіть усе, — зажадав він ще наполегливіше. — Той приклад, що ви покажете на наймогутнішому з ваших ворогів…

— Наймогутнішому? Без гармат? — спитав Анрі.— На обеззброєному, нужденному, як послідущий жебрак? Я можу просто відпустити його з богом, і йому зостанеться лиш тікати світ за очі.

— До Іспанії.— Роні говорив повільно, ваговито. — Величносте! Господь позбавив його своєї ласки. І ви так само не маєте права бути до нього ласкавим.

Анрі жахнувся. Громовий голос із неба, і той не міг би грізніш нагадати йому, щоб він повернувся до послуху і обов'язку. Його суворому слузі вистачило такту лишити короля на самоті, перше ніж король усвідомив, що його закликано до послуху.

Опівночі

Ось він, маленький, обгороджений садочок біля замку Фонтенбло, сад випроби: випробовуваний розмовляв тут зі своїм сумлінням. Ніхто не смів тривожити його, хоча здалеку за ним стежать: королева й міністр із вікон, а цікаві, теж нишком, — крізь живоплоти.

Всі ті кілька днів, поки Бірон їде сюди, Анрі думкою з ним. То радить йому повернутись і втікати; а то, частіше, просить його покаятись, упасти йому на груди. Тринадцятого червня, рано вранці в тому саду він думав: «Не приїде!» — і каже це своїм людям, що стоять напоготові поза живоплотами. Бірон чоловік запальний: свого ворога Роні він заприсягся заколоти кинджалом, та що йому втрачати, навіть ставши убивцею короля? Анрі заспокоює всіх щодо цього.

Це вперше в житті він без страху чекає ножа. «Невже в мені погасла жадоба життя? А була ж така сильна! Бірон… Його шлях сюди, шлях до смерті, такий довгий і тяжкий, я проходжу разом з ним. І по щасливих шляхах цього королівства ми колись їздили пліч-о-пліч». Він мав на думці більше батька, ніж сина, об'єднував їх у одну людину, як народ. «Чи мусив я розлучитися й розмежуватися зі своїми сподвижниками? Що скоїлось зі мною, через віщо вони вважають за безпечніше перекидатись до моїх подоланих ворогів? Покидають лиш того, хто сам себе покидає, і хто б мене зрадив, якби я не зрадив сам себе?»

Він заглиблювався в себе, він розпачливо шукав джерел зради… Ет! Нічого вони не пояснюють.

«Чи це я спустив з неба на землю освячену богом величність? Я ніколи не вірив у власне творіння. Для мене не кожен день — ясне свято. Я не був тим тираном, котрого вони могли б ненавидіти й божествити. Марне діло — у одних віднімати тільки зайвину, але не все зразу, а іншим давати ситість тільки по неділях. Кого я врятував від його дурості, кого — від божевілля? Хто на це неспроможен, той не рятівник. Мої звичаї призвели до того, що я мусив затаювати й замовчувати останній замах на моє життя. Біроне, звільни мене від мого безчестя, воно було б занадто гучне. Як жахливо волає воно з твого ешафоту!»

За живоплотами почувся гомін. Анрі вже вирішив, що настала страшна для нього година. Але то був лише якийсь невідомий городянин — він добивався до короля з таким запалом і в такому відчаї, що його нарешті впустили до альтанки. Він упав навколішки й почав просити в короля помилування для свого небожа, якого суд засудив на страту. Король уже підписав вирок, він знав обставини злочину, що не дозволяли помилування. Дивлячись на горе цієї людини біля його ніг, він поблід. Якийсь нещасний юнак зійде на ешафот, а ти, король, борешся в душі зі зрадником, щоб він тебе пощадив.

Чоловікові біля своїх ніг він сказав:

— Ви чините так, як слід чинити дядькові. А я мушу вчинити так, як слід чинити королю.

З тої хвилини він відкинув усі вагання. А тоді з'явився Бірон, як його й чекали, і нітрохи не перемінився душею, як і передбачали теж. З-за живоплотів стежили, як вони вдвох крокують алеєю: король тихий і рішучий, маршал — у нестямній люті через несправедливу підозру, а найбільш через те, що його обеззброєно. Він то гатив кулаком у свої невинні груди, то нарікав на віроломного Роні, що так зрадив ного.

— Може, і я вас зрадив? — спитав Анрі, і затятий брехун затнувся.

Тоді король обняв його, показав жестом, що вони самі, тож хай маршал довіриться йому.

— Я? — вигукнув Бірон. То був голос похмурої одержимості.

Всі побачили, як вони виходять: один був веселий, а другий аж душився від нестерпних образ. За обідом, у присутності всього двору, Бірон сидів навпроти короля, і мова йшла тільки про обложене Остенде. Анрі сказав: його брат, король Іспанії, разом з іспанськими міністрами мусять тремтіти зі страху, що він покарає своїх зрадників. І тоді Іспанія дуже скоро програє війну у Фландрії. Бірон поглинав страви й затято мовчав, але читати його думки було нелегко. «Посмій-но! — промовляло його почервоніле обличчя. — Для своїх дворян ти вже не король. Скликай свій простолюд: побачимо, чи захоче він віддавати життя за тебе, як ми колись віддавали».

Після обіду Анрі повів бідолаху в той самий садочок. Він боровся за людську душу так, немовби ще ніщо не пропало; а та душа вже відмерла.

— Пане маршале, отямтеся! Це ж ви, а ось перед вами ваш король Анрі. Ви не знайдете іншого короля, що любив би вас. Забудьте про всі докази, що має проти вас герцог Савойський, забудьте про обіцянку мовчати, якою вас переслідує Іспанія, забудьте їх! Я забуду все після першого вашого щирого, вільного слова.

Але Бірон уже не був вільний. У Ліоні, попри весь свій гнів і пиху, він, може, ще був такий. А тут він поривається до своєї долі, хоч і не вірить у неї: він застиг, уражений німотою і вже звернений обличчям до ешафоту. Анрі все відтягував: ще чверть години, ще чверть… Нарахував чотири чверті — кінець. Ні, додав ще й п'яту. Тоді раптом урвав мову на півслові, опустив руку й швидко пішов у дім. Там він замкнувся з Роні й королевою.

Міністр заради безпеки держави вимагав провинної голови, але багато говорити не потребував; найзавзятіша була королева. Її чоловік збирається пощадиш зрадника; це його діло, коли він хоче позбутися трому, але Марія Медічі на таке не згодна. Вона знає, що колись король на випадок своєї смерті обрав цього самого Бірона, щоб той захистив його коханку та її незаконного сина. Коли він не вміє вибирати довірених осіб, то чого за це має поплатитись Марія? Свого сина, дофіна, вона виростить сама — як регентка.

Нарешті це слово вимовлене — регентство. Марія знає його будь-якою мовою. Проте в найважливіших для неї питаннях вона вже висловлюється французькою — не дуже приємно для слуху, зате влучно. Анрі розуміє, що тут уже сподіваються на його смерть і розрахували, що робити після неї. Він лиш тимчасово ще на цьому світі. Померти, негайно померти мусить друг його юності, супутник на крутому шляху до трону, супутник його сторіччя, вже минулого. Це не дуже приємне для слуху — незалежно від чужинчиної французької вимови. Те, чим йому тичуть у вічі,— необхідність, природний закон; і все ж у нього холоне серце.

Життя міняється надто швидко для того вразливого віку, в який він уже вступив. Зостатись зовсім самотньому, посилати на смерть останніх, перше ніж і він піде за ними, — і так негайно? Ну, про чужинку шкода мови. Але…

— Пане де Роні, що скажете ви?

— Величносте! Маршал Бірон більш не може мати сумнівів щодо ваших намірів, тож напевне втече. Треба його взяти під арешт.

— Зачекаймо до півночі,— вирішив Анрі.

Того вечора грали в карти. Нарешті товариство розійшлось, але Бірон зостався з королем — без запрошення. Анрі бачив, що цей чоловік і не думає про втечу. Якщо його розум не потьмарився зовсім, у цю годину він напевне проясниться. Від цієї надії в короля аж серце забилося. Ще раз він заклинально нагадав про давню дружбу, та у відповідь зустрів сухий погляд, побачив уста з печаттю мовчання; і ось вибило північ.

Анрі відвернувся, помалу, нога за ногою, рушив до свого кабінету, ще повагався, зачиняючи за собою двері. Ще хвилина тяжкої муки, і він знову відчинив їх. Бірон стояв непорушно, скутий своїм божевіллям.

— Що ж, бог із вами, бароне Біроне, — Анрі назвав його по-давньому, як протягом двадцяти років спільних небезпек і знегод. Та ніхто вже цього не чує — Ви розумієте, що я сказав?

Ні.

Тут-таки в передпокої Бірона взяли під арешт. Він незграбно вдав, ніби вважає це за поганий жарт, і далі грав роль оббреханої безвинності — і в Бастілії, де якийсь чернець іще раз наказав йому мовчати про все, і на суді, попри всі наочні докази і власноручні його листи, що виказували провину. Він сторопів, побачивши ті листи, і все ж розлючено відмагався від них. Він розраховував, що тиск із боку змовників та чужоземних держав змусить короля відпустити ного. Його спільники сильні й сміливі, судді побояться їхньої помсти й не засудять Бірона. Серед них самих є прибічники давньої Ліги, а вона тепер ожила, ніби єретик ніколи не перемагав її, ніби років правління цього короля й не було зовсім.

На шляхах знову стало небезпечно, шість сотень родичів оскарженого приїхали з Гасконі, озброєні банди чинять напади. Того викажчика, що подав письмові докази, вбито в самому Парижі, хоч його й охороняли, і вбивцям дали втекти. Королю Анрі потрібна вся його велика відвага; для того, щоб судити зрадника, — ще більша відвага, ніж для відсічі ворогові, якби той удерся до країни. Ворог буває найстрашніший тоді, коли він здалеку підриває країну, підготовляє завоювання грішми, друкованими пасквілями, розпалюванням внутрішніх чвар.

Анрі мусив це пережити: всі його досягнення, умиротворення й розквіт королівства все ж не врятували його від того, що йому тоді довелось покинути свою столицю й вичікувати за її мурами, з ногою в стремені. Не зрадник, а король мусив утікати. Свого міністра Сюллі він наполегливо остерігав, щоб той не дався в руки змовникам, бо тоді вони скористаються ним як заручником за Біронове життя. Роні, звичайно, вжив заходів остороги і, напевне, по-своєму розважив, що тільки неправедне діло може спиратись на злочини, — адже вони не мають коріння. Виростає і вкорінюється тільки велич, тільки володіння, і те, й друге дбайливо виплекане, і плекав його найкращий слуга. Та хоч би як багато міг здійснити такий міністр, королівство належить не йому. Його велич — це велич його владаря, а він сам у найгіршому разі може попасти ворогам у руки. Один лиш Анрі тоді, з ногою в стремені, осягнув ненадійність, тимчасовість усього свого набутку та й самого свого життя. Поки що він його зберігає,— а на те, що далі, розраховують дурні. Те, що він пережив у ті дні,— це нескінченні дванадцять опівнічних ударів годинника.

Там, за містом, він приймав родичів в'язня, говорив з ними лагідно й співчутливо, як уповноважений правосуддя й державної необхідності, в яких він неспроможен змінити нічого. Відмовив їм, не давши взнаки, чого він боїться й чого справді міг чекати, — насильного звільнення в'язня, відвертого бунту столиці. Настрій люду був достатньо підготований для цього. Бірон — добрий католик, за те й страждає. По місту ходив зворушливий лист; Бірон його ніколи не писав, але в ньому висловлював королю все, що могло викликати до того ненависть. Добрий католик у в'язниці не пам'ятав навіть отченаша, зате вдарився в астрологію, бо дуже хотів жити, та його й запевняли, що смертного вироку не буде. Король слабкий, страх зломить його. Судді його тремтять уже й тепер.

Проте Анрі мав у своєму парламенті не тільки таких людей, котрі виправдовувались нежиттю чи ще яким приводом, аби ухилитись від участі в процесі. З великих вельмож, рівних Біронові, ніхто взагалі не погоджувався судити його. Зоставалися старі вчені правники короля Анрі, що колись були з ним у Турі, ще як Париж був у руках Ліги, що колись лежали на соломі у в'язницях, що колись були бідні. Тепер вони покинули свої м'які ліжка, свої вигідні оселі; перед лицем небезпеки вони стали такими, як давніше. Вони знайшли в собі мyжнicть для боротьби. Якщо потім королівству судилось загинути, перші загинуть вони; але ці гуманісти рятували його, нападаючи. Вони зводили очі на короля й бачили, що він не піддасться ніякій спокусі: його веління — задовольнити правосуддя.

Це правда, що на його бік ставали й інші. Як часто Роні, прикрившись сильною охороною, приїздив до нього за місто. І стара Єлизавета, його друг, писала йому, намагаючись передати цьому королю трохи своєї невблаганної волі. Вона знає, що її французькому королю не до мислі дивитись із вікна на черепи, а надто якщо він колись цілував ту плоть, яка їх укривала. Вона все знає, бо вона вже близька до свого кінця, і її сторіччя, відходячи, забере з собою, заздалегідь забере з собою тих нечисленних обранців, що творили велике, як вона.

Зате Бірон — чоловік повнокровний, йому потрібні кровопускання, але про смерть у нього ані гадки. Перед своїми наглядачами й перед тими відвідувачами, котрих пускали до нього, він презирливо передражнював судовий процес, кривляючись і горлаючи. Глумлива зневага й певність своєї перемоги позбавляли його будь-якого стриму. Він до останку вірив, що на його боці і сила, і право. Сила — бо поки він тут шаленіє від незужитої снаги, там, на волі, змова, певне, досягла своєї мети й іспанські солдати вже простують сюди визволити його. А право — з трьох причин. По-перше, зрада завжди була священним правом сильнішого, а він вважав себе таким. По-друге, король у Ліоні все пробачив йому — звичайно, за винятком того, в чому Бірон не захотів признатися. Ну, та це вже копирсання в дрібницях; як може воно вилинути на ухвалу суддів?

По-третє, і головне, — для всіх багатих і могутніх існує непохитний закон і моральна заповідь: захищати своє багатство. Те саме багатство, що дало їм велику могутність, при першій загрозі вони повинні використовувати проти держави й нації — отакий у них закон і моральна заповідь. А на крайній випадок ця заповідь вимагає: заклич у країну ворога, щоб він урятував твоє майно. Щоправда, ворог здебільшого дбатиме не про це; але так вірять багаті. Зі своєю вірою й сумлінням у них цілковита злагода, тому вони можуть іще сказати на прощання, як зрадник Бірон: «Панове, перед вами той, кого король посилає на смерть за те, що він добрий католик». Він не пам'ятав навіть отченаша, але вірив у багатство і з цією вірою пішов на той світ — не без бравури й великого галасу. Ката він трохи не задушив, хоч і вважав, що це просто підмана. Йому, чоловікові в розквіті сили й повнокровності, король наважився прислати ката! Аякже!

Король Анрі, звичайно, знав, яку ціну доведеться заплатити за цю страту. Але перший успіх виправдав її: змова розпалася, змовники затаїли дух. Смерть самого лише Бірона розвіяла загрозу заколоту й війни, привид Ліги розтанув так само раптово, як і з'явився. Коли король повертався до столиці, його зустріли радісні юрби, і люд знову був одностайний з ним: він — батько нашого миру, нашого життя, наших надій на щастя. Слава, слава! Але все це дуже швидко лишається й забувається — тим швидше, чим скоріше знов наповняться скарбниці в королівстві й досягнуть розквіту ремесла.

У переможених пам'ять не така коротка. Вони без кінця правлять меси за душу свого мученика, що мусив зійти на ешафот. Минають роки, і за цією змовою йдуть нові й нові. Їх придушують; Роні не спить, а король уже ніколи не піддаватиме сумніву його порад, бо в нього він один. І все ж — обидва вони зняли руку на багатство, на владу багатства. Останнє слово страченого було: «Бо я був добрий католик». І цього досить, щоб приректи короля до смерті від руки вбивць — якщо він доти не був до неї приречений. Віднині він ходитиме по своєму королівству в постійному чеканні. Роки його владарювання — найплідніші для королівства, але сам владар весь час чує позад себе кроки. Не чує — відчуває. Хто озирнеться — не побачить нічого. Лишається жити сьогоднішнім днем, а той день завжди досить світлий, поки б'ється серце.

Якось, їдучи людною вулицею Ла-Феронрі, він побачив перед собою чийсь паланкін. Випередити його не можна було, довелося притримати коней. Це сталось перед будинком з відкритим склепистим підворіттям, над яким був вирізьблений знак: серце, увінчане короною й пробите стрілою. Король нахилився, хотів неодмінно зазирнути в той паланкін, але він уже замішався в натовп. І ніхто не зрозумів, чому король, хоч йому вже звільнили дорогу, замислився й не їде далі.

Він тоді звик присягатись такими словами: «Це така правда, як те, що Бірон був зрадник». Невдовзі і після страти зрадника він приїхав у арсенал до свого міністра й звернувся до нього так: «Маркізе де Сюллі», Найкращий слуга подякував, але не дуже палко — так, немов з обов'язку: він сподівався, що, стане герцогом і пером. Такі були титули зрадника, і дістались вони йому без заслуги, завдяки любові короля. А до найкращого слуги Анрі почував замість любові тільки подив і пошану, занадто беззастережну, щоб терпіти її без ніякого опору. Для того, щоб Сюллі міг виступити в усьому блиску й стати великим міністром, мусила померти Габрієль д'Естре. Помирає Бірон — і Сюллі стає маркізом. Стане він і герцогом, але для цього доведеться скласти голови ще кільком. Чи ж легко терпіти цього бездоганного чоловіка, що звільняє нас від усіх, кого ми любимо?

Величезний стіл міністра був завалений паперами. Ось він сидить над своїми рахунками, що служать процвітанню королівства. Анрі повертає голову до своїх супутників:

— Стільки сидіти! Хотіли б ви бути на його місці? Я б не витримав.

Заглянувши в один стосик списаних аркушів, Анрі змовк, бо побачив: то були нотатки про нього самого. Його Роні мав лише спомини, пов'язані з ним. Як і слід було сподіватися, в більшості записів ішлося за процвітання королівства, вони й заголовок мали: «Королівське господарство». Міністр, що насправді все писав сам, на тих сторінках нібито вів діалоги зі своїми секретарями: вони мали щоразу нагадувати йому про всі його діла, труди й заслуги, ніби він сам не знав про них. «Гординя, — сказав Анрі подумки. — Як може хтось писати таке про себе, коли життя кожного сповнене ганьби?»

Та воднораз йому на очі мимохіть набігли сльози. Він звелів усім, щоб вийшли. А зоставшись наодинці з Роні, обняв його й сказав:

— Віднині я люблю тільки вас.

Жало?ба

Коли її величність королева Британії в квітні 1603 року навіки склепила очі, не стало однієї з найвеличніших постатей проминулого сторіччя. Давня союзниця короля Франції проти всесвітньої держави, Іспанії, вона допомогла йому здобути трон і утвердитись на ньому. А його приязнь убезпечувала її острів від висадки іспанців. Обидві держави могли витривати тільки разом, обоє державців протягом двадцяти років і на день не забували одне про одного. Та коли Єлизавета померла, Анрі не вдягнув жалоби і не наказав цього своєму дворові, бо його, можливо, послухались би не без нехоті. Та й сам двір підтримав його в тому: всі, ніби змовившись, уникали згадувати ім'я небіжчиці.

Король і королева Франції жили у своєму палаці Луврі, багатому домі, який віднедавна годі було впізнати, бо його наново розкішно опорядили. Зважте лишень, що за коштовностями їх величностей наглядав окремий ювелір, Нікола Роже. Королева користалася золотим умивальником. Її придворний штат налічував чотириста шістдесят п'ять осіб, із яких сто сімдесят п'ять перебували на повному утриманні, або «годувалися при дворі», як самі казали. Півтори тисячі придворних чинів короля майже всі діставали платню, хоч і невелику, і кожен мав якийсь титул. У палаці бракувало місця, щоб оселити їх усіх, а ночами покої та входи охороняло сімсот солдатів.

Відколи Єлизавета померла, Анрі засинає важко. За спальню йому править кабінет, тільки тепер у глибині його спорудили різьблений і позолочений альков. Ліворуч від ліжка є двері, що ведуть до королевиної опочивальні. Анрі вже кілька разів замикав ті двері на ніч — відколи померла Єлизавета. Тут він перебуває одну з перших ночей, коли вона вже лежить у своїй домовині, й думає про неї, бо вдень його обступають юрби живих і згадувати її ім'я заборонено. Адже вона була єретичка, вона утверджувала в світі нову релігію з таким успіхом, як ніхто більше, коли не рахувати короля Франції, його битв і його едикту. Одначе він зважився на свій смертельний стрибок і зрікся давньої віри — спочатку тільки вдавано, і Єлизавета добре його розуміла, хоча зразу й не схвалювала. І коли він згодом удав, ніби диспут кардинала дю Перрона з паном дю Морнеєм справді переконав його в істинності його нового віровизнання, вона погодилась і з цим. Обоє вони однаково вважали істинним своїм віровизнанням гуманізм, який є вірою в те, що земне призначення людини — бути розумною й хороброю, вільною, заможною і щасливою.

«Вона багато вбивала, хоч і не жадала крові. Я теж її не жадаю, а проте стратив Бірона. Гуманістам належить бути войовничими і здіймати зброю щоразу, коли ворожі сили захочуть перешкодити людині в її призначенні. Мої воїни-гугеноти захищали право й віру, і те саме весь час робив я, — це така правда, як те, що Бірон був зрадник. Ми з Єлизаветою мусили бути сильними й піднести королівську владу незмірно — не на те, щоб принизити людей. Нехай люди бачать і пізнають у величності короля свою власну, земну велич.

Я не встигну передумати своїх думок, поки ніч мине. Чи це вже падає з неба перше світло, а річка відбиває його в моє вікно? Годинник виб'є п'яту, і наш двір буде тут як тут. Виб'є шосту, і почнеться наше з королевою урочисте вставання. До зали поряд ніхто не має права ввійти з покритою головою. Кожне вклоняється моєму парадному ліжкові, хоч мене в ньому нема. Всі повинні дотримуватись належної відстані, самий лише доторк до ліжка був би злочином проти священної особи короля. Один із камергерів стоїть на варті коло ліжка, і навіть гучно вимовлене слово було б замахом на мене. Та я знаю інакші замахи — і пізна?ю ще інакші.

Вони за весь цей час так і не навчились шанувати себе, а тому не шанують і життя. Вбивство коштує в моїй столиці чотири екю. Скільки ж то заплатять за моє, і чи носитимуть по мені жалобу? Дрімота змагає мене, і думка збивається на манівці. Зостається тільки дозволити їм, щоб ушановували моє ліжко як символ, хоч його значення їм незрозуміле. Людські помисли спрямовані тепер тільки на церемоніал, а я цього не хотів; вони стають строкатіші, а не простіші Як це я ще живу серед цих людей, чому я так загаявся? Та я, правда, вже не весь тут, покійна Єлизавета забрала часточку мене з собою.

Нe прокидатися! Можливо, я врешті-решт таки визнаю єзуїтів, бо їх уже визнало це сторіччя. І коли я закличу їх назад, щоб вони примирили мене з нинішньою добою, Єлизавета у своїй вічності про це не дізнається. Щаслива! Часточка мене — вже там, із нею. Чи ми там упізнаємо одне одного? На цьому світі ми ніколи не бачились.

Ми бачили одне одного тільки на портретах. Коли я був ще юнаком, їй пропонували малого Наварру за чоловіка, але то були тільки хитрощі: так моя партія позбулась би проводиря, а країна спливла б кров'ю в міжусобній війні. Згодом я прилюдно цілував її портрет, щоб вона про це дізналась і підтримала мене. А ще згодом уклав мир з іспанцями щодо Голландії, незважаючи на угоду з нею. Урешті ми проґавили Остенде й марно чекали одне на одного: вона — на своєму узбережжі, і в ті мури, що на них я зійшов тут, у себе, хлюпало те саме море. Ми проґавили нагоду, не побачились — а проте, чи багато людей були такі близькі мені, як вона? Так прислужились мені, а я їм? Хто, крім неї, був рівний мені?»

Цього питання він досі не ставив собі, бо Єлизавета була жива і здавалося, що він іще встигне зустрітися з нею. Воно виринуло само в напівсні цієї ранішньої години. Не забарилась і відповідь: «Ми зустрінемось у майбутньому житті, ми не помремо». Та навіть у дрімоті Анрі зразу поправив себе. «Звичайно, наше життя скінчиться. Проте слід нашої свідомості перейде в інші голови, потім у ще інші. Через кілька сторіч з'являться люди, що будуть діяти й думати так, як ми. Разом з нашим сторіччям ми не помремо. Я і мій друг, королева Англії, знатимемо одне одного нічно».

Він схопився: вже вибило шосту. Оскільки король не давав знаку, до нього не входили ні п'ятеро його камердинерів, ні ті обранці з числа придворних, котрі мали право бути присутніми при його вставанні. Ще кілька хвилин — і ось позаду алькова ледь прочинились потайні двері. В щілину зазирнув пан д'Арманьяк. Він уже не прислуговував королю особисто, зате тим пильніше стежив за часом і в належну хвилину був на місці. Тепер він побачив свого пана вже одягненого, і так само, як він заглядав до кабінету крізь щілину, так і король крізь двері праворуч визирав до парадної зали.

Та парадна зала була тридцять футів завдовжки й двадцять заввишки, з трьох її вікон двоє дивились на Сену, одне — на захід. На знаменитій стелі довкола королівських гербів були прегарно, символічно розміщені зображення всілякої зброї, вирізьблені з дубового, горіхового та липового дерева й укриті позолотою, що вже почала тьмяніти. Стіни завішані гобеленами на античні сюжети, товсто витканими з шовку та золотих ниток. Меблі обтягнені оксамитом кольору засохлих троянд. Ліжко стояло на підвищенні.

Той поміст, що на ньому між своїми запонами височіло парадне ліжко їхніх королівських величностей, називався «паркет» і був обгороджений позолоченою балюстрадою. Вздовж неї навшпиньки проходили дами й кавалери, і кожне повертало весь стан, щоб віддати уклін щільним запонам ліжка. За тими запонами — королівська величність, байдуже, присутня вона у плоті чи ні. Замикали собою той хід принцеси Конде й Конті. Коли Анрі вже надивився й хотів увійти, в залі з'явилася ще одна жінка — вона дожидала, поки збереться весь двір. Вона повільно проходила урочистим шляхом, якомога силкуючись приховувати кульгавість. Перед парадним ложем короля герцогиня де Бар, її високість сестра короля, схилила коліно дуже низько. Ти вклоняєшся, Катрін.

Анрі хутко причинив двері й стояв за ними, прикривши очі рукою, але бачив дуже багато. «Сестро, це парадне ліжко було в тебе на думці, ще як ми були зовсім молоді й нічого не важили. Ти досягла цього, та щасливою не стала. Може, й ти думаєш про те, що це парадне ліжко порожнє, а Єлизаветі дала притулок домовина? Вклонися їй! Ти мовчиш про неї, як і всі, але знаєш: ми самотні й теж маємо покинути цей світ. А побачення на тому світі навряд чи варто бажати після всього, що ми заподіяли одне одному тут, особливо я тобі. Або з Біроном — чи зміг би я знов зустрітися? Або навіть із моїм другом, королевою Англії? Хіба що ми стали б на той час усевідцями, і тоді жодне б не могло чимось дорікнути іншому».

Після кількох таких ночей стало добре видно, що він страждає. Загальна згода мовчати про небіжчицю лишилась непорушна, і король навіть перший дотримував її. Він виконував свої щоденні обов'язки; найголовніше — бути про своєму ділі, не занедбувати його. І все ж видно було, що думкою він не тут: під час найжвавішої розмови часом він раптово змовкав і заплющував очі.

Одного разу таке сталося при двох придворних — звали їх Монтіньї й Сігоннь. Обидва здогадались, яка причина, і вирішили, що здобудуть прихильність короля, першими вимовивши заборонене ім'я. Спочатку вони впевнилися, що їх ніхто не почує і що їм нема чого боятись один одного. Потім Монтіньї тихо сказав, що він поділяє горе короля. І Сігоннь півголосом почав зізнаватись, як глибоко шанував він королеву Єлизавету. Анрі розплющив очі й мовчки окинув обох украй відчуженим поглядом.

Вони перелякалися. Король, що завжди волів ставитися до всіх як до рівних йому і щойно розмовляв з ними саме так, раптом виявив сувору неприступність. Вони наштовхнулись на холодну зневагу й заквапилися геть. Вони досі гадали, що король повинен зберігати певну відстань між собою й іншими, але це тільки його обов'язок, а не природжена вдача. Може, в нього були якісь спільні таємниці з тією, котрої вже нема й котра вже ніколи не з'явиться тут? Їх довго не залишав подив від цього відкриття, але вони, звичайно, остерігались говорити про нього. Двір напевне не пробачив би їм того, що вони випадково відкрили щось нове у владарі, якого всі завжди мали перед очима й гадали, ніби в ньому нема нічого понад те, що вони бачать.

Цим самим придворним стало моторошно, коли через кілька днів король викликав їх до свого саду. Кожен з них почав сушити собі голову, чи нема за ним у минулому якоїсь провини. Монтіньї колись був дуже близьким свідком одного замаху на короля, бо саме цілував його в коліно. Сігоннь, автор алегоричних п'єс, любив вихваляти великого короля бундючною мовою богів та героїв. Але щоденна його мова була зовсім не урочиста, і його язик частенько зачіпав герцогиню де Бофор. Обидва були звичайні й звичні царедворці, таких у Анрі хоч греблю гати. І саме тому він викликав їх того дня до себе, до своєї зеленої зали, перекритої листям, так що з вікон Лувру туди не зазирнеш. Своїм давнім друзям і бойовим сподвижникам він би не звірив того, що сказав тепер цим двом:

— Ви щасливіші за мене. Я б хотів умерти!

Вони схилили голови й спини. А він, ходячи ще швидше, провадив: якби він тільки міг, то зрікся б і корони, й влади. Він прагнув би самотності і знайшов би нарешті справжній душевний спокій.

— Пустельникові не бракує нічого. З неба падає манна, крук приносить йому хліб небесний.

Після цього признання він тужно зітхнув, міцно стулив губи й розтулив їх лиш тоді, коли віднайшов твердість духу. А тоді повів далі:

— Але таке життя — не для державців, вони народжені не ради нього, а ради своїх держав і народів, над якими їх поставлено.

Така мова короля була несподіванкою для його слухачів: досі вони вважали, що він має коротку пам'ять на все пережите, й називали його «вічним веселуном». Того, що на дні його душі таїться смуток, ніхто не знав, бо такі слова він вимовляв хоч уже й не раз, але не перед чужими. Він, власне, зразу й пошкодував, що виставив себе перед Монтіньї та Сігоннем таким витончено-сумним, а тому додав іще дещо — хай кінець його мови прозвучить так, як слід, щоб вони потім могли переказувати його слова без шкоди:

— Для державців на світовому морі є тільки одна гавань — могила, і помирати їм падає в самому розпалі діяльності.

Обидва зберегли в пам'яті насамперед ці слова і потім, звісно, розповідали про почуте, бо самі були приголомшені такою відвертістю й не могли мовчати. Але ці слова про смерть у розпалі діяльності, коли вони згодом справдяться, обидва витлумачать як пророцтво. Король був таки справді сповнений гордині. Він скінчив життя так, як сам хотів.

Анрі сумує за Єлизаветою тільки до цієї години, але не далі.

Нове сторіччя

Тільки-но почувши про смерть Єлизавети, він негайпо наказав Роні збиратись до Англії. Від королевиного наступника годі було сподіватись такої щирої прихильності, як від неї, а ще менше — такої непохитності та невсипущої пильності перед лицем спільного ворога. Смуток у душі короля змінився звичайним невдоволенням, і воно наростало тим швидше, чим виразніше Яків Перший демонстрував свої слабкі риси[93]. За півтора місяця він уже розкрився до кінця, і Роні час було вирушати. Того ранку, коли Анрі дожидав міністра в себе, його випередила королева, Марія Медічі. Вона мала намір перешкодити тому, щоб Роні одержав остаточний наказ. Вся її поведінка не лишала сумніву: вона з'явилась до чоловіка як кредиторка. Такою вона була з самого початку й зоставалася завжди.

Анрі не дав їй сказати й слова. Він був готовий до її втручання. І робив усе, що міг, щоб воно не сталось раніше. Він домовився з Роні про все потихеньку. Та все ж послові треба було добирати свій почет, супроводити його прагнуло багато дворян — аби проїхатися до Англії державним коштом. Марія давно про все знала, але поки що мовчала. Вона обрала для свого втручання останній, вирішальний день. Анрі зразу вхопив зі столу перші-ліпші папери й почав із запалом пояснювати їй внутрішні справи королівства. Та з виразу її обличчя він бачив, що всі його хитрощі марні. Вона ще ніколи не намагалася вникнути в справи королівства — може, просто через те, що їй бракувало для цього розуму. А головне — вона вважала владу короля нетривкою й нечестивою, поки він не скориться до кінця папі, не укладе союзу з Іспанією й не поверне до країни єзуїтів.

Бачачи, що вона не слухає, а тільки чекає нагоди заговорити про своє, він несподівано зажадав, щоб принесли дофіна. Хлопчика принесла годівниця; йому вже було півтора року. Анрі взяв його в годівниці з рук і сів з ним на підлогу. Піднявши його личко до свого, він втупив у малого незвичайно поважний погляд, якого ні годівниця, ні королева не могли збагнути. Але поки що вони мовчали. Анрі думав: «Цей побачить усе сторіччя». А більше не думав нічого.

— Бурсьє,— звернувся він до годівниці.— Дофін, коли народився, був дуже слабенький. Після королеви він завдячує своє життя вам, бо це ви своїми губами влили йому в ротик вина, коли він уже посинів.

— Величносте! — відказала годівниця, — Якби це була яка інша дитина, я зробила б так і сама. Ви наказали мені, і я тоді насміла. — Вона обернулась до королеви: — Наш владар аж тремтів увесь, поки не побачив, що це справді дофін. Розчарування він, певне, не пережив би. Він просто нетямився зі щастя, впустив до кімнати двісті душ, і я аж розсердилась, але він сказав, що це дитя належить усім, хай кожен поділить із ним радість.

— Годі вам базікати, — спинила її королева. По її обличчю майнула тінь страху. Звичайно, стать дитини вирішувала і долю її самої. Якби народилась дівчинка, то місце дофіна напевне зайняв би син, якого народила тоді ж таки маркіза де Верней. Марії Медічі довелось би від'їхати тим самим шляхом, яким вона й приїхала.

Той спогад про пережиту небезпеку тривав одну мить, і все ж Анрі щось помітив. Він обняв і поцілував дружину, і вона сприйняла це як належне. Вона була з тих людей, яких не красить гордий вираз. Анрі почав гуцикати дофіна на руках. Марія дивилась на їхні веселощі, і її обличчя промовляло: це добром не скінчиться. Справді, врешті-решт батько підкинув малого занадто високо, і підхопив його не він: швидшою була годівниця. Всі злякались, але перша здобулась на слово Марія.

— Ви й досі хлопчисько, величносте, — сказала вона розлючено. — «Вічний веселун»! Трохи не вбили мені дофіна.

Вона стояла, взявшись руками в боки, наче перекупка з рибного ринку. Вибух, очевидно, можна було відвернути, тільки відіславши годівницю з дитиною. Анрі так і зробив.

— Я до ваших послуг, пані,— сказав він по тому: однаково ж не викрутишся.

Вона не примусила довго просити себе. Як мати дофіна, вона була певна свого права й безпеки: король проти неї безсилий. Щоб наставити його на добру путь, їй не потрібні ні ніч, ні дурман чуттєвості. Вона оголошувала свою волю серед білого дня.

— Ви не пошлете пана де Роні до Англії.

— Це вже вирішене діло, тут нічого не можна змінити, — відказав Анрі.— Британський адміральський корабель уже готовий пливти назустріч послові.

Тоді Марія холодно нагадала йому, що власне його становище досить хистке, а тому нема сенсу шукати прихильності когось іще слабшого. Король Яків довго на троні не всидить, вона це знає. Вона ще раз сказала, що знає це, і Анрі справді збентежився від того й став слухати її.

— А коли Яків позбудеться трону, чи можете ви вибрати для Англії кращого короля? Ні. А папу ви зможете вибрати — за допомогою мого дядька, великого герцога: Климент Восьмий йому пообіцяв, що наступником його буде хтось із Медічі. Забудьте нарешті своє єретицьке минуле. Подумайте про свою й мою користь. Ваше королівство потребує захисту церкви, а ваше життя — ще дужче.

Все це було не нове, і найменше — дядько, який нібито настановляв пап; та що таке папа, чи Медічі він, чи ні? Знаряддя Іспанії. Коли Анрі скориться, він зрадить своє королівство, а життя аж ніяк не врятує.

— Ви мені радите повернути до країни єзуїтів, щоб вони мене не вбили.

Марія обурено заперечила. Як вірити їй, отці єзуїти були найм'якосердіші люди, життєрадісні, люб'язні, скромні, чужі будь-яких інтриг. Хай він тільки спершу познайомиться з ними. Двічі-тричі поговорить — і тоді сам упевниться, в чому його добро.

Анрі змусив себе засміятись і сказав, аби мирно скінчити розмову:

— Що ж, коли вони не вбивають тиранів, мені нема чого їх боятись. Нехай собі лишаються там, де й були.

І все ж обоє — й сам він, і королева — знали, що ніж загрожує йому весь час. Але не казали цього. Щоб він її зрозумів, Марія ще згадала про Біронову страту та її наслідки. Саме вона вимагала смерті зрадника, і вона ж таки тепер нагадала королю, який самотній він став відтоді. При його власному дворі більшість гадають, ніби його мучить каяття, звідси і його хвороба торік у липні. Йому урвався терпець, і він вибіг, але ще гукнув через плече:

— Я захворів від несвіжих устриць, а не від каяття! Це така правда, як те, що Бірон був зрадник!

Марія Медічі стояла, дебела й огрядна, з тупим обличчям і бездумними очима, і тим дивнішим здавався весь її владний тон, а надто останні слова:

— Ви ще спізнаєте каяття, коли всупереч моїй раді пошлете свого Роні до Англії.

Він вибіг і звів дух тільки у саду. Там він і дожидав свого найкращого слугу — пора вже було почути розумне слово. Він хотів дати маркізові де Сюллі свої настанови перед подорожжю до англійського двору. Він не скаже йому, що не дужо покладається ні на короля Якова, ні на його прихильність. Часи Єлизавети не повернуться. Йому самому доведеться вростати в це сторіччя. Якби ж це можна було зробити, не зрадивши себе!

Роні наполягатиме, щоб він після свого маршала Бірона завдав тепер рішучого удару іншому давньому сподвижникові — Тюреннові, герцогові Буйонському. Цей державець-протестант обливає короля багном перед усією протестантською Європою, твердить навіть, ніби Анрі у згоді з папою готує нову Варфоломіївську ніч. Анрі ще раз викладе перед міністром свої найгірші побоювання: що їхні власні протестанти ввійдуть у спілку з Іспанією. Роні відповість, що це неможлива річ. Він уже не раз відповідав так. Що таке Іспанія? У Брюсселі на честь інфанти живцем поховали якусь жінку. З тими, ким гидує весь світ, не стане змовлятися навіть Буйон, хоч він і заслуговує долі всіх зрадників.

Анрі передбачає слово в слово все, що зараз казатимуть і він, і Роні: вони ж знають один одного. Обидва мають викласти один одному чіткі думки, хоч, може, й не завжди слушні та достатні. А насамперед — вони діють заодно; і саме тоді, коли на короля з недовірою дивляться його протестанти, він зі своїм начальником артилерії громадить зброю — навіщо? Рятувати їх. Свободу совісті в усій Європі врешті-решт доведеться захищати зброєю, бо інакше це королівство пропало: воно може існувати лише в духові та істині або зовсім не може.

Від невідступних думок і хода швидша. І враз Анрі зупиняється. Що мала на увазі королева, коли говорила, що він спізнає каяття? Звідки вона знає про Якова й про навислу над ним небезпеку? Марія Медічі не може похвалитись розумом. «Як і привабливістю», — майнула в нього думка десь аж на дні свідомості. Проте його тривожить така видима невідповідність між її обмеженим розумом і тими натяками, що їх вона кидає. Звідки такі знання — чи, може, завчений урок? На чию підказку вона його остерігає? В майбутнє зазирає не вона. Про те, що станеться, найкраще знає той, хто сам збирається діяти.

Треба наказати, щоб королевині листи розпечатували. Це буде нелегко робити, бо генеральний поштмейстер на її боці. Ла Варенн так само завзято клопочеться щодо повернення єзуїтів. Ну, цей, можливо, хоче в такий спосіб затерти своє не дуже почесне минуле; але Бассомп'єр? Отой цікавий попутник? І всі інші, що тільки й стежать, куди вітер віє. Анрі відчуває круг себе змову, якій не даси ради катівською сокирою, бо зрада відбувається в думках, шляхом мовчазного порозуміння. Чи, може, вони вже б'ються між собою об заклад про те, яка смерть спіткає його? Природна — як, наприклад, від несвіжих устриць? Чи від кар божих, із яких одна — каяття, а друга — ніж?

«Королева говорила про «свого» дофіна. Вона розраховує на регенство при малолітньому синові після чоловікової смерті. Навряд чи вона бажає, щоб мене не стало, — сьогодні або завтра; просто готується. Вона ще остерігає мене цілком щиро. А втім, вона не наділена підступним розумом її старшої родички, та й не має тих незліченних фрейлін, за допомогою яких стара Катерина правила своїм двором. Та однаково тут сновигає привид тієї Медічі, в'язнем котрої я був. Про мене, хай Лувр буде домом розпусти. Менше подобається мені те, що він схожий на бочку з порохом. A! Ось і мій начальник артилерії».

На парадних сходах перед величним і пишним фасадом палацу з'явився маркіз де Сюллі, теж гордий і пишний. Він уже причепурився для ролі надзвичайного посла, яку збирався доручити йому його владар. В його ході відчувалась надзвичайна гідність. «Іде як на дибах, — помітив Анрі.— Ще дитиною, за однієї незабутньої нагоди, я бачив, як отак виступав герцог Альба. І тоді, й тепер винні, певне, як пиха, так і постійне сидіння за столом, хоч Альба був паскудна людина, а Роні — найкраща в світі». Навіть від блідого, розсіяного світла в саду міністр кліпав очима: від надмірної роботи вони стали надміру чутливі. Його оздоби виблискували на сонці — він, за давньою модою, носив ланцюжки та застібки з самоцвітами, а на капелюсі — коштовний медальйон із головою Мінерви в шоломі. Коли він з'являвся на люди в такому віджилому, з минулого сторіччя, уборі, з нього часто посміювалися, щоправда — тільки за його спиною, бо він був вельми могутній.

«Справді, ми трохи-таки застаріли, — відзначає Анрі.— Відколи ж це? Дарма, в нас у запасі є ще не одна новинка. Якщо й доведеться мені допустити в королівство отців з Товариства Ісусового, вийде з цього не те, що вони гадають».

Постать біля ліжка

Того літа король слухав проповідника, новітня манера якого здавалась йому двозначною; та хай там як, а вона була гідна подиву. Захоплення всього двору, а особливо дам, змусило Анрі пильніше придивитись до пана де Саля[94], хоч повінь його слів омивала розіп'ятого Христа пахучими водами, а зранене й закривавлене чоло сповивала квіточками та пташечками, геть усуваючи жахливі сліди мук. Справді, його обличчя втрачало суворість страждання й робилось принадним, як у самого цього священика-дворянина, що його єзуїти підіслали до короля Франції з Савойї. Франсуа де Саль не належав до їхнього ордену, він тільки дуже приємним способом підготовляв для них грунт. У нього були очі з поволокою й білява борідка. Хто його слухав і бачив, той мусив винести враження: ніщо страшне нас на тому світі не чекає.

Незабаром король захворів; то був уже другий напад тієї самої тілесної недуги. Під час першого його виходила герцогиня де Бофор, доглядаючи день і ніч. А тепер він зліг у дорозі, в місті Меці, і при ньому був самий лише ла Варенн. Можливо, ла Варенн має особливий привілей бути при ложі недуги високих осіб; у кожному разі, він уміє використовувати такі нагоди. В Лотарінгії вже угніздились єзуїти, і він приводить двох — патера Ігнаціуса й патера Котона[95], що згодом стане королевим духівником. Цей другий дурний і тому хитрий — а може, навпаки. Він тільки й знав бідкатися, дивлячись па страждання його величності, і не міг придумати нічого кращого, як нагадувати королю що треба покаятись перед смертю. Принаймні це буде природна смерть, і королю вже не треба боятися ножа, тому він має дякувати небу.

Тут утрутився патер Ігнаціус. Лa Варенн штовхнув його під бік, та це було зайве: патер Ігнаціус і так би не пропустив нагоди. Владним голосом він пообіцяв життя королю, що безсило лежав у постелі,— при умові, що той допустить їхній орден у країну. Так чи так, це однаково зроблять його наступники: цього вимагає дух часу. Анрі не сказав нічого, але в думці погодився з єзуїтом: так і буде, якщо йдеться про Марію Медічі. Але з «духом часу» не зовсім воно так: його легше спрямовувати на добро, ніж обмежену й уперту жінку. Треба тільки бути здоровому й міцно стояти на ногах.

Виклик розбудив у ньому волю, і в голові у нього враз проясніло, та й гарячка помітно спала. Але він навмисне зітхнув знеможено, а тоді признався, що його надзвичайно цікавить учення славнозвісного Маріани[96] щодо права на вбивство державця.

— Не зі страху, — сказав він. — Нa мене чинили замахи часто й під усілякими приводами. Донедавна це вважалося злочином чи принаймні сміливим політичним заходом. Але вперше учений підносить таке вбивство до священного закону. Що ж це діється?

Єзуїт біля ліжка почав рости. Коли його чорна постать досягла найбільшого можливого зросту, він спитав водночас довірчо й суворо:

— Якби ваш покійний ворог, дон Філіпп, саме коли він був для вас найнебезнечніший, дістав кинджала між ребра, ви сказали б, що це беззаконня?

— Тож-бо й є,— погодився Анрі.— Завжди знайдуться такі, що схвалять нашу насильну смерть. Та чи це вже стало законом? І хто його встановив?

— Не ми, хоч ви так гадаєте, — відповів єзуїт. — Вирок, гучний чи мовчазний, складають народи, їхнє сумління. Його має схвалити все людство — хоча, звичайно, розпізнає його тільки втаємничений.

«А той утаємничений — ти, шахраюго», — подумав Анрі, але нічого не сказав. Навпаки, визнав, що єзуїти, коли так, — справжні гуманісти. Вони навчають людей розпізнавати добро й зло навіть у владарях і чинити згідно з цим. А це справді крок уперед, крок нового сторіччя.

— Я міг би порозумітися з вами, єзуїтами, бо моє власне сумління зовсім не підказує мені, що я тиран.

— Ваше сумління пророче, — сказав патер Ігнаціус. — Величносте! Ми, ченці Товариства Ісусового, обрані, щоб стати вашими найкращими друзями, і вбачаємо у вас свою єдину підпору, бо король Іспанії переслідує нас і незабаром заборонить нам перебування в його володіннях.

Лиш ця неоковирна брехня розкрила йому, кого він має перед собою, і Анрі навіть упізнав патерове обличчя. Колись давно-давно молодий король Наваррський уже бачив його; тоді воно належало одному підозрілому іспанцеві, що називав себе Лоро й удав, ніби хоче здати королю Наваррському одну іспанську прикордонну фортецю. Тодішнє втілення патера Ігнаціуса було косооке, а в нинішньому ця риса майже не помічалась. Давній знайомий зі своїми широчезними ніздрями та гудзуватим лобом аж ніяк не був красенем. Та сама зовнішня оболонка була наповнена в єзуїта душевним вогнем, а це змінює дуже багато. І все ж тут знову не хто інший, як той, що колись із душогубським наміром прагнув наблизитись до нього; так бачить Анрі.

Тим часом він уже достатньо зміцнів, відлежавшись, щоб повернутись до свого покликання, і почав з проникливого порівняння різних людських натур. Осторонь перешіптувались ла Варенн і Котон. Вирази їхніх облич виказували злодійську втіху, бо патер Ігнаціус так легко впорався з королем. Але як Анрі, так і його новий друг дуже добре знали, яка гадка в кожного з них про іншого. Єзуїт думав: «Балачками тебе не візьмеш — тільки силою, і я тобі покажу її». А король думав: «Тодішнього вбивцю мої офіцери привели у відкриту галерею. Кожен уперся однією ногою в мур, і крізь цей живий бар'єр убивця мав говорити зі мною. А що він не зміг нічого сказати, крім пустих брехень, та й другого дня теж, то його розстріляли».

Патер Ігнаціус почав знову:

— Право на вбивство тирана — це тільки предмет діалектики. Зрозумійте, що насправді замахи на вашу особу припиняться, коли так ухвалить вищий розум — розум нашого ордену.

— Я розумію, — сказав Анрі.— Інші ордени не мають права на вбивство тиранів.

— Ми пропонуємо вам захист від ченців, проповідників та мирян, коли дехто з них візьме собі в голову, ніби на нього зійшло з неба прозріння і на його нікчемну особу покладено високу місію. Наш звичай не такий. У нас мислення цілком земне, ми все підпорядковуємо розумові, навіть насильство.

— Такі й мої погляди, — не без подиву зауважив Анрі.— А як же ваше товариство хоче навчати людей правильно мислити?

Замість відповіді єзуїт спитав:

— Чи міг король коли-небудь похвалитися, що його піддані мислять правильно? Люди ж не створені на одну мірку. Велика людина ніколи не здобуде одностайної любові свого народу, бо народ може мати багато думок, і вони тим чудніші, чим самостійніші.

— В цьому багато правди, — погодився Анрі, але зразу побачив, що його спокушають. І справді — ту ж мить диявол показав своє копито. — Чого ж хоче ваш орден?

— Шкіл. Це не привілей, ні! Наші колегіуми такі добрі, що в протестантських князівствах Німеччини шановні люди переходять у католицтво, аби їхні діти здобули виховання в нас. Тільки не думайте, що ми маємо упередження проти світських наук. Ми наймаємо математиків, а лікарі викладають у нас анатомію.

— Чудово, — сказав Анрі.— А що ж ви лишаєте за собою?

— Майже нічого. Латину, коли хочете. Будь-яка наука дає нам змогу ліпити для вас підданих — усіх за одним взірцем, усіх для однакового й цілковитого послуху.

Анрі:

— Ви ставите в класах мій портрет на вівтар і засвічуєте перед ним свічки?

Патер:

— Ми уникаємо надмірностей і стережемося прикрої відвертості. Кажучи точніше, королівська величність, незалежно від її волі, є для нас засобом примусити людей не думати, а коритися. Задля їхнього ж таки добра.

Анрі:

— То їхнє добро в дурості й безвідповідальності?

Патер:

— Ми кажемо — в благочесті й радісній покорі.

Анрі:

— Щоб вони жили й боролися, самі не знаючи, навіщо й за віщо?

Патер:

— Дурним і безвідповідальним було минуле сторіччя, що непомірно пишалося своїм мисленням, своїми винаходами, відкриттями, нестримною заповзятливістю в усіх напрямках, бо все це аж ніяк не веде до істини. Вільна людська особистість бере на себе забагато, а врешті корчиться й стогне на ложі мук, осиротіла й виснажена.

Анрі — тихо:

— А що, як я кину вас до в'язниці?

Патер, схилившись над ліжком хворого:

— Мені слід би цього бажати, бо я сидів би у в'язниці для більшої слави божої. Але для вас це не було б вигідне. Згадайте, що досі ще не викорінили свавілля в умах. Фанатики проникають повсюди, навіть до найдисциплінованішого ордену. Вихопити ножа недовго. Величносте! Вам уже давно пора задля власної безпеки взяти собі духівника з Товариства Ісусового.

Звична погроза… З цими словами патер Ігнаціус хотів лишити короля на самоті. Він уже відступив від ліжка, але Анрі кивнув йому ще зостатись.

— У Німеччині,— сказав він, — Товариство Ісусове має найбільший успіх. Там усе, вмиротворене, крім отих горезвісних розбійницьких ватаг, постраху бідних селян. Здавалось би, слід радіти, що в монастирів віднімають землі. На жаль, народ не має з цього нічого — збагачуються тільки державці та дворянство. Ваш орден сприяє дворянству.

— Німецьке дворянство — наш меч, — підтвердив єзуїт. Просто відзначив — не гордо й не скромно.

— Ладнається велика війна, — провадив Анрі.— І це буде ваша війна. Війна проти народів.

— Але за панів і за владарів, що згідно з нашою волею й напученням виганяють протестантів, як-от імператор Рудольф[97]. Величносте! Ви найхристиянніший король. Ви любите своїх підданих усіх підряд, навіть єретиків; ви хочете повернути їм віру й природну нерівність. Із нашою допомогою ви цього досягнете, уникнувши жорстокої війни, шляхом лагідності й терпіння.

— Амінь, — докінчив Анрі й закотив очі під лоба, як бачив недавно в одного солодкомовного проповідника. — Пташечки, квіточки, — промугикав він сам до себе. — А чому саме мій народ такий бойовий? — спитав він з несподіваною силою. — Чому французи вбачають у зраненому й закривавленому чолі осторогу, що треба бути сильними?

— Вам самим треба скоріш берегтися, — зауважив патер Ігнаціус, нагадавши, що хворий марно перенапружується. І справді, королю стало дуже погано, він покликав ла Варенна, а обидва єзуїти вийшли. Між двома болючими нападами король підписав указ, яким він допускав Товариство Ісусове до королівства. Може, пан де ла Варенн дуже пишався цим, але вирішено тут було без нього. А чому, власне, — цього поки що не знала навіть постать біля ліжка.

Слабкість, поспіх і насильство

Все це вже відоме й випробуване. Коли якийсь орган тіла відмовить служби, він може ще повернутися до здоров'я. Коли з'являється новий самовпевнений зрадник, він натрапляє на досвідченого короля, що пройшов усю школу зради. А на вірність жінок так чи так покладатися не можна. Які ще тривоги придумають вони для Анрі — буйна д'Антраг і опасиста Медічі? А його протестанти, так тяжко озлоблені, чи впадуть іще раз в обійми своєму королю Наваррському? Вся Європа, ніби змовившись, прагне великої війни — будь-що-будь. Король Франції знову допустив до країни своїх єзуїтів, щоб відвернути принаймні крайнощі,— так він сподівається. Але куди він зайде з ними? І куди зайдуть вони з королем Англії, що надавав їм необдуманих обіцянок? Під союз обох королів підкладається міна — така, як ті, що ними підривають фортеці. Чого лишень не доведеться ще пережити Анрі: вихор подій мете через його літа — вже злічені, як він починає розуміти.

Надзвичайний посол, маркіз де Сюллі, мало не попав у морський бій. Англійський корабель, якому він із чемності довірив свою особу, вже збирався обстріляти французьку флотилію. Вона висадила в Дуврі численний почет посла, завернулась і, вітаючи його, підняла вимпел з лілеями. Англійці сприйняли це як виклик, бо сталось воно в їхніх водах. Інцидент, немислимий при Єлизаветі, відкрив Роні очі на ті зміни, що стались після її смерті й чекали його наприкінці подорожі.

Почалося все ще в дорозі від узбережжя до столиці. Квартир'єри короля Англії позначили будинки, до мали ночувати французькі гості, але дехто з городян постирав написи зі своїх дверей. У Лондоні представника короля Франції зустрінуто гарматним салютом зі старого Тауеру, з бастіонів, з кораблів. Серед великого натовпу він сів у розкішну карету й поїхав до палацу постійного посла — графа де Бомона. Але перед його дворянами зачинялися всі двері, хоч на вулиці ночуй. Пояснювали це так: ті, котрі приїздили минулого разу з маршалом Біроном, повсюди чинили бешкет і навіть когось закололи. Маркіз де Сюллі зразу прочитав своїм молодим супутникам лекцію щодо пристойної поведінки. На нещастя, вони зайшли до одного дому розпусти і там теж когось закололи.

І таке мало статися саме з цим послом, найдостойнішим з усіх французів! У страшному гніві він нахвалявся зітнути голову тому молодому забіяці, і лорд-мер Лондона насилу стримав його. А тим часом він і сам ледве не припустився якнайтяжчої помилки. Він збирався йти на прийняття до короля у глибокій жалобі. На щастя, мілорд Сідней устиг попередити його, що він єдиний буде там у чорному. А король Яків та його двір сприйняли б це неприхильно, особливо цей вразливий монарх, досі тільки король Шотландії, а тепер і Англії, але не своєю заслугою, а тільки як спадкоємець. Навіть імені його великої попередниці тут не сміли вимовляти. Сюллі обурила дріб'язковість живих. Світова слава для цих нікчем минається ще не досить швидко: вони прикидаються глухими.

Тим упевненіше вдався посол у своїй промові перед королем, у Грінвічському палаці, до пишного стилю, такого модного тепер, що й Роні мусив його вивчити. Він назвав свого владаря і його величність короля Британії справжніми диво-королями, що вмістили в собі всю велич нових часів і старовини. До попередниці Якова він би ніколи не наважився звертатись так: із нею говорили або по-діловому, або по-вченому. Він запевнив, що його владар цілком утішився по тяжкій втраті — смерті Єлизавети, — коли на її трон мирно зійшов наступник, наділений надлюдською душевною величчю. Король Франції, що послав його, так високо оцінив велич Якова, що його приязнь і відданість набагато перевершили нічим не потьмарені взаємини з уславленою королевою, якої вже нема.

Що Єлизавети нема — це правда, решта все вигадки. Роні договорився до твердження, ніби він бажає цьому наступникові з нерішучим обличчям такого самого щасливого правління, як і своєму власному владареві.

— Нехай ваша могутність і слава щодень зростають. Тільки натхнення з небес могло б дати мені досить красномовності.— Це, власне, правда: лестощі мають свої межі, і їхньої людської міри не вистачить, аби вдихнути віру у власні сили та рішучість у підозріливого монарха, який сам собі не вірить. Король Яків, щоб чути ці пишномовні підбадьорення, спустився від свого трону на дві сходинки. Дослухавши промову, він почав мимрити свою відповідь. Бентежив його не посол; той, жаліючи сердешного спадкоємця англійської корони, опустив очі. Власні вельможі шотландського короля тим суворіше дивилися на нього, чим важче було йому говорити. Це були все ті самі слуги старої королеви, і вони, особливо мілорд Сесіл, були схильні дати відчути владареві-чужоземцеві, який він випадковий і самотній на своєму троні, прикликаний з чужини: вся його могутність позичена в небіжчиці. Перед ними він весь час мусив складати іспити, тому й затинався. Тим хапливіше простяг він руку до паперів, які подав йому маркіз де Сюллі.

То були власноручні листи короля Франції. Король Шотландії й Англії, звичайно, помітив, що там уже нема пишномовних фраз, зате згадано цілком певні речі, і називаються вони — Голландія, військова підмога проти Іспанії, точно вирахувана вартість її спорядження. Нерішучий король перебігав усе це очима й радів, що може сховані очі в напери; з щирої вдячності послу за ці рятівні листи Яків уже ладен був зразу пообіцяти все. Адже й супротивній стороні, єзуїтам, він пообіцяв усе, чого вони вимагали. Одначе під поглядом мілорда Сесіла він не міг цього зробити, і згодом йому теж дозволили не все. Та власноручний лист його брата, короля Франції, принаймні спонукав його сказати, що він завжди був щиро прихильний до короля Генріха Четвертого й не зоставив тієї прихильності в Шотландії.

Зразу по тому він перейшов до богословських питань, а потім — до полювання й до погоди. Роні, хоч сам не любив мисливства, узявся вихваляти майстерність свого владаря в цій царині, як і в усіх інших. Такими манівцями він сподівався врешті наблизитись до політики, але зазнав невдачі. Урочисте прийняття минуло без успіху. Тому посол попросив особистої аудієнції, і попросив дуже наполегливо, бо знав, що Філіпп Третій Іспанський невідчепно набивається британській короні з пропозиціями укласти союз[98]. Яків Перший поводився цілком прихильно, запросив посла на службу божу, а потім розмова неминуче знов зійшла на полювання і скінчилась наріканням на незвичайну спеку того літа.

Роні й постійного посла — тільки їх двох — посадовили обідати з королем. Диво дивне — прислуговували владареві навколішки. «Отут тільки він і владарює,— подумав Роні.— Влади він не має більш ніякої».

Другого дня до Роні приїхав посол Сполучених Нідерландів Барневелт і змалював катастрофічне становище свого народу. Втримувати Остенде далі немає змоги: його героїчна оборона проти переважних сил іспанців і так триває вже двадцять місяців. Голландцям потрібно вдвічі більше і війська, і грошей.

Барневелт:

— Дайте їх нам! О, допоможіть же! Невже ви не бачите, що остаточне вигнання іспанців з наших провінцій вирішує долю Європи?

Роні:

— Король Франції тільки хоче спершу заручитися союзом з Англією, а тоді негайно вдарить.

Барневелт:

— Та коли велика Єлизавета в Дуврі чекала на його знак і марно виглядала…

Роні:

— Її часи минулися. Її наступникові за їжею прислуговують навколішки, і так він владарює. Мій король владарює інакше. І все ж благочестива людина, як оце ви, повинна розуміти, що потьмарення нашої вільної волі теж, певне, буває з божого призволу. Навіть зрадникам усевишній дозволяє втручатися, щоб ми, вірні, натрапляли на перешкоди й училися ще більшої твердості.

Барневелт:

— Ви й те розумієте, чому Англія дозволяє ворогам своєї віри й свободи укріплюватись на другому березі?

Роні:

— З миролюбності, безперечно. Крім того, Іспанія — держава вже виснажена, і її останні корчі здаються не такими небезпечними. Мій король — ось хто насамперед не повинен укріпитись на тому березі, і треба, щоб на континенті врівноважували одна одну дві держави — виснажена й повна сили, — щоб там не кінчалася війна. Тут це називають «європейським миром».

Барневелт:

— О, скажіть радникам короля Якова, скажіть його парламентові всю правду, яку ви знаєте! Мілорд Сесіл вважає себе за щирого прихильника миру.

Роні:

— Ви так гадаєте? щирий тільки король Яків, бо він не має ніякої влади — хіба лише за столом, де йому прислуговують навколішки.

Тільки це пояснення, яким він наче розкривав очі іншому, остаточно розкрило очі йому самому. Відтоді він цілі дні викладав британським урядовцям усі чогось варті відомості, викладав зі звичайною своєю логічністю й красномовністю, підкріпленою цифрами. Він не зневірявся від того, що ті урядовці, власне, нічого не хотіли знати, а тільки нетерпляче пропускали повз вуха весь перелік труднощів, які навалив би на короля Франції напад знавіснілої Іспанії. Він мусив би одночасно обороняти всі свої вельми протяжні кордони на суходолі й на морі. Адже Іспанія та її васали — повсюди. З часів імператора Карла П'ятого один-єдиний монарший дім у своєму прагненні до абсолютної влади над усім світом тримає під загрозою народи Європи й кожну вільну країну.

Сказати це Роні повинен, так йому доручено. Та однаково він наперед був готовий до того, що злигодні й розбрат на континенті не сприймаються тут, вони здаються дальшими за самий Новий світ. У цьому якраз полягала неповторна велич Єлизавети, що вона мислила й почувала заодно з Європою, — стара жінка, молода ще не була до цього здатна. Пана де Роні просто жаром обси?пало, коли співрозмовники не довго думавши урвали його виклад світової політики, щоб повернутися до цифр — тепер уже до їхніх. Це борги, яких наробив король Франції тут у країні за часів покійної королеви. Жоден британський солдат не ступить на суходіл, поки позики не будуть повернені, до останнього пенса.

«Господи милосердний!» — подумки вигукнув Роні. Прихильник миру лорд Сесіл підніс голос. Його величність король Англії й не подумає занапащати себе заради голландських Генеральних штатів. Коли вони неспроможні заплатити борги, як і король Франції,— що ж, зостаньмося добрими друзями, але без ніякого союзу — ні для оборони, ні тим паче для нападу. «Господи милосердний! — молився подумки Роні.— Як же мені розкрити їм очі! Тут же йдеться про саме їхнє існування, як і про наше. Вони говорять про борги. Товариство Ісусове вже допущене й сюди, Іспанія вже влізла до них у країну. А вони стягують борги».

Опинившись на широкій арені капіталів та процентів, він мусив цілі дні торгуватися з радниками його величності. Він твердив, що як член фінансової ради знає наміри короля Франції. Оскільки насправді самий лише Роні мав точне уявлення про платоспроможність королівства, він запропонував щорічні сплати в помірних розмірах, щоб лишилось достатньо і для війни:

— Якщо його величність король Британії хоче полишити моєму владареві весь тягар і всі жертви війни, — в що я ніяк не можу повірити, бо мудрість і великодушність короля Якова переконують мене в протилежному, — то хто може сподіватися, що мій державець у таких загрозливих обставинах зовсім спорожнить державну скарбницю?

Але радники короля Англії наполягали якраз на цьому. Посол пояснював цю впертість бажанням бути твердішими, ніж їхній слабодухий владар, і діяти в дусі покійної королеви, який вони зовсім хибно розуміли. Він вирішив докладно повідомити про все Якова, бо тут більш ніхто не втаємничив би короля в політичні принципи його уславленої попередниці. Це завдання уявлялось йому надзвичайно складним. Але наступна розмова проти сподівання склалась навдивовижу легко. Король Яків узяв посла за руку, завів до свого кабінету, замкнув двері й попросив його говорити цілком відверто. Це стало для Роні сигналом.

Він сказав безпорадному наступникові трону всю правду. Він не побоявся вивести на арену велику жінку: вона б не стала зважувати давніх боргів, коли на другій шальці лежить дружба між обома королівствами. Виступивши за межі правдоподібного, пан де Роні змахнув перед засліпленими очима Якова чимсь осяйним і іскристим — воно називається безсмертя. Він говорив добрих дві години, а тоді Яків сам попросив його тут-таки укласти текст угоди. Та це було зайве: Роні мав її начерк у кишені. Яків власною королівською рукою вніс деякі неістотні зміни — як же можна зовсім без змін, коли владар щойно збагнув своє покликання, бодай тільки на цей день, на одну годину щонайбільше. Роні не мав ілюзій і не пишався надмірно своїм успіхом. Досить того, що Яків хоч поки що схвалив начерк угоди й навіть негайно викликав до себе міністрів, щоб вони вислухали його волю.

Мілорди Сесіл і Монтджой, графи Нортамберленд і Саутгемптон почули з уст владаря, що він ретельно зважив усі докази маркіза де Сюллі. Його ухвала: в царині зовнішньої політики завжди діяти в згоді з королем Франції. Треба укласти тісний союз обох королівств, проти Іспанії. Тихо! Не перебивати! Я наказую. Високим Генеральним штатам Голландії він пропонує свою королівську підтримку й усілякі гарантії.

— Ну, пане посол, тепер ви задоволені мною?

Роні цілує руку, що здається йому аж надто раптово зміцнілою. Потім дякує палко, пишномовними фразами. Це була його остання промова в Англії. Від усіх тих промов біля рота в нього відкрилась рана, здобута ще під Іврі: давня битва, перемога, що виявилася тривкою. Кілька днів він пролежав у сильній гарячці, а потім його допустили на прощальну аудієнцію до короля Якова, і той подарував йому розкішний ланцюжок, золотий із самоцвітами, міцніший за угоду, а власноручний лист, якого король вручив послові, засвідчував його братові, королю Франції, що той виявив йому глибоку прихильність, пославши до нього маркіза де Роні. Такий щасливий був Яків весь той час.

Зі свого боку, Роні привіз коштовні дарунки — королю шестеро чудово виїжджених коней, королеві — венеціанське дзеркало і золоту з діамантами скриньку. Не забуто й міністрів, що по своїй змозі чинили угоді перешкоди: за це вони одержали найвишуканіші дрібнички, гідні куртизанок. Із цим іронічним натяком Роні поїхав. Його владар дожидав його нетерпляче й навіть виїхав йому назустріч.

В бурю переправившись через Ла-Манш і проїхавши ніч у поштовій кареті, Роні побачив під деревами короля, а з ним панів де Вільруа, де Бельєвра і Суассона. Перший перекаже все, що повідомить посол, до Мадріда. Другий зоставить свої сумніви при собі. Третій, як кузен короля, не побоїться їх висловити.

— Коли пан де Роні так добре знаходить спільну мову з англійцями, — сказав граф де Суассон, — то йому слід би привезти додому щось більше, ніж пусті обіцянки, — при умові, що він одержав хоч їх.

Відверта підозра. Але її дозволив собі кузен короля, і Роні мусив стерпіти; відповів за нього сам король. Легко присікуватися, сказав він присутнім, коли хтось зробив усе, що в людській спромозі. Адже більшого тут не домігся б ніхто. Сам він, король, задоволений.

У Парижі вони, король і начальник артилерії, повернулись до розмови.

— Ну, а яка ваша думка насправді? — спитав Анрі.

— Моя думка, величносте, така, що це недобре, коли король-чужинець сходить на новий трон по праву спадщини, без боротьби. Я це зрозумів, коли в мене від нескінченних балачок відкрилась коло рога рана, здобута ще у вашій битві під Іврі.

— І ніякого пуття з нього? — спитав Анрі.— Ні певності, ні навіть надії?

— Ми неухильно сприятимемо тому, щоб перемагав розум, — заявив Роні.— Хоч би це довго було марне, та ми з вами знаємо з чесно набутого досвіду, що розум розраховує на довший час, ніж глупота: їй треба квапитись, бо вона слабка.

— Квапиться, бо слабка… — мовив Анрі сам до себе. — І тому схильна вдаватись до насильства.

Наступний рік і справді показав схильність слабкості до насильства. Король Іспанії запропонував королю Франції союз із метою разом висадитись у Англії, яку вони мають завоювати, щоб винищити там усіх протестантів. Анрі повідомив про це короля Якова. Тим часом упало Остенде[99]. Сорок тисяч солдатів утратила Іспанія під мурами героїчного міста. І коли врешті генерал Амброзіо Спінола вступив до нього як переможець, король Яків перелякався. До всіх страхів йому ще бракувало наміру сусідів висадити військо на його острові. Королю Анрі, хоч той щиро остеріг його, бідолаха довіряв не більше, ніж самому собі. Анрі відмовився від союзу зі схильною до насильства слабкістю, Яків погодився на такий союз. Із французькою угодою він без кінця зволікав. А королю Іспанії поквапно передав підписану грамоту.

Він, мабуть, сподівався зупинити долю. Але проти слабких, що квапляться й тому чинять насильство, не допоможуть ніякі поступки. Іспанія, ставши трупом, хоче владарювати, знекровлена — хоче перемагати й чіпляється за свої останні жертви ще упертіше, ніж за перші. Її передові загони й катів уже послано до обраної нею країни. Це англійські отці з Товариства Ісусового; за такого короля, як Яків, від них годі сподіватись чогось доброго — ні м'якості, ні навіть обережності. Для цього треба бути інакшою людиною. Сюди, у Францію, король Анрі теж допустив їх; чому — це знає тільки його Роні. Паризькому парламентові, що висував заперечення (як і проти Нантського едикту, і то досить довгий час), своїм ученим правникам Анрі відповів: «Щиро дякую, що ви так дбаєте про мене й про мою державу. Одначе опір єзуїтам чинять два різновиди людей: по-перше, протестанти, а по-друге — духівництво, але тільке невчене й розпусне. Сорбонна не визнає отців єзуїтів, вона їх засудила — і що ж із того вийшло? Що спорожніли її аудиторії. Що вдієш, усі освічені уми тепер звертаються до єзуїтів, і за це я їх поважаю».

Тим самим він підтверджував їхню згоду з духом часу, їхній успіх. Далі він твердив, що ніякого вчення про тирановбивство у них взагалі нема. Всі ті, хто зазіхав на його життя, ніколи не були близькі з ними, особливо Шатель, усупереч його свідченням. Наскільки вірив він сам у все це? Він признався своєму Роні, що воліє мати небезпечних людей у себе в країні, ніж десь за кордоном, де їх сповиватиме романтична привабливість, яка здобуватиме їм тут, у країні, закоханих учнів, що, віддані їм душею й тілом, самохіть підкопуватимуться під державу, поки під нею не вибухне порох. А коли їх допустити в країну законно, вони розгортатимуть свою діяльність відкрито.

— їхні школи зразкові. Правда, до дворянських дітей вони ставляться краще. У мене вони попросили моє серце — як реліквію для їхньої церкви. «Полюбіть мене, бо я люблю вас», — отака в нас настанова.

Роні зауважив, що це, може, тільки личино. На таке самовіддане служіння найменшим не спромоглись би навіть перші учні нашого господа Ісуса, при всій їхній чистоті, якої нема чого сподіватись від їхніх пізніх послідовників.

Анрі назвав свого начальника артилерії невиправним протестантом. Адже отці єзуїти тільки пурхають та пахтять: пташечки, квіточки… А тоді поважно додав:

— Я знаю своїх ворогів. Товариство Ісусове — агент всесвітньої держави, що хоче проглинути мене. Зостається тільки показати їм, що моя пащека страшніша. Пане де Роні, провезіть по вулицях мої гармати.

Торговець жінками

Гармати — не цілком надійний засіб, коли всюди зрада, коли зрада закрадається в щораз нових подобах. Жінка, якої король не хоче втратити, бо вона йому потрібна, стає знаряддям його ворогів. Спочатку маркіза просто вдавала з себе змовницю, аби дужче розпалити його; з тією самою метою вона танцювала перед своїм поклонником, звиваючись, мов змія, й помалу скидаючи з себе все до останку. Та відколи до країни допущено отців із певного ордену, напівкомедією не обійдешся. Роби справжнє діло, красунечко, а ні — то стережися. Згинеш іще раніш за нього. Ти знаєш, хто ми такі? У нас багато імен: Іспанія, Австрія, папа, імператор, гроші, Товариство Ісусове, та все це ще нічого не розкриває. Безіменна воля звертається до вас, вельможна маркізо. Вирок сторіччя складений проти народів, а отже — і проти цього короля. Розумієте ви чи ні, але служити ви повинні.

«Яке страхіття, благочестивий отче! Я ж думала, ще довго буде сама гра й танець. Я ненавиділа його за оту недотриману шлюбну обіцянку, але ви погляньте на мене: я ж трошечки без клепки. Такі речі кажуть, але їх не роблять. Що? Я? Отак-таки по-справжньому? Я не розумію вас — чи, може, я й справді… А що, коли я сю ж хвилину розповім йому про ваші мерзенні вимоги? Ні. Ні слова більше, я нічого не казала. Я хочу жити. Я скоряюсь, тільки зоставте мені життя».

Анрієтта д'Антраг зайшла надто далеко. Після падіння Остенде безіменна всесвітня держава остаточно затягла її в свої тенета, і вся родина сприяла цьому. Коли згодом змову викрили, її так і назвали «змовою д'Антрагів». Маршал, слабодуха людина, і його злочинний син д'Овернь[100] на суді втратили всяку гідність; Анрієтта лишалась мужньою, вона наполягала на своїх правах. Вона має від короля обіцянку, і її діти — єдино законні. Вбити його? Ох, боже! Що там вона тямила й чого хотіла… Її рідний брат валить усе на неї. Потай вона плакала. У суддів вона гордо просила милосердя для батька, зашморгу для брата, а для себе самої вимагала тільки справедливості.

З усіх її вимог «зашморг» найдужче вражав. Анрі, що не любив позбавляти життя, намагався проникнути на дно душі кожному зі своїх повалених ворогів. Цій жінці він був дорожчий, ніж вона погоджувалась визнати в щасливі для неї дні. А тепер, хоч і визнала це нарешті — так, що зрозумів тільки він, — саме тепер усе між ними має скінчитись. Та ні. Він помилував батька, сина звелів ув'язнити, а небезпечну коханку заслав у монастир. Якби ж він і зоставив її там, забувшися з іншою! Та це йому не вдалося: в якій іще знайшов би він таку легку, їдку дотепність, таку примхливу вдачу, стільки грації в найзухваліших пустощах, таке вміння на все наважитись, не втрачаючи самоповаги; в якій іще так досконало втілене все те, що Анрі називає французьким!

Вирішивши, що вона вже достатньо покарана, він вернув її до себе. Нa неї це справило якнайневигідніше враження: вона легше стерпіла б забуття, ніж кохання, не владне над собою. А він зробив ще більше: визнав своїми її дітей. Та що з того — для «її дофіна», як вона називала сина, трон лишився неприступним. Пан д'Антраг мусив, як викуп за своє життя, повернути письмове шлюбне зобов'язання. Чоловік, що тим дужче принижував її, чим вище підносив, аж тепер став їй справді ненависним. Її оселили в Луврі, і відтоді Анрі мав під своїм дахом найлютішу злобу. Інші його ненависники, що теж жадали йому смерті, були принаймні при своєму розумі; кожен спочатку усвідомлював, що повітря просякнуте заразою, чумою змовництва, і, неспроможний опиратись їй, наперед погоджувався з тим, що великий король має згинути.

В його Луврі всі ненавиділи одне одного: королева, маркіза, обидва двоюрідні брати королеви і непристойно вродливий Кончіні. Але його дружина-карлиця, молочна сестра, навіть перевершувала інших. Усі вони разом розраховували на смерть короля, але це аж ніяк не спонукало їх зичити життя одне одному. Щоранку чекали, що пані де Верней знайдуть у ліжку зарізану. Королева нетямилася зі злості, що король виховує маркізиних виплодків разом з її, королевиними, дітьми, та й з нащадками чарівної Габрієлі: він хоче мати перед очима все своє потомство. Одного дня дофінові сказали, що в нього тепер буде новий братик: коханка його батька знов народила дитину. «То н-не м-мій брат», — відказав дофін — маленький заїка.

Дофін Луї боготворив Анрі й наслідував його в усьому, чого робити не слід: лив у юшку вино, одягався недбало. Він відчуває в батькові ту незвичайну силу, якої інші не хочуть визнавати, і його хвилює незрозумілий для них захват. «Король, мій батько». Луї вже також навчився ненавидіти — найдужче материних кавалерів, потім її саму — не весь час, звичайно, а хвилинами, між цілуванням її руки та ляпасом, що перепадав йому від тієї руки. «Пане чічісбею, — він десь підхопив це слівце, яким називали догідливих кавалерів, — пане чічісбею, краще не заходьте до королеви. Там король, мій батько». А коли красень силувано засміявся й дозволив собі погладити малого по голові, дофін наказав вартовому коло найближчих дверей налупцювати його. Зчинився гамір, і придворний насилу втік. Вінценосний батько й мати, ступивши на поріг, іще побачили в дверях його спину. Анрі потішила невдача блискучого Кончіні.

Марія Медічі вважала, що всі почуття треба неодмінно приховувати — а надто добрі. Дофінові Луї зразу ж перепало від неї, хоч він скоріше заслужив материну похвалу. Кончіні вже був їй ненависний, бо вона зрозуміла нарешті, що, користуючись його вродою, молочна сестра крутить нею, як тільки хоче; але перед самою молочною сестрою вона почувала забобонний страх. Леонора Галігай жила на одному з горішніх поверхів, самотня й неприступна, хоч у палаці шепотілись, ніби ночами вона тиняється по ньому, як привид. Вона день і ніч думала про гроші, складала їх і пересилала додому — на той випадок, коли доведеться втекти. А для того, щоб платити їй, існували, звичайно, вороги короля — та розпливчаста спілка, що за браком точнішої назви звалась «Іспанія». Якби не її підкуплена молочна сестра, Марія навряд чи стала б співучасницею певних авантюр. Вона б не слухалась Кончіні, якби його підсилала не її Леонора — тільки до краю ліжка, не далі. Навпаки, в чоловікових обіймах вона забула б чужі накази, агенткою всесвітньої держави в змові проти нього вона лишалась би недовго, бо він давав їй гарних дітей, а хотів віддати ще більше — своє серце.

Ненависть росте на очах у всіх. Нагорі живе божевільна, що ховається там від лихого ока. А внизу лежать поряд жінка без душі, з нечистим сумлінням, і чоловік, якому вона могла б стати коханою. Він звірився з цим своєму Роні:

— Вона мати мого дофіна і, якби не була моєю королевою, тільки їй малося бути моєю коханою.

Та цього не могло статись — через нечисте сумління й через ту ненависть, що вже наросла. Марія не давала чоловікові заснути, докучала йому своїм ненависним чічісбеєм, пихатим красунчиком, що вже розгладнув і відростив собі просто жіночі груди, не кажучи вже про те, скільки грошей коштував.

— Мені теж, — озвавсь Анрі.

— Викинь його геть, — попросила Марія, в душі тремтячи зі страху, що він справді це зробить. А тоді її жахлива молочна сестра виказала б її перед духівником або начаклувала б їй якусь хворобу. Отруїти було нелегко, бо кожну страву, перше ніж її споживуть величності, куштували прилюдно троє куштувальників. Проте королева не часто їла разом з королем: вони здебільшого були пересварені, і тоді Марія, звичайно, твердила, що вона в небезпеці. Отрута? З рук цього короля? Всі тільки головами хитали. Ніхто не може зрозуміти, яку гіркоту вливає в нас нечисте сумління, як та гіркота здіймається з нутра й душить нас. Ночами перед нею проходять тіні вбивць її чоловіка, вони не знайомі їй, але й незнайомими їх не назвеш. Коли вона скрикує крізь сон, він аж схоплюється.

Нерідко він і жалів її за той страх, яким молочна сестра весь час тримала її під своєю владою, — хоч йому самому та влада була до певної міри вигідна: вона перешкоджала впливові кузенів Орсіні. Врешті-решт ні Вірджініо, ні Паоло вже не важились самі, без офіційного супроводу, заходити до королевиної кімнати: тоді за їхнє житія ніхто б не дав і шеляга. Вони були відставними коханцями й не жили, а ниділи при дворі, хоч яких грізних удавали з себе. Всі знали: вони бояться пана Кончіні, цього каплуна, що не ходив до жінок, а тільки торгував ними. На королеву він мав купців-політиків, що збагачували його і його карлицю. З інших дам він отримував процент за те, що приводив до них короля. Сам король не був скорий на плату.

Але він знайшов хитрий спосіб підкупити Кончіні. Коли порожньої душі нічим не здобудеш, то її можна бодай тримати в руках, розпалюючи в ній марнолюбство, й так уже сильне. Коли красунчикові щастило вициганити у своєї скупезної карлиці або в дружини самого короля кілька золотих, він наважувався робити королю подарунки— гарних коней, — і король приймав їх. «Величносте! Який розкішний кінь під вами!» — «Це від пана Кончіні». А після коней — жінки. У Луврі було повно вродливиць; спальня однієї містилась прямо над кабінетом короля. Одної ночі він лежав у парадному ліжку за позолоченою балюстрадою, бо королева замкнулась у себе в кімнаті. І враз щось тихенько шкрябається в його двері; то Кончіні.

— Величносте! Ви дали знак тій дамі, що нагорі, але вона так шанує вас, що не зрозуміла натяку. Ваш покірний слуга пояснив, яке їй припало щастя, і завдяки моєму вмілому втручанню фортеця її неприступності впала. В любовних справах лікаря, рівного мені, не знайдете. Але лікареві, звичайно, належиться винагорода. — І він простяг руку. — В таких межах, які визнає достойними король.

Сторгувалися, хоч і без готівки, й рушили в путь — король у добрій згоді з торговцем жінками. А втім, та, що нагорі, вже домовилася з королем. Пані де Гершвіль, статс-дама королеви, ненавиділа всіх інтриганів, що вгніздилися тут: і маркізу з її невгасною злістю, і підле подружжя, що в усьому шукало тільки грошей. Вона торгувалася з мерзенним Кончіні за любовну ніч із королем, аби замилити очі, а насправді шукала зручної нагоди потай висипати перед королем усе, що назбирала для нього: таємниці королеви та її молочної сестри, підступи, які карлиця плела зі своїм красунчиком чоловіком, а маркіза — з духівником. Пані де Гершвіль подобалась королю, інакше ніякий Кончіні не допоміг би їй піймати щастя. Щоб вона бачила, що це він привів короля й відробив свою плату, Кончіні відімкнув її двері — бо для нього не існувало замків, — упустив до кімнати короля, а сам щез. Анрі сів при її ліжку, а вона почала говорити. Він бачив, що ця жінка розумна й віддана йому. Коли йому спало на думку, що її можна й жадати, вона сказала з ледь помітним дрожем у голосі:

— Величносте! Ви забули мене. Колись давно-давно я запросила вас до столу, накритого на багато осіб, але гостей тих не було. А потім, боячись піддатись вашим умовлянням, покинула вас у безлюдному замку самого. Втікаючи від власного серця, я гірко плакала. Я тоді звалась ла Рош-Гюйон, ви забули мене.

— Я впізнав би вас і серед тисячі! — вигукнув він. — А чого ж я зробив вас королевиною статс-дамою? У вашій особі, Антуанетто, я вперше зустрів доброчесність. І що ж я оце чую? Тоді через мене лилися сльози!

— Величносте! — відказала пані де Гершвіль. — Ті жінки, котрі вам не піддалися, якраз через це — найвірніші вам.

— Жорстокий вирок ви мені виголосили, — зауважив він, хоча, звісно, зрадів, що в Луврі, з його всім відомою славою, знайшлася хоч одна здержлива людина. Вона причепурилася: кучері лисніють, очі блищать, біліє рука, на яку вона спирається. В глибокому викоті нічної сорочки здіймаються й тремтять принади, що зрікаються пестощів, — і саме в цьому їхній найрідкісніший чар. Король шанобливо тримає втілену доброчесність за руку. Свічки ллють м'яке світло. Яка славна година!

Ця сама година жахлива для Марії Медічі. Вона підслухувала коло замкнених дверей, що робиться в Анрі. Маневри пронози Кончіні не лишали сумнівів. Марія помилялася тільки щодо особи, до якої зразу подався її чоловік. Про чесну пані Гершвіль вона й не подумала. Спочатку вона зачекала якийсь час, щоб розпусна парочка не змогла заперечувати мету своєї зустрічі. А тоді гайнула нагору. Дорогою загубила одну пантофлю, не стала її розшукувати потемки, вдерлась, як буря, до однієї з кімнат, — вона була незамкнена. Маркіза де Верней сиділа в ліжку й читала. Вона всміхалася, — книжка, видно, була комічна, хоча велика й груба. Маркіза сперла її на підібгані коліна, і насмішкуватий погляд її з-над книжки зустрів оскаженілу бабегу; вона давно впізнала гупання ніг, чула навіть, як злетіла пантофля.

Вигляд королеви перевершив її сподівання. Кучері в папільйотках, очі ще дурніші від безсилої люті, в'яла плоть уже пристаркуватої жінки за напівпрозорою тканиною сорочки, гаптованої квіточками, ніби для невинної дівчини. Ні, Анрієтта д'Антраг ні з ким не помінялась би!

Королева, від жадоби помсти то стогнучи, то пронизливо вискаючи, важко шкутильгала туди й сюди по кімнаті: одна нога в пантофлі, друга боса. Нарешті, перекинувши ширмочку і не побачивши за нею нікого, вона вперла кулаки в боки й прохрипіла:

— Де він?

— Хто? — солоденько перепитала маркіза.

Книжка! Зараз голова його вигулькне з-за фоліанта. Марія кинулась туди. Анрієтта поважно сказала:

— Обережно, величносте. Він у книжці. Зараз заговорить.

Марія мружила очі: вона недобачала без окулярів. Нарешті розібрала: латинський твір котрогось із отців церкви.

І в цю мить заговорив її чоловік — Анрієтта чудово наслідувала його голос:

— Хто має зносини з жінками, той — прах і всередині, й зовні.

Марія злякалась.

— Ви вже чаклуєте! — вереснула вона. — Вчена повія!

— Гладка лихварівна, — відрубала Анрієтта начебто спокійно й упевнено, але вже готуючись до втечі під захистом фоліанта. Замахнувшись, Марія влучила в порожню подушку. А шалена суперниця вже реготала й танцювала в проході між стіною й ліжком. Марія рвонулась до неї, але вона швидко сягнула рукою вниз, і в її руці щось блиснуло.

— Ага! — скрикнула Марія. — Ось ви яка! Це у вас спадкове! Ваша матінка заколола пажа.

— Ми вбиваємо пажів, але не шановних дам, — і Анрієтта сховала кинджал. — Моя мати кохала короля Карла Дев'ятого, перше ніж вийшла за пана д'Антрага. Вона теж була вчена куртизанка. Мій родовід вартий вашого, пані. І чоловік у нас один, і свій дофін у кожної. Законний — мій.

І почалась погоня. Марія всією тушею перевалилась через ліжко; Анрієтта спритно прослизнула попід ним і вільно заметалась по всій кімнаті.

— Ку-ку! Ось де я, — виспівувала вона. — Хто спіймає, той і має!

Марія хапала ротом повітря.

— Раз-два, — відраховувала молода жінка. — Пані, ви програли.

— Змилуйся, — прохрипіла Марія, знеможено упавши в крісло. Супротивниця прикрила їй оголене тіло, покірно й шанобливо вклякла перед нею і подала королеві келих вина.

— Покріпіться. В усьому Луврі ніхто менш за мене не думає про те, щоб вам чогось підсипати. Ви мене злякали, бо я легко торопію. Ми могли б чудово порозумітись. Адже і ви, і я — обидві ми багато зa що можемо дорікати королю.

— Розкажіть мені все, що знаєте, — зажадала Марія. — Саме в цю годину з ним щось діється. А ви не спали й чекали.

Жахливі передчуття раптом опосіли нещасну. Страх, породжений нечистим сумлінням, здійнявся з нутра і здушив їй горло. Анрієтта невимовно тішилась.

— Його викрадено, — лагідно призналась вона. — Нарешті. Ми обидві добре доклали рук до цього.

— Я — ні! — скрикнула Марія.

— Я теж ні. Заспокойтеся, — сказала Анрієтта. — Але й ученій куртизанці, а тим паче королеві, не годиться боятися своїх таємних думок.

Марія вже схилилась на бильце крісла, уткнувшись головою в руки. Все її тіло здригалося — спочатку сильно, потім легше, а врешті знерухоміло.

— Глядіть, не засніть тут, вам не можна, — умовляв хлоп'ячий голос поряд. — Пані, скоро вже година вашого урочистого вставання. Я прийду послужити вам, хоч я — прах зовні й усередині.

До себе королева йшла, спираючись на маркізу. Маркіза ж таки знайшла й пантофлю і взула ногу її величності.

Що тут діється?

До обов'язків головного розпорядника фінансів і начальника артилерії додалися ще й нові: закордонні зносини. Міністром закордонних справ лишався пан де Вільруа, а він не повинен був навіть знати, що Роні доручено наглядати за ним. Та це було необхідне, бо Вільруа — не те що зрадник, а просто прихильник союзу з Іспанією — не мав ніяких таємниць від мадрідського двору, та й від ерцгерцога в Брюсселі. Король і його Роні готувалися до війни, хоча й не думали про завоювання. Та й всесвітній державі тільки того й треба. Вона вже розпадається, в неї дедалі менше сил для війни, але мир їй ненависний. Вона поводиться так, як приречені, що наостанці хочуть іще грюкнути дверима. Розвиває гарячкову діяльність, жадібно прагне чужих земель, хоч у неї вже й своїх забагато. Наводнює чужі краї шпигунами, настирливо поширює свої догмати, що мають урятувати лад у інших народів; але той лад — учорашній, і він украй непристойним чином розвалюється в самих рятівників. Беззаконня й хибні ідеї, що панують у Німеччині, як можна передбачити, мають розбуятись до цілковитого звиродніння і загрожують усій Європі нескінченною війною.

Король, який хоче розумно впорядкувати своє старанно виплекане королівство, не буде бездіяльно чекати, поки спонукуваний власною слабкістю загарбник розв'яже війну, яка буде його власною без кінця відтягуваною погибеллю. Він завдає удару перший. Рішучий розтин перепиняє шлях отруті. Ян-Віллем, герцог Клевський, Юліхський і Бергський, не мав спадкоємців. У разі його смерті претензію на його володіння заявив би Габсбург, вони були б обернені в імператорський лен. Та король Франції оголосив свою постанову: ні Австрія, ні Іспанія не повинні успадкувати їх. То була його перша пересторога, для неї він просто скористався підхожою нагодою — самі герцогства не були йому потрібні. Йому був потрібен мир у його дусі, що відповідав духові народів, і це давало йому перевагу. Вся річ у тому, щоб бути в згоді з народами. Кожен має шанс або на виграш, або на програш. Але одна річ певна: що народи звертають погляди на короля Франції й часто оцінюють власних владарів по його славі. І тільки через це проблема невеличких надрейнських герцогств набуде згодом такої великої ваги.

А погляд на Іспанію, зовсім недалеку, й на іспанські Нідерланди, якими правлять австрійський ерцгерцог та іспанська інфанта, кидає народи в дрож. Нa честь інфанти якусь жінку живцем поховали; досить знати це. Там можновладці певної породи ще не відкрили для себе вартості людського життя: вони переступили через ціле сторіччя відкриттів, найславніше сторіччя Заходу. Їхня власна пиха має за підвалини могили, в які вони кладуть живих. Король Франції виграє свою війну заздалегідь, досить тільки глянути на іспанські Нідерланди. Проте він, як завжди, доводить свою миролюбність, він і далі плекає своє королівство, наче сад; він навіть сприяє замиренню Об'єднаних провінцій Голландії з їхнім ворогом у Брюсселі. Мовби ніде нічого, принцеса Оранська буває при інфантиному дворі — обидві дами з найвисокоморальнішого європейського товариства. Правда, одна розуміє високу моральність як щире переконання і самопожертву. А друга дотримується церемоніалу й моди, носить ланцюжки з золотих кульок, наповнених пахощами; самопожертва не її діло, жертви за неї приносять живцем поховані, і сумління її задоволене. Люди однієї й другої породи досі живуть поряд при тому самому дворі, і ту саму землю населяють народи, які не мають між собою нічого спільного, крім черева. Король Франції ще лишає їм час, хоча й озброюється.

Чого він хоче? Так підозріливо запитують, але однозначної відповіді тут нема, бо він за кордоном насаджує мир, а вдома живе в добрій згоді з єзуїтами; навіть більше — тримає на посаді міністра Вільруа, прихильного до іспанців. І ось трапився прикрий випадок, бо пан де Роні занадто буквально сприйняв своє нове доручення. Він викрив одного з писарів міністра Вільруа. Сам міністр лишився осторонь, його не годилось ославити зрадником. І все ж він вирішив, що безпечніш буде усунути свідка; тому цього писаря виловили з Сени, але не втопленого, а задушеного. А незабаром настало перше січня, і рано вранці Роні з'явився з новорічними дарунками в кімнату королеви, де їхні величності ще спочивали. При тьмяному світлі він висловив свої побажання і поклав, як звичайно, два гаманці, наповнені золотими й срібними гральними фішками. Король узяв першого гаманця. По другий ніхто не простяг руки, і Роні сам підніс його королеві:

— Baша величносте, тут іще один для вас.

Марія не відповіла, і Роні побачив, що вона повернулась до нього спиною. Король дратливо сказав:

— Давайте його сюди. Вона не спить, вона просто лютує. Мене цілу ніч мучила, і вам теж перепало. — А потім завів свого щирого слугу до кабінету й почав гірко скаржитись на Марію, на ті сцени, що вона йому влаштовує, на її важку вдачу. Звичайно, обидва розуміли, що насамперед її переконання лишають бажати кращого. Чи можна її наставити на кращу путь? Роні давав свої поради кружним шляхом чи нарікав на надмірну щедрість короля до маркізи. Вона приїздила й в арсенал, щоб підлеститись до нього: хотіла впевнитись, чи він справді виплатить їй те, що обіцяв король. Головний скарбничий, на її думку, на те й поставлений, щоб задовольняти її вимоги. Марно було пояснювати їй, що король усі свої гроші бере не з власної кишені, що і його, й усіх годують купці, ремісники, селяни. «А їм вистачає одного владаря. Утримувати ще й усю його незліченну рідню та коханок вони зовсім не хочуть». Дослівно так говорив Роні з маркізою й повторив ці слова перед королем.

То була наука для короля, і обидва знали, що ця наука цілком слушна, але не може змінити нічого. А проте від таких розмов нагромаджується певна нехіть між цими двома чоловіками, що мають на світі, власне, тільки один одного. Духівник Котон, єзуїт, простосердий і хитруватий, непокоїв короля, доводячи йому, що народна любов до нього помалу згасає. І винен у цьому був, коли вірити Котонові, жорстокий збирач неправедних данин, що думав тільки про нагромадження й підбивав короля на смертний гріх жадоби. Це приголомшило Анрі, який хотів уславитись тим, що при ньому народові живеться не важче, а щасливіше. Своїй маркізі, що поскаржилась на міністра, він дав відсіч; і все ж якась нехіть лишається. Король зробив деякі гострі зауваження щодо порядкування фінансами — цілком слушні, звичайно. Королівське господарство стало завдяки Роні чесним і саме через це — немилосердним. Що з того, що прибутки держави витрачаються доцільно, коли заради них у бідної родини забрали останню корову? Це вже наука для Роні; і знов обидва знали, що вона слушна, але марна.

Котон відчув сприятливий для нього настрій і запевнив старших у ордені, ніби король уже достиг для того, щоб дати відставку своєму непідкупному протестантові. Тоді він справді залишиться зовсім один і буде в їхніх руках. Роні боронився, він виставляв Котона на посміх. Його винахідлива поліція змайструвала для нього писання, в якому королів духівник ставив усілякі запитання дияволові; той мав давати відповіді устами одержимого. Роні розголосив те писання; воно здалося всім наївним, і за реготом, що знявся через нього, всі випустили з уваги, про що, власне, велись переговори з лукавим. Ішлося про смерть короля.

Щоб зовсім затушкувати свою помилку, Котон симулював замах на себе — своєю рукою завдав собі легкої рани, яку двір і місто зразу поставили на карб протестантові Роні. Анрі, почувши те, негайно поїхав до арсеналу і обняв свого щирого слугу.

— Якби ви справді мали кровожерну вдачу, то починали б не з цього єзуїтського телепня.

Роні не був такий певний щодо цього, одначе скористався сприятливою хвилиною.

— Величносте! — сказав він значуще. — І ви, і я вміємо розпізнавати поважне за сміховинними пригодами.

Анрі:

— Нас хочуть посварити. Це справді дуже поважна річ.

Роні:

— Їм ідеться про вашу війну. Удар націлено не в міністра фінансів, а в начальника вашої артилерії.

Анрі лайнувся своєю давньою лайкою.

— А я вже гадав, що цього разу напустив досить туману й сховався в ньому.

Роні:

— Ваше справжнє обличчя хоч-не-хоч видне крізь будь-який туман, і воно завжди те саме. Всім упадає в очі, що ви з палкої любові до Товариства Ісусового віддалили від себе всіх протестантів. Король Яків так далеко не заходить, і вам вірять менше, ніж йому. Краще було б помиритися з ними.

Анрі:

— Якби ж то вже настав той час! Але ж протестанти зрадили мене з Біроном.

Роні:

— Забудьте це! Покваптеся! Бо хто може передбачити, як скоро протестантському військові доведеться захищати вас і вашу владу.

Анрі:

— Ви гадаєте, що знов дійде до цього? Правда, однодумці іспанців сміливішають, а вони круг мене, куди не глянь. Та однаково ви пильнуєте Вільруа, а я — королеву. Про це я мовчу, але ви й самі знаєте ще більше за мене.

Роні — швидко:

— Шаноба не дозволяє мені вивідувати щось і тут. Я волію думати, що дружина короля до останку скорена його величчю і дбає тільки про неї. А втім, у вашій родині й при вашому дворі ніхто не має такої влади, щоб закликати до країни іспанців. Змовник сидить у своєму місті, за мурами й брамами. Він має військо, а позад себе — кордон. Моя перша й остання думка, величносте, — герцога Буйонського треба повалити й стратити.

Анрі:

— Пане начальнику артилерії, ви, як на мене, надто легко прирікаєте моїх людей на страту. Невже королева розумніша за вас? Вона не любить жодного єретика, але цього хоче пощадити. Скажіть самі, чи це добрий шлях до того, щоб помиритися з моїми протестантами? Бірон був не їхній, і то вони не хочуть мені його пробачити. А цей — їхній.

Роні:

— Тим більш потрібно, щоб вони побачили силу свого короля й упізнали в ньому давнього короля Наваррського. Величносте! Самою поблажливістю досягнете небагато, особливо у нашого впертого гугенотського поріддя.

Анрі:

— Хай буде по-вашому. Якби в Лa-Рошелі були настроєні відповідно і добровільно впустили мене до їхньої фортеці, я залюбки поїхав би до них. Старшим я поклав би руку на плече й нагадав би їм про перші турботи та труди — вони в нас були спільні й досі лишаються найкращим з усього, що було.

Міністр зрозумів останні слова короля як наказ і сприйняв той наказ із захватом. Він, мовляв, скоряється, він негайно їде на збори протестантських депутатів, що мають невдовзі відбутись. Він скаже їм: «Слухайте! Я сповіщаю вас, що має прибути наш владар. Я тільки один із вас, але як міністр тішуся близькістю до короля й знаю його добре. Король нічого не зрікається, він ні в чому не зневірився — ні в нашій спільній справі, ні в боротьбі за неї…»

— Боротьбі, що ніколи не припиняється, — промовив Роні владно, ніби говорив не в своєму арсеналі перед одним-однісіньким слухачем, а вже стояв у місті Шательро перед усім синодом.

Анрі повторив: «Що ніколи не припиняється», — й приклав палець до вуст. Це про його війну, добру війну, що має випередити війну згубну. Ми вичікуємо, готуємось і мовчимо.

Міністр уже все обміркував і переконав короля, щоб той призначив його самого губернатором Пуату: в тій провінції лежало місто ІІІательро, де мав зібратися синод, та й сама Лa-Рошель, фортеця над океаном. П'ятого липня 1005 року він вирядився туди, та ще й не сам. Губернатор узяв із собою півтори тисячі кіннотників, бо мав намір сказати своїм одновірцям чимало суворої правди. Синод зустрів його з почестями, які належаться представникові короля. Роні й не думав ніколи, що вони можуть стати зрадниками. Коли б це навіть дозволила їхня недосконала людська природа, то їхні укріплені міста були занадто слабкі, та й полишені їм за Нантським едиктом тільки тимчасово. Можете спокійно тримати їх і надалі, сказав їм міністр. Для вас це важливо, для короля — анітрохи. Але скарг ваших він більше слухати не буде, бо вже знає їх. Зате ви його планів не знаєте. А головне — його воля така, щоб ви уникали будь-яких переговорів не тільки з його чужоземними ворогами, а й із тими містами чи правителями в самому королівстві, чия поведінка йому не до вподоби. Роні назвав їх відверто, і той, що був у всіх на думці, не привернув уваги серед інших; але вони зрозуміли, що надійшов час рішуче стати на бік свого давнього владаря й сподвижника. І тоді вони дали остаточну згоду на все, чого вимагав від них королів посланець, їхній брат по вірі.

Правда, після засідання вони послали до нього найвпливовіших з-поміж себе, в тому числі пана Філіппа де Морнея, і ось якраз йому Роні добряче намилив голову, так що ніякого пом'якшення королівської волі він не домігся. Що це таке? Своє місто Сомюр Морней укріпив так, що воно саме потребує восьмитисячної залоги. Але без гармат ті укріплення нічого не варті. І нехай панове протестанти всі об'єднають свої війська! І тримають їх весь час напоготові! Найгрізніші вороги вашого короля поки що причаїлися, сказав Роні. Може, він знав більше, ніж висловив, і не тільки всім відома змова якогось там Буйона привела його сюди?

Він полишив їм здогадуватися. Нехай тільки усвідомлять, що на них будуть розраховувати, коли нависне безіменна загроза й народ та країну може паралізувати чаша з отрутою. Коли залунає незабутня хода гугенотських полків, ця чаша промине їх. Як не дивно, але саме цей непохитний міністр, їхній брат по віровизнанню, що тільки вимагав від них пожертвувати своїми привілеями та громадянськими свободами, ба навіть своєю безпекою, саме — саме він зміцнив у них міру в їхнього короля. Хоч як далеко розвели їх життєві груди, та й його помилки, але вони ще раз побачать його між собою — в незмінній подобі. Прийди ж, наш Анрі! Фортеця Ла-Рошель упустить тебе, і хоч би ти привів з собою багатотисячне військо, ми відчинимо перед ним брами, розвалимо мур на триста ліктів!

У Ла-Рошелі

Настав вересень, приїхав він сам, і в його гугенотських землях була велика радість, потай змішана зі слізьми. Щоб побачити його, ларошельці піднімались на дахи, на арки, на щогли кораблів у гавані. Дзвони дзвонили для нього — який знайомий їхній звук! Так само вони калатали, коли він білявим юнаком в'їздив сюди, тільки-но вирвавшися з полону в старої Катерини. Тоді він задля обережності спершу зрікся нав'язаної йому віри й повернувся до своєї питомої — і аж потім показався своїм одновірцям. А сьогодні вони приймали його такого, як він є, з усім, що зробило з нього його нелегке життя, — і голова, й борода в нього посивіли дочасно.

— Вітер знегод пролетів над ними, — пояснив він одному зі своїх найдавніших сподвижників, коли вони потім сиділи разом у залі за сімнадцятьма столами, по шістнадцять душ за кожним.

Молоде покоління дивувалося безмірно, бачачи навіч, у плоті цю легендарну постать. Вона підносить келих, утирає губи, широко розплющує очі. Оці самі очі під Іврі ніби чарами скували ворога, і той стояв на місці з усіма своїми списами, аж поки на нього налетіли наші. Ці самі очі пам'ятають обличчя всіх людей у королівстві, від сьогодні — й моє обличчя. Я в них живу, і найвродливіша з усіх жінок, що будь-коли ходили по землі, теж у них живе. Вона була нашої віри, і сам він потай наш, а вони отруїли йому чарівну Габрієль. У його очах закарбовані образи померлих, тим-то вони такі великі та сумні, що мусять умістити всіх, хто живе вже тільки в них. Ми й самі живемо на світі лиш тому, що він так багато боровся. Так думало молоде покоління, але дивувалось воно недовго, бо швидко освоїлося з цією незвичайною появою, забуло про збентеження, говорило про свої щоденні справи, сперечалось і сміялось. То той, то той підбігав, щоб побачити короля зблизька. Декотрі, осмілівши, цілували йому руку, а найсміливіші просили сказати їм хоч слово.

Анрі зі своїми давніми сподвижниками перелічували, скільки їх лишилось. Вони були веселі, бо знов сиділи разом, і хід часу ще не забрав їх з собою; проте часто згадували в розмові своїх мерців. А ті помалу стають численніші за нас, коли голови наші біліють від вітру знегод. Останнім серед померлих протестантів був пан де ла Тремоїль, отой кумедний чоловік, — навіть спомин про нього міг насмішити. Як приятель герцога де Буйона, він зробився ненависним королю й дуже вчасно пішов з цього світу, перше ніж його схопили. Його ім'я поминули швидко. Що вдієш — після такої тривалої розлуки король і його протестанти мусять дати спокій декому з померлих.

Відвертати увагу від цього небіжчика особливі підстави мав Агріппа д'Обіньє. Він спитав: а чи є взагалі померлі, чи тільки відсутні? Агріппа твердив, ніби вони можуть подавати звістку про себе з того місця, куди попали, а декотрі навіть повертаються, — це незаперечна правда. Того дня, коли поліг його молодший брат, Агріппа лежав на соломі між двома товаришами й уголос проказував молитву. На словах «і не введи нас у спокусу» він відчув, як його тричі ляснула чиясь долоня, і то так гучно, що обидва товариші схопились і подивилися на нього. «Помолися ще раз», — сказав один, і коли він послухався, на тих самих словах його знову тричі ляснула долоня — братова, як Агріппа збагнув потім, коли знайшов його на бойовищі мертвого.

Анрі сказав:

— Агріппо, ти поет. Не кожен, у кого вмирає хтось близький йому, відчуває це бодай за милю, а що вже казати — за двадцять миль.

Він подумав про Габрієль, про її останній день, коли вона була ще жива, а він уже оплакував її, і ніякі три удари долонею не спонукали його мерщій їхати до неї.

Агріппа, що завжди обстоював існування надприродних сил божественного походження:

— Капітана Атіса ми самі, своїми руками поховали з усіма військовими почестями, а проте вночі він тихо прокрався до себе в ліжко. Він був зовсім холодний і потім вибрався вікном. Ну, хай нас розсудять богослови, — докінчив він, розчарований загальною мовчанкою.

Анрі мовчав не тому, що йому стало моторошно; навпаки, він помітив, що нічого не відчуває при словах про якісь призвістки та дивні події, що досі мали для нього значення алегорій, коли не чогось більшого. Він дивився на наївного рубаку, який так щиро прагнув посмертного життя, що зі страху перед смертю сприймав за правду найнеправдоподібнішу історію. Агріппине сумління теж остерігало його, і тому згадані три удари завжди йшли за тими самими словами: «І не введи нас у спокусу».

Давній бойовий товариш, аби приховати збентеження, засміявся і сказав, що богослов у них напохваті,— адже Філіпп Морнсй саме той, кого їм треба. Анрі справді спитав Морнея, яка його думка; але той лишив привидів зовсім осторонь і почав виголошувати цілий трактат про вічне блаженство так педантично та ревно, як може тільки мирянин, що засвоїв науку про бога, і Анрі майже не слухав. Він зіперся головою на руку й замислився серед бучного бенкету.

Замислився король про те, де він тепер: серед людей, причетних до його незрілої молодості, в давньому священному місці, довкола знайомі сподвижники, над головою — ніякого балдахіна. «Начебто повернулись наші найдавніші взаємини й переконання, хоч насправді ми з такої далечі насилу можемо пригадати їх — і їхню відчайдушну сміливість, і їхню слабкість. Треба було постаріти, щоб ніж перестав нас страхати. Лиш тепер, лиш тут відкривається, що страх за життя покинув нас. Що ж до вічного блаженства, то сенс його вже не відкриється нам. І те, й друге — і втрата страху за життя, і втрата надій на вічність — однаково невеселе. Що більше зроблено — хай навіть діла твої недовершені,— то сумніший і тверезіший стаєш ти».

Трохи повернувшись убік, він побачив бастіон у гавані: на нього він сходив іще за життя своєї любої матусі Жанни, п'ятнадцятирічним. Була ніч, і море, як і тепер, котило могутні хвилі; вони доганяли одна одну, хлюпали піною, і рев їхній був голосом далечі, що його не знала, а вітер приносив подих іншого світу; той світ мав бути вільний від ненависті й насильства, від влади лукавого. Відтоді королівські мореплавці й колоністи справді плавали туди, зазнавали катастроф, бідували на пустельних островах. Ті, що повернулись, однаково не здаються, вони вимагають нових кораблів, аж тепер вони пройнялись певністю щодо свого призначення й уже не бояться катастроф.

«Нічого не боятися — це, власне, вже спуск з вершини, як ми самі пересвідчилися. Той спуск почався непомітно. Коли? Це вже забулось. Пам'ятається одне: та битва, в якій ми маємо полягти, аж ніяк не остання, і після нас вона триватиме далі, паче ми її учасники. Я гадаю, що та війна, котру я готую, необхідна. І коли я не доживу до неї, поляжу раніше, — дарма: всього так чи так не довершиш. Оце і є спуск з вершини, але служіння не припиняється».

Він сидів і міркував отак, а інші дивились на нього зворушено — й самі не розуміли чому. «Це ж наш король Наваррський, — промовляли вони один до одного мовчки, без ніяких слів. — Посивілий, повернувся він до нас». Морней урвав свою лекцію про вічність, і Агріппа перехилився через стіл:

— Величносте, коли я бачу ваше обличчя, то стаю зухвалий, як колись. Прошу вас, розстебніть три ґудзики на своєму камзолі і явіть мені ласку: скажіть, за що ви мене зненавиділи.

Анрі поблід, і з того вони виразно побачили, що зараз він дасть волю почуттям.

— А хіба ви не зрадили мене? — спитав він. — Не досить того, що з Біроном, так ще й з Буйоном злигалися. Я ж знаю твої листи до його приятеля ла Тремоїля, отого блазня з писклявим голосом. Він уже помер, то хай писклявить і зраджує на тому світі.

Агріппа відповідає:

— Адже небіжчик був куди слабкіший за вас! А я дуже рано навчився від вас, величносте, завжди стояти за гнаних і стражденних.

Анрі обнімає простосердого рубаку й каже:

— У вас, гугенотів, вистачає чесноти й на себе, і на своїх зрадників.

Отаким чином король і його протестанти владнали всі свої непорозуміння. На прощання вони потиснули руки.

Тим часом Морней був за столом дуже мовчазний, як не рахувати лекції про вічне блаженство, що навела смуток на Анрі. Тепер той зостався в спорожнілій залі вдвох із паном дю Плессі-Морнеєм. Уже вечоріло. Загаяні гості, виходячи, наприпослідок озиралися з порога. Король напевне мав ще порадитися про найважливіше, бо зайшов у віконну нішу зі своїм давнім порадником, найпершим серед протестантів; його навіть називали їхнім папою. Тоді вже останні з двохсот бенкетників, тихо ступаючи, вийшли і нечутно зачинили двері.

Анрі за руку підвів Філіппа до вікна й став перед ним, вивчаючи поглядом знайоме обличчя: яке воно стало маленьке під непомірно вирослим чолом! Очі дивляться розумно; ми все ж тримаємось, коли не зважати на деякі зриви, як тоді, з Сен-Фалем. Погляд досвідчений, але не бадьорий, — від цієї людини нема чого сподіватись дерзань. «Коли ми були молоді, моє королівство Наварра, досить сумнівне самою своєю природою, мало в його особі спритного дипломата, що самою силою своєї любові до правди міг викрити всіх брехунів. Де ви, давні часи! А втім, саме тоді ми найдужче боялись ножа, бо ще не виправдали свого життя, були аж надміру жадібні до своїх майбутніх діянь і не відали розчарування в них».

— Філіппе, чи багато ми досягли?

— Всього, що було призначене вам чи покладене на вас, величносте. Зрозумійте, що наш господь багато чого іншого й не вимагає, і не дозволяє.

— А ви знаєте, пане дю Плессі, що в світі назріває велика війна?

— Мене ж не допущено на вашу раду. Ухвали всевишнього я пізнаю через пережиті випробування. Мене печуть свіжі, відкриті рани, а остання чекає попереду.

Щo там він шепоче в сутіні? Чоло похилено, воно закриває обличчя. Морней підводить його й виразно промовляє:

— Збережіть мир у світі, поки самі ще живете. Величносте, як тільки ваш віддих замре, з вас знімається ваша висока відповідальність, вона повертається до бога.

— І це все? — спитав Анрі.— Отакий вигляд має твоє безсмертя, Філіппе? Твоє вічне блаженство?

Замість відповіді Анрі почув тільки зітхання, і йому захотілось відвернутися. Проте він іще сказав:

— Ваше розуміння бога дивовижно збагатилось. Ви говорите про нього так учено, що він уже не може, як колись, наповнювати ваше серце. Ось ми ще раз зустрілися з вами на цьому світі, а у вас у думках тільки ваша філософія вічності.

— Мій син поліг при штурмі Гельдерна, — сказав Морней просто й чітко.

Анрі пригорнув його до себе.

— Бідолашний мій!

Їхні руки довго лишалися сплетені. Сліз на очах не було. Згодом Морней напише трактат «Про сльози». В дійсності він не плаче, та й Анрі тепер плаче тільки з дрібніших приводів. Вирішальні події застають його закутим у панцер.

— Ваш єдиний син, — мовив Анрі з притиском. Це могло означати: «Яке ж пуття з вашої віри?»

Морней сказав так само просто:

— Тепер я не мию сина, а отже, й дружини.

Що він має на увазі, спитав Анрі. Чи пані де Морней уже отримала тяжку звістку?

— Вона нічого не знає,— сказав прибитий долею. — Сьогодні до мене приїхав гонець. Я сам мушу повідомити її; вона цієї звістки не переживе. Тоді я буду в розлуці з обома тими, для кого жив, — то невже не побачуся з ними там?

— У вас є внутрішня певність.

— Нема її! — вигукнув Морней. І зразу додав сухо й спокійно: — Шарлотта не просто покине мене, вона зробить це з власної волі. Мене гнітить страх, що любов минається, а з нею й усе, надто ж надія на вічне блаженство.

— Друже, нам нема чого боятись, — сказав Анрі.— Я знаю це від сьогодні і тому благословляю свій приїзд до Лa-Рошєлі. Під кінець якийсь голос скаже нам: «Ми не вмираємо», — але це означатиме тільки, що ми зробили своє.

Морней зрозумів це як останнє слово короля, — так підказав йому ляк, що стрепенувся в серці. Він уклонився і відійшов. На прощання король наказав:

— Коли ваше передбачення справдиться, напишіть мені. Я хочу знати достеменно, як помирала пані де Морней.

Дяка

Аж коли король повертався до Парижа, стало видно, який успішний був цей візит. Залога Ла-Рошелі супроводила його аж до найближчої протестантської фортеці, а звідти вийшов новий загін, щоб провести його до дальшої. З усієї країни з'їжджалися на конях дворяни — байдужо якої віри; вони неодмінно хотіли побачити його. Подекуди коні тягли карету ступою — такі натовпи були па дорозі. Люди замішувались між його вояків і говорили, що хочуть провести його аж до столиці. А він тлумачив тільки сам собі, що в них на серці. Бо вони самі цього не розуміли й не вміли виразити.

Тільки но Анрі прибув до Парижа, як прилетіла з Лондона звістка про замах на короля Якова[101]. Під Вестмінстерським палацом накладено було пороху, але ту міну вчасно знайшли. Якби ні, то всіх, хто зібрався в палаці, рознесло б на шматки — і короля, і принців та перів, і весь парламент; від англійської корони б не лишилось нічого. Пороху там було стільки, що вистачило б зірвати півміста. То був би найжахливіший злочин за все сторіччя. А люди добре знають, хто в наші часи сіє чвари своїм ученням. Хто підкопується під наші ноги, хто виготовляє засоби, щоб усіх нас висадити в повітря, і ввозить їх до кожної держави християнського світу, яка ще лишається вільною. Терпеливість вільних народів полегшує їхнім ворогам роботу, не кажучи вже про те, що ці вороги всюди мають спільників і що уряди дуже нетривкі.

Без зайвих слів було визнано, що тут доклало рук Товариство Ісусове, а за ним стоїть Іспанія. Держава, вже зломлена, але ще не до кінця, ніяк не може вгамуватись. Розуму й скромності вона вчиться не дуже охоче, зате хитрощів і злочинів — залюбки. Стара влада породжує новий бойовий загін — духовних вояків, якщо тільки душогубство належить до прикмет духу та до вояцьких чеснот. Єзуїт Маріана проповідує право вбивати державців. Його учні в Англії були вельми старанні, хоч із їхніх книжок цього не дуже видно. Але все ж таки ті книжки передували замахам. Недобрими порадами керувався король Анрі, коли обстоював перед своїми вченими правниками повернення до країни отців єзуїтів, бо вони, мовляв, невинні серцем.

Щоправда, поки десь-інде після першого переляку виносять із підвалів порох, тут у країні ці дітолюбці аж надто ревно показують свою любов до дітей. Пташечки, квіточки, ми тут непричетні, то пуританський парламент сам любить засідати на порохових бочках. Та припустімо лишень, що король Франції зоставив би нас без нагляду, як ото Яків. Що він би посварився зовсім зі своїми протестантами й не повернувся б напрямки зі своєї подорожі, що була, власне, оглядом війська, яке стоїть напоготові. Тоді за вестмінстерським замахом не забарився б і тутешній. Але по бруку королівської столиці гуркочуть колесами гармати його начальника артилерії.

Анрі дожидав його в ту годину, коли їх обох сповістили про «порохову змову». За своїм звичаєм, найкращий слуга мав би негайно стати на порозі, аби нагадати, хто послав короля до Лa-Рошелі й кому той має дякувати, що спілка «тирановбивць» відступила перед ним. День минув; Роні не з'явився. Анрі послав до арсеналу нишком спитати про нього. Міністр працював, як щодня. Анрі подумав: «Він чекає, щоб я приїхав сам або зробив його герцогом і пером. Точність у розплаті одна з його чеснот. Але мені вже багато хто рятував життя й не ставав за те навіть капітаном. Та й сам я в бою вирятував зі скрути не одного і не чекав за це віддяки». Звичайно, Анрі знав, що? в цих міркуваннях неслушне або недомовлене. «Роні виявив дивовижний нюх — чи, може, краще сказати, далекоглядність. Де б тепер було королівство без моїх протестантів? Він і сам якнайзавзятіший єретик, і це підказало йому думку, та й здійснити її легко було саме завдяки цьому. Однаково він ніколи не був крилатий духом; його покликання — сидіти й рахувати».

Тут Анрі мусив визнати, що його Роні вже не такий, як був. «Відколи ж? Ми й це забули, як забули ту повільну переміну, що сталась і з нами. Роні був непідкупний, але завжди жваво домагався нагороди; такий він і лишився. Він і досі так само ревнивий, так само любить повчати й нагонити страх — а це властиве скоріш людям дріб'язковим, ніж значним. Як же стати значною людиною, маючи дріб'язкову вдачу? Талан і заслуга — як вони пов'язані? Дам сто тисяч екю, пане де Роні, коли ви це з'ясуєте. Закладаюся, що ви це розумієте не краще, ніж я, Максиміліане де Бетюн, або, коли вам так приємніше, герцогу де Сюллі. Та імена звучать тим гучномовніше, чим ближче літа приводять нас самих до внутрішньої тиші».

В ту годипу, коли обом їм стало відомо про «порохову змову», Анрі думав про свого помічника — бо тепер їх тільки двоє, і їм треба міцно триматися один одного. В душі у нього була тиша, доля Якова Англійського не дуже злякала його, і той страх, якщо він був, умить розвіявся до кінця. Хто перелякався, так це Марія Медічі. Вона вбігла до чоловікового кабінету й зразу накинулась на нього з докорами — так бурхливо й нестримно, що вмить забула французьку мову.

— Я остерігала вас! Тепер ви самі каєтеся, що посилали свого Роні до Англії укладати той союз!

Ніякого союзу, на жаль, нема, заперечив Анрі.

— Зате є союз із іншими єретиками, в Лa-Рошелі! — верещала Марія. — Єретики — ваша погибель, і ви самі її накликаєте. Я це знала, — прохопилась вона. На щастя, їй довелось замовкнути, бо їй стало млосно. А то хтозна, як багато вона б іще вибовкала. Та тільки-но їй полегшало, разом зі свідомістю на її обличчі яскраво проступив винуватий вираз, що свідчив про нечисте сумління. Вона була ще дуже квола або ж прикидалася такою, коли прошепотіла: — Величносте! Не забувайте про кару небесну. Отці єзуїти щиро прагнуть відвернути її від вас.

— Та я це добре знаю, — сказав Анрі, аби заспокоїти жінку. Він і справді подумав, що набиті порохом підвали навряд чи були ділом рук небесного месника.

Аж коли король надумав лягати спати, — того дня в своєму парадному ліжку, тож зала була наповнена придворними, що мали його роздягати та вкладати, і хто тільки міг, прагнув показатися державцеві, якого видимо оберігав щасливий талан, — аж тоді прийшов начальник артилерії. Його постать височіла над зігнутими влесливо спинами, і Анрі, зразу помітивши її, відпустив усіх інших. А потім відсунув позолочену балюстрадку й за руку завів міністра до свого кабінету.

— Коли не помиляюся, нам треба поговорити.

Роні приніс у течці все, що опрацював за день. Там були різні справи, хоча всі вони — більше або менше — стосувалися «порохової змови». Кожен з послів короля в усіх державах Європи, у султана, у Ватікані мав отримати належну настанову, в якому тоні говорити про цей замах. Вказівки були різні, але всі спрямовані на те, щоб висвітлити й дати відчути всім дворам одну-єдину небезпеку, про яку так недвозначно попереджував запах пороху — пороху, а не пекельної сірки.

Тільки перед протестантськими державцями, в республіках та вільних містах посли короля мали говорити цілком прямо й ставити крапки над «і». Імператор і король Іспанії, ерцгерцоги в Брюсселі, а до того ж великий герцог у Флоренції та інші фінансові сили всесвітнього коло?са на глиняних ногах — усі вони разом готують війну. Їхня відверта мета, якою вони величаються, — знищення свободи совісті, і ні вільної думки, ні вільних держав вони більш не хочуть терпіти. Доказ цього — спроба замаху на англійську корону. Хай же кожен зазначить у своїй Біблії, яку читає щоранку, що й на нього наготоване те саме. Далі йшли рядки зі святого письма, які Роні радив підкреслити протестантським владарям.

Він твердить: у християнському світі є тільки один король, що має в руці меч і користається ним не для власної переваги й не тільки для мирських вигод. На нього зводять очі народи, вже наполовину втягнені у війну, але та війна пошириться на весь західний світ і розтягнеться на довгі, сповнені злигоднів літа. Хай же ця осторога навчить вас. Визволи нас від лукавого! Посли короля мають використовувати всі мови, як релігійну, так і військову, не гребувати й простонародним тоном, поряд із їхньою дипломатичною риторикою. Відклавши все інше, Анрі двічі перечитав начерк послання до короля Якова.

— Маркізе, ви ж йому погрожуєте. Дивний спосіб запевняти його в моїй радості з приводу його врятування.

— Величносте! Або ви доможетесь союзу тепер, або не доможетесь ніколи.

— А щоб його укласти, він повинен, згідно з вашою волею, стратити всіх єзуїтів. Цього я йому не скажу, бо він однаково цього не зробить, а потім не зможе пробачити мені свою слабодухість.

Роні хотів був заперечити. Але передумав і сказав просто:

— Ваша правда. Король краще знає короля. Хто я такий…

Анрі пильно подивився на нього. Це вже якийсь новий Роні, близький до впокорення. Воно вкрай несподіване — особливо зараз.

— У деяких речах ви виявляєте таку передбачливість, як жоден король, — сказав він — дослівно так. — Небезпеки уникли не тільки Яків і його корона.

Міністр випростав спину й ще на мить став таким, як був у більш молоді літа, — кам'яною статуєю з собору. Але й почервонів. Анрі бачив те й дивувався. Досі цей чоловік мінився на виду тільки з гніву і завжди спалахував умить. А цього разу кров розливалася попід шкірою повільно, і шкіра лишалася ніжна й прозора, тільки набувала барви вечірніх хмаринок. Далебі, цей Роні відчуває сором, що посмів урятувати короля, і ніяковіє перед подякою. От наскільки вони обидва зрослись в одне ціле. Подяка була б чимось зайвим.

— Схилімось перед ласкою господньою, — сказав Анрі.— Кожен у своїй кімнаті,— додав він. — День був довгий, ви багато писали, а я зате можу тепер спочити у своїй постелі. Ваш прихід визволив мене від парадного ложа.

І він провів свого друга аж до порога.

Нe бійся!

То були тяжкі часи для зрадників. Уперше від початку правління цього короля, незвичайного правління, йому складають шану не тільки в свята і не тільки задля звичаю. Згуртувалася тривка більшість, і вона йде за незвичайним королем. Та не тільки йде за ним — забігає вперед! Де тільки він покажеться, лунає крик: «До кордону!» А він же про це ще й словом не прохопився.

Того року, та й наступних, у нього побільшало причин для смутку, але з новими свідченнями відданості з'явилось і щастя. Воно шепотіло йому на вухо: ти все робив заради своєї країни й народу, інакше вони б не гукали тепер: «До кордону!» — захищати державу, яку ти створив. Ти створив для них державу; але хто створив тебе самого? Після бога — твій народ. Ось що шепотіло щастя йому на вухо.

Війни Анрі ніколи й словом не згадував. Прилюдні вибухи ненависті до вбивць, помсти зрадникам доводять йому, що це королівство починає розуміти своє осібне становище військової сили, що протистоїть усім ворогам народів. І свій розквіт — не забувайте, який він ненависний декому. Для гнобителів, щоб ви знали, особливо небезпечна наша терпимість, наша повага до сумління й до життя. Хай вона ще й недосконала, і все ж наша людяність — щонайтяжчий гріх у очах тих держав, котрі б не могли безкарно наслідувати її і взагалі ще не відкрили вартості людини. Вдарити негайно, скориставшись як приводом зухвалою змовою, що вперше розкрила очі багатьом, — цього Анрі не хотів. У Європі є й ще народи, які захочуть вибороти чи оборонити хоч трохи щастя — разом з нами, коли впевняться в нашому покликанні. Ось тому король Франції й почав схиляти на свій бік народи і провадив це чотири роки — на рік довше, ніж би слід, бо п'ятого року, на саме діло, він уже не мав.

Роні розганявся не так довго: ним весь час володіло уявлення, що завтра вже вирушати. А тим часом він обробляв громадську думку — в згоді з королем, а отже, тим рішучіше. Чужоземні спостерігачі порівнювали брошурки, що в ті часи закликали всю Європу обстати за праведне діло короля Франції, з прокламаціями на стінах паризьких будинків і пересвідчувалися, що джерело в них одне. Прокламації спростовувано, як і брошурки, і поліція здирала їх зі стін — після того, як усі прочитають. Той порох, що не вибухнув під Вестмінстерським палацом, віддав усю свою вибухову силу тут. Тепер він служив для того, щоб відколювати супротивників нинішньої влади, й так уже нечисленних, від їхніх підбурювачів, а тим також діставалось по заслузі від пана де Роні — якщо, звісно, це справді робив він.

Патер Котон на сповіді слізно благав короля, щоб той признався, які підступи він готує проти церкви. Ніяких відповідав Анрі. Найсвятіший отець у Римі має докази його покори й послуху. Що ж до Товариства Ісусового, яке король сам допустив у країну, він пошлеться на власні слова патера Ігнаціуса, які пам'ятає ще з днів хвороби. Постать біля ліжка тоді сказала: не їхній орден вирішує, чи має померти якийсь король, і не вчення, і не провід ордену, а більшість людей, їхнє сумління, — так запевнила постать біля ліжка.

Ну, то як же? Як стоїть справа з сумлінням більшості після замаху на короля Якова? Як вирішує те сумління? Невідомі, чий слід губиться серед юрби їхніх однодумців, друкують скарги на єзуїтів та їхніх світських спільників. Незліченні юрби народу зустрічають це гнівним схваленням.

— Звичайно, — сказав Анрі,— моя думка не така. Для мене отці єзуїти лишаються невинними душами, хоча, безперечно, фанатики завжди можуть проникнути і в найдисциплінованіший орден. Так гадав патер Ігнаціус, і тому події в Англії навряд чи здивували його. Що ж до мене, то я мушу покаятись перед вами, що цієї ночі спав з чужою дружиною, а не зі своєю.

Від заплаканого Котона Анрі отримав відпущення гріхів. Тим часом почали з'являтись інші друковані відозви, метою яких було обернути прихильну до короля більшість у меншість. Ці відозви також під покривом ночі наліплювано на стіни, та хоч як зухвало нападались у них на пана де Роні й навіть обкидали образами короля, поліція їх не зривала. На тій самій церкві прокламація, випущена нібито міністром, висіла поряд з іншою, що належала його супротивникам. Опівдні вулична сторожа зірвала першу. А нападки на родинні справи короля можна було читати й далі.

Ворожа партія не важилася закидати йому войовничі наміри — для цього було вже запізно. Щоразу, як він проїздив верхи крізь юрбу, лунали вигуки: «До кордону!» — і врешті він почав ходити пішки, в убогій одежі, сам-один, не впізнаний. Так він почув те, що не призначалося для його вух, але знати його не завадить. Пo-перше: у нас великий король. Це твердження потім доводилося власними враженнями і прочитаним — одне підкріплювало друге. Але, по-друге, обговорювали й те, що могла б друкувати ворожа партія, бо кожен, навіть сам Анрі, більшою чи меншою мірою мусив би визнати за нею рацію; що він нещасний, одурений чоловік. У його власному домі розпаношилася Габсбургівна, що ненавидить усіх нас, а найдужче — його самого. В його палаці Луврі повно її полюбовників, поспіль зрадників, та й його коханки продають його ворогам, не кажучи вже про те, що вони наставляють йому роги. Молочна сестра королеви їздить верхи на мітлищі, як достеменна відьма. Кругом нього суцільна змова.

Більшість на те казала: тим гірше. Нам треба бути одностайними. Навіть із протестантами. Що там балакати, ми не любимо протестантів, бо вони вперті, суворі й усіх нас ображають своєю пихатістю. Та цього разу вони йому потрібні, повинні й ми терпіти тих проклятих єретиків, навіть ризикуючи спасінням своїх душ. Ми маємо своє королівство. Це наш король Анрі зробив його таким, як воно є. Не годиться, щоб він був нещасним. Так, тяжкі часи настали для зрадників. Коли Анрі послав свого начальника артилерії проти Буйона, ніхто не обстав за того, а вже найменше його одновірці. Королева з Вільруа та іншими прихильниками іспанців радили пощадити його. І його таки не стратили тоді, як Бірона: обставини дозволяли виявити поблажливість. До його столиці Седана просто призначили губернатора-гугенота.

Проте меншість не вгамувалася. За неї в країні стояли найбагатші вельможі, а в усьому християнському світі вона почувала себе більшістю. Вона ще раз розперезалась, як за часів Ліги: з амвонів лунає підбурювання, на вулицях столиці ллється кров, а он лежить убитий протестант — не слід було йому ходити по вулицях самому. Знов виступили на сцену дами з роду Гізів, уряджають процесії покутниць, босих, у тернових вінках — за давнім, уже заяложеним звичаєм, та однаково люди плачуть: принесені в жертву жінки завжди викликають сльози. Лунають голоси, що вимагають відплати: «Чи довго ще житиме серед нас ця кара божа?» Кара божа — це король. От і питають: чи довго ще?

Не бійся! Король дозволив спорудити протестантський храм ближче до Парижа — за дві милі замість визначених законом чотирьох. Розлючені нарікання, а він сміється: «Знайте, що тепер туди чотири милі». І змусив визнати, що з двох миль зробились чотири, поставивши на шляху до храму шибеницю. Всі побачили: той самий гугенот, що колись морив голодом столицю, грабував і палив її передмістя, нарешті показав своє справжнє обличчя й на троні. І все ж за нього й далі більшість — так далеко просунулось уперед королівство і ви з ним. Прихильна до нього більшість навіть дістала поповнення за рахунок меншості — бо король став поводитись суворіше. Тільки сувора терпимість може переконати затятих. Щоправда, решту тих затятих охоплює відверта кровожерність. У ці роки король кілька разів уникнув смерті від ножа.

Королева була тоді нещасною жінкою, що не розуміла суперечності у власних почуттях: вона й зичила йому смерті, й боялась за його життя. Вона вчиняла чоловікові брутальні сцени через те, що він хотів виховувати своїх байстрюків разом з її дітьми; але на думці мала ще й усі скарги своєї проіспанської партії, особливо на союз із Англією. Анрі домігся його, й відтоді обидві держави ручилися за свободу Голландії. Роні, повернувшись із Седана, з'явився саме в ту хвилину, коли Марія зняла на короля руку. Він перехопив ту руку й сказав:

— Це може коштувати голови, пані.

Цих слів вона йому ніколи не пробачить. Тож хай він добре стереже свого владаря, щоб із ним нічого не сталося. Коли врешті забитого принесуть до Лувру й покладуть безживні останки в кабінеті — хто ж йому винен, що він не пильнував як слід, хіба ми безсмертні? А сьогодні він перехоплює Маріїну руку й каже: «Пані, це може коштувати голови». Тоді Анрі почав заспокоювати сторопілу жінку.

— Пані,— сказав він. — Цей чоловік — пострах для моїх ворогів. Але для вас і для мене він — найнадійніший друг. Я надаю йому титул герцога де Сюллі.

Ось як Роні дістав титул. Марії найтяжче було пробачити, що це сталося з такого приводу.

На найближчому великому прийнятті, коли герцог де Сюллі підійшов до неї зі словами привітання, вона не дала йому й рота розкрити — повернулась до нього спиною. А назустріч якомусь чужоземному гостеві сама підвелась і навіть ступила кілька кроків. Гість не здавався значною особою, але вона знала, що це таємний посланець генерала ордену єзуїтів. А втім, і Сюллі вже накинув на нього оком.

Непоказний гість гостро зашепотів, вичитуючи Марії,— на щастя, ніхто начебто не чув того:

— Як прикро порушили ви приписаний вам послух, привітавши мене так, ніби я поважна особа, і збудивши підозру в отого протестанта! Тим ретельніш ви повинні виконати наказ, якого я вам привіз. Ви маєте замовити бронзову кінну статую короля. Ця статуя, символ марнолюбної пихи, мусить стояти на найвиднішому місці, і вигляд її збуджуватиме народну любов. А насамперед цей пам'ятник, поставлений живому, засвідчуватиме, що наша благочестива дочка наперед дбає про посмертну славу короля й відверто зичить йому безсмертя.

Ці слова, як і те, що за ними ховалось, були для Марії занадто глибокі. Їй потрібно було ще кілька років, поки вона дозріла для такої пекельної глибини. Одначе вона скорилась, і за це єзуїтський генерал на знак своєї ласки подарував їй китайський письмовий столик. Через певний час пам'ятник був готовий зайняти своє місце — для цього обрано Новий міст, споруджений самим королем. Усе робилось потай від нього, щоб це була несподіванка, та врешті він неминуче побачив роботу, проваджену при в'їзді на міст, і не довго думавши наказав її припинити. У відповідь — Маріїні сльози, Маріїн гнів, Маріїна хвороба; королева відмовлялася показуватись чужоземним депутаціям, а саме тоді король був у них зацікавлений, як ще ніколи. І він поступився. З однією умовою: ніяких урочистих церемоній і ніякого напису. Пам'ятник зображував римського полководця і справді мав такий вигляд. На жаль, обличчям статуя дуже скидалась на Анрі.

Вже два тижні стояла вона на високому п'єдесталі без напису, і весь час її облягали юрби люду. Ні вершники, ні карети не могли протиснутись крізь ту збурену, гомінку юрбу. Люди вимагали напису; багато хто ладен був зробити його власноручно — одні словами хвали, інші виригнули б у ньому всю свою ненависть. Королівська варта перешкоджала і тому, й другому, особливо вночі. Серед натовпу були й послані ним люди; вони запевняли, що це зовсім не він. Хіба це його ніс? У нашого короля він нависає аж на губи, а рот кривий. Куди там нашому королю до цього красеня!

— А йому хочеться таким бути! — заперечували ненависники. — Ще б пак, така геройська постава — і в кого! В отого рогоносця, розпусного дідка? Такий, як оце, не нападався б на нашу віру й не боявся б війни.

На це інакодумці мусили б визнати, що вони самі, а не король, дуже часто наклика?ли війну. Але вони про це забували, бо для громадських суперечок правда занадто важка, не кажучи вже про те, що вона небезпечна. Краще смішити юрбу коштом єзуїтів: адже вишукані проповіді отців, кучеряві й дотепні, на смак двору, простому людові були незрозумілі.

Одного дня, рівно через два тижні після встановлення монумента, до натовпу затесався якийсь божевільний. Він гавкав на коня під бронзовпм вершником по-собачому. Перед тим він лаяв навперемін то єзуїтів, то короля — кого заманеться, — а тепер гавкав біля самого п'єдесталу; його проштовхали туди задля більшого сміху. Швейцарці-вартові не чіпали його — той гавкіт їм здавався ще й розумнішим під усього гармидеру. Несподівано він видерся на п'єдестал і став там, спочатку тримаючись за ногу статуї. Потім витягся, намагаючись зрівнятися з великим лицарем у обладунку, і гукнув, що він теж гугенот і зараз накличе на столицю гнів господній.

Виходило в нього непогано. Очі його зловісно горіли, голос звучав хрипко й глухо, і всі враз ніби навіч побачили «крука» на амвоні. Те враження ще підсилював розхристаний чорний плащ божевільного. Скарлючені пальці, наче пазури, тяглись у далину, де інші не бачили нічого, тільки вогнистий погляд шаленця розгледів там когось. Тепер він спрямовував свої огидні прокльони в одне певне місце на краю натовпу — кляв короля, його друзів, ворогів і все панство. В подобі єретика проповідував сам диявол. Вартові були швейцарці, вони, сторопілі, не розуміли його мови. Не встигли вони стягти його з п'єдесталу, як він сам стрибнув у саму тисняву і, гавкаючи, порачкував поміж ногами.

Там, де натовп був уже не такий густий, він випростався. Смикнув за плащ якогось чоловіка, що вже відвернувся, щоб іти. Його власний плащ широко настовбурчився, і за полами не видно було, як він вихопив ножа й добру хвилину замірявся ним на короля. Але король дивився в очі божевільному з такою твердістю, що той не витримав, заплющився. А щоб відняти в нього ніж, не потрібно було ніякої сили.

Король, кивнув, і йому підвели коня. Блідий був пан де Бассомп'єр, а не король. Зі свого коня він угледів двох черннць-капуцинок — із тих, що в своїх процесіях так спритно вдавали переслідуваних. Бассомп'єр люб'язно пояснив їм, чого просить у них король: щоб вони доручили своєму духівникові вигнати диявола з одержимого.

Ті, що тримали спійманого вбивцю, голосно запротестували. Лікаря — і, якщо божевілля вдаване, тоді шибениця! Ось чого вони вимагали для вбивці, і їх підтримували всі довкола, передаючи ніж з рук у руки. Король не така людина, щоб затаювати замах на його життя. Він гукнув з коня:

— Друзі мої, ви вже багато зрозуміли. Тепер знайте, що є й дияволи-боягузи, і вони відкривають правду, коли їх виганяють з одержимого. А цей-от напевне прилюдно, отут перед вами зречеться всіх брехень, усіх мерзенних наклепів на мене, нібито я переслідую вашу віру, нібито прагну війни і нібито я рогоносець.

Залунав гучний регіт; поважним зостався тільки бронзовий полководець із обличчям короля. Сам король хльоснув коня повіддям і поїхав. Юрба гукала йому вслід:

— Диявол в усьому признається, будь певен! А ні, то ми дамо йому гарту!

Король стиснув коня острогами й помчав понад берегом. Не бійся!

Звіт

Коли пані де Морней нарешті почула, що її єдиного сина вже нема, пан де Морней простяг обидві руки, щоб підхопити зомлілу. Та це було непотрібне — пані де Морней не похитнулась. Вона сказала:

— Друже мій, я була готова до цього. Наш син недарма був вихований для військового ремесла. Ви слушно розпорядилися, щоб він іще в дев'ять років не тільки вчив латину та грецьку мову, а й розвивав своє, тіло, як атлет, і міг потім навертати нашу добу до кращого, а не самому набиратися від неї вад.

Мова її звучала монотонно, хоч воля додавала їй твердості. На пана де Морнея вона не дивилася, щоб від його вигляду не втратити мужності. А він насилу прошепотів:

— Utinam feliciori saeculo natus[102]. A тепер? Де ж те щасливіше сторіччя? Наш син, що народився для нього, — де він?

Вона заборонила йому такі легкодухі запитання й сказала, що такі батько й мати, як вони, мають бути сповнені вдячності, бо земний шлях їхньої дитини проминув і скінчився ради слави божої.

— Нашому Філіппові йшов двадцять сьомий рік.

Голос її зірвався. Пан де Морней підвів її до столу, за яким вони багато вечорів просиділи одне навпроти одного, і кожен вечір минав у розмовах про Філіппа де Морнея де Бова, їхнього сина. Як він у тринадцять років поряд із батьком брав участь у облозі Рошфора — то було перше суджене йому враження від ремесла, для якого він був призначений. А в п'ятнадцять років його взяла на службу принцеса Оранська, і в Голландії юнак-протестант знайшов сприятливі умови для успіхів як у науках, так і на війні. І як він потім подорожував. Король виявляв бажання наблизити його до себе. Але Морней вирішив, що його синові ще рано засвоювати звичаї цього двору.

Сам він змолоду виховався в подорожах — спочатку як вигнанець, потім як дипломат. Вигнання наділило його цією дружиною і цим сином. Воно дало йому також змогу присвятити двадцять п'ять найкращих років життя королівській службі. Його син мав набути всіх переваг, які дає знання Європи, але уникнути знайомства з лихого долею тих, за ким не стоїть батьківщина. Він також поїхав до Англії, як свого часу його батько, але не вбогим і не приниженим, не знайомим з містерією кривди. Батько й мати вечорами за своїм столом раділи прихильності лондонського найвищого товариства до молодого де Бова, цього дворянина-атлета, освіченого й життєрадісного. Батько посилав його на франкфуртський ярмарок для вивчення господарства, надав йому змогу відвідати Саксонію й Богемію, прослухати курс лекцій у славнозвісній Падуї, але з Венеції відкликав його до Нідерландів битися за права чужого народу й за свободу совісті.

Та не війна тоді урвала успіхи багатонадійного юнака, а скоріш богословські суперечки його батька: той заробив неласку короля, що зачепила й сина. Обставини теж не були вже покірні його таланові. Король дозволив панові де Бову виставити полк проти Савойї, але дуже скоро там був укладений мир. Минуло ще три роки; батька згинали прикрощі, а сина гризла нетерплячка. Король сказав про нього: «Він уже не молодий: йому сорок років. Двадцять — від народження, а ще двадцять додала батькова наука». Знудившись бездіяльністю, Філіпп знову подався добровольцем до Голландії. І там він нарешті поліг.

— На двадцять сьомому році життя, — сказала пані де Морней до свого чоловіка, що сидів навпроти неї.— І все ж не зарано, бо така була воля божа. Життя завжди буває досить довге — чи таке, як у нього, чи на тридцять років довше, однаково.

В такий спосіб вона назвала свій власний вік, і пан де Морней, звичайно, помітив, що її вже не сповнює така вдячність, як спочатку. Він нагадав їй:

— Люба моя, рідна, сьогодні такий день — сьогодні господь вивіряє нас, чи ми в нього віримо і чи ми йому покірні. Така була його воля, і ми повинні мовчати.

Тоді пані де Морней справді запала в мовчанку і за весь той місяць, поки ще була на ногах, ні разу не згадала про послане їм випробування. Про людське око вона виявляла стриманий і пристойний, але не надмірний смуток. Та що справжній стан її душі не знаходив іншого виходу, він вилився в тілесну недугу, якої цього разу не щастило пом'якшити. Правда, вона дошкуляла пані де Морней іще змолоду — після певних незгод, що виникли в неї зі служителями бога через деякі світські слабості. Серцебиття та інші ознаки меланхолії поступово стали для неї невіддільні від політичних справ та стосунків з людьми. Людині з певним становищем нелегко ухилитись від обов'язків, тим більше що пані де Морней мала й такт, і авторитет. І з того, й з другого вона користалася під час частих подорожей чоловіка, і він щоразу боявся, повернувшись, застати дружину тяжко хворою. Таким чином пан де Морней, попри всю довіру до бога, навчився вірити й у медицину. В королівстві, по якому він багато мандрував, він знав оселі тямущих аптекарів аж у найдальших закутках. Він читав і Парацельса[103], і те, що славнозвісний лікар найдужче радив у таких випадках, — купоросну та коралову олію, а особливо есенцію з перлів, — неодмінно посилав з дороги недужій.

Досі ліки допомагали їй. Але в утраті сина її не зміг хоч би на годину втішити навіть власноручний лист короля. А вже й поготів не могли досягти цього інші вияви співчуття, що їх подружжя одержувало дуже багато, — поміж іншими від принца Моріца, панів Вільруа, Рогана, Буйона, пані де ла Тремоїль та герцогині Цвайбрюкенської. Найприкріше було те, що материнська настанова синові, яку вона віддавна писала, виставляючи йому за приклад батька, більш не мала адресата. Пан де Морней якось застав сердешну в ту хвилину, коли її рука марно силкувалася вписати туди ще кілька слів.

— Нe можу, — сказала вона. — Біль не дає. Але я скоро, скоро віднайду його там, куди за нами не підуть ніякі тілесні недуги.

Цими словами вона виказала себе. Вона прагнула померти, щоб з'єднатися а сином. Ніщо більше не таїлося за її стриманою жалобою з самого початку.

Висловивши це нарешті, вона злягла, щоб більше не встати. Її чоловік зрозумів, що вона свавільно зреклася обов'язку жити, від якого ніхто неспроможен звільнити нас. Він не важився всовіщати її: вигляд людини, що не хоче бути від світу цього і вже забула нас, позбавляє сміливості. Вовняні запони над її простим ліжком були зсунуті докупи, лишалась тільки щілина, крізь яку звисала її рука — безбарвна й сіра, як старий сніг, але з випнутими жилками напрочуд ясної блакиті. Нa тій руці можна було прочитати всі муки тіла й душі, навіть якби не чути стогону страдниці. Пан де Морней стояв, мов якась чужа тінь, стояв, тулячись до голої білої стіни з хрестом посередині, чорним, як його вбрання. Пані де Морней ніколи не хотіла мати у своїй спальні інакших стін — тільки побілені вапном, як у храмі. Її громадське становище аж надто часто приводило її до багатих, розкішних покоїв. Але в цьому найпотаємнішому, де вона тільки й була цілком собою, не було ніяких прикрас, крім блиску аскези.

Одного разу вона покликала чоловіка й почала допитуватися, що сказали лікарі. Чи правда, що їй лишається думати тільки про бога. З мукою в серці він признався, що стан її небезпечний. Але бог усемогутній, і ми молитимемося, щоб ти жила. Вона зрозуміла його так, що її чекає певна смерть, відверто зраділа і зразу знайшла в собі сили виконати останні обов'язки. Розпорядилась, як повідомити родичів, сказала, що хоче зоставити кожному зі служників. Попросила, щоб прийшов пастор Бушеро, і сама назвала ті місця зі святого письма, які він мав їй прочитати, — переважно псалми, — але мало котрий дослухала до кінця: надто багато ще лишилося зробити. Треба було втішити словом усіх слуг, що стояли навколішки круг її ліжка. Треба було ще оголосити, що вона вірить у божественне прощення й покладає надії на те, що нам обіцяє євангеліє.

Та попри всю цю ревну побожність їй ставало гірше й гірше, і врешті вона в тяжкому страху почала благати полегкості. Задихаючись, давлячись харкотинням, вона зірвала з голови чепчик, і на стражденне, перекривлене, залите потом обличчя впали пасма волосся, поміж сивиною ще рудувато-золотавого. Це воно колись призвело її до перших хибних кроків у житті, а потім до самохіть накладених на себе кар, якими вона ось тепер довела себе до того, що всі аж злякалися й сахнулись від неї. Слуги одне по одному вислизнули з кімнати, а пастор порадив Морнеєві попросити лікаря, щоб той чимось приспав хвору, — він сам пришле його сюди.

Хвора вловила його слова й почала просити, щоб не барилися з цим, а скоріше приспали її. Вона мучилася, поки ставало сили, а тепер уже годі. Вона зовсім утратила терпіння й покору і, здавалося, гадала, що перед смертю вони вже їй не потрібні.

— Я хочу зостатись на самоті з богом, — наказала вона чоловікові, що втирав їй обличчя. Тоді пан де Морней голосно покликав її на ім'я, щоб вона отямилася.

— З господом не зустрічаються, коли нам захочеться, — умовляв її він. — Треба боротись за життя до останку, така його воля, і, може, саме від цього залежить вічне блаженство. — І зразу нагадав їй про те, як його величність король уникнув смертельної небезпеки завдяки ласці господній і власній твердості. Великий король, рівного якому християнський світ не мав уже п'ятсот років, ураз відкинув будь-який людський страх і відтоді все робить із чистим серцем неофіта, хоча й з мудрістю зрілого віку. От бач? Від останньої дрібки життя залежить вічне блаженство.

Сміливе порівняння з його величністю так вразило пані де Морней, що вона перестала хрипіти й умить забула про всі свої муки. Вона звелась у ліжку, обняла чоловіка й запевнила його, що терпітиме разом з ним; вона більше не думає про те, щоб ухилитись від випробування.

— Наш син боровся, поки не загинув. Я не хочу ніяких ліків, що від них заснула б і покинула цей світ безболісно. Піди зустрінь лікаря, любий, — сказала вона, перше ніж біль знову кинув її на подушку.

Пан де Морней так і зробив. Саме коли він у своїй бібліотеці пояснював членові медичного факультету, що хворій уже й без його допомоги полегшало, з її кімнати знову почулося хрипіння й тяжкий стогін. Лікар хотів зайти туди, але пан де Морней заступив йому дорогу. Людині, що була, на його думку, безвірником, він ніяк не міг пояснити, чому вмируща не хоче, щоб їй допомогли легше перейти на той світ. Невчасний гість підозріливо подивився на пана до Морнея й швидко окинув поглядом полиці в книжками, ніби там могло бути заховане щось недозволене. І справді, його очі могли б натрапити на щось таке — трактати, які засудив парламент і які були причиною королівської неласки. Пан де Морней аж ніяк не міг похвалитись мужністю, яка надихала вмирущу за стіною. Він спиною затулив небезпечні томи, посунув їх назад, а лікаря випровадив із дому. Сказав йому, що в кімнаті поряд є дуже висока особа, яка не хоче, щоб її тривожили.

Це пояснення було досить вірогідне, бо пані де Морней почала говорити. Вона говорила уривчасто, і спочатку язик не слухався її:

— Пане мій! Я впізнаю тебе. Готується учта. Ось уже лунає музика. Гості входять у яскравому світлі. Вже й господар дому близько.

Чоловік її марно зазирав до кімнати, де вже сутеніло. Сам він не бачив «господаря дому», почував себе непроханим, знедоленим і тільки вгадував відповіді на її слова.

— У твоєму домі, о пане мій, багато покоїв. Прийми мене до себе.

— Що ти здійснила?

— Я пішла заради тебе на вигнання. Я каялась у своїй світській спритності й від докорів власної совісті нажила невиліковне серцебиття.

— Не забувай найкращого.

— Я віддала тобі своє дитя. Я захищала свого чоловіка навіть перед королем.

— Не забувай останнього.

— А! Оце воно? Я захотіла без пом'якшення мук дотерпіти, поки ти прийдеш.

— Тебе прийнято. Звеселись на моїй учті.

Тепер у вмирущої, видно, минулися всі болі разом із серцебиттям, їй знов стало легко дихати, й вона змогла заспівати, тихо підспівуючи тому хорові голосів та музиці, що чула.

А незваний підглядач уловив тільки, що там усі молоді, бо й дружина його помолодшала, як судити з тих звуків, що виходили з її грудей. Він відчув себе старим, аж надто втомленим для цієї учти; він не зміг увійти, коли його покликано. Його дружина гукнула: «Філіппе!»— дзвінко й молодо, з першою несвідомою звабою весни життя. Він ніколи не знав її такою, — вони вперше зустрілись уже як вигнанці. «Філіппе!» — тріумфувала вона, і він збагнув: вона обнімає сина.

Коли вона стихла, він зі свічником у руці ввійшов до спальні — і що ж показало йому світло свічок? Його дружину — через довгі, довгі літа знов молоду. Вона була при цілком ясній свідомості, незбагненно гарна. Вона шепнула йому:

— Оце нарешті воно. Будь мужній і стійкий, не піддавайся. Блаженство приходить аж перед могилою.

Щоб зітхнути востаннє, вона сама заплющила очі, і вони так і лишились заплющені. Блаженство приходить аж перед могилою — а потім не буде вже нічого. Ви мали рацію, ваша величносте, коли відкидали діалектику вічності. Вірте краще тому, хто чув, бачив і на ваш найвищий наказ звітує перед вами.

VIII. ВЕЛИКИЙ ПЛАН

Звернення до чужинців

Король убрався з іще небувалою пишнотою, коли приїхали швейцарці поновлювати союз. Дорогою до столиці їх не раз гостили — особливо розкішно й щедро пан де Вільруа. А в Парижі від палацу аж до вулиці Сент-Оноре вишикували гвардійський полк. На парадних сходах палацу теж стояли солдати — по дві шереги на кожній сходинці,— і між ними не без гордості піднімалися швейцарці. В великій залі Лувру вони побачили подвійні шпалери з шотландців — так їм наочно показано, що король Франції має і свої, й чужоземні війська. І самі вони — не єдині його друзі.

Зате вони були дуже давні друзі по боях, угодах, по вигідних взаєминах. Під час останньої своєї війни — з Савойєю — король урятував їхнє прикордонне місто Женеву. Тепер їх зустрів герцог де Монпансьє з добірним почтом, їх привітав граф де Суассон. В приймальні у короля був принц Конде, він провів їх до його величності, що сидів на троні. Його величність підвівся й скинув перед ними капелюха. На чорному з білим капелюсі була діамантова пряжка, ціну якої годі визначити, а ще більше діамантів виблискувало на перев'язі. Швейцарці були б ряді цілувати королю руку вже заради цього незнищенного багатства, не рахуючи вже всього іншого. Права рука короля була опущена, і кожному швейцарцю, що цілував ту руку, він клав ліву на плече. Це тішило їх надзвичайно.

Промовляв від них адвокат Загер із Берна. Товмачем був адмірал де Вік[104], бо моряк легше за будь-якого розумів говірки різних народів, чи принаймні вгадує зміст завдяки великому досвідові. Король відповідав їм коротко, але напрочуд доладно, і вони були просто в захваті. На численних бенкетах, даних їм після цього, відсутній був тільки кардинал Паризький; виправдовувався він тим, що серед швейцарців багато єретиків. Король посміявся з нього. І навмисне звелів по-святковому прибрати собор Богоматері Паризької: там відправили месу з якнайпрекраснішою музикою. Сидячи на килимах, затканих лілеями, а ноги поставивши на турецькі, швейцарські союзники короля ще раз підтвердили присягою свою випробувану вірність. Духовній музиці вторували з арсеналу гармати пана де Роні.

Швейцарців пригощали так, як іще нікого з чужоземних послів. По їхній комплекції французький двір побачив, що винного погреба й кухні їм не замінили б ніякі почесті. Коли глянути на цих кумедних чолов'яг — обличчя червоні, зади широкі,— зразу спадає на думку величезне барило, яке налили по вінця вакхічні божества. Тому швейцарців посадили за королівський стіл довгим рядом, за чинами й заслугами. Навпроти кожного сів хтось із найзначніших придворних вельмож. Розмову пожвавлювали барабани, флейти та інші інструменти, й тости виголошувано кілька годин — за короля, за королеву, за пана дофіна, за їхній союз, потім знов за легкі пологи королеви і так далі без кінця.

Їх величності обідали самі в осібному покої, але після їжі вийшли до гостей. Королева зосталась па порозі — вона все ж таки хотіла побачити, як часто ці люди перехиляють келихи. Король випив з ними, він подивувався на одного з федератів, що мав підв'язане черево, а іншого, сторічного, попросив розповісти про давні битви його далеких попередників. П'ять годин висиділи вони, а потім, ситі й задоволені, попростували на нічліг. Поки вони хропли, гармати в арсеналі вторували їм.

Отакі були швейцарці, випробувані друзі, мало не свої. А ось Любек[105], місто над Балтійським морем, що стояло на чолі могутнього Ганзейського союзу, близько того часу послало до французького двору свого бургомістра Ройтера, ратмана Веста, кількох багатих купців та досвідчених правознавців у супроводі кінної охорони, опріч магістратських писарів, що їхали за панськими каретами на відкритих возах. Приводом для депутації були митні пільги в торгівлі з Іспанією. Ці пільги були згодом затверджені в Мадриді — зокрема через той візит, що його ганзейці спершу зробили королю Франції, тяжко стурбувавши тим декого.

З дому вони вирушили наприкінці листопада 1606 року. Довго їхали вони, поки нарешті приїхали, і двадцять дев'ятого січня наступного року король Анрі прийняв їх. Чужинці з півночі побачили зовсім не такого короля. Жодної оздоби на статечному вбранні. Навіть сам Лувр пригасив свій блиск. Гвардійці стоять шпалерами, на прийняття прийшло менше дворян, ніж членів королівського парламенту та пасторів. Переговори провадяться латиною.

Про месу й мови нема, так само — про музику та інші розкоші. Нові гості, на відміну від перших, мають суворі безбарвні обличчя, м'яса на їхніх грубих кістках небагато, говорять вони протягло і, здається, навіть не вміють сміятися.

Цапині борідки на й так довгобразих обличчях, чорні вбрання, круг шиї пишні цупкі брижі, через груди у ратманів ланцюжки з червоного золота, — чи це не ті самі гордовиті іспанці, тільки з протилежного краю Європи? Король неквапно підходить до них, у кожного питає ім'я й запам'ятовує його, як і зовнішні прикмети. Кожному подає руку й не чекає, щоб її поцілували. А тоді відступає на певну відстань назад і дає знак, щоб передній починав промову. Той передній — бургомістр Ройтер, він не навчений придворного красномовства. Він діловито, простими словами каже, що християнському світові загрожує страхітна війна. Вона зруйнує торгівлю, зокрема прикує до гаваней ганзейський флот, а реформована віра зазнає нових переслідувань. Вони вже почалися, та й на торговельних шляхах уже нема безпеки — як на морі, так і на суходолі. Ганза бачить, що всю колотнечу в світі сіють поплічники імператора: вони зневажають як розумну віру в бога, так і мирний обмін товарами. Через своє невігластво й сліпу ревність, через нерозуміння права людей на вільну торгівлю й вільну совість, яку дарував нам наш творець, Габсбург злочинно розпалює війну — і вона ж таки принесе йому погибель, каже цей чоловік, уперше піднісши голос, і груди його здіймаються, аж забряжчав золотий ланцюжок на них.

Король не зводить з нього погляду. Він знає, що його титулують «магніфіценцією» і що він стоїть на чолі союзу, могутність якого незмірно переважає його територіальні розміри. Він приїхав здалеку — напевне, добре подумавши, навіщо. Коли він докінчить промову, як йому відповісти? Чи багато сказати? «Що я не хочу війни, це насамперед».

Бургомістр нагадав королю про одну угоду, яку той уклав з Ганзою три роки тому. Її предметом була спільна боротьба з морським розбоєм. У північних водах його чинили англійські капери. Відтоді завдяки союзові королів Франції й Англії це лихо усунуте. Вже не випадкові пірати дали привід спілці міст вирядити своїх послів до славетного владаря, а його Великий план порятунку християнського світу, про який вони почули. Великий план короля Франції проникає всюди, хоч би як далеко — хай навіть не в звітах дипломатів, бо тоді ті звіти були б схожі на фантастичні чутки.

— Які ж наміри вашої величності, і чи можете ви більш або менш розкрити їх перед нами? — спитав Ройтер навпростець, без хитрощів.

Анрі спочатку озирнувся на дві постаті позаду нього: ліворуч адмірал де Вік, праворуч Роні. Обличчя в них були по-вояцькому незворушні, байдужі до всього, крім наказів. У цьому ділі Анрі був самотній. Він зважив усе й вирішив говорити, втупивши широко розплющені очі в перенісся чужинцеві. Для урочистого прийняття він узував черевики на незвичайно високих підборах. Та не це рівняло його зростом із послами далекого міста: його пружність і гнучкість, високо піднята голова, безстрашні очі.

Король наготувався говорити, але знову стулив губи. Чекання, тиша; він міркує: а чому, власне, він так добре зрозумів повільну латину бургомістра — чому, власне? Адже в устах француза ці слова звучали б зовсім не так. І раптом він лайнувся своєю давньою гасконською лайкою: збагнув! Наклич на допомогу латинську говірку своїх рідних Піренеїв. Вибирай класичні звороти, коли зможеш, але покладись на свою природжену вимову: вони її зрозуміють. І він почав:

— Я вітаю вашу магніфіценцію. Я бачу, що стільки представників вашої славнозвісної спілки з дружніх почуттів вирядилися у цю трудну подорож. Я одної думки з вами. Вам ненависна війна, що насувається на християнський світ і охоплює край за краєм. Я не хочу війни.

Король на хвильку змовк. На його знак принесли стільці; та посли лишались на ногах, бо сподівалися почути щось дуже важливе. Анрі повторив якимсь незвичайним тоном — йому подумалося мимохіть, що це голос його любої матусі Жанни:

— Я не хочу війни. Війна не повинна знищити ваші свободи й загрожувати моєму королівству. «Визволи нас від лукавого», — так молимось ми, і нашу молитву почує всемогутній, бо ми й самі могутні. З уст мого адмірала де Віка в північних країнах чули мою власну мову, отож ви знаєте, що я на своєму місці й пильную. Мій посол де Вік сказав вам, що я маю в руці меч не тільки для власної користі і не тільки ради мирських вигод. Я маю досить сили, і хай інші розпалюють війну — я її не хочу.

«Тричі,— думає Анрі,— повтори їм це тричі — й вистачить».

— Тепер в знаєте, що я маю не тільки найбільше військо й багато добрих кораблів. Головне те, що я маю прихильників у всьому світі. Держави, як і люди, пристатють до того діла, яке обіцяє їм добро, і я спроможен дотримати цієї обіцянки. З усіх моїх союзників я назву вам Голландію — таку саму республіку, як і ваша, — та Швейцарську федерацію — союз, подібний до вашого.

Він не згадує про папу й ще кількох, з котрими зумів домовитись; від цих протестантів навряд чи що втаїлось, але про деякі імена вони воліли б мовчати, як і він сам. Зате підносить голос, називаючи Англію, Венецію, ще раз Нідерланди, скандинавів, князів-протестантів Німеччини, Богемії, Угорщини.

— Ви бачите, що я не гаяв часу, — ці й подальші слова він підкреслив особливо, не спускаючи очей з його магніфіценції та решти послів. — Мої союзники разом узяті мають ще більше війська, ніж я; такої могутньої армії в Європі ще не бачили. Я вже не кажу про кількість і грізну силу моїх гармат. Мій начальник артилерії герцог де Сюллі покаже їх вам, як і весь золотий запас моєї воєнної скарбниці,— хто ще має такий! Усе це призначене насамперед для того, щоб настрахати напасників і зберегти мир, бо досі на це була здатна тільки безперечна перевага в силі.

Він стишує голос і зразу переходить на довірчий тон із цими чужинцями, яких вважає сухими й замкнутими. Коли вони й проговоряться, це тільки примножить неправдоподібні легенди, що й так ходять про нього.

— Мій великий план зрозумілий вам, панове, бо ви люди мудрі. Він випливає з розрахунку, що мир, досягнений самим озброєнням, коштує непомірно дорого. Ви комерсанти, але ми теж знаємось на рахівництві: мій герцог де Сюллі в цьому не поступиться вам. Мир не буде задорогий, коли його оплатимо не ми самі, а всі християнські держави разом. Я зі своїми союзниками переконаємо всіх, у чому їхня вигода й безпека. Тільки в союзі народів, і ні в чому більше.

По їхніх обличчях він побачив, що вимовив нечувані слова; він передбачив їхні сумніви, перше ніж висловити їх. Декотрі переступили з ноги на ногу, інші зашепотілись, один сів на стілець, аж гупнуло. Анрі зачекав, поки рух стихне. Тоді промовив не дуже гучно, але надзвичайно значущим тоном:

— Коли, за словами вашої магніфіценції, тільки війна може повалити владолюбців, тоді ми повинні перші взятися за зброю. Але я знаю щось краще — це право. П'ятнадцятьом державам християнського світу треба утворити раду, що владнуватиме їхні чвари й вирішуватиме наші спільні заходи проти невірних, що загрожують сходові Європи. Той монарший дім, що його ви, магніфіценціє, назвали владолюбним, нехай радіє, що військо союзу народів підтримає його. Зате союз установить остаточні кордони держав. Минув уже час баламутити чужий спокій і наново свавільно перемежовувати країни цивілізованого світу, ніби вони опинились у своїх межах випадково. Ні, там їх розмістила історія, а вона мала досить часу на здійснення своєї волі. Нехай віровизнання мають непорушні кордони, як і держави. Ще одна релігійна війна? Ніхто з державців не знає її краще за мене! — гукнув Анрі тим голосом, до якого, бувало, вдавався перед боєм: тоном бойового наказу, що закликав до подвигу й підносив дух. — Я знаю, що таке релігійні війни. І хай ніхто не важиться накликати ще одну, поки я живу на світі!

— Поки я живу на світі,— почувся шепіт. Дивно: той із послів, котрий з подиву аж сів, тепер схопився — і ці п'ять слів вимовив французькою. А на очах у нього виступили сльози. Тепер була черга Анрі здивуватися. Одначе він не виявив цього; дальші слова він проказав батьківським тоном, і прозвучало воно якнайприродніше: як настанова досвідченої й тямущої людини. Тільки знизав один раз плечима, бо дивним тут був не його Великий план, а те, що така проста істина відома самому йому, інші поки що зрозуміли її тільки наполовину.

— П'ятнадцять християнських держав укладуть союз, — ось що він прагнув утовкмачити цим купцям, бо вони плавають по морях й можуть рознести вість по світу. Неофіційно, ще перед дипломатичними заходами. Чи ж то повірить світ? Байдуже. Шість спадкових монархій — він перелічив їх. Шість монархічних держав, що обирають свого державця, — від папи та імператора й до Богемії та Венеції. Під республіками король Франції розуміє не тільки Нідерланди та Швейцарію, а ще й третю, про яку досі не подумав ніхто: Італію, її об'єднані малі держави. П'ятнадцять християнських держав укладуть союз; а що цей союз народів матиме досить збройної сили, щоб покарати кожного загарбника, то настане мир.

— Внутрішня самостійність кожної держави і її зовнішня недоторканність, свобода віровизнання, тверді закони — ось вам і мир, за який варто заплатити.

Скінчено. Анрі відвів погляд від послів, даючи їм краще усвідомити почуте. Він заговорив з панами де Віком і Роні; відстань була розрахована точно, щоб іще можна було розчути мову чужинців. А вони гомоніли між собою, що добре зрозуміли високі ідеї й глибокі міркування, хоча, певна річ, поки що все це нездійсненне. Може, в далекому майбутньому… Але ж який, певне, далекий той час, коли настане вічний мир! Народи завжди будуть покірливі, можновладні — ненаситні. Ми й самі такі, щиро кажучи, і коли нам перетинають торговельні шляхи, то недарма.

Король попросив пана де Віка перекласти, бо моряк знав усі говірки. Та хтось промовив:

— У цього вистачить сили здійснити свій Великий план. Він часто перемагав. Він повинен перемогти ще раз.

— Хе! — вигукнув король і засміявся, бо побачив, що його розгадали. — Не забувайте про мої гармати, вони прочистять вуха п'ятнадцятьом християнським державам. Покажіть гостям мій арсенал!

Він узяв за руки начальника артилерії й адмірала і, стоячи між ними, попрощався з чужоземцями. Ось потрібні їм провідники, і хай вони не вважають його за мрійника — він не витає в захмар'ї.

— Не кажіть: цей чоловік заблукав у надто високі сфери. Кажіть тільки: шлях його був довгий, завжди важкий, і він пройде його до кінця.

Одному з послів він кивнув і почав його розпитувати, поки інші вже простували до виходу. Це був той самий, що спочатку аж на стілець упав з подиву, а потім прошепотів п'ять слів французькою. І врешті сказав: «У цього вистачить сили». Король спитав:

— Ратмане Вест, чому ви заплакали?

Той заперечливо похитав головою. Він наче забув усе — але трохи задовго не підводив погляду. А коли підвів, самовладання вже повернулось до нього. Він притис підборіддя до грудей — оце був і весь його уклін. А потім позадкував до дверей, дивлячись королю просто в очі. Відповіді він так і не дав.

Давид і Голіаф

Шведський посол при французькому дворі звався Гроцій і був ученим, славним на весь світ. Король Анрі запросив його ще до того, як учений дістав посаду посла. Часом він замикався з паном Гроцієм у своєму кабінеті[106] — невідомо навіщо. Двір підозрював протестантську змову проти християнського світу. Та сама ворожа недовірливість супроводила й інші його дії — прийняття чужоземних депутацій, як-от ганзейської; не менш підозрілими здавались його власному дворові військові готування короля. А його висловлювання про те, що прирейнські герцогства не повинні відійти до Габсбургів, обернув у підступну зброю проти нього не хто інший, як його власний міністр Вільруа.

По всій Європі раз у раз поширювали звинувачення, ніби він загарбник і великої війни слід чекати тільки з його боку. Народи в це не вірили. Вони бачили й не могли не відчувати, хто доводить їхню скруту до крайнощів наверненням силоміць у католицтво, тортурами, відніманням дітей і садиб. Німці, яким сили зла дошкуляли найдужче, створили королю Франції славу визволителя. Він був Безсторонній, обидва віровизнання сподівались від нього свого права на віру її на безпеку. Правда, думку світу творять письменні, от тільки кому вони служать! Звиклих однаково незаперечно доводити і правду, й брехню, їх навряд чи могло заохотити до щирості те, що діялося в них перед очима. Але ж ім'я Гроція всім відоме, і цей світоч науки, поборник народних прав нібито став порадником короля Франції, а це не може свідчити про ниці заміри. Обережно, тут недовго позбутись і власної доброї слави!

При імператорському дворі казали:

— Нехай він володіє імперією. Нехай буде справжнім королем римлян, а папі зоставить тільки його первосвященство. — Так говорили поміж себе, а не йому, аби спокушати його, як колись.

Озброєна слава, яка до того ж володіє мечем духу, діє на людей невідпорно. Ті звинувачення, які мали відштовхнути від нього Європу, натрапляли на сумніви й на відсіч. Непевність чуток про Великий план додавала йому і принадності, й загрозливості в очах тих самих людей. При імператорському дворі вже схилялися до того, щоб скласти зброю, — не тільки тому, що вже відчули її слабкість. А може, вона від того й стала слабша, що нікому не зрозумілі спокуси, звані Великим планом, приваблюють навіть ворогів короля Анрі, і вони вагаються.

Курфюрст Саксонський дозволив у своїй присутності виголосити проповідь щодо очевидної подібності короля Анрі до Давида, Голіафового переможця. У Швейцарії вийшла книжка під назвою «Воскресіння Карла Великого». Венеціанці, тільки-но вгледівши якогось француза, кидались до нього й гукали: «Ти бачив його?» Навіть більше — з'явились іспанці, що вірили в нього.

В тодішньому його становищі спостережливих людей вражала подібність до перших років його піднесення, коли поголоска ще аж ніяк не називала його королем Європи — навіть королем Франції тільки в крайньому разі. Та він іще й не був ним насправді, бо мав владу майже там тільки, де стояло його військо. Тоді король мав на своєму боці думку королівства. А нині має свій Великий план, у якому вже знаходять певну правдоподібність, хоча ще й не розуміють його. Люди просто гадають, що його військо завжди перемагатиме, бо звикло до цього. Принаймні його начальник артилерії переконаний у цьому. Він викладає думки свого владаря на папері — і ось вони вже спотворені. Він бачить тільки, що король збирається завдати удару — чим скоріше, тим краще; а решта — то вже наш клопіт. «Те, що він там вимудровує з паном Гроцієм, і те, з чим він довірився чужоземним купцям (та й сам я раз у раз довідуюсь про якісь нові задуми, хоч і з запізненням), — це все врешті-решт фантазії. Що ж, нехай: король, який стільки діяв, має право й помріяти. А ми ретельно запишемо все, коли він, трохи помулявшись, зажадає нашої згоди. Він її матиме. Але найпростіше було й буде — вдарити».

Для короткого й рішучого удару, на думку начальника артилерії й короля, найкраще підходили Нідерланди. Та війну довелось відкласти, — і сам Роні мусив визнати наявність поважної перешкоди, — коли Генеральні штати уклали з Іспанією сепаратне перемир'я. То був зустрічний удар Габсбурга, бо вже здавалося, що вся Європа ось-ось упаде в обійми своєму рятівникові. Король Франції записує в рахунок програш — але не в очах народів, що без тями люблять його, особливо найдальші. Але держави бачать, що найближчий союзник ухиляється ще до випробування сил.

— Величносте! Ваша перемога була поза сумнівом, — каже Роні,— Я гадаю, що вона й тепер забезпечена, хоч би навіть іншим нашим союзникам захотілося вчинити так, як принц Оранський.

Король почув із тих слів, що треба почекати нової нагоди. Її вже не буде, в глибині душі він це знає. Ти на вершині успіху — не чекай же, поки посунешся вниз. І що таке, врешті, твій успіх? Власна готовність, що променіє з тебе. Завдяки твоїй силі духу перед тобою вже нема байдужих. Друг чи ворог — усі однаково заворожені. Але цю владу свого духу найважче розтягти надовго. Не проґав слушної миті! Не зупиняйся! Тепер або ніколи — вирушай на свою війну, а ні, то вона вже програна.

Анрі, досі від природи рухливий, майже весь час на ногах, тепер чимраз частіше сидів за столом. Його кабінет був просто-таки сповнений думками, що з'являлись непрохані й знову відлітали. Хоч йому не хотілось признаватися в цьому, але в тому кабінеті він ховався від власного двору — з усіх дворів Європи найскептичнішого. Тут сумнівалися в королі, бо знали його як людину, або важились оцінювати його, кожен виходячи зі свого власного досвіду, мізерного, але традиційного й перевіреного. Король — запеклий картяр, підтоптаний бабій і безвірник. Такий невгамовний дух був би небезпечний у кожному державці, а в тому, для кого нема нічого святого, — й поготів. Він природжений руйнівник. Якби він спіткав свій кінець іще двадцятирічним, у Варфоломіївську ніч, то не мусив би шукати його тепер у якійсь війні проти цілої Європи.

Він підніс простолюд, принизив вельмож і, ставши першим зневажником спадкових прав, сам зрадник, хоче карати інших за зраду. Страчує маршалів, захоплює герцогства. Нa Новому мосту велить поставити свою бронзову статую для поклоніння черні — протестантам, неодмінним учасникам усіх його неподобств. Аби лиш його не стало — вмить запанували б мир і спокій. Цьому королівству вже набридло, остобісіло бути грозою й пострахом християнського світу. Хоч би вже швидше скінчилось його владарювання! Регентство королеви — ось що нам потрібне. Тоді б відновився лад у світі і в нас у країні.

Отак, за наказами згори, кричали з амвонів. Тож як могли декотрі миряни не підпасти під цей настрій? Таке саме говорили й з кам'яних тумб на вуличних перехрестях, серед юрби випадкового люду, але той люд звик думати інакше. Він пам'ятав про діла короля Анрі, проти яких слова — тільки пустий звук. Люди поділяли в ним любов до рідної країни. Важко було очорнити перед ними загальний добробут, не легше — й державну віротерпимість, бо і те, її друге витримало довгі й тяжкі випробування. Без нього вони б і не пробували цього досягти, а він діяв за них і з ними. Простий люд — ремісники і хто там ще товчеться на вулицях — відчував свою таємну єдність із королем Анрі, хоча й не щохвилини пам'ятав про ту єдність. І тому промовці на перехрестях часто мали в нього успіх. Так трапилось одного разу, коли сам король, повертаючися в полювання, застряг у натовпі.

Той натовп запрудив вулицю Ла-Феронрі коло одного будинку з вирізьбленою емблемою — серце, увінчане короною й пробите стрілою. Продажний крикун на наріжній тумбі кричав хрипко: горлянку йому роз'їли виразки. Колись він був писарем у суді й брав від позовників могоричі, але вигнали його не за це, а тому, що він підхопив ганебну хворобу. Тепер він пропивав і проїдав по шинках те, що заробив горланням на перехрестях, хоча голос у нього часом зовсім пропадав. Тоді він висолопляв язика на цілий лікоть і соромітно кривлявся, а за хвильку знов обзивав короля розпусним дідком. Усе це він робив коштом герцога д'Епернона, того самого, що їхав тепер на коні поруч короля. З другого боку їхав герцог де Бельгард. Позаду в оточенні придворних їхала карета королеви; біля неї сиділа па подушках маркіза де Верней: обидві дами вже заприязнилися.

Д'Епернон не сподівався, що вони натраплять на вуличного промовця. Крім того, він був глухуватий і мучився від подагри. Проте, впізнавши власного посіпаку, він не розгубився й дав коню остроги. Та це йому не помогло. В крикуна саме пропав голос; зате якась жінка завела пісню. То була пісня короля, і ось вона залунала знову, її підхопили всі, її не забули. Йому й самому не лишилося більше нічого, як натягти повід і зупинитись.

— Бляклий Листе, — сказав він, — це ми наче вже колись чули.

Чарівній Габрієлі «Прощай» сказав увіч. Минули дні веселі, Лечу на Марсів клич.

Пісня розходиться вшир, наче псалом. Карета, що їхала далі, скоро наздогнала вершників, що зупинилися. Королева в нестямній люті гукнула візничому: «Їдь прямо на них!» Звернути, щоб її пропустити, не було куди, й королю довелось рушити далі. Він чув, як позаду даленіло й затихало:

Прощання, повне болю, Жорстока мить. Вернути б серцю волю — Або не жить!

Король їхав усе швидше й швидше. Від нього відстали всі, крім першого стайничого.

— Д'Епернон! — наказала королева підстаркуватому кавалерові, що запобігливо зазирнув у віконце карети. — Накажіть укинути до в'язниці стільки цієї безсоромної черні, скільки пощастить схопити.

Герцог кілька разів перепитав «га?» та «що?», поки зрозумів і запевнив її величність, що такий наказ уже віддано. Настала черга маркізи; вона могла б розчулити будь-кого. Людині, в якої все життя неначе ламається голос, дуже легко це зробити.

— Про себе я вже не думаю, я звикла до образ і вже давно живлюсь самими слізьми. Тільки доля вашої величності тривожить мене й лякає. Від владаря, що може поводитись так жорстко, як ми оце бачили й чули, слід сподіватись чого завгодно, навіть найгіршого. Страшно сказати, але тут на карті стоїть саме життя королеви. Пане д'Епернон, доведіть, що це неправда, і я перша дякуватиму вам навколішки.

— Га? Що? — перепитав подагрик. Він перехилявся з сідла з надзвичайною догідливістю, справді властивою йому; от тільки на думці у нього було вбивство.

В новій змові сподвижник короля і його коханка відігравали головні ролі. Д'Епернона попереджено: начальник артилерії вже добирається до нього, він уже зловив Бірона й Тюренна, не розминеться й з ним, якщо його не випередити. Те саме раз і назавжди вирішено в маленькій злій голівці молодої Анрієтти. Що б там не судилось королю Анрі, воно вже передбачене підстаркуватим вельможею, чиї останні привілеї під загрозою, і жінкою, що закидає королю не меншу провину. Лишається втовкмачити королеві, що це мусить статися; вона ще не знає, що саме. Та не квапитись, бо тепер вона ще може злякатись і в усьому признатися чоловікові. Треба спершу довести її до того, щоб вона спокійно вислухала слова: «Він має вмерти», — та не турбуймося, все йдеться до того, а вимовлене слово — це вже діло.

Тепер карета їхала повільно: так наказала королева, що вже не поспішала. Вулиці збезлюдніли, бо настала година вечері. Вже смеркало. В друге вікно до Марії заговорив її кавалер для послуг — Кончіні. Вона його ненавиділа, бо він не спав з нею, але любила бачити його на коні. Нe могла нічого вдіяти з собою — такий він був гарний. Вона відверто грала роль його дами серця на турнірах, де він змагався за неї. На тих турнірах просто грали в серсо — сміх, та й годі. Король і справді сміявся. А коли йому було й соромно, то в цьому він признавався самому тільки Роні.

Лакеєві, котрому так безсоромно щастить, як Кончіні, важко напускати на нахабне обличчя невинний вираз. Але він робив, що міг: говорячи у віконце до королеви, нарікав на становище короля.

— Його нещирі друзі порадили йому вбити мене.

Марія відповіла навдивовижу тихо:

— Коли він посміє це…

Всі загамували дух: зараз вона сама вимовить потрібне слово, і зайвим стане їхній клопіт. Але вона сказала:

— Тоді я ладна повірити, що він і мене отруїть.

Більш нічого, тільки одна думка, що давно вже запала в її вбогий мозок, здавалося, міцно засіла там. «Вона непрощенно дурна», — подумала маркіза, що сиділа на тій самій подушці. «А я думав, що з нею буде легше домовитись, бо вона ж Медічі», — подумав д'Епернон, зрозумівши. А невідступний лакей з другого боку карети закусив білими зубами стеблинку квітки й усміхнувся.

Батьківські втіхи

Анрі сплигнув з коня перед вартівнею Лувру. Коли він уже виходив з-під склепіння брами, хтось сильно штовхнув його й не вибачився; а втім, було темно. Бельгард, що йшов слідом, зупинив неотесу, налаяв його відповідним словом і спитав: невже він не знає короля? Невідомий відрубав: аякже, він і в темряві знає, кого треба впізнавати, а кого ні! Тоді його збили з ніг, а коли він схопився, вже наспіла варта.

В своєму кабінеті Анрі застав першого камердинера.

— Глянь на моє ліве плече.

— Нічого не видно, величносте, — сказав пан д'Арманьяк. — Та коли у вас там свербить, то ви, певне, роздушили якусь блощицю.

Анрі відказав:

— У таких старих палацах, як цей, завжди повно всякої нечисті. Треба взятись і викурити її.

Арманьяк зітхнув. Сам до себе він сказав просто, без метафор, що його владар у невигідному становищі порівняно зі своїми підступними ворогами: його роззброює внутрішня шляхетність. «Колись замолоду ми ледь-ледь не вклали на місці герцога Гіза, і це з ним справді сталось, коли він надміру піднісся. А нині піднеслись ми й почуваємо до всякої дрібної потолочі недозволенну неповагу. І ця неповага нам так не минеться. Нікчемам ніщо так не дошкуляє, як те, що їх щадять із внутрішньої шляхетності. Якби ж то ми жили в своєму земному палаці Луврі, а не в наших Великих планах чи в емпіреях!»

Отак міркував старий без метафор, поки можна було обійтися без них. Зітхнувши раз, удруге, він вийшов, бо помітив, що його владар замислився. Тим часом Анрі просто вчувався спів. «Пісня пролунала просто на вулиці, як і колись. Дофін уже великий. Небіжчиця давно вже спить вічним сном. Але коротка війна і вічний мир, п'ятнадцять держав і остаточний лад у Європі — коли вони були вперше звістовані мені? Коли я сказав, що хочу здійснити все це, хочу повалити владу темряви? Тоді був феєрверк — у парку в Монсо. Стоячи коло своєї любої владарки, я дивився, як вогняне колесо розсипає срібло, а над ним завис лебідь. Все небо моєї душі тоді зайнялось полум'ям, і я побачив вільний союз королівств та республік. Тоді моєю метою стало домогтися, щоб народи жили живим і розумним життям, а не мучилися від страшних снів у роздутому череві всесвітньої монархії, що поглинула їх усі. Ось коли насправді зродився мій Великий план. Досить мрійницький; але кожна натхненна ідея врешті-решт стає на тверезий грунт. Ось тепер пан Гроцій розписує його на параграфи, а Роні вираховує кошти.

Спочатку я ухилився від Великого плану, забув про нього, прогнав його в емпіреї, в нетутешні висоти. Та він розвивався незалежно від моєї волі, він зазнавав багатьох змін. Правда, відтоді я не мав просвітку від усіляких нагальних справ, часом хибних. День у день я мусив чинити добро й зло. Вчинки робляться швидко, але наслідки їхні не мають кінця. У мене померла кохана. І ще багато людей померло, або ж я вбив їх. І тепер живу в своєму Луврі серед самих зрадників, і цьому вже не даси ради. Це така правда, як те, що Бірон був зрадником. Пан Кончіні збирається купити князівське володіння за кілька мільйонів. Кого б мені знайти, щоб остеріг його? Мені це не личить; і народи, й двори не звикли бачити мене в ролі одуреного, що просить тільки дотримувати зовнішньої пристойності.

Вони бачать мене озброєним до зубів, у спілці з усім світом, і якщо я даю своїм ворогам ще звести дух, то тільки з милосердя. Я щодня виявляю милосердя до власної королеви. Вона підтримує змовників, хоча наступник її дядька у Флоренції зв'язаний зі мною угодою. У них в усіх зі мною угоди, і вони їх дотримають чи зламають залежно від того, житиму я чи ні. Але я житиму, бо Великий план — це вже природна дійсність: я не обрав її, вона породжена природою. Ми не вмираємо. Хто має час дозріти, той дізнається, що буде колись, хоч би його самого вже сто років не було на світі. Але я з божою поміччю здійсню все — тільки ще трохи вичекаю і вдарю. А Кончіні остережу через когось».

І він негайно доручив це герцогині де Сюллі — дамі, якій, здавалось, був забезпечений шанобливий послух де завгодно, бо й сама вона була на диво сувора, і чоловік її навіював страх. Але вийшло не так. Пані де Сюллі, щоб не вийшло скандалу, звернулась не до королевиного кавалера, а до самої королеви — звичайно, вкрай обережно: не годиться, щоб про її величність пліткували. Та кавалер, чи то чічісбей, нестямно розлютився. Він навіть не поїхав сам до дами, а викликав її до Лувру, ніби палац уже належав йому. В присутності королеви він учинив неприступній протестантці якнайбрутальнішу сцену. Стара кочерга, вона, мабуть, хоче підсипатись до нього — сміх, та й годі! Нехай розкаже своєму королю, хто тут чхає на нього! Кончіні метався, мов шалений, і вираз у нього був, як у хижого звіра. Він боїться короля? Аякже! Хай той король мовчить собі та дише, а то щоб не було йому лиха.

Дама не втратила самовладання, їй тільки соромно було за цю вульгарну нестриманість. А лакей ще довго шаленів, коли вона вже пішла. Де це чувано, щоб чоловік посмів розсердитись на лицаря своєї дружини — та ще який чоловік! Король уже не тямить, хто він і що з ним. Усі тільки й чекають, коли вже його не стане, і в цьому дуже просто допомогти йому. Для втаємничених уже почалось регентство королеви.

Все це слухала й вона сама. За своєю люттю і за люттю її красеня-лицаря вона навіть не помітила, про що тут уперше йшла відверта мова: про те, щоб убити її чоловіка. Вона не сприйняла цього поважно, вирішив Анрі, коли йому про все сказали. Не пані де Сюллі — та міцно стиснула свої тонкі губи. Це зробив дофін; він слухав усе з тихого куточку й аж горів у душі, хоч на виду тільки бліднув. Він дав собі слово, що відбере життя в пана Копчіні,— і дотримав цього слова, коли став королем.

Дофін Луї у батька в кабінеті:

— Величносте! Вас хочуть убити. І моя бідолашна матуся теж у цій змові.

Анрі:

— Синку, я знаю твою матусю на дев'ять місяців довше, ніж ти. Вона гарячкує й бурчить, вона любить наказувати, але твоя матуся — не вовчиця.

Лyi:

— Зате той другий був наче ціла зграя вовків, він гасав по всій кімнаті. Мене ті вовки з'їли б із кісточками.

Анрі:

— А що ж королева?

Луї:

— Вона покірна йому, шановний мій тату, ви самі це знаєте.

Анрі:

— Вона з ним не спить. Треба тобі знати, що тут головне. Без цього жінки не можна підкорити.

Луї:

— Величносте! Накажіть мені знешкодити вашого вбивцю.

Анрі:

— Не він мій убивця. Він не гідний твоєї руки.

Луї — блідий, дуже високий як на свої літа, — душиться слізьми:

— Тату, мій рідненький тату! Нехай це буде іншим страшна наука. Щоб труп лежав на внутрішньому луврському мосту. І хто входитиме та виходитиме, щоб переступав через нього.

Так воно й буде — за часів короля Луї. Але поки що його великий, шанований батько обнімає його й каже йому в обличчя:

— Ти ще довго будеш дитиною. Не забувай: сьогодні ми з тобою говорили, як дорослі чоловіки. Одними вчинками ми набуваємо собі ворогів, іншими — повинні їх перемагати. Це ніколи не кінчається, і, вбивши одного, нічого не доведеш. Я більше боюсь за твою матір, її треба жаліти — вона ж весь час вагітна.

Видно було, що дофін ось-ось заридає. Король хутенько затулив йому рота: за дверима почулася чиясь хода. Коли двері відчинились, король уже бігав по кабінету на всіх чотирьох. Дофін сидів на ньому верхи й правував ним за ріжки хусточки, накинутої йому на шию. А той, хто ввійшов, був іспанський посол. Дон Ініго де Карденас приїхав до Парижа з надзвичайним дорученням: достеменно вивідати все про воєнні готування й про наміри короля. А при нагоді зажадати й пояснень. Цього разу обставини здались йому невідповідними для такої розмови.

Дон Ініго був не тільки гордий іспанець, а ще й сором'язливий. Відмежованість від інших людей, успадкована від довгої низки предків, у нього врешті набула викривленого сенсу і вже не могла б називатися самовпевненістю. Дон Ініго від дверей дивився на химерні верхогони по всій кімнаті й почував себе зайвим, невчасним гостем. Він був не так шокований, як засмучений. А король підскакував ще вище, ніби хотів скинути з себе дофіна. Той міцно чіплявся за нього й аж вищав від збудження та втіхи. Високий зріст і поважне бліде обличчя не в'язалися з дитинною вдачею.

Король зупинився. Не підводячись із підлоги, він спитав:

— Пане посол, ви маєте дітей? Так? Тоді я ще побігаю.

І рушив далі по колу. Дофін промовив, затинаючись:

— М-ми ч-часто так робимо.

Щойно, розмовляючи з батьком, він не затинався нітрохи.

Дон Ініго вийшов. Перше його враження було таке, що цей король не становить небезпеки для всесвітньої держави.

Чума

Але посол за цим враженням не забув про свою місію. Хоч король не має урочистих манер, та він має начальника артилерії і військо. І золота в нього прибуває неймовірно швидко, тим часом як іспанське золото тане. В його Великий план досі ще ніхто дуже не вникав, та саме дон Ініго зрозумів той план завдяки своїй холодній відмежованості, що виключала упередженість. Наскільки відомо, він єдиний майже збагнув, що впорядкування світу вже недалеке, воно цілком досяжне, і то без всевладдя Габсбургів. Вікодавня звичка до усталених поглядів дуже перешкоджала йому в тому розумінні, отож гордовитий гранд гідний був хвали за таємну сором'язливість та послаблену самовпевненість, що прояснили його розум.

Звичайно, він лишив без уваги Великий план — якщо взагалі щось вивідував про нього. Він ніколи не заводив про нього мови, але тим настирливіш намагався остаточно порізнити вінценосне подружжя за допомогою двох шлюбних пропозицій. Королеву відразу захопила думка заручити дофіна з інфантою. Король рішуче відмовився. Він не давав ніяких нещирих обіцянок, а просто сказав «ні». Навіть без поставленої умови Анрі б лишився непохитний. А умова була така, щоб він зрікся захищати Голландію.

Дон Ініго був упертіший за будь-кого такого, чию душу не точив би шашіль. Він докучав королю, аж поки тому одного дня урвався терпець. Він лайнувся й сказав:

— Коли король Іспанії ще дужче мене дратуватиме, я несподівано навідаю його в Мадриді.

— Величносте, — відповів посол з великою гідністю — ви були б тоді не першим королем Франції, що сидів там.

І як сидів! У келії завбільшки з курник.

— Пане посол, — сказав Анрі вже багато спокійніше. — Ви іспанець, я — гасконець. Як ми почнемо вихвалятися, то куди зайдемо?

Завдяки своїй відповіді та ще кільком таким дон Ініго став героєм дня, та це його більше бентежило, ніж тішило. Королева відкрила, що він їй родич. Двір почав говорити вишуканими кастильськими зворотами, наслідуючи його. Мета була — принизити короля. Дон Ініго, далеко не такий легковажний, як більшість придворних, зовсім не хотів цієї переваги над його величністю. При одній нагоді, коли повз нього проносили шпагу короля, він взяв ту шпагу з рук y слуги, покрутив y руках, обдивився з усіх боків, поцілував її й сказав:

— Я щасливий, що потримав у руках доблесний меч найдоблеснішого в світі короля.

Він лишився в столиці й тоді, коли її навідав ще один високий гість — чума.

Більшість придворних повтікали до своїх маєтків. Грізна слава цієї пошесті жила в народі здавна: чорна моровиця від своєї першої появи — три сотні років тому — навіювала чимраз більший страх. Бубонна чума й легенева — або одна з них, або й обидві разом — лютували, як іще пам'ятали живі, десять років тому під час облоги, але найжахливіше — п'ятдесят років тому. Єдиної лікарні, що звалася «Божий притулок», не вистачало, і, коли прийшла пошесть, там у кожне ліжко впихали по восьмеро хворих. Як не дивно, але саме там, де бог був найближче, помирало найбільше. В передостанню моровицю померло шістдесят вісім тисяч; старі люди ще пам'ятали це число. Остання була не така жорстока — може, через те, що архієпископ наказав класти зачумлених осібно від усіх інших хворих. Відтоді пошесті надано назву, рівнозначну відкриттю: вона називалася заразою.

Король відмовився покинути Париж, хоч цього невідчепно вимагала королева, на яку знов же тисло подружжя Галігай-Кончіні. Не знаючи вже, чим переконати чоловіка, Марія почала валити на нього всю провину. Мовляв, попереднього разу він накликав її на свою столицю, коли ще не володів нею й хотів скорити голодом. У ньому самому живе прокляття, і тепер воно знову вирвалось. Хто один раз заслужив анафему, той не збудеться її довіку, — твердила Марія Медічі, сповнена нестерпного страху. А Галігай-Кончіні старанно доповідали їй про кожен смертний випадок; уже й з луврської челяді забрали кількох. Обоє врешті намовили її віддати наказ, щоб спорядили корабель. Вона хотіла перебути пошесть у чистому морі. Дофіна вона взяла б із собою, та й кавалерів для послуг, звичайно, теж — навіть відставних. А король хай зостається зі своєю укоханою чумою.

Він і справді думав тільки про чуму. Він сподівався припинити її за допомогою повітря й вогню — двох очисних стихій. У Луврському палаці він наказав повідчиняти всі вікна; повсюди палили ялівець. Ялівцеві дрова, що дають міцний запах, він наказав рубати в лісах і використовувати для знезараження людних міських кварталів. Але особливо дбав король про те, щоб перетнути шляхи заразі. А ті шляхи, як він гадав, вели з-за Рейну. В Німеччині панував безлад, якого поки що не називали війною. А зараза була провісницею інших лих, які ще мала пустити у світ ця країна. Але ж у Лотарінгії, недалеко від кордону, живе Катрін!

Герцогиня де Бар, її високість сестра короля, його люба Катрін, — це ж він сам силоміць віддав її туди заміж. Може, справді в ньому живе прокляття? Ет, ці зухвалі балачки гідні тільки зневаги. А що робиться з праведними? Ходять процесіями по вулицях, заклинають усіх святих, скиглять похоронні молитви — і серед них-таки щоразу падає то одне, то друге: його вхопила зараза. Ні, моровиця — не прокляття й не кара, її підтримують темнота й страх. Не бійся! Катрін, ти ж не боїшся? Дивись, твій брат, що за своє життя заподіяв тобі так багато кривди, тепер посилає по тебе кінного гінця, бо при мені тобі буде найбезпечніше.

Він почав шукати такого гінця, якого вона послухалась би. І знайшов — свого родича, молодого Конде[107]. Принц був мовчазний вдачею — принаймні тоді він показував себе таким. То згодом він ще наробить багато галасу. А досі він був сумний і терплячий, від короля отримував скромну пенсію, за яку був вдячний, а сам не мав нічого. Він був син того самого кузена, що колись пробував випередити Анрі на шляху до трону, а потім помер, отруєний, як гадали всі, принцесою — власною дружиною. Вона ніколи не призналась у цьому. Її арешт і звинувачення належать до іншої доби. А тепер вона живе при дворі; в кожного своє минуле. Лишилось те, що її син багато мовчить і не дає заглянути собі в душу. Анрі сказав йому:

— Привези мені сестру. Тільки коли по неї поїдеш ти, вона зрозуміє, як дуже мені це потрібне.

Конде поїхав, а брата опав гнітючий неспокій. «Хоч би вона була вже в моїх обіймах! Замало щастя зазнала вона через мене, замало щастя. Вклонитися перед моїм парадним ліжком — ото й була вся її гордість; а хіба ж це може бути метою? Тільки ми двоє, ми єдині пам'ятаємо, що в нас були дитячі очі, юні мрії і що найпотаємніші глибини наших дум заповнювало кохання. Катрін, твоє кохання я тобі врешті заборонив і змусив тебе від'їхати геть із чоловіком, який для тебе ніщо; і тоді тебе вже стомило життя. Ти вже була віддана смерті, і я мав би не підпускати тебе! Я мав би не відпускати тебе, що ж я наробив!»

Сповнений каяття й страху, щодня поспішав він до лікарні «Божий притулок» накладати руку на хворих. Вони вірили, що доторк королевої руки зцілить їх. Він переконував сам себе, що це правда. Він торкався до твердих пухлин-бубонів і червоних запалених місць, що називалися «жаринами». Мив руки і йшов на якийсь інший з тремтячих голосів, що кликали його, поки разом із свідомістю людини не вмер і її голос. «Якщо тільки я побачу, як бодай один із них устане й піде, тоді моя сестра приїде, тоді я вже не відпущу її й ще все направлю». Одного зачумленого ченця, який, можливо, ненавидів його, він попросив молитись за одну подорожню людину, щоб вона добулась до свого притулку.

Вночі він схоплювався з ліжка. При мерехтінні вогнищ він блукав по палацу. Якось він заблукав аж нагору, до приміщення, де не були повідчиняні вікна й не вимощено вогнище для дров. Начебто там мало бути зовсім темно, але він побачив, як з далекого кутка пливе до нього кілька малесеньких вогників, що танцюють майже над самою підлогою. Що за диво? Рухаючись далі, примара освітила сама себе. То була карлиця — неважко здогадатись, яка, хоч вона не була вдягнена. Йшла голісінька, тільки поквацяна червоною фарбою, й несла між простягненими вперед пальцями вісім свічечок. Анрі був би роздивився ту появу краще, але раптом хтось, тікаючи від неї, впав йому до ніг. У світлі свічечок Анрі впізнав пана Кончіні.

Правда, впізнати його було не так легко, як його любу дружину, молочну сестру. Де й поділися весь полиск, і затаєна грізність, і прилизана зачіска. Опуклі груди, гнучкий стан — усе обернулось у якийсь безформний кендюх. Нy, а обличчя… хто б сподівався, що в цього пройдисвіта воно може бути таке безкровне, таке огидно розгублене! Що робить з людиною страх! Шляхетний Кончіні вирішив, що шляхетна Галігай — то втілена чума. Червоні плями — то виразки-«жарини»; та ще й лойові свічки з зачумлених трун. Сліпий і глухий з переляку, він тільки верещав, наче кіт під нагаєм:

— Величносте! Я зустрів чуму. Змилуйтесь, величносте, а то я помру. Доторкніться до мене, о священна величносте, це вас небо послало, доторкніться до мене! — так скиглив, вищав, співав королевин кавалер для послуг якимсь нелюдським голосом. От якби королева почула це та ще в присутності всього двору! Та чи може щось надовго повернути людину до тями? Чума — навряд. Її поквацяна червоним подоба пройшла повз них так близько, що лій зі свічок крапнув на нещасного Кончіні, і це його доконало: він зомлів. Але чумоподібна молочна сестра ні на що не звернула уваги: очі в неї закотилися під лоб, вона йшла непритомна. Анрі пішов геть.

Становище в столиці тяжчало — найбільше через паніку, яку всі розпалювали одне в одному. Поширення моровиці навіть сповільнилось, бо королівські лікарі пильно виконували вказівки короля. В аркадах на його Королівському майдані влаштували просторі, добре провітрювані лазарети. Для крамарів ті аркади були занадто розкішні, зате дісталися тепер хворим. Анрі не рахував годин, які перебув там. На вулицях йому не зустрічався ніхто — хіба закутані з головою носії несли навалені горою й прикриті ноші. На майдані його зустрічав вільний вітер та дим із розкладених навколо багать. Вітер заносив дим у відкриті аркади, але він ніде не застоювався. Крізь нього видніла небесна синь, пахучі пасомця вились над хворими в ліжках — їх там була тисяча, а то й не одна. На обличчях, що проступали крізь дим, Анрі читав жадобу життя. Його власна туга за сестрою знаходила тут найкращий притулок.

Того дня король ніяк не міг облишити своїх хворих, хоча вже доторкнувся, може, до двох тисяч. До нього з надією оберталися щораз нові обличчя, почорнілі від диму — чи, може, то вже була прикмета чуми. Він не почував утоми. «Сьогодні має приїхати Катрін! Я наказав, щоб мене повідомили негайно. Видужуйте! Сьогодні мій доторк справді має силу зцілювати вас, хоч би ви були поспіль укриті висипкою та пухирцями, а віддих ваш уже був отруєний». Він навіть не зав'язав рота, він відчував себе сильним і невразливим. Поряд за хмарою диму задзеленчав дзвіночок — принесли святі дари. Священик із незав'язаним ротом промовляв слова, призначені для вмирущих.

Коли хмара розійшлась, вони побачили один одного — сутанник і король. Перший був низенький, хирлявий, гостреньке обличчя, але в очах вогонь. Він сказав королю:

— Ви такий відважний, наче віруєте в бога.

— Я й вірую, — відповів Анрі — і в ту мить побачив недалеко знайому постать, що стояла на місці й мовчала. Мовчала, не лишаючи йому надії.— Конде? — спитав король благально, але він уже знав: вирок складено. — Конде!

Той тільки похилив голову, і пасмо диму розділило їх.

Поряд із королем стогнав хворий, що був уже при смерті й лежав там, ніким не догляданий.

— Це єретик, — пояснив священик. — Я послав по пастора, але він уже не встигне прийти.

— Ми ж прийшли, — сказав Анрі й став навколішки — так, ніби тут лежала на останньому своєму ложі його сестра, протестантка. Став обома колінами додолу й тихо проспівав на вухо вмирущому: «Хвали господа, душе моя».

У своєму палаці, в Луврі, він знав тільки одне місце, де можна було без перешкод проплакати цілу ніч. То було його парадне ліжко: сторожа, зсунуті запони, надійне усамітнення. Зі свого кабінету він увійшов до великої зали, де вже темніло; свого двору він ще не помітив, хоч присутні були всі. Ті, хто зостався в Парижі — двадцять чи тридцять душ, — прийшли до святині величності: може, вона відверне від них чуму. Та король, коли ввійшов до зали, зовсім не відповідав їхньому уявленню про величність. Він був неначе побитий, якось підозріло закурений і скоріш сам приніс чуму з собою, а не те що міг уберегти когось від неї. Не кажучи вже про те, що час його минув, життя його варте небагато, і, як кажуть, регентство вже почалося.

Великі двері з другого боку зали розчинились. Слава богу, це королева, вона веде за руку дофіна, перед нею несуть свічники. Двір — чи те, що зосталось від нього, — гуртом кинувся зі своєї сутіні назустріч прийдешньому блискові. Всі один з-перед одного поклонами, схилянням колін, словами хвали вітали дофіна. А король стояв зовсім самотній, відмежований від усіх порожнім простором.

Перший, хто схаменувся, був поважний, сумний Конде. Якнайдостойніше, без поспіху, але й без вагання він підступив до короля. За ним уже бігли Бельгард і Бассомп'єр, за хвильку Анрі обступили кругом, але щойно він стояв зовсім самотній.

Давня Марго

Королева Наваррська з'явилась, коли чума вже минула й при дворі кипіли тим блискучіші свята. Всі витончені кавалери й дами зі своїх замків, здебільшого пліснявих і вбогих, повернулись до єдиного місця, де можна тішитись життям. Утіхи діляться на два різновиди: вигравати гроші й витрачати гроші. Кому пощастило в грі, той з'являється на найближчому параді в Луврі вичепурений, як ясний день, ранішня зоря або зоряна місячна ніч. Декотрі продають свої плісняві замки, аби попишатися тут.

Маргарита Валуа сама, свавільно вирішила, що її вигнання тривало вже досить довго — вісімнадцять років. У тридцять чотири роки вона колись розпрощалася зі своїм чоловіком Анрі — й не тільки з його волі. Останній представниці вигаслої династії важко було стерпіти те, що хтось інший, хай її чоловік, займе трон її померлих братів. Вона зненавиділа його до такої міри, що підсилала до нього вбивць. Та відтоді минуло багато часу, і хто тепер питатиме про давніх убивць, давню ненависть. Хоч би забуте кохання впізнали.

Анрі прийняв її; що ж удієш, коли вона вже приїхала, не повідомивши заздалегідь, але з цілковитою свідомістю своїх прав, як остання Валуа і його перша дружина. Він зразу повівся по-приятельському, почав розпитувати про її замок Юссон, де вона пробула ці вісімнадцять років. Подумки він підрахував, що тепер їй уже п'ятдесят три роки. І на вигляд теж.

— Добре їдять у Оверні, еге?

— І кохаються добре, — відповіла вона загонисто, вмить викликавши в пам'яті все — і саму давню Марго.

Під зажирілими щоками, під товстим шаром білила та рум'ян, під білявою перукою він побачив ту, що поділяла з ним так багато чуттєвих утіх. Варфоломіївська ніч кинула перед тими втіхами свою тінь, і насолода межувала з болем. Ця жінка була богиня свого покоління — вродлива, блискуча, освічена. Часом, коли проходила процесія, люди забували поклонитися святощам: вони поклонялись пані Маргариті. «І ось що стало з неї відтоді,— думав Анрі.— А з мене?» Збентежений, він запевнив її, що вона чудово збереглася.

— Та й вас ваша щедра на любов натура вберегла від старіння, — сказала вона, хоча враження в неї було зовсім інше. Він видався їй сумним, ніби не дуже свідомим власного щастя й слави. А вона сама давно вже стала вдоволена й спокійна. Правда, вибухи шаленої пристрасті ще траплялися в неї, як буде видно. Але злосливішою вона не стала. А тепер вела далі: — Як слушно прозивають вас Вічним Веселуном, Вічним Закоханцем. Мої очі переконують мене: ви справжній vert galant[108].

Її очі й далі були ласкаві, слова — приязні. Він подав їй руку, сказав, що радий їй, навіть підтвердив, що їхня молодість була гарна: король і королева Наваррські, його невеличкі битви, її невеличкий двір муз. На те вона відповіла, що приїхала з наміром зібрати навколо себе академію естетів. На жаль, кошти в неї вичерпались.

Він не примусив себе просити. Марго отримала те що бажала на перший час: пенсію, дім у Булонському лісі. Та все ж він зразу й урвав розмову, не дожидаючи дальших вимог: він боявся того, що може сказати Роні, коли ще одна дама залізе жменею в скарбницю. А Марго добродушно всміхнулась, бо він підтвердив свою репутацію: азартна гра, жінки і скнарість.

— Зараз я піду з візитом до королеви, сказала вона. — Я ж їй близька родичка по матері, пані Катерині, отже, знов не обійшлось без Медічі.— І, весела, вийшла.

Розмова з міністром щодо грошей вийшла неважка. Така несподівана поступливість перед вимогами двору були б дуже дивна, якби Анрі не знав причини. Королівські дипломати всюди боролись за його справу, і союзи з Англією та Голландією знову зміцнено. Досить тільки герцогові Клевському померти, і Габсбург напевне дасть привід для виступу. Годі зволікати, час у похід. Удар треба завдати несподівано, і тому французький двір так нестримно віддається розвагам: гра, кохання, а замість вимушеної ощадності — бенкет без кінця.

Після того, як її вдруге, вже офіційно, прийняли в Луврі, королева Наваррська стала там однією з головних осіб. Прийняли її зовсім не так, як під час першого, скромного візиту, коли вона просто вийшла з карети, та й годі, ризикуючи, що її взагалі не допустять до короля. А тепер король, парадно прибраний, сам вийшов назустріч своїй колишній дружині аж до середини нового подвір'я. Королева Марія Медічі чекала гостю біля підніжжя сходів, оточена своїм придворним штатом. Усі потай посміювалися з обох дам і з їхнього урочистого привітання; придворним так і кортіло передражнити їхні сповнені шаноби постави й рухи. Давня Марго й Анрі, тільки вони двоє, зустрілись віч-на-віч на цій арені, і їм було не до сміху: вони не сподівалися, що обом стане так гірко. На обличчях застиг вираз офіційної поваги. Погляди, що не ухилялись, але якось ніби відсторонялись, промовляли: «Так, я пам'ятаю минулі дні. Ні, я не хочу, щоб вони повернулись».

А потім почалися розваги. Всюди йшла гра — навіть у арсеналі. Пані де Роні наказала опорядити бальну залу. Пан де Роні вручив королю для гри гаман із червінцями, його партнерам — другий, менший. Однаково ж вони виграють у нього все, бо він має інший клопіт у голові. Він не любив програвати, сердився, але через той інший клопіт скоро забував програш. Пан де Роні навіть жартував — такого за ним ще не знали. Перед королевиними фрейлінами він поставив два дзбанки — один із темним вином, а другий із чимсь безбарвним. Вони гадали, що то вода, а то, навпаки, був міцний трунок. Вони думали, що розбавляють ним вино, а потім і самі не знали, від чого так розпустувалися. Пустощі їхні були дуже милі: всі вони мали однакові убрання з посрібленого полотна.

Всі казали: королева й принцеси розважаються; але щоразу з того виходила справжня пиятика. Марія Медічі з'являлась тільки на балу. Їсти за королевим столом вона уникала, але щодо причин воліла мовчати: вони б зіпсували настрій усім. Швидше до балів та балетів! За короля Анрі панство навчилось танцювати по-сільському, шпарких, рухливих танців з виразистою мімікою. Хто викликав сміх, той мав успіх у своєї дами. Та чого варте було все це проти пишноти вистав — у Луврі, у великій залі, глядачі на сходах, справжні декорації, костюми! Після гарячкових готувань та інтриг заради того, щоб потрапити на виставу, всі місця бували зайняті. Самого короля стиснули, і він оглядається, кого б можна вивести геть. Але ті, хто міг би цього боятись, уже поховалися.

У виставі беруть участь найзначніші вельможі; їм здебільшого припадає казати всякі нісенітниці, а музика й порядок сцен — приводи для цього. А мета у вельможних і у мізерних одна: в чарах золота й казкових барв хоч одну ніч здаватися тим, чим не спроможешся стати за ціле життя, — каскадом розкоші, барвистою хмарою. Глядачі наслідують у цьому акторів, суперництво у хвальбі сягає таких висот, куди можуть піднести хіба дивовижні театральні машини. А вони осявають фантастичним світлом з невидимого джерела вродливиць на сцені, і кожна стає зіркою, трояндою, перлиною. Вони розгойдуються, обтягнені сітками, і в тих сітках вигинають і випростовують свої звабливі тіла. Їх обертають, і вони показують іншу свою подобу — маску цноти, янгольські одіння, білі й сріблясті, вкривають ці видива з другого боку. Як хвилює та переміна! Та врешті світло в машині гасне, і сновиддя зникає. Починається комічна інтермедія. Виходять наперед верблюди, складені з кількох людей; інші люди невідомо як сидять на них верхи. По сцені з гуркотом сунеться вежа, в кожному вікні вимахує шаблюкою турок, він, на щастя, кидає в залу солодощі; а тим часом опасисті жінки — насправді то чоловіки, обкладені подушками — з акробатичною спритністю збивають одна одну з ніг. І все це разом здіймає, за допомогою глядачів, нелюдський гамір.

На закінчення довжелезної вистави, яка проте нікому, крім одного, не набридла, — на останню потіху всім учасники її пройшли по містку через усю залу, понад усім гамором. Дивуйтесь на них зблизька чи жадайте їх — залежно від того, чи це пишні вельможі, чи верблюди, чи красуні з гнучкими тілами, чи химерні опецьки. Ті, в кого зберігся спомин, помітили, що такі самі, хоч і менш досконалі, вистави колись тішили двір Валуа. Отже, душею всієї вистави була остання з цього роду, пані Маргарита, і їй ми завдячуємо таку розвагу. Але Анрі вистава не сподобалась — насамперед через спогади.

Він і сам бадьоро виступав у ній, навіть по містку пройшов, одягнений як бог Марс. Він тільки сподівався, що нікого цей убір не змусить замислитись — особливо іспанського посла. Анрі треба заповнити час, поки не вдарить година; так у нього домовлено з Роні. Він має відвертати увагу дворів Європи, а надто свого власного, щоб жодне око не стежило за годинниковою стрілкою, як вона посувається. Але серед вирування розваг у ньому жило одне-єдине бажання: бути самому, обмірковувати своє діло, збирати силу, не втомлюватися, щоб не виринали сумніви.

Нікуди не дінешся, полювання вже втомлювало його. Воно віддавна було для нього найкращим відпочинком; а тепер він, зсівши з коня, зразу лягав у ліжко. Та хто-зна, чи ця стомливість має тільки тілесні причини. Навіть сміх тоді виснажував його, хоч він дуже любив пожартувати з друзями; а до своїх друзів він залічував усіх, хто пройшов з ним через життя. Що таке д'Епернон — добре відомо, але й він же такий давній сподвижник! До речі, глухого подагрика дуже легко взяти на глузи, коли захочеться з когось пожартувати. Проте двір волів обирати для цього щирих друзів короля. Маршал Роклор мав удома, в провінції, дружину, якої нікому не показував — самі здогадуйтесь, чому. Може, вона хвора чи калічна, може — німа або дурна. І родинні обставини старого вояка були невичерпним джерелом для жартів, тож не дивно, що врешті ці жарти вийшли з дозволенних меж. Та, певне ж, не тому, що був присутній король. Того вечора, коли це сталось, він справді був присутній і мусив спиняти Роклора, коли той ухопився за шпагу. Взяв його за руку, і обидва покинули товариство.

— Мабуть, я занадто довго сміявся з ними, — сказав Анрі. Маршал пробурчав:

— А я йолоп — не розумію жартів.

Анрі:

— Чи це справді був жарт, і на кого, власне, націлений?

Роклор нетямуще похитав головою.

Анрі:

— Ви мене зрозуміли?

Роклор, наважившись:

— У д'Епернона тут надто багато друзів.

Анрі:

— Скажіть краще — співучасників.

Роклор — не дуже переконано:

— Я й кажу — співучасників.

Анрі, озирнувшись на всі боки:

— Не до мого кабінету. Бо там задні двері, може, не зовсім причинені, Роклор.

— Я вас слухаю, величносте.

— Ви почуваєте ceбe досить бадьорим, щоб ще раз вирушити в похід?

— Коли завгодно, — відповів маршал аж надто голосно. Королеве запитання здалось йому каверзним. Може, його хочуть вирядити у відставку? Анрі потяг його за виступ стіни.

— Будьмо обережні: королева, може, ще не спить. Крім того, вона вагітна. Після нашого походу до Савойї минуло вже… кілька років. Ви завважили, що люди точно підраховують тільки літа перших двох третин життя, а останньої — вже ні? Молодість здається нескінченною, а старість — як один день.

Роклор, ніби виправдовуючись:

— Ми з хоробрим Крійоном часто підраховуємо, що ми зробили за кожну годину вашого останнього походу. І питаємо себе: коли ж то нам ще буде так славно на серці, як тоді?

Анрі:

— Це добре — для вас і для хороброго Крійона. А для мене… Для мене, наприклад, краще було б не зустрічатися знову з королевою Наваррською.

Роклор — переконано:

— Жінки — це тяжкий хрест, так було й буде. Треба лишати їх удома, і війна — якраз добра нагода для цього.

Анрі кладе йому руку на плече і, стоячи поруч маршала, каже, не дивлячись на нього:

— А ми самі хіба стаємо з часом легші вдачею? Що там казати, і ми врешті-рнешт обридаємо. Ми довго йшли поперед усіх і творили моди: моду на веселуна, моду на вільнодумця, моду на народного добродійника.

Роклор:

— Моду на сміливця, на розважного, на галантного кавалера.

Анрі:

— Моду на рогоносця. Одне слово — моду. Та як не назви її, а вона обридає, і ми разом з нею. І тоді всі починають прагнути якраз протилежного, хоч не конче стають від того щасливіші. Чи ви, може, гадаєте, що моєму синові Вандому добре живеться зі своїм італійським збоченням?

Тут уже маршал не знав, чим утішити батька; і треба ж, щоб від Габрієлі, саме від неї той мав такого звироднілого сина!

Анрі, всім станом відвернувшись до стіни:

— Що я знаю!

Звичайно, він мав на увазі щось більше, ніж різні способи кохання. «Чи маю я ще право на свій Великий план? Починати нове, трудне, реальне діло— в такі літа, коли життя стає аж нереальне, бо всі кругом тільки й прагнуть, щоб мене не стало?»

Роклор бачив: це хвилина слабкості. Він розумів більше, ніж здавалося. Повагавшися трохи, він набрався сміливості, обняв свого владаря за плечі — рука в нього аж тремтіла, — і промовив:

— Наварро! — На вухо своєму владареві: — Мій принце Анрі Наваррський!

Король обернувся до друга, обняв його й поцілував у обидві щоки. Звернувся до нього на «ти», як у давні дні. Сказав:

— Роклор, ти був з усіх нас найвродливіший. Та ще як обвішаєшся отими брязкальцями, надто в бою.

— Нумо ж у бій! — вигукнув маршал. А побачивши, що владар приклав пальця до вуст, перейшов на шепіт: — Там ми не загинемо. Скоріш тут.

Анрі довго, замислено дивився на нього. Простосердий завжди знає найкраще. Ми ніколи не буваємо досить прості.

Спочатку обидва обдивилися всі закутки — чи ніхто їх не підслухував. А потім Анрі пішов до свого кабінету.

Як один день

Саме тоді він познайомився з «Дон-Кіхотом» у брюссельському перевиданні 1607 року. Книжку читав йому вголос Бассомп'єр, але скоро покинув, бо його душив сміх. Анрі начепив свої великі окуляри, сам узяв книжку й почав півголосом читати про кумедні пригоди лицаря сумною образу. Слухачі реготали, і він теж сміявся, але на серці йому було не дуже весело. Короля Іспанії ця книжка нібито насмішила надзвичайно. І чого всі так сміються? Людина гадає, що бореться, а насправді з неї строять глузи. Цей лицар носить у серці вигадану владарку, насправді вона проста корівниця, і він навіть не роздивився її як слід. Він вважає отару за військо, наймичку за богиню, він шаліє за подвигами, безглуздість яких очевидна кожному, тільки не його потьмареному розумові. Єдиний, хто йому відданий, — це його зброєносець, щирий слуга. Тями в щирого слуги вистачає не на все.

«Ще добре, — подумав Анрі й гучно засміявся, — що мій начальник артилерії не куценький і товстий, а його пан не високий і худий. Ну й гаразд». Він тримався за живіт, Бассомп'єр також; задля передишки вони взяли іншу книжку — «Амадіса Галльського»[109], справжній лицарський роман, у якому битви справжні, а дами шляхетні. Крім того, Анрі щодня неодмінно знаходив півгодини, не більше й не менше, для «Театру агрикультури»[110]: так називалася книжка про сільське господарство, якою він захоплювався. Скільки не вчись, усе мало, а надто в нашій царині. Рілля й пасовисько — дві дійки держави, сказав Роні. Його королю ці слова запали в серце, і він прикипів серцем до рідної країни, тим часом як його план охоплював увесь світ.

В його уяві Європа мала відродитися для нової дійсності, зрозумілої всім, як тільки буде побороте честолюбне прагнення Габсбургів до всесвітньої монархії. Так, тут ідеться про щось більше, ніж бої з отарами та вітряками. Це робить скоріше всесвітня монархія, вічна химера, а наша ясна думка про союз вільних народів раніше чи пізніше здобуде перемогу. «Що я знаю» — сюди не пасує. Це ми знаємо. Доказ — те, що ми навіть у найдальших наших задумах не втрачаємо землі під ногами, а дбаємо про найближчі, найпростіші справи так само, як про Великий план, до речі, теж дуже простий.

Анрі відкрив у Парижі Королівську бібліотеку, що має належати народові. Він збирається заснувати Музей ремесел та Ботанічний сад — якщо встигне. Від життя однієї людини залежить дуже багато. Він більше не полював, це його стомлювало. Зате невтомно дошукувався причин убозства. «Театр aгрикультури» він не стільки читав, скільки бачив у житті. Селяни на ланах наочно показували йому свої турботи. Він хапався допомагати їм, ніби завтра не малась початися війна. Ноги на ріллі, серце в рідному краю, в уяві простий і сміливий образ прийдешнього, — від життя однієї людини залежить дуже багато. Але це та частина життя, коли років уже не рахуєш: вона минає, як один день.

Маркіз де ла Рош, королівський намісник у краях Канаді, Ньюфаундленді й Лабрадорі, зазнав корабельної аварії; екіпаж його корабля п'ять років прожив на пустельному острові, а сам він врешті-решт дістався човном до Франції вже зломленою людиною. Але за ним вирушали інші — або давні прихильники протестантської віри, або нові посланці торговельних спілок. Пан де Мон дістав повноваження віце-короля й провадив торгівлю хутром за королівським патентом, і це збуджувало заздрість. Для боротьби з контрабандою він мав три добре озброєні кораблі. Він засівав землю, ставив будинки, укріплював колонію. Налічувала вона сімдесят дві душі; перша зимівля вбила половину їх. Другої зими від скорбуту вмерло тільки шестеро.

Король захищав пана де Мона[111], коли всі ставились до нього вороже або сміялися з нього; під'юджували до цього торгівці хутром, які не могли стерпіти того, що їхній промисел має стати королівським привілеєм і державною справою. Куди це заведе? Починає король з якогось одного товару, а врешті всю зовнішню торгівлю провадитиме його держава. Всі шановані городяни зразу заговорили про химери; вони висміювали фантазерів. Затаївши лють, вони намагалися кпинами дискредитувати задум короля, поки він поступився, дав їм змогу самим визначати ціни. В цій справі він був самотній, бо навіть Роні не розумів, до чого вона привела б. У цьому разі він волів підтримувати купців, а не свого короля та його химерну ідею прибрати зовнішню торгівлю до рук держави.

Одне виходить, інше ні. Анрі ще двічі посилав за море по три кораблі з ремісниками та їхніми родинами, щоб заснувати там «Християнсько-французькі республіки». Один із старих протестантів заснував там місто Квебек. Звали його Самюель де Шамплен[112]. Жодного разу Анрі не пускав туди звичайних і звичних шукачів пригод: у найризикованіших своїх заходах він обходився без них. Тубільці, які вже навчились французької, приїздили до нього, і він розмовляв з ними. Коли Шамплен вирядився в останнє плавання додому, щоб повідомити його про відкриті озера Гурон, Мічіган, Онтаріо, то була б дуже радісна звістка для короля. Та він не дожив до неї.

У його власній оселі жили ремісники, і він дуже часто навідував їхні майстерні. Один з них різав гравюри на дереві. Анрі ввійшов, узяв собі відбиток щойно закінченої гравюри, заніс до свого кабінету й уважно роздивився, сівши в крісло. Тепер він уже не міг, як давніше, все залагоджувати ходячи, та й сидячи, мабуть, теж. На гравюрі був зображений кістяк, що переорює лан. Кістяк — орач. Хай ми помремо, але не відступимось: наше діло робитиметься далі.

Нещастя в щасті

Марія Медічі була тоді в поганому настрої, вкрай дратлива, вона вже дійшла до постійної озлобленості. Своєму Роні Анрі признавався: він навіть не може розмовляти з нею, а не те що знаходити в неї розраду й підбадьорення.

— Повертаюсь додому й бачу холодне, зневажливе обличчя. Хоч би я й цілував та милував її, жартував з нею — вге марно. Спочинку доводиться шукати десь-інде.

Звичайно вона перед його приходом уривала розмову з певними особами, наприклад із д'Еперноном; розмова точилася про її чоловіка, але навряд чи потішила б його. Новиною, для більшості дивною, було її суворе ставлення до взаємин між чоловіками та жінками. Одну зі своїх фрейлін вона навіть вирішила стратити за таку провину. Анрі знизав плечима, але мусив обговорити цей випадок зі схибленою на цьому дружиною. Вона була в чорному іспанському вбранні, він — у чоботях з острогами, ніби збирався їхати. І ми й наш двір — не якісь там варвари, нагадав він їй. Не кажучи вже про те, що королевина вимога зовсім неможлива, є ще одна скандальна обставина, яка не втаїлась і від чужоземних дворів: тут, у Луврі, повсюди шастають шпигуни в спідницях, і навіть у найзатишнішому покої ніхто не може лишитись без нагляду.

— А ви — найменш з усіх, — підтвердила Марія. — Я не хочу більше чути, щоб вас називали хтивим дідком.

— То забороніть вашим друзям називати мене так, — відповів він, щиро прагнучи не втратити терпцю. А вона крижаним голосом додала:

— І щоб Лувр називали домом розпусти.

— А хто зробив його таким? — спитав він. — Ласкава пані, це ж ви насадили у нас чужоземні звичаї. Зміна у ваших смаках була б похвальна, але тепер ви перебираєте міру в доброму.

Тоді Марія висипала все, що мала в думках. Фрейліна має бути страчена. Але насамперед:

— Іспанський посол бачить вас наскрізь.

— Давно пора, — зауважив Анрі.— Нарешті я переконав його в своїй миролюбності. Дон Ініго відверто каже: король, що досяг таких успіхів у сільському господарстві, в мистецтвах і в ремеслах…

Марія:

— …Неминуче програє війну. Такий його висновок: інколи він його замовчує, інколи — висловлює.

«При тобі — висловив», — подумав Анрі.

А Марія провадила:

— Нападе й буде розбитий; ось яким героєм спокусилась нещасна Європа! Та ненадовго.

Вона аж задихалась. Обличчя під чорним мереживом жахливо поблідло. Спідниця з безліччю воланів приховувала її вагітність. Та не тільки через цей стан Анрі жалів її; йому було шкода, що вона так прикро збилася з пуття, повернувшися спиною до королівства — його королівства й свого. Вона сама собі ворог, подумав він і вже ладен був вислухати що завгодно, аби лише з нею нічого не сталось.

А Марія вже відкинула всякий стрим, бо інакше вона не дійшла б до головного. Вимахуючи великими руками, вона тупає ногою й репетує:

— Ви вже розтратили свою силу, вам цього ще ніхто не казав? Надовго вас не вистачить. Самої вашої розпусти було б досить, щоб доконати людину, але ж ви марнували себе не тільки на жінок та карти, ви докладали рук до всякого діла, яке є на землі й на небі — не кажу вже про пекло. Той нелад, що ви розпалюєте, вже посів і вашу голову, і вона вас більше не слухається. Ось-ось, ось-ось із вами щось мусить скоїтися.

«Скоріше з тобою», — подумав Анрі й уже наготувався підхопити цю живу вежу, коли вона похитнеться. Але цього не сталось; королева раптом заговорила спокійно, хоч на обличчі й у всій поставі видно було боязке й насторожене чекання.

— Надайте мені регентство!

Анрі не відповів, і вона повела далі:

— Подумайте про сина. Ви помрете, і він утратить трон. Краще завчасу передайте правління мені.

З терплячою усмішкою Анрі запропонував їй обмін:

— За те регентство, що ви в мене вимагаєте, — життя тієї панночки, що ви хочете стратити.

Марія, правда, не зомліла від тих слів, але мусила присісти навпочіпки, такий важкий став для неї живіт. Мабуть, у неї почались кольки, бо обличчя аж позеленіло, а погляд зробився такий безтямний, просто жаль брав. Анрі нахилився, щоб її підтримати, і сказав ласкаво й твердо водночас:

— Пані, на вас немилосердно натискали. Забудьте це! Пам'ятайте, що поруч вас — ваш найвірніший друг.

Марія випросталась. Використовуючи його співчуття, вона заговорила тоненьким, слабеньким, дитячим голоском, що зовсім не пасував до її пишної й дебелої статури:

— Коли ви надасте мені регенство?

Анрі — лагідно:

— Як мені буде вісімдесят років.

Марія — владно, мов завойовник:

— Ви й до шістдесяти не доживете.

І вийшла, гупаючи потами, аж підлога рипіла. Від дверей вона ще остерегла його. То була не злість. Він розумів, що ця нещасна душа вбирає розпач у шати гніву.

Марія:

— Ніхто не поручиться за ваше життя.

Того ж таки дня вона, певне, відкликала своїх охоронниць моральності, і відтоді взаємин між статями в Луврі більше не обмежувано. Багатьом тільки цього було й треба, насамперед тій фрейліні, яку нещодавно мали стратити. Здавалось, неначе повернулися звичаї часів Катерини Медічі, й короля це прикро дивувало. Проте він мовчав, бо розгадав мету й сповнився зневаги. Він сам мав дати своїм ворогам привід для наскоків, і так воно й сталося. Проповідники з новим запалом ухопилися за вдячну тему — хтивого дідка, що висмоктує соки з королівства, занапащає його і сам-один держить у тривозі весь християнський світ. Свого духівника Котона, що й цього разу, певне, ховався за кулісами, Анрі остеріг по-своєму. Він умисне признався, ніби його мучить сумління через давню-предавню смерть такого собі пана де Ліонна. Той усього-на-всього розпорював животи селянкам, аби погріти в нутрощах ноги. Хтивість тут ні до чого, і таким дідком, котрому захотілося погрітись, усі були б задоволені.

— Сину мій, — відповів Котон. — Треба дбати про свою добру славу. Той, хто її втратив, і сам не знає, на що він іще здатен.

Дурні ці слова чи хитрі, важко було розрізнити.

— Отче, за мою добру славу відповідальні якраз ви, — зауважив Анрі.— Поясніть проповідникам, що ображати королівську величність — діло ризиковане.

І зразу все стихло. Але дечого все ж досягли: король посмутнів. Ще три роки тому він би тільки сміявся. Від лихої слави, що переслідує його, залежать ті події, яким він іде назустріч. Європа за нього — це одне. Його вже прозвали «королем Європи». У березні 1609 року помирав герцог Клевський. Народи не спускають очей з короля Франції, двори затамували дух. Начальник артилерії квапить його: треба завдати удару! Анрі наполягає, що слід дотримувати міжнародного права. Аж коли Габсбург захопив Клеве і Юліх, король дозволив своїм німецьким союзникам зайняти Берг з містом Дюссельдорфом. Довго тривають переговори, а удару ніхто не завдає. Врешті через його вагання все заплутається. А причина його нерішучості — змови у власному домі.

Переддень походу настає, самий день — уже ні. Коли король хоче виступити, найзаповітнішою його спонукою є Великий план; так було й буде. Та хоч би й не було того Великого плану, ду?мки про союз народів ради вічного миру, однаково йому довелось би виступити, щоб захистити свій трон, — ось до чого вже дійшло. Казатимуть навіть, ніби він хоче розв'язати війну заради спідниці, цей завжди закоханий verl galant, що на старість утратив будь-яке почуття міри і взагалі, схибнувся. Ось на що спроможна поголоска, і єзуїт Котон врешті-решт виявився скоріш хитрим, ніж дурним.

Із державця, чий дух панує над обома світами — тим, який є, і тим, який має бути, — поголоска в останній рік його присутності на світі зробить підтоптаного розпусника; ось на що здатна поголоска. Розпускається вона звідси, з його двору, з його столиці. В передостанню годину вона перелетить навіть кордони, відніме в нього друзів за межами країни; але жоден народ не відступиться від нього. Певне, народами керує якась власна глибинна мудрість, бо вони й далі вірять у нього — а насамперед його народ. Нe слід було йому журитись через ту лиху славу, що розпускали про нього ближні, а він через це змарнував свою останню годину. Він дозрів для ножа — досі так іще не було.

В ті дні, коли він уперше зустрів юну, аж занадто юну даму на ім'я Шарлотта де Монморансі[113], за кілька днів перед тією зустріччю він вирушив у досить дивну прогулянку по місту. Сам король — пішки, подагрик д'Епернон — у паланкіні, а за ними й інші придворні гуляли на пагорбах, звідки видно було все велике місто. Король говорив дуже голосно, і глушко у своєму паланкіні чув майже все. Король щойно вийшов зі свого кабінету; хоч би про що він там думав, його очі мимохіть звертались до вже відомої нам гравюри. Тому він тепер, у товаристві, й поводився так галасливо. Коли перед його очима розстелилась уся столиця, він повернувся до неї спиною, нахилився і, гнучкий, мов юнак, просунув голову між розкаряченими ногами. Стоячи в тій позі, він вигукнув:

— Я бачу самі лиш доми розпусти.

Йому весело відповів добряга Роклор:

— А я, величносте, бачу Лувр!

Він сказав так із щирим бажанням розвеселити короля. З паланкіна зразу почулось хихотіння; воно все не вмовкало, і носіям довелось поклепати свого пана по спині.

Коли знову рушили, король далеченько відстав від свого почту. Тільки одна людина, якої він навіть не помічав, зоставалась коло нього, хоча й осторонь, на пристойній відстані. То був один з тих поетів чи вчених, яких тримали при дворі, щоб кожен міг поговорити з ними і сяйнути їхнім відбитим світлом. Батько якийсь талі панчішник, а син дістає замовлення від його величності: для нащадків описати вправними віршами балет, яким захоплювались у Луврі, або змалювати точними словами котресь із тих пернатих створінь, що живуть і помирають у кімнаті птахарні. Це маленьке створіннячко, як і ми, вступає в життя бадьоро й цілком невимушено, а потім зухвало захоплює владу над такими, як само, зловживає тією владою, його за це карають, кривдять, воно зрікається влади, шукає самотності, кричить, сповнене жахливих передчуттів, коли до нього простягається чиясь рука.

Одначе цього разу йдеться не про пташку. Тут поет або вчений виявить свій розвинений розум, він не вчинить і не скаже нічого необережного, хоча панство тільки завдяки його хистові до слів прийняло його в своє коло, наче він дворянин або хоробрий воїн. Він остерігається на цій прогулянці підходити дуже близько до короля, бо той видимо не хоче ніяких супутників. І те, що на пристойній відстані мурмоче сам до себе цей міщанський син, має звучати глибокодумно, але не стосуватися нікого. В короля дуже тонкий слух, проте ніхто не сподівається, що він дослухатиметься до такого незначущого монологу.

— Щастя страшенно стомлює. Ніщо не обтяжує нас так, як щастя. Навіть своє, досить помірне щастя я мушу все ж таки обмежувати, бо тільки при добровільному самообмеженні воно може зберегти свою примарну подобу. Уяви собі, що твоя слава, зроджена з самих тільки слів, — на устах усієї Європи. Навіть більше — вона долетіла аж за океан, до Нової Франції. Як тоді бути? Треба або примножувати своє щастя, або обходитись без нього. Бо навіть таке помірне, як воно є, воно наживає мені лютих ворогів — і чи далеко до ножа? Але мене моє щастя зобов'язує бути дедалі щасливішим. Братись за нові твори, пускатись у подорожі — хоч би кінець їхній був по той бік моєї могили.

Син маленьких людей має право визначити ту хвилину, коли слід зійти зі сцени. Нехай він сховається у монастирі, в кімнаті-птахарні, в книгозбірні. Нехай мовчить. Він не такий великий, щоб бути щасливим і в нещасті. Він не державець, на чиєму житті весь світ держиться і разом з ним упаде. Infelix felicitas[114] від нього не вимагають і не сподіваються. Але в того, хто великий, вибору нема. Він мусить пройти свій тяжкий шлях, infelix felicitas.

Остання перед кінцем

Не можна сказати, що пані Маргарита Валуа сприяла добрій славі Лувру чи й своїй власній. Цього їй не було дано. На відміну від Марії Медічі королева Марго чинила без фальшу; вона не мала жодних поганих порадників, крім власних пристрастей, але ті пристрасті не дуже пригасли. Тепер вона жила в будинку, наданому їй архієпископом. Там вона тримала добру кухню, а крім того — академію естетів; колись це її творіння ще сподобиться визнання держави. А другий бік її єства не міг обійтись без молодих коханців.

Якось уранці вони їхала додому після служби божої; навпроти неї в кареті сидів її двадцятирічний красень. Уже коло дому на приступку карети скочив один з пажів королеви Наваррської й застрелив її нинішнього улюбленця (сам він, певне, був попереднім). Він спробував утекти, та пані Маргарита, хоч як розгубилася через забризкану кров'ю сукню і ще одну втрату, все ж гукнула, щоб його схопили. Коли вбивцю підвели до трупа, він копнув його ногою й сказав:

— Не дихає? Тоді можете вбити й мене, я однаково радий.

І таке сказати дамі, чиє терпіння він уже наразив на іспит! Не дивно, що вона теж закричала:

— Задушіть його! — Скинула з ноги підв'язку, — ноги в неї були ще гарні, хоча й трохи повнуваті,— і жбурнула своїм слугам. — Задушіть! Ну, швидше!

Та наказу знавіснілої королеви Марго не послухався ніхто. Вісімнадцятирічного юнака, що з такою втіхою вбив двадцятирічного, мав покарати закон. Король підписав вирок — а що йому лишалось? Якби він виявив поблажливість, запізнілі пристрасті його першої дружили разом з їхніми наслідками були б поставлені на карб йому самому. Правда, мстива жінка зловжила й вироком суду. Юнакові довелося зійти на ешафот у неї під вікном, па парадному подвір'ї її дому, за яких три кроки від неї. Він був хоробрий і твердий, милосердя не благав. І яке пуття їй, постарілому ідолові інших часів, з обвислими щоками, у відкритому пеньюарі, дивитись, як падає юна голова, й тішитись тим?

Колишній чоловік її потай думав: «Бідолашна Марго сама стала жертвою своєї невгамовності. Раніш вона й не знала, до чого здатна дійти. Мій духівник Котон міг би їй порадити, виходячи не з власної мудрості, а з дуже давньої, нагромадженої його попередниками: «Стережися!» З такими думками дивився король на гру в серсо, влаштовану пані Маргаритою. Від пригоди з пажем минуло вже багато часу, і та пригода вже її не гнітила. Тим уважніше стежив Анрі за новими виявами її натури: це мала бути осторога йому самому.

А Марго мала на думці не більш і не менш як підсунути йому нову коханку. То була мадемуазель де Монморансі, Маргарита-Шарлотта, що народилась 1594 року. Цій дитині йшов п'ятнадцятий рік, коли королева Марго запросила двір на гру в серсо. Та й ще деякі дами, ніби змовившись, накидали оком на юну красуню з тією ж метою. Перший привід дав поет Вуатюр, назвавши її вранішньою зорею. А від нового, щойно зродженого дня, безперечно, можна чогось сподіватись, хоча ніхто не приховує від себе, що таке створіння — ще недоросле, ще, власне, безлике — може тільки в майбутньому справдити надії. Як добре придивитись, ця юна красуня — тільки витвір фантазії поета Вуатюра[115].

Інші дами мали корисливі спонуки — насамперед пані де Сурді, що досі показувала себе тільки з цього боку. Вона просила руки юної панни для свого сина, відмовляючись від будь-якого посагу. Пані де Сурді мала як спадщину по своїй небозі Габрієлі п'ятдесят тисяч ліврів ренти. Коли їй удасться задумане, з того може вийти сто тисяч. Монморансі-батько був у неласці в короля: хіба-таки годиться конетаблеві, якого король величав кумом, приставати до змови проти нього? Він каявся, що був такий дурний, і тепер погодився б на все, аби тільки повернути королівську ласку. І молодят заручили — без посагу, хоча Шарлотта була найбагатшою спадкоємницею.

Тоді втрутилась одна стара принцеса — вона теж не хотіла пустити нитки з рук. Пані Діана Французька, нешлюбна парость роду Валуа, послідок минулого, взяла до себе дівчину, коли її мати занедужала, і зразу перекреслила всі розрахунки Сурді. Саме в той час королева Марго запросила двір на гру в серсо. Відбудеться та гра в її володіннях.

Вона теж, опріч усього іншого, думала й про себе. Чимало грошей потрібно, щоб побудувати новий палац, — із домом архієпископа в неї були пов'язані прикрі спогади. Крім того, вона не хоче бути єдиним постарілим ідолом, що любить ніжні пуп'янки. А тут розквітає якраз такий пуп'янок для супутника її молодості, тож хай уведе його в спокусу. Та, незважаючи на розрахунок, властивий кожній жінці, це — давня Марго, прониклива гуманістка з глибокими думками. Моєму колишньому чоловікові, казала вона собі, чогось бракує для його високих задумів — бог знає для яких, але вони неодмінно високі, і шкода було б, якби він не перевершив власної слави й не досяг безсмертя. Йому бракує саме того, що врешті-решт давало йому силу для всіх його подвигів: захвату, збудженого жінкою. Чи не кумедно, що ми, отакі, як є, можемо викликати в когось захват, і то так довго, поки він стає великим королем!

«І не тільки кумедно, — сказала Марго. — Тільки дитина й висока душа може сприймати нас поважно. І поки він має таку душу, ніщо не пропало, я його не втратила. Не втратити чоловіка — це означає мати його перед собою живого, з усіма моїми спогадами, особливо лихими. Тому я й будую свій палац навпроти його Лувру і зможу через Сену заглядати до нього в вікна — крізь добрі окуляри, звичайно».

Змагання в серсо, як не дивно, стало тріумфом для того, кого й зовсім не брали до уваги: для пана де Бассомп'єра. Він переміг королевиного лицаря Кончіні, розлютивши тим Марію Медічі до нестями. А король був задоволений. Його Бассомп'єр з літами набув багато як розуму, так і інших чеснот. І тілесні його чесноти не відставали від інших. Колишній цікавий новачок виріс у королевого шанувальника і розуміє, як тяжко нести королю своє щастя в нещасті. «Я не маю жодного зайвого друга», — каже собі Анрі, дивлячись, як герой дня, сяючи, об'їздить трибуни.

Він ставить свого коня на коліна перед королем і королевою, чекає наказу. Котру даму має він вибрати, щоб розділити з нею свою нагороду — славу? Нелегко зробити вибір серед такого грона високих осіб! Вирішує королева Марго — вона показує королю на зовсім юну панночку, якій припала честь сидіти навпроти короля. Він цілу годину мав перед очима цю нову зірку, але не звернув на неї уваги. По-перше, батько її в неласці у нього. Дочку йому представляли — де й коли, він скоро забув. Звичайне собі дівча, яка там «уранішня зоря»! Проте він помічає, що на нього звернено чимало очей. Бассомп'єр чекає спокійно, хвилюються інші.

А втім, для Анрі нема нічого легшого, як розгадати цю давню звичну процедуру. Йому пропонують жінку. Він окидає поглядом скоса всіх довкола. Обидві королеви, певне, порозумілися. А тоді він, видно, помічає ту маленьку панночку навпроти — аж тепер її помічає й аж скидається, ніби перед ним чудо або ніж убивці. Ще трохи — і він зомлів би. Він ні в чому не знає міри.

Кмітливий Бассомп'єр розуміє свого владаря, чи принаймні вирішує, що вже отримав наказ. Він ще раз об'їздить коло, його кінь знову стає на коліна. Юній Монморансі допомагають вийти наперед; кожна дама хоче бути при тому, як Бассомп'єр підсаджуватиме малу в сідло. Глядачі посхоплювалися, щоб краще бачити, як сходить нова зірка. Бассомп'єр веде коня за повіддя. Дівчина в сідлі гордо й щасливо дивиться згори на збіговище довкола неї. Вона задоволена й не думає про те, куди все це заведе її. А коли нарешті доїхали, короля вже не було.

Він, певне, подумав: «Мене зрозуміють. Я хочу нарешті мати спокій від жінок, у мене й так вистачає всяких клопітних справ». У своїй подрузі Марго він розгледів тільки корисливість — наскільки це почуття керувало нею; всього іншого він не добачив. Він уже забув про те, як захват перед жінкою колись спонукав його діяти, він наче став уже зовсім не тією людиною. А проте вся інтрига почала розвиватись невтримно. Насамперед конетабль не дав згоди тим, хто сватав його дочку Шарлотту, а сам запропонував її руку не кому іншому, як панові де Бассомп'єрові. Той не дуже й домагався цього; «під небом немає більшої краси», — про вранішню зірку таке може сказати будь-хто.

Та й чим він, власне, міг би виправдати претензії на найбагатшу зі спадкоємниць? Хоробрий, як його шпага, за звичкою дотепний. Без ніяких статків — вояк, ловець щастя; якось вибився на світло, але вмить був би забутий, якби надокучив королю. Однаково — Монморансі хотів повернути собі королівську ласку. Його приятель д'Епернон спитав його: «Скільки часу ви ще даєте цьому королю?» — «Більше, ніж вам», — відповів конетабль дратливо: він уже занадто довго слухався цього змовника-подагрика. Потім обидва подались обідати з Роклором і Цаметом — владарем над мільйоном і вісьмастами тисячами екю, як він сам себе називав. «І тут без нього не обійшлося? — відзначив сам собі Анрі, коли йому сказали про заручини. — Справді-таки дивно, що через наше життя знов і знов проходять усе ті самі люди, ніби рештки давнього запасу».

Подіями в домі Монморансі Анрі не дуже сушив собі голову: поздоровив обранця й сказав, що буде на весіллі. Перешкодила подагра, звичайна хвороба вояків під старість. Вона одночасно напала па Монморансі й на короля, а д'Епернон мав її вже давно. На ложі болючої недуги Анрі просив, щоб йому читали вголос. Бассомп'єр чергувався з молодим Грамоном. Обидва, корячись моді, поділяли загальне захоплення романом пана д'Юрфе[116], що називався «Астрея». В тому романі вівчарики й вівчарочки кохають одні одного без чуттєвості, тілесні втіхи й муки їм невідомі,— подагрика це може задовольняти.

Тa, з другого боку, короля, що лежав на ложі недуги, провідували й придворні дами. І жодна не обминала своєю хвалою чеснот юної Шарлотти. З них найрідкісніша — природжена чистота душі, далека, безмежно далека від двірських розрахунків. Коли дивишся на неї, починаєш вірити в рожевий край вівчарочок, у їхніх ідилічних ягняток. В устах королеви Марго таке звучить не дуже доречно. Їй Анрі відповів:

— Ця крихітка сама вдає з себе ягнятко. Чи, може, овечку. В найкращому разі вона поки що й справді така. Та ледве-но я зроблю її своєю коханкою, вона забагне стати королевою. Це неминуче.

І все ж сильний біль може довести чоловіка до того, що він почне шукати найнерозумнішої розради. Хоча країна ягняток та овечок також лежить на нашій грішній землі, та однаково нам віриться, що там немає болю. В ліжку нудно. Роман пана д'Юрфе, хоч він теж нудний, змальовує незнані пригоди, яких би не завадило скуштувати. Кохання без чуттєвості — це, очевидно, щось зовсім нове. А як гадає Бляклий Лист?

Бельгард, перший стайничий, уже так віддавна мав це звання, що при дворі його називали просто «пан Перший». У такій справі, що знов тривожить короля, той удається до звичних порадників. Коли Анрі запросив герцога поговорити віч-на-віч, давній друг відчув усю відповідальність і сказав: distinguo. Розрізняю. Він твердив, що є різниця між вівчарочками, до яких йому було байдужісінько, і певною юною дамою просто-таки бездоганної вроди.

— Дитина, — сказав Анрі.— Бляклий Листе, вона ж іще дитина.

— А з якої речі ця дитина має належати самому Бассомп'єрові? — спитав Бляклий Лист. Він і досі лишався показним чоловіком, тільки з носа в нього тепер весь час звисала капка, що була постійною мішенню для жартів— так само, як дружина маршала Роклора.

Анрі подумки відзначив, що його Бляклий Лист старів: він уже не здатен зрозуміти даний випадок. «Володіти дитиною — мені таке й не в голові». Своєму першому стайничому він доручив тільки одне:

— Приведи її до мене!

Так він сказав. Колись давно він висловився інакше: «Покажи її мені!» Про це згадав тільки Бельгард; перед його внутрішнім зором ще раз пролетіли минулі дні.

Король не склепив очей цілу ніч. Обидва його читці спали по черзі. Романові «Астрея» кінця не було, й нетерпляче прагнення до власної пасторалі гнало короля з ліжка. Вранці він назвав юну Моиморансі овечкою, навіть вівцею, і не хотів її й бачити. Проте це не завадило йому зізнатись перед її нареченим Бассомп'єром, коли той увійшов, що він кохає Шарлотту, кохає до нестями.

Зимовий день, восьма година ранку; самодержавний, обожнюваний монарх спирається на свого молодого, вродливого фаворита, що став навколішки па подушку коло ліжка. Його сльози скрапують на юнака або збігають у його власну сиву бороду.

— Коли ти з нею одружишся, Бассомп'єре, і вона кохатиме тебе, я неминуче тебе зненавиджу. І ти зненавидів би мене, якби вона мене покохала. Нащо нам сваритись! Не треба розбивати нашої приязні! Я вирішив одружити її зі своїм небожем, принцом Конде. Хай вона належить до моєї родини й буде втіхою моєї старості.

Заціпенілий з ляку Бассомп'єр відразу пригадав усе, що було на змаганнях у серсо. «Бідолашний обожнюваний владар! От якби наважитись та попросити вас, щоб ви хоч змалювали словами предмет свого захоплення. Величносте! Ви ж навіть не бачили по-справжньому моєї нареченої». Проте він вирішив, що все це — тільки примха хворої людини. А тому лишив свої думки для себе, а королю наплів вишуканих і зворушливих слів:

— Величносте! Нехай це нове кохання дасть вам стільки втіхи, скільки журби завдасть мені втрата — якщо тільки я взагалі здатен журитись при вашій величності.

Та йому ще судилось подивуватися. Цілий день його величність нудив світом. А коли Анрі вже втратив надію і в проході коло ліжка поставили столик, щоб він міг пограти в кості з трьома придворними, з'явилися дві гості. Пані де Монморансі для цього навіть поквапилась видужати. Король сидів по другий бік ліжка і через нього розмовляв з матір'ю й дочкою; правду кажучи, мати дужче подобалась йому. Але як же вівчарочки з роману «Астрея», хто нагадує їх і віщує незвідане щастя? Він спитав крихітку, чи вона рада, що йде за пана де Бассомп'єра. Вона з невинним личком відповіла:

— Адже тато цього хоче…

Сердега наречений остовпів. Чи ж давно він чув від неї: «Мій єдиний, довіку єдиний!» А коли король став допитуватись, Шарлотта тількн знизала плечима. Бассомп'єр побачив, що вона з холодним серцям зреклась його. В нього пішла носом кров, він вийшов і два дні не з'являвся на очі. Нe їв, не пив, збувся сну. Король зажадав його знов до себе. Покривджений фаворит зрозумів, хоч і ціною страждань: ця вранішня зоря не добра, вона не має серця, з неї вийде хижачка й більш нічого, а старий король цього не бачить. Для нього дівоча краса — запорука доброти. А за доброту, якої годі знайти, він віддав би половину своєї військової скарбниці — не насправді, так хоч у думках.

Конде не заперечував і покірно прийняв те, що йому наказали: заручення, збільшену в кілька разів пенсію і навіть плітки. Король одружує його, аби здобути коханку для себе. Король обрав саме його, бо за ним підозрюють збочені нахили, отож він, найскорше, й не доторкатиметься до дружини. Все це Конде терпів цілих два місяці, поки не уклали шлюбу. Протягом цього часу король міг мріяти. Кожна зичлива людина бачила, що його прихильність чиста, згідна з приписами пана д'Юрфе, і що ті численні вірші на честь предмета своєї жаги, які він замовляв або складав сам, погані. Звичайно його придворний поет Малерб[117] писав краще. «Як втішно думати про радощі минулі», — це, звичайно, правда, це дуже вдале резюме людського життя. Воно якраз пасує літній людині, що їй до лиця саме думка, а не розпач і не блаженство.

Справжні свої погляди на це непорозуміння Конде виявив, тільки-но звінчавшися. Спочатку він іще взяв десять тисяч ліврів, які король подарував молодій, а також на вісімнадцять тисяч ліврів коштовностей від королеви. До речі йому була й сплата його боргів, і виплата пенсії за три місяці. Король викликав молодят до Фонтенбло, і там вони нарешті показали своє справжнє обличчя. Криводушна дитина, тепер уже принцеса королівського дому, в міру своїх сил використовувала одного проти другого: розпалювала ревнощі в молодому чоловікові й підживляла жагу в старому поклонникові. Якось увечері, при світлі смолоскипа, вона вийшла на балкон, розпустивши коси. Король мало не зомлів — цього разу насправді.

— Господи! Чи він божевільний? — сказала невинна крихітка.

Конде — до Анрі:

— Величносте! Ви що день то молодієте. Ви по кілька разів на день перевдягаєтесь, ви інакше підстригли бороду й не тільки носите комір із зашитими в ньому пахощами, а й барви моєї дружини, і то привселюдно. Це мені не до вподоби, величносте. Ви обох нас — й мене, й себе — виставляєте на посміх.

Такий тон він дозволив собі й говорив дедалі зухваліше. Він був невисокий, худорлявий, мав різкі риси обличчя. Його похмура мовчазність де й ділася. Він прикидався легковажним і недотепним, але вираховувати вмів. Певне, зважив усі шанси, перше ніж утікати з дружиною. Адже позаду зостанеться король, який шаленітиме через своє уявне почуття. Тим більше, коли його ворог Габсбург надасть притулок принцові крові та його дружині. «Такий афронт — йому, переможцеві й великому королю! — думає Конде. — Йому, ідолові Європи, не пробачать такої поразки, та він і сам її не стерпить. Він сам кинеться назустріч своїй згубі, вже, певне, підготованій. Сміливіше! — казав собі молодий інтриган. — Короля вб'ють — тільки йолоп може не бачити цього. І тоді я буду найближчий до трону, а Габсбург підсадить мене на нього. В королівстві не опиратиметься ніхто. Протестанти вважають розлучення свого Анрі недійсним, а його дофіна — незаконним сином».

Суддя де Ту остерігав Анрі. Шкода: той запевняв, що наміри його чисті.

— Ваше минуле свідчить проти вас, — нагадував де Ту. Марно. Анрі написав до Роні, що принц урешті виведе його з терпцю. Роні порадив йому кинути принца за грати. Він уже ладен був послухатись, бо Конде назвав його «єгипетським тираном», а народному королю не до вподоби чути таке. Але тільки припинив виплату пенсії заповзятливому молодикові. Бастілія поки що лишилась погрозою.

«Сміливіше!» — сказав собі Конде. І почав з того, що відвіз дружину до свого мисливського замку в Пікардії, недалечко від кордону іспанських Нідерландів. У Брюсселі правлять ерцгерцог з інфантою. Ми ще в володіннях єгипетського тирана, отже — обережно! Аби відвести очі, він улаштовував прогулянки, одну з них — до Ам'єна, в гості до тамтешнього губернатора пана де Треньї. Принц, принцеса, з ними його мати. Вона колись нібито отруїла чоловіка, та й принца народила, кажуть, не від нього — хто там знає! Мати крихітки залюбки б віддала її королю за коханку. Принцова мати — так само. Кілька дам були б раді сприяти в цьому. Королева Марія Медічі сказала: «Цим шляхетним ділом клопочуться аж тридцять звідниць. Якби я схотіла, то була б тридцять першою». Безперечно, вона й тут підсобляла б, якби їй наказали. Єзуїтському генералові досить було б натякнути Марії, що треба піти на цю жертву. Останню перед метою.

Нова Єлена

День святого Губертуса, чудова погода, й нема нічого дивного, що подорожні зустріли мисливців. Трохи дивно тільки, що це королівські ловчі. Вони пояснюють молодій принцесі, що один тутешній лісничий… Та вона вже не слухає: вона впізнала короля.

На ньому ліврея псаря. Він тримає на смику двох собак. На лівому оці в нього пов'язка, і ніхто його не впізнає, тільки його жадана. Вона проїздить на коні повз нього, каже згори: «Цього я вам ніколи не пробачу», — і пускає коня чвалом.

Цього разу важко повірити, ніби Анрі міг забути, як колись один низенький старий селянин із запилюженим обличчям, несучи на згорбленій спині в'язку хмизу, через ворожі позиції добрався до Кеврського замку. «Величносте! Який ви бридкий», — сказала тоді Габрієль д'Естре. А потім він зворушив її серце й здобув її, і перед ним лежали літа — літа величі й володіння. А тепер? Він хоче повернути минулі дні, він наслідує сам себе. Ось така дитина про це нічого не знає, але вона каже! «Цього я вам ніколи не пробачу». А що ж було б, якби вона зрозуміла!

А втім, хіба ж не приємно, коли король отак рядиться ради нас, — де ще є такі, як ми! Але нам краще мовчати, вирішує крихітка, чи то овечка, а Бассомп'єр, що дістав добру науку, назвав її ще й не так. Тим часом господиня того дому, куди вони їхали в гості, настирливо радить овечці помилуватися краєвидом. І враз овеччин погляд падає на одне з вікон бічного крила будинку; у вікні — король, приклавши руку до серця, посилає їй цілунки.

— О господи, що це таке, пані? У вас тут король!

Пані де Треньї хотіла зразу відвести налякану крихітку до нього: добре слово ніколи не пропаде марно. Та чарівна крихітка подумала: «З добрими словами поки що зачекаємо, що нам з них! Нехай спершу дідок вижене геть свою стару королеву і всіх дев'ятьох байстрят. А я тоді поміркую, звідки мені добути мого справжнього дофіна».

Принц і принцеса Конде не довіряли одне одному, вони не дійшли згоди. Обоє хотіли стати спадкоємцями короля, але кожне на свій лад. І врешті нікому з них не дісталось нічого. Принцеса-мати боялася гучного скандалу; вона поїхала геть, хоча спершу розкрила синові очі. Анрі сумний повернувся до Парижа. Або тепер, або ніколи — і Конде хитрістю вивіз дружину за кордон. Їй він сказав тільки, що вони їдуть оглянути якийсь маєток. А з першого іспансько-нідерландського містечка послав листа інфанті: попросив захистити його честь і безпеку від єгипетського тирана. Вельможна дама, власну честь якої надійно захищала живцем похована жінка, прийняла переслідувану жертву в своїй брюссельській резиденції. Миле дитя прийняли й оселили з усіма почестями, належними його титулові. Але одна річ приїхати, інша — повернутись. Усі спроби були марні.

Король отримав приголомшливу звістку ввечері, за картярським столом. Присутні були його кузен Суассон, герцоги де Гіз і д'Епернон, Крекі й Бассомп'єр — цей сидів найближче до короля. Він потай шепнув, щоб не почув більш ніхто:

— Величносте, я б не вчинив так, як принц Конде, і не хотів би зараз бути на його місці.

Король зажадав, щоб викликали самого тільки Сюллі.

Начальник артилерії вже ліг спати й не хотів уставати, довелось показати йому депеші. Тоді він прибув. Король, навдивовижу, був у королеви; та ще не встала після пологів. Але настрій там більше пасував би до смертного ложа, ніж до ліжка породіллі. Король почув тільки безглузді або зрадницькі поради. Міністр Вільруа підказував дипломатичний шлях — саме тому, що він найповільніший. Голова суду Жаннен[118] знав тільки одне — силу. Погрозити війною кожному державцеві, який прийме до себе Конде. А Анрі хоче знати думку своєї дружини! Вона лежить відвернувшись, її обличчя він не бачить. Запізно дізнається він, що саме тієї ночі Марія остаточно змирилася з думкою про його смерть. А тут він сподівається зворушити її серце.

Коли ввійшов Сюллі, Анрі взяв його за руку.

— Наш лебедик утік і забрав усе з собою. Що ви на це скажете?

Сюллі, стоячи коло вікна, затарабанив пальцями по шибці марш. Анрі зрозумів його без слів, так знали вони один одного. «Наш лебедик міг би вже давно сидіти у в'язниці», — означав той марш.

— Але що робити тепер? — спитав Анрі.

Сюллі порадив не робити нічого. Чим менше здіймати галасу — а саме так слід поводитися з огляду на громадськість усієї Європи, — тим швидше принц повернеться сам. Хоч би через брак грошей.

На цьому скінчилось засідання державної ради, коли це можна так назвати. Сюллі бачив те, чого король у своєму стані ще не розумів: тут нічого не вдієш, навіть війни не почнеш. Поки Європа вбачала в королі свого визволителя, той вагався. Тож як можна йому виступати в похід, щоб забрати з Брюсселя коханку? І все ж обставини призвели до того, що йому довелось удавати, ніби так воно й є. Папському легатові Анрі скаже: «Це несправедливо, коли хто гадає, ніби я чинив так, скоряючись пристрасті. У Франції знайдуться й вродливіші жінки». Але цим він уже нічого не міг змінити. Народи в такий наклеп не повірили й на мить; та й двори і єзуїти тільки прикидались, ніби така їхня думка. Та однаково, — про це пишуть, повідомляють, говорять: для короля Франції приводом розпалити війну стала нова Єлена.

Альбрехт Австрійський правив іспанськими Нідерландами вдвох із дружиною, інфантою Ізабеллою. Він був ерцгерцог і спритний урядовець. Він негайно вирішив використати родича короля Франції як знаряддя проти нього, не зупиняючись ні перед чим, аж до претензій на трон і заколоту в королівстві. А прикривався сумнівами правничого характеру та турботою про свою честь. Він, Габсбург, має відіслати до нетерплячого коханця чужу дружину, бо той у своїй закоханості погрожує йому воєнною силою! Анрі справді натякнув, що прийде по принцесу на чолі п'ятдесятитисячного війська. Ерцгерцог вирішив зачекати. Звісно, це річ можлива, що ласолюбний дідок утратить самовладання, але не дуже ймовірна. Ерцгерцог більш-менш здогадувався, що Анрі хотів би запопасти не так принцесу, як принца.

А відколи надійшла ухвала короля Іспанії, Конде став претендентом на трон. Інфантин двір відзначив цю подію восьмигодинним бенкетом та балом. Ерцгерцог так і не зміг навести поважних підстав того, чому він відмовляється повернути принца крові главі роду, хоча всупереч волі цього глави ніхто не може лишитися членом королівського дому: така людина стає просто збунтованим підданцем. Дійшло до того, що король оголосив Конде поза законом. Від цього колись мовчазний і похмурий принц зробився метким і жвавим. Ерцгерцог порадив йому подорожувати, і він за іспанські гроші об'їздив усю Німеччину. В Трієнті його мало не злапали венеціанці, що негайно передали б його своєму союзникові. Але він утік до Мілана, тобто все одно що до Мадрида.

Анрі, діставши звістку про це, внутрішньо вгамувався. Сам перед собою він зрікся свого останнього кохання, але перед людьми ще ні. Крихітка в Брюсселі не здогадувалася про це; якраз нещодавно її гостинні господарі перешкодили спробі викрасти її. Аннібал д'Естре, брат Габрієлі, не виправдав королевої довіри, і Анрi, що вже готувався був зустрічати свою красуню, налаяв його йолопом. Тоді він іще не знав, що в невдачі винен не Аннібал, бо весь задум розкрито ще перед тим, як він приїхав до Брюсселя. І хто його виказав, Анрі ще мав дізнатися.

Овечка в ролі нової Єлени весь час витала в гордому почутті своєї важливості. Пані де Берні поговорила з нею за дорученням короля: нехай вона подумає. Адже король уже один раз домігся розлучення.

— Я чудово розумію вас, — запевнила Шарлотта. — Куди краще мати старого чоловіка, що боготворитиме мене, ніж молодого з такими нахилами, як у мого. Пані, напишіть його величності, бо мої листи тут розпечатують. Запевніть його, що я в усьому світі люблю тільки одне: його велич, його славу. І в міру своїх сил намагатимусь подарувати йому нарешті справжнього дофіна.

Щодо цього дружина королівського посла мала сумніви, бо мила крихітка не відхиляла й залицянь генерала Амброзіо Спіноли, переможця під Остенде. Рубенс намалював для нього її портрет; цей генуезький купець, якого тільки за багатство іспанці допустили до військової кар'єри, ніде не відступався від принцеси. Справжньою його метою було не заволодіти якоюсь там красунею, а спровокувати короля Анрі на війну. Він хотів досягти своєї вершини: зустрітись на бойовищі з найславетнішим полководцем, ось чого йому кортіло. Але ерцгерцог, обачливий урядовець, на словах погоджуючись на війну, відтягував її бо чекав на іншу сподівану подію, відому йому. Мерці вже не можуть воювати.

Невгамовний Спінола доводив йому, що могутнє військо напасника можна розділити на частини й стримувати, поки на нього з усіх боків навалиться всесвітня монархія. Та це було непевне діло: ерцгерцог добре знав свій Габсбурзький дім. Убивство надійніше. Та коли Анрі й зрікся своєї далекої мрії, навіть називав її потай корівницею Дульсінеєю, все ж лишались інтриган Конде й Спінола, що квапив події ще дужче, ніж сам Анрі.

А той посилав до Брюсселя листи, сповнені сердечної туги. Останні з них були нещирі. Нехай вважають, що він ошалів з кохання; тим важче буде розгадати його справжні наміри. Проте все, що він і далі писав крихітці, дуже мало різнилось від перших нетерплячих виявів почуття. В кожному разі овечка не помічала нічого. Вона читала листи великого короля інфанті, та висловлювала захват; але з Брюсселя принцесу не відпускали. А її відповіді приставлялись Анрі неухильно: в такий спосіб сподівались підсунути йому отруту.

— Мене називають новою Єленою, — хвалилась овечка.

— А ви така й є,— погоджувалась інфанта. — Але нащо ви дурите свого вінценосного поклонника зі Спінолою?

— Він до такого звик, йому б цього не вистачало, — відповідала овечка. — А можна й мені про щось спитати вашу високість? Нащо ви так рішуче перешкодили панові д'Естре викрасти мене? Я не хочу сказати, що бажала б зовсім утекти з ним. Але нехай би ваші солдати дорогою знов відбили мене в посланців короля. Цей бій за нову Єлену прогримів би по всіх дворах Європи.

— Ерцгерцог воліє, щоб усе було тихо, — пояснила інфанта.

— Але ж хіба й ви не можете зрозуміти жінку? — підлесливо спитала крихітка.

— Француженку — не можу, — відповіла інфанта з пихою, незбагненною для наївної уяви. Ця легковажна крихітка так і не зрозуміла, що її шпигнули.

Чоловік у самоті

На початку 1610 року військове становище короля було краще, ніж будь-коли. Він уклав угоду а Савойєю проти Іспанії: герцог зобов'язався захищати південно-східний кордон. Моріц Нассауський зi своїми давніми ватагами міг удертись до імперії, не давши їй і отямитись. Місто Галль у Швабії стало свідком зустрічі князів-протестантів з послами короля. Його радник Буасіс згуртував проти імператора союз князів та вільних міст. Їхнім гаслом проголошувалось повернення князям та імперії свободи, віднятої в них занадто тривалим перебуванням імператорської влади в руках дому Габсбургів. Якщо цей задум увінчається успіхом, римським імператором хотіли поголосити дофіна.

Анрі мав на думці не це й замахувався на більше. Та кому це втлумачиш! Великий план витворюється в самоті, він — ціложиттєве надбання одного і вже став для нього дійсністю. Коли ж він стане таким і для інших? Тільки-но виступиш, почнеш діяти, зразу натикаєшся на чиїсь претензії й заплутуєшся в них. Союзники короля докучали йому своїми чварами, інтригами, вони боялись і одні одних, і імператора. Німці всі разом могли б виставити військо не менше, ніж у нього, якби тільки полічити. Щоправда, чужоземні загони йшли на поклик барабана лише в надії на здобич. Приклад некорисливого полководця був їм чужий. Його діло — навчити їх, як боротись тільки за віру. Чи зможемо ми ще раз виховати військо борців за віру й свободу? Від нашої останньої війни минуло вже десять років. Пізно дочекався здійснення Великий план…

Звичайно, король звірявся з усіма сумнівами своєму Роні, і той розганяв їх. У цьому королівстві, в цьому народі вже нема ніяких заколотницьких партій. Змова двору проти короля — що ж, ми її не заперечуємо, навпаки, ми за нею пильнуємо. А серед широкого загалу змовники не мають опори, незважаючи на їхніх горезвісних промовців з амвонів та вуличних перехресть. І все ж ми зробили б добре, якби потихеньку усунули пана Кончіні, а пана д'Епернона посадили за грати, та й ще деяким особам перешкодили б провадити їхні таємні наради — принаймні до початку війни.

Деякі особи… Анрі розумів, що йдеться тільки про одну особу — королеву. Але склалося так, що наради утруднились не їй, а йому. Ось і ця відбувається не в Луврі, а в арсеналі. Власний дім не може захистити короля від зрадників.

Роні намагається розвіяти такі думки свого владаря. Він стежить за кожною зміною його настрою. Людина розрахунку, прихильник сили, він звичайно поділяє всіх людей на друзів і ворогів, а вороги його ще поділяються на сім різновидів. Але в саме серце він зазирає тільки своєму владареві.

— Величносте! — каже він. — Ваша могутність не надмірна, вона не гнеться під власною вагою. А саме від цього страждають імператор і його держава, взагалі всесвітня монархія. Ви пам'ятаєте ті часи, коли ваші фортеці були занедбані? Тепер вони у вас найкращі в світі. А король Іспанії сам себе ослабив, та й ваш британський союзник, між нами кажучи, — відколи померла королева. Ваша величність — найбагатший серед державців. Звольте вгадати, скільки мільйонів наскладав я для вашої війни.

— Одинадцять, — сказав Анрі.

— Більше, — відказав начальник артилерії.

— П'ятнадцять.

— Більше.

— Тридцять.

— Ще більше. Сорок.

Зраділий Анрі кілька разів повторив, що зовсім не має на думці розширювати свої кордони. Все відвойоване має бути поділене між його союзниками. А він провадитиме війну тільки за тривкий, вічний мир, за свободу націй, за щастя людства, за розум.

Він хоче бути арбітром усієї Європи, зрозумів його Роні. Поки що підсумок сходиться. А там побачимо — може, дещо з завойованого зоставимо й собі.

— Величносте! — сказав він. — За ваш Великий план я ручуся принаймні в одному: що ви заженете весь Габсбурзький дім за Піренеї.

То була саме та площинка високостей, де людині в самоті найвільніше рухатись. Король покинув арсенал, навіть словом не згадавши далекого предмета своїх мрій. І все ж тоді він поєднував у почуттях oтe дитя в Брюсселі й мету свого життя. Жива мета мав подобу жінки, яку він добуде, хоч би й з півсотнею тисяч помічників. Та це почуття згасло, коли Конде дістався до Мілана. Викрадення юної Шарлотти не вдалося: і хитрощі, й обіцянки — все схибило, навіть рідному батькові не віддали дочки, хоч як домагався цього конетабль перед ерцгерцогом, палко жадаючи королівської ласки. Аж тоді Анрі збагнув, до чого він докотився. Ось лист від принцеси Оранської, зразу не помічений і відкладений геть; тепер Анрі, сам у своєму кабінеті, бере його в руки й нарешті бачить, що чеснота — проти нього. Старий державець, пише йому пані д'Оранж, не має права переслідувати юну дівчину.

Чеснота всовіщає його, щоб він зрікся цього кохання, свого останнього, запізнілого. Бог забороняє йому приносити в жертву своїй пристрасті без ліку людей, а насамперед те безвинне створіння, що по-дитячому боготворить його. Адже її при наближенні його війська відішлють геть із Брюсселя, до чоловіка, а вона цього боїться найбільше, бо він її б'є. На цих словах Анрі кинув читати. Тепер він знає: та дитина кличе його зі страху, що її проженуть і кривдитимуть. Тяжко тисне на нього доля: загнала його туди, де кінчається його королівська влада і його право кохати.

Він страждав би ще тяжче, якби йому не спало на думку роздивитись її образ. Мальованого портрету він не мав, вона ніколи не була близько від нього так довго. Хотів викликати той образ в уяві, але нічого не вийшло. Може, вона втікає від нього, бо так судилося? Бо він зустрічав її рідко, бачив тільки побіжно й кохав не її, а тільки витвір уяви? Коли він облишив свої зусилля побачити її внутрішнім зором, аж тоді йому справді явилось обличчя, але не тієї далекої незнайомки, прозваної новою Єленою. Ніби живу, побачив він жінку, що колись була його любою владаркою — і досі лишилась нею. Габрієль явилась йому, вона промовляє: «Величносте! Мій коханий владарю». Вона промовляє: «Адже ваш Великий план зродився ще в мої дні. Я все знаю про вас — тільки я сама, бо я врешті стала вашою плоттю й кров'ю. Я не лежу в домовині, я живу в вас. Ми не помираємо».

Вона замовкла й зникла; а він усвідомив, що саме було перед його тілесними очима в хвилину цього побачення: кістяк у подобі орача, мрець, що не кидає творити. Але поки Габрієль була з ним — не як спогад, а як жива дійсність, як розрада й обіцянка, — він відчував себе дивовижно щасливим. Він сидів, думав і в уяві перечитував звіт свого Морнея. «Пані де Морней була щаслива тільки в останню хвилину свого суворого життя. Чи так воно? Вона відчувала таке блаженство, що аж помолоділа й стала вродливою. Блаженство приходить перед могилою. Чи так воно? Будь мужній і впертий, не здавайся». Анрі вимовляє ці слова вголос. Віднині йому ясно: кінець спіткає його рано чи пізно, в тій подобі, яка йому призначена, а сам він іде йому назустріч.

Під кінець березня його палац Лувр став зовсім нестерпним для нього. Сюллі наказав опорядити для нього кімнату в арсеналі, і там король спав під захистом начальника артилерії, його солдатів та гармат.

— Таке становище не дуже личить наймогутнішому державцеві Європи, — сказав він увечері останнього березневого дня, сидячи на краю ліжка в шовковому шлафроку, і вже хотів був засміятись. Та герцог де Сюллі дивився на нього з суворим офіційним виразом, немов тут була присутня тисяча глядачів і все, що вони обидва робили, було призначене для очей цілого світу.

— Величносте! — сказав Сюллі.— Причин, із яких вам довелось шукати притулку тут, є декілька. — І назвав ті причини, вишикувавши їх по порядку: — По-перше, ваша погана слава, по-друге — відпадіння союзників. Змова двору аж на третьому місці, бо навіть при найлютішій злості ваших ворогів вона ніколи не виллється в дії. Що таке змова сама по собі! Згадайте приклад сіракузького тирана Діонісія[119]: він урятувався тим, що подбав про свою добру славу, замість умисне зводити її нанівець самому.

— Годі про давніх тиранів, — спинив його Анрі.— Держімось нинішніх.

Сюллі звів брови у підняв вказівний палець.

— Король Англії — з нього, правда, й так пуття кіт наплакав, — тільки й чекав приводу відмовитись: мовляв, заради нової Єлени він воювати не буде. Його міністри знов галасують про рівновагу в Європі, а це завжди було якнайгіршим знаком. Ваша величність зволили полегшити справу цим слабодухам. Ви у своїй премудрості вдавали, ніби ваше кохання до принцеси Конде непоборне, а тому зробили повернення цієї дами умовою миру в Європі. Якби ви були іншим державцем…

— Тираном Діонісієм, — підказав Анрі.

Роні:

— Я сказав би: «Мій високий владарю, великий король Сіракуз кохає маленьке дівчатко, поки йому зручно його кохати. Ви давно вже не кохаєте цієї дитини. Але ви наполягаєте на своїх привілеях, на королівських правах. І не хочете поступитись. Ви занадто горді, щоб спростовувати свою згубну славу».

Анрі:

— Коли ти вже старий, як той Діонісій…

Роні — враз перемінившись, голосом таким м'яким, наскільки лиш можливо для нього:

— Величносте! Мій любий владарю! Не треба плутати останнє кохання з завершенням життя. Від одного до другого ще дуже далеко. Звільнившись від цих кайданів, велике серце битиметься вже тільки в ім'я високої мети.

Анрі розтулив губи, стулив їх і просто взяв простягнену руку щирого слуги. Потім Роні попросив у нього два тижні часу. Ці два тижні були потрібні міністрові, щоб розголосити: роль нової Єлени дограна. А тим часом бити в барабани, але не наймати жодного солдата. Ми ж кажемо, що у нас нема грошей. Король Іспанії справді їх не має. Ерцгерцог у Брюсселі й так уже почав розпускати своє військо.

— Величносте! Куди кращий привід завдати удару, ніж нова Єлена, ви будь-коли можете знайти в Клеве, Юліху та Бергу. Простий людський глузд підказує, що вам не слід провадити війну на два фронти.

Досі війна на два фронти ніколи не лякала начальника артилерії. Король підвівся з краєчка ліжка й спокійно оголосив свою волю:

— Даю вам ваші два тижні, пане де Сюллі. І ні дня більше. Якщо я маю сам відповідати за свою війну — гаразд, хай сам. Для двох фронтів я наказав зробити мені два обладунки. На фронтах вони мене захистять; от тільки чи захистять тут… Два тижні — це дуже довгий час. Ось побачите, пане де Сюллі: вони мене вб'ють.

Король простягся на ліжку й зразу заснув. Біля узголів'я став на варті його Роні. Якби ж то він вартував весь час!

Коли король прокинувся, було перше квітня, світанок. Із сильним ескортом повернувся він до Лувру. Жандарми з королівської варти не покидали його, вони оточили весь його кабінет, двері, вікна, письмовий стіл. Почувши про це, всі змовники розгубились. Король повернувся з арсеналу, сповнений нової рішучості, і заслужена доля не мине нас. Ми запізнилися. Маркіза де Верней подалась шукати притулку в пана д'Епернона; під вуаллю, кружними шляхами пробралась вона до його дому й сповістила, що вони обоє пропащі. На знак герцога якийсь чоловік у ліловому каптані вийшов з кімнати. Про нього в розмові не згадали, і маркізі навіть нечисте сумління не підказало, хто це такий.

Д'Епернон раз у раз перепитував «га?» та «що?»; одначе, коли до нього нарешті дійшло, не дужо стривожився. Ще є час, заявив він. Коли хтось має зняти руку на певну людину — а це ще хтозна, — та людина врешті дасть нагоду для цього. Кабінет нн весь час буває повний солдатів. Один іспанський доктор богослов'я провістив на цей рік смерть славетної людини. Аж тоді маркізі сяйнуло. А один німецький математик навіть назвав для жертви віщих чисел точний день: чотирнадцяте травня. Маркіза більш-менш заспокоїлась. Д'Епернон додав: не провіщені події можуть відбутись, а можуть і не відбутись. Але вони настануть неодмінно, коли в них повірять — надто той, кого вони стосуються насамперед.

Того ж таки ранку молочна сестра королеви запала в шаленство. Вона вже ніяк не могла проковтнути уявної кулі, що застрягла у неї в горлянці. Між нападами ядухи вона відкопувала золото, з яким збиралась утікати. Її красунчик чоловік у ті хвилини дізнався про тайники, невідомі навіть йому. Кожна нова торбинка, що з'являлась на світ, сповнювала його ніжністю, а потім починався новий вибух люті:

— Такі вельможні пани, як ми! Шляхетний Кончіні, шляхетна Галігай — і маємо тікати від якогось там короля, хоч він уже тільки й слави, що король! Аякже! Тоді, коли регентка вже в нас у жмені.

— Поки вона ненавидить короля, — заперечила Леонора. — А потім? Одне слово — ти мусиш переспати з нею.

— А хто ж винен, що я досі цього не зробив? — зарепетував він, піднісши кулак над мізерною карлицею. А та, посиніла від ядухи:

— Ну й дурень, що сам не надумався! Іди ж, і щоб я тебе не бачила, поки цього не впораєш!

І він, плавно похитуючи своїм спокусливим станом, вислизнув у двері.

Зразу пополудні королю доповіли, що просить аудієнції дон Ініго де Карденас. Король саме пообідав у своєму кабінеті — без апетиту, страви виносили майже цілі. Попід стінами стояли королівські жандарми. Коли ввійшов посол, вони наставили на нього мушкети. Посол сахнувся назад: він не те що злякався, але збентежився. Йому й так нелегко було йти сюди. Він відкладав цей візит, аж поки наказ із Мадрида відібрав йому змогу зволікати далі. А тепер він несподівано наразився на таку непристойну поведінку цього короля. Від нього дон Ініго аж ніяк не чекав такого; досі не дуже самовпевнений посол почував себе при цій людині, такій нецеремонній, цілком стерпно. Царственість, коли її суть іще не викривлена, завжди буває проста. Кожна зустріч із нею досі давала донові Ініго справжню полегкість. І раптом — наставлені мушкети. Вибору, як вести розмову, не лишається.

Король обернувся до нього разом зі стільцем, показав на інший кроків за два, й спитав:

— Ви ж розумієте жарт?

А до капітана жандармів сказав:

— Це ще не той. Для нього самого це було б скоріш прикро. Мушкети до ноги!

Всі приклади стукнули об підлогу. Хвилина тяглася без кінця. Послові довелось починати без запрошення.

Посол:

— Мене послав до вас король Іспанії, мій владар, щоб ваша величність повідомила мене, навіщо вам таке могутнє військо. Чи не проти нього?

Король:

— Якби я так завинив перед ним, як він переді мною, тоді він мав би право скаржитися.

Посол:

— Благаю вашу величність: скажіть мені, в чому мій владар, король Іспанії, так прогрішився перед вами. — Тон цих слів був викличний — ще й через те, що дон Ініго чудово знав наперед скарги короля Франції й відчував спокусу визнати їхню слушність.

Король:

— Він чинив наскоки на мої міста. Він підкупив маршала Бірона й графа д'Оверня, а тепер не видає мені принца Конде.

Посол:

— Величносте, не міг же він зачинити двері перед принцом, що шукав у нього захисту. І ви не зробили б так, коли б якийсь чужоземний принц попросив у вас притулку.

Король:

— Я б намагався помирити його з владарем і відіслав би його додому. Крім того, досі ваш король ніколи не хотів позичати гроші імператорові, а тепер дав йому чотириста тисяч ліврів на війну проти моїх друзів і союзників.

Посол:

— Свого часу ви самі перед очима в цілого світу підтримували грішми голландські Нідерланди. Я ще раз хотів би спитати вас, чи не проти мого владаря, короля Іспанії, ви підготували таке могутнє військо?

Король — підводиться зі стільця:

— Я вкриваю панцером свої плечі й свою землю, щоб захистити себе від удару, і беру меч у руки, щоб завдати удару тому, хто викличе мій гнів.

Посол, теж стоячи й насилу стримуючи дрож:

— То що я маю доповісти моєму владареві, королю Іспанії?

Король — повертається до посла спиною:

— Можете доповісти йому, що вам завгодно.

Він послав по герцога де Сюллі, щоб той вирішив, чи ці слова означають оголошення війни. Два тижні часу дав йому Анрі. «Якщо я маю сам відповідати за свою війну — гаразд, хай сам».

Партія

Коли це й справді було оголошення війни, то Європа з усієї сили намагалась удавати, ніби не зрозуміла цього. Сюллі дістав свої два тижні і навіть багато більше. Міністр Вільруа й усі такі, як він, знайшли тут нагоду стати в позу доброчесності. Ради бога, не треба розливати кров! Тобто — кров їхніх прибічників. Тут, у країні, вони становлять меншість, хоч і діяльну; більшість вони мають у ворогів короля, тому ж бо Вільруа й усі такі, як він, і виступають проти розлиття крові. Якби справа стояла інакше, він би не був такий плаксивий. Зі сльозами на очах остерігав він пана Пекіуса — посла ерцгерцога, що вже роззброївся. І зразу з Брюсселя прилетів наклеп: король зовсім зсунувся з глузду через свою пристрасть. А те, що віднедавна розпускає герцог де Сюллі,— то просто вимовки. Причина звади, як і перше, — нова Єлена. Але, як трошки придивитись, багато що свідчило проти цього.

По-перше, юній бранці в Брюсселі більш не догоджали бенкетами й танцями. Її листи до короля доводилось підробляти, бо її слізні звіряння навряд чи когось переконали б — та й його звіряння теж. Конде зі свого боку теж відчував, що Брюссель нехтує його. Звичайно, ерцгерцог та інфанта вже гірко шкодували, що зв'язалися з ним. Ерцгерцог, цей спритний урядовець, ніколи б не повірив, що його невтомні посилання на честь та справедливість призведуть до такого. Тепер його посланці так і літали на два боки: до Мадріда — по гроші, до Рима — просити посередництва. Папа Павло П'ятий[120] справді послав надзвичайного легата; але король Франції, замість почекати, що скаже той легат, сам зразу назвав йому той шлях, яким збирається вирушити: через Люттіх на Юліх. І для вторгнення в іспанські Нідерланди вже були підтягнуті війська в більш ніж достатній кількості. Але це була ще дрібниця проти справжньої сили короля та його союзників.

На чолі Австрійського дому стояли два цілком посередні державці: імператор Рудольф і король Іспанії Філіпп Третій. Вони не мали жодного міністра, рівного Сюллі; їхні армії не мали над собою одного-єдиного, всевладного полководця, їхні володіння роздирали внутрішні чвари, підвладні їм народи тільки й чекали нагоди повстати. Сам імператор мав ворога в особі свого брата Матіаса[121]. Проти всесвітньої держави, що висувала не підкріплені силою, але неприйнятні претензії, збурилась, по суті, вся Європа, як неважко було вирахувати будь-кому. На початку травня 1610 року були готові виступити: з боку Італії шістдесят тисяч війська й сорок вісім гармат, французькі полки, папські, савойські, венеціанські, всі під рукою француза Ледіг'єра. На кордоні Іспанії — дві армії по двадцять п'ять тисяч солдатів з обох кінців Піренейського хребта. Герцогові де ла Форсу король падав звання маршала — тринадцятого травня, в останній день, який йому ще лишався.

Німецька парость Австрійського дому мала побачити, як на неї сунуть через Юліх та іспанські Нідерланди двадцять п'ять тисяч французів з дванадцятьма тисячами швейцарців під командою короля. Англія, що все ж таки приєдналася, разом із Швецією й Данією дала двадцять вісім тисяч солдатів; протестантські князі Німеччини виставили тридцять п'ять тисяч. Об'єднані провінції, а також протестанти Угорщини, Богемії, Австрії — по чотирнадцять тисяч. Загалом Європа давала двісті тридцять вісім тисяч солдатів і двісті гармат. На пай Франції припадало дві п'ятих. Воєнний фонд союзників перевищував півтораста мільйонів ліврів.

Ці зусилля, що віщували аж ніяк не пересічну війну, доводилось робити й терпіти задля того, щоб повалити всесвітню імперію, яка стала вже нестерпною, — повалити, відвернувши цим ті страхіття, якими загрожувала вона. Відвернувши загибель Європи та її неоціненної культури, відвернувши поширення варварства з самого осереддя континенту, не допустивши того, щоб у народів на цілі сторіччя відняли людські права й свободу совісті, не допустивши нової релігійної війни, що мала розтягтись на тридцять років. Ці зусилля не припинялись від часів Вервена, коли король переміг Іспанію. Тому вже дванадцять років. Повільно зростав і діяв його дух, поки врешті Великий план став по праву його надбанням. Повільно притягували на свій бік цілу Європу його дипломатія, його покликання, його чар — і врешті, через дванадцять років, зосередили в руках одного ще небачену могутність монархів і республік, їхні армії, їхні гроші.

Не дуже легко твердити, ніби король Франції готується до війни, аби захопити в Брюсселі коханку. Але саме така була поширена версія. Вистачило того, що її підтримувала одна партія. Така партія, єдиний капітал якої — це ненависть до людей і до народів, є всюди, є й буде всюди і завжди. Час іде, одна епоха переходить в іншу, а та знов же змінюється новою. Життя невпинно міняє своє обличчя. Переконання набувають інших назв. Але одне незмінно лишається: по цей бік — люди й народи, по той — їхній одвічний ворог. Та коли вони мають і друга, як-от той, що звався колись Анрі, або Генріхом Четвертим, королем Франції,— то він також вічний, і вони це розуміють і ніколи не забувають цього до кінця. Вбити його можна тільки тимчасово. І все ж його уб'ють.

Цього не слід було допускати. І доля, й історія мали б чинити опір цьому. Та насправді цього ніхто не розумів — самі лиш народи у своїх німих серцях. Голова суду Жаннен, той самий, що радив удатись до сили, коли король зітхав за викраденою крихіткою, — той самий Жаннен навіч бачив початок здійснення Великого плану й сказав, що не вірить у нього.

Обладунки

Анрі зажадав від ерцгерцога Австрійського, щоб той пропустив його військо через іспанські Нідерланди. Це було восьмого травня 1610 року. Оскільки цим самим жереб було кинуто, він тим невідступніше жадав миру з королевою. Адже вона має, стати регенткою королівства на той час, поки він воюватиме. Не може того бути, щоб вона наостанці поставила щось інше вище за королівство. Саме становище змусить її стати йому другом, її прив'яже до нього коли не почуття, то власна вигода. А втім, він вірив ще й у материнсько серце. Його власна любов до своїх дітей незломна й неподільна, як батьківські почуття всіх простих людей. А хіба ж він і в усьому не проста людина?

Та якось він, зайшовши до Марії, побачив, як вона вдарила дофіна, бо той зігнав її песика з подушки, щоб сісти самому. Її гнів був несумірний з причиною.

— Ти в мене будеш послідущим! — сказала вона до Луї, і той довго дивився на неї, ніби питав себе, хто ж вона, власне, така. Коли ввійшов батько, хлопець кинувся був до нього. Анрі пояснив:

— Твоя мати хоче сказати, що ти будеш останній, навіть коли всі її покинуть.

Хлопчик пройшов повз батька до дверей. Батько й мати мовчали, обоє дихали важко, схвильовано й не знали, з чого почати розмову. А в ту саму хвилину герцог д'Епернон скрадався до певної частини свого палацу, куди звичайно й не зазирав. Десь аж на горищі нужденна комірчина; чистильника срібла, що ночував там, того дня відіслали геть, як і всю челядь, котра могла б робити щось там поблизу. Герцог устромив голову в прочинені двері, і хтось підвівся з підлоги (сидіти там не було на чому). Колишній судовий писар, тепер промовець з вуличних перехресть, тільки похитав головою.

— Ще не прийшов? — пошепки спитав д'Епернон. — Гляди, щоб він знову не втік від нас зi своїм ножем та надто вразливим сумлінням!

Звісно, цих слів не могло бути чутно аж у Луврі. А проте Марія Медічі прислухалась, і губи її мимовільно розтулились, а погляд вробився безтямний. Анрі, що прийшов говорити з нею про регентство, затнувся: без видимої причини в нього пробіг поза спиною холодок. І він сказав тільки, що ближчим часом має обговорити з нею щось важливе.

— Ви? — перепитала Марія Медічі. Її безтямний погляд помалу набув якогось змісту. Спочатку він виражав сумнів: «Ви — і щось важливе? Ви — взагалі ще можете щось обговорювати?» Спочатку — тільки сумнів; Потім — зловтіху і, нарешті, глум.

— Пані, подумайте, хто ви, — мовив він наполегливо, одначе ще не тоном наказу. Адже й дофін щойно спитав її довгим поглядом, хто вона.

— Я думаю про шлюбний союз з Іспанією, — відказала Марія. — Про вершину своїх честолюбних прагнень, ось про що я думаю.

Анрі спробував нагадати їй, що вона вже стоїть вище за ті вершини, на які міг би піднести її отой шлюбний союз з Іспанією. Але не став докоряти їй тим, що вона, ставши королевою Франції, в глибині душі зосталася дрібною італійською принцесою. Та однаково тут він наштовхнувся саме на ту перешкоду, через яку його подружнє життя склалось нещасливо, та й оця розмова не могла скінчитися добром.

Він уже побачив, що з розмови пуття не буде — хіба що не спрямовувати її до певної мети, а пустити на волю випадку, — тож і заговорив про інше:

— Який у вас розкішний вигляд, пані! Ви просто-таки сяєте.

Вона враз засвітилася блаженною усмішкою. Анрі, сам того не знаючи, влучив напрочуд точно. «Тільки-но ти підеш, до мене прийде мій красень, — подумала Марія. — Знову прийде мій красень, мій коханий уже навіки. Те дитя, що в мене під серцем, — від нього. Я щаслива, я раюю. А ти, кощавий рогоносцю, як знаєш. Коли з тобою це станеться, я тут ні до чого, я захоплена іншим. Це споконвіку була моя мрія, і тепер я купаюсь у щасті, в раюванні, бо я заробила його».

Так думала вже прив'яла жінка, і погляд її був тупий.

— Чого ви так дивитесь на мене? Вам здається, що я схуд? — спитав Анрі.— Це від багатьох турбот.

— Що? У вас турботи? — спитала Марія, випнувши груди.

Анрі:

— А вам би так легко було розвіяти їх!

Марія — лукаво:

— Я вже розгадала загадку. Ви хочете, щоб я написала до Брюсселя.

Анрі:

— І до Мадрида.

Марія — здивовано:

— Ви навіть Конде хочете повернути. Самої нової Єлени вам уже мало. Що ж це сталося з Вічно Закоханим? Вам же колись упину не було, величносте. Ви тоді, щоб оплакувати втечу того дівчиська, додумались прийти до мене й сісти на моє ліжко.

Анрі:

— Я ж був вашим другом і не мав інших друзів, крім вас.

Марія — гордо:

— Свою дружбу я вам скоро доведу. Ваш намір викрасти з Брюсселя свою красуню ви теж звірили тільки одній людині.

Анрі:

— Вам.

Марія:

— Вашому другові. Вистачило ж нахабства! І кого послали туди — пана д'Естре. І хто там підігрував вам — пані де Берні. Все сказали своєму другові, нічого не приховали.

Анрі:

— То це ви мене виказали?

Марія — тріумфуючи:

— Мій кінний гонець був там раніше за вашого Аннібала. Хе! Брат вашої хвойди мав привезти вам іншу таку.

Анрі — зневажливо:

— Пані, досі ви умисне приховували свої почуття, а надто дружні. Коли вам захотілось відвертості, то кажіть уже зразу все, що ви маєте сказати.

Марія — крутить вказівним пальцем коло скроні:

— Так, треба сказати все, поки старого дурня ще не скинули й не посадили за грати.

Анрі — кричить:

— Ви з цієї кімнати не вийдете! Ви заарештовані.

Марія, не віднімаючи пальця від скроні, майже лагідно, майже ласкаво:

— А спробуйте-но, чи на багато ви ще спроможні. Коли не помиляюсь, ви маєте передати своєму єдиному другові управління в державі — через якихось п'ять днів, а на шостий світ почує ще більшу новину.

Останні слова були вимовлені дуже лагідно, дуже ласкаво, дуже тихо. Хтозна, чи справді вона вимовила їх.

Анрі опанував себе й зразу став спокійний, навіть холодний.

— Пані, ми розлучені. Ми це знаємо, але ні наш двір, ні чужоземні двори не повинні про це дізнатися. Навпаки, я пропоную вам хоч про людське око відновити згоду між нами й нашу утрачену гідність — кожне по своїй спромозі. Я не тільки відмовляюсь від принцеси Конде, й так уже забутої,— я зобов'язуюсь більше не мати жодної жінки. Жодної — за умови, що ви відішлете від себе пана Кончіні.

Марія Медічі враз приглушено захихотіла. Проте хихотіння все гучнішало, скоро їй стала потрібна носова хусточка, і Анрі подав їй свою. Напад істеричного сміху годі було спинити. Конвульсивно регочучи, вона боком вийшла з кімнати.

Дофін стояв у коридорі над поруччям великих сходів. Він плював униз і після кожного плювка швидко відскакував, ховаючись. Унизу плюснуло, і дофін сказав:

— Влучив. Просто в лисину.

— Кого ж ти влучив? — спитав батько.

— Не знаю. Та вони всі погані,— відповів блідий хлопець, зовсім не радий своїй витівці. Тоді взяв короля за руку.

— Куди ти мне ведеш? — спитав король.

— Туди, де ми будемо самі,— почув він у відповідь. — Мій всемилостивий тату, вволіть моє прохання: я хочу побачити ваші два нові обладунки.

І вони рука в руці подалися плутаними переходами, по давно не вживаних сходах, до таких закутків палацу, куди не ходив ніхто. Тої самої хвилини в палаці герцога д'Епернона пробирався на горище якийсь чоловік у ліловому каптані. Він був високий, кремезний і надзвичайно бридкий собою. Його рудоволоса голова сторожко поверталась на всі боки; перше ніж кудись звернути, він неодмінно зазирав туди. Він рахував двері і нарешті біля одних зупинився, але довго не наважувався ввійти.

Король видобув великого ключа, відчинив таємну комору, зайшов з дофіном туди і зразу замкнувся зсередини. Обладунки стояли, наче живі лицарі,— залізні ноги, шолом зі спущеним заборолом.

— Це просто для того, — пояснив король, — щоб подумали, ніби вони старі,— коли хтось сюди заблукає і йому захочеться попсувати мої обладунки.

Луї сказав:

— Високошановний мій тату, не скидайте їх із себе ні вдень, ні вночі. А надто там, куди ви збираєтесь.

Анрі поважно відповів:

— Я бачу, що ти вже, на жаль, не дитина.

У Луї затремтіли губи, і він насилу вимовив:

— Вона свого песика любить дужче, ніж мене. — І приклав руку до серця. — Я не підслухував під дверима. Я й так уже знаю забагато. Ви зоставите мене самого, я це знаю. Мій великий тату, ви маєте слабкого сина. Те, що я вам кажу, — це страх слабкого серця. Але воно вас любить.

— Я живу тепер тільки для тебе, — запевнив Анрі.

Вони рушили назад рука в руці, вийшли з палацу й довго гуляли в саду між високими живоплотами. Там вони мовчали.

Останній

Коли вбивця Равайяк[122] нарешті зважився умовленим способом пошкрябатись у двері і його впустили до комірчини чистильника срібла, де він застав двох чоловіків, — саме в ту хвилину до королеви Марії Медічі прийшов іспанський посол дон Ініго де Карденас.

У нього був замкнутий, неуважливий вираз обличчя, і через це Марії стало так страшно, як ще не бувало навіть у найжахливіших кошмарних снах. Ця відчуженість ще й розчарувала її. Досі вона тішила свою пиху думкою, що насамкінець від неї неодмінно домагатимуться згоди, вислухуватимуть її накази. Насправді це зовсім не було потрібне; але ж хіба вона тут не головна особа? Дон Ініго думкою був там, де все вирішувалось, а до неї він прийшов із цим прикрим візитом тільки задля пристойності. Таким тоном, ніби говорив про речі, що діються за десять тисяч миль, він почав:

— Король має ворогів. Я не розкрию ніякої таємниці, коли скажу, що життя його під загрозою. — Трохи відхилившись від теми, він додав: — Для добромисних людей невелика честь дивитись, як великий владар, рівного якому довершеністю ще не було…

Враз посол згадав про свою місію.

— …Упаде жертвою мерзенної зграї,— все ж таки докінчив він. Але далі вже тримався дорученого йому. Був думкою не десь у безвісті, а тут, у цій кімнаті, серед пишних крісел, навалених купами подушок, потемнілих картин, а найближче від нього стояв китайський письмовий столик, коштовний подарунок єзуїтського генерала.

— Ваша величність, я певен, поділяє мою стурбованість. Я не можу сказати — мою відразу. Ту долю, якої ми побоюємось, король сам може накликати на себе своїм страхітливим задумом. Навіть найчистіші наміри не можуть виправдати замаху на весь християнський світ за допомогою насильства й чисельної переваги.

— Наміри в короля нечисті,— озвалась Марія Медічі; то були її перші слова.

Дон Ініго тільки задер голову — то був єдиний знак його зневаги. І заговорив згори вниз уже цілком офіційно: повторив, що саме з цих причин передбачена подія нітрохи не сповнює його відразою. Адже за гріх гордині кара — згуба душі.

— А куди легша кара — тілесна смерть — просто супроводить її.

— Супроводить її,— повторила Марія, одначе поблідла.

— Але зовсім інша річ, — наголосив дон Ініго, — та моя турбота, яку я поділяю з вашою величністю. Вона стосується не окремої особи, хоч би якої знаменитої. Це турбота за політичні наслідки передбачуваної події. Велика політика європейських дворів зазнала б певної шкоди, якби їх могло врятувати від воєнної поразки тільки вбивство, і ніщо інше.

Королева враз наче виросла, стала схожа на грізну вежу.

— Те слово, що ви оце вимовили, мені не годиться чути. Я його не знаю. А то я мусила б усе зупинити і навіть передати вас самого, пане посол, королівським жандармам.

Дон Ініго бачив, що королева хоче в будь-якому разі забезпечити собі спасіння душі. «Salvavi animam meam» — і це було в згоді з його місією. А щоб дати їй час налаштуватись на потрібний лад, він заглибився в розглядання китайського столика. В тому хитромудрому предметі було безліч шухлядок, не рахуючи потайних, які нелегко було відшукати. Інкрустований перлами та перламутром столик райдужно мінився. З обох боків два різьблені божки круглими головами кивали на все, що тут говорилося. Посередині стояла пагода з дзвіночками на кожному з семи її дахів. Донові Ініго захотілося, щоб вони почали дзеленчати срібним дзвоном, — тоді б він не мусив більш нічого ні слухати, ні говорити.

Та це було марне бажання, і він підвів голову й спитав:

— А що ми можемо зробити, щоб відвернути цю подію?

Тепер столик відгороджував його від королеви. Вона похмуро височіла за десять-дванадцять кроків від нього, перед пишним пурпуровим драпуванням. Руки вона сховала в його бганках, і тільки її обличчя біліло на тлі, неприємному для посла. «Ця жінка і жорстока, й боягузлива, а вистачило б чогось одного. Та однаково завдяки своїй вдачі вона — якраз добра партнерка для мене в цій грі. Треба прикинутись, ніби я намагаюся відвернути вбивство короля. В лицемірстві вона допоможе мені, і, коли діло буде здійснене, моє повідомлення обійде всі двори».

— Це страхіття. Я нього не хотіла, — сказала королева. Її голос урвався; то міг бути й щирий страх. — А тепер ми вклепались по вуха.

Її слова різали слух послові. З такого незвичайного приводу — такі звичайні слова!

— Як же нам вибратися? — спитав він так, як спитав би візничого, коли б його по?віз застряв у грязюці.

Королева, втративши владу над собою, кричить:

— Моє регентство! Невже ви, йолопе, не бачите, що мені треба коронуватись як не сьогодні, то завтра. Яке пуття з вашої всесвітньої держави, коли вона цього не розуміє! Я зразу б наказала стратити герцога де Сюллі! Тоді ваше вбивство було б непотрібне!

Послові здушила горлянку нудота.

— По-перше, це не моє вбивство. Якби так, то ваша величність не побачили б мене на оцьому місці,— і показав рукою на китайський письмовий столик. Тільки терпляче кивання божків допомогло йому подолати нудоту.

Посол:

— Ваша коронація буде розкішна, як державний акт незмірної ваги, — про нього говоритимуть дві години підряд. Але король вирушить у похід на чолі двох третин усіх військ Європи — щоб не сказати трьох чвертей. І цього короля ви хочете скинути, а його міністра — стратити? Розказуйте комусь іншому.

Королева завила, наче ошпарена:

— Тоді нічого не вийде! Тоді ми пропали.

— Звичайно, ми наперед приречені на поразку, — підтвердив посол. У нього похололо в грудях, а горло знов стискала нудота. — Але ваша величність забуває…— Він урвав мову: йому доводилося покривити душею, і власне лицемірство принижувало його глибше, ніж співрозмовницю, що легко обходилась без самоповаги.

Посол:

— Ви забуваєте про благочестивих отців з Товариства Ісусового.

Королева пронизливо засміялась, аж затрусилось черево. В цю мить вона відчула перші ознаки вагітності, яку цього разу завдячувала своєму красеневі, своєму любому. Тим швидше повинен зійти зі світу король, і що тут багато балакати. «Нехай отой брехливий убивця за письмовим столиком іде к бісу. Яке мені діло, що вони там зроблять чи не зроблять. Я знову дожидаю свого красеня. Свого коханого навіки».

Посол — незворушно:

— У духівника Котона чисте серце. Цим він може приспати пильність короля, і той проґавить свій час.

Королева:

— Ох ви, слизняк! Придумайте якусь хитрішу вимовку. Котон уже так його приспав, що старий сам не тямить, на якому він світі. Та скоро побачить, на якому.

Тепер Марія Медічі зробила все, що могла, і посол теж. Далі вони не зайшли. Королеві довелось присісти, кольки в животі нарешті взяли своє, і з неї так і порснуло. Кімната сповнилася смородом, і посол не зміг довше стримувати нудоти. Зіпершись руками на столик, він обблював той дарунок єзуїтського генерала. Обидва божки схвально кивали головами. З кожним вибухом блювоти всі дзвіночки на пагоді дзеленчали срібним дзвоном.

Навіщо була цим високим особам така надсада, душевна й тілесна? Адже є ще й комірчина чистильника срібла, і його сінник тхне також не трояндами. Але на ньому, немов щирі приятелі, сидять, підібгавши ноги, герцог д'Епернон — губернатор і генерал-полковник інфантерії — з вигнаним зі служби судовим писарем, хворим на ганебну хворобу. Подагрик каже сифілітикові:

— Ти можеш заразити своєю хворобою іншого, коли вкусиш його. Той лобур, що його ми дожидаємо, не знає ніякого сорому. Якщо він буде нахабний, укуси його.

Судовий писар натужно гавкає у вухо глухому, ковтаючи деякі звуки:

— Він за гроші що завгодно зробить. Він, як і я, з судовиків. І не чесніший за мене, годить і нашим, і вашим, бере могоричі й з позивача, й з відповідача, щоб підмазувати, мовляв, таких, як я. Двічі він сидів: одного разу за вбивство, вчинено іншим, а другого — по заслузі, за борги.

Герцог здивувався, що веління з неба дістав такий пройдисвіт. Той, хто бачив, як у полум'ї каміну виноградна лоза обертається в сурму архангела, і сам сурмив у неї, поки з сурми не посипались облатки для причастя, — такий дурень може бути часом корисний, але здебільшого буває небезпечний.

— Такий, сам того не знаючи, перебуває в спілці з дияволом. Укуси його, кажу.

— Ласкавий пане, — заперечив сифілітик, — я бачу, що ви не знаєте нас, судовиків. Диявол у нашій крутні не добере пуття, він остерігається зв'язуватися з нами. А наш приятель, крім того, ще вивчав і богослов'я. Шукаючи потрібної нам людини, я знайшов його в пані Ескоман, Венериної жриці, але вже підтоптаної. Вона бере пожильців. От у неї наш приятель і сидів над єзуїтськими трактатами. Я насамперед скупив для нього все, що благочестиві отці будь-де видавали про тирановбивство. Бо він аж трусився зa такими речами, тільки грошей не мав. Вельможний пане, дозвольте мені нагадати, що мені ще не виплачено моїх витрат та винагороди.

— Га? Що? — перепитав герцог. Та оскільки один був глухий, а в другого пропадав голос у роз'їденій хворобою горлянці, в цій справі вони не порозумілися. Проте судовий писар сказав:

— Для вас, вельможний пане, краще буде, коли ваше світле ім'я не пов'язуватиметься в людських устах і в судових справах із якимось покидьком людства.

Це д'Епернон розчув дуже добре.

— А ти що, свинюко, хочеш мене виказати? Гляди, бо при першому слові тобі заткнуть пельку поліном, і попадеш ти на колесо.

— Так зостануться ж іще письмові докази, — нагадав йому спільник. — Та пані Ескоман дала мені листи до всяких високих осіб, бо вона щось пронюхала й хоче врятувати короля. Вона через це зовсім знавісніла, стара потіпаха.

Про всяк випадок герцог вирішив запам'ятати ту Ескоман. А своєму спільникові він заявив з усією величчю, що не покидає вельможу й личить йому навіть на сіннику чистильника срібла:

— Ти сам і той чоловік, що ти його вибрав, маєте ретельно виконати свій обов'язок. Крім служби, я знати нічого не хочу, — так наказав генерал-полковник.

І гордо випростався, хоч це й завдало йому дошкульного болю. А наслідок був той, що вбивця Равайяк, коли судовий писар впустив його до мансарди, застав герцога на ногах.

При такій нагоді писар знов роззирнувся по горищу — чи ніхто не підслухує. А герцог тим часом оглянув убивцю, і той видався йому підхожим для такого діла. Він був високий, плечистий, костистий, наче віл, і мав величезні руки. Його грізне обличчя теж було б підхоже, якби тільки не впадало так у очі серед юрби. Чуб, борода — власне, не руді, а темні з рудуватим полиском, також не дуже звичайні. Треба зауважити, що грізне обличчя теж не обов'язково виказує майбутнього вбивцю. В такої людини воно може бути підступним, а зовсім не тупо-кровожерним. Воно може мати на собі багато слідів, але злочини на ньому не відбиваються — ні тільки задумані, ні вже вчинені. Сліди на обличчі лишають звички — розпусні або вульгарні. Дрібний судовий попихач, якого нечисте сумління довело до самокатування і духовидства, одне слово, легкодух під фальшивою личиною, — цей чолов'яга не придатен для відвертого й чесного діла, коли можна так висловитись.

Судовий писар повернувся до комірчини, але зостався біля прочинених дверей — на чатах. До вбивці він мовив кілька побіжних слів — поки герцог д'Епернон розважав, чи не найкраще буде негайно віддати обох спільників у руки поліції. Король поставив на чолі своїх армій двох воєначальників-протестантів. Д'Епернон мав лишитись у Парижі, в нього навіть мрів здогад, що король усуне його з посади. Усуне з почестями — тільки через подагру, бо генерал-полковник піхоти повинен бути дужого людиною. Насправді король знищить його після першого ж переможного бою, він ніяк не може інакше, попри всю свою відразу до ката. «Я звільню його величність від такої необхідності: я видам йому його вбивцю з умовою, що він надасть мені армію. Про цього вбивцю говорить усе місто й озирається йому вслід, чи він іде в ліловому каптані, чи в зеленому».

— Метр Равайяк, — сказав герцог. — Ви ангулемець. Ви, як я чув, маєте себе за обранця. Я дуже радий.

Равайяк — глухо, погрозливо:

— Ласкавий пане, ваша пам'ять підводить вас. Ви мене знали ще задовго до того, як я став тим знаменитим убивцею короля, на котрого озирається вся вулиця. Ви послали мене до отців з Товариства Ісусового, і я звірився їм, щоб угамувати своє вразливе сумління. Ніхто не хоче мене зрозуміти. А тепер ось і ласкавий пан прикидається глухим.

Д'Епернон:

— Га? Що? Чи я так розчув? Ти знаменитий? У тебе є сумління? На коліна!

Равайяк — падає навколішки:

— Я покидьок. Та що з того, коли архангел дав мені засурмити в свою сурму!

Д'Епернон:

— Навіщо?

Равайяк:

— До цього я маю дійти своєю головою. Ніхто не скаже мені цього — ані архангел, ані ви, ласкавий пане, ані той канонік в Ангулемі, що дав мені ватяне серце, а в ньому скіпочку зі святого хреста.

Д'Епернон:

— Так він каже. Тебе не сприймають поважно, друже любий. Ти тільки пиндючишся. Відомий на все місто вбивця короля. Ти вже погорів, із тебе ніякого пуття, йди додому.

Равайяк — виймає ножа:

— Тоді я сам заколюсь у вас перед очима.

— Ніж без гостряка. І ним він хоче заколотися.

Равайяк — підхоплюється:

— Нікчеми, що ви знаєте про боротьбу з Незримим! Цей ніж украдений. У одній корчмі я почув голос: «Ножа ти повинен украсти». А на шляху, коли я йшов за якимсь возом, другий голос повелів: «Надломи його об воза». А третій голос, у Парижі біля монастиря Невинних немовляток…

— Невинних немовляток, — повторив за ним судовий писар.

Равайяк:

— За велінням третього голосу я, коли король проходив повз мене, жалібно окликнув його, щоб попередити. Бо вбивати його не попередженого не годилось. Але королівські жандарми відштовхнули мене.

Судовий писар:

— А ти був у ліловому чи в зеленому? Другого разу, будь ласкав, одягни того каптана, котрого король ще не бачив.

По тих словах і писар видобув ножа — з необламаним вістрям. Він стояв за спиною в Равайяка, і досить було вельможпому панові моргнути, щоб писар іззаду всадив того ножа в серце людині з таким небезпечним сумлінням. Як на людський розсуд, це була єдина рада, щоб убивства не викрили ще перше, ніж воно відбудеться.

Герцог безмовно зупинив його, і судовий писар сховав ножа — не без жалю. За цей труп він би виправив добру ціну. А коли король буде вбитий, хто заплатить тоді? На збиток писареві, вельможний пан думав те саме. «Краще не ризикувати, подумав д'Епернон. — Короля треба усунути. Щойно в мене й у самого ворухнулось сумління. Воно має паскудну звичку висувати розумні докази». І він спитав убивцю:

— А ти твердо наважився? Відповідай ясно. Писарю, пильнуй дверей. Тут ідеться не про богослов'я, а про політику. Що ти хотів спитати в короля біля монастиря Невинних немовляток?

— Насамперед я мусив його попередити, — відповів Равайяк, — Не годиться, щоб він умер не підготованим.

Д'Епернон:

— Даремна праця. Його всі остерігають, тільки марно. Він сам хоче цього.

Равайяк:

— А потім спитати його, чи це правда, що він хоче воювати з папою.

Д'Епернон:

— Спитай його солдатів, вони вже тішаться цим.

Равайяк:

— І останнє: чи справді гугеноти мають перерізати всіх добрих католиків.

Д'Епернон:

— Краще вигостри знов свого ножа.

Равайяк, аж палаючи жадобою дії:

— Умить, вельможний пане! Одне розп'яття, що на нього я глянув, повеліло мені так.

Д'Епернон:

— Стій! Куди ти? Спершу треба встановити регентство, коронувати королеву. Подумай про королівство. А другий день після коронації — твій.

Равайяк:

— Як я міг про це забути! Адже всі мої помисли віддані королівству. Слава благочестивій регентці, смерть єретикові, що несе нам погибель!

Вони по черзі вдавались до тону посередніх акторів, що розігрують на сцені якийсь державний акт.

— Ви маєте ваше ватяне серце, хоробрий Равайяку, з вами нічого не станеться. Ваше ім'я стане безсмертним, ви увійдете в історичні твори.

Нещасний виродок спізнав нарешті шанобу, якої не знав ніколи через свою потворну зовнішність. Його мрія справдилась! Випроставшись на весь зріст, Равайяк відсалютував піднятою рукою. Д'Епернон спробував відповісти тим самим, але… подагра, подагра!

Судовий писар аж надміру рвучко повторив той жест, і в нього на лобі прорвалась болячка. Гній потік йому в око. Лаючись, він провів убивцю. Попри свою хворобу, він хотів ще трохи пожити. А цього здоровісінького лобуря незабаром колесують.

Герцог д'Епернон зачекав, поки вони покинуть дім. Йому було гірко на серці: його роль така мізерна, і нема чим повеличатись перед усім світом, повихвалятися смертю державця, та ще й такого визначного.

Слава є слава, і Равайяк справді ввійде в історичні твори. Хто знатиме всіх попередніх убивць, тих вісімнадцятьох чи й більше, що пробували вбити короля Анрі? Серед них були сміливі вояки, були й фанатики без слабкого, лукавого сумління. Хто згадає тих юнаків з містичними нахилами, майже чистих душею, які думали, що, вбивши його, пошлють замість себе до пекла більшого грішника! Все забуто, все минуло. Зостався тільки нікчемний хвалько, бо він був останній. Брудні діла, віджилі забобони, і той послідок зібрав у собі весь накип цілого сторіччя згубних звичок. Звироднілий і безсмертний — ось який він, останній.

Тільки доступитись

Ескоман, дама легких звичаїв, цілий рік намагалась урятувати життя королю Анрі. Він багато кохав, і його останнім, не відомим йому другом була жінка, що теж багато кохала.

Вона була ще білявою, а не сивою, як трохи підфарбується, і принади її ще не зовсім зів'яли. Багатьом зовсім юним хлопцям вона подобалась, заради неї вони ходили до лихварів. Але прожити на кошти неповнолітніх важко. І вона вирішила за гроші надавати своє помешкання іншим жінкам з їхніми випадковими кавалерами. Найбільший зиск бував над ранок, коли зачинялись танцювальні та гральні зали й з різних причин такі парочки лишались безпритульними. Ескоман здебільшого приходила додому сама; та коли їй щастило привести до своєї спальні таку пару платних гостей, тоді вона, вбрана, як статечна дама, сиділа в себе на кухні. Вона ні на що не скаржилась. Вона вважала, що загалом життя влаштоване так, як слід.

Інколи випадок бував ще зичливіший до неї. Вже на світанку хтось стукався з вулиці в двері. Ескоман гукала з вікна, щоб зачекали. Тоді хутенько будила пожильця, що наймав у неї другу спальню, й просила його перебратись із ліжка на кухню. Той, що жив у неї торік, не змушував довго просити себе. Він був поступливий, послужливий чоловік і дужче любив читати, ніж спати. Він забирав із собою свої книжки. Поки клієнти користались його ліжком, пожилець заглиблювавсь у поважні речі. Товариство особи жіночої статі з неприкритими принадами ніколи не відвертало його уваги. І все, що робилось у помешканні, його нітрохи не цікавило. Ескоман зі своїм багатим досвідом уміла розрізняти вдавану байдужість і щиру; його байдужість не викликала в неї сумніву. Пожилець був високий і дужий чоловік, а такі звичайно бувають цнотливіші від маленьких і хирлявих. Та оскільки він не виявляв цікавості до її справ, вона зацікавилась його справами.

Коли його не було вдома, вона подивилася, що це він так ревно вивчає. То були насамперед писання якогось Маріани з Товариства Ісусового. Латини вона не розуміла і, коли одної ночі обоє знов опинилися вдвох у кухні, почала обережно випитувати його. Він відповідав охоче — видно, давно стримував бажання з кимось поділитися. Все, що він читав, стосувалось нашого права вбивати тиранів. Ескоман ніколи не чула про таке право, та й не вірила, що якийсь благочестивий отець може дати його нам. Але ім'я того тирана, про якого йшлося, було їй відоме: проповідники часто називали його. «Єгипетський тиран», — так чудно казали вони, хоч мали на увазі короля Франції. А той, навпаки, виявляв вільнодумство й не карав їх. Ескоман стояла за волю, бо й ремесло її потребувало волі — з більшими підставами, здавалось їй, ніж ремесло отих злобливих проповідників на амвонах або крикунів на вуличних перехрестях. Родичі цієї дами легких звичаїв були селяни. Одному з її братів король купив нову корову, а двоюрідному братові, що був колись її женихом, допоміг грішми.

Вона вважала короля хорошою людиною. Та це ще не означало, що її пожилець поганий. Хиба його в тому, що він бере близько до серця чиїсь чужі чвари, ніби вони його близько обходять, хоч насправді вони бозна-які далекі від його простої, немудрої душі. Дама легких звичаїв умить розгадала його й не раз пробувала навернути до жінок, та, на жаль, марно. Вона була певна: якби завдати добрячої роботи його повнокровному тілу, то дух його дуже скоро збувся б тієї згубної одержимості. Одначе він вибрався з помешкання, пояснивши, чому. Він хотів поїхати в рідні краї, щоб признатися святим отцям у своєму надприродному призначенні. Нехай вони схвалять його намір. Йому потрібне було підтвердження; він відкривався не тільки хазяйці помешкання. На нього вже пальцем показують на вулицях: оцей уб'є короля. Казали, а самі знизували плечима: чого саме цей? Але говорили про це тільки спотайна, бо хтозна, — ще, чого доброго, сам уплутаєшся.

Ескоман дуже пишалася, що буває в домі, де часом з'являється король: у багатія Цамета. Той охоче користався жрицями кохання як окрасою й привабою своїх гральних залів у ті години, коли там збиралося змішане товариство. Та коли з'являлись високі особи, не кажучи вже про його величність, — такі, як Ескоман, чорним ходом виміталися геть. Їй ніколи й на думку не спало стати перед очі короля. Вона тільки невтомно, безстрашно, не зважаючи ні на яку небезпеку, намагалась наблизитись до будь-кого, хто міг би допомогти їй урятувати життя короля. Та його самого вона ніколи не підстерігала й не адресувала йому жодного зі своїх незліченних листів — така священна була для неї його особа.

Те, що було їй відоме, вона звірила колишньому шевцеві, що за походженням був їй рівнею. Цамет швидко завів її до тихої кімнати, де колись відпочивала Габрієль д'Естре, відпочивала часинку перед тим, як почалися страхіття її агонії. Швець і дама легких звичаїв разом зітхнули над долею короля.

— Тепер настала і його година, — шепотів багатій. А бідна жінка в блискучій сукні зі стеклярусом горіла від палкої надії.

— Він дізнається й убезпечить себе. Тільки доступитись би до нього! Цамет, ти повинен поговорити з ним.

— Ескоман, я не такий могутній, як ти гадаєш. Одне зайве слово — і вони мене самого впорають.

— Цамет, чого ти боїшся! Він же король, він тебе захистить, коли ти йому скажеш, що знову з'явився його вбивця.

— Ескоман, по-перше, король уже не той, що був. Через свої тяжкі турботи він став дуже дратливий. Згадай іще одне: він завжди хотів, щоб його любили. А тепер його оточує ненависть, і життя під тиском такої ненависті йому не дороге, я ж його давно знаю.

— Цамет, я люблю його. Ми ж обоє його любимо. Кожен, хто знає, що знову з'явився його вбивця, з любові скаже йому правду.

— Ескоман, а багато їх сказали йому ту правду, коли ти її відкрила їм? І чи певним особам потрібна твоя правда?

— Цамет, такого я від тебе не сподівалася. Ти натякаєш, що королева знає про підготовлюване вбивство, що й вона причетна до нього.

— Ескоман, мовчи ради Христа, а то мені доведеться задля нашої безпеки замкнути тебе в найглибшому зі своїх підвалів.

— Коло твоїх торбин із золотом, Цамет? Та чи вони справді ще там? Деяких коштовностей я більш не бачу в твоєму домі. Чи ти вже думаєш про втечу?

— Ескоман, тобі треба помічати тільки дозволене, а того, що заборонене, не чути. Королева нетямиться з мстивості, бо королівські судді присудили відшмагати її любчика Кончіні й день потримати під вартою за зухвальство; а король радіє. Це й затвердило вирок йому.

— Цамет, королеву одна фрейліна сповістила, що я ради порятунку короля маю повідомити її про щось дуже важливе. Королева погодилась — та й як же інакше! Завтра вона мене прийме.

— Ескоман, сьогодні королева виїхала до заміського палацу.

,— Цамет, якби це не ти сказав, я б не повірила. Ні, ні, вона завтра повернеться. Я підказала їй, щоб вона перехопила ті листи, котрі завтра підуть до Іспанії.

— Ескоман, вибач мені, прошу. Я б нічого не пошкодував, якби ти пообіцяла мовчати, наче риба, про все, що тут говорилося.

— Цамет, твої гроші не дадуть мені щастя. Вони й тобі самому не поможуть.

— Ескоман, я оце весь час думаю про одну особу, що вислухала б тебе. Їй, можливо, треба того, що й тобі, хоч це ще не означає, що вона має більше сили проти долі, ніж ти. Але ти з нею стрінешся в моєму домі; я не скажу, ні коли, ні хто вона така. Ти мусиш сама вгадати. А тепер прошу тебе щиро: вибач мені.

Дама легких звичаїв знала одного юнака, що служив у міністерстві й викрадав для неї листи. Власне, юнаків було двоє: перший, що розповів їй про жахливі листи, аби додати ціни своїм обіймам, потім відмовився принести їй ті листи. На всі її палкі слова про те, який жахливий злочин він може відвернути, юний урядовець відповідав: «Хліб усюди смачний, люба моя пані».

Зате його приятель, на якого вона доти не звертала уваги, якось на вулиці, в тисняві, не дивлячись на неї, тицьнув їй у руку якийсь згорток і щез. Удома, розгорнувши той пакуночок, вона впала на ліжко, — серце її мало не розірвалось від нестямної радості. Вона вже бачила короля врятованим. Тільки не знала, як. Цей несподіваний успіх — у який їй ще не йнялося віри, тому вона раз по раз мацала рукою ті листи, — анітрохи не підказав їй, що ж робити далі. Навпаки, вона розгубилася ще дужче. Може, їхати негайно в арсенал до пана де Сюллі? Звичайно, вона вже давно писала йому — і, звичайно, відповіді не отримала. А тепер показати йому оці вкрадені листи? Вона вважала його жорстокою людиною і не наважилась поїхати.

Вона зашила листи в спідницю, пішла на Сент-Антуанську вулицю до єзуїтів і попросилася до патера Котона. Вона не подумала про одне: якщо вбивцю короля знає все місто, то й рятівниця його не може лишитися невідомою. На неї нагримали, Котон навіть не вийшов. Її прийняв і вислухав отець прокуратор, але про зашиті листи вона, на щастя, не сказала. Її схвильовану розповідь він вислухав щонайбайдужіше. А потім холодно відпустив її: іди, мовляв, з миром. Тоді вже їй урвався терпець:

— То ви попускаєте, щоб король помер, а ти, собако, хочеш і далі жити?

Вона ляснула велебного отця по обличчю, і той зразу став ласкавий та чемний. Спитав її, що вона збирається робити.

Ескоман:

— Злізу на тумбу десь на розі й нацькую на вас люд, душогуби. Душогуби! — закричала вона, але грубі мури, звичайно, не пропустили ні звуку.

— Заспокойся, дочко моя. Я сам поїду в Фонтенбло до короля.

— Це правда? — спитала вона з сумнівом, але їй самій дуже хотілось повірити. Не може того бути, щоб люди були жахливіші за хижих звірів. Треба тільки підхльоснути їхні мляві серця, хоч би й ляпасом.

І вона пішла собі, навіть не помічаючи, що хтось іде за нею назирці — і так цілий день. А ще один побіг із резиденції Товариства Ісусового до палацу герцога д'Епернона. Було восьме травня. Король був зовсім не в Фонтенбло, саме в ту годину він проходжався з дофіном за високими живоплотами свого саду, а королева з послом уладнували різні справи. На перехресті двох вулиць Ескоман наткнулась на свого колишнього пожильця.

Той не дав сторопілій жінці й слова сказати: ніби вони розлучились тільки вчора, почав оповідати дамі те, чого не доказав тоді. Його великий подвиг має здійснитись найближчим часом, йому наказано, йому дано повноваження. Його вразливе сумління нарешті погодилося. Це сталось тоді, коли він у себе на батьківщині побачив, як його благочестива матір приймає святе причастя. Йому самому, як убивці короля, святих дарів відмовлено. Та він переклав свій злочин на матір, що саме була в стані цілковитої безгрішності, і тепер йому нема чого боятись пекла, бо той злочин уже зник зі світу. А коли навіть йому судилося пекло, що ж — там він стрінеться з уславленими постатями, подібними до нього.

Ескоман відповіла, що він, видимо, в своєму суді добре навчився, як спихати вину на невинного.

— Але стережись! Ти дізнаєшся, що хтось тебе випередив.

— Чи не ти? Бо всюди балакають, ніби ти відтоді зсунулася з глузду. — І він пішов далі. А в неї раптом потекли по щоках сльози. Вулицею саме несли порожній паланкін; вона сіла в нього й назвала свою адресу. Вдома вона прибралась по змозі розкішніше: цього вечора вона хотіла бути в Цамета.

Королева Наваррська того дня також думала про гральні столи фінансиста. Той переказав їй: якщо в неї нема грошей на партію-другу, він вважатиме за честь відкласти для неї гаманець. Та це її цікавило найменше, хоч вона, як звичайно, передчасно витратила всі свої гроші, а до короля, свого колишнього чоловіка, вже не мала доступу. Тим часом вона знає: його вирішено вбити.

Ох! Не тільки вона це знає. Те, що відоме так широко, навряд чи буде здійснене. Коли вона сама якось спробувала підіслати до короля вбивцю, то робила все потай, але однаково той замах не вдався. З великої ласки господньої король зостався живий. Хоч би ж не вдався і цей замах! Своєму капеланові вона наказала відправити месу за рятунок одного живого, чийого ім'я не назвала. А слухаючи месу, подумки твердила: «Господи, врятуй його! Хоч цього разу! Ще хоч один раз!» Марго молилась у серці своєму про те, щоб не втратити супутника своєї молодості, не осиротіти до кінця — адже весь її рід вимер. Двадцятирічного коханця, нещодавно виписаного з провінції, вона відіслала геть. Усі помисли її спрямовані на Анрі.

А він не допускає її до себе. «Та й хіба він повірить мені після того, як я сама зазіхала на його життя. Марго, яке страшне безсилля! Анрі, друже мій, невже ти не бачиш своїх ворогів? Адже будь-хто може перелічити їх тобі, але всі мовчать, це змова мовчання. Тільки я, я одна не хочу мовчати, та що ж… Коли я напишу йому, що королева, його дружина… Він сам це знає. Якби ж тільки він захотів повірити в те, що знає! А втім, і листа мого він би не отримав. Він оточив себе своїми королівськими жандармами. Раніш його захищала воля до життя. Він дуже хотів жити. Анрі, я тебе не впізнаю!

Та вони не посміють убити його. Все місто втаємничене, воно не стерпить такого злочинства, спалахне бунт. На вбивцю показують пальцями. А ще по місту ходить якась жінка, що хоче врятувати життя короля. Я випереджу її. Мого права, мого останнього права не відніме у мене ніхто. І чого вона тичеться всюди, а до мене не прийде?»

Пані Маргарита Валуа поїхала додому до Ескоман, дами легких звичаїв. Їй сказали, що та саме в Цамета. Марго теж поїхала туди, її зустріли з великими почестями, сам господар провів її до зали для високих гостей і вручив їй гаманця. Партнерами її були панове д'Епернон та де Монбазон і ще якась дама, не знайома нікому. Герцог д'Епернон тихенько сказав королеві Наваррській, що це дуже багата чужинка. Можливо, він сам почув таке від господаря й повірив. Гаманець, із якого чужинка діставала золото, здався Марго дуже подібним до її власного. Д'Епернон, що був партнером королеви, раз по раз помилявся, і перед чужинкою громадилися виграні монети. Раптом вона встала з-за столу, але подагрик обома ногами загородив їй вихід і зажадав реваншу. Ще чого бракувало: витрусити людям кишені, а тоді втекти!

Ескоман знову сіла. Вони з Марго пильно придивились одна до одної, й кожна розпізнала другу. Ескоман побачила: «Це та вельможна особа, що допоможе мені. Зараз вона накаже обом кавалерам покинути нас, ми з нею поговоримо, і король буде врятований». А Марго відзначила собі: «Не така, як її змальовують, — ще досить молодява дама легких звичаїв, — і все ж це вона. Просто вона дуже схудла, он як щоки позападали. Одначе вигляд у неї не пригнічений, навпаки — вона сповнена запалу. Вона дає мені приклад, як не здаватися, попри весь глум, і втому, й небезпеки». Марго вже розтулила рота — і саме в ту мить до неї звернувся господар дому. Він стояв, уклоняючись мало не доземно, і його обличчя бачила зі свого місця тільки Марго. Їй упало в очі, що він не такий, як звичайно, а зовсім прибитий. Затинаючись, він пробелькотів:

— Вельможна пані, пробачте, що я перебиваю вам партію. Ваша партнерка хотіла бачити певну особу, і та особа саме прибула.

— Я це знаю краще за вас, — відказала пані Маргарита Валуа. — Я до ваших послуг, — звернулась вона до Ескоман, дивлячись їй просто в вічі.

— Та особа чекає надворі,— тихо вимовив Цамет.

— Га? Що? — перепитав глушко.

Ескоман схопилася, відіпхнула з дороги пана до Монбазона разом зі стільцем і побігла. Стовписько в залах відразу поглинуло її.

У Монбазона набрякли на лобі жили. Він спитав:

— Д'Епернон, а чого це вона покинула всі гроші, що ми з нею вдвох виграли?

Замість відповіді зрадник захихотів своїм потайним смішком, згріб усе золото й посунув його до пані Маргарити.

— Може, воно їй більше не потрібне, — сказав він нарешті. Марго обома жменями жбурнула те золото йому в обличчя й кинулася вслід за зниклою жінкою. Але та зникла назавжди.

Ескоман хотіла вибігти через взірцеву кухню; там її чекав офіцер поліції. Вона обминула його, але наскочила на інших; ті накинули їй на голову товсті полотнища й зв'язали її.

Ще й з в'язниці вона примудрялася посилати остороги й заклики; один з них дійшов до королевиного аптекаря. Марія Медічі вислухала його. А свої дорогоцінні документи Ескоман спромоглася переслати міністрові Сюллі. Той не приховав їх від короля — щоправда, повитиравши небезпечні імена. Першим з них було королевине, але ж її коронація однаково неминуча. Король їздить по вулицях під захистом своїх жандармів. Ще кілька днів, і він вирушить у похід. Навіщо ж додавати що більше гіркоти в його й так невеселе життя?

Для того, щоб винести письмові докази з тюрми, де сиділа рятівниця, доля обрала мадемуазель де Гурней — названу дочку пана Мішеля де Монтеня. Все життя ви зустрічаєте тих самих людей, Анрі, а тепер вони збираються коло вас наостанці. Наймудріший з ваших небіжчиків посилає вам останню марну осторогу.

Господь близько

Королівські жандарми були новим загоном, який існував менше року — відколи король не був певен за свою безпеку у себе в столиці. Прапор їхній був з білого шовку, на ньому вигаптувано золотом блискавку й такий напис: «Quae jubet iratus Jupiter». Усюди, де звелить у своєму гніві Юпітер, — є королівські жандарми. Цей гнів, ця погроза блискавкою, — столиця не впізнавала свого короля Анрі. Її вулиці так звикли бачити його без супроводу, верхи чи й пішки. Він сам розпитував людей. Того, хто смикнув його за плащ, він зупинив поглядом. Ніж випав з руки, а король пішов далі.

У одному з луврських подвір'їв поставили травневе деревце, і воно тричі падало. Король сказав:

— Якийсь німецький князь вирішив би, що це погана призвістка, і його піддані твердо повірили б, що він має померти. Але я не марную часу на забобони.

Лікар Лаброс переказав йому, щоб він особливо стерігся чотирнадцятого травня, і запропонував змалювати наперед постать його вбивці. Нічого хитрого в цьому не було. Анрі тільки знизав плечима. Він улаштував огляд своїм полкам — старим гугенотам, героям Іврі, французькій гвардії хороброго Крійона, швейцарцям. Щодня він відсилав військо до кордонів королівства. Сам він збирався переступити кордон останнім, ризикуючи навіть, що не встигне. Король і не думає втікати від людей — адже від своєї долі однаково не втечеш. «Бадьоро вперед, назустріч долі», — такі були його слова.

До себе він не допускав нікого, крім солдатів. Під кінець денних трудів йому лишався його начальник артилерії, їхня військова рада в арсеналі. Всі начерки й накази, які вони обидва заносили на папір, зберігалися там аж до передачі в руки воєначальників, під їхню відповідальність. У кабінеті короля ніхто не знайшов би нічого, він і сам рідко туди заходив. Бо, опинившись у своєму кабінеті, він зразу відчував себе глибоко самотнім — і навіть боявся, що це вже навіки. Важка хода жандармів за дверима вже не заспокоювала. Що вдіє зовнішня могутність проти внутрішнього безсилля?

Не все й неправда. Нам у вічі кажуть: ти вже вичерпався. Кажуть, шепочуть, замовчують: старий, розпусний, віджив своє, не поспіваєш за нового добою. Де там! Ми могли б і випередити її, та й не тільки її, це ми знаємо. Ми здобували науку звідусюди, всяку науку, яку лишень може сприйняти людина і тепер, і в майбутньому. Ту науку вам давали і сумніви, й добра воля. І зневіра, і кари, і злети, й перемоги, і надмірності, і самообмеження. Нічого не слід зневажати, — це переконання вкоренилося в нас, — коли б ні, то інакше як могли б ми стати такою простою людиною? І нащадки, й істина потребують саме простої людини, що спочатку пройшла слизький шлях. Але сьогодні? Але тут? Тільки хода жандармів свідчить, що ми ще є на світі. Але пробудемо тут уже недовго.

«Не спалюй усієї сили своєї ще до півночі. Господь близько, а учні його сплять. Господи, але що ж я мав робити, щоб дочекатись тебе безвинним? Ти караєш мене тим, у чому я завинив. Треба було тільки менше любити, менше грати, менше перековувати людей, і я не знемігся б понад свої літа. Я хочу тебе спитати: як же це узгодити? Щоб почуття лишились тупі, а дух окрилився аж до здатності осягти врешті отакий Великий план? Ти порадив би мені, господи, впокоритися до кінця, хоч би як я приступав до тебе: з клятьбою чи з молитвою. Отож я лишаю тебе. Може, ти благословиш мене потім».

— Хоч би вже скоріше, — сказав Анрі й задивився на кістяк у подобі орача. Була вже досвітня година, остання свічка блимала перед гравюрою, а тоді погасла й вона. Хоч би вже скоріше, каже Анрі.

Тринадцятого відбулася призначена на цей день коронація Марії Медічі, регентки королівства. Після церемонії в Сен-Дені Анрі показав людові, що там зібрався, дофіна і сказав, що це король. Як завжди в часи короля Анрі, на коронацію допустили всіх без розбору, всі стани, весь народ, скільки його зібралося. Серед простолюду зразу заворушились, як тільки король вивів перед них дофіна й сказав: «Ось ваш король»? Ні прості люди, ні значні городяни не зрозуміли його. А вельможі подумали: він натякає, що регентство не довічне. Він і його нащадки зостануться. І це підтвердила сама регентка. Доти собор не міг умістити всієї пишноти й гордості, яку вона являла. І раптом вона заплакала.

Безперечно, в тих сльозах виливалась її радість, бо вона знала: новий король Луї, замість якого правитиме вона, зійде на трон дуже скоро. Та що про це знав мало хто, то люди, звичайно, дивувалися. Король, що так часто покидав столицю, вирушаючи у походи з певною метою, тепер неначе зрікається трону й виряджається в якусь безвість. Навіть одній людині нелегко довго чекати подій, що їх можна назвати так або так, але будь-яка назва жахлива. А для юрби це зовсім нестерпне. Народ вважає короля Анрі своїм і тепер хоче бути спокійним за нього. Не можна безкарно змушувати народ, щоб він трусився за життя найдорожчої йому людини. І тут, у соборі, багато людей оглядалися: чи нема де вбивці? Вони б його роздерли на шматочки, і вся мана скінчилась би. Але з огляду на громадський спокій, на втихомирення тривоги всі були задоволені, що король принаймні не покине королівства, не призначивши собі наступника. Коронація королеви скінчилася гучним зітханням полегкості — сама вона сподівалася цього найменше. Попри весь свій тріумф, вона добре-таки натрусилась зі страху, аж до судоми. Ще десять хвилин, і вона б не витримала.

А коли Марія Медічі з короною на голові повернулась до Лувру, хто ж оббризкав її з балкона водою? Ще й назвав: «Пані регентко!» Вона розлючено гукнула йому:

— Вічний Веселун? Можете йти тепер до своєї левиці! — То була одна співачка, такої ще не чувано, три солов'ї нібито померли від заздрості. Крім того, Марія дізналася, що вона, власне, не буде ніякою регенткою — тільки членом ради, де інші голоси важитимуть не менше за її голос. Можна було передбачити, що голос герцога де Сюллі важитиме навіть більше. Йому Анрі признався, що побоюється великого лиха від коронації королеви. Ще б пак!

Останній, хто остеріг його в той день, тринадцятого, був його син Вандом, син Габрієлі. Анрі ласкаво взяв гладкого юнака під руку й повів через усю велику залу, що невдовзі й спорожніла. Всі придворні були похмурі, навіть ті, хто був підданий королю. Його навіть не підслухували — така панувала пригніченість.

— Чого ти просиш у мене? — спитав Анрі сина Габрієлі.— Згадай: твоя мати, моя люба владарка, вірила в усі пророцтва. Я поділяв усі її страхи навіть у снах. А врешті вона померла не від отрути, природною смертю. В глибині душі вона почувала себе дозрілою для неї. То тільки здається, ніби ми біжимо наввипередки з убивцею. Насправді ми завжди швидші.

— Величносте! Я дуже радий чути, що ви так певно сподіваєтесь уникнути всіх замахів. Але оця ніч на чотирнадцяте — найфатальніша, — не здавався Цезар.

Ніч Анрі проспав добре; зате королеві дoвелocь кілька разів уставати з ліжка. Вранці чотирнадцятого він молився довше, ніж звичайно. Хода жандармів заважала йому, і він відчував спокусу відіслати їх геть. До нього зайшла королева — такого не бувало вже давно. Вона розповіла про страшний сон — ніби він лежав поруч неї трупом.

— Ну, і злий труп був із мене? — спитав він трохи надміру гостро, і вона злякалася, що її розгадано. Той сон вона бачила наяву. Віщі сни не мучать тих, хто знає забагато й через те не спить. Анрі сказав:

— Не турбуйтесь, пані, за моє життя! Ще три дні і я вирушу в похід, узявши з собою гвардію й жандармів.

Королева похитнулась і оглянулася, на що спертись, але за чоловікову руку не вхопилась.

— Усього три дні? — перепитала вона. Причиною такої поведінки могла бути тривога за його життя — коли не якесь інше побоювання. Як легко проґавити час, коли для дуже ризикованого діла зостається всього три дні!

Вона сама не знала, чого їй триматись. Несподівано вона попросила Анрі зоставатись весь цей день удома. Це просив переказати його син Вандом. Ось як було з нею: її тягло вберегти його від небезпеки, вона й не хотіла цього робити, і все ж зробила, тільки прикрившись кимсь іншим. Анрі заперечив, що фатальна ніч уже минула. Марія:

— По-справжньому фатальний сьогоднішній день, каже ваш син Вандом, а він це знає від лікаря Лабрюса, і його вам би слід було вислухати.

Анрі думає: «Так, слід би вислухати його, він хотів змалювати мені вбивцю. Куди врешті-решт завів би слід? Мені жаль королеви, вона нещасна жінка». Він подав їй руку. Нашому життю, якого йому було ще жалкіше, він не міг подати руки. Коли Марія вкладала в його руку свою, в неї вже підгиналися ноги. Якби вона була впала навколішки, то призналась би в усьому. Але він цього не хотів, тож підтримав її за плечі.

— Пані,— сказав він, — Нащо вам потім дорікати собі, ніби ви примусили мене зі страху зостатися дома. Але я справді хочу відпочити.

Після обіду він якусь часинку був дуже веселий. Але ніхто не хотів сміятись разом з ним, і він раптом відчув утому, хоч до сну його й не тягло. Він ліг і кожного, хто входив, питав, котра година. Входили й виходили жандарми й слуги. Один відповів:

— Четверта, — а тоді довірчо, як говорили з ним підлеглі, порадив: — Вам би дихнути свіжим повітрям, величносте.

— Твоя правда, хай подадуть карету, — сказав король. Тоді до його ліжка підійшов його старий перший камердинер, пан д'Арманьяк; розставивши ноги, він і руками, й усім тілом загородив йому шлях.

— Величносте! Коли ви втомлені й не хочете сідати в сідло, то краще прийміть у великому дворі селян, вони прийшли й дожидають вас.

— Твоя правда, — відповів Анрі й на це. — Може, трохи розважусь.

Унизу він зразу впізнав тих селян: то були ті самі, за чиїм столом він колись сидів на болотистій луці. Він приїхав до них уже в гарячці й поставився до них неласкаво, бо вони давали їсти за шістьох череватому неробі, а самі голодували. Цього разу вони привезли якусь клітку; в таких звичайно возять свійську птицю. Але крізь щілини між дошками видно було людину, що сиділа там, скорчившись; на запитання вона відповідала незрозумілим белькотом.

Король упізнав серед прибулих одного селянина в бурій вовняній одежі, згорбатілого від років і десятиріч усе однакової тяжкої роботи, однакових рухів у тій самій поставі. А колись він був стрункий, мов дворянин, і навіть зважився зітнутись із дворянином за дівчину. Тепер би він цього не зробив. Король звернувся до нього, і він пояснив, що в курячій клітці сидить його рідний брат, Жюль Сімон. Він завжди був трудящим хліборобом, поки проказа не виїла йому очей і не об'їла губів.

— Оце до такого вже дійшло? — сказав Анрі — Невже вас завжди щось має об'їдати? Перше вас об'їдав той чоловік, що їв за шістьох… — А сам подумав: «Якби я оце спитав їх, чи мають вони по неділях курку в горщику, вони б напевне відповіли: «Так». Бо я маю годувати їхнього прокаженого». І наказав своєму першому камердинерові порахувати, скільки грошей є при ньому.

— Сімдесят чотири екю, — сказав д'Арманьяк, і Анрі звелів:

— Віддай їм усі.

Селяни попадали навколішки, приголомшені таким щедрим дарунком, якого кожному вистачило б на життя; але тут він мав полегшити одному з них смерть. Найстаріший — сиві пасма падали йому на кощаві плечі, на вигляд йому було років сімдесят, але Анрі відняв від того двадцять, — п'ятдесятирічний чоловік сказав:

— Наш добрий владарю, колись ви на ловах проїздили повз мою хатину й побачили, що вона ось-ось завалиться. Ви наказали її полагодити й зразу виплатили тридцять ліврів, та ще й сорок су за їжу.

— А! — гукнув король. — То я їв у тебе! Якого дня? І що було на обід!

— У неділю, курка.

Анрі засміявся — востаннє в житті весело засміявся. Він киває головою, хоче йти, вже ступає — й застигає на місці.

Прощання, повне болю, Жорстока мить.

Велике подвір'я було оточене жандармами. Їхній капітан підійшов і доповів, що екіпаж, згідно з наказом, подано. І ті панове, що мають його супроводити, вже чекають.

«Що я наказував? Кого запрошував з собою?» Але він не скасував нічого. Пан д'Арманьяк попросився по-молодечому — наскільки міг:

— Величносте! Візьміть мене з собою.

— Навіть жандармів не візьму, — вирішив Анрі.— Що сказали б мої селяни? Тільки мій народ і я. А де королева?

Він ще раз повернувся до покоїв. Але Марії Медічі не зміг розшукати.

Коли він уже виходив, йому заступив дорогу якийсь однорукий офіцер.

— Величносте! Під Монмельяном у мене влучила куля. Мене звільнили з війська, я заборгувався, і ось сьогодні мене мають посадити до в'язниці. Порятуйте свого вояка від цього нещастя й ганьби.

Король:

— Я сплачу ваші борги.

Офіцер:

— Цього ви не можете. Я прошу тільки за свою свободу.

Король:

— Друже, я докладу твої борги до своїх і заплачу за себе й за тебе. Арманьяк, іди до старого подвір'я, в фінансову управу, й скажи там, яка моя воля. А як повернусь, я підпишу розпорядження.

Офіцер:

— Величносте! Доти мене вже заарештують, і вам доведеться мене визволяти.

Король:

— Вони вас не знайдуть, капітане. Де ви можете перебути цю годину найбезпечніше?

Арманьяк — дуже тихо:

— У вашому екіпажі, величносте!

Король дивиться на нього, він поблід. Переступає з ноги на ногу, нарешті каже:

— Їдьмо зі мною, капітане!

Шлях до гавані

Довгими переходами Луврського палацу пролетів далекий крик, коли король зі своїм офіцером рушили до виходу. То був крик страху і радості, невтримного шалу, крик збуреної до дна душі. Арманьяк поспішав за своїм королем, він думав, що то кричить королева, що нарешті вона озвалась. Але Анрі краще розпізнав голос: маркіза до Верней; вона теж колись існувала, ще й дуже відчутно, а тепер він зоставляє позаду тільки її голос.

Дорогою короля зупиняли ще кілька разів. Вітрі[123], капітан гвардійців, наполегливо просив дозволу супроводити його. Адже в місті чекають урочистого в'їзду королеви, і на вулицях повно всяких чужинців та невідомих осіб.

— Ви хочете підлеститись до мене, — відрубав йому король. — Зоставайтеся краще з дамами.

Нa сходах, що вели від його кабінету до виходу, йому зустрілись герцогиня де Меркер, маршал де Буа-Дофен[124] і один з його синів — Анжу. Для кожного знайшлись у нього слова, але говорив він бездумно. Він думав: «Куди ж це я? І нащо?»

Панові де Пралену, ще одному капітанові гвардії, що напрошувався в охоронці, він уже відповів неласкаво, але озирнувся на свого однорукого офіцера: чи тут він? Той був на місці й мав зовсім інакший вигляд: зосероджений, бойовий. Він усе зрозумів. «А що тут розуміти?» — спитав себе Анрі. Вигляд його супутників міг хіба заспокоїти. Вони дожидались біля дуже великого екіпажу й розмовляли про погоду. Там були його давні товариші Лаварден і Роклор, люди без крихти фальшу. Де ла Форс тільки вчора став маршалом, йому не терпиться швидше попасти на Піренеї. Ще три знайомі постаті, а останній — д'Епернон, його ми воліємо бачити тут, а не десь-інде.

Король посадив поруч себе д'Епернона, Лавардена й Роклора, а ліворуч — панів де Монбазона й де ла Форса; отже, разом з королем на передню лаву просторого екіпажу втислися шестеро, і екіпаж захитався й зарипів. Навпроти було місце ще для двох чи трьох. Туди спробував сісти третій — однорукий офіцер.

— Хто ви такий? — визвірився на нього маркіз де Мірбо й штовхнув офіцера в груди.

— Величносте! Обережно з незнайомими! — сказав Роклор. Король хотів відповісти, але в ту мить його сусід Монбазон простяг йому листа, а хтось інший наказав рушати — можливо, другий його сусід, д'Епернон. Коли коні зрушили з місця, однорукий упав. Тоді схопився, побіг за повозом і таки спромігся видертись на передок до візничого. А тоді король наказав спустити з усіх боків опону екіпажу. І пояснив, що хоче побачити, як прибрали місто для урочистого в'їзду королеви. Однорукий офіцер сидів обличчям до нього.

— Яке сьогодні число? — раптом спитав Анрі.

— П'ятнадцяте, — відповів хтось.

— Ні, чотирнадцяте, — поправив інший.

— Між тринадцятим і чотирнадцятим, — тихо нагадав собі Анрі. За повільним екіпажем бігло кілька слуг, а по боках запрягу їхали верхи стайничі. Один з них спитав замість візничого, куди їхати.

— Прямо, — наказав король. А далі щоразу, коли візничий питав, куди повертати, король називав якийсь будинок, якусь церкву. На думці Анрі мав арсенал, але не відкривав цього. Бо хтось міг би випередити екіпаж.

Вулиця Лa-Феронрі вузька, дуже людна, там важко проїхати запрягом, але й обминути її нема як. Вона продовжує собою вулицю Сент-Оноре. Там, де одна переходить у другу, королю впав у очі один дворянин, пан де Монтіньї. Колись Анрі зізнався цьому нічим не визначному придворному, що хотів би померти. Сказав, що радий би знайти в самотині справжній душевний спокій. Але зразу похопився й додав: «Державці не мають на світовому морі іншої гавані, крім домовини, і повинні вмирати в розпалі діяльності». А тут, в'їжджаючи до вулиці, вже недалекої від його гавані, він гукає:

— Слуга покірний, Монтіньї, слуга покірний!

Коли над'їхав королівський екіпаж, вулицю запрудив натовп, куди густіший, ніж звичайно. Люди відтісняли одні одних до муру монастиря Невинних немовляток, ніби прохід і так не був звужений крамничками та ятками, що ліпилися попід муром. Всі поскидали капелюхи, дивились розгублено, ніби заблукані, й мовчали, мовчали. Перед будинком із емблемою-саламандрою дорогу зовсім перегородили дві фури — одна з сіном, друга з барилами вина. Візничому довелось обминати ту перепону майже без нічиєї допомоги, бо більшість стайничих та скороходів скористалися проходом через монастирський цвинтар. Тільки декотрі з них допомагали усунути з дороги фури. Якщо хтось від самого Лувру йшов назирці за екіпажем і вичікував нагоди, то сприятливішої, ніж ця затримка, годі й сподіватись. Однорукий офіцер на передку сидить обличчям до короля, і його уваги не уникла б і волосинка, якби ворухнулась, не те що людина.

Проїхали. Фури здано в правий бік, а з лівого протиснувся екіпаж — обережно, щоб не зачепитись. Король підводить обличчя до одного будинку й вигукує — ніхто не добрав, що саме, візничий, мабуть, подумав, що це до нього, щоб не ловив гав. Усі, хто сидить в екіпажі, теж зводять очі. Над склепінням підворіття емблема: серце, увінчане короною й пробите стрілою.

Однорукий офіцер жахнувся: він на мить забувся, що має пильнувати, бути напоготові! І зразу бачить: запізно, лихо сталося. Він сплигує додолу, щоб накинутись на вбивцю. Але того вже хтось б'є по обличчю руків'ям шпаги. Герцог д'Епернон гукає:

— Стійте! Не вбивайте його!

Однорукого паралізувала лють: виходить, він не здався нінащо, нікудишній охоронець, зважений і визнаний надто легким — у єдиний день його життя, який йому зарахується. Яке пуття тепер зі слів, хоч він міг би як очевидець, у згоді зі своїм сумлінням, засвідчити те, що для більшості ще затемнене сторопінням і нестямним жахом. Убивця підкрався з-за екіпажу, поки король дивився вгору, на емблему — серце, увінчане короною й пробите стрілою. Туди звели очі всі, тільки один не звів — герцог д'Епернон: він виглядав убивцю. Король, поки дивився вгору, обнімав зрадника за шию й давав йому прочитати листа; це дозволило герцогові повернути голову й виглядати свого поплічника. А другою рукою король спирався на плече пана де Монбазона. З цього боку й завдав удару вбивця; але король сидів так, що спершу він тільки легко поранив його.

Король зняв руку з плеча пана де Монбазона.

— Мене поранили, — сказав він. І дістав у груди, тепер уже не захищені, а підставлені під ніж, другий удар. Цей уже був несхибний, остаточний; ніж проник у легені й розітнув аорту. Третій, запізнілий, тільки зачепив рукав пана де Монбазона. Той, охоплений жахом, спитав:

— Величносте! Що сталося?

Король відповів кволо, але виразно:

— Нічого. — І ще раз, востаннє: — Нічого, — а тоді з рота йому ринула кров, і ла Форс скрикнув:

— Величносте! Моліться богу!

Всі супутники короля, опріч ла Форса, покинули його, в них на думці був тільки вбивця. В нього видерли закривавлений ніж, але він відбивався голими руками, неймовірно сильними, від цілого клубка тіл, що насідали на нього, але повалити не могли. Слуги і один дворянин, ла П'єр, урешті таки скрутили його, і саме в ту хвилину надбіг Монтіньї, слуга покірний! Він порадив відвести вбивцю поки що до недалекого палацу Реців. І все товариство короля, супроводжуване ще багатьма, рушило туди як ескорт убивці.

В екіпажі, коло смертельно пораненого короля, зостався самий маршал де ла Форс. Він прикрив його своїм плащем, а до натовпу на вулиці гукнув:

— Короля тільки поранено!

Зостався ще пан де Гюрсон, той, що перший надбіг на місце події і руків'ям шпаги розтовк убивці ніс. Ла Форс доручив йому очистити вулицю й розвернути коней. Зусиллями добровільних помічників це нарешті вдалося зробити. Круг екіпажу, з якого крапала на бруківку кров, люди вже не товпились. Усі, прибиті жахом, задкували до муру і в підворіття, відпихаючи одне одного. Не чути було ані слова.

Ла Форс наказав підняти з усіх боків опону екіпажу. Вони з Гюрсоном повезли короля, що лежав горілиць, із заплющеними очима й блідим, аж жовтим обличчям. По вулиці Сент-Оноре повезли його назад до королівського палацу Лувру. Обидва недовго були близькі до нього, зате чесно виконали свій останній обов'язок перед ним. Ла Форс іще раз гукнув до натовпу: «Короля тільки поранено!» — але з екіпажу, по його високих приступках, стікає на вулицю все більше крові. Народе, це кров твого короля Анрі. А люди мовчать, мовчать… Екіпаж хитається, рипить, розганяється швидше, і за ним лишається темний слід. На його шляху змовкають свідки небесних присудів і земних здійснень. Поки що вони тільки сприймають те, що сталося, сповненою жаху й жалю душею. Що з цього буде? Хтозна… як не рахувати однієї окремої події.

Герцог д'Епернон полишив іншим хапати вбивцю; різкі рухи не для нього. Він тільки вигукував поради — зокрема нагадував, щоб убивцю короля не замордували передчасно. Коли його повели геть, д'Епернон зашкутильгав слідом. «А ватяне серце! — пригадалось йому. — Воно ж мало зробити нашого приятеля невидимим, як і годиться. Ватяне серце, подарунок отців єзуїтів, зі скіпочкою святого хреста всередині чи й без скіпочки, байдуже; невидимим, цього він мав право чекати. Та хай там як, а діло впорано. Короля вже нема. Діло впорано». Але в ту саму хвилину він зіткнувся лице в лице з одноруким офіцером і вмить зрозумів, що опинився під владою ворога.

Нa вигляд той ворог був невблаганний. У колотнечі він загубив капелюха, його сталево-сива чуприна наїжачена. Ніздрі неприродно роздуті, губи судомно скривлені, з-під настовбурчених брів крижаним полум'ям світять очі. Своєю єдиною рукою відставний капітан збиває з генерал-полковника капелюха. Д'Епернон скоса позирає на всі боки; від люду на узбіччях вулиці годі сподіватись рятунку. А в обличчя вже ляпнув капітанів плювок, густий, в'язкий, — так і прилип.

Капітан, певне, курить люльку, бо харкотиння в нього чорне й густе, воно заліпило герцогові д'Епернону весь вид — лоб, очі, щоки й губи. А єдиний капітанів кулак натискає негідникові на підборіддя. Ось якою мовою говорять із ним. Жодного слова, але все зрозуміле. Герцог д'Епернон скоряється наказові, шкутильгає в напрямі Луврського палацу. Тяжкий то шлях — по темному сліду на бруку. Він обминав би той слід, але кулак велить: наступай! Цю кров ти маєш унести до палацу на своїх ногах.

Від стін, з підворіть підбігають якісь постаті, кожна осібно; вони теж підносять зціплені кулаки. Д'Епернон спочатку пробував ховати своє запльоване обличчя. Але йому дали втямки, так само без слів, що він повинен виставляти його на наругу. Під кінець того шляху в нього самого лишалась єдина думка: віддати на ту наругу всього себе. Нехай його розпізнає весь двір, хай королева сахнеться від нього. Король уже неживий, проте обіцяє своєму зрадникові: для того, щоб на нього глянути, він прокинеться. Отак вони й увійшли до луврської вартівні: один — затаврований безумством і нестерпною ганьбою, другий — потемнілий від гніву, сталево-сивий і невблаганний.

Назустріч їм вийшли солдати, стукнули об землю прикладами мушкетів. Вони були безмовні, як і народ на вулицях, і погляд у кожного був такий, як в однорукого капітана. А той дійшов аж до підніжжя парадних сходів і ще провів очима герцога д'Епернона, що ступав ними вгору, задерши голову й так само підставляючи обличчя кожному, хто захотів би плюнути в нього. А тоді відставний офіцер, обтяжений боргами, подався в старе подвір'я до фінансової управи.

Він сказав там, що король полишив усне розпорядження, яке збирався скріпити підписом, коли повернеться. Писарі, що доти тільки стояли та перешіптувалися, враз усі заметушились. Попросили пана офіцера сісти. Послали кудись кур'єра з письмовим наказом. Запевнили пана офіцера: ще хвилинку, і його борг буде погашено. Він їм не повірив, він чекав, що його заарештують і відведуть до глибокої, довічної темниці, куди попадають не за борги. Але прийшов сам начальник управи. Хоробрий капітан розплатився. Офіцер, якого любив наш король, вільний.

Seul roi[125]

Анрі ще раз вернувся до тями — чи, краще сказати, до нього вернулась тінь його давньої свідомості,— коли його виносили з екіпажу. Це сталось перед сходами, що вели до королевиних покоїв. Його зразу спробували очутити вином. Пан де Серізі, лейтенант його гвардії, підняв йому голову, і король кілька разів кліпнув очима. А потім вони вже лишались заплющені. Щоразу, як він їх розплющував, у нього зринав далекий, розпливчастий спогад. Перший: «Арсенал, я ж хотів до Роні, мене не зрозуміли». Другий спогад, теж далекий і розпливчастий: «Габрієль, люба владарко, твої уста вдихають у мене твоє дихання. Зостанься зі мною!» Третій спогад мав би звучати так: «Ми не вмираємо». Та це вже не та думка, яку зродив і зміцнив у собі живий, щоб знайти відвагу для життя серед людей і в пам'яті нащадків. Ту думку думав інший, не цей, що вже згасає. І все ж, коли повіки піднялись утретє, останнє, що майнуло в мозку за цими великими очима, які зразу й склепилися навіки, було: «Ми не вмираємо».

Тіло занесли до кабінету короля й поклали на ліжко. Зразу ж до кімнати напхалось повно людей; більшості щастило тільки мигцем глянути на закривавлену сорочку, на землисте чоло, на груди, набряклі кров'ю, на заплющені очі й розтулені уста. Людям казали, що король живий, а що ніхто не хотів і думати інакше, то цей труп якийсь час іще був королем. Найближче до трупа був перший королівський лікар — тодішній звався Пті — та архієпископ Амбренський, чий велетенський собор стоїть у Альпах. Не священик, а лікар наважився заговорити до мертвого, щоб той просив Ісуса, сина Давидового, помилувати його.

Нарешті тиша в переповненій кімнаті стала нестерпна, і хтось прикрив розтулений рот короля орденом. То було признання, що він уже не дихає. По стовпиську пробіг рух, що розколов його надвоє. І коли вбігла Марія Медічі, останки були видні їй ще від дверей.

— Король помер! Король помер! — заволала вона в нестямі. Канцлер, учений правник, суворо нагадав її величності:

— У Франції королі не вмирають! — Він привів з собою дофіна й тепер показав королеві на нього. — Король живий, величносте!

Вона відчула розчарування, чи, власне, обурення, її Кончіні щойно рвонув двері до спальні й гукнув: «Е ammazzato![126] Ми його спекались!»

Дофін зразу вийшов з кімнати. Правда, він поцілував мерця в руку, вклонився й перехрестився, але робив це похапцем. Він не плакав, бо плакала мати. Він ненавидів у цій кімнаті всіх: усі були причетні до вбивства. Те, що він тепер бачив і в що мусив повірити, вже давно відкрила йому його турбота, яку він сам вважав дитинячою й слабодухою. «Мій милостивий тату, дозвольте про щось вас попросити. Мій шанований тату, ви покинете мене самого. Мій великий тату, ви маєте слабкого сина».

До півночі тіло убрали в білий шовк. Наступного дня на факультеті зробили розтин, вийняли внутрішні органи, щоб перенести їх до Сен-Дені. Серце було заповідане єзуїтам, одначе обставини й прикмети підказали, що й для благочестивих отців, і для інших краще буде зачекати з цим. Набальзамовані останки виставили напоказ, цього не пощастило уникнути: хто ж би захотів накликати на себе підозру, ніби цей труп — його рук діло. Спочивальня з'єднувала кабінет короля з великою галереєю. Туди можна було попасти вільно, якщо тільки проникнеш до Лувру з вулиці і якщо ти сам — вулиця.

Воля короля Анрі ще панує. Народ може входити до нього й виходити, як міг завжди, в усі дні його тріумфу: коли він давав бенкет; коли королівська величність являлась усім, щоб засвідчити перед кожним, перед другом і ворогом, свою суверенність; коли Анрі здобував перемогу — над кимось або над чимось. Можливо, що тепер збіглось і одне, й друге, й третє. В кожному разі, його столиця користається його палацом, тією кімнатою, де він лежить, виставлений напоказ, на ліжку, обтягненому парчею в пишних зборках. Воно стоїть між двома вікнами, що сягають аж до підлоги, а за вікнами видно течію Сени.

Ті оглядини тривали аж до десятого червня, три тижні, достатньо для незліченних юрб люду, що плавом пливли з провінцій. Його столиця і його королівство користались його домом, як своїм власним. Аж до найдальших зал усе зайняли його піддані. Вони стережуть його спустошене тіло, як не сміли й не вміли стерегти, поки мали його живого. Це правда, що тоді народ короля Анрі захопив Луврський палац: двір було витіснено, королева сховалась у покоях, іще дальших, ніж ті, куди вона ходила, коли кувався замах на його життя. Його солдати зразу стали теж народом, таким, як і всі; вони не охороняли й не захищали більш нікого — тільки його. Але ж його вже не стало…

Будь-хто з багатьох тисяч міг вихопитись на стіл і закликати до повстання. Він міг висловити те, що відчували всі: «Наш король Анрі й ми були одним цілим. Він владарював із нами, а ми — в його особі. Він хотів, щоб ми були кращі і щоб нам жилося краще. Він був однієї крові з нами, і саме через це ту кров пролили».

Але його вже не стало. І коли в ті дні його народ марно вартував над його останками — весь народ, і вчені правники, і ремісники, і мореплавці, і борці за віру, і борці за волю, — небагато бракувало до того, щоб на стіл вихопився якийсь дужий селянин. Приміром, той, що колись з'їв половинку білого буханця, а Анрі з'їв другу, і вони вдвох випили дзбанок вина. А тепер його вже не стало, але ми зостались на світі, і ми сумуємо. В житті народу сум— це звичне почуття, звідси й покора — до повстань ще далеко. І оглядини покійного короля, й захоплення палацу, що вже не належить йому, — все це минеться щасливо. Двір зітхне з полегкістю, коли похмура юрба піде геть з усім своїм убивчим смутком.

Останнього дня дофін Луї, тепер уже король Луї, чи Людовік Тринадцятий, наробив великої прикрості, і за це його вінценосна мати мала намір дошкульно покарати його, коли відновиться спокій і лад. Він свавільно, без ніякого супроводу вийшов до люду — цей несміливий хлопець, від природи схильний боятися людей і зневажати їх, чи то окремих осіб, чи то цілі юрби. На порозі кімнати, де спочивала тлінна оболонка й видимість його батька, він упав навколішки, навколішки дійшов до ложа і поцілував підлогу перед ним. А підлога була брудна, затоптана, і така поведінка зовсім не личила новому королю. Лиш одне виправдовувало її. Батько часто водив Луї за руку; тепер він зробив так востаннє.

Герцог де Сюллі багатьом навіював страх, хоча його самого смерть його владаря спочатку змусила тремтіти за свою безпеку: адже він занадто добре служив королю. Приголомшений першим ляком, він потай утік з арсеналу, бо не хотів, щоб його впізнали й вистежили. Та коли побачив на вулицях обличчя, безліч облич з усе тим самим виразом, — він став на чолі своєї кінної варти. З тією вартою він з'явився до Луврського палацу, зажадав без церемоній, щоб його допустили до королеви, але дістав досить правдоподібну відповідь, що вона тяжко пригнічена, просто-таки в нестямі. Тоді йому сяйнуло, що з них двох тільки одне може не відчувати тривоги й страху: він або вона.

І згодом вона ніколи не виявляла до нього відвертої ворожості. Він ще якийсь час зберігав свою могутність, чи бодай зовнішню подобу могутності,— щоб великий король хоч про людське око жив і далі в своєму великому міністрі. Це робилося заради народу, його грізного смутку, поки і народ, і міністр помаленьку втратили свою силу, і їх можна було відіслати додому — і слугу короля, і нещасний народ. Марія Медічі, як тільки це стало можливе, поринула в розкіш, у святкове сп'яніння від власної дурості та блиску її нікчемного владарювання. Рубенсові, що малював усе це, було дуже прикро, що саме така постать стала осереддям такого любого йому буяння неземної чуттєвості.

Серце короля Анрі нарешті опинилося в тих, кому він його заповів. А доти воно довго подорожувало: його показували в провінціях. Воно об'їздило їх, лежачи на колінах єзуїта. Глибоко пригнічені юрби народу бачили, як його серце само приїздить до них і знов від'їздить, їм не треба було самим їхати до столиці, щоб привезти його. Та однаково. Вони вже ніколи не забудуть, що колись, єдиний раз, мали свого короля. Серце його билось не тільки для них: і заради власної першості, і заради величі Франції, і заради миру в усьому світі. І все ж вони були в нього перші, вони стояли найближче до його серця, поки були бідні.

Єдиний король, що досі живе в пам'яті бідноти.

Seul roi de qui le pauvre ait garde la memoire.

Allocution d'Henri Quatrieme Roi de France et de Navarre

du haut d'un nuage qui le demasque pendant l'espace d'un eclair, puis se referme sur lui

On m'a conjure, on a voulu s'inspirer de ma vie, faute de pouvoir me la rendre. Je ne suis pas tres sur, moi-meme, de desirer son retour, et encore moins, de bien comprendre pourquoi j'ai du accomplir ma destinee. Au fond, notre passage sur la terre est marque par des peines et des joies etrangeres a notre raison, et parfois au dessous de nous-memes. Nous ferions mieux, si nous pouvions nous regarder. Quant aux autres, ils m'ont assurement juge sans me voir. Certain jour, jeune encore, quelqu'un, s'approchant par derriere, me ferma les yeux de ses mains; a quoi je repondis que pour l'oser, il fallait etre ou grand ou fort temeraire.

Regardez-moi dans les yeux. Je suis un homme comme vous; la mort n'y fait rien, ni les siecles qui nous separent. Vous vous croyez de grandes personnes, appartenant a une humanite de trois cents ans plus agee que de mon vivant. Mais pour les morts, qu'ils soient morts depuis si longtemps ou seulement d'hier, la difference est minime. Sans compter que les vivants de ce soir sont les morts de demain. Va, mon petit frere d'un moment, tu me ressembles etrangement. N'as-tu pas essuye les revers de la guerre, apres en avoir connu la fortune? Et l'amour donc, ses luttes ahannantes suivies d'un bonheur impatient et d'un desespoir qui perdure. Je n'aurais pas fini poignarde si ma chere maitresse avait vecu.

On dit cela, mais sait-on? J'ai fait un saut perilleux qui valait bien des coups de poignard. Mon sort se decida au meme instant que j'abjurai la Religion. Cependant, ce fut ma facon de servir la France. Par la, souvent nos reniements equivalent a des actes, et nos faiblesses peuvent nous tenir lieu de fermete. La France m'est bien obligee, car j'ai bien travaille pour elle. J'ai eu mes heures de grandeur. Mais qu'est-ce qu'etre grand? Avoir la modestie de servir ses semblables tout en les depassant. J'ai ete prince du sang et peuple. Ventre saint gris, il faut etre l'un et l'autre, sous peine de rester un mediocre amasseur d'inutiles deniers.

Je me risque bien loin, car enfin, mon Grand Dessein est de l'epoque de ma decheance. Mais la decheance n'est peut-etre qu'un achevement supreme et douloureux. Un roi qu'on a appele grand, et sans doute ne croyait-on pas si bien dire, finit par entrevoir la Paix eternelle et une Societe des Dominations Chretiennes. Par quoi il franchit les limites de sa puissance, et meme de sa vie. La grandeur? Mais elle n'est pas d'ici, il faut avoir vecu et avoir trepasse.

Un homme qui doit cesser de vivre, et qui le sent, met en chemin quand meme une posterite lointaine, abandonnant son?uvre posthume a la grace de Dieu, qui est certaine, et au genie de siecles qui est hasardeux et qui est incomplet. Mon propre genie l'a bien ete. Je n'ai rien a vous reprocher, mes chers contemporains de trois siecles en retard sur moi. J'ai connu l'un de ces siecles, et qui n'etait plus le mien. Je lui etais superieur, ce qui ne m'empechait pas d'etre meme alors un rescape des temps revolus. Le suis-je encore, revenu parmi vous? Vous me reconnaitriez plutot, et je me mettrais a votre tete: tout serait a recommencer. Peut-etre, pour une fois, ne succomberais-je pas. Aі-je dit que je ne desirais pas revivre? Mais je ne suis pas mort. Je vis, moi, et ce n'est pas d'une maniere surnaturelle. Vous me continuez.

Gardez tout votre courage, au milieu de l'affreuse melee ou tant de formidables ennemis vous menacent. Il est toujours des oppresseurs du peuple, lesquels oncques n'aimai; a peine ont-ils change de costume, mais point de figure. J'ai hai le roi d'Espagne, qui vous est connu sous d'autres noms. Il n'est pas pres de renoncer a sa pretention de suborner l'Europe, et d'abord mon royaume de France. Or, cette France qui fut mienne, en garde le souvenir;elle est toujours le poste avance des libertes humaines, qui sont liberte de conscience et liberte de manger a sa faim. Il n'y a que ce peuple qui, de par sa nature, sache aussi bien parler que combattre. C'est, en somme, le pays ou il y a le plus de bonte. Le monde ne peut etre sauve que par l'amour. A une epoque de faiblesse, on prend violence pour fermete. Seuls les forts peuvent se permettre de vous aimer, puisque aussi bien, vous le leur rendez difficile.

J'ai beaucoup aime. Je me suis battu et j'ai trouve les mots qui saisissent. Le francais est, ma langue d'inclination: meme aux etrangers je rappellerai que l'humanite n'est pas faite pour abdiquer ses reves, qui ne sont que des realites mal connues. Le bonheur existe. Satisfaction et abondance sont a portee de bras. Et on ne saurait poignarder les peuples. N'ayez pas peur des couteaux qu'on depeche contre vous. Je les ai, vainement redoutes. Faites mieux que moi. J'ai trop attendu. Les revolutions ne viennent jamais a point nomme: c'est pourquoi il faut les poursuivre jusqu'au bout, et a force. J'ai hesite, tant par humaine faiblesse que parce que je vous voyais deja d'en haut, humains, mes amis.

Je ne regrette que mes commencements, quand je bataillais dans l'ignorance de tout ce qui devait, par la suite, m'advenir: grandeur et majeste, puis trahison amere, et la racine de mon c?ur morte avant moi, qui ne rejettera plus. Si je m'en croyais, je ne vous parlerais que de cliquetis d'armes, et de cloches faisant un merveilleux bruit, sonnant l'alarme de toutes parts, les voix criant incessament: Charge! charge! et Tue! tue! J'ai failli etre tue trente fois a ce bordel. Dieu est ma garde.

Et voyez le vieil homme qui n'a eu aucune peine a vous apparaitre, quelqu'un m'ayant appele.

En guise de rideau, le nuage d'or se referme sur le roi.

Промова Генріха Четвертого, короля Франції й Наварри,

виголошена з хмари, що розступилась, відкривши його, а тоді знову зступилася перед ним

Мене закликали, щоб надихнутися прикладом мого життя, коли вже неможливо повернути мене до нього. Я сам не зовсім певен, чи хочу до нього повернутися, а ще менше певен, чи справді розумію, чому мені судилась саме така доля. По суті, наш шлях на цій землі позначений стражданнями й радощами, незбагненними для нашого розуму, а часом і не гідними нас. Ми чинили б краще, якби могли бачити себе збоку. Що ж до інших, то вони напевне складали мені присуд, навіть не бачивши мене. Якось, іще змолоду, хтось підійшов до мене ззаду й затулив мені долонями очі, а я на те сказав: щоб зважитись на таке, треба бути або великим, або вкрай нахабним.

Гляньте мені у вічі. Я така сама людина, як і ви; смерть нічого в цьому не змінила, як і всі сторіччя, що розділяють нас. Ви вважаєте себе дорослими людьми, бо ваше покоління на триста років старше за моїх сучасників. Але для мерців — байдуже, померли вони дуже давно чи тільки вчора, — ця різниця зовсім невелика. Не кажучи вже про те, що сьогоднішні живі — це завтрашні мерці. Так, справді, мій менший брате на одну мить, ти напрочуд схожий на мене. Хіба ж ти, скуштувавши воєнного талану, не зазнав потім і злигоднів війни? Ну, а кохання, його задихані бої, за якими йде квапливе щастя й нескінченна розпука? Я не загинув би від кинджала, якби жива була моя люба владарка.

Так ми кажемо, але звідки знати? Я зважився на свій смертельний стрибок, вартий не одного удару кинджалом. Моя доля вирішилась у ту мить, коли я зрікся своєї віри. Але цим я на свій лад послужив Франції. Отак наше відступництво часом буває рівнозначне подвигові, а наші слабості можуть замінити твердість. Франція багато завдячує мені, бо я багато трудився для неї. В мене були й хвилини величі. Але що це означає — бути великим? Це означає мати досить скромності, щоб служити своїм ближнім, будучи вищим за них. Я був принцом крові й вихідцем з народу. Ventre saint gris! Треба бути і одним, і другим, коли не хочеш лишитись нікчемним грошоловом.

Я, здається, заношусь надто високо, бо врешті-решт мій Великий план зродивсь уже в дні мого занепаду. Але ж занепад — це, можливо, і є найвища, найболісніша дозрілість. Король, якого називали «великим» — напевне, й не здогадуючись, наскільки влучно, — під кінець життя прозирає в майбутті Вічний мир і Союз християнських держав. І цим самим переступає межі своєї могутності й навіть свого життя. Велич? Але ж вона не від світу сього; для неї треба прожити життя й померти.

Людина, що стоїть перед кінцем свого життя й передчуває той кінець, намагається вивести на шлях далеких нащадків і заповідає свій недокінчений твір ласці божій, неодмінній і незаперечній, і генієві сторіч — непевному й недосконалому. Адже такий був і мій геній. Я не маю чим докорити вам, рідні мої сучасники, що відстали від мене на три сторіччя. Одне з тих сторіч я побачив; воно було вже не моє. Я стояв вище за нього, хоч це й не перешкоджало мені вже й тоді бути уламком минулих часів. Може, й тепер я такий серед вас? Мабуть, ні; ви б визнали мене, я очолив би вас, і все б можна було почати спочатку. Можливо, цього разу я й не загинув би. Правда, я сказав, що не хочу воскресати. Але ж я й не вмирав. Я живу, так, живу, і то не в якомусь містичному розумінні. Моє життя триває в вашому.

Не втрачайте ні крихти мужності серед жахливої колотнечі, в якій вам загрожує стільки могутніх ворогів. Гнобителі народу, ненависні мені, були і є; вони навіть не змінили свого обличчя, хіба що одіж. Я ненавидів короля Іспанії — ви його знаєте під іншим ім'ям… Він і не думав зрікатися свого наміру звести з пуття Європу, а насамперед — моє королівство. Але оця Франція, що колись була моєю, пам'ятає про те; вона й досі стоїть на варті людських свобод: свободи совісті і свободи їсти досита. Тільки цей народ має від природи хист і добре говорити, й добре битися. Одне слово, це країна, де найбільше доброти. Світ можна врятувати тільки любов'ю. В часи безсилля жорстокість вважають твердістю. Тільки сильні можуть дозволити собі любити вас, бо, правду кажучи, любити вас таки нелегко.

Я багато любив. Я бився й знаходив слова, що хапають за душу. З усіх мов я найдужче люблю французьку; але й чужинцям я хочу нагадати: людству нема потреби зрікатися своїх мрій, бо мрії — це тільки ще не пізнана дійсність. Щастя існує. Вдоволеність і достаток — ось-ось, тільки рукою сягнути. А кинджалом цілого народу не вб'єш. Не бійтеся тих убивць, що їх підсилають до вас. Я марно жахався їх. А ви будьте розумніші. Я вичікував надто довго. Революції не приходять на замовлення, і тому їх треба доводити до кінця, хай навіть силою. А я вагався — як із людської слабості, так і через те, що бачив вас уже з височини, люди, друзі мої.

Нічого мені не шкода, тільки перших моїх кроків, коли я бився, не відаючи, що чекає мене попереду: велич і розкіш, а потім пекуча зрада, — і коріння мого серця всохло раніш за мене, воно вже не пустить паростей. Якби я дав собі волю, то розповідав би вам тільки про брязкіт зброї, про оглушливе калатання дзвонів, про неугавний крик: «Бий! Бий! Ріж! Ріж!» Тридцять разів мене ледь не вбили в тому содомі. Але бог мене вберіг.

Гляньте ж на старого чоловіка, що явився вам зразу, тільки-но ви мене покликали.

Замість завіси золотава хмара зступається перед королем.

Примітки

1

Левина И. Искусство Испании XVI–XVII веков. — М., 1966, с. 73.

(обратно)

2

Очевидно, під впливом німецької мови у нас склалася традиція називати французьких королів Генріх I, Генріх II і т. д. Але французькою це ім'я звучить Анрі (Henri), і Г. Манн, порушуючи відповідну німецьку традицію, пише Henri, a не Heinrich. У перекладі збережено цю особливість оригіналу. (Прим. перекладача)..

(обратно)

3

…він мав на увазі одного воєначальника, герцога Пармського… — Алессандро Фарнезе (1545–1592) був з 1578 року намісником іспанського короля Філіппа II в Нідерландах. Командував військами іспанської корони, які прорвали кільце армії Генріха IV, що обложила Париж.

(обратно)

4

Вільруа Ніколя де Невіль (1542–1617) — один а активних прихильників Ліги, після переходу Генріха IV в 1593 p. у католицтво став на його бік, отримав посаду статс-секретаря.

(обратно)

5

Веронезе Паоло (1528–1588) — один з найвідоміших живописців італійського Відродження.

(обратно)

6

Він брав участь у знаменитому морському бою при Лепанто… — бій між флотом Османської імперії та іспано-венеціанськими об'єднаними силами відбувся 7 жовтня 1571 p., турки зазнали поразки і втратили роль домінуючої морської держави в районі Середземного моря.

(обратно)

7

Барон Бірон Шарль де Гонто (1562–1602) — син маршала Бірона, брав участь у багатьох битвах на боці короля Генріха IV, отримав титул маршала Франції (1594), але зрадив свого покровителя і був страчений.

(обратно)

8

Омон Жан де, граф де Шатору (1522–1595) — з 1579 р. маршал Франції, бився на боці короля Генріха IV при Арку та Іврі.

(обратно)

9

Егмонт Філіпп (1558–1590) — син графа Егмонта, одного з ватажків Нідерландської революції, оспіваного Й.-В. Гете. Був генералом на службі в іспанського короля й загинув у битві при Іврі.

(обратно)

10

Герцог Брауншвейзький Юлій — протестант, загинув у битві при Іврі.

(обратно)

11

Графиня де ла Рош-Гюйон Антуанетта де Понс — після одруження Генріха IV з Марією Медічі стала статс-дамою королеви.

(обратно)

12

…як міг спостерегти архієпископ… — Кірога Гаспар де, архієпископ Толедський, канцлер іспанського короля Філіппа II.

(обратно)

13

Немур Шарль-Емманюель Савойський (1555–1631) — прибічник Ліги, родич Гізів. У 1589 р. був губернатором обложеного Парижа. Після приходу Генріха IV до влади перебував у еміграції.

(обратно)

14

Д'Омаль Шарль Лотарінзький (1555–1631) — один з проводирів Ліги. Не визнав Генріха IV і доживав віку в еміграції у Нідерландах.

(обратно)

15

Бернар Паліссі (1510–1590) — вчений і художник, прихильник гугенотів, за що 1588 року був ув'язнений в Бастілії, де й помер.

(обратно)

16

Бріссон Барнабе (1531–1591) — французький державний діяч, автор багатьох праць з питань права.

(обратно)

17

Кардинал Паризький — П'єр де Гонді (1533–1616), колишній єпископ Лангрський, умів пристосуватися до кожного з королів, що зміняли один одного на троні Франції.

(обратно)

18

Архієпископ Ліонський — П'єр д'Епінак (1540–1599), запеклий ворог гугенотів, прихильник Ліги, підтримував домагання Генріха Гіза. Згодом вигнав Генріх» IV.

(обратно)

19

…порівнював себе зі справжньою матір'ю на суді в царя Соломона… — Персонаж з біблійної легенди, до якої не раз вдавалися письменники (зокрема Б. Брехт — «Кавказьке крейдяне коло»). За цим переказом, дві жінки обстоювали материнське право на одне й те ж дитя. Мудрий цар Соломон розсудив їх так: нехай дитину розріжуть навпіл, і кожна візьме собі половину. Справжня мати з жахом зреклася своїх прав, аби дитя лишилося живе. Так з'ясувалася правда.

(обратно)

20

…я ж сам п'ять років просидів у іспанській неволі…- Франсуа де ла Ну, сподвижник Генріха Наваррського, потрапив у полон до іспанців у 1580 p., написав у полоні свій твір «Політичні та воєнні промови».

(обратно)

21

Бувай здоров і люби мене (латин.).

(обратно)

22

Шіко — гасконський дворянин Антуан д'Англерей, був придворним блазнем на прізвисько Шіко, при королях Генріху IIІ та Генріху IV.

(обратно)

23

Герцог Бельгард Роже де Сен-Ларі (1562–1646) — при всіх королях, які панували за його життя, — Генріхові III, Генріхові IV і Людовіку XIII, — посідав високі двірські й державні посади, за що сучасники прозвали його «Потік милостей».

(обратно)

24

…котрась з панн д'Естре… — Антуан д'Естре був губернатором різних французьких провінцій (Нуайону, Іль-де Франсу, Лa-Феру), займав також високі військові посади.

(обратно)

25

Де Шеверні, граф (1528–1599) — Його бурхлива політична кар'єра мала свої злети і падіння. Здобув прихильність Генріха IV завдяки своїй допомозі у переговорах 1590 року між королем та Лігою.

(обратно)

26

Де Лонгвіль Анрі (1568–1595) — губернатор Пікардії, супротивник Ліги.

(обратно)

27

Гефсіманський сад — за євангельською легендою, у цьому саду Христос перебував напередодні суду й розп'яття. Тут він молив бога, щоб той не дав йому випити чашу мук.

(обратно)

28

Як Абеляр і Елоїза… — Абеляр П'єр (1079–1142), видатний французький філософ, богослов і поет. В автобіографічному творі «Історія моїх поневірянь» описав своє трагічне кохання до дівчини Елоїзи, яке закінчилося тим, що обоє пішли в монастир.

(обратно)

29

Цамет Себастьян (1549–1614) — придворний швець Валуа, завдяки вдалим фінансовим операціям став одним з найбагатших людей свого часу, лихварем, давав під позички гроші Генріху IV та його коханкам, за що отримував від короля вигідні відкупи й посади.

(обратно)

30

Усі ми комедіанти (латин.).

(обратно)

31

Салічний закон — закон одного з давньогерманських племен, салічних франків, за яким лише чоловіки могли діставати у спадок землі й титули, з цими землями пов'язані.

(обратно)

32

Мадемуазель де Гіз — Луїза Гіз-Лотарінзька (1577–1631), дочка Генріха Гіза. Дружина принца де Конті.

(обратно)

33

Пастор ла Фей — ла Фей Антуан де (нар. в 1-й пол. XVI ст. — пом. у 1615 p.), протестантський священик, автор багатьох теологічних трактатів.

(обратно)

34

Молодий Жіврі…- барон де Жіврі Анн д'Англюр (1560–1594), один із шляхтичів-католиків, що підтримували Генріха IV у його боротьбі з Лігою, у 90-і роки потрапив до іспанського полону.

(обратно)

35

Де Варенн Гійом Фуке, маркіз де ла Варенн (1560–1616) — придворний Генріха IV, який, завдяки тому, що виконував найделікатніші доручення монарха й користувався його абсолютним довір'ям, зробив карколомну кар'єру від королівського кухаря до канцлера і маркіза.

(обратно)

36

Сілен — персонаж давньогрецької міфології, вихователь бога Діоніса. У скульптурі й живопису його зображували п'яненьким підстаркуватим товстуном.

(обратно)

37

Де Прален — Шарль де Шуазель, маркіз де Прален (1563–1626), відомий своїми воєнними подвигами під час владарювання Генріха III і Генріха IV. При Людовіку XIII став маршалом Франції і губернатором Сонтонжа.

(обратно)

38

Один з тих людей був лорд Барлі. — Барлі Вільям Сесіль (1520–1598), англійський державний діяч, перший статс-секретар королеви Єлизавети.

(обратно)

39

Тоді в королеви на думці був… — Ідеться про Роберта Деверу, графа Ессекса (1566–1601), з кінця 80-х років фаворита королеви Єлизавети, що мав великий вплив на державну політику. Його сваволя викликала гнів оточення королеви, нарешті і її самої. Звинувачений у заколоті й підбурюванні лондонців до повстання проти влади, був страчений.

(обратно)

40

Де Бовуар ла Нокль (нар. в серед. XVI ст. — пом. у 1601 р.) — французький полководець-гугенот. Виконував дипломатичні доручення Генріха IV, був послом Франції при дворі Єлизавети Англійської.

(обратно)

41

Впровадить розкол у Галлії (латин.).

(обратно)

42

Навіть як хисту нема, обурення вірші породить (латин.).

(обратно)

43

Від папи Климента я домігся… — Йдеться про папу римського Климента VIII (1536–1605). При ньому папська влада стала вивільнятися від впливу Іспанії, 1595 р. він зняв з Генріха IV церковне прокляття.

(обратно)

44

Дю Перрон Жак Даві (1556–1618) — кардинал. Добре володів пером, був видатним промовцем.

(обратно)

45

…це не апокаліпсичний звір… — фантастична жахлива постать страшного суду з «Послання Іоанна Богослова» — розділу Біблії, який ще називають Апокаліпсисом.

(обратно)

46

…що його звуть П'ер Бар'єр, а на прізвисько ла Бар. — Релігійний фанатик П'ер Бар'єр намагався вбити Генріха IV, був схоплений і страчений у 1593 р.

(обратно)

47

…на поклик герольдів не озвався герцог Аквітанський… — Територія середньовічного князівства Аквітанії лежить на півдні Франції, у XII–XIV ст. підлягала владі англійських королів, які вважалися герцогами Аквітанії. Після завершення Столітньої війни, з 1543 р. ці землі належать Франції.

(обратно)

48

Матіньйон Жак Гуайон (1525–1597) — видатний полководець свого часу, маршал Франції, одержав ряд перемог над іспанськими військами. Зразу ж після проголошення Генріха IV королем став на його бік.

(обратно)

49

Феріа Лоренцо Суарес де Фігероа (1559–1607) — герцог, посол Філіпа II у Франції, активно підгримував Лігу.

(обратно)

50

Нема нічого властивішого народові, ніж добрість (латин.).

(обратно)

51

Самсон і Даліла — герої біблійної легенди: могутній богатир і його зрадлива коханка. Дізнавшися, що сила Самсона в його густому волоссі, Даліла, поки він спав, обстригла його й видала ворогам філістимлянам. Зв'язаному богатиреві вороги викололи очі. Однак, коли у Самсона відросло волосся, він знову відчув велику силу й голіруч зруйнував храм філістимлян. Сотні їх загинули під руїнами.

(обратно)

52

Геліогабал — римський імператор, що правив з 218-го по 222 рік. Установив у Римі фінікійський культ бога Сонця. Незважаючи на молодий вік, вирізнявся дикою жорстокістю і розбещеністю.

(обратно)

53

Пеллеве Ніколя де (1518–1594) — французький кардинал, прихильник Гізів і ворог Генріха III.

(обратно)

54

Жан Шатель (1575–1594) — учень єзуїтів, робив спробу 27 грудня 1594 р. вбити Генріха IV. Молодого злочинця четвертували. Король вважав орден єзуїтів винним у замаху і видав указ про заборону перебування його членів у Франції.

(обратно)

55

…такий собі пан Монтіньї…- Монтіньї Франсуа де ла Гранж (1554–1617), маршал Франції, служив Генріху III і Генріху IV.

(обратно)

56

Меркер Філліпп-Емманюель Лотарінзький (1558–1602) — герцог, губернатор Бретані, воєначальник. Брав активну участь у боротьбі проти Генріха IV як одна з чільних постатей Ліги і союзник іспанського короля Філіппа II.

(обратно)

57

Він з радістю прийняв і молодого герцога Гіза… — Йдеться про Шарля Лотарінзького, герцога Гіза (1571–1640), сина глави Ліги Генріха Гіза.

(обратно)

58

…Філіпп, колишній повелитель світу, зазнав поразки від короля Анрі. — Мова йде про розгром Генріхом IV переважаючих іспанських сил при Фонтен-Франсез у франко-іспанській війні 1595 р.

(обратно)

59

Діані д'Естре… не дуже пощастило. — Чоловік Діани, сестри Габрієлі д'Естре, маршал Жан Монлюк де Баланьї, під час несподіваного нападу іспанців на місто Камбре потрапив у полон.

(обратно)

60

Кардинал Австрійський, ерцгерцог Альберт (1559–1621) — намісник Філіппа II в Нідерландах, командував іспанським військом на півночі Франції, весною 1596 р. захопив місто Кале.

(обратно)

61

Відкриваєш муки душі (латин.).

(обратно)

62

Принцеса Оранська, Луїза де Коліньї (1555–1620) — дочка вождя гугенотів адмірала де Коліньї. Її перший чоловік Шарль де Теліньї, як і батько, загинув у Варфоломіївську ніч. Другий чоловік Луїзи — Вільгельм Нассауський, принц Оранський.

(обратно)

63

…й пані де Сагон. — Діана де ла Марк, дочка маршала Франції, у третьому шлюбі стала графинею де Сагон. Придворна дама, фрейліна королеви Катерини Медічі.

(обратно)

64

…його приятель пан де Тремоїль… — Герцог Клод де ла Тремоїль (1566–1604), французький воєначальник, що, як і багато інших аристократів, боровся проти протестантів, проте перейшов на бік Генріха IV.

(обратно)

65

Що вона його кохала, як Пенелопа Одіссея… — В давньогрецькому епосі розповідається про велику вірність Пенелопи — дружини героя й мандрівника Одіссея, що двадцять років чекала на свого чоловіка, хоча її кохання домагалося багато женихів.

(обратно)

66

Старий хоче укласти мир. — Мирна угода між Генріхом IV і Філіппом II була підписана у Вервені 2 травня 1598 р. За угодою Іспанія відмовилась від усіх своїх завоювань у Франції, крім Камбре.

(обратно)

67

Це трактат про євхаристію. — Йдеться про працю Філіппа дю Плессі-Морнея «Трактат про євхаристію». Євхаристія — причащання; згідно з християнським віровченням, віруючі прилучаються до Христа, споживаючи хліб та вино, які не просто символізують його тіло і кров, а нібито перетворюються в них.

(обратно)

68

Великий герцог Тосканський — Фердінанд Медічі (1549–1609).

(обратно)

69

Я стою за Барневелта. — Ян ван Олденбарневелт (1547–1619) з 1586 р. був пенсіонарієм провінції Голландії, по суті, її правителем від 1586-го до 1619 р. Лідер правлячої купецької верхівки, зазнав поразки у тривалій боротьбі з намісником Нідерландів Моріцом Оранським і був страчений (1619).

(обратно)

70

Бассомп'єр Франсуа де (1579–1648) — французький маршал, фаворит Генріха IV.

(обратно)

71

Сансі Ніколя д'Арле (1546–1629) — французький політичний і військовий діяч, відомий частими змінами віровизнання. Сучасники іронічно ставились до його конформізму, д'Обіньє висміяв його у памфлеті «Сповідь де Сансі».

(обратно)

72

Царице небесна, радуйся (латин.).

(обратно)

73

Автором стансів, які співає Сабле, деякі сучасники вважали Генріха IV.

(обратно)

74

Принц Нассауський, Моріц Оранський (1567–1625) — син Вільгельма Оранського і Луїзи де Коліньї. Був намісником Нідерландів з 1584-го по 1625 p., відомий своїми воєнними перемогами.

(обратно)

75

Мав на думці… великого герцога Тосканського та його небогу. — Йдеться про небогу Фердінанда Медічі, дочку його брата Франческо Медічі, Марію Медічі (1573–1642), майбутню дружину Генріха IV, королеву Франції, матір Людовіка XIII.

(обратно)

76

Маркюс Лескарбо (нар. бл. 1580 — пом. бл. 1630) — адвокат, мандрівник і літератор. Після подорожі (1604) до Нової Франції (сучасна Канада) написав книгу «Історія Нової Франції).

(обратно)

77

Де Френ П'єр Форже (1544–1610) — після оголошення Анрі Наваррського королем Франції був державним секретарем. Один з творців Нантського едикту (1598), за яким католицизм лишався панівною релігією Франції, однак і гугеноти одержували свободу віровизнання і богослужіння у більшості місцевостей країни, а також певні політичні права.

(обратно)

78

Святий Губертус — вважався покровителем мисливців.

(обратно)

79

Лa Рів'єр Рош Ле Байїф (?-1605) — лікар Габрієлі д'Естре.

(обратно)

80

Новий канцлер був її ставлеником. — Йдеться про Ніколя де Сіллері (1544–1624), маршала Франції, з 1589 р. радника паризького парламенту.

(обратно)

81

Будівництво нового мосту… — Йдеться про один з найкрасивіших мостів через Сену — Пон-Неф, який будувався з 1578-го по 1606 р. Зберігся до наших днів.

(обратно)

82

Брат Габрієлі…- Франсуа Аннібал, маркіз Кеврськвй, герцог д'Естре (1573–1670), французький маршал. За своє довге життя був військовим і дипломатом, займав високі посади при синові, а також при онукові Генріха IV — Людовіках XIII і XIV.

(обратно)

83

Герцог Савойський Карл-Еммануїл Великий (1562–1603) — в 1588 р. виступив претендентом на французький престол, конкуруючи зі своїм родичем Генріхом Наваррським.

(обратно)

84

Герцог де Монбазон Еркюль де Роган (?- 1654) — під час походів Генріха IV його намісник у Парижі.

(обратно)

85

З огляду на неминучу смерть (латин.).

(обратно)

86

Бельєвр Помпон де (1529–1607) — французьким державний діяч, що розпочав свою кар'єру ще при Карлові IX.

(обратно)

87

Крекі де Бланшфор де Канапль (1567–1638) — французький полководець і дипломат, став начальником французької гвардії у 1605 р.

(обратно)

88

…у папському місті Авіньйоні…- В цьому місті від 1309-го до 1377 р. перебував папський престол. І тоді, коли папський престол знов повернувся до Рима, Авіньйон лишався володінням пап аж до Великої французької революції (1791).

(обратно)

89

Альдобрандіні П'єтро (1571–1621) — кардинал, посланник (легат) папи Климента VIII, його небіж.

(обратно)

90

…королева має молочну сестру. — Леонора Дорі, на прізвисько Галігай (1571–1617), була молочною сестрою Марії Медічі. Разом зі своїм чоловіком Кончіні супроводила Марію Медічі у Францію. Подружжя мало великий вплив на королеву і використовувало його у власних інтересах.

(обратно)

91

Якби ви були Карлом Великим, то я був би Роландом. — Роланд, що жив у VIII ст., франкський маркграф. Про його подвиги, участь у поході Карла Великого в Іспанію та загибель (778) розповідається в героїчному епосі народу Франції «Пісня про Роланда».

(обратно)

92

Може, Філіпп Третій і слабкий… — наступник Філіппа II на іспанському престолі, король Філіпп III з династії Габсбургів не дорівнював своєму попередникові державними талантами. За роки його правління (1598–1621) іспанський абсолютизм втрачає свої позиції.

(обратно)

93

…чим виразніше Яків Перший демонстрував свої слабкі риси. — Після смерті королеви Єлизавети, що не мала прямих нащадків, англійським королем став Яків I (1566–1625), правив від 1603-го до 1625 р. Перший король Англії з шотландської династії Стюартів (в Шотландії правив під іменем Якова VI).

(обратно)

94

Саль Франсуа де (1567–1622) — з 1602 р. женевський єпископ, автор низки теологічних праць, причислений до лику католицьких святих (Франціск Салезький).

(обратно)

95

…патера Котона… — Котон П'єр (1564–1626), французький єзуїт, був певний час духівником Генріха IV.

(обратно)

96

…учення славнозвісного Маріани… — Хуан де Маріана (1536–1624), іспанський єзуїт, у своїй праці «Про короля» доводив, що королівська влада має підлягати владі церкви, а якщо монарх виступає проти церкви, кожний підданець може його вбити, як тирана. Багато єзуїтських замахів на коронованих осіб, які виконували агенти-терористи, пов'язані з його ім'ям, зокрема вбивство у 1610 р. короля Генріха IV.

(обратно)

97

Рудольф II (1552–1612) — австрійський ерцгерцог з династії Габсбургів, учень єзуїтів, у 1576–1612 pp. імператор Священної Римської імперії. Проводив політику католицької реакції на австрійських, угорських, чеських та словацьких землях.

(обратно)

98

…з пропозиціями укласти союз. — Іспанія внаслідок неодноразових наполегливих дипломатичних заходів уклала в 1604 р. вигідний для себе мир з Англією.

(обратно)

99

Тим часом упало Остенде. — Йдеться про портове місто на березі Північного моря в провінції Франції, що входила до складу Нідерландів історичних. У 1583 р. в місті збудовані воєнні укріплення. Під час Нідерландської буржуазної революції Остенде уславилось тривалим мужнім опором іспанським військам. Місто здалося ворогу 20 вересня 1604 р. лише після трирічної облоги.

(обратно)

100

…його злочинний син д'Овернь… — Нешлюбний син Карла IX Овернь Шарль де Валуа (1573–1650). Брав участь у заколоті Бірона, за що був засуджений до ув'язнення.

(обратно)

101

…звістка про замах на короля Якова. — В 1605 р. католицькі заколотники намагалися висадити в повітря будівлю англійського парламенту в той час, коли там перебував король Яків. Для цієї мети у підвалі парламенту було повно бочок з порохом. Заколот, що увійшов в історію під назвою «пороховий», було розкрито напередодні — 5 листопада 1605 p., заколотників страчено.

(обратно)

102

Якби ж він народився в щасливіші часи (латин.).

(обратно)

103

Він читав Парацельса… — Справжнє ім'я Філіпп Ауреол Теофраст Бомбаст фон Гогенгейм (1493–1541), уславлений лікар і природознавець, розглядав хвороби як наслідок порушення хімічних процесів у організмі, що на той час було значним поступом природознавства.

(обратно)

104

Товмачем був адмірал де Вік… — Йдеться про Домініка де Віка, віконта д'Ерменонвіля (?-1610), сподвижника і друга Генріха IV.

(обратно)

105

Любек — німецький торговельний порт. Відігравав провідну роль у Ганзі — торговельно-політичному союзі північно-німецьких міст у XIV–XVII ст., що здійснював посередництво в торгівлі між західною, північною та східною Європою. Довгий час від нього залежала майже вся торгівля на півночі Європи, і тому Генріх IV, всебічно зміцнюючи зовнішню торгівлю Франції, уклав у 1607 р. торговельну угоду з Ганзою.

(обратно)

106

Часом він замикався з паном Гроцієм у своєму кабінеті…- Голландський учений і дипломат Гроцій — Гуно де Гроот (1583–1645) — був одним з основоположників буржуазної теорії «природного права», тобто принципів і прав, які органічно властиві природі людини і незалежні від суспільних умов.

(обратно)

107

І знайшов свого родича, молодого Конде. — Йдеться про Конде Генріха де Бурбона (1588–1646), одного з молодшої парості Бурбонів, сина Генріха Конде, що був соратником і другом Генріха IV.

(обратно)

108

Джигун (фр.).

(обратно)

109

«Амадіс Галльський» — середньовічний лицарський роман.

(обратно)

110

«Театр агрикультури» — книга, в якій Олів'є де Серра (1539–1619), політичний діяч і вчений-агроном, закликав власників земельних володінь використовувати в сільському господарстві передові методи свого часу.

(обратно)

111

Король захищав пана де Мона… — Мон П'єр дю Га (1560–1630) відіграв велику роль як засновник і адміністратор французьких колоній в Америці.

(обратно)

112

Самюель де Шамплен (1567–1635) — мореплавець, дослідник Канади, описав свої подорожі до Північної Америки. Разом з Моном заснував у 1608 р. місто Квебек.

(обратно)

113

Монморансі Шарлотта-Маргарита (1594–1650) — дочка конетабля Генріха де Монморансі. Генріх IV закохався у ще зовсім юну Шарлотту, одружив її зі своїм небожем принцом Конде. Молоді втекли від залицянь короля до Фландрії.

(обратно)

114

Щастя в нещасті (латин.).

(обратно)

115

Вуатюр Венсан (1598–1648) — поет, улюбленець аристократичних салонів, відзначався пишномовністю і вишуканістю стилю.

(обратно)

116

Д'Юрфе Оноре (1568–1625) — письменник, автор популярних у свій час романів-пасторалей.

(обратно)

117

Малерб Франсуа де (1555–1628) — поет, ранній класицист. Був придворним поетом Генріха IV.

(обратно)

118

Жаннен П'єр (1540–1623) — визначний французький державний діяч, суддя і дипломат, якого прозвали «президент Жаннен» за його політичну активність і енергію.

(обратно)

119

Дозвольте мені навести приклад сіракузького тирана Діонісія… — Діонісій І, Старший (нар. бл. 432 — пом. 367 р. до н. е.), тиран Сіракуз від 406 р. Проводив загарбницьку політику на півдні Італії, демагогічно загравав з плебсом.

(обратно)

120

Павло V (Камілло Боргезе, 1552–1621) — римський папа з 1605-го по 1621 р.

(обратно)

121

Сам імператор мав ворога в особі свого брата Матіаса. — Австрійський ерцгерцог з Габсбурзького дому Матіас (1557–1619), брат імператора Священної Римської імперії Рудольфа II. Провадив з братом війну за владу, примусив уступити йому в 1608 р. Австрію, Угорщину і Моравію, а в 1611 р. — Чехію, Сілезію і Лужицю. З 1612 р. германський імператор.

(обратно)

122

Равайяк Франсуа (1578–1610) — фанатик-католик, убивця Генріха IV. Був страчений 27 травня 1610 р.

(обратно)

123

Вітрі Ніколя де л'Опіталь (1581–1644) — маркіз, згодом герцог, при Людовіку XIII — маршал Франції.

(обратно)

124

Буа-Дофен Урбан де Лаваль, маркіз де Сабле (1557–1629) — за воєнні успіхи отримав при Генріху IV титул маршала.

(обратно)

125

Єдиний король (фр.).

(обратно)

126

Його вбито! (Іт.)..

(обратно)

Оглавление

Генріх Манн ЛІТА ЗРІЛОСТІ КОРОЛЯ ГЕНРІХА IV Роман

ІСТОРИЧНИЙ РОМАН ГЕНРІХА МАННА ПРО ВОЙОВНИЧОГО ГУМАНІСТА

ЛІТА ЗРІЛОСТІ КОРОЛЯ ГЕНРІХА IV

  І. ВОЄННИЙ ТАЛАН

    Поголоска

    Дійсність

    Казка

    Геральдична птиця

    Лицарський роман

    Подячний гімн

    Стіл без гостей

    Тихе запитання

    Пекло

    Боротьба з сумлінням

    Митець

    Ми хочемо жити

    Наша частка

  II. ЗНЕГОДИ КОХАННЯ

    Покажи її мені!

    Нічна дорога

    Чарівна Габрієль

    «Йосафатова долина»

    Катрін, як завжди

    Ще раз Агріппа

    Таємничий чоловік

    Пастор ла Фей[33]

    Слуга короля

    Нещасна Естер

  III. СМЕРТЕЛЬНИЙ СТРИБОК

    Містерія кривди

    Переможений

    Роздуми

    Єднання

    Історія одного замаху

    Купіль

  IV. РАДІСНЕ СЛУЖІННЯ

    Урочистий акт

    Дама в масці

    Захоплення влади

    Відчуття минулого

    Два трудівники

    Гарячка

    Любов народу

    Страта

    Біля колиски

    Містик

    Поки що — ні

  V. ПЕРЕМОЖЕЦЬ

    Феєрверк

    Виграно

    Дві зичливиці

    Кардинал Австрійський

    Швець Цамет

    Небезпечні справи

    Вони пишуть

    Протестант

    Переговори

    Сповіді

    Промова легата

    Габрієль сповідається

    Велика угода

    Едикт

  VI. ВЕЛИЧ І ВОЛОДІННЯ

    Подорож річкою

    Пісня

    Мир чи війна

    Вони кажуть: великий

    Велич — ізсередини

    Велич, як бачать її люди

    Велич явлена

    Габрієль у тривозі за своє життя

    Габрієль у тривозі за своє мізерне життя

    Габрієль приречена

    Про сумління

    Прощання

    Чорна курка

    Кінець пісні

    Коріння мого серця

  VII. ПОВОРОТ

    Ми йдемо далі

    Химерне повернення

    Чужинка

    Молочна сестра

    Королівська шлюбна ніч

    Про зраду

    Опівночі

    Жало?ба

    Нове сторіччя

    Постать біля ліжка

    Слабкість, поспіх і насильство

    Торговець жінками

    Що тут діється?

    У Ла-Рошелі

    Дяка

    Нe бійся!

    Звіт

  VIII. ВЕЛИКИЙ ПЛАН

    Звернення до чужинців

    Давид і Голіаф

    Батьківські втіхи

    Чума

    Давня Марго

    Як один день

    Нещастя в щасті

    Остання перед кінцем

    Нова Єлена

    Чоловік у самоті

    Партія

    Обладунки

    Останній

    Тільки доступитись

    Господь близько

    Шлях до гавані

    Seul roi[125]

    Allocution d'Henri Quatrieme Roi de France et de Navarre

    Промова Генріха Четвертого, короля Франції й Наварри, Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg