«Смерть Атея»

Смерть Атея (fb2) - Смерть Атея [збірник] 2020K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Валентин Лукич Чемерис

Валентин Чемерис Смерть Атея (збірник)

Смерть Атея

Частина перша

І прийшов Атей

Була весна 341[1] року. Скіфський цар Атей, покоривши фракійські землі на західному березі Істру, несподівано повернув бойових коней на південь. Спускаючись вниз до моря, званого Акшайною[2], чи по-грецьки Понтом[3], він почав захоплювати ще й Гетську пустелю[4]. І незбагненно було – чим вона привабила Атея? Хіба що малолюдними просторами та близькістю до грецьких міст? Адже степи там сухі, випалені пекучим сонцем, висушені гарячими вітрами. Влітку дощів випадає мало, колодязі один від одного за денний перехід, вода глибоко. І тільки неподалік гирла трав щедріше, колодязів більше. Гети[5], котрі там жили, змушені були потіснитися і уступити прийшлим кочовикам значну частину своїх степів, хоч і не багатих, але все ж їм рідних. Не стомлюючись гети проголошували: перемога все одно буде за ними, адже немає у світі більшого бога, крім їхнього бога! Але й це не зарадило – гетського бога переміг чужий бог.

І сказав Атей, як відрубав:

– Немає більшого бога, крім скіфського бога!

Мабуть, воно так і було. І дарма ображений гетський верховний жрець ходив, як це в них заведено, в священну печеру на горі Когайонон, що аж десь біля Родопських гір, і дарма там бесідував із своїм богом – скіфський бог війни все одно взяв верх. В правобережні степи нижнього Істру, де вигинається він крутим велетенським луком, прийшов і вище грецьких міст Томи та Істрії став велелюдним і гучним кочовищем скіфський цар Атей.

Посеред сивої од полину рівнини вибрали скіфи місце для свого бога війни Ареса. Оскільки не було там ані прадавньої могили, ані якого узвишшя, то заходилися насипати високий горб, щоб їхнього бога звідусіль видно було, щоб здіймався він над кочовищем і людьми, як і належить богові здійматися над простими смертними. І приніс кожний воїн Атея кілька пригорщ землі в похідному башлику, але було їх так багато, що крута могила на очах виросла. І піднявся на її вершок цар Атей і встромив у землю потемнілий залізний меч – уособлення скіфського бога війни Ареса.

Міцно вірять скіфи у надприродну, незвичайну і непідвладну людині міць зброї. Особливо заліза, котре, на їхнє глибоке переконання, володіє чи не найбільшою магічною силою. А надто коли те залізо гостре. Тоді, при втиканні меча у землю, магічна сила заліза подвоюється, адже в такому випадку вона пронизує або самого ворога, або дух його… Тож проштрикнувши ворожий дух і з’єднавшись із землею, ріже прадавній скіфський меч степовий вітер. Гляне скіф – хай то буде рядовий воїн, вождь чи й цар – на могилу з богом-мечем і спокійний: на сторожі кочовища стоїть Арес. Начувайтеся, вороги, дух ваш пронизаний нашим богом!

Півколом біля насипної могили з богом-мечем на вершку виросли великі та розкішні царські шатра. На передньому, найоздобленішому, зображені скіфи, які б’ються з ворогами. На гостряках списів, увіткнутих древками в землю, мають бунчуки – кінські хвости. Перед входом висить золота царська вуздечка – символ влади Атея над Скіфією. Біля входу палають багаття, за якими доглядають сивобороді діди – вважається, що дим відганяє від царя злих духів, а обкурюючи тих, хто заходить у шатро владики, дим позбавить їх від скверни та поганих помислів, якщо такі у них раптом виявляться. На шатрі, серед тих, хто захищає Скіфію, зображені і численні предки царя – їх скіфи шанують так, як шанують богів. Іменами царських предків клянуться вони в житті, і такій клятві не можна не вірити. Особа царя священна, і від благодаті, що йде від нього, залежить благополуччя всіх скіфських племен. І тому влада скіфського царя велика, і служити йому зобов’язаний кожний скіф.

Царський стан кількома щільними колами оточують шатра охоронців – зловмиснику, якби він навіть і захотів, ніколи не проникнути непоміченим.

Задравши дишла в небо, великими колами стоять повстяні кибитки – скіфські хати на дерев’яних колесах. На кожному дишлі спалахують проти сонця прикрасами вуздечки. А ближче до кибиток висять пропахтілі кінським потом різнобарвні повстяні чепраки – просушуються, провітрюються.

Вершники – їх десять тисяч, гордість Атея, його незборима сила, швидка, як вітер, і разюча, як блискавиці, – десятники, сотники, тисячники і рядові воїни без шоломів і панцирів лежать на сухій спеченій землі в тіні похідних кибиток. Граючись трихвостими пугами, ліниво слухають, як лементують голосисті та язикаті їхні жінки в барвистому вбранні, в квітчастих спідницях чи й у шароварах. Чорноокі, білозубі, грудасті й пишнотілі, засмаглі до чорноти, їм уже ніпочім ані пекуче сонце чи зимові холоди, ані спопеляючі суховії, голод чи хвороби. Підошви їхніх босих ніг так затверділи й ороговіли, що на степову гадюку скіф’янка наступить ногою, розчавить її, а та безсила прокусити загрубілу й затверділу підошву. Але й дітей вони народжували здорових, міцних, витривалих, непідвладних спеці, холоду та голоду, тих дітей, котрі спершу вчаться їздити верхи на степових конях, а вже тоді – ходити по землі. І та дітлашня, одна одного менша, чорна від сонця та бруду – галасує в таборі чи не найзавзятіше від усіх… Прислухаючись до лементу, вершники знічев’я передрімують гарячий полудень в тіні кибиток. Квапитись нікуди. Де зупиниться Атеєве військо, де підуть бойові коні на пастівник, а вершники до кибиток із сім’ями, там і їхня домівка. Про далеку звідси прабатьківщину, що залишилася там, на сході, в межиріччі Борисфену й Танаїсу, де й нині кочують родичі, вже почали забувати. Тепер батьківщина тут, на правобережжі нижнього Істру, де й сини їхні народилися й повиростали, і вони постаріли в походах та сутичках.

Біля шатра владики стоїть розкішне шатро його молодшого сина Оріка, далі шатро першого царського радника Котіара, за ними йдуть багаті шатра найзнатніших вождів Авхата, Паралата, Лаксакіса, Савла та інших… Табуни їхні пасуться неподалік царських табунів. А ще далі, аж ген в долині й до самого обрію стало табором, по родах, племенах і краях, піше воїнство Атея – двадцять тисяч прудконогих, витривалих і цілких лучників. У кожного по сім чи десять десятків оперених стріл в горитах. Зір стомлюється порахувати кибитки, шатра, юрти чи й просто курені, сплетені з очерету чи хмизу. За таборищами пасуться тяглові воли, худоба, отари овець, ще далі – знову коні, коні, коні… В таборах лемент і гул, іржання і мукання, гавкіт собак і верещання свиней. І над усією безмежною, забитою людьми, тваринами, шатрами, возами й кибитками долиною здіймаються в гаряче білясте небо тисячі багать. До самого обрію чорними хмаровищами накрили степи табуни нелічених царських коней. Буйні молоді жеребці з налитими кров’ю очима, із загрозливо-ревнивим іржанням стерегли косяки своїх молодих гладких кобилиць, і коли ті зривалися з місця – земля глухо двигтіла в долині.

Гойдаючи сивий полин, гули весняні вітри. Гірчить на вітрах полин – рідне зілля кожного степовика. Розітре він між пальцями гілочку, вдихне терпкий запах, згадає дитинство своє, що відшуміло в далеких звідси степах за Борисфеном, стару батькову кибитку на скрипучих дерев’яних колесах, лінивих волів, яких він малим поганяв, прудких коней, на яких вчився їздити, і скаже:

– Вдома я… Де полин, там і степ, а де степ і полин, там і домівка моя. Клянусь бородою Папая і царськими предками, немає у світі кращого зілля, як наш полин!

Цар Атей примчав у супроводі сотні молодих і хвацьких охоронців. Коні славні, золотисто-руді, з коротко підстриженими хвостами й гривами. Охоронці набрані, як то і водиться споконвіку, із знатних скіфських родів. (Навіть найзнатніші скіфські роди вважали за безчестя, коли молоді їхні сини не служили в особистій сотні царя.) Та якщо зброя царських охоронців і збруя їхніх коней спалахували на сонці від золотих бляшок та інших коштовних прикрас із срібла, то сам цар і вбранням, і зброєю та збруєю свого коня нічим не відрізнявся від простого воїна, під якого Атей любив вбиратися, підкреслюючи цим: він хоч і цар, верховне божество на скіфській землі, але, попри все, він такий же, як і всі, захисник Скіфії. Голова царя простоволоса, довге цупке волосся перехоплене на лобі жовтою стрічкою. На владиці звичайна повстяна куртка, розшита на грудях і по краях узорами, штани шкіряні, на ногах – м’які сап’янці, халяви яких трохи зібрані й перев’язані малиновими стрічками. Зліва на бойовому поясі із задубілої шкури бика висить горит з луком та стрілами, справа – короткий меч-акінак у простих шкіряних піхвах. На шиї гривна – найголовніша ознака царської влади. Такий він, Атей. То колись у Скіфії всьому головою був рід, тепер – цар. То колись скіфи служили своєму роду і вождям, тепер – царю. Підкоривши собі вождів, Атей більш як піввіку тому об’єднав племена, і звідтоді всі племена і вожді славили тільки Атея.

Цар легко зіскочив з коня, віддав конюху повід, а сам попрямував до білого шатра – високий, худий, кістлявий, з гострим носом і гострою чорною бородою. Йшов, знічев’я похльоскуючи себе по халявах сап’янців трихвостою пугою. Зненацька, ні до кого не звертаючись, неголосно сказав:

– Гелона до мене!

– Царевича Гелона до Батька усіх скіфів! – гучно крикнув сотник. Десятник, прихопивши кількох вершників, круто повернув коня і помчав з кочовища – старший царський син своїм стійбищем стояв окремо від батька.

В шатрі царя низьким поклоном зустрів його найдовіреніший слуга, постільничий Ар – немолодий, сивий скіф, теж із знатного роду, котрий все своє життя присвятив цареві і тому користувався у скіфів великим пошануванням та впливом. Слуга взяв з царської руки трихвосту пугу і повісив її біля входу. Атей зняв через голову башлик, що теліпався в нього за спиною, кинув його Ару, потім розстебнув пояс з горитом та мечем, теж віддав слузі. Ар почепив пояс на списі, що стирчав біля входу в шатро. Атей важко опустився на м’який килим, сів на праву зігнуту ногу. Метнувшись, Ар підсунув йому під ліву руку кілька оксамитових подушок.

– Бузату? – по хвилі запитав слуга.

Атей, думаючи своє, кивнув. У правому кутку шатра висів холодний запотілий бурдюк з козячої шкури. Ар зубами витягнув затичку, наточив у бронзову чашу білого напою, що пінився й пузирився. З чашею в руках підійшов до владики, ґречно, намагаючись не намочити в бузаті вуса, надпив з чаші, втерся долонею і лише тоді протягнув чашу Атею. (Кожний, хто підносив що-небудь царю – їжу чи питво, мусив те спершу пробувати сам на очах у царя. «Може, тому я так довго й живу в цьому світі, що їм і п’ю лише після когось», – в хвилини відвертості любив говорити владика.) Атей не поспішаючи випив напій, що враз освіжив і збадьорив його, віддав слузі чашу.

– Від Оріка вістей не чути? – поспитав ледь чутно.

Ар заперечливо похитав головою.

Атей зусиллям волі прогнав недобрі передчуття і махнув рукою. Кланяючись, Ар визадкував з шатра. Зоставшись сам, Атей розстебнув куртку (під нею на малиновому поясі, що підтримував штани, висів у легких шкіряних піхвах короткий і кривий ніж з широким лезом і руків’ям із слонової кістки – з ним цар ніколи не розлучався, навіть вночі), зітхнув полегшено і тільки тоді відчув, як стомився за довгий день. Роки таки брали своє, хоч як не бадьорився на людях, але вік є вік. Не ті вже літа, подумав цар з мимовільним сумом і жалем. Жити б ще та жити, але вже пізно. Виходить, життя – це така штука, що скільки не живи, а все мало. Особливо коли ти владика. Але скільки кому жити і коли кому на той світ збиратися, все у волі богів, то чого ж себе задарма думами сушити? Ось тільки зниклий син з думки не йшов, душу ятрив, спокою позбавляв…

Двоє синів було у царя – старший і молодший… А втім, за довге життя у царя народилося не двоє синів, а – дванадцять. Від різних жінок. Перші двоє померли ще дітьми. Найстарший пробув у цьому світі шістдесят з чимось літ і помер літ з десять тому, так і не дочекавшися царства.

Середній помер у сорок дев’ять – цей і не чекав царства. Найменші двоє – один у двадцять сім, другий у тридцять літ – полягли за Танаїсом від сарматських мечів. Це сини від старшої дружини, вона вже давно у світі предків. Потім Атей ще тричі одружувався. Одна дружина народила двох дочок, дві виявилися безплідними. Атей відіслав їх у далекі кочовища, заборонивши їм і на очі йому потикатися. А ось остання, наймолодша жона, метка веселоока сарматка Лімія (Атей, уклавши договір про ненапад з сарматським вождем Ізором, щоб зміцнити союз, взяв у жони його молоду дочку) народила Атею чотирьох синів. Середні два наклали головами в сутичках з фракійцями вже по цей бік Істру, а двоє зосталися: найстарший Гелон, сорока п’яти років, і найменший Орік – під тридцять років.

Десять років тому, як Атею виповнилося вісімдесят, вперше подумав він про свого спадкоємця. В поході, та ще в чужих краях, все може трапитись. Скіфські царі завжди, коли йшли в далекі походи, визначали перед військом, вождями й народом спадкоємця і старшого після себе. Щоб на випадок чого уникнути смути й розбрату. Ось тоді й задумався Атей: кого йому оголосити перед фракійським походом майбутнім царем Скіфії?

Гелон старший. Не такий вдатний, як молодший його брат, але, дякувати богам, і не дурень. Принаймні хватку до влади має, зваги йому не позичати. Хоча й скритний і нещирий – на умі в нього одне, на язиці інше. Жде не діждеться, коли ж батько піде у світ предків, щоб самому царем стати. Помисли свої потаємні, з якими спати лягає і встає, при собі тримає, та Атею і так усе видно. Тільки Оріка він більше любив, не бажав Орік батькової смерті і до влади не поривався – це теж було видно Атею. Оріка, єдиного з усіх своїх паростків, Атей ласкаво називав Атейченком. Може, тому, що останній був, а може, тому, що зело вдатним удався, кмітливим та розумним. Такому б тільки царювати, але… Орік молодший в роду, не гоже порушувати закони предків. Та й надто молодий він для влади. І – добрий. Такий довго не втримається на царстві. Інша річ Гелон – жорстокий, холодний, безжалісний, рука тверда. Коли що – на батька її може підняти, в цьому Атей не сумнівався. Отакому й бути царем, такий царство збереже, по крові, по трупах буде йти. Тверда рука, залізна… А ось Орік… Від одного батька сини, та наче від різних матерів, і не схожі між собою – ні звичками, ні вдачами, ні лицями. Глянеш – мовби й не брати вони. Гелон, як і батько, високий, худий, аж кістлявий, волосся чорне, жорстке, як у гриві коня (таке ж і в Атея), лице видовжене, з гострим підборіддям. Ніс теж, як і в батька, гострий, очі темні, як ніч, великі, погляд завжди похмурий, чимось невдоволений. Вже постарів і в голові та бороді пасемця сивого волосся, під очима й біля рота зморшки. Гляне – як акінаком полосоне. Орік – інший. Волосся темнувато-каштанове, м’яке, злегка кучерявиться. Борідка теж м’яка, кучерявиться, завжди веселий і привітний, лице напівокругле, по-жіночому ніжне – суворої простоти й незламності воїна на ньому не видно. І це Атея трохи аж розхолоджувати почало. Надто добрий молодший син.

…Десять років тому, як збирався Атей в похід за Істр, відбулася у нього важлива розмова з синами. Погукав він їх, за звичкою привітався:

– Здорові були, сини мої!

– Здоров був, Батьку наш, – весело одказав Орік, а Гелон, міцно стуливши губи, чекав, доки менший брат вмовкне, а тоді статечно привітався:

– Доброго дня тобі, Батьку усіх скіфів і наш також, хай дні твої в цьому світі ніколи не уриваються. Будеш ти – будемо й ми.

Атей помовчав, відступив на крок, розглядаючи синів.

– Як живете, царевичі? Чи все гаразд у ваших шатрах і кочовищах? Чи множаться ваші табуни, гурти й отари? Як ростуть ваші діти? Чи збільшуються ваші багатства?

Озвався менший:

– Був би ти, Батьку, а в нас все буде гаразд.

Відповідь сподобалась цареві.

– А щоб добре у вас завжди було, я ладен завжди в цьому світі жити. – Хитро підморгнув: – А що – налякав вас? Га? Ану зізнайтесь, сини мої, смерті моєї очікуєте, га? – Говорив весело, а очі серйозні. – Як довго житиму, не бачити вам царства скіфського. Чи не так?

«Наскрізь бачить, – жахнувся Гелон. – І навіть про що я думаю, знає… Не інакше, як чаклун…»

– Батьку! – Орік ступив крок вперед. – Ти ображаєш нас! Коли ми чимось винуваті перед тобою – покарай нас, тільки не говори нам того, чого ми і в думці не маємо.

– Славно, славно, – посміхнувся батько і зненацька простягнув руку до Гелона. – Дай свою. Ану – хто кого?

Батько з сином, зчепивши руки, почали гнути кожен у свій бік. Мить – і Атей зігнув руку Гелона.

– Ану давай з тобою, – повернувся до меншого.

Довго вони тупцювалися один біля одного, крякали, сопіли, але ні батько синову руку не зігнув, ні син батькову.

– Погано, – різко сказав Атей Оріку. – Для тебе. Для мене ж добре, я ж бо – древній дід, а ти – молодий. І не зміг. Не годиться, – до Гелона: – А ти – піддався. Теж не годиться.

– Я не можу гнути руку свого батька, – відповів старший. – Сила мені дана, щоб долати ворожу силу.

– Похвально. Для ворогів і бережи свою силу, тільки з батьком більше не хитри! – Помовчав, пильно дивлячись на Гелона, і раптом сказав: – Бути тобі спадкоємцем мого царства! А волю свою, як і годиться, перед військом та вождями виголошу.

Гелон затремтів, опустився на коліна, до батькової руки губами припав, сиву голову схилив. Атей поклав йому на голову тверду і суху руку.

– Благословляю тебе іменем наших богів! Ти старший в роду моєму, ти й спадкоємець. Орік же буде тобі у всьому допомагати. Обніміться ж, сини мої, й покляніться жити у мирі.

Брати обнялися й поклялися жити у мирі.

– От і добре, от і славно, – аж розчулився батько. – Днями вирушаємо в похід. Годі на одному місці сидіти. В царя, який сиднем сидить, царство не росте. А за Істром степи широкі, а фракійці зараз ослаблені внутрішніми чварами – зручно на них напасти. Дійдемо аж до моря і там нову Скіфію створимо. Славно повоюємо за Істром, сини мої, ой, славно.

Атей так довго жив у цьому світі, що скіфи були певні: їхній цар володіє таємницею безсмертя.

Вірив у те і сам Атей.

Збираючись в похід за Істр, і гадки не мав, що назад він уже не повернеться на коні, що йде він за Істр і за славою своєю, і за смертю своєю.

В Заістрянській Фракії, в царстві одрісів

У ті далекі часи на Істрі завжди було неспокійно. На однім його боці кочували скіфи, на другім – фракійці. Останні ходили в лисячих шапках, тож скіфи, коли збиралися в набіги на західний берег свого прикордоння, казали: «А збігаємо до лисячих шапок та нахапаємо у них добра!» І бігали. Або окремі вожді та старійшини з власними загонами, або й усі гуртом, як сарана, за так званим загальним рішенням, коли напад на сусідів схвалювала Рада усіх скіфів. Бігали, і хапали, і привозили звідти чимало добра. А фракійцям на згадку про себе відрізали кінчики носів.

«Щоб пам’ятали, – втовкмачували скіфи своїм жертвам, – що ми ваші владики, а не ви наші!»

Коли ж потерпілі скаржились скіфським царям на спустошливі набіги, то отримували одну й ту ж відповідь:

– Ми не посилали до вас загони за нашим загальним рішенням, кожен з них займається грабіжництвом на свій страх заради прибутку. І той, хто захищається, може сам і покарати тих, хто хапає.

Покарати хапунів не завжди вдавалося. Тож лисячі шапки, щоб відомстити віроломним сусідам, теж переходили Істр, але вже на східний його берег, і теж шарпали скіфські роди й поверталися додому з нахапаним добром. Але все то були сутички місцевого значення між сусідами на прикордонні. Бо ті і ті вдалися швидкими на підйом за легкою здобиччю. А ось в пониззі своєї західної прикордонної ріки скіфи вперше з’явилися лише у вікопомні часи славетного Іданфірса. Женучись тоді за перським царем Дарієм, котрого вони малою кров’ю перемогли за якихось там шістдесят днів, скіфська кіннота ураганною лавиною прилетіла до семи гирл Істру, де він впадає в Акшайну, а окремі загони степовиків доскочили аж до Херсонеса Фракійського і там наробили шерхоту. Фракійці тоді переполошилися, гети теж занепокоїлися (то були їхні краї), але – ненадовго. Прогнавши перську орду, скіфи в ореолі слави, не затримуючись у тих краях, повернули в свою предківщину в межиріччі Борисфену й Танаїсу і затихли там на сотню з чимось років.

А вже в часи Атея потіснішало скіфам у Скіфії. Чи степи між Танаїсом на сході та Істром на заході, що раніше здавалися безмежними, почали зменшуватися, чи скіфів стало більше з’являтися у світі білому? Так це чи ні – невідомо, але за довге царювання Атея велелюднішими стали роди й племена, міцніла Скіфія все новими і новими воїнами – кінними стрільцями з луків. Множились табуни коней, гурти скоту, отари овець. Більше кибиток кочувало в степах, більше юрт і шатер виростало на типчакових рівнинах – вже не вистачало пастівників, і роди почали зніматися з насиджених місць. Всі прийшли в рух і кудись поривалися. Цар та вожді теж багли нових земель – і для себе та своїх численних родичів, і для голоти, для нижчих людей, яких треба було десь розселяти, аби вони не позирали косо на знатних. Треба було шукати якийсь вихід, інакше в сутичках за кращі пастівники скіфи переб’ють один одного.

Але куди податися? На схід? Степи за Танаїсом теж не безмежні, хоч трави по той бік щедрі. Але там – войовничі савромати, що саме набирали силу. Їм теж тісно в степах за Танаїсом, надто багато їх, не здолати скіфам своїх східних сусідів без тяжких втрат… Куди ще податися? На північ? Але там і холодно, і місця невідомі, буцімто й пастівників мало. Та й племена бідні, який з них скіфам зиск? На південь повернути? Але в тих краях степи уривають свій нестримний біг на березі Акшайни, по-грецьки Понту Евксінського, чи вдаряються в гори, де таври живуть. А хіба скіфи, сини степів та рівнин, помістяться зі своїми табунами в горах? Тож залишався захід. І степи там, доносили вивідники, від Істру й до Балканських гір великі, а люд не сильний – бо єдності не має, між собою ворогує. А в кого чвари, тими й поганяти легко. Найдужчі й найчисленніші серед тамтешніх племен – фракійці. Мають своє, Одріське царство. Але скіфам і тут поталанило. Якщо в часи своєї найбільшої могутності фракійське царство одрісів простягалося від Егейського моря і до Істру, то вже за Атея воно розгубило минулу міць, роздирали його внутрішні розбрати, коли брат на брата з мечем ішов. Знаючи це, Атей був певний: з фракійцями упорається легко. Принаймні відхопить у них добрячий шмат степів, а там видно буде. Та й до грецьких міст на західних берегах Понту ближче. А спілкуючись з грецькими державами-полісами, був переконаний Атей, можна вивести Скіфію з глухих околиць цивілізованого світу на шлях великий, набратися в еллінів досвіду та вміння, як державу свою збудувати – в цих ділах греки великі мастаки, хоч царів у них і немає.

Десять років минуло звідтоді, як Атей, залишивши свою столицю на березі Борисфену, перейшов Істр і почав підкоряти фракійців, утверджуючи своє панування на захід і на південь від ріки, аж доки й не захопив значну частину Заістрянської Фракії. І фракійське царство одрісів, ослаблене внутрішніми чварами, було безсиле дати відсіч прийшлим кочовикам. До всього ж на фракійців із заходу тиснув молодий македонський цар Філіпп, зі сходу наліг Атей – опинилися фракійці, як між двома вогнями. І там пече, і там гаряче.

З року в рік міцніло Атеєве царство на заході від Істру, це підштовхувало скіфів до захоплення все нових і нових земель. Ніхто не мав сили дати відсіч Атею – наймогутнішим виявився він у тих краях. Хіба що Македонія могла зрівнятися із Скіфією по силі. Та з Філіппом в Атея був договір про дружбу і спільні дії в боротьбі проти фракійців. Так минуло десять літ. У фракійських краях вже почали з’являтися скіфські поселення, а на колишніх фракійських нивах скіфи-землероби знімали свої врожаї. А царські скіфи кочували. Їхній владика кружляв у степу, як кружляє в піднебессі орел, зірко оглядаючи звідти свої володіння. І тільки забачить, що яке тамтешнє плем’я непокору виявить, коршаками налетять царські воїни, посічуть і в степах непокірних розженуть.

Фракійці вже нічого не могли вдіяти із скіфами, захвилювалися й трібалли, бо скіфи і в їхніх землях з’явилися – данину вимагають. Гети забили тривогу – теж не хотіли скіфськими данниками ставати. І всі – і фракійці, і трібалли, і македонці, і гети, і самі скіфи розуміли: не вживуться вони мирно у тих краях, все йде до війни. Це розумів і сам Атей.

В шатро просунулась голова Ара.

– Гелон прибув…

Атей кивнув, голова Ара зникла. Цар застебнув куртку, поправив жовту стрічку на голові, сів зручніше на схрещених під собою ногах.

Зайшов Гелон, зробив крок, опустився на коліна, вклонився, торкнувшись башликом килима, звів голову.

– Я прибув, Батьку, по твоїй волі, і вуха мої готові слухати твою царську мову, що для всіх нас – малих і дрібних – є священним законом!

– Сядь…

Гелон на колінах дістався вказаного місця і затих – покірний, уважний, запобігливий, готовий не задумуючись виконати будь-яку волю свого великого батька.

– Чому досі не зібрана цьогорічна данина з трібаллів? Чи не мій старший син мусив це зробити ще тоді, як повний місяць у нічному небі був усього лише вузьким серпиком?

Очі царя сховалися у вузькі щілини набряклих повік, а це вказувало, що він у гніві.

– Мій великий Батьку і наш славний царю… – підкреслено поштиво почав було Гелон, та Атей його перебив:

– Твій язик видобуває з рота занадто багато зайвих слів!

Тоді Гелон випалив одним духом:

– Непокірні трібалли відмовилися платити нам данину!

– І ти досі… мовчав?

– Я не хотів тебе турбувати, Батьку. А думав, що сам змушу трібаллів платити нам данину. Але трібалли наче зірвалися з прив’язі. Навіть не хочуть нас визнавати за своїх владик. Їхні вожді закликають істріан, котрі живуть понад Істром, не коритися нам. Вони згукують всі тутешні племена об’єднатися і дати нам відсіч.

– І тому мій син і спадкоємець не зібрав досі данину з трібаллів? – похмуро запитав цар. – Замість того, щоб мечем Ареса покарати непокірних, він вислуховує їхні балачки, що вони буцімто не хочуть нам коритися? Ловець, якщо він уже вийшов на лови, мусить ловити, а не слухати гарчання звіра!

– Але ж, Батьку…

– Мовчи! Ти – майбутній цар Скіфії, не можеш впоратися з якимись трібаллами? То як же ти будеш тримати у вузді всю Скіфію, коли боги покличуть мене у світ предків? Ти забув, що ти не просто царський син, а належиш до скіфів, котрі йменуються царськими, владиками, бо самими богами поставлені бути повелителями над усіма племенами – скіфськими і не скіфськими. І племена, котрі не захочуть нам сплачувати данину, отримають від нас спустошливу війну. Вони мусять бути вщент розбиті, майно їхнє забране, а вцілілі, як і їхні жінки та діти, постають нашими рабами. Так було завжди у скіфських степах і так буде завжди, покіль в небі сяє Гойтосір, покіль в наші руки вкладає мечі сам Арес!

Атей помовчав, думаючи своє, і далі вже говорив у своїй звичній манері – повільно і тихо.

– Трібалли – войовничі і сильні, вони не підкоряються нікому, а не лише нам, – пильно глянув на Гелона з-під насуплених брів. – То як мій син думає з ними воювати?

– А що ж тут думати? – здивувався Гелон. – Треба зібрати військо, налетіти і…

– От якраз думати й треба, – перебив його батько. – Коли б я не думав, то не був би царем Скіфії аж цілих шість десятків літ.

– Тобі, мій великий Батьку, самі боги допомагають, – з погано прихованою заздрістю мовив син.

– Допомагають, – охоче погодився батько. – Але і я не сиджу склавши руки в очікуванні помочі богів. – Помовчав. – Та не про це хочу з тобою зараз говорити. Повернемось до трібаллів. Своєю непокірністю вони дають поганий приклад іншим племенам на заході Істру. Тож трібаллів треба негайно і належно покарати, щоб інші племена не брали з них прикладу. Але трібаллів багато, вони войовничі, легко їх не здолати, – і Гелон зрозумів, що в Атея вже є задумка, як воювати з трібаллами, він все зважив і прийняв єдино правильне рішення. – Трібаллів можна здолати лише великою кров’ю, а ось обезкровлювати своє військо я не хотів би. Військо нам ще знадобиться, ми не дома, а крім трібаллів є ще фракійці, істріани, не кажучи вже про македонців. І всі вони ладні встромити нам ножа в спину. Тож трібаллів будемо брати не силою і тим більше не великою кров’ю, а – хитрістю. Є в мене задумка, як їх круг пальця обвести. Готуй військо, я сам його поведу проти непокірних. Постривай! Від Оріка все ще не чути вістей?

– Ні, не чути, – відповів Гелон прісним голосом. – Сьогодні минає тридцять днів звідтоді, як Орік пішов із своїм загоном вниз до гетів збирати данину.

Атей махнув рукою. Вклонившись, Гелон вийшов. Та через хвилю чи дві й повернувся. Грубе лице його було стурбованим.

– Батьку!.. Щойно в кочовище примчав гонець з лихими вістями про Оріка. Не гнівайся на мене, а вислухай невеселу мову мою.

– Говори! – тихо мовив цар, а в очах – темна ніч. – За своє життя я наслухався різних вістей. Лихих теж.

– Гети згубили Оріка.

– Тіло привезли? – після тривалої мовчанки глухо запитав цар.

– Ніхто не знає, де гети поділи мертвого Оріка.

На якусь скороминувшу мить Атею вчулася зловтіха в голосі Гелона. Він гостро глянув на старшого сина: радіє, що позбувся суперника в боротьбі за владу?

– Іди! Готуй військо до походу! – різко кинув. – Впоравшись з трібаллами, я візьмусь за гетів. За Оріка вони заплатять дорого.

Ляснув у долоні, в шатро просунулась голова Ара.

– Вождів до мене! Авхата! Паралата! Савла! Лаксакіса! Стривай! Заодно тисяцьких до мене! Сотників! Стривай! – сердито вигукнув цар, хоч голова Ара й не зникала. – Гінців до мене! Щоякнайкращих! Коней їм… Щоякнайпрудкіших! Дати гінцям зламані стріли. Хай відвезуть їм… Зараз же… Трібаллам! Гетам! І всім, всім! На знак нашого гніву! І превеликої біди, що їх чекає! В Гетській пустелі, в Заістрянській Фракії, в царстві одрісів! Зникай! Стривай! В першу ніч, як помре у небі місяць, всім скіфам палити багаття – в пам’ять про сина мого, про Атейченка… А тепер щезни! І всі, всі щезніть! Я хочу трохи побути сам!

Як настала ніч, по всій Заістрянській Фракії, яку захопили скіфи, на узвишшях і рівнинах спалахнуло стільки багать, скільки скіфів було в Атея. І жахнулися фракійці, гети й трібалли, і всі, хто жив там – чорна ніч зникла, в степах стало видно, як удень. І палахкотіли багаття до ранку, і всі тамтешні племена переполошено вдивлялися в пожежі, що, здавалося, і саме небо підпалили на обріях. Казали:

– Навіть уночі не спить осине гніздо Скіфії – готується Атей до походу, нашу смерть зі своїх піхов видобуває. Прогнівили ми богів, от вони й послали на нас кару…

Горіли в степах багаття – криваво-криваво…

Афінський раб

Греки лише зрідка ставали рабами – особиста свобода громадян суворо охоронялася законом. Вважалося несправедливим «поневолювати грецькі міста й терпіти, щоб елліни ставали рабами еллінів».

Але бувало й таке. Батько міг продати в рабство дочку за погану поведінку, опинялися в рабстві і ті діти афінських злидарів, котрих після народження підкидали на міську площу в глиняних горщиках. (Цей звичай позбутися непотрібного немовляти – здебільшого дівчинки – в багатодітній бідняцькій сім’ї, котра вже не могла звести кінці з кінцями, самі ж афіняни не без чорного гумору називали «горщикуванням».) Продавали в рабство й чужоземців, котрі незаконно вписували себе в списки громадян Афін чи зважувалися брати шлюб з афінянками.

Та таке траплялося нечасто, основну ж масу рабів складали іноземці. Рабство породжували війни – ця істина була старою ще в ті часи. Ксенофонт[6] нагадував про «спільний для всіх людей» закон війни: «При взятті міста і тіла в місті, і все майно належить переможцям». Полонені, – а ними ставали не лише воїни, а й усі мешканці захопленого міста і в першу чергу діти та жінки, – ділилися по жеребку між полководцями. А слідом за військами, як гієни за хижаками, йшли купці. Вони й скуповували в полководців рабів, щоб потім з вигодою для себе перепродати їх на афінських базарах.

А війни у ті часи не затихали ніколи.

А втім, якщо й наставав нетривкий мир, торгівля рабами все одно не припинялася, як ніколи не припинялося полювання на людей. Численні пірати нападали і на кораблі у відкритому морі, і на поселення в прибережних краях – людей хапали, як дичину. Грецькі господарства, численні майстерні, рудники, сама держава і кожна сім’я постійно потребували все нових і нових рабів на заміну тим, котрі помирали від виснаження, тяжкої праці чи побоїв. А здебільшого від усього разом. Без дармових робітників ніхто вже не міг обійтися – навіть бідняки багли купити хоч одного полоненого, не кажучи вже про багатих, для яких мати п’ять-шість рабів вважалося нормою. Окремі багатії купували й більше. Зрештою, це було не лише економічно вигідно, а й престижно. Розповідають, що колись в Афінах жив один старий філософ-бідняк, злидень із злиднів, котрий навіть кутком на старості не збагатився, хоч і вважався вільним громадянином. Харчувався мандрівний любомудр тим, що випрошував на вулицях чи базарі. Але всюди тягав за собою раба – такого ж, як і сам, старого злидня. І постійно скаржився на співгромадян та їхню скупість і байдужість: подають стільки, що тієї мізерії не вистачає навіть прогодувати раба… Коли ж йому зауважили: а ти, мовляв, кинь свого раба, навіщо він тобі, філософ-канюка навіть обурився: «Як можна жити без раба?» Недарма ж інший філософ, великий Арістотель, писав у своїй «Політиці»: «Природа влаштувала так, що і фізична організація вільних людей відмінна від фізичної організації рабів: в останніх тіло сильне, придатне для виконання необхідних фізичних трудів, вільні ж тримаються прямо і нездатні для виконання подібних робіт… Як би не було, очевидно, що, у всякому разі, одні люди за своєю природою вільні, інші – раби, і цим останнім бути рабами і корисно, і справедливо».

Морські шляхи Афінської держави простягалися далеко, греки були досвідченими мореплавцями, тож рабів привозили як з ближніх, так і з далеких країв – постійно і в кількості, що зростала з року в рік. Участь у грабіжницьких морських та сухопутних походах не вважалася непорядною чи ганебною з точки зору грецької моралі. І тому грабувати на морях і на суходолі нікому й ніколи не заборонялося. Фракійці, гети, скіфи, сирійці, перси, єгиптяни і навіть негри з Африки – всі вони ставали живим товаром і безперебійно доставлялися в Афіни. Першого числа кожного місяця купці виставляли на афінському базарі все нових і нових рабів – на всі смаки і ціни. А втім, для означення раба у греків було спеціальне слово середнього роду, котре перекладалося як «людинонога істота» (андраподон). А замість слова «раб» здебільшого говорили просто: «сома» – себто тіло.

Ще вчора він був скіфом – гордим, вільним – і мав швидкого і надійного коня, чия багата збруя була оздоблена золотими та срібними бляшками, фігурками крилатих грифонів. І літав він на коні з вітром навперейми, і всі степи від Танаїсу й до Борисфену і далі до Істру, і ще далі за Істром – були його степами, його будучиною… Ох, коню мій, коню, брате скіфський, де зараз твої копита ковилу січуть, які вітри ловлять твої чутливі ніздрі і куди ви поділися, степи від Танаїсу й до Істру? Ще вчора він мав трьох маленьких синів, мав табуни коней і гурти худоби, а вози були повні добра. Чи не його молода жона була вродливішою за всіх смаглявок-степовичок, чи не його сини сміялися дзвінкіше від усіх дітей, чи не він учора був щасливішим за всіх одноплемінників, разом узятих. Ще вчора на ньому був вогняний башлик, голуба, розшита хутром соболя куртка, малинові шаровари і жовті, як сонце, чоботи. Хіба не вчора він підперізувався широким шкіряним поясом, що сяяв од золота, і на якому висів меч у позолочених піхвах і багато оздоблений горит з луком і стрілами, а в руках – трихвоста пуга… Та що там добро!

Ще вчора він був господарем степів, кочовиком і воїном, повелителем багатьох племен, вождем був молодим і вже знаним у тих краях, царевичем був, зрештою, а сьогодні – раб. Без батьківщини, без власного імені. Ніхто. Худоба. Річ вельможного грека, з якою той вільний робити все, що йому забагнеться. Просто сома – тіло, як називають греки рабів. І коли б то ганебний полон трапився на війні чи хоча б у сутичці кривавій – не так би душу обида краяла, адже на війні все може трапитись, на те вона і війна. А то ж пов’язали сонних, наче якихось тлустих і лінивих байбаків – цього Орік не міг собі пробачити. Всі, хто населяв ті краї, мусили визнавати скіфів за своїх владик і сплачувати їм щорічну данину. Одні платили покірно, інші виявляли непокору, і тоді їх силою меча змушували коритися. Восени у всі краї царства роз’їхалися загони з возами збирати данину. На чолі одного загону поїхав за даниною й Орік. В дорозі загін розпорошився по гетських поселеннях – Орік залишився з десятком вершників. Не підозрюючи лиха, спокійно влаштувалися на ночівлю в степу. Юшка та баранина того вечора вдалися на славу. Розімлілі від гарячої, жирної вечері, поснули швидко. І дозорець заснув. Сидячи. Чи куняв, звісивши голову. В потилицю йому й пустили стрілу з пітьми ночі. Так він і залишився сидіти – голова на грудях, стріла в потилиці. А на них, сонних, гуртом навалилися, пов’язали. Проснулися збирачі данини, та пізно, як уже заломлювали їм руки за спину. Орік боровся люто, але вирватися не зміг – п’ятеро накинулися на нього… Потім їх гнали всю ніч, як баранів, під ранок на човнах переправили на острів, де мешкали тірагети – гетські родичі-рибалки. Там їх тримали три дні в глибокій вогкій ямі, що просмерділа рибою, годували теж рибою – її кидали в яму, наче собакам. Ніколи ще за свого життя не відчував Орік такої шаленої, всеспопеляючої люті, як у тій смердючій, пропахтілій рибою ямі. Якісь гети спіймали його, скіфа, повелителя всіх племен, і кинули в яму… Втекти неможливо – яма глибока, а зверху невідлучно і вдень, і вночі маячила варта з собаками. Можна було спробувати викупитись. Але сказати, що він син самого Атея, Орік не міг… Не дозволяла гордість. Принижуватися перед якимись гетами? Ні, це вже було б занадто. Та й батька ганьбити не хотів. Поневолювачі ж не знали і не здогадувалися, хто він насправді і чий син, – вирушаючи в похід, Орік, як і батько його великий, завжди зодягався по-простому, підкреслюючи цим, що він перш за все воїн. Це і ввело в оману гетів. Свої Оріка не видали. А волю… Волю здобуде сам – цим і змиє з себе ганьбу полону.

На четвертий день їх витягли з ями і погнали на пристань, де стояло купецьке судно. Орік зрозумів, що гети продали його заїжджим купцям, а ті відвезли скіфів у місто Томи на західному березі Понту і там перепродали грекам – живий товар завжди був у ціні. А десь через місяць з чималою партією різномовних рабів погнали Оріка на велике судно, що мало пливти до Афін… І ось стоїть він на високім помості, званім тут «каменем продажу», в чужім, гамірнім місті, в проклятих Афінах, де лунає малознайома йому мова, стоїть голий перед чужим людом, і лише вузький шматок тканини на стегнах сяк-так прикриває його сороміцтво. Вимили добре, ще й олією оливковою змастили його молоде і сильне тіло, щоб блиск рельєфніше виділяв м’язи – налітайте, покупці! І вже меткий та хитрий купець солодко-весело вихваляє чималі достоїнства свого живого товару:

– Не сома, а – картинка! Погляньте, прошу вас, перед вами скут[7], справжній, щонайсправжнісінький скут. Вільний син… хе-хе… вільних степів і повелитель диких коней. І сам дикий і прекрасний. Ах, ви тільки подивіться на цього скута – молодий, під тридцять йому! М’язи та сила! Здоровий, як бик! Відважний, як лев! Що таке хвороби – не відає. Такий раб сам упорається з господарством. Собі б скута лишив, так гроші… потрібні!

Ніхто в Афінах не знає, хто він насправді – скут, то й скут. Не знає й знати не буде – честі свого батька, царя Атея, Орік не зганьбить. Сам потрапив у неволю, сам і вирветься з неї. Або на волю, або на той світ, а рабом не буде. Хай вихваляє купець його силу, спритність та витривалість – вони його і виручать.

А купець тим часом, як і велить їхній звичай, дає клятву, що ніяких недоліків, незазначених в умовах продажу, потаємного ґанджу чи непоміченої зовні хвороби (сухоти, камінці в нирках і сечовому міхурі, епілепсія та інших душевних недугів) у живого товару немає і не було ніколи. І купець правду каже, не в його інтересах обманювати покупця, бо коли ті недуги чи ґандж виявляться згодом, покупець у суд подасть, не оббереться тоді торговець лиха. Тож і дається покупцям час на виявлення непомічених хвороб у купленого раба: для дрібних півроку і тільки для корчів – якщо такі з’являться – аж два роки. І якщо за цей час виявляться попередньо непомічені хвороби чи ґандж який потаємний – купець мусить відшкодувати покупцеві завдані збитки…

Вже греки молодого скута обмацують, руки йому згинають і розгинають, підстрибувати на місці змушують – це в них називається «танцями», в рота, як коневі, заглядають та все поляскують сома, поляскують задоволено: хо-ор-роший!

Оріка купив якийсь поважний грек з кучерявою борідкою, у білому хітоні й сандалях… А втім, всі вони у білих хітонах, і всі були для Оріка на одне лице.

Купчик ляснув Оріка по спині.

– Бувай, скуте. Радій, що тебе купили для хатньої роботи, а не на підземні рудники взяли. Це – щастя.

Орік трохи знав мову своїх поневолювачів і хотів було відповісти, що в раба не може бути щастя, як сухого дна у ріки (тоді вже вона не буде рікою, а раб із щастям не раб), але промовчав – забагато честі, щоб скіф з ним говорив!

Грек, котрий його купив, був у білому хітоні й такому ж гіматії-плащі, із золотим перснем на пальці. Він прийшов на базар не сам, а в супроводі трьох своїх рабів. Вони й накинули на голого Оріка короткий хітон (одне плече й частина грудей залишалися відкритими), зав’язали йому руки за спиною і повели. Попереду хазяїн поважно простує, палицею постукує, зі знайомими ґречно вітається, потім Орік із зв’язаними руками, а позад нього раби. Довго йшли чи ні – Орік не пам’ятав. Ось і висока біла стіна, з-за якої виглядає плаский черепичний дах, будинок у два поверхи, внизу вікон немає, тільки вгорі, де друга грецька хата стоїть на першій. У білій стіні – вузькі чорні двері. Господар закалатав залізним молотком, що був підвішений там, а потім ще й нетерпляче затарабанив палицею. По той бік загавкав собака, хтось зачовгав. Вратник – старий, сивий раб, підсліпуватий і ветхий – двері відчинив, одступив у бік, пропустив у двір прибулих, зачинив двері. Посеред двору – вівтар Зевса Гераклійського, покровителя домашнього вогнища. Це і був центр дому, де снідали, обідали, гуляли й приймали гостей.

Навстріч їм вийшла господиня – молода, в’юнка станом, вродлива еллінка, одягнена по-домашньому: в шафрановім, з каймою, хітоні, що вільно спадав, перехоплений поясом під грудьми і скріплений срібною пряжкою на правому плечі, з голими руками і непокритою головою, з гарно викладеним волоссям. Глянувши на сома, вона щось запитала мужа, той відповів.

Нового раба підвели до домашнього вогнища, господиня – від неї так запаморочливо пахло, – щось швидко говорячи, висипала, як і велить їхній звичай, на голову раба сушені фініки та фіги. Цим вона прилучала його до домашнього культу богів, просила їх, щоб нова покупка приносила вигоду. Потім господар відвів Оріка в кімнату для рабів-чоловіків, там його коротко постригли (коротка стрижка відрізняє рабів від вільнонароджених, котрі носили довге волосся), дав йому куций плащ, шапочку із собачої шкури (кене) і дві баранячі шкури, зшиті разом – для спання і для вкривання. Насамкінець дали ячний коржик, жменьку часнику і фіг. Господар, тикаючи раба в груди білим пещеним пальцем із золотим перснем, сказав, звертаючись до своєї покупки:

– Ти єсть скут… Тебе віднині будемо звати Скутом. Я заплатив за тебе великі гроші, тож мусиш трудитися чесно, добросовісно і… багато-багато трудитися. Все життя трудитися. Тобі ясно, Скут, що говорить твій повелитель?

Орік все зрозумів – що ж тут неясного? – але не озвався, а, зціпивши зуби, відвернувся.

У білому світі поменшало на одного вільного і побільшало на одного раба.

А мужу твоєму вже насипали у степу високу могилу

Скіф може загинути в чужих краях (часто й гине там, бо півжиття його в походах минає), і в чужу землю тіло його може лягти – тілові все одно, де зотлівати, а ось душа ніколи з чужим краєм не змириться. Здолає будь-які відстані, прилетить у рідний край і никатиме там, як неприкаяна, шукаючи собі пристанища. Шукатиме і не знаходитиме, і ночами жалісливим птахом квилитиме побіля людей, прохаючи в них притулку, засмучуючи їх і лякаючи.

Як злим був її господар за життя – шкодитиме живим, як добрим був… Ні, душа доброго чоловіка не повинна поневірятися без притулку, живі мусять їй збудувати вічну оселю, де б вона поселилася назавжди. А втім, і душі недоброго чоловіка теж треба спорудити вічну оселю, – щоб не мстила живим.

Вийде, бувало, вранці кочовик із шатра, зітхне:

– Всю ніч кричав і кричав якийсь птах… Не інакше, як чиясь неприкаяна душа в степу блукає, притулку собі шукає. Треба для неї насипати могилу, добрий був чоловік за життя чи ні, а душі його варто допомогти. Та й нам буде спокійніше…

Тож і звичай був у скіфів: якщо хто з них (особливо коли знатний, славетний воїн, вождь чи старійшина) не повертався з походу, і тіло його залишалося в чужій землі, то в рідних степах готували для його душі вічну оселю – насипали символічну могилу.

І для душі Оріка теж було вибране місце на узвишші.

І зібралися воїни скіфського царства Атея на чолі з своїми вождями, старійшинами і знатними людьми.

І чекали вони царя.

Атей примчав у супроводі охоронців, чорна голова його непокрита, лице теж чорне, змарніле, але суворе і непроникливе. Був цар, як завжди, в простому вбранні скіфського воїна, збруя його коня і зброя були покриті всього лише сріблом. Владика повільно зсунувся з коня. Ні за жодним із своїх синів так Атей не жалкував, як за найменшим своїм, за Оріком, за Атейченком своїм. Та що тепер… Боги розпорядилися по-своєму і забрали його сина в небесну Скіфію. Трапилось це восени, а зараз уже весна, а про Оріка так більше ніхто й не чув. І тіла його ніде не знайдено. Щоправда, спершу була сподіванка, що Орік потрапив у полон до котрогось із тамтешніх племен. Тож Атей всюди розіслав своїх людей з повелінням не торгуючись викупити сина, якщо він у неволі. Як завжди, коли скіфи починали переговори про викуп знатного з полону, словом, що виручало, було «зірін» – золото. Та цього разу і зірін не допоміг. Ні з чим повернулися царські посланці – ніхто й ніде в пониззі Істру не тримав у себе царського сина. Бранці були, серед них і скіфи траплялися, але все то прості скіфи, а щоб царський син… Ні, тамтешні племена про такого і не чули…

Ось тоді Атей, згнітивши серце, переконався, що сина на цьому світі немає, коли навіть золото не змогло відшукати його слід. Десь у якійсь із сутичок поліг Атейченко зі своїм загоном, а хижі звірі, певно, й тіла їхні порозтягували… Недарма ж бо сказано: степи хоч і рівні, а людина у них зникає, як на дні морському…

І лунає в степу врочисто-скорботне:

– Тут на віки вічні буде оселя для душі мужнього і знатного скіфа на ймення Орік, котрий поліг у чужім краї.

У колі, викладеному білим камінням, поставлено горщик, на великім дерев’янім тарелі покладено тушу барана, а поруч – ніж, глиняний кухлик і амфора з вином.

І всі взялися за руки і утворили велике коло, в центрі якого було вибране місце для вічної домівки. Тримаючись за руки, вигукували:

– Кличемо тебе і запрошуємо, душо Оріка!

І затихли, сторожко прислухаючись. Раптом у степу заквилив птах.

– Чує, чує нас душа Оріка, – загомоніли. – Вона поруч, вона повернулася в рідні краї.

І тоді наперед ступив старий скіф, здійняв руки до неба.

– Йди до нас, душе Оріка, – вигукнув він у небо. – Йди, не блукай у степах, ми спорудимо тобі вічну оселю. Поселяйся у ній і заспокойся – ми любимо тебе і пам’ятаємо.

– Любимо, любимо, – загуло в степу. – Тільки гніву і зла на нас не май, а краще біля нас на вічний спокій лягай!

І чекали знаку, що душі загиблого сподобалось вибране місце, і вона згодна тут поселитися назавжди. Та ось з’явився у небі орел, а степом летіла легка його тінь.

– Душа Оріка летить, сподобалось їй місце, тут вона поселиться на вічний спочинок!

І тоді принесли залізний меч.

Цар взяв його на витягнуті руки, зробив кілька кроків, зупинився, вклонився до землі і, випроставшись, сказав:

– Земле, не меч ховаю, а сина свого, воїна скіфського славного. Поліг він у чужім краї, тож прийми, земле, меч його і дух його. І хай віднині могила з мечем буде зватися могилою Оріка.

Нахилившись, поклав меч.

Атею піднесли башлик, наповнений землею, він висипав його на меч, ще раз повторивши, що ховає тут сина свого. Потім підійшов Гелон і теж висипав башлик землі, за ним потяглися найзнатніші вожді Авхат, Паралат, Лаксакіс та Савл, а вже тоді решта вождів та старійшин, знатні мужі, воїни. І лише потім настала черга війська, спершу кінних, а тоді піших. Цілий день ішли і йшли воїни, висипали з башликів землю, і могила росла на очах. Десь під вечір, коли останні воїни висипали землю з похідних своїх башликів, могила Оріка вже високо здіймалася у степу.

Її обіклали зарані приготовленим дерном, і вона зазеленіла, як наче й була там споконвіку.

І підійшов тоді до царя старший його син Гелон.

– Батьку мій, царю наш преславний, дозволь слово мовити.

– Говори, – кивнув Атей.

– Разом з тобою сумую за братом моїм і сином твоїм молодшим. І клянусь зробити все, щоб зберегти світлу пам’ять про нього. І ще клянусь взяти під свій захист сім’ю Оріка. За скіфськими законами жона молодшого брата, якщо боги забирають його до себе, переходить у шатро старшого брата. Під його руку і його захист. Віднині мій обов’язок – піклуватися про сімейство загиблого брата, як про своє власне.

– Що ж, за законом предків забирай жону Оріка в своє шатро, і синів її бери, і все добро покійного брата бери, всі табуни його, гурти худоби й отари овець. Як виростуть сини Оріка, то повернеш їм батькове добро.

Того, що мало статися, Донія вже чекала давно, звідтоді, як у сутичці з гетами наклав головою її Орік. Пішов він восени за даниною і не повернувся, хоч у степ вже весна прийшла. І всі ці довгі дні і ночі вона з тривогою чекала перемін у своїй долі – на краще чи на гірше, про це знають самі лише боги, але чекала. З постійним страхом – за себе і за трьох своїх малолітніх синів. А втім, чого боятися? Адже споконвіку так заведено – молодша жона загиблого (чи померлого) йде з мужем на той світ, а старша переходить у шатро його брата чи й родича, якщо брата немає. Так було і так буде, не йти ж удові в чужу сім’ю. А брат загиблого мужа – це таки брат, близька людина, і він захистить удову та її дітей. Гелон – старший син Атея, його спадкоємець. Як помре Атей, Гелон царем стане. І вона тоді буде не чиєю-небудь жоною, а жоною царя. Правда, старша – Паскія – зла і недобра. Кажуть, знущається з молодших дружин свого мужа, має їх заледве чи не за рабинь. І нічого не вдієш, старша жона у скіфській сім’ї – повновладна господарка і цариця. Вона найближча до мужа, веде господарство і як вона скаже, так і буде. Лихо чекає ту молоду жону, котра посміє її ослухатись. Ні муж не захистить її, ні цар, ні бог… Та й Гелона Донія боялась. Неласкавий старший син царя, завжди понурий, грізний на вигляд і свавільний. Гляне – як акінаком полосоне. Скіфи його остерігаються і покірно виявляють йому своє шанування – ось-ось він може стати їхнім царем… Заздрив Гелон меншому братові: що скіфи його люблять, що батько його любить, що вдатний він і тямковитий. Везучим був Орік, удачливим, а в останньому поході не поталанило. Жаль мужа, добре жилося з ним Донії, не кривдив її ніколи, був з нею завжди лагідний, молодшими жінками не спішив обзаводитись, синів беріг. І було за його спиною затишно і безпечно. Думала, що так і триватиме завжди. А боги, бач, по-іншому розсудили, забрали мужа до себе, хоч йому тільки-но виповнилося тридцять…

Донія була скіф’янкою з діда-прадіда. Тільки не з роду кочовиків, а з мирного племені скіфів-хліборобів, котрі ніколи не воювали, як кочовики, владики їхні і всіх племен Скіфії, не кривдили сусідів, а з літа в літо вирощували хліб. Правда, лук і стріли землероби теж мали, але то – для захисту. Недарма ж кожну хлібину як випікали, то оздоблювали насічками, прикрашали її малюнками, як найдорогоцінніший витвір рук людських, але в центрі хлібини незмінно зображували лук і стріли – захисників свого поля. А поклонялися богу-сонцю, тож вітаючись, незмінно казали: «Слава Гойтосіру!»

– Бо Гойтосір нам дає все, що треба людині у цьому світі: і хліб, і білий світ, і саме життя на чорній землі, – казав бувало батько, чиї порепані шкарубкі долоні завжди пахли або свіжою землею, або хлібом. – Гойтосір та Велика богиня-мати є найзначнішими нашими богами, їм поклоняйтеся, діти мої, сонечку нашому рідному та дощику небесному, що йде на ниви родити.

Як то сталося, що деякі роди кочовиків осіли на землі й поробилися землеробами, а не залишилися скотарями, як прадіди їхні, Донії розказував ще дідусь – хай тихо та лагідно живеться йому в світі предків! Спершу скіфи не вміли оброблювати землю й засівати її зерном. Звідколи вони з’явилися в краях між Танаїсом та Істром, їхня худоба та коні паслися на степових пасовищах. Пастухи-скотарі лише переганяли гурти й табуни з місця на місце. А коли зими приходили люті, частина скіфів, рятуючись від холодів, відкочовувала на південь, на зимові пасовиська, а частина спускалася в річкові долини, де були тимчасові поселення із загонами для худоби. Там ще за літа припасали сіно та гілки з листям. Зимівники належали родам. А по весні, коли худобу й коней відганяли в широкі степи, неодмінно хто-небудь залишався на місці – орали нивки і засівали зерном. А навчили їх цьому люди, котрі ще раніше скіфів поселилися в тих краях і вже навіть почали із скіфами родичатися. Так і виникли перші поселення, так вчорашні збіднілі пастухи, ті, хто втратив худобу, ставали землеробами – годувало їх уже не скотарство, а земля.

Зерно ховало в собі таємницю, адже воно було початком нового життя. Скільки себе пам’ятає Донія, батьки молилися, окрім Гойтосіра, ще й Великій богині неба й дощу. У неї не було імені, всі її так і звали – Велика богиня, або – Велика мати наша. Вона була і матір’ю, і прародителькою світу, володаркою родючості, повелителькою неба й дощових хмар і всього, що живе на землі. Вона й приносила хліборобам небесну вологу.

Ще дідусь покійний навчав Донію: світ ділиться на небо і землю. А небо в свою чергу ділиться на верхнє, із запасами вологи, і нижнє, по якому ходить сонце і через яке йде дощ. Благодійний дощ посилає хліборобам Велика богиня, котра живе на верхньому небі… Якось батько виорав у полі глиняну фігурку жінки. Здіймаючи вгору руки, вона тримала чашу. А в чаші два гостроверхих горбики з сосками. Дідусь обережно, з якоюсь святістю взяв у свої шкарубкі руки глиняну фігурку, і очі в нього просвітліли, стали ще лагіднішими. І сказав дідусь: жіночі груди в чаші – то є груди Великої богині неба й дощу. Так їх зображували ті давні люди, котрі ще до скіфів жили в цих краях. Груди Великої богині обвивали змії – носії добра, охоронці всього сущого, священні вужі – покровителі хат, городів та полів. А на чаші було зображено коло з променями – знак бога-сонця Гойтосіра. Помираючи, дідусь прохав сімейство берегти знахідку. І звідтоді, де б не була Донія, а тільки-но піде дощ, так і бачить вона перед собою чашу в руках жінки, а в чаші жіночі груди, які обвивають священні змії.

Восени після жнив та взимку жили в городищі, що було обнесене валом з дерев’яним тином. А по весні, як сходив сніг і просихала земля, перебиралися в літні поселення, поближче до нивок, і жили там у хатках з жердин, що були обмазані глиною, чи й просто в куренях. Нивки родили не постійно, швидко виснажувались і давали все менше хліба. І тоді їх доводилось кидати й переходити на нові землі; старі, відпочиваючи, заростали кущами, а часом і лісом. А коли поверталися до них, корчували чагарі, розорювали нивки дерев’яним плугом із розсохи – стовбура дерева з товстим суком. Батько тримав плуга, старші сини поганяли волів, а Донія з матір’ю йшли за плугом і мотиками розбивали груддя.

А перед тим щовесни відбувалося свято на честь священних дарів: плуга, ярма, сокири і чаші, котрі колись впали з неба. Жив тоді у степах перший скіф на ймення Таргітай. І було у нього три сини: Ліпоксай, Арпоксай і Колаксай. За них і впали з неба золоті речі – плуг, ярмо, сокира та чаша. Та тільки до них наблизилися перші два брати, як небесні дари спалахнули сліпучим вогнем, і лише меншому Колаксаю вдалося їх узяти. Це було знаменням, що до нього переходить найвища влада над усіма скіфами. Він і став першим царем. Звідтоді священні золоті дари неба з покоління в покоління свято оберігають. Без них і життя свого скіфи не уявляють, бо плугом орють, в ярма запрягають волів, сокирами вирубують чагарі, а з чаші п’ють. От щовесни і влаштовували скіфи свято на честь небесних дарунків. Донія завжди з нетерпінням чекала цієї події, бо з настанням весни все на землі буяло і квітло, у небі летіли птахи, лунко іржали в степах коні, раділи люди, що пережили голодну зиму і попереду їх чекає урожай, а отже й сподіванка на кращу долю. А ще на святі небесних дарів відбувався шлюб бога Папая з богинею землі Апі. І після того шлюбу богиня-мати Апі вагітніла і родила зелом і всякою пашницею. Відсвяткувавши весілля Папая і Апі, всі йшли до жертовника – великої миски, викладеної з каменю й обмазаної глиною. У ній розпалювали вогнище і приносили матері-богині Апі подячні жертви: колоски пшениці, коржики з глини, вимазані в борошні, у них втикали зерна хліба та бобів. Ліпили з глини домашніх тварин і клали їх у вогонь – це збільшувало родючість землі. Молилися щиро, в самозабутті:

– Приношу тобі, Велика богине, мати всього сущого на землі, володарко неба й дощових хмар, жертву, яку виділяли ще наші предки. Не позбавляй нас і наші сімейства свого захисту, дай нам здоров’я і довголіття, забери від нас різні болячки, сьогоднішні і майбутні, забери од нас злих духів і недобрі очі.

І щоразу на святі золотих дарів, після шлюбу Папая з Апі, заходжувалися коло переділу землі. Тоді ж вибирали Владику На Одне Літо. Ним міг стати кожний вільний скіф, якщо він погоджувався добровільно і без примусу. Після поділу землі владиці давали плуг, ярмо, сокиру та чашу, і той залишався з ними на всю ніч у полі. Лягав на землю і засинав. Вважалося, що так відбувалася шлюбна ніч владики із землею, бо лише тоді земля ставала родючою. А сам владика отримував (після вождів та старійшин) найбільше землі, його шанували в те літо дужче, аніж вождів та старійшин, бо віднині він вважався хранителем священних дарів. І якщо вибраний на святі засне, то не проживе більше року. Він і справді завжди засинав на святі (такий був звичай) і тому жив лише одне літо. І протягом того літа йому годили, давали все, що він попросить, а після жнив, коли на землі все вмирало, мусив померти і владика, як відмирають плоди. Йому підносили чашу із зіллям, він випивав його, лягав спати і більше не прокидався у цьому світі. А по весні вибирали нового владику, і так щороку і щороку, відколи світ стоїть.

Найбільше любила Донія літо-літечко красне, як дозрівала пшениченька на батьковій нивці і шелестіла золотими, вусатими колосками, повними тугих зерен. Всім сімейством виходили тоді в поле з серпами. Жнучи хліб під голубим і лагідним небом, любили співати пісень. І Донія любила співати, тож її звали в сім’ї пташкою. Метка, швидка, з живими блискучими оченятами, завжди з білозубою посмішкою на рожевих устах – вона подобалась хлопцям, і сватались до неї часто, та батько всім відмовляв. Наче для когось беріг. І дочекався. Царського сина. Того літа врожай на новій ниві був щедрим, батько, коли хліб зсипали в зернові ями, і радів, і зітхав. Радів, бо хлібець добрий, як же такому хлібові не радіти – чисте золото! А зітхав, бо приїдуть саї – царські скіфи – і заберуть собі половину врожаю. Заберуть і слова у відповідь мовити не дадуть.

Того літа за даниною в їхнє поселення приїхав молодший син царя Орік. Як побачив він Донію у вінку, так і заусміхалися його чорні очі.

– А ходи-но сюди, пташко! Ти з чийого це гнізда випала?

Злякавшись, Донія кинулась тікати, блискаючи засмаглими тугими литками й лопочучи простесеньким, вигорілим на сонці платтячком, та царевич її наздогнав, за руку схопив.

– Чия будеш, прудконога?

– А про те знають мій батько та моя мати, – осмілівши, Донія навіть зважилась глянути в його чорні блискучі очі, повні смішинок-веселинок, і ті очі видались їй добрими.

– І я хочу знати! Бо ти мені до вподоби.

Донія зашарілась – і це говорить їй, дочці простого хлібороба, сай? Та ще й царевич? Відповіла батьковими словами:

– Але ж ми прості, ми люди Таргітая.

– А ми – Геракла! – вигукнув він наче погордливо. – Але скажи мені – яким ти богам молишся?

Загороджуючи їй дорогу, царевич грався трихвостою пугою, поляскував нею себе по халявах червоних сап’янців. Він був молодий, майже юний, борідка ріденька, стрункий, тонкий і високий.

– Гойтосіру… – прошепотіла Донія. – Та ще добрій матері, котра посилає нашим нивкам дощі.

– А я – Аресу! Скіф без Ареса не скіф!

– І без Гойтосіра скіф жити не може.

– Твоя правда, – погодився царевич. – В пітьмі жити неможливо. Віднині я дякуватиму Гойтосіру – це він тебе подарував мені.

Ось так вона, дочка простого хлібороба, котрий належав до людей Таргітая, в шістнадцяту свою весну негадано стала жоною скіфського царевича із роду саїв. За шість років, що прожила в його шатрі, народила йому трьох синів. А на сьоме літо цар Атей пішов у похід за Істр і далі. І загубився слід її Оріка у тих краях. Як ішов до гетів за даниною, Донії казав: чекай, я хутко з добром повернуся… Не повернувся. Ні він, ні його загін. Недарма ж скіфи кажуть: ходить вовк до отари, бере овець, але й вовка, буває, що беруть…

І збагнула Донія: одне життя її закінчилося, а друге має ось-ось розпочатися. З острахом чекала приходу Гелона. Навіть уві сні її жахав старший син царя і спадкоємець його царської гривни. І ось – дочекалася. Прийшов Гелон. Рвучко відкинув полог шатра, зігнувшись, зайшов і випростався – високий, чорний, гостроносий, чужий їй і страшний. В напівтемрямі шатра видно було, як блищать його великі очі. Рабиню, котра була в шатрі, він помахом руки вигнав геть. І коли вони залишилися удвох, він, поклавши собі руки на багато оздоблений золотими бляшками пояс, сказав:

– За законами наших предків віднині твій муж – я! – Стояв, розставивши ноги, і злегка похитувався. – Ти, пташко, перейдеш жити в моє шатро як наймолодша моя жона. А твої діти виростуть у моєму стійбищі з моїми дітьми.

– Спасибі тобі, знатний царський сину, за ласку і турботу, які ти обіцяєш виявити до мене і моїх дітей, – вклонилась Донія, все ще боячись глянути йому в очі. – Але тіла мого мужа не знайдено, мертвим його ніхто не бачив, то як я стану твоєю жоною, славний сину нашого царя? А що коли Орік живий?

– Твоєму мужу вже насипали у степу високу могилу, – засміявся він.

– Не мужу моєму, а мечу та душі його, – заперечила Донія.

Відповідь не сподобалась Гелону.

– Коли б муж твій був живим, то вже б давно повернувся, – сказав він недобре. – Не повертаються лише мертві. А що тіла його не знайшли, то радій, дурна жінко. Бо коли б твого мужа ховали, то на тризні його тебе б зарізали, як вівцю, і кинули б до нього у яму.

Гмикнувши, Гелон заходився розстібувати пояс. Донія здригнулась, почувши, як він кинув пояс. Завмерла, боячись звести очі, Гелон зняв куртку і ліг на її подушки як господар. Потягнувся до хрускоту в суглобах, повернув до неї велику чорну голову, очі його заблищали, і він не заговорив, а замуркотів:

– А ти чого, пташко, стоїш, руки опустивши? Лети до свого нового чоловіка, годі тобі без мужа – ні ласки, ні захисту. Муж твій у світі предків, і ти йому вже ні до чого. Та й тобі потрібний не мертвий, а живий чоловік.

Донія зважилась:

– А ти не скривдиш мене?

– Як слухатимешся, то ні, – він засміявся. – Жона тільки тоді хороша, коли покірна. Затям це і більше таких дурних запитань не задавай, бо можу і язичка тобі вкоротити. Питатиму завжди я, а ти тільки відповідатимеш. Немає у тебе вибору, пташко. Добрий чи ні, а віднині я твій муж.

Донія подумала, що так воно і є – вибору в неї немає. І не було ніколи. Як доля поверне, так і буде. А подумавши, покірно пішла до Гелона, опустилася перед ним на коліна і заходилася стягувати з нього сап’янці, виявляючи цим свою покірливість. І тільки вона роззула його, як він притягнув її до себе і почав зривати з неї одяг. І вона покірно віддалась йому, не відчуваючи ні потягу, ні радощів, віддалась, як віддається рабиня своєму владиці. Що поробиш, мужа немає, а жити якось треба.

Вільні і раби

Минув місяць, вже й другий збіг, вже цілих сімдесят днів сходило й заходило в Афінах чуже, грецьке сонце, а Орік все ще був афінським рабом. Він так і думав у розпачі: минають дні, минають ночі, а я все ще раб… раб… раб… Мерзенний сома, нікчемний андраподон, людинонога істота багатого афінського громадянина. Річ, котра, на відміну від інших речей господаря, може рухатись сама, виконувати потрібну роботу і членороздільно говорити. І хоч спати лягав на смердючій шкурі (погано вичиненій, і від того у ній заводилась черва), з думкою про волю і прокидався вранці, та воля від того не наблизилась до нього ані на гороб’ячий скік. Разом з волею син скіфського царя втратив і своє ім’я, ставши віднині просто Скутом. А втім, це ще не біда, скіфом Орік народився, скіфом і помре. Гірше, що з людини зробився худобою. І особливо нестерпно тяжко було на душі від однієї лише думки: він зганьбив славетне ім’я і честь свого батька. Був певний, що коли б про це дізнався батько, то в гніві великому відрікся б від власного сина, котрий навіть загинути в бою не зміг, а потрапив у полон, як якийсь там безрідний пастух, котрому все одно, чиї коні пасти і кому служити. Та ходити в прислужниках багатого афінського громадянина Орік – діватися нікуди – був змушений. Утішав себе, що це – до пори, до слушного часу. А втім, спершу треба приспати пильність поневолювачів, вдавати, що новий раб Скут, збагнувши безвихідь, – та й куди втечеш з Афін? – змирився зі своїм становищем, скорився долі. Ось тільки не міг звикнути до коротенького грецького хітона, соромився своїх голих рук і ніг, хоч всі так в Афінах ходили, і господар його теж поблискував голими руками й ногами, а він не міг – це ображало його скіфську гордість. А втім, як би ти не зодягався, а одяг, бодай і найкращий, все одно не возвеличує – рабство є рабство. Не міг звикнути і до власної, коротко поголеної голови, до образливої шапочки кене з собачої шкури, до босих ніг – для скіфа це чи не найбільша ганьба. І часто ночами снилося йому, що він зодягає свою малинову, розшиту соболем куртку, натягує червоні шаровари або й шкіряні штани, взуває жовті чоботи, підперізується широким поясом з бичачої шкури, а на голову, на довге волосся, як і личить чоловіку, надіває похідний башлик… Прокинувшись, під враженням сну обмацував себе, а переконавшись, що голова його поголена й від того бридка на дотик, а руки-ноги непристойно голі, що на ньому коротенький брудний хітон, ніби благеньке платтячко в якоїсь бідної дівчинки… І ще тяжче було натягувати на голову рабську шапочку з собачої шкури. Від безсилля гатив кулаками по смердючій баранячій шкурі, на якій і минали його невільницькі дні. Приступи відчаю здавлював у собі і схоплювавсь на ноги, не чекаючи, доки його піднімуть лайкою чи палицею…

Охаючи, крекчучи і стогнучи, а часом і плачучи, ворушилися раби на баранячих шкурах і над силу вставали. На сніданок отримували по жменьці солоних маслин. Іноді трохи вареної полби, а частіше просто по кухлику води. Починався новий невільницький день. Кожний раб у багатому домі афінського громадянина, до якого потрапив Орік, мав чітко визначену для нього роботу і певні обов’язки, котрі не смів порушувати під загрозою тяжкої кари. Нового раба Скута поставлено працювати гідрофором, тобто водоносом. Та крім щоденного забезпечення хазяйського дому водою (до ріки і назад з важкою мокрою амфорою на плечі Оріка супроводжував наглядач, теж з рабів, але з тих, котрим довіряв господар і котрий, зістарівшись, вже не мріяв про втечу, а служив вірою і правдою), новий раб виконував і безліч інших робіт у будинку – сидіти чи бодай присісти не було коли. А тільки-но впорувався з однією роботою, як йому давали іншу, гнали до третьої, нагадували про четверту, а коли б раптом і її не виявилось, то для раба просто б щось придумали. Аби лишень андраподон не сидів склавши руки і не мав часу для думок… Так і крутився-вертівся Орік від першої ранкової зорі на ледь просвітленому небі й до пізнього вечора чи іноді й до півночі, якщо в господарів веселилися гості. Як не було тяжко й бридко на душі, а потроху вже звикав до свого нового становища – людина не звір, до всього пристосовується. Був він молодим, сильним і витривалим, а тому, хоч як його не завантажували роботою, а на ногах тримався стійко, і ніхто не чув, щоб Скут на що скаржився, зітхав чи й просто жалівся. Хоч так Орік оберігав свою гордість. Непомітно, але пильно і не без цікавості придивлявся до чужого йому життя в хазяйському домі, до його порядків і звичаїв – знадобиться.

Рабів, як для однієї сім’ї, в Орікового пана було чимало, двадцять п’ять. І всі вони походили з різних племен і народів. Про це свідчили їхні клички: Фракієць, Гет, Сирієць, Перс, Єгиптянин… Інших звали ще простіше: Високий, Малий, Рудий, Чорний, Булькатий, Губатий, ще інших за професіями – Кухар, Голяр тощо. Були вони різномовними (якраз таких і купували господарі, щоб сома не змогли змовитись на щось лихе), а тому між собою ніколи не говорили, а грецьку знали погано. Точніше, розуміли, що їм наказували, як розуміє собака свого господаря.

Хазяйськими харчами відала (під наглядом господині) стара ключниця, теж з рабинь, але віддана господарям, з котрими прожила все своє життя – її чесність була вище підозри. Ключниця щовечора і щоранку доповідала господині про життя в домі, радила, що з їжі треба підкупити, отримувала настанови. Була вона недобра, сварлива, господарям вірна, як рідним батькам, а рабів лупцювала без угаву, обзиваючи їх тварюками, безмозглою худобою, дармоїдами, ледарями, забуваючи, що й вона сама, як і всі раби в домі, підневільна сома, андраподон, людинонога істота. Цього Орік збагнути не міг, але відчував, що люди можуть бути й такими – самі терплячи приниження, принижували ще й інших, принижених. Видно, така вже людська порода.

Ключниці підлягали кухар зі своїми помічниками та молоді рабині, котрі ткали, вишивали, пряли і прислужували господині в гінекеї – жіночій половині будинку. З усіх рабів дещо незалежними трималися лише двоє: годувальниця молодшого хазяйського сина, котра мала свої привілеї, і навіть стара ключниця, третя особа в домі після господаря й господарки, не зважувалась на неї покрикувати, та педагог – вихователь старшого сина. То був старий освічений раб, завжди чомусь сердитий, злий і дратівливий. Коли він, припадаючи на ногу, з’являвся серед рабів, всі опускали очі, щоб не потрапити під його недобрий погляд. А втім, серед рабів він з’являвся, на щастя, рідко, бо вдень і вночі невідлучно знаходився біля свого вихованця, навчаючи його уму-розуму та зразкової поведінки – педагогом, як казали, він був непоганим, і хазяї ним дорожили.

Як не траплялося поруч ключниці, незалежним вдавав себе хазяйський виночерпій, в чиєму віданні був погріб з винами. У ньому й минали його дні – не без хмелю, звісно, при вині чоловік! Час од часу він приносив у дім амфору з вином і в спеціальній посудині – кратері – змішував вино з водою – чисте вино споживали тільки варвари. Раб-виночерпій і подавав вино до столу. Він завжди був під хмелем, але так, щоб господарям це не впадало в око. Тож раби запобігали перед ним – шануватимеш виночерпія, дивись, як трапиться нагода, він і тобі тихцем наллє кухлик, а то – свято для раба.

У дворі бігала дітлашня, народжена рабинями – напівгола, брудна, але, як і всі діти, галаслива та непосидюча. Якщо молода рабиня впадала господарю в око, ключниця (а в неї був на те великий нюх) влаштовувала так, щоб господар непомітно для господині міг переспати з рабинею. А втім, господиня або знала про те, або здогадувалась – чоловік її був нестійким до жіночого племені, але уваги на ті грішки не звертала. Рабиня (як і раб) – річ, а ревнувати свого мужа до якоїсь там речі?.. Пхе, це не лише смішно, а й недостойно вільної жінки. От коли б чоловік зраджував її з вільнонародженими, тоді б господиня здійняла ґвалт. Тож ключниця, щоб утримувати прихильність свого пана, постійно водила до нього рабинь, і в дворі час од часу з’являлися нічиї діти. Іноді, як вони спиналися на ноги, їх кликали погратися з хазяйськими дітьми, якщо тим набридали іграшки й вони надто вередували, потребуючи нових розваг, іноді ж – особливо гарненьких хлопчиків – стригли, намащували пахучими мастилами, зодягали в чистенькі хітончики, і вони подавали хазяйським гостям вина на банкетах чи, зустрічаючи їх, мили їм ноги… Виростали діти рабинь без догляду, як щенята. А втім, жити їм чи не жити – це залежало від панської волі. Якщо господар (і одночасно батько новонародженої дитини від рабині) вважав, що йому вигідніше купити дорослого раба, аніж чекати, доки той виросте з немовляти, і витрачати на це час та харчі, то новонароджених просто топили, як топлять нікому не потрібних щенят. І ніхто – ні люди, ні закон, ні боги – не вважали це якимось злочином чи бодай аморальністю. Та й господар, на випадок чого, міг відмовитись від свого батьківства, заявивши, що з розпусною рабинею переспав такий же розпусний раб. Хоча насправді раби-чоловіки не мали аніякого доступу до рабинь – за цим суворо слідкували, і коли б щось подібне трапилось, то винуватця негайно б віддали на державні рудники, звідки вороття не було.

Минали дні за днями, гідрофор Скут своєчасно забезпечував панський дім водою і виконував безліч інших робіт. Іноді господар, вирушаючи кудись у справах, брав з собою і Скута. Частіше разом з рабами-агоростами (базарними) Скут супроводжував свого пана на базар і ніс корзину з покупками. Це вже було не так принизливо, як вертітися під наглядом старої ключниці, і Орік, опинившись за воротами набридлого йому будинку, міг хоч трохи вільніше зітхнути. Йшов він завжди позаду свого пана, але йшов з високо піднятою головою і нікому не уступав дороги на запруджених людом афінських вулицях. Часом відтіснював зустрічних з дороги, штовхав їх плечем чи наступав роззявам на ноги. На нього сипались погрози й прокльони – паршивий сома! – але він на те не звертав уваги, маючи утіху, що хоч на вулиці не гнеться перед греками, хоч так мстив своїм поневолювачам.

– Раб, а голову дере, як вільнонароджений, – чув він іноді позад себе обурливі вигуки. – Андраподони геть розперезалися! А чому? Бо наші добрі закони надто з ними панькаються…

В Афінах, на відміну від інших грецьких міст, як згодом дізнався Орік, все можна було робити з сома, не можна тільки його вбити – міський закон не дозволяв. І не тому, що він був гуманним чи стояв на сторожі тих людей, котрих же й поробив рабами, а тому, що вбивство чи каліцтво рабів завдавало міській скарбниці збитків. Адже вона мала чималий зиск від торгівлі рабами, і якщо андраподон не підкорявся своєму панові і той не міг з ним впоратися, то влада купувала в нього такого раба і відправляла на свої рудники.

Але закон був про людське око, рабів часто-густо не просто били й калічили, а – вбивали. Щоправда, вбивство мусило носити ненавмисний характер, і тоді, за афінськими законами, убивцю треба просто вигнати з міста. І у вигнанні він мав бути доти, доки члени сім’ї чи родичі жертви не прощали убивцю. Та в рабів, як відомо, ані сімей, ані родичів, тож і звертатися до закону про вигнання убивці з міста не було кому. А в такому разі убивця – щоб не порушувати закон – мусив отримати всього лише релігійне очищення. А це – простіше простого. Винуватець приносив у храм щойно народжене порося. Жриця заколювала тваринку так, щоб її кров ніби ненароком потрапила на руки убивці раба. І цього було досить, бо вважалося, що то пролилася кров не поросяти, а самого вбивці, і, отже, смерть, яку він заподіяв рабу, відомщена.

Отож убивця, помивши руки, йшов з храму очищеним і задоволеним, а жриця забирала собі порося і теж зоставалася задоволеною.

Інших кар за вбивство раба не було та й не могло бути. В сусідніх містах-полісах дозволялося з власним рабом чинити що завгодно – закон і влада у це не втручалися.

Перші кроки волі

Господарі і раби вставали рано – до схід сонця. А здебільшого ще затемна. Такий був звичай у греків. «Хто рано встає, той більше живе», – запевняли їхні мудреці. Ранок – найзручніший час ходити в гості, бо той, хто проспить світанок, ризикує нікого із знайомих не застати вдома. Для Оріка це не було чимось незвичним, на волі він теж вставав рано і схід сонця неодмінно зустрічав або на ногах, або на коні, тож і в неволі піднімався ще затемна, не чекаючи, доки наглядач візьметься за палицю.

Вставши в один і той же час, господарі і раби вбиралися в один і той же одяг – хітон. Власне, хітон – це всього лише шматок тканини з отворами для рук, верхні кінці якого скріплювалися на плечі пряжкою. Тільки заможні греки носили хітони довгі, до колін, і підперізувалися поясом, а хітони для рабів, слуг, ремісників та воїнів були короткі і мали тільки один отвір, для лівої руки, а праве плече було оголене – для роботи.

Потім умивалися і снідали. Перший сніданок у господарів – здебільшого кілька шматочків хліба, намочених у вині. Це все, що вони їли рано-вранці. Рабам давали по черствому ячному коржику і кухлику води.

Якщо вбрання рабів хітоном починалося, хітоном і завершувалося (не рахуючи шапочки з собачої шкури, кене), то вільні громадяни поверх хітона накидали гіматій – білий плащ. Один кінець гіматія скріплювався на грудях, потім тканина перекидалася за ліве плече, проходила під правою рукою і знову закидалася на ліве плече так, щоб другий її кінець спадав на спину. Пристойний гіматій мусив спускатися нижче колін, але не діставати до кісточок. Був іще один плащ, короткий, він називався хламидою, і його носили на війні, на полюванні і взагалі в дорозі.

Голова залишалася простоволосою, шляпи носили лише за містом, для захисту від сонця й дощу. На вулицях у шляпах ходили або іноземці, або мандрівники. Шляпи були кількох видів: пілос – маленька повстяна шапочка без крисів або з маленькими крисами і петас – справжня повстяна шляпа, пласка, з ремінцями, щоб підв’язувати їх під шиєю. Якщо її знімали, то закидали на ремінцях на спину. Взувалися здебільшого в сандалі з ремінцями, але були й чоботи, напівчоботи, черевики – білі, чорні або червонуваті. Франти носили взуття, оздоблене золотом та сріблом. Вдома ж ходили тільки босі. А втім, і на вулицях іноді з’являлися без взуття.

Як одягати хітон і взагалі розбиратися в грецькому чоловічому одягу, Оріка почали привчати з перших днів неволі – щоб умів при нагоді зодягти свого пана. Для скіфа це було принизливішим за палицю наглядача, та Орік, зціпивши зуби, терпів. «Зодягну колись я свого пана, ой зодягну…»

Думав так, а сам вдавав покірливого і смиренного раба, грав роль того сома, котрий змирився з долею і вирішив покірно і вірно служити хазяїнові.

Та ось господар уже зодягнений, Орік подає йому перстень і палицю. Перстень з печаткою пан надіває на палець, палицю бере в руки. Орік уже знає, що палиця в афінян вважається необхідною річчю, без неї зустріти на вулиці шанованого грека і немислимо… Хазяїн востаннє оглядає себе і простує до дверей, де на нього чекають два раби з корзинами.

Жінки у греків ніколи не ходили скуплятися на базар, адже там їх могли і спокусити, і взагалі навчити негарних манер. Скуплялися тільки чоловіки. Багатий ішов на базар з двома рабами, бідніший з одним. Коли ж не було власних рабів, наймав носіїв, але сам нести корзину з покупками не буде – образливо.

Злегка помахуючи палицею, величний і гордий, в білосніжному гіматії, пещений господар іде попереду. Орік і ще один раб позад нього, за три кроки. Незважаючи на ранній час, афінські вулиці наповнені людом – здебільшого чоловіками, зодягненими в різнобарвні гіматії та хламиди – білі, пурпурові, червоні, зелені, сині (жовтий колір чоловіки не визнавали, це колір жінок), з такими ж різнобарвними облямівками. В натовпі йшли багаті й бідні, слуги і раби, ремісники і воїни. Останні – в коротких робочих хітонах. Службовці квапились до справ, ремісники до роботи, раби та слуги поспішали виконати повеління своїх господарів, і тільки господарі нікуди не квапились – знатні і можні не терпіли суєти. Як, між іншим, і зарозумілості, пихатості і чваньковитості. Трималися просто і природно. Пихата постава і хода засуджувалися, але й горбитись афінський громадянин не міг – непристойно. Як вважалося непристойним вертіти навсібіч головою, кидати сюди й туди погляди, витріщатися на щось чи на когось, чи чомусь надто дивуватися. Не схвалювалися і похмурий погляд чи хода з опущеною головою або втупленими у землю очима. Швидко ходити, голосно розмовляти, галасувати й розмахувати руками теж вважалося непристойним. Рухи повинні бути плавними, голос низьким, мова спокійна, хода природна, плавна.

Натовп пливе до базару, вливаючись з бічних вулиць і завулків на головну вулицю. Тут і місцеві, і приїжджі, останні вирушали в дорогу ще затемна, серед ночі. Селяни з Аттики гнали поперед себе кіз, котрі без угаву мекали, інші несли на палицях зайців, прив’язаних за вуха, чи дроздів з простромленими у дзьоби пір’їнами. Рибалки несли в корзинах свої улови – тунців, морських вугрів та іншу рибу. Гендлярі несли огірки, гранати, часник, різні овочі та фрукти, прянощі, вина, в’язки бубликів… Чим ближче до базару, тим тісніше й гамірливіше на вулицях. Проминувши колони, що були прикрашені статуями відомих мужів, люд безконечними потоками вливається на базарну площу, що й без того вже переповнена. Шум і гамір оглушливі – базар є базар, і без крику, галасу та штовханини він аж ніяк не може обійтися. Між базаровими нишпорять агораноми – базарні наглядачі, котрі пильнують порядок. Все, що продається, знаходиться тільки у спеціально відведених місцях для того чи іншого товару. В одних рядах продають хліб, сир, масло, в інших овочі та фрукти, у третіх верещать поросята, мекають кози, бекають вівці, далі кролі, за ними – виноград, медові соти, ще в інших місцях можна найняти для приготування обіду досвідчених кухарів, а щоб добре їлося й пилося – танцівниць, якщо немає своїх. Торгували просто неба і лише зрідка в маленьких будках, сплетених з очерету, – їх неодмінно прибирали після полудня. Навколо площі – ятки перукарів, парфумерів, шорників, виноторгівців. За ними – різні майстерні. А за особливим столом сиділи міняйли (їх називали транедзітами) і розмінювали гроші як афінянам, так і приїжджим, у тім числі й іноземцям. А на горбі Колона вільні люди різних фахів, котрі бажали знайти роботу, бодай на день чи хоч на кілька годин, пропонували свої послуги. Базар не затихав і на мить, прибував все новий і новий люд, там і тут метушилися раби з голеними головами, миготіли воїни в шоломах, любителів різних видовиськ запрошували до себе заклинателі змій, дресирувальники тварин, жонглери…

Та ось чулися удари в дзвін, базар вмить оживав і плив в одному напрямку – у ті ряди, де торгували рибою. Удари у дзвін означали, що на базар привезли свіжу рибу. А риба – улюблена їжа афінян, купували її багато й охоче. А хто не купував, той просто штовхався в юрбі рибних рядів… Розповідали, що в одного афінського філософа, котрий жив неподалік базару, зібралися мудреці. Розмова тривала некваплива, спокійна, все на вічні філософські теми. Та ось зненацька почувся удар у дзвін, що означав: увага, на базар щойно привезли свіжу рибу. Філософи на півслові урвали свої мудрі розмови, посхоплювались і, навіть не вибачившись перед господарем, побігли на рибний базар. Залишився лише один старезний дід, котрий і далі спокійно та значущо говорив про філософію Сократа.

– Я радий, що тобі філософія дорожча за якийсь там рибний базар, – сказав старому господар. – Інші ж, почувши калатання у дзвін, побігли, як на пожежу, навіть не вибачилися переді мною…

– Я-ак??! – схопився дід. – Хіба був удар у дзвін? На базар привезли свіжу рибу? А я й не чув, бо з слухом у мене… Спасибі, що нагадав, – і старий побіг, навіть не попрощавшися і не вибачившись перед господарем.

В галасливому базарному збіговиську Оріку було легше – забував, де він і що з ним. Штовхався в натовпі, прицінювався до товарів, забувши, що на голові в нього рабська шапочка кене.

Оріків хазяїн закупляв продукти для званого обіду – сьогодні в нього мали бути гості. Орік і ще один раб, засмаглий до чорноти єгиптянин, покірно ходили за ним з корзинами і складали все, що купував господар: великих, бородатих від водоростей молюсків, морських їжаків, вугрів, креветок, губанів, окунів, лящів. З м’яса – свинячі ніжки, голови, печінку. Потім заходили в овочеві та фруктові ряди, ще в інших рядах він купував сир та мед і насамкінець найняв на базарі танцівниць та флейтисток, щоб розважали гостей. Скупившись, пан відпускав рабів додому з покупками, а сам ішов під портики, що оточували базар, – погомоніти з друзями та знайомими. Віталися жестом руки (кланятись не було прийнято, руки тисли лише при клятвах і особливо врочистому прощанні): «Хайрете[8]!» Говорили про погоду, політику, філософію, про останні новини тощо. Так же ґречно й прощалися: «Будь здоров!» – «Працюй з успіхом!» – хоч ніхто з них і ніде не працював.

По дорозі додому господар заходив у лавку цирульника, якщо навіть і не потребував його послуг. Лавка цирульника – то одне з найзручніших місць для побачень. Цирульник, займаючись своєю справою – фарбував волосся, щоб приховати сивину, голив, робив манікюри чи натирав волосся пахучим мастилом, щоб швидше росло, – без угаву торохтів, бесідував з клієнтами, розповідав новини, сипав дотепами. Його гості бесідували і між собою – мовчунів греки не любили. Але і в теревенях необхідно було дотримуватися пристойності, інакше що ж то за бесіда.

Наговорившись і наслухавшись чужих розповідей, господар повертався додому, снідав у критому портику чи й у дворі в колі своєї сім’ї, потім відпочивав. Раб приносив циліндри з кришечками, господар діставав з них пергаментні згортки чи й папіруси, вже поточені червою, читав Гомера або промови знаменитих ораторів та філософів, твори на історичну тему. Не спав, бо надмір сну, як вважали греки, вкорочував життя. Адже хто багато спить, той мало живе. А життя греки любили, тож витрачати на сон більше часу, аніж було необхідно, не хотіли. Відпочивши і почитавши, господар збирався до громадського гімнасію, що знаходився на околиці Афін. Прихоплював з собою раба, так, на всякий випадок, а раптом знадобиться? Цього разу взяв Скута. Супроводжуючи пана, Орік старався запам’ятати розташування вулиць і – що головне – вияснити, яка з них веде до міської брами. Про те, що з Афін суходолом нікуди не втечеш, а щоб повернутися додому чи бодай на узбережжя Західного Понту, треба пливти морем, намагався не думати. І все ж вірилось: тільки опиниться по той бік міської брами, так здобуде волю…

Та ось і велика розкішна будівля з тінистим коридором, портиками, лазнями, кімнатами для вправ, з відкритими й закритими коридорами для прогулянок та ігор. Це і є гімнасій, без якого вільні греки не уявляли свого життя. Оріків господар любив відвідувати стадіон гімнасію, де збиралися гуляки – участі у змаганнях не брали, а просто спілкувалися, обговорювали виступи атлетів. Діди бурчали: «Хіба тепер атлети? От раніше були атлети, а тепер… Перевелися в наш час сильні юнаки…» Тут же точилися політичні чи філософські розмови, ніхто нікуди не квапився, та й не було потреби квапитись. Плин життя був неспішним.

Доки господар відводив душу в бесідах, Орік мусив стояти позад нього. А вже потім починалося для Оріка найгірше – набалакавшись, вислухавши всі новини, господар ішов у лазню при гімнасії. Там Орік змушений був натирати його оливковою олією з різними пахучими спеціями, а потім стрігілем – бронзовим шкребком – зішкрібати все з тіла і поливати пана теплою водою з глечика. Все його єство клекотіло від образи й приниження, але мусив терпіти і вдавати старанного й уважного, запобігливого і смиренного раба. Насамкінець Орік витирав розімлілого і задоволеного пана, і вони поверталися додому. А втім, повертався додому тільки господар, раб його супроводжував.

Дома все було готове до прийому гостей. Греки, як розумів Орік, не любили їсти на самоті, тож головним на обіді був не сам обід, як бесіди, де кожний міг і вислухати іншого, і сам у розмові відвести душу.

Коли з’являлися гості, першими їх зустрічали раби, роззували – бути взутому в домі вважалося непристойним – мили їм ноги, оббризкували їх пахощами чи й обрізали нігті. Мити ноги гостям – це було таким приниженням, що Орік, аби стриматись і не видати своїх почуттів, до крові прикушував губу. Хотілося у відчаї кинутись на всіх з кулаками й відплатити поневолювачам за своє приниження. А натомість мусив терпіти і покірно мити гостям ноги й зрізати їм нігті, терпіти й тоді, коли гості ногами тицяли йому в лице. Терпіти, адже господар йому вже, здається, вірить, довір’я треба закріпити. В ім’я волі.

Спершу гості проходжувалися по кімнатах (відразу ж поспішати до столу вважалося нетактовним вчинком), вихваляли меблі, прикраси і, як завжди, високо цінували витончені смаки господаря. А вже коли гості розхвалили в домі все, що там було, їх нарешті запрошували до столу. Господар напівлежав на ложі, на таких же ложах розташовувалися і гості, обпираючись лівим ліктем об подушки. Жінки (навіть господиня дому) на званих обідах ніколи не з’являлися, адже вважалося, що розмова між чоловіками буде або філософською, або чисто чоловічою і, отже, не для жіночих вух. Тому жінки збиралися в гінекеї, де їх чекали фрукти, зацукровані солодощі і свої, суто жіночі теревені… Коли всі влягалися на ложах, раби, обходячи гостей з мисками й глечиками, зливали їм на руки, інші сома тим часом приносили низенькі столики, вже накриті, і ставили один столик на два ложа. Їжа заздалегідь була подрібнена на шматочки, тож гості їли руками, а руки витирали або маленькими шматочками хліба, випеченими в хлебаносах, або особливим тістом, котре качали між пальцями. На перше були риба і птиця з підливою, трохи м’яса і багато овочів з приправами. Гості запивали їжу улюбленим напоєм афінян – кіконом – вином, змішаним з яєчним борошном і тертим сиром. Потім раби вдруге приносили глечики з водою і миски, споліскували на руки гостям, столи виносили, з підлоги змітали кісточки та недогризки, а вже тоді вносили інші столики – з винами і десертом. За десертом зір і слух гостей тішили флейтисти й танцівниці, серед яких було чимало гарних рабинь, котрі своєю молодістю і вродою тішили зір гостей. А хто, не втримавшись, щипав рабинь за пружні стегна чи й за груди – під загальне пожвавлення й веселий сміх.

У другій частині обіду подавали фрукти, свіжі та сушені, солоний мигдаль, сир, часник, цибулю, сіль з тмином і пиріжки, випечені на меду, з сиром і м’ясом. Особливим успіхом в гостей користувався міттлотос – паштет з протертого сиру, меду і часнику. Ця частина обіду називалася сімпосіоном, адже на ній вибирали сімпосіона, верховоду обіду, котрий мав керувати порядком (де вино, там порядок, як відомо, зникав), визначати, скільки вина пити і в якій пропорції: три частини вина на одну частину води. Була й інша пропорція: три частини води на одну частину вина, але таке питво називали «пійлом для жаб», надто воно було слабким.

Спочатку сімпосіон узливав вино з словами: «На добре здоров’я», здіймав чашу, трохи надхлюпував з неї і вигукував:

– Солодко пити вино – молоко Афродіти!

– Солодко, солодко! – підхоплювали гості. – Хай завжди нам буде солодко, хай завжди Афродіта радуватиме нас своїм молоком!

З тих, хто чомусь не пив, сміялися:

– Хто п’є саму лише воду, нічого розумного не створить.

Непитущим сімпосіон вимогливо казав:

– Або пий, або йди звідси! Не ганьби нашої чесної компанії!

Пили вино, слухали музику і веселі – нудних просто не терпіли – історійки, котрими їх забавляв сімпосіон, розмовляли. Про все: про Гомера і Сократа, про життя-буття і ціни на базарі, про свої порядки і чужі. Про краї близькі й далекі.

Довго триває званий обід, гості п’ють і бесідують, п’ють і бесідують. І хоч сімпосіон і наголошував, що «перша чаша несе здоров’я, друга – задоволення, третя сон, і після неї треба йти додому», але додому ніхто не квапився. Пили і після третьої, забувши приповідку, що четверта чаша приносить грубість, п’ята – крик, шоста – безладдя на вулицях, сьома – підбите око, восьма – повістку в суд.

Довго триває званий обід, гості п’ють і бесідують, п’ють і бесідують.

Якщо обід починали ще за сонця, то закінчували його в нічній пітьмі… І тому захмелілих гостей супроводжували хазяйські раби. Оріку (а йому господар уже довіряв) теж випало відвести додому одного п’яненького гостя. Був то похилого віку чоловік, маленького росту. Орік ледве втримався, щоб не сказати старому: «Як не маєш здоров’я, діду, нащо дудлив вино чашами?» Стримався. Зрештою, це не його клопіт. За воротами, як тільки-но вони вийшли на вулицю, дідок ще якось тримався на ногах, хоч і спотикався в пітьмі. Спершу Орік підтримував дідка під руку, той ще пам’ятав, куди йому йти, але швидко його розвезло, і він, заплітаючись язиком, почав бурмотіти щось нерозбірливе. На запитання куди йти, тицяв рукою в пітьму, тицяв у різні боки і поривався співати… Ще далі ноги йому зовсім відмовили, він упав і захропів посеред вулиці. Скільки Орік не термосив його, п’яний дід лише бурмотів щось, виривався і знову вкладався спати посеред вулиці. Зрештою, Орік звалив старого на плечі і рушив було йти, та відразу ж і зупинився: а куди прямувати? Де живе грек, на якій вулиці? Місто вже спало, лише де-де блимали тьмяні вогники та в центрі, здається, на агорі хтось ходив із смолоскипами – певно, нічна варта. Та ще в пітьмі горлав п’яний.

Якби дід і сказав, де він мешкає, Орік все одно, не знаючи до пуття міста, сам би не втрапив. Розгубившись, він завертівся з дідом на плечах, не знаючи, в який бік іти. Дід за його спиною хихотів сам до себе і щось вигукував безглузде. Покрутившись, Орік сплюнув, спустив старого на землю (той відразу ж, зручно вмостившись, поклав собі під голову обидві руки й солодко захріп) і задумався: що робити? А навколо ні душі, тільки десь далеко скімлить собака. Повагавшись, Орік знову звалив старого на плече і хотів було його віднести назад до свого пана (хай там старий п’яничка і переспить до ранку), як зненацька гострою стрілою обпекла думка: він на волі! На волі! На волі! До білого ранку ще ого-го скільки ночі, він устигне вибратися за місто і зникне в полях. І як йому раніше не спало на думку, стільки часу витратив задарма, крутячись на місці з п’яним на плечі. За цей час він би вже встиг вибратися за місто, а там… шукай вітра в полі!

Не вагаючись, Орік відніс старого під стіну, поклав його там і, стримуючи дрож у всьому тілі, – воля! воля поруч! – кинувся бігти, та нараз згадав, що він у рабському хітоні й шапочці кене. Зупинився. Куди тікати, коли хто не гляне на нього, то відразу ж і збагне, що перед ним раб… Повернувшись до старого, Орік стягнув з нього гіматій, накинув собі на плечі, а взамін плаща надів старому на голову рабську шапочку кене із собачої шкури. Оглянувся, тривожно прислухаючись до темряви. У місті, як і перше, було тихо, глухо і якось аж порожньо, наче й не жили в ньому люди. Втікач обережно рушив, прямуючи до головної вулиці, що вела – це він вже добре знав – до міських воріт. Кутаючись в чужий гіматій, що був замалим для нього, йшов тихо, нечутно, тримаючись білих стін, на тлі яких не так різко виділявся в пітьмі білий плащ, йшов і не вірив собі, що воля так близько. Йшов, а душа співала, а душа кричала: він на волі! Він робить перші кроки волі!

Як ламаються стріли

– Мій бог – меч! – піднявшись на могилу, сказав Атей і вклонився мечу – богу своєму, Аресу.

І всі воїни, скільки їх не було в Гетській пустелі, в один голос сказали:

– Наш бог – меч! Йому поклоняємось!

І кланялись мечу, богу своєму Аресу, проказуючи:

– Немає більшого бога, крім скіфського бога!

– Істинно так. І нині, і завжди, – сказав цар і застиг на могилі – високий, худий, грізний, на бога схожий, гостроносий, з чорними, як сама ніч, очима.

Довге жорстке волосся царя, перехоплене на лобі золотою стрічкою, ворушилося на плечах, як живе. Летіли степові вітри, і розсікав їх бог-меч Арес. А добре скіфи збігали на трібаллів, слава яка про скіфів летить у степах. Тож хай затямлять тутешні племена: скіфи – непереможна сила, скіфи – владики цих країв, а скіфські боги – над усіма богами боги. І доки у скіфа на поясі висить меч, а в руках плетениця – він для всіх володар. Так було завжди і так буде завжди.

– Арес, – звертається цар до залізного меча. – Ти чуєш синів своїх, боже? Ти чуєш, як гуде кочовище, славлячи тебе? Ми зібралися, щоб віддячити тобі, Арес, за побіду над трібаллами. Ти, боже, вклав побіду в мечі наші разючі, у стріли наші летючі, тобі, боже, й підносимо подячні жертви. Пий, Арес, солодку кров ворогів!

Біля підніжжя могили стоять вожді та старійшини, знатні мужі, а вже їх щільним кільцем оточують воїни, котрі, повернувшись з походу, як весняна вода, залили кочовище. У колі біля підніжжя могили стоять полонені трібалли – по одному від кожної сотні бранців. Їх і буде принесено в жертву Аресу. Любить Арес пити ворожу кров, милостивішим і прихильнішим тоді стає він до синів своїх. Ворогів для подячної жертви скіфському богу війни відібрано троє – найвищих, найдужіших.

– Арес?.. Ти чуєш нас, боже?

Далеко в степу лунко іржить кінь. Стрепенувся цар, збудження пробігло по скіфах.

– Арес нас чує, – залунали голоси. – Арес чекає жертви! Арес хоче пити ворожу кров. Напувайте Ареса ворожою кров’ю, вгамовуйте його ненаситну спрагу!

Підвели першого полоненого ближче до могили, розтягнули йому в різні боки руки і нахилили голову, що її з одного маху, хвацько хекнувши, відрубав третій. Під обрубок шиї, з якого лилася кров, підставили чашу. А тоді сивий воїн, найстарший у війську, врочисто піднявся на могилу з чашею в руках. Чаша була переповнена кров’ю, старий кропив залізний меч, а всі вигукували:

– Арес!!! Пий солодку кров ворогів! Пий! Пий! Пий!..

– Пий, та нас не забувай! Як будеш посилати нам побіду, то завжди щедро питимеш солодку кров ворогів!

В обезголовлених тіл відрубували праву руку з плечем, відкидали її подалі в степ, і де вона впала, там і мала залишитися назавжди. А решту полонених трібаллів скіфи підготували для продажу в рабство – в Афіни та Візантій. Гроші підуть в царську скарбницю, за них люди Атея закуплять у греків нові мечі для царського війська… А потім було принесено в жертву Аресу коней. Привели їх десять, найкращих, таких, на яких ще не їздили. Підводили по одному, путали ноги. Двоє скіфів, ставши позад коня, тягли за довгі вірьовки, що були прив’язані до пут, перекидали коня на спину. І ледве він з тривожним іржанням падав, як всі простягали руки до могили й кричали:

– О, Арес! Тобі даруємо цього коня!

Накидали петлю на шию тварини, що билась і намагалась встати, вставляли в петлю міцну палицю і, крутячи її, душили коня. Ошкіривши зуби, він довго хрипів у передсмертних муках. А вже тоді з жертовної тварини здирали шкуру, її та нутрощі несли до жарких багать. В небо бив густий чадний дим, потім виростав яскраво-сліпучий, але теж чадний вогонь, різко пахло смаленою шерстю, горілим м’ясом – той запах найприємніший Аресу, збуджено лоскоче він ніздрі скіфському богу. Надихається Арес диму із жертовних багать, добрішим стане до скіфів.

М’ясо жертовних тварин варили у великих, позеленілих од часу бронзових казанах. І поки варилося м’ясо, знатні та можні всідалися кожен тільки на тому почесному місці, яке відведено йому особисто. Розташовувалися навколо могили. Після царя, його сина Гелона сідали сотник та десятські з особистої охорони царя – щоб не пустити до владики ані ворога, ані лиха, ані іншої якої біди. Потім – знатні із знатних, вожді та старійшини, царські родичі. Першим серед знатних Атеєвого царства сидів маленький, як підліток, з хитро-розумними і завжди усміхнено-живими очима, аж білий од сивини вождь Котіар – радник царя і найближчий сподвижник. До його порад Атей завжди прислухається, Котіар вдатний і мудрий на слово, хоч до меча через слабке здоров’я не такий беручкий, як військовий радник, вождь Авхат – дебелий, увесь налитий силою та снагою, червонощокий, білозубий, моложавий, хоч і мав уже п’ятдесят, хоробрий вояка і великий любитель жінок. Ще далі поважно і ґречно сидять скіптухи Паралат, Лаксакіс, Савл. Скіптухи – значить залізоносці. Від імені царя вони керують краями Скіфії. Знаки високих достоїнств скіптухів – маленькі сокирки з головками тварин чи птахів на обушках, а вже за ними – просто вожді та старійшини родів і племен, знатні мужі, сотники і просто воїни, хоробрі з хоробрих, котрі колись отримували з рук царя золоті чаші за свою відданість і звагу.

Слуги розносили і розносили важкі прохолодні бурдюки з бузатом, наповнювали чаші – банкет почався.

– Арес! – вигукнув Атей, здіймаючи в напрямку меча на могилі золоту чашу. – П’ємо з тобою разом за побіду ясної скіфської зброї!

І всі здіймали чаші в напрямку меча і запрошували бога взяти участь в учті. А вже тоді пили за царя свого, за Атея, за його ясний розум і хитрість превелику, якою він переміг трібаллів, провчивши їх, як треба шанувати владик своїх. Трібалли войовничі, військо мають сильне, і Атей розумів, що подолати їх можна лише великою кров’ю. А знесилювати своє військо напередодні битви з істріанами (не кажучи вже, що в недалекому майбутньому скіфам доведеться зіткнутися з македонцями) Атей не хотів. Не раз і не двічі радився він з Котіаром та іншими вождями, сам міркував так і сяк, а тоді й вирішив подолати трібаллів хитрістю, а, отже, й малою кров’ю.

Як було задумано, так і здійснено. Коли скіфське військо на чолі зі старшим сином царя Гелоном і військовим радником Авхатом рушило навстріч трібаллам до кряжа, де мала відбутися вирішальна битва, Атей велів, щоб скіфські діди, жінки та діти з слугами й рабами непомітно зібралися за кряжем. Та не самі, а з табунами коней, гуртами худоби, отарами овець, з кибитками й возами. І ще велів Котіару, котрий мав повести за кряж скіфський люд, щоб кожний з них тримав у руках – навіть діти, слуги і раби – по довгій палиці, схожій на спис.

І все відбулося так, як і задумав Атей.

Як тільки обидві сторони, скіфи й трібалли, приготувалися на рівнині до бою й почалися перші сутички, з-за кряжа, здіймаючи хмари пилу, почали виходити довжелезні валки, прямуючи до скіфського війська. Здалеку трібалли не могли роздивитися, що то всього лише скачуть на конях скіфські діти, діди, жінки, слуги та раби. Скачучи на конях, вони ще й гнали поперед себе коней, худобу та овець. Трібаллам здалося, що то на поміч скіфам іде підмога, велике військо. Оскільки ж всі тримали довгі палиці, то здалеку вони були схожі на списи… Занепокоїлись трібалли, скіфів перед ними було не менше, як їх, трібаллів і, отже, битва мала бути нелегкою, бо скіфи – добрі вояки. А тут ще з-за кряжа йде скіфам велика підмога. Розбити Атея з такою допомогою навряд чи вдасться… А скіфи, загледівши валку, що рухалась до них у хмарі куряви, почали підкидати вгору башлики, махали руками й кричали:

– Підмога! Підмога! До нас з-за Істру прийшло нове військо!

Валці, що висовувалася з-за кряжа, здавалося, не буде кінця. Коли трібалли остаточно переконалися, яке велике військо поспішає на допомогу Атею, то не на жарт захвилювалися, їхні ряди вже ламалися, окремі вершники й цілі загони заметалися сюди-туди. І почали втікати з поля бою. Спершу невеликі загони накивали п’ятами, потім більші, а тоді паніка охопила все їхнє збіговисько. Хоч трібалли й були сильними, та ні єдності, ні царя не мали. У кожного роду чи племені були свої вожді-владики, котрі завжди гризлися між собою. А зійшлися вони докупи лише на час походу проти скіфів. Вибрали й поводиря, котрий обіцяв їм перемогу й велику здобич. Тепер же, загледівши, яка підмога йде скіфам, вожді гуртом напали на свого поводиря та з криками: «Це ти продався скіфам і заманив нас сюди, щоб, погубивши нас, за допомогою скіфів стати царем?!», проштрикнули його списами. Ніхто вже й нікого не слухав, і ніхто вже й нікому не корився, бо вожді вбачали один в одному суперників за верховну владу. І кожний думав: якщо вожді загинуть, влада буде моєю. Та й нікому з вождів не хотілося губити своє військо перед такою навалою скіфів. Трібаллські вожді почали розбігатися, за ними кинулися і їхні загони.

І тоді скіфська кіннота клином врізалася в розпорошені ряди трібаллів, розсікла їх навпіл і почала гнати й добивати охоплені панікою загони. Переслідування було кривавим. Кинувшись тікати, трібаллські загони втратили зв’язок між собою, скіфи їх оточували і по черзі знищували. І гналися, гналися за втікаючими, захоплюючи їхніх коней, обози, гурти худоби та різне збіжжя. До вечора з трібаллами було покінчено, і всюди на рівнині лежали трупи людей та бігали коні без вершників. Почувши про повний розгром їхнього війська, племена трібаллів почали зніматися з насиджених місць і тікати на північ і на захід. Паніка охопила степи. Рятуючись від Атея, трібалли пішли з нижнього Істру, а їхні землі захопили скіфи.

Ось чому скіфи славили мудрість та хитрість свого царя.

Атей сидів на червоному, аж вогнистому чепраку, пив бузат і не хмелів. Сидів рівний, високий, гостре сухе лице його непроникливе, чорні очі повні блиску, брови насуплені.

Тієї весни виповнилося Атею дев’яносто літ!

Це ж треба стільки прожити у світі білому! Кривавих битв в Атея було не менше, як літ, а бач, уцілів, хоч з його однолітків, з тих, з ким він колись починав топтати першу свою стежку в степах за Борисфеном, вже нікого немає на цій землі. І половини його довгого віку не прожили Атеєві однолітки: хто в сутичках поліг, хто своєю смертю помер, бо який там вік у скіфів – сорок – п’ятдесят – шістдесят літ, і дні твої вичерпані у цьому світі. А ось Атей два скіфські віки живе. І нічого, міцний, наче степове дерево, котре як не шарпають буревії, як не гнуть до землі, як не намагаються вирвати з корінням, а воно стоїть наперекір усьому. Ось так і Атей. Він і в дев’яносто літ до семигирлового Істру прийшов, трібаллів розбив, з істріанами збирається воювати, на саму Македонію скоса поглядає, з греками зв’язки налагоджує – ні битви йому ніпочім, ні роки. Не інакше, як скіфські боги, а найперше Папай та Арес, оберігають владику від заліза й трутизни, від злого ока й хвороби, оберігають та ще й віку йому доточують.

Дев’ять десятків Атею, а глянеш на царя – не даси йому його ж літа. У чорнім цупкім волоссі, що аж на плечі спадає – ані сивинки. Смагляве, туго обтягнене задубілою шкірою лице, худорляве, злегка видовжене, очі теж великі й гострі, ніс великий і гострий. І коли насупиться цар, то здається, що в очах його нуртує гроза і спалахують блискавки. І сам він худий, жилавий, високий та міцний, йде легко, нечутно і м’яко, наче до здобичі підкрадається. Шістдесят весен тому, тридцятирічним став він царем і звідтоді міцно тримає в руках Золоту Вуздечку Скіфії. Славетний і багатий цар Атей, недарма ж він носить титул Батька усіх скіфів. Родовід свій царський веде від родичів самого Іданфірса, котрий колись переміг перського царя і цим здобув славу на віки. А родовід Іданфірса починається від царя Спаргапіфа, який повернув скіфів з Азії в степи між Танаїсом та Борисфеном. Родоначальником же Спаргапіфа є сам Геракл. Тож і виходить, що рід Атея – божественний рід. Діди, прадіди, пращури і прапращури Атея споконвіку, звідтоді, як у степах світить бог-сонце Гойтосір, належали до знатних скіфів, до тих, котрих згодом буде названо царськими – найкращими, найчисленнішими вільними скіфами, або ще – справжніми скіфами, котрі стояли над усіма іншими племенами владиками і повелителями. У ті далекі первісні часи найзнатніших і найславетніших скіфів було троє племен, вони склали єдине військо, хоч і мали кожен свою територію і своїх вождів. Так і повелося звідтоді, що скіфами неодмінно правили три царі – по кожному з тих трьох первісних племен. І хоч один з них завжди був старшим, владикою Скіфії, але всі вони мали свої війська, свої краї, якщо хотіли, не корилися один одному. Так було і за часів славетного Іданфірса. І тільки Атей, ставши спершу одним з трьох царів, потім старшим царем-владикою, забрав владу в свої руки і зробився єдиним царем Скіфії, а племена об’єднав під своєю орудою. Раніше над трьома вождями-царями стояла Рада вождів та старійшин, а над ними ще були народні збори – Рада усіх скіфів, що могла усувати одного царя і вибирати іншого з царського роду, вона ж визначала, з ким воювати, куди походом іти. І рішення приймалися не від імені царя, а від імені усіх скіфів. А ось Атей, взявши владу в свої руки, скасував і Раду вождів та старійшин, і навіть саму Раду усіх скіфів. Все, що йому треба було рішати, вирішував сам, ні в кого не питаючи згоди і права. І звідтоді і впродовж шести десятків літ владарює він над скіфами, як живий бог на землі. Знаний він і в степах між Танаїсом та Істром, і по цей бік Істру у землях гетських, фракійських, трібаллських аж до самої Македонії. Знають його і греки у своїх містах-полісах на узбережжі Акшайни. Знають і остерігаються владики скіфів. Коли Візантій спробував було зашкодити торговим інтересам скіфів на свою, звичайно, вигоду (перешкоджав Гераклеї, котра возила у Скіфію товари), то Атей лише посварився пальцем на візантійців.

«Цар скіфів Атей народу візантійців.

Не шкодьте моїм прибуткам, щоб мої кобилиці не пили вашої води».

І все. Цього було досить. Візантійці більше не прищемлювали інтереси Атея. Бо знали: Атей може кинути летючу кінноту аж до Боспору Фракійського, і ніхто його не зупинить.

І македонський цар, наймогутніший у тих краях після Атея, через своїх послів передав йому своє шанування:

«Цар Македонії Філіпп, Атею і народу скіфському – радуйтесь! Бажаю з царем Атеєм і народом скіфським в мирі та доброму сусідстві жити».

Ось так. Сильні слабакам таких послань не пишуть. Сильні шлють такі послання тільки сильним, рівним собі. Бо Філіпп пам’ятає, як допоміг йому Атей, коли він, Філіпп, ходив проти фракійського царя Кетріпора. Македонець тоді захопив місто Креніди і збудував там свою фортецю. Одночасно він захопив золоті фракійські рудники біля гори Пангеї й заходився карбувати з фракійського золота власну монету – золотий статер, котрий прозвали в македонському, грецькому та перському світах «філіппіком» і котрий нарешті переміг на ринках золотий перський дарік. Філіпп і Атею прислав у дарунок шкіряний капшук золотих своїх монет. На одному боці жовтого кружала була зображена голова Аполлона з лавровим вінком, а на звороті – колісниця з двома кіньми, тими царськими кіньми, котрі перемогли на Олімпійських іграх в Олімпії року 756-го.

Хвастав македонець у своєму посланні:

«Військо військом, а ще немає у світі такої фортеці, у яку б не увійшов осел, навантажений золотом».

Атей тільки подивувався мудрості молодого македонця. Справді-бо: військо військом, а золото своє робить. Та й стосунки з сусідами за допомогою золота можна швидше налагодити, аніж з допомогою військової сили.

Не було у скіфів власних монет, карбувати їх не додумався жоден цар до Атея. А втім, може, і час у Скіфії ще не настав для власних грошей. Атей же, вийшовши на простори до грецьких міст, відчув: без власних грошей йому не обійтися. І торгівлю з греками треба було пожвавити, і просто стосунки зміцнити. Допоки ж його люди користуватимуться чужими золотими кружальцями? У скіфів сила. А де сила, там мусять бути і свої золоті монети. Бо недарма ж македонець так мудро сказав: «Військо військом, а ще немає у світі такої фортеці, у яку б не зумів увійти осел, навантажений золотом». Не хотів Атей ні в чому поступатися перед македонським царем, котрий, уявивши себе найсильнішим у македонському та фракійському світах і навіть у грецькому! – намагався взяти верх і над скіфами. Атей вважав, що він у тих краях сильніший за македонця, в крайньому разі – рівний йому. І якщо македонець карбує свої монети, то Атей пасти задніх не збирається.

Через довірених греків зв’язався з монетним двором Гераклеї, і звідти приїздив до нього грек-карбівничий, довго бесідував з Атеєм, випитуючи, якими той уявляє свої гроші та що на них відобразити, щоб було найхарактернішим для Скіфії. От Атей і сказав йому:

– І думати-гадати не треба, бо Скіфію без скіфа з луком на коні й уявити не можна.

Карбівничий змалював голову Атея, багато малював скіфів з луками на конях, а через кілька днів показав царю навощену дощечку із зображенням майбутньої монети: на однім боці голова Геракла, а на другім скіф з довгим волоссям, вусатий, бородатий, на коні з лука стріляє. Коли коня різко зупинити на всьому скаку, він злегка присідає на задні ноги, викинувши передні. В такому положенні він на якусь мить непорушно застигає на місці. Ось ця миттєвість є найзручнішою для вершника, щоб пустити стрілу. Це й збирався відтворити на монеті грек-карбівничий. Скіф на коні – то сам цар Атей. Зодягнений він, як і всі скіфи, в куртку (спереду поли довгі, позаду короткі), в шкіряні штани, взутий в гостроносі сап’янові чоботи. Той скіф (Атей) озброєний луком, зліва на боці в нього висить горит. І напис: ATAIAΣ.

Цар уточнив деякі деталі і схвалив задум карбівничого, сказавши йому коротко:

– Як намалював на воску, так і на золоті роби! Та постарайся, щоб мої гроші були кращими за македонські.[9]

Грек поїхав у свою Гераклею, і по якомусь часі люди з Гераклеї привезли Атею золоті монети, блискучі, осяйні – перші скіфські гроші, а ще мідні і срібні. Атей залишився задоволений монетами.

– Треба пошвидше обрадувати македонця, – буркнув насмішкувато і відіслав із своїми людьми в Пеллу, столицю Македонії, шкіряний капшук золотих своїх монет з головою Геракла на однім боці і скіфом, котрий стріляє з лука на коні, та написом «АТАІАΣ» на другому. Ще й велів передати гоноровитому македонцю таке послання:

«Атей, цар Скіфський, Філіппу і народу македонському. Якщо цар Філіпп відчуватиме брак коштів, то Атей може його виручити».

Кажуть, що Філіпп, прочитавши послання, спалахнув.

– Скіфський цар прирівнює себе до мене! Ба, навіть вище себе ставить! Не інакше, як скіфський лис відчув силу або затіває щось на шкоду Македонії.

І тим зігнав злість, що велів золоті монети скіфського царя віддати своїм слугам, мовляв, на інше вони й не придатні. Слуги несказано пораділи, а сам Філіпп, трохи охолонувши, замислено мовив:

– Час розсудить, хто з нас сильніший. Одне лише певно знаю: не вживемося ми з скіфами у цих краях!

Це розумів і Атей, тож завчасно готувався до вирішального герцю з Македонією. І герць той, як відчував Атей, вже не за горами. Зараз Філіпп зайнятий війною з греками, але тільки він досягне свого в Елладі, так і зіткне меч із скіфським. Обставини до цього змусять македонця. Про яке його панування в Греції може бути мова доти, доки за спиною в нього залишатимуться сильні скіфи? Час – спільник Філіппа, македонський цар лише п’ятий десяток розпочав, а ось Атей достатнього часу вже не має. Дев’яносто літ – це таки дев’яносто літ, третього життя не буде, а те, що є, треба достойно завершувати. Роки йшли вже останні, це Атей теж розумів. Останні ж його роки припали на час створення могутнього Македонського царства, стрімкого злету Філіппа як полководця і державного мужа. Трудно буде Атею змагатися з Філіппом. У повного сил і здоров’я македонця ще життя та життя попереду, все із задуманого можна встигнути звершити, якщо сліпий випадок не стане на перешкоді, а на що розраховує, на що сподівається він у дев’яносто літ? А треба встигнути, будь-що встигнути. Удвох їм – Македонії і Скіфії – не вжитися мирно у цих краях: Скіфія не потерпить на своїх кордонах могутню Македонію, а Македонія, в свою чергу, не потерпить на своїх кордонах могутньої Скіфії. Він прибере її з дороги, тож треба не проґавити час і першому нанести удар. І нанести раніше, ніж Філіпп завоює греків, бо тоді його не дістанеш. Для вирішального герцю треба міцно утверджуватися в пониззі Істру, стати господарем цих неспокійних країв, вгамувати і покорити тутешні племена. Фракійців та гетів він уже усмирив, трібаллів вигнав геть, а ось з істріанами не просто. Істріани не хочуть коритися скіфам, сутички з ними не минути. І ще турбував Атея його старший син і спадкоємець Гелон. Якщо боги покличуть Атея до себе, чи зуміє Гелон утримати Скіфію в руках, чи не спалахне розбрат, як ото у фракійців?

– Сину мій і спадкоємцю! Вожді мої, старійшини, знатні із знатних, воїни, скіфи! – починає цар, і вщухає гул голосів, всі відставляють чаші, повертають голови до Атея, шанобливо їх схиляють. І шанобливіше за всіх схиляє голову Гелон, готовий ловити кожне слово батька-царя. – Хочу вам дещо повідати. Мені дев’яносто літ, можливо, скоро боги заберуть мене до себе. (В очах Гелона ніби майнула іскорка надії.) Як владнаю відносини з Філіппом, так і піду з цього світу. І вам, скіфи, залишу Скіфію. Тобі, сину мій і спадкоємцю, вам, вожді та старійшини, вам, знатні мужі, вам, скіфи, залишу я Скіфію!

– Не залишай нас, царю, – залунали голоси, і голосніше за всіх вигукував Гелон. – Не роби нас сиротами, Батьку!

– Що ми зможемо без тебе? Ми – прості смертні, – басовито вигукував Авхат.

– Так, так, що ми зможемо без тебе? – повторювали Паралат, Лаксакіс і Савл, а за ними інші вожді, знатні і можні. – Не роби нас сиротами, Батьку!

І тільки Котіар мовчав. Скіфський мудрець думав: шкода, якщо боги заберуть Атея, без нього і справді тяжко буде Скіфії та ще в такий час. Але чого варте те царство, котре не зможе жити без старого царя? І ще думав: який жаль, що так рано пішов із світу цього молодший царський син Орік, ось хто повів би далі Скіфію після Атея…

– Голови ваші сиві. А коли, крім сивини, в головах маєте ще дещо – сиротами не станете, – вже насмішкувато говорив Атей. – Залишу вас не без царя. Син мій Гелон буде правити Скіфією, він жде – не діждеться цієї миті. А ви, мужі мої, будете йому допомагати. Ось тоді ніяка біда не посміє загрожувати вашим головам. Тож молю богів і вас, мужі знатні, щоб у мирі жили, як мене не стане, у злагоді – в ім’я Скіфії. А житимете в злагоді – буде й Скіфія в силі. Будете гризтися між собою вовками – вовками завиє і Скіфія. Розбрат – то найстрашніше зло в царстві. Ви думаєте, чого ми сильних фракійців так легко подолали? Бо в їхньому царстві немає згоди і миру, тому їх терзають чвари, як собаки падло. І в трібаллів не було єдності, тож і не зуміли проти нас устояти. І в гетів немає єдності, кожний вождь їхній в царі цілить. Тому й гети для нас слабаки. А ось Македонія єдина, Філіпп згуртував її, всі пальці македонські в один кулак стис – ось чому Македонія для нас небезпечна. Найнебезпечніша з усіх сусідів. І Філіпп молить богів, щоб ті послали нам чвари й розбрати, а тоді вже він легко Скіфію здолає і приєднає вільних синів степу до свого царства.

Біля Атея лежить на червонім чепраку пучок оперених стріл, перев’язаних ремінцем із сириці. Взяв його цар, потримав у руці і зненацька простягнув пучок синові.

– Переломи!

Широкоплечий і дужий Гелон взяв у свої чималі ручища пучок стріл, посміхнувся – що ж тут, мовляв, хитрого? – а переломити стріли не здужав. Засопів, насупився, ні на кого не дивлячись, але як не силкувався, як не кректав крізь стиснуті зуби, а так нічого й не міг вдіяти з пучком. І спалахнули в його душі гнів і образа на батька: навіщо він це затіяв? Щоб на очах у всіх знатних скіфів знеславити сина свого?

Посміхнувся Атей у вуса, пучок стріл у сина взяв, хотів було подати його Котіару, але передумав – хитрого і кмітливого Котіара на слизькому ніколи не застукаєш, передав пучок Авхату.

– Переломи ти, вождь!

Широке, щокасте лице Авхата приємно почервоніло, а його великий ніс ніби набряк. Другий радник Атея простягнув дебелу загрубілу руку, легко взяв пучок стріл, гекнув, сподіваючись з ходу переломити пучок, але, як і в Гелона, в нього теж нічого не вийшло. Тоді Авхат, ще дужче почервонівши, спробував було переломити пучок через коліно, потім притискував його ліктем до боку, а другою рукою гнув, і все марно. Зрештою, з червоного він став білим, на лобі виступив піт. Вожді, спостерігаючи за його марними зусиллями, спершу посміхалися, а далі вже вголос почали реготати. Та Авхат вирішив хоч словом влучним зам’яти свою безпорадність. З поклоном повернувши Атею пучок, він сказав, дещо навіть не без улесливості:

– Це свідчить, що я простий смертний, і царські стріли мені непідвладні.

– Ти не переломиш пучок і своїх стріл, – гмикнув Атей насмішкувато. – Хто ще з мужів моїх зламає пучок стріл? Може, ви, скіптухи?

Але ні Паралат, ні Лаксакіс, ні Савл, хоч як не силкувалися, а не виконали волі царя. Ламали і не змогли переломити пучок інші вожді та воїни, останні були молодими, дужими, але й вони зазнали невдачі. Відлягло трохи в Гелона з душі – не він один такий.

– Не переломите стріл, хоч кожний з вас і сильний, і дужий, і легко перерубує ворожі кості, а коня найлютішого на скаку може однією рукою зупинити, – сказав Атей і ворухнув пальцями, щоб йому пучок стріл повернули.

– А чому не переломите? – запитав, коли пучок знову був у його руках. – Та тому, що стріли не кожна сама по собі, а всі разом, в одній зв’язці. Ось чому їх неможливо переломити.

Висмикнув стрілу з пучка і легко, між двома пальцями переломив її. Потім висмикнув другу – хрусь! І третю переломив, і четверту, і п’яту… Древка стріл так і хрупали між його кістлявими пальцями. Переломивши останню стрілу з пучка, Атей відкинув їх геть і гостро глянув на спантеличеного сина свого.

– Бачив? Запам’ятав побачене?

– Запам’ятав, Батьку!

Глянув цар на вождів, на старійшин, на знатних мужів та воїнів, на всіх скіфів.

– Бачили?

– Бачили, Батьку, – відповіли всі разом.

– Запам’ятали?

– Запам’ятали, Батьку!

– Ось так, як я переламав поодинці стріли з пучка, так і вас поодинці здолають вороги.

І збагнули скіфи мудрість свого царя, бо що ж тут не збагнути. Просто все і – запам’ятовується.

– Доки я живий, Македонія Скіфію не здолає. І доки ви після мене триматиметеся один одного, Македонія вас теж не здолає. Ніхто вас тоді не здолає! Тож пам’ятайте про це. Я не вічний. Два життя прожив, а чи дадуть мені боги ще й третє – не знаю.

«Он чого забаг – третього життя, – з ненавистю думав Гелон, хоч і дивився на батька з шанобливою відданістю. – Це ж треба, га? Не інакше, як зілля чаклунське п’є, тому живе й живе. І мене переживе, як пережив уже всіх своїх синів…»

Атей здійняв чашу.

– Тож вип’ємо, скіфи, за єдність! За те, щоб нас ніхто й ніколи не поламав поодинці!

І пили скіфи за єдність. І пив з ними Гелон за єдність і віддано дивився на батька, як на живого бога. І чим відданіше дивився на батька, тим розпачливішими і похмурішими ставали його думки: не пережити йому батька, не бачити скіфського царства. Недарма ж батько про третє життя згадує, житиме ще і житиме. З істріанами збирається воювати, з македонцями… І хто знає, кого боги першим покличуть до себе: батька в дев’яносто літ, а чи його у п’ятдесят?.. Невже йому, Гелону, до кінця днів своїх ходити у спадкоємцях царя? І на той світ піти спадкоємцем?

І в душу Гелона вповзала чорна ніч…

Частина друга

Пелла, столиця Македонії

Антіпатр був одним з найближчих радників, довіреною особою і другом македонського царя. Філіпп цінував Антіпатра і як політика, і як державного мужа, на котрого завжди і за будь-яких обставин можна покластися і завжди бути впевненим: Антіпатр ніколи не підведе. Служив ще попередньому царю Пердіці ІІІ, в порівнянні з Філіппом був уже зрілою людиною, тертий та м’ятий і в житті, і в інтригах та чварах двірцевої знаті, де він теж користувався чималим впливом. Якщо цар любив із своїми гетайрами гульнути і гульнути добре, коли хмільна, розвесела ніч за банкетним столом змінювала такий же день, а день – ніч, Антіпатр майже не вживав вина. За банкетним столом їх – царя та його найближчого радника і праву руку – ще не бачили ніколи: в той час як цар банкетував, втрачаючи дням і ночам лік, чи відсиплявся після гульок (це коли не воював), Антіпатр залишався тверезим і не спав – був на сторожі царства. Може, тому Філіпп і гуляв бувало по кілька діб підряд, знаючи, що на випадок чого тверезий Антіпатр постійно напоготові.

Підтягнений, завжди свіжий і бадьорий, стрімкий і легкий на ходу, з розумними і хитрими очима, що так молодо блищали, Антіпатр був повною протилежністю своєму царю. Якщо Філіпп при всій своїй розсудливості, хитрості, підступності та винахідливості все ж іноді гарячкував (тоді в ньому з’являлося щось хлоп’яче, задерикувате і відчайдушно ризиковане), то Антіпатр не втрачав землі під ногами і спокійною поміркованістю гасив зайве збудження молодого царя чи стримував його від поспішних, необдуманих вчинків. Тож Філіпп без поради зі своїм радником і другом не приймав жодного рішення, яким би воно не було, дрібним чи значним. До всього ж Антіпатр зарекомендував себе зрілим політиком і дипломатом, особливо в стосунках з греками. Еллінська культура йому була близькою. Радник підтримував дружні відносини з грецькими філософами і навіть сам писав книги. Будь-коли, вдень чи вночі запитай його, що зараз твориться в еллінському світі та його полісах, Антіпатр без затримки дасть точну й вичерпну відповідь і порадить, як краще царю триматися у відносинах з греками. Добре знав Антіпатр і складну ситуацію на східних кордонах царства, бо мав вірних людей серед фракійців, гетів та інших племен, виявляючи цим Філіппу неоціненну послугу. Недремно і насторожено слідкував царський радник і за рухом скіфів в пониззі Істру та в Гетській пустелі. Філіпп був певний: його раднику відомий кожний крок скіфського владики Атея. І коли цар отримав тривожне донесення із східних кордонів царства, то відразу ж послав гінця за Антіпатром.

Антіпатра викликали не в пишну тронну залу македонських царів, а в маленьку потаємну кімнатку, вхід до якої завжди чатували гетайри, і де Філіпп любив усамітнюватись, коли мав над чимось кріпко подумати. Там же він приймав і радників, якщо справа була великої державної ваги і не підлягала розголошенню. Кімнатка добре знайома Антіпатру, вузька, без вікон, з кількома світильниками – бронзовими лампами. Під стіною ложе, заслане ведмежим хутром, поверх якого кинута овеча шкура (цар іноді й спав там, по-простому, по-похідному), посеред кімнати стояв мармуровий столик з позолоченою скринькою для особливо важливих справ, на чолі столика стояв широкий стілець з високою спинкою та позолоченими підлокітниками у формі лев’ячих голів, а збоку – простий стілець для радника. Більше у кімнатці не було нічого.

Коли Антіпатр підійшов до потаємної кімнатки, ефеб[10] в шоломі з гребенем, в голубій туніці й блискучих мідних латах, з коротким мечем на стегні, упізнавши прибулого, стукнув калаталом у бронзовий щит, що висів біля дверей. Посторонившись, жестом з напівпоклоном запросив радника зайти. Антіпатр переступив поріг. Цар у білосніжному вовняному гіматії стояв біля столу і щось перебирав у скриньці – певно, тільки-но зайшов.

– Хайрете! – привітався Антіпатр.

– Хайрете! – не обертаючись, відповів цар, все ще порпаючись у скриньці. Та ось він, певно, знайшов у ній те, що шукав, ляснув у долоні, і тієї ж миті вбіг служка. Філіпп повів плечем, служка, підбігши, став навшпиньки, зняв з царя гіматій і нечутно зник. Лишившись в хітоні, цар полегшено зітхнув, сів у своє крісло і жестом запросив сісти й радника. З похмілля Філіпп почував себе негаразд, облизував сухі губи, відчуваючи у всьому тілі спустошливу втому. Чорна пов’язка на лівому оці зсунулась, видно було розсічену брову і темну очну западину – око Філіпп втратив років з п’ятнадцять тому під час штурму Мефони. (Він тоді оглядав осадну техніку, що ламала оборонну стіну, стріла, розсікши брову, вп’ялася йому в око.) Потягнувшись до хрускоту в суглобах, цар тихо застогнав крізь стиснені зуби і глянув на радника. Той сидів, як завжди, свіжий, бадьорий, з ясними, чистими очима й рум’яними щоками.

«Він наче молодіє з віком», – не без заздрощів подумав цар.

Ляснувши в долоні, велів служці принести холодного пива. Служка поспішно зник і тієї ж миті й з’явився, обережно, якось аж врочисто несучи у витягнених руках два великих запотілих кухлі. Поставивши на стіл, застиг зі схиленою головою, але тільки цар махнув рукою, зник.

Філіпп показав раднику на один з кухлів.

– Дякую, – як завжди чемно ухилився Антіпатр і додав з дещо осудливими нотками в голосі (з усіх радників лише він один зважувався, щоправда, легко дорікати цареві частими випивками): – Так рано пити?

– Не рано, а вже пізно, – весело одказав цар, збуджуючись при вигляді кухлів з пивом. – Гуляли всю ніч… – зітхнув і додав рішуче: – Все! Годі з гульками, завтра їду до війська. Парменіон тримає в облозі Перінф, але щось там забарився. З Перінфом треба кінчати пошвидше і братися за Візантій.

Залпом спорожнив кухоль, полегшено зітхнув, тильним боком долоні утер губи та вуса, пробіг пальцями по бороді і одним оком – гострим та зірким і вже прояснілим від пива, – глянув на радника.

– Що ти скажеш про Атея, скіфського царя?

– Після царя Іданфірса, котрий правив Скіфією більш як півтораста років тому і тоді ж розбив персів, вигнавши зі свого краю царя Дарія, Атей другий такий вдатний цар Скіфії.

– Я теж переконаний, що він – вдатний цар. І думаю про це з неспокоєм, – Філіпп допив другий кухоль, з шумом перевів подих, тильним боком долоні утер губи та бороду і, здається, й зовсім збадьорився. – Але якщо Іданфірс все своє життя залишався в степах біля Борисфену, то його далекий нащадок Атей відчув, що йому тісно в старій Скіфії. Він розширив царство за рахунок фракійських та гетських земель, дістався до пониззя Істру і загрожує грецьким містам. Довгі роки Атей був нашим спільником та й зараз ним є. Але я певен, що в своїх потаємних задумах цей хитрий скіфський лис не бажає нам добра. І тим більше могутності. Сильна Македонія його непокоїть, він постарається зробити все від нього залежне, щоб Македонія не стала могутнім царством, повелителькою інших народів.

Скіфський спільник непокоїв Філіппа вже не перший рік. Укріпившись в пониззі Істру, Атей тримається там господарем, гети відходять, уступаючи свої землі прийшлим кочовикам, скіфське царство міцніє. Ніхто з тамтешніх племен і фракійці теж не в змозі протистояти проникненню скіфів на захід і на південь. А сильних сусідів на околицях свого царства Філіпп не терпів, це, зрештою, було просто небезпечно, адже такий сусід із спільника може легко стати противником. До всього ж Македонія почала наступ на грецькі поліси, захоплюючи міста й посилюючи свій вплив на еллінів, і мати у себе в тилу войовниче скіфське царство було небезпечно. Греки можуть звернутися до скіфів за допомогою, і Атей, щоб послабити Македонію, вдарить Філіппу в спину.

Філіпп дістав зі скриньки шкіряну трубочку (печатка була зірвана і трималася на однім шнурку), витягнув з неї сувій папірусу, потримав його в руках, ніби зважуючи.

– Щойно екзітазіс[11] передав це донесення вивідників із східних кордонів, з гирла Істру, – сказав і, не розгортаючи згорток папірусу, кинув назад у скриньку, певно, знав його вже напам’ять. – Мої люди повідомляють: Атей розбив сильних трібаллів і нині святкує перемогу та здійснює жертви своєму богу. Трібалли войовничі, я покладав на них надії, але й вони не зуміли протистояти скіфам. Атей і сильніший за них і, що небезпечно, хитріший. Вивідники також доносять, що скіфський лис непомітно готується до війни з істріанами. Якщо він і їх розіб’є, то войовничішого народу за скіфів у тих краях не буде.

– Мої люди і мене повідомили про перемогу Атея над трібаллами, – сказав Антіпатр.

– Я знаю, що ти теж все знаєш про події на східних кордонах царства, – Філіпп відкинувся на спинку крісла, поправив пов’язку на оці і, зненацька хитнувшись, наліг грудьми на стіл, пильно вдивляючись в радника єдиним оком, наче свердлячи його. – Тому й покликав тебе для ради. Ще раз повторюю: мене непокоять скіфи. Сьогодні… ні, завтра Атей стане нашою загрозою на сході. Маючи такого сусіда, Македонії важко буде панувати над фракійцями та греками. І перемога Атея над істріанами в майбутній війні зовсім не бажана. А раптом Атей укладе за нашими спинами союз із фракійцями? Чи з греками? Зрештою, це в інтересах греків перетягти скіфське військо на свій бік.

Антіпатр кивнув на знак згоди із словами царя і обережно сказав:

– За тими відомостями, що доходять до мене, греки, а точніше, Афіни випустили із свого зору скіфів в пониззі Істру. Це їхній великий прорахунок. Але Демосфен, – Філіпп, почувши ім’я свого затятого ворога, насторожився, – Демосфен, кажу, може напоумити співвітчизників використати скіфів у боротьбі з нами. Демосфен на все здатний.

– На жаль, – зітхнув цар. – І навіть золотом його не вдається підкупити. Чи ж не персам він продався?

– На персів він якраз і сподівається.

– Жаль, що ми його не перетягли на свій бік. Демосфен вартий цілої фаланги. Коли б його не було у греків, все для нас стало б значно простішим.

– Я поклявся знищити Демосфена, – без пафосу, спокійно мовив Антіпатр. – І зроблю це неодмінно, інакше, клянусь Гераклом, і жити не варто на цьому світі!

– Я тобі вірю, друже, – цар помовчав, щось розмірковуючи, а тоді швидко сказав: – Перш ніж розпочати штурм Візантія, я твердо мушу знати: хто такий Атей? Наш спільник, як і раніше, чи скритий ворог? Чи залишиться він у пониззі Істру, чи раптом прийде візантійцям на допомогу, адже наше послаблення було б йому на руку.

– Поки що Атей незадоволений візантійцями, котрі шкодили донедавна скіфським торговим інтересам. Вони перехоплювали купців, котрі прямували в Скіфію. І нам, аби перешкодити можливому зближенню скіфів з візантійцями, треба під виглядом візантійців пошарпати купців, які прямуватимуть в пониззя Істру. Атей тоді розізлиться проти візантійців і кине на них своє військо.

– Ця думка варта уваги щонайпильнішої, – схвально сказав цар. – Зроби так, як задумав. Під виглядом візантійців вчини напад на купців.

– Я вже готую для цього кілька загонів, – мовив Антіпатр. – Ставши ворогом візантійців, він залишиться твоїм другом. Або – майже твоїм другом.

– Майже! – сердито вигукнув цар і поправив чорну пов’язку на оці. – Але майже друг – це не друг! Та і який Атей мені друг? Він мріє аж до Балкан поширити свою владу, а я мрію до Істру і далі посилити свою. Ось які ми друзі.

– Це так, – кивнув Антіпатр, зовсім не звертаючи уваги на царський гнів, – але Атею вже дев’яносто літ. Не вічний же він, зрештою, на цім світі?

Філіпп помовчав, посопів.

– Хто їх знає, цих скіфів. Загадковий люд. А щодо Атея, то… живе він на цьому світі й живе. Чи скіфські знахарі напувають його зіллям, що літа доточує, чи тим, що смерть одганяє? А доки він житиме, доти й міцнітиме Скіфія на наших східних кордонах – радість не велика!

Антіпатр заговорив м’яко і заспокійливо:

– І все одно він тебе не переживе. Атею належить те, що сьогодні, але завтра у нього вже не буде.

– Так він сьогодні й заважає! У мене немає часу чекати, доки скіфські боги заберуть до себе царя, котрий і так забарився на цьому світі. Атей живе не для себе, а для Скіфії. І цим він шкодить нам. Тільки розбивши Атея чи бодай послабивши його, я зможу нарешті остаточно утвердитись у Фракії.

– Я теж думаю над цим. Треба допомогти Атею пошвидше піти з цього світу. Якщо ти купуєш за золото греків, то чого цю породу людей не можна знайти у Скіфії? Адже скіфи люблять золото не менше, як греки чи інші народи. Певний, невдоволені Атеєм завжди знайдуться. Особливо серед його синів…

– Ну, ну… – нетерпляче пробурмотів Філіпп. – Це вже ближче до істини. Говори, раднику.

– Старшому з Атеєвих синів, здається, піввіку, – все так же спокійно і впевнено говорив Антіпатр. – Не треба бути пророком, щоб сказати: він спить і бачить себе царем. Чекає і ніяк не дочекається батькової смерті, щоб забрати владу в свої руки. А батько живе. Вірю, що старший син, – його, до речі, звати Гелоном, – тримається з останніх сил. Коли його вміло підштовхнути, він виступить проти батька. Бо інакше й помре від старості, не дочекавшися влади.

– Що пропонуєш?

– Відрядити кмітливих послів до Атея. Знайти для цього зручний привід. Наприклад, надіслати йому щедрі дарунки на знак дружби і нашої прихильності. Посли, живучи в кочовищі Атея, вийдуть на його синів. І зокрема, на Гелона.

Філіпп цмокнув язиком.

– Але про це треба було подумати раніше. Спосіб перевірений, та забере багато часу для свого здійснення, а часу в мене вже немає. Атея треба відсторонити від греків найближчим часом. Ще до штурму Візантія.

– Можна й швидше, але тут без жінки не обійтися.

– О-о!.. – Філіпп заусміхався (жінок він любив над усе). – Це вже діло. Жінки тут незамінні. Як мислиш?

– Послати Атею в дарунок молоду македонку. Таку, щоб земля в неї під ногами горіла. Повну зваб, підступів, жорстокості. Не жінку, а – змію.

– Ти гадаєш, що Атей у неї закохається? – скептично перепитав цар і додав зневажливо: – Чоловік у дев’яносто літ уже не чоловік. Принаймні для жінки. Що той Атей зробить твоїй пристрасній звабі-змії?

– Чоловік завжди чоловік, бодай і в дев’яносто, – не погодився з царем радник. – Атей хоч і має поважний вік, та, ходять чутки, скіфські знахарі напувають його таким зіллям, що він бігає, як молодий лошак!

– Гм… Цікаво, – та в єдиному оці Філіппа гніздилася недовіра. – Дев’яносто літ – це таки дев’яносто літ. Тут і твоя зваба-змія нічого не вдіє. Дід є дід, на біса йому молодичка? Та ще гаряча. Ха!

– При Атеєві знаходяться два його сини, вони не байдужі до жінок. Особливо старший, Гелон. От наша жінка й зіграє роль троянського коня, що проникне у ворожий табір, несучи небезпеку в своєму череві. Подаруємо її Атею, він з нею, припустимо, нічого не зможе зробити, але, як і кожний скупердяга, триматиме кралю при собі. Це викличе незадоволення в його старшого сина, бабія, до речі. До всього ж, наша зваба зуміє закохати в себе Гелона. От і налаштує свого коханця проти батька.

– Це вже діло, – схвально мовив Філіпп. – Маєш таку звабу-змію? Ти впевнений за неї? Виконає нашу задумку?

– Жінка, котру маю на прикметі, така, що й сухе дерево в себе закохає, а сина Атея й поготів.

– Еуге! Калісто[12]! – вигукнув Філіпп. – Не будемо гаяти часу – готуй звабу, а заодно й послів до Атея. А я зараз напишу до скіфа листа.

Антіпатр звівся, кивнув царю і з гідністю вийшов – стрімкий і легкий на ходу. Філіпп ляснув в долоні, крикнув служці:

– Пива і писаря до мене!

Коли писар з’явився, Філіпп, лежачи на овечій шкурі та смакуючи пивом, заходився диктувати:

– «Філіпп, цар македонський, Атею, царю і народу скіфському – радуйтесь!..»

«Дочка фракійського вождя»

Фракійці продавали своїх дітей на чужину.

Такий був звичай. А втім, це тільки так говорилося – звичай. Щоб пощадити власну гордість, якої було безмір, і уявну, котрої вже й сліду не лишилося, незалежність. Торгівля власними дітьми – то була єдина можливість для малоземельного, але багатодітного селянина виборсатися з боргової петлі. Коли вона зашморгувала горло, тоді вибирали когось із своїх дітей – здоровіших та пригожіших. Як дівчаток, так і хлопчиків. На них – особливо гарненьких та звабливих – завжди був стійкий попит у грецькому, македонському, перському та в інших світах.

Фію теж продав у рабство рідний батько.

«Жити в неробстві, розкошувати – то є найвища доблесть, а обробіток землі – ганебне заняття», – говорили знатні і можні фракійці. Найблагороднішим вважався той, хто не працюючи жив дозвільно. А батько Фії трудився тяжко, бо простого був роду, селянського, тож мусив займатися ганебним, з точки зору багатих, заняттям – обробляв землю. Мав клаптик землі і купу дітлашні – сама дрібнота. Земля не завжди родила. Боги щедрі швидше на неврожай, аніж на статки. Не рятувала й Бендіда, богиня-захисниця родів фракійських і всіх, хто спільно живе з ними в селах. Не рятував і бог сонця Діоніс. Земля бідна, дощів мало. В інших краях Фракії, кажуть, землі родючіші, ниви там густо колосяться, а в них не те… Каміння, сухе груддя. Вода глибоко, сонце пекуче. Що на такій землі вродить? Тільки бідність та горе. Щоб вижити і сяк-так звести кінці з кінцями, доводилось залазити в борги. А вони мали здатність рости швидше, аніж врожаї. І щоб їх позбутися, доводилося залазити в нові борги.

Вони росли й росли, а повертати не було чим, бо засуха йшла за засухою, і нивка родила ледь-ледь. А тут ще й дарунки треба раз по раз підносити: царю, пародантистам (правителям, котрі походили з царського роду, а їх та їхніх сімейств розвелося у Фракії, що комашні!) І всім треба дарувати. Примусове підношення прикривалося формулою «добровільні дари». Але то була данина. І де її взяти селянину – те можних і знатних ніколи не цікавило. Цар привчав своїх підданих: краще давати, аніж брати. Сам брав, хоч це і було, за його ж власним повчанням, не краще, а гірше. А втім, цар брав з вождів та пародантистів, а ті в свою чергу брали з простого люду. Давали «добровільні дари» селяни ще й грабіжникам, любителям легкої наживи, котрі на прудких конях налітали на села – грабіжниками здебільшого виступали вожді сусідніх фракійських племен, чи й, досить часто, сам цар. Коли він із загонами вершників і порожніми повозками з’являвся в краю того чи іншого племені – мусили давати. Добровільно. Інакше де ж твоя гостинність та щедрість душі? А втім, не даси – цар сам візьме, а тоді буде гірше.

А земля родила все менше й менше, загони для худоби порожніли, села обезлюднювали. Коли припікало, коли нужда заганяла в безвихідь, закладали єдине своє багатство – землю.

Заклав свою нивку і батько Фії. З боргами він розплатився, але змушений був тепер за той заклад віддавати позикодавцю одну шосту свого врожаю. Минуло неврожайне літо, потім ще одне, батько заплутався в боргах і змушений був позичати ще і ще. Одночасно росла й частка врожаю, яку він віддавав кредитору. Виходу вже не видно. Віддавши майже весь урожай, сім’я жила надголодь. А тут зима. Хоч вовком вий. Тоді батько взяв гроші під заставу своєї особи і членів сім’ї. Це була відчайдушна і остання спроба виплутатися з боргів. Не виплутаєшся – станеш дулом. Залежним від свого позикодавця, його рабом. Чи майже рабом. Він продасть свого позичальника і його сім’ю в рабство, а землю забере собі. Так траплялося не раз. І ніхто не порятує, бо кожний комусь щось та винен. І той, хто став дулом, у вільні громадяни вже не повертався.

І тоді батько зібрав дітей і сказав, ні до кого не звертаючись і ні на кого не дивлячись:

– Когось із вас я мушу продати на чужину.

Діти – дрібнота, одна одного менша. Злякалися, почали ревти. Ховалися одне за одного. Батько не прислухався до їхнього крику. Кричи не кричи, а все одно когось треба продати – виходу не було. Пильний батьків погляд зупинився на Фії, старшій своїй, первістці. Їй уже виповнилось тринадцяте літо. Витяглась, як лозина, гнучка, в’юнка, личком гарненька, одні очі – великі, чорні, не по літах серйозні та розумні – чого варті. Груденята тільки-но проклюнулись. Чорне волосся аж до пліч.

– Доведеться тебе, дочко моя найстарша, – зітхнув батько і геть запечалився. – Ти вже на мене зла не май – безвихідь. Боги тому свідками. А коли кажу неправду, хай громом мене поразить Бендіда. За тебе греки більше дадуть, як за інших моїх дітей. Ти мовби й не селянка на вигляд. Тебе б лише відгодувати та зодягти гарно – ціни б тобі не було. Але – борги за шию душать, мушу тебе продати, бо інакше сам дулом стану, мене тоді продадуть, а дітлашня вся в рабство піде. То краще ти одна. Порятуй нас, дочко, і зла на нас не май.

…Фію купив грек Гіппій. Афінський купець. Маленький, лисий, напрочуд меткий і жвавий. Все, що не бачив – людей, худобу, речі – до всього відразу ж прицінювався. Був упевнений: у світі все продається і все купується. На тім і світ стоїть.

Гіппій щоліта приїздив у Фракію, скуповував у розорених селянських сім’ях дівчаток та хлопчиків. Живий товар переправляв в Афіни і там, на невільницькому ринку, перепродував втричі дорожче – співвітчизникам, а також перським чи македонським чи ще якимось там купцям. А перепродавши, по весні знову збирався у Фракію і закупляв за безцінь нову партію хлопчиків та дівчаток.

«На мій вік дітей у Фракії вистачить, – часто казав торговець малолітніми рабами. – Ще й синам моїм залишиться, Фракія плодюча».

Синів своїх Гіппій теж навертав до работоргівлі. З того й жив. І навіть багатим став – в Афінах мав пишний дім з біло-рожевими мармуровими колонами, а за містом кілька маєтностей, безліч рабів. І був вельми шанованим в Афінах купцем, поважним громадянином.

Потрапивши в Афіни, Фія швидко забула свою далеку, бідну і назавжди втрачену батьківщину. Тільки й пам’ятала випалену сонцем рівнину, пологі пагорби на обрії, нивки з жовтою пшеницею. Та ще поселення, у якому народилася, – розкидані там і тут хатки, між якими кривуляли стежки, де-де огорожі, викладені з каміння, загони для худоби… Та ще запам’ятала, як її везли, запам’ятала три повозки з дітлашнею… А у вухах ще й досі стоять дитячі крики. Грек Гіппій метався і намагався розрадити малоліток. Навіть ласощі давав.

На Фію він звернув особливу увагу. Дітей з тієї партії перепродав швидко, а її лишив. Для чогось беріг. Годував добре, не кривдив. Навчав її гарним манерам та все бідкався, що вона довго не поправляється… Часто оглядав її голу, мацав руки, ноги, стегна, груди, живіт. Відходив, милувався нею – висока, гнучка, тоненька. Чорні, як вогонь, очі. Скрадлива хода. Захоплено цмокав язиком. Але не чіпав, бо, певно, гадав на її дівоцтві заробити.

Оглядав руки, довгі тонкі пальці з видовженими нігтями. Радів, що в неї видовжене, благородно-вродливе лице.

– Не могла така дівчинка народитися в сім’ї селюка! – вигукував уголос і цмокав язиком. А якось сказав Фії (він умів і по-фракійському говорити, робота до того зобов’язувала):

– Хочеш, щоб доля твоя була кращою?

«Хто цього не хоче?» – подумала вона і кивнула головою.

– То слухай мене, Гіппія, в руках якого багато-багато перебуло такого товару, як ти. Слухай і не пропадеш. На вигляд ти – благородного походження. Тож забудь, чийого ти роду насправді. Ти – з дзібітідів… Так у вас, здається, називають благородних фракійок та фракійців? А точніше, ти дочка фракійського вождя… ну хоча б, хоча б Кімона. Ти – знатного походження. Знатна фракійка. Дочка вождя Кімона, запам’ятай це ім’я.

Фія все збагнула. Оголосивши рабиню знатною, Гіппій продасть її дорожче. Втричі. Погодилась. А раптом і справді буде краще? І повірила. Іноді їй і самій здавалося, що вона дочка фракійського вождя Кімона – знатна, можна, котру розбійники захопили і продали в рабство. І Фія аж запишалася собою, що вона не така, як інші фракійські рабині.

Гіппій застеріг свого управляючого будинком:

– Хто зачепить цю фракійку – того продам на рудники. Вона мені потрібна незайманою.

Фію не чіпали, не зобижали, і було їй відносно легко. Годували добре.

– Їж, їж, – лагідно призапрошував Гіппій. – Мусиш бути в тілі, адже ти знатного роду.

Згодом привів якогось чоловіка, і той зробив Фії татуювання. На грудях і на руках. Татуювання у фракійців – то перша ознака благородного походження. Чим знатніші жінки, тим пишніші у них татуїровки. Багаті неодмінно розмальовували і своїх дітей – про це грек Гіппій добре знав. А якщо Фія походила із знатного роду вождя Кімона, то мусила мати татуїровку.

Коли продавав її македонцям, то вихваляв:

– Подивіться, яка благородна. Яка татуїровка! Знатна полонянка, за великі гроші купив її у розбійників, собі беріг, та нужда примушує продати. Рідна дочка фракійського вождя Кімона.

Торгувався затято і продав Фію втричі дорожче.

Так Фія опинилася в Македонії.

Там її перекупив хтось з придворних Філіппа, а від нього вона невдовзі потрапила до Антіпатра – царський радник саме підшукував для своєї дружини молодих, вродливих і, бажано не з простого роду, покоївок. Тож «дочка фракійського вождя», а тепер рабиня підійшла якраз доречно. Так Фія стала покоївкою в гінекії Антіпатрового палацу, прижилася в нього і непомітно виросла, перетворившись у гарну дівчину – відважну і відчайдушну. Все вміла робити, все горіло в її руках. Дружина Антіпатра не могла нею нахвалитися. Особливо Фія уподобала верхову їзду. Щоліта Антіпатрове сімейство перебиралося в заміський маєток, а там були коні, тож Фія змалку до них пристрастилася. Коней любив і син Антіпатра Іолай, удвох вони й носилися верхи. І нічого Фія так не любила, як швидку їзду і гарячих, норовистих коней. Хоч і вважалась покоївкою, але жила на правах ніби родички господині. І представляли її не інакше, як «дочку фракійського вождя». Про це дружина Антіпатра не забувала похвастати ніби між іншим, що в неї, тільки в неї навіть покоївка і та із знатного роду.

Все було б добре, аби Фія не закохалася в Антіпатрового сина Іолая. Він, здається, теж був небайдужий до юної і пристрасної покоївки своєї матері. І нічого дивного тут не було. Фія – сліпуча красуня, вогонь-дівчина. Розумна, відважна. Іолай від неї був у захопленні і часто забирав її на верхові прогулянки. Днями вона пропадала невідомо де. Фія вже й не виконувала обов’язки покоївки, остаточно утвердившись спершу на правах родички Антіпатра, а згодом і коханки його сина.

Антіпатр занепокоївся. Що покоївка стала коханкою сина – на це він би й уваги не звернув, звичне діло. Але син, здається, аж надто захопився рабинею. І захоплення ось-ось переросте – якщо вже не переросло – в кохання. Хай забавляється паросток покоївкою, але не про таку пару своєму синові мріяв Антіпатр. Хіба мало в Пеллі дочок із знатних македонських родів? Не кажучи вже про дочок великих людей Греції, все ж таки його батько не просто знатний македонець, а – друга особа в царстві.

Антіпатр поговорив з Іолаєм, заспокоюючи себе, що в того – звичайне захоплення вродливою рабинею. А вродливими рабинями своєї матері захоплювався в юності й він сам. І ті рабині були першими жінками, яких спізнав Антіпатр. Тож хай і в сина першою спізнаною жінкою стане рабиня, але й тільки. А виявилось, що ні. Іолай закохався в рабиню з усім запалом юного серця і тільки з нею – от наївний! – вбачає своє щастя. Антіпатр завжди відзначався витримкою та несуєтністю. Тож все спокійно обміркувавши, не став ані гримати на сина, ані переконувати його – хто ти, мовляв, а хто вона. Закохані сліпі й глухі до будь-яких доказів розуму, їм нічого не доведеш. Вирішив сина не чіпати, не сперечатися з ним, а тихенько спровадити Фію. І не лише з свого палацу, а й з Пелли. Куди-небудь, аби подалі не лише від Пелли, а й, бажано, від Македонії. Клопотів з цим не передбачав, таку вродливицю грецькі купці в нього з рук вихоплять. А син пожуриться та й заспокоїться. Молодість швидко знаходить нову втіху… Коли ж з’явилася задумка подарувати скіфському царю звабливу юнку, Антіпатр аж руки потер: кращої змії за Фію для цього діла і не знайдеш – вродлива, і відважна, і надійна. І будь-кому голову закрутить. І заради свого щастя піде на все. Шкода було її втрачати задарма – міг за таку рабиню взяти добрі гроші, але вирішив не скупитися. По-перше, для державних цілей піде Фія, а по-друге, він, Антіпатр, сина порятує.

Так була вирішена доля Фії.

Задуманого не відкладав. Та й часу на роздуми не мав. Повернувшись від Філіппа, Антіпатр відразу ж викликав до себе Фію. Пильно дивлячись їй у вічі, запитав:

– Скажи-но мені, тільки чесно: чи обидив тебе хто-небудь в моєму домі?

– Ні, – твердо відповіла дівчина.

– І – добре, – Антіпатр помовчав, уважно розглядаючи покоївку своєї дружини. – Ти росла з моїми дочками, хоч і була покоївкою. Росла, як знатна.

– Я – дочка фракійського вождя! – визивно і не без гордощів вигукнула Фія.

– Не будемо про це… – стримано мовив Антіпатр. – Чия б ти не була дочка, але зараз ти моя рабиня, і я вільний з тобою робити все, що завгодно.

Фія зблідла.

– Заспокойся, зла тобі не бажаю. Але й волю за спасибі не одержують. А волю, напевне, хочеш мати?

– Який раб про це не мріє, – зітхнула. – Але воля коштує дорого.

– Так, дорого, – підтвердив Антіпатр.

– Я знаю про це і готова… готова заради волі на все, – вигукнула Фія.

– Тоді слухай мене. Але те, що я скажу, мусить залишитися між нами. Чуєш? Назавжди! (Покоївка кивнула на знак згоди.) Так ось: виконаєш моє завдання – все матимеш. І – волю також.

– Навіть… о, боги, я боюся й подумати про це, навіть Іолая?

– Навіть Іолая, – погодився Антіпатр, знаючи, що звідти, куди він хоче її послати, вона вже назад не повернеться. – Знаю, що ти небайдужа до нього. Тож і постарайся…

– Небайдужа? – вигукнула вона аж обурено і далі говорила… ні, вигукувала: – Та я жити без Іолая не можу! Він дорожчий мені навіть за саму волю! Я кохаю його! Він у світі найкращий, єдиний! І-іо-ола-ай! – проспівала ніжно і вся заусміхалася, і в ту мить навіть Антіпатр позаздрив рідному синові – його, Антіпатра, так ще ніхто не кохав.

– Я вірю в твої щирі почуття, – заговорив заспокійливо, з батьківськими інтонаціями в голосі. – Вірю, була б щасливою з Іолаєм, сином моїм. Але подумай сама…

– …хто я і хто Іолай?

– Так…

– Я про це думала і думаю. Я… рабиня.

– От і добре, що даєш собі раду, знаєш, хто Іолай і хто ти. І разом вам ніколи не бути.

– Краще смерть, аніж таке чути!

– Почекай, не гарячкуй! Старших треба слухати доти, доки вони не закінчать свою мову. Що я хочу сказати? Разом вам ніколи не бути, якщо ти…

– Я готова на все, аби разом з Іолаєм…

– Вже те, що я приділяю тобі, своїй рабині, стільки уваги, про щось та говорить. Я хочу тобі добра. І ти матимеш все, якщо виконаєш моє завдання. І тоді я віддам тебе за Іолая. Хоча завдання, затям, нелегке. Навіть важке, дуже важке. Але й плата за нього велика: воля та Іолай, твій коханий. А тепер слухай мене уважно…

Де був Філіпп раніше зі своїм дарунком?

Атей чистив свого коня.

Це був не звичайний, низькорослий, скіфської породи, непоказний із себе, хоч і витривалий кінь, а придбаний за золото десь на сході, у персів, високий, породистий, чистокровний скакун з гнучкою шиєю, золотисто-осяйний. Ним Атей особливо дорожив. Кінь – гарячий і рвійний – нетерпляче перебирав тонкими ногами, високо закидав красиву голову, тупцявся. Пирхав і кудись поривався, ловлячи губами й чутливими ніздрями гіркуваті од полину степові вітри, що залітали в кочовище, кличучи до себе скакуна. Його вуха, що так і ходили, вловлювали далеке відлуння кличного іржання молодих кобилиць у степу, збуджуючи перського чистокровного коня, відбираючи в нього спокій.

– Почекай, скоро в похід підемо, там політаєш степами широкими, – лагідно гомонів до нього цар. Він тримав коня однією рукою за вуздечку, а другою, стиснувши шматок білої повсті, витирав лискучі боки, шию, ноги і час од часу позирав на білу повсть – чи не забруднилася? Шматок повсті залишався незаймано-білим, і це радувало царя – чистий кінь, доглянутий. А чистий, сильний і доглянутий кінь – такий і його господар, кажуть степовики, і кожний ходить біля коня, як біля лялечки.

Поляскуючи скакуна по нагуляному крупу і крутих, аж лискучих боках, Атей добродушно бурмотів:

– Та постій же, постій. Не вертись, як дурне лоша. Будуть у тебе кобилиці, бо хочу від тебе вдатних лошат мати. І в степах ще погуляєш, і в битву мене понесеш… Все у нас буде з тобою, конику. От якби мені та ще хто віку доточив, було б і зовсім добре. Бо скільки не живи, а нажитися не можна – такі вони, степи, такий він, білий світ…

Кінь косував на господаря великим вологим оком, у якому видно було частину кочовища і царське шатро з бунчуками, перебирав м’якими чорними губами й тягнувся до Атея. Шкірячи зуби, намагався гризнути царя, але кусав злегка, так, граючись… І від того Атей був у доброму настрої. Від спілкування з кіньми цар завжди отримував душевну рівновагу і задоволення, наче знався з найвірнішими друзями. Пораючись біля коня, як на душі було тяжко і похмуро, Атей швидко заспокоювався, лагіднів, світлів на виду, і думалось тоді легше, і жилось ніби легше, і в голові ставало менше гнітючих думок. Любив він коней, як нікого з живих істот у цьому світі. А втім, як же степовику – воїну і кочовику – та без коня? Все одно, що без ніг і без рук. То кочує степовик, то воює, а все не на своїх, а на чотирьох, таких прудких і таких надійних конячих ногах. А коні, як і люди, – в кожного свої звички, свій норов, своя натура: один підступний, інший довірливий, той хитрий, а той добрий, хто злий, а хто друга тобі замінить і з біди тебе виручить… А заірже кінь, і на душі в степовика відразу ж стає тривожно-бентежно, ніби не кінь голос подає, а саме твоє життя до тебе озивається… Мало знайдеться інших голосів, з якими б так зріднився скіф, як кінське іржання. То – клич, голос друга, голос радощів чи біди, тривоги чи удачі, голос швидкого лету, нових просторів, зрештою, жорстоких битв. І ніяка музика, ніякі гарні звуки не зрівняються тоді з кінським іржанням, не викличуть в душі стільки поривань. Було колись… Захопили скіфи в полон грека-флейтиста, Ісменієм його звали. Атей попрохав полоненого заграти на своїй дудці. Грек і заграв. І грав так, наче флейтою душу з тебе виймав – може, тому, що в полон потрапив, за батьківщиною тужив. Вдатно грав, душевно. Слухаючи музику, забувся Атей, де він і що з ним – наче в інший світ потрапив. А коли отямився, на самого себе розсердився: як це він, цар, якимось там полоненим захопився! Аби грек не подумав чого такого, аби носа не задер, що він, мовляв, своєю грою навіть скіфського царя полонив, Атей буркнув:

– Добре граєш, грек! І флейта у тебе як жива. Та все ж я віддаю перевагу не твоїй дудці, а іржанню свого коня.

Грек зблід. Від образи, що гру на флейті оцінили нижче іржання коня. На Атея, скіфського владику, про якого стільки раніше чув різних небилиць, дивився, як на дикуна, і губи його тремтіли. На губах же Атея мигнула і зникла усмішка. Добре, що він так оцінив гру на флейті. Хай греки думають, що йому й справді ближче іржання бойового коня, хай тямлять, з ким мають справу! Краще бути в їхніх очах незрозумілим, аніж відкритим і ясним. Хоча гра йому тоді сподобалась, і, розчулившись, він звелів відпустити грека додому. А що іржання коней любив не менше, аніж флейту, то вже таким удався – флейту мало слухав, а з кінським іржанням виріс…

Та ось кінь заіржав лунко, дзвінко. Атей, пробудившись від роздумів, звів голову й побачив гурт чужих вершників. Вони наближалися до царського стійбища в супроводі скіфів на чолі з його радником Котіаром (і коли Котіар устиг зустріти македонських посланців?). Атею вже передали, що в кочовище прибули посли з далекої Македонії і прибули з дарами від свого царя. Певно, Філіпп чимось занепокоївся, якщо прислав до нього послів з дарами. Не інакше, як відчуває скіфську міць, чи замислив що, тож хоче дарами та клятвами у вірності приспати Атеєву пильність. Але скільки не присипляй пильність, та все одно надійде час, коли скіфам і македонцям стане тісно в цих степах. Вдавав, що не бачить чужинських послів біля свого шатра, чистив собі коня, стиха гомонів до нього, а сам краєм ока непомітно спостерігав за незвичайними гостями.

Послів – їх було четверо – супроводжували вершники, гетайри Філіппа, всі на добрих конях, озброєні, як і заведено в македонській кінноті – в бронзових шоломах, металевих панцирах, з мечами і дротиками. На плечі накинуті дорожні плащі, взуті вершники в шкіряні сандалі, паски від них переплелися до колін. Ноги голі. Голоногих воїнів дивно бачити скіфам. А втім, у кожного народу свої звичаї. Посли теж голоногі, взуті в шнуровані червоні чоботи до колін, в хітонах, поверх яких накинуті на плечі плащі-гіматії. Але й вони при зброї – дорога не близька, все може трапитись. І воїни, і посли з русявими, напівокруглими борідками, міцні й статуристі, як і всі в Македонії. А серед них – зіркі очі Атея загледіли це відразу – не то воїн, не то жінка. Бо вбраний як воїн і як жінка. Здається, жінка. На ній був рожевий хітон з короткими рукавами, руки красиві, наче вирізьблені. На плечах хітон застебнутий срібною фібулою і підперезаний вище тонкої талії шнурком. Хітон короткий, як у грецької богині Артеміди, прикриває лише частину стегон. Атей зловив себе, що йому несила відірвати погляд від жіночих стегон… І подумав з гіркотою: о боги, забравши в чоловіка силу, навіщо залишаєте бажання?.. Що вони важать самі?

Взута зваба, як і воїни, в шкіряні сандалі з переплетеними ремінцями до колін. Поверх туніки накинута зейра – фракійська накидка мінливих тонів з хвилястими смугами. Під накидкою поверх хітона був червоний шкіряний панцир, обшитий по краях чимось білим. На голові – бронзовий македонський шолом, з-під якого вибиваються пасемця чорного волосся… Лице злегка видовжене, чисте і гарне. Очі великі, блискучі… Вродлива, подумав цар, молода, сильна і зваблива. І чого це її занесло аж до скіфів? Хіба у македонців вже не вистачає чоловіків? Хоч і жінка, а в сідлі тримається хвацько і впевнено, кінь під нею не йде, а танцює… Гм… Хіба в македонців і жінки воюють? А втім, у сарматів та й у самих скіфів жінки – вершниці не гірші чоловіків, чому б їм і в македонців не бути. А гарна. Не жінка, а мрія чоловіка. Це ж треба… І чи не вперше Атей пошкодував, що йому вже дев’яносто літ, що сил колишніх уже немає. Ех, було б йому зараз тридцять чи сорок…

Атей чистив коня, вдаючи, що заклопотаний роботою і не бачить наближення гостей. Припікало сонце, в кочовищі ані вітерця, душно, спекотно. Десь набридливо бринить ґедзь, мухи обліпляють голову коня, липнуть йому до очей, кінь поривається, цар, поляскуючи по шиї, заспокоює тварину.

Чужі воїни зупинилися, спішилися, і вершники застигли біля коней. Посли під’їхали до Атея ближче і теж спішились. До них підбігли царські слуги, схопили коней за повіддя, відвели до конов’язі. Посли переглянулись між собою. Потупцявшись (скіфський цар все ще не звертає на них уваги, чистить свого коня та й чистить), підходять ближче.

– Хайрете!

Тлумачить Котіар. Посли гучно вітають Атея, владику всіх скіфів від Танаїсу – Борисфену й до пониззя Істру – Атей чистить собі коня та й чистить.

Старший з македонців дістав шкіряну трубочку, зірвав з неї воскову печатку і, витягнувши пергаментний сувій, розгортає його і починає врочисто читати:

– «Філіпп, цар македонський, Атею, царю і народу скіфському – радуйтесь!..»

Македонський цар майже клянеться скіфському цареві в дружбі та вірності… Атей чистить свого коня та й чистить, але внутрішньо насторожився. І чому це Філіпп ні з того ні з сього клянеться йому в дружбі та вірності? Не інакше, як готує удар у спину. Це взагалі схоже на Філіппа. Перед тим як своїм друзям чи однодумцям нанести удар в спину, Філіпп неодмінно клянеться їм у вірності. Так він вчиняв щодо греків не раз… Слухаючи велемовного посла, Атей чистить собі коня та й чистить…

Посол читає.

Котіар безсторонньо тлумачить…

Виявляється, знатні македонці привезли Атею в дарунок від свого царя молоду жінку, родичку самого Філіппа, ту, що вбрана і як жінка, і як воїн. І чого це Філіппу спало на думку подарувати Атею – ні з того ні з сього – свою родичку?

Посол велемовно читає й читає…

Котіар безсторонньо тлумачить і тлумачить…

Атей чистить коня та й чистить…

– На знак вічної дружби між Філіппом та Атеєм, між македонським царством і скіфським!

Гм… Тепер уже ясно, як білий день: Філіпп таки гострить меч проти Атея. Не інакше, як щось затіяв підступне, хитрий македонець уміє далеко бачити, а вже пильність приспати йому нічого не коштує… Греки на цьому обпікалися не раз.

Не звертаючи уваги на чужинських послів, як і на живий царський дарунок, Атей чистить собі коня та й чистить. І в тому був свій сенс і глибока задума: показати македонцям, що він не запобігає перед ними і такий сильний, що й навіть їхньої «вічної» дружби не потребує. Бо скіфську дружбу ще треба заслужити.

Посли розгублені, посли між собою перезиркуються, плечима знизують, не знаючи, як далі триматися.

Атей чистить коня, Котіар у білу бороду посміхається. Що скажуть посли – витлумачить і знову у білу бороду свою посміхається. А посли розгублено тупцяються. Не бачили вони і не чули, щоб цар отак послів зустрічав.

Та ось скіфський цар зводить голову і, все ще шматком білої повсті витираючи спину коня, зненацька запитує послів, запитує тихим буденним голосом, так ніби між іншим:

– А ваш цар чистить свого коня?

Він так і запитав: «А ваш цар чистить свого коня?» Посли переглянулись, розгублено заусміхалися – що це? Жарт? Але скіфський владика дивиться незворушливо, серйозно й вимогливо – відповіді чекає. Посли знову перезирнулись між собою, і їм аж ніяково стало: НІ, ЇХНІЙ ЦАР НЕ ЧИСТИТЬ СВОГО КОНЯ. У ЇХНЬОГО ЦАРЯ Є КОНЮХ… БАГАТО КОНЮХІВ…

– У мене теж є конюх, – одказує Атей і віддає коня конюхові. – Є в мене і ще багато-багато конюхів, – по хвилі насмішкувато каже цар, задоволений, що справив на македонців належне враження. Хай думають, хай передають своєму царю, що Атей такий собі простачок. Навіть свого коня сам чистить… Такого, мовляв, і круг пальця буде легко обвести.

Македонці здивовано і не без цікавості роздивляються скіфського царя. На вигляд – скіф як скіф, повстяний башлик на ньому, повстяна куртка, шкіряні штани, в руках плетениця. Звичайний скіфський пастух. Високий, худорлявий, тонкий у талії, лице видовжене, все в зморшках, аж чорне від засмаги, і шкіра на ньому, певно, задубіла. Очі гострі, гляне – наче наскрізь тебе прониже. І не повіриш, що йому – дев’яносто. Невже скіфські знахарі напувають його зіллям, що старість проганяє?.. Навіть греки, самі греки, мудрі і всезнаючі та всеуміючі греки, такого зілля не мають.

– То ви, шановні посли, привезли мені живий дарунок свого царя? – зненацька питає Атей і вперше звертає увагу на македонку, котра, не розгубившись, визивно і сміливо дивиться на нього.

Похитав головою, оглядаючи македонку з ніг до голови, цмокнув язиком, сумно всміхнувся і сказав, ні до кого конкретно не звертаючись:

– І де був Філіпп раніше зі своїм дарунком? Літ так із сорок тому… Га?..

Котіар безсторонньо витлумачив.

І скільки в словах царя прозвучало щирого жалю, що македонці тільки зітхнули, і кожний з них, певно, подумав, що життя і справді швидкоплинне – не встигнеш оглянутись, а вже безсилля за плечима стоїть…

– І боги хороші, – говорив далі Атей. – Силу чоловічу забирають, а бажання лишають. Викручуйся, мовляв, як сам зумієш.

І засміявся. Як македонцям здалося – молодо. Не цар, а чаклун, подумали вони. Тільки прикидається, що йому дев’яносто, а насправді… Та він ще й молодого за пояс заткне!

Атей зненацька заклав два пальці в рот і так свиснув, що македонці аж відсахнулися. І тільки пронісся царський свист, як з’явилися два скіфи, ведучи за вуздечку осідланого коня в багатій вуздечці. Він не йшов, а гарцював, скіфи ледве втримували рудого, аж вогнистого скакуна. Вуздечка була оздоблена золотими бляшками – одна на лобі спалахувала сліпучим сяйвом, одна на потилиці і по дві з боків. На схрещенні ременів – срібні фігурки грифонів. На носі коня – золота головка грифа, огинаючи шию, йшов шкіряний ремінь, покритий бронзовою стрічкою, на грудях – золота стрічка з карбованим орнаментом.

Кінь бив копитом, високо закидаючи голову, шкірив зуби, намагаючись гризнути конюхів, а ті, втримуючи скакуна з трудом, заспокійливо посвистували.

Атей підійшов до коня, поляскав його по шиї і сказав македонцям (тлумачник неквапом передавав суть царевого казання):

– Дари люблять, щоб їх віддарювали. Передайте цього коня своєму цареві Філіппу.

Македонці захоплено цмокали язиками.

– Ах, який кінь!

– Кращий у всій Скіфії!

– А ось про це ми зараз дізнаємось! – пролунав раптом жіночий голос. Всі з подивом повернулись до македонки – вона вперше озвалася при Атеї. Голос у неї трохи хриплуватий, грудний і від того своєрідний.

Фія нетерпеливим рухом скинула зейру, лишившись в коротенькім, що не прикривав і стегон, хітоні.

– Ну, ну… – насмішкувато мовив цар.

Фія спалахнула і в одну мить вже була в сідлі коня. І ледве конюхи відскочили, як кінь, рвонувшись з місця, пішов по колу, то хвицяючи задки, то на всьому скаку стаючи на задні ноги. Але як він не намагався, а вершниці скинути не міг. Вона скорила його і твердою рукою спрямувала скакуна з кочовища у степ.

Атей провів її замисленим поглядом, повернувшись до македонців, сказав:

– А дарунок вашого царя мені починає подобатись… Коня!..

І ледве підвели коня, як Атей, незважаючи на свій вік, легко скочив у сідло, хвацько й по-молодечому свиснув (у македонців аж у вухах позакладало) і зник, наче розтанув у степу.

Македонські посли перезирнулись між собою, не знаючи, що їм далі робити. Вирішили чекати царя. Його не було довго. Та ось почувся тупіт, в кочовище на змиленому коні влетіла Фія – збуджена й розпашіла. А по якомусь часі примчав і скіфський цар. Трохи помовчав, а тоді в нього прохопилося з гіркотою:

– Не наздогнав… І де був Філіпп раніше зі своїм дарунком?

Місяць уповні, з ледь помітною щербинкою

Чоловіки поглядали на неї із забобонним острахом. Хтось пустив чутку, що македонка – чаклунка, а скіфи чаклунів завбачливо остерігалися. Тож намагалися без потреби не потрапляти на очі македонці – мало що може трапитись, за вік потім лиха не обберешся! І тільки скіф’янки, пересилюючи острах, позиркували на чужачку з ревнивою заздрістю: оце жінка! І з конем найноровистішим упорається, і зброєю не гірше чоловіка володіє, і язик, як ніж, гострий. Будь-кого відбриє. А сама гнучка, як змія!

Невідомо, ким вона була Атею, але всі її називали про себе господинею. Так, на всяк випадок. Атей подарував їй найпишніше біле шатро, виділив слуг та рабинь (їх поселили в двох шатрах поруч), македонка не знала ні в чому потреби. Як і відмови, бо всі її забаганки одразу ж виконувалися. Але сам Атей, здавалося, й забув про дарунок Філіппа – ні Фія до царського шатра не ходила, ні цар до її. Вони взагалі, здається, не зустрічалися. Гостя жила наче сама по собі, вільна і незалежна. Але дехто запевняв, що так то воно лише про людське око. Насправді ж македонка перевтілюється вночі у змію. І, ніким не помічена, заповзає в царське шатро. А там знову перетворюється на жінку, ощасливлює старого царя такою любов’ю, що він аж молодіє. А під ранок перекидається у змію і повертається в своє шатро. Скіфи вірили таким чуткам, тому обминали македонську чаклунку. А як вийде вона з шатра, як гляне насмішкувато – всі опускали голови.

Македонка завжди мовчала. Горда занадто, чи що. Ходила в своєму куцому грецькому хітоні, голими стегнами, безсоромна, поблискувала. Скіф’янки її за те осуджували – жінка мусить ходити в шароварах чи в спідниці нижче колін. Чоловіки ні-ні та й позирали на засмаглі стегна чужачки, цмокали язиками. А вона нікого й не бачить. Дивиться завжди в один бік. І очі в неї тоді добрішими стають, ніби аж лагіднішими. Потім збагнули – у тім боці Македонія. Іноді свисне (і свисне, як справжній кочовик!), підведуть їй конюхи найкращого царського коня. Македонка скочить у сідло і мчить за кочовище в степ. Там коня відпустить, на степову могилу зійде, задивиться в той бік, де за обріями Македонія… Чутливими ніздрями вітри ловить, що линуть з її країв… Ті вітри чорне волосся шарпають, щось у вуха їй насвистують, а вона все дивиться і дивиться в той край. І бачить Іолая свого… Коханий, жаданий, єдиний… Розлучили нас ненадовго. Виконає вона волю самого царя (так їй Антіпатр сказав), повернеться з осоружної Скіфії, і будуть вони разом. І Фія тоді матиме найкращий палац в Пеллі і буде вже не рабинею, не якимось там дарунком старезному скіфському цареві, а – господинею. Вільною і багатою. Але все то мрії, мрії, які не завжди збуваються. Та ще в рабів. Але й без мрії жити не можна.

Свистить вітер, у вухах холодний і владний голос Антіпатра лунає: «Не забудь, хто такий Іолай і хто така ти!» О, вона ніколи не забуває – ні вдень, ні вночі, що вона всього лише македонська рабиня. І тому все зробить – можливе і неможливе – щоб вирватися з рабства. І не просто вирватися, а стати знатною македонкою, дружиною сина другої особи в царстві.

А у вухах холодний і владний голос Антіпатра звучить: «Самі боги посилають тебе до скіфів. Зробиш послугу для Македонії, Македонія дасть тобі і волю, і багатство, і коханого. Піде Атей з цього світу за твоєю допомогою – станеш моєю невісткою. А вже для такої невістки я нічого не пошкодую. Та й цар Філіпп щедро тобі віддячить – золота для вірних людей він ніколи не шкодує, бо золота має досить, а вірних людей мало…»

Місяць був уповні, з ледь помітною щербинкою. Срібним блискучим щитом висів він над степом, заливаючи кочовище білим сяйвом. Кочовище спало. Хропіли люди і в шатрах, і під відкритим небом, під возами й на возах, пирхали коні. Іноді гарчали собаки, і знову все поринало у важкий непробудний сон. Тільки на обріях маячили кінні дозорні.

Атей сидів на простеленому чепраку біля шатра, за звичкою схрестивши під собою ноги. Зрідка ворушив жевріюче вугілля обгорілим цурпалком, тоді вгору шугали іскри-світлячки, й цар задумливо проводжав їх поглядом. Багаття йому було не потрібне, сидів біля нього швидше за звичкою – все життя минуло в степах біля вогнищ, мимоволі звикнеш. Та й коли замислювався, дивлячись у вогонь, краще думалось. Іноді зводив голову, позиркував на місяць уповні з ледь помітною щербинкою. Місяць вже перестиглий, ось-ось пора йому помирати. Наповзатиме на нього чорна тінь і пожиратиме шмат за шматом, доки світило й не щезне.

«Як і моє життя, – думає цар. – Сьогодні воно уповні, визріло, виокруглилось, а завтра його заходиться пожирати чорна тінь. Тільки місяць знову народиться і знову з’явиться над степом – молодий і сяючий. А ось чи з’явиться він, Атей, знову в цих степах молодим та дужим?.. Ех, жити б ще! І багато пожив, а – не нажився. Бо хіба ж можна коли-небудь нажитися в цьому світі? Та й владу не хотілося б втрачати… Як і життя…»

Опустив голову цар, його чорна тінь у гострому башлику теж опустила голову. Та ось ще одна тінь з’явилась – хтось йшов тихо й нечутно. Атей не ворухнувся. Не звів голови. Чужого не пропустить до нього варта. А коли йде, то свій… По тихому, ледь чутному подзенькуванню скляних намистинок здогадався, що то – енарей. Жрець. Ось він вигулькнув біля пригаслого багаття нечутною білою тінню. І сам у білому вбранні, адже білий колір – колір жрецтва. Тому й прикраси його, бляшки і все інше тільки з срібла.

– Я прийшов до тебе, царю, – першим озвався енарей. Голос у нього тонкий, не чоловічий. І сам він на вигляд як жінка.

Атею неприємно на свого жреця дивитися. Такі вони всі, енареї – жреці скіфські. Кастрати. Ніколи не спізнавали і вже не спізнають жінок. Будучи чоловіком, після кастрації змінюють свою зовнішність так, щоб у всьому бути схожим на жінку. І вбрання носять жіноче, і прикраси жіночі. А бороду ретельно вищипують, щоб підборіддя як у жінок було голим. Але все ж енарей чоловік, хоч і кастрований, а тому носить кінську вуздечку і спис.

– Я прийшов до тебе, царю, – повторив енарей своїм тонким жіночим голосом.

– Я не кликав тебе, енарей, – дивлячись у жар, сказав Атей.

– Я сам прийшов, бо відчув: ти потребуєш моєї допомоги.

Гм… Атей і справді потребував допомоги. Але як про те енарей дізнався?

– Боги мені сказали: великий скіфський цар хоче мене бачити і говорити зі мною.

– Правда, – замислено мовив Атей. – Великий скіфський цар і справді хоче тебе бачити. Сідай і слухай, що маю тобі казати.

Енарей, війнувши білою спідницею, присів, підтягнув до грудей коліна, осмикав, як жінка, спідницю і сперся підборіддям на коліна. Лише тоді звів очі на царя.

– Енарей слухає, великий царю.

– Мені – дев’яносто, – сказав Атей і надовго вмовк, бо всі слова раптом кудись пощезали. Та й про що говорити: дев’яносто – це таки дев’яносто.

Енарей терпляче чекав, квапитись не треба – тим більше першому порушувати царську мовчанку. Все, що треба, владика сам скаже. Як з’явилася в кочовищі македонська змія, цар наче змінився. Спершу звеселився, згодом – і швидко – посмутнів, чорна тінь лягла на його гостре, кістляве лице. Став частіше задумуватись, непомітно позираючи на шатро, в якім жила македонка, зітхав… Маючи таку звабу і дев’яносто літ за плечима – будеш хіба ж так зітхати! І енарей відчув: цар покличе його, неодмінно покличе й помочі забажає… Тому сам прийшов. І – не помилився.

– Дай мені такого зілля, щоб я знову молодим став, – раптом сказав цар. Звівши голову, похмуро подивився на енарея. – Ось чому я думав про тебе, і духи тобі правильно шепнули, що я хочу тебе бачити. Ти скіфський знахар, а скіфські знахарі все можуть. То зготуй мені такого зілля, щоб я знову молодечу завзятість у собі відчув. Повладарюю ще, та й жінок би скількох ще мав! А то маю лише бажання, а сил чоловічих уже немає… Нащо мені таке життя.

– Мудрість молодим не дається.

– Нащо мені мудрість на старості, коли я хочу бути молодим і мати жінок. Нащо мені мудрість, коли в мене чоловічої сили вже немає.

– Але ти їх мав, – не без заздрощів сказав енарей.

– Мав, – у півтемряві посміхнувся цар. – Ой, багато ж мав за життя! Але жінок хоч і багато май, та хочеться мати їх ще більше.

Енарей нічого не відповів. Помовчавши, сказав, дивлячись прямо поперед себе:

– За літом іде осінь, за осінню – зима. І тут уже нічого не вдієш. Так веліли боги, такий порядок вони установили в світі білому. А людям не дано міняти порядки богів.

– Але за зимою іде весна!

– І все ж: хто спізнав свою весну, той мусить іти до свого літа, від літа до осені, а тоді вже й до зими. У природі, як і в людей: все має свій початок і кінець. У людей, як і в природі: все має свій початок і свій кінець. Хто розквітнув, той мусить і зав’янути.

– Не це я хотів від тебе чути! – сердито сказав Атей. – Не забувай, я – владика!

– Над життям – так, – покірно вклонився енарей, – але не над смертю. Бо смерть нікому не підвладна. А після старості ніколи молодості не буває, як після дня ще дня не буває, – і закінчив, як присуд виніс: – Немає у мене такого зілля, тому й обіцяти не можу.

– У тебе немає, а в інших жерців?

– І в інших немає.

– У скіфських чи й у чужих?

Енарей подумав і твердо відповів:

– У скіфів немає, і в чужих народів теж немає! А смерть усюди є.

Перед очима Атея македонка стояла – зваблива, в’юнка, молода, в коротенькій туніці, з голими стегнами. Змія. Македонська змія. Спізнати б ще з такою щастя зближення, а тоді вже й у світ предків можна йти.

Так думалось Атею.

А ще Атей думав: щоб спізнати щастя з тією македонкою, навіть молодому чоловіку ой скільки ж треба сили мати. А де він візьме силу в дев’яносто літ? Чому Філіпп так запізно прислав свій дарунок? Де був він літ зо тридцять тому?

І сердячись невідомо на кого, цар дратівливо вигукнув:

– Енарей! Коли життя безсилий продовжити, коли віку не можеш людині доточити, коли молодість не можеш повернути, то дай мені такого зілля, щоб я чоловічу силу в собі відчув. Бодай на одну ніч. Ні, постривай! – гаряче вигукнув цар, хоч енарей нікуди й не спішив. – Що таке одна ніч? Дай на кілька ночей!

– Є таке зілля, – по хвилі мовив енарей. – Але, кажуть, воно діє лише на один раз.

– Ха! – Атей враз збадьорився. – Давай і на раз. Щоб спізнати щастя, іноді й одного разу досить. Іди, енарей, готуй зілля.

Енарей кивнув, звівся і безгучно, білою тінню щез…

А над кочовищем місяць уповні сяяв. Хоч і уповні, та вже з ледь видимою щербинкою. Помирати зібрався місяць.

«Як і моє життя», – зітхнув Атей і чорною брилою застиг біля багаття…

Зненацька наче легенько війнуло на нього чимось бентежним, знайомим, але вже давно призабутим. Він жадібно потягнув носом ті пахощі і збагнув: пахне жінкою.

«Як давно я вже не відчував таких пахощів», – подумав Атей.

Знову війнуло пахощами жінки, легкі нечутні кроки…

Голі руки лягли йому на плечі.

Хтось, стримуючи дихання, притулився до нього.

Атей скосив очі й побачив край короткої туніки, оголені стегна. Ласкою лащилась македонка, тулилась до нього, гаряча, тремтлива, і він відчув, яке в неї сильне і пружне тіло. Ех, де та молодість його поділась? У яких краях, у яких степах загубилась, за якими кряжами розвіялась? Чи тут, біля Істру, чи там за Борисфеном?.. Македонка щось уривчасто шепотіла до нього по-грецькому. Атей не так добре знав грецьку, аби шепіт той зрозуміти. А втім, тут і грецької не треба знати, щоб усе збагнути. Мова тут взагалі не потрібна. Збудилось у ньому бажання, зануртувало. Та що саме бажання важить! Все одно, що вуздечка без коня, на ній не поїдеш. Краще б не доживати до такого безсилля. Вся надія на енарея, дасть зілля, то Атей хоч ненадовго, а своє візьме. Бо ненадовго літо повертається пізньої осени, а все ж тепло тоді день-два та й порадує… А вона все лащиться, тулиться до нього, обпікаючи його своєю близькістю, своїм молодим гарячим тілом…

«Ну, Філіпп!.. – дурманіючи від запаху молодого жіночого тіла, думав Атей. – Ну й порадував дарунком! І скористатися ним немає можливості, і відігнати несила… Як випали в діда зуби, так на тобі смачну кістку… Гризи. І чим би тобі, хитрий македонцю, віддячити, щоб і ти отак, як я, потерпав…»

Місяць уповні з ледь помітною щербинкою над кочовищем сяяв.

Спала Скіфія, тільки старий її цар млів в обіймах чужої рабині, не підозрюючи, що за ним пильно слідкують насторожені очі, і завтра всі знатимуть, як причарувала македонська змія їхнього царя.

«Уб’ю зміюку!..»

Дійшли й до Гелона чутки, що батька причарувала македонська чаклунка, що буцімто вона при місяці уповні, у його чарівливому сяйві пестить старого царя… І молодіє Атей від тих пестощів та зілля чаклунського, з Македонії привезеного. Ой, не просто все те, не інакше, як у батька третє життя починається.

Старший Атеїв син і його спадкоємець стояв кочовищем окремо від батька, в долині трьох колодязів. В кочовищі Гелона теж насипано могилу, і на її вершечку ріже степовий вітер залізний меч-бог. Біля могили стоять білі шатра царевича, його рідні, далі розташувалися вожді та старійшини зі своїми людьми, а вже за ними табором кіннота Гелона, його надійні і вірні загони, ще далі гурти худоби, табуни коней, отари овець, за ними пастухи та інший простий люд. Багатий Гелон, а радощів не знає. Йому майже піввіку, такий, як і батько, високий, кістлявий, тільки в плечах трохи ширший. Чорне цупке волосся на скронях прихоплене сивиною. Та й бороду наче іній посріблив… Очі зіркі, гострі і завше похмурі та насторожені. В тих очах вогник ледь тліє, втратив Гелон цікавість до життя. Батько все живе й живе, не бути йому, Гелону, царем Скіфії. І близько лікоть, а не вкусиш. Ось так і він. Дотягнувся до царської гривни, а взяти її – руки короткі. Майже щодня в батькове кочовище вивідників посилає, все вони про царське здоров’я випитують, який у царя вигляд, видивляються… Чи не занеміг, бува?

«Передайте Гелону: цар ще не помер і не збирається робити це найближчим часом», – насміхається Атей.

Це дратує Гелона, злість зганяє на домочадцях та слугах. З’явилась було в Гелона квола надія, як батько занеміг, коли вони прийшли в пониззя Істру, але – не надовго. Встав на ноги. Ще й трібаллів обхитрив. І до війни з істріанами готується, не спішить у світ предків. А ще передають вивідники, молодіє старий цар день від дня. Ночами при місяці уповні обіймає його македонська змія, силу йому свою передає. І силу, і молодість…

Немає просвітку на душі в Гелона від тих чуток. І як завжди, коли він про щось думав, то мусив чимось зайняти руки. Та й думалось тоді краще. А без роботи не сидів ніколи, ще батько його так привчив.

«Хоч ти, – казав йому, – і царський син, а не покладайся у всьому на слуг, рабів чи й нижчий люд. Умій, що треба скіфу, сам зробити – і збрую для коня, і зброю для себе. В житті це може хіба ж так знадобитися!..»

Тож Гелон, аби як слід обдумати вістку про македонську змію, котра пригрілася в батька на грудях, майстрував стріли. Бо стріла, виготовлена власними руками, надійніша. Віриш їй кріпко, влучна вона, без промаху б’є. На древко для стріли найкраще годилися береза, ясен чи тополя, та де в Гетській пустелі дерево знайдеш. Полин та полин всюди. А Істр поруч, очерету – непроходимі зарості. Очерет добре підходить для древка стріли – рівний, без сучків, як у дереві, і не треба його обробляти. Щоправда, він надто крихкий, та й нелегко кріпити до очеретини наконечник стріли. І зовсім ніяк зробити в очеретяній трубочці вушко для тятиви. Коли ж натягуєш тятиву, очеретина розчавлюється пальцями, при пострілі її геть розчіплює тятива. Тож скіфи придумали так: в один край очеретини вставляли гілочку груші із загостреним кінцем, на який і насаджували наконечник, а в другий кінець очеретини вставляли паличку з вушком для тятиви – її вже пальцем не роздавиш при стрільбі.

Сидить Гелон – стріли майструє, думу думає. Біля нього сніп очерету, гілочки груші, бронзові литі наконечники. Вони у Гелона особливі – з його власною позначкою у вигляді хитрої закарлючки. Як пильно придивишся до неї, то лінії мовби утворюють хижий дзьоб орла – улюбленого птаха Гелона. По тій позначці кожний скіф упізнає наконечник стріли старшого царевича.

Вибере царевич потрібну йому очеретину, відріже зайвину, вставить в один кінець гілочку з наконечником, у другий паличку з вушком. Але неопереною стрілою в ціль не влучиш. Для цього найкраще годиться соколине пір’я. Візьме Гелон перо, обдере тонкі пір’їнки, міцно прив’яже їх до очеретини тонкою смужкою шкіри – готова стріла. Нову очеретину із снопа дістає, а в самого на думці все вертиться і вертиться та македонка. Кажуть, вона – молода, сильна, зваблива. Буцімто жоден чоловік перед нею не встоїть. Атей же і подавно, жінок він любить і мав їх за довге життя предосить. А все, бач, йому мало. Час уже старому готуватися до подорожі в світ предків, а він любові забаг, грищ з македонською звабою. Невже батько й справді молодіє?

У дев’яносто літ? Може, третій вік почне? Не бачити Гелону царства скіфського, так і помре всього лише царевичем…

Тріснула очеретина, Гелон незчувся, як і розчавив її пальцями.

З білого шатра вийшла старша його жона, розповніла, грудаста щокаста скіф’янка в рясній спідниці, в червонім каптані, на грудях з десяток разків намиста, у вухах золоті серги спалахують. Побачила чоловіка, не доходячи до нього кроків зо два, присіла і далі до мужа підповзла – виявляла цим свою покірливість. Потерлась щокою об халяву чоловікового чобота.

– Чого тобі? – буркнув Гелон, невдоволений, що вона перебила плин його думок.

– Кажуть, Атей збирається женитися на македонці, – прошепотіла жона віддано, по-собачому зазираючи мужу в очі.

– Кажуть! – буркнув Гелон, відрізаючи ножем гілочку груші. – А тобі що?

– Македонка сина народить. От Атей і віддасть йому царство своє.

Гелон взяв очеретину, мить подумав і незчувся, як очеретина тріснула в його пальцях.

– Що ти мелеш?! – сердито накинувся на жону. – Атею дев’яносто, які вже там діти!

– Еге, так він же… Атей наш… молодіє.

Гелон (хоч сам уже чув про це) злякано на жону зиркнув:

– Хто тобі сказав про таке?

– Усі кажуть…

– А ти… тримай язик за зубами! Щоб часом, бува, не стала німою.

Жона, оглянувшись, зашепотіла:

– Я тримаю, інші пасталакають. А люди все знають, людям треба вірити. Задарма язиками не плескатимуть. Тому й жениться Атей на молодій, щоб самому помолодіти. А тоді вже почне третій вік… А чого… Два прожив, може й третій прожити. Він такий, йому і боги, і чаклуни допомагають, свої і чужі. А тобі ніхто не допомагає, тому ти й будеш довіку всього лише царевичем.

Тріснула очеретина, Гелон її зі злістю відкинув. Нову з снопа витягнув, але й вона тріснула – зовсім пальці задерев’яніли, нечутливими стали.

– Що ти розпатякалась своїм баб’ячим язиком! – крикнув на жону. – Каркаєш, як та чорна птаха!

– Так усі кажуть в степах, то і я кажу. Народить македонка синочка, і зробить його Атей царем…

– Старший в роду я!

– Еге, македонська змія все зуміє по-своєму повернути. Вона старого царя зачарувала? Зачарувала. Вона така, що й засохлу вербу зачарує, і та зазеленіє. Кажуть, ночами царя обіймає. А старий і молодіє… Вона його ще й зіллям македонським напуває… Не переживеш ти його…

Тріснула очеретина…

«І справді не переживу, – думав Гелон в розпачі. – Мені майже піввіку, а батько наче вічний… Не інакше, як цар і справді третє життя розпочав…»

Тріснула очеретина.

Гелон сплюнув і взяв лук – тятиву натягнути. Лук, як і всі луки, тугий, і натягнути його не просто. Потрібне уміння. Гелон присів на праву, підняту ногу, притис до стегна нижній кінець лука, а тим часом ліва, витягнена нога лягла на нижнє плече лука. В праву руку Гелон взяв за петлю тятиву і, натягуючи її й одночасно згинаючи лівою рукою верхній кінець лука, із зусиллям зігнув його, підвів кінець до петлі, надів тятиву, що так і забриніла.

Звівся.

Лук сунув у горит, туди ж поклав з десяток щойно виготовлених стріл.

– Коня! – крикнув, більше не звертаючи уваги на жону – набридла жона, ні почуттів до неї не мав, ні потягу. Ніби вона і не жінка. Батько он який старий, а й то молоду собі знайшов, а він…

Підвели коня.

– Подивлюся, що то за македонська змія, – сказав і в сідлі опинився, пустив коня вчвал…

Ще не доїхав до кочовища Атея, аж навстріч вершник мчить. Зіркі очі Гелона здалеку запримітили: не скіф. Чужак. І чомусь без шароварів, голоногий. Гелон гмикнув – вершник без шароварів, то таки й справді смішно. Але відразу ж і зігнав з лиця посмішку. Ноги! Які ноги у вершника! І тут царевич збагнув: навстріч мчить не чоловік, а жінка. Не скіф’янка… Гелон насторожився. Стривай, стривай!.. Про вовка помовка, а вовк і тут… Роздивився. Вершниця в грецькому хітоні, рожевому й короткому, ось чому голі ноги… Загледівши стегна вершниці, Гелон засовався у сідлі. Ще пильніше придивився. На вершниці македонський шолом з гребенем, червоний шкіряний панцир, обшитий по краях білою замшею. Поверх панцира плащ крилами за спиною у вершниці має. На стегні висить короткий меч. Чи не та це македонська змія, що батька причарувала?

А напевне ж вона. Гасає у скіфських степах, як у себе вдома. Ну, постривай, чужачко!..

Оглянувся, навколо ні душі. Але все ж в кочовищі можуть загледіти. Заманити б чужачку подалі в степ, а там… Шукай вітра в полі. Вовки й кості розтягнуть… Порівнявшись, Гелон притримав коня, вершниця – теж. Глянула – затремтів Гелон. Оце жінка! Очі чорні, блискучі, брови вузькі, як намальовані, смаглява. Білі зуби показує. Життя у ній так і нуртує… А в очах, що в її очах! Згадав Гелон своїх жінок, аж похнюпився. З ким він живе? Тільки що й називаються жінками. Товсті, жиром позапливали, вуграсті, м’ясисті лиця, ліниві та неповороткі. Як трухляві сирі дрова, котрі не горять, а чадять тільки. Нудно з ними, сіро. А це жінка. З такою б пожити, таку б затиснути в обіймах… А так – вік проживе і не знатиме, що таке справжня жінка. А скільки вже в нього того віку лишилося…

– Ти хто… такий? – не зовсім чітко вимовляючи скіфські слова, запитала македонка.

– А я не питаю, хто ти така, – Гелон не зводив з неї захоплених очей. – Бо й так знаю. Ти – македонська чаклунка. Та, що мого старого батька причарувала…

– Хм… – вона насмішкувато на нього дивилась. – То ти…

– Я – Гелон, царевич.

Вона ніби пирхнула.

– А-а… царевич без царства? – протягла глузливо, обпекла його поглядом чорних блискучих очей, показала рівні білі зуби, облизала рожеві губи кінчиком язика («Змія, змія, – майнула в нього думка, – жало виставляє!») і погнала коня в степ.

«Насміхається?.. – спалахнув Гелон. – З мене, скіфського царевича?.. Уб’ю зміюку!..»

Повернув коня, помчав за нею.

Наздогнав не скоро – уміє чужачка верхи їздити, кінь під нею так і стелеться. Але – наздогнав. У долині, як царське кочовище з очей зникло. Це добре. Ніхто не побачить. Ось тут їй і кінець буде. І не порятують її македонські чари!

Вона зупинила коня, напівобернувшись, чекала його. На рожевих губах блукала все та ж глузлива посмішка. Це Гелона розізлило дужче, висмикнув меч, налетів коршаком… Але вона відбила удар легко, ніби граючись…

– У-у… македонська зміюко!!! – вигукнув Гелон, але вигукнув захоплено. Вміє володіти мечем. Така жінка справді чогось та варта. Але згадка, що ця чужачка причарувала батька, дарує йому нову молодість, розлютила Гелона. Розвернув коня і знову коршаком на неї налетів. На цей раз удар вона не встигла відбити і ледь не позбулася голови. Бронзовий шолом з гребенем полетів на землю. А їй на лице, на груди водопадом сипонуло чорне волосся – густе, хвилясте, як потекло. Вона труснула головою, відкинула волосся за спину і дивилась на нього насмішкувато, кінчик язичка облизував губи… Гелон розгубився, отетерів, вражений нею… І рука застигла з піднятим для удару мечем.

– Ца-аревич… – засміялась вона і помчала геть. І волосся, і плащ позад неї маяли, на вітрі тріпотіли, манили його.

– У-у… зміюка!!! – захоплено вигукнув Гелон. – Моєю будеш! Нікому тебе не віддам. Навіть батькові. Ти занадто щедра радість для старого діда. Він своє вже відлюбив, досить з нього!

Наздогнав македонку (та вона, певно, і не втікала), схопив за талію, вирвав жінку з коня і кинув її на шию свого коня. Вона обхопила його за шию руками, і він ледве не задихнувся від пахощів молодого жіночого тіла.

– Не віддам! Нікому тебе не віддам!!! – в якомусь збудженні вигукував він. – Моєю будеш. Царицею тебе зроблю.

Вона сміялась, губами йому лоскочучи щоку.

– А ти спершу сам царем стань…

– Стану! Наперекір всьому стану! І ти будеш царицею скіфською.

Вони зсунулись з коня і попадали в густу траву, а коні їхні помчали далі степом…

Звідтоді македонка Фія почала таємно зустрічатися із старшим сином Атея. Майже щодня мчала на коні у степ, до її поїздок уже звикли в кочовищі і не звертали на них уваги. В умовлене місце, у вибалок приїздив і Гелон – без македонки він уже не міг і дня прожити. Зустрівшись, пускали коней пастися, а самі падали в густу траву… Коли, стомлені любов’ю, лежали в траві, Гелон посміхався, дивуючись своєму щастю. Майже піввіку прожив він, гадаючи, що так і треба жити, і тільки оце виявив, що є у світі щастя. Фія схилялася над ним, накручувала на палець кінчик його бороди, шепотіла:

– Тобі… тільки тобі треба царем бути. Ти – спадкоємець скіфського трону…

– Як предки покличуть батька, так і стану царем.

– Доки батько піде у світ предків, життя твоє може й скінчитися, необачний царевичу!

Як вона жагуче його обіймала! Терлася щокою об його щоку, шепотіла:

– Квапся, бо Атей мене забере…

Він стискував кулаки, темнів на виду:

– Не віддам! Я тебе знайшов і нікому не віддам!

– Цар і питати не буде, – розпалювала його гнів. – Атей сказав, що зробить мене своєю царицею, – це була неправда, Атей їй цього не обіцяв, але Гелон повірив. Звівся, руки тремтіли. За меч схопився.

– Ось меч мій, він свідок, що не віддам тебе нікому!

– Навіть самому Атею?

– А що мені Атей? Навіть самому богу тебе не віддам. Клянусь бородою Папая. Батько віджив своє. І відлюбив. І відцарював. Досить з нього. У цих степах має початися мій час. Моє царство. І ти будеш моєю царицею!

– Якби батько твій та довго не жив, ти б уже давно був царем, – зітхала Фія.

Погляд Гелона темнів.

Фія добавляла у вогонь хмизу.

– Якщо ждати-чекати, доки старого царя заберуть до себе предки, чи й життя твого вистачить?

Це розумів і сам Гелон, пора було діяти. Тільки ось як… Фія про що б не говорила з ним, а все навертала його до думки – пора. Допоки ждати… Гелон вже почав їй подобатись. Спершу Фія дивувалась своєму почуттю, не вірила йому, відганяла його… Старшого Атеєвого сина вона вибрала тільки тому, щоб за його допомогою внести розбрат в царську сім’ю, зробити Гелона противником царя, підштовхнути сина до сутички з батьком. А виконавши те, заради чого її й привезли до Скіфії, вона повернеться в Македонію. Вірила тому, інакше й бути не могло, адже в Македонії її чекав Іолай… Та коли зненацька для самої себе – спершу розігруючи палку пристрасть – почала захоплюватись Гелоном, то вперше подумала: а якщо Гелон і справді стане царем Скіфії, то чи варто їй тоді повертатися в Македонію, країну свого рабства? Ставши жоною Гелона, вона стане царицею Скіфії. Навіщо їй тоді Македонія і навіть… навіть сам Іолай? Заради нього сюди йшла. Щоб завжди бути з ним. А тепер збагнула: Гелон – кращий вибір. Атей все одно довго не житиме, не вічний же він, зрештою. А тільки він піде у світ предків, як Гелон стане законним царем Скіфії, а вона – царицею. І що тоді їй якась там Македонія, де вона була всього лише покоївкою в багатому домі. І рабинею водночас. І що їй тоді Антіпатр зі своїм синком, коли сам цар Філіпп буде їй – цариці Скіфії – рівня. Іолая вона кохала – боги тому свідки. І зараз ще кохає, але кожний мусить влаштовувати своє життя так, як краще. Якщо вона й виконає завдання Антіпатра, то ще невідомо, чи дозволить він своєму синові одружитися на колишній покоївці своєї матері. Антіпатр знатний і самолюбивий, багне невістки знатної. Звичайно, виконавши завдання, вона отримає волю, але що та воля важить у світі, де панує той, хто сильний, знатний і багатий. А Гелон, здається, захопився нею по-справжньому. То чи не краще спровадити старого царя на той світ і стати царицею Скіфії? Іолай, звичайно, кращий за Гелона, молодий і вродливий юнак, але… Але без волі батька він і кроку не зробить. А Гелон принесе їй більше, найбільше за будь-кого. Заради неї він готовий на все. В цьому вона невдовзі переконалася ще раз.

– Не віддам! Нікому тебе не віддам!!! – в якомусь збудженні вигукував він.

Першою про зв’язки Гелона з македонкою дізналася його старша жона і почала погрожувати мужу, що донесе Атею… Гелон побідкався перед Фією, спитав, що йому робити. Фія зневажливо сказала:

– Мрієш стати царем самої Скіфії, а не в силі впоратись з якоюсь зарозумілою бабою?

Гелон глянув на неї, нічого не сказав.

А другого дня вранці його старшу жону знайшли мертвою в її шатрі. На те ніхто й уваги не звернув: померла жінка, то й померла. Всі помирають, коли надійде черга, то що ж тут дивного? От і старшій жоні царевича надійшла черга відправитися у світ предків.

Гелон поховав старшу жону пишно, як і належить ховати невістку самого царя Скіфії. Атей на похороні не був, але синові через посланця висловив своє співчування…

Поховавши жону, Гелон на черговім таємнім побаченні з Фією так їй сказав:

– Та, що втручалася не в свої справи і сунула ніс туди, куди їй не можна було, вже на тім світі. А звідти вона нічого не донесе Атею. Залишилися молодші дружини. Але вони нічого не варті, хай ведуть господарство. Радістю моєю будеш ти.

Охоронець царя від злих духів

Відразу ж за великим і пишним царським шатром з бунчуками на списах і двома очищувальними багаттями біля входу, за котрим день і ніч слідкували старі діди, трохи осторонь самотиною стояла маленька юрта з білої повсті. Навколо неї викладено застережливе коло з білого каміння, яке навіть під загрозою смертної кари не посмів би переступити жоден скіф. У тім колі на високих тичках висіли вовчі та кінські черепи, вибілені сонцем і дощами, черепи обвивали засушені чорні гадюки із загрозливо роззявленими ротами. Вони й стерегли вхід до юрти. Черепи іноді ні з того ні з сього починали торготіти й обертатися навколо тичок, водячи сюди й туди порожніми очними ямками, а висушені гадюки ворушилися, наганяючи на забобонних скіфів священний жах.

У тій юрті жив царський чаклун-енарей – охоронець Атея від усієї нечисті, злих духів і злих помислів, його лікар і знахар.

Скіфи завбачливо обминали те місце. А якщо хто блукаючи й опинявся біля юрти енарея, то, загледівши черепи на тичках і висушені чорні гадюки, здригався, відмахувався руками, наче відганяв від себе невидиму силу й задкував геть подалі від того небезпечного місця. І довго потім тремтів та здригався, ніби струшував з себе щось липке й бридке. А може, тому, що енарей, будучи чоловіком від народження, ходив у жіночому вбранні й намисті, а голос мав тонкий, негарний, не схожий ні на чоловічий, ні на жіночий. Енарея боялися і коли його здибували в кочовищі, то намагалися хутчій шмигнути за чиєсь шатро чи за повозку. А як стикалися віч-на-віч, то опускали очі й поштиво кланялись, аби не розгнівити чаклуна – лиха потім не обберешся. Вірили: енарей усе може, адже знається з нечистю і ночами обертається в степового вовка чи й гадюку і повзає тоді навколо царського шатра – Атея оберігає. А досить чаклуну тричі свиснути, як кінський череп, заіржавши, зіскакує з тички, енарей сідає на нього і незримо літає темної-претемної ночі над кочовищем, видивляється та вислуховує, чи ніде проти царя лихого слова не чути, чи ніхто не дає його іменем фальшивої клятви? Бо хто, поклявшись іменем царя, не дотримає своєї клятви, того буде негайно покарано на смерть – фальшива клятва царським іменем завдає великої шкоди царю. А того, хто пом’яне енарея недобрим словом, не кажучи вже про недобрий вчинок, чекає не одне, а цілих сім лих: енарей може будь-кого зурочити, будь-кому завдати шкоди.

Над білою юртою вився густий білий димок, він то клубками вихоплювався з отвору юрти, й тоді над нею вився рій іскор, то виростав сірим стовбом. Всі знали – енарей чаклує, енарей готує зілля цареві.

Енарей і справді готував для царя зілля. А щоб ніхто не наврочив і не послабив силу трав, варив те зілля в юрті, заховавшись там від лихих очей. Посеред юрти, якраз під отвором вгорі, на піддоні стояв бронзовий, чорний від диму казан, а в ньому шипіло й булькало густе й темне вариво. Енарей – худий і високий, в жіночому вбранні, подзвонюючи разками скляного намиста, то стрибав у пітьмі юрти навколо казана, вимахуючи руками й щось вигукуючи, то мішав черепком вариво і теж шепотів заклинання і намови.

У юрті стояв густий, духмяний запах степових трав. Всюди, заткнуті за лозу, з якої був виплетений кістяк юрти, стирчали пучки трав, звисали й угорі, підвішені на смужках шкіри, й тихо шелестіли, як енарей зачіпав їх головою чи плечем. Збирав енарей трави і вдень, і вночі, при повному місяці (є такі трави, котрі треба збирати лише при повному місяці), збирав у вечорових сутінках, і при світлі вранішньої зорі, коли тільки-но народжувався білий день. Зілля завжди допомагало царю, проганяло від нього болячки і на ноги його піднімало. Та цього разу енарей мало вірив у чудодійну силу трав. Зілля було готове, остудити його і час нести цареві, а енарей все ще вагався: а раптом воно не подіє – чекай тоді царського гніву! Та і як те зілля подіє, коли Атею дев’яносто літ! Ніколи не чув енарей, щоб такі старезні діди та після зілля ставали з жінками такі ж, як і молоді чоловіки. Відгуляв Атей своє, відлюбив, пора вже й угомонитися, а він не вгамовується, сподівається на другу молодість.

Все ніби тямив енарей, багато чого такого відав, про що простим скіфам не дано знати, в травах знався, як ніхто. Але одного збагнути не міг: і чому це чоловіків так тягне до жінок, що вони у тих жінках знаходять, чим їх ті жінки манять-ваблять, що вони самі не свої стають і ладні за якусь там спідницю і на муки іти, і на саму смерть. А вже позагравати з жінкою чи дівчиною, обняти її, ущипнути – так і тягне чоловіків. І, певно, вони мають од того чимале задоволення, бо очі їхні тоді блищать, самі вони збуджуються, а на губах блукають якісь загадкові, наче хмільні посмішки. А зберуться докупи, то після коней тільки й говорять про жінок. І таке говорять, і такими словами говорять, що енарею – бррр!!! – не по собі стає. Незбагненне те було енарею. Не знав він любові. І вже й не знатиме ніколи. Кастрували його ще малим хлоп’ям, як в науку старим чаклунам віддавали. І виріс він серед чаклунів, і сам чаклуном зістарівся, а батька з матір’ю більше не бачив. І не знає, чи живі вони, чи давно вже у світі предків. Всього навчили його скіфські чаклуни і знахарі, лікувальники зіллям і словом, а щодо жінок, то – зась! Самі нічого не знали, що таке жінка (хоч і вбиралися в жіноче вбрання), і йому нічого не передали. Зась, то й зась!

Але зілля цареві треба нести. Закрутила йому голову македонка, здурів старий цар, спокій втратив, немислимого забаг. Дивувався енарей жіночій всемогутності – навіть самого царя вони можуть вкрутить. І від чого вони такі всесильні? Не міг цього збагнути енарей, а зілля цареві треба нести, а в силу його цілющу на цей раз не дуже вірив енарей. Не навчений був таке зілля готувати, щоб діди молодими ставали. Ніхто з чаклунів цьому не навчений, хоч зізнаватися й не можна. Бо знали б чаклуни такі трави, то перш за все самі б вічно молодими були. А так старіють, як і всі, і як і всі, помирають. А люди вірять, що вони – чаклуни – все можуть. Наївні. А може, то лише скіфські чаклуни того не відають, а чужі все знають?

І подумав енарей: а піду я до македонки… Коли вона самого Атея причарувала, то мусить все знати. Може, у них, у македонців, є таке зілля?

Як споночіло, кажаном у її шатро проник – безгучно і німо. В шатрі світильник тямно блимав, македонка на хутрах лежала.

– Хто? Що? – схопилась, у руках вузьке лезо кинджала блиснуло, в самої очі горять, волосся розпущене…

«Чаклунка, – подумав царський чаклун. – Відьма македонська. Все знає і чари має, бо чого б тоді по ній сам Атей сох…»

А вголос тихо сказав:

– Це я…

– Я не знаю тебе, скіфе, – верескнула жінка. – Чого тобі треба? Вийди, бо зараз же гукну варту царя.

– Я – енарей самого царя… Не бійся мене, македонко.

– А-а… – придивившись, вона гидливо підібрала губи, кинджал у піхви сунула, відвернулась. Він не подивувався, бо й сколоти, коли він з’являвся, теж отак гидливо підбирали губи.

– Чого тобі, скіфський енарею? – поспитала, а сама дивилася мимо нього – терпіти не могла кастрованих чоловіків, котрі в жіноче вбрання вбираються і бороду та вуса вищипують, намистечко скляне носять – бррр!..

– Чи мають ваші македонські чаклуни таке зілля, од якого б старі чоловіки ставали такими, як молоді? – поспитав він все так же тихо і смиренно.

– Тобі й зілля не допоможе.

Він не образився – звик.

– Не про мене мова.

– Хто ж це з ваших дідів забаг за спідницями на старості побігати? – чмихнула вона, і її осінило в ту мить: чи не для Атея шукає зілля енарей? А напевне ж, для Атея, для кого б іще, він же царський чаклун. – У наших македонських енареїв є таке зілля, – раптом сказала вона, і голос її став чомусь уривчастим, заметушилась, щось шукала, перебирала. – Допоможу тобі, дам такого зілля, тільки… – значуще подивилась, – нікому ані слова, ані півслова. Бо коли про зілля недобрі люди знатимуть, воно втрачає чарівну силу.

Про це знав і сам енарей, тому значуще кивнув головою. Від македонки так пахтіло незвіданим йому духом – певно, жіночим, – що він, відчувши незнайоме йому досі збентеження, поспішно відступив од неї на крок.

«Чаклунка, – злякано думав царський чаклун. – Справжня чаклунка, не диво, що самого Атея причарувала. Треба триматися подалі від її шатра…»

Цар Атей і царював і жив тому так довго, що, вірячи всім і кожному, нікому й ніколи не довіряв.

«Владиці краще помилятися багато разів на недовірі ближнім, аніж один раз на вірі», – любив говорити Атей. Вірячи, нікому не довіряв. А з роками і геть обережним став. Особливо після того, як відчув: жде – не діждеться його смерті старший син, котрий спить і бачить себе царем Скіфії. Та й Філіпп, цар македонський, не проти був би, аби Атей у світ предків пішов. Заважає Атей Філіппу, ох і заважає. Тож і берігся. Так, на всякий випадок. І тому не довіряв навіть тим людям, котрі не один десяток літ були з ним поруч і не раз і не двічі переконали його у своїй вірності. І коли старий енарей приніс йому в чаші зілля, котре сам же цар і замовляв, він не поквапився взяти з рук чаклуна чашу. Довіряв енарею, але за звичкою, що виробилась у нього вже давно, сказав:

– Ану сам і попробуй, що ти наварив.

Енарей не вперше пробував зілля, що його він сам же й готував. І цього разу спокійно підніс чашу до губ, зробив кілька ковтків, потягнувся рукою, щоб утерти губи, і зненацька безбороде його, зів’яле й постаріле лице пересмикнулося, він шумно зітхнув і випустив чашу з рук. І ледве чаша впала на повсть царського шатра, як слідом за нею упав на бік і сам чаклун, засовав ногами й затих.

Схилившись над ним, Атей якусь мить мовчки дивився в його вирячені застиглі очі, а тоді різко випростався і крикнув:

– Варта?!! Сюди!!!

Страх перед смертю був всезагальним. Може, тому, що ніхто не знав, що таке смерть. Це було загадкою із загадок.

Мертвих боялися.

Особливо тих, хто за життя був недобрим (шкодив живим, то й мертвий шкодитиме) чи знався з нечистою силою, із злими духами. Таких і після їхньої смерті треба остерігатися. Енарей же був не звичайною людиною, як всі в кочовищі, а – чаклуном. Живого його боялися, а мертвого й поготів. І коли пронеслася вістка, що енарей раптово помер – сполошилося кочовище. Чекай лиха, мертві мстиві, а такі, як царський чаклун, – особливо небезпечні.

Тільки Атей не боявся мертвого чаклуна, як не боявся його і живого. За довге життя цар багато дечому навчився і твердо засвоїв головне правило: остерігайся не так мертвих, як живих – живі небезпечніші. Та й енарей не мертвим, а ще будучи живим підніс йому чашу з трутизною. Не оберігався б Атей, то не енарей оце потрапив би на той світ, а він… Але чому це енарей – його охоронець та раптом підніс йому чашу з трутизною? Міркуючи так і сяк, Атей зрештою дійшов до думки, що не енарей підсипав у чашу трутизну, а хтось інший. Енарей просто повірив комусь. Але кому Атей почав заважати на цьому світі? Хто його хоче спекатись? І той, невідомий, почувши про раптову смерть енарея, а не царя, все збагнув і зараз притаївся, як гадюка в норі. Та гарячковито думає-гадає: раптом енарей встиг перед своїм кінцем сказати, хто міг у зілля підсипати трутизну? Потерпівши невдачу, ворог тепер тремтить за власну шкуру, тож вдруге не скоро висунеться з нори. Але – хто? Чи міг енарей, добре знаючи, що йому першому доведеться на очах в Атея пробувати зілля, так ось чи міг він підсипати трутизни? Ні, не міг.

То виходить, що хтось-таки йому підсипав. І так, що сам енарей і не загледів. Тоді – хто? Обмірковуючи пригоду з усіх боків, Атей схилявся до думки, що невдалим убивцею його міг бути хіба що чужий. Або той, хто мало його знає, не буває в його оточенні, тому й не знає звичок царя. Адже свої (чи близькі) знають: Атей ні їжі, ні питва не візьме до рота, доки їх не попробують на його очах. Але ж і енарей чого вартий! Оберігав царя від злих духів, недобрих очей, лихого слова та підступних дій і так схибив. А може, тому й поплатився життям, що ревно оберігав царя? Сам загинув, а від царя біду відвів, свій обов’язок виконав до кінця. То де ж та гадюка, що не шкодує для нього трутизни? Цього енарей вже не скаже – що з мертвого візьмеш? А йому, Атею, треба бути ще обережнішим і пильнувати кожний свій крок. І вдати, що нічого й не трапилось. Гадюка заспокоїться, з часом виповзе з нори – ось тоді він її й розчавить.

Надумавши так, Атей велів оголосити: енарей пішов у світ предків з волі богів. А це означало одне: помер своєю смертю.

Енарея (в білому жіночому вбранні, з жіночими прикрасами) загорнули в шкуру бика, зв’язали міцно – щоб не виплутався покійник із свого савана та з ями не вибрався. А боячись, прагнули ні словом, ні вчинком не прогнівити покійного, навпаки – старалися задобрити мстиву його душу. Тож чого тільки не поклали йому в могилу! І їсти, і пити, і речей багато, та все із срібла, бо тільки срібло годиться класти чаклуну в могилу. Зі страху перед покійником клялися йому у вірності. Повірить енарей, що його любили й шанували, не мститиме.

Місце для поховання вибрали далеко за кочовищем, в низині, щоб звідти покійнику не було далеко видно. Збираючись на похорон, у все чорне повдягалися, щоб душа покійника не впізнала їх, а везучи у візку зв’язане тіло енарея, замітали сліди від коліс – щоб не повернувся покійник назад, дороги не знайшов. Могилу ж камінням завалили – не вибереться з неї енарей.

Поховавши, ще раз поклялися не забувати померлого (голосно клялися, щоб душа померлого почула і заспокоїлась). Розійшлися спішно, аби покійник не передумав і за ними бува не побіг та до кочовища не повернувся.

Частина третя

В Ергастерії, в царстві Силена[13]

В Афінах, на березі тихого Іліссу стояли приземкуваті довгі будівлі з вузькими отворами замість вікон, з облупленими стінами, непривабливі, схожі на приміщення для худоби, так звані ергастерії – ремісницькі майстерні. Там зрання й до смерку працювали раби-гончарі, а також ті, хто чимось не догодив своїм господарям в афінських будинках чи заміських маєтках, непокірні та схильні до втечі. Потрапити в ергастерії легко (майстерні постійно потребували молодих і здорових рабів), але вибратись звідти було неможливо. З приземкуватих будівель на берег Іліссу витягували гаками тільки трупи, щоб сяк-так їх зарити на міському смітнику – «цвинтарі» бродячих собак.

В одну з гончарних ергастерій і пригнали Оріка – побитого, закривавленого, в подертім хітоні, простоволосого і босого, із зв’язаними за спиною руками. Спіймали збіглого скута біля міської брами – там і урвалися його перші кроки до волі. А втім, вибратися за браму непоміченим раб просто не міг. Стіни високі і неприступні, а брама преміцна, щовечора вона зачинялася на кілька засувів, котрі й відсунути одній людині не під силу. Шукаючи вихід, Орік заметався біля брами, збагнувши, що він сам же потрапив у пастку. В пітьмі й наткнувся на варту. На втікача налетіли гуртом. Двох він скинув з себе, третього покалічив, але тікати не було куди – брама зачинена, а шлях назад відрізаний. Підбігло ще кілька брамників з головешками в руках, присвітили, загнали скута, як звіра, котрий огризався, в глухий кут і там його обамбурили по голові важенною бойовою палицею. І лише тоді впорались із втікачем. Скручуючи йому руки за спиною, кляли раба – сильний. І кинули його в глухе підземелля, де Орік, стогнучи крізь стиснені зуби, то пірнаючи в небуття, то виринаючи, пролежав до ранку. Навіть не чув, як його вже за білого дня витягли з підземелля і кинули посеред двору. Отямився, коли на нього лили воду з глечика. З трудом звівшись, Орік опинився віч-на-віч зі своїм паном. Той вражено похитав головою і, не підвищуючи голосу (далося взнаки добре виховання), почав вичитувати свого раба:

– О, Скуте, о хто б міг подумати?! Хто б міг повірити? Такий тихий, роботящий, зразковий сома і раптом… Отак віддячити за моє довір’я? Кинути напризволяще мого шановного гостя? Та ще вночі! Кинути під стіною, як наче здохлого раба? Ще й здерти з нього гіматій. Надіти вільному афінському громадянину на голову кене з собачої шкури? А в його гіматії тікати? О-о!.. Незбагненно! Вже за саме лише це глумління з вільнонародженого афінського громадянина ти достойний смерті, Скуте! Що тебе штовхнуло до цього вчинку? Хіба тобі в мене було зле? Чи тяжко? Чи з тебе хто знущався в моїм домі?

– Ні, я був щасливим у рабстві! – буркнув Орік.

– О!.. О!.. – зраділо вигукнув пан. – І я так вважаю. І всі мої раби це підтвердять. Бо рабам у моєму домі живеться відносно легко. То за віщо ж ти познущався з мого гостя, якого я тобі довірив, зганьбив мою честь і честь мого дому?

– Ти, грек, зганьбив мою честь ще раніше. Але цього тобі ніколи не дано збагнути, – Орік виплюнув згусток крові й відвернувся.

– У раба… честь? – несказанно здивувався добрий пан. – Що ти вигадуєш, Скуте? У сома не може бути честі, як у тих, хто повзає, крил. Бо сома і є сома, не людина, а всього лише андраподон. Хіба ти не знаєш, що світ поділений на вільних громадян і на рабів? Мені від природи і богів випало бути людиною, себто вільним, а тобі – рабом. А раб завжди служить вільному, своєму панові. Такий закон.

– Цей закон придумали ви, поневолювачі людей, – відповів Орік і відвернувся, не бажаючи більше говорити з паном. Бо це все одно, що лити у пісок воду: скільки не витрачай води, а пісок від того не зазеленіє. А пан все говорив і говорив, у його словах вчувалося стільки переконаності в своїй вічній правоті, що Орік вдруге виплюнув згусток крові й зціпив зуби. Більше пан не почув од нього і слова. Бо хіба слова раба, бодай і найпереконливіші, можуть у чомусь переконати його поневолювача?

– В ергастерію! Бо тільки ергастерію ти заслужив, збіглий рабе! – виніс вирок хазяїн. – І я негайно продам тебе в ергастерію гончарів. Ось там, Скуте, ти нарешті дізнаєшся, що таке справжнє рабство. Ось лише там ти оціниш, як і належить, своє життя в моїм домі, збагнеш, яке ж ти щастя втратив. Але буде вже пізно. З ергастерії виходять лише трупи – їх витягують звідти гаками. Іди! І дякуй добрим, справедливим і гуманним афінським законам, які забороняють бити рабів. Я не порушу закону, тебе ніхто не битиме. Але ти мусиш спокутувати свою провину. І ти її спокутуєш. Тільки в ергастерії ти понесеш належну кару за ту ганьбу, що завдав мені і моєму дому!..

Двері маленькі, розсохлі, шкребуть, коли їх відчиняєш, землю. Щоб зайти, треба добре зігнутися. А переступивши поріг, стій якусь мить, чекаючи, доки очі твої після яскравого денного світла звикнуть до напівтемряви, що панує в гончарній майстерні. Дим, сморід, різкий запах згарища, гаряча задуха, важенна праця з липким потом і мрія про ковток – бодай один ковток! – свіжого повітря – така вона, гончарна ергастерія. В диму і напівтемряві копирсаються голі, чорні від сажі люди. Всюди глина, черепки розбитого посуду, рядами стоять готові амфори. Одні раби вертять гончарні кола, інші формують на них стрункі вази, що стануть окрасою грецьких (та й не тільки грецьких) будинків. Під протилежною стіною, вмочаючи пензлики в глечики, майстровиті раби покривають лаком великі кратери. А посеред майстерні наглядач в брудному хітоні (він такий же, як і раби, в сажі і зовні нічим від них не відрізняється) рівномірно і неспішно хльоскає плетеницею з волячої шкури голого раба, котрий підвішений до стелі за руки і ноги. Б’є наглядач без люті, просто виконує набридлу повинність. Але після кожного удару плетениці шкіра на жертві репається, цвіркає кров, наглядач час од часу витирає брудною ганчіркою своє лице, розмазуючи по ньому кров жертви, і знову рівномірно й неспішно стьобає закривавлене тіло. Жертва вже втратила голос, і тільки в грудях її ще щось булькає після кожного удару. Про те, що афінські закони не велять бити рабів, тут ніби й не знають.

– Побачив? – запитали Оріка. – Дивись ще і пам’ятай: така кара чекає кожного, хто погано працюватиме в нашій майстерні. І тебе теж підвісимо за руки й ноги – гаків у стелі вистачить, коли працюватимеш без старання й сумлінності. О, ми швидко виб’ємо з тебе думку про втечу, ми зробимо з тебе слухняного раба!

Потім Оріку розв’язали руки.

– Бери оту корзину і носи до печі вугілля. Та бігом, бігом! А це – для початку!

Плетениця оперіщила Оріка по голій спині, і там, де вона торкнулася шкіри, вмить з’явилася червона смуга…

З того дня Орік і втратив лік дням. Та й для чого йому був потрібний тепер той лік? Робочий день починався зі сходом сонця і закінчувався в темряві. І все бігом, бігом і бігом. Тільки забаришся, як, розсікаючи задушливе повітря, вже свистить над головою важка плетениця наглядача. Майже щодня когось з рабів (на їхні місця відразу ж приганяли нових) підвішували за руки та ноги до гаків у стелі й запорювали часом на смерть. А розтерзаний труп (іноді ще й напівживого, але вже конаючого раба) витягували гаками на смітник. Це називалося «відпустити раба на волю». Але так вийти на волю з ергастерії Орік не хотів. Все ще не полишав мрії повернутися у свої краї, у скіфські степи. Лягав спати на вогку глину з думкою про волю, з нею і схоплювався ні світ ні зоря. Вичікував зручної миті, прислухався, придивлявся, терплячи все, і вдавав із себе покірного раба, зломленого, розтоптаного, такого, який уже й думку про волю облишив. Чорний від диму та кіптяви, підбігом носив важкі корзини з деревним вугіллям до великої гончарної печі в дворі. Вона була ненаситною і швидше пожирала вугілля, аніж Орік встигав його носити. Піч була прикрашена маскою Силена, котрий мав захищати посуд від злих демонів та недобрих очей. Біля печі стояв раб, чорний, як вуглина (чи від природи такий, чи від печі – піди розберися), він підхоплював корзину і висипав вугілля в огонь, а Орік з порожньою корзиною біг за новим вугіллям. І так день у день, з ранку й до темряви. Невдовзі і сам став чорним, як вуглина, тільки очі та зуби й блищали. А забаришся, плетениця гуляє по спині, а часом і по обличчю; виявиш хоч якусь непокору – вмить загойдаєшся на гаках. Орік баг волі, про яку вже ніхто з рабів царства Силена і не мріяв, ночами йому снилися безмежні скіфські степи, коні, кибитки, товариші по зброї, батько, сини його малі, дзвінкоголосі й чорноокі, Донія… Його вірна Донія… Снилося те далеке – і ніби недалеке – літо, повне голубого неба, лагідного сонця, білих хмар і золотих хлібних нивок у краю скіфів-хліборобів. Того літа він, молодий царевич, поїхавши до них за даниною, вперше побачив Донію, юну дочку незнатного, простого хлібороба, веселооку, сміхотливу, легку та граційну на ходу. І здалася вона незвичайною царівною золотих нивок, і він забаг її мати в своєму шатрі. Шість років був щасливий і радів, що тоді поїхав до хліборобів за даниною… Дивно виходить і незбагненно. Раз поїхав за даниною і знайшов своє щастя, а вдруге поїхав за даниною, на цей раз до гетів, і рабом став… Невже все у волі богів? Невже він їх чимось розгнівив? Кликав Донію уві сні, і вона приходила до нього і простягала руки, а смагляве личко юної степовички було повне сонця та усміху. І так гарно од неї пахло – дозрілим хлібом, осяйним, як саме сонце… Мусив терпіти, старався, щоб не потрапити на гак, щоб побачити ще хоч раз скіфський степ, вдихнути в груди його вітер з присмаком полину і скочити на коня не голим рабом, а вільним скіфом – в башлику, в шароварах і куртці, з мечем і горитом з луком і стрілами на поясі. І спізнати ще багато-багато щастя з Донією… Іноді снився батько. Цар Атей грізно супив густі чорні брови, і в його чорних, як ніч, очах спалахували блискавиці…

«Батько гнівається, що я, його син-царевич, у рабстві, – проснувшись, занепокоєно думав Орік. – Змию з себе невільницьку ганьбу, чуєш мене, Батьку?» – подумки звертався він до Атея.

Дні минали за днями, ночі за ночами, багато днів і ночей кануло в безвість, а виходу все не було й не було. Щоправда, він був, але для трупа. А живого гнали підбігом, і мусиш бігти, якщо не хочеш стати трупом. Раби збивалися з ніг, надривалися, але старалися. Найтяжче – в глиняному кар’єрі, що знаходився неподалік міста. Там, правда, не було, як в ергастерії, задушливої сажі й кіптяви, що проникали в груди і в душу, але над кар’єром день у день висіло спопеляюче сонце. Раби відбивали кирками важкі шматки глини, інші скидали їх у корзини, треті подавали ті корзини на гору. Спека, задуха, повітря ані ворухнеться, пекуче сонце, голова як не розколеться… На палицях висять амфори, води у них, як завжди, на денці (багато води – це розкіш для сома), тож видають по ковтку – гарячу й протухлу. Та й тієї не завжди перепадає. Свистить плетениця, кричить наглядач: «Ану бігом, скотиняко! Ніяк не нап’єшся! Води для вас не напасешся!..» І носив Орік важку глину в майстерню підбігом, підхльостуваний наглядачем. Тіла свого від численних ударів вже не відчував, воно задубіло, наче омертвіло, стало чужим і ніби йому непотрібним. Від побоїв постійно гноїлися і довго не заживали рани, в яких вже копошилася черва. Але води, щоб промити рани, не кажучи вже про ліки, не було, тож на рани не звертав уваги, а заодно й на черви, на мухи, що так і обліплювали його. Носив глину і носив, місив її ногами під ударами наглядачів, аж доки перед очима не починали пурхати чорні метелики… Глина була червонувата, і щоб надати їй кольору гарного, рівного і глибокого, її підфарбовували охрою. Знову місили, і лише потім вона потрапляла до гончарів. Раб, сидячи на землі перед пласким гончарним колом, вертів його, а гончар тим часом формував вазу. Сирі вази обережно виносили на сонце, просушували їх, потім раби полірували вази, і далі посуд потрапляв до художників для розпису. Художники теж були рабами (таких хазяї високо цінували і ніколи з них не знущалися, щоб довше вони попрацювали в майстерні, більше прибутків принесли їхнім власникам). Умільці малювали на вазах ескізи фігур, обережно прорізуючи їх гострою паличкою на вогкій глині. Потім пензликом обмальовували прокреслені силуети, іншим пензликом малювали лиця, одяг з усіма його зборками. Кольорів було три – чорний, білий і пурпуровий. Тут вже потрібна чимала майстерність, гострий зір і велике чуття та міра – тож художників ніхто не підганяв і не квапив. Наглядачі біля них взагалі не стояли. А коли малюнки були готові, починалося обпалювання. Це найтрудніше і найнебезпечніше, адже під час обпалювання чорний лак, яким славився грецький посуд, міг раптом стати рудим, або – що ще гірше – покритися плямами. Кольори розпису легко змішувалися, з’являлися тріщини, і вазу доводилось викидати. А все це збитки для хазяїна ергастерії, тож чекай кари. Гончарі перед обпалюванням приносили жертви Афіні Робітниці, покровительці гончарів, прохаючи її вберегти посуд від злих демонів, які тільки те й роблять, що розбивають вироби і мають від того превелике задоволення і злостиву втіху.

Складена з цегли й покрита товстим шаром цементу, піч мала три отвори: нижній для обпалювання, середній для розміщення ваз і верхній для диму. Голий раб мішав вогонь довгим залізним стержнем – треба будь-що підтримувати потрібний жар. Але як він не старався, а жар виходив нерівномірним, а тому посуд часто псувався. До всього ж вази в тісній печі дотикалися одна до одної, й іноді малюнки з однієї вази відбивалися на іншій. Не рятував тоді й Силен, демон-захисник гончарів, хоч піч і називалась царством Силена.

Так вертівся Орік місяці й місяці – носив вугілля, палив піч, переносив готовий посуд, задихався від диму й кіптяви, а від жару печі висихала, тріскалась і лущилась шкіра на тілі. Щоночі дрижав від холоду, бо в ергастерії було вогко, та й глина, на якій він спав, теж була вогкою. Не рятували ні гнила рогожа, яку простеляв на глину, ні сніп соломи, що слугував за подушку. Годували так, аби раби не повипростовували передчасно ноги – зрідка ячні черстві й запліснявілі коржики, солона риба. А здебільшого коріння мальви, листя редиски, боби, якісь трави, ріпа, горох, груші-дички. Їли навіть коників, котрих варили в казані. І таке вариво називалося м’ясним… Іноді біля кар’єру вдавалося спіймати ящірку-другу, їх з’їдали поспіхом, щоб ніхто не відняв наїдок… Від подібної їжі Орік, навіть будучи від природи сильним та витривалим, почав швидко слабнути. І розумів: треба щось робити, рятуватися, бо довго він не протягне…

На ніч рабів запирали в ергастерії, в царстві Силена, як кепкували наглядачі. Спали на вогкій глині – не так мулько, а на неї стелили рогожі. Заснути було неможливо – постійні втома і голод, коли до корчів судомило й бурчало в животі, проганяли сон до ранку. Судома зводила порожній шлунок, і раби змушені були жувати солому з снопів, що правили їм замість подушок. Стогони і бурмотіння, жування соломи не затихали всю ніч.

А якось, коли Орік не міг заснути від голоду і виснаження, до нього озвався один з рабів. Здається, сирієць.

– Ей, Скуте, кажуть, ти хотів утекти від свого хазяїна?

– Хотів… – зітхнув Орік. – Та не зумів.

Сирієць заворушився на рогожці, певно, повертався до співрозмовника і пошепки запитав:

– В будинку афінянина був?

Орік здивувався цьому запитанню – раби майже ніколи не розмовляли між собою – ні вдень, ні вночі. А цей прямо з цікавістю питає. Чи ж, бува, не випитує? Траплялися серед рабів і такі. Донесе на ближнього і на чужій біді трохи покращить своє становище.

– В будинку, а що?

Раб майже вигукнув з подиву:

– Тобі в будинку афінянина було гірше? Як в ергастерії?

– Що ти тямиш, дурню, – тільки й зітхнув Орік. – В будинку афінянина таке ж рабство, як і тут, в ергастерії. – І по хвилі насторожено: – А чого це тебе цікавить?

– Просто так… – раб помовчав, тяжко зітхнув. – Гірше, як в ергастерії, буває тільки на рудниках. Там уже все… кінець.

– Здивував та ще й налякав мене рудником. Раба всюди чекає кінець. На те він і раб.

– Не кажи… – сирієць говорив над силу, важко дихав і судорожно хрипів та кашляв. – Коли б я потрапив в прислугу… О-о… Ходити на базар за покупками, прибирати в будинку, в чистоті й теплі та затишку… О-о… Про це можна тільки помріяти, надриваючись в ергастерії. Ні, в господаря будинку, та ще в доброго, я був би щасливим.

Ні, він, здається, не випитує, щоб донести.

– Дурень ти! – без злості сказав Орік. – Як не буває добрих панів, так не буває і щасливих рабів. Бо хіба ти бачив коли, щоб сонце світило уночі?

– Не бачив… – сирієць довго хрипів і кашляв, вихаркуючи кров із сажею. – І все ж… у хазяїна легше, як в ергастерії. А ти… драла дав. Дурень ти, Скуте.

– Дурень, – погодився Орік, – бо навіть утекти не зміг.

– До міських воріт розігнався, – обурився раб. – Хіба ти не знаєш, що вночі вони зачинені на важкі засуви, і варта там препильна?

– Не знав і не думав про те, – зізнався Орік. – Одна лише думка, що я можу вирватися на волю, гнала мене вперед. В голові все вихором завертілося…

– Вдень теж непоміченим з міста не вийдеш, – роздумував уголос раб. – Коли вже тікати надумав, то в храм треба було бігти, в жерців просити захисту. Там би тебе ніхто не видав.

Орік схопився, від хвилювання дихання його стало швидким, уривчастим.

– Мої вуха правильно почули те, що сказав твій язик? У який храм треба було тікати? І – чому в храм? Хіба тутешні боги не проти нас?

– В тім-то й дивина, що ні…

І те, що почув Орік, вразило його несказанно. Виявляється, в Афінах є храм, в якому не лише приймають збіглих рабів, а й надають їм притулок! Більше того – захист! Бо в храмі тім збіглих під своє покровительство беруть боги. І ніхто в світі – ні окрема людина, ні закон, ні сама влада Афін – не може забрати сома, котрий попрохає в храмі захисту… Орік схопився. Сів. Воля! Знову схопився, забігав сюди й туди, в змученім і виснаженім тілі де й сила з’явилась. Воля! Невже вона так близько, а він навіть і не підозрював про неї?

З тієї ночі Орік наче ожив, кілька днів працював з таким завзяттям, що аж наглядачі дивувалися і не могли втямити, що ж це скоїлося із завше похмурим скутом? Орік думав про храм, що надає притулок та захист збіглим рабам, і від тих думок все в його руках горіло. Виявляється, той храм знаходиться неподалік від базару, дорогу до якого Орік добре знав. Воля була поруч, досить вирватися з ергастерії, дістатися до храму, а там… там… Орік майже бігом носив важкі корзини, не відчуваючи ні тяжкої втоми, ні того, що він біжить… Ноги самі несли. Ось-ось боги візьмуть його під свій захист. Хороші, грецькі боги… А він… у рабстві. Змирився… В безнадії, у відчаї… Кілька днів обдумував різні плани, як втекти з ергастерії, і зрештою зупинився на підкопі. Стіни в майстерні викладені з каменю й обмазані глиною. Але глина в багатьох місцях вже пооблуплювалась, повідпадала, досить виколупати кілька каменюк, і – воля.

Кілька днів пішло на те, щоб підібрати й непомітно сховати біля стіни у смітті кілька паличок. Залізо, ясна річ, краще, але де його візьмеш. Орік внутрішньо налаштувався на втечу, все обдумав, зважив – похибки не повинно бути. Залишається лише вибрати зручну ніч. І така ніч невдовзі трапилась – буряна, дощова. Вітри вили й свистіли, в ергастерії все тріщало й скрипіло… Кращої ночі годі й чекати, наглядачі в таку негоду спатимуть міцно, варта теж поховається в затишок і кунятиме там, заколисана дощем і вітровієм…

Тамуючи нетерпіння, що тіпало його, як пропасниця, Орік ліг на свою рогожу і вдав, що відразу ж міцно заснув. Так і пролежав терпеливо аж до півночі, доки не переконався, що раби вже поснули. А тоді вужем підповз до стіни, вигріб у смітті заховані палички й заходився обмацувати стіну. В однім місці, де відпав глиняний корж, камінь у стіні ніби тримався неміцно. Прикусивши губу, щоб не дихати так збуджено, Орік почав виколупувати навколо каменя глину, час од часу розхитуючи камінь. Глина, на щастя, трималася неміцно, і робота просувалася швидко. Та коли, зломившись, тріснула паличка (тріснула, як здалося, лунко, на всю майстерню), Орік принишк під стіною не дихаючи. Перечікував довго, але в гончарні, як і перше, було тихо, лише тяжко дихали й хрипіли уві сні раби… Другою паличкою Орік таки виколупав камінь. Ламаючи нігті, витягнув його з стіни. У дірку війнуло свіжим повітрям та пахощами дощу. Судорожно хапав ротом те повітря й дощові краплі, що залітали в дірку з вітром, а тоді розхитав і витягнув ще один камінь. Обдираючи плечі, протиснувся в дірку. По той бік стіни шелестів дощ, зрідка ліниво гримів грім, і чуже небо над чужим містом краяли блискавиці. Як і в скіфському степу… І на мить Оріку й справді здалося, що він вдома, і десь за пеленою дощу, за вітрами й громами лунко іржуть коні…

«Чую тебе, коню мій, коню», – шепотів утікач.

Стоячи на колінах, підставляв лице до дощу. А дощ припустив, перейшовши в суцільну зливу, і потоки холодної, але такої смачної води, що лилися на раба, освіжили його. Він ловив ротом дощові краплі, пригорщами пив з калюжі і ніяк не міг вгамувати спрагу. Звівшись, зробив кілька кроків, знову опустився на коліна в калюжі і хлюпав собі в лице, на груди, на голову, хоч його й так зверху щедро поливала злива. Вмившись, звівся і мокрий, під густою зливою побрів калюжами в напрямку міського базару. Вітер вовком завивав, шугали блискавиці, гриміли громи й безперестанку лив дощ. За пеленою води міста не було видно, все наче вимерло навколо, й Орік брів вулицею не криючись – хто з греків висуне ніс на вулицю в таку веремію? Не стримавшись, побіг вулицею, ладен був сміятися і танцювати, брів калюжами, падав у них, схоплювався і знову брів, гучно ляскаючи ногами по воді, і йому здавалося, що він один-єдиний у всьому світі білому. Не вірилось, що до храму, де його чекає воля, рукою подати, а ніч і злива на його боці… Брів, а йому вчувалося, як десь за дощами, за громами й блискавицями все іржуть та іржуть скіфські коні…

Під захистом грецького бога

Греки вірили, що в кожному їхньому храмові неодмінно мешкає божество. Вірив тому й Орік, коли дощової ночі біг афінською вулицею до загадкового храму прохати в чужого бога рятунку.

До храму дістався без пригод – дощ все ще не вщухав. Ось і храмова огорожа, по кутах якої стояли межові камені. Звалась вона священним округом, де вже ніхто не міг зачепити втікача й пальцем. Орік зробив останній ривок й опинився біля пропілеїв – входу з колонами, де знаходилась купіль з водою для очищення. Оглянувся. Його ніхто не переслідував. Навколо ані душі, і втікач вперше полегшено перевів подих. Втік. Врятувався. І як усе легко і просто. Одна дощова ніч і – воля. І Орік подивився на дім грецького бога уже із шанобливою святістю.

Прямокутний храм стояв на високій основі – стілобаті, фасадом на схід, з непарною кількістю сходинок, щоб віруючі, піднімаючись до бога, могли торкнутися правою ногою і першої і останньої сходинки. В головнім помешканні, що називалося наос, знаходилась статуя божества. Світло туди проникало через двері, з даху та через бокові отвори. Перед зображенням бога стояв срібний стіл – вівтар для безкровних жертв. (Криваві жертви здійснювалися тільки поза храмом.) У всіх храмах, як і годиться, на жертовнику вівтаря горів вічний вогонь. В адітоні – святій святих, куди вхід був заборонений всім віруючим – мешкали жерці, поруч знаходився опістодом, де зберігалися триноги, чаші, статуї, вази, гроші та різні коштовності. Там же було й помешкання для тих злочинців та збіглих рабів, котрі захочуть скористатися правом храму надавати їм прихисток. Оріка й справді прийняли жерці в храмі, і грецькі боги справді взяли його – збіглого скіфа – під свій захист. Коли він, мокрий, забрьоханий, тремтячи від холоду і збудження, але рішучий, блискаючи очима й цокочучи зубами, з’явився у храмі, його ніхто не запитав, хто він і звідки. Піднявши на ноги жерців, Орік сам сказав, чітко вимовляючи грецькі слова:

– Я – скут, раб. Утік з гончарної ергастерії. Вранці мене шукатимуть. Прошу у вас і у вашого бога притулку і захисту. Рабом більше не бажаю бути. За волю готовий віддати життя – це все, що в мене ще є на сьогодні.

Жерці уважно вислухали і сказали м’яко і заспокійливо:

– Проходь, рабе. Хто б ти не був, а коли ти звернувся до нашого бога за рятунком, бог наш приймає тебе і бере під свій захист. Під дахом храму і всередині огорожі священного округу тебе ніхто не посміє і пальцем зачепити.

Орік вірив і не вірив почутому. Скільки рабів потерпає в самих лише Афінах, а як просто і легко, виявляється, можна здобути волю. Всього лише звернутися до бога своїх же поневолювачів. Слава таким богам і хвала!

Перший день втікач відсипався на шкурі, що лежала в кутку помешкання, для збіглих рабів. І шкура не була смердючою, і помешкання хоч і маленьке, без отворів для світла, а тому напівтемне, але охайне, затишне і чисте. Сухо, за шию не капає, повітря в порівнянні з ергастерією свіже – дихаєш і не надихаєшся. І не свистить над тобою плетениця наглядача. І – воля. Орік спав і посміхався уві сні. І снився йому рідний скіфський степ, безмежний і безкраїй, і лунко іржали в степу коні. Воля! І снилась йому веселоока Донія і три його маленькі хлопчики… І знову він бачив уві сні ту золоту осінь, коли їздив до скіфів-хліборобів за даниною і вперше побачив у них Донію… Тільки Донія раптом чомусь сказала:

– Не піду я за тебе, скіфе. Бо ніякий ти не царевич, а грецький раб. А бути жоною раба я не хочу…

– Не раб я! – крикнув Орік і проснувся. – Я вже вільний. Чуєш, Доніє, вільний!

Перевернувся на другий бік і знову заснув. І знову уві сні когось запевняв, що він уже не раб… Проспав на шкурі цілісінький день. Як упав у мокрому хітоні, то хітон за день і висохнув на тілі, а Орік все спав і спав – спокійний і щасливий, що тут його ніхто й пальцем не зачепить, адже віднині його захищають самі боги. Під вечір утікач проснувся, потягнувся, хотів було встати, але все тіло сковувала така солодка втома і нехіть, що він, безтурботно посміхаючись, знову заснув. І вкотре снився йому скіфський степ і його вірний кінь…

«Я вже повернув собі втрачену волю», – казав він уві сні батькові, і грізне лице царя Атея було привітним і лагідним.

А вранці неймовірне та щасливе везіння й скінчилося. Виявилось, що хоч жерці й надають збіглим рабам притулок, але годувати їх не зобов’язані. Більше того, вони не мали права давати втікачеві у храмі бодай краплину води чи крихту їжі. І хоч втікача захищає бог, але захищає доти, доки раб знаходиться під дахом храму чи всередині огорожі священного округу. Але ж не буде він сидіти в храмі до кінця своїх днів. Голод і спрага швидко його виженуть з храму чи з території священного округу, а поза ними втікача неодмінно схоплять…

І збагнув Орік, що він опинився в западні. Поквапився, не розузнав, що та як, і сам же і вскочив у пастку, виходу з якої вже немає. Пастка, звана храмом, іменем бога заманювала втікача, але виходу з неї на волю не було. І не могло бути. Ось тобі й воля! А він ще й дивувався, що раб у греків може так легко здобути волю. І тут греки його перехитрили, у храм впустили, а волю дали тільки на кілька днів – доти, доки він зуміє витримати голод і спрагу. Щоправда, голод і спрагу Орік, як, між іншим, і кожний скіф, умів терпіти. Недарма його батько казав колись македонському царю Філіппу: ти царюєш над хоробрими македонцями, а я володарюю над скіфами, котрі вміють терпіти голод і спрагу…

Орік змалку вчився стійко боротися з різними почуттями. Якщо так складалися обставини, то в поході легко обходився без води й по кілька днів. В степах вода не всюди є, тож кожний скіф умів боротися зі спрагою. Але як би він не міг терпіти голод і спрагу, та все одно надійде час, коли він просто випростає ноги. Якби вода була, то з голодом Орік боровся б довго, але без рятівної вологи не протримаєшся. І витягнуть з храму труп залізним гаком. А втім, щоб не осквернити храм, рабу навіть померти в ньому не дадуть, витягнуть його ще напівживого і викинуть на смітник подихати. Ось там його й чекатиме справжня воля. Орік не раз бачив, як старих, немічних і хворих рабів, вже не придатних для роботи й продажу, господарі, аби не витрачатися на їхнє харчування, просто випихали на вулицю. Простіше, виштовхували в плечі і назавжди зачиняли перед ними двері того будинку, де вони пропрацювали все життя і де загубили своє здоров’я. І вигнаний на вулицю раб тримався доти, доки носили ноги. Як пощастить виканючити милостиню – ще на день-два відтягне кінець. А тоді впаде під стіною і покірно чекатиме кінця.

Жерці глузливо поглядали на наївного скута, котрий забаг у грецького бога шукати захисту й волі. Прокляття! Орік у гніві й безсиллі так стискував кулаки, що біліли пальці, але зарадити тим собі не міг. Заманити його обіцянкою волі, поклястися, що їхній бог захищає скривджених і нещасних, і не дати ані шматка хліба, ані краплинки води, щоб голод і спрага вигнали втікача в руки його катів… І це чиниться ім’ям бога, ім’ям облудної доброти. То які ж бо підступні чужі боги!

Три дні терпів Орік спрагу і голод. Він би терпів іще кілька днів, але не міг знести насмішкуватих поглядів, що кидали на нього жерці – ситі, чисті, пещені, такі поважні та смиренні слуги божі. Їхня присутність стала йому гидкою – облудних і нещирих людей він терпіти не міг, вважаючи їх гіршими за найгірших ворогів. Та й залишатися в будинку зрадливого бога, котрий заманив його сюди, а тепер знущається з нього, Орік не хотів. Це вже було б образливо. Одна лише думка, що, як тільки він зовсім звалиться з ніг, жерці витягнуть його гаками, підштовхувала до рішучих дій. Доки була сила, доки він ще тримався на ногах, треба було щось робити. Потрапив у пастку, довірившись чужому богу, викручуйся тепер сам.

Вночі втікач тінню вислизнув з храму. Притулившись до однієї з колон пропілеїв, сторожко вслухався в нічну пітьму. Відчуття голоду не було, але спрага дошкуляла немилосердно, і він, стоячи і вслухаючись у тишу ворожого йому міста, лизав холодний і вогкий від роси мармур колон. Скільки не вслухався, а нічого підозрілого не виявив. На мить здалося, що засідки й немає, що ніхто на нього і не чигає по той бік огорожі. Переконуючи себе, що це так, Орік безгучно прошмигнув у священний округ, постояв там прислухаючись і нечутно вислизнув за огорожу.

Його чекали. Три дні й три ночі чекали звідтоді, як він переступив поріг храму. І там його не брали тільки тому, що знали: втікач сам вийде. Так було і так буде.

І ось раб вийшов.

Тільки він, озираючись і стримуючи дихання, загнаним звіром зробив кілька кроків по той бік огорожі священного округу, як сильні руки схопили його, пригнули до землі й почали з хрускотом у суглобах вивертати йому руки. Але рабство ще не вибило з Оріка силу. Двох він збив з ніг, озвірівши, звалив і третього, і кинувся було наосліп в нічну пітьму, але хтось – з тих, кого він збив на землю, – схопив його за ногу. Він упав. На нього відразу ж напосіло кілька дужих чоловіків, швидко заломили йому руки за спину і міцно зв’язали їх. А потім зв’язаного поставили на ноги, принесли чадну головешку, присвітили втікачеві в лице.

– Він… Скут з гончарної ергастерії, – сказали задоволено, що впорались з ним. – Побігав і досить. А здоровенький раб!

До ранку Оріка потримали в якійсь смердючій ямі, а тільки розвиднилось, відвели в кузню, і там коваль розпеченим до білого залізом випік йому на лобі тавро з написом «ехей феуго», що приблизно означало: тримай мене, я втікаю.

Орік витримав розпечене залізо, хоч в очах і потемніло. Ледве не задихнувся від запаху власного паленого м’яса, що вдарив у ніс. Зціпивши зуби, не застогнав, чим викликав у коваля подив: ну й скут! Отакого б йому в помічники, гори можна з таким перевернути, жаль, закатують його задарма.

Прийшли якісь люди з плетеницями, відвели таврованого раба до знайомого йому храму. Там розіп’яли на двох укопаних у землю стовпах – руки витягли вгору, ноги розтягли. І заходилися сікти батогами, приказуючи:

– Щоб не втікав, паршивий доблос[14]! Щоб не давав поганий приклад іншим рабам. Затям, від нас можна втекти хіба що на той світ. І ти швидко туди потрапиш, скотиняко! В тебе просто немає іншого виходу! Ось так! Ось так!..

Від кожного удару репалась шкіра і бризкала кров. Били, не звертаючи уваги на закон Афін, котрий забороняв бити рабів. А з-за огорожі священного округу храму виглядали жерці й посміхалися. Ковтаючи власну кров, Орік думав, що боги – навіть самі боги! – такі ж, як і люди, – підступні, облудні й нещирі. А він їм так вірив – і людям, і богам. Навіть чужим…

Довга дорога скіфських послів

В афінський морський порт Пірей на торговому судні, що прийшло з далеких берегів Західного Понту, з грецького міста-колонії Томи, прибули посли скіфського царя Атея – його старший син Гелон і найближчий радник царя вождь Котіар. Як скіфський посол він уже побував у багатьох грецьких полісах, у тім числі і в Афінах, Гелон же вперше вибрався у заморські краї. Досі, крім степів нижнього Істру, Добруджі та Гетської пустелі, він не бував ніде – лише раз чи двічі бачив з коня обриси оборонних стін Томи. І раптом – подорож в заморську Грецію. Все трапилось негадано. Що батько готує послів до греків, котрі живуть за морем, Гелон знав, але ніколи не міг завбачити, що йому – царському сину і спадкоємцю – доведеться бути послом. Для спадкоємця царської гривни це – ризик. І чималий. В далеку дорогу готувався Котіар і ще хтось з наближених Атея, здається, Паралат, а вже в останню перед поїздкою ніч в кочовище Гелона примчав гонець.

– Батько усіх скіфів бажає негайно бачити свого сина і спадкоємця скіфської гривни!

Гелон, скочивши на коня, свиснув своїй охороні і в оточенні двох десятків вершників помчав у темінь ночі. В шатрі Атея, незважаючи на пізній час, горіли бронзові світильники. А навколо шатра – на певній відстані, щоб навіть сама варта не могла нічого почути, – походжали охоронці. В шатрі, крім царя, був його радник Котіар. Поблискуючи маленькими, хитрими і живими очима, царський радник пив кумис, усім своїм виглядом вдаючи, що він тут просто так, заглянув до царя на вогник. До Гелона привітався кивком голови – ніби ж і шанобливо, як до можливого завтрашнього царя, перед яким треба на всяк випадок запобігати, і водночас ніби злегка поблажливо, як до свого молодшого друга. Так триматися – ніби гнутися перед сильними і в той же час залишатися ніби зверхнім – умів лише Котіар, розумна, хитра, кмітлива, бувала в бувальцях личина. Чи не за це його й тримав Атей, котрий над усе любив людей хитрих, кмітливих, розумних, здатних і мечем воювати, і словом. А Котіар словом володів добре.

– Ось що, старший мій сину, – як про щось вирішене, сказав Атей. – Ти поїдеш з Котіаром до греків в Афіни. Я розумію, що ризикую, посилаючи тебе, єдиного мого сина і спадкоємця, на край світу, але справа, яку я задумав, варта будь-якого ризику.

– Твоє повеління, Батьку, для мене вище будь-якого ризику, – з гідністю відповів Гелон. – А ризик… ризик постійний супутник справжнього мужа, без нього кров у жилах кисне.

– Так-то воно… так, – Атей помовчав. – І все ж перегинати палицю не будемо. Для всіх – в дорозі і в Афінах – ти будеш просто скіфом, царським послом. І лише перед Демосфеном відкриєшся, хто ти є насправді.

Лице Гелона непроникливе, адже дивуватися синові тому, що каже батько, – не прийнято.

– Отож поїдеш з Котіаром до греків у їхнє найголовніше місто, в Афіни, яке слухають інші грецькі міста. У всьому покладайся на Котіара. Котіар тямить балакати з греками по-грецькому. Тож хоч ти і царський син та спадкоємець, в дорозі слухай Котіара, як і належить слухати молодшому старшого. Це не принизить твого царського походження, а тільки допоможе справі, яку я задумав. Та й не завадить тобі в світі побувати, потертися серед різних людей, мудрих послухати, див подивитися – колись знадобиться. То тільки байбаки сидять у своїх норах, а людині треба побільше спілкуватися з іншими людьми.

Гелон кивнув на знак згоди з батьком, хоча в душі й спалахнула образа, що він мусить підкорятися якомусь там… Котіару.

– Про що і як говорити з греками в Афінах – Котіар знає. Він і говоритиме з тими греками, які керують Афінами та видають їхні закони. А після розмови в Народному зібранні ви зустрінетесь з найголовнішим і найзнатнішим афінянином – їхнім оратором Демосфеном. Ти – син мій, Гелоне, тож Демосфен і повірить в серйозність моїх задумок і пропозицій. Повірить і тій щирості, з якою я простягую грекам руку. Грекам загрожує Македонія. Цар Філіпп зібрав і навчив сильне військо, він хоче захопити грецькі міста й приєднати їх до свого царства. Ми не можемо спокійно спостерігати збоку, як міцніє Македонія і заграбастує землі своїх сусідів. Впоравшись з греками, Філіпп нападе й на нас. Тож мусимо мати з греками спільність і бути з ними на однім боці. А коли виникне потреба – розбити македонців. Це нам не просто вигідно, а – необхідно. Як Македонія ослабне, ми станемо найсильнішими в цих краях. Але про ці наші задумки навіть греки не повинні знати… Ну, що ми – станемо найсильнішими. Бо їх, сам розумієш, не влаштовує ні сильна Македонія, ні така ж Скіфія. Про все, що я тобі кажу, знає Котіар, він і говоритиме від мого імені з афінянами. Ти ж, сину мій, зумій переконати Демосфена у щирості наших задумів. Демосфен, щоб ти знав, гуртує греків, котрі незадоволені македонцями. Він їхній вождь. Зумій переконати Демосфена, що ми, скіфи, хочемо йому добра і, коли треба буде, допоможемо й силою зброї. А македонці, скажи йому, такі ж вороги скіфів, як і греків…

Де-мо-сфе-ен… Гелон тоді вперше з трудом вимовив ім’я грецького вождя і повторював його довго, щоб краще запам’ятати й правильно вимовити.

Виїхали з кочовища на світанку, коли тільки-но почало дніти. Навіть з Фією не зумів Гелон поговорити перед від’їздом – ні на мить його не лишали на самоті люди Атея. Стерегли? Чи нарочито не хотіли, щоб він зустрівся з македонкою… Так і поїхав Гелон, не перекинувшись з нею і словом, і тепер дуже скучає за коханою та її пестощами…

До узбережжя Понту Гелона і Котіара супроводжував загін вершників. Така поспішність з від’їздом здивувала Гелона (батько не любив квапливості в будь-якому ділі), та згодом виявилось: спішили вони, щоб устигнути на торгове судно, котре відпливало з грецького міста Томи в Афіни.

Багатоденне й виснажливе плавання на скрипучому й хисткому суденці, шторми, коли посудина тріскою злітала то вгору, то провалювалась кудись униз, нестерпна хитавиця – все це нарешті залишилося позаду, і скіфські посли хитаючись зійшли на твердий берег в афінському порту Пірей, все ще не вірячи, що під ногами може бути тверда і нерушна опора.

Гелон вкотре дивувався: нащо у світі стільки води, та ще солоної, названої морем, коли є степи, а для напування коней вистачить і річок? І взагалі, навіщо вода в морі, коли її навіть не можна пити? Навіщо взагалі пливти морем, потерпаючи від хитавиці, коли є вірний кінь, скоч на нього і лети туди, куди тобі треба.

На це запитання Котіар відповів так:

– Все тому, я гадаю, що світ будували різні боги, котрі не могли чи не захотіли між собою домовитись про порядок. Тож скіфські боги утворили степи, а грецькі – море. А кожний люд і став жити стосовно до того, що його оточує: степ чи море.

– Вік би не бачити моря! – бурчав Гелон, змарнілий, аж синій, з глибоко запалими очима, закудланою бородою та волоссям. – Кращого місця, як наші степи, у всьому світі немає. Грецькі боги просто нерозумні, коли натворили стільки води.

На відміну від Гелона Котіар, ледве зійшовши на берег, ожив, очі його заблищали, а на щоках спалахнув рум’янець…

– Що там море і його злі хвилі, як попереду нас чекають Афіни! – нетерпеливо вигукував Котіар. – О, Афіни!.. Я лише раз побував у цьому преславному місті, а захопився ним на все життя. Отакі вони, Афіни!

– У греків усі міста однакові.

– Не кажи, не кажи! – гаряче заперечував Котіар. – Афіни – єдині у всьому світі. Ти невдовзі й сам у цьому переконаєшся, як побачиш Афіни. Інакше й бути не може. Один з тутешніх мудреців, як розказували мені греки, так вигукнув: «Ти бовдур, якщо не бачив Афін! Якщо ж ти бачив і не захопився – віслюк, а якщо добровільно залишив Афіни, то ти – верблюд!»

– Верблюд? – Гелон гостро глянув на свого супутника і насупився – один раз у житті він бачив живого верблюда. Та Котіар не звернув уваги на недобрий погляд царевича, кудись метнувся і, швидко повернувшись, збуджено заторохтів:

– Найняв візок. Не йти ж до міста пішки. Всього лише за два оболи грек довезе нас до преславних Афін.

– У візку їздять тільки жінки та діти, – буркнув Гелон. – А я, до твого відома, чоловік і воїн.

– Я – теж, – доброзичливо усміхався Котіар. – Колись був ого-го яким чоловіком, тепер, звісно, вже не той. Як кажуть, підтоптаний. Але все одно нам доведеться їхати у візку. Коней у нас немає, щоб гордо в’їхати в Афіни. Щоправда, їх можна купити, але… Наш славний цар Атей наказував не дуже привертати до себе увагу. На жаль, в Афінах повно македонських прихильників та вивідників. Вони відразу ж донесуть Філіппу, а той почне скіфам шкодити. Нащо нам мозолити ворогам очі? Під’їдемо до міської брами у візку, а в місто увійдемо пішки, як прості мандрівники. В Афінах влітку багато буває чужоземців, до них звикли, тож і на нас ніхто уваги не зверне. А на лицях наших не написано, що ми скіфи. Глянуть греки, подумають: якісь варвари. І забудуть про нас. А нам цього й треба. О, Афіни, пошвидше б до вас дістатися!

«І чого він так захоплюється Афінами?» – зле думав Гелон, трясучись у візку, що немилосердно торохтів і підстрибував на нерівній дорозі.

А Котіар щось захоплено розповідав про Афіни. Та Гелон його не слухав, лише дивувався: Котіар був не просто скіфом, а – знатним саєм, скіфським мудрецем, якого так шанував Атей. І ось цей мудрий скіф захоплюється якимось там грецьким містом! Їхали з порту тряскою, наче закам’янілою дорогою з глибокими вибоїнами та коліями від коліс, а навколо слалася неродюча, спечена сонцем земля – кам’яниста, нерівна і непривітна, від неї віяло смутком і нудьгою.

До головних афінських воріт (спершу вони називалися Фріасійськими, бо дорога до них ішла від дема Фріа, а пізніше отримали назву Діпіліон – Подвійні ворота) вели три дороги: одна з Беотії, алея Академії, обсаджена деревами, – нею завжди йшли процесії в дні Великих Діонісій, – і дорога з морського порту Пірей, по якій і тряслися в селянському візку скіфські посли.

Уздовж трьох доріг тяглися могили головного некрополя Афін, що звався Зовнішнім Кераміком – усипальниці багатьох і багатьох поколінь афінян. Оскільки афінський закон забороняв ховати людей всередині міських стін, то кладовища – як і повсюди в Греції, – розташовувалися побіля поселень і неодмінно обіч доріг, щоб живі, їдучи чи йдучи в місто, згадували мертвих. Споконвіку Зовнішній Керамік був кладовищем для всіх, і поховальні вази – перші архітектурні надгробки Греції – здіймалися тут і тоді, коли ще не було міських стін. Та після нашестя персів на чолі з їхнім царем Ксерксом, коли були зруйновані не тільки будинки, а й навіть гробниці, пам’ятники кладовища разом із статуями і колонами Акрополя пригодилися як будівельний матеріал для перших стін, що взяли під свій захист Афіни. Звідтоді Зовнішній Керамік став місцем тільки почесних поховань – тут ховали воїнів, котрі полягли в боях за батьківщину, чи тих знаменитих мужів, які присвятили своє життя рідному місту. Там були надгрібки Солона, Клісфена, Ефіальта, Перікла та інших. Полеглих воїнів хоронила за свій кошт держава. Були й сімейні поховання багатих громадян, повсюди виднілися характерні для грецьких кладовищ написи: «Тут я лежу, прощай, перехожий!» На статуях і вазах покійники всі, як один, були зображені (без портретної схожості) тільки молодими і гарними, іноді сумними, а здебільшого веселими. Жоден грек не поставить стелу із зображенням хворої чи старої людини – померлих відтворювали тільки такими, якими вони були в кращий час свого життя.

На деяких могилах здіймалися високі лекіфи – це означало, що там поховані юнаки та дівчата.

Закінчувався некрополь неподалік Діпіліонських воріт. Мовчазний візник, – а він за всю дорогу не зронив і слова, думаючи свою думу та час од часу зітхаючи, – взяв із скіфів по два обола і звернув убік. Гелон, зістрибнувши з осоружного візка, обтрусився від сірого пилу і трохи заспокоївся.

Всю дорогу йому здавалося, що на нього тицяють пальцями і глузують стрічні: «Дивіться, мовляв, он у тій облупленій торохтайці нужденного ремісника їде царський син і спадкоємець золотої скіфської гривни. Ха-ха-ха!» Гелона все дратувало в цій марній, як він був переконаний, поїздці: і пустельні, припорошені пилом краєвиди, і чужі люди, і їхня незрозуміла говірка, і одяг. Що за одяг у цих греків? Ходять майже голі, наче бідняки якісь. У скіфів найнужденніший злидар і той штани та куртку натягне, щоб не ганьбитися. А в цих греків, що в чоловіків, що в жінок – одне вбрання, обмотаються тканиною і блискають голими ногами. Замість чобіт якісь сандалі з ремінцями. Просто смішно… І Гелон хмурячись ще нижче насовував на лоба свій похідний башлик.

А Котіар, не звертаючи уваги на похмурого царевича, всім побаченим захоплювався, встрявав у розмови з греками, бесідував з ними і почував себе серед афінян своїм – це теж дратувало Гелона. Та могутні міські стіни і особливо головні ворота Афін Діпіліон з бойовими баштами царевича вразили. Спробуй таке місто взяти приступом! Очевидно, ворогів у греків багато, коли звели навколо міста неприступні стіни. Щоб подивитися на них, треба так голову дерти, що й башлик з голови спадає.

Виявилось, що відразу ж за воротами починається довгий кам’яний прохід, з обох боків якого стояли стіни, а в кінці були ще одні ворота. І тільки поминувши їх, скіфи нарешті опинилися в місті.

– Афіни!.. – замріяно вигукнув Котіар. – Мої очі, душа моя раді, що вдруге бачать тебе, славне місто богині Афіни. Коли б я не був скіфом, то хотів би стати афінянином.

Гелона вже не так дратували ці слова, бо місто і його захопило. Відразу ж за Діпіліоном по ліву руку був критий міський фонтан, що виходив на вулицю трьома колонами. Біля фонтана людно і гамірно, подорожні пили воду, мили руки, споліскували лиця чи підставляли під струмені босі, запилені ноги. А збоку, де в канавках текла вода, напували ослів, мулів та інших тварин, хлюпали водою на їхні запилені, покусані ґедзями спини.

Котіар, знявши башлик, засунув його за пояс і з задоволенням заходився вмиватися – тільки покректував. Повагавшись, Гелон хлюпнув і собі в лице – вода була прохолодною і приємно освіжила лице. Повеселівши, посли понадівали башлики – простоволосим скіфу ходити не годиться. З мокрими бородами, що блищали на сонці крапельками води, рушили на площу, вона звалася Помпейоном. Це, власне, був великий двір, вимощений мармуровими плитами, з прибудовами по боках.

А від Помпейону попрямували найкращою і найлюднішою вулицею міста – Дромосом. Це була торгова вулиця, вся забудована крамничками – великими й малими, де торгували рибою, овочами, винами, м’ясом, сиром. Всюди товпилися афіняни, все чоловіки в туніках, простоволосі. Дорогою Котіар завів Гелона в маленьку харчевню, прокислу й задимлену жаровнями, де вони випили по чашці кислого вина і з’їли по коржику з м’ясом та сиром. Їжа та була для Гелона на півзуба, але гордість не дозволила йому просити Котіара ще купити.

Гамірливий і багатолюдний Дромос привів їх на агору – знаменитий центр громадського життя Афін, де розташувалися всі адміністративні та судові установи афінської демократії (тільки Народне зібрання засідало в театрі Діоніса). На агорі завжди виступали оратори, приймалися нові закони, і без агори греки й не уявляли свого міста. Див там було багато, і Гелон тільки встигав вертіти головою, вражений містом та його будівлями, оглушений галасом. Котіар підвів його до портика, де фокусник за мізерну плату ковтав меч – гостряком вниз, і Гелон тільки ахкав, вигукуючи: «Ну й Афіни!.. Ну й греки!..» Від його дратівливості та похмурості не лишилося й сліду.

Потім посли проминули портик Зевса зі стрункими мармуровими колонами, що були прикрашені статуями. А в центрі на високому постаменті здіймалася статуя батька богів. Котіар розповів царевичу, що в портику Зевса засідає головний архонт, або ще – басилевс, там же вирішуються справи, пов’язані з релігією тощо. У тіні колон на лавах сиділи поважні бородаті афіняни і, спираючись на патериці, статечно бесідували.

– То – філософи, – шепнув Котіар царевичу. – І ведуть вони мудрі бесіди. Під цими колонами колись бесідував і сам Сократ – найзнаменитіший афінський філософ.

Гелон тільки плечима знизав: яка мудра бесіда, коли навколо стільки люду й галасу? Коней оце б та степ широкий, то нащо й бесіда. Бо не язик у людини головний, а меч у її руці.

За царським портиком потяглися храми і серед них храм Аполлона Батька – божественного покровителя міських установ, там же знаходився і Толос – резиденція афінського уряду, проста кругла будівля без портика, з шістьма колонами і вівтарем у центрі. Поминувши Толос, посли пройшли мимо Південного портика і спинилися біля високої будівлі, що знаходилась вже за межами агори. То був Стратегіон, у якому радились стратеги про найважливіші державні справи.

В Стратегіоні приймали іноземних послів.

Довга, довга дорога скіфських послів від Істру до Том і далі морем до Афін – закінчилася.

Самотність зацькованого вовка

Третій день біля афінського храму висів розіп’ятий на стовпах збіглий скут – руки здійняті вгору, ноги розтягнені в різні боки. Але ні викручених рук, ні розіп’ятих ніг він уже не відчував, як не відчував і свого тіла. Його вже не били, та й бити не було по чому, тіло – суцільна шкарубка рана, шкіра поздиралася шматками, на лобі гноїлося криваво-червоне тавро збіглого раба. Голову раб тримати вже не міг, падала на груди. В тім’я немилосердно пекло жагуче афінське сонце. Як довго воно дерлося в небо і ще довше спускалося вниз! Іноді Оріку здавалося, що білі дні у греків у десять разів довші, аніж у скіфів. Не день, а цілий вік доводиться чекати нічної прохолоди. Пити йому давали щодня, але під вечір і трохи. Щоб не сконав передчасно. Іноді – як надто пекло сонце – бризкали на голову. Теж щоб не здох передчасно, щоб довше протягнув на дибі й, отже, ще більше помучився – на острах іншим.

Коли б руки не були розіп’яті, урвав би ними власне життя. Не так від мук – їх він уже взагалі не відчував, – як від ганьби, що його, вільного скіфа, розіп’яли, як собаку, котра нашкодила. Здавалось, що з нього глузує увесь світ. Та афіняни проходили мимо байдуже, на розіп’ятого раба ніхто й уваги не звертав – чи й не дивина? І навіть раби-агорости, котрі несли з базару корзини з покупками, і ті знічев’я на нього позирали. В їхніх очах Орік не бачив ні співчуття, ні неспокою. Тільки байдужість. Ну, розіп’яли раба, ну й що ж тут такого? Сам і винуватий. Був би покірним – не потрапив би на дибу.

Не відчуваючи мук, Орік відчував свою самотність – страшну і всеперемагаючу. Виявляється, у світі немає нічого тяжчого для людини, як серед людей відчувати себе самотнім, нікому не потрібним. Виявляється, самотність страшна не в пустці, не на безлюдді, а – серед людей. Коли на тебе всі дивляться, і ніхто тебе не бачить, коли мимо тебе проходить стільки люду, що аж в очах рябіє, і все одно ти самотній у всьому світі білому. Іноді в його запаленому мозку вчувалося конаюче виття якогось звіра. Орік скреготів зубами, прикушував губи до крові, аби задушити в собі звірине виття, бо здавалось, що то він, втрачаючи свідомість, виє по-вовчому… А звір вив у його єстві. І навіть з’являвся перед ним, як Орік заплющував очі… Виринав з кривавої пелени оскал вовчих зубів… Криваво-червоно горіли очі. І Орік бачив себе на тому сіроманцю, чув, як хрустять вовчі кості, коли він ламав звіру шию. Любив Орік від повноти молодецької сили й завзяття, які іноді не знав, де подіти, позабавлятися полюванням на вовків.

Ні лука не визнавав, ні дротика, ні списа, ні свинцевої кулі на кінці гнучкої плетениці. Нею, здоганяючи вовка, розчавлював йому череп. Надто все то легко і просто – не забава для молодця, котрий не знає, де подіти своє завзяття. На хижаків Орік полював лише з акінаком. Загледівши вовчу зграю, налітав вихором, вибирав найбільшого звіра і гнав його степом, гнав з тим свистом та улюлюканням, що й найхоробрішого вовка збивало з пантелику. А поганявши сіроманця, відвівши в тій гонитві душу, стрибав звірові на спину. Не стрибав, а падав, блискавично звалювався йому на хребет, мертвою хваткою упинався однією рукою у вовчий загривок, а другою хапав його за верхню щелепу. Не даючи їй зімкнутися з нижньою, дер її вгору, роздираючи пащеку доти, доки звір не падав на бік… Наситившись боротьбою, прикінчував сіроманця ударом акінака під ліву лопатку… А якось одного вовка пригнав на аркані у стійбище і прив’язав його біля свого шатра. На потіху дітям та собакам. Три дні сіроманець сидів на прив’язі – не метався, не вив тоскно ночами, як виють поневолені вовки, він взагалі не подавав голосу – вовча гординя не дозволяла йому по-собачому скімлити. Він взагалі ладен був швидше здохнути, аніж вити на прив’язі. І скільки в його очах було гнітючої самотності, не відчаю, не люті, не туги, а тільки самотності, що Орік не витримав. Відпустив звіра… І ось сам тепер відчував себе отим самотнім зацькованим вовком серед вовків-людей.

Греків уже не проклинав, як раніше. І навіть не робив їх винуватцями свого рабства. Хіба тільки у греків є раби? Хіба у скіфів немає рабів? Хіба раніше він, Орік, після кожного вдалого набігу на сусідів, не приганяв валки полонених, хіба не продавав їх чужим купцям? Багатьом з тих, кого лишали для себе, за давнім скіфським звичаєм виколювали очі – щоб не порозбігалися. Та й останній його похід в пониззя Істру за даниною закінчився б для деяких полоном і рабством, якби його самого не схопили гети і не продали в неволю. То чому ж тепер обижатися на греків? Греки не гірші й не кращі за інших. Сам він був рабовласником, а тепер став рабом – кого винити? Як кажуть: ходив вовк брати овець в отарі, доки його самого не взяли.

А тільки потрапивши в рабство, на власній шкурі переконався, що це таке. Бо недарма сказано: чуже горе не горе, горе тільки тоді горе, коли воно твоє… І чужа ганьба не ганьба, і відчай чужий теж не відчай. Коли все це ти не відчуєш на собі, не збагнеш, що таке горе.

Нещадно пекло сонце, голова розколювалась, шкіра боляче натягнулась і, здавалось, ось-ось трісне. По всьому тілу гнили рани, і навколо нього стояв сморід. Його обліплювали мухи й повзали по ньому, а він навіть зігнати їх не міг і від того зневажав себе: стерво. Але муки тіла були незначними в порівнянні з муками душі. Він скіф. Не просто скіф, а – сай. З роду тих скіфів, котрі всіх інших скіфів і не скіфів вважали своїми рабами і данниками. І ось… Тільки смерть може змити з нього ганьбу, іншого виходу він у ті дні не бачив.

А метек[15], котрий раз у раз поливав його водою з амфори, відчувши, про віщо думає розіп’ятий раб, озирнувшись, шепотом застеріг:

– Не сподівайся на смерть-рятівницю, скуте. Втекти на той світ тобі, мабуть, не скоро вдасться. Тебе чекають ще жахливіші муки – глибоко під землею.

На третій день, як сонце стояло над головою і немилосердно пекло, й Оріку здавалося, що на тім’ї в нього ворушиться шкіра, він раптом побачив… скіфів. Двох. Хитнув головою, проганяючи видиво. Які скіфи в Афінах? Мара то все, омана. Сонце напекло, от і ввижається… Але скіфи – бородаті й чубаті – не зникали. Були вони, як і годиться, у скіфському вбранні, в похідних башликах, в малинових, розшитих хутром куртках і шкіряних штанях, взуті в м’які жовті сап’янці, халяви яких перев’язані біля кісточок стрічками, підперезані широкими бойовими поясами з бляшками, у піхвах висіли короткі скіфські мечі-акінаки. За плечима в обох похідні торби, що їх вершники чіпляють до сідел. Йшли спокійно, з гідністю, наче знатні гості афінян. Перший – високий, з чорним волоссям, що вже прихопила паморозь, з гострим носом і чорними очима, другий – трохи нижчий і набагато старший, борода майже біла, лице в густих зморшках. Він без угаву щось говорив своєму мовчазному супутнику, показував йому місто. І все ж Орік не повірив власним очам, що перед ним скіфи, аж доки не почув, що вони говорять на скіфській мові. На тій мові, яку він так давно не чув. І все в його душі сколихнулося, заспівало й закричало: скіфи! Справжні, щонайсправжнісінькі скіфи-кочовики. Сини степів, повелителі коней, воїни грізного Ареса!

Скіфи знічев’я йшли собі вулицею грецького міста і спокійно розмовляли. І різко виділялися своїм вбранням серед хітонів та гіматіїв, Орік поворушив ніздрями, ловлячи повітря, і йому здалося, що від тих загадкових скіфів на нього війнуло степовим повітрям з присмаком полину, запахом коней і димом кочових багать. І чим ближче підходили скіфи, тим чіткіше ловив Орік давно не чуту рідну мову. Нарешті переконався, що ані зір його не зраджує, ані слух, це не мана, афінською вулицею і справді йдуть двоє скіфів. І судячи по їхніх гордих і незалежних поставах, по дорогій зброї на дорогих поясах – це вільні скіфи, швидше всього, із саїв. І таким нічого не коштуватиме визволити з неволі свого…

Ворухнув спеченими губами, хотів було крикнути, але у висохлому роті, де ледве вміщувався розпухлий язик, не знайшлося жодного слова. Він лише по-звіриному захрипів-завив… І вчасно схаменувся. Зціпив зуби, ладен швидше відкусити свій розпухлий язик, аніж попрохати рятунку. Що скаже тим гордим і знатним скіфам, можливо, й близьким до царського роду? Що він один з синів славетного і знаного скіфського царя Атея? Що не зумів відстояти себе зброєю? Що його як сонного байбака зв’язали і продали в рабство? Та й воля, куплена за золото, для нього не воля. Він мусить сам здобути волю і тільки так може хоч частково змити ганьбу.

І Орік відчув – не зможе озватися до тих скіфів і просити у них допомоги. Краще згнити на цих стовпах живцем, аніж так принижуватись. Та й не повірять вони – знатні й горді, що смердючий раб у пошматованій туніці з тавром на лобі є сином скіфського царя. Краще диба. Кінець. І так вирішив Орік, і в ту мить для нього ніби померк ясний афінський день.

А скіфи вже звернули на нього увагу. Перший, молодший, глянув на розіп’ятого раба неуважно, лише ковзнув по ньому поглядом і відвернувся, а другий, старший, раптом зупинився і чомусь почав придивлятися до Оріка.

– Де я раніше бачив цього грецького доблоса? – пробурмотів сам до себе, і його голос, як і він сам, видався Оріку знайомим. Когось він нагадував, а кого – не збагне.

Молодший різко повернув голову, впився в Оріка чорними, як ніч, очима. І в Оріка тенькнуло серце й наче обірвалося: перед ним був Гелон, його рідний брат по батькові, син скіфського царя Атея. Завтрашній цар Скіфії. А другий… ну звичайно ж, це батьків радник і мудрець, старий добрий Котіар. І як він їх зразу не впізнав? Але чому вони опинилися в Афінах? Може, й сам Атей тут? Ні, ні, цього не може бути, щоб скіфський цар приїхав в Афіни. А послів міг прислати. Ось чому в Афінах Гелон з Котіаром.

Зрозумівши все, Орік відвернувся від скіфів, молячи в ту мить богів, щоб він краще сконав на дибі, аніж би його впізнав гоноровитий і пихатий рідний брат. Невже й справді світ тісний, що вони зустрілися? Коли б старий скіфський мудрець Котіар був сам, він би, можливо, йому відкрився, але відкриватися перед Гелоном? Краще рабство! Та й Гелон його ніколи не виручить – нащо йому зайвий суперник на царстві. А опорочити молодшого брата, знеславити – о, це він зробить. Собі ж на вигоду.

– Стривай, що в нього на лобі? – придивляючись до Оріка, пробурмотів Котіар. – А-а… тавро збіглого раба. Випалено: ехей феуго. Що по-грецьки означає: тримай мене, я втікаю.

– Ну, збіглий раб, – знизав плечем Гелон. – Ну й що? Добігався, от господарі й покарали. Ходімо, Котіаре, раби тут на кожному кроці – чи й не дивина!

– І все ж таки… де я бачив раніше цього грецького доблоса? – бурмотів сам до себе Котіар і підсліпувато роздивлявся Оріка (Орік відвернув голову і лише краєм ока слідкував за радником свого батька). – Ану придивись ти, Гелоне, зір у тебе ще молодий…

– Знайшов чим сушити голову, – сказав Гелон сердито. – Смердючим рабом, дні якого вже полічені? Пішли, нас чекають афінські мужі. Та й не збираюсь я далі вдихати сморід, що лине від цього живого падла.

І пішов геть. Котіар рушив було за ним, але нараз і зупинився.

– От хоч убий мене (це була улюблена поговірка Котіара), а цей раб із наших! Із скіфів. Принаймні мені чомусь здається, що він скіф. Але оте тавро на лобі, спотворене побоями і запухле лице… Та й закривавлений він, годі й упізнати.

– Справжній скіф зараз на коні біля Істру гасає. Чи біля Борисфену. А не ходить у рабському ярмі.

– Почекай, – зупинив його Котіар. – Спокою не матиму, коли не виясню, хто ж він такий… – і раптом звернувся до Оріка: – Послухай, доблос, ти часом не скіф?

Орік з трудом похитав головою, ні, мовляв, не скіф він.

– Ні… я не скіф… – вихопилося в нього ще й по-грецькому.

Котіар з Гелоном рушили були йти, як Котіар через кілька кроків зупинився.

– Постривай… Щось тут не те… Не скіф, то звідки він знає скіфську мову? Адже я його запитував не по-грецькому, а по-нашому…

– Пішли! – вже роздратовано вигукнув Гелон. – Дався тобі грецький раб!

– А тобі він часом не здається знайомим?

– Ні! У мене немає знайомих серед рабів і ніколи не було й не буде! – не сказав, а відрубав Гелон і швидко рушив, на цей раз уже не зупиняючись. Котіар постояв ще трохи, знизав плечима і, наздогнавши Гелона, пішов поруч з ним, вже більше не озираючись на розіп’ятого доблоса…

Та Гелон сказав Котіару неправду.

Він упізнав розіп’ятого раба, хоч той і був понівечений, і в крові, та ще й з рабським тавром на лобі. Та і як це він, маючи, на відміну від Котіара, гострий зір, не міг би впізнати Оріка, свого молодшого брата по батькові, улюбленця Атея. На дибі було розіп’ято сина Атея, котрий ще повесні пішов за даниною в пониззя Істру і не повернувся. Той Орік, чия жона Донія стала однією з дружин Гелона, той Орік, якому він разом з батьком і усіма скіфами насипали у степу високу могилу. Так ось де він опинився, аж у грецьких Афінах, з тавром раба на лобі. Живий менший брат, не наклав головою.

В першу мить, упізнавши в розіп’ятому рабові свого рідного брата, Гелон ледь не скрикнув з подиву та несподіванки і тільки чималим зусиллям волі стримався. Навіщо? Він і в Скіфії ніколи не родичався з молодшим братом, вбачаючи в ньому суперника у боротьбі за царську владу, а тепер і поготів. Визнай Оріка, то довелося б його викупляти з неволі, везти додому, повертати йому Донію, котра так припала Гелону, і все майно повертати, і табуни, і гурти, і отари, все-все б тоді довелося повертати молодшому брату. А Гелон не звик віддавати те, що він уже раз узяв. Та й мати зайвого суперника у боротьбі за золоту скіфську гривну теж не варто. Гелон старший в роду, а влада і спадкоємство за законами предків належать тільки старшому. Ризикувати не варто. Батько любить Оріка, шанує його, і хтозна, як може повернутися доля, якщо батьків улюбленець вирветься з неволі й повернеться. Ні, ризикувати Гелон не хотів. Він не дурень. Та й у боротьбі за царську владу навіть рідний брат йому не брат.

Йдучи афінською вулицею, Гелон був певний, що Орік його упізнав. А бач, не відгукнувся, не попросив рятунку. Гордий! Вирішив краще згнити живцем на дибі, аніж прохати допомоги в старшого брата. Тож хай подихає на афінському смітнику, а в нього, Гелона, на одного суперника поменшає.

Проте – занепокоївся. А раптом молодший брат якимось дивом вирветься на волю і повернеться в Скіфію? А втім, не варто й тривожитись, ще жоден раб з Афін не втікав і додому не повертався – греки теж не дурні і стерегти рабів уміють. Та й куди він втече, як до Скіфії далекий світ, а в нього сили після диби немає й на кілька кроків. Ні, хвилюватися не варто, дні молодшого брата в цьому світі вже вичерпані…

Заспокоював себе Гелон, а спокою в душі чомусь не мав. Та коли під вечір після розмови у Толосі з афінськими державними мужами вони з Котіаром в супроводі місцевих службовців простували до будинку Демосфена, котрий виявив бажання прийняти скіфських послів удома, на дибі Гелон вже не побачив свого молодшого брата. Диба – два стовби з гаками – стояла на місці, а Оріка не було.

І Гелон лише тоді полегшено зітхнув і подумав – молодший брат вже на тім світі й, отже, хвилюватися, що він може повернутися в степи нижнього Істру й стати його суперником, більше немає підстав. Мертві з того світу не повертаються. Повеселівши, Гелон вже вільніше крокував афінською вулицею.

В гостях у Демосфена

Де живе Демосфен, в Афінах не знали тільки сліпі. Про самого ж Демосфена в Афінах не чули хіба що глухі. Його будинок – нарочито не пишний, але й не останній – знав кожен афінянин. І досить було скіфським послам вимовити одне лише ім’я Демосфена, як перший же стрічний афінянин охоче показав дорогу. І – хотіли того чи не хотіли скіфські посли, а невдовзі все місто вже знало, що до їхнього знаменитого оратора прибули заморські гості – бородаті, чубаті, пропахлі кінським потом і димом степових багать, в шкіряних штанях, повстяних куртках і таких же гостроверхих башликах. Дивувалися, що один з тих варварів навіть уміє говорити по-грецькому.

Гелон не встрявав у розмови з афінянами, у всьому покладався на Котіара – царський радник добре знав і мову, і звичаї та історію й політику афінян, а про їхнього знаменитого Демосфена міг розказувати багато. Тож Гелон, доки вони дійшли до будинку афінської знаменитості, вже знав про неї все. Принаймні йому здавалося, що він уже знає про Демосфена все. Батько його хоч і не належав до знатних і знаменитих, але був багатим, мав майстерні, засновані на рабській праці. Та помер рано, коли сину ледве виповнилося вісім років. Опіку над майном передали людям, котрі виявилися недобросовісними. Підрісши, Демосфен розпочав проти своїх опікунів судовий процес і виграв його – це був перший публічний виступ юнака. Демосфена запримітили. Невдовзі ті особи, котрі мали виступати в судах, але не вміли складати гарні промови, почали звертатися до молодика за допомогою. Демосфен вислуховував їх і складав непогані промови, котрі ті особи й виголошували в суді від свого, звичайно, імені.

Це давало значний прибуток і засоби до життя. Але Демосфен був афінським громадянином, а для афінського громадянина прислужувати іншим вважалося малопочесною справою. Тож Демосфен, відчувши в собі ораторські здібності, вирішив сам вийти на політичну арену.

Але тут йому не поталанило. Хоч від природи юнак і володів красномовством, та мав надто слабенький як для оратора голос і нечітку дикцію. До всього ж він ще й гаркавив, на трибуні тримався невпевнено, часом губився і знічувався. І Демосфен, не гаючи часу, зайнявся працею над самим собою. Щоб стати оратором, вирішив він, треба заново себе створити.

Все зваживши й обміркувавши, Демосфен почав удосконалювати свою вимову, а постійними декламаціями тренував голос, одночасно працюючи і над стилем. Ходив на навчання до одного видатного оратора, той допомагав юнакові ставити голос. Розповідають, що Демосфен щодня йшов до моря і там, на березі, годинами декламував вірші, намагаючись звуками свого голосу заглушити шум прибережних хвиль.

Вперта й постійна праця невдовзі почала давати наслідки: Демосфен вже вільніше й природніше тримався на трибуні, слабенький від природи голос набирав силу, гаркавість зникла, дикція вирівнялась. Почав Демосфен із судових промов і так непомітно й несподівано втягнувся в бурхливе політичне життя Афін, до чого мав великий потяг ще з юнацьких літ. Володіючи несхибною впертістю, маючи від природи дар красномовця, Демосфен таки викував себе заново. До нього оратори натискували на риторичну декламацію, спрямовуючи основну увагу на вживання фігур та плавну ритміку мови. Демосфен від цього відмовився, а натомість створив свій власний стиль промов – гнучкий, блискучий, що поєднував красномовство адвоката з красномовством політичного діяча. Несподівані переходи від звичайних прозаїчних фраз до риторичних зворотів, особливо під час патетичних вигуків і звертань, створювали сильне враження в слухачів. Минуло небагато часу, і всі почали визнавати Демосфена найблискучішим і найзмістовнішим оратором. Ось тоді Демосфен і розпочав свою знамениту війну з «північним варваром» – македонським царем Філіппом, котра на протязі багатьох років приносила йому успіхи і поразки, славу і біду, аж доки не вкоротила і віку, і мужній оратор, аби не датися македонцям у руки, сам зробить крок навстріч своїй смерті…

Македонія посилювалася в той час, як слабіли Афіни. Гострі соціальні протиріччя призвели до такої ж гострої класової боротьби в полісі. Рабовласницька верхівка в місті (землевласники, лихварі, купці і власники майстерень) були налаштовані проти демосу. Хоча де в чому й вони розходились. Так торгово-морські кола мріяли про відновлення морської гегемонії Афін. Але воєнні невдачі афінян посилили діяльність великих землевласників, від імені яких виступав відомий оратор Ісократ. В своїй промові, присвяченій прославленню Ареопага, Ісократ піддав критиці торгово-морську політику міста. «Це ж треба, – вигукував він, – Афіни так повели свої справи, що втратили фракійські міста і задарма витратили більше тисячі талантів на найманців, а в результаті отримали лише лихослів’я еллінів».

Ісократ мріяв про відновлення влади землевласників і політичної сили Ареопагу, про об’єднання рабовласників різних полісів в єдиний союз в ім’я спільного захисту своїх інтересів і придушення бідноти. Спершу орієнтувався на Спарту, але в міру того, як росла й міцніла Македонія, Ісократ почав звертати свої погляди на Філіппа. Як і решта афінських землевласників, він бачив у Філіппові людину, царя і державного мужа, котрий самими богами покликаний очолити і зміцнити своєю могутністю ідеальний союз рабовласників. Одночасно він закликав створити союз для спільного походу греків проти персів – цей засіб, якби він здійснився, міг позбутися бідноти, котра б пішла на війну.

Торгово-морські кола рабовласників продовжували боротьбу за збереження афінського впливу на морі і були зацікавлені в охороні понтійських проток – шляхів до хлібних базарів Боспорського царства, звідки Афіни отримували основний хліб та інші необхідні товари. Але й тут не було єдності. Лихварі, котрі промишляли землями і морськими суднами, схилялися то до промакедонської партії, то до противників Філіппа у грецькому світі. Але більшість купців зрештою перейшла в табір прихильників мирних стосунків з Філіппом, розраховуючи при його допомозі покращити свою торгівлю.

Так виникла промакедонська група Ісократа, її ще називали «групою миру», і така ж група іншого афінського оратора, стійкого прихильника Філіппа і недруга Демосфена Есхіна, котрого його ж противники називали і зрадником, і найманцем Македонії. Та Есхін платним агентом Філіппа ніколи не був, хоч отримував від нього час від часу золоті монети. І коли його звинувачували в продажництві, він спокійно відповідав:

– Одержати кілька талантів від іноземця – це не ганьба. Он Демосфен, наприклад, отримує дарунки від персів, то й що з того?

– Філіпп – гроза, – переконував він афінян. – І військова його сила більша, ніж наша. Тому треба з ним тільки дружити.

Есхін був щиро переконаний у своїй правоті, як і в тому, що з допомогою Філіппа Афіни відновлять свою міць. І все ж він, навіть будучи щиро переконаним у своїй правоті, не розумів одного: Філіппу не потрібні були сильні Афіни. Філіппу були потрібні такі Афіни, котрі б залежали від нього, були під його міцною владою і допомагали б йому утверджувати свою владу в Елладі.

В противагу промакедонцям виникла антимакедонська партія, що складалася з груп знатного і багатого Лікурга (верхівка афінського громадянства) і група оратора Гіперіда. В антимакедонську партію входили і ті рабовласники, котрі орієнтувалися на настрої мас, намагаючись завоювати довір’я широких кіл демосу. Вождем антимакедонської партії став Демосфен. Він проголосив: Філіпп Македонський – тиран! А тиранія по самій своїй суті ворожа демократії. Отже: демократія Афін і Філіпп – непримиренні вороги, Демосфен закликав Афіни так діяти – і тільки так! – щоб у них, Афінах, всі бачили захисників греків та їхньої волі. Афіни мусять рятувати тих, кого пригноблюють: «Не повинні нікого із слабких віддавати у владу сильних». Оратор звинувачував Афіни в тому, що вони відступили від законів предків. Місто мусить стати на чолі греків і, маючи військо, захищати пригноблених.

– Наша батьківщина, – палко проголошував Демосфен, – завжди бореться за честь і славу і волю! Треба припинити боротьбу між бідними та багатими і всім разом боротися з північним варваром!..

Демосфен не вживав вина, тож його противники (прихильники Македонії) іронічно казали: «Не дивуйтесь, що ми з Демосфеном думаємо по-різному: адже він п’є воду, а ми – вино».

Своїми знаменитими промовами, спрямованими проти македонського царя та його завойовницької політики (в народі їх швидко прозвали «філіппіками») Демосфен рубав під корінь промакедонську партію.

«…як Філіпп став господарем над усіма, чим він більше за все досягнув? А ось чим: тих, хто продає свої послуги, він купував їх, тих, хто стоїть на чолі держави, він спокушав хабарами і підохочував».

Як лютуватиме Філіпп, коли підкуплені ним мужі донесуть йому про виступ Демосфена! Які кари посилатиме цар на голову чесного і непідкупного оратора, але все марно – Демосфен і далі виступатиме проти Філіппа і македонської завойовницької політики – до самої своєї загибелі.

Демосфен добре знав, що афінський народ не був єдиним. Біднота, розорена війнами, не знаходила застосування своїй праці і водночас ненавиділа працю – таких було більше. Вона не платила податків, вимагала збереження каси фекорікона, тобто грошей, визначених для театральних видовиськ, релігійних свят та розваг, вимагала дешевого хліба і харчування за рахунок держави, цебто за рахунок багатих. Дрібні ремісники – чоботарі, столяри, гончарі, ковалі та небагаті торгівці вимагали замовлень на їхній труд з боку поліса, купців і судновласників. Вони шарахались між двома берегами – вічною надією несподівано розбагатіти і страхом нового розорення, такі хитання, як і їхні політичні погляди, не відзначалися стабільністю. Будучи зацікавленими в збуті своїх товарів, вони підтримували торгово-морські кола, а отже, й промакедонську партію. І в той же час були прихильниками і демократії, бо розуміли: якщо переможе Філіпп, демократія буде знищена. І коли виникла загроза демократії, коли Македонія почала загрожувати незалежності афінської держави, більшість (у тому числі й землевласники) пішла за Демосфеном, котрий закликав народ до боротьби за свободу батьківщини. Про таких Демосфен говорив на Народному зібранні:

– Ця людина бідна, але вона чесна і корисна державі.

Хоч Афіни як центр антимакедонської боротьби й непокоїли Філіппа, але все ж він поки що залишив Афіни на потім – самі впадуть, як фрукт, котрий підточує черв’як. Своїм людям македонський цар посилав в Афіни дорогі дарунки і золото, купував афінських мужів. Ряди його прибічників в Афінах росли й множилися. Вони й діяли на вигоду Філіппу. Хоч Народні збори, як доносили Філіппу, відбувалися бурхливо, але перемагали поки що не Демосфен зі своїми однодумцями, а прибічники Македонії – золото своє робило. Навіть сам Демосфен, доносили Філіппу, скаржився на провокаційні дії македонських прибічників, на те, що афінський народ не завжди хоче слухати його виступи.

Це радувало Філіппа і вселяло віру: він на правильній дорозі. Зараз брати штурмом велике, добре укріплене місто – багато македонської крові проллється. Та й слава тоді про Філіппа піде як про завойовника, а такого звання він не хотів. Треба набратися терпіння й чекати: Афіни дозріють і впадуть самі. Золотий македонський черв’як своє робить – точить і точить їхню демократію та єдність. А поки що Філіпп був зайнятий іншими походами.

Та в Афінах не вщухала тривога – загроза македонського вторгнення чорним хмаровинням нависла над містом. І хоч Демосфен розумів, що Філіппу зараз не до Афін, але все ж радив співгромадянам дбати про захист міста. І сам приділяв безпеці Афін чималу увагу.

Був ополудень.

Демосфен щойно повернувся додому – заклопотаний і стомлений, з лицем, сірим од пилу й тривог. Білосніжний його гіматій теж був сірим од пилу, сандалі збиті, на лівому тріснув ремінець. Мовчки віддав бритоголовому рабу палицю – нерозлучну свою супутницю, без якої і на вулицю ніколи не виходив. Поспитав, чи вдома все гаразд? Отримавши ствердну відповідь, трохи заспокоївся – в останні дні йому всюди ввижалися македонські вивідники. Тож остерігався, аби потаємні люди Філіппа не нашкодили бува його сімейству. Раб зняв з нього запилений гіматій.

– Обережніше, накушпилиш, – невдоволено застеріг Демосфен і чхнув. – Чого в нас багато в ці дні, так зрадників і пилу, – промовив сам до себе. Лишившись в хітоні, полегшено зітхнув, заходився вмиватися. Раб зливав з бронзового потемнілого од часу глечика. Вода прохолодна та свіжа. Це враз збадьорило Демосфена, із задоволенням хлюпав собі в лице, на бороду, на голову, покректував. Потім раб роззув його (Демосфен, як і всі афіняни, вдома ходив тільки босим), помив панові ноги й оббризкав їх пахучою водою.

Кланяючись, раб пішов з пановим гіматієм на руці, а Демосфен пройшов під критий портик, присів у тіні смоковниці, з насолодою випростав ноги – уф! Аж оце відчув, як стомився за довгий день. Взяв зі столу пергаментний згорток з улюбленими рядками Гомера, але чомусь не читалося. Подумки все ще був на оборонній стіні. Разом з Гіперідом та Лікургом – спільниками й однодумцями в антимакедонській боротьбі – Демосфен оглядав міські стіни і рів. Їм трьом Народне зібрання доручило оборону Афін на випадок македонського вторгнення. І хоч всі троє були певні, що найближчим часом Філіпп не зважиться на штурм Афін – у нього зараз чимало інших клопотів, та все ж вирішили: час зайнятися обороною міста. Завтра може бути пізно – досить Філіппу впоратися зі своїми справами, як він кине війська на штурм Афін.

В супроводі Гіперіда, Лікурга та кількох міських службовців Демосфен обійшов оборонні мури, показуючи службовцям, де треба зміцнити стіни. Потім оглянули рів, і лице Демосфена посіріло – не так від пилу, сухого і в’їдливого, що повсюди їх супроводжував, як від побаченого: в багатьох місцях рів був напівзасипаний, в інших – зарослий кущами й чагарями; ще в інших – завалений сміттям. Побачене вразило Демосфена.

– Досиділись! – бурчав він, випльовуючи пісок, що скрипів на зубах. – Таким ровом навіть кривоногі можуть легко дістатися до стін. Рів треба негайно чистить і поглиблювати. Завтра ж розпочати роботи. Підняти всіх громадян, хто може працювати. Якщо треба, я сам спущуся в рів із заступом.

Заклопотаним був і Гіперід.

– Що Філіпп нападе на Афіни – у мене немає ані найменших сумнівів. Але кого ми протиставимо його залізним фалангам?

– А нікого, – похмуро буркнув Лікург.

– У мене є пропозиція, – по хвилі заговорив Гіперід. – Надати метекам громадянські права. Таким чином наші сили значно збільшаться. Крім того, тих греків, котрих у різний час за різні провини було вигнано з міста, треба повернути додому. Це теж збільшить наші сили. І нарешті останнє: надати рабам волю.

– Волю? Ра-абам? – вражено протягнув Лікург. – Гіперід хоч розуміє, що пропонують його вуста?

– Коли не розумів, то не говорив би, – образився Гіперід.

– Ну, метекам давати громадянські права – це ще куди не йшло. Але рабам?

– Справді, це вже занадто, – погодився з Лікургом і Демосфен.

– В іншому разі нікому буде обороняти місто, – розвів руками Гіперід. – Я розумію, що пропоную, але зрозумійте й ви мене. У нас немає іншого виходу. Звільнені раби значно поповнять ряди захисників міста. За волю, надану їм, вони до останнього захищатимуть місто.

– Боюсь, що це… – Демосфен значуще подивився на Гіперіда. – Нас звинуватять в антизаконності.

– Але сам закон, яким би він не був, не захистить нас від македонської зброї!

– Взагалі ти правий, друже, – Демосфен зморщив чоло. – Треба добре обмізкувати твою пропозицію, ще й ще все зважити, а тоді винести її на Народне зібрання. Як народ вирішить, так і буде.

Випроставши ноги, Демосфен відпочивав тілом, але на душі було неспокійно – пропозиція Гіперіда не йшла з голови. Звільнені раби на випадок лиха і справді значно поповнять ряди захисників міста, але… Раби є раби, і їм не завжди можна довіряти. Отримавши волю, невідомо, що вони затіють і проти кого повернуть зброю. Звичайно, в пропозиції Гіперіда нічого дивного немає чи й незвичайного. Міста, коли їм загрожує смертельна небезпека, а іншого виходу немає, часто так і діють – дають рабам волю, щоб ними поповнити ряди захисників. Та все ж… Бували випадки, коли раби, отримавши зброю, повертали її проти своїх учорашніх поневолювачів. Та й потім, як це можна лишити афінських громадян рабів? Хто нам слугуватиме, хто працюватиме на нас в ергастеріях та рудниках? Без рабів, що без рук… І в той же час, якщо Філіпп підійде до міста, іншого виходу, як дати волю рабам, просто не буде.

«Ат! – зрештою подумав Демосфен. – Хай над цим сушить голову Народне зібрання, від нього все залежить. А Народне зібрання навряд чи зараз погодиться відпустити рабів, бо Філіпп ще прямо не загрожує місту. Та й не всі громадяни відчувають ту біду, що насувається на місто. Ось як припече, тоді…»

З’явився раб, вклонився.

– Прибули гості – посли скіфського царя. Хочуть зустрітися з тобою, мій пане.

Демосфен не здивувався, бо знав, що в місті з’явилися скіфські посли і вже мали розмову зі службовцями. Тепер забагли ще й з ним зустрітися.

Висока біла стіна, з-за якої виднівся двоповерховий будинок з плоским черепичним дахом, обвита зеленим плющем. У стіні неширокий, заввишки на зріст людини, прямокутник дверей. Біля нього і зупинились скіфські посли.

– Тут, – сказав Котіар і додав майже набожно: – Сам Демосфен живе. Сам Демосфен…

Гелону було все одно, хто б не мешкав за цією білою стіною. Його стомило галасливе місто, де стільки безцільно тинялося люду, що аж в очах мерехтіло. Швидше б зустрітися з цим, як його, Демосфеном, і хутчій додому.

Біля дверей висів залізний молоток.

Котіар затарабанив ним у двері, по той бік загавкав собака. Двері відчинив сивий раб, ґречно вклонившись, запросив гостей.

– Передай своєму господарю, що до нього прибули заморські гості, – велів йому Котіар. – Із самої Скіфії посли.

Раб комусь щось крикнув, а сам провів гостей у невеликий затишний двір, в центрі якого був вівтар Зевса Гераклійського, покровителя домашнього вогнища. Кланяючись, попрохав гостей почекати, а сам позадкував до дверей.

Гелон метнув гострий і похмурий погляд на Котіара.

– Цей Демосфен не запрошує нас у своє шатро?

– У греків не шатра, а будинки, – м’яко нагадав йому Котіар. – Гостей же греки завжди приймають у дворі, біля вівтаря Зевса.

Гелон трохи заспокоївся і вже з цікавістю заходився роздивлятися, як живуть греки. З обох боків під портиками виднілися двері, за ними в шатрах, певно, й живуть ці греки. А в дворі, де вони зупинилися, росли квіти й дерева, півколом стояли стільці зі спинками. В центрі було чимале крісло з високою спинкою – тронос – для господаря. Тронос був високим, і щоб сісти, треба було стати на менший стілець.

– Невже грекам зручно сидіти на цих дерев’яних сідалах?

Котіар нічого не встиг відповісти Гелону, як з ближніх дверей вийшов середнього зросту міцний чоловік у хітоні. М’яко ступаючи босими ногами, він рушив до скіфів. Злегка повне його лице з напівокруглою борідкою було доброзичливим, очі спокійні, розумні й привітні.

– Хайрете! – привітався господар. – Я – Демосфен. Гості, здається, хотіли мене бачити?

– О так, славний Демосфене, – вигукнув Котіар, захоплено дивлячись на знаменитого оратора. – Ми прибули з далекого краю, від скіфського царя Атея, щоб бачити тебе й говорити з тобою, мудра людино Афін, про ті речі, котрі одинаково цікаві і для греків, і для скіфів.

– Я теж радий гостям, – Демосфен піднявся на свій тронос, запросив і гостей сідати.

Котіар сів упевнено, ніби все життя тільки й користувався грецькими меблями, а ось Гелон присів обережно, недовірливо перед тим обдивившись з усіх боків запропонований йому стілець.

– Якою була ваша дорога? – Демосфен привітно дивився на скіфів. – Сподіваюсь, дісталися до Афін благополучно?

– Дорога не близька, але ми здолали її, дякуючи богам, благополучно.

– Я радий, – Демосфен помовчав, очікувально дивлячись на Котіара.

– Наш славний цар Атей, – неквапливо почав Котіар, – як і народ скіфський, котрий кочує в пониззі Істру, неподалік грецьких міст на узбережжі Понту, бажають жити з греками в доброму сусідстві.

– Що ж… Бажання царя Атея і народу скіфського Афіни сприймають як своє бажання, адже народ грецький теж багне жити в мирі з сусідами. – Зупинив погляд на Котіарі. – Очевидно, цар Атей передав через своїх послів послання до Афін?

І простягнув руку долонею вгору.

– Мені немає чого покласти в твою руку, славний Демосфене, – з відтінком легкого жалю відповів Котіар, і Демосфен опустив руку. – Дорога від берегів Істру й до Афін не близька, пролягає вона і суходолом, і морем. А всюди нишпорять македонські загони та царські вивідники. То краще слово тримати в пам’яті, за огорожею зубів, як каже ваш Гомер, аніж довіряти його пергаменту. Все, що Атей хотів передати Афінам, він велів нам запам’ятати і передати тобі на словах. Адже слово в нашій пам’яті надійніше сховане за слово, написане на пергаменті.

– Так-так, гості мої. У Філіппа чимало своїх людей у всіх містах Еллади. І ряди їх зростають, бо Філіпп має багато золота і підкупляє нечесних та нестійких. Має він своїх прибічників і в Афінах. Але в моєму домі скіфські гості почуватимуть себе в повній безпеці і можуть говорити відверто – до вух македонських вивідників їхні слова не дійдуть.

– На знак особливої довіри до нього, – почав Котіар, – цар Атей разом зі мною, своїм радником і послом, відрядив до Афін і свого старшого сина Гелона.

Демосфен з цікавістю подивився на Гелона, котрий протягом усієї розмови не зронив і слова. Та зловивши на собі погляд, Гелон щось невдоволено забурмотів до Котіара.

– Старший царський син і спадкоємець золотої скіфської гривни висловив своє задоволення, що він бачить такого славетного мужа Афін, як Демосфен, – переклав Котіар.

Переклав не те, що насправді сказав Гелон. Старший син Атея незадоволено буркнув, що йому набридло сидіти на такому незручному стільці, і він просить господаря шанувати гостей і простелити для них кошму, на якій так гарно сидіти скіфові.

– Гелон не навчений промовляти слова по-грецькому, його думки передаватиму я, – додав Котіар і щось м’яко й поштиво сказав Гелону. Той, зітхнувши, засовався на стільці й затих – високий, рівний, неприступно-гордий і водночас сердитий – сидіти йому на стільці й справді набридло.

Котіар почав здалеку:

– У світі, що оточує греків і частково межує із скіфами, Філіпп, цар македонський – наймогутніший, найнебезпечніший і найвезучіший. У нього добре навчене і сильне військо, боги йому дарують одну перемогу за іншою.

– Не стільки боги, як фракійське золото, – не погодився зі скіфським послом Демосфен. – Завдяки золоту ряди його прибічників ростуть і множаться.

– Македонський цар задумав завоювати світ. Почав з Фракії, – говорив далі Котіар. – Тепер багне захопити Грецію. І хоч Філіпп поки що не нападає на Афіни – бо він дуже обережний і хитрий, але це ще не говорить про його миролюбство. Своїми походами й нападами на грецькі міста Філіпп хоче поставити Афіни в безвихідне становище, а вже тоді змусить їх зробити те, що йому буде вигідно.

– Про це я вже не раз застерігав своїх громадян, – зітхнув Демосфен. – Але, на жаль, афіняни не завжди мене слухають.

– Як тільки греки завдадуть македонцям дошкульного удару, твої громадяни почнуть прислухатися до твоїх слів. Цар Атей велів мені передати тобі, Демосфене, таке: якщо Філіпп нападе на Візантій і якщо візантійці попросять у царя Атея допомоги, то він, цар Атей, не відмовить їм.

Демосфен вдав, що така вістка його не дуже обрадувала, запитав стримано:

– І що забажає цар Атей за свою допомогу?

Котіар перекинувся кількома словами зі своїм супутником і сказав:

– Царський син і спадкоємець золотої скіфської гривни підтверджує слова свого великого батька: скіфи допоможуть грецьким містам на Геллеспонті. А за це греки не будуть допомагати істріанам, якщо ті, воюючи зі скіфами, раптом звернуться до них за допомогою.

«Он воно що, – подумав Демосфен. – Атей збирається покоряти племена в пониззі Істру і хоче все зробити, аби греки не втрутились у його війну з істріанами».

– У греків своїх клопотів чимало, щоб вони ще втручалися у спір скіфів з істріанами, – відповів Демосфен. – Які ще умови у царя Атея?

Котіар знову перемовився кількома словами з Гелоном, потім повернувся до Демосфена.

– Як грекам небажана сильна Македонія на їхніх кордонах, так і скіфам вона небажана на їхніх кордонах.

Гм… Ясно. Атея непокоїть швидкий і могутній ріст Македонії. Якщо вона ослабне, Скіфія стане господарем в пониззі Істру…

Котіар далі говорив.

– Якщо коли-небудь Філіпп зважиться потіснити скіфів, чи навпаки, Атей захоче потіснити македонців, то греки ніколи не виступлять на боці Філіппа, а допоможуть скіфам у їхньому герці з північним завойовником.

«І з Філіппом Атей збирається воювати, – подумав Демосфен. – Це добре, це на руку еллінам. І македонці, і скіфи сильні, і якщо вони в майбутньому зчепляться між собою, це буде тільки на вигоду нашим полісам. І хай скіфи та македонці обезкровлюють один одного в тій сутичці – сильні сусіди Греції не потрібні».

– Думаю, що ми приймемо ваші умови, – по хвилі озивається Демосфен. – Я пораджуся з вірними людьми й однодумцями. Завтра ж дам вам відповідь. Але попри всю свою ненависть до Філіппа, Афіни сьогодні не можуть відкрито вступати у спілку з скіфами. Тому скіфів таємно запросить лише Візантій. І нашу розмову теж треба до пори до часу тримати в таємниці – навіщо насторожувати Філіппа?

Звівся.

– Слуги вже накрили столи, прошу дорогих гостей пообідати зі мною. За обідом і продовжимо нашу бесіду.

В підземеллі Лаврійських гір

Хоч Гелон, глянувши на порожню дибу, і подумав, що Оріка вже немає на цьому світі, та Орік ще був на цьому світі. Побитий, але живий, у пошматованім, зашкарублім од крові хітоні, що аж торготів на ньому, закований у ланцюг, збіглий раб, котрий посмів прохати в грецького бога захисту, все ще був на землі, під сонцем. Його зняли з диби, відтягли до в’язниці і кинули там у дворі – навіть не стерегли, бо на нову втечу доблос все одно вже не мав сили. Він лежав смердючим трупом під стіною і чекав вирішення своєї долі.

– Тобі вже й боятися немає чого, – буркнув йому наглядач. – Того, хто посміє двічі втікати, чекає всього лише смерть. – І насмішкувато додав: – А гірше не буде.

Та доля змилостивилась над непокірним скутом. Замість смерті, якої він чекав з дня на день, його несподівано присудили до двадцяти п’яти ударів істріхідою – так називався великий і важкий батіг, у який впліталися загострені кісточки. При ударі батогом вони глибоко впивалися в тіло й шматували його, залишаючи рвані й болючі рани, що довго не гоїлися.

Прийшов кат з батогом-істріхідою, раба підвісили за руки до гаків у стіні, щоб кату було зручніше бити. Двадцять п’ять ударів істріхідою виснажена і вже до того добре побита людина витримати не могла. Орік витримав без єдиного стогону двадцять три удари, загнавши в губу передні зуби, а двадцять четвертого удару вже не відчув – втратив свідомість.

– Цей скут – хлопець міцний, – з повагою сказав кат. Бо ті, кого він раніше бив, кричали після першого удару, після десятого втрачали свідомість, а після двадцятого ставали просто закривавленим трупом, і крізь порепану шкіру та м’ясо у них біліли ребра.

– Міцного і бити любо, бо є на кому показати своє уміння, – гомонів кат. – А слабаки… Не встигнеш раз-два цвьохнути його, а воно вже й розсипалося перед тобою, як падло. І рук тоді не хочеться бабрати.

Похваливши скута, кат наніс йому останній, двадцять п’ятий удар, – точність при виконанні присуду перш за все – і, щось меланхолійно насвистуючи, пішов, закинувши за спину свій жахливий батіг, пішов, як сільський пастух за отарою овець.

Оріка зняли з гаків і кинули на задвірках. Виживе – його щастя, подохне – туди йому й дорога… Орік вижив. Кілька днів, закривавлений і обліплений мухами та комашнею, пролежав він під стіною (ланцюг з ніг все ж з обережності не знімали), а тоді негадано заворушився. І хоч рани все ще гнили й смерділи, але міцний організм скіфа витримав. Побачивши, що доблос очуняв, повзає у смітті і навіть робить спробу звестися, його перенесли у тінь, дали води. На воду не поскупилися. Потім прийшов бритоголовий раб-єгиптянин, котрий знався на травах, промив йому рани від черви, позасипав їх якимось сірим порошком, дав покараному випити зілля і доповів, що доблос буде жити – міцний син степів, ой міцний! Те, що він один переніс, десятьох би відправило на той світ!

Раз на день йому давали бобової юшки, від якої здувало живіт. Але все ж це була їжа, і вона відновлювала сили. Орік прокачався ще кілька днів, аж доки не звівся на тремтливі ноги.

– Дякуй гуманним афінським законам, котрі не дозволяють вбивати рабів, – сказали йому насмішкувато, і Орік збагнув, що він для чогось ще потрібний, коли його не вбили відразу. І – не помилився. Невдовзі його перевели в якусь приземкувату споруду, де на довгих дощаних нарах покотом лежали раби. Службовець, котрий переписував рабів на пергаменті, сказав Оріку, що віднині він – державний раб, адже в попереднього хазяїна його купила Афінська держава. В свою чергу, безсторонньо додав службовець, Афінська держава передала скута орендатору рудника, котрий платитиме за нього в міську скарбницю по одному оболу в день. Держава віддала скута, сказав далі службовець, орендатору на три роки – більше скут все одно не протягне на рудниках. Через кілька днів скута разом з іншими державними рабами буде відправлено на Лаврійські рудники. Застеріг: на випадок нової втечі скут буде негайно закатований до смерті… І насамкінець побажав йому «щасливої дороги до нового місця роботи».

З Афін до Лаврійських рудників дорога не близька, треба пройти майже половину Аттики. Колона нараховувала дві тисячі рабів – повна зміна для рудників. Йшли по двоє в ряду, розміреним, неспішним, але й не повільним кроком. У кожного на ногах колодки, з’єднані ланцюгом так, щоб раб міг іти, але не міг утекти. З обох боків колони рухалися наглядачі, на поясах у кожного короткий меч у піхвах. Позад колони скрипіло кілька візків, запряжених мулами – везли речі для наглядачів, харч для них і для рабів.

Колона рухалась без зупинки цілий день, тих, хто відставав, хльостали плетеницями. Зупинялися лише перед заходом сонця. Наглядачі видавали рабам по жменьці бобів, чечевиці чи борошна, і раби самі собі готували юшку. Спали на землі, просто неба, під охороною нічних дозорців, котрі вдень висиплялися на візках.

Ночі були прохолодні, раби не могли зігрітися й до ранку. Тільки починало сіріти, наглядачі ударами палиць та плетениць піднімали рабів, шикували їх в колону, давали кожному по кілька ковтків свіжої води і знову гнали вперед. І так день за днем, день за днем, під пекучим сонцем Аттики, ковтаючи пил, задихаючись в пилові, що постійно висів над колоною. Коли проходили мимо виноградників, раби, не звертаючи уваги на крики наглядачів, кидались до винограду, рвали грона, давилися ягодами, щоб встигнути їх побільше наковтатися. Наглядачі лютували, били всіх підряд, але рабам було все одно. Та й з рудників, вони знали те добре, назад уже ніхто й ніколи не повертався. То чого боятися? Гірше не буде.

Йшов у колоні й Орік, віднині афінський державний раб. Таких, як він, таврованих за втечу, вели окремо, в середині колони, і наглядачів там було більше, і були вони лютішими. Ока з таврованих не спускали ні вдень, ні вночі, били їх нещадно та все нагадували їм, що будь-яка спроба до втечі закінчиться на місці короткою і швидкою розправою.

Дні спекотні, ночі холодні.

Майже кожного ранку після підйому на землі залишалося кілька скрючених рабів. Їх припікали розігрітими в багатті наконечниками списів. В повітрі – ще ранковому й свіжому – гостро смерділо паленим м’ясом. Переконавшись, що раби мертві, наглядачі кидали їх посеред дороги і гнали колону далі.

З кожним днем важчали колодки на ногах, але йти все одно треба. Тією дорогою за віки на рудники пройшли сотні тисяч рабів, всі вони прямували в однім напрямку, до Лаврійських гір, назад ніхто не повертався. Раб на руднику витримував два-три роки, рідко чотири. За всю історію Лаврійських рудників назад повернулося лише двадцять тисяч рабів, котрі під час Пелопоннеської війни, коли Афінам було не до рудників, перебили наглядачів і розбіглися хто куди. Але звідтоді більше ніхто не зміг утекти – йшли державні раби на рудники навічно, знаходячи свій останній спочинок у глибині Лаврійських гір. Заплативши за них державі відкупне, орендатор докладав усіх зусиль, щоб витиснути з рабів усе, що тільки можна. А платив за кожного раба мало – по одному оболу в день. Він орендував їх і в держави, і в окремих господарів наймав, котрі з того жили, що здавали своїх рабів за відкупне. В Лаврійських горах постійно діяли сотні шахт, що йшли на глибину до ста двадцяти метрів. Про ті рудники ходили різні жахи: штольні вузькі, один метр вважався граничною висотою, і працювати там можна тільки лежачи на боці. Раби задихалися в задушливому повітрі, обдирали плечі об кам’яні виступи в норах, нестача кисню, постійні обвали, пітьма, вогкість і вода… Та Афінам потрібне срібло, багато срібла, а жодна вільна людина навіть під загрозою голодної смерті у ті шахти не полізе… Виручали раби. Якщо ж вони гинули, на їхнє місце приганяли нових – за тих, хто загинув, орендатор не відповідав, адже їх наймав в оренду доти, доки вони триматимуться на ногах…

Довга дорога нарешті скінчилася, колона прийшла в Лаврійські гори, її поділили на групи і розвели по шахтах. Орік потрапив у групу рабів, котрі мали трудитися на сто сорок третій шахті. У дворі шахти стояв дерев’яний барак, відкритий з усіх боків вітрам і негоді. Дошки, якими він був оббитий, від часу й сонця покоробилися, місцями з них уже сипалась порохнява. В численних щілинах вільно гуляли протяги, ночами барак продували сирі холодні вітри. Попід стінами стояли двоповерхові нари з солом’яною потерухою, на них і спали раби. Ті, кому не вистачило місця на нарах, спали на долівці, тісно один до одного. В бараці постійно стояв густий сморід, в багатьох рабів були відкриті рани, що гноїлися й не заживали. Рани ніхто не лікував і не перев’язував. Затягнуться самі – добре, ні – раб згнивав живцем. На лобах у багатьох, як і в Оріка, криваво червоніли тавра.

Наглядачі піднімали рабів батогами, як тільки-но починало дніти, і відразу ж гнали їх до шахти. Працювали по вісімнадцять годин на добу – орендатори квапилися витиснути з рабів усе і отримати якомога більший прибуток, перш ніж раб випростає ноги. Годували раз на день – ріденька юшка із задавненого, не придатного в їжу ні людям, ні тваринам, часом прогірклого борошна, кілька бобів чи маслин. Раби вставали з трудом, наче заіржавілі механізми, ніяк не могли розігнутися й зробити перший крок. Під виляски батогів йшли до штолень, розбирали кайла, молотки, зубила, клини, корзини та шкіряні мішки. Починався ще один тяжкий і виснажливий день. В штольню вели круті східці, вирубані в камені. Спускалися тими східцями від майданчика до майданчика на глибину ста і більше метрів. На дні штольні, на невеликому майданчику біля світильника, в ніші неодмінно стояв наглядач, за його спиною починалася чорна вузька нора, в яку просто заглянути було моторошно, не те що лізти. Раби, опустившись на коліна, заповзали в ті нори, тягнучи за собою корзини з кайлами, молотками та клинами. Нори тісні, і протиснутися в них, не обдерши плечі, було неможливо. У нішах ледь тьмяніли кволі вогники. Глиняні світильники – гніт з вірьовки, опущений у масло – чаділи, бо не вистачало повітря. Всюди вода – чорна, непорушна, наче загусла кров. Гнилу воду й пили, іншої не було. Протиснувшись у забій, Орік лягав на спину і бив руду кайлом з укороченим держаком. Шматки руди кидав у корзину. Як вона наповнювалась, інший раб тягнув її до виходу із штольні. В норі густа чорна пітьма, їдка задуха, раб над силу тягне важенну корзину до далекого кволого вогника, що ледь жевріє в кінці нори. Там уступ. Наглядач. Біля нього звисає кінець вірьовки. Раб прив’яже до неї корзину, посмикає за вірьовку, і корзина, вдаряючись об нерівності стіни, повзе нагору, до світла. Наглядач дивиться на номер раба, що намальований на його хітоні, щось відмічає в себе, і раб повзе назад з порожньою корзиною, щоб віддати її Оріку і потягти назад повну. Орік зачерпував пригорщами чорну воду, від якої постійно різало в порожньому шлунку, пив і знову брався за кайло. Пил і дрібні камінці після кожного удару кайла летіли в обличчя, ранили, порошили очі, од пилу не було чим дихати, на зубах скрипіла порохнява.

Наглядачі піднімали рабів батогами…

Від світильника майже ніякого світла – вогник лише чадів у задусі, тож доводилось орудувати кайлом майже навпомацки. Але попри все, стукіт молотків та кайл мусив лунати безперервно, на протязі всього робочого дня. Наглядач, котрий знаходився біля виходу із штольні, увесь час прислухався, і тільки уривався стукіт – посилав у забій рабів-наглядачів. І того забійника, котрий лінився і часто відпочивав, витягували на поверхню, били батогами. Били знетямлено і люто, ніяких скарг чи виправдань не слухали, бо вважалося, що всі скарги рабів – то звичайне придурювання, бажання уникнути праці. Якщо повіриш скарзі одного, тоді всі почнуть скаржитись, що вони замучені до краю. Покращувати ж рабам умови праці не вважалося за потрібне, раби дешеві, а війни не затихають роками, тож на місце загиблих завжди знайдуться нові. А раб, протримавшись на руднику два-три роки, за цей час перекриє своєю роботою витрати на його покупку й мізерне харчування. То для чого ж орендаторам нести додаткові витрати на покращення умов праці? А тих рабів, котрі, ослабівши, не могли вже рухатись, відтягували за рудник і ще напівживих кидали у рів з трупами. Рів ніколи не засипали, трупи гнили в ньому просто неба. Тих же рабів, котрі пробували тікати (а це траплялося дуже рідко), підвішували до ремінних петель і били, ламаючи їм кістки, били доти, доки раб не перетворювався на криваве місиво…

Скільки минуло місяців звідтоді, як Орік довбав срібну руду в надрах Лаврійських гір, він не знав, бо втратив лік дням. Та думка про втечу не полишала ні на день. Але втекти було не просто – на кожному кроці наглядачі, спеціально навчені й добре озброєні вартівники день і ніч стерегли і барак, і всі підступи до штольні. Довіритись комусь з рабів чи підшукати товариша для втечі Орік остерігався. Раби – різні, одні допоможуть, інші ж – видадуть тебе наглядачам, сподіваючись доносом покращити свою долю, яку (вони цього не розуміли) покращити вже неможливо. Тож доводилось розраховувати на самого себе. Якщо спроба втекти виявиться невдалою – уб’ють. Але хай убивають, краще вже смерть, аніж покора й постійні муки, повсякчасне очікування кінця. Та й все одно: тікати чи не тікати, а повернутися чи вижити не вдасться. Більше трьох років і найміцніший раб не витримає, то чого боятися. Зрештою – смерть, це теж вихід, адже вона позбавляє мук.

Зваживши все, внутрішньо підготувавшись до втечі, Орік вирішив діяти: або – або. Або втече, або позбавиться мук. Одного разу, коли до нього в нору приповз раб-тягач з порожньою корзиною, Орік, наповнюючи її рудою, сказав йому:

– Ти відпочинь, а я сам відтягну корзину.

Раба не довелося двічі просити, голова його впала на груди, він відразу ж заснув, сидячи в норі. Орік, прихопивши кайло, потягнув корзину. Тягнув і стримував збуджене дихання, боячись, що воно його видасть. Ось і кінець нори. Уступ. Наглядач на своєму місці. В ніші біля нього жевріє світильник. Неуважно глянув на чорного від пилу «тягача», буркнув:

– Ворушись швидше, худобо! Покажи свій номер!

І повернув вухо до нори.

– Чого затих вибійник?

Це були останні слова, які він промовив у своєму житті. Розмахнувшись, як розмахувався, добуваючи руду, Орік увігнав кінець кайла в тім’я. Хруснув череп, наглядач беззвучно переломився навпіл, впав і затих. Все. Відступу назад уже немає, тепер тільки вперед. А там – поталанить чи ні – то вже не має значення.

Примостив собі корзину на плечі і, хапаючись однією рукою за нерівності стіни, піднімався кам’яними східцями на гору. Корзина була завелика і важка, вона заважала підніматися, й Орік напружував всі сили, які в нього ще залишилися. Пітьма ніби рідшає, світліє, все ближче і ближче білий світ. Ось уже ніздрі жадібно вловлюють струмені свіжого повітря, запах моря… Постояв, надихався уволю, аж голова пішла обертом. Ще трохи почекав і знову почав обережно підніматися. Тепер успіх залежав від того, чи встигне він піднятися на поверхню, чи його схоплять, як тільки-но його голова виткнеться із штольні… Для того й тримав на собі корзину з рудою, щоб вартівники, глянувши на неї, подумали, що то просто піднімають чергову корзину…

Ще кілька сходинок.

В очі різко б’є денне світло.

Ще одна сходинка… Ноги тремтять, підломлюються в колінах, піт заливає очі, сил уже, здається, немає й на один крок… Залишилася остання сходинка, і його корзина, а за нею й голова, з’являється на поверхні…

Раптом голос:

– Ей, ти! Чого ти сам несеш корзину, а не прив’язав її до вірьовки?

Орік щось белькоче нерозбірливе, все його тіло напружилось до краю. Тільки б устигнути піднятися. Тільки б не турнули вниз. Ось уже й плечі його здійнялися над поверхнею, ще дві сходинки, і він вибереться із штольні.

– Що ти белькочеш? – лунає над його головою злий окрик. – Ти що – оглух чи онімів? Я питаю, чому ти серед білого дня піднімаєшся на поверхню? Твій номер?

Далі белькотіти не було сенсу, бо вартівник уже заніс над ним спис з гострим блискучим наконечником.

– Мене послав наглядач…

– Чого це він тебе послав?

– Маю сказати, що… – Орік піднявся ще на одну сходинку.

– Що сказати? – вже занепокоївся вартівник. – Чого це в тебе так блищать очі? З наглядачем щось трапилось?

– Ага, трапилось… ой, трапилось… Зараз усе скажу…

Орік уже подолав останню сходинку і твердо став на поверхні штольні.

– Кажи, що з наглядачем! Бо проткну списом наскрізь твоє смердюче тіло! Н-ну?!

– Он!.. Он!.. – хрипло крикнув Орік, тикаючи рукою кудись мимо вартівника.

Вартівник сполошено оглянувся. Того для Оріка було досить. Він із силою кинув важку свою корзину вартівнику в груди. Крикнувши, той випустив спис, зігнувся навпіл, з куточків уст потекли струмки рожевої крові. Падав з виряченими очима. Щось хотів крикнути, але не міг. З корзини при її падінні посипалась руда, загримкотіла на кам’яному майданчику.

– Ей, що там трапилось? – почулися стривожені голоси.

До Оріка, вихоплюючи з піхов мечі, вже бігли вартівники й наглядачі. Орік метнувся через двір, перебіг його й шмигнув за купу руди. Від тієї купи він перебіг до іншої, а звідти вже було рукою подати до прибережних скель. Та тільки він виткнувся, як побачив наглядачів, котрі мчали йому навперейми. Вони розгадали намір втікача сховатися в прибережних скелях і тепер відрізали йому шлях до сховку. А позаду насідали вартівники – отже, в скелі йому не проскочити, Орік кинувся в напрямку до рову з трупами. Забігши за купу руди (якусь мить його не могли бачити переслідувачі), Орік повернув до рову і стрибнув у нього. Впавши на трупи, підліз під чиєсь тіло, затих. Від трупів ішов немилосердний сморід, нудотливий, жахливий, але мусив терпіти, намагаючись глибоко не дихати.

Ось у рів посипались камінці, це на його краю з’явилася погоня. Орік чув, як вони збуджено перемовлялися між собою, дивуючись: куди це міг зникнути доблос? Та з рову здіймалися такі запахи, що вони не витримали і відійшли. Один з них сказав:

– Що тепер старшому скажемо?

– А що… догнали, покарали смертю за втечу, а труп, як завжди, викинули в рів.

І вони пішли.

Орік, терплячи муки, задихаючись, лежав під трупом аж до сутінків, а тоді дістався до краю рову, похилим схилом вибрався на поверхню. Хапаючи широко відкритим ротом повітря, хитаючись і падаючи, вже в напівтемряві побрів до прибережних скель.

Випробування розпеченим залізом

Три дні Орік відлежувався та відсиплявся, сховавшись у прибережних скелях. Щілину вибрав з двома виходами – щоб непоміченим вислизнути, якщо раптом застукають. В середині щілина трохи розширювалась, утворюючи маленьку печерку, Орік наносив туди сухої морської трави та губки і вимостив м’яке ложе – тіло було так понівечене, що лежати на мулькому він уже не міг. Харчувався яйцями чайок, у смузі прибою іноді щастило знайти одну-дві оглушені рибини – їх з’їдав сирими. І – спав, спав, спав. Днями й ночами. Спав, набираючись уві сні сили. Ночами – темними і вітряними, коли все узбережжя тонуло в гуркоті прибою, – купався в морі, змиваючи з себе кіптяву, бруд та сморід і гончарної ергастерії, і срібних рудників. Від морської води немилосердно пекли численні рани, він скреготів зубами, бо мав таке відчуття, наче з нього живцем здирають шкіру. Але терпів. Солона вода швидко гоїла рани. Принаймні черви позбувся, рани почали затягуватись молодою шкірою. А накупавшись, знову спав, спав, спав… Лише в середині дня, як сонце ставало над головою, Орік лежав на якій-небудь пласкій скелі й підставляв своє тіло сонячному промінню – це теж лікувало рани.

І хоч всюди на узбережжі здіймалося громаддя червонуватих скель, що лізли одна на одну, утворюючи або непроходимі лабіринти й тупики, або закінчувалися урвищами над грімкотливим прибоєм, Орік все ж остерігався і без потреби з щілини не виходив. Знав: якщо спіймають, порятунку не буде. Ховаючись у скелях чи вигріваючись на сонці десь у глухому закапелку, втікач поки що був у безпеці, але довго в скелях не висидиш. А вийти – небезпечно. Поруч Лаврійські рудники, на дорогах, що ведуть у глиб країни, вдень і вночі чатують дозори – пройти неможливо. То куди подітися? На лобі – рабське тавро, а з такою відмітиною перший же стрічний видасть владі збіглого раба. Принаймні зобов’язаний буде це зробити. Орік відірвав від подолу хітона вузьку смужку і перев’язав лоба, замаскувавши криваво-червоне тавро, але від того ні легше, ні спокійніше на душі не стало. Треба було вибиратися із скель і шукати дорогу на далеку звідси – неймовірно далеку! – батьківщину. Ні ергастерія, ні диба, ні рудник не вибили з нього усіх сил. Орік був молодим, витривалим і живучим. Від однієї лише думки, що він на волі, з’являлося завзяття. Рани вже затягувалися рубцями, втікач відчув: пора залишити сховок.

Десь на п’ятий день знайшов на березі широку дошку з розбитого рибальського човна і заховав її в скелях. Діждавшись ночі, забрів з дошкою за смугу прибою, ліг на неї і, підгрібаючи собі руками, тихо поплив у відкрите море. Задумка була така: під прикриттям темряви відпливти у море настільки, щоб з берега його було не видно, обминути гори з Лаврійськими рудниками і десь у пустельному місці, де немає дозорів, пристати до узбережжя. І – ночами пробиратися на північ. Або в Македонію, або в Фракію (куди пощастить дістатися), а звідти вже й до пониззя Істру близько. Але як він – таврований раб – зуміє пройти через Грецію, не уявляв. Втім, обставини на місці самі підкажуть. Але йти краще ночами, обминаючи міста і поселення і взагалі людні дороги, вдень відсиплятися в надійних сховках. Харчуватися тим, що знайде на полях, нікому на очі не показуючись. І все одно не був упевнений, чи вдасться йому прошмигнути через всю країну? Не так це просто, як гадається, але іншого виходу не було.

Всю ніч його бовтало море, і втікачеві коштувало чимало зусиль триматися на ослизлій дошці. Вранці, як задніло, Орік ніде не побачив берега. Стривожився: чи не занадто далеко відплив від рятівної землі? Без води і їжі на слизькій дошці у відкритому морі довго не протримаєшся. То в один бік гріб, то в інший, а всюди простилалося море. Хоча, можливо, він був і недалеко від берега, та в морі стояла сіра імла з легким туманцем. Спробуй розберися, в якому боці земля.

Десь у полудень сонце ледь пробило імлу, та берега Орік все одно не побачив. Почав потроху посилюватись вітер, з’явилися перші хвилі. Оріка підкидало все дужче й дужче, німіли руки, триматися на дошці було не просто. Якщо до ночі розгуляється шторм – не вибратися йому на берег. Та й де той берег? Дивись – не побачиш, гукай – не догукаєшся. А вітер все посилюється й посилюється, море із зеленавого швидко темніє, ніби наливається гнівом.

Невдовзі після полудня із сірої імли, яку вже почав розганяти свіжий вітер, неподалік Оріка виткнулось судно – широке, ніби округле, із загнутим угору носом і кормою, воно мало одну щоглу, на якій ледве тріпотіло велике вітрило і два ряди весел. То була торгова трієра. Йшла вона на веслах, вітрило то обвисало, то ледь-ледь тріпотіло одним краєм. Торгова трієра для втікача – це трохи краще, аніж, наприклад, військове судно, та все ж… А раптом це грецьке судно? А що коли воно йде в Афіни, і він потрапить прямісінько в руки своїх поневолювачів? Але виходу все одно не було, не знаючи, де берег, він довго не протримається на дошці. Та й вітер набирає силу, з кожним подувом хвилі більшають, море і обрії темніють, наливаючись синявою, – шторм уже ось-ось. Вирішив вдати потерпілого. Замахав руками, закричав. Його помітили на трієрі, судно почало збавляти швидкість. Два ряди весел востаннє опустилися у воду і не піднялися, гальмували хід. Судно зупинилося. Орік підплив до борту, на якому товпились люди в хітонах, крикнув:

– Ей! Допоможіть! Потерпаю в морі!..

– Самі бачимо, що не на землі, – пролунало у відповідь.

Опустився канат, Орік вчепився в нього й опинився на палубі судна. І віч-на-віч зустрівся з наглядачами. І були вони точнісінько такі, як на Лаврійських рудниках, і плетениці в їхніх руках теж такі… Судно було грецьке, торгове, на довгих лавах у два ряди з кожного борту сиділи прикуті ланцюгами раби-веслярі. Такі ж, як і він, в шрамах і ранах, що не гоїлися, худі і виснажені, в драних хітонах. І в ту мить Оріку здалося, що нікуди він і не втікав з Лаврійських рудників.

– Я бачу, тобі не сподобалось наше судно? – запитав його тлустий наглядач, недобре оглядаючи Оріка з ніг до голови. – Але ж ти сам попросився на наше судно, чи не так? То чим же воно тобі не сподобалось? Ну? – здіймав гнучку плетеницю. – Сподіваюсь, тобі ця штука знайома? Чого стоїш, як в рот води набрав? Хто такий?! – підвищив голос. – І куди плив на своїй дошці? Ну?.. Швидше!..

– Наше судно розбило море, – Орік намагався говорити жалісливо. – Допоможіть… Товариші мої загинули, море стало їм могилою. Я один врятувався, вчепившись у дошку, і море носило мене три дні і три ночі… Аж доки я не побачив вас.

– Ти не грек? – прислухаючись до вимови Оріка, запитав старший і підморгнув наглядачам. Ті зайшли Оріку за спину, стали понад бортом, відрізаючи шлях до втечі.

Орік вдав, що нічого не помітив.

– Я – лідієць, – відповів якомога природніше. – Ми везли товари, і ось… Я один лише вцілів… Допоможіть дістатися до берега.

Тут підійшов низькорослий, карячконогий грек в білому охайному хітоні. Наглядачі поштиво розступилися.

– Хазяїне, ця людина говорить, що він лідієць, що їхнє судно розбило море, а він один уцілів, вчепившись за дошку, – сказав старший наглядач.

– Коли Посейдон насуплює грізно брови, море завжди гнівається і часом нищить човни, – заговорив хазяїн глухим, трохи сиплим голосом, і по тому, як він дивився на підібраного в морі «лідійця», ясно було, що він йому не вірить і не повірить ніколи. – Але, крім Посейдона, на морі можемо гніватись і ми. Ще раз питаю: хто ти такий?

– Я ж сказав: лідієць…

– Лі-іді-ієць… – протягнув хазяїн, обійшовши Оріка з усіх боків, і похитав головою. – Може, ти й лідієць, але стьобали тебе плетеницями щедро і не один день – місця живого на твоєму тілі немає, шрам на шрамові. І довго ти був у рабстві?

– Я не раб, – насупився Орік. – Я вільний лідієць, ми везли товари, наше судно…

– Чув уже, – насмішкувато перебив хазяїн трієри і зненацька швидко запитав: – А що в тебе на лобі, вільний лідійцю?

Пастка. Не роздумуючи, Орік кинувся до борту, та наглядачі не дрімали, і через мить втікач стояв уже зі скрученими за спиною руками.

– Прудкий, – сміялися наглядачі. – Сам попросився до нас у гості, а тепер тікає. Нечемно так…

І зірвали у втікача пов’язку з лоба.

– Тавро збіглого раба, – доповіли хазяїну.

– Сам бачу… – буркнув хазяїн і прочитав слова на таврі: – «Ехей феуго»… Тримай мене… Я втікаю… Що ж, доблос, зробимо так, як і велить напис на твоєму лобі – притримаємо тебе. Яке весло у нас вільне? – запитав хазяїн старшого наглядача. – Сімнадцяте? Прикувати збіглого раба на сімнадцяте весло. Бігати він уміє, побачимо, чи тямить ще й гребти.

І до Оріка:

– Ми йдемо з товарами на західний берег Понту, в місто Томи. По дорозі це тобі чи ні – не знаю і знати не хочу. Але якщо ти будеш старатися, в Томах відпущу тебе на берег.

– Коли б ви, греки, відпускали рабів на волю, то їх би у вас вже давно не було!

– Гм… Тобі, я бачу, це не подобається? Тоді я віддам тебе в Томах місцевій владі. Якщо ти, звичайно, витримаєш до Том. Язик у тебе працює добре, а ось як руки – побачимо. Раджу старатися, бо інакше викинемо тебе посеред Понту – акулам на сніданок!

Наглядачі потягли Оріка до сімнадцятого весла, на якому недавно від виснаження та побоїв сконав весляр. Прийшов бородатий, патлатий коваль, приніс різне причандалля і, щось бурмочучи сам до себе, прикував нового весляра до ланцюга. Оріку показали, як орудувати веслом, і наостанку наглядач стьобнув його плетеницею вздовж спини.

– Це щоб ти знав: за найменший непослух чи провину тебе будуть бити. Тільки не один раз, а багато-багато разів, доки не порепається на твоїй спині шкіра і не заведеться у ранах черва.

– Це я вже знаю, – відповів Орік і відвернувся.

Наглядач ніби збісився, коршаком налетів на нового весляра і, щосили стьобаючи його плетеницею, вигукував, бризкаючи слиною:

– Пику від мене вернеш, смердючий доблос?! Ось тобі!.. Ось!.. Ось!.. Вдруге пики вернути не будеш! Ось!.. Ось!..

Удари сипались один за одним, та болю Орік не відчував. Чи звик, чи тіло його вже задерев’яніло й було нечуттєвим до болю… Єдину мав утіху: судно йшло в Томи, грецьку колонію на західному узбережжі Понту. А від Том до Істру, де зараз скіфи, – рукою подати. І щоб дістатися до Том, він ладен все витерпіти… Хай скаженіє наглядач, хай б’є. Судно йде до скіфського краю, і це Оріку надавало нових сил.

Богів у світі безліч, навіть ліку їм немає. У кожного народу вони свої. А свої боги – то завжди істинні боги. Бо немає вищих богів за своїх богів. Так був переконаний Орік, і коли б хто раніше сказав, що настане такий час, що він молитиметься чужому богові – за руків’я акінака вхопився б. Сказано ж бо: чужі боги – ложні боги, істинні боги – свої боги. А тепер він молився в душі Еолу – одному з богів своїх поневолювачів. І для всіх різномовних і різноплемінних рабів-веслярів з важко навантаженої купецької трієри Еол був єдиним богом, якому вони – кожний на своїй мові – молилися щиро, молилися у відчаї, благаючи грецького бога не полишати їх на морських просторах, яким ні кінця немає, ні краю…

Еол – повелитель вітрів.

Еол – владика вітрів.

«О боже, пошли нам вітру, вітру і вітру побільше, – день і ніч стогнуть раби під свист батогів, стогнуть опускаючи, стогнуть піднімаючи важенні весла. – О боже… пошли нам вітру… пошли… пошли вітру… Нічого, крім вітру… вітру… вітру…»

А бог мовчить. Де він – того ніхто не знає. Може, скрізь і всюди, а може, ніде… Вода ж в морі – ані хитнеться. Від обрію й до обрію заснуло море. Спить. Як лінива і сита тварина. Іноді зітхне уві сні, і знову тиша. Не б’ються хвилі в борти трієри, обвисло вітрило.

Веслярі, налягаючи на весла, вкотре прохають в Еола рятунку.

А повелитель вітрів далеко-далеко звідси. Якщо вірити грекам, він сидить на вершині скелі зі скіпетром в руці, а під ним у скелі печера. А в печері тій – вітри. Як змилостивиться владика, випустить вітри з печери, полетять вони на морські простори, розгуляються, загудуть, засвистять у вітрилі… І полине тоді трієра сама, випростаються веслярі затерплі, занімілі, опустять руки… Зітхнуть полегшено… Але бог тримає вітри замкненими, гуляти їх не випускає. Море спить. Ані шелесне.

Гребли, як не було попутного вітру, а при вітрі, коли трієра йшла під вітрилом, відпочивали. Але як рідко щастило їхньому вітрилу спіймати попутний вітер – бог Еол скупий і не завжди дарує мореплавцям потрібний вітер.

Напарником Оріка на веслі був раб з Африки, товстогубий і чорний негр. Здоровий і сильний, він теж не витримував, але діватися нікуди, доводилось гребти.

Під щоглою сидів покалічений раб. Гребти він уже не міг, але добре грав на дудці. Під його ритмічну музику опускали й піднімали раби важенні весла. А по дошках над головами рабів ходили наглядачі, хльостали тих, хто, на їхню думку, погано гріб… Годували, як і на руднику, раз на день, юшкою з борошна. Іноді давали рибу. Ще зрідка – коржик. Питної води – протухлої й бридкої – і то не завжди перепадало уволю.

Весло велике й важке, весло вимотувало душу. Іноді Оріку здавалося, що руки його хтось повиймав, і вони самі гребуть. Гребуть і гребуть. День і ніч, ніч і день.

Спершу Орік рахував дні, та після п’ятнадцятого дня свого рабства на купецькій трієрі збився з ліку. Чи не все одно? Ночами, як дув попутний вітер, лежав на лаві без сну – за день виснажувався так, що й рятівний сон не приходив. Над ним висіло чорне зоряне небо, хвилі гойдали трієру, тріпотіло вітрило, поскрипували снасті. У важких снах-мареннях стогнали раби. Скрипіла, прогинаючись, дошка, по якій всю ніч ходив і ходив наглядач – рабів навіть вночі не полишали без пильного ока. А Орік думав: для чого людина приходить у цей світ? Ніколи раніше не з’являлися в нього такі думки, а тепер ось – прийшли… Справді, для чого людина з’являється в світі білому? Щоб робити інших людей рабами? Чи щоб самій стати рабом? Боги далеко, глухі вони до рабів – то хто підкаже, хто відповість: для чого людина приходить у цей світ?

Скрипить, прогинаючись, дошка під важкою ходою наглядача, стогнуть, хриплять уві сні раби…

Іноді на море насувала така пітьма, що хоч око виколи, на відстані простягненої руки нічого не видно. Били в борти хвилі, скрипіли снасті – одноманітно, журливо… Скрипіла щогла. А потім все раптово стихало, не б’ються хвилі в борт, не скриплять снасті. Ось уже забігали наглядачі, засвистіли плетениці.

– Вставай! Вставай! За весла, всім за весла!

Заграв на своїй дудочці раб під щоглою.

Гребуть. Душно. Повітря густе, вогке й липке. Обливаючись потом, гребуть раби, хто проснувся, а хто й ні, гребе, а важка голова падає на груди. Десь далеко цвіркають зірниці, спалахують і падають зорі. Налягає Орік на весло, і ніхто не може йому відповісти: для чого людина приходить у цей світ?

Знову минають дні і ночі.

Спина ниє не перестаючи, руки опухли, особливо в плечах. Але все одно треба ритмічно піднімати весло, опускати його у воду, загрібати, піднімати вгору, знову опускати, загрібати…

Нарешті пройшли й Пропонтіду. Ось уже й фракійський мис, неприступні стіни якогось міста. Виявилось – Візантій, грецька колонія на Боспорі. А Боспор – це ворота Понту. Жодне судно, що прямує в Понт, не обмине Візантія. Їхнє теж завертає в порт, пристає. Для веслярів це – як дарунок богів, можна хоч трохи відпочити і набратися сил (якщо їх можна взагалі набратися) перед понтійськими просторами. Хазяїн судна із старшим наглядачем пішли в порт, потім відвідали – аби принести подячні жертви владиці морів – храм Нептуна, що стояв на крутім березі, неподалік зруйнованого храму Гери (його спалили ще перси Дарія, коли втікали із Скіфії).

Всі, хто збирався долати Гостинне море, влаштовували тут жертвоприношення богам, аби ті дарували їм безпечне плавання. Щедрі жертви приносили мореплавці і в святилищі Зевса Урія, тобто Попутного, що було в 120 стадіях від Візантія. Місце називалося просто – Гієрон, Святилище. Жоден мореплавець, якщо він при своєму розумі, не обмине Святилища, не принісши Попутному щедрі дари, навзамін прохаючи в Зевса одного: щасливо перепливти море і щасливо повернутися назад. У Святилищі стояла статуя бронзового хлопчика, котрий молитовно простягнув руки. Одні казали, що та статуя – знак небезпеки для мореплавців, інші – що то символ любові до батьків. Треті розповідали таке. Великий спокій колись полонив море – день у день, ніч у ніч не було ані подуву вітерця. Одне з суден в очікуванні вітру довго стояло, і моряки вже почали голодувати. І ось наварху-капітану примарилося видіння: якщо він принесе в жертву свого сина, то з’явиться попутний вітер. І коли наварх вирішив віддати в жертву богові вітрів свого маленького сина, хлопчик простягнув руки, благаючи бога порятувати його. І бог розчулився, зняв з вівтаря дитину і послав попутний вітер. Ось звідтоді й стоїть там бронзовий хлопчик з простягненими руками.

За Гієроном починався Понт, загадковий і для малодушних страшний. Як розповідають міфи, першими греками, які його подолали, були аргонавти. А до них буцімто ніхто не міг проникнути в море. Чому? Та тому, що в його гирлі були скелі Планкти. Стикаючись одна з одною, вони знищували всіх, хто хотів потрапити в Понт. За порадою віщого Фінея, аргонавти випустили голуба. Скелі зітнулись, розійшлися і зупинилися назавжди. Дорога в Гостинне море була відкрита. А втім, в давнину його звали Акшайною – від скіфського «темний», «чорний». Греки переробили його в близьке за вимовою Понт Аксінський – Негостинне море. Та згодом, коли грецькі мореплавці освоїли море, то перехрестили його з Аксінського в Евксінське – Гостинне.

«Вік би не бачити такого Гостинного моря», – налягаючи на весла, думає Орік. Не розумів він моря і не міг збагнути, нащо воно людям? Щоб рибу ловити? Але ж худоба і без риби прогодує людей. Щоб плавати? Але краще сісти на коня і мчати степами – немає милішого скіфу місця, як степ широкий. То для чого те море?

Греки кажуть: спершу Понт звався Негостинним тому, що негостинними на його берегах були місцеві варварські племена, особливо скіфи. Останні буцімто приносили в жертву чужоземців, м’ясо їхнє їли, а з черепів виготовляли чаші. Орік спльовує. Ніякого людського м’яса скіфи не їли – у них коней та худоби вдосталь. Кров першого вбитого ним у бою ворога скіф пив – такий звичай. Щоб сила і спритність ворога передалася йому. Чаші з черепів (але тільки з найзліших своїх ворогів) скіфи робили і роблять, але м’яса людського не вживали. Скіфи не таври, котрі живуть в горах. Ті, ходили чутки, і справді їли чужоземців.

Попереду був Понт.

Звідси, від Святилища Зевса Урія, починали рахувати відстань. Бувалі мореплавці казали, що від Візантія[16] і до Борисфену, що впадає в Понт на другому боці, – 3800 стадіїв[17]. Скільки ж то разів треба опустити й підняти весло, загрібаючи ним воду, щоб дістатися до другого берега Гостинного моря!

І ось вже Святилище Зевса Урія залишилося позаду.

Грає на дудці раб під щоглою. Ритмічно й одноманітно.

Іноді Оріку здавалося, що гребе не він, а хтось інший. Немає жодної думки в голові, втома доходила до такого краю, що сам себе вже не відчував і, гребучи, сам себе спостерігав ніби збоку. Опухлих рук теж не відчував. І вже не гріб, гребли його руки, а він спостерігав за ними збоку і дивувався: чи можливо таке?

Ночі були темні, задушливі, дні світлими, чистими, тихими. Вранці бліда зоря освітлювала мертве й пустельне море. Ранками було легше пливти – дули вітри з рік, що впадали в море, холодні і сильні, а вдень – штиль. Тільки фраскій – вітер з фракійських берегів – приносив деяке полегшення. Іноді ж вітру було надмір, особливо стрічного, і судно злітало тріскою, і здавалось, що ось-ось воно піде на дно. Шторм з’являвся несподівано, вода заливала судно через ніс і корму, єдине спасіння – сховатися в бухті. Але спробуй при такому вітрі пристати до берега.

А потім знову на Понті влягалася тиша, і веслярі вкотре молили-прохали Еола послати їм попутний вітер.

На дванадцятому веслі сконав весляр, здається, сирієць. Набігли глядачі. Били ногами непорушне тіло, стьобали батогами. Потомилися.

Прийшов коваль, нечесаний, закудланий, із розжареним металевим стержнем. Кінчик стержня аж білий, над ним тремтить повітря. Крекчучи, коваль нахилився і тицьнув розжареним стержнем в стегно сирійця. Зашкварчало… Різко й нудотливо запахло паленим м’ясом. Сирієць не ворушився.

– Готовий! – байдуже сказав коваль і позіхнув. – Тільки мертвий може витримати розпечене залізо, живий ніколи.

Доповіли хазяїну, той велів розкувати труп і викинути його за борт.

Вже два дні, як ішли Понтом. Так Оріку сказав один з веслярів, і Орік ожив – все ближче й ближче західний берег Понту. А за ним – скіфські степи. Ловив ніздрями морське повітря, й іноді вчувався йому запах полину.

Під вечір третього дня розгнівався Посейдон. Що зчинилося на морі! Потемніло небо, посунули важкі хмари, вода стала чорною, вали пішли один за одним. Заскрипіли снасті, затряслась трієра – ось-ось розсиплеться. Линула злива, мокрі раби, цокочучи зубами, налягали на весла, але що вони могли вдіяти проти стихії! Трієра – що та тріска серед моря. То злітає на хвилях високо вгору, то провалюється в безодняву. І кожний такий злет може стати останнім. Зверху злива, знизу дістають хвилі, весла вириває з рук, кормчий сховався, наглядачі поховалися… А раби прикуті, не втечеш. Кінець! Недарма ж греки говорять, що на землі існують три види людей: живі, мертві і ті, хто плаває морями.

На четвертий день Посейдон вгамувався, далеко попереду, де сходиться небо з водою, побачили землю, – західне узбережжя. Веслярі ожили, тільки й чулося:

– Томи… Томи… Томи…

Грецьке місто-колонія Томи – кінцевий пункт плавання. Корабель зайде в порт, пришвартується, а раби, піднявши весла, більше не опустять їх. І розігнуть занімілі спини, впадуть їхні опухлі руки як підрубані, і самі вони впадуть на лави і лежатимуть, лежатимуть, лежатимуть… І наглядачі не бігатимуть з батогами й плетеницями. Ніхто не чіпатиме веслярів, доки трієра стоятиме в порту Томи. А стоятиме вона не день і не два – спершу її розвантажать, а потім завантажать новими товарами, доки розвантажуватимуть і завантажуватимуть, раби-веслярі лежатимуть на лавах. А потім знову за весла і назад в Афіни. І все повториться. Для тих, хто витримає… Але про зворотний шлях намагалися не думати, попереду Томи, кінець плавання і відпочинок. І раби налягали на весла без підганяння наглядачів, квапилися: швидше б дістатися берега.

Разом з усіма налягав на весла й Орік – за Томами Гетська пустеля, Істр, а там і скіфи… Де й сила бралася в опухлих руках. Чим ближчав берег, тим неспокійнішим ставав Орік. Скіфи поруч. Зовсім близько Скіфія. Невже довга дорога його рабства нарешті скінчиться?..

Та радість була миттєвою, як спалах блискавиці. Гай-гай, який бо він наївний. Не відпустить його хазяїн у Томах, не відпустить, хоч і обіцяв. У хазяїна й так не вистачає веслярів, чимало з них виснажені до краю і не всі витримають зворотну дорогу. То чого це хазяїн має відпускати на волю раба, котрий, до всього ж, дістався йому задарма?

Налягає Орік на весло. Доля сама посилає йому останню спробу. Зважуйся, рабе: як трієра вирушить назад з Том в Афіни – більше у тебе надії на волю не буде. Плавати тобі на трієрі і плавати, доки не урветься нитка твого життя, і тоді тебе – мертвого – розкують, за руки й ноги візьмуть, розгойдають і викинуть десь у морі, як викинули того раба-сирійця…

Згадавши сирійця, Орік здригнувся. А що коли… За борт викидають лише мертвих. Але перед тим, як викинути, їх припекають розпеченим залізом, щоб переконатися, що раб і справді мертвий… А що як?.. Але чи витримає він розпечене залізо? Та іншого виходу здобути волю у нього немає. Треба витримати, будь-що витримати. А берег так близько. Якщо вдати з себе мертвого під вечір, то… До ранку він, вибравшись на берег, буде в безпеці… Всього лише витримати дотик розпеченого заліза до твого стегна – не крикнути, не застогнати, не здригнутися, як горітиме твоя плоть. І, що найважливіше, навіть не дихати. Витримати… Він скіф, він усе вміє терпіти: голод і спрагу, холод і спеку, то мусить витримати й розпечене залізо. А не витримає – не бачити довіку Скіфії. Від слабаків воля відвертається: воля йде лише до сильних.

Вдалині видно захисні мури Том. Раби ожили в передчутті близького відпочинку, гребуть без нагадування наглядачів.

Але треба не просто витерпіти залізо, а й розіграти все правдиво, так удати з себе мертвого, щоб й бувалі наглядачі не запідозрили чого. А їх не просто обвести круг пальця.

Не перестаючи гребти, Орік непомітно опускає руку до лави, там є тріщина. Доки весло опускається вниз, він відколупав від тріщини невелику скалку. Тепер треба непомітно від наглядачів і рабів поранити собі піднебіння, – чим більше крові поллється з рота, тим швидше повірять наглядачі… Веслярі гребуть, не спускаючи очей з фортечних мурів вдалині. Наглядачі, збившись докупи, про щось весело між собою говорять і теж поглядають на берег. Орік суне гостру скалку в рот і щосили штрикає нею в піднебіння – раз, другий, третій, четвертий… Рот наповнюється гарячою і густою рідиною. Орік суне закривавлену скіпку під лаву, міцно стискує зуби і губи, щоб утримати кров у роті. Випустивши з рук весло, валиться на бік. Руки і голова його звисають з лави.

– Ей, на сімнадцятому веслі?! – чується загрозливий крик. – Ти чого розлігся, скотино?! Я за тебе гребтиму?!

Заскрипіла дошка – біг наглядач.

– Ану вставай, падло!.. – свист батога. – За весло, доблос, за весло! На тім світі лежатимеш, а на цім греби!

Раб не ворушився, він лежав скручений, голова і руки безпомічно звисали з лави.

– Подох, чи що? – міркує вголос наглядач. – От халепа! До хазяїна хоч і не потикайся. Ей, ти, худобина?! – все ще не вірить наглядач. – Ану вставай!..

Знову заскрипіла дошка – це йшов старший наглядач.

– Що тут у тебе?

– Та ось один друг розлігся на лаві і не встає.

Удвох вони заходилися штурхати обм’якле тіло ногами, били його, стьобали батогами – раб не ворушився і не виявляв жодних ознак життя.

– Невже подох? – забідкався старший наглядач. – Ну й слабак, падло! Навіть в один край не витримав!

Знову били ногами, стьобали батогами – жодних ознак життя. Тоді старший наглядач, гидливо зморщившись, взяв голову раба і ледве підняв її, як з рота хлинула кров. Наглядач з відразою кинув її назад на лаву.

– Подох! Піду доповім хазяїну.

Першу перевірку Орік витримав, тепер мало відбутися найтяжче – випробування розпеченим залізом. Побите його тіло болю не відчувало – хай б’ють стільки їм захочеться. Витримати б залізо. І він, зціпивши зуби, зібрав усю свою силу волі і трохи заспокоївся – витримає. Аби не думати про останнє випробування, думками полинув далеко-далеко, до берегів Істру. І бачив там внутрішнім зором скіфські табуни, кибитки, чув, як лементувалися жінки, сміялися діти. І коли його пекли розпеченим залізом у стегно, жоден мускул не здригнувся на його розм’яклому тілі. Чув густий нудотливий запах власного паленого м’яса, чув, як воно шкварчало, чув, як біль блискавкою пронизував його наскрізь, але витримав.

– Подох, – сказав хтось над ним, і всі пішли, а біля нього лишився коваль. Він клепав, бурчав, знову клепав і бурчав, а тоді з гуркотом впав ланцюг.

Двоє наглядачів взяли його за руки і ноги, піднесли до борту.

– Р-раз-два!..

І Орік, все ще не вірячи в своє щастя, у волю вимріяну свою, полетів у море.

Частина четверта

Всі повстали проти нас

Істріанами в пониззі Істру називали не мешканців грецького міста-колонії Істрія, що стояло на узбережжі Західного Понту, а різні племена, котрі населяли степи понад Істром, в його гирлі й на островах, кочували в Добруджі та Гетській пустелі. Під цим збірним ім’ям істріани й увішли в історію Скіфії. Частина з них були родичами – близькими й далекими – фракійцям, інші ж мали свої родоводи. Жили вони між собою не дружно, ні спільності, ні єдності не мали, а постійно ворогували. Цим і скористалися скіфи, коли вперше з’явилися у тих краях – розбивали й покоряли племена поодинці: одних нищили, інших приближували до себе, а між усіма разом посилювали розбрат і тим утверджували своє панування. Так тривало не один рік – десятки років. Та по весні 341 року після поразки трібаллів, котрих до того ніхто не міг подолати, істріани нарешті збагнули, яку загрозу їхньому існуванню несуть скіфи. Якщо вже й трібалли потерпіли крах, сподіватися більше немає на кого. Та й хто може захистити тамтешні племена від скіфської загрози? Щоправда, надія була на Філіппа Македонського, що той розіб’є Атея, але й вона розвіялась. Войовничий македонець по вуха застряв у війні з грецькими полісами, і йому тепер не до якогось там Істру. Та й сам він років з п’ятнадцять тому – до речі, у спілці з Атеєм – напав на фракійське царство одрісів, відхопивши у нього чималий шмат земель із золотими рудниками, тож люду понад Істром на його захист розраховувати не доводилось. Якщо Філіпп і порятує від скіфського ярма, то лише для того, щоб запрягти їх у своє македонське ярмо. А міняти ярмо скіфське на македонське – радощів мало – добрих поневолювачів ще ніхто не знав.

Сподіванка була на самих себе.

І розпорошені племена, що до того ворогували між собою, схаменулися й почали об’єднуватись: язиги, бастарни, тірагети, тіни та інші – всі фракійських родів. До них приєднувалися і не фракійські роди.

І надумали вони всі разом розбити Атея.

– Або хай Атей скіфський іде з наших країв до свого Борисфену, або ми витуримо його звідси силою зброї і нашої спільності. Не бувати Скіфії у наших землях!

Так загомонів по весні місцевий люд, готуючись до битви з Атеєм.

До тієї весни Атей уже міцно утвердився в землях Добруджі, в Гетській пустелі та в пониззі Істру. Скіфи доходили й до Том – одні роди кочували, інші селилися, засівали ниви, влаштовуючись на гетських землях ніби назавжди. Навіть почали той край називати Скіфією. І виходило так, що місцевим племенам вже ніби й місця не було. Окремі ж загони скіфів доходили до грецьких міст Діонісполя, Одесса, Месембрії та Аполлонії на західному узбережжі Понту, хоч греків і не чіпали. Але скіфські коні все частіше й частіше іржали під мурами грецьких міст, і це грекам не дуже подобалось, вони теж думали: а як би зупинити кочовиків?

Призвідниками непокори у тих краях, як доносили Атею вивідники, стали кробідзи, племена, котрі мешкали неподалік Том. Як тільки вони побачили, що в їхніх землях починають селитися осідлі скіфи, а кочові захоплюють для своїх стад і табунів їхні пастівники, то спішно заходилися готувати військо для відсічі. Але їх було мало, тож кробідзи розіслали до всіх тутешніх племен гінців. Одного з них перехопили скіфи, припекли його вогнем, він і зізнався: везе в лисячій шапці послання до всіх істріан. І прочитали скіфи у тім посланні таке:

«Людям, котрі живуть в степах понад Істром! Кробідзи їх питають: допоки будемо терпіти прийшлих скіфів? Покірно віддамо їм свої землі, а самі підемо? Куди? Де подінемося? Позад нас Понт-море, по ліву руку Македонія та греки, праворуч за Істром Скіфія. Куди подінемось? Чи не краще всім гуртом напасти на скіфів і вигнати їх геть за Борисфен? Коли об’єднаємось, Атея подолаємо, коли ж будемо і далі ворогувати між собою, Атей нас поодинці переб’є, а тих, кого помилує, поробить своїми данниками. Атей хоче створити на наших землях нову Скіфію, бо йому вже мало однієї за Борисфеном. І тоді нам місця на нашій землі і не буде. Тож мусимо знищити гуртом його владу і утвердити свою. Кому дорога воля – приставайте до нас. Забудемо старі чвари і спірки – нерозумними ми були, коли гризлися між собою. Час схаменутися. Скіфи дужі, і жодне наше плем’я саме їх не подолає. Об’єднаємо ж свої загони і всі разом виступимо проти кочовиків – тільки тоді сонце побіди засяє над нами. Об’єднаймо і богів своїх – всі разом вони допоможуть нам перемогти скіфського Ареса».

Від грецького міста Томи і до того місця, де Істр вигинається велетенським луком і де мав стояти кочовищем цар Атей, пішому ходу було днів два-три. Вибравшись з моря ледь живим, Орік уже не мав сили на ті два-три дні. Лежав на прибережному піску, безтямно посміхався до голубого неба, не вірячи, що звідси до своїх – рукою подати, а страшні Афіни залишилися далеко позаду, за морями й суходолами.

Хитаючись, падаючи і знову встаючи, Орік дістався до прибережних заростів, відлежувався в гущавині два дні, живлячись спершу черепашками, а потім і рибою, що її викидало море. Гострими камінчиками різав рибу на смужки, в’ялив їх на сонці й жадібно ковтав. Їсти не хотілося, але мусив, щоб набратися сил. Їх було замало, аби дістатися до царського стану. Але й довго відлежуватися в чагарях не міг – нестримно кликали до себе степи. Жадібно вдихав степовий вітер із запахом полину, і йому здавалося, що він чує, як далеко за кряжами іржуть скіфські коні.

Трохи оговтавшись, майже голий, у напівзотлілому хітоні, брудний, неймовірно худий, увесь у виразках і шрамах, перев’язавши смужкою, вирваною з подолу хітона, рабське тавро на лобі, рушив до найближчого скіфського села, що було неподалік Том. Там сподівався роздобути харч, коня та хоч сякий-такий одяг. В тім поселенні мешкали скіфські хлібороби, називалося воно Крайнім, бо й справді було на краю Гетської пустелі, далі вже починався приміський хліборобський округ Томи.

Йти було тяжко, боліла рана на стегні, яку йому завдали розпеченим залізом на трієрі. Тягнув ногу. Як надто ступав на неї, біль пронизував усе тіло, рана припухла, почервоніла, неприємно нила й шпигала при кожному кроці. Та коли Орік, скрегочучи зубами від болю, дістався туди – Крайнє зустріло його напівобгорілими хатками. Там і тут лежали убиті його співвітчизники, переважно діди, молодих, а також жінок та дітей нападники погнали до Істру – це Орік прочитав по слідах. По тих же слідах він зрозумів, що нападниками були гети. Ті гети, котрі й запроторили його рік тому в рабську неволю. Никаючи зруйнованим поселенням, що дотлівало, Орік почув кувікання в ямі і побачив там порося. Він убив його палицею, засмажив у купі жару, що тлів у тому ж дворі, роздер і з’їв, не звертаючи уваги на трупний сморід. Тільки тоді відчув у собі силу і рушив до Істру, все ще не розуміючи, що коїться в Гетській пустелі. У степах все прийшло в рух. У всіх напрямках мчали загони чи групи вершників, сунули валки, то там, то тут здіймалися дими, десь ревіла худоба, іржали коні, кричали люди… Орік не міг збагнути, що трапилося в степах, але єством відчував: війна.

Місцевий різномовний люд, званий у цих краях істріанами, заворушився і збирається в похід проти скіфів. Квапився – чи знає батько, що істріани знищують скіфські поселення й гуртують свої військові сили? Йшов ночами, дорогу вибирав по зорях, а вдень ховався від загонів, що нишпорили у всіх напрямках, відлежувався в ярах та чагарях. Коли закінчилася поросятина, палицею підбив двох перепелів і засмажив їх на багатті, залишеному істріанами. Поминув ще двоє поселень скіфів-хліборобів, але, як і те, що біля Том, вони теж були сплюндровані, а їхні мешканці або перебиті, або забрані в полон.

На другий день у балці, де в траві між вербами жебонів струмок, побачив коня. Тягнучи за собою вершника (з трави стирчала лише рука з намотаним на неї повіддям), кінь ішов до струмка. Сховавшись у заростях, Орік довго прислухався, спостерігаючи за конем, котрий, пирхаючи і сторожко поводячи вухами, пив воду. Впевнившись, що поблизу нікого немає, Орік вийшов з-за кущів, заспокійливо та лагідно посвистуючи, кінь шарахнувся в бік, але посвист був йому знайомий, бо саме так скіфи заспокоюють коней, і він зупинився. Вуха нашорошив, готовий в будь-яку мить кинутись навтіки. Посвистуючи, Орік підійшов до коня, поляскав його по шиї, тихо гомонів: «Не бійся, дурнику, я – свій». Кінь заспокоївся, тоді Орік підійшов до воїна. За вбранням він був скіфом. Орік розстебнув у нього на грудях куртку, притулив вухо до грудей – серце ще билося… З трудом розімкнув закляклі пальці незнайомця, вийняв з них повіддя, потім зачерпнув пригорщею води, похлюпав непритомному на лице, трохи води влив йому в рота. Вершник застогнав, розплющив очі. Загледівши Оріка, насторожився, рука його потяглася до пояса, де висів акінак.

– Ти скіф? – запитав Орік.

– Скіф не скіф – яке тобі діло? – захрипів незнайомець. – А ти хто? Істріанин?

– Скіф.

– А чому ти так дивно вбраний? Що на тобі за… лахміття?

– Я з неволі утікаю. Але не про це зараз мова моя. Ти сам хто такий і що коїться в Гетській пустелі? Я давно не був дома.

– Якщо ти… скіф… – важко дихав вершник, – то мчи… до Атея, – в горлі його забулькало, і він говорив над силу, ледь чутно. Орік схилився над ним. – Всі повстали проти нас.

– Хто – всі? І чому в наших степах місцевий люд заворушився, як мурашник, в який сунули палицю?

– Всі проти нас… – хрипів вершник… – тутешні…

– Гети?

– І гети, і… всі… істріани. Знищують наші поселення, одних убивають, інших з собою забирають… Бери коня… мого… до Атея мчи… Скажи: істріани йдуть проти нього війною… Я дізнався, де вони збираються… – засилкувався звестися, Орік підняв йому голову. – Слухай, буду казати… А ти розкажи Атею… хай військо туди кине, вдарить зненацька…

– Куди?

– Біля третього броду на Істрі… Там вони збираються… Із своїми вождями… Всі, хто проти нас… От би по них ударити, доки вони докупи не зібралися… А мої дні на цьому світі вичерпані. Прощай… Коли маєш що передати на той світ, кажи… Та швидше, я кваплюся…

Голова його відкинулась назад, дрож пробігла по тілу, він засмикався, кров хлинула з рота, і через мить одноплемінник лежав витягнений і тихий.

Орік хоч і потребував одягу, але не став роздягати мертвого – скіфський воїн і на тім світі мусить бути воїном, у вбранні й при зброї. Тож довгий меч, горит з луком і стрілами залишив мертвому, собі взяв лише короткий меч, акінак, скочив на коня і зник…

Над скіфським царством в пониззі Істру нависла загроза. Істріани, переступивши через старі чвари, нарешті зуміли об’єднатися. Більше того, на раді, де зібралися представники усіх племен, після спірок, галасу й різних жестів, коли всі хапалися за зброю, було вибрано спільного вождя на час війни з Атеєм. Він і мав очолити збірне військо істріан. Для підняття значущості його влади спільного вождя проголосили царем. Це теж була незвичайна подія в житті істріанських племен, котрі до того тільки й знали, що гризлися між собою, а їхні вожді були зайняті лише набігами в землі сусідів.

Першим істріанським царем вибрали кробідза, вождя Яга, про якого у тих краях йшла і добра, і недобра слава – любив він поживитися за рахунок сусідів. Але, попри все це, був вождь сміливий, удачливий і тямковитий.

В кочовище Атея раз по раз мчали гінці, з кочовища теж мчали гінці у всі кінці царства. Спішно збиралися скіфські загони, готувалися обози, воїни запасалися харчем для себе і ячменем для коней. Але швидше за царських гінців летіло степами «велике вухо», кепські вісті несло: спільне військо істріан росте з кожним днем, новий їхній цар погрожує вигнати скіфів за Істр чи й за Борисфен. І до його погроз вже час було прислухатися. Окремі загони істріан налітали на скіфські поселення й кочовища, старих нищили, а молодих жінок та дітей забирали в полон.

Налітали істріани такими великими загонами, що деякі скіфські роди й поселення знімалися зі своїх місць й відходили поближче до Атея, прохаючи в нього захисту.

– Маєте зброю і звагу – захищайтесь! – одказував їм цар. – У цих краях вас ніхто не захистить, крім вас же самих! Та й кого ви злякалися? Тих, над ким ще вчора були владиками? Тих, хто ще вчора був вашим данником? Коли данник піднімає голову, владика береться за плетеницю чи батіг. Коли ж данник береться за зброю, владика стинає йому голову. Так і беріться за мечі, доведіть істріанам, що пани і господарі над ними – ви, саї! Скіфи із скіфів, яким самі боги повеліли бути владиками над усіма іншими народами світу. Хай вашими руками тримає зброю бог Арес. Немає у світі більшого бога, аніж скіфський бог Арес!

Все прийшло в рух у скіфському царстві, тільки сам владика не квапився – квапливість була взагалі не властива його натурі. І навіть тепер, коли проти скіфів повстало все пониззя Істру і Гетська пустеля, Атей не зрадив свою витримку – ще й ще раз зважував свої задумки. Військо готував, але в похід не йшов. Скіфи хоч і відчували неспокій, та вірили своєму старому і мудрому царю, котрий стільки живе на світі, що іншим і не снився такий вік. А живе тому, що боги доточують йому вік, тож і Скіфії вони доточать віку. Якщо цар спокійний, значить, він щось замислив, і не сьогодні-завтра з істріанами буде покінчено.

Скіфський цар щодня приймав і вислуховував численних вивідників, котрі всюди нишпорили, спостерігаючи за рухом істріанських загонів. А потім сидів із напівзаплющеними очима – здавалося, просто дрімав. І навіть старий вірний Ар не смів його турбувати. В такі дні в кочовищі западала тиша, варта біля царського шатра ходила навшпиньках. Всім, хто хотів бачити царя, Ар знічев’я відповідав:

– Зараз – ні, бо цар відпочиває…

І це діяло, і всі заспокоювались – якщо в такий час цар відпочиває, то виходить, усе гаразд.

І тільки добре обміркувавши свою задумку та план дій, все зваживши і переконавшись, що похибки не повинно бути, Атей велів погукати до нього старшого сина, а також радника Котіара.

Просторе царське шатро – конем можна в нього заїхати. Біла повсть надійно захищає царя від цікавих очей, степових вітрів, пекучого сонця і гамору кочовища. Навіть у найбільшу літню спеку в ньому панує м’яка прохолода. А цієї весни в білому шатрі було навіть холодно. Стара кров царя вже не гріла. У шатрі день і ніч його підтримував Ар, – горіло багаття, біля якого Атей любив усамітнюватись. Кості грів, думу думав свою.

Ось і цього разу сидів він біля багаття у своїй звичній позі – на схрещених під собою ногах, голова опущена, погляд у багаття спрямований. Іноді Атей підкладав у вогонь хмизу, в отвір шатра струменів рій іскорок. По праву руку владики сидів син його Гелон, по ліву радник Котіар – найближчі тепер люди старого царя. Всі троє неквапливо пили кумис, цар мовчав, Гелон з Котіаром теж підтримували шанобливу мовчанку. Та ось цар відставив свою чашу (Гелон з Котіаром теж відставили чаші) і мовив, ні до кого конкретно не звертаючись:

– Спрагу вгамували, час уже вгамувати й істріан… Бо щось надто вони розійшлися. Геть уже нас за своїх владик не визнають. Чи не пора за них братися?

– Пора, Батьку, – озвався Гелон. – Істріани не лише об’єдналися, чого раніше не було, а й вибрали собі спільного царя, – голос спадкоємця царської влади забринів від гніву. – Та як ці нікчемні людці, твої піддані, посміли вибрати собі царя? Хто їм дав на це право? Чи, може, вони питали згоди у тебе, свого владики і повелителя?

– Якщо вибрали собі царя, то віднині нас вони вже ні про що питати не будуть? – дещо насмішкувато озвався Атей, і невідомо було, з кого він кепкує. – Та, зрештою, хай вибирають собі кого завгодно. Треба ж давати і їм якусь волю. Навіть з найноровистішого коня і то знімають вуздечку, щоб він зміг попастися чи відпочити, побрикати перед тим, як на нього знову накинуть аркан. – Помовчав, ляснув себе долонею по коліні. – Хай, кажу, вибирають собі царя. Аби лишень їхній цар та корився нам і був у нас на побігеньках.

– Але ж вони вибрали собі царя, щоб віднині більше не коритися нам, їхнім владикам.

– Ось це вже гірше, сину мій, – Атей підклав хмизу у вогонь, почекав, доки він спалахне, і повернув до Гелона освітлене вогнем лице, на якому танцювали червоні полиски. – Розбивати треба не істріан та їхню військову силу – це нелегко. Треба, перш за все, розбити їхню єдність. А зникне їхня єдність – зникне і їхня рішучість та звага, а з ними і та загроза, яку вони нам несуть. Щоб розламати їхню єдність, треба пустити межи них хитрого лиса, посварити їх між собою… А вже тоді, як вони зчепляться, розбити їх поодинці. А б’ючи одних, підтримувати других, третіх цькувати на четвертих… – повернув голову до Котіара. – Істріани вибрали своїм царем кробідзького вождя Яга. Хто він такий, чим дихає і до чого поривається?

– Яг – везучий вождь, не дурний, тямкуватий. Його не так легко взяти голими руками, – говорив Котіар і за звичкою погладжував бороду. – Підступний, рішучий, не з лякливих. Воює лицем в лице, а може і в спину вдарити. Спить і бачить себе владикою усіх племен понад Істром. В позаминуле літо захопив владу над усіма кробідзами, став зазіхати й на інші племена. Деяких своїх суперників по владі спровадив на той світ ножем, трутизною чи намовою. Дуже войовничий, завжди виграє, на кого б не нападав. Мріє не лише стати царем над істріанами, а й створити своє царство.

– Він уже став царем, – похмуро вставив Гелон.

– Він не став ще царем, – м’яко заперечив Котіар. – Його поки що вибрали царем і то – на час війни з нами. А Яг мріє стати царем назавжди. Це зробити непросто, бо не всі істріанські вожді визнають його як свого владику. Яга остерігаються, бо Яг підступний і сьогоднішньому своєму спільнику може завтра легко увігнати ножа в спину. Крім того, істріанським вождям не подобається, що Яг тримається свавільно, пихатий і намагається усіх підім’яти під себе. Вони побоюються, щоб він і справді не захопив владу назавжди. Ось на цьому треба й зіграти.

– Так, треба посилити недовіру та настороженість істріанських вождів до Яга, – погодився Атей. – Яг підступний, і нам варто такими ж бути. Все зробити, щоб очорнити Яга в очах його підданих. А для цього годяться будь-які засоби. А найкраще – переконати істріан, що Яг, аби захопити в свої руки владу назавжди, змовився з нами. І тоді вони самі приберуть Яга, а їхня єдність розпадеться.

Пильно глянув на Котіара.

– Що ти порадиш нам, мудрий наш раднику?

– Найкраще, мій царю, не гаючи часу, скласти листа Ягу від твого, звичайно, імені. А в тім листі ти, мій царю, похвалиш Яга за його вірність тобі й народу скіфському. І пообіцяєш підтримати Яга в боротьбі за владу над усіма істріанами, себто допоможеш Ягу створити царство.

– Добре, – примружився Атей. – Люблю людей, які вміють хитрити.

– Треба зробити так, щоб твій лист до Яга випадково потрапив у руки істріанських вождів. А разом з листом і торба твоїх грошей, нібито плата Ягу за його вірність тобі, мій царю.

– Мудро, мудро, – задоволено вигукнув Атей. – Ти хитрий, як змій, мій раднику, і вмієш ворога жалити в самісіньке серце. Тож тобі й доручимо скласти такого листа Ягу, а я подбаю, щоб лист потрапив до істріан. А вже тоді, як істріанські вожді виступлять проти Яга, назвуть його зрадником і почнуть сваритися, ми охоче допоможемо їм бити одне одного…

– Хи-итрий ти, Батьку, – не без заздрощів вигукнув Гелон. – Я не додумався б до такого.

– Хитрий, бо нехитрого завжди хитріший перехитрить, то краще, коли це зроблю я. А проти істріан спробуємо нацькувати й македонців. Отоді вже й зовсім буде добре.

– Хіба македонці виступлять з нами проти істріан? – здивувався Гелон.

– Їх треба схилити до цього.

Гелон ще дужче подивувався.

– Але ж ти мене посилав з Котіаром до Афін, щоб разом з греками виступити проти македонців, а тепер хочеш звернутися до македонців, щоб з ними воювати проти істріан?

– Посилав!.. Хочу! – цар ніби співчутливо подивився на Гелона. – Хоч ти і старший мій син і спадкоємець моєї влади, а далі свого носа не тямиш бачити! (Гелон мовчки проковтнув образу, тільки на щоках заграли жовна.) Істріан ми зможемо розбити й самі, але… Навіщо ризикувати і лити скіфську кров? Чи не краще буде, якщо ми розіб’ємо своїх ворогів руками своїх же ворогів? І македонці, й істріани ослабнуть, а це нам тільки на руку. Бо ми своє військо кинемо тоді проти македонців. Хитрішим треба бути, сину мій, щоб один твій ворог воював з іншим твоїм ворогом, а коли вони в герці ослабнуть – бий обох! Тож хай македонці, нічого не підозрюючи, допоможуть нам розбити істріан, а ми тоді допоможемо візантійцям розбити… македонців. – Атей повернувся до Котіара.

– Складеш, мій раднику, такого листа македонцю: «Атей, цар скіфський, Філіппу, царю македонському і народу. Я допоміг тобі в твоїй боротьбі з фракійцями, а ти мені допоможи в моїй боротьбі з істріанами. Я в боргу не залишуся».

– Буде зроблено, мій царю, – злегка схилив голову Котіар. – Дозволь іти складати листа?

– Зачекай ще.

В шатро просунулась голова Ара.

– Чого тобі? – невдоволено глянув на неї цар.

– Примчав сотник.

– Хай зачекає! І ти теж не заважай! Щезни геть!

– Осмілюсь не виконати твоє повеління, – закліпала голова. – Сотник клянеться, що в нього дуже нагальні вісті про… – голова сапнула повітря, – …про сина твого Оріка.

– Що? Ти чого кліпаєш, телепню? Тягни сюди того сотника!

Голова Ара зникла, запона відкрилась, і в шатро зайшов високий, дебелий сотник з перерубленим носом. Був він збуджений і в той же час явно розгублений.

– Це правда, що з’явилися вісті про мого сина Оріка, котрому ще минулого року ми насипали у степу високу могилу? – різко запитав його цар.

– Батьку! – затремтів сотник. – Мої люди затримали в степу людину з тавром раба на лобі, котра запевняє, що він – твій син Орік.

Густі брови Атея ворухнулися, чорні очі потемніли.

– Чи слухають твої вуха, сотнику, те, що говорить твій язик? Серед моїх синів ніколи не було рабів, а серед рабів – моїх синів!

– О, великий царю, дозволь слово мовити, – зблід сотник. – Я йому майже те ж саме сказав, так він… гримнув на мене. І велів негайно доповісти про нього тобі, наш Батьку.

– Раб уже гримає на мого сотника? – брови царя злетіли вгору. – Приведи-но сюди ту людину з тавром раба на лобі!

Сотник вискочив, й по хвилі в шатро зайшов скіф з пов’язкою на лобі. Придивившись до незнайомця, Атей упізнав у ньому свого молодшого сина Оріка. Схуд Орік, лице в шрамах, виснажене. Та виду Атей не подав, що впізнав сина. Натомість запитав майже весело:

– Ти хто такий, що посмів гримати на мого сотника і видавати себе за мого сина?

– Я – Орік, – відповів прибулець.

– Ти з того світу прибув?

– З того світу ще ніхто не повертався, Батьку.

– Я теж таких не зустрічав за своє життя, – цар помовчав. – То звідки ж ти?

– З Афін.

– Гм… – Атей оглянув Оріка з ніг до голови. – І що мій син робив в Афінах?

– Був у грецькому рабстві.

– Овва! – вигукнув Котіар. – Так це ж тебе я бачив на дибі в Афінах! Га! Хай ударить мене кінь копитом, коли не тебе. Ще й подивувався тоді: знайомий, а не впізнаю хто.

Атей сердито на нього глянув, і Котіар вмовк.

– То як же ти опинився у грецькому рабстві, сину мій? – запитав Атей Оріка.

– Мене захопили гети…

– Сонного чи пораненого?

– На жаль, сонного, – Орік помовчав, чекаючи ще запитань од батька, але, оскільки їх не було, говорив далі: – Гети й продали мене в рабство.

Атей задумливо:

– Ще жодний син жодного скіфського царя не ходив у рабстві.

– Я кров’ю змив свою ганьбу!

– Чому ж ти не подав про себе вість? – по хвилі запитав Атей. – Ми б не насипали тобі у степу високу могилу, викупили б тебе з неволі, – дивився на сина ніби із співчуттям. – За зірін будь-кого можна викупити з неволі.

– Я не хотів ганьбити твою честь, Батьку. Вирішив сам здобути волю. І я її здобув. Довго про це говорити, але не час.

– Так, зараз не до балачок, – погодився Атей.

– Батьку… – нарешті подав голос Гелон. – Перед тобою самозванець. Оріку ми насипали високу могилу.

– Насипати могилу можна будь-кому!

– Клянусь бородою Папая, це не твій молодший син, Батьку! Це чужа людина, яка схожа на Оріка! Орік не був в Афінах, він поліг біля Істру в сутичці з гетами. А цей, – кивнув на Оріка, – лише видає себе за твого сина. Клянусь бородою Папая…

– Ти надто спішиш клястися бородою Папая, – зробив до нього крок Орік. – Залиш бороду Папая у спокої! І не давай лжеклятв, адже ти бачив мене в Афінах на дибі. Тільки вдав, що не впізнав!

– Як… як ти смієш?

– А так і смію. Охолонь і скажи, де моя дружина?

– Ти… ти смієш?! – Гелон схопився і стис кулаки. – Отак зі мною розмовляти смієш, афінський рабе?

– Коли я йшов від Понту сюди, «велике вухо» передало, що ти, мій старший брате, забрав у своє шатро мою жону, моїх синів і все моє добро. І табуни коней, і гурти худоби, і отари овець – все ти забрав. Ось чому ти ніяк не хочеш мене впізнати. Але тобі доведеться мене впізнати. Як і повернути мені все моє добро, жону й дітей! Я все сказав!

– У тебе на лобі тавро раба, а ти смієш мені, спадкоємцю золотої скіфської гривни, погрожувати?

Схопився за акінак.

Орік теж поклав руку на руків’я свого акінака, і обидва рушили один одному навстріч.

– Стояти на місці! – не підвищуючи голосу, сказав Атей.

Брати застигли там, де їх застав голос батька.

– У такий час, коли степи повстали проти нас, коли чужі племена об’єдналися проти нашої зброї і влади, мої сини кидаються один на одного з акінаками?

– Він мене… образив! – вигукнув Гелон. – За давнім звичаєм предків я вимагаю поєдинку. Я стану на герць з ним перед твоїми очима, Батьку!

– Я теж готовий стати з тобою на герць, старший брате. Перед очима Батька-царя.

– Те-те-те!.. – замахав руками Атей. – Схаменіться, сини мої! Ви мені обидва дорогі й близькі. І дуже потрібні, бо ви – останні з моїх синів у цьому світі. А на герць ви станете. Тільки не один з одним, а – з істріанами. Отам і доводьте свою звагу!

– Слухаюсь і підкорююсь твоїй волі, Батьку, – сказав Орік.

– Слухаюсь і підкорююсь твоїй волі, Батьку, – повторив Гелон.

– О, це вже інша мова, – задоволено промовив Атей. – Оскільки ж ви, сини мої, надто войовничі, то вам я і довірю війну з істріанами.

Орік зробив крок до батька.

– Я знаю, де збираються істріани з своїми вождями.

– Звідки тобі це відомо?

– До тебе, Батьку, з важливими вістями мчав один скіф. Імені свого він мені не встиг назвати, його наздогнала істріанська стріла. Від погоні той воїн відірвався, але від смерті не встиг. Він і сказав мені перед смертю, де збираються істріани. Я все запам’ятав. Дай мені п’ять тисяч вершників, Батьку, я поведу їх і розжену в степах істріан!

– Ось тепер я впізнаю тебе, сину мій!

Атей підійшов, обняв Оріка.

– Бути по-твоєму. Бери військо, – помовчав. – А жона твоя справді у шатрі твого старшого брата. І я, і Гелон були певні, що ти на тому світі… Але добре, що ти ще на цьому світі. Як повернешся з походу, забереш Донію, синів своїх і все своє добро з кіньми, худобою та вівцями. А зараз, сини мої, помиріться і спільно зі мною підете на тих, хто повстав проти нас в пониззі Істру.

«Доки Атей у цьому світі, царем Скіфії тобі не бути»

– Слава Гойтосіру!

– Слава, слава! Хай завжди сяє над нами бог-сонце! Що чути в степах? Чи не принесло «велике вухо» якихось новин?

– А принесло… Та таку новину, що й не повіриш. У царське шатро завітала негадана радість.

Орік теж поклав руку на руків’я свого акінака, і обидва рушили один одному навстріч.

– Клянусь бородою Папая, я радий, що тебе зустрів. Кажи швидше, яка радість завітала в царське шатро?

– Молодший син царя повернувся.

– Орік? Так він же щез минулого року.

– Щез, а це з’явився.

– Так йому ще тоді насипали у степу високу могилу.

– Насипали, а він виринув на цьому світі. У грецькій неволі був. З тавром раба на лобі повернувся.

– Ай-яй-яй!.. Син царя був у рабстві! Нечувана новина! Як розкажу, так ніхто й не повірить. Спішу, треба ж іншим передати. Бувай!.. Ай-яй-яй!

І два скіфи, роз’їхавшись на перехресті доріг, помчали кожен у своє кочовище, несучи вражаючу новину: молодший син царя повернувся з тавром раба на лобі!

Летить і летить «велике вухо» степами – вістку несе. Примчав і в кочовище Гелона чийсь пастух. Повстяна куртка на нім ношена-переношена, біля степових багать пропалена, голова обмотана шматком вилинялої на сонці й негоді тканини, в лівому вусі велика мідна серга, начищена піском, блищить, в очі кидається… Біля шатра Гелона пастух коня зупинив.

– Слава Гойтосіру! Ей, ви! – до челядників крикнув. – А погукайте-но ту жону царевича, котра колись була жоною його молодшого брата.

– Хто ти такий, злидню з мідною сергою у вусі, щоб жону самого царевича вигукувати? Башлика не маєш, як то годиться мати його порядному скіфові, а жону царевича йому подавай!

– Що поробиш, я справді бідний пастух, башлика не маю, але мідну сергу для одного вуха в свого хазяїна вислужив, – шкірить пастух жовті покришені зуби. – Ще послужу, дивись, до смерті й другу мідну сергу вислужу.

– Ти пасталакати сюди приїхав?!

– Клянусь бородою Папая, у мене вражаюча новина для тієї жони царевича, котра ще раніше була жоною його молодшого брата!

Вибігла Донія, барвиста хустка з голови зсунулась, очі в жінки горять, пальцями хрускає…

– Яка новина? І чому – для мене? Що ти чув, пастуше?

– А чув я таке: муж твій перший, якому в степу тієї весни насипали високу могилу, насправді живий.

– Ой!.. Що ти говориш?

– Те, що чув. Він повернувся в кочовище царя. З тавром раба на лобі. Ай-яй-яй!.. Вік живи – такої новини більше не почуєш.

Хитнулась Донія, ледве на ногах встояла.

– За таку новину годилося б мені щедрий дарунок піднести, – шкірить покришені зуби пастух, мідна серга в його вусі огнем спалахує, Донію сліпить…

– О боги! Ти правду кажеш?

– Щоб мені більше ніколи не бачити бога-сонця Гойтосіра! Клянусь славними предками старого царя. «Велике вухо» принесло таку новину. То дай за неї щедрий дарунок скіфові, в якого й башлика немає.

– І в мене башлика немає, – Донія хотіла було кудись бігти, зупинилась. – А жона в тебе є?

– Є! Є! – радо відповів пастух. – І така ж бідна, як і я. І сергу мою мідну, блискучу, ми навперемінки носимо: день я, день вона. Сьогодні моя черга.

– Тоді ось… жоні своїй… – зняла з себе жовтогарячу накидку та барвисту хустку, кинула скіфові на руки. – Ой, цього замало за таку новину… Постривай!..

Тремтячими руками зняла з себе намисто, вийняла серги з вух і все те пастуху тицяла і не то сміялась, не то плакала. Так у степах з давніх-давен заведено: за радісну звістку тому, хто її першим принесе, ніколи не скупилися на щедрі дари. Донія щедро дала, але їй здавалося, що за таку звістку того мало. Присівши, жінка стягнула з себе червоні сап’янці, підхопилась, легко і радісно засміялася, тицьнула ошелешеному пастухові червоні сап’янці.

– Бери, бери, вони зовсім ще нові. Жоні своїй віддай. Спасибі за вістку, хай боги дарують тобі здоров’я та удачу, пастуше!

– І тобі хай боги дарують здоров’я та довгі-предовгі літа, щедра жінко! – з дарами Донії в руках задкував пастух, все ще не вірячи в таку щедрість жони царевича, і мідна серга в його вусі спалахувала, як золота. – Ай-яй-яй!.. Така щедра жінка. Та я ладен тобі щодня носити радісні новини.

…Ні того дня, ні другого Донія ніяк не могла знайти собі місця. Мала таке відчуття, ніби вона, вже померла й похована, негадано воскресла і повернулася у цей світ. Ходила усміхнена, вся трепетна, переповнена чеканням. До сонця-бога скіфського лагідно мружилась, ласкаво до нього гомоніла:

– Боже наш ясноликий, добрий Гойтосіре! Зігрій своїм промінням Оріка, зимно йому було в рабстві…

Виглядала мужа (а тільки Оріка, хоч і жила з Гелоном, вважала своїм мужем) – ось-ось він примчить в кочовище старшого брата і забере її, законну свою жону і дітей своїх. А він чомусь не приїздив, хоч у неї вже й очі боліли від постійного вдивляння в степову далечінь… Не куриться степ, не мчить до неї муж…

Як «довге вухо» вістку принесло, що Орік живий і повернувся до батька, Гелон ні з того ні з сього на неї з плетеницею накинувся. Вона вражено запитала: за що?

– А-а… то ти ще смієш питати? – озвірів він. – Того… з тавром раба на лобі виглядаєш?! Непокору виявляєш?!

Стьобав її плетеницею так, що в неї на спині тріснуло плаття, але вона не зігнулась, не хапала й не цілувала йому руку, як то було заведено, коли чоловік б’є жінку, не прохала пощади, стояла, наче закам’яніла, тільки подумки про себе повторювала: чекаю, виглядаю і буду чекати, і буду виглядати… Ось завтра Орік приїде, мене з неволі визволить…

А Орік до неї і дітей своїх не приїздив. Згодом дізналась: повів Орік царське військо проти непокірних істріан, котрі заворушилися по всьому пониззі Істру. Губилась в здогадках – чому це Атей з військом послав не старшого сина, котрий вважається його спадкоємцем, а – молодшого? Не хоче ризикувати старшим сином? Але на Атея це не схоже – кого б не було, навіть самого себе не пожаліє він, якщо над царством нависає загроза. Виходить, старий цар більше довіряє Оріку, аніж Гелону? Чи вважає, що Орік тямковитіший у військовій кметі? Чи потай готує у свої спадкоємці? Від таких думок в Донії оживало серце, а в очах засвічувалась радість. А Гелон, і до того непривітний та на кривду швидкий, став ще злішим та дратівливішим, на всіх безпричинно так і кидається. Особливо на жінок своїх, котра під руку підвернеться, ту й шмагає плетеницею. А рука в нього важка. На Донію вовком дихає, але – мовчить. Та Донії й так усе ясно – остерігається Гелон меншого брата, суперника за верховну владу.

У Донії душа співає: Оріку, Оріку, Оріку… Коли ж ти мене забереш з неволі свого старшого брата? Чекала мужа і боялась його – і гніву, і справедливих докорів, а може, й плетениці. А втім, плетениці вона не боялась від мужа, який до серця їй припав. Хай б’є, як вважає за потрібне. Вона все стерпить, аби лишень забрав її до себе, жоною своєю знову назвав. Орік справедливий. Принаймні зла за ним, як за Гелоном, вона не знала, хоч він іноді й хапався за батіг. Хапатися хапався, розмахувався, та не вдарив її ні разу. Досить було глянути йому в очі й посміхнутися журно чи весело, як у нього й рука з плетеницею опускалась… «Ну чого ти? – ніби винувато казав він їй. – Так ніби вже й замахнутися не можна…» Добрий Орік, так все ж… Повертається муж із неволі, а жона живе з рідним братом його… Є від чого розгніватись і жону свою запитати: ось так ти мене ждала-виглядала? А що вона могла тоді вдіяти? Щез Орік у степу – ні слуху ні духу. Всі казали: наклав головою менший син царя. Батько йому і могилу високу в степу насипав, рік не було, хто б міг знати, що Орік живий? А вдова підневільна, за кого велять вдруге вийти заміж, за того й вийде. Та й чоловічий захист потрібний – і їй самій, і дітям, і добру їхньому. Гелон все ж таки рідний брат Оріка. А звичай велить: як муж накладе головою, жона переходить у шатро його брата. Ось чому вона пішла в шатро Гелона… Так утішала себе Донія, подумки виправдовуючись перед Оріком. Чекала його і – боялась… Синів обіймала, до грудей їхні голівки тулила: «Батько ваш живий!..» – «Приїде за нами?» – питали сини. – «Приїде, приїде…» – «Хай пошвидше приїздить, бо дядько Гелон нас б’є…» – «Швидко, швидко батько приїде, – запевняла не так дітей, як саму себе. – Ви ж сини його, то приїде…» – «І забере нас у своє шатро?» – «Як повернеться з походу проти істріан, так і забере…»

Жилося Донії в Гелона нелегко. Хоч і вважався він її мужем, а ні спокою в душі, ні впевненості в завтрашньому дні не мала. Нелюдимий Гелон, завжди мовчазний, понурий та злий. І на всіх скрива поглядає, наче в кожному вбачає підступного свого ворога. Жде не діждеться влади, а батько все живе й живе на цьому світі. От Гелон і казиться, боїться, що вік свій звікує, а царства й не діждеться. А хіба вона винна, що старий цар так довго вікує в цьому світі?

Перепадало Донії і від старших жінок Гелона – не визнавали її за свою, при нагоді й без нагоди товкли, дозоляли, насміхалися з неї. Найстарша жона, пригадала, відкрито мстила їй – сама постаріла, висока, маслаки та шкура, незугарна, і не могла знести, що Донія і молода, і лицем гожа. З її дітьми не рахувалася, мала їх заледве чи не за малолітніх рабів. Тільки й кричала: хай твої собачата граються з дітьми слуг, а до моїх їм – зась! Не завжди ситою була Донія в Гелона, скупий Гелон, а старша жона ще скупіша: ні собі, ні іншим. Донія все терпіла, а що вдієш? Прийшла в чуже шатро, на правах наймолодшої жони господаря – терпи, корися, слухайся.

Прохала у богів допомоги, та боги були високо і далеко, до її молитов не прислухалися. Багато люду в цьому світі від несправедливості потерпає, у богів кращу долю вимолює, а боги всіх не обрадують, хтось і в горі мусить бути… Та й Гелон, – це Донія відчувала, – так просто її не відпустить. Адже тоді доведеться повертати все добро, що він за нею взяв. Але віддасть його Гелон молодшому братові і жону його поверне – так вірила Донія. З тією вірою і жила в ті дні. А Орік все барився й барився – долітали чутки – воює з істріанами. Буцімто вже й переміг їхнього царя Яга, а все не повертається…

Зненацька в один з тих днів в кочовище Гелона примчала македонка. Донія здогадалась: щось важливе трапилось, дуже важливе, якщо вже чужачка не криючись приїхала до Гелона.

Була вона зодягнена як скіфський воїн: куртка, шкіряні штани, сап’янці, низько насунутий на лоб малиновий башлик. В руках плетениця, на поясі горит з луком та стрілами, акінак. Глянеш віддалеки – скіф скіфом. Ніхто на ньому й погляду не затримає. Може, якраз цього чужачка й домагалась, тому і вбралася так. Донія лише зблизька роздивилась, що то не скіф і взагалі не чоловік, а жінка, чужачка. Македонку супроводжували три вершники – мовчазні й насуплені. Примчавши до головного шатра, чужачка веліла челяді спішно розшукати царевича, а сама, зіскочивши з коня, в’юнкою ласкою шмигнула в шатро Гелона. Наче була вона не гостею, а старшою його жоною.

Один з челядників скочив охляп на коня і помчав за Гелоном. Вершники, з якими приїхала македонка, спішились, але коней не віддали слугам. Намотавши повіддя на руки, присіли перед входом до шатра. Донії кортіло дізнатися, а що ж робить в шатрі Гелона чужачка? Крутилася неподалік шатра, але ближче підійти не наважувалась. Македонка так і не вийшла з шатра.

Невдовзі примчав Гелон – був він явно стурбований, але в очах світилися вогники. Ще б пак! Зрадів, що та зваба з’явилася. Але водночас і насторожився – чому це вона примчала так нагально?

Донія відчувала неясну тривогу в душі: чи не затівають що Гелон з македонкою? Чому це вона серед білого дня примчала в кочовище?

Донія, прихопивши шкіряне відро, пішла мовби за водою й, обминаючи шатро, затрималась на мить. І вчула одне лише слово: «Орік». Його вимовила… ні, вигукнула у гніві македонка.

Донія похолола. Так ось чому македонка примчала в кочовище Гелона! Певно, чужачка затіяла з Гелоном щось лихе проти її Оріка. Донія так розхвилювалась, що втратила обережність. Оріку, її Оріку, можливо, загрожує небезпека. Треба будь-що підслухати, про що розмовляє зараз македонка з Гелоном.

Обходячи шатро, Донія загледіла, що в однім місці повсть не щільно опущена до землі. Озирнувшись, жінка лягла на землю, притулилась до щілини вухом. Але все одно чути було погано, і Донія, не дихаючи, двома пальцями, наче брала гадюку, підняла трохи повсть, і в лице їй пахнуло теплим, застояним духом шатра.

Говорила македонка – сердито і гаряче:

– Доки ти, царевичу, вагатимешся, спадкоємцем золотої скіфської гривни стане Орік.

У Донії подих перехопило від тих слів. Голос у Гелона чомусь розгублений, він не говорив, як завжди, владно і різко, а наче винувато бурмотів:

– Але ж… я – старший син Атея. А за давніми законами предків…

– Давніми! Давніми!.. – передражнила його македонка (о боги, як вона, жінка, та ще й чужачка, дозволяє собі говорити з царевичем! Наче зі своїм слугою!) – Це колись у вас так було, що скіфські царі прислухалися до ради вождів. Атей же… Хіба ти не знаєш, що Атей сам все вирішує, а рада вождів вже давно й не збирається… Ти знаєш це краще за мене. Як вирішить цар, так і буде.

Гелон промовчав, певно, був згоден з македонкою. А вона й далі говорила з ним сердито й різко:

– Атей ожив і збадьорився, як повернувся його улюбленець. Бо на нього, а не на тебе покладає він свої надії царські. Тому й поставив його на чолі війська, що виступило проти істріан. Як тільки Орік розіб’є непокірні племена, то стане після Атея другою особою в царстві.

– Я зараз же… негайно помчу до батька. Нагадаю, що я… я його спадкоємець і за правом старшинства…

– Не будь наївним, Гелоне! Атей своїх задумок не міняє. Коли вже він вирішив, то так і буде. Я тому до тебе примчала сьогодні, що завтра вже буде пізно. Затям: доки Атей у цьому світі, царем Скіфії тобі не бути! Ніколи! Зрештою, він тебе просто переживе, як пережив своїх попередніх синів.

– Переживе, – у відчаї зітхнув Гелон. – Він уже третє життя розпочав… Живе й живе… Не діждусь я царства.

– Не ждати треба, а царство брати!

Далі в шатрі перейшли на шепіт, і як Донія не напружувала слух, але вловила лише кілька окремих слів: «Пора діяти… Македонія… Філіпп…». Потім македонка збуджено, а отже, й голосніше, сказала:

– Македонці визнають тебе царем Скіфії, підтримають. І ти мусиш це використати, іншої такої нагоди не буде. Всього лише раз ризикнеш і ти – цар Скіфії!

Донію наче блискавка пронизала: змова! Змова проти старого царя і, отже, проти Оріка. Треба негайно застерегти Атея…

Ворухнулась і завмерла холонучи – біля її лиця з’явився жовтий запилений сап’янець. Донія скосила очі вгору й побачила одного з тих вершників, котрі прибули разом з македонкою. І збагнула вона, що втекти їй не вдасться. Тієї ж миті холодні й тверді пальці боляче стисли їй горло. Задихаючись, жінка спробувала було пручатися, але від різкого удару в груди зів’яла, наче підрубана під корінь. Чула, як їй скручували руки, потім кудись тягли. Тузали ногами, били під ребра. Крізь мутну пелену, що застилала їй очі, побачила чорне від люті лице Гелона – яке воно страшне! А біля нього верещала македонка:

– Убий її, Гелоне! Убий! Вона все чула! Вона все Атею передасть! Убий зміюку, убий!

– Підслуховуєш? – Гелон облизав пересохлі губи, гострий ніс його ще більше загострився, а чорні очі наче потонули в морок. – Думаєш, тому… з тавром раба на лобі донесеш? Не встигнеш! Не донесеш! А Оріка свого побачиш хіба що на тому світі. Ось там йому можеш і доносити!

Хтось уперся їй коліном у груди і так надавив, що груди тріснули. Інший, хекаючи, поспішно натягнув їй на шию волосяну петлю.

«Душитимуть…» – жахнулась вона, і це було останнє, що Донія встигла відчути й подумати перед тим, як петля здавила їй шию, і від неї назавжди втекло повітря. А з ним і тяжкий біль та відчай. А з відчаєм і білий світ.

Гірке зілля прощання

За всі роки довгого царювання Атея ще не потрапляли скіфи в таке полум’я, як по весні 340 року, коли племена Гетської пустелі та пониззя Істру, об’єднавшись, виступили проти кочовиків. З півночі на скіфів тисли бастрани, із заходу – язиги й окремі фракійські роди, з півдня, з боку моря, виступили гети, тіни і кробідзи, а біля гирла ріки вже господарювали тірагети. Всі були налаштовані войовниче й рішуче, ладні трупами лягти, а покінчити нарешті з скіфським пануванням. І лише греки з прибережних міст не втручалися в чвари степовиків, відсиджувалися за міськими стінами в очікуванні, поки вгамується веремія. Як завжди, вони дотримувалися свого золотого правила: ніколи й ні за яких умов не встрявати в розбрати місцевих племен, а намагатися жити з усіма в мирі і доброму сусідстві.

Степи горіли повсюди, куди не кинь оком – вдень на обріях громадилися чорні дими, вночі криваво бурхали вогні. Разом з димами вставали хмари куряви – то валками відходили скіфські роди, у всіх напрямках мчали загони, великі й малі, переганяли стада худоби й табуни коней. Ревисько худоби, іржання коней, бекання овець, лемент люду, скрип коліс – все те злилося в один клубок і вирувало й клекотіло степовими шляхами зрання й до смерку. Там і тут спалахували короткі злі сутички, й сиві полини червоніли од крові.

Доки Атей збирав головне військо, його сини та вожді стримували натиск істріан з усіх боків: на півночі бився з бастранами Авхат, на заході з язигами Паралат, з фракійцями Лаксакіс, гетів, тінів та кробідзів стримували Савл з Гелоном. Орік з відбірним загоном в тисячу важкоозброєних вершників з особистого війська Атея поспішав до третього броду на Істрі. Брід знаходився в гетських землях, тож його ще звали гетським бродом. Там, якщо вірити скіфським вивідникам, мали зібратися істріанські вожді разом зі своїм царем Ягом на раду. Не всі вони однаково гаряче схвалювали вибір спільного царя. «Чому це Яга вибрали, а не мене? Хіба я гірший за Яга чи Яг кращий за мене?» – так в душі був переконаний не один самолюбивий і марнославний істріанський вождь. І хоч Яга вибрали царем лише на час воєнних дій проти скіфів, але деякі вожді побоювались: а чи не захопить Яг над ними владу назавжди? А тут невідь-звідки, від одного племені до іншого поповзли чутки, що буцімто підступний Яг хоче змовитись з Атеєм, щоб той допоміг йому назавжди утвердитися на царстві. З таким трудом досягнена єдність вже давала перші тріщини. І хоч істріани й відчайдушно налітали на скіфів, але їхні вожді все ще не могли позбутись черв’ячка сумнівів: чи не прогадали вони, вибравши підступного і хитрого (хоч і тямковитого та удачливого) Яга царем? Тож Атей, знаючи про такі настрої істріанських вождів, і вирішив нанести вирішальний удар не по їхньому спільному війську, а по їхній єдності. Це і мав здійснити Орік, котрий так поспішав до гетського броду. Йшов без обозів і тільки ночами, по зорях. Вдень загін розпорошувався в балках, навколо виставлялися посилені дозори. Ячмінь для коней, сир та в’ялене м’ясо мав у торбі кожний вершник. Багать не розводили. Як не було води, рили в балках криниці, напували спершу коней, собі ж – що лишалося. Попереду рухалась сотня розвідки, видивляючись шлях, стерегла загін. За нею, на відстані лету однієї стріли, йшла перша сотня загону, потім через відстань друга, третя і так далі. Кожна сотня намагалася йти хоч і в одному напрямку з іншими сотнями, але своїм шляхом, щоб складалося враження, що сотні – то окремі загони різних військ.

Першу сотню вів царський син. Кінь під ним був не кращий за інших коней з його загону – звичайний, низькорослий скіфський кінь, хоч і непоказний, але витривалий і надійний. Вбраний царський син як простий скіфський воїн: чорний похідний башлик, повстяна куртка, спереду коротка, позаду довга, полами лягає на круп коня, шкіряні штани, сап’янці. А ось бойовий пояс і зброя на нім (меч, акінак і горит з луком та стрілами) вся в золоті й сріблі. Як і збруя коня. Це теж в дусі скіфського воїна: сам зодягнеться абияк, але зброя та збруя коня неодмінно сяятимуть на сонці від багатих прикрас. В руках надіта на зап’ястя важка плетениця. Башлик низько насунутий на лоб, з-під башлика виглядає жовта стрічка, рабське тавро закриває. Худе, виснажене лице посвіжіло на степових вільних вітрах, покрилося молодою засмагою, щоки ще запалі, але сила своє бере – в очах бурхає завзяття. Поведе ними – як акінаком полосоне. В чорній борідці – ані сивинки.

Виряджаючи сина в похід, батько наказував:

– Тепер гляди… Від тебе залежить, як повернеться далі війна з істріанами. Зумієш здійснити мою задумку – швидко вщухне полум’я в степах. І борід наших не обпалить. Не вдасться – війна затягнеться на все літо. А надовго встрявати у веремію ризиковано – Філіпп скористається нагодою і вдарить нам у спину. Ми заважаємо на сході його володінням. Коли ж впораємось з істріанами швидко, зіткнемо мечі з македонцями – не вжитися разом ні їм, ні нам у цих краях.

Коли до гетського броду лишився день путі, зупинилися в балці. Орік, спішившись, дістав залізний шворінь, щоб припнути коня, як примчав сотник розвідувальної сотні.

– Недобрі вісті. Далі – й до самого броду – всюди гети. Прошмигнути непоміченими не вдасться. Посилені дозори гетів пильнують шляхи до броду. Що будемо робити, царевичу?

– Пильнуй обрій й підходи до балки, де ми зупинилися, решта – мій клопіт.

– Слухаю, царевичу!

– Стривай! Якщо тобі на хвіст сядуть гети, заманюй їх у балку. Нам свідки не потрібні.

– Так і діятиму, царевичу!

Сотник помчав. Орік з силою загнав у землю шворінь, пристукнув його ногою й накинув повід. Вершники теж заганяли в землю шворні, припинали коней, щоб вони не розходились і кожну мить були під руками. Потім, позбиравшись купками, вершники заходилися мечами довбати криниці на вогкому дні балки – коні йшли всю ніч, час було їх напоїти.

До Оріка примчав сотник першої сотні – низькорослий, карячконогий дебелань, з кривим носом – чужий меч колись зачепив, тож звідтоді сотник зветься Кривоносом.

– Ну що, Кривий Ніс, до гетів день путі. Почнемо?

– Я теж так гадаю, царевичу, – сотник вишкірив жовті, як у коня, зуби. – Час починати задумку.

– Тоді клич Ола… Стривай, як він там, Ол?

– Слово його тверде, задумки не змінив. Горить бажанням востаннє прислужитися скіфській зброї і товаришам своїм.

– Гаразд, клич Ола.

Так уже споконвіку повелося у скіфів, що старі воїни, котрі з літами втрачали силу тіла свого, але володіли незборимою силою духу, то в лиху годину добровільно йшли на вірну загибель в ім’я бойового товариства й перемоги скіфської зброї. І це було найпочеснішим завершенням ратного життя. Про таких – їх ще величали найзнатнішими воїнами – складали пісні й легенди, на їхніх подвигах виховували молодих воїнів, царі й вожді при згадці їхніх імен шанобливо схиляли голови.

В Атея найстарішим воїном вважався Ол, його всі так і звали – Давнім. Про себе Давній Ол любив говорити:

– Я живу довго на цьому світі тому, що смерть мене обминає. Сама вона ніколи до мене не прийде, якщо я її не покличу.

І ось, судячи по всьому, надійшов час і Давньому Олу гукати свою смерть. Перед Оріком стояв тонкий дідок, сухий, як житня стеблина. Був він увесь у задавнених шрамах, лице зморшкувате, маленькі очі ховалися в густих зморшках і світили звідти двома крихітними ясними жаринками.

– Слава Аресу!

– І тобі слава, батьку-воїне, – відповів Орік і поспитав, як і велить звичай: – Ти готовий зустріти свій останній день?

– Все, що міг, я зробив на цьому світі, дітей виростив, онуків маю, війську скіфському і товариству нашому бойовому відслужив вісім десятків літ, тож готовий востаннє прислужитися скіфській ясній зброї і товариству.

– Спасибі тобі, Давній Оле. – Орік помовчав. – Коли запитають, так і скажеш: посол скіфського царя Атея, а їдеш до істріанського царя Яга, везеш йому послання від Атея.

– А скажу… Чого ж не сказати, коли все мені втямки.

– Тоді, батьку-воїне, час нам і прощатися на цьому світі.

– Час, діти мої, час. І так я вже забарився на цьому світі.

І було приготовлено зілля з полину та степових трав. Гірке зілля прощання. Гірке, бо прощання з білим світом завжди буває гірким. Хоч мало ти прожив, хоч багато – все одно.

Піднесли Давньому Олу просту глиняну чашу – вона називалася чашою предків – з полиновим зіллям прощання. Випив старий те зілля неквапом, чашу предків поцілував і сказав:

– А гірке зілля прощання!

– Гірке, батьку! – гукали воїни. – Бо гірко з цього світу йти.

Поклонився старий воїн на чотири боки.

– Прощавайте, скіфи. На цьому світі прощавайте, бо на тому всі зустрінемось.

– І ти прощай, батьку. Щоб тобі добре жилося на тім світі, а на цьому світі ми тебе не забудемо.

І підвели Давньому Олу коня, допомогли сісти. Орік подав йому пергаментний згорток з відбитком царського персня та важкий капшук, повний срібних монет. Сунув те Ол за пазуху.

– Не поминайте лихом!

Розступилися воїни, провели Давнього Ола до виходу з балки.

– Ара-ра-ра!!! – хрипло вигукнув старий воїн бойовий скіфський клич і зник в полиновім степу…

Сухі степи уривали свій біг біля самого Істру, далі тяглися верби, шелестіли очерети, а вже за ними голубіла вода. Давній Ол притримав коня, роздивляючись і прислухаючись. Тиша стояла незаймана, тільки шумів очерет та десь кричали водяні птахи. І все ж гострий слух Ола зловив ледь чутний брязкіт вудил – за ним слідкують. Що ж, так і мусить бути, десь тут ховається істріанський дозор. Але старий удав, що нічого підозрілого не виявив. Вигинаючись то в один бік, то в другий, стежка бігла прибережжям на низ – до гетського броду вже рукою подати. Давній Ол вдихнув на повні груди свіже повітря, що струменіло від ріки, заспокійливо поляскав коня по шиї (вірний кінь теж відчув небезпеку, пирхав, вуха тримав сторч, сторожко поводячи головою) і тільки повернув на прибережну стежку, як почувся пронизливий свист. Коня наче хто кинув вперед. З вербняків почали вихоплюватися вершники у вивернутих кожухах і рудих, аж вогнистих гостроверхих шапках.

«Фракійці… – здогадався Ол. – Ну, почалося…» Втекти вже неможливо, та й не було в тому потреби. Але за задумом, аби не викликати підозри в дозорців, треба вдати втечу. І Давній Ол, припавши до гриви, пустив коня вчвал.

– Стій!!! Стій!!! – почулися злі окрики.

З гиком, свистом та улюлюканням, як полюють на зайців, гналися лисячі шапки за втікачем. Давній Ол втікав так, щоб погоня могла його наздогнати. Улюлюкання позад нього наростало, просвистів волосяний повалець, зашморгнув шию і вирвав втікача з сідла. Хоч Давній Ол все своє життя провів на коні і був навчений падати з коня так, щоб не розбитися, все ж губи розквасив.

Вмить його оточили коні.

– Вставай, прудкий який! – кололи списом у спину.

Втікач з трудом звівся на ноги, виплюнув чи не останній свій зуб і невловимим рухом акінака перерізав вірьовку повальця. Фракійці, спішившись, оточили втікача, зацокали язиками.

– Ти диви-и… скіф.

– Ось нам тебе й треба. Маємо привезти в табір живого скіфа й розв’язати йому язика. Ану розказуй, діду, куди їхав? Чого це тобі на старості не сидиться в шатрі, гасаєш степами, як молодий?

– Куди їхав, скажу лише тому, до кого мене послано. – Давній Ол виплюнув згусток крові й відвернувся.

– Ти диви який! Ще й пику свою верне. Ану кажи, до кого тебе послано, бо язика самі розв’яжемо!

– Вирвете язика, то нічим мені буде й розказувати.

– Овва! У нас і без язика заговориш! Довго ж ти гасав степами, діду, якщо до білої бороди зумів дожити. Але вже все – тпру! Кінець твоєму біганню. – Гострий наконечник списа наблизився до зморшкуватої шиї старого. – Ну?!! Лічу до трьох, і дух з тебе вийде в ту дірку, яку зробить у твоїй шиї мій спис. Ра-аз!

– Та що з ним воловодитись?! – залунали голоси. – Коли його, і хай здихає в степу!

– Ні, хай спершу скаже, куди їхав. Два!

Давній Ол вдав, що злякався.

– Постривайте! Хоч і пожив на світі чимало, а жити все одно хочеться. Я – посол скіфського царя Атея, – скосив очі на гостряк списа. – Приберіть свою залізяку, то все скажу.

– Ось так би й зразу… – списа забрали. – Куди їхав?

– До вашого царя.

Лисячі шапки перезирнулись між собою.

– До якого це – вашого?

– До Яга…

Фракійці обурливо зашуміли.

– Який він нам цар? У нас є свої вожді, і ніяких царів над собою ми не визнаємо.

– Не визнаєте, а Яга царем і вибрали.

– Ми були проти, інші вибрали.

– А мені все одно, хто його вибрав. Мені велено їхати до Яга, я і їду. Бо сам цар Атей послав мене до Яга.

Тут підійшов до Ола тлустий червонопикий фракієць з ріденькою борідкою на жирному підборідді. Лице масне, наче жиром намазане, очі запливли.

– А чого це тобі, скіфе, треба до Яга? – поспитав скрадливим голосом. – Вісті які йому везеш, чи що? – підморгнув до своїх. – То скажи нам, а ми Ягу і самі передамо.

Давній Ол витер рукавом кров на підборідді (розбиті губи все ще сочилися), сплюнув і сказав:

– А договору не було казати, щî я везу Ягу.

– Еге-ге-ге… – похитав маленькою головою тлустий фракієць. – Ти таки хочеш скуштувати нашого списа. Ану, – повернувся до своїх, – обшукайте його.

Підбіг молодий фракієць, ножем полоснув по куртці, вона зсунулась з плеч Ола. Фракієць ловко підхопив важкий капшук та пергаментний згорток.

– Срібло! – затряс капшуком.

– Дай сюди, молодий ти ще до срібла, – тлустий фракієць вихопив у нього капшук, сунув його собі за пазуху, а згорток розгорнув.

– По-грецьки написано, – пробурмотів сам до себе. – Але дещо втямлю…

Читав довго, ворушачи й плямкаючи товстими губами, наче пробував кожне слово на смак.

– Зрада! – хрипло вигукнув він і затряс над головою пергаментом, який щойно читав. – Яг знюхався з Атеєм!

В широкій долині напроти гетського броду, де продовгуватий зелений острів з піщаними косами ділив Істр на два рукави, стояли таборами істріанські вожді зі своїми загонами. Хоч вони й об’єдналися на час війни і вибрали собі спільного царя, але отаборювались окремо. Кожний стан був оточений возами – не лише від скіфів стереглися, але й від своїх, бо один одному в тих таборах ніхто не довіряв. Ближче до ріки стояли гети, тіни і тірагети, а далі в степ – язиги та фракійці, а між ними розташувалися кробідзи – запальні й зарозумілі від того, що їхній, а не чийсь вождь став спільним царем. Навколо таборів розташовувалися кінні загони, тож вся долина була переповнена людом, кіньми та тягловою худобою, шум і гам не затихали й на хвилю. Над таборами здіймалися численні дими багать, над якими парували похідні бронзові казани. І всюди, куди не кинь оком, – шатра, юрти чи й просто курені з очерету. Берег ріки теж кишів мурашником – напували коней, запасалися водою, ламали очерет для багать. Стояти збиралися недовго, день-два, доки всі з’їдуться, і – в похід. Гадали навалитися на скіфів усім гамузом, не розпорошуватись, як досі, а дати скіфам бодай одну, але вирішальну битву. Тож чекали, доки зберуться вожді всіх родів та племен, а ті збиралися не спішно, час минав задарма.

В центрі кробідзького табору стояло велике й розкішне біле шатро нового істріанського царя, перед входом маяли бунчуки – кінські хвости на гостряках списів, що були увіткнуті держаками в землю. Кробідзи чули, що біля шатер скіфських царів незмінно горять багаття, і всі, хто йде до царя, мусять очиститись вогнем від недобрих помислів. Тож запалили багаття і перед входом до білого шатра Яга, змушуючи вождів очищатися вогнем. Це обурювало й ображало самолюбивих вождів, кожний з яких вважав себе більш значнішим за Яга. Вони відмовлялися проходити між очищувальними вогнями, їх змушували те робити силою – біля царського шатра раз по раз хапалися за зброю. Крім того, кробідзи силували кожного, хто входив у шатро, низько кланятись. Нижчі люди кланялись, а вожді наливалися гнівом. «Чому це мусим йому кланятись, як він такий же, як і ми?!!» – «Такий, та не такий, бо Яг – ваш цар», – одказували кробідзи. Це теж не зміцнювало єдність, всі були налаштовані проти Яга й кробідзів – не вистачало лише іскри.

І ось вона спалахнула.

Яг і не підозрював смертельної для нього небезпеки, що вже мчала до гетського броду на швидких фракійських конях. Був то вдатний з себе, високий, дебелий і широкоплечий чоловік з рудою, аж вогнистою, як фракійська лисяча шапка, головою, велике лице з товстим носом було всіяне ластовинням, голубі очі – чисті й невинні. На ньому македонський шолом з гребенем, скіфська куртка, поверх якої на плечі накинутий грецький плащ пурпурового кольору – такого кольору плащі носили перські та македонські царі. Все в Яга запозичено в інших, істріанського нічого не було, як не було до того часу в істріан і царя. Яг, ставши царем, посилено шукав щось таке, небачене досі й вражаюче у вбранні чи етикеті, але знайти чи придумати нічого не міг, тож поки що користувався чужим.

Перший і, як покаже час, останній істріанський цар був у розквіті сил – ще відносно молодий і дужий, наче вилитий з червоного металу. Він легко зіскочив з коня біля шатра, віддав повіддя конюху, а сам, поклавши руки на широкий бойовий пояс, прикрашений скіфськими золотими бляшками (на поясі також висів скіфський акінак в позолочених піхвах та горит з луком і стрілами), задоволено оглядав долину з численними димами багать, з таборами, переповнену людьми та кіньми, і вже бачив себе владикою великого царства, перед яким тремтять і скіфи, і фракійці, і македонці, і греки, і перси… Будучина малювалася така ж рожева, як і його плащ. Він вірив, що його на нове царство покликали боги, і лише не знав, яким же богам мусить він поклонятися в своєму царстві, адже в кожного народу, що входили в істріанський союз, свої боги. Тож Яг думав, що дещо доведеться взяти від фракійських богів, дещо від гетських. Та й скіфського Ареса (перемігши, звичайно, скіфів) не завадило б прихилити на свій бік – чим більше богів, тим міцнішим та значнішим стане його царство.

Яга вже оточили кробідзькі вожді, поштиво йому вклонялися, подаючи цим приклад іншим вождям, але ті не спішили кланятись, а лише насмішкувато позирали на кробідзів…

– Я і боги наказуємо: всім вождям прибути в моє шатро на раду!

Цар сказав, ні до кого не звертаючись, і сказав так, як його і почули: я і боги наказуємо. Яг вирішив віднині і назавжди наказувати тільки так – від себе і від імені богів.

І вже бігли в табори вісники, вигукуючи:

– Гей, вожді!! Цар велить прибути до нього в шатро на раду!

Вожді не квапились бігти на царське повеління, щоб Яг не подумав, що вони покірні, як слуги. Вичікували, позиркуючи на сусідів: хай ті перші йдуть.

Ось тут і вигулькнули в степу вершники, що нагально мчали до таборів біля гетського броду. По лисячих шапках їх ще здалеку розпізнали – фракійці. Але чого це вони так навіжено женуть коней?

Фракійці увірвалися в табори, як несамовиті (аж лисячі шапки з них злітали), і закричали в одне горло:

– Зрада!!! Зрада!!!

– Де зрада? Хто зрадив? – лунало навкруги, люд заметушився, загаласував, а фракійці вовками носилися в долині і дерли горлянки одним і тим же словом:

– Зрада!!! Зрада!!!

Та ось на віз, сопучи й хекаючи, видерся тлустий фракійський вождь, надуваючи щоки, заходився щось читати з пергамента.

– Цитьте, цитьте!.. – там і тут лунали голоси. – Та заткніть їм роти!.. Що він читає? Де зрада? Хто зрадив?

– Яг нас зрадив! – кричав з воза фракійський вождь. – Ми його вибрали царем на час війни зі скіфами, а він знюхався з Атеєм! Довіку хоче над нами бути царем, тож і продався Атею! Ось тут… на пергаменті все написано.

– Тихо!

– Та заткніть пельки крикунам!

Тлустий фракієць, надриваючи голос, червоніючи з натуги, заходився читати:

«Атей, цар скіфський, Ягу, царю істріан – будь здоров!

Ти хочеш збороти істріанських вождів, щоб назавжди утвердити своє царство, і тому просиш у мене збройної допомоги? Гляди ж, не видавай себе, щоб вожді нічого не запідозрили. Я допоможу тобі військом, але за це ти будеш віднині і до кінця свого віку визнавати мене своїм владикою, а сина мого визнаєш своїм спадкоємцем. А за твою вірність і покірність скіфським богам посилаю тобі капшук срібла. Кінний загін на чолі з моїм сином уже вирушив тобі на поміч».

І ледве товстий фракієць закінчив читати, як у таборі зчинилося шаленство і ґвалт. Одні вигукували: «Смерть Ягу!» і багли власними руками розтерзати зрадника на шматки, інші ж накинулись на фракійців: де взяли таке послання, лисячі шапки?

І тоді фракійці витягли в коло зв’язаного скіфа із колись білою, а тепер червоною бородою.

– Ось він… посол Атея. А мчав з листом свого царя до Яга. Ми й перехопили скіфа.

– Ти хто такий?! – шарпали зв’язаного скіфа з усіх боків.

– Посол царя Атея, – одказував той. – І ви не маєте права чинити наді мною наругу. Я приїхав до вашого царя Яга.

– Який він нам цар? – голосніше за всіх кричали фракійці. – Яг – зрадник!

Зраду ненавиділи люто.

І люто – при першому, часом, і оманливому підозрінні– знищували зрадника. Бо зрадник не просто себе ганьбив, а ганьбив честь свого роду і племені. Тож пощади до таких людців не було – честю всі вміли дорожити.

Ненависть на якийсь час об’єднала племена в нетривкому істріанському союзі, і всі – язиги, гети, фракійці, тіни, тірагети понеслися нестримним валом до табору кробідзів. А кробідзи, ще не знаючи гаразд, що трапилося, але відчуваючи небезпеку, загородили списами прохід у свій табір. Найбільш гарячкуваті з нападників кинулися в прохід між возами і понаштрикувалися на списи. Пролилася кров. Це ще розпалило людський тлум.

– Яг, не ховайся в білому шатрі, бо стане воно червоним від твоєї поганої крові!

– Виходь, зраднику, ми все знаємо!

Запона в білому шатрі різко відкинулась, і Яг, суплячи руді брови, вийшов. Став на видноті. Руда голова його аж горіла на сонці, за плечима в царя маяв пурпуровий плащ, руки поклав за звичкою на бойовий пояс. Він уже відчув біду, що нависла над ним, але тримався так, наче одним помахом руки міг усмирити збудоражений тлум.

– Хто посмів мене вигукувати з шатра? – ревнув наче з труби. – Хай той, хто хотів мене бачити, підійде ближче!

Це подіяло, юрма зупинилася, люди затупцялися на місці.

– Чого всі зібралися, коли я велів збиратися лише вождям? – голос царя гримів над юрмою. – Хто посмів пустити на мене неславу? Як греки кажуть: кому це вигідно?

В тиші, що запала, почувся тоненький і від того наче зляканий голосок:

– Скіфський запроданець!

І той тоненький голосок підлив масла в огонь. Натовп отямився, ринувся вперед, збиваючи з ніг кробідзів, котрі намагалися загородити собою прохід. Затріщали вози – хтось уже витягував з них дишла, люд бив і трощив усе, що потрапляло йому під руки. Вцілілі охоронці стали біля Яга в одну шеренгу і виставили наперед списи, розуміючи, що юрму вони вже не стримають. Але натовп на якусь мить зупинився перед наїжаченими гостряками списів.

– Із скіфським царем знюхався? – лунали вигуки, й на Яга полетіло груддя. – Нашими головами забаг купити в Атея царство?

Фракійці витягли на аркані Давнього Ола.

– Ось скіф, посол царя Атея! – вигукували вони. – А ось те послання Атея, яке він віз до тебе, зрадливий Яг!

Яг простягнув руку з широкою міцною долонею, згріб пожмаканий згорток, повертів його, суплячи брови.

– Читай, читай! – гудів натовп. – Вголос читай, ми залюбки ще раз послухаємо, що тобі обіцяє Атей за твою зраду!

Яг віддав згорток одному із своїх приближених, і той тремтячим голосом, затинаючись і заїкаючись, прочитав лист. Натовп, вдруге його прослухавши, прийшов у шаленство й посунув на Яга.

– Що ти тепер скажеш?

– На пергаменті написана брехня! – загримів голос Яга. – Хитрий Атей хоче розладнати нашу з вами єдність і розбити нас поодинці. А ви й повірили! Він задумав вас вашими ж руками й приборкати. Лист царя Атея, який привіз цей скіф, – показав він на Давнього Ола, – є ложний лист! Так кажу я, бо так мені кажуть боги!

Юрма на якусь хвилю затихла, всі вертіли головами, німо питаючи один в одного: а що коли й справді так? Першими отямились гети.

– Стривайте! Треба перевірити скіфського посла!

Їх підтримали язиги.

– Як посланець Атея витримає кару – значить, лист істинний.

– Авжеж, – погодились тіни. – За невинного і боги заступляться, а винного ми скараємо смертю.

– В’яжіть посла до коней! – загукали кробідзи. – Подивимось, що він тоді заспіває!

– Розступіться, розступіться!

Юрма розступилася, і в проході з’явилося двоє вершників – коней не видно було, тільки вершники пливли над людським збіговиськом. На зв’язаного скіфа полетіли два аркани, зашморгнули його. До ніг скіфського посла прив’язали вірьовки.

– Ну, скіфе, востаннє питаємо: ложний ти лист нам привіз чи істинний?

Скіф повернувся до Яга, якусь мить осудливо дивився на нього і виплюнув червоний згусток.

– Не годиться так зустрічати посла свого владики, – заговорив осудливо. – Сам клявся вірно служити Атею, я привіз тобі істинний лист, а ти надумав сховатися за мою смерть? Невинного з себе вдаєш? Атей покарає тебе!

І Давній Ол відчув на губах гіркий-гіркий присмак полинового зілля прощання.

– Повідай правду, скіфе, і ми тебе помилуємо! – гукали з натовпу. – Швидше кажи, бо інакше тебе розірвуть на дві половини.

Ол посміхнувся кривавими губами.

– Розривайте! З одного скіфа тоді стане два скіфа.

Почувся пронизливий свист, вершники пустили коней у різні боки, вірьовки натяглися, волочачи за собою Давнього Ола, почувся тріск, бризнуло щось червоне – Давній Ол був розірваний на дві половини.

– Бачили? – закричали фракійці. – Скіф не злякався страшної смерті, бо привіз істинний лист. Яг – зрадник! Яг знюхався з Атеєм!

– Смерть Ягу!!!

Розлючений натовп ось-ось мав зім’яти царських охоронців, і ті збагнули: ні їм, ні їхньому царю вже не врятуватися. А збагнувши те, вирішили рятувати самих себе. Повернувшись спинами до натовпу, а лицями до Яга, вони гуртом зробили випад вперед, проштрикнули Яга списами і підняли його над юрмою.

Яг був здоровий. Охоронці ледве здужали підняти його на списах, вигукуючи:

– Та й важенний, хай йому абищо!

І кинули проколотого списами царя в натовп із словами:

– Ви хотіли його мати – забирайте!

…Захоплені розправою з Ягом, істріани навіть не загледіли, як скіфська кіннота, скориставшись сум’яттям в істріанських таборах, вже почала оточувати широку долину біля гетського броду.

Посланець Антіпатра

– Слава Аресу!

– Навіки слава! І тобі, сину мій молодший, слава! Чув, чув!.. – Атей з неприхованим задоволенням розглядав сина. – Степи повняться добрими вістями про твій похід до гетського броду. Добре сходив, сину. Непокірні надовго затямлять силу скіфської зброї!

– Давній Ол виконав свій обов’язок з честю. – Орік помовчав і закінчив з гіркотою в голосі: – Істріани його розірвали на дві половини. Ол заслужив безсмертя в пам’яті скіфів.

– Скіфи схилятимуть голови при згадці про Давнього Ола, – Атей схилив голову й випростався. – Скіфський Арес переміг істріанських богів. Хай завжди так буде, покіль в небі сяє Гойтосір!

Полум’я пожежі, що так несподівано спалахнуло в пониззі Істру, нарешті вгамувалося. Після загибелі Яга істріани або розбігалися, або здавалися на милість переможців. Лише де-де в степах ще тривали сутички, але скіфи без особливих зусиль вгамовували племена. Істріанські вожді один поперед одного поспішно слали Атею покаянні дари – золоті чаші, зброю, коней, запевняючи його у своїй відданості та покорі. Все валили на покійного Яга: він, мовляв, роздмухав полум’я пожежі, а вони йому повірили… І в один голос запевняли: «Воліємо мати тебе царем, великий Атею, і нікого більше».

Атей помолодів, ожив, мружачись, хитро посміхався – знай, мовляв, наших! Царське кочовище зустріло Оріка і тисячу його вершників як героїв, сам цар вийшов із свого шатра назустріч сину. Оглянув довгу вереницю возів з добром, яке взяв у покорених істріан його молодший син. Задоволений цар. Вози скриплять, істріанське добро везучи, реве істріанська худоба, яку женуть в кочовище, іржать чужі коні. Є чому радіти!

– Слухайте, скіфи! – кричали царські огласники. – Батько наш цар на радощах, що син його повернувся з перемогою, вгощає вас м’ясом та бузатом! Гей, слуги, ведіть коней до жертовних багать, несіть бурдюки з бузатом – славити будемо скіфську ясну зброю, жертву Аресу здійснимо, тризну по Давньому Олу справимо, щоб краще йому жилося у світі предків!

Загуло кочовище, заметушилося в передчутті дармової учти. Смачно їсться і смачно п’ється на царських пригощаннях! Слава, слава щедрому царю!

– Перемогу ти здобув, вози з істріанським добром, яке ти привіз, я бачив, але я не бачив валок полонених, як то завжди буває, коли скіфи повертаються з походу. Де полонені? Чи ж не собі бува їх захопив? З батьком вирішив уже й не ділитися?

Орік чекав цієї розмови, тому відповів спокійно:

– І собі полонених не взяв, і з тобою не ділюся тільки тому, що полонених немає.

– Овва! Як же мій син воював, що жодного ворога в полон не взяв?

– Взяв. Але – відпустив, – помовчавши, Орік визивно глянув на батька. – Я все сказав, царю. У твоїй волі карати мене чи милувати, але полонених я відпустив на всі боки.

Спалахнув Атей праведним гнівом.

– Чому відпустив полонених? Чи мій син не знає, як нам потрібні раби?

– Знаю, але… відпустив.

– Чи вуха мої не те чують, чи язик твій не те говорить?

– Батьку! І вуха твої те чують, і язик мій те говорить! Я не міг не відпустити полонених. Я був у рабстві. Я знаю, що таке рабство. Дуже добре знаю. Битися – згоден з ким завгодно, але чинити наругу над людьми – ні. Хай мене боги карають і твоя немилість, Батьку, але інакше я не можу. Всі ми люди на цій землі, Батьку.

Спохмурнів цар, недобре на сина подивився. В темних очах – ніч, у якій ось-ось спалахнуть перші блискавиці.

– Чи не в греках, бува, навчився сієї премудрості?

– У них, Батьку… А точніше – в рабстві. Я подумав: не відпущу полонених, то їх буде продано грекам у рабство. І скоріше всього, нещасних поженуть на срібні Лаврійські рудники. А я був у тім підземеллі, добував грекам срібло. Я знаю, що це таке.

– Але ж гети, коли ти потрапив до них, продали тебе в рабство.

– Я не буду їм мстить тим же. Мусимо нарешті стати людьми.

Цар заходив сюди й туди шатром, плечі його опустилися, голова теж… Та ось він зупинився проти Оріка, різко звів голову.

– Жаль… Такому, як ти, царем не бути. Ти надто жалісливий.

– У тебе є спадкоємець, Батьку, йому й бути царем. А щодо жалісливості… Ні, я не жалісливий. Просто я побував у шкурі раба і не хочу сприяти рабству.

В шатро просунулась голова Ара.

– Чого тобі? – сердито до неї цар.

– Твій старший син прибув, Батьку скіфів.

– Гаразд, проси.

Зайшовши до шатра, Гелон лише мигцем поглянув на молодшого брата (в очах його майнула насторога) і вклонився Атею.

– Я повернувся, Батьку, від кробідзів з доброю здобиччю і чималою валкою полонених. Мій меч усмирив кробідзів, котрі посміли висунути царем цих країв якогось там Яга.

– Молодець, старший мій сину. – Атей підійшов до Гелона, поклав йому руку на плече, стис його і повернувся до Оріка. – А ти, сину мій молодший, засмутив мене. (В очах Гелона мигнули мстиві вогники.) Ти пожалів істріан, відпустив їх, а вони твою сім’ю не пожаліли.

– Що-о? – хитнувся Орік. – Донію?..

– Так, – Атей помовчав. – І синів твоїх теж… Погані вісті, сину, але що вдієш, як кращих для тебе сьогодні немає.

Обличчя Оріка залишалося непроникливим, тільки очі, коли він поглянув на Гелона, звузились.

– Моє сімейство було в твоєму кочовищі, старший брате?

– Не тільки в моєму кочовищі, а й в одному з моїх шатер, – Гелон визивно дивився на молодшого брата. – Можеш викликати мене на герць за те, що не вберіг твою сім’ю, але моєї вини у тім немає. Я виступив з військом проти кробідзів. А тим часом на кочовище напали гети. Десятків зо два моїх людей пропало. І серед них найбільша втрата – твоя жона Донія і твої сини. Прийми моє співчуття, брате. Не вберіг я твоє сімейство.

– Їх забрали з собою? – глухо запитав Орік.

– Ні, я поховав їхні тіла. І справив по них тризну. Тепер вони у світі предків.

– Але вони були мені потрібні у цьому світі.

Гелон безпомічно розвів руками:

– На все воля богів, брате. А гетам я відомстив за твою жону і синів. Гети розплатилися кров’ю.

– Як я шкодую, що, повернувшись з рабства, не побачив жону і синів… – зітхнув Орік, і в ту мить перед його внутрішнім зором зазолотилася хлібна нивка. І було літо красне в краю скіфів-хліборобів, пахло дозріваючим хлібом…

Хитнувшись, Орік вийшов з батькового шатра – сіявся дощик, нечастий гість сухих степів Гетської пустелі. Орік звів голову, і йому здалося, що то Доніїна Мати-богиня втішала його, посилаючи на спраглу землю лагідний дощик…

Тієї осені в кочовище Атея прибули македонські посли. Ще коли повстали проти скіфів місцеві племена в пониззі Істру, Атей не від того, щоб зайвий раз загребти жар чужими руками, звернувся до Філіппа за допомогою, просячи його спішно (через мешканців грецького міста Аполлонія) надіслати македонське військо. І ось македонські посли привезли відповідь свого царя.

«Філіпп, цар македонський, Атею, царю скіфському – радуйся!

Я надішлю тобі македонський загін, і мої воїни допоможуть тобі приборкати непокірних істріан. Але за це ти, скіфський царю, усиновиш мене і залишиш мені в спадщину свою Скіфію. Філіпп, цар Македонії».

Жодна риска не ворухнулась на закам’янілім, чорнім од засмаги, дубленім лиці Атея, доки Котіар перекладав послання Філіппа.

«Виявляється, не просто хитрому обхитрити хитрого», – тільки й подумав Атей. Дослухавши до кінця послання, Атей ґречно подякував Філіппу за бажання допомогти йому в боротьбі проти істріан.

Посли чекали відповіді на пропозицію їхнього царя, та Атей натомість поцікавився, чи вдалою була їхня дорога, і що вони цікаве бачили й чули в дорозі, та як почуває себе цар Філіпп.

Посли так же ґречно й неквапливо відповіли: дорога їхня була хоч і довгою, але вдалою, нічого цікавого, гідного царських вух вони в дорозі не чули, цар Філіпп, як завжди, почуває себе добре, він здоровий, чого бажає й царю Атею. Удачі постійно супроводжують кожний крок Філіппа, а зараз він тримає в облозі грецьке місто Візантій, неприступні стіни якого успішно руйнують македонські тарани. І хоч йому під Візантієм потрібний кожний воїн, їхній цар готовий вислати чималий загін на допомогу Атею. Звичайно, додали посли, якщо Атей пристане на умови царя Філіппа.

І вмовкли, чекаючи від Атея відповіді.

– Я радий, що мій друг, цар Філіпп, як завжди, здоровий і, як завжди, удачі супроводжують його в житті, – знову ухилився Атей від прямої відповіді. – Прохатиму скіфських богів, щоб і вони допомагали царю Філіппу пошвидше здолати неприступне місто Візантій.

– Македонці мають своїх богів, – дещо визивно відповіли посли.

– Від помочі богів не варто відмовлятися тільки тому, що вони чужі, – миролюбиво відповів Атей. – Але послам, очевидно, час вже відпочити з дороги.

На цьому перша розмова Атея з македонськими послами й закінчилася. Гостей поселили в білих шатрах, і в їхню честь Атей велів влаштувати банкет. Судячи по тому галасу, що долітав у шатро Фії, банкет удався. Яскраво палахкотіли великі багаття, чулися збуджені вигуки, лунали здравиці на честь двох царів – Філіппа й Атея. Фія знала: на банкеті присутні й обидва сини Атея. Тож чекала Гелона – зайде?

Але замість Гелона в її шатро несподівано прошмигнув високий чоловік в плащі-гіматії й бронзовім шоломі з гребенем. Македонець! Вскочивши в шатро, він миттєво опустив за собою завісу й прислухався: чи немає за ним вивідника. Фія сиділа біля багаття в шатрі. В руках незнайомця загледіла кривий ніж, на лезі якого танцював полиск вогню… Відчувши біду, Фія схопила акінак, що завжди лежав біля неї напохваті, висмикнула його з піхов й зірвалась на ноги, щоб стрибнути в темінь шатра. Незнайомець миттєво опинився біля неї.

– Ти-ихо!.. Яка прудка, – протягнув він шепотом, і очі його недобре блиснули. – Своїх не впізнаєш? – говорив по-грецьки. – Ні з місця! Опусти руку з акінаком і слухай, що тобі казатиму…

– Ти… ти хто такий? – Фія опустила руку з акінаком. – Не підходь, бо закричу. Хто ти такий, незваний гостю?

– Чи тобі не все одно, яке моє ім’я? – він грався кривим ножем, нависаючи над нею чорною тінню. – Спробуєш крикнути, то… крик той стане останнім у твоєму житті. Не дурій. Я – з Македонії, яку ти, здається, вже й забула. Антіпатр передає тобі вітання. Він невдоволений тобою, його рабинею. Ти забула, для чого тебе було послано в Скіфію й подаровано Атею. Атей досі живий, і сини його ще не виступили проти нього.

– Я… я роблю все, – розгубилась Фія, – але…

– Значить, не все зробила, коли не виконала того, для чого тебе було послано сюди! Якщо ж ти надумала обманути Антіпатра й сховатися в Скіфії, нерозумна рабине, ти скоро про це пошкодуєш! Буде зроблено все, аби Атей дізнався, для чого насправді тебе послали у Скіфію і подарували царю. Ось тоді вже Атей тебе власноручно прикінчить. А я гадаю, – незнайомець скрива посміхався, – для тебе буде краще, якщо ти його прикінчиш, а не він тебе. І поспішай! Часу в тебе лишилося мало. Не сьогодні-завтра македонці можуть з’явитися в пониззі Істру. На той час Атей мусить бути у світі своїх предків.

Незнайомець підійшов до виходу, лезом ножа злегка відхилив запону, постояв, видивляючись та вислуховуючи (на лезі його ножа танцювали полиски банкетних багать), і вислизнув, наче мара. Запона хитнулась і застигла… Випустивши з руки акінак, Фія стояла, не відчуваючи, як цокотять у неї зуби – їй враз стало дуже зимно.

На другий день в кочовищі тільки й говорили про відповідь царя македонським послам. Щедро пригостивши посланців Філіппа, Атей велів подати їхніх коней і так сказав:

– Повертайтесь до того, хто вас сюди прислав, і скажіть йому: допомоги Атей у Філіппа Македонського не просив. З істріанами він сам упорався. Цар істріан вже пішов у світ предків, війна в пониззі Істру вщухла, істріани покорилися скіфам. А спадкоємець престолу Атею не потрібний, адже у нього є два сини, і один з них і буде скіфським царем!

«Гелон… Гелон стане царем, – вкотре переконувала себе Фія. – Але ж коли те станеться, бо ніхто не знає, скільки ще літ житиме Атей…»

Після зустрічі з посланцем Антіпатра її часто тіпала дрож, як пригадувала його погрози. Боялась за своє життя – о, македонці, як треба буде, дістануть її де завгодно. А з другого боку, й сама квапилась. Чим швидше Гелон стане царем, тим швидше стане царицею і вона. Захопивши владу, Гелон навряд чи потерпить присутність свого молодшого брата, підозрюватиме його в змові проти нього. Сутичка між братами неминуча. А нею Гелон захопився, з її пазурів не виборсається. Ось тільки б спровадити Атея на той світ… І Фія вирішила пустити чутку, що буцімто Атей хоче Оріка зробити царем і своїм спадкоємцем. Для підозрілого й ревнивого Гелона цього буде досить, щоб він зважився на рішучий крок.

Старий цар не обмежував її волю, тому вирішила діяти. Для початку Фія відновила свої верхові прогулянки в степ. Раз з’їздила, два, переконалася, що за нею ніхто не слідкує, і погнала коня до тієї могили, біля якої зустрічалася з Гелоном. Як було в них раніше домовлено, виїхала конем на могилу, постояла там, щоб її запримітили пастухи Гелона – вони неподалік пасли коней. Пастухи її запримітили, від табуна відколовся вершник і помчав у кочовище свого господаря. Ще по якомусь часі (Фія, пустивши коня пастись, сиділа на могилі, задумливо дивлячись в далину) примчав і сам Гелон. На ходу з коня скочив, одним махом на могилу вилетів (вона мружилась до нього, на губах її блукала спрагла посмішка), схопив її за руку, рвонув до себе. Фія ласкою припала до його могутніх грудей, оповила руками шию. Він підхопив її на руки, поніс в густу тирсу… А потім, збуджені, розчервонілі, вони лежали і дивилися у високе небо.

Та ось Гелон схопився, сів.

– З тобою так солодко, а без тебе так гірко… Коли б не ти – не спізнав би я радощів. Без тебе вік би звікував і не знав би, що таке справжня жінка, од якої в жилах кров вирує.

– Крадене щастя завжди солодше, – озвалася вона насмішкувато, звелась, сіла. – Тільки неодмінно надійде час, коли за нього доведеться розплачуватися. І – не дешево.

– Не говори так! Якось воно владнається, – помовчав, блискаючи зубами й білками великих очей. – Я от… дожився, – посміхався. – Голова вже інеєм припорошена, а крадькома мчу, щоб потай од усіх зустрічатися з тобою…

– Бо ти все ще боїшся…

Він спідлоба на неї зиркнув.

– А що я вдію проти батька?

– Сам щойно казав: голова в тебе посріблена, піввіку маєш, а без волі батька й кроку не ступиш.

Гелон засовався.

– Що ти, македонко, знаєш про нас, скіфів, та про наші закони?

Далі Фія не стала його дратувати – спалахував Гелон швидко. Примружившись, солодко посміхаючись, притулилась до нього, ніжно йому в очі зазирала, лащилась.

– Тільки ти один у всьому світі припав мені до серця.

Гелон млів у її обіймах.

– Коли б не батько…

Вона різко відсунулась від нього.

– Батько, батько… Невже між нами назавжди стане твій батько? І допоки він помикатиме тобою?

– Не говори так! Я не помикач, я спадкоємець скіфського царя!

– Овва! Ти, певно, нічого й не знаєш?

Він злякано на неї глянув, рот його повільно розкрився.

– А що я маю знати?

– А те, що твій батько виношує задум передати владу своєму улюбленцю.

– Оріку? – спохмурнів, потемнів Гелон.

– А то кому ж ще?

– За законами предків… – почав було він, та Фія перебила.

– Чула вже! І про закони предків теж. Тільки ти один глухий і сліпий, – знову припала до нього, лащилась, обіймаючи його. – Як мені тебе шкода. Орік – улюбленець Атея, його Атей готує в свої спадкоємці. Про це сам Орік якось… обмовився. Він не знає, що ти мені більше до вподоби, як він.

Спохмурнів Гелон, лице зчорніло, очі недобре спалахнули.

– Знаю, що Орік ходить в його улюбленцях!

Звівся.

– Але Оріку ніколи не бути царем Скіфії! – схопив її руку, різко притяг до себе. – Слухай, звабо, – люто шепотів, дивлячись їй в очі. – Я все зроблю, щоб Атей не встиг оголосити Оріка спадкоємцем золотої скіфської гривни. Та й чого мені чекати – голова вже сива. Досить! Начекався! А ти – чекай! Як візьму царську владу – заберу тебе. Несила без тебе. Заради влади навіть проти самих богів виступлю, не те що проти батька!

Відпустив її руку, свиснув, почувся тупіт, підбіг кінь. Гелон скочив на нього і зник у балці. Тільки в степу повільно затихав тупіт копит.

«Тепер аби македонці не підвели», – подумала Фія.

Смолоскипи Гекати Світлоносної

Перед тим як розпочати будівництво нового міста-колонії в далеких і чужих краях, греки зверталися до оракула, здебільшого до Дельфійського – за схваленням їхнього рішення чи напученням. Тож коли мешканці Мегар зібралися утворити чергову свою колонію, глава колоністів полководець Візант теж звернувся до Дельфійського оракула. І отримав від нього пораду: «Збудуй місто на фракійському мису, де риба і олені водяться в достатку».

Колоністи на чолі з Візантом прибули у вказане місце на березі Боспору Фракійського[18], що сполучав Понт з Пропонтідою[19]. Місця сподобались, і колоністи заходилися здійснювати обов’язкові перед закладенням міста жертвоприношення. І тут зненацька налетів коршак, схопив жертовну тваринку і відніс її на кінець мису, що вдавався в Боспор. Місцевий пастух показав Візанту місце, куди коршак відніс здобич. Візант і колоністи сприйняли те за знак неба, що якраз там і треба заснувати місто.

Так розповідає одна з легенд про заснування Візантія – міста мореплавців і рибалок, купців і хліборобів, ремісників і воїнів, назване в честь його засновника полководця Візанта. Довгий час колоністи вели тяжку війну з фракійськими племенами хоробрих фінів, котрі населяли ті краї. Тож місто обгородили високими і міцними стінами, складеними з величезних чотирикутних кам’яних блоків, поставили сторожові башти. Перед оборонними мурами викопали глибокий рів. Міцність візантійських стін увійшла в легенду. У тій же легенді розповідалося: стіни Візантія тому неприступні, що їх спорудили боги Посейдон та Аполлон. 1 звідтоді їх звали богоданими. Ось чому їх не міг узяти жоден з ворогів, хоч бажаючих захопити чуже місто у ті часи було більше ніж досить.

Клімат у Середземномор’ї прекрасний, землі, що оточували Візантій, – родючі, тож трудолюбиві візантійці швидко перетворили свою колонію в квітучий сад. Виноградники та фінікові пальми давали значний прибуток, а лаври, кипариси і смоковниці прикрашували сади візантійців. В навколишніх лісах водилися кабани та олені. Але головним заняттям візантійців було риболовство – солона риба йшла з Візантія майже в усі міста Греції. Та ще більшим багатством Візантія було його вигідне місцерозташування – на понтійському торговому шляху. Із зростанням мореплавства і зв’язку між грецькими містами й колоніями на берегах Понту Евксінського зростала і значимість Візантія. Із понтійських колоній грецькі купці везли через Боспор Фракійський у Грецію хліб і хутра, корабельний та будівельний ліс, мед, віск, рибу. А з Греції в колонії пливли вина, оливкова олія, тканини, кераміка та інші вироби ремісників. Торгові судна ніяк не могли обминути Візантій – що приносило місту великий прибуток. Місто росло й багатіло. Це бачили Афіни. Вже тоді вони претендували на роль головного міста грецького світу і не могли заспокоїтись, що Візантію, а не їм перепадають такі скарби. І чим більше багатів Візантій, тим ревнивіше за ним спостерігали Афіни. Вони вже ладні були накласти руку на візантійські багатства, але їх стримувала загроза, що йшла з боку Македонії.

На Візантій цілив і Філіпп, котрий добре розумів, які вигоди з’являться в нього, якщо він прибере до своїх рук такий порт. Але передчасно видати свої задуми Македонія остерігалась. Коли Філіпп завойовував землі в Південній Фракії, між Македонією та Візантієм було укладено союз, але – нетривкий. Після завоювання Фракії македонці почали шкодити морській торгівлі афінян, захоплювали їхні судна в протоках. А від того, що торгові зв’язки через понтійський морський шлях почали занепадати, терпів значні збитки й Візантій. Тож візантійці схилялися до союзу з афінянами, бо відчували: Філіпп багне взяти в свої руки хлібний шлях. В протоці македонці вже чинили розбій. І хоч Філіпп ще намагався схилити на свій бік візантійців і вмовляв їх виступити проти Афін, та Візантій відхилив диктат північного сусіда. Над містом нависла загроза. Візантійці добре знали, хто такий Філіпп Македонський – відважний полководець, політик мудрий, хитрий і войовничий цар.

«Якщо я не воюю, то мені здається, що я мало чим відрізняюся від своїх конюхів», – ці слова фракійського царя Тереса Філіпп любив повторювати, як свої власні.

А воював Філіпп постійно – з першого дня свого царювання і, як покаже час, до останнього, коли кинджал убивці урве його життя – теж під час підготовки до чергового походу. Але воюючи, захоплюючи чужі землі, Філіпп уміло прикривався мирними цілями. Вдавав, що виступає не як завойовник, а – як благодійник Еллади. На цьому спіткнулися Фіви, котрі, звинувативши фокідян в захопленні священних земель храму Аполлона в Дельфах, розпочали з ними війну. Вони необережно звернулися до Філіппа як до свого захисника. Це й дозволило Філіппу під гаслом «Я іду карати святотатців фокідян» відвести свої війська в Фессалію, а потім і в Середню Грецію. А ще через кілька років влада македонського царя вже поширилася на все фракійське узбережжя до Херсонеса, а в Греції – до Фермопіл.

Завершальним етапом війни Філіпп вбачав напад на Афіни. Але перш за все треба було перерізати їхні хлібні шляхи на Геллеспонті і захопити приморські міста Перінф та Візантій. А вже тоді загроза голоду змусить Афіни здатися на милість переможця. Для Філіппа – і це вже розуміли в Афінах – важливо було наблизитись до берегів Понту і відірвати від Афін грецькі колонії, розташовані на узбережжі. Протоки були життєво необхідні для Афін – через них вони вели свою торгівлю й отримували хліб. Ось чому афіняни докладали всіх зусиль, щоб утримати в своїх руках протоки. Фракійський Херсонес був під їхньою владою, Боспор – під владою Візантія. Як Візантій, так і Перінф – важливі пункти на шляху до морського берега. І чим ширше розповзалася влада Філіппа в Середній Греції і в напрямку до моря, тим більше непокоїлись ці міста за свою незалежність. І хоч певний час Перінф та Візантій і ворогували з Афінами, та перед македонською загрозою змушені були з ними помиритися і спільно виступити проти північного варвара. Випереджаючи їх, Філіпп послав македонський флот у Пропонтіду, а сам повів військо через афінські землі до Перінфа.

Дні стояли сухі, вітер ніс пил над рівнинами, і сонце ледве пробивало гарячу млу. Дорогами, що вели до Перінфа, здіймаючи хмари сірого пилу, йшли македонські війська – кінні й піші. Сунули обози, облогові машини, ревіла тяглова худоба, кричали погоничі. Грецькі селяни, загледівши на обрії хмаровища пилу, прихоплювали з собою сяке-таке збіжжя, кіз та овець і розбігалися з поселень. З Афін у грецькі міста, уникаючи доріг, польовими манівцями мчали гінці: стережіться, будьте напоготові! Македонці йдуть до Перінфа, але куди вони повернуть дорогою – невідомо, тож треба бути готовим до відсічі… І повсюди завмирало життя, порожніли дороги й поля. Міста міцно зачиняли брами, виставляли посилену варту, готували загони для відсічі, народне ополчення. Але що та сила важила в порівнянні з силою північного варвара! А втім, у містах не дуже й непокоїлись: не проти них іде Філіпп, і добре. Щось там Перінф не поладив з Македонією, то хай сам і виборсується, а їх Філіпп не зачепить, вони з Філіппом не ворогували. Принаймні так заспокоювали міста прихильники й поплічники македонського царя в грецьких полісах. Візьме Філіпп Перінф і вгамується, дивись, лихо й обмине їх…

І тільки була одна людина в Афінах, котра розуміла: лихо не обійде грецькі міста. Перінф – то лише початок нового наступу Філіппа на Елладу. Як раніше, так і в ті дні Демосфен докладав усіх зусиль – можливих і неможливих – щоб об’єднати греків перед загрозою македонського вторгнення. Але не всі грецькі міста розуміли, яка біда над ними нависла. І замість того щоб спішно гуртуватися й готувати спільні військові сили проти північного варвара, грецькі міста змагалися між собою в красномовстві, а простіше – в балачках. Безкінечно тяглися Народні зібрання, на яких безкінечно виступали терті та м’яті в словесних битвах оратори. Міста тонули в потоках гладеньких слів, а діло не рухалось. Рухались лише македонські війська грецькими рівнинами.

Змагалися в красномовстві оратори і в Афінах.

«Добре Філіппу, – стомлено думав Демосфен, вже оглушений ораторами. – Він цар і єдиноправитель. Досить йому сказати слово – одне-єдине – як все приходить в рух. А спробував би він у нас, де в кожного добре підвішений язик і де демократія надає всім рівні права в балаканині…»

І все ж Демосфену дещо вдалося зробити. Хоч справа об’єднання грецьких міст і тупцювалася на місці (у всіх полісах лише обговорювали пропозиції Демосфена, але й по тому), та деяку збройну силу таки вдалося зібрати в Афінах. Крім того, Демосфен відрядив гінців до Перінфа (закликаючи місто триматися й чекати підмоги), до Візантія (з проханням надати Перінфу допомогу) і до персів. Останні були занепокоєні посиленням воєнної могутності Македонії. Перси розуміли: захопивши Грецію і ще більше зміцнівши, Філіпп нападе і на них – це лише питання часу. У своєму посланні до персів Демосфен застерігав їх і прохав допомоги: «Якщо буде обезкровлено Філіппа на просторах Еллади, він не зважиться на похід проти вас, перси». Перси з цим погодились і заходилися спішно готувати допомогу Перінфу. Не відмовив у допомозі й Візантій, пообіцявши надіслати кращу частину своїх збройних сил.

Тепер Демосфен уже міг передихнути, хоча й невідомо було, як розвиватимуться події далі. Аби заспокоїти Перінф, Демосфен вдруге послав до них гінців: тримайтеся, допомога прийде.

І Перінф мужньо тримався.

У ті дні Демосфен, виступаючи перед Народним зібранням Афін, славив мужність Перінфа, з якою він протистояв натиску північного варвара:

– Афіняни! Гідний найвищої шани і слави подвиг Перінфа! У той час, як у всіх наших містах афіняни, оратори змагаються один поперед одного в красномовстві, мешканці Перінфа всі як один, навіть старі й малі, відбивають македонську навалу. Зважте, афіняни, яку велику силу привів Філіпп під мури Перінфа. Його флот відрізав місто з боку моря, до стін македонці підтягли облогові машини. Тарани день у день вергають по оборонних стінах і по місту каміння. Аби вимотати захисників, позбавити їх мужності й віри в свою перемогу, Філіпп розділив своє тридцятитисячне військо на кілька частин, котрі, змінюючись, вдень і вночі штурмують місто. О, афіняни! Гідний найвищої шани і слави подвиг Перінфа! Слухайте ж, афіняни, передавайте всім вістку про мужність захисників Перінфа. Після тяжкої, багатоденної боротьби, викидавши гори каміння, тарани проломили стіну. Здавалося – все. Кінець.

Македонці увірвалися в місто. Та захисники не впали духом, почалася відчайдушна боротьба на вулицях. Захисники зводили барикади, вони ухвалили: краще поляжемо зі зброєю в руках, аніж здамося на милість переможця. О, афіняни! Гідний шани і слави подвиг Перінфа. І нашої шани та слави, і слави усіх прийдешніх поколінь Еллади. Не здалися мешканці Перінфа на милість північного варвара. Вони захищалися до останньої краплі крові і перемогли. Коли вже здавалося, що все, кінець, підоспіла допомога – у місто увірвалося найкраще військо Візантія, а також тисячний загін персів. Вони увірвалися в місто так несподівано і так навально, що македонці розгубилися. З одного боку на македонців ударили захисники міста, а з другого перси та візантійці. Після короткого, але злого бою вони вигнали загарбників за межі оборонних стін. О, афіняни! Слухайте всі, а разом з вами хай слухають всі елліни про мужність Перінфа. Ось так треба протистояти загарбникам. Коли б усі елліни об’єдналися і спільно виступили проти Філіппа, то він би і думку облишив воювати з нами!

А через кілька днів в Афіни прийшла приголомшуюча звістка: облишивши штурм Перінфа, Філіпп кинув свої війська на Візантій.

Філіпп любив зненацька (аби збити противника з пантелику й розпорошити його ряди) міняти своє рішення. Несподівано і круто. І здебільшого від того вигравав. Вдався він до свого улюбленого тактичного прийому, коли потерпів поразку під час штурму Перінфа.

Дізнавшись, що Візантій прислав на поміч Перінфу свої кращі військові сили, Філіпп вирішив несподівано напасти на Візантій. Під стінами Перінфа він залишив свого полководця Парменіона з невеликим загоном (його було досить, щоб блокувати місто й нікого звідти не випускати, в тім числі й візантійське військо), а сам разом з Антіпатром, захопивши більшу частину війська та облогові машини, рушив до Візантія. Але з ходу взяти Візантій, як розраховував Філіпп, не вдалося. При штурмі Візантія повторилося те, що було і при штурмі Перінфа: захисники як там, так і тут виявляли небачену досі мужність та героїзм. І хоч краще їхнє військо було заперте в Перінфі, візантійці відбивали один приступ македонців за другим. Філіпп вже почав шкодувати, що так поспішно розпорошив своє військо на штурм двох міст, але відступати від Візантія було пізно.

Потяглися дні за днями. Македонці без угаву штурмували місто. Аби вимотати сили захисників, не давати їм спокою і на мить, Філіпп поділив військо на окремі загони, котрі, змінюючи один одного, штурмували Візантій і вдень, і вночі, але кожного разу були змушені відходити ні з чим. Щоб знову йти вперед. І так – дні за днями, ночі за ночами… Візантійці трималися напрочуд героїчно. А тим часом їхні посли вели переговори про спільний союз з афінянами та іншими містами. Цього разу елліни ніби отямились від чарів ораторів і перейшли до дії. Всі нарешті збагнули: якщо Філіпп захопить Візантій, за ним настане черга Афін і багатьох інших грецьких міст: Хіос, Родос і Кос – старі союзники Візантія, спішно надіслали чималу допомогу. І візантійці змогли нарешті перевести дух, підкріплення значно зміцнило їхні сили. А тим часом прибув афінський флот, з боку моря Філіпп уже не міг штурмувати місто. Це ще більше зміцнило становище Візантія. Щоправда, македонці посилили натиск на суходолі, але це не приносило їм якихось значних успіхів. Після кожної невдачі ряди македонців, пошарпані й поріділі, відкочувались у свій табір, що був оточений ровом і захищений возами. На валу, що теж оточував табір, в колоні охоронців-гетайрів стояв на коні цар і єдиним своїм оком свердлив відступаючих, котрі понуро брели мимо нього. Не гнівавсь, а просто казав:

– Відступ – це ще не поразка, – і додавав свою улюблену поговірку: – Баран відходить лише для того, щоб краще розігнатися і нанести ще більший удар! Отже, цим відпочивати, новим загонам штурмувати! Не залізні ж врешті візантійці, видихнуться!

І нова хвиля македонців йшла на штурм…

В один з таких днів, коли македонці без угаву кидались на приступ, повернулося із Скіфії царське посольство. З ними прибув і кінний загін скіфів на чолі з Котіаром. Відсилаючи назад послів македонського царя, Атей в останню мить вирішив разом з ними відрядити до Філіппа й свого радника. Наостанку, лишившись з радником удвох, наказував йому:

– Я, як тобі відомо, відхилив македонську допомогу, та в ній вже немає й потреби. Я також відмовив Філіппу і в його нахабних спробах зробити його своїм спадкоємцем, щоб він міг після моєї смерті задарма захопити Скіфію. Така різка відмова може сіроманцем пробігти між мною й Філіппом, а цього передчасно не слід робити. Отож своїм приїздом ти пом’якшиш відмову, полоскочеш йому самолюбство й трохи згладиш справу. Але й це не вирішальне в твоїй поїздці, заради цього я тебе й не посилав би. Вихваляючи мудрість Філіппа, виспівуй про дружбу між скіфами й македонцями та непомітно придивляйся, як там під Візантієм. Я мушу знати – візьме Філіпп Візантій чи ні? І чи потрібно нам встрявати в це діло й слати візантійцям поміч, чи вони й самі впораються із загрозою, що над ними нависла?

Над Візантієм здіймалися дими, мешканці міста спішно закладали камінням проломи в стіні. В повітрі стояв пил, змішаний з димом, попід мурами лежали вбиті й поранені, блукали покалічені коні, диміли згарища. Горіли облогові македонські башти.

Філіпп з’явився в оточенні гетайрів. Був він у бронзовому шоломі, панцирі, на ногах – бронзові поножі. За плечима маяв червоний плащ (з-за того плаща цар остерігався надто близько наближуватися до стін, бо відразу ж в його бік летіли хмари стріл). Запилений і злий, чорна пов’язка на лобі з’їхала вбік, в єдиному оці – вперте завзяття.

Котіар зі своїми людьми чекав царя біля великого шкіряного намету, що його охороняли похмурі здоровані з списами й мечами.

Скіфського посла Філіпп зустрів на диво привітно.

– Радий, радий гостю, – поправив чорну пов’язку на лобі і коли відняв руки від лиця, воно хоч і залишалося стомленим, але в єдиному оці була безтурботність, наче він оце щойно повернувся з хорошої прогулянки – що-що, а перевтілюватись на ходу Філіпп умів, і про його справжній настрій важко було тоді здогадатись. – Як здоров’я царя Атея?

– Дякувати богам, нівроку, – статечно відповів Котіар по-грецьки (Філіпп розмовляв тільки мовою еллінів). – Владика Скіфії, як завжди, при доброму здоров’ї, чого бажає і тобі, славний і мудрий царю могутньої Македонії.

– Радий, – щиро, здавалося, зовсім щиро сказав Філіпп. – Я завжди молюся богам, щоб вони дарували моєму другові, скіфському царю довгі роки життя. І боги, певно, прислухаються до моїх молитов – роки в царя Атея, на заздрість його ворогам, довгі!

– У нас є свої боги, – стримано відповів Котіар. – І вони, а не чужі боги шлють Атею довгі та щасні літа.

Філіпп пропустив мимо вух зауваження скіфського посла.

– Дев’яносто літ, а ваш цар все ще на коні! – вигукнув ніби захоплено. – Мені б стільки прожити – півсвіту можна було б за цей час завоювати. Ба, навіть цілий світ!

– Скіфи теж молять своїх богів, щоб і вони дарували царю Філіппу довгі літа, – поштиво вклонився Котіар. – І – все нові й нові перемоги. І над цим впертим містом також, – кивнув на мури Візантія.

– З Візантієм буде покінчено найближчим часом, – скоромовкою відповів цар і заквапився. – Тебе, скіфський мій гостю, належно зустрінуть мої люди. Влаштовуйся, відпочивай з дороги, я думаю, у нас ще буде досить часу, щоб побесідувати за добрим македонським пивом.

Другого дня Котіара запросили до царського похідного намету. Філіпп пив у колі своїх приближених, в наметі було весело і гамірно, хоч військо його в цей час і штурмувало Візантій.

– А ось і наш скіфський гість! – загледівши Котіара, весело вигукнув Філіпп. – Прошу гостя, – показав біля себе місце на дубовій лаві, крикнув: – Пива скіфському послу!

Котіар терпіти не міг македонського пива, але – діватися нікуди – змушений був взяти з рук слуги чашу зі світлуватим напоєм.

– У тебе прекрасне пиво, – сказав скіфський посол, пригубивши з чаші. – Але скіфський бузат кращий.

– Чули? – майже весело, пересилюючи гул голосів у наметі, вигукнув Філіпп. – Скіфський наш гість каже: пиво прекрасне, а скіфський бузат кращий!

І засміявся, блискаючи зубами.

В єдиному його оці – бурхлива веселість.

«Дивний Філіпп, – подумав Котіар, – терпить під стінами Візантія поразку, а банкетує ніби з нагоди перемоги».

– Ми завжди коли воюємо, то веселимось, – ніби здогадавшись, про що думає Котіар, вигукнув Філіпп. – І коли веселимось, теж воюємо.

– Мені чомусь здається, – обережно почав Котіар, – що ситуація під Візантієм не з веселих.

– І я теж так думаю, – охоче погодився Філіпп. – Але сумувати з цього приводу не збираюся. Люблю життя з усіма його радощами і веселощами, з хмелем і жінками. Я не сумую навіть тоді, коли мене, буває, що й спіткають невдачі. Я – впертий баран, – вигукнув цар гордовито. – І як баран, щоб нанести сильніший удар, відходить, так відходжу і я. Потерпівши поразку, я можу навіть і відійти. Але тільки для того, щоб нанести новий і несподіваний удар.

«Що це? Натяк?.. – шанобливо посміхаючись до царя, думав Котіар. – І що він означає?.. Чи не погрожує Філіпп Скіфії?»

Цар одним духом допив пиво, кинув на дубовий похідний стіл чашу, витер рукою губи та бороду і втупив в Котіара єдине око, що вмить стало гострим, як наконечник стріли.

– Чому це Атей не любить мене? – швидко поспитав. – Чим я не догодив царю скіфів? Досить йому було попрохати в мене збройної сили, як я відразу ж відповів згодою, хоч самому військо зараз ось так потрібне, – ребром долоні провів у себе по горлу.

«Починається», – подумав Котіар, але вголос сказав поштиво, намагаючись, щоб його слова прозвучали переконливо і щиро:

– Цар Атей шанує тебе, царю македонців, як нікого в цьому світі. Шанує і любить тебе як друга свого вірного та великого і спільника в боротьбі з нашими і вашими ворогами. І сподівається, що дружба між скіфами й македонцями триватиме ще довго – на страх нашим спільним ворогам!

– Ша-анує… – протягнув Філіпп насмішкувато. – Шанує, а сином своїм мене не захотів зробити. Чи, може, я був би поганим сином скіфському царю?

Котіар, ніби жалкуючи:

– Але цар Атей має своїх синів.

– Таких, як я, в нього немає!

– О, звичайно, – погодився Котіар. – Ти – єдиний у світі білому. Твоїми батьками були, певно, самі боги, – улестив македонцю. – І цар Атей дуже шкодує, що не зміг тебе всиновити.

Філіпп майже весело (хоч в єдиному оці стояв холод, а в голосі вчувалась ледь прихована погроза):

– Я теж шкодую… Дуже шкодую, що Атей не зміг мене всиновити. Я був би йому зразковим сином. І думаю, що й Атей ще довго шкодуватиме, що відмовився від такого сина, як я.

Погроза? На цей раз, здається, вже погроза.

– Наша священна й нерушна дружба, що осяває… – почав було Котіар аж занадто велемовно, та Філіпп безцеремонно його перебив:

– Що ти виспівуєш, скіфе, про дружбу? Я теж знаю багато красивих, хоч і порожніх та холодних слів, і вмію співати не згірш тебе. Якщо Атей хоче, щоб між нами справді була дружба, то хай доводить це ділом, а не красивими словами, що нікого й ні до чого не зобов’язують. А діло таке. Моє царство терпить значні збитки й втрати у зв’язку з війною на грецьких землях. Особливо багато коштів з’їдає облога Візантія. І якщо цар Атей хоче бути моїм другом і спільником, то хай відшкодує половину тих збитків, які я потерпів під стінами Візантія. Чуєш, скіфе? Рівно половину. І тоді я скажу, що Атей мені й справді друг. А сьогодні я все сказав, скіфе. Тепер їдь до свого царя і передай йому мою волю…

Він так і сказав: «мою волю», наче скіфський цар був його підданим.

…Всю зиму (340/339 pp.) тривала безуспішна, хоч і виснажлива для обох сторін облога Візантія. Македонці вирили рів з палісадами, щоб ближче підтягти тарани, і били і били у неприступні стіни, вже й самі не вірячи в успіх. Осадні роботи велися під керівництвом фессалійця Пліада, знаменитого техніка, котрий був на службі в македонців. Але й тут повторювалося те, що раніше в Перінфі – перемога була майже поруч і водночас далеко. Місто мужньо захищалося, і невідомо було, де воно брало звагу і сили.

Тоді Антіпатр порадив знеславити керівника оборони Візантія, досвідченого полководця Леона, котрий згуртував і надихнув своїх співгромадян на мужність. Склали фальшивого листа, з якого виходило, що Леон – зрадник і змовився з Філіппом. У тім листі Філіпп дякував Леону за вірність, але прохав його діяти обережно і так, ніби він захищає місто, а насправді чекати команди від Філіппа. Щоб лист потрапив до візантійців – його поклали в сумку вбитого македонського воїна, а труп підкинули вночі під стіни.

Візантійці повірили намові. Леону погрожував суд співгромадян. Гордий Леон не захотів виправдовуватись (та й чим він міг довести свою невинність?) і наклав на себе руки. Але й смерть керівника та організатора оборони (візантійці були певні, що Леон таки змовився з Філіппом) не принесла македонцям бажаної перемоги. І навіть не наблизила її. Облога затягувалась, царські війська ріділи й виснажувались. Сутужно стало з харчем. Для постачання македонського війська через Золотий Ріг була споруджена дамба з каміння та землі, військо Філіппа розорювало околиці, спустошуючи все навколо. Та візантійці відбивали всі атаки. Тим часом кораблі союзників підвезли у Візантій харчі й підкріплення, афіняни розбили біля Візантія македонський флот.

І тоді на раді полководців царя було вирішено дати останній бій і востаннє спробувати щастя. Філіпп велів таємно прорити підкопи під стіни і по них проникнути в місто. Але й тут македонцям не поталанило. Хоча спершу все йшло ніби так, як і було задумано. Для проникнення в місто вибрали темну дощову ніч, македонці вже проникли через підкоп у місто, але візантійці були на чатах, і тих, хто виткнувся з підкопу, швидко перебили, а в підкоп пустили воду і потопили решту…

Так закінчився останній штурм Візантія. Згодом з’явиться легенда, що в ту ніч над Візантієм запалила свій смолоскип богиня Геката Світлоносна і підняла на ноги візантійців. Насправді ж македонців у підкопі почули собаки і завалували…

Після тієї ночі Філіпп змушений був зняти осаду Візантія. Війна з македонцями виснажила місто до краю. Воно було геть зруйноване, тисячі й тисячі його мешканців загинули, оборонні стіни і башти в багатьох місцях були розбиті. Довго відбудовували візантійці своє місто, каміння не вистачало, і на ремонт пішли навіть надгробки. А коли заново відбудувались, то спорудили в місті статую Гекати Світлоносної. Звідтоді вона стала найшанованішою богинею жителів. А мужність візантійців і неприступні стіни увійшли в легенду, стали прикладом для всіх прийдешніх поколінь. І цілих п’ять віків захисні стіни міста ніхто не зважувався штурмувати. Перемога над Філіппом підняла престиж Візантія, посилила його роль в політичному житті грецьких держав-полісів. Він став незалежним і вільним торговим містом.

Частина п’ята

«Де сосна оточена водами Істру, там і ставай…»

Вірний своєму принципу: якщо ти потерпів поразку в одному місці, шукай перемогу в іншому, Філіпп вирішив і цього разу його дотриматись. Невдачі під Візантієм змусили македонського царя виступити проти скіфського царя Атея. До тієї весни 339 року, коли між Македонією та Скіфією спалахнула війна, в Атея з Філіппом були мирні й дружні стосунки. Посли Філіппа часто їздили до Атея, а скіфські посланці добре знали дорогу до Пелли. Скіфський владика, як свідчить історія, незмінно порівнював себе з Філіппом, а своїх воїнів з македонцями, але при цьому скіфів неодмінно ставив вище, підкреслюючи їхню простоту й суворість. Любив повторювати:

– Я володарюю над скіфами, які можуть боротися з голодом і спрагою. (На думку скіфського царя, македонські воїни були до цього нездатні.)

Суперництво їхнє почалося з часів підкорення Фракії, коли одні тамтешні племена почали коритися Філіппу, інші – Атею. Це не подобалось македонському царю, котрий багнув забрати в свої руки всю Фракію. Зі свого боку Атей теж до цього прагнув і робив усе, щоб послабити македонський вплив у Фракії. А згодом – і саму Македонію. Таку ж задумку виношував і Філіпп щодо Скіфії, бо сильна Скіфія йому надто заважала. Як у свою чергу сильна Македонія занадто заважала Скіфії. Особливо загострилася їхня потаємна ворожнеча – і навіть виповзла назовні, коли Філіпп 342 року, захопивши володіння фракійських царів Тереса і Керсоблепта та заснувавши кілька військових поселень в долині Гебра, а також фортецю Філіпполь, пішов походом на грецьке місто-колонію Одесс. Не взяв він тоді Одесса, бо з одного боку оточеному місту допомагали міста-сусіди Діонісополь та Каллатія, а з другого Атей. Клянучи свого скіфського друга-царя, Філіпп змушений був – остерігаючись несподіваного скіфського удару в спину – укласти мирну угоду з Одессом, відпустити полонених і піти геть.

Царі тоді ледве-ледве помирилися.

Та цього разу – по весні 339 року – Філіпп був рішуче налаштований на поєдинок. У нього просто не було іншого виходу. Неславу під Візантієм треба покрити не просто блискучою, а – блискавичною і вражаючою перемогою десь біля Істру. Щоб довести світу, що з Філіппом жарти погані, і в ореолі непереможного полководця повернутися в Пеллу. Інакше греки подумають, що Філіпп вже слабий, і піднімуть голови. Недарма ж фракійці, почувши про невдачі македонців на берегах Боспору, заворушилися і ладні вже були скинути македонське панування.

Крім того, Філіпп сподівався на велику здобич у скіфів. Заодно збирався нарешті відомстити Атею за його допомогу місту Одессу. Та зрештою Атей, аби зупинити чи бодай пригальмувати нестримний похід македонців по Греції, допомагав західно-понтійським містам в їхній боротьбі проти північного варвара. І з Афінами (про це Філіппу донесли вивідники) Атей намагався укласти спілку й навіть обіцяв допомогти Візантію. І взагалі співчутливо ставився до антимакедонської боротьби західно-понтійських міст – це теж не подобалось Філіппу. Допомогти Візантію Атей не допоміг (до цього просто не дійшло, адже візантійці й самі вистояли), але Філіпп це запам’ятав. Аби спровокувати Атея на сутичку, македонський цар ще під час облоги Візантія вимагав, щоб скіфський владика відшкодував йому частину витрат на осаду Візантія. Філіпп наперед знав, що Атей відмовиться, і це дасть змогу «законно» на нього напасти. (Скрізь і всюди, посилено граючи роль миротворця й об’єднувача еллінського світу, Філіпп підкреслював, що він не агресор, а якщо й нападає на кого, то лише з примусу – відомстити непокірним. Тим, хто не виконує, мовляв, своїх зобов’язань, які, до речі, сам же Філіпп і нав’язував противнику.)

Атей, як і слід було чекати, відмовився. Скіфи бідні, сказав він, землі у них неродючі, вони славні не багатством, а хоробрістю. Та, зрештою, він, Атей, не посилав македонців до Візантія, тож і відшкодовувати їхні збитки теж не буде.

І тоді Філіпп віддав наказ війську виступати в похід.

Але, знаючи силу скіфів, хитрість та винахідливість їхнього царя, вирішив діяти обачніше. Коли зняв осаду Візантія і рушив на скіфів, то передав Атею, що йде, мовляв, всього лише до гирла Істру, щоб там поставити згідно з обітницею статую своєму предку Гераклу.

Атей розгадав хитрість македонця. Запропонував статую прислати йому. «Я її не лише поставлю, а й турбуватимуся про її збереження», – запевняв у своєму посланні Філіппа і погрожував, що в іншому разі він не пустить македонське військо в скіфське володіння. А якщо Філіпп, всупереч його волі, все ж таки поставить статую, то вона буде скинута на землю… Філіпп зрозумів, що застукати зненацька скіфів не вдасться, вирішив іти швидко й навально – щоб не дати Атею часу на підготовку до відсічі.

І полетіла тими краями вістка: бути біді! Філіпп іде. Зникав люд на дорогах, міста зачиняли брами. Та Філіпп, здається, і справді йшов на скіфів, бо дорогою не зачепив жодного грецького міста. З-під стін Візантія, йдучи лівим берегом Понту, Філіпп рушив до Салмідесса, але не зачепив його, хоч і стояв день неподалік, чим дуже налякав греків-колоністів. Далі проминув Аполлонію, потім Мессембрію, Одесс, Діонісполь, Каллатіс (греки вже трохи заспокоїлись), обійшов Томи, за ними Істрію. Останню зупинку перед битвою зробив неподалік Істру, напроти лісистого, переповненого птаством морського острова Ахілла, званого ще Білим. Знаходився він у відкритому морі, в гирлі Істру і був дуже популярним в мореплавців та купців. На острові стояв храм Ахілла з його статуєю. Бувалі клялися, що буцімто час од часу можна побачити, як островом бігає білявий чоловік в позолоченому обладунку й співає пеани – сам Ахілл. Чайки буцімто прислужують герою – вмочують крила в морі й, залетівши в храм, стріпують ними, очищаючи помешкання Ахілла від пилу та бруду. Всі, хто б не пропливав мимо в Понт чи йшов з Понту, – неодмінно приставали до острова, на берег виводили жертовних тварин – одних вони приносили в жертву, інших же відпускали на волю в честь Ахілла. Ночувати на острові будь-кому заборонялося, інакше прогнівиш бога-героя, не чекай тоді удачі. Тож відвідавши острів і храм, спати поверталися на судна – у снах їм з’являвся сам Ахілл і казав, куди пливти, де приставати тощо.

Філіпп забаг запитати в Ахілла: де йому в цих краях вибрати місце для битви з скіфським царем? Хоч військо зупинилося на одну ніч, але табір було оточено возами (кінноту теж сховали за вози), і всюди виставлено посилену варту – обережність була не зайвою, десь поруч, можливо, і трохи вище по Істру кочували скіфи.

В таборі за старшого залишився Антіпатр та царський син Александр. Філіпп же захотів відвідати острів, щоб принести жертву Ахіллу й поспитати в нього поради. Гетайри з царської охорони, метнувшись понад берегом, роздобули десятків зо два човнів (місцевий люд, переважно гети й бастарни з невеликих поселень, покидавши все, поховалися в очеретах дельти). Хисткі човники були вирубані з цілих дерев, плавали швидко і легко, але на воді трималися нестійко – потрібне було уміння, щоб не перекинутись. Після того як кілька гетайрів скупалися в морі, вирішили вздовж бортів – для збільшення стійкості – поприв’язувати пуки очерету. Коли це зробили, пливти на човнах відразу ж стало простіше й безпечніше. І цар з кількома приближеними під охороною гетайрів, з поросятами для жертвоприношень, вирушив до острова. Море було спокійне, тихе, ані вітерця.

До острова на чолі зі своїм царем македонці дісталися без пригод. Але храм Ахілла виявився порожнім, жерці, судячи з усього, залишили його нагально. Філіпп велів негайно їх знайти, та скільки гетайри не бігали по острову, не гукали, але ніде не зустріли жодної душі, тільки зграї чайок невдоволено галасували, що їх марно потривожили. Філіпп спохмурнів, – а раптом це недобрий знак? Царя заспокоїли: морські розбійники (та й не тільки морські) часто грабують храм, тож жерці, якщо ті, хто пристає до острова, здадуться їм підозрілими, ховаються в потаємних печерах. З собою служителі прихоплюють статую Ахілла й храмові коштовності. Де ті печери, того ніхто не знає.

– Виходить, ми їм теж видалися підозрілими? – гмикнув цар. – От уже не думав, що я та мої воїни схожі на розбійників.

– Просто жерці дуже обережні, – пояснили царю. – Місця тут глухі, пустельні, а люд різний плаває, мало що може трапитись. До всього ж храм не раз і не двічі оббирали до останнього дріб’язка.

– На бога сподівайся і на захист його покладайся, але сам, на всяк випадок, ховайся в печері, так буде надійніше, – уточнив цар.

Приближені не знайшлися, що відповісти. Поміркувавши, Філіпп все ж вирішив принести в жертву Ахіллу двох поросят, а двох – в його честь – відпустити на волю. Гетайри вправно, хоч і не уникнувши поросячого верещання, закололи тварин на вівтарі, Філіпп, вмочивши вербову гілочку в паруючу кров, побризкав нею, проказуючи:

– Славний Ахілле, я, Філіпп, цар македонський, йдучи походом на скіфів, відвідав твій острів і, в храмі твоєму здійснивши жертвоприношення, прохаю тебе: прийди у мій сон цієї ночі і скажи, де мені вибрати зручне місце для битви з Атеєм? Обіцяю і клянусь: перемігши скіфів, принесу тобі, Ахілле, щедрі дари й коштовності твоєму храму. Я, Філіпп, цар македонський, все сказав. Сьогодні вночі чекаю твоєї поради, славний Ахілле!

Заколотих поросят залишили на вівтарі для жерців, котрі неодмінно повернуться в храм, як тільки-но македонці залишать острів.

Двох інших поросят відпустили на волю.

В табір повернулися без пригод, як уже сідало сонце.

Відмовившись від вечері, Філіпп відразу ж пішов до шкіряного намету, який потрійним кільцем оточили гетайри[20]. Ліг спати по-похідному, не роздягаючись, лише знявши обладунок, бронзові поножі та бронзовий шолом. В таборі, тільки цар приліг, відразу ж запала тиша. Вмощуючись зручніше, Філіпп подумав: ану, чи присниться мені білявий Ахілл в позолоченому обладунку? І ледве царева голова торкнулась похідної шкіряної подушки, що була набита морською травою, ледве він накрився плащем, як відразу ж міцно й заснув – спрацювала стара звичка воїна, все життя якого минає в походах.

Йому й справді приснився білявий, молодий і прудконогий Ахілл в позолоченому обладунку. Він легко, наче літав, носився по своєму зеленому острову й виспівував пеан. А на плечі, на руки йому сідали білі чайки.

– Славний Ахілле, хай по всьому світу йде твоя добра слава! Я, Філіпп, цар македонський, йду походом проти скіфів, скажи-но мені, де в цих краях вибрати зручне місце для битви?

Прудконогий Ахілл зупинився лише на одну мить, проспівав:

– Де сосна оточена водами Істру, там і ставай.

– Чи виграю битву? – вигукнув Філіпп.

– Виграєш, все програвши, – невиразно відповів Ахілл, сяйнув сліпучим обладунком і зник у зеленій гущавині острова. За ним кигичучи полетіли чайки.

Коли Філіпп проснувся, на березі моря жалібно кричали чайки.

– «Де сосна оточена водами Істру, там і ставай», – прислухаючись до чаїного крику на Понті, повторив цар слова Ахілла, почуті ним уві сні, і рвучко схопився, готовий хоч зараз стати на герць з Атеєм.

Залишалося знайти те місце, де росте сосна, оточена водами Істру. Це зробити нескладно, адже в царському війську були провідники з місцевих, припонтійських міст.

– Таке місце є, царю, – сказали вони Філіппу. – Це острів Певка.

Широка і багатоводна дельта славного Істру![21]

Сімома швидкоплинними гирлами впадає він у Понт-море.

Тут, на лівому його боці, починалася Фракія, східну частину якої ще літ із десять тому захопив Атей, а західну – Філіпп.

Фракійці називали Істр по-своєму – Данубієм і шанували його як бога. Не полічити островів – великих і малих, відомих і невідомих, відкритих і схованих в очеретяних нетрях у дельті Данубію-Істру. А найбільший серед них Певка, тобто Сосновий, трикутник суходолу, щедрий на родючу землю, пастівники, рибу та звіра, на комарів, гадюк та весняні повені. А ще на ньому росли сосни; з обох боків острова, пінячись і клекочучи, двома своїми гирлами – Нараком і Прекрасним – плинув Істр. Не так давно на Певку, відходячи із степів під натиском скіфів, перебралися деякі роди бастарнів, і їх стали йменувати певкінами. Сам же острів, як свідчить грецький міф, отримав назву від імені сарматської німфи Певки, в яку буцімто закохався Істр і перетворив її в острів.

Македонські війська, залишивши узбережжя Понту, рушили понад гирлом Істру – зеленим, багатоводним, щедрим на гаї, озера, єрики, протоки й острова, птаство та звіра. Загледівши чужинське військо з кіннотою й обозами, що сунуло явно не з мирними цілями, гети, тірагети, кробідзи, бастарни, – покидавши свої оселі, похапавши жінок та дітей, стрибали в човни і квапно пливли в непроходимі зарослі дельти, де тільки вони знали потаємні протоки, рятувалися на островах, повних галасливого птаства. Та македонці на них і уваги не звертали. Подолавши від стін Візантія (точніше, від святилища Зевса Урія) і до берега Священного гирла Істру 3640 стадіїв, вони нарешті зупинилися. Виславши на всі боки залоги та розвідки, стали якраз напроти острова Певка і заходилися ладнати свій табір. Оскільки ж місце стоянки (це із своїх очеретяних сховків бачили бастарни) македонці спішно оточували возами, то виходило, що вони самі остерігаються нападу. І бастарни трохи заспокоїлись.

А македонці й справді остерігалися – розвідка донесла, що в пониззя Істру швидким ходом рухається велике скіфське військо на чолі зі своїм дев’яностолітнім царем.

– Атей вирішив битвою зі мною достойно завершити своє життя, що й так уже затяглося, – сказав Філіпп на раді полководців. – Що ж, я надам йому таку можливість. У цих краях Атей – найзначніший і найнебезпечніший противник, перемогти такого старого, обачного і хитрого лиса – то велика честь!

Аби збити ворожу розвідку з пантелику, скіфи розділили військо на три рівні частини, кожна з яких рухалась навстріч македонцям своїм ходом. Задумка була: ворог у пітьмі ночі одну якусь частину сприйме за ціле військо, а решту частин, що рухались ліворуч і праворуч, хоч і паралельно, але на значній відстані одна від одної, проґавить. І це македонцям може дорого коштувати. Середню колону вів сам Атей, ліву – старший його син Гелон, праву – молодший, Орік. Між колонами, підтримуючи зв’язок, сюди й туди снували зв’язківці. Перед у кожному війську вела кінна сотня розвідки, що складалася з найдосвідченіших і найметкіших воїнів – бувалих у бувальцях. За ними рухалась кіннота, потім ішла піхота. За військами скрипіли обози з харчем і запасом води. Хоч ріка й близько, але мало що може трапитись у поході – Атей не любив ризикувати. Возів було кілька сот, і розтяглися вони в нічному степу довжелезною валкою. Обозні старшини, метаючись з кінця в кінець валки, лаялись, лупцювали погоничів пугами, а ті в свою чергу довгими палицями періщили волів, та ліниві тварини переставляли ноги із задраними ратицями все так же повільно й розмірено, і змусити їх бодай трохи прискорити ходу було неможливо.

Ніч видалась тихою, теплою і зоряною. Небо чорне, густо всіяне зорями. Пирхали коні й брязкали вудилами. Сюди й туди носилися зв’язківці, посланці царя та його синів.

Все йшло, як і було заздалегідь задумано. Скіфи квапились, щоб пошвидше вийти на македонців і зіткнутися з ними, не давши їм часу на вибір кращого місця. Атей знав, що Філіпп швидким ходом, зупиняючись лише на ночівлі, без днівок іде від самого Візантія, а це – не близький світ. Коні їхні збили ноги, воїни теж притомилися, особливо піші, і розраховують хоч на кілька днів перепочинку. Атей і спішив, щоб не дати їм і дня перепочинку, а нав’язати бій, як тільки вони підійдуть до Істру.

Над далеким обрієм спалахували блискавиці.

А вгорі на чорному оксамитові неба яскраві, трохи волохаті зорі. Думає Атей, похитуючись в сідлі: то не зорі, а багаття небесної орди. Всі, хто жив у цих степах, по смерті своїй переходять в небесне військо. І царі скіфські теж. І прародич його, легендарний Іданфірс, теж там. Скоро й він, Атей, перейде в небесну орду. І вже там, в небесах, горітимуть його вогнища й іржатимуть його бойові коні. В останні місяці владика скіфів почувався негаразд, стомився – від життя чи від клопотів та дум, але вдавав, що він такий же, як і десять, як і двадцять, як і тридцять літ тому – вічний і незмінний. Хай вірять у те скіфи (а вони вірять) – для діла. Вдавав із себе залізного і вічного, хоч відчував, що сила вже йде від нього, як вода через пісок. І втечу її нічим не зупиниш і не поповниш. Але тримався, бо не всі ще задумки звершив у цьому світі. Найважливіша з них – утвердження скіфської зброї в пониззі Істру. І він її, здається, утвердив, ось тільки македонці стали на заваді. А втім, він давно, ще десять літ тому відчув: сутичка з македонцями неминуча. Або вони, або скіфи, обом їм, як двом котам в одному мішку, не ужитися. До цього йшло і – дійшло. Не сподівався, що це станеться так швидко. Був певний: зіткнення з ними, хоч і неминуче, але почнеться не раніше, як Філіпп завершить свої задумки в Греції. Та невдача під Перінфом, а потім і під Візантієм змусила Філіппа виступити проти Скіфії раніше. Що ж, чому бути, тому бути. Завтра… (поглянув на зорі і зрозумів, що ніч уже кінчається) отже, сьогодні все й вирішиться. Або скіфи віднині запанують в пониззі Істру, або македонці. Ось чому він не може залишити цей світ і перебратися в небесну орду. На Гелона покладає надії, але – скромні. Орік – ще молодий. Тож сам мусить перемогти Філіппа, а вже тоді можна й завершувати свої дні в цьому світі.

Від війська, що рухалось по ліву руку Атея, ближче до Істру, примчав гонець. З пітьми вирнув, як злий дух, осадив гарячого коня:

– Батьку скіфів! Царевич Орік передає тобі: щойно його розвідка зіткнулась із розвідкою македонців, котра понад Істром ішла нам навстріч. В сутичці македонців розбито, захоплено кілька язиків. Одного припекли вогнем, і він сказав таке: Філіпп став табором напроти острова Певки. Табір оточено возами.

– Авхат, – тихо покликав цар.

– Я тут, владико, – вирнув з пітьми вождь Авхат.

– Ти знаєш ці краї? Де острів Певка на Істрі? Далеко звідси?

– Рукою подати, – мить подумавши, відповів Авхат. Глянувши на зорі, додав: – Якщо рухатись не зупиняючись, тільки-но засіріє, будемо там.

– Пізно. Як засіріє – треба вже стояти табором. Біля Певки нас чекає Філіпп, і його табір оточений возами.

– Встигнемо й ми, владико.

– Повертай зі своїм військом до Оріка, з ним швидко йди до Певки. Македонці після довгої дороги потомилися і сплять, не відчуваючи ніг. Підніми їх ні світ ні зоря. Доки ми підійдемо – щоб ти вже посмикав македонців, досипатимуть вони на тому світі. Заодно й вибереш місце для нашого табору. – Не передихнувши: – Гонець!

– Я тут, Батьку!

– Мчи до царевича Гелона, хай повертає до мене. Всім прискорити рух – попереду македонці! А відпочивати будемо по-різному: одні після бою в цьому степу, інші, теж після бою, – на тім світі. Вперед! Македонський цар прийшов, щоб зустрітися з нами – тож підемо йому назустріч!

…Філіппа підняли ні світ ні зоря.

– Царю! Прийшли скіфи!

Філіпп позіхнув, пошкріб пальцем у бороді, поправив чорну пов’язку, що з’їхала з ока, пробурмотів: «Як прийшли – то хай почекають, я хочу спати», – перевернувся на другий бік і захріп – гучно, як після доброго банкету.

Ніколи так міцно не спав Філіпп, як перед боєм. Недовго, але міцно. І це завжди піднімало настрій у війську, вселяло віру в удачу: спить цар перед лицем ворога, значить, він спокійний, і перемога буде за ними. І табором, вгамовуючи сум’яття, мчали гетайри.

– Тихо! Цар ще спить!

А глашатаї, ті, в кого не горло, а мідні труби, виїхали з табору і весело кричали до скіфів:

– Гей, скути, не галасуйте і не здіймайте гармидеру, бо наш цар ще зволить спочивати.

Чи почули те скіфи, чи ні – невідомо, а в македонському таборі – на що й розраховував Антіпатр, посилаючи глашатаїв, – почули.

Кінний таран скіфів

Вже й білий світ благословився – пора битву починати. Понад Істром пливли тумани, ріка парувала і стомлено хлюпотіла в берегах. Роси випали рясно і щедро. З-за далекого обрію по той бік ріки витикався малиновий пруг сонця. І скіфи, вітаючи світило, підкидали вгору башлики, здіймали списи, кричали:

– Гойтосір! Світи нам і нашій перемозі!

В степу стояв гул голосів і тупіт копит – степ глухо двигтів. Великі маси людей і коней в обох таборах прийшли в рух і вже не могли зупинитися. В передчутті ситої поживи до Істру зліталося чорне гайвороння, всідалося на прибережних вербах. Каркало, позираючи на людей і коней: швидше починайте, ми голодні.

Люди і коні мали ось-ось почати криваву тризну. Для багатьох схід сонця того ранку стане останнім у їхньому житті. Принаймні у цьому, земному світі, бо відважних воїнів Ареса чекає славне потойбічне життя. Хто більше уб’є ворогів, до того прийде слава і на цьому, і на тому світах! Ара-ра!

Скіфи чекали свого царя.

Сивий Ар по якомусь тільки йому відомому знаку відхилив запону білого шатра і застиг, шанобливо схиливши голову, – із шатра стрімко вийшов Атей. І відразу ж в царському таборі залунало:

– Слава Батькові усіх скіфів!

– Веди нас, Батьку, в бій!

– Аресу слава! – сказав цар. – Ареса славте, він один над нами, а ми всі його вірні воїни.

Атей вбраний по-царськи і по-бойовому водночас. На ньому з короткими по лікті рукавами панцирна шкіряна куртка з нашитими бронзовими пластинками, що були покриті золотом. На грудях – кругла велика бляха із зображенням Медузи, шию захищали дуговидні пластинки, на шкіряних опліччях теж нашиті захисні пластинки. На руках – від ліктів і до зап’ястя – металеві браслети. Спереду куртка трохи коротша, на спині довша, щоб поли захищали не лише спину вершника, а й спину коня. Цар підперезаний широким поясом із задубілої бичачої шкури, що прикрашений золотими бляшками, ліворуч на поясі висить горит, вкритий золотою пластиною (у ньому лук і стріли), праворуч – короткий меч в позолочених піхвах. На шкіряних штанях царя – металевий набір, нижче колін – поножі. Штани заправлені в халяви м’яких чобіт. На голові бронзовий шолом з налобником і нащічниками, на грудях поверх панцирної куртки – золота царська гривна. На зап’ясті правої руки висить важка плетениця, в правій руці цар тримав булаву, в лівій – спис.

Як завжди різке і владне, худорляве лице Атея з гострим носом і великими чорними очима цього разу було чомусь лагідне. Хоч цар і супив грізно брови, та в очах його туманець не то жалю, не то суму. Дивний сон приснився царю минулої ночі. Скільки він там спав, на якусь мить приліг перед світанком, щоб випростати затерплі спину та ноги, а тільки склепив набряклі повіки, так і побачив хлопчика – маленького, зажуреного… Хлоп’я чомусь плакало. «Чого ти плачеш? – поспитав його цар. – Ти – майбутній воїн, а воїну не пристало, щоб його очі були на мокрому місці». Придивився Атей до того хлопчика і бачить, що то ж він сам і є. Дивно. Ніколи сам собі не снився маленьким, а це привидівся. І ще побачив батька свого і матір. Батько підвів коня, допоміг сину вибратися на спину гнідого, дав у руки повіддя. «Ну, сину, хай допоможуть тобі боги. Ти скіф, а скіф, та ще сай, і виростає в сідлі коня. Гляди ж, тримайся міцніше, щоб ніхто й ніколи не збив тебе з сідла». Оперіщив коня плетеницею, кінь і понісся… Маленький Атей злякався в першу мить, ноги притис до боків коня, крім вуздечки, ще й за гриву вхопився. І відчув, що сповзає з коня… З ляку чи від образи малий Атейчик заплакав. І – впав з коня…

І як малий Атейчик впав з коня, так старий Атей миттю й проснувся.

«Кепський сон, що з коня впав, – подумав цар. – Та ще перед такою битвою. Коли б не віщий…»

Але тут згадав маленького хлопчика, котрого бачив уві сні – самого себе, – й розчулився.

«А й справді було так, – подумав. – Коли батько вперше посадив мене на свого коня і пустив його, я не втримався і зсунувся на землю. І плакав. Не так від того, що забився, як від образи й сорому».

Батько огрів його плетеницею по спині.

– Щоб вперше й востаннє падав з коня! Не ганьби мене і рід наш царський!

Попри все, видіння маленького хлопчика розчулило старого царя. З тим розчуленням, але старанно ховаючи його в собі, і вийшов цар із шатра. А вийшовши, зітхнув: «Поганий сон, що з коня впав, гірше нікуди!»

– Коня Батькові!

Підбігом підвели коня, вуздечка якого була щедро прикрашена золотими бляшками. Атей легко скочив на коня, і думка знову повернулася до сну – кепський сон, нехороший сон, не до добра такий сон… Але – геть жур з голови! Війська ждуть царя. Гарцює на конях сотня охорони, чекають вожді та старійшини. Пора.

Атей кладе долоню на руків’я меча і, склепивши повіки, налаштовує душу свою, щоб вона очистилась від усього суєтного і зайвого. Пора!

Царський табір, що розташувався між Істром з одного боку й глибоким яром з другого, – уже на конях. Попереду табір захищають два ряди возів, поставлених дишлами до ворога. Прохід теж закритий возами, та тільки цар пускає коня, вози з проходу відтягують. Цар і ті, хто його супроводжує, вилітають у степ. Війська вже готові до бою. Вишикувались вони величезним клином, гостряк якого націлився на македонський табір, що ген бовванів у тумані на відстані польоту двох стріл. На чолі клина – важкоозброєна кіннота, праворуч і ліворуч її гостряка – легка кіннота, позад вершників стоять лучники. У кожного в гориті по десять і більше десятків стріл, пара дротиків, а хто й пращу має. У кожного мечі для кінного бою і кинджали для ближнього. Захищені дерев’яними щитами, шкіряними куртками та широкими бойовими поясами.

Ядром скіфського війська завжди була важка кіннота, озброєна луками, дротиками, списами, бойовими сокирами і довгими мечами – для битви як з кінним, так і з пішим противником. Вершники захищені панцирами з металевим набором. Стоять десятками на чолі з десяцьким, десять десятків складають сотню на чолі з сотником, десять сотень – тисячу на чолі з тисяцьким. Вуздечки у коней в срібних бляхах – одна на лобі, одна на потилиці і чотири по боках, на схрещенні ременів – срібні фігурки грифонів. Такі ж фігурки й на носах коней, а на грудях шкіряні ремені, покриті бронзовою стрічкою з карбованим орнаментом.

За кіннотою стояли лучники. В башликах, в повстяних куртках, у кожного з лівого боку на поясі висить горит з луком і стрілами. У простих воїнів горити обтягнені шкірою й пофарбовані в червоний колір чи яскраво-синій. У бідних горити обтягнені лише березовою корою, і тільки в багатих, знатних, вождів та старійшин горити покриті срібними та золотими пластинками із зображенням грифонів та лев’ячих пащек.

Оглядинами війська Атей лишився задоволений. Військо вигуками «Слава! Слава!» вітало свого царя. Потім відбулася церемонія втикання мечів та списів у землю.

Атей зіскочив з коня, віддав повід охоронцю і неквапливо йдучи, піднявся на взгірок, звідки його було видно і кінним, і пішим. Цар стояв непорушно на узвишші, довге волосся, що вибивалося з-під шолома, маяло в нього на потилиці, сліпучим вогнем спалахнула в промінні бога-сонця Гойтосіра бойова куртка царя, горит і піхви. Він і сам стояв, як бог, перед своїм військом.

Лунали і лунали здравиці на честь Атея, Ареса та Гойтосіра.

Зненацька Атей висмикнув меч, розмахнувшись, уткнув його гостряком у землю і сказав:

– Мій бог – меч. Йому поклоняюсь!

І всі вершники, зіскочивши з коней, устромляли мечі в землю і хором вигукували:

– Мій бог – меч! Йому поклоняюсь!

І піші теж стромляли мечі та списи у землю й вигукували:

– Мій бог – меч! Йому поклоняюсь!

Втикання зброї у землю – то найбільша кара для ворогів. А сила скіфської зброї від того тільки подвоюється. Тож і неслося над рівниною з краю в край:

– Мій бог – меч! Йому поклоняюсь!

Вранці, коли Філіпп запитав в Антіпатра, як настрій у війську, Антіпатр, дивлячись у вічі царю, відповів не лукавлячи:

– Не зовсім добрий. Воїни притомилися після довгого переходу від стін Візантія.

– Додай: і під Візантієм теж, – різко перебив його цар. – Але на відпочинок уже немає часу – скіфи надто швидко прийшли в пониззя Істру. Далі!

– Крім того, всі знають, що кількісно скіфів більше.

– Додай: і воюють вони теж непогано. Але ворога перемагають, а не лічать, скільки у нього воїнів і які вони. Я, наприклад, не звик лічити гроші в чужому гаманці.

Гостро глянув на свого полководця, і в єдиному оці його майнула тінь невдоволення.

– Твоя людина не виконала того, заради чого ми її підсунули Атею. Скіфський цар все ще перебуває на цьому світі. Навіть у дев’яносто літ збирається керувати боєм. І між його синами не спалахнули чвари з-за твоєї зваби.

– Зважусь тобі заперечити, царю: Фія – діє, – твердо мовив Антіпатр. – Мої люди з нею зустрічалися, вона поклялася виконати те, заради чого й була послана в Скіфію. Старший син Атея і його спадкоємець Гелон захопився Фією, перебуває під її впливом. Фія передала, що він виступить проти батька.

– Коли?

– Час і обставини йому підкажуть. Але, гадаю, скоро.

Вони поговорили ще і, за порадою Філіппа, Антіпатр розіслав по війську нарочитих, котрі почали розказувати всюди, що минулої ночі, як військо стояло напроти острова Ахілла, царю було видіння: до нього у сон приходив сам Ахілл і пообіцяв македонцям перемогу. За задумом Філіппа, це мало значно підняти дух воїнства, одначе того не сталося. Згодом історики напишуть, що в бій македонці йшли неохоче, в перемогу не вірили, адже добре знали скіфів та їхню стійкість. Не покладаючи особливих надій на піше військо, Філіпп велів поставити позад нього загони надійних вершників, а тих, хто тікатиме з поля бою, силою повертати назад. Непокірних чи боягузів вбивати на місці.

У Македонії, на відміну від грецьких найманих військ, було створено постійне військо, що складалося з кінноти й піхоти. Піхота ділилася на важку, середню і легку. В свою чергу важка піхота складалася з трьох тисяч педзетерів і гіпаспістів – особистої дружини царських охоронців, та з фаланги, найголовнішої частини македонського війська.

Середня піхота була ланцюгом, що зв’язував піхоту з кіннотою. Складалась вона з аргіраспідів, або срібнощитників, теж царських охоронців, озброєна легкими щитами, що були покриті срібним листом, та з палтостів. Місце останніх у бою залежало від обставин, вони билися здебільшого розпорошено і знаходилися то попереду, то позаду, то на флангах. Легка кіннота в основному набиралася з фракійських, пеонійських, іллірійських та інших стрільців з луків і пращників. Кіннота як самостійний рід військ вперше була створена в Македонії. Важка складалася з гетайрів, близьких царю людей, і ділилася на вісім ілів (ескадронів). Входили у її склад і середня кіннота, що дорівнювала пеластам піхоти, і легка – з македонських, фессалійських, пеонійських та фракійських вершників. Важка кіннота на озброєнні мала списи, мечі, великі щити, решта ж вершників озброювалась легкими щитами, мечами і списами. У важкій кінноті вершники і коні покривалися лусковидними латами.

Бій за традицією зав’язувала легка кіннота.

…Зненацька заспівали флейти, почувся кличний звук труб, македонські війська заворушилися і завмерли. В тиші, що настала, часто і гучно ударили в бубни. З табору, в позолоченім обладунку, в шоломі з гребенем, в червонім плащі, що маяв у нього за спиною, виїхав цар Філіпп. За ним загін гетайрів та полководці.

Вітаючи війська, цар піднявся на взгірок і застиг – мальовничий і ефектний. Узгірок щільною стіною оточили гетайри, готові трупами лягти, відборонити царя від будь-якого лиха.

Перед початком битви, піднявшись на узвишшя, виступив аед – сивобородий дід, грецький мандрівний співець. Тримаючи кіфару в лівій руці, правою аед ударив по струнах і речитативом заспівав про подвиги Геракла, предка Філіппа. Але тихий і слабкий його голос потонув у ревищі, що раптом залунало серед скіфів, – там на узвишшя в супроводі своїх охоронців та вождів виїхав Атей. Вітаючи свого царя, скіфи кричали «Слава!», підкидали вгору башлики, махали списами й мечами і галас здійняли такий гучний, що слів аеда ніхто з македонців уже не міг розібрати – тільки видно було, як аед розкривав і закривав рота. Та й не хотіли македонці слухати аеда, їхні погляди були звернені до чорного лісу списів скіфських військ.

Лівим крилом македонських військ, що складалися з гетайрів та легкої кінноти під наглядом досвідченого Антіпатра, командував сімнадцятирічний син Філіппа, Александр. Той Александр, котрий згодом стане завойовником і назавжди увійде в історію під ім’ям Александра Македонського.

Юний царевич, як і великий його батько, в бронзовім шоломі з гребенем, в блискучому обладунку, в бронзових поножах, тільки плащ на ньому не червоний, як у царя, а – білий, та на коні під ним не сідло, а лев’яча шкура. В одній руці Александр тримав щит, в другій – короткий меч. Не здоровань, але рвійний, очі живі, розумні, погляд, як запевняли, орлиний. І охоронці біля нього такі ж молоді, як і він – все синки знатних родів, товариші його дитячих літ.

В останні роки Філіпп намагався приблизити до себе (дитинство Александра минуло в палаці його матері, цариці Олімпіади) сина, але Александр змалку вдався потаємним, душу тримав за сімома замками і не відкривався навіть перед батьком. До всього ж у Філіппа не склалося життя з Олімпіадою, вони постійно сперечалися, ворогували, сходилися-розходилися і знову сварилися – Філіпп не відзначався вірністю, любив жінок, мав безліч коханок, це не подобалось гордій і самолюбивій цариці, звідси й сімейні чвари, що розхитували царську сім’ю. Олімпіада налаштовувала сина проти батька. А син потай заздрив воєнним успіхам батька і мріяв про той час, коли він позмагається з ним славою. Македонія для нього була не батьківщиною, а всього лише частиною світу. З раннього дитинства вивчаючи зі своїм учителем Арістотелем географію, юний Александр мріяв про роль завойовника світу. Філіпп бачив, що Олімпіада має більший вплив на сина, аніж він, тож намагався відірвати від неї Александра. Він же й запросив у Македонію філософа Арістотеля і віддав йому в навчання сина. Арістотель любив повторювати: у всьому мусить бути потос – потяг. Александр запам’ятав це на все життя, його потос – завоювання світу.

Навчання царевича тривало до 340 року. Александру ледве виповнилось п’ятнадцять, як Філіпп заходився привчати сина до влади. А коли того ж року пішов походом на Перінф, то доручив синові керувати замість себе Македонією. Царські полководці Антіпатр та Парменіон теж були разом з царем під Перінфом, а в цей час повстали меди, котрі мешкають у верхів’ях Стрімона. Юний Александр пішов на них походом і придушив повстання, а столицю медів перейменував в Олександрополь. І ось батько взяв його з собою на війну зі скіфами і навіть доручив синові командувати одним з кращих загонів кінних гетайрів.

– Ара-ра-ра!!!!

З ревом, вигуками та улюлюканням понеслась на македонців легка кіннота скіфів. Вершники мчали ніби навперегонки один з одним, галасували, пронизливо свистіли, наче просто відводили душу в швидкій їзді.

Македонська кіннота не рушила з місця.

Скіфи як по команді зупинили на всьому скаку коней (ті, осівши на задні ноги, підняли передні), випустили хмару стріл. Круто повернувшись, помчали в степ. Там вони зробили коло і повернулися на свої місця. І тоді від македонського війська відірвався загін легкої кінноти і теж з галасом, свистом та улюлюканням понісся на скіфів, випустив хмару стріл і повернув назад. Кілька скіфських вершників щитами спіймали стріли, витягли, поклали на тятиви і пустили їх назад, вигукуючи:

– Ей, македонці, заберіть своє добро! Вашими стрілами годиться хіба що граків полохати!

І тут наперед вихопився скіфський вершник в малиновім башлику й голубій, багато розшитій куртці, завертівся між своїми й чужими.

– Ей! Хто у вас не з лякливого десятка?! Хто хоче послухати, як свистить моя стріла – виходь!

– Я! – пролунало з македонського боку. – Але ти, скуте, теж послухаєш, як свистить моя стріла!

Із строю вихопився вершник в шоломі, блискучих латах і в білому плащі-гіматії. Скіф і македонець, тримаючи в руках луки із стрілами на тятиві, помчали один одному навстріч. Дві стріли дзизнули одночасно, і кожна з них знайшла свою ціль: македонська вп’ялася в око скіфові, а скіфська – македонцю. Теж в око. Обидва відкинулись назад і впали з коней одночасно.

І тоді спалахнуло ревисько з обох боків, і дві лави легкої кінноти – македонська і скіфська – понеслися одна одній навстріч. Налетіли, коні зіткнулись грудьми, завертілися, замиготіли мечі, закрутився пил… Іржання, вигуки, тупіт, дзенькіт зброї, крики… І – розбіглися, тільки на збитій землі залишилися тіла. Одні непорушні, інші корчились…

Але й цього разу билися знічев’я, – люті і зла, коли вороги ладні перегризти один одному горло, – ще не було. Просто забавки, мірялися силою, розминалися, під’юджували один одного, насміхалися один з одного. І перші вбиті й поранені теж впали ніби жартома, як у звичайній, нічого не вартій бійці.

А тоді стихло все, і раптом на скіфському боці залунало:

– Apec! Apec!

І на македонському залунало:

– Apec! Apec!

– Apec! Apec![22]

І тоді – почалося.

Скіфська важка кіннота, що чорною стіною стояла в степу, націливши свій клин на македонців, зненацька зірвалася з місця.

Земля задвигтіла.

І світ, здавалось, здригнувся.

Виставивши списи, скіфи неслися тараном. І страшний той таран був націлений в гущу противника. Македонці відчули: якщо таран вріжеться у їхні ряди – не встояти. Він розколе їх навпіл, розсіче, зімне, нестримним потоком, що все змітає на своєму шляху, увірветься в середину рядів, посіче, потопче все і добиватиме, переслідуватиме вже окремі розпорошені купки… Ніхто не міг встояти перед таким тараном, єдине спасіння – кинутись йому навстріч. Ударну силу списа, коли кінь несеться на повному ходу, витримати неможливо – вершники вилітатимуть із сідел, як мішки з соломою. Коли ж і противник несеться навстріч з такою ж силою та швидкістю, то вже кому як поталанить. Або тобі, або твоєму ворогу.

І македонці теж лавою, від якої теж задвигтіла земля, ринулися навстріч скіфам. Наче грім гуркнув у степу, як зітнулися дві лави. Коні вдарилися грудьми в груди, списи пронизували вершників наскрізь, не затримуючись в тілі. Злітали з сідел вершники, навіть не встигнувши охнути, падали під конячі копита, що кресали під собою все, і тіла в одну мить перетворювалися на кривавий заміс… Удари були такими дужими і блискавичними, що вершник, проштрикнувши ворога, збагнути не встигав, що в ту мить він і сам був пронизаний гострим залізом наскрізь.

Коли зіткнулися впритул і змішалися, орудувати списами вже не було як, то взялися за мечі. Білі плащі перемішалися з повстяними куртками, і всі надсадно і люто запрацювали аресами. Дзенькіт, коли мечі стикалися з мечами чи рубали шоломи й лати, стояв такий, що у вухах закладало, хрипіли й іржали коні, падаючи, калічили ноги, тільки люди мовчали. Зціпивши зуби, навідліг рубали, кололи, стинали голови, розсікали плечі, перерубували один одного навпіл… Поранених у такій кривавій веремії не було, бо вони не могли вибратися із сплетеного клубка конячих і людських тіл. Їх або добивали, якщо вони утримувалися в сідлах, або вони самі падали з коней під копита й за мить перетворювалися в заміс… Січа тривала недовго, але степ здрібцювала так, що земля була вперемішку із шматками людських тіл.

Не здобули перевагу ні ті, ні ті.

Скіфська кіннота помчала в один бік, македонська в другий, розвернулися, і кожна з них невдовзі зайняла свої місця.

В степу повільно осідав пил над збитою землею і трупами, бігали коні без вершників. І це ще була всього лише розминка перед боєм. Обидва царі із взгірків слідкували за боєм, бачили, що переваги не було ні на тому боці, ні на тому.

Сила зіткнулась із силою.

Коли Орік, котрий командував важкою кіннотою, витираючи з свого лиця чужу кров (нею він був увесь забризканий), примчав до царя, Атей збуджено крикнув йому:

– Хвалити вас ще рано! Не давайте отямитись македонцям. Ще один удар тараном. Навальніший, як перший. Будь-що треба прорубати їхні ряди, і тоді слідом за вами піде легка кіннота.

Те ж саме кричав на своєму взгірку Філіпп Антіпатру:

– Молодці! Але хвалити вас ще рано. Ви тільки добре почали. Не давайте отямитись скіфам. Ще один удар! Навальніший! Прорубайте їхні ряди!

І – до Парменіона:

– Фалангу! Позад важкої кінноти шикуй фалангу. Легкій кінноті й піхоті заходити з флангів!

– Ара-ра-ра-а-а!!! – завило, завирувало і заклекотіло на другому боці.

Другого удару скіфського кінного тарана македонці не витримали. Перші їхні ряди були просто зім’яті, вершників наче буря повикидала з сідел. А середні ряди були розчахнуті, і скіфи, вже не затримуючись, врубувалися все глибше й глибше.

– Ара-ра-а-а!!! – гучніше й гучніше наростало в степу і котилося нестримним валом.

Македонська важка кіннота – гордість Філіппа, гроза його війська – була розрубана навпіл і більше не являла собою одне ціле. І трапилось все так зненацька, бо ніхто не чекав, що скіфи, навіть не передихнувши, ринуться вдруге у бій. Відчувши недобре, гетайри кинулись рятувати царя. І хоч Філіппу поки що ніщо не загрожувало, та гетайри розуміли: ситуація може будь-якої миті змінитися, і тоді вже стане пізно…

Александр з лівого крила, котре не діяло, поривався до батька, та Антіпатр стримував царевича:

– Скіфів зупинить фаланга.

А тим часом на полі бою творилося щось незбагненне для Філіппа. Македонська важка кіннота потонула в розбурханому скіфському морі, куди не глянь, всюди білі грецькі плащі були оточені повстяними куртками, бронзові шоломи відходили перед повстяними башликами…

– Фаланга їх зупинить, – заспокоював Антіпатр не так царевича, як себе. Рятунок був у фаланзі, якщо вона не зупинить скіфів, то все, кінець. Розрубана навпіл македонська кіннота, боячись оточення, почала відходити, а в широку розколину в її рядах вривалися скіфи – лава за лавою. Залишалося лише оточити дві частини розрубаної навпіл кінноти і знищувати кожну окремо.

І тоді, рятуючись від розгрому, македонці сипонули в різні боки, відкривши центр свого війська. І як тільки вони сипонули в різні боки, скіфи побачили, що перед ними стоїть фаланга.

Знаменита македонська фаланга!

Воїни Атея з такою побудовою піхоти зустрілися вперше. Стримати розпалених коней вже не могли, та й простору не мали для маневру, а тому й налетіли на фалангу.

– Ара-ра-а-а!!!

Але цього разу скіфський бог-меч виявився безсилим.

«А ось і не вб’єш мене, бо ти сам уже вбитий!..»

Фаланга з’явилася в Спарті, котра єдина серед грецьких міст мала чітку військову організацію, основу якої складали гопліти. Кожна община Спарти – комой – виставляла один загін – лохос, яким керував особливий начальник – лохагос.

Греки, створюючи свою фалангу, використали досвід Спарти, але пішли далі. А ще далі в удосконаленні фаланги пішов Філіпп – відмовившись від найманців, він вперше у тогочасному світі створив постійне військо, в якому головне місце, його основну ударну силу і становила фаланга важкоозброєної піхоти. Складалась вона з шістнадцяти тисяч бійців, основними бойовими її одиницями були лох, синтагма та мала фаланга. За будовою та озброєнням македонська фаланга відрізнялася від грецької. Філіпп лише використав досвід греків в побудові фаланги, але вніс багато чого свого, те, що потім жахало народи й держави. Воїни його фаланги отримували однакове озброєння: шолом, шкіряний панцир, легкий круглий щит, короткий меч і довгий спис – саріссу, що сягала аж до п’яти з половиною й більше метрів. Шикувалась фаланга в глибину на 24 шеренги. Воїни перших шести рядів тримали сарісси обома руками, скеровуючи їх у бік ворога: перший ряд тримав списи перед собою, а решта рядів клала їх на плечі фалангістів, котрі стояли перед ними. Виходило, що воїн переднього ряду був захищений від ворога шістьма довгими списами, що висовувалися поперед нього на відстань від одного метра до п’яти з половиною. Хай спробує хто підступитися до такої колючої стіни списів! Решта рядів, починаючи з сьомого, тримала списи наконечником вгору – під час битви вони захищали інших воїнів і при потребі заміняли полеглих чи поранених товаришів з передніх рядів. Коли ж ворог загрожував фаланзі з тилу, вісім її останніх рядів поверталися обличчям до тилу. І там теж останній ряд (він ставав тепер першим з тилу) наїжачувався шістьма рядами списів. І тоді фаланга ставала неприступною з обох боків. Це була, власне, непробивна стіна, що повільно, але неспинимо рухаючись вперед, все знищувала на своєму шляху. Ударна сила такої фаланги, де воїни підкорялися суворій побудові і точно виконували команди старших, була страшною і нищівною. Ось з такою фалангою зіткнулись лицем в лице скіфи, коли важка македонська кіннота сипонула врозтіч.

Скіфська кіннота, грізна і непереможна, страшна своїм тараном, та кіннота, що віками наганяла жах на всіх, хто опинявся на її шляху, цього разу виявилась безсилою. Виставивши наперед списи, скіфи, розпалені боєм і близькою вже перемогою, з ревиськом налетіли на фалангу, але дістати фалангістів списами не змогли – самі понаштрикувалися на довжелезні сарісси македонців. Коли ж стало ясно, що зробити це неможливо, взялися за дротики й почали їх метати, але фалангісти, виставивши щити, всі як один поховалися за них. А попереду з-за стіни щитів все так же стирчав ліс довжелезних сарісс – які вершникам ні пройти, ні здолати. І вони заметалися перед фалангою, хапалися то за списи, то за дротики, то за мечі, але що той меч, коли перед тобою спис довжиною майже до семи метрів? Коні наштрикувались на сарісси, падали, підминаючи під себе вершників. Зчинилось сум’яття, ніхто нічого не міг збагнути, всі були знетямлені й розгублені. І головне, неясно, як підступитися до фаланги, якою зброєю дістати ворога, котрий заховався за лісом списів і стіною щитів?

А фаланга тим часом рушила вперед.

Йшли не окремі воїни (окремих воїнів просто не видно було), рушив вперед ліс сарісс і стіна щитів. І все те було схоже на якесь чудовисько, на залізного звіра зрештою. Фаланга рухалась розмірено, хоч і не спішно, але неспинимо й фатально. І вершники, вже розпорошені, знетямлені, почали задкувати. А тоді, не витримавши, кинулись тікати…

– Правду кажуть: не знаючи броду – не сунься у воду, – крізь зуби процідив Атей, спостерігаючи, як тікає його знаменита кіннота від якихось піших воїнів. Зовні він був спокійний, тільки гострий ніс ще загострився і кінчик його побілів, та на щоках заграли жовна. Десять років Філіпп був спільником, і скіфи за цей час так і не розібрали, що ж то таке – його фаланга. Яка безпечність! Атей відчував, що вина тут в першу чергу його, і від того скреготів зубами й темнів на виду – не було на кому зігнати злість.

А фаланга, наїжачена саріссами, все так же рівномірно і важко йшла вперед. Ніхто її не міг зупинити. За нею прилаштовувалась середня і легка піхоти, заворушилась кіннота. Та й важка кіннота Філіппа вже закінчувала перебудову своїх пошарпаних рядів і могла ось-ось нанести удар збоку.

Атей велів кинути проти фалангістів піших лучників.

З вигуками «Арес!» і бойовими кличами гучноголосі й прудконогі лучники, котрі на льоту попадали стрілою птахові в око, розсипавшись по всьому полю, понеслися навстріч фаланзі. Коли до неї лишилася відстань трохи менше за політ стріли, вони зупинилися і випустили хмару стріл – після такого гуртового пострілу ворожі ряди завжди відчутно рідшали. Але фалангісти підняли над головами щити і ними зустріли стріли. І все так же розмірено й злагоджено йшли вперед. Лучники ще і ще засипали їх стрілами, але втрат завдали противнику незначних – суцільна стіна щитів, між якими навіть щілин не було, надійно захищала македонців. Тоді лучники, засунувши луки в горити, висмикнули мечі ближнього бою й ринулись врукопашну. В душі Атея, котрий похмуро спостерігав за боєм, наростав крижаний холод. Якоюсь часткою єства він уже відчував непоправиме лихо.

«О Арес, зроби так, щоб мої лучники бодай зійшлися впритул з македонцями», – подумки звертався він до бога війни, а сам уже й не сподівався на божу допомогу, гарячковито міркуючи, як зупинити фалангу.

Та зближення не відбулося, перші ряди лучників лягли трупами перед фалангою. Дістати фалангістів мечами заважала наїжачена стіна сарісс, пробитися крізь яку було неможливо. Лучники наштрикувалися на наконечники довжелезних сарісс і падали, падали, падали. А фаланга все так же розмірено і вперто просувалася вперед. Спалахнуло сум’яття. І дарма десяцькі та сотники металися, підбадьорюючи воїнів, ті вже нічого не могли вдіяти з фалангою. Закриті з усіх боків списами, фалангісти нанесли такий спустошливий удар, що скіфська піхота поріділа і, збита з пантелику, почала стрімко відкочуватися назад. Проти македонського наїжаченого заліза, проти страшного небаченого раніше звіра, до якого й підступитися ніяк, вони вже нічого не могли зробити. Тісно зімкнута фаланга, в середині якої на місце загиблих відразу ж ставали інші фалангісти, йшла тараном. Вразливе місце вона все ж таки мала – фаланга не могла маневрувати, не мала гнучкості і особливо була вразлива з флангів, де й треба було їй наносити удари. Але скіфи тоді про це нічого не знали і раз по раз вперто намагалися взяти її з чола. Крім того, якщо битва була не на рівному місці, а пересічному, довгі й глибокі ряди фаланги не могли просуватися чітко і злагоджено. Кожна перепона на її шляху змушувала фалангу шикуватися в колону, а при такій побудові вона ставала вже непридатною до бою. При подоланні тієї чи іншої перепони на нерівній місцевості стрій фаланги ламався, між рядами в неї виникали інтервали, куди й міг – але тільки з боків – проникнути противник і значно спустошити з середини фалангу, бо кожний фалангіст, озброєний довжелезною саріссою, не міг в рукопашній сутичці застосувати свою зброю. Довгі сарісси передніх двох рядів могли нанести тільки прямий удар вперед, решта ж шеренг, затиснена у вузькому просторі, бачила, що відбувається попереду них, але участі в битві не брала. Досить було з боків вклинитися в фалангу і знищити її перші, найбільш небезпечні два ряди, як фаланга ставала безпомічною. І її відносно легко можна було знищити. Але скіфи тоді – року 339-го цього не знали.

Як тільки фаланга, відтіснюючи противника, перейшла в наступ, македонці розпочали бойові дії на флангах. Філіпп залишався в центрі, в тилу фаланги в нього були середня й легка піхота, котрі теж перейшли в наступ, і загони гетайрів. На правому фланзі нарешті закінчила свою перебудову важка кіннота і рушила, намагаючись охопити скіфів збоку. Там проти македонців знаходився Орік, Атей залишався в центрі, де ситуація складалася для скіфів найбільш загрозливо. На лівому фланзі легка кіннота і загони гетайрів під орудою царевича Александра, перейшовши в наступ, охоплювали скіфів з боку Істру, де за старшого був Гелон. Сутички спалахнули одночасно і в центрі, і на обох флангах.

Все заклекотіло, завирувало – кінні змішалися з кінними, піші з пішими і, здавалося, годі й розібратися в тому сум’ятті. Від берега Істру і аж ген у степ розгорівся бій. Іржали коні, кричали люди, падали вбиті й поранені з обох боків. Кололи один одного списами, рубали мечами, засипали стрілами, давили кіньми. Переваги поки що не було ні на тому, ні на тому боці. Якщо скіфи відходили в центрі (триклята фаланга, як гостра скалка, вп’ялась – ні витягти її, ні розминутися з нею), то на флангах вони почали брати верх. Важка кіннота під орудою Оріка і вождя Авхата знову нанесла відчутний вдар македонській кінноті й почала її тіснити. Все гучніше й завзятіше лунало на правому фланзі скіфське «ара-ра!».

Та лівий фланг, де увів у бій легку кінноту Александр, викликав занепокоєння в Атея. Македонський царевич, глибоко вклинившись у скіфські ряди, завдавав удару за ударом. Кіннота Гелона вже відходила. В центрі теж посилили натиск, Атей кидав проти фаланги то кінноту, то лучників, аж доки не домігся свого. Просуваючись уперед, фаланга натрапила на ярок. Обминаючи його, вона розладнала стрій і відкрилася з боків.

– Ага-га-га!!! – закричав Атей. – Ось де слабинка македонського звіра. З боків його гризіть! В нутро його вгризайтесь і вимотуйте з нього кишки!

Піхота вперемішку з кіннотою з двох боків обтекла фалангу і почала вклинюватись у її розладнані ряди. Страшний звір зупинився, затупцювався – виявляється, з боків фаланга беззахисна, бо фалангісти не можуть там орудувати довжелезними саріссами. Здавалось, ще трохи, ще один-два натиски – і фаланга буде розладнана. Принаймні її спустошливий поступ вперед вже зупинено. Атей ожив, очі його заблищали, цар метався в центрі, слідкуючи за боєм, перекидав запас то в один бік, то в інший. Від Оріка примчав гонець з обнадійливою вісткою: праве крило скіфів переслідує важку кінноту македонців, завдаючи їй нищівних ударів.

– Наша бере! – лунало там і тут. – Ара-pa! Наша бере!

Перемога вже й справді хилилася на бік скіфів, ще удар, ще натиск, ще одне зусилля… Та на лівому крилі скіфам, як і раніше, не щастило. Юний македонський царевич так завзято напосідав, що Гелон нічого не міг вдіяти і крок за кроком відходив. В розпачі він слав до батька гінців за гінцями з проханням надіслати йому підкріплення. Гінці не поверталися. Атей відсилав їх у бій проти фаланги.

– Годі вам гасати сюди й туди – воюйте!

Не діждавшись ні гінців, ні відповіді від царя, Гелон сам примчав до батька.

– І ти теж… гасаєш? – накинувся на сина Атей. – Облишив військо, а сам – до батька? Голова вже сива, а без батька досі й воювати не навчився? Ждеш, що батько за тебе розіб’є ворога? І на долонях тобі піднесе готовеньке царство? Бери, сину, владарюй! Зараз же повертайся до війська і доведи, що ти гідний мій спадкоємець!

– Нас тіснять македонці!

– А ти їх тісни, тоді вони тебе не будуть тіснити. Якщо ворога не бити, то він тебе битиме. Немає у мене зайвого війська, кожний воїн зараз при ділі. Сам викручуйся. Твій молодший брат не канючить у батька допомоги, він важку кінноту Філіппа розбиває, а ти з легкою не можеш упоратись? В македонського царевича на губах ще материне молоко не обсохло, а він тебе ганяє? Он Орік…

Що казав далі Атей, Гелон його вже не слухав. Згадка про Оріка боляче шпигнула по самолюбству. Знову! Допоки батько попрікатиме його своїм улюбленцем? Тепер Гелон вже не сумнівався, що батько може й передумати після цього бою і спадкоємцем зробити молодшого сина. Все йде до того, Фія правду йому казала…

«Тому й допомоги мені не дає, бо хоче моєї загибелі, – з ненавистю дивлячись на батька, подумав Гелон. – Ось тоді вже Орік і стане царем…»

Та цар раптом змінив гнів на милість.

– Війська не дам, а ось сам тобі допоможу. Гайда за мною! – крикнув він охоронцям. – Подивимось, що твориться на лівому крилі і як це македонському царевичу вдається тіснити мого спадкоємця.

Січа клекотіла, як і перше, – люта і надсадна. Але перелом у битві вже відбувся, скіфи почали тіснити македонців. Відчувши свою перевагу, вони напосідали так завзято, з таким ревиськом і галасом, що македонці, затупцювавшись, позадкували. Вже царські гетайри неслись навперейми піхоті і силою зброї змушували її іти в бій.

Все заклекотіло, завирувало – кінні змішалися з кінними, піші з пішими і, здавалося, годі й розібратися в тому сум’ятті.

І від того видовиська настрій в Атея вирівнявся, гнів на сина вщух, на ліве крило він помчав майже повеселілий. Тільки там, понад Істром, задкували скіфи, але то вина Гелона. Зараз цар сам поведе в бій його військо, і македонці й понад Істром побіжать.

Сотня охорони мчала попереду, за нею цар із старшим сином. І тут сталося непередбачене – царський кінь зненацька спіткнувся на швидкому ходу і впав, наче завалився на праву передню ногу. Заіржав, як закричав, благаючи про поміч. Атей не перелетів йому через голову тільки тому, що змалку, як і кожний кочовик, навчений був зістрибувати з коня, котрий раптово падає. Зіскочив Атей з недобрим передчуттям – це ж треба! Царський кінь спіткнувся перед боєм! Погана призвістка! Добре, що хоч військо не бачить, а сотня охорони вже вихопилася вперед.

Гелон, миттєво спішившись, підбіг до батькового коня, котрий, вишкіривши зуби, намагався звестися на три ноги – четверта, потрапивши в нору байбака, переломилася навпіл. З розірваної шкури стирчав гострий уламок білої кості…

– Жаль коня, – зітхнув Атей. – Та й ознака… Кепська, далі вже нікуди. І сон кепський… Все складається не на мою вигоду. Коли б не скоїлась біда…

Гелон тільки-но розкрив рота, щоб зупинити сотню охорони, як Атей полоснув по ньому поглядом своїх чорних очей, наче акінаком.

– Мовчи! Жодний скіф не повинен знати, що царський кінь спіткнувся перед боєм! Дай свого! А собі – роздобудь!

Гелон підбігом підвів свого коня, батько скочив на нього й пустив учвал, щоб наздогнати сотню охорони.

«Дев’яносто перший йому, а скаче на коні як молодий, – втупивши погляд у спину батька, раптом подумав Гелон. – Невже він вічний? Не бачити мені скіфського царства!»

«Згинь! – раптом подумав Гелон, подумав з ненавистю, ляком і відчайдушною рішучістю водночас. – Згинь у цьому бою, і я сьогодні ж стану владикою Скіфії…»

Цар ще не наздогнав сотню охорони, що встигла вихопитись далеко вперед, навколо ні душі, всі війська попереду – там клекоче бій в хмарі пилу, в людському ревиську й конячому іржанні. А цар скакав і не думав гинути, його спина все так же маячила попереду – не широка, а швидше вузька…

І Гелон, висмикнувши з горита лук, подумав, кладучи стрілу на тятиву: іншої такої нагоди не трапиться…

…Думав Атей, що він вічний.

Жив довго, тож і звикся з думкою, що смерть забирає когось, а його обминає і завжди обминатиме. Так він думав до тієї миті, коли щось ударило йому в спину. Власне, не стільки вдарило, як клюнуло. Тож в першу мить Атею і здалося, що його клюнув у спину птах із залізним дзьобом.

Тіло в Атея ще було, а душа вже залишала його. А коли вона піде з людини – з диханням через рот чи з кров’ю через рану – настає смерть. І вперше в своєму довгому-предовгому житті, якому, здавалося, ніколи не буде кінця, Атей спиною відчув пекучо-холодний дотик смерті…

Він ще летів на коні живим, хоч і відчував, що смерть вже обняла його, і душа вже виходить з нього. Ось тоді він знову побачив себе маленьким хлопчиком. Батько знову садовив його на коня, а він з ляку хапався за конячу гриву. «За повід, за повід тримайся! – зло крикнув батько. – Не ганьби мене, Атейченку. Коли хто дорікне мені, що мій син, мій Атейченко тримається за конячу гриву, я уб’ю тебе! В моєму роду ще ніколи не було слабаків і боягузів!»

Батько ляснув плетеницею, і кінь помчав степом, несучи навстріч сонцю, що ген-ген сходило за далеким кряжем…

І відчув Атейченко, що сповзає з коня.

Коли? Тоді чи тепер?

Спина вже була мертвою, живими залишалися ще груди, але серце вже – це він чув – зупинялося. Наздогнала його таки смерть. Довго ганялася, а таки наздогнала. Виходить, немає вічних людей у цьому світі. І гірко стало Атею: чому смерть підкралася до нього ззаду? Невже він був коли боягузом? Невже він не заслужив зустріти смерть грудьми, як і належить справжньому воїну? Що він скаже на тому світі, коли там побачать у його спині стрілу? Клястиметься, що не від бою втікав, а навпаки, мчав йому навстріч?

І ніхто вже не відповість царю на останнє його запитання. Бій вщух, немає бою і не чути його ревиська і ґвалту, відкотився бій за невидиму стіну, яка вже навічно відгородила Атея від світу живих.

А збоку, то зникаючи в кривавім мареві, то виринаючи з нього, скаче на молодім, золотисто-рудім коні маленький хлопчик – щасливий і зляканий водночас. І мертвий цар бачить, як хлопчик зненацька починає хилитися-хилитися на бік. А щоб не впасти, він хапається за гриву.

«За повід тримайся, за повід! – хоче крикнути йому Атей, але губи у нього вже мертві. – Бо коли хто дорікне мені, що ти боягуз і хапаєшся за гриву коня – я уб’ю тебе!»

А хлопчик раптом, блискаючи хитрими оченятами, дзвінко кричить:

– А ось і не вб’єш мене, бо ти сам уже вбитий! Ага!

І назавжди зникає в кривавому мареві, як у гарячому і пекучому полум’ї…

Царевичі стають на герць

Антіпатр мчав з лівого флангу в центр до царя. За ним ледве встигали два десятки гетайрів. Білосніжний гіматій полководця, що був накинутий поверх червоного, обшитого білим оксамитом шкіряного панцира, аж лопотів за його спиною. Бронзовий шолом з гребенем з’їхав набік, та Антіпатру не було коли його поправляти.

Філіпп стояв на узвишші в оточенні ефебів в блискучих мідних панцирах, з короткими мечами на стегнах.

– Хайрете! – осадивши коня, вигукнув Антіпатр. – Хайрете! – закричав він, викидаючи вгору руку – очі його сяяли, і сам він, завжди стриманий і спокійний, не міг всидіти на коні. Цар здивовано глянув на свого полководця єдиним оком (чорна пов’язка над другим оком збилась набік).

– Чому це я маю радуватись?

– Атей пішов з цього світу! Атей загинув, мій царю! Щойно це сталося. На лівому фланзі. Стріла в спину – і немає вже Атея!

– Свої?

– Ймовірно свої, – Антіпатр ледве втримував коня, що, здавалося, від збудження аж танцював на місці. – Я певен, що це робота тієї фракійки, яку ми подарували Атею.

– Еуге! Каллісто! – вигукував Філіпп. – Ах, як добре! Прекрасна вістка. – На мить засумнівався. – Надійні відомості?

– Клянусь Гераклом! Це сталося за півпарсанга[23] звідси. У скіфів паніка.

– Ах, як хороше! Ах, як прекрасно! І так своєчасно. Сон ніби в руку. Недарма ж до мене в сон приходив Ахілл і порадив ставати табором напроти Певки. Щасливий для нас острів! Боги знали, що якраз тут, напроти Певки, урветься життя Атея.

– Скіфів вразила смерть їхнього царя. Вони розгубилися і припинили наступ.

– Це добре! Це прекрасно! – збуджено радувався Філіпп Македонський підступному удару, завданому Атею в спину, не підозрюючи, що всього лише через три роки його чекатиме такий же підступний удар убивці, тільки не стрілою, а кинджалом. – Доки скіфи розгублені – вперед! Трубачі! Бити в бубни! Оголосити всім, що боги забрали з цього світу Атея! Боги проти скіфів! Боги з нами! Вперед, вперед, доки не отямились скіфи!

На початку десятого десятка довгих і щасних літ весною 339 року урвалося удачливе і, здавалося, безкінечне життя скіфського царя Атея. Хтозна, чим би закінчилася битва між скіфами та македонцями, і скільки б ще пожив у світі білому Атей – можливо б, і подолав столітній рубіж, – аби не підступна стріла, зрадливо пущена в спину дев’яностооднолітньому царю.

Що сталося – те сталося, і змінити вже нічого не можна було. Атей був мертвий і не відчував неслави й гіркоти поразки: ту гіркоту й неславу поразки довелося сповна випити живим.

Скіфи (хоч і жорстокі до безміру, але водночас і забобонні й наївні, як діти) були певні: їхній цар такий же вічний, як вічний у небі бог-сонце Гойтосір. Що б там не було, скільки б літ не минало, як би смерть не лютувала на землі, а цар жив і жив, залишаючись на чолі Скіфії. З ним було спокійно і впевнено. «За нашим царем як за щитом», – говорили скіфи. Вірили: доки Атей з ними – ніяка біда їм не посміє й загрожувати. Так було впродовж тих шести десятків літ, протягом яких Атей володарював, і так мало бути завжди.

І раптом виявляється, що Атей такий же смертний, як і вони, для нього боги теж приготували останню дорогу на той світ, і душа його теж змушена покинути тіло… І вже покинула. Жахна звістка, що їхній живий бог – мертвий, була такою вражаючою і несподіваною, і навальною водночас, що скіфів охопила паніка. Немає Атея – не чекай удачі. Немає Атея – не буде перемоги, скінчилося їхнє везіння. Боги відвернулися від скіфів, ось чому вони забрали Атея… І марно носився царевич Орік з кінця в кінець бойових рядів, що вже ламалися, і марно закликав співплемінників зберегти мужність, адже зі смертю царя ще не все втрачено, – марно. Віри в перемогу вже не було. Як душа Атея, не витримавши зрадливої стріли, покинула його тіло, так і віра, побачивши свого царя мертвим, покинула його підданих. Блискавкою летіла чутка: боги покарали Атея за те, що він, покинувши Скіфію, пішов у пониззя Істру і захотів там поселитися назавжди. І як боги покарали царя, так вони смертю покарають кожного, хто ослухається їх. Тож всім треба негайно повертатися в степи за Борисфен, лише там боги стануть милостивішими до них. Так говорив старший син покійного царя і його спадкоємець. Не вірити йому скіфи не могли. Охоплені панікою, що боги ось-ось і їх покарають, першими кинулися тікати з поля бою нижчі люди – піші воїні, за ними не витримали й знатні, вершники.

Ніхто вже й не думав, що перемога була в їхніх руках. Втікали загонами, на чолі з вождями й старійшинами. Розгублені македонці, – а вони вже втратили віру, що їхня візьме верх, – спершу нічого не могли збагнути, а отямившись, повірили в свою перемогу і подалися в погоню, знищуючи один скіфський тлум за іншим. Паніка була такою всезагальною, що скіфи, втікаючи, кидали все: кочовища і поселення, а в них – жінок і дітей, і старих своїх батьків («На нас тоді було наслано потьмарення», – виправдовуватимуться потім вцілілі), кидали табуни коней, гурти худоби, все своє збіжжя та добро. Воістину, на скіфів найшло всезагальне потьмарення розуму!

Нестримною (тепер уже справді нестримною) лавиною мчали степами македонці, мчали за скіфами, мчали зі свистом, гиканням та улюлюканням. Якою легкою та здобутливою була та погоня! Як свідчить історія, Філіпп Македонський, розбивши скіфів в пониззі Істру, захопив двадцять тисяч самих лише чистокровних коней і стільки ж – двадцять тисяч! – взяли його воїни скіфських жінок та дітей. Обтяжені довжелезними валками скіфського добра, женучи полонених і табуни коней, македонці поверталися з Гетської пустелі у свій край – де вже з такою здобиччю ще за скіфами ганятись!

Від раптової перемоги, на яку вони вже й не сподівалися, і напрочуд багатої здобичі, македонці почувалися як хмільні. І втратили обережність. А втім, військо Філіппа було певне (як і сам Філіпп): почувши про розгром скіфів, місцеві племена так нажахані, що теж втікають світ заочі. І – поплатилися за свою безпечність.

Чутка, що македонці, розбивши непереможних до того скіфів, повертаються у свої краї з пребагатою здобиччю, швидко рознеслася по всьому нижньому і верхньому Істру. Долетіла чутка і до трібаллів. Потерпівши поразку від скіфів, трібалли відійшли долиною в бік Родопських гір, але ніде поки що не могли нагріти місця. Та й ганьбу за поразку від скіфів треба було змити. І трібалли вирішили відігратися на македонцях і заодно довести всім тамтешнім племенам, що вони, як і перше, сильні і непереможні. І неславу свою змиють, і, як поталанить, перехоплять у сп’янілих від удачі македонців скіфське добро.

На шляху, що вів через Фракію у Македонію (ним мало рухатися військо Філіппа), трібалли влаштували засідку…

Історичний факт: повертаючись з перемогою зі скіфського походу, Філіпп Македонський зненацька потерпів жорстоку поразку від трібаллів. Багато його воїнів наклали головами в тім бою, сам цар ледве врятував свою. А все, що його воїни захопили у скіфів, у нього відібрали трібалли. Недарма ж трібалли люблять говорити: бере вовк, але і вовка іноді беруть…

Вже третій день царевич Гелон з військом і всіма своїми людьми відходив вгору по Істру. Рухались прискорено, роблячи лише по дві зупинки на добу, – одну вдень і одну вночі, щоб перепочити й погодувати коней. Але Гелон все одно квапив: швидше, швидше! Люди і коні потомилися, їх все важче й важче було піднімати після короткочасних зупинок, та Гелон з тим не рахувався – він наче від кого чи від чого втікав. Втікав і ніяк не міг утекти, як ніколи не можна втекти від самого себе. З коня майже не злазив, схуд, змарнів, зчорнів, лице загострилося, сухі губи потріскалися, а на потемнілім, наче головешка, лиці тільки очі горіли жаринками. За кілька днів царевич постарів невпізнанно, зробився підозрілим і лякливим, як той кінь, що сахається кожного куща на дорозі. На узвишшях та могилах Гелон, не довіряючи своїй розвідці, сам оглядав видноколи і, лише особисто впевнившись, що попереду, позаду і з боків йому ніхто й нічого не загрожує, трохи заспокоювався. Хоча й не зовсім, бо позирав на всіх вовкувато, насторожено, наче кожної миті чекав якогось лиха. Спав мало, уривками, тримаючи затверділу правицю на руків’ї меча, й уві сні скреготів зубами. Щось бурмотів, а тоді зненацька схоплювався, відкидав з лоба пасмо липкого від поту волосся, водив сюди й туди великими чорними очима, хрипло вигукуючи: «Що? Га?..»

Супутники його були певні: царевич остерігається македонців. Тому й не довіряє нікому. Підстави для того були. Програвши битву, втративши царя, скіфи, охоплені панікою, відходили хто куди. Гелон – вгору понад Істром, але куди саме – того поки що ніхто не знав. Лише на п’ятий день втечі, переконавшись, що македонці їх не переслідують і що вони взагалі невідомо де, вожді почали отямлюватись. Відчували себе кепсько, тож намагалися не дивитися один на одного. А були неспокійні не тому, що програли битву (на війні й не таке трапляється), а тому, що ніхто з них не знав, де поділося тіло царя. Коли пронеслася вістка, що Атей мертвий, що його покарали самі боги й, отже, удача вже відвернулася від його підданих, наче охоплені безумством, кинулись тікати. В тім сум’ятті одним з перших подався з поля бою старший син царя (та, власне, він перший і почав кричати: «Царя вбито! Боги відвернулися від нас! Ми пропали!..»), а про тіло Атея забули. А тепер, коли на п’ятий день втечі трохи оговтались, відчули себе винуватими: чому не захопили з собою тіло царя? Де воно зараз? У кого? І хто його віддав землі? Та й чи віддав? А що як македонці захопили тіло Батька усіх скіфів? Ганьба, ганьба! Так терзалися вожді та старійшини, відчуваючи себе винуватими, і тому не дивилися один одному в очі. Можливо, Гелон щось знав про тіло батька, але запитати про те в царевича ніхто не зважувався. А втім, він уже не був царевичем. Після загибелі Атея Гелон, як його спадкоємець, встиг проголосити себе царем усіх скіфів. Загальним зібранням усіх скіфів, як то водилося споконвіку, Гелона царем не виголошували – не до того було після страшної поразки. Кожний заклопотаний одним: як би в цьому сум’ятті вберегти власну голову. Поки що Гелона визнали царем лише вожді та старійшини його війська і краю. І визнали на ходу, втікаючи від македонців.

Непокоїло й інше: куди вони відходять? Де зараз інші роди й племена, де, зрештою, молодший син царя і його військо? І яка ситуація в степах? Чи пішли македонці в свої краї, чи й досі грабують скіфські поселення? І як далі жити? Де? Тут, в пониззі Істру, чи в степах за Борисфеном, у старій Скіфії? Сам же Гелон на короткочасній раді своїх вождів та старійшин так сказав:

– Куди ми, гнані македонцями, йдемо – відомо лише самим богам. Бо я не йду, мене ведуть боги. І не програли скіфи битву з македонцями, а лише підкорилися волі богів. А боги, забравши до себе нашого царя, веліли скіфам йти геть з пониззя Істру. Скіфські боги сказали мені: нащо вам, скіфи, чужий Істр і чуже море біля греків? Ідіть у свої степи до Борисфену – там ваша прабатьківщина, там могили ваших предків, там ваша Кам’яна столиця на березі Борисфену, там і живіть. Я прислухався до голосу богів і веду вас в степи між Борисфеном і Танаїсом. Боги забагли, щоб скіфи жили не по цей бік Істру, а по той бік. І ще боги сказали: бути Істру рікою миру між фракійцями і скіфами.

Вождям і старійшинам дещо прояснилося. Перше: новий цар повертається на прабатьківщину, вважаючи, що похід Атея в пониззя Істру був невдалим і взагалі добра скіфам він не приніс, а по-друге: у фракійців (коли вже він заспівав про Істр як про ріку миру) Гелон збирається просити підтримки, щоб з їхньою допомогою утвердитись на царстві. Очевидно, щоб прихилити фракійців на свій бік, Гелон і проголосив фракійку Фію своєю жоною. В сум’ятті відступу, а скоріше, втечі, вожді та старійшини не звернули на те особливої уваги, а тепер декого з них кололо, що їхній цар матиме за жону чужачку. Та ще ту, яку македонський цар свого часу подарував покійному Атею як рабиню… Інші ж вожді заспокоювали: може, так і краще. Принаймні фракійці допомагатимуть Гелону, а в такий тривожний час непевності це буде якраз.

На шостий день втечі Гелон як новий цар Скіфії відіслав до фракійців своїх послів, пропонуючи їм мир та дружбу і прохаючи у них підтримки. Ще й запевнив лисячі шапки: його жоною і, отже, царицею Скіфії стане їхня співплемінниця, дочка фракійського вождя Фія. Зустріч з фракійськими посланцями Гелон призначав у середній течії Істру, неподалік острова Чаїного. Посли помчали вперед, за ними і рухався до середнього Істру Гелон, сподіваючись після зустрічі з фракійцями переправитись на той берег і рушити через Гіппаніс до Борисфену. Йшли похідним маршем, перед, як завжди, вела кінна сотня розвідки. За нею на чолі з Гелоном рухалось кінне військо, потім піші загони, кінні загони вождів, обози, кибитки. Гнали табуни коней і ту худобу, яку вдалося захопити після втечі. Новий цар квапився. Як доносили вивідники, за ним гнався зі своїм військом молодший брат Орік. Гнався чи, може, сам втікав від македонців – того точно ніхто не знав. Уникаючи небажаної зустрічі з молодшим братом, Гелон спішив до Чаїного острова, щоб укласти спілку з фракійцями. А вже коли він заручиться підтримкою лисячих шапок, Орік йому буде ніпочім. Македонців Гелон не боявся. Фія запевнила: із загибеллю Атея Філіпп не переслідуватиме скіфів. Він задовольниться тим, що скіфи підуть з нижнього Істру, і його східні кордони тоді будуть в безпеці. А скіфи в межиріччі Танаїсу й Борисфену його ніколи не цікавили і не цікавитимуть. Більше того, переконувала Фія, Філіпп неодмінно вступить в дружні стосунки з новим царем Скіфії і у всьому йому допомагатиме.

І все ж Гелон не мав спокою. На п’ятий день втечі все ніби складалося добре: від македонців відірвався, від Оріка теж, до фракійців послано вірних людей, Фія з ним і запевняє, що все буде добре, але бажаного спокою не було. Гелон мав таке відчуття, що всі ці дні він марно намагається утекти від самого себе.

Фія їхала в голові валки разом з мужем – тепер уже мужем! – новим царем Скіфії. Була вбрана як скіф’янка, сама вирішила, що так краще. І все ще не могла звикнутися зі своїм новим становищем. Скіфська цариця! Бідне-бідне фракійське дівчатко, продане рідним батьком у рабство, македонська рабиня, потім скіфська… І ось нарешті – цариця. Жона царя Скіфії! Не кожній, бодай і знатній, так щастить у житті. Раніше, в покоях Антіпатра, вона про такий злет і мріяти не могла. Іноді й сама собі не вірила: невже вона й справді цариця? Але скіфи (принаймні ті, хто їхав з Гелоном) визнали Гелона за свого царя, тож і її шанобливо величають царицею. Паморочилося в голові.

Але навіть перед Гелоном намагалася не видати своєї буряної радості. Гелон їй не подобався, і в своє серце вона його ні раніше, ні тепер не пускала. Але все те не мало значення. Вона – цариця, і цим все сказано. Про Іолая, сина Антіпатра, котрого колись так палко кохала, вже давно й думати перестала. Та й нащо він їй тепер, син македонського полководця, коли Гелон дав їй найбільше за всіх. І хай вона не кохає Гелона, як кохала колись Іолая, та все те дарма. Вона цариця, все інше її не цікавить. І силуючи себе, щоб в очах було кохання чи бодай ніжність, намагається лагідно дивитися на мужа свого.

– Ми з тобою, мій любий, мій царствений муже, створимо найсильніше скіфське царство. Нам допоможуть і фракійці, і македонці. Тільки влаштуємось на новому місці за Борисфеном, так відразу ж і пошлемо послів до Філіппа Македонського – цар стане нашим найкращим другом, мій любий.

Гелону не подобається оте «ми з тобою», бо не дуже його тягне ділитися владою з будь-ким, навіть із Фією, але Фія як жінка йому дуже подобається, без неї він уже не уявляє свого життя.

– О, так, – озивається покірно. – Ми з тобою…

– Я житиму тільки в Кам’яній столиці, в найкращому палаці, – замріяно говорить Фія. – Сподіваюсь, у твоїй столиці знайдеться пристойний палац для твоєї улюбленої цариці? (Гелон киває). З мене досить шатер, кибиток, багать просто неба, кочівок, з мене досить і степових просторів! Хочу жити так, як і належить жити цариці!

– Щодо мене, то краще в шатрі посеред степу.

– Звикнеш і ти до палацу, – сміється Фія (о, яка вона гарна й зваблива, коли сміється!) – Вам, скіфам, час уже від шатер переходити до палаців. Особливо тобі, царю… – І зненацька турботливо: – Тебе щось хвилює, мій любий? На твоєму суворому лиці майнула тінь тривоги? Хто посмів засмутити самого царя Скіфії?

Та Гелон, задивившись у далечінь, вже не чує жони. Що за вершники з’явилися на обрії? Чи ж бува не люди Оріка? Швидше б дістатися до Чаїного, зустрітися з фракійцями, укласти з ними договір про дружбу, заручитися їхньою підтримкою і хутчій на той берег Істру, до Борисфену, під захист валів і ровів Кам’яного городища. Лише там можна спокійно пересидіти веремію. А втім, доки його молодший брат на цьому світі, спокою Гелон не матиме.

Примчав сотник розвідувальної сотні.

– Владико Скіфії! Попереду на відстані лету десяти стріл – Чаїний острів на середньому Істрі.

Нарешті! Гелон полегшено переводить подих. Тільки б прибули фракійці, а вже тоді йому й Орік не завада.

Та коли Гелон, остерігаючись засідки, обережно підійшов із своїми людьми до Чаїного острова на Істрі, фракійців там не було.

Це могло означати або те, що посли Гелона ще не встигли дістатися до фракійців, або те, що фракійці – це було найгірше – відмовилися від зустрічі. Адже вони мали всі підстави не довіряти скіфам, котрі десятиліттями шарпали їхні землі, або те, що фракійці просто ще не встигли прибути до Чаїного. Отже, треба зачекати бодай кілька днів, а раптом фракійці ще прийдуть? Доки на цьому світі ходить Орік, Гелону без допомоги фракійців не утвердитись на царстві. Хоч Гелон і старший в роду і ще за життя Атея вважався його спадкоємцем, та все ж значна частина скіфських родів, якщо виникне між братами суперечка, може виступити за Оріка. А з допомогою чужої сили і легко і вигідно позбутися суперника. Македонці б охоче йому допомогли (принаймні так запевняла Фія), але обіпертися на них після поразки скіфського війська – небезпечно. Це може викликати обурення в значної частини скіфів, та й македонці за свою допомогу напевне ж зажадають чималу плату. Або – це більше всього – зроблять скіфського царя своїм служкою, а Гелон не хотів бути залежним. Так міркуючи, Гелон вирішив стати табором в степу напроти Чаїного острова і почекати або фракійців, якщо ті погодились на зустріч, або своїх послів. Але почував себе непевно, вивідники загубили слід Оріка, і це непокоїло.

Табір оточили возами, виставили дозорців, вже лаштували шатро для царя, як зненацька почувся вигук:

– Фракійці!

Гелон скочив на коня, охоронці з його сотні теж. З балки почали вихоплюватися вершники. На передньому руда, аж вогниста фракійська лисяча шапка – ось чому й пролунав вигук про фракійців. Але інші вершники були в звичайних скіфських башликах. Їх все більшало, вони хвиля за хвилею вихлюпували з балки й розпорошувалися, явно намагаючись оточити Гелонів табір.

І тільки пролунала команда: «По конях! Приготуватися до відсічі!», як табір заворушився й прийшов у рух. До Гелона прискакав сотник, тривога на його лиці вже змінилася радістю.

– До нас прибуло військо твого молодшого брата, владико! – вигукнув він, гарцюючи на коні. – Нас стало більше. Нам тепер ніхто не посміє загрожувати.

– Дурень! – процідив крізь зуби Гелон. – Ці скіфи такі ж небезпечні для нас, як і македонці.

– Ей, Гелоне! – притримавши коня, закричав передній вершник. – Ти марно чекаєш фракійців, їх не буде! Твоїх послів ми перехопили. Тебе ми теж вислідили, Гелоне, не сподівайся, що тобі вдасться втекти за Борисфен і відсидітися в Кам’яному городищі!

– Як ти, нікчемо, розмовляєш з владикою Скіфії?! – обурливо вигукнув сотник.

– Гелон для нас не цар! – крикнули з того боку. – Він батьковбивця!

– Ти заплатиш кров’ю за свої зухвалі слова! – закричали в таборі Гелона. – Ти хто такий, що посмів порочити самого царя? Атея забрали до себе боги, а його старший син і спадкоємець Гелон за правом предків став владикою Скіфії. І ви мусите визнати його царем, інакше вас чекає кара на смерть!

– Якщо кара кого й чекає, то – Гелона. А тепер слухайте, скіфи, що скаже вам царевич Орік!

Наперед вихопився вершник в малиновій куртці, горит і піхви якого були обкладені золотом. Всі впізнали молодшого сина покійного царя.

– Я – Орік! – вигукнув вершник, стримуючи коня. – Я перехопив ваших послів до фракійців і тому знав, де вас шукати.

– Хоч ти й царський син, а все одно мусиш покоритися братові, новому цареві Скіфії!

Орік вихопив меч, здійняв його над головою:

– Клянусь богом Аресом, все, що я скажу, – правда і тільки правда! А хто хоче схрестити свій меч з моїм мечем, хай вийде. Але Гелон для мене не цар, а вбивця свого батька, царя Атея! Це я кажу, Орік!

– Що він верзе? – залунали гнівні голоси. – Як він сміє таке говорити про царя?!

– Мій молодший брат просто заздрить, що я, а не він став спадкоємцем нашого батька, і що мені, а не йому дісталася найвища влада, – на диво спокійно озвався Гелон. – Скіфи! Згадайте заповіти наших предків. Хто зводить наклеп на царя чи ложно клянеться його ім’ям, той підлягає негайній карі на смерть!

– Скіфи! – крикнув зі свого боку Орік. – Одночасно згадайте і той заповіт наших предків, де говориться: – Вбивця свого батька заслуговує смертної кари на місці!

– Орік – македонський прислужник! – вже почав нервувати Гелон. – Це македонці його підмовили, щоб він виступив проти мене і проти вас. Македонці вбили нашого царя, а тепер забагли внести розбрат серед нас, ось чому вони намовили мого брата ложно звинуватити мене в найтяжчому злочині. Смерть зраднику!

Але скіфи лише гарцювали на місці та розмахували мечами, у бій не спішили – свої не хотіли битися зі своїми.

– Я не бажаю вам ні зла, ні смерті, скіфи! – крикнув їм Орік. – Я не хочу, щоб від скіфських мечів лилася скіфська кров.

– Ми теж не бажаємо цього, – непевно відгукнулися з табору Гелона. – Але що хочеш ти, молодший царевичу? Чого ти за нами гнався, як за злодіями? Чи сам бажаєш стати царем?

– Ні, не хочу! Гелон – старший син царя і спадкоємець золотої гривни. І був би він законним царем, якби не пролив кров свого батька, царя Атея. Він підло позбавив життя того, хто колись народив його і у білий світ благословив. Ось як Гелон захопив владу. І після цього ви ще смієте називати батьковбивцю владикою всіх скіфів?!

– Атея згубила македонська стріла!

– Що стріла – то так, але не македонська. Та перш ніж показати вам ту стрілу, я хочу запитати вас: чи повертався коли Атей спиною до ворогів?

– Ніколи!

– А стріла вдарила в спину Атею! – вигукнув Орік. – Ось ця зрадлива стріла в моїх руках. Коли ви хочете на власні очі переконатися, чия вона – їдьте до мене й дивіться.

Кілька вершників помчали до Оріка, і по хвилі один з них вражено вигукнув:

– Це й справді стріла Гелона! І наконечник його. Скіфи! Гелон убив свого батька! Подивіться! Кожний з вас упізнає наконечник старшого царевича.

І тоді люди Гелона під’їхали ближче, а навстріч їм рушили люди Оріка. І всі змішалися, розглядаючи стрілу, та вражено цмокали язиками, вигукуючи:

– Це ж стріла Гелона! Дивіться! Ось на наконечнику позначка старшого царевича – закарлючка, що схожа на дзьоб орла!

– Тільки в Гелона такі наконечники.

Гелон, скориставшись метушнею, кинувся було тікати, але йому швидко загородили дорогу, стягли з коня, загаласували:

– Смерть батьковбивці!

– Прив’язати батьковбивцю до конячого хвоста й пустити коня у степ!

– Стійте! – крикнув Орік. – Відпустіть зараз же Гелона, віддайте йому коня і зброю!

Гелону повернули коня і зброю.

Орік сказав йому:

– Я не хочу, щоб тебе вбивали безоружним, царський сину і мій старший брате. І сам не хочу вбивати безоружного. Я викликаю тебе, Гелоне, на смертний герць. І хай наш поєдинок вирішить доля. Коли тобі поталанить – житимеш, а не зумієш перемогти мене у чесному бою – згинеш із цього світу. Мчи берегом до того дерева, а я під’їду з боку степу. Напроти дерева і зітнемо свою зброю. Мій бог – справедливість, твій бог – підлість. Побачимо, чий бог переможе! Ара-ра!

І сини Атея – старший і молодший – роз’їхались у різні боки. Люди Гелона і люди Оріка вмить перемішалися, приготувавшись дивитися герць, наперед загадуючи та б’ючися об заклад, хто ж кого переможе. Поєдинок у скіфів завжди користувався успіхом, і на герці, коли ворогуючі силою зброї та спритністю зводили рахунки чи вияснювали власні стосунки, завжди збиралися цікаві – такого видовиська ніхто не хотів проґавити, та й розмов про них вистачало потім надовго. А тут царевичі виходять на герць. Коли ще таке побачиш. І скіфи, забувши навіть причину, з-за якої царевичі взялися за зброю і багнуть крові, галасливими юрмами посунули на герць.

Напроти розлогого дуба царські сини розвернулися.

– Ара-ра!

– Ара-ра!

Першим на скаку пустив стрілу Гелон, Орік спіймав її щитом. І коли він в свою чергу пустив стрілу, Гелон теж її спіймав щитом. Відкинувши луки, брати взялися за дротики, і ті полетіли один одному навстріч. І – зіткнулися на півдорозі між Оріком та Гелоном. Дротики, дзенькнувши, впали.

– О-о-о!!! – захоплено вигукували глядачі. – Оце кидок! Добрий початок для герцю. Перш, ніж хтось із них когось прикінчить, ми добре наситимось видовиськом.

Царевичі вихопили мечі й пустили коней. Подавшись вперед, виставивши руку з мечем, брати неслись чвалом і щось кричали один одному. Коні зіткнулись на всьому скаку, вдарились грудьми, осіли на задні ноги, але втрималися. Від удару в обох вершників злетіли башлики, але вони на те не звернули уваги.

Мечі братів схрестилися так, що викресали іскри.

Затанцювали, завертілися коні, присідали на задні ноги, викидали передні ноги, гризли один одного, а мечі миготіли, аж дзвін стояв. Глядачі захоплено спостерігали поєдинок, цмокали язиками, ляскали руками, обмінювалися вигуками схвалення, вітаючи вдалі випади того чи того брата.

Царевичі рубалися на славу – принаймні було на що дивитися. А що один з них загине – не біда, на те і меч, щоб стинати голови. Немає почеснішої смерті за ту, яку чоловік зустріне в бою чи поєдинку на очах у своїх співплемінників. Ара-ра!

Обидва царевичі були добре навчені і блискуче володіли мечем. Але кожний з них мав і якусь перевагу – Гелон у силі удару, адже був більшим, важчим за суперника і руку теж мав важку. Та Орік хоч і програвав у вазі й силі, але вигравав у витривалості та спритності. Він вертівся так, що неоковирному Гелону годі було його поцілити, хоч і вкладав у кожний удар всю свою силу. Та за той час, що Гелон, важко дихаючи, наносив один удар, Орік – два. І сипались вони на Гелона з такою швидкістю, що той упрів, почервонів і лише встигав відбиватися. Та ось Орік, зробивши оманливий випад, зовсім з іншого боку наніс найвдаліший удар – меч вилетів з рук Гелона і брязнувся далеко від його коня. Все! Вирячивши очі, Гелон ошаліло вертів головою, над якою вже здіймалася пара, не розуміючи, що сталося – у його витягненій руці зброї не було.

– О-о-о!!! – пронісся не то стогін, не то захоплений вигук серед глядачів. – Який удар! Слава Оріку!

Збагнувши, що сталося, Гелон пригнувся до шиї коня і кинув його у протилежний від противника бік. Це допомогло йому врятуватися від удару, але допомогло лише на одну мить.

Скіфи напружено затихли, тільки важко дихали. Герць швидко наближався до свого кінця – той, хто вибив у противника зброю, має право просто прикінчити його.

Відскочивши в бік, Гелон вихопив аркан, розкручуючи його над головою, метнув на брата. Змією мигнувши в повітрі, волосяний аркан полетів на противника. Орік, відхилившись, махнув мечем і в повітрі розрубав аркан на дві половини.

Гелон не витримав. Забувши, що в нього на поясі висить акінак (та й стріли є в гориті), він круто повернув коня і помчав у степ. Ахнули воїни й обурливо зашуміли – такого ще не траплялося, щоб тікати з поєдинку. Ганьба, ганьба! А ще царевич! А ще хотіли його вибрати царем! Гамір наростав. Дехто з вершників поривався наздогнати втікача й силою зброї повернути, але Орік зупинив їх жестом меча, сунув його в піхви. Вихопивши аркан, помчав за братом.

– Улю-лю-лю-у-у! – кричав він, розмахуючи над головою арканом, і від того насміху, з яким мисливці ганяються за полохливими зайцями, Гелон ніби отямився. Круто повернув коня. Шкірячи зуби, помчав навстріч Оріку. Свиснув аркан, вирвав Гелона з сідла. Оглушений ударом, царевич завертівся на землі, намагаючись встати, але тут же й падав. Орік пустив коня по колу, тягаючи за собою поверженого противника.

Гелон однією рукою вхопився за аркан, трохи підтягнувся, щоб не задихнутися в петлі, а другою дістав акінак і перерізав вірьовку. Орік зупинив коня, подивився, що ж чинитиме старший брат.

Гелон звівся й захитався.

– То що, мій старший брате, пускати старому батькові стрілу в спину було легше? – без ненависті, а тільки стомлено запитав Орік.

– Гре-ецький раб! – прохрипівши, Гелон висмикнув акінак, спльовуючи кров, хитаючись рушив до Оріка.

Глядачі затихли. Зацмокали язиками. Оце по-чоловічому! Молодець Гелон, схаменувся і хоче ганьбу свою змити акінаком. Видовисько триватиме й далі. Але що Гелон вдіє проти меча свого брата? Тим часом Орік зіскочив з коня, закинув йому на шию повід, поляскав його по шиї і відпустив. Меч сунув у піхви. А сам з акінаком в руці рушив навстріч брату. Це теж сподобалось глядачам – чесно! Благородно чинить молодший син Атея. Всі з нетерпінням чекали останнього бою. Але його не відбулося. Гелон захитався, випустив акінак і важко впав на бік. З рота потекла кров – певно, добряче брязнувся об землю, коли його з сідла вирвав братів аркан. Він ще силкувався звестися, хрипів, шкріб землю руками, наче намагався за неї вхопитися, і виривав траву з корінням. Орік підійшов до нього, постояв, а тоді поставив йому ногу на голову. Гелон засовався під його ногою вужем.

Переможець, тримаючи ногу на голові поверженого противника, повернувся до глядачів, німо питаючи їх: що йому чинити з братом?

– Убий його! – в один голос вигукнули воїни. – Він заслужив смерть!

– Хай кров’ю і життям своїм змиє ганьбу!

Орік, вийнявши меч, заніс над грудьми Гелона, потримав так якусь мить і засунув меч назад у піхви.

– Ні, – важко і хрипко дихаючи, сказав він. – Гелон хоч і ворог мій, і убивця свого і мого батька, але він мені брат і царської крові. А проливати царську кров я не буду. Вставай, Гелоне, як маєш ще сили.

Прийняв ногу з його голови, Гелон засовався, з трудом звівся, хитаючись і спльовуючи кров.

– А тепер йди геть звідси! – стомлено махнув рукою Орік. – Куди хочеш іди, щоб очі мої тебе більше не бачили.

– Краще убий мене… – захрипів Гелон. – Чуєш, убий! Як живим зостанусь, я мститиму тобі на смерть!

– Ось тоді я тебе й прикінчу. А зараз – геть з моїх очей і затям: у скіфських степах тобі віднині немає місця.

Отямившись від такого захоплюючого видовиська, воїни закричали в один голос:

– Слава, слава Оріку!

– Слава новому цареві Скіфії – достойному з достойних, мужньому з мужніх, слава!

– Слава! – почувся раптом дзвінкий жіночий голос. – Слава Оріку, владиці Скіфії!

Воїни вмовкли і вражено обернулися на голос того, хто вигукував. Жінка? Як вона посміла подати голос, коли достойні з достойних мужів обирають собі царя?

Вислизнувши з шатра Гелона, Фія покірною і водночас побитою ласкою наближалася до переможця. Не йшла, а ніби пливла – сама побита й покірна, але в той же час підкрадалася до своєї нової здобичі. Похитувала в’юнким станом і стегнами, а на губах її та в очах блищала якась хтиво-солодка і водночас винувата посмішка. Була вона боса, в червоних шовкових шароварах, в барвистій скіфській кофтині-безрукавці, довгі смагляві руки голі, на зап’ястях – золоті обручки. На шиї кілька разків грецького намиста, чорне волосся перехоплене золотим обручем, вільно спадає на спину.

Орік, захмелілий від перемоги, напівобернувшись, зачудовано на неї дивився. Перевівши подих, провів кінчиком язика по пересохлих губах.

Зваблива чужачка, все так же рухаючи в’юнким станом, покірною звіриною наближалася до нього – лагідна, м’яка, готова на все, аби новий господар не відігнав її від себе, а пригрів… Вигляд у неї був, як у тієї м’ятої лисиці, котра, покірно тягнучи пишний хвіст, намагається ним спокусити нового самця.

Підійшовши до Оріка, вона подарувала винувато-покірну, лагідно-звабливу посмішку, гарними руками провела в себе по грудях, потім по заокруглених стегнах, показуючи цим жестом, що віднині її тіло належить тільки йому. А тоді повільно і якось врочисто опустилася на коліна, поклала голову на траву так, щоб розсипалося волосся, взяла руками його ногу в червонім сап’янці й поставила її собі на голову.

І затихла, готова на все – на смерть і на любов.

Орік з шумом перевів подих, хрипло сказав:

– Встань і йди в моє шатро. Я сьогодні добрий.

– Ти завжди добрий, – сказала вона не ворушачись.

– Ні, – засміявся він. – Тільки сьогодні. Бо сьогодні боги до мене аж надто прихильні.

Побув царем – побудеш і рабом

Самотніх степи не люблять.

Самотня людина у степу взагалі не людина, а просто здобич. Легка й спокуслива. І рідко хто втримається, щоб не поживитися нею. На слід одинокого охоче виходять і хижаки. І не сховається тоді бідолаха в степах: наздоженуть сіроманці, розтерзають, оближуться після кривавої тризни і далі гайнуть, а білі кості швидко заростуть тирсою, наче крізь землю проваляться. І ховати не треба.

А не встигнуть чотириногі, двоногі не проґавлять – людоловство в степах споконвіку прибуткове. Тож Гелон відчував, що ось-ось його схоплять – або чотириногі, або двоногі. Першим однаково, хто він, їм аби шлунок дармовим м’ясом набити, а двоногі, дізнавшись, що блукач – царевич та ще й спадкоємець золотої царської гривни, постараються його у грецькому чи й македонському світі продати. Добре золото за такого можна взяти. Бачать боги, він, Гелон, не хотів зоставатися у світі, де так довго, майже все життя тягнувся він до золотої скіфської гривни, вже було й дотягнувся, схопив її, і – все полетіло шкереберть. Програвши герць і люто ненавидячи брата, прохав у нього власної смерті. Погрожував братові: убий мене, бо як живим зостануся, мститиму тобі на смерть!.. Брат не злякався погроз. Брат на радощах, що переміг, виявився нечувано щедрим. Велів йому йти з очей його! Ще й заявив:

– Віднині у скіфських степах тобі немає місця. Жоден скіф не пустить батьковбивцю до свого шатра, як і до свого багаття.

А той, від кого відвертаються співплемінники, місця на рідній землі вже не має. То куди податися? Де подітися? У якому світі широкому знайти собі місце? Ночами в кущах дрижаків ловив. Боявся розпалювати багаття, щоб не привабити до себе звіра чи людину, тож на ночівлю забирався в кущі й цокотів там до ранку зубами. Хоча нащо йому тепер життя, коли золоту царську гривну втратив? Самотньому її вже не повернути. Та й Орік її з рук не випустить. Меткий молодший брат, а такий же був тихий та лагідний, хоч до рани його замість подорожника тули!.. А бач… Золоту гривну схопив і не облизався. І досі не може Гелон збагнути, як він його на герці переміг? Не інакше, злі духи йому допомогли. Або в греків за морем чарів набрався. З допомогою чужого зілля і верх над ним узяв. Гелон ладен був сам себе розтерзати при згадці про ту неславу, яку на герці зазнав. Та ще на очах у всіх скіфів. А того, хто програє герць, скіфи не шанують і за вдатного мужа більше не мають. До переможця всі й перебігли, до того збіглого раба з грецьким тавром на лобі. За царя його проголосили – о, боги!

Два дні вже ні ріски в роті не мав, ні краплі води, але ні голоду, ні спраги не відчував. Йшов як мертвий – ні бажань, ні думок. Вдень брів навмання, а ночами заповзав у кущі й спав уривчасто, раз по раз схоплюючись і тривожно прислухаючись до нічних звуків. А вранці знову брів, куди – і сам не знав. Боявся тільки, щоб до Істру не потрапити, бо по той бік його була Скіфія. Та Скіфія, у якій для нього вже й місця немає, та Скіфія, у яку йому й потикатися зась! Ночами ж у його полохливі сни чомусь приходив цар Атей. І дивився на нього без гніву й навіть без докорів. А якось тихо запитав:

– Чи не тяжко тобі, сину, самотньому в білому світі? Чи допомоги якої потребуєш?

– Нічого мені не треба! – крикнув Гелон і проснувся. Цур йому, пек такому сну! Атея вже напевне повезли в землю Герр, якщо, звичайно, підібрали на полі бою тіло. У цей світ Атей більше не повернеться, то й боятися Гелону треба віднині не мертвих, а живих.

На якийсь там день блукання (він швидко втратив лік дням) палицею підбив перепела, общипав його, випотрошив і з’їв сирим. І вперше задумався: куди він іде і чого він хоче? Треба було будь-що визначитися в цьому світі й вирішити, як далі бути. Скіфія для нього вже не існує. Жодний скіф не пустить батьковбивцю до свого шатра, не обігріє його біля свого вогнища. Дістатися б до Македонії, Філіпп його б прийняв, але світ не близький. Без їжі, без коня степи не здолаєш. Та й без захисту він, тож дорога його швидко урветься. Не сьогодні-завтра він або з людоловами зіткнеться, або вовки нападуть на його слід. І ті, і ті не помилують. Самотній у степу – як нічий: хто перший його здибає, той і схопить. А коли ти й без народу свого, без краю – вважай, що місця тобі вже на землі немає. Кепсько. Зовсім, виходить, кепсько. Хоч вовком вий. Недарма ж його Орік відпустив, щоб помучився неприкаяний, люду свого і землі своєї позбавлений… Оріку легше, він уже свою чашу гірку до дна випив, тепер п’є чашу хмільну. А йому, Гелону, тільки ще доведеться пити свою гірку чашу…

…Спіймали його невдовзі. Одного дня виткнувся Гелон з-за кряжа – аж гульк! – навстріч вершники. По вогнисто-рудих лисячих шапках здалеку впізнав фракійців. Споконвічних ворогів скіфських. А втім, все одно, бо й свої, скіфи, йому теж вороги. Тікати пізно, бо його вже побачили. Та й нікуди. Пішому на рівнині яка втеча – тільки ноги задарма бити.

«Орікове рабство скінчилося, а моє тільки-но починається», – подумав і сів під кущем полину, байдужий до всього. І до своєї долі теж. Та й чого метушитись, вище себе все одно не стрибнеш. Все у волі богів, як вони вирішать, так і буде.

Тим часом від гурту вершників відірвався один, примчав до Гелона, зуби з густої бороди вишкірив, заговорив каліченою скіфською мовою:

– Га-га!.. Скіф! Чого це ти, скуте, сидиш у степу, як байбак біля нори? Життя набридло, що самотній тиняєшся світом?

Гелон навіть не глянув на верхівця.

Свиснула в повітрі плетениця, оперіщила його по спині.

– Ану вставай, волоцюго! Якщо ти нічий, то будеш нашим. Нічиїх людей у степу не буває. Вставай, кажу, і бігом!

І фракієць погнав Гелона до гурту вершників. Всі вони бородаті, довгочубі, волосся в кожного аж на плечі спадає– істинні фракійці. Загомоніли на своїй мові, розглядаючи блукача, але враз притихли, як подав голос сивий товстий фракієць з багато оздобленою зброєю на лускатому поясі, що ледве втримував його одвислий живіт. Коли він говорив, живіт колихався, і Гелон охрестив його подумки «жирним байбаком». Той фракієць, котрий пригнав його до гурту, був за товмача. «Жирний байбак» запитав:

– Ти хто такий?

Гелон знизав плечима: чи не все, мовляв, одно, хто він такий? Але це не сподобалось фракійцям, один з них оперіщив Гелона батогом і щось закричав. Тлумач переклав:

– Відповідай, коли тебе запитує вождь Рез! Мовчатимеш тоді, як ми тобі язика вирвемо. А доки маєш чим говорити – говори!

– Ну… людина, – огризнувся Гелон. – Що далі? Можете мене вбити, якщо у вас сверблять руки.

– Ти не людина, – заговорив товмач. – Уже не людина, – додав насмішкувато. – Віднині ти раб вождя Реза. Затям це на все життя, скільки б його в тебе не зосталося. А своїх рабів Рез не вбиває, він їх за зірін продає. Говори – хто ти такий? Скіф?

– Був колись скіфом, тепер – ніхто.

– Чи маєш багатих родичів? – доскіпувався товмач. – Вони тебе зможуть викупити на волю?

– Коли б мав родичів, то не тинявся б у степу самотнім, – буркнув Гелон. – А родичі в мене були. Та… загули.

Фракійці щось погомоніли між собою.

– Не маєш у Скіфії родичів, котрі б тебе викупили, то продамо тебе грекам чи македонцям. На такого здорового скіфа завжди знайдеться покупець з пузатим гаманцем.

Їхали неквапом, Гелон брів у кінці загону. Його пильнував один вершник (решта на полоненого більше не звертала уваги), він час од часу покрикував, щоб скіф «швидше перебирав ногами і не спав на ходу». Коли ж не допомагали слова, штурхав його в спину ратищем списа.

На ночівлю загін зупинився у невеликому зеленавому вибалку, де була криничка. Фракійці вичистили з неї сміття та пісок, поглибили, почекали, доки вона наповниться водою, і заходилися напувати коней. Потім поприв’язували їх до вбитих у землю паколів, понавішували коням на шиї торби з ячменем і тільки тоді заходилися коло вечері. Наносили хмизу, розпалили багаття і в двох бронзових казанах зварили куліш з м’ясом. На Гелона ніхто уваги не звертав, наче його і не було поруч. Він сидів за спинами своїх поневолювачів – в коло до багаття таких ніколи не пускають. Віднині він раб, а раб мусить знати своє місце. І Гелону нічого не залишалося робити, як теж вдавати, що він не помічає фракійців. Вони вже сьорбали гарячий, жирний і такий запашний куліш, аж постогнуючи, аж мліючи від гарячої вечері.

Трощикували зубчики часнику, як він смачно пахтів! Здається, на увесь степ. Від запаху кулешу в Гелона, – а він уже кілька днів нічого не їв, – судомило в животі. Але кулешу йому ніхто не дав, фракійці висьорбали його до дна в обох казанах. Та ось вони взялися за м’ясо. По колу пустили бурдюк з брітоном – фракійським напоєм з ячменю, що був схожий на пиво і на брагу водночас. Пили, чавкали, плямкали. Напівобгризені маслаки кидали рабу. Кидали через плече, зневажливо, як собаці. А кидаючи, попадали Гелону в груди й лице. Гелона тіпало від обурення. Але мусив терпіти. Хто він віднині? Раб. А яке може бути у раба обурення? Рабу й кидають недогризки, чого ж тут дивуватися. Спершу Гелон відвертався від маслаків, але відчуття голоду, що знову проснулося в ньому, зробило своє. Та, зрештою, якщо він не поїсть сьогодні бодай трохи, то завтра може і з ніг звалитися. І тоді панькатися з ним не будуть. Тож махнувши рукою на власну гордість, хапав маслаки, гриз їх і думав: о доле, якою ж ти буваєш немилосердно жорстокою! Ще позавчора він був всемогутнім царевичем, повелителем десятків тисяч людей, потім царем став, бодай і на кілька днів, а сьогодні як шолудива собака догризає недогризені кістки своїх нових господарів і повелителів. Не інакше, як Атей (царя він уже навіть про себе не називав батьком) шкодить. Мертвий, а шкодить. От і наслав таку халепу на сина. А улюбленця свого, Оріка, виручив. От і виходить, що Орік рабства позбувся, а він у нього вскочив. А все Атей винуватий. Бо мстить старшому синові, не злюбив його і мстить. А він, Гелон, без вини винуватий. Він – спадкоємець скіфської гривни. І вбив Атея тільки тому, що цар забаг порушити закони предків і віддати гривну не йому, законному спадкоємцю верховної влади, а молодшому синові. Ось за це Атей і потрапив у світ предків. Всі туди підуть, хто порушуватиме закони предків. Так переконував себе Гелон, гризучи недогризені маслаки, так утішав себе й виправдовувався перед власним сумлінням, що ні-ні, та й ворушилося в ньому. Він не винен, бо як старший у роду відстоював своє право на спадок. Винуватий Атей. Коли б старий так довго не жив у цьому світі (подумати тільки, хотів навіть третє життя розпочати!) та не порушив закони предків, то й Гелон не став би убивцею свого батька. Тож і виходить, що кара, яка спіткала Атея, – справедлива кара.

Вночі Гелон вирішив тікати. Не готувався заздалегідь до втечі, навіть не думав про неї – задумка спалахнула раптово, як блискавка. Поналивавши повні животи гарячого кулешу та хмільного брітону, набивши їх ще й м’ясом, палахтівши на увесь степ своїм улюбленим часником, фракійці швидко захропіли – хто де сидів. Тільки іноді відригували уві сні, певно, переїли. В Гелона сну не було в жодному оці. Та й звідки він міг узятися після того, що з ним сталося? Тож вирішив ризикнути. Та й поневолювачі безпечно хропіли, певні, що новий раб ніде від них не дінеться. Вартівник, котрого вони лишили на чатах, теж невдовзі захріп сидячи – голова його впала аж на груди, і він тихенько висвистував носом. Гелона наче хто швайкою під бік штрикнув: тікай! Іншої такої ночі може й не трапитись. До ранку будеш далеко-далеко – втікай! Коні у них добрі, вибери собі найкращого і – гайда!

Не вагаючись, Гелон обережно відповз від сонних у темряву, там звівся і, скрадливо ступаючи, рушив до коней. Вчувши стороннього, що підкрадався до них у темряві, коні тривожно запирхали. Треба було їх заспокоїти. Коні завжди тривожаться, коли не знають, хто чи що до них підкрадається – видимої небезпеки вони не так бояться. Стримуючи дрож у всьому тілі, Гелон стиха засвистів, силкуючись, щоб свист той видався заспокійливим і лагідним. Так посвистуючи, наблизився до коней, поляскав крайнього по шиї і заходився відв’язувати повід.

– Допомогти?

Голос був спокійний, злегка, правда, насмішкуватий.

Гелон закляк біля повода, потім перевів подих і, думаючи, що то йому просто вчулося, повільно обернувся. Удару в лице не відчув, лише в очах, ба, ні, швидше всього, під черепом спалахнули вогники, і він кудись полетів. І миттю провалився у темряву.

Отямився під ранок, як уже сіріло. Фракійці були на ногах, потягувалися, бороди свої розчісували, в дорогу лаштувалися.

– Виспався? – підійшов до нього той фракієць, котрий знав скіфську мову і був за товмача. – Як спалося? Що снилося?

Гелон, лежачи на спині, засилкувався звестися, але руки були зв’язані за спиною і вже затерпли. Його підхопили за куртку й ривком посадили.

– Побігати закортіло? Ай-ай-ай!.. – тлумачник присів біля нього навпочіпки, чомусь пильно зазирав йому в очі. – Хіба не Знаєш, що ти вже наш? Відбігав своє. Хто потрапить до фракійців, той на волю вже ніколи не вирветься – затям! Та й нащо тобі воля, як ти вже раб. А раб мусить до кінця днів своїх забути про волю, бо інакше він не раб.

Гелон ворухнув розпухлим язиком і виплюнув згусток крові і ще щось тверде. У рот якось дивно входило повітря, наче він був дірявий.

– Зуби цілі? – мовби співчутливо запитав товмач. – Бо в Сартока рука важкенька. Кулак наче залізний. Це він тебе вночі й урізав. Ай-ай-ай! Так і є, трьох передніх зубів катма. Ну й Сарток, ну й мастак! Але й ми задніх не пасемо, – стис пальці в кулак, показав його Гелону. – Бачив? Можеш навіть понюхати, чим пахне. А втім, нюхати не треба, зараз ти відчуєш на своєму писку, яка в мене сила. Може, ще й Сартока переплюну. Тож надивляйся на мене. І на білий світ, бо більше його, мабуть, не побачиш. Принаймні на цьому світі. Він зараз для тебе навічно стане чорним.

Відвів назад зігнуту в лікті руку і різко викинув її вперед. А викидаючи, гекнув: «Ге-ех!» Одночасно вказівний палець його – товстий, короткий, наче обрубок – випростався. Гелон ні відхилитися не встиг, ні збагнути того, що сталося, як той палець – твердий, мов залізо, – з неймовірною силою вдарив йому в око. Голова Гелона від несподіванки відлетіла назад – ледь шийні хребці не тріснули. І сам він повалився на спину. Різкий пекучий біль пронизав його наскрізь і в оці вогнем запік. Коли його підняли й посадили, білий світ чомусь зменшився, праворуч стояла пітьма. Біль не затихав, Гелон прикусив язика, щоб не завити. Хапав розкритим ротом повітря і не міг його знайти. По правій щоці текло щось гаряче і біля неї чомусь серед білого дня стояла пітьма. Щось бовталось у нього біля лиця, й коли він хитав головою, намагаючись позбутися болю, стукалось об його ніс – слизьке й липке. Гелон нахилив голову й лівим оком побачив своє праве око – воно гойдалося біля носа на якійсь закривавленій нитці чи жилці…

Товмач двома пальцями схопив закривавлене око, смикнув, відірвав від нитки й почав підкидати його на долоні. Перед носом у Гелона.

– Ну?.. Подивився на своє власне око?

Гелон все ще нічого не міг збагнути.

– Надивляйся, бо зараз така ж доля спіткає і твоє друге око, останнє. Чого тіпаєшся, скіфе? Хіба ми, фракійці, чинимо щось незвичайне? Ви, скіфи, теж осліплюєте своїх рабів – щоб вони не розбігалися. І ми, фракійці, до цього іноді вдаємося. А ти хотів од нас дременути. Сам і винуватий. От і доводиться тебе позбавляти очей, щоб більше не тікав.

Коротким, різким рухом фракієць кинув через плече око, наче якийсь непотріб. Долоню не поспішаючи витер об Гелонову бороду.

Повітря нарешті з’явилося, і Гелон кваплячись кілька разів глибоко вдихнув. Фракієць наче з цікавістю на нього дивився, а тоді зненацька стис кулак і відвів зігнуту в лікті руку назад. Ще мить – він випростає свій короткий і страшний вказівний палець, і Гелон позбудеться й лівого ока.

– Стривай! – крикнув Гелон у відчаї, і від крику та різкого руху голови з кривавої очної ямки цвіркнула кров. – Не осліпляй мене! Пощади. Залиш мені хоч одне око. Я вам знадоблюся. Я… я скіфський цар…

Рука фракійця з випростаним вказівним пальцем, що вже почала було летіти вперед, різко зупинилася напроти лівого ока Гелона.

– Що ти сказав, скіфе? – фракієць здивовано кліпав рудими віями, але руки з виставленим пальцем не опускав. – Чи мої вуха не те вчули, чи я погано знаю вашу скіфську мову? Говори, Одноокий, говори. Та пошвидше, бо мені немає коли з тобою панькатись, мушу вибити й друге твоє око. Прудкі раби з очима нам не потрібні. З раба досить і темряви.

– Я сказав те, що почули твої вуха, – вигукнув Гелон і відхилив голову вбік, боячись, що фракієць ось-ось нанесе свій страшний удар пальцем. – Я – Гелон, скіфський цар. Але менший мій брат Орік позбавив мене царства і золотої скіфської гривни.

– Овва! – фракієць з шумом випустив повітря з легень і нарешті відвів свою руку. – Царів – ані скіфських, ані чиїхось інших, мені ще не доводилось осліплювати.

Він щось збуджено заторохтів до своїх. Ті, слухаючи його, притихли, а тоді загаласували, обступили бранця, роздивлялися, наче вперше його бачили. Язиками цмокали, про щось між собою торохтіли, головами хитали.

– Цар я, цар… – вигукував Гелон, відчуваючи, що тільки щире зізнання врятує його від вічної темряви, бо хто захоче осліплювати царя, коли за нього добре можна збагатитись. – Тільки царство в мене відібрали. І самого в чужі краї вигнали. Клянусь бородою Папая і мечем Ареса – цар я…

До нього підійшов черевань, якого він про себе охрестив «жирним байбаком», хотів було присісти, щоб на одному рівні говорити з бранцем, але не зміг – черево завадило. Засопівши, він сердито, як наче хтось був винуватий, що в нього такий живіт, щось закричав. Кілька фракійців підняли Гелона і поставили його на ноги. Пузатий заговорив, хрипло і важко дихаючи, а тлумач перекладав.

– Мої люди сказали, що ти назвався скіфським царем. Чи правда це? Хто ти насправді?

– Твої люди правильно переказали тобі мої слова, – кивнув Гелон, і з очної ямки знову цвіркнула кров. – Я й справді скіфський цар Гелон. Клянусь бородою Папая і мечем Ареса!

– Що ти затявся на бороді якогось Папая? – розсердився тлустий. – Що нам борода твого бога Папая? У нас свої боги, і ми віримо лише тим клятвам, які даються ім’ям богині Бендіди.

– Я готовий поклястися й іменами ваших богів.

– Але всьому світові відомо, що у Скіфії царем є Атей.

– Був, був, – вигукував Гелон поспішно, боячись, що в них урветься терпець. – Не спішіть позбавляти мене останнього ока, я ще вам знадоблюся. Я й справді цар Скіфії, клянусь бородою…

– Облиш божу бороду в спокої, Одноокий! – вже гаркнув черевань. – Цар Скіфії Атей, а ти – лжецар. Звідколи це скіфські царі самотиною тиняються чужими степами? Востаннє застерігаю: говори правду, бо зараз позбудешся й останнього свого ока. Для нас ти раб!

– Для вас я й справді раб. У Скіфії ж і справді царем був Атей. Довго був. Аж цілих шість десятків літ. Всі думали, що він вічний і почне жити ще й третє життя. Але кілька днів тому у битві з македонцями напроти острова Певки цар Атей загинув. Він уже перебуває в світі предків. Я його старший син Гелон. А коли старший син, то й спадкоємець. Мені й перейшло скіфське царство і золота гривна. Та недовго побув я царем Скіфії. Мій молодший брат Орік затіяв підлу змову і захопив моє царство. Він би й мене убив, але боги мені допомогли уночі втекти. Ось чому я самотній брів степом.

– Схоже на те, що Одноокий говорить правду, – пробурмотів черевань і довго щось говорив до своїх супутників. Ті здивовано слухали, охкали, цмокали в захваті язиками. Зрештою тлустий ляснув у долоні, і всі стихли. Він щось довго говорив до тлумача (той слухаючи кивав головою), а тоді витягнув ніж і розрізав реміння, яким було скручено руки бранця. Гелон з трудом розвів затерплі руки.

– Слухай, Одноокий, – заговорив товмач ніби лагідніше. – Треба було не хитрити, а зразу й сказати, хто ти за їден. То мені б і не довелося вибивати тобі око.

– Цар я, цар… – бурмотів Гелон.

– Вождь Рез вірить твоїм словам. До нього й справді доходили чутки, що буцімто в пониззі Істру щось лихе трапилося з Атеєм, а скіфи потерпіли поразку від македонського царя Філіппа. Але те, що ти нам сказав, ми перевіримо. Та й «велике вухо» правду принесе. Може, ти й справді скіфський цар. Коли сказані тобою слова підтвердяться і ти виявишся тим, за кого себе видаєш, – ціни тобі не буде. Такий раб і справді вартий доброго золота. А тому вождь Рез буде добре до тебе ставитись і смачно тебе годуватиме. Але цар ти чи не цар, а рабом все одно залишишся. Затям це. А зараз тебе нагодують і повезуть до нашого знахаря, він тобі й залікує рану. А колодку все одно доведеться на ногу надіти – щоб і думку про втечу облишив. Такого раба, як ти, треба берегти й берегти. Ще в жодного фракійського вождя не було раба царської крові. А в Реза є, і тому Рез дуже пишається. Як будеш його слухатися – не пропадеш. І скіфам своїм відомстиш. З нами поїдеш їхні кочовища шарпати, як вони наші шарпають. Але це буде потім, а зараз поїхали до травника.

Гелону промили рану, до очної ямки приклали листок подорожника і перев’язали рану шматком тканини. Підвели коня.

– Сідай, Одноокий, – велів товмач. – Побув царем – побудеш і рабом. Бо життя – се така штука, що за нього треба дорого платити. Щоб утриматись на коні. Як діди наші кажуть: людина в цьому світі все мусить спізнати. Лихо-біду також. Тільки тоді вона мудрішою стане і, може, збагне, для чого у світ білий приходить.

І потрапив Атей до білої глини…

Першими Оріка вигукали царем піші воїни, лучники і прості скіфи, так звані нижчі і найнижчого походження люди – безкінні бідняки. А той, хто не мав повозки, вважався у Скіфії безчесним, нешанованим. Згодом молодого царевича визнали своїм владикою і «восьминогі», ті, хто мав один віз і двох волів. За ними дали згоду на обрання Оріка царем і вершники – прості й знатні.

– Старший царевич зганьбив себе батьковбивством, тож бути молодшому царем і владикою!

– Волимо Оріка царем! Тільки Оріка волимо царем! – так лунало від загону до загону, від роду до роду, від кочовища до кочовища.

Крикунів було більше, ніж треба.

Спалахували спірки.

– Орік був рабом у греків! – кпинили одні. – У нього тавро раба на лобі – ха-ха! Та греки сміятимуться з нас – вільні господарі, мовляв, а цар у них збіглий раб.

– А нам від їхнього сміху ні пече, ні морозить! – не погоджувалися інші. – Орік сам лиха сьорбнув, то нам його не принесе. Бо Орік хоч і царевич, але не гордий, як Гелон, не підступний і пустити стрілу в спину нездатний. Волимо тільки Оріка царем!

Але Оріку цього було мало. Споконвіку мірилом багатства у скіфів були золоті прикраси, багато оздоблена зброя і збруя коня, десятки чотириколісних возів, табуни коней, стада худоби, отари овець. А ті, хто все це мав, мовчали, голосу не подавали ні за Оріка, ні проти нього. Вичікували. Поки що утримувалися і вожді та старійшини родів і племен, знатні воїни. Особливо із царських скіфів, із саїв. Того, що Орік був грецьким рабом, вони ніяк не могли забути і звикнути до нього.

Старий цар ще за свого життя (і то – давним-давно) ліквідував Раду вождів та старійшин, ніколи ні з ким не радився і все вирішував сам. Тож і син його не буде з ними радитись, то чого за нього горло дерти? Так гадали вожді. Виступити ж проти всього люду, і особливо проти воїнів, ніхто з них не наважувався. Час непевний, скіфське військо, потерпівши поразку, спішно відходить, і невідомо ще, як повернуться події. Тож нижчі люди та воїни, проголосивши Оріка своїм царем, хотіли йому надати ще й титул Батька усіх скіфів, та Орік розсудливо відмовився.

– Мій покійний батько і наш цар Атей заслужив його своїм життям і звитягою на славу Скіфії. Тож і мені цей титул треба заслужити життям своїм і звитягами на благо Скіфії.

І це сподобалось його прихильникам. В душі ж молодого царя була дивна суміш почуттів: спустошеності, гордощів, радощів і тривоги. Вчорашній раб. Яма, просмерділа зіпсованою рибою на острові тірагетів. Афіни. Майстерня на березі Іліссу. Втеча. Храм. Розп’яття. Тяжка дорога до Лаврійських рудників. Ще тяжча праця в підземеллі. Втеча. Весляр на судні. Розпечене залізо. Море. Війна з істріанами, потім з македонцями. Підступне вбивство батька. Поєдинок зі старшим братом. І – волимо Оріка царем. А в царя на лобі під шматком тканини тавро раба…

І гнітюча самотність в душі.

Але з ним була Фія, котра одна й рятувала його від самотності. Після всього пережитого, після втрати Донії і синів Оріка навіть в гущі людей не полишало відчуття загубленості в цьому світі. А ось македонка відігріла душу, він знову відчув у своєму тілі гарячу кров і смак до життя… Потяг до чужачки, батькової, власне, рабині й коханки Гелона у ньому спалахнув зненацька. Чому – й сам не знав. Мабуть, тому, що був самотнім, і ні перед ким було вилити душу й почути щире слово співчуття, ласку, якої йому так бракувало. А все це дарувала Фія. Коли після поразки Гелона Фія покірно віддалася переможцю, він поселив її в окремому шатрі і майже щоночі відвідував македонку. Тільки з нею лагіднів, вгамовувався неспокій в душі, зникало відчуття приреченості і своєї загубленості в цьому світі. І тільки з’являвся в її шатрі, як Фія гнучкою ласкою кидалась йому навстріч, всадовлювала гостя на почесному місці, а сама опускалася перед ним на коліна, простягала до нього руки – ніжна, покірна, віддана. І час ніби зупинився для Оріка, всі тривоги й непевності зникали, почувався безтурботним і безжурним. А якось Фія, торкаючись теплими пальцями тавра на його лобі, прошепотіла:

– Ти щасливий, мій володарю і повелителю. З тобою самі боги.

– То виходить, що вони мене й запроторили в рабство?

– Ні. Але тільки боги могли тебе, вчорашнього раба, зробити царем. Ти – їхній улюбленець, а мій володар і повелитель. І я твоя вірна раба.

– Не вживай цього слова! – Оріка пересмикнуло. – Я ненавиджу рабство! Воно несе найбільшу наругу людині.

– Я теж ненавиджу, але що вдієш… Ти став царем, а я царицею не стала, – тулилася щокою до його щоки.

То з жалем питала:

– Грецькі букви тобі випікали гарячим залізом?

– Так. Але я тоді не відчував його.

– І болю теж?

– І болю. В мені було стільки ненависті до моїх поневолювачів…

– У мене теж ненависть до поневолювачів.

Він здивовано на неї подивився.

– І до нас, скіфів?

– А де ти бачив раба, котрий був вдячний би своїм гнобителям?

– Я такого раба не зустрічав. – І раптом швидко запитав: – І ти теж, як і Гелон, хотіла смерті Атею?

– А хіба ти не хотів смерті своєму панові в Афінах?

– Хотів… – Зітхнув. – Тебе розумію. Спасибі за відвертість.

Гнучким і пружним тілом тулилася вона до нього, обіймала його, шепотіла:

– Але все одно я скіфам вдячна. Бо такого, як ти, я зустріла тільки у Скіфії…

Про Гелона більше не згадувала – хто буде зв’язувати свою долю з невдахою? Верх узяв Орік, вона перебігла до переможця, – а що в її становищі залишалося робити? Перебігла, з примусу, з безвиході, рятуючи себе. А відчула, що молодий царевич припав їй до серця по-справжньому. Може, своєю добротою та щирістю, може, тим, що сам був у рабстві, знає, що це таке. Тільки він, Орік, міг зрозуміти Фію, а Фія – його. Обоє відчули, що створені одне для одного, що хоч і довго шукали одне одного, а таки знайшли. І знову у ній ожила й затеплилася відчайдушна надія стати скіфською царицею. І вона дарувала йому всю свою ніжність і ласку.

– Царю мій, володарю мій і повелителю, з тобою моє життя, а без тебе загину і щезну з цього світу.

І були у них безтурботно-щасливі ночі.

А вдень Оріка знову обсідали тривоги. Нижчі люди і воїни захотіли, щоб він став царем. Але їхнього хотіння ще замало. Мовчать вожді та старійшини, і в тому мовчанні вчувається і непокора, і небезпека. І підступний Гелон невідомо де бродить. Чи притаївся, чи вовком у степах шастає, чи, може, до фракійців подався. Необачно вчинив, що тоді відпустив його. Це Орік тепер розумів, але тривоги своєї нікому не показував. Зрештою, про Гелона він подумає згодом, а зараз треба перетягувати на свій бік вождів та старійшин. Все зваживши й обміркувавши, Орік оголосив: хоч він і поважає та свято шанує пам’ять батька, царя Атея, і нічого не збирається руйнувати з того, що започаткував і утвердив старий цар, але Раду вождів і старійшин, скасовану Атеєм, відроджує.

Ця вістка, вмить облетівши кочовища, збудоражила знатних і можних. Раніше, ще за батька Атея й інших предків-царів Рада усіх скіфів (на якій в свою чергу відбувалася Рада вождів та старійшин) тривала гучно і велелюдно – як велике свято. З’їжджалися сім’ями, родами, племенами з усіх країв і кочовищ, ставили шатра, пастухи стерегли коней та худобу, слуги та раби готували яства, а вільні скіфи, підперезані поясами, на яких висіли чаші та акінаки, сідали бенкетувати. У визначений день найзнатніші вожді та старійшини піднімалися на степову могилу, всідалися там кружка і вибирали царя. А вже потім царя «вибирала» і Рада усіх скіфів. І кожний скіф міг звідтоді сказати:

«Це було в той рік, як я разом з усіма їздив у таку-то долину вибирати царя». Молоді дивилися на такого із заздрістю і повагою: який щасливий дід, самого царя колись вибирав!

А вже потім починався банкет на чолі з вибраним царем, що тривав цілих три дні. Та цього разу було не до святкових пишнот. Та й простий люд не згукували. На велику степову могилу піднялися лише вожді та старійшини. І зібрав їх сам Орік, цар, вибраний нижчим людом.

Він сказав:

– У цей недобрий для нас час, коли рідний син убив свого батька і нашого царя, коли ми потерпіли поразку і змушені йти з країв, які заповідав нам старий цар, люд скіфський вибрав мене царем. І я звертаюся до вас, мудрі з мудрих, знані із знаних: будьте моїми радниками і помічниками.

Вожді, злегка посовавшись, затихли, дещо розчаровані. Виявляється, новий цар не прохає їх підтвердити його вибрання, ні. Він вважає, що вибраний законно, і цього досить. Він лише закликає їх стати його радниками і помічниками. Мало. Але це все ж більше, як вони мали за Атея. Та головне – відродити Раду, а там, як вона зміцніє, можна й позмагатися з царем.

– Батько мій, славний Атей, спілкувався з богами, тож і не згукував за свого царювання Раду вождів та старійшин. Мені ж, його синові, богами сказано: збери вождів та старійшин і проголоси Раду. Тільки у спілці з мудрими і знаними ти зробиш добро Скіфії.

І сів на своє місце на червоний чепрак.

Зодягнений був як знатний скіфський воїн – малиновий панцир, шкіряні штани, башлик, червоні сап’янці. А ось бойовий пояс, горит і піхви з мечем щедро оздоблені золотом і сріблом. А втім, багата і гарна зброя для скіфа – то все, – його гордість і слава і саме життя. Був злегка блідим і від того видавався молодшим. Вожді зодягнені пишно і багато, сяють золотом – що-що, а вбиратися скіфські вожді люблять. За винятком хіба що Котіара, батькового радника, котрий над усе цінував розум, а не дороге вбрання. Міг Котіар ходити в куртці з діркою і не звертати на те уваги. Він сидів першим по праву руку Оріка, за ним знатні й впливові вожді Авхат, Паралат і Скіл. По ліву старійшини Агар, Лаксакіс, Лут, Тімн, Лун. Ще нижче – ватаги загонів, сотники, царські глашатаї, за ними знатні воїни. Долина аж до самого Істру забита кінними та пішими військами, обозами, табунами. До Орікового війська після його перемоги над Гелоном приєдналося й Гелонове військо – тепер в молодого царя сила. І все ж він простягнув руку дружби вождям і навіть ладен визнати їх рівними собі. Це було нечувано в Скіфії Атея.

Першим озвався тлустий, червонощокий і дужий Авхат, різкуватий і непокірний (навіть Атею іноді зважувався перечити, але старий цар цінував його військову кмету, тож все йому прощав):

– Будь над нами і над Скіфією царем, Оріку! Тебе вибрали боги, вибираємо і ми. Чи не так я кажу, вожді та старійшини?

Він гостро глянув на вождів, як начеб вони були його підданими, і ті схвально закивали білими бородами:

– Так, Авхате, так! Боги вибрали Оріка царем, вибираємо царем Оріка і ми. Він дарує нам Раду, ми благословляємо його на царство.

Потім заговорив Котіар:

– Відновлена сьогодні Рада вождів та старійшин мудро і справедливо розсудила: крім Оріка, більше нікому бути царем. Новий цар повернув нам Раду, ми ж давайте вшануємо його, як і годиться, іменами богів благословимо його на довге і щасливе царювання.

І було піднесено Оріку знаки царського достоїнства – на шию йому наділи золоту гривну, на палець – золотий перстень, на якому після повернення в Кам’яне городище буде викарбувано ім’я нового царя.

І звів Котіар сухі, тремтливі руки до неба.

– О Мати наша, Велика богине! Чуємо тебе, ти благословляєш Оріка на царство скіфське і береш його під свій захист. Ми всі твої діти, Мати наша, і твоє благословення для нас – то саме життя.

І з’явилась незримо Мати, Велика богиня, на троні із «всевидячим» дзеркалом у руці. Опустився перед нею на коліна новий цар Скіфії, отримуючи благословення на царство.

Випереджаючи царя, змінюючи швидких коней, помчали у Скіфію вісники, несучи всім таке повеління Ради вождів та старійшин: «Люде скіфський! Виходь нового царя зустрічати і віншувати, а старого царя на той світ проводжати…»

Все було зроблено так, як скіфи завжди робили, коли помирав владика: небіжчику розрізали живіт, шлунок набили товченим кіпером, пахучим насінням селери та анісу, зашили все, а тіло забальзамували і покрили воском. Оскільки ж дорога від Істру до Борисфену далека, а дні стояли спекотні, Атея поклали у колоду й залили медом. Та коли після довгих днів і ночей процесія, переправившись через декілька рік, подолавши безмежні степові простори, опинилася за Борисфеном, тіло царя було вийняте з меду, очищене, знову натерте воском і зодягнене в найпишніше, важке від золотих бляшок та інших прикрас царське вбрання. Тоді ж тіло поклали на інший повіз, на якому були зображені звірі й птахи і висіли дзвоники – їхнє теленькання відганяло злих духів. У повіз була запряжена четвірка чорних коней, його супроводжували найзнатніші воїни на чолі з вождями, старійшинами та новим царем. А вже за воїнством рухався інший люд – знатний і простий, бідний і багатий.

Дзвеніли дзвоники на повозі, відганяючи злих духів. А духи були різні – погані й хороші, добрі й злі. Їх уявляли або у вигляді людини чи й тварини, іноді ж їх можна було не лише бачити, а й чути. А здебільшого вони шкодили людям, самі залишаючись невидимими. Вони носилися в повітрі, проникали в будь-який предмет, змінювали форму і величину. Погані й хороші духи жили повсюди: в дуплах дерев і в травах, в тріщинах скель і печерах… Вони вселялися в людей і тварин. Хороші духи допомагали, погані шкодили – і живим, і мертвим. Тож закляті дзвоники, що висіли на траурнім повозі, й оберігали тіло царя від шкоди злих духів.

Подзвонюють дзвоники, розмірено рухається траурна процесія – шлях у неї довгий, всю Скіфію треба об’їхати за сорок днів, щоб вся Скіфія попрощалася з царем. Їхали від роду до роду, від кочовища до кочовища, від племені до племені. І кожне плем’я (його заздалегідь застерігали нарочиті верхівці) виходило далеко за кочовище зустрічати тіло царя. Загледівши повіз, скіфи голосячи вибігали йому навстріч, шкрябали собі лиця, стрілою, як і велить звичай, проколювали собі ліву руку і надрізали вухо. Це робилося для того, щоб умилостивити мертвого царя, задобрити й показати йому, як вони плачуть, жалкують і побиваються за ним. І старалися побиватися, щоб не розгнівити дух мертвого, той дух, котрий летить назирцем за процесією і все бачить – горе тому, хто не сумуватиме. А розгнівиш дух царя – не чекай тоді ні спокою, ні удачі в житті. Мертві мстиві. А царі всесильні, навіть мертві. Проводжали траурний повіз до землі сусіднього племені, а там починалося все спочатку.

Так тривало тридцять дев’ять днів.

На сороковий повернули до Кам’яної столиці Атеєвого царства, зупинилися в долині. Десять років тому пішов Атей звідси у свій останній похід за далекий Істр. Багато скіфів повів за собою старий цар, їхали не на одне літо. Чужі краї мали стати своїми, скіфськими, тож воїни забрали з собою жінок та дітей. Наче не в похід ішли, а переселялися на незаймані землі. Пішов Атей зі своїм людом, і ніби трохи просторіше стало у Скіфії. Тих, хто пішов зі старим царем, невдовзі й забувати почали. Як і самого царя. Він ніби був і не був. Знали, що десь їхній цар ніби є, в чужих краях воює та нову Скіфію там утверджує. «Велике вухо» чутки приносило: захопив Атей фракійські та гетські землі, аж до самого моря дійшов.

Цар час од часу нагадував про себе. В стару Скіфію приїздили його посланці – данину збирали, різні повеління привозили, коли треба було воїнів, то й воїнів забирали і вели їх за Істр. Так і десять літ спливло, як один день. І ось цар повернувся, але не в сідлі свого коня, а на траурнім повозі – доїздився по чужих краях. Буцімто рідний син і прикінчив царя. Тепер він, кажуть, десь никає степами, од люду ховається, а царем вибрали молодшого, Оріка. А з тілом царя й військо повернулося, щоправда, не все – частина скіфів в сутичках головами наклала, частина в тамтешніх краях залишилася, інші ж невідомо де позавіювались.

Люди на вали городища висипали, видивлялися в степову далечінь, чи не везуть царя з ними прощатися. Привезли. В долині – перед Кам’яним городищем стали, траурний повіз на узвишшя витягли, щоб царя усім було видно, щоб і цар востаннє подивився на столицю свою, в якій хоч і не любив жити, бо з діда-прадіда кочовиком був, але беріг її. «Колись, – казав, – у нас таких городищ багато-багато буде. Як ото в греків чи в інших народів». Цілий день мимо повоза на узвишші йшли і йшли люди – прощалися з тим, хто більше піввіку був їхнім владикою і богом водночас. Суворий і грізний цар мирно собі лежить на повозі, гострий ніс і цупку бороду в небо виставив, наче намагався там щось роздивитися. Вбрання його все в золоті – на сонці аж сліпить. Аби не розгнівити царську душу, мешканці Кам’яного голосять і побиваються (особливо жінки), як і велить звичай, шкрябають собі лиця, калічать свої руки, надрізають вуха. Вважається: чим більше завдаси собі мук, тим милостивішою буде до тебе душа покійного.

Всю ніч горіли велетенські тріскучі багаття, освітлюючи траурний повіз з тілом царя, і в городищі ніхто не спав – мертвого царя боялися: відомстить тому, хто засне. А ще остерігалися, щоб сон який лихий у ту ніч не приснився.

Вранці, як зійшло сонце, вогнища згасли, люд висипав на вал, щоб провести царя аж за обрій. Сорок днів прощання минули, Скіфія, всі її роди й племена з царем попрощалися, а на сорок перший вирушив Атей в останню мандрівку до місця вічного свого спочинку.

Цвинтар скіфських царів, або ще по-грецьки некрополь, знаходився в землі Герр, там, де річка Герр в Борисфен впадає і розділяє землі скіфів-кочовиків і царських скіфів, саїв. Вище землі Герр Борисфен перетинають непроходимі для суден брили – пороги. Вода в кам’яних лабетах вирує і клекоче, як у велетенському казані на жаркому вогні, а нижче землі Герр є брід через Борисфен, відомий лише скіфам. Переправившись тим бродом, і рушили до місця останньої домівки Атея в землі Герр.

Скрипить траурний повіз.

Полохаючи злих духів, теленькають дзвіночки, сумна процесія в мовчанні. Тільки думають про швидкоплинність людського життя, про те, що всім, як надійде черга, визначена богами, доведеться ладнатися в свою останню дорогу. І чому так? А втім – все у волі богів. Так було і так буде.

«І чому батько, маючи таку Скіфію, пішов її створювати ще й у фракійських землях та в пониззі Істру? – вкотре думає Орік і не знаходить відповіді. – Невже для скіфів мало цих степів, що здаються безмежними, і цих великих голубих рік? Певно, була в Атея якась вища, недоступна простим смертним задумка».

Орік у всьому звик вірити батькові – якщо батько так вважав, так воно і мусить бути. І хоч тіло батька покоїться на траурнім повозі й дзвенять дзвіночки, відганяючи злих духів, Орік подумки звертається до нього, як до живого, радиться з ним. Заплющивши очі, похитуючись у сідлі, чує глухий голос. Батько йому щось говорить, а що – Орік не може розібрати. Але єством відчуває: батько з ним.

Прожив Атей велике і славне життя, все, чого багнув і за що боровся, – збулося. Спокійно кочуватиме тепер старий цар з небесною ордою у світі предків, а на цьому світі все за нього здійснюватиме Орік. Жаль, що батькове життя урвав рідний син, але хай вгамує свій вічний біль старий цар. Його убивця вигнаний геть і гасає десь у степах самотнім вовком… І буде каратися так до кінця своїх днів, і жодний скіф не прийде батьковбивці на допомогу, не подасть йому води і їжі, не пустить його до свого вогнища погрітися. Орік поховає батька, як і належить ховати славетного скіфського царя, а потім… Що буде потім – повернеться він у пониззя Істру чи лишиться кочувати в старих степах, Орік про те ще не думав. Час і обставини самі покажуть, що і як йому чинити…

У краю Герр, де тече річка Герр, живуть не скіфські люди. А звуть їх ім’ям землі їхньої – люди герр. Їх небагато, вони з давніх-давен підвладні скіфам, служать покірно. Люди герр і пильнують степовий цвинтар скіфських царів.

Вони й зустріли поховальну процесію своїх владик – малорослі, у звіриних шкурах, з луками й списами. Кланялись саям низько, на своїй мові, яку скіфи не знали і знати не хотіли, щось вигукували, вітаючи своїх владик. Кочівники ті вітання сприймали, але самих геррів відігнали геть, як відганяють собак, аби вони не плутались під ногами.

В краю Герр під високими курганами, що заросли тирсою, сплять вічним сном скіфські царі, знатні вожді й старійшини. Багато курганів у краї Герр, куди не кинь оком, велично і грізно здіймаються вони на степових рівнинах. Своєю величчю підкреслюють велич тих, хто в них лежить, а заодно велич та могутність Скіфії. У степу могилу видно здалеку, спершу вона видається маленькою, а людина на коні великою. Та чим ближче під’їжджає, тим меншою вона стає, а могила, навпаки, на очах зростає, більшає, здіймається все вище й вище. А що ближче вершник під’їде, то й зовсім не видно його на тлі могили – таким мізерним він стає. А щоб глянути на вершину, треба задерти голову так, що й башлик спадає на спину… І знають всі: чим більша могила, тим знатніший чоловік у ній лежить – владика-цар чи могутній вождь.

Місце для вічної домівки Атея посланці Оріка вибрали заздалегідь, тільки-но похоронна процесія переправилась через Істр і рушила степами від племені до племені. Доки люд сорок днів прощався з царем, копачі, поставивши собі юрти для ночівлі, взялися до роботи. Яму копали простору, глибоку – до білої глини. Спершу йшла чорна земля, потім чорна з жовтою глиною, тоді докопалися до червоної глини і нарешті на третій день з’явилася біла глина – що завжди була дном скіфських гробниць.

«Потрапити до білої глини» – у скіфів означало померти, піти в землю. (А втім, бідняки й незнатні, прості, нижчі люди на білу глину по своїй смерті не заслуговували, їх заривали, тільки-но доходили до жовтої глини, і високих могил теж не насипали, для простих вистачало непримітного горбика, що з часом руйнувався, зрівнювався із землею і назавжди заростав тирсою.)

Коли яму було викопано, то з неї прокопали – із заходу на схід – хідник на чотири кроки довжиною, спустилися ще глибше на три сходинки і там вирили напівокругле склепіння – поховальну камеру. На відстані кількох кроків від основної ями по її кутах на поверхні викопали ще три ями для коней. Настала черга господині домівки. А господинею домівки як у цьому світі, так і в потойбічному може бути тільки жінка. Скіфи вірили: і в потойбічному світі, куди чоловік переселяється по своїй смерті, жінка теж створює затишок і запалює родинне вогнище. Але як бути, коли чоловік помирає раніше (чи гине, що частіше всього й траплялося), а дружина його ще жива? Вихід було знайдено простий: зрівняти жінку з чоловіком, тобто і її зробити мертвою. Ось тоді вона й піклуватиметься на тім світі про мужа свого так, як піклувалася про нього на цьому світі.

Почали підшукувати господиню для потойбічної оселі Атея. Авхат, котрий відав похованням царя, опинився в скрутному становищі: дружин в Атея за його предовге життя було кілька, але цар їх усіх пережив. Наложниць в останні роки не мав (та і які наложниці в його віці?). Авхат згадав про чужачку Фію, котру покійному подарував македонський цар. Молода, вродлива, гарна – ось хто обігріє царя на тім світі, створить йому належний затишок.

І Фію замалим не відправили на той світ – новий цар встиг її порятувати, заявивши: якщо Фія коли-небудь і піде в могилу, то тільки у його, Орікову. А він поки що на той світ не збирається. Тоді Авхат велів підібрати царю яку-небудь (але неодмінно молоду і вродливу) рабиню і врочисто нарік її господинею потойбічного шатра Атея. «Щасливиці» пообіцяли багате і славне життя на тому світі. Котіар, мнучи білу бороду, лагідно, по-батьківськи (вибраниця мусить погодитись супроводжувати царя на той світ добровільно) вмовляв її:

– Ну, чого ти плачеш, дурненька? Хіба тобі сито жилося на цім світі, що ти боїшся з ним розлучитися? Пишайся, що тобі, рабині, випала така честь – стати жоною самого царя. І нічого не бійся, я обіцяю тобі швидку і легку смерть. Ти просто заснеш, і все, а на тім світі проснешся вже господинею самого царя. Радіти треба, а ти – в сльози.

Рабиня спершу злякалась, але Котіар таки заспокоїв її, і вона погодилась. Їй ще й заздрили подруги по нещастю: поталанило! Хоч і зазнала наруги на цім світі, зате ж на тім стане царицею… Старі баби з ніг до голови натерли вибраницю пахучим мастилом, одягли її в біле плаття, піднесли каптан, золотом шитий, взули в червоні сап’янці, на голову наділи високий і важкий від золота клобук з покривалом. Та все величали її не інакше, як господинею і царицею… Поглянувши на себе в бронзове люстерко, вибраниця ахнула і розквітла: яка вона гарна й багата! Не в кожної вільної скіф’янки є таке вбрання. Баби, котрі вдягали її, напучували:

– Ти старайся, будь покірною і лагідною, щоб старий цар молодів з тобою. І тоді ти все матимеш, і всі тебе на тім світі шануватимуть і в ніжки тобі кланятимуться, царице скіфська! А життя там вічне, тож вічно ти будеш господинею Атея.

Потім воїни Авхата підвели вибраницю, котра спалахувала на сонці від золотих прикрас, до ями з білою глиною. Котіар і тут напучував вибраницю:

– Оце і твоя, і царя Атея вічна домівка. Поселишся ти в ній першою, обживеш оселю, а як прибуде цар, зустрінеш його на порозі поклоном, лагідно запросиш владику до хати вічної. А тепер іди, мусиш домівку царську обживати. Не бійся, все відбудеться швидко. Ти й охнути не встигнеш, як опинишся на тім світі вже не рабинею, а господинею. Тільки не байдикуй, а все прибери і приготуй до приходу Атея.

Охнути вибраниця встигла. І захрипіла, двічі сапнувши повітря, як душили її петлею… Поховали рабиню в боковій могилі, меншій, ніж царева, насипали зверху первісну могилу – не високу, аби лишень загорнути, бо зверху, коли поховають і царя, буде насипано один спільний високий курган. Доки тіло царя сорок днів возили по Скіфії і люд прощався з ним, рабиня «обжила» яму і, мабуть, встигла створити на тім світі Атею майже сімейний затишок…

Швидко чи ні, а сорок днів минуло. Попрощавшись з усіма своїми племенами й столицею, прибув Атей на чорнім повозі до своєї вічної домівки в землі Герр. Востаннє дзенькнули на повозі дзвоники й затихли – довга-предовга дорога старого царя в цьому світі скінчилася біля ями з білою глиною.

Люду прибуло за тілом царя – видимо-невидимо. Та всі знатні і можні. Перший день живі самі влаштовувались в долині – посередині типчакової рівнини поставили біле шатро царю, а навколо нього ставили свої, знімали з возів бронзові казани та бурдюки з бузатом – для тризни. Пастухи погнали коней на пашу, слуги носили хмиз для багать. А на другий день взялися й за покійника.

Похованням відали вожді Авхат і Котіар, як вони казали, так усе й робилося – новий цар лише спостерігав за ритуалом. Вічну домівку Атея за сорок днів прощання вже встигла «обжити» рабиня-господиня, царська яма висохла на сонці, стіни її затверділи. В яму поставили драбину, спустилися слуги з дошками, проникли через хідник у склеп і вимостили там долівку.

– Готово!

Пора було прощатися – після сорока днів мертві не можуть довго баритися на цім світі. Атей лежав на повозі у розкішному, прикрашеному золотом вбранні, як живий – тільки ніс та підборіддя ще дужче загострилися, заплющені очі ніби запали та лице злегка зчорнілося.

– Прощай, Батьку і царю наш! Ми, живі, будемо завжди про тебе пам’ятати, – підійшов до тіла син покійного і новий цар. – Славно ти жив у цьому світі, славне життя тебе чекає і на тім світі, Батьку. Йди у свою вічну домівку й відпочивай там з молодою господинею, а справу твою на цьому світі продовжимо ми, твої діти. Прощай!

– Прощай… Прощай… Прощай… – понеслося долиною, і всі заспівали прадавню скіфську пісню прощання з цим світом, що закінчувалася бадьорими словами: «Здрастуй, світе предків, я іду до тебе, привітай мене, прийми і прихисти навічно!»

Як відлунала пісня, вибрані Авхатом люди по його знаку на двох дошках опустили тіло царя в яму, самі туди спустилися і занесли тіло покійного через хідник під округле склепіння. Поклали його на дошках, поправили на ньому одяг, зітхнули:

– Якими степами цар володів від Танаїсу до самого Істру, а що отримав по смерті? Вузьку нору…

Почали подавати у яму речі, необхідні царю для потойбічного життя: важкий меч у золотих піхвах (його поклали біля правої руки покійного), горит, обкладений золотими пластинками, з царським луком і десятками стріл, дротик, спис, а поруч – плетеницю. Занесли й лишили напутну їжу – тушу барана на дерев’янім тарелі і два ножі. Опустили в яму і затягли під склепіння скриню, оковану залізом, повну одягу із золотими бляшками, амфори з вином, казан, золоті й срібні чаші поставили, різні прикраси й оздоблення.

Тим часом на горі, як і велить звичай, було порубано й поламано траурний повіз й частинами опущено (разом з колесами) у яму – ним загородили поховальну камеру. Останніми поставили до загорожі колеса. А тоді взялися за слуг, бо, крім господині, Атей на тім світі ще потребуватиме вірних людей. Тих, хто мав супроводжувати царя на той світ, гнали за повозом, а тепер, в оточенні воїнів, вони, збившись у купу, стояли, боячись заглянути в глибоку яму – і царську, і вже власну свою могилу. Вибраних по одному підводили до ями, вправно душили арканом і кидали в яму – першим царського кухаря, потім виночерпія та охоронця, за ними вісника, а вже тоді трьох конюхів. Впорались швидко і без особливих зусиль. Чи й не діло – вбити кількох безоружних і приречених людей. І коли з царевими слугами було покінчено і хотіли взятися за коней, як зненацька до краю ями ступив старий Ар, вірний слуга покійного царя. Всі подумали, що Ар ще раз хоче попрощатися з тим, кому служив усе своє життя.

– Відслужив я Атею як міг у цьому світі, тож дозвольте, скіфи, послужити Атею і на тому світі, – сказав старий слуга. – Не залишу царя, як він без мене житиме у світі предків, хто його берегтиме так, як я…

Промовив тихо, але твердо і спокійно, як про щось уже заздалегідь обдумане. Стояв на краю ями маленький, згорблений сивий дідок з глибоко запалими очима. Атея він по-своєму любив і загибель його переніс тяжко, ніби втратив найдорожчу людину.

– Йду на той світ за нашим царем, допоможіть мені, скіфи.

Схвально зашуміли скіфи – оце та-ак! Добре житиметься Атею на тім світі, коли має такого вірного слугу.

Орік підійшов до старого, вклонився йому:

– Спасибі тобі за вірність твою.

А тоді озвався Авхат:

– Яку смерть бажаєш вибрати, мужній Ар?

Старий подумав і тихо сказав:

– Дубцем по голові… – Ще подумав і додав: – Тільки не дуже розмахуйтесь, бо голова в мене стара і вже не міцна. Досить буде й легкого удару.

– Волю твою виконаємо!

Ар стягнув з голови башлик, крекчучи, нахилився і поклав його на землю. Випростався, пояснив:

– Щоб не зіпсували… А потім надінете мені башлик…

Поклонився на всі чотири боки.

– Прощайте, люди добрі, і простіть старого, коли перед ким завинив. Злого умислу в мене не було, а хіба так… ненароком кого зачепив… Тож не поминайте лихом.

– Пам’ятатимемо тебе добрим словом, батьку. Прощай! І нас на тім світі незлим словом згадуй.

– Щасливої тобі дороги на той світ!

– Починайте, – попрохав Ар. – Час уже до царя йти, не хочу баритися, Атей мене вже виглядає…

До Ара підійшов дебелий скіф з лицем геть зарослим волоссям, вклонився старому.

– Прости, батьку, що вдарю тебе по голові – не в моїй це звичці бити старого по голові, та мушу.

Розмахнувшись не сильно, щоб не розтрощити старому череп, вдарив ніби злегка. Та череп все одно тріснув, старий німо повалився на бік, наче трухле дерево, порожнє всередині. Ару наділи на голову башлик, що враз почав червоніти, і мерщій опустили в яму. Поклали його біля розбитого повоза, що закривав вхід до поховальної ями, щоб Ар з усіх слуг був найближче до царя.

А вже тоді біля останньої домівки царя заходився майстровитий люд з Кам’яної столиці: по кутах ями поставили міцні стовпи, зверху настелили дошки, а поверх них – шар очерету. Яму засипали спершу білою глиною, потім червоною, тоді жовтою, а вже потім чорною. Тим часом арканами душили коней, надівали на них дорогу збрую, прикрашену золотими та срібними бляшками, і на вірьовках, гуртом опускали коней у ями побіля гробниці, головами до голови господаря. Коней опускали на животи, ноги їм підгинали.

Потім і ями з кіньми позасипали.

Могила хороброго героя у скіфів – священна. Їй поклонялися, її завжди захищали. Не шкодуючи власного життя. Як і гробниці далеких і близьких пращурів і предків, дідів і батьків. І просто хороших людей. Культ всіх померлих чоловіків свято шанувався у скіфів, бо вважалося: якщо вороги зруйнують могилу, живі втратять половину своєї сили й відваги.

Царські могили, та ще таких владик, як Атей, – шанувалися особливо. А щоб скіфські племена, підвладні царю, не забували про могутність Атея і його царської влади взагалі, саї заходилися насипати над місцем поховання високу і велику могилу. І заскрипіли – день за днем, день за днем – сотні й сотні возів. Дужі воли тягли вози розмірено і вперто, сюди й туди носилися вершники. Аби не псувати кладовище скіфських царів, землю брали далеко і возили її багато-багато днів, аж доки в краю Герр не здійнявся ще один величний курган.

Через рік, як і годиться, скіфи зберуться біля могили Атея, пом’януть царя, принесуть йому щедрі жертви. А наостанку вб’ють п’ятдесят відібраних коней і стільки ж задушать найздібніших і найвірніших царевих слуг із «природних скіфів», котрі ще за життя Атея служили йому найкраще. Коней понаштрикують на паколи, забиті в могилі, а на коней посадять убитих слуг… І – розійдуться, залишивши Атея навічно в землі Герр. І тільки грізна могила нагадуватиме скіфам про його могутнє царство.

Епілог-І. Вовки йдуть слідом

Сіріло. Де-де в низинах блукали туманці. Було росяно і вогко. Блідий, наче вилинялий місяць плив над степом, світла від нього вже не було, бо народжувався новий день, а він, син ночі, мусив помирати.

Кінь звісив голову. Під ранок він уже ледве тягнув ноги, змилений, мокрий – Фія гнала його всю ніч. Сподівалася втекти від скіфів і від смерті. Наївна! Від скіфів ще можна втекти, але не від смерті.

Її тіпала пропасниця, і від того цокотіли зуби. Хотіла їх зціпити і не змогла. А-а, все одно… Кінь на рівному спіткнувся, шумно видихнув з себе повітря, наче зітхнув і застиг. Фія зробила спробу оглянутись, чи не йдуть слідом за нею скіфи, але не змогла – бік наче задерев’янів, повернутися ніяк. Та й сили вже не було. Але тепер все одно, хай женуться. Вночі вона ще вірила, що врятується, тепер і віри немає. І відчай зник, настало збайдужіння. Стріли вже не відчувала. Мокрий від крові бік закляк, отерп. Коли доторкнулась до нього, там щось плюскотіло. Намацала древко опереної стріли, якусь мить збиралася з силою – стрілу треба будь-що вирвати, а раптом наконечник мідний?

– А-а-ах! – прохрипіла і люто шарпнула стрілу. Кінь від її вигуку здригнувся, злякано рушив, вона ледве не впала. Рукою, в якій була затиснена стріла, вхопилася за гриву, другою натягнула повід. Кінь покірно зупинився. Коли вона смиконула древко стріли, біль різонув її всю, від голови до ніг, перед очима запурхали метелики, спершу червоні, потім чорні. Сиділа заплющивши очі і важко дихала, біль потроху відступав.

«Може, ще й минеться, – подумала, хоч і не вірила в те. Але треба було якось зібратися з духом і визначити, що їй робити далі. Коли розплющила очі, то в першу мить не могла збагнути, де вона і куди потрапила. Все навколо було білим. Степ зник. Чи це не дорога на той світ? Здогадалась – туман. Та ось він почав рідшати, розпливатися. Знову з’явився степ. Чорні метелики перед очима зникли.

Фія подивилася на стрілу. Так і є, наконечник лишився в рані. Без сторонньої допомоги його вже не витягнеш. А що коли він мідний? Скоріш за все, саме так. А-а, чи не все вже одно!

Рука, якою вона затискувала рану, була мокрою. «О боги, – жахнулась, – невже й досі йде кров?» Хотіла подивитися на руку і не зважилась. «Ні, ні, то не кров, – як могла себе заспокоювала. – Бік мокрий від туману…»

Ще подумала:

«Не стала я скіфською царицею. І вже ніколи нею не стану».

Хотіла зсунутись з коня, перев’язати рану і хоч трохи полежати (ніч минула в сідлі коня), але передумала. Відчувала, з коня встане, зсунеться, а ось назад уже не вилізе. Губи сохли, шерхли, покривалися чимось липким, гірким на смак. Облизувала їх, але язик був сухим і чомусь неслухняним. Ним важко ворушити в пересохлому роті. Напитися б…. Та де та вода у степу. Ловила ротом вологе від туману повітря, намагалася глибоко дихати і не могла – в закам’янілому боці відразу ж нив тупий біль.

Хто б міг передбачити, що так закінчиться її життя у Скіфії? Та якби тільки у Скіфії… Намагалася пригадати, що ж трапилося вночі, але спогади розпливалися, як у тумані. Зусиллям волі пригадала… Після похорону Атея вони повернулися із землі Герр до Кам’яного городища – скіфський люд вітав нового царя. Вожді клялися у вірності, вигукували один поперед одного: «Слава, слава владиці нашому!» Орік казав, киваючи на вождів:

«Ач, яким листом стеляться переді мною, а трохи що не так – за ножі схопляться. Тільки мій покійний батько міг їх тримати в залізній вузді».

«А ти теж їх загнуздай…», – шепнула вона.

«Ні, – заперечливо похитав він головою. – Моє царювання буде іншим. Скіфи мусять покоритися мені не зі страху».

«Ти занадто добрий. І хочеш бути ще й справедливим. А добрі завжди розплачуються за свою доброту».

«Побачимо, – спохмурнів він, а тоді зненацька посміхнувся, і Фії здалося, що в негоду виглянуло сонце з-за хмар. – Скіфів треба привчати до доброти. Хоча б по відношенню до своїх же».

«Де, в якому племені ти бачив доброту?» – здивувалась вона.

Орік якось дивно глянув на неї і нічого не відповів. А вона холонучи подумала: «Ой, не бути тобі царем. У світі жорстоких цар теж мусить бути жорстоким».

Орік відмовився зупинятися в Кам’яному городищі. «Не звик я в кам’яних хатах жити, – мовив, наче виправдовувався. – Я кочовик з діда-прадіда, мені степові простори й шатро ближче до душі, аніж кам’яниці. В степу немає стін, в степу воля і простір і дихається легше».

Додав посміхаючись:

«Та й що може загрожувати, як мене тепер охороняє відбірна сотня».

«Та сотня не вберегла твого батька».

Він вперше сердито на неї бликнув:

«Ти надто багато говориш!»

Від Кам’яного городища вони пішли в його край, де прадіди Оріка кочували споконвіку, і стали там гучним табором – із царем приїхали вожді та старійшини зі своїми загонами, тож люду зібралося багато. Потім відбулася Рада – перша після похорону Атея. І що там трапилось на тій Раді, Фія не знала, але Орік повернувся в її шатро задумливий і стурбований. І наче аж розчарований. Та все ж в його очах яріла впертість.

«Я від свого не відступлюся!»

І була місячна ніч повна взаємних пестощів та любові. Він лагідно пригортав її до себе. І вперше сказав:

«Я дуже самотній, ти теж самотня, тож бути нам укупі».

І ще сказав:

«Будеш ти царицею Скіфії, народиш мені синів. Сини мені потрібні, їм колись владу передам. І Скіфію, і світ білий».

Вона теж хотіла народити йому синів.

Не судилося. І ненароджена, але в ту ніч зачата дитина в її череві помре разом з нею. Бо в ту ніч, як вони зачали свою дитину, їхнє щастя й скінчилося. А може, воно ніколи й не починалося, щастя її? Може, вона все життя ганялась за ним у скіфських, македонських та фракійських степах і так і не наздогнала ту оманливу мару, видіння, туман, зрештою, що називають щастям.

«Будеш царицею Скіфії і народиш мені синів…»

Гелон їй цього ніколи не говорив. Може, й справді вона, грецька, македонська і скіфська рабиня, стане царицею? Самій не вірилось, та Оріку вірила. То слова Гелона не сприймала на віру, а Орік не такий. Сам пройшов рабський ад, йому вірити можна. Попрохала:

«Розкажи мені, хто ви такі, скіфи?»

«Люди степів, коней і мечів! – вигукнув Орік ніби з гордістю. – А тоді помовчав і вже іншим тоном додав: – Батько вірив, що ми, саї, ведемо родовід від грецького бога Геракла і тутешньої діви-змії. Батько свято вірив, щоб утвердити своє високе походження».

«А ти – віриш?»

«Не знаю, – помовчав. – Мені ближче прапращур наш Таргітай. Він був першим скіфом у цих краях. І було в нього три сини. І впали з неба золоті речі – чаша, плуг, ярмо і сокира. Старші сини Таргітая не могли їх узяти, бо золото відразу ж спалахувало пекучим вогнем. А ось найменший узяв, золото йому підкорилося. Бачачи таке, брати віддали йому Скіфію, а самі пішли геть. Я теж наймолодший син Атея, ось чому Скіфія мусить належати мені. І вона мені вже належить, я, найменший син, став її владикою».

«І моїм владикою», – притулилась вона до нього і, умиротворена й щаслива, що він є, що він поруч, що всі злигодні й біди її нарешті скінчилися, і вона стане царицею, відразу ж заснула. І снилися їй бородатий Таргітай, перший скіф цих країв, і три його сини. І впали з неба золоті речі – плуг, ярмо, чаша та сокира. І не могли старші сини їх узяти, а найменшому сину Таргітая, Оріку, золото покорилося. І ще снилося їй, що вона веде за руку маленького хлопчика і каже Оріку:

«Ось син, якого я тобі народила».

І вигукували скіфи: «Слава, слава цариці, котра народила нашому цареві такого сина!»

І раптом золоті речі, що були в руках Оріка, спалахнули сліпучим вогнем. І руки Оріка теж почали горіти, і сам він уже був охоплений вогнем.

«Чого ж ви стоїте, скіфи? – закричала вона. – Рятуйте свого царя! Він же найменший син Таргітая!»

А хтось сказав:

«Не галасуй, чужачко, ти теж своє дістанеш. Навіщо нам найменший син Атея, коли в Атея є старший син?»

Ще гаразд не проснувшись, Фія вже відчула в шатрі сторонніх. Потяглася рукою під подушку, де лежав акінак… Крім тих, що вже були поруч, у шатро заповзали нові, стримували дихання… Змова! Вона встигла схопити акінак, як вони кинулись… Не на неї, на Оріка, котрий злегка похропував поруч. Фія хотіла крикнути і не встигла: чиїсь чіпкі, кістляві й тверді пальці так стисли їй горло, що вона на якусь мить втратила свідомість. Коли ж отямилась, в шатрі точилася боротьба, чулося хекання, хрипіння, злі вигуки. Кістляві пальці здавлювали їй горло. Ще мить, і вони її задушать. Задихаючись, вона знизу вгору вдарила акінаком, хтось здавлено крикнув, і пальці відпустили її горло. Вона висмикнула з чужого тіла акінак, відчула на своїй руці щось гаряче і липке. Хапала повітря, а його не було. З Оріком, певно, вже впорались, боротьба затихла, але все ще чулося хрипіння.

«Що ви бабраєтесь з ним? – процідив хтось крізь зуби. – Прикінчуйте його! Хай на тім світі царює, а на цім ми собі іншого знайдемо!»

«Тільки без крові! – почулося застереження. – Царську кров не годиться проливати».

Фія вже нічим не могла допомогти Оріку. І збагнувши це, вона в пітьмі відкотилася до стіни шатра, відгорнула край повсті. В очі вдарило сліпуче і яскраве місячне світло – в таборі видно було, як удень. Навколо царського шатра металися люди, говорили приглушено й уривчасто, десь пирхали коні й брязкотіли вудилами.

«Ну! Ви довго там?» – по грубому голосу впізнала Авхата, того Авхата, котрого вона остерігалась і котрому не вірила. І якось було заїкнулась про те Оріку, та він обірвав її: «Що ти, фракійко, знаєш про скіфських вождів? Авхат був одним з найвірніших вождів Атея!» І ось цей найвірніший питав когось крізь зуби:

«Ну? Ви довго там?»

«Взяли, – почулося з шатра. – Як сонного байбака».

«А та… македонська змія з ним?»

Мовчання, потім розгублене:

«Немає… Вона, мабуть, у своєму шатрі…»

«Швидше! Та глядіть, втече – голови постинаю. Що з Котіаром?»

«Довелось і його… Він був проти нас…»

«Добре. А македонську змію – до мене! Подивлюся, чим це вона зуміла причарувати двох наших царевичів».

«Не подивишся», – самими губами прошепотіла Фія, відповзаючи від шатра й міцно стискуючи в руці липкий від крові акінак. А в нічному небі – ані хмаринки. Місяць висить над табором, спробуй непоміченою дістатися до коней. Але поки що їй на руку була та метушня, що зчинилася в таборі. Доки вони вгамуються, встигне вислизнути з табору… Схопившись на ноги, Фія пригинаючись підбігла до коней, що тупцялися біля паколів. Коні були осідлані, певно, тих, нападників… Що ж, Оріку вона вже не допоможе, він уже на тім світі, треба самій рятуватися. Відв’язала повід, скочила в сідло і – будь-що-будь! – пустила коня в протилежний від царського шатра бік.

І в ту мить, як вона рушила, хтось стривожено крикнув:

– Ей? Хто там на коні? Куди?

Фія не відповіла, пустивши коня вчвал.

Чорні тіні метнулись до коней.

– Македонська змія втікає!

Хтось кинувся їй напереріз, здається, стрибнув, щоб схопити коня за вуздечку. Та Фія збила нападника конем.

Вона встигла вискочити з табору, як почула позад себе погоню. З десяток вершників, залитих місячним сяйвом («І я теж отак залита місячним сяйвом!» – жахнулась вона), мчали за нею слідом.

«І тут не поталанило, – думала в розпачі. – Коли б не місяць… Не втечу…»

Перша стріла просвистіла над головою.

Потім друга…

«Тільки б не поцілили в коня», – про себе вона тоді не думала.

Третя стріла дістала не коня, а її. У лівий бік. Удару в гарячці втечі не відчула. Хтось ніби штовхнув – але боляче, зло. «Не глибоко, – навіть зраділа вона. – Тільки б відірватися від погоні, а там…» Що буде там – тоді не знала.

Від скіфів вона таки відірвалася (байрак виручив), а ось від смерті не втекла…

Розвиднялося. Білий день на швидкому коні летів над степом. Некерований кінь ішов навпрошки. Фія відчувала, що слабне. У відчаї вдивлялася в обрій, але перед очима пливли темні кола. Куди тепер? Хто допоможе, хто порятує? З Гелоном нічого не вийшло, з Оріком теж. Але від Гелона вона могла перебігти до Оріка, а до кого перебіжить від Оріка? Не стала скіфською царицею. Від скіфів утекла, а від смерті не змогла… Бік мокрий, кров не спиняється. Скільки її вже витекло з неї? Голова знову впала коневі на шию, і вона з великим трудом звела її. Випросталась. Однією рукою трималася за повід, другою все ще затискувала бік. Степ перед нею хитався, обрії розпливалися. Це, напевне, від втрати крові. І дихати стає важче, при кожному вдиху пекучий біль пронизує все тіло. Добігалась. Для чого жила? Чого домоглася? Царицею захотіла стати. Приїхала в Скіфію, щоб зігнати з білого світу Атея. І таки прибрала старого царя руками його сина. Ще раніше підштовхнула Гелона, щоб убив свою старшу дружину, потім Орікову, коли вона підслуховувала їхню розмову. І ось настала її черга. На чужій крові хотіла збудувати своє благополуччя – не вийшло. На нещасті щастя не родить. Тепер лишилося пожинати те, що сама ж і посіяла… І куди тепер? До Фракії? До Македонії? Але ні туди, ні туди вона вже не дістанеться. А жити хотілося. Та життя вже дотлівало.

– Будьте ви прокляті! – прохрипіла, ні до кого не звертаючись. – Всі! Всі!

Раптом кінь стривожено завертів головою, запирхав, шумно до чогось принюхуючись. Дрож пробігла по його тілу, він прискорив ходу, а далі перейшов на біг.

Сіра тінь стрілою метнулася в зеленій траві.

Фія здогадалась: вовки!

Відняла закривавлену руку від боку, обома руками вчепилась у повід, повільно повернула голову – в тирсі то зникали, то знову з’являлися сірі тіні.

Вовки йшли за нею слідом.

Фія у відчаї почала благати коня, щоб він біг швидше. І кінь справді побіг швидше, але відірватися від сіроманців уже не міг. Переслідувачі сірими легкими тінями неслися позад коня, іноді вони зупинялися, злизували краплі її крові, що капали на зелене листя, гарчали, шкірячи зуби, і знову летіли легкими сірими тінями. Не квапились, бо знали: здобич від них ніде не дінеться, у цих степах господарі вони.

З-за кряжа піднімалося золотисто-жовте сонце. Фія відчула на лиці його лагідне і ніжне проміння. І їй захотілося жити, щоб ще й ще зустрічати сонце на цій землі і пити лицем його цілюще проміння… Застогнала з безвиході і від того, що їй так захотілося жити…

Вовки йшли слідом. Не уповільнюючи, але й не прискорюючи ходи.

Припавши до гриви коня, Фія шепотіла йому у вухо: «Порятуй, конику, порятуй же… Ти – один-єдиний у всьому світі білому… Більше у мене немає нікого…»

Крізь кривавий туман, що застилав їй очі, Фії марилось, що в коня ростуть-виростають крила – широкі, надійні, і кінь уже не землею мчить, кінь уже летить над степом. Летить над усім білим світом, здіймаючись все вище й вище, навстріч золотистому сонцю з таким лагідним і таким ніжним промінням…

Епілог-ІІ. І мостив орел нове гніздо

Людина лежала в степу ще з ночі. Вранці, як у долину прийшов білий день, вона застогнала і вперше розплющила очі. І близько себе побачила великого чорного птаха із світлою головою та білими плечима. Орел! Цар птахів без страху дивився на людину. І навіть без цікавості. Може, тому, що був надто зайнятий. Ходячи побіля куща, орел довго й прискіпливо перебирав сухі галузки. Вибравши на його думку підходящу, змахував чималими крилами і летів з галузкою в дзьобі до недалекого звідси дуба – там він, здається, мостив гніздо. Чи лагодив старе. «Цар, – подумала людина, – а бач, обходиться без рабів…» І кожний раз, прилітаючи за новою галузкою, орел не звертав на людину ніякої уваги. Чи надто був зайнятий, чи гордий. Адже він жив у небі, а двоногі на землі – хіба вони йому пара? Правда, двоногі часто сідають чотириногим на спини і тоді швидко мчать степом, та орел все одно їх зневажав: не маючи власних крил, вони літають на чужих спинах – де їхня гордість! Але тільки людина, спершись на руки, засилкувалася звести голову, орел мовчки, хоч і застережливо, відкрив могутнього дзьоба. Та голова двоногої істоти знову впала в траву, орел заспокоївся і зайнявся своїм…

Десь у степу заіржали коні. Певно, пронісся табун, бо Орік грудьми відчув, як задвигтіла земля. А коні все іржали й іржали – лунко, клично, і серед їхніх голосів Оріку вчувався голос його бойового коня… Де ти, коню мій вірний, скачеш? Примчи до мене, забери з собою… Розплющив очі, щоб подивитись, де ж ті коні, а побачив лише кущик сизого полину. Від нього линув такий гіркий запах, що на душі в Оріка теж стало гірко. І з тією гіркотою він і провалився в небуття.

І примарилось… Він в Афінах, в гончарній ергастерії, під виляски наглядацьких батогів носить вугілля до ненаситної пекельної печі в царстві Силена… То зненацька бачив себе в грецькому храмі, де він просив захисту в чужого бога. За це його розіп’яли на дибі і били, били, били… І думав він, що боги такі ж підступні, облудні й нещирі, як і люди. Він повірив їм, і за цю віру люди гарячим залізом випекли в нього на лобі на своїй мові два слова: «Ехей феуго» – тримай мене, я втікаю…

«Невже я знову раб з тавром на лобі? – занепокоївся, силкуючись звестись. – За віщо? Я ж хотів, щоб хоч у Скіфії… хоча б в одній Скіфії більше не було рабів…»

«Ехей феуго», – тримай мене, я втікаю.

Тікати… Пошвидше тікати. З ергастерії він утік, з рудника утік, із судна в морі утік, то невже зараз не втече? Але куди? Раніше в нього була Скіфія, а зараз і її немає.

Він заворушився і нарешті отямився. В полині, посеред степу. А неподалік орел збирав галузки на своє гніздо.

«А в мене так і гнізда вже немає», – подумав з гіркотою.

Напівзадушеного і непритомного його вивезли на коні, як мішок з м’ясом та кістками, й кинули напризволяще. Чи подумали, що він уже мертвий, чи були певні, що все одно помре. То й кинули, як стерво. А він ще жив, бо міцний вдався, і навіть греки не вибили з нього життя, не виб’ють і свої. Але за віщо вони так його? А-а… згадав. Він не хотів, щоб скіфи ставали рабами.

Після похорону царя Атея він як новий владика Скіфії провів першу Раду вождів та старійшин. Зібралися в його шатрі. Він сказав вождям:

– Віднині як разом будемо рішати, так разом будемо і діяти. Боги тому свідки. А рішення віднині будемо приймати тільки від імені усіх скіфів – боги тому свідки.

Паралат сказав:

– Наш владика, – поклон в бік Оріка, – відновив Раду. Відновлена Рада мусить зараз же вирішити, що нам робити і куди йти? Я кажу: треба повертати в пониззя Істру. Македонці звідти пішли. Ми займемо те, чим володіли за старого царя, ми створимо за Істром нову Скіфію. Я, Паралат, все сказав, тепер ви говоріть, вожді.

– Хіба нам мало Скіфії між Танаїсом та Істром? – поспитав Орік.

– Скільки б степів не було, а для нас їх все одно мало, – за всіх відповів Паралат. – Філіппу теж мало Македонії, Фракію захопив, на греків пішов. А ми хіба гірші? Більше степу, більше підкорених племен, більше данини – більше багатства нам дістанеться. Заодно мусимо наказати істріан за їхню непокору.

– І данину з них треба зібрати! – залунали голоси. – Хай розплачуються своїм добром за те, що посміли виступити проти нас!

Втрутився Авхат. Різко і владно заговорив, наче не Орік, а він був владикою Скіфії.

– Наш цар ще молодий, і йому треба вчитися у нас, мудрих і достойних, котрі більше стоптали чобіт у цьому світі. Треба повертатися в пониззя Істру і створювати ще й там Скіфію. Щоб вона простяглася від Танаїсу на сході і до грецьких міст на заході Понту. Але спершу треба навести лад удома. Доки ми десять років кочували в пониззі Істру, деякі з наших племен вийшли з покори. Вони посміли не виплачувати нам данину. Хоча б хлібороби. Я, Авхат, кажу і боги тому свідки: треба напасти на їхні поселення, зруйнувати їхні житла. Дотла! До чорної головешки! А непокірних у рабське ярмо! Щоб інші не посміли піднімати голови. В рабство!

– Скіфи запроторюватимуть скіфів у рабство? – перепитав Орік.

– Так! У рабство! – кричав Авхат і важко, з хрипом дихав. – Вони просто скіфи, а ми – саї. Царські скіфи, їхні владики. І хай вони або виплачують нам данину, або стають нашими рабами. А сила за нами. Я, Авхат, все сказав – боги тому свідки!

– Мудрий грек Платон, – почав Орік про те, про що думав давно, звідтоді як повернувся з грецької неволі, – звертаючись до свого народу, так його запитував: «Чи будемо терпіти, щоб елліни ставали рабами еллінів?»

– Мені байдуже, що там патякають грецькі любомудри! – закричав Авхат. – У них свої закони предків, у нас свої!

– А мені – не байдуже, – намагаючись бути спокійним, говорив Орік. – Невже ми своїх співплемінників, вільних скіфів, підперезаних мечами, та будемо робити своїми рабами?

– Чому – своїми? – здивувався Паралат. – Ми продамо їх грекам, і вони стануть грецькими рабами.

– Скіфи – скіфів?

– А що ж тут дивного? – не міг второпати Паралат. – Так було споконвіку і так буде: хто не пан, той раб. Третього не дано. Не нам відступати від справедливих і нерушних законів наших предків. Так було і так буде!

– Ні, не буде! – тихо, але значуще відповів Орік. – Принаймні доки я в цьому світі і боги мені віддали Золоту Вуздечку Скіфії. – Вожді, перезирнувшись між собою, спохмурніли. – Вожді мої і старійшини, – Орік намагався говорити переконливо і щиро. – Я був у греків у рабстві, я знаю, що таке рабство!

– Ми теж пам’ятаємо, що наш владика – колишній грецький раб, – єхидно вставив Авхат.

– Скіфи – вільний народ і мусять ним і залишатися. Моє повеління віднині і назавжди: скіф не може нести неволю іншому скіфові.

Вожді засовались, зашуміли.

– Навіть ті, хто не захоче нам платити данину?

– Навіть ті!

– Що говорить наш цар? – почулися обурливі вигуки. – На нього наслано!

– Він відступає від законів наших предків!

Голосніше за всіх обурювався Авхат.

– Ми – саї, царські скіфи, повелителі усіх скіфів! І хто не платитиме нам данину, той стане нашим рабом. Я, Авхат, все сказав. Кажіть тепер ви, вожді та старійшини. Як Рада вирішить, так і буде.

– Ми теж думаємо так, як думаєш ти, – загомоніли вожді. – Ми повелителі усіх скіфів і хто нам не покорятиметься, той стане нашим рабом – боги тому свідки!

Паралат вклонився Оріку.

– Ми вдячні тобі, владико, що ти відновив нашу Раду. Але, даруй, Рада вождів та старійшин не може тебе підтримати – боги тому свідки! Ми нікому не дамо порушувати закони предків.

– Тоді я зберу Раду усіх скіфів! – ляснув Орік себе по колінах. – Як скіфи вирішать – так і буде, боги тому свідки!

Раду усіх скіфів йому не дали зібрати…

Орел знову прилетів за галузкою й неквапливо заходився вибирати ту, що йому була потрібна. Взяв дзьобом одну, потримав, кинув. Другу взяв, навіть пройшовся з нею, але й вона чомусь йому не сподобалась – кинув. Ходив, видивлявся, іноді співчутливо поглядав на людину, котра намагалася звести голову.

Сотня охорони – така надійна сотня охорони! – не захистила свого царя. Чи перейшла на бік Авхата і його однодумців?

Коли в пітьмі шатра на нього гуртом накинулись, і він збагнув, що вже не відіб’ється, то лише запитав:

– Що ж це ви, вожді, свого царя так міцно в’яжете? Чи ворогів у вас більше немає?

– А ти нам більше не цар! – кричали в пітьмі. – Рада вождів тебе знімає. Нам не потрібний цар, котрий відступає від законів предків.

– Що ви патякаєте? – кричали інші. – Він не царський син і не скіф! Оріка підмінили греки і повернули нам іншого. Самі боги ухвалили, щоб завжди були раби.

– Люди самі собі видумують богів, – чи сказав тоді, чи подумав Орік. – І вигадують таких, як вони самі, на себе схожих.

– Це тебе греки так навчили, рабе? – били його люто і надсадно. – Проти наших богів виступаєш? Ти не цар, ти – відступник! Був уже один такий цар у нас, недоброї пам’яті Скіл. Він теж запозичував чуже – його смертю покарали наші предки. То ти його неслави забаг? Як колись предки смертю покарали Скіла, так і ми тебе скараємо на горло, а звичаї наші руйнувати не дамо.

– Смерть відступнику! Прикінчуйте його пошвидше!

Хтось завагався.

– Не годиться проливати царську кров. Краще його задушити. А на царство Гелона покличемо.

Орік встиг сказати:

– Гелон – убивця свого батька.

– Зате він не виступає проти законів своїх предків. А ти – відступник.

На шию накинули аркан, вперлися коліньми йому в груди… А Оріку здавалося, що він раб-весляр на грецькому судні, і його печуть розжареним залізом. І він терпить, терпить, терпить, щоб його сприйняли за мертвого і викинули не в море, а в степ. А самі хай їдуть запрошувати Гелона на царство. Він був живучим і хотів жити – наперекір усьому. І просто так не збирався йти з цього світу. Жорстокий білий світ, але кращого на землі немає.

Він довго і трудно зводився, сидів, тримаючись за кущі полину, вдихаючи його гіркий запах, а тоді звівся. Хитаючись, побрів степом, бурмочучи: «Як батьків, так і світ білий не вибирають, який є, такий і є…»

Та ось він побачив юрти, біля яких тихо здіймалися голубі дими. Жінки в рясних квітчастих спідницях і таких же кофтинах, засмаглі й дебелі, порались біля казанів на багаттях… Бігали й верещали голі, брудні діти… Кочовище пастухів. Юрти бідні, кілька жердин, зв’язаних угорі, переплетених лозою й сяк-так прикритих шматками повсті та конячих шкур.

Собаки вчули чужого, з гарчанням кинулись йому навстріч. Жінки біля багать, повипростовувавшись, подивилися на незнайомця, котрий, хитаючись, ледве тягнув ноги, і знову посхилялися над бронзовими, позеленілими й закіптявленими казанами. Лише одна з них владно крикнула на собак, і ті покірно повернули назад.

Орік дотягнув ноги до пастуха, що сидів неподалік крайньої юрти.

– Слава Гойтосіру.

– Слава, слава, хай завжди він над нами сяє, – озвався пастух. – І Фагімасаду[24] слава.

Він був у драній повстяній куртці, витертій і вичовганій, з рукавів якої стирчали довгі кістляві руки. Голова обмотана шматком вигорілої на сонці тканини… «Бідний, що й башлика немає», – кажуть скіфи про таких. І вважається, що біднішого за того, у кого немає башлика, вже й бути не може. У вусі в нього висіла велика мідна серга.

Пастух без башлика сидів на схрещених під собою ногах, то здіймав, то опускав руки і щось бурмотів над ножами, повтикуваними лезами у землю. І коли він, бурмочучи, хитав головою, серга у його вусі спалахувала на сонці, як золота.

«Зав’язує вовкам пащеки», – здогадався Орік, бо знав цей ритуал кочових пастухів. Стояти на нетвердих ногах було важко. Орік обережно, аби не впасти, присів поруч пастуха, котрий все ще бурмотів заклинання над ножами. Скіфи нерушно вірять: якщо повтикати ножі в землю і сказати: «Цими ножами я зав’язую вам, вовки, пащеки», то сіроманці після того не зможуть розірвати ніяку тварину, й, отже, отара, стадо чи табун будуть на деякий час у безпеці. Але й довго тримати устромлені в землю ножі не можна, інакше вовки із «зав’язаними» пащеками околіють з голоду. А цього робити не годиться, бо все, що народилося на землі, мусить жити. Тому час од часу треба виймати ножі з землі, аби вовки могли хоч трохи поїсти.

Скінчивши бурмотіти, пастух повитягував ножі, повитирав леза об штани.

– Хай трохи поїдять сіроманці, а тоді я знову позав’язую їм пащеки, – й оглянув Оріка з ніг до голови. – А ти ж звідки будеш, чоловіче, що самотнім блукаєш степами? Степи самотніх не шанують. І по голові тебе не раз і не двічі бито, вся голова в засохлій крові. Негарно людину бити по голові. Нехороші люди так чинять. То хто ж ти будеш?

– Скіф я, – одказав Орік.

– І я – скіф, – зітхнув пастух. – І такий же бідний, як і ти, бо ні в тебе башлика немає, ні в мене. А стадо чуже пасу. Із старим царем за Істр ходив, думав, хоч там добром розживуся. Не розжився. Як пішов з однією сергою у вусі, так з однією сергою у вусі й повернувся… Тепер ось пасу коні, може, хоч другу сергу собі випасу. Раптом золоту, га? Хоча брешу… Дечим і я розжився за Істром: сережками, намистом і чобітками для моєї дружини. Недаром, значить, сходив.

– Де ж ти їх роздобув? – думаючи про своє, запитав Орік.

– А мені їх подарувала жона молодшого царевича. Щедра жінка, хай боги посилають їй щастя та здоров’я.

– Донія? – вражено подивився на нього Орік. – А звідки ти її знаєш, пастуше?

– Та й не знав я жону царевича, раз тільки й бачив. «Велике вухо» принесло вістку, що молодший царевич, котрому в степу й могилу насипали, та живий і повернувся з грецького рабства. От я на коня й гайнув у кочовище Гелона, жона молодшого царевича тоді в нього була. Передав їй радісну новину, а вона й віддячила мені щедро: сережки з вух вийняла, намисто із шиї зняла і чоботи червоні моїй жоні подарувала за радісну вістку… Ось так я й збагатився за десять літ походу за Істр. Та все ж – багатший за тебе. У мене юрта є, в юрті жінка й купа дітлашні, а біля юрти багаття і на ньому щось у казані вариться. А в тебе й цього немає. Тож і виходить, що ти бідніший за мене.

– Кі-і-іл! – пролунав од юрти жіночий голос. – Йди обідати. Та заодно й повечеряєш.

– Чув, який я багатий? – добродушно примружився пастух. – І жінка у мене щедра: за обідом і вечеряти дає.

– Кі-і-іл! Скільки тебе чекати? – почулося од юрти вже нетерпляче. – І того чоловіка, котрий в кочовище приблудився, бери.

Над ними низько пролетів орел з галузкою в дзьобі.

– Цар… – замислено мовив пастух.

– Що? – здригнувся Орік. – Ти до кого, пастуше?

– Та вже ж не до тебе, – вишкірив той щербаті зуби. – А до орла. Він над усіма крилатими цар. Але трапляється, що й царям не щастить. Мав він уже гніздо, тільки не тут, а там, за кряжем. Сиділа в гнізді його орлиця, сиділа і нічого не висиділа. Чого – не знаю, а не з’явилися на світ білий у пташиного царя діти. Тож він кинув те гніздо. Орли завжди кидають гніздо, коли не вилуплюються в ньому орлята. Тепер нове мостить. Вірить, що в новому гнізді у нього таки з’являться крилаті діти.

– Кі-і-іл!!

– Та йду, йду, – лагідно пастух і до Оріка повернувся: – Забув тебе поспитати: яким богам ти молишся?

– Колись – Аресу, а тепер, – Орік подивився на сонце, – тепер ладен молитися тільки Гойтосіру.

– Тоді ти свій, – зрадів пастух і смикнув Оріка за рукав. – Вставай, чоловіче, та ходімо до моєї юрти, доки жінка нас ще кличе. А богу ти молишся істинному, добрий чоловіче, бо немає кращого бога у світі, як сонце в небі…

Оповідання

Мідний казан Аріанта, або Подорож на Ексампей

«Але це я бачив на власні очі…”

Нроботос. Гісторіис аподейксіс.

Гіпаніс[25] – третя, якщо рахувати із західного прикордоння, ріка Скіфії. (Перша – Істр, друга – Тірас.) Така ж знана в ній, як той же Істр чи Борисфен. Чи Танаїс на сході скіфських володінь.

Згодом Геродот запише до своєї «Історії» в дев’яти книгах, що Гіпаніс «випливає (також) зі Скіфії і пливе з великого озера. Довкруги того озера пасуться дикі коні білої масті».[26]

Бачив їх з палуби трієри.

У Скіфії з диких коней – це він знав – водилися лише тарпани – невисокого зросту, мишачого забарвлення, з характерною чорною смугою вздовж спини (по хребту), кінці ніг та хвіст у них майже чорні, грива коротка, стояча.[27]

Вони добре знані у Скіфії, водяться в її степах повсюдно, і скіфи навіть вважали диких коней своїми. Під час мандрівок Скіфією Геродот іноді бачив їхні табуни на обріях. А якось поталанило бути свідком (азартне то було видовисько!), як тарпани, ставши в коло (в середину його сховалися кобили з лошатами), відбивалися від зграї степових вовків – кільком сіроманцям розкроїли череп копитами задніх ніг, що є разючою зброєю в тарпанів. Вони сильні, швидкі, як вітер, в неволі, кажуть, швидко гинуть, тож скіфи й облишили спробу їх приручити й використовувати в господарстві, сміливі, вовків, єдиних своїх ворогів (не рахуючи людину), ніколи не бояться, а відважно вступають з ними в двобій.

Свійські ж коні у Скіфії порівняно дрібні, невеликі й низькорослі, звичайні коні простих кочівників, бо в багатих і заможних коні добрі – їх вони вивозять з Середньої Азії.

А ось чи водилися в Скіфії ще й дикі білі коні, Геродот не знав. Дивно, але хоч він їх і бачив своїми очима, але все одно був певний, що білих коней у Скіфії немає. Можливо, то альбіноси – відсутність нормальної для даного виду організмів пігментації, забарвлення? Альбінізм в конярстві вважається ознакою виродження. Але в поезії та пісенній творчості білі коні чи не найпоширеніші. Та ще їх полюбляють полководці – особливо для своїх тріумфів, щоб в’їхати на білому коні в повержене місто! То що таке дикі білі коні Скіфії – окрема порода чи то всього лише альбіноси?

З ним був Тімн, молодий, але вже знаний навіть у греків скіф, якого він найняв за добру плату собі в провідники – до всього ж Тімн не лише знав шляхи-дороги своєї батьківщини і вмів знаходити спільну мову з одноплемінниками, а й слугував йому за товмача – вільно володів еллінською, а це серед скіфів – рідкість.

– Білі коні – теж тарпани? – питав Геродот, коли вони з палуби трієри спостерігали за диво-кіньми на березі озера.

– Мабуть, що… ні. Хоча, може, що й… так, – чи не вперше завжди впевнений у собі невпевнено відповідав Тімн. – Тарпанів ще можна спіймати, хоч їх не можна вкоськати, бо в неволі вони швидко гинуть, а білих коней – ніколи. До них ще жоден скіф – навіть з тих, що знаються на конярстві, – не зміг доторкнутися бодай рукою. Вони невловимі, їх можна лише дивитися очима. Здалеку. Як пощастить… Один наш цар пообіцяв тому щасливчику-везуну (чи – відчайдуху), який спіймає і приведе йому білого коня, десять звичайних, але з того нічого не вийшло. Білі коні невловимі…

– На все воля богів, – замислено мовив Геродот.

– У нас кажуть, що білі коні – то коні богів, які іноді відпускають їх пастися в степах.

– Можливо, адже кому, як не богам, на таких конях їздити.

Табунець біляків з шести чи семи голів то пірнав у білий ранковий туман у долині і тоді здавався марою, фата морганою, то наче з нізвідки виринав на зеленій траві – все тією ж марою-примарою.

– Вони є і їх мовби немає, – Тімн пошкріб пальцем в бороді. – Бачити їх усі бачать, в кого очі є. Але близько до себе білі ще нікого не підпускали. На рівному щезають. Може, то й не коні, а всього лише омана? Цур їм пек!

– Але ж які гарні!.. Так би й дивився на них… Жаль, трієра надто швидко йде…

Вперше білих коней Геродот побачив, як плавав на Ексампей, до мідяного казана царя Аріанта. Вони паслися побіля озера, що звалося в тих краях «матір’ю Гіпаніса»[28]. Мандрівний грек так і занотує до записника (згодом він ті нотатки перепише до своєї «Історії»): «Це озеро цілком правильно називається «матір’ю Гіпаніса», бо «він із нього випливає. Звідти пливе ріка Гіпаніс, протягом п’яти днів шляху ще мілка…»

Місцями навіть доводилось сушити весла і йти на жердинах, а це марудно, дно драглисте, мочаристе, жердини часом входили в нього так глибоко, що потім спробуй їх витягти. А військова трієра – не річкове суденце на кількох веслярів.

У верхів’ї Гіпаніс – рівнинна ріка, привільно тече широкою долиною, на якій серед боліт і лук блищать озера й озеречка, протоки і єрики, переповнені рибою і птаством (пташиного галасу там було стільки, що аж вуха глухли!) – вони й виповнюють живлющі джерела ріки. Від озера Гіпаніс швидко і широко пливе вниз, вода в ньому ще солодка (прісна), цілком придатна для пиття. Геродот бачив, як тарпани з чорними смугами по спині, забрівши по черево в річку, неквапом цмулили чисту джерельну воду ріки. Він і сам її пив пригоршнями прямо з ріки – справді джерельна вода, справді солодка – п’єш і ніяк не нап’єшся. І так протягом перших п’яти днів плавби. Але на наступних чотирьох днях шляху і ген аж до моря вода в Гіпанісі стає чомусь гіркою, непридатною для вживання ні людям, ні тваринам. Чому?

І він занотує собі (щоб потім переписати вже в Афінах до задуманої «Історії»):

«Звідти (від озера, званого «матір’ю Гіпаніса», – В. Ч.) пливе ріка Гіпаніс протягом п’яти днів[29] шляху ще мілка і солодка, а наступних чотири дні шляху аж до моря дуже гірка, бо до неї впадає гірка річка. Вона настільки гірка, що хоч і мала собою, але її домішок дуже значний в Гіпанісі – великій річці. Ця річка пливе на межі скіфів-орачів і алазонів. Річка і та околиця, що з неї вона витікає, називається по-скіфськи Ексампей, а грецькою – Святі Дороги». (Переклад Теофіля Коструби.)

Геродот називає вісім великих рік скіфів: Істр – Дунай, Тірас – Дністер, Гіпаніс – Південний Буг (або ще Бог), Борисфен – Дніпро, Танаїс – Дон. А ось ріки Пантікап, Гіпокірсіс та Герос – неозначені й досі лівобережні ріки.

Серед неозначених і гіркий Ексампей, що впадає (чи тисячоліття тому впадав?) у третю ріку Скіфії і своїм йменням дав назву цілому краю, що його греки нарекли як Святі Дороги.

…Врешті-решт, після багатьох пошуків, припущень, суперечок та гіпотез, для локалізації загального Ексампею гуртом відібрали чотирьох кандидатів (всі, як і має бути за умовами пошуку, ліві притоки Південного Бугу): Гнилий Сланець, Мертвовод, Синюха та Чорний Ташлик… Кого з них скіфи свого часу називали Ексампеєм, а греки – Святими Дорогами? І про кого з них писав Геродот у своїй «Історії» і на березі якої з них цар Аріант поставив свій знаменитий казан?

Добре, що «батько історії» заздалегідь уточнив: річка Ексампей – ліва притока Гіпанісу. Але от загадка: на сьогоднішній карті України такої річки немає і не було за нашої пам’яті. Чи висохла і щезла тисячу років тому (чи й усі дві тисячі літ!), чи тепер вже по-іншому називається? Чи Геродот щось переплутав?

Отож, сьогодні річки з йменням Ексампей на теренах України немає (навіть ім’я це невідоме, ніколи раніше не чуте), а в скіфів це була добре знана річка – як і однойменна місцевість, де вона протікала і яку врочисто звали Святими Дорогами.

Також було відомо: місцевість Ексампей – то колишній релігійний центр Скіфії. Знаходився він десь у межиріччі Гіпанісу – Борисфену. Достовірно відомо, що Ексампей-річка впадала в Гіпаніс з лівого боку і не де-небудь, а за чотири дні плавання вгору від моря. Але що мав на увазі Геродот під словом «море» – лиман чи Понт Евксінський? Та й берегова лінія звідтоді кілька разів змінювалася (все ж таки минуло ледь чи не три тисячі літ!) – то від чого ж починати вести відлік днів? До всього ж тоді і тепер були різні плавзасоби, тож і різну відстань вони проходили за день плавби. І ось уже 250 років сперечаються спеціалісти про те, де ж був, де впадав у Гіпаніс – Південний Буг загадковий Ексампей і як він сьогодні має зватися? А раптом він взагалі висох, і слід його навіки загубився на лоні землі?

Геродот зазначив, що в Ексампеї є джерело гіркої (солоної) води, а сьогодні серед лівих приток Південного Бугу немає такої, яка б виділялася своєю солоністю. Тож спірка, яку річку Геродот називав Ексампеєм, не затихала ніколи. Одні дослідники ототожнювали скіфський Ексампей з невеликою річкою Синюхою, що впадає в Південний Буг в районі міста Первомайська, інші доводили, що це притока Мертвовод, що текла нижче Синюхи, треті, що то Гнилий Сланець (він впадає в Буг нижче Мертвовода), четверті ототожнювали загадковий Ексампей з річкою Чорний Ташлик. Шукають його й далі названих чотирьох річок, десь аж на територіях Вінницької та Хмельницької областей, адже там колись багато було мінеральних (звідки гірка вода) джерел та солонців, що теж давали гіркоту водам. Але ж кандидат на звання скіфського Ексампею має неодмінно бути лише за чотири дні плавби від моря.

Тоді засперечалися: чому рівний один день плавання в часи Геродота? Проаналізувавши історичні дані, скільки стадій за день проходили грецькі судна тих часів, зійшлися на тому, що стадій загалом рівний 36—37 кілометрам.

І почали шукати Ексампей на відстані 220—237 км від гирла Гіпанісу, а це відстань якраз до… гирла Синюхи. До всього ж тамтешня місцевість з давніх-давен відома солонцями та солонуватими озерами. Ґрунтові води теж гіркуваті. Варто зазначити, що у верхів’ї Синюхи вода в озерах за солоністю не відрізняється від морської, тому там аж до початку XIX ст. інтенсивно добували сіль. А в часи скіфів її було задосить. Вона ж і змінювала склад води в Гіпанісі, роблячи її солоною. Себто гіркою. Але з віками запаси солі вибрали, і смак води в Гіпанісі та Синюсі різко змінився – вода стала прісною, або, як кажуть на півдні, солодкою.

Врешті-решт переважна більшість дослідників зійшлася на тому, що скіфський Ексампей – це і є теперішня річка Синюха.

В довідниках можна прочитати, що Синюха – ліва притока Південного Бугу, довжина 111 км, площа басейну 16 725 км2, тече в межах Кіровоградської та Миколаївської областей. Утворюється злиттям трьох річок – Гірського Тікича, Гнилого Тікича та Великої Висі. Злившись докупи, три різні річки далі течуть до Південного Бугу як одна річка під йменням Синюха. Тече Придніпровською височиною, місцями порожиста, на ній стоять смт Новоархангельськ та в гирлі місто Первомайськ. У тамтешніх краях ніхто досі й не підозрює – крім спеціалістів-істориків – що їхня річка Синюха – це і є скіфський Ексампей. Правда, невідомо, що колись означало скіфською мовою це слово. Можливо, щось таке на кшталт «солоний край», «солона вода», адже ті краї споконвіку славилися і солоними, і гіркими водами.

А спеціалісти тим часом почали доскіпуватися: а яка з трьох річок – Гірський Тікич, Гнилий Тікич та Велика Вись – і є верхів’ям Синюхи? Найсолонішою з них у давнину була Велика Вись, в її долині знаходились солоні озера, з яких ще скіфи добували сіль, до всього ж там багато солонців, а ґрунтові води надто гіркі. (Не забуваймо: скіфський Ексампей був таким гірким, що від нього й Гіпаніс у тих краях «страждав» гіркотою.) Все це й дало підстави авторові книги «Загадки Понта Эвксинского» М. Агубнову оголосити верхів’я Великої Висі загадковою скіфською річкою Ексампей. А тому, мовляв, і навколишня місцевість теж звалася Ексампей, що її греки переклали як Святі Дороги, там був релігійний і торговий центр Скіфії, куди постійно прибували або Гіпанісом на трієрах, або степами грецькі купці, там знаходилось головне святилище Скіфії, тож там – і тільки там – стояв її знаменитий казан, званий ще казаном Аріанта.

Скіфи-орачі жили починаючи від теперішньої Вінниці. Землі алазонів знаходились в районі зближення Дністра та Південного Бугу (це за Геродотом) і тяглися до теперішнього Гайсину (це їхні північні межі), далі до Саврані – південна межа.

А саме гирло Ексампею, себто теперішнє Великої Висі (чи – Синюхи?) було в межах калліпідських країв.

Сьогодні Велика Вись – річка в Кіровоградській області та на її межі з Черкаською областю, лівий витік Синюхи, довжина 166 км, площа басейну 2860 км2.

То хто ж з них – Синюха чи її лівий витік Велика Вись – колись був скіфською річкою Ексампей?

Бойова трієра на три ряди весел йшла з Ольвії аж десь у верхів’я Гіпанісу, до пограниччя алазонів та скіфів-орачів: якраз до того краю в межиріччі Гіпанісу та Борисфену, що його скіфи називають Ексампеєм. Бувалі ольвіополіти порадили Геродоту неодмінно скористатися такою нагодою. По-перше, не щодня туди ходять трієри, по-друге, це значно дешевше й зручніше, як з купцями, а по-третє, і це головне, з військовиками надійніше й безпечніше – як-не-як, а команда їхнього судна, що однаково добре ходить морем і ріками, складається з 200 чоловік: 170 веслярів (а це швидкість!), 20 матросів і 10 воїнів. На випадок чого – це добрий захист, бо в тих краях, в межиріччі Істру й Гіпанісу всього можна чекати, а по-четверте, бойовий вітрильник – це хоч і просте, але ж надійне, легке в маневрах і досить швидкісне судно – що можна краще побажати мандрівникові, який зібрався в чужоземні краї ледь чи не на край ойкумени? Місцеві племена, а серед них у Скіфії трапляються й дикі, і навіть канібали, як ті кляті андрофаги, що грецькою й означають «людоїди». Але навіть вони не зважуються нападати на військове судно, на якому три ряди весел, наче живі, ритмічно піднімаються й опускаються. А спіймавши у свої вітрила попутний еол, трієра летить як на крилах…

І Геродот дав згоду. Тим більше, він якраз і хотів потрапити в Ексампей, аби на власні очі побачити диво-казан Аріанта, а тут справді така нагода! Коли ще так поталанить?

«Вони проіснували біля тисячі років…»

Це про грецькі міста на північному узбережжі Понту Евксінського, що з’явилися там у VII—VI ст. до н. е.

Від гирла Істру на заході і до Танаїсу на сході на берегах приморської частини Скіфії виникли Істрія, Тіра, Никоній, Одесс, Ольвія, Офіусса, Керкінітіда, Пантікапей, Феодосія… Від Візантія на Боспорі і до Істру в Північному Причорномор’ї виникли Салмидеса, Аполлонія, Месембрія, Каллатіс, Томи. Але вже у IV столітті нашої ери (вже нашої ери!) майже всі античні міста, колись велелюдні, гамірні, де цікавились мистецтвом, театром, де творилася філософія, література Північного Причорномор’я, «припинили своє існування, були забуті і поступово перетворилися в руїни, – писатиме історик. – Античний світ Причорномор’я пішов у минуле і був забутий на віки».

В славетну Ольвію, що в перекладі з грецької означає «щаслива» і яка стояла на березі Гіпанісу, власне, його лиману, грецький історик Геродот, син Лікса родом з Галікарнаса, прибув року 450-го до нашої ери на борту торгової трієри, що привезла в своїх трюмах, як і завжди возила, тканини, прянощі, вино у великих амфорах, золоті та срібні прикраси, посуд тощо. Назад, у материкову Грецію, вона повезе те, що завжди возила – золотий скіфський хліб, шкіру, сіль, мед, віск, рибу і, звичайно ж, рабів, рабів, рабів… А втім, що везти додому, то справа і клопіт купців, а Геродот збирався побути в Ольвії декілька місяців, об’їздити бодай найближчі до Понту скіфські краї, познайомитися з синами змієногої богині, які самі себе в урочистих випадках величали скіфи, з їхнім життям, звичаями, історією – хто вони, звідки взялися і чого хочуть. Він був переконаний, і це стало його кредо: всі народи чудові в якому-небудь відношенні, всі зв’язані між собою спільними долями та інтересами, і греки, і взагалі всі люди є творцями єдиної людської культури.

Це був міцний, натоптуватий, кругловидий бородань з приємним виразом обличчя і особливо очей та посмішкою, що налаштовувала співрозмовника на відвертість і щирість, до всього цікавий чоловік. Він багато знав, але мав невичерпну жадобу знати ще більше, тож і розпитував всіх, і кожного уважно вислуховував. Він знав, здається, все, але все одно слухав і тих, хто нічого не знав, – бо й у таких щось для себе знаходив.

Мандрівки були для нього цілющим повітрям, без якого він не міг жити. Ще хлопчиком Геродот любив приходити в гавань рідного міста Галікарнас і спостерігати, як швартуються кораблі з найвіддаленіших країн Сходу і Заходу, тоді ж у нього виникло й міцніло бажання самому спізнати далекі й невідомі країни… Минуть роки, й палка дитяча мрія підлітка з Галікарнаса стане реальністю його життя.

Десять років мандруватиме він світом (455—445). Відпливши кораблем до фінікійського міста Тір, Геродот об’їздив величезні простори від Лівії до Вавилона, Ассирії і Екбатана. У Єгипті він пробув три місяці, потім – Мала Азія, Геллеспонт і Північне Причорномор’я, за ними будуть грецькі держави Балканського півострова і острови Егейського моря.

Повернувшись до Афін, які стануть йому другою батьківщиною, Геродот напише свою «Історію» в дев’яти книгах.

У четвертій книзі розповість про Скіфію – скіфський логос, що стане основним джерелом історії нашої батьківщини (коли була Скіфія), та інших народів, які жили в Північному Причорномор’ї. Вже сучасники зарахують працю Геродота до найзнаменитіших творів історіографії. Згодом Ціцерон удостоїть його звання «батько історії».

Арістотель вважатиме Геродота найвидатнішим істориком – не стільки за наукові заслуги, але й за блискучий талант оповідача, майстра художньої прози, який зумів із найрізноманітніших матеріалів – власних спостережень, розвідок, легенд, міфів, історичних анекдотів, усних розповідей, документальних даних і т. п. створити яскравий і цілісний за своїм характером твір.

Живучи в Ольвії, Геродот зробив три мандрівки в Скіфію незнану, принаймні так вважається.

Перша – до скіфів-орачів – верхів’я Бугу. Місцеві скіфи (та інші землеробські племена, звані назагал скіфами) возили хліб до Ольвії, неквапом скрипіли їхні вози із великими дерев’яними колесами, а назад поверталися з грецькими товарами. З однією з їхніх валок і поїхав Геродот до берегів Тірасу. В своїй «Історії» він згодом розповість, що бачив «могилу кіммерійських вождів» у степу, а на скелі біля Тірасу – «відбиток ноги Геракла», який залишив її, буцімто мандруючи тамтешніми краями. «Одна тільки річ, крім рік та обширу землі, варта уваги: скіфи показують на річці слід ноги Гераклової, відтиснутий на камені і схожий на слід людський, але завбільшки у два лікті». Як гадають дослідники, знаменитий слід Геракла – можливо, або витвір якогось майстра карбування на камені, або природи, – треба шукати на скелястих берегах Тірасу між теперішніми містами Хотин і Могилів-Подільський.

Другу подорож по Скіфії історик з Галікарнаса здійснив головною рікою Скіфії – грецькі купці піднімалися Борисфеном аж до великих порогів (або по теперішній Дніпропетровськ, або лише по Запоріжжя), куди прибули купці з Скандинавії для мінової торгівлі, Борисфен за його ж словами можна було порівняти хіба що з Нілом.

«Четверта ріка (Скіфії – В. Ч.) – Борисфен, що після Істру є найбільшою, на нашу думку, він найбільш плодовитий не лише між скіфськими ріками. Він має найкращі й найпридатніші для худоби пасовиська, він же має щонайбільше доброї риби. Вода з нього найприємніша для пиття; він пливе чистий між мутними. Над його берегами найкращі посіви; в місцях, де не сіяно, родить висока трава. У його гирлі нагромаджується сама по собі величезна кількість солі. У ньому водяться великі риби без костей для сушіння, що звуться антакеї (рід осетрів) й багато іншого, гідного подиву. Аж до країни Герр, що до неї сорок днів плавби, відома його течія, знаємо, що тече з півночі, а через які краї пливе у вищій течії – ніхто не скаже, мабуть, пливе через пустелю аж до країни скіфів-хліборобів, бо ці скіфи живуть над ним на просторі десятьох днів плавби».

Такі слова підібрати і так написати про Борисфен з чужих уст неможливо – Геродот особисто проплив Борисфеном до його порогів і лишився в захопленні від великої ріки скіфів.

А ось на третю подорож він поклав собі за мету відвідати загадковий Ексампей – річку та однойменну місцевість, що її греки називали Святими Дорогами (а може, це точний переклад скіфського слова «ексампей»?).

Був ранній, прохолодно-свіжий ранок, що так приємно бадьорив тіло і душу. Геродот піднявся з каюти на палубу, з насолодою вдихнув повітря («повітря Скіфії» – чомусь подумалось). Дув легкий денний бриз – з охололої за ніч ріки в бік теплої суші, – вітрила пообвисали, й трієра йшла на веслах. Лиман просто розкішний – як він привільно лине скіфськими степами, і на його могутніх грудях вітрильник, певно, здавався метеликом.

Під щоглою на дудочці грав раб, під його мелодію веслярі здіймали й ритмічно опускали весла – трієра йшла плавно.

Кормчий кивком голови привітався з Геродотом, не втримавшись показав білі зуби, що були сліпучими на його чорній бороді.

– Добре йдемо, хоч і проти течії.

Йшли справді добре. Дорогою завернули до Гіпполаївського мису, аби відвідати святилище богині Деметри і принести їй жертву – так робили всі, хто вирушав з Ольвії в далеку дорогу. Помолившись, попрохали в богині доброї путі та щасливого повернення додому, і невдовзі мис Гіпполая, а з ним і Ольвія, залишилися далеко позаду, а попереду все ще вільно і широко котив свої води лиман. Попереду було дев’ять – перші чотири дні по «гіркій» воді, наступні п’ять по «солодкій» – днів плавби туди (стільки ж назад). Відразу ж за Ольвією пішли землі калліпідів, за ними – алазонів, а вище них скіфів-орачів, де й мав бути Ексампей.

Хоч до моря звідти було вже не близько, але вода все одно була морською – себто гірко-солоною. То низовик (як звуть вітер у тих краях) наганяв морські води в лиман. Він дув проти хвилі, знизу вгору великої ріки, гнав солоні води, казали, на кілька днів путі.

Долаючи по двісті стадій за день, йшли до того місця на Гіпанісі, що звалося Ексампеєм, де Геродот і хотів подивитися одне з чудес тогочасного світу – мідяний казан, своєрідний пам’ятник скіфам, що його спорудив їхній кмітливий та винахідливий цар Аріант.

Якщо про знаменитого (найзнаменитішого серед усіх скіфських царів, вождів, принаймні нам відомих) Іданфірса історія знає, що це він не числом, а вмінням переміг меншою силою перського царя Дарія, коли той зі своїми ордами приходив захопити Скіфію і перетворити її на свою сатрапію; романтика Скіла історія знає тільки тому, що він закохався в красуню-еллінку з Ольвії і відмовився – в ім’я кохання, – від царської влади у Скіфії, за що й був як відступник убитий братом по батькові Октамасадом; чи, скажімо, про Анахарсіса, скіфа із царського роду, відомого мудреця (навіть мудрі греки були вражені його мудрістю!); про Атея (після Іданфірса чи не найвідоміший скіфський владика) те, що він об’єднав під своєю владою скіфські племена, ледь чи не створивши державу, успішно воював з Філіппом, царем македонським, поширивши свої володіння на Дунай, і загинув у битві з македонцями у віці 90 років; то про Аріанта тільки й відомо, що він якось провів у своєму царстві, як би ми сьогодні сказали, перший і останній у Скіфії ПЕРЕПИС. Завдяки цьому неординарному факту (скіфські владики славились лише війнами) та ще мідяному казану, що на віки й тисячоліття став легендою, – його ім’я й збереглося в історії Скіфії, а отже, й людства.

Це ж треба! Ніхто в ті часи не проводив перепису населення, – навіть пізніше, хоча б і за часів Київської Русі, – а ось Аріанту така задумка довго не давала спокою, як захотів дізнатися, а скільки ж скіфів у Скіфії?

Тільки ось біда: як провести перепис населення в країні, мешканці якої не знають письма? І тим більше ті, хто робитиме перепис. Та й у рахуванні вони не мастаки – з великими сумами, коли рахунок піде на сотні тисяч, навряд чи впораються.

Наймати ж письменних людей, умілих до лічби, хоча б у тій же Греції – Аріант не захотів: і накладно, і непрестижно. А він був патріотом свого краю.

Поміркувавши так і сяк, зважаючи, що підвладне йому населення не знає грамоти, Аріант справу вилагодив на диво просто: хай кожен скіф, звелів він, принесе йому по наконечнику стріли. Всього лише по одному наконечнику! Луки і відповідно стріли з наконечниками у кожного скіфа є – знатного чи простого, багатого чи бідного, бо скіфа без лука й уявити не можна. Скіфи як ніхто вправні стрільці з луків – хоч кінні, хоч піші. Та й без лука у степах довго не протримаєшся. Отож хай кожен, гласило царське повеління, – від вождя до пастуха принесе до царя по наконечнику стріли. Скільки виявиться наконечників, стільки відповідно й скіфів у царя Аріанта. Наказ був пресуровий і закінчувався погрозою: хто його не виконає, того буде страчено! Аріант – і це знали всі, – крутий і на кару швидкий, слів на вітер задарма не кидає. Сказав – значить, зав’язав. Або неси, або прощайся з життям!

Тож скіфи хоч і подивувалися – що це забаглося їхньому цареві? – а чимскоріш понесли до царя по гостряку стріли. Швидко чи ні (а скіфи були розкидані на великій території – від Істру на заході й до Танаїсу на сході, від моря Акшайни на півдні й до неврів на півночі, за якими вже починається пустеля), а невдовзі в межиріччі Борисфену й Танаїсу, де того літа кочував Аріант, біля урочища Соколиного, де була його літня ставка, виріс чималий ворох наконечників – ледь чи не на висоту вершника!

Видовисько було з небачених раніше, і багато цікавих прибивалися до царської ставки, аби подивитися на той ворох гостряків, похитати головою й поцокати язиком. Аріант був гордий, що так утнув, але досить швидко й задумався: як ті наконечники порахувати? Тим більше, що гостряків тьма-тьмуща, рахунок піде на такі цифри, що скіфи й не чули про них. Аріант довго метикував, як йому бути, радився з мудрецями, сам голову ламав, шкріб бороду, чухав потилицю, скалив око, ще і ще роздивляючись ту гору гостряків, і врешті вирішив: а рахувати й не варто. Треба з цього зібрання наконечників виплавити (мідь-бо) чашу чи великий казан і поставити його у степу. І хай тоді всі знають, скільки в Аріанта скіфів. Чим більший вийде казан, тим більше скіфів виявиться в Аріанта. І вся тут лічба!

Весла востаннє піднялися й застигли над водою (після команди кормчого: «Суши весла!..»), трієра зупинилася в прибережжі. Чотири дні плавби спливли як за водою. Геродот в супроводі Тімна зійшов з судна по хисткому й вузькому – з однієї дошки – трапу, що пружинив під ногами, й опинився на першій п’яді ексампейської землі.

– З прибуттям в Ексампей, – привітав Тімн свого підопічного, теж сходячи на берег. – Так тут називається річка з гіркою водою – он вона впадає в Гіпаніс. І вся навколишня місцевість теж Ексампеєм зветься – святою землею Скіфії.

– Жаль, що в річці вода гірка і непридатна для пиття.

– Чому – непридатна?

– Але ж вона – гірка? – Тімн сам про це щойно сказав.

– Гірка. І не просто гіркенька, а – гірчуща! Але – цілюща. Хто животом страждає чи ще якимись хворобами, в Ексампеї всі болячки вилікує. Тільки треба знати, як її пити і скільки, і від яких болячок. Алазони та орачі, які живуть у цих краях, віками п’ють гірку воду, а тому завжди здорові. Вони й царя Аріанта, який страждав животом, вилікували своєю водою – він сюди щоліта приїздить пити гірку воду та обкладає ноги й поперек ропою з озер. Видужав він тут, тож і чашу свою саме тут велів поставити – на ознаку свого видужання та як пам’ятник цілющій гіркій воді.

– Еге-ге, цікаві виходить речі, – подивувався грек. – Розказуй мені, скіфе, побільше, люблю слухати те, що я не знаю.

Широке прибережжя місцями було заболочене, ще далі блискотіли озерця з ропою, там і там путівцями сунули вози, запряжені комолими волами, одні везли сіль, інші ще тільки прямували до неї, і Тімн, метнувшись сюди-туди, погомонів із тим-тим візником, і далі мандрівники поїхали возом.

Воли йшли неспішно, ремиґали, візник хльоскав їх батогом.

– Ворушіться, ліниві, ворушіться! Бо скільки того дня вже лишилося, а ще ж маю солі набрати!

До казана Аріанта їхали цілими сім’ями, здіймаючи пил, проносились верхівці, йшли піші. І всі в одному напрямку. На багатьох возах рідні везли недужих – спершу причаститися до казана, а вже потім пити гірку воду, од якої навіть сам цар видужав.

Геродот, сидячи на возі, навсібіч вертів головою, стараючись побільше побачити й загніздити в пам’яті. Час од часу, наче спохопившись, він щось квапно занотовував до свого дорожного записника і знову вертів на всі боки головою, прислухався до скіфів. Тімн перекладав йому, про що говорили його одноплемінники.

З долини піднялися на узвишшя – далі простилався степ. Аж до неблизького обрію. Де-де на тому обширу золотилися пшеничні гони, в повітрі пахло достиглим хлібом. Але загалом природа там була різноманітною: лісисті горбогір’я змінювалися безлісними плато, то там, то там – дубові переліски, липняки і знову рівнинні степи з узвишшями та прадавніми могилами, у різних напрямках бігли, часто перехрещуючись між собою, второвані путівці, на обрії рухались каравани, виднілися кибитки, біля яких здіймалися синюваті димки, паслися коні та худоба.

Було парко, хоч і хмарно. Та ось зненацька виглянуло сонце, і враз у степу щось спалахнуло сліпуче і яскраве – наче там зайнялася пожежа.

– Казан Аріанта! – загаласували скіфи.

На далекому узвишші, найвищому на видноколі, і справді в промінні сонця спалахнуло щось велике й сліпуче.

Ще довго скрипіли дерев’яні колеса скіфського воза, що їх віз (поруч, ліворуч і праворуч, попереду й позаду скрипіли інші такі ж вози, великі й малі, з галасливими скіфами, дорослими й дітьми), доки високий взгірок із сліпучим полум’ям на ньому почав нарешті наближатися до них, наче сам рухався їм навстріч.

Та ось уже й приїхали. Спинилися на рівнині перед узвишшям, схожим на чималу могилу з пологими схилами – з одного боку на неї вела добре протоптана тисячами ніг дорога.

Людська черга не міліла й не ріділа, просувалась повільно.

– Все літо не уривається людський тлум до казана Аріанта! – гордо вигукнув Тімн. – Мабуть, тут вже вся Скіфія перебувала!

По тих словах він кудись зник, а повернувшись, жестом запросив Геродота вийти з людської вервечки.

– Геродота як заморського гостя пропускають без черги…

Піднялися крутосхилом до майданчика. З узвишшя простилалися вабливі видноколи – степова далечінь з рівнинами й кряжами на обріях, нелічені дими похідних багать кочовиків, валки, табуни коней, кибитки, пшеничні поля, змійки путівців, хати скіфів-орачів, криті очеретом. Це вони вирощували золоту пшеницю «не для їства, а на продаж», бо греки з узбережжя Понту, маючи купецьку жилку, більше торгували. І над усім тим краєм – високе небо з чередою білих хмар, низом раз по раз пробігали легкі чорні тіні, як хмари пропливали небесним океаном під гарячим сонцем Скіфії.

Диво-посудина Аріанта стояла в центрі майданчика і сліпила сяйвом своїх крутих боків. Щодня той казан, що став уже знаменитістю, відвідували сотні скіфів. До всього ж Ексампей був ще й релігійним центром Скіфії, тож у ті краї звідусіль, з півдня й півночі, зі сходу і заходу, від Борисфену та інших рік прибували скіфи – помолитися, полікуватися, поторгувати, бо Ексампей ще ж був і осередком торгівлі, куди прибували знизу грецькі купці, а згори – прибалтійські, скандинавські та інші. І кожний сколот неодмінно відвідував казан, ще й тулив долоні до крутих його боків. Це – вірили, – принесе удачу й здоров’я та всілякі гаразди. Долоні й відполірували посудину Аріанта так, що вона блищала, як добре натерта піском. Доторкуючись до лискучих боків казана, бородаті, чорноокі кочовики добродушно посміхалися: «А здорові були скіфи! Як вам тут у казані? Та й багато ж вас, якщо казан вийшов таким здоровенним!..» І кожний пишався, що і його мідний наконечник стріли, розплавившись, став частинкою спільного казана Скіфії, найбільшого з усіх, що були на її просторах, в кочів’ях і поселеннях. А тому казан Аріанта наче об’єднував скіфів, викликав у них почуття не лише гордощів за свій край, а й спорідненості та братерства – у ті часи то було рідкісне відчуття, адже тоді сусіди здебільшого робили наскоки на сусідів – і на своїх теж.

Витвір Аріанта в промінні бога-сонця Гойтосіра був як земне сонце, що зігрівало Скіфію.

І Геродот притулив долоні до крутого боку казана, і теж відчув тепло. Навіть на мить аж пошкодував, що він не скіф, а навколо нього не його батьківщина. Як просто й водночас геніально придумав Аріант, об’єднавши своїм дивом усю Скіфію!

Кілька разів неспішно обійшов з усіх боків казан на високій ніжці, міркуючи, кого чи що він йому нагадує? Та ось пригадавши, вигукнув «Евріка!» (що грецькою означало «Я знайшов!»): казан Аріанта, як і взагалі традиційні скіфські казани для варіння м’яса, був схожий на популярні чаші з острова Лесбос для змішування вина. Тільки останній у тисячі разів більший.

Ніжка (хоч швидше нога) – масивна, товстезна, схожа на отруб стовбура. А вже на ній – об’ємна чаша. Під ногою – вилита з міді (для рівноваги й стійкості) – грубезна і важка плита. Кожен з підданих Аріанта приніс всього лише по одному маленькому наконечнику стріли, а яке диво вийшло – що то значить злютований гурт! Недарма ж кажуть: в гурті сила, що гуртом і батька добре бити!

Очевидно, спершу, міркував Геродот, як завжди, в задумі мнучи кучеряву свою борідку, була збудована плавильна піч для виплавки міді з наконечників, потім заготовлено достатню кількість деревного вугілля, споруджено майстерню, житла для ливарників та їхніх помічників (робота довга і більше всього кипіла все літо). Спочатку підготували потрібний майданчик на узвишші, викопали коло діаметром біля чотирьох метрів і, знявши шар ґрунту, добре втрамбували його. А вже потім у нього залили розплавлену мідь – вийшла основа, плита, або ще «ступня» ноги. Казанярі виплели з лози опалубку циліндра висотою до двох метрів і обмазали його глиною. Як він висох і затвердів, підсипали на його висоту землю – щоб зручніше було заливати ногу.

Чашу казана теж виплели з лози у вигляді двох напівсфер, що їх потім з’єднали, обмазали глиною і теж дали їй добре висохнути. А потім досипали вгору курган – аж до висоти чотирьох метрів. Себто до країв чаші. А вже тоді на дно сферичної опалубки заливали шар розплавленої міді з наконечників товщиною в шість пальців. Затим встановили внутрішню напівсферу, закріпили її на кургані і вже киплячу мідь заливали по периметру чаші (плавильна піч, яку завантажували наконечниками і деревним вугіллям, звичайно ж, працювала безперебійно). На глиняній обмазці великої напівсфери викарбували різні малюнки, що й з’явилися вже як випуклі – на зовнішньому боці чаші. І коли все вичахло, вистояло й затверділо, розібрали насипний курган, глиняні опалубки, і казан вперше засяяв в промінні бога-сонця Гойтосіра.

Розглядаючи казан, Геродот схвально кивав бородою до своїх думок: добра робота! Зразу видно умілі руки майстрів!

– Чи не моїх співвітчизників бува запрошував Аріант для сього діла? – поспитав Тімна, майже впевнений у своїй правоті. – Мені здається, тільки грецькі майстри могли створити таке диво?

– Греки – майстри з майстрів, але казан відлили наші, – вигукнув Тімн, радий за своїх співплемінників.

– Вражаюче, вражаюче, – Геродот порадів за скіфів як за своїх.

Неможливо з певністю сказати, чи підрахував Геродот (бодай з цікавості) масу мідяного казана-велетня – про те в скіфському логосі він не залишив ані згадки. Не зберегла й історія даних про масу Аріантового казана. Але відомо – завдяки Геродоту, – що вміщував він 600 амфор. Вже в наші дні спеціалісти та історики заходилися вираховувати вміст і вагу казана. Відомо, що вміст однієї амфори – 40 літрів. Казан вміщував 600 амфор. Ось уже й маємо дані перших підрахунків. А далі арифметика, якщо тільки вона правдива, така. Товщина стінок (дані Геродота) – шість пальців. Візьмемо середню товщину пальця за 18,9 мм. Маса наконечників від 20 до 50 г, об’ємна маса міді – 8,9 т/м3. Підрахували внутрішній діаметр казана, вийшло 4,5 м, зовнішній – 4,72. Отже, маса казана (без ноги) – має бути 31,4 тонни. Вага ступні (плити) і ноги – біля 7,7 тонн. Ну, а тут, якщо підрахунки, повторюємо, правдиві, арифметика проста: загальна маса казана – 39,1 тонни.

І нарешті про головне. Якщо домовитись, що наконечники були вагою в 35 г кожний, то загальна кількість скіфів у часи Аріанта була… Знаєте, скільки?

1 МІЛЬЙОН 116 ТИСЯЧ ЧОЛОВІК.

Саме чоловіків, бо з луком (а де лук – там і стріли, а де стріли – там і наконечники) ходили чоловіки, то була особиста зброя кожного. Але, повторюємо, чоловіків. Жінки, приміром, користувалися луком не всі. Не користувалися ним і діти, хоч вони теж були населенням. Тож виходить, що Аріант забаг дізнатися не скільки у нього всього населення (чоловіки, жінки, діти), а скільки у нього тих, хто володіє луком, чоловіків. Себто воїнів.

Їх у нього і виявилося 1 мільйон 116 тисяч.

Загалом, непогана і немаленька армія! Але й вона, як час покаже, не порятувала свою батьківщину від повного розгрому. А втім, те станеться вже в перших століттях нашої ери.

В краю гірких вод і казана-пам’ятника всім скіфам Геродот поспілкувався з тамтешнім відьмаком, як захоплено назвав його Тімн. Той чаклун, як він заприсягався (та й скіфи, загалом наївні й довірливі, хоч і жорстокі часом до безміру, вірили тому), все відав – кому ще скільки жити зосталося (чи не жити), що буде завтра-позавтра, а то й через тисячу літ.

– Для ексампейського відуна у віки зазирнути чи в долю чиюсь – все одно, що нам завісу в кибитку чи в шатро відхилити, – шепнув Тімн і аж сам боявся того, що вимовляли його уста.

Відьмакував старий у тих краях, як пошепки баяли, вже сто літ. Та ще ж по стільки багато разів, бо ні плину часу не знав, ні смерті. Всі навколо старіли, відходили в кращий світ, а він як був дідом, так дідом на віки й залишався, і до нього навіть царі з острахом приїздили – про долю свою дізнатися. Що скаже їм старий, то як на віки зав’яже – так і буде, як він напророчить. Відьмацтво його всіх відлякувало (як гляне старий на чоловіка, так в того мурахи по спині враз і побіжать, побіжать) і водночас усіх вабило, бо кожному кортіло дізнатися про долю-судьбу свою, що завтра з ним буде, позавтра? А відьмак той, як бачив, що тому чи тому добре випадає, то казав про те охоче, а як зле, довго мовчав, супився, навіть невідь-чому сердився, до чоловіка того чіплявся і, зрештою, застерігав його поберегтися…

Відьмак вівчарив у тих краях, казали, споконвіку. Вівчарня його, з лози плетена й глиною обмазана, стояла в урочищі Вовчому (ох там і люті сіроманці водяться!), і йому сірі, як вірні собаки, допомагали овець стерегти – так заморочив їх! І були вони в діда на побігеньках – так це чи ні, точно ніхто не відає, лише казали. Але, мабуть, так воно й було. Хоч і низького зросту старий вдався, але коренастий, натоптуватий, голову завжди в плечі вбирав, тож на вид дещо був ведмедкуватий, лице широке, подзьобане віспою, на голеній голові, що блищала проти сонця, як мідяна, мав один лише довжелезний пук сивого волосся, що його заплітав у косичку, а ту косичку кілька разів закручував навколо вуха – як то в орачів водиться, котрі вище алазонів живуть. Казали, що він буцімто родом з тих країв.

І влітку, і взимку жив у благенькому лабазі, критому очеретом, але ні холод, ні спека над ним не владними були, бо він їх міг і руками відігнати, як хмару, що йому чимось заважала. До нього, до куреня його у Вовчому урочищі завжди була черга – і кінних, і піших, можних і простолюдинів. Геродота прийняв без мороки. Як він з Тімном підійшов, дідуга той гостро (іншого погляду, як гострий, він, здається, не мав) зиркнув на Тімна («свій»), а потім – на Геродота.

– О-о! Віду мав ще зранку: з далеких заморських країв чоловік сьогодні до мене приблудиться. Ось ти й приблудився, чоловіче добрий…

– А звідки знаття, що я добрий?

– Про такі речі мене не питають, бо коли ти такий знаючий, то нічо й до мене йти. А як вже прийшов, тоді відання моє потрібне? Так я гуторю, чоловіче, який світом по добрій волі мандрує?

– Я подорожую, щоб і світ, і людей в ньому пізнати, – відповів Геродот (Тімн старанно перекладав, злякано звертаючись до відьмака майже ласкаво: «Дідуньо»).

– То ти маєш бути чаклуном.

– Я лише учень знаючих.

– Достойна відповідь мудрої людини.

Дідуган щось варив у закіптюженому горщику на кабичці, кописткою помішував зелене варево.

– Випий нашого зілля, чужоземцю, – раптом запропонував. – І вже ніколи не забудеш Скіфію.

І простягнув глиняний кухлик із зеленим варивом. Геродот трохи надпив зілля.

– Гірке…

– Що вдієш, таке життя… Бо коли б воно було солодким, його б уже давно випили.

– О, вже ніби в роті солодко стає…

– Після гіркоти завжди солодко – для рівноваги. І навпаки. Щоб люди всього спізнали в цьому світі.

Тімн старанно перекладав – слова Геродота на скіфську, а слова дідиська на еллінську і з острахом позирав на чаклуна, боячись до нього навіть ближче підступитися.

– Дай мені руку, чоловіче, – і довго роздивлявся Геродотову долоню.

– О, промандрував світом ти чимало. А це вже, бачу, додомоньку засобирався.

– Я повернуся додому, до отчих могил? – з тривогою запитав Геродот.

– Не квапся. Все тобі, що на долоні в тебе, викладу, а вуха маєш, то слухай… Ти повернешся до свого народу, до таких же мудреців, як і сам. Будеш щасливим. Тільки міцніше стій у своєму щастю. І не бійся бути щасливим.

Геродот м’яко заперечив скіфському любомудру:

– На мою думку, ніхто не може бути упевненим у своїй долі – хоч би як високо він не піднявся.

– І чого б це? – запитав старий, хоча видно було, що він наперед знає відповідь.

– Та хоча б тому, – почав запалюватись Геродот, як завжди збуджувався, коли вдавався до філософських викладів чи суперечок з опонентом, – що талан-долю визначають боги. Все у світі з часом стає тліном, тільки одні боги незмінні. І вічні. Але вище всіх стоїть фатум – долі не можуть уникнути навіть боги.

Скіфський знахар, який спершу було ледь зверхньо поглядав на чужоземця, тепер дивився на нього вже з повагою і майже як на рівного йому – що-що, а мудрість людську він шанував.

– За огорожею твоїх зубів, – сказав з похвалою, – ховається неабияка розсудливість.

– А тому не треба збільшувати виділену тобі міру щастя-долі чи талану. Це викличе заздрість богів і як наслідок – кару (бодай і несправедливу, лиху): щастя, коли його занадто, завжди несе в собі лихо. Фатум хоч і сліпий, але він карає всіх, хто забажає собі більше щастя, як йому виділено. Це основний закон історії.

– Дивлячись на тебе, не скажеш, що ти – хитрик чи лис. Але з тобою, характернику заморський, розумувати – що із старим хитрим лисом – добре. Ти, я бачу, не згоден бути щасливим? У тобі од моїх слів якийсь протест? Чи – хитруєш по-своєму, по-лисячому?

– Ні, я хочу бути щасливим. Бо я – людина.

– Так і будь ним. Щастя тримається лише того, хто його вартий. І хто вміє за нього постояти. Але тобі, – ще раз глянув на долоню, – нещастя не загрожує. Ти станеш славетним, тебе всі знатимуть… – ще гостріше витріщився на Геродота. – Послухай, хитрий лисе. Що ти за чоловік такий, що тебе всі знатимуть, га? Га?? – перепитував і наче аж дивувався: – Ти не цар. Але й не царського роду. Хоча й не бідного. Твій батько був заможним. А царі… Вони хоч і царі, але проти смерті такі ж безсилі, як і останні неприкаяні… Ти ж не такий… Навіть померши, – а ти помреш, – ти станеш безсмертним.

– Я всього лише простий мандрівник.

– Після своїх мандрів, простий, як ти кажеш, подорожанине, ти станеш вельми славетним. Куди тим царям! Тебе навіть назвуть батьком… От що ти створиш. Так ось таких славетних мені ще не доводилося у своєму Вовчому урочищі в краю Ексампей бачити і чути. Тебе, чужинцю, всі знатимуть – і ті, що живуть нині, і ті, що колись житимуть після тебе. Навіть через віки. То хто ти такий, повідай старому дідугану із Вовчого урочища, із скіфського краю Ексампею?

– Скажи старому дідугану, – повернувся Геродот до Тімна, – що я – логограф. Ти теж, я бачу, цього терміну не чув. То знай і чаклуну вашому розтовкмач: історик я. Геродот із Галікарнаса. Але, повернувшись зі Скіфії, де віку доживатиму, ще не знаю. Може, в Афінах або у Фурії. Мандрую світом. Але не один я такий серед греків. Моїх співплемінників здавна приваблює Схід. І особливо Єгипет. Там уже побували такі мудрагелі, як Солон, Фалес, Піфагор, а тепер ось я… Життя та звичаї різних народів вивчаю. Це дуже цікаво: слава богам, у кожного народу свої звичаї і традиції. Наприклад, хоча б у єгиптян. Для прикладу. Жінки у них сечу виділяють стоячи, – посміхнувся. – Дзюрять – аж-аж! А чоловіки лишень сидячи. Га, як тобі? Але це так. Найбільше мене цікавлять люди. Чому? Та тому, що силою, яка рухає історичний процес, є людина. І тільки людина: відносини між ними, пристрасті, вади-ґанджі, різні пороки і хиби, прихильність чи, навпаки, ворожість. Від людських відносин, характерів, достоїнств та недостатків і залежить прихід тих чи інших подій. Так вважаю я, Геродот із Галікарнаса. Так і передай вашому чаклуну-мудрецю.

Тімн старанно переклав, весь час показуючи пальцем на Геродота. Скіф слухав його з напівзаплющеними очима. Та ось він стрепенувся.

– Оскільки ти добрий, – сказав Геродоту, – то в тебе й добрий шмат життя ще залишається… – І по хвилі, зненацька: – Тобі сказати, коли ти підеш зі світу цього? Не боїшся?

– Смерть – природне явище, хоч і не з веселих. Тож людині од неї нікуди не дітися. Як від самої себе. То чому ж її боятися? Це доля всіх, хто був рокований і приречений життям. Чи тих, що колись житимуть. Не помирають лише ті, хто не народжувався. Та ще мертві.

– То слухай, мудрагель із чужих країв. Помреш ти через 25 літ після нашої зустрічі. Он скільки в тебе ще залишається життя! Встигнеш здійснити задумане.

– Радий, що я напишу і скіфський логос[30]…

– Карбуй свої хитромудрі письмена, відомі тільки посвяченим. Скіфія тебе не забуде. Та й більше в неї часу зостається, як у тебе. Скіфія більше за тебе проживе, але не більше тисячі літ.

– Як? Скіфія зникне?

– Я сказав те, що сказав, чужоземцю.

Старий повернув жар у кабичці, підіклав якогось зілля, блакитний дим густими клубами раптом шугнув угору, і відьмак зник у ньому, як його й не було…

Тімн аж хоркнув з подиву й відскочив подалі од того місця. Геродот наздогнав його, і вони йшли мовчки. Історик думав: що його вік урветься – не дивно. Всі люди смертні. І він теж. А ось що Скіфія? Себто цілий народ?.. Невже над нею висить фатум, зла недоля? І химородник те відчуває?.. Хотів було поспілкуватися на цю тему з Тімном, але провідник його був забобонним, і Геродот промовчав.

А ген біля озера з білого туману виринали білі коні і зникали в ньому – наче в інший світ переходили.

– То не коні, – бубонів Тімн, і його чомусь тіпала дрож. – То – чари-мочари бродять. Вони підвладні тільки чаклунам-химородникам.

– Скіфії не стане менш як через тисячу літ, – бурмотів Геродот. – Хіба таке може статися – щоб народ зник?

– Не знаю. Але якщо той відьмак таке каже – то станеться. Він ніколи не помиляється, його мудре дідівство триває вже не одну сотню літ. Він все відає, недарма ж його й звуть відьмаком.

А білі коні то виринали з туману, то знову в ньому ховалися.

– А може то й правда не коні, а – чари?

До смерті Геродоту таки залишалося 25 літ.

Менше тисячі – Скіфії.

А втім, агонія скіфів триватиме ще не одне століття, після того як їх поступово витіснять із степів Причорномор’я, південної теперішньої України, савромати. І ще довго давні історики згадуватимуть Велику Скуфь (поминатиме її і Нестор у «Повісті врем’яних літ»), а військові ватажки Київської Русі мали подвійні імена – скіфське і слов’янське. Чому? Вважали себе спадкоємцями скіфів?

Можливо. Ймовірно. Скіфи-орачі і скіфи-хлібороби, як титулуватиме невідомі племена Великої Скіфії Геродот та інші логографи, суть праслов’янські племена, що платили всього лише данину кочовим царським скіфам, які були політичними володарями в тих краях і ледь було не створили свою державу – не вистачило в них часу. Коли вони відійшли спершу до Криму, а потім і за Дунай, осілі хлібороби, теж навзагал звані скіфами, залишилися в тих краях. І хто б звідтоді не завіювався у степи, хто б не кочував там після савроматів – готи, гуни, половці, хозари, печеніги, торки, запорозькі козаки, – а осіли хлібороби, Геродотом наречені скіфами, все вирощували хліб в українських степах. Це ж їм, за легендою, в кочовій Скіфії впали небесні дари: золоті плуг, ярмо, топірець (ліси та чагарі викорчовувалися лише сокирами) і чаша. Підійшли до них три сини першого Скіфа, родоначальника їхнього: Ліпоксай, Арпоксай і Колаксай. Старший до золота наблизився – воно спалахнуло вогнем, середульший – те ж саме, і лише молодший Колаксай узяв ті речі – чи не вождь осілих орачів та хліборобів, себто слов’ян, нині сущих?

Скіфи остаточно зійдуть з історичної арени у III столітті вже нашої ери, коли їх після сарматів поб’ють готи, гуни. А потім ураганом пронесеться цунамі переселення народів. Частина скіфів-кочовиків – підхоплена тією хвилею, подасться за Дунай і далі до самого Риму (разом з іншими варварами кочовики з Північного Причорномор’я братимуть приступом Рим, візьмуть його, понищать, щоб потім і самим щезнути, розчинившись в інших народах і племенах, як золото в тиглі, – осілі ж племена, здебільшого землеробські, залишаться у своїх краях і зачнуть праслов’яни творити вже свою історію на колишніх теренах Великої Скуфі…

Де подінеться мідяний казан Аріанта в краю Ексампей – того археологи не знають. Того нині ніхто не відає.

Іноді думається, що витвір той Аріанта навічно зник у пітьмі історії. Скільки віків звідтоді кривавою віхолою прошуміло в степах України, скільки племен і народів змінилося на її південних теренах! А скільки серед них було грабіжників (а втім, грабували всі, це було нормою тогочасних часів), гробокопачів, які віками, починаючи з сарматів, руйнували скіфські могили і все, що ті лишили на землі.

Особливо пам’ятливим був похід перського царя Дарія І, чиї орди вторглися в межиріччя Борисфену і Танаїсу здавалося, назавжди, але все скінчилося для них крахом! Їх хитрістю та військовою кметою із значно меншим військом переміг Іданфір. Але перси не могли захопити казан Аріанта, адже Геродот його бачив після їхньої навали.

Казан міг зникнути в ті тяжкі часи Скіфії, коли вона гинула під непосильними для неї ударами сарматів. Хоча ні сармати, ні пізніше готи, гуни не могли його возити з собою – майже сорок тонн ваги тягати за собою для них було не під силу. Та й для чого? Щоб похвастати своєю побідою над скіфами? Але історія про це зберегла б вісті. Переплавити ж такий громіздкий казан в умовах похідного кочового життя ні сармати, ні готи з гуннами не могли. Та й не було серед них подібного досвіду металургів та ливарників, як і плавильних печей. Особливо в чужих зайд – готів та гунів. А ось сармати могли. Тим більше вони не один вік господарювали у Великій Скіфії, яка після їхньої перемоги над автохтонним населенням Північного Причорномор’я стала зватися Великою Сарматією.

Давньогрецький історик та географ Страбон побував серед племен, які жили в західній частині Північного Причорномор’я і займали простір між Істром і Борисфеном – у тих краях знаходився Ексампей, там стояв казан Аріанта. Історик згадує язигів, так званих царських сарматів і угрів. «Всі вони в більшості кочівники, – пише Страбон, – але невелика їх кількість займається і землеробством».

У Великій Сарматії союз племен очолювали царські сармати (як до них – царські скіфи). Вони багато віків залишалися господарями колишніх скіфських країв. Кочуючи, сармати могли надибати в Ексампеї казан Аріанта і пустити його на переплавку – мідь їм потрібна була для наконечників стріл. Але подібна акція сарматів не могла залишитися непоміченою (та й самі сармати похвасталися б своєю «перемогою), в історії ж про такий можливий випадок – анічичирк. Очевидно, диво-казан Аріанта зник – загадково й, безперечно, в таємниці – перед самісінькою навалою племен з-за Танаїсу. Його могли заховати як самі скіфи, так і природа. В степах постійно утворювалися все нові й нові яри, розширювалися, розросталися протягом віків старі. Який-небудь яр, століттями розширюючись під час весняних та осінніх злив, підійшов до того узвишшя, на якому стояв казан Аріанта. Був він важенний, і коли яр наблизився до узвишшя надто, земля під вагою багатотонного казана обвалилася, він у хмарі куряви загуркотів на дно яру і зник у глині. (Можливо, в ті часи, коли скіфи з останніх сил відбивали навали савроматів і їм було не до Ексампею, як у них відбирали всю Скіфію.) Стіна яру ще і ще обвалювалася, доки, зрештою, і не поховала казан на віки й тисячоліття – десь він і досі лежить в колишньому краю Ексампей – чи в старому річищі, чи на дні зниклого яру, і чекає на нас… (Ймовірно, що казан могли заховати й самі скіфи – наприклад, відступаючи під ударами савроматів, віддаючи їм п’ядь за п’яддю рідну землю. Наприклад, могли підкопати один край узвишшя, казан під власною вагою посунувся б униз – а можливо, там йому вже була викопана глибока яма? – його загорнули, місце зарівняли, навозили туди дерну – це скіфи уміли, – і казан зник на віки…)

Геродот повертався з Ексампею тією ж трієрою, що нею приплив у верхів’я Гіпанісу – виконавши своє завдання, трієра попливла до Ольвії, взяла курс на низ, до моря. Геродоту це було на руку.

Накинувши на плечі хламиду, звичну одіж грецьких мандрівників та військовиків, він годинами стояв на палубі, віддаючи їй перевагу перед крихітною й тісною каютою, повною задухи й дерев’яного скрипу. (Тімн, його добрий супутник, якого він полюбив, виявився соньком, день і ніч спав під щоглою і почувався від того щоякнайкраще.)

Трієра йшла під вітрилами – дув попутний еол, і судно летіло на його крилах. Геродота не полишало відчуття легкості, якоїсь піднесеності, бажання жити й жити, але жити не заради того, щоб жити, а щоб здійснити задумане, написати свою – СВОЮ! – «Історію». Такої полегкості він вже давно не відчував. Невідривно дивився в степ, що починався відразу ж за береговою лінією і слався вдалину аж ген-ген до потемнілих кряжів, де небо сходилося із землею. Рівнини були покриті типчаком та ковилою. На видноколах там і там носилися вершники, здіймалися дими на стоянках кочових скіфів. І Геродоту чомусь здавалося, що вершники мчать не на війну (війни у тих краях ніколи не затихали), а неодмінно повертаються додому, до своїх вогнищ, що синіють на обріях. І все то була Скіфія, чужа, незбагненна країна Іданфірса, Атея, Скіла, Аріапейта і, звичайно ж, чаклуна-характерника, скіфського відьмака з Ексампею. І ще думав: які ж бо щасливі ті вершники, якщо вони живими повертаються з війни до кибиток з жінками та дітьми, що вже давно їх виглядають у степах, піднявшись вранці й увечері на високі могили.

Але хіба збагнеш Скіфію, проносячись через її степи в грецькій трієрі і дивлячись з палуби на її терени?

Скіфи були мовби ж і добрі, але водночас і жорстокі. Але їхня жорстокість то є всього лише жорстокістю світу. Та ще їхньою традицією. Якось йому показували людську шкіру – здерту з правої руки жертви, її стягли разом з пальцями, на яких збереглися навіть нігті нещасного – великі, загрубілі, із чорними смужками землі під ними. Він доторкнувся до неї рукою і хотів було на пам’ять про Скіфію купити собі здерту шкіру руки, з пальцями й нігтями, що бовталися внизу, як китички на рушничку, але в останню мить передумав, мабуть, не зважився. Власне, не був певний, чи триматиме її вдома, і чи не стане вона йому якщо й не бридкою, то тяжкою. Кажуть, скіфи здирали шкіру з ними ж поверженого ворога, щоб обтягувати нею сагайдаки. Він все-таки доторкнувся до шкіри і навіть помацав її – шовковисту і холодну. Виявляється, людська шкіра є міцною й блискучою, вона найбіліша з усіх шкір. Скіфи охоче здирають їх з убитих ворогів і не лише з рук, а й з голови – разом з волоссям. У волоссі і шик. Її очищають, вимочують, дублять і перетворюють на такі собі рушнички, що їх чіпляють біля вуздечки коня – об неї витирають руки. Як переможці. Ще і ще принижуючи убитих. І чим більше висить таких скальпів, тим знаменитішим є воїн, і слава його супроводжує всюди, адже це перша ознака хоробрості – в’язка здертих шкір біля вуздечки – з волоссям голови і пальцями та нігтями з рук…

Та ось задув легкий денний бриз – з охололої за ніч ріки в бік теплої суші. Вітрила пообвисали, і трієра далі йшла на веслах. Під щоглою сидів раб і безугавно грав на дудочці. Під його ритмічну мелодію сто сімдесят дебелих веслярів ритмічно піднімали й опускали три ряди весел, і трієра все так же плавно неслася голубими водами Гіпанісу. У верхів’ях Гіпаніс – рівнинна ріка у широкій привільній долині, але десь з половини свого шляху до моря вона звужується, на її берегах почали з’являтися селі, що стискували Гіпаніс з обох боків, у руслі вигулькнули пороги, у яких вода нуртувала й клекотіла. Долати їх було не просто. А вже в пониззі Гіпаніс знову вирветься на Причорноморську низовину, і русло його розшириться до двох кілометрів.

Пливли в очі вітрові.

Геродот з насолодою вдихав повітря Скіфії, й іноді йому здавалося, що він відчував запах диму скіфських багать, терпкий запах полину і бачив, як колихається на вітрах ковила.

Та ось на фарватері ріки його увагу привернула темна пляма. Вона прудко вертілася на одному місці. Вертілася-вертілася, і з неї раптом почала формуватися воронка, збільшуючись, росла-виростала на очах і зрештою сягнула хмар. Між потемнілим Гіпанісом, по якому рясно побігли брижі, і ріка швидко старіла, і небом завертівся величезний стовп – знизу вузький, а вгорі, під хмарами, він закінчувався широким розтрубом.

– Водяний смерч, – блискаючи зубами й білками великих очей, викрикнув чорнобородий кормчий, і в його голосі вчувався захват.

Смерч повертівся на місці («Воду!.. Воду п’є!..» – вигукували веслярі зі страхом), а тоді рушив річкою в напрямку трієри. На судні зчинилась тривога. Кормчий вже більше не захоплювався величчю смерчу, а, бігаючи палубою, охриплим голосом віддавав команди. Веслярі спішно розвертали трієру так, щоб смерч вона зустріла носом і посеред ріки, аби її не викинуло на берег. Здавалося, що так воно й станеться, якщо тільки те водяне страховисько налетить на судно.

Готувались до найгіршого, як смерч раптом різко змінив напрямок і рушив до берега. Ще мить, і він вже понісся вглиб степів, перетворюючись дорогою у степовий вихор, бодай і потужний. Вже вдалині він налетів на поселення, вилив воду, підхопив кілька шатер, вертячи, підняв їх над землею ледь чи не до хмар і сипонув збіжжям. Внизу забігали маленькі постаті, сюди й туди носилися коні й худоба – шарварок там зчинився чималий. А розбишака-вихор вже понісся далі, здіймаючись гігантською лійкою між небом і землею.

Та ось на трієрі залопотіли вітрила й почали наповнюватись вітром. І вона знову легко понеслася Гіпанісом до лиману, на березі якого була Ольвія, а Геродот все ще спрагло вдивлявся в далечінь Скіфії – коли ще йому пощастить побувати в її краях? Та й чи пощастить?

Іноді вдалині раптом щось зблисне білим сяйвом – певно, блікували під сонцем далекі озера, а йому здавалося, що то в промінні сонця спалахує мідяний казан Аріанта, до блиску натертий долонями скіфів, одне з їхніх чудес. Він став, власне, першим загальноскіфським пам’ятником, якщо не рахувати святилищ їхньому мечу, що здіймалися чи не в кожному краї землі сколотів.

Мандрівник все думав про подорож до Ексампею, пригадував кожен свій крок, все, що бачили його очі, думав, співставляв, дошукувався першопричин. Чому Аріант звелів поставити казан не де-небудь на велелюдному узбережжі Понту, а в глибині своєї країни, десь аж на заході, на річці Ексампей? Відповідь була простою: та тому, що Ексампей – це Святі Дороги Скіфії, куди раз на рік з’їжджалися на прощу всі сколоти й підвладні їм племена, – з країв теперішніх Хмельницької, Вінницької, Миколаївської, Кіровоградської, Одеської, Черкаської, Полтавської, Київської, Харківської, Дніпропетровської, Запорізької, Луганської областей. Туди кочівники приганяли табуни коней, череди худоби, отари овець, везли хутра, шкіри, гнали рабів, хлібороби везли зерно. З Ольвії та інших грецьких міст узбережжя у ті дні поспішали купецькі каравани, пливли Гіпанісом та Борисфеном судна – міняти в Ексампеї свої товари на скіфські. Там хворі й недужі лікувалися гіркою водою. То де ж бути казану, як не в Ексампеї? В Ексампеї він його й бачив і притуляв свої долоні до його крутого, нагрітого скіфським сонцем боку.

Але дехто ставить під сумнів як сам казан (це, мовляв, красива легенда, міф чи передання), так і саме відвідування Геродотом загадкового і сьогодні невідомого Ексампею. А все, про що він розповідає в своїй «Історії» (книга четверта, про Скіфію), взято нібито ним з розповідей ольвіополітів (Ольвію відвідати йому дозволили), різних джерел тощо.

У деяких працях про подорож Геродота до Північного Причорномор’я зустрічається сьогодні маловідоме і малозрозуміле слівце – автопсія. Дослідники доскіпуються: чи Геродот насправді був в Україні – автопсія[31] – чи ні?

Іншими словами: чи все те, що він описав, бачив власними очима – автопсія – чи, може, спирався тільки на праці своїх попередників, розповіді ольвіополітів чи скіфів, які прибували до грецької колонії на березі Бузького лиману.

Але, як пише один з істориків: «Ніхто не може й не прагне заперечити, що наш історик користувався із джерел інших письменників та з усних джерел. Але автопсія теж була чинником, який підніс твір історика з Галікарнасу до великого значення та дав йому почесне місце між найновішими та найбільш вірогідними джерелами старовини» – О. Домбровський. Із передмови до Геродотової «Скіфії», Київ, 1992.

Геродот мав автопсію, він все бачив на власні очі.

Але прихильники першої точки зору не вгамовуються:

– Якщо Геродот був на Ексампеї і навіть і бачив, і навіть руками доторкувався до мідяного диво-казана Аріанта (ах, все це – міф, міф, із чужих переказів узято!), то чому він не залишив точних координат місця, де стояв той витвір?

Чому ж не залишив?

Залишив. Найточніше: гірке джерело (річка), що впадає в Гіпаніс – Південний Буг, та ще однойменний край, де знаходився релігійний центр Скіфії. Яких ще треба точніших даних? Хіба історик міг передбачити, що за тисячоліття зникне і Ексампей, (чи здобуде собі іншу назву), і сама Скіфія?

А про те, чи був він біля казана, чи все то записано з чужих уст, двох думок не може бути. Про це він прямо й написав у своїй «Історії»: «…це я бачив на власні очі». Якої ще клятьби від нього треба? Бачив на власні очі – цього досить для такого рівня історика, як Геродот. А де подівся казан, хто тепер достовірно скаже, як звідтоді минуло чи не три тисячі літ? Скіфи самі зникли в пітьмі історії, то що вже говорити про казан!

А про свою поїздку на Ексампей і про відвідання казана Геродот ось як написав у своєму всесвітньо відомому творі:

«Про кількість скіфів я не міг точно дізнатися, але чув різні свідчення про їх число: одні кажуть, що скіфів дуже багато, а інші, що, власне, скіфів дуже мало. Але це я бачив на власні очі. Є між Борисфеном і Гіпанісом край, що зветься Ексампей – той самий, який я щойно згадував, як говорив про тамтешнє джерело гіркої води, що впадає до Гіпанісу і робить його воду неможливою для пиття. Отже, в тому краю є мідяний казан… Як хто не бачив його, то так опишу. Той казан, що є у Скіфії, легко вмістить у собі шістсот амфор, стіни ж того скіфського казана грубі, на шість пальців. Місцеві люди казали, що він вилитий з вістрів стріл. (Це було так.) Їхній цар, на ймення Аріант, хотів знати кількість скіфів і наказав, щоб кожен скіф приніс вістря стріли, хто не принесе, згине (за кару). Вони й позносили величезну кількість вістрів. І цар задумав зробити з того пам’ятку: з тих стріл зробив казан і поставив його в краю Ексампей. Таке я чув про кількість скіфів».

«Але це я бачив на власні очі» – на тисячоліття закарбує Геродот, і тому немає ані найменшого сумніву, чи бачив його Геродот і чи був взагалі казан Аріанта, а чи це красива легенда.

Геродот ніколи не вигадував. Та й не в його це правилах і моральних принципах писати «бачив» про те, чого він не бачив, а про що тільки чув. В іншому випадку він так і застерігав: це я чув. А коли писав: це я бачив на власні очі, то таки бачив на власні очі казан скіфського царя Аріанта, одного з наших предалеких предків і рівного якому – казану, – світ нині не знає.

Він ще ховається в надрах української землі, колись скіфсько-ексампейської, і з’явиться на світ білий і на узвишші – просто ще не настав час йому. Як і бронзовому Геродоту, «батькові історії», авторові четвертої книги «Історія», у якій він так яскраво і достовірно (археологічні дані раз у раз підтверджують його правоту) описав далеке минуле нашої батьківщини – України, спадкоємиці Великої Скіфії – це наше чи не єдине джерело про ті часи!

І з’явиться бронзовий Геродот – віримо! – в краю Ексампей, як мусить врешті-решт повернутися в ті краї і сама його первісна, історична назва ЕКСАМПЕЙ.

«Геродот із Галікарнасу зібрав і записав ці відомості, щоб події, що минули, з плином часу не потрапили в небуття».

Нроботос. Гісторіис аподейксіс.

Тайна Куль-Оби

Скіфську таємницю на березі Боспору Кіммерійського, а з нею і золоті скарби сколотів, як називали себе скіфи, допоміг відкрити випадок. До речі, далекий від археології.

Вирішила тодішня влада для чогось переселити 108 сімей відставних матросів із Севастополя у Керч, де їм пообіцяли збудувати сяке-таке житло, невеликі хатки «с малыми расходами». Простіше – землянки. Для цього потрібно було від 300 до 400 кубічних сажнів каміння. Оскільки законів, які б охороняли археологічні пам’ятки, тоді не було – як і самого, між іншим, усвідомлення, що можуть бути якісь там надбання історії та культури, а отже, їх треба оберігати, у тім числі й кургани, – то, не довго думаючи, вирішили відрядити солдатів одного з тамтешніх полків збирати каміння, – так до всього ж і дешевше, – на кургані, що його місцеве населення називало Куль-Оба – «горб попелу» в перекладі з татарської мови. Чому його так названо – невідомо. Назва не відповідала дійсності, адже курган не був горбом попелу – тіло його складалося із землі, що її віки й тисячоліття та ще власна вага перетворили в твердь, а ззовні курган покривав товстий кам’яний панцир. Хто і для чого наносив на круті боки кургану те каміння, ще й насунув на його похмуре чоло папаху з отакезних брил, того ніхто не відав. Як ніхто не відав, чиї дужі руки його насипали, і для чого лишили на віки, і що ховає у своїх надрах цей загадковий велет українських степів.

Відколи пам’ятали себе тамтешні люди, звідтоді й бовванів високий степовий курган за шість верст від Керчі, якраз по дорозі, що вела до Феодосії. Він здіймався, мов гігантський шолом давнього витязя, на його вершині день і ніч гули степові вітри, пропахчені гірким полином і пилом далеких країв, а мимо пливли і пливли – теж з гірким полиновим присмаком і пилом далеких країв – задумливі сиві століття, що складалися в тисячоліття. Зникали одні народи чи племена, з’являлися інші, котрі вже нічого не знали про своїх попередників у тих краях, війни змінювалися миром, нетривкий мир – тривкими війнами, в диму пожеж щезали наймогутніші царства, велелюдність і багатства змінювалися злиднями й глухими віками забуття, а курган залишався все таким же мовчазним, похмурим, загадковим і величним.

Куль-Обу оточували напівзабуті прадавні легенди.

Казали, що буцімто курган заклятий, і той, хто ризикне взяти з нього хоч грудку землі, буде жорстоко покараний: злі духи миттю перетворять такого сміливця в камінь. Власне, на Куль-Обі було не каміння, запевняли інші, а закам’янілі сміливці, котрі відважилися потривожити вічний сон велета.

Але ті легенди, колись владні й страшні, вже нікого не лякали. Вони, як догоряюче багаття, ледь-ледь тліли іскорками в пам’яті немічних дідів і поволі затухали на вітрах нового життя. Камінь був потрібний, тож до легенд вже не прислухалися.

Каміння брали, і ніхто від того не кам’янів.

Потреба в дешевому камінні й призвела Куль-Обу до швидкої загибелі. Бо коли Керч – крихітне татарське містечко, точніше, село – почало швидко зростати, перетворюючись у велике портове місто на південних кордонах Російської імперії, забракло дешевого будівельного каміння. У ті роки фундаменти і стіни давніх фортець та поселень, яких було безліч у тих краях, зникали на очах. Місцеві жителі навіть не здогадувались, що їхнє бідне, забуте Богом і людьми село, чомусь зване містечком, знаходиться на місці античного Пантикапея – велелюдної і багатої столиці могутньої Боспорської держави. А руїни, гори каміння і тесаних плит – то все, що лишилося від колишньої столиці колишнього царства.

Невдовзі настала черга й Куль-Оби: впав він в око генуезцю Рафаїлу Сакссі. Не так, власне, сам курган, як його каміння. Створюючи в Керчі контору торгівлі з кавказькими горцями, Рафаїл Сакссі взяв з Куль-Оби 400 кубічних сажнів каміння – для будівництва огорожі навколо свого саду. Але набіг генуезця на Куль-Обі навіть не позначився – так багато було на ньому каміння. І ось у вересні 1830 року за Куль-Обу взялися двісті солдатів… Заскрипіли підводи, служилі день у день здирали з кургану його кам’яне покривало і возили його в місто. Але того каміння було стільки на крутих схилах Куль-Оби, що в перші дні це не дуже його оголило. Кам’яна шапка, як і раніше, була насунута на похмуре чоло степового велета. Але солдати старалися, підводи, перевозячи сотні кубічних сажнів каміння, скрипіли день у день. Це й вирішило долю старого кургану. Його таємниця, котру ревно оберігали віки, доживала останні дні:

ось-ось мала сліпучим сяйвом спалахнути всесвітня слава легендарного Куль-Оби…

Вересень 1830 року на Керченському півострові був сухим і спекотним. Вдень нещадно палило сонце, вночі на далеких обріях Тамані, по той бік протоки, потемніле небо шалено краяли блискавиці, і звідти, приглушене відстанню, долинало відлуння громів (греки-риболови запевняли, що на обох морях – Азовському й Чорному – гуляли грози), але на Керченський півострів долинали тільки окрайці буревіїв. Вдень знову наставала сонна, млява тиша, задуха, і сонце плавало у вигорілому білястому небі якесь бліде й невиразне. Недовго після сходу сонця володарювала прохолода, а потім знову все огортала тяжка й липка спека. Того раннього ранку теж було задушливо – ані вітерця. Павло Дюбрюкс, наглядач керченських соляних озер, людина немолода вже і хвора, – похапцем сунув до кишені окраєць черствого чорного хліба, за давньою звичкою прихопив з собою вірьовку довжиною в двадцять сажнів, котрою він обміряв не один десяток старовинних фундаментів у Керчі та навколишніх місцях, прихопив ще компас для вимірювання кутів і вийшов на Феодосійську дорогу.

Зібрався старий доглядач керченських соляних озер у скромну мандрівку – мав на меті оглянути Куль-Обу, – а вийшло, що пішов Павло Дюбрюкс прямісінько в історію… Бо те, що відбудеться з ним сьогодні, завтра, післязавтра, навіки збереже для нас невідоме досі ім’я цієї скромної людини, несправедливо скривдженої більш меткішими колегами, а часом і просто хапугами, із сильними й міцними ліктями.

Невдовзі Павло Дюбрюкс наздогнав на запиленому шляху військову підводу, що порожняком торохтіла за куль-обським камінням.

– Сідайте, ваше благородіє, – притьмом випалив засмаглий солдат, показуючи великі жовті зуби. Притримуючи коней, насмішкувато бликнув і, як здалося Павлові, чмихнув: – Воно, ваше благородіє, як бити дворянські ноги пішкадьором, то ліпше вже солдатською торохтійкою проїхатись.

«Ваше благородіє» крекчучи виліз на підводу. Довго відхекувався… Роки вже не ті, та й хвороби… Ще й цей солдат глузує… А втім, Дюбрюкс вже звик до насмішок, як звикає равлик до своєї раковини. Ось тільки цікаво: звідки солдат знає про його, Дюбрюксове, дворянство? То так давно було, так давно, що й сам Дюбрюкс вже встиг забути про свої колишні чини й звання. Але – було. І був він тоді не Павло Дюбрюкс, а Поль Дю Брюкс, французький дворянин з маєстатом, а не бідний доглядач керченських соляних озер з черствим шматком хліба в кишені.

«О доле, як ти жорстоко обійшлася зі мною… – зітхнув Павло. – Хоча… може, то я сам і відштовхнув од себе долю? І збочив на манівець, і з Поля став Павлом, а з людини, громадянина, котрий має свою батьківщину, перетворився на безрідного емігранта в чужій країні…»

Похитуючись на возі, Дюбрюкс відганяє од себе невтішні спогади, та думки все одно настирливо обсідають його з усіх боків. Від них стає порожньо на серці й незатишно. Іноді ж спогади ще радують його. І тоді бачить себе Павло молодим та вродливим молодшим лейтенантом, багатим, родовитим, щасливим Полем Дю Брюксом. Гай-гай, як давно те було, наче в іншому світі, в іншому житті. Все перекреслила революція – будь вона проклята! – що спалахнула у Франції проти дворянства, а отже, і проти нього, вельможного Поля Дю Брюкса, та його дворянських привілеїв. Він, дворянин і офіцер, зустрів революцію вороже. Став на бік її ворогів, роялістів… Бачить себе й свого батька, полковника з «корпусу благородних єгерів» принца Конде. Думалось: старе повернеться. Він поверне його багнетом. Люто бився з санкюлотами за відібрані титули і – програв. Старе не повернулося. Довелося залишити батьківщину, за якою потім тужив усе своє емігрантське життя. Та й революція його довго переслідувала. В Австрії війська принца Конде розгромив молодий республіканський генерал Наполеон Бонапарт. Залишки втекли до Росії і перейшли на службу до чужого царя. Ось тоді капітан Поль Дю Брюкс, проклявши революцію як найбільше зло світу, облишив військову службу і зняв мундир. Ліпше голодне життя в Петербурзі, аніж брати участь в насильстві й кривавій веремії, що затуманила розум його співвітчизникам і йому самому…

Підвода торохтіла, а Павло Дюбрюкс, їдучи в історію, все думав і думав про свою помилку молодості. А може, то була і не помилка? Може, він діяв так, як веліли йому дворянські титули, а доля просто розсудила по-іншому?

Ще до Французької революції закінчилася шестилітня російсько-турецька війна, і в 1774 році в селі Кючюк-Кайнарджі, на правому березі Дунаю, був підписаний мирний договір. Росії перейшли фортеці Кінбурн в гирлі Дніпра і Керч та Єнікале в Криму. Кримське ханство, що підлягало Туреччині, було ліквідоване і приєднане до Російської імперії. Життя в Криму почало докорінно мінятися.

Завдяки тим змінам стався поворот і в житті французького емігранта Поля Дю Брюкса. У 1811 році в Керчі організували митницю, бути її начальником запропонували Павлові Дюбрюксу (а він на той час уже став Павлом Дюбрюксом. Як кажуть: на чиєму возі їдеш, того й пісні співай). Їхав у Керч із сподіванням хоч якось вирватись з бідності, та фортуна і того разу повернулась до нього боком. Керч тільки називали містом: дві вулички довжиною трохи більше версти, вісімдесят бідних дворів. Ну яке ж це місто, яка там митниця. Щоправда, Керч до її приєднання до Росії була велелюдним поселенням, де мешкали в основному турки, татари, греки та вірмени. У фортеці стояв турецький гарнізон. Та коли російські війська взяли місто, більшість його мешканців розбіглася, частина була переселена Катериною. Населення бідувало, сяк-так перебивалося рибною ловлею та мізерною торгівлею фруктами: скуповували з суден, що йшли з Чорного моря в Таганрог, різні дріб’язкові товари: сухофрукти, бакалію, тютюн, люльки – і перепродували їх. З того й жили. Начальникові митниці платили на рік чотириста карбованців асигнаціями – їх ледве вистачало, аби якось звести кінці з кінцями. Тримався на рибі, яку зрідка давали йому ті нечисленні шхуни, що навідувалися в порт. Щастя трохи посміхнулося начальникові митниці, коли в Керчі пожвавився соляний видобуток. Дюбрюкса перевели доглядачем соляних озер з трохи більшою платнею. Але то аби з голоду не померти.

Павло зітхнув… Ось тобі й – «ваше благородіє»! Солдат навіть не підозрює, що в «його благородія» вже другий день бурчить у животі, а він мусить приберігати надалі єдиний шматок хліба.

Тільки й радощів, що археологія…

– Ваше благородіє, – урвав плин його думок візник. – Яка воно трясця понасипала ото в степах такі кургани? Робити людям було нічого, чи що?..

Дюбрюкс здригнувся від його голосу і відповів машинально, все ще думаючи про своє:

– Так царів своїх, вождів та знатних воїнів люди в минувшину ховали. Насипали зверху гробниці кургани, щоб далеко їх було видно. Зокрема, скіфи. Особливо в наших, південних степах.

– А-а… царі, – розчаровано протягнув солдат, пожував губами, наче пробуючи почуте на смак, перехрестився і спересердя на коней гаркнув:

– Н-но-о!!! Щоб вас!.. Чули? Царі в тих курганах лежать, а ми товчемося по них, іродові душі. А в тих курганах, мабуть же, й золота до біса. Чув, пасталакали на базарі, що в землі, мовляв, великі скарби зариті.

– Скіфи, коли споряджали своїх владик на той світ, золота не шкодували…

– Хі-і… мать твою!.. Золото мертвякам! Це ж треба до такого додуматись, га? Чи цареві не все одно, як зотлівати в землі – із золотом чи без золота?

– Видно, не все одно, – зітхнув Дюбрюкс.

– Еге, царям завжди золота мало – і на цьому світі, і на тому… А тут хоч би хто щербатий п’ятак підкинув.

Павло Дюбрюкс про таку розкіш, як п’ятак, вже й не мріяв, роздобути б дві копійки та купити на них у солдатів тютюну – страх як хотілося курити. Що нічим світити в кімнаті, Дюбрюкс вже з цим змирився, що по кілька днів змушений блукати в степах лише з маленьким шматком хліба в кишені – теж. Вже давно не п’є він вранці каву, бодай і без цукру, яку так любить, – немає за що. А ось курити хотілося немилосердно. Тільки ж де дістанеш дві копійки? Доводиться терпіти.

– А як ті скіфи жили? – не дочекавшись відповіді, запитав солдат і скоромовкою додав: – Коли, звичайно, це не військова таємниця.

– Ось якраз це і є таємницею, – посміхнувся Дюбрюкс. – Таємницею історії. Археологія ж і хоче відкрити завісу, щоб невідоме стало відомим.

Археологія… Без неї Дюбрюкс і не уявляв свого життя в цьому глухому закутку Російської імперії. Не маючи спеціальної освіти й потрібних знань, натомість він мав велику любов до археології, любов, що стала фанатичною. А загадкова старовина щезала в нього на очах. В Керчі на кожному кроці чорніли якісь руїни, фундаменти, а то й цілі споруди, що стояли тут сотні і сотні літ. Ніхто нічого не знав про ті залишки споруд і, певно, вже й не дізнається, бо їх розтягують щодня і щодня – ті, кому байдуже до історії та її пам’яток. Що міг Дюбрюкс, те й рятував. Часу мав удосталь, тож щодня вештався на руїнах, рився в грудді та смітті історії, видовбуючи звідти неоцінимі мистецькі коштовності давніх народів, що зникли вже з лиця землі. Його вважали диваком, з нього сміялися, але охоче приносили йому старовинні речі, статуетки, вази, наконечники стріл, іржаві мечі тощо. Так і зростав домашній музей Дюбрюкса, перший музей Керчі. Все, що знаходив чи що дарували йому люди, приносив додому і виставляв у шафах, що вже були переповнені врятованою старовиною. Що не вміщувалося в кімнатах, особливо мармурові плити, те складав у дворі.

– Хитрий хранцуз шукає скарби, – говорили про нього в місті. – Думаєте, йому потрібні заіржавлені мечі? То він ними очі замилює. А сам тихенько золото шукає…

Дюбрюкс тільки посміхався, слухаючи оті теревені. Десь починаючи з 1816 року на свої мізерні кошти розкопував могили. Трохи, щоправда, допомогла влада, але – тицьнула мізерію. Деякі із знайдених речей якось репрезентував імператриці Марії Федорівні та графу Воронцову. Золоті речі, що їх археолог-самоук подарував вельможним, на якийсь час привернули до нього увагу влади. У 1817 році за дорученням великого князя Михайла Павловича Дюбрюксу була виділена скромна сума на розкопки. Але цінні знахідки, як на гріх, більше не траплялися, виділені гроші швидко танули. Крихітна сподіванка затеплилася 1818 року, коли Керч проїздом відвідав імператор Олександр І. Почувши про дивакуватого місцевого доглядача соляних озер, монарх забаг познайомитися з його музеєм. Імператорська величність з цікавістю розглядала золоті речі (браслети, серги, обручки, фігурки тварин, жінок тощо), надмогильні щити з написами часів Боспорського царства, велику кількість боспорських монет, різні вази, статуетки, якими були вщерть наповнені три великі шафи в квартирі дивака француза. Високопоставлений відвідувач лишився задоволений відвідуванням і на знак монаршої милості і «благоволенія», подарував Дюбрюксу все зібране ним, не виділивши для музею ані алтина. Жаль… Але спасибі імператорові, що він хоч подарував Дюбрюксу те, що сам же Дюбрюкс і знайшов…

Злидні й нестатки обсідали археолога-самоука з усіх боків. З кожним роком гіршало здоров’я. Та попри все, він щодня вставав ні світ ні зоря, «имея спутником только собственные недуги, отправлялся пешком» за десятки верст од Керчі. Вірьовкою довжиною в двадцять сажнів Дюбрюкс обміряв не одну сотню старовинних споруд, складав плани поселень й акуратно переносив їх на папір. І ті руїни, зникнувши назавжди з лиця землі, залишилися навічно для людства на паперах археолога-самоука.

«Я бачив, як Дюбрюкс, обтяжений уже літами, майже в злигоднях, підтримуваний однією лише любов’ю до науки, відправлявся здійснювати свої дослідження від Керчі до Опука на відстані 60 верст з одним шматком хліба в кишені, – напише згодом про наглядача керченських соляних озер його співвітчизник, французький консул в Одесі Тетбу де Маріньї, – бачив, як провівши дві чи три ночі в тих же пустельних краях, що слугували йому предметом пошуків, він повертався додому виснажений голодом і підтримував своє існування тільки степовими травами».

Йому заздрили, йому вже заздрили – ситі й ліниві. Але більше з нього насміхалися. Часом бувало й гірше. Скориставшись з того, що він не має спеціальних знань, дехто потай доносив генерал-губернаторові, що наглядач соляних озер – неук і тільки псує історичні цінності. На щастя Дюбрюкса, у 1820 році керч-єнікальським градоначальником став любитель археології полковник І. О. Стемпковський – людина порядна і високоосвічена. Він гаряче підтримував Дюбрюкса.

Ось і на Куль-Обу його націлював:

– Придивіться до неї уважно, коли зніматимуть каміння. Можливо, там що-небудь і трапиться вашому пильному оку. А солдати, самі знаєте, їм аби каміння здерти. Коли що – починайте розкопки, давши мені знати. Я підтримаю вас.

…Підвода, урвавши своє одноманітне торохтіння, нарешті зупинилась.

– Приїхали, ваше благородіє.

Дюбрюкс притьмом зліз з воза. На кургані, що стрімко здіймався вгору, вже не було каміння. Солдати, котрі вешталися по його схилах, дозбирували гравій.

– Ну, старий, відкривай нам таємниці, довго ж ти їх ховав у своїх надрах, – весело загомонів Дюбрюкс до Куль-Оби і відчув себе радісно і легко. Він завжди почувався радісно і легко, коли займався улюбленою справою. – Не хмурся, діду, що здерли з тебе каміння, – вже зовсім весело говорив Дюбрюкс. – Як би ти не відводив мені очі, але мене не проведеш – я чотирнадцять літ розкопую кургани і дещо вже знаю і нюх маю. Ой, коли б ти, діду, не ховав у собі прадавню гробницю якого-небудь скіфського царя-владики…

З цими словами схвильований і сяючий Дюбрюкс, забувши про свої болячки, пребадьоро подерся на крутий схил – надходила його зоряна година, та година, заради якої людина, власне, і живе і яку часом чекає все життя. Тільки не до всіх вона приходить. Доглядачеві керченських соляних озер пощастило. Нарешті фортуна повернулась до нього лицем – у нагороду за чотирнадцять років тяжкої праці в степу, злигоднів, поразок і невдач.

«Я вважаю, що Куль-Оба – курган штучного походження і його насипали, безумовно, люди, – стримуючи збудження, писав Дюбрюкс градоначальнику на шматку паперу, що випадково потрапив йому до рук. – Тому бажано було б його розкопати. Прошу Вашого дозволу на розкопки і заодно допомоги – бодай кількох копачів».

Невдовзі прибув молодий і хвацький капітан з радісною для Дюбрюкса звісткою: градоначальник дозволяє розкопувати Куль-Обу і надає в розпорядження пана Дюбрюкса загін солдатів-землекопів.

– Так що – з Богом, пане Дюбрюкс!

Вони стояли на північному боці кургану. Перед ними аж до самого обрію мрів степ. Повівав гіркуватий вітер, і Павло з радістю його вдихав, відчуваючи, що вітер приносить йому нові сили. Вітер степів, вітер древніх курганів і таких же древніх народів, чиє життя відклекотіло в цих степах віки та віки тому. Павло любив такі вітри, бо відчував себе в їхньому подуві молодим, з майбуттям, що склалося перед ним неозоро, як і самі степи.

– Почнемо звідси, з північного боку, – вирішив Дюбрюкс і завзято крикнув: – Ну, солдати, з Богом! У вас під ногами – таємниці історії! Чує моє серце: саме тут вхід до гробниці. Хай дарує нам господар цієї могили, що потривожимо його вічний сон, але інакше як дізнатися про минуле?

Солдатів не треба було підганяти – так і кинулись до лопат. За годину зняли кілька шарів ґрунту, і зненацька лопати об щось заскреготіли.

– Камінь!

Ще по якомусь часі:

– Так і є – вхід до гробниці. Гляньте, кладка з тесаного каміння. Ми – на порозі відкриття. Чорт забирай, як гарно жити у світі білому!..

Коли градоначальник Стемпковський прибув до Куль-Оби в супроводі цілого почту з любителів археології, чиновників і просто цікавих, в кургані вже був розкопаний вузький кам’яний хід. В кінці того коридора – дромоса – виднілися двері, що вели до гробниці. Вони були завалені камінням. Нетерпіння було таким великим, що Стемпковський, забувши про обережність, одразу ринувся в коридор.

– Назад! – спинив його Дюбрюкс. – Це небезпечно, Іване Олександровичу. Зі стелі дромоса звисає каміння. Воно ледве тримається. Зверніть увагу, колоди, що підпирають каміння, вже напівзогнилі. Можливий обвал.

– Дромос доведеться розібрати, – вирішив Стемпковський. – Старайтесь, солдати, за таку роботу ставлю відро горілки.

Але як солдати не старалися, а розібрати дромос виявилося непростою справою. Минув день, а робота все ще просувалася черепашачим ходом. Каміння зі стелі доводилось виколупувати обережно, адже один невірний рух – і все громаддя стелі гуркне на голови, розчавить і поховає під собою копачів. Усі наступні дні Дюбрюкс був сам не свій, метушився, сам тягав важке каміння, хапався то за лом, то за лопату, забував їсти, спати… Засмагле його лице змарніло, тільки глибоко запалі очі горіли огнем завзяття. Чимдалі просувалися копачі коридором, тим відчутніше падав темп роботи. Кожного дня ні світ ні зоря приїздив до Куль-Оби Стемпковський і не відходив від кургану до темряви. Щоб уранці знову з’явитися. Не втручався в хід робіт, нікого не підганяв, щоб не скоїлось бува лиха, тільки нижня губа його дрібно-дрібно здригалася, видаючи справжній стан свого господаря. Дюбрюксу градоначальник щодня привозив обід і каву з цукром та булочками. Павло механічно те ковтав, майже на ходу, навіть не відчуваючи смаку, і знову зникав у дромосі.

Лише на третій день після обіду дромос нарешті було розчищено, каміння винесено. Солдати ломами пробили дірку в дверях – у неї могла вільно проникнути людина. Дюбрюкс зазирнув у дірку, вдихаючи дух гробниці, той дух, що був у ній замурований тисячі років тому.

– Вважайте, – вигукнув він, – що я тільки-но дихав справжнім скіфським повітрям!

– З Богом, з Богом, – підбадьорював його градоначальник. – Але, на Бога покладаючись, на всяк випадок не забувайте про обережність.

Стрибнувши на дно гробниці, Дюбрюкс, щоб звикнути до напівтемряви, на мить заплющив очі – серце аж об ребра грудної клітки билося. Коли розплющив очі, ніщо не блиснуло, не сяйнуло перед ним. Камера була квадратна, десь біля двадцяти метрів, викладена з великих, добре обтесаних вапняків, котрі щільно були пригнані один до одного. Стеля у вигляді піраміди: кожний верхній ряд каміння трохи виступав над нижнім. Місцями плити, певно, від ваги землі, повисовувались і загрозливо нависали над головою. Це Дюбрюкс побачив в першу мить, потім глянув униз. Вся долівка гробниці була захаращена потрощеними дошками, поламаними катафалками, валялися якісь колоди, уламки, всюди – сміття, сміття, сміття…

– О Боже!.. – застогнав Дюбрюкс і з тим стогоном виліз із склепу в дромос, де на нього з нетерпінням очікував градоначальник.

– Гробниця пограбована… – прохрипів з горя й відчаю. – Немає нічого, саме лише сміття…

Та Дюбрюкс помилився – гробниця була цілою, незайманою, тільки дуже захаращеною. Солдати заходилися розчищати сміття та виносити його з гробниці разом з уламками дошок і колод. І лише тоді Дюбрюкс переконався, що в гробниці все ціле, лише дерево, тканини та частково кістки зотліли за довгі-предовгі віки.

Коли Дюбрюкс, трохи заспокоївшись, вдруге оглянув гробницю, то побачив, що в ній було поховано трьох людей. В центрі на дерев’яному катафалку лежав чоловічий кістяк, навколо нього – залишки одягу та золоті прикраси. На голові владики – повстяна шапка з гострим шишаком, щедро прикрашена золотими бляшками, на шиї – золотий обруч, скручений з шести товстих дротин, на його кінцях були скульптурні фігурки скіфських вершників. На ногах і руках – золоті браслети, майстерно виготовлені, бездоганної ювелірної роботи. Все вбрання покійного теж було прикрашене золотими бляшками, одяг зотлів, бляшки густо лежали на кістяку й навколо нього.

– Оце так золота-а… – вражено перешіптувались солдати. – Видно, велике цабе тут поховане… Не інакше як його благородіє, якийсь їхній генерал…

– Тоді генералів не було, – весело гомонів Дюбрюкс, тремтячими руками знімаючи з кістяка золоті бляшки. – Перед вами – скіфський цар. Або вождь… Ні, швидше всього – цар.

– Мабуть, і на тім світі збирався воювати, – озвався хтось із копачів.

Біля кістяка лежали меч, лук, наконечники стріл, а також горит для стріл, увесь в золотих пластинках. На них були зображені звірі, що люто терзали один одного. Бронзові поножі в позолоті. Трохи збоку – руків’я шкіряної нагайки, оплетене золотими стрічками. Біля зброї – точильний камінь в золотій оправі, золота чаша, з якої на Дюбрюкса дивилися бородата голова скіфа та маска міфічної медузи Горгони.

– Цар… – прошепотів Дюбрюкс. – Бо в кого ще стільки набереться золота?.. Але який же цар захоче відправлятися на той світ без дружини чи бодай наложниці? Мусить вона бути десь тут…

Оглянувся, роздивляючись: так і є, он вона лежить на долівці. Саркофаг її з кипарисового дерева давно зотлів, вціліли тільки пластинки зі слонової кості, на яких зображені сцени із давньогрецьких міфів, полювання скіфів на зайців тощо…

Цариця, а це, очевидно, була вона, зодягнена в багатий одяг, обшитий золотими та електровими бляшками – їх кількасот. На голові в неї діадема, на шиї – золотий медальйон із зображенням голови богині Афіни. Окрім медальйона, на шиї в цариці Дюбрюкс побачив намисто та важку гривну із благородного металу. (Згодом зафіксують і її вагу – 473 грами.) Поруч лежали два золоті браслети і бронзове дзеркало, ручка якого була обкладена листовим золотом…

Схиливши голову, стояв старий наглядач керченських соляних озер біля кістяків царя та цариці, і якесь дивне почуття охопило його. Він, бідняк з бідняків, самоук-археолог, емігрант, стоїть у поховальному склепі царя, прах якого ніхто не тривожив тисячі років, звідтоді, як скіфи, насипавши курган, розійшлися геть по степах. І перед ним, нужденним, і, по суті, безправним, єдине багатство якого – шматок черствого хліба в кишені, лежить колись найбагатший і наймогутніший цар, від якого, може, тремтіли цілі народи, і не збагне: куди ж поділася влада цього грізного владики? Його народ? Де його непереможне військо? Всі пішли з цих степів ще віки тому, пішли навічно, в безвість.

Щез цілий народ, як наче його й не було. Щез, лишивши на колишній своїй батьківщині купу кісток свого царя. Що з того, що цар неймовірно багатий? Царське золото лежить біля ніг бідняка, наглядача соляних озер, того бідняка, котрого цар за свого життя і поглядом не удостоїв би. Що від нього лишилося? Прах… Та шедеври майстрів, рабів царя. Мистецтво вічне, через тисячоліття зберегло воно теплоту рук своїх творців. Так, одне мистецтво вічне в цьому світі, все інше – тлін… І влада, і сила, і багатство, і велич… Тільки мистецтво вічне, все інше – суєта суєт…

– Тепер вже ясно, панове, що в куль-обському кургані поховано саме царя, і саме скіфського царя. Завдяки скарбам Куль-Оби ми тепер на власні очі бачимо, хто такі скіфи, який вони мали вигляд, як озброювалися і які в них були царі. Як ви бачите зі сцен, зображених на посуді, у скіфів було довге волосся, бороди і вуса, зодягалися вони в шкіряне та лляне вбрання, зброя їхня – меч, лук, стріли. Судячи по золотих речах, на скіфів мала великий вплив грецька культура. Невідомо тільки, чому скіфського царя поховано не в Скіфії, а на Боспорі Кіммерійському? Можливо, що й Боспор Кіммерійський у сиву давнину був скіфським? Скоріше всього, це так. Вітаю вас, панове, ви перші тримаєте в руках скіфські шедеври, перші побачили велику таїну, яка досі покривала загадкову Скіфію. Куль-Оба збагатить нашу науку не однією унікальною сторінкою, через морок віків вона передає нам її історію.

Градоначальник зробив паузу, дивлячись, яке враження він справив на присутніх, посміхнувся (з нього не спускали захоплених очей) і говорив далі – м’яко, мило, сам отримуючи від своєї розповіді чимале задоволення.

– Панове! Дозвольте вам процитувати Геродота, «батька історії», котрий одним з перших писав про скіфів. Зокрема, Геродот повідомляє, що скіфи як покладуть в могилу царя, то неодмінно «ховають туди одну із наложниць царя, перед тим задушивши її, а також виночерпія, кухаря, конюха, слугу, коней, по добрій штуці іншої худоби… після всього цього вони разом насипають великий курган, стараючись його зробити якомога більшим…» От, панове, – скінчив читати Стемпковський, – ви й маєте перед собою один з таких скіфських курганів з царем і царицею.

Тим часом солдати обережно винесли з гробниці електрову посудину, що стояла в ногах цариці. На ній вигравірувані чотири сцени з життя скіфів. Ось перша. Зіпершись руками на спис, цар, сидячи, уважно слухає донесення воїна, котрий теж тримає в руках спис. В обох на голові – гостроверхі башлики. Біля ніг у воїна – щит. Цар трохи виставив вперед ногу, схилив набік голову й уважно слухає… І здавалось, що ось-ось залунає голос воїна. Що він говорить? Може, він був у ворожому стані і тепер доповідає цареві про все побачене й почуте? Чи, може, щойно примчав з гарячого і кривавого бою?

Ось – це вже друга сцена – скіфський воїн натягує тятиву на лук. Він теж у гостроверхому башлику, бородатий, невисокий, але натоптуватий, зібраний, дужий… Інші сцени, певно, відображують скіфську медицину. Ось скіф-лікар – швидше всього, знахар, – ставши на коліна, вириває в іншого хворий зуб.

– Ні, ви тільки подивіться, панове! – вигукував збуджений Стемпковський. – Подивіться на обличчя хворого. На ньому видно біль… Так-так, справжній людський біль. Хворий, будемо називати його так, навіть правою рукою схопився за руку лікаря, точнісінько як і ми хапаємось за руку дантиста. Дивіться, як достовірно, як психологічно точно і майстерно передано цю сцену. А скіфський одяг… Ми вперше бачимо скіфську зброю, потроху уявляємо їхнє життя… Зверніть увагу на четверту сцену. Воїн перев’язує своєму товаришу поранену ногу. Погляньте, як обережно, як уміло він це робить. Цікаво, що це за скіф, що зображений на всіх сценах посудини?

– Очевидно, це просто кілька скіфів, – висловив хтось припущення. – Оскільки ж вони схожі, то й складається враження, що на всіх сценах одна і та ж особа.

Археологи-любителі, а їх чимало було в оточенні Стемпковського, почали сперечатися. Хтось висловив припущення, що скіф, зображений на всіх сценах посудини, і скіф, котрий похований в гробниці, – одна і та ж особа. Тобто цар.

– Тоді виходить, що цареві і зуб виривають? – перепитав Стемпковський. – Але хто нам підтвердить, що це так?

– Постараюсь, – тихо озвався Дюбрюкс, – зачекайте хвилинку.

І зник у гробниці.

– Чи не забагато бере на себе цей… самоук, – пробурчав один із чиновників. – Ні освіти, ні знань у цього вискочки. Та який він археолог! Худобу йому пасти, а не царів вивчати.

– Ви, панове, помиляєтесь, так скептично оцінюючи здібності пана Дюбрюкса, – м’яко зауважив Стемпковський. – Дюбрюкс і справді самоук, але в нього багатющий досвід, набутий на розкопках, і це частково заміняє йому відсутність спеціальних знань. До всього ж природа наділила його не тільки любов’ю до археології, але й великою кебетою для цього непростого діла.

Та ось вже Дюбрюкс вибрався з гробниці, тримаючи в руках жовтий крихкий череп царя. Не кажучи й слова, дістав лупу і заходився уважно розглядати зуби в черепі. В нижній щелепі не вистачало двох зубів.

– У царя справді боліли зуби, і два з них вирвали йому ще за його життя, – висловив припущення Дюбрюкс. – А поруч з вирваними… Панове, прошу звернути увагу. Ось хворий зуб царя. І якраз на тому місці, де на сцені, зображеній на посудині, йому виривають зуб. Подивіться, прошу вас, щелепа в цьому місці напухла, хворий зуб сидить глибше. Решта ж зубів абсолютно здорові і цілі. Судячи по зубах, цареві було літ тридцять-сорок, не більше.

– Виходить, цар в гробниці і цар, що зображений на посудині, – одна і та ж особа? – вигукнув Стемпковський.

– Так! – впевнено підтвердив Дюбрюкс. – Сцени, зображені на посудині, не вигадані, вони взяті з життя самого владики, череп якого я тримаю в руках. На посудині – його точний портрет!

Скіф Токсарід так розповідав про обряд побратимства серед своїх співвітчизників:

– Коли хто-небудь вибраний в друзі, то відбувається укладення угоди, і ми даємо найбільшу клятву: жити один з одним і померти, якщо потрібно, один за одного. При цьому ми робимо так: надрізавши собі пальці, збираємо кров у чашу і, оголивши леза мечів, обидва тримаючись один одного, п’ємо з чаші, після цього немає нічого такого, що могло б нас роз’єднати…

Грецький письменник Лукіан слово в слово записав розповідь скіфа Токсаріда. Але Лукіану не вірили.

– Казка! Міф! Щоб дикі варвари отак клялися один одному в дружбі, щоб життя заради побратимства віддавали? Ні, вони дикуни… І нездатні на високі пориви душі.

Лукіана підтримав Геродот, котрий задовго до того, у V ст. до нашої ери, так писав:

«Клятвенні договори з ким би то не було скіфи роблять так: у великий глиняний ківш наливають вина і домішують до нього кров тих, хто домовляється про дружбу, зробивши укол шилом чи невеликий надріз ножем на тілі, потім вмочують у чашу меч, стріли, сокиру і дротик. Зробивши цей обряд, вони довго моляться, а потім п’ють, як ті, хто домовлявся, так і найдостойніші з присутніх».

Чи правду писали Лукіан та Геродот, ніхто підтвердити не міг. Тисячі років тому скіфи зникли з лиця землі. І ось Дюбрюкс тримає в руках золоту бляшку, на якій зображено обряд скіфського побратимства. Двоє скіфів п’ють з одного рога вино. Вони разом тримають ріг, вони обнялися – очевидно, щойно дали клятву на вічну дружбу й побратимство і тепер збираються врочисто скріпити її вином, змішаним з кров’ю…

Третій день Дюбрюкс розбирає й розчищає гробницю. Знаходить в ній все нові й нові золоті бляшки, і здається, що їм не буде кінця. І на кожній бляшці такі рельєфні, такі живі сценки з життя скіфів. Не бляшки, а енциклопедія скіфського життя, що дійшла до рук археолога через тисячі літ… Ось скіф скаче на коні, кінь летить в шаленому чвалі вперед, певно, в бій… А ось і сам бій. Два скіфи, ставши один до одного спинами, стріляють з луків. Вони зображені в пориві, в динаміці, тятиви їхніх луків туго натягнені, ось-ось з них із дзвоном зірвуться стріли й повалять ворогів…

Але працювати в гробниці стає небезпечно. Кожної миті слід чекати обвалу, каміння там і тут загрозливо звисає зі стелі, місцями потріскують бічні стіни, наче там хтось невидимий товчеться й, крекчучи, сердито повертається… А може, то скіфські духи, потривожені Дюбрюксом, не знаходять собі місця. А може, душі померлих тяжко караються від того, що їхній вічний сон було так несподівано потривожено… Одного разу в гробниці ледве не трапилось лихо. Дюбрюкс тоді знімав внутрішній план гробниці, захопився роботою. Офіцер, котрий командував солдатами-землекопами, весь час заважав археологу своєю метушнею та безугавними балачками. Дюбрюкс кілька разів прохав його не заважати, але той не реагував. Зрештою, він став біля входу і загородив собою світло, що падало в лівий кут гробниці. Як археолог не прохав його не застувати і відійти від входу, офіцер, захоплений побаченим, нічого не чув і з місця не сходив. Дюбрюкс спересердя сплюнув і перейшов у правий кут, де було видніше. І тільки відійшов, як на те місце, де він щойно стояв, з гуркотом впала зі стелі двопудова каменюка.

Дюбрюкс здригнувся і витер лоба, що вмить став мокрим та липким. З криком і галасом солдати, котрі були в гробниці, сипонули до виходу, здійнявши чималий шарварок. Хтось навіть закричав: «Хранцуза задавило!»

– Ось бачите, я вас і врятував, – весело, як ніби нічого й не сталося, вигукнув офіцер. – Не загороди я вам світла, ви б не залишили лівого кутка і – тю-тю на той світ. У цій гробниці враз стало б більше на одного покійника…

Заважали цікаві. З кожним днем їх все більше й більше юрмилося біля Куль-Оби, дехто з нетерпеливих намагався проникнути навіть у гробницю, і від них неможливо було відкараскатись. Дюбрюкс подумав, що, може, й добре, що впала каменюка зі стелі, і солдати з такими криками сипонули назовні. Тепер цікаві, настрахані обвалом, остерігатимуться совати носа до гробниці. Але з Керчі прибували все нові й нові зіваки, юрмились, диміли цигарками, гомоніли, перезиркуючись. На десятки верст навколо розлетілася чутка про нечувані скарби Куль-Оби. Золото покійного скіфського царя магнітом притягувало до кургану різну, здебільшого підозрілу, потолоч. Тому знайдені речі доводилось відправляти в місто під посиленим конвоєм солдат, і все одно Дюбрюкс був не зовсім упевнений, що ніхто не ризикне напасти на солдат. Але робота так його захоплювала, що він швидко забував і про підозрілих осіб біля Куль-Оби, і про саму небезпеку, що кожну мить загрожувала йому в гробниці. Як не відчував ні плину часу, ні відчуття голоду чи втоми.

За саркофагом царя лежав скелет конюха. В його узголів’ї у спеціальній ніші знаходився кістяк бойового царського коня. Ще Дюбрюкс знайшов два срібні тази і великі, теж срібні, блюда, а на них зберігався набір маленького посуду, теж срібного. На ньому були позолочені зображення левів, що терзали оленів, на інших дикі гуси ловили рибу. Біля дверей стояли два великі мідні казани для варіння м’яса, а понад стіною – чотири глиняні амфори, в яких, певно, було колись грецьке вино.

«Що ж, царю, – думав археолог. – Всім тебе забезпечили твої піддані для подорожі в потойбічний світ. То ж чи смачним було м’ясо в казанах, чи хмільним було вино в амфорах? Чи їв ти, чи пив ти у тому світі, чи гасав там на коні, чи обіймав там свою дружину, яку задушили й поклали тобі в гробницю?.. Мабуть, не хотіла вона помирати, як і той раб-конюх. А може, вони з радістю пішли на смерть, сподіваючись, що будуть жити, і жити в загадковому і незнаному потойбічному світі?..»

В гробниці вже сутеніло. Дюбрюкс зібрав з долівки останні розсипані бронзові наконечники стріл та кілька золотих бляшок і сказав собі: «На сьогодні досить… А завтра все й закінчу…»

Роботи на Куль-Обі почалися 18 вересня, 22-го Дюбрюкс вперше проник в поховальну камеру, а ще через два дні в основному все було завершено: гробницю розчистили, недослідженою залишалася тільки невелика її частина, де, як здавалося, немає нічого цікавого. О, як він потім клястиме себе за ту легковажність! Але того вечора він був упевнений, що всі свої скарби Куль-Оба йому вже віддала. Про те, що в гробниці можуть бути ще й потаємні сховки, він тоді навіть не подумав – о, як він буде карати себе до кінця своїх днів!

День згасав, у степу вже поночіло. Вибравшись з гробниці, Дюбрюкс загасив свічку і стомлено присів на схилі кургану. Думав, що завтра він завершить дослідження поховальної камери, і ще одна сторінка – може, й найбільш значна – в його житті буде перевернута. Отож до завтра, а на сьогодні – все. Втому відчував таку, що нехіть було встати і кудись іти. За довгий день майже нічого не їв. Стемпковський, правда, пропонував йому підкріпитися з ним, але, захоплений знахідками в гробниці, він тільки відмахувався: потім, потім… Так і день збіг. Але це не біда, вдома у нього знайдеться сухар, вода – теж. Не звикати. Ось тільки як бути з гробницею? Чомусь був упевнений, що ні цікаві, ні злодії, якщо такі раптом і виявляться, навряд чи зважаться темної ночі проникнути в гробницю. По-перше, там вже нічого немає, а по-друге, всі бачили, як обвалилась каменюка зі стелі і ледве не задавила самого археолога. До всього ж сторонні самі бачили, як солдати притьмом вибігали зі склепу з жахними криками, – то хто зважиться туди проникнути? Серед білого дня це ризиковано, а серед ночі й поготів.

Останній краєчок червоного сонця вже зник за далеким обрієм.

«Як і тисячі літ тому», – стомлено подумав Павло.

І зненацька майнула інша думка: не можна так лишати гробницю на ніч. Береженого, як відомо, і Бог береже…

Градоначальник Стемпковський вже збирався від’їздити до міста, як до нього підійшов Дюбрюкс і стомлено мовив:

– Все ж таки треба було б поставити на ніч варту біля гробниці. Багато людей бачило, як ми діставали золоті речі, в місті тільки й говорять про це. Боюсь, аби чого не трапилося.

Але твердого переконання, що варта потрібна, в його голосі не відчувалося. Стемпковський мить повагався, а потім неохоче розпорядився, аби один із чиновників зостався з двома солдатами посторожувати до ранку склеп… В його голосі теж не відчувалося твердого переконання, що саме так і треба. Відчувши ту непевність, Дюбрюкс звелів солдатам на всяк випадок завалити вхід до склепу камінням, що й було зроблено. Вже коли сідав на солдатську підводу, то почув, як поліцейський чиновник, якому велено було наглядати з двома солдатами за гробницею, почав скаржитись градоначальнику на холодну ніч, на відсутність їжі, на втому та інші перепони – йому явно не хотілося ніч гибіти в степу… Та ще без вечері… А вітер вже й зараз доймав до кісток, а що буде вночі. До всього ж він боїться, ще змалку жахається покійників – бррр!!! Розрили чужу могилу, ану як серед ночі покійник вилізе шукати винуватців? Стемпковський посміхнувся і щось сказав… Поліцейський чин знову почав скаржитись і канючити, аби його відпустили… Градоначальник трохи повагався, а тоді, махнувши рукою, дозволив зняти караул. Справді-бо, не гибіти ж голодній людині всю ніч у степу – без їжі, без теплого одягу. Стемпковський взагалі був доброю людиною, спокійним і врівноваженим начальником, на підлеглих ніколи не кричав і завжди їм допомагав чим міг. Доброта його спрацювала й цього разу – не міг він завдати людині зайвого клопоту.

Павло Дюбрюкс чув ту розмову, але жодним словом не озвався, не запротестував. Навіть не ворухнувся. Як згорбився на підводі, так і сидів закляклий. Чути все чув, а сам був ніби за скляною перепоною і ні на що не реагував. А можливо, тому, що був упевнений: ніхто не зважиться темної ночі лізти в склеп до мертвяків, стеля якого може в будь-яку мить упасти на голову… Та й що знайдеш в гробниці при світлі головешки, коли і вдень там уже нічого не лишалося, все, що було знайдено, знаходиться в Керчі під надійною охороною. То чому людині й справді гибіти всю ніч у степу?.. Порожню гробницю сторожувати?

Дюбрюкс помилився. І помилився жорстоко, і та помилка переслідуватиме і мучитиме його до самої смерті… Як до смерті не пробачить він собі, що не запротестував тоді, як Стемпковський погодився зняти на ніч варту…

…Коли Дюбрюкс, знесилений і голодний, дістався до своєї квартири, то, ледь переступивши поріг, безпомічно опустився на стілець, заплющив очі і довго так сидів, нічого не думаючи і не відчуваючи. Від втоми хиталася підлога під ногами, перед внутрішнім зором пропливали хаотичні картини останніх днів: гробниця, золоті речі, камінь, що ледве не розчавив його, бородаті голови скіфів, кістяки… Чомусь настирливо лізло таке видіння: скіфи душать царицю… Вона молода, вродлива, її обличчя перекошене від страху та болю, чорні очі повні смертельного смутку і розпачу, їй не хочеться помирати, їй би жити та жити, але мертвий цар хоче тільки з нею іти в потойбічний світ… І скіфи кидаються на неї із зашморгом… Останній подих, останній погляд чорних м’яких очей на білий світ…

Дюбрюкс застогнав і розплющив очі. Але видіння не зникало. Зусиллям волі відігнав те видіння і невдовзі задрімав сидячи. Але сон був коротким, повним видінь. У сні галасували бородаті скіфи, рипіли їхні вози, на очах виростав курган. Наяву він розкопував курган, а уві сні скіфи його насипали, і крізь товщу землі Дюбрюкса благала скіфська цариця…

Прокинувшись, він дістав зачерствілий шматок хліба – машинально, не відчуваючи ні смаку, ні потреби їсти, згриз його. Потім без мети никав по квартирі, заклякав біля трьох шаф, заповнених знайденими на руїнах речами. Перед очима пливли бюсти з глини, статуетки з гіпсу, амфори, посуд і безліч інших творінь сивого минулого. Скільки йому довелося витратити на це здоров’я, снаги, коштів. Перетворив свою квартиру на музей старовини, зберіг рештки того, що вже зникло з лиця землі, те, що було втрачено назавжди. А з нього сміялися, дивували з бідного «француза», котрий голодує, а на останні карбованці скуповує в перекупників старовинні речі. Йому лікуватися треба, а він, ризикуючи собі скрутити в’язи, лазить по руїнах.

Дістав із шафи товстелезний стос паперу. То рукопис його життя. «Описание развалин и следов древних городов и укреплений, некогда существовавших на европейском берегу Босфора Киммерийского, от входа в пролив близ Еникального маяка до горы Опук включительно, при Черном море» – так назвав свою працю. Чи буде вона коли видана? Він уклав у неї все своє життя, детально описавши те, що вже назавжди зникло з землі.

«Я знаю, – думав він, – у моїй праці мало вченості, але я точно описав те, чого вже немає».

Був щедрим, охоче ділився своїми працями з іншими, багато дарував Стемпковському, а той використовував їх у своїх працях. Під своїм, звичайно, прізвищем. Одеський археолог Бларамбер взяв у нього плани древніх городищ Боспору і видрукував їх як свої… Це був найпідступніший удар, але Дюбрюкс і його переніс. То в ім’я чого він все терпить, бідує, голодує? Щоб його отак серед білого дня обкрадали? Тоді Павло Дюбрюкс ще не знав, що пограбують не тільки його. Лиха доля не обмине й Куль-Обу, її теж пограбують.

Коли вранці доглядач керченських соляних озер приїде із солдатами до Куль-Оби, його чекатиме жахлива звістка: Куль-Оба, необачно залишена без охорони всього лише на одну ніч, пограбована.

Вхід у гробницю був розчищений, каміння, що звисало над головою, прибране. Та частина склепу, яку Дюбрюкс не встиг дослідити, розчищена, плити з долівки зняті. Під ними виявились тайники – тепер вже порожні. Назавжди.

– Пропало!.. – застогнав археолог. – Все пропало!..

Лише значно пізніше Дюбрюксу розповість знайомий грек Дмитро Бавро про подію тієї ночі. Все відбулося так: тільки-но всі роз’їхалися, шестеро грабіжників (вдень вони ховалися за ближніми горбами) розібрали каміння, яким було завалено вхід, і полізли в гробницю. Запалили смолоскипи. В нерозчищеній частині склепу швидко прибрали каміння та різні уламки і знайшли там чимало золотих бляшок. Але більше нічого не було. Нічні гості розчарувалися і вже збиралися було покинути гробницю, як тут один з них загледів під ногами золоту бляшку, що застрягла в щілині долівки. Вона так міцно там застрягла, що грабіжник не міг її виколупати. Тоді всі гуртом – не пропадати ж бляшці! – ломами підважили і вивернули плиту. Коли плита впала, грабіжники ахнули – перед ними була криївка, повна золотих речей.

Розказуючи, Бавро вмовк і винувато опустив голову.

– Ну, далі!.. – завжди ввічливий і чемний Дюбрюкс не втримався і схопив грека за грудки. – Говори, що було далі. Що зберігалося в тайнику? Говори, я прошу тебе, благаю… Ти пам’ятаєш?..

Так, відповів грек, він пам’ятає. Зверху на купі золотих речей лежала важка золота гривна для шиї, на її кінцях були золоті голівки левів. Дуже гарні, додав грек і зітхнув. Пан наглядач соляних озер сам розуміє, що та гривна викликала чималу суперечку серед грабіжників. За неї одночасно схопилося троє. Кожний тягнув гривну до себе й кричав, що він перший її схопив. Грабіжники лаялись, виривали один в одного гривну, аж доки хтось з них не вигукнув:

– Давайте її розрубаємо на три частини, і ділу кінець!

Грек знову зітхнув і вмовк.

– Ну?!. – термосив його Дюбрюкс. – Що ви зробили з гривною?

– Сокирою розрубали на три частини…

Дюбрюкс мав таке відчуття, наче щойно його самого розрубали сокирою. Задивляючись в чорні блискучі очі грека, запитав:

– Ти теж був серед тих шести грабіжників?

Бавро помовчав якусь хвилину, а тоді ствердно кивнув головою і дивився на Дюбрюкса відданими і наче аж невинними очима – великими і печально-ніжними.

– Що тобі дісталося? – термосив його Дюбрюкс. – Говори, не бійся. Хіба я тебе хоч коли-небудь зобижав?

Бавро згадав, як колись виручив його Дюбрюкс, котрий був тоді начальником митниці. Він спіймав грека з контрабандою, але пожалів – у Бавро була купа чорноголової дітлашні, – і відпустив. Бавро, потупцявшись, зізнався, що йому дісталася голова лева з частиною гривни і золота бляшка у вигляді оленя…

Невдовзі в Керчі заговорили, що на базарі продаються золоті речі. Дюбрюкс ходив на базар і дещо справді бачив у перекупників, зокрема, золоту обкладку горита і бляшки, але викупити їх не мав за що. Тому вмовляв і вмовляв Бавро повернути бляшку і голову лева. Зрештою той погодився. Бляшка й справді була у вигляді оленя, що лежав, підігнувши ноги. На його тулубі були зображені лев, грифон і заєць. Під шиєю в оленя лежав собака. Вага бляшки була 266 грамів. Дюбрюкс був радий, що хоч одну таку коштовну річ вдалося врятувати. А всього, і то через багато років, пощастить скупити в перекупників вісімнадцять золотих бляшок з Куль-Оби, але то була мізерна частина з пограбованих скарбів. Шедеври були знищені, їх грабіжники переплавили в золоті бруски і продали на чорному ринку.

Невдовзі чутки про пограбування золотого кургану дійшли до імператора Миколи І. Його величність страшенно розгнівалась. Ще б пак! У нього з-під носа украли золото. Охолонувши, монарх розпорядився видати греку Бавро 1200 карбованців за повернутого золотого оленя. Сума чимала. Оголосили, що тому, хто поверне скарби з Куль-Оби, будуть також виплачені великі суми. Але на імператорський гачок ніхто не клюнув.

Після пограбування Куль-Оби Дюбрюкс довго хворів, але Стемпковський умовив його «ще поритися в кургані». Градоначальник видав наказ про охорону гробниці. Вдень біля входу стояв караул, а вночі курган охороняв кінний патруль. Але така варта вже була зайвою, більше скарбів у кургані не було. І все ж кожної ночі все нові й нові грабіжники проникали в гробницю (і це попри її охорону!), аж доки однієї ночі не завалилася північна стіна. Двох грабіжників ледь живих витягли з-під обвалу і відправили до в’язниці. Роботи по розкопках було припинено, як гробниця остаточно завалилась…

Дюбрюкс більше нічого не розкопував. І навіть вже не займався археологією. Сили залишали старого доглядача соляних озер, хвороби, з якими він раніше якось ще боровся, тепер прикували його до ліжка. Вже немічною рукою написав він звіт про свої розкопки Куль-Оби і передав його Стемпковському. Градоначальник лишився задоволений звітом, на його основі написав свій звіт і послав в Петербург до царя. Дюбрюкса не згадав жодним словом, немов і не було в Керчі старого археолога, відкривача Куль-Оби.

Про Дюбрюкса всі забули. До нього ніхто не приходив, його не згадували, і старий археолог тихо догоряв, усіма покинутий і забутий. Іноді, правда, до нього навідувався грек Бавро і довго мовчки сидів біля його ліжка та час од часу скрушно похитував великою патлатою головою…

– Ех, ви… грабіжники… – говорив Дюбрюкс без гніву, а просто так (гніватись уже не було сили). – Для чого ви обікрали Куль-Обу? Такі шедеври переплавити на мерзенне золото!

Грек винувато бликав великими і блискучими чорними очима, завжди печально-ніжними, зітхав і йшов, лишивши Дюбрюксу трохи сушеної риби…

Поволі спливали місяці, надійшла зима. З кожним днем Дюбрюкс почувався все гірше й гірше. До хвороби приєднався холод, і старий археолог тремтів під благенькою ковдрою вдень і вночі… Коли відпускало, зводився, ходив по кімнатах, вкотре оглядаючи свій музей, зрідка вибирався у двір, стояв біля могильних плит царів Боспору.

«Скоро й наді мною ляже така плита», – думав, і жаль тоді ставало марно прожитого життя… Археологія… Вона дарувала йому багато щасливих днів, хвилювання, знахідки, радість пошуків… То, виходить, жив недарма, і радість першовідкривача завжди з ним. Це єдиний його скарб, і його в старого ніхто не відбере.

Одного разу до нього дійшли чутки, що градоначальник Стемпковський послав свого чиновника Даміана Карейшу в Петербург до царя. Карейша повіз цареві всі золоті речі, котрі Дюбрюкс розкопав в Куль-Обі. Казали, що Микола І милостиво зустрів Карейшу, лишився задоволений куль-обськими знахідками і велів виставити їх у своєму імператорському Ермітажі.

– Нарешті, в мене є те, чого не має жоден європейський монарх, – буцімто вигукнув імператор, розглядаючи золоті шедеври скіфів.

Доти нікому не відомий чиновник дев’ятого класу Даміан Карейша враз злетів угору. Імператор пожалував йому діамантовий перстень – «за участие в отыскании большей части тех вещей». Газети навперебій писали про Куль-Обу, про його золоті шедеври, що прикрасили імператорський Ермітаж, на всі лади розхвалювали Карейшу – як героя, котрий знайшов і розкопав золотий курган. Про Дюбрюкса ж в тих статтях і звітах не згадувалося жодним словом.

З шиком повернувся Карейша з Петербурга. Всі говорили, що цар доручив йому і Стемпковському вести подальші розкопки, шукати «подобные куль-обским древностям в гробницях» і виділив для цього дві тисячі карбованців.

Про Дюбрюкса ж знову не обмовились і словом.

В місті було врочисто відкрито Керченський музей старовини. Директором призначили одеського археолога Бларамбера, того самого Бларамбера, котрий колись обікрав Дюбрюкса і видав його плани давніх городищ за свої. Ставши директором Керченського музею, Бларамбер і далі жив у Одесі, де він теж завідував музеєм. Дюбрюкс і це пережив. Більше того, спираючись на ціпок, сходив до музею і написав заповіт: «Я, Павло Дюбрюкс, добровільно дарую Керченському музею старовини всі свої зібрані речі, котрі тимчасово знаходяться в моїй квартирі і були колись подаровані мені імператором Олександром Першим».

Помер він у повному забутті, нікому не потрібний, усіма зневажений і обікрадений, – яка несправедливість!

Минуло сорок п’ять років після його смерті, а чутки про скарби Куль-Оби все ще ходили серед люду. Казали, що Дюбрюкс тоді не все золото знайшов, бо стіна обвалилася і перешкодила роботі, а потім і взагалі гробниця завалилася й заховала коштовності від людського ока. І ось у 1875 році Керченський музей вирішує вдруге розкопати Куль-Обу. Проглядаючи звіт Дюбрюкса, археологи звернули увагу на його скаргу, що обвал північної стіни не дав йому змоги довести розкопки до кінця. Було знову розчищено гробницю, стіни її розібрано, кам’яні плити із долівки знято. Під ними виявили кілька ям в скелястому материку, але ніяких слідів поховання у них не було.

А можливо, й були, але після Дюбрюкса місцеві жителі знову брали каміння з Куль-Оби, і ходили чутки, що вони знайшли там не одну золоту бляшку. Та повторні розкопки, крім кількох бляшок, більше нічого не дали, і Куль-Обу лишили в спокої.

Так і стоїть сьогодні древній витязь українських степів, можливо, ховаючи в собі ще не одну нерозгадану таємницю. Знову повзуть чутки, з’являються легенди, що в кургані не все знайшли, що курган ще дещо ховає в собі. Дехто вважає, що треба повністю зняти насип кургану, тільки тоді, мовляв, розвіються легенди.

Сходить над курганом сонце, як і тисячі літ тому сходило, як і тоді, коли скіфи насипали його над своїм царем в кінці IV століття до нашої ери. І пливуть над ним сиві віки та й пливуть. А легенди, що витають над золотим курганом, все ще живі: а раптом курган відкрив не всі таємниці колишньому французькому дворянину Полю Дю Брюксу?

Перстень царя Скіла

– Дивна наука археологія, – вигукнув якось наш великий поет, пишучи про «матір історії» – її новини чим старіші, тим вони цікавіші.[32]

Новині ж, яку вам хочу повідати, майже 2500 років, але від того вона не стала старою. Вперше про скіфського царя Скіла та про його кохання, що вкоротило царю віку, почув, відвідавши Північне Причорномор’я, і світові повідав Геродот із Галікарнаса. Але вже в наші дні вчені засумнівалися: надто романтичну, як для скіфського царя, легенду розповів знаменитий грек. Дехто ставив під сумнів навіть існування самого Скіла – чи він, бува, не плід фантазії ольвіополітів, адже в них зупинявся Геродот? Або й самих скіфів… Схоже на те.

І раптом – сенсація!

Археологи підтвердили: Скіл – не легенда, не міф, а реальність. І вкотре переконалися: Геродоту можна і треба вірити. Молодий скіфський цар, котрий закохався в еллінку і їздив до неї в Ольвію за щастям своїм, за лихом і бідою своєю, таки справді був. І трагедія, що сталася з ним, – теж не вигадка.

Се діялось на початку V століття до нашої ери. У скіфського царя Аріапейта було три жони, три цариці. Перша – еллінка, друга – фракійка, а ось третя – скіф’янка, рідна кров цареві.

А маючи три жони, три цариці, скіфський цар мав і три клопоти, три біди. Але тут вже нічого не вдієш. Три цариці в однім царстві, що три коти в одному мішку, – вжитися не могли. Кожна з них намагалася перетягнути царя на свій бік, а йому хоч розірвися. Одну приголубить – друга вовком дихає, її прилащить – третя громи й блискавки мече. А цар вдався лагідним і тихим, і зовсім не войовничим – тяжко такому трьох цариць мати. Як і самому царем бути.

На еллінці Аріапейт одружився тільки тому, що в його співплемінників зіпсувалися стосунки з грецьким містом-державою Ольвією. Хто був винуватим у тих чварах – греки чи скіфи, – розберися! Але ольвіополіти почали зачиняти браму перед скіфами, і не лише перед кочівниками, котрим і справді не завжди можна було довіряти, а й навіть перед скіфами-хліборобами, котрі приїздили до Ольвії торгувати. Збитки терпіли і ті, і ті, але ні ті, ні ті не хотіли першими поступатися. Аріапейт тільки-но тоді став царем, ще й одружитися не встиг. Послав він до ольвіополітів своїх людей з повелінням будь-що помиритися з греками, а греки умову поставили: хай ваш молодий цар, кажуть, та візьме собі в жони ольвіополітку (ми йому знатну підберемо) – на знак вічного миру між еллінами і скіфами. Тільки тоді, мовляв, скіфам повіримо.

Знатна еллінка сподобалась Аріапейту – рік з нею владика навіть щасливим був. Чого не можна було сказати про саму еллінку. Пішла вона за скіфа, бодай і царя, швидше з примусу та обов’язку, аніж зі своєї волі, бо для її співвітчизників дружба із степовиками була життєво необхідною, гарантом їхньої безпеки, а ось для неї – тяжкою повинністю.

Прибувши в лівобережні степи Борисфену, де тоді зі своїм родом, домочадцями, вождями та військами кочував Аріапейт, еллінка подивувалась, що в скіфського царя немає не те що міста, званого столицею, а й навіть бодай якого-небудь поселення, де б стояв царський палац. Тимчасове стійбище на недовгий час – ото й усе. І знову скрипіли вози, і неквапливі меланхолійні воли тягли за собою одвічні скіфські хати на колесах, що в царя, що в його підданих однакові – повстяні кибитки. Вони й слугували скіфам за житло. Кибитки, звичайно, захищали від вітру, дощу чи снігу, як і від цікавих очей, та все ж…

Не просто було еллінці, котра виросла в просторому і світлому палаці свого батька, звикати до тісної, задушливої влітку і не дуже теплої взимку повстяної кибитки на чотирьох скрипучих дерев’яних колесах. В тих кибитках жінки та діти були приречені марнувати свої дні. Життя чоловіків з дитинства й до смерті минало на спині верхового коня – на те вони й чоловіки, скотарі та воїни. Взимку трималися поближче до моря, де не так було холодно і коні могли копитами розбивати сніг та лід, добуваючи з-під них траву, – за ними рухались попаски стада великої та дрібної худоби. По весні залишали зимовища, щоб там за літо підновилась трава, і переганяли стада худоби і табуни коней з півдня на північ. Щоб восени знову повернутися з півночі на південь. Так і життя минало від одного стійбища до іншого.

Коли зупинялися, в царському таборі ставало велелюдно і гамірно. З усіх усюд до владики з’їжджалися вожді, старійшини, знатні воїни, родичі. Всі були при зброї, оздобленій сріблом та золотом, в багатому вбранні, що сліпило сяйвом золотих прикрас, але в порівнянні з грецьким містом та біломармуровим палацом її батька то було не те. І хоч цариця, перейшовши на стійбищі з кибитки у шатро, теж вбиралася в розкішне вбрання, надівала золоту діадему, і плаття її та накидка аж сяяла від золотих бляшок, але туга за рідним містом не минала. Не могла сприйняти цариця ні кочового життя скіфів, що все пропахло димом похідних багать та кінським потом, ні їхньої невибагливої, грубої й простецької їжі, що складалася з м’яса й твердого сиру іпаку і якоїсь там жирної юшки-щерби у далеко не чистих, позеленілих казанах; ні їхніх звичаїв та побуту, які пещеній еллінці, що ніж у горло… А тут ще владика Аріапейт, муж її (вона, наївна, думала, що він тільки її!), несподівано другою царицею збагатився. Сказав їй про те ніби між іншим:

– Я – цар скіфів, сусідами яких на заході сонця є фракійці, звані лисячими шапками. А тому мушу взяти в жони ще й фракійку. В ім’я злагоди на Істрі. А ти за нашими звичаями станеш старшою моєю жоною, господаркою білого шатра, сімейства і моїх родичів. І звичайно ж, моєю любою жоною.

У ті часи неспокійно було на західному прикордонні Великої Скіфії. А втім, тривкого миру на Істрі, що слугував межею між скіфами та фракійцями, не було, мабуть, здавна. То лисячі шапки, перейшовши Данубій (так вони по-своєму прозивали прикордонну ріку), нападали на скіфські поселення, хапали майно і людей, худобу та коней і гнали їх у свої володіння, то те саме, перейшовши Істр, чинили на їхніх землях сини зміє-ногої богині. (За однією з легенд, скіфи вели свій родовід від грецького героя Геракла та дочки Борисфена, напівжінки, напівзмії.) І були вони зухвалі, і сильніші, і жорстокіші за своїх сусідів, бо споконвіку вважали себе царськими, себто владиками над усіма іншими племенами – своїми й чужими. Але вже за царя Тірея фракійцям таки вдалося об’єднатися, придушити змію розбрату й гуртом виступити проти східних своїх сусідів. Ось тоді цар Аріапейт змушений був з цим рахуватися. А втім, він ніколи не належав до противників миру між сусідами. До воєн, на відміну від своїх попередників, вдавався неохоче, як всі інші шляхи до злагоди губилися на бездоріжжі чвар та сутичок. Будучи від природи тямковитим, обережним і передбачливим, Аріапейт швидко збагнув, що з сильним об’єднанням фракійців краще не ворогувати, а налагодити якщо й не добрі, то бодай терпимі стосунки.

До такої думки схилявся й рудобородий Тірей. Хоч фракійці, об’єднавшись, гадав він, відчули силу, але це сьогодні, а ось чи вціліє їхня спілка завтра – невідомо. А зі скіфами треба жити завжди. Крім усього, на фракійців відчутно тисли їхні сусіди на сході; тож на заході, міркував Тірей, треба будь-що убезпечити фракійське царство. І до пори до часу не гиркатися з ненадійними і все ще сильними скіфами.

Отож, все зваживши, царі й уклали між собою неписану угоду про дружбу і межі їхніх володінь. А щоб зміцнити договір, Тірей і віддав одну зі своїх дочок у жони Аріапейту. І розійшлися царі-сусіди з миром – чи не вперше за довгі роки протистоянь. Повернувся Аріапейт з новою дружиною, молодою фракійкою, що теж припала йому до вподоби, а тим часом його перша жона, еллінка, народила сина, котрого назвали Скілом. Через рік і фракійська царівна народила сина, якого нарекли Октамасадом. Аріапейт був радий, що все так щасливо закінчилося: і мир із сусідами уклав вдало, і боги до нього прихильні – аж двох синів, двох славних хлопців-царевичів йому послали. Ось тільки між їхніми матерями наче степовий сіроманець пробіг. Перед у недружелюбстві повела невгамовна фракійка. Хоч вона й стала молодшою жоною царя, але вперто не хотіла визнавати еллінку за старшу. І, принісши мир у стосунки між фракійцями та скіфами, дочка фракійського царя розпалила ворожнечу в сім’ї самого царя. Владика шанував обох однаково. Навіть ночувати звідтоді ходив до них тільки по черзі: сьогодні фракійку голубить, завтра еллінку пестить, ревно пильнуючи, щоб пестощі його однаково порівну припадали обом, щоб ні ту, ні ту не зобидити бодай словом чи поглядом. Обох він однаково щиро осипав дарунками, величаючи і ту, і ту царицями, але від того взаємопо-розуміння в його сімействі не наставало. Приголубить фракійку, еллінка ревниво дметься, кляне долю свою рознещасну (чому рознещасну? Цариця ж…). На другу ніч еллінку приголубить – вранці фракійка вовком дихає, так і сікається до нього, гармидер зчиняє – хоч перервись між ними! І що вже цар не робив, щоб помирити їх, але з тих добрих намагань нічого путнього не виходило. Зрештою цар на обох махнув рукою (хай краще гризуться між собою його жони, аніж три народи – скіфи, фракійці і греки) та й оженився втретє. Давно вже впала йому в око юна, чорноока, в’юнка й сміхотлива Опія, дочка одного з його вождів. До всього ж вожді вже косо позиркували на Аріапейта, невдоволені, що в їхнього владики обидві жони чужачки, виходить, своїми жінками цар нехтує? Тож Аріапейт і одружився на Опії, і зажив з нею, молодіючи та радіючи, а про попередніх двох своїх дружин, здавалося, і зовсім забув. Все вони мають, усім забезпечені – тож хай як хочуть, так і чинять: або миряться, або гризуться, а з нього й Опії вистачить. Через рік і вона йому сина народила – такого гарненького, тугенького скіфського хлопчика Орика.

Тож, маючи три жони, три цариці, Аріапейт по-справжньому почувався щасливим з однією – мабуть, воно так і повинно бути.

Як покаже час, старша жона скіфського царя скіф’янкою так і не стала. І сина не скіфом, а швидше елліном виховала. Коли він підріс, мати щоліта возила його до рідного свого міста. Як царицю її з веління Аріапейта супроводжував чималий загін вершників. Негоже цариці самотньою степами їздити. Та й щезнути в степу легко – неодмінно стане здобиччю або двоногих людоловів, або чотириногих хижаків – і тих, і тих у степах вистачало. Своїх бородатих і чубатих охоронців, пропахтілих димом, шкурами та кінським потом, цариця ніколи не пускала до міста, вони чекали її біля мурів – хоч тиждень, хоч місяць, поки треба було. Охоронці путали коней, пускали їх пастися, а самі ставили шатра, варили їжу в бронзових казанах, що їх неодмінно прихоплювали з собою, і, нудьгуючи та знічев’я позираючи на високі мури еллінського міста, терпляче очікували свою царицю, не розуміючи, чим її так приваблює тісне місто? Інша річ – степ, де стільки простору, волі, сонця та вітру! Ні, справжній скіф степового роздолля не проміняє ні на яке місто. А їхня цариця відразу ж, тільки-но опинялася в батьковому палаці, перевдягалася у все еллінське. І сина свого перевдягала. А втім, скіфський царевич і сам охоче стягував із себе набридлі йому шкіряні штани, таку ж куртку та повстяний башлик і, з насолодою викупавшись у басейні, одягав легенький хітончик. Він швидко вивчив материну мову, та так, що володів нею як рідною. Мати й грамоти його еллінської навчила, пісень. Тож серед своїх однолітків-ольвіополітів скіфський царевич нічим не відрізнявся – ті сприймали його за свого. Але грища грищами, а мати привчала сина до богів свого народу, до його культури, філософії, світогляду. Людина приходить у цей світ для щастя, любові та мудрої бесіди, навчала його мати. Не так багато нам відпускають боги сонячних днів у цьому світі – не витрачай їх марно, зі зброєю в руках. Хай твоєю зброєю стане мудре слово і любов. Живи для душі, адже власна душа ніколи тебе не зрадить – тільки на неї можна сповна покластися в цьому жорстокому і несправедливому світі. І дні, проведені в такій загадковій і незвичайній Ольвії, минали, наче сон – теж загадковий і незвичайний. Не хотілося царевичу повертатися до батькового стійбища в далеких і чужих йому степах, де, крім димів та вершників на обріях, немає більше нічого, але мусив.

Цар сердився, що сина його, царевича Скіла, чуже міське життя розніжує, відучує від свого. А він же майбутній воїн і цар Скіфії, тож негоже йому від свого народу відриватися. Цариця слухала те упіввуха, покірно кивала головою, а діяла так, як сама вважала за потрібне. Тож Скіл і виріс десь ніби посередині – між батьковим степом і материним містом, але все ж швидше елліном, аніж скіфом, що дуже засмучувало Аріапейта. Скіл і в душі себе елліном вважав, бо навіть думав еллінською мовою, тільки таївся зі своїми справжніми почуттями. Співплемінники його батька не милували тих, хто свого цурався, а чуже запозичував. Особливо ж безжалісно карали тих, хто молився – будучи скіфом – чужим богам. Тут пощади не було нікому. Колись скіфський цар Савлій навіть рідного брата свого, мудреця Анахарсіса, вбив за те, що той потай молився еллінським богам і тільки їм здійснював жертви. А Скіл вже давно потай молився грецьким богам, як і мати його. Тож обоє старанно те приховували, аби не накликати лиха. Але молодший, Октамасад, швидко відчув, чим насправді дихає Скіл.

– Гей, ти, чужак! – злостиво кидав йому брат, народжений фракійкою. – Щоб бути схожим на своїх греків, ти навіть бороди зрікся!

Скіл, як і всі елліни (за винятком хіба що їхніх філософів), бороди не носив. Октамасад же старанно викохував чорну цупку борідку і дуже пишався нею. Він і зовні був схожий більше на батька, аніж Скіл, – волосся чорне, довге, цупке, такий же, як і батько, широкоплечий, дебелий, очі чорні-чорні, руки грубезні, і сам рвійний, сильний – коня однією рукою зупинить. Справжній тобі скіф! А Скіл у матір удався, волосся м’якеньке, очі сірі чи голубі – як у дівчини. І голос не грубий, і манери не скіфські – чемний надто, вихований, нікому слова різкого не скаже, кулаком нікому в зуби не заїде. Із зброї хіба що акінак до пояса причепить – не люблять таких скіфи. А якось Октамасад почув, що Скіл із матір’ю не по-скіфському розмовляв, – потемнів на виду, руку на руків’я акінака в срібних піхвах поклав.

– Вже й мова тобі наша не до смаку? – протягнув погрозливо. – Скажу батькові, що ти чужий нам! І не бути тобі царем Скіфії. Царем стану я. Бо я справжній скіф!

Та царем все ж таки став Скіл.

Коли одного літа цар Аріапейт, взагалі щирий і відвертий, надто переконаний, що людям треба вірити, бо довір’я – надійніше від меча, поїхав до агафірсів, котрі кочували на схід від неврів, уладнати якусь спірку миром, ті його вбили. Бо поїхав Аріапейт (покладаючись на довір’я) з надто малим загоном. Агафірси відзначалися диким норовом. Ніхто їм не довіряв. Аріапейт же ризикнув довіритись і повернувся додому не на коні, а на траурнім повозі… Ось тоді, після похорону, Рада вождів та старійшин і проголосила Скіла царем Скіфії. Хоч симпатії були на боці Октамасада (він був їм ближчим і зрозумілішим, аніж царський син від еллінки), але Скіл старший в роду, а закон предків порушувати не годиться. Ось чому Рада вождів та старійшин при всьому зібранні вільних скіфів, котрі заполонили всю долину, піднесла золотий перстень владики саме Скілу. На персні було викарбувано його ім’я – Скіл, а сам він був зображений (грецькі майстри постаралися на замовлення скіфської знаті) на тому персні в найвизначнішу мить свого життя. Схиливши голову, Скіл брав з рук Великої богині скіфів – вона сиділа на троні, тримаючи в руках «всевидяче» дзеркало, – символ влади.

Відразу ж по тому, коли ще вільні скіфи не роз’їхались по своїх краях, Октамасад наполягав йти походом на агафірсів, щоб відомстити їм за підступне вбивство скіфського царя.

– Куди йти походом – це мій клопіт! – обірвав його Скіл. – Бо цар Скіфії – я! Хай про це не забуває син фракійки!

– Хай затямить син еллінки, – зухвало почав Октамасад, – що я навіть покійному батькові не завжди корився, а тобі… Ти спершу доведи, що ти цар, а вже тоді й вимагай слухняності. Агафірси мусять затямити до кінця своїх днів, як піднімати руку на скіфів. Іншим буде упомку. Щоб усі знали: скіфи – володарі світу, всі інші – або їхні раби, або данники. І якщо ти, сину еллінки, справді цар Скіфії – скупай свій меч у крові агафірсів!

– Я не бажаю починати своє царювання з крові. Наш батько-цар до чужих народів ходив не так з мечем, як з миром. В ім’я миру, до речі, між скіфами та фракійцями і на твоїй матері колись одружився.

– Чужий… – хрипів Октамасад. – О боги, кого Рада вождів та старійшин вибрала нам у царі?.. Ти ніколи не був скіфом. Іди до своїх еллінів і в них царюй!

О, який би Скіл був щасливий, аби елліни, а не скіфи, вибрали його своїм царем. З якою б радістю перебрався він жити й царювати в сонячне місто ольвіополітів! Але чого не буде, того не буде. Царів Ольвія не знала і знати не хотіла, бо ольвіополіти над усе оберігали демократію, про яку скіфи й уяви не мали. Містом керували Народні збори, або просто Народ, – вони видавали декрети й ухвали. Були ще службовці – магістрати, яких вибирали Народні збори, вони й стежили за життям міста. Серед них найвищою була колегія архонтів на чолі зі старшим архонтом. Та навіть старший архонт – то не цар. Ольвія тому й вільна, що володарює в ній народ.

Не помилився Октамасад, коли називав свого брата чужим. Ставши царем Скіфії, Скіл до кінця своїх днів залишався для неї й справді чужим. Може, тому Скіфією й керували вожді, від імені, звичайно, Скіла, але керували на свою вигоду, втямивши, що Скіл не народжений бути владикою. Не того він замісу. Вождів це навіть влаштовувало. До пори до часу. Бо цар тільки що – так в Ольвію і повертав свого коня. А вже як завіється в материне місто, то в степах з’явиться хіба що через місяць-два. А втікав він із Скіфії ще й тому, що разом із верховною владою та золотим перснем владики отримав і третю жону свого батька, скіф’янку Опію. За скіфськими звичаями, до яких Скіл так і не міг звикнути, наймолодша жона після смерті мужа свого переходила до його спадкоємця. А спадкоємцем покійного Аріапейта став Скіл, йому й випало забрати в своє шатро наймолодшу вдову загиблого царя. І Скіл мусив жити з дружиною свого батька, мачухою і матір’ю свого зведеного брата Орика. Опію Скіл не шанував, але противиться Раді вождів та старійшин і скіфським звичаям не міг – мусив забрати мачуху в одне зі своїх шатер на правах першої, а отже, й старшої жони.

Це Опію цілком влаштовувало: опинитися без мужа-захисника у степах – то крах. А молодий цар їй дуже подобався, давно позиркувала на нього, ще за життя Аріапейта, – ніжний такий царевич, тихий, цнотливий… Гляне своїми світло-сірими очима – в Опії аж серце млосно-солодко стиснеться. Щоправда, вона була старша за нього років на сімнадцять, її син Орик зростом уже здоганяв Скіла, та все то дарма – мусить Скіл її взяти за жону, і все тут. Такий закон предків. А на вигляд вона ще й нічого – гарненька і молодість наче зберегла. І до всього ж в міру розповніла. Йдучи за Аріапейта тоненьким дівчам, вона з роками як здобою налилася, форми заокруглилися – таких пишнотілих і звабливих жінок чоловіки люблять. Полюбить і Скіл. Певна річ, зуміє нерозбещеного молодого царя так приголубити-пригріти, що буде за ним, як за щитом. Та й любові Опія ще багла, бо не відлюбила своє. Зі Скілом і надолужить… Ось тільки його мати, не будучи скіф’янкою, не розуміла скіфських законів і, казали, бідкалась, що її син та з жоною свого батька житиме. Для них, греків, це, може, й незвично, а в скіфів свої закони. З тими думками й солодкою хіттю Опія в першу ж ніч, як була наречена старшою жоною молодого царя, хутко прошмигнула в його шатро. Спершу він од неї сахався, наче дівчина на виданні, пручався, бо ж до неї, як вона здогадалась, жінок ще не мав. Це її ще дужче рознуртувало – як обпекло солодким огнем. «Я буду в тебе першою… першою, – захлинаючись, шепотіла. – Я тебе такому навчу… такому… помреш од щастя… Ну ж бо, йди до мене, дурнику молоденький, та гарненький, та солоденький. Ось моє тіло, всі мої зваби, вони твої… твої…»

Палаючи від шалу, вона згребла його в обійми, тулячись до нього своїм гарячим тілом. І так його пристрасно пестила, розпалюючи в ньому чоловічу хіть, що його теж вогнем пойняло. Забув він про все на світі й оддався на поталу її пестощів. А вона вже постаралася: молодий цар тільки млів і тихо стогнав у її пітних обіймах. «У нас так буде кожну, кожну ніченьку, – шепотіла йому. – До білого ранку матимеш незрівнянну насолоду й щастя…» І поснули вони в обіймах одне одного, як молодята. І думала Опія, що міцно взяла молодого царя, як орлиця ховрашка, – не тріпнеться, не вирветься з її пазурів ніколи, та не так сталося, як гадалося…

Після тієї першої ночі Скіл почав її чомусь соромитись – ніяк не міг звикнути, що живе з жоною свого покійного батька. Оскому збив, і тільки. За кілька день коня осідлав і зі своїми людьми зник за обрієм. Опія здогадалася – до греків подався. Металася, місця собі не знаходила. Якби могла – наздогнала б, до себе його навічно прив’язала… До Октамасада бігала, благала повернути Скіла, не пускати його до греків… Октамасад тільки скрива посміхнувся: якщо ти, жінко, своїми пишними звабами чоловіка не втримала, то я не втримаю й поготів… І загрозливо додав, дивлячись кудись мимо неї у степ, – у неї чомусь на серці недобре тенькнуло:

– Хай бігає до своїх греків, хай!.. Добігається!..

І показав міцні білі зуби, наче хижий звір, ошкірився.

Минуло літо, потім ще одне спливло, а Скіл то з’являвся у Скіфії, то зникав, старанно обминаючи пишнотілу Опію. Чи місця собі ніде не міг нагріти, чи так уже грецьке місто манило, материзна його, що й на царство своє, на батьківщину, рукою махнув. Вождям на радість, бо діяли вони за такого царя, як хотіли, як їм вигідно було. А Опія все ще ночами плакала, руку собі кусала, щоб любов свою до царя стримати, і вдень тоді ходила аж запухла від сліз, все на південь позирала, де за далекими кряжами, за степами, за вітрами була грецька Ольвія…

А ще казали, що Скіл в Ольвії палац собі збудував – точнісінько такий, як у заможних греків: з біломармуровими колонами і такими ж грифонами й сфінксами біля входу. Що то таке, Опія не знала, але відчувала, що, мабуть, вона втратила своє кохання назавжди… У Скіла вже інші зваби. Кажуть, його там чекають з нетерпінням, і Скіл теж входить у той палац із нетерпінням, йому швидше б стати греком. Бодай ненадовго.

Перевдягнувшись у грецьке вбрання (вже одне це, на думку скіфів, вважалося тяжким злочином), скіфський цар – подумати тільки – приносив жертви еллінським богам! Ще тяжчий злочин, якому немає навіть прощення! А він ще й дякував богам еллінів за те, що вони прийняли його в коло свого народу. В Ольвії дні летіли непомітно – таким був щасливим Скіл у греків. Бесідував з філософами, бо сам вдався любомудром великим, читав вірші чи й просто безжурно веселився. То базар відвідував, гуляв із знайомими на міській площі, агорі. Не цурався музики, вина та жінок – молодим був і життя любив веселе.

Покохав скіфський цар – і таке з ним лучилося! – молоду та гарну еллінку, життя свого без неї та її народу вже не уявляв. І кохання (чи, як греки в давнину казали, ерос) звело його невдовзі в могилу. Обіймаючи скіфського царя, молодого і гарного, котрий і на скіфа, як перевдягався, не був схожий – еллін елліном! – юна ольвіополітка шепотіла йому рядки з вірша їхньої поетеси Сапфо:

Кіннота – одним, а іншим – піхота. Струнких кораблів ряди — третім… Щодо мене, то на чорній землі найкращий Тільки коханий…

– О боги, яким би я був щасливим у щасливому місті, аби був не скіфським царем, а вільним елліном! – іноді замислено говорив Скіл, наче невідомо кому скаржився.

– А ти відмовся від скіфського царства, – радила йому кохана. – І станеш вільним елліном, і ніхто не завадить нашому щастю…

– Але ж я – спадкоємець мого батька-царя…

– Ну й що ж… У нас, еллінів, царів немає, а нам від того не зле.

– Ти забуваєш, що наполовину я все ж таки скіф…

Це вона й сама відчувала, бо вільним по-справжньому Скіл так і не зміг стати. Може, тому, що іноді озивалася в ньому частка скіфської крові. Чи голос батькових предків його кликав-манив… Скіл тоді вмовкав, зосереджувався, наче відсторонювався від усього світу білого і знімав з пальця золотий свій царський перстень. І довго замислено розглядав його, зітхав, надівав на палець і раптом починав квапно збиратися.

– Куди ж ти, коханий?

– Додому, – нетерпляче вигукував він. – У Скіфію!

– Хіба твоя домівка не тут? – дивувалась кохана. – Не в цьому палаці, не в моїх обіймах?

– І в цьому палаці, і там… За Борисфеном, у степах… Чую, як десь далеко-далеко іржать скіфські коні, і запах диму відчуваю, і пахощі євшан-зілля, полину сивого…

І зникав з Ольвії так поспішно, ніби місто ось-ось мало охопити полум’я. А по якомусь часі знову з’являвся: змарнілий, обвітрений, димами похідних багать пропахтілий та кінським потом, від якого потім довго не міг відмитися. І був він тоді для греків наче аж якимось чужим. Обіймаючи кохану, квапно казав:

– Не можу без тебе. Без щасливого міста я зовсім нещасливий.

І на місяць чи й два забував про свою Скіфію. А тоді знову починав дивитися на золотаво-жовтий перстень, прислухався до іржання скіфських коней, що починало йому вчуватися… І поспішно збирався «додому». Щоб так само швидко повернутися в Ольвію, теж, як він казав, додому.

– Нічого не вдію з собою, – скаржився коханій. – Тіло моє Скіфія манить, а душу – Ольвія.

– А що для Скіла важливіше?

– Душа.

І кидались вони одне одному в обійми, аби не проґавити й миті свого щастя. Бо й справді, на чорній землі найкраще тільки кохання.

– Це якесь божевілля… – захмеліло стогнала сама не своя еллінка, і земля під нею гойдалася в шаленстві, й вона кудись пливла, провалювалась на дно жагучої забави, виринала, знову пливла, часом солодко занурюючись в якусь непам’ять…

Препильно оберігали ольвіополіти свого знаменитого степовика. Доки він гостював у них, зачиняли ворота і скіфів тоді в Ольвію не пускали. Як і колись мати його, так і Скіл, йдучи в місто, свій почет та охорону залишав по той бік воріт. І доки він перебував у греків, його приближені жили в шатрах за міськими мурами. А якось під вечір, коли сонце вже опускалось за далекі кряжі у степу, розчинилися важкі ворота, і з них вийшла дивна процесія, вбрана в козячі шкури, накинуті на голі тіла. Ряджені вели молодого цапа, роги якого були перевиті стрічками та квітами, за ними йшли люди з корзинами, виповненими фруктами та бурдюками з вином. Юнаки несли зображення якогось грецького бога. Всі танцювали чи й просто вистрибували, співали. Музики завзято грали на тимпанах та флейтах. Не звертаючи уваги на скіфів, юрма пройшла мимо їхнього стійбища і попрямувала до недалекого звідти тінистого гаю. Скіфи так зацікавились незвичайною процесією, що не змовляючись побігли за нею. Біля гаю вервечка в козячих шкурах зупинилась, оточила жертовник, викладений з каменю, і поставила біля нього зображення свого бога. Високий грек у лляній сорочці з короткими рукавами і підперезаний у талії (та одіж у них звалась хітоном), з чималим ножем у руці підійшов до жертовника і щось голосно крикнув. До нього відразу ж підвели цапа. Грек вправним жестом, якому навіть скіфи позаздрили б, перерізав тварині горло і заходився здирати з неї шкуру. М’ясо зрізав пасками і сирим роздавав його присутнім. І кожний, хто отримував шматочок, щось врочисто проказував і з’їдав його.

Скіфи здогадались: греки здійснюють жертву якомусь своєму богові. І нічого дивного для них не було, бо й самі теж здійснювали жертви перед зображеннями богів. І скіфи вже зібралися йти до свого стійбища, але події, що далі відбулися в гаю, зупинили їх. Ряджені заходилися якось дивно танцювати. Уже звечоріло, й греки позапалювали головешки. Ще завзятіше залунали тимпани і флейти. Ряджені танцювали все швидше, підстрибували, щось недоладно кричали, лиця їхні пересмикувались і гримасничали. Вони так дико кричали, що почали впадати в шаленство.

– Чи ж, бува, їхній бог не повідбирав у них розум? – киваючи на ошалілих, здивувався хтось із скіфів. Його слова почув грек, котрий знав мову степовиків.

– Чого дивуєтесь? – сказав він скіфам. – У них, – кивнув на своїх співвітчизників, – вселився бог вина і веселощів Діоніс.

– Ну й бог, – реготали скіфи.

Той грек, котрий розмовляв із ними, аж образився.

– І дарма кпите. Наш бог сильніший за ваших богів, адже він вселився навіть у вашого царя Скіла.

Скіфський старійшина насупився, поклав важку зашкарублу долоню на руків’я меча, що висів у нього на оздобленім поясі, і вигукнув:

– Ти, грек, хоч і тямиш по-нашому, але нарочито обмовляєш царя! Такого, що відбувається у вас, не може бути у нас! У скіфів свої царі і свої боги, грек. А за обмову будеш відповідати перед моїм мечем, клянусь бородою Папая!

– Він оббріхує нашого царя, щоб його знеславити! – вигукували степовики. – Гляди, грек, життям своїм граєш, шия, на якій тримається твоя голова, у тебе одна.

– І зовсім я не брешу, – вже почав сердитися грек. – Якщо не вірите мені, то ходімо в місто, і я покажу вашого царя, – грек рішуче осмикав плащ-гіматій. – І ви на власні очі переконаєтесь, що в нього вселився бог Діоніс.

– Ходімо, – загрозливо загули скіфи. – Та коли виявиться омана, не ображайся, бо скуштуєш наших плетениць!

Ольвіополіт, зачеплений за живе, нічого не відповів, взяв із собою трьох скіфів і повів їх до міської брами. Уже споночіло, над степом зійшов місяць уповні і залив грецьке місто білим сяйвом. Від оборонних стін лягли довгі чорні тіні, далеко за містом сріблом відливала затока. Біля брами стояли воїни в шоломах, з щитами, мечами і списами. Грек щось тихо сказав варті, і їх впустили в місто.

За брамою звернули вбік, і попід стіною грек повів своїх супутників до однієї з башт. Скіфи, тримаючись за зброю – степовик завжди почувається непевно в місті, – недовірливо йшли слідом. Ольвіополіт завів їх у башту, і навпомацки – там було темно і тхнуло вогкістю – вони піднялися східцями, що круто дерлися вгору, на верхній майданчик, залитий сліпучим сяйвом повного місяця. Скіфів ледь не оглушили звуки тимпанів та флейт. На площі було повно люду в білому вбранні, всі стрибали, щось безладно кричали, вимахуючи руками. Скіфи переглянулися між собою, похитали головами – і цих боги позбавили розуму! Бідолахи!

– У них теж вселився бог вина і радощів Діоніс, – пояснив грек. – І тому вони такі веселі і раді, як веселяться і радіють всі греки, коли приходить найрадісніше свято Діонісії!

Люди в білих вбраннях стрибали з палаючими головешками в руках, шаліли, як безумці. Місто заливало місячне сяйво, тож на площі і без головешок було добре видно.

– А он і Скіл! – показуючи рукою в натовп, вигукнув грек. – Дивіться, дивіться, як стрибає й шаліє разом з греками ваш цар!

Грек казав правду. Серед збуджених ольвіополітів і справді плигав… Скіл, цар Скіфії. О боги!.. Він теж, як і більшість ольвіополітів, був голий, з цапиною шкурою на плечі та плющовим вінком на голові. Він шалів, як шаліли ольвіополіти, підстрибував, високо здіймаючи ноги, недоладно розмахував руками і щось весело кричав разом з усіма. Обличчя його було як у божевільного, він нічого не тямив і нічого не бачив.

Скіфи не зронили й слова. Мовчки спустилися з башти, мовчки пройшли до воріт і так само мовчки залишили місто. Тієї ночі вони поспішно згорнули свої шатра, скочили на коней і помчали у степ, несучи скіфам жахливу звістку: ЇХНІЙ ЦАР ВІДСТУПНИК!!!

День минув чи, може, й тиждень звідтоді сплив, як несподівано загула Скіфія від Істру до Танаїсу: Скіл відступник! Їхній цар і владика злигався з чужими богами, зрадив своїх! Брат Скіла по батькові, котрий теж хотів стати царем, Октамасад, постарався. Навсібіч розіслав своїх людей, і по кочовищах тільки й лунало:

– Смерть відступнику!

– Геть царя, котрий молиться чужим богам!

– Скіл нам більше не цар і не скіф! Він святотатець і клятвопорушник! Скарати його на горло! А царем воліємо Октамасада!

Рада вождів та старійшин царем Скіфії проголосила Октамасада, він відразу ж замовив і собі золотий перстень із власним ім’ям. За правом спадкоємця Октамасад забрав пишнотілу братову дружину Опію (вона попри все вважалась жоною Скіла, хоч і не жила з ним) і в першу ж ніч, згораючи від нетерпіння, переспав з нею, бо дуже любив повненьких. Хоча швидше зґвалтував її, бо силоміць її взяв, мовчки і брутально, вважаючи пестощі чимось зайвим і непотрібним. А зробивши своє, захріп умиротворений, що й царем нарешті став, і з Опією – за якою давно потай зітхав – переспав, і віднині вона його. Опія ж до ранку тихо скімлила в пітьмі царського шатра. Чомусь себе жаль було: і не відлюбила по-справжньому, і Скіла – молодого та гарного – теж було жаль. Згадувала ту першу з ним ніч, першу й останню, таку пристрасну і шалену. І розуміла, що більше таке щастя до неї вже ніколи не прийде. Октамасад не той, Октамасад що жеребець, кохання та ніжності йому не потрібні. А Скіла все ще було жаль. Ой, як жаль ніжного царя, якому Рада вождів та старійшин винесла смертний вирок. Не вберігся він між греками та скіфами. Тепер Октамасад не заспокоїться, доки не зживе його зі світу.

Вірні люди застерегли Скіла. Аби не накликати на Ольвію лиха (скіфи погрожували, що візьмуть штурмом місто, якщо ольвіополіти не видадуть відступника!), Скіл зі своїми людьми залишив місто і зник за Істром.

Октамасад горів священним бажанням будь-що покарати смертю брата-відступника. Степами гасали нишпорки нового царя – винюхували слід збіглого. І коли донесли, що втікач переховується у «лисячих шапок» аж у Добруджі, за Істром, Октамасад зібрав чимале військо, перейшов Істр і заходився спустошувати на тому боці кочовища. Навстріч скіфам вийшов фракійський цар Сіталк зі своїм військом – на західному прикордонні запахло війною. Царі стали один проти одного таборами, і Сіталк, не бажаючи марного кровопролиття, запитав скіфа через вісника свого:

– То що, сусіде, будемо битися чи миритися?

– Битися! – через свого глашатая відповів Октамасад. – Битися, якщо ти не віддаси мені мого брата-відступника.

А Сіталк йому й каже:

– Навіщо нам битися, адже ти – син моєї сестри, і в тебе в руках мій брат. Віддай його мені.

(Було таке. У той час, як Скіл перебіг у Фракію, брат Сіталка, не витримавши двірцевих чвар, рятуючи свою голову, перебіг до скіфів і попросив у Октамасада притулку.)

Порадились обидві сторони, поміркували і порішили війни не зчиняти, а обмінятися втікачами: фракійці віддадуть скіфам брата їхнього царя, а скіфи, в свою чергу, віддадуть фракійцям збіглого брата їхнього царя. І так було вчинено, і ворогуючі розійшлися з миром, поклявшись більше його не порушувати.

Зв’язаного Скіла привели до білого шатра, біля якого стояв новий цар Скіфії Октамасад. На шиї в нього виблискувала в промінні сонця золота гривна, він знічев’я поляскував плетеницею по халяві свого червоного сап’янця.

– Ну що, відступнику, добігався до своїх греків? – озвався він до брата і плюнув зневажливо. – Казав я тобі – добігаєшся. Казав я тобі – чужий ти Скіфії, чужим і лишився. Казав я тобі, що царем стану, і став. А чужим місця під сонцем Скіфії немає. Та ще тим, хто, відцуравшись своїх богів, молиться чужим. Домолився! Яке маєш прохання? Кажи! Одне-єдине і останнє.

– Вели мені розв’язати руки, хочу поклонитися рідному краю.

– Гм… – насмішкувато бликнув Октамасад великими чорними очима. – Якому краю востаннє хочеш поклонитися – скіфському чи грецькому?

– Чиєму – то вже мій клопіт, – відповів Скіл і відвернувся, думаючи, що і той, і той край йому однаково близький, але, мабуть, грецький все ж таки ближчий. Тільки далеко він звідси. І щасливе місто, і біломармуровий палац, і кохана його…

– Що ж… кланяйся, та швидше, бо часу я не маю!

Октамасад кивнув скіфові, той підбіг, розв’язав Скілові руки і відійшов. Скіл якусь мить стояв, розминаючи затерплі руки, а тоді опустився на коліна, поклав руки на кущик сивого полину. Схилив голову й з насолодою вдихнув терпкий запах євшанового зілля. І на мить йому здалося, що він у Скіфії, що збирається в Ольвію – за долею своєю, за щастям чи бідою… Посміхнувся Скіл до свого відчуття, непомітно зняв з пальця золотий перстень зі своїм ім’ям та зображенням Великої богині Скіфії, що колись благословила його на царство, і вдавив його у землю…

– Відрубайте відступнику голову! – раптом нетерпляче вигукнув Октамасад. – Та не забудьте зняти з його пальця золотий перстень!

– Ховайся в землі, – шепнув Скіл до персня. – Пильно-пильно ховайся, щоб ніколи не потрапив до рук мого убивці.

Тієї ж миті блискавкою майнула в повітрі сліпуча криця. Впала Скілова голова й покотилася в траву, заливши кров’ю те місце, де сховався в землі золотий перстень з ім’ям Скіла.

– Зніміть перстень! – крикнув Октамасад. – Зараз же зніміть з його руки золотий перстень!

Царські слуги оглянули кожен палець обезглавленого Скіла, але персня ніде не було.

– Хоч тут, а його таки зверху! – скреготнув зубами Октамасад. – І де він його подів? Не забрав же з собою на той світ? Ей, ей, шукайте пильніше перстень, шукайте, бо голови й вам постинаю!

Слуги шукали й шукали, обминаючи клапоть землі під полином, залитий Скіловою кров’ю, а степами Скіфії вже «велике вухо»[33] від однієї дороги до іншої, від одного кочовища до іншого, від стійбища до стійбища, від колодязя до колодязя, від скіфа до скіфа несло вістку, що відступникові відрубано голову. Скіфи сприйняли кару, що спіткала їхнього вчорашнього царя, як належну – заслужив Скіл, більше не буде молитися чужим богам. І тільки Опія тихенько плакала вночі – так їй все ще жаль було ніжноокого Скіла, ой жаль…

Та пізніше, коли скіфське «велике вухо» принесе вістку про загибель Скіла аж до берегів Понту, заплаче у щасливому місті й молода ольвіополітка…

«Так оберігали скіфи свої звичаї і так суворо карали тих, хто запозичує чуже», – цими словами й закінчив Геродот з Галікарнаса свою розповідь про трагедію молодого скіфського царя Скіла.

Відшумить – з водою Данубію – Істру – Дунаю сплине – ні багато ні мало, а 2500 років. І на просторах румунської Добруджі, де колись зложив свою голову Скіл, знайдуть археологи золотий перстень з викарбуваним на ньому ім’ям «Скіл» та зображенням Великої богині Скіфії із «всевидячим» дзеркалом у руках, котра колись благословила на царювання старшого сина Аріапейта. І стане ясно, що Скіл – не скіфська легенда, не еллінський міф, як довгий час гадали вчені, що він і справді із скіфських степів колись їздив до Ольвії – за щастям своїм, за лихом-бідою своєю, за долею своєю, яку, як відомо, навіть на коні не обскачеш.

Пектораль[34]

Життя і смерті спивши щедрий келих, Усі літа спаливши на вогні, Я, скіфський цар, лежу в дніпровських Геррах, І стугонять століття по мені. Колись цю річку звали Борисфеном, А Скіфією – всі оці краї. Як пахли по степах тоді нестерпно Кочівками осінні кураї!.. Гай-гай!.. Все так. Колись я був тут юним. Ходив на бій. Поїв коня з ріки… Мов сон, пройшли сармати, готи, гуни, Авари, печеніги, кипчаки. Чиї тепер там кроки землю будять? Яка зійшла над обрієм доба? Борис Мозолевський

– Далі робота йшла максимально повільними темпами, розчистка під ніж. Та й до всього… Працювати і нічого не зруйнувати – неможливо. Кожна археологічна розкопка неминуче призводить до загибелі пам’ятки, її руйнації. Відновити її тоді – годі й сподіватися. Тому при розкопках поховання, та ще такого класу, як Чортомлик чи Товста Могила, до роботи підходиш з подвійною відповідальністю, адже ти відповідаєш і перед своїм сумлінням, перед своєю професією, якою тільки й живеш у світі, і взагалі перед скіфами, які тут колись жили, воювали, сіяли хліб, пасли худобу, любилися, раділи, співали пісень, ростили дітей для поповнення свого народу і молодих лошат для зміцнення майбутньої кінноти своєї ураганної, ті скіфи, які берегли оці краї, зберегли їх і тобі передали, то вони вже тобі рідні – і скіфи, і ці краї…

Так говорив мені Євген Черненко в Києві, в році 1996-му, в місяці червні, – як і Борис Мозолевський, закоханий у Скіфію, скіфолог, професор, доктор історичних наук, і теж у душі поет, той Женя, з яким Борис знайшов колись знамениту золоту пектораль, і вони першими – по черзі – тримали її в руках. Тільки одного вже немає в цьому світі, а другий мені розповідає – і про Скіфію свою, і про друга свого, поета. Я слухаю і пишу це оповідання, де й справді нічого не вигадано.

– До речі, не забудьте, – уточнює Євген Черненко, – через два тижні від цього дня, коли ми з вами бесідуємо, українська археологія відзначатиме знаменну дату: 25-річчя від дня знайдення золотої скіфської пекторалі в Товстій Могилі. Це сталося 21 червня 1971 року о тринадцятій годині тридцять хвилин. Експедицією керував Борис Мозолевський, відомий український поет і археолог, людина великої щирої вдачі, якій дуже щастило в житті – так дехто вважає. Цього року йому виповнилося б шістдесят. А втім, можна сказати й так: щастя Бориса Мозолевського – у його нещасті…

Він і справді почав з «невезіння», завдяки якому Україна й отримала археолога Мозолевського, а не, приміром, майора чи полковника морської авіації. Адже після закінчення середньої школи син колгоспника з Миколаївщини пішов до військового училища морської авіації в Єйську (там, між іншим, навчалися й майбутні космонавти Шонін, Добровольський, Волков, і вони тоді були однокашниками Бориса Мозолевського, мешкали в одній казармі). Після несподіваної ліквідації Єйського училища (то була смуга скорочення армії за часів Хрущова) майбутні космонавти подалися до інших військових закладів, а Борис, махнувши рукою на армію, повернувся до Києва і влаштувався кочегаром. Мабуть, тому, що тоді тільки кочегарам та ще двірникам давали службові квартири. Двірник – це не дуже романтично для молодої людини, яка пише вірші, а кочегар – це вже інше. Це – вогонь, з Прометеєм асоціюється. Одне слово, романтика і поезія. Та й робота чиста й не обтяжлива, бо не треба кидати вугілля в топку, є форсунка, газ і – вільний час. Отож Борис запоєм читав книги, писав вірші, мріяв і самовдосконалювався. Добре підготувавшись, він вступив до Київського університету на історичний факультет, вчився, писав вірші, крутив форсунки у рятівній – зарплата, квартира! – кочегарці. Захопився археологією, влітку працював в експедиції Інституту археології, що її очолював Олексій Іванович Тереножкін, батько всіх київських скіфологів, засновник української школи скіфознавства. У сезон 1964—1965 років, копаючи царські кургани в районі міста Орджонікідзе Дніпропетровської області, познайомився з незвичайною людиною – Григорієм Лукичем Середою, директором тамтешнього гірничо-збагачувального комбінату, без чиєї допомоги не розкопали б Товстої Могили. 1971 року на півдні України стояла дуже тепла зима, здавалося, що погода, всупереч календареві, повернула на весну. Все розкисло, дороги розвезло, в тім числі й у кар’єрах Середи. Тож техніка зупинилася, забуксувала – оті скрепери, екскаватори, котрі конче необхідні на розкопках і на які в археологів постійно бракує коштів. А коли розпогодиться – невідомо, отож, щоб техніка задарма не стояла, добрий Григорій Лукич Середа зателефонував до Києва другові своєму Мозолевському: приїжджай, дам техніку…

Народжений в лютому, Борис тоді відсвяткував своє тридцятип’ятиріччя. Він уже був поетом, спочатку писав російською мовою і до 1971 року видав три збірки віршів – «Начало марта», «Шиповник», «Зарево».

Згодом в одному з інтерв’ю він скаже про російський період своєї творчості: «Я ледве теж не став яничаром…» І прочитає свого вірша «Балада про рідну пісню» («Яничари»). Але після Товстої Могили та її пекторалі повернеться до рідної, до української, видасть «Червоне вітрило», «Веретено», «Скіфський степ», «Кохання на початку осені», видасть наукові праці, в тім числі монографію «Товста Могила», опублікує багато статей (а чимало в нього залишиться неопублікованого і по смерті). Працював він у київському Палаці піонерів (в Інституті археології для нього тоді не знаходилося місця) і поїздку на розкопки оформив за свій рахунок, за заявкою того ж таки інституту.

Борис з нетерпінням їхав до Товстої Могили в лютому 1971 року, і Товста Могила його теж з нетерпінням чекала. Він був ще молодим – хіба 35 літ – то вік? І вірилось, що до смерті йому залишається ціла вічність, а насправді – двадцять два годочки. А втім, це не так і мало, як і не багато, а рівно стільки, скільки вділив йому Господь. І в лютому 1971 року Борис Мозолевський їхав не просто на південь України, їхав, як виявилося, у безсмертя, їхав до своєї пекторалі, що чекала його у вічній пітьмі й муляці величезної могили вельможної скіфині…

Українське місто Орджонікідзе (Господи, до чого ж неоковирне і чуже слов’янам ймення!) виникло за 5 кілометрів від залізничної станції Чортомлик у 1934 році – спершу як шахтарське селище, а через 22 роки, об’єднавшись з іншими селами, потрапило до категорії міст.

У районі Орджонікідзе, у західній його частині, й опинився скіфський курган IV століття до нашої ери – заввишки майже 9, діаметром – 70 метрів. Простояв він дві тисячі з лишком років.

Коров’як на могилі і тирса, Над могилою небо як дзвін. Щирим золотом степ цей світився, Казанами і чащами цвів…

Борис ще раніше запримітив Товсту Могилу і все при нагоді придивлявся до неї, вже напівзруйнованої, затиснутої міським електродепо і дачним масивом. Правда, спершу була думка, що то не скіфський курган, а – епохи бронзи. Але Борис згодом довів, що це таки синів змієногої богині і бога-батька Папая. Ходив, придивлявся, наче прицінювався, і все казав – як закляття повторював: «Буде, буде, буде!.. Ой, буде, ой, буде, буде, буде щось – треба копати!».

Скіфські кургани насипалися не із звичайної землі (в такому разі вони довго не протрималися б), а – з дерну. Його різали далеко від місця поховання (щоб не псувати навколишню територію, де спочиватиме владика), в долинах річок, часто привозили ще мокрим, щоб він міцніше злютувався, немов цементом. Царську вічну домівку викладали неспішно, як неквапно йшли ремигаючи комолі воли, як спроквола скрипіли дерев’яні колеса скіфських возів. Крім того, дерн символізував і згорнутий пастівник скіфського владики. Йдучи у світ предків, він брав з собою людей, коней, речі і частину свого степу. На тому світі, мовляв, із кургану буде розгорнуто і викладено з нього рідний цареві степ, на якому стоятиме його шатро і пастимуться табуни й отари…

Курган величезний (хто знає, скільки тисяч возів землі завезено, скільки десятків тисяч людей його споруджували?), тож робота тривала тижнів зо три – з раннього ранку й до сутінків. Грандіозну «хату» скіфського царя оточував рів, у який скидали кістки жертовних тварин, з’їдених на поминках, та розбиті амфори, коли з них випивали вино. Під час розкопок було досліджено ті черепки, виміряно, скільки з них вийде амфор і скільки в ті грецькі посудини входило грецького ж вина. Виявилось, що його вистачило б на 5 тисяч чоловік з розрахунку по склянці вина на кожного. (А ще ж був і кумис, і різновидність його, бузат, і ще бозна-що тоді пили скіфи.)

Дослідили й кістки з’їдених на поминках тварин – якщо на них «наростити» м’ясо, то вийде по п’ять кілограмів на кожного з бенкетуючих п’яти тисяч чоловік. Ніби й багато – п’ять кілограмів «закусі» на одного пияка на один бенкет, – але не забуваймо, що інших страв тоді скіфи майже не знали, а поїсти всмак любили, тож м’ясо споживали щедро…

Отож приблизно п’ять тисяч скіфів з’їхалися з усієї округи на похорон свого царя, збиралися і верхи, й возами, з сім’ями, жінками, слугами. У долині ставали велелюдними таборами, гамірними і галасливими: скільки сягало око, тяглися намети, курені, коні, вози, верхівці – галас, лемент, дим багаття… Це було вражаюче видовисько: навколо насипаного кургану всідалися тисячі бородатих і чубатих чоловіків у гостроверхих башликах і піднімали чаші за щасливу дорогу їхнього царя у світ предків.

Ось тільки м’ясо вони їли різне – і про це дізналися археологи. Як і в житті, так і на поминках кожен знав своє місце. Тож різні купки кісток із з’їдених жертовних тварин належали різним тваринам. В одних купках, кинутих у рів, були лише кістки молодих оленів та лошат. М’ясо у них, звісно ж, найсмачніше, тож його їло начальство, себто вожді, старійшини, знатні, багаті, можні – ті, хто був при владі. В інших купах – кістки старих коней, власне, шкап, які не сьогодні-завтра мали померти від старості. Їх і позабивали – не пропадати ж добру! – рядовим скіфам для тризни по цареві.

Йдучи на той світ, скіфи, до речі, теж отримували різну, хоч і вічну (це єдине, що в них було справедливо і всім однаково) домівку – в залежності від місця, яке новопреставлений займав у суспільстві. Царям, ясна річ, – найвищі, найграндіозніші кургани, вождям, знатним та можним рангом нижче – і кургани рангом нижчі, а рядовим та простим – звичайний, рядовий, простий пагорбок, що розсиплеться, розвіється, буйними травами заросте і навічно зникне через п’ятдесят років…

І це ми, до речі, від скіфів запозичили: у нас одним – вождям, знатним, можним, партчинам (цих, слава Богу, в скіфів не було), начальству (особливо начальству!), як у Києві, приміром, то Байкове кладовище, рядовим – за 40—50 кілометрів од столиці «пролетарське» кладовище, куди вожді та керманичі ніколи не потрапляють і яке через 40—50 років буде знесене й перетворене на парк, як то вже вчинено не в одному місті. Але… Але не будемо відволікатися від нашої теми…

Отож, курган зняли – і в центрі виявили вхідну яму (чорний від чорнозему квадрат), трохи збоку, – другу, далі ще дві ями: для коней і конюхів. Побачили й грабіжницький хід, що вів до центральної ями. Бокове поховання ніби вціліло.

Борис Мозолевський на всяк випадок добре поприсипав землею ті квадрати поховальних ям (навколо розкопок уже постійно юрмилися цікаві та різний підозрілий люд, доскіпуючись, коли ж будуть виймати мертвяків із золотом), подякував директорові комбінату Григорію Лукичу за допомогу і подався до Києва – треба було приготуватися як слід до розробок, «вибити» необхідні кошти на експедицію, зібрати саму експедицію, оформити на все літо відпустку за власний рахунок. Аж у квітні з експедицією та жалюгідними грошима повернувся до Орджонікідзе.

– Почали в квітні і, крім зняття насипу в лютому, все завершили в червні, – розповідав мені Євген Черненко. – Я на той час захистив кандидатську, працював в Інституті археології старшим науковим співробітником. Десь на початку травня негадано отримую від Бориса з Орджонікідзе телеграму: приїзди негайно, допоможеш мені… Щось буде, буде, буде… Я все відкинув, ускочив до купе швидкого поїзда, що мчав на південь, у Нікополь. Цікаво було попрацювати на розкопках (до речі, я розкопав майже чотириста скіфських курганів, а свисни мені завтра – помчу в будь-який край на розкопки, бо Скіфія – то, як кажуть, моє життя), а ще посильною допомогою віддячити Борисові. Адже коли він ще був редактором видавництва «Наукова думка», посприяв тому, аби моя перша книга «Скіфський обладунок» вийшла раніше років на два. Отож приїжджаю до Нікополя, звідти в Орджонікідзе, а там одразу ж до Товстої Могили. Борис – на піднесенні. Як завжди, швидко бурмотить: буде, буде, буде… Ой, буде щось, ой, буде, буде, буде щось блищати… Його оптимізмом перейнявся і я, ми запрацювали чітко і злагоджено.

Вирішили першою копати не центральну могилу, що вже пограбована, а почати з бокової – була надія, що вона вціліла. Мешкали в Орджонікідзе, за шість кілометрів від розкопок, куди нас щоранку возила комбінатівська машина. Снідали в місті, обідали або в електродепо, або на ближніх від могили шахтах – там всюди були їдальні, аби гроші водилися.

Усе в нас ладилося, працювали дружно. В експедиціях часто починаються чвари, суперечки, з’ясування стосунків, а в нас – Бог милував. Я не мав ні найменших зазіхань на чільне місце, хоч Борис тоді – парадокс! – навіть не був співробітником Інституту археології. Отож експедицію очолив Мозолевський, хоча формально, повторюю, не мав на те права як позаштатний працівник. Та директор наш Федір Павлович Шевченко, людина дуже порядна, затвердив позаштатного Бориса Мозолевського начальником штатної інститутської експедиції. Він до Бориса добре ставився, бо завжди шанував тих, хто вважав роботу справою свого життя, постійно їм допомагав.

Близько місяця виймали чорний ґрунт з вхідної ями розміром 2,5 на 3 метри. Як і всі скіфські поховальні ями, вона перекривалася деревом, а потім згори насипався курган. Але з часом дерево зотліло, земля осіла і, ніби корком, запечатала поховальну яму. Ось ту землю ми й вибирали. У ямі працювали шахтарі-ветерани, по двоє. Автокран подавав чимале цебро, його наповнювали й виймали нагору. В міру заглиблення стіни обшивали дошками-сороковками, аби убезпечитись від можливого обвалу. Коли автокран опускав у яму чи піднімав завантажену цеберку, шахтарі відходили в куток безпеки – під навіс із міцних брусків (це на випадок, якщо раптом цебро обірветься). Щодень поглиблювалася яма, і ми регулярно нарощували драбину, якою шахтарі опускалися й піднімалися з ями, а також обшивку стін.

І ось нарешті дійшли до дна. Заглянеш – не поховальна могила, а глибокий колодязь, у який страшнувато було опускатися. Поховальна камера могили, її склеп був закритий частиною типового скіфського воза, там же лежали колеса. А чи знаєте ви, що таке скіфський віз? Хочете – вірте, хочете – ні, але дерев’яний скіфський віз, у який впрягали пару комолих волів, – це точна копія українських чумацьких возів. Як кажуть, один до одного. Ось звідки беруть початок українські вози, ярма й інше. А це іще раз вказує на те, що Скіфія не зникла безслідно: чорноока й чорноброва Україна – то таки Скіфія. Багато що від неї перейшло до нас, українців, до нашої культури. Хоча б ті ж вишивані українські рушники: свій початок вони також беруть у Скіфії, від скіфських аплікацій.

Побут на розкопках поволі налагоджувався. Ми зробили – з допомогою комбінату і добросердого Григорія Лукича Середи – так звану врем’янку – дощату будку, де вже можна було відпочивати вдень і спати вночі. Провели туди електрику, в могилу – також, а тому могли працювати й допізна. Середа розщедрився і провів нам навіть телефон, виділив окремий номер, я його на все життя запам’ятав: 23—51.

Почали з’являтися журналісти – таємниці не вбережеш. І один з перших репортажів з наших розкопок називався (це я підказав журналістці) вельми оригінально: «23—51. Скіфи». Коли сягнули глибини 8 м 60 см, нагорі спорудили дощану стелю, а в ній зробили преміцну ляду, щоб могилу запирати на надійний замок – на ніч, звичайно. А ще на ніч залишався наш черговий, міліція з автоматами – питання безпеки були продумані надійно. Адже людей навколо могили збиралося дедалі більше, й навіть ночами вешталися неподалік якісь підозрілі типи, розпускаючи чутки про буцімто незліченні золоті скарби, знайдені нами в могилі…

Почали вибирати землю з поховальної камери. Склепіння там високе, десь метрів зо два чи й більше, але з нього на добрий метр упало землі, і її треба було вибирати. У камері теж дотримувалися правил безпеки: по кутках поставили міцні стовпи, обшили дошками стіни, надійно перекрили стелю. Сухо, затишно, видно – і за шию не капає.

Борис був налаштований бадьоро, хоч холодок ні-ні та й холодив душу: а раптом і тут пограбували? І як заклинання повторював своє традиційне: буде, буде, буде, ой, буде, буде, щось буде блищати… Нам уже залишилося розкопати із штик заввишки, працювали практично лише з ножем і щіточкою. Але попри все найбільше боялися пограбування, і Борис, бувало, щоранку питав: «Ну як, чорноземчику ще немає?» Слава Богу, поки що не було.

Ось уже розчищаємо невеличкий коридор, мовою археології – дромос. Тут закляк навіки охоронець скіфської цариці – своє він зробив, грабіжники тут не пройшли. Біля частин воза лежав конюх, а в господарській ніші, де зберігалося різне кухонне начиння й стояв бронзовий казан, спочивала кухарка.

А в центрі камери лежала та, заради якої все й затіялось: хазяйка могили, вельможна скіфиня, цариця, жона царя, повелителя степів. Біля цариці, десь на рівні її стегна, стояв маленький саркофаг, а в ньому – її дитина, років, мабуть, зо два. Там же був ще один охоронець та дівчинка-рабиня років десяти-одинадцяти. Забігаючи наперед, скажу, що в Товстій Могилі ми виявили найбільшу кількість людських жертвоприношень. Навіть у величному Чортомлику їх було п’ять, більше – ніде не зустрічалося. А в Товстій Могилі – вісім забитих слуг! Всі вони погоджувались на смерть (їх або душили, як коней, або убивали ударом чекана в голову) цілком добровільно, бо вважалося за велику честь прислужувати цареві чи цариці на тому світі…

Працювали й у суботу, і в неділю вирішили залишитися на розкопках, щоб у понеділок вранці розпочати розчистку ножем. На вечерю зварили куліш (пшоно в нас було, сало, цибуля – теж, а що ще треба археологові в польовій експедиції!). Аж тут їде Григорій Лукич Середа – він щодня об’їздив свої численні об’єкти, не минав і Товстої Могили, певно, вважаючи її також за свій об’єкт. Походив, подивився і каже: «Варіть, хлопці, куліш і чекайте на мене. Я десь через годинку з’явлюся – з пляшкою. Посидимо, погомонимо біля скіфської цариці, бо щось ви невеселі».

Річ у тім, що перед самим приїздом Середи настрій у нас був зіпсований украй, адже ми побачили те, чого найбільше боялися, – біля стіни на самому дні раптом вигулькнув чорнозем. Грабіжницька нора! Кінець надії, що поховання цариці – нечіпане…

Настрій – хоч вовком вий! Борис іноді аж стогнав, як від зубного болю. Але – трималися.

І раптом ми збагнули, що то – зовсім не грабіжницький лаз. Ні і ні! Річ у тім, що коли вже поховали царицю й насипали над нею курган, несподівано померла її мала дитина. Ймовірно – спадкоємець престолу. Знімати курган – на таке навіть будівничі його не зважилися, знаючи, який це неймовірно складний і тяжкий труд. Був інший вихід, що ним скіфи й скористалися. А втім, це був-таки грабіжницький спосіб – вирити в материку лаз до поховальної камери, обминувши таким чином курган. Так було й зроблено (рили, очевидно, ті, хто ховав царицю й достеменно знав, де розташована її поховальна камера). Дитину поклали в саркофаг, і двоє метких скіфів – один попереду тягнув саркофаг, другий позаду підпихав його – проникли в лаз і спустилися ним на глибину потойбічного житла цариці. У суцільній пітьмі (скіпка з кволим вогником – хіба то світло?), на глибині дев’яти метрів прилаштували саркофаг з дитинчам біля тіла матері – і мерщій назад.

– Що сталося з малолітнім спадкоємцем престолу? – питаю.

– Достеменно невідомо. Може, й своєю смертю померла дитина невдовзі після смерті матері, а може… – Євген Черненко на мить задумується. – У Бориса була версія, що після смерті царя знать у боротьбі за владу просто прибрала з дороги його малолітнього престолонаступника – так він і опинився в могилі матері у дворічному віці. Не виключено, що й матір, царицю, з тих же причин прибрали з білого світу.

Зрозумівши, що це не пограбування, а підзахоронення, археологи збадьорилися. Тут повернувся Середа з пляшкою, ще походив навколо поховальної ями, засмутився: якщо чорнозем на дні – значить, пограбування, могила бідна, а такі кошти витрачено на її розкопки, скільки техніки працювало задарма…

– То не пограбування, – заспокоював його Борис. – Не вірите? Візьміть ніж і ткніть, де хочете: всюди має щось блищати…

Середа врешті зважився, копнув ножем – золота бляшка! В іншому місці ткнув – золота бляшка! Ще копнув, ще… ще… Всюди золото. Ми поклали бляшки на місце (відбитки збереглися) – і, вже зовсім повеселілі, сіли до кулешу, випили, повечеряли. Довго задушевно гомоніли того вечора та співали старовинних українських пісень. А може, то й скіфські? Принаймні нам здавалося, що то скіфські. Над нами густо сяяли такі яскраві, волохаті зорі на чорному небі, точнісінько, як і в часи Великої Скіфії…

У понеділок зранку почали розчистку ножами. У людей, які супроводжували царицю, як і слід було чекати, нічого цінного не виявилось – слуги ж бо, – а ось у цариці та її дитини знайшлося близько двохсот золотих речей. Тільки на руках у неї виявилося одинадцять перснів – п’ять на одній руці, шість на другій, були ще три браслети, золота гривна з товстого золотого дроту, у вухах сережки. Головний убір був прикрашений золотими бляшками, верхня частина тіла всуціль усіяна золотими бляшками, навіть черевики оздоблені все тими ж золотими бляшками. Її вбрання було найбагатшим і найпишнішим з усіх відомих скіфських поховань Нижнього Подніпров’я. А ще ж вбрання дитини було густо обшите золотими бляшками – правда, меншими за розмірами, на шиї – золота дротяна гривна, у вухах – золоті сережки. Малий спадкоємець царського престолу тримав у руці маленький золотий браслет.

І коли вже з могили «пішло» золото, на поверхні, біля розкопок постійно товпився люд, а все нові й нові цікаві та зіваки збігалися, сходилися, з’їжджалися. Міліція ледве стримувала натиск бажаючих «подивитися на скіфів», а ночами доводилося виставляти посилену охорону.

Потім заходилися розбирати поховання царя, центральне в кургані, заглиблене на дев’ять метрів від рівня сучасного поля. На жаль, як і більшість скіфських могил, воно теж було пограбоване – довга, тридцятиметрова нора грабіжників вела до останньої домівки царя. Здавалося, скіфи винайшли найнадійніший захист для своїх могил – курган. Тисячі й тисячі кубів землі! Яким грабіжникам це подолати? Хто з них може зняти захист могили – десятиметровий курган? Навіть сучасній техніці це не просто зробити, не те що безрідним волоцюгам, які тинялися по степах у пошуках наживи і в яких часто навіть воза не було. Та вони винайшли геніальний спосіб пограбування могил – лаз. Не треба чіпати непідвладний курган, а збоку по материку прорити в глибину нору діаметром близько метра і неодмінно округлу (така форма найбільш безпечна). Не просто було рити нору – ризикуючи, остерігаючись бути роздавленим, якщо земля раптово обвалиться (але це траплялося надзвичайно рідко), задихаючись в пітьмі нори, в трупному смороді (якщо грабували невдовзі після поховання). Але рили і лізли, золото та інші коштовності вабили сильніше, аніж лякала небезпека чи кара небесна.

Грабіжники скіфських курганів ділилися на три категорії. Перша – це самі скіфи, ті, хто ховав небіжчика і, отже, запам’ятав, що там і де покладено, як орієнтуватися до самої могили. Як правило, вони чи не найбільше по ньому голосили, але покійник ще не встигав розкластися, як грабіжники, задихаючись від смороду, перевертали, шарпали й потрошили його в могильній тяжкій пітьмі при кволій лучині. Кваплячись – все ж таки страшно було, – вони багато бляшок губили, не все знаходили, тож дещо залишилося і для наших археологів, але то дріб’язок.

Друга категорія – це ті, хто через сто – двісті років прийшов у скіфські степи після скіфів: сармати. Ті не просто брали цінні речі, бо мали на меті й інше. Коли в край приходить новий народ, факт свого завоювання і освоєння земель він утверджує грабуванням кладовищ попереднього народу. Чому ми впевнені, що то були саме сармати? Річ у тім, що скіфи залишали в похованнях бронзові казани, а в них клали жертовну їжу, це, як правило, була туша вівці. За сто років, коли в межиріччі між Танаїсом та Істром з’явилися сармати, м’ясо в казанах уже зотліло, а окиси бронзи просякли кістки, й вони стали зовсім зеленими. Забираючи з собою казан після проникнення в могилу, сармати викидали позеленілу кістку, залишаючи її в могилі. По цьому (щоб кістка позеленіла, треба сто чи двісті років) археологи й дізнавалися, хто пограбував поховання синів змієногої богині.

Третя категорія – місцеві жителі, переселенці, які з’явилися в степах України сто – сто п’ятдесят років тому. Вичистивши могилу, злодії йшли собі далі, а з часом через пробитий лаз у поховальну камеру з потоками дощової води чи талої набивало чорнозему, і там, у глибині, де тільки царство глини, наявність чорнозему вказує, що ця могила вже пограбована в давні часи.

Нора в центральне поховання Товстої Могили була завдовжки в тридцять метрів. Підупалі духом археологи вибрали з неї землю, знайшли там кілька загублених грабіжниками золотих бляшок та наконечників бронзових стріл, фрагменти бойового пояса. Коли вже на дні відкрився вхід до поховальної камери-склепу, біля входу побачили щит. Грабіжницький лаз потрапив до господарської ніші, де стояли амфори, й вони їх побили, забрали все, що там знайшли. Прихопили з собою й бронзовий казан – для степовика то велика цінність, вкрай необхідна річ, таке добро охоче забирали в мертвяків, щоб варити м’ясо.

Ті, хто патрав могили, напевно знаючи, що у вхідній ямі не буває нічого цікавого, крім кухонного начиння, не пішли в неї, а материком обігнули її і наблизилися до поховальної камери. Археологів чекав зруйнований склеп, перемішані людські кістки, уламки амфор та набірного залізного обладунку, кілька сот золотих бляшок, золота спіральна обручка, дві великі золоті обкладинки від ритона (ріг для пиття), уламки булави.

Грабіжницький лаз пройшов усього за кілька сантиметрів од дромоса, де в ніші лежала пектораль – найбільший скарб, який будь-коли знаходили в скіфських курганах. У Товстій Могилі саме там, у дромосі, скіфи сховали найцінніший свій скарб. Біля входу в коридор вони поклали задушеного слугу, далі поставили бронзові лутерії, світильники і велику грецьку амфору з трьома ручками. В кінці дромоса, біля спуску в склеп, в один ряд лежав меч з окутими золотими платівками. Окуття рукояті і піхов меча прикрашене сценами боротьби звірів.

Борис Мозолевський захоплено вигукнув:

– Це перший скіфський меч у золотих піхвах, знайдений за останні 60 років в Україні!

Зображення на ньому було чітке, образи звірів навдивовижу ясні. Знайшли також оздоблений золотом батіг, або бунчук, і нарешті – НАРЕШТІ!!! – нагрудний убір (знак); ЗОЛОТА ПЕКТОРАЛЬ!

Помилково скіфи поклали в дромос золоті речі, а проміж них – найдорогоціннішу пектораль, чи зумисне, свідомо збивали з пуття майбутніх грабіжників – невідомо. Але саме це врятувало пектораль для майбутніх поколінь. Адже потрошителі, поминувши дромос, пішли далі прямісінько до камери.

Дромос був над щільним шаром глини, тож вода вниз не проникала, й тут зібралася муляка – копати ножем і працювати щіточками неможливо. Порпалися в муляці руками. Проведе Борис чи Євген п’ятірнею – і відчуває під пальцями рельєфні фігурки звірів, тварин на піхвах меча. (Де взялася там муляка? То – наслідки господарської діяльності людей: вода піднялася ближче до поверхні.) Збоку прорили ямку, щоб відвести воду, з часом дромос підсихав, муляка густішала. Коли проводили пальцями, з канавок і смужечок проступали мордочки тварин.

Євген Черненко:

Не хочу тут вигадувати, хто першим до пекторалі доторкнувся – я чи Борис. Та й не пам’ятаю вже. Але все-таки, мабуть, Борис. Я тільки пам’ятаю те, що в ту мить ми були з ним у дромосі удвох, всі інші учасники експедиції залишалися на поверхні. І на все життя мені запам’яталося, як ми навперемінку проводили по муляці розчепіреними пальцями, а в тих слідах блищало золото, як Борис гарячково шепотів: «Ой, буде, буде, буде. Ой буде, буде щось блищати і вже блищить!» Деталі на золотих речах гострі, тож ми порізали та покололи собі пучки, але навіть не відчували того.

Над тим місцем, де лежала пектораль, ще стояла вода. Борис одразу відчув, що предмет буде чималий. Тільки й сказав: «Витягаю!» Витягнув, промив у воді й тримав у руках якусь мить здивовано.

А потім і питає захоплено:

– Як це називається?

– Пектораль, – кажу, – нагрудний знак скіфських царів.

Промили ми ще раз ту незвичайну знахідку, по черзі потримали її в руках. А на поверхні ще ніхто не знав, що ж ми щойно знайшли…

Із статті Б. Мозолевського «Скіфія! З висоти царських курганів«.

«Золота пектораль – шедевр скіфо-античного мистецтва. Діаметр прикраси – 30 см, вага 1150 грамів. Три її яруси мають вигляд півмісяця, між витими джгутами – витвори образотворчого мистецтва. Середній ярус – рослинні мотиви, скульптурки птахів. На двох інших об’ємні зображення сцен боротьби звірів та сюжети зі скіфського життя. У центрі верхнього фриза – двоє роздягнених до пояса скіфів, які шиють сорочку із овечої шкури, розтягнувши її за рукава. Біля них – горити з луками і стрілами. Праворуч і ліворуч цієї сцени – свійські тварини зі своїми малятами: кінь, корова, вівця, коза, качка. Молодий скіф, сидячи навпочіпки, доїть вівцю, інший – сидить біля неї, тримаючи в руках амфору.

За своїми художніми якостями вибір не має собі рівних серед знахідок степової Скіфії. Славнозвісний солоський гребінець та чортомлицька ваза лише наближаються до нього. Знахідка ставить цілий ряд питань з історії, життя та культури скіфського суспільства, які заслуговують на окрему працю.

Ми не маємо… можливості достеменно визначити місце небіжчика Товстої Могили в політичній історії Скіфії – безперечно лише те, що він був одним з верховних її правителів».

Мені так було потрібне відкриття небаченого досі… Я вклав стільки душі і зусиль, що сама глина від мого доторку мусила обернутися золотом, тому пектораль грабіжники курганів не винесли до мене. Друзі допомогли, щоб після експертизи знахідки повідомлення про неї потрапили в пресу і, зрозуміло, не лише у вітчизняну. Інформація справила враження. Спочатку захоплювалися вагою коштовного виробу, згодом майстерністю художника, вишуканістю образів. Здається, світ не був готовий до такого відкриття. Навіть автор роману археології «Боги, гробницы, ученые» К. Керам (ним зачитувалися в Союзі наприкінці шістдесятих і пізніше) не передбачав чогось «епохального» на території колишньої Скіфії.

Скіфський степ в уяві багатьох істориків і тих, хто близько стояв біля археології, був територією, де орди напівдиких кочових племен знаходили на якийсь час відпочинок після набігів на сусідні царства. «Да, скифы мы, да, азиаты мы…» Повторювати слова Блока стало на той час мало не правилом хорошого тону. Дарма що багато історичних джерел підносили нам зовсім інший портрет скіфського суспільства – досконалішого, розвиненішого, приміром, за Геродотом. Дарма що було відоме ім’я одного з семи світових мудреців – скіфа Анахарсиса – винахідника гончарного круга…

– Виваженість композиції моєї знахідки одразу впадала в очі. Художня досконалість засвідчила геніальність безіменного скіфського майстра, якому, безумовно, були відомі не лише секрети металу скіфів, а й звичаї свого народу, – говорив Б. Мозолевський.[35]

Ну, а потім почалося… Спершу зателефонували Григорію Лукичеві Середі. Той примчав – як на крилах прилетів. Потім почало з’їжджатися начальство. Справа надто серйозна, і невдовзі до нас завітали скіфологи з Києва і Москви. І таке паломництво до могили тривало місяців зо два. А пектораль усе ще лежала на своєму місці в могилі, тільки на ніч ми запирали ляду і виставляли автоматників. З могили ми нічого не виймали ще й тому, що нас застерегли: приїде державна комісія. Вона й справді приїхала; прийняла нашу роботу. З’явився і тодішній перший секретар Дніпропетровського обкому КПУ Олексій Ватченко. Оскільки він був досить огрядний чолов’яга, то боялися за драбину, якою треба спускатися в скіфську яму. Щоб випробувати її міцність, нею одночасно спускалися два дебелі шахтарі – вона витримала їхню вагу, й місцеві власті заспокоїлися: значить, і Ватченка витримає. Говорили, пригадую, що перший обкому привезе на розкопки Брежнєва. Ватченко приїхав, але генсека з собою не привіз, сам у яму спустився, драбина хоч і скрипіла надсадно, але не тріснула, а все, слава Богу, завершилося благополучно, хоча місцеве начальство й перетрусилося.

Згодом надійшла вказівка: скарби сфотографувати і відправити Брежнєву в Кремль, що й було зроблено. Як кажуть, баба з воза – кобилі легше.

Коли скінчився потік високопосадових і просто керівних лицедіїв, ми полегшено зітхнули й нарешті вийняли пектораль, забрали її з собою, в готель. У нас тоді був в Орджонікідзе скромний двокімнатний номер, ми поклали безцінну знахідку в ящик, накрили її піджаком і засунули ящик під ліжко. Кілька днів вона благополучно пролежала в тому ненадійному сховку під ліжком, а тоді раптом новина: пограбовано сусідній номер, де мешкали німецькі бізнесмени. Злодії залізли на другий поверх через балкон. Наш номер також мав балкон, ми перелякалися й негайно відвезли пектораль у місто, поклали її в сейф місцевого банку.

В Орджонікідзе пектораль виставлялася на загальні оглядини (її, звичайно ж, охороняли автоматники), народ валом валив, зліталися й з’їжджалися журналісти. Місцева влада навіть влаштувала прийом з цієї нагоди. Я, пам’ятаю, сидів на прийомі поруч з директором Інституту археології Шевченком, отож за чаркою візьми й скажи йому:

– Федоре Івановичу, а Борис – навіть не співробітник інституту. То мовби Інститут археології й не має відношення до знайденої пекторалі.

Директор швидко відповів:

– Уже співробітник.

– З якого це часу? – питаю ошелешено.

– Та вже хвилини зо дві, – була відповідь.

Пектораль, замотана, до речі, в сорочку Бориса Мозолевського й покладена в спеціально для цього виготовлений ящик, в супроводі озброєної охорони поїхала в Київ. І хоч охорона була надійна, ми з Борисом все одно не спали цілу ніч. А раптом… Адже про знахідку як про сенсацію віку повідомили у ста країнах світу!

Нас зустріли в Києві на вокзалі урочисто, з транспортом, з додатковою охороною. Пектораль у супроводі ескорту відвезли в скарбницю Національного банку України – на вічне зберігання.

Згодом, правда, її брали звідти і возили показувати – спершу Шелестові, а потім і Щербицькому. Розглядаючи знахідку, голова Ради Міністрів Республіки запитав у директора Інституту археології:

– Коли ж будуть статті про цю незвичайну знахідку?

А директор наш, Федір Іванович, вирішив цим скористатися.

– У хлопців, – зітхнув, – кепські побутові умови, швидко не напишуть. Живуть у гуртожитку.

Щербицький повернувся до президента Академії наук Патона:

– Академія може щось зробити, чи мені зайнятися?

– Академія може, – запевнив президент. І Борис отримав на проспекті Науки трикімнатну квартиру одразу ж. Щербицький, ще пригадую, запитав, яка в Бориса зарплатня? А Борис і не знав, яка, бо лише тиждень минув, як його оформили в інституті на посаду молодшого наукового співробітника. За нього відповів директор інституту:

– Мозолевський отримує 98 карбованців.

Щербицький повернувся до Патона:

– Академія може щось зробити, чи мені цим зайнятися?

Патон відповів, що академія може, і дав Борису персональну ставку: 200 карбованців.

Відтоді слово «пектораль» стало одним з найпопулярніших (до того мало хто й знав, що то воно таке – отой нагрудний знак скіфів), ба навіть модним. У Києві відкрили (де нині станція метро Шулявська) ресторан «Пектораль» – ми відзначали успішний захист кандидатської дисертації Бориса Мозолевського, а також моє п’ятдесятиріччя.

Сьогодні в українському степу її вже немає – Товстої Могили. А втім, археологія – це чи не єдина наука, що, досліджуючи пам’ятку, одночасно руйнує, губить її, і нічого тут не вдієш, з цим просто треба змиритися. Товстої Могили вже нема – і в той же час вона є. Бо належить уже історичній пам’яті – як і її будівничі, скіфи, сини змієногої богині.

Коли кургану не стало, в Орджонікідзе почали гадати, що придумати на його місці. Не будеш же знову насипати дев’ятиметровий курган, хоч така пропозиція теж була. Але для чого? Що втрачено, те втрачено.

На місці Товстої Могили залишилися лише вхідні ями з поховальними камерами царя, цариці з дитиною, їхніми слугами та яма для коней. Висловлювались пропозиції створити музей, але як у ті ями спускатися відвідувачам? Та й що вони там побачать? Порожні ями?

Думали-гадали, але так нічого й не придумали. І нині там навіть пам’ятного знака немає. А жаль… Більше двох тисяч років простояла скіфська могила – і зникла. Вхідні ями, як і місце, що його займав курган, засипали землею, все розрівняли, рекультивували і передали ту латку землі місцевій владі для подальшого господарського використання. І, здається, троє чоловік отримали місце Товстої Могили під дачі, повідгороджувалися парканами, посадили по весні сади і – прощай навіки Товста Могила! Сьогодні, через чверть віку, там все заросло садками, і вже, мабуть, ніхто й не покаже місця, де колись здіймався до голубого неба знаменитий курган скіфів. А дві тисячі з лишком років тому простилався там ніким тоді не міряний степ Великої Скіфії. Шуміла ковила… Неподалік Товстої Могили стояли два кургани, але коли будували електродепо, їх зруйнували, а місце перетворили на будівельний майданчик, навіть не повідомивши про те археологів. І сьогодні під фундаментами електродепо лежить, можливо, ще ніким не бачена скіфська пектораль…

«Могили, могили, могили – глибокий світ далекої і неповторної Скіфії, – писатиме в передмові до своєї поеми «Ірій» Борис Мозолевський. – Місячної ночі і погідної днини, у зливи і заметілі стоять вони гордими пам’ятниками тим, що спорудили їх, а потім і самі поснули під ними… Але ж усі ті, кого ми розкопуємо, були колись не просто одиницями суспільства, а ще й живими людьми, що орали цю землю, пасли худобу, воювали, щось любили і когось ненавиділи.

Про що мріяли вони? Що вело їх крізь нетрі століть? І якщо всі вони пішли в землю, залишивши по собі ці мовчазні могили, в чому ж тоді полягає сенс людського буття?

Коли при свічечці у глибокому підземеллі ножем і щіточкою воскрешаєш до нового життя – життя вже в науці – те, що зовсім недавно ще, з історичного огляду, було чиєюсь живою долею, не можеш не пройматися такими питаннями і не шукати відповіді на них, і тоді починаєш бачити, що, крім історичної інформації, всі ті рештки несуть ще якесь незбагненне світло людського духу, яке і тебе спонукає бути трішечки чистішим і довірливішим, трішечки уважніше придивлятися до всього, що діється навкруг. І як мені, людині, що останньою вже бачить це світло, залишатися байдужим і не зробити спроби перекласти його на людську мову?».

Бориса Мозолевського, археолога, поета і славного чоловіка, не стало 1993 року восени. Друзі знали, що він тяжко хворіє, майже безнадійно, але не вірилось, що це станеться так швидко. Він ще не виповнився й зрілістю – всього лише п’ятдесят сім років. Ну хіба це вік? З такими роками жити та жити…

Його привезли до приміщення Спілки письменників України – прощатися. Зійшлися поети і археологи, історики і читачі, родичі і всі ті, кому він був і залишився дорогим.

Голова поета покоїлась на подушечці, засланій українською вишиваною хусткою з чорними й червоними барвами. Біля голови полум’янів пучечок калини і лежала беретка, яку він любив носити. Як у тій пісні: «Червоне – то любов, а чорне – то журба…»

Бориса повезли до вічної його домівки на Байкову гору, а мені досі здається, що на південь України, в оті його рідні степи, де:

Відгуло, відпалало нестерпно. Тільки золото сонцем сія. Синім свистом, над сизим Степом Славить вітер скіфське ім’я.

Лежить він на Байковій горі, його скіфи – по українських степах, а їхня – й віднині наша також – пектораль у національній скарбниці України. Її золоте сяйво є запорукою того, що ми, скіфів, наших далеких пращурів, і Бориса Мозолевського, поета нашого і їхнього також, ніколи не забудемо. Україна і Скіфія – то є два крила, на яких – віримо свято й нерушно – і досі літає і вічно літатиме правдива душа поета.

– Передай усім… – прохав він перед вічною розлукою друга свого і поета. – Скажи хлопцям, щоб не сварилися за те, що помилково називається славою… Хай шукають свою пектораль.

Що ж, це так, у кожного з нас мусить бути своя пектораль, і кожний з нас її – успішно чи ні – шукає все життя.

Маленькій своїй приятельці Марисі він якось написав такі рядки, що ними й завершимо свою розповідь про Бориса Мозолевського і його пектораль, яку взагалі завершити неможливо:

Не барися, Марисю, Поки день не дотлів, Підем з дядьком Борисом Зустрічать журавлів. У степу на могилі Під веселе «курли» Раптом скіфські богині Повиходять з імли. …А мені то не міфи — В серці горнеться страх: Справді, птиці чи скіфи Пломенять на вітрах? Із далекого вирію Повертають назад У країну, що вимріяв Їхній сивий вожак!.. Підростай же, Марисю, І до сонця злітай. І живи, і борися, І – усе пам’ятай: Чим глибинніш коріння, Тим стійкіша трава, Той не знає старіння, В кого пам’ять жива.

ВІДРЯДЖЕННЯ ДО СКІФІЇ ГРЕЦЬКОГО ГЕНІЯ,

або

P. S. до чотирнадцятої частини

«…Що ж до мистецької вартості пекторалі, то треба, безперечно, погодитись, що це найбільший шедевр ювелірного мистецтва стародавніх. У розміщенні врівноваженої, але дзеркальної композиції обох сторін трьох фризів пекторалі відчувається безумовний вплив найвищих досягнень античного мистецтва. Сполучення в образах надзвичайної реалістичної натуралізації, навіть надлишкової для таких мініатюр деталізації, і монументальності з довершеністю всіх фігур, художнім відтворенням експресії, емоцій є свідченням безпосереднього зв’язку з найвідомішими школами античних скульпторів Греції ІV ст. до н. е. Праксителя, Скопаса, Лісіппа, Леохара.

Зазначимо, що пектораль з могили скіфського царя виявилася пошкодженою, ба навіть зі слідами ремонту. Про її належність скіфському цареві ніхто не сумнівається. А ось як вона потрапила до нього від найкращих ювелірів Еллади – це питання. Очевидно, мають рацію ті дослідники, які вважають її зробленою на замовлення скіфського царя. Митець, що робив пектораль, безумовно, побував у Скіфії, бачив її природу, людей, їхній одяг, озброєння, коней, корів, телят, сцени доїння худоби тощо. Можливо, він зробив і якісь малюнки-ескізи.

Тож, безперечно, мала слушність дослідниця пекторалі М. Русяєва, яка писала: «Отже різні дослідники, на основі власних уявлень, запропонували концепції, кожна з яких дає змогу проникнути в зображувальну суть і символіку пекторалі. Але чи означає це, що подальше дослідження такого унікального твору завершено і на його розгляді треба поставити крапку? Ні, схоже, вона постійно привертатиме увагу вчених, хоч би якими достовірними здавалися б її інтерпретації та розшифрування окремих сюжетів. Адже вони багато в чому відбивають світогляд і менталітет дослідників, їхні релігійно-філософські пристрасті та погляди, що склалися завдяки опануванню сучасними науковими знаннями, бо навряд чи такими ж могли володіти навіть наймудріші представники скіфських номадів».

Черняков І., «Українська газета», 2005 р., № 23.

Скіфська рапсодія

«З усіх небезпек найнебезпечніше – це життя, адже воно завжди закінчується смертю, і тут нічого не вдієш», – так міркував того ранку Старий, зі спокоєм приреченого готуючи себе до переходу в інший світ.

І йому бачилося – примарилося чи насправжки? – як нічним, ба вже передсвітанковим степом бігла лань, сірувато-руда, зі світлими плямами, бігла, нечутно стелячись над срібною ковилою, якась прозора, ніби аж безтілесна в місячному сяйві, що вже блідло й тануло на зламі ночі.

За нею навально й невідворотно мчала жовта левиця.

Ось-ось наздожене трепетно-лякливу й беззахисну лань.

«Ще одне чиєсь життя скінчиться», – горблячись біля багаття, знічено подумав Старий, і йому було вже все одно.

Лань зникла у білому мерехтливому мареві.

Слідом за нею розтанула й левиця.

Старому здалося, що там, де щезла втікачка з переслідувачкою, туман ніби зарожевів, відтак закривавився, і червона пляма поволі розповзалася в білому серпанкові.

Степ наче тяжко зітхнув.

«Таки урвалося…» – якоюсь ще живою часткою єства відзначив Старий, все так само горблячись біля багаття, що вже не гріло дедалі холодніле його тіло. Хмизу, щоб підгодувати вогонь-ненажеру, не було, та й неохота його шукати: для чого? Власне, для кого? Чи не все одно, де погибати: тут чи трохи далі?

Дивлячись затуманеними очима, що сльозилися, на криваву пляму в серпанкові, Старий пригадав, що йому, ще малому скіфеняті, розказував колись дід.

Лань – то життя наше беззахисне на вітрах цього світу, а невблаганна, прудконога левиця – доля людини. А мо’й фатум. Як народиться лань-життя, так тієї ж миті з’являється левиця-доля і починає свою нестримну погоню. І не втечеш од неї, не одуриш її, хоч би ти був найбільшим дурисвітом, і не сховаєшся од неї хоч і на краю світу, не відкупишся всіма скарбами світу. Скільки там часу левиця гнатиметься за ланню – того ніхто не відає, ні бідняк мізерний, ні сам цар вельможний, – стільки й житимеш у світі білому. Одне лиш знане: як би не тікала лань-життя, а все ж вона приречена з дня свого народження, бо рано чи пізно – тут уже кому як поталанить, – левиця таки наздожене… Бо долю, кажуть мудрі люди, і на коні не обскачеш!

Але у світі білому все мудро влаштовано, тож людина має жити й радіти життю, найбільшому дарункові, посланому небом; любити й народжувати дітей, воювати і страждати, горювати й сміятись – навіть відчуваючи фатальний подих левиці за своїми плечима.

Що вдієш, як по лань-життя посилає левицю-долю сама Аргімпаса, небесна донька батька всіх скіфських богів та людей, всемогутнього Папая, жона бога війни Ареса, богиня кохання, життя та смерті. Вона чарівна і прегарна, і з її розкішною вродою навіть богині не в змозі змагатися, де вже там простим смертним! Коли Аргімпаса спускається з небес і йде степом, під ногами в неї квітнуть тюльпани, в її присутності навіть дикі звірі стають покірними та ласкавими. Перед Незрівнянною все пломеніє і сяє, і все живе сповнюється любов’ю – ось чому батько Папай дав своїй чарівливій доньці необмежену владу над скіфами, над життям їхнім, щастям і смертю. А тому радуйтесь і живіть стільки, скільки кому визначено богинею. Коротке твоє перебування в цьому світі, тож квапся жити. Квапся, пам’ятаючи, що Аргімпаса, даруючи тобі життя, вже послала за ним левицю, бо за все треба платити. В тім числі й за місце під сонцем.

Так думав Старий, і думи його були розважливо-мудрі: без життя немає смерті, а без смерті – життя, тож усе треба сприймати зі спокоєм та відвагою. Сказано ж бо: з усіх небезпек, що чатують на людину, найнебезпечніше – це життя, воно завжди закінчується смертю. Сам він уже все спізнав у земному житті, все, що належало отримати, отримав, тож і кінець свій зустріти йому не лячно. Але не за себе думав, за сина – сина шкода було. Він ще нічого не встиг отримати з восьми амфор кохання богині Аргімпаси, ще й не набігався його парубійко, не нарадувався життю, а левиця вже дихає у нього за плечима.

Скільки в Старого було синів – всі полягли, як сармати, перейшовши Танаїс, кривавою віхолою пронеслися їхніми краями, витісняючи скіфів у пониззя Борисфену і далі до Гір, де таври живуть. Була сподіванка на останнього, найменшого, беріг його, щоб старість свою захистити й зігріти, але не вберіг. Та що ремствувати, на все воля богів.

Насилу звівся й, тягнучи ноги, що наче не його стали (а втім, чого дивуватися, всю ніч біг за конем, а йому ж не вісімнадцять), підійшов до зомлілого сина, опустився на коліна, припав вухом до грудей і мить сторожко, намагаючись не дихати, слухав – синове життя ледь-ледь жевріло, якоюсь жилкою ще відгукуючись. Зітхнувши, висмикнув із-за пояса ніж, розціпив синові зуби і, витягнувши затичку з бурдюка, влив синові до рота трохи води. Син ніби ковтнув – дяка богам, він ще був у цьому світі. Старий накрив непорушне тіло своєю витертою, пропаленою біля багать курткою, спершись руками на землю, звівся і стояв так, не відаючи, що ж йому теперечки робити? Чекати ранку чи вирити яму зараз, доки ще збереглася в руках сяка-така сила? Бо ж вороги, як задніє, так і вигулькнуть як з-під землі. Нині їх у Скіфії більше, аніж скіфів!

Уже світанок зорів, яскраво рожевіла зоряниця, коли Старий загледів одиноку постать жінки. Дивно, подумав він, та жінка наче вродилася у скіфському степу (колись скіфському, ще вчора скіфському). Ще мить тому, як вдивлявся у виднокіл, не видно було ані лялечки, овиди були пустельні, а це наче з неба впала.

І ніби не йшла та гостя, а пливла степом, ледь-ледь торкаючись землі сап’яновими чобітками, і там, де проходила-пропливала, щось квітло й полум’яніло. Гм… Старий подивувався і подумав: жаль, що жінка, яка нині поміч зі спідниці? Незнайомка простувала навпрошки до його багаття, що вмирало, ось вона вже зовсім близько. Сама-самісінька, беззахисна… Напевне, шукає собі пристановища, якого вже у Скіфії немає. На ній довге біле вбрання, на спину спадає рожеве покривало, на плечах та грудях скріплене фібулами, на чорному волоссі – золота діадема, у мочках вух тьмяно полискують золоті кульчики, на зап’ястках рук – браслети, на шиї спалахує золота гривна – еге-ге, не простого, виходить, роду.

Роздивившись ту мандрівницю ближче, Старий похолов – когось вона йому нагадувала, от тільки кого, кого?!

– Здрастуй, діду, – стомлено проказала прибула.

– Слава Папаю, – відповів Старий споконвічним скіфським вітанням, а сам гірко подумав: де тепер той Папай? Коли б був, хіба скіфи зникли б із рідних країв? Коли не таланить, то й боги, виходить, не рятують?

– Твоє багаття, бачу, догорає?

– Вмирає, – погодився дід. – Скільки перепалив у цих степах на своєму віку, а це вже – останнє. Згасає, як і життя.

– Чиє?

– І моє теж… – помовчав, кулаками тручи сльозаві очі. – Та що там моє – мізерний я. Скіфії вже катма. Ні великої, ні малої – ніякої. І немає сьогодні Іданфірса, що колись нас од персів порятував, немає Атея, за якого ми сильні були – нікому нині Скіфію порятувати – ох-охо-хо…

Помовчав, незнайомку все ще – когось вона йому нагадувала, але кого? – роздивляючись.

– А ти ж чому самотиною блукаєш – степами, жінко? Ач скільки на тобі коштовних прикрас, попадешся готам чи сарматам – не помилують.

– Я шукаю скіфів.

– Ну, я скіф, – Старий подивувався, що хтось іще цікавиться скіфами. – Та що з того?

– А де ж решта синів змієногої богині?

– Їх уже немає.

– І в пониззі Борисфену?

– І в пониззі Борисфену. Кінні орди сарматів вихором промчали Скіфією, потоптом пройшла їхня важка піхота катафрактаріїв з довгими списами – Скіфія перетворилася на пустелю.

– І біля Гір немає?

– І біля Гір, – як луна повторював Старий.

– А де ж нині скіфи?

– Звідки я знаю?.. Зі степів нас сармати витіснили, від Гір – готи, хто вцілів – за Істр подався, там шукає, мабуть, щастя…

– І в долині Салгиру немає скіфів?

– Немає, бо й скіфської столиці в долині Салгиру немає, що греки звали Неаполем. Загибель, як з’явилися готи, прийшла раптово – наче сніг на голову літнього дня. Ми бились, як леви, але вороги, готи прокляті, разом з аланами та сарматами, здобули нашу столицю. Голови нам рубали, як непотріб. Вцілілі – розбіглися. Здебільшого в Гори до таврів, а я ось до Борисфену у степ подався – а чого сюди побіг і сам не знаю. Сина рятував. Посадив його на коня, що спіймав у степу, і всю ніч біг за конем.

– Порятував?

– Де там, конає від готської стріли поганої. І везти його далі нікуди, та й дороги хлопець не витримає… Мабуть, тут і поховаю парубка свого. І сам біля нього ляжу. Шкода сина, я вже своє віджив і відлюбив, а він… Двадцять йому. Ще й жінкою не встиг обзавестися, воював, захищаючи рідний край. Не вахлак він, не тюхтій, а молодецький, голінний та хвацький – тільки що з того? Бадьористий у мене був син, а бачиш, колодою лежить. Догорає його життя, як і це багаття. А з ним і моя остання надія.

Очі нарешті стали сухими, не сльозилися більше, Старий приглянувся пильніше і похолов – незнайомка була сліпучо-осяйна, а що вже вродлива, що вже гожа…

«Ніби неземна врода, – похолов він від думки, що таких жінок на землі бути не може. Навіть у вождів та царів. Неземних жінок мають лише боги».

І тут його осяяло: та ж це Аргімпаса! Сама Аргімпаса, чарівна скіфська богиня кохання, життя та смерті.

Хотів був звестися, щоб віддати їй належне, але вона помахом руки спинила його.

– Сиди, скіфе, ти своє відкланявся, а я вже не богиня. Богів у Скіфії більше немає.

Він не зважився навіть запитати, чому вона вже не богиня і чому нема більш у Скіфії богів?

Володарка життя і смерті сама відповіла на його німе запитання.

– Боги живуть, доки живуть ті, хто їм поклоняється. Немає людей, немає і богів. А скіфів уже нема, як і самої Скіфії, то для чого ж і кому тепер потрібні скіфські боги?

– Що ти кажеш, Незрівнянна? А-а… Папай? – з острахом запитав Старий. – Батько богів і людей – де ж він тепер?

– Що чуєш…

– А муж твій, бог Арес, де?

– І мужа мого, бога війни Ареса, немає. Він надто гордий був, щоб жити переможеним… А я ось… Ходжу колишньою Скіфією та марно шукаю скіфів. – І додала з відчаєм: – Одного знайду – житиму. Адже хоч я вже й не богиня, але ще жінка. І як жінка, хочу прислужитися людям. Хоча б і синові твоєму…

– Левиця долі вже здоганяє лань його життя.

– Над левицею я ще маю владу. Тож учиню так, щоб вона ще довго-довго ганялася за ланню життя твого сина і не могла її наздогнати. А доки вона його здоганятиме – він буде моїм.

Старий злякався.

– Що ти кажеш, славна і чарівна дочко самого Папая? Я боюся за те, що почули мої вуха. Мій син простого роду, а тобі, як я тямлю, потрібен бог – не інакше.

– Чоловік, якого б він роду не був, простого чи ні, для жінки завжди бог! То правда, що чоловікам належить світ, але правда й те, що в ньому ми, жінки, – чи не вперше вона скупо всміхнулась, – правимо.

– Воно й такечки, – охоче погодився Старий, пригадавши трьох своїх жінок, з якими минуло його життя. Правду рече богиня. От він хоч і був у своїй кибитці володарем, але правили там його жінки – най їм добре ведеться у світі предків – і він ніколи цьому не перечив.

– Бо ви, жінки, завжди богині, хоч би якого були роду.

– Ти мудрий, діду.

– А ми, чоловіки, є синами жінок. І тому ми всі – брати.

Вона знову подивувалася мудрості простого скіфа.

– Тож і мислю: доки у Скіфії лишається бодай один чоловік – от хоча б твій син, – чом я маю пропадати як жінка?

– Ти ще мудріше за мене мислиш, славна і чарівна, але ж… Мій син хоча ще й не мертвий, та вже й не живий.

– З такою, як я, він ураз оживе і довго житиме.

Аргімпаса нахилилась над сином, доторкнулася руками до його лиця – парубок раптом ворухнувся, розплющив очі і простяг – простяг! – до неї руки.

– Ожив?! – скрикнув Старий. – Мій син із того світу повернувся! Спасибі ж тобі, чарівна Аргімпасо! Син живий, тож мені й померти не гріх.

– Вставай і ходімо зі мною, парубче, до печери буття, у якій ти народишся вдруге. Я подарую тобі нове життя. І ще щось. У печері в мене зберігається вісім амфор любові. З першої дам тобі закохану усмішку, з другої – ніжні шепотіння, з третьої – ласкаві умовляння, з четвертої – дар пестощів і солодкої знемоги, з п’ятої – палкі обійми, з шостої – бажання зустрічатися ще і ще, з сьомої зближення в коханні, з восьмої – шлюбні пута… Зі мною ти спізнаєш таку любов, якої ще досі не знав. Я хоч уже й не богиня, але я ще жінка. Хоча жінка й богиня – це одне й те саме. Я кохатиму тебе палко і незрадливо, народжу тобі синів, і рід людський – навіть на скіфських руйновищах – ніколи не урветься в цих краях… Вставай, любий мій…

Старий на цих словах завмер і боявся навіть дихнути: встане син чи не встане?

І раптом син його – о, диво з див! – повільно-повільно звівся, вдихнув на повні груди повітря і твердо став на ноги. Живий-живісінький! Ще й сказав, потягнувшись до Аргімпаси:

– Як довго я чекав тебе, богине моя…

– Віднині я просто жінка, – мружилась вона усміхаючись.

– Ось чому ти й богиня.

Старий був вражений, який-бо в нього тямковитий син. І як чудово він пасує – парубійко його вдатний! – самій богині. З ним вона, як рівна з рівним, хоча він і простого роду. Але сказано – чоловік. Бог для жінки, як і вона для нього – богиня! Як усе просто і складно водночас у цьому житті, у світі білому, дивувався Старий.

Обнявшись, як двоє закоханих, син його і богиня поволі пішли в степ. У відблисках ранкової зорі на слідах жінки, яка повела його сина, спалахували дивні квіти.

«Тюльпани… – здогадався Старий. – Квіти богині Аргімпаси…»

І він ще раз упевнився, що це таки й справді Аргімпаса, бо тільки на її слідах з’являються тюльпани, квіти кохання…

І ще міркував: важливо, зрештою, не те, що вона – богиня, а те, що вона жінка. А буде жінка – буде й життя на землі. Навіть на його руїнах… І від таких думок йому зробилося трохи легше. І тоді в душі його, якої він уже, здається, й не відчував, раптом забриніла дивна-дивна музика, звідусіль полилися якісь незнані йому досі чарівливі звуки, що їх він раніше ніколи – заклопотаний марнотністю життя, – не відчував душею. І Старий подумав, що й справді не все ще втрачено, якщо його син живий і якщо його кохатиме така незрівнянна жінка й богиня.

Аргімпаса з його сином зникли у степу, наче розчинились у досвітньому маєві.

Заіржав кінь і поволі рушив за ними.

Хай іде. Комусь із живих ще знадобиться…

Старий дивився на розквітлі тюльпани, а в душі його огрубілій і вже згаслій, досі лунала дивна музика, в якій він купався, як у дивному-предивному світові.

«Кохання мусить врятувати світ, – думав він і чудувався, що він ще може так думати. – Як не для мене – я своє віджив, – то для сина. Бо як же інакше?..»

І побачив жовту левицю, що виткнулась із вранішнього маєва.

По кого? Страху не відчував. Кого вона шукає?..

Виявилось – по нього.

Виявилось – його шукає. Вже наздоганя… Ні, вже наздогнала лань його життя. Та збагнувши це, Старий не злякався, бо вже давно не відав, що таке ляк, хоч і втямив: не встигне сонце піднятися над степом, як левиця одним стрибком прикінчить лань його життя, і все тоді нарешті скінчиться…

«Як судилося, так і буде, – і від того йому стало просто і легко. – Хай щастить синові в цім світі, йому треба починати нове життя на кладовищі старого…»

І, звівшись, повернувся навстріч левиці, що вже наготувалася до стрибка.

– Ти мене шукаєш? – поспитав. – А я тебе вже чекаю…

І вклонився їй – смерть свою теж треба гідно зустрічати.

А дивна чарівлива музика все бриніла й бриніла у ньому, і він, заплющивши очі – вже назавжди, – впивався нею, вбираючи її в себе кожною частинкою свого натрудженого життям тіла.

Ще встиг подивуватися (теж востаннє у своєму житті): для чого він жив, коли не знав раніше, що в білому світі є така музика? Але йому ще й поталанило, він устиг її спізнати, встиг відчути душею, бодай і за крок до вічності…

А молодий вітер біг і біг срібною ковилою, і степ співав собі та й співав…

Схід усе яскравіше і яскравіше зорів.

Розвиднялося. Непорочно сяяла ранкова зоря-зоряниця.

Десь хрипко каркав чорний ворон, мабуть, нетерпляче очікуючи, доки він, Старий, помре, каркав, а тим часом на руйновищах Скіфії світало, сходило сонце нового життя, того життя, що як і колись, як і тепер, як і завтра-позавтра було, є і довіку буде – у цьому його й смак – найнебезпечнішою з усіх небезпек білого світу.

Примечания

1

Тут і далі дати подаються до нашої ери.

(обратно)

2

Істр – теперішня р. Дунай. Акшайна – іран., темний, чорний, скіфська назва Чорного моря.

(обратно)

3

Понт – грецька назва Чорного моря – Понтус Еуксінос, Понт Евксінський, тобто Гостинне море.

(обратно)

4

Гетською пустелею у ті часи називалася Задунайська Добруджа, що являла собою географічне продовження Буджацьких степів.

(обратно)

5

Гети – одне з фракійських племен, принаймні близьке їм.

(обратно)

6

Ксенофонт (бл. 430 р. до н. е. – 355 або 354 pp. до н. е.) – давньогрецький історик і письменник. Учень Сократа.

(обратно)

7

Скут – грецька назва скіфа.

(обратно)

8

Хайрете – грецьке вітання, що означає «радуйтесь!»

(обратно)

9

В нумізматичній літературі на сьогодні описано п’ять таких монет Атея – драхм. Як гадають спеціалісти, перша серія монет (з головою Геракла) карбувалася в Гераклеї Понтійській в 364—345 роках, а друга (з головою Артеміди) в 345—339 роках.

(обратно)

10

Ефеб – юнак з аристократичного сімейства, черговий для доручень, охоронець царя тощо.

(обратно)

11

Екзітазіс – особа, котра відала донесеннями вивідувачів в Македонському царстві.

(обратно)

12

Еуге, каллісто – грец., хорошо, добре.

(обратно)

13

Силен – грец., демон, опікун і вихователь Діоніса, давні греки зображували його з голови до ніг вкритим волоссям.

(обратно)

14

Доблос – грец., раб.

(обратно)

15

Метеки – грец., «ті, хто живуть поруч», переселенці з інших міст. Будучи вільними, не мали в Афінах громадянських прав.

(обратно)

16

Датою заснування Візантія історична традиція називає 660 р. до н. е.

(обратно)

17

За Геродотом найбільша довжина Понту – 11 100 стадіїв (стадій Геродота —173 м), що відповідає 1976 км. За сучасними вимірами найбільша довжина Чорного моря 1130 км.

(обратно)

18

Боспор Фракійський – давньогрецька назва Босфора.

(обратно)

19

Пропонтіда – Мармурове море.

(обратно)

20

Гетайри – «друзі, товариші» царя, його особиста охорона і гвардія, що набиралася із синів знатних македонських родів.

(обратно)

21

Різні античні географи називали різну кількість гирл ріки: три, п’ять, шість і навіть сім. Суть у тому, що, як показали комплексні історико-географічні дослідження, причина розбіжностей ховається не в помилці того чи іншого античного автора, а в еволюції самої дельти, що постійно переміщалася з півдня на північ. Відбувалося це у вигляді постійного відмирання південних рукавів і утворення нових, північних.

(обратно)

22

У давньогрецькій мові «арес» – одна з назв меча, що згодом стала ім’ям бога війни. У фракійців, яких було багато у війську Філіппа, бог війни – Арей.

(обратно)

23

Парсанг – грецька міра довжини, трохи менше кілометра.

(обратно)

24

Фагімасад – бог конярства у скіфів.

(обратно)

25

Гіпаніс – Південний Буг, річка на південному заході України в межах Хмельницької, Вінницької, Кіровоградської (а також по її межі з Одеською) та Миколаївської областей. Довжина 806 км, площа басейну 63 700 км. У давні часи називалася Богом.

(обратно)

26

Сьогодні це вимерлі європейські дикі коні, невизначеного, як вважають спеціалісти, таксономічного рангу. Висота в холці – 107—136 см.

(обратно)

27

Останнього коня тарпана в Україні вбито 1879 року за 35 км від Асканії-Нової. За особливостями біології був близьким до коня свійського, одним з предків якого вважається. Сьогодні близьким до вимерлих тарпанів є кінь Пржевальського, що в незначних кількостях ще зберігається в деяких місцевостях Монголії.

(обратно)

28

Мова, очевидно, йде про болота біля джерел Богу. Сьогодні верхів’я Південного Бугу та його джерела знаходяться на території Хмельницької області неподалік містечка Купель.

(обратно)

29

День плавби містить за даними Геродота 200 стадій. Стадії були олімпійські (192 м) й античні (177 м).

(обратно)

30

Логос. Найдавніші твори грецької прози – на відміну від поетичних, чи щоб відрізнятися від них – носили назву «логос», що означало: слово, розповідь, оповідка.

Як літературний жанр логос відрізняється від байки, казки чи міфу. Для нього характерною була традиція розповідати про те, що справді зустрічалося, але на практиці ця дійсність була переплетена з міфічними і просто фантастичними подробицями, що були цікавими для слухачів. (Логографи здебільшого читали свої твори перед зібранням вибраних.) Першими істориками Еллади і були логографи.

(обратно)

31

Автопсія – від двох грец. слів – авто і autos – сам, що, крім значення «автомобільний», «автоматичний» тощо, має первинне значення: «свій», «самохідний», «власний», «само…». Напр. автобіографія, автопортрет і т. п.

(обратно)

32

Вислів Т. Г. Шевченка.

(обратно)

33

Так скіфи образно називали чутки і взагалі – вісті.

(обратно)

34

Пектораль (від лат. pectoralis – нагрудний) – дорогоцінна металева нагрудна прикраса, що її носили як ознаку влади фараони, єврейські первосвященики, римські сановники. Була відома у скіфів, а також у носіїв давніх культур Америки.

(обратно)

35

Яхненко К. «Знахідка століття» // Українська культура. – 1996. – № 6.

(обратно)

Оглавление

Смерть Атея

  Частина перша

    І прийшов Атей

    В Заістрянській Фракії, в царстві одрісів

    Афінський раб

    А мужу твоєму вже насипали у степу високу могилу

    Вільні і раби

    Перші кроки волі

    Як ламаються стріли

  Частина друга

    Пелла, столиця Македонії

    «Дочка фракійського вождя»

    Де був Філіпп раніше зі своїм дарунком?

    Місяць уповні, з ледь помітною щербинкою

    «Уб’ю зміюку!..»

    Охоронець царя від злих духів

  Частина третя

    В Ергастерії, в царстві Силена[13]

    Під захистом грецького бога

    Довга дорога скіфських послів

    Самотність зацькованого вовка

    В гостях у Демосфена

    В підземеллі Лаврійських гір

    Випробування розпеченим залізом

  Частина четверта

    Всі повстали проти нас

    «Доки Атей у цьому світі, царем Скіфії тобі не бути»

    Гірке зілля прощання

    Посланець Антіпатра

    Смолоскипи Гекати Світлоносної

  Частина п’ята

    «Де сосна оточена водами Істру, там і ставай…»

    Кінний таран скіфів

    «А ось і не вб’єш мене, бо ти сам уже вбитий!..»

    Царевичі стають на герць

    Побув царем – побудеш і рабом

    І потрапив Атей до білої глини…

  Епілог-І. Вовки йдуть слідом

  Епілог-ІІ. І мостив орел нове гніздо

Оповідання

  Мідний казан Аріанта, або Подорож на Ексампей

  Тайна Куль-Оби

  Перстень царя Скіла

  Пектораль[34]

  Скіфська рапсодія Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg