«Паморочливий запах джунглів»

Паморочливий запах джунглів (fb2) - Паморочливий запах джунглів 1143K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Юрий Владимирович Покальчук

Юрій Покальчук Паморочливий запах джунглів

Паморочливий запах джунглів

Щo найбільше лишається у спогадах після довгої розлуки чи то з людиною, яку колись дуже любив, чи то з країною, в яку колись закохався, особливо замолоду, і більше ніколи до неї не втрапив й очевидно вже й не втрапиш?

Я задаю собі це питання і згадую кілька місяців, які я колись, у часи юності, провів у Індонезії.

Перше, що спадає на гадку, це запах. Невловний, важкий до описання, але особливий для нас і звичний для багатьох країн Південно-Східної Азії. Це запах саме нічного тропічного міста, нічних народних міських базарів, де парфумні відлуння південних овочів і фруктів переплітаються із дурманно-сонним запахом пахучих стеблин, які паляться на жертовниках, запахом кокосової олії, на якій смажиться місцева їжа, запах довоколишньої дрімучої природи, бо ж щойно виїдеш за місто і потрапляєш у справжнісінькі джунглі, і запахи інших тіл, що пахнуть іншим, ніж у нас, потом, відлунюють іншим, ніж у нас, віддихом, і врешті запах постійного гниття чогось солодкого і вторинного, який змішується із запахом чистого неба над головою з неймовірно великими зірками, яких, здається, не буває в дійсності.

І поза тим – запах опіуму, гашишу, різного роду наркотиків, які у цих краях побутують здавна і грають у потрібному, як виявляється, всім людям на землі, тимчасовому задурманенні традиційно багато більше, ніж різні алкогольні напої.

Вранці знову спека до сорока і більше градусів, неймовірно палюче сонце з безхмарним небом, праця з восьмої ранку лише до першої дня. Далі сієста. Місто спить, ціла країна спить, і життя починається знову лише по шостій вечора, набираючи своїх обертів десь по восьмій, і так до дванадцятої, першої ночі.

І так завжди.

Півроку дощів тут взагалі нема.

А коли настає сезон дощів, то вони починаються, майже як за годинником саме о сьомій вечора, і закінчуються об одинадцятій. Злива йде страшенна, ллє, як з відра, вулицею пройти в черевиках неможливо, все заллято водою, а вранці вже нема й сліду води, все сухо і чисто, тропічно. Знову палить сонце на безхмарному небі і лише на сьому зберуться хмари і далі знову буде дощ.

І так завжди.

Я прилетів в Індонезію двадцятилітнім, і саме на Новий рік наш літак перетинав екватор, а за місяць мені стукнуло двадцять один. Я до того ніколи не був за кордоном і втрапив до Індонезії волею випадку чи дурної помилки совєтських чиновників, бо мав, як студент-індолог, поїхати до Індії на практику, а послали мене в Індонезію, мови якої я ніколи не вчив, і мав я працювати перекладачем з англійської мови з совєтськими військовими моряками, які продавали індонезійцям вживані старі військові кораблі.

Якби не те, що я рік прожив у гуртожитку в Пітері з двома африканцями з Танзанії, які не знали російської мови, і навчився за цей рік з ними говорити вільно по-англійському, то не відомо, що би я в тій Індонезії робив.

А так – Бог дав, якось повелося.

Перше враження, коли ми, група перекладачів, студентів-сходознавців з Москви і Пітера, вийшли з літака: нас вмить огорнула гостроагресивна хмара гарячого повітря, і ми всі враз спітніли. Це було ще ніяким, просто часовим шоком від спеки і втоми від цілодобового перельоту. Та за кілька хвилин, озираючись, – нас було восьмеро, – раптом побачили навдивовиж гарну стюардесу, в якої правильними і рівними були всі риси обличчя, чудова смаглява, ніби добре засмагла, шкіра і мила усмішка. Хіба що ніжки були трішки тонкуваті і ззаду теж трохи чогось бракувало.

Але то були гейби дрібниці.

Ми всі майже закохалися в неї враз, аж за хвилину побачили іншу, такої ж вроди. Потім ще одну…

Вже згодом з'ясувалося, що в цій країні просто дуже мало негарних людей. Нечасто на вулиці стрінеш бридке обличчя. Але й в негарному обов'язково буде якась екзотика. А поза тим усі, і чоловіки і жінки, були просто гарні. У чоловіків майже не росте на обличчі волосся, і важко з'ясувати, кому скільки років. Хіба що коли за п'ятдесят, то десь трохи брюзкле обличчя, ледь помітні стають зморшки і тіні з'являються на обличчі, і тоді можна уявити собі, що ця людина старша.

Я з дитинства мріяв потрапити в тропіки, відчути запахи казкових романтичних країв, торкнутися своїми руками того, що було описано в сотнях пригодницьких книжок, які я просто ковтав з дитинства, витворюючи в уяві той світ, якого, я гадав, ніколи не побачу.

«Таємничий острів», «Робінзон Крузо», «Діти капітана Гранта», Джозеф Конрад і де Вер Стекпул, Луї Жаколіо і Райдер Хаггард були моїми кумирами з дитинства.

І ось сталося. Я тут.

Тиждень очікуваня у Джакарті, поки нас розішлють на різні військові бази, де ми мали працювати.

Джакарта! Це ж Батавія! Сюди колись утрапив на коротко в Іноземний легіон Артюр Рембо, але скоро звідси утік. Це про неї спливала в моїй юнацькій пам'яті напівблатна, напівромантична пісня:

Є затишний в Батавії дім, він стоїть на схилі крутім, але рівно опівночі знов волоцюга туди зайшов…

Я купив підручник індонезійської мови і словник ще у Москві перед відльотом і вже в літаку почав учити нову мову.

Вона була доволі проста. Писали латиною. Множина, коли два рази скажеш якесь слово – «друг-друг», буде – друзі, і так далі. Слово «товариш» звучало «судара», що відповідало російському «сударь», якісь слова були трішки знайомі з мови гінді, яку я вивчав в університеті, щось було із санскриту, який я теж вчив, і врешті за три місяці я розмовляв вільно побутовою індонезійською мовою і увійшов у місцеве життя.

Але по-своєму.

Саламат пагі, Індонезія! – Добрий день, Індонезіє!

Однак згодом виявилось, що на Яві була й існує й досі своя власна яванська мова, а сьогоднішня індонезійська, дуже близька до малайської, привнесена сюди з Малайї. Індонезія пережила чимало різних навал і завоювань чужоземцями. Це був і малайський період, й індійський, і китайський, і японський, а пізніше ще й голландський. Різного роду зміщення мовних пластів народили індонезійську мову, яку всі знають. Але яванці, особливо в селах, говорять вдома по-яванськи. Так само, як і на інших островах говорять мовами свого острова. Індонезія – четверта у світі країна за народонаселенням, і є країною островів. Їх в Індонезії понад тринадцять тисяч.

І знамениті через Міклухо-Маклая (українця за походженням) папуаси з Нової Гвінеї – також індонезійці.

По Джакарті ми ходили ще купкою – ті, хто приїхав, – і повільно освоювались.

Джакарти насправді дві.

Одна – це великі будинки, майже хмарочоси, асфальтовані вулиці, широкі проспекти, майже нема зелені. Просто велике південне місто, в якому з екзотики – тільки смагляві люди з розкосими очима.

Але трохи далі за умовноєвропейською частиною міста починається інша, народна Джакарта, яка скаладається із соток маленьких сіл-кампунгів, де люди у малесеньких будиночках з пальмовими і бамбуковими стінками, де ущерть зелені і худеньких коричневих тіл, які метушаться навколо власних осель.

Джакарта – схожа на Амстердам великою кількістю каналів і мостів. Це теж місто багатьох островів.

Вдень – робота, спека, пилюка і піт. А вночі всі ці люди виповзають так чи інакше на канали і миються, перуть, діти купаються і радісно верещать, плескаючись на воді, як ускрізь. Вода – це життя.

Інше життя.

Тут, як ускрізь в Індонезії, все пливке, все текуче, переплітається і переливається одне в одне, все ковзає і гнеться, набираючи химерних ліній, опуклостей і форм.

Немає межі міста, села є прямим його продовженням, і тут вже панує волога зелень дерев, неймовірне рослинне божевілля, гудіння дерев, шурхотіння листя, гамір коричневих вод каналів, які здіймають на них білу піну.

А за тиждень я опинився в Сурабаї – великому мільйонному порті, другому місті в Індонезії після Джакарти, хоч й одному з найбідніших міст країни.

І тут я прожив понад півроку.

Сурабая – наступні за Джакартою морські ворота Індонезії. Тут багато вихідців з інших країн – китайці, араби, є й давня єврейська колонія, є й інші.

Їх, однак, на вулицях не дуже помітиш. Переважає майже суцільна маса коричневих тіл індонезійців.

Сурабая, колишня військово-морська база голландців, зберегла типові риси давнього колоніального міста. Є кілька широких проспектів, на яких стоять багатоповерхівки, майже хмарочоси, є квартали з багатими приватними будинками, з вілами й готелями. Але тут вчувається якась фальшива розкіш, несправжність. Бо більшість населення Сурабаї живе в кампунгах – приміських селах, які зливаються з центральною частиною кожного міста.

І там мені й було найцікавіше, бо там вирувало справжнє, природне життя.

Нас вивезли на військово-морську базу і сказали – отут будете жити, на роботу з бази нікуди, вам нічого робити в місті – там брудно і шумно. Заробляйте гроші – купите собі машину!

А з бази – нікуди! Ось поїхали на екскурсію всі разом – подивились! І все тут!

Що завгодно я можу витримати, але не брак свободи, не тупий наказ – нікуди, коли я попередніх чотири роки в Пітерському універі вчив азійські культури і мови.

Я пробував пояснити – що мені треба все бачити, що це мій фах!

– Ні! І все! Сидіть на базі!

Насеру матері!

Совєтська влада насправді хоч була й жорстока, але пряма і дурнувата, як пень. І його можна було доволі легко обійти, як добре подумати, часом переступити, часом трохи зачекати, доки життя саме не обведе тебе довкола того пня. Головне не втелішитися головою в корч, аби лиш трохи вбік, а там – як Бог дасть, то свиня може і не з'їсть. І отакої.

Тому надурити цю владу було просто завданням, необхідністю чи не обов'язком кожного, хто хоч трохи щось тямив у житті. А якщо в когось ще була краплина циганської крові в жилах, то вже сам Бог велів!

Я швидко зазнайомився з обслуговуючими нас, советських військових і перекладачів, слугами, які всі були більш-менш мого віку, – від вісімнадцяти до двадцяти п'яти, і саме з ними, освоюючи швидко розмовну індонезійську мову, почав пізнавати тутешнє життя в усіх його різновидах.

Однією з найбільших проблем життя в Індонезії, окрім страшної спеки, виявились комарі.

Коли я зайшов у кімнату, де мав проводити першу ніч на індонезійській землі, то здивувався вигляду свого ліжка.

Крім подушки і простирадла на матрасі нічого більше не було – ніхто тут ніколи нічим не вкривається. Але натомість над кожним ліжком стояв вибудований свого роду чотирикутний намет з марлі, яка відкидалася, коли ти хотів лягати, а потім закривалася.

Це, виявилось, захист від москітів.

І якщо ти не подбав під вечір, щоби оцей балдахін над твоїм ліжком був добре закритий, то щойно ляжеш спати, почуєш мелодійний звук комариного гімну при наступі на поживу. А кусаються вони дуже й дуже сильно.

Отож треба встати, запалити світло і шукати у своєму паралелепіпеді ліжка, де отой гад комар причаївся. Знайдеш одного-двох і радісно лягаєш. Але щойно погасиш світло – якийсь комариний Джеймс Бонд готує на тебе наступ і співає тобі свою войовничу пісню. Вставай і шукай його – інакше сну не буде.

З часом я до цього звик, як і до всього, що мене оточувало в Індонезії, і навчився поводитися з ліжками так, аби, щойно ляжеш, не вставати на полювання за комарами.

Але бувало всякого.

Найближчим моїм другом став Імам Суфії Састродіхарджо путро – так вповні він називався, причому «путро» означало син. А звали його просто Суфії.

У всіх тут паспортні імена були отакі от довгі і церемонні, але ціла країна називала одне одного повсякчас і на всіх рівнях лише одним іменем.

Суфії був широколиций, з м'якою, трохи вкрадливою ходою, трохи схожий на чорноволосого кота чи, може, на чорну смагляву рись, через свої кошлаті брови і волосся їжачком. Тонкостанний, усміхнений майже завжди, з якоюсь граційною і таємничою посмішкою, доволі приязний, він, однак, тримався довший час на відстані, аж доки ми не подружились насправді.

Скільки тобі років, як справи, туди-сюди, а ти вже трахався, а хочеш у нас?

Питання на засипку!

Щось довідаються – кінець мені назавжди з усіма закордонами (я тоді ще мав різні сподівання).

Але як відмовитись? Що сказати?

– Я тебе заведу! Підемо удвох до однієї! Ти – перший, потім я!

– Ні, ти перший, а потім я!

– У бордель? Ні, я боюсь!

– Та вона чиста, я до неї завжди ходжу!

Йому було вісімнадцять, мені – двадцять.

Це було перше моє порушення совєтської моралі за кордоном.

Совєтіко туристо, обліко морале!.. Ми знаємо про таке з кращих совєтських кінокомедій. Але це була правда!

Оскільки в Совєтському Союзі «сексу не було», то ти хоч роками сиди за кордоном і вдавися від сумної мастурбації, але обліко морале – не дай Бог! Тут тобі комітети і парткоми, догани і виключення з життя і так далі.

Хоч ніхто нас, молодих і баских, не лаяв, коли ми, виїжджаючи у вересні на сільськогосподарські роботи в села під Ленінградом (була така совєтська фігня – студенти місяць допомагали колгоспникам копати картоплю замість того, щоб вчитися), трахали місцевих селянок, які нас, хлопців, розбирали просто одразу по приїзді по хатах і вчили нас простої сільської руської моралі – водка, сельодка, хліб, картопля, ще водка і в койку. А ще простіше – на піч і поїхали, і пої…

Грошей у мене в Індонезії не було, нам тут зарплати не видавали, але ми могли отримувати в рахунок наших заробітків блоки цигарок і віскі.

Я не палив. Але цигарки брав.

Суфії продав мій блок «Мальборо», ми взяли з собою ще пляшку віскі і подалися в місто.

Суфії мав вільний день. Він призначив мені побачення, розповівши, як дістатися за дванадцять кілометрів з бази до міста, аби не дуже потрапляти на очі совєтським, і я, дико хвилюючись, однак, забрався на вантажівку, яка везла місцевих моряків до міста.

Машини з моряками зазвичай зупинялись у кількох визначених місцях, і за півгодини я був у призначеній мені точці, де мене зустрів Суфії.

Він усміхнувся, побачивши мене, весело, але якось хитрувато і хижувато, і мені стало трохи лячно, я навіть його трохи боявся – хто зна, що з цього буде!

Але ми, без зайвих слів, попрошкували нічним містом якимись вузенькими провулками і вуличками і вийшли потім до чудового темного ринку, освітленого тільки каганцями і свічками, із отим майже задушливим духмяним запахом тропічного краю, і врешті десь сіли на велорикшу-бечака, який повіз нас у визначене місце.

Рикша повіз нас на велосипеді, позад якого на двох колесах була надбудована двомісна кабінка, яку можна було закрити покривалом спереду, так що не розрізниш, хто там сидить. За кільканадцять хвилин ми десь зупинилися. Суфії розрахувався, і ми увійшли в якусь, сказати б, просто халабуду без надписів чи оголошень, із безбарвною цератовою завісою замість дверей. У приміщенні, однак, вже горіло світло.

Я зовсім знітився і, якби дістався сюди не сам, певне, втік би зі страху і ніяковості, але Суфії був тут свій.

За кілька хвилин до нас підійшов товстий китаєць в окулярах – китайці більші за індонезійців і світліші шкірою, – завів нас у невеличку кімнатку і звелів зняти штани і показати кінці. Це був лікар. Він переконався, що в нас немає ознак сифілісу чи якоїсь виразної хвороби, і сказав – усе гаразд.

Суфії скерував нас до своєї знайомої. Він вже її попередив, що ми прийдемо разом.

Ми зайшли до кімнатки, де з умеблювання окрім широкого дерев'яного ліжка стояв залізний умивальник з мискою на табуретці, поруч з ним плетене крісло і в незграбній дерев'яній рамці, помальованій в строкаті кольори, висіло старе, в плямах, невеличке дзеркало.

На ліжку напівлежала під майже прозорим покривалом вродлива дівчина. Одразу видно було, що вона цілком гола. Впадало в око, що трохи заяскраво помальована, але приємна і доволі молода, як на вигляд.

– Це Маро, – сказав Суфії. – А це мій друг совєтіко. Він буде з нами.

Маро усміхнулась приязно і легко і стягла з себе покривало. Тепер її голість мене просто шокувала. Бо отак от – зразу.

Я вдивлявся у неї. Гарна постава. Невеличкі але тугі на вигляд груди з великими сосками, тоненька талія і доволі широкі бедра. І жодної волосинки на тілі. Вона була добряче поголена на лобку і під пахвами. Проститутки тут всі поголені. Це обов'язково з різних, особливо гігієнічних, причин. Вологий клімат, піт і таке інше.

Я бачив Суфії голим і дивувався прямому, як і на голові, волоссю на лобку над його чоловічим причандаллям і під пахвами. Волосся там просто стирчало кущем і виглядало якось смішно.

А він з інтересом дивився на мої кучері внизу, також подивований.

Під пахвами чоловіки часто теж голили волосся. Якось це зробив і Суфії, і хихочучи, показав мені голі підпахви.

Я спитав – навіщо?

– Набридло! – сказав він. – Піт смердить і заважає! Так краще. Я це часто роблю. Потім забуваю, а потім знову голюся, коли заважає.

Напевне, непоголена внизу індонезійська жінка виглядає з тими кущами не дуже гарно.

Але завдяки поголеності я вперше міг бачити всю жіночу географію, і власне там, унизу, куди миттєво спрямовувався погляд, і її нижні губи, що лиш трішки випиналися здалека (потім я все розгледів зблизька), були темнішого, майже коричневого кольору, бо на загал шкіра у неї була гарного світло-смаглявого кольору.

Я розгубився від простоти рухів і дій. А Суфії швиденько скинув усе з себе, підморгнув мені – я вже сидів у кріслі – і ліг до неї.

Їхні любощі тривали досить коротко. Вона помасувала його тіло ускрізь, потім почала цілувати дедалі глибше його чоловічі місця, і я думав, що просто на місці вже кінчу від того, що бачив.

Суфії схопив її за груди і почав їх м'яти, потім нахилився до неї, поцілував її в уста. Я бачив, як виструнчився його обрізаний кінець, і чекав, щоби врешті то почалося.

Та ось він вибрався на неї, і вони почали рухатися.

Мені стало просто млосно, і я відвернувся, бо ще трохи – і кінець мій, без усяких доторків, міг не витримати навіть того, що відбувалося.

Але цікавість перемагала усе, я якось стримав себе і дивився, як Суфії рухався, і вже мені хотілося, аби він швидше скінчив і зліз з неї і вже там був би я.

У тому, як звивалося на Маро тонке сильне і пружне смагляве тіло мого приятеля, було щось жахне, відворотне і прекрасне разом. Я не міг відірвати від них погляду, бо ніколи в житті не бачив подібного ні наяву, ні на малюнках чи в кіно. Це видовище вабило і відштовхувало водночас. На тілі Суфії не було і слідів волосся. Сідниці вузькі і пружні, безволосі, як у хлопчика, напружувались і розслаблялись у такт його судомним рухам. Я бачив усе, ніде не було волосся, тільки темно-коричневий колір на його чоловічих місцях і її жіночих трохи відрізнявся від кольору їхніх тіл.

Я сказав би, що вони були дуже гарні обоє в цьому зляганні. А, може, це я був такий молодий, недосвідчений і тому захоплено шокований їхньою нагою пристрастю. Багато років я нічого подібного не бачив.

А коли врешті-таки зіткнувся знову з шалом інших, то враження вже було не те. Такої краси єднання молодої пристрасті двох гарних тіл майже ніколи в житті мені не довелось бачити.

Кінець у мене виструнчився вже в напрямку до підборіддя, і я майже кінчав сам від того лиш, що я бачив, чекаючи своєї черги.

Врешті Суфії застогнав і, судомно смикнувшись кілька разів, завмер у ній ще на хвилину, потім повільно і м'яко, по-кошачому, виповз із неї, подивився на мене і широко усміхнувся своїми рисячими очима, показуючи нахилом голови – давай тепер ти! Вперед!

Я ще був у трусах. Бо соромився роздягатися догола при комусь та ще й в освітленні, нехай навіть тьмяному. Але тут була і жінка, і мій приятель, який щойно її трахав.

Ми з Суфії не раз бачили один одного голими під загальним душем у нашому будиночку на базі, і він тоді зауважив – о, ви всі такі великі, а ми дрібні.

Так, індонезійці були значно менші за нас у розмірах не лише у поставах і характері будови тіла, але й в усьому решта.

Але то було нейтрально і несексуально. А зараз я поволі і невпевнено стягав із себе труси просто мертвими руками, не тямлячи себе. Весь сексуальний запал ніби щез умить.

Але відступати було нікуди.

Врешті я скинув труси і, тремтячи від страху, пішов до неї. Кінець зараз у мене не стояв.

В її очах була непідробна цікавість до мене, світлоокого – тут це мало велике значення, рідкість небувала, – вона подивилась на мене знизу і промовила – о-о-о!

А потім узяла мене за кінець і отак притягла до себе. За мить я вже був готовий, щойно вона мене торкнулась.

В її чорних розкосих очах, в її вологих, повних, напіврозкритих вустах було вже неприховане бажання продовження дії, яка щойно скінчилась із Суфії. Вона вочевидь ще не відійшла від акту, і вже чекала продовження, яке було перед нею.

В мене не було аж такого сексуального досвіду. А той, що був – уривчастий і дурний, як на нього подивитись через роки. Короткий період підліткового сексу з дорослою жінкою, закоханість без сексу, яка виявилась повним абсурдом, бо моя кохана давно трахалась у всі дірки із старшим пацаном. Потім якісь випадкові злягання з молодицями, які просто затягали мене на себе, – у колгоспі на сільськогосподарських роботах або десь на так званій практиці в далеких місцях. Це були уривки, і все разом витворило в мені, з одного боку, жагучу потребу сексуального вивільнення, з другого – певну прірву між сексом і любов'ю, коханням.

Десь у глибині моєї психіки вони розділилися, та перша жорстока зрада далася взнаки, і любов у мене стала ідеалістичною, таким собі повітряно-божественним началом, практично ніби не існуючим у реальності на довгі роки, ніби лиш бажанням, яке не може зараз здійснитися, а лише колись.

Сексуальні потреби, однак, зростали, і вирішення їх також у ті часи ставало для мене завжди непростим. Переборення хисткого бар'єра між приємною розмовою, мінімальною симпатією і миттю, коли обоє скидають одежу, витягається кінець і розсуваються для нього ноги, довго було для мене важким, якимось соннотягучим і часто закінчувалось невдачею, або втечею, або перетриманням ситуації до абсурду, коли все відкладалось на потім. А це означало – ніколи.

Тому зараз, тільки завдяки Суфії, я насмілився сюди прийти і, певне, дременув би з ніяковости, якби не мій друг, який зараз усміхався, сидячи голий на кріслі і чекаючи на мій прихід.

Я торкнувся її грудей, спершу несміливо. Але, пам'ятаючи рухи Суфії, узявся масувати їх дедалі сильніше. А тоді вже і жагучо почав її цілувати, напівлежачи на ній, і вона не відпускала мій кінець, доки він не затвердів, потім усміхнулась, відсторонилась і подалась туди губами і ротом. Це була блаженна мить, але я враз відсторонив її, бо вже був готовий, і врешті вона сама ввела мене в себе і при цьому важко зітхнула, гейби від болю. О-о-о!!

Але в мене вже не було сил стримуватись, і я спершу завмер, увійшовши, і якусь мить так тримався, кайфуючи від першого відчуття піхви, а потім почав швидко рухатися в ній, вкрай напружений нервово і щасливий від неймовірного блаженства.

Вона була вузесенька і ніжна, як незаймана дівчина, так мені здавлося, і я радісно і легко ходив у ній, і швидко закінчив, але ще довго рухався, ніби углиблюючись далі й далі, не в силах видістатися звідтам, просто не хотілося виходити – там мало бути місце моєму кінцю завжди, оце його справжня пристань, тут йому належить за природою бути, – і врешті, відсапавшись, вийшов.

Вона лежала втомлена, заплющивши очі, і була дуже гарна.

Суфії цмулив віскі просто із пляшки і простягнув мені.

Він дивився на мене зараз спокійно, задоволено і навіть, сказати б, радісно.

– Тепер ти мій брат! – сказав він. – Ми цього ніколи не забудемо! Правда?

Це була правда!

Ми залізли на неї ще по разу!

У Маро була цупка і не дуже ніжна шкіра, як у всіх смаглявошкірих. Така шкіра трохи гейби відштовхувала, бо при контакті не відлунювалося, що Маро тонко сприймає дотик моєї руки, моїх пальців. Але це відчувалося тільки у перші миті доторків, бо потім усе зникало в коловерті пристрастей. Так само, як і незнайомий, незрозумілий запах пахучої південної олійки, трохи дурманний, екзотичний і дивний, який створював ще ніби якусь невідчутну і неочікувану маленьку перепону між нами, долаючи яку, вдихаючи і вживаючись миттєво в цей запах, перетинаєш ще один кордон на шляху до переходу в іншу реальність.

Другий раз, як завжди, все було простіше і довше, і багато приємніше, вже вповні.

Я вже майже не соромився того, що Суфії на мене дивився. І на нього я вже дивився зараз інакше, прагнучи сам туди, але вже інакше прагнучи. Пам'ять тіла витворює з людини майже миттєво іншу. Я вже знав, я був там, де він, я вже бачив його, він бачив мене. Я знаю. І це все. Я був інший.

Ми ще не раз бачили в такому вигляді один одного, і це зробило нас справді друзями. Бо, врешті, фактично завдяки Суфії я отримав перший повноцінний секс і достатню статеву зрілість.

Якогось разу він вибрався на неї ззаду. Це було знову нове для мене – дивитись на них в такій ситуації. Раніше я цього не вмів. Я спробував теж так і побачив новий сенс у вільному рухові і можливості бачити більше і відчувати жінку інакше.

Але то вже було значно пізніше, а поки ще був перший раз. Врешті все у нас скінчилося і ми попрощалися з Маро, яка, усміхаючись трохи сонно, але вочевидь задоволено, запрошувала нас приходити і казала, що ми чудові, ми найкращі і вона нас любить.

Ми з Суфії одяглися і пішли гуляти містом.

Я був неймовірно щасливий, страшенно йому вдячний, я вже любив його, як брата, як найближчу людину, я вже думав, що ми будемо з ним дружити ціле життя!

Обоє веселі і піднесені, ми раділи один одному, і пили пиво з рисовими млинцями, підсмаженими на кокосовій олії, і проголошували тости за нас і нашу дружбу. І це було чудово!

Потім я дістався бази, знову ж таки зі всіма пересторогами, і спав як забитий!

Щасливий і гордий від усього пережитого.

Я думаю, що вже тоді – саме в Індонезії – в мене виробилося ставлення до сексу, як до небезпечної подорожі в іншу країну, в іншу реальність, у позасвітній простір, у якому забуття дає інше знання. Відчуття екзистенціальної реальності, усвідомлення найвищої миттєвої сутності власного існування приносила тільки смертельна небезпека і високий секс.

Ще коли він колись поєднався з коханням, то вимірів у ньому було мільйони. Мільйони інших світів.

А тут був перший для мене зсув реальності, перехід в інше буття через секс, який був заборонений, через небезпеку, яку було подолано ціною значного ризику.

Індонезія стала для мене першим відчуттям ностальгії за тим, чого не було. Я ніби повернувся туди, куди я ціле життя прагнув, або колись прагнув в інших минулих життях. Я цього не знав, але я цього прагнув, і це відчуття повернення в реальність, якої раніше не знав. Таке зі мною було ще лиш в Нікарагуа, а пізніше в Ріо.

Але тут це було вперше. Я повертався до власного «я», якого ніколи не знав, маючи давню ностальгію саме за цим, за отаким світом, за оцією реальністю, яка була ніби чужинська, але насправді й моя.

Так ми з Суфії відвідували Маро ще кілька разів.

А потім несподівано Суфії перевели в інше відділення бази, і я втратив таку можливість на певний час.

Я дуже сумував за ним.

Від певного часу пішли чутки по базі, що якийсь перекладач вештається в місті ночами, і підозрювали мене, і схоже було, що тому мого друга Суфії і забрали з нашої бази, що знали про нашу дружбу і вирішили її перепинити і позбавити мене провідника моїх мандрів нічною Сурабаєю. На цій базі було централізована сітка отаких прислужників, як Суфії. І їх могли перекидати з місця на місце за чиєюсь вказівкою.

І я просто затужив. І не тому, що втратив можливість трахатись.

У двадцять більш чи менш років статеве утримання переноситься значно спокійніше, що би там хто не казав, ніж коли чуваку за сорок і більше.

Якраз в юності можна з горя і подрочити, і почекати чи перечекати, бо відчуття, що попереду у тебе ще безмір часу і ти все встигнеш, домінує над усім твоїм єством.

Це вже потім нетерпиться, бо треба щоби машинка не ржавіла, так і лікарі говорять, та й взагалі десь є підсвідомий страх, що все це може не дуже задовго якось кінчитись, і треба брати своє!

Мені забракло Суфії, його усмішки, його дбайливого товариського ставлення до мене. Він став на базі для мене майже рідним, найближчим. І коли його забрали, я ніби осиротів.

Минуло понад місяць.

Мені довелося багато працювати з різного роду військовими човнами – від підводного човна до малих протипідводних кораблів, буксирів, торпедних катерів та іншого.

Дуже важко було перекладати все пов'язане з облаштуванням корабля і різними технічними термінами. Всякі там переборки, частини двигуна і різних приладів незрозумілі були і тим, хто перекладав.

Я на початку так втомлювався, що уночі мені снилось, наче я й далі перекладаю щось, крутячи майже ритмічно головою, – то в один бік, то в інший, – і так цілий день. Інколи це тяглося тижнями. Тоді було не до гульок.

Але все минало, потрохи до всього звикаєш будь-де. Так і я звик до Індонезії, і просто закохався в неї. І був щасливий, що я тут.

Мене п'янило саме відчуття того, що я в такій екзотичній чудовій країні, і що я тут насмілююсь пускатися в якісь пригоди, і живу з ними, індонезійцями, трішки вже їхнім життям.

Мене здавна і ціле життя вабило відчуття гри в когось іншого. Так би мовити зміна, – нехай тимчасова, але в цей час гейби повна, – свого «я» на якесь інше.

Це було страшенно привабливо опинятися в циганському таборі ачи в трущобах Ріо, ачи в загоні мисливців на диких оленів на Таймирі, ачи в загоні сандіністських військ в Нікарагуа, почуваючи, що ти раптом переживаєш справді за долю цієї революції, за цих людей, що пережили страхіття сомосівської фашистської диктатури, і тепер ти разом з ними, ти один із них.

А потім вернутися до себе самого наповненим іншим життям, іншим життєвим знанням.

В одному з моїх улюблених фільмів «Професія: репортер» (режисера Бернардо Бертолуччі) головний герой, який, втомившись від себе і своєї репортерської роботи, взяв документи випадково померлого бізнесмена і живе певний час життям того, що помер, переживає різні історії чужого життя, кохання і небезпеки, і врешті за якихось дуже романтичних обставин раптом говорить – я вже втомився від цього, до мене повертається моє справжнє «я».

Оце я розумів уповні. Бо я так жив. Але утямив, осмислив себе і своє життя, частково завдяки цьому фільмові, я значно пізніше.

В Індонезії я ще жив і рухався інтуїтивно в цьому напрямку, і вдавалося це мені дивним чином, але вдавалося і доволі непогано.

І я був щасливий переживати це, як буваєш щасливий від кохання, яке вдалося нехай не назавжди – ти можеш це відчувати десь глибиною свого єства, але бути щасливим зараз, не знаючи, що зовсім незабаром прийдешній час принесе тобі біль.

Мені довелося кілька тижнів працювати на малому протипідводному кораблеві (МПК), який називався «Баракуда». Тут був лише один радянський офіцер, при якому стажувався командир корабля індонезієць.

Це була непогана робота, бо одна людина, якій я перекладав, і конкретне місце роботи, а не зміни – кожного дня в інше місце з іншими людьми.

Відбувалися військові навчання. В Яванське море вийшло п'ять кораблів, і мали вони робити якісь маневри.

Спершу море було маслянисте і сонне, вода тут справді дуже солона, значно солоніша, ніж у Чорному морі, і тому певне виглядає тут гладінь Яванського моря, як й Індійського океану, якого воно фактично є часткою, зовсім інакше.

Усе це вже давно втратило для мене свій реальний сенс, і я вдивлявся у берег, поки пропливали вздовж Сурабаї і трохи далі, і подумки відзначив собі, що берег тут якийсь ніби недороблений, пальми скупчувались незграбними групами, узбережжя кам'янисте, на морі не видно човнів, і все якось підозріло тихо і безлюдно.

Ми трохи пропливли і далі над берегом, і пейзаж почав потроху мінятися. Перед берегом, спершу кам'янистим, а далі подеколи з уривками піщаних пляжів, потягнувся ніби кордон безмежних хащів – темно-зелених, майже чорних. Вони були виструнчені рівно, як по лінійці вздовж морського обширу, який під яскравим ще сонцем – а ми вийшли в море по обіді десь о четвертій вечора, – виблискував темною синявою, по якій стелився ледве помітний повзучий туман.

Сонце палило немилосердно, земля сама світилась і парувала.

Врешті ми віддалились від берега і вийшли у відкрите море. Крім темно-синіх хвиль, в яких відбивалося сонце, довкола нічого не було, на розпеченому залізі палуби робити було нічого, і всі поховалися в трюмах і каютах.

Так минуло два дні. Ми кудись пливли, капітани про щось там перемовлялись по рації, і я час від часу перекладав щось нашому капітанові. Він виявився дуже простою людиною, і з таким працювати було дуже приємно.

Аж тут почався шторм. Справа це доволі нечаста в цих широтах, і Яванське море – частина Індійського океану – не таке вже й велике, але шторм чимдалі сильнішав.

Капітан нервував, перекладати не було чого в цей час. Я пішов униз у каюту і прив'язав себе до ліжка – там були для цього спеціальні паски, як у літаках, і заснув під колисання хвиль.

Десь поночі мене розбудили – капітан кличе.

Той, хто мене будив, був просто зелений на обличчі – так його нудило, – якщо можна смагляву шкіру індонезійця назвати зеленою, то вона такою в нього була. Ні, мабуть, скорше сіро-зеленою.

Виявилося, зараз всі індонезійці, хто ще міг пересуватися на кораблі, були такого кольору. У всіх їхніх моряків, без винятку, стався гострий напад морської хвороби.

Я дивувався – а які ж тоді моряки? А отак – тут шторми бувають дуже і дуже рідко. А так собі плавають тихенько і небагато – от тобі й моряки.

Я піднявся в капітанську рубку.

– Справи погані, – сказав мені наш капітан. – По-перше, ми заблукали і відірвались від інших кораблів. Зв'язку нема. Але що гірше – вся команда індонезійців лежить покотом від морської хвороби, ніхто не може нічого робити. Отже, йди за мною в машинне відділення.

Я пішов за ним.

– Бачиш оцю стрілку?

– Бачу!

– І оцю поділку. Тримай кермо тут і слідкуй, аби ця стрілка не відхилялась від цієї поділки!

Хотілося спати. Корабель водило з боку в бік. Але це було дуже кльово – тримати кермо на кораблі.

Наш капітан тримав кермо, а я тримав інше внизу.

Пояснити, що тут і до чого, я й тоді не міг, а зараз тим більше.

Але я був дуже гордий із себе, і так минуло кілька годин, аж доки шторм майже раптово не припинився. Наш корабель кинув якір, і всі, хто ще міг якось пересуватись, повалилися спати.

Коли я прокинувся і вийшов на палубу, то палило яскраве сонце, спека була як завжди. Корабель стояв на якорі, бо не було зв'язку, і індонезійські матроси старанно вимивали палубу від блювотини, якою занапастили увечері та вночі під час шторму увесь корабель.

Згодом уже всі висипали на палубу, повмивались і відійшли від переживань ночі, але ніхто не знав, де ми, і ми просто чекали, коли налагодиться зв'язок і будемо кудись рухатися.

Матроси очищали кокосові горіхи. Я ніколи їх раніше не бачив і не пробував.

Мені запропонували півгоріха з кокосовим молоком усередині. Я випив те молоко – ой-ой, ця екзотика – нічого особливого в цьому кокосовому молоці не знайшов і кинув ті півгоріха, як шкарлупу, за борт.

– Нащо ти це зробив? – розгублено спитав мене один із матросів.

– А що?

Виявилось, що головна їжа в цьому горіхові й було оте, що я викинув. А я думав, що то лушпайка…

Село неасфальтоване!

Але вчився і вчився!

Далі я почав допитуватися у матросів – чому ніхто не купається при такій спеці і штилі.

– Хочеш? Купайся! Вони не хочуть!

– Але чому? Така спека!

Я роздягся до плавок і шубовснув з палуби у воду! Ніколи в житті не забуду відчуття, коли очікуєш у спеку прохолоди води, в яку пірнаєш, і раптом потрапляєш у воду, яка майже тієї ж температури, що й повітря! Майже ніякого релаксу – тільки що мокра!

Я займався плаванням раніше кілька років і плавав добре. А тут була нагода показати усім цим індонезійцям, який я крутий чувак.

І я погнав у море різними стилями, насправді викобенюючись перед глядачами, які скупчились на палубі і дивились на мене – тепер я знаю, – як на придурка, який нічого не розуміє в місцевому житті.

Я погнав у море не дуже далеко, але від корабля десь метрів з двісті не менше.

Розвернувся, помахав рукою глядачам – типу дивіться, який я крутий! А по тому поплив собі спокійно брасом назад, але легенько, вже не намагаючись нічого показувати – й так усі бачили!

Аж тут пролунали крики з палуби:

– Акули! Акули!

Бажання бути схаваним якоюсь потворою в морі мене не захоплювало аж ніяк! Більше того, мене всього охопив панічний страх! Однак не паралізував, а навпаки.

Я погнав до корабля кролем з такою швидкістю, якої, напевне, не показував на жодних змаганнях!

Підпливши до корабля, я вилетів з води на палубу майже як дресирований дельфін, добряче обідравши собі литки й коліна об численні дрібненькі мушлі, якими був у підводній частині заліплений наш корабель!

Обдер ноги до крові, захеканий і переляканий, але щасливий, що живий і неушкоджений, намагаючись зберегти залишки своєї крутизни, я відхекався і забажав подивитись на тих потвор, де ж вони пливуть і куди.

На капітанському місточку двоє стояли з біноклями і дивились у море.

– Нічого страшного, – сказав капітан-індонезієць. – Це, виявилось, дельфіни!

– Курва мать! – вилаявся я. – Що ж ви мене так налякали!

– Всяке може бути. Тут акули невеликі в цьому морі, не з'їдять, але можуть добряче пошматувати, як попадешся! Вони якраз і називаються так, як наш корабель, – баракуди. А поза тим є тут ще і морські змії…

Тут до мене і дійшло, чому моряки-індонезійці не купаються у відкритому морі!

Я не раз над цим замислювався – як все здається просто, коли не знаєш, що і як воно тут насправді!

Ми стояли у відкритому морі ще майже добу – невідомо було, куди плисти, що робити!

Цирк на дроті!

Вечір. Я вдивлявся у неймовірні кольори вечірнього неба, які по своїй різкості, контрасту викликали в уяві хіба що картини Реріха, яким не йнялося віри, коли я бачив з них репродукції. Здавалося, що то фантазія художника.

Насправді ж якісь дурманно-химерні переплетіння червоного, яскраво-синього, зеленого, жовтогарячого, фіалкового і всіх можливих відтінків усіх існуючих і неіснуючих кольорів просто не давали змоги відірватися від споглядання цього марева.

Врешті сонце сіло.

Якийсь час я стояв на носі корабля і вдивлявся у масну чорну сонну гладінь моря, яку вперто розрізав ніс корабля, під безмежним і, здавалося, низьким і таємничим зоряним небом. Місячне світло спустилось до нас холодне і бліде. Є щось жахне у місячному світлі, гейби якась безпристрасність невтіленої душі і якась неосяжна таємниця. Місячне світло ніби позбавляє всі матеріальні форми їхньої власної субстанції і надає химерної реальності тільки тіням.

Я почував себе щасливим. У тому, що мене оточувало, була чарівність невловного, це було часткою мого індонезійського життя, може, саме тут я відчував його квінтесенцію, таємну його істину, приховану за реальністю.

Стояла якась пронизлива тиша, яку пробивала лиш незмінна вібрація корабля, все ніби завмерло.

І враз я почув спів.

М'який, тремтливий юнацький голос виводив якусь лагідну і трохи тужливу індонезійську пісню.

Я пішов палубою туди, звідки лунав цей спів.

Треба сказати, що, як виявилось потім, майже всі індонезійці мають чудовий слух і прекрасні голоси. Такого рівня, що, здавалося, мало не кожному йти вчитися співу сам Бог велів. Але життя у всіх різне, і можливості різні, і так далі.

Отож я почув пісню, яку хтось співав гарним, глибоким, сказати б, теплим голосом.

Менанті дібава погон Камбоджа, Менанті какасі янг ку чінта.

Що в перекладі означало просто

Я зустріну тебе під камбоджійським деревом, Тебе, яку я так кохаю.

Камбоджійське дерево – я його потім побачив – було невисоке, з широкою крислатою кроною, і давало чудовий приємний затінок у спеку.

Я підійшов до хлопця – матроса, який сидів самотньо на носі корабля, і побачив, що він співав собі сам для себе.

Спершу я сів поряд і послухав, він усміхнувся, не припиняючи співу. Потім ми розбалакались. Батько давно помер, до морської служби хлопець дістався за невеличку зарплату – тут годують, одягають і трохи грошей лишається, аби передати матері, у якої ще двоє менших дітей.

Всі індонезійці виглядають, особливо попервах, поки до них не звикнеш, дуже юними. Цьому на вигляд було років п'ятнадцять але насправді вісімнадцять.

Ми пробалакали з ним добрих пару годин і домовились днями зустрітись і піти поблукати разом у місті.

Якраз через день у нього було кілька годин, вільних від роботи, і ми зустрілись і подалися в місто.

Анвар – його звали Анвар – вочевидь пишався, що я з ним. У мене була дуже яскрава синя сорочка, і вона підкреслювала мої світлі очі. На мене скрізь вирячувалися індонезійці, бо тоді в моді в них був фільм «Бен-Гур», і головний герой мав блакитний плащ і такі самі блакитні очі, і моряки на вантажівці, якою ми подалися в місто, пошепки казали один одному, показуючи на мене: дивися – Бен-Гур!

Анвар потягнув мене фотографуватися разом – на згадку. Ми зробили кілька знімків. На одному він прихилив мені голову на плече, і це виглядало якось надто лірично, як для недавнього знайомства, і мені було трохи ніяково.

Наступного разу ми зустрілися вже в місті – забрали фотографії – вони нам дуже сподобалися – і ходили базаром, потім пішли в кіно, потім щось їли і пили кока-колу.

Якийсь цей хлопець був дитиною чи природно чистий, навіть наївно чистий, і мені й на гадку не спадало пускатися з ним у якісь сексуальні пригоди, як от із Суфії. Він був інший, й це було теж гарно і приємно.

Ми вибиралися в місто ще кілька разів.

Одного разу ми вийшли в місто ще з двома його товаришами з морської піхоти і швендяли по нічному базару, як завжди, в пошуках якихось розваг.

І раптом хлопці напружились.

– Увага! От там йде четверо з повітряних сил. У нас з ними постійний конфлікт. Може бути бійка. Готуймося.

Я носив, як й індонезійці, – бо намагався втрапляти у місцеву моду, – дуже широко розкльошені штани, такого ж сірого кольору, як і військова морська форма індонезійців, синю футболку й темні окуляри.

Ось лиш волосся в мене не було такого темно-воронячого кольору, як у них. А на загал ніхто не знав, хто я насправді.

У моряків були кортики, і вони зайняли агресивну стойку, Анвар також, хоч і без кортика, стояв готовий до бійки. Так само зготувався і я.

І попри загальний страх, мить я почував себе моряком-індонезійцем, готовим разом з товаришами вдатися до вуличної бійки за честь мундира морських військових сил Індонезії.

Страх був менший за відчуття солідарності, в якій була певна мить щастя, що я був разом з ними, одним із них.

Льотчики дивились на нас, ми на них, бракувало іскри, аби полум'я спалахнуло.

Але в цю мить поміж нас втелющився бродячий торговець із закликами купувати завислі у нього на коромислі – це біло типово для індонезійського базару – смажені курчата і рисові млинці. Хтось щось купив у нього, він стояв між нами кілька хвилин. Атмосфера розрядилась, і полум'я бійки не спалахнуло. Поки він упорався з покупцями, льотчики передумали і кудись посунули геть, і ми полегшено зітхнули.

Але вже були всі разом. Це треба було відзначити.

А відзначати у військової молоді, гадаю, у всьому світі, існує лише два способи – трішки випити – і в бордель.

Це було трохи натужно і ніяково, але ж не відступиш перед такою компанією.

Все було як завжди. І Анвар також був із нами, і ми були всі потім дико щасливі й іржали, як коні на випасі, і набухались добряче, і всі разом їхали на базу, і вони мене всі проводжали аж до воріт. І я був щасливий відчути себе вповні одним із них.

Але все ж при всьому тому з Суфії я почував себе зовсім розкуто, як із самим собою, а тут… теж все було чудово. Але не так.

Минуло кілька днів – я мав вільний час і прийшов до Анвара на корабель.

Його покликали, але він раптом став зовсім інший.

Виявляється, його товариші-матроси висміяли його через наші фотографії, і чого вони вже там йому наговорили, я лиш тепер можу здогадатись, а тоді я просто розгубився.

Ми побалакали трішки, і я пішов собі. Але більше ми з ним не зустрічалися. Мені все це було насправді прикро.

Вихований в совєтських умовах, я насправді був чистим Кандідом, тобто й гадки не мав, що хтось може щось негарне подумати чи над цим посміятися.

Мені було дуже за ним шкода, але з бігом часу я довідався, як просто і легко можна знищити щось високе і гарне просто словами, просто кпинами і зневагою, за якою насправді стоїть лише заздрість, ревнощі і власна неспроможність на високе, і нерозуміння, що в когось можуть бути насправді ідеальні погляди і думки, не обтяжені примітивною фізичною потребою.

І ще одне я збагнув значно пізніше, вже через роки – хто з ким має бути разом, однаково буде! Рано чи пізно! А кому не судилось – то й не буде!

Примітивна фізична потреба, однак, існувала і починала брати своє. Я тут-таки розгулявся. Щойно більше часу для відпочинку – і дурні думки самі лізли в голову.

Однак сам я не насмілювався податись у бордель – бо ж справді невідомо, що і як може статися, коли ти не тільки не місцевий, але й робиш усе всупереч забороні свого начальства.

У міжчасі витягла мене на себе жінка якогось морського офіцера-бухарика. Вона казала, що його секс просто не цікавить вже давно, аби лиш напитися.

Просто біля кораблів, недалеко, у військовому порту, виявилось, що був такий собі гуртожиток для офіцерів з дружинами, які теж десь тут працювали.

Я потрапив туди випадково, розбалакалися з жінками, йшлося про самодіяльність до 1 Травня.

Дебела, хоч і молода жінка, їхня ніби керівничка, закликала мене по розмові до себе, запропонувала щось випити, і не встиг я отямитися, як вона вже тримала мене за оте місце, і далі все, як в кіно.

Раз-два – і в дамки.

Я почував себе трохи ідіотично, бо вона була доволі огрядна, а мені такі не подобаються, але ситуація і так далі. Одне слово, все вдалося.

Але то було один раз, і незабаром вона поїхала додому.

Настала дивна пора нашого перебування в Індонезії. Праці практично не було.

Тижнями бездіяльно всі сиділи на базі. Обідали, снідали й вечеряли в загальній їдальні, і просто дуріли від нудьги.

Офіцери розважались тим, що робили рогатки і стріляли з них по великих щурах, яких тут водилося дуже багато, і крутились вони ускрізь і вдень і вночі.

Хтось на той час на мене вже доніс, з'явилась у начальства підозра, що саме я вештаюсь у місті без дозволу, бо за чутками якийсь перекладач ночами ходить по місту. За мною почався негласний нагляд.

Я виходив із бази і гуляв якийсь час тільки довкола неї. Тут було багато маєтків, у цій околиці жили переважно багаті люди.

Але цей світ мене практично не цікавив, тут все було більш чи менш схоже на дачі наших заможників. Хіба що природа трохи інша, й люди смагляві і косоокі.

Мене вабив запах прілості первісного безмовного тропічного лісу, джунглів, які були поруч, але які я бачив доти тільки з вікна авто.

Я виходив на берег моря і дивився увечері, як місяць кидав своє яскраво-срібне покривало на густу траву, на безсонну чорно-синю гладінь моря, на берег із стіною дерев, переплетених кронами й гілками, і відчував запах первісного багна, природний запах первісності буття. І в усьому цьому була велич, німа велич очікування прийдешньої зустрічі. Здавалося, кожну мить може статися щось незвичайне, чари оживуть і здійсниться нереальне, перетворюючись на з'яви життя.

Якось я проходив повз один із маєтків поблизу нашої бази і побачив гулянку в саду біля будинку, я вдивився, і раптом серед гостей помітив одного нашого морського офіцера – тут всі були в цивільному. Він теж побачив мене і покликав жестом. Я підійшов.

– Йди до нас, і нікому нічого не кажи!

Отже, я не один порушував порядок у совєтській колонії.

Він трохи знав по-англійськи, і цього було досить. Кожен шукав свого шляху.

Кожен дрочить, як він хоче. Я дрочу, як я хочу!

Китаянку звали Мері. Мені не подобалися тут американські імена – вони вбивали для мене екзотичність ситуації, – але це, для багатих особливо, було круто і модно. Ми з нею танцювали цілий вечір, і все сталося без проблем просто у саду під кущами.

Сад виглядав привидним під місячним сяйвом. Ми вмостилися в глибині саду. Не говорили ні слова. У Мері була тонка ніжна шкіра, і вся вона була дуже біла порівняно з смаглявими індонезійцями, принаймні так здавалося мені під місячним світлом з тих, які я бачив, частин її оголеного тіла. Довкола панувала тиша, чути було тільки наші дихання і шурхотіння моїх колін і ліктів на траві. Всі ці звуки, здавалось, наповнювали сад, й спершу я боявся, що й наші сопіння і зітхання можуть бути почутими кимось, але скоро то вже стало байдуже, бо наближався кінець. І врешті з приглушеними зойками ми скінчили майже разом, вона лиш за мить після мене. І поборсавшись в ній ще хвилину, я вийшов з неї і, відкинувшись навзнак, ліг горілиць і дивився в небо, не одягаючись і не витираючись, враз протверезілий і поглинутий філософськими роздумами. Здавалося, все раптом замовкло і ця тиша заполонила цей двір і сад, і ставала ніби мовчанкою усієї цієї таємничої країни, і проникала, здавалось, просто в серце – таємниця країни, її велич і неймовірна реальність її невидимого життя.

Я було думав, що тепер вже гарно влаштувався.

І наступного дня спробував зайти до того будинку, аби якось побачити Мері, але нічого не вийшло. Вона взагалі тут не жила, а була в гостях.

Виглядало усе досить тупо – погуляли і досить.

Я ніколи не захоплювався такими короткочасними історіями, мені завжди хотілося продовження, якогось хоч би трішки інтиму. А це був звичайний блядохід.

Однак у той вечір я ще заприязнився із хлопцем, який зовсім не скидався на індонезійця.

Він був напівголландець, звали його Роні Матулавесі, і він мав русяво-темне волосся і світлі рудуваті очі.

Він був років на два молодший за мене, дуже веселий і шукав розваг.

З ним у мене почалася ще одна серія пригод.

Я вже боявся їздити до міста вантажівками разом з індонезійськими матросами, бо за мною слідкували.

Одного разу я вертався з міста трохи запізно, на КП, з якого вела дорога на базу, жодна машина не хотіла зупинятися, вже була друга година ночі, і врешті ми з якимось матросом кинулися на бензовоз, на якому були ручки збоку, ми зависли на них, і так і висіли усі дванадцять кілометрів, бо водій вкурвився з якоїсь матері і не збирався зупинятися, і на ходу я стрибнув з машини біля нашої бази і так розбив ногу, що шрам на голінній кістці лишився на все життя. Поза тим, я боявся йти через ворота, які були замкнені, бо завтра би про мене доповіли нашому начальству, і поліз через триметровий заввишки мур на військову базу. Мене могли просто застрілити, але я таки щасливо переліз. З такими мандрами то був останній раз, я більше сам вже не наважувався вештатись нічною Сурабаєю.

Ось я себе питаю, що я там шукав?

Нічого. Властиво, просто хотів переступити через заборону. Просто прагнув сам по собі вирішувати, що робити і що не робити!

Роні мав мотоцикла.

Я купив місцеву одежу, довго вправлявся перед дзеркалом, як зробити міну, в якій у мене були б косуваті очі. Надбав круглі окуляри з простими скельцями, і хоч за фігурою для індонезійця я був завеликий, то за китайця цілком міг зійти.

Я перевдягався у Роні в саду. Замість штанів часто вдягав широку індонезійську спідницю для чоловіків, яка називається саронг, сідав на мотоцикл позаду мого приятеля, і ми з Роні пускалися в мандри. Він літав вузенькими вуличками Сурабаї, як скажений. Я весь час боявся, що він на когось наїде, а він лиш сміявся у відповідь, і все було гаразд. Вони всі там так їздять, але оскільки майже не п'ють, то реакції водійські в них бездоганні.

Я потрапляв з ним у дещо вищі, чи, скажімо, середні верстви індонезійського суспільства – у гості на день народження до якогось місцевого поміщика за двадцять кілометрів від міста, у пристойні, хоч недорогі, ресторани, всього двічі у бордель, але доволі дорогий – для вищого класу, і так минуло ще пару місяців.

Одного разу ми поїхали кудись за місто на виставу традиційного яванського театру масок. Актори були всі чоловіки. Тут лиш чоловіки могли грати в театрі – така традиція – і мені було дуже дивно бачити хлопців, що грали жіночі ролі в жіночому вбранні. Вистава була дивна, рухи акторів ніби штучні, спеціальні маски означали зразу характер героя і його можливі дії.

Пізніше я купив собі зменшені форми цих масок і ще й досі часом на них дивлюся, як на відзвук минулого і символіку культури, якій багато більше років ніж нашій.

На дні народження у того можновладця я почув тост, в якому цитувалися слова з відомої індонезійської легенди:

«Тому, хто шукає добра і взаємної дружби, допомагають всі сили природи, слова його чує і вчинки його одобрює весь світ. Сили Дружби і Любові обертають всесвіт, і в цю вічну круговерть, підкорюючись волі богів, буде втягнуте все живе на землі.

Людина повинна любити й поважати Людину!

Тому я закликаю вас усіх – нехай наші серця будуть просвітлені і теж відізвуться одне в одному і до нашого ювіляра Добром і Чесністю, щоби мирним і радісним стало наше життя, щоби під промінням Дружби і Любові квітло наше життя!»

Мене вразили ці слова. Ось що в основі давніх культур, ось що є базою для прадавніх вірувань південних народів, цьому випадку яванців, – високі почуття гуманізму – Дружба і Любов!

Це був якийсь піздець!

У нас теж говорили всякого, але зовсім інакше – а отак про дружбу і любов – ні! Це було моє! Я був з ними! Я був їхній теж!

Такі емоції я зустрічав лише у Ремарка і Гемінґвея – оспівування чоловічої дружби, за якою не стояло сумнозвісних підозр кінця двадцятого століття, що якщо двоє чоловіків часто спілкуються чи кудись разом ходять чи їдуть, то обов'язково вони трахаються.

Любов трохи ширше і більше поняття, ніж Кохання, бо любов і до брата, і до матері, і до друга – це широке гуманне почуття добра, а кохання – це конкретна емоція, напряму пов'язана з прагненням іншого тіла.

Простіше – любити собаку можна, а кохати… всяке трапляється, але…

Зрозуміла річ, може бути всяке. Нині всі про все знають. Але тіні божевільних підозр і перетворення таємниці сексу на буденне явище з виставлянням всієї брудної обісраної за завафляної білизни всім напоказ – насправді бридить.

Папараці – про життя відомих людей – хто, коли, чому, з ким, і скільки, і як….

Втрата таємниці – втрата значної частини почуття. Приватне життя – інтим, право любити кого хочеш і не складати звіту перед довкіллям, яке сумно чекає нової жертви, щоби її розгризти і виплюнути.

Вони кажуть?

Аби сі всрали!

Нехай собі кажуть!

Мене ніхто не міг зловити, жодного разу, хоч намагались не раз вислідити. Але навіть у магазині в Сурабаї якесь наше військове начальство, стоячи майже поруч переодягненого, мене не впізнало.

Але коло довкруг мене звужувалось. І одного разу мене повідомили, що я переведений на іншу базу – на острів Мадура, поруч з Явою кілометрів із сім-вісім через протоку – рукою подати, але інший світ.

Я був у відчаї.

Але за кілька днів опинився на Мадурі.

На Мадурі сухий клімат, там немає дощів вісім місяців на рік. Мадурці говорять своєю мовою, не схожою ні на яванську, ні на індонезійську.

Навіть зовні вони дещо відрізняються від яванців. У них ширші вилиці, опуклі чола, впалі щоки.

Дуже багато рибалок. Бо острів бідний і багато мадурців живе в Сурабаї.

Вони переконані мусульмани, і всі чоловіки там обов'язково носять чорні шапочки. Відомо, що вони горді, витривалі і довго пам'ятають образи.

Але мені на цій маленькій військовій базі робити було нічого, просто нічого.

Перекладати майже не треба було, а я на той час вже пристойно говорив по-індонезійськи, бо мову почав вчити з першого дня свого перебування в Індонезії ще в Джакарті.

Я почував себе на засланні. І коли увечері я дивився з Мадури на вогні Сурабаї, де буяло життя, мені хотілося плакати від безсилля.

Я згадував давній фільм «Людина-амфібія», коли Іхтіандр дивиться на вогні великого міста, які для нього були недосяжні.

Я ще не вмів тоді розширяти час, чому навчився значно пізніше, навпаки, він для мене звужувався, кожен тупий день на засланні здавався мені вічністю. Все було поруч, але дістатись свого чарівного тропічного світу я не міг.

Якогось вечора в перші дні я мало не плакав від безсилої люті на ідіотське військове начальство, на абсурд, у якому людина, яка присвятила своє життя вивченню східних культур, перебуваючи серед однієї з найцікавіших і найекзотичніших, не може її торкнутись, її пізнавати. Бо ніззя, тому що не можна, а не можна, тому що ніззя.

Я стояв біля стіни і впирався в неї руками. Мало не бився об стінку головою з відчаю, не міг спати, і думав – що ж робити! Що робити?

Але безвихідних ситуацій не буває. Варто лиш пошукати вихід.

Я робив зарядку, плавав кілька разів на день, читав, писав якісь дурні і незграбні вірші, але почував, що мене життя поставило в тупець. Прекрасний, чудовий екзотичний світ мені закрили. Ось він поруч, але недосяжний.

Я заприязнився з дітьми, які збиралися біля моря на березі і дивились, як я плаваю. І врешті з'ясував, що тут є чоловік, який кожного вечора курсує човном в Сурабаю на нічний базар і поночі вертається назад.

Знайшов я того діда, домовився з ним, і ось я опинився в Сурабаї, і ніхто вже мене тут не міг шукати, бо ніхто би й не здогадався, що я туди дістанусь з Мадури.

Я насправді просто волочився містом, щось їв там, щось пив, ходив у кіно, але я був вільний. І це було для мене головне.

Я міг бути сам, не завжди потребував компанії, особливо будь-якої. Мав за краще бути самому і самому пізнавати цей світ.

Найбільше мене завжди вабили саме нічні базари, сповнені таємничих можливостей. Вночі місто ніби прокидалося і від усіх оцих запахів вологої темряви і химерного поєднання, несподіваних серед міста, просто за базаром, заростів бананових кущів і пальм і ще якихось екзотичних дерев, з-під яких раптом виринали вуличні повії, дешеві і небезпечні через венеричні хвороби, і авто на великих швидкостях, і розмальовані і розцяцьковані наклейками-листівками бечаки-велорикші (днями побачив такого в Києві на Хрещатику, а колись вважалося, що то використання людини і не вільно було ним користатися совєтському чєлавєку), і аромат сигарет з гвоздиками і кокосового масла, і таємничі вогники і свічки, за якими стоять на базарі торговці, і злодії на кожному кроці, і жебраки, яких сила-силенна, і люди, що сплять на газонах і теплому асфальті, навіть жінки з дітьми, бо нема куди дітися, і вся атмосфера нічного життя, яке збуджує всі відчуття, загострює сексуальність і манить у пригоди, в невідоме, незнане. Торкнутись таємниці.

За вісім місяців мого перебування в Індонезії насправді, якщо порахувати, то сексуальних пригод в мене було не так-то й багато. Не більше, ніж у звичайного, трохи батяруватого українського студента.

Я справді боявся сам кидатися в якісь авантури, бо розумів, що зі мною, як з білим європейцем, який сам десь волочиться нічною Сурабаєю, все може трапитися. Як на кого натрапиш.

Я блукав обрежно, вдивляючись у довкілля, але відмовитись від цих мандрів просто не міг.

На третій раз моїх подорожей на човні до Сурабаї я прибіг на берег, як було домовлено з дідом, а він уже відплив.

Це був жах, я вже думав, що попливу оці сім кілометрів через протоку, і тут одразу спливли в пам'яті всякі розмови про морських змій і акул і все таке, що може водитись у морі.

Я почав волати, гукати діда, і він таки почув і вернувся за мною.

Діставшись Мадури я, щасливий, заплатив йому більше, ніж обіцяв.

Але більше вже не ризикував з ним домовлятись, я відчув справжню небезпеку вляпатись у великі неприємності ні за що.

Якби мене приловили, я би мав вертатись негайно додому, а могли й з університету виключити, і біди би я набрався неабиякої.

Знову почалися сумні дні.

Нас було в будиночках, а точніше в літніх повітках, всього чоловік з двадцять. Офіцер, який був тут з радянських спеціалістів єдиний, а отже, за старшого, на мене практично не звертав уваги. Він знав, що я висланий сюди за гріхи і що звідси нікуди не дінуся. І все тут.

Але був серед нас молодий індонезієць-лейтенант Джосо, який теж нудився на цій маленькій базі, де стояли тільки торпедні катери, і ми з ним заколегували, розбалакались, і тоді почалася ще одна моя крута пригода.

Виглядало все так.

Я собі ввечері у капцях і домашній одежі виходив на прогулянку до моря, а там була дорога, яка кудись вела. І зовсім випадково по цій дорозі саме тоді завжди їхав маленький автобус, який зупинявся біля мене, і я, озирнувшись, чи хто не бачить, стрибав у нього, а Джосо сидів за кермом і гнав щодуху вперед, я перевдягався, бо там була моя парадна одежа, і за півгодини ми були у маленькому містечку Бангкалані в центрі Мадури, і тут уже ніякий собака не міг нічого про мене знати, і я поводився, як хотів, і нікого не боявся.

Зрозуміла річ, першим ділом ми дістались якоїсь кнайпи, трішки випили і подалися в бордель. Закріпити нашу дружбу.

Джосо казав, що я зробив йому свято, що я такий нормальний, бо самому йому нецікаво, а він ще має бути тут три місяці, і це така нудьга, і так далі. Виглядало на те, що йому було цікаво вирушити в пригоди з кимось, для кого цей світ був у новину, і позбавити невинності незнання свого світу через входження з ним ще раз у свій знайомий світ.

Це схоже на ініціацію малолітнього у світ сексу і будня, знаний дорослому і незнайомий і манливий для підлітка. Я був для нього саме таким підлітком, хоч він був старший за мене лиш на три роки.

Це, певно, було і в Суфії. Він мене вводив у свій світ – у секс і будень свого життя. Він мене вчив жити, хоч був молодший, але діставав кайф від власної більшої значущості у своєму і тутешньому моєму житті. Він був моїм вчителем – і все тут.

І така була правда.

Лейтенантові Джосо стало цікаво зі мною, і він пустився в оці пригоди, кайфуючи від мого незнання, мого страху і його переборення за тих умов, які для нього були реальним, буденним життям.

Здається совєтських в Бангакалані ще не було, а може, й ніколи не було.

Дівчинка мені попалась дуже тендітна і трохи злякана як для повії, але це довго не тривало, я мав уже якийсь досвід і вже добре говорив по-індонезійськи, – сказав їй пару компліментів, подарував пачку цигарок, і ми взялися до справи.

Її звали Дане, і вона була яванка, а сюди потрапила, так би мовити, по роботі. Вона була така вузенька, що аж зойкнула, коли я увійшов у неї і, спраглий як жеребець, погнав усе зразу і на повному скаку. Треба сказати, що оці козлячі настрої часом прориваються і в мене, як, гадаю, подеколи і в кожного чоловіка, і вже не тільки свого кайфу хочеться, але і їй щось там показати чи дати.

Але ж я був молодий і дурний, мало розумівся на жінках і відчував у цей час тільки себе, і коли я кінчив, то раптом побачив, що вона не рухається, лежить як нежива.

Вона зімліла. Тут я пересрав, як ніколи. А що як вона померла!!!

Почав її розтирати, борсати, і врешті вона розплющила очі і тихенько промовила – ти такий великий, я ніколи такого не мала…

Я насправді звичайний, це для них був великий, бо вони всі, як дванадцятилітні пацани за розмірами (я пам'ятаю свого друга Суфії, та й інших бачив, коли купались), попри все те, що роблять дітей і люблять секс, як усі.

Я вже боявся залазити на неї вдруге. Але вона захотіла сама і сказала, що це вона з переляку і зараз все буде добре!

Вдруге я вже був чемний і старався не тільки для себе, але й для обох!

І все вирішилося для загального добра і навіть дуже класно!

Я вже чогось навчився за цей час в Індонезії. Мій новий досвід був досвідом того, хто вперше побував на Марсі. І сексуальні вистриби мої тут були ще й загостреним відчуттям ірреальності існуючого світу і реальності існування іншого виміру особистості. Досі всі мої сексуальні пригоди нічого подібного мені не давали.

Інший, мій власний, світ ніби вже не існував, він чимдалі віддалявся і гейби зникав десь у космосі.

Я щодалі більше занурювався у реальність, схожу на сон, і був щасливий у цьому сні, і боровся з усіх сил, аби він продовжувався. Я жив зараз тільки в цьому ірреальному вимірі.

І лише час від часу гейби блискавкою спадали спогади про батьківський дім, про сад при ньому, і раптово аж до болю я затоскнив за запахом вишневого дерева при паркані в нашому саду в Луцьку і терпкими пахощами деревної смоли, що на ньому проступила, за кущами і квітами біля нашої хати.

Саме за реаліями свого справжнього життя, більше ніж за рідними і друзями.

І коли якось подумав – як от люди тікають в Америку назавжди, від однієї думки, що я ніколи не побачу отого свого світу, мені стало страшно. І я назавжди запам'ятав цю тугу, і в найгірші часи все ж не піддався спокусі еміграції.

Але то були миті спогадів і ностальгії за домом.

А жив я в іншому світі і був якийсь час у ньому щасливий.

Але все так не буває. І це була моя найкраща пригода.

Я в цей Бангкалан діставався з Джосо ще кілька разів, і ходив до Дане, і ще до когось, і все було круто.

Мала, можна сказати, зраділа, коли я в неї появився вдруге, і ми почувалися майже приятелями.

Та якось ми приїхали з Джосо в Бангкалан, я попросився до Дане, але вона була зайнята. Тобто хтось зараз був на ній.

Дивна річ, коли ти про це знаєш подумки і сам приходиш за цим, то всі інші, хто ходить до неї трахатись, ніби й існують, але гейби поза часом і простором. А от коли зараз, коли я хотів, а там виявився хтось інший, мене це якось шокувало і отверезило.

Навіть зовсім розхотілося трахатися. Але я був з Джосо і було ніяково вже зараз відмовлятися, і я пішов до іншої.

Чи тому, що Котені була мадурка, трохи старша і на обличчя грубіша, з широкими вилицями й опуклим лобом, загалом трохи більше за розмірами, але вона здалася мені, сказати б, простішою і примітивнішою. Я майже не розмовляв з нею.

Мавр зробив свою справу, мавр може йти геть!

Все було добре, але так, як от би попісяв і на душі, як кажуть, легше.

З Дане в мене з'явились було якісь вже ніби стосунки, певне в ній була якась душа, якась інтуїтивна тонкість, а може, просто я їй сподобався. Але з нею було мені добре, якщо можна назвати хвилини сексуального задоволення щастям, то воно було тоді тут.

В один з останніх разів, коли я її відвідував, вона поклала мене голого на ліжку і мить дивилась на мене, вже готового до справи, а потім лягла на мене сама, гладячи мої груди, а потім сіла на мене і, підвівшись на колінах, ввела мого стрижня в себе, поволі із певним напруженням сідаючи на нього.

Знову це було для мене вперше, і вперше я бачив голу жінку, що займалась зі мною сексом, у її відкритому вигляді, коли вона сама цього хотіла, хотіла кінчити саме зі мною – хоч повії здебільшого намагаються не кінчати з клієнтами, – бо я їй вочевидь подобався.

І я вдивлявся попри екстатичне задоволення у коливання її маленьких грудей в такт її рухам, у смаглявий колір шкіри, який став для мене дедалі звичніший і ближчий, у її заплющені очі з тоненько вищипаними бровами, в опуклі губи, що починали кривитися в отримуванні задоволення, і врешті в напіввідкритий рот, з якого виступали чудово окреслені білі зуби в мить, коли її пойняло і вона не криючись кінчала водночас зі мною, і я вже бачив щось лиш в окремі миті, як в калейдоскопі, бо сам вже кричав і вищав від найвищої насолоди.

Потім ми лежали поруч кілька хвилин, і вона обняла мене і не відпускала. І мене пойняв дивний щем. Це ж була проститутка, повія з борделя, її трахали щодня різні чуваки. Звідки в мене оце почуття до неї, яке ще не можна назвати почуттям, але нехай навіть зародок – із вдячності за приємність, із милування нею, гарною і приємною, з екзотики, з небезпеки… Не знаю. Я дивувався сам собі, але я вже хотів її бачити ще раз. Саме її. І бути з нею.

Це таки справді було тільки ще раз. А потім мене вислали.

Часу я проводив з нею дуже мало, але він саме тут ставав пливким і м'яким, як на відомій картині Далі, про якого я тоді не мав жодного уявлення. Але відчуття того, що час міняє свої форми і зміст, перевертало в мені всі поняття про реальність.

Час – це було моє перше входження в піхву Дане, ще без рухів, але кожного разу, коли входив у неї, я втрачав відчуття себе. І час зупинявся і ставав схожим на котеня, чи на срібну кулю, чи на човен на морі. У цьому часі був також я, зовсім інший, і я був сам цим часом, в ньому і над ним.

Але так само я почувався інколи, самотньо вдивляючись у понічне небо з неймовірно червоним місяцем і густими величезними зорями, зовсім не тими, що в нас.

Я розшукав Південний хрест і вдивлявся в нього, і час міняв свої обличчя, я вже там, у просторі, і час світився до мене зорею, або янголом, обіймав мене з-за пліч, або ж пролітав наді мною сяючим усміхненим драконом.

Час у тропіках мене заворожував своєю іншістю. Тропічний час став для мене наркотиком, який я поглинав, не бажаючи нічого іншого зараз, тільки цього обширу світу, тільки цього калейдоскопу марень і видінь.

Якою реальністю може бути для нашого юнака, який доти ніде за кордоном не був, світ справжніх джунглів – величезних стовбурів дерев до кількадесят метрів височиною, переплетених ліанами і порослих кущами, – пальми, безлисті дерева.

Такими я побачив яванські джунглі по дорозі з Сурабаї в Джок'якарту.

Чагарі бананів і папуги всіх кольорів і відтінків, і стадо макак, які перебігають дорогу в лісових хащах перед авто, причому одна самка тримає малюка однією рукою при грудях і чимчикує на трьох, і перебігають вони дорогу швидко, але себе поважаючи, як наші гуси.

А в міському парку в Сурабаї вдень вони стрибають мало не на голову, як у нас голуби або горобці, за шматком хліба чи будь-якої їжі. І миттю вилітають на дерево знову, і знову полюють за тими, хто щось їсть, аби виманити шмат чогось їстивного.

Це й не було реальністю. Я колись збагнув, що, може, я цю свою реальність в Сурабаї вияснив і створив її сам у своїй уяві такою. Може, такою вона й не була насправді.

Але такою вона була тоді для мене.

Тож одного разу мене викликали в Сурабаю і сказали, що нас відправляють додому, і мене в першу чергу, бо я порушую військовий порядок.

Я прожив у Сурабаї на тепер моїй колишній, майже рідній, базі ще два дні.

Тут я знову зустрів свого давнього друга Суфії. У нього була проблема – про неї всі знали. Він заробив собі трипер. І тепер лікувався.

Мої знання про венеричні хвороби були значно менші на той час, ніж у наших приятелів індонезійців. Венерична хвороба відлякувала і творила відстань між тим, хто нічого не знав, і тим, хто вже це спізнав.

Суфії при зустрічі кинувся мені в обійми, і перше, що сказав, що це не заразне, що він лікується – ще два тижні і все мине.

Але на ньому було вже тавро і я, не знаючи, що і до чого, трохи теж сахався його, хоч, як виявив сам, любив його весь час більше за всіх моїх індонезійських друзів.

Йому подарувала трипер наша з ним спільна коханка Маро.

Він розповідав, трохи нервово очікуючи моєї реакції:

– Мене знайшли швидко вони самі – лікарі. Я ще не встиг нічого відчути на кінці, як подзвонили на базу і спитали, чи я був у неї. Хтось їй це приніс, і вона мене знала, а я був один з постійних і наступних в найближчому часі її клієнтів. Мене повідомили – я потрапив до лікаря, і от маю два тижні утримання від статевих стосунків і щоденні уколи пеніциліну.

Він схуд, трохи осунувся, але в очах його була наша дружба.

Я лишив йому все, що, гадав, не може пропустити наша митниця, хоч насправді нас взагалі не перевіряли, як це з'ясувалося потім.

Він розповів мені, що його перевели із нашої бази саме через мене, через наші з ним походеньки. А коли я опинився на Мадурі, його вернули назад, бо він був кльовий пацан і гарний виконавець своїх обов'язків.

Ми розмовляли з ним цілий вечір аж до ночі, і я назавжди запам'ятав сум в його рисячих очах, сум за мною, за те, що все так безглуздо, що ми повинні розлучитися назавжди, хоч він мій брат і друг.

Наступного дня вранці я поїхав у Джакарту машиною, а коли полишав Сурабаю, серце моє стиснулося від болю, бо на базі стояли всі індонезійці слуги і військові, всі проводжали мене, зеленоокого стронгмена, як вони з часом мене охрестили.

І Суфії стояв перший серед всіх і просто плакав, і я теж плакав.

І ми розлучились назавжди.

Я майже місяць ще чекав літака в Джакарті, і там теж були свої мульки і пригоди, але я вже був упосліджений, проклятий, висланий і тому наші зі мною спілкувались, як із небезпечним дисидентом. А мені все було пофіг, і я гуляв у Джакарті, як міг. Але то була агонія при порядній грі.

Моя душа лишилась у Сурабаї.

Зі мною із Сурабаї вертались додому двоє симпатичних моряків, яких, як виявилось, відправляли, бо вони, втрапивши на місцевих дешевих вуличних проституток, заробили собі якісь такі венеричні хвороби, які наші совєтські лікарі не знали. Якийсь четвертий варіант сексуальних проблем – суто тропічний. Це був не сифіліс і не гонорея, а щось інше.

Яйця в них порозпухали і зробилися в чотири рази більші, тож їм і ходити було важко. Але на загал нічого по них зовні не було видно – це вже ми на дозвіллі поділилися секретами життя.

Певна річ, про венеричні хвороби і взагалі про секс ми з дитинства тоді лиш знали те, що – «хулігани розповіли нам про пизду глупості».

Що куди вставляти, довідатись юнакові сам Бог велів – а про все решту, що буває від чого і як воно виглядає, гадаю, не все знали і наші військові лікарі.

Оскільки в Совєтському Союзі сексу не було і дітей робили через парторганізацію і сільраду, то так ми всі і знали про це.

Ці хлопці після трахання для дезинфекції понамазували собі голівки членів зеленкою, і це був цирк на цілу їхню групу, бо стрижні їм дико порозпухали і вони помчали в санчастину здаватися в полон, щоби хоч не боліло. Вимазали їх якимись мазями, то за тиждень чи днів десять ще минуло, але тоді почалося оте інше з яйцями, і тут вже військова медчастина виявилась безсила.

Добре, що я не піддавався вуличним спокусам, бо мав до них певнй елемент внутрішнього, підсвідомого заперечення. Я подякував Богові і лікарям в борделях, які за цим пильнували.

Однак Суфії залетів, а міг би і я.

На те й були там лікарі. Але всяке буває. За всіма не впильнуєш!

Богу дякувати, мене пронесло. Я пам'ятаю перед від'їздом зустріч із головним перекладачем всієї нашої перекладацької групи капітаном Щербаковим. Він був по імені й по батькові повний мій тезка і повчав мене перед відправкою.

– Вам армія протипоказана, ви повинні це зрозуміти!

Я відповів йому, що я це зрозумів всіма своїми порами і на військову службу ніколи не піду, бо тут людини нема. Є лише форма, без змісту!

Розмова була недовга, але тяжка!

– Вам це ще відзоветься! – загрозив він мені перед від'їздом.

– Якось проживу і з цією відозвою! – сказав я з дурною пацанячою затятістю.

З тим я і поїхав із Сурабаї.

Я зненавидів армію, і слава Богу, бо все могло би статися, і могло бути дуже сумно через дурний юнацький романтизм. І хоч прислали на мене в університет з військового міністерства погану характеристику, по закінченню університету мене хотіли забрати на два роки військовим перекладачем, і я, пам'ятаючи Індонезію, опирався руками і ногами і втік, вступаючи в аспірантуру, до Києва.

Час у тропіках густий і горизонтальний, як океан або як рисові плантації, ти його не помічаєш, перестаєш помічати доволі швидко, бо всі дні схожі один на один, все однаково, і сьогодні і вчора – однаково. Час тут ніби зупинився і не міняється, як годинник, який зупинився одного разу і далі завжди показує одну й ту саму годину.

Як у Беккета в «очікуванні Годо» один питає іншого – котра година. А той відповідає – така, як завжди. Може, тому індонезійці й виглядають усі так молодо. Нічого довкола не міняється за винятком сезону дощів. Ніхто не рахує днів чи років споконвіку. Видно, коли людина постаріла або коли малий виріс. І все решта все однаково. Вони й до сексу ставляться природно-наївно. Хочеться – отже, можна. Це природа. Треба, щоправда, гроші заробляти на життя. Тому важко працюють днями, а ніч – вабить до сексуальних утіх, однієї з небагатьох, які людині дала природа доволі щедро.

У деяких релігійних індонезійських обрядах чоловіки танцюють верхи на коні-палиці, яка символізує чоловічий статевий орган. Це до певної міри і піднесення чоловічності, і її, так би мовити, упокорення. І в обряді обрізання-ініціації, який означає поза всім перехід від дитинства до юнацтва, обов'язково присутній символ-палиця, яка уособлює чоловічий орган як символ піднесення чоловічості, ствердження нового життя юнака і водночас нагадує про потребу його упокорення. Приборканий чоловіком кінь – це приведення до розуму і свідомості чоловічу уяву. Ініціація – це ніби поява нової людини, нове народження чоловіка.

Розмірковуючи на цю тему, я раптом замислився, чому наші відьми завжди їздили саме на мітлах верхи, а не на віниках чи, скажімо, у коритах чи ночвах.

От чи не тому то вони й ставали відьмами, що їм чогось дуже бракувало і вони над усе хотіли приборкати і упокорити для себе отого, так би мовити, «коня».

Ну і найновіша, сьогоденна, вже літературна міфологія.

Що би воно означало, якщо виходити з фрейдистсько-індонезійської символіки, що Гаррі Поттер і вся його компанія хлопців і дівчат гацають саме верхи на мітлах… Хто кого і що тут упокорює?

Такі от виходять індонезійські пироги, якщо копнути за ними углиб.

З упокоренням у індонезійців, щоправда, загалом ведеться, як й у всіх, не так просто, бо щойно настає тропічна ніч, всі відчуття і настрої буяють і ніби сама природа запрошує до любощів.

Я відчув на собі плин тропічного часу, його незмінну горизонтальність і плинність, він ніби розтікається і зникає у просторах тропічного неба.

Коли я повернувся додому, в Україну, мені здалося, що я проспав цих вісім місяців.

Вдома все кудись рухалось, всі щось зробили за цей час. Підлітки виросли, друзі добились чогось нового, а я, як ірвінгівський Ріп Ван Вінкль, проспав цей час, ніби його й не було.

Ніби це був прекрасний, барвистий, чудовий сон.

Але мені й сьогодні ввижається раз по раз густа яванська ніч, волога і таємнича, сповнена неймовірних можливих пригод, дурманячий запах кокосової олії, на якій на базарах смажаться на шампурах шматки баранини, гарячі рисові млинці, лоскочуть ніздрі пахощі сигарет з гвоздикою, мандаринів і папай, манго, рамбутанів, джамбу, кокосів і бананів, і ароматних паличок, і місцевих парфумних олійок і – все те, що заманює, закликає, обіцяє пригоди і розкриття таємниці, якої лиш торкаєшся, і бажання підіймається в тобі могутньою хвилею.

Це – як перше кохання, перше пізнання жінки. Такою була моя перша любов до іншої країни. І це була Індонезія.

«Сампай бертему лагі!» – кажуть індонезійці. – «До побачення!» – кажу і я, розуміючи, що, мабуть, це назавжди!

Але хто знає?

Все у волі Неба!

Смак гріха

Цілковито віддатися одному пороку нам зазвичай заважає тільки те, що у нас їх кілька.

Ларошфуко

Я довго пробивався в Латинську Америку, вже від певного часу не сподіваючись на якусь милість від київських можновладців чи керівників Спілки письменників, і тому оббивав пороги в Москві у міжнародному відділі Спілки письменників, признайомившись там у секції Латинської Америки і розмахуючи своєю монографією про літературу країн Латинської Америки.

Довго нічого не вдавалось, аж одного разу на початку січня мені зателефонували, що я їду на Кубу на з'їзд письменників Латинської Америки, і причому отак от – післязавтра!

Я аж всирався від щастя і спитав, а як це і чого – виявилось, що нікого під рукою з іспаномовних письменників не було, і тут згадали про мене, і так я потрапив на Кубу.

У Гавані я бачив і вітався, навіть розмовляв з Гарсіа Маркесом (я бачив Леніна) і багатьма іншими більш чи менш значними письменниками Латинської Америки. І це було круто.

Потім я попросився в Нікарагуа.

Більше за все я хотів туди, де ще було латиноамериканське живе життя, не знищене комуністичними догмами, де ще можна торкнутися всього забороненого, де працюють борделі (у-у-у – після Індонезії минуло близько двадцяти років, відтоді я ніколи не бачив екзотичного та ще й вільного світу), де все продається, де все можна, де сексуальне життя – це звично і нормально, а не встидно і погано і де все цвіте і пахне так, що мамо не горюй!

Вдалося! Моє відрядження на два тижні прийняли, і я зібрав уже валізу, аби їхати в Нікарагуа і радісно на Пленумі Спілки письменників України розповідав своїм колегам-письменникам, що післязавтра лечу в Манагуа.

Не пустили! За день до від'їзду сказали – ні!

Якби мені кохана дівчина сказала (власне, і таке бувало з часом), що вона від мене йде, а я цього ніяк не сподівався, бо з нею любилися і звірялися одне одному в коханні, ще зовсім недавно, то, певне, реакція була би така сама.

Я почув себе ображеним до глибини душі маленьким хлопчиком, якого обдурили і забрали улюблену іграшку, ще й насміялися.

Вже значно пізніше, коли я повернувся з Нікарагуа після другої своєї самостійної поїздки, працівник відділу Латинської Америки в Союзе пісатєлєй по секрету сказав мені, що то після Пленуму Спілки письменників України подзвонили з Києва «ваші українськіє друзья-пісатєлі» і сказали, що я неблагонадійний і мене пускати за кордон не можна. І так я тоді не поїхав, хоч і віза вже в мене була і все було гаразд.

За винятком «друзєй-пісатєлєй».

Я ніколи не дошукувався, хто ж то телефонував зранку до Москви, аби мене перепинити. Врешті насеру їхній матері – хай повиздихають від внутрішнього зла самі по собі, а я не хочу мати ворогів свідомо і про когось роздратовано чи ображено думати чи пам'ятати чуже зло.

Краще не буду знати. На голову легше.

Врешті життя мене било не раз і не тільки так.

Один приятель в Москві процитував мені гарного віршика – якраз про мене.

Я, посланий на хуй, шагал по дороге, І думал – ну йобаний в рот, Ведь по етой дороге в борьбе і тревоге Шагал восемнадцатий год.

Я їх ненавидів, але тато мій відсидів три роки у Лук'янівській тюрмі за те, що був аспірантом Миколи Зерова і старостою Гуртка Культури Українського Слова. І він сказав мені – треба вижити, не відай у тюрму, намагайся щось робити для нашого слова, для України – пиши, перекладай, будь кимось і неси світло далі. Те, що ми могли, – зробили, тепер ваша черга.

Я поставив собі виграти у них, у влади, у тих, хто завжди зверху, у панів і окупантів-москалів, виграти і добиватися свого.

Пізно, але вдалося.

А тоді просто боліло, дуже боліла образа на життя. Адже я знав мови, я був фахівцем з Латинської Америки, мав би їхати перший туди, але комусь я заважав самим своїм існуванням, і мене відкидали вбік. І такого було багато.

Минув рік.

І от мене викликали до Москви і сказали, що я можу поїхати в Нікарагуа. Але тільки як перекладач, з Генріхом Боровиком, аби йому допомагати.

Генріх Боровик мав не найкращу репутацію у Союзе пісатєлєй. Він був крутий міжнародник-журналіст, казали, що він потаємний генерал КДБ, виконує за кордоном спеціальні завдання уряду і так далі.

І ще казали, що він на всіх пише погані характеристики, і потім за кордон тих, хто з ним їздив, не пускають.

Ми зустрілися. Він стриманий, як генерал з лейтенантом, але дружелюбний, як пан із слугою.

Мене попереджали в Москві на всіх рівнях секретаріату Союза пісатєлєй, щоби аніякої самодіяльності, повністю виконував усе, що скаже Боровик, і взагалі слухав його вказівки, і тільки.

А після третьої нотації мені вже не дуже хотілося їхати.

Однак ось ми з Боровиком у літаку.

Він запросив мене до себе у бізнес-клас, балакав зі мною про погоду і про життя на інших планетах, і ось ми підлітаємо до Манагуа і він каже.

– Ну що ж, забави скінчилися, тепер будемо працювати, як нам підказує наша партійна совість!

Це був просто піздєц на колесах!

Я чуть не всрався від цієї фрази, розуміючи, що назад вже дороги немає, і що я з цією потворою повинен витримати два тижні, і що я ніколи не був членом їхньої засраної партії і не збираюсь, і нічого мені моя совість не підказує, хіба що одне – треба якось його наїбати, як я завжди найобував кадебістів, але як – я ще не знаю. Треба ж думати.

Я зазираю через плече і як давній залюбленець в астрологію вивчаю рік і день народження і ахаю: Змія – Скорпіон.

Нічого собі поєднання. Шукаю в літературі – Достоєвський і Андре Жід! Ну і компашка комплексантів, але ж творчих і талановитих. Що ж тут?

Виявилось, що Боровик чудовий журналіст, не бздошний, поїхав зі мною на бомбардування і робив звідти репортаж і, коли побачив, що я не ідіот і хочу бачити нікаруганське життя, одного разу сказав – можеш йти куди хочеш увечері, якщо не треба перекладати, але вранці о восьмій на сніданку щоби ми були разом.

Це було суперкруто, і я побіг у життя.

На жаль, таких вечорів було дуже мало, коли я був вільний, і особливих пригод в мене не було там. Але перша цікавість була втолена і, хоч ми пробули там усього два тижні, дещо я звідти почерпнув.

Наступного року я дістав карт-бланш на Нікарагуа і поїхати мав туди сам – Боровик таки дав мені добру характеристику, – і я опинився на свободі сам, без керівника.

І це заворожувало, це була моя мрія, я дико хотів свободи у іншому кольоровому світі, я хотів свободи у джунглях, у незвіданому незнаному.

І я її отримав.

Волею долі я жив при місцевій Спілці письменників у малесенькому готелі з кількох кімнат, а дипломатичне містечко містилось за п'ятнадцять кілометрів звідси і мене ніхто не контролював.

І тут почалося моє справжнє латиноамериканське життя. Мені іноді здавалось, що я колись жив у Латинській Америці в одній із цих країн. Настільки я тут вписався і почував себе просто своїм. Так класно було стати кимось іншим і грати в іншу ГРУ, в іншого.

Це було можливо, і я тепер був ІНШИЙ.

Тільки глибинним, майже підсвідомим якимсь чуттям, отим шостим чи сьомим (я завжди плутав, скільки ж тих чуттів у людини), я намагався водночас бодай якось збагнути те більше, що стояло за усім, що я бачив, що мало, я сподівався, колись вибухнути в мені, і тоді я зможу написати про цю країну свою власну правду.

А я в неї закохався, я її вже любив, Нікарагуа, як люблять жінку, з якою раптом сталася випадкова любовна історія, що здається короткочасною, проступає чимдалі глибинніше, і одного разу зовсім несподівано для себе, для своєї свідомості, бо там всередині оте ВОНО давно вже знало це, ти відчуваєш, що любиш її, і тобі стає добре, тобі стає легко і щасливо, і це найкраща мить життя, і їх буває не дуже багато.

А вабило мене тут все, все довкола мало свої власні запахи, кольори, відтінки, настрої і звички. Ускрізь існувала можливість доторкнутись живого життя, і усвідомлення залізного совєтського «ні», яке забороняло будь-який контакт із реальним світом, заперечуючи банальну істину, що перед жіночою принадою факти так само безсилі, як і перед силою волі деяких чоловіків.

Все, що мене вабило, було під забороною.

Тут, серед тропічних заростів у центрі міста – в ріст людини бананові кущі і бабмбукові хащі в зруйнованій тридцять років тому землетрусом центральній частині Манагуа, – і неймовірно великих і, здавалося, балакучих нічних зірок, коли спадала спека, можна було все.

Я не міг зрозуміти, як може таке бути, адже це столиця країни. І коли вже був той землетрус, минуло кілька десятків років. Але так воно все і стояло. З кварталу, у якомі містилася Спілка письменників і митців, при якій я жив, до центру міста пішки треба було хвилин із двадцять. Кілька гектарів землі в центрі міста поросли очеретом і банановими заростями, які вигинались значно вище за людський зріст і через які йшла асфальтована ще до землетрусу дорога.

Хто йшов з іншого боку, не видно було, допоки не зустрінешся, особливо поночі. І йти через ці зарості – а доводилося не раз уночі, – правду кажучи, було страшнувато, адже народу в революційній країні ускрізь водилося різного, і нарватися на неприємності можна було, як діти в школу.

Одного разу я зрозумів, що не повинен боятися, я ще доволі молодий і сильний, нехай боїться той, хто йде назустріч мені, і йшов, щойно почувши десь відлуння кроків з протилежного боку, твердою ходою, відбиваючи кроки, і робив сувору круту пику, і той, хто проходив повз, намагався на мене не дивитись, видно було, що боїться, і це мене тішило, як дідька цвяшок.

Якось син одного з керівників Спілки письменників завів мене вдень, отам же серед очеретів, в загублений напівзруйнований старий собор, це була якась химерна казка. Споруда була давня і дуже велика, ми вибралися з пацаном на другий поверх, і я раптом відчув духовну красу цього місця, своєрідну велич оцієї напівзруйнованості. На окремих стінах ще виднілися залишки малюнків і барельєфів, і в повітрі плив густий емоційний туман, щось тут просто заворожувало.

Малий сказав мені, що тут якраз відбуваються сексуальні контакти всіх можливих видів, і сюди збредаються любителі, а не професіонали. Хлопці, що хочуть трахатися з пацанами, жінки, що хочуть зразу кількох хлопців, жінки, що хочуть жінок, і так далі.

Так що руїни цього собору максимально сексуалізовані, і ходімо звідси краще, а то ще хтось до нас пристроїться, подумає, що шукаємо третього для компанії…

От тобі і варіанти гріха – собор і секс, ні фіга собі!

Мене це просто захопило, і полишати ці руїни одразу мені аж ніяк не хотілося, тим більше, що була середина дня і нічого нам не загрожувало. Але малий занервував, і ми звідти пішли.

Я ще приходив до цього собору, коли йшов повз удень, але, дивна річ, коли я був з кимось, здавалося, все оживало між тих зруйнованих стін, а коли я опинився там сам, стіни мовчали і до мене озивалися дуже слабо.

Але тут можна було все, в Манагуа буяли усі гріхи людства.

Та не тільки в Манагуа, звичайно. Можна було скрізь. Але в столиці завжди життя крутіше.

І оце ВСЕ і вабило мене, як магнітом, мене тягнуло туди, де не можна, туди, де якраз і містилися всі ті квартали, де була проституція, наркотики і всі види заборонених у СРСР пороків. Тільки трішки грошей, і ти спізнаєш усе те, за що виганяли з раю і ще довго гнали того Адама по всьому світі, вже без Єви, і вона десь лишилась при дорозі його чекати, бо ж куди він від неї дінеться, вона таки одна баба на світі, а його гнали, бо він таки захотів зразу забагато.

Мене вабив запах гріха.

Того, що мені не можна було, бо я совєтській человек. Бо гріх трахати проститутку за гроші, це аморально. Так, але цілий світ їх отак трахає вже багато тисяч років, і життя продовжується. А є проститутки такі юні, що це вже можна розцінювати, як педофілію. В паспорт ніхто нікому не заглядає, а особливо в таких країнах, як Нікарагуа, де взагалі невідомо, чи ця дівчина має якийсь паспорт. А як їй подобається трахатись, і її взувають кожен день вже кілька років різні чоловіки, то чому я не можу. А наркотик це ще більший гріх, і я їх ніколи не пробував, і не знаю, що це. Страшно, але торкнутися забороненого – така зваба.

За юних років у мене були неабиякі пригоди в Індонезії, але з плином часу мені починало здаватися, що це було не зі мною, що я ніколи не був з повією, що ніколи не бачив, як хтось наживо трахається переді мною. Все це було уві сні, який давно забувся, і можливо, взагалі це був не я.

Я встиг одружитися і розлучитися вже двічі, з жінками все було гаразд або ні, як карта лягала, але таємниця жінки вже щезла, вона була зовсім іншою, ніж в юності.

Але зваба торкнутися забороненого, потрахатись з кимось отут в країні, в яку знову закохався, була неймовірно сильною.

Я не раз сам замислювався, чому мене так вабить отой світ гріха, так би мовити, заборонена зона, і, копаючись у самому собі, я таки дійшов дивного висновку. Не так то вже просто хотілося мені потрахатись, а от переступити заборону, зробити те, що не можна, «не паложена», начхати на фальшиву совєтську мораль, бо й так усі трахаються і в тому ж сересері направо й наліво, чи то за гроші, чи без грошей.

А тут ти повинен робити вигляд, що в тебе хуя нема і ти взагалі цим не цікавишся, і можеш сидіти тут кілька місяців і «тіха сам с сабою я веду беседу», і це єдине, що тобі лишається. Дрочити і любити савєтську родіну. А все решта назовні – революція, ідеологія, совєтіко обліко морале, підарасто, курва мать.

Я розумів, що, переступаючи всі оці й інші заборони тут, ризикую своєю зарубіжницькою кар'єрою, власне, життєвим шляхом. Бо коли довідаються, що ти і як витворяєш тут, то не тільки вилетиш звідси, як з гармати, а ще й на все життя матимеш вовчий квиток на закордон і так далі.

Я знав і осмислював все це, і знав, що не можна. Але знав ще й інше – можна, коли обережно, і коли ДУЖЕ хочеться, то можна.

Та ось в мене нагодився перший вільний вечір. І я подався зразу ж туди, в район центрального ринку, Меркадо Сентраль, де життя буяло цілу ніч і де, як вже мені розповіли місцеві джиґуни з обслуги у місцевій Спілці письменників, можна було знайти всі види гріха, заборонені овочі на всі смаки.

Довго шукати не довелось, щойно я зайшов у якусь доволі смердючу базарну вуличку, напроти кінотеатру «Мехіко», що складалась із фанерних кіосків, присвічених ліхтарями і свічками, як до мене підскочив молодик у червоній бейсбольній шапці набік.

– Що шукаєш, мучачо?

– Та ще нічого, не знаю, поки що нічого, – ніяково відповів я і захвилювався.

– Та кажи прямо. Хочеш потрахатись – нема питань! Зараз організуємо!

– Та в мене грошей мало… – потягнув я невпевнено.

– А ти звідки?

– 3… Польщі. – Говорити, що з сересера, було страшно.

– Поляко. Знаю. Добже єбать.

Я отетерів. От тобі і демократична Польща, та вони тут собі нормально трахаються, виявляється, і ніхто їх не виганяє і не забороняє. Це підняло мене на духу.

– Тридцять песо, і ходімо.

– Десять.

Я вже знав ці ігри. Торгуватися треба скрізь і вперто.

– За десять сам собі дрочи. Треба ж і дівці і господарю…

Зговорились на двадцять.

Я тремтів від хвилювання і пітнів, коли йшов якимись завулками слідом за хлопцем, ніби мене вели трахатись вперше. Надвечір на Нікарагуа завжди падає приємна прохолода, але зараз я не відчував її, справа була не в кліматі. Боявся, але йшов.

Дістались врешті до якоїсь з фанерних ящиків зробленої халабуди.

Там на дерев'яному тапчані, поверх якого лежав виразно добре вичовганий матрац, застелений вицвілим зеленим покривалом, сиділа жінка. Не стара, але й не дівчинка.

– Мене зовуть Хосе, – вже весело сміявся його звідник, – а тебе?

– Лукаш.

– Люкас, чудово! Займайся. Я прийду за годину.

Потім Хосе звернувся до жінки:

– Не мороч йому голову, а зразу давай! Він кльовий пацан, цей поляко!

І Хосе щез.

– Мене зовуть Долорес, – сказала жінка, – не соромся, роздягайся.

Я лежав вже голий з нею, але якось ще не наважувався рватися в бій, хоч презерватива натягнув зразу, бо їх аж два дав завбачливий Хосе. Почав гладити жінку, потрішки цілував, пестив її груди, і врешті вона застогнала, бажаючи, і розвела ноги, і потягла мене на себе, і все врешті сталося. Себто я увійшов у неї, і мене окутала хвиля приємності, помножена на сотню подоланих комплексів.

Не можна, але коли дуже хочеться, можна.

Тепер це моя Нікарагуа, я через два роки знову переступив заборону спілкуватися з іноземними жінками – совєтіко турісто, обліко морале. Я переступив заборону трахатися за гроші, трахав проститутку, і мені, як не дивно, це подобалось. Поза тим я трахав нікарагуанку, і це теж була екзотика. А поза всім все ж таки я вже кілька тижнів не мав баби, і тупо хотів трахатись, і врешті дорвався, хоч до платного, але до того, що хотів.

Я устиг до приходу Хосе влізти на Долорес ще раз, і вже заспокоєний і задоволений, зустрів Хосе одягнутий, і той провів мене до виходу з базару.

Хосе на вигляд було років із двадцять, не більше.

– Гей, Люкасе, приходь ще, як захочеш трахатись. У мене є тут такі кобилки, що просто закачаєшся. Приходь, я тобі по дружбі ціну уріжу, ха-ха-ха!

За кілька тижнів я вже освоївся в цьому районі, щоправда їздив туди обережно і не дуже часто, аби мене не від слідило совєтське посольство. Але сересерівське посольське містечко, на моє щастя, містилося в цілком протилежному кінці міста, у доволі фешенебельному районі, а я жив при Спілці письменників, і це було кльово, бо я був тут цілком один, сам із собою і нікарагуанцями.

Я тепер спокійно і неквапно роздягався в кімнатці повії і з часом освоїв вже певний ритуал, врешті так, мабуть, трахалися всі, але тоді я думав, що це саме я так люблю.

Я лягав голий на ліжку і чекав, поки дівчина ляже до мене і займеться сама моїм стрижнем. Я майже ніколи не кінчав під час мінету, але любив оцей момент пасивного задоволення, який враз переростав у потребу активної дії, і тоді я відпихав убік дівчину і повертав її чи то на спину чи то на четвереньки і далі вже гнав у своєму звичному напрямку вперед до перемоги!

Я роздягався догола і якось звернув увагу, що як не скидаю годинника і персня, то якось не так трахаюсь. Треба бути цілком голим, абсолютно таким, яким народився, і тоді повільне піднесення еротичної хвилі справді повніше, аніж коли ти напіводягнений або ж на тобі щось є. Навіть тільки годинник і перстень.

Може, це й було своєрідне гурманство, але було саме так, і я жив і трахався саме так, і вибудовував собі сам свою чоловічу лінію, як, певне, кожен чоловік, таку собі біографію свого хуя, з його звичками, настроями і пригодами. Різниця певне була лиш в тому, що я робив це свідомо, осмислюючи свої пошуки і звертаючи увагу на дрібні деталі, які пізніше зміг побачити і описати.

Я думаю, що у всіх своїх часом карколомних пригодах я просто прагнув грати свою біографію так, як от актор грає свою роль. Мені не ходило врешті про те, щоби виграти щось, над усе важило зіграти роль до кінця, прожити цю роль, і в цей час жити саме нею, і тільки, злитися з нею в одне ціле, і прожити свідомо частку іншого життя, життя з іншого світу, з іншого виміру.

Якось я зустрівся з Хосе увечері в одній із базарних забігайлівок. Я вже освоївся тут, і з Хосе, можна сказати, заприятелював. На той час я вже кілька разів втягав у себе і маріхуану, балдіючи не стільки, як мені здавалось, від драпу, скільки від самого відчуття, що я це роблю тут, в Нікарагуа. Трахалось мені після кількох затяжок з якогось боку ще кайфовіше, але якось інакше, приглушеніше. То ж я вирішив, що драп, якщо і втягувати разок-другий, то краще після того.

Зараз ми з Хосе пили пиво і палили у невеличкому барі напроти отих конюшен, як я про себе назвав їх, в яких тримали кобилок для трахання.

До нас підійшов дебелий чолов'яга, вочевидь із великою частиною індіанської крові.

Хосе якось зразу підтягнувся.

– Це Рауль, – представив він мені новоприбулого, він тут господар, всі тьолки це його, а я у нього працюю. – А це поляко Люкас, мій друг, любить наших дівок.

Зачепилися слово за слово, і я розповів про свої враження і про бажання потрахатись, і як у нас в совєтськіх країнах все заборонено, а хочеться чогось такого торкнутися, чого вдома ніколи не побачиш.

– Ти мені подобаєшся! Не такий, як оті пихаті грінго чи припизджені совєтікос, – сказав Рауль. – Хочеш ще більше гріха скоштувати? Ходи зі мною, я тобі щось таке покажу, що ти ніде не побачиш…

– Поведеш його до Карліто? – спитав Хосе.

– Певно що! Вони з Марією там заведуть цього твого поляка так, що він ще й дрочити почне, не витримає, поки йому вже трахатись дадуть.

Я знову попередив, що не надто грошовитий.

– Добре! Та я вже знаю, що тут не заробляєш багато, – сказав Рауль. – Не хвилюйся, за ті самі бабки, що звичайно, побачиш шоу і візьмеш у ньому участь. Як захочеш!

Вони полізли знову в якісь глибини дерев'яних побудов і прийшли до якоїсь іншої фанерної коробки.

– Це я, – сказав Рауль голосно, ще не заходячи, – з клієнтом.

Потім він зайшов досередини. Я чекав зовні. За хвилину Рауль вийшов.

– Ходімо! Щось цікаве побачиш!

Картина була звична. Але не зовсім.

Як і скрізь у таких місцях, а я на той час вже їх бачив кілька, більшу частину халабуди займав дерев'яний тапчан з матрацом. Тільки на ньому зараз лежала гарна молода дівчина, зовсім гола, і також зовсім голий смаглявий хлопчак – на вигляд років не більше п'ятнадцяти-шістнадцяти, але хто тут їх розбере, скільки йому насправді. Дівчина тримала його за стрижень, який у напівстоячому стані виглядав доволі солідно як на його хлопчакувату поставу. Більше того, коли Марія відпустила стрижень пацана і лягла на живіт, вона виглядала привабливо, а от хлопець зі своїм стоячим хріном справляв на мене якесь кумедне враження. Той стрижень ніби псував своїм химерно-потворним виглядом гарне обличчя і тіло юнака, ніби потворив красу, нагадував про простіше і примітивніше в людині, ніби брутально свідчачи про каральне, тілесне, хиже.

Я запитально і дещо розгублено подивився на Рауля.

– Все гаразд, – сказав той. – Це Карліто, а це Марія. Вони дещо нам покажуть.

Вони таки дещо показали. Йшлося не просто про кількість різних поз, в яких вони трахались, але й про красу їхніх тіл, про якусь акробатичну гнучкість, про м'якість рухів і доторків. Це справді було сексуальне шоу, а не просто трахання молодого пацана з дівкою, і мені здавалося, що я справді от-от сам кінчу, коли дивився на витівки цієї молодої пари.

Врешті пацан кінчив разом з нею, правдиво чи ні, але з висками, стогонами і крутими вигинаннями тіл.

– Ну як? – спитав Рауль. – Можеш не відповідати, я дивився на тебе. Завели тебе, як підлітка. Я знав, що тобі для компанії потрібен хлопчик, а не дядько. Бо ти сам такий дядькуватий, трохи мачо. А є такі тонконервові, що їм треба бика показати, який трахається, тоді вони балдіють. А у нас тут все є, на всі смаки. Аби гроші платили. Добре! Я йду геть, – врешті зітхнув Рауль. – Можеш потрахатись. Чи сам чи з ними, як хочеш. Гроші заплачено, твоя воля.

Я не знав, як себе поводити, що робити далі. Ті двоє лежали, відсапуючись ще на дивані.

– Гей ти, – сказав пацан. – Не соромся, роздягайся і йди сюди до нас. Тут всі свої. Нудно не буде, а час твій пішов…

Мені було ніяково, я роздягався, але якось невпевнено.

– О'кей! – сказав малий. – Я відвернусь до стінки, а там буде видно. А ти залазь сюди до неї.

Я роздягся догола і поліз на тапчан. Цей лежак був багато ширший ніж той, що в дівчат, коли вони віддавалися самі.

Карліто лежав обличчям до стіни.

Марія одразу схопила мене за кінець.

– О-о! Ти такий собі нічого!

Вона вигнулась і взяла мій кінець у рот. За мить я готовий був вже її трахнути. Вона це відчула і випустила мене з рота.

– Не поспішай! – Вона стала переді мною на четвереньки і в цю мить Карліто розвернувся і ковзнув під неї і виперся їй своїм вже доволі дебелим стрижнем, який так само був виструнчений, просто Марії в писок.

– Хі-хі! – тихенько пискнула Марія. – Я так і знала! Ну, давайте обоє зразу.

Вона схопила кінець Карліта в рот, і в цю мить я, вже не в силах більше терпіти, застромив їй свого стрижня ззаду.

Далі все тривало, як у калейдоскопі.

Я кінчив, і ледь виліз із вагіни Марії, як Карліто перескочив туди і засадив їй теж, а Марія перехопила в рот ще гарячий мій кінець.

Я тремтів як в лихоманці, бо бажання ще раз трахатись народжувалось дуже швидко знову, я вже не тільки не соромився Карліто, а дивився на нього і його рухи, як в гарячці, заводячись ще більше.

У другому колі вже все перепліталося, чиї руки були де, хто чого торкався, хто був на кому і з ким, вже було важко розрізнити, всі були зі всіма разом, і врешті я знову трахав Марію ззаду і вона смоктала у Карліто, який лежав головою саме під моїми яйцями, коли я трахав Марію, і я відчував руки пацана у себе на усіх місцях, і врешті його язик у себе на яйцях, і скінчив так, що, здавалося, Марія лусне від кількості сперми, яка вилітала зараз із мене, і він вже був як п'яний, як у трансі, зовсім не в собі, але кайф розливався по тілу гарячим всеохоплюючим струменем, якого ніколи я не відчував раніше.

Врешті по третьому колу вони пішли вже зовсім круто.

Марія залізла на Карліто заднім отвором, охкаючи і постогнуючи, але вочевидь це було для неї не вперше і не вдруге, і це їй теж подобалось, і все було безпроблемно, і вона відкинулась на малому трохи назад, майже лежачи на ньому, і я… десь дуже далеким відгомоном в якусь мить майнула в мене думка і відразу ж щезла – це ж треба, що я виробляю, само з мене поперло отаке, треба ж… – ставши перед нею на коліна, засадив їй свого кінця у вагіну, і, трахаючи її, паралельно відчував через тонку перегородку між анусом і вагіною напружений стрижень хлопця, що так само возився в її анусі, і це витворювало в мені якісь божевільні дрижаки в тілі, і тривало знову ж таки це не дуже довго, я почав кінчати і відчув, що в ту саму мить малий теж кінчає Марії в анус, і ось мій крик злився зі стогоном Карліто і стогоном Марії, і ми разом звивалися ще кілька хвилин зрощеним тричленним клубком, не в силах, чи в небажанні розчепитись, і врешті я виліз із Маріі, і вона сповзла з мокрого ущерть Карліто, і ми лежали кілька хвилин мовчки, відсапуючись і відхекуючись, і потім я послав Карліто по пиво, і ми потім сиділи утрьох і пили мовчки пиво, і було добре і порожньо і тупо, жодних емоцій, безнадійно хороший стан і настрій, який, здавалося, не може порушити ніяке життєве гівно.

Я дістався свого готелика при Спілці письменників під ранок, бо ніхто мене не виганяв від Марії і Карліто, але ми після всього вже не трахались, а лиш ліниво відпочивали під пиво, як близькі друзі, а потім непросто було знайти таксі, і Карліто бігав і шукав мені машину, і наступного дня я прокинувся вже по обіді, і подумав, що треба ще тут щось пізнавати окрім того, що трахатися в різних позах з різними людьми.

Я став майже своїм у «місті гріха», інколи приходив сюди просто випити пива, навіть не обов'язково було трахатись, хоч здебільшого цим закінчувались мої посиденьки. Але мені просто стало приємно прийти сюди, вже мене і в кнайпах, а точніше забігайлівках, якщо по-нашому, місцевих знали, і я собі цмулив пиво з Хосе і Карліто, який відтоді теж став моїм приятелем. І мені було добре там, бо я робив те, що не дозволено, що «ніззя», бо не можна, і був тут вільний, і був з ними, грішними і вільними, і це був суперовий кайф.

Карліто насправді називався Карлос, але жив він тут змалечку, і хоч був не такий то вже й маленький, але так його й досі всі називали зменшено – Карліто.

Я спитав у Хосе якось про Карліто. Як це він отак живе. В такому віці і в сексуальних іграх такого типу…

– А що він ще вміє робити? Якось жити треба! А праця в нього не надто важка! Потрахається – і спить!

– А що далі?

– Далі стане яким-небудь Раулем, якщо не вб'ють десь чи не згине від наркотиків.

– А ти?

– Я? – Хосе засміявся. – Зі мною все гаразд. Я бабки збираю, потім відкрию свій власний бізнес, отаку от кав'яреньку, і буду жити й іншим давати жити. Я люблю нормальне життя. Це я зараз тут на дівках заробляю, бо на побігеньках у Рауля. Але я не бухаю занадто, в наркотики не кидаюсь, сраку чувакам не продаю! В мене все буде добре, я знаю, ще кілька років і я вилізу з гівна.

– А революція?

– Ну, а що революція? А що вона мені дала? Ну, краще ніж було при цьому придуркові Сомосі, це правда. Але багатшим я не став і не стану, живу, як жив. Тоді всі чоловіки хотіли їбатись і тепер хочуть. І я їм допомагаю, і все тут.

– А Карліто де взявся тут у «місті гріха»?

– Його привіз Рауль з якогось села. Здається, малий – його далекий родич. Але я думаю, що Рауль з ним просто трахався досить довго, якщо й зараз ще не трахається час від часу. І малий здавна стратив почуття сорому і ніяковості в сексі і поводить себе в траханні, як риба у воді. Насправді він дуже приємний хлопець, просто заробляє собі на життя їбанням. А так – добрий і чуйний пацан.

– Мені теж так здалося!

– Він справді дуже класний чувак, і десь вже й сам починає розуміти, що його життя не може бути завжди тільки їбанням на людях – херня це, а не шоу, так аби дрочити іноземців… Хоч і своїх також не надто бракує на таке, але ж більше це – для іноземців чи заїжджих з провінції. Там всі курви однакові. А тут – щось інакше.

Я трохи насупився, але мовчав.

– Та ти не ображайся. Всі до тебе тут приязно ставляться. Той самий Рауль – теж нехєровий пацан, сказав мені, що ти класний чувак і щоби я тобі завжди допомагав. Ти думаєш, чому ти тут не маєш проблем? Тут зовсім не тихо і не спокійно може бути, знаєш, хто у «місті гріха» крутиться? А в тебе все гаразд, бо Рауль дав команду – цього поляка не чіпати! І всі тебе вже не бачать, як поживу. Якби ти лиш уявляв собі, які тут риби водяться!

Я здогадувався, а зараз якось мені від слів Хосе стало не по собі.

– Тебе прийняли, бо ти до всіх добре ставишся, сидиш з нами тут у наших зачуханих кав'ярнях і цмулиш наше хєрове пиво, і дружиш зі мною і з Карліто. Думаєш, цього не видно, та таких як ти тут майже ніколи не було.

Клієнти як? Прийшов, потрахався, засоромився, заплатив і втік. Тому всі знають – тебе не можна чіпати. Я маю на увазі злодіїв і бандитів. Тут і Раулеві мусиш дякувати, ну і мені трохи… І тьолки наші тебе оцінили. Не за якийсь особливий твій хуй, а за ставлення, за м'якість, за те, що ти і в проститутці людину бачиш, а не лише голу пизду. А це не часто буває. Вони знають. Спустив, заплатив і наплював. Ти ж так не робиш. Ти інший.

Інколи мені хотілося жити тут завжди.

Але я знав, що це просто добре вживання у роль, що я у виставі життя. А от все покинути і назавжди оселитись у цьому «місті гріха»? Ні, я це усвідомлював, але не хотів про це думати.

Я й далі грав свою роль, і вона була дуже прикольна і мені подобалась.

Спізнавши вповні смак гріха, досягнувши в такий химерний, збочений спосіб бажаної волі, діставши можливість і переконавшись у власній спроможності робити те, що прагнеться, попри всі заборони, я на деякий час заспокоївся.

Те, що я вже мав, вдовольнило мене, і ось врешті над усе я захотів працювати, зануритися в глибини звичайного буденного нікарагуанського життя і бачити більше.

Мені хотілося торкнутися справжнього, непоказного, побачити революцію з іншого, буденного боку, щоби змогти написати правду, заради чого врешті я приїхав у Нікарагуа.

Але ще була Мерседес, і це особлива історія. Дуже гарна молода жінка, секретар-організатор Спілки письменників Нікарагуа, вона зустріла мене в перший день мого приїзду в Манагуа і допомогла поселитись у готелику, і час від часу ми бачились, бо вона, власне, опікувалась приїжджими до Нікарагуа письменниками і митцями…

Овальне обличчя, темне волосся до пліч, м'які, плавні жести, неспішна мова, трохи кокетливий поворот голови. «Гарна жінка, от би її трахнути!» – перше, що я подумав про неї, коли вона підійшла до мене ще на аеродромі і спитала, чи розмовляю я іспанською мовою.

З першого погляду, коли я побачив її, я відчув, що це – моя жінка, ну, сказати б точніше, мій тип жінки. Здавалося, я її давно знаю. Але я не зразу зрозумів, що вона дуже нагадує Марину, це розуміння прийшло до мене значно пізніше, як відкриття себе самого в собі.

Коли вона усміхалась, в мене аж щеміло щось всередині.

Я вже хотів її, але це було не просте фізичне бажання, коли хочеться трахатись, тупо засадити тьолці просто під хвіст по самі помідори.

Ні, це було щось інше, це було бажання просто бути з нею, обійняти її, пригорнутись до неї, просто вжитись, влитись у неї.

Я бачив її не часто. І не думав, що мені щось із нею вдасться.

Вона багато їздила по країні, а я на початку свого перебування в Манагуа кинувся було у свої пригоди в «місті гріха».

Я був закоханий у Мерседес, але це була мрія і майже ілюзія. А в міжчассі я ходив у «місто гріха», і там була конкретна правда і пізнання нікарагуанського життя з глибокої середини.

Може, якби не той досвід, я не сприйняв би так Мерседес.

Але ставлення до неї поглиблювалося з часом і народжувалось чимдалі глибше, але не заважало трахати інших.

Отака от хуйня, малята!

Звідки береться у молодій людині ота переконаність, що змушує її ставити на карту власне життя, ризикувати ним, наражатися інколи на вірну смерть, усвідомлювати це й, однак, не відступати? Як це починається і де?

– По-різному. У кожного свій початок, тільки суть одна, – усміхнувся Хоакін, і обличчя його набрало лукавого, хлопчакуватого виразу.

Така усмішка будь-кого заворожить, вмить викликає симпатію.

З Хоакіном, молодими лейтенантом, який зустрів мене в Естелі, куди я приїхав у переповненому простолюдом автобусі, я подружився в перший же день і, можна сказати, з першого погляду. Йому і багатьом нікарагуанцям в Естелі дуже сподобалось, що приїхав до Естелі сам, та ще й в простому народному автобусі, а не те, щоби мене як совєтського гостя привезли якоюсь спецмашиною.

– Хочеш знати, як ми живемо, треба жити, як ми. Просто і без понтів! От ти поїхав з народом і знаєш, як це їхати у нас у переповненому автобусі. Так і треба! Революція – це не свято і не подарунок, це важке життя! З надією на краще! – сказав Хоакін, щойно ми вибралися з автобусної станції і пішли в затінок у якусь кнайпу на пиво.

Вже на другий день Хоакін потяг мене до дівчат. Тут все було просто і без проблем.

– Не бійся! – сміявся Хоакін. – Я знаю, що совєтським трахатись не можна. Вам можна тільки дрочити! Ха-ха-ха! От цього я у вас не розумію! Здоровий молодий хлопець, як ти, що повинен сидіти і тупо дрочити кілька місяців, а до дівки – ані руш! Не валяй дурня, ходімо! У мене тут всі сучки знайомі – класні дівки, і недорого! А тут совєтських взагалі немає, так що тебе ніхто не здасть!

Справді, потрахатись було тут, можна сказати, дуже просто – раз-два і готово!

Щоправда, я напочатку трохи переграв було у своїй, тепер вже, здавалось би, звичній, латиноамериканській простоті.

Зайшов до дівчини і одразу схопив уже її за задок, і раптом вона трохи відсторонилась.

– Так не треба зразу! Ти ж не кубинець, що тільки зайшов, побачив жінку, і зразу в нього кінець стоїть, і його більше нічого не цікавить. Ти ж такий милий і приємний. Не поспішай! Все буде добре!

Мені раптом стало соромно за свою простоту, я відтак і погладив і попестив дівчину, перш ніж зробити свою справу, але про кубінців запам'ятав.

Острів Свободи, отже, трахається зразу і без всяких вступів! Ну, ну! У кожного своя революція і має свої наслідки і особливості!

Все ж тут в Естелі було якось простіше і провінційніше, і дівчата були якісь ніби менш цікаві, і тому – мавр зробив свою справу і мавр пішов на хуй!

Загалом потрахався я і першого разу непогано, потім зустрів Хоакіна, пішли на пиво. Все було добре!

Але от Мерседес приїде чи ні?

Я думав про неї тепер вже якось інакше. Чимдалі глибше і драматичніше. Тим більше, що вона так нагадувала мені Марину. Трахання з проститутками було таким собі гігієнічним, ніби в туалет сходив, тільки значно приємніше.

Я замислювався над собою і своєю сексуальністю не раз, з роками дуже багато прочитав на цю тему наукової літератури, вивчав людський організм, і таємницю поєднання двох тіл у енергетичному контакті, і вибух енергії, і зародження дитини.

Все ж усе було, як би я не вчитувався в наукові книжки, однаково таємницею.

І я хотів максимально дістатись практичного відчуття себе і свого сексу, і намагався осмислити його.

З дитинства особа чоловічої статі асоціює себе насамперед із власним статевим органом, який відрізняє його від жіночої половини людства. Відповідно різниця в одежі додає малому це відчуття. Далі починається соціальне осмислення себе чоловіком. Пацану з усіх боків кажуть – ти ж чоловік, чого рюмсаєш! Ти ж не дівчинка – так себе хлопці не поводять.

Далі йде момент агресивності для ствердження свого я – тобто відчуття власної сили в бійці з ровесниками, у вимірюванні в кого більші м'язи тощо.

А коли стрижень у нього вже вимагає регулярного витриску насіння і на лобку виростає волосся, підліток починає бунтувати проти довкілля, яке насамперед складається з родини. Заперечення батьківському наказові, часто безглузде, творить у підліткові відчуття власної енергетичної сили. Найпростіше бунтувати проти батьків – бо куди вони дінуться, проти школи, бо і так не виженуть, а далі проти всіх старших, бо я – вже я!

Потім починається – я буду курити, бо дорослі курять, я буду випивати, бо дорослі випивають, і я буду трахатись, бо дуже хочу і всі трахаються. Це останній рубіж – спізнати жінку як поріг до повної дорослості.

Ранній секс насправді надзвичайно шкідливий – не фізіологічно, тут підліток вже готовий на дорослу роль, – забацати дитину можна і в тринадцять років.

Якась пацанка народила дитину в одинадцять, її з десяти років регулярно впродовж більш ніж півроку драв двадцятилітній сусід-узбек. І в інтерв'ю її мама, яка також народила її в шістнадцять років, казала, що хвилюється, бо ж дівчинка вже так багато трахалась, що тепер після народження дитини буде без хуя, як без рук, і запрагне трахатись незабаром ще, а охочих тут вже є сто тисяч смаркачів. А не дай Бог знову завагітніє, треба їй спіральку поставити.

Ні фіга собі, – в одинадцять років після народження дитини спіральку – їбись, доню, на здров'я, тільки не вагітній.

А що в цієї пацанки в голові може бути ще, окрім хуя.

Шкідливий такий секс насамперед психологічно, бо разом із початком сексуального життя в підліткові вибудовується фальшиве відчуття власної дорослості. Тоді як соціально він ще просто нуль.

Вибудовується важка суперечність. Я вже дорослий, мені все пофіг, я вже трахаюсь давно, але ні вміння, ні спроможності заробити на себе, створити якийсь мінімум для власного подальшого життя немає. І цей конфлікт часто зриває наступне соціальне дорослішання на багато років, а то й назавжди. Бо всі проблеми дитинства лишаються в дорослого чоловіка на все життя.

Хвальба власними сексуальними перемогами – переважно у тих чоловіків, які мали ті чи інші сексуальні комплекси в дитинстві і юності, і мають і зараз. А тому хочуть через стороннє сприйняття утвердити себе насамперед в очах власних, особливо коли розповідають історії на дев'яносто відсотків неправдиві.

Культ фізичної сили також лишається надовго, і дорослі чоловіки часто міряються силою на руки, чи на підтягування чи ще якось, а підвипивши, не раз кидаються в бійку. Особливо коли це стосується жінки. Захищати її часто не аж та гонорово потрібно. Але й це витворює в чоловікові відчуття власної сили. Я її відстояв! Я йому показав!

Є ж ще й соціальне самоствердження – щоби всі бачили, яка в мене машина, який в мене костюм, яка в мене жінка, як вона одягнута, – а я такий директор, або менеджер, або працюю у фірмі, яка просто супер, або я просто крутий, або я можу випити стільки, або я зробив п'ятьох дітей і мушу їх годувати. І всі ахають – треба ж!

Але ж насправді базова чоловічість пов'язана тільки з собою самим. Тобто вмієш тримати слово – і сам для СЕБЕ цим пишаєшся, досягнув якогось успіху важкою працею або розумом – і задоволений, бо зробив це. Пройшов якісь випробування життям, навіть дуже круті, і сам знаєш, що хотів цього і зміг! І нехай ніхто не бачить, але ти сам знаєш, що ти можеш.

І так все решта. Сексуальне життя – приватна справа! Отримав якийсь особливий кайф – радієш сам, бо радієш життю! Щасливий в коханні, в сексі – це твоє приватне. І про це не обов'язково знати світові. Тим більше, що коли довкілля знає про тебе забагато, то від цього щось втрачається, навіть у щасливому інтимному житті!

І прості правила. Це ти робиш, а цього – ніколи! Дружин своїх приятелів ти не трахєш, як би вони цього не прагнули, хоч це часто буває.

Я собі довго вибудовував свій власний кодекс. Для мене чоловіче – це внутрішня сила, непоказна мужність, сила духу і вірність слову. Коротше – справжній чоловік насамперед повинен мати власний кодекс честі і його дотримуватись. І все!

І, власне, десь тут і полягала причина отих моїх самовипробувань, коли я не боявся ризикнути і поїхати кудись у небезпеку або полізти в «місто гріха» до проституток чи до Марії з Карліто. Наспрвді все це було дуже ризиковано. І мені бувало страшно, ні, не те що страшно, але трохи моторошно.

Але значно сильніше діяло на мене бажання спізнати «гріх» і перевірити себе, чи я не боюся, чи я зможу.

І виявлялось, що я міг і одне й інше.

Але я шукав знову і знову нових пригод.

Я ловив спеціальниий кайф від небезпеки. Я вже його знав і шукав знову.

Тепер модне слово – «адреналін», то він таки в моїй крові кипів. Мабуть, так. Я тоді нічого не знав про адреналін. Але жив на лезі і на вістрі. І секс був однією із важливих складових такого життя.

А от Мерседес – це була романтична ідея! І вночі, коли я лягав спати і думав про Мерседес, в мене тепло розливалось по тілу і несамохіть вставав кінець аж до підборіддя. В якомусь анекдоті говорилося, що хочу трахатися так, що аж зуби зводить.

Мерседес до неймовірності була схожа на одну з найбільших моїх кохань – Марину, і це приводило мене просто в шал. Я не одразу це збагнув.

Я лиш відчував, зустрівши Мерседес, що знаю її дуже давно, що ми свої, що в нас ніби існує давній зв'язок. Це скидалося на якусь містику. І лиш потім я збагнув, що вона дивовижно схожа на Марину. І тому я так ошалів від неї з першої ж зустрічі.

«Зачем ви, дєвушкі, красівих любіте, одні страданія от той любві…» – співалося у відомій совковій пісні.

Людину вабить краса іншої, завжди вабить. І всі намагаються стати гарними, зараз модно казати сексапільними.

Але ж деяким щастить у цьому з народження.

Дуже гарними людьми я захоплювався тільки в дитинстві і ранній юності. Тоді мене, як і всіх, підсвідомо приваблювала насамперед зовнішність, гарна фігура, волосся, очі – такий собі банальний сексапіл. Але хотілося бачити за зовнішньою красою і красу внутрішню. Кожен на це сподівався.

Після кількох розчарувань, я поступово збагнув, що люди ці здебільшого не тільки не добрі, але й самі нещасливі у власному житті. Адже з самого дитинства батьки, родичі і друзі захоплюються гарненькою дівчинкою чи хлопчиком, вихваляють цю маленьку особистість – дивіться, яка вона гарна, і діти вже з дитсадка також тягнуться до неї. Людей вабить краса.

Але дитина ця дістає задарма, просто, сказати б, незаслужено все те, що іншому доводиться виборювати в життя і випрацьовувати, добиватись успіху і завойовувати увагу і любов інших.

Підліток уже впевнено себе почуває в колі своїх ровесників. За нинішніх часів доволі рано починає трахатись, років з тринадцяти-чотирнадцяти. Бо йому самі хочуть дати свою поцьку такі само смаркачки, а особливо часто дівчата на кілька років старші за пацана, бо такий він гарненький, от цікаво, як він трахається.

Дівчинка вередує і крутить мізки хлопчикам, які до неї ще по-дитячому залицяються. Але теж скоро віддається, бо забагато уваги, пацани зі всіх боків, є з кого вибрати, ну і – а я така крута пацанка, вже їбуся, і знаю, що таке хуй.

І на своїх ровесниць дивиться зверху вниз. Я вже все знаю, а ви ще малі сцикухи. І її мабутнє часто доволі сумне. Оце раннє знання закінчується або просто блядством, або проституцією.

А хлопчик, рано отримавши увагу і бажання дівчат, швидко перетворюється на самовпевненого і нахабнуватого юнака, який звикає, що його присутність у компанії завжди бажана і як він захоче уваги якоїсь дівчини, то так чи інакше її доб'ється, вона вже готова розставити йому ноги, тільки він притисне її десь у кутку, і так далі. Звикає трахатись без труда, і ставлення до жінки вже збочене, забагато залицятись не потрібно, самі на хер лізуть.

Життя складається у таких людей успішно до певного часу. Бо в них розвивається відчуття власної зверхності і особливості, яке на загал притаманне майже кожній людській істоті, бо кожна є неповторна і особлива. Але ж тут всі умови для розквіту махрового егоцентризму, самозакоханості і впевненості у неодмінній власній перемозі.

З часом юнацький сексапіл дещо пропадає і життя ставить питання, а хто ти, що ти можеш, який ти є насправді і що ти можеш дати іншому.

І тут починаються драми.

У молодші свої роки, коли я вчився в аспірантурі, я зустрів одного разу на вулиці молоду дівчину, дуже схожу на акторку Софі Лорен, в яку я був екранно закоханий, і подумав – от як би з нею познайомитись, Боже, яка вона гарна.

Але якось не звик на вулиці чіплятись до дівчат, виглядало воно мені доволі принизливим і дурним, і, зітхнувши, я подався в гуртожиток. І можна лише собі уявити, що зі мною сталося, коли за півгодини вона зайшла до нашої кімнати.

Вона також вчилась в аспірантурі, але не жила в гуртожитку, а була заміжня і прийшла до мого сусіда по кімнаті, хіміка за фахом, з яким вони були в аспірантурі Інституту хімії.

Я, звичайно, почав знайомитись, викладаючи враз перед нею всю свою енергію і всі свої козирні карти.

І все мені вдалося.

Ми заприятелювали і лишились друзями багато років, попри все, що нас зв'язувало і не зв'язувало.

Але як склалося життя Марини.

Попри те, що вона була дуже гарна, особливою південною красою, вона ще й відмінно вчилась. Вступила до Політехнічного інституту. І у вісімнадцять років втекла з дому з викладачем, молодим доцентом, старшим за неї на двадцять років.

Батьки підозрювали про її захоплення, знали, що вона хоче щось витворити і просто зачинили її у квартирі. Марина вилізла з другого поверху через вікно, оскільки любов розцвіла і вона почала трахатись з доцентом і це їй дуже сподобалось, і поїхала з ним на місяць у Крим, написавши батькам листа, щоби не переймались.

Через місяць вони повернулись. Доцент саме розлучився з попередньою дружиною, внезабарі вони одружились, і через рік Марина народила сина.

І тут почалися проблеми буднів.

Доцент, дуже поважний вчений, саме захищав докторську дисертацію і був зіркою науки в інституті. Але вдома виявився неймовірним тираном, якщо приходив і їжа була холодна або несмачна, він міг жбурнути її в помийницю, вилаятись і забратись із хати і так далі. Вимагав він абсолютної покори і повного обслуговування.

Тепер я думаю, а може, він мав деяку рацію у своєму ставленні до молодої дружини… Але тоді я сам був зовсім юний і нічого не розумів.

Через три роки Марина пішла від нього, зустрівши молодого талановитого математика, який не був одружений, хоч йому було вже тридцять, і в них зацвіла нова любов. Розлучившись із професором, Марина вийшла заміж за зірку математики. Забрала у батьків сина і переїхала до математика у нову квартиру.

При цьому сама вступила до аспірантури.

Минуло ще два роки. Математик був знову ж таки гарним вченим, але щоденно пив і вдома почалися п'яні сварки і скандали.

Саме тоді я й зустрів Марину.

Я став часто бувати в них, її син також до мене звик. Математик виїжджав у відрядження, і я бував у них часто сам, але в мене ніколи не було внутрішнього морального права посягнути на чужу жінку, і ми просто приятелювали, хоч можна сказати, що в нас була так звана платонічна любов, бо нам було дуже добре разом.

Я часто замислювався, як бути далі, як бути мені з Мариною. Зрозуміло було, що вона може піти від цього чоловіка, з яким теж не складалося.

Але я живу в гуртожитку, жінка з дитиною… Я вагався.

І одного разу, коли ми вже зблизились доволі і в хаті в себе вона поводила себе природно, я відчув у якусь неповторну мить її й досі дуже високу самооцінку і її глибоку прив'язаність до сина, і збагнув, що я ніколи не буду більше люблений, ніж цей хлопчик, і що вона автоматично вимагатиме до себе особливої уваги і може бути капризна і дратівлива.

І я, як кажуть, дав задній хід.

Ми лишились друзями, часто бачились. Наша аспірантська компанія збиралася ще довгі роки на свята разом.

Марина таки полишила свого математика. Не минуло багато часу, і в неї появилась нова наукова зірка – кібернетик. Цьому було за сорок, розлучений, жив з батьками, молодий професор. Марина пішла жити до нього. Син знову жив у батьків.

На той час я дістав невеличку кімнату, мав свій куток, і вона приходила до мене і розповідала мені все про своє життя, і я давав їй поради.

І ось вона прийшла до мене в сльозах і в істериці. Кібернетик виявися з нападками шизофренії, і Марина знову потрапила у домашнє пекло. Вона гірко плакала тоді у мене і повторювала – за що ж мені все отак, за що мені така доля.

Тоді вона лишилась у мене ночувати, і ми врешті потрахались, і один раз, і другий. І виявилось, що то все виходило якось двоюрідно, що кінчати кінчаємо, але незграбно і не в лад. Вона виявилась повнішою, ніж колись, і не такою зграбною в сексі, а я вже був, можна сказати, розбещений увагою жінок, і звик, що жінка хоче все можливе зробити задля мене. А я вже потім їй віддамся, так максимально, як зможу.

Наприклад, мінет робився залюбки, я до цього звик, як до даності. Більше того, бажаючи зробити мені максимальну приємність, жінка могла заглиблюватися ще далі в мої міжніжжя язиком, шукаючи точок тіла, які не дуже знані на дотик інших рук чи губ і які є еротичними і викликають дріж і трем, і бажання водночас враз її перевернути і загнати в неї знервованого очікуванням і несподіваними імпульсами стрижня, і відчути раптове полегшення, нарешті ми вдома, і почати рухатись назустріч високій хвилі буття.

Тут все було не так. Просто навпаки. Вона звикла, що тільки її пестять і їй завдають насолоди, а чоловік це само собою, коли буде трахатись, буде кінчати, і цього йому досить. І це вчувалося в її рухах і доторках. І мені було страшенно сумно. Ми пливли різними кораблями в різні моря. Вранці ми знову почали трахатись, але вже наш поїзд давно пішов, і ми ще зустрічались кілька тижнів, але довго це не потривало.

Потім ми не бачились кілька років.

Я одружився, в мене народилась донька, і якось я зустрів Марину на Хрещатику. Ми обоє дуже зраділи і пішли на каву.

Вона й далі виглядала дуже привабливо, хоч просивіла, але сивина додавала їй особливого шарму.

Ми домовились про зустріч, і я завітав до неї зі своєю дружиною. Вона знову була одружена, знову з професором, тепер хімії, старшим, спокійним сивуватим чоловіком.

Ми гарно провели вечір, а потім ще зустрілись з Мариною на каві і вона розповіла мені про себе.

Вона заспокоїлась і знайшла себе в релігії. Вона мусила прийти до себе самої справжньої, це були її слова.

Я все робила не так, і я, я повинна була просити у Бога прощення насамперед за свої гріхи. За те, що я не бачила людей, не дивилась углиб, подавала себе і в інших бачила тільки фасад, і була переконана, що мене вони образити не зможуть.

Я довго думала, може, вони не були такі погані, як я це бачила, може, я сама винна у всьому, що зі мною було.

І тому пішла до церкви і знайшла там спокій.

Я й досі по-своєму люблю її, врешті я люблю усіх, кого любив і з ким мене звела доля і фізичне злиття не було випадковим, а за ним стояло відчуття іншої людини вповні.

Десь там углибині залишилось оте не зломлене почуття до Марини, але я збагнув, що вчинив правильно, не намагаючись з нею зв'язатись всерйоз. Нічого б не вийшло. Вона бачила тільки себе в інших, своє віддзеркалення в очах всіх чоловіків, які нею захоплювались. І вибирала найвидатніших, які, на її думку, були достойні її. І тут програвала.

Я був щасливий, коли побачив, що в неї все гаразд. З неї струменів дивний спокій, який буває тільки в дуже релігійних людей. От якби такою вона була двадцять років тому!

Але час взяв своє. Краса – не завжди подарунок долі, з нею треба поводитись обережно і тим, хто її має, і тим, кого вона приваблює! Недарма кажуть – не родись красивою, а родись щасливою!

Але Мерседес була така подібна до Марини в юності, що у мене все плуталось у голові, я лежав у готелі і думав про неї і про Марину, я хотів її, я хотів її шалено, я хотів її любити зараз, як її саму. І водночас отим своїм недолюбленим в Марині єством, яке лишилось у глибинах моїх потаємних притлумлених прагнень невтоленним.

Я хотів Мерседес, я прагнув її, але вона не приїжджала.

І ось я вирішив, що Мерседес таки не приїде, і врешті зібрався з Хоакіном поїхати в гори, у село в районі, де переважно хазяйнували контрас і де люди були настроєні до сандіністів насторожено, якщо не вороже. Я хотів почути і людей з іншого боку, послухати, що вони думають про революцію і про контрас і так далі.

Вранці в номер невеличкого готелика, де я жив, хтось постукав.

Я вирішив, що це Хоакін, і сонний ще, в самих трусах пішов відчиняти йому.

У дверях, однак, стояла Мерседес і усміхалась.

Я уявив собі, як я зараз виглядаю, і знітився трохи, але моя радість від зустрічі з Мерседес була значно більшою, ніж усі сумніви.

Я радісно кинувся їй в обійми, від яких вона не сахнулась, і обійняв її глибоко, і занурив свого носа і губи в її шию, і цілував її, не випускаючи з обіймів, і так дотяг її просто до ліжка, на якому щойно спав, і потягнув її на себе, і вже, втрачаючи майже глузд від її запаху і близькості її тіла, осипав її поцілунками, потім знайшов вуста, у які спрагло і жагуче впився своїми, і потім, тупо і дурнувато, завченим колись на початках сексуального досвіду жестом, зачепивши пальцем правої ноги її вже напівстягнуті трусики, висмикнув їх додолу, і ось я вже на ній, і за мить ось я вже в ній…

І тут усе тільки почалося…

Мерседес приїхала на один день. Завтра вранці вона повинна була вже бути в Манагуа.

Я переніс від'їзд з Хоакіном в гори на наступний день, сказавши йому правду.

Хоакін усміхнувся широко і радісно.

– Я за тебе радий! Бачиш, а ти ще сумнівався! Трішки повправлявся, і тепер з коханою все буде супер.

– Та це зовсім інше…

– І я кажу, що інше. То фізкультура і спорт, а це всерйоз! Гаразд, бажаю успіху!!

І потім у нас із Мерседес була ніч.

…Хто кохання не пив, як отруту, той ніколи не жив на землі… Ці банальні і простуваті слова чомусь запали мені в душу вже давно, і зараз, у стані щемливого щастя, я раптом їх пригадав. Так моє кохання зараз, це була отрута, я буду довго це пам'ятати, довго лікуватися, але яке ж щастя володіти тілом людини, в яку отак от з місця враз закохався і яка відповіла тобі взаємністю.

Це було не просто злиття тіл, не просто шал двох закоханих, це було шаління у щасливому поєднанні двох людей, яких засудили на смерть і які більше ніколи не побачаться.

…Я ніколи тебе не забуду, я ніколи тебе…

Як страшно вимовляти слова, за якими стоїть безвість, згуба, втрата, забуття. Ніщо. Порожнеча. Пустка, сповнена спогадів і марень. Як зараз хочеться напитися цієї життєдайної енергії назавжди, щоби ще довго пам'яталось, щоби щем розлуки відлунював довго і повільно затухаючою мелодією вічного спогаду, далекої і світлої погідної музики твого серця, її серця, його серця, мого серця, твого серця, її серця…

Я досі ніколи не занурювався вустами і язиком у жіночі органи. Це було у мене єдине сексуальне табу. Легко сприймав і завжди задоволений був, коли жінки пестили мій стрижень губами і язиком, коли я міг кінчати їм просто в рот, звиваючись від насолоди. Але завжди мені виглядало таке багато природнішим, ніж дотик чоловіка вустами до жіночої вагіни. Чистий, вимитий до кожної жилки на стрижні, чоловік був гігієнічний, і йшлося тоді лише про пристрасть, яка в такому перетвореному стані також поймала жінок, я не раз бачив, як вони впродовж мінету звивалися самі і кінчали в той самий час, коли я кінчав їм у рот.

А жінка за своєю природою була… менш чиста. Там всередині в неї водилося всякого, його застерігав приятель-сексолог, туди не лізь, там вимитися всерйоз жінка не може, заглибоко, ну і непросто.

Запахи, волосся, самий зовнішній характер піхви раніше ніколи не заводив мене, я любив пальцями погратися клітором, попестити жінку до змокріння і тоді входити в неї, коли вона вже прагне цього і тільки цього, і нічого іншого.

Але зараз в шалінні пристрастей мене раптом потягло вниз, я знову порушував тепер свою власну заборону, ламав власне табу, знову пірнав у новий гріх, шукаючи його смак, і я спрагло і вперше в житті щасливо занурився в жіночий міжніжний світ, шукаючи губами і язиком кожну клітинку, яка мала би дати їй більше насолоди, і сам раптом щасливий від цих, нових для себе доторків до іншого тіла, я вживався в її піхву, лизав її і пестив, засовував язика якомога глибше і намацував язиком клітор, і вчував, як клітор напружується під його ласками. Я вже перейшов мить, коли дивне і неприємне перетворюється на приємне і внезабарі вже звичне і своє, коли чужий і дещо відворотний, незвичний запах перестає бути чужим і в ньому знаходиться тонка нитка приємності, яка потім розростається до загального прийняття цієї частини тіла, цієї людини зі всіма її запахами, і звивинами, і складками тіла, які тільки в неї є.

Це і є любов, яка приймає все безоглядно, і вживається в кохану істоту з усіма її нюансами, які досі були прийнятні і приємні тільки їй самій.

А хтось інший, коли любить тебе так, то більше вже не буває. Але таке трапляється не часто. Я чув, як стогне і звивається Мерседес, чув, як вона вже майже до крові пазурями дряпає моє тіло, хотів зупинятися, і мені було добре як ніколи, хоч стрижень мій вже кричав «рятуйте!» – і врешті я відпустив її, став перед нею на коліна і повільно, зумисно зовсім заповільненим рухом, майже у знемозі, почав входити в неї, і продовжуючи ще, і ще, і ще свої ласки, пестячи напруженим стрижнем клітор і зовнішні губи, і вже всовувався в неї міліметр за міліметром, і коли я почав входити в неї, вона вже кричала, не криючись, вона рвалась мені назустріч, вона хотіла вже мене в середину, в туди, вглиб, в себе, ну, ну, ну…

І тут я раптовим різким рухом увійшов у неї, і вона аж видихнула полегшено – о-ох!

І ми почали рухатися в такт, обоє не поспішаючи, бо напруження було завелике, обоє шукаючи кінця і його затримуючи, доки можна, аж доки вибух не пролунав так, що здавалося, повітря розірвалось на друзки, і ми вчепились одне в одне, водночас шалено вгризаючись в себе взаємно швидкими конвульсивними рухами. І вона обхопила мене руками і ногами, і все це було одним суцільним сексуальним єднанням, в якому не було ні початку, ні кінця, і здавалося, таке щастя повинно продовжуватись вічно.

Але все має свій кінець.

На світанку я, змучений але спраглий ухопити ще трохи її, від неї, віддати себе їй, після короткого сну все ж вибрався знову на Мерседес і все сталося, але вже так, ніби було цього просто треба, трохи болюче після вчорашніх нічних ексцесів, трохи задовго, але закінчення було гостре і сонячне, і солодке, як прощений гріх.

І це був кінець.

Вона поїхала.

Ми довго стояли, обійнявшись на прощання.

Адреси, телефони. Що це все означає. Зараз і завжди, зараз і ніколи.

…Я ніколи тебе не забуду, я ніколи тебе не полишу…

Все, як в кіно, тільки біда справжня.

У мене в очах стояли сльози і в горлі клубок, хоч я до всього був готовий, але клубок не минав, і я ліг на хвилинку спати, і проспав до полудня, коли за мною прийшов Хоакін.

І це було добре, бо ми поїхали в гори, і так, серед інших, я не міг стільки думати про Мерседес і про свій щем.

Моєму приятелеві Хоакіну насправді недавно сповнилось всього двадцять один рік, так що він був зовсім ще юний лейтенант.

Один з моїх літературних героїв, до розуміння і сприймання якого я прийшов в дещо пізнішому віці, це Андре Мальро. Кожного з тих, ким я захоплювався, пов'язувало мене щось особисте, в їхніх творах я знаходив те, що мене ніби доповнювало і надавало мені почуття значущості, бо хтось інший сказав те, що відчував я, а отже, ми – свої, ми – однієї крові, він і я.

І не важливо, що він – знаменитість, яка давно померла, а я початкуючий письменник і авантюрист в пошуках утраченого часу, ні, в пошуках часу взагалі, я гадаю, що часу не втратив, може, лиш заощадив його замало. Але й так незле.

Мальро був авантюристом і письменником, і тому став моїм героєм.

У романі «Королівська дорога» один з головних героїв твердить, що до сорока років люди часто помиляються і не знають, як потім позбутися того кохання. Лише той чоловік, який думає про жінку не як про додаток до сексу, а навпаки, про секс як про додаток до жінки, визрів для кохання. Тим гірше для нього.

Але є речі ще гірші. Наприклад, той період життя, коли секс цілком полонить думки підлітків. Підігрітий усілякого роду здогадами і міфами… Але головне – це не знати багато про партнершу. Хоч би яка вона була – аби інша стать. Тільки би при цьому вона не була створінням, що має ще й своє приватне життя.

Я з часом прийшов і до власних висновків і побачив, що в певному віці еротика стає особливим інструментом самоствердження, додаючись до неприйняття жодного контролю над собою, таке собі непогамовне владолюбство – не над іншими, а над своїм життям і довкіллям, як свого роду захист від світу.

«Я – це я плюс мої обставини», – писав Ортега-і-Гассет. Захист від зовнішнього світу – кругова оборона – «one man war», – я тоді жив так, думав так і справді вважав, що «війна одного проти всіх» це моє життя. Певно, що були серед цих «всіх» винятки, але їх було небагато.

Я жив у країні, де постійно наражався на небезпеку бути репресованим, упослідженим у тій чи іншій формі, приниженим державою і можновладцями, хоч би й тільки за те, що я народився і виріс у Західній Україні і не вступив до їхньої сраної партії ніколи.

Я вже пережив багато всього на той час, коли втрапив у Нікарагуа, і, може, тому ніколи не боявся смерті… Старості – так. Тоді – так. Але з часом вона почала віддалятися. Хоч роки її й наближали. І хоч Час – володар життя, я вирішив воювати з часом, хоч я вірю, що він прекрасний, але і страшний. І жорстокий. Як дитина.

Довкола чувся таємничий шурхіт – так щоночі в джунглях оживало дике життя. Я думав, і думки, що зринали в моїй свідомості, плинули десь глибоко й інакше, ніж звичайно, ніби якась невидима підземна річка. Я почував, що зараз живу, віддалений безмежними джунглями від усього світу, яким володіють лише розум та істина, і шукаю іншого сенсу якогось справді людського існування всупереч привидам, що ховалися в темряві мого совєтського життя.

Нам з Хоакіном довелося-таки відкласти нашу поїздку в гори на кілька днів, бо там було зовсім небезпечно, десь з'явилися нові загони контрас.

А врешті, коли нам дозволило військове командування їхати, раптово появився московський письменник, якого лиха для мене доля також приперла в Нікарагуа.

Мені подзвонили з посольства і наказали усіх десять днів, поки він буде тут, опікуватися ним.

Це був капєц моїм планам на певний час, але що було робити?

Появився врешті в нашому готелику високий, широкоплечий блондин з пронизливими блакитними очима, років сорока з гаком. Красавєц-мужчіна. Всі нікарагуанки і навіть нікарагуанці дивились на нього захоплено, бо його очі – небачена рідкість у Нікарагуа, та й його волосся і так далі.

Він був ніби непоганий чоловік, десь із Поволжя родом, хоч і мешкав зараз у Москві.

Потрапив він у Нікарагуа випадково, жодної мови не знав і, чого сюди приїхав, також не знав.

Але якщо приїхав, то напише щось про революцію.

Отака от хуйня була в мене на голові.

Я чемно йому показав усе і розповів, що тут і як, а за кілька днів у Манагуа я запропонував йому поїхати зі мною в Естелі, подивитись на інший світ.

Я повернувся в Естелі разом із ним, і Хоакін, який чекав мене, повіз нас наступного дня вранці в гори.

Ми поїхали у село, в ту частину, яку контролювали контрас. І провели там цілий день, не зогледівшись, як стемніло.

Ніч тихенько спустилася на гори, раптово сповивши все довкола непроглядною пітьмою. Наш джип мчав гірською дорогою щодуху, ми спускалися вниз, і лише світло фар пробивало суцільну, здавалося, темінь.

– Нас можуть зараз вбити! Ми можемо кожну хвилину напоротись на ворожу засідку, – раптом сказав хрипко Хоакін. – Ти затримався. Я ж казав тобі, нам треба виїхати звідси засвітло. А зараз все може статися. Ця територія контролюється контрас. І зараз – ніч, довкола темінь.

Я мовчав і знав, що я винен. Але не відчував страху, ані на мить, і, власне, подумав, що не боюся, бо нічого точно не знаю і не розумію, звідки можуть на нас напасти і яка може бути засідка.

А всередині – десь там дуже глибоко, ще один голос казав – ти все знаєш і все розумієш, просто не пускаєш усвідомлення небезпеки до свідомості, от і все. І тому робиш вигляд, що не розумієш. Ти просто вар'ят, придурок життєвий. Вб'ють – так тобі й треба.

Я вже знав ці діалоги всередині себе, коли воював здоровий глузд з безглуздою, майже підлітковою хоробрістю, безжальною силою незнання, яка здебільшого перемагала, не слухаючи очевидної логіки і здорового інстинкту самозахисту.

Власне в цю мить і затріщали автоматні черги, і це було очевидно – стріляли по нашій машині. Кілька куль ударились невиразними хижими краплинами залізного дощу об наш джип, нагадуючи, що тут не іграшки і що кожного з нас справді можуть зараз вбити, якщо навіть сліпа куля поцілить, куди треба.

Але ж кулі не пробили навіть обшивку машини, отже, стріляли здалеку, вочевидь з гори.

Але хто сказав, що вони не перебіжать через гору і на наступному повороті не зустрінуть машину прямими автоматними чергами вже зблизька.

І тоді – до побачення всім! Ми вже нікуди не їдемо! Нам просто справді буде пиздець!

Хоакін пригнувся за кермом так, що ніби вкляк у нього, став якийсь маленький і непомітний, і я раптом побачив у ньому ще підлітка, зовсім юнака.

– Молися Богові! – сказав він високим юнацьким голосом. – Ти сам цього хотів – от і маєш.

Він був правий – я сам цього хотів. Я мав те, що хотів. Існувати всупереч страхові перед смертю. Існувати всупереч можливій смерті. Це особливе піднесення, яке я переживав рідко, але я знав уже добре. Воно породжене абсурдністю життя, коли ти віч-на-віч з ним, ніби з голою жінкою… Отак от відразу вона являється перед тобою зовсім гола, і це заворожує. У загрозі життю є своя привабливість. Можна боятися вмерти і прагнути ризику, так як переспати з дуже привабливою жінкою і потім відчувати кайф після апогею. Полегшення, спокій і знання, що це було, це відбулося.

У машину не трафляли кулі, видно, стріляли з гори звисока.

Я схопив автомат Хоакіна і вистромив його у вікно. Зняв запобіжник і вигнав у понічне нікарагуанське повітря велику нічну чергу.

– Навіщо? – прошепотів Хоакін. – А втім – нехай знають, що ми озброєні. Може, так і треба.

Все було ніби й непогано, але ж на задньому сидінні сидів було мій колега-москаль, який тепер лежав на підлозі джипа і обкладав мене всіма можливими в російській мові матами.

– Ти ненормальний, ти піздоватий, йобнутий на всю голову з цим своїм Нікарагуа. Рускаму челавєку за граніцей ваабще больше нєдєлі делать нечего. А тут сумасшедшій хахол піздячіт кудата в гори і нариваєтся на то, чтоби его убілі.

Да йді ти сам к йобаной матері і здихай тут зі своїми революційними абізянами, а я не магу винасіть ету скотскую страну і етіх ідіотов і придурка тебя, которим меня Бог наказал….

Він верещав майже увесь час, поки ми не в'їхали з гір в рівнину і ще незабаром просто в місто Естелі, і він затих.

Ми розійшлися мовчки кожен у свою кімнату у військовому гуртожитку, а наступного дня виявилось, що він таки захворів – чи правда чи ні, в нього прихватило шлунок, і я, радісно лишивши його в місті, подався сам знову в гори тільки з Хоакіном.

Але цього разу якраз у нас не стріляли, і все було спокійно, і мені було шкода бідного кацапа, який так обісрався під кількома автоматними чергами, і така в мене була з ним пригода в Естелі.

У спокійному житті він був веселий балагур і матюкальник, і знав силу-силенну рускіх частівок з матюками, і все це виходило в нього дотепно і навіть дуже…

Шол па уліце прахожий, На єбьону мать похожий. Вдруг откуда нє возьмісь Появілісь в рот єбісь.

Я качався зі сміху, нікарагуанці просили перекласти анекдот, але я перекласти це не міг, бо з такої пісні справді слова не викинеш.

Ти куда меня ведьош всю таку малодєньку. На ту сторону рєки, іді і нє пізді.

Цей рускій був-таки прикольний чувак справді. Але його жарти вже нічого не рятували в наших взаєминах, і він це знав, і я знав. І він знав, що я все бачив і знаю про нього.

Я говорив з ним па-рускі. Питаю вранці:

– Ну што?

А він мені:

– Нє што, а што п'ядесят! І каждому!

На щастя, він незабаром поїхав, ми гарно розпрощалися, при від'їзді він знову став веселий і життєрадісний москаль – кров з молоком.

Але я пам'ятав його істерику в Естелі і вже ніколи не зміг би на нього дивитись нормальними очима. Такого прислали. Що робити!

Я вже пробув у Нікарагуа понад два місяці. Об'їздив чимало з цього боку, де Манагуа, і Атлантичний океан.

Але країна містилася серед двох океанів.

Посередині були малопрохідні, окрім невиразних доріг, джунглі, з усіма видами небезпек – від змій до різного роду хижих звірів.

Це вабило і страшило водночас.

А поза тим на другому боці, де було узбережжя Тихого океану, знову квітла умовна місцева цивілізація.

Виявилось, що там жили нікарагуанські негри, і, більше того, розмовляли там переважно англійською мовою. Бо кілька століть тому предки нинішніх чорношкірих нікарагуанців утекли зі Штатів, ще за часів рабства, і оселились на цьому узбережжі, і так виникло місто Блуфілдс, з якого, до речі, походила моя кохана Мерседес.

Це було круто. Оскільки я розмовляв по-аглійськи також, я попросився туди.

Все було непросто, туди часом літали літаки з військовими керівниками або посилалися військові частини з важким тижневим переходом через джунглі.

Ні того ні іншого ближчим часом не сподівались, отже ідея хороша, а поїхати нема як туди.

Але ж люди якось їздять!

Я з'ясував, що до великого озера ходить часом автобус. На озері раз у тиждень пливе кораблик, така собі баржа з буксиром, а з іншого боку, там вже близько до Блуфілдса, під цей час теж приходить автобус.

То в чім справа, я вирішив поїхати сам, так, як я їздив у Естелі, в Матагальпу і Чінандегу.

Поки я збирався і з'ясовував, що, куди і як, і зібрався вже їхати, мені сказали, що кораблик цей пішов сьогодні, а наступного разу буде через тиждень.

Я дуже засумував, бо вже був готовий їхати у таку романтичну подорож через усю країну – від моря до моря.

Через два дні за мною приїхала машина, викликали мене до начальника контррозвідки Маркона, з яким я дуже заприятелював на той час і який був героєм кількох моїх оповідань.

Я написав кілька нікарагуанських оповідань ще після першої своєї поїздки в Нікарагуа, один мій приятель кубинець переклав два з них іспанською мовою, і я надрукував по приїзді їх у місцевій літературній газеті, і відтак став для багатьох своїм, і Маркой вважав мене своїм приятелем.

Я приїхав до нього в його офіс.

В революції все було просто. Звичайна кімнатка в якомусь невиразному будинку. Але це був офіс сьогодні, а завтра міг бути в іншому місці.

Маркой був родом із села, і коли я якось був у нього вдома, то виявилось, що у внутрішньому дворі у нього город і коза.

Я отетерів.

– Навіщо тобі коза?

– Я селянин, і хочу для відпочинку мати вдома щось, до чого я звик. От город і коза – і в мене ілюзія, що я на селі, а не в цьому смердючому місті.

Я чемно чекав, поки військові – їх в кімнаті було кілька – переговорять свої справи.

– Ну, що, Хорхе? Переживаєш, що спізнився на човен? Хотів би зараз бути в Блуфілдсі? Так от – цей човен захопили контрас, одинадцять чоловік розстріляли на місці, п'ятнадцять забрали в полон із собою. А решту відпустили. Як ти гадаєш – тебе би розстріляли чи забрали би в полон?

Я відчув, як повз мене промахнула хижа коса смерті, просто ніби війнуло чимось з того боку.

– Мабуть, розстріляли би, я ж із Совєтського Союзу, ідеологічний ворог…

– І я так думаю. Пиздець тобі був би напевно. Зараз би годував там раків на дні озера або ж леопардів у джунглях. Ну як тобі така нагода?

Я знизав плечима і мовчав. Війна – не іграшки і не розвага. Треба пам'ятати.

– Та ти радій, що тебе Бог береже. Ти в сорочці народився і на тобі Божа благодать. Ти ж на півдня спізнився…

Маркой був дуже релігійний. І все про мої плани знав.

– Коротше, я тебе повезу колись у Блуфілдс. Але літаком. У мене буде справа там, я тебе попереджу і поїдемо, а сам уже не рвись нікуди, якщо хочеш вернутись додому.

Але я хотів куди-небудь, навіть недалеко перейти через джунглі разом із якимось військовим підрозділом. Щоб відчути цю землю, хоч трохи так, як вони, оті, хто воює, хто вірить у революцію.

– Ти таки дурнуватий, Хорхе! – казав Маркой, – але тому ти мені й подобаєшся. Чому ти так полюбив нашу маленьку веселу і сумну країну у війні, не знаю. Але це видно. Добре, я тобі щось вигадаю. Підеш з хлопцями від Магальпи у гори, там є пост, і його треба міняти. Спеціальної небезпеки там немає, але війна – скрізь війна. Завтра поїдеш у Матагальпу, а там тебе зустрінуть.

З Матагальпи ми пішли пішки в гори. Нас було двадцятеро, зі мною двадцять один, цей загін мав замінити тих, хто вже місяць був на посту, а я мав із тими, хто вертався в місто, також вернутися назад.

Над багаттям, яке ледве палахкотіло, линули і відразу губилися чисті й монотонні голоси нікарагуанців. З ними було добре. Я був змучений переходом через гори, але не більше, ніж ці юні хлопці.

Я знову був щасливий. Я – нікарагуанець, боєць революції, я в джунглях з військовим підрозділом. Тільки наші голоси порушували безконечну тишу джунглів. Спогадів не було. Я почував себе нікарагуанцем, і зараз ніби мого власного минулого в мене не було, тільки сьогоденна реальність, цей вечір зв'язував мене з людським життям, саме вогонь багаття і голоси. Мої думки були прозорі і чисті, неймовірно прозорі під впливом надприродної величі, навіюваної ніччю та вогнищем. Здавалося, все довкола прагнуло переконати мене в умовності людського існування, в абсолютній безсенсовності життя і в його величі і піднесенні водночас, якщо людина переживає піднесення духу.

Сенс і сила життя саме в цьому.

Я думав і про смерть, і про небезпеки, і вирішив, що прийняти або відштовхнути свою смерть мене примусить саме життя. Смерть не вибирають.

Є ще інша смерть, та, що всередині нас. Моральне спустошення, зрада, незграбний компроміс із собою, існування яке насправді є неіснуванням.

Отут людина вибирає.

Я вибирав життя. Я хотів жити на повну силу в кожному відтинкові свого буття. Бо за кордоном – і тільки – я почував себе вільним, і особливо тепер, в Нікарагуа, і особливо зараз, коли я лежав у гамаку, підвішеному між двома деревами – так всі сплять у джунглях, і слухав неймовірну тишу джунглів, і мені хотілося плакати від щастя! Від того, що я це маю, я дотягнувся, я досяг найвищої точки свого буття.

Це, мабуть, написано в книзі життя, хто коли помре, і така вже в людини карма, і така її доля, і її шлях широкий…

Не треба занадто ризикувати, але боятися усього теж без сенсу.

Жити як дихати!

Дві речі, які займали Мальро, ціле життя цікавили і мене. Секс і смерть, небуття.

Ми дісталися посту наступного дня під вечір. Це була радість для тих, хто вертався в місто, і новизна досвіду для тих, хто прибув зі мною.

Заночували тут, на горі, тепер нас усіх було сорок один, і табір був великий, і багаття пишне і високе, і настрій у всіх був гейби святковий, і я знову почував себе щасливим.

Це було як перший раз із жінкою. Кайф ловиться не тільки від самого фізичного відчуття, але й від того, і може, навіть більше, що це сталося. Що це вже відбулося саме з тобою, що ти цього досяг. Бо дуже цього хотів. І – ось воно! Ти вже там був! Ти знаєш, що це! Переступив поріг!

Ось він – смак гріха, тільки іншого виміру.

Я простяг руку до вогню, гріючи її, просто наближаючи руку до вогню, аби полум'я не палило мене, але доторкнутися його якомога ближче, і червоний відблиск вогню ковзнув уздовж мого тіла. Ми всі виглядали невеличкими людськими плямами, постаті яких вповні губилися в темряві, і голоси, що уривчасто і тонально, як багатоголосий хор, бриніли серед неосяжного простору, викликали в уяві пташиний базар, в якому, попри позірне багатоголосся, є суворе відчуття спільності колективної підсвідомості. Кожен говорив про своє, але ми були разом, ми були єдиним цілим, і я був з ними у цьому єдиному цілому.

Ці голоси, які лунали під сліпучо чорним, зірчаним небом, серед війни й мороку, належали людям, в яких було стільки чогось ідеально нелюдського, фанатичного, переконаного, ніби божевільного, що я відчув себе також причинно закоханим у революцію і готовим померти за неї, отут у Нікарагуа…

Я повернувся в Манагуа через тиждень і був готовий до нових мандрів. Приходив кілька разів до Маркона з питанням про Блуфілдс, але той тільки відмахувався від мене. Буде час і нагода – поїдемо! Чекай.

Минув тиждень, потім другий.

Я чекав, але насправді моє життя в Манагуа дуже ускладнилося за той час.

Я повернувся в Нікарагуа через рік після моєї першої поїздки з Боровиком і, попри своє вільне і у великому сенсі піднесене життя, з сумом спостерігав поступову «совєтизацію» революції.

Наростала революційна бюрократія, і що найгірше – члени сандіністської партії, навіть у війську – ставилися вище, ніж не члени партії.

Це ж був сересерівський метод, совєти купували революцію на корню і занапащували її, як маленьку дівчинку, яку вчать трахатись у всі дірки змалечку, ну і виростає вона професійною курвою.

Я поїхав з купою різних планів, мені обіцяли допомогу, але минали дні, тижні і нічого не мінялось, то в них було засідання, то кудись викликали, казали приходь завтра, і так я собі жив, волочився у «місто гріха», страхався. Пив пиво, вдень відсипався, і приходив в офіс Спілки митців, і все починалося спочатку.

Я не витримав і на якомусь невеликому зібранні урядовців Спілки письменників висловив свої претензії, що я приїхав писати про революцію з іншого кінця світу, а тут практично не маю ніякої допомоги.

Мені пообіцяли допомогу, але з місця нічого не зрушилося, більше того, там при готелику була кухня, яка працювала на приїжджих гостей, переважно зі Штатів добровольці приїжджали з гуманітарною допомогою, і я навіть кілька разів перекладав з іспанської на англійську, бо в них бракувало перекладачів.

З американцями в мене було кілька веселих пригод, одну товстеньку молодицю після великого банкету, коли всі напилися, я таки трахнув. Але то нічого не значило, вона сама захотіла мене і через день поїхала геть, лишивши мені трохи грошей на життя, і це було значно приємніше, ніж наш з нею секс.

Але от я пішов з групою американців у дитячий садок, щоб вони подивились, як революція дбає про дітей.

Директорка дитячого садка щось їм пояснювала, я перекладав, аж от із юрби дітей, які на нас дивилися, вибирається малюк, років чотирьох-п'яти, не більше, і кидається просто до мене, і обіймає мене за ногу, бо вище дістати не може, і так притулившись стоїть біля мене.

Під загальний регіт і з'ясування, коли я бував в Нікарагуа і чи це часом не мій пацан, я взяв малого на руки, з'ясував, що зовуть його Хосе Луїс і що йому чотири роки з половиною. Потім лишив малого і ми пішли оглядати приміщення, перейшли до іншої зали, знову про щось розповідала директор, я перекладав, але серед усіх появився Хосе Луїс, який знову побіг до мене.

І коли Хосе Луїс знайшов мене ще й в третій залі і знову ж таки тулився до мене, я просто розгубився від його безпосередності і отакої от миттєвої дитячої любові.

Може, так воно в житті і має бути, отак от побачив людину, і шкірою і глибинним єством почуваєш, що вона твоя, і тоді треба все кидати і бігти до неї, і триматись за неї, бо, може, це і є та єдина людина, ім'я якої Господь написав у тебе на спині, і ти лиш не знаєш, хто це.

В однієї американки був із собою «Поляроїд», і я попросив, щоби вона сфотографувала мене з малим. Я взяв його на руки, і ця фотка стоїть в мене й досі за склом у шафі з книжками, і я ніколи його не забував, хоч більше ніколи й не бачив.

Але після моїх претензій на мене взагалі перестали звертати увагу. Мерседес поїхала в Європу, а інші тут були невідомо для чого.

Але коли не було американців, кухня не працювала, гроші в мене практично закінчилися, і я просто тупо хотів їсти і не було чого.

Можливо, це був спосіб показати мені, що я повинен виїжджати додому – досить тут вештатись. Не знаю.

Але їхати додому я не хотів – у мене була віза на чотири місяці, і я шукав способів вижити і пожити в Нікарагуа ще трохи.

У цей період появилася письменниця і журналістка з Гондурасу, висока мулатка з короткою зачіскою і трохи різкими, майже чоловічими, рухами і поведінкою.

Її годували, а отже, заодно і мене.

Вона приїхала на десять днів, мала щось писати і купу різних планів.

Однак я її з самого початку заспокоїв, що нічого в неї не вийде, їй не вдасться виконати своїх планів, бо тут така махрова бюрократія розквітла у Спілці митців, що зробити щось просто неможливо. Всі кажуть завтра, а завтра кажуть теж завтра.

Вона мені не вірила і марно оббивала пороги установ і різних чиновників, а я тільки підсміювався.

Врешті вона вже була у повному відчаї і казала, що напише все, як було тут, і що невідомо, куди приведе ця революція.

Те, що в такий совєтський спосіб розвитку вона приведе просто в сраку, я вже здогадувався, але вірити до кінця в погане ще не хотів, сподівання були іншого плану.

За день перед від'їздом вона запросила мене до ресторану неподалік, ми випили, я врешті добре поїв, і ми пішли в готель, нікого в ньому, крім нас, не було, і я розумів, що вона з горя хоче хоч потрахатись.

Вона не була в моєму смаку, але ж темношкіра мулатка з Гондурасу – це звучало круто, і я таки їй встив дурня під шкіру.

Я розумів, що ніколи-ніколи я насправді не знатиму почуттів цієї жінки, ніколи не знайду в цьому її відчайдушному шалінні, який врешті підбадьорив мене, нічого поза простим сексуальним актом, крім одмежування і самозабуття. Володіти можна лише тим, що любиш. Охоплений раптовим хвилюванням, я зненацька відчув, що справді зараз хочу її, хочу ще раз і тепер хочу по-справжньому, ніби не в змозі відірватися від неї. І я заплющив очі й знову накинувся на її тіло, мов на отруту, раптом стало мені тоскно, і я цілував її так, ніби хотів знищити поцілунками це безіменне обличчя, що нагадало мені про неможливість мати це завжди, про те, що я повернуся колись у свій совєтський світ і хоч там є люди, яких я люблю, це буде важке похмілля після нікаруанського щасливого оп'яніння.

У неї була трохи шорхла, грубувата шкіра, але тіло її було гарячіше, ніж звично у жінок, і всередині її піхви ніби палав м'який лагідний вогонь, який захопив мене усього, щойно я увійшов у неї, і вона спрагло обвила мене руками й ногами, так що трохи заважала рухатись, але в цьому водночас відчувалось її бажання, її спрага, її спроба втекти від образи, яку завдало їй тут життя, і забутися і бути просто собою.

Наступного дня вона поїхала і я жалів за нею, за тим, що не трахнув її з самого початку, що можна було трахатися отак мило цілий тиждень.

Але вона поїхала, я трохи посумував за нею, а за два дні подався знову у «місто гріха» до своїх приятелів і приятельок, далеких від культури і близьких до життя.

Але любов приходить і відходить, а їсти хочеться завжди.

Рятував мене в цьому час від часу співробітник нашого посольства Євген Свинарчук, який у посольстві був ніби стажером з України і мав там високу зарплату, і, гадаю, йому доручили час від часу мене навідувати, як земляка, і дивитись, що я тут роблю.

Ми ходили у ресторан поблизу, і він годував мене досхочу, бо це йому практично нічого не коштувало. Посольство діставало зарплату в доларах, а місцеві ціни у відношенні до долара були мізерні.

Я пригадую, як замовив собі «парільяду» – величезне блюдо з різними їствами морського походження. Там були і креветки, і краби, і якась риба, і ще щось, і загалом це було розраховано на дві особи, і Свинарчук каже мені – не з'їси всього!

А, кажу, з'їм, Женя, бо ти ще приїдеш до мене через тиждень, а я вже завтра буду голодний, так зараз напруся як удав і буду два дні переварювати.

Так і було.

Але нерви мої вже були на межі зриву – що ж, отак от сидіти, нічого не роблячи.

І я, зорієнтувавшись трохи в обстановці і політичних розкладах, попросився на прийом до коменданте Томаса Борхе, легендарного героя революції, засудженого свого часу на страту сомосівцями, потім він утік із тюрми, командував цілою армією, знаний як безстрашний командир і чіткий керівник.

Невисокого зросту, вже повнуватий, він прийняв мене легко і просто. На стіні в нього висів великий портрет Хуліо Кортасара, який виявитвся його близьким другом, з яким я листувався і перекладав його українською.

Всі питання, які я поставив перед Борхе, були з'ясовані у п'ять хвилин.

Через нього я познайомився з Марконом і потрапив у всі ці військові з'єднання.

Борхе на той час був другою після президента Даніеля Ортеги людиною в країні і командував усіма військовими силами. Мене поставили на список у війську і далі я жив і харчувався при військових.

У Спілці митців, якою керувала дружина президента, поетеса, не реагували на мене ніяк.

І я подався у мандри країною, час від часу повертаючись у Манагуа у свій готелик при Спілці і за якийсь час знову від'їжджаючи кудись у глиб країни.

Одного дня мене підняли о шостій ранку, я ледве продер очі, бо вночі був у «місті гріха», мав якийсь дивний шалений настрій, – може, то повний місяць на тебе діє, сміявся Хосе, може, ти вовкулака чи вампір, – і подався до Марії з Карліто, і розгулявся на повну катушку, і приїхав по тому пізно.

У передпокої мене чекав Маркой і з ним двоє озброєних військових.

– Одягайся, поїхали!

– Куди? – Я нічого не тямив спросоння. – Чому так рано?

– Тому! – сказав Маркой. – Ти хотів у Блуфілдс, зараз буде літак. Збирайся вже. Зараз.

– Але ж треба було попередити заздалегідь.

– їдеш чи ні? – насупився Маркой.

– Так. Зараз. – Я побіг у свою кімнату, схопив сумку з кількома сорочками і шортами, і за мить ми вже сиділи у джипі і їхали кудись на летовище.

Літак був маленький, нас у нього сіло всього четверо, крім пілота.

Летіли не дуже високо. Льоту було, як мені сказали, три години.

Щойно піднялися і я, зрозуміла річ, задрімав. Коли прокинувся, сказали, що за півгодини будемо у Блуфілдсі.

– А чого ви не спите? Я от звик. Вилітаю – заснув, прилітаю – вже й кінець рейсу, час у такий спосіб летить непомітно.

– Ти такий герой, бо нічого не знаєш, – сказав Маркой і кривувато усміхнувся. – За цей час нас могли вже одинадцять разів збити! Зрозуміло тобі?

Ні хєра собі! Мені було зрозуміло. Я заткнувся і подумав тільки, що якщо би збили, то пиздець був би непомітний.

Совсем незаметно под самий конец На тонєнькіх ножках подкрался піздєц.

Це якраз було би воно, самий раз.

Так врешті було би краще, аніж померти з ясним усвідомленням смерті, так і не розслабившись.

Але я довго не думав про свою можливу смерть за таких обставин, врешті я приїхав сюди не задля смерті, а задля життя.

А далі вже – як Бог дасть!

Блуфілдс теж було старе колоніальне місто з довгою історією, і говорили тут мішано англійською й іспанською, як у нас в «русифікованих містах» – російською й українською.

У Блуфілдсі також стояли старі будинки з колонами й порталами, з венеціанськими вікнами і розмаїтими візерунками численних ґрат на віконницях.

Загалом місто було таке, як і всі в Нікарагуа, хіба що багато було негрів, а в центральній частині значно менше.

Ну і індіанське коріння переплетене з негритянським давало тут такі гарні расові наслідки, що можна було задивлятись. Нікарагуанці взагалі гарні. Велика частина інідіанської крові – ще багато індіанських племен живуть окремим життям у джунглях і мало спілкуються з цивілізацією, маючи свої традиції і свій триб життя, – давала розкосі очі і смаглявий колір шкіри і цупке чорне волосся, яке, однак, могло закучерявитися через якусь негритянську прабабусю, або очі раптом у мулата виявились світлими через когось із білих предків і так далі.

У Блуфілдсі було чимало і чистих індіанців, які освоїлись у цивілізації і жили тут, як усі.

Але індіанська свідомість, проста і безпосередня, не просто вписувалась у цивілізацію.

Жалівся пізніше один військовий начальник, що мають проблему з дівчатами.

– Ось приходить вагітна дівчина, а їй тринадцять років. А той її коханий, що обіцяв любов і одруження, з сандіністського війська, вже разом із частиною відбув у Манагуа.

А як звати – Хуан. А прізвище? Не знаю. Вона й не знає, що люди мають прізвища. А скільки йому років? Сімнадцять… Ну і що з нею робити. Народить, треба допомогу. Це ж сандіністський боєць її трахав. Засранець малий, наспускав туди і втік. А пацанка завагітніла, і каже, що його любить, і що він обіцяв повернутися. Ага, якраз він до неї повернеться. Вже трахає давно там якусь свою Луїзу чи Анну в Манагуа… Біда з цими індіанцями, та й годі.

Я пробув у Блуфілдсі два тижні. Маркой обіцяв за мною приїхати рівно через два тижні, так воно і сталося.

Але в міжчасі я почув, що є за двадцять чи тридцять кілометрів від Блуфілдса в морі острів, і дуже гарний. І я запрагнув потрапити туди.

Вже в місцевому сандіністському штабі мене знали, вже я, признайомившись одразу ж з пацанами, які вартували помешкання, в якому я жив, подався з ними на дискотеку, а потім до курвів. Вже встиг відмітитися на місцевій індіанці, бо хотів трахнути тут саме індіанку, і хлопці мені постарались знайти підходящий варіант.

Нічого особливого, але просто розкосі очі і інший оскал обличчя, коли страхається, інший вираз обличчя взагалі, таємниця, яку хєр просциш, треба з ними довше побути, щоби збагнути, що означає ця міміка, а насправді лиш позірно схожа на звичну міміку білої людини, але має свої потаємні ознаки чогось зовсім іншого.

Зараз я хотів на острів, і коли з'ясувалося, що туди ходить час від часу рибальський корабель, то я попросив, щоби мене попередили і взяли із собою.

Якось заходжу у штаб спитати, як справи, чи нема чогось нового, а мені кажуть – ти хотів на острів, от зараз буде корабель, можеш поїхати, там поїде заступник міністра рибнодобувної промисловості, от з ним і поїдеш. Але вони відпливають за півгодини.

Я попросив, щоби почекали, бігом побіг до себе у помешкання, схопив свою сумку і за півгодини корабель відпливав у море.

Я було сподівався на якісь кабіни для гостей чи щось таке. Але нічого ніде не було, корабель був промисловий і відвозив заступника міністра, якому було років з тридцять, він із всіма сидів на палубі на дошках, пили пиво і мене запросили, а потім моряки зустріли інший корабель, який вертався з промисла, і ті передали нам лангустів, риби і велику морську черепаху, верхи на якій я сфотографувався.

І ось ми прибули на острів.

Це одне з найбільших зачудувань мого життя. Якщо уявити собі, як виглядає казковий острів, на який потрапив Робінзон або якісь інші герої романтичних пригод, то це був саме він.

Море, дрібненький пісок, пальми, далі буйна нікарагуанська зелень, неймовірна тиша, спокій, просто Едем, рай, в якому жили Адам і Єва.

Ми поселились у готелику на березі моря, що складався з чотирьох кімнат, крізь стіни яких просвічувало сонце, а вікон там взагалі не було.

Урядовці мали засідання, а я пішов на море купатися, плавав так, як, здавалося, ніколи в житті, – ідилія.

На березі купався ще хлопчик негритосик. Я спитав його, чому він не плаває далі.

– Бо там акули, небезпечно, – сказав він.

Я трохи осікся від своїх екскурсів у відкрите море і далі плавав там, де мілкіше.

Але однаково це була ідилія.

Острів був маленький, населення переважно негритянського походження, в центрі острова – село.

Увечері вирішили піти туди в місцеву кнайпу на дискотеку.

А в міжчассі я підговорив одного з хлопців, з якими ми сюди прибули, і ми пішли довкола острова.

Ми обійшли його за чотири години.

Бачили величезне лігво океанської черепахи. Від нас тікали якісь змії чи вужі, і ми йшли по самому берегу, часом просто по воді.

І я був знову щасливий. Це була казка.

Пізніше я дивився французький фільм з Бельмондо, «Приватний детектив» і там головний герой-детектив (Бельмондо) заприязнився з пацаном і каже йому, що купує цілий острів, на якому хоче жити, і в уяві його вимальовується цей острів.

І коли я бачив цей фільм, мені хотілося крикнути – таке я бачив, таке буває насправді, такі острови існують у світі, це не лише казка.

Я доторкнувся до казки руками і ногами.

За день до моєї поїздки на острів – ми були там три дні – я помітив у місті високого, дуже гарного расового негра поруч з блондинкою, яка тулилася до нього. Було помітно, що вони люблять одне одного, і я звернув увагу на дуже гарну фігуру дівчини і на її розкішне біляве волосся. Однак, придивившись, – я зустрічав їх кілька разів, – я побачив, що насправді вона не першої молодості і дещо пожована.

Але якщо він її любить і вона його, як це класно! Геть расові упередження! Отака от революційна країна, отака от Нікарагуа – тут все змішане і всі рівні й однакові.

Увечері ми подалися на дискотеку в село всією приїжджою компанією. Цей шлях теж назавжди лишився в моїй пам'яті.

Ми йшли крізь джунглі серед ночі якоюсь доволі вузенькою дорогою. Зрозуміла річ, ніякої електрики ніде тут не було й бути не могло.

Зірки на небі були такі величезні і світили так яскраво, що, здавалося, я ніколи нічого подібного не бачив, і довкола просто гуділи і верещали цикади, безумний хор цикад на різні голоси – просто ансамбль пісні і пляски.

Зорі були так близько, що, здавалось, можна дістати рукою.

З дитинства я пам'ятав таку пісеньку:

Ми ідьом по Уругваю — Ночь хоть виколі глаза. Слишни крікі попугаев І мартишек голоса.

Це було якраз воно – я тому і згадав цю пісеньку – ніч, хоч очі видлубай, крутизна неймовірна!

Я йшов отак з півгодини, дивлячись у спину попередньому пішохідцю, бо по двох цією стежкою йти не можна було. Невідомо, як тут взагалі поночі можна в чомусь орієнтуватись.

Але врешті ми прибули до центру місцевих розваг.

Це була така величезна напіввідкрита клуня. Бо все було із пальмового листя – і дах і стіни, посередині був якийсь шинквас, на ньому стояв двохкасетний магнітофон і з нього лунала музика.

Це і був місцевий ресторан з дискотекою.

Ну-ну! Теж цікаво!

Ми посідали, замовили пива і почали озиратися. Музика верещала, в залі сиділо ще кілька дівчат.

І раптом я побачив за сусіднім столом отого високого гарного негра з блондинкою, яких я помітив на вулиці у Блуфілдсі.

Отакої, чого ж вони сюди приїхали?

Ми посиділи, погомоніли ще з півгодини, аж тут підходить до нас пацан, який подавав пиво, і каже, що ота пані з сусіднього столика питає, чи це правда, що ви із Совєтського Союзу. Я відповів ствердно.

– Бо вона хотіла би з вами поговорити.

Наташа – її звали Наташа – виявилась одеситкою. Я мало не впав зі стільця, коли вона заговорила до мене російською. Вийшла заміж за студента і приїхала до нього додому.

Я вже був тут близько чотирьох місяців і дещо розповів їй про місцеві звичаї і справи.

А сам думав – це ж треба! Виглядала вона на доволі потріпану курву, яка після численних пригод підчепила іноземця, щоби виїхати з ним «за граніцу».

Але він жив тут, на цьому острові!!!

Що вона тут буде робити?

Вже Блуфілдс – це жопа! А цей острів!!!

Краса неземна – але ж жити тут, вдалині від світу! Не знаю, я при всій любові до екзотики не зміг би, це напевне.

Однак на колір і смак приятелів нема, кожен дрочить, як він хоче, а я дрочу, як я хочу.

Після зустрічі з одеситкою один з місцевих заправил, який нас зустрічав, розповів мені тутешню острівну історію, яка в чомусь додала мені розуміння, а точніше нерозуміння жіночої психології.

Приїхала якось на острів відносно молода американська туристка в пошуках екзотики. Поселилась вона в якомусь бунгало, яке зняла тут на місяць, і взяла собі в помічники двох молодих хлопців – шістнадцяти і сімнадцяти років, одного – шофером, а другого прислужником.

Все було дуже добре, вони вивчали острів і всі його пляжі, їздили по острову скрізь, де тільки можна, бо вона найняла собі машину, тут все було за гроші – для туристів.

Скінчилося тим, що вони обоє її трахнули, і вона образилась і подала на них у суд. В деталях невідомо достеменно, але здається її трахнув один, потім другий, а потім вони вирішили, чого тут соромитися, і трахнули її удвох.

І тоді, власне, вона образилась.

На засіданні суда все відбувалося якось дивно, врешті виявилось, що вона не дуже то й хоче їх засуджувати, і із зала суда вони пішли утрьох разом, і потім оці два пацани трахали її ще два місяці, аж поки їй не треба було конче вертатись додому, а на цей час острів їй вже дещо спротивів і так само секс з двома підлітками, і вона з деяким сумом, але таки вибралася назад у Штати.

Історія мені запам'яталася, і в ній було важливо одне. Хоч як би приємно було трахатись у такій екзотиці і насолоджуватись пейзажами і пайсанським життям, людині, яка звикла до великого міста, одного разу це шалено набридне і вона почне тікати звідти, куди зможе.

Я знав, що це чекає і Наташу. Але то вже її справа.

Наступного дня, коли я йшов купатись, то спершу підійшов до темношкірої дівчини, яка доглядала готелик. Вона сиділа біля готелю на пляжі у затінку і невідступно дивилась у море.

Я їй кажу – що сумно тут, вдалині від світу. Там у Блуфілдсі цікаве міське життя, а тут – тоска смертна!

– Як ти це розумієш?

– Уявляю собі, як молодій дівчині хочеться на люди, у світ, а не сидіти в глушині, на острові!

– Так-так!

Вона зітхнула і знову задивилась в море. Там десь за обрієм мав би бути розкішний для неї Блуфілдс, в якому вона мріяла би жити!

Маркой прилетів у Блуфілдс, я з ним повернувся до Манагуа, і мені час вже було вибиратися додому. Я жив у Нікарагуа вже п'ятий місяць.

Я зібрав матеріал про двадцятилітнього поета Леонеля Ругаму, який загинув під час сандіністської диктатури разом з двома однолітками-підпільниками, відстрілюючись від поліції, але не здавшись.

Раптом я відчув, що мій час скінчився, і треба їхати і писати щось удома.

Я подався одразу ж по приїзді до Манагуа в «місто гріха», намагаючись втрапити в той самий настрій, що й місяць тому, бо щось мене ніби муляло, коли я повернувся з Блуфілда.

Надарма.

Я ледве знайшов Хосе, який вибрався звідкись із тих фанерних нетрів якийсь змучений і не в гуморі. Він сказав, що «місто гріха» прикривають, що Рауля заарештували, а Марія і Карліто заробили трипер і лікуються десь на селі.

Що собі думає ця революційна публіка, не знаю, сказав Хосе. Але вони всі тут родичі. Половина керівників «контрас» родичі нинішнього президента Даніеля Ортеги, а один просто його двоюрідний брат.

Всі вони однієї масті. Сомоса, скажімо, був величезне падло, це зрозуміло.

Але ж після перемоги ці сандіністи граються в якісь пиздуваті ігри. Були проститутки скрізь у світі, є і будуть, і тут будуть. Ні, треба тут порядок наводити. Хай спершу в економіці порядок наведуть, щоб люди мали роботу і платню нормальну.

Вони тут прихопили одного француза, він бував і в нас не раз, Жана Клода. Він любитель хлопців, і в нього вдома жило їх з п'ятеро чи шестеро. Хтось накапав, що Жан Клод з ними трахається, і йому наказали забиратись з країни.

Він купив тут будинок, вклав бабки в якусь школу і ще у щось, охеренно багатий чувак. Назбирав з вуличної шпани кілька пацанів і дав їм що їсти і де жити. Скажи, будь ласка, от зараз їхня срана сандіністська мораль перемагає і ці хлопці йдуть далі на вулицю, і куди?

Кого їбе їхнє горе? Нікого! І вони здохнуть тепер на вулиці, а француза вигнали, він продав хату, забрав свої бабки, тобто відкликав усі свої інвестиції в наші підприємства, оформив двом шістнадцятилітнім пацанам запрошення до Франції і забрав їх із собою.

Їх не могли не випустити, вони вже мали паспорти.

І хто з цього виграв? Він що, комусь щось зле робив? Ідіоти! Мораль розвели! Все одно це ненадовго, це так, аби показати, які ми офігенні…

Може, було і правильно те, що чинив нинішній нікарагуанський уряд, але мені стало сумно.

Бо Хосе говорив про справи, які мали глибшу, правдивішу, природнішу основу, це був голос народного життя. Бо за цією, доволі організованою, розпустою стояло щось стихійне і просте, отаке от ніби індіанське.

Мені потім довелося бувати і в цивілізованих країнах і трахати їхніх проституток, і це було зовсім не те, просто продажа тіла. Більше одного разу я не те що не наважувався, просто не хотів, ніби вимазуватись у якесь консумпційне лайно. Бо там головне було – заплатив гроші – ну, давай, аби швидше спустив, і вали звідси геть!

А тут, у Нікарагуа, у сексі була причинна поезія і шалена романтика. Хоч як воно парадоксально звучить, навіть у моїх зустрічах з Марією і Карліто, – але саме так!

Стихійна сексуальність, у будь-яких формах виразу, чистіша і природніша за організовану і навіть пошлюблену.

Я повернувся додому з радісною втомою, як після великого сексуального акту, але із легким присмаком печалі і суму. Все мінялося. Я вже знав, що революція гине.

Але Москва мене зустріла холодним сумним дощем, невиразною байдужістю чиновників у Союзе пісатєлєй і скісними заздрісними поглядами київських письменників і журналістів.

Чого це ти там так довго сидів? Може, в тебе було спецзавдання?

Ну і що ти там міг побачити? То ж бідна, убога країна!

Тоді я зрозумів, що ніхто ніколи не порадіє моїм успіхам, і моїм пригодам у Нікарагуа, і моїм витівкам, вже не кажучи про емоційний і соціальний досвід.

Мої перемоги ніби нагинали когось іншого, ставлячи під сумнів його власне успішне «я».

Я перестав розповідати про свої мандри, відговорюючись загальниками, напираючи на те, що голодував і що революція – це не свято, а важка робота.

Мені було сумно довгий час, дуже сумно. Тут, вдома, в Україні були свої принади, тут були люди, яких я любив, мої рідні і близькі, але тут і далі панував той страшний совєтський устрій, про кінець якого в ті часи ти не міг і мріяти і в якому ти знову ставав, щойно повертався із закордону, маленьким гвинтиком у руках якогось велетня-можновладця, який і вирішить твою долю – пускати тебе закордон чи ні?

Я змирився, стушувався і знову став чекати свого часу.

Через рік після мого повернення з Нікарагуа мене повідомили, що до Москви приїжджає команданте Томас Борхе. Я помчався в Москву. На зустрічі в Союзе пісатєлєй він пізнав мене. Ми обмінялися кількома фразами.

Але я дивився на нього і не вірив своїм очам. Переді мною стояв звичайний латиноамериканський полковник, з тих, що правлять цими країнами, такий собі пихатий, впевнений у власній безгрішності каудільо.

Нікарагуанська революція, зґвалтована советами, загинула.

Я жив і далі, як і всі савєтскіє люді, в умовах моральних й ідеологічних ґрат, звик до них, як і в'язні звикають до в'язниці, і чекав свого часу, чекав нового звільнення.

І воно колись-таки настало. За кілька років.

Але все, що я пережив тоді в Нікарагуа, лишилося назавжди спогадом про мою активну участь у карнавалі життя. Це було моє справжнє свято.

І воно назавжди зі мною.

Там, за рікою – Ріо-де-Жанейро

Мрією мого дитинства завжди було подорожувати. Поки мене пускали бодай до Польщі, все ж була якась позаесесерівська віддушина. Але якось і вона для мене закрилась. Було задушно в Києві і тоскно – життя ніби проминало повз мене, і великий цікавий кольоровий світ поза межі комуністичної клітки був закритий і довго здавалось, що це назавжди.

Одного разу, однак, я зрозумів, що якщо мене не пускають за кордон, то можна їхати в інший бік і побачити інший світ з другого боку – у нескінченний Совєтський Союз аж до самого синього моря, тобто Тихого океану.

Я поїхав і був правий, бо тепер туди не доберешся. Я об'їхав усі республіки Середньої Азії, побував і в Сибіру, на Таймирі, але от до Тихого океану не дістався з цього боку. Однак колись до нього таки втрапив – з іншого.

Але це зараз лиш приказка, казка моє бути попереду.

Отже, на початку «перестройки» я потрапив врешті на Кубу. Хтось там у Москві зламав ногу, і я раптом в два дні вперше опинився в Латинській Америці, на Кубі, де тоді був з'їзд латиноамериканських письменників. Я побачив багатьох дуже цікавих людей, споміж інших і Габріеля Гарсія Маркеса, і познайомився там з нікарагуанцями, зокрема з Ернесто Карденалем, поетом, священиком і революціонером. І загорівся ідеєю – поїхати в Нікарагуа. Написав довгого і патріотичного листа до Спілки письменників СРСР в Москву з поясненнями своїх революційних ідей. І дістав врешті позитивну відповідь – поїдете.

Насправді Нікарагуа ввижалась мені тоді ще не комуністичною країною, я в такій не був ніколи і хотілося побачити справжнього некомуністичного світу – з усіма борделями, секс-шопами, різними шоу й усім у нас забороненим, бо тоді в СРСР сексу не було.

У ці дні проходив пленум Спілки письменників України. Радісний і натхненний прийдешньою поїздкою до Москви, а звідти через день в Нікарагуа, – я розповідав своїм колегам-письменникам про свою завтрашню поїздку до Латинської Америки, про літературу якої я, до речі, на той час уже випустив чималу книжку.

А наступного дня зранку я дістаю дзвінок із Москви:

– Ви вже нікуди не їдете!

– Чому? – питаю я.

– Просто не їдете, і все! – відповідає мені консультант із країн Латинської Америки при Спілці письменників СРСР і вішає слухавку.

Я багато перекладав латиноамериканських письменників, багато писав про Латинську Америку, і тоді це була мрія мого життя – поїхати самому в якусь отаку країну, і не жити під наглядом, а дістати право ходити вільно містом, куди схочу.

У результаті цієї відмови я увечері ковтав гіркоту ще однієї життєвої поразки разом із горілкою в колі товаришів у себе вдома.

Врешті ми таки добряче набухались, хлопці розійшлися по домівках, а я, втомлений життям і болем образи, пішов у клозет і, не вмикаючи світла, розслабившись на унітазі, там і заснув.

Прокинувся я серед ночі і хотів вийти, але переді мною постала мурована стіна, скільки я не штовхав її, нічого не виходило. Я повернувся в інший бік – там теж була мурована стіна. Я вже чи не до крові оббиваю собі руки, і мене поймає жах – я кимось десь замурований. Врешті я намацую якусь подобу дверей, пробую їх відчинити, але нічого не виходить – враження, що двері хтось замкнув з іншого боку, і так добряче, що й не поворухнуться. Я починаю гамселити кулаками в ці двері і горлаю – відчиніть.

Ніхто не озивається – двері замкнені. Я замурований, закритий зусібіч. Чому?!

Я втомлено опускаюсь на унітаз, який намацую, вже підтягши штани і застібнувшись. І впадаю у важку задуму – що ж сталося, де я і що усе це означає.

Важко зітхнувши, я вже безпорадно й майже з відчаєм штовхаю стіну перед собою, просто сидячи б'ю в неї ногою.

І раптом це виявляються двері, які легко відчиняються – вони не були зачинені.

Я гамселив кулаками в стіни і в протилежний від дверей бік, де над унітазом в мене міститься невеличка комірчина, замкнена на просту, але міцну замикачку.

Напруга спадає – я виходжу у квартиру.

Пів на п'яту ранку. Я втомлено, але з великим полегшенням кидаюсь на ліжко і вмить засинаю із щасливим відчуттям, що мені вдалося уникнути великої небезпеки.

Згодом я таки потрапив до Латинської Америки, спершу до Нікарагуа, через півроку після відмови.

Виявилось, що хтось із наших рідних українських письменників уранці подзвонив до Москви і сказав, що мене не можна пускати за кордон, бо я неблагонадійний.

Отака от фігня, малята!

Але врешті я втрапив вже наприкінці «перестройки» разом із Віталієм Коротичем до Аргентини. Коротич був головою делегації, а я її складом. І при цьому мав би виступити на конференції, присвяченій першій річниці смерті Борхеса. Того й взяли.

Я виступив з тезою «Гоголь і Борхес» і завоював літературну публіку, а в міжчассі одну даму українського походження, яка, однак, по-українськи не говорила. Та я добре володів іспанською, і ми порозумілися.

Чоловік у неї був японець і при цьому мільйонер. Але в неї був ще власний бізнес – два десятки квартир в Буенос-Айресі, які вона здавала. І цими справами керувала.

В одну з таких квартир вона запропонувала мені перебратись, а ми з Коротичем жили в різного класу готелях.

Я не заперечував, перебрався, і ми собі час від часу грали там із нею в різні ігри. Насправді це була для мене досить цікава й екзотична пригода – отак от трахнути дружину японця-мільйонера, та ще в Буенос-Айресі. Тепер воно здається зовсім інакше. Ато була суперекзотика. Переступання меж і границь дозволеного і пошук ствердження в упослідженій ґратами з різних заборон совєтській ментальності, хоч би в такий спосіб.

Дамочка (її звали Стефанія) була раннього середнього віку і трохи дивна. Мільйонер був значно старший і, здається, справами інтимними не дуже цікавився. У Стефанії була дуже гарна донька. Якось я зустрівся і з донькою. Так-так! Дуже гарна! Але донька була насправді юна і охоронена. Не для мене.

А мама хотіла розваг. Я, власне, не заперечував, і ми собі розважалися доволі регулярно. Все було чики-чики, і так минуло два тижні. Я їхав додому.

Ми домовились про наступний рік.

Через Стефанію я дістав фальшиве запрошення від університету в Буенос-Айресі. І знову поїхав до Аргентини. Потім таки читав лекції і в Буенос-Айресі, і ще в кількох університетах.

У літаку я познайомився із священиком, якого рік тому бачив у радянському посольстві в Буенос-Айресі. І ми з ним подружились, він, як і я, був родом із Кременеця, хоч весь час казав – мать – русская церква, що мене дуже бісило. Але у всьому решта був чудовий, милий чоловік.

Стефанія моя мене не зустріла, її взагалі десь не було в місті, і я жив у цього священика цілих два тижні, аж коли вона об'явилась і запропонувала мені квартиру.

Священик запрошував мене лишитись у нього – я так і не зумів пояснити йому, навіщо мені ця жінка. Але я таки переїхав у її квартиру в самому центрі Буенос-Айреса.

Згодом Стефанія виявилась добряче поведена на інтимних справах, бо незабаром почала нагадувати мені вдову мадам Грицацуєву з «Дванадцяти стільців». Стефанія потім ще довго переслідувала мене, розшукуючи навіть по різних країнах, і хоч як я намагався її спекатися, це було доволі непросто, бо ж гроші в неї були і вона діставала мене і в Угорщині, і в Польщі, і в Москві, і в Києві, куди згодом також приїхала, відвідуючи ніколи не бачених раніше родичів із Волині.

– Ну, як справи? – питав я по телефону з якоїсь недосяжної для неї точки.

– Сам уєхал і сам спрашіваєт.

Відповідь її мала би бути саме такою.

Я почував тоді себе так само, як Остап Бендер за склом зачинених дверей, коли мадам Грицацуєва не могла його дістати.

Але розділяло нас із моєю пасією не скло добре замкнених дверей, а телефон і далека відстань. Я вже й телефон один час було боявся брати – бо в слухавці міг пролунати її низький, сексуально стурбований голос: а ти думав, я тебе тут не знайду!!!

Людина вона була загалом добра, і напевне за юних років, коли в неї закохався той японець, була дуже гарна. Вона й зараз виглядала нічого собі, але коли появлялась поряд з вісімнадцятилітньою донькою, то все ставало на свої місця. Ліпше б їм поруч переді мною не показуватись. Але то були дрібниці, ми ніби якось більш-менш, сказати б, зжилися. А оскільки мобільних телефлонів тоді не було, то контролю за мною вона не мала і я собі швендяв ночами, де хотів.

Стефанія приходила час від часу в гості, але раз на тиждень забирала в мене білизну й сорочки на прання. Все було кльово. Майже.

Бо я мав багато вільного часу – в університеті попервах у мене було лиш дві години на тиждень. І мене тягнуло на пригоди і пізнання цього світу самому. Треба сказати, що в Аргентині, на відміну від тропічних країн Латинської Америи, хоч би тієї ж Бразилії, тональність життя суто європейська, негрів і мулатів майже немає, є китайці і японці і суміш італійців, іспанців, німців, українців (дуже багато) і таке інше.

Тому за всієї цієї майже європейської цивілізації я почував себе доволі самотньо. Людські контакти, які виникали, були тимчасові – саме для них, бо я був приїжджий, і мене сприймали отак от тимчасово. Геть, як у Франції.

З часом у мене певні зв'язки появились. Але навіть зі своєю коханкою, я не почував більшої близькості, аніж просто фізичний контакт, який теж був простий і не геніальний.

Вона казала, що її японець давно забув про секс, що вона вже звикла до думки, що нічого в неї не буде ніколи, але тут от появився я, і в неї спрацювала до мене симпатія, бо я українець, а вона за походженням теж українка, і ніхто її не розуміє, а цю кляту Японію вона ненавидить, пожила там два роки – всратися, не жити, курва, вони страшні, все по алфавіту – живуть, як солдати у війську, все за традиціями, за законами, за чимось ще – а мене зненавиділа вся родина, бо я не японка, а я, насеру матері, одного разу зібрала валізи і назад у Буенос-Айрес, а він за мною, і так і лишився тут теж. Богу дякувати, саме тут виросла, бачив, яка красуня, знімають, як модельку, її в модних журналах…

Я то чув, і першого разу було цікаво, але більше, поза цим, з нею не було про що говорити – тільки потрахатись, випити вина, піти в ресторан, потім ще потрахатись, і їй треба додому, а я собі – в нічне кіно або щось такого.

Ми насправді не цінуємо ніколи того, що маємо і що переживаємо насправді. Життя моє в Аргентині, власне завдяки Стефанії, особливо спочатку, було легким і безтурботним, такий собі я був «easy rider», але оскільки я був молодший, не можу сказати, що жорстокий, бо це притаманне зовсім юним людям, які не розуміють і не цінять людських почуттів через брак досвіду і такий собі природній власнопупоцентризм. Я вже був трохи старший, дещо пережив, часом мені було її дуже шкода, але її обмежений світогляд, а над усе гроші, якими вона володіла, давали їй ніби підстави якось говорити зверхнім часом тоном. Я не раз посилав її відверто на хуй, але все, однак, закінчувалось саме оцим, куди я її й посилав, і все починалось спочатаку.

Однак стан, якого я ніколи в житті не мав, мене часом просто п'янив – це було щось середнє між відчуттями альфонса, що живе за рахунок коханки, яка йому не дуже подобається, і в міжчассі він трахає ще когось, але витримує позу з тою старшою кобітою, бо інакше йому фінансовий пиздець. Друге ж було відчуття балованого «сіночка», якому все дозволено, бо що би він не скоїв, куди ті його батьки дінуться – однаково пробачать, і тому можна вилазити їм на голову.

І першого, і другого в житті моєму не було й близько, але ж це була така приємна і кльова гра, така собі крутизна, типа заїбись, адже книжок я читав багато, і тут грав якусь, відому мені лише з літератури, незрозумілу, чужу, але приємну мені роль.

Одного разу Стефанія принесла мені одежу з прання і якось мовчала кілька хвилин і доволі підозріло на мене дивилась. Я згадав, що вона ще по телефону казала мені, що ми маємо поговорити.

– Ну що? – вже розізлився я. – Кажи, що ти там надумала?

– Знаєш, що я знайшла в тебе в кишені штанів, які ти віддав на прання?

– Що?

– Квиток до порнокінотеатру!!!

Добре, що не презервативи, миттєво проскочила в мене думка, але ще мить не знав, що сказати, і мовчав.

– От куди ти ходиш! От що в тебе в голові! Тобі мало мене? Ти хочеш ще якихось безсоромних розваг!!

Голос у Стефанії був зараз звинувачувально-переможний і урочистий. Якусь мить я відчув себе геть як колись на комсомольських зборах в Луцькому педінституті, коли мене розпинали за хуліганство, яке полягало в тому, що ми з колегою вночі повертались з гулянки і я несамохіть наступив на край свіжої квіткової клумби. Тут нагодився сторож, який по нашій немилій розмові викликав міліцію, і нас забрали туди як злісних порушників громадського порядку. А потім на факультетських комсомольських зборах нас навіть пропонували виключити з комсомолу. А тоді це автоматично означало – і з інституту.

Кінчилося тим, що мені оголосили догану. Я криво усміхнувся і подумки послав усіх на хуй.

Через півроку я покинув Луцьк і подався вчитися в Пітер. Нема зле, щоб на добре не вийшло.

Якби не та пиздувата історія, може б, життя моє склалося зовсім інакше. Я не був би ображений на всіх, не поїхав би в Пітер і…

Тепер я теж усміхнувся, мабуть, теж трішки криво, і сказав їй:

– Ну ходив я порнуху дивитись, бо бачив її дуже мало в житті, і ніколи в кінотеатрі. Ну і що?

Отут у мене був голос, як у такого собі батяра-«сіночка». Бо, власне, одного разу в магазині, коли вона запропонувала мені купити якусь сорочку, продавчиня спитала її:

– А це ваш син?

Я чуть не вдавився зі сміху, а Стефанія з обурення. Я, мабуть, доволі пристойно виглядав тоді на своїх тридцять з гаком, а в Стефанії був поганий настрій, і вона була в хутрі, а я в куртці і джинсах.

Ми враз просто вилетіли з того магазину, і якби я її не трахнув через півгодини, то, певне, її би шляк трафив.

Тепер як «синочок» я й казав:

– Ну, і що!

Це отак мама виловлює в кишені сімнадцяти– чи вісімнадцятилітнього сина презервативи і соромить його, що вона в нього знайшла «це»! От чим ти займаєшся!

На що він, припертий до стінки (як та мишка слонові, який її присоромлював, чого вона така маленька, треба їсти більше і руханку вранці робити – а вона відповіла – хворіла я, і все тут) – відповідає:

– Ну, так, ну і що? А скільки мені років? І що ти від мене ще хочеш? Так, я маю справу з дівчатами. Є ще питання?

І виходить з хати, грюкаючи дверима і не чекаючи на відповідь.

Мама істерично плаче на кухні, доки їй щось не підгоряє на плиті, але відтоді звикає, що синок таки вже виріс і при тому трахається час від часу, бо йому хочеться і треба, і тільки переживає (якщо в Галичині чи Волині), аби москальку до хати не привів. І то все.

У нас було так само!

Все закінчилось ще яскравішим і пристраснішим траханиям, і я собі подумав, що як її розізлити і настроїти, то зовсім незле все виходить, навіть в кіно йти не хочеться по тому!

Мої мандри по Латинської Америці тривали понад півроку, і коли я вже з Перу, куди теж дістався непростим макаром, подзвонив у Москву, то отой самий консультант Спілки письменників СРСР, фахівець з країн Латинської Америки, майже жалібно попросив – ви хоч повідомляйте, в якій ви країні!..

Латиноамериканські мої пригоди, то ціла довга історія.

Але тоді приїхала до Буенос-Айреса знана українська поетка Віра Вовк – ми познайомились, і вона мені зробила запрошення в Ріо-де-Жанейро в університет, де я з часом пописався теж загалом непогано.

Але університет то була, так би мовити, заставка для мого перебування в країні, про яку я колись міг би тільки мріяти.

Я хотів живого життя. Доторкнутися до сутності того, що є Ріо. Це було доволі непросто, але дещо мені таки вдалося.

Мене завжди вабило те, чого було – не можна, що для «совєтського» було «ніззя». В Ріо я був сам, ніхто мене не контролював.

І тут був шанс на власний пошук.

Волею долі першого ж вечора, коли я прибув до Ріо і поселився в готелі (мене ще трусило від відчуття, що я таки дістався цього славного міста), я вийшов одразу ж і пішов просто в ніч, не знаючи, куди йду.

Я доволі довго блукав темними вулицями і вже подумав було, чи не йду десь в напрямку – нікуди, себто геть від центру, а кудись в околицю міста, і раптом опинився на яскраво освітленій площі – і з полегшенням зітхнув. Озирнувся і побачив просто перед собою кав'ярню чи кнайпу з відкритими столиками, зайшов до неї, всівся за столик, замовив молодому офіціантові-негрові пиво і почав роззиратися.

Так у мене не раз ставалося в житті, що коли я рухався кудись, куди вела мене інтуїція, це було правильно, і з людьми, з якими я отак знайомився і до яких мене вабило, я потім мав довгі роки часом дуже глибоких приятельських стосунків.

Кав'ярня називалась «Жовтенька». Саме не «Жовта», а «Жовтенька», а напроти була ще інша, яка називалася «Червоненька». Я доволі слабо послуговувався тоді португальською мовою, в мені всі вбачали аргентинця, бо акцент у мене був саме іспанський. Але я розпитав-таки в офіціанта, що тут і як в цьому місці.

Виявилось, що це саме центр міста і площа ця називається «Сінеландія», себто «Країна кіно», бо тут кілька кінотеатрів. І поруч оперний театр і кілька кав'ярень дуже знаних.

З цього дня кав'ярня «Жовтенька» стала для мене головним місцем мого перебування в Ріо і, сказати б, точкою відліку. Вже потім я довідався, що це було ще одне з найбільш «злачних» місць у місті, і коли я виїжджав з Ріо остаточно, то не випадково машину зупинило два поліційних авто, мене витягли і обшукали всього з ніг до голови і перерили весь багаж – шукали наркотики. Бо що було робити якомусь «грінго» щоночі в «Сінеландії», як не займатися наркобізнесом? Така в них, певне, була логіка.

Я приходив сюди кожного дня. Хоч на півгодини. Про мене з'явились статті в газетах, я виступав по телебаченню, і моїм приятелем у «Жовтенькій» став двометровий негр-вишибала, який слідкував за порядком у кав'ярні, побачивши мої інтерв'ю в газетах, він проникся повагою до мене, і коли б я не прийшов, мені швидко звільняли «мій» столик і Жоржі, так звали вишибалу, підходив з широкою білозубою усмішкою і питав – чим допомогти.

Я вивчав життя Ріо.

Пацани, що чистили взуття поруч на площі, стали моїми приятелями, тут я зустрів продавця квітів Вагнера, про якого я потім написав оповідання. Жоржі привів мені кишенькового злодія Шіно, косоокого мулата, який розповів, як він краде у туристів (але в кав'ярні у клієнтів – ніколи), проститутку, про життя і роботу таких ми тоді мало знали, трансвестита (такого дива я ніколи доти не бачив) і багато інших постатей і персонажів нічного вуличного життя в Ріо.

Я спитав у Леонардо, світлоокого шістнадцятилітнього мулата з правильними європейськими рисами обличчя і з кудлатою, у важкі кучері, шевелюрою, – як ти живеш, що в тебе вдома.

Несподівано доволі чітко він описав своє життя.

– Вдома мама і двоє менших братів, батько десь повіявся на заробітки. Я й утримую їх своєю працею. Я ніколи нічого не крав і не буду. Я вірю в Бога і хочу жити чесно.

Я попросив його, чи не можна було б зайти до нього додому – хоч на хвилинку.

Леонардо сумно усміхнувся:

– Я живу ось там на горі. Там усі живуть, хто тут при «Жовтенькому» працює. Але туди білі не ходять. Туди не можна. Небезпечно. Ми можемо зустрітись під горою. В неділю я не працюю, і там неподалік можна зустрітись і випити пива. Але туди на гору – не ходіть. Туди навіть поліція не ходить.

У центрі Ріо величезна полога гора чи скорше високий горб, на якому тисячі малесеньких хатинок-повіток, де живе чи не половина населення Ріо. Ця частина називається – фавела, в перекладі – хащі, трущоби. Там усе – наркотики, різного роду проституція, злочинність, зброя, всі види сексу – все. Але це життя бідних, яке протистоїть розкішному багатому Ріо з чудовими будинками, ресторанами і всесвітньо відомим пляжем Копакабана, який розташований на узбережжі моря при самому центрі Ріо.

Я запрагнув дістатись цієї фавели в Ріо, довго шукав способів і врешті знайшов.

І от одного разу прийшов до мене мій провідник – студент університету, чорний як сажа, невисокий, але міцно збудований юнак.

– Нащо тобі це? – спитав він.

– Письменник. Хочу знати правду, аби писати правду.

– А ти знаєш, що це не жарт, там справді небезпечно і невідомо, що може статися.

– Знаю. Ходімо!

І ми пішли. Доїхали машиною під гору, а далі подалися пішки.

Я питаю себе тепер – що я там шукав. Насправді – нічого особливого я й не побачив. Про це можна було знати з перших кількох кроків по фавелі.

Я лиш тепер можу зізнатися – я шукав небезпеки.

Я шукав ще однієї граничної ситуації, як от було зі мною у Нікарагуа, а чи в Норільську на полюванні на оленів, чи в десантних військах, чи десь ще.

Цього можна було не робити.

Але мене вперто тягнуло туди, де себе ніби ще раз випробовуєш, а насправді почуття ризику підносить тебе на якусь висоту життєву, і ти почуваєш, що ти гостро живеш.

Таке було колись в Нікарагуа, а через десять років – в Абхазії.

Спробувати перейти межу реального, аби відчути подих того, що є по інший бік буття. Страху в мені ніколи багато не було. Було хвилювання – і відчуття гостроти життя.

Паоло здавався мені доволі простуватим. Він, здається, був у якійсь соціалістичній партії, і його соціальні переконання були прості – от у СРСР все кльово, там рівність, ми теж боремось за рівність і таке інше. Пояснювати йому про Сибір і Соловки не було сенсу.

Я промовчав, оминаючи розмову на соціальну тему, і ми пішли крутою стежкою вгору поміж убогих хатинок, з яких висипала сила-силенна різнокольорових дітей і жінок, які із здивуванням дивились на білого, що осмілився припертися сюди.

Врешті Паоло каже – міняймося місцями на дорозі. Ти йди з боку долини, а я йтиму з боку гори – он, бачиш четверо пацанів вже нас пасуть отам, ось вони ідуть над нами вищою стежкою.

Я підвів очі і побачив. Пацанам було років по вісімнадцять-двадцять, і нічого доброго їхній вигляд не обіцяв.

Я закинув сумку через плече, щоби руки були вільні, там був фотоапарат, диктофон і ще щось. Грошей небагато, документи в готелі.

Але напруження важко висіло в повітрі.

Ми вибралися на вершину фавели, я зробив там кілька панорамних знімків.

– Ходімо назад!

Врешті ми дісталися якогось сараю, над яким була вивіска «Кока-кола».

– Ходімо, нап'ємось чогось там!

Я вже нічого не питав у Паоло. Але радісно погодився, бо це був передих перед можливою бійкою.

За кока-колою Паоло балакав про погоду і всякі новини з місцевими завсідниками. Він сам був родом з цієї фавели. Коротко сказав про мене – письменник, пише про життя бідних, і за півгодини ми пішли далі вниз.

Паоло знову йшов під горою, знову аби першим прийняти бій, а я при долині, але тепер теж готовий. Треба сказати, що зараз я вже хотів якнайшвидше вниз, у цивілізацію, бо нас пасли й далі ті хлопці, підходячи чимдалі ближче.

Аж тут Паоло каже:

– Ходімо туди. Бачиш футбольне поле. Там є пару хлопців, з ними побалакаємо.

– А може, вже досить? І здуємо звідси.

– Ходімо!

Я без усякого бажання схвально кивнув головою і побрів за ним через футбольне поле, поросле вигорілою травою, до протилежних футбольних воріт, де сиділа купка якихось людей.

Ми підійшли ближче. їх було п'ятеро.

У центрі групи сидів на землі дуже засмаглий білий молодик років двадцяти п'яти, в самих шортах, з важкою золотою цепурою на шиї. Він був доволі гарний, з важкими хвилями кучерявого волосся по плечі і напрочуд спортивною поставою. Четверо інших були мулати чи негри. Вони стояли або навпочіпки сиділи коло нього.

– Це Тоні! – сказав Паоло трохи напружено. – А це письменник з України, пише про наше життя. Хоче знати правду і писати правду.

Тоні усміхнувся. Ми потисли один одному руки.

Далі розмова йшла про погоду. Власне кажучи, про дупу Марилі. І я ніяк не міг збагнути – навіщо ми сюди прийшли і чому ми про якісь дурниці тут товчемо.

Про щось Паоло говорив з Тоні – я не все зрозумів, говорили вони на місцевому арго.

– Завтра приходь! – сказав Тоні. – О сьомій вечора. Ми тобі все покажемо і розкажемо! Там перед фавелою внизу є кав'ярня. В ній Шіко тебе зустріне. Хочеш?

– Так! – сказав я мляво, бо ще не втяв, про що йдеться.

Шіко був високий, худий і дуже чорний.

Ми розпрощались.

– Тоні тут король, – сказав Паоло, коли ми спускались із фавели вниз. – Ти сподобався їм, і тебе прийняли. Дивись – наших супроводжуючих як вітром змело. Ти щасливчик. Вони не всіх приймають. Не бійся завтра. Я не прийду. В мене немає часу. Але якщо не боїшся – йди! Буде кльово!

Я прийшов.

Шіко вже чекав мене у кав'ярні. Ми знову пішли вгору знайомою стежкою, але ніхто вже нас не супроводжував, і я враз почув себе спокійно і в безпеці. Як от стрибаєш з моста у річку і, пірнувши, почуваєш, що випливеш і все буде гаразд.

Ми пішли із Шіко якимись іншими стежками і вийшли до недобудованого двоповерхового будинку, з якого відкривався неймовірно гарний вид на вечірній Ріо.

Тоні і ще кілька хлопців вийшли нам назустріч.

– Це недобудована школа. Цій будівлі п'ять років. Колишній мер на вибори свої почав її будувати. А коли став мером – наплював на все, і так вона стоїть і досі – ні те ні се. Це наша точка.

Випили пива.

– А як щодо трави?

Вперше в житті в курив маріхуану в компанії дивних хлопців у фавелі в Ріо-де-Жанейро. Ми розмовляли про різні речі, і розмова точилась доволі жвава і цікава. Про наше життя і про їхнє.

Мене повело від трави, і я вже почував, що я лечу кудись у позапростір, почував себе просто щасливим – про таке пережиття я міг лише мріяти колись, і це було реальністю, схожою на сон, і більше сном, ніж реальністю, про яку я буду згадувати все своє життя.

– А чому ти не боявся йти сюди? – спитав Тоні. – Знаєш, як про нашу фавелу говорять?..

– Знаю. Але я хотів торкнутись правди вашого життя, не з розповідей, а з живого буття.

– З живого буття? – замислено сказав Тоні. – Ну-ну! А потрахатись тут хочеш?

У мене всередині все завирувало. Ще одна пригода?

– Так.

– А кого хочеш?

Я знітився трохи.

– Ну-у, мулатку.

– Без питань. Шіко відведи його до Луїзи.

У мене серце закалатало, як у пацана, якому пропонують секс вперше.

– Не бійся. Там все чисто. Ми тут все про всіх знаємо. У неї спіраль. І ми її тримаємо в шані. В неї особлива історія. Але вона наша, так що не бійся і вперед.

Я пішов із Шіко кудись у глиб фавели. Зачекав хвилину перед убогими дерев'яними дверима, схожими більше на двері дерев'яної повітки, а не оселі.

Врешті Шіко вийшов і сказав:

– Йди. Вона чекає. Я прийду за тобою через годину.

Я тремтів від хвилювання і боявся, що в мене нічого не вийде, але це все було в одній грі. Трава діяла, і я піддавався грі, в яку вирішив грати.

Луїза сиділа в картатому дешевенькому халатику на широкому дерев'яному ліжку з великим м'яким матрацом.

Вона була справді гарна, і я зашарівся, а вона мовчки встала, підійшла до мене і обняла, притиснувшись великими тугими персами, такими гарячими, що в мене вмить усе виструнчилось. Луїза обняла мене руками за спину, а потім за сідниці і просто поклала на ліжко, і почала мене роздягати сама. І коли її гарячі вуста зімкнулися на моїй крайній плоті, я вже нічого не боявся і лиш хотів швидше в неї.

Це почалося і було чудово, тільки ліжко скрипіло, як дурне, і це трохи заважало спочатку, але вона так радісно і жагуче обвила мене руками й ногами, що можна було подумати, що вона в мене закохалась і зараз відбувалось єднання двох закоханих.

Зразу було зашвидко. Ми полежали. Вона дістала пиво, і ми випили. Я був ніби не я. Це був чудовий еротичний сон, і вдруге все тривало довго і спортивно сильно. Я розпружився насправді і, відірвавшись від неї, на мить заплющив очі. І виявилось, що вмить заснув. Аж Луїза мене погладила по голові, і я прокинувся. Я спав може хвилин з десять чи п'ятнадцять, і вона сказала:

– Шіко тебе вже чекає.

Я одягся, поцілував її, а вона мене, і мені здалося, що я прощаюсь справді з коханою.

Ми з Шіко вернулись до їхньої точки в недобудованій школі, і пили віскі, яке Тоні надбав на моє повернення як привітання з відзначенням у фавелі, і курили траву, і я був щасливий, як рідко бував у житті.

Я приходив до них ще двічі.

І мене поймала дивна туга – як колись в Індонезії, а потім в Нікарагуа – мені хотілося бути з ними, стати одним з них, спробувати їхнього життя насправді. Я знав, що це химера, що я уві сні, що життя брутальніше і жорстокіше, що я однаково бачу тільки фасад, а які вони насправді, і як вони живуть, і що роблять – то могла би бути доволі сумна правда. Але я був уві сні, і сон був прекрасний.

Тоні розповів мені історію Луїзи, і я жахнувся правді, а потім лиш більше захопився нею.

Луїзі було зараз двадцять років.

У п'ятнадцять вона стала коханкою місцевого короля, який був королем фавели перед Тоні. Того хлопця вбили під час однієї з поліційних облав у цій фавелі.

У того короля серед його найближчих друзів був хлопчак дванадцяти років, відважний і сміливий відчайдух.

Він прийшов до Луїзи потім, аби її втішити, і став її коханцем і успадкував фактично всю справу свого шефа з наркотиками.

Він прожив з Луїзою два роки, крутив несамовиті справи тут, і знову ж таки в поліційній облаві він почав відстрілюватися і його вбили.

Коли Тоні став королем, він узяв Луїзу під свою опіку. Вона не працювала, в неї все було, що треба для життя. Трахалася час від часу з Тоні і його пацанами, але не йшла на панель, не заробляла як проститутка, а просто жила собі з ними отак вже три роки.

Я ніколи з Луїзою про це не говорив. Але в наступній зустрічі з нею вдивлявся в її очі, на дні яких десь углибині затримався назавжди невиліковний біль. Вона була лагідна і добра. Але біль у ній жив.

Потім я поїхав на північ Бразилії у місто Форталеса на два тижні до університету і, коли повернувся до Ріо, внезабарі повинен був виїжджати, і більше я до тієї фавели не дістався.

Мені не вірили, що бував там, у фавелі, бо ж туди й поліція боїться ходити. Але я був. Це була правда. І це була частка мого життєвого нечастого щастя.

Ріо-де-Жанейро – одне з тих міст, в яке я взагалі безтямно закохався, але серед різних моїх пригод там була особлива ще одна.

Я познайомився в місцевій Спілці письменників з дуже гарною брюнеткою, невисокою на зріст, але рідкісної краси жінкою, яка виявилась за фахом адвокатом. Втім, її виключили з колегії адвокатів, бо минулого року вона була королевою карнавалу і виступала у вузесеньких бікіні на подіумах. А це для адвоката навіть у Бразилії виявилось аморально.

Отака от фігня, малята.

Ми з нею пили каву, розмовляли про різні приємні речі, вона подарувала мені дві свої невеличкі книжки про секс і жінок і так далі.

І врешті при розмовах про різні типи сексуального життя я прохопився, що тут в Ріо є всякі ультрасексуальні шоу, але я ніколи такого наживо не бачив.

І хотів би подивитись.

Вона сказала – нема проблем, я тебе поведу. Але то все відбувається вночі – приїжджай до мене десь о пів на дванадцяту, і від мене й підемо на шоу.

Я сів десь об одинадцятій вечора на таксі і поїхав, а жила вона на довжелезній набережній знаменитого пляжу Копакабана, куди я ходив удень і де можна було без усякого шоу побачити дивовижно гарних дівчат – не забуду ніколи одну пару – смаглява блондинка і мулатка – фігури, постава, хода – супер, а при цьому ж без нацицьників й унизу тонесенький трикутник спереду, а ззаду лише шворка через лупу.

І такі гарні – просто обняти себе і плакати, бо ж грошей мало і так далі.

Коротше, їду я на таксі за вказаною адресою, а таксист мені каже – я бачу, ви аргентинець – бо моя португальська мова доволі слабенька, – то, каже, ви тут на набережній бережіться жінок. Бо то не жінки, а переодягнуті хлопці – вони все зроблять по першому розряду – за гроші – але вони психуваті і бувають під наркотиками, і краще від них подалі. Якщо хочете чогось такого, то краще не тут, а от там у центрі, в парку – там їх теж повно.

У центрі мене вже водили у той парк, і показували трансвеститів. Я, тоді зовсім наївний, довго не міг повірити, що то хлопець, дивлячись на доволі гарну дівчину з розкішним блонд волоссям. Але з часом до такого вже звик, і за місяць не дуже звертав на них уваги.

Виходжу я з таксі, і враз до мене з лавочки неподалік зривається дуже гарна дівчина. Ну така гарна, що мамо ховайся! – і зразу: що робите, як справи, чи не скучаєте, може, розважимось разом…

Я вдивляюсь уважно і все ж десь там розпізнаю, що це таки хлопець, тільки дуже молодий…

Я дякую і кажу, що нині нема настрою на розваги і йду до знайомих у гості.

Мене переконують, що це не довго і що все буде добре.

Я таки прощаюсь з цим явищем мирно і прошкую собі за адресою.

Зітхнувши полегшено, підіймаюсь на четвертий поверх і мені відкриває моя, можна сказати, приятелька, в халаті.

Я не зовсім готова, але ще маємо час…

Квартира розкішна, гарно вмебльована, все м'яке оксамитове, і довкола, сказати б, якась котячо-сексуальна атмосфера.

Випили ми віскі – одну, другу, третю.

Вона дивиться на годинник – ти готовий на шоу!

Та готовий, кажу, трохи вже сп'янівши від усього разом, певне більше ніж від віскі.

Вона вдягається, і ми виходимо на площадинку, і, коли вона повертається, щоб зачинити двері, я раптом обіймаю її ззаду, руками торкаюсь пружних чималеньких грудей, і серце в мене затьохкало. Вона повернулась до мене, не зачиняючи дверей, і ми почали цілуватись. Потім вернулись у квартиру.

І почали звичайне сексуальне шоу в домашніх умовах.

– Ну як, ти ще хочеш на сексуальне шоу? – спитала вона вже потім.

Я лиш мурчав, як задоволений кіт, що поглядає на наступний шмат чогось незвичайно смачного. Вона гарно виглядала голою. Певна річ, краще, ніж одягненою.

Згадую величезне ліжко з балдахіном зверху, а також кондиційне повітря і тоненькі простирадла, що ніжно пестили шкіру усього тіла.

Трохи ми там повправлялись різною фізкультурою, і врешті все пішло в належному напрямку, і це було просто класно.

Я почував себе геть героєм – треба ж! Трахнув королеву бразильського карнавалу, який я із себе – фу-ти-ну-ти-молодець!

Врешті ми скінчили цей танець обоє водночас, і, поволі віддихуючись, неквапно і м'яко, але таки врешті розчепились.

І тут я чую фразу, якої ніколи не забуду.

– О-о! Як чудово! Совєтського в мене ще не було! Тепер маю для колекції! Ха-ха!

Фраза була весела, щира і природна! Але я був нею просто шокований. Ніби раптовим холодним душем, а скорше – ніби зненацька відро холодної води тобі вилили на голову.

Ми, незважаючи на це, певна річ, продовжили згодом наші вправи, і я ще мав три дні перебувати в Ріо, і ще двічі у неї ночував.

Але я відразу тоді ж згадав одну просту істину. Коли я щойно дістався Києва, і втрапив у свої двадцять три роки в компанію сорокарічних чоловіків з різними жінками, і мене прийняли там просто з якихось пацанячих причин, то одного разу її виголосив мені один із старших моїх друзів: «Це брехня, що чоловіки вибирають собі жінок. Це ми самі себе обманюємо. А насправді ми вибираємо серед тих жінок, які нас вибирають!»

Це була правда!

І в Ріо я в ній ще раз пересвідчився.

А на загал все решта відбулося дуже навіть кльово.

І жінка ця була справді гарна.

А з Бразілії я вернувся на кілька днів до Аргентини і звідти подався в Перу.

Але то ще одна окрема історія.

Ліма-Лама

Переліт з Москви до Аргентини триває двадцять чотири години, протягом цього часу літак робить кілька зупинок, заправляється і на півдорозі міняє пілотів.

Я вже колись літав сюди і знав, що одна із зупинок мала бути в Тенеріфе у Бразилії, але через якусь повінь затопило аеропорт і наш літак робив неплановану зупинку в Лімі, столиці Перу.

Це не було заплановано і тому у квитку було зазначено – Москва – Ліма – Буенос-Айрес.

Після кількамісячних моїх пригод в Аргентині і Бразилії я вже зібрався повертатись додому, і в посольстві мені сказали, що в Тенеріфе аеропорт відремонтували і можна летіти прямим рейсом.

– От вже ні! Не треба мені прямим рейсом! Вмерла, то вмерла, – заперечив я. – Є зупинка в Лімі, у мене на квитку відзначена. То нехай так і буде, полечу через Ліму.

Я подався в перуанське посольство і попросив у них візу в Перу на два тижні.

На мене дивились в перуанському посольстві, як коза на афішу, – я справді згадав тоді Маяковського, бо такого прецеденту в них ніколи не було. Щоби ото савєтскій челавєк прийшов сам за візою для себе і хотів просто побути в Перу і подивитись країну, а також зустрітись із Маріо Варгасом Льосою, роман якого «Зелений дім» я переклав українською мовою. І свого часу перекладену книжку йому вислав.

Візу, попри всі їхні здивування, мені видали наступного дня на два тижні, як я і просив.

На той час в мене вже було багато знайомих журналістів в Буенос-Айресі і в Ріо-де-Жанейро, і я знайшов через них контакт в Лімі. Там був чийсь знайомий журналіст, який вчився в Москві, зараз жив сам у квартирі і готовий був мене як журналіста і письменника з совка прийняти і помістити в себе жити.

Посольство совєтське, однак, теж подбало про мене і повідомило, що мене зустрінуть представники совєтського посольства в Лімі і щоб я зайшов і так би мовити відмітився в посольстві, де я живу і що роблю.

У мене за майже п'ять місяців моїх мандрів по Аргентині і Бразилії назбиралась купа валіз із книгами і різним барахлом – подарунками, куртками і сорочками.

Це ж було давно, і все заграничне тоді цінувалось і котирувалося дуже і дуже.

Якщо хтось вилазив з-під залізної завіси і побув десь у Парижі чи навіть Празі, то це вже було ой як престижно і можна було вальяжно розповідати таким собі ніби між іншим тоном, як от я там прогулювався по Єлисейських полях. І всі такому герою заздрили і мрійливо зітхали – от би мені в Париж, хоч на деньок.

Різниця в психології совєтського челавєка, який вирвався на волю з клітки, і людини з будь-якої нормальної країни, для якої право на подорож за кордон означало тільки наявність коштів на це і нічого більше, величезна. Залишки її існують ще й досі, особливо у старших людей, бо для молоді – поїздка за кордон, це нормально, а старші ще пам'ятають, як було важко дістатися за кордон взагалі, навіть у туристичну поїздку.

Але я вже на той час спізнав різні види пороків і гріхів за кордоном і почувався вільним, хоч і знав, що вернусь у совок і буде, як було. Але це був мій час і мій шанс. І я його використовував на повну котушку.

Я не поспішав додому, однаково вже виїхав давно і далеко і хотів побачити щось іще.

І був правий, бо більше до Латинської Америки мене вітер подорожів не заносив. Потім почались Англія, Канада, Штати і вся Європа, яку я також полюбив, особливо після кількох відвідин США.

Але то вже інша пара кальошів.

З допомогою приятелів, а головно, моєї коханки Стефанії, яка заплатила за мій багаж до Ліми, я таки завантажив усе своє майно і сів у Буенос-Айресі на літак, щасливий і сумний.

Якось відчував, що більше не потраплю в ці краї, особливо тоскно було мені від'їжджати з Ріо, бо Буенос-Айрес видавався мені звичайним європейським містом, а Ріо було кольорове і магічно дивне.

А Перу – це ж інки, це давня цивілізація, це досі малозрозумілий забутий світ із самобутніми легендами і переказами, не менш цікавими і своєрідними, ніж міфологія Давнього Єгипту чи Греції.

Коротше кажучи, Перу – країна індіанців, і ось я за дві години приземлююсь в Лімі.

Ми домовились з тим чуваком, в якого я мав жити, що він мене зустріне в аеропорту. Ми розмовляли по телефону з Буенос-Айреса.

Я хотів було йому пояснити, як я виглядаю, і спитати, як він виглядає. Але він перервав мене словами, що він шість років жив у Москві і мене впізнає, нема проблем.

Так отож, тягну я на візочку п'ять своїх валіз і ще на плечі сумка, що на візок не вмістилась, і озираюсь туди-сюди, ніхто до мене не підходить.

Вийшов я на повітря з аеровокзалу і став, замислюючись, що робити далі. Оскільки адреса в мене була, так що, думаю, візьму тачку і доїду. Певно, не зміг мене той поц зустріти – всяке буває.

Аж тут підходять до мене двоє молодих людей однакового зросту, однакового віку – років так по двадцять п'ять, не більше, в однакових чорних костюмах, білих сорочках і чорних краватках і питають на всем понятном руском язикє, чи я часом не я.

Я кажу, що це я.

Виявилось, що це працівники посольства і вони готові мене відвезти, куди я скажу, а якщо в мене немає де переночувати, то вони можуть мене розмістити – в них є готелик при посольстві.

Ну, гірше придумати важко.

Я нервово озираюсь, шукаючи цього засранця, який мав мене зустрічати, і розумію, що ще трохи і мої відвідини Ліми будуть нагадувати прогулянку пса, якого вивели на ланцюжку, а він тільки розмріявся вільно собі побігати.

Чувака того, однак, немає, я кажу цим посольським пацанам, що в мене тут все домовлено, є конкретна адреса, я там живу, мене там чекають – все супер-дупер вері гуд і типу гуд бай. А вони – ні, давайте ми вас відвеземо.

Я погодився врешті, бо що тут говорити – нема чувака, і все.

Врешті вони мене привезли на вказану адресу, я зайшов, перепитав у консьєржа, чи живе тут такий. Той сказав, що живе цей пан тут. Я уклінно подякував посольським пацанам, вони таки виглядали майже як близнюки і навіть говорили однаково. Так колись виглядали кадебісти у ресторані «Дніпро», в який я, коли вчився в аспірантурі, разом з кількома співробітниками іноді ходив обідати, а оскільки ресторан був типу «інтурист», то там завжди чергував якийсь кадебіст, а часом і два.

І їх одразу можна було вичислити, бо у них у всіх були чорні костюми з темними краватками і на загал вони мали однаковий вираз обличчя. Навіть якщо хтось із них був блондин, а другий брюнет, вони виглядали всі на один штиб.

Я насилу визволився з обійм посольських пацанів і, полегшено зітхнувши, зайшов у фойє будинку.

Леонеля (так звали мого потенційного господаря) вдома не було.

Я вирішив, що ми з ним розминулися, і, полишивши речі на консьєржа, пішов десь випити кави чи щось з'їсти, а по суті просто дихнути новим світом. Настрій у мене був піднесений і життєствердний.

Я повернувся до будинку десь за годину. Леонеля ще не було.

Я пішов знову в місто, купив якогось пива, і ми з консьєржем – його звали Луїс – під пиво заприятелювали, потім я ще раз сходив по пиво, і ми стали вірними друзями, він розповів мені своє життя і про всіх своїх родичів, а я трішки йому про себе.

Десь коло дванадцятої ночі зайшла молодиця, його знайома, просто так попиздіти, симпатична жіночка, мабуть, метиска, але очі мала індіанські, розкосі, і ми з нею почали фіглі-міглі перетирати теж.

Вона пішла, і консьєрж сказав, що як хочу, то можу її трахнути, вона недорого бере, та ще й я їй сподабався, це очевидно.

Тема була цікава і вочевидь могла би й придатися до вжитку, але настрій в мене ще був дорожній, а не трахальний, і я сподівався таки, що прийде Леонель.

Та й не було врешті, де цим займатися.

Марія (тут майже всіх жінок зовуть Марія (як Матір Божу) прийшла ще раз, випила з нами пива і сказала, що радо з нами тут посиділа би ще, але справи заважають.

– Якби в тебе була машина, – сказав консьєрж Луїс, – ти міг би її трахнути в машині, а так поки що потерпи, якось потім вирішиться.

По дванадцятій консьєрж сказав, що у Леонеля мама живе десь там коло аеропорту, і він, певно, лишився ночувати у мами.

Скінчилося все тим, що я спав у Луїса за спиною на його тапчані, а він, нахиливши голову на руки, спав сидячи на стільці за своїм столом.

Настав ранок. Я прокинувся не тямлячи, де я і що зі мною. Перше, що я побачив, це спину консьєржа, який вже не спав, а напівсонно дивився на двері, в яких, щоправда ще через годину, лиш мала появитися його зміна.

Я підвівся і потягнувся так, що аж кістки захрустіли, не можна сказати, щоби ложе, на якому я спав, було дуже добрим, але все ж таки в горизонтальному положенні спати краще, аніж у вертикальному.

Я вмився у туалеті, витерся рукавом і спитав консьєржа Луїса, де вранці можна випити кави.

З'ясувалося, що там само, де я пив каву вночі, зранку вже було відчинено, така собі звичайна забігайлівка – я міг би сидіти десь при вокзалі в будь-якому місці України (бо все ж таки якийсь мінімум культури мав би бути, у нас кращі забігайлівки, не те що у матушки Расєї).

Пластикові столики, втомлена старша жінка за шин-квасом, кілька відвідувачів з червоним пиками, виразно змученими від вчорашньої дози алкоголю. Те, що й скрізь у світі в таких забігайлівках о сьомій ранку.

Різниця лиш була в тому, що всі говорили тут чомусь іспанською мовою і обличчя в них були, як на фресках Рівери, Ороско чи Сікейроса, – такі пергаментно-смагляві з розкосими темними очима, і я при всій своїй засмаглості за цих майже півроку і добрій іспанській мові виглядав зразу іноземцем. Щоправда, я міг бути з Аргентини, то інша справа, але не перуанець, це напевне.

Так вони і вирішили, і я не дуже їх і переконував, хто я і що.

Аргентинець, то аргентинець.

Я, власне, і консьєржеві спершу сказав, що я аргентинець, так було значно простіше спілкуватись, а вже потім, коли ми почали з ним дружити сім'ями, я розповів півправди, що я насправді із совка, але в мене в Аргентині родичі і так далі.

Йому насправді було абсолютно пофіг, звідки я, і це те, що мене якось відразу привернуло до перуанців – така собі от відкритість і простота, якась дивна, навіть трохи щемлива щирість у розмові і вияві почуттів.

Мені захотілось зробити щось приємне Луїсові за його допомогу і гостинність, і я потім знайшов-таки (на всяк випадок приберіг для Перу – мало чи що) якийсь маленький альбом з видами Києва, і він зрадів, як дитина, це було круто, і він питав, де та Україна – чи це в Європі чи в Азії, на що я спитав, чи він знає, де Москва. На це Луїс відповів, що знає – і що Москва в Азії і межує з Туреччиною.

Точно, сказав я, москалі азіати по жізні, а за поведінкою просто чукчі і урюки, а Україна в Європі, просто в центрі, і так ми з Луїсом весело проводили час. Бо я не тільки випив кави сам, я приніс Луїсові каву у пластиковій чашечці, і він стрепенувся так, ніби я зробив йому якийсь охєренний подарунок, і подивився на мене якимись дуже сумними очима, хоч усміхався при цьому, і я подумав, курва, від так званих європейців хуй діждешся чогось такого, просто людського. Врешті це я знав і по собі. З нечастих на той час зустріч з європейцями.

Врешті я пішов у місто, Луїса замінила жінка, яка називалась Анна. В мене взагалі було враження, що всі жінки в Латинській Америці називаються Анна-Марія, або Марія (але про це потім, бо ще були Анни-Марії в інших місцях), ще траплялися й інші жіночі імена, але то вже була рідкість.

Так само як колись у Швеції я зрозумів, що всі чоловіки в них називаються Свен, всі одружені з іноземками, переважно італійками, всі їдуть на вакації в Грецію, всі незадоволені своїм життям, бо щось їм не йметься, хоч живуть усі добре, заможно, але пиздець до них приходить доволі часто і вони від цього вішаються або ще якусь хуйню із собою роблять. Може, через те, що в оточенні шведських жінок, якщо вони навіть крові іншої, починаєш думати, що жінка – це взагалі сумне, високе і при цьому хирляве створіння, і нічого приємного від неї чекати не можна, більше того, навіть у ліжко з таким одороблом лягати не хочеться, і мені принаймні було так.

Але я собі знайшов у Швеції напівшведку-напівіталійку, і це була інша пара кальошів, і все було тіп-топ.

Коли я приїхав у Перу, була зима. Взагалі у всій Латинській Америці була зима, в той час, коли в нас вдома панувало літо, тут були найбільші холоди, які сягали +12—13 градусів, і люди мерзли і чекали, коли та чортова зима скінчиться.

Тому я пішов у місто Ліму, узявшись його досліджувати і не маючи уяви, коли з'явиться вдома мій потенційний господар Леонель, думав про те, що цей скурвий син трахав якусь пиздооку Анну-Марію, насолоджувався життям, а потім, курва, піде на роботу, а потім, можливо, і зазирне до свого дому.

Але в цій непевності ситуації був свій кайф, я взагалі любив, коли доля мене несла кудись отак невідомо куди і невідомо було, що з того вийде далі, і я слідкував за ходом подій ніби відсторонено, з жвавим інтересом очікуючи, що буде далі, нібито справді був не я, а хтось інший.

Я вже мерз у Ріо-де-Жанейро, коли якось була сильна злива і вдарило аж +17, і це був капець, бо вуличні пацани і дівки ховалися в під'їздах і тулилися до під'їздів будинків, бо вуличні ці, що там справді жили на вулиці, цих холодів не боялися. Усього то й було на місяць – скільки там тої зими.

Я цей карпатський анекдот згадував там багато разів.

Приїхали якісь кияни в Карпати, видерлися на гору – краса неймовірна, зайшли в гості до старого гуцула, розкажіть, діду, як ви живете.

– Та ось ото полонина, тут овечок пасу, ото наша хата, ото повітка, ото клуня, а що тут розповідати, ото пес, а ото під хатою струмок тече, то ми в йому і купаємось і перемо, біля нього й хату поставили, бо вода – основа життя, без води ні туди і ні сюди.

– А в зимі, як ви даєте собі раду з водою, ну, як миєтесь і все решта…

– Та скільки там тої зими!..

У Лімі від самого рання стояла тепла мряка. Не сказати щоб на вулиці, коли ти в легкій курточці поверх сорочки, було холодно, але скидати куртку не хотілося.

Небо було густо затягнуто важкими хмарами, і не відчувалося нахилу до дощу, а просто усе небо було сумне і сіре.

Потім у наступні дні сонце раз у раз показувалось і місто трохи світлішало, але скільки там тої зими, треба було би то перечекати, а я от втрапив саме на такий період.

Порівняно з цілком європейського типу Буенос-Айресом, з якого я зараз прилетів, Ліма була відчутно латиноамериканським містом, і невипадково колись була найбільшим містом віце-королівства Нова Іспанія, столицею якого було Мехіко, і з ним конкурувала тільки стара Ліма.

Однією з окрас Ліми є величезний і помпезний монастир святого Франціска, побудований на гроші одного з найбільших бандитів-конквістадорів Франціско Пісарро.

Пісарро був відомий своєю жорстокістю, але після захоплення цієї території інків і встановлення іспанської диктатури, в нього пробудилась совість і він вирішив збудувати велетенський собор, аби відмолити в Бога свої гріхи.

Та з цього йому ні фіга не вийшло, Бог не фраєр, і тут не повірив бандитові, і його самого, і його родину переслідували різні проблеми, і він скінчив якось дуже погано, ну і хєр з ним.

Але пам'ятник йому в Лімі стоїть.

Усе місто Ліма – це архітектурний історичний пам'ятник, як от у нас Львів. Самі собори і барокові будинки.

Зрозуміла річ, є і нове місто, де все нове і круте і високе, стандартно модернове. Є і промислова Ліма, там де вколюють індіанці на різних заводах. Робити там нема чого, а в старому місті пошвендятися дуже навіть прикольно.

Кафедральний собор, будинок інквізиції, музеї і центральна, геометрично правильна площа – Пласа де Армас.

Я насправді рідко коли вивчав детально всякі історичні події, тільки в тих випадках, коли це мене з якихось причин дуже цікавило, тоді я вже ту епоху чи той період вивчив досконально.

Так свого часу я захопився з якогось випадку життями Олександра Македонського і Діогена і вивчив усе до деталей, бо збирався написати історичну повість, ще збираюсь і досі, але коли дивився цю голлівудську херню на тему Олександра, то, зрозуміла річ, мене всього викручує, а і то не так і то не таке, і взагалі все не так, як от і Троя і все це – коротше, Голлівуд – хєрня, дуже схоже на так само хєрове патріотичне українське кіно.

Кафедральний собор в Лімі величний і помпезний, і я в ньому пробув хвилин з п'ятнадцять, хай собі стоїть, от і зашибись.

Коротше, місто мене вразило, цікаво, але не так як от Ріо. Це була любов з першого погляду. А тут теж цікаво, але не більше. Та головне, що я був у Лімі, дуже мені самому це імпонувало, бо я дістався ще однієї латиноамериканської країни.

Коли я був у Бразилії і зателефонував до Москви із совєтського посольства, аби сказати щось про свої справи, то співробітник Союза пісатєлей, який відповідав за Латинську Америку, майже жалібно попросив – ви хоть сообщайте, в какой ви стране.

Проблема була ще в тому, що тьолки на вулицях здебільшого були в сто разів гірші, ніж у Бразилії, переважно низькожопі, і вилицюваті, і грубувато пиздоокі.

Певна річ, траплялись особи і європейського типу, але якщо на вулиці в Ріо ти тільки озирайся, одна гарніша за іншу, то в Лімі, навпаки, рідко коли побачиш гарну європейською красою дівчину, індіанська кров давала інші виміри краси. Я ще їх не догнав зразу.

Під вечір я повернувся до будинку Леонеля, і консьєржка радісно сказала мені, що Леонель прибув додому і всі мої речі вже у нього в помешканні.

Нарешті відбулась зустріч на Ельбі, просто цирк на дроті, мамо, ховайся!

Леонель зустрів мене довгою тирадою про те, що він прожив шість років у Москві і що таке совєтський челавєк знає, і був переконаний, що вирахує мене зразу.

Він матюкався, що бачив мене, але нічого совєтського (Богу дякувати!) в мені не помітив, тільки звернув увагу, що в мене купа валіз, і здивувався, хто і що це пре в такій кількості у Ліму.

Коли мене не знайшов, то вирішив, що я не прилетів, розматюкався на витрачений час і подався ночувати до мами, яка живе неподалік від аеропорту.

Потім пішов на роботу, а нещодавно повернувся додому і довідався, що і я тут ночував у консьєржа за спиною, Леонель був наполовину китаєць, наполовину індіанець. Суміш грузина і чемодана.

Довкружна борідка без вусів робила його скорше схожим на класичного єврея, який продає щось на базарі, такого собі шолом-алейхемівського героя.

Коли ми признайомились ближче, він виявився охуєнним пацаном, і я йому розповів анекдот, як єврей з китайцем їхали на Далекий Схід з Москви в одному купе удвох, і єврей, щойно вони сіли в поїзд, спитав китайця, чи він часом не єврей, той відповів – та ні, я китаєць. Наступного дня єврей знову спитав – а ви часом не єврей, той відповів, що він китаєць. Так продовжувалось кожного дня, і врешті китаєць не витримав і сказав – так, так, я – єврей!

– Дуже приємно! – зрадів єврей. – А тоді скажіть, чому ви так схожі на китайця!

Леонель був якраз саме такий – схожий на єврея напівкитаєць-напівіндіанець, журналіст, який закінчив Московський університет, одружився там, привіз жінку сюди, пожила вона тут п'ять років і поїхала на канікули в Москву та більше вже не повернулась.

Я тихенько собі подумав, оце жити в цій далекій від світу дупі після Москви, напевне, цій бабі не хотілось, коню зрозуміло.

А чувак цей посилає їй гроші на сина, якого вже кілька років не бачив, тільки фотки, і живе сам, все ще сподіваючись, що дружина колись повернеться.

І я зрозумів, що марно, і він знає, що фіг там вона повернеться. Але робить вигляд сам перед собою, що вона може повернутися.

У хаті у нього майже нічого не було – два матраци, на яких можна спати, стіл у кухні і два стільці.

Він казав, що часто ночує у мами, а тут просто у нього траходром і коли хоче відпочити від усіх або щось термінове писати, аби ніхто не гвандів над головою.

Жерти в нього не було ніколи нічого, бабок теж багато не було, так що ми пішли удвох в якусь дешеву харчевню, він знав, що і де можна похавати недорого, і так я почав жити в Лімі як звичайний перуанець, бо в мене теж бабок було не дуже багато.

Але в Перу була інфляція, і наступали вибори президента, і один з кандидатів був Маріо Варгас Льоса, який поза Кортасаром, котрого я просто обожнював і котрий найбільше мені подобався з латиноамериканських письменників.

Дуже багато в нас із ним збігалося, але я тоді ще був багато молодший і не міг себе порівнювати з ним.

А от зараз – безперечно так, це стає зрозумілим. У Льоси багато сексуальної тематики взагалі, а поза тим багато героїв його творів – підлітки, і починають своє сексуальне життя, і так далі.

Його перший роман «Місто і пси», написаний на основі життя кадетів підліткового військового училища, в якому вчився сам Льоса, зробив йому світову славу. Він був наймолодший серед латиноамериканської письменницької тусовки, дуже дружив з Маркесом, але при цьому трахнув його жінку, а Маркес набив йому морду, так що Льоса ходив з фінгалом. Тусовка латиноамериканських митців сформувалась на основі так званого «магічного реалізму», і, власне, у великій мірі навколо Гарсіа Маркеса, а Льоса – молодий талант втрапив у коло багато старших і вже відомих митців, і так далі, і далі.

Я переклав українською його роман «Зелений дім» про індіанок-проституток, педиків, вплив цивілізації на індіанців і життя в сельві. Роман просто офігенний.

А Льоса замолоду ще написав про те, як пес відкусив пацанові хуя, і як той пацан виростав, і потім жив без хуя, поки не загинув – це повість «Щенята».

Собаки у Льоси в багатьох творах, як і в мене, бо я люблю псів.

А тоді в Лімі він мені розповідав про свій новий роман «Похвальне слово мачусі», в якому маленький хлопчик, років дванадцяти-тринадцяти, не більше – автор зумисно уникає називати його вік, – щоденно, поки тато у ванній, трахає свою мачуху, а потім через півгодини її трахає його тато, і так вони живуть деякий час, а потім пацан тупо здає мачуху і її виганяють зі скандалом з дому. А малий починає чіплятися до служниці і залицяється до неї тими ж словами, як колись до мачухи… І служниця дивиться на нього, як на малого диявола, з жахом.

Льоса показує жорстокість і підступність підлітка, на вигляд янголика, який не міг пробачити цій бабі, що вона замінила в їхньому домі його померлу маму, то він добився, щоб її виїбати, а потім одного разу спитав тата, а що таке оргазм, і наївно, ніби нічого й не було, розповів, що вони з мачухою роблять, типу він не знає, що таке їбатися, і що хоч кожного вечора швиденько і цілком завзято трахає мачуху, то не тямить, що це щось неправильне. Але ж виходило, що малий так розігріває її, що потім, коли тато береться до справи, то радісно думає, яка гаряча і пристрасна у нього нова дружина. А це тому, що її щойно відідрав його маленький синочок.

Цей невеличкий роман просто супер як зроблений і діє на читача так, що одірватись не можеш, поки не дочитаєш. І ніколи не можеш здогадатися, як розвиватимуться події.

Я думаю, що саме Льоса, а точніше деякі його твори дуже сильно вплинули на мене і на напрямок, в якому розвивалась моя проза.

Проста, точна, часом трохи грубувата сексуальність у Льоси завжди показувала щось таке про людину, чого в інший спосіб не покажеш.

Я зустрівся з ним у нього вдома, під будинком чатували журналісти, але до Льоси я взяв із собою тільки Леонеля, інших до хати Льоси не пустили.

Через пару місяців мали відбутись президентські вибори, і Льоса був кандидатом від правих сил, і журналісти кинулись мене розпитувати, коли я вийшов від Льоси, – що і як ми говорили, і це було трохи прикро. Бо він був нервовий і ми розмовляли недовго, десь із півгодини, не більше.

Я колись послав йому свій переклад «Зеленого дому», і він не міг мене не прийняти, хоч я був патріотом Нікарагуанської революції, а він висловлювався критично на адресу лівих ідей.

Тільки сьогодні я розумію, наскільки він був правий і наскільки практичною була його, на жаль, марна спроба спрямувати свою країну на посилений розвиток сільського господарства, – він хотів спиратися на дрібних землевласників, та, на жаль, його не почули.

Зараз він живе переважно в Іспанії, в Барселоні, і більше не поривався йти в політику, а шкода.

Льоса сам виглядав класичним перуанцем, з відчутним домішком індіанської крові. Це було видно і з обличчя, і з типу волосся, і з смаглявого кольору шкіри, от тільки він був високий, а індіанці переважно невисокі на зріст.

Розмова була коротка, суттєва і приємна. Він був класний чувак, шкода, що часу було у нас мало.

Через два дні після мого приїзду Леонель сказав мені, що його вже заїбала Марія, яка хоче, щоб я її трахнув. Вона готова без грошей. Так що, будь ласка, постав їй пістон, і хай заспокоїться.

Ще зі мною такого не було, щоби якась курва просила через іншого чувака, щоб я її трахнув.

Я засміявся і спитав – коли.

Коли хочеш, вона хоч зараз прибіжить. Я замислено узяв себе за яйця. Інтерес до життя там відізвався швидко. А чого, власне, – ні?

Леонель пішов на роботу у свою редакцію, а за півгодини у двері подзвонили. Це була Марія.

Я взяв її за жопу, щойно зачинив двері, а вона вмить схопила мене за кінець, і я поліз до неї під спідницю. Тут виявилось, що вона прийшла без трусів, і я просто схопив її за поцьку і засунув туди пальця, вона зойкнула, і ще за кілька хвилин я вже гоцав її на леонелевому матраці, як діти в школу.

Їй було цікаво, а мені пофіг, просто трахав її так, ніби це відбувалося в нас давно і регулярно. Легко і просто кінчив, вона не пручалась, і я спускав просто в неї, вона прошепотіла, що можна, і що в неї пружинка стоїть, і що вона чиста, вчора була у лікаря.

Чому я їй сподобався, не знаю, певне просто іноземець чи шкіра світліша моя їй в кайф. Не думаю, що я тоді був якийсь особливий, а от хотіла вона мене, і все тут.

Казала, що з першого погляду захотіла, щоб її відідрав. Ну і вдалося.

Минуло ще кілька днів, я часом трахав Марію, обдивився в Лімі всі цікавинки, музеї і собори, і нічого більше мене тут не займало, і я почав думати про від'їзд, бо йшов уже шостий місяць моїх латиноамериканських мандрів.

Одного дня Леонель сказав, що їде на весілля у село і чи не хочу я поїхати з ним.

Я вагався, бо ж треба посольство повідомляти, якщо я кудись відлучусь, а потім послав те посольство на хер і погодився.

З нами їхало ще двоє журналістів. Це виявилося за горами, в усіх значеннях цього виразу.

Ми їхали п'ять чи шість голин.

Автобус виповз угору, і так високо, що там йшов сніг, і на зупинках сідали надзвичайно колоритні індіанці в теплих картатих пончо, і наші тоненькі курточки були до дупи, ну просто не віриться, приїхали в зиму, геть як у нас зима. Але коли автобус подолав перевал, то донизу поїхав весело і щасливо, і нам ставало чимдалі тепліше, і коли ми вже зовсім спустились у долину, то тут було просто гаряче, мене Леонель попереджав – там буде Африка. Африка не Африка, а Бразилія була поруч, тут Перу межувало з Бразилією.

Село виглядало як село улітку, а оскільки літо тут було завжди, трохи інакші будинки, вікна без скла, переважно завішені якоюсь матерією.

Ми врешті дісталися панської хати, до якої й їхали, тут жили батьки нареченого, який працював журналістом в Лімі, приятель Леонеля і тих хлопців, що приїхали з нами.

Їли-пили чай з коки, тобто з кокаїном, я привіз потім такий чай в Україну.

Виявилось, що кока тут в порядку, її культивують не тільки для кокаїну, але й для різних ліків тощо.

А також, наприклад, для чаю і різних настойок.

Ми скупалися в гірській річці, що текла через село. Геть як у нас в Карпатах – мілко, швидка течія, і вода прохолодна.

Але після автобусного переїзду це було дуже прикольно. Потім відстояли у місцевій церкві обряд вінчання і подалися на гулі.

Господарі виставили шведський стіл у великій залі, де було повно дівчат і дуже мало хлопців.

– А чому тут майже самі дівчата? А де хлопці? – спитав я.

– Тут таке село, хлопців дуже мало народжується, одні дівки!

– Що будемо робити? – спитав я Леонеля.

– Як то що? Будемо когось їбати, це точно, вибери собі і тягни у кущі, та й все тут…

Я люблю танцювати і витанцював одну за одною кілька дівчат, час йшов, але дівки якісь були небалакучі і важкі в танці та й напружені в поведінці.

Я ні хера не розумів. Є хлопці, можна повеселитись і потрахатись, якого хера вони так себе тримають.

Виявилось, що мовчазні і стримані, великі, як каріатиди, пиздоокі індіанки з важкими косами, величезними цицьками і тугими сраками хочуть їбатися аж пищать, але не вміють і не знають, як починати, і соромляться одна одної, і так далі.

Поруч стояли чотири сестри, з якими я танцював по черзі, і такі вже далеко не юні, і не заміжні, як мені розповіли, і не передбачається, бо нема за кого виходити, і не буде.

Щось я почав вже втомлюватися і сумно подумав, що, може, піти просто тупо спати. І на хера мені ці каріатиди.

Аж тут підійшов до мене Леонель і каже, ходімо в туалет нюхнемо кокаїну і все буде круто, а то гулянка ще до ранку, так просто не витримаємо.

Я взагалі наркотиків боявся завжди, не знав, як воно діє і який може бути результат, і довго пручався і не хотів. Бо саме слово «кокаїн» викликало в мене масу тільки негативних асоціацій.

Але інтерес до життя взяв гору, і я подався з Леонелем в туалет, де ми закрились у кабіні, як два гоміка, і він зробив кілька дорожок з білого порошку, взяв доларову купюру, скрутив трубочку з неї і втягнув лінію порошку в одну ніздрю, потім в іншу і дав мені. Я дивився на нього і нічого страшного з ним не сталося. Я тремтячими руками повторив його дії, втягнув у себе цю хуйню теж і почував себе злочинцем і дурнем. Ми вийшли по черзі з туалету, ніхто нас не відслідив.

І тут в мене появився офігенно хороший настрій, інтерес до життя скочив на двісті відсотків.

Я кинувся знову в танці.

А потім у якомусь повільному вальсі взяв найбільшу каріатиду з величезними цицьками, притис до себе і сказав – виходь за мною, підемо погуляємо.

Вона важко задихала, нічого не відповіла, тільки головою кивнула на знак згоди.

Ми пішли на берег річки, і вона мовчки роздяглась, нічого не кажучи, і лягла на свою сорочку, а я на неї.

Я пробував щось говорити, а вона тільки мовчала.

Я на такому тілі ще ніколи не лежав. Величезна срака, великі цицьки, і при тому все таке туге, як накачаний м'яч. Я мнякав її цицьки, і, коли взяв її за поцьку, вона розвела ноги, взяла мене за кінець сама і почала вставляти тремтячими руками в себе, і раптом я збагнув, що вона ще цілка, що її ще ніхто не трахав…

Мені стало страшно, що не дай Бог вона зробить з цього якусь авантюру мені, буду мати клопіт і потім з нею мушу оженитись, чи що.

Але відступати не було куди і не було часу, бо поки я сумнівався, вона натужилась, і я увійшов у її тугу і мокру поцьку, і вона тихенько зойкнула, і я почав її гамселити чимдалі сильніше, і вона звивалась піді мною, і її могутні ноги стиснули мене, як велетенські обценьки, і я, вже деручи її на повну котушку, зупинився на мить і забрав її ноги собі на плечі, зиркнув униз, і, хоч і темно було, я побачив розкинуті в різні боки величезні стегна і велетенську сраку з поцькою, в яку я вганяв зараз свого стрижня, і це було ніби в якомусь дивному кіно, і я хотів вислизнути з неї, коли починав кінчати, але вона не дала мені вийти із себе, і спустив просто в неї все, що мав, і потім вона опустила ноги, і я лежав на ній і не хотів з неї вставати. В неї було насправді чудове велике тіло, просто чудове, і я захотів згодом ще раз, і це було довго тепер, може, й кокаїн притуплював закінчення, але вона ніколи не видала ні звуку, ми трахались мовчки, але я побачив, як вона кінчає, і це було кльово.

Бо вона кінчала кілька разів, і потім вже ми кінчали разом, і вона була щаслива, і я, задоволений жеребець, був у ній і не хотів виходити, і раптом вона ніжно і лагідно поцілувала мене і сказала, що мене любить, а мені стало соромно, бо я не міг цього сказати їй, і я лиш сказав, що вона чудова.

Ми ще вернулись на гулянку, з якої вже потроху розходилися гості.

Але я вже ні танцювати, ні їсти-пити не хотів.

Леонеля не було, теж десь повіявся у кущі з якоюсь теличкою.

Я пішов спати, бо вже знав, де той будинок, в якому ми зупинились.

Півдня ми спали, потім ще була домашня гулянка в хаті, де ми жили, але коханки своєї я більше не бачив. Я не знав, де вона живе, і ні про що не домовлявся.

А звали її звичайно, як і всіх, – просто Марія.

Я ніколи її не забув, і не раз гадав – завагітніла вона тоді чи ні, бо, здавалось, цього вона прагнула, і якщо так, то якийсь перуанець чи перуанка мали би мати частку від мене там, у тому селі. Але про це довідатися ніколи не вдалося, хоч через Леонеля, може, й можна би було, але з роками я і з ним втратив контакт.

Він сказав одразу, що писати листи не любить, а от як приїде до Москви, то мені зателефонує. Я ніколи від нього більше не мав жодної звістки, але й досі бачу його кумедну борідку, широку усмішку, швидку мову, завжди пересипану жартами, і просто почуваю його добре щире серце. Ми з ним дуже зріднились за цих два тижні.

Наступного дня вранці ми поїхали в Ліму. Там було дуже холодно, близько дванадцяти градусів. В хаті не топилося, ми з Леонелем спали разом, щоби зігрітися, і вранці було дивно його побачити поруч. Але в хаті було всього дві тоненьких ковдри, і ми спали на великому матраці, не дуже роздягаючись, накрившись тими обома ковдрами, бо дубак був кошмарний.

Я розумів, що треба вже звалювати звідси, і дуже боявся, що в аеропорту за мої валізи здеруть в мене всі гроші, зекономлені мною за цих півроку. Я все ж таки читав лекції в кількох університетах в Аргентині і Бразилії.

Але Леонель знайшов в аеропорту хлопця, який закінчив колись Київський інститут цивільної авіації, і ми з ним випили пива і похвалили один одному Київ, і це був майже земляк, і він впихнув мої всі валізи в літак без грошей.

І я розцілувався з чудовим, просто прекрасним своїм другом і чічероне Леонелем і полетів геть у совок, і в очах у мене стояли сльози, які просто душили мене. Я відчував, що ніколи більше сюди не потраплю.

Так і вийшло. Далеко і дорого. А шкода.

Але спогад лишився теплий і світлий, як вовна з лами. Я купив на базарі два теплих светри з шерсті лами, і мені було соромно їх купувати. У Перу панувала зараз інфляція. Старі індіанки продавали светри, які в перерахунок з місцевої валюти на долари коштували три-чотири долари. Майже даром. І вони просили, щоб я купив, а я дивився на них і думав, скільки треба праці, щоби зв'язати такого светра. Саме з м'якої лагідної шерсті високошийої лами.

Пам'ять лишилась. Про Ліму і про ламу.

Ця тварина в певному сенсі символ Перу. Саме ця країна ї гори Анди – батьківщина лам.

Лама-Ліма,

Ліма-Лама.

Подорож довкола себе

У Москві йшов дощ. Ще доволі теплий, але в ньому вже вчувався початок зчужілого від осені настрою, і при цьому дощ взагалі був досить паскудний, бо йшов цілий день з перервами, але починався несподівано і якось підступно, ніби намагався нас затримати на півдорозі або показати своє і так вочевидь неприязне до нас ставлення.

Ми врешті з того всього мали муху в носі і залізли в якусь кнайпу на знаменитій Петрівці, де, здавалось, усі будинки тільки нагадують про карний розшук. Кнайпа називалась «Княжий двір». Ми вцідили по п'ятдесят горілки і по каві і, зібравшись із силами, рвонули крізь дощ на сусідню вулицю, де й мала відбуватись імпреза, заради якої ми сюди діставались.

Власне, українцям, що прибули до Москви саме тільки заради гульок, ходити на вечори українських письменників з якоїсь московської книжкової ярмарки, де відкрили український стенд, фактично було повною дурницею. Але от ми вирішили її зробити.

Щоправда, я питав у двох своїх юних друзів, чи вони таки хочуть піти на вечір молодої львівської знаменитості – двадцятилітнього автора кількох книжок, одна з яких під назвою «Монумент» завоювала вже не тільки українського, але й якогось і закордонного видавця.

Молодий талант виявився високим худорлявим молодиком, трохи схожим на ворона. При такому моєму означенні героя вечора Любко враз зиркнув на мене і скептично, і з підозрою, бо він і сам був схожий на вороненятко, а були вони із знаменитістю майже одного віку.

Любкові цей львівський автор не дуже сподобався, зате Богдан ним захопився і не переставав співати дифірамби знаменитості. На що Любко спокійно і з властивою йому часом ядучістю відпарував:

– Кожен любить те, що хоче! Я не читав. Почитаю – оціню! А ти сам не читав – а верещиш, що це геніально, бо хтось сказав так!

– Не хтось сказав, а мені просто сподобалось, як цей чувак говорив! Як на мене – і розумно, і прикольно! Особливо про час!

Суперечка тривала довго і запально, як завжди майже на будь-яку тему.

Я зібрався до Москви, знаючи, що зараз там проходить декада української книги, яку я насправді хотів з різних причин побачити, і взяв із собою двох своїх племінників. Я часом жартував, що це мої сини, – обоє від різних жінок. Один дуже чорнявий, а другий дуже білявий.

Насправді у мене була тільки донька, трішки молодша за них. Я колись дуже хотів мати дітей ще, потім життя з тією дружиною розклеїлось, потім час минав без конкретної дружини, потім я сам розхотів. А потім захотів і дуже, але час минув, і моя остання дружина народити не змогла, і життя знову дало тріщину, і мені все на світі набридло.

Ці два хлопці – Любкові було двадцять, це син мого брата, а Богданові – двадцять два, це син моєї двоюрідної сестри – обоє вже студенти. Вони часто бували в мене, і ми з ними врешті стали друзями, якщо можна назвати дружбою сорокарічного чоловіка з двома юнаками. Але, власне, чому ні.

Хлопці з дитинства росли майже разом, жили неподалік один від одного, і головне, що я теж мешкав у цьому районі, і отак вони змалечку повадились до мене ходити, і їхня поява завжди тішила мене, і чимраз більше, і одного разу виявилось, що з ними є про що говорити всерйоз, і мені стало цікаво і на душі трохи легше, і так тягнулося вже кілька останніх років.

Я ролучився з черговою дружиною, і переді мною поставали час від часу різного роду проблеми стосовно сенсу свого життя далі, свого минулого і свого, невідомо якого, майбутнього.

Я ніби доволі знаний, як музикант, та з часом мені і всім вже стало очевидним, що ані Моцарта, ані Паганіні з мене не буде, а також не буде Кейта Джаретта та інших. Я писав музику, грав у різних оркестрах, і велося мені зовсім нібито й непогано. Але чогось бракувало.

Якось я нагадав собі одного хлопця, який жив певний час у Москві, а також і в Петербурзі. Він мав десь років стільки, скільки Любко чи Богдан. Це був їхній ровесник.

І мені страшно захотілося його з ними познайомити. І, власне, це й було головною, таємною метою моєї подорожі в Москву і Пітер, а книжкова ярмарка була лиш приводом, хоч і реальним.

Я дуже люблю літературу і гадаю, що непогано її знаю, навіть почав було щось писати, але не дописав і відклав на потім. Багато що, відкладене на потім, лежить роками, пріє, і ми про це подеколи згадуємо з ностальгією за страченими можливостями, бо час минув, а треба було раніше, і так далі тралі-валі.

Баговиння інтелігентських рефлексій нескінченне і таке ж нудне, як російські телесеріали про бідних дєвушок. Сумно, романтично і все – срака-мотика!

Я почав розповідати своїм хлопцям про того знайомого, і вони здивувались – звідки в тебе – ми вже віддавна були на «ти» – у Росії такі молоді друзі. Ти ж давно там не був.

– Це таємниця – сміявся я. – Ніхто не знає насправді, де він був і де не був і коли… І де був я, і коли, і чи це був я… Що було з нами до нашого народження – чи ми були колись, чи не були? І хто то ми? Хто ти, Любку? Ти знаєш? Це тобі не економіку вчити! А от задай собі питання – ти існував до свого народження фізичного чи ні?

– Його точно не було, бо він довго думає! – вирвався Богдан. – А от я існував, я знаю!

– Ти, напевне, був якоюсь каракадлою типу ящірки, – замислено сказав Любчик.

– А ти? Ти був…

– Мене ж не було – це ти самотньо повзав там між птеродактилів…

– Птеродактилі літали, а не повзали!

– То ти повзав поміж бронтозаврів! Або іхтіозаврів…

– А ти ще століттями прів у якомусь яйці, бо, може, й хотів, але не міг народитись…

– Може, й так! Але, бачиш, сьогодні яйце – це символ Івано-Франківська… А твої бронтозаври – лише в американському кіно…

Отак ми і жили в Києві, завжди з жартами, з глюками, з приколами, і водночас зі всім, що є в людині порядного, нормального… ні, мабуть, як вони кажуть, класного.

Бо що таке – нормальне?

Й так от ми вирішили поїхати в Москву, де хлопці ніколи не були, і мені закортіло показати їм столицю колишньої нашої «родіни», а насправді мегаполіс, яким Москва стала особливо тепер.

Хлопець, якого я хотів відшукати, був, наскільки я пам'ятав, трохи циганського роду, а поза тим спортивний і прямий в діях, закоханий у філософію і поезію!

Мені здавалося, що моїм племінникам він мав сподобатись.

Але в мене була дуже важлива тема для короткої з ним розмови. Я ПОВИНЕН БУВ З НИМ ЗУСТРІТИСЯ. Та для цього треба було його знайти.

Однак, де він зараз і що з ним, я й гадки не мав. І десь в глибині душі в мене постійно ворушився сумнів – сам я його не знайду. Це можливо лиш, якщо вони мені допоможуть, і що важливо – хотітимуть допомогти.

Я, вже в Москві, розповів про цю свою проблему племінникам, і вони якось ніби зрозуміли мене. Ну, й вони самі сказали, що оскільки ми поїхали разом, то будемо шукати того хлопця також разом.

Однак це нам ніяк не вдавалося.

– А нащо він тобі, той хлопець? – запитував Любко, коли ми вже сиділи в готельному номері на трьох і пили пиво. – Що ти в ньому знайшов, чому ти його шукаєш? Адже є ми з Богданом. Навіщо тобі ще хтось?

– Як тобі пояснити… Ви – мої родичі, ви – до певної міри частка мене самого. Я вас надто добре знаю. І тому в нас якби з вашого народження близькість. Людина стороння – це таємниця значно більша, ніж своя, близька… А таємниця завжди вабить!

– А як от мамин син стає злочинцем? – невгавав Любко. – То він для неї, виявляється, теж був таємницею. Ніхто не знає, що з ким може трапитись згодом…

– По-перше, є таке поняття, як довіра, по-друге – виховання, по-третє – чого вчепився до старого – нехай сам скаже, що він думає. – Тепер Богдан виступав резонером.

– Він цікавий тому, що він за юних років пройшов стільки, що вам і не снилось, і його досвід на двадцять років, як у іншого на сорок, – це перше! А друге – є таке поняття – спорідненість душ. От зустрічаєш людину і мало не з першого погляду вона тобі рідна! І все! І рідніша за інших, за справжніх рідних!

– То що, він тобі рідніший за нас? – мало не визвірився Богдан.

– Не ревнуй, дурню! Дядько від нас нікуди не дінеться, а цей його хлопець десь там у Москві чи в Пітері. – Любко відзначив це філософськи.

Я думав про того юнака і не міг їм пояснити, що я хочу від нього. Я, власне, і сам фактично цього не знав. Я знав лиш, що мушу його напевне побачити, і за кілька хвилин все буде зрозуміло – між нами стояла якась темна загадка, і я не міг її розв'язати, і вони тим більше.

Шкода, що моя донька Оксана не могла поїхати з нами – знову подалася зі своїми «пластунами» в Карпати. Вона, певне, могла би допомогти більше ніж хлопці. Але так сталося.

Проблема була в тому, що я й сам його давно не бачив і наші зустрічі й розмови з ним завжди мали трохи дивний, щонайменш незвичний характер.

Я так і не насмілився їм усе достеменно розповісти.

Справа в тім, що цей хлопець від певного часу появлявся у мене вдома. Переважно це ставалося, коли я був сам і не очікував нікого з можливих гостей. Тоді ми могли з цим хлопцем розмовляти годинами, і було про що.

Він був мені страшенно близький, майже цілком зрозумілий, але інколи просто вмить ставав незмірно далекий, і тоді я згадував Любка і Богдана, і почував, що племінники мені за нього значно ближчі.

Цей хлопець багатьма своїми сентенціями і категоричними твердженнями не раз просто дратував мене. Він був наївно прямий і трохи старомодний у своїй абсолютній однолінійності.

І це відштовхувало.

Бракувало гнучкості і бажання поступитися, хай би трішки, своєю позицією заради діалогу.

Але ми завжди не встигали з ним договорити. Доходили до якоїсь важливої, найважливішої теми, аж тут щось перебивало нашу розмову і він зникав.

Я, власне, й хотів, аби хлопці допомогли мені його розговорити остаточно і змусити сказати мені те найголовніше, що він повинен був сказати, але не хотів. Вагався, але не казав.

Я навіть було хотів порвати з ним цей дурний зв'язок. Але це виявилось неможливим.

Він образився і довго не появлявся, і одного разу якось мені дуже забракло його.

І тоді він появився, і ми знову говорили.

Я спитав, а де його можна побачити насправді в реальному вигляді. І він сказав, що часто буває в Москві, але більше в Пітері. І що, коли я туди прищу, то там при зустрічі ми й добалакаємось.

Я не був у Росії, здається, дванадцять років.

Отож це й була, власне, потаємна, а згодом вже й не дуже, мета моєї подорожі.

Як от пояснити двом звичайним українським студентам, моїм родичам і друзям, що я їду до Москви, а потім до Пітера шукати якогось там хлопця, їхнього ровесника, який мені ввижається в снах і видіннях і який живе в Москві і Пітері, хоч сам українець, і що саме в нього є ключі від якоїсь таємниці. І хлопці ніби перейнялися моєю ідеєю.

От тільки де шукати того сучого сина, що морочить тобі голову?

– Ти хоч якісь знаки маєш? Якісь напрямки, символи, вказівники? – Любко завжди ставив питання чітко і прямо.

Знаки не знаки – але напрямок наших пошуків деякий був.

Ми поїхали в гуртожиток Літературного інституту на вулиці Руставелі. Здається мій хлопець мав якесь відношення до літератури. В гуртожитку Літінституту, де мій герой нібито колись вчився, сказали, що він давно виїхав і тут не прописаний. Але був такий, був, всі його пам'ятають, чорнявий, такий суворий спортсмен – «айрон мен», як його назвали іноземні студенти. Далі з'ясувалось, що той хлопець з України вчився на заочному відділенні і що він часом появляється й тепер, але зараз його немає – літо!

По тому ми поїхали на Ленінський проспект, 125 і в якійсь квартирі питали про цього хлопця і нам сказали, що був такий, приїжджав до родички, але вона померла кілька років тому, квартиру продали і він тепер тут не появляється.

Я чимдалі більше почував себе в дурнях, але потреба знайти його поставала в мені щораз сильнішою з кожним разом, коли наші пошуки виявлялись безрезультатними.

Мені було дуже ніяково перед хлопцями, я навіть запропонував їм не ходити зі мною за дурними адресами, а гуляти собі просто без мене, і дуже боявся, що вони погодяться.

Але вони різко запротестували, і ми блукали далі Москвою, ходили по книжкових і музичних крамницях – купували книжки і диски, сиділи в різних кав'ярнях. Так минуло кілька днів і ми вирішили їхати в Пітер.

Я купив не три, а чотири квитки, і в цьому був великий сенс, бо ми були самі в купе. Але я вже знав, що мене чекає або сон або видіння – четвертий пасажир був з нами в нашому купе. Це був він, і я знав, що тепер він скаже мені, де його знайти в Пітері.

Ми повечеряли, випили пива і почували себе дуже добре і близько. Ми були разом, і в повітрі плило над нами їхнє бажання допомогти мені, і я був їм дуже вдячний, і так ми поснули, і він приснився мені знову.

Тепер усміхнений і ніби веселіший, ніж доти.

Він сказав – що я його знайду на Василівському острові в Пітері і що врешті я сам знатиму, де він, коли туди потраплю.

– Але те, що ти маєш мені сказати?

– Все там, все скажу, все буде там! Але ти й сам подумай, що ти хочеш від мене дізнатись. Бо, може, я скажу тобі зовсім не те, що ти від мене чекаєш!!

Ми дісталися Пітера дуже вдало, всі в гарному настрої вийшли на Московському вокзалі, просто на Нєвський проспект, і подалися, куди очі дивляться. Домовились, що по музеях не ходимо, і туристичну нервозність відкидаємо геть, а просто валяємо дурня, як хочеться.

Я давно себе так не почував, настільки легко і просто, як от тепер з ними в Пітері.

Я бував у Пітері давно і трохи призабув місто, але ми перепитували у перехожих і рухалися більш-меш в напрямку Зимового палацу, заходячи по дорозі в різні кафе і кнайпи, в книжкові і музичні магазини. Купували небагато, але все, що ми бачили, давало нам настрій і теми для розмов.

Ми поміж іншим вчепились в літературу і обговорювали Дереша і Букшу, Карпу і Жадана, Пако і Джона, Шнопса і Карлича, а ще й Переса-Реверте, і Дженерейшен X, і Дорс, і Кортасара, і…

Але це все було по ходу асоціативно і невимушено.

– А от чому Дереш присвятив свою книжку Морісону? Адже Морісон у деяких текстах закликає до повної руйнації всього, це категоричний деструктивізм…

Я захищав Дереша по-своєму, пояснюючи, що загальний протест Морісона є ідея, і не обов'язково всім трахати свою маму і так далі, про що він каже у певному сенсі, в програмній найскандальнішій пісні, а йдеться про заперечення прийнятих норм у пошуках особистої свободи.

– А в Дереша оті пацани замочили свого товариша – нехай поганого хулігана, але вбили і тихенько собі живуть. То в нього, виходить, Морісон правий?

– Морісон правий у бунті як ідеї, і не можна поетичний образ перетворювати на догму! А то, що в Дереша оті ніби симпатичні і холоднокровні молодики стають вбивцями, то це є часткою сьогоденної страти моралі у частини молоді. І це факт, і в цьому сила твору й ідеї молодого письменника. У Культі напрямок ще гуманістичний, а в Архе ідеї ще крутіші – бій в Криму, все в диму, ні хуя не видно, але ж скільки сказано…

– Ти занадто носишся з цим своїм Дерешом, – це вже скипів Любко. – Я розумію, він молодець, написав до хера, уже купу всього, наш ровесник, обскакав усіх і непогано! Але не робіть з нього охуєнного філософа. Ну, кльово! Ну працював, написав, от і заїбись! Але то тільки замахи на високу літературу, та ще й з претензіями…

– Ти просто ще малий, і не вмієш читати поза текстом…

– А ти забагато читав і забагато бачиш за текстом, і того, чого там навіть близько нема!

Мені з ними добре, вони ніби додають мені певної енергетичної сили, якої часом таки доволі відчутно бракне.

Мої ровесники різко якось, чи не в один день постаріли, і мені з ними стало не те щоби нецікаво, а якось вчорашньо. Середнє покоління перебувало переважно на грані фізичного й інтелектуального клімаксу – розмови в основному зводились до того, хто кого трахнув, і як це вдалося, і які є ще баби. А потім трішки про літературу, про музику і про якісь там, заїбись, теми політичні.

Ми загалом не знали, де будемо ночувати у Пітері, приперлись на ніч ще у наймоднішу пітерську молодіжну кнайпу «Дача» і провели там кілька годин. Хлопці танцювали, але я натер ногу, і сидів біля бару, і меланхолійно думав, що я тут десь і можу побачити отого свого хлопця. Це місце якраз для нього.

Час розтікався в повітрі, як цигарковий дим у накуреній кнайпі. Це почалося, щойно ми приїхали до Москви. Часовий пласт змістився, і ми опинилися поза реальністю. Він існував зараз окремо від нас. Хмари часу висіли над нами і подеколи міняли свої форми і напливали на нас. Ми теж несподівано для себе раптом занурювались в цей часовий туман, вдихали його, і знову випливали з нього в позачас, в позапростір. Ми жили і в іншому вимірі, ніби паралельному. Все те саме, але інше.

Бо часу не існує.

Але поки мої пацани танцювали і залицялись до місцевих чувіх, я через телефон знайшов місце для ночівлі.

І десь вже о другій ночі ми взяли таксі і поїхали в готель «Прибалтійський» на околиці Василівського острова, і там нас чекав тримістний номер. І, вже трішки піддаті, ми швидко пороздягались і кинулись спати.

Ця ніч минула тихо і спокійно, і, коли ми прокинулись, був уже пізній ранок. Я зиркнув на годинник – близько дванадцяти. І почав будити моїх юнаків, які спали молодіжним сном, а це означало, що будити їх треба довго і нудно.

І якщо Любко таки важко, але за півгодини встав, то ми вже з Любком пили каву, і я кричав Богданові, що ми вже виходимо з готелю і його лишаємо, і лише тоді він спроквола підвівся і пошвендяв у ванну, але ще за півгодини був гейби зовсім при тямі, і випив кави, і ми утрьох вийшли з номера на вулицю.

– Жили у бабусі два веселих гусі – один сірий, другий білий, два веселих гусі… – Богдан виразно повеселішав.

– Ну, скажімо, не у бабусі, а в дядька. І не сірий той перший, а чорний. – Любко резонував.

– А чорних гусей не буває…

– Ну, ти ж і впертий засранець! А це особливий гусак, він унікальний! От як біла ворона. А це чорний гусак…

Вони отак жартували і сперечалися повсякчас, і це було кльово і прикольно. Я навчився їхніх слів і думав, а от якби не вони, як би я жив.

Чергове розлучення, проблеми з фінансами, квартирами і роботою не давали мені передиху вже близько двох років, і те, що в мене було багато родичів, не допомагало мені позбутися відчуття самотності.

А от ці два шибздика були просто видатні у своєму жанрі, – вони в дитинстві удвох видавали навіть свою газету і, коли їм було по шістнадцять-вісімнадцять, спромоглися навіть видавати її, щоправда лише півроку, але загальним тиражем в тисячу екземплярів, і продавали, і поширювали, й газета існувала.

Вони були творчі, видатні, інтелектуальні і розпиздяї – усе разом, але трималися мене, хоч їхні батьки, особливо напочатку, дещо скептично і ревниво ставились до нашого приятелювання, але з часом хлопці підросли, потім стали зовсім самостійними і питання, що ви там робите у дядька, самі собою відпали.

Я знав про них чимало: і про довгий сентиментальний роман Любка з дуже симпатичною блондинкою, і про постійно нові захоплення Богдана, який закохувався, страждав, потім знову закохувався, знову страждав, розходився – у нього, здавалося, такий стан був перманентний, і йому треба було або піднесення, або страждання, або спати. Бо спати він міг добу підряд, а то й дві, і, здавалося, що він там кайфує уві сні і живе в іншому вимірі і тут все йому пофіг, але, коли він прокидався і захоплювався якоюсь новою ідеєю, запас енергії у нього був шалений і він був невтомний і суворо організований.

А потім все починалося спочатку.

Вони теж знали про мій останній не дуже вдалий роман із симпатичною, як мені здавалось, ще доволі молодою жінкою, і про те, що ні я, ні вона ще нічого не вирішили, і ніяк не могли вирішити, бо кожен звик жити окремо і боявся чогось нового, не в змозі забути минулі поразки і болі, і наші взаємини нагадували італійські макарони або кільце Мебіуса, або «день сурка», або просто все і нічого – «я стою під рестораном, заміж пізно, здохнуть рано».

Ми вийшли з готелю і тепер лиш збагнули, що готель містився на самому березі Фінської затоки. Ми опинились просто на морі – холодному, суворому північному морі.

Стояла яскрава сонячна погода, але з моря віяв такий сильний вітер, що ми ледве рухались проти нього на зустріч з морем.

А воно було сиве і синювате, з великими суворими хвилями, і ми пішли до води, і Любко просто заверещав від захоплення, і ми сиділи на набережній, сходи якої підступали тут до самої води, і Любко зняв черевики і вирішив вмочити ноги у Фінській затоці, і пішов у воду, хоч було дуже зимно, і вмить величезна хвиля обрушилась на нього, і він ледве не поточився далі в море, в кожному разі його облило добряче, і ми реготали з нього, і він вибрався нагору, і ми пішли повільно набережною і дістались невеличкої кнайпи, і там попри холод ще лишились столики на повітрі, майже над водою, і ми сіли там, і змовили по чарці горілки і кави, і сиділи там досить довго, і це було кльово, і ми б сиділи там завжди, і це не можна забути ніколи, і знову час утік кудись, і це було заїбись, і ще горілки, і ще чаю, і просто, здається, всіх трьох це однаково вставило. І це було супер.

Щоби стан ейфорії без наркотиків охопив усіх трьох водночас, трапляється рідко. Я почував піднесення, якого давно вже не мав і близько – це був кайф у чистому вигляді, неочікувана і необґрунтована ейфорія від раптово статичного стану душі. І це народжується від інтуїтивного контакту з людьми, з якими тебе об'єднує щось таке, що не можна описати коротко, а довго нудно і не треба. Мабуть, це якийсь із мільйонних нюансів слова «любити», але справжнього значення цього слова ніхто насправді не знає, бо воно означає для кожного інше, інтимно-внутрішнє.

Але навіть на рівні приблизного порозуміння це вже щастя, яке є насправді квадратурою кола.

Тоді здавалося, що час розтягається уздовж моря, але вже не хмарами чи туманом, а такою райдужною пеленою, і ми тут годину чи дві, чи тиждень, чи завжди, це просто щаслива мить, яка просто є і тоді часу нема.

Але якщо його зараз нема, то він повернеться одного разу і скоро, і буде безжальний і суворий. З ним тоді треба чемно поводитись.

Ми зависли в тому вимірі. Сонце відбивалося від свинцево-синіх хвиль і було суворо сліпучим на сильному вітрі, і все стало нереальним, і ми так ловили кайф життя, аж поки Богдан зауважив, що Любко таки дещо мокрий, і, може би, ми повернулись до готелю, аби він не простудився.

Ми так і зробили, трохи підсушили Любкову одежу і згодом подалися в мандри Васильєвським островом.

Зайшли до університету, на факультет, де я колись вчився, потім пішли набережною через міст на Дворцову площу, а потім до Ермітажу, в який не заходили, потім до Адміралтейства, ще в якусь кнайпу і повернулись до готелю.

Набрали з собою їжі і випивки і вирішили вечеряти в готелі, бо вранці мали виїжджати – потяг у нас був дурний і виходив в Україну з Пітера об одинадцятій ранку.

Все було ніби дуже добре, але я не зустрів того свого хлопця, і мені раптом стало сумно і неспокійно.

Мої друзі відчули це і теж притихли.

Врешті ми його тут особливо не шукали. Він казав, що я знатиму, де його знайти. Я проходив давно забутими коридорами, і бачив на дверях кафедр ті самі вивіски, що й колись, і це творило дивне відчуття віднаходження забутого, ніби проявлення раніше знятої фотоплівки, але не витворювало в мені жодного печального синдрому, ностальгійного суму за минулим.

Це було нове життя, але воно було скрізь нове!

Я теж був новий й інший, ніж колись, хоч десь, може, й той самий…

Це було важко відчитати в мені самому, і я в ті хвилини зовсім у це не заглиблювався. Я вдивлявся в обличчя студентів нового покоління, ровесників моїх нинішніх приятелів, і не бачив нічого суттєво відмінного. Молодь – це молодь.

Але от свого хлопця я серед них не знайшов.

Номер в готелі у нас був великий і добрий. Чималий стіл правив нам за їдальню, і хлопці взялися готувати прощальну вечерю, і я їм допомагав тим, що відкорковував вино – ми вирішили пити вино.

Коли і як він появився в нашому готельному номері, важко було сказати, але коли ми відійшли від столу і посідали у крісла і взялися за чарки – я побачив його. Це був він – той, кого я шукав.

Він сидів у кріслі, такому самому, як і я, якраз навпроти мене і усміхався.

У цю мить ми з племінниками підняли келихи – за нашу подорож і за нас. Він підняв свій келих також і усміхнувся.

Ми випили, і я хотів врешті познайомити його зі своїми, але він рухом руки зупинив мене.

– Зачекай мить. Вони мене ще не бачать. Я зайшов тихо і сів так, що бачиш мене тільки ти!

Богдан з Любком в цю мить завелися на тему «Дарунку орла» Кастанеди і що таке воїн в понятті Кастанеди і в його прикладенні до нашого життя, і я зрозумів, що вони зайняті розмовою, нас не чують.

– Чому ти тут? – спитав він мене і знову усміхнувся. В його усмішці було щось жахно знайоме, щось таке, що зараз заболіло мені всіма роками мого непростого життя. – Ти знову не знаєш, що ти шукаєш, навіщо тобі ці хлопці, і хто ти врешті? Де ти сам?

– Ти ще малий і дурний, – відповів я розсерджено. – Ти нічого ще не тямиш у житті. Тобі ще все ділиться на чорне і біле. А в житті все залежить від нюансів, від відтінків. Я тут, бо… Бо шукаю тебе… Ти повинен мені сам сказати, навіщо я тут. Адже це ти переслідував мене всі ці роки, не даючи змоги зосередитись на собі. Яка ще в біса в тобі моя таємниця? Кажи зараз і кажи правду, або я скажу хлопцям, і ми з тебе цю правду витрясемо всі утрьох разом.

– А чому ти забоявся приїхати сам і зустрітись зі мною удвох віч-на-віч? Тебе в тобі замало?

– Курва, малий! Тебе в тобі забагато! Тому ти так хамовато преш на все, бо тобі здається, що ти знаєш якусь істину, яку…

– Яку знав ще до народження… Правда. Я знав, і ти знаєш, що я знав… І врешті ти зараз знаєш, що я кажу правду…

– Яку правду? Чию правду?

– Ти все ще впираєшся? Подивися собі самому у вічі. Ти боїшся життя. Ти тікаєш від життя і від себе самого. Ти не хочеш визнати свій час, і вік, і довкілля… В чомусь ти перемагаєш час. Але в іншому програєш, бо втрачаєш пам'ять. І робиш знову ті самі помилки.

Подивись на своїх колишніх дружин і коханок, на всіх своїх напівусиновлених і опікуваних тобою учнів. Не торкаймося цих двох – то інша пара калош.

Всі тебе лишали, бо тебе було забагато. Адже з кожною новою людиною, котра ставала тобі близькою – будь то коханка, дружина чи друг, чи опікуваний тобою юнак або підліток, – ти припускався тієї самої помилки. Ти знову чинив так само. Пер напролом, лякав людину своїм шалом, і вона від тебе втікала.

– Жінок я не лякав.

– Так, але вони з часом хотіли спокійного розміреного життя. Щоби було, як кажуть, – як у людей! І невдовзі, коли трохи стихав ваш сексуальний шал і до тебе звикали, їм хотілося спокою, впевненості. Вони втомлювались від твого завеликого, мандрівного і авантюрного «я». Ти ставав лагідним симпатичним монстром, який захоплював, затягав усе в себе. А з цими молодшими хлопцями – ти жив їхнім життям, як вампір, і вони корилися тобі, фактично ставали твоїми психологічними рабами…

– Не говори так! Це жорстока неправда! Я любив їх і віддавав їм усе, що міг. Якби вони витримували наш спільний триб життя, то…

– Не вони – якби витримували! Це якби ти витримував їхні зростаючі чоловічі «я». І не вимагав від них абсолютної віддачі тобі. Майже ідолопоклонства… Хіба не так?

– Та де? І близько не так!

– Ти так не думав. Але насправді саме так і було завжди, і помилка твоя скрізь та сама! Скільки вже ти так житимеш? Чи ти хоч колись навчишся поводитися інакше з новими людьми, які приходять у твоє світобуття.

– Я насправді глибоко любив лиш кількох людей протягом життя, але дуже любив, дуже…

– Любов егоїстична по своїй суті, і ти це добре знаєш. І ще – кожен вбиває те, що любить. Як зможеш цього не робити – врешті станеш собою. І ці твої родичі – то про інше, ти з ними інший. А от коли любиш когось стороннього – спробуй не бути егоїстом. І може тоді виграєш себе у себе самого.

– Та що ти знаєш про любов, пацан!? Ти ще ніколи нікого й не любив по-справжньому, не вмирав ні за ким так, що жити не хотілось, коли тебе кидали після довшого чи коротшого періоду примарного щастя, коли до цього ти готовий був розділити з цією людиною через взаємну любов все, що ти набув, і самого себе включно… І це стосувалось і тих, кого я хотів усиновлювати… Не лише жінок! А ти розводиш тут категоричні юнацькі сентенції! Це тобі здається, як і багатьом юнакам, що ти все знаєш. А в дійсності минає чимало років, аж доки молода людина спромагається на усвідомлення того, що нічого не знає. Або не збагне ніколи, і так і помре старим самозакоханим вузьколобим бевзем… Гаразд, це і все, що ти мав мені сказати?

– Та ні, не все! Ти таки прокинувся, хоч і пізно. І зараз ти знову на Порозі. Маєш ще шанс вернутися по сліду. Бо ти втратив напрямок вже давно, і скільки б не намагався, завертаєш не туди. Зараз тільки вони можуть допомогти тобі, оці твої хлопці. І не гадай, що тільки ти їм потрібен. Насправді вони тобі потрібні значно більше…

У цю мить я подивився на Любка і Богдана і помітив, що вони вже давно не розмовляють, дивляться на мене і слухають нашу розмову.

У мене пересохло в роті.

– Ось він! – сказав я дерев'яним голосом! – Ось він, той, кого ми шукали, сидить перед вами. Можете познайомитись.

– Так! – сказав Любко.

– Так! – сказав Богдан.

Вони й далі дивились тільки на мене.

– Чому ви дивитесь на мене? Дивіться на нього!

Вони мовчки обоє подивились у тому напрямку, в якому я їм показував.

– Пако! Там дзеркало! – сказав Любко нервово.

– Пако! Подивись уважно! Там у дзеркалі – Ти!! – Богдан майже кричав. – Пако! Він – це ти!

І в цю мить я збагнув, що шукав і що знаходив зараз з їхньою допомогою, тікаючи від себе самого і шукаючи сам себе. Той хлопець, яким я був колись, завжди був у мені, але одного разу я втратив його, і тепер він вернувся. А точніше – я вернувся.

Образ проти мене в кріслі розплився і враз замість того юнака я побачив себе літнього, що сидів напроти себе самого і відбивався у дзеркалі!

І я втратив притомність.

Не знаю скільки часу я був без пам'яті, мабуть, недовго, але отямився, коли Любко розтирав мені скроні горілкою (де вони взяли горілку?), а Богдан масував мені долоні.

Я подивився на них, і мені стало добре. Все минуло. Я вже нічого не шукав.

Далі все було просто і весело. Допили, що мали, збігали ще в ресторан, запаслись на завтра, поїхали додому.

Але я вже був інший. Я просто затримався у довгому сні.

Ми вже сиділи в поїзді.

– От тепер, я думаю, ви з нею все погодите… – Любко усміхнувся, лукаво примружуючи очі.

Може, й так.

День Казанови

Вадим прокинувся в непоганому гуморі, подивився на годинник і задоволено посміхнувся. Половина десятої. Врешті-таки виспався.

Все ж таки добре, що є два вихідних і можна двічі за тиждень висипатись і, прокинувшись, порадіти життю.

Кажуть, що в понеділок не варто, вітаючись, казати «Добрий ранок!», бо в понеділок ранок добрим не буває.

Згадав вчорашній день і зітхнув.

Спершу котяча пані учора добряче дістала його, а потім ще той козел з філософами.

Ця клієнтка десь із місяць тому зателефонувала йому і довго й нудно вимагала різного роду пояснень щодо підключення мережі телефонів, а поруч сиділа Вадимова шефиня і терпляче чекала, поки закінчиться розмова, бо – увага! – клієнт завжди правий, тут на UMC закони чіткі і суворі. Абсолютне сприйняття клієнта, що би він не втикав, це його право, а він є – наші гроші.

І ця суча клієнтка по закінченні розмови подзвонила шефині і почала нести якусь дурню, що Вадим на неї кричав і її ображав. А шефиня чітко і крізь зуби, як вона вміє, відповіла, що вона сиділа поряд і нічого подібного не було і прошу не вигадувати. Що вже та промимрила – невідомо, якось, певне, викрутилась. Але є така публіка – ти їй сци в глаза, а вона тобі – то Божа роса.

Так чи інакше, у п'ятницю коло четвертої вечора вона приперлася в офіс, ну і до Вадима, бо ж з ним працювала. І тепер, як і не було нічого, говорила з ним дуже дружньо, але Вадима майже шляг трафляв, бо вона розповідала про свого котика – як вона йому готує їсти, як його вона лишила в готелі для кішок, коли їздила відпочивати на тиждень у Єгипет, і як котик довго розповідав їй про сумне і безрадісне життя в готелі, і як вона на свята приготувала салат олів'є на них двох з котиком – ну, йому менше, мені більше, і як він муркає, і яка в нього шерстка ніжна…

Вадимові хотілося її вбити на п'ятій хвилині розповідей про котика, на двадцятій він уявляв себе в'язнем Освєнціма, якого катують гестапівці, бо ззаду німо реготали всі його п'ятеро колег-співробітників, які сиділи зі своїми комп'ютерами за його спиною. Але Вадим чемно задавав питання про котика і розмова у нього з клієнткою була доволі жива, і, здавалося, що йому теж слід завести собі котика і він буде так само щасливий, як і ця фіфа, якій виразно було вже під сорок. Виглядала вона, якщо придивитись, саме так і, мабуть, через свою незмірну глупоту порозганяла всіх претендентів не на її руку, а навіть на ліжко, бо аніж уявити собі секс з такою марою, краще повіситись на власній краватці.

Коли та стерва пішла – його колеги радісно почали обговорювати попередню сцену. Ну і, зрозуміла річ, що та пані у Вадима закохалась і що оскільки він розумів її любов з котиком, то вона собі думає, що у них повне взаєморозуміння і вона ще прийде до нього, може, навіть з котиком. І, може-таки, він її пожаліє і трішки потрахає…

Вадим потім уже й сам сміявся і казав, що краще би трахнув котика, ніж її, і що за таких клієнтів треба давати круту премію, і врешті день почав закінчуватися, аж тут нагодився ще один клієнт.

Він майже забіг у кімнату, захеканий і знервований, витирав спітнілу лисину, що сяяла спітнілим своїм сяйвом над округлою, мабуть, колись і не зовсім бридкою фізіономією власника, якому десь було, може, трохи за сорок.

Щойно від дістав з кишені «Нокію» останнього випуску, Вадим зразу осягнув його стиль. Клієнт підійшов до Вадима, перепрошуючись за розмову по телефону, на який йому щойно подзвонили, і Вадим жестом вказав йому на стілець.

Клієнт сів, і Вадим несамохіть відзначив золотий годинник «Кандіно», туфлі, здається, «Х'юго Босс» і яскраву стильну жовту краватку, з походження не менш ніж Версаче. Вдягнений клієнт був зі смаком, хоч бабок у нього було до біса, але вдягатися він вмів або хтось вмів йому допомогти в доборі одежі.

– Ну, ось! – Клієнт вимкнув мобілку, зітхнув і запитально подивився на Вадима. – Мені щойно подзвонили з роботи, бо я задав своїм працівникам завдання. У нас, до речі, понад вісімсот співробітників. Ні Герцена, ні Чернишевського у нас немає. Ви сказали, що вони знають, що робити, і сказали попитати у своїх. Я перепитав…

Вадимові здалося, що в нього зараз буде інфаркт. Він старався дихати глибоко і не дозволити собі усміхнутися.

На задніх столах вирувала підозріла напружена тиша.

От, блядь, деньок! Весь час, як на цирковій арені з клоунами! А ці скоти ще гигикають там ззаду, в той час як я тут з дебілами воюю і намагаюсь втримати лице фірми. Хочеться часом в пику заїхати, але ж ні! – треба поводити себе порядно.

Вадим чемно усміхнувся.

– Ви, мабуть, щось переплутали…

– Та ні, нічого я не переплутиав. Ми заслали платіжку значно більшу, ніж було зазначено в контракті, помилилась бухгалтер, із завтрашнього дня вона в нас більше не працює. Але треба вернути гроші. Що робити? Я спитав у вас – що робити? І ви сказали – що не знаєте. А хто знає, спитав я. Ви сказали – це питання не просте! Спитайте у Герцена і Чернишевського – вони знають відповідь, а я на таке нічого не можу відповісти. І я спитав – а де їх шукати – цього Герцена і цього Чернишевського. Тоді ви подивились на мене поважно і сказали – а ви перепитайте у себе на фірмі, хтось із ваших їх напевне знає. Так, ось! Ніхто таких не знає. Тільки що мені подзвонили. В нашій фірмі таких немає, це точно.

Яке їхало, таке здибало. Йому подзвонив такий самий телепень теж із таким самим, напевне, телефоном, годинником і галстуком – і каже ніхто їх не знає, у нас немає на фірмі ні Герцена, ні Чернишевського.

Вадим подивився на годинник. Він вже опанував себе. І не давився від сміху, а був дуже серйозний. Навіть дещо похмурий, як для клієнта.

Але вже за п'ятнадцять п'ята. Робочий день за п'ятнадцять хвилин закінчується. Треба було негайно знайти вихід із ситуації.

– Я спробую сам з'ясувати у Герцена і Чернишевського – що робити! Але це – тільки для вас! – сказав Вадим поважно, вже увійшовши в роль.

Ззаду почалась у когось тиха істерика. Вони це питання з'ясовували між собою і напевне знали відповідь.

– У кожному разі в понеділок зранку приходьте, і ми щось придумаємо. Бо сьогодні п'ятниця, і за п'ять хвилин в нас закінчується робочий день. А з вашого питання справді треба порадитися з людьми компетентними.. Так, так Герцен, так, так Чернишевський… Ще якийсь тип знав відповідь на питання – що робити…. Я забув, як його звали, такий лисий з борідкою…

Вадим вже грав на публіку.

Клієнт дякував і відкланювався, бажав гарного вікенду і обіцяв не лишитись в боргу за допомогу, і…

Врешті двері за ним зачинились і в кімнаті почався істеричний регіт усіх співробітників. Хтось запропонував качати Вадима і бажати йому «многая лета», але хтось виявився розумніший – скинулися на пляшку, і за півгодини всі радісно і весело обговорювали Вадимові пригоди, і казали, що йому треба писати романи про своє життя і своїх клієнтів, і що він особливо щасливий, бо якраз саме до нього втрапляють такі не просто неординарні, а суперрідкісні екземпляри.

А що була п'ятниця, робочий день закінчився, то таки можна було трохи розпружитись.

Врешті всі розійшлися, і Вадим, як і було домовлено заздалегідь, зустрівся після роботи з Максом – давно не бачилися, друзі зі школи, один з небагатьох, з ким можна було часом погомоніти, попри те, що Макс був зовсім інший. Він давно одружився, в нього підростав син, вчився вже в п'ятому класі, і проблеми Макса були зовсім не схожі на Вадимові – важливо було, скажімо, тупо звалити на якихось кілька годин з дому, скажімо от у п'ятницю увечері, і десь розвіятись, бо субота і неділя у Макса були суворо родинні дні. То було святе, дружина, син, у гості до сусідів або до кумів, або вони до них, телевізор, прогулянка всією родиною до тещі і така інша родинна, чемна однотипна бурда…

Кожному своє.

Вадим сприймав Максове життя так, як дивляться на колегу, який потрапив в аварію і став калікою або важко захворів і хріново виглядає, але про це не говориться, а його приймають такого, як є. Що вже поробиш! Не пощастило пацану!

Можна було, здавалось би, радіти, що в нього дружина і син, але син був млявий і ледачий, вчився будь-як без усякого інтересу чи бажання до будь-чого. Його цікавили лише комп'ютерні ігри, або гральні автомати, або телевізор, чи точніше видак з фільмами.

Макс жалівся, що хлопець вдався не в нього, що з ним робити невідомо, що буде далі з пацаном – якось сумно думати, і контакту з сином у Макса нема ніякого, хіба що позірний, а дружина з ним носиться, як з писаною торбою, і потакає йому у всьому, і Макса вже чорти беруть, бо і вона його вже давно дратує…

Це була типова розмова. Макс казав, що треба йому якусь бабу на стороні трахнути або просто тікати кудись із дому на якийсь час, бо він вже скоро не витримає і чогось накоїть. І намовляв Вадима когось йому підшукати, щоби просто хоч би потрахатись на стороні, ну якось, щоб відчути себе трохи більше, ну незалежним, сам розумієш.

Вадим обіцяв щось залагодити, але, вже вгадуючи можливий подальший хід справ, домовлявся на наступний ранок – зідзвонитися і все узгодити.

Але зазвичай все ніколи не виходило за рамки вечірніх розмов. Зранку Макс був, як завжди, при родині і слухав команди дружини, і Вадимові давно було очевидно, що ніколи він з тої родини не вийде, це його визначення життєве, або, як зараз модно казати, карма. І йому тут абзац повний.

Хоч якщо би випадком долі якась молодиця просто витягла би його підпитого на себе і змусила би його щось чинити, ще й роблячи за нього півсправи, то на наступні кілька років Максові на душі би полегшало і він почував би себе героєм, бонвіваном і взагалі крутим чуваком.

Вадим усміхнувся, бо саме отак він думав про Макса, коли їхав на зустріч, і зараз, виходячи з метро і простуючи до кав'ярні, передбачав схожу більш чи менш розмову і її кінечний результат завтра вранці.

Але Макс загалом був йому приємний, Вадим до нього щиро приязно ставився, і попри деякі особисті Максові проблеми, які врешті не торкались аж надто його друзів, він був хорошою людиною, і у Вадима десь часами закрадалась думка – кожному не подобається, як він живе, ну, скажімо, більшості не подобається. А от насправді – може, загалом беручи, правий таки Макс зі своїм одноманітним життям?

Макс вже сидів за столом і підвівся Вадимові назустріч із приязною широкою усмішкою, і Вадимові враз стало трохи соромно за своє подумне кепкування над Максом, він все відкинув і пішов колезі назустріч, вони обнялися і усілися, розуміючи обоє, що мають врешті можливість, нікуди не поспішаючи, просто посидіти разом.

Вони з Максом давно не бачились, і якось пішло добре все і нажлуктились добряче, але в гарному гуморі, домовились зустрітись ще на вихідні, але кожен у глибині душі знав, що це не вдасться з тих чи інших причин.

Обіймались, цілувалися на прощання, і Вадим у хорошому гуморі дістався врешті своєї квартири, включив телевізор майже автоматично і, влігшись, вимкнув його майже одразу і заснув, і так минула п'ятниця, а наступний був радісний суботній день. Може, євреї правильно зробили суботу святим днем, бо в неділю ще можна відіспатись перед понеділком.

Прокинувшись, але не поспішаючи вставати, Вадим ліниво замислився над своїм буттям і зітхнув, згадавши, що треба мамі написати якогось порядного листа, бо мама спить і бачить, щоби він врешті женився якось по-людськи.

У його тридцять п'ять можна було вже не раз одружитись і мати вже купу дітей, але якось все не виходило, можливо, отой короткий шлюб у двадцять два так вплинув на його бачення подружнього життя, що йому нічого такого поки що не хотілося, а може, саме його вдача і не утримала той шлюб. Але, що робити, коли виявилось, що його дружина не любить трахатися, а він любить!!! І навіть дитина не допомогла – не вдалося! Не хотіла і все! Її секс фактично майже бридив!

Якщо у чоловіка поганий настрій, не питайте, жінко, чому, адже він з вами живе!

Так або інакше, але всі ці роки майже завжди в останній момент Вадиму різко не хотілося одружуватись, і він або сам тікав від жінки, з якою певний час вже трахався і вони ніби й любилися, або вона, не витримуючи паузи у відповіді на тупе і банальне, як на Вадима, запитання – як будемо жити далі – тікала сама.

Правда, Вадим любив говорити і сам себе переконував, що жінки, які від нього пішли, рано чи пізно просяться назад, але це більше були байки і самовідповідь власній чоловічій, а точніше козлячій психіці, яка вимагала, щоби всі жінки хотіли саме з ним трахатись, а така, яка хоч раз дістала його прутня в піхву, вже назавжди була його і тільки його і на жодного чоловіка більше дивитись не могла би.

Це ніби абсурдно виглядало, але Вадим помітив давно, що, коли бачив одруженою котрусь із жінок, з якими він спав, і думав про її чоловіка, хвиля незадоволення і певної невеликої, але ворожості до її новітнього пеніс-мена в ньому виникала несамохіть. Вадим сам дивувався їй і вгамовував це швидко, і з кількома чоловіками своїх колишніх подруг навіть, можна сказати, приятелював.

Щось їх у цьому приятелюванні нервово об'єднувало – як колись він прочитав у якійсь англійській книжці вислів «брати по спермі», і це запам'яталось. Брати не брати, але щось у цьому було з отих істин, які хер просциш, що воно й чому.

Курва, треба вставати і рухатись, бо вже пів на одинадцяту, а є домовленість з Катериною. Це недалеко, але ж треба встати і вийти, як співає отой Морозов.

Вадим стояв у душі, приводячи себе до тями спершу теплим, потім прохолодним, а потім зовсім холодним душем, і згадував анекдоти, які вчора розповідав Макс.

«Ходить якийсь йобар до чувіхи, а чоловік її на те – жодної уваги. Дійшло до того, що майже при чоловікові вони почали трахатись, оскільки йому все пофіг.

Чоловік сидить собі на кухні і п'є каву, – він каву любив, а трахатись з дружиною ніби й не любив.

От приходить йобар до них, а чоловік п'є каву на кухні, а йобар – я піду до твоєї жінки, з нею там трохи повожуся.

– Та йди!

За півгодини повертається йобар.

– Щось, – каже, – твоя жінка сьогодні якась дуже холодна.

А чоловік п'є собі каву та й каже:

– Як на мене, вона і коли жива, то теж не дуже гаряча була!»

Ні собі фіга, просто крутий ужасняк! Жах і мряка!

Від такого анекдота перець зразу падає і якось автоматично починаєш думати, яких ти чужих жінок трахав і що при тому думали їхні чоловіки.

Вадим згадав, як Славко, його приятель і однокласник, розповідав, що одружився на останньому курсі інституту, а потім його забрали до війська – була тоді така придуркувата совєтська мода – ну, забрали на два роки. А тут перестройка, часи міняються і чувак за рік дістає дембель. І пензлює щасливий додому. А вони якось там через її родичів і квартирку вже надбали маленьку – все типу заїбись, тільки живи і радій.

Отож він хоче радіти і припирається додому, відчиняє двері, а на ліжку його дружину зі всіх сил якийсь поц трахає.

Кажуть, не хер без попередження додому приїжджати, а може, жінка не готова тебе зустріти!

Так оця точно була не готова. Мало того, він стояв і дивився, як її їбуть, а вона очі заплющила і тільки задком підмахує тому кадрові.

Казав Славко, що на все життя запам'ятав ту волохату сраку з яйцями, які метеляли по сраці його дружини, і того стрижня, який гоцав у її поцьці. У важкому сні така мара не присниться, а тут наживо – чистий тобі порнофільм чи то порнотеатр вдома, усратися і не жити – домашній порнотеатр.

Він навіть і говорити нічого не став їй і якось перебивати те їхнє трахання.

Пішов собі геть – і більше ніколи до тої хати не повернувся, подарунки лишив, аби бачила, хто приходив.

За півроку розлучився і казав, що десь рік від сексу його нудило, спортом займався, йогою, там всякою такою хернею, аби себе відволікти.

Але куди від того хуя дінешся!

Знайшлася і на Славка якась нова любов, ну і далі все у нього склалося дуже навіть класно. Тепер крутий бізнесмен, двоє дітей, купа бабок. Казав, що той шок навіть йому в чомусь допоміг!

Вадим зітхнув! Мені й свого малоприемного спогаду вистачає, на хєра мені такі допомоги! Я й так знаю, що «женщіна друг человека, живе біля нього і на нього похожа».

Це чоловічі легенди, Вадим вже давно позбувся цих ілюзій. – А реальність – он Макс, хто біля кого живе і хто ким поганяє!

А чому от всі анекдоти про трахання і про те, як хтось комусь зрадив і хтось комусь куди-небудь засадив.

Навіть про Чапаева і Петьку і то те саме. «Петька повернувся з Парижа, засадив Василю Івановичу в сраку і питає – от вгадайте, що я вам засадив, а Василь Іванович крекче і каже – палець.

А Петька сміється – не вгадали, а ручки то мої ось, обидві тут!»

Вадима посіли філософські роздуми про трахання, він їхав у метро, і голова його була зайнята цією важливою і непересічною темою.

Макс розповів ще один анекдот. І тут знову ж таки безсенсовність одруження була Максові не тільки зрозуміла, але й дуже прийнятна, але водночас…

«Приходить майор додому змучений, ще й змок під дощем, голодний, зайшов на кухню, щось там пережер на ходу, роздягається і в ліжко.

Відкидає ковдру, а там на його жінці лейтенант лежить.

Майор жахається:

– Ну я це роблю з обов'язку! А ти що тут робиш?»

Треба розповісти Катерині. Цікаво, чи їй сподобається?

А взагалі, чого це Макса тягне на анекдоти про те, як чужих жінок трахають. Чи сам насправді хоче чогось такого, чи просто анекдотами себе підбадьорює…

Ну, та менше з тим!

Вадим зателефонував до Катерини.

– Все, як домовились! Я рада тебе чути!

З Катериною у Вадима колись був короткий роман.

Любов пройшла, помідори зав'яли. Катерина вийшла заміж, у неї було вже двоє дітей. Але якось кілька років тому вони з Вадимом зустрілись на Хрещатику, просто зіткнулись лицем до лиця і розбалакались, пішли на каву, і раптом виявилось, що в них гарні дружні взаємини, і пішло далі. Вадим познайомився з її чоловіком, редактором модного жіночого журналу, часом бував у них у гостях.

Але у Катерини виразно лишився до нього не тільки зовнішньо дружній інтерес, і Вадим, цінуючи приятельські взаємини, уперто уникав будь-яких спогадів про минуле, які несамохіть десь витали у повітрі над ними при кожній зустрічі, і це трохи мучило Вадима, але водночас доставляло йому дрібку козлячого чоловічого задоволення.

У неї все добре, все гаразд, але я такий крутий пацан, що вона й досі трохи в мене закохана, отож, ну крутий я перець. І така от херня часом крутилась не зовсім виразно в нього в голові.

І на її прохання зустрітись і поговорити, порадитись він не відмовлявся майже ніколи. Це бувало не часто, але все ж – старий друг краще нових двох і так далі.

Вадим завжди уважно ставився до своєї зовнішності, робив невеличку зарядку, одягався дуже охайно і над усе дбав, щоби черевики в нього були добре начищені, і одеколони були вищого ґатунку, і краватка пасувала до піджака, і навіть ремінь мав бути більш чи менш того ж кольору, що і краватка.

Вересень був доволі теплий, так що можна було одягатись легко. Вони зустрілись із Катериною у кафе, і Вадим готовий був до майже обов'язкової півгодинної тиради Катерини на всі можливі теми. Без зупинки вона переходила з однієї теми на іншу, і це було трохи смішно, бо вона час від часу підкреслювала, як до нього ставиться і як цінує його дружбу, а він, безсовісний, ніколи навіть зайвого комплімента їй не скаже.

Вадим тут же сказав, що вона чудово виглядає і що він теж дуже цінує їхнє приятелювання.

На що Катерина одразу ж відповіла, що це штампи і що він нічого сам вигадати не може, ну що з нього візьмеш, непутьовий гуляка, такий він є, але ми тебе любимо не тільки за це.

У якусь мить Вадимові стало нудно. Питання крутилося довкола Катерининого сина, який у своїх майже дванадцять, хоч і добре вчиться і особливо жалітися нема на що, але тільки й сидить за комп'ютером і грає в дурні комп'ютерні ігри, і вона не знає, як його навернути до якихось книжок, і її Микола не має часу на пацана.

А той от-от почне дозрівати, і як з таким бути, і вона недавно прочитала молодого письменника Любка Дереша книжку «Культ», і там стільки наркоманії у цих пацанів, а ще й сексуальне життя назріває, і вона хвилюється за цю дурнувату моду на наркотики і бездумний секс, і що він може порадити, як от їй бути зараз з пацаном.

Може би, якось Вадим теж з ним поговорив, бо він, Вадим, такий модний і молоді подобається, а її і батька Ростик слухає, пропускаючи їхні слова майже крізь вуха, а от якби Вадим якось між іншим щось таке малому сказав, коли буде у них вдома…

Вадим ніколи ні про якого Дереша не чув і книжки цієї не читав, але сказав, що обов'язково прочитає при нагоді і з малим поговорить, тільки не знає, про що би він мав з ним говорити, але подумає.

Врешті розмова закінчилась вимогою якогось незвичного компліменту, і Вадим сказав, що йому подобається її голос, і що вона чудова і гарний друг, і все заїбись.

Однак по ходу десь вже понад дванадцять років тому спогад виринув, який його ще й тоді здивував, що в неї над піхвою не кучеряве, а пряме якесь довге волосся і треба було його розплутати, аби дістатись жіночих глибин, хоч трахатись було з нею зовсім таки незле, і цей спогад раптом розсмішив Вадима, і він повеселішав, і сказав ще кілька банальних компліментів Катерині, і вони розійшлись, розцілувавшись на прощання.

Полегшено зіхнувши, Вадим спустився в метро і поїхав на Харківський масив, де його мала чекати Софія.

Софія, як і Катерина, була його віку. Але ця не робила собі ілюзій щодо можливого майбутнього і тупо трахалась з Вадимом більш-менш регулярно, і це йому дуже подобалось, бо тут не було нічого, крім сексу, і він знав, що, коли одного разу Софія знайде собі якогось мужика, який захоче з нею жити, вона скаже Вадимові просто і без зайвих реверансів гудбай, і заїбись усе.

Софія зустріла його в халаті, під яким виразно вже нічого не було, і короткий поцілунок був просто звичним ритуалом.

Вона не цуралась мінету, і Вадим роздягався і лягав голий на ліжко і скидав геть усе із себе, навіть ланцюжок з шиї, бо саме під час мінету – так йому здавалось – кожна дрібничка на тілі була зайвою, не дозволяла абсолютного розпруження і пасивного розчинення у відчутті наростаючої в ширину насолоди.

Пасивна насолода займала його тіло, як повінь, захоплювала поступово всі частки тіла, одна за одною, і коли вшир все було зайняте і тіло перетворювалось на один еротичний, пульсуючий орган, концентруючись довкола стрижня, який керував усім організмом зараз, і все працювало тільки на нього, і остання відступала свідомість, поступаючись всіма думками лише тим, які були сексуальними і блискавками ширяли в голові, набуваючи образності і спогадів, більш чи менш зв'язаних з конкретним об'єктом, який володів у цю мить Вадимовим тілом.

І врешті, коли насолода починала підійматися вгору і стрижень починав напружено волати про можливий кінець сеансу, Вадим випрочувався з гарячих вуст і здебільшого повертав жінку на живіт, ставив рачки і повільно, розтягуючи своє і її задоволення, входив у неї ззаду, і далі вже рухався, чимдалі швидше нарощуючи темп.

За півгодини Вадим вже трахав Софію раком на дивані і, заплющивши очі, віддавався тілесним відчуттям, зумисно довго не поспішав, аби не скінчити гри завчасно, але Софія смикалась під ним незупинно і сама рухалась задом в ритмі, намагаючись ніби увібрати його максимально в себе, а потім вигнулась і її рука ковзнула униз, і почала в процесі акту пестити його ядра, і врешті дісталась стрижня, і, зойкнувши від відчуття напруження того, що входило в неї, почала кінчати і завищала, як кішка, якій наступили на лапу.

Вадимові вистачило лиш миті відзначити характер цього виску, аж тут він і сам дістався кінця, почав кінчати теж – м'яко і солодко, вганяючи чимдалі сильніше і швидше в неї свого сексуального стрижня, і ось вони закінчили свій біг майже разом.

Ще мить він смикався у ній не виходячи, бо його закінчення завжди були довгі і не хотілось полишати жінку відразу, і так тяглося ще кілька хвилин, і ось нарешті він витягнув з неї стрижня і зітхнувши ліг на канапу. Софія вмить вмостилася поруч і узяла ще напівнапруженого стрижня в рот, і Вадим смикнувся, бо рештки задоволення ще відгукувалися в ньому, і відчув спокій і погідність, і так пройшло десь із півгодини, і він заснув накоротко, і коли прокинувся, вона все ще лежала в нього між ногами, скрутившись калачиком так, що його зів'ялий стрижень так і лишився в неї в роті.

Але зараз всього вже було досить, другий раз сьогодні із Софією не входив у його плани, і Вадим встав і пішов у ванну.

А потім вони пили каву і по чарці коньяку, і вона засмажила йому яєчню, і настрій у Вадима був чудовий.

Софія знову згадала, як до неї на селі залицялися різні кавалери, і як її батько їх відшивав.

– Ти карасавиця, а він – гумно. Ти подивись на себе! Ти – карасавиця, а він старий і лисий, і машина в його погана! Ти, може, через машину з ним ото злигалась, так машина ота таки геть вичовгана і нікудишня, а він – гумно!

Софійка заперечувала, що її кавалер не лисий, що на машину їй плювати, бо їй хлопець подобається, і що він зовсім не старий, а йому лиш тридцять два.

На що батько:

– Піду подивлюся на нього. Він там у дворі біля машини порається.

Приходить.

– Ну не лисий, але буде лисий, а що застарий для тебе, то правда, бо тобі лиш двадцять. А машина стара і гівна варта. Коротше, думай добре, бо ти – карасавиця, а він – гумно!

Софійка таки вийшла заміж за свого лисого, і то довго не потривало, її тато був правий.

Але трахатись вона полюбила з юних літ, і це було для неї важливою часткою її життя. Без хуя як без рук – з тої породи.

«Фізичне полегшення – велика справа, – подумав Вадим. – Всі хвороби від нервів і від того, що люди мало трахаються і божевільні гормони ганяють без виходу людським тілом і завдають шкоди нервовій системі».

Відпочивши, Вадим відчув, що пацан його ворушиться там унизу, і хоч не збирався, але думки мимоволі поповзли в напрямку жіночого отвору, але стримав себе – чого підряд забагато, то не найкращим чином впливає на здоров'я. Бо ще ж попереду справи.

Сенк'ю вері в бога мач!

Плани у нього були доволі різні на цю святу суботу, і Вадим подався далі у місто.

Його колишня дружина приїхала з Луцька на кілька днів у справах своєї дисертації, вона подалась у науку, як філолог захищала дисертацію про якісь давні рукописи релігійного плану. Вони вже були розлучені десять років тому, і доньці було чотирнадцять. Вадим бачив доньку доволі рідко, але старанно їздив час від часу до Луцька, аби з нею зустрітись, і гроші видавав на дитину регулярно і тут проблем ніби не було.

Але Марина завжди мала про що з ним говорити – насамперед це була їхня дитина і тут тем було море – і про літні канікули, і про навчання, і про інтереси, і про залицяльників до доньки, і про…

Тут ще була тема, бо Марина нагадувала йому мадам Хоботову із чудового фільму «Покровські ворота», яка, виходячи заміж за іншого, уперто і наполегливо опікувалась і своїм колишнім чоловіком.

Марина брала тональність такої собі мами і радила йому взятися за себе, і подумати про своє майбутнє життя, і подбати про здоров'я, і думати, що далі – його просування по службі в UMC вже дещо затрималось, і хоч щось він таки заробляє, але ж так і до старості доживеш на нижчих посадах, і так далі.

Вадим зустрівся з Мариною в кнайп-клубі «Купідон», який він здавна полюбляв, тим більше що це фактично центр міста на розі Пушкінської і Прорізної. Бував він тут частенько, але досі ніколи не втрапляв на жодні вернісажі цього закладу, якими нібито керував тут якийсь модний нині письменник.

Вадим читав мало і в сучасній літературі фактично нічого не тямив, і сам це усвідомлював. Останнє, що він прочитав, це «Нічний дозор», і то лиш тому, що бачив фільм і захотів дізнатись, як там воно описано в книзі.

Марина довго і нудно читала йому нотації, вони цмулили пиво «Оболонь», яке з певного часу Вадим вибрав собі як пріоритет серед інших видів пива. Воно завжди було у нього вдома, і він його пропонував своїм друзям.

От і тепер – «Оболонь» була в центрі його уваги, і за пивом легше було слухати, на загал ніяку і ні про що, балаканину Марини. Вони просиділи так дві години, випили по два пива, і врешті треба було розходитись.

Мило розцілувавшись з Мариною, Вадим з деяким полегшенням на душі подався до іншої кав'ярні.

Добре, що є мобільні телефони, інакше все це було би дуже ускладнено, а так – дзвінок, точна година, і всі задоволені, не втрачають даремно часу на чекання і не нарікають на спізнення.

Любі було двадцять чотири – час для дівчини думати і про одруження, і про подальше життя, бо перегуляєш задовго, і може статися й таке – «я стою під рестораном – заміж пізно, здохнуть рано».

Ну, може, не так вульгарно, але все у житті трапляється. Треба думати завчасу.

З Любою він досі не трахався і сам не знав, чому це так стається. Але виглядало на те, що молода і гарна дівчина не хотіла просто якогось випадкового і тимчасового сексу.

Якщо з нею починати, то треба думати про спільне життя, а від цього у Вадима робилась ікотка і він подумки задкував від таких думок. З іншого боку, час і в його житті минав незупинно і треба було колись щось думати і про подальше своє власне прийдешнє, якось його укладати, а як – він досі не мав уяви.

Люба йому подобалась і навіть дуже, і вони зустрічались час від часу і пили каву з тістечками, і він і досі не знав – чи вона справді хоч трішки в нього закохана, чи просто їй цікаво і приємно зі старшим чоловіком погомоніти, а думає вона насправді про якогось свого однолітка, який на неї не дуже дивиться. І саме тому вона може собі дозволити зустрічатись інколи з Вадимом, все ж кожній дівчині бракує спілкування з чоловіком, як і кожному чоловікові треба не лише сексу, але й чогось іншого.

Люба розповідала про свою роботу, вона працювала, власне, недавно почала працювати журналісткою в маленькій київській газеті. Люба любила цю роботу, але платили їй дуже мало. Вона жила з батьками, які вже переймалися тим, що вона не виходить заміж і в неї нема постійного кавалера і претендента на її руку.

Вадимові подобалось на неї дивитись, вона була зграбна, худенька, чорнява як циганка і мала тонко і гарно окреслені брови і вуста. Така собі расова дівчинка. Що з нею робити – однаково Вадим якось не міг вирішити, і тому ще дві години їхньої розмови ні до чого, як вже було й не раз, не привели, і Вадим відпровадив її додому, легенько чмокнув у щічку і пішов геть, з відчуттям легкого суму за тим, що не відбувається, і водночас невиразного полегшення, що й сьогодні не треба було нічого вирішувати, якось воно все колись укладеться.

Діставшись своєї квартири, він одразу ж подзвонив Галинці. Вона жила неподалік і відразу ж спитала – то що?

– Ну приходь – ясний пестик, – сказав Вадим і, раптом відчувши утому, почав роздягатися.

Галинка прибігла за півгодини, коли він вже був у халаті на голе тіло. Сполоснувшись перед тим у душі, Вадим почув себе легше і, розім'явши трохи руки і ноги, розтер собі груди, помасував лагідними впевненими рухами стрижня і ядра і подумав, що все піде як належить.

З Галинкою було просто. їй було вже за сорок, вона не збиралась одружуватись, діти в неї були дорослі, чоловік давно помер, і вона вже дивилась, що от-от появляться онуки.

Вадима вона любила, і не просто любила, а давно і без взаємності була в нього закохана, це було давно зрозуміло, і, можливо, це й була справжня любов, бо так в одній особі люблять і дитину, і коханця, і просто чоловіка зі всім його чоловічим началом і кінчалом (це Вадим колись таке вигадав про чоловічу сутність) – все разом.

Вона роздяглась вмить, і коли зайшла із ванни у кімнату, Вадим лежав голий на ліжку, і Галинка мовчки підповзла чи прокралась до нього крізь майже темну кімнату, і в цьому теж була хоч і традиційна вже, але привабливість умовної таємниці, умовної сором'язливості, трішки ніби ніяковості, а потім Галина вмостилась у нього між ногами і, погладивши, попестивши живіт і соски на грудях, почала цілувати його ядра і вмить досягла у Вадима суворої ерекції, але не поспішала – це теж був добре відомий ритуал.

Вона взяла в рота його член і почала пестити язиком. Вадим корчився від задоволення, і коли Галинка почала робити вже фрикційні трахальні рухи, Вадим відштовхнув її, і тепер вона лежала на спині, а він став на коліна, розвівши їй ноги, і заклав їх собі на плечі, і потім впевненим, добре тренованим рухом спершу повільно, а потім раптом різко увійшов у неї, і вона зойкнула, видихаючи, і він почав повільно, розтягаючи задоволення, рухатися в ній, міняючи час від час характер рухів, то повільно, то швидко, то завмирав усередині, і вона вже стогнала від першого закінчення, і хапала його руками за стегна і гейби заштовхувала в себе ще, і ще, і ще, ніби він не рухався би без неї, і це теж було приємно, так вона його хотіла, нічого більше не існувало в цю мить – тільки бажання відчуття і втрати сенсу існування довколишнього світу.

Тільки відчуття солодкої млості, яка раптом переросла в потужний вибух, і Вадим почав кінчати з якоюсь майже болючою насолодою, вриваючись у неї сильно і грубо, навіть люто, і це була висока кульмінація, і вона кінчила ще раз разом із ним, і це було круто. Це був класний секс.

І от все закінчилось. Вони лежали поряд, відпочиваючи, вона притискаючись до нього, і Вадим на мить навіть задрімав.

За півгодини Галина спитала:

– То як? Я піду?

– Так іди! Може, ще завтра зустрінемось – побачимо як вийде!

– Добре! Ти чудовий! Ти прекрасний! Ти найкращий!

– Досить! – пробурчав Вадим. – Не говори дурниць! Можна подумати, що оце ти просто перший раз у житті потрахалась по-справжньому?

– Кожен раз інакше. І з тобою завжди супер! А мене вже нема. Я давно пішла. До побачення. Можна я поцілую тебе на прощання, просто в долоню!

Вона схопила його руку, розвернула долоню. Поцілувала її, а потім, вже виходячи, вивернулась бочком і торкнулась зараз загаслого Вадимового стрижня, а потім враз повернулась, присіла і на мить схопила його в рота, кілька разів зробила фрикційні рухи головою, аж Вадим відчув знову щось миттєво еротичне, швидко підвелась і з химерним смішком щезла.

Вадим зачинив двері. Пішов у ванну, помився і ліг у ліжко.

Засинав, коротко перебираючи в голові усі події. В тілі, однак, нічого не відгукувалось. Воно вже розслаблено спало.

День минув. Зовсім непоганий день. Може, трохи дивний.

Отаке життя.

Оглавление

Паморочливий запах джунглів

Смак гріха

Там, за рікою – Ріо-де-Жанейро

Ліма-Лама

Подорож довкола себе

День Казанови Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg